Асія

Дощ скрадається навшпиньки, тихенько дрібочучи покрівлями, аби не сполохати кам’яних химер, що сонно тьмяніють проти нічної сині. Вологий полиск замкненого в ліхтарях світла іскрить на гострих хребтах дахів, і, не втримавшись на вершечку, ковзає вниз, аби малим баламутом гулькнути в холодну калюжу.

Осінній дощ, буркотливий і морочливий, мов старий дідуган, чомусь не поспішає спати. Дослухається.

В ефірі — тріск і плюскіт, мовби й там, у світі коротких радіохвиль, дощить так само тихо й марудно.

— Алло! Чуєте? Алло! Добрий вечір!

Жіночий голос, м’який і шовковий, наче котяча лапка, з таємною хрипкою втомою на денці… Гарний голос. Цікаво, яка вона з себе?

— Ніч. Надворі — ніч.

— Серйозно? — вона, певне, посміхається, — а це важливо?

— Ще й як! Ця програма зветься «Нічниця»… Бо ж і справді, безсонню вдень бракує певного… драматизму.

Вона тихо сміється.

— Як і джазові. Вдень він лише… емігрант. Чужинець.

— Ваша правда, — погоджується ведучий, — а говорять чомусь тільки про «сторонніх о нічній порі», як у Сінатри… Пам’ятаєте? А вдень…

— Вдень іще гірше. Іноді здається… — вона зітхає.

— Продовжуйте!

— Та… пусте.

— А все ж?

Дощ, крекчучи, притискається ближче до вікна — про що ж то мова, га? Говоріть голосніше! Його вологі пальці дратівливо торохкочуть підвіконням, намарне вимагаючи уваги.

— Мені іноді здається, — її голос ледь просочується крізь хлюпотіння зливи, — здається, що ми живемо в різних світах… Світах, розділених непроникною прозорою стіною. Говорячи, не чуємо; шукаючи, не знаходимо… навіть бажаючи, не розуміємо… Таке враження, що ми належимо до різних біологічних видів, що мають різні органи чуття…

— Цілком може бути, — із подивом визнає він, — але ж ми якось знаходимо спільну мову, хіба ні?

— Авжеж… — гірко зітхає вона, — як німий з незрячим.

— Мені здається, я розумію, про що ви…

— Гадаєте?

В її голосі — лагідна іронія, наче кігтики, випущені кицькою для забави. Він нечутно сміється.

— Кажу ж: мені здається. А втім… Хіба не можна все ж таки порозумітися, перебратися через ту стіну з одного світу в інший?

— Та ні, — вона вагається, — навряд.

— А коли мати драбину? Високу драбину?

Вона сміється, розгадавши його гру.

— Аж до зірок? Глен Міллер?

Давня мелодія срібною стрічкою вплітається в шум дощу. Старий маруда усміхається, либонь, на своєму підвіконні. Він пам’ятає… Тоді, в тридцять дев’ятому, покрівля джаз-холу, коли він і панна-злива…

— Концерт «Фантазія Парк-авеню», «Драбина до зірок»…

Цифровий запис ретельно відтворює потріскування старої платівки, примушуючи обернутись назад на більш як півстоліття і на хвильку затримати подих.

— Мені завжди подобалась ця композиція, — м’яко промовляє вона, — інколи хочеться чогось такого доброго і… наївного.

Музика стихає. На мить западає мовчанка.

— Як гадаєте, чи багато зараз тих, що не сплять?

Він посміхається, визираючи у вікно.

— Дощ — той точно не спить. Оно, нидіє на підвіконні. Ще, напевне, не сплять безпритульні коти. Ну і… Ви. Я.

— Так дивно… — зітхає вона, — вночі тяжче залишатися… чужинцем. Дякую вам за… за сходи. До зірок.

— Гаразд, передам Міллерові!

— На добраніч!

— Добраніч…

Ввімкнувши запис, він відкидається у зручному кріслі. Північ. «Майже північ», Біл Еванс. Альбом, вперше записаний в шістдесят третьому, відтворений в дев’яносто сьомому…

Старий на підвіконні нашорошує вуха. Та це ж його партія! Дует дощу й фортепіано… Імпровізація. Вступаємо з другої цифри…

Ведучий «Нічниці» на мить стуляє повіки. Його слухачів мучить безсоння та одвічні питання, а вночі… Вночі простіше отримати відповідь. Навіть якщо її не існує.

* * *

ПЕРША ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Сказано у Книзі Сяйва: «Усі іскри походять від Вищої Іскри, від потаємності потаємного. Всі вони — сходинки осяяння. Всі підносяться на один щабель, всі увінчані єдиним словом. Воно та ім'я Його нероздільні».

Світ було створено досконалим у єдності своїй, але відділивши добро від зла, світло від темряви, Творця від тіла душі своєї, ми порушили єдність світу, союз між бажанням і здійсненням, суттю й розумінням, прагненням та ціллю. Світ відтоді — розбита чаша, на денці якої годі шукати вміст аж доки не бути зібрано всі уламки, виправлено згубу зла та гордині.

Святий Творець у милосерді своєму зберіг зв'язок між нами та Світом Безмежності, звідки походять бездоганні душі та чисті бажання. До падіння в багновицю себелюбних прагнень ми приймали своє призначення, як око приймає світло, нині ж між нами та Творцем — високі сходи, подолання яких — умова виправлення світу та звільнення духу від оболонок нечистоти. Ці сходи нетлінні й незримі, і тільки мудрим, що ввійшли у ворота величі Всесильного, відома дорога сходження.

Шлях виправлення має багато сходинок, чия суть — любов і страх, сила й милосердя, а вершина — розуміння й мудрість. Єдине гідне приречення — подолати сходи, з’єднавшись зі своєю світлою стороною у сяйві Безмежності.

* * *

В тому, що з ним коїлося були винні вежі, і більше ніхто. Гострі й високі, оздоблені фіалами й пінаклями, величні й погордливі, мов королівська варта, вони владно висмикнули його з домівки, вклавши в голову замість звичної певності гонористу бентегу. Вперше побачивши їх, Ян назавжди утвердив у серці їхню подобу — символ здійснення потаємного, котре годі вимовити словами. Та збігали роки, а він так і не збагнув, чого ж йому слід було прагнути, аби випростатись аж до неба урівень з вежами. Від того часом хотілося волати й тікати світ за очі аби не бачити того знаку нездійсненого і нездійсненного. Натомість він винайняв собі оселю з вікнами просто на дахи, химери і шпичаки веж. В гарну погоду їх можна було нарахувати зо три десятки — по вежі на кожен рік його невдатного життя.

— Янцю, котику!

Він скинувся, мов кіт-безпритульник, сполоханий різким погуком. Міла, хто ж іще… Лялька з очима мадонни, пухнастий зайчик в плетених панчішках… Він любив її, жив з нею, але іноді — от як зараз — йому хотілося схопити її і перекинути догори дригом. Ану як скаже «мама» абощо…

— Кицю, скоро вже гості прийдуть, а ти ще…

Неждана лють іскрить зіпсутим дротовинням.

— Не клич мене так! Скільки можна казати?!

Вона відступає на крок, в очах, за лискучим чорним пасмом — боязка дитинна образа.

Він зітхає, пригортаючи її до себе.

— Та вибач, вибач, це мене щось перемкнуло… Ну ти ж знаєш, я не люблю, коли ти мене так звеш…

Тоненькі пальчики легко смикають його за пелехаті бакенбарди, котрі Міла у запалі веселощів чомусь називала пейсами.

— Та що ж я зроблю, коли ти і справді, як кіт… Сичиш, пирхаєш, а раптом що, так і дряпнути годен — ну котисько ж і є…

Вона притискається щільніше і хапає його губами за вухо.

— Мня-яу… — виголошує він.

У двері дзвонять.

— Ну от… — вона легко вивільняється, — давай, біжи перевдягайся. Я відкрию.

Не слід було отак гиркати на неї. І справді, чого це він раптом? Міла готувалася до його дня народження, немов до іспиту, онде навіть крученики на шпичці, його улюблені, насмажила… Хіба ж вона винна, що його просто перед вечіркою спіткала гірка задума? Треба буде купити їй щось, якусь приємну дурничку, вона завжди радіє з того, як школярка — любовній цидулці…

Усміхаючись, Ян заходився порпатись у шафі. Який же це дідько з’їв його піджак? А нові вельветові штани? Ага… Це ж Міла тут усе поскладала — ну і нащо, питається? Знайшовши врешті деталі свого гардеробу, Ян похапцем убрався і зиркнув у дзеркало на внутрішньому боці шафчиних дверцят. Смаглявий красень, оздоблений бакенбардами, в модному піджаку і вельветових штанях: присипати зеленню і — до столу… Він тихо пирхнув, уявивши таку собі парадну страву і поквапився до вітальні — не можна змушувати гостей чекати, бо й справді, зроблять з ювілянта який форшмак…

— Прр-ривіт, волоцюго! — гуркотнуло в кімнаті.

Його колезі Казимирові Діжці слід було іти працювати капітаном на корабель — Янові ясно ввижалося, як Діжка в повну силу своєї ведмежої горлянки волає «полундра!» чи переконливо вимагає віддати кінці. Замість того він чомусь вирішив заробляти продажем ефірного часу на радіо «Драйв», і вже не один рекламодавець, оглухлий і приголомшений, став жертвою Казимирового маркетингового таланту. Янів колега і зовні нагадував ведмедя, великого, кудлатого і ласолюбного. Поряд з ним — уособлення самотніх чоловічих мрій, викроєне, либонь, з останнього «Плейбою»… Поки Ян приймав Казимирові привітання, сонцесяйна дивовижа мрійливо пропливла кімнатою, аби порозглядати Мілині цяцьки на етажерці. В погляді небесної діви — тихий безжурний дзен.

— З ким це ти? — зачудовано спитав Ян.

— Ну, е-е… — Казимир ніяково потис плечима, — Маріанна. Здається. Якось так.

Ян глузливо пирхнув.

— Ех, Казимирчику… А вона хоч розмовляти вміє? Чи так лише, на мигах?

— А знаєш, що? — обурився Янів колега. — Мені й так годиться. Моя оця… Анна-Марія, знаєш, яка вона, ну… — він штовхнув друга під ребра, аж той гойднувся, — а чого ще хотіти?

— Ох, Казимирчику… — зітхнув господар, — давай я тобі краще чогось наллю, бо сил моїх нема на тебе і твої амури… Міла!

Ага, он вона де, його домашній янгол в ясно-блакитній суконці, ставить на стіл Янові улюблені келихи кольорового богемського скла. Погляд — уважний і ласкавий…

— Міло, а де в нас вермут?

— В холодильнику. Я принесу.

За хвильку Ян вдячно прийняв до рук пляшку і налив товаришеві прохолодного білого вермуту з присмаком осіннього лісу.

— Слухай-но… — оперним шепотом розпочав Казимир… — а коли ти…?

Дзвінок.

— Зараз! Лише двері відчиню!

На порозі — Янова пестунка, молодша сестра Марічка зі своїм законним чоловіком на ймення Франц Канюк. Чого вони побралися — то для Яна і досі була страшна і незбагненна таємниця. Вона — іронічна красуня на тонюсіньких «шпильках»; він — марудний педант, з гидливим виразом широкого лиця. Він був лікар, до того ж лікар комерційно успішний, тож Марічка не мала чим журитися, але Янові все ніяк не вдавалося зростити в собі щиру прихильність до свояка.

— Привіт, Янчику! — з радісним зойком сестра повісилась йому на шию. — Як я тебе вітаю — то страшне! Твоє свято — моє свято, твої подарунки — мої подарунки! Ой, та жартую! На, тримай!

Марічка тицьнула йому оздоблений стрічечками пакунок — то виявилася груба книжка, прикрашена негритянськими пиками та саксофонами.

— Міцного здоров’я! — вагомо додав Франц, потискаючи ювілянтові руку. Лікарева велика долоня, несподівано м’яка, як теплий віск, і Ян відсмикнув свою руку так швидко, як дозволила власна убога чемність.

Привітавшись із Казимиром, Франц одразу ж узявся докладно оповідати про останню гру в сквош з якимсь видним діячем з Градчан; Діжчина пасія, розчувши слово «міністр» хижо поводить ніздрями, присуваючись ближче до оповідача.

Щойно Ян простяг був руку до пляшчини, пролунав іще один дзвоник.

— А кого ми чекаємо? — прогуркотів Казимир.

— Та ж Мартина, — зітхнув Ян, прямуючи до дверей.

— А, цей твій жахливий друг… — тихо поскаржилась Міла.

Ян глипнув на неї з позірним обуренням, вона скривджено усміхнулась у відповідь. Мартин Цуг вже неоднораз ставав предметом їхніх дозвільних сперечань. Бо ж і справді, він таки був жахливий — єдиний з Янового класу, кого принадила брудна і невдячна служба правоохоронця. Був він, до того ж, кремезний, запнутий в чорну шкіру, з лискучим голеним тім’ям, схожий водночас на затятого рокера і найманого душогуба.

— Здоров, Янку! Вибач, мене тут затримали справи е-ее… карного характеру.

І попри все, він умів посміхатися привітно і приязно, мов маля над розбитим горнятком.

— До нас завітала Кримінальна Хроніка! — зраділа Марічка. — Як там твої небіжчики?

— Та… не скаржаться, — одповів Мартин, обтрушуючи мряку з плаща. — Десь тут я мав для тебе, Янцю, подарунка…

Ніяково всміхнувшись, прибулець заходився порпатись у кишенях. За мить на світ з’явилися великі й страшезні на вигляд наручники. Гості зареготали, Міла бридливо закотила очі.

— Ой, це звичайно, не воно… але, коли тобі треба, то можу віддати, — Мартин запитально глянув на іменинника, — ні? Е, дурний! Я тут одних знаю, з руками б відірвали…

Нарешті Мартинові вдається знайти подарунка — пляшку зеленої розкоші, що її варять з дикого гірського полину.

— Не знаю навіть… Це, в мене тут — речовий доказ, — вагаючись, промовив гість, — доказ моєї невмирущої поваги до іменинника. На ось, тримай, паскудо!

Ян дбайливо взяв до рук пляшку абсенту, уявляючи собі тихі посиденьки на горищі в товаристві однодумців. Ні, Мартина просто неможливо не любити…

— Ну то що?! — гримнув Казимир. — Слід би вже й випити за винуватця? Ану бігом — склянки догори!

Діжка лукаво зиркнув на іменинника.

— Ян Рейвах — митець здібний і хитрий! — виголосив він. — І от, завтра, з благенького начальника він може стати начальником грубезним! А нічний рейвах обернутися на рейвах цілодобовий! За що і вип’ємо!

Гості всяк на свій манер долучилися до привітання, і вечірка пошкандибала собі далі, торуючи накочений шлях від заздоровниць до похмілля. Даремно Казимир закликав святкувати ще не здійснене, подумав був Ян, але невдовзі між ним та забобонами стало тривале марнослів’я і кілька келишків терпкого джину. Зненацька його спостигло млосне відчуття нереальності, як-то в дитинстві, коли, задивившись на якусь цяцьку на ярмарку, він відставав від батьків, за чиїми спинами одразу ж стулявся ворожий натовп.

— Янчику, ану йди сюди! — торкнувшись його плеча, прошепотіла Марічка. — Хочу в тебе про щось спитатись.

— Про щось я тобі розповів ще в третьому класі! — насилу вибравшись із хваткої млості, розсміявся Ян.

— В загальних рисах… — погодилась Марічка, притиснувши брата до підвіконня, осторонь від іменинних веселощів, — ти мені ось що скажи — як у вас із Мілою?

Ян здивовано блимнув.

— Та нема куди краще! А чого це ти питаєш?

Янова сестра рвучко стенула плечима.

— Скільки це ви зустрічаєтесь? Другий рік? Чи не здається тобі, що час уже визначатись?

Приємна терпкість раптом тяжіє до гіркоти.

Ян вихопив Мілу поглядом з нещільної купки друзів. Гарна, юна, приязна — он навіть з тою Санта-Марією знайшла, про що перемовитись. Він любив її, він жив з нею… Він звик до неї, теплої і затишної, як домашній плед… Немов відчувши його уважний погляд, Міла стріпнулась, несміливо усміхнувшись.

— А чого ти думаєш, що сім’я — це те, чого мені зараз найбільше бракує? — відсторонено спитав Ян.

Марічка відвернулася до вікна, споглядаючи сповиті туманом вежі.

— Сім’я — це основа всього… всього, що завгодно.

Непереконливо, подумав собі Ян. Але не озвався. Може й справді їм варто побратися? Кого, краще за Мілу, він іще сподівається зустріти? Йому раптом стало до біса прикро, але цього почуття, як не крути, пояснити собі він так і не зміг.

Пізно вночі, коли гості веселою непевною ходою нарешті рушили геть, Ян іще довго не міг заснути. Може через те, що в цей час він звик сидіти в студії, напнувши навушники і бурмочучи щось в ефір, а може, з якої іншої поважної причини… Слід було гарно відпочити перед ранковою зустріччю, але він не міг, просто не міг себе змусити. Нічниця. У ведучого однойменної програми. Професійна хвороба, гмукнув до себе Ян.

Біда з тими іменинами — чекаєш на диво, а дістаєш невдатний фокус… Мовби хресна фея, вернувшись з емпіреїв, тхне дешевим питвом і намагається розцілувати масними губами… Тьху! Хіба ж усе на світі конче мусить спаплюжитись і розладнатись?

І в ту мить Міла заплакала.

Вона спала як завжди, закинувши руку йому на плече. Тепер її долоня ледь стислася, мовби намагаючись втримати щось плинне й коштовне. По її щоках котилися рясні сльози.

Ян легенько поторсав її, аби розвіяти лихе видиво.

— Ну, що таке? Що сталося?

Міла зітхнула, підводячи на нього сонний заплаканий погляд. За хвильку в ньому сяйнуло полегшення.

— Наснилося… — пробурмотіла вона, — я бігла за тобою, а потім ти пройшов крізь стіну… я кричала, ти не чув, ти був наче… в іншому світі.

«Ми живемо в різних світах, — раптом згадалося Янові, — світах, розділених непроникною стіною…» На якусь коротку мить йому стало лячно.

— То дурне, — заспокійливо мовив він, — дурний сон. Все буде добре… Спи.

— Правда?

— Угу.

Вона була такою маленькою і безборонною… Ян тяжко зітхнув. Відповідаєш… відповідаєш, за того, кого приручив. Навіть коли не волів би. Сам собі винен… дурний, пропащий принц.

* * *

ДРУГА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Раббі Іцхак сказав: «Світло, створене Всесильним на зорі існування, осяяло всесвіт від краю до краю і було приховане, і зберігається для праведників грядущого світу, коли всі світи виплеснуть пахощі, і все суще віднайде єдність».

Роз’єднаним є все, що постало з небуття у світі прихованого світла, однак це світло є Сяйвом Безмежності, і той, чия суть — тлін і плинність, осліпне, дивлячись на нього лицем до лиця. Творець Всесильний, у мудрості своїй і милосерді, приховав своє палюче сяйво від наших очей, загадавши осягати його поволі, крок за кроком піднімаючись до розуміння.

Ніщо інше як брак розуміння роз'єднує світи, приховуючи відповіді від запитань. Осяяння, здобуте тяжкою працею з виправлення душі, відновлює єдність, розкриваючи запони. Сходи, якими нам належить іти, утворено запитаннями та відповідями; і всі запитання — це одне запитання: «Хто?», і всі відповіді — одна відповідь: «Єдиний».

Тільки той, хто пройде дорогу розкриття прихованого, гідний буде увійти до шатра праведності, де одвіку чекає на нього наречена, і тоді лише, сказано, всі світи виплеснуть пахощі, і все суще віднайде єдність.

* * *

Сон, грузький і каламутний, не бажав поступатися здобиччю, і Ян над силу виборсався у ранок — такий само бляклий і химерний, чиє право на дійсність не вдавалося таким вже незаперечним. Так бувало завжди, коли він довго нездужав заснути, а тоді мусив підкидатися вдосвіта, розбитий і гірко ображений на світобудову.

Міла вже, вочевидь, давно прокинулась, про що свідчило теленькання і тихе мугикання на кухні. Звідти ж значуще духмяніло свіжою кавою, тож стражденникові довелося-таки зіп’ятися на ноги і так чи сяк розпочати черговий важливий і вирішальний день.

Виринувши з гарячого душу, Ян застав Мілу на канапі перед буркотливою пикою телевізора, з хрусткою канапкою в руці. Він поцілував її в пухкеньку щічку і, потягнувши носом запах поживи, спитав:

— Що то в тебе? Де поцупила?

— Тости, — мовила вона, не відриваючи ока від екрану, — там іще є. Сирна паста — ще звідучора, в салатниці. І кава. Нагрієш собі.

— Кроком руш… — промимрив Ян.

Міла, здається, не розчула, та й добре, бо зранку навіть жарти були злі та невиспані. А тости виявилися дуже навіть на часі — сам би він, либонь, не спромігся б і порох з тостера здмухнути.

Прихопивши канапку і велику чашку кави, він на хвильку пригальмував у вітальні. Міла зосереджено споглядала мигтючі музичні плітки.

— І що кажуть? Чи там люд гламурний дихає?

— Що? — кліпнула очима дівчина. — Це ти про новини? Ну от, Крістіна Агілера вийшла отримувати «Греммі» в діамантовому станику…

— Ти бач яка! — похвалив зірку Ян, присьорбуючи каву. — А кажуть, діамантові поклади хиріють… Не там, людоньки, шукаєте! Ну, а ще що в світі сталося?

— Ще? Мадонну в Єгипет не пускають…

— Без діамантового ліфчика? Правильно, що їй там робити?

— Та ні… кажуть — за те, що вона Каббалою захоплюється. І чого б то?

Ян від обурення відклав надкушеного тоста.

— Отакої! Ні, ну це вже занадто! Якого лиха їй та Каббапа здалася? — він і сам не помітив, як завівся, — чого вони взагалі за ці древні недобитки хапаються? Зороастризм з гроба підняли, герметизм відживили, Каббалу — тепер ось… А далі що? Навкіл великого дрючка танці будемо водити? Вклонятися полив’яному горщику?

На вершині риторичної звитяги Ян запитально глипнув на Мілу, вкляклу поглядом в екран.

— Міло? — покликав він. — Ти мене слухаєш?

— Що ти сказав?

Ян тяжко зітхнув. Іноді йому вдавалося — Міла його просто не чує. Час від часу.

Цікаво, за яким, власне, покажчиком вона відтинає його балаканину від своїх маленьких вушок?

— Слухай, сонце, — обертається до нього Міла, — а ти не спізнишся?

А і дійсно… Аби через ту дурну Каббалу з Мадонною вкупі не проґавити омріяну аудієнцію в керівництва!

Квапливо напнувши парадні шати — улюблений зелений тренч і лакові черевики, Ян причепурив бакенбарди, які, спільно з краваткою-метеликом, робили його зухвало-анахронічним, прихопив довгу парасолю і рушив до виходу. Міла перепинила його коло дверей.

— Вертайся з перемогою! — побажала вона, звично відпроваджуючи героя на щоденний герць.

— Чекай, я принесу тобі голову свого шефа! — грізно вибалушившись, пообіцяв Ян, по чому поцілував Мілин кирпатий носик і поквапився зачинити за собою двері.

А що, незлий був би трофей — голова шефа, ницого підступного змія… Золотої гадюки, як кликали його проміж собою трударі радіо «Драйв»… Петро Величка, власник кількох радіостанцій був, певна річ, змій-змієм, але такого прізвиська він сподобився радше за романтичне захоплення старовиною — його приймальня містилася в будинку на Малому Майдані, фундамент якого сягав дванадцятого століття, а фронтон, замість назви вулиці, містив гладкого золотого змія. Кожен будинок мав тоді своє лице, не потребуючи гнітючого нумерування, життя було цікавішим і важило менше… Тому його і цінували більше ніж нині, подумав собі Ян, збігаючи старими порепаними сходами. Самогубство від знесилення духу неминуче стало знахідкою епохи просвітництва, отож романтик Гадюка шукав у старому місті захист від несили та нудьги. Мабуть так.

Хоч, власне, старе місто не потребувало жодних спростувань. Янові щоразу терпко і втішно було перейти вузькими петлястими вуличками, зістрибнувши з підніжки двомірного сьогодення у гіперпростір пам’яті та фантазії. Бруківка, що пам’ятає тридцятилітню війну, вежі готичних соборів, ревматична хода міських примар… старе місто було таким само неактуальним, як віра чи пристрасть. Життю, яке стрімголов мчить кривими провулками, як правило, бракує часу на подібні дурниці.

Ян поспішав, і підгонило його, певна річ, прагнення власного зиску. Йому, проте, вдавалося розгледіти вранішні ескізи, що їх поквапно перегортає заспане місто: чоловік у височезному капелюсі, тримаючи горнятко гарячого питва, розглядає вітрину художнього салону; вертка рудокоса жіночка в червоних мітенках вигулює верткого цибатого тер’єра; трійко квітчастих циган у кожушках перемовляються, хукаючи в долоні. Ян вирішив вважати цей останній етюд добрим знаком, адже саме цигани зробили у свій час Богемію батьківщиною мандрівних пройдисвітів, богеми, цих ромале світової культури. Саме на їхню честь Ян Рейвах хотів охрестити нову радіостанцію, вигадану власноруч і якою, певна річ, він сподівався керувати. Радіо «Богемія». Це мусив бути домініон фольку, князівство року, прихисток джазу… Тільки от Янові світила хіба посада губернатора того краю — кошти на відкриття станції мусив знайти Величка. Досі Гадюка зволив говорити про це прихильно, не даючи, однак, жодних обіцянок. Сьогодні, нарешті, Ян сподівався дізнатись Гадюччину ухвалу, і відтак ладен був записати навіть закоцюблих циган на користь своєї справи. Йому, проте, варто було покластися на якийсь більш певний показник.

— Отже, Богемія… — примруживши сизе око крізь тютюновий дим, промовив Гадюка, — ага… уггм… То що ми маємо?

Ян ледь зіщулився, тамуючи бридливість — Величка мав хворовите лице задавненого п’яниці та дивну звичку посилатися на себе у множині. Тут, однак, було не до вибору.

— Цей ваш ориґінальний прожект… Так-так…

Гадюка покопирсався у паперах і зрештою підвів на прохача свій каламутний гадючий погляд.

— Ми тут переглянули ваші викладки, пане Рейвах. Дотепні, мусимо відзначити ідеї, і цілком, скажімо так, самобутні… Але ж, сподіваймося, пане Рейвах, ви усвідомлюєте, — цілком неприбуткові… Вимагають невідплатних, на жаль, так, невідплатних інвестицій…

Зараз-таки чутливе Янове серце гепнуло долілиць, та там і лишилося, катаючись між брудних недопалків, аж до завершення тих нещасних відвідин. Мрія його, пещена й голублена палкіше від коханої, ниньки заклякла, непритомна, потребуючи невідкладного медичного втручання.

А втім, надія іще десь-таки жевріла. Так, принаймні, сказала Іда, а Іда була циганкою, яка ніколи не бреше.

Сталося так, що, вибравшись із Величчиного кубла, повен люті й кривди, Ян перестрів тих-таки циган, на чию барвисту появу так невдало сперлися його сподівання. Тепер уже, поглянувши зблизька, Ян не міг не відзначити умисної ошатності їхніх уборів, ну і, певна річ, не міг не впізнати свою давню знайому, напівциганку, напівморав’янку — співачку Іду Кролеву.

— Теж, либонь, жебрати ходив? — непохибно встановила молода циганка. — І як? Перепало що?

— Якби ж то… — тяжко зітхнув невдатний губернатор радіоефіру.

Іда взяла його під лікоть, спочутливо зазираючи в очі.

— Це ж твій давній клопіт з новою станцією? Що тобі Гадюка сказав?

— Та… — скривджено потис плечима Ян, — каже, нема зараз коштів. Ігнац Шварценберг, на чиї гроші всі ми тут крутимось, має якісь інші витратні справи, ну і не до мене тепер, з моєю бідою…

— Оно як, — зітхнула Іда, — він і нас із тим же відправив… Але слухай сюди!

Вона відступила на крок, сяйнувши лукавим чорним оком.

— Давай, знаєш що? Давай, я тобі поворожу! Ну, і собі, заодно… Циганка я чи ні?

— Наполовину, — уїдливо виправив Ян.

— То не важить, — серйозно сказала співачка, — ну то слухай… А, і для порядку, дай сюди свою долоню!

Вона ухопила приятелеву лівицю і, кумедно напнувши губу, заходилася щось там зосереджено розглядати.

— Значить ось що, — промимрила вона, — спершу все тут якесь темне й химерне… Коли ти руки мив востаннє, га? Та жартую, жартую! Спершу, кажу, спіткає тебе несподіванка, яка принесе тобі любов і удачу… А це — дві осібні пісні, сам знаєш! Потім ти довго не знатимеш, який зробити вибір, а з часом бажання твоє так чи так здійсниться.

Ян глипнув на свою долоню.

— Отаке там написано? А про Шварценберга нічого немає?

— Оце ще! — глузливо пирхнула циганка, стряснувши рясним монистом. — Я тобі хто — ворожка чи міська довідка?

Ян нарешті розвеселився.

— Ну гаразд! Давай так — справдиться твоє пророцтво, візьму тебе на станцію вести власну циганську програму! Згода?

Іда пожувала густо-червону губу.

— А що? Воно якраз би здалося… Дивись же, не кажи потім, що зле обмовився!

— Та щоб я здох! — заприсягся Ян, прощаючись з ворожкою.

Життя поволеньки повертало втрачені барви. Янові заманулося повештатись містом, зазираючи до кав’ярень та книжкових крамниць, постояти над вухом коваля-віртуоза зі Староміської площі, розворушити стоси старих листівок на блошиному ринку коло ратуші, купити, нарешті, смажених каштанів з корицею і просто собі усмак побити байдики, втішаючи себе, мав зарюмане маля — солодким цукерком.

Каштани були гарячі, якраз добре присмажені, пакуночок брунатного паперу випромінював пахощі лісу і вогнища. Щойно Ян притулився до кам’яного водоймища, аби зручніше вдатися до імпровізованого сніданку, як в кишені бридко й вимогливо зателенькав телефон. «Хата» — писало на екрані. Це, певна річ, Міла зі своїми зворушливими потерпаннями за його справи. Колись раніше… — подумав до себе Ян, незворушно дивлячись на екран телефону, що аж дрижав з нетерплячки, — колись раніше, коли він жив собі сам, «хата» була мовчазною і байдужою до його позахатніх справ… Тепер — на жаль? на щастя? — все цілком інакше. Зітхнувши, Ян вимкнув звук і, поклавши осоружного апарата до кишені, приділив нарешті належну увагу ще не застиглим каштанам.

Питання, однак, залишалося нерозв’язаним. Що йому тепер — вертатись додому, відпочити перед нічною зміною? Воно і варто би, тільки не хотілося, хоч плач. Пояснювати оте все Мілі, приймати її щиросердні, лагідні втішання… Заради Бога! Лише не це!

Лишалося, отже, тільки одне — піти до гладоморні. «Гладоморні», тобто. Набратися наснаги вкупі з кавою чи як вже там складеться.

«Гладоморня», хоч про що би не свідчила ця містка назва, була пивницею, чи, як тут казали — господою. Голодом, тут, певна річ, не мордували, але ішли сюди не за тим аби попоїсти, тож, коли черговий п’яничка хитливо рушав надвір, завсідники звично глумилися, що то йому, мовляв, від голоду макітриться.

Такі назви набули популярності ще в часи Першого Університету, коли прикметами спудейської пиятики стали свобода та блюзнірство. В місті якось водночас забракло святого, зате стало якраз удосталь кумедного. Так і повелося — пивниця «Пекло» упритул до монастиря, ресторація «У ката» коло ратуші… «Гладоморня» була одним з реліктів тої славної минувшини, але для Яна вона була значно більшим — притулком втомленого духу, куди зазирали добрі знайомі та старі друзі.

Зараз, природно, в господі було майже порожнє. Друзі й знайомі, прагнучи розради та пива, збиралися над вечір, а тим, чий дух утомлений вже просто зранку, не слід було і з хати потикатись. Але ж не всі такі мудрі, зітхнув Ян, прямуючи до шинквасу. Він вже готувався перемовитись хіба із заспаним шинкарем, та тут, на його подив, бовваніла ще одна знайома пика.

— Ти диви, іменинник! — дратівливо промовила пика. — Бадьорий, як бадилля… Як тобі, холєра, вдається?

— О, Мартин! — вражено мовив Ян, — а ти тут яким лихом?

— Ти як гадаєш? — пробурчав той. — Це в тебе субота з поправин починається, а в мене, курва ясна, зі свіжого небіжчика… Муха! — заволав він до шинкаря. — Де там мій тонік? І кави давай, поміцніше — щоб аж зуби звело! Чуєш?

Муха щось ствердно промимрив з-під шинквасу.

— Слухай, Мартине… — задумливо промовив Ян, — хороше діло — небіжчик…

— Тобто? — кліпнув очима слідчий. — Це ж в якому сенсі?

— Мені додому йти не хочеться, а податись нема куди. Давай, бери мене з собою. Я тобі там протоколи писатиму… абощо.

— Отакої! — звів брови Янів товариш. — Вперше бачу, щоби подружнє, вважай, ліжко, міняли на трупарню! Хоча… а чого ні? — Мартин начебто тяжко замислився, але губи його вже самочинно складалися в лихий вищир. — Ану ж цікаво, на якій хвилині ти почнеш благати відпустити тебе до мами?

От уже ні — заприсягся собі Ян. Так він зробив свій перший крок до того темного і химерного, що йому наобіцяла щедра ворожка. Йому, певна річ, і не марилось, що сходи, на які він ступив, ведуть до зірок. Або, інакше кажучи, у безвихідь.

* * *

ТРЕТЯ ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

В книзі Брейшит сказано: «Якщо скуштуєш ти від дерева пізнання добра і зла, повинен будеш померти». Воістину пізнання принесло до світу смерть.

Слід розуміти, що не всяке пізнання веде до виправлення світу. Прагнення знань заради себелюбної насолоди, а не заради єднання з Творцем — причина довічного покарання людства смертю. Взявши від забороненого дерева, Хава розломила світ навпіл, розбивши єдність на добро і зло, створивши протиставлення, котрого раніше не існувало. Таке пізнання є творенням, та не Сяйво Всесильного сочиться в світ, але чорне світло, яке зветься іще нечистотою.

Накопичуючи знання, слід пам’ятати про свою мету — виправлення душі. Пам’ятати, що є лише один Творець і єдина корона. Ось, що сказав Творець місяцеві, який прагнув стати денним світилом: «Іди, і зменш себе». Той, хто роз’єднує світло Творця, буде проклятий, як перший змій, і повинен буде померти.

Той же, хто зуміє осягнути, що у світі Єдиного — все одне, без всякої відмінності, побачить, що навіть протилежності щезають, і нечистота зникає зі світу.

* * *

Єврейський квартал тулився до Староміської площі, наче бідний родич — до маєтної родини. Колись давно його було навіть запнуто ланцюгами, а відтак відгороджено від решти світу кордонами ворожнечі. Його мешканців силували носити ганебний знак, винуватили в обрядних убивствах, зневажали і сахались, брали в борг, кликали до палаців, а потім нищили на порогах власних осель… Багато чого пам’ятає квартал Йозефів і, хоч нині його халупи і храми лягли під фундамент новобудов, тут і досі чувся дух відокремленості та цупке, тепле відчуття громади.

Ян здригнувся; іноді він відчував себе чуткою антеною, що підхоплює хвилю чужих потерпань… Нині тут просто бриніло судомною, гарячою бентегою; Мартин повів носом, наче негодований хорт, що почув запах крові.

— Так, Янчику… — суворо промовив він, зупинившись коло брами одного з будинків, де вже стояла поліцейська машина, — не передумав іще? Ні? Ну, по правді, з тебе більше шкоди буде, ніж користі, але нехай уже… Дивись лише, не пхайся, куди не слід, не торкайся нічого, питань дурних не став. Гаразд?

Ян із подивом відзначив, що його старий приятель обернувся нині на щось цілковито незнане, навіть обличчя його змінилося, утворивши жорсткий, незворушний рельєф.

— Е… авжеж, — промимрив радіо-ведучий, — мовчатиму, як злидень у приймах.

— Ти диви… — на мить у суворому сірому фасаді мовби відімкнулося віконечко, звідки визирнув старий знайомець, — може й вийде з тебе що… До речі, цей плащ тобі страшенно пасує. Виглядаєш, наче той е-ее… ексцентричний детектив із серіалу. Ну, ходімо.

Ой як дотепно, мовчазно пожалівся Ян. Мартин іще в «Гладоморні» змусив його скинути тренч і лишити парасолю, вдягнувши натомість позичений у шинкаря плащ. Йому, бачте, не годилося вести на місце злочину особу, вбрану мовби на який фестиваль. От, правда, Ян так і не впевнився, що нині він виглядав хоч трохи краще. Втім, невдовзі ця обставина втратила найменшу вагу.

В невеличкій приймальні на кріслах для відвідувачів сиділо троє — літній поліцейський в зім’ятому кашкеті, втомлена жіночка з тлустою валізою на колінах та чорнявий молодик, чиє напружене, затяте обличчя одразу ж привертало до себе увагу. Він, здавалося, ледь втримував величезний тягар, що, впавши, міг спричинити каліцтва та збитки. До того ж, він був напрочуд гарним, що аж викликало якусь мовчазну підозру.

— Нарешті! — підкинулась жіночка. — Чого так довго? Ми ж без вас і почати як слід не можемо — бо ж потім будете нарікати, що ми вам атмосферу порушили…

Несхвально хитнувши головою, жіночка зиркнула на Яна.

— А це ще хто?

— Це? — Мартин Цуг із сумнівом оглянув свого приятеля. — Ну… Він із е-ее… внутрішньої служби.

— Якого дідька?! — вибухнув власник зібганого кашкета, вороже дивлячись на прибульця. — Вже ж без них ні на крок ступити?! Допекли вже, агентура!

Мартин дратівливо смикнув плечима.

— Любку, годі, — стиха мовив він, — пан е-ее… Рейвах не буде заважати. Тільки подивиться. Правда ж?

Ян охоче покивав.

— А крім того, самі подумайте, хто у нас потерпілий? Навіщо нам зайвий міжетнічний клопіт? Ну гаразд… Що тут? Не починали, кажете? А хоч би факт смерті хто-небудь засвідчити потурбувався?

— Та ви гляньте просто, пане інспектор! — реготнула жіночка.

Кивнувши, Мартин рушив до міцних дерев’яних дверей, що вели, певно, до кабінету власника. Обережно прочинивши двері, слідчий роззирнувся. Рвучко зітхнув.

— Ага.

Любко та жіночка з валізою промовисто перезирнулись. На якусь хвильку Мартин закляк при вході, вбираючи панораму усіма приступними чуттями. Нарешті він рішуче смикнув двері, впустивши до вітальні навскісні сонячні промені. Яновому погляду відкрилась захаращена книжками кімната, строкатий килим, край чийогось черевика і величезна брунатна пляма.

— Розповідайте, Мірандо, — коротко кинув Мартин Цуг.

Жіночка підхопилася на несподівано високі підбори та, видобувши з валізки дрібно пописаний бланк, швиденько забубоніла.

— Левін Яков, 54 роки, вдівець, живих родичів не має, заробляє приватними уроками, мешкає на Веженській п’ять… тобто тут… виклик надійшов в суботу 27 листопада о десятій ранку від Дана Сегала, секретаря покійного, — Міранда кивнула на похмурого молодика, — ось він сидить.

Мартин рвучко розвернувся до свідка.

— А що це ви тут робили? В суботу? Га?

— Зайшов забрати деякі папери. Тут же не лише помешкання, але й контора, — промовив той з такою міною, мовби тяжко мучився щонайменше хворим зубом, — вхідні двері були відчинені, дивний запах в приміщенні і…

— Отже, ви знайшли тіло? — уточнив інспектор.

— Ні.

— Тобто? — здивувався Мартин.

М’ятий кашкет ніяково кахикнув.

— Двері були замкнені, а ключ стирчав у замку, — повідомив він, невідь-чого соромлячись підвести погляд, — ми… я мусив його вибити.

Мартин та й решта присутніх мимохіть озирнули двері та акуратну наскрізну вибоїну там, де колись містилася замкова щілина.

— Е-ее… стривайте! — зачудовано промовив Янів приятель. — Двері були зачинені? Ззовні?

— Зсередини, пане інспектор, — не піднімаючи погляду, промовив Любко.

Мартин Цуг пошкріб потилицю.

— Але ж… — він труснув головою і метнувся до кабінету, проте, на півдороги спинився, глянув на Сегала, потім на Яна і, надумавши, скерував, — ти… Ви, пане Рейвах, посидьте тут із нашим свідком, гаразд?

Ян дозвільно всівся коло нещасного Дана Сегала. Той, нервово пересмикнувшись, поліз у кишеню та дістав пачку цигарок.

— Дозволите? — з ледь відчутним зухвальством спитав він.

Ян поблажливо кивнув. Свідок поквапом підпалив цигарку; пальці його ледь-ледь тремтіли.

Мартин тим часом хвацько керував підлеглими — з кабінету лунали його вимоги фотографувати те і се, взяти «пальчики» тут і там, оглянути тіло на предмет якихось жахливих плям, взяти проби крові, волосся та іншої параферналії. Янові ставало дедалі незатишніше; погляд його відсторонено спинився на переповненій попільничці.

— Зайдіть-но сюди! — визирнув з кабінету Мартин.

Ян здригнувся, висмикнутий з тривожного заціпеніння.

— Я?

— Ага, і ви, пане Сегал. Гляньте, чи не зникло чого.

Зайшовши до покою, Ян ледь не перечепився через ноги небіжчика. То був великий, опасистий чоловік з довгою клоччастою бородою. Права половина голови залита брунатною живицею, обличчя… жовте, зморшкувате, скорчене в якійсь неймовірній зловтішній гримасі.

— Цікавий рігор мортіс, правда? — із фаховим завзяттям звернулася до а жіночка.

— Угм? — лише й спромігся промовити він.

— Ну — лице, — пояснила вона, — і долоня. Ніби намагався щодуху когось дряпонути.

— А-аа! Дивовижно! — підтримав її Ян.

Аби відволіктися від млосного видовища, він взявся розглядати кімнату. Книжки громадились тут, мов у порохнявому архіві, полиць, вочевидь, бракувало, але попри те книжки і папки були складені з якоюсь невротичною ретельністю. На стінах містилися репродукції середньовічних гравюр, натоптаних містичною символікою, схемами і каліграфічними написами. Неподалік від письмового стола висіла дошка, поцяткована гачечками незнайомого письма. Придивившись до палітурок, Ян знайшов лише кілька назв бодай-би латиницею — «Наууе ha-Nefes», «Sefer Jesirah», «Sefer ha-Zohar»; решта ж книжок хизувалися ошатною чужорідністю, яка самовладно викликала передчуття темних таємниць.

Роззирнувшись, Ян побачив свого приятеля, що в задумі спинився над тілом власника кабінету. Мартин обурено позирав на небіжчика, мовби той умисно чинив спротив слідству.

— Проблеми? — поцікавився Ян, поки Мартинові колеги завзято вивертали шухляди.

— Та жодних! — дратівливо чмихнув той, — окрім того, що мені тяжко уявити самогубцю, котрий пальнув би собі в голову, після чого ретельно позбувся зброї, а потім приліг ось у невимушеній позі… Може ти таких знаєш?

— А ти певен, що йому ніхто не допоміг?

— Ха! — знизав плечима Мартин. — Отже, ти гадаєш, вбивця замкнувся із жертвою в кабінеті, а, скоївши злочин, просочився крізь замкову щілину?

— А вікна?

— Ой, не вчи єврея комерції! — реготнув Мартин. — Тих вікон ніхто не торкався уже роки зо три… кажу тобі, як холостяк зі стажем!

— Пане інспектор! — раптом покликала Міранда. Вона схилилася над стільницею з пакунком чорного порошку та щіточкою для знімання відбитків; брови зведені в іронічному зачудуванні, — гляньте, який цікавий ефект!

Мартин, а за ним і Ян, потупцювали до столу. На стільниці гладенького світлого дерева зметена щіткою купка порошку, коло краю — відтиски долонь, а трохи далі — чорна фігура, мовби хтось у задумі малював пальцем по лакованій площині. То була, очевидячки, якась літера, яка, проте, не мала нічого спільного ні з кирилицею, ані з латиницею. Вже швидше вона була подібна на ті чужинські знаки, що прикрашали палітурки талмудів на полицях.

— Пане Сегал! — звернувся Мартин до свідка. — Як гадаєте, що це отут?

Зажурений красень коротко глипнув на стільницю.

— Мем, — відказав він.

— А детальніше можна? — попрохав слідчий, при чім Ян не міг не відзначити, що Мартинів голос аж сочиться притаєним поглумом.

— Авжеж, — відказав молодик, неприязно зиркаючи на слідчого, після чого усміхнувся погордливо і заходився тлумачити, — мем, тринадцята літера алфавіту, гематрія якої складає сорок, літера відкрита і закрита, нею називає себе Мелех — цар і Малхут — царство, а ще — сефіра, чия присутність у світі є найбільшою в ніч з п’ятниці на суботу.

Мартин отетеріло озирнув колег, що аж покинули свої клопоти заради такої оказії.

— Свідку, що це ви верзете? — поцікавився слідчий.

Той зневажливо знизав плечима.

— Та це ж… — Ян насупився, збираючи докупи рештки давноминулої освіти, — з якої саме дисципліни давав уроки покійний Яков Левін?

— Каббала… — крізь зуби промимрив Дан Сегал.

— Аж он воно що! — глузливо розсміявся Мартин, — так би і сказали! Гаразд, пане Сегал, а кому саме викладав ваш покійний шеф цю поважну науку?

— Можу показати списки… — повідомив секретар.

— Будьте такі ласкаві!

Сегал поквапився до приймальні, уособлюючи собою навіки скривджену невинність.

— Боже ж мій! — поскаржився Мартин, — знов ці біснуваті! А я собі думаю — чого тут все не так, як в людей?!

Отримавши від Сегала книжечку з переліком учнів покійного, Мартин завмер на хвильку. Потім приголомшено свиснув.

— Це список учнів чи столичне «хтозна-хто»? — здивувався він. — Мені потрібен графік зустрічей… Ви ж вели для нього діловий щоденник?

Секретар кивнув і похмуро подався до вітальні, аби невдовзі повернутися з пошарпаним журналом.

— Набір «джентльменський»… — пробурмотів Мартин Цуг, гортаючи журнал, — Бялко, Галовец, Шварценберг…

— Та невже? — ледь не підстрибнув Ян.

