home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...




Маленький др% невірні чушки, таємний донос та авторських

РОЗДІЛ 9



У школі, розповідаючи про новини, діти на першій же перерві розповсюдили чутку: є в їхньому дворі собака — ходив на чотирьох ногах, а тепер на трьох, і худющий-прехудющий, а був пе худющий, і він був гладенький, а тепер розкудланий, був веселий, а тепер понурий, і звуть його Бім; хазяїна повезли до Москви на операцію, а водить його тепер бабуся Степанівна.

Чутка дійшла до одного з учителів-методистів; той на чергових районних зборах працівників освіти розповів про це наступного дпя в цікавому виступі приблизно так: росте молоде покоління чудове, воно «прилучається до ідеї доброти, що включає в себе жалість, як таку, до всього жпвого на Землі». Усе це він проілюстрував глибокою знову ж цікавістю однієї школи до якогось невідомого собаки з чорним вухом, чийого хазяїна надовго поклали на операцію.

Через три дні після того в усіх школах цього райопу міста говорили

Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо


дітям про жалість до тварин і розповідали, як гарно й тепло поставилися в школі номер ось такий до собаки. Але найбільш обережні, одначе, попереджали, що собака, в такому випадку, пе повинен бути скаженим, чого й слід остерігатися. У школі, де вчився Толик, учителька розповіла про те ж саме, але просто й душевно.

Ну подумайте, діти, ви тільки подумайте! — говорила вона.— Якась жорстока людина одірвала собаці ногу (так трохи змінилася чутка вже поміж учителів: чутка є чутка!). Це негідно радянської людини! А пещасний собачка з чорним вухом тепер навіки каліка.— Вона знайшла у зошиті потрібну сторінку і вела далі: — Давайте, діти, напишемо твір, маленький і теплий, на вільну тему: «Я люблю тварин». Для вільного викладу й для того, щоб ви чого-небудь не наплутали, ось вам певе- личкий план-запитальник.

І вона написала крейдою на дошці, зазираючи в зошит:

Як звуть вашого собаку?

Білий він, чорний чи який?

Гострі в нього вуха чи одвислі?

З хвостом він чи з обрубком?

Якої він породи, якщо це дома знають?

Ласкавий він чи злий?

Чи граєшся ти з ним, а якщо граєшся, то як?

Кусається він чи ні? Якщо кусає, то — кого?

Чи люблять його тато й мама?

За віщо ти любиш собаку?

Як ти ставишся до інших тварин (кури, гуси, вівці, олені, миші тощо) ?

Чи бачив ти коли-пебудь лося?

Чому корову доять, а лося не доять (свійські тварини і дикі)?

Чи треба любити тварин?

Толик сидів як на голках, він не міг нічого писати. В загальній тиші віп спитав, пе витримавши:

Гайно Павлівно, а як звуть собаку з чорним вухом?

Вчителька зазирнула в блокнот і відповіла:

Бем.

Бім! — вигукнув Толик, розбурхавши цим вигуком увесь клас.— Відпустіть мене, Ганно Павлівпо. Будь ласка! Я піду шукати Біма, я його знаю — він дуже добрий. Будь ласка! — просив віп жалібно, готовий від вдячпості цілувати руки Ганні Павлівні.

Толю! — суворо звернулась до нього Ганна Павлівна.— Ти заважаєш іншим працювати. Думай і пиши твір.

Толик сів. Він дивився на чистий аркуш зошита, а бачив Біма. Здавалося, він зосередився на вільній темі разом з усіма, але він написав тільки заголовок: «Я люблю тварин». Лише перед самим дзвінком він почав швидко-швидко складати відповіді. Навіть і після дзвінка він на якийсь час затримався, а Ганна Павлівна, як звичайно у таких випадках, сиділа за столом і терпляче ждала. Нарешті Толик, похмурий, невідомо чим незадоволепий, поклав перед Ганною Павлівною свій твір. І вийшов. Свою роботу, таким чином, він здав останнім, через те, як і завжди, Ганна Павлівна прочитала її найпершою (зверху лежить).

