Код пам’яті — любов

«Люди — допитливі істоти, дуже допитливі. Вони не терплять загадок, їм конче треба знати про собі подібних геть усе, аж до найменших подробиць, аж до вивертання нутра, особливо те, що стосується дитинства. Чомусь дитячі літа найбільше всіх цікавлять…»

А якщо ти сама не знаєш про цю свою пору нічого? Не знаєш, хто ти насправді, звідки, за ким так, здавалося б, безпричинно тужить твоя душа?

Історія Ірини-Ірис, що в основі сюжету нового роману Надії Гуменюк, — це своєрідна реконструкція пам’яті, пошуки свого «я», повернення до своїх витоків. Їй, останній гілочці колись розкішного дерева українського роду Христичів, обламаного холодними вітрами історії, доньці одного з «незгідних», які стали жертвами «покосів інтелігенції» у п’ятдесятих — шістдесятих роках, судилася дуже складна і драматична доля. Сирітство, дитячий будинок, у якому таких, як вона, намагалися не просто перевиховати, а й «перепрограмувати».

У двадцятому столітті експериментаторство таких «програмувальників» набуває обертів — у лабораторіях деяких дослідників-психіатрів, у гітлерівських нацистських таборах, у радянських спецлікарнях, куди запроторювали дисидентів. Такий спецзаклад облаштовують і в колишньому княжому замку, який у романі постає як символ тоталітарного зла й наруги над людською природою.

Стерти пам’ять, нашарувати іншу, створити таким чином нову людину, яку можна було б запросто позбавляти спогадів про минуле, зробити нібито щасливою, але головне — якою можна було б легко управляти… Цією божевільною ідеєю перейнявся і такий собі сучасний Мефістофель, який захотів не просто «поплескати Бога по плечу», а замінити Його собою. Зіркою на небосхилі його успіху і мала стати дівчинка-сирота. Страшний фінал доктора Сніга — як своєрідне застереження: жоден експеримент не повинен виходити за межі людської моралі. І як нагадування — без минулого немає майбутнього.

Роман — про пам’ять як головний стрижень не лише особистісної, а й суспільної ідентифікації людини. Читав (на одному подиху!) про Ірину-Ірис, а перед очима поставала доля нашого народу. Адже ще імператриця Катерина, коли йшлося про Україну, ставила своїм придворним історикам завдання: «ми зітремо їхній час», читай — пам’ять.

А ще цей роман — про всепереможну любов як своєрідний код пам’яті, яку вона воскрешає, повертає й оберігає, про вірність, про суголосся людських душ, про доброту і милосердя. Які вражаючі історії кохання: по-дитячому наївна і щемлива — хлопчика Грицика до маленької сусідки, печально-терпелива — Варвари Петрівни й Олександра Танасовича, палка і непідвладна ніяким випробуванням — Ірини-Ірис і Романа! Скільки в них світла і ніжності!

Роман поєднує щонайменше три жанрові різновиди — соціальний, філософський і пригодницький, хоча важко визначитись, який саме домінує в творі, настільки майстерно й щільно вони переплетені письменницею. Простір роману динамічний, рухомий і багатовимірний, події розгортаються в інтер’єрі двадцятого століття, на тлі тих перемін, які відбувалися в нашому суспільстві.

Ще однією особливістю є оповідь від першої особи, що не тільки підсилює ліричну складову, а й надає твору достовірності й переконливості та полегшує авторові пошук співчуття, співжиття, співавторства з боку читача. Цей літературний прийом несе в собі приховані ризики, оскільки робить автора беззахисним, адже всі проблеми, страхи і фобії героя читач може автоматично перенести і на його особу. Окрім того, цей прийом ще й вимагає від автора неабиякої ерудованості, принаймні в питаннях, які досліджуються в романі. Усі ці підводні рифи Надія Гуменюк обходить із майстерністю досвідченого лоцмана, демонструючи і вміння карколомно закрутити сюжет, і серйозні знання психології та літератури, які є професіями її головних героїв.

Роман «Енна» — це, поза сумнівом, яскрава з’ява в українській сучасній літературі, безумовний успіх Надії Гуменюк.

Володимир Шовкошитний, письменник, доктор філософії

Частина перша

Енна

1

Сірий «жигулик» знову на тому ж місці. Тільки вчора він ховався в шерензі інших чотириколісок, а сьогодні автостоянка порожня. Що й не дивно — п’ятниця, вечір. Усі нормальні люди давно вдома. Я належу до ненормальних. Тобто до тих, кому нормований робочий графік тільки сниться. Сьогодні в нас газетний день, а значить — повний аврал. Так завжди: впродовж тижня в кабінетах тихо, як у вусі, — всі десь ходять-бродять, бігають-літають, когось допитують, виникують «гарячі» теми, мовчки і затаєно «переливають» їх на папір або ж потай від шефа попивають каву в «Оріоні», що зовсім поруч, за рогом сусіднього будинку. Зате в п’ятницю…

Ця не виняток — усе за тим самим сценарієм. Зранку Вікторіо, наш відповідальний секретар, хвалився, що газету зверстано: «Нарешті зашлемо у друкарню вчасно і після сьомої розбіжимося по своїх нірках». А по обіді все полетіло шкереберть: це викинути, це замінити, це доповнити, це дописати, це уточнити, це перевірити…

— А що ви хочете? Живемо в час перемін: що хвилина — то новина, що день — то все догори дриґом. Тож шукайте найсвіжішу інформацію. Шукайте, шукайте, шукайте! На землі, в небесах і на морі! Бо, не дай Боже, проґавите якусь сенсацію і вона в суботу з’явиться в іншій газеті — в понеділок шеф усіх на порошок зітре! — грозиться Вікторіо.

Я сенсацій не ловлю. Не сенсацій також не пишу. Й узагалі, я не журналіст. У вихідних даних газети зазначено, що Енна Сніжницька — літературний редактор. Чому Енна, а не, скажімо, Інна чи Анна? Бо на те була воля татова. Отож, я коректор. А ще мене навантажили рубрикою «Приватні оголошення»: ювілейні вітання, подяки, згуби-знахідки, куплю-продам… Рубрика невелика — всього одна колонка на шістнадцятій шпальті. З’явилася вона недавно, в дусі перемін, як каже наш любий шеф Чистик, бо досі навіть натяк на якусь там приватність вважався б замахом на святая святих великої радянської держави — колективізм і всенародну власність.

Поки що ця колонка приносить у редакційну касу сотню-другу карбованців, але секретаріат уже виношує план створення рекламного відділу, через який до нас хлине не просто грошовий потік, а справжній «ніагарський» грошоспад. А це, своєю чергою, як стверджує Вікторіо, дасть змогу спекатися співзасновника, тобто міської ради, стати вільним, незалежним виданням, провадити власну редакційну політику та довести тираж до…

Вікторіо прогнозує такий фантастичний наклад, що навіть наглухо застебнутий на всі ґудзики та непроникний, як танкова броня, Чистик саркастично посміхається і видає голосне, але малозрозуміле «м-м-м-ну-у-у-у…». Нам також повірити у «проджектс» Вікторіо поки що важко. Та, як каже шеф, поживемо — побачимо.

Отож, я коректор. Але в п’ятницю під вечір Вікторіо чомусь забуває про скромне коло моїх обов’язків. «Енночко, коли вичитаєш репортаж — набери текстівочку до фото, бо Людмил за дитиною в садок пішла. Ти ж знаєш, що садок тільки до сьомої. А вже… Гай-гай, по сьомій!», «Кицюню, виручи — знайди парочку анекдотів, щоб підверстати «підвал», бо шеф скоротив абзац у тексті і тепер праворуч дірка «зависає». Знаю, знаю, що це Лорин матеріал… Лорочка саме збиралася пошукати, але за нею чоловік заїхав, і вони вже дорогою на дачу. Ти хіба її психозного Антона не знаєш? Він же всю редакцію розгромить, якщо ми Лору не відпустимо!», «Золотко, зателефонуй у друкарню, скажи, що ми вже закінчуємо і будемо за півгодини».

Спробуй ослухатися — зразу з кицюні у зміючку перетворишся. О, Віктор Георгійович це запросто зробить. Ледь щось не по-його — і примружені чорнющі очі нашого гарячого тореро метають іскри, смоляна із синюватим полиском чуприна наїжачується, і він уже нагадує не тореадора, а розлюченого бика, перед яким махають червоною шматою. Щоправда, відходить Вікторіо так само хутко, як і заводиться. Але ліпше не доводити справу до кориди. Авжеж, я і наберу, і доберу, і зателефоную. Чому б і ні? Мені ж у дитячий садок не треба бігти, чоловік за мною не заїде, дачі в мене також ніколи не було. Зате я залишуся «золотком», «кицюнею», а в понеділок зможу прийти на роботу на годину-півтори пізніше.

А на сьогодні все. З розгону падаю на тепле сидіння «Лади», проводжу руками по гладенькому бублику керма.

— Привіт, подружко! Їдьмо!

Одним оком пасу «жигулика». Сірий «причепа» подає голос — басовитий, хриплуватий, як у хронічного пияка після похмілля, а тоді завертає на дорогу і пригальмовує. Чекає, коли я від’їду? Точно! Тільки-но моя «Ладуся» набирає швидкість — і він за мною. Як і вчора. Завертаю в бокову вуличку — він туди ж, виїжджаю на центральну — чипить ззаду, як приклеєний. Ну чого тобі треба? Чого?!

— Біжімо, дівчинко! Покажемо цій сірій черепасі, як ми з тобою вміємо бігати!

Витискаю з машини всі її кінські сили, спритно прослизаю крізь вечірні затори міського транспорту, хвацько обганяю рахітичного жовтого довгожителя-«Запорожця», синю «Таврію», трохи потерту блакитну чеську «Шкоду», статечну чорну «Волгу», схожу на обважнілу на дефіцитних харчах жінку совкового партійного боса, навіть екзотичну японську «Тойоту», що слухняно пригальмувала перед світлофором.

— Біжи, моя дівчинко! Біжи! Лети стрілою! Розімни свої закляклі за день коліщата! Нарешті ми з тобою вільні!

Воля — поняття відносне. Сьогодні вона — у благословенній тиші тридцяти трьох квадратів «хрущовки». Тільки там, у моїй маленькій фортеці, захованій серед інших сімдесяти дев’яти «шпаківень», за зачиненими на два замки дверима, можна розслабитися: ходити в чому завгодно, робити що заманеться, слухати що до душі припаде. Хутчіше! Хутчіше! Хутчіше!

Роблю зигзаги — вирулюю то вліво, то вправо, минаю свій будинок, завертаю у двір навпроти, вилітаю ним на центральну дорогу, їду у зворотний бік, за квартал повертаю праворуч, ще раз праворуч і знову опиняюся на своїй вулиці. «Жигулика» немає. Ось так, удруге його таємничий кермувальник схопив облизня. Такий загальмований телепень? Чи погано орієнтується в цьому мікрорайоні, бо заїжджий?

Звідки б він не був, та якщо ще раз причепиться і буде за мною пихтіти… Доведеться просити міліцію. Ні, заяви я писати не буду — потім мороки не обберешся. До нас щотижня заходить працівник прес-центру — приносить свіжу інформацію про події на «лінії фронту». Попрошу, хай перевірить, що то за машина. Він давно, проте безнадійно заграє до мене, тож не відмовить. Тільки треба номери записати. Наступного разу запишу, аякже. А ще було б краще, якби наступного разу не було, якби той «жигулик» більш не муляв мої ясні очі. Хтозна, чого він мене переслідує, що в його поганяйла на думці.

Після вечірньої гонки адреналін у крові різко падає. Натомість раптово навалюється втома — руки сповзають із керма, ноги мов свинцем налиті, до шкіри ніби якісь холодні павутинки прилипають, аж хочеться віддерти їх та відкинути. Нерви. Даються взнаки цілоденна метушня, поспіх та й ця швидка їзда з переслідуванням і порушенням усіх правил руху. Зараз усе гарненько змию під душем. Зараз… А тоді зварганю нашвидкуруч якусь кашу-малашу, вип’ю горнятко зеленого чаю з ясмином, поставлю платівку «бітлів», впаду на канапу і полечу на ній аж на сьоме небо.

А коли повернуся… Що я робитиму, коли повернуся з сьомого неба? Хм… Є ж іще шість. Приляжу, скажімо, на п’ятому чи на третьому, візьму з полиці томик Володимира Короткевича. Планувала ще в минулі вихідні перечитати «Дике полювання короля Стаха». Але субота з неділею впали нещасною жертвою конкурсу юних обдарувань музичних шкіл, що відбувався в міському Палаці культури. Тільки-но в п’ятницю переступила поріг квартири, а назустріч — розпачливе телефонне волання у стилі Вікторіо. І як він так точно вирахував, коли я доберуся додому? «Виручай, Енно! Спасай, дорогесенька! Вдень якось з голови вилетіло. Такий шарварок до самого вечора був… А зараз усі вже розбіглися-роз’їхалися, нікого спіймати не можу. Шеф вимагає… Ти ж знаєш, що його Евеліна в музичній школі вчиться… І нібито на призове місце в цьому конкурсі піаністів претендує… Піди, кицюню, посидь, послухай, розслабся. Ти ж любиш музику, і тобі все одно нічим зайнятися… Розширену текстівочку і фото переможців — тільки й усього… У тебе ж і фотоапарат є».

Щоб його п’яна качка копнула, того Вікторіо! Іноді мені здається, що він спеціально забуває сказати вдень, щоб контролювати мене ввечері: коли я повертаюся, чи нікуди дорогою не завертаю, чи не маю якихось особливих планів на вихідні. Але сьогодні — дзуськи! Дзуськи, шановний Вікторе Георгійовичу! Дідька лисого ти мене почуєш, тореро газетної кориди! За кілька хвилин я вимкну телефон і розпочну сеанс дводенного усамітнення. Усамітнення — ось справжнє блаженство.

Стоп! Блаженство відкладається. Принаймні, на сьогодні. З лавочки біля дверей під’їзду стрімко зривається і мало не падає під колеса «Лади» якась підозріло знайома незнайомка. Та це ж… Єва!

2

Єва так змінила свій імідж, що зразу й не впізнаєш: на голові вже не височіє каштанова бабета, схожа на круглу замкову вежу й більша за Євину макітерку, — волосся, витравлене хімією до кольору свіжої соломи, вільно спадає на плечі. Новий теракотовий плащик з комірцем-стійкою розстібнутий, рожева косиночка одним хвостиком кокетливо визирає з-під комірця, туфлі-«човники» елегантно пливуть по асфальту. Руки розкинуті для обіймів, усмішка аж до вух.

— Енночко! Як я тобі? — вона повертається на всі боки, піднімає праву руку, крутить головою, енергійно вихляє стегнами, ніби збирається затанцювати румбу.

— Супер!

— Чесно-чесно?

— Щоб я з цього місця не зійшла!

— А колір волосся? Я часом не передала куті меду? Не надто вибілила? — В Євиних очах тривожно плюскаються дві срібні рибинки.

— Саме те, що треба, — заспокоюю «рибок».

— Ура! А я прийшла рятувати тебе від самотності! Це ж ненормально, це просто неприпустимо так довго бути наодинці з кактусами! З цим уже треба щось робити!

Покірно даю себе обняти. Цмокаю Єву в пухкеньку щоку, вдихаю потрійну дозу недавно подарованих мною ж «Шанель № 5». Піднімаємося на третій поверх. Прощавайте, «бітли», пробачте, дорога пані Яновська з Болотяних Ялин! Зачекай трохи, сьоме небо!

— Ти чого така кисла? — допитується Єва. — Стомилася? Казала ж тобі, кидай ту газету. Або оголоси меморандум про свої права. Пропадаєш по двадцять годин на добу. І за що? За якісь нещасні копійки!

— Мені вистачає, — намагаюся заспокоїти Єву.

— Не сміши! — не піддається вона. — Платня куца, ще й жодного презенту, щоб її доточити. А я от сьогодні уважила одного хроніка — він уже другий тиждень ходить у фізкабінет на озокерит, кісточки свої ревматичні прогріває, дістала на його «особливе прохання» упаковочку югославського вольтарену. І ось знак подяки — коробка чорносливу в шоколаді. Ням-нямчики! Зараз ми пустимо його в розхід, із чаєм. Сподіваюся, чай у тебе є?

— Авжеж, — кажу. — Китайський, зелений, з ясмином.

— О-о-о! Навіть з ясмином! А крім ясмину, ти ще щось вживаєш? Бо скоро на внучку Чахлика Невмирущого будеш схожа.

— А твої ребра давно сховалися? — щипаю Єву за бік.

— Дурна була, — голосно й весело (якось занадто весело, щоб це було щиро) сміється Єва.

Єві не дуже хочеться згадувати цю нещодавно вирвану із щоденника її особистого життя сторінку. Але що було, то було. Єва від природи не те, щоб повненька, але ширококоста, туга, збита, із соковитими формами — справжня степовичка. Спочатку чоловік був у захваті від своєї «персональної булочки з родзинкою». Але дуже хутко смак до борошняного Мирось чомусь утратив. І до родзинки — також. Ні сіло ні впало почав співати пісеньку про те, що тепер йому більше подобаються стрункенькі. Через те, мовляв, і апарат його не хоче заводитися. Бідна Єва сіла на жорстку дієту — ні масного, ні м’ясного, ні борошняного, ні солодкого. Схудла, ослабла, під очима — синці. А Мирось ніби й не помічає її жертовної стрункості — носом до стіни і хропе всеньку ніч.

Закінчилося тим, що якось вона переходила дорогу і зомліла просто на «зебрі». А коли за три дні повернулася з лікарні додому, виявила під власною подушкою чужу приколку зі жмутом довгого рудого волосся. Вочевидь, Миросева пасія, яка полювала на нього, як лисиця на зайця, спеціально «забула» такий промовистий речовий доказ.

Найперше, що зробила Єва після цього, — пішла до кондитерської, купила одинадцять тістечок — по одному за кожен місяць свого вимушеного та вимученого голодування, розклала їх рядочком на столі й, примружившись і блаженно посміхаючись, з’їла. Всі одинадцять. Тоді встала, зібрала Миросеві речі і виставила їх за двері. А вже потому аж до самого ранку проплакала.

Але самотність — не для Єви. Тепер у неї бойфренд, на три роки молодший і з добрим сексуальним апетитом. Єва не може змиритися з тим, що в мене нікого немає. Вона заповзялася влаштувати моє особисте життя. І кожна наша зустріч розпочинається з одної і тої самої теми.

— Цей ваш тореадор досі так нічого й не пропонував тобі? — Єва відкриває коробку з чорносливом і спідлоба поглядає на мене. — Ну, ти ж знаєш, що я маю на увазі.

— З якого дива? — стенаю плечима.

— З того, що він до тебе явно небайдужий. Повір мені, в мене ж досвід. Ці постійні звертання, прохання, дзвінки… Якби ти привітненько усміхнулася, натякнула, підморгнула…

— Хто небайдужий до мене? Вікторіо?! — мене розбирає сміх. — Та ми ж як лід і полум’я!

— Ну то й що? Теж мені — лід і полум’я! Протилежності притягуються! Це закон фізики, давно й усім відомий! — з виглядом досвідченої професійної свахи переконує Єва.

— Це навіть не обговорюється! — заперечую.

— Віктор не обговорюється, Гена перед тим не обговорювався, Ігор також не обговорювався… Нормальні чоловіки в тебе закохуються. Нормальні! Розумні, інтелігентні, при добрих посадах, з пристойними зарплатами. А ти… Ех, Енно, Енно! І чому це я, твоя найближча подруга, не можу цього обговорювати? Тобі ж уже майже тридцять… Ну добре, добре, це тільки між нами.… Але ж я переживаю — не зогледишся, як роки промчать, а кавалєри всі переженяться. А може… Слухай! А може, в тебе нетрадиційна орієнтація? Чом би й ні? Я недавно читала в одному журналі історію про те, як жінка в жінку закохалася, навіть ревнувала її так, що тарілками шпурлялася.

— Припини, Єво! — мені вже не смішно.

— Пробач, Енночко! Пробач! Просто ніяк не можу допетрати своєю фарбованою головою, чому така розумна, така граційна, така гарна й романтична… Ну-ну, не кривися і не відмахуйся! Ти ж романтична? Словом, як така жінка може бути настільки байдужою до чоловіків? Невже тобі не хочеться… Ну, скажімо, втратити на якийсь час голову, забути про все в чоловічих обіймах? Я б так не витримала. Краще сто разів помилитися, ніж отак… Ти в дитинстві теж була такою Сніговою королевою? І жодного-жодного разу не закохувалася? В жодного-жодного однокласника чи старшокласника? Ой вибач, Енн! Прости мене дурну! Я ж забула…

— Пусте! — Збираю посуд, вмикаю колонку, відкручую кран.

Колонка гуде, вода дзюрчить, посуд подзенькує, Єва не витримує мовчанки.

— А я, скільки себе пам’ятаю, завжди закохана була. Завжди! Ще до школи не ходила, а вже сусідському Стьопці очима бісики пускала. Він, шмаркатий, так і не оцінив моєї любові, і я скоро переключилася на Юрка, а потім ще на когось. Але то так, несерйозно. По-серйозному я закохалася у школі. А вгадай у кого?

— Ну в кого ж закохуються школярки? Мабуть, у принца?

— Бери вище! — весело підстрибує на стільці Єва.

— Ну хто ж там у нас вище від принца?..

— Король! — сміється Єва.

— Невже король Саудівської Аравії? — усміхаюся.

— Та я тоді про якусь там Аравію ще й не чула. Він українець, Енночко! Але справді Король — прізвище в нього таке. Його до нас звідкись прислали. Здається, з армії — чи то комісували за станом здоров’я, чи проштрафився в чомусь товариш офіцер. Підкотився він спритненько до доньки голови колгоспу і влаштувався в нашу школу. Викладав аж три предмети: фізкультуру, співи і малювання. При тому, що ніколи не співав, бо не мав ні голосу, ні слуху, і не малював, бо й пензлика в руках не тримав. А от спортом займався, аж двома видами: спиртоболом і полюванням. І як я могла в такого закохатися, га? От невезуха — вічно помиляюся в кавалєрах. Якось моя таємна любов зайшла до нас додому після полювання. Сіли вони з татом за стіл, закусили, наспиртограмилися, засперечалися про щось. Ох, як розійшовся наш гість! Як розбушувався! А тоді ні сіло ні впало — бабах з рушниці вгору і прострелив образ на покуті. Мама три дні не вставала з колін, стояла перед покутем і просила, щоб свята Марія не покарала нас, бо ж то не наш гріх, а того нарваного антихриста, що навіть за столом з рушницею не розлучається. Сама розумієш, антихриста любити я вже ніяк не могла. Закохалася у фізика, а потім у старшокласника Володьку Нагорного, а потім… Та ну їх! А ти так нічого і не можеш згадати?

Єва зітхає, обнімає мене за плечі і міцно пригортає.

— Нічого, — кажу.

— Ну, знаєш! Гетьте, думи, ви хмари осінні! Бракувало ще, аби нас тут реви обсіли! Подумаєш, посттравматичний синдром… Та таких синдромів по тисячі щодня! Це ще не вирок. Якогось ранку ти прокинешся і згадаєш все-все-все! От побачиш! Нам у медучилищі розповідали про такий випадок… Ні, ти послухай, послухай! Жінка втратила пам’ять після того, як покалічилася під час пожежі: вона, мов палаюча головешка, вистрибнула з вікна п’ятого поверху і вдарилася головою об асфальт. Понад десять років нещасна не могла згадати навіть свого імені. А потім — р-р-раз, і як рукою зняло, ніби запона з очей спала, чи то пак, з пам’яті.

Ми вмикаємо телевізор.

— Ти диви, як цей новий генсек виступає, як шпарить! Жодної тобі шпаргалки! От голова! Дарма, що мічена! — дивується Єва. — Не те що Брежнєв. Знаєш анекдот про те, як Леонід Ілліч вдома гостей зустрічав? Ні? То слухай. Дзвонять вони, тобто гості, у двері. А він довго не відчиняє — бігає по квартирі, шукає папірець. Нарешті знайшов, розгорнув, підійшов до дверей і читає: «Хто там?»

Єва сміється, аж сльози на очах проступили. Сама себе розсмішила. Але дивитися новини більш не хоче. Ну їх, тих генсеків. За кілька хвилин розпочнеться перша серія фільму «Москва сльозам не вірить». А тим часом треба кактуси підлити.

Кактуси напоєно, кіно переойкано і переплакано. Розкладаємо диван і лягаємо спати. Єва не може заспокоїтися:

— Ох, і де такі Георгії-Гоги-Гоші-Жори водяться? На край світу поїхала б, у тундру чи в пустелю, аби знала, що там зустріну. В нас такого навіть удень зі свічкою не знайдеш.

Єва тяжко зітхає. Мабуть, новий бойфренд також не той, кого вона шукає. Та за кілька хвилин моя подруга вже умиротворено посопує. Може, хоч уві сні зустріне свій ідеал. За нею засинаю і я. І мені одразу ж являється… Ні, не Георгій-Гога-Гоша-Жора. Я в жодному фільмі не бачила тих людей, які наснилися мені цієї ночі…

3

…Іду зеленою сільською вулицею. Крізь завісу хмар ледве просіюється сонце. Дорога вогка після дощу, але без калюж, бо воду ввібрав пісок. Підходжу до подвір’я, відчиняю хвіртку. На землі лежать яблука — це дощ із вітром обтрусили гілку, що перехилилася із саду через невисокий паркан. З дерев’яної хати, фарбованої вохрою і критої червонясто-рудою черепицею, виходить жінка. Вона в зеленій безрукавці поверх тонкої полотняної блузки та в грубій сірій спідниці, з-під картатої хустки вибилося пасмо сивого волосся. Слідом за нею видибує кіт — мордочка, хвіст і лапи білі, а спинка чорно-біло-руда. «Триколірний кіт — на щастя», — ніби чую чиїсь слова. Кіт мружить на мене зелені очиська, сідає біля стіни і починає вмиватися правою лапкою. Жінка збирає яблука у фартух і ніби не бачить мене. Чи робить вигляд, що не бачить? Я підходжу до неї, вітаюся. Вона випростується, дивиться повз мене і крізь сльози дорікає комусь:

— Кого ж ти привів у нашу хату, сину? Кого? Нащо нам цея чужаниця? Хіба ти забув, де наші тато й Іванко? Вже ж вони з землі не встануть, вже ж своє словечко не мовлять.

— Мамо, що вите таке говорите? Отямтеся, мамо! До чого тут вона? — чую в себе за плечима. — А що чужаниця… Була чужаниця, а стане мені жінкою, а вам невісткою. Я люблю її й іншої не хочу.

Я озираюся. Молодий чоловік, русявий, високий, у темно-синьому піджаку та світлій сорочці, несе позаду невелику руду валізу з блискучими металевими кутиками і дивиться на мене такими закоханими очима, що аж серце мліє і ноги підкошуються.

— Гиншої, кажеш, не хочеш? Не хочеш гиншої? А я цеї не хочу! Не хочу-у-у! — плаче жінка і випускає з рук кінці фартуха.

Яблука падають на траву, котяться подвір’ям, довго-довго котяться, зупиняються біля моїх ніг у чорних черевиках-«румунках» із сірим смушком на коротких халявках.

— Любиш ти її! А мене? А батька і брата свого? — жінка витирає сльози і вперто не дивиться на мене.

Я ось-ось упаду. Мені шкода цю жінку, яку вперше бачу і якій нічого не зробила — ні доброго, ні злого. Жаль проймає мене, як сивий осінній протяг, і гострою скалкою застрягає під ребром зліва. Але ще більше мене проймає страх, що цей високий чоловік чи хлопець може її послухатися і зректися мене. А я так його люблю! Так люблю! Боженьку, як же я його люблю! Якщо він відступиться зараз від мене, якщо віддасть валізку з блискучими металевими кутиками і скаже йти геть, — впаду поміж цими яблуками в траву і помру. Помру просто на їхніх очах. І хай тоді знають! Бо як же мені без нього жити? Навіщо мені без нього жити?

Відчуваю, як холодний листочок яблуні падає мені на груди і починає проростати, розростатися, збільшуватися, випускати корінці та пагони, перетворюватися на дерево, що проникає галузками в кожну клітину тіла. Я також ніби стаю деревом. Те перетворення таке болісне, що я ледве тамую крик. Проте не кричу. Тільки сльози підступають до горла, обпікають його і перекривають дихання. Стою і тихо плачу. І жінка плаче — голосно, надривно, наче на похороні. Розумію, що це плач за кимось. За кимось, кого вже не вернути. Але в чому моя провина? Що я зробила її чоловікові і синові, яких уже немає? Я люблю ось цього, який стоїть тут, поруч, зовсім близько.

Хлопець кидає валізу на землю, підходить до мене, обнімає лівою рукою за плечі, міцно пригортає. Так міцно, що я чую запах свіжого чоловічого поту з-під його пахви і стукіт його серця. Він підводить мене до жінки, пригортає її правою рукою, а тоді нас обох тулить до грудей.

— Мамо, це моя Віра. Вірочко, це моя мама. Не рвіть мені серце, не крайте навпіл, бо воно в мене одне, а вас двоє.

Прокидаюся в сльозах. У грудях ще отой м’ятний холодок страху і така щемка любов, така болісна та палюча, що якби мені хтось сказав, де той русявий чоловік у темно-синьому піджаку і світлій сорочці, я б зірвалася зараз із постелі й побігла посеред ночі його шукати. Але я не знаю, де він. І не знаю, хто він.

Чого мені наснилися ці люди? Я ніколи не була в селі, не бачила такої дивної дерев’яної хати кольору вохри з вікнами, поділеними на шість квадратних чарунок, і блакитними віконницями. І я не Віра. Не Віра! А коли так, то як можу мати любов якоїсь Віри до того чоловіка? Це ж неможливо — так відчувати у своєму серці чиюсь любов, щоб вона аж спопеляла тебе!

Єва спить. Тихесенько прокрадаюся до кухні, дивлюся у вікно. На небі — ні зірнички. Поки заварюю чай, починається дощ.

4

Понеділок — день короткий. Виїжджаю з дому на годину пізніше. В запасі ще хвилин сорок — до одинадцятої Вікторіо буде робити вигляд, що не помічає моєї відсутності. Можна заправити «Ладу» і заїхати в кондитерську за свіжими булочками до чаю.

Поїздка на автозаправку через усе місто — така собі міні-екскурсія ранковими вулицями. Біля міської ради пригальмовую. Натовп заповнив сходи, що ведуть до «білого дому», і щось скандує. На те скандування виходить міський голова — плечистий, з прямо посадженою великою круглою головою, розчервонілий, знервований. І почет, звісно ж, разом із королем: перший заступник, просто заступник, секретар, завідувачі відділів… Плечі зіщулені, на обличчях — розгубленість. Хтось розмахує синьо-жовтим прапором перед самісінькими їхніми носами, хтось щось зачитує, троє чоловіків і жінка, худюща, в довгій спідниці, роблять обхідний маневр і прориваються до вхідних дверей. З міської ради з’являються два дебелі міліціянти в синіх одностроях — охорона мерії.

Коли їду назад, на сходах міськради тільки валяються білі аркуші з якимись петиціями та клапті старих газет. За квартал наздоганяю мітингувальників — ідуть у напрямку обласної ради: хода рішуча, обличчя суворі. Треба повідомити своїх — хай пошлють когось висвітлити.

Вікторіо не дуже хапається за моє повідомлення.

— До п’ятниці ще далеко. Встигнемо. Та й послати нікого. Лора приїде після обіду — хоч би до літучки встигла, а то й мені перепаде на горіхи від шефа, що без його відома відпустив. Льоник у ЖЕКу — скаргу перевіряє. Добре, якщо не похмелиться після тієї перевірки. Людмил знову на лікарняному.

Чомусь у нас ніхто й не дивується, що ця Людмил, потужна, як борець сумо, через що вочевидь, її ім’я і переінакшено на чоловічий манер, так часто хворіє. Важко точно встановити, коли вона справді підхоплює застуду, а коли просто «косить» від роботи. Недавно бачили її, офіційно болящу, з важезною «кравчучкою» в руках біля автобуса, серед «торбешників», що вирушали до Польщі на базар. Але якщо в тебе троє дітей і безробітний чоловік, також схожий на безпорадну дитину… Редактор — теж людина. От і дивиться наш Чистик крізь пальці на те, як бідна Людмил метається між роботою та комерцією. Дай Боже їй сил витримати ці метання і витягти на собі сім’ю.

— Енн, а може, ти сама напишеш? — Вікторіо виходить з-за столу, скрадливо, мов кіт, наближається до мене, бере за руку, намагається обеззброїти своїм жагучим цигансько-іспанським поглядом.

— Ні-ні, — вириваю руку і поспішаю з його кабінету. — Це не мої обов’язки. Я не журналіст. У мене інша освіта…

— Та до чого тут освіта?! — Вікторіо дивиться на свою долоню, ніби в ній мав залишитися відбиток моєї руки. — Он у Льоника диплом, а він знає тільки двадцять три літери і ті переставляє на папері, як шахіст-початківець фігури на шаховій дошці. Отака журналістська освіта, до того ж заочна. А в тебе органічне чуття слова і професійне знання мови, творче мислення. Б’юсь об заклад, що ти в дитинстві писала вірші чи оповідання. Зізнавайся — писала? Правда ж, писала? Чи й зараз пишеш у шухляду?

— Ні! — майже кричу і втікаю в коректорську.

Серце б’ється так, ніби я навперегін зі своєю «Ладою» бігла. Зараз не пишу. А в дитинстві… Звідки я знаю, писала чи не писала в дитинстві? Звідки мені це знати?! Але на роботі нікому нічого не кажу про «білу пляму» у своїй пам’яті. Боюся, тоді до мене будуть ставитись, як до інопланетянки. Або як до хворої на голову. Що, в принципі, одне й те саме. Хай краще сприймають Енну Сніжницьку як замкнуту особу, яка не любить розповідати про своє минуле.

Робочий стіл іще порожній. Поки писаки свої опуси понаписують, читака може й чаю попити. Вмикаю електрочайник. Цікаво, думаю, як би на моєму місці вчинила Єва? О, вона нізащо б не проґавила шанс піднятися хоч на щабель вище.

Не знаю, за що Єва любить мене. Але вірю, що справді любить. Іноді вона називає мене старшою сестрою, хоч я завжди почуваюся при ній молодшою. Єва любить навертати мене на розум, вона рішучіша, веселіша та відвертіша. Я знаю про неї все-все, аж до найінтимніших подробиць: про всі її кохання і закоханості, про маленькі любовні пригоди та великі розчарування. Я не можу так розкриватися, як вона. Моя душа — як «чорна скринька». Здається, це Беррес Скіннер так називає людську душу. Але навіть він не писав про «чорну скриньку» з подвійним дном. А в мене вона саме така. Десь там, між першим і другим дном, під грифом «цілком таємно», заховано щось дуже важливе, щось, що було в моєму іншому житті. Тобто до аварії.

Не пам’ятаю ні самої аварії, ні того, що було до неї. Опісля тато привіз мене в це місто, купив мені цю маленьку квартирку, заніс мої документи до тутешнього медичного училища. Сказав, що я просто зобов’язана мати медичну, хоча б середню спеціальну, освіту — тоді він влаштує мене в лабораторію при своїй лікарні і буде спокійним за моє майбутнє. Звичайно, краще було б мати диплом фармацевта, але чого немає, того немає. Хоча хтозна, як воно все ще повернеться — зараз я можу й не потягнути таких навантажень, але згодом, після училища… Треба заспокоїтися, почекати, покластися на час, а там, дивись, і до інституту вступлю…

Та медицина — не моє. Абсолютно не моє! За кілька днів, як тато поїхав, я забрала документи з училища і пішла до педагогічного інституту.

— Вперше бачу таку дивачку! — декан філологічного факультету витріщився на мене, як на восьме чудо світу. — Люди приходять вчитися заради диплома, у вас, кажете, він уже є.

Диплом філолога в мене справді був. Просто я страшенно боялася, що все забула. Тому й прийшла до інституту. Звісно ж, не вступати вдруге — про таке смішно було б і казати. Попросила дозволу на вільне відвідування занять. Сказала, що після важкої хвороби трохи забула те, що вчила, хотіла б пригадати, відновити в пам’яті, поглибити знання. Це й викликало таке здивування в декана. Зрештою він погодився.

— Навчання в радянських вишах безплатне. Яка різниця, скільки студентів сидить в аудиторії — тридцять чи тридцять один. Хоча… В нашій групі україністики й тридцяти немає. Тут більший попит на російську. Словом, вільний стілець завжди знайдеться. Ходіть, поки не набридне. Ні, це ж треба! Людина хоче знань! Просто глибших знань! Я б вас і в аспірантуру рекомендував. Звісно, трохи пізніше. Нагадаєте про себе — поговоримо.

Як не дивно, знання мої не стерлися з пам’яті разом із подіями й обличчями. Я навіть не напружувалася — мозок чітко видавав інформацію, як автомат газировку. Хіба чула щось новеньке — тоді доводилося запам’ятовувати.

Як тато сердився! Ні, він не кричав. Чітко, наче карбував кожне слово, сказав, що хотів зробити з мене людину, а не буквоїда, що медичне училище дало б мені значно більше, ніж це безглузде вільне відвідування філфаку, що я дуже потрібна йому в його фармакологічній лабораторії, що фармацевтика скоро вийде на перше місце у світі серед наук.

Тато ніколи не кричить. Але у гніві його світло-сірі очі стають майже білими, а вилиці рухаються, як жорна. Боюся, коли він такий!

Мабуть, я скоїла щось страшне там, де жила колись. Не знаю, що саме. Недарма мене перевезено сюди чотири роки тому. Тепер уся моя пам’ять — тільки ці чотири роки. Всього-на-всього чотири роки! І за цей час ми з татом бачилися вісім разів — двічі на рік він приїжджає, щоб обстежити мене, провести психологічне тестування, приписати ліки. Знаю, що кращого за нього спеціаліста немає, але рада, що ми бачимося не частіше, ніж двічі на рік. Я таки справді свинка невдячна. До речі, півроку щойно минуло. Як же це мій пунктуальний татусь забув? Чи знову в якомусь закордонному відрядженні? Він ніколи не каже мені по телефону, де саме був, але ці поїздки розпочалися саме відтоді, як він перевівся до Києва. Нічого, повернеться і зразу приїде.

Кілька днів у медичному училищі все-таки минули недаремно. Там я познайомилася з Євою. Єва якось зразу прилипла до мене і дуже тішилася, що ми будемо сидіти за одним столом. Коли ж дізналася, що забираю документи, надула губки: як то можна не хотіти навчатися в медичному? Хіба нормальна людина може цього не хотіти? Та якби її тато був лікарем, та якби вона мала таку підтримку, та якби їй обіцяли таку роботу… Вона дорікала мені, сварила, але ходила слідом, як нитка за голкою.

Тепер Єва ображається, що я не хочу говорити ні про Гену, ні про Ігоря, ні про Вікторіо. А що я маю сказати тобі, Євусю? Що? Що Гена сам утік від мене, коли почув, що нічого не пам’ятаю про своє дитинство? Він же навіть не запитав, чому не пам’ятаю. Просто глянув підозріло, як на схиблену, і більше не прийшов. Люди — допитливі істоти, дуже допитливі. Вони не терплять загадок, їм конче треба знати про собі подібних геть усе, аж до найменших подробиць, аж до вивертання нутра, особливо про те, що стосується дитинства. Чомусь дитячі літа найбільше всіх цікавлять. Може, й справді саме в них закодовано суть і сенс, закладено програму майбутньої долі людини, може, саме там першопочатки наших «я»? Людина з частковою пам’яттю — неповноцінна та небезпечна, її втаємничення викликає майже містичний страх.

З Ігорем ми намагалися зайти у щось серйозніше. Життя його вже добряче пошарпало — одружився, розлучився, пережив депресію, змінив кілька робіт, поки врешті не зачепився зі своїм клавесином за вокально-інструментальний ансамбль при обласній філармонії. Та й мені вже не вісімнадцять. Нам було про що поговорити, ми мали багато спільних точок дотику. Якби ж я була нормальною жінкою… Якби ж душа не скімлила, як бездомне цуценя. Чого вона скімлить? Чого я не можу почуватися щасливою? Імітація не допомогла. Він, уже раз обпечений нелюбов’ю, відчув, що це — тільки імітація, не більше. Чоловіки мають до цього якесь своє особливе чуття. Я лиш зітхнула полегшено, коли він сказав про це і пішов. Ніби тягар із плечей скинула.

А Вікторіо… Ну до чого тут Вікторіо?! Він любить поговорити про літературу, а поговорити, крім мене, ні з ким. Це міф, що журналісти — люди начитані. Нашу Людмилу найбільше цікавить те, чи знайде чоловік роботу після закриття заводу і чи вигідно вона змоталася на польський базар. Лорочка вихваляється модними манатками, що їх невідь-звідки дістає її психозний і ревнивий благовірний Антон. Льоник, здається, навіть спить, обнявшись із пляшкою. А шефові ніколи розмовляти — він увесь час крутиться у «верхніх ешелонах влади» і тримає над головою наслинений палець, щоби першому знати, куди вітер віє, і могти вчасно змінити курс корабля. І тільки ми з Вікторіо носимося з новими журналами, в яких нарешті відкрито заборонені теми, проковтуємо книжку за книжкою, ніби від того залежить доля світу. Тому Вікторіо й хоче зробити з мене журналістку, каже, що тепер потрібні мислячі, небайдужі та сміливі «акули пера». Я ж сміюся, що ніколи не буду акулою, а якщо колись і доведеться стати рибою, то хіба маленькою сріблястою сардинкою.

Жоден із них не змушує моє серце прискорено битись. Але я не Снігова королева. Ні, дорога моя Євочко! Якби ти могла зазирнути в той мій сон… Якби ти зуміла… Якби знала, як самотньо мені буває ночами, яка туга підступає… Але за ким? За ким я так тужу? Кого люблю? Іноді здається, що бачу в повітрі обрис чийогось обличчя. Ніби знайомого, ніби десь баченого. Приглядаюся — а воно зникає. Розумію — це тільки моя уява, тільки химерні візерунки, творені вітром. І знову ловлю себе на тому, що когось чекаю, а кого — не знаю. Навіть у снах не бачу. Коли б я узялася пояснювати це тобі, моя щебетухо… Уявляю, як здивовано ти б стенула плечима. В тебе ж усе так просто і зрозуміло: любов, зрада, розчарування, знову любов. А якби мої думки почув хтось у мене на роботі… Хіба що Вікторіо цілком серйозно сказав би: «Енно! Пиши вірші!»

Він чомусь вважає, що в дитинстві я писала. А може, й справді? Чогось же я пішла на філологію, всупереч волі батька. Чомусь же я опинилася в редакції, а не в лікарні чи аптеці. Щось вело мене сюди. Тоді сон, що наснився мені цієї ночі, можна пояснити дуже просто. Це витвір моєї творчої уяви. Відомі ж випадки, коли уві сні приходили і розв’язки складних математичних задач, і сюжети художніх творів, і навіть геніальні наукові відкриття. Вранці треба було тільки записати те, що приснилося, і все — шедевр готовий.

Десь читала, що мозок людини задіяний лише на десять-п’ятнадцять відсотків. Подумати тільки — всього на десять-п’ятнадцять відсотків! А що ж приховано в тих вісімдесяти п’яти чи дев’яноста? Який величезний потенціал! Вочевидь, інколи, у виняткових випадках, посеред сну, мозок раптом вмикає часточку отих своїх незадіяних нейронів і видає те, до чого людина не могла додуматися вдень. Може, і мені варто записати свій сон? Трохи дофантазую, і вийде пристойне оповідання. Його можна назвати, скажімо, «Перша зустріч». Або «Не та невістка». Або «І краялося серце навпіл». І все-таки… все-таки… Творча уява, якою б дивовижною та фантастичною вона не була, випливає з життєвого досвіду, з побаченого, почутого, пережитого. А я ніколи не бачила цих людей, цього села, цієї дивної дерев’яної хати. Я ж народилася і виросла в місті.

5

— Енно, сьогодні часом не повний місяць? — Вікторіо вбігає до кабінету і падає на стілець. — Бо вже почалося. Якийсь псих так дістав, що я пригрозив його з’їсти, як аборигени Кука.

Гортаю настільний календар. Ні, до повні ще два дні.

— Уявляєш, зайшов якийсь тип, потоптався біля порога, як голодна коза на прив’язі, покахикав нервово в кулак, а тоді з таємничим виглядом промекав, що приніс сенсаційну статтю. Я вже й вуха, як локатори, налаштував — думав, справді щось цікаве. А він починає вішати на мої персональні локатори третьосортну локшину: мовляв, даремно Коперник сорок років писав свою роботу «Про обертання небесних сфер», його теорія про геліоцентричну систему світу — повне фуфло, і Галілео Галілей також помилився — Земля не обертається навколо Сонця, це Сонце крутиться довкола Землі. Він, тобто цей тип, гарненько все дослідив, проаналізував і тепер може стверджувати…

Я порадив йому відправити цю «сенсаційну бомбу» в журнал «Ненаукова фантастика». А він тоді: «А ваша кореспондентка казала, що це дуже цікаво і ви надрукуєте». — «Яка ще кореспондентка?» — запитую. «Ірис-с-с-ка… М-м-м… Хвамілії не помню. Може, підкажете?» — «Не пам’ятаєте, — кажу, — бо такої в нас немає». — «А куди ж ви її поділи?» — «Зварили, — кажу. — В борщі. І з’їли. Навіть кісточки обгризли».

Бачила б ти, як він на мене витріщився! Як на живого Лектера Ганнібала. Але, думаєш, пішов із приміщення? Аякже! Йду собі коридором від шефа, а він — назустріч, із приймального відділення друкарні видибує. Мабуть, і там пропонував свій спізнілий донос на Коперника і Галілея. Побачив мене — голову в плечі і бочком-бочком, попід стіною та й до виходу. А я зубами йому вслід — клац-клац-клац, ніби збираюся вкусити! Цирк на дроті! То це не ти його обіцянкою обдарувала?

— Ти про що? Хіба я схожа на іриску? Мабуть, то таки наближення повні так на редакцію впливає.

— Я подумав, може, ти й справді назвалася Ірискою, щоб збити його з пантелику. Ну хто ще міг би так назватися? Ти ж у нашому прагматичному колективі — єдиний романтик і вигадниця. До того ж дійсно на солоденьку цукерочку схожа.

«Еге ж, — думаю, — оближися, тореадоре! Ніби я не розумію, що ти зайшов, аби побазікати зі мною». А вголос:

— Шановний Вікторе Георгійовичу! Доводжу до вашого відома, що, по-перше, я ніколи нікому не рекомендувала особу Енни Сніжницької як кореспондента нашої славної газети, по-друге, ніхто до мене не звертався із жодною статтею, а по-третє, моєї освіти цілком достатньо, щоб вибрати правильний варіант між геліоцентричною системою світу Коперника та маячнею якогось психа.

Але повня цього разу явно не збіглась з календарем. Або ж до календаря вкралася помилка. Бо у другій половині дня до редакції валом повалив дивакуватий люд. Двоє активованих місячним світилом візитерів дісталися й мені. Жіночка передпенсійного віку у вишневому, в стилі тридцятих років капелюшку з вуаллю, заколотою над крисами, принесла віршовану подяку лікареві, який врятував її від атипової ангіни. Вірш нагадував пародію, до того ж написану суржиком. Я порадила їй подякувати своєму рятівникові прозою — краще нормальна проза, ніж погана поезія. Вона страшенно образилася. Я, наївна, не зразу збагнула, що для неї було не так важливо висловити вдячність, як продемонструвати свій поетичний талант, досі не визнаний людством.

Зрештою відвідувачка гордо заявила, що поскаржиться головному редакторові. Якщо вже вона платить за оголошення, то може писати в ньому що завгодно, і мої поради їй — як лисому гребінець. Вона грюкнула дверима і таки пішла до шефа. Але від нього не повернулася. І я подумки подякувала нашому Чистикові, що він став на мій бік.

Дідусь, що зайшов наприкінці робочого дня, обурився вже тому, що за оголошення треба платити. «Як? Газета ж для того, щоб допомагати людям. Я кров проливав, я це місто будував, а тепер ви з мене два рублі за оголошення требуєте? Капіталізм хочете завести?! Не пройдьоть, буржуї!»

Тут уже мені довелося йти до головного, щоб поставив на дідусевому тексті своє факсиміле — як дозвіл в особливому випадку на безкоштовну рекламу. Дідусь ще довго скаржився комусь біля входу до редакції на нові порядки. Я обійшла його і побігла до автостоянки.

— Привіт, «Ладуню»! Скучила за мною? Тоді біжимо!

Сірий «жигулик» тільки того й чекав. Позадкував до дороги, розвернувся і приклеївся до моєї «Лади». Здається, пінкертон за кермом і не приховує, що стежить за мною. А може, навіть навпаки: хоче, щоб я його помітила і першою заговорила? Може, це якийсь новітній спосіб знайомства? А дзуськи!

Цього разу від нього ніяк не відірватися. Він наче передбачає всі наші з «Ладою» повороти до проміжних вуличок, спритно маневрує на перехрестях, вискакує навперейми, коли скошуємо шлях навпростець через двори. Під час першого такого зіткнення я побачила в дзеркалі заднього огляду зосереджене обличчя водія — не усміхнене, здається, навіть сердите, але досить симпатичне. Зазвичай таким чоловікам нема відбою від жінок. Чого б він гасав за мною, мов якийсь відторгнутий прекрасною половиною людства збоченець?

Вдруге придивилася пильніше. Незнайомець років тридцяти п’яти — очі сховані за модними сонцезахисними окулярами, випнуті вилиці, прямий ніс, повняві губи, насунутий на чоло сірий у клітинку англійський картуз — чоловіки «запали» на цей головний убір після того, як Соломін-молодший знявся в такому самому картузі в ролі доктора Ватсона. Маніяк? Злочинець? Біс його знає.

«Ну що ж, — подумала, — не розминемося, містере Ікс, з тобою в місті — позмагаємося за містом. Тим більше, що швидка їзда мені зараз не зашкодить — зазвичай вона допомагає зняти стрес. А сьогодні день був хоч і короткий, але вельми стресовий».

І ось зі свистом миготять зустрічні машини, у два суцільні зелені сувої зливаються дерева обабіч. Ще кілька кілометрів — і я виїду з центральної траси на міжрайонну дорогу, заверну біля найближчого села на схід, мину ще одне село, навпростець виберуся знову на автостраду і повернуся нею до міста з іншого боку.

Не розумію, як він мене обігнав. Як він устиг це зробити?! Коли? Сірий «жигуль» замаячів метрів за двісті попереду. Водій висунув руку у вікно і подав знак, щоб я зупинилася. Зупинитися? Оце вже ні! Нізащо! Різко гальмую, вивертаю кермо вліво, виїжджаю на зустрічну смугу, щоб зробити розворот, і бачу, як прямо на мене мчить бордовий легковик. Залишається єдиний варіант: із траси — на узбіччя. Моя автівка летить насипом униз, просто на дерево.

«Дівчинко моя, «Ладонько»! Прости, що так підвела тебе!»

Це останнє, що я встигла подумати.

6

…Іду зеленою сільською вулицею. Дорога піщана. Пісок ще вологий після дощу. Підходжу до подвір’я. Хвіртка, що тільки-но похитувалася на завісах, різко зачиняється переді мною, ніби чиясь невидима рука припасовує її до стовпчика. Намагаюся штовхнути, але не можу. Перехиляюся над хвірткою і пробую відчинити засув зсередини, але він не піддається. На подвір’ї розсипані яблука. Зелені, як рута, а ще жовті й червонобокі, великі і дрібненькі… Дуже багато яблук. Ніби не з гілки, що перевисла через невисокий паркан, нападали, а з усього саду сюди прикотилися. Біля дерев’яної хати, фарбованої вохрою, стоять дві жінки і чоловік. Старша жінка в зеленій безрукавці, накинутій на полотняну блузку, у грубій сірій спідниці, молода — у блакитній сукні із застібнутим біля шиї мереживним комірцем і широкими напускними рукавами, в чорних черевиках-«румунках» із сірою смужкою хутра. Високий молодий чоловік — у темно-синьому піджаку і світлій сорочці. Він стоїть між двома жінками й обнімає їх за плечі.

Ця молода жінка… Це ж я! Я? Ні, це Віра. Але тепер у неї на руках дитина. Немовлятко в білому згорточку, перев’язаному блакитною стрічкою, личко закрите ріжком покривальця. Блакитна стрічка… Отже, це хлопчик. Усі троє дорослих приязно усміхаються мені, але хвіртки не відчиняють. Прошу їх: «Відчиніть! Я ж прийшла до вас!» Вони не відходять від хати — лагідно дивляться на мене і привітно махають мені руками. Тільки тепер до мене доходить: це не вітальні, а прощальні помахи. Жінки та чоловік ніби наказують мені йти далі. Але я не хочу проходити мимо. Не хочу — й усе. Я ж прийшла сюди, до них. Та хвіртка — наче цвяхами до стовпця прибита. Смикаю її з усіх сил, штурхаю коліном, розхитую туди-сюди, готова вирвати із завіс, розтрощити. Очі заливає піт впереміш зі слізьми.

Підводжу голову — у дворі вже нікого немає. Тільки яблука звідкись падають і котяться, котяться до мене. Одне прослизає крізь щілину у хвіртці. Беру його, підношу до обличчя, вдихаю аромат — здається, це антонівка. І прокидаюся.