— Кажу ж, сама сметанка! Ага, а це хто? Тут пише — четвер 19.00, А. Салім. Хто це такий, пане Сегал?

— Жодного уявлення, — гордо відказав той, — бачте, це не моєю рукою писане. Зроду такого не бачив.

— Гм. Тільки отих недобрих арабів мені бракувало… — обурився слідчий.

— Дивіться, що я знайшов! — гукнув до керівництва м’ятий кашкет, вклякнувши навпочіпки коло тіла. В його пальцях був затиснений клаптик жовтуватого паперу. — У внутрішній кишені надибав! Тут якась наче схема…

Мартин взяв папірчика до рук. Видно було, що то — сторінка, видерта з нотатника, вельми вживаного і пошарпаного. На нім — від руки мальована схема з кількома трикутниками, рисками та окремими літерами.

— А це як ви можете пояснити? — спитав слідчий у секретаря.

Ледь озирнувши папірця, Дан Сегал повівся досить дивно — він бентежно роззирнувся і відступив на крок.

— Це… закрита частина вчення.

Мартин скептично гмукнув і обережно сховав клаптика до пластикової торбочки.

— Ми з вами про це ще поговоримо, — зловісно пообіцяв він.

Тут в його кишені настирливо зателенькав мобільний. Зиркнувши на екран, він скерував колегам:

— Катафалк подано. Забираймося. Вам, пане Сегал, доведеться під’їхати з нами до дільниці, — той лише скрушно зітхнув, — а я тим часом… Проводжу пана Рейваха, бо йому вже час іти. Трохи пройдемось?

Ян вдячно кивнув. Ця дивна історія викликала безмежно гнітюче відчуття.

Разом з Мартином вони швидко піднялись сходами і, обминувши «катафалка», пройшли кілька кроків вулицею.

— То як тобі? — поцікавився Мартин. — До вподоби моя робота?

— Угу, — охоче погодився Ян, — мені й справді покращало. Якщо спершу я не хотів іти додому, ниньки побіжу, аж куритиметься. Трупів, принаймні, там значно менше.

— О, бач як, — повчально хитнув пальцем слідчий, — казав я тобі… Але, холера, як я напророчив з тою внутрішньою службою! Отепер без політики точно не минеться! От же кляті жиди зі своєю клятою Каббалою!

— Та не переймайся! — хотів був розрадити друга Ян, аж раптом запнувся, побачивши цілком неждане, — Марічка! А ти що тут робиш?!

Янова сестра, елегантна, як телезірка (якою і була, власне), спинилась навпроти них, спрагло посміхаючись. За її спиною блимав лукавим оком оператор, обтяжений чималеньким бетакамом.

— Ну… тут же відбуваються новини. Правда ж, Мартине?

— А звідки ти… — не вщухав Ян, але Мартин не дав йому договорити.

— Ні, Марічко. Жодних новин. Зараз тут… трохи все заплуталося.

Марічка напнула губки.

— Ма-артине, так нечесно!

Слідчий зітхнув, взяв журналістку під лікоть і, відійшовши на крок, почав щось їй тлумачити. Ян потер скроні, намагаючись зосередитись. Гадюка, трупи, Каббала, Марічка тепер оце… Чи все це, бува, йому не мариться? Роззирнувшись, він несхвально оглянув друга та власну сестру, які войовничо сперечались. Позаду них, на тому боці вулиці… Дивно. Там стовбичила якась панія, спостерігаючи за сценою коло дверей жалобного дому. Руда, статурна, із пильним пташиним поглядом, в котрому прозирав якийсь злостивий острах. Збагнувши, що її помічено, панянка ледь помітно всміхнулась і рвучко закрокувала геть.

Не бажаючи обтяжувати друга ще й такими нісенітними підозрами, Ян не став говорити Мартинові про ту споглядачку. Надумавши так, він здивувався мимовільному відчуттю провинної втіхи… Нехай буде в нього маленька таємниця, принадна й потайна, котру приємно було б розкрити сам на сам. Чи, принаймні, уявити її розкриття. Як уже пощастить.

* * *

ЧЕТВЕРТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Раббі Хізкія почав: «Сказано, як троянда серед шипів». Запитав: «Що означає троянда?» І почув у відповідь: «Це — малхут, бо є в ній червоне і біле, закон і милосердя». Світ створений є малхут, найнижча сефіра, наділена лише прагненням отримувати, як троянда, що приймає світло від неба, та сік — від праху земного. Чорним є корінь троянди, прихований в землі, зеленим — пагін, що тягнеться до неба, червоною — квітка, що розкривається до світла, і незримим — аромат, що його віддає досконала троянда, насичена сяйвом.

Такими є чотири світи, що передують світу одвічному, де душі перебувають у своїй призначеній досконалості, такими є чотири сходинки, що їх слід подолати на шляху до виправлення: Асія, Єцира, Брія та Ацилут. Кожен, хто здолав махсом, тваринну байдужість, перебуває в одному з цих світів, недосяжний для тих, що спинилися на іншому рівні.

Світ Асія є світом дії, і колір його чорний. Досягти його можуть душі, що сприймають світло нефеш, чиї якості містяться у крові. Світ Єцира є світом творчості, і колір його зелений. Досягти його можуть душі, що отримують світло нефеш та світло руах, чиїм втіленням є подих. Світ Брія є світом здійснення, і колір його червоний. Потрапляють до нього душі, що дістають світло нефеш, руах та світло нешама, поміщене в тінь. Лише вибрані досягають світу Ацилут, чий колір — білий, чиє світло — хая, життя.

* * *

«Її основа — смуток, тамований пульсом спогадів і м'якою глибиною очікування, на іншому березі якого — надія та притишене світло… Ернест Ансермет назвав цю мелодію повноводною рікою, що торує шлях в Йорданській долині, адже перший концерт Південного Синкопованого Оркестру був майже цілковито побудований на біблійних сюжетах та мелодіях госпелів часів зародження регтайму…»

Ян скептично гмукнув і мерзлякувато потягнувся за чашкою гарячого питва. Білясте світло монітора шпарувало його лице примарним полиском, висвічуючи зведені у творчому азарті брови. Джаз і Старий Заповіт — дивовижний союз! Наївна спроба зробити стару релігію трохи людянішою… Отже, музика Сіднея Беккета… Який же це був рік?

Насупившись, Ян стис пальцями перенісся. Ні, дата не бажала даватися.

— Міло! — покликав він.

Вона допитливо зазирнула до кімнати, дитинно-гарненька в короткій домашній суконці.

— Чого бажає падишах? — весело поцікавилась вона, обтрушуючи борошно з долонь. На кухні порскало й шипіло, наче в алхімічній реторті.

— Е-ее, сонце, чи не принесеш мені книжку з етажерки? Зелена така, груба, «історія джазу» зветься.

Мілине личко зникло, натомість у вітальні почулися її кроки і тихе бурмотіння.

— То що? — гукнув Ян.

— Тут нема такої! — розгублено повідомила дівчина.

— Та як же це? — здивувався Ян, підводячись, — я ж лише вчора її там бачив!

Крекчучи, радіоведучий вирушив до вітальні. Невже ж того грубого фоліанта миші сточили? Якісь страшні мутанти-джазожери?

Миші, проте, тут були ні до чого. Книжка стояла, де її лишили.

— Сліпко! Ось же вона! — примружився Ян. — Хіба ти не бачила?

— Е-ее, ні… — засмутилась Міла, — вибач.

— Та дурне! — милостиво промовив Ян. В повітрі тим часом потягнуло чадом. — А що там у тебе горить? Олександрійська бібліотека?

— Млинці! — заголосила дівчина, кваплячись запобігти нещастю.

Поблажливо усміхнувшись, Ян зиркнув на етажерку. Як же можна було не помітити? Стояла ж на видноті… Аж тут Янів погляд впав на відбиток долонь, що його Міла лишила на поличці, перебираючи книжки. Жменькою криги за комір — згадка про інші відбитки пальців, оприявнені за інших, значно сумніших обставин. Цікаво, як довго та справа буде ходити за ним назирцем?

Делікатно і майже ґречно теленькнув вхідний дзвоник. Ну, певна річ, так дзвонив лише Рафчик.

Насправді його звали Рафаель Немчик, але кликати того гостя Рафаелем, могла, певне, лише його сентиментальна мамуня. То був літній уже чоловік зі шляхетною сивиною та глузливим поглядом з-під пишних чорних брів. А ще він був власником Янового помешкання. Рафчикові, насправді, належав весь поверх і навіть горище.

— Добривечір-добривечір! — сонячно заусміхався він, просочуючись до передпокою. — Як ся маєте? Непогано, сподіваюся? Нема на що скаржитись, еге ж? Рахуночки приготували?

— За телефончик і за світлечко? — іронічно уточнив Ян, порпаючись у шухляді.

Нарешті рахунки дали себе намацати, і орендар передав належні папери власникові. Той переглянув їх прискіпливо і вже збирався було йти, як тут Янові згадалася одна визначна обставина.

— Слухайте, Рафчику! Ви ж єврей?

— А що сталося? — миттєво зреагував той.

Ян ледь втримався від нечемного реготу.

— Та, власне, нічого, окрім, як одне тут… убивство.

— Ой, та що ви кажете? — обурився Рафчик. — А ми тут до чого? До Пейсаху ж — майже півроку!

— А до чого тут Пейсах? — отетерів Ян.

В Рафчикових очах застрибали веселі чортенята.

— Ой, як не соромно! Всі ж знають, що ми печемо на Пейсах мацу, в яку неодмінно додаємо християнську кров. Старовинний рецепт.

— А, ну навряд, — трохи розгублено промовив Ян, — загинув же, власне, єврей…

— І отже все гаразд! — схвально кивнув Рафчик.

— Та ні! — запротестував Ян, цілком уже заморочений, — я ж, власне, хотів із вами порадитись… Мій друг веде цю справу, ну і йому придалась би підказка особи е-ее… обізнаної.

Старий єврей скептично хитнув головою.

— Ваш друг — полісмен? А хто загинув?

— Яков Левін з Йозефова. Він, до речі, викладав Каббалу.

Рафчик осудливо цикнув.

— Отака невдячна справа. Ну гаразд. Я збирався якраз прибратися на горищі — Ада мені вже всю голову проїла… Одружуйтесь швидше, молодий чоловіче, хороша дружина — то певність у завтрашнім дні.

— Рівно ж як і довічне ув’язнення, — заусміхався Ян.

Старий закотив погляд аж десь під сволок.

— Ой, я вас прошу… Яка нині молодь зла і розбещена! — зажурено мовив він. — Ну то ведіть вигулювати вашу нездорову допитливість. На горищі холодно, до речі.

Хитро блимнувши оком, Рафчик пошкандибав нагору. Ян роззирнувся, шукаючи за якоюсь придатною одежиною, аж тут його око впіймало легкий порух тіні коло кухонних дверей. Міла, отже, все чула. І, певна річ, відзначила отой його скепсис стосовно одруження. От же шляк! Буде тепер ображатися півночі… Ну та що вже поробиш!

Накинувши куртку та взувши спортивні черевики замість зворушливих хатніх капців, подарованих, до речі, тою ж таки неминучою Мілою, Ян вирушив на горище.

Янові подобалось бувати тут, та й не дивина; тут знайшов би себе кожен, спроможний перевертати догори дригом захаращені нісенітним крамом ятки на блошиному ринку. Навіть антиквар розшукав би тут для себе кілька цікавинок, але Янові понад усе була до смаку атмосфера, як-от його приятелеві, котрий цінував можливість першим оглянути картину злочину. Власне, якоюсь мірою, це й була картина злочину, адже колись тут наклала на себе руки вродлива дівчина (вважати її такою вимагала бодай би естетика жанру); після неї чомусь ніхто не наважувався оселитись на цьому романтичному горищі, та ж ось з’являється меткий бізнесмен Рафчик і незворушно скуповує всю цю житлову площу разом з її задавненими легендами. Щоправда, він так і не спромігся зробити тут ремонт, отож на горищі ще досі можна було присісти на рипливе столітнє крісло та переглянути дагеротипи й книжки, що колись належали чарівній самогубиці.

Тепер Рафчик стояв посеред усієї цієї розкоші, не знаючи, куди йому прикласти вологу ганчірку і свої безцінні потуги.

— Вам би винайняти когось для брудної роботи, — порадив Ян, зазираючи до холодної півтемної мансарди.

— А, то ви? — зітхнув Рафчик. — Ну, знаєте… прибирати тут немає жодного сенсу — допоможе лише ремонт. А розвезти бруд я можу й сам, незгірш за інших. Та ще й задурно.

— Навіщо ж ви тоді е-ее… піднімаєте порох?

— Ви, юначе, молодий і нічого не тямите. Ада просила мене навести лад, і всупереч всякій доцільності лютилася, а їй це шкодить. Я, отже, змушений зробити бодай щось, і це буде моя жертва на вівтар подружньої злагоди.

Рафчик урочисто підніс ганчірку і вчинив спробу витерти порох з вершечку старовинної горіхової шафи. Порох злетів, мов стривожений осиний рій, і скоро обоє відвідувачів горища натхненно чхали.

— Ну, е-ее… я краще не займатиму тої шафи, краще ось поскладаю книжки рядочком, — надумав старий.

— Мудре рішення, — втішився Ян.

— А ви, між іншим, можете мені допомогти, замість стояти отам і глумитися.

— Може й так, тільки це ж ваш жертовник! Чи годиться мені пхати руки?

— Ой, я не можу! — застогнав старий, звично закочуючи очі. — І чого нині молодь така хитра й невдячна? Де ваша вихованість? Де пошана до сивини?

— Та хіба ж я що? — заусміхався Ян. — Давайте, я візьму на себе оцю полицю. А ви тим часом розкажете…

— Ага! — лукаво блимнув на нього Рафчик. — Думаєте забити старому баки, а він вам розбовкає всі таємниці Сіонських Мудреців?

— А що за таємниці? — зацікавився Ян.

Рафчик тяжко зітхнув і звів руки догори, мовби закликаючи Всесильного у свідки Янової неосяжної глупоти.

— Ні, невігластво мене доконає… Всі питатимуть, від чого загинув старий Рафаель, а я їм на те — не зміг знести, сірома, людського глупства та пихи…

Від обурення кричущою вселенською несправедливістю, Рафчик покинув здійснювати свій нелегкий подружній обов’язок і з розгону присів на верткий дзиґлик коло косметичного столика.

— А от вам не дивно, чого нашому народові одвіку шиють всіляку чортівню?

— Ну, ви перші почали, — заперечив Ян, — онде навіть у біблії…

Рафчик болісно скривився.

— Ой-ой, майте совість! Лишімо осторонь тексти, особливо ж цей недолугий переклад Тори! Я ж про інше: оті всі дикунські звинувачення в чаклунстві, сатанинських обрядах, змовах… Таке, що не проти ночі мовиться! А все ж, насправді, дуже просто: народ у розсіянні має єдиний спосіб зберегти себе — скрізь залишатись сторонніми. Тільки хто ж це терпітиме в домі безрідного приблуду? Хіба ні? А?!

Попри власну ухвалу не тривожити антикварний порох, Рафчик заходився мацькати ганчіркою найближчу горизонтальну поверхню.

— Так і Каббала… — обережно докинув Ян.

— Хфе… — буркнув старий, підібгавши губи, — особливо Каббала. Внутрішня Тора, вчення, цілком беззмістовне для тих, хто перебуває поза Традицією… І що вам сказати? Такий ажіотаж! Де ж це дивуватися, що хтось взявся зробити на тому маленький бізнес… Не мені їх засуджувати, — тут Рафчик покинув ганчірку і блимнув зовсім уже по-піратські, — я ж вам не Сангедрін.

— Синедріон?

— Хай так. Суд, який міг би покарати відступників скиданням на камені.

Рафчиків орендар ніяково кахикнув.

— Це як за е-ее… перелюб?

— Ну звісно ж! — зрадів старий. — Чи відомо вам, що розкриття таємних знань непідготовленим рівнозначне зляганню батька з власною донькою?

— Ой, мамо! — схопився за голову Ян. — Гарненькі ж у вас аналогії!

— А то! — гордовито мовив Рафчик, намагаючись тримати фасон попри порох, що настирливо пхався до носа. — Слід ставитись відповідально, кхе, до таких, кхе-кхе, матерій…

Ян замислився. Декому, можливо, не подобався Левінів «маленький бізнес», та нині за такі штуки не побивають камінням. Смертна кара загрожуватиме радше тому, хто має надмір інформації чи ризикує стати на заваді чиїмось вельможним забаганкам… Нехай навіть старі закони і вабили своїм наївним романтизмом.

Із власною дочкою? Ні, ну треба ж, яка ницість! Прямуючи додому, Ян подумки пересмикнувся від огиди. Проте, іноді йому здавалося… Міла своїми дитинним поводженням бентежно нагадувала йому сестру, коли та була ще кострубатим підлітком. Часами його аж смикало, коли Міла в чергове вдавала малечу. Ну та зрештою, слід би вже заспокоїтись — Міла була йому родичкою хіба в Адамі. На щастя, ой на щастя…

Мимохіть він замилувався, як дівчина замріяно чесала лискучого чорного чубчика. Тепле сяйво нічника лягало медовим відсвітом на вигин плеча і шовкові бганки сорочечки. Треба би програму дописати, але нехай, нехай вже завтра…

— Янцю, забула тобі сказати… — промовила вона, зграбно пірнаючи під ковдру.

— Що?

— Марічка дзвонила. Вчора, коли ти був на роботі.

— Ну і чого хотіла?

Правду кажучи, в цей-от момент його найменше цікавили сестринські клопоти. Під ковдрою так тепло і затишно, і…

— Про якесь убивство питала.

— А?! — сахнувся Ян. — То не я!

Міла пустотливо посміхнулась.

— Правда? Це добре. Не хочу, щоб тебе забрали до буцегарні.

«У цьому, бодай у цьому, — зітхнув Ян, — ми з тобою однодумці».

* * *

П’ЯТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Сказав Раббі Ельазар: «Що означає в тіні вбрання рук твоїх». І відповіли йому: «Коли Моше отримував Тору, спустилися найвищі янголи, аби спалити його подихом вуст своїх, але Творець захистив його, сховавши від янголів. І тому сказано: „В тіні вбрання рук твоїх, взяти небо і заснувати землю“. Звідси висновок: все приховане досягає найвищого результату».

Слід розуміти, що святе світло є прихованим, і поки зберігається в таємниці, залишається чистим. Той же, хто береться розкривати святі таємниці, не знаючи, що робить, будить темну сторону, а його брехливий язик створює своїм словом облудний небосхил, який називають іще техом раба — велика безодня.

Подихом вуст своїх спалює облудник небо, а отже той, кому відомі слова, та невідомі ор і мор — світло та здатність віддавати, нехай краще мовчить. Сказав Раббі Шимон товаришам: «Не вимовляйте вголос мудрості Тори, аби не дізнались і не почули від Дерева Істини».

Таємниця — це тягар, сила — це спокуса. Ось прибулець питає в тебе дорогу, і хочеш допомогти. Спинись, коли не певен. Мовчи, і не скеровуй довірливого до загибелі.

* * *

Мартинів дзвінок застав Яна в маленькій музичній крамничці, де він якраз вдало надибав раритетний запис Олівера Кінга, славетного вчителя не менш славетного Луї. Його корнет якраз вивергав з лудженого черева знамените креольське гарчання, тож телефон мусив довго змагатися за увагу власника, а Мартин на тому боці звукової хвилі встиг вже неоднораз згадати товариша недобрим словом.

— Терміново потрібен супутник… — розпочав слідчий.

— Для створення сім’ї? — глузливо поцікавився Ян.

— Цур тобі, збоченцю! — сахнувся Мартин. — Для мандрів!

Мандри… ага. Це було їхнє таємне назвище тривалих і змістовних поневірянь генделиками, що починалися зі сповіді над кухлем, а завершувалися десь у момент братання з примарою безголового монаха у старій господі. Але ось так зненацька, посеред робочого тижня?

— Мартине, ти що, п’яний? — здивувався Ян.

— Ні, — похмуро визнав його друг, — але буду неодмінно.

— Ну гаразд, — зітхнув Ян, — в мене є трохи часу до роботи. Де ти зараз?

— На цвинтарі, — пробубнів Мартин Цуг.

— Де?! — Ян ледь не випустив з рук свого коштовного диска. — Що ти в біса там робиш?

— Читаю. Оці вар’ятські надгробки.

— Ну то… дочитуй і давай до «Гладоморні». Я буду там хвилин за десять.

Мартин пробурмотів щось на знак згоди і вимкнувся. Ян хитнув головою, мовби витрушуючи воду з вух. Ніколи ще за його старовинним другом не водилося таких чудернацьких захцянок… Чи ж йому на роботі небіжчиків бракує, що вже й гуляти кортить неодмінно цвинтарем? Схоже, що йому і правда кепсько. Ну та мандри на те і призначені, аби подолати всі можливі негаразди.

Покружлявши кривими вуличками та відлюдними подвір’ями, Ян випірнув у юрмління та гомін центральної площі, притлумлений лементом модних наспівів з ресторацій та стугоном величезного годинника на ратуші. Зіщулившись у намаганні зменшити площу контакту з туристичним свавіллям, Ян проскочив людні вулички, захлюпані полиском золота, кришталю та кривавих гранатових грон, аби невдовзі знов опинитись в занедбаному провулку, де, знаючи потайну браму, можна було знайти глухий дворик і важкі двері, закуті залізними стрічками. Тут і містилася «Гладоморня», осереддя похмурого старожитнього затишку. Мартина ще не було видно з його мандрівки цвинтарем, тож Ян вирішив тим часом почастувати себе квашеними «потопельниками» та темним, карамельним Крушовіце, котре шинкар Муха справно возив просто з броварні.

Проте, щойно Ян настромив на виделку найсмаковитішу ковбаску, Мартин, чорний і лютий, постав на порозі господи.

— Вечеряєш?! — кинув він, погрозливо тицяючи пальцем.

— Драматичне викриття! — вищирився Ян. — Проте схоплений на гарячому ось-ось доїсть речові докази… Приєднуйся.

— Угу, — похмуро пробубнів Мартин, всідаючись поруч, — Мухо, душогуб триклятий, дай же мені нарешті пива!

— Та нате! — буркнув рудий товстунець, грюкаючи кухлем. — Щойно побачив вас на порозі, думаю, такий рівень емотивної фрустрації тягне літри на два…

Ян мимоволі пирхнув у гальбу.

— Вацлаве, киньте читати той непотріб!

— А вам, шановний, — докірливо хитнув головою шинкар, — варто серйозно переглянути свої соціально-статусні стереотипи! Ще одне чорне Крушовіце?

Мартин глузливо захихотів.

— Так його, так! Пивом по шовінізму!

— О-ой, облиш! — застогнав Ян. — Відтоді як Муха набрався тої говірки, я почуваюся тут, мовби на огляді в психіатра!

Мартин гірко зітхнув.

— А ти думаєш, допоможе?

— Та що сталося, нарешті? І чого тебе занесло на цвинтар?

— А! — зробивши великий ковток пива, Мартин вдоволено стулив повіки. — То довга історія про хитрого мертвого єврея і відносність істини в цьому світі. Цей свідок, красунчик Сегал, ледь не довів мене до сказу…

— Він же тобі, схоже, одразу не сподобався, — мудро спостеріг Ян.

Мартин поставив кухля і скоса зиркнув на приятеля.

— І що ж з того, по-твоєму?

— А те, що ти, напевне, вже поцікавився його місцеперебуванням в ніч з п’ятниці на суботу.

— Ну ти, холєра ясна, просто шаман! — глузливо зауважив слідчий. — Звичайно що поцікавився. Спав він, паскуда, міцно притиснувши до серця свою законну дружину. Корівка, скажу тобі, та іще…

— Так він одружений?! — вразився Ян.

— Ага, я теж посміявся! Але в них так прийнято, в кошерних…

— Зачекай, Мартине! — спинив його Ян. — Звідки такі інтонації? Чим уже тобі євреї не догодили?

Слідчий ніяково пошкріб голену потилицю.

— Ну гаразд, це тут ні до чого. Але ти послухав би того розумника! Знаєш, переважно, доводиться смикати свідка за язик, аби хоч слово почути… А цей красень — розкрив пельку і такої мені заспівав! Про якісь світи, дерева, цифіри…

— Сефіри, — скривившись, виправив Ян.

— Та що завгодно! А, і до речі, про те, як корисно зайнятись подружнім сексом саме з п’ятниці на суботу, уявляєш? Ну, я його трохи притис…

— До столу?

— Та ну тебе! Словом, зрештою він таки вичавив з себе дещицю корисної інформації. І це, вкінці, скерувало мене до тебе.

— До мене? — здивувався Мартинів приятель. — А я тобі чим завинив?

Слідчий хижо примружився.

— А пам’ятаєш, ти впізнав одне прізвище з переліку Левінових вихованців? Шварценберг? Що ти про нього знаєш?

— Ой, Мартине, — відмахнувся від нього Ян, — годі мене страхати! Коли я нарешті когось заб’ю, то присягаюся, ти дізнаєшся про це першим! А Ігнац Шварценберг… ну, він — один із власників банку «Трансінвест» і вже довгий час вкладає гроші в мережу радіостанцій, котрою заправляє Гадюка, мій бос, себто, Петро Величка.

— Гм-м… — замислився Мартин, зануривши похмурий погляд до кухля, внаслідок чого йому нарешті вдалося помітити, що той вже давно спорожнів.

— Пива? — турботливо поцікавився Ян і, отримавши ствердну відповідь, почав заклично махати до кельнера.

Невдовзі з’явився Вацлав Муха з двома гальбами пива і черговою слушною порадою:

— Вживання пива сприяє вашій соціальній адаптації!

— О, безперечно! — гмукнув Ян, ковтнувши частунку і розвертаючись до товариша. — Ну, то скажеш ти мені, нарешті, яким це лихом тебе занесло на цвинтар?

— Та яким… Сегал мені повідомив, що востаннє Левін і цей твій інвестор бачились саме на цвинтарі — тому, старому, знаєш, на Майзелова. Мовляв, там похований котрийсь із їхніх каббалістичних авторитетів і для кращого, мовби, єднання з першоджерелами… Ну словом, якась така маячня. Але після розмови з навісним Сегалом щось мені в голові зрушило, і я навідався туди, глянув, що та як… Духовного прозріння — нуль, зате весь надгробок засипаний цидулками і кольоровими камінцями. Мені навіть лячно стало — якась, їй богу, ворожба… Знаєш, — Мартин звів на товариша трохи нетутешній погляд. — Так не буває.

— Як саме? — перепитав той.

— Та… не можу збагнути — кому було потрібно вбивати того старого ошуканця? Навіть спадку з нього жодного — всі свої заощадження він заповів якомусь шпиталю! І всі ці замкнені двері, літери, ворожіння…

Ян заусміхався, пригадавши свого лукавого сусіда.

— Може, ти просто чогось не знаєш? А може це — вирок Синедріону?

Мартин погрозливо насупився, і Ян враз збагнув, як зле ведеться свідкам, котрих його товариш мусить «притискати».

— Чув, може? Це такий єврейський верховний суд. Коли б він далі існував, то цілком міг би скарати нашого клієнта на горло за розголошення священних таємниць. Чи щось таке.

— Ха-ха, — одповів Мартин, — а далі ти мені порадиш викликати для допиту Примару-рюмсу з Королівської вежі?

— О, нарешті ти почав мислити тверезо, — втішився Ян, — вживання пива сприяє твоїй когнітивній апперцепції!

Мартин ледь не похлинувся.

— Та ти, бідося, занедужав! Ходи ковтнеш свіжого повітря!

Регочучи, Ян дозволив вивести себе з «Гладоморні». Надворі остаточно поночіло, і саме тепер настала його улюблена пора. Старе місто змовницьки ховало лице, обертаючись плутаниною сновиддя, де просто було заблукати, цілком згубивши свої денні віхи.

В повітрі чулася дзвінка холоднеча.

— Гарно би грогу, — пересмикнувшись, повідомив слідчий.

— До «Готики» крок дороги, — нагадав йому Ян, знаючи напевне, що грог там роблять якнайкращий.

«Готика» була баром зі страшною чорною вивіскою, захованим в глибокому підземеллі міського суду, чий підмурок був значно давніший за надбудову. Деякі значущі деталі свідчили про те, що тут за старих часів живцем гноїли занедбаних острожників, та ще й досі можна було розгледіти видряпані на стінах велемовні прокльони. Мартин почувався тут як вдома.

— Сегал сказав мені одну дивну річ, — повідомив слідчий, розлігшись у величезному м’якому кріслі зі склянкою грогу в долоні, — Яков Левін почав викладати лише після того, як померла його дружина… Цікаво, чого б це?

Ян тяжко замислився.

— Ну… Ти ж звернув увагу, їхня традиція передбачає нормальне існування неодмінно у шлюбі. Неодружений чоловік сприймається якимось неповноцінним… Може, це в нього була така ніби компенсація?

Мартин похнюпився, зазираючи до склянки.

— Еге ж, будь-що зробиш через жінку. Або через її відсутність.

— Ма-артине! — зацікавився Ян. — Ану ж бо, про що це ти?

— А хоч би про те, — злостиво буркнув той, невідь-чого звинувачувально тицяючи пальцем у товариша, — про те, що іноді випадає захопитися жінкою, котра ніколи не буде твоєю. Щастить тобі, холєра, — маєш, що хочеш, і твоє ніде, ні до кого над ранок не втече!

— Та може, — кисло промовив Ян, — якщо не зважати на те, що кожного разу я почуваюся так, мовби розбещую школярку…

Мартин глузливо пирхнув.

— Не знаєш свого щастя.

Ян знизав плечима. Таке неоднораз спадало йому на думку. І втім, він охоче посперечався би з товаришем. Хотілося послухати його аргументи. Ану як пощастить переконатися — раз і на завжди?

На жаль, слід було йти.

— Мартине, мені вже на роботу час. Відпровадиш мене до Градчан?

— А чого ж, — погодився той.

Якийсь час вони мандрували мовчки — Мартин, поринувши у свою таємничу зажуру, не помічав нічого довкіл. Проте, десь аж посеред Кам’яного мосту він повернувся до дійсності й почав звично скаржитись на свою невдячну роботу. Невдовзі, на Градчанській площі, він спинився, задерши голову до неба.

— Е-ее, Мартине, — Ян смикнув його за рукав, — ти чого став? Вити будеш? Так до повного місяця ще либонь з тиждень!

Той лише відмахнувся, уважно розглядаючи різьблений обрис палацу навпроти.

— Палац Шварценбергів… — нарешті повідомив слідчий.

— То шо? — здивувався Ян, і аж потім лише його осяяло, — Шварценбергів?!

— Нині там військовий музей, — сповістив Мартин, — але, якось мені розповідали про клопотання їхнього нащадка щодо реституції власності графського роду. Гм-м, цікаво…

— Ну бачиш, — зрадів Ян, — може і знайдеться якийсь людський мотив для того вбивства. Гроші, приміром.

Мартин ляснув його по плечі, випромінюючи раптовий ентузіазм.

— Сподіваюсь, так воно і є. Гроші! І жодних тобі жінок! Алілуя, брате!

Ян скептично хитнув головою. Ці романтичні потерпання якось погано сполучалися з товаришевим безжурно-цинічним характером. Лишалося сподіватися, його самого така біда не спостигне. Навряд чи коли він отак побиватиметься за Мілою… а отже вона — найкраще, що могло з ним статися.

Насвистуючи, радіоведучий піднісся до власної студії. Почнемо з дуету Дюка та Луї «Ну мені й пощастило…» А хіба ні? Хто заперечить?

* * *

ШОСТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

І почув Раббі Хія голос: «Вищі, заповітні й замкнені, що мають очі, аби дивитись за світом, гляньте: нижчі сплять, світло очей їхніх приховане в зіницях. Пробудіть їх!»

Діти Малого Храму перебувають на нижчих сходинках світу, і немає світла для них, і не бачать вони дороги. Той, чий дух слабкий, потребує допомоги дужчого, хто ступив на крок вперед, подолавши відстань між світами. Сильний зумисне зменшує себе, аби створити зв’язок між вищим та нижчим, вказавши шлях сходження незрячим.

Діти Великого Храму добровільно відмовляються від здобутого світла, аби віддати його нижчим, проте, не кожен із них може прийняти дарунок. Здатність віддавати, що її має вчитель та проводир, посуває світ до виправлення, але здатність приймати, що її має добрий учень, тримає основи світу.

Той, хто спить, не почує заклику, і жертва, що її приносять вищі, згине намарне, отож, сказано: «Пробудіть!» Давайте тим лише, хто здатен отримати.

* * *

Невдовзі настав такий день, коли Янові здалося, що чекати передвість чи знаменних зустрічей вже немає жодного сенсу. Він не міг би назвати своє життя суцільним феєрверком, але знав напевне, що краще буває тільки в кіно, а гірше — куди не кинь. Отож він поклав собі не перебирати харчами, а явити світові свою розважливість та відповідальність. Інакше кажучи, він надумав нарешті запропонувати Мілі одруження, для чого завбачив навіть обручку та тривну вечерю в модній ресторації.

Рішення прийшло якось мимохіть, майже проти Янової власної волі. Прийшло собі непроханим, та й лишилося, розсівшись і задерши ноги на стіл з нахабністю невідворотності. Всі так чинять, запевняв себе Ян, і Міла буде щасливою, а він… він нарешті поставить собі хрестика навпроти відповідного пункту обов’язкової програми. Крім того, Ян чудово розумів, що, не зробивши цього зараз, він надовго втратить таку несподівану наснагу.

Ян вирішив здійснити задумане не вдома, але у виїзді, провівши з Мілою вихідні в курортному містечку Ваславські Броди. Він всерйоз покладався на те, що піднесена втіха, яку випромінювала кольорова бруківка гірського містечка, самочинно створить йому належний настрій.

— Дивись! — Міла звично смикнула його за рукав. — Дивись, як гарно! Де наша камера?

Нема що заперечити — з паркового схилу прозирав на диво гарний краєвид: тераси розкішних палаців, зелені пасма густого лісу і стромовина гірської річки, запнута в оклади дрібної бруківки та обручки мереживних місточків. Але камера навіщо? Окрім як, може, перетворити цю студену красу на бляклий відбиток на плівці?

— Міло, я не брав її, — зітхнувши, повідомив Ян.

— Правда? — знітилась вона. — Як же ж це? Я ж просила! Янцю… Я хотіла записати все це — на згадку, а ти…

Не чекаючи на продовження нарікань, він згріб її в обійми і притулився губами до ледь-прохолодної пружної щічки, вбираючи запах Мілиної шкіри разом з віддихом лісу й далекого плеса.

— Не шкодуй за тим, — прошепотів він, — хіба ж найкращий в світі запис зможе відтворити чистоту повітря, засліпити променем сонця, полоскотати щоку пухнастими віями…

— Янцю! — захихотіла Міла, — припини, на нас дивляться!

— Ну то нехай їм повилазить, — зичливо порадив Ян.

— Ага, їм та їхній відеокамері, — розсміялася вона.

— Отак, — Ян повчально хитнув пальцем, — бачиш, що буває, коли технологія втручається в приватне життя! Суцільна порнографія!

— Та хіба ж це порнографія? — удавано здивувалася Міла, — от хіба технологія помандрує за нами до готелю…

Ян тихо пирхнув. Вона знала, про що мова; більше того — саме вона підбивала його на безчинства. Її дитинна розбещеність не припиняла його дивувати; Ян і не знав раніше, що відчуватиме, побачивши свою маленьку мадонну в коротенькому, мереживному фартушку покоївки… Не знав тої терпкої, майже злостивої втіхи, котра вщерть заповнювала всі розколини та порожнини.

Міла була дивовижно чарівною. Як і планувалося.

Ян недаремно обрав для свого сватання саме Ваславські Броди. Влітку, далеко від міської тисняви, тут дихалося вільніше, а взимку можна було противажити холоду гарячі вафлі з вуличної ятки чи склянку глінтвейну, що його продавали «з плеча» ледь не на кожному кроці. Свіже гірське повітря намовляло голоднечу, повертаючи смак всьому простому й первинному, отож не дивина, що Міла виглядала щохвилини ближчою та принаднішою.

Вони гуляли узбережжям, вибираючись на місточки, звідки гарно було спостерігати за грою кольорових спалахів світла у бистрині, і Ян уявляв собі, як привозитиме сюди їхніх спільних дітей, які вперше дивуватимуться мозаїці тутешньої бруківки та медовому запаху солодощів з крамниці. Він уявляв собі, і вперше жоден порух душевного спротиву не зіпсував йому цієї вправи; повітря мріло медом; теплий і пливкий, мед струменів попід шкірою.

Нарешті надвечір, вколисаний курортним сновиддям, Ян урочисто закликав Мілу повечеряти; кишеня його вже стовбурчилася маленькою скринькою із символічним вмістом. Відчувши якусь особливу значущість в його голосі, Міла спалахнула, а потім довго чепурилася коло дзеркала, лукаво позираючи на Яна. На межі роздратування, але так і не переступивши її, він галантно запропонував свій лікоть, на якому Міла одразу ж пустотливо повисла, белькочучи у вухо щось по-дитячому кумедне.

Ресторан, обраний Яном, був, певна річ, зухвалою маніфестацією його власного смаку. Стіни тьмяніли старим деревом та сукном; з поличок, мов пташки з кілочків, позирали пожовклі фотокартки, абажури кольорового скла та древні як світ радіоприймачі. Динаміки, приховані за їхньої порохнявою шкірою, відтворювали старі, аж поплямовані патиною, мелодії колишнього. Ян почувався тут як в бога за пазухою; Міла, проте, йшла за ним, сторожко роззираючись, немов у якому чудернацькому музеї.

Чекаючи на замовлення, Ян зручно відкинувся в кріслі, насолоджуючись «Місячною серенадою» Глена Міллера.

— Слухай, Янчику, — раптом стиха промовила Міла, — тобі справді подобається все це… ретро?

Він легковажно кивнув.

— А тобі ніколи не хотілося послухати чогось такого… сучасного? — обережно продовжувала Міла, — Крісті? Або Брітні? Або красунчика Енріке?

— А хто це? — поцікавився Ян.

На мить вони обмінялися розгубленими поглядами, наче двоє іноземців, чий перекладач якраз десь завіявся.

— Не будемо про це, — вирішив він.

«То не зле, — переконував себе Ян, — невже я не знайду з ким поговорити про музику?» Мед у його жилах був по коліно глибиною.

Тим часом на столі з’явилися легкі закуски і пляшка вина, тож Міла мала змогу подолати зніяковіння.

— Я говорила вчора з Марічкою, — згадала вона, термосячи бурштинову рідину у келишку. — Так вона казала, що хоче маленького завести на той рік. Правда, супер? Я би… я б теж хотіла дітей.

Вона кинула на Яна запитальний погляд.

— А чого ж? — усміхнувся він. — 3 тебе вийде гарна мадонна — як у Далі… Ти іноді буваєш схожа на Галу — поглядом і рисами, і тим, захованим всередині, солодким причастям… Давай, наминай салатика.

— А хто ця Гала? — з підозрою мовила Міла, ігноруючи частунки, — я її знаю?

Він розсміявся.

— Навряд.

Міла дивилася так по-дитячому скривджено, що Янові нараз забажалося зачерпнути того гарячого меду, що струменів у серці, й розділити з нею… Він нахилився і взяв руку дівчини до своїх долонь:

— Знаєш, це абсолютно неважливо — знайома ти з Галою чи ні. Абсолютно не важить, що ти читаєш і чим захоплюєшся. Байдуже, чи слухаєш ти мій розпрекрасний джаз. Важливо лише те, що нам добре разом! Знаєш, у Платона є така історія… — він запнувся, — а втім, і це неважливо.

Ні, ну треба ж таке! Навіть зараз, бажаючи висловити щось надзвичайно просте і щире, він не зміг утриматись від банального форсу! Ганьба!

Міла звела брови, відзначивши Янове роздратування. На його щастя, з-за далекого столика коло імпровізованої сцени до нього помахав рукою якийсь давній знайомий. Ян радо вхопився за можливість відповісти на привітання і таким чином бодай трохи розвіяти дух своєї незграбної промови.

— До кого ти вітаєшся? — поцікавилася Міла.

— Та то мій старовинний приятель, Левко Шах, поет і п’яниця. Бачиш, онде, в зеленому піджаку…

— Не бачу, — накопилила губки Міла.

Ян роззирнувся. Левко Шах сидів, де й мусив, артистично залицяючись до тітки в капелюсі. Чого ж це Міла його не бачить? Містика, та й годі!

— Ну, невелика втрата, — зітхнувши, виснував він, — але дивись, як цікаво виходить — всі ми бачимо світ по-своєму, наче упереджені свідки злочину… Мартин так і кличе це явище — «кримінальна містика», і знаєш, мені здається… Міло?

Вона зосереджено колупала виделкою смугастий форельчин бік.

— Чуєш мене? — знічено спитав він.

— Спробуй, яка смачна риба! — порадила дівчина.

Жодна містика не могла зіпсувати її здоровий апетит.

Ян завмер, заскочений раптовим осяянням: стіна, стіна пружна і прозора — там, де він сподівався зустріти тепло живого доторку. Даремно, певна річ, сподівався. Не судилося Янові переступити тої межі… Та йому навіть і не уявлялося, як боляче буде зайвий раз в цьому пересвідчитись.

Решту вечері вони спожили у гнітючій мовчанці. Вертаючись до готелю, Міла бентежно позирала на Яна, не наважуючись запитати, що з ним коїться. Він і сам не був певен, знаючи хіба, що настрій одружуватись зненацька пропав. Прикро було розуміти, що одурити себе так і не вдалося.

* * *

СЬОМА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Журився Раббі Шимон, примовляючи: «Як же мені розкрити, не розкривши? Як оповісти, не промовляючи? Бо, коли промовлю, дізнаються грішники, а коли мовчатиму, не дізнаються спільники».

Відомо, що зачин мудрості — страх. Мудрий той, хто зміг осягнути всесвіт, могутність Творця і його велич; а осягнувши, лише причинний не відчує страху перед лицем джерела всього сущого. Істинний страх — це страх перед Творцем, однак, є й інший бік страху — біль та сором. Той, кому бракує мудрості, підвладний лихому страхові, який звуть іще «покарання батогом».

Розкриття таємниць Дерева Істини, що його здійснює праведний, прагнучи до виправлення світу, розкриває також і два види страху: страх правди і страх сорому. Не даремно сумував Раббі Шимон — коли спільники дізнаються, то і грішники дізнаються також, виявивши як запобігти покаранню. І зло ввійде у світ, адже покарання — це і є виправлення, і той, хто уникає покарання, протидіє поверненню до світла.

* * *

Ян повернувся з роботи над ранок, коли межи вежами вже сльозився вихрастий сивий туман. Склепіння соборів та палаців таємними знаками малювалися на сірому тлі; сон міста витончувався, і Ян квапився додому, страхаючись світанку, наче який забобонний упир. Йому і правда кортіло заснути, доки ще не розвидніло, а власне — доки не встане Міла, аби йти на роботу.

Того дня Янові пощастило: коли він прокинувся — щоправда, значно раніше ніж годилось би — її вже не було вдома. Солодку безтяму урвало немилосердне кувікання телефону; насилу вибравшись з-під ковдри, Ян надибав слухавку, аби тої ж миті пірнути назад до свого кубла. Номер на визначнику був начебто знайомий.

— Казимире, якого лиха?! — обурився Ян. — Я тут щойно заснув після нічного, а ти вже пхаєшся до мого злощасного життя! Знаєш яка година?!

— Та норр-рмальна година! — на свій звичний манер прогуркотів Янів колега. — Тут все вир-рує, а ти сонька бавиш! Чи відомо тобі, друже мій Рейвах, що сьогодні на студію завітав Гадюка власною персоною?!

— То що? — позіхнувши, спитав ведучий.

— Не дур-ри мені голову! — волала слухавка. — Ти ж був у нього?!

— Ага, — зізнався Ян, — і Гадюка гречно відправив мене під три чорти. Можна я тепер піду спати?

— Не можна, — суворо відрубав Казимир, — він питав про тебе.

— Правда? — байдуже знизав плечима Ян. — Хотів, либонь, пересвідчитись, що я ще не задушився з горя. Або — чимраз прикріше, — не втік десь до конкурентів.

— Не знаю, в чому річ, але Гадюка воліли тебе бачити. А потім наказали мені пересвідчитись, що ти з’явишся на балу…

Від такої несподіванки Ян аж запнувся.

— Слухай, друже, хіба я схожий на Попелюшку? — нарешті розсміявся він.

— Ну-у… — протягнув Казимир, — якщо ти збриєш свої жахливі бакенбарди…

— Зайві клопоти! — глузливо пирхнув Ян. — Ліпше вже тебе на той бал відпровадити! Як не забудеш вбрати чисті шкарпетки — під оті модні кришталеві мешти…

— Смієшся! — образився Казимир. — А я тобі, йолопе, серйозну річ торочу! Забув, чи що — ми ж танцюльки влаштовуємо на Різдво, для наших коханих рекламодавців. Аби любов наша довіку мала позитивне сальдо… Шварценберг, до речі, прийде. От тобі і принц, дурна моя Попелюшко!

— А, «граф» Ігнац! — буркнув Ян, — звісно ж, з його, ниньки, проблемами — як не подбати про власну репутацію!

— З якими-такими проблемами? — здивувався Казимир.

Тут Янові стрельнуло, що він спросоння бовкнув щось абсолютно зайве. Як тут пояснити Казимирові?

— Ну та в кого їх нема — податки там, чи ще яка прикрість, — насилу вивернувся ведучий.

Казимир замовк на якусь хвильку.

— Ага, — якось непевно мовив він, — тоді до завтра, чи що? З тебе пиво.

— Це ж іще за що? — здивувався Ян.

— За те, що розбудив тебе, звісно, — злостиво повідомив той, — за таке в готелі чайові дають, між іншим. А з тебе — пиво. Ну все, бувай.

Ян відклав слухавку у якомусь гнітючому заціпенінні. Не знати, що таке діялося навколо — Величка раптом зволіли про нього згадати, а тут ще й пан Ігнац на горизонті заяснів… До чого б це? Розпачливо позіхнувши, Ян випростався на ліжку. Слід було спробувати ще прикимарити — ану як воно розвидниться на свіжу, як-то кажуть, голову?

Мріям про спочинок, проте, так і не судилося здійснитись. Невчасно розбуркані роздуми нахабно розсілися при узголів’ї, бурмочучи щось смутне й морочливе, так що чванько-сон бридливо сахнувся, кинувши Яна напризволяще. Нічого не лишалося, окрім як підвестися з ліжка і винайти собі якесь застосування. Посидівши якусь годинку в гарячому душі та безцільно потинявшись якоюсь мовби завеликою без Міли хатою, Ян нарешті згадав, що давно уже обіцяв повести свою сестру на каву. Оскільки кави хотілося невимовно, а готувати її не було жодного натхнення, Ян мудро постановив не чинити опору приреченню.

