home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add





Маленький др% невірні чушки, таємний донос та авторських

РОЗДІЛ 9



У школі, розповідаючи про новини, діти на першій же перерві розповсюдили чутку: є в їхньому дворі собака — ходив на чотирьох ногах, а тепер на трьох, і худющий-прехудющий, а був пе худющий, і він був гладенький, а тепер розкудланий, був веселий, а тепер понурий, і звуть його Бім; хазяїна повезли до Москви на операцію, а водить його тепер бабуся Степанівна.

Чутка дійшла до одного з учителів-методистів; той на чергових районних зборах працівників освіти розповів про це наступного дпя в цікавому виступі приблизно так: росте молоде покоління чудове, воно «прилучається до ідеї доброти, що включає в себе жалість, як таку, до всього жпвого на Землі». Усе це він проілюстрував глибокою знову ж цікавістю однієї школи до якогось невідомого собаки з чорним вухом, чийого хазяїна надовго поклали на операцію.

Через три дні після того в усіх школах цього райопу міста говорили

Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо


дітям про жалість до тварин і розповідали, як гарно й тепло поставилися в школі номер ось такий до собаки. Але найбільш обережні, одначе, попереджали, що собака, в такому випадку, пе повинен бути скаженим, чого й слід остерігатися. У школі, де вчився Толик, учителька розповіла про те ж саме, але просто й душевно.

Ну подумайте, діти, ви тільки подумайте! — говорила вона.— Якась жорстока людина одірвала собаці ногу (так трохи змінилася чутка вже поміж учителів: чутка є чутка!). Це негідно радянської людини! А пещасний собачка з чорним вухом тепер навіки каліка.— Вона знайшла у зошиті потрібну сторінку і вела далі: — Давайте, діти, напишемо твір, маленький і теплий, на вільну тему: «Я люблю тварин». Для вільного викладу й для того, щоб ви чого-небудь не наплутали, ось вам певе- личкий план-запитальник.

І вона написала крейдою на дошці, зазираючи в зошит:

Як звуть вашого собаку?

Білий він, чорний чи який?

Гострі в нього вуха чи одвислі?

З хвостом він чи з обрубком?

Якої він породи, якщо це дома знають?

Ласкавий він чи злий?

Чи граєшся ти з ним, а якщо граєшся, то як?

Кусається він чи ні? Якщо кусає, то — кого?

Чи люблять його тато й мама?

За віщо ти любиш собаку?

Як ти ставишся до інших тварин (кури, гуси, вівці, олені, миші тощо) ?

Чи бачив ти коли-пебудь лося?

Чому корову доять, а лося не доять (свійські тварини і дикі)?

Чи треба любити тварин?

Толик сидів як на голках, він не міг нічого писати. В загальній тиші віп спитав, пе витримавши:

Гайно Павлівно, а як звуть собаку з чорним вухом?

Вчителька зазирнула в блокнот і відповіла:

Бем.

Бім! — вигукнув Толик, розбурхавши цим вигуком увесь клас.— Відпустіть мене, Ганно Павлівпо. Будь ласка! Я піду шукати Біма, я його знаю — він дуже добрий. Будь ласка! — просив віп жалібно, готовий від вдячпості цілувати руки Ганні Павлівні.

Толю! — суворо звернулась до нього Ганна Павлівна.— Ти заважаєш іншим працювати. Думай і пиши твір.

Толик сів. Він дивився на чистий аркуш зошита, а бачив Біма. Здавалося, він зосередився на вільній темі разом з усіма, але він написав тільки заголовок: «Я люблю тварин». Лише перед самим дзвінком він почав швидко-швидко складати відповіді. Навіть і після дзвінка він на якийсь час затримався, а Ганна Павлівна, як звичайно у таких випадках, сиділа за столом і терпляче ждала. Нарешті Толик, похмурий, невідомо чим незадоволепий, поклав перед Ганною Павлівною свій твір. І вийшов. Свою роботу, таким чином, він здав останнім, через те, як і завжди, Ганна Павлівна прочитала її найпершою (зверху лежить).