Толик докладно, навіть занадто докладно, відповів на всі запитання вільної теми. Його творіння містило навіть і поетичні спроби, хоч і з безсумнівним плагіатом з популярпої пісепьки, відомої кожному маляті, Загалом же все мало такий вигляд:

«Я ЛЮБЛЮ ТВАРИН

Його звуть Бім. Він білий з чорним вухом. Вуха одвріслі. Хвіст справжній. Порода мисливська, не вівчарка. Ласкавий. Одного разу грався, але якийсь дядько-буркотун забрав, дурний і нікудишній дідуган. Не кусається. Мама і тато його любити не можуть, він чужий, з жовтою табличкою па шиї. За віщо люблю, не знаю, просто так. Курей, гусей, овець, оленів, мишей люблю, але мишей боюся. Лося поки що не бачив, вони в місті не живуть. Корову доять, щоб було молоко в магазинах і щоб виконувався план. («Та він же дефективний!» — подумала Ганна Павлівна). Лося не доять тому, що в магазинах не буває лосячого молока і воно нікому не потрібне. Тварин любити треба, а собака найкращий друг людини. Я склав оце пісеньку:

І лось гарно, І олень гарно, І миша гарно, А собака краще.

Ще в мене були морські свинки, але мама сказала, що від них дуже смердить у квартирі, затуляй носа, і віддала чужій дівчинці. А Біма я все одно знайду, хай навіть ви мене й не відпустили. Все одно знайду, сказав, знайду і знайду. Хоч ви Ганна Павлівна, мені все одно».

У Ганни Павлівни очі на лоба полізли: «Він же з рамок геть вискочив! Він же казна про що думає. В тихому болоті...» Останню думку вона не захотіла додумувати, бо була педагогом, а просто, з почуттям обов'язку, поставила двійку.

Ось як воно виходить. Ганну Павлівну вважали за одну з найкращих учительок, діти її також начебто любили і слухалися, за винятком деяких, які, одначе, бувають у кожнозвичайно, несвідомо, якщо мати на увазі, що про морських свинок у Ганни Павлівни жодних запитань в темі не було. Може, коли підросте, він і зрозуміє свою помилку дитинства, але поки що йому цього не збагнути. Він навіть не прийшов у клас після перерви. А це вже — надзвичайна подія! Толик поїхав із свого нового району в інший, старий, в ту школу №... і врешті допитався у хлопців про все: коли вони бачили Біма і де він живе. Собі на радість, він довідався також, що ногу зовсім не відірвано, а вона тільки висить, і пішов з хлопцями у той будинок, до Біма.

Він натиснув кнопку дзвінка. Бім відповів запитанням: «Гав! (Хто там?)»

Це я — Толик! — гукнув гість. Потім почув, як Бім, притуливши носа до щілини, пирхав і втягував повітря.— Біме, це я — Толик.

Бім звискнув, загавкав. Так він кричав: «Здрастуй, Толику!»

І хлопчик його зрозумів, вперше зрозумів фразу із собачої мови.

Степанівна, почувши гавкіт і розмову людини з собакою, вийшла:

Тобі чого, хлопчику?

Я — до Біма.

Усе легко з'ясувалося. Вони увійшли вдвох.

Толик не пізнав Біма: живіт аж підтягло, скімшена шерсть, кособока хода, ,випнуті ребра — ні, це не Бім. Але очі, розумні і сповнені

\

ласки, сказали: «Я — Бім». Толик присів навпочіпки і дав собаці волю. Бім обнюхував його, лизав піджачок, підборіддя, руки і парешті поклав морду на носок Толикового черевика. Здавалося, він заспокоївся.

Усе розповіла Степанівна Толикові, незнайомому хлопчику, все, що знала про Біма і про Івана Іваповича, але не могла тільки пояснити, де і хто розчавив лапу.

Доля,— зітхнула вона.— У кожного собаки — своя доля.

Говорила вона з хлопчиком спокійно, хоча й з гіркотою, не хизуючись своєю старістю і не підкреслюючи свого великого життєвого досвіду, як рівна з рівпим.

А де табличка? — спитав Толик.— Була ж. Я читав.

Була. Тебе ж бо як звати?

Толик.

Толик — це добре... Була. Хтось зняв, мабуть.— Толик подумав: «Він зняв, Сірий дядько». Але все-таки вголос не сказав, бо ще не був упевнений у цьому.— І що я робитиму з ним, господи? — спитала Степанівна, дивлячись на Біма,— І шкода, і що робити — не знаю. Вити- нара б йому.

Ветеринара,— поправив Толик, теж не відчуваючи своєї переваги, і/відповів на запитання «що робити»:—Я приходитиму кожного дня після школи, водитиму його. Можна?

Так знайшовся у Біма новий маленький друг. Він щодня після обіду їхав через усе місто до Біма, ходив з ним по двору, по вулицях, по парку і, на втіху всім хлоп'ятам, говорив гордо:

Собака — найкращий друг людини.

