home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Дорогою до островів Аґалеґа

Скільки часу ми в морі? П’ять днів чи шість? У задушливій напівтемряві трюму роздивляюся вміст своєї скрині, і з тривожною наполегливістю переді мною постає запитання. Яке це має значення? Чому я хочу знати це? Натужно силкуюся пригадати дату від’їзду, аби підрахувати, скільки днів я в морі. Дуже багато часу, безліч днів, а все-таки все це мені здається таким швидкоплинним! Як один безкінечний день, який розпочався для мене, коли я піднявся на облавок Зети, день, який нагадує море, де інколи змінюється небо, ховається за хмарами, темніє, або зірки сяють замість сонця, а вітер усе дме і дме, а хвилі продовжують здійматися, і виднокрай причаровує корабель.

Мірою того як триває подорож, капітан Бредмер стає все люб’язнішим щодо мене. Цього ранку він навчав мене обирати точку за допомогою секстанта, а також яким чином визначати меридіан та паралель. Сьогодні ми на 12° 38 південної широти і 54° 30 східної довготи, вирахування місця нашого перебування дає відповідь на моє запитання про час, бо це означає, що ми за два дні морем від острова, але вночі через пасати нас занадто знесло на схід. Коли капітан Бредмер закінчив підрахунки, він ретельно склав секстант у своєму кубельці. Я показав йому свій теодоліт, він оглянув його з цікавістю. Гадаю, навіть запитав: «Для чого він, чорт забирай, вам?» Я ухильно відповів. Не міг же я йому сказати, що мій батько купив його в часи, коли збирався заволодіти скарбами Невідомого корсара! Піднявшись на місток, капітан знову сів у своє крісло позаду стернового. Оскільки я був поруч нього, він запропонував мені одну зі своїх жахливих цигарок, від якої я не наважився відмовитися і яка так і погасла від вітру.

Він запитав у мене: «Ви знаєте царя островів?» Він сказав це англійською, і я перепитав: «Царя островів?» — «Так, пане, Аґалеґа. Його так називають тому, що це найбільш цілющий і найплодючіший острів Індійського океану». Я гадав, що він продовжить, але він замовк. Просто всівся у своє крісло і замріяно повторив: «Цар-острів…» Стерновий знизав плечима. Сказав французькою: «Острів пацюків. Радше так його варто називати». Затим він починає розповідати, як англійці оголосили війну пацюкам через епідемію, що поширювалась з острова на острів. «Раніше на островах Аґалеґа не було пацюків. Це був наче маленький рай, як острів Святого Брендона, тому що пацюки — то тварини диявола, їх не було у раю. Одного дня до берега пристав корабель, що йшов з Великої Землі, зараз ніхто не знає назви того старого корабля. Поблизу острова він зазнав аварії, проте матроси врятували ящики з вантажем, але у ящиках були пацюки. Коли їх відкрили, пацюки розбіглися по острову, розплодилися у такій кількості, що все стало належати їм. Вони з’їли все їстівне, що було на островах — кукурудзу, яйця, рис. Їх було так багато, що люди не могли спати. Пацюки згризали навіть кокосові горіхи на пальмах, з’їдали яйця морських птахів. Спочатку вирішили напустити на них котів, але пацюки збиралися у зграї, вбивали їх і, звичайно ж, з’їдали. Тоді спробували пастки, але пацюки хитрі, вони не потрапляли в них. Нарешті англійці знайшли рішення. Вони привезли цілий корабель собак, яких називають фокстер’єрами, і пообіцяли цілу рупію за кожного пацюка. Діти вилазили на кокосові пальми, трусили їх, аби пацюки падали, а фокстер’єри загризали їх. Я чув, що люди з Аґалеґа щороку вбивали більше сорока тисяч пацюків, а залишилося їх стільки само! Найбільше їх на півночі острова. Пацюки дуже люблять кокосові горіхи островів Аґалеґа, вони весь час живуть на деревах. Ось так, через це ваш queen of islands краще було б назвати островом пацюків».

Капітан Бредмер гучно розреготався. Можливо, стерновий уперше розповідає цю історію. Потому Бредмер починає палити у своєму канцелярському кріслі, мружачи очі від полуденного сонця.

Коли чорний стерновий іде полежати в трюмі, Бредмер показує мені на колесо стерна.

— Може, тепер ви, мсьє?

Він вимовляє слово «місьє» з креольським акцентом. Мені не треба повторювати. Тепер я тримаю велике колесо, стиснувши руками відшліфовані ручки. Відчуваю важкі хвилі на штурвалі, вітер, який підганяє вітрила. Я вперше керую кораблем.