Марічка, на щастя, мала такий само гнучкий графік роботи і радо погодилася скласти компанію невиспаному братові.

Сама вона чудово розуміла, що таке ранок опісля нічної праці, тож Ян обгрунтовано сподівався здобути в її особі шукану розраду й розуміння.

Ранок видався ледь морозним та сліпуче-сонячним, і Ян з приємністю перейшов кілька кварталів від свого будинку до улюбленої Маріччиної кав’ярні. Це була крихітна італійська кнайпа, що тулилася між колон та кремових розеток барокового плацу. Найбільш італійським у цьому закладі був, певно, його господар — середземноморський молодик з чіпким лукавим поглядом чорних очей, який, слід зауважити, раз у раз з цікавістю спинявся на Яновій супутниці.

Не дивина — гордо усміхнувся Ян, — теплі промені, що сочилися з вікна на м’які пурпурові фотелі, кидали рум’яний відсвіт на Маріччине лице, роблячи її винятково юною та привабною. Цілком природно, що молоденький кельнер ледь не скрутив собі в’язи, споглядаючи чарівну гостю.

Марічка тим часом відсторонено калатала ложечкою густу піняву капучіно з корицею.

— Так що, Янку, — вона звела на нього спочутливий погляд, — нічого в тебе не вийшло з твоїм сватанням?

Ян безпорадно знизав плечима.

— Я старався. Ось, навіть каблучку купив… Хочеш, подарую?

Марічка покрутила в пальцях тоненьку металеву стрічечку з осяйним зеленим камінцем.

— А що? Давай. Франц побачить, влаштує мені сцену… То хоч посміюся на дурняк.

Навіть гіркота в її голосі була якоюсь наче відстороненою. Ян зітхнув.

— Слухай, сонце, в тебе щось негаразд? Коли я щось можу зробити — приміром, мармизу начистити котромусь твоєму кавалерові, ну, пам’ятаєш, як в школі…

Янова сестра стиха розсміялась.

— І справді! Розлякав мені півміста, поганцю!

— О, вона ще скаржиться! — обурився Ян. — Це був суворий природний відбір!

— Теж мені ще, рушій еволюції, — пирхнула Марічка, — зате як було би добре, коли б ти і справді міг викликати декого на герць в провулку під школою…

— О, давай! — зрадів Ян. — Таки посмієшся на дурняк!

— Спокусливо! — жалкуючи, зітхнула Марічка. — Тільки це вже не допоможе…

— А що, Франц… — розпочав був Ян.

— Та до чого тут Франц?! — розсміялась Марічка, підносячи горнятко до вуст.

Чорнявий кельнер, що було відволікся на свої марудні справи, аж скинувся, бідака, почувши дзвінкий Маріччин сміх. Відзначивши його увагу, молода жінка насилу сховала пустотливу посмішку, і Ян спроквола подумав, що, ймовірно, цей чорнявий править сестрі за приємний додаток до капучіно. Наче крихітне тістечко коло горнятка. Ну а чого б і ні, власне…

— А як там ваші з Мартином детективні потуги? — поцікавилась Марічка, не підводячи погляду від частунку.

— О! Це щось! — вдоволено розсміявся Ян, і собі сьорбаючи міцної гарячої кави, — бідака так перейнявся, що я вже боюся за його здоров’я… спершу він вирішив поворожити на цвинтарі, а коли й те не зарадило, надумав влаштувати допит примарі з Королівської вежі! Нормально, як гадаєш?

Марічка стенула плечима.

— Минулого тижня я брала інтерв’ю в директора міської психіатричної клініки — знаєш, вони й досі використовують клітки для буйних божевільних…

— А! — зрадів Ян. — Отже, мені слід порадити Мартинові пригальмувати справу, еге ж? Умови, які чекають на нього, комфортними не назвеш!

Янова сестра сумно посміхнулася.

— І це, звичайно, аргумент. Та, як на мене, нехай краще примар допитує, аніж ото потикається, куди не слід…

— Це ж куди? — здивувався Ян.

Марічка раптом задивилась у вікно.

— Не знаю. Просто мені здається — це погана справа… Здається, і по тому.

— Показились… — виснував Ян, — один ворожить, друга — віщує… Онде навіть Казимир на хресну фею обернувся… Що за життя?!

— Казимир? — зацікавилась Марічка. — Це той такий кудлатий горлопан, з твого радіо?

— Ага. На бал мене запросив, уявляєш? Справжній бал у справжнісінькій опері! Знову десь за смокінгом жебрати…

— О, а хочеш я тобі гарну кравчиню пораджу? — пожвавішала Марічка. — Ти ж у нас зірка — і досі без власного бального вбрання! Давай-давай, зазирни до неї неодмінно! Вона мені отакенну сукню змайструвала! Хто сидів, підскочили! Хто стояв, попадали!

Захоплено торохкочучи, Янова сестра видобула зі строкатої сумочки візитну картку. «Лея Браха, — прочитав Ян, — Веженська, дев’ять…» Це ж неподалік від… — йому на мить перехопило подих, — зовсім поряд з оселею того злощасного каббаліста… Ян допитливо зиркнув на Марічку, яка, зловивши танцювальну хвилю, блискавично позбулася своєї тяжкої задуми.

Швидше за все, це просто збіг. Збіг, і по тому.

* * *

ВОСЬМА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Сказав Раббі Ельазар: «Мовчання моє Створило Великий храм, біна, і Малий храм, малхут. Кажуть люди, що слово — це золото, але мовчання вдвічі цінніше. Кажуть, слово — золото, а значить — вимовив, і пошкодував».

Слово — це дія, а мовчання, відтак — відсутність дії. Чому ж Раббі Ельазар радить вдвічі цінувати бездіяльність? Відомо, що Творець Всесильний словом своїм створив всесвіт, розділивши світло та безодню. Відтоді не звучало в світі слів такої потуги, і можна було б сказати, що порівняно з добою творіння, Всесильний зберігає мовчання. Нинішній світ звуть іще Асія, тобто, діяння, а отже, це — світ слова. Ми говоримо, Всесильний тим часом мовчить, дозволяючи нам, недосконалим, здійснювати своє життя.

Кажуть, слово — це золото. Так називають малхут, царство, або іще — Малий храм. Мовчання — це біна, розуміння, Великий храм. Той, хто мовчить, дозволяє говорити іншим, витрачати своє золото, аж доки воно не вичерпається, відкривши дно, за яким — розуміння, підсумки втраченого часу і здійснених помилок.

* * *

Надворі ставало дедалі холодніше, і мрійникам-теплолюбам, що ніяк не бажали слухати щоразу вагоміших аргументів зими, велося чимдалі гірше. Міла десь тяжко застудилася, і Ян, високо піднявши комір, шкандибав ниньки крізь вітер і мряку по чергову порцію пігулок із жаби та відьмацьких настоянок. Так, принаймні, йому ввижалося, коли він хлюпав густим драговинним у вузьких і темних провулках, що вели до крамниці. Того вечора навіть аптека виглядала лиховісною вежею, осяяна тьмяним світлом та вовкуватими поглядами страдників, що стояли в черзі по аспірин.

Загрузлий в якихось страхітних казках, Ян аж підстрибнув, угледівши у вікні аптеки темну постать поряд із собою.

— Чого скачеш як дурний? — несхвально мовила примара.

— Мартине, ну ти й… — розпочав був Ян, аж тут його товариш ступив у пляму світла. Видовище було, щонайменше, несподіваним, — якого… — прохрипів Ян нарешті, — якого псячого лиха?!

Мартин Цуг виглядав так, наче ним щойно чепурили бруківку десь від Градчан до Староміської площі. Його куртка була пошматована і вимащена свіжим болотом, а права частина обличчя подряпана так нещадно, мовби який скажений котисько точив об неї пазурі.

— Страшно?! — погрозливо мовив Мартин.

— Ще й як! — пересмикнувся Ян. — Цур тобі, мана!

— Оце я і думав, — сумно зітхнув слідчий, — не варт’ мені туди потикатися. В аптеці либонь, побачать таке, поліцію викличуть… такий буде конфуз. Янчику, будь другом, сходи купи мені вати і спирту, чи там що. А я тут почекаю.

Приголомшений не на жарт, Ян лише й спромігся кивнути. Швиденько придбавши всіляких п’явок та примочок з мухомора, що ними, безумовно, послуговується сучасна медицина, він вискочив надвір, прагнучи якнайшвидше почути від товариша історію його каліцтв.

— І не питай! — похмуро попередив Мартин, з ходу розгадавши Янову інтенцію. — Не мучся. Я зара’ сам все розкажу. Зазирнеш до мене?

Ян уже зібрався з охотою погодитись, аж тут йому приверзлася Міла, сповита ковдрами і цілком безпорадна в облозі пігулок та мікстур. Потупцявши нерішуче, він зрештою видобув з кишені телефон і, ховаючись від холодного вітру, набрав домашній номер.

Відразу по з’єднанні слухавка зайшлася відчайдушним кахиканням.

— Міло, ти той, переживеш, коли я прийду додому годинки за дві? Та ні, зі мною все гаразд! Давай, пий свій відвар… Та знаю, що бридкий! Будь хорошою дівчинкою, і я принесу тобі пігулки! Га? Що? Ну вибач… Добре, домовились… Все, бувай!

Ян зітхнув з полегшенням.

— Ну от, мене відпустили. І наказали ноги не промочити, уяви собі!

Мартин зичливо ляснув його по плечі.

— Добре, не будемо, раз наказали! А от горлянку би промочити не завадило! Зараз розкажу тобі таку бувальщину, що сам проситимеш! Така тут пригода закрутилася… Але ходім, це не для двору балачка!

Слідчий роззирнувся, і Янові знову війнуло віддихом старих таємниць — дрібна мжичка, крізь яку сльозаво блимали зеленкуваті ліхтарі, змивала з бруківки століття три-чотири, видобуваючи з-під накипу сьогодення часи чаклунів та лиходіїв. На мить Янові навіть здалося, що за ними назирає якась зловмисна тінь, яка, щоправда розвіялася квартали за два — міські примари цуралися широких вулиць та сяйних вітрин.

Мартин жив неподалік, обравши собі помешкання передусім за близькість до роботи. Отож, не дивина, що навіть його вітальня нагадувала філію поліцейського відділку: шафки з паперами, стіни, оздоблені чепурними фотопортретами злочинців, газетними вирізками і підбадьорливими витримками з карного кодексу; та попри все це тут панував особливий затишок, властивий оселі сентиментального нечупари — вазонки з квітами, яскравий килим з якихось екзотичних країв і, нарешті, торшер зі зворушливими китичками.

Ян мав нагоду розчулено помилуватися усіма цими атрибутами холостяцького побуту, доки його товариш пропадав у ванній, промиваючи спиртівкою численні подряпини — звідти линуло злостиве шипіння вкупі з урвистою лайкою. Тут раптом гостеве око натрапило на досить-таки чужорідний предмет — чорні дамські панчішки, що сором’язливо визирали з-під канапи. Ян посміхнувся до себе — ще кілька років тому він і сам радісно вигрібав з-під ліжка подібні сувеніри, проте чимдалі менш вагомими здавалися йому оці матеріальні свідчення власної звитяги. Можливо, це все через Мілу, а може, він і сам спромігся щось-таки зрозуміти… Що ж, значить Мартин іще торував свою вибоїсту дорогу до мудрості, — виснував Ян, подумки побажавши товаришеві всіляких здобутків і звершень.

— Сливовиця! — виголосив Мартин з порогу вітальні тоном досвідченого конферансьє, — конфіскували в одного серійного вбивці із Сідельця — знаєш, де церковця з черепами… Неприємний такий тип, але сливовиця в нього хороша. Маніяки — вони ж люди затяті і спраглі досконалості…

Ян глузливо вишкірився, розглядаючи запорошену пляшку.

— Аж он чого ти в поліції служиш! А пика подерта — так то маніяки питво боронили?

— Ха-ха, — похмуро одповів слідчий, відбираючи пляшку, — дай сюди склянки.

Наливши собі густого зілля, Мартин задоволено зітхнув і, крекчучи, вмостився на канапі.

— Пам’ятаєш нашого з тобою знайомця з Веженської? — поцікавився він.

— Небіжчика? — уточнив Ян.

— Ну. Чудна та справа, їй бо’. Чудна, аж покручена. Таке, скажу тобі, буває, коли комусь кортить сховати щось просте й паскудне… Як-от, пам’ятаєш, я тобі розказував про алхіміків зі Стрілецької? Мантії, горни та реторти — і все те, аби проби ставити на краденому золоті… В них же навіть патент був! Але то таке… Уся ця містика із замкненими дверима та каббалістичною маячнею від самого початку відгонила тим же лихом. Бутафорія, друже мій!

Ян захоплено покивав і собі потягнувся до пляшки. А і справді, гарна слив’янка — густо-багряна, ледь-солодка і терпка… з легким присмаком руйнівного шалу. Смакота, та й годі!

— Зачекай, Мартине, — зітхнув Ян, — але ж мрець був цілком натуральний! Такий, що аж мені вночі ввижається! То чим же він застрелився? Пальцем?

— Ну, з тим тут взагалі якась дурна історія, — спохмурнів слідчий, — стріляли нібито зовсім впритул, але, якби так, на його долоні повинен був би лишитись пропеллант. А його нема. Зате були якісь ворсинки, походження яких я й хотів встановити… Ну але то нехай потім. Спершу розкажу тобі, до чого я таки дійшов — завдяки тобі, між іншим. Якось ми говорили про одного твого приятеля, Ігнаца Шварценберга. Знаєш такого?

— Та не те щоби знаю… — зізнався Ян, — якось я і справді сподівався заприятелювати — не з ним, так з його грішми. Та не склалося між нами приязних стосунків. Не той, певне, характер.

— Ну-ну, не плач! — заходився розраджувати його слідчий, — Шварценберг — старий сентиментальний дурисвіт, тобі такі не подобаються. Я казав тобі якось, його родина мала за давніх часів палац на Градчанській площі. За нинішнім законом, нащадок Шварценбергів міг би повернути собі власність — але це і коштує, скажу я тобі, утримувати таку палацюгу! І от наш «граф», напевне, вирішує трохи підзаробити. Якийсь час він десь пропадає… я, проте, маю дружнє око на митниці… і, як ти думаєш, де він опиняється?

Ян зацікавлено блимнув.

— На Веженській п’ять? Над свіженьким трупом?

— Та тю на тебе! — обурився Мартин, ледь не проливаючи рештки сливовиці зі склянки. — На Близькому Сході, ось де! У Сирії!

Радіоведучий знічено посмикав розкуйовджений бакенбард.

— Вибач, друже, але щось я ніяк не збагну, до чого тут Сирія? Це ти так журишся, що в того — алібі? Прикро, звичайно…

Мартин підхопився на канапі, крекнувши від болю.

— Дурний чи прикидаєшся? — скривджено мовив він. — Слухай далі! Повернувшись, Шварценберг зустрічається з керівництвом фабрики «Збройовка». А це, в свою чергу, дає нам підстави вважати, що в Сирії він вів перемовини щодо продажу зброї тамтешнім військовим угрупуванням.

— Ну гаразд, — погодився Ян, — a Лeвін тут яким місцем дотичний? Він знав щось…

— Чи й сам до того долучився! — підхопив Мартин. — Згадай, у його щоденнику фігурував такий собі Салім — дилер, ймовірно, чи кур’єр…

— Ага, дуже добре, — пирхнув Ян, — значить, ти гадаєш, що єврей допомагав озброювати кревних ворогів своєї історичної батьківщини?

— А… — роззявив рота Мартин, — а справді. Ні, чого ж, і так буває. Один Маркс чого вартий!

Не бажаючи псувати другові радість, Ян сховав скептичний погляд у грузькій глибині склянки зі сливовицею.

— Ну так викликав би Шварценберга для допиту, — порадив він, — нехай би відбріхувався самотужки.

— Ти знаєш, — глузливо промовив Мартин, — якимось дивом мені спало на гадку рівно те саме. Щойно вчора відправив йому сповіщення.

— І що?

— А те, що сьогодні зі мною трапилася дорожня пригода. Я взяв був службового мотоцикла, аби поїхати до Срібних Рудень в лабораторію — дослідити ворсинки, про які я тут згадував. Ну і дорогою додому замало не вписався у вантажівку, яка не знати звідки взялася поперек шосе… Моя подорож завершилася в канаві — і, щастя ще, що не… деінде.

Ян виструнчився на кріслі.

— То ти гадаєш…

Мартин знизав плечима.

— Жодних доказів. Поки я очуняв і виповз із рівчака, вантажівку вже, звісно, лизь злизав. Але, віриш… — задумливо зітхнув слідчий, — після такого всяке починає в голову лізти.

— А знаєш, — несподівано для себе продовжив Ян, — Гадюка, тобто, Петро Величка, щось занадто почав перейматися моїми справами. А граф Ігнац навіть обіцявся до нас на Різдво…

Піднявши очі на друга, радіоведучий раптом виразно розгледів відзнаки недавньої пригоди — глибокі червоні рівчаки на незвично блідому обличчі. І це ще дурничка, порівняно з тим, чим могла би завершитись пригода.

Мартин затримав на ньому важкий погляд.

— Ну, сяк чи так, допит наступного понеділка. Я, власне, подумав, що тобі корисно буде знати… Раптом що.

— Мартине, припини, — відмахнувся Ян, — швидше за все, то був таки збіг. Сам же знаєш, кільки навіжених нині на дорогах.

Слідчий криво всміхнувся.

— А де їх нема? То що, давай свою склянку — слід відзначити мій дивовижний рятунок від «таки збігу». За м’яке болото?!

— За незламність карку! — підхопив Ян.

Вертаючись додому, ведучий відзначив, що вулички стали мовби ще вужчими, а багновище — ще грузькішим. В голові трохи макітрилося, зате холод майже не чувся навіть крізь легкий осінній плащ.

Всередині клубочилася дивна, ледь каламутна суміш бентеги та втіхи — мовби Янові випало спинитись перепочити десь над краєм урвища. Чудний, терпкий присмак, не згадуваний либонь ще з часів дитинства — нетерпляче очікування… Передчуття.

Міла вже спала. Ян став над ліжком, дослухаючись до її урвистого, тяжкого дихання. Потім взяв ковдру і постелив собі на куцій канапі у вітальні. Втомлений, та й добряче підпитий, він не відразу усвідомив, що це було вперше за історію їхніх стосунків. Шкодувати, проте, не було снаги.

* * *

ДЕВ’ЯТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Чому сказано в книзі Брейшит: «і відкрились очі їх обох, і дізнались вони, що оголені»? Сказав Раббі Ієгуда: «Щасливі праведні, бо всі їхні дні зберігаються у Святого Царя нитками сяйних одеж — вбрання їхнього у світі грядущому». Одежею іще називають якості та бажання, в які вбирається праведний, що вивчає Тору.

Той же, хто лишається без «одягу», тобто, позбавлений духовних чеснот, залишається безборонним перед гнівом Творця і відчуває пекучий сором.

Створені за подобою Всесильного, ми прагнемо наслідувати його якості та атрибути, якими, як сказано, прикрашається Творець. Проте, втративши вбрання зі світла, що його згубили Адам і Хава, ми прикрашаємось хіба листям смокви. Бажання власного вдосконалення — єдине, що захищає нас перед Творцем, притишуючи сором.

Дні, що ми проводимо, шукаючи мудрість Єдиного, можуть стати нашою нагородою у світі грядущому. Ба більше, одяг, здобутий тяжкою працею, можна позичити тому, хто дорогий тобі. Як сказано, настане час, коли мати, біна, випозичитись свій одяг та прикраси дочці, малхут, для того, щоб могла вона, не соромлячись, прийняти свого нареченого задля Святого союзу.

* * *

Для Яна Різдвяний сезон почався з того, що Санта-Клаус заледве не забив його на смерть. Гладкий, кудлатий і гумовий, він гепнув зі скляної стіни великого торгівельного центру, куди був видерся у марному намаганні дременути з повним лантухом подарунків.

Все місто нині хизувалося подібними прикрасами, котрі мусили, либонь, символізувати наближення свята, що злодійкувато зазирало у вікна, несучи за спиною тлустий міх зобов’язань. Свято, розмірковував Ян, дивом порятований від сезонних каліцтв, — то джерело дурниць та перебільшень, що збадьорювали дух та стимулювали торгівлю. Навіть реклама на радіо потихеньку мостилася на тло різдвяних гімнів, і собі долучаючись до всесвітньої змови традиції з комерцією. Отож падіння Санта-Клауса на голову бунтівного ведучого, що не мав досить пошани до змовників, слід було вважати за таке собі делікатне попередження.

Різдво, відтак, неухильно насувалося, а з ним і різдвяний бал, задуманий комерційним відділом мережі радіостанцій, що над ними царював суворий і невблаганний Гадюка. Ян волів радше труїтися дешевим пивом в найгіршому генделику міста, аніж вдавати радість на пишній корпоративній імпрезі. Втім, за все слід платити, особливо ж за вільний графік та практичну відсутність цензури. А ще — за вперту надію, що і досі жевріла попри Янові намагання приспати її на смерть.

Міла, незгірш за нетерплячу випускницю, тішилася нагоді вбрати вечірню суконку; тож, замовивши собі за страшні гроші куций шмат блискучої тканини, вона підпихала і Яна піти закласти аналогічну жертву. Тепер, отримавши засторогу від горішніх сил, ведучий «Нічниці» постановив здійснити усе необхідне, аби падіння Санта-Клаусів припинилося.

У пригоді Янові стала подарована Марічкою візитка, де містилося ім’я кравчині з Йозефова. Дивно було б, дивно й кумедно, подумав Ян, — замовити собі різдвяне вбрання у кравчині з Йозефова, сусідки спочилого каббаліста. Ведучий вбачав у тому певний спротив традиції, нехай навіть пасивний та навряд чи помітний комусь, окрім нього самого. Це була, проте, його улюблена гра — через те, либонь, що програти її було практично неможливо.

Отож, так і сталося, що, замість купити собі костюма в найближчій крамниці, Ян взяв свою довгу парасолю і вирушив шукати пригод.

«Корона», що нею володіла Маріччина кравчиня, знайшлася не відразу, оскільки Ян, що очікував на брутальну вивіску, заледве помітив маленьку мідну табличку з ошатним гравіруванням. Розгледівши її врешті-решт, Ян трохи пригальмував, прочитавши під назвою уточнення — «Шоу-рум». Вітальня з бенкетками багряного оксамиту ще більше посилила збентеження.

Останньою краплею стала музика — десь звіддаля, з іншої кімнати. Сумне і лагідне «Я пам’ятаю тебе» славетної Елли.

Ян завмер, заскочений чудернацьким відчуттям — мовби звитяжний мандрівник, котрий посеред арктичної криги чи спекотної савани зустрічає раптом свого старого приятеля, котрий тут-таки кличе його на каву.

Альбом «Пісенник Джонні Мерсера», 1964, згадав Ян, начебто блискавично опинившись у затишку власної студії… двері за ним теленькнули, зачиняючись, і музика стихла. У передпокої почулися квапливі кроки.

Він не чекав… чи, радше, навпаки, очікував чогось такого… Він знав її, чи радше, бачив раніше — високу, струнку, з червоною гривкою та пташиним поглядом. В сутужному намаганні згадати, де та як перетиналися їхні шляхи, Ян геть забув, що люди, як правило, вітаються, увійшовши до чужої господи.

Господиня, проте, теж, здається, цілком про те забула. Її погляд, спершу приязний, полохливо скинувся в несподіванці впізнавання. Блискавичне оцінювання крізь примружені повіки, і молода жінка опановує себе, напинаючи звичну фахову привітність.

— Пані е-ее… Лея Браха? — нарешті зголошується гість.

Вона киває, наближаючись на кілька кроків, і Янів погляд губиться у барвистому плетиві оксамиту і шовку. Марічка, схоже, замовляла своє вбрання саме тут, але первотвір її стилю був незмірно яскравішим.

— Я, власне, хотів дізнатися… — ніяково мимрить ведучий.

— Певна річ, — вона м’яко перепиняє Яна, гостинно посміхаючись, — але спершу дозвольте показати вам дещо з моїх робіт. Прошу, проходьте до покою.

Голос молодої жінки м’якістю та пишнобарвністю нагадує її ошатні убори. Ян, зачаровано кліпнувши, йде за нею. Минувши передпокій, вони входять до невеличкої залі, облаштованої на східний манер — тяжкі запони, візерунчастий килим, численні круглі подушки, оздоблені золотими китичками. Господиня штовхає величезне дзеркало, яке, ковзнувши вбік, відкриває меншу кімнатку, що, очевидячки, править за гардероб.

— Наш одяг, — кравчиня кидає на гостя іронічний погляд, — покликаний приховувати або ж розкривати. Приховують переважно те, чого соромляться чи бояться — власну невпевненість та вразливість. Часом, буває, приховують найкраще з того, що мають — караючись провиною чи боячись людського осуду. Розкривають, коли пощастить — правду, а як не пощастить — один лише порожній гонор. Що ми хочемо сказати про себе, вдягаючи ту чи іншу річ? Святенник? — вона підносить вгору строгий чорний піджак, — чи гульвіса? — на світ з’являється шовкова сорочка, — слідчий? — повагавшись, господиня дістає довгого сірого плаща, — чи сентиментальний роззява? — жінка видобуває старомодного зеленого тренча.

— Чарівний молодий модельєр? — усміхнувшись, підхоплює Ян. — Чи не менш чарівний молодий психоаналітик?

Він настільки відвик він молодих леді, які розуміли б його жарти, що мало не падає, коли господиня дає спокій одягу і щиросердно сміється.

— Коли ваша ласка зробити мені такий комплімент, то тут немає жодного протиставлення. Все це, — зітхає Лея Браха, киваючи на своє збіжжя, — не більш як сценічні костюми. Вам же, напевне, добре відомо, як вдало застосовують це знаряддя певні е-ее… власники гнучкої психіки.

Ян ошелешено потискає плечима, дивуючись цьому припущенню. Тобто, може й так, але звідки б це в нього така обізнаність?

— Ви вип’єте зі мною кави? — раптом запитує господиня, — річ у тім, що я якраз щойно її зварила, і зле буде, коли вона захолоне через нашу з вами напутню бесіду.

— Не зважуся взяти такий злочин на своє сумління! — галантно погоджується Ян, в чергове дивуючись короткому полохливому поглядові, що кидає на нього чарівна кравчиня.

Молода жінка зникає, аби невдовзі повернутися з мідним глечиком та двома крихітними горнятками. Ян влаштовується на бурті подушок, Лея Браха — поруч, практично на підлозі, себто — на м’якому вишневому килимі. Її багряне вбрання контрастно вплітається у візерунок, і Ян вкотре вже ловить себе на тому, що ладен незмигно споглядати цей дивовижний ансамбль.

— Ви мали до мене якесь питання? — стиха промовляє жінка.

Ян змушений блимнути, щоб сконцентруватись.

— А. Так. Ви щойно досить дотепно розповіли про свою роботу… Ви, отже, допомагаєте людям розкривати правду чи… її приховувати?

Холодний, лукавий усміх. Вона потискає плечима, наповнюючи горнятка.

— Маєте рацію. Деякі речі неодмінно слід приховувати. Чи, принаймні, застосовувати щось інше, аби відволікти увагу від е-ее… негараздів. Ви, певне, знаєте, про що мова?

Ян киває.

— Один мій приятель, слідчий, зве таке заміщення бутафорією. Точне спостереження, як на мене.

— Отже — театр, — жвавішає Лея; на її щоках з’являються чарівні ямочки. — Я часто маю замовлення з опери. Професійні актори, проте, насправді вміють перевтілюватись. Ми ж, натомість, здатні зіграти лише себе — тобто, варіації на тему самих себе.

— Як у джазі…

— Як у джазі. Знаєте таку композицію Армстронга «Життя це…

— Кабаре!» — сміючись, підхоплює радіоведучий.

На мить їхні погляди перетинаються. Є у збігах щось від магії — в Яна навіть в очах заіскрило.

— А чи не здавалося вам дивним, — провадить далі господиня, — чому у снах ми іноді бачимо себе роздягненими або ж — у крамниці, заклопотаними вибором одягу?

— Якісь, як ви кажете, негаразди? У стосунках з е-ее… публікою?

— Так, і це теж, — зручніше влаштовуючись на подушці, киває Лея. — Окрім всього іншого, одяг — показник статусу, знак належності до певної спільноти та й цивілізації загалом. Наш прапор і наша броня.

— А що ж сталося з Адамом і Євою, коли ті усвідомили себе оголеними?

— Сором. Шок від провини. Не дивина — наша цивілізація загалом побудована на ганьбі та провині.

У запалі Ян ковтає кави і ледь не захлинається — вона міцна, не солоджена, та ще й приправлена якимись пекельними прянощами. Проте, навіть це йому до смаку. Нині йому подобається все без винятку.

— Отже ви знаєте, як приховувати провину? — цікавиться Ян.

Вона незворушно киває.

— Авжеж. Я б навіть сказала, що це… містить у собі певне задоволення.

Тяжко збагнути — про що вона. Та очі чарівної кравчині світяться зухвалою втіхою і якоюсь немовби обіцянкою, тож Ян не має жодної охоти заперечувати.

— Розкажіть, — просить він, — чи є щось спільне в тих людях, що приходять до вас замовити собі… нову варіацію?

— Гм, — вона потискає плечима, — може й так. Щойно в людини з’являється надлишок коштів, вона тут-таки намагається придбати собі щастя. Як правило, негаразди якраз і полягають в тому, що нам тяжко жити із самими собою. Тому при першій же оказії ми намагаємось внести правки. Оце, — чарівна кравчиня вказує на ряди вішачків, — окрім всього іншого, інструмент для редакції власної особистості. Досить часто в мене бувають ті люди, що їх прийнято кликати «публічними». Їм мало бути відомими, вони хочуть бути помітними, принадними, унікальними. Такими, яких легко запам’ятати. І увічнити в бронзі.

— Я на таких вдосталь надивився, — сміється Ян, — мовби бузкові окуляри чи помаранчева чуприна додають таланту. В нас на роботі — через одного такі. Зірка на зірці. Якась, словом, астрологія…

— У вас на роботі? — вражено питає Лея. — Отаке страшне діється в поліцейському відділку?

— Де? — не розуміє Ян. — Я, звісно, бував у поліції… але ж не скажеш, що я туди просто таки вчащаю!

Господиня «Корони» ошелешено дивиться на Яна.

— А де ж ви в такому разі працюєте?

— Я? Та ж на радіо. Радіо «Драйв», може чули?

Зненацька молода жінка ховає обличчя в руках і починає невтримно реготати.

— Так ви… Рейвах… Ян Рейвах? Ведучий «Нічниці»? — крізь сльози промовляє вона, — Господи, це ж треба таке!

Ян ніяково кахикає. Гарно бути знаменитістю, але раніше все якось миналось бодай без істеричного реготу.

— З вами все гаразд?

— Ой, та все добре, — витираючи очі, промовляє Лея. — Даруйте, не стрималась. Розумієте, я чомусь подумала, що ви з поліції — от і забиваю вам баки, як годиться…

— З е-ее… поліції? То ви гадаєте, полісменам уже час змінити гардероб?

— Ой, давно вже час, — усміхається кравчиня, — але ви мене не зрозуміли. Я ж бачила вас того дня, коли загинув Левін. Він жив тут просто поряд, я не могла не помітити…

Нараз розумова неміч відпускає сердешного ведучого. Звичайно ж, це була вона — молода жінка, що сторожко спостерігала за їхньою з Мартином розмовою коло будинку загиблого каббаліста.

— Я думала, що ви теж з поліції, — провадить далі Лея Браха. — А я ж, власне кажучи, чекала, коли вже хтось із них з’явиться на моєму порозі.

— Чому б це?

— Як це — чому? Яков Левін був мій сусід. Я приятелювала з його дружиною, — господиня кидає на нього гострий погляд, — поки вона була жива, певна річ.

— Ага! — велемовно виголошує Ян. Тепер він уже не знає — радіти йому чи журитися. Йому б зовсім не хотілося вплутувати цю чарівну леді до тої бридкої справи… — Я нікому не скажу.

Погляд її, важкий і теплий, пронизаний розумінням, глибоким і щирим, як у священика на сповіді. Зустріти таке в людині майже незнайомій — неймовірна рідкість, і Янові мимохіть перехоплює подих.

— Я вдячна вам, — тихо промовляє Лея Браха, — за таку неждану довіру. Мені, звісно, нема чого приховувати, але ж ви про це не знаєте!

— Знаю, — невідь чого заперечує Ян.

Його слова, не розважені, але щирі, лягають немов печать — на незриму угоду, що віднині пов’язує їх двох. Дивовижно, але ця вага видається Янові бажаною, наче давно обіцяна нагорода.

Ідучи додому, ведучий згадує, що за час своїх відвідин він так і не спромігся замовити костюм для імпрези. Посміхнувшись, Ян вирішує, що так навіть краще. Адже це — підстава повернутись.

Єцира

Коли дивитися вниз із вершечку вежі з годинником, можна побачити, що старе місто понад усе нагадує театр, де за поміст править центральний майдан, а висхідні кола високих стріх — за глядацькі лави. Той, для кого зводили цей театр, сидить собі в самотній недосяжності на найвищій вежі або й поготів, згубив уже десь свою контрамарку; інші глядачі, проте, ще й досі вчащають на виставу. Давні поцінувачі, вони всідаються над водостоками храмів, згортають кам’яні крила і незмигно споглядають звичну людську комедію, терпляче чекаючи, доки годинник на вежі гойднеться в інший бік, і почнеться друга дія.

Примарам старого міста не потрібні лорнети, їм здалеку видно, хто виконує ту чи іншу партію, хто грає добре, а хто фальшує.

Ось вибирається з дорогої машини подружня пара; молода красуня лагідно посміхається до чоловіка, спираючись на його руку, та, варто чоловікові відвернутись, як її гарний носик знуджено кривиться. Погано вбраний привид студента регоче і тицяє пальцем; дама-примара, проте, сумно хитає головою, шерхочучи імлистим криноліном.

Ось спиняються коло пишної ресторації двоє панів; розмова їхня тяжка для обох. Нараз один з панів кидає щось гостро і гнівно, обертаючись, аби йти геть; другий тупцяє на місці, кусаючи губу. Привид монаха весело ляскає чоловіка по плечі, ясно бачачи, що жити тому лишилось геть зовсім небагато.

Ось сидить у кав’ярні чолов’яга, вдаючи, ніби читає газету. Його погляд, проте, раз у раз ковзає за скло, щоб мимохідь озирнути вулицю навпроти. Чоловік, очевидячки, сидить у засідці, а гарненька офіціантка несе йому вже п’яту чашку кави. Примарні дітлахи кидають до питва примарний цукор, і чоловік кривиться, наосліп ковтнувши з чашки.

Ось біжить вулицею самотня заплакана дівчина. Її затишне, звичне щастя нині десь завіялося, шукаючи кращої долі, і нічим його не втримати, як не проси. Примарні коти шугають врізнобіч з-під її ніг, і дівчина мимохіть спотикається, ледь не зламавши хиткого підбора.

Ось ідуть собі двоє, захоплені містом, розмовою та один одним. Вона говорить мудро й доладно, він киває, посміхаючись, мовби кожнісіньке її слово робить його багатшим на мільйон. Вона дивиться на нього лагідно і ледь поблажливо, мовби на милого та здібного учня, чия наївність сама собою може правити за спокусу. Примари розступаються, даючи їм дорогу.

Лише похмурий старий із довгою клоччастою бородою проводжає цих двох несхвальним поглядом. Молодий чоловік на мить припиняє слухати свою чарівну супутницю та обертається за швидкоплинним рухом; ковзнувши очима по примарі старого, він потискає плечима і йде собі далі.

Попереду — довгий приємний вечір.

З неба сіється перший цієї зими сніг, сяючи добірними діамантами у світлі ліхтарів, які один за одним спалахують над містом.

* * *

ПЕРША ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Рав Амнон-саба, що сподобився найвищої мудрості, називав Моше людиною дзеркала, володарем відображення, бо той сам був спроможний випромінювати світло, відображаючи, як дзеркало, світло Творця. Ніхто з пророків не міг зрівнятись із ним, ніхто не досяг такого благочестя, однак навіть Моше, котрого кличуть іще чоловіком малхут, не зміг втриматись від спокуси.

Сказано в книзі Шмот, що отримав Моше посох Всесильного для здійснення знамення: «Вдар скелю, і витече з неї вода». Двічі вдарив скелю Моше, і сказав йому Творець: «Не для того вручив тобі посох Свій», — і відібрав його. В чому гріх Моше, тяжкий гріх, що не дозволив йому ввійти до Святої Землі?

Двічі скористався Моше посохом, викликавши до світу закарбоване в ньому Святе ім'я: вперше — дією, вдруге — словом. Свята таємниця, зодягнена в слова, дістає домішок нечистоти, а отже, призводить до збільшення зла у світі.

Не праведністю, але гріхом став я подібним до Моше. І знаю, що не ввійду до землі святої, але згину від тих таємниць, чия сутність — добро, та чиє здійснення обертається лихом.

* * *

Поет виник перед ним, наче чортик зі скриньки.

— Ба-ажур, хлопче! Пригостиш генія кавою?

Ян, занурений у сонну задуму, аж сахнувся з переляку. Було б чого лякатися, справді, — Левко Шах, як завше, п’яний і привітний. Поетова сорочка підбитим крилом стриміла з теплого светра, в очах світилося млисте натхнення. І все ж, було в тому видовищі щось демонічне, особливо ж, коли зважити на те, що постало воно о шостій ранку просто посеред порожньої вулиці.

Ведучий труснув головою, аби відігнати ману. Марна річ, звісно.

— Левку, — запротестував Ян, — чого не йдеш додому? Там уже тобі й кава, і чай з цукерками…

— Не можу, — підібравшись ближче, зізнався поет. — Я щойно з Бродів… А вдома спить одна зла жінка. Коли я її розбуджу, буде кта… каклі… катаклізма!

— Он воно що! — розкумекав Ян. — Ну а чого сам себе не пригостиш? Ще на тому тижні подруг якихось по рестораціях вигулював…

— Хто — я? — вищирився Левко Шах. — То вони мене вигулювали, коли хочеш знати.

Талант слід цінувати і е-ее… частувати. Кавою, приміром. А?

— Ну-у… — тут раптом Янові сяйнуло, що в нього вдома теж мешкає жінка, котрій, либонь, цікаво буде знати, де це він пропадав вчора ввечері перед чергуванням, — ну гаразд. Якщо ти, звісно, знайдеш бодай один відчинений о такій порі генделик…

Поет переможно крекнув і взявся показувати дорогу. Генделик і справді знайшовся, проте такий, до якого Ян за інших обставин ніколи й не зазирнув би — темний закамарок з тюлевими завісами і дешевим питвом.

— «Амур» працює цілодобово! — похвалився Левко.

— Хто? — отетерів його супутник.

— «Амур». Так зветься цей милий закапелочок.

— Чому — «Амур», заради всього святого?!

Левко Шах задумливо насупився.

— Ну бо… кохання — воно як дешевий коньяк, — знайшовся поет, — вставляє, як дурне, а по тому голову ломить, і сам не тямиш, яким робом опинився в чужому ліжку. Ха! Послухай, якого вірша я склав! Оце щойно в поїзді, про одну тут-во даму…

Ян замружився, передчуваючи тяжке випробування.

Поет заплющив очі, насолоджуючись своїм шедевром.

— Це що? — обережно поцікавився ведучий. — Вправа для артикуляції?

Левко Шах розплющив одне око.

— Пф-ф, плебеї! — обурено мовив він. — Розжене вас Гадюка, будете знати!

— Чого б це йому? — здивувався Ян. — Гадюка любить нас як рідних… хоч і, бува, в неприродній спосіб.

— Ага, отож бо й воно! — мстиво вищирився поет. — Продасть він вас, і оком не змигнете — це та панія з Бродів, якій я завинив три сонети і одну епіта… епіграму, чула від нього на якомусь гульбищі в сирійському посольстві.

— В си… де? — вразився Ян. Серце йому, через кепську каву, либонь, скинулось як ошпарене.

Поет, схоже, Янового відруху не помітив, продовжуючи цмулити пересолоджену каву з пластикового кухлика.

— Не журися, Янчику, — порадив він, — всі ми, жерці муз — запроданці. Одні дорожчі, другі дешевші… Повинна ж у нас бути професійна солідарність, ні? Купи мені ще кави, абощо…

Решту одкровень пропащого жерця муз Ян спромігся пустити повз вуха. На щастя, Левко був співрозмовником цілком самодостатнім і від аудиторії потребував хіба наявності. Ян тим часом мав нагоду спокійно поміркувати. Його шеф, значить, як і граф Ігнац, загруз у якомусь темному політичному багновищі… Цікаво, а чи знає він про клопіт свого інвестора із тим небіжчиком з Веженської? Ян відчув, як у нього помалу формується нагальна потреба перемовитись зі слідчим. Він вже, либонь, провів свою тематичну бесіду із тим навісним шляхтичем? То, може, розібрався нарешті, де тут хто?

Відпровадивши спохмурнілого поета зустріти неминуче в особі «злої жінки», ведучий, не зволікаючи, набрав Мартинів номер.

— Не зараз, — непривітно буркнув той, — в мене тут публічне шмагання намічається. Так що спи спокійно, дорогий товаришу… Ввечері поговоримо.

— Ну, тримайся, — побажав йому Ян.

«Шмагання» переважно означало бесіду з керівництвом. Що ж, це цілком поважна причина відправити всіх під три чорти. Отож, Янові лишалося іти додому і — чом би й ні? — «спати спокійно» хоч до самого вечора.

Міли вже, звісна річ, не було вдома. Вона ніколи не спізнювалася на свою секретарську службу. Вона взагалі все робила дбайливо й доладно, на відміну від нього, нечупари… Ян придушив роздратування в зародку, вчасно збагнувши, що, приховуючи від Міли свої походеньки, він нині намагається будь-яким коштом позбутися мимовільної провини.

Та ж нічого наче такого — просто гарна жінка, з якою є про що поговорити, на відміну від тої ж таки Міли. І все ж, розповідати про це якось не випадало.

На кухні знайшлися його улюблені млинці з грибами. І свіжа кава. І цидулка від Міли. «Добрий ранок, котику!» Ян тяжко зітхнув. Хіба ж вона винна, що він не має сили противитись спокусі… порозуміння? Чи й взагалі, спокусі як такій?

Слід було йти спати, доки провина не ковтнула його разом з капцями.

Сон видався чудний та бентежний — про старого небіжчика, який шукав, а все ніяк не міг вибрати собі пальто. Лея Браха, кравчиня з Йозефова, квапила його, просячи зробити вибір, доки не настала субота. Небіжчик лютився, але вибрати був не в спромозі… Маячня, словом, лиха й каламутна, по якій лишається хіба бридкий присмак та щирий подив.

Прокинувся Ян по обіді й решту дня вирішив збавити в темному кутку «Гладоморні», вдаючи з себе неприкаяний привид. В напівмороці господи особливо гостро тхнуло середньовіччям, а вечір, глевкий і попелястий, якраз налаштовував на похмурі споглядини. Озираючи відвідувачів, Ян мимохіть вдався до винайденої Леєю методи — умоглядне перевдягання зустрічних у якісь більш промовисті костюми. Оно сидять двоє кремезних дядьків, зосереджено поглинаючи пиво — їм би залізні кіраси городових, а шоломи з гребінцем якраз би покласти поряд, коло тлустих пивних гальб… Зажурено розглядає склянку сивий чоловік — він би дивився цілком інакше в оксамитній мантії з печаткою магістратського упорядника на шиї… А ось, гепнувши дверима, вдирається до господи лихий і суворий молодик — цьому би чорну інквізиторську рясу…

— Здоров, Мартине! — привітався Ян.

Лихий молодик буркнув щось невиразне і гепнувся поряд.

— Допекла мене вже ця триклята служба, — зізнався Мартин, — притулок виродків! Цирк на возі!

— Ну, е-ее… бачу, з повноцінним спілкуванням в тебе не склалося, — спостережливо виснував Ян. — А граф Ігнац? Невже не спромігся на дотепну бесіду?

— Відібрали в мене старого волоцюгу, — з журливою ніжністю відказав слідчий.

— І тепер твоє серце розбите… Але хто ж це тебе так? Лиха доля?

— Угу. Есбе.

Ян осудливо цикнув.

— Брутальні покидьки. А нащо він їм здався?

Мартин дратівливо пирхнув.

— Та сам подумай. Коли є підозра, що він самопалами з-під поли торгує, та ще й закордон, в обхід, так би мовити, національного інтересу… А я ж, вважай, все зібрав, покраяв та й поклав до їхніх зажерливих писків! І замість до ніг мені припасти за виконання їхньої ж роботи, мені ще й дорікають! Ну не дурня?!

— Не те слово, — зітхнув Ян. — Так що, виходить, це він і єврея закатрупив?

Слідчий втомлено затулив очі долонями.

— Не знаю. З тим Левіним взагалі якась маячня… Він, виявляється, непогано заробляв на цих своїх приватних уроках… А гроші потім, користуючись знайомством з банкіром, перераховував невідомокуди.

— Куди це — «невідомокуди»? — здивувався Ян.

Мартин глузливо посміявся.

— Знаєш, що таке банківська таємниця? Анонімний офшорний рахунок? Чув, може, неотесо?

Ведучий зневажливо повів плечима. Де вже йому, з його непоказним пожитком, дбати про такі матерії?

— Ну гаразд. Припустімо, банкір був потрібен Левінові для його сумнівних оборудок. Але навіщо, в такому разі, Левін був потрібен банкірові?

Слідчий заходився мацати по кишенях у пошуках цигарок. Ян скептично підняв брови, пам’ятаючи, що його товариш кинув курити більш як рік тому.

— Та знаєш… — непевно мовив Мартин, так нічого й не намацавши, — є одна річ, яку я не взяв до уваги. Шварценберг почав брати приватні уроки не до свого вояжу в Сирію, але після. Він оповів мені щось таке, від чого мені схотілося здати його не есбе, але доброму лікарю на шокову терапію. Мовби… мовби, світ має кілька прошарків і… — Мартин знов вирушив у подорож по кишенях, цього разу більш успішну, бо на світ божий з’явився пошарпаний записничок, — точніше, ось як він сказав: «Є чотири світи, що передують світу одвічному: Асія, Єцира, Брія та Ацилут. Кожен, хто здолав махсом, тваринну байдужість, перебуває в одному з цих світів, недосяжний для тих, що спинилися на іншому рівні». Якось, прийшовши до банку в справі, Левін згадав йому про своє захоплення, а там і про ці світи, як їх бачить каббалістична традиція… Банкір сприйняв його буквально. Він собі вирішив, що, вивчивши якихось там замовлянь, він стане недосяжним для своїх е-ее… недоброзичливців. Отаке. Хочеш вір, а хочеш — ні, але саме Шварценберг привів навчатися кількох своїх знайомців, котрих мучив той же клопіт.