Думка в цих словах була зовсім інша, ніж у творі, написаному під враженням образи.

Але твердо вирішив Толик: знайти того Сірого дядька й одверто поговорити з ним. У своєму новому районі він став чатувати на нього. І зуст- рівся-таки віч-на-віч.

Дядечку,— спитав він, трохи піднявши козирок картуза і заклавши руки за спину,— навіщо ви зняли табличку з Біма?

Ти що — очманів, хлопчику? — відповів той запитапням4 на запитання.

Ви ж його повели з табличкою. Не тільки я бачив.

І відпустив з табличкою. Він же мене вкусив І Авжеж, відпустиш, коли кусається, як вовк.

Ви, дядечку, брешете: Бім — ласкавий пес.

Я? Я брешу, щеня?.. Де твої батьки? Де твої батьки? Говори! — присікався він.

Якоюсь мірою Сірий казав правду. Саме якоюсь мірою: він не брехав, що його Бім укусив, і мав повіве право обурюватись, але ^.ін брехав, що нібито не знімав таблички з нашийника. Першопричиною всього він вважав те, що Бім укусив його, а не те, що сам зпяв у нього табличку. Отож перестановка місцями причини і наслідку завжди вигідний метод доказу. Він був глибоко переконаний, що каже правду, але те, що він казав не всю правд у,— це вже його не обходило. А хто знає, де вона, причина, і де наслідок: собака вкусив спочатку чи табличку раніше було знято? Це так і залишиться таємницею для всіх. Але Толик був глибоко переконаний у тому, що Бім укусити Сірого не міг, тому що він — людина, а не заєць якийсь чи лисиця. Тому віп і повторив ще раз:- .

Ви дурите мене, дядечку. Це — соромно.

Тпр-русь! — гавкнув дядько. І пішов, кривуляючи і відставляючи зад убік (мабуть, добряче хапонув його Бім).

Дивно, як бувають праві обидві сторопи, коли один говорить напівправду, а інший не зпає другої половини правди.

Проте Сірий ішов і думав: «Піде з тими шмаркачами в міліцію, доповість, вони прийдуть, побачать колекцію... Е ні, ювілейний, п'ятисотий не віддам. За нього можна дати двадцять будь-яких інших знаків». І він вирішив: «Найкраща оборона — напад».

Вдома він написав заяву, а потім одніс її у ветеринарний пункт. Там прочитали:

«...Біг собака (безпородний сетер з чорним вухом), з розгону вкусив, вирвав з відповідного місця мого організму шматок м'яса й побіг далі... Біг він як скажений, опустивши і хвіст, і голову до землі, очі були налиті кров-ю...\Або його піймати і знищити, на що дати розпорядження бригаді ловців бродячих собак, або я буду скаржитися вище на ваш бюрократизм і бездушність у діяльності...» і т. д.

Ветлікар захвилювався:

Куди вкусив? Коли? Де? За яких обставин?

Сірий брехав, як справжній вигадник, тільки без аніиайменшої уяви. Для лікаря ж усе було зрозуміло з особистого документа укушеного, а саме: укушепо бродячим собакою па вулиці! Він зняв телефонну трубку і викликав чергового пастерівського пункту.

Незабаром, за якихось кілька хвилин, приїхала на автомобілі жінка- лікар, спустила штани Сірого, подивилася, спитала:

Скільки днів Минуло?

Днів десять,— відповів невільний пацієнт.

Через чотири дні сказитесь,— категоричпо ствердила лікар. Та оскільки пацієнт нітрохи не схвилювався від такого вироку, у неї, мабуть, виникли якісь сумніви, чи що, і вона спитала.— А скільки місяців ви не купались?

З третьої суботи перед укусом. Боявся запорошити, щоб антоно- вого вогню не схопити... Місце ж бо серйозне...

Втрутився ветлікар:

Місце у вас дійспо серйозне. Мовби телевізор. (Він був жартівником, цей симпатичний ветлікар).

ІЦо ж ви наробили! — вигукнула жінка-лікар, ще раз придивившись до рани.— На пункт, на пункт, на пункт! Негайно уколи проти сказу... в живіт... протягом шести місяців.

Та ви що, осатапіли! — заревів Сірий дядько.

Нічого не осатаніли,— спокійно одрубав йому ветлікар.— Не підкоритесь — будемо силоміць діяти, через міліцію, вдома вас візьмуть, якщо ви така темиа людина.

Я? Темна людина?! — закричав Сірий.— Та ви знаєте, де я свого часу працював?!