Голова палає, по обличчю скочуються чи то краплі поту, чи то сльози. Хтось нахиляється, обережно витирає їх, легенько чмокає мене в щоку й відходить. Розплющую очі — погляд впирається в білу стелю з сіруватим пластиковим плафоном і якимись незвично яскравими лампами. Поруч — пристрій з екраном і червоною та зеленою блимавками. Ритмічне попискування апаратури. Отже, я в лікарні. Пробую поворушити руками — спочатку лівою, потім правою. Руки слухняно згинаються в ліктях, пальці чутливі. З ногами гірше — ліва озивається болем десь нижче коліна, а права… Правої не відчуваю. Зовсім не відчуваю. «Мені ампутували ногу! Її немає!» — думаю з жахом і стогну від розпачу.

— Вона прокинулася! — чую чийсь радісний крик. — Покличте лікаря з ординаторської! Хутчіше! Хутчіше! Вона жива! Жива! Я ж казала!

— Привіт, сестричко…

Мабуть, я вимовила це дуже тихо, бо Єва схилилася до самого обличчя, аж вухом моїх губ торкнулася.

— Що ти сказала?

— Привіт, сестричко… — повторюю.

— Енно! Енночко! З тобою все гаразд? Ти не впізнаєш мене? — ледь не плаче Єва.

— Ти Єва. Найкраща у світі подруга. І сестричка…

— Слава Богу! — Єва полегшено зітхає. — Бо я вже подумала, що ти знову нічого не пам’ятаєш. Я б повісилась, якби ти мене забула.

— Забудеш тебе таку… — пробую усміхнутися. — Хіба ти сьогодні не на роботі?

— І вчора, і позавчора також! — урочисто повідомляє Єва. — Сьогодні нарешті відісплюсь і завтра вже буду в строю. Але ти сама не залишишся — не переживай. Тут твій тато. Бачила б ти, як у відділенні все закрутилося-завертілося, коли він приїхав… Як-не-як — лікар із самої столиці! Вони ледь зі штанів не повистрибували, як почули це. Зараз поселяють пана професора Сніжницького у свою гостьову палату. Я й не знала, що в лікарні така є.

— Єво! — боюся запитати, в мене терпне і дерев’яніє язик, але мушу знати. — Що в мене… з правою ногою?

— Перелом. Ти відбулася всього-на-всього переломом ноги. Це якесь чудо! Просто чудо! Якби твоя «Лада» була жива, то можна було б подумати, що це вона тебе захистила ціною власного життя — взяла на себе весь удар, зависла над головою, над спиною, як залізна парасолька, погнулася, понівечилася, але не притисла тебе, не зламала тобі кістки. А ти… Ну звісно, подряпини, садна, на чолі два шви. Ц-с-с… Не лякайся — маленькі, зовсім малесенькі, просто два акуратні симпатичні стібки на розумному лобикові. Від них скоро і сліду не залишиться. Я дуже боялася, щоб із головою чогось не сталося. Але якщо ми оце розмовляємо, значить, все добре. А я, між іншим, Енночко, одну статтю тут прочитала, поки біля тебе сиділа… О, до тебе вже йдуть, треба прощатися. — Єва стишує голос і хутенько-хутенько торохтить: — У медичній практиці відомі випадки, коли клин клином вибивається. Розумієш мене? Ні? От ти чотири роки тому втратила пам’ять в автокатастрофі. Твій тато казав, що то була страшна катастрофа. А зараз знов аварія. І це може повернути тобі пам’ять. Ну, допетрала? Клин — клином! — Єва енергійно б’є зверху вниз кулачком об кулачок, ніби й справді намагається щось вибити.

У палату зайшов лікар.

— Енночко! Ти така симпатична, така сексуальна: чорні брови, сині очі і білосніжні бинти. М-м-м… Коли твій тореро тебе побачить, він просто здуріє! Па-па, кралечко!

Ну не була б це Єва! Вона посилає мені повітряні поцілунки, усміхається і відходить від ліжка.

— Варту здано! — рапортує лікареві, чітко карбує кроки до дверей і махає мені обома руками. — До завтра!

А потім прийшов тато. Постарілий, схудлий, довге біле волосся навколо засмаглої, аж рудої лисини — наче німб. Цікаво, думаю, невже літня засмага так довго тримається? Мовчки торкнувся губами мого чола, навіть не чмокнув, просто тицьнувся в лоб. А тоді суворо глянув на лікаря.

— Колего, е-е-е, чи не могли б ви залишити нас на кілька хвилин?

— Гаразд, Борисе Марковичу! В разі потреби — я в ординаторській.

— «В разі потреби, в разі потреби …» — іронічно передражнює тато. — Провінція! Як ти почуваєшся? — уважно дивиться на мене, дістає з кишені добре знайому мені коробочку з пігулками. — В тебе, здається, вже закінчилися… Чи ні? Я цього разу трохи затримався… Ні-ні, не забув. Це просто неможливо! Я нічого не забуваю. Як я міг забути про тебе? Затримався за кордоном — створюю там клініку і лабораторію при ній. Невеличку таку, але свою, приватну. Досить працювати на державу. Тепер усі розумні люди повинні мати щось своє. Дехто там зацікавився моїми дослідженнями, дуже зацікавився. Сходить зірка моєї слави! Нарешті! Поки не буду казати, хто саме і де саме зацікавився — щоб не зурочити. Не повіриш — забобонним стаю на старість. Я — і забобони! А ти чого мене не послухалася? Га? Ох, якби мені твій вік. Як там у Пушкіна? «Ваш ворог, панство, час, а не король».

— У Шекспіра, — поправляю.

— У Шекспіра? — він недовірливо, якось аж підозріло дивиться на мене.

— Так, у «Річарді Третьому».

— Хм… Може, й так. Ти ж філолог. Ну нічого, я тебе скоро заберу звідси. От тільки поправишся — і поїдеш зі мною. Скільки днів ти не пила ліки? Три? Чотири?

— Нога… — показую очима на праву. Про пігулки, що з ними не розлучаюся всі ці роки, мені чомусь говорити не хочеться.

— Нога — це дрібниці. Нічого хвилюватися. Я дивився знімки — кістка, на щастя, не роздроблена, зростеться. Ти й не згадуватимеш про перелом. З головою як? Не болить? Не паморочиться? Може, галюцинації, видіння, якісь незнайомі образи, голоси?.. — тато міцно тримає мене за праву руку, трохи вище ліктя і дивиться так, ніби хоче просвердлити поглядом дірку в лобі і зазирнути під череп.

Чого він так боїться? Чого? Яка загроза висить наді мною? Мені хочеться розповісти йому про свої дивні сни, про село, про дерев’яну хату кольору вохри, про двох жінок і чоловіка, про те, як я нібито була в тілі Віри, відчувала її страх і любов.

— Як тебе звати? — раптом запитує тато.

— Енна. Енна Сніжницька, — кажу. — Не хвилюйся, я все пам’ятаю. Аварія була не такою вже й страшною.

— Ти пам’ятаєш, хто штовхнув машину з мосту? — його очі стають майже білими.

— Я не падала з мосту. Тільки з’їхала з дороги і вдарилась у дерево. На тій дорозі взагалі немає ні річки, ні моста.

— У тебе був колись собака?

— Ні, ніколи. В мене не було собаки.

— Хто був із тобою в машині?

— Нікого не було. Я сама їхала.

Навіщо це тестування? Чого він так хвилюється? Ні, про сон йому говорити не треба. Що, як у мене роздвоєння особистості? Що, як я шизофренічка? Але я десь читала, що коли людина може так думати про себе, то вона не шизофренік. Все одно тато може забрати мене у свою лікарню, і якщо я стану його пацієнткою… Я не маю сил додумати, що буде після того, як стану пацієнткою доктора Сніжницького. Перед очима клубочиться туман, на мене накочується така важка втома, що я заплющую очі, заперечливо хитаю головою і провалююся в сон.

7

Прокидаюся вже в іншій палаті. Без медичного обладнання, без пультів і блимавок. Поруч — ліжко, стандартна тумбочка і стілець. На тумбочці — маленький радіоприймач, на стіні — осінній пейзаж: над синьою, як аквамарин, річкою схилена верба і з неї журавлиним ключем падає на воду помаранчеве листя.

«Примітивна мазанина, — відвертаюся від річки з вербою, — мабуть, якогось місцевого живописця-аматора. І чому в лікарнях завжди вішають такі «шедеври», від яких ще більше захворіти можна?»

У палату зайшла медсестра.

— Ми перевезли вас із реанімаційної, — повідомила. — Потрібно було звільнити місце, нагальний випадок. А ви так гарно спали — шкода було будити. Так і залишили на реанімаційному ліжку. Зараз я допоможу вам перебратися на інше, а це треба відвезти назад. До вас якийсь чоловік приходив. Але я сказала, щоб він навідався згодом. Глибокий сон — це найкращі ліки, його нізащо не можна переривати. То він казав, що почекає внизу і зайде трохи пізніше.

— Хто? — перепитую неуважно.

— Чорнявий такий, на цигана схожий. Сказав, із редакції.

Вона вийшла, але за кілька хвилин повернулася.

— До вас тут… Ні, не з редакції. Це той чоловік, який доправив вас у лікарню після аварії. Він нібито був свідком…

Я хочу крикнути, щоб його не впускали. Нізащо! Ніколи! Але мій переслідувач уже в палаті. Рвучко підсовує до ліжка стілець, сідає, уважно розглядає моє обличчя, відсовує бинт над правою бровою — там, у брові, в мене малесенька родимка у формі зірочки. Хто про неї не знає, той і не помічає. Але звідки він знає?..

— Привіт! Не впізнаєш? Владислав, Романів однокласник. Пробач, заради Бога! Не хотів, щоб так сталося. Чесне слово! А що в редакції вар’ята розіграв… Якось же треба було підійти, а я ж — актор, недавно переїхав у ці краї, до славного міста Одеси. Зараз ми ставимо в театрі «Життя Галілея» Бертольда Брехта. Вживаюся в образ Медічі. А це… такий собі експромт на тему. В принципі, я й не був упевнений, чи ти в редакції працюєш. Побачив, що заходиш у той будинок, вирішив перевірити.

— Я вас не знаю, — кажу. — Ви приймаєте мене за якусь іншу людину.

— Ну це вже чортзна-що! Знаєш! Не викручуйся! — підвищує голос чоловік. — Я вже п’ять днів у вашому місті — приїхав у гості на день, а зачепився он на скільки. Коли випадково тебе побачив… Ладен був задушити. Як ти могла так вчинити? Як? Він же не змушував би тебе… Він… Йому головне було — знати, що ти жива, що з тобою все добре, а будеш ти з ним після цього чи ні — це вже, як тобі совість підкаже. А ти повісила на нього такий тягар. Такий тягар… Він же хотів на себе руки накласти. Розумієш? Ти розумієш?! Роман після того жити не хотів, казав, це він мав загинути. Я тільки хотів дізнатися, як ти живеш, чи є в тебе сім’я. Роман не повірив, коли я йому зателефонував. Сказав, це неможливо, це не можеш бути ти, бо ж ти померла, майже кожна людина має двійника, отож і я, мабуть, зустрів такого. Але ж ти — не двійник. Ти — це ти. Тепер я це точно знаю. А він наказав: навіть якщо це справді ти, але в тебе хтось є…

Відчуваю, як у голові наростає біль. Виник десь посередині черепа, там, де сходяться всі нервові закінчення, і повзе, повзе на скроні, на чоло, на потилицю.

— Що вам від мене треба? Чого ви мене переслідуєте? Я не знаю ніякого Романа! Ви що, з іншої планети з’явилися чи з божевільні утекли? Дайте мені спокій!

На порозі палати — Вікторіо.

— О! Яка несподівана зустріч! Це ж той самий псих, що обмовляв Коперника й Галілея і брехав, що наша кореспондентка обіцяла надрукувати його маячню в газеті. Як він тут опинився? Ану вимітайся звідси, псевдовчений! Чого причепився до дівчини?

Чоловік, що назвався Владиславом, ніби не чує Вікторіо. Хапає мене за руку, благально дивиться і вперто повторює:

— Роман. Ро-ман! Чуєш? Роман Ружин! Із молодіжної газети «Грані». Ти не могла його забути! Не могла! Такого не забувають! Ти просто прикинулася, що забула. Ти корислива і хитра, як лисиця.

— Ні! Не прикинулась! Я не знаю ніякого Романа! І вас не знаю й не знала ніколи! — кричу йому в обличчя і хапаюся за голову, що ось-ось вибухне від болю.

— Нікчема, як і твій таточко! — він обвів мене зневажливим поглядом і пішов до дверей. Вікторіо — за ним.

У коридорі якась колотнеча.

— Що сталося? Хто це? — чую татів голос.

— Та псих один, — гарячкує Вікторіо. — Він уже до нашої редакції приходив, статтю про велику астрономічну помилку приносив. Уявляєте, Коперник і Галілей — невігласи від науки: насправді не Земля крутиться навколо Сонця, а Сонце довкола неї! А тепер чогось тут опинився, до Енни чіпляється, каже, що вона не Енна. Забирайся звідси! І спробуй ще хоч раз з’явитись у мене на горизонті!

— А ви, шановна, навіщо впускаєте чужих до палати? Хочете залишитися без роботи? — татів голос аж скрипить — знак, що він дуже сердиться.

Медсестра ледь не плаче, намагається виправдатися: цей чоловік просився побачити врятовану ним дівчину, сказав, що привіз її до лікарні після аварії. Нібито бачив, як вона виконувала розворот і заїхала в дерево. Врятував, значить. Бо якби вчасно не доставив, то вона справді могла б стекти кров’ю і загинути.

— А це ми ще побачимо — врятував він її чи сам мало не вбив! Може, для того й прийшов сюди, щоб довершити свій задум. Не випускайте його! Затримайте! Затримайте і негайно викличте бригаду з психіатричної лікарні! Негайно! — суворо наказує тато, вже не стримуючи люті.

— Руки геть від підданого її величності Мельпомени! Свободу мистецтву і митцям! — волає на всю лікарню дивакуватий чоловік, і його черевики вже відбивають прискорений ритм десь на нижньому поверсі.

Псих чи справді актор?

8

— Наша поранена журавочка прилетіла, нам весну-красну принесла! — радісно сповіщає Вікторіо, і враз стрімко відчиняються двері кабінетів, випускаючи в коридор увесь пишучий народ.

— Привіт, журавочко!

Журавочка — це я. Вже без милиць і гіпсу, але ще з ціпком. Ціпок ексклюзивний — із різьбленим узором по всій довжині та пташиною голівкою замість ручки. Єва замовила його в майстра, який проходив реабілітацію в її фізкабінеті. Лікарняний листок мені поки не закрили — тижні два-три треба походити на масажі та гімнастику. Але я так знудьгувалася за своїми, що тільки-но пригріло сонечко і місто скинуло льодяний панцир, — вирушила до редакції. Звісно ж, хочеться всіх побачити. Проте мій ранньовесняний візит має й інший мотив — мені потрібна автівка. Дуже-дуже потрібна.

Моя «Ладуся» вже відремонтована — спасибі Вікторіо, він справжній друг. Але кермувати самій та ще й у таку далечінь… А їхати доведеться неблизько — до стольного града Києва. Ні, не в гості до тата. Він навіть не здогадується про мій намір. А якби здогадався, то, мабуть, не дуже б зрадів. Сказав би своїм скрипучо-суворим голосом, що ще не час, що нічого мені там робити — якщо хочу з ним зустрітися, то краще вже він до мене приїде. Але зустрітися я планую не з ним.

Якщо чесно, то навіть трохи побоююся зустрічі з татом, бо перестала пити його пігулки. Хотіла перевірити, як буде поводитися моя бідна голова без них. Сигнал SOS не надходив. І я вирішила, що нічого марно отруювати печінку ліками, треба спробувати самотужки якось адаптуватися до життя. Вже стільки часу минуло — пора! Щоправда, тепер не знаю, як бути далі. Бо ночами все частіше сняться дивні сни. І навіть не сни — щось схоже на видіння. Незнайомі місця, обличчя, голоси.

Ось і минулої ночі. Тільки-но торкнулася подушки — зразу звідкись виплив старовинний замок. Власне, від замку залишилися хіба руїни. Вціліла тільки одна вежа з чорними очницями бійниць. В одній із них — соколине гніздо. Я його не бачу, але точно знаю, що воно там є і що соколів називають боривітрами. Перед бійницею починають кружляти шуліки. Вони чекають, коли боривітри відлучаться від гнізда, щоб напасти на їхніх пташенят. Але соколи не з’являються. Тоді шуліки не витримують — шугають у бійницю. Зчиняється такий лемент і писк, хоч вуха затуляй. А за хвилину шуліки вже втікають. Їм услід летять боривітри. Затамувавши подих, спостерігаю за повітряним боєм. На старовинну бруківку замчища падає кілька крапель крові і дві пір’їни — біла та чорна.

Коли бій закінчується, переводжу погляд на старовинну чотирикутну будівлю осторонь вежі. Вона велика, з ознаками колишньої величі та розкоші. Власне, це не зовсім будинок, а палац: похмурий, занедбаний, із облущеними темними стінами і заґратованими вікнами. Ґрати встановлено, мабуть, пізніше, бо вони геть не пасують до палацу і псують вікна, оздоблені маленькими амурчиками. В амурчиків відбиті крильця й облущені носи. За ґратами біліють чиїсь обличчя. Одне з них припало до скла — на мене дивляться дивні очі. Я боюся тих очей, страшенно боюся — під шкірою пробігають кусючі мурашки, тіло терпне. Втікаю до мурів, якими оточено руїни замку та палац. І раптом завмираю на місці і відчуваю, як кров холоне в жилах. На вежу виходить жінка. Як вона могла туди вибратися? Білий одяг тріпоче на вітрі, руки розкинуті, її постать нагадує хрест. Але ось вона змахнула руками, ніби зібралася злітати. Ще мить — і з вежі справді хтось летить, наче камінь, кинутий згори. Придивляюся, проте не можу розгледіти — це та жінка у білому чи соколиця, вбита шулікою?

Вона впала з протилежного боку замкового дворища, але якимось чином опинилася переді мною — спочатку соколина голівка із закритими очима та закривавленим дзьобом, а потім бліде, аж зеленкувате, спотворене стражданням і болем обличчя. Я знаю це обличчя, але не можу пригадати імені жінки. Силкуюся і не можу. А вона наказує:

— Втікай! Втікай звідси! Біжи!

Прокидаюся і якийсь час не можу зрозуміти, що це було — сон чи видіння. А може, й справді ще одна витівка мозку, витвір бурхливої уяви? Можливо. Але всі мої сни-видіння так перемішані, переплутані, переплетені, що я ніяк не можу зчепити їх в логічний ланцюг, не те що вибудувати якийсь художній сюжет.

«Може, галюцинації, видіння, незнайомі образи, голоси?..» Що мав на увазі тато, коли запитував мене про це в лікарні? Що це — симптоми? Симптоми чого? Дивно, але мені не хочеться, щоб ці видіння зникали. Не хочеться — і все. Щоразу я ніби розгадую якісь психологічні ребуси. Мені навіть цікаво це робити. Може, колись все-таки розгадаю?

А поки що… Поки що хочу дещо перевірити. І для цього мені конче треба до Києва.

— Навіщо тобі до Києва? — допитується Вікторіо. — Тато захворів?

Хочу ствердно хитнути головою — «Так!», — але не можу. Ну не можу я обманювати Вікторіо, який стільки для мене зробив за ці місяці! І взагалі, в мене, як каже моя Євуся, первісний рудимент чесності, який давно треба було видалити в хірургічний спосіб, як апендикс, бо сьогодні це не тільки не в моді, а й на заваді.

— Ні, — кажу. — Тато тут ні до чого. Але мені дуже треба.

— Що то за такі термінові справи в Києві, що ти не можеш дочекатися, коли подужаєш сама їхати своєю «Ладою»? — пронизує мене жагучим поглядом Вікторіо.

— Повернуся, тоді розкажу.

— Гаразд, кицюню. Я поговорю з шефом і все владнаю. Редакційна машина все одно вже місяць стоїть у гаражі — бензину немає. І грошей на бензин немає. Як казав один мудрий китаєць, не дай нам, Боже, жити в епоху перемін! Якщо заправиш, то Валентин завезе тебе, куди накажеш, — водія разом із машиною віддамо у твоє повне розпорядження.

Киваю: згідна, хай буде так. Все одно це дешевше, ніж брати таксі — до Києва і по Києву. З грошима в мене не дуже. Та й такій кривенькій качечці з ціпком, як я, зручніше добиратися автівкою, ніж потягом чи автобусом.

Але домовляємось: я скажу Чистику, що мені треба на консультацію у столичну лікарню. Тоді він точно не відмовить. А Вікторіо зробить вигляд, що нічого не знає.

— Лади? Ну, гляди ж мені — не видай нашу таємницю, бо буде ну-ну-ну! — Вікторіо по-змовницьки підморгує і свариться на мене вказівним пальцем, як на маленьку дитину.

Виїжджаємо за тиждень, бо Валентин на час вимушеної відпустки гайнув до батьків у село. Довелося почекати. Валентин почув про поїздку і зразу набурмосився — він страшенно не любить їздити до Києва, бо погано орієнтується у великому місті. Якось повіз Чистика на нараду редакторів, то обидва приїхали хворими. Іван Еділович знервувався, бо Валентин увесь час блукав, не міг утрапити за адресою, через що вони ледь не запізнилися на нараду, у Валентина ж тиск підстрибнув через власне хвилювання та безперервне шефове бурчання.

— Та ж там такий мурашник, стільки всіляких знаків — і туди не можна, і те не дозволено, там не поверни, там не стань! А які затори! — цілий тиждень по тому виправдовувався наш водій.

Заспокоюю Валентина: цього разу все буде добре і спокійно, візьмемо мапу, щоб краще орієнтуватися, до того ж не підганятиму — ніхто нас не обмежує в часі, не встановлює ні дату приїзду, ні від’їзду.

— Ну, тре’ то тре’, — зітхнув приречено Валентин.

Адресу я вже знаю. Затримуватися там не збираюся — тільки гляну і назад. Мушу побачити. Мушу.

Добираємося до столиці без пригод. Старенька «Волга», списана колись в облвиконкомі і передана редакції, не підвела. Валентин, тільки-но взявся за кермо, — перестав бурмоситися. Він мастак поговорити, журналісти вже переслухали всі його історії, я ж їду вперше, і він натхненно занурює мене, неофітку, у вир свого бурхливого, сповненого водійських пригод життя. Дрімаю, засинаю, прокидаюся, знову дрімаю, а він все говорить і говорить, говорить і говорить.

Редакція знаходиться неподалік від Хрещатика. В’їжджаємо під арку поміж старими будівлями й опиняємося у глибокому сірому колодязі, де замість бетонних цямрин — трохи позеленілі від нестачі сонця будинкові стіни. Валентин хвацько паркує «Волгу» і виходить. Здається, він ще сам не вірить, що так хутко знайшов потрібну адресу. Натискаю на дзвінок біля вхідних дверей. Чоловік пенсійного віку пропускає мене в невеличке фойє, перепитує, хто мені потрібен.

— Роман Ружин, — кажу.

— Хто? Тут немає такого, — суворо дивиться на мене вахтер.

— Але ж я телефонувала і мені сказали…

— Не знаю, куди ви телефонували і хто що вам сказав, але повторюю ще раз чистою українською мовою — в редакції такого немає. Я вже четвертий рік тут стою і ні про якого Романа Ружина не чув. Та ви самі подивіться.

Чоловік бере газету зі стосика, що лежить на столі, тицяє пальцем у сторінку з вихідними даними. У списку працівників редакції справді немає ні такого прізвища, ні навіть імені.

Прокручую в голові телефонну розмову, намагаюся згадати кожне слово. Отже… Я набрала номер і запитала: «Київ?» — «Так», — голос у чоловіка хриплуватий, ніби надтріснутий, і не вельми привітний. — «Редакція?» — «Так, це редакція». — «А чи не могли б ви покликати Романа Ружина?» — «На жаль, не можу», — чоловік трохи дратується. Може, він саме писав матеріал, а я йому перебила думку. Може, розмовляв із кимось. — «Але ви знаєте такого?» — Якесь скрипіння, вочевидь, дверей, і молодий жіночий голос: «Теодозійовичу! То ви вже йдете?» — «Йду, золотко, йду!» — крикнув комусь чоловік, а тоді поспішливо мені: «Знаю». І поклав слухавку.

Ще раз пробігаю поглядом по стовпчику прізвищ на другій сторінці. Теодозійович… Теодозійович… Ага, є такий — ось він. Відділ журналістських розслідувань…

— А Михайло Теодозійович зараз у редакції? — запитую суворого вартового.

— А він вам нащо?

Це, звісно, не справа чергового — допитуватися, хто з яким питанням іде до редакції газети, але цікавому дідусеві явно хочеться потеревенити.

— Скарга в мене!

— А-а-а, ну так би й сказали. Третій поверх, кабінет номер тридцять вісім. Але ж ви… — він співчутливо дивиться на мій ціпок.

— Нічого. Помалесеньку, помалесеньку і піднімуся. Я не поспішаю.

Насправді я дуже поспішаю. Так поспішаю, аж нервові дрижаки, наче голочки, поколюють пальці. Якби могла — побігла б, пострибала б, полетіла б до третього поверху. Але мушу зважати на свою ще досить неслухняну ногу.

9

Ось і тридцять восьмий кабінет. Чоловік за столом явно молодший за свій голос — йому років під сорок. У нього коротка стрижка зі срібними ниточками сивини та проникливий погляд — як у слідчого чи психотерапевта. Це наслідок професії — з роками всі журналісти стають трохи слідчими, трохи психологами. Мабуть, він намагається вгадати, з чим до нього причалапала ця дивна триніжка. Чи, може, вже й здогадався? Бо брови його раптом піднімаються, очі округлюються, замість запитання в погляді з’являється подив. Здивування переходить в острах. Ніби чоловік побачив прибульця з іншої галактики чи воскреслого з того світу. Він хутко підводиться мені назустріч.

— Ірина?!

Ну от, знову. Знову ця плутанина з іменем. Відчуваю, як після дороги паморочиться голова і починає боліти натруджена права нога. Хоч би не беркицьнутися посеред кабінету. Озираюся, щоб на щось присісти. Чоловік вибігає з-за столу, підсуває мені стілець.

— Мене звати Енна, — кажу йому. — Я вам телефонувала тиждень тому. Пригадуєте? Запитувала про Романа Ружина.

— Вибачте, Енно, — помилився. — Дуже вже ви схожі на одну мою знайому.

Він обережно кладе руку мені на плече — так, ніби хоче переконатися, що я не фантом, який ось-ось може розчинитися в повітрі і зникнути.

— Ви сказали, що знаєте…

— Знаю.

— Мені треба його побачити. Зараз же… Тільки побачити і дещо запитати. І я поїду назад. Там, у вашому дворі, чекає машина.

— Зараз же не вийде, — чоловік ніби роздумує, вирішує щось. — А якщо справді хочеш побачити, то доведеться проїхати приблизно ще стільки ж, скільки їхала сюди. Тільки в інший бік.

Він перейшов на «ти». Чого б це? Але гаразд, не заперечую.

— Куди?

— На захід. Вирішуй.

Вагаюся. Що ж мені робити? Повернутися, так і не побачивши? Тоді навіщо я затіяла цей марш-кидок? Їхати ще стільки ж? Але Валентин нізащо не поїде. Я йому не казала, що доведеться перетнути пів-України — з півдня на північ, а тоді ще й на захід. Він має повернутися додому. Та й як потім пояснити все в редакції?

Чоловік пильно стежить за моїм ваганням. Здається, навіть читає думки.

— Машину дали тільки до Києва? Це не проблема. Я саме збирався поїхати до Романа. Давно не бачився з ним. Якщо хочеш, підвезу своєю, а твій водій хай котиться назад.

Не знаю чому, але погоджуюся: справді, хай Валентин повертається, скаже Вікторіо, що я залишилася в лікарні на обстеження. Чи щось інше придумає. Мені байдуже. Потім доберуся з Києва додому потягом. Я ж іще не на роботі, маю час.

За годину ми виходимо з редакції. Михайло каже, що має заскочити додому, перевдягнутися і дещо прихопити. Не годиться ж їхати в гості з порожніми руками.

Може, і мені заїхати? Я ще жодного разу не була в татовій київській квартирі. Він перебрався сюди після аварії, після того, що сталося зі мною. Хай Михайло підвезе мене, а буде їхати з дому — забере. Виявляється, це недалеко і справді по дорозі. Але за цією адресою не житловий будинок, а ресторан і невеличкий бар. Михайло здивовано дивиться на мене, я нічого не можу пояснити. Навіщо тато назвав цю адресу? А може, я щось забула — назву вулиці, номер будинку? Може, це з моєю пам’яттю проблеми? Ну що ж, побачення не відбулося.

Щойно виїжджаємо з міста — відвертаюся до вікна і вдаю, що сплю. Не хочу розмовляти: боюся запитувати, боюся відповідати. Незчулася, як справді заснула. Сплю тривожно. Прокидаюся біля Житомира і знову вимикаюся. В Рівному Михайло будить мене.

— Треба підкріпитися.

Маленький затишний бар із запахом картоплі фрі та курятини. В кутку, оповитому сутінками, сидять троє молодиків. Поки Михайло замовляє обід, вмиваюся у вбиральні й наводжу сякий-такий марафет. Їсти не хочеться. Трохи нудить — дається взнаки тривала їзда. Так зі мною завжди буває, особливо якщо задрімаю дорогою. Це через слабкий вестибулярний апарат. Краще вже було дивитися у вікно. Але після обіду почуваюся ліпше.

— Далеко ще? — запитую Михайла.

— Трохи більше години до Луцька. А далі… Залежить від того, якою дорогою поїдемо.

І тільки тепер на мене накочується дикий страх. Куди я їду? До кого і для чого? Що це на мене найшло? Якийсь божевільний назвав мене безсовісною негідницею, яка страшенно підвела якогось Романа Ружина. Чотири місяці поспіль його слова сидять у мені, як цвяшки в живому дереві. Чотири місяці, тягаючи за собою загіпсовану ногу, я думаю-гадаю: чи справді колись, в іншому житті, скоїла щось лихе, чи цей псевдоопонент Коперника та Галілео Галілея сплутав мене з кимось або ж просто все вигадав? Може, він не тільки артист, але й за сумісництвом фантаст?

Краще б, звісно, вигадав. Увесь цей час сподівалася, що ніякого Романа Ружина не існує в природі. Але він, виявляється, є. Є! І він справді працював у «молодіжці». І цей набурмосений Михайло з відділу журналістських розслідувань його знає. Знає, але нічого не каже. Тільки поглядає на мене якось дивно. «Приїдеш — побачиш».

Господи, хоч би швидше вже доїхати! Якщо я чимось завинила — попрошу пробачення. А тоді повернуся додому і буду спати спокійно. Сподіваюся, що спокійно… Уявляю, як примчить Єва, як буде допитуватися, де це я кілька днів пропадала, може, нарешті завела коханця і чкурнула в якусь екзотичну місцину? Боже! Як мені зараз бракує моєї балакучої Євусі! Цілком імовірно, що я навіть розкажу їй…

Дорога серед лісу — як тунель, наповнений весняними сутінками. Праворуч — чорна стіна з листяних дерев, зліва — зелена, хвойна. Піщаний путівець помережаний дощовими калабанями. Металевий знак із написом «Привітник». Дивно, думаю, Привітне майже в кожній області є, в деяких навіть не одне. А от Привітник… Під’їжджаємо ближче і бачимо: хтось, очевидно якийсь жартівник, перекреслив фломастером літеру «і» та написав «а». Вийшло «Приватник». Михайло сміється: «Все в дусі нового часу».

Жадібно вдивляюся в хати — вони здебільшого дерев’яні, але подекуди видно й цегляні. Чомусь мені здається, що зараз побачу дерев’яні стіни кольору вохри. Але ми зупиняємося перед ворітьми, з-за яких визирає білий будиночок із блакитними віконницями. В одному з вікон уже горить світло. Михайло дивиться на мене запитально.

— Пішли?

Пересмикую плечима.

— Звісно. А чого ж ми стільки їхали?

Заходимо в темнуваті сіни. Михайло притримує мене і першим переступає поріг кімнати.

— «Ой чи є, чи нема пан господар дома?..» — заводить баском.

— Михасько! — чується у відповідь радісний баритон. — Скільки літ, скільки зим! Яким вітром тебе занесло в нашу глухомань? Знов якусь темну тему на світ Божий витягаєш чи білу пляму історії словом розфарбовуєш? Ну, тепер уже не страшно, тепер можна…

Якусь мить бачу тільки візок, над яким схилився Михайло. Піднята для обіймів рука того, хто сидить у візку, міцне плече. На плечі — невеличке тату: морський якірець на ланцюжку. А потім з-під руки визирає обличчя. Чітко окреслені, вперті губи, неголена щока, примружені карі очі, рубець, що, перетинаючи праву брову, тягнеться через чоло і ховається у волоссі.

Яскрава блискавка розпанахує небо наді мною, шугає над головою, засліплює, а тоді, влучивши просто в серце, пронизує панцир, так тісно припасований колись кимось до мого мозку, як бойовий шолом до голови древнього воїна. Здається, шолом ось-ось трісне.

— Романе! — шепочу. — Романочку!..

Падаю на коліна перед візком. Припадаю обличчям до Романових ніг. Михайло намагається підвести мене, але я відштовхую його. Тепла долоня лягає на мою голову, гладить її, перебирає волосся. Не бачу, але знаю — це Романова долоня. В нього завжди були теплі руки, навіть у люті морози.

— Ну чого ти? Чого? Заспокойся! Тепер усе буде добре! — чую над собою тремтячий голос. — Я ж казав, хто повінчається в озері Святому, той уже до смерті не розлучиться. Казав же! Ти думала, що я вигадую, жартую? А от і ні. Ми з тобою живі, і, значить, до смерті… до самої смерті…

Романе! Як же це могло статися? Як, Романочку? Можна було забути всіх, можна було забути навіть увесь світ. Але тебе?!.. Тебе?!.. Що це він сказав? Ми з ним вінчані?

Панцир врешті-решт тріскається. Починає спадати, мов шкаралуща з горіха. І найперше, що появляється з-під нього, — усміхнене обличчя Романа. Не це, не теперішнє — молодше, без рубця від брови до волосся.

Хтось рвучко висмикує з моєї заблокованої пам’яті спогад, ніби один-єдиний пазл із цільної конструкції.

10

Пазл №… Вінчання

Обабіч миготять дерева — такі високі, що, здається, на них погойдується небо. У кронах виспівує птаство. Я ще не чула такого потужного, багатоголосого та гармонійного співу — тисячі соло зливаються в одну ораторію, і при цьому — жодної фальшивої нотки.

Роман жартує:

— Ранкова репетиція народного пташиного хору під орудою маестро-солов’я. Це я запросив його на весілля.

— На весілля? — дивуюся. — На чиє весілля?

— На наше.

— То ми їдемо на… своє весілля?

— А ти й не здогадувалася?

— Ах ти ж… — Легенько штурхаю його під бік, лоскочу під пахвами і зразу ж припадаю до сильного засмаглого плеча, обнімаю за шию і голосно чмокаю у праве вухо.

— Ой-ой-ой! Я нічого не чую! — сміється Роман і зупиняє машину. — Цілуй і ліве, бо образиться.

Чмокаю й у ліве.

— А тепер я — твої вушка, бо вони також можуть образитися.

Він хапає мене в оберемок, притискає до себе і цілує мої вуха, потім плечі, шию, груди. Виходимо з машини і падаємо на траву. Поряд рум’яніє рясний кущ малини. Роман зриває ягоди, легенько обхоплює їх вустами і годує мене, як пташка маленьке пташеня. Ми цілуємося так довго, що вже й птаство встигає закінчити свою репетицію. Ранок переходить у день. Синя барва неба вилиняла на сонці, і тепер над нами гойдається білувато-блакитне шатро без жодної хмаринки.

Знову їдемо. Нарешті за деревами зблискує озеро. На його вузькому піщаному березі засмагає всього двоє пляжників — якась молода пара. По той бік озера, під кущами, що підступили до самої води, сидять троє рибалок із саморобними вудочками в руках.

— Ось тут ми зараз і освятимо наш шлюб, — рішуче заявляє Роман.

— Тут?

— Тут.

— Зараз?

— Зараз.

— Десь неподалік є церква і ми в ній повінчаємося? — перепитую здивовано. — Але ж… Ні-ні, я не проти. Та й з інституту мене вже не виключать, бо я його закінчила і диплом забрала. А от ти… Завтра ж про це будуть знати у твоїй редакції, і ти вилетиш з роботи, як корок із пляшки шампанського. Сам казав: священики мусять інформувати відповідні органи, хто в них вінчається чи дітей хрестить, — такий у них наказ від «контори глибокого буріння». Ти ж говорив…

Він закриває мені рот поцілунком.

— Знаєш, як називається це озеро? — запитує таємниче.

— Як?

— Святе.

— Святе?!

— Чого ти так дивуєшся? На Волині з десяток озер мають таку назву. Наше хотіли перейменувати ще у тисяча дев’ятсот шістдесятому, коли в селі закрили церкву. Тоді дуже багато церков закрили і чимало сіл та озер перейменували. Але тут щось у тих перейменувальників не склалося, і Святе так і залишилося Святим. Це незвичайне озеро. Кажуть, колись, у давнину, в ньому затонув церковний дзвін. Татари везли його через замерзле озеро — хтось їм сказав, що дзвін зі щирого золота, от вони й зняли його із дзвіниці. Посеред озера лід тріснув, і віз разом із дзвоном і кіньми пішов на дно. Він і досі дзвонить на великі свята. Якщо прикласти вухо до землі, то можна почути приглушений передзвін. А ще відтоді, як у селі не стало церкви, в озері Святому і шлюби освячують, і дітей його водою охрещують. Ось зараз ми з тобою скупаємося — і все: ти навіки моя, а я твій, і не розлучимося до самої смерті. А коли тут повінчаємося, то підемо в місті до загсу. Але то вже буде проста формальність.

— І то буде кінець. Бо після загсу тато мене зразу ж і вб’є!

— Хай спробує! — Роман хмурить брови, але тут же його обличчя розпогоджується. — Пішли освячуватися у Святому! Чи ти, може, передумала?

— Ні-ні, — кажу. — Я ніколи не передумаю. Але… в мене немає купальника.

— Дурниці! — сміється Роман. — Тут можна навіть без трусиків. Бач, пляжники пішли, ніхто нас не бачить. Чи ти пташок соромишся?

— Авжеж. Бач, як вони на нас дивляться — навіть співати перестали. Ану киш звідси, безсоромні! Ну гаразд. Але все-таки у трусиках.

Він роздягає мене і звільнення від кожної одежини супроводжує поцілунками. Падає на пісок блузка — поцілунки в шию і плечі, сповзає спідничка — поцілунки в коліна і вище, аж до пупка, відлітають убік босоніжки — поцілунки у ступні. Моє тіло палає від тих гарячих доторків Романових уст і благає божественної озерної прохолоди.

Ми плюскаємося, як риби. Пірнаємо і цілуємося — у воді, під водою, над водою. Роман запливає в очеретяні плавні біля протилежного берега, повертається з букетом жовтих водяних лілій, сплітає віночок і кладе мені на голову. Заціловані, скупані й освячені їдемо до Романової мами. Я трохи потерпаю: як вона мене сприйме? Я ж для неї ще ніхто, принаймні офіційно.

Маленька, ледь сягає Романового плеча, засмагла, в рябенькій ситцевій блузці з рукавами і білій хустинці у сині квіточки, пов’язаній молодичкою, вона не йде, а біжить нам назустріч. На ходу витирає очі і найперше пригортає до себе не Романа, а мене.

— Нарешті! Бо я вже думала, що не діждуся невісточки.

Роман задоволено посміхається, шепоче мені на вухо:

— Я ж казав — не бійся.

Ми з Романовою мамою накриваємо на стіл, разом миємо посуд після вечері. Вона приймає гору подушок у білосніжних вишиваних пошивках і стелить нам ліжко у світлиці. Ставить на столик біля ліжка невеличкий нічник. Місяць, ріжком зачеплений за яблуню, заглядає у вікно. Якась безсонна пташина аж заходиться в саду. Роман жартує: це соліст народного пташиного хору дає сольний концерт на замовлення.

Прокидаємося, коли вже сонце піднялося над лісом. Щоб воно не розбудило нас рано, мама вікна позапинала шторами, а сама подалася на город. Іду до неї. Над грядками ледь чутний тонкий аромат, ніби хтось, напарфумлений, пройшов стежкою і залишив по собі в повітрі солодкуватий слід. Розгортаю кущі картоплиння і бачу блідо-бузкові, ледь помітні квіточки матіоли — це вони вночі так розливали духмяні пахощі, а тепер згорнули пелюсточки й принишкли. Обережно пересуваю ноги, щоб не наступити на огіркове гудиння. Вибираємо огірочки, ще невеличкі, з жовтими квіточками на носиках, несемо до літньої кухні. На столі в літній кухні — слоїк зі свіжим молоком, глиняна мисочка з медом і струдель.

Мені так спокійно і затишно. І так дивно: звідки я, міська жителька, знаю, що не можна наступати на гудиння, бо огіркова грядка може всохнути? Звідки знаю, що так пахнуть матіоли і що їх сільські жінки сіють у городі, бо ж вони — для запаху, а не для краси? Як шкода, що завтра ми мусимо покидати мамине обійстя. Роман їде в Соснівку, а звідти треба рушати до Києва — відрядження закінчується. Вирішую, що в першу ж свою відпустку приїду сюди — на цілий місяць. А може, й на два, якщо працюватиму в школі.

Після сніданку знову купаємось у Святому. До нас приєднується Романів однокласник Владислав зі своєю дівчиною. Владислав ще навчається у столичному інституті імені Карпенка-Карого, куди вступив після армії, а Рита вже актриса. Мені не подобається Рита — надто манірна, здається, вона й на дикому пляжі почувається, як на сцені, ходить із випрямленою спиною та піднятою головою і чекає, що ми, захоплені її талантом глядачі, зараз почнемо плескати в долоні. Роман шепоче мені на вухо, що я порівняно з нею, як зірка Голлівуда Мерилін Монро супроти Шапокляк, і він боїться, щоб Владислав не відбив мене в нього.

Прощаємося з акторською парою, йдемо до лісу по суниці та малину. Але додому приносимо тільки жменьку. Мама розуміюче посміхається, збирає нас у дорогу: зарізала зозулясту курку, поклала в торбину слоїчок домашнього масла, кусень сала, три десятки яєць, кожне загорнуте в папірець, щоб не побилося. Бідкається, що в місті все «з кошика та з грошика», а де ж тих грошиків стільки набрати, щоб голодними не ходити. Обіцяємо мамі, що у вересні обов’язково приїдемо, тоді й бульбу викопати допоможемо, і вечірку влаштуємо.

Дорогою назад Роман час від часу зупиняє машину і ми цілуємося.

Уже під’їжджаємо до Соснівки, коли він раптом тривожиться:

— Чого ця дурна чорна ворона причепилася до нас? Сіла на хвіст і не злазить.

Я дивлюся в заднє вікно. Чорне авто справді ніби приклеїлося до нашої машини. Дорога на цьому відтинку різко завертає праворуч, а тоді піднімається вгору. Попереду міст із понівеченим бетонним поручнем з правого боку — залізна арматура розірвана і стирчить, як обгризені хижаками ребра якоїсь великої тварини. Під мостом ліниво протікає річка з обмілілим руслом. Обабіч неї сіріють кам’яні валуни — ніби якісь фантастичні водяні істоти вилізли погрітися на сонці.

Чорне авто наближається впритул, бере ліворуч, виїжджає на зустрічну смугу, як для обгону. Може, нарешті відчепиться і поїде геть? Ні, проїжджає поряд кілька метрів і вже на мосту несподівано вдаряє зліва. Раз, і вдруге, і втретє. Наша машина різко кидається на розтрощений поручень, на якусь мить зависає на металевих штирях арматури і летить донизу. Кам’яні істоти на березі річки враз ніби оживають — наближаються, збільшуються, піднімаються, щоб проковтнути нас. Я чомусь думаю тільки про Романову маму. Як же вона тепер сама викопає картоплю?

***

Спогад такий чіткий, ніби це було зовсім недавно. Навіть не вчора, а щойно, якусь годину чи дві тому. Пронизливий холодок в ямці під грудьми, падіння, страх, темрява… Насправді я не знаю, звідки, з якої часової площини так несподівано випав цей пазл і куди, до якої картинки пам’яті його припасувати. Заплющую очі і закушую губу. Солона крапля крові бризкає на язик, скочується в гортань і приводить мене до тями. Перша думка: треба знову все забути. Забути, забути, забути!!! Але безпритульний пазлик уже не піддається — вперто кружляє і кружляє, обертається навсібіч, ніби намагається відшукати в часовому просторі собі тотожні, зістикуватися, зачепитися за них краєчками, утворити більшу площину, розширити територію. Спалахує ще одна картинка. Тоді ще і ще… Ніби хтось запускає ланцюгову реакцію пам’яті.

Це схоже на ефект снігової лавини. Біла шкаралуща, роками неторкана, тріскається десь на самому вершечку, на піку, в найбільш вразливому місці, тоді надколюється і починає зсуватися. Спочатку повільно, потім набирає обертів і вже з шаленою швидкістю мчить згори донизу. І ось кожен виступ, кожна виїмка, кожен камінчик гори — як на долоні.

Що це — закономірність, яка рано чи пізно, але обов’язково настає, і тоді все повертається на круги свої? Чи просто одне з рідкісних див, яке ніхто не може передбачити та пояснити? Як не можна, скажімо, пояснити, чому одна людина видужує при безнадійному діагнозі, а інша помирає від нескладної хвороби, хоча лікує їх той самий лікар. Може, першу рятує любов, а другій саме її не вистачає, щоб вижити? Не знаю. Але мою пам’ять точно повертає моє кохання, мій Роман.

11

Уже тиждень живу в Привітнику. Михайло також із нами — зателефонував до Києва і взяв відпустку за свій рахунок. Каже, що хоче трохи подихати лісовим повітрям, хоч раз у житті побачити, як цвітуть проліски й анемони, попити березового соку та побути з другом. Здогадуюся: це тільки відмовка, причина в іншому — він поки не може залишити нас, особливо мене, в такому стані.

У сузір’ї Цефея є загадкова туманність Ірис. Десь я про це читала чи, може, чула. Неважливо, де й коли. Але вона є — це я точно знаю. Мені здається, що зараз блукаю в цій таємничій туманності. Вона то накочується на мене густими клубками, то розсіюється, відкриваючи безмежний фіолет Всесвіту. В таких фіолетових просвітках перед моїми очима постають усе нові й нові картинки спогадів. Хоча це якось алогічно — спогади як нові картинки. Правильніше, мабуть, усе-таки — воскреслі чи хоча б відреставровані. Вони з’являються невідь-звідки, ніби справді з космічної субстанції — спочатку нечіткі, розмиті, наче притрушені памороззю, але що ближче, то чіткіші, яскравіші. Приглядаюся — і впізнаю їх. Впізнаю і визнаю: вони мої.

Невелика дерев’яна хата кольору вохри з блакитними віконницями і величезним, навислим над дахом волоським горіхом, оточена з усіх боків яблуневим садком… Чоловік і дві жінки, стара й молода, йдуть зеленим подвір’ям, поміж розсипаними яблуками… Інше подвір’я, зовсім-зовсім інше, а через нього колоною маршують діти — в однакових сукняних пальтах і хлоп’ячих черевиках… Руїни замку та величезний двоповерховий палац, а навколо них — високий мур з литою брамою… Жінка в довгому білому одязі піднімається на вежу і завмирає, ніби збирається злетіти в небо… Білявий хлопчик тримає на руках рудого кудлатого песика, що скавучить і рветься до мене… Триколірний кіт на подвір’ї гасає за жовтим листком, що повільно падає з дерева… Ґрунтова дорога через ліс… Похоронна процесія… Свіжа могила на цвинтарі… Ще одна дорога, але вже асфальтована… Той самий рудий пес, але без хлопчика… Скрегіт гальм… Крик… Тендітна жінка з тонкими, як у мадонни Рафаеля, рисами обличчя… Знову жінка — інша, висока, в білому одязі…

Яке відношення мають одні до одних ці люди? Де, в якому місці, перетинаються ці різні дороги? Чи єдина точка перетину — тільки моя пам’ять?

Ці кадри й справді ніби різнокольорові пазли якоїсь великої і складної, але єдиної конструкції. Вони доторкаються один до одного, стикаються, відштовхуються, розсипаються, мерехтять, зчіплюються. Їх уже так багато, що на моніторі пам’яті жодного сантиметра вільної площі. Залишається останнє: врешті розташувати ці загадкові частинки в часовій і просторовій послідовності. Знову і знову прискіпливо розглядаю їх, перекладаю з місця на місце, припасовую.

Головне — нічого не переплутати. Бо кожен наступний епізод випливає з попереднього, кожен попередній — його причина та предтеча. Усе взаємопов’язане, усе взаємозалежне. Жодна мить не може бути сама собою, вихопленою з потоку життя, без прив’язки до людей і подій, які затягують тебе, як водяний вир легенький прутик, кинутий із берега, без коренів, з яких ти виростаєш, як дерево з ґрунту.

Здогадуюся: «чорна скринька» моєї пам’яті не з подвійним, а з потрійним дном. Щось було ще до автокатастрофи, що розлучила мене з Романом. Щось дуже важливе трапилося ще в дитинстві. Тоді все почалося. Там — найбільша таємниця. Як там звучить мій діагноз — посттравматичний синдром? Чи постдраматичний?

Мене звати не Енна. Не Енна…

Частина друга

Ірис

Пазл перший Світлина

Ця осінь — як сварлива бабуня: то сердито гримотить, то дощем поливає, то вітром шмагає, наче жалючою кропивою. Але я не нарікаю. Коли за вікном шурхотить і капотить, особливо приємно полежати в теплій постелі з книжкою в руках. Отож, кривлюся як середа на п’ятницю, намотую на шию свій улюблений в’язаний шалик: зелений із тоненькими білими смужками на кінцях, беру в руки книжку і — шусть під ковдру.

Шия могла б обійтися і без шарфика — горло ще не встигло нахапатися підступних осінніх мікробів. Здається, мама здогадується про це, але підтримує мою гру в «кахи-кахи» і робить вигляд, що без шарфика моєму хитренькому горлу ну ніяк не обійтися.

Віра Василівна Христич, тобто моя мамуся, зовсім не схожа на інших вчительок. Вона ніколи не кричить на учнів, не смикає їх за вуха, як Ганна Ільківна, не ставить у куток — каже, що це принижує гідність, а людина насамперед повинна мати гідність, навіть якщо вона ще школярик. А ще мама вважає, але про це знаю тільки я, що день, проведений за читанням доброї книжки, може дати дитині навіть більше, ніж деякі уроки.

Сьогодні ж вони саме такі, один в один: нудно-марудні. На уроці ручної праці — виготовлення прапорців до жовтневих свят, на фізкультурі — замітання шкільного подвір’я, на читанні — вірш, що його давно знаю напам’ять, бо всю читанку ще влітку проштудіювала від першої до останньої сторінки. А вчора я почала читати «Пригоди Тома Сойєра» і ніяк відірватися не можу — ввечері мама силоміць вклала мене в ліжко і вимкнула світло, але я довго не могла заснути, пробувала навіть підсвічувати собі ліхтариком під ковдрою, щоб дочитати розділ. Отож сьогодні, трохи провагавшись, мамуся чинить не як сувора вчителька з великим педагогічним досвідом, а як моя найкраща подружка: поправляє на моїй шиї шарфик, обнімає мене, чмокає в обидві щоки і сама йде до школи.

У кімнаті осінні сутінки, хоча надворі полудень. Тягнуся до верхньої полички етажерки за настільною лампою. На підлогу падає стара потіпана книжка, якийсь мамин ще інститутський підручник. Ага, «Історія КПРС». Ну, КПРС мене ніскілечки не цікавить. Але те, що висунулося гострим білим кутиком з книжки…

То ось де мама заховала ту світлину, яку чомусь заборонила показувати будь-кому! А чого не показувати? Мабуть, того, що татко… Он він посередині, на цілу голову вищий від мами та бабусі. А вони — по обидва боки: мама зліва, а бабуся Ганна справа. У мами на руках білий згорточок, перев’язаний стрічкою, — це я, десь за два чи три тижні після того, як народилася. Світлина чорно-біла, але я завжди бачу її в кольорах. Бачу і ніби чую голос бабусі Ганни.