У якусь мить порив вітру поклав Зету набік, напнуте парусинове полотно мало не луснуло, і я почув, як від натуги затріщав корпус, виднокрай захитався перед бушпритом. Корабель надовго залишався у такому положенні, шукаючи рівноваги на гребені хвиль, затамувавши дихання. Потім раптом інстинктивно поклав стерно на лівий облавок, піддавшись вітру. Корабель повільно випростався у хмарі бризок. На містку закричали матроси:

— Айооо!

Але капітан мовчки сидів у своєму кріслі, мружачи очі, зі своєю незмінною зеленою цигаркою у кутику рота. Цей чоловік здатен піти на дно зі своїм кораблем, не підводячись з крісла.

Тепер я пильную. Стежу за вітром і хвилями, і коли вони надто напирають, я здаюсь і обертаю колесо стерна. Мені здається, що я ще ніколи не був таким сильним, таким вільним. Стоячи на розпеченому містку, розчепіривши пальці, аби краще триматися, я відчуваю могутній тиск води на корпус, на штурвал. Відчуваю вібрацію хвиль, що вдаряють у ніс корабля, пориви вітру в вітрилах. Нічого подібного я раніше не знав. Це затьмарює все — землю, час, я — серед чистого майбутнього, і воно довкола мене. Майбутнє — це море, вітер, небо, світло.

Довго, можливо, кілька годин, я стою перед стерном у центрі вихорів з вітру і води. Сонце обпікає мені спину, потилицю, сідає ліворуч від мене. Зараз майже торкається виднокраю, заливає своїм вогняним золотом море. Я настільки зливаюся з рухом корабля, що відчуваю кожну повітряну яму, кожну заглибину серед хвиль.

Стерновий поруч мене. Мовчки дивиться на море. Я розумію, що йому знову кортить стати до керма. Я хочу ще трішки насолодитися цією миттю, аби відчути, як корабель долає вигини хвиль, як на мить затримується на гребені, аби знову віднайти напрямок вітру, що тисне на вітрила, і продовжити свій шлях. Коли ми біля підніжжя хвилі, я роблю крок убік, не відпускаючи колеса стерна, а чорна рука стернового вже тримає важіль, із силою стискаючи його. Коли він не за стерном, цей чоловік ще більший мовчун, ніж капітан. Але варто тільки його рукам торкнутися важелів колеса, як у ньому відбувається дивна зміна. Він наче стає кимсь іншим, більшим, міцнішим. Його худе обличчя, обпечене сонцем, немов виліплене з базальту, набирає якогось особливого, урочистого виразу. Очі сяють, стають живими, і все його обличчя виражає щастя, яке я вже спроможний зрозуміти.

Тоді він своїм співучим голосом читає вітрові безкінечні монологи. Про що він розповідає? Зараз я сиджу на містку ліворуч від стернового, а капітан Бредмер продовжує палити у своєму кріслі. Не до нього й не до мене звертається стерновий. Розмовляє сам з собою, як інші співають чи насвистують.

Він знову розповідає про острів Святого Брендона, на який жінкам заборонено ступати. Він каже: «Одного дня молода дівчина захотіла зійти на острів Святого Брендона, молода чорна дівчина з Мае, висока і гарна, їй було ледве шістнадцять, гадаю. Оскільки вона знала про заборону, то попросила свого нареченого, юнака, який працював на риболовецькому човні, вона йому сказала: „Будь ласка, візьми мене з собою!“ Спочатку він не хотів, але вона казала: „Чого ти боїшся? Ніхто не дізнається, я переодягнуся хлопчиком. Ти скажеш, що я твій менший брат, ось так“. Тоді він нарешті погодився, а вона переодяглася в чоловічий одяг, вбрала старі штани і велику сорочку, підстригла волосся, а оскільки вона була висока і худа, інші рибалки прийняли її за хлопчика. Тоді вона з ними пішла на човні до острова Святого Брендона. Під час плавання нічого не сталося, вітер був лагідним, наче дихання, і небо було дуже блакитним, і човен дістався Святого Брендона за тиждень. Ніхто не знав, що на човні була жінка, окрім, звісно, нареченого. Але інколи вечорами він з нею тихо розмовляв, він їй казав: якщо капітан дізнається про це, він розгнівається і прожене мене. Вона йому відказувала: „Як він знатиме?“