Мені це байдуже,— відповіла лікар.— На пункт! — додала вона ще суворіше, ніж досі.

Тепер наклепник регулярно мав ходити на уколи в певні дні й години. Мало приємного, вскочив у халепу: пес — за зад, а лікарі — в живіт.

А далі було так.

Як уже вони зійшлися з тією Тіткою — невідомо, але якось зійшлися. Може, вони були знайомі давно (мабуть, так воно й було), але того дня вони зустрілися на вулиці. Такі вгадують одне одного, як кулик кули-

5 Г. Трог.польський65

Бібліотечна книга

ка, дурень дурня, а наклепник наклепника. Отож зійшлися і розговорилися. З'ясувалось, що він кривобочиться від укусу собаки з чорним вухом.

Та я ж його знаю! їй-богу, знаю! — схропнула Тітка.— І мене кусав.

Сірий же знав, що вона бреше, одначе сказав так:

Я особисто написав заяву, щоб його спіймали й знищили. Так підказує мені совість.

І правильно підказує! — з піднесенням підтримала Тітка.

А ви також напишіть... якщо, звичайно, ви чесна людина.

Я? Я не відступлю!

І вона того ж дня понесла заяву тудй ж, у ветеринарний пункт. У глибині душі Сірий думав (сам собі думав): «Якщо збрехала, то пехай-но й тебе лікарі — у животик!» Він не любив, коли йому говорили неправду, і пишався цим. Ну, Тітка також вскочила у халепу: горланила, лаялась, брехала, як то вже потрібно було їй, зокрема про те, що ранка була невеличка і вже загоїлась, тицяла пальцем у старий рубець на руці і ще кричала, що вона, як чесна* радянська жінка, написала задля користі справи, а її за це карають у живіт.

Дивно, але чомусь її відпустили, записавши адресу, й сказали, мовляв, заїдемо завтра додому, щоб з'ясувати все.

Як там уже було, тільки Тітка зненавиділа Біма лютою ненавистю. Сірого — також, але трохи менше, хоч він і підвів її під монастир.

У зв'язку з такими двома заявами через два дні в обласній газеті з'явилося оголошення:

«Є підстава вважати: собака, безпородний сетер, вухо чорне, кусає перехожих. Усіх, хто знає його місцеперебування, а також тих, кого він укусив, просимо сповістити на адресу... для його епіймання, щоб зробити аналіз і запобігти можливим наслідкам. Громадяни! Бережіть своє здоров'я і здоров'я інших — не мовчіть...» і т. д.

В найближчі дні негайно посипалися листи читачів. В одному з пих повідомлялося:

«...(такого ось числа і місяця цього року)... біг собака в бік вокзалу (безпородний сетер, вухо чорне), він не розбирав нічого і чухрав напрямки; так здорові духом собаки не бігають — напрямки чи наЕскоси через площу, а обминають перешкоди чи об'єкти, що трапляються на шляху, Хвіст був опущений вниз, і морда була справді опущена вниз. Вищезгаданий собака (безпородний сетер, чорне вухо), цілком небезпечний, може вкусити всякого громадянина Радянського Союзу і навіть іноземного туриста, які є, а через те треба його зловити й ліквідувати без будь-яких досліджень, про які згадано в оголошенні вашої шанованої нами газети».Л

Під петицією стояло дванадцять підписів.

Були й інші листи (усіх не згадаєш). Ну, наприклад, такий: «Точнісінько такий собака, але без чорного вуха, біг теж навпрямки...» Або: «Місто запруджене собаками, а який з них скажений, зрозуміти пе можна ніяк». Або: «І зовсім той собака пе скажений, ви самі скажені, витинари». Або: «Якщо облвиконком не може поставити на широку ногу організацію спланованого, розрахованого на роки, знищення собак, то куди ми йдемо, товаришу редактор? Де план? Де дійова критика і чому ви до неї пе прислухаєтесь? Адже хлібини ми вміємо пекти, а ось оберегти здоров'я трудящого громадянина — кишка тонка. Я — чесна людина І ріжу завжди у ВІЧІ саму матінку-правду. 1 не боюсь я нікого, до речі.

А ви подумайте над цими моїми словами. У мене вже терпець увірвався: пишеш, а ніякого пуття».