— На мені, квяточко, ткана сорочка з льону, ще дівоцькая. Ой і ладна ж сорочка! Найкраща моя. Як помру, то забереш її собі, бо на маму твою вона все одно завелика, а ти маєш вирости видною дівкою, ти ж у нашу родину пішла, у Христичів. Поверх сорочки — зелений станік, мама твоя каже — камізелька, але то в них так балакають, а в нас кажуть — станік. Я і льон сама брала, і сорочку з нього ткала, і станік шила. Руки, Богу дєкувати, в мене ростуть з того місця, що треба, — все вмію. І тебе навчу, як тіко Бог здоровлєчка вділить. Як виткала? А як же тчуть, квяточко? На верстаті. Оно він у коморі й досі стоїть. Хіба ти не бачила? То ходи-но подивимося. О, бач? Колись такі в кожній хаті були, жінки на них усе ткали — і ходніки, і рушники, і полотно. А теперка готова матерія в кооперації, і ткати не треба. Ну, хіба вже хтось дуже хоче по-колишньому. Та й льон у колхозі вже не хочуть сіяти. Як цю знимку робили, то вже осінь була, глибока осінь. У твого тата — темно-синя маринарка, дорога, з шевйоту, ми її весною, до Великодня купили. А мама твоя, бач яка — на всеньке село модниця! Бо ж учителька, інтелігентка. Сукенка в неї — голуба, як квяти льону, на шиї пацьорки. Гарні вони тобі? Авжеж, гарні. Мабуть, твій тато її за ті пацьорки й полюбив. Бо за що ж іще було полюбити? Мале, худе, тіко очі — як дві сливки-тернівки. У нашому садку росте така, цього року так вродила, аж гілляччя ламалося. А в чому ти? У пелюшках. У що ж іще такі пуцьвірінки бувають зодягнуті? Зате на ковдрочці ружова биндочка, зав’язана бантом. На той бант два метри бинди пішло, твоя мама так уже його вив’язувала, ніби він головний на цій знимці. Щоб ти знала, квяточко, всім новорожденим дівчаткам ружове пов’язують, а хлопчикам — голубе.

Моя мама приїхала в Ожинку після закінчення педагогічного інституту, в дипломі написано, що вона — вчителька історії та української літератури. Тата послали машиною лісництва в район зустріти новоприбулу вчительку. Поки вони їхали з Любитівки до Ожинки — залюбилися. Та так міцно залюбилися, що тато як оглашенний став. Це бабуся так казала. Я ніколи не бачила тата оглашенним. Та й неоглашенним не пам’ятаю, бо вже так давно його з нами немає, що я всі жданики поїла і почала забувати. Але вірю мамі, що татко наш дуже спокійний і веселий був, то бабуся так наговорювала на нього, бо дуже сердилася.

Бабуся чомусь дуже не хотіла, щоб тато брав маму за жінку. Навіть плакала і нарікала, що вона «чужаниця і совєтка, та й хіба у своєму селі гарних дівчєт немає»? А потім вона передумала і дуже-дуже полюбила маму. Особливо після того, як я на світ з’явилася. Я, вредна, чогось довго не хотіла з’являтися, аж цілих три з половиною роки. А коли народилася, то мої тато й мама так зраділи, що аж посварилися.

Посварилися вони, щоправда, не через мене, а через моє ім’я. Поки мама відходила від тяжких пологів і вчилася мене сповивати та доглядати, щасливий тато пішов до сільради і виписав мені метрику. А в метриці секретар чорним по білому написав, що на світ білий з’явилася Ірина Федорівна Христич. Мама як побачила ту метрику — і в сльози. Чи то вона чогось так не любила ім’я Ірина, чи просто хотіла назвати мене по-модному. А тоді в наше село прийшла мода на квіткові імена. Кого тільки не було! І Мальви, і Лілії, і Фіалки, і Рози, і навіть одна Айстра. Тато жартував, що вже й село наше треба було б перейменувати на Клумбу замість Ожинки.

Мама заявила, що буде називати мене Ірис. Це слово в перекладі з грецької означає «веселка», а сама квітка ірис — незвичайна, сильна і походить із дуже-дуже давніх-давен. На фресці, намальованій на стіні Кносського палацу на острові Крит, зображений жрець, оточений ірисами, а фресці тій уже понад чотири тисячі років! От яка давня історія! У середньовіччі іриси росли тільки в замках і монастирях, це вже згодом їх почали вирощувати скрізь і на всіх континентах. А ще ірис називають квіткою королів — французький король Людовик VII навіть зробив її елементом свого герба. Зараз вона є символом Квебеку, Брюсселя, штату Теннессі у США, емблемою багатьох міст Канади, Нової Зеландії, Греції, Швеції, Норвегії, Ісландії, Італії. Іриси дуже стійкі та витривалі. Таке ім’я має принести дитині щасливу долю, бо ж відомо: як кораблик назвеш, так він і попливе.

Тато уважно і трохи здивовано вислухав маму, заплескав у долоні, ніби артистці, яка виступила на сцені, а тоді підхопив її на руки і закружляв по кімнаті.

— Яка ж ти в мене, Віруню, розумниця! Яка начитана! Словом, справжній історик. Та якби ж я знав… Але що зроблено, те зроблено. Хай уже буде Ірина. А от третю дитинку ми обов’язково назвемо Ірис. От побачиш! Обіцяю!

Мама здивувалася: чому ж третю? Тато сказав: тому що другим буде хлопчик, а тоді знову дівчинка. А потім ще хлопчик, і ще одна дівчинка.

Бабуся також мала свої плани щодо мого імені. Їй хотілося назвати мене Любою. Але вона не втручалася в суперечку між мамою і татом, запитала тільки, що ж то за квята такая прославлена — ірис, які вони, тії іриси, і чи ростуть в Україні? А коли тато сказав, що в нас «тую королівську квяту прославлену» називають півниками, тільки рукою махнула: «А ну вас! Головне, щоб дитина здоровою росла». І стала називати мене просто квяточкою, тобто квіточкою.

Думаю, що й без моєї появи на світ бабуся Ганна полюбила б мою маму. Бо хіба ж її можна не любити, коли вона така добра та весела? Коли бабуся хворіла й уже не вставала з постелі, мама так припадала біля неї, що навіть тітка Калина сказала: «Такеї дочки не кожному Бог послав, як вам, Ганно, невістку».

Тільки з того часу, як тата засудили, мама змінилася. А відтоді, як від нього перестали надходити вісточки, зовсім засумувала.

У школі вона тепер викладає не історію та українську літературу, а ручну працю. Бо директор сказав: той покіс^[1], що забрав тата і ще двох «грамотіїв» з нашого району, — то дуже серйозно. А історія й література — це ідеологічні предмети, бо вони формують справжнього громадянина нашої великої Батьківщини, тож їх не можна довіряти будь-кому.

Не раз я гадала: що ж то за покіс такий? Уявляла собі страшного сивого діда з величезною косою в руках, який іде вулицею, скошує людей, як траву в лузі, і складає в покіс. І чому саме мій татко опинився на дорозі в того страшидла? Якби він сидів удома, як інші, то, може, все обійшлося б. І чому це історію та літературу називають ідеологічними предметами? І як це вони можуть когось формувати? Це як пиріг у залізній формі в печі випікати чи як? Ніхто мені цього так і не пояснив, і я досі не знаю. Зате добре знаю, що моя мама — не будь-хто. У неї червоний диплом, такого в нашій школі ніхто з учителів не має.

Мама мовчала, коли директор переводив її на інше викладання. А тітка Калина, наша найближча сусідка, як дізналася, зразу заойкала: «Ой, Боженьку мій! Та хіба ж для домоводства потрібен інститутський диплом? Вчити дітей шити та їсти варити навіть стара безграмотна баба Гапка може». Після цього мама довго плакала. Але тільки вдома, і тільки вночі, коли думала, що я сплю.

Кажу ж, досі не розумію, чого це звичайнісінькі уроки історії та української літератури директор називає ідеологічними предметами. Але, мабуть, мама їх дуже любила, а домоводство не любить, і через те не може бути веселою. Вона тепер сміється дуже рідко, і то тільки тоді, коли ми з нею залишаємося вдвох.

Скоро мама повернеться зі школи. Але зараз я ще сама. Цілую на світлині всіх по черзі — маму, тата, бабусю і себе, пуцьвірінка, замотаного в пелюшки і схованого в біле одіяльце. Притуляю фотографію на хвильку до грудей, тяжко зітхаю і кладу в ту саму книжку. Надійну схованку придумала мама. Бо хто ж стане шукати фото нашого татка в «Історії КПРС»?

Пірнаю під ковдру, прилучаюся до компанії Тома Сойєра та Гекльберрі Фінна і за хвилину забуваю про все. Мама каже, що я ще замала для цієї книжки. Але тут я з нею не погоджуюся. Я навчилася читати, коли мені ще й п’яти не було. З того часу перечитала у шкільній бібліотеці геть усі книжечки, розраховані, як каже мама, на мій вік. І якщо мені все зрозуміло про Тома Сойєра (а що ж там може бути незрозумілого?), то навіщо чекати ще цілий рік, поки підросту? Мені здається, що насправді мама пишається, що я в неї така читака.

Пазл другий Прошак

І саме в ту мить, коли перелякані Том і Гек принишкли за кущем на цвинтарі, а індіанець Джо біля розкопаної могили містера Вільямса замахнувся ножем на лікаря Робінсона, почувся підозрілий скрадливий стукіт. Я захолола від страху. Може, це містер Вільямс не витримав такої наруги і стукає об віко труни? У мене дуже багата уява, тому я іноді бачу і чую те, про що читаю, і не можу відрізнити прочитане від реальності. Мабуть, і тепер так. Але стукіт повторюється — дуже обережний, невпевнений, якийсь шурхотливо-шарудливий. Хтось ніби шкрябає в шибку. Дивлюся у вікно — надворі стоїть високий чоловік із брезентовим каптуром на голові. Відлога зовсім намокла, із зеленкуватої стала чорною, дощові струмені стікають із неї, біжать зарослим чорною щетиною обличчям, скапують із кінчика носа. Чоловік уже вимогливо барабанить у заплакане скло блідими пальцями.

Хто це? Що хоче? Мені страшно. Мені так страшно, що я стрімголов вискакую з ліжка, біжу в сіни і зачиняю двері зсередини на засув, аби той чоловік не міг зайти. А тоді вимикаю лампу, ховаюся під ковдру, накриваюся з головою і подумки благаю маму хутчіше повернутися. Ну будь ласка, мамусю! Будь ласочка, йди вже додому!

Скільки я так протремтіла під ковдрою? Кілька хвилин? Годину? Дві? Висунула носа тільки тоді, коли за вікном почулися приглушені дощовою хляпавкою голоси, чавкання мокрої землі під чиїмись ногами, вимогливий стукіт у двері і здивований мамин голос:

— Ірис, чого це ти зачинилася?

Кидаюся до сіней, відтягаю засув, відчиняю двері і знову ховаюся під ковдру. Коли мама роздягнеться, тоді й розкажу їй про страшного чоловіка, який хотів пробратися до нашої хати.

— Як наше горлечко? — питає мама з порога. — А я тобі меду принесла. Липового. Тітка Оляна, прибиральниця наша, тобі передала. Як почула, що ти не прийшла до школи, бо прихворіла, відразу побігла додому за медом.

Мама скидає дощовик, роззувається. І тільки тепер я помічаю за нею чоловіка. Того самого! Що ж, він так і стояв біля дверей, поки мама не прийшла? Навіщо вона його впустила?

— Проходьте, — каже мама до чоловіка, який стовбичить на порозі. — Вам треба перевдягнутися і попити гарячого. Це ж немислимо — так змокнути. За ніч усе підсохне і підете собі далі. Добрий господар у таку негоду і собаку надвір не випустить, а щоб людину випровадити… Ні-ні, навіть не думайте — я вас не відпущу.

Чоловік роззувається. З його кирзових чобіт на підлогу натікають дві брудні калюжки. Чоловік хутенько витирає їх онучею, вийнятою з чобота. Вона, мабуть, також промокла наскрізь, бо воду повністю не вбирає — тільки розмазує калюжки по підлозі.

Кирзаки залишаються біля вхідних дверей, а бородатий незнайомець іде босими ногами до другої кімнати. Біля порога зупиняється, уважно розглядає мене. Здається, хоче підійти, але вагається. Може, боїться ще більше злякати? А може, хоче попередити, щоб я не казала мамі, скільки він стояв біля дверей до її приходу? Хтозна, що там у нього на умі. Пірнаю під ковдру і накриваюся з головою. Мама щось шукає в шафі. Татові штани та сорочку, здогадуюся. Авжеж. А в що ж іще цей мокрий волоцюга може перевдягнутися?

Злюся на маму. Страшенно злюся. Чому вона дає цьому небритому незнайомому чоловікові одяг мого тата? Чому? Як вона сміє? Тільки подумати: сорочка і штани мого татка — на якомусь брудному неголеному волоцюзі…

Мама заходить до кімнати, присідає поряд, цілує мене в палаючу від гніву щоку.

— Це прошак, доню.

— Ти дала йому татків одяг?!

— Ти ж бачила — він мокрий як хлющ і дуже змерз. Мусить же людина в щось перевдягнутися.

— Але не в одяг мого тата!

— З одягом нічого не станеться. Ми його потім поперемо, попрасуємо — буде як новенький.

— Мій тато ніколи б не став прошаком! Ніколи! Він не такий!

— Твій тато — ні. Але прошаки теж люди і не від добра ними стають. — Мама цілує мене в голову і зітхає. — Спи, Ірис!

Прошаки нерідко навідуються до нашого села. Ходять і поодинці, і гуртами, переважно жіночими. Бабуся Ганна розповідала, що після війни їх було дуже багато — приходили зі сходу і просили хоча б кілька бульбин, бо дуже голодували. Наші люди ділилися з ними, хто чим міг. Дехто з тих прибульців так і залишився жити в нас. Звідки йдуть теперішні — невідомо. Але ці вже бульби не хочуть — просять сала, яєць, одягу чи грошей. Мама ніколи не відмовляє — хоч щось та й дасть. Каже, що відмовляти не можна. Але мені віднедавна суворо заборонено навіть розмовляти з незнайомцями. А все після того, як я мало не віддала їм усі наші запаси.

Прийшли до нас весною три жінки з двома дітваками, стали плакатися, що страшна повінь затопила їхнє село на Закарпатті. От вони, нещасні, і змушені ходити та просити допомоги. Розповідали так жалібно, що я аж розплакалася слідом за ними. Тоді відчинила двері комори, як то не раз робила мама, і стала дивитися, що б його дати бідним прошакам-підтопленцям. А вони зайшли за мною та й раді старатися: забрали і сало, і яйця, і крупи, навіть торбинку з квасолею прихопили. Добре, що саме тітка Калина навідалася. Як побачила вона, що витворяють приблуди, наробила крику та ґвалту, пригрозила їм сільрадою і міліцією. Ті дещо схопили, дещо кинули і накивали п’ятами з нашої вулиці. Прошаки із Закарпаття виявилися циганами з Любитівки. Дехто з сільських чоловіків потім їздив до них на розбори, хотів забрати те, що виманили в дітей, поки дорослі були на роботі. Але з них — як з гуски вода.

Для мене той випадок став повчальним уроком. І тепер я міркую собі: а чи цей чоловік не такий самий брехун, як оті «закарпатські підтопленці»? І навіщо було так необачно впускати його до нашої хати? Але ж мама доросла і розумна, її не обдуриш, як маленьку довірливу дівчинку. Просто вона в мене занадто добра. Ну хто б іще взявся заварювати чай із мати-й-мачухою, бузиною та м’ятою для якогось прошака? Ну яка б іще сільська жінка поділилася з бездомним обідранцем медом, що його добрі люди передали для заслаблої дитини?

Чай не допоміг. Крізь сон я чула, як прошак бухикав за стіною і як мама носила йому щось проти кашлю. Вони проговорили всю ніч. А вранці він зібрався в дорогу. Мама просила чоловіка залишитися, поки не одужає, так просила, ніби це був не прошак, а якийсь наш родич. Але він затявся. Мабуть, пішов у татовому светрі і святкових юхтових чоботях. Бо діряві кирзаки опинилися в сараї, за дровітнею, а брудне дрантя мама спалила в плиті. Я бачила, як вона полила його гасом і кинула у вогонь. Мені так шкода стало татового одягу, який забрав прошак, що я аж заплакала. У що ж одягнеться татко, коли повернеться додому?

За три тижні потому селом прокотилася звістка — в лісі міліціянти застрелили якогось чоловіка. Саме натрусило першого снігу, на ньому лісник і побачив сліди, що ніби обривалися за кущем ліщини. Він повідомив міліцію, яка й вислідила відлюдника.

Чоловік ховався в колишньому схроні, замаскованому в хащах. Хтозна, може, він сам — один із тих, хто вцілів після останнього бою біля села ще в п’ятдесят шостому. А може, просто надибав схованку і вирішив пересидіти там якийсь час. Але якщо ховався, значить, було чого. Більш обізнані заперечували: чоловіка вистежила не міліція, а «ястребки»^[2]. І не вбили його — сам собі віку вкоротив, коли зрозумів, що вже не вибереться. Тіло так і не впізнали, бо голову рознесло на друзки. Так зазвичай колись прощалися з життям лісові хлопці, потрапивши в пастку, з якої не було виходу, — підкладали собі під голову гранату і підривали, щоб їх не могли впізнати і не переслідували потому їхні сім’ї.

До нас цю звістку принесла тітка Калина. Розказувала, як страшно відірвало тому чоловікові голову, дивувалася, як то треба переживати за свою рідню, щоб таке собі заподіяти. — Та ж міг зостатися, міг. Ну заслали б туди, де Макар телят не пас. Але жив би. Скіко нашого народу по тих сибірах розсіяно. Хтось, може, й вернеться додому. Хоч на старість, а таки побачить свою землю. Невідомо, звідки той чоловік, — зітхала, — але певно з якогось ближнього села, може, навіть і з нашого. Хтозна? Скільки наших невідь-де пропало.

Коли тітка Калина пішла, мама впала як підкошена і заголосила. Я злякалася, бо ще не бачила її такою. Навіть після того, як тата від нас забрали, вона так не ридала. Казала, скільки б він там не пробув, ми його однак дочекаємося і все буде, як колись. Чого ж тепер так побиватися? Що нам до того незнайомого чоловіка?

Але мама нічого не каже і нічого не їсть. Цієї ночі вона ходила, мов сновида, навколо хати, припадала то до яблуні, то до вишні, обнімала голі дерева і билася об них головою. Я теж не спала, дивилася на неї у вікно. Вранці мама пішла до школи, як сомнамбула — тиха, повільна, мовчазна. Знаю: коли вона повернеться додому — знову впаде на ліжко і буде плакати й мовчати, мовчати й плакати. Бідна моя мамуся! Біднесенька моя! Ну хіба ж можна так усіх на світі жаліти?

Пазл третій Братик

Спека. Уже майже місяць — ні краплі дощу. Навіть яблуні в садку не зелені, а якісь сизуваті, ніби придорожня курява всоталася в листяний покров і змінила колір листяної «крові». Мама сидить на лаві під вікном і витирає лляним рушником піт з обличчя. Але вперті краплі знову й знову скочуються з чола на брови, з брів — на очі, ніс, щоки. Мамине обличчя останнім часом дуже змінилося: губи розпухли, під очима — набряки, шкіра така, ніби ось-ось жовтяниця почнеться. Я знаю, що мамі дуже хочеться прилягти — щойно вона просила мене погуляти біля хати і зачинити двері знадвору, щоб ніхто не заходив. Але якщо вже прийшов Шкалик, то мусимо його приймати, мусимо сидіти і слухати його теревені.

— Скоро вже ослобонишся від брем’я? — підпилий Шкалик падає на стілець біля столу, розвертає його до мами, показує пальцем з жовтим нігтем на її великий живіт.

Мама мовчить.

— Думаєш, Вєрко, я не знаю, чия дитина? — Шкалик знову підморгує на живіт. — Хе… Я все знаю. Але мені плювати на політику. Я брігадєр. О! — Він піднімає палець догори. — Отвічаю за те, щоб усі на роботу в колхоз ходили і щоб на полі родило. Що-небудь, аби тіко родило. Указав колись Йось кок-сагиз^[3] сіяти — нате вам кок-сагиз. Нате — робіть гуму, якщо вам її більш нема з чого робити. Дурне то растєніє було, непотрібне, але указ є указ. На то й держава, щоб указувати, щоб порядок тримати. Сказав Микитка перед королевою на колінця падати — попадали, почті всі поля під її благородіє віддали. Знаєш, що таке — королева полів? Знаєш?.. Усі знають… Любов Микитчина — от що таке та королева. А як Микитку зіштовхнули, вже й кукурудзи не треба, вже, кажуть, прийшло указаніє буряки сіяти, щоб жизнь у трудового народу солодша була, значить. Воно б лучче льон і бульба, наші поля для них більш підходящі. Але хай гречка, аби не суперечка. Я конєшно, людина в колхозі не остатня — брігадєр все-таки. Але що від мене завісить? Нічо’! Того й не спорю з начальством — йому видніше. Главне — не лізти на рожон. Це закон виживання. Правильно кажу? Правильно! А той светр я зразу впізнав. Його ж тітка Ганька для Федька в’язала. Ми ж, Вєро, з твоїм Федьком, щитай, разом виросли. І цей ліс знаємо, як своїх п’ять пальців. А як Федько був лісником…

Мама блідне, хапається за живіт. Я кидаюся до мами.

— Щось у горлі пересохло, — кахикає Шкалик.

Мама повільно, перевалюючись як підбита качечка, йде на кухню, приносить пляшку, кладе нарізане сало. Шкалик сам наливає. З кожною чаркою його мова стає плутанішою.

— Дурак твій Федько, Вєрко. Ох і дурак! Утікти з самого Себіру і добиратися аж сюди, щоб так… Ет! Та я б… якби, борони Боже… Я б знайшов собі ядрьону бабу десь у тайзі і сидів би під її спідницею, як миш під помелом. У тайзі теж люди живуть. Кажу ж, главне — не лізти на рожон. А він… І так само, як батько і брат. Судьба, значить. Так тоді ж война була. А теперка… І що в тобі такого, Вєрко, щоб аж через усю Расєю й Україну до тебе сюди добиратися? Ну, не тіпайся так — тобі ж не можна, ще розродишся раньше времені. Воно мені тре’?

Мама просить мене вийти надвір. Мені не треба чути, про що вона буде говорити з дядьком Дем’яном — це доросла розмова.

Ну, не треба, то й не треба. Але я не така вже й мала, щоб не здогадатися, на що бригадир щойно натякав. Отже, той зарослий, обідраний, мокрий як хлющ прошак, який приблукав до нас дощового дня минулої осені, і той чоловік, який невдовзі потому загинув у лісі, — одна й та сама людина? Він був у татовому светрі. Авжеж, був. І не тільки у светрі, але й у татових чоботях. Про це я ще тоді знала, але… А тепер бригадир Шкалик натякає, що то… мій тато?

А як справді? Бо чого б мама так зблідла? А тоді вона плакала і плакала, як за мерцем. Мій тато… Сльози душать мене, але гнів не випускає їх на очі, висушує ще в залозах, тільки дряпучі кристалики солі з висохлих сліз боляче шкрябають канальці. Лоскоче в носі. Якщо то справді був мій тато, то чому мама нічого мені не сказала? Як вона могла? Я ж навіть не підійшла до нього, навіть не пригорнулася. Ще й сердилася, що мама якомусь там прошакові татків одяг дала, його діряві кирзові чоботи на таткові юхтові поміняла. Якби ж я знала… І дитинка… Тітка Калина весь час тяжко зітхає, що в нас байстрюк буде. «Ой пішов поговір селом, як чарка за столом. Що то теперка буде? А що в школі постановлять? Учителька і байстрюка привела. А чия ж то тая неїна дитина? Ще й з теї роботи, що має, ослобонять. І як то ви, дві бідосі, жити будете?»

Але якщо тато аж із Сибіру втік і прийшов до нас… Якщо так, то дитинка — ніякий не байстрюк. А може, цей Шкалик бреше? З того часу, як він став не Дем’яном Охманюком, а просто Шкаликом, з того самого часу, як він узявся щоранку причащатися самогонкою по хатах, коли йде роздавати накази, кому на яку роботу виходити… Так, саме з того часу в голові у нього все плутається. От і тепер, мабуть, наплутав. Наплутав дурний Шкалик! Бо якби то справді був мій тато, то хіба міг би він отак пройти мимо мене і навіть не обняти?

Шкалик ледве виповзає з дверей. Тримається руками за стіну, намацує землю ногами і невпевнено шкандибає до хвіртки. Але тільки-но стіна закінчується, падає за рогом на траву. Тепер він буде так лежати, аж поки не проспиться. На нашій вулиці вже немає такого двору, на якому б хоч раз не спав бригадир Шкалик.

Кидаюся до хати. Тепер моя черга поговорити з мамою по-дорослому. Авжеж, по-дорослому. Бо я вже немаленька — мені скоро дев’ять років буде. І я маю право знати.

Очі в мами і справді, як дві сливки-тернівки. Тільки тепер вони покриті сивою памороззю. Бліде набрякле обличчя залите потом і перекошене від болю.

— Біжи, доню, до фельдшерки в амбулаторію. Хай Ліда прийде. Хутчіше, дитино!

Амбулаторію в селі відкрили зовсім недавно. Збудували нову сільраду, а старий будиночок, в якому вона була доти, підремонтували, підфарбували і віддали під амбулаторію. На відкриття і районне, й обласне начальство приїжджало. І газета написала, що то дуже велика подія для села. Вхід червоною атласною стрічкою перегородили — причепили її від одвірка до одвірка перед дверима. А потім перерізали аж у двох місцях. І ті два опасисті дядьки, які ножицями чикали, заховали по кусничку червоної стрічки в свої кишені. Настуня Варчина дуже дивувалася: «І навіщо тим дядькам червона бинда? Віддали б комусь із наших дівчат». А Марійка Омелянова сказала, що, мабуть, у тих дядьків свої дівчата є, от вони їм і повезуть подарунки.

Фельдшерку прислали з іншої області. Вона більше схожа на десятикласницю, ніж на медичку. Коли виписує комусь пігулки, закусивши нижню губку, здається, що вона лиш грається в лікарку. Весною приходила до школи, дивилася на наші висолоплені язики, роздавала рожеві та блакитні горошинки-вітамінки. Досі в селі не було якогось серйозного медичного випадку. Люди наші звикли більше покладатися на народну медицину, рятуватися настоянками, травами, корінцями, сушеними лісовими ягодами. Тож за звичкою частіше топтали стежку до знахарки Мокрини, ніж до молоденької медички. А якщо вже хтось потребував серйозного лікування, то Лідочка направляла в районну лікарню.

Мабуть, я дуже-дуже налякана. Бо Лідочка навіть нічого не запитує — хапає свою валізку, кидає щось в неї і вибігає з амбулаторії. Я ледве встигаю за нею. Поки ми бігли, в нашій хаті вже зібралося кілька жінок. Тітка Калина тримає маму за руку і витирає піт з її чола. Мама тихо стогне. Нахиляюся до неї, обнімаю за шию і теж плачу. Мені так шкода мою бідну мамусю! І так страшно…

— Не бійся, доню, — ледь чутно шепоче мама мені на вухо. — Не бійся. Дядько Дем’ян нічого не розкаже. Він обіцяв мені. Спочатку поклявся пам’яттю про найближчого товариша. Але я не повірила — що йому пам’ять про товариша? То він дітьми своїми поклявся. Мусить же в людини бути совість, хоч крапля… Тато не хотів накликати на нас лихо, тому так вийшло. Ми не хотіли тебе тривожити. Він тебе дуже любив. Дуже-дуже. І я… Понад усе на світі. А тепер іди, іди, моя Ірис. Побудь у тітки Калини. Тобі не треба все це бачити.

Казали, що Лідочка телефонувала з сільської ради до районної лікарні, але звідти чомусь довго не приїжджали. А коли приїхали, рятувати було нікого. Спочатку помер братик. Він навіть не закричав — народився, дихнув кілька разів і навіть не ворухнувся. Мама ще якийсь час була без свідомості. Прийшла до тями, подивилася на нерухомого хлопчика, відвернулася до стіни і також затихла. Баба Мокрина сказала, що в ній зовсім не зосталося крові, вся витекла, поки поміч з району їхала.

Їх поклали в одну труну. Братик лежав справа від мами — такий самотній, такий мацюпусінький, як лялька, загорнутий у біле простиральце, перев’язане вузенькою блакитною стрічкою. Я сказала, що мама хотіла б його обняти, навіщо ж їй склали руки на грудях? Але тітка Калина відповіла, що так має бути — всі відходять на той світ зі складеними на грудях руками. А обнімуться вони вже там, на небесах, де будуть вільно літати, як янголи.

— І не треба тобі дуже побиватися, не треба, чуєш, дівчинко? Бо ще не народився той, хто не помре. А від твоїх сліз їхнім душенькам тіко тяженько буде. Там твею маму і братика зустрінуть і тато, і бабуся Ганна, і дід Платон, і дядько Іван, і всенька рідня. А рідня у Христичів була велика, і трималися вони завше одне біля одного, як тії бджоли в рою. Тож їм на тому світі буде добре. Була родина, була та й оно як перевелася. Одна гіллячка зосталася на дереві, та чи розів’ється вона? — зітхнула тітка.

Я заплакала. Спочатку захлипала, а потім і навзрид. Мені раптом також захотілося туди, де мої мама, тато і братик будуть літати, як ангели, туди, куди вже переселилася вся моя велика рідня. Уявляла, як вони там вітаються з новоприбулими мамою і братиком, як пригортаються одне до одного, як піднімаються аж понад хмари і летять туди, де завжди сонце і синє-синє небо. Вони на тому світі тепер усі разом, їм добре. А я на цьому залишилася сама, не знаючи, як мені в ньому буде.

Пазл четвертий Клаповух

Я не зовсім сама — зі мною Клаповух. Раніше він спав у сінях, на хідничку, складеному вчетверо. Тепер — зі мною. Коли я перед сном плачу, він злизує мої сльози. Може, його організмові солі бракує? А може, Клаповух так мене заспокоює? Язик у нього теплий і шорсткий. Мамині руки також були трохи шорсткими. Бо хоч вона і вчителювала, та роботи на городі й біля хати за неї ніхто не робив. Навіть дрова сама рубала. Вона рубала їх на поставленій сторч колоді, а я носила по кілька цурпалків до сараю, у дровітню. Мама спочатку прихвалювала мене: «Ох ти ж моя помічничко! Ох ти ж моя бджілко роботяща! Що б я без тебе робила?!» А потім зітхала: «Господи! Та якби це побачив тато, в нього серце розірвалося б».

Тітка Калина каже, що в нашого тата були золоті руки і він ніякої роботи ніколи не боявся. А чого йому було роботи боятися? А от за маму він завжди боявся — щоб вона не перевтомилася, не заслабла. Він оберігав її так само, як і мене. Сусідки часом аж злостилися: «Бач, принцесу в хаті має — і за холодну воду не береться». А він тільки сміявся: «Вона ж учителька — їй тяжчого за книжку підіймати не можна. Та й маленька вона ще, хай трохи підросте». Мама вже не могла підрости, бо ж дорослі не ростуть. То тато так жартував, бо не тільки роботящий, але й веселий був.

Сьогодні вранці тітка Калина принесла слоїчок молока і млинці в полив’яному полумиску. Молоко я випила, а млинців тільки два з’їла, решту віддала Клаповухові. Йому важче прохарчуватися. Бо я можу наїстися і венгерок, що вже геть посиніли й стали солодкими, і тернівок, і паперівок, а Клаповух не їсть ні слив, ні яблук. А вдень Галина Василівна, вчителька математики, принесла борщу. Вона живе на другому кінці села, і щоб борщ не захолов, загорнула горнятко у вовняну хустку. Борщ вона перелила в миску, а хустку з горням забрала. Ми з Клаповухом поділили обід по-братськи чи по-сестринськи: мені дістався шматочок курячого м’яса, а йому — кісточка.

Кури в курнику нанесли яєць. Я б насмажила яєчні, але ще не вмію розпалювати дрова у плиті — чогось вони тільки димлять, аж той дим очі щипає, і зразу гаснуть. Грицик каже, що це — легкотня, раз плюнути. Він мене обов’язково навчить, бо тепер я повинна вміти все робити сама. Грицик зранку пас череду, тепер його підмінив старший брат. І він, тільки-но прийшов з пасовиська, — зразу до мене.

Грицик збирає яблука у траві під штахетами.

— Таке добро пропадає, — бідкається точнісінько, як його мама Калина. — Що літом під ногами, то зимою з пирогами. Справжня господиня повинна це знати.

Мабуть, господиня, на яку натякає Грицик, ще несправжня. Бо мені зовсім не хочеться збирати падалиці. Похитуюся собі на маленькому ослінчику перед порогом хати — мама завжди сідала на нього, коли чистила картоплю, — і дивлюся на Клаповуха, який ганяє за горобцями. Спритні сірі збитошники нагледіли на подвір’ї щось їстівне, налетіли зграйкою і тільки цвірінь-цвірінь дзьобиками. А Клаповух проганяє їх зі своєї території й аж заходиться гавкотом.

Раніше в нас був кіт Чалапун — триколірний, чорно-біло-рудої масті. Він мав дуже незалежний характер, господинею визнавав тільки бабусю, а всім іншим хіба дозволяв погладити та пригостити себе. Коли бабуся померла, кіт зник. Мама шукала його скрізь, але так і не знайшла. Сільська знахарка Мокрина сказала, що Чалапун, мабуть, пішов слідом за бабусею Ганною, бо коти — то такі істоти, що можуть між двома світами ходити, якщо їм заманеться. Мама не повірила. Я також засумнівалася, проте чекала, що Чалапун колись повернеться з того світу. Але він як у воду впав. Може, йому там, на тому світі, краще, ніж тут?

А два роки тому, такої ж серпневої пори, як і зараз, мама поїхала в місто за покупками — треба було придбати дещо з одягу на осінь, бо я з усього виросла. Мама казала, що я росту як з води, мабуть, справді вдалася в татову родину і не буду такою маленькою, як вона. Повернулася мамуся з пухнастим клубочком — золотаво-рудуватим цуценям. Знайшла його біля ринку і не змогла покинути. Воно було не більше за мою в’язану рукавичку, а вуха звисали аж до землі. Тому ми й назвали його Клаповухом.

Такого песика не було ні в кого. Тітка Калина сказала, що це, певно, якась дуже панська порода, тож користі від такого собаки в господарстві — як із бика молока. Але Клаповух одразу заявив, що не буде дурно хліб їсти, — ще й гавкати добре не навчився, тільки дзеленчав, як дзвіночок, а вже охороняв двір. Коли він підріс, вуха по землі вже не волочилися і не здавалися такими великими. Та він, однак, залишився Клаповухом. Тепер цей собака — вся моя родина, більше в нас нікого немає.

Грицик виймає з кишені складаного ножика і вчить мене, як не дати пропасти добру.

— Треба так-о: порізати яблуко впоперек тонкими кружальцями, щоб у кожному кружальці посередині була дірочка. Але вона обов’язково буде, бо ж усередині яблука, в коробочці, сховані зернятка. Тоді нанизати кружальця на грубу нитку і повісити сушитися на сонці. Потім можна висипати на деко і трохи на плиті чи й у печі потримати — от тобі й сушняк на зиму. Хоч компот вари, хоч кисіль, чи просто запарюй і пиріжки начиняй.

Дивлюся, як Грицик ріже яблука, а вухами ловлю голосне диркання за містком. Ми живемо у присілку, на довгій прямій вулиці, що тягнеться від села аж до лісу. А тому до нас нечасто навідуються машини. Диркання вже перекотилося через місток, від якого й починається присілок. І ось на дорозі з’являється запилюжений сірий «бобик». Він під’їжджає до наших воріт і зупиняється. З нього виходять троє: голова сільради, директор школи та висока жінка з дуже короткою стрижкою, в сірому чоловічому костюмі. Мабуть, та жінка якась начальниця, бо голова поспіхом відчиняє перед нею хвіртку і показує на мене.

— Оце та сама дівчинка.

Жінка підходить ближче.

— Ти Ірина Христич?

Ошелешено дивлюся на її коротку чоловічу стрижку, на костюм із широкими штанями і мовчу.

— Вона, — відповідає замість мене Грицик. — А що таке?

— Мальчік, тебе ніхто не питає, — суворо дивиться на нього жінка і знову до мене: — То ти Ірина Христич?

І чого вона причепилася? Грицик же сказав, що це я. Чи вона «мальчікам» не вірить? Я нарешті киваю.

— Сусанна Кадимівна — представник спеціальної комісії при відділі освіти, вона приїхала, щоб забрати тебе у дєтдом. Ти ж хочеш у дєтдом? — запитує мене голова.

— Ні, — я ховаюся за Грицика.

— Що ж тут питати? — скрушно зітхає голова. — Сирота. Хіба воно знає, що меле. Треба оприділяти.

— Не хоче вона. Хіба не чуєте? — Грицик стискає кулаки. А Клаповух раптом наче з ланцюга зривається — голосно гавкає на гостей і все намагається вхопити Сусанну Кадимівну за сіру штанину.

— Може, хоч речі зберемо? У щось же дівчинці треба буде перевдягнутися, — якось несміливо, ніби провинно пропонує директор школи.

Мені аж дивно, бо в школі він такий суворий і впевнений.

— Там у казьонному ходять, — відрубує жінка. — Дєвочка, йди до машини.

— Хіба в неї немає де жити? — Грицик бере мене за руку. — Подивіться, яка в неї хата. Тут десять людей можуть жити.

— Хата є, але опікуна немає, — знову подає голос директор. — Ми писали до Ірининих родичів, але вони так і не відгукнулися. Чи переїхали кудись, чи не захотіли.

— Я буду опікуном! — заявляє Грицик.

— Ти? — нарешті на суворому обличчі Сусанни Кадимівни з’являється вимучена посмішка, більше схожа на гримасу. — І скільки ж вам років, громадянине опікун?

— Дванадцять… скоро буде, — відповідає Грицик.

— Не заважай, Грицю, не заважай, — чи то наказує, чи просить директор школи і відтягує Грицика вбік. — Тут діло серйозне. Можна сказати, доля людини вирішується. Ти ж розумієш, скоро осінь, а там і зима не за горами. А дівчинку треба і нагодувати, і одягнути, і обігріти. В дитбудинку вона буде доглянута.

— Я буду сам у грубці палити. А готувати Ірис навчиться. Усі дівчата вміють готувати, — переконує Грицик.

Сусанна Кадимівна хапає мене за руку і силоміць тягне до «бобика». Її долоня — наче залізна. Я відчайдушно впираюся. Клаповух гавкає і відважно кидається на мій захист, нарешті хапає представницю спеціальної комісії за штани. Вона кричить, дриґає ногою і послаблює затиск. Вириваюся, нахиляюся до Клаповуха і беру його на руки. Пес радісно скавучить, крутить хвостом і облизує мені обличчя. Цілую його в руду мордочку. Жінка гидливо кривиться і з відразою дивиться на нас.

— Фе-фе-фе! Яке дикунство!

— Без Клаповуха нікуди не поїду! — заявляю.

— Не положено! — сердиться вона. — Не положено брати собаку в приют для дітей!

Але я тільки міцніше притискаю до себе Клаповуха. Чую, як голосно б’ється його серце, бачу, як злякано він дивиться на мене, ніби просить: «Не покидай мене!»

— Та заберіть же цього дурного собаку! — кричить представниця комісії до голови сільради.

— Клаповух не дурний! Він найрозумніший собака на нашій вулиці, а може, і в усьому селі! — сердито дивлюся на жінку з чоловічою стрижкою і притискаю песика до себе.

Але мене ніхто не слухає. Ми виходимо за хвіртку. Біля «бобика» зібралося кілька жінок із вулиці. Тітка Калина витирає фартухом очі і засовує мені під пахву вузлик із пиріжками, каже: «Хоч у дорозі підкріпишся, бо ж, певно, їхати далеко». Хтось тільки співчутливо дивиться. Хтось зітхає: «Отака вона, сирітська доля».

Голова сільради силою нарешті вириває в мене Клаповуха, шпурляє у двір — пес голосно кавкає. Чоловік хутко зачиняє хвіртку, щоб собака не вискочив на дорогу. Мене садять у машину. «Бобик» зриває хмарку куряви і викочується за місток.

Сиджу попереду, біля водія. Троє людей за моїми плечима — наче суворі вартові. Щоразу, коли машина повертає сільською вулицею й у вікно стає видно дорогу позаду, бачу, як нею біжать двоє: Клаповух і Грицик. Потім Грицик відстає від машини, нахиляється і віддихується, а Клаповух усе біжить і біжить, біжить і біжить. На міжрайонній шосейці «бобик» набирає швидкість. Дорога тут пряма, без жодного зигзага, і я вже не бачу свого собаки. Мабуть, ніколи й не побачу. Хоч би Грицик про нього подбав — Клаповух може жити в буді на нашому подвір’ї, а їсть він небагато, можна один раз на день приносити йому щось у мисочку і буде досить.

Пазл п’ятий Притулок

Я думала, що «дєтдом» — це один дім, хай великий, але один. А за мурованою огорожею, де я опинилася, — кілька будинків. Той, в якому живуть діти, називається спальним корпусом. У другому, в протилежному кінці довгого двору, — школа. А між ними є ще невелика двоповерхова споруда, де знаходяться кабінет директорки, медичний пункт і харчовий блок. Мабуть, це правильно, що їдальня саме там, біля начальства. Бо якби її облаштували у спальному корпусі… Ой, що то було б! Та ми від самих запахів їжі подуріли б.

Усі будівлі стоять на невисокому горбочку, а на схилі, що збігає від нього до видолинку, — старий і доволі запущений садок, в якому хаотично насаджено всього потроху. Дівчата кажуть, що колись цей сад належав якомусь багатому панові, в ньому й досі збереглися піщані доріжки, а поміж кущами, що ближче до огорожі, на початку літа можна надибати трускавки. Ягоди — давно здичавілі, маленькі, мало схожі на полуниці, вони й зачервонітися не встигають, бо на них чигають вже від появи пуп’янків і обривають зеленими — кому пощастить. Зараз кінець літа, трускавок немає, зате поміж липами, висадженими по одному краю саду, із землі вилазять печериці. Настя навіть пробувала їсти їх — сирими.

Моє знайомство з садом відбудеться трохи згодом. Спершу мене відправляють у лазню. Я ще ніколи не була в лазні і не роздягалася перед чужими людьми. Але жінка, яка доправила мене сюди, навіть не думає виходити.

— Намилюйся добре! І три себе мочалкою! Не лінуйся! — командує і поклацує великими ножицями.

Навіщо їй ножиці? Що вона має різати?

Витираюся рушником, від якого дуже чути хлоркою, і вже збираюся одягатися. Але жінка каже, щоб я не поспішала: спочатку вона проведе «санітарію» з моєю головою, бо ще бракувало розвести тут воші, та й хто буде морочитися з розчісуванням і заплітанням моїх «патлів».

Ножиці клацають уже наді мною, а на підлогу падає моє волосся. Темні пасемця скручуються кільцями. Поки я, коротко пострижена, одягаюся в казенний одяг, жінка змітає їх віником, збирає на совок і викидає у смітник. Мені так шкода кучериків, що сльози мимоволі течуть із очей.

— Не нюняй! — каже жінка. — Тільки б тої біди, що коси. Вони хутко відростають, їх ще тут стригти — не перестригти.

У спальні нас восьмеро. Після відбою в усьому спальному корпусі вимикають світло. Це сигнал, що пора спати. Надворі ще не зовсім темно, сон не береться. Дівчата прикидаються, що сплять, але за кілька хвилин починають вовтузитися. Одна дістає з-під подушки сухарі і гризе їх так, що на всю кімнату чутно. Інша зривається з ліжка і шпурляє в неї подушкою.

— Щуриха! Щуриха паршива! Не гризи! Знов накрала сухарів у їдальні? — кричить та, що кинула подушку. — Настя-трясця ненажера — полюбила офіцера! Я тобі зараз твої гризаки повибиваю! А завтра розкажу директрисі, яка ти злодійка…

Звук гризіння стихає. Тепер дві подушки летять по тій самій траєкторії, але вже у зворотний бік.

— Донощиця! Підлизниця! Дурнувата Олька — в язикові колька!

Хтось стає на захист Насті, яка сьогодні чергувала в їдальні і запаслася сухарями:

— От будеш ти, Олько, чергувати, то хіба не сховаєш собі щось? А за доноси можна і в морду получити.

Але більшість дівчат підтримує «донощицю», і не тому, що красти погано чи так «весь дєтдом без сухарів зостанеться і з чим тоді чай пити?», а через те, що від того Настиного гризіння в них самих слина в рот набігає і шлунки зводить.

У спальні вже суцільний гармидер. У повітрі літає пір’я з розірваної подушки. Хтось когось б’є, тягаючи за коротке волосся, хтось плаче. У хвилину, коли битва сягає апогею, спалахує лампа і на порозі постає чергова вихователька.

Вранці ми залишаємося без сніданку. Всі восьмеро. Такий закон покарання: один за всіх, усі за одного. Але наступний вечір також не обіцяє миру. Настя й Олька метають одна в одну такі блискавки, що в повітрі пахне грозою. Зрештою вихователька помічає ті постріли очима і переселяє Настю в іншу спальню. Олька залишається з нами.

У класі нас тридцять двоє. Всі дівчатка однаково пострижені, хлопчики також, але більш коротко, всі в однакових піджаках і черевиках. Дехто ще й читати добре не вміє, вимовляє слова по складах, як першачок. Дехто таблички множення не знає. І це в дев’ять років! Мені нудно їх слухати й ніскілечки нецікаво сидіти на таких уроках. По правді, я на них нічого нового не навчуся. Поки вчителька змушує читати і рахувати «відсталих», сиджу й думаю про маму і тата, про братика, якого ми навіть не встигли назвати, про бабусю Ганну та дідуся Платона, якого я ніколи не бачила. Думаю про Ожинку. І чого наше село так назвали? Може, таку назву дав йому сам Бог? Глянув із неба, побачив, що воно схоже на ягоду ожини, і сказав: «Ожинка». А може, тому його так назвали, що в лісах навколо села росте багато ожин? Цікаво, а як там мій Клаповух? Чи ще тужить за мною? Чи вже забув? Чи годує його Грицик? От би хоч разочок побачити свого Клаповушка!

Ми таки побачилися. Це сталося перед Новим роком. Я вийшла з притулку, глянула на ворота й обімліла. Навпроти, по той бік дороги, непорушно сидів Клаповух. Він мовчки дивився на мене. На тлі снігу, оповитого присмерком, аж світилася його рудувато-кавова шерсть. Я тихо покликала Клаповуха. Він не озвався і не ворухнувся. Тоді я закричала на весь двір. Але він тільки дивився — сумно і докірливо, ніби хотів сказати: «Навіщо ти покинула мене самого?»

Тоді я полізла на ворота, щоб вибратися з території дитбудинку. На бетонній стіні, що оперізує двір, немає жодного виступу, а на воротах можна зачепитися ногами за поперечки. Хтось із дітей сказав черговій виховательці. Вона прибігла і стягла мене. Я просила її відчинити ворота хоча б на одну-єдину хвилинку, бо там сидить мій песик, мій Клаповух, він же стільки пробіг від села аж сюди, щоб мене побачити. Вихователька сказала, що ніякого собаки там немає, а я або брехуха, або з бзиком у голові, але тоді мені місце в дурдомі.

Наступного дня я отримала лист від Грицика. Він написав, що директор школи дав йому адресу притулку і сказав, що добре було б привітати мене з Новим роком. Грицик дуже зрадів, бо давно хотів написати, але не знав куди. Його мама навіть до голови сільради ходила, але той сказав, щоб відчепилася і не шукала біду на свою голову. Бо Шкалик уже розказав, де треба, про мого тата, що він буцімто втік із тюрми, добрався додому і що це його вистежили в лісі. А якщо тато такий, то, значить, і я — ненадійний елемент, бо ж яблуко від яблуні недалеко котиться, а як і відкотиться, то хоч корінчиком обернеться.

На нашій вулиці всі живі і здорові, чого й мені бажають. От тільки Клаповух уже на тому світі — його не стало невдовзі після того, як я поїхала. Того дня, коли мене повезли в «бобику», Клаповух мчав слідом аж до Кущівців. Грицик так довго бігти не міг, але він ішов і йшов дорогою, бо знав, що Клаповух десь та й зупиниться і його треба буде забрати додому. Ввечері Грицикова мама принесла Клаповухові їсти, але він нічого не хотів. Не їв ні другого, ні третього дня. Навіть на кроляче м’ясо не дивився.

«…Бабуся каже, що Клаповух помер, бо дуже перетрудився, коли довго біг. Він же раніше ніколи не бігав так далеко від дому. От серце й не витримало. А мама каже, що коли голова кинув Клаповуха через ворота у двір, то щось йому відбив усередині. А я думаю, що він не витерпів розлуки. Я теж тебе люблю. Але я все витерплю і буду жити. А колись, коли ти виростеш і повернешся додому, ми з тобою поженимося.

У вашій хаті тепер буде сільська бібліотека. Але як ти приїдеш, то ми її заберемо. А якщо схочеш, то я тебе заберу до себе. Я вже говорив з мамою, вона каже, що це нормально, коли молодий приводить молоду до своєї хати.

До побачення і бувай здорова!

З новорічним привітом Гриць».

Пазл шостий Втеча

На території дитячого будинку незвично тихо. Розпочалися канікули. Зразу після новорічного ранку та привітань Діда Мороза і Снігурки більшість вихованців покинули свої притулківські кімнати. Когось забрали близькі родичі, когось — далекі, когось — узагалі сьома вода на киселі, але сироті будь-яка увага — за щастя. Наближається Різдво. А на Рождество Христове, як говорила колись бабуся Ганна, найбогоугодніше діло — обігріти сироту.

Думаю про Різдво. У нашому селі будуть колядувати, на Василя — щедрувати та посівати. Потому всіх малих колядників і щедрувальників, які втраплять на очі вчителів, мабуть, знову сваритимуть у школі. Як завжди: біля дошки, перед цілим класом, голосно, проте не дуже сердито. Усі розуміють, що так треба, бо ж директор має відзвітувати про роботу вчителів з атеїстичного виховання. Але в нашій Ожинці більшість сільських педагогів і самі святкують, тільки тихцем, у сімейному колі, далі від чужого ока. А що то, скажіть, були б за господині, якби на таке велике свято не наготували шинки і ковбаски, не наварили холодцю та не напекли пиріжків?! А хіба вчительки не господині? А от у дитбудинку, особливо ж у школі при ньому, навіть говорити про Різдво заборонено. Ніби його ніколи не було, нема й не буде на білому світі. Тож я тільки думаю про нього, але мовчу.

Зате залізну пружину дисципліни, закручену в нашому притулку по саме нікуди, нарешті трохи послаблено. Підйом і відбій, звісно ж, навіть під загрозою атомної війни ніхто не відмінить. Лінійку і зарядку — також. Однак не треба маршувати колоною в ногу через увесь двір: від спального корпусу до школи. Не треба вигукувати дружним хором речівки, що їх кожного дня перед уроками змушує повторювати наша директриса Лариса. Ці речівки, мабуть, нічим з нас не витравити, вони вже не тільки в головах, але й у крові — перекочуються жилами і вистукують, як пульс: «Октябрята — Ленина внучата!», «Пионеры — дети новой эры!», «Кто счастливей всех на свете? Мы, страны советской дети!»…

Чергова вихователька пообіцяла, що в неділю нас, залишенців, поведуть у кінотеатр дивитися «Людину-амфібію». А зараз Ніна Василівна плете гачком чергову серветку з білих ниток. Серветок і доріжок у неї вже стільки, що на всі столи дитбудинку вистачило б, якби вона не ховала своє рукоділля в шухляду. Побачити всю її колекцію тепер можна буде тільки восьмого березня на виставці «Умілі руки» в Палаці піонерів.

Медсестра Груня роздає всім по рожевій круглій вітамінці — «щоб здоровішими були», а мені і ще двом дівчаткам по малесенькій білій пігулці на додачу — «лікар приписав» — і виганяє нас надвір подихати свіжим повітрям. Сама ж примощується на кушетці в теплому медпункті і читає книжку. Чомусь Груні не хочеться гуляти у дворі на морозі і дихати свіжим повітрям. Мабуть, тому що вона й так молода і здорова, не те що ми — зелені амеби та блідолиці чахлики.

Нас залишилося небагато. Знехотя граємо у сніжки, без особливого ентузіазму ліпимо сніговика з довгою морквиною замість носа, вкраденою на кухні, і розбрідаємося хто куди. Мене чомусь, як магнітом, тягне до воріт, зачинених на великий навісний замок. Теплої пори в маленькому мурованому пропускнику, схожому на будку, що притулилася ліворуч від брами, зазвичай сидить хтось зі старшокласників. Але зараз він порожній. Стою біля нього, дивлюся за ворота, і раптом мене ніби правець ударив: по той бік дороги, на невисокій сніговій кучугурі сидить світло-рудий собака. Сидить і уважно дивиться на мене.

— Клаповушку! Це знову ти? — запитую здивовано.

Пес ледь-ледь ворушить довгими вухами, веде головою згори вниз і завмирає. Хочу запитати, чому ж він тут, як він міг опинитися біля дитбудинку, якщо ще влітку пішов на той світ. А може, Грицик написав неправду? Може, він хотів, щоб я заспокоїлася, не переживала і не тужила більше за своїм Клаповухом? От і придумав. Авжеж, придумав! Бо ж мій собака — ось, переді мною. На Різдво всі родичі повинні зустрічатися, обов’язково повинні, а в мене нікого не залишилося, тільки Клаповух.

Після Грицикового листа я цілу ніч не спала, згадувала маму, тата, бабусю Ганну, маленького безіменного братика. Думала і про Клаповуха. Міркувала собі так: навіть якщо Клаповух і привидівся мені день перед тим, я ж не бачила його мертвим, значить, він залишається для мене живим. А він, виявляється, і справді не вмирав. Ось, знову прибіг до мене.

— Підійди сюди! — прошу його.

Але пес навіть не ворушиться.