Толик докладно, навіть занадто докладно, відповів на всі запитання вільної теми. Його творіння містило навіть і поетичні спроби, хоч і з безсумнівним плагіатом з популярпої пісепьки, відомої кожному маляті, Загалом же все мало такий вигляд:

«Я ЛЮБЛЮ ТВАРИН

Його звуть Бім. Він білий з чорним вухом. Вуха одвріслі. Хвіст справжній. Порода мисливська, не вівчарка. Ласкавий. Одного разу грався, але якийсь дядько-буркотун забрав, дурний і нікудишній дідуган. Не кусається. Мама і тато його любити не можуть, він чужий, з жовтою табличкою па шиї. За віщо люблю, не знаю, просто так. Курей, гусей, овець, оленів, мишей люблю, але мишей боюся. Лося поки що не бачив, вони в місті не живуть. Корову доять, щоб було молоко в магазинах і щоб виконувався план. («Та він же дефективний!» — подумала Ганна Павлівна). Лося не доять тому, що в магазинах не буває лосячого молока і воно нікому не потрібне. Тварин любити треба, а собака найкращий друг людини. Я склав оце пісеньку:

І лось гарно, І олень гарно, І миша гарно, А собака краще.

Ще в мене були морські свинки, але мама сказала, що від них дуже смердить у квартирі, затуляй носа, і віддала чужій дівчинці. А Біма я все одно знайду, хай навіть ви мене й не відпустили. Все одно знайду, сказав, знайду і знайду. Хоч ви Ганна Павлівна, мені все одно».

У Ганни Павлівни очі на лоба полізли: «Він же з рамок геть вискочив! Він же казна про що думає. В тихому болоті...» Останню думку вона не захотіла додумувати, бо була педагогом, а просто, з почуттям обов'язку, поставила двійку.

Ось як воно виходить. Ганну Павлівну вважали за одну з найкращих учительок, діти її також начебто любили і слухалися, за винятком деяких, які, одначе, бувають у кожнозвичайно, несвідомо, якщо мати на увазі, що про морських свинок у Ганни Павлівни жодних запитань в темі не було. Може, коли підросте, він і зрозуміє свою помилку дитинства, але поки що йому цього не збагнути. Він навіть не прийшов у клас після перерви. А це вже — надзвичайна подія! Толик поїхав із свого нового району в інший, старий, в ту школу №... і врешті допитався у хлопців про все: коли вони бачили Біма і де він живе. Собі на радість, він довідався також, що ногу зовсім не відірвано, а вона тільки висить, і пішов з хлопцями у той будинок, до Біма.

Він натиснув кнопку дзвінка. Бім відповів запитанням: «Гав! (Хто там?)»

Це я — Толик! — гукнув гість. Потім почув, як Бім, притуливши носа до щілини, пирхав і втягував повітря.— Біме, це я — Толик.

Бім звискнув, загавкав. Так він кричав: «Здрастуй, Толику!»

І хлопчик його зрозумів, вперше зрозумів фразу із собачої мови.

Степанівна, почувши гавкіт і розмову людини з собакою, вийшла:

Тобі чого, хлопчику?

Я — до Біма.

Усе легко з'ясувалося. Вони увійшли вдвох.

Толик не пізнав Біма: живіт аж підтягло, скімшена шерсть, кособока хода, ,випнуті ребра — ні, це не Бім. Але очі, розумні і сповнені

\

ласки, сказали: «Я — Бім». Толик присів навпочіпки і дав собаці волю. Бім обнюхував його, лизав піджачок, підборіддя, руки і парешті поклав морду на носок Толикового черевика. Здавалося, він заспокоївся.

Усе розповіла Степанівна Толикові, незнайомому хлопчику, все, що знала про Біма і про Івана Іваповича, але не могла тільки пояснити, де і хто розчавив лапу.

Доля,— зітхнула вона.— У кожного собаки — своя доля.

Говорила вона з хлопчиком спокійно, хоча й з гіркотою, не хизуючись своєю старістю і не підкреслюючи свого великого життєвого досвіду, як рівна з рівпим.

А де табличка? — спитав Толик.— Була ж. Я читав.

Була. Тебе ж бо як звати?

Толик.

Толик — це добре... Була. Хтось зняв, мабуть.— Толик подумав: «Він зняв, Сірий дядько». Але все-таки вголос не сказав, бо ще не був упевнений у цьому.— І що я робитиму з ним, господи? — спитала Степанівна, дивлячись на Біма,— І шкода, і що робити — не знаю. Вити- нара б йому.