На якусь хвильку запала мовчанка.

— Сумно це, друже, — зрештою зітхнув Ян, — всі ми, очевидячки, лишаємось дітьми, з належною дитинству наївністю і сподіванням на диво. Де ж це дивуватися — як каже один мій знайомець, — що хтось взявся зробити на тому маленький бізнес…

Мартин погодився. Більше того, здавалося, Янова велемудрість знешкодила якісь його власні сумніви, отож, відкинувши бентегу, змучений слідчий замовив нарешті пива. Вечір всідався зручніше, готуючись добряче відпочити.

І все ж, згодом, слухаючи Мілину схвильовану оповідь про подружчині походеньки та новий фасон спідньої білизни, Ян згадав Мартинову історію про розшарований всесвіт. Він вирішив, що та химерна теорія мусить-таки мати в собі частку правди. Давнім каббалістам, схоже, вдалося знайти навдивовижу точну метафору.

* * *

ДРУГА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Сказав Раббі Хія: «Найвищий закон біна поміщено в таємній залі, де приховані, один над одним, величезні скарби. І хоча в цій залі сховано все суще, найголовніше міститься в ключі, який відкриває і закриває ворота».

Як сказано, п'ятдесят воріт закривають доступ до біна-розуміння. Ці ворота звуть іще бажаннями; розкривши їхню природу, ми звільняємось від них, відімкнувши дорогу світлу.

Але п’ятдесяті, останні ворота, неможливо відімкнути, не маючи ключа. Коли шукаємо ключ заради скарбів, не знайдемо, бо ключ і є найголовнішим скарбом, прихованим за воротами. Неможливо розкрити таємницю творіння одним лише бажанням. Розгадати її можна, лише знаючи відповідь.

Нам, отже, не лишається нічого іншого як наново створити ключ.

До того ж часу змушені ми стояти перед воротами, чекаючи на прозріння. Хтось відвертається в несилі та відчаї. Хтось щоразу повертається, намагаючись відімкнути ворота новими здогадами. А хтось іще створює інші ворота та інший ключ, що не має нічого спільного зі Святою Таїною. Облудна мудрість тішить себелюбство, і, отже, веде до загибелі.

Хто ж я, нарешті, — подорожній, що смиренно чекає коло брами чи зухвалий злодій з фальшивим ключем?

* * *

На пригірку, звідки виднілося розгонисте плесо ріки та гостроверхі стріхи лівого берега, височів монастир кармеліток. Кілька сірих корпусів із вузькими вікнами, готичні вежі старовинного собору. І пивниця. З промовистою назвою «Відьма».

— Тобі сподобається, — пообіцяла Лея Браха, штовхаючи двері.

Вони віднедавна перейшли на «ти», і сталося це швидко й непомітно, без «брудершафту» з чоломканням чи яких інших вульгарних церемоній. Дивовижно, але в церемоніях взагалі не було потреби, як то ведеться у давніх знайомців чи навіть рідні.

Ян притримав важкі дерев’яні двері, пропускаючи супутницю в духмяне тепло затишної господи. Тут царював яблуневий дух, рухливі тіні вогнища та пишнобарвність плетених килимів. Коли й правда господу тримала відьма, то, певно, добра й маєтна — унаслідок вмотивованих виявів громадської пошани. Щоправда, така щільна спорідненість з монастирем дещо збивала з пантелику.

— Гадаєш, знов бурсацькі жарти? — вгадавши Янів сумнів, усміхнулась Лея.

— Та, зізнатись…

— Авжеж! Тільки «Відьма» не має жодного стосунку до кармеліток. Цю господу названо на честь княгині Любави. Ти, певно, знаєш легенду про неї та її чоловіків?

Ян почухав потилицю, пригадуючи задавнені історичні відомості.

— Чоловіків? Чого ж у множині? В Любави, здається, був один чоловік, Божич. Той, що забив вишеградського дракона…

— Не забив, але вибив зуб, — виправила Лея. — Тільки Божич помер, і Любава лишилась сама. А вона ж іще була молодою…

— Ага! — здогадався Ян, — отут і почалося! Молода вдова влаштувала передчасну сексуальну революцію на вишеградських пагорбах!

Лея глянула гостро і глузливо.

— Сексуальний геноцид вона тут влаштувала, коли хочеш знати. Вона брала до себе в лазні найгарніших хлопців міста, а потім — із міркувань державної безпеки, напевне, — скидала їх з того мальовничого стрімчака, по краєчку якого ми сьогодні гуляли. Через те і — відьма.

Ян шанобливо кивнув.

— Синя борода. У спідниці, — промовив він і, завваживши гру слів, розсміявся. — Оце нагородив! Ну гаразд, лишімо спідниці осторонь…

— З твого дозволу, — іронічно мовила Лея, пригладжуючи червоний шовк, — поки що нехай лишається там, де є.

Ян пирхнув від несподіванки.

— З нас двох вийшло би добре ранкове шоу. Зі злими ранковими дотепами. То що ж, нашим городянкам є на кого рівнятися, коли маємо таку славну княгиню…

— Рівнятися і протиставляти, — додала Лея.

— Відьми й монахині, — переклав Ян, — а ще — дракони. Дракон, якого міг би приборкати справжній чоловік…

Кравчиня розсміялась.

— Червоний дракон?

— Зелений змій! — переможно виголосив Ян. — Візьмемо, нарешті, випити?

Лея кивнула, розгортаючи стравоспис. Перед тим як зануритись у читання, її пташиний погляд сяйнув химерним золотим полиском — мовби іронічної втіхи. Янові зробилося легко і боязко, наче на хиткому місточку через прірву. Випити слід було просто невідкладно.

— Кальвадос, — вирішила Лея. — Колись Єва спокушала Адама яблуком. Сьогодні вона запропонувала би яблуневе бренді.

— Чи це означає, що ми зненацька почнемо розрізняти добро і зло? — сторожко поцікавився Ян. — Не певен, що варто так ризикувати…

Лея Браха кинула на нього довгий задумливий погляд, в якому даленів острах. Нарешті вона все ж таки глузливо всміхнулась.

— Та не бійся. Все найгірше вже сталося. Бренді, швидше вже, відбирає здатність розрізняти, аніж наділяє нею…

— Авжеж, спокута. Повернення до витоків.

— Хшиват Ціон… — замружившись, мовила Лея.

— Куди?! — не зрозумів Ян.

— Додому, дурнику. Туди, де ніхто не почуває себе стороннім… Але то таке. До слова прийшлося.

Офіціантка в довгій смугастій спідниці піднесла келихи з яблуневим бренді та цеберко з кригою. Лея провела її незрячим поглядом.

— А це правда, що є таке місце? Дім? — пошепки спитав Ян, ловлячи її погляд та утримуючи його, аж доки десь на денці не зажевріло тепло. Зажевріло і палахнуло вогнем — невинне мовби слово нараз викликало з якихось глибин первинне, безсоромне полум’я.

Лея відвела очі й обхопила долонями келих.

— Кхм. Звісно, нема. То все фантазії самотніх і занедбаних. Навіть Левін казав, що релігія — це саме така втішна фантазія.

Насилу звільнившись від тужавих пут чуттєвості, Ян спромігся згадати, хто такий — а власне, ким донедавна був — Яков Левін.

— Так, але хіба не він вивчав Каббалу? Котра є, по суті, релігійною вправою?

— Ой, навряд… Для нього, та й для багатьох інших — це не релігія, не магія, але теософська система. Містична реконструкція первинної єдності всесвіту, символічний аналіз пантеїстичної космогонії…

Ян притримав келиха коло вуст. Здається, в нього стався раптовий розлад слуху — остання фраза його чарівної супутниці взялася неначе шумом, котрий заважав розчути сказане.

— А е-ее… немає на те простіших слів?

— Не люблю спрощень, — суворо відказала Лея.

— А, ну то це, переважно, наслідок надмірної освіти, — осудно виснував Ян, — та ще й, боронь боже, філософської!

— Та ні, — розсміялась кравчиня, — бог милував. Маю недокінченого бакалавра-філолога. Спершу підробляла перекладами, потім почала писати для дамського журналу, стала вчащати на покази мод… і не змогла противитись спокусі й собі спробувати. Левінова дружина, Міріам, була моєю першою замовницею.

Лея опустила погляд, та, зсунувши брови, занурилася в спогади про щось своє, втішне і щемне водночас.

— Розкажеш мені, якими вони були? — стиха попросив Ян.

— А нащо тобі? — скинулась вона.

Ведучий замислився, калатаючи кусень криги в келишку. Йому не так кортіло «знайомитися ближче» з мертвим подружжям, як бажалося, розкривши одну з її таємниць, потрапити бодай до передпокою її світу.

— Хотів би зрозуміти, — майже чесно зізнався він. — Я не слідчий, але навіть я не назвав би Левінову смерть мирною. Я потрапив туди практично випадково, і з того часу це не йде мені з голови… Знаєш, як то буває?

Лея підвела погляд, мерехтливий і бентежний, як збурене море.

— Знаю, — тихо промовила вона, нахильцем ковтнувши вміст свого келиха. — Ну гаразд, — вона замовкла на хвильку, пригадуючи, — Міріам… Мірі була для мене сполученням матері, вчительки та подруги… з нею було однаково добре сміятися з дурної французької комедії чи квилити над власними дурними потерпаннями… вона навдивовижу смачно пекла качку з чорносливом, вдягалася не те щоби витончено, але яскраво і… ледь не молилася на власного химерного чоловіка. Любила його, напевне.

— А що з нею сталося?

Лея замружила очі, мовби відгороджуючись від оточення.

— Не знаю, — повагавшись, мовила вона, — Мірі витримала кілька операцій, через що, наскільки мені відомо, не могла мати дітей. Але недуга, вочевидь, не минулася… їй стало гірше… Чоловік відвіз її до приватної клініки у Ваславських Бродах. Звідки вона вже не повернулася.

— Вибач, коли нагадав тобі про сумне, — попросив Ян.

— Та де там — нагадав! — криво всміхнулась Лея. — Я ще й не встигла забути. І, зваживши на останні події, не до забування вже… Ніколи б не подумала, що той Левін спроможний на таке.

— То, гадаєш, це було самогубство?

— А що ж іще? — щиро здивувалася Лея. — Кому він треба, щоб його вбивати?

Ян лише хитнув головою, пригадуючи Мартинові детективні вправи.

— Але ж ти кажеш, на нього це не схоже!

Лея глузливо пирхнула.

— Звісно ж — він був дивовижно зарозумілий, задоволений собою дурисвіт. Вважав себе заледве не пророком… Для таких навіть розмова про суїцид — неймовірне блюзнірство.

— Щось ти не надто хорошої про нього думки!

— Ага, на мертвих не наскаржишся! — розсміялася Лея. — Надто ж, доки справу не закрито! Ну та, зрештою, не такий він був і лихий. Тямущий, правду кажучи, дядько; мав досить-таки своєрідні ідеї про іманентність сакрального… Нам із ним було про що поговорити, хоч він часом і лютився через відсутність в мені всякого благочестя. «Лиха жінка тримає облудний небосхил», — любив він цитувати з цього приводу. Ну, а ти як гадаєш?

— Та щось він наплутав, той твій сусід, — мовив Ян, — навряд чи лихо буває облудним. Облудною, переважно, буває радість.

Криве дзеркало її вуст відтворило Янову сумовиту посмішку, взявшись глузливим вищиром.

— Ось і я так кажу. Не буває радості без омани.

— Правда? — усміхнувся Ян.

— Звичайно, ні! — розсміялась Лея.

Вона дивилась на нього немовби запитально. Це була така гра, спізніло збагнув Ян: від абсурду до прихованого змісту, і — блискавично — назворіт. Вона грала за таємними правилами, які складала власноруч, то де вже йому її переграти!

— Відьма… — пробурмотів він, — ти навмисне привела мене до цього тематичного закладу?

Лея вдоволено кивнула.

— Ось ти й почав думати, як справжній каббаліст. Вбачаючи всюди таємні знаки. Такий стан іще кличуть «параноя».

— Ну отак, — зітхнув Ян, — доведеться тепер хабара давати за довідку про дієздатність.

— Не журися! — порадила кравчиня. — З параноїків робляться пророки і поети.

— Ой, боже збав! — жахнувся Ян. — З них робляться пияки та самогубці!

Лея тоскно глянула на нього, мовби шкодуючи за відсутністю в супутника пророчого дару. Розуміння і жаль світилися в її погляді — дивний, гірко-солодкий коктейль.

Невдовзі вона повідомила, що поспішає додому. Ян зголосився її провести. Молода жінка крокувала поряд — і порізно, по-хлопчачому заклавши руки до кишень свого строкатого пальта. Янові кортіло підхопити її під лікоть, а ліпше — обійняти за плечі… Кортіло несамовито, так що аж долоні зажевріли м’яким, лоскітним теплом. Але ж хіба можна чинити так із жінкою, котру ледве знаєш? Та ще й з такою, котра вільно розкидається лункими зворотами на зразок «іманентність сакрального»?

Вона лякала його, зізнався собі Ян. І тим паче вабила. Наче прірва. Наче бистрина.

* * *

ТРЕТЯ ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Говорять про Раббі Ельазара, що сподобився він навіч побачити того, хто вириває гори та запалює свічки в залі царя. І кликали його відтоді Паніель, що значить «Лицем до Творця», бо бачив він Шехіну — всюдисущу присутність Всесильного.

Шехіна — це учитель і друг, Шехіна — це наречена й царство. Той, хто зустрічає її навіч, ніколи не буде таким, як раніше. Той, хто зустрів її лицем до лиця, позбувається свого імені й відтоді зветься Паніель.

Ніхто не може дивитись на Творця, і сказано «не може бачити Мене і лишитись живим». Той же, хто зустрічає Святу Присутність, вмирає для свого минулого, аби довіку жити прагненням прихованого.

Зустріч з таємним будить невтишиму спрагу — жагу світла й розуміння. Не дарма слово нефеш водночас означає і «душа», і «спрага». Шехіна є предметом жаги, і кличуть її коханою, нареченою у вигнанні. Навіть найбільші мудреці порівнюють тугу за Прихованим та кохання до жінки.

Таке порівняння, проте, містить хибне споріднення. Приходить пора, коли доводиться вибирати між коханням та пошуком таємного. Від чого відмовитись? Що закласти в жертву?

* * *

Різдвяна веремія тим часом захопила місто, наче ватага брутальних завойовників: вулицями вирували натовпи допитливих зайд, сновигали ловці знижок, а також Санти та Сантесси, що пропонували довірливим все — від різдвяних кульок до різдвяних же масажних устілок.

Ян поспішав додому, силкуючись оминути сезонних навіжених, і нарешті з радістю пірнув до рідного кварталу, де, за відсутністю вуличної комерції, панував блаженний спокій. У вікнах його оселі тьмяно блимав блакитний маячок — Міла, певно, дивилася чергову серію «Міських утіх». Це був її улюблений серіал, котрий переглядати слід було, припасши тлустий казанець морозива з джемом. Ян іронічно усміхнувся, уявивши, як вона сидить, прикипівши до екрану та зневажливо коментує фанаберії тієї чи іншої чарівної розпусниці. Вона була така смішна і зворушлива… І цього було б достатньо, — подумав Ян, — коли б йому не зустрілося щось цілком інакше. А що з тим інакшим робити — він поки що і гадки не мав.

У сусідському вікні яснів інший вогник — трикутний, фігурний підсвічник. Ян насупився, пригадуючи. Аж он воно що! Його сусід і «землевласник», хитромудрий Рафчик, святкував нині свою Хануку, свято вогнів. Цікаво, чого б то? Рафчик мовби не нагадував такого вже шанувальника традицій, і менше з тим, виставив, як годиться, підсвічник на підвіконня. Роззирнувшись, Ян із подивом помітив подібні вогники ще в кількох вікнах сусідських будинків. Пригнічений галасом Різдва, він нараз відчув дивовижний спокій та затишок, зобачивши лагідні вогники чужого свята… Та ж нічого дивного, — по роздумі виснував ведучий, — мова про те ж всюдисуще інакше, котре завжди принадніше за те, що маєш. Мабуть так. А, проте, і своє цінувати слід, аби не пропало, зовсім уже занехаяне.

— Це тобі! — виголосив Ян, щойно Міла відчинила двері.

Дівчина вражено взяла до рук букет величезних яскравих гербер. Глянула недовірливо.

— Чого це ти?

— Я… гм… — а і не скажеш же, що гріхи замолюєш. — Веселої Хануки!

Пояснювати довелося довго. Зрештою, здається, Міла запідозрила в Янові латентного єврея, але це її жодним чином не зворушило — в «Міських утіхах» наближався черговий кульмінаційний момент.

Янові довелося відкласти до ліпшої нагоди свої запевняння в довічній любові; натомість він залишив Мілу наодинці насолоджуватися «Утіхами» і подався до кухні відшукати затаєну звідучора пляшчинку пива. Дивно… він поспішав додому, маючи на меті залатати пробоїни в їхньому з Мілою домашньому човнику; вона ж, виходить, нічого злого і не помічала. Цікаво, а чого ж він хотів, власне? Гучного скандалу з ляпасами?

— Котику, заходив Рафчик! — гукнула Міла з вітальні, на мить притишивши телевізійний лемент.

— І що хотів? — спитав Ян.

Міла не відгукнулась, занурена в екранну полеміку про принади середземноморських коханців.

— Піду зазирну до нього, — вирішив Ян.

— Що? Я не чую!

Він не озвався. Тихенько причинивши за собою двері, Ян перейшов сходовий майданчик і постукав до сусіда. Рафчик принципово не вмикав дзвінка, стверджуючи, що різкі звуки травмують його розхитані нерви, а кому дуже треба, той неодмінно достукається — не тепер, так в четвер.

Ян уже втратив був надію на аудієнцію, але зрештою двері прочинилися, і разом з Рафчиком з помешкання посунули сміх, співи і потужні пахощі смаженини.

— О, а у вас що сталося? — запитав Рафчик; з-під його пишних чорних брів очі блимали весело й мовби трохи нетверезо.

— Та все гаразд! — усміхнувшись, відказав Ян. — Міла казала, ви заходили. А у вас свято?

— Аякже! Правимо свої сатанинські обряди. Хочете — приєднуйтесь, у нас іще лишились картопляні драники.

— Та не хочу заважати…

— Ой, я вас прошу! Ми люди прості і щирі — будете заважати, ні слова не скажемо, а тільки солі в чай насиплемо. Заходьте!

А чого ж, вирішив Ян. Де-де, а у Рафчика завжди пахло домівкою, хай навіть того вечора це означало запах драників та гарячої олії. Дужий жіночий голос горланив щось у телефонну слухавку, коридором гасали, мов попечені, якісь дітлахи, а з вітальні линув хвацький хоровий наспів: «Аз дер реббе Елімлех із геворн шикер-фрейлех…»^[1] Ян мимохіть заусміхався: десь таким на його смак і повинно бути справжнє свято — замість манірного напихання канапками під вишукані інсталяції струнного квартету.

— Знайомтеся, — наказав Рафчик, — друзі нашого сімейства: Лев Авербух — дипломат, Тадеус Мінц — доктор психології, Стефан Герш — директор адвокатської контори «Герш і партнери».

«Друзі сімейства» привітно замахали руками, запрошуючи гостя до столу.

— Рафчику, а де пропала твоя світла половина? — поцікавився доктор психології.

— Тадю, тобі що, позакладало? — здивувався той. — Моє золото телефон обриває, аж сюди чути! Син наш Тель-Авівський зголосився. Знайшов собі там гарну дівчину…

«Якщо ти привезеш сюди цю шльондру, — пролунало з коридору, — накладу на себе руки, так і знай!»

Гості зареготали.

— І чого ти не поїдеш до нього? — дивувався дипломат. — Сонце, море, помаранчі…

— Та я був там уже, — скривився Рафчик, — з мене стало. Лякають мене ортодокси, лякають терористи, рівно ж як і навіжена молодь, що рветься в бойові війська… Застарий я вже, мабуть, аби то все збагнути…

— Кожному — своє, — погодився психолог, — деякі речі вимагають надміру душевних сил.

— І деякі люди… — мовив Ян, думаючи про своє.

Тадеус Мінц повагом кивнув.

— Була в моїй практиці одна немолода вже дама із тяжким травматичним синдромом через емоційно виснажливі стосунки з чоловіком.

— Він бив її? — зацікавився директор адвокатської фірми.

— Та ні, — зітхнув пан Тадеус, — він її просто зневажав.

Ян притримав руку, що простяглася було до гарячих драників.

— Це так небезпечно?

— Не хочу навантажувати вас подробицями, юначе, — одповів психолог, — але так, це досить травматична ситуація. В найгіршому випадку можливе навіть формування реактивного психозу — депресія, марення, параноїд.

— Чуєш, кохана! — заголосив Рафчик до владної чорнобрової жінки, яка щойно ввійшла до вітальні. — Як не будеш мене шанувати, Тадьо забере мене до лікарні!

— Правда? — здивувалася та. — Доктор Мінц жартує, він напевне, хотів сказати, що віддасть тебе в балаган. Іди краще поговори з нашим сином! Женихається до якоїсь шикси, а ти й вухом не ведеш!

— Отак, бачиш, Тадю, що коїться? Записуй мене на прийом, бо чую, що таки зле мені!

— Мої розцінки ти знаєш, — попередив психолог.

— Ой-йой-йой! А мені вже й задарма полегшало!

Зітхнувши, Рафчик підвівся і почвалав до коридору. Жінка його, зобачивши Яна, тепло привіталася до гостя і відразу ж заходилася частувати його якимись пухкими булочками з медом.

— А де ваша дівчина, Яне? Закликали би до нас! Що ж вона сама там нудьгує?

— Та де там! — криво всміхнувся Ян, — Міла засіла за свій улюблений серіал і жодного товариства не потребує.

Дипломат Авербух обурено кивнув.

— От і моя так — весь день коло ящика і дітей привчила.

— Естер зовсім їх розбестила! — дорікнула Рафчикова Ада.

Через вітальню, перекидаючи стільці та розсипаючи печиво, промчав галасливий кагал з трьох чи чотирьох дітлахів.

— В Юди сьогодні день народження — хай трохи показиться! — поблажливо мовив дипломат.

— Юда — це від Юдит? — поцікавився Ян. — Через котру Олоферн, так би мовити, втратив голову?

— Аякже, — поважно кивнула Ада, — така традиція — називати дівчаток, що народилися в Хануку на честь Юдит.

— Фатальна жінка, — реготнув адвокат Герш, поглядаючи на цибату й бешкетну іменинницю, — дивися, Леве, обережно з нею! Коли дівуля заб’є свого першого кавалера, приходь, зроблю тобі дружню знижку!

Ян макнув пончика в тарелю з медом.

— То що ж це виходить, пане Мінц? Зневажаєш жінку — вона казиться, а шануєш — сам лишаєшся без голови?

Психолог кинув на Яна довгий лукавий погляд.

— Це я так сказав чи ви так почули?

Зле сперечатися з фахівцем, подумав собі Ян. Невдовзі, проте, коли повернувся Рафчик і заходився бавити товариство політичними плітками, Ян і думати забув про Мінцеві перестороги. Вперше за кілька місяців він відчував домашній затишок та оманливе почуття належності — світло цього свята було справжнім, а не силуваним, зичливість була щирою, а не доцільною.

Час було, однак, повертатися додому. Серіал давно вже скінчився, та і взагалі, слід було радше дбати про власну домівку, аніж оббивати чужі пороги.

Міла, наче зоряна Кассіопея, розляглася на канапі, поліруючи нігтики.

— Довго ти, — тихо проказала вона, відклавши зброю та силкуючись впіймати Янів погляд, — щось трапилось?

— Чого ти так вирішила?

— Не знаю… Ти рідше буваєш вдома. Менше говориш зі мною.

Ага! Значить, вона все ж таки помітила… Гаразд, і що тепер?

— Тобі здається, — промимрив Ян, сівши поряд. — Багато роботи перед Різдвом.

Міла звелася навколішки і, притулившись щокою до його загривка, оповила руками шию.

— Не зникай! — пошепки попросила вона.

Сором гарячими вуглинками сипонув по щоках. Чекав сварки, навіть несвідомо бажав її? Е ні, вирішив Ян. Сьогодні ввечері він хотів бути вдома. А не лише перебувати.

Він збагнув нарешті, що дім — це не приміщення, це в першу чергу — ті, хто поряд з тобою. В його випадку — саме ця приваблива, лагідна молода жінка. Він утверджував себе на своїй землі, ревно, розпачливо… І йому це вдалося. Майже вдалося.

* * *

ЧЕТВЕРТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Мудрим і звитяжним був цар Давид, і все ж, був покараний за те, що взяв собі за дружину чужу жінку. «Згинув би, коли б не захистив мене Творець, бо майже вже забрав мою душу янгол Доме», — казав цар. І сказано, «майже» — це товщина нитки, що розділяє світлий та темний бік людської природи.

Надто просто розірвати цю нитку і змішати чисте з нечистим. Просто переступити на інший бік. Проте, слід розуміти, що закон цей діє в обидва боки, і добре може обернутись злим рівно так само, як і лихо — добрим. Сказано в Талмуді, що страх і любов можуть вберегти грішника від покарання. Страх обмежує себелюбство, любов — виправдовує. Творець захистив Давида і визволив його від янгола смерті, бо Давид щиро любив Бат Шеву, і боявся, знаючи, що дістане за свій вчинок суворе покарання. Страх врівноважив любов, і душу його було врятовано.

Що ж буде з тим, хто любить, не знаючи страху? Чи карає, не знаючи любові? Чи зглянеться на них Творець?

Найбільше зло, видається мені, не в гніві, але в байдужості.

* * *

Вона мовчала вже третій день. Він дзвонив, набираючи навперемін домашній та мобільний номери, але Лея не озивалася. Ян чекав, що це збентежить його, чекав, що схвилює, і тепер, клянучи власний пророчий дар, він силував себе відігнати бентегу, як докучливого гедзя.

А потім, вертаючись з роботи, він мимохіть забрів до Йозефова і годину простовбичив під шпичастими ліхтарями єврейської ратуші, із мученицькою звитягою зносячи шмагання снігової мжички. Не те щоб він сподівався побачити, як вона біжить вулицею, заклавши руки до кишень… ні, швидше вже йому хотілося остудити запал, вимерзти під крижаним вітром, звівши недоречне хвилювання до знайомого, легко пізнаваного абсурду.

Припис подіяв, і скоро Ян вже мчав додому, мріючи хіба про склянку гарячого питва. Поспішаючи повз будинок Левіна, він намагався не озиратись, та все ж Янові млосно смикнуло в животі, нагадуючи про смерть і таємницю, розкриття якої вабило його менш за все. Але деяким таємницям властиве настирливе заповзяття, і вони самі можуть завітати на гостину, коли найменше цього бажаєш.

Таємниця сиділа за столом у кухні й пила чай з його дівчиною.

— Де це можна швендяти за такої погоди? — пробурчав Мартин. — Мені вже скоро зле стане від цього чаю! Ти ж наче обіцявся бути вдома о восьмій!

— А… вирішив трохи погуляти, — зізнався Ян, здираючи закоцюблі рукавички.

Мартин глипнув на нього з підозрою.

— Ти ж геть замерз! — заклопоталася Міла. — Давай я тобі чаю загрію!

Він впіймав її на півдорозі до чайника, обхопив, притулившись холодною щокою до її вушка. Йому було тяжко, мовби який подорожній поклав йому на серце свою тлусту валізу, та так і забув, рушивши далі. Міла вискнула, пручаючись.

— Пусти! Холодний, як мрець!

— О, а я й не помітив, як сконав! — засмутився Ян. — Он чого мені зранку так тяжко вставалося!

— Не журися! — втішив його Мартин. — Як для мерця, ти ще непогано тримаєшся! Нам сьогодні одного привезли, так ми його ледве докупи склали.

— Панове, фу! — обурилася Міла.

— Продовжуючи тему… — мовив Ян, — а що сьогодні на вечерю?

— Не можу це слухати, — скривилась Міла, — Янцю, цей твій друг погано на тебе впливає! На ось, пий чай, а вечеряти не дам, поки ви тут усіх мерців не переберете.

Гордовито задерши носика, вона рушила геть із кухні. Ян тяжко зітхнув, пригортаючи горнятко чаю.

— Маєш якісь проблеми? — поцікавився його товариш.

— Та які ж проблеми? — мрійливо мовив Ян. — Скоро свято, джингл-беллз, я нап’юся, джингл-беллз, і засну собі під тином, джингл-ол-зе-вей…

— Ага, — збагнув Мартин, — то чого ж відкладати? Схоже на те, що напитися тобі здалось би просто зараз.

— Геніально! — зрадів Ян. — В мене абсент стоїть іще від самого дня народження.

Злодійкувато роззирнувшись, він дістав пляшчину з шафки.

— Пішли на горище, поки Міла не побачила!

Мартин стенув плечима й подався за ним.

На горищі панував порохнявий присмерк, ледь розсіюваний світелкою без абажуру. Крізь шпарини сичав вітер, ворушачи легкі пошарпані запони. Було холодно й відлюдно.

— Щось тут не надто затишно, — роззирнувшись, спостеріг Мартин.

— А, — всідаючись у старезне крісло-гойдалку, зітхнув Ян, — то в тебе професійна чуйка на дух сумнівної смерті.

— Тобто? — зацікавився слідчий.

— Та кажуть, — повідомив Ян, — що тут жила чарівна молодиця, котра одного дня повісилася на гачку від лампи. Через нещасне кохання. Чи комплекс меншовартості. Чи зависоку квартирну плату.

— На оцьому-от гачку? — Мартин тицьнув пальцем у стелю.

Ян кивнув.

— Іншого тут нема, здається.

Мартин примружив око, потім підкотив дзиглика і, ставши на нього, аби сягнути високої стелі, смикнув гачка. Сипонувши сірим тиньком, гачок легко вискочив з пазухи.

— Та тут і щурові не вдавитися! — повідомив слідчий.

Ян іронічно підняв брову, почувши знайомі інтонації. Ну все, тепер Мартина не спинити. Хижо роззирнувшись, той взявся нишпорити по кімнаті. Янові теж зробилося цікаво, тож він підхопився, аби через плече стежити за перебігом слідства.

Мартин зазирнув до старої горіхової шафи, глянув під ліжко, перебрав книжки, чхаючи, розібрав стос поштівок, спинився над шухлядою з потовченими прикрасами. Зробивши друге коло кімнаткою, знов відчинив шафчині дверцята й дістав з картонної коробки якусь бруднющу чорну баночку, відкрив її і пхнув туди пальця. Понюхавши та розтерши пальцями гидку чорну субстанцію, скептично гмукнув.

— Твоїй самогубці гріх було скаржитись на брак чоловічої уваги, — повідомив Мартин. — Тут, схоже, серйозно гостював якийсь дженджик.

— А як ти знаєш?

— Бріолін! — виголосив слідчий. — Молоді дівчатка навряд чи мастили кучері чорною ваксою! Ну а далі… тяжко припустити, що чоловік залишив би своє приватне причандалля там, куди зазирає просто чайку попити! Крім того, схоже, що він був одружений.

— Це ще чому?

— Та бачиш — баночку заховано в найдальший кут. В них, вочевидь, були підстави приховувати свої стосунки.

— Цікаво… так значить, випадок все ж таки, класичний? Самогубство від безпросвітного кохання?

Мартин дратівливо повів плечима.

— Навряд. Жінка, яка водить додому одруженого коханця, добре знає, чого чекати. Можливо навіть, вона мала з того якийсь зиск. Особливо, якщо припустити, що цей коханець був її власним начальником.

— Оце ще! Чого ти так вирішив?

— Ну… це дуже умовне припущення. Глянь у вікно — звідси дуже добре видно вікна сусіднього будинку. Особливо тепер, уночі. Якби не щільні запони, можна було би бачити кожний сусідський порух. В цій же кімнаті, де, як ми знаємо, є що приховувати, запони настільки прозорі, що навряд чи від мух боронять, і де вже — від чужої уваги. Що це значить, як гадаєш?

— В хазяйки не ставало коштів купити щільніші?

— Можливо. А може, в неї і не було такої потреби? Це, власне, вийшло би, коли б вони зустрічалися вдень. А це найпростіше синхронізувати, коли двоє працюють разом.

— Ну і що далі? — поцікавився Ян. — Вона задушилася, бо він відмовився підвищити їй зарплату? Хоча й обіцяв, забувшись у любовному шалі?

Мартин насупився.

— І як же вона, по твоєму, задушилася? Тут же навіть кватирки нема…

Ще раз метнувшись кімнатою, він спинився коло ліжка, впав навколішки й заходився мацати стіну. За мить, з глухим переможним гуком, він відсмикнув руку і швидко звівся.

— Ну от і все. Дівчинку прикандичили.

— Звідки ти знаєш? — схвилювався Ян.

— Дивись, — скерував Мартин, показуючи на стіну, де, за дуже уважного розглядання можна було помітити кілька паралельних подряпин на шпалерах, — вона пручалася, бачиш? Потім, ймовірно, убивця розірвав мотузку, вдаючи, що вона впала з того гачка. Давай сюди пляшку.

Ян завмер на кілька секунд, перетравлюючи новини.

— Мартине, ти — монстр! — нарешті виголосив він. — Розтрощити на цурки таку романтичну легенду!

— Рома-антика! — реготнув слідчий, сьорбаючи з пляшки. — Бачив би ти, як ота романтика виглядає — на третій день за теплої погоди!

Ян сумовито присів на крісло. Мартин правий, звичайно ж, але таке ставлення нівелює всяке захоплення, всяке поетичне поривання. Воно видається не вартим і шеляга. За теплої погоди.

Міцний духмяний напій замість п’янити протвережував.

— Ну гаразд — а чого ж її вбили? Як гадаєш?

— Та звідки знати? — потис плечима слідчий. — Може, хотіла змусити коханця ревнувати… Чи погрожувала оприлюднити їхні стосунки — вимагаючи грошей чи, може, одруження. Шантажувала, одним словом. Ну і дар…

Мартин укляк, приклавши пляшку до вуст.

— Холєра… — прошепотів він. — Як я раніше не подумав! Так он чого Левін водив графа на цвинтар!

— Ну і?

— Та ж, либонь, аби подалі від людського ока… і вуха страхати банкіра викриттям його оборудок. Шварценберг казав, що Левін заробляв на «уроках», напевне, маючи на увазі непросту дисципліну шантажу та грізьби… Шляк, коли б я раніше допетрав притиснути графа — доки його не взяла на поруки наша звитяжна есбе!

Мартин Цуг поринув у власні бентежні думи, перебираючи пальцями по запорошеній стільниці. На його чолі виразно малювалася незламна завзятість.

— Лишив би ти ту справу, — порадив Ян, — вже ж наче дістав прочухана від начальства. Мало тобі?

— Лишив би, та… не можу, — криво всміхнувся той. — Вже не можу.

Янові почулося в тому щось знайоме, страшенно знайоме. Він стояв сьогодні під жалючим снігом, прагнучи втишити подібний свербіж.

— Це, напевне, якась хвороба, — промовив він, — як у тих картярів, що програють цілі статки, бо не можуть спинитись…

Слідчий приголомшено блимнув.

— Якийсь ти дивний став останнім часом. Біжиш додому — і тікаєш на горище, хочеш напитися — і не п’єш. Набираєш трагічного форсу і верзеш дурниці. Чого б це, га?

Ведучий опустив очі, розглядаючи рвучкий танок тіней та вітру на брудній долівці. Хіба йому було в чому зізнаватись? Хіба в його недуги було ім’я?

— Нічого такого, Мартине. Мені здається, я трохи знудився — і роботою, і товариством, і домашнім побутом. А міняти щось… боюсь, що не подужаю.

Мартин пошкріб підборіддя.

— Так. Старієш, друже. Років п’ять тому не скиглив би, а робив би, як знаєш. Як тоді, коли пропав на місяць в Татрах, нікому нічого не сказавши.

— Так то ж коли було! Але ти правий — щось я трохи обважнів і пригрівся. Шкодить людині комфорт.

— Усталеність людині шкодить, — виправив Мартин, відбираючи пляшку. — І все ж таки, це — злочин: абсент без вогню та шматочка цукру…

— І краплинки опіуму, — мрійливо додав Ян. — Але зваж — ми тут відзначаємо поминки нещасної, котру облудно вважали за самогубцю…

— Ну то… веселого Різдва її бентежному духу, — виголосив Мартин, підносячи бутель догори.

Тієї ночі Янові наснилось, що примара сміється. Гарна, впевнена в собі жінка. Схожа на Лею.

А наступного дня вона сама знайшла його і покликала до себе.

* * *

П’ЯТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Відкрив Раббі Ельазар і сказав: «З пустелі піднімається, з пустелі тихого голосу вуст піднімається вона», і сказано, що слово мідбар, пустеля, походить від слова дібур, мовлення, бо великі сили чекають у пустелі, сили, що їх викликає до життя слово Творця.

Хто вона, чия сила у слові? Вона — втрачена наречена, за якою плаче Всесильний, вона — цариця у вигнанні. Її приречення — чекати на самотині, чекати у відлюдді, поки прийде єдиний, хто поведе її під хупу. Самотність і туга — доля цариці, самотність і туга — доля роз'єднаного всесвіту.

І лише від вуст самітниці здіймається слово надії, слово браха — благословення для тих, хто здатен почути його. Так здіймається дим від жертви всеспалення, що очищує від себелюбства та марноти.

Чому ж той, хто несе слово благословення іншим, повинен залишатися самотнім, збавляючи життя в «пустелі тихого голосу»? Можливо, між людьми — така ж запона таїни, як між Всесильним та світом творіння? Подолати цю запону можна лише змінивши власну сутність, а хто ж із нас спроможний на таку звитягу?

Той, хто чекає в пустелі, повинен залишитись самотнім або ж зменшити себе, відмовившись від благословення. Хіба можна вимагати такої жертви? Хіба можна втриматись від такої спокуси?

* * *

Суб’єкт у новому костюмі дивився приголомшено. З тим же подивом та зневірою дивився би вершник на кумедне колесо першого велосипеда чи статечна леді — на куці спіднички феміністок. Справа була не в суб’єкті навіть, а власне в самому костюмі: замість вечірньої урочистості той аж яснів хвацькою, недбалою зухвалістю, що личила б якому угорському князю чи, швидше, циганському барону. Невідь-як таке можна втнути зі звичайною трійкою, котра з простої одежини обернулася раптом на театральне — опереткове — вбрання.

— Ти жартуєш! — з надією мовив Ян.

— Та які збіса жарти?! — розсміялася Лея. — Як я казала, добре підібраний одяг розкриває приховане єство… Що-що, а підбирати я вмію. Так що впокорся долі.

— Ага, то ти хочеш сказати, що я, десь глибоко всередині — джигун і гульвіса?

Лея серйозно кивнула.

— Дуже глибоко. Мозолі натреш, поки дориєш. Але тут нема чого соромитись. Як на мене, краще бути легковажним гультяєм, аніж ото марудним педантом.

Ян радісно пирхнув.

— Ну, отже, маю завдання на вечір — явити прекрасній леді свою принадну легковажність і незрівнянне лайдацтво! Скину лише оцей покажчик істинної натури та й почну являти, не відкладаючи…

— Ні, зачекай, я мала інше на думці.

Вона дивилася весело й виклично, з ледь чутним присмаком поглуму.

— Треба випробувати твоє сценічне вбрання. Не смій нічого знімати. Зараз, накину пальтечко, і йдемо.

— А куди йдемо, коли твоя ласка?

Лея лукаво заусміхалася.

— До «Кантіни». Більше нічого не скажу, сам усе побачиш.

Вона таки справді нічого не сказала, теревенячи натомість про політику, зорі та нову кінострічку Кустуріци. Лея Браха, вочевидь, мала гарний настрій, в якому якраз личить влаштовувати пиятики та всілякі підступи.

Побіжно нахвалюючи шедеври кіноестецтва, Ян намагався збагнути, що ж то за «Кантіна» така і де він уже чув про неї. З усього виходило, що згадувала про це місце Марічка, проте контекст тої оповіді був напрочуд кримінальний — чи то стрілянина там зчинилася, чи то ще яка митецька забава.

Лея тим часом скерувала його до затишного провулка, де не світилося жодного вікна, а десь мовби з-під землі двигтіло притлумленим стугоном.

— Нам сюди! — повідомила вона, показуючи на кривенькі східці, що вели, вочевидь, до підвалу.

Випірнувши з-під низького одвірка, Ян опинився в чудернацькому закладі, що дивовижним чином суміщав шинок бутлегерських часів та залаштунковий балаган. За столиками жваво гомоніло картате і барвисте товариство, сновигали кремезні офіціанти, а в куточку тулилися, награючи енергійний діксіленд, розхристані музики. Придивившись до завсідників шинквасу, Ян ледь не заточився, — з рудим та дебелим шинкарем гомонів якийсь гном у військовому тренчі та жіночка з розкішною білявою бородою. Озирнувшись, аби уточнити у Леї чи бачить вона те саме, Ян ледь не наштовхнувся на високого дядька з чорною латкою на оці, причім друге вибалушилось на зухвальця страхітною білою райдужкою.

Лея, проте, привітно посміхалась дивакам та страховиськам, а ті приязно віталися до неї; схоже було, що чарівна кравчиня давненько вже вчащала до «Кантіни».

Вибравши вільне місце, Лея всілася і зрештою запитально глянула на супутника, очікуючи належного шоку та зачудування.

— Незле! — повідомив Ян, усі наявні сили вкладаючи в невимушений усміх. Погляд його, проте, впав на сурмача, котрий, відклавши на мить інструмента, ковтнув нахильцем дешевого віскі; Яна аж пересмикнуло, коли він уявив собі низку імпровізованих синкоп наступної композиції.

І дійсно, те, що виверглося з надр зневажених інструментів, було радше хуліганським свавіллям, аніж музикою. Але свавіллям жвавим та ритмічним, що дивовижно пасувало нестямному тлу.

— Бікс Байдербек? Кід Орі? — спробував вгадати Ян.

Лея розсміялася, ледь не хапаючись за живота.

— Та де там! Джон Вільямс. Зоряні війни. Бар на Татуїні, пам’ятаєш?

Ян мусив би зізнатись — якщо і пам’ятав, то дуже невиразно. Не те щоб він мусив знати усе музичне збіжжя світового кінематографу, та все ж йому було трохи прикро — мовби Лея тицьнула пальцем в його професійну некомпетентність. Дуже делікатно, проте влучно.

— Вас пригощають, мазель! — гуркотнуло в Яна просто над вухом. Сахнувшись в напівоберті, він зауважив одного з лобуряк-офіціантів. — Джентльмен з третього столика.

Лея рвучко роззирнулась і насупилась. Різко кивнувши комусь в темному кутку «Кантіни», вона зосередила увагу на частунку — чорній пляшці з палюче-червоною наліпкою.

— Дюбонне, — відсторонено повідомила вона, — вино зі смаком хініну. По-моєму, це натяк.

Ян тим часом намарне крутив головою, намагаючись розгледіти загадкового «джентльмена».

— Від кого це, коли не секрет?

Лея дратівливо знизала плечима.

— Один старий знайомий. Із сумнівним почуттям гумору.

Покликавши офіціанта, вона попросила льоду та склянки.

— Не зважаймо. Нехай собі тішиться. Гіркота буває приємною.

— Особливо в коктейлях, — підхопив Ян, — аби не млоїло від чистої насолоди.

Лея розсміялась з полегкістю. Янів жарт, очевидячки, розвіяв напругу, що почала було купчитись в повітрі. І все ж таки, куштуючи гірку настоянку, він не припиняв кидати навскісні погляди до темного кутка, де зачаївся незнайомець разом зі своїм сумнівним почуттям гумору.

Повз них тим часом продефілювали дві дівчинки-близнючки у сукнях, рясно обсипаних блискітками.

— Будуть танці! — зраділа Лея.

Розхристаний ансамбль підхопив новий хвацький наспів — цього разу Янові вдалося вгадати безпомилково — «Черевики з алігатора» в обробці Вернера Таубера. Близнючки, звільнивши собі кутик попід сценою, взялися виконувати по-хлопчачому розбишацький, сповнений незугарної граційності, джазовий танок.

Лея повернулася до сцени, мимовільно стукаючи черевиком в такт музиці. Коли пари та поодинокі звитяжці почали підводитись, аби й собі долучитися до танку, Лея обернулась до свого супутника; її очі палали гаряче й заклично.

— Ідемо танцювати! Ну?!

Ян відчув, як йому зненацька запалали вуха. Все що завгодно заради такого погляду… все що завгодно, але не це. Уявивши, як він зараз вийде перед ясні очі чарівної леді й тут-таки осоромиться, не зумівши й руху зробити в лад, Ян просто вкляк від жаху.

— Та йдемо! — вона смикнула його за рукав. — Ну чого ти?!

Ян заперечно хитнув головою.

— Та я… мене оце щойно розбив танцювальний параліч. Давай без мене.

Вона розчаровано махнула рукою, підхопилася і, зробивши крок до сцени, приєдналася до танцюристів.

Де там тим близнючкам! Лея мала ту особливу жіночну грацію, яка навіть джазові вибрики обертала на відрух жартівливої, але разючої чуттєвості. Гаряча хвиля посунула йому від вух до щік і далі, далі, далі… Бажання, підперезане розпачем — бо не знати як підступитися до неї, не знати чим здивувати та привабити. Цілком бездоганна — без вад чи потреб, які він міг би вдовольнити.

— Ну що ж ти? — дорікнула вона, повернувшись до столика. — Така музика, а ти сидиш сиднем! І це — ведучий «Нічниці»!

Весела, розпашіла, і, як завжди, виразно глузлива…

— Я на радіо працюю, не на телешоу, — відказав він. — Думаєш, багато сенсу в тому, щоб стрибати з пультом та навушниками?

Вперше почувши його різку відповідь, вона мовби трохи присоромилась.

— Вибач, не подумала. Танцювати з пультом мабуть незручно…

— Ага, — серйозно кивнув Ян, — він дивовижно незграбний. Та ще й має традиційне виховання, що тримає його на короткому дроті…

Лея розсміялась.

Зненацька її погляд ковзнув убік, спинившись на чомусь за Яновим плечем. Вона блискавично підібралася, мовби чекаючи удару.

— Скажи мені лише одне, — уїдливо промовив хтось поряд, — навіщо ти просила моєї допомоги? Я бачу, ти чудово даєш собі раду!