Спускаюся в сад, у засніжену альтанку, де ще з осені залишилося кілька старих списаних стільців, беру одного з них, тягну до воріт, стаю на нього навшпиньки. Стілець хитається, потріскує, ось-ось розвалиться, але я встигаю вчепитися руками за верхню поперечку. Дивно, але підтягуюся і перелажу так легко, ніби на мені й немає «казьонного» ватяного пальта з котиковим коміром і важких хлоп’ячих черевиків. Раз — і вже по той бік воріт. З висоти з острахом дивлюся на землю, кілька хвилин метляю ногами, тоді заплющую очі, відпускаю руки і падаю у сніг. Болю не відчуваю — підхоплююсь і хутко біжу до собаки.

— Клаповушку!

Пес раптом підводиться, обтрушується, спускається зі снігового намету на дорогу і йде від мене в бік міста.

— Куди ж ти? — кричу й кидаюся за ним.

Клаповух ніби й не чує: йде собі й іде, іноді зривається на біг і віддаляється від мене, але озирається, а тоді терпляче чекає — немов веде кудись. Ми кружляємо якимись глухими засніженими провулками, пролазимо через кілька огорож і виходимо на широку вулицю, заповнену людьми й автомобілями. З-за рогу виїжджає тролейбус. Поки я задивляюся на його роги, причеплені до дротів, Клаповух хутенько перебігає дорогу перед самісінькими колесами. Кидаюся за собакою, але хтось вчасно хапає мене за комір пальта, хапає так міцно, що аж сукно тріщить.

— Тобі що, жити набридло? — сердито кричить товстий дядечко в дорогій хутряній шапці.

— Не знаю, — знизую плечима і чекаю, поки тролейбус проїде.

Пес нетерпляче поглядає на мене, сидячи під вітриною крамниці. Підбігаю до нього і зазираю у вітрину: за склом непорушно стоять дві тендітні дівчини в розкішних шубках. Придивляюся до жовтих безбрових облич, до застиглих постатей і нарешті здогадуюся, що це — манекени. Я ще ніколи не бачила манекенів і ніколи не бачила таких гарних шубок. Клаповух уже біля них — прослизнув у крамницю і принюхується до хутра, мабуть, визначає, кому воно колись належало. Заходжу досередини слідом за собакою — там ряди шубок, аж очі розбігаються. Мені так хочеться торкнутися до них руками, ну хоча б одним пальчиком, хоча б мізинчиком!

— Мала, ти руки мила? — сердито кричить продавчиня з кутка зали.

Дивлюся на долоні і хутко ховаю їх за спину — мабуть, замастила, коли тягла з альтанки старий стілець і перелазила через ворота.

— Ану вимітайся звідси! — наказує жінка. — Теж мені модниця знайшлася!

Надворі сутеніє, а пес біжить і біжить. Ось він нарешті зупинився біля кафе з яскравою вивіскою над дверима, озирнувся на мене і прослизнув у прочинені двері. З кафе струменить тепло і духмяний аромат кави та свіжої випічки. За круглими столиками із зеленими стільницями сидять люди. Клаповух підходить до одного зі столиків і спокійненько цупить рум’яну блискучу булочку. Тлустий чоловік із обвислими щоками і тендітна жінка, які п’ють каву, роблять вигляд, що нічого не помічають. Мабуть, вони дуже культурні, думаю я. Бо мама казала, що культурна людина не повинна звертати увагу, якщо хтось за столом робить щось не так — розливає чай чи перекидає келих.

Мені також страшенно хочеться булочки — аж слина в роті набирається. Якщо Клаповуху можна, то чому не можна мені? Ковтаю слину, заходжу в кафе, зупиняюся біля того самого столика, де щойно підкріпився пес. Тільки простягаю руку до тарілки, як чоловік хапає мене за зап’ястя й щосили б’є по пальцях.

— Ти що робиш? — сердито дивиться на мене.

— А ти що робиш? Хто тобі дозволив бити дівчинку? У самого морда аж тріщить, а шкода булочки для голодної дитини! — заступається за мене чоловік за сусіднім столиком.

— А ти краще не втручайся! — зривається з місця жінка, яка п’є каву з товстуном. — Звідки ти знаєш, що вона голодна? Жебраки і злодії не тому просять і крадуть, що голодні, а тому, що ущербні, ніхто ними не займається і ніхто їх не виховує. Через таких, як ти, і розвелося стільки волоцюжок, що порядним людям вже й у кафе не можна спокійно посидіти.

— Заспокойся, Валю, — тлустий чоловік відпускає мою руку й обертається до сусіднього столика. — Послухай добру пораду: не сунь свого довгого носа до чужого проса. Чомусь сам не поспішаєш пригощати цю приблуду, за наш рахунок хочеш нагодувати. Що, пеньонзів^[4] нема? Ще не заробив чи вже всі пропив?

Здогадуюся, що ці люди знають одне одного і тепер у них з’явився шанс посваритися. До мене нікому з них немає діла. Аніякісінького! Пес махає хвостом і вислизає з кафе. Біжу за ним, біжу й ковтаю сльози — мені так хочеться булочки, так хочеться, аж живіт зводить, аж нудота до горла підступає. Але я боюся в когось попросити. Бач, як тут не люблять прошаків…

Троє підлітків оточують Клаповуха. Один смикає його за вухо і штовхає в бік носаком черевика. Кричу, щоб не смів знущатися з собаки.

— Вадь, ти її знаєш? — здивовано питає Клаповухового кривдника інший хлопець.

— Вперше бачу, — стенає плечима той.

— А звідки ж вона знає, що ти мучиш свого пса?

— Звідки, звідки… Кажу ж, бачу її перший раз, а вона мого Рекса взагалі ніколи не бачила. Теж мені ясновидиця Ванга! — хуліган спльовує в мій бік, але відходить від Клаповуха.

За висотним будинком відкривається великий круглий майдан. Навколо нього півколом розташовані старовинні будівлі. А в центрі стоїть висока прикрашена ялинка. Біля неї, на дерев’яних підмостках, — Дід Мороз і Снігуронька. Спочатку мені здається, що це живі люди, перевдягнені в Мороза та Снігурку. Торкаюся руками, а вони — просто великі ляльки. Клаповух оббігає ялинку і біжить далі, але я вже не маю сил іти за ним — ноги не слухаються, голова під шапкою-вушанкою спітніла і дуже болить. Перед очима розпливаються різнокольорові кола. Сідаю на дошки, вмощуюся поміж Дідом Морозом і Снігуркою, і тієї ж миті мене підхоплює на свої теплі хвилі сон.

Пазл сьомий Карцер

Рудувато-жовті тони осені. І хата — як осінній листок: червонясто-руда черепиця, вохристі стіни. Біля хати — бабуся, тато і мама з білим згорточком на руках. Стоять перед хвірткою і дивляться на мене — точнісінько так, як на тій світлині, яку я так і не змогла забрати з дому. Спочатку думаю, що в мами на руках я, і дивуюся: хіба можна дивитися на саму себе? Але ж бабуся Ганна казала, що биндочка на моєму одіяльці була рожева, бо ж я дівчинка, а тут — блакитна. Значить, мама тримає на руках не мене, а братика. Може, вона і мені дасть потримати його? Простягаю руки, нетерпляче ворушу пальцями, але всі троє починають відступати, віддалятися. Хочу наздогнати їх і не можу, бо дуже стомилася. Ноги підкошуються, падаю на подвір’я, прямісінько у траву. Трава пахне яблуками. Мені стає тепло і спокійно.

— Скільки добра пропадає, — каже Грицик.

Він сідає на стільчик, виймає з кишені складаного ножика і починає різати яблука, нарізає тоненькими кружальцями, нанизує на нитку. Клаповух бігає за горобцями, весело помахує хвостиком.

Клаповух… Як же він міг покинути мене? Це тому, що тоді я покинула його. Але хіба я винна? Мене саму забрали.

Хтось трясе мене за плече, смикає за носа, ляскає по щоках.

— Прокидайся! Та прокидайся ж… твою мать!

Не хочу прокидатися. Хочу спати, хочу до своєї хати, біля якої Грицик нарізає кружальцями яблука. Але хтось так боляче б’є по обличчю, що я таки розплющую очі.

— Жива? Ану піднімайся! Кому сказано? Зараз же вставай!

Двоє міліціянтів у зимових кожушках і сірих шапках-вушанках якусь мить чекають, а тоді хапають мене за руки і підводять. Спросоння не можу зрозуміти, чого вони до мене причепилися і що їм треба.

— Ти де живеш? — запитує вищий. — Де твій дім?

— Немає, — шепочу.

Вони не вірять: так не буває, щоб у дитини не було свого дому.

— Та ж вона з сиротинцю! — здогадується другий, нижчий. — Я недавно одного на вокзалі ловив. Вони всі так одягнуті.

Вищий щось записує, з кимось зв’язується по рації, щось пояснює. Мене несуть до машини з синьою блимавкою, кидають на сидіння і везуть. Мені байдуже куди. Дуже хочеться спати і їсти. Спати і їсти…

Машина зупиняється перед ворітьми. Дитбудинок? Звісно, дитбудинок. А куди ж вони мали мене привезти? Біля воріт уже цілий гурт: директриса, вихователька, Груня, кілька дівчат і хлопців.

— Приймайте пропажу! — каже вищий міліціянт. — Чого ж ви не дивитеся за дітьми? Ще трохи — і замерзла б дівчинка.

Патрульні йдуть до кабінету директриси, кажуть, що мають скласти протокол про моє затримання та щасливе повернення. Директриса просить їх обійтися без протоколу. Новий рік, свята, навіщо ці формальності? Вона все розуміє, всі ми люди, треба одне одному допомагати.

Втечі з притулку — не така вже й рідкість. Утікачів зазвичай суворо карають і записують до «чорного списку». Тепер у ньому і я. Директриса Лариса повідомляє мені про це так, ніби збирається таврувати моє чоло. Перед міліціянтами вона стримувалась, а тепер дає волю своїй злості й не добирає слів. Виявляється, я, невдячна, здійснила втечу в особливий день, коли до неї приїхали поважні гості з Києва — батьки її майбутньої невістки. «Всього-на-всього якихось три дні береш для себе, щоб присвятити тільки своїй сім’ї. Всього три дні! І ось на тобі — знаходиться якась мала волоцюга, яка зводить нанівець усі твої плани». Вона дивиться на мене так, ніби я когось убила чи принаймні обікрала банк.

Намагаюся пояснити, що навіть не думала втікати з дитбудинку, а через ворота перелізла, бо побачила свого Клаповуха. Мені хотілося його погладити, але він побіг, і я подалася за ним. Директриса враз наче навісніє. Кричить, що тепер я на обліку в міліції, але якщо буду й надалі чортзна-що вигадувати і плести нісенітниці про якогось неіснуючого собаку, то опинюся не в дитбудинку, а в дурдомі — таким, як я, місце саме там. Та нас усіх звідси треба перевести туди, всіх до одного!

Удруге чую про дурдом, і мені стає страшно — що, як мене і справді туди відправлять? Дівчата казали, що там прив’язують до ліжка і б’ють електрошоком, ще й на вулицю не випускають, тримають, як у тюрмі. Минулої весни з дитбудинку одну дівчинку забрали в психлікарню, то її ніхто більше й не бачив — звідти перевезли до якогось інтернату. Може, та дівчинка теж була такою, як я?

Груня дивиться на мене співчутливо і, коли ніхто не бачить, потай гладить по голові та простягає дві пігулки. Взагалі-то сьогодні вранці я вже пила ліки — свою добову норму. Але після такого дня… Мабуть, Груня хоче, щоб я заспокоїлася і не розхворілася, тому збільшила дозу. Тільки встигаю запити водою пігулки, як чергова вихователька, якій через мене не вдалося доплести свою білу серветку, штурхає мене в плечі.

— У карцер, бігом! Щоб назавжди запам’ятала цю втечу!

Дитбудинівський карцер — підсобка, маленька комірчина в прибудові. За мною клацає замок. Розглядаю свою тісну в’язницю: вона без вікна, з лампою-жарівкою, що ледь-ледь блимає на стелі, під стіною старий тапчан із клаптями вати, що повилазили з-під засмальцьованої обшивки, у кутку лежать якісь залізні інструменти, кілька лопат і березові віники-дряпачі для замітання подвір’я.

Враз перестаю хотіти спати. У цьому карцері не тільки темно, але й чомусь дуже холодно, так холодно, що я цокочу зубами. Щоб зігрітися, починаю бігати і стрибати — з підлоги на тапчан, з тапчана на підлогу. Раптом відчуваю, що хтось дивиться на мене. Приглядаюся — в кутку сидить Клаповух і пильнує очима за кожним моїм стрибком. Коли він сюди прошмигнув? І як? Адже двері зачинили з того боку, щоб я часом знову не втекла. Вочевидь, він сидів тут ще раніше, до мого ув’язнення. Ну тепер мій Клаповушок від мене не втече! Нарешті я його обніму! Нарешті!

Підходжу до пса. Клаповух вишкірює зуби і сердито гарчить. Шерсть на ньому стає дибки і світиться червоно, очі зблискують зелено. Ще мить — і він кинеться на мене, схопить іклами за горло. Чомусь я впевнена, що цей оскаженілий лютий пес обов’язково вчепиться саме в моє незахищене горло. Затуляю руками шию і кричу.

Кричу дуже довго. Пес гарчить і дихає мені в обличчя. З його пащі смердить так, що мене аж нудить. Блюю і знову кричу. Ніхто не йде на допомогу, бо ніхто, мабуть, і не чує мого крику. Комірчина знаходиться в господарському корпусі, до неї навідуються тільки двірник і завгосп. Завгосп — рідко, зовсім рідко. Бо якби він брав інструменти до рук частіше, то в нас не протікали б постійно крани, не стояли б калюжі під умивальниками і двері до кімнат зачинялися б нормально. А двірник, дід Михалко, сьогодні вже замітав подвір’я і тепер з’явиться тільки після нового снігопаду. В усякому разі, до ранку на чийсь прихід нічого й сподіватися.

О ні, хтось таки прийшов. Грицик. Став біля дверей і дивиться. Прошу його вгамувати Клаповуха. Але Грицик тільки заперечно хитає головою і починає відступати.

— Це не Клаповух, я не знаю цього пса.

— Мамо! — кричу. — Мамусю, врятуй мене!

Кличу маму і розумію, що намарне, бо як же вона мені допоможе, коли її немає на цьому світі. Але мама вже поспішає на допомогу: рукою відпихає пса і той стихає, втікає, зменшується, зникає в сутінках. Мама свариться йому вслід пальцем, а тоді гладить мене по голові.

Мамин голос такий тихий і такий лагідний. Схлипую, заплющую очі, згортаюся калачиком біля мами.

Пазл восьмий Доктор Сніг

Прокидаюся від того, що хтось щосили торсає мене за плече. Торсає і торсає, аж мені під лопаткою починає боліти. Розплющую очі — через відчинені двері до комірчини сотається синювате світло, наді мною схилився дід Михалко.

— Жива, — полегшено зітхає він, коли я нарешті ворухнулася. — Слава Богу, жива!

Ніяк не можу второпати, як опинилася в цій тісній конурі, чому сплю одягнута і взута. А коли згадую, починаю злякано обдивлятися всі кутки. Собаки немає в жодному з них. А може, його й не було? Може, він мені тільки наснився? А мама?.. Ні, мама справді приходила. Я ж чула, як вона співала.

Двірник наказує хутчіше вставати і бігти до їдальні пити гарячий чай. Але чи маю я право сама виходити з цього карцеру? Що, як директриса Лариса ще суворіше покарає за те, що її ув’язнена самовільно залишила «камеру-одиночку»?

— Бігом біжи! — дід Михалко штовхає мене в плечі і тихо лається. — Анцихристи! Бога не бояться навіть у день його Рождества. Біжи! Кому кажу? Лариска наша сидить вдома і шампаню попиває, вона вже й забула про тебе. А ти ще трохи посидиш тут і задубієш навіки-вічні. Уже й так замерзла, як заячий кізяк.

До вечора я вже метаюся в гарячці і марю. В мареннях знову і знову являється собака: то лагідний, із висолопленим язиком і докірливим поглядом, то страшний, із вишкіреними зубами. Іноді він перетворюється на червоного вовка або на дракона з вогненною пащекою. Від тієї пащеки несе таким жаром, що я також починаю палати. Весь час ховаюся від страховиськ, шукаю рятунку то в кучугурі снігу, то за деревом, то за будинками. Усе кудись біжу, біжу, біжу, падаю, підводжуся і знову біжу. Від того безперервного бігу коле в боку та переймає дихання. Гукаю маму, вона являється і хутко зникає. Прошу її не покидати мене, але вона не може зостатися надовго — їй треба до мого маленького братика.

На п’ятий день гарячка спадає, залишається тільки гавкучий кашель. Дитбудинівська лікарка Дарина Данилівна, яку ми називаємо Дада, каже, що це всього-на-всього ларингіт і що цього разу я дуже легко видряпалася. Пробую пояснити лікарці, що під час прогулянки з Клаповухом аніскілечки не змерзла, навпаки — навіть спітніла. Задубіла ж уночі в підсобці, бо там не опалюється. І хоч я спала в шапці-вушанці й пальті, однак було дуже холодно.

Вона сердиться:

— Мовчи! Мовчи і слухай! На другий раз тебе вкинуть у підвал до щурів. Знаєш, які в нашому підвалі щурі? Як коні! Може таке статися, що й випадково забудуть тебе там. А потім не дуже довго будуть шукати — не велике цабе. Тож не здумай ще колись так зганьбити дитбудинок, де тебе, невдячну, годують, одягають, уму-розуму навчають. Ти ж своєю пустою головою навіть зрозуміти не можеш, скільки через ці ваші втечі клопотів у Лариси Пилипівни та й у всіх нас. Добре, хоч цього разу директорці вдалося договоритися з міліцією, щоб не було витоку інформації. А то б тут уже ходили і журналісти, і представники управління освіти й санстанції, і комісії всілякі, і прокуратура. Бо чогось же ви, дурнуваті, втікаєте звідси. А їм треба знати причину. А може, й не треба, вони й так знають, хто ви, але кудись вище звітувати мусять.

Не розумію, що таке витік інформації, якого директрисі Ларисі цього разу вдалося не допустити. Зате добре розумію: мені справді треба тільки мовчати і слухати інших, бо слухати мене тут ніхто не збирається.

І чого ця Дада така злюча? Медсестра Груня — повна її протилежність. Вона балакуча, жаліслива і ще молода, всього кілька років, як закінчила медичне училище. А Дада — сувора та мовчазна, з пречорним фарбованим волоссям, скрученим на потилиці в балабушку, і темними вусиками над верхньою губою. А вже як заговорить… Може, це через вуса вона така? Сердиться, що вони виросли? Може, всі жінки з вусами такі сердиті? Не знаю, бо я ще ніколи не зустрічала вусатих жінок.

Дарині Данилівні чомусь завжди здається, що ми тільки прикидаємося хворими, бо не хочемо йти до школи чи виконувати доручену роботу: мити підлогу і прибирати в кімнатах спального корпусу або чергувати на кухні. Вона вважає, що все це через наші погані гени. Тому, коли ми до неї приходимо зі скаргами, дивиться недовірливо, суне під пахву термометр і не зводить очей, аж поки не забере його. Це — щоби хтось потай не натер ртутний хвостик термометра і «не нагнав» собі температуру.

Інколи нас відправляють у супроводі Груні до спеціальних лікарів у міську поліклініку. Ми любимо ці походи. Бо тоді можна погуляти містом і пропустити уроки. А іноді до дитбудинку приїжджає доктор Сніг. Він не з міської поліклініки, а з якоїсь спеціальної лікарні. І прізвище його насправді… Чи то Сніжицький, чи Сніжницький, чи Сніжновинський, чи Сніжневський… Словом, якесь снігове. А що ми всіх називаємо по-своєму, так, як нам легше, то і його прозвали доктором Снігом. Тільки Груня позаочі називає його ще й доктором Чепе, бо зазвичай він з’являється в нас після якоїсь надзвичайної події.

Можливо, цього разу доктор Сніг приїхав саме через мене. Бо останньою надзвичайною подією в дитбудинку була моя мандрівка містом і повернення з неї на міліцейській машині з блимавкою. З’явився він того ж дня, коли я почала ходити. Груня принесла мені яблуко, наказала з’їсти при ній, бо мені дуже потрібні вітаміни, а тоді повела до медпункту.

Дади немає. За її столом сидить невеликий, рудуватий, трохи опецькуватий чоловік у білому халаті й такому самому чепчику. Кілька хвилин він уважно розглядає мене своїми світло-сірими, аж білуватими очима, дивно мружиться, морщить чоло так, що його чималі залисини то насуваються на густі, також рудуваті брови, то підстрибують догори. Мені стає мулько від того погляду, відступаю помалесеньку назад, щоб чкурнути у двері. Але лікар уже енергійно схоплюється на ноги, вибігає з-за столу й опиняється біля мене. Тоді знову хутко-хутко дріботить кабінетом — від дверей до столу, від столу до протилежної стіни і знову до дверей, зупиняється переді мною, пронизує поглядом і мовчки показує рукою на стілець.

Розглядаю фонендоскоп у нього на грудях — він чомусь нагадує мені масивний кулон нашої директриси Лариси, так само блискучий, на грубому срібному обідку. Мабуть, фонендоскоп також слугує лікареві за прикрасу, бо він жодного разу навіть не торкнувся до нього. А навіщо мене, скажіть, слухати? Дада вже послухала, встановила діагноз і навіть у карточку записала.

— Як тебе звати, юна леді? — запитує доктор Сніг.

У нього спокійний голос і така чітка вимова, що, здається, кожне слово карбується окремо, само собою, а тоді, як металева кулька, відкочується від губ. Але чому він запитує? Адже в медичній картці записано — Ірина Христич.

— Ірис, — відповідаю несподівано для самої себе.

— Ірис?! — руді брови доктора Сніга підстрибують аж до залисин, біля носа яскравіше проступають руді цяточки ряботиння. — Ірис, Ірис, Ірис… Яке гарне, а головне — незвичне ім’я! Вперше зустрічаю дівчинку з таким іменем. Так називаються квіти. А ти знаєш, хто дав таку назву квітам? Ні? Гіппократ! Сам Гіппократ! Батько світової медицини! Грецький лікар, який жив ще у четвертому столітті до нашої ери!

Він раптом спохоплюється і дивиться у картку.

— Ти що, вигадуєш? Тут же написано — Ірина.

Пояснюю, що тато назвав Іриною, так і в метриці записано. Але мама завжди називала мене по-своєму — Ірис. Я більше звикла до другого імені, бо так тривалий час називала мене мама, а тата з нами не було.

Доктор Сніг перепитує, чи живі мої батьки. Мовчу. Чи сам не може здогадатися? Якби вони були… Хіба ж до сиротинця відправляють дітей, у яких є батьки?

— Грунечко! Принеси нам із кухні чайку! Мені й… пацієнтці! — гукає доктор Сніг і сідає за стіл.

— З печивом, Борисе Марковичу?

— Ти хочеш печива, Ірис? — доктор Сніг переадресовує Грунине запитання мені.

Заперечно хитаю головою — ні.

Звісно ж, мені хочеться печива, навіть дуже хочеться. Але що тоді подумає доктор Сніг? Що нас у дитбудинку не годують? Директриса Лариса наказувала нам дякувати та відмовлятися від гостинців, хто там що не пропонував би. Бо тільки так поводяться чемні, виховані діти.

— Тільки чай, Грунечко! Тільки чай! Але справжній, а не те, що ви тут називаєте чаєм.

— Авжеж, Борисе Марковичу! — вже здалеку озивається Груня.

— То як ти, Ірис, тут почуваєшся? Не дуже ображають тутешні? — доктор Сніг обертається і знову уважно розглядає мене, ніби поглядом хоче пробратися аж усередину моєї голови. Мені стає трохи моторошно від того погляду.

Голос його рівний, без будь-яких підйомів і спадів, а на обличчі — усмішка. А мене давно ніхто не запитував, як я почуваюся і про що думаю. Тож мені кортить розповісти йому про все. Геть про все! Найперше, звісно ж, про Клаповуха. Бо ніхто не вірить, що мій пес прибігає до мене аж із Ожинки.

Розказую, як мама привезла з міста цуценя — таке маленьке, як моя в’язана жовта рукавичка, як ми з ним гралися, як воно мене захищало і як ми розлучилися.

Доктор Сніг усміхається. О, він мене добре розуміє, дуже добре. В них удома колись також був пес — німецька вівчарка, — якого він страшенно любив. Звали його Шуриком.

— Хіба собак називають людськими іменами? — дивуюся.

— Батько назвав собаку так, як звали його старшого брата, з яким він вічно ворогував, — сміється доктор Сніг. — Старий мій був той іще оригінал! І ду-у-у-же любив випити. Завдяки Шурику не одну пляшку горілки заробив. Як? А ти послухай, от послухай. Вівчарки дуже розумні, одні з найрозумніших собак у світі, а ще вони добре орієнтуються на місцевості.

Поїхав якось мій старий до районного центру, а це за двадцять п’ять кілометрів від села, зайшов до знайомого, почав перед ним вихвалятися: наш Шурик і те вміє, і так може, і служить, і лапу подає, і сховані речі знаходить та приносить, і сліди «читає». Знайомий батька аж загорівся. «Продай, — каже, — собаку». — «Бери. Дві пляшки — і він твій. Тільки зачини десь і постережи, поки я додому доїду, бо він може мене наздогнати». Знайомий не повірив, але про всяк випадок зачинив пса в хаті.

Приїхав батько додому без собаки. Я в сльози: «Де наш Шурик?» А він сміється: «Завтра прибіжить». — «А як не прибіжить?» — «Прибіжить!»

Вранці виходимо з хати — Шурик лежить перед дверима і хвостом помахує. Двадцять п’ять кілометрів пробіг і не заблукав — прийшов прямісінько додому. Потім батько ще не раз такі продажі влаштовував. Я також не раз і не два бився об заклад із хлопцями, і Шурик допомагав мені вигравати. От, який розумний пес був!

— То якби він вас розшукав, якби прибіг здалеку, ви вийшли б до нього? Вийшли б, правда ж? Навіть якби довелося через ворота перелазити? — допитуюся.

— Звичайно, — запевняє мене доктор Сніг. — Собака іноді кращий друг, ніж людина. А друзями треба дорожити.

— От і я до Клаповуха перелізла, коли він прибіг сюди. Бо він теж мій друг, і він єдиний, хто зостався з усієї моєї родини, — зітхаю.

— Коли саме ти перший раз побачила його тут?

Розповідаю про те, як уперше вгледіла Клаповуха біля воріт дитбудинку і як наступного разу перелізла через огорожу і пішла за ним вулицею, як бродила засніженим містом, рятувала його від хлопчаків, заходила до магазину хутра, в кафе, як потім собака побіг собі далі, а я залишилася біля ялинки, бо дуже стомилася, так стомилася, що вже зовсім не мала сил іти за ним, як ледь не замерзла між Дідом Морозом і Снігуркою. Міліціянти мене врятували, а от у дитбудинку звинуватили у втечі і зачинили на всю ніч у холодному карцері.

Доктор Сніг терпляче слухає мене і записує щось у картку. Але це інша картка, не та, в якій роблять записи Дада і Груня. Мені здається, що він вірить мені, не те, що директриса Лариса, Дада й виховательки. Йому можна і про жахи, пережиті в карцері, розказати.

Він більш не усміхається, тяжко зітхає.

— Господи, які невігласи! Бідна дівчинка! Біднесенька Ірис! Але ж і ти повинна розуміти, що на світі не один вухатий пес світло-рудої масті. Вже ж немаленька. Кажеш, мама підібрала цуценятко на вулиці і привезла додому. Але ж деякі собаки так і живуть на вулиці. Вчора я зустрів цілу бродячу зграю. Думаю, що до дитбудинку також приходить бездомний пес. А тобі просто дуже хотілося на волю, тому ти й утекла. Нібито за Клаповухом пішла. Це — твоє підсвідоме рішення, дорогенька. Собака — тільки привід. Скільки ж ти пережила! Ну не хвилюйся — все буде добре. Тільки в майбутньому спочатку думай, що робиш. Я Груні залишу пігулочки, продовжуй їх акуратненько пити — раз на добу. І не дуже ділися з іншими тим, що з тобою відбувається. Люди не завжди розуміють, точніше — далеко не завжди намагаються зрозуміти. Але я буду навідуватися. І тоді ти зможеш говорити зі мною про все.

Уже біля дверей чую, як доктор Сніг тарабанить пальцями по столу і повторює моє ім’я. «Ірис! Ірис! Недарма! Це знак!» Ну яким таким знаком може бути моє ім’я? А доктор Сніг розумний. Авжеж, до дитбудинку міг приходити інший собака, просто дуже схожий на мого. Може, я справді блукала містом за нічийним бродячим псом. Блукала, бо хотіла вирватися на волю. Бо інші поїхали до рідних, а я залишилася сама в кімнаті і на Різдво хотіла побачити хоча б Клаповуха.

Отже, це був не Клаповух. Але як той пес міг опинитися в комірчині? Як він туди пробрався? Я ж не тільки його бачила, а й чула його запах. А може, я вже була хвора? Може, мене з температурою зачинили в карцері? Ніхто ж навіть не запитав, як я почуваюся після цілоденного блукання та сидіння між Дідом Морозом і Снігуркою. Тільки сварили, сварили, сварили…

Пазл дев’ятий Дана

Вони почали діставати мене з перших днів: три нерозлучні старшаки, завжди розхристані, задерикуваті, нестримні, як ртуть, і липучі, як смола. Переймають і у школі, і в їдальні, і в дворі. Один підніжку ставить, другий ззаду штовхає, а третій збоку регоче, чи двоє тримають за руки, а третій жабу в кишеню або й за пазуху пхає, а іншим разом утрьох із усіх боків водою обливають або сніжками шпурляють, женучи аж до спального корпусу… Бачиш в їдальні на своєму столі пиріжок — хутчіш запихай до рота, бо видеруть і крихти не залишать. Дали тобі яблуко на полуденок — ховай і ходу з їдальні, бо й надкусити не встигнеш — заберуть. І не думай рюмсати чи скаржитися комусь — собі гірше. Тут б’ють і плакати не дають.

Від них за кілометр несе дешевими цигарками, брудними словами та явною небезпекою. Втеч на їхньому рахунку не менше, ніж у всіх інших сиріт разом узятих. Але директриса Лариса ніколи не дорікає їм «ходками на волю», навіть не нагадує. І на матюки, паління та всілякі витівки чомусь дивиться крізь пальці.

Дівчата кажуть — боїться. «А що ви думаєте? Якби ж то один, а їх троє. А вона теж людина, та ще й жінка. А вони, як виростуть і будуть жити в цьому місті, — перейдуть колись дорогу…» Може, справді директриса, яка якнайсуворіше карає всіх саме за втечі, рада була б, аби вони пішли звідси і ніколи більше не повернулися: втопилися в річці, провалилися крізь землю чи просто поїхали світ за очі. Якими б комісіями та перевірками це потім не обернулося, для неї було б краще, ніж є.

Та втікали хлопці, мабуть, недалеко, бо міліція щонайбільше за тиждень знаходила і повертала їх назад — обдертих, прокурених, в якомусь лахмітті замість дитбудинівського одягу. Разом із ними міліціянти привозили довгий перелік гріхів, що їх хлопці встигали вчинити. Розмовляти з ними, настановляти на шлях істини директриса Лариса і не думала — забагато честі для трьох «пришелепуватих бовдурів». Їй залишалося тільки одне: терпляче чекати випускного, щоб хутчіше спекатися цього потрійного лиха. А чекати було недовго: після восьмого класу трійцю випхають у профтехучилище, що взяло шефство над дитбудинком. Там із норовливих вихованців притулку намагатимуться зробити слюсарів, сантехніків або будівельників. Але до останнього дзвоника ще чотири місяці, а мені з ними щодня зустрічатися. І при кожній зустрічі в мене тремтять коліна та цокотять зуби.

За графіком, п’ятниця — «дівчачий» банний день. Я після уроків чергувала в їдальні. Поки повитирала столи, поскидала у відро залишки їжі з тарілок, допомогла помити посуд, — дівчата вже побанилися, перевдягнулися та й побігли в «червону» кімнату дивитися «Людину-амфібію».

Я також хочу подивитися це кіно. Може, хоч на другу половину встигну. Хутенько забігаю в кімнату, хапаю рушник і біжу. Заходжу в наповнену густою парою лазню, відкручую кран і стаю під залізну лійку душу із частково забитими іржею дірочками, намилююся. І тієї ж миті чую чийсь гидкий смішок. Чи мені здалося? Розплющую очі — вони, всі троє. Встигаю тільки скрикнути. Чиясь долоня затуляє мій рот, друга хапає за горло, і мене грубо виштовхують з-під водяних струменів, тягнуть до роздягальні з низькими дерев’яними лавками.

— Мовчи, бо задушу! — погрожує один із трійці і сильніше стискає пальці на моїй шиї.

— Лучче задушена, ніж целка! — гигоче другий.

Мило щипає очі, затекло в рот, але це така дрібниця, порівняно з тим, що мене чекає. З надією дивлюся на двері, та на них залізна защібка. З жахом усвідомлюю, що в лазню не зайде ніхто. Бо навіть якщо хтось побачив, що в «дівчачий» банний день до неї ввірвалися ці придурки, сказати, швидше за все, побоїться — кому хочеться нажити таких ворогів, яких сама директриса обходить боком? З останніх сил намагаюся вирватися, вислизнути з чіпких хлоп’ячих рук, але намарне. Мене щосили кидають на лавку. Глухий біль у потилиці, жовто-фіолетові кола перед очима. Свідомість покидає мене.

І раптом чую гупання у двері, а за ним — відчайдушний пронизливий крик. Хтось лементує, погрожує трьом виродкам тим, що обов’язково розкаже про їхні безчинства і в міліції, і в суді, і в прокуратурі — хай не думають, що їх тут усі бояться. Голос кличе на допомогу дівчат, чергову виховательку, вахтерку і навіть саму директрису.

— Заткни пельку! От сука нарвана! — лається той, що тримає мене за руки.

Другий б’є по голові, що й так розколюється від болю. Третій штовхає коліном у бік. І всі троє біжать до дверей.

— Курва! Ми тебе з-під землі дістанемо! — чую, як уже за дверима погрожують моїй рятівниці.

Ледве підводжуся. Мене б’є пропасниця, підкошуються ноги, і страшенно болить голова. Крізь пару бачу, як до мене біжить Дана, наша новенька. Її тільки місяць тому поселили в нашій кімнаті, вона спить на сусідньому ліжку, ми обидві лікуємося в доктора Сніга, і тільки Дана називає мене Ірис, як колись називала мама.

— Ну чого ти пішла сама? Хіба тебе не попереджали, що митися треба тільки всім разом? І митися, і їсти, і вчитися. Ох, Ірис, Ірис… Добре, що я побачила, як вони ховалися під сходами, — дорікає і подає мені рушник. — Витирайся, бо задубієш.

Але я жбурляю рушник на лавку, біжу під душ, намилюю губку, тру себе так, що мало шкіру не здираю. Треба змити ці гидкі дотики, треба їх позбутися!

— Ненавиджу цей дитбудинок! Ненавиджу! Ненавиджу! — ніяк не можу вгамувати тремтіння, що переходить в істерику.

— Цей? Думаєш, в інших краще? — Дана нарешті накидає рушник мені на плечі, допомагає витертися, пригортає і гладить по голові. — Я вже у третьому, і скрізь те саме. Якби ти знала… Не плач. Не треба. І не кажи нікому, бо ще тебе винною зроблять, скажуть «малолітня курва». А їм нічого не буде. Це життя. Таке гидке… собаче…

Ніхто так і не прибіг на відчайдушний Данин крик. Ніхто! Поглухли? Не захотіли? Чи геть усі, і вихованці, і дорослі, дивляться кіно? Значить, правильно каже Дана: краще мовчати й остерігатися.

Ми йдемо до кімнати. Я тремчу і цокочу зубами. За вікном чути свист і регіт. Дана затягує штору, лягає поруч і міцно обнімає мене. Обоє плачемо. Сльози потроху змивають переляк, заспокоюють, і ми засинаємо. Але ненадовго.

Мені сниться страшний сон: хтось, весь у чорному, простягає до мене руки, волохаті, як лапи тварини, з гострими пазурами, я відчуваю кінчики пазурів на шиї, чую звіриний запах. Прокидаюся з криком і якийсь час не можу зрозуміти, де я і хто біля мене. Дана лякається, хоче бігти за черговою вихователькою. Але я згадую, що в моїй тумбочці лежить заспокійлива пігулка — «на екстрений випадок». Ковтаю її разом зі сльозами і знову падаю на подушку. Вбігають дівчата і зразу ж «відбій» — гасне світло. Все. Спати. Або тихенько лежати і робити вигляд, що спиш. Так і роблю: зачаїлася і прокручую в голові цей день, дякую подумки Дані — добре мати таку подругу, сміливу, рішучу.

Понеділок — день політінформації в школі. Винятків немає навіть для четвертокласників. Цього разу Данина черга готувати для нашого класу огляд політичних подій. Але вона, здається, забула про це. Нагадую: сьогодні неділя, треба піти до бібліотеки, взяти «Зірку» і «Пионерскую правду», вибрати інформацію. Дана мовчить. Я згадую, як дістається від Нелі Миронівни тим, хто погано готується до політінформації. Мені не хочеться, щоб вчителька так репетувала і на Дану. Йду до бібліотеки, беру останні номери газет і приношу до кімнати.

— На, читай.

Дана в крик:

— Не треба! Не треба. Ірис! Забери їх звідси!

Ховається під ковдру. Я торопію. Оце так! Моя відважна Дана, яка не злякалася навіть тих трьох покидьків у лазні, боїться газет, ніби з них мають виповзти якісь страшні зміюки? Але ж це всього-на-всього папір.

— Ти чого? — сідаю до Дани на ліжко, ще сподіваюся, що це якийсь розіграш, артистичний жарт — зараз моя подружка засміється, вискочить з-під ковдри і вмоститься поряд зі мною.

— Нічого, — каже вона тихо. — Бабуся забороняла мені брати газети до рук…

— Забороняла читати?! Чому? — не можу повірити в таку нісенітницю.

— Бо від великого розуму — великі біди. От чому.

— Це неправда! — не витримую я.

— Неправда? — Дана скидає ковдру на підлогу і таки сідає. — Неправда, кажеш? А за що ж тоді моїх маму й тата?.. За що? Аж туди, де білі ведмеді? За газети! За газети…

Не можу повірити в те, що вона говорить. Як можна вислати людей до білих ведмедів за те, що вони читали газети? Мого тата також вислали, але не за газети. Ні, тут щось не те. Обнімаю Дану за плечі. Вона притуляється до мене і мовчить.

— Вони там загинули. Нам написали з табору, що корабель у морі потонув. Той, на якому рибу ловили і зразу переробляли. І вони… обоє… обоє… Бабуся не могла того пережити. Все повторювала: «Нащо ж я її в той університет послала? Нащо вчила? Вона ж у мене одненька, як сонце в небі. Думала, що вивчиться, великою людиною стане. Її ж так усі хвалили, так хвалили… А потім взяли та й убили…» Вона боялася, що й зі мною таке може статися. Казала: «Краще будь, Богданцю, неграмотною, як я, але живою». А мені хіба легко було без мами і тата? Ти ж сама знаєш. А тут ще бабуся… Їй ставало все гірше і гірше. Вибіжить на дорогу і жде, коли поштарка велосипедом буде їхати. Перейме її, вчепиться у сумку і кричить, щоб вона газети викинула, бо від них біда. Кілька разів шпурляла пошту в болото. От поштарка і поскаржилася. Коли мене забирали у притулок, бабуся не хотіла віддавати, кричала, що не мають такого права, на міліціянта накинулася. Не знаю, де вона тепер, що з нею. Мені її так жаль. Хоч вона й була дивною, але дуже любила мене. Тільки вона й любила.

— Я тебе також люблю. Дуже-дуже. І завжди буду любити! — обіцяю.

Готую політінформацію. Кажу Нелі Миронівні, що Богдані в неділю було недобре і вона не змогла. Я не обманюю — Дані справді було дуже зле. Таких, як я і Дана, в цьому дитбудинку чимало. Нас ніби спеціально позвозили сюди з різних притулків. І ми потроху починаємо розуміти, що має на увазі Дада, коли натякає на наші гени.

Пазл десятий Різдвяник

Ранок затягнутий хмарами, як застояна вода ряскою. Аж не віриться, що десь там, за цим сірим шатром, сяє сонце та синіє небо. Піонервожата у штучній шубці леопардового офарблення і коротких чорних бурках без підборів на ходу обертається обличчям до колони півсонних вихованців, починає енергійно диригувати і бадьоро вигукувати:

— Молодежь страны советов…

Ми, всі в однакових суконних пальтах, шапках-вушанках і черевиках, маршуємо в ногу і мляво, але дружно підхоплюємо:

— Лучезарная, как май!

Не знаю, що означає те дивне слово «лучєзарная», як і не знаю багатьох інших слів із наших речівок. Але це зовсім не обов’язково — знати. Головне — просто повторювати разом із усіма.

— Р-раз-два, р-раз-два, раз-два-три-чотири… — командує піонервожата, — ширше крок на урок!

Раптом у сірій січневій мряці щось спалахує таким ясним рожевим кольором, що я аж зажмурююся, збиваюся з ритму і зупиняюся. Стаю лиш на секундочку, але колона позаду з розгону налітає на мене, штовхає у плечі.

— Христич! Ти ще не прокинулася? — кричить піонервожата. — Вийди з шеренги і стань у хвіст!

— Вона об камінь спіткнулася, — відважно кидається на мій захист Дана.

— А тебе, Латник, не запитують! — сердиться піонервожата. — Якщо ти така розумна, то вийди разом із Христич!

Ми виходимо з шеренги, чекаємо збоку, поки пройдуть усі, щоб стати «у хвіст». Я дивлюся на рожеве диво, що змусило мене «спіткнутися», — на підвіконні директрисиного кабінету пломеніє кущик, рясно обсипаний яскравими квітами. Квіти туляться до шибки, ніби приглядаються до засніженого подвір’я і до нас, півсонних, які крокують, вигукуючи речівки.

Дана пояснює, що це вазон — різдвяник. У них удома також був такий. Щоправда, різдвяником його називають тільки в нас, бо він цвіте на Різдво. А на своїй батьківщині, у Бразилії, він зветься якось по-іншому. Бразилія дуже далеко, аж за океаном, в самій Америці. Коли в нас Різдво, у Бразилії — середина літа, і саме тоді там розпускаються ці рожеві квіти, що дуже люблять тепло. Вони такі гарні, що всім, хто приїжджає у Бразилію і бачить їх, хочеться мати таку красу в себе. От люди й беруть пасинки із собою, розвозять по всіх куточках землі. Дивно, але яким спекотним не було б наше літо, різдвяник у цей час навіть квіточки не випустить — жде, коли зацвітуть його родичі у Бразилії, і тоді ніби приєднується до них — також цвіте. І ніякі морози не можуть його злякати чи змусити змінитися, бо квіти мають пам’ять і ніколи не забувають про свою батьківщину, де вони вперше з’явилися на світ.

Думаю, що я теж квітка, Ірис, і марю різдвяником. Згадую казку про чарівну червону квіточку й уявляю, як потрапляю в сад волохатого страховиська, де вона росте. І як зриваю її, і як страховисько плаче, а потім стає прекрасним принцом, і як я також стаю принцесою, і квіточка дарує нам вічне кохання й робить нас щасливими.

От би побачити різдвяник зблизька, доторкнутися до його пелюсток! Але хто ж мене впустить до кабінету директриси Лариси? Ніхто з нас не був там жодного разу. Якщо когось і викликають, то в дитбудинівську «червону» кімнату або в учительську.

Невдовзі після зимових канікул у сиротинець прокрався кір. Спочатку захворіло троє дітей. Груня сказала, що всі вони були на канікулах в одному районі, де розгулялася епідемія, і звідти від родичів привезли інфекцію. А потім злягло ще зо два десятки вихованців, у тому числі і я. Місць в ізоляторі не вистачило на всіх, тож довелося зробити невелике переселення та виділити ще дві кімнати у спальному корпусі.

Мене то обдає жаром, то морозить. Не можу нічого їсти: нудить, важко ковтати. Ледве переставляю ноги. Дада каже, це тому, що я така здихля, сильніші діти переносять хворобу легше. Та епідемія рано чи пізно минеться. Найбільше я боюся, що залишуся такою рябою і прищавою на все життя. Навіть у дзеркало страшно глянути — все обличчя обсипане, схоже на тертку, очей не видно. Висипка і на руках, і на ногах, і на животі.

До нас нікого не пускають, щоб не рознесли заразу далі, в дитбудинку оголошено карантин. Але Дана все одно прокрадається до мене. Каже, що вона вже перехворіла на кір у попередньому дитбудинку, а двічі ним ніхто не хворіє — це вона точно знає. Дивиться на мене зі співчуттям і заспокоює: «Все минеться, і ти знову будеш красунькою, як раніше, тільки треба добре вигрітися». Розпитую Дану про різдвяник. Хоч би він не перецвів, поки я тут лежу! Аби ще хоч раз, хоч одним оком на нього подивитися. Мені здається, що, якби я доторкнулася до квітки різдвяника і загадала бажання, — воно обов’язково збулося б, як у тій казці про чарівну червону квіточку.

Вранці Дана вбігає до мене така захекана, аж говорити не може. Запитую, чи за нею часом сотня вовків не женеться.

— Сто не сто, вовк не вовк, а одна вовчиця таки біжить, — видихає Дана, тицяє мені в руку згорнутий конусом білий аркушик, вирваний із зошита, і хутко вибігає.

Я думаю, що Дана знову принесла мені цукерки-«подушечки». Їх іноді дають в їдальні до чаю замість цукру. Позавчора Дана випила несолодкий чай, а «подушечки», що встигли трохи розтанути та злипнутися, принесла мені. Сказала: «Хворим треба їсти більше солодкого». Розгортаю пакуночок й аж підстрибую на ліжку: ні, це не цукерки — на білому аркушику у клітинку лежить маленька зелена гілочка з рожевою квіткою, схожою на два дзвоники, нанизані один на одного. У квітки ніжні оксамитові пелюстки, посередині яких стирчать тонесенькі тичинки. Ох і Дана!

За вікном чути крик. Ми з дівчатами припадаємо до скла. Через двір біжить Дана, а за нею з віником у руці директрисина секретарка — в рудому пальті з лисячим коміром і в чобітках на високих підборах. Чого це Тамарочка так розмахує віником? Із другого боку наближається завгосп. А он від воріт поспішає і сама директриса Лариса. Вони обступають Дану з усіх боків. Спробуй утекти від такої «дружної» компанії!

Наступного дня Дана до мене не заходить. І через день також. Дада бурчить, що моя «закадична» подружка дуже серйозно покарана, дуже-дуже, і відбуває покарання в карцері.

— Та нічого страшного вона не зробила, — пробує захистити Дану Груня.

Але Дада аж закипає і сердито блимає на медсестру.

— Скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться. Скільки з оцими-от не панькайся, все одно щось утнуть. Нічого страшного вона не зробила! Нічого страшного? В кабінет Лариси Пилипівни хотіла залізти — і це нічого страшного? Спланувала ж усе, паршивка. Це ж додуматися до такого! Ще звечора витягла з підсобки драбину, заховала у снігу, а ранесенько, перед підйомом, приставила до стіни під вікном і полізла нагору. Прибиральниця саме помила підлогу в кабінеті і відчинила вікно, щоб провітрити. Вона так завжди робить. От ця пройдоха мала і запримітила. По драбині — і туди. Вже й руку через вікно просунула, мабуть, хотіла щось зі столу потягнути. Але Іванівна побачила і наробила рейваху. А тут і Тамара прийшла.

— Дана нічого не хотіла вкрасти. Вона різдвяник зірвала, тільки одну-однісіньку квіточку. Їх же там іще багато залишилося.

— Що за слово таке — різдвяник? — суворо дивиться на мене Дада. — Хіба вам не заборонено говорити про Різдво?

— Це вазон такий. Він із Бразилії родом, аж із Америки, там зараз літо, а в нас він цвіте зимою, — простягаю на долоні свою чарівну червону, хоч насправді й рожеву, квіточку.

Мені здається, що її чари мають подіяти: Дада перестане сваритися, Дану звільнять з-під арешту, я видужаю, й усі стануть щасливими.

— Це кактус, зігокактус, улюблений Ларисин вазон! Яке ви мали право? — суворо каже Дада, а тоді хапає квітку з моєї долоні, розчавлює пальцями і кидає на підлогу.

Підіймаю знівечений цвіт. Уже й не квітку, а поруділий клаптик живої матерії, яка ще хвилину тому мала свою пам’ять. Ковтаю сльози. А ввечері, після відбою, відчиняю заклеєне на зиму вікно, викидаю в нього ковдру і подушку, вистрибую сама і йду до підсобки. Ми обнімаємося з Даною, так і засинаємо: в карцері, на тапчані з обшарпаною обшивкою.

Чуда не сталося. Його просто немає.

Пазл одинадцятий Ядвіга

Весна зупинилася на старті і далі — ані руш. Із дахів скапало, під ногами не хлюпає, тільки латочки снігу сіріють на асфальті, нагадуючи шкуру облізлого пса. На деревах — жодної набубнявілої брунечки. Наші виснажені авітамінозом і знуджені зимою тіла не можуть дочекатися сонця. Чи хоча б склянки березового соку. Ми з Даною збігаємо схилом униз, у найвіддаленіший закуток саду, аж біля дороги. Там біліє кілька беріз. В одній хтось уже просвердлив маленьку дірочку, вставив у неї тоненьку металеву рурку і приладнав знизу літровий слоїк. Але застуджена береза не випускає ні крапельки вологи.

Ми схожі на двох лисичок біля журавлевого глечика з кашею — у стовбурі сік точно є, але як його наточити? Почекаємо трохи — а раптом закрапає? Тим часом дістаю з кишені пальта складений удвоє конверт, на якому замість зворотної адреси — напис від руки: «Лети з привітом — вернись з відвітом!» Але я знаю, від кого лист — від Грицика. Більш мені ніхто не пише. Дані не терпиться, і вона дивується: як то можна не прочитати лист і досі носити його в кишені нерозпечатаним? Та якби їй хтось написав… Ми присідаємо під березою, я розриваю конверт. Грицик повідомляє, що вдома все добре, всі живі-здорові, чого і мені бажають, і що він дуже хотів би мене побачити, але ж дитбудинок в іншій області, тому він не може приїхати.

«…Мені скоро вже буде чотирнадцять років, і дядько Василь обіцяв узяти мене на літо помічником на трактор. Як зароблю гроші, то обов’язково приїду до тебе. Вишли мені своє фото, бо в усіх хлопців з мого класу вже є знимки їхніх дівчат. Але їхніх дівчат і без того щодня всі бачать, бо вони живуть у нашому селі, а тебе — ні. Цікаво, якою ти там стала? Мама каже, що ти маєш бути дуже гарною, бо у твоєму роду всі такі. Я тобі теж вишлю фото, як поїду до райцентру і сфотографуюся…»

У слоїк під березою дзвінко падає крапля соку. Ми з Даною схоплюємося і з двох боків припадаємо вухами до шорсткого стовбура, щоб почути, як забурунилася в дерев’яних жилах прозора березова кров. А тим часом вільними вухами ловимо сердите чмихання за мурованою огорожею, що нею обнесено всю територію дитбудинку. Заглядаємо по черзі в дірочку в мурі — під гору повзе темно-вишневий легковик.

— Біжімо хутчіше, — смикаю Дану за рукав. — Доктор Сніг приїхав, зараз будуть нас кликати до нього.

— А нащо вони нас кличуть? Як думаєш? — задумливо питає Дана. — Хіба ми з тобою хворі на голову? Он Олька яка психована — і кричить, і навіть за коси дівчат тягає та копняки роздає, але ж її до доктора Сніга чомусь не водять.

— Не знаю, — знизую плечима. — Дівчата розказували, що Олька нещасна. Її тато як напивався, то за мамою навколо хати з сокирою бігав. Олька раз так злякалася, що в льох з переляку скочила, а вибратися не могла, бо там не було спущеної драбини. Вона два дні в льоху сиділа і моркву з капустою гризла, бо дуже їсти хотіла. Уявляєш? Як заєць або коза. Аж на третій день мама полізла за бульбою в льох і знайшла її. І з того часу Олька дуже боїться щурів і не може терпіти, коли хтось щось гризе. Тепер її тато в тюрмі, а мами немає. Може, доктор Сніг Ольку вже вилікував? Чи вона безнадійна? Зі мною він просто говорить. Часом сам щось розказує, а часом щось таке питає, що аж смішно стає. Ну знає ж уже, а все одно по три рази одне й те саме питає. А таблетки він приписує для зміцнення організму і для заспокоєння, бо як людина неспокійна, то її організм не може бути міцним. Так Груня казала. А з тобою він теж так говорить?

— Мені здається, просто випитує — то про бабусю, то про батьків, то про дитбудинок. Але я не люблю чужим розповідати. Він каже, що я або інтроверт, або дуже потайна. Ти знаєш, що таке інтроверт? І я не знаю. Мабуть, це ще гірше, ніж бути потайною. Ну й хай… Біжімо!