Тоді корабель зайшов у лаґуну, в ту, де гарно, як у раю, і чоловіки почали ловити великих черепах, які були такі спокійні, що дозволяли брати себе, не намагаючись утекти. Доти теж нічого не сталося, але коли рибалки висадилися на одному з островів на ніч, здійнявся вітер і море оскаженіло. Хвилі перекочувалися через рифи і затоплювали лаґуну. Всю ніч ревіла жахлива буря, і море затопило скелі на островах. Люди покинули свої хижки і рятувалися на деревах. Вони просили Діву Марію і всіх святих, аби вони їх захистили, а капітан залементував, коли побачив, що його човен ліг на бік і хвилі ось-ось розтрощать його. Тоді надійшла висока хвиля, вища за інші, вона мчала на острови, наче дикий звір, і коли налетіла, то змила скелю, на якій знайшли прихисток чоловіки. Потім одразу настала тиша, сонце засяяло, а бурі наче й не було. Тоді всі почули лементування:

„Ой-ой-ой, братику!“ Це був молодий рибалка, який бачив, як велика хвиля забрала його наречену, адже взявши жінку на острів, він не послухався капітана, тепер він усе ще боявся капітанового гніву, ото ж плакав і приказував: „Ой-ой-ой, братику!“»

Коли стерновий доказав свою історію, світло на морі зробилося золотим, небо на виднокраї — блідим і порожнім. Настала ніч, ще одна ніч. Але у морі сутінки довгі, і я довго дивлюся, як згасає день. Чи тут такий самий світ, який я знав раніше? Мені здається, що я потрапив у інший світ, подолавши виднокрай. Цей світ нагадує світ мого дитинства у Букані, де владарював шум моря, у мене було враження, що Зета йшла у зворотному напрямку, дорогою, яка стирає час.

Поки день поступово згасає, я дозволяю собі ще трохи помріяти. Відчуваю сонячні опіки на шиї, на плечах. Відчуваю також тихий вечірній вітер, який дме трохи сильніше, ніж рухається наш корабель. Усі мовчать. Щовечора кожен наче дотримується таємничого ритуалу. Ніхто не розмовляє. Усі слухають шум води під форштевнем, глуху вібрацію вітрил і канатів. Щовечора коморські матроси стають навколішки на носовій частині палуби, обличчям на північ, і читають молитву. Я чую приглушений голос молитви, що змішалася з вітром і морем. Більше ніколи так, як того вечора, у стрімкій силі вітру і повільному коливанні корпуса судна на цьому прозорому, схожому на небо морі, я не відчував краси цієї молитви, яка ні до кого не зверталася і яка губилася у безмежжі. Я думаю, як би мені хотілося, аби ти, Лауро, була зі мною, ти, яка так любить, коли над пагорбами Форест-Сайда звучить муедзин, аби ти почула цю молитву, цей трепет, коли корабель тремтить від лету, наче велетенський морський птах зі сліпучими крильми. Мені б хотілося, як тому рибалці зі Святого Брендона, взяти тебе з собою, я б теж міг би сказати, що ти «мій братик»!

Знаю, Лаура відчула б те саме, що і я, слухаючи молитву, яку коморські матроси читали на захід сонця. Нам би не треба було розмовляти. Але в ту мить, коли я думаю про неї, відчуваю, як у мене стискається серце, і розумію, що зараз, навпаки, я зближаюся з нею. Лаура знову в Букані, у великому садку, що заріс ліанами і квітами, біля будинку, чи йде вузькою дорогою серед цукрової тростини. Вона ніколи не покидала місця, яке любила. В кінці моєї подорожі — море, яке вкриває хвилями чорний берег Тамарен, прибій у гирлі річок. Я пішов у плавання заради повернення туди. Але повернуся іншим. Я повернуся незнайомим, і ця скриня з паперами, залишеними мені батьком, буде важкою від золота і коштовних камінців Корсара, скарбу Голконди чи викупу шаха Ауранг Зеба. Я повернуся, пахнучи морем, засмаглим на сонці, міцним і загартованим, наче солдат, аби повернути родині утрачене володіння. Саме про це я мрію серед застиглих сутінок.

Одні за одними, матроси спускаються до трюму, аби заснути у спеці, від якої пашить корпус судна, що цілий день нагрівалося на сонці. Я спускаюся з ними, витягуюся на дошках, кладу голову на свою скриню. Чую нескінченний гомін гравців у наперстки, яка відновилася на тому самому місці, на якому матроси її перервали на світанку.


Ще одна ніч у морі | Золотошукач | Неділя