home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Перед Родриґесом

На лінії горизонту з’являється острів. Зринає з моря у жовтому вечірньому світлі — спочатку блакитні гори на тлі темної води. Можливо, мене розбудили своїм галасом морські птахи, що кружляли над нами.

Іду на корму, аби краще роздивитися. Вітрила, напнуті західним вітром, спонукають форштевень наздоганяти хвилі. Корабель провалюється вниз, потім виринає. Виднокрай дуже ясний, напружений. За хвилями здіймається й опускається острів, і вершини гір наче постають з дна океану.

Ніколи інша земля не викликала у мене подібного відчуття: гори схожі на Труа Мамель, тільки вищі, вони утворюють нездоланну стіну. Казимир поруч зі мною, він з радістю показує мені їх, повідомляє їхні назви.

Зараз сонце вже сховалося за островом. Високі гори зухвало вирізняються на блідому небі.

Капітан наказує згорнути вітрила. Люди підіймаються на реї, аби взяти рифи. Тепер лише хвилі несуть нас до темного острова, щогли блищать при світлі сутінок, наче крила морських птахів. Я відчуваю, як в мені наростає хвилювання, поки корабель підходить до берега. Щось завершується — свобода, щастя від перебування в морі залишаються позаду. Зараз треба шукати притулку, розмовляти, розпитувати, вступати в контакт із землею.

Ніч опускається дуже повільно. Зараз ми у тіні високих гір. Близько сьомої пересікаємо фарватер, спрямовуючи корабель на червоний сиґнальний вогонь на краю молу. Я чую голос матроса, який з правого облавка вигукує цифри: «Сімнадцять, сімнадцять, шістнадцять, п’ятнадцять, п’ятнадцять…»

За сиґнальним вогнем починається кам’яний мол.

Чую, як у воду падає якір, розмотується ланцюг. Зета непорушно застигла біля набережної, не чекаючи трапу, люди стрибають на землю, перегукуючись з юрбою, яка чекає. Я стою на палубі, вперше за багато днів, можливо місяців, одягнений, взутий. Спакована валіза — біля ніг. Зета виходить з порту завтра пополудні, після закінчення товарообміну.

Я прощаюся з капітаном Бредмером. Він тисне мені руку, вочевидь не знаючи, що сказати. Я зичу йому удачі. Чорношкірий стерновий вже на дні трюму, певно, лежить, прикипівши своїми скляними очима до закіптюженої стелі.

На набережній мене хитає від вітру і важкої скрині на плечі. Озираюся, ще раз дивлюся на силует Зети на блідому небі з мереживом такелажу на нахилених щоглах. Можливо, мені слід повернути назад, піднятися на облавок. За чотири дні я буду в Порт-Луї, сяду на потяг і під дрібним дощем попрямую до будинку у Форест-Сайді, почую голос Мем, побачу Лауру.

На набережній на мене чекає людина. У світлі сиґнального вогню впізнаю атлетичну статуру Казимира. Він бере мою скриню і йде поруч. Казимир збирається показати мені єдиний готель на острові, біля Будинку Уряду, який тримає китаєць, здається, там можна також харчуватися. Я йду за ним, уночі, крізь вулички Порт-Матюрена. Я — на Родриґесі.


Неділя, в морі | Золотошукач | Родриґес, Англійська затока, 1911 рік