Поки ми вибігаємо нагору, машина вже заповзає у відчинені ворота, під’їжджає під самісінькі двері адмінкорпусу. З неї виходить доктор Сніг і відчиняє задні дверцята. Цікаво, кого це він привіз?

На підніжці з’являється жіноча нога — туга, ніби точена, в новенькому білому чобітку з короткою халявкою, отороченою хутром, і на високому підборі. За нею — пола пісочно-бежевого пальта з довгим ворсом, притримувана рукою в тонкій шкіряній рукавичці, а далі випливає і вся жінка. Вона висока і трохи повнява, але ця повнота не псує її, навпаки, робить звабливою — тонка талія, широкі стегна, округлі литки над білими чобітками. На світлому пальті чорно блищить розпущене волосся, що обрамлює матово-біле обличчя, темні очі меланхолійно оглядають подвір’я дитбудинку. Від жінки віє такою загадковістю, що ми з Даною стоїмо, затамувавши подих, і не зводимо з неї очей.

— Сюди, Ядзю! — доктор Сніг притримує її за лікоть і відчиняє двері. — Тут медпункт і тут же кабінет директорки. Думаю, ти не будеш проти, якщо я проведу тебе до Лариси Пилипівни.

Він значно старший за неї і значно нижчий — ледве сягає її плеча. «Вона могла б не взувати чобітки на таких високих підборах, і тоді доктор Сніг не здавався б таким низьким поруч із нею», — міркую собі. А ще думаю, що, мабуть, ніколи не буду мати такого гарного пальта, як у цієї розкішної жінки. І таких модних чобітків на підборах — також. Як же мені набридла ця важка сіра роба з грубого сукна і з котиковим коміром, як остогидли ці шкарбани на гумових підошвах! Хоч би швидше справжня весна прийшла, щоб скинути цю ненависну верхню уніформу. Та, що під нею, принаймні не така важка.

— Як думаєш, хто вона докторові Снігу? — запитує Дана.

— Не знаю, — кажу. — Може, це якась начальниця дитбудинків.

Директриса Лариса так довго пригощає приїжджих у своєму кабінеті, що ми у дворі й задубіти встигаємо. Я вже подумала, що вони просто до неї в гості приїхали і доктор Сніг не збирається розмовляти з нами. Повертаємося до спального корпусу, розстібаємо посинілими пальцями ґудзики. Та щойно ми роздяглися, як зайшла Груня і сказала, щоб хутенько збиралися, бо доктор Сніг таки кличе: спочатку Дану, а потім — мене.

Ми з Даною розминаємося біля дверей, і я не встигаю запитати її, про що говорив з нею доктор Сніг. Груня тягне мене за руку: «Хутко! Хутко!», але не в медпункт, а в кабінет директриси.

Переступаю поріг і насамперед шукаю очима різдвяник. Він уже не на підвіконні, а в кутку кабінету — зеленіє собі на круглій дерев’яній підставці на трьох тонких високих ніжках. Мабуть, директриса Лариса виставляє екзотичний вазон на сонце тільки тоді, коли він цвіте, а після цвітіння переносить у темніше місце. Поки роздивляюся різдвяник, на якому вже немає жодної квіточки, всі троє так само уважно дивляться на мене.

— Христич! Ти де літаєш? Ану приземлюйся! — клацає пальцями директриса.

Приземлююся. Але зразу ж задивляюся в інший бік — на жінку, яка приїхала з доктором Снігом. Точніше, на її вузьку кремову спідницю з рудими блискучими ґудзиками на накладних кишенях у формі сердечок, на тонку блузку з воланами на манжетах і біля горловини, на золотий ланцюжок із маленьким кулоном, що поблискує з воланів, на пальці з наманікюреними блідо-рожевим нігтями, що тримають тонку сигарету із золотистим обідком. Директриса Лариса, без натяку на макіяж, з короткою, «під хлопчика», як і в більшості вихованців дитбудинку, стрижкою і в чорному діловому костюмі поруч із гостею здається покоївкою при королеві.

— Познайомся, Ірино, — це Ядвіга Михайлівна, моя дружина.

Доктор Сніг каже це з неприхованою гордістю — от, мовляв, яка в мене дружина!

— А це, Ядзю, та сама дівчинка, про яку я тобі говорив. Правда ж схожа?..

Він не уточнює, на кого я схожа. Вочевидь, вони вже говорили про це між собою, але Ядвігу ця схожість, здається, не дуже тішить.

— А, це та, що злякалася пса? — флегматично уточнює жінка, але дивиться не на мене, а на свою блискучу запальничку, клацає нею: то запалює, то гасить, ніби грається якоюсь дитячою забавкою.

— Якого пса? — перепитую здивовано.

— Здається, якогось вухатого, — вона підносить запальничку до сигарети, затягується запашним димом.

Я також втягую в себе тоненьку сиво-блакитну цівочку, що піднялася над столом і переметнулася від Ядвіги до мене. Ніколи б не подумала, що сигаретний дим може бути таким запашним, як дорогі парфуми.

— А чого ж лякатися Клаповуха? — не погоджуюся. — Клаповух був дуже добрий. І взагалі, я дуже люблю собак.

— Це добре, що ти любиш собак. І що не боїшся їх — теж добре. Дуже-дуже добре. — Доктор Сніг підхоплюється на ноги і починає бігати по кабінету. — Тут така справа, Ірино… М-м-м… Як би це тобі сказати… Ти хотіла б мати таку маму, як Ядвіга Михайлівна?

Він запитує тільки так, для годиться, а сам упевнений: хотіла б. Ще б пак! Ну хто ж відмовиться від такої мами?

А от я не впевнена. Дивлюся на жінку, яка випускає тонким, ніби виточеним з білого мармуру, носом дим і байдуже поглядає у вікно. Здається, вона навіть не чує, про що говорить її чоловік. Чи не хоче чути? А може, я їй зовсім не сподобалася?

Мені страшенно хочеться вирватися з дитбудинку, жити у власному домі. Але чи хочу я такої мами? Ні! В мене була своя, найдобріша, найкраща у світі. Її ніхто не може замінити. Тим більш, ця жінка, така розкішна і холодна, байдужа та неприступна, як Снігова королева. Хм… Жінка доктора Сніга — Снігова королева… Але чи можна про це казати? Що, як доктор Сніг раптом розгнівається? Що, як директриса Лариса потім лаятиме, що я невихована і дурна селючка?

— Тобі дуже пощастило, Христич, — каже директриса, ніби прочитавши мої думки. — Ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило, дорога моя! Борис Маркович і Ядвіга Михайлівна — такі люди, такі люди… І вони хочуть взяти тебе у свою сім’ю. Саме тебе! Розумієш, що це означає? Ти будеш мати свій дім, будеш навчатися у кращій школі, в тебе буде свій одяг, книжки. Можливо, тебе навіть удочерять. Звісно ж, не зразу, але якщо ти гарно себе зарекомендуєш… Правда ж, Борисе Марковичу?

— А Дана? — кричу злякано.

— До чого тут Дана? — брови директриси Лариси лізуть на лоб. — До чого тут Дана?! Латник тобі не сестра і навіть не далека родичка. Ми не зобов’язані… І взагалі… Може, хтось і її захоче забрати. Колись…

— Не думаю, — тихо, майже нечутно шепоче доктор Сніг. — Там така ситуація…

— Я її не покину! — кажу вперто і відважно дивлюся в палаючі гнівом очі директриси.

— Ну-ну, заспокойся. Заспокойся і подумай, дівчинко! — бере мене за руку доктор Сніг. — Ми ж тебе не підганяємо, нікуди не квапимо. Ти добре подумай. Ми ж із тобою майже друзі. Хіба ні?

Ядвіга мовчить і дивиться у вікно. Вона не тут, не в кабінеті директриси. З тонкої сигарети на кремову спідницю падає попіл. «Невже їй не шкода такої дорогої спідниці? — думаю. — А раптом іскринка пропалить дірку?»

Вони від’їжджають увечері. Ми з Даною не можемо заснути до півночі. Дана плаче. Я запевняю, що ніколи-ніколи її не покину. Ніколи й нізащо! Ми завжди будемо разом, навіть коли станемо зовсім дорослими. Влаштуємося на одну роботу, будемо жити в одній квартирі. Тож хай або удочеряють нас обох, або беруть собі якусь іншу дівчинку з дитбудинку.

— Клянешся? — обнімає мене Дана.

— Клянуся! — кажу гаряче.

— А давай, Ірис, поклянемося на крові!

— Як це? — дивуюся.

— Треба надрізати долоні, стулити їх, щоб змішалася кров, і промовити клятву.

Дістаю з шухляди бритву для підстругування олівців, роблю надріз біля зап’ястя і передаю лезо Дані. Дана робить те саме. Кров цибенить із наших порізів, але ми не відчуваємо болю. Прикладаємо руки — надріз до надрізу, змішуємо кров’яні цівки й урочисто обіцяємо ніколи не зраджувати нашу дружбу й довіку не розлучатися. Тепер ми сестри по крові й ніколи-ніколи не залишимо одна одну — ні в радості, ні в горі.

Наприкінці березня — як новий сніг на наші голови: Дану збираються перевести в інший дитбудинок.

— Чому? — плаче Дана. — Тут же зі мною нічого не трапилося! Тут же все добре! І я нікому нічого не розказувала!

— Поїдеш у спеціальний заклад, для таких, як ти, — спокійно відповідає директриса Лариса.

Прошу і мене перевести разом із Даною. Директриса ніби й не чує, наказує Дані збирати речі. Дана заявляє, що нікуди не поїде, в неї починається істерика. Груня робить їй укол, збирає у валізку Данин одяг. Дана покірно виходить, іде до машини «швидкої допомоги», що має перевезти її в інший притулок. Мене зачиняють у кімнаті. Спостерігаю за тим, як Дану садять у машину. Коли «швидка» рушає, вистрибую з другого поверху у вікно. Але машина вже минає ворота. Кидаюся за нею, біжу, поки стає сил. А коли видихаюся — падаю на врешті нагріту весняним сонцем землю. «Це ж так колись бігли за мною Грицик і Клаповух, — думаю. — Бідний, біднесенький мій песик! Може, я також помру від розлуки, як і він».

Наступного тижня приїжджають доктор Сніг і Ядвіга, щоб забрати мене до себе. Дани немає, і тепер мені все байдуже.

Пазл дванадцятий Вікно

На мене звалилося стільки волі, що я не знаю, куди її подіти. Моє переселення припало на перший день весняних канікул. Борис Маркович запевняє, що за тиждень влаштує мене у пристойну школу. Так і каже: у пристойну. Досі я не підозрювала, що школи діляться на пристойні і непристойні.

А зараз уроків немає. Немає і «підйому» з «відбоєм», штовхань у довжелезній черзі до туалетів і умивальників, маршування колоною через двір із викрикуванням речівок. Немає суворої сантрійки, що при вході до їдальні змушує показувати руки — миті чи немиті. І навіть якщо ти їх не просто мила, а ще й пемзою терла, але комусь із сантрійки здасться, що вони брудні, — іди гуляй голодна, сніданок чи обід не для тебе, нечупари. Також немає чергувань у їдальні, миття посуду на кухні. Не треба ховатися від пришелепуватих старшаків, утікати від дошкульних насмішок, підніжок і штурханів у спину, запотиличників і щиглів у лоб.

Я в іншому світі, де хоч цілий день можна дивитися телевізор, читати цікаві книжки, гуляти доріжками в саду, що тільки-но почав розпускатися, або ж гойдатися на гойдалці, прилаштованій до залізної поперечини під дротяною аркою, обвитою виноградом. Зараз на арці видно тільки руде ажурне плетиво міцної, хоч іще голої виноградної лози. А от улітку арка, вочевидь, перетворюється на зелений тунель, так густо обплетений зеленими пагонами та листям, що крізь нього не може пробитися жоден сонячний промінь. У такому затінку, мабуть, дуже приємно пересиджувати спекотні дні. Все це так несподівано мені дісталося, що я досі не можу повірити в його реальність.

Вибираю друге і третє: книжки і сад. Гойдалка — для малих. У нас у дитбудинку також була гойдалка, хоч і не така гарна та зручна: саморобна, дерев’яне сідельце на довгих мотузках, але на ній хіба першачки гойдалися. Цікаво, а для кого тут встановили таку дорогу гойдалку? Може, у Сніжницьких колись була дитина? А може, доктор Сніг повісив її для своєї Ядвіги? В усякому разі, її приготували не для мене — вона тут давненько, бо на металевій конструкції, фарбованій на блакитно, подекуди видно плямки ерозії, скоро іржа поповзе далі. Ні, зовсім не маю бажання гойдатися.

А от подивитися телевізор я, звичайно, не відмовилася б. Він такий великий і гарний, не те що сірий ящичок із замацаним екраном у дитбудинку. Тільки ж телевізор у великій кімнаті, а я не насмілююся туди зайти. І не наважуся, бо там, на широкому дивані з високою спинкою, оббитому зеленим оксамитом у тонку золотаву смужку, зараз сидить Ядвіга. Вранці я випадково почула, як вона запитала Бориса Марковича: «До чого цей черговий вибрик? Навіщо ти взяв цю дівчинку? Навіщо?!» А він: «Щоб тобі було веселіше, серденько. Ти ж увесь час одна й одна. До того ж ти сама бачиш, як вона схожа на нашу…» Але Ядвіга не дала йому договорити: «Від цієї схожості мені ще більше болить!»

Щоб було веселіше… Дивний доктор Сніг. Звідки мені знати, як її розвеселити? Розважатися я могла тільки з Даною, а тепер мені без неї дуже сумно, так сумно, що аж плакати хочеться. До того ж я трохи побоююсь Ядвіги. Вона така вишукана і… замкнута, ніби й не помічає мене. Ні, Ядвіга ніколи мене не полюбить. Ніколи і нізащо, бо я їй зразу не сподобалася. І чому Борис Маркович вибрав для неї саме мене?

Книжку почитаю трохи пізніше, а зараз — у сад. Він не дуже великий, але чого тільки тут немає! Яблуні, груші, сливи, кремезний горіх, що кроною накрив альтанку з різьбленим дашком. А ще: кущі смородини та малини, бузок із набряклими китицями, вже готовими до цвітіння… Навколо дерев і кущів — вічнозелений живопліт, а за ним — туго натягнута металева сітка огорожі, пофарбована в зелений колір. Сітка тягнеться по всьому периметру двору і збігається до двох боків чорної кованої брами з якимись дивними елементами: на кожній стулці — по трикутному щиту, з-під якого визирає меч. Зверху над щитом — гостре лезо меча, а знизу — руків’я у вигляді зміїної голови. Таку змійку я бачила в медпункті дитбудинку, але там вона звивалася навколо чаші.

Зупиняюся посеред алейки, звідки видно весь будинок. Першої ночі, коли ми тільки приїхали, він здався мені височезним і дуже похмурим. Насправді дім не такий уже високий і зовсім не похмурий. Стіни з червоної цегли закінчуються під дахом рельєфним рядочком, що оперізує будинок по всьому периметру, віконні рами не зовсім білі — ледь-ледь рожевуваті, навколо вікна на другому поверсі — також рельєфний узор, але не з цеглин, а з мозаїчної плитки. Тільки дах — чорний, ґонтовий, і комин чи то з чорних цеглин, чи пофарбований на чорно. Власне, дім навіть не дво-, а півтораповерховий.

Моя кімната нагорі, он за тим круглим, як ілюмінатор, причілковим вікном. На світанку я нічого в ньому не побачила — тільки густу стіну туману, що повільно перекочувався мимо вікна, як морські хвилі. Я навіть уявила себе на підводному судні капітана Немо, десь в океанських глибинах. А потім туман почав розсіюватися і в потаємний ілюмінатор зазирнула гілка розлогої липи, за липою показався сад, а вже за ним сяйнуло невелике озеро. На озері плавали кілька рябих диких качок, потім до них прилетіли два селезні. Отже, поруч із будинком є озеро.

Пробираюся через сад до загорожі — за нею видніється пологий берег, що збігає від садка до сірої поверхні озера. Трава на ньому тільки пробивається, а квіточки мати-й-мачухи вже жовтіють, та так яскраво і свіжо, ніби щойно запалені свічечки. Ліворуч від садка — кілька одноповерхових особняків, а праворуч — п’ятиповерхівка, мабуть, нещодавно збудована, бо стіни ще сяють новою лицювальною плиткою, а на вікнах видно білі сліди від побілки всередині будинку.

Мені хочеться до озера, хочеться ближче подивитися на качок. Але Борис Маркович попередив, щоб я без дозволу поки не виходила за межі садиби: «Ще буде час находитися». Боюся бути неслухняною. Страшенно боюся. Зітхаю, чимчикую додому і підіймаюся сходами нагору.

— Їсти будеш? — гукає з-під сходів Ядвіга.

Запитання пролітає мимо мене — в дитбудинку я звикла до наказів, а не до запитань.

— Іринко! Я ж тебе запитую — їсти будеш? — повторює Ядвіга.

— Буду, — опам’ятовуюся.

Звертання «Іринко» робить Ядвігу трохи доступнішою і теплішою.

— Тоді мий руки й іди на кухню.

Ядвіга готує омлет, підсмажує грінки, ставить на стіл полумисок із квашеними огірками і чашки для чаю. А я думала, що така розкішна пані їсть самі марципани і п’є напій богів — амброзію.

— Борис Маркович сьогодні не приїде ночувати, його запросили на якусь нараду чи консиліум. Щось таке… Що тобі зготувати на обід і вечерю? — запитує Ядвіга.

— Що собі, те й мені, — відповідаю згідливо.

Господи! Та я буду сиру картоплю гризти, аби тільки вона отак зі мною говорила і називала Іринкою!

— Тобі не можна те, що мені, — усміхається Ядвіга. — Ти ж іще дитина. А дітям потрібна здорова і поживна їжа. Як щодо гречаної каші з куркою на обід і сирників зі сметаною на вечерю?

— Згода, — кажу і дивуюся тому, що тут є гречка. Бо нам казали, що гречки ніде немає, тому що на неї з року в рік чомусь неврожай, тож у нашій гречкосійній країні всі змушені їсти тільки картоплю, перловку та макарони.

Після обіду хапаюся за брудний посуд, але Ядвіга проганяє мене з кухні.

— Тебе ж не мийницею посуду сюди взяли. Ще намиєшся за своє життя. Відпочивай, поки канікули, бо після них твоя лафа закінчиться — Борис Маркович хоче тебе ще й до музичної школи записати.

А після вечері Ядвіга йде до спальні. Пропонує лягти сьогодні трохи раніше і попереджає: не турбувати її під жодним приводом, а якщо зателефонує Борис Маркович — а він обов’язково зателефонує! — сказати, що в неї дуже розболілася голова, вона випила ліки, лягла і просила не будити.

Вибираю в шафі книжку про тварин і йду нагору. У книжці багато гарних малюнків, але мало тексту, і я «проковтую» її за півгодини. Спускатися ще раз за іншою книжкою боюся — борони Боже, потурбую Ядвігу. Бібліотека, що під моєю кімнатою, — свого роду передпокій. Точніше, це і є передпокій, двері з якого ведуть до великої кімнати, спальні та кабінету Бориса Марковича. Зазвичай він так довго сидить у кабінеті, що й спить там, каже: це, щоб не тривожити Ядвігу. Мені трохи дивно, що Борис Маркович так засиджується і не поспішає до такої гарної жінки на таке розкішне ліжко.

Спати мені ще не хочеться: поки не прийде час дитбудинівського «відбою», все одно не засну. Вмощуюся біля круглого ілюмінатора і дивлюся на озеро. Восьмеро руденьких диких качок і два селезні повсідалися на колоді, що застрягла біля очерету, і не ворухнуться. Якби не бачила, як вони плавають, подумала б, що це вирізьблені чи виліплені кимось фігурки. На осокорі, що росте трохи далі від води, сидять ворони — висока крона буквально обліплена чорними нічліжниками.

Раптом у дворі щось тихо диркає. Ніби хтось увімкнув електродриль і зразу ж вимкнув. За мить звук повторюється. Та це ж машина! Авжеж, машина. Може, Борис Маркович несподівано повернувся? Кидаюся до вікна. З мурованого гаража, що тулиться до бічної стіни будинку, виїжджає невеличка, схожа на жука, зелена автівка. Я ще не бачила такої ліліпутки, — мабуть, у ній може поміститися тільки двоє людей. Автівка зупиняється, з неї з’являється Ядвіга, відчиняє браму, перекочує за неї зелену «кузьку», знову виходить з машинки, зачиняє за собою браму і їде геть.

Тієї ж миті у великій кімнаті дзеленчить телефон. Я збігаю вниз і злякано зупиняюся. Якщо це Борис Маркович, то що мені робити? Що казати? Скажу правду — видам Ядвігу, повторю те, що вона наказала, — збрешу Борисові Марковичу.

Це й справді він.

— А чого Ядзя не підійшла? — запитує стримано.

— У неї дуже розболілася голова, — відповідаю.

— Хай прийме кофальгін, — каже він і полегшено зітхає.

Чи мені здалося, що полегшено? Бо хіба можна зітхати полегшено, коли в рідної людини щось болить? А якщо він дізнається, що я збрехала? Але ж хіба я збрехала? Ні! В Ядвіги, мабуть, справді болить голова. А про те, де вона зараз зі своєю болящою головою — у спальні чи в дорозі, — він не запитав, а я й не сказала.

І все ж мені чомусь прикро. Дуже прикро, що втаїла правду, прикро, що Ядвіга так обдурює Бориса Марковича. До прикрості додається неприязнь: така вишукана, випещена пані і така лицемірка! Як же їй не соромно?! Живе в гарному будинку, одягається, як справжня королева, і обдурює того, хто для неї так старається.

«Кузька» прикотилася додому десь опівночі. Мені було незвично і лячно самій у великому будинку, і я ніяк не могла заснути. Тож тільки-но почула скрип воріт — знову кинулася до вікна.

Ядвіга ставить авто в гараж, але сама прямує не до будинку, а в сад. Доріжка — навпроти мого вікна-ілюмінатора на другому поверсі, тож мені добре видно, як вона ходить нею: нервово, іноді зриваючись на біг. Потім звертає на бокову стежку, заходить в альтанку, сідає на лавочку, спирається ліктями на столик, обхоплює голову руками. Її плечі в розкішному демісезонному пальті здригаються. Ядвіга плаче? Але чого їй плакати? Може, той, до кого вона їздила, образив? А може, зовсім не прийшов на побачення?

І хай не приходить. Хай не приходить! Навіщо він їй? Ну навіщо? В Ядвіги ж є Борис Маркович, який так її любить. А тепер ще й я. І я також намагаюся її полюбити. Та що там намагаюся? Уже люблю! Але поки не можу зрозуміти. А щоб любити, треба розуміти.

Пазл тринадцятий Метелик

Вранці забула випити ліки. Борис Маркович завжди нагадує мені, але сьогодні його немає, а Ядвіга, мабуть, і не помітила моєї забудькуватості. Хутко ковтаю пігулку, запиваю водою з чайника й іду до бібліотеки. Шукаю якусь фантастичну книжку, будь-яку: завтра треба розказати на позакласному читанні.

Фантастику я не дуже люблю, але якщо це домашнє завдання… Ядвіга радить американського фантаста Айзека Азімова — ну дуже цікаво, вона зовсім недавно купила збірку його повістей та оповідань і «проковтнула» їх буквально за два дні. «Можеш прочитати «Я, робот» або «Марсіанський шлях», чи ще щось із оповідань — вони невеликі, до вечора подужаєш. Шукай у шафі з іноземною літературою».

Точно, є, на самому початку полиці — Ядвіга ставить книжки за алфавітом, тому знайти потрібну нескладно. Дивлюся на малюнки. Я завжди так роблю — спочатку перегортаю сторінки і розглядаю ілюстрації, а тоді вже беруся за читання.

Раптом книжка зникає зі столу, ніби її підхоплює сильний вітер і викидає у вікно. Натомість на ньому з’являється дивна істота в обтислому, як трико, сірому блискучому скафандрі. Вона всідається прямо переді мною, розмахує ногами, що поскрипують при кожному рухові, як незмащені двері, знімає з голови круглий шолом. Під ним — страшна морда: руда, з круглими червоними очима, випнутою щелепою, довгими, як у таргана, вусиками-антенами, що безперестанку рухаються. Хочу втекти, але не можу підвестися зі стільця — потвора притискає мене ногою і голосно сміється. З її пащі на мене летять бризки слизу, вони падають на футболку і перетворюються на волохату гусінь, повзуть по грудях, руках, добираються до обличчя. Намагаюся їх струсити, скинути, але не можу. Напружуюсь і раптом — о диво! — висковзую зі свого тіла, як новонароджений метелик із кокона.

Господи, яка ж я легесенька і яка яскрава! Змахую крильцями, і слідом за тим змінюється все навколо: стіни, меблі, книжки. Бібліотека видовжується, стає схожою на коридор, шафи розтягуються, книжкові полиці рухаються, як живі істоти. Все оповивається ультрафіолетом і дихає, шарудить, перешіптується. Злітаю на книжкову шафу, всідаюся там і дивлюся, як руда волохата гусінь повзає по моєму фіолетовому тілу, залишеному біля столу, заповзає до рота, у вуха, в ніздрі. Потвора регоче аж підскакує. Мені шкода саму себе, покинуту напризволяще, віддану на поталу гусені. Кричу до потвори, щоб вона забиралася геть і дала спокій моєму другому «я».

Прибігає Ядвіга. Потвора хутко одягає шолом і втікає. Чи ховається у книжку? Бо збірка знову переді мною, ніби й не зникала. І я вже не яскравий кольоровий метелик — сиджу у своєму заяложеному бридкою гусінню тілі і дивлюся на сторінку.

— Що сталося? — допитується Ядвіга. — Чого ти кричиш?

Не можу заспокоїтися, але й розказати боюся. Що як вона прийме мене за ненормальну і відправить назад у дитбудинок? Або ще гірше — туди, куди мене обіцяли запроторити в дитбудинку?

Як добре, що Ядвіга не допитується, не наполягає на тому, щоб я розповіла, що сталося. Вона гладить мене по голові, як маленьку дівчинку, обнімає за плечі і веде у велику кімнату. В неї печальні очі і дрібно-дрібно тремтять руки. Чого вона так злякалася? Невже їй небайдуже, що зі мною? Якийсь час ми мовчки сидимо на дивані, притиснувшись одна до одної. А потім разом уголос читаємо оповідання: сторінку — я, сторінку — Ядвіга. Виходить незвично і дуже цікаво.

Мені не хочеться йти нагору. Вперше, відколи живу в цьому будинку, мені так добре з Ядвігою. Здається, щойно я її полюбила, по-справжньому полюбила. Але вона показує на годинник — пора, а тоді уважно дивиться на мене своїми дивними темними очима.

— Якщо тобі дуже страшно… Ну іноді… Ти не лякайся, це нормально. Таке майже з кожною людиною колись може трапитися, бо всі чогось бояться… Отже, якщо тобі стає страшно — перехрестися, прокажи Отченаш і поклич свого янгола-охоронця. Янгол є в кожної людини, тільки треба вірити в нього. Це нічого, що ти його не бачиш, головне — вірити і знати, що він поруч. А коли він поруч — жодна-жоднісінька зла сила до тебе не підступиться, бо він сильніший за будь-яку нечисть і він тебе дуже-дуже-дуже любить. Тільки обов’язково вір. Обов’язково! Домовилися? Коли я була малою, мені це завжди допомагало, — каже наостанок.

— Ви знаєте Отченаш? — дивуюся. — А хіба…

— У школі кажуть, що Бога немає, а молитва — забобон? Не все те правда, що кажуть у школі.

— Але ж Борис Маркович…

— Борис Маркович вважає, що він сам Бог. Ну майже Бог, — усміхається Ядвіга. — Але людина — це просто людина, якою б розумною та владною вона не була. А одна поетеса колись написала про іншу, що та — метелик на долоні вічності^[5].

— Метелик? — здригаюся.

— Тільки метелик.

— А я не знаю Отченаша.

— Може, просто забула в дитбудинку?

— Може, — невпевнено стенаю плечима.

— Отченаш усі повинні знати. Це, як би тобі пояснити, — ніби код спілкування людини і Всесвіту. Завтра я тебе навчу.

Вночі знову являється страховисько з тарганячою головою. Тільки тепер у нього замість рук і ніг кільканадцять лап, якими воно намагається вхопити мене. Вмикаю світло, хрещуся. «Ти, що живеш на небесах… Нехай святиться ім’я Твоє… Визволи від лукавого…» Які дивні слова. Звідки вони? Де я їх чула? Висковзую з тіла, змахую крильми, злітаю на карниз, сиджу там до самого ранку і дивлюся на себе: злякану, з широко розплющеними очима, згорнуту калачиком у ліжку, з розпущеним волоссям, у рожевій нічній сорочці. Іншій мені, тій, що на карнизі, не страшно — в мене крила, мене руда потвора не спіймає.

Вранці Ядвіга не може мене догукатися — піднімається нагору, прикладає долоню до мого чола, тоді приносить термометр, змушує міряти температуру. В мене таки гарячка. П’ю якусь прегірку мікстуру і нарешті провалююся в сон, глибокий і без жахіть.

Прокидаюся під обід. Гарячка вже спала. Спускаюся в бібліотеку. Вдома нікого немає. На столі записка — Ядвіга поїхала в аптеку, скоро буде. І раптом тишу розбиває чийсь зойк, а за ним — сердите бурмотіння, ніби хтось боляче вдарився чи обпікся, а тоді вилаявся. Звуки приглушені, віддалені, але добре чутні — це чоловічий голос.

Злякано кидаюся нагору і накриваюся ковдрою. Прислухаюся — тихо. Обережно йду вниз, щоб узяти якусь книжку, і знову чую чиєсь бурмотіння. Воно зовсім не схоже на сміх рудомордої істоти, — надто реальне, хрипкувате, ніби трохи застуджене. Може, поки я спала, в дім навідався якийсь гість і тепер чекає, поки повернеться Ядвіга? Оглядаю бібліотеку, зазираю у велику кімнату, спальню, кухню. Залишається тільки кабінет Бориса Марковича. Зазвичай він замкнений на ключ і заходити до нього без дозволу суворо заборонено. Але зараз ключ у дверях — мабуть, Борис Маркович знову ночував у кабінеті. Останнім часом він щоночі зачиняється в ньому і залишається там аж до ранку.

Обережно штовхаю двері — вхід вільний. Цікавість перемагає страх, забуваю про заборону, переступаю поріг кабінету. Він схожий на лікарняну палату: білі стіни, вузьке ліжко, акуратно застелене картатим пледом, чомусь заґратоване зсередини вікно… Праворуч — великий стіл-тумба. За ним — шафа. Розглядаю корінці книжок у шафі — їхні назви для мене те саме, що китайські ієрогліфи. Висуваю по черзі шухляди у столі — порожньо. Але ж цього не може бути! Борис Маркович цілими вечорами працює, каже, пише якусь книжку. То де ж вона? Має ж бути хоча б якийсь записник. Десь знову чутно голос, цього разу виразніше, ніж у бібліотеці. Одне з двох: або в мене галюцинації, або в будинку живе привид.

Стрімголов кидаюся з кабінету і вибігаю нагору, замикаюся у своїй кімнаті. Бачу у вікно, як приїжджає на своїй автівці Ядвіга. Вона називає її «жучком», я — «кузькою». Цю зелену машинку Борис Маркович купив їй у Польщі, коли був там на якомусь лікарському симпозіумі. Ядвіга її дуже любить. Мені чомусь здається, що навіть більше, ніж самого Бориса Марковича.

Згадую, що в поспіху забула зачинити двері кабінету, і хутенько збігаю вниз. Але вони вже замкнені, і ключа немає. Після обіду Ядвіга відправляє мене нагору: «Добре, що гарячка спала, але це не означає, що ти вже здорова, — треба полежати».

Ввечері Борис Маркович приходить до моєї кімнати, каже, що треба поговорити. Попереджає, щоб я не дивувалася деяким запитанням — це ж звичайнісінький стандартний набір, психологічні тести, такі самі, як ті, що він проводив для мене в дитбудинку. Може, їх треба буде повторювати частіше, навіть щодня, бо його дуже стривожило те, що зі мною сталося вчора. Він мусить установити причину і зрозуміти, як мені допомогти, щоб таке не повторилося. Я не забула, що відповідати треба миттєво, не задумуючись?

Таки забула. Забула, чому потрапила до Бориса Марковича, про що він мене запитував у дитбудинку, що я йому відповідала. Як же я могла забути? А от про те, що він просив називати його татом, пам’ятаю, тільки чомусь досі не можу себе пересилити.

Борис Маркович навіщось ставить на стіл магнітофон, натискає на чорну клавішу. Бобіни починають крутитися.

— Отож, поїхали. Як тебе звати?

— Ірина. Ірис.

— Прізвище?

— Сніжницька.

— Де ти народилася — у місті чи в селі?

— У місті.

— В якому класі навчаєшся?

— У шостому.

— Як звати твоїх батьків?

— Борис Маркович і Ядвіга Михайлівна.

— Який твій улюблений предмет у школі?

— Література.

— Чи був у тебе колись собака?

— Ні, ніколи. Я не люблю собак.

— Чи ввижається тобі щось дивне?

— Так, іноді.

— Чи чуєш дивні голоси?

— Чую.

— Коли це було востаннє?

— Сьогодні.

— Де саме?

— Тут…

— Чий це був голос: чоловічий чи жіночий?

— Чоловічий…

— Що говорив той чоловік? Що ти почула?

Внизу щось голосно грюкає. Може, впала книжка з полиці? Чи стілець перекинувся? Нашу розмову перервано. Борис Маркович поспіхом вимикає магнітофон і збігає на перший поверх. Я спускаюся до середини сходів і завмираю: внизу стоїть Ядвіга, біля її ніг лежить срібна таця, на ній — розбита червона чашка в білі горошинки, на килимі біліє пляма. Мабуть, Ядвіга несла мені гаряче молоко.

Борис Маркович ніби й не помічає кинутої таці, черепків на ній і розлитого на килимі молока, він різко хапає Ядвігу за рукав і тягне до спальні. З-за дверей чутно голоси: напружений, але рівний і чіткий — Бориса Марковича і тихий, схвильований — Ядвіги. Мені здається, що це я чимось спричинила цю ситуацію. Але чим? Боженьку, чим? Я ж так хочу, щоб у нас усе було добре. Я ж так стараюся!

Спускаюся в бібліотеку і ховаюся за столом. Стукають другі, внутрішні двері спальні, клацає замок. Зась, Ірис! Але я мушу почути, про що вони говорять. Мушу!

Пазл чотирнадцятий Олесь

На столі в бібліотеці стоїть металева ваза заввишки з літровий слоїк, тільки трохи вужча, з двома тоненькими ручками, з позолотою біля шийки та всередині і з вигадливими візерунками на опуклих боках. Ядвіга казала, що Борис Маркович привіз її з Індії, коли їздив туди на міжнародний симпозіум. У тій делегації він був єдиний не столичний лікар. Дякую подумки тому, хто включив Бориса Марковича до вітчизняної групи медиків, хапаю індійську вазу і прикладаю отвором до стіни спальні.

Те, що я роблю, погано. Авжеж, погано. Якби мама побачила… Моя рідна мама… А може, вона й бачить із неба? Звідти ж усе видно. Намагаюся згадати мамине ім’я і не можу, силкуюся уявити її обличчя — не вдається. Замість нього спливає образ Ядвіги. Але ж я знаю, що в мене колись, в іншому житті, була мама. Хто ще був у тому житті, вже не пам’ятаю, але мама точно мусила бути.

Мама… Чомусь я впевнена, що вона мені все простить, зрозуміє. Я ж уже не та квіточка, якою вона милувалася, не така, якою була в дитинстві. В дитбудинку мене багато чого навчили, зокрема й такого примітивного способу підслуховування. Якийсь час наші дівчата навіть носили під одягом півлітрові слоїки, щоб у слушний момент можна було вийняти ту «апаратуру», прикласти до стіни чи дверей і почути, про що говорять за ними. Дівчата — народ допитливий, і від їхньої допитливості ніхто в сиротинці не міг урятуватися.

Якби в мене був слоїк… Ваза трохи вужча, гірше вловлює звуки, зменшує діапазон. Але почути можна. Борис Маркович запитує Ядвігу про якогось Олеся. Ім’я звичайне, але звучить трохи незвично — з наголосом на першому складі. Ядвіга також його повторює. З її слів можна зрозуміти, що той Олесь ні в чому не винен і потрапив до палацу цілком здоровим — його кинули туди тільки за те, що був дуже чесним.

Дивно, думаю, як то можна кинути людину до палацу? Адже кидають у в’язницю. Та й то — тільки поганих людей. А от чесних… Хіба ж за чесність взагалі куди-небудь кидають?

Борис Маркович, виявляється, обіцяв Ядвізі врятувати того Олеся, обіцяв-обіцяв, але не врятував. Навпаки зробив йому ще гірше. «Що з ним тепер буде?» — бідкається Ядвіга. Борис Маркович щось суворо запитує. Чи ні — не запитує, а констатує, уточнює, хоче почути від неї те, про що вже сам дізнався. Але якщо вона така чесна, то хай скаже, хай.

Ядвіга не відмовляється, не виправдовується. Так, вона провідувала Олеся, коли Борис Маркович був у від’їздах. Так, вечорами, коли на чергуванні залишалася медсестра Марія, бо вона в палаці — єдина милосердна людина, до того ж ця жінка колись була знайома з мамою Ядвіги. Так, вона просила Марію нікому не казати про свої провідини. То й що з того? Але вона не викрадала Олеся. Ні-ні-ні! І Марія тут ні до чого, хай він дасть їй спокій. Хай шукають. Хай! Хто ж їм боронить? Але якщо Олеся не стане… Якщо його не стане… вона не простить! Ніколи! Їй байдуже, чи житиме вона сама. Але перед тим вона дещо зробить, дещо декому розкаже. Як от те, що він тими грибами отруює дитину.

Про які гриби вона говорить? Відколи я тут, ми жодного разу не їли грибів, хоч їх у навколишніх лісах дуже багато, та й на ринку повно, надто восени. Якось Борисові Марковичу привезли в лікарню ціле відро. Він того вечора розповідав Ядвізі, що віддав ті гриби комусь із медсестер, бо то їжа бідного люду, вони важко перетравлюються, а користі від них, як кіт наплакав. Ядвіга тоді сказала, що він добре зробив, бо вона не любить грибів. Але якщо хтось любить, то хай собі споживає на здоров’я.

Як у такому разі Борис Маркович може годувати грибами якусь дитину? І де та дитина? Якби вона була тут, у будинку, то я побачила б її хоч раз чи почула б голос.

Борис Маркович говорить про якусь зірку.

— І яка за рахунком ця зірка? — допитується Ядвіга.

— Енна!

— А конкретніше? П’ята? Сьома? Тринадцята?

— Енна! — повторює Борис Маркович. — Я їх не рахував! Вони згасали і переставали мене цікавити, — твердо вимовляє кожне слово.

— Ти просто вже збився з ліку! Порахуй, скільки їх тепер освітлює твій княжий палац, — дорікає Ядвіга. — І все через ту гидоту, якою ти напихаєш нещасних. Бо вона не так лічить, як калічить.

— А ти, значить, цікавилася моїми книжками, читала… І в записник заглядала. Казав же тобі: йди вчитися на фармацевта, допомогла б мені винайти кращі ліки замість тієї, як ти кажеш, гидоти.

— Та я вже маю освіту. І багато читаю. Зокрема англійською. Ти ж іще не забув, що я викладала іноземну мову?

То Ядвіга раніше викладала англійську?

Борис Маркович якийсь час мовчить. Може, Ядвіга переконала його і тепер йому нічого сказати? Я навіть думаю, що зараз він вийде зі спальні, тож готуюся втекти. Але він знову говорить: спокійно і чітко карбує кожне слово, ніби відбиває ритм на барабані.

— Я працюю до сьомого поту — вдень лікую, а вечорами займаюся науковими експериментами, бо хочу зробити людей щасливими, хочу змінити світ, який Всевишній створив недосконалим.

— Ах, то ти будеш виправляти помилки Всевишнього? — Ядвіга чи то хлипає, чи то сміється. — Що ж, якщо це можливо, якщо ти справді знаєш, як зробити цей світ щасливим, то почни з мене. З мене почни! Зроби мене щасливою! Зроби! Мене! Щасливою!

Вона плаче. Голос Бориса Марковича раптово змінюється, стає якимсь металевим, аж поскрипує, ніби дві залізні пластини труться одна об одну. Я навіть уявляю, як вони викрешують іскри. Мені страшно. Опускаю індійську вазу на підлогу, скоріше б утекти нагору. Але ось лунає моє ім’я. Його крізь сльози промовляє Ядвіга. Не можу розібрати, що вона каже, — це ж треба було саме тепер прийняти вазу! — чую тільки «Ірина». Знову прилаштовую свій апарат для підслуховування. Борис Маркович не підвищує голос, але все частіше зривається на металеве скрипіння. Мабуть, тому, що намагається стримати гнів, тамує крик.

— То ти хочеш, щоб я повернув її в дитбудинок і дав спокій? А чим її життя тут гірше за те, що було там? Чим? Я вирвав її з притулку, з того кагалу, де вона всього і всіх боялася, де днями була голодною. Тепер вона вчиться у престижній школі, ходить на музику, має розумних і небідних батьків, забуває свої страхи. Перед нею — щасливе майбутнє. Навіщо їй оте дурне минуле? Навіщо? Ти в неї питала? Вона — мій найбільший успіх! Моя козирна карта! Моя зірка! Ти це розумієш чи ні?! І тільки спробуй…

— То впорядкувати світ чи підпорядкувати? Зробити людину щасливою чи слухняною? І що таке щастя без пам’яті? І хто ти такий, щоб її забирати? Гадаєш, надлюдина? А може, андроїд? На нього ти більше схожий! — Ядвіга вже не плаче, а також карбує слова. — Найдорожче, що в мене є, — пам’ять про моїх батьків і про нашу доцю, про Масю. Я нікому її не віддам! Нікому! Хай болить, але вона моя! Тільки моя! Я хочу, щоб боліло. Хочу! Хочу! Хо-чу!!! Бо як перестане боліти, то, значить, я вже буду мертва! І Олесь… Не чіпай мого Олеся! Заради Бога — не смій! Я люблю його більше за всіх на світі! Чуєш? Більше за всіх, хто ще живе…

— Мазохістка! Ненормальна мазохістка! — з притиском каже Борис Маркович і стрімголов вибігає зі спальні.

Ледве встигаю сховатися під столом і потягти на себе кінець скатертини. Але, здається, він не побачив би мене, навіть якби я стояла на повний зріст. Грюкає дверима кабінету, перекидає стілець. Ядвіга прибігає слідом, просить вибачити цей нервовий зрив і повернутися — вона сьогодні не зможе залишитися сама. Борис Маркович мовчить. Вона знову просить. Разом вони виходять із кабінету і повертаються у спальню. Навіщо вона це зробила? Це так не схоже на горду Ядвігу.

Утікаю нагору, у свою маленьку фортецю. Потвора знову пробирається сюди, простягає до мене лапи. Але я вже вмію перетворюватися на метелика — хай спробує спіймати. А може, цей метелик і є мій ангел-охоронець, а я справжня — та, що залишається у своєму тілі? Хай так. Головне — вірити…

Пазл п’ятнадцятий Фортепіано

Ядвіга хотіла, щоб я вчилася грати на флейті, — тоді вона віддала б мені свою. Виявляється, Ядвіга, коли була студенткою, грала в духовому оркестрі інституту, а як викладала в педагогічному училищі, то навіть створила там свій музичний ансамбль. Але вже кілька років вона не викладає і не грає. А флейта дуже добра і надзвичайно чутлива. Іноді Ядвізі здавалося, що вона жива: «Ще, бувало, й губами не торкнуся, тільки дихну і подумаю, яку мелодію грати, а вона вже бере потрібну ноту. Цю флейту виготовив відомий майстер із Коломиї — я з батьками там відпочивала. У тому місті ми з ним і познайомилися, а згодом і подружилися. Дід Орест зробив її з гірської ялини. Бережу її як пам’ять про той час. Але музичний інструмент має звучати, тільки тоді він справді живе. Шкода, що флейта мовчить».

Дивуюся: то чому ж мовчить? Хай би Ядвіга грала — якщо не в ансамблі, то хоча б удома, для себе, ну і для нас із Борисом Марковичем. Ядвіга не відповідає — відвернулася до вікна, ніби й не чує.

А Борис Маркович запротестував: ну хто з дівчат нині грає на флейті? От піаніно — інша справа: і вигляд, і розмір, і діапазон, і престиж, як-не-як, що теж важливо. Піаніно і тільки піаніно!

І мене записали на відділення фортепіано. Аліна Вікторівна, молода викладачка, яка тільки минулого року закінчила консерваторію, сказала, що мене привели трохи запізно — зазвичай дітей записують до музичної школи в сім років, але якщо я маю дар і якщо буду дуже-дуже старатися, то ще зможу стати великою піаністкою — такі випадки історії відомі.

Борис Маркович хмикнув:

— На славу великої піаністки ми не претендуємо — в нас інші плани. Але дівчинка повинна бути всебічно розвиненою.

— Гаразд, будемо розвиватися, — усміхнулася Аліна Вікторівна. — Але не зарікайтеся, шановний тату, — діти частенько відхиляються від батьківських планів і йдуть своєю дорогою.

— Це не про нас! — категорично заперечив Борис Маркович.

Попервах я грала тільки в музичній школі. Але тепер маю фортепіано вдома, чорне і блискуче, як вороняче крило. Мені купили його на день народження. Спочатку хотіли поставити в моїй кімнаті, але вона невелика, та й треба було б нести інструмент на другий поверх. Тому примостили в бібліотеці, біля сходів.

Сьогодні Аліна Вікторівна приїде до мене, бо я ще хворію і не виходжу з дому. Мені не хочеться її розчаровувати, тож уже дві години поспіль змушую свої пальці бігати по клавішах. Але хіба то бігання? Коли я вперше почула, як Аліна Вікторівна грає полонез Огінського, то аж розплакалася. Вона сказала, що я вкрай вразлива і в мене дуже чутлива душа. Душа, може, й чутлива, а от пальці — такі невправні. І мелодія виходить не така, як в Аліни Вікторівни. Ніби ж усе правильно роблю, ніби все так, як треба, але й не так — надто вже мінорно й затягнено. Ядвіга трохи заспокоює мене: «Пам’ятаєш, як сказав помічник феї в казці про Попелюшку? «Я ще не чарівник — я тільки вчуся». От і ти — тільки вчишся. Колись та й станеш чарівницею». Розумію, однак…

Ядвіга їде на своїй «кузьці»-ліліпутці до магазину. Я чекаю Аліну Вікторівну — вона має прийти з хвилини на хвилину. Нарешті дзвінок у двері — вона. Заходить у будинок, залишає в коридорі жовту в червоні квіточки парасолю, скидає світлий плащик, стрімко прямує до бібліотеки — і за фортепіано. Пробігає пальцями по чорно-білих клавішах, грає гаму і прицмокує задоволено: гарне звучання, добрий інструмент, справді добрий, зараз такий непросто купити.

— Ну що, покажеш, як ти підготувалася? Чи через хворобу сил не було?

— А можна, — прошу, — щоб спочатку ви?

Аліна Вікторівна заплющує очі, змахує руками і… Ти скажи: ті самі ноти, той самий інструмент, а як по-різному звучить цей полонез. У мене мурашки по тілу й одночасно розпач: ні, я ніколи так не зможу, ніколи-ніколи!

Хтось голосно плеще в долоні. Хто? Нас же тільки двоє в будинку. Озираюся, мені відбирає мову: у відчинених дверях кабінету Бориса Марковича стоїть якийсь хлопець — високий, худющий, коротка стрижка, великі темні очі, синій светр із сірою поперечною смужкою на грудях, вовняний шарф на шиї, сірі спортивні штани, домашні капці… Звідки він узявся? Не схоже, щоб зайшов у дім слідом за Аліною Вікторівною — з дощу. Та й кабінет… Кабінет був зачинений! Може, це… Привид?! Той самий, що ойкав і бубонів, але не показувався… Але хіба привиди з’являються серед білого дня та ще й при сторонніх? А може, це тільки я його бачу? Ні, Аліна Вікторівна також бачить.

— Браво! — вигукує привид. — Браво! Яке виконання! Які емоції! Яка потужна енергетика! Яка пристрасть! Давно не чув! Схиляюся! Гратулюю! Дякую! Бо я думав, що вже не дочекаюся, коли тут перестануть знущатися з маестро Огінського. Цілих дві години! Дві години полонез тягнувся, як дитячі шмарклі!

— Мої пальці ще так не вміють, — пробую виправдатися.

— До чого тут пальці? — незнайомець різко змахує рукою, скидає з шиї шарф, знову рвучко намотує його. — Музика — не в пальцях. А отут, у серці! — він з усієї сили гупає себе кулаком у груди. — Якщо її немає тут, то що можуть пальці? Ні-чо-го!

— Ви, мабуть, музикант? — Аліна Вікторівна здивовано дивиться на незнайомця.

— І як ви здогадалися? Був. Грав. Десь, колись і недовго. На органі. Чого ви так дивуєтеся? Авжеж, органи стоять тільки у храмах. Але ж не всі храми закриті — деякі ще й досі діють. Але якби й не грав… Такі твори повинна знати кожна людина. Хіба ні? Олесь! — він квапливо відхиляється від одвірка, робить кілька кроків у нашому напрямку, нервово стрясає коротко стриженою головою і простягає Аліні кістляву долоню з довгими, не по-чоловічому тонкими пальцями. — А ви не плачете за Вітчизною?

— Аліна, — вона ледь-ледь торкається його пальців. — Але ж я не прощаюся з нею, як Огінський.

— Авжеж. Ви ж не боролися під проводом Костюшка і не покидаєте свою землю, — іронічно хмикає Олесь. — Але хіба за Вітчизною плачуть тільки тоді, коли зоставляють її назавжди? Вважаєте, втеча у внутрішню еміграцію — це не прощання?

— У внутрішню еміграцію? — здивовано перепитує Аліна Вікторівна. — Я… Н-не розумію, про що ви говорите… Яка ще внутрішня еміграція? І взагалі, до чого тут еміграція?

— Ви яку консерваторію закінчували?

— Львівську.

— Так і знав.

— Вибачте, мушу йти, — Аліна Вікторівна хутко підводиться. — Чому б вам самому не вчити сестру?

Сестру? То Аліна Вікторівна вважає, що цей Олесь — мій брат? Хм… А я взагалі не знаю, хто він і звідки тут узявся. Олесь… Олесь… Із наголосом на першому складі… Це ж, мабуть, через нього сварилися Ядвіга і Борис Маркович. Тоді я ще подумала, що Олесь — коханець Ядвіги, до якого вона їздила вечорами, коли Бориса Марковича не було вдома, і якого вона любить більше за всіх на світі. Але ж він іще такий молодий, значно молодший за Ядвігу, і дуже на неї схожий. От я забудько! Борис Маркович ще й про братика Ядвіги говорив. Отже, Олесь і брат Ядвіги — одна й та сама особа?

— Олесю! — доноситься від дверей. — О-ле-сю!

Ядвіга кричить так, ніби хтось цілиться у хлопця зі зброї, а вона хоче закрити його собою. Не встигає. Борис Маркович відштовхує Ядвігу від дверей — вона аж заточується — і стає попереду неї.

— Ти здуріла! Як ти могла? У моєму кабінеті?! У моєму?! Ти… Ти… — він не може говорити, чутно видихає повітря і за три стрибки опиняється біля фортепіано.

Бориса Марковича лихоманить: обличчя налилося кров’ю, побагровіло, а світло-сірі очі на бурячковому тлі здаються майже білими. Та він хутко себе опановує.

— Аліно Вікторівно, ви вже закінчили урок? — питає стримано.

— Так, — вона поспішно закриває течку з нотами, запихає її в сумку і квапиться йти.

— Візьміть! — Борис Маркович подає їй купюру. — Беріть-беріть, ви ж не зобов’язані були приходити додому — це послуга на прохання. Дякуємо! І вибачте, в нас маленькі сімейні проблеми. Вам Олесь нічого поганого не сказав? Не образив?

— Ні-ні, що ви! Ми говорили про музику, тільки про музику! Олесь чудовий музикант і такий чемний! — Аліна Вікторівна квапливо бере купюру і поспішає до дверей.

— І ти, Ірино, також іди до себе, — наказує Борис Маркович.

Підіймаюся нагору й сідаю біля свого вікна-ілюмінатора. За кілька хвилин до будинку під’їжджає санітарна машина. І як вона так швидко дісталася? Бачу, як двоє міцних чоловіків виводять Олеся і заштовхують у задні двері. За вікном хлющить дощ, двір залитий водою. Ядвіга, простоволоса, в кімнатних капцях, бігає навколо машини, намагається побачити Олеся, але автівка без вікон, а двері вже зачинено. Вона гримає кулаками об металеву обшивку і голосно плаче. Я також плачу. Чомусь мені хочеться, щоб цей Олесь справді був моїм братом і щоб учив мене грати на фортепіано.

Пазл шістнадцятий Палац

Ми збираємося в дорогу. Борис Маркович обіцяє показати мені древній замок, на вежі якого гніздяться соколи-боривітри, і старовинний палац при замку. Колись у тому палаці впродовж кількох століть жили князі. А тепер їхні апартаменти займають його пацієнти.