Це був — кліпнувши, сфокусував погляд Ян, — ніхто інший як недавній знайомець, Дан Сегал. Нині він мало нагадував себе колишнього — Левінів секретар тримався зухвало, наче п’яний підліток, проте погляд його світився цілком дорослою злостивістю.

— То нащо я був тобі потрібен? Коли могла би всю поліцейську дільницю переводити до генделиків… чи хтозна куди ще?!

Це вже тягнуло на повномірну образу.

— Мовчи! — зашипіла Лея.

Ян підскочив. Не здаючи собі справи, він вхопив нахабу за бари.

— Ти вибачишся перед нею! Зараз! Прилюдно! Твій клопіт мене не обходить, але ображати її ти не маєш жодного права!

Сегал не зробив і руху, аби випручатись. Лише глянув скоса, глузливо усміхнувся, звертаючись до Леї.

— О! Ще один готовий! І як це тобі вдається?

В ту мить Ян був дуже близький до того, щоб вперше в житті почати справжню кабацьку бійку. На щастя, тут якраз нагодився один з місцевих офіціантів — Ян нарешті зрозумів, нащо вони тут такі дебелі. Лея негайно втрутилася і почала щось гарячково пояснювати; за хвильку п’яного красунчика виставили за двері. Ян проводжав його поглядом, майже шкодуючи.

— Налий мені ще оцього зілля, — тихо попросила Лея, — повну склянку.

Він мовчки виконав її прохання. Подумавши, налив і собі. Кілька хвилин вони у мовчанці споживали вміст своїх келихів. Смак майже не відчувався.

— Ти розкажеш мені? — зрештою запитав Ян.

Лея кинула на нього болісний, скривджений погляд.

— Потім. Не зараз.

Він не знав, що йому заперечити.

— Щось я вже тут насиділася, — мовила вона, рвучко підводячись, — проведеш мене додому?

Він кивнув, і собі встаючи, аби подати їй пальто. Ян відчував — вона шукає сховку на самотині, переживаючи свою негадану кривду. Боронячи свою мовчазну, небезпечну таємницю.

Лея поспішала додому, не мовивши до нього й слова. Вже під дверима вона спинилася, поклавши долоню на його руку.

— Дякую, — тихо промовила вона, — за те що спинив того недоумка. Але зараз мені треба побути самій. Гаразд? Я подзвоню тобі… потім.

— Так, але… чекай, — розгубився він, — я ж так і не заплатив за костюм.

Вона кволо посміхнулась.

— Нехай колись. Сьогодні… я не можу брати грошей до рук — субота.

— То ти віриш в усе це?

— Та ні. Вважай просто, що я — жінка з дивацтвами. Ну все. Добраніч.

Якусь хвильку він стояв, в заціпенінні споглядаючи зачинені двері. «Іще один готовий,» — з гіркою іронією пригадав Ян.

Невже гіркота і справді буває приємною? Смак вигнання і втрати — ядучий біттер з присмаком яблук… Слід було навчитись знаходити в ньому втіху, бо інакшої, вочевидь, не передбачалося.

* * *

ШОСТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Сказано в книзі Шмот: «Тричі на рік нехай прийде кожен муж з-поміж вас, аби стати перед лицем Володаря Сущого».

Тоді Малхут постає перед Творцем в якості чоловіка і зветься Володарем. Зі слова МА — «що» — відходить буква хей (А), що визначає жіночий рід, і натомість входить буква юд (І), утворюючи слово МІ — «хто».

Малхут — цариця — одягає вбрання біна, розуміння, і відтак зветься Володарем. Чому розуміння входить на місце жіночого начала? Звідси можливі два пояснення: перше — жіноче й розуміння несумісні, отож, аби дістати розуміння, слід відмовитись від ознак жіночності; а друге — розуміння приходить тільки туди, де доти мешкало жіноче, і перетворює його на досконале світло мудрості.

Коли так, навіщо ж малхут перебирається в чоловіче вбрання? Шукаючи відповіді, вона лише замінила одне питання іншим. «Що наробила ти?» — говорить Всесильний Хаві. «Хто зробив це?» — говорить пророк Ішаяху. В питанні цьому «що» змінюється на «хто», і провина обертається любов'ю, отож, любов — єдині ліки від гіркоти провини.

Я завинив, бо не мав достатньо любові у серці своєму. Страшно мені, бо «хто», Творець, кличе мене, як кликав Каїна, питаючи: «Що зробив ти?» Наче Каїн, відповідаю: «Велика провина моя, і немає їй пробачення».

* * *

— Свято — це марнота, — невтомно твердив Ян, — а гуртове святкування — марнота марнот. Те, що було святим, стало публічним, а отже втратило будь-яку цінність. Просто ще одна нагода для заробітку чи пиятики.

І все ж таки свято мало якусь магічну владу над серцями та головами. Міла походжала по хаті в рушнику, мугикаючи різдвяний гімн; обличчя її було замурзане мастилом з товченої жаби, нігті були довгі, сріблясті й страшно тхнули розчинником; на канапі, мов п’яний окупант, розляглася блискуча чорна сукня. Міла любила Різдво, пластикові ялинки, барвистий папір для пакування, як і, власне, сам нестямний ритуал пожадливого роздирання подарункових згортків. Усе це давало їй якусь дивовижну наснагу, котру Янові все ніяк не вдавалося збагнути.

Він сидів у куточку, сторожко спостерігаючи за Мілиними еволюціями. Нараз йому здалося, що він зрозумів — не існує універсальних святинь. Добре, коли можна розділити з кимсь будення, але незмірно важливіше знайти того, з ким можна розділити власний священний гай.

— А чого ти не вдягаєшся? — зупинилася коло нього Міла. — Так і підеш на прийняття в халаті?

Як вона смачно промовляла оце «прийняття» — так і чулося сичання шампанського та гомін натовпу. Янові заздалегідь уже ломило скроні.

Міла присіла поряд.

— Ти схожий на кота, який впав до ванни. Мокрий і злий. В тебе щось болить?

Болить? Ниє, задавнене, незагойне… Як давно він не бачив її? Тиждень? Два?

— Все гаразд, — промимрив він, — зараз, піду вдягнуся. І змий, будь ласка, оце страхіття. В мене аж серце заходиться, коли ти отак зненацька…

Міла скорчила хижу пичку.

- Бу!

Ян слухняно схопився за серце.

Що ж поробиш… Слід було жити далі, наче нічого не сталося. Радіти святу, нехай навіть писок лусне від щиросердого усміху. Нехай.

Прийняття (і шампанське, і натовп, як годиться) мало місце в столичній опері, де, за вельможним велінням Гадюки, було винайнято хол та суміжні території. Рекламний відділ мережі радіостанцій доклав увесь свій гігантський творчий потенціал, аби прикрасити і «забрендувати» приміщення, як то кажуть на їхній дикунській говірці. Величезна ялинка із кульками корпоративних кольорів, струнний квартет, як годиться, та неминучі таці з крихітними канапками…

Традиція, як не крути, незгірш за вертеп та різдвяні гімни.

Міла спершу принишкла під тиском буржуазної пишноти, тримаючись за Янів лікоть та боязко позираючи довкіл. Втім, дуже скоро вона зобачила якихось знайомих, обережно відчепилася від буксиру та поринула у світські теревені, миттю розшарівшись від компліментів та легкого вина. Міла вочевидь почувалася тут, як у рідній стихії; та і не виключено, що подібні заходи якраз і влаштовують для таких, як вона, невимогливих до розваг, але спраглих нагоди показатись у вечірніх уборах.

Ян же, навчений гірким досвідом, зумисне не повечеряв і мав нині чим себе зайняти — вдумливою дегустацією всіляких канапе, кошичків і тарталеток. З ними, принаймні, він не мусив вести приязні та дотепні розмови про різний непотріб.

Щойно Янові усміхнулась якась особливо дурнувата канапка зі зворушливою брусницею нагорі, як тут-таки її спробував перехопити підступний конкурент. Тобто, конкурентка.

— Ідо, віддай канапку, — суворо звелів Ян.

Іда Кролева, співачка й ворожка в одній особі, розсміялась.

— Тебе що, вдома не годують?

— У кожного свої світські розваги, — мудро зауважив Ян, — ти виглядаєш дуже е-ее… екзотично. Втім, як завжди.

Справді, Іда навіть на прийнятті виглядала напівциганкою — чорне вечірнє вбрання та гроно золотих дукатів. Облишивши спроби відвоювати частунок, вона уважно глянула на Яна, примружилась та поволі обійшла його навкруг.

— Гм… ти теж виглядаєш екзотично, хоча це для тебе й не властиво. Маєш такий костюм, мовби зібрався не на гадюччин бал, а на ромське весілля. Богемія, авжеж? Хто це тебе надоумив?

Янові лишалося тільки сподіватись, що Іда не помітить його потуг опанувати повіддя судомних, плутаних емоцій. Він постійно думав про це, і сьогодні, вдягаючи костюм, ледь не здригався, відчуваючи примару дотику… Йому і далі марилося химерне тепло, мовби одяг був просякнутий пекучим трунком.

Він силувано усміхнувся.

— Та це… так, ніхто.

Іда глянула з глузливою невірою. Очевидячки, вона мала, що сказати на це, проте — на Янову полегкість — пронизливий вереск мікрофонів урвав її примітливі віщування.

Гадюка мав сказати слово. Межи тими «вітаємо з», «вдячні за» та «сподіваємося на» Ян думав про те, як гарно було би втекти, приміром, в «Гладоморню» і просидіти там до ночі. А ще краще було би піти до тої химерної «Кантіни» і знайти собі належне місце серед веселих виродків та питущих потвор.

— То що, Попелюшко, готова пр-ринца бавити? — громовим шепотом пролунало поряд.

— Казимир, — зітхнув Ян, — якого тобі лиха?

— О, він ще й пр-рручається?! — здивувався драйвівський штатний горлопан; на його дипломатичні зауваги розвернулося ледь не півзали. — Ходім, сирітко, тебе Гадюка кличе!

Ян роззирнувся. Гадюка, щойно скінчивши свою промову, дивився в їхньому напрямку. Недобре так дивився.

Казимир недбало поляскав його по плечі.

— Ходім-ходім, не бійся. Боляче не буде. А не будеш пручатися, то буде ще й пр-риємно!

Ян здивовано обернувся до свого настирного приятеля.

— Про що це ти, Казю?

— Мені звідки знати? — примружився той, кинувши на Яна глузливий погляд.

Ведучий «Нічниці» знизав плечима й вирушив до керівництва, маючи якісь тривожні передчуття.

Петро Величка зустрів його нещирою, проте широкою усмішкою, запропонував пригощатися питвом, похвалив вибір супутниці, а по тім покликав скласти йому компанію для розкурювання сигари. В окремій кімнатці тут неподалік.

Тримався він досить дружньо, проте, коли Ян відмовився від запропонованої «кохіби», той не став вдавати, що куриво стало справжньою причиною усамітнення та, відклавши сигару, спрямував на ведучого пронизливий, неприязний погляд.

— То як вам працюється, пане Рейвах? Незле?

Ян ствердно мугикнув, не знаючи достоту, чого йому чекати.

— То ви, можливо, ще й досі не облишили оцих ваших ідей щодо окремої… е-ее, богемської радіостанції? Ні? Авжеж, ні. Ну що ж, упертість, тобто… наполегливість, це те, чого ми чекаємо від наших співробітників. Так. Хочемо повідомити вам ось що, пане Рейвах.

Гадюка взяв до рук зневажену сигару. Подумавши, розірвав обгортку.

— Існує ймовірність, що наш інвестор, відомий вам співвласник банку «Транс-Інвест», може розглянути цей проект і — не виключено — надати свою підтримку.

Ян виструнчився на стільчику. Гадюка дивився гостро, владно, цілком усвідомлюючи, які потужні важелі він зараз бере до рук.

— За одної умови, — мовив він.

Ян ледь не пирхнув, стримуючи нервовий сміх. Ну звичайно ж, слід було чекати.

— Нам повідомили, пане Рейвах, — Величка потягнувся і дістав з кишені невеличку срібну гільйотинку, — нам повідомили про те, що ви маєте… гм, певні контакти у правоохоронних органах. Чи не так? Авжеж. Так от. Пан Ігнац Шварценберг, наш друг і партнер, дуже стурбований тим забарвленням, якого набуває одне відоме вам розслідування. Пан Шварценберг — особа відома і впливова. Так. Йому зовсім не хочеться ризикувати своїм бізнесом та репутацією. Ви розумієте мене? Пане Рейвах?

— Певна річ, — кивнув Ян. — То чим же я можу зарадити за цих прикрих обставин?

Величка нахилився ближче до співрозмовника, так, що його жовтуваті щоки та набряки під очима набули ще більшої виразності.

— Скажімо так, пане Рейвах. У ваших інтересах було би посприяти якнайшвидшому завершенню розслідування. Нас не цікавить, яким чином. Ми, проте, не будемо заперечувати, якщо буде доведено версію самогубства.

Ян відкинувся у кріслі, тамуючи напад праведного гніву.

— Підкреслюю, пане Рейвах, — промовив Гадюка, заглядаючи Янові в очі, — підкреслюю — це у ваших же інтересах. У випадку позитивного вирішення проблеми ви матимете нагоду втілити свою давню мрію. У іншому ж випадку…

Гільйотинка охопила «горлечко» сигари. Коротка пауза — і лезо м’яко, акуратно відтинає кінчик.

— Словом, радимо вам серйозно подумати над нашою пропозицією. І ще одне.

Ян саркастично підняв брови. Невже — іще щось цікаве?

— Сьогодні ввечері, — мовив Гадюка, — ми чекаємо гостя. Невдовзі до нас завітає Ігнац Шварценберг. Він матиме до вас кілька запитань.

Ян коротко зітхнув.

— А… якщо я…

— Відмовитесь відповідати? — завершив за нього Гадюка. — Не будьте смішним, пане Рейвах. Невже вам не дорога ваша робота? Ну гаразд, ідіть розважайтеся. Ми покличемо вас, коли приїде пан Ігнац.

Ян рушив геть, належним чином приголомшений. Понад усе його дивувала й обурювала власна невидюща дурість. До цього ж давно йшлося! І як він лише міг подумати, що, зав’язнувши по вуха в тому злощасному розслідуванні, він не зверне на себе увагу зацікавлених осіб? Та ще й таких осіб, що мають владу як кинути йому кістку, так і — легко — зігнути в дугу?

Всі його нехитрі емоції, вочевидь, ясно відбивалися на обличчі. Міла блискавично урвала світський полілог та підскочила до Яна, заглядаючи йому в лице.

— Що сталося? Ти впевнений, що добре себе почуваєш?

— Добре як ніколи, — похмуро відповів Ян.

— Може, підемо додому?

До зали повагом ввійшов Петро Величка. За чиєюсь вчасною вказівкою музики почали фати вальс.

— Е ні, — реготнув Ян, — ще не зараз. Передай мені, будь-ласка, келих е-ее… словом, отої бурди. Нам з тобою треба випити.

— Янцю! — стурбовано мовила Міла, — та що з тобою таке?!

— Все чудово, — ковтнувши шампанського нахильцем, мовби гальбу пива, він запропонував їй руку, — потанцюємо?

Міла мимоволі підкорилася. Він здавався їй незвично зухвалим та злостиво-веселим. Він натомість відчував тільки розпач. Куди не кинь — глухий кут… Мовби власна воля та гідність привиділись йому з тяжкого похмілля.

— Янчику! — попросила Міла, — відпусти, мені боляче!

Опустивши погляд, він зрозумів, що надто сильно стиснув її руку, ведучи в незграбному танці. Бідолашній аж кісточки побілішали.

— Вибач.

Танечна музика змовкла. Ян відійшов до стіни, аби там впасти у фотель і тяжко замислитись. Слід було терміново знайти якесь рішення. Міла сіла поряд, ображено принишкнувши. Невідь як вона пояснювала собі його поведінку, та він і сам собі здавався нині трохи нестямним… Йому муляло дивне й владне відчуття — ще не зараз… ще трохи…

Гадюка походжав в іншому кутку зали, зиркаючи на годинник. Запізнюється Граф Ігнац, авжеж? — зловтішно подумав Ян. Похмуро глянувши в Янів бік, Величка насупився і вийшов геть.

Тепер.

— Знаєш що, сонце, — поволі промовив Ян, підводячись, — здається, нам і справді вже час додому.

Міла зітхнула з полегшенням.

Двері бальної зали відчинилися.

Янові здалося, що він осліп і оглух.

Музика змовкла, мовби на мить занурившись разом із залою в якусь німотну пустку, та зразу ж і виринувши — вибухом, спалахом, відновленим нерівним серцебиттям. На порозі стояли двоє. Янова сестра Марічка, вбрана у неймовірну мереживну сукню, котра тут-таки викликала Мілине заздрісне зітхання, і… і молоденький чорнявий юнак у чепурному смокінгу.

Ілюзія була бездоганною. От тільки того, хто здригається від самого лише натяку, маскарадом не надурити.

Лея, вбрана у чоловічий костюм, виглядала по-новому разюче. По-новому принадно.

Ян, заціпенівши, дивився на неї та свою сестру. Лея дивилася на нього та… Мілу. Лише мить тривало це мовчазне зважування; наступної хвилини прибулі рушили углиб зали, прямуючи до Яна та його супутниці.

— У Франца сьогодні термінова операція, — пояснила Марічка. — Отож, щоб не йти самій, я запросила свого приятеля. Знайомтеся — Лесь Барух, модельєр. Мій брат, Ян; його наречена, Міла.

— Дуже приємно, — вклонилася Лея.

Троє жінок дивилися на нього — мовчазно, запитально, вимогливо. Янові хотілося пропасти зі світу, але італійський паркет і не думав розступатися, аби милосердно поглинути бездольного страдника.

* * *

СЬОМА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Слова Всесильного записано у книзі Брейшит: «Створимо людину за образом нашим та подобою». І створив її — чоловіка та жінку. І сказано: за образом — означає чоловіка, за подобою — означає жінку.

Відколи Адам та Хава були вигнані з-перед очей Всесильного, чоловік та жінка шукають Його відображення одне в одному. Коли бачить жінка образ Творця в чоловікові, прикипає до нього всім серцем, коли бачить чоловік подобу Всесильного в жінці, не може жити без неї.

А ще — кожен прагне побачити власну подібність Єдиному в очах іншого, і, коли бачить, втішається і залишається поруч.

Сказано в Пісні Пісень, «Поклади мене, як печать, на серце твоє». Любов — це печать, що лишає відбиток, а отже, подобу. Тому і створено чоловіка і жінку за образом та подобою — такими, що несуть відбиток любові Всесильного.

Отож, прагнучи любові, ми шукаємо Творця, проте нікому не судилося з’єднатись із ним, доки не буде завершено виправлення світу. І доти не буде любов чоловіка й жінки досконалою, доти скорбота протистоятиме радості.

Тільки милосердя може втамувати біль, але слабкий не дістає його вдосталь, а сильний його не потребує. Доведеться мені вивчити науку слабкості, доки сила не спалила серце і не спустошила душу.

* * *

Колись давно, іще дитиною, Янові довелося почути дивну казку, одну з тих, які складали в Старому місті, аби відохотити малечу заважати старшим, коли ті схилялися над казанцем з філософським зіллям чи каббалістичними сувоями. Йшлося в ній про дочку мірошника, який мав свій млин на річці Чортівці, що за Кам’яним мостом. Кажуть, була вона вродлива й вередлива (бо ж лихо саме не ходить), і заманулося їй не за млинарського підмайстра заміж, а не інакше як за князя. Отож, керуючись давньою методою, мірошникова донька стала собі мріяти про те, як би це потрапити на різдвяний бал до князівського палацу. І сталося так, що князь дізнався про мірошникове щастя і надумав влаштувати красуні різдвяний сюрприз — екіпаж з четвіркою баских коней та розкішне бальне вбрання. Дівуля, не слухаючи татових відмовлянь, радо скочила в карету, від’їхала на бал, де зустріла свого князя і весело провела з ним вечір… А відтанцювавши своє, князь закликав її до покоїв, де і з’ясувалося, що то не князь був, але перебраний Диявол, котрому вродливі та вередливі — самий смак.

Отак і знай, кого зустрінеш на балу — принца чи чорта.

— Марічка мені розказувала про вас, пане Рейвах, — низьким, ледь захриплим голосом мовила Лея, чи то пак, модельєр Лесь Барух. — Крім того, я іноді слухаю вашу передачу, коли мені сон не йде.

— Авжеж, — сухо кинув Ян, — моє нудне бурмотіння чудово заколисує.

Марічка глянула на нього глузливо. О! Вона мала всі підстави.

— Якийсь ти злий сьогодні.

— Я не злий, — відказав ведучий, — мені костюм тисне.

— Правда? — щиро здивувалася кравчиня. — Де?

— Отут, — Ян промовисто обхопив рукою горло.

— Ян дуже любить свою роботу, — прокоментувала Марічка, — а також всілякі танці та забави.

Лея кивнула.

— Певна річ. Не з пультом же та навушниками йому танцювати.

— Неправда, — заперечила Міла, несвідомо обхоплюючи Янів лікоть, — ми з ним щойно танцювали. Він дуже добре танцює, правда, Янчику?

Лея зацікавлено глипнула на дівчину.

— А як же короткий дріт? Не заважає?

— Від короткого дроту, — злостиво мовив Ян, — менше шкоди, аніж від довгої мотузки. Бо з неї, бува, в’яжуть зашморг.

— Хлопці! Хлопці! — втрутилась Марічка, — досить вам воювати. Давайте ліпше знайдемо чогось випити. Не знаю, як тебе, Міло, а мене втомлюють оці нескінченні чоловічі чвари…

— Гаразд, люба! — злісно реготнув Ян, — другим разом я прийду в спідниці. І ми з тобою влаштуємо гарні жіночі посиденьки.

— Коли справді надумаєте вдягнути спідницю, — весело мовила Лея, — я допоможу підібрати фасон.

— Краще позичите одну із ваших, — огризнувся Ян.

Марічка ледь не душилася зі сміху. Міла стурбовано зиркнула на неї, а потім на Лею.

— А ви, е-ее, справді — модельєр? — поцікавилась вона. — Моделі, покази… і таке всяке?

— О, безперечно, — відгукнулася Лея, уважно озираючи Мілу. — Думаю, з вас вийшла би непогана модель. Для моєї колекції.

— А що ви колекціонуєте? — уїдливо запитав Ян.

Лея підняла на нього очі, що іскрилися стримуваним сміхом.

— А ви маєте, що запропонувати?

Їхні очі зустрілися, і його мовби обпекло гарячим вітром. Лея усміхалася, але не глузливо, ні… Радше заклично, мовби запрошуючи до гри.

— Раз уже зайшла мова про колекції, мені хотілося би показати вам дещо… з моєї підбірки. Джазові записи на вінілових дисках. Хотілося б знати вашу думку.

Кутик Янових вуст смикнувся, мовби збираючись усміхатись, та не ймучи віри, що є для того привід.

— Просто зараз? — іронічно спитав він.

Лея кивнула.

— Перепрошую, — ввічливо втрутилась Міла, — вже пізно. І ми якраз уже думали йти.

Лея повернулася до неї. Повільно усміхнулась. Слід сказати, що юнак із неї вийшов видний — високий, красивий і хвацький, схожий на молоденького Преслі. Міла аж застидалася, коли той глянув на неї прискіпливо.

— Дозвольте мені ненадовго позичити вашого супутника. Я живу тут неподалік, тож поверну його скоро і… — Лея тихо розсміялась, — неушкодженим. І я маю як віддячити вам. Вам подобається ця сукня?

Вона вказала на розкішне Маріччине вбрання. Міла прикусила губу. Примружилась.

— Насправді… я давно мріяла про таку подібну. Тільки чорну.

— Вважайте, що вона ваша. Я підберу розмір і завтра ж відправлю вам кур’єром.

Мілині очі захоплено спалахнули.

— Ой, дякую!

Лея вельможно усміхнулась.

— Немає за що. Ну, — вона повернулась до Яна, — то що? Ходімо, пане Рейвах. Маєте відпрацювати вартість відданих за вас мандрагор.

— Що це він сказав? — спитала Міла в Марічки.

— Здається, щось із Біблії,^[2] — ховаючи усміх, відказала та.

На дворі падав дрібний, наче бісер, сніг. Вітер зачаєно принишк, лише іноді висмикуючи з-під ніг легке біле кришиво; мороз, доти чіпкий та жалючий, нині майже не чувся. Місто здавалося зачаклованим велетнем — із тих казок, де принци перетворюються в страховиськ і навпаки. Ніде, правда, не говорилося про те, щоби принц перетворився на принцесу, але хтозна, може саме це і малося на увазі.

— Ми дійсно йдемо до тебе? — повагом поцікавився Ян.

— Ну. А ти думав, нащо я тебе звідти висмикнула? Подихати свіжим повітрям?

— Хто тебе зна? Може, для того, щоби перевірити дієвість твого маскараду.

Лея тихо розсміялася.

— Ти надто високої про мене думки. Навряд чи я спроможна на подібні експерименти заради самого лише мистецтва.

Вона спинилася під ратушею, піднявши лице до величезного годинника.

— Майже північ.

Годинник, рипнувши древнім механізмом, заграв лунко й холодно — наче велетенська, порожня музична скринька.

— Зараз хтось із нас повинен перетворитися на монстра. Себто, відкрити свою справжню сутність. Сьогодні, мабуть, це буду я.

Лея підняла руки й акуратно відчепила свою чоловічу перуку. Пишне довге волосся впало їй на плечі. Ян затримав подих — проти світла ліхтаря вона здавалася вишуканим чорним силуетом, виконавицею головної ролі в театрі тіней. Чого він не знає про неї? Чого ніколи не дізнається?

— Ходімо швидше. Я ж іще мушу тебе повернути.

— Лея, — усміхнувся він, — в тебе справді є вінілові платівки?

Темний мерехтливий погляд… вона ледь повагалася перед тим як відповісти.

— Ні. Немає.

Той вузол болі й сподівання, що правив йому нині за серце, судомно стиснувся у бентежному передчутті. Не так вже й багато радості було в тому відрусі, але радість була теж, більше ніж він звідав її за останні кілька тижнів.

Він був потрібен Леї, хоч і не знати, для чого саме.

Вона відчинила двері свого будинку, глянувши на свого супутника тепло й лукаво, мовби запрошуючи здійснити хуліганський наскок на театральну костюмерну.

— Розташовуйся десь тут, — мовила вона, — я приєднаюся до тебе за хвилину, лише зроблю гарячого вина. Ти будеш?

Він безтямно кивнув.

Знайшовши собі місце серед численних подушок із золотим шитвом, що прикрашали канапу кравчині, Ян завмер ледь не в гіпнотичному трансі. Кілька хвилин збігли непомітно. Вона повернулася із двома запітнілими келихами на срібній таці — знову інакша, вбрана в оксамитову домашню сукню, крізь розрізи якої прозирав червоний шовк.

Війнуло пряним, гарячим духом сходу. Гаряче вино забивало подих, наче зріджене пекельне полум’я. Вона кілька секунд розглядала спалахи пурпурової плазми, потім, зважившись, підняла погляд.

— Скажи мені, Яне… ти… як ти ставишся до брехні… до нещирості?

Він насилу відірвав погляд від сяйного відсвіту золотого шиття на її гладенькій шкірі. Лея дивилася вимогливо, терпляче чекаючи на відповідь.

— Намагаюся уникати цього, — повідомив Ян, відчуваючи легкий свербіж провини. — Брехня лише заплутує, коли все і так не просто. Ти як гадаєш?

— Угу, — погодилась вона, опустивши погляд, — але іноді… коли правду сказати не можеш, не маєш права… тоді — можна вдатися до певного, гм… лукавства?

Запитання прозвучало з викликом, ледь не з доріканням… Невже вона натякала на те, що він нічого не сказав їй про Мілу?

— Лея, послухай, я не назвав би це лукавством… — примирливо мовив він, мимохідь спираючись на подушки, аби бути нехай на долоню, але ближче, — ти ж сама кажеш — «не маєш права»… Завжди є інший спосіб відкрити приховане, зрештою, так все і відбувається.

Вона кивнула.

— Так, але якщо хтось може через це постраждати? — тихо, не піднімаючи погляду, промовила вона. — Хтось, чиї інтереси не були враховані?

В її голосі — звинувачення і притлумлений розпач… Чи може бути? — вона говорить про нього, про Мілу і… про себе? Яна просто обсипало жаром, коли він уявив, що вона могла відчувати. Але ж, коли так, то це значить…

Земля гойднулася млосно і п’янко, світ спалахнув новими барвами — пряним вином її вологих вуст, прозорим бурштином її неймовірних пташиних очей… Він впіймав її холодні пальчики між червоних подушок. Вона обернулася до нього зі страхом та надією в погляді.

— Лея, — гаряче промовив Ян, — ти потрібна мені як повітря. Якщо ти забажаєш, я розкажу їй все сьогодні ж зранку.

Лея завмерла, широко розчахнувши очі.

— Кому розкажеш?

— Мілі, звісно ж.

— Мілі? Навіщо? — далі дивувалася Лея.

— Але ж ми…

Такого погляду він не сподівався — блискавичне, разюче, як нагай, розчарування. Лея висмикнула свою руку з його долоні.

— Так о-он про що ти, — протягнула вона, коротко розсміявшись. — О, боже! А я гадала, що ти мене зрозумієш…

Із пекла в ополонку… Падіння було таким стрімким, що в нього зашуміло в вухах. Розчарування, біль і кривда вихлюпнулись через вінця, розколовши стражденну чашу надії і терпіння.

— Вибач, але що я повинен був зрозуміти?! Ти приходиш на прийняття під ручку з моєю сестрою; змушуєш мене кинути все і бігти за тобою посеред ночі, заводиш розмову з натяків, які не ведуть нікуди, окрім як до твоєї галереї слави… То що я повинен був зрозуміти? Твою любов до гри чи — як ти сказала? — лукавства?!

Вона рвучко підхопилася з канапи і ступила кілька кроків до шафки з книгами. Потім обернулася, заклавши руки до кишень.

— Хоч би й так. А ти чого хотів? Швидкого сексу в антракті?

— Якщо відкинути умисну вульгарність твого твердження, то мушу сказати, що ти зробила для цього все можливе.

— Я?! Коли це я пропонувала таке? Та хіба я хоч раз сказала, що хочу від тебе саме цього?

Він розпачливо знизав плечима.

— А чого ти хотіла? Буду вдячний, якщо ти нарешті мені це поясниш.

— Я… та мені був потрібен друг, а не коханець! — щойно почувши це твердження, Ян глузливо пирхнув. — Я сподівалась знайти в тобі підтримку й розуміння, а виявилося, що навіть на це ти не спроможний! Та чого ти смієшся?

Він уже не міг спинитись… Його розібрав істеричний регіт, і чимдалі гірше, тим кумедніше виглядала вся ця ситуація. Друг, а не коханець! Лиха, і наївна формула, проста й жорстока відплата за кривду, за подвійні стандарти, за культ сексу, який встановило нинішнє суспільство… Друг, а не коханець! Так говорить не та жінка, яка хоче дружби, так говорить та, що прагне крові! Але смішно навіть не це… Смішно те, що він, Ян Рейвах, який вперше в житті був готовий відмовитись від своїх чоловічих привілеїв заради шаленого, судомного почуття до жінки, був так само приречений на цю безпричинну помсту.

Лея зневажливо спостерігала за його раптовими веселощами. Янові невлад пригадалася Міла у вбранні покоївки. Тут уже йому самому годилося б рядитися у фартушок, аби зробити з себе остаточного й завершеного дурня.

— Гаразд, — витерши очі, промовив він, — ти маєш рацію. Я тебе не розумію.

Він підвівся з канапи, з болем пригадуючи, які надії плекав, щойно вмостившись між цих подушок.

Нараз йому пригадалося — він винен їй вартість чудового, що не кажи, убору. Не дивлячись, він виклав усі гроші, які мав у гаманці.

— Дякую за костюм, — сухо мовив він, — Веселого Різдва. Чи Хануки. Дня закоханих. Дня дурнів. Бувай здорова.

Вона мовчала. Гордовита, холодна, незворушна. Він вийшов якраз вчасно, аби не побачити болі й кривди, що заступили місце байдужості.

* * *

ВОСЬМА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Сказав пророк Хавакук: «Творця я чув, і боявся імені Його. Чув те, що було в мене, спробував від того світу в час смерті, і відчув страх».

Страх смерті полонить того, кого залишає надія. Світ створено милосердям, та що залишається, коли милосердя йде зі світу? Записано в книзі Брейшит: «Земля була порожня й безладна, і пітьма була над лицем безодні». Не треба бути пророком, щоб осягнути страх безодні та розпач того, кого залишено в темряві.

Страх звуть воротами, що ведуть до віри, але розпач слід звати воротами, що ведуть у зневір'я. Страх очищує і рятує, але відчай може штовхнути в безодню, де дух Всесильного ятрить, неначе пекучий вітер.

Як затриматись на порозі страху й не дати волі розпуці? Той впадає у відчай, хто, засліплений власною гординею, не бачить більше світла Творця. Слід шукати іншої радості, аніж та, що засліплює, аніж та, відсутність якої занурює в розпач. Проте гляньмо — нечисте так тісно вплелося в наше життя, що навіть милосердне кривдить, а безгрішне становить спокусу.

* * *

Затраснувши за собою двері «Корони», Ян ледь не зірвався на біг. Він так швидко гнав вулицями, що отямився аж коло млина за Кам’яним мостом. Додому вертати тепер було години півтори, та додому не спішилося. Насправді, хотілося бути якомога далі від дому. Так було завжди, коли Янові траплялося усвідомити, як він сам собі осточортів — з нагоди чергової ганебної історії.

Стояла глуха ніч, отож вибір годящої розради був небагатий. Зазирнувши до якогось закіптюженого генделика, він замовив собі скибочку цитрини та склянку дешевого коньяку, ковтнув його нахильцем під зневажливими поглядами втомлених повій, та й подався далі блукати містом, не здаючи собі справи, куди іде й навіщо. Приборканий доти пияк і мазохіст у Янові мріяв перестріти на вулиці якихось волоцюг, зчинити бійку, бути битим і забраним до поліцейського відділку, де доречним був би інший сором та інший біль.

На Янове щастя, жоден волоцюга не зглянувся на його журбу, отож поблукавши кілька годин та так і не перестрівши жодної халепи, Ян надибав якусь дивну безіменну корчму, одну з небагатьох, відчинених о такій порі. Сподіваючись бодай там зустріти якого невимогливого нападника, він зайшов досередини та примостився в темному кутку.

Корчма ця, слід сказати, була справді дивною і непривітною, схожою радше на бункер — з низькою стелею та брудними столиками, над якими висіла каламутна димова хмара. Завсідники провели прибульця такими ж каламутними очима, а кримінального виду корчмар одразу ж вискочив з-за шинквасу, аби з’ясувати, з чим це до них завітали несподівані гості.

— Кньяку. Двст, — промимрив Ян закоцюблими від морозу губами, і корчмар, відзначивши в його особі звичайнісінького п’яницю, тим утішився і невдовзі приніс проханого питва.

На Янів жаль, більше ніхто не звертав на нього уваги, отож надія влаштувати сутичку неухильно слабшала. Кудлатою димовою хмарою спускалася втома й гнітюча байдужість.

— А подай-но сюди попільничку, — вимогливо проказали поряд.

Ян не зреагував.

— Я до тебе звертаюся, п’яний паскуда-циган.

І все було би добре — в сенсі, Ян би може і дістав свою кабацьку бійку, якби тільки кривдник був трохи інший. Бодай би іншої статі.

Бо то була дама — язик не повертається назвати її бабцею — але то була справді літня дама, у плетеній шалі, хутровому капелюшку та з довжелезним мундштуком у пальцях, оздоблених ажурними мітенками. Не дочекавшись попільнички, вона показово струснула попіл просто на стіл.

— А чого це ви кличете мене циганом? — зацікавився Ян, з дорогою душею ковтнувши «п’яного паскуду».

— Я кличу так усіх, хто швендяє без цілі та користі.

Ян лише знизав плечима — що тут заперечиш? Його походеньки і справді не були ані цілеспрямованими, ані корисними, хоч і вдовольняли собою певну прикру потребу.

Стара дама глянула зверхньо крізь пасма сизого диму.

— Швендяє, кажу я, не лише вулицями — на загал. Блукає. Жебрає. Оббиває пороги.

Засмучений ведучий блимнув на неї з-під лоба. Дама дивилася суворо й несхвально.

— Приймак-дармоїд, і той вартує більшої шани, — пускаючи димові кілечка, повідомила вона. — А що у вас, заброд, на серці? Сама лише метушня.

Ян кивнув.

— Ми звемо її «мандри».

— Мандри, цигане? — зневажливо пирхнула дама. — Щодня — інший край? Щодня — нове, досі не бачене?

— Ну.

— Ага! Нове, створене іншими! А свого — ні на шеляг!

Ян гмукнув. Така мудрість — і задарма.

— Ви дозволите пригостити вас чимось? На подяку за цінні спостереження?

— Пити оцю гидоту? Фе! — бридливо насупилась стара дама. — Купіть краще в того скнари Шульца цигарок. Скажете, для Любави. Він знатиме.

«Скнара Шульц», себто тутешній шинкар, дістав з-під поли розкриту пачку й заломив таку нетутешню ціну, що Янові очі на лоба полізли. Сваритися, проте, не було ані сил, ані охоти. У внутрішній кишені, на щастя, якраз знайшлося іще кілька зіжмаканих купюр.

Чудна стара леді статечно прийняла підношення.

— То вас звати Любава? — усміхнувся Ян. — Наче княгиню?

— А-ха-ха. Наче ту лиху курву?

— Наче ту чарівну відьму.

Ян усвідомив із жахом, що кокетує з жінкою, вдвічі старшою за нього. Дама затягнулася куривом, солодко мружачись.

— Ну то будьмо знайомі, — мовив він, — мене звати Ян. Я ведучий на радіо.

— А, ведучий… Ха! Як Мойсей? Приблуда, що веде інших приблуд?

— То, може, Мойсей теж — циган? — пирхнув Ян.

— Циган, — суворо кивнула дама, — але з добрими намірами.

Ян нарешті розсміявся. Попри всі його драматичні обставини, чудернацькій дамі таки вдалося його звеселити.

— Слухайте, Любаво, а виходьте за мене заміж, — щедро запропонував він. — Ви будете мене сварити, а я — виконувати ваші примхи. Нормальна вийде сім’я.

Дама глянула несподівано сумно.

— В жалобному домі не місце стороннім, — сказала вона так тихо й значуще, що аж Янові сипнуло кригою по спині.

Нараз, недоречно, наче лайка в храмі, заканючив телефон. Невже Міла? Ні, не вона…

— Мартине, ти що, сказився?

— Якби ж то… — втомлено і глухо прозвучав товаришів голос. — Ти де?

Ян роззирнувся. «Де я, до речі?» — хотів він був спитати в таємничої дами, але тої вже і слід запав.

— Не знаю, — чесно відповів Ян, — тут темно й накурено.

Мартин кволо вилаявся.

— Адресу кажи, злидню!

— Ну… десь коло Чумного стовпа в Новому Світі.

— А, — після короткої паузи Мартин злостиво реготнув, — ну то передавай привіт рябому Шульцу, і скажи, що коли не кине торгувати дурнею з-під поли, то буде мати проблеми в моїй особі. І виходь швиденько на майданчик Святого Яна. Зараз я під’їду.

Ян труснув головою, що норовисто тяжіла додолу. Змучений поневіряннями містом та безладною пиятикою, він волів би вже швидше опинитися вдома, проте гарячкова Мартинова наполегливість нічого доброго не віщувала. Довелося звестися та йти навстріч поганим новинам, хоча, що такого страшного могло статися того невидющого раннього ранку, Ян і уявити собі не міг.

Холодно й порожньо було на той час у Новому Світі; шпаркий вітер мчав повз похилені старезні будиночки, сніг важкими вологими пелюстками падав на голову та плечі скам’янілого святого. Ян кивнув до свого тезки, нараз пригадавши його невеселу історію — священик був скараний на горло ревнивим королем, який вимагав від того порушити таємницю сповіді красуні-королеви. Святий відмовився розкрити таємницю, навіть коли дізнався, що йому загрожує смерть. Така принциповість, подумав Ян, вартує пам’ятника, проте жоден слідчий не зрадів би подібній моці характеру в єдиного свідка.

Мартин виник з ночі злий і темний, ледь не хитаючись від утоми.

— Що в тебе сталося, друже? — позіхаючи, спитав Ян. — Старий Левін встав з могили, аби покарати кривдника?

— Чарівна картинка — зрадів слідчий, — тиха різдвяна ніч, блукають містом мстиві мерці… — Мартин і собі позіхнув. — Ти ж іще не знаєш. Кілька годин тому прикандичили твого друзяку Шварценберга. Ножиком для відкривання конвертів.

Ян закляк незгірш за свого святого тезку.

— Погуляємо? — запропонував Мартин. — Розкажеш мені, що думаєш з цього приводу.

Ведучому подумалося, що його мрія про прикру пригоду, що відволікла б його від приватних потерпань, успішно здійснилася. Розмова з Леєю занурилася в примарний лімб, тоді як перед очима став як живий його бос Величка, зі звичною наругою та нежданими погрозами.

— А чого це ти, Мартине, вважаєш, що я можу винести з цього приводу експертне судження? Та ще й о такій годині? — обережно поцікавився Ян.

Слідчий сповільнив ходу й зиркнув якось не дуже дружньо. У присмерковім сяйві ліхтарів його обличчя взялося жорсткою світлотінню, явивши світові змученого гонитвою мисливця.

— Вибачай, але ти замазаний у цій історії від самого жалобного порога. Ти вивів мене на Шварценберга. Я вивів на нього есбе, яка, в свою чергу, принадила до нього убивць. Отож ми обоє з тобою причетні до його смерті. Так чи так.

Ян мерзлякувато пересмикнувся.

— Ну-уу, Мартине, це вже занадто.

— Ні, якраз. Щойно довідавшись про цю сумну новину, я подзвонив тобі й, коли Міла сказала, що ти ще не вернувся з прийняття, я трохи здивувався.

Ведучий вражено глянув на друга, починаючи помалу розуміти, куди той хилить.

— Почекай, ти що мене підозрюєш? Геть схибнувся?

— Ні, але… але, слухай, Міла сказала, що ти мав якусь неприємну розмову з Величкою, от я і подумав, ану як ця розмова стосувалася нашої з тобою справи? Ану як Величка від імені свого дорогого друга і партнера намагався схилити тебе до співпраці?

Ян ошелешено свиснув.

— Отже я, заляканий до нестями, вирішую позбутися небезпеки, гострю свого ножичка для конвертів і…

— Та припини, — втомлено урвав його Мартин. Уся його гарячкова помисливість мовби зносилась; він зітхнув, похиливши плечі. — Звичайно ж, я нічого такого не мав на увазі.

— Невже? А дарма. Усе так і було. Майже так. Величка справді мене залякував, але все то було якось несерйозно. Коли б Шварценберг знав, що йому загрожує, то не гаяв би на мене часу. Слід було тебе трусонути абощо.

Мартин кивнув, втягнувши голову до кошлатого коміра.

— Слід було багато чого. Так виглядає, мовби той Шварценберг був дикий, як дичка дилетант чи трохи несповна розуму, чи й справді…

— Справді що?

Слідчий ніяково стенув плечима.

— Та розумієш, тут така річ… Його смерть облаштована нібито як самогубство. Навіть записка прощальна є, все, як книжка пише. Тільки мені дуже тяжко уявити, як би це людина самотужки пиляла собі горлянку тупим канцелярським ножем. Афект афектом, але це ж болітиме…

— Маєш іще одну каббалістичну загадку, — пирхнув Ян.

Мартин спинився, притулившись до кам’яного паркана.

— Цікаво, що ти згадав про це… На столі загиблого ми знайшли папірчика з діаграмами. Подібний — пам’ятаєш — ми дістали з Левінової кишені. Тільки хтозна, що там написано — стіл, коли можеш собі уявити, всенький був захлюпаний відомо чим.

— Ну та ваші криміналісти легко усе прочитають.

— Авжеж, і принагідно розкриють всі таємниці світобудови. Ми ж якраз тримаємо раввіна з пейсами на такий ось чорний день.

День і справді не видавався особливо світлим, хоча на сході уже сонно ворушилася попеляста зоря. Ян із Мартином спинились на вершечку довгих Палацевих сходів, що бігли від Граду до Кам’яного мосту, звідки можна було бачити добрих півміста та півсотні веж.

— Боюсь, правда, що на тлумачення світобудови часу вже не стане, — зажурено мовив Мартин, споглядаючи тьмяний краєвид, — не мине і дня, як усі свідчення від’їдуть до есбешного архіву. Я і так ризикував, виставивши стеження за банкіром без санкції прокуратури. Цікаво — але хто мене слухатиме? — за кілька годин до своєї сумнівної кончини Шварценберг зустрічався з якоюсь молодицею.

Мартин кинув на товариша запитальний немовби погляд.

— Молодиця, кажеш? — усміхнувся Ян. — Кощава така, з косою напереваги? То може вона й до Левіна зазирала? Як гадаєш? Скурила цигарку, і — до справи?

— Яку ще цигарку? — тручи сонне око, здивувався слідчий.

Ян щільніше загорнувся в пальто, ховаючись від вітру.

— Мені звідки знати. Там же лише недопалок був. З відбитками помади.

Мартин підкинувся, наче струмом уражений.

— Де це був недопалок?

— У попільничці, що стояла на столику у вітальні. Я чекав, поки ви там все обнюхаєте та обмацаєте, тож мав нагоду роздивитися.

Слідчий кинув на Яна божевільний погляд.

— І ти не сказав мені? — він застогнав. — Хол-лєра, де були мої очі? Значить, там була таки жінка. Значить, Сегал таки брехав.

Мартин занурився у похмуру мовчанку, стукаючи кулаком по кам’яному мурі, і тоді нарешті — хоч і надто пізно — Яна осяяло, на кого віднині могла впасти підозра.

Йому перехопило подих, і він тут-таки заприсягся, що не скаже більше ні слова. Але шкоду вже було заподіяно.

— Доведеться ще раз потеревенити з нашим красунчиком, — лиховісно усміхнувся Мартин, — може то він сам собі губки малює, а може… Ха! Ну, ходи, друже, — звернувся слідчий до Яна, — за такі заслуги я підвезу тебе додому. Другий раз я сам тебе закличу оглядати трупи, бо вже зір мені відмовляє, та й не тільки зір.

— Ні вже, доста! — обурився Ян. — Хай їй грець, такій праці! Брудна то морока — шукати правду. Брудна і невдячна.

— Скажи, коли бачив крашу, — похмуро мовив Янів друг.