Загалом, листів було так багато, що розгорнулася дискусія, після якої з'явилась редакційна стаття «Том у квартирі», де наводилися витяги з листа доцента педінституту. Той доцент був одвертим собаконенависником. Чому це так, важко здогадатися, але виховне значення для дітей та юнацтва його висловлювання мало величезне: якщо вони зрозуміють його правильно, то з дитинства душитимуть собак, дбаючи про здоров'я трудящих, а на людину, яка тримає собаку вдома, колективно й дружно кричатимуть на вулицях: «Ледащо!» (таким словом обізвав доцент людей, що люблять собак), «Нетіпаха!» (теж творчість того самого доцента).

Як уже було сказано вище, усіх листів перелічити просто неможливо, але один усе-таки наведемо, останній. Він складався з двох рядків. Читач просто запитав: «А якщо на обох вухах чорне — бити?» То був читач- практик, далекий від абстрактного сприйняття світу. Проте цей лист не потрапив ні в статтю, ні взагалі на сторінки преси й навіть залишився без відповіді. Тільки подумати! Яка неповага до запитів людини, що пропонує свої послуги.

Є, є ще читач співчутливий, не перевівся, хвалити бога. Такий читач не промине можливості висловитись і затаврувати. Отак і в нашій пригоді: Біма шукали вже по всьому місту, зганьбили доброго собаку. А за віщо0 Хай, хай він, скажімо, вкусив,— це правда, а обставини цього укусу й те, що він скажений,— це цілковита неправда. Дбайливий читач сплутав усе це разом пе зі своєї вини: він не передбачив паклепу, а в нього хоч і короткі, та зате міцні ноги.

Але редактор своєчасно помітив, що дискусія ця — стихійна, викликана, очевидно, вкушеною людиною, дискусія зовсім не організована, а самопливна. І він учинив мудро — дав оголошення нонпареллю (тим шрифтом, якого ніколи не пропустить уважний читач): «Собака — Чорне вухо — спійманий. Редакція припиняє дискусію на цю тему. Рукописи не повертаються».

Редактор той був гуморист, чого «читач-борець» терпіти не може.

Але то була неправда: Біма ніхто не піймав. Просто Толик, довідавшись у школі про оголошення, знайшов надвечір квартиру ветлікаря, подзвонив, а коли, йому відчинили, сказав:

Я — від Чорного вуха, від Біма...

З'ясувалось питання негайно: наступного дня Толик поїхав до Біма й одвів його, триногого, на ветеринарний пункт до лікаря. Той оглянув, сказав:

Брехня уся ця дискусія. Собака не скажений, а хворий. Побитий і покалічений. Ех, люди! — якось непевно зітхнув він.

Зате оглянув хвору лапу, вислухав нутрощі, виписав мазь для ноги, дав мікстуру для вживання всередину й, виряджаючи друзів — хлопчика і собаку, спитав на прощання:

Тебе як же звуть, герою?

Толик.

Ти хороша людипа, Толику. Молодець!

Бім, виходячи, теж подякував лікареві. Від нього пахтіло ліками, але віп зовсім не був хворий, а навпаки, високий, мужній чоловік з добрими очима.

67

«Хороша людина,— сказав йому Бім хвостом і поглядом.— Дуже хороша ви людина!»

5*

...Читачу-друже! Не той читач, що гадає, нібито без його наклепницьких листів собаки поїдять усіх громадян і громадянок, ні — пе той. Інший — мій читачу, до тебе я звертаюсь. Пробач, що в лірично-оптимі- стичній повісті про собаку я іноді напишу одну-дві сатиричні картинки. Не звинувачуй у порушенні законів творчості, бо в кожного письменника свої «закони». Не звинувачуй, любий, і в змішуванні жанрів, бо саме життя — змішування: добро і зло, щастя і нещастя, сміх і горе, правда і брехня живуть поруч, і так близько одне до одного, що іноді важко й розрізнити їх. Гірше було б мені, коли б ти раптом помітив у мене напівправду. Вона схожа на напівпорожню бочку. А різницю ж між напівпорожньою та напівповною бочкою зайве доводити.

Головне, я за те, щоб писати про все, а пе лише про щось одне. Це просто шкідливо. Ти подумай! Якщо писати лише про добро, то для зла— пе знахідка, блиск; якщо писати лише про щастя, то люди перестануть бачити нещасних і, зрештою, взагалі не помічатимуть їх; якщо писати лише про серйозно-прекрасне, то люди, перестануть сміятися над потворним.

Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо

А втім, як бачите, я ж бо й пишу лише про собаку. Підтвердять це подальші розділи цікавих і, до речі відзначу, не завжди веселих пригод з нашим добрим Бімом.

РОЗДІЛ 10


Випадок па стрілці | Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо | За гроші







Loading...