— О, кого там тільки немає! І Наполеон, і Александр Македонський, і Катерина Друга, і римський імператор Нерон, а нещодавно навіть сам бородатий Фідель Кастро поселився. А знаєш, як мене там називають? Доктор Князь. А чом би й ні? Усе правильно — адже тепер палац нібито належить мені, — усміхається Борис Маркович. — То чому ж я, скажи, не ясновельможний князь? А якщо я князь, то ти, значить, хто? Князівна, княжна.

Вагаюся: сказати чи ні, як його називають у дитбудинку? Але вирішую, що краще змовчати. А раптом Борисові Марковичу не сподобається таке прізвисько? Доктор Князь — значно краще, ніж доктор Сніг. Доктор Князь — справді, ніби володар і замку, і палацу, і всіх підданих, які там живуть.

Борис Маркович тим часом стирає мокрою губкою сіру пилюку з вітрового скла, потім полірує його сухою шматиною і поглядає на двері будинку, звідки ніяк не вийде Ядвіга.

— Скільки можна збиратися? Ох, ці жінки! — кидає Борис Маркович мимохідь і знову заводить про палац. — Тому палацу, як я тобі вже говорив, років п’ятсот, але він ще стільки простоїть. А може, й більше. І це при тому, що хто тільки не брався його розвалити, по цеглині розібрати! Наприкінці вісімнадцятого століття, коли ця територія попала під владу Росії, він геть занепав і довго стояв пусткою. У тридцятих роках двадцятого — один із княжих нащадків почав відновлювати родинне гніздо, але вже у тридцять дев’ятому прийшла радянська влада і йому довелося втікати світ за очі, а замок із палацом знову зосталися без господаря. Нова влада розпорядилася було розібрати і мури, і палац, але старовинна кладка виявилася такою міцною, що її так і не змогли зрушити з місця. Навіть кілька німецьких бомб, що впали під час війни, не зруйнували будівлю — всередині геть усе вигоріло, але стіни не піддалися. О, у старовину будували на віки, спеціальний розчин на яйцях замішували — з усіх навколишніх сіл і містечок їх звозили. От той заміс і з’єднав цеглу так, що її й досі ніхто роз’єднати не може.

Після війни там була — ти не повіриш! — конюшня. Уявляєш — конюшня у княжих хоромах! Потім коней кудись вивезли, а приміщення віддали під склад. А недавно там психіатричну лікарню облаштували. Колись на всю область однієї вистачало, а тепер, за останнє десятиліття, душевнохворих стало так багато, ніби на нас якась психічна епідемія посунула, — довелося відкривати ще три в районах. Ця — найбільша з них. Так би мовити, спеціальний об’єкт обласного значення.

Усередині палацу, каже Борис Маркович, нині про колишню буржуйську розкіш вже нічого не нагадує, тепер там усе по-іншому, зовсім по-іншому. Але ж архітектура! Яка архітектура! Князі таки мали смак. Багато хто приїжджає в ці краї, тільки щоб поглянути на неї. Для спецлікарні таке приміщення — просто знахідка, це ж скільки коштів треба було б затратити, щоб збудувати нове! Та й місце для такого закладу — те, що треба: звідси не виберешся, навколо замку — ще й глибокий рів, а значить, і охорони менше потрібно, і клопотів менше.

Ядвіга виходить із будинку. На ній — приталена чорна сукня з декольте і довгими рукавами, прозорий чорний шарфик, накинутий на плечі і зав’язаний на грудях так, що прикриває декольте. Чорне волосся підняте і зашпилене на маківці. Борис Маркович здивовано і трохи нервово розводить руками.

— Ядзю, серденько, це що за демонстрація? У таку спеку! Ми ж із тобою вчора домовилися… Чи ти забула?

Ядвіга мовчки повертається в дім. Ми знову чекаємо. Борис Маркович розповідає мені про соколів-боривітрів, які живуть у вежі біля палацу. Цієї пори соколята саме стають на крило — може, мені пощастить побачити їхній перший політ. Це було б здорово!

Останнім часом Ядвіга чомусь відмовляється навіть сідати у вишневу автівку Бориса Марковича, їздить лише на своєму улюбленому зеленому «жучку». Але Борис Маркович віддав його в ремонтну майстерню. Мабуть, у «кузьки» якісь серйозні неполадки, бо вона стоїть там уже більше місяця. Борис Маркович каже: машина імпортна, у нас немає запасних деталей до неї, довелося виписувати з Польщі. А їх усе не надсилають і не надсилають.

Ядвіга вдруге виходить із будинку. Тепер на ній білосніжний літній костюм з вузьким чорним пасочком на талії та чорною брошкою біля комірця-стійки. На ногах — чорні «човники», в руці — чорна сумочка, на обличчі — темні окуляри. Довге чорне волосся хвилями спадає на плечі і груди. Вона така гарна й елегантна, що я не можу відвести погляд. Борис Маркович прицмокує:

— Ну королева! Просто з обкладинки журналу!

Ядвіга ніби й не чує — мовчки підходить до автівки, стає біля задніх дверцят, трохи здивовано дивиться на мене.

— Хіба Іринка їде з нами? Це обов’язково?

— Вона попросила — хоче побачити соколят.

Навіщо він так каже? Хіба ж я просилася? Борис Маркович запобігливо відчиняє перед Ядвігою дверцята. Вона сідає на сидіння, оббите вишневим оксамитом, я — біля неї. Всю дорогу Борис Маркович говорить, намагається жартувати, але реагую на його жарти тільки я. Ядвіга мовчить, за сонцезахисними окулярами не видно її очей, але мені чомусь здається, що вона плаче — беззвучно і без сліз. Чого вона така печальна і мовчазна?

Ось і замок, чи то пак спецлікарня. Величезний квадратний бастіон, широка брама під аркоподібним склепінням, біля брами — довготелесий опасистий дядько з червоною пов’язкою на руці. На пов’язці — напис «охорона». Вартовий догідливо усміхається до Бориса Марковича і згинається перед ним у дугу. Це трохи кумедно: низенький доктор Князь (чи все-таки — доктор Сніг?) і довготелесий череватий охоронець, схилений перед ним. Ми заходимо на квадратне подвір’я. Борис Маркович — як гід із екскурсійного бюро.

— Оце колишній костел при палацові. Кажуть, ну дуже був розкішний. Бачиш он ті сірі облуплені й пошарпані колони? Їх прикрашала ліпнина, її збивали так, щоб і сліду не лишилося, але численні дірки та подряпини і досі видно. Бо їх відтоді ніхто й не зашпакльовував. А над ними — порожні ніші, де колись висіли художні полотна. А оце сам палац. І навіщо їм знадобився такий величезний палац? Навісніли з розкошів. Буржуї! І думаєш, це одна така хатка? Та їх у них було… І в Україні, і в Польщі, і в Білорусії.

— Вони будували, а ви користуєтеся. Чим же вам погано? — тихо шепоче Ядвіга.

— Що ти, Ядзю, сказала? — перепитує її Борис Маркович.

— Якби знали, для кого будують, якби вони знали… де опиняться їхні картини…

— Ах, так-так, тут було багато картин, — погоджується Борис Маркович. — І не тільки картини, а й багато чого іншого. Повсталий народ у тридцять дев’ятому все на смітник історії викинув.

— Народ? Який народ?.. Неотесані варвари в солдатських обмотках. Дикуни зі штиками, — каже Ядвіга. — Те, що народові вдалося врятувати, зараз десь у Франції, в Англії, в Німеччині. Дещо і в нас залишилося, в Луцькому замку, в художньому музеї. Але скільки пропало.

Борис Маркович не чує чи вдає, що не чує. Кладе руку мені на плече.

— Кажуть, палацом і досі білий привид якоїсь княжни бродить. Хворі його нібито навіть бачать час від часу. Але ж ти знаєш, які в нас хворі. Не бійся — вдень він точно не з’явиться.

Він приймає руку з мого плеча і бере за лікоть Ядвігу.

— А ти можеш зайти… Туди, куди просила… Тільки ненадовго… Ти мене чуєш, Ядзю? Зрозумій же, серденько, — я й без того ризикую… Він же не просто пацієнт. Це он там, у лівому крилі. Прошу тебе, подивишся і зразу назад. Що з мертвим говорити? Будь розумницею, — наказує тихо, але наполегливо.

З мертвим? Як то — з мертвим? Чому він так сказав? Зупиняюся як вкопана і, здається, починаю здогадуватися, чому Ядвіга сьогодні така дивна, чого спершу одяглася в чорне і чого ми сюди приїхали. Ні, не задля екскурсії, не ради замку з палацом і їхньої старовинної архітектури. Щось із Олесем… Невже він… Мені страшно навіть подумки вимовити це слово — «помер».

Після того, як Олесь вийшов із підвальної кімнати, розташованої під кабінетом, і Борис Маркович повернув його до цієї спецлікарні, я нічого про нього не чула, однак часто думала. Про що? Про те, що якби не той урок музики в бібліотеці… Якби не полонез Огінського… Якби я своєю грою не роздратувала Олеся, а Аліна Вікторівна не захопила… Якби… Якби… Якби… Може, все склалося б інакше. Але ж рано чи пізно Борис Маркович усе одно спустився б у свій нижній кабінет — виявляється, в ньому він працює, а у верхньому тільки спить.

Пориваюся слідом за Ядвігою. Але Борис Маркович зупиняє мене.

— Подивися на боривітрів, може, побачиш соколят. Я ж тобі розказував про них. А мамі треба побути самій. Вона ненадовго. Правда ж, мамусю, ти ненадовго?

Він рішуче бере Ядвігу за лікоть, підводить до бокових дверей і легенько підштовхує, а сам повертається і йде до центрального входу. Мені тривожно і боляче, ні на що не хочеться дивитися. Але стояти на місці також нестерпно. Блукаю подвір’ям, розглядаю клумби з пришерхлими від спеки квітами, старовинний брук, викладений квадратними камінцями — і як їх можна було так підібрати і припасувати одні до одних? Задираю голову до вежі. Біля неї літають якісь птахи. Літають неспокійно, скиглять і б’ють крильми. Мабуть, це і є боривітри. Борис Маркович думає, що я нічого про них не знаю. Але це не так, бо Ядвіга недавно розповіла мені і про гнізда на вежі, і про те, що ці соколи чомусь завжди гніздяться саме в таких місцях. Може, й справді боривітри — то душі старовинних замків, як сказано в одній древній легенді.

Нагинаюся під яблунею-паперівкою, щоб підняти з трави кілька падалиць, і зразу ж випростуюся — вгорі все голосніше звучить тривожне пташине скигління та лопотіння крил. Що там відбувається? Задираю голову — боривітри вже зійшлися в бою з якимись чорними птахами. Четверо чорноперих, мабуть, хотіли вдертися до вежі і схопити соколят. Соколина пара не пускає їх, відбивається до крові. На бруківку падають кілька червоних крапель і біле та чорне пір’я. Нападники атакують і атакують, а соколи затято відбиваються від них. Сили нерівні: ось-ось чорні бандити ввірвуться в бійницю. Але на відчайдушне ячання соколів прилітає ще одна пара боривітрів. Нарешті чорні здаються і втікають.

Переводжу погляд на палац. У віконечку за металевою решіткою видніється чиєсь обличчя, бліде, з глибоко запалими очима. Ті очі також дивилися на пташиний бій, а тепер втупилися в мене, ніби хочуть просвердлити. Тілом прокочуються дрижаки. Хутко відступаю і ховаюся під грушу, що росте під муром. Із дверей виходить Борис Маркович.

— Мами ще не було? — запитує.

— Ні, — кажу, — вона ще не виходила. Там он боривітри билися з якимись чорними птахами. Я думала, що то ворони напали. Але, здається, то не ворони. А соколят я не бачила, мабуть, їм тато з мамою не дозволили вилітати, бо хижаки пантрують.

— А, то шуліки. Вони знають, коли за здобиччю прилітати. Але до соколів не так просто дістатися. А соколиці… О, соколиця швидше загине, ніж віддасть своїх малих.

Ми спрямовуємо погляди на освітлену сонцем бійницю, в якій гніздяться боривітри, і разом скрикуємо. На вежі стоїть жінка в білому одязі, з розпущеним чорним волоссям. Привид княжни? Але ж зараз день. Жінка випростується, розкидає навхрест руки, хитається вперед-назад, ніби роздумує, що робити далі. Знімає чорні туфлі, розстібає і кидає вниз чорний пасочок. Пара боривітрів вилітає з гнізда, присідає на краєчок бійниці і тривожно спостерігає, що буде.

— Ядзю! — суворо каже Борис Маркович. Не кричить, а саме каже: — Ядзю! Що ти надумала?

Але вона вже злітає в повітря. Як велика біла соколиця, яка втікає від шуліки. Мені здається, що цей політ триває вічність.

Частина третя

Ірина

Пазл сімнадцятий Роман

— Всім доброго дня, а Ірина Сніжницька — на вихід, — Катерина Іванівна загадково дивиться на мене з-під окулярів у фіолетовій пластиковій оправі. — В учительську. Там тебе хоче бачити… — вона витримує довгу паузу і нарешті видає: — кореспондент, із відомої газети.

— У-у-у-у-у! — здивовано гуде весь наш десятий і дружно обертає всі свої двадцять дев’ять голів до мене.

— Ірко, ти людину під час пожежі врятувала? — чемно, аж надто чемно, щоб у це можна було повірити, запитує Льонька Яременко.

— Ні, з озера витягла, — відповідає за мене Андрій Косик.

— Який приземлений героїзм! — обурено вигукує Кость Слюсарчук. — Якась там пожежа, якийсь там потопельник… Це не для Сніжницької. Вона сад на Марсі посадила! О! — і фальцетом, наслідуючи популярну співачку, заводить: «И на Ма-а-а-рсе будут яблони цвести-и-и…»

— А ще БАМ у Сахарі проклала! — хихикає хтось.

— І на Північному полюсі страусів розвела, що дало змогу вирішити проблему харчування полярників — тепер у них на сніданок яєчня зі страусових яєць, а на обід — печеня зі страусового м’яса. А страуси на полюсі бігають і бігають, множаться і множаться у геометричній прогресії, як кролики на Австралійському континенті, — вже відверто кпиниться Льонька.

Клас зовсім пускається берега і дає волю язикам, щоправда, переважно хлоп’ячим. Не урок, а позакласна година з порядком денним: «Особа Ірини Сніжницької у фантазіях бовдурів». Катерина Іванівна поглядає на годинник, але терпляче чекає, поки я вийду і всі нарешті втихомиряться.

— Кореспондент на айн момент! — вставляє насамкінець і своїх п’ять копійок Сашко Будний, який сидить просто переді мною.

Шаріюся, даю Сашкові добрячого стусана в плечі й хутко йду до дверей. Розіграш якийсь, чи що? Навіщо я знадобилася якомусь кореспондентові з якоїсь там газети? Ніякого подвигу не здійснила, але й нічого поганого теж начебто не зробила.

Начебто… А чого ж тоді цей капосний черв’ячок ще від початку четвертої чверті тихенько гризе моє сумління? Чого? Ну от, знову, як уродився, — висовує свою гостру противну голівку і розтуляє ротика: «Не зробила? Хіба?»

«Ну зробила! — серджуся на ненажеру, що вже знищила хтозна-скільки моїх нервових клітин. — Зробила! Зробила!!! Але хіба від цього комусь стало зле?»

«А тобі самій?» — цинічно підсміюється нервогриз.

Мені? Ну хіба тільки мені. Бідній десятикласниці, за п’ять хвилин випускниці школи, Ірині Сніжницькій справді кепсько, дуже кепсько. Але якби я цього не зробила, було б іще гірше. Тоді б тато… Та він же навіть припустити не може, щоб я не була відмінницею. Як? Донька самого Сніжницького і не відмінниця?! А тут — «трояс» не з чого-небудь, а з самої геометрії! Караул! Рятуйте! Звідки? Чому? Що мені заважало вивчити чи й навіть визубрити напам’ять чи без пам’яті предмет, з якого треба буде складати вступний іспит до інституту? Хто мені заважав?

От я зі страху і витравила хлоркою ту злощасну трійку з геометрії за третю чверть. Попередньої було «відмінно», з великою натяжкою, але було. А тут злощасна контрольна. А математичку ще до контрольної як підмінили — що ближче до випускного, то більш неприступною та примхливою стає. Сашко Будний каже, що не тільки вона. Але досі я цього якось не помічала — з іншими предметами в мене проблем немає. Ну хіба ще трохи з хімією… А хімія для нас із татом також стратегічний предмет.

Добре, що табель із жовтуватого паперу — нічого й не видно. На білому залишився б слід від хлорки. Скільки безсонних ночей мені коштувало те виправлення! Коли скоювала маленьку аферу з перетворення цифри три на п’ять, думала тільки про одне: оцінки буде бачити тато, а отже, головне, щоб він нічого не помітив, щоб не дізнався, принаймні, зараз. А згодом, коли вже віддала табель з його підписом класній керівничці… Тільки тоді до мене дійшло, що я вчинила. У школі ж не приховаєш — ті самі оцінки виставлені й у журналі, будь-хто в будь-який момент може звірити. Тепер мене ця клята геометрія зі світу зводить: вчу і вчу, зубрю і зубрю, щоб за рік поправити середній бал. Але ці синуси і косинуси… Ці алгоритми і рівняння… Те саме, що китайська грамота. Невже колись настане час, коли мені не треба буде думати про геометрію? Невже діждуся цього?

Поки перейшла коридор, маленький черв’ячок став завбільшки з крокодила, а незрозуміла тривога переросла в жахливу паніку. Що як хтось із викладачів уже помітив мою підробку і дав знати в газету? В газеті частенько пишуть великі статті на теми моралі. Недавно я читала про десятикласницю… Ім’я її нібито змінили, школу також не назвали, тільки місто, де це сталося, але ж здогадатися неважко. Ми навіть на шкільних комсомольських зборах обговорювали ту статтю. А як напишуть про мене? А як надруковане прочитає тато? Я цього не переживу. І він, мабуть, також.

Тихенько стукаю у двері учительської, але ніхто не озивається. Та тут нікого немає. Ніякий кореспондент не приїжджав. От і добре! Кому треба було так мене розігрувати та ще й Катерину Іванівну в цей дурний жарт втягувати?

Відважно смикаю двері, заскакую в учительську, щоб переконатися напевне, що вона порожня, і з розгону падаю на груди хлопцеві, який саме йшов відчиняти. Його обличчя десь наді мною, а перед моїми очима — сірий пуловер, з-під якого визирає сорочка у дрібну сіро-блакитну клітинку. За ту коротку мить, що мимоволі тулюся до його грудей, встигаю почути чіткий стукіт серця і вловити запах молодого чоловічого тіла. Це так несподівано і бентежно, що я гублюся і не можу ні відірватися від незнайомця, ні обійти його. Стою, впираюся руками в груди і дивлюся з відстані якихось п’яти сантиметрів на пуловер і сорочку. Стою, мовчу і дивлюся.

— Ірис? — першим озивається хлопець.

Ірис… Он воно що! Місяці два тому я надіслала вірші до молодіжної газети. Відповіді з Києва так і не отримала, хоча добре знаю, що, за законом, протягом двох тижнів редакція повинна відписати на будь-який лист — так у них на останній сторінці зазначено. Не відгукнулися, значить, або загубилися мої вірші десь у дорозі, або так не сподобалися, що й відповідати мені в редакції не захотіли. Зрештою, я ще школярка, може, це тільки молоді, що працює, обов’язково відписують.

Справжнє ім’я та прізвище я вказала тільки на конверті, під адресою, а під віршами — Ірис. Ніде правди діти, сподівалася, що мої опуси таки надрукують. Але разом із тим потерпала — борони Боже, щоб про це дізнався тато. Він ще до Нового року домовився з кимось в інституті про місце для мене, спить і бачить мене фармацевтом. Каже, це дуже престижна, прибуткова та потрібна професія, дуже-дуже. На науковців у фармацевтиці вся надія невиліковно хворих. Мусить же бути порятунок і від раку, і від хвороби Паркінсона, і від Альцгеймера, і ще від десятків інших недуг. Але його треба шукати, експериментувати, створювати. Тато психіатр, проте і він дещо винайшов, дещо суперважливе, про що скоро заговорить увесь світ. А якби ще я йому допомогла…

Музичну школу я не закінчила — тато сказав, що вже добре граю і для загального розвитку цього досить, то навіщо даремно гаяти час? Література — це взагалі марна справа, дурне переставляння літер на папері, користі з неї на макове зерно. За всю історію людства вже стільки написано, що додати більш нічого. То навіщо папір псувати?

Мабуть, тато має рацію. Зрештою, як завжди. У медицині ще непочатий край роботи — он скільки невиліковних хвороб, і старих, як світ, і нових, що невідь-звідки насуваються на нашу бідну земну кулю. А ліків від них немає або ж вони недосконалі. Тож відкриття у фармакології скоро справді стануть чи не найважливішими для людської цивілізації. Ну хіба після проблеми забезпечення харчами, бо людей стає більше і більше, а от родючих ґрунтів не додається. А література… Написано вже і про любов, і про ненависть, і про зраду, і про страждання… Та про все! Абсолютно про все! Але я от узяла та й зіпсувала аж чотири аркуші паперу. Саме напередодні читала «Туманність Андромеди» Єфремова, а тато запитав, чи знаю я про туманність Ірис у сузір’ї Цефея. Я не знала, але назва цієї загадкової туманності мені так сподобалася, що я підписалася під віршами — Ірис.

Отож, вкинула конверт із віршами в поштову скриньку і за своїми страхами та клопотами з геометрією забула про нього. І тепер кореспондент приїхав, щоб сказати мені… Що ж він має сказати? Що? А може, все-таки не вірші привели його до нашої школи? Може, щось інше… Та хай уже швидше каже. Що має бути, те буде.

— Роман, — відрекомендовується хлопець.

Нарешті відступаю від нього і бачу його різко окреслені вуста, вперте, важкувате підборіддя, ледь-ледь хвилясте чорне волосся, карі з дещо світлішими іскринками очі. Очі привітні і якісь такі… ну, ніби весь час усміхнені. Може, так здається через оті іскринки в карих зіницях, схожі на крапельки молодого меду?

Мені хочеться знову впасти йому на груди, впасти і не відхилятися. І слухати, як б’ється його серце, і вдихати запах його поту. Боже, що зі мною? Бракувало ще закохатися! Ні-ні, тільки не тепер! Попереду ж випускні екзамени, потім вступні до інституту.

Кохання, особливо в моєму віці, тим паче кохання з першого погляду, що його люди так люблять романтизувати, дуже схоже на один із видів божевілля. Нерідко воно закінчується погано, може навіть понівечити всю долю. Тато розповідав мені про такі випадки. Молодим людям треба вчитися, робити кар’єру, утверджуватися в житті, а їм жодна наука в голову не лізе, всі справи відходять на задній план. До того ж з першого погляду ніколи не можна визначити, хто перед тобою. І взагалі, емоціям піддаються тільки слабкі люди, сильні — понад емоціями, понад сентиментами, понад усілякими там мусі-пусі й зітханнями-стражданнями. А ми з татом належимо до сильних.

Але цієї миті я дуже сумніваюся у своїй силі. Хіба в сильних людей так тріпоче серце і підгинаються ноги? Хіба сильній особистості може ось так відібрати мову? І від чого? Від чийогось запаху, від флюїдів, що просочуються крізь звичайнісінький сірий светр…

Добре, що кореспондент «молодіжки» приїхав усе-таки з приводу віршів, а не через… щось інше. Він якось геть не по-журналістськи дивиться на мене і пропонує поговорити десь у затишному місці, за чашкою кави, бо учительська його особисто не налаштовує на розмову про поезію, учительської він навіть тепер побоюється, ніби раптом повернувся на років десять назад.

Протестую: «Це неможливо, як я можу піти з уроків?» Роман сміється: «Скажеш, що я тебе викрав». А тоді серйозно: він же кореспондент, приїхав за редакційним завданням, спеціально, щоб зустрітися зі мною, і моя класна керівниця про це знає. А директор школи он уже навіть печатку на відрядному посвідченні поставив.

Мені вже байдуже: знає моя класна керівниця чи не знає, ставив директор печатку чи ні. Розвертаюся на сто вісімдесят градусів, виходжу з учительської і — на вулицю. Спускаємося невисоким схилом до парку, заходимо в маленьку кав’ярню біля центрального входу. Роман замовляє дві кави, тістечка і шоколадку. Відмовляюся — так багато солодкого! Але він наполягає:

— Іриско! Не командуй! Я старший і знаю, що тобі зараз дуже потрібна глюкоза. Глюкоза — пожива для мозку, в тебе ж випускний клас, купа всіляких іспитів, тобі треба думати.

Іриско? От іще вигадав! Іриска й Ірис — це, як любить повторювати мій тато, наче два полюси Землі. Іриско… Спробував би мене так назвати Сашко Будний. Але Романові можна. З Романових уст це звучить якось солодко… Як смак справжньої іриски. Мені треба думати? Може. Потім. Бо зараз я зовсім не чую голови. Тільки у грудях щось стугонить і то стискається, то розливається дивною млістю. І мені вже не важливо — буде Роман хвалити мої вірші чи критикувати. Тільки б він був поруч… Хоча краще все-таки хвалив би…

Виявляється, Роман — не кореспондент. Точніше, поки що не кореспондент. У нього переддипломна практика в «молодіжці». Взяли його у відділ культури, але працювати він у ньому не буде — має серйозніші наміри і зовсім інші теми. Це його провина, що я досі не отримала відповідь, йому вже й від завідувачки перепало за це. Бо він хотів зустрітися зі мною особисто, а поїздку в рідні краї кілька разів доводилося відкладати. Чому в рідні? Бо цей край — його мала батьківщина, в селі Привітник, за сто двадцять кілометрів звідси. Там він народився, там закінчив школу, звідти пішов до армії. Служив у військово-морському флоті, а після демобілізації вступив на факультет журналістики. Першу спробу робив ще після десятого класу, але не пройшов за конкурсом.

Коли з відділу листів йому передали моє поетичне послання, подумав: а чому б не побачитися з симпатичною землячкою? Ну не просто симпатичною, а дуже-дуже симпатичною! Звідки він знав, що я симпатична, навіть дуже-дуже? От коли з’їм шоколадку, тоді й здогадаюся: він же спочатку подивився на фото, яке я надіслала, а тоді вже взявся читати вірші.

Вірші непогані — є настрій, є кілька свіжих образів, відчувається начитаність, ерудиція, а головне — є чуття слова. Щоправда, мої творіння ще трохи наївні, але з часом це зазвичай минає, звісно ж, якщо автор не полишає справи та продовжує писати. Він обов’язково підготує добірку моїх віршів, напише до неї врубку і постарається проштовхнути в газету до того, як розпочнуться вступні іспити у вишах. Я ж, звісно, буду вступати на українську філологію? Добре було б, до київського університету. Але публікація може знадобитися мені в будь-якому іншому місті чи виші, головне, щоб вступала я на філологію.

— Знаєш, що треба зробити, щоб ціле життя не працювати, але мати гроші? — усміхається лукаво.

— Хіба так буває, — дивуюся, — щоб нічого не робити й отримувати зарплатню?

— Буває! Просто треба вибрати свою справу, саме свою, ту, до якої лежить душа. Тоді будеш сприймати її як улюблене хобі, а не роботу. Один поет, здається, Василь Федоров, написав:

Добре сказав, еге ж?

— Добре, — погоджуюся. — І з не коханим чоловіком — теж, не дай Боже…

Потім гуляємо парком. Спочатку я з острахом думаю про те, як поводитися, якщо він раптом обніме мене. Досвіду в мене — нуль. Дівчатам соромно зізнатися, що тато мені суворо заборонив навіть думати про такі дурниці, як… Та не буду згадувати про це. Отже, якщо я пригорнуся у відповідь на Романів порив… Хм… Тоді він може погано про мене подумати, мовляв, он вона яка, ця Іриска, — легкодоступна, зразу ж м’якне, сама мало на шию не вішається. А якщо відштовхну… Може образитися чи вигадати собі, що в мене є хтось інший, а я не хочу, щоб він так вважав.

Трохи пізніше подумки благаю, щоб пригорнув мене. Навіть телепатичні сигнали посилаю: «Ну обніми ж! Ну поцілуй! Ну хоча б доторкнися!» Мабуть, телепат із мене нікчемний. Роман рукам волю не дає, тільки говорить і говорить: про поезію, про знайомих письменників, про редакцію, про літературну студію при університеті, яка могла б мені дуже придатися, і вже заради неї варто поступати саме до Києва. А тоді раптом спохоплюється:

— Та ж за сорок хвилин останній автобус до села! Як не встигну, доведеться тут же, в парку, ночувати.

Мчимо щодуху до зупинки. Роман на ходу заскакує у тролейбус, із дверей посилає мені повітряний поцілунок. Я мало не танцюю — нарешті! Хоча б повітряний, але ж поцілунок! Мій перший…

Завтрашній день Роман має провести в мами, а ввечері знову приїде до міста, прямо на вокзал, і потягом — до Києва. У нього й квиток на зворотній рейс є.

Але він приїхав по обіді. І не на вокзал, а до моєї школи. Я вийшла після уроків й очам не повірила — стоїть, усміхається, в руках букетик пролісків, біля ніг — валізка. Сказав, що забув дещо уточнити. Ми уточняли аж до відправлення потяга. І знову — поцілунок. І знову — повітряний.

Ну який же він нерішучий, цей кореспондент молодіжної газети! А ще кажуть, що журналісти нахабні.

Пазл вісімнадцятий Іспити

Темрява густа і липка, як чорничний кисіль. А я — дурний метелик, що необачно впав у посудину з цією желейною масою. Тріпочу й тріпочу крильцями, а вирватися — зась. І заснути також не можу. Думаю про Романа. Він уже склав державний іспит і працює там, де проходив переддипломну практику. Дуже задоволений, бо й колектив гарний, і робота цікава — він про неї з дитинства мріяв. «А що ще треба для цілковитого щастя? Тільки, щоб кохана людина була поруч». Так він написав в останньому листі. Як це розуміти: як зізнання, що такої людини ще немає, чи як натяк на те, що вона вже є, але не поруч? Я могла б бути, принаймні, в одному з Романом місті, якби послухалася його і подала документи до київського університету. Якби… Але я навіть не наважилася сказати татові, що дуже цього хочу. В думках і говорила, і переконувала, і благала, і заперечувала, а от вголос — ні слова. А що б це мені дало? Нічогісінько. Тато ж краще знає, що мені потрібно для щастя. Тата треба слухатися.

На сусідніх ліжках посопують дівчата — ще троє абітурієнток, поселених разом зі мною в маленькій кімнаті. Вони всі з одного міста, з Хмельницького, всі русяві, стрижені «під хлопчика» і тримаються гуртом: разом сиділи аж за північ над підручниками, а потім так само дружно, стомлені й начитані, попадали на гуртожитські подушки. Я після вчорашньої консультації в інституті навіть не відкривала книжку. По-перше, це психологічно неправильно — перед самим іспитом змішувати всю інформацію, як нарізані овочі у вінегреті. А по-друге… Не хочу! Ну не хочу я сюди вступати! А математику просто ненавиджу.

Тато зупинився в готелі в центрі міста. Готель називається «Дніпро». Тато ще й жартував: «У Львові є все, навіть Дніпро». Вчора, поки я була на консультації, він навідувався до тутешньої лікарні, де працює його однокурсник. А сьогодні вранці заїхав за мною. Невиспана і трохи зачмелена задухою — тут, серед кам’яних вулиць, вона особливо дошкуляє — звично ковтаю свою щоденну пігулку, запиваю її водою з-під крана — мінералку забула купити — і поспіхом збираюся: чищу зуби, розчісуюся, одягаю новеньку сукню, взуваю білі босоніжки. Ми з татом маємо ще поснідати в невеличкій їдальні за рогом, в якій чомусь готують виключно грузинські страви. Вчора йому дуже сподобалося чахохбілі і він сказав, що ми будемо там харчуватися.

— Ірино, ти неправильно одяглася, — суворо каже тато, коли я вже стою біля дверей. — І взулася…

Хмельничанки здивовано повертаються до нього, переглядаються між собою. Мені незручно перед ними.

— Чому? — запитую знічено.

— Надто легковажно. Інститут — не театр або концертна зала. В екзаменаційній комісії солідна львівська професура, можна сказати, медична еліта. Треба справити враження серйозної дівчини, а не вертихвістки. Ти ж знаєш, що незнайому людину по одежі стрічають…

Авжеж, знаю. І по чому випроводжають — також знаю. Але ж… Цікаво, а як же вдягаються серйозні дівчата в таку спеку? І чому львівській професурі має бути не до шмиги моя блакитна крепдешинова сукенка з короткими рукавами і з білою мережкою на грудях? Модна, новенька, тільки-но з крамниці — я її ще жодного разу не вдягала, тримала спеціально на вступні іспити. І босоніжки до неї підходять. Ну гаразд. Покірно повертаюся назад, відкриваю валізу і розкладаю на ліжку все, що прихопила з собою з дому. Тато прискіпливо розглядає мій літній гардероб.

Сусідки-хмельничанки знову скептично переглядаються, хмикають і демонстративно виходять із кімнати. Тато ще більше хмуриться.

— Ти куди збиралася? На показ мод? Жодного пристойного костюма не взяла. І що тепер робити? Доведеться купувати. Ну й задачку ти мені загадала! Спробуй у цій країні вічних дефіцитів купити щось усього-на-всього за дві години до часу ікс…

Хіба він не бачив: дівчата також пішли у відкритих літніх сукенках і босоніжках. Що в цьому непристойного? Але я мовчки йду за татом до автівки. Купити костюм чи взуття — дійсно непроста справа, бо в наших крамницях навіть трусики і мило — дефіцит. Що не викинули б на продаж: масло, ковбасу, туалетний папір чи чоботи, — зразу кілометрова черга зі сварками, а часом і з бійками. Де ж ми з самого ранку будемо шукати пристойний костюм?

Під’їжджаємо до центрального універмагу. Тато йде попереду, я — за ним. Не зупиняємося біля жодного відділу, зразу ж підіймаємося сходами на останній поверх, де знаходиться дирекція. Тато наказує мені чекати, а сам зникає за широкими дерев’яними дверима. За годину я вже одягнута в темно-синю чеську двійку з довгими рукавами і білу блузку з розкішним жабо. Волани доладно випинаються на грудях і ледь визирають із рукавів піджака. Непогано, але поки доїжджаємо до інституту, блузка на спині стає мокрою, цівки поту стікають по хребту. Надворі вже зранку спека, а що буде в полудень? Снідати немає часу, а мені й не хочеться. Тільки спрага допікає.

Першими складати іспит ідуть п’ятеро добровольців. Цікаво, справді найбільш упевнені чи ті, в кого елементарно нерви здають? Хтось у кутку бурчить, що то ніякі не герої, а «договірники» — за них уже і домовлено, і заплачено, то чого їм боятися? Звідки тому буркотунові знати? За мене тато також домовлявся, але ж я чекаю, бо все одно спершу треба скласти іспит, а тоді вже говорити про умови. Добровольці виходять нібито задоволені. Після них — черга, за алфавітом.

Які різні ці вступники і взагалі які різні люди! Он біля вікна стоїть хлопець із заплющеними очима. Враження таке, що він спить стоячи або ж медитує. Але очі час від часу розплющуються і втуплюються в чергу, а губи безперестанку ворушаться. Отже, «проганяє» в пам’яті підручник. Руда дівчина вже тримається за клямку, а ще продовжує гортати книжку, тоді кидає її просто на підлогу перед дверима аудиторії і заходить. Ну що ще можна було вивчити за кілька секунд до іспиту? А он і мої сусідки-хмельничанки, «трійня» з гуртожитської кімнати, — схилили стрижені русяві голови докупи і перешіптуються, мабуть, повторюють формули.

Ловлю себе на тому, що мені цікаво спостерігати за людьми: вивчати їхні обличчя, уявляти характери, вгадувати думки та передбачати поведінку.

Чекаю вже третю годину. Нарешті. Переступаю поріг аудиторії і завмираю, як соляний стовп. Що це? Куди я потрапила? За масивним столом — четверо дивних істот, схожих на звірів. Не зразу доходить, на яких саме. Здається, на ведмедів. Ні, це вовки, але якісь надто бурі та волохаті — довга шерсть спадає аж на стіл, за нею не видно ні очей, ні вух, ні навіть лап. Звірі мовчать і, мабуть, пильно стежать за мною крізь свої бурі космаки. Один із них, крайній праворуч, раптом різко змахує головою і закидає шерсть назад, на спину, — так, як би довгокоса дівчина прибирала з обличчя пасма волосся. Зелені очі втуплюються в мене, потворний рот розтягується до вух і з нього виривається чи то клекотіння, чи гарчання, чи приглушене виття.

Повертаюся, щоб вибігти, але не можу зрушити з місця. Моє тіло судомить, ніби його хтось викручує, як випраний рушник. Із жахом відчуваю, що також перетворююся у звіра. Хапаюся руками за обличчя — обличчя немає, дивлюся на долоні — вони вкрилися густою бурою шерстю. Зате звірі тепер посміхаються мені своїми потворними мордами — мабуть, признали за свою.

— Чого ти стоїш біля дверей? Проходь, бери білет. Сміливіше! Ми ж не кусаємося.

Отже, своїх не кусають. А білет… Куди білет? Чую, як десь за стінами голосно чахкає потяг. Отже, мене хочуть кудись на ньому відправити? Може, у звіринець чи в цирк? Ще чого! Нікуди я не поїду! Треба рятуватися. З неймовірним зусиллям відриваю праву ногу від підлоги і переставляю в напрямку дверей, потім так само — ліву. Ось і рятівні двері, але й за ними юрмисько звірів. Вони тупцюють навколо мене, труться спинами, обнімаються волохатими лапами. Мене нудить від їхнього запаху, я шукаю виходу з приміщення і не бачу — перед очима суцільна темрява. Чи то й мої очі закрила густа бура шерсть, крізь яку не може пробитися погляд? Як же втекти? Куди? І тут мій винахідливий мозок знаходить вихід — непритомнію і падаю. Хай спробують мене там упіймати!

Усю дорогу зі Львова їдемо мовчки. Іспити провалено. З тріском! Тато кермує і навіть не дивиться на мене. Мабуть, злиться, вважає, що я навмисне. Зрештою, я ніколи не знаю, що він думає. З того часу, як загинула мама, він майже ні з ким не спілкується. Приходить додому і зразу зачиняється у своєму кабінеті — навіть не знаю, в котрому з них: верхньому чи нижньому. Єдине, що він ніколи не забуває, — це контролювати мої оцінки та лікування: щоранку — пігулочка, раз на місяць — тестування для перевірки та зміцнення пам’яті. Я мушу бути здоровою і слухняною, бо від цього залежить моє щастя. Тато дуже хотів зробити щасливою і маму, але вона ослухалася його. І що з того вийшло? Він же казав їй, що на старовинних мурах небезпечно. А вона все одно полізла, бо хотіла зблизька на боривітрів подивитися. От і подивилася. Не втрималась і впала. А він же її попереджав, він же говорив…

Раніше на стіні в бібліотеці висів мамин портрет, написаний знайомим художником, гарний такий, у дорогій рамі. На ньому мама в рожевій сукні і з маленькими довгастими рожевими сережками в золотій оправі. У великій кімнаті, на поличці шафи, стояла чорно-біла мамина фотографія у бронзовій рамочці на підставці. Та рамочка дуже пасувала до смужок на диванній оббивці. А тепер — ні картини, ні світлини. Я думала, що тато забрав їх до свого кабінету. Але там у шухляді стола тільки невелика фотографія — тато, мама і маленька дівчинка з білим бантом на голові.

Мабуть, та дівчинка — я. А хто ж іще? Але чомусь я зовсім не пам’ятаю, коли і де ми фотографувалися. І про те, як любила гойдатися на гойдалці у дворі, і як ми їздили втрьох до моря, і навіть як мама піднімалася до боривітрів. Тато розповідає, а я тільки уявляю, як то могло бути. Він каже, що це — наслідок щеплення, що його мені зробили в дитинстві, особливості моєї дитячої пам’яті. Її треба тренувати, тренувати і тренувати. Цим він і займається. Але навіть тато не може натренувати мій мозок так, щоб він краще розумів геометрію.

Ні, він таки злиться, навіть дуже — он вилиці аж ходором ходять і вуха палахкотять. Але ж я не винна в тому, що зі мною сталося, — такого вже давненько не було. Не винна! Просто я страшенно не хотіла складати ці іспити, і в мене після безсонної ночі паморочилася голова, і мені було дуже душно в закритому кримпленовому чеському костюмі. Геть обезсилена і знічена, схожа на рибину, викинуту на сушу, сиджу за спиною в тата і мрію тільки про одне: швидше доїхати додому, прийняти душ і лягти в ліжко. Що буде далі — мені наразі байдуже.

Наступного дня почуваюся краще. Тато вже на роботі. Ввечері він виголошує свій вердикт: у медичні інститути в першу чергу зараховують тих, хто має стаж роботи в лікарні, неважливо який, аби стаж, а бажано дворічний, тому вже з наступного місяця я піду працювати санітаркою. Так-так, звичайною санітаркою. От пошурую шваброю палати та повиношу судна з-під лежачих, тоді й зрозумію, чим відрізняється людина з вищою медичною освітою від людини без неї. А наступного року знову поїдемо вступати. Звісно ж, туди само. Нічого страшного: дехто по сім разів вступає, але добивається свого, фармацевт — професія дуже престижна, дуже. Якби я закінчила школу із золотою медаллю, все було б значно простіше, але я не дотягла до медалі, тож тепер буду драїти підлогу.

Сам він також не зразу став лікарем. Після школи два роки працював у трупарні. Так-так, у трупарні. Носити трупи і допомагати патологоанатому копирсатися в них — це навіть не підлогу драїти. Але якщо дуже хочеться чогось досягти… Якщо я думаю, що третього року він урешті став студентом медінституту, то дуже помиляюся. Ха-ха… Вступив у медичне училище і працював у другу зміну медбратом у психлікарні. Саме у психлікарні йому дали направлення, і саме після цієї роботи він вирішив стати не хірургом, а психіатром. Із «червоним» дипломом медучилища та з трудовим стажем вступити було легше. Сильна і цілеспрямована особистість рано чи пізно досягає своєї мети. Головне, щоб така мета була.

Тато — сильна особистість, дуже сильна. Тільки подумати, як він добивався свого і таки добився — став тим, ким хотів. Але я не маю на меті стати фармацевтом. Однак маю мрію. Та про неї я говорити не можу. Тож мовчу і з провинним виглядом слухаю. Так і повинна поводитися вихована, чемна, слухняна донька.

Цього ж дня тато вирушає у відрядження — якась неприємна історія в Соснівському дитячому будинку, щось пов’язане з психозом чи з суїцидом, чи з тим і тим одночасно. Тепер кілька днів у притулку працюватиме спеціальна комісія, до якої входить і тато. Він бурчить: у тому дитбудинку вічно якісь проблеми, бо там всі психічно неврівноважені, кожні дев’ять із десяти вихованців — неврастеніки. Специфіка закладу. Але така вже в нього робота.

Бажаю йому удачі, а сама вже за годину шпацирую до педагогічного інституту. Це рішення не спонтанне, воно визрівало давно, а остаточно прийшло до мене дорогою зі Львова. Тільки тепер його доведеться скорегувати — буду вступати не на стаціонар, а на заочну форму навчання. Може, це й на краще, бо таким чином я і татів вердикт виконаю, і від своєї мрії не відмовлюся.

Поспішаю — сьогодні останній день прийому документів, а за два дні починаються іспити. Мені й готуватися до них не треба. Мова, література, історія — це для мене, як склянку води випити. Коли б мене розбудили посеред ночі і сказали, що зараз розпочинається котрийсь із цих екзаменів, я хіба попросила б хвилин десять, щоб одягнутися.

На усному іспиті з літератури декан, ще не старий чоловік, але вже з абсолютно сивим, густим і довгим, схожим на лев’ячу гриву волоссям буквально засипає мене запитаннями. Чомусь його цікавить, що я знаю поза програмою. А тоді питає востаннє: чому я з такими знаннями вступаю на заочну форму?

— Ти ж у нас червоною стипендіаткою могла б стати. Такий твір на вільну тему написала, що ми всією кафедрою вголос читали. Це прецедент, не пам’ятаю, щоб так читали роботу абітурієнта, а я тут уже майже тридцять років працюю. І вірші гарні. Сподіваюся, з нашого інститутського гнізда ще одна справжня поетична пташка випурхне.

Не знаю, скільки тих пташечок уже вилетіло з цього гнізда. Але він, Олександр Ремез, — одна з них, його книжки я читала ще у школі. Певно, він відчув у мені суголосну душу, тому й зацікавився. Мені приємно. І Романові я вдячна, що дотримав слова і надрукував вірші ще до мого випускного — сказав, що це подарунок від редакції. Але що з того? Кажу, що на стаціонар не можу йти через складні сімейні обставини.

— І наскільки ж вони складні? — допитується Олександр Танасович.

Не знаю, що відповісти. Знизую плечима і мовчу.

— Обставини мають тенденцію до змін. Щось зміниться — кажи, переведемо із заочного, — запевняє декан.

Якщо і зміниться, то не на краще. Аж серце спиняється, коли думаю, що скаже тато, як дізнається. Намагатимусь якомога довше тримати свій вступ у таємниці. Хоча чого йому сердитися? Я ж не відмовляюся працювати санітаркою — буду шурувати шваброю підлогу, мити вікна і столи, виносити судна, годувати лежачих, робитиму все, що треба. Впораюся. Усе інше — після роботи. А далі… Втім, який сенс загадувати? Доживемо до наступного літа — побачимо.

Упаси вас Бог такой заботы…

Іспити закінчуються разом зі спекою. Надворі гроза та неймовірна злива, ніби небо враз розверзлося. Мені здається, що це воно салютує на честь моєї перемоги.

Перемога не тільки в тому, що я стала студенткою. Я вперше відважилася зробити щось по-своєму, перемогла свій страх. Побачимо, що з того буде.

Пазл дев’ятнадцятий Швабранія

Інтуїція підказує, що тато зашле мене санітаркою в палац. Зараз він мовчить, ніби й забув про свою погрозу, а тридцять першого серпня поставить перед фактом: завтра на роботу. Це цілком у його стилі: один раз сказати, ніби між іншим, потім не згадувати, навіть не натякати, а тоді враз проголосити зі здивуванням: «Хіба ти забула? Треба тренувати пам’ять, дорогенька! Пам’ять має працювати, як швейцарський годинник!» Нагадування про пам’ять — як ляпас…

«Заслання» в санітарки я не боюся, а от палацу — дуже: панічно, до відчаю, до тремтіння колін, до нудоти. Уже погано пам’ятаю, що там сталося з мамою, — здається, вона справді хотіла побачити зблизька боривітрів і видерлася аж на вежу. Але чого ж поважна доросла жінка полізла на замковий мур, як тринадцятирічний бешкетник? А ще той погляд крізь заґратоване вікно: тяжкий, безнадійний, ніби з потойбічності, звідки вже ніколи не вирватися й не повернутися. Чиї то були очі — чоловічі, жіночі, молодечі, старечі? Може, я тоді знала, але тепер пам’ятаю тільки погляд, лише його темну пронизливу печаль і абсолютне зречення світу. Мені не хочеться ще хоч раз відчути бодай один такий погляд. Але якщо буду працювати в палаці, їх не уникнути, бо в тій старовинній, ще середньовічній княжій будівлі розташована спеціальна психіатрична лікарня, в якій працює лікар Борис Сніжницький.

До вересня залишається трохи менше місяця. Мушу поквапитися і до того часу самостійно знайти роботу. Таку, як звелів тато, але в жодному разі не там, де він хоче. Стаю схожою на дівчину з казки, яка намагається догодити панові, виконати його химерне бажання: і не прийти, і не приїхати, і не босою, і не взутою.

Усе вирішує його величність випадок. На тролейбусній зупинці зустрічаю Олександра Танасовича. Він у компанії трьох чоловіків, веселий і, здається, трохи захмелілий. Сива грива скуйовджена, картата сорочка на грудях розстебнута.

— Знайомтеся, це наша молода зміна! — розвертає мене до своїх так само захмелілих супутників. — Дивіться і запам’ятовуйте цю дівчину, панове поети. Це Ірина Сніжницька. — І вже до мене: — То як там твої складні сімейні обставини?

— Шукаю роботу, — зізнаюся.

— Секретаркою підеш? Наш проректор із наукової роботи саме розрахував свою модельку.

— Ні, — кажу, — мені треба санітаркою.

Чоловіки здивовано перезираються, знизують плечима і відходять. Цікаво, як вони коментують мої слова? Олександр Танасович, здається, також шокований таким зізнанням, він навіть усміхатися перестав, дивиться на мене, як на інопланетянку, але не відходить.

— Чому саме санітаркою? Може, поговорити з твоїм батьком?

— Ви його знаєте? — намагаюся замаскувати тривогу усміхом.

— Познайомитися не мав честі. Але ж для мене не проблема ще раз зазирнути у твою особову справу. Я і без того думав, що то за такі складні сімейні обставини? Може, дівчина зразу після школи заміж вискочила, молода сім’я, нема за що жити? Але ж ні. Жодних труднощів не помітив. То поговорити?

— Не треба! — кажу. — Це моє рішення, тільки моє. Тато навіть нічого не знає, він казав, щоб я вчилася на стаціонарі. Але я хочу сама на себе заробляти.

— Тільки твоє, кажеш? То ти в нас не тільки здібна, але й із характером. Ну що ж, кожна людина має право на свій вибір… і на свою таємницю також. Можеш підійти в інститутську поліклініку, до Варвари Петрівни. Скажеш, Олександр Танасович просив.

То в інституті ще й своя поліклініка є? Що ж, як то кажуть, дожену чи не дожену, а підбігти можна — шанс як-не-як.

Поліклініка невелика, розташована на першому поверсі п’ятиповерхового гуртожитку. В лівому крилі, в малосімейках, живуть викладачі, у правому, в кімнатах, — студенти. Поруч із поліклінікою — тренажерний зал, за гуртожитком — скверик, біля нього — стадіон інституту, за метрів сто від гуртожитку — навчальний корпус.

Варвара Петрівна ковзає по мені карими очима і зітхає:

— Це серйозно чи просто гра в самостійність? Наші студентки не дуже хочуть мати справу зі шваброю. Спочатку скаржаться на скруту, просяться на роботу, запевняють, що інакше хоч інститут кидай або з голоду помирай, обіцяють старатися, але працюють місяць-два, а тоді шукай вітра в полі. Не думаю, що комусь вдається повітрям харчуватися, — мабуть, десь знаходять кращий підробіток.

— Серйозно! — мало не кричу. — Дуже серйозно.

— Ну, коли так… Я тут домовлялася зі старшою жінкою, вона колись у нас вахтеркою працювала, але якщо Олександр Танасович просить… Виходь, навіть завтра, а там побачимо, наскільки це в тебе серйозно.

— Дякую! — кажу радісно і виймаю з торбини велику коробку трюфельних.

— А це що? — суворо дивиться на мене Варвара Петрівна. — Ану сховай! Теж мені багачка знайшлася! У самої, може, й на хліб немає, а вона презенти роздає. Ті, хто такі цукерки їсть, санітарками не підробляють — їх татусі на дорогих машинах до інституту підвозять.

Червона з позолотою коробка знову в торбині. Я роблюся, як маків цвіт, і вибігаю з поліклініки. Мій тато також має дорогу машину, без хліба я не сиджу і до хліба маю. Цікаво, чи взяла б мене Варвара Петрівна, якби знала про це? Але в кожного свої проблеми і, як сказав Олександр Танасович, право на свої таємниці.

Зараз моя найбільша проблема — сказати татові, що я знайшла роботу, не просто роботу, а саме таку, як треба, як він сам казав. За три дні — перше вересня, час.

Він слухає і ніби не чує — відкинувся на спинку дивана у великій кімнаті, гортає якийсь медичний журнал (інших він просто не визнає), позирає з-під окулярів на телевізор (віднедавна без них він не може ні читати, ні дивитися телек), мовчить. А може, й справді заглибився в щось своє і не слухає, що я кажу? Ну що ж, поговоримо пізніше. Головне, що в мене вистачило духу сказати. Ох, ніби гора з плечей звалилася. Підводжуся і хутко йду до дверей.

— Хіба я казав, щоб ти сама шукала роботу? — лунає мені навздогін. — Ти хоч замислилася, що про мене скажуть? Батько лікар, а донька змушена шукати роботу деінде… Хіба в моїй лікарні санітарки вже не потрібні?

Господи! Тільки не це! Тільки не це! Навіть у трупарні не так страшно. Якщо він скаже мені йти в палац, тоді я… А що тоді? Що я? Щось придумаю… Щось вигадаю… Але не піду. Але якщо придумувати, то зараз же, негайно. Повертаюся і знесилено падаю у крісло поряд із диваном.

— Після роботи я братиму уроки з хімії і геометрії. Мені сказали, що в інституті є добрий репетитор. Це дуже зручно — зовсім поруч, а до палацу треба їхати. Поки туди, поки назад…

Тато відкладає журнал і уважно дивиться на мене, ніби вивчає. Очі майже білі, вилиці ворушаться. Сердиться.

— Як тебе звати?

— Ірина Сніжницька.

— Де ти народилася?

— Тут, у цьому будинку.

— У тебе коли-небудь був собака?

— Ні. Ненавиджу собак!

— Ти сьогодні ліки приймала?

— Аякже.

— Поки що працюй, а там подивимося, — каже він і відвертається.