Ведучий кинув довгий погляд вздовж Палацевих сходів. Місто, огорнене сутінками, здавалося чарівним князівством з похмурої казки, де гожі князівни ошукують лицарів, а лицарі укладають угоди з драконами.

— Час додому, — зітхнув Ян, — на мене чекають.

Мартин глянув глузливо і сумно. Брудна то морока — знати більше за інших. Брудна і невдячна.

* * *

ДЕВ’ЯТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Записано у Книзі Сяйва: «Іскра непроникної темряви виринула в потаємності потаємного, від голови Безмежного, Айн Соф. Первозданне Ніщо створило початок і кінець».

Темрява, порожнеча, небуття — першоджерело творіння, і чим далі від нас Безмежність, Айн Соф, тим швидше ми забуваємо, що все навколо, як і ми самі, створене з нічого.

Пустеля й безодня лякає і вабить нас, бо в ній ми відчуваємо свій початок і свій неминучий кінець. Порожнеча — частина нас, частина кожної миті існування; безодню чуємо в пташиному співі, бачимо в очах дитини, відчуваємо в порусі вітру. В потаємності потаємного наших сердець — ніщо, безодня, пустка.

Ми не в силі створити щось із нічого самотужки, отож єдина наша розрада — заповнення пустки тим, що зветься дварім, і означає слова та речі водночас. «Я — не людина слів (дварім)», — говорить Моше до Всесильного. Душа пророка не захаращена непотребом, відкрита для світла Творця.

Нам же, кому не властиві чесноти Моше, тяжко, майже неможливо відмовитись від речей та слів. Нас гнітить і лякає пустка, а отже, відрікаючись від першоджерела нашої сутності, ми боїмося самі себе.

* * *

Ян поспішав додому, несучи за спиною смуток і сором, і втому; понад усе йому хотілося знайти собі темний закуток поза увагою люду і пропасти зі світу на добу щонайменше. Сірий ранок струменів з-поза сірих хмар, від чого встелені снігом вулиці виглядали мовби припорошеними, присипаними шаром грузького древнього пилу. Ян блимнув, розсудивши, що то недосип грає з ним у піжмурки; він замерз і відчував себе нещасним безпритульним псом, котрого випхали з хати, давши копняка попід хвіст. А проте попереду бовваніло тепле кубельце і спокій, спокій, спокій….

Він не помітив, що, попри виснагу, піднісся сходами майже бігцем.

За відчиненими чомусь дверима — тьмяне світло й дивний, мовби лікарняний, запах. За мить він усвідомлює, що пахне, власне, спиртом, і пришвидшує ходу, аби з’ясувати, що сталося.

Міла сидить на канапі, похмура, очікувально споглядаючи двері. Сну — ані в одному оці.

— Привіт. Ну як? Порозважався?

Він не чекав на це, хоч і слід було; він просто дозволив собі забути про її існування, тішачись своїми негараздами, забути, не думати, не зважати. От і маєш…

— Міло, вибач, тут стільки всього закрутилося…

— Годі мені брехати. Годі.

Це вже щось новеньке. Тяжко зітхнувши, Ян присів навпроти.

— Про що це ти?

Вона дивилася на нього запаленим поглядом — скривджена, зневажена, забута. Вперше в житті Ян бачив, як Міла гнівається, і те виглядало так безборонно, що йому стало ніяково й неймовірно тоскно. Йому було шкода її, проте сорому поки що не чулося. Його не було вдома всього кілька годин — негарно, правда, але чого ж так лютувати?

— Ну кажи вже, що сталося?

— Це ти мені скажи! — вибухнула Міла. — Хоч раз можеш сказати мені правду?

— Можу. Запитуй.

Вона зиркнула на нього коротко і гнівно.

— Як давно ти зустрічаєшся з тим… тою, з тою жінкою, яка приходила на прийняття?

Отут уже Янові сипонуло гарячкою поза вуха… Шляк! А він же так хотів відпочити!

— Це хто тобі сказав? Марічка?

— Марі-ічка… — пирхнула Міла. — Ні. Я йшла за тобою. До Йозефова.

— Що?!

Він підкинувся так стрімко, що в очах спалахнули чорні іскри.

— Якого драного дідька ти шпигуєш за мною?

Міла сахнулася, втискаючись в кутик канапи; на її віях блиснули сльози.

— Ти змусив мене! — тихо, проте затято мовила вона, — ти… ти міг би сказати раніше! Думав, я нічого не бачу? Не розумію?

Ян присів, тручи пальцями скроні. Що ж, Міла здивувала його — вона бачила й розуміла більше, ніж він собі думав. Добрий же урок вона йому влаштувала — надміру добрий і своєчасний.

— Я йшла… я бачила — вона гарна, вона зухвала. Ти що… любиш її?

Він підняв на неї погляд — глузливий та розпачливий, ковток виноградної гіркоти.

— Ні. Краще мовчи, — прошепотіла вона.

Ще мить Міла незмигно дивилася на нього, чекаючи на якийсь знак, на заперечення, на виправдання… Не дочекавшись, вона притисла долоню до вуст, мовби стримуючи крик. Місце силуваного гніву заступив розпач і нарешті, закривши обличчя руками, вона заплакала, схлипуючи судомно й невтішно.

Ян хотів був пригорнути її, торкнутися губами волосся, витерти сльози, заспокоїти, мов зажурене дитя… Йому здалося навіть, що вона чекає на це, сподівається, знаючи, що тоді вона забуде свій гнів і зрештою все поверне на краще. Так і слід було вчинити, певна річ.

Натомість він підвівся і підійшов до вікна, незряче споглядаючи засніжені вершечки веж. Спливла хвилина чи дві. Плач за спиною затих.

— Ти хочеш, щоб я пішла від тебе? Перебралася до мами?

Її голос був сухий і ламкий, мов торішня трава. Ян обернувся. Вона сиділа на краєчку канапи, виструнчившись, чекаючи — наче пташка — лише руху, аби підхопитися з місця. Її лице, розлініяне патьоками сліз, було чужим і негарним, губи, підібгані судомною гордістю, надавали їй лиховісного виду. І попри все це, його серце ятрив такий пекучий біль, що тяжко було вимовити й слово.

— Я… не прошу тебе йти.

— Але не просиш залишатися, — схлипнула вона. — Тоді я піду. Мої речі вже зібрані, хоч я і сподівалася, що вийде інакше.

Він відвернувся до вікна, неспроможний дивитися, як вона йде — жінка, з якою він прожив більше як рік, більше, насправді, ніж з будь-ким іншим до неї.

За кілька хвилин, уже прочинивши двері, аби йти, вона заговорила, звертаючись до нього від самого порогу.

— Я не сказала тобі, — блякло промовила вона, — а тепер подумала — раптом це важливо? Дзвонив той твій Мартин, питався, де ти є.

Вона замовкла на мить, а коли заговорила знову, то в її голосі лунала ледь чутна, примарна зловтіха.

— Я сказала йому, що ти пішов до рудої шльондри, що живе на Веженській. Він здивувався, коли почув цю адресу. Ну все. Бувай здоровий. Веселого Різдва.

Гуркотнули, зачиняючись, двері.

Ян в розпачі приклався до стіни, а коли та відмовилась його тримати, помалу зсунувся на підлогу.

Він присягався вберегти її таємницю, а нині, виходить, вивів поліціянта просто під її поріг, та ще й такого затятого й невблаганного, як його найкращий друг. Справжній лицар, що не кажи.

Янові здалося, що незле було би чогось випити, і може тоді вернеться сон, сполоханий люттю й соромом, і, прокинувшись, — зранку чи надвечір — він збагне, що все насправді діється на краще. Насилу підвівшись, Ян почвалав до кухні, сподіваючись знайти там Мартинів дарунок, надпиту пляшку полинної настоянки. І тут нарешті йому відкрилося, звідки взявся в хаті лікарняний дух — шкалик лежав розбитий, і вміст його зеленавим болотом розплився підлогою. Остання Мілина помста, вочевидь. Дрібна й кумедна відплата.

Збираючи уламки скла з підлоги, Ян питався себе, за ким він сумуватиме більше — за Леєю, яка зневажила ним, чи за Мілою, єдина шкода від якої була оця розбита пляшка. Він не міг відповісти; насправді, утома нарешті здолала його, і йому було байдуже, байдуже до нечулості, що аж настромившись на гостре скельце, він не помітив, що з його долоні рясно дріботить кров.

Похапцем скинувши одяг, він вмостився на канапі, і проспав багато годин поспіль чорним сном без сновидінь.

Але пробудження не принесло просвітку.

За вікном вечоріло — він проспав майже цілий день — і в оселі було тоскно і тьмяно, наче в лікарняній палаті. Ян сновигав помешканням, смутний і втрачений, наче примара, що забула, ким була і як згинула; голова йому боліла, і не було ніякої розради. Та й не хотілося жодної.

Невдовзі він ввімкнув телевізор, аби бодай відлунням людського голосу заповнити тишу і пустку; якийсь час він дивився на екран наче на вогонь багаття — відзначаючи лише мерехтіння та рухливі обриси. Потім знайоме обличчя схопило його увагу.

Це був випуск новин. Перед об’єктивом — його непосидюча сестричка з яскравим кубиком мікрофону в правиці; позаду неї — скляні двері, в яких Ян насилу впізнав парадний вхід банку.

«…близько дванадцятої години ночі, повідомляє поліція, — жваво оповідала Марічка, — коло тіла загиблого знайдено прощальну записку, в якій йдеться про те, що Ігнац Шварценберг здійснив речі, про які шкодує, і нині добровільно йде з життя, щоб не постраждали його близькі. Ми попросили прокоментувати трагічну подію особисту секретарку покійного, Марту Жилець, яку сьогодні викликали до поліції, аби засвідчити автентичність підпису Ігнаца Шварценберга».

На екрані виникає молода жінка, впевнена і зверхня, мабуть, за нормальних обставин, проте нині — втомлена і неспроможна приховати бентегу.

— Пані Жилець, скажіть, чи можна було з поводження вашого керівника в останні дні сказати, що він пригнічений і здатний на відчайдушний крок?

— Ні… Тобто, так, він був засмучений чимось. Чи пригнічений — не знаю… він мало говорив про свої приватні справи.

— Зрозуміло. Сьогодні ви бачили останнього листа загиблого. Що скажете — він справжній?

— Так. Гм. Можливо. Почерк схожий, проте… як би це… схожий, але якийсь наче смиканий, мовби лист писався поспіхом. І підпис… там була така дивна карлючка, наче велика кома. Можливо то було «І», його ініціал. Не знаю.

— Дякую, пані Жижель, — Марічка знов повернулася лицем до камери. — Як уже повідомлялося, загибель одного з власників банку «Трансінвест» стала великою несподіванкою, як для його керівників, так і для клієнтів. Щойно про загибель Шварценберга стало відомо, як під банком вишикувалася черга вкладників, які бажали відкликати свої внески. Керівництво банку закликає клієнтів не робити поквапних кроків, оскільки, за їхніми словами, смерть Ігнаца Шварценберга не матиме жодного впливу на фінансовий стан банку. Тим часом нам стало відомо, що справу передано до компетенції Служби Безпеки, яка поки що не готова давати коментарі. Як, проте, повідомлялося раніше, поліція допитувала Ігнаца Шварценберга у справі загибелі Якова Левіна. З тих же джерел відомо, що в переддень своєї смерті Шварценберг бачився з невідомою жінкою, яка сама просила його про зустріч, — ведуча радісно усміхнулася. — З вами була Марічка Канюк, третій канал.

З тих же джерел… Ян завмер, намагаючись визначити, що ж таке здивувало його у цьому повідомленні — він ось-ось повинен був збагнути, але здогад вислизав йому з рук, верткий, неначе в’юн. Він відчував, що це важливо, тож довго іще сидів, пригадуючи, перекладаючи Маріччині слова так і сяк.

Повагавшись, він знайшов телефон і набрав номер Леї. Він повинен був застерегти її, раз уже допомогти був не в силі.

Телефон мовчав.

Ян затято слухав довгі гудки, аж поки терпіння йому не забракло й слухавка не полетіла в кут, пожбурена геть у розпачі та люті. Він був злий на себе та свою неспроможність звільнитись від туги за нею, нещирою та чужою. Він лютував, пригадуючи її слова, але тішився спогадом відсвіту золотого шиття на її шкірі… І це було вельми схоже на божевілля.

Зрештою, він підхопився і вибіг з дому, прагнучи холоду й руху. Жодного знайомця не зустрілося йому дорогою — всі якраз готувалися до свята, не маючи і хвильки на гамування шаленців.

Того вечора навіть телефон мовчав, лиховісно й затято, мовби гірко образившись на Янове нечемне поводження. Ще ніколи він не чекав на дзвінка так ревно, і байдуже від кого.

Але ніхто не дзвонив.

Пустка сповила його тісно й нерозривно, і це було вельми схоже на божевілля.

Брія

Мороз та жалючий вітер лишились надворі, проте їй і далі було зимно. Подумати лишень — понад тисячу років минуло, а вона ще й досі не могла зігрітись. Там, вдома, подейкували — коли сніг лежатиме в місті понад сім днів, то світові неодмінно настане край. Тут, у вигнанні, світобудова могла вільно трощитися щотижня, проте ніхто про те не дбав. Тамтешні пророки закликали палити відьом, бо гіршої кари й на гадці не тримали… а дарма, студінь незгірша вогню, коли й не краща у справі заподіяння болю.

То що ж, терпи, небого, бо заслужила, бо ти і є відьма, із кров’ю на руках і крижаною самотою на серці.

Відображення скривилося, скорчене лютим сміхом. Згинь, потворо, згинь і пропади! Дарма що дужа і вільна, вона першою відвертає око, і примарний двійник у мідній рамі регоче їй у спину.

Червоний оксамит і м’яка верблюжа ковдра, гаряче вино і густий духмяний дим — їх не було вдосталь, і сон їй не йшов, і цурався спокій, і тільки жаль залишався поруч, присівши на краєчку ліжка та тримаючи її за руку. Хіба можна було щось заподіяти? Відьма, вона могла лише руйнувати, і буря, покликана нею, уже не корилася людській волі. Збагнувши, проте, свою провину, вона силкувалася спинити лихо, але не зуміла, не подужала… І він не розрадив її, а тільки кинув їй в лице свою сміховинну кривду. Здивована? Ні. Хто ж із них, володарів всесвіту, бачить далі власних бажань?

Нехай обривають телефонні дроти, вона не буде говорити зі сторонніми.

Той — за склом — єдиний свідок, який каже правду, єдиний суддя, чиї ухвали справді важать. Що він бачить — двійник в окладі, запнутому зеленим смутком? Оселю омани під покровами тіні? Чи помешкання честі, що збавила себе на дурні таємниці? Вона давно могла урвати злочинне безглуздя, кинувши правду скаженим собакам. Ну то нехай… Нехай прийдуть і візьмуть, коли знатимуть, що шукати!

Вона тулиться чолом до холодного скла, відкинувши останні сподівання зігрітись. Навіщо чекати тепла, коли разом з ним дістаєш безтямний страх знову опинитись на крижаному вітрі?

Невже знов дзвінок? Вона стоїть непорушно, пишучи на склі таємні знаки. Чого йому треба? Чому не дасть їй нарешті спокій?

Втіха, пекуча й темна, була у тому, щоб мовчати. Відмова солодша за згоду, надто ж, коли хочеш сказати, і крутиш собі руки, аби не зголоситись, не дати знаку. Слід мовчати, інакше слова говоритимуть тобою, і втратиш свободу, і служитимеш їм до скону. Нехай інші говорять, плетучи собі кайдани зі слів та обітниць. Тобі достатньо власних пут, і більше тобі не знести.

А все ж, чи може бути, що він нарешті збагнув її приречення? Та ні, навряд, де там… Не судилося йому переступити межі. І їй теж. Не судилося.

Дзвінок схлипує востаннє, занурюючи помешкання в більшу, глибшу ніж доти тишу.

Гаряче вино зненацька гірке, мов добірна отрута — і ятрить, і пече, і стискає, спиняючи подих. Мовби плач, але ні, вже давно, майже тисячу років, їй немає за ким голосити. І тільки дзеркало в темному передпокої сяє глузливим вищиром, бо знає усе достоту, усе, лише навпаки.

* * *

ПЕРША ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

За чим плачуть пророки, кому відкриті часи піднесення рівно ж як і часи розори? «Чи це те місто, яке називали досконалістю краси? — питає Ірмеягу. — Що могло стати урівень з тобою? Велике, як море, нещастя твоє! Хто зцілить тебе і поверне до життя?»

Ті, хто дозволив впасти Храму душі своєї, приречені на вигнання, і немає для них тепла домівки, аж доки не прийде зцілення з-поза вищої межі неба. Що могло стати урівень з тобою. «Що» (МА) — це все, що знає людина, все, що відкриває, вивчаючи світ; «що» — це царство земне у своїй досконалості й цариця в короні своєї краси. Прийшов час, і царство піднеслося вище за храм, і храм був зруйнований, і царство не встояло. Той, хто прагнув торкнутися неба, плазує нині у поросі.

Але сказано: «Кожен день свідчить про твої колишні дні». Чи не в колишньому зцілення? Хто (МІ) поверне те, що відійшло, і з’єднає те, що було роз’єднане. Отже олам га ба, світ грядущий, — це повернення втраченого і, вкінці, повернення вигнанців додому.

Я закрию очі й проситиму — бери й веди мене, мов сліпця, бо заблукав я з відкритими очима й дарма що зрячий, не бачу перед собою дороги.

* * *

Минув вечір, спливла ніч, і Ян отримав таки свого телефонного дзвінка. Проте щастя з того йому було — ніц, а тільки клопіт, дурний і докучливий. Жалоба чи ні — а слід було дбати про пожиток, виконувати обіцянки та чинити інші марудні речі, яких чекає громада від живої людини. Він заборгував музичному журналові кілька рецензій, які наразі подарували йому добру нагоду виплеснути притаєну лють, зловтішно тавруючи кислоту та технічний спирт, що ними сочилися деякі сучасні джазові потуги.

Завершивши коротку, але криваву розправу, Ян винагородив себе горнятком міцної кави та, накинувши нехлюйського смугастого халата, повернувся до комп’ютера, аби відправити рецензії до редакції. У занехаяній поштовій скриньці громадились кучугури мотлоху, непристойні, або ж інакше, нецікаві пропозиції, серед яких — жодного листа; уже налаштувавшись вичистити авгієві стайні одним духом, Ян кинув останній погляд на той непотріб і, здивований, притримав руку. Серед стосу різдвяних подій вирізнявся таємничий «хатній» розпродаж у Єврейському кварталі. Адреса була знайомою.

Ян відсмикнув пальці від клавіатури, мовби та пеклася. Невже вони ніколи не дадуть йому спокою — старий мудрий мрець та молода знадлива відьма? Невже сумніви та підозри довіку населятимуть його світ, наче мстиві примари — старий маєток?

Не інакше як написання рецензій налаштувало його войовниче — грюкнувши кулаком об стіл, Ян постановив негайно вибратись зі сховку та з’ясувати, як поталанить, що ж насправді сталося зі старим ошуканцем з Йозефова. Бентежна безвість, страх за Лею та через неї уже йому остобісіли, і потреба зробити бодай щось практично викинула його з крісла. Насправді, він вискочив з хати навіть не поголившись.

Був невиразний грудневий ранок, що добігав млистого полудня; сонячне світло було бліде, мов розріджене вино, сніг зійшов майже весь, мороз, проте, дедалі дужчав. Покупці, що купчились коло Левінового будинку, мерзлякувато тупцяли й хукали на долоні. Це був справдешній хатній розпродаж — за відсутності спадкоємців, Левінове майно повинно було продатися, а зібрані кошти — піти на виплату боргів та інші зазначені в заповіті потреби. Згадане майно лежало просто на винесених надвір столах; зацікавлені порпалися в книжках, перебирали столове приладдя, прискіпливо оглядали гравюри та хатні оздоби.

Ян сповільнив крок; йому раптом стало трохи зле, мовби споглядаючи цю жваву торгівлю, він бачив, як розпорошується жива пам’ять, що її складала ця сукупність речей. Це трохи відгонило блюзнірством, і Янові довелося обсмикнути себе, аби не супитися осудливо на людей, які нічим, власне, не завинили.

Леї не було ніде поблизу; тут, проте, бовваніло інше знайоме обличчя, таке ж як і його власне — насуплене й войовниче. То був Левінів помічник, Дан Сегал, остання Янова зустріч з яким була не надто приязною; нині той стояв похмуро над височеньким стосом книжок та сувоїв, котрі він, очевидячки, намагався врятувати від розори.

Ян повагався хвилину чи дві — розмова з навісним красунчиком аж ніяк його не вабила. Але доля, що надіслала йому сповіщення, мабуть-таки мала собі щось на гадці, отож розкидатися передвістями не випадало.

— Добри-идень, свідку! — обізвався Ян, напнувши найкращу відому йому Мартинову глумливість. — Визбируєте рештки?

Сегал обернувся і глянув вороже, а власне, з якоюсь мовби бридливою люттю.

— Якого біса? — скинувся він. — Маю виклик на завтра, завтра і поговоримо!

«Ти ба, який нахаба», — здивувався Ян. Щось тут не те, при чім, не тим було щось дуже важливе… Достатньо важливим, щоби брехати на допиті, мов пес на п’яничку. Янові пригадався Сегалів вибрик у «Кантіні», його розпач і злостивість.

— Виклик ти маєш до поліцейського відділку, — несподівано для себе лиховісно просичав Ян, — а говорити ти будеш зі мною. Зараз. Коли не хочеш, щоби твою витівку в «Кантіні» підшили до справи.

Сегал, вочевидь, згадав, як саме представив Яна інспектор Цуг у Левіновім передпокої. Згадав і своє нерозважливе поводження у тому чудернацькому шинку. Свавільний молодик був далекий від покори, проте в його оці сяйнув-таки притаєний сполох.

— Ну і чого вам треба? — неввічливо поцікавився він.

Ян вирішив наразі лишити осторонь Сегалові манери. Він мав багато запитань, але тут-таки його погляд спинився на книжці, що її Сегал палко притискав до грудей. Гачкувату писанину на її чорношкірій обкладинці годі було прочитати, проте одна з літер вдалася знайомою.

— Що оце таке? — спитав Ян, тицяючи пальцем у гігантську кому на палітурці.

— Це? — здивовано блимнув молодик. — Юд. А що?

— Мем, — промимрив Ян, пригадуючи відбиток на Левіновому столі, — мем, а потім юд…

На Янів неймовірний подив Сегал ледь не випустив книжку з рук.

— МІ. Мі бара еле… — приголомшено промимрив молодик.

— І що це було? — з підозрою запитав Ян.

— Нічого, — схаменувся той.

— Так, — вирішив ведучий, — я маю до тебе справу. Бери свої книжки і ходім кудись, де не так холодно.

Сегал підкорився без особливої охоти, однак кивнув, і, підхопивши стос книжок, рушив до будинку, де вчителював колись його працедавець.

— Там зараз відчинено, — похмуро пояснив він, — власник квартири позбувається його речей. Витрушує усе до тріски, мовби ми тримали там не інакше як лупанарій…

І правда, Левінова приймальня виглядала, ніби жертва вдертя неохайних грабіжників. Навіть зараз, проте, тут чувся дух таємної школи, хай навіть занедбаної та спустошеної. Сегал тяжко зітхнув.

— В нас є кілька хвилин, — повідомив він, сідаючи на стіл в передпокої, — доки повернеться господар із вантажниками. Ну? Чого вам треба?

Ян відшукав собі стільця і всівся верхи, поклавши лікті на цупку дерев’яну спинку.

— Та, мабуть, що не того, що ти ладен сповістити, — мовив він, уважно стежачи за промовистим лицем свого візаві. — Мій сердешний колега вже мав нагоду послухати твої детальні роздуми про суть предмету, але, попри силу отриманих відомостей, дізнався він, очевидячки, небагато… В чому ж тут справа? Як гадаєш?

Той мовчав, проте Янові здалося, що в кутиках свідкових вуст промайнув гордівливий усміх.

— Припустімо тепер, що ти маєш серйозну спонуку викривлювати — скажімо так — відомі тобі факти загибелі Левіна. Я не запитую, в чому вона полягає, хоча, чесно кажучи, своєю поведінкою ти наштовхнув мене на деякі гм… припущення.

В Сегала судомно смикнувся борлак, мовби йому враз забракло повітря. Зустрівши його погляд, Ян збагнув, що далі можна не продовжувати — цієї миті вони обоє чудово розуміли, про що мова. Він невесело усміхнувся.

— А чи не знаєш ти, друже, що, перешкоджаючи розкриттю вбивства, фактично стаєш його співучасником?

— Ні… — стиха одповів Сегал, — не думаю, що мова йде про вбивство.

— Ти можеш це довести? — зацікавився Ян.

Левінів помічник розпачливо зиркнув на нього.

— Я — ні. Але таке свідчення існує. Існувало, — швидко виправився він.

— Ну і… — нетерпляче підштовхнув його Ян, — що це за свідчення? Де воно?

Сегал замовк, опустивши очі на зціплені долоні.

— Я не знаю — де! — нарешті люто мовив він. — Коли знав би, то не мусив би все це… весь цей час… — він замружився, мовби зважуючись стрибнути в холодну воду. — Це був щоденник Якова Левіна. Його нотатки. Доказ його власного бажання піти з життя.

— Але чому? — мимохіть прохопилося в Яна. — Хіба він мав на те підстави?

Дан Сегал кинув на нього довгий неприязний погляд.

— Можливо… я кажу — можливо, через… його дружину, Міріам.

— Гм, — Янові чомусь таке не спадало на думку, — гаразд, а щоденник?

— Зник, — коротко кинув Сегал, — коли наступного дня кімнату обшукали, його вже не було на звичному місці.

Ян нервово запустив пальці в чуприну.

— Кому він міг би знадобитись? Хіба… Ті діаграми, котрі слідчий знайшов тоді у Левіновій кишені — вони були звідти? Із того щоденника?

Сегал вражено витріщився на нього.

— Можливо.

— Отож, він видер сторінку, перед тим як… Слухай-но, учню чарівника… Що було на тій схемі? Чого це ти відскочив, мов попечений, коли угледів її?

Молодик зміряв Яна зверхнім поглядом.

— Ця частина вчення має значення лише для втаємничених.

— Давай все ж таки спробуємо, — змучено мовив Ян. Тепер він достоту розумів, яку пекельну роботу обрав собі його друг Мартин.

— Ну гаразд. Вам це однаково нічого не скаже. Сенс цієї схеми — розташування букв сімдесяти двох Імен задля отримання в парцуф світла хокма вищого світу; кількість букв у цих Іменах — двісті шістнадцять, що становить гематрію слова РІУ, яке означає бачення. Тільки у світлі хокма можна бачити крізь оламот — запони, що відділяють один світ від іншого.

— Ну е-е… то що ж тут поганого? — легковажно озвався Ян.

Сегал глянув на нього, мов лікар — на буйного навіженця.

— Що поганого?! Для невігласа це було б наче… наче зненацька почати бачити все довкола десятьма очима замість двох. Прямий шлях до божевілля.

— І все ж таки, — стенув плечима Ян, — комусь, очевидячки, це було досить цікаво — настільки, щоби поцупити оті нотатки, так?

Левінів помічних зневажливо гмукнув.

— Маю великий сумнів, що випадковий крадій міг би розібрати хоч слово. Для цього він мусив би вчитися не один рік.

— Він? Чи — вона? — примружився Ян. — Чи траплялися жінки серед Левінових учнів?

Сегал кліпнув.

— Ні. Тобто, е-ее… Ні.

— В такому разі, — зітхнув Ян, підводячись, — раджу тобі хутко знайти якесь задовільне пояснення тому факту, що тут, — він кивнув на стіл, де колись стояла попільничка, — було знайдено недопалок з відбитками помади. Якщо тобі вдалося вчасно позбутися цього виказчика, то, ймовірно, ти зможеш довести, що слідчому він просто примарився.

Дан Сегал завмер, роздумуючи, аби за мить спалахнути глузливим, переможним вищиром. Янові враз пригадався півморок «Кантіни» й Сегалове примітливе й нещадне «ще один…» Так, ще один. Вони обидва ладні були ризикувати заради жінки, яка цілком могла бути вбивцею, причім задурно ризикувати, не сподіваючись навіть на віддяку.

Старий каббаліст міг би сказати на те, що доброчинна дія сприяє розвитку мор — здатності віддавати, і цим наближує душу до Творця. Проте, навіть він здивувався би, дізнавшись, що спонукою для вияву таких чеснот може стати проста — й одвічна — жіноча нещирість.

* * *

ДРУГА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Слухайте, що радить нам Книга Сяйва: «Сядьмо, шановні, й поновімо виправлення нареченої тої ночі, котрої всякий, хто з’єднається з нею, охоронятиметься і матиме мир. Про таких сказано: „Беріть, і побачите доброту Творця.“»

Хто така наречена, з’єднатися з якою може кожен? Хто вона, союз із котрою заохочується? Вона — це запитання без відповіді, свічадо без світла, цариця без царства. Це — втрачена частина нашої душі, до з’єднання з якою закликає Творець.

Вона не світла і не свята, та, чия суть — присутність прихованого, відчуття таємниці, що вимагає розгадки. Вона — це темрява, що може прийняти світло, тому сказано «ніч», і дійсно, вона має властивості ночі, після якої надходить осяйний ранок.

Таємниця змушує нас іти далі й дивитися глибше; не відповідь, але пошук відповіді повертає серцю цілісність. Не нам призначено давати відповіді, ми лише тримаємо весільний полог, адже справжній наречений темряви — небокрай.

Я не беруся давати відповідь, ні, нехай ніч нареченої вирішує за мене.

* * *

«Віра, рівно ж як і любов, — говорив він, притискаючи рукою навушник, — це могутня сила, що викликає до життя душогубів і блазнів. Із часом трагедія обертається анекдотом. Пафос вироджується в кітч… У лютому п’ятдесят восьмого побачив світ альбом Сатчелмауса або ж „Торборота“, що звався „Лyi та добра книжка“… Варто, мабуть, нагадати, що „Торборотом“ кликали Армстронга за його розвинений амбюшор… Так от, альбом містив пісні релігійного змісту, проте такої блюзнірської форми, що Армстроногові ще довго згадували цю наругу… Кит випльовує Йону, бо той, бачте, не прийшовся йому до смаку; „нічогенький собі дощик“, — коментують ангели зливу Всесвітнього потопу; до бога ж апелюють як до „Великого Босса“. Сатчмо кликав себе баптистом, ручкався з католицьким Папою, а на шиї носив зірку Давида — навряд чи це можна назвати неповагою до релігії. Радше її спрощеною видозміною…»

Армстронг подобався Янові у всіх своїх виявах, особливо ж нині, коли його кумедні госпели складали противагу похмурій науці Сегала та його химерного вчителя. Ведучому праглося цього протиставлення, аби не зрушити глуздом у тому ж керунку, проте навіть Сатчмо не міг подужати його тривоги. Нічим добрим пригода на Веженській завершитись не могла.

Ян навмисне затримався на роботі, щоб граничною втомою запобігти нападові безсоння; додому він причвалав о сьомій ранку, уже майже на очі не бачачи, проте не минуло і двох годин, як сон його — глибокий і темний — урвала якась невідома зла сила. Хвилину чи дві він силкувався і ніяк не міг збагнути, що ж це діється. Нарешті його непритомна свідомість отямилась, аби сповістити: дзвінок у двері, не інакше.

Кілька секунд для того щоб надумати відчиняти, ще менше — для того, щоб надбати пристойного вигляду (однаково недостатньо), і ось заспаний ведучий смикає засувку, чекаючи на що завгодно, понад усе — на зворотну появу Міли… Але тільки не на цього гостя. За дверима — Янів свояк, Франц Канюк, відомий лікар і знаний маруда. Ян труснув головою, сподіваючись, що сонне видиво самочинно розвіється. Гість не зник, але — навпаки — рішуче ступив через поріг.

— Розбудив? Вибач, — суворо промовив він, — маю до тебе невідкладну справу.

Ян розпачливо позіхнув.

— Чи не можна з цим почекати до вечора бодай?

— Питання життя і смерті, — нудно сповістив лікар.

Ведучий мерзлякувато переступив босими ногами, зачинаючи двері (не до капців було, спросоння) і рушив за гостем, який впевнено попрямував до канапи, де і всівся, блимаючи суворо й незатишно.

— Щось сталося? — прозрів якусь прикрість Ян.

— Сталося, — похмуро проголосив Франц Канюк.

Таким — лихим і нещасним — Ян бачив свояка вперше. Його завше бездоганно припнута краватка скособочилась, волосся стриміло, мов бита зливою стерня, навіть лице, гладке й набрезкле, нині мало майже людський вираз.

— Марічка? — Янові перехопило подих — невже якась біда з його сестрою?

— Так… тобто, гадаю, з нею все г-гаразд, — Франц опустив погляд на свої великі м’які долоні, які ледь-помітно тремтіли. — Ми щойно сьогодні з’ясували, що вона вагітна.

Ян швидко видихнув.

— Ну та це ж… чудово?! Вона ж, наче, давно хотіла… Хіба ні?

Франц Канюк — майбутній татко? — не піднімав очей. Щось тут було не так. Він мовчав — дедалі довше, ніж годилося б. Нарешті він тяжко зітхнув і, відвернувшись до тьмяної плями вікна, промимрив:

— Мені потрібна твоя допомога. Тому я скажу тобі. Це… — він примружився, неуважно смикаючи ґудзика, — це не моя дитина.

Його обличчя лишалося незворушним, лише голос зрадив сірому, скакнувши вгору наче неврівноважений атлет. Ян потер очі, котрі попри все злипалися, мовби медом намазані.

— Франце, — позіхнув він, — чому ти такий впевнений? Ви ж подружжя, а не абищо.

Канюк зиркнув на нього із соромом та зневагою водночас.

— По всьому так виходить, свояк. Я ж лікар. Я знаю.

Ян ніяково запустив пальці у скуйовдженого чуба. Він не знав, що і сказати. Не те щоб він не здогадувався, що Марічка нехтує власним чоловіком, маючи якісь пригоди деінде… Та йому якось не випадало соромити її цими походеньками. Не маленька вже, либонь, сама краще знає…

— А що вона каже? — тихо мовив Ян. — Ти ж питався в Марічки, ні?

Франц не сказав нічого, а тільки стенув плечима. Красномовно і безпорадно. Мовляв, який у тому сенс.

А він же любить її, здивовано відзначив Ян. Терпить брехню, зносить зневагу… Нараз йому стало до біса шкода цього великого вайлуватого хлопчиська, котрий вперше, здається, збагнув, що світ не належить йому, як наївно гадалося доти.

— То чого ж це ти, Франце, хочеш від мене?

Той прочистив горло.

— Я… гм… Я хочу знати хто він… Мені вона не скаже.

Промовивши це, він підвівся, мовби скінчивши неприємну працю.

— Але навіщо? — підкинувся Ян. — Навіщо тобі знати? Ти вимагатимеш розлучення?

Той хитнув головою, наче норовливе теля.

— Ні. Якщо зможу цьому запобігти.

— То що ж… роститимеш чужу дитину? Знаючи, хто її батько?

Франц Канюк глянув зверхньо.

— Коли ти не базікатимеш, ніхто й не знатиме, — вагомо промовив він. — Я подбаю про те, щоби батько дитини не висував претензій. Так що, поговориш з нею?

— Неодмінно, — відказав Ян.

Лікар кивнув і поквапився геть, застібуючи пальто навскоси та гублячи рукавички. Лишається сподіватися, подумав Ян, що він не встиг іще призначити на сьогодні якоїсь важливої операції — за таких обставин навряд чи вона набавить пацієнтові здоров’я.

Заледве дочвалавши до ліжка, Ян знесилено впав долілиць. Голова гула, мовби хто користався нею замість гучномовця. От уже ця Марічка… ще в школі він збивав собі кулаки об нерозмінний натовп її кавалерів. Вона все перебирала, наче примхлива газдиня на ринку, та й одружившись, не припинила тої забави… За яким таким лихом вона шукала? Яке таке лихо нарешті надибала?

Ян незчувся, як знову поринув у неприємний, морочливий сон, в якому він переслідував містом якусь незнайомку, та все ніяк не зважувався до неї заговорити. Він мусив сказати їй щось життєво важливе, але не міг згадати, що саме…

— Альо, холєра, ти мене чуєш?

Ні, однозначно не це.

Він насилу розплющив око. На день уже давно як благословилося, і в цьому зимному світлі чужа пика над його ліжком виглядало особливо недоречно.

Ян не те щоби підскочив, але сахнувся так різко, що ледве не гримнув додолу.

— О, ти диви… — задоволено промимрила пика, — а я вже думав трупарку кликати.

— Трупарку? — безтямно спитав Ян.

Мартин присів на ліжко, не скидаючи навіть свого шкіряного пальта.

— Ну! Піднімаюся до тебе, дивлюся — двері прочинені, заходжу — а тутки все кров’ю захлюпане, ти лежиш, не ворушишся. Думаю, все, накрився, ентузіаст приватного розшуку…

Ян нарешті виборсався з ліжка, явивши собою алегорію всесвітньої кривди.

— Оце так ви смерть засвідчуєте? Кричите небіжчикові у вухо?

— Та де, — вищирився слідчий, — деяких зразу на розтин веземо. А кров чия?

— Моя. Не займай.

— Невдалий суїцид?

— Ні, вдалий, — пробурчав ведучий, — така тепер мода, ти не знав? І взагалі, забирайся геть з мого ліжка.

— Якийсь ти злий сьогодні.

— А ти — веселий, — огризнувся Ян.

— Маю добрі новини.

— А я — погані.

Мартин спочутливо хитнув головою, проте радісний вищир так і не зрушив з місця. Ян примружився — усі ці збіги… це вже просто непристойно.

— Іди чекай у вітальні, — звелів Ян, — я зараз, лише запхну голову під холодну воду. Ану як допоможе.

— Кави зварити? — запитав Мартин.

— А що сталося? — Ян здивовано вигулькнув з-за дверей ванни. — Ти записався до Армії Спасіння?

— Ага. Весь ранок грішників сповідував. А тепер оце причащати зібрався. Давай не барися там.

Холодний душ дещо допоміг. Нещасна Янова голова, напхана всілякими потерпаннями, як вулик — бджолами, трохи охолола, мовби занурена у в’язку юшку місцевого знеболення. І кава видалась особливо на часі. У Мартиновому виконанні, щоправда, вона смакувала, наче блекота з цукром. Тільки Міла знала правильну пропорцію, але де тепер та Міла…

— А де, до речі, Міла? — з професійним чуттям поцікавився слідчий.

— Де…Та хто її зна’, де.

— Як це? — здивувався Мартин. — Ви що — теє…

— Та посварилися. Знаєш, як воно… — зітхнув Ян.

Отак і накрилася його невдатна анестезія, тільки її й бачили… Скільки ж можна витискати із себе всі почуття, окрім бажання заснути якомога швидше?

— Зле, — безпорадно додав він.

Мартин кивнув.

— Можу собі уявити. Ну та велика важниця… За день-другий подзвониш, скажеш: «Вибач. Я дурень. Ти найкраща в світі». Заживе як на собаці.

Ян мимохіть розсміявся.

— Якби не ти, Мартине, я й досі вважав би, що життя — серйозна річ.

— Та де… Мало хто сприймає життя серйозно — судячи з тих ужитків, які йому підшукують, — спохмурнів слідчий.

— Це ти про графа Ігнаца?

— І про нього теж. Я, власне, що хотів у тебе спитати — нащо ти цькуєш мого свідка? Він на тебе скаржився.

— А-а, — запнувся Ян, — це я… випадково його перестрів. На хатньому розпродажі.

Мартин примружився — мов пес на чужу кістомаху.

— І що?

— Він… е-ее, сказав, що гм, Левін вів якийсь нотатник, котрий ніби зник на ранок по його смерті. Ніби в ньому небіжчик зізнавався, що життя йому остогидло, і давно вже час покласти йому край. Отака загальна ідея.

— Отож, — підібрався Мартин, — з того випливає, що Левін таки застрелився, а якась невідома паскуда тим часом позбувається свідчень, аби підозра впала на старого романтика Шварценберга. Хитрий виверт, е?

Ян блимнув, невміло вдаючи щире здивування.

— Хтось хотів був його підставити?

Слідчий так само нещиро почухав потилицю.

— Не знаю, що і думати. Шварценберг зустрічається з якоюсь панною і за кілька годин ріже собі горлянку невідь з якого горя.

— Ти її бачив? — симулюючи байдужість, запитав Ян.

— Та не довелося, — силувано засміявся Мартин. — Коли ця дама обдарована такими нищівними чарами, то може, й добре, ні? Ми, проте, маємо, запис її голосу. Гарний голос, що не кажи…

— Так ви що, прослуховували старого? — обурився Ян. — Хіба це законно?

— Та ні, на загал, — тонко усміхнувся слідчий, — але, коли б справа витанцьовувалася, суд дав би дозвіл. Заднім числом.

Ведучий рвучко зітхнув.

— Цікаво знати, — уже не боячись явити острах, запитав він, — цікаво, що ж вона йому сказала?

— Мі бара еле.

— Що?!

— Мі бара еле, — повторив слідчий, не ховаючи глузливого вищиру. — «Хто зробив це», як мені люб’язно переклав наш знайомець Дан Сегал. Це тобі нічого не говорить?

Ян сполохано хитнув головою. Вона могла таке сказати. Але що це значить? Що?

Мартин шкірився, абсолютно, мабуть, задоволений собою. Коли він певен у своєму здогаді, навіщо розказує все це? Навіщо мучить його своїми натяками? Некликана лють зануртувала Янові аж попід горлом.

— Дивовижно, — холодно й уїдливо проказав він, — сьогодні всі мене тішать дотепними загадками. Спершу Франц, Маріччин чоловік, тепер ти ось…

Мартинів усміх зів’яв просто-таки стрімголов.

Ян замружився, сьорбаючи схололу каву. Хто зробив це? Хто, зараза, винен в усьому? Він втратив все, що мав — жінку, друга, спокій… Заради чого, цікаво? Навіщо?

«Ніхто не знає, які у мене проблеми, — співав Сатчмо, — Глорі-алілуя!»

* * *

ТРЕТЯ ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Вустами Моше промовляв Всесильний: «Дотримуйтесь моїх настанов; худобу свою не зводь з іншою породою, поля свого не засівай зерном різнорідним, і одяг зі змішаного сукна, з шерсті та льону, не вбирай».

Розділене Творцем повинно залишитися розділеним, бо тільки в Ньому все знайде виправлення і єдність. Ми не вміємо принести світові єдність, а лише змішуємо світло з нечистотою, породжуючи нечистоту.

Коли так, не можна поєднувати світло нефеш зі світлом руах, світло руах зі світлом нешама, адже кожне попереднє менш досконале ніж наступне, і, поєднуючись, вище приймає в себе вади нижчого.

Слід шукати того, хто розділяє з тобою дух, і тінь, і подих. Можна іти за тим, хто ступив на сходинку вище. Але союз із нижчим за тебе принесе лише страждання. Ви живете в різних світах, і жодному не перетнути межі. Є такі, що силкуються зламати кордон, але даремні зусилля і лиха покута.

Я не відмовився від неї, хоча міг би. Вона не подужала піти, бо й не могла. Хто з нас двох вартує більшої кари?

Райдуга заслала небо, а значить, настав час гебура, час суворого суду, який відшкодує лихо, заподіяне любов'ю.

* * *

Коли вона запропонувала Янові зустрітися коло Білого костьолу, менш за все він сподівався, що Марічка з’явиться саме звідти, статечна, вбрана в м’які хутра, з виразом милостивої снаги на своєму гожому лиці. Молитися вона туди ходила, чи як? Такого з Марічкою не бувало ніколи доти, отож тепер вона дивилася якось інакше. Немов і не вона зовсім. На мить Янові стало ніяково, бо не знати як і говорити з нею, новою й незнайомою.

— Привіт, — мовила вона, — ти чого мовчиш? Заціпило?

Він розвів руками.

— Ну. Оце думаю: ти — не ти… Чи, може, Діва Марія Сніжна?

Вона розсміялася, в лукавій втісі знов обернувшись собою.

— Так ти знаєш уже? Звідки?

— Новини дивлюся, — усміхнувся Ян. — А яким це буревієм тебе до церкви занесло? Невже з переляку в бога повірила?

— Та не в тому річ…

Марічка обернулася до білих стін храму, задивившись на тьмяний образ Богородиці над брамою. Променисті сніжинки сипалися на її пухнастий комір, і Янові раптом здалося, що його порівняння зі Сніжною Дівою було не таким уже й недоречним.

— Мені слід було подумати, — мовила вона, — зрозуміти… Коли носиш дитину, то стаєш немовби… не зовсім ти. Їй мабуть теж було непросто. Живеш собі, живеш, і раптом — бабах, і отакий німб над головою…

Ян знизав плечима.

— Ну, німбу поки що не видно. Але ходи, поговоримо, доки який благовіст не нагодився. Зайдемо десь, де тепло?

Вона повела його до якоїсь дорогої ресторації неподалік, де все ясніло дзвінким кришталем та золотими вензелями. Ян звик уже до Маріччиних барокових уподобань і зараз уже й не помічав тих надмірних пишнот, що слугували сестричці мовби коштовним окладом. Невідь чому, але саме там вона почувалася найбільш певно і затишно.

Замовивши неймовірно дорогий салат, Марічка ще двічі відсилала його назад на кухню, мотивуючи це нестачею оливок та якоїсь загадкової «кіндзи». Ян замислено спостерігав за нею.

— Чого це ти витріщаєшся? — скуштувавши останню редакцію салату, спитала вона. — Щось негаразд?

Ян зітхнув.

— Все ти перебираєш… А вже як вибереш, то й за рік не збагнути, чому. Спершу ти одружуєш із собою того неймовірного, марудного Франца. Потім знаходиш собі іншу, не менш неймовірну, забавку. Чого ти прагнеш, зрештою, хотів би я знати.

— А, — вона повела срібною виделкою мовби диригент — паличкою, — це що, Франц заслав тебе нишпорити?

— Та що ти верзеш? — обурився Ян. — На дідька мені здався той твій Франц? Але ти вважай — він знає про твої пригоди і серйозно налаштований боронити свої права.

— Свої права, — зблазнювала Марічка. — Хай боронить. Він і знати не буде, хто батько. Повік не здогадається.

— Так уже й повік? Та досить побачити Мартинову бундючну виправу — не треба і ворожки з картами!

Марічка кинула виделку.

— І давно ти знаєш? — невдоволено спитала вона.

Ян гмукнув.

— Та давно. Не треба тримати мене за дурня, гаразд? — він зітхнув. — Але Франц бачиться з Мартином значно рідше ніж я, так що, думаю, він і не дізнається. Коли той сам йому не скаже.

— А він що, може сказати? — сполохано спитала Марічка.

— Та може і сказати. Біс його зна. Слухай, поясни мені нарешті, навіщо це тобі? Франц, в сенсі. І всі ці складні маневри?

Марічка опустила очі, неуважно дзьобаючи виделкою стражденний наїдок. Вона виглядала затято і скривджено, як давно колись, діставши в школі прочухана за куцу спідницю та бузкову помаду. Ніжність і сум підступили Янові попід горло, і йому стало прикро за своє поводження. Але слід же було сказати їй? Слід?

— Марічко, вибач, коли я…

— Та нічого, — вона звела погляд, далі дивлячись суворо й затято, — я розкажу тобі. Не знаю, правда, чи вийде в мене — я ж завжди була недорікою, як до серйозних справ… Франц, розумієш, Франц мене багато в чому… влаштовує. З ним я не відчуваю браку безлічі тих речей, що потрібні для певності. У собі. У всьому. От тільки дітей я від Франца не хочу. Ні за які бублики.

— Ну і чому ж саме?

Вона прикусила губу, зиркнувши розпачливо.

— Ми з ним наче… наче різної породи. Наче кінь і жаба. Тямиш? Несумісні.

— Та певно. Тільки жаба — це він.

— А, — зраділа Марічка, з оновленим заповзяттям беручись до салату, — я знала, що ти мене зрозумієш. Ти ж і сам, теє… Ви ж із твоєю Мілою такі ж… неоднакові.

— Е, зачекай, — здивовано хитнув головою Ян, — а хіба не ти намовляла мене до одруження? Сім’я, мовляв, це така чудесна штука, основа основ і підґрунтя підвалин?

— Я? А, тоді ще… Та хіба ж я казала: «одружуйся!»? Я казала — час визначатися. Так чи ні, тобто. А як побачила, що в тебе ніц не вийшло із тим сватанням, то й подумала, що слід тобі познайомитись з кимсь іще. Думала, що Лея тобі сподобається. Хіба ні?

Тут уже настала Янова черга жбурляти виделку. Гляньте лишень на цю Марічку — наївна, мов дитя, але іноді як втне що-небудь, так хоч стріляйся… Цікаво, чи розуміла вона, що наробила?

Заскочений знагла, Ян заледве опанував неукоськані ще болючі спогади.

— Слухай-но, Марічко, — кволо запитав він, — а давно ти бачилася з нею? З Леєю Браха?

— Давно? Ні. Позавчора. Вона сказала, що їде на кілька днів. До Ваславських Бродів. До якогось, вона сказала, ніби, шпиталю.

— А що з нею?

— З нею? Ні, це вона на гостину… То як вона тобі загалом? Гарненька?

Ян здивувався тому питанню. Гарна? Та до чого тут це? Адже спраглий, що знаходить оазу, цілком не зважає на принади краєвиду… Він і не знав уже, ким Лея була для нього — жінкою, чиєї любові йому праглося чи… чимось іще?

А Марічка — чим вона керувалася, коли відправляла брата знайомитись із кравчинею? Майбутня мама хитро позирала на Яна, видивляючись собі у справописі найдорожчий десерт. Німбу й далі не було видно. Радше вже навпаки.

Вже маючи намір іти з ресторації, Ян підвівся, аби подати сестричці манто. І погляд його впав на двійко дядьків у куточку: один старший, уже сивий, із волоссям, забраним у джигунський хвостик, а другий — худезний, у сорочці, що стовбурчилась на його вузьких плечах, та в незмінному зеленому піджаку. В ресторації такого штибу виглядав він цілком фантастично.

— Привіт, Левку! — кивнув до нього Ян.

Поет заусміхався, кинув погляд на Янову супутницю і підняв два великих пальця догори. Кльова дівуля, мовляв.

— Ти псуєш мені репутацію, Марічко.

Вона звела брови.

— Бо люди подумають: звідкіль в нього гроші на таких розкішних жінок? — пояснив Ян. — Вирішать, що краду.

Марічка розсміялася і манірно взялася за братів лікоть. Псувати — то псувати. Це їй вдавалося навдивовижу добре.

Обтяжений денними клопотами, Ян швидко забув про поета та його, вочевидь, чужоземного спонсора. Проте проноза Левко та його дивовижна обізнаність у Гадюччиних справах самочинно згадалася надвечір, коли до студії зазирнув Янів приятель (хоча, як його називати тепер, невідомо) — Казимир Діжка. З розгону гепнувшись на крісло коло робочої станції, він похмуро зиркнув на Яна.

— Пити будеш? — люто спитав він.

Ян звів брови в мовчазній зневірі. Мало того, що Казимир стелився під Гадюкою червоною доріжкою, нишпорячи й вивідуючи, так оце ще й пиятику надумав влаштувати просто на робочому місці. Із таких непробивних слід би мурувати бомбосховища, подумав ведучий.

— Казю, давай іншим разом, — ухилився він.

— Не буде іншого р-разу, — пророчо прогуркотів Казимир.

— Ну? Ти що, за Шварценбергом чергу зайняв?

— Мовчи, — застеріг його той. — Ну, ти як знаєш, а я збираюсь прийняти. Просто зараз.

Поки Ян блимав очима, не в силі повірити в таку нахабність, Казимир схопив його чашку, глипнув туди з підозрою, по тім дістав з кишені пляшку текіли і вихлюпнув добрячу частку.

Ведучий зняв навушники, в яких тематично гарчав нетверезий Том Вейтс, і зацікавлено зиркнув на гостя.

— Є привід? Чи просто настрій фестивальний?

— Є, — ковтнувши вогненної води, Казимир крекнув, наче недужий дракон, — іду я від вас. Пр-раблеми.

— У кого проблеми — у тебе чи в нас? — резонно поцікавився Ян.

Той не відповів. Примружившись, він відсторонено зиркнув на господаря студії.

— Знаєш, Яне… Ти мені вибач. Тут скільки всього закрутилося, і всі ми тепер, теє… в лайні. По самі вуха.

— Через банкіра чи що?

Діжка тяжко зітхнув.

— Нє, тр-руба. Не знаю, хто він такий, цей Шварценберг. Та й тобі краще геть про нього забути.

Казимир підвівся, позираючи зверхньо і нетверезо.

— Дощопси? — спитав він.

— Хто? — розгубився Ян.

— Ця пісня.

— A. Rain Dogs. Угу. А що?

— Хар-роша штука. Ну бувай. Якось, може, побачимось.

— Привіт Санта-Барбарі, — відгукнувся Ян.

Той спершу не міг второпати, про що мова.

— А, Анні-Марії! — врешті здогадався Казимир. — І правда пр-ривіт! Повний привіт!

Казимир зник, лишивши по собі дверний гуркіт та дужі пахощі далекої мезоамерики. Ян автоматично перемкнув трек та сидів ще кілька хвилин, безтямно споглядаючи незаймано-білу євростіну. Потім дістав телефон і набрав Мартинів номер, стисло порадивши слідчому виставити стеження за Петром Величкою, бо, коли тікають навіть найближчі поплічники, то справи його, вочевидь, уже пішли попідтинням.

Щойно вийшовши зі студії, Ян щиро пошкодував про те, що відмовився від Казимирового частунку. Погода надворі зіпсулася вкрай, сіючи з неба крижаною багнюкою та пропікаючи якимсь аж біснуватим вітром. Нещасний ведучий торував вулиці, вгрузаючи в них, наче в арктичні замети; ліхтарі й ті блякли, мружачись крізь люту заметіль. Отож не дивина, що Ян, засліплений вогким снігом, трохи схибив зі шляху, несподівано опинившись на чужій, незнайомій вулиці між вигинами темних арок та одвіку замкненими брамами. «Ти ніколи не вернеш додому», — мимохіть згадався йому рядочок з пісні, — «Разом із дощопсами…»

Йому захотілося сісти в замет і заголосити. Всі, кого він вважав близькими людьми, зникали, гублячись в облуді чи власних клопотах. Навіть Казимира, покидька, було шкода… Разом із дощопсами.

Вибравшись нарешті до власного подвір’я, Ян звично зиркнув нагору, але замість знайомого вогника у вікні, побачив лише темряву, посічену мокрим снігом. В ту мить Янові було начхати на правду, розуміння і навіть любов. Йому просто хотілося, аби хтось відчинив йому двері.

* * *

ЧЕТВЕРТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Запитали в погонича: «Звідки ти?», і відповів: «Походжу я з чудового, дорогого для мене місця. Це — вежа, що шугає в повітрі, велика й прикметна. Живуть в цій вежі лише двоє — Творець і я. Ось, де я живу. А відісланий я звідти аби поганяти ослів».

Подорожуючи, раббі Ельазар і раббі Хія зустріли того, чия душа була свічадом мудрості, але не впізнали його, і він поганяв за ними ослів. Так, ми зустрічаємо тих, хто міг би дати нам світло, але вони проходять повз, невпізнані. Самі ж ми схиляємось перед тими, хто ніколи не побачить світла, що горить у нашому серці.

Той, кого вигнано з найвищої вежі, стає нижчим за нижчих і поганяє за ними ослів. Проте слово хамор, осел, пишеться так само як хомер, матерія, і є у вигнанні велич, котру не судилося збагнути простим подорожнім.

Той, кого вигнано, знає, що він втратив, і чим більшою є його туга, тим більше світла він зможе прийняти, повернувшись. Проте довгою є дорога додому, і спливає снага, і порох виїдає очі.

* * *

Сіра мла за щільно припнутими фіранками могла бути раннім ранком, негожим днем чи бляклим надвечір’ям. Або й усім цим по черзі.

Так буває часом, що, ледь прокинувшись, хочеться швидше знову поринути в сон, бо день не містить в собі жодної спонуки, жодної підстави для потерпань та зусиль. Минали години, а Ян лежав горілиць, не в силі підвестись з канапи, і думав про суїцид. Думав непредметно, мовби обмірковуючи давню балачку, та щодалі гірше робилося йому від тих мудрувань, і сенс руху й дії, наче неповороткий корабель, повагом відпливав кудись у сіру млу.

Самогубство, як таке, Яна не вабило, проте, він і не сперечався би, коли б усе довкола зникло, бо зиску з нього було ніц, а лише нудьга й холодний протяг. Коли б він знав — це був, мабуть, найгірший день його життя, бо навіть горе містить у собі драйв і пристрасть, а таке ось бажання зникнути хоч-не-хоч, а відгонить потойбіччям.

Цікаво, а як же чувся Левін, вкладаючи кулю до магазину, так само ретельно й зосереджено, як рахував гематрію літер? Янові уявлялося, як той сидить за столом посеред осінньої ночі, посеред порожнечі, з котрої постало все, і котра постає з усього. А проте, вчинок його був дією; і лише лінь, лише байдужість може вберегти знудженого від необачності, будучи янголом-охоронцем та вартовим коло брами пекла.

Ян лежав, згорнувшись п’ястучком кривди й туги, байдуже спозираючи темну й холодну кімнату. Неподалік від канапи зі мли малювалася поличка, яку Міла оздоблювала своїми забавками. Ідучи геть, вона забрала з собою блискітки, цяцьки та мушлі, і кімната якось нараз втратила дитячу пустотливість, згубила світло і посмішку. Лишився тільки маленький скляний дракончик з підбитим крилом, забутий, вочевидь, у хапанині втечі. Він тужливо позирав на побратима у нещасті — самотній на спорожнілій поличці, яка якимось дивом зберігала іще білі відбитки пальців, котрі Міла лишила, якось, ледь не спаливши налисники.

Але ж такого не може бути!

Насилу підіпхнувши себе, Ян сів на канапі. Справді, як же це — Міла того ж таки вечора витерла поличку; вона, як хірургічне лезо, ніколи не лишала по собі плям чи бруду. Ян підвівся, і, хоча світ опирався його потугам, успішно подолав два кроки до стіни. Авжеж, білий гачечок, мовби хто малював пальцем.

Раптове розуміння підштовхнуло Яна під коліна, і він заледве не сів на підлогу. Він уже бачив такі знаки! І вперше, і вдруге вони віщували смерть, і нібито смерть самочинну. Та невже ж вони виникають від одної лише думки про суїцид?

Серце Янові забилося швидше, гонячи геть непритомну млість. Хтось був тут, у цій кімнаті, хтось, хто залишив ці знаки — зумисне чи ні. Безліч дотичної інформації, наче стрічка гарячих новин, промайнула Яновим мозком, нагадавши і Казимирову втечу, і Гадюччині погрози і Мартинову дорожню пригоду.

Ян рвучко роззирнувся, мовби очікуючи побачити зловмисника, що причаївся за канапою, проте на нього чатувала хіба терпляча і похмура сутінь, що неквапно сочилася крізь фіранки. Мерзлякувато пересмикнувшись, Як ввімкнув світло. Виявилося, що вже десь по обіді, і повертає вже на вечір. Саме час прокидатись.

Рафчик знайшовся вдома, над стосом пожовклих паперів; його пишні брови та чуприна були притрушені ядучим розсипом білого тиньку.

— Ремонт… — пояснив він зі зневірою в голосі.

Аді нарешті вдалося намовити чоловіка до освоєння занедбаної нерухомості, і на горищі нині стугонів невпинний прогрес, розносячи будівлею тиньк, азбест та лункі будівничі прокльони.

— Сідайте, — запропонував старий, — чай будете? Не будете?

— Е…

— От і добре, чаю однаково нема. В хаті — ні копійчини. Знаєте, що таке ремонт? Катастрофа. Іншим словом, аварія. Але дивіться, що я знайшов, — Рафчик тицьнув пальцем у папери, від чого в повітря злетіла хмарка пороху, — листи. Під матрацом були, коли хочете знати.

— Невже під вашим?

— Ха. Нічого ви не тямите. Воно ж хрустітиме, як лягаєш! Ада би вмить поклала край такій конспірації! — Рафчик задумався. — Тільки за плінтус, та й то… Ну та, власне, я приніс це з горища. З-під матрацу тої самогубці. Ось послухайте, — старий взяв один з аркушів, — «Коханий, навіщо ти так чиниш зі мною? Я готова для тебе на все, але для тебе це нічого не важить. Іще вчора ти присягався розказати все своїй дружині, а сьогодні відвертаєш погляд, наче ми незнайомі. Я готова на все… і повір мені, я не жартую».

— Так вона і правда йому погрожувала! — кволо посміхнувся Ян. Після вранішнього нападу депресивного паралічу лице слухалося погано.

— А ви звідки знаєте?

— Ну, е… слідче припущення. Мартин радітиме, — Ян спохмурнів, — коли вирве хвилинку з-поміж інших своїх карних утіх.

— А, цей ваш страшний кримінальний товариш? Він іще заходив вчора, так? Якраз перед тим хитрим красунчиком.

— Ким? — підкинувся Ян.

— Ну, як же? Високий такий, чорнявий. Крутився тут, на майданчику, курив папіроску. Ада іще вийшла до нього, каже, киньте папіроску, вона вас доканає. А той лише розсміявся і сказав, що швидше вже навпаки.

— Так, — мовив ведучий, — значить той дотепник міг би — теоретично — запустити пальця в тиньк, що його порозсипали ваші будівельники, зайти мені до хати — бо ж було незачинено — і… Гм. Рафчику, ви ж усе знаєте?

— Я? — здивувався той. — Ви мене ні з ким не плутаєте?

— А? Ну, ви, звичайно, всюдисущі, але не настільки ж… — усміхнувся Ян. — Ось дивіться, — він видобув огризок олівця з кишені і намалював кособоку карлючку на одному з конвертів, — не знаєте, що це?

Рафчик кинув оком на Янове мальовидло; насупився.

— Нащо ви мене засмучуєте? Ну нащо? Такий же наче порядний хлопець, і такі прикрі запитання! Скажіть тому вашому приятелеві, нехай уже швидше садовить когось за ґрати і дасть нам усім спокій!

— А що таке? — Як скосив око на карлючку. — Це вам щось нагадує?

— Нагадує… — невиразно буркнув землевласник, — але вас це, даруйте, не обходить.

— Та ну?! — обурився Ян. — Якийсь зловмисник, пихкаючи папіроскою, вдирається до мого помешкання і малює мені на стіні знаки, які, між іншим, віщують смерть! А ви кажете — не обходить!

— Що віщує? — ошелешено кліпнув очима Рафчик. — Оце? Ну, коли вас так лякають літери… бережіться, одного дня вас прикандичить яка-небудь газета!

— Літери, — кивнув Ян, — мають страшну вбивчу силу. На їхньому рахунку вже принаймні два трупи.

— Ой, ну гаразд, — промимрив Рафчик, підводячись, — лякаєте старого, лякаєте, і коли повезуть уже мене на цвинтар, так і скажу всім: довели, бузувіри…

На Янів подив, старий пошкандибав до ліжка і став навколішки, мовби збираючись вершити якусь чудернацьку відправу. Невдовзі з-під місткого подружнього ложа виринула порохнява валіза, котру Рафчик, чхаючи та лаючись, заходився відкривати. Уживши нігті, зуби та консервний ніж, власник подолав-таки спротив старовинної валізи і вибрав з-поміж усіх прихованих у ній скарбів грубенький порепаний зошит.

— О! — він тицьнув пальцем у жовту сторінку. — Ось ваша зловісна літера. Бет.

Ян замислився. Мі бара еле… Так, справді, наступною ніби повинна йти літера «б», чи то пак, бет.

— Коли я намагався вчити усе це, — тихо промовив Рафчик, — нам казали, що світ створено літерою бет.

— Як це?

— Перша літера Тори… Казали, її вибрано через те, що з бет починається слово браха — благословення, — він зітхнув, — І бейт — дім.

Ян здригнувся. Браха. Благословення, кажете? Чи, може, прокляття? На його голову?

— А навіщо ви вчили мову, Рафчику?

— Просив же, не засмучуйте мене без діла… Ех! Колись давно я хотів виїхати звідси. Спробувати себе у репатріації.

— І як?

— І ніяк, — насупився той, — розумієте, поганцю ви допитливий, повернення додому — це не просто клунки, вокзал і віза репатріанта. Це — відчуття належності. Ти — належиш цій землі, а вона — тобі… Не знаю чому, але там я цього не знайшов.

Ян здивовано кліпнув — старий і правда засмутився, поринувши поглядом у далекі далі, де квітнуть помаранчі, а пальці його мимохідь термосили краєчок злощасного конспекту.

— Мабуть… — ледь не пошепки проказав Рафчик, — мабуть, було уже надто пізно.

Для чого пізно, і чому, «допитливий поганець» з’ясовувати не став, бо не його то хліб — вчиняти допити й мучити безневинних. То забавка для таких, як Мартин. А Рафчика Ян і без того розумів, бо поділяв із ним недоречний максималізм, що велить, коли вже любити, то любити безоглядно, до корчів і запаморочення, вважаючи дешевші відповідники пристрасті за особисту образу.

Недоречність всякого максималізму намалювалася на Яновому порозі незатишною, незагойною холоднечею. Чого було спроваджувати Мілу, справді? Слід було пояснити, попросити пробачення, то може усе й перетовклось би за тиждень-другий?

Ян торкнувся білого знаку на поличці. Що сказав би Мартин? Пальчики… Авжеж. Янів вказівний палець ледь не вдвічі ширший за кривий білястий обвід.

Кров гупнула йому аж у вухах… Перетовклось би! Дурень! Цей знак залишила тут тонка дамська ручка, і Ян знав одну лише даму, що могла би при нагоді бути ще й хитрим молодиком з папіроскою.

Не глядячи, Ян підхоплює телефонну слухавку і набирає номер. Тиша. Ну звісно. Проте зараз, всупереч здоровому глузду, йому здається, що він бачить її, у темній вітальні, серед червоних подушок з золотим шиттям. Вона знає, що він знає, і тонка усмішка зміїться на її вустах.

* * *

П’ЯТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Повідав Раббі Шимон, як просили праведні милосердя в Творця. «Я створив світ милосердям, і світ стоїть на ньому, — відповів Всесильний. — Проте, якщо не матимете милосердя до бідних, світ буде зруйновано». Янгол милосердя і янгол справедливості судять кожного перед Творцем, і коли не бачать добра в серці провинного, то віддають його до рук обвинувача, аби вберегти світ від загибелі.

Кожен, і пророк, і грішник зустрінуть свого обвинувача у світі прийдешньому, і спитає він: «Що зробив ти, коли міг допомогти нужденному?» Навіть одного з патріархів було покарано за його байдужість, і дружина його загинула, не знісши горя. Коли так, то на що сподіватись нащадкам, чиє милосердя точно зважене і заховане від нужденних за міцними замками?

Наші судження занадто розважливі, наші поривання прораховані наперед. Що я матиму з того, коли подам руку заслаблому? Що дістану в подяку від голодного? Чим віддячить мені той чи та, кого роблю щасливим? Цей розрахунок далекий від милосердя. Це — суворий суд, не пом’якшений любов’ю. І кажуть мудрі, що постане з цього суду Сітра Ахара, батіг гніву, який знищить все живе.

* * *

Немилосердний ранок висмикнув Яна зі сну, наче рибу з води: підскочивши та розплескавши рештки сновиддя, страждалець насилу розідрав повіки. Поряд, вимагаючи уваги, надривно репетував рибалка-телефон.

— Катастр-рофа! — гірською лавиною загуркотіло в слухавці, — Гадюку! Нарешті! Забили!

— Що?!

— Я к-казав! Казав тобі! І от!

Ян розпачливо позіхнув. Ну чому всі важливі новини неодмінно сиплються на нього спросоння?

— Казимире, що сталося?

— Кажу ж тобі! Глухий?! Смер-рть! Від нещасного випадку! Унаслідок убивства!

— А! — Ян ошелешено труснув головою. — Тобто, як це?

— Тр-руп, кажу! Все! Їду звідси! Геть!

— Та що ста…?!

Так і не дочекавшись належного шоку і зачудування, Казимир, вочевидь, кинув слухавку. Ян помацав вухо, роздумуючи, чи не звернутись йому до лікаря на предмет легкої контузії. Казимир був неперевершений — стихійне лихо, як не крути. А проте, горлопан міг і не подзвонити, збагнув Ян. Легко. Замість транслювати кримінальну хроніку, сів би тихенько на літак, та й чкурнув би кудись у вирій. І однак подзвонив. Лицар Казимир Діжка.

Підіпхавши подушку, Ян замислився. Що його тепер? Панікувати? Спати далі? Попри усі тривожні вісті, сон містив у собі солодшу принадність, і Ян уже готовий був махнути рукою на надокучливе світове зло, як телефон знову здійняв панічний лемент.

— Привіт. Є новини.

Ян саркастично усміхнувся.

— Цинічний нещасний випадок, здійснений з особливою жорстокістю?

— Що? З чим? — здивувалася Марічка. — Ти що, вже не спиш?

— Ну, — кивнув Ян, — жахливо, правда?

— Так ти вже знаєш?

— Я?

Марічка на мить замовкла, потім тихо розсміялася.

— Ні, ти зранку просто неможливий. Гадюку твого прикандичили. Сьогодні вночі.

— Як це сталося?

— Петро Величка переходив дорогу від ресторану до своєї машини. Тут його й перестріли якісь невідомі на високій швидкості. Удар-шок-смерть.

— Ага.

— Не ага, а що робити будеш?

— Ну, е-ее… — розгубився Ян, — шукати нову роботу?

— Дотепники! — розлютилася Марічка. — Вам би все гонором сяйнути! Як павіан — сідницею!

— Марічко, фу! — ледве стримуючи регіт, промовив Ян. Порівняння було диво яке гарне.

— Не фу, а думай!

Урочисто пообіцявши думати при кожній зручній оказії, Ян нарешті відклав слухавку. Подалі. Його вже так тіпало від вістей та провісників, що аж дивитися на телефон було бридко. На солодкий ранковий сон уже можна було класти грубезний дубовий хрест.

Зацькований лихими новинами, Ян поплентався в душ, де, разом зі струменем окропу, його пропекла ідея припасти собі про всяк випадок алібі. Дарма, що він не має машини, аби гасати нею на високій швидкості й завдавати шоку власникам радіостанцій, друг його Мартин, наче хитрий психоаналітик, може вхопитися за будь-яку обмовку. Отож, вчора ввечері він розмовляв із Рафчиком, а потім сидів над статтею про Майлза Девіса… Не густо. Девіс навряд чи візьметься свідчити, хіба Мартин погодиться підшити до справи спіритичний сеанс.

Проте, разом із кавовою пінкою, загусла інша думка — не йому, власне, а кому іншому треба подбати про двох надійних свідків старше вісімнадцяти. Де була в цей час його невловима відьма, чиї дружні візити, як правило, передують візитам слідчих із карного розшуку? Ян замружився. Заради всього святого, Леє, дай мені спокій! Заради бога, Леє, відгукнись!

Насмішкувато теленькнув злодюга-телефон.

Прихопивши чашку кави, Ян розшукав слухавку і зрештою відповів. Жіночий голос… Ага, розмріявся.

— Пан Ян Рейвах?

— Я.

— З вами хотів би поговорити Петро Величка.

Янові перехопило подих. Якусь хвилину тому він ладен був назвати дзвінок від Леї найнеймовірнішою подією дня. Дзвінок від мертвого боса, проте, складав гідну конкуренцію.

— Пане Рейвах? Ви мене чуєте?

— Ага. Ну то… з’єднуйте.

— Ні, нажаль, я не можу цього зробити. Пан Величка наполягає на особистій зустрічі. Якщо ви не проти приєднатися до нього у лікарні Святого Йозефа…

— Е-е… — замислився Ян, пригадуючи цю дорогу приватну лікарню, — а мене пропустять на нульовий поверх?

— Куди? — здивувалася гадюччина асистентка. — Там же морг!

— А я про що?!

Запала пауза.

— Пане Рейвах, — зрештою притишено мовила жінка, — не переймайтеся, я вас проведу, куди слід. За годину чекатиму на вас у приймальні клініки. Прошу, не баріться.

Поклавши слухавку, Ян нервово розсміявся. Заб’єш Гадюку, як же! Чому ж тоді всі настільки впевнені в його трагічній загибелі? Віра у бажане, не інакше… А навіщо Гадюці одразу ж по своєму загадковому воскресінні припекло його побачити — оце ще питання з питань! Невже, побувавши на приступці пекла, золотий змій поспішає тепер відкупитися неощадною доброчинністю?

Віра у бажане, тут-таки дорікнув собі Ян. Надія, проте, швидкоруч накинула на нього одяг і виштовхала з хати. Хоч і не мала на те жодних підстав.

Попід лікарнею було чепурно і гамірно; карети швидкої злагоджено шикувалися коло в’їзду, наче шляхетські екіпажі у розпал бального сезону. Поспішаючи вдовольнити свою допитливість, Ян прибув до Святого Йозефа надто рано й озирався тепер у пошуках загадкової провідниці до покоїв щойновоскреслих. Тої не було видно; однак з’ясувалося, що доля припасла Янові цілих два рандеву замість одного. Щойно він зайшов до приймальні, до нього хвацько рушила немолода, але енергійна дама, котру Ян зустрічав уже десь за подібних обставин. Ага, пані Міранда, цінителька прикметних трупних заціпенінь.

— Невже інспектор Цуг уже тут? — поцікавився Ян, приємно вражений таким метким правоохоронним реагуванням.

— Уже ні, — відказала Міранда, кинувши на нього несхвальний погляд. — Його щойно викликали до Срібних Рудень. Але він просив вам дещо передати.

Озирнувшись, Мартинова помічниця вклала Янові у долоню металевий предмет на колечку для ключів. Цифровий диктофон, здивовано відзначив ведучий. У відповідь на Янову розгублену гримасу, вона лише стенула плечима, мовляв, хтозна, які там справи у пана інспектора із «клятою агентурою», і, кивнувши на прощання, подалася геть.

Довго метикувати над несподіваною «передачею» ведучому не довелося. На стерильно-білому лікарняному обрії з’явилася гадюччина секретарка, яка асоціювалася в Яна хіба з перманентно квасним поглядом та несолодженою кавою. Невідомо чому, але бос довіряв їй важливі справи, як-от тепер — спілкування зі світом живих. Ну чи, принаймні, офіційно живих.

— Як же йому вдалося вціліти? — не зміг втриматися Ян. — Такий удар і е-е… шок, некрологи в новинах, а він…

— Міцний організм, — секретарка вдоволено усміхнулась, ніби гадюччина живучість була її професійним досягненням.

— Хайлендер… — глузливо пирхнув Ян.

Справді, Петро Величка навряд чи придався би на обкладинку журналу зі здорового способу життя. Банькатий, сіро-жовтий, він радше виглядав на охлялого зомбі, аж Янові захотілося пересвідчитись, чи не втрапили вони-таки на нульовий поверх, де відбувають свій останній стаціонар грошовиті мерці.

Настрій, проте, він мав діловий та рішучий. І, як завжди, невдоволений усім без винятку.

— Двері зачиніть! Поставали там! Ходіть сюди! Сядьте!

Таке було враження, що Гадюка намагається зі свого лікарняного ліжка керувати парадом. Чи, принаймні, школенням псів.

— Як здоров’я? — максимально співчутливо промимрив Ян.

— Не забивайте баки! — обурився Величка. — Не до вас тут із вашими жартами!

Ян знизав плечима. Або і справді його боса приклало сильніше ніж слід…

— Даруйте, це був замах? Є підозрювані?

— Ха! — зрадів Гадюка, озираючись на свою секретарку, яка ніжно підтикала йому простирадло. — Скажімо так, ми вирішили вийти з гри. А, коли нам чинитимуть перепони, ми пустимо собак по їхньому сліду. Не станемо ж ми і справді чекати, поки прийдуть і попросять! Пиляти горло! Канцелярським приладдям! Ха!

Гадюка хрипко захихотів, доки сміх його не перейшов у задушливе шипіння. Дісталося йому, очевидячки, хоч і не так міцно, як переконував Казимир.

— Ми маємо для вас пропозицію, пане Рейвах, — прохрипів Величка, — нахиліться сюди. Та не смикайтесь, як паралітик, чесне слово! Я старий і хворий і не покусаю вас, принаймні зараз! Ми маємо намір продати мережу радіостанцій, яка нам належить… Окрім, гм, радіо «Драйв».

Ян здивовано кліпнув, вловивши дивну, значущу інтонацію.

— «Драйв» ми хочемо затримати за собою. За нами. Ми маємо намір зробити співвласником вас, пане Рейвах. Ми бачили ваш бізнес-план, і знаємо, що ви зможете утримати станцію від банкрутства принаймні рік.

— А потім?

— А потім повернете свої акції. Якщо заробите прибуток, відкриєте свою станцію. Ви ж хочете цього, правда? — спокусливо заусміхався золотий змій.

Ян повільно випростався. Ну, правда. Тільки де ж ви бачили їстівний сир у розладнаних мишоловках?

Занурений у сомнамбулічні роздуми, Ян пропустив поворот до ліфта і ледь не наскочив на тітоньку, що везла лікарняним коридором возика із міцно сповитим хворим. «Що ви кажете?! — придушено мовила вона у притиснуту плечем слухавку. — Приїздить професор Салім? В такому разі приготуйте електрошок…»

Ведучий мимохідь обернувся за жіночкою. Знайомий голос… от тільки дебела постава й біляві кучерики ніяк із тим голосом не сполучалися. Мариться уже, зітхнув Ян. Сердешний навіженець сумно озирнувся на брата у нещасті, який дивом іще залишався на волі.

Невдовзі Янові вдалося-таки вибратись із цілющих лабетів Святого Йозефа, проте сновидча його задума так і не розвіялась. Гадюка при здоровому глузді ніколи не запропонував би Янові таку дарівщину, хіба то може для нього готувала рятівний електрошок білява сестричка. Ясно ж як божий день, Величка крутив через свою мережу якісь брудні гроші, аж поки ошукані та збезчещені лиходії не надумали покласти цьому край. Успадкувати станцію було б незле, але дістати у спадок лютих бандюків із жагою вбивства? Тут або пан… або мертвий пан, і тільки хитрий Гадюка, як завжди, вислизав із пастки.

Слід відмовитись, підказувала розважливість. Де вже йому до Гадюки, незаслужено обдарованого міцним організмом?

Слід погодитись, нашіптувала нездорова амбітність. Другого шансу не буде, а потім залишиться хіба скорботно обкушувати лікті.

Слід пообідати, виснував шлунок. Завжди є другий шанс дістати передчасну виразку, і такого роду дилеми лише пришвидшують процес. Ян роззирнувся.

Тужливе сновигання вивело його на Стрілецьку вулицю, де колись творили свої чорні справи ув’язнені Мартином алхіміки. Вдовж вузенької вулички тулилися присадкуваті хатки, пофарбовані на радість туристам ядуче-веселковими барвами, закоцюблі художники у стрижених мітенках та безжурні продавці гарячого вина, від яких аж струменів духмяний пар… Неділя, нарешті збагнув Ян, а він, мало що підскочив удосвіта наче який істеричний півень, так іще й думав тяжку думу, якою не годиться псувати вихідний. На щастя, неподалік містилася привітна господа «Весела катівня», де можна було потішити себе неперевершеними реберцями на гаку.

Отож, не дивина, що додому Ян повернувся нескоро, заглиблений у неспішні пообідні роздуми. Надворі вже поночіло, і сходовий майданчик повнився протягом і лякливими тінями. Просто під Яновими дверима тіні загусли і надбали людської форми.

— Тьху на тебе! — сахнувся Ян. — Ти що тут робиш?!

Марічка ніяково стенула плечима.

— Ось. В гості прийшла.

Дивна якась непевність у її голосі. Наче навіть острах.

— Ти чого? — злякався Ян. — Сталося що?

— Та ні, — схлипнула Марічка.

— Заходь давай, — підштовхнув її Ян.

Він швидко скинув куртку і допоміг сестрі вивільнитися із важкого пухнастого манто.

— Ти чаю будеш?

— Будеш, — байдуже кивнула вона.

Ян приголомшено хитнув головою, поспішаючи на кухню. Щось не те сьогодні з його сестрою. Востаннє він бачив її такою — та вже й не згадати… Як батько від них пішов, ось коли, збагнув Ян. Давно.

— Ну, — мовив він, підштовхуючи до неї гарячу кружку, — розказуй!

— З вами Марічка Канюк, третій канал… — кволо проказала вона.

— Та припини! В чому річ?

— Та ні в чому такому… незвичайному. Франц потроху казиться. Погрожував навіть…

— Тобі?! — вразився Ян. Францева сліпа й безтямна любов до дружини не передбачала такого драматичного розвитку подій.

— Та ні, боже збав! — блякло всміхнулася Марічка. — Йому. Батькові дитини. Франц… поводив себе, як останній хам. Я так йому і сказала.

Ян не зміг втримати усміху. Ревнивий чоловік лютує на коханця дружини, котра, до речі, від коханця і завагітніла. Хамство, певна річ. Відсутність елементарного такту.

У дверях задзеленькало.

— О! Це він, — незворушно проказала Марічка.

— Твій хамлюга, — кивнув Ян, — відчиняти?

— Давай, — приречено зітхнула вона.

Франц і дійсно виглядав якось неврівноважено. Застебнуті навскоси гудзики вже були, вочевидь, усталеною традицією.

— Марічко! — благально мовив він. — Ну що ж ти тікаєш? Я ж попросив пробачення!

— Я не можу це слухати… — пробурмотів Ян, кинувши ключі на полицю та простуючи на кухню.

Він не став дослухатися. Проте інтонації, хоч і притишені, чути було досить добре. Франц, вочевидь, каявся, гаряче, але безуспішно. Тоді голос його підскочив, мовби у зухвалій грізьбі. Марічка відказала — коротко і зневажливо. І Франц відступив.

І продовжив покаяння. За якийсь час це, схоже, подіяло.

— Ми йдемо! — виголосила Марічка.

Ян тяжко зітхнув. Це ненормально. Просто ненормально.

Те, що він щойно вчинив, правда, теж не назвеш цілковитою нормою. Відшукавши в шухляді навушники, він ввімкнув диктофон. За хвилину гидливість на його обличчі поступилася місцем подиву, подив — бентезі. Бентега, проте, змінилася хижим вищиром, зобачивши який, Мартин неодмінно запропонував би йому роботу. Хитрюга Мартин. Ха.

ШОСТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Оповів раббі Хія, як у видінні його крилатий янгол Матат говорив про Творця: «Не минає й дня, аби не згадав Він про малхут, скинену в прах. Згадуючи про неї, Він б’є в триста дев'яносто небосхилів, і вони здригаються перед лицем Його гніву. А Творець плаче про шхіну, малхут, яка впала у прах».

Ми знаємо, як тяжко вигнанцям, що не мають надії повернутись додому. Та чи знаємо, що відчуває Той, хто вигнав нас, Той, хто збудував стіни й повісив запони? Залишатись єдиним і довіку розділеним мусить той, хто дає волю частині себе, свободу вибору тому, кого любить.

Шхіна — «та, що мешкає», слово, що має спільний корінь із мішкан — помешкання. Цариця мешкає серед нас, і вона ж — храм, вона — дім Творця серед його народу. Домівка, котрої прагнемо ми, цариця, за якою плаче Творець.

Недосконалі, але створені за Подобою, ми відпускаємо частину себе, аби поселити її в домі любові. Буває, в гніві чи в нестямі ми відштовхуємо її, прирікаючи на вигнання. І малхут іде від нас, і щодня тьмянішає небосхил.

* * *

— Так, значить, справдилося моє пророцтво, — мовила циганка, куштуючи терпкий, духмяний джин.

— Та справдилося, холерне, — похмуро визнав Ян.

Після замаху на шибеника-шефа станція принишкла, як миша під віником, тож ніхто й не глянув на Яна, котрий, замість катуватись добором музики, замкнув свою фонотеку й подався пиячити. Іда привела приятеля до невеличкого генделика під життєствердним назвиськом R.I.P., «спочивай у спокої», себто, скорочення, котре, викарбовують, переважно, на надгробках. Попри заклики «впокоїтися», публіка галасувала, конкуруючи за радіопростір з потужним ревиськом «Аеросміт». І однак тут було затишно, хоча із тишею цей затишок не мав нічого спільного.

— П-піфія, — несхвально додав ведучий, — і вгадала ж, на мою голову…

— Я — вгадала? — розсміялася Іда Кролева, — та я знала це від самого початку!

Ян припинив гіпнотизувати зеленаве око вузького келишка.

— Тобто?

— Я давно знала, що Гадюка запропонує тобі станцію. Старому вже зле від високих частот, і він чекав лише на зручну нагоду здихатись докуки. До того ж, він, здається, збирається одружуватись.

— Ти звідки знаєш?

Циганка повела плечима.

— На картах розкинула.

Ян невесело усміхнувся, роздумуючи про те, що іще місяць тому він розцілував би пронозу-циганку й виконав би дикунський танок навколо стола. Тепер його не тішило ані нагле виповнення мрій, ані Гадюччине полюбовне щастя.

— І він іще вередує! — здивувалася ворожка. — Хіба ввічливо дарованому конику в зуби заглядати?

— Ну, Кассандро… — лукаво всміхнувся Ян, — а троянцям ти радила інакше!

Іда закопилила криваво-червоні губки, потім не втрималась, розсміялась і махнула заклично до кельнера, забринівши намистами, наче танцювальний бубон.

Через галас та дзенькіт Ян не відразу почув виклик телефону. Апарат, проте, напосідав, ледь не обірвавши власникові кишеню.

— Марічка? Що таке?

— Ян, ти де? Уже починається!

Той сторопів.

— Що починається? Апокаліпсис?

— Дурний ти! Показ! — Марічка замовкла на мить, інтонація її змінилася. — Так ти що, не знайшов запрошення, яке я тобі вчора лишила?

— Ні! Про що мова?

— Яа-аан! — простогнала та. — Просто посеред стола! Червоне! Велике! Як це можна було не помітити?!

«Щось не те з очима»… — злостиво сповістив з динаміків Стів Тайлер. Ян заткнув пальцем друге вухо.

— Та поясни нарешті, що відбувається!

— Показ нової колекції одягу, — зглянулася на брата Марічка. — Лея виставляється, розумієш? Її показ!

— І що? — Ян насилу згріб себе у жменю. — Чого ти вирішила, що я мушу там бути?

— Чого? А того! Тому що тут Мартин! Не знаю, але навряд чи він примчав сюди за модною спідницею!

Ян коротко зітхнув. Таки справді «починається».

— Кажи адресу.

Іда скептично спостерігала, як Ян підскочив, наче риба на пательні, намагаючись водночас втримати слухавку та напнути одяг. За хвилину від нього лишився хіба недопитий джин. «Живучи на краю, навіть не сподівайся встояти», — радісно виснував злодюга Тайлер. Іда піднесла склянку, ніби підтримуючи тост.

Марічка зустріла брата коло входу до показового павільйону і, підхопивши його під лікоть, зверхньо повідомила охоронцям, що він, мовляв, «зі мною».

— А ти тут велика цаца! — похвалив Ян.

— Я тут галерна рабиня! — зітхнула Марічка. — Ну, біжи. Піду знайду свого оператора… давай, зустрінемося після показу.

— Галерний раб, — виправив Ян, звертаючись до Маріччиної спини в елегантному мереживному піджаку. Швидко обернувшись, вона показала йому язичка.

Слід було якнайшвидше знайти Мартина, доки він не влаштував тут невтримне буйство закону. Ян роззирнувся й ледь не зашипів від злості. В передпокої купчилося кілька сотень шанувальників високої моди, пишнобарвних і вигадливих. Де вже відшукати щось у цьому царстві вишуканості?! Та легше знайти мідну монетку в драконовій скарбниці!

Тим часом розпорядники почали запрошувати публіку до зали — крутими сходами вниз, до старовинного льоху, де під готичними нервюрами було встановлено довгий подіум та софіти. Гамуючи напад паніки від скупчення народу, Ян відзначив, що антураж показової зали налаштовує радше на фінальне дефіле засуджених до страти, аніж на гламурне шоу. Нікого з модників, проте, це не спинило, і людська хвиля підхопила Яна, наче справного серфера, здійнявши його на вершечок глядацького амфітеатру. За якусь мить потужні софіти вихопили з пітьми злітну смугу високої моди, сповіщаючи про початок показу. І тут, нарешті, Янові вдалося розгледіти голену маківку свого друга — і, як на те, на протилежному боці «злітної смуги».

Янів шлях поміж модників на другий кінець зали нагадував торування зануреної в темряву ярмарки: гризня, віддавлені ноги, пір’я в ніс, шпильки — в бік, липучі блискітки з ніг до маківки. Вибравшись з глядацької маси, Ян обережно перестрибнув фотографів, що залягли коло краю подіуму, наче солдати в окопі та, наостанку, перечепившись через чийсь штатив, заледве не впав на руки зануреному в тяжку думу слідчому.

— Ти?! — підкинувся Мартин.

— А хто, Клава Шифер? — прошипів Ян. — Марічка казала, ти підбираєш собі нову спідницю…

— Спідниці у нас підбираєш ти. Підбираєш, і ховаєш від слідства!

— Угу. А слідство тим часом ховає панчішки. Чужої дружини. Під своєю канапою.

— Ах ти ж паскуда!

— Тсссс! — заворушилася темна тінь позаду. — Ну що ви, як діти?! Подивіться, який блузон!

Озирнувшись, Ян розгледів елегантного молодика в бузковому жабо та окулярах зірочкою. Слідчий натужно закахикав у кулак.

— Сідай, — буркнув Мартин, посуваючись, аби звільнити місце на лаві.

Ян войовниче пирхнув, але сів поряд.

— Я так і знав, що ти прийдеш. Відтоді як Сегал розповів мені про твої амурні пригоди, я не сумнівався ані секунди.

— Сегал тобі розповів? А що ти йому зробив? Почепив на дибу?

— Ну чого ж, — інспектор Цуг заусміхався, незряче дивлячись на подіум, — переконав. Ніхто не хоче сідати за облудні свідчення. Це ти один вважаєш, що тобі все можна.

— А я тобі не свідок!

— Правильно. Ти мені підозрюваний.

— Хто?! — вжахнувся Ян. — В чому?

— Та в усьому потрошку. Але — тсс. Дивись — який е-ее… блузон.

— Мартин! Ти що, сказився?!

— Тсс! — підтримав слідчого бузковий молодик. — Зараз вийде модельєр. Чарівна, правда? О!

«О!», — і собі подумав Ян. Давно він її не бачив, проте замість імунітету його серце, здається, розжилося кривавою виразкою, що судомить болем від кожного доторку. Чарівна, ага. Вогонь, замкнений в оксамиті, левиця в окладі жіночної вроди… Ковзнувши очима по завсідниках передніх лав, Лея спиняє погляд на них із Мартином. Короткий рух віями — впізнавання, посмішка… ні, насмішка.

— Ян?! Ян!

— Е?

— Давай вийдемо, — Мартин смикнув його за рукав, уриваючи транс.

Натовп завирував: здійнявся шум, оплески, манірний сміх. Ян дозволив слідчому виволокти себе із зали, підняти, спотикаючись, високими сходами та кинути на бенкетку в передпокої.

— Ну? — Мартин зазирнув йому в лице. — Викликати швидку?

— Та іди ти…

— Не так зразу, — глузливо заусміхався слідчий. — Так он воно яке, кохання!

— Сам ти кохання…

— А що?

Ян люто насупився в напрямку показової зали.

— Ін-ток-си-ка-ція.

Мартин знизав плечима. Сумно глянув на товариша.

— То що робити будемо? Га?

Ян підібрався, вгамовуючи травмовані нерви.

— Ти щось маєш проти неї? Окрім Сегалових побрехеньок?

— Окрім побрехеньок? — пирхнув Мартин. — Запис телефонної розмови. Фотографії. Відбитки пальців. Повний комплект.

— Сегал сказав, що вона застрелила Левіна?

— Ні…

— Знайдено зброю?

— Ні, але…

— Якої давності відбитки?

— Яне, припини! Це не суттєво!

Ведучий потер скроні.

— Не суттєво… Суттєво те, що вона його не вбивала!

— Можеш довести?

— Ні, але…

— От як зможеш, — розлютився Мартин, — тоді й приходь! А зараз не заважай мені працювати! Та що таке?

Ян, не глядячи, впіймав його за петельки.

— Зачекай.

Відчувши в його голосі несподівану міць, слідчий здивовано зупинився.

— Ну? — нетерпляче мовив він.

Ян дістав із кишені диктофон на колечку для ключів.

— Ти що, — розсміявся Мартин, — намагаєшся підкупити мене Гадюччиними одкровеннями? Та ми й без тебе…

— Ні. Тут — дещо інше.

Ведучий підключив навушники і запропонував Мартинові дротик. Той з підозрою зиркнув на Яна, проте застромив чорне «вушко» куди слід. Залишалося тільки спостерігати за його реакцією на вчорашній сімейний скандал… Канюк канючить, як йому й годиться, проте, не втримавшись, вибухає погрозою: «Марічко, не хочеш по-доброму, буде по-злому! Той твій приятель може й не пережити другої вантажівки поперек дороги…»

Мартин закляк, як москіт у бурштині. Не сподівався, еге ж… Ян висмикнув дротик з його рук.