Тестування скінчилося. Сьогодні воно зовсім коротке. Мабуть, тому, що тато сердиться. Нічого, пересердиться. З полегшенням іду нагору.

Кращого варіанту для мого працевлаштування й не придумати. Хутко звикаю до своєї Швабранії — так я охрестила поліклініку. Роботи в ній поки небагато. Варвара Петрівна каже, що потім, коли настане сезон інфекцій, тут почнеться справжній студентський шарварок. А зараз, на початку навчального року, в сонячні вересневі дні, — два-три відвідувачі на день: хтось із першокурсників почав освоювати кухонну плиту й обпік об сковороду пальці, хтось ногу підвернув, у когось розлад шлунка, бо звик до маминих борщів і не хоче приймати студентського харчу. Більш людно у тренажерному залі, де займаються переважно хлопці. Вони частенько забігають у поліклініку — то щось запитати, то води попити, то вдареного пальця перев’язати. Орися Іванівна, тутешня медсестра, каже, що такої кількості травмованих хлоп’ячих пальців у тренажерному залі ще не спостерігалося. А чи не пов’язано це якось з моєю появою тут?

Сміюся: хлопців по пальцях не б’ю, до тренажерного залу не ходжу, тож зурочити нікого не можу. Мені справді не до них. Та й яка з мене зурочниця? У перервах між прибиранням читаю книжки. Варвара Петрівна не дорікає, навпаки — заохочує мене до цього:

— Читай-читай, тут іще не стільки натупали, щоб швабри з рук не випускати. Можеш і на пару інколи піти, послухати розумних викладачів, особливо, коли Олександр Танасович заняття проводить. Заочне навчання — як поцілунок крізь скло. Але якщо дуже хочеш вчитися і не будеш лінуватися, то вивчишся. Розумна людина самоосвітою бере більше, ніж деякі телепні п’ятирічним протиранням штанів на лекціях.

І чого вона така приязна до мене? Тому, що Олександр Танасович про мене сказав? Чи то вона така людина — добра до всіх?

У жовтні приїхав Роман. В одному з листів я написала йому про Швабранію. Він відповів, що його зворушила моя розповідь, а ще йому соромно, бо про «Кондуїтів і Швамбранію» Лева Кассіля знає, а от про екзотичну Швабранію в рідних краях навіть не чув. Тож негайно мусить побачити все на власні очі. От і приїхав. Має «благословення» від шефа написати матеріал про те, як у нашому інституті турбуються про здоров’я молоді. Такий досвід, каже, заслуговує на те, щоб його запроваджували і в інших вишах.

Відрядження припало саме на мій день народження. Збіг чи спланована «випадковість»? Тішу себе думкою, що все-таки не просто збіг. А значить… А значить, Роман пам’ятає… І подарунок зарання купив — збірку Ліни Костенко «Над берегами вічної ріки». У нас її і вдень зі свічкою не знайдеш — щоб купити гарну книжку, треба записатися в чергу в магазині передплатних видань, і ще не факт, що тобі дістанеться те, що ти хочеш. Утрьох — я, Роман і збірка — йдемо в ресторанчик на набережній.

Від чого я більше хмелію цього вечора — від шампанського чи від Романового поцілунку, не повітряного, а справжнього, хоч і короткого, з нагоди моїх іменин?

Роман ставить у склянку букетик синіх ірисів (і де він їх цієї осінньої пори знайшов?!), замовляє торт «Жіноча примха», дістає зі шкіряного дипломата коробочку з декоративними свічками, власноруч устромляє їх, усі вісімнадцять, у торт, — по колу, з однаковою відстанню одна від одної, по черзі підпалює запальничкою. Виявляється, справді готувався — і свічки, і запальничка, хоч він і не палить. Вечеряємо біля свічкового кола. А потім я починаю задмухувати полум’я. Свічки добре розгорілися — не піддаються, не хочуть гаснути. Я так стараюся, аж обличчя червоніє, нахиляюся до самого торта і носом — прямісінько у кремову квітку. Регочемо, як діти. Тягнуся за серветкою, але Роман перехоплює мою руку, перехиляється через столик і збирає губами крем із мого носа. За сусіднім столиком вибухають оплески:

— Гірко! Гірко! Гірко!!!

Ми, наполохані і трохи присоромлені, відсахуємося одне від одного, падаємо на стільці пообіч столу. Але наполегливе «гірко» не стихає, і ми нарешті здаємося — підводимося, наближаємося одне до одного і цілуємося. Мені ще ніколи не було так солодко.

Пазл двадцятий Листи

Що день — то лист. Перечитую кожен по кілька разів — спочатку у Швабранії, куди Роман їх адресує, а потім удома, куди приношу в кишені. Тримаю в кишені, а не в сумочці, бо так листи ближче до мене. Читаю перед сном і після сну, рано-вранці, — як вечірню та вранішню молитви. Яка це радість — Романові листи! Яке це щастя! Як би я без них жила?

Сьогоднішній — найкоротший з усіх.

«Привіт, кохана!

Вітаю тебе з успішним «перестрибом» на другий курс. Не сумнівався, що сесію складеш на відмінно. Ти ж у мене не тільки красуня, але й розумниця. І за що мені, бовдурові, таке щастя! Сподіваюся, ти не передумаєш щодо переводу до Києва — мій шеф готовий підставити плече, він добре знає проректора університету, а той дуже прихильний до обдарованих спудеїв. Не бійся, Ірисочко, нічого: ти вже доросла і маєш право на свій вибір. Таке право є в кожної людини. Тато твій трохи посердиться і перестане — він мусить тебе зрозуміти, ти ж у нього єдина донька, він просто не може тебе не любити.

Дай знати, коли приїдеш, — зустріну на вокзалі. Уже починаю рахувати хвилини до зустрічі. Не забудь: у кожній годині їх шістдесят, у добі — тисяча чотириста сорок. Не змушуй мене перемножувати це число на нескінченну кількість днів — ти ж знаєш, що я з математикою також не надто дружив. Можеш уявити, яким був би цей світ, якби в ньому жили тільки математики, хіміки і фармацевти? Отож бо! Вище носа і більше впевненості!

Пишу на коліні, бо мене вже підганяють у хвіст і гриву — вирушаємо редакційною машиною у відрядження, а я ще хочу заскочити на пошту і вкинути лист. Цілую і чекаю!

Роман.

PS.: Цілую ще тисячу разів!

PS. PS.: І ще тисячу тисяч разів!!!»

Я також цілую Романа — прямо в губи. А тоді кладу фото на тумбочку, а лист — у шухляду, де вже зібрався чималий стос Романових послань.

— Добраніч, коханий! Добраніч, моє сонечко!

Вранці ще до того, як розплющити очі, за звичкою простягаю руку до тумбочки — найперше маю побачити Романа і поцілувати його, тоді й день буде вдалим. Але пальці ковзають полірованою поверхнею, так ні за що й не зачепившись. Цього не може бути! Мабуть, світлина впала на підлогу. Зіскакую з ліжка, зазираю під тумбочку, за тумбочку, під крісло, під шафу, повзаю на колінах по кімнаті, навіть під килимок заглядаю — нічого! А може, я поклала фото разом із листом? Відчиняю шухляду — ні фото, ні жодного листа. Жодного! Жоднісінького!!! Ніби там ніколи й не було цілої пачки конвертів, складених за хронологією. Хапаю ротом повітря, а його ніби хтось поспіхом викачує з кімнати. Гидкі кусючі мурашки повзають по шкірі. Сиджу і не можу поворухнутися, ніби мене правець ударив.

У двері стукає тато.

— Ірино, ти вже прокинулася? Пора вставати, дорогенька! Сніданок на столі. Чуєш, серденько?

Тато ніколи не називає мене «серденьком» просто так. І з якого дива він узявся за приготування сніданку? Він, який навіть яйце зварити не вміє. Та й давно вже ми з ним не снідали разом — виходимо з дому в різний час і їмо порізно.

Спускаюся в бібліотеку, зачиняюся у ванній, стаю під холодний душ, але зразу ж перемикаю на гарячий — тілом і без того холодні дрижаки прокочуються, спазми в судинах, мене починає трусити. Тато стукає у двері:

— Не запливай далеко! Час виходити з води!

Теж мені жартун. Відколи це? Мовчки виходжу, мовчки сідаю за стіл. На столі — рожева редиска, свіжі огірочки, ще зовсім невеличкі, мабуть, дочасно зірвані, і щось скручене колом на тарілці, схоже на змію.

— Вугорчик копчений! Справжній делікатес! — прицмокує тато. — Учора один пацієнт із Шацька привіз. Ти ж знаєш, що у Світязі вугри водяться? Кажуть, вони аж у Саргасове море прямують, щоб ікру відкласти, а звідти нове потомство назад до Світязя повертається — і пливе, і по траві повзе. Отака-от незвичайна рибка! Зараз ми її акуратненько поріжемо. Риб’ячий жир, до речі, сприяє роботі мозку і навіть сповільнює його старіння. Ти знаєш про це?

Авжеж, знаю. Але не хочу ні світязького делікатесу, ні огірочків, ні редиски. Нічого не хочу! Тато, здається, не помічає мого стану, налягає на вугра, прицмокує та прихвалює.

— Взяла довідку? — запитує ніби між іншим.

— Яку довідку?

— Про те, що ти працюєш санітаркою. Треба ж уже відвозити документи до Львова. Цього разу ми проскочимо. Обов’язково проскочимо! Поїдемо зарання, побачимося, з ким треба. Та й твоє репетирування, думаю, було немарним.

Кладу виделку на стіл і дивлюся на тата. Як він може отак? Їсти нещасного вугра, який добирався тисячі кілометрів із Саргасового моря до Світязя, прицмокувати, говорити про корисні властивості риб’ячого жиру, про якусь довідку і робити вигляд, що нічого не сталося? Він же все знає! Все! Він уже встиг прочитати. Він…

— Віддай мені, будь ласка, листи, — кажу майже пошепки.

— Листи? Які листи? — очі аж білі навпроти сонця, хитро примружені, підборіддям стікає вугровий жир.

— Романові. Віддай, прошу тебе!

— Не розумію, про що ти.

— Віддай! Благаю! Чи мені на коліна перед тобою стати? То стану. Тільки віддай!

— Серденько, що з тобою? Які листи? Який Роман? Що ти вигадуєш? Нічого не було! Тобі, мабуть, знову наснилося.

— Було! Було!!! Віддай мені листи! Віддай! Ти не маєш права! — зриваюся на крик, скидаю тарілку із залишками вугра на підлогу, наступаю на недоїдену водяну змію і б’юся головою об стіл.

— Припини! Ми ж з тобою домовилися — ніяких романів. Ніяких! Сильна людина завжди тримає слово. Тепер сама переконалася, до чого призводять ці кохання-зітхання. До нервових зривів, до психічних хвороб. Отямся! Я не дозволю! Не дозволю! Ти забудеш його і ніколи навіть не згадаєш, як і свого вухатого пса.

Він ляскає мене по обличчю. Мабуть, сильніше, ніж треба було для припинення істерики, бо я відлітаю до плити і боляче вдаряюся плечем об духовку. Біль пронизує передпліччя, віддає аж у лікті. Тато нічого не помічає, підбігає, хапає мене за праву руку трохи вище ліктя (чомусь завжди саме там і саме так!), пильно дивиться в очі і дістає шприц — він був напоготові, чи що? Велика кімната раптом починає зменшуватися, стіни повільно наближаються до мене, люстра відривається від стелі і граційно, як наречена у вальсі, кружляє над диваном, диван спалахує смарагдовою загравою, такою яскравою, аж очам боляче.

— Назви своє прізвище! — татів голос десь далеко, дуже далеко, але я мушу відповісти.

— Сніжницька.

— Як звати твого тата?

— Борис Маркович.

— Як звали твою маму?

— Ядвіга… Михайлівна.

— У тебе був собака?

— Ні. Ні! Ні!!! Я не люблю собак!

Чого він завжди питає мене про собаку? Чого знову про собаку? Я не знаю ніякого собаки. А Романа не забуду! Нізащо! Ніколи!

Смарагдове світло проникає крізь повіки, проштрикує скалочками зіниці. Поки ліки розносяться кров’ю по жилах і перетворюють мене на покірну ляльку, встигаю почути, що я нещасна жертва генетики, що в мене така сама хвороба, як у маминого роду, але тато не допустить, щоб зі мною сталося те саме, що й із Ядвігою, ні-ні, він буде боротися за мене, за моє щастя, він знайде спосіб, бо стоїть на порозі великого відкриття. Але я мушу зарубати собі на носі: в мене не повинно бути жодних романів, я не маю права народжувати дітей, бо до них також перейдуть мої гени, мені взагалі не треба виходити заміж, в мене інша місія, вища і благородніша, ніж у простих смертних — життя для людства. Треба присвятити себе науці, продовжити татову справу, бо кому ж він її передасть, як не мені, я ж його єдина надія, його помічниця, його зірка в туманності Ірис. Останні слова долинають до мене наче крізь стіну.

Пазл двадцять перший Палата

Прокидаюся і не можу зрозуміти, де я. Голі стіни якогось невиразного кольору — синювато-зеленого? салатово-оливкового? — стара порепана підлога з облізлою фарбою, вікно з металевими ґратами, на підвіконні погнута алюмінієва кварта, з якої визирає кінчик такої ж алюмінієвої ложечки.

Кварта притягує мою увагу, бо дуже хочеться пити — в горлі пересохло, язик ніби розпух, став великим, аж у роті не вміщається. Важко ворухнути руками, ще важче стати на ноги, але я підводжуся і повільно шкандибаю до вікна. Кварта порожня. Моє дивне помешкання знаходиться на другому поверсі, внизу — двір, вимощений кам’яною бруківкою і відгороджений від світу мурованою стіною. Підводжу погляд догори, він впирається у вежу з обшарпаним дашком і темними бійницями, на краю бійниці сидить птах і уважно розглядає мене. Сокіл-боривітер. Здогадуюся чи знаю напевне? Знаю, бо вже бачила цих птахів, бачила тут же, біля цієї вежі. Та це ж… Палац! Палац, якого я так боялася! Боялася і все-таки потрапила до нього.

Кидаюся до дверей, але вони зачинені.

— Випустіть мене звідси! — кричу. — Відпустіть!

Тиша. Аж під вечір заходить кругленька жіночка в синьому сатиновому халаті, починає мити підлогу. Зриваюся з ліжка і біжу повз неї до коридору. За дверима пара міцних чоловічих рук підхоплює мене і несе назад. Чоловік у таких самих сатинових штанях і довгій сорочці стоїть біля мене, поки жінка прибирає. Вони виходять, клацає замок.

Ще одна жінка, висока, худорлява, в білому халаті, приносить ліки, чекає, поки я проковтну. Вона повертається за годину з сірою пластмасовою тацею. На таці алюмінієва миска з кашею і нарізаним огірком.

Тато приходить після вечері. Робить укол і заспокоює: нічого страшного, мені треба трохи підлікувати нерви, от і все. Звісно, можна було б і вдома. Але ж за мною потрібен нагляд, а хто буде наглядати, коли він увесь час на роботі? Побуду тут недовго, принаймні він зробить усе, щоб лікування не затяглося.

«Недовго» триває до кінця літа і цілу осінь. Я не виходжу зі своєї маленької камери, яку тут чомусь називають палатою. Санітарка миє порепану підлогу і виносить судно, медсестра приносить пігулки та їжу, тато власноруч робить ін’єкції і щоразу намагається зі мною поговорити. Якби ж я знала, що саме він хоче почути! Сказала б, і він відпустив би мене звідси. Але його запитання схожі на добре розставлені пастки, я боюся в них утрапити, сказати щось не так, тож затято мовчу.

Іноді до мене навідується мама, іноді — біла княжна, яка бродить палацом майже п’ятсот років. Звідки я знаю про княжну? Не можу пригадати звідки, просто знаю і все. Вони приходять по черзі, в різні дні, але в один і той самий час — після татових уколів. Мама каже, що навмисно чекає, коли тато піде, бо не хоче з ним зустрічатися, вона ніколи не простить йому Олеся. Олесь, із наголосом на першому складі, — її молодший брат. Він також приходив до мене, але тільки один раз. Сказав, що без фортепіано тут дуже сумно. Навіщо я дозволила забрати з кімнати фортепіано? Ядвіга теж засмучує його, бо більш не грає на флейті, а якщо на музичному інструменті не грати, — він помирає. Хіба ж його сестра цього не знає?

Мама скаржиться, що не може знайти свого Олеся — кімнат у палаці дуже багато, вона в кожній була, але, мабуть, її брата переводять із однієї в іншу, щоб заховати від неї. Я кажу їй про флейту, але вона тільки сумно всміхається. Дивно, мама буває такою різною: то висока, повнява, чорноволоса, з карими очима, то невеличка, худорлява, синьоока. Не знаю, як і чому вона так змінюється. Але я все одно її впізнаю.

Княжна також когось шукає, спочатку не хоче казати кого, а потім, коли ми ближче знайомимося, запитує мене, чи не заходив до мене її коханий. Я кажу, що ні, і вона починає плакати, бо їй дуже важко так довго бути самій, без нього, їй неймовірно важко майже півтисячоліття шукати його і не знаходити, в неї серце розривається від любові і туги, а він гуляє десь у цих княжих хоромах і навіть не знає, як вона страждає. Намагаюся її заспокоїти: я ж також сама і хіба мені легше? Княжна ніби й не чує моїх слів, заламує руки і виходить крізь стіну.

Перед самим Новим роком випав сніг. Від його первісної білизни навіть у моїй темній палаті стало світліше. Тато приніс мені зимовий одяг і сказав, що відвезе додому. Я подумала, що княжна знову залишиться сама і буде плакати, треба було познайомити її з мамою Ядвігою, щоб вони вдвох гуляли палацом. Може, тоді вони швидше зустріли б Олеся, може, княжна закохалася б у нього і забула про свого любого гульвісу? Олесь же такий благородний і так любить музику. Треба було б залишитися ще на одну ніч і нарешті звести їх. Але тато здивовано підганяє:

— Ти що, додому не хочеш?

Може, й не хочу, але їду. На гойдалці біля будинку сидить велика чорна ворона. Гойдалка ледь-ледь поскрипує на залізних шарнірах під рвучкими поривами вітру. Ворона голосно каркає, ніби висловлює незадоволення з приводу мого повернення — певно, вже відчула себе господинею у дворі. У великій кімнаті стоїть штучна ялинка з різнокольоровими пластиковими кульками. На дивані лежить прямокутна коробка цукерок, найімовірніше, подарована татові кимось із пацієнтів — він міг би вже відкрити свою коньячно-цукеркову крамницю з тих презентів.

Тато йде в кабінет, перед тим наказує мені ні на крок не виходити з дому — він забрав мене раніше, ніж треба, тож будемо доліковуватися вдома. Я дивлюся на ялинку. Вона не викликає в мене жоднісінького відчуття свята, від неї відгонить пластмасою і ще чимось, штучним і неприємним. Хутко вдягаюся, вкидаю цукерки в поліетиленову торбину з новорічним малюнком і виходжу з дому.

Тролейбусна зупинка поруч із будинком — кінцева на цьому маршруті. Тролейбус номер два, певно, прийшов трохи раніше, ніж передбачено графіком, тож тепер чекає часу свого відправлення. Але чи підходить він мені? Чи доїду я ним туди, куди мені зараз найбільше хочеться? Як не силкуюся, не можу пригадати. Тролейбус уже рушає, кидаюся за ним, заскакую у відчинені двері — до центру доїду, а там… якось зорієнтуюся. Я чула, як медсестри говорили між собою: після електрошоку може бути тимчасова амнезія. Але чи тільки від електрошоку я забуваю те, що знала стільки років?

Дівчина в червоному пуховику з капюшоном запитує, чи виходжу я біля педінституту. Авжеж, кажу, і стаю за нею. Мабуть, ноги також мають свою пам’ять, бо несуть мене туди, куди треба. Моя Швабранія порожня. Цієї пори люди зазвичай бояться ходити до лікарів, кажуть, є така прикмета: підеш в лікарню перед Новим роком, то цілий наступний рік ходитимеш. А кому цього хочеться? Хтось є тільки в одному з кабінетів — крізь щілину між одвірком і дверима проникає тонесенька смужка світла. Саме туди мені треба. Цікаво, чому той «хтось» досі не пішов додому: не може чи не хоче? Чи когось чекає? Ну точно не мене. Але таку радість важко підробити — всі зморщечки з обличчя враз утікають до очей і розбігаються навколо них маленькими промінчиками.

— З Новим роком! — кажу і простягаю цукерки.

— Дякую, Іринко. Щиро дякую! Мене ще ніхто не вітав, ти перша, — усміхається жінка (Господи, як же її звати?) і обнімає мене. — Схудла як! Тільки очі, як тернівки, — на півобличчя.

— Мої очі стали чорними? — дивуюся.

— Не переживай, такі, як і були, — темно-сині, аж до чорноти, але не чорні. Такий колір мають сливки-тернівки. Хіба ти ніколи не бачила сливок-тернівок? Гарні в тебе очі, Іринко, дуже гарні, незвичайні. А я для тебе також дещо маю.

Вона подає мені пачку листів, перев’язаних зеленою медичною гумовою ниткою.

— Листів багато, а адресант один — Роман Ружин. Читай, а я тим часом чайку заварю. Разом скуштуємо твої цукерки.

Роман… Романа мені наказано забути. Суворо наказано. Але я не можу. Не можу я забути Романа! Витягаю з-під гумки нижній конверт, найдавніший. Надриваю тремтячими пальцями кутик, тоді розриваю повністю, дістаю лист.

«Кохана! Чому ти не приїжджаєш? Чому не пишеш? Я…»

Рву на чотири частини і викидаю у пластиковий кошик зі сміттям. Відкриваю наступний.

«Іриско! Я божеволію! Чому ти мовчиш? За що?..»

Рву і викидаю слідом за першим. Решту навіть не розкриваю — просто викидаю у смітник. Навіщо вони мені? Я не підходжу Романові. Я йому непотрібна, йому треба здорову дружину, яка народить йому купу здорових дітей. Нащо він пише? Що маю йому відповідати? Що пояснювати? Хіба я не хочу, щоб він був щасливим? Хай буде. Будь щасливим, Романочку! А мені судилося інше життя, в мене велика місія і… самотність.

— Навіщо ти так? — Жінка стоїть біля кошика, дві склянки ледь-ледь тремтять на маленькій круглій таці, розхлюпаний чай скапує на викинуті листи. — Навіщо, дівчинко? Він же тебе так любить! Приїжджав сюди, десь тиждень потому, як ти на роботу не вийшла. Важко було дивитися на хлопця. Просив: «Варваро Петрівно, допоможіть!»

«Отже, Варвара Петрівна», — фіксую в пам’яті.

— А чим я могла допомогти? Спочатку й сама не знала, де ти. То вже пізніше ми з Олександром Танасовичем додзвонилися до Бориса Марковича. А як дізналася, засумнівалася, чи маю право повідомляти Романові. Це ти маєш вирішити. Написала б усе-таки, пояснила. Він усе зрозуміє. Хто любить, той розуміє… А він любить. Я знаю одну стару пані, яка колись, у твої роки, так само мовчала і ховалася, і ніхто їй, козі дурній, не підказав, що втратити любов дуже легко, а щоб знайти — цілого життя може не вистачити.

Що можу їй сказати? Що? Ледве стримую сльози й обпікаю вуста поруділим від чайного пакетика окропом.

— Усе буде добре, Іринко, — заспокоює мене Варвара Петрівна. — Олександр Танасович оформив тобі академічну відпустку на рік. Він добра людина, він такий… Якщо вже когось полюбив, то ніколи не зрадить, не відступиться. Таких, як він, мало. У вересні продовжиш навчання, і я тобі, як рідній доньці, раджу — іди на стаціонар. Навіщо тобі ця робота? Це не твоє. Тобі ж Бог дав інше призначення. Подумай над тим, що я кажу. Гаразд? А поки відпочивай, більше гуляй, набирайся сил. І… забери ці листи, не залишай їх тут. Зневажати любов, навіть чиюсь, — то великий гріх.

Вона нагинається і дістає з кошика для сміття нерозкриті конверти, на верхньому — кілька рудуватих чайних крапель. Дякую за чай і вибігаю. Подалі від листів, що ніби кричать до мене й обпікають тим криком гірше за окріп.

Пазл двадцять другий Ключі

У нашому інституті — конференція молодих науковців. Уперше за всю історію вишу, тому навколо неї так багато руху та розмов. Я не науковець, але Олександр Танасович залучив до виступів кількох старшокурсників, у тому числі й мене, без п’яти хвилин випускницю і майбутню аспірантку. Запрошено кількох відомих професорів з інших закладів, групу письменників і чимало журналістів. Гості і наші викладачі зайняли перший і другий ряди, студентство розсілося за ними: ближче — учасники, далі — слухачі.

«Зелена, але багатообіцяюча паросль» отримує слово наприкінці пленарного засідання. Хвилююся, як перед екзаменаційною комісією, тому кладу на кафедру аркуш із промовою — так, про всяк випадок. «Шпаргалка» стає у пригоді тільки в перші хвилини, потім сум’яття минає, і я вже не маю потреби зазирати в написане — вільно викладаю думки, звертаюся до аудиторії. Дивлюся в зал, на другий ряд, і раптом забуваю, що мала сказати далі. Опускаю очі, рядки ніби стрибають, хутко дочитую останній абзац і йду зі сцени. Ледве дочекалася завершення останнього виступу і бігом до дверей. Але він уже пантрує мене у фойє. Роблю вигляд, що не помічаю, втікаю за колону, але він наздоганяє.

— Цікавий виступ. Чесно! Колись, як будеш писати мемуари, згадай, що Роман Ружин першим розпізнав у тобі талант.

Хочу сказати йому щось дошкульне, але не можу. А за що, власне кажучи, йому дошкуляти? За те, що я… Це ж я… Я! Не витримую, падаю йому на груди і плачу. Знову чую, як б’ється його серце, вдихаю запах його тіла, що пробивається крізь терпкий аромат чоловічого дезодоранту. Що я роблю? Боже, що я роблю?! Я ж обіцяла татові! Я ж мала давно забути! Я ж…

Роман притискає мене до себе, гладить по голові. Волосся передає свої ощасливлені імпульси серцю, серце тріпоче, ледь не вискакує з грудей, але сльози не перестають литися на Романову сорочку. Чую, як повз нас проходять люди, як вони говорять про конференцію, а тоді ніби спотикаються — стишують голоси чи й замовкають, мабуть, помічають нас і намагаються обійти.

Він не допитується, куди я тоді зникла, де була стільки часу, чому не приїхала, як ми домовлялися, і навіть не відповіла на його листи. Я вдячна йому за це. Якби Роман заповзявся з’ясовувати стосунки і докопуватися, що й чому, — могла б просто розвернутися та піти. Бо що маю сказати? Що саме в той день, коли вже готова була їхати, потрапила в дурку? Що майже п’ять місяців сиділа в камері-одиночці в татовому княжому палаці? Що тільки перед Новим роком Варвара Петрівна віддала мені його листи, на які вже не було сенсу відповідати? Що після татових слів про якусь страшну спадкову хворобу поринула в затяжний ступор? Що мені було суворо наказано забути і навіть не згадувати його? Що за час перебування в палаті я чимало забула, але його — ні, його я ні на мить не забувала і не переставала любити? Що не могла не думати про нього? Що…

Гостей запрошено до інститутської їдальні. Але ми з Романом ідемо у ресторанчик, де колись святкували моє вісімнадцятиріччя. Лютий намагається компенсувати морозяну велич зими, якої вона була позбавлена в січні. Під ногами голосно порипує сніг. Просто перед нами на тротуарі походжає ворона. Дістаю з сумочки кілька круглих вершкових крекерів, що залишилися після кави-брейк, і жбурляю чорній бідасі. Вона не кидається на харч — стоїть над печивом із розчепіреними крильми, ніби боронить його, і голосно каркає. На те каркання з гілок найближчих дерев злітають ще кілька ворон. Ми зупиняємося і дивимося, як вони жадібно визбирують дрібні крихти.

— Людина зробила б так? — задумливо каже Роман.

— Як? — перепитую.

— Поділилася б із ближніми останніми крихтами…

— Може, це її діти? — кажу.

Згадка про дітей заганяє мене в мовчання. Тож говорить переважно Роман. Ні, він приїхав не заради конференції, наука й освіта — не його парафія. Тепер він у відділі журналістських розслідувань — це нова структура в редакції, робота в ній дуже цікава і перспективна. Чому? Тому що повіяло вітром змін: хоч і слабким, однак уже відчутним — з’являються публікації, яких раніше цензура нізащо не пропустила б, на підході кілька цікавих книжок, повертаються з небуття замовчувані імена. Він вірить, що вітер подужчає і розжене цей клятий застій, цю остобісілу затхлість суспільства. У відділі їх поки двоє: він і Михайло — трохи старший, досвідченіший і справді класний журналіст. Але зараз стільки тем, що вони не встигають, мусять шукати ще якогось бойового хлопця.

Сюди Роман приїхав за завданням нового відділу. Перед самим виїздом йому дали запрошення на конференцію і програмку — мовляв, це ж по дорозі, можеш заїхати, якщо хочеш. А в програмці — моє прізвище. Він зрозумів: доля дає ще один шанс. То як він міг не використати таку нагоду, не заїхати, не зустрітися? Подумав: навіть якщо я забула про нього, навіть якщо заміжня і маю купу дітей, йому ж ніхто не заборонить хоча б побачити мене.

— Ти часом ніколи не була в Соснівці? — питає Роман, коли ми вже пообідали і вийшли з ресторану.

— Навіть не знаю, де та Соснівка і чим вона знаменита.

— Це село, години три їзди звідси і всього годину від мого рідного дому. Там іще після Другої світової війни створили дитбудинок. Сиротинець як сиротинець. Тільки одне невеличке «але» — туди доправляли особливий контингент дітей. Деякі з них де-факто не були сиротами — їх забирали в батьків-політв’язнів, засуджених на тривалі терміни. Хтось із них лишався на засланні навіки-віків, і діти справді ставали сиротами. А від деяких батьків, які врешті-решт поверталися, діти самі відмовлялися, навіть письмово це підтверджували. Виховані в дусі нової ідеології і не без певного впливу, ясна річ, вони воліли де-юре бути сиротами, ніж затаврованими.

Це дуже складна сторінка історії і поки що суцільна біла пляма. Про той сиротинець книжку можна було б написати. Але зараз я не за тим їду. Одна бабуся надіслала нам лист. Мовляв, поїхала провідати внука, а його в дитбудинку немає. Бабуся хоч і старенька, але грамотна і наполеглива — розвідала якимось чином, що хлопчика, цілком врівноваженого і завжди спокійного, забрали до психлікарні, та не одного, а ще з шістьома дітьми. У листі вона питає: «Чи може в семи дітей водночас статися психічний розлад? Адже, як відомо, люди божеволіють поодинці, а не гуртом».

Ми трохи «промацали» це питання і запідозрили, що в дитбудинку випробовували якісь нові ліки, що й спричинили побічний ефект. Куди приведе ниточка — у той чи той бік, мусить з’ясувати спеціальний кореспондент Роман Ружин, тобто я. Часу мені відвели чимало — аж тиждень, враховуючи заїзд на конференцію, тож устигну і в сиротинці побувати, і в лікарні, куди дітей відправили, і зі спеціалістами поспілкуватися. Заодно маму провідаю. Якщо ти не проти, то ми могли б іще зустрітися, скажімо, за тиждень, коли я буду повертатися.

Я не проти. Навпаки — як мені витримати тиждень? Боженьку, аж цілий тиждень! Провела Романа до автобуса і відчула, як у душі раптово зів’яли всі квіти. Він не приїде! Він ніколи більш не повернеться! Явився, щоб розтроюдити давню рану і відплатити за колишню образу. Чоловіки люблять, щоб останнє слово було за ними, от він його і сказав. Може, в нього вже й дружина в Києві є, звідки мені знати?

Безсонна ніч не додає оптимізму, думки в голові плутаються, і тривога тільки наростає. Вранці виходжу з дому, як зачмелена, замотую шарфик до самого носа. Неподалік від інституту стежка переходить у ковзанку, притрушену снігом. Необачно ступаю і лечу по льоду. Дивлюся на дзеркальну поверхню і з жахом усвідомлюю, що не втримаюся на ногах, ось-ось упаду. Тільки б нічого не зламати й не вивихнути! Тільки б… І раптом — просто в чиїсь міцні обійми. Разом робимо кілька стрімких обертів за годинниковою стрілкою і щосили падаємо: чоловік у сніг, а я — на нього.

— Ну хто ж без ковзанів по льоду бігає? — сміється мій рятівник.

— Роман?! — не можу повірити.

— Ні, здається, святий Миколай, — він спльовує сніг.

— Ти ж учора ввечері поїхав.

— А сьогодні вранці приїхав, — Роман підводиться на ноги, подає мені руку. — Перший рейс через село о п’ятій.

— Коли ж ти спав?

— Краще не питай. Ти не уявляєш, як я злякався, коли вчора автобус від’їхав. Подумав, що ти знову можеш зникнути. Хотів на півдорозі вистрибнути і бігти назад. Ти ж більш не зникнеш? Не зникнеш?

— Ні, — кажу, — не зникну.

Знав би Роман, як злякалася я, коли автобус від’їхав! Але зараз мені не хочеться говорити про страх.

Хтось зупиняється біля нас, обтрушує сніг із моєї шубки.

— Не дуже вдарилася? Нічого не болить?

Варвара Петрівна. Звертається до мене, а сама дивиться на Романа.

— Надовго в наші краї?

— Та… не знаю, — він розводить руками і тупцяє на місці. — Як Іриска скаже.

— Де зупинилися? Бо моя квартира з учорашнього дня без нагляду залишилася. Довелося на деякий час перебратися до давньої товаришки — вона після операції, мусить трохи на лежачому режимі побути, а доглянути, крім мене, нікому. Така от самотня старість. То як, може, виручите, постережете мою шпаківню? А я вже якось віддячу — наразі в холодильнику і плитка шоколаду є, і пляшка доброго вина.

Заскочені такою несподіваною пропозицією, ми не встигаємо і слова мовити. Та Варвара Петрівна не чекає відповіді — дістає з сумочки два пласкі ключі на круглому брелоку, подає Романові.

— Прошу, пане кореспонденте! Ірина мою адресу знає. Не забула, Іринко? Ну то нічого мерзнути на морозі.

Я так і не потрапила цього ранку до інституту.

Пазл двадцять третій Напередодні

Ніколи не помічала, що в нашому місті так багато бузку. Білі, яскраво-рожеві, блідо-фіолетові хвилі накрили приватні подвір’я, затопили двори багатоповерхівок, через паркани вихлюпнулися на тротуари. За якісь тижні два-три відквітлі кущі зіллються своїм пришерхлим листям з іншими зеленими насадженнями, стануть скромними, ледь помітними на тлі запилюженої міської рослинності, яка, втім, випнеться поперед них, вибухнувши іншим цвітом і ароматами — ясминовим, бузиновим, горобиновим.

Але зараз — час бузку. Сидимо під розкішним рожевим кущем, як під фантастичним шатром. Роман притягнув до себе нижню гілку і пильно її оглядає — вишукує «щастя». Ковтає п’ятипелюсткові квіточки, кривиться від їхньої гіркоти й тішиться, як дитина.

— Заплющ оченята і відкрий ротик! — просить лукаво.

Здогадуюся для чого: хоче покласти бузкову зірочку мені на язик і змусити скуштувати його «щасливу» трапезу. Е, ні! Мене не надуриш! Роблю навпаки: широко розплющую очі та стискаю губи. Роман цілує мене, я не витримую, розкриваю вуста, і в роті вмить опиняється «щастя», вкладене Романовим язиком. От хитрун! Намагаюся виплюнути ту гіркоту, кажу, що не вірю в бузкове щастя — це ж якісь середньовічні забобони. Він жартує, що забобонний, як зулус.

Від того пам’ятного лютого ми бачимося майже щотижня. Але сьогодні четвер, і в нас усього півдня на зустріч. Мій «зулус» заїхав до мене дорогою до Соснівки. Звідти знову надійшов сигнал SOS. Роман каже: або в сиротинці справді щось негаразд і хтось намагається в такий спосіб бити на сполох, або ж якийсь капосний анонім просто заповзявся насолити директорці і добряче поморочити голову редакції.

Минулого разу бабусю-інформаторку так і не вдалося відшукати, а в сиротинці запевнили, що нічого надзвичайного там не сталося: ввечері діти подивилися «Вія», трохи перехвилювалися, а тоді ще й одне одному страху нагнали містичними страшилками — їх же хлібом не годуй, тільки дай послухати історії, що заморожують кров у жилах, особливо коли вимкнуто світло. От і нарозказувалися, і наслухалися. Найбільш вразливі так і не змогли заснути, а вранці щось не поділили в їдальні, і почалося: в когось сльози, а в когось — агресія на межі психозу. Вихованці, чиї прізвища згадувалися в листі, зокрема й «онук», у якого взагалі не виявилося бабусі, справді побували в лікарні, але хутко повернулися і навіть не пам’ятали, як і чому туди потрапили.

У лютому Роман повірив директорці на слово і не став докопуватися. Може, ще й тому, що тоді він більше цікавився мною, ніж чиїмись проблемами, — наш медовий тиждень у «хрущовці» Варвари Петрівни пролетів як одна мить. Тепер він сумнівається: а що, як директорка просто не хотіла виносити з хати сміття і напустила йому туману в очі? Бо зазвичай так і буває: аби врятувати начальницьку честь, керівні пані та пани й не на таке здатні.

Цього разу в листі до редакції та сама Катерина Василівна повідомляла, що за останній рік вихованці сто двадцять сім разів утікали з дитбудинку. Хм, яка точність, яка поінформованість. Вражає? Ще б пак! Чому діти втікають? Хай це з’ясують працівники редакції, для того в ній і створено спеціальний відділ. Вона ж, небайдужа до дитячих доль людина, може тільки підказати, як вийти на потрібну стежку. По-перше, певній групі дітей дають якісь невідомі препарати, по-друге, цю групу постійно контролює приїжджий лікар, по-третє, саме з цими дітьми найчастіше трапляються всілякі неприємності, в тому числі нервові зриви та втечі. Хіба цієї підказки мало, щоб розібратися, що й до чого?

— Не бабуся, а радистка Кет, що разом зі штандартенфюрером Штірліцом окопалася в самому лігві ворога і посилає свої шифровки морзянкою, — жартує Роман. — Ну чого б цій конспіраторці не вийти з підпілля і не розказати все?

Роман повернувся за два дні, трохи стривожений і спантеличений: пані інтуїція вперто нашіптує йому, що в листі — не вигадка. Але як підтвердити факти, коли в дитбудинку їх одноголосно заперечують? А питання дуже специфічне — тут би не наламати дров. Треба буде проконсультуватися в Києві зі спеціалістами, посидіти в бібліотеці й архіві, поспостерігати. Такі матеріали поспіхом не пишуть.

Він приїхав після мого випускного. Знову кілька днів пропадав у Соснівці. Зателефонував звідти: чи не було в мене сестрички? Ні? Ну, може, прийомної? Може, мої батьки вдочерили когось? Коли я відповіла, що ні, полегшено зітхнув. Чи це мені здалося?

Зустрічаємося на нашій алеї в парку, біля атракціонів. Від бузкового цвіту вже й сліду не зосталося, в побілілих кронах лип бенкетують бджоли, клумби палахкотять червоними сальвіями. Ми перестрибуємо через металевий парканчик і вмощуємося на дерев’яному сидінні каруселі «Ромашка». Цілуємося, а потім просто сидимо, пригорнувшись одне до одного.

— Цікаво, — каже Роман, — на якому атракціоні ти найбільше любила кататися в дитинстві?

— Мабуть, на всіх, — сміюся. — Я ж така, терпіти не можу одноманітності.

— Значить, була великою непосидою. Тобто я хотів сказати маленькою, але непосидючою. Покажеш дитячі фото?

Пояснюю, що після маминої смерті тато кудись заховав її портрет і всі сімейні знімки.

— Як це — заховав? Хіба вони належать тільки йому? Це ж і твоя пам’ять. І взагалі, сховати таку симпатичну мармизку… Це неправильно. Я хочу бачити! Хочу бачити маленьку непосиду! Хочу! Хочу! Хо-чу!

— Я тебе вже ревную до неї.

— Не треба — я буду кохати вас обох.

— Багатоженець….

— Тільки дво… — він треться носом об моє плече.

Згадую про світлину в шухляді татового кабінету. Метикую: до закінчення робочого дня ще години дві — поки тато приїде, ми встигнемо і кави випити, і фотку подивитися. Їдемо до мене додому. Вмикаю телевізор у великій кімнаті і прошу Романа почекати. Він розгортає газету, куплену на тролейбусній зупинці, і вмощується на дивані.

Так і знала: татів кабінет замкнений. Але я давно навчилася його відчиняти. Висовую зі стола шухляду — там, як завжди, нічого, крім однієї фотографії. Чоловік, світлоокий, світлобровий, із чималими залисинами, жінка, вродлива брюнетка з розкішним волоссям, і маленька дівчинка уважно дивляться на мене, ніби хочуть щось сказати. Може, те, що їм набридло перебувати в цій схованці? Що вони хотіли б опинитися на столі, де світлина з ними стояла колись? Проводжу пальцем по білому бантові на чорнявій голові, зітхаю, зачиняю двері і притискаю рамку зі знімком до грудей. Треба ще зайти на кухню, заварити каву.

— Ух ти! Твоя мама така красуня! Цікаво, які в неї очі? Такі ж сині, як у тебе? На чорно-білій світлині вони просто темні.

Таке просте запитання, таке простісіньке, а я не знаю, як на нього відповісти. Бо не можу пригадати, якими були мамині очі. Іноді мені здається, що карими. А часом із пам’яті зринають темно-сині, схожі на сливи. Мабуть, у мене справді проблеми з пам’яттю. Бо ж діти все запам’ятовують з п’яти років, деякі розумахи і з чотирьох. А коли мама розбилася в палаці, мені вже тринадцять було. Як же я могла забути? Чому не пам’ятаю? Мабуть, це все через спадкову хворобу, про яку говорив тато. Через неї і мама, і Олесь… Але ж я під татовим наглядом, я слухняно лікуюся. Зі мною не повинно нічого статися. Проганяю страх, що раптом накотився, й усміхаюся:

— А я, значить, не красуня?

— Ти зовсім на себе не схожа і смішна.

— Тоді на кого я схожа, як не на себе?

— На японочку, — піддражнює мене Роман.

— На японочку? — вириваю світлину з його рук і роздивляюся її, як сорока кістку.

— Бо в них усі дівчатка мають такі рівненькі чорні гривки до брів. Та й очі… Дивись які — самі щілинки. Може, тебе тоді бджоли покусали?

— Ось як укушу! — замахуюся знімком. — Не бачиш хіба? Я примружилася, бо сонце в очі било. Чи світло…

— А мені подобаються японочки, — сміється Роман. — Та ще й такі модні. Бо цей розкішний бант підказує, що ти вже тоді була справжньою модницею.

— Усі дівчатка люблять банти, — кажу і кладу фото на круглий журнальний столик, поряд із Романовою газетою.

Там же залишаються чашки з-під кави та кришталева цукерниця. А ми йдемо нагору, до моєї кімнати. У вікно-ілюмінатор зазирає липова гілка, і на хвилях її аромату ми відпливаємо з цієї оселі, з цієї реальності, туди, де на весь світ нас тільки двоє.

Як я могла втратити відчуття часу? Куди зник мій інстинкт самозбереження?!

Не почути, як унизу відчиняються двері, як брязкають у великій кімнаті залишені нами чашки та срібні ложечки, як нервово поскрипують східці! Як хтось підходить до моєї кімнати і торсає за ручку! Прокидаюся тільки тоді, коли стулки дверей відчиняються навстіж і гучно ляскають об стіну. Мої очі вихоплюють із надвечірніх сутінків застиглу чоловічу постать із двома порожніми чашками у правій руці — обидва вушка нанизані на вказівний палець — і «Спортивною газетою» в лівій. Мабуть, тато хотів показати їх як речовий доказ того, що я з кимось кавувала, з кимось, хто читає «Спортивну газету». Але найобурливіше те, що тій людині я показувала фото, яке він заховав у шухляді свого стола. Та речові докази не потрібні. Бо кому і що тут доводити? Ось я, а ось і той, хто пив зі мною каву та читав свою газету. І гіршого просто бути не може.

Тато дивиться не на мене, а на Романа. Дивиться так, ніби його щойно вразив струм.

— Ти… вже… тут?

— Вас я також не сподівався тут застати. Ви ж, здається, дідусь, який приїхав у Соснівку з іншої області провідати внучку. Дідусь, дуже задоволений тим, як працює дитбудинок, де про дітей дбають, як про рідних. Я навіть повірив вашим «щирим» свідченням. А ви часом не доктор Сніг власною персоною?

— Даю хвилину, щоб ти звідси зник! — чітко карбує слова тато.

— Але майте на увазі — звідти я не зникну, — в тон йому обіцяє Роман.

Чашки летять на підлогу й розлітаються череп’ям, половинки дверей із виляском сходяться, ледь прочинене вікно рвучко відкривається, кімнату пронизує протяг, із верхньої полички шафи падає маленька солом’яна берегиня, яку мені подарувала однокурсниця.

— Романе, що все це означає? — нарешті озиваюся я.

— Збирайся, люба. Я хотів би, щоб ти поїхала зі мною.

— Куди?

— Спочатку до моєї мами, а тоді в Соснівку. Я поставлю крапку в цій заплутаній історії, і ми вирушимо до Києва.

Похапцем одягаюся, кидаю кілька одежин у сумку і збігаю східцями за Романом. Внизу стоїть тато. Він хапає мене своїми чіпкими пальцями за руку — як завжди, за праву, трохи вище ліктя, впинається в мене поглядом, — очі побіліли і, здається, ось-ось випадуть із очниць.

— Навіть не думай! — він тремтить, як у лихоманці, розвертається до Романа. — Вона не поїде з тобою! Не поїде! Я не дозволяю!

Мене охоплює дивна кволість, сковує все тіло, в голові паморочиться. Я вже ладна залишитися. Але Роман забирає в мене сумку, стискає долонею ліву руку.

— Відпустіть її!

— Бо що? — голос у тата трохи невпевнений, але він не збирається мене відпускати, ще міцніше здавлює моє праве передпліччя.

— Бо… — Роман кидає сумку і хапає його за зап’ястя, чіпкі пальці вмить випростуються і відпускають мене.

— Біжімо! — наказує Роман. — Переночуємо у Варвари Петрівни. А вранці поїдемо.

— Енна! Зупинися! — кричить тато. — Ти не можеш піти. Не можеш отак просто піти!

Господи! Що це з ним? Яка Енна? Хто така Енна?

Пазл двадцять четвертий Опісля

…Обабіч миготять дерева — такі високі, що, здається, на них погойдується небо. У їхніх кронах виспівує птаство — репетиція народного пташиного хору перед нашим весіллям…

…Ми з Романом цілуємося так довго, що птаство встигає закінчити репетицію…

…Він роздягає мене і знову цілує, цілує, цілує… Ми освячуємося в озері Святому…

…Заціловані, скупані й освячені їдемо до Романової мами…

…Подушки у вишитих пошивках, місяць, зачеплений ріжечком за яблуню…

…Дорога до Соснівки. Чорне авто на мосту…

…Кам’яні істоти під мостом оживають, піднімаються, щоб поглинути нас…

…Хто ж тепер викопає бульбу на маминому городі?..

…Політ триває так довго, що я встигаю згадати все своє життя. Чи то моє життя таке коротке, що вмістилося в кількох секундах польоту? Там, куди ми прилетіли, царює ніч. Глуха, безпросвітна, без жодного зблиску на землі й на небі.

***

…Прокидаюся і не розумію, який зараз час доби — ранок чи вечір. Наді мною крізь грубе матове скло ледь вичавлює краплі блідого світла конусоподібне бра. У кріслі біля ліжка сидить якийсь чоловік — очі заплющені, голова відкинута назад, на спинку, аж кадик на шиї випнувся, руки, поцятковані рудим ластовинням, складені на животі і зчеплені пальцями в замок. Здається: він мертвий. Але ні, ось пальці повільно розмикаються, долоні сповзають із живота і впираються в бильця крісла, повіки різко піднімаються, чіпкий пронизливий погляд встромляється в моє обличчя, мов дві колючки кактуса. В ньому — ні втоми, ні тривоги, ні страждання, ні радості. Просто білий гіпнотичний погляд.

— Де Роман? — кричу.

Це мені тільки здається, що кричу, бо чоловік не чує — хутко підводиться з крісла, нахиляється до мене.

— Що ти сказала?

— Де Роман?

Він обертається, бере зі столика шприц. Гостре жало пронизує мені руку, я відчуваю, як по венах, у протилежні від передпліччя напрямки — до плеча і до кисті, — просувається його палюча отрута.

— Його вже немає.

— Де Роман? — повторюю запитання, бо те, що почула, не сприймаю, не можу сприйняти, не можу повірити.

— Ти все забудеш, — заспокоює мене чоловік. — Забудеш все те, що тебе тривожить, що болить. І знову будеш щаслива, як досі. Ми обоє будемо щасливі. А зараз спати, спати, спати…

Корюся його наказові. Тривога відступає, біль притуплюється. Густі хвилі туману підхоплюють моє невагоме тіло, як маленьку трісочку, якийсь час погойдують на своїх високих гребенях, а тоді раптом занурюють, затягують у свою сиву безодню. Спати, спати, спати…

…Прокидаюся вдруге. Обдивляюся кімнату, в якій лежу. В ній жодного вікна, на стіні бра з білим матовим склом, біля ліжка — бордове крісло, добряче потерте, з високою спинкою, за кріслом, трохи далі, — стіл із вимкненою настільною лампою, заставлений якимись скляними посудинами, під стіною навпроти — шафа з картонними теками. Підземний кабінет чи лабораторія… А може, те і те разом.

А ось і володар цього підземелля. У білому халаті, в тонких гумових рукавичках, із якимось блискучим обручем на голові.

— Уже розплющила очі? От і добренько. Зараз ще один укольчик, а тоді — курячий бульйончик із грінками.

— Що з Романом? — сльози ллються з моїх очей, скочуються по щоках і скапують на шию. Не маю сил витерти їх.

— Яким Романом? — чоловік схиляється наді мною так низько, що я чую запах його сивого волосся, мертвий запах відмерлих рогових утворень. — Що ти вигадуєш? Я ж тобі вже пояснював: ніякого Романа немає і ніколи не було. Це все твоя хвора уява. І нічого плакати. Усе буде добре, серденько. Просто прекрасно! Треба дивитися вперед. Ми зітремо цю сторінку, вирвемо її, забудемо і разом зійдемо на п’єдестал. Ти ж допоможеш своєму таточкові? Правда ж, допоможеш? Авжеж, допоможеш. Щури, собаки, мавпи, кролики — яка дурня! Щури та собаки не скажуть, що відчувають і пам’ятають. Правда ж, моя зіронько?

Господи! Що він говорить? Які щури? Які собаки? Який п’єдестал? Де Роман? Де мій Роман?!

…Прокидаюся енний раз і бачу на сидінні бордового крісла магнітофон — дві бобіни, одна з рудою стрічкою, друга — порожня. Чоловік стоїть за кріслом. Помічає, що я розплющила очі, підходить, присідає на ліжку в ногах, бере мене за праву руку трохи вище ліктя і натискає клавішу магнітофона. Бобіни починають крутитися.

— Ти помітила, хто це зробив? Там, на мосту?

— Авто. Чорне. Воно їхало слідом, а потім штовхнуло.

— У тебе колись був собака?

— Ні. Я не люблю собак.

— З ким ти була в машині?

— З Романом.

— Хто такий Роман?

— Мій коханий. Мій чоловік. Ми повінчалися в озері Святому. Він мене любить. І я його також. Що з ним? Що з ним?!

— Ти не повинна запитувати, коли проходить тестування. Запитання ставлю я. Ніякого Романа ніколи не було. Ніколи! Ти вигадала. Ти багато чого навигадувала, нафантазувала. Треба повертатися в реальний світ. Ніхто тебе більш не любить, окрім твого тата, крім мене.

— Тато… Федір Христич… Мій тато Федір Платонович Христич… Мама Віра… Я народилася в селі Ожинка.

— Що?! — білі очі стають круглими, як у риби чи у змії. Рудуваті брови лізуть на лоб. — Що?! Цього не може бути! Не може такого бути! Ти ж… Ти ж…

Чоловік плаче. Гірко, невтішно, як ображена дитина. Сльози течуть по одутловатих щоках, плечі здригаються.

— Що ти вигадуєш? Я твій тато. Я тебе виховав. І тільки я зроблю тебе щасливою.

— Федір… Віра…

Чоловік так різко кидає мою руку на бильце ліжка, що мені здається — вона зламалася і зараз розсиплеться на друзки. Витирає сльози і клянеться, що не допустить, щоб його доня страждала, щоб він сам зазнав такого фіаско. Це все через отого облесника, через отого диявола в чоловічій подобі, який вирішив забрати мене і поламати всі його плани. Але він не здасться. Він вилікує мене і виправить цю патологію, вщент зітре те, що мені заважає. Він уже зміг раз і тепер зможе. Тепер буде ще краще… Треба збільшити дози. Усе залежить від дозування.

— Христич… Христич… Віра… Федір… — повторюю, мов заведена.

Повторюю і дивуюся: звідки раптом з’явилися ці імена? Звідки це прізвище? Чи це за мене хтось говорить моїми вустами? Мені хочеться розгледіти обличчя тих, чиї імена злітають з моїх вуст, з усіх сил напружую пам’ять, і вони поволеньки починають зринати. Але кусюча оса вже жалить руку і випускає у кров свою отруту.

— Спи, енна. Ти не покинеш мене.

Частина четверта

Даник

1

Я вже не тільки ходжу без ціпка, але й пробігаюся. Це Романова методика реабілітації: спеціальні вправи, навантаження та біг. Для себе він розробив жорсткішу — ускладнений варіант системи Дікуля. Та що там жорсткішу — жорстоку. Каже, вона обов’язково спрацює і він буде бігати зі мною навипередки, але її треба щодня відмикати спеціальним ключиком. Цей ключик — сила волі. Сили волі Романові не позичати. А от я справжнісінький лінюх, і якби Роман не змушував, ще й досі шкутильгала б на трьох.

За нашим городом — невеличка річечка, навіть не річечка, а рівчак, виритий років десять тому меліораторами й зарослий згодом осокою та лататтям. У нього й збігла вода з колись перезволоженого, з високими соковитими травами лугу. Весною рівчак наповнюється нею по вінця, а влітку майже пересихає. От і зараз його дно ледь-ледь укрите водою і тонко зблискує на сонці, як в’юнка спинка довгої рибини.

До рівчака, через увесь город, біжить стежка від хати: поміж картоплинням, бурячинням, рядочком головатих соняхів та огірковими грядками. А тоді через місток — звичайну грубу дошку, перекинуту над мілким руслом, — вибігає на луг і в’юниться між рудим купинням аж до молодого приліску. Це і є мій ранковий маршрут.

Жінки, що зазвичай із самого ранечку, ще від сходу сонця, пораються на городах, спочатку кидали роботу і дивилися на мене, як ескімоси на негра, що невідь-звідки взявся на їхній території і незрозуміло навіщо, без всякої на те потреби, виблискує п’ятами, бігаючи аж за річечку, де розмахує руками, як вітряк крильми. Але тепер вони звикли і навіть не розгинаються при моїй появі — ця «городська» чудасія їх більше не обходить. Хочеш бігати, то бігай.

Пробіжки — найпереконливіший аргумент на користь того, що я вже можу вирушати. Ні, не до своєї «хрущовки» на іншому кінці України, а туди, де просто мушу побувати, — до будинку з круглим вікном-ілюмінатором нагорі. Роман чомусь уперто відмовляє мене від цього наміру, каже, що мій організм ще не готовий до таких мандрів і психологічних навантажень.

Мандри не такі вже й далекі, і психологічно я готова. Здогадуюся: Роман просто боїться — не так за мене, як за себе. Щоранку він прокидається першим, спирається ліктем на подушку і дивиться на мене, чекає, коли пробуджуся. Тільки розплющую очі — в нього щаслива усмішка до вух. Мені здається, він досі не може повірити, що я жива, що поруч. Якщо він якогось ранку прокинеться, а мене не буде біля нього… Цього він і боїться.

Зрештою пропонує:

— Зачекай іще тиждень, всього-на-всього тиждень, і поїдемо вдвох. У мене слухняна машина, а я за кермом справжній ас. Тільки відбудеться чемпіонат і зразу рвонемо. Ти ж розумієш, я не можу підвести своїх бешкетників.

Авжеж, розумію. Хлопчаки, з якими він зорганізував сільську футбольну команду, за тиждень їдуть на районний чемпіонат. Це для них неабияка подія! А як вони будуть там без свого гуру, за яким готові у вогонь і у воду?

Не знала раніше, що Роман — затятий футбольний уболівальник і навіть грав у студентській команді. Тож коли почула, що він тренер футбольної команди… Не здивувалася б, якби він займався, скажімо, шаховим гуртком у школі. Але футбол і інвалідний візок… Та це ж Роман. Це ж мій Роман!

Заперечливо хитаю головою: я вже вирішила їхати, крім того, мені треба побути там самій.

— Ти не Іриска, а впертий ослик, — зітхає Роман.

Та я знаю, що особливо зітхати йому ніколи. І власні тренування, і з хлопчаками, і паперова морока із заснуванням газети. Приватних видань поки що як кіт наплакав, механізм їх створення тільки виробляється. Але в Романа вже тисяча ідей, і він свого доб’ється.

Навіть уявити не можу, чим закінчиться моя поїздка. Чи зможу я хоча б увійти в будинок, в якому прожила стільки років? Чи не продав його Борис Маркович, перш ніж переїхати до Києва? Втім, чи переїжджав він узагалі? Михайло намагався розшукати доктора Сніжницького у столиці — виявилося, такий там ніколи не жив і не працював. Де ж тоді він перебував усі ці роки? І де він ось уже десять місяців, відтоді, як провідав мене в лікарні після аварії? Невже й справді виїхав закордон? Жодної звістки від нього не було.

Єва перебралася в мою квартиру, що стояла пусткою. І Єві добре, бо не треба комусь платити за винайм кімнати, і кактусам пощастило, бо без хазяйки давно вже повмирали б. Якби Борис Маркович дзвонив чи надіслав листа, Євуся мені обов’язково передала б.

Автобус повзе як трьохсотлітня Тортила, ще й двічі по двадцять хвилин стоїть у придорожніх містечках. Автівкою можна було б дістатися вдвічі швидше. Їду на цій «шаленій» черепасі й міркую: чи справді мені так хочеться побути з тим дивним будинком наодинці? Часом накочується такий страх, що ладна повернути назад. Але ж ні, щоб жити далі, треба зазирнути в часовий коридор минулого, треба дещо зрозуміти та з’ясувати.

Нарешті приїхали. Ще кілька зупинок тролейбусом, і ось він — будинок з вікном-ілюмінатором нагорі. Металева хвіртка зсередини на засуві, подвір’я заросле бур’янами, сад запущений, гойдалка біля будинку вже не блакитна, а руда — іржа таки з’їла фарбу. Стою біля хвіртки і не наважуюся відчинити. Навпроти сусіднього будинку зупиняється жінка, дивиться в мій бік. Ми ніколи не спілкувалися з сусідами, але я знала їх в обличчя. Киваю. Жінка дріботить до мене.

— Приїхала провідати? А дохтора немає. Ще весною забрали. Зразу після Великодня.

— Куди забрали? — перепитую.

— Куди ж? У палац. А ти хіба не в курсі? Не писав, значить. Як же це у вас так? У палаці він, голубко. Певно, судьба його така: там людей лічив, там і сам останню годиночку зустріне. Як же так, що ти не знала? Головою він тронувся, пам’ять почала з неї вивітрюватися. І то так хутко, так хутко — що тиждень, то гірше. Ми давно помічали, що він якийсь не такий. То сам із собою говорить, то мовчить і в землю дивиться. І що далі, то гірше ставало. Бувало, вийде в одному спідньому на дорогу, одна нога в черевикові, друга в капцеві, пройдеться он туди-о, а назад уже не може потрапити. Аж страшно. Ми його не раз підводили до хати. А тоді хтось подзвонив, і з палацу приїхали машиною та й забрали, кажу ж, десь у кінці травня. Там тепер інтернат для таких людей. То він, щитай, як удома… Добре, що ти приїхала. Бо тут уже днями навідувалися якісь харцизяки, до хати придивлялися, до гаража примірялися. Мій зять побачив і насварився, але ж то видно, що все запустіло. Побачать, що нікого немає, — рознесуть по дощечці, по цеглині. Тепер такий час.

Просовую руку крізь металеві прути, відсуваю защібку, знаходжу біля гаража запасний ключ, відчиняю двері. Війнуло пусткою та затхлістю. На фортепіано від пилюки — біло. Мию руки, хлюпаю в обличчя холодною водою і йду до кабінету. Спускаюся дерев’яними сходами вниз. Ну ось він, підземний бункер, схованка доктора Сніга. Лабораторія генія чи лігво андроїда?

Ось тут, на вузенькій лікарняній кушетці, я лежала після аварії. Тут відбувалося моє перетворення з Ірини на Енну, із закоханої і коханої жінки в неприкаяну самітницю. Ось у цьому бордовому кріслі доктор Сніг кілька днів сидів біля мене, потім тільки приходив, щоб зробити укол і провести тестування. Чи сеанси глибокого гіпнозу?

На столі безладно розставлені колби, мензурки, склянки, темні пляшечки з якоюсь рідиною, розсипаний білий кристалічний порошок… Що він намагався витворити з усього цього? Навіщо? А он там, у шафі, його теки. Тепер скляні дверцята не зачинені на ключ і теки вже не складені акуратними рівненькими рядами, як колись. Одні поставлені косо-криво на полиці, інші накидані одна на одну стосами, але кожна має свій номер, наклеєний у лівому куточку, як картки в поліклініці. Що я в них шукаю? Поки сама не знаю. Відчуваю тільки, що розгадка тут, у цих теках.

«Експеримент номер один. Ольга»… «Експеримент номер три. Ніна»… «Експеримент номер дванадцять. Олесь»… «Експеримент номер вісімнадцять. Дана»… Господи! Та скільки ж у нього було тих експериментів? Величезна чорна дерматинова тека без номера — «Енна. Синдром Сніжницького». Енна… Це, мабуть, про мене. Але насамперед витягаю теку номер вісімнадцять. Дана… Богдана… Дануся… Моя названа сестричка з дитбудинку… Де ти? Що з тобою?

Записів мало, здебільшого якісь заплутані схеми зі стрілками, формули, назви ліків. Схоже на рецепти, тільки якісь дивні — з плюсами та мінусами, зі знаками питання й оклику. І висновок, написаний у кінці гострими шабельками літер: «Безнадійна».

Що це означає: безнадійний діагноз із летальним кінцем чи безнадійний матеріал для задуму доктора Сніга, для його психіатричних досліджень? Тільки б не перше! Тільки б не це!

Хапаю ротом повітря, як викинута на берег рибина. Але як ухопиш те, чого тут немає? До горла підступає нудота, в голові якийсь дзенькіт — гучніший і гучніший. Ну от, бракувало ще померти від кисневого голодування в цій підземній пастці. Беру в оберемок кілька тек і йду нагору. Кидаю їх у великій кімнаті просто на підлогу. Поспіхом відчиняю вікно і віддихуюся. Може, спочатку заварити чаю? Ні, подивлюсь ось цю теку з написом «Енна…», а тоді вже… Смикаю білий шнурочок зав’язки, з теки випадає стосик конвертів. Ось вона, найбільша згуба моєї юності — листи від Романа. Мало б бути ще й фото, але його немає.

У чорній дерматиновій теці також кілька зошитів формату лікарняного журналу. На кожному — свій напис: «Дитбудинок», «Замок С.», «Палац», «SOS!». Мене заінтриговує «SOS!». Що так загрожувало доктору Снігу? Чого він найбільше боявся і від чого треба було «рятувати його душу», якщо, звісно, вона в нього є? Чи, може, він збирався рятувати мене?

2

«Закоханість — хвороба, спричинена порушеннями на рівні виділення гормонів, це патологічна залежність, у сотні разів сильніша за всі інші: нарко-, алко-, тютюно-. Загострюється зазвичай у березні-травні. Дофамін виробляється в лівій півкулі мозку. Мозок втрачає логіку і раціо. Страждають також серце і судини. Якщо хвороба затягується, може настати божевілля або й смерть».

Почерк доктора Сніга, як і мова, — кожне слово ніби викарбуване на папері. Літери справді схожі на маленькі шабельки — без плавних переходів і округлостей, кожна — з гострим шипом на згині.

«Фрейд — інтелектуальний шахрай. Його теорія психосексуального розвитку особистості ненаукова, а твердження, що лібідо лежить в основі поведінки і його порушення призводить до психічних розладів, — повна маячня. Лібідо — це просто хіть, просто пристрасть. Я понад цим. Вище хтивих котів від науки!»

«І Юнг туди ж: лібідо — це психічна енергія людини. Дурня! В мені стільки енергії, що всі ваші лібідо, разом узяті, не зрівняються. Поведінка залежить тільки від набору амінокислот, від співвідношення хімічних елементів у людському організмі і дози мікроелементів. Не вистачає йоду — розумова відсталість, дефіцит заліза — анемія, збій у процесі засвоєння калію — проблеми з серцевим м’язом. А яка болячка, така й поведінка».

Серед шаблеподібних записів — газетна вирізка, приклеєна до аркуша. Вона вже трохи зжовкла від часу.

«Відоме своїм аристократизмом і вишуканістю сімейство банкіра Ротберга було шоковане: їхня донька Патрісія, красуня, одна з найкращих студенток університету та спадкоємиця родинного бізнесу, закохалася в бідного хлопця, до того ж із сумнівною репутацією. Батьки намагалися напоумити єдину доньку, змальовували безперспективність такого шлюбу, але все було намарне. Ротберги зрозуміли: це хвороба, тож звернулися до відомого психіатра.

Патрісію відправили в спеціальний заклад. Там лікар, який прославився своїм геніальним хистом проникати в закапелки пам’яті, взявся до справи, звісно, за чималий гонорар. Але й зробити він обіцяв неймовірне: викинути з голови дівчини образ хлопця, стерти навіть найменший спогад про нього.

Мозок Патрісії виявився піддатливим — лікування дало ефект. Однак пацієнтка, крім коханого, забула й багатьох інших людей, а якось, ставши перед дзеркалом, не впізнала саму себе. Батькам не вельми сподобався результат. Але психіатр заспокоїв їх, назвавши таку реакцію організму побічним ефектом, і пообіцяв згодом усе виправити. Для цього пацієнтка повинна була перебувати під його постійним контролем і щонайменше раз на шість місяців проходити профілактику.

Життя для дівчини почалося з чистого аркуша. Патрісія повернулася додому і більше не згадувала свого коханого.

Минуло три роки. Батьки намагалися познайомити свою улюбленку з хлопцями зі свого кола, підштовхнути до ближчого спілкування. Однак Патрісія була холодною та неприступною — їй ніхто не подобався і вона ні з ким не хотіла зустрічатися. Ротберги вирішили, що це також побічний ефект лікарського експерименту, і змирилися з тим, що донька ніколи не вийде заміж.

Якось Патрісія поїхала до іншого міста. Йдучи вулицею, почула, як хтось покликав її на ім’я. Голос справив на дівчину ефект удару блискавки — вона здригнулася і завмерла, а тоді розвернулася і помчала до того, хто її гукнув. То був її хлопець.

Мить — і ніби й не було між ними років розлуки, штучно стертий пласт пам’яті відновився. Патрісія впізнала того, кого любила, а заодно згадала своє попереднє життя. За кілька секунд довготривалий експеримент знаменитого психіатра зійшов нанівець.

Чому? Загадка, ще більша, ніж сама пам’ять. Може, тому що центр, відповідальний за кохання, знаходиться не в мозку, а в тій субстанції, яку називають душею?»

Напис рукою доктора Сніга під газетною вирізкою: «Цього ніколи не станеться — вони не зустрінуться!!!»

То ось чому я опинилася в іншому регіоні країни! Та ще й із повним набором комплексів. Як йому вдалося змінити моє ім’я в документах? Заявив, що вони пропали під час аварії, а тоді охрестив мене Енною? Просто заплатив і поміняв паспорт і диплом? Силою гіпнозу змусив когось це зробити? Чи якимось чином сам підробив? У будь-якому разі то — справа рук і техніки. Але змусити забути, забути все…

Сонце поволеньки перекочується на захід, у кімнату зі східного крила будинку заповзає післяполуднева прохолода. Я вже кілька разів відкладаю записи, виходжу на кухню, заварюю то чай, то каву, наміряюся кинути всю цю писанину у вогонь і не розтроюджувати собі душу. Та щось утримує мене біля цих списаних гострим почерком зошитів, змушує читати.

«Клаповух — це результат передозування? А може, Д. Д. давала ще щось, з іншого приводу, і посилила дію мого препарату? Або ж Гр. порушила режим прийому? Чи це особливості психіки дівчинки? Поговорити, перевірити, уточнити».

«Мені в дитинстві також являвся пес, наш вірний і премудрий Шурик…

Якось ми з хлопцями вирішили покататися на тракторі. Коли дядько Петро обідав, завели його «Бєларусь», але зразу впоратися не змогли — трактор посунув на буду біля сарайчика і переїхав її разом із Шуриком. Пес був на короткому ланцюгу і не зміг утекти. Я зняв ланцюг із закривавленого ошийника і закопав собаку за городом. А тоді хутко поладнав буду і перекопав закривавлену землю. Ми поклялися нікому не казати про те, що сталося. Батько мало не здурів: шукав свого Шурика по всіх усюдах, погрожував, що вб’є того, хто вкрав його найближчого друга, декому з підозрюваних таки перепало. Десь у глибині душі я торжествував, бо завжди ревнував нашу розумну вівчарку до тата — тато любив її більше за мене. А потім Шурик почав являтися мені. Щоночі… Тільки заплющу очі, а він — переді мною. Як я хотів забути те, що сталося! Як мріяв, щоби хтось стер з моєї голови той спогад!»

«Дивно, як багато в нас спільного. До того ж ця дівчинка дуже схожа на Масю, нашу донечку, яка так мало прожила. Ірис… Незвичне ім’я. Ім’я від самого Гіппократа. Це знак, перст долі, яким вона показує мені шлях до відкриття».

«В Ірис дуже пластичний мозок. Він змінюється, як пластилін у дитячих руках. Головне — контролювати і дозувати ліки. Я змушу її забути все, що треба забути. Я дам їй нову біографію, нову пам’ять, нове життя і на її прикладі покажу, як можна зробити людство щасливим і як можна ним керувати».

«Ядвіга дорікає мені тими… Але тоді було по-іншому, тоді я ще багато чого не знав. А тепер — ніякого сульфозину, атропінокоматозної терапії, жодних нейролептиків, мажептилу та іншого непотребу, яким треба напихати пацієнтів там, де опинився правдолюбний братик Ядвіги. Олесь — психопат, що уявив себе месією. Він хоче словом змінити суспільство? Словом? Який утопізм! Який ідіотизм! Бідолашний Олесь Славський не знає і знати не хоче істинної природи людини, цієї жалюгідної істоти, яка відрізняється одна від одної тільки мікроскопічними дозами хімічних елементів. Людське нутро набите хтивістю, заздрістю, жадібністю, хитрістю, підступністю, зрадливістю. Жадобою влади… Ні, прагнення керувати є не в усіх. Це — привілей обраних. А решта потребує, щоб нею правили, решті, як овечій отарі, потрібен вожак. Щоб змінити людину, треба навчитися керувати її пам’яттю».

«Нова епоха вимагає нового психотропного препарату. Тепер є дещо новіше, ефективніше… У кінці п’ятдесятих швейцарський хімік Альберт Гофманн виділив з грибів psilocybe mexicana чистий продукт — псилоцибін. Гриби psilocybe деякі індіанські племена використовували у своїх ритуальних обрядах, а ще поклонялися їм. Псилоцибін допоможе мені. Головне — дозування. Між одним міліграмом і двадцятьма — відстань як від Північного полюса до Південного. А ще — пропорції з моїм препаратом. Пропорції — велика річ. Авжеж, я винайшов свій препарат. Як він називається? Ще не знаю. Може, сніжнин, може, сніжбор, може, борсн… А може, й просто — препарат Сніжницького. Уявляю, що буде, коли про це дізнаються мої заздрісники! Але що вони знають? Що вони взагалі знають, ці задрипані провінціали? Чи чули вони такі імена, як Стенлі Мілгрем, Беррес Скіннер, Джон Ватсон, Альберт Гофманн? Чи знають вони про тест Ейхмана, психічні конструкти Халла?

Людська пам’ять — ось ключик до гармонії, спокою і щастя. Навчимося управляти нею — зможемо зробити людство щасливим. Зникнуть війни, конфлікти. Буде тільки спокій. Спокій і гармонія».

«Ну хіба це не щастя — стерти з пам’яті все погане, те, що мучить людину, переслідує, завдає болю, заважає жити у злагоді з собою і зі світом, нав’язує комплекси і зрештою вкорочує віку? Хіба це не щастя — почати життя заново, з чистого аркуша? Ось у чому моє покликання, моя місія на землі».

«Я здивований, украй здивований. То Ядвіга, виявляється, ще й досі не зрозуміла, з ким живе? Досі не може відрізнити мене, вченого, від звичайного лікаря-психіатра? Отакої! Вона нещасна, бо хоче кохання? Їй бракує почуттів, пристрасті? Хтива самка. Хіба я не створив їй усі умови для щастя? Хіба вона не має всього, про що інші жінки тільки мріють?»

«Вона дорікає мені тим, що в енної після вживання моїх препаратів бувають галюцинації. Але ж вони минають. Однак завдяки їм пам’ять позбавляється баласту, непотрібної інформації, без якої дівчинка зможе стати щасливою. Авжеж, на шляху до відкриття всяке трапляється. Невже Ядвіга, людина з вищою освітою, — така наївна, що вірить у казочку про те, що Павлов експериментував виключно з собаками? Ха-ха! Знаменитий фізіолог робив те саме і з дітьми. Вона не знала? Не знала?! Авжеж, великий Павлов привчав їх так само, як і собак. Зате його відкриття про умовні рефлекси назавжди закарбувалося в історії. Й ім’я — також. А хто згадує тих нещасних піддослідних? Вони стали гумусом на полі наукового врожаю, на ниві прогресу людства.

Гуманно — не гуманно… Усе відносно, усе пізнається в порівнянні. Заради наукового відкриття варто йти на будь-які жертви, бо воно — для цілих поколінь, для всього світу, для майбутнього планети. Діти у притулках і в’язні в таборах — найкращий живий матеріал для експериментів. Завжди і скрізь. Бо серед цього контингенту найбільше людського браку, генетичного сміття, патологічних відхилень. На них випробовують нові лікувальні препарати та методи, над ними проводять психологічні досліди. А на кому ж іще? На щурах? Щури — для дурників. Щури тільки на початковій стадії. Деякі ліки зовсім по-різному діють, скажімо, на щурів, собак, мавп і людей. Абсолютно по-різному! Тож людей не завжди можна лікувати тим, що випробували на щурах. Це підтвердить будь-хто з дослідників. Ох, Ядзю, Ядзю! Замість того, щоб підтримувати великого вченого, ти йому заважаєш. Це погано».

«Ядвіга читає мої книжки. Навіщо? Що вона в них розуміє? Учора заговорила про psilocybe. Мовляв, гриби при найменшому передозуванні викликають галюцинації, відчуття викривлення часу та простору, зміни звуку і кольору, спричиняють ототожнення себе з тваринами та уявлення виходу з власного тіла. Ну прямо цитатою видала. По-перше, я використовую препарат із грибів тільки як один із компонентів, по-друге, треба знати норму. А по-третє, навіть звичайнісінький аспірин деякі люди погано переносять, навіть банальний анальгін у декого викликає побічні ефекти. Чого вона суне носа не у своє просо?

Каже, таких, як Олесь, привозять у палац не лікувати, а навпаки, щоб зробити їх хворими, сховати від світу, знищити, назавжди викреслити з соціуму, перетворити на інвалідів. Бо вони — праведники цього божевільного світу, найчистіші, найчесніші. Але я їх сюди не вкидав, я їх не судив. До чого тут клятва Гіппократа, принципи, совість, гріх? Мені передають їх зі встановленими діагнозами. Я лікую діагноз. У суспільстві має бути порядок. Служба безпеки виявляє небезпечних для держави індивідуумів, міліція арештовує, суд — судить, лікар — лікує. Хіба я бажаю Олесеві зла? Але я не хочу через нього спіткнутися і стати ніким. У мене велика місія і хай тільки хтось спробує стати мені на заваді!»

«Більшість людей не здатна виступати в ролі ініціатора будь-чого, але має потребу в контролі над собою з боку інших осіб. Це науковий постулат. А на чому ґрунтуються заклики цих олесів? На утопізмі й ідеалізмі? Світом будуть правити не політики, а повелителі людської психіки».

«Ця дівчинка — мій шанс. Мій щурик, мій кролик, моє цуценя. Енна стане моєю щасливою зіркою. В сузір’ї Цефея знаходиться туманність Ірис. А наді мною — зірка Ірис, зірка генія. І що ти скажеш, Ядзю, коли про Сніжницького заговорить увесь світ?

Не заважай! Бо…»

«Олеся немає. Ядвіга стає небезпечною. Вона називає мене андроїдом, тобто кібернетичним людиноподібним організмом. Начиталася свого Айзека Азімова. Я не людиноподібний, я — над людьми. Мушу думати про них усіх!»

«Енна не стане фармацевтом. Справа не в пам’яті — в неї не так влаштований мозок, він відторгає математику і хімію — головне, що потрібно фармацевту. Це не моя помилка, не огріх експерименту. Але так прикро. Мені потрібен помічник…»

«Якийсь Роман Ружин… Моя найбільша загроза. Він забирає в мене дівчинку, заважає моєму експерименту, стає на шляху до порятунку мільйонів людей. Він, що не вартий порошини на моїх мештах. Його листи мене дуже засмутили. Енна, моя слухняна енна, потрапила в його пастку і перестала слухати мене. Мене, який дав їй нове життя, позбавив дурних спогадів. Це божевілля. Не дозволю!»

«Його немає. Енна знову слухняна. Перебування в палаці пішло їй на користь. Експеримент проходить успішно. Ще трохи і можна буде подавати матеріал на вчену раду академії».

«SOS! Він не тільки забирає її. Він щось рознюхує про мене. Був у дитбудинку, вештався палацом. Не можна допустити, щоби справу всього мого життя перекреслив якийсь журналіст. Моя місія важливіша за нього, за всіх тих, хто був перед енною, навіть за саму енну. Енна стає поганою дівчинкою».

«Досліди виходять на новий рівень. Цікаво спостерігати, як впливають на пам’ять мої препарати при струсі мозку. В енної не тільки струс, але й переломи, але то дурниця — молоді кістки хутко зростуться. А поки вона лежить… Я навіть відпустку взяв…»

«Ірини немає. Вона — Енна. Він і вона ніколи не зустрінуться! Вони не зустрінуться!»

«Енна виходить з-під контролю. Зробила по-своєму, пішла з медучилища. Але ж пам’ять заблокована і стерта. Я все зробив! Все! Звідки ж у ній це дурне буквоїдство і впертість натури? Мабуть, дурні гени… Та я приборкаю їх, приборкаю і зроблю те, заради чого вищі сили послали мене на цю грішну землю. Залишилося зовсім трохи…»

«Вчора на кухні цілий день горів газ, аж поки я не повернувся з палацу. Це все Ядвіга, все вона. Запалила вогонь і поїхала до свого братика. Треба її насварити. Я не міг залишити ввімкнуту конфорку. Я ніколи нічого не забуваю».

«Сьогодні Ядвіга знову не закрутила кран у ванній. А якби затопило мою лабораторію? Треба серйозно поговорити з нею. Мабуть, це Олесь підмовляє її. Цікаво, де вони ховаються?»

«Енна потрапила в аварію. Подзвонила якась дівчина і сказала, щоб я приїхав. Навіщо Енна дала їй мій телефон? Хіба я дозволяв?»

«Ядвіга вимагає, щоб я зняв гойдалку біля будинку. Але ж Мася так любить на ній гойдатися. Не зніму! Ядвіга погана мама…»

Усе! Досить! Відкладаю тільки Романові листи. Решту згрібаю в оберемок і виношу у двір. За мить у саду спалахує вогнище. Поки воно розгорається, виношу з нижнього кабінету решту записів і вкидаю у вогонь. Сиджу біля нього, поки він не злизує останній папірець, не перетворює його на попіл.

Нізащо не залишуся тут ночувати. Нізащо! До вечора ще можна встигнути в палац — тепер там розташований психоневрологічний інтернат. Мене ніхто не засудить, якщо не провідаю одного з його пацієнтів. Але я мушу туди поїхати. Це й буде остання крапка над «і».

Ті самі заґратовані вікна, та сама порепана підлога. Над вежею так само літають боривітри. Але в одній із палат цієї лікарні, пацієнти якої колись так боялися доктора Князя, тепер він сам — схудлий, сивий, із порожнім депресивним поглядом. Стаю перед ним, збираюся з силами, стримую тремтіння.

— Це я…

Ніби й не чує. Білуваті очі навіть не зупиняються на мені, пробігають байдуже і дивляться кудись убік.

— Він вас не впізнає, — каже медсестра. — І вже, на жаль, ніколи не впізнає. Ні вас, ні будь-кого іншого. Від хвороби Альцгеймера ще не знайдено ліків.

Воістину незбагненні шляхи Господні. Людина, яка стільки літ намагалася маніпулювати пам’яттю, доживає віку в повному безпам’ятстві. Що це, випадковість чи закономірна кара небесна? Хтозна. Але навіть якщо це справді розплата за провини, я не відчуваю торжества, тільки тихий жаль до нещасної маленької людини, яка понад усе прагнула зрівнятися з Всевишнім.

Повертаюся з палацу до міста. Ще можна встигнути на останній автобус до Ожинки, але я сідаю у тролейбус і їду у протилежний від автостанції бік. Варвара Петрівна… Як же я можу поїхати і не побачити її?

Двері відчиняє не вона. На порозі — Олександр Танасович, поправляє окуляри, мружить короткозорі очі, приглядається зблизька до мене.

— Ви на консультацію? От халепа, невже я забув? Як же так? Проходьте, проходьте! Зараз за чайком усе згадаємо.

Мабуть, за студентку прийняв. Але поки я розстібаю пряжки на босоніжках і пірнаю в новенькі домашні капці (вони тут завжди напоготові для гостей), — упізнає.

— Іринко? Ти?!.. Господи, як то? Не написала, не попередила… Та ми б із Варею… Варю! Голубонько! Хто до нас прийшов!

Прибігає Варвара Петрівна, хапається за серце, цілує мене тричі в щоки, тягне до кімнати. Відтоді, як ми з Романом провели тут свій «медовий» тиждень, кімнатка змінилася, ніби ще меншою стала. Це тому, що разом із Олександром Танасовичем у ній оселилися і його книжки. Шафа набита фоліантами та «метеликами», стоси книжок на підвіконні, на підлозі і навіть на столі, в центрі якого стоїть друкарська машинка із заправленим аркушем. На дивані розлігся білий пухнастий котисько із зеленими очима, мабуть, дуже вихований, бо тільки-но я підходжу, він зістрибує — звільняє місце для мене.

— Дякую! — кажу котові, всідаюся на диван і відчуваю, як гудуть налиті втомою ноги і як легко стає на душі.

Олександр Танасович завжди був для мене небожителем. Але тепер, у цій невеличкій квартирці, у спортивному костюмі та домашніх капцях, небожитель такий близький, аж рідний.

Вони не пояснюють мені нічого. Я не запитую. Головне, що двоє цих людей нарешті разом.

3

Здається, я вже третє життя проживаю, а тут усе таке, як було. Ті ж металеві ворота, тільки дві поперечки посередині погнуті, ніби по них чимось добряче гамселили, той самий двір за ворітьми — з темними калабанями після дощу, той самий сад, що збігає від двору у видолинок, той самий пост біля воріт — невеличкий мурований пропускник, схожий на будку, в яку при моїй появі хутко вбігає черговий. Хлопчина щойно нудьгував у дворі, але вгледів чужу людину і враз застиг суворо у віконці.

— До кого йдете?

— До директорки, — відповідаю йому в тон.

— То ви у школу?

— Ні, в дитячий будинок.

— А в дитбудинку не директорка, а директор! — він дивиться на мене, як прикордонник на порушницю.

Ну от, а я думала, що нічого не змінилося.

Директор не набагато старший за мене, смаглявий, вилицюватий і так само суворий, як його вірний чатовий біля воріт. Заклопотано віддає якісь накази по телефону, мовчки киває на моє привітання і вказує очима на стілець. Нарешті кладе слухавку і обертається до мене. Звісно ж, йому приємно, що колишня вихованка завітала у свій рідний дім, але за час його директорування жодної Дани тут не було. Скільки він тут? Уже третій рік. Але в дитбудинку є люди, які працюють у ньому чи не з дня заснування. Лікарка, здається, прийшла сюди зразу після училища і залишилася тут, навіть коли закінчила інститут. Вона багатьох пам’ятає, може, і про Дану Латник щось скаже.

Він гукає секретарку, наказує, щоб провела мене до медчастини. Цікаво, думаю, чи «управителькою» приймальні й досі працює Тамара, яку ми колись сприймали як найкрутішу модницю світу? Але нинішня секретарка, чи не втричі могутніша за директора, в чомусь сірому — коротка сукня чи довга туніка? — зовсім не схожа на тоненьку Тамарочку з вишуканими манерами. Йде поперед мене ходою боцмана і заводить пісеньку, мабуть, свою улюблену: про теперішніх вихованців, таких непутящих і неприкаяних, яких ще білий світ не бачив, і про цей самий світ, що котиться, певно, вже до свого кінця.

— Батьки або пияки, або лайдаки — нароблять дітей, а виховати не можуть. От і опиняються, нещасні, тут. Хіба колись так пили? Жінок-алкоголічок на пальцях можна було перелічити. А тепер… Спивається народ. Ох і спивається! Повних сиріт бездітні сім’ї забирають, всиновлюють, навіть із-за кордону за ними приїжджають, а цих, при живих батьках, ні всиновити не можна, ні додому повернути, от і втікають звідси світ за очі. Ніби їх за цими ворітьми хтось із розкритими обіймами зустрічає. Потрапляють до всіляких дорослих шахраїв, жебракують, проституцією займаються. Пропащі діти.

Медчастина розташована в новенькій прибудові старого корпусу. Оббитий сірим пластиком коридор, кілька кабінетів. Лікарка підводиться з-за столу, уважно дивиться на мене.

— Не впізнаєте? — запитую.

— Обличчя ніби знайоме, а от прізвище…

Зате я впізнаю — це ж Груня, колишня медсестра. Тепер вона Груня Захарівна.

— Ірина Христич… Ну звісно, звісно. У нас же тільки одна Ірина Христич була. А ця історія з доктором Сніжницьким… Як він зараз? Давненько його не бачила.

— Хвороба Альцгеймера, — кажу.

— Це ж треба! — знизує плечима Груня Захарівна. — От кого б Альцгеймер мав оминати десятою дорогою, то це Бориса Сніжницького. Борис Маркович після того, як закрутилася катавасія з листами до редакції та перевірками, більше в нас не з’являвся. Чи припинив свої експерименти, чи якийсь інший притулок знайшов. Тут неподалік, у Рудці, інтернат для престарілих відкрили. Чим не матеріал для експериментів? Хоча… Ні, доктора Сніга цікавили саме діти — вони ж ростуть, змінюються, краще на все реагують, більше піддаються психологічним впливам, дають експериментаторові надію на успіх.

Вона дивиться на мене так, ніби чекає, що я щось додам, розкажу про те, як мені жилося у Сніжницьких. Але я запитую:

— Відомо, хто писав ті листи?

— Шила в мішку не сховаєш… Попередниця моя, Дарина Данилівна. Її на той час уже на пенсію відправили. Самотня людина, все ближче до вічності, безсонні ночі, багато часу для роздумів… Певно, думки не давали їй спокою. То я, молода-зелена, навіть не здогадувалася, що давала дітям, які-такі вітаміни. А вона не могла не знати про досліди доктора Сніга, не могла не бачити, що згодом відбувалося з деякими піддослідними. Може, і вказівка зверху була. Цілком можливо. На кому ж іще їм було перевіряти всілякі наукові ідеї, як не на сиротах? І нові ліки, і нові вакцини, і сумнівні методи… Дарина Данилівна після виходу на пенсію дуже змінилася, богомільною стала, навіть рік при монастирі жила. З таким гріхом доживати віку було важко, а привселюдно покаятися, певно, духу забракло. А може, побоювалася, щоб самій не довелося відповідати. От і вирішила в такий спосіб натякнути, що відбувається у стінах дитячого будинку, підштовхнути газетярів до розслідування. Але доктор Сніг більше не з’являвся, розслідування ніякого не було і листів також ніхто не писав.

Дана Латник? Ну Богдану Латник Груня ніколи не забуде. О, то спочатку був такий характер! Коли Борис Маркович із дружиною мене забрали, Дана ледь руки на себе не наклала. Ні, тоді її нікуди не перевели — зачинили на кілька днів в ізоляторі, щоб не бунтувала, а мене просто обманули, щоб не відмовлялася їхати до Сніжницьких. Дана дряпалася, як дика кішка, кричала, що сестер не мають права розлучати — хай доктор Сніг і її забере або ж залишить Ірину. Латник ніяк не могли пояснити, що Христич їй не сестра. Борис Маркович сказав, що Дана хвора, і згодом забрав у свою лікарню. А вже хто її лікував — невідомо. Може, він сам, а може, хтось інший, але впоратися з Даною він так і не зміг. За місяць вона повернулася в дитбудинок, але якоюсь іншою: замкнутою, байдужою, наче пригаслою. Ні з ким із дівчат близько так і не зійшлася. Після школи вчилася у профтехучилищі на маляра-штукатура, а потім…

— Не одна вона, — зітхає Груня. — У багатьох наших дівчат така доля. Ні миски, ні ложки, ні роботи, ні грошей, зате дитина на руках. Зараз мама Богдана десь на заробітках: чи в Італії, чи в Іспанії, чи в Греції, а її Богданчик у нас. Вона поклялася, що заробить гроші, купить квартиру і забере сина. Але відколи поїхала — жодної звістки. Може, так багато роботи має, що ніколи вгору глянути, а може, в яку біду потрапила. Хто ж його знає? Тепер стільки пишуть про молодих жінок, які опиняються зовсім не там, куди їдуть. Але Дана не повинна забути про сина. Не знати, що з ним робити… Віддадуть, певно, до спецінтернату. Хлопчик явно аутичний, його треба починати готувати до школи, а він навіть спілкуватися ні з ким не хоче. Діти граються, говорять, а він сидить, годинами складає кубики і ні пари з уст. Як його чого-небудь навчити? От і махнули рукою — сидиш, то й сиди, аби нікуди не ліз. Йому навіть шизофренію хочуть поставити, але, по-моєму, це все-таки не шизофренія. Я, звичайно, не психіатр, але дітей різних бачила і дещо розумію.

Солоний клубок застрягає мені в горлі і двома дощовими ниточками просочується з очей. Ми йдемо до групи дошкільнят. Зразу його помічаю — справді, сидить, похитується і складає кубики. Худенький, зіщулений, із коротким чубчиком і відстовбурченими вушками, в якійсь запраній рябенькій сорочині.

— Богданчику! — кличу тихенько.

Жодної реакції. Навіть голівку не повертає. Може, він просто недочуває?

— Данику! — гукаю голосніше над самісіньким вушком.

Те саме. Груня забирає з його рук кубик. Хлопчик зразу розвертається і починає протестувати — без слів, із жалібним підвиванням, як маленьке цуценя чи вовченя. Колись я так протестувала, коли старшаки в їдальні забирали яблуко чи печиво. Чому я тоді нічого не казала? Чому тільки голосом без слів виявляла образу, протест і жаль? Бо знала, що мої слова нічого не значать: у кого сила — у того й право.

— Не треба! — прошу Груню. — Віддайте! Віддайте йому кубик!

— Ну от, переконалися? — розводить руками лікарка.

— Я заберу Даника, — кажу їй.

— Що?! Ви при розумі? — Груня дивиться на мене, як на божевільну. — Зопалу приймати таке рішення не можна. Хочете — приходьте, навідуйтеся до хлопчика, чи сюди, чи вже туди, куди його переведуть. Це не заборонено і ні до чого не зобов’язує. Але забирати… Він усе одно не реагує. Від такої дитини ні тепла, ні ласки, ні вдячності, ні радості. З ним треба буде постійно працювати, він зв’яже вам руки. Недарма рідні матері віддають таких діток у притулки. Нащо ж вам ставити хрест на своєму житті через чужу дитину?

— Він мені не чужий. Це син моєї сестри. Я заберу його, — повторюю рішуче. — Скажіть, які документи потрібні. Ми з Романом, із моїм чоловіком, хутко все оформимо. Тільки прошу вас, зачекайте, не віддавайте Богданчика в жоден спецінтернат.

Груня мовчки дивиться на мене. Мені навіть здається — зараз погладить по голові, як колись. Але вона тільки обнімає мене за плечі.

— А якщо приїде Дана?

— Ми будемо її чекати. Разом із Даником.

4

— Хатко, хатко, стань до лісу задом, а до мене — передом!

Кажу голосно, щоб Даник чув. Із ним треба постійно говорити, безперестанку, щоб він відчув увагу і пішов на контакт. Отож, кажу й уважно поглядаю на нього: чи зреагує? Ні, навіть не ворухнеться. Не хоче мене слухати або не знає казки, тому й не розуміє, чого це я, доросла жінка, нібито при повному розумі, з хатою розмовляю?

Але мені й справді хочеться з нею поговорити, з цією старенькою хатою, що наче випірнула з темних глибин часу і втомлено присіла серед синюватого споришу, як дика рябенька качечка після довгого перельоту. Колись червонясто-руда, вона за довгі десятиліття вицвіла, вигоріла на сонці. Вимилася дощами та снігами до блідо-цеглового кольору черепиця, тріснув по діагоналі комин, попливли плямами й вологими розводами потиньковані рудою глиною стіни, лише невеликі вікна, по шість квадратних чарунок у кожному, зосталися неушкодженими. Ще день-два сонячної погоди — й усе це ряботиння зникне під білосніжним пластом вапна, розведеного мною он у тій великій оцинкованій балії.

Ніколи не займалася ремонтом, не тинькувала, не фарбувала і не білила, а тут — наче хтось рукою моєю водить. Споконвічна генна пам’ять, прихована в кожній жінці до пори до часу? Чи це — просто спроба відтворити те, що бачила дитячими очима колись, давним-давно, ще в іншому світі?

Узагалі-то ця наша хата була дерев’яною — дубові зруби, стесані наполовину, всередині утворювали рівненьку стіну, а назовні виходили горизонтальними опуклостями, які бабуся Ганна перед кожним Великоднем фарбувала вохрою. Чому саме вохрою? Може, щоб хата була не такою, як в інших? Сільські господині зазвичай переймають одна в одної геть усе: рецепти страв, взірці для вишивок, фасони спідниць, щоб було, «як у всіх». А в бабусі Ганни все мало бути по-своєму. І коли її не стало, мама нічого не змінила.

Але коли тут влаштували бібліотеку, дерев’яні стіни обвалькували та поштукатурили — заклад культури мав відрізнятися від поліської хати. Тільки вікна чомусь залишили ті самі. Нещодавно книжки перевезли в новий будинок культури, а хату покинули напризволяще: давним-давно не ремонтовану, з облупленою штукатуркою, з бур’яновими заростями, що шугнули під самісінькі вікна. Серед тих бур’янів вигойдалися мальви, такі буйні та високі, що кропива та лопухи їм і до колінець не дістають. Колись ці ружі, так в Ожинці називають мальви, росли біля воріт, а тепер аж сюди від дороги прибилися, всю хату оточили.

Дивлюся на мальви, а згадую історію з різдвяником, Дану, яка посеред зими принесла мені його червону квіточку. Це Дана мені сказала, що квіти мають пам’ять. Їх можна перевезти в інше місце, пересадити в інший ґрунт, навіть по-іншому назвати, але ніхто й ніколи не змусить їх розпуститися в інший час, ніж вони цвіли колись на своїй землі. Цікаво, чи мальви такі ж пам’ятущі, як бразильський кактус люмбергера, перейменований у нас на різдвяник, чи впізнали вони мене? А якщо впізнали, то що відчувають?

— О, хата вже не світить ребрами. Хутко ж ти впоралася, як заправська сільська молодиця. А я тіко спитати зібралася, чи поміч потрібна. Дивишся на ружі? То така квята, що, де не посій, там вродить, — тітка Калина повільно йде зарослим травою садом, несе поперед себе трилітровий слоїк із молоком і ще здалеку говорить, говорить. Вона завжди була такою балакучою, та й ходила бігом. А тепер бач… — Мо’, думаєш трохи постинати те військо ружане, якусь грядку цибулі під хатою посіяти?

— Ні, — кажу. — Хай собі ростуть, цибулі нам і так вистачить. Та й не збираюся я тут жити. Будемо навідуватися до хати. То хай хоч мальви її стережуть.

— То нащо стіко клопоту було затівати з глиною? Одпочила б краще, на річку пішла б зі своїм малим. Завтра Грицьо приїде, ото зрадіє. Він же хлопаком у тебе залюблений був. Так переживав, як дізнався, що тебе удочерили і що теперка його письма до тебе не будуть доходити, бо ж то тайна, хто і куди тебе забрав. О, що то було! Так поки що і не знайшов собі путящу пару. Непутяща, було, трапилась. Але нащо йому то чудо в пір’ї? Він у мене порєдний, до роботи нарваний. У районі його дуже уважають, кажуть, ніхто так машину не полагодить, він теперка бригадир на ремонтній станції. Та ти його не впізнаєш.

Ставлю молоко у прохолодні сіни, дивлюся вслід тітці Калині — Боже, як же вона колись бігала! — і думаю, що непогано було б звести Грицика з Євою. Євуся обіцяла за два тижні приїхати до нас у Привітник. Із них би вийшла гарна пара. А я в ролі свахи реабілітувалася б перед сусідом, який колись так настраждався через своє перше кохання до мене.

З даху над дверима розкішним довгим чубчиком звисає жмут ясенових пагонів з блискучим світло-салатовим листям. І як йому вдалося так прорости поміж хвилястими латочками черепиці? Жаль, але доведеться, мабуть, гілочки зрізати, а корінці повисмикувати, щоб не зруйнували дощенту дах. Коріння, воно ж таке — і камінь зрушить, і асфальт розтрощить, що вже казати про стареньку черепицю. Хоча… Хм… Хата з чубчиком… Хата з чубчиком!

— Данику! — гукаю. — А поглянь-но, який у нашої хати кучерявий зелений чубчик! Бачиш, як звисає? Правда ж, гарно?

Не озирнувся. Сидить, обернений до мене худенькою спинкою, і зосереджено водить олівцем. Перед ним — маленькі морські мушлі, розкладені на квадратиках картатого пледа, як шахові фігури на шахівниці. Це Роман звідкись привіз цей екзотичний скарб, а Даник зразу ж узявся його змальовувати. Тінь від крони дерева посунулася вбік, сонце атакує чорняву голівку. Господи! Та ж так і до теплового удару недалеко. А я тут зі своїми тинькуванням, мазанням і планами на сватання.

— Данику, пересядь під липу, в затінок!

Не чує — ритмічно погойдується вперед-назад і зосереджено малює. Збираю з пледа білі, рожевуваті та чорні мушлі. Треба перенести під дерево і їх, і плед. Маленький маляр протестує: без слів, без крику, просто видає протяжний пульсуючий звук.

— А-а-а-а!.. А-а-а-а!.. А-а-а-а!..

— Добре-добре, — кажу. — Заспокойся, кладу назад. Ось поглянь — усе на тих самих місцях.

Це мені здається, що на тих самих. Виявляється, не все і не на тих. Даник міняє місцями розкладені мною мушлі: замість рожевих черепашок припасовує білі, замість білих — чорні, з одних клітин забирає, на інші пересуває. Невже все було саме так? І як то можна було запам’ятати?!

Нарешті порушений порядок відновлено. Даник заспокоюється, всідається у звичній позі: права рука притримує на колінах альбом для малювання, в лівій — олівець, голівка нахилена. Здається, горіхово-карі оченята вбирають у себе не тільки обриси предметів, але й світло — якимось дивовижним чином втягують його через зіниці в худеньке тільце.

Біжу до хати. Повертаюся з панамкою і на мить завмираю над маленькою постаттю на пледі. Що це він малює? Ага, он той кущ здичавілого ясмину, що росте біля воріт. Непогано. Та що там непогано? Дуже навіть добре, як для п’ятирічного хлопчика, якого ніхто ніколи не вчив малювати, — кольорові олівці, нещодавно куплені Романом, — перші в Даниковому житті. Звідки ж тоді цей потяг до зображення? Хто вдихнув у нього це вміння? На ясминових гілках все рясніше й рясніше розквітають… морські мушлі. Виглядає трохи кумедно, але цікаво.

— Ох ти ж мій видумасику!

Рвучко нахиляюся, щоб обняти малого художника, і зупиняюся, завмираю — не можна! Зараз почне пручатися і штовхатися, розхвилюється, а тоді вже буде не до малювання. Він у своєму світі, до якого мені немає доступу. Поки немає… Але я повинна полюбити той незнаний світ, як із першої ж зустрічі полюбила самого Даника. Любий мій хлопчику! Скільки ж тобі довелося пережити, чого ти мусів зазнати, щоб ось так замкнутися, відгородитися? Бажання хоча б торкнутися до малого таке велике, що я не можу стриматися: обережно, ледь-ледь, самими вустами торкаюся м’якого шовковистого волоссячка на потилиці, втягую в себе його чистий дитячий запах, проводжу долонею по вперто нагнутій чорнявій голівці й надягаю на неї білу панамку.

Даник не пручається. Такий захоплений, що не помічає моїх доторків? Чи… не проти них? Розглядаю його личко, дуже схоже на Данине: такий самий тонкий акуратний носик, такі самі очі, губи — нижня повніша, а верхня трохи тонша… Зосереджено водить олівцем, вимальовує мушлі на гілках, творить свій химерний кущ — може, ясминомушль, може, мушлеясмин. Що це — бездумне копіювання всього, що перед очима, чи прихована гра особливого, витонченого розуму? Втеча від світу, якого він чомусь так уперто не хоче визнавати, чи репетиція до повернення в нього?

За містком чути знайоме чмихання машини. Біжу відчиняти ворота. Роман в’їжджає на подвір’я, витягає з автівки складений візок, ставить його на землю, хутко підтягується на руках, стає на ноги — лише на хвильку, й одразу перекидає туге натреноване тіло у візок, тоді розвертається і ще щось дістає з машини. Ні, не щось, а когось. Руде цуценя з довгими обвислими вухами швидко лиже його в ніс і округляє на мене здивовані темні намистинки очей.

— Ваша цуценяча величносте! Дозвольте мені поцілувати мого коханого чоловіка! — прошу цуцика і припадаю до Романа, вдихаю запах його тіла, обціловую засмагле обличчя, шию, плечі. — Що там із газетою?

— Усе о’кей! — Роман здіймає долоню з розставленими у формі літери V пальцями. — Газету зареєстровано, люди збираються бойові, цікаві, допитливі, з новим мисленням. Отепер ми попрацюємо! Без цензури, без перепон. Та ми тепер гори звернемо!

Цієї миті він нагадує мені Вікторіо. Й одразу ніби чую голос Чистика: «Поживемо — побачимо». Авжеж, побачимо. Тільки не віриться мені, що журналістика коли-небудь зможе існувати без перепон. Це не та професія. Зникнуть одні, з’являться інші, завжди знайдеться хтось, кому правда поперек горла ставатиме. Роман не такий наївний, щоб цього не розуміти. Але зараз він дуже щасливий!

— Авжеж, — кажу. — З таким редактором і щоб гори не звернути!

Даник не малює. Сидить наструнчений, із затиснутим у пальцях олівцем. Прислухається?

— Данику! — гукає Роман. — А подивися-но, хлопчику мій, кого я тобі привіз! Їду оце собі з міста та й їду, аж бачу — стоїть на дорозі оце руденьке чотирилапе чудо, підняло вгору хвостик — голосує, значить, отак, просить, щоб я зупинився. Зупиняюся, думаю, чом не підвезти такого симпатичного пасажира. А він раптом і каже мені… Знаєш, що каже? «Завези-но мене, дядьку Романе, у славне село Ожинку, до хлопчика Даника». От я і привіз.

Даник не озирається. Але цуценя, ніби зрозумівши, хто тепер його господар — голосно гавкає, зіскакує з Романових колін і котиться споришем. Ми завмираємо: що зараз буде? Спочатку на плед падає олівець, потім альбом, тоді розпрямляються плечики, дві долоньки хапаються за золотаво-кремові вуха і тягнуть до себе, притискають цуцика до грудей. Песик не пручається — радісно лиже Даника в обличчя, у відстовбурчені вушка, ще і ще.

— Дякувати Богу! — зітхаю з полегшенням.

— А що то буде, коли в Даника ще й братик або сестричка з’явиться! — Роман притягує мене до себе, міцно обнімає і цілує в живіт. — Привіт, малеча! Як ти там?

— Добре, татку! Сьогодні мама напоїла мене молочком і нагодувала полуничками, — підіграю Романові і зізнаюся: — Коли побачила в машині цуценя, здалося, що то мій Клаповух. Як гадаєш? Може, це справді реінкарнований Клаповушок?

— Не знаю. Але цього ми назвемо Босиком, — сміється Роман і під’їжджає до Даника. — Подобається? Це Босик. Ти — Даник, а він — Босик.

— Бо-сик…

Даник уперше дивиться на нас і вперше вимовляє слово. Вміє, значить. Біжу до хати за молоком, що принесла тітка Калина. Треба напоїти Босика. Може, й Даник за компанію вип’є, бо ніяк не привчу його до домашнього молока.

На мить завмираю перед порогом, дивлюся на свою хату і думаю, що недаремно сюди приїхала, недаремно взялася білити і чепурити її. Ні, недаремно! Адже це моя хата! Вона — перша й остання ланка в тому складному колі, яке зробило моє життя. Без повернення до неї щось важливе так би й не відбулося, не зійшлося, не склалося.

Тепер можна рухатися далі.