— Віддай мені це, — дерев’яним голосом промовив слідчий.

— Віддам, — погодився Ян, — в обмін на…

— Що?!

— Час. Хочу довести її непричетність.

— Час… — прошипів Мартин, з якоюсь мовби відразою, — до завтра.

— Добре.

— До ранку.

— Мартин!

— Досить з тебе! Харцизник! А я думав, що ти… — він махнув рукою, мовби збагнувши марність слів.

— Мартин, та не дурій! Що може зробитися за один день?!

Той, розлючений, розвернувся, аби йти геть.

— І до речі, — уїдливо мовив він, обернувшись, — вона в чорному списку есбе на отримання віз.

— Тобто?

— Її не випускають з країни. Як шпигунів та рецидивістів. Подумай, чому.

Не озирнувшись більше, Мартин попростував за двері, котрі затраснув із силою, достатньою, щоб проломити голову необачному злочинцю.

Ян у розпачі закусив кісточку пальця. Мартин ненавидить шантаж і примус. І він йому цього не подарує. Чого було не відійти з його дороги, не дозволити слідчому зробити свою справу? Він міг би… Ні, не міг, збагнув Ян, знаючи, що мусить вибирати між ображеним другом та «веселою катівнею» у власному серці.

* * *

СЬОМА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Оповів раббі Амнон про те, як літера каф зійшла з трону (кісе), просячи Всесильного створити світ нею та її властивостями. Здригнувся трон Творця, і ледь не був зруйнований. «Повернись на своє місце, каф, — відказав Творець, — не створю тобою світ, бо є ти в слові Кала — наречена і в слові Клая — нищення».

Не дарма вибрав Творець саме ці два слова, що вимірюють властивості літери каф. Відтоді й надалі вони йдуть поруч: наречена і нищення. «Не зневажу ними аж до нищення», — говорить Всесильний. «Не зневажу ними заради нареченої», — читає раббі Ельазар, розкривши друге значення слова.

Ле каллатам, заради нареченої. Ле каллтам, аж до смерті.

Хава принесла смерть до світу, і Адам прийняв смерть з рук жінки, бо любив її. Певною мірою смерть — це та жертва, яку приносимо заради нареченої, повертаємо те, що дав нам Творець, заради любові до неї.

Проте сказано в Талмуді: «Тому, хто досягне повернення від любові, умисні гріхи його буде перетворено на чесноти».

Іноді, в безмірній гордині своїй, відмовляємося від того, що дав нам Творець. Однак повернути те, що дала нам любов, тяжко навіть затятому гордію. Чи не тому так щедро обіцяють мудреці прощення, що досягти його неможливо?

* * *

Ян не спав цілісіньку ніч, збавивши її на інтелектуальну діяльність, котру за відсутності кращої альтернативи можна було б назвати мозковим штурмом. Мозок, проте, здався практично без бою, і, попри те, що канапу та самого знеможеного осадника нині встеляли цидулки та діаграми, шуканого просвітку так і не настало.

В очах смеркалося, і Ян дозволив собі на коротку мить стулити повіки, проте повіки зімкнулися із певністю надгробка, поривом зануривши власника у тепле та комфортне небуття.

Мартинові довелося довго (і зрештою, ногами) грюкати в двері, аж доки нещасний ведучий з каламутним поглядом та непевним поступом невпокоєного мерця не встав, аби відчинити.

— Ну? — з порогу вскач посунув слідчий. — Де рятівні свідчення? Де невідпорні аргументи? Чи відразу запропонуєш мені черговий анекдот із життя своєї сестри?

Ян звів тоскний погляд, проте Мартина, друга його дитинства тут не було. Посеред вітальні стовбичив інспектор Цуг, дошкульний та ворожий. Не вибачив, певна річ. Та й не вибачить уже. Ян зітхнув.

— Ти поспішаєш? І кави не вип’єш, не замкнувши в катівні десяток-другий безневинних жертв?

— Аби зробити тобі приємне я цілком можу урізноманітнити ранок арештом одного-двох винних. То з кого починати?

Ян безсило впав на канапу, потер очі, а потім випростав руки долонями вгору.

— На.

— Що? — розгубився слідчий.

— Ну давай, одягай свої браслети.

— Та не брав я наручників! — дратівливо чмихнув Мартин.

— Чудний ти, як на гулянку — так з наручниками, а як на арешт — то без… Ну раз нема наручників, то я піду зроблю кави. Бо ж нащо тобі на допиті непритомне тіло?

— І мені зроби, — буркнув слідчий, — заснеш тут із вами…

Простуючи на кухню, Ян глузливо гмукнув. Мартин, отже, теж не спав, мудруючи над тим, що заховано у нього в рукаві. Цікаво, може слідчому більше пощастило із мозковим штурмом? Все ж таки, фахівець!

Ведучий прискіпливо глянув на гостя, пропонуючи йому велику чашку густої кофеїнової суспензії. Інспектор незворушно прийняв хабара.

— Ну, то чому ти вважаєш, що твоя краля не мила руки в крові старого єврея?

— А ти як гадаєш? — ризикнув Ян.

Мартин здивовано кліпнув очима.

— А хіба не я повинен задавати питання?

— Ти, звичайно, — заспокоїв його ведучий, — я хотів тільки пересвідчитись, що не пропустив чогось очевидного. Ну, коли б ти захищав її в суді, то що міг би сказати на її користь?

— Та нічого хорошого, — скупо всміхнувся слідчий, — хіба тільки те, що від смерті Левіна вона не отримала жодного зиску.

— Ага, справді, він же заповів кошти якомусь, ти казав, шпиталю… — Ян замовк. Останні його відвідини лікарні були на диво дурнуватими — від пропозиції занотувати посмертні віщування свого шефа до бідолашного навіженця, котрому погрожував електрошоком заїжджий професор…

Ян хитнув головою. Повіки зрадливо злипалися. Йому й самому не завадив би електрошок…

— А якому саме шпиталю, ви змогли дізнатись?

— Та якійсь клініці у Ваславських Бродах, — знехотя відповів Мартин. — Ну годі. Ти збираєшся… Що таке?

Ведучий завмер із божевільним поглядом пророка, що в голодній нестямі готується проголосити черговий Апокаліпсис.

— Уваславськихбродах… — на одному диханні пробурмотів Ян, — тамтешня філія Святого Йозефа?

Мартин кивнув, і тут-таки Яна розібрав істеричний регіт. Не те щоби розташування клініки видалось йому таким кумедним, просто кількатижнева напруга нарешті хлюпнула через вінця, сколихнувши брудну піну недосипу та душевних потерпань. Мартин незворушно перечекав бурю у склянці.

— Докази! — нагадав він.

— Будуть тобі докази, — пообіцяв Ян, витираючи сльози. — Ти на машині?

— А нащо?

— Здійснити невеличку екскурсію. До Ваславських Бродів. Будемо знайомитись із професором Салімом, який полюбляє електрошок і грошовитих клієнтів.

Мартин звів одну брову. Глянув неприязно. А потім несподівано розсміявся.

— А все таки можеш думати, коли притиснути як слід.

— Ти знав?! — вразився Ян.

— Я? Та звідки? Це ти в нас ведеш інтимні бесіди зі свідками — я їх тільки допитую. В результаті ти, а не я, маєш необхідну інформацію. Тільки не хочеш нею ділитись.

— Так ти що, зумисне влаштував цей балаган?

Слідчий паскудно всміхнувся і поліз у кишеню, звідки видобув аркуша з печатками.

— Це — ордер на арешт панянки Брахи, — повідомив він, — демонструю, аби ти не вважав мене за балаганного блазня. Проте я справді сподівався, що з тебе буде користь.

— Ниций шантажист! — обурився Ян.

— Від шантажиста чую, — радо відгукнувся Мартин, — віддай мені, до речі, диктофон!

Ян спроквола усміхнувся. Старі друзі, вони навіть думали однаково.

Мартин справді явився на гостину зі службовою машиною із гратками на вікнах, мовби розраховував на матеріальні докази, що пориватимуться здійснити зухвалу втечу. Ян усміхнувся друговій завбачливості та несхильності до дешевих ефектів; той зиркнув глузливо, проте мовчки сів за кермо і скерував свою мобільну буцегарню у напрямку Ваславських Бродів.

Дорогою до цілющих джерел, де гоїли розхитану психіку відомі політики та заможні бандити, слідчий кілька разів прокрутив запис у диктофоні, мугикаючи скривджено та несхвально.

— Думаєш, Франц і справді влаштував тобі ту пам’ятну дорожню пригоду? — ввічливо поцікавився Ян.

Мартин знизав плечима.

— Навряд. На той час він іще… не мав на те достатніх підстав. Я, проте, не маю жодних сумнівів, що він взяв цю блискучу ідею на озброєння. Цей твій запис… допоможе мені переконати його в недоречності подібних ініціатив.

Слідчий помовчав, гризучи губу.

— А от твоя розмова з Гадюкою мене таки дійсно непокоїть.

Ян насилу відволікся від гіпнотичної вервечки засніжених ялиць.

— А е-ее… чому? — позіхнув він.

— Та припини… — слідчий мимохіть піддався на провокацію, і собі солодко позіхаючи. — Річ у тім, що в нас вчора на роботі була якась масова істерика. Мого боса тричі викликали «нагору», а в есбе звільнили одного з голів департаменту.

— А Гадюка тут до чого? — щиро здивувався Ян.

— А до того… — повагався слідчий. — Коли з’ясувалося, що він живий-здоровий, звільненого перепросили, пилюку з нього пообтрушували й поставили на місце.

Ян ошелешено хитнув головою.

— Сила… А чому ж усі були переконані, що Гадюка трагічно сконав у розквіті літ?

— Швидка приїхала раніше за нас. Таке враження, що то вона, його, клятущого, і вполювала. А секретарка його тут-таки сповістила, що нещасний поліг жертвою лютих зловмисників.

— А, це та мила дама, котра так лагідно підтикала йому простирадло… це ж вона за нього, мабуть, заміж і намилилась.

— Шляк! — Мартин аж пригальмував спересердя.

— Що, — глузливо глянув на нього Ян, — а ти мав на неї інші плани?

— Одружена, вона не зможе проти нього свідчити! — засмутився Мартин.

— Так ти гадаєш, напад було інсценовано?

— Та ось тобі хрест! — розгонисто побожився слідчий, від чого машина з гратами зробила елегантний детур.

— Весело, — пробурмотів ведучий, — а за ким же тоді він зарікався спустити собак?

Мартин промовчав, з перебільшеною увагою вдивляючись у брудне дорожнє полотно.

Ваславські Броди розгорнулися перед ними чарівним видолинком між засніжених схилів, де обриси палаців та тонкі містки над бистриною ясніли розсипом дрібних ліхтариків. Молочно-млистого полудня курортне містечко здавалося брамою в зимову казку, проте Янові пригадалася інша казка, котру він прожив тут з Мілою, не знаючи іще, куди виведе його власна пиха та пуста амбітність.

Мартин тим часом завернув свою тюремну карету до одного зі скромніших палаців, що тулився до єдиної у Ваславських Бродах церкви, наче тюхтій-синочок — до суворої мамці.

— Вивантажуйся! — звелів Мартин.

Ведучий знехотя вибрався на хрустку зимову студінь, залишивши затишну дрімливість у машині. Певності в задуманому він не відчував, проте й відступати вже не випадало.

Лікарняна приймальня війнула на них холодним монастирським духом, випромінюючи мовчазне несхвалення несподіваних візитів, і візитів як таких. Жіночка на рецепції невдоволено відірвала погляд від документів, звузивши очі, неначе ворожий снайпер.

— У вас призначено зустріч? — вимогливо поцікавилась вона.

— Так, — зухвало мовив Ян, — але перше я… ми хотіли би перевірити деяку інформацію.

Жіночка звела брову.

— А ви не помилилися адресою? Довідкова для туристів через дорогу.

Ян люто скрипнув зубами.

— Ми ведемо кримінальне розслідування, — сповістив він, — тому довідкова тимчасово переміщається сюди.

Медсестра глянула очікувально.

— Мартин… — Ян штовхнув друга ліктем.

Той витримав драматичну паузу, потім кивнув приречено і продемонстрував своє посвідчення. Жіночка тяжко зітхнула.

— А скажіть мені таке, — скрутивши в кишені дулю на щастя, промовив Ян, — чи не перебуває у вас на лікуванні така собі пані Міріам Левін?

Мартин витріщився на нього, проте змовчав, збентежено спозираючи медсестру, яка, впокорившись долі, передивлялася базу даних на своєму комп’ютері. Жіночка звела глузливий погляд.

— Ні, у нас такої немає.

Слідчий коротко видихнув, розчаровано зиркнувши на товариша.

— Ну, в такому разі…

— Ні, зачекайте! — Ян замружився. — Тут щось не так…

Якщо його підозра має під собою підстави, і дружина Левіна, котру всі вважали мертвою, насправді перебуває в лікарні… Каббаліст, вочевидь, не хотів, аби про це дізналися. Ну звісно. Навряд чи вона записана тут під справжнім прізвищем. Під яким же, в такому разі?

— В такому разі пошукайте нам…

Янів погляд ковзнув поличками із лікарняними картками, і йому мимохіть згадалася інша поличка із білою літерою, накресленою тонким пальчиком. Бет. До чого б це?

— Пошукайте нам Міріам Браха.

Слідчий скептично гмукнув, проте сестричка поволі кивнула.

— А… так, на стаціонарі. Вона тут уже кілька років.

Ян та Мартин перезирнулися.

— А що з нею? — прочистивши горло, спитав слідчий.

Сестричка завагалася.

— Вам краще розпитати професора.

— Добре, а… який це відділ?

— Психоневрологія.

— О! — мудро зауважив Мартин.

— Вам потрібен професор Салім, — розщедрившись наостанку, додала жіночка, — Айзек Салім. Його кабінет на другому поверсі.

Перетнувши лунку площину лікарняного холу, приятелі піднеслися широкими сходами білого мармуру, виразно недоречними за відсутності фраків та кринолінів.

— Звідки ти знав про неї? — запитав Мартин, притишивши голос, мовби боячись сполохати старосвітні тіні, — Лея сказала?

— Ні, — відказав Ян, хоча під сподом певності ворушилася підозра, що вона якось-таки підштовхнула його до рішення, — ну скажімо так, не напряму.

Професорів кабінет знайшовся неподалік від сходів.

— Відчинено! — пролунало зсередини, щойно Мартин підніс руку, аби постукати. На них, вочевидь, чекали.

Професор Салім, високий і владний, наче римський патрицій, встав їм назустріч.

— Мені переказали, — повагом мовив він, — що ви цікавитесь однією з моїх пацієнток. Ми, як правило, не розголошуємо інформацію медичного характеру. Проте з огляду на обставини… Ми зацікавлені в попередженні можливих непорозумінь. Ходімо.

Проминувши відвідувачів, Айзек Салім рушив геть з кабінету. Ті лише встигли приголомшено перезирнутись.

Професор повів гостей ошатними коридорами крізь затишну вітальню та зимовий сад у друге крило маєтку, де, судячи з ряду півпрозорих дверей, були розташовані палати тутешніх хворих.

— Міріам Браха, вона ж — Міріам Левін, — зітхнувши, промовив професор, — вперше потрапила до нас три роки тому з яскраво вираженою реактивною депресією. Причиною цього, ми вважаємо, була глибока сімейна криза.

Мартин зацікавлено гмукнув, спозираючи оглядові віконця на міцно замкнених дверях палат.

— Згодом, — продовжив професор, зупинившись коло двері з таємничою позначкою «МІ-4», — згодом на фоні загострення гіпертонічної хвороби відбулося погіршення. У Міріам розвинувся психопаталогічний синдром із симптомами, які ми у своїй практиці називаємо «метафізичною інтоксикацією». Інакше — параноїчне марення.

Професор кивнув на віконце.

— Ви можете глянути одним оком.

Мартин, а за ним і Ян прикипіли до прозорого прямокутника. У просторій палаті, залитій полуденним світлом, стояло низьке ліжко без билець. Єдина мешканка палати сиділа на розібраній постелі, втупившись непорушним поглядом у протилежну стіну. Це була нестара іще жінка, чиє миловиде лице та м’яка постава гарно дивились би на сімейній кухні чи в оточенні малолітніх учнів; незмигне зосередження, однак, перетворило її обличчя на химерну маску, чия неприродність і ненормальність приголомшували.

Насилу відірвавши погляд від хворої, Ян ще раз озирнув палату, вигляд якої видався йому дещо дивним. Справді… білі стіни палати були рясно поцятковані дрібнописом, незнайомими символами та трикутними діаграмами. Несподівано жінка повернулася до віконця, обдарувавши спостерігачів таким темним, безтямно-пташиним поглядом, що Ян мимоволі відсахнувся.

— Яков Левін, імовірно, не був хорошим чоловіком, — підібгавши губи, мовив професор, — проте опікун із нього виявився просто взірцевий. Він щедро платив за лікування, а по смерті залишив нам значну суму на утримання своєї дружини. Хоча і знав, що ми зможемо забезпечити їй хіба лише хороший догляд та певне полегшення симптомів. На жаль, інволюційні процеси в її організмі набули незворотного характеру.

На кілька секунд запала мовчанка, і теленькання телефону в Яновій кишені, що порушило лікарняну тишу, видалось якимсь лиховісним знаменням. Глянувши на номер виклику, Ян здригнувся, на якусь мить запідозривши параноїчне марення у самого себе.

— Ти вже познайомився з моєї названою сестрою? — радше ствердно запитала Лея Браха. — Добре. Хочеш почути решту історії?

Ян кивнув, мовби вона могла це бачити. Будь-що тепер здавалося можливим.

* * *

ВОСЬМА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

Повідав Йеіва Сава: «Подивись — таким є шлях Тори: спершу, починаючи відкриватись шукачеві, вона кличе його натяком. Якщо він зрозуміє — добре; якщо ні — вона шле йому звістку, називаючи його простаком».

Сказано, що Тора існувала завжди, і саме життя є дією з осягнення закладеного в ній сенсу. Закрита запонами, вона кличе кожного з нас, підштовхуючи до лабіринту, у серці якого заховане одвічне і невимовне.

Проте сказано також, що робота з осягнення Тори — це сила, що тримає світ, і ті, хто ідуть дорогою пізнання одвічного, немовби самі створюють Тору.

І знає мудрий, що священна таємниця не існує без того, хто іде лабіринтом. Загадка — це лише плутана нісенітниця, якщо відповіді на неї не знайдено.

Проте «прекрасна діва, відкрита й прихована», як зве Тору Йеіва-старець, кличе нас натяком, мовби пропонуючи гру, називає нас простаками, мовби кидаючи виклик.

Мій лабіринт не має виходу; я заплутався, схибив зі шляху. І здається мені, засліпленому розпачем: шукаючи правди, ми тримаємо світ, а одвічне ніщо дивиться на нас із прихованим поглумом.

* * *

Неначе викликаному на дуель, йому запропонували вибрати час та місце, не дозволивши, проте, залучати секундантів; йому й не хотілося жодних свідків, тож довелось іще боронитися від силоміць пропонованої Мартином моральної підтримки та зручних у використанні шпигунських пристроїв.

Відвоювавши, нарешті, кусник свободи, він похапцем заскочив додому, де замислено поголився, лишивши на щоці криваву борону, і по тому вирушив до «Гладоморні» — місця, яке вважав своїм, а відтак сподівався на магію власної домівки, котра, буцім, боронить від нечистої сили. Хіба сам запросиш її зайти.

Він і запросив, та ще й визвався показати дорогу. Не треба було й ворожки, аби зрозуміти, що тепер його не врятує жоден оберіг.

Відьма постала з тіні коло костьольної брами — простоволоса під сніжним порохом, запнута в чорне, немов велетенський крук. Вітер грав її рудою гривою, наче бусурманським прапором, а погляд, колючий та зимний, пробирав незгірш труйної криці.

— Рада тебе бачити, — промовила вона.

— Жартуєш! — дорікнув він.

— Які, достобіса, жарти?! — знизала плечима Лея. — Ще хвилина, і я б обернулася крижаним стовпом, як безталанна дружина дурника-Лота.

— Соляним стовпом, — уточнив Ян.

— З поправкою на кліматичну зону, — пояснила вона, — содом слід було покарати морозом…

— Остудити запал, — усміхнувся Ян.

— Охолодити пристрасті, — погодилась Лея.

Вони перезирнулись, наче впіймані на гарячому. Ян зітхнув.

— Мені тебе бракувало.

Лея опустила погляд.

— Мені… теж.

Він уже встиг забути, як із нею було легко. Легко і просто, як у вільному падінні. В її голосі — ані відруху провини, мовби то не вона уникала його, ігноруючи листи та дзвінки. Проте, це вже не важило. Поряд з нею все втрачало вагу.

До «Гладоморні» вони ввійшли не дуелянтами, але добрими друзями після довгої розлуки.

— Будеш вино?

— Гаряче!

— Чайник?

— Два!

Янові пригадалось мимоволі, як в далекому дитинстві він ридав ридма, збивши коліно, і як мати втішила його, купивши морозива: біль, притлумлений радістю, і втіха, сповита болем — спробуй, розбери…

— Ти чудово виглядаєш!

— А ти чудово забиваєш баки!

— Це не баки — це бакенбарди!

— Бакенбарди? А шрам звідки? П’яний цирульник голив?

— Ні, сліпий грабіжник!

Це було просто й неминуче, і ніхто з них не хотів розривати чар. Всяка ворожба, однак, вичерпується — з ударом годинника, криком півня чи останньою краплею трунку.

— Я ще замовлю!

— Досить.

Лея обережно відставляє склянку, мовби боячись не втримати. Піднімає погляд, напружений і нестямний, бентежно нагадуючи причинну Міріам.

— Я обіцяла розказати тобі, — ледь чутно говорить Лея.

Ян підбирається, мовби в передчутті удару.

— Може… не варто?

Вона кволо всміхається.

— А чим потім Мартину відзвітуєш? Позбавиш найкращого друга омріяної нагоди покарати убивцю?

— А ти — убивця?

Вона не поспішає заперечувати. Стуляє повіки, а вуста її вигинаються між погордливим усміхом та гіркою насмішкою.

— Велика провина моя, і немає їй пробачення…

Лея охоплює долонями полум’я свічки, шукаючи тепла чи, може, прагнучи болі.

— Я повинна була розкрити правду, щойно стало відомо про його смерть. Проте я обіцяла йому, що мовчатиму. А обіцянки, дані мертвим — мірило власної честі… — вона тяжко зітхає. — Коли б не моя злощасна честь, можна було б запобігти більшому лиху.

— Про що ти повинна була мовчати? — повагавшись, запитує Ян. — Якщо, звичайно, можеш тепер зневажити обіцянкою…

— Тепер — можу. Ти сам все бачив.

— Міріам?

— Так. Коли вона захворіла, і ми дізналися, що вона вже не видужає, Яков купив свідоцтво про смерть і взяв з мене обіцянку, що не видам його. Він, розумієш, шалено стидався її хвороби. Він вважав себе винним, боячись довічної ганьби, яка неодмінно впаде на нього, коли про це дізнаються.

Ян пригадує жінку у світлій палаті, і темне лихо, що виїдало її зсередини. Довічна ганьба… Якщо він винен — то не відбувся би ганьбою.

— Хіба міг він заподіяти таке? Хто він — чаклун?

— Він — чоловік, — люто кинула Лея, — чоловік, котрий не любив свою дружину. Я любила її. А він не зневажав навіть — не помічав її поруч. Вона ж — на жаль — любила його, страждала, і одного дня… — Лея спиняється, кидаючи на співрозмовника дивний, застережливий погляд, — Дан казав, що згадував тобі про розкриття запон між світами… Так от, вона вирішила потрапити до його світу, вважаючи, що тоді він помітить її і полюбить.

Ян приголомшено дивиться, як вона медитативно стуляє повіки.

— Отримати в парцуф світло хокма вищого світу… Вона вирішила, що це можливо. Ну і… ти бачив, до чого це призвело.

— «Містична інтоксикація»?

Лея сумно киває.

— Хотіла б я знати, може їй і справді вдалося це зробити? Просто вона не змогла дати ради новому для себе світові… Ну та, зрештою, це нічого не змінює і не зменшує його провини. Він і сам прекрасно розумів, що власноруч довів її до депресії… і підштовхнув далі. Зарозуміла потолоч! Невизнаний, холера, пророк!

— Ти так його ненавидиш?

Вона затуляє долонею вуста.

— Мотив? — питає розпачливо. — Ще й який! Я не знаю, чи ти мене зрозумієш… Коли на твоїх очах найкраща, найближча тобі людина повільно втрачає розум! Чи можна за таке зненавидіти?

— Треба.

— Ти й близько не знаєш, як це… Та й не дізнаєшся, маю надію. Так от, тоді я вирішила, що мені вже досить Левіна, цього міста, цієї країни… Я хотіла податися подалі звідси, все забути, почати заново…

— Хшиват Ціон?

— Ти пам’ятаєш? — вона справді здивована. — Так, дійсно. Саме цього мені й хотілося. І хочеться донині. Але… — Лея опускає погляд, немов присоромлена, — мені було відмовлено в цьому. Якось я казала, що іще студенткою підробляла перекладами… Ну і, така іронія, працювала я, дурепа, не деінде, а в Службі безпеки. А вони назавжди зберігають владу над співробітниками, навіть колишніми, навіть позаштатними… Вони не випустили мене з країни.

— А Мартин казав — чорний список…

— Він казав, еге ж? Ну так це правда. Проте мені дали шанс. І я ним скористалася.

Лея запускає долоні в пишне руде волосся — чи причепурити, чи вирвати шмат — не збагнеш.

— Ти пам’ятаєш Ігнаца Шварценберга?

— Та не дуже, — ледь-усміхається Ян, — ми не встигли познайомитись — він поспішав на інше рандеву…

— Та не слід було поспішати… — Лея відповідає сміхом, в котрому бринить легка нестяма. — Його би дочекалися… — вона глибоко вдихає повітря, аби вгамувати почуття. — Коли вони зустрілися, Левін якраз почав давати уроки всім охочим, прагнучи заробити будь-яким коштом — своїй дружині на лікування у найдорожчій, яку міг знайти, лікарні. Так він, здається, спокутував свою провину… Банкіра він окрутив з одного наскоку — той був наляканий до корчів можливими наслідками своїх загравань із сирійцями. Ти знаєш, він продавав їм зброю, але був обачний, і есбе ходило навколо нього, наче кіт коло сметани. Їм був потрібен лише привід… І тоді вони знайшли мене, і принадили дозволом на виїзд, коли дам їм докази або підставу для відкриття розслідування.

На кілька секунд запановує мовчанка. Лея мовби знехотя занурюється в бистрину пам’яті, її присутність в тутешньому тьмяніє, як вогник свічки, котру неквапно проносять повз.

— Тієї п’ятниці ми з Левіном вчергове посварилися. Я щойно приїхала з Ваславських Бродів, змучена й пригнічена відвідинами бідолашної Міріам. Вона навіть не впізнала мене, налякалася, Айзеку насилу вдалося її вгамувати… Мене мовби макнули лицем у пекло; я ввірвалася до Левіна, не тямлячись від болі та люті. Боюсь, я погано себе контролювала… я наговорила йому такого, що й зараз мені волосся стає дибки. І що ж, по-твоєму, сказав він, мені тепер робити? Застрелитись? А я… — Лея ковтає повітря, мружачись, мовби воно пече їй горло. — А я сказала, хоч би й так. А він — спокійно так — відповів мені, що і радий би, але то гріх, мовляв, і не може він відмовитись від того, що дав йому Творець. Я розлютилася ще сильніше, думаю, ах ти ж клятий лицемір, все викручуєш на власну користь… то нехай, кажу, Творець сам вирішує, чи вартий ти життя. Ніч п’ятниці, час, коли присутність Його у світі є найбільшою — нехай Він зробить вибір за тебе…

Лея безсило опускає долоні на стіл, на мить повністю пірнаючи в колишнє. Її погляд страшний і незмигний, мовби пекло, в яке вона зазирнула, дивиться тепер на світ її власними очима.

— Тоді… — ледь-чутно продовжує вона, — я вийшла з його дому і подалася вулицею, не тямлячись, куди йду. Минула година, може, коли я спинилася на Кам’яному мосту коло розп’яття, над яким насмішкою вибито по-хебрейськи «Святий бог, святий єдиний…» І тоді я збагнула, що наробила. Бігцем я помчала назад, але звісно, вже було пізно… В його револьвері було дві кулі, третя пройшла навиліт… — Лея усміхається моторошно і глумливо, — Творець, вочевидь, скористався наданим шансом.

— Але, — Ян приголомшено прочищає горло, — але де ж тоді зброя?

— А! — криво всміхається вона, — зваживши на ситуацію, я зрозуміла, що хочу геть звідси з новою, не знаною доти силою. Тоді я вирішила створити обставини, що сприяли би відкриттю розслідування — Шварценберг був би першим підозрюваним… Я забрала револьвер з Левінової долоні, витерла її шматою і пішла, закривши за собою двері. Я не знала тоді, що ключ був у замку, двері просто замкнулися на заскочку. Смішно вийшло, правда?

Смішно… Ян незряче дивиться на світло, і в очах його танцюють вогненні цятки. Йому не хочеться уже знати завершення історії, проте потрібно пройти цей шлях до кінця — для того, бодай, аби зачинити за собою двері з іншого боку.

— А що Шварценберг? Його ти теж намовила до експерименту?

Лея дивиться скривджено, проте усміхається із розумінням. Вона б, либонь, теж іронізувала на його місці. Ще й не так іронізувала би.

— Ні. Його я намагалася попередити. Він зустрівся зі мною, і я розказала все, що йому слід було знати. Проте Шварценберг запевнив мене, що йому нічого не загрожує. Що він має дружні контакти в есбе… Тепер я розумію, що «дружні контакти» означає радше «спільники», що він погрожував комусь із них викриттям, коли не припинять розслідування… Ну і ті, певно, вирішили, що знищити його буде дешевше аніж судити.

Лея рвучко зітхає, приклавши руку до брови, мовби катуючись головним болем.

— Мені шкода. Шкода їх обох. Пам’ятаєш, я намагалася розказати тобі, ще тоді, після різдвяного балу. Проте не… не склалося.

Янові відразу ж пригадується її нищівний погляд, її розчарування, його власну лібідозну істерику. Він міг би допомогти їй, а натомість залишив торувати геєну сумління наодинці. Ось тепер йому насправді погано.

— Замовиш іще вина? — втомлено промовляє Лея. — Або, краще, чогось міцнішого на заміну.

Ян мовчки киває, закликаючи кельнера.

Поки той несе їм дві склянки «Єгермейстра», міцного чорного питва з червоним просвітком, Ян та Лея мовчать, вперше за сьогодні дослухаючись до голосів, шуму, притлумленої музики із надр захриплих підсилювачів. Чужий світ, до якого Ян належав іще сьогодні зранку.

— То як, — спроквола усміхається вона, — тепер ти вважатимеш мене за убивцю?

Він намагається впіймати її погляд.

— Я не суддя тобі, Леє. Немає такого закону, що забороняв би любити.

Вона не відводить очей.

— Немає такого закону, що карав би за брак любові. Проте союз із тим, кого не любиш, наражає обох на велику небезпеку.

Чи треба тлумачити її слова? Просити остаточної правди? Чи, може, краще буде затримати бодай би відгомін таємниці?

— Чому… чому тоді ти приходила до мого дому?

Вона стиха сміється.

— Та літера, авжеж… Але був іще лист про хатній розпродаж та санітарка, що вчасно нагадала тобі про зневаженого професора Саліма… Я давала тобі підказки, бо хотіла, аби ти сам дійшов правди, позбавивши мене від обіцянки мовчати про Міріам. Саме ти, а не хтось інший… Скажімо так, я запросила тебе на танець, а ти не відмовив.

— А ти не любиш коли тобі відмовляють, — гірко зауважує Ян.

— А ти — любиш?

Він не має сил навіть розлютитися. Тому усміхається — змучено, долаючи раптову знемогу.

Лея підводиться, проте крок її непевний і вона мусить спертися на стіну. Він зривається, аби підтримати її.

— Ти йдеш?

— Так буде краще.

Вона одягає своє чорне пальто, сяйнувши сліпучим спалахом червоного підбою. Дозволяє йому на мить затримати долоні на своїх плечах.

— Ходімо.

Знадвору дрібно січе сніг, сиплючи зернята холоду в обличчя й за комір.

— Я проведу тебе?

— Не треба.

Вона обертається до нього, ставши зненацька лицем до лиця. Поволі підносить долоні, торкаючись пальцями обличчя. Він відчуває, як тремтять її руки, мовби щойно звільнившись від надмірного тягаря.

Вона ступає ближче, і за мить він завмирає, відчувши її всім тілом крізь одяг і сніговій. Її губи м’які й пожадливі, з гірко-солодким присмаком вина, і йому здається, що він марить, зазирнувши на мить до іншого, неможливого світу.

Вона легко вивільняється і, озирнувшись востаннє, крокує в зимову ніч.

* * *

ДЕВ’ЯТА ЗАПОНА

Нотатки Якова Левіна

«В усі дні свого життя я прагнув цього дня. І ось прагнення моє увінчане успіхом», — говорить раббі Шимон, ідучи з життя. Таємна правда відкрилась йому у день його смерті, і тому кличуть його смерть весіллям.

«Нині я починаю одкровення слів, аби ввійти без сорому у світ грядущий…» Нині правда душі моєї лежить відкрита, наче книга. Книга, в котру страшно зазирнути і несила відкласти.

«Чинив я так не в ім’я своє, не в ім’я сім’ї своєї, але заради того, щоби зайти не зганьбленим до палацу Його…» Хіба заради Творця чинив я, те що чинив? Хіба ім’ям милосердя чи силою любові відкривав запони і шукав тлумачення таємниць?

«Досі слова ці були приховані, бо страшно було мені відкрити їх, нині ж відкрились вони…» Хіба можна бути сліпцем коли дивишся сам на себе? Хіба можна бути глухим, коли слухаєш слова свої? Святий, Святий Древній! Розумію тепер, що зрадив Тебе, що поставив над храмом тільця золотого й назвав його — істина, і відвернувся від світла. А нині сліпить воно, ятрить очі й пронизує серце.

Занадто пізно збагнув я провину свою, не завваживши і краєм ока, як зійшов з дороги праведних на стежку проклятих. Уже пізно вертатись, хіба дійти до кінця тим шляхом, що завів мене так далеко. Я йтиму далі, від розуміння до хокми-мудрості, гіркої мудрості пропащого. А над мудрістю височіє айн — ніщо, в котрому розчиняється притомність, через вінця мудрості виплескуючи безумство.

Іскра непроникної темряви — початок існування. Непроникна темрява — неминучий кінець.

* * *

Ян часто дивувався, чому декотрі музиканти оспівують власне горе в такий спосіб, що хоч-не-хоч, а відбиватимеш ритм черевиком, а то й підскочиш для запальної шарпанини. Як-от Брати Еверлі зі своїм невмирущим «Прощавай, кохання», де безжурні бек-вокалістки жваво підтанцьовують під суїцідальні зізнання ліричного героя: «Зараз заплачу, і напевне, помру». Всяка дивовижа, втім, має свою історію, і Янові пригадується, що перші джаз-банди Нью-Орлеана супроводжували своїх перших слухачів не кудись, а в останню путь, тамуючи родинне горе та обертаючи похоронну процесію на веселу гулянку. Життя смішне, коли переступити межу абсурду, а мудра людина завжди знатиме, коли зробити цей рятівний крок.

Янове життя нині сильно відгонило абсурдом — незвичні зобов’язання, неждані зустрічі, непотрібні події. Іноді Янові здавалося, що хтось підмінив йому долю, поки він спав, і тепер вона де — тисне, а де — висне, заважаючи рухатись до ладу.

Дружній дзвінок милосердно висмикнув його з незатишних роздумів.

— Ти що робиш?

— Розбираю записи поховальних оркестрів, — чесно зізнався Ян.

Мартин гмукнув.

— Хтось помер?

— Та ніхто. Просто хочеться послухати щось веселеньке.

Слідчий витримав делікатну паузу.

— Ага.

— Це справді хороша музика, — пояснив Ян, — хочеш, принесу послухати?

— Та я тобі вірю, — швидко запевнив його Мартин, не бажаючи, вочевидь, дратувати навіженця, — я тут власне, теє… звільнився раніше, сиджу в генделику і не можу збагнути, з ким би випити.

Ян вдячно усміхнувся. Якби не Мартин, він би неодмінно схибнувся від раптової беззмістовності усього на світі. Розслідування Левінової смерті було урочисто поховане в архівах, а разом з ним згинула й напруга, що тримала його докупи. Мартин, як міг, допомагав другові долати нормальність існування, і поволі той просувався до видужання.

— А де це тебе спіткала така нездоланна проблема?

— Та в «Гладоморні», де ж… Підгрібай, коли зможеш.

Ян насупився — віднедавна від оминав «Гладоморню» десятою дорогою. Здавалося, так буде легше позбутися тяжкого, млосного осаду останніх відвідин. Проте, Мартин правий. Янові душевні муки не тягнуть на повномірну інвалідність, і ніхто не дозволить йому байдикувати, квилячи над минулим.

— Зможу. Напевне. Спробуй дочекатися мене тверезим.

— Муситимеш бігти, — пирхнув Мартин.

Зимовий вечір завмер в апогеї: щасливо порятовані зі служби спішили додому чи на розвагу, у вікнах ресторацій затишно блимали свічки, межи вежами ясно світилася велична повня. Ян повагався якусь мить, та зрештою звернув у знайомий провулок.

— Гарантоване зняття симптомів реактивної меланхолії, — довірчо повідомив Вацлав Муха, киваючи на поважну шерегу пузатих пляшок.

Ян знизав плечима.

— В такому разі мені келишок нейролептику. І цитрину.

Муха заяснів, радіючи старому клієнту, і Янові стало соромно за безглузде бойкотування улюбленої колись господи. Якщо і справді слід когось винуватити, то вже певне — не її.

На Янів подив, Мартин був не один. За його столиком, гордий і розтріпаний, наче півник на патичку, бовванів давній знайомець, Левко Шах.

— Нарешті! — зрадів Мартин товаришевій появі. — Поки ти десь собі швендяв, цей самотній алкоголік ледь печінку мені не вигриз!

— Так викликав би поліцію! — захихотів Левко.

— Ага, зазирнувши в глибини свого «я», — усміхнувшись, підтримав його Ян.

— Гм, — хижо вищирився Мартин, — я так давно не прибирав у тих глибинах, що там вільно міг би заблукати навіть загін командос…

— Тоді не треба, — схаменувся поет, — я ж, власне, тебе, Яне, шукав. А не проблем, — докинув він, зиркнувши на слідчого.

— А я тобі що?

— Як це — що? Не що, а «хто»! Я б навіть сказав, «хтось»!

— Хтозна-хтось, — усміхнувся Ян.

— Неабихтознахтось, — зареготав поет, — цілий директор! Як тобі в Гадюччиному кріслі сидиться?

— Як на стільчаку у вбиральні, — зізнався Ян. — 1 зручно ніби, а все чекаєш, що трапиться якесь лайно.

Мартин та Левко радісно зареготали.

— Не бери дурного в голову, — відсміявшись, порадив поет, — Гадюка ж якось давав собі раду. Правда, я все ніяк не збагну, хто ж таки на нього напав — убивці чи біла гарячка?

Мартин кинув на поета довгий погляд крізь примружені повіки.

— Уявімо собі таке… — повільно промовив він. — Уявімо, що Величка знав, які саме обставини спричинили Шварценбергів суїцид. Знав, бо ті ж таки обставини почали насідати на нього самого. Відчувши, що справа запахла дустом, Величка випередив можливі дії цих самих обставин, і обставини… гм, дістали по шапці. І відчепилися. На певний час.

Ян здивовано зиркнув на слідчого. Чого це він?

— Ого… — спохмурнів Левко, — ниньки навіть обставинам не можна довіряти. Як казав поет, тобто я:

Левко замріяно зітхнув і підвівся.

— Ніхто мені не наливає… Піду я світ за очі, нещасний та упосліджений.

— Левку, — нагадав йому Ян, — ти ж мене шукав, коли я нічого не наплутав?

— А, справді, — спохопився поет, — я тут-во маю для тебе передачу.

— Від кого це?

— Від Елвіса Преслі, — хитро всміхнувся Левко, — з того світу. Ну, ще не цілком з того, проте він мав уже візу в паспорті та квитки на руках.

— А, — збагнув Ян, — так вони її все ж таки відпустили.

— А я б навіть квитка їй купив, — сповістив Мартин, — та ще й до літака відпровадив би.

— Це ще нащо?

— Впевнитись, що не вернеться, — буркнув слідчий.

— Ну так що, передачку братимеш? — наполягав поет.

— Від Елвіса, кажеш? — спроквола уточнив Ян. — А може, ну його до біса… Return to sender, так би мовити.

— Що? Куди?

— Та давай сюди, — зітхнув він, — не цикути ж вона мені відлила. Хоч і, думаю, здалось би…

Левко витяг зі свого бездонного портфеля пакуночка, загорненого у звичайний поштовий папір. Жодних позначок чи надписів.

— Кхгм, Левку, — велемовно закахикав слідчий.

— Ну добре-добре, мене вже нема.

Упосліджений поет, упевнившись, що ніхто не дивиться, ковтнув нахильцем з Янового келиха, і таким робом здобувши шукану нагороду, рушив за своєю зорею.

— Мартин, — відірвавши погляд від пакунка, мовив Ян, — ти нащо розказав йому про Гадюку?

— Йому буде корисно, — буркнув слідчий.

— Тобто?

— Ой, ну гаразд. Писульками нині, либонь, на життя не заробиш… Твій коханий Левко Шах працює на контррозвідку. Хоча, по-моєму, і на розвідку теж. Не знаю, правда, на чию.

— Ага! — кивнув Ян. — Це пояснює деякі речі.

— Ну давай, не тягни, відкривай пакунка! — нетерпляче смикнув його Мартин.

Ян неохоче розгорнув папір. Під ним — пошарпаний та поплямований чорнилом зошит. Всередині — дрібний ламаний текст, знаки та карлючки.

— Ти бач… — протягнув Мартин, — а я думав, Сегал вигадав його, аби виграти час.

— Левінів щоденник? — здивувався Ян. — А мені він нащо? Цикута і та у хазяйстві придалась би. А це…

Ян розгорнув зошита навмання, прочитавши перший-ліпший уривок зрозумілого тексту.

«Зустріч з таємним будить невтишиму спрагу — жагу світла й розуміння. Шехіна є предметом жаги, і кличуть її коханою, нареченою у вигнанні. Навіть найбільші мудреці порівнюють тугу за Прихованим та кохання до жінки».

Ян гмукнув, гортаючи далі.

«Вона не світла і не свята, та, чия суть — присутність прихованого, відчуття таємниці, що вимагає розгадки. Вона — це темрява, що може прийняти світло, тому сказано „ніч“, і дійсно, вона має властивості ночі, після якої надходить осяйний ранок».

Он, значить, як.

— То що там? — зазираючи другові через плече, поцікавився Мартин. — Усі таємниці світобудови?

— Усі таємниці… — погодився Ян, — і жодної розгадки.

— А, ну тоді все гаразд, — втішився слідчий. — Ніколи не думав, що життя — це задачник із правильними відповідями десь наприкінці.

— Задачник? Бр-ррр! — згадав свою юність Ян. — Нудьга і наруга. А ще й, дійшовши кінця, з’ясовуєш, що в тих відповідях — купа помилок.

Мартин серйозно кивнув.

— Добре, що все це позаду.

— І не кажи.

Пізніше Ян прочитає Левінів щоденник, ретельно розбираючи його плутані посилання. Претензійні та сумні мудрування старого стануть його власними ваганнями та здобутками, проте він так і не збагне, чому той був настільки певен у нездоланності кордонів між світами. Сторонні стають близькими, а рідні — чужинцями, і нічого не вдієш, і Каббала тут зовсім ні до чого.

А потім, одного вечора в його двері постукає молода жінка, котра забула в його домі частинку свого життя. І він матиме вдосталь мудрості, аби впустити її і не відпускати більше, бо відштовхуючи любов, стаєш чужинцем самому собі, вигнанцем у власному Едемі.

Проте він часто думатиме про іншу, котра з власної волі вибрала вигнання. Її шлях — неходжений, невідома — ціль, таємна — нагорода. Адже, сказано, є у вигнанні велич, котру не судилося збагнути простим подорожнім.

Ацилут

Блідо-золоте сяйво розтікається над землею, наче густий липовий мед. Наче молоко — біляста мла над виднокраєм. Молоко і мед. Білі одежі, гаптовані золотом.

Млисте світло сочиться в зіниці вікон, запалюючи ясні жаринки у волоссі жінки, що ледь торкається скла чолом. Вона виглядає молодою, проте в полум’ї її рудого волосся зрідка спалахує зрадливе срібло, а в кутиках вуст ховається гірка тінь.

Вперше за своє життя вона не знає, до якого світу належить. Не знає, чи йде, чи повертається. Не знає, чи завершує призначене, чи лише розпочинає. Зараз, між світами, втрати ще не стали втратами, а здобуте ще не надбало жодних виразних рис.

Проте навряд чи приречення, нині мовчазне й причаєне, дозволить їй вікувати у спокої. Надто добрий із неї погонич, надто добрий, аби коритися звабі людського щастя.

Ту притчу було складено для неї, про неї, про таких як вона. «Мене відіслано з дому, щоб поганяти ослів», — говорить Амнон-Саба. Поганяти, підштовхувати, рухати вперед чиїсь неквапні душі та незграбні долі.

Лише завершивши свою роботу, погонич може повернутися додому. Тільки допомагаючи рухатись іншому, просуваєшся сам.

Чи завершиться колись моя робота? — питає вона у білого неба. Чи буде у мене дім, куди я зможу повернутись? І розуміє раптом, що бажання її безглузді. Бо що таке дім? Стіни, зведені любов’ю, і двері, замкнені страхом. Який би не був, дім ділить світ навпіл, прокладаючи межу, котру часом буває непросто переступити.

Не слід замикати себе від світу. Не слід замикати світ від себе. Чим вище піднімаєшся, тим ширший виднокрай. Чим далі йдеш — тим більша твоя оселя.

Жінка посміхається, дивлячись, як розступаються за вікном білі хмари. Срібне крило ловить сліпучий промінь, спрямовуючи літак в молочну узбережну сутінь з медовим відсвітом передчасної весни.

нескінченність

1

Коли раббі Елімлех напився п’яний… (їдиш).

2

Брейшит (Творіння) 30:16