Ветеринара,— поправив Толик, теж не відчуваючи своєї переваги, і/відповів на запитання «що робити»:—Я приходитиму кожного дня після школи, водитиму його. Можна?

Так знайшовся у Біма новий маленький друг. Він щодня після обіду їхав через усе місто до Біма, ходив з ним по двору, по вулицях, по парку і, на втіху всім хлоп'ятам, говорив гордо:

Собака — найкращий друг людини.

Думка в цих словах була зовсім інша, ніж у творі, написаному під враженням образи.

Але твердо вирішив Толик: знайти того Сірого дядька й одверто поговорити з ним. У своєму новому районі він став чатувати на нього. І зуст- рівся-таки віч-на-віч.

Дядечку,— спитав він, трохи піднявши козирок картуза і заклавши руки за спину,— навіщо ви зняли табличку з Біма?

Ти що — очманів, хлопчику? — відповів той запитапням4 на запитання.

Ви ж його повели з табличкою. Не тільки я бачив.

І відпустив з табличкою. Він же мене вкусив І Авжеж, відпустиш, коли кусається, як вовк.

Ви, дядечку, брешете: Бім — ласкавий пес.

Я? Я брешу, щеня?.. Де твої батьки? Де твої батьки? Говори! — присікався він.

Якоюсь мірою Сірий казав правду. Саме якоюсь мірою: він не брехав, що його Бім укусив, і мав повіве право обурюватись, але ^.ін брехав, що нібито не знімав таблички з нашийника. Першопричиною всього він вважав те, що Бім укусив його, а не те, що сам зпяв у нього табличку. Отож перестановка місцями причини і наслідку завжди вигідний метод доказу. Він був глибоко переконаний, що каже правду, але те, що він казав не всю правд у,— це вже його не обходило. А хто знає, де вона, причина, і де наслідок: собака вкусив спочатку чи табличку раніше було знято? Це так і залишиться таємницею для всіх. Але Толик був глибоко переконаний у тому, що Бім укусити Сірого не міг, тому що він — людина, а не заєць якийсь чи лисиця. Тому віп і повторив ще раз:- .

Ви дурите мене, дядечку. Це — соромно.

Тпр-русь! — гавкнув дядько. І пішов, кривуляючи і відставляючи зад убік (мабуть, добряче хапонув його Бім).

Дивно, як бувають праві обидві сторопи, коли один говорить напівправду, а інший не зпає другої половини правди.

Проте Сірий ішов і думав: «Піде з тими шмаркачами в міліцію, доповість, вони прийдуть, побачать колекцію... Е ні, ювілейний, п'ятисотий не віддам. За нього можна дати двадцять будь-яких інших знаків». І він вирішив: «Найкраща оборона — напад».

Вдома він написав заяву, а потім одніс її у ветеринарний пункт. Там прочитали:

«...Біг собака (безпородний сетер з чорним вухом), з розгону вкусив, вирвав з відповідного місця мого організму шматок м'яса й побіг далі... Біг він як скажений, опустивши і хвіст, і голову до землі, очі були налиті кров-ю...\Або його піймати і знищити, на що дати розпорядження бригаді ловців бродячих собак, або я буду скаржитися вище на ваш бюрократизм і бездушність у діяльності...» і т. д.

Ветлікар захвилювався:

Куди вкусив? Коли? Де? За яких обставин?

Сірий брехав, як справжній вигадник, тільки без аніиайменшої уяви. Для лікаря ж усе було зрозуміло з особистого документа укушеного, а саме: укушепо бродячим собакою па вулиці! Він зняв телефонну трубку і викликав чергового пастерівського пункту.

Незабаром, за якихось кілька хвилин, приїхала на автомобілі жінка- лікар, спустила штани Сірого, подивилася, спитала:

Скільки днів Минуло?

Днів десять,— відповів невільний пацієнт.

Через чотири дні сказитесь,— категоричпо ствердила лікар. Та оскільки пацієнт нітрохи не схвилювався від такого вироку, у неї, мабуть, виникли якісь сумніви, чи що, і вона спитала.— А скільки місяців ви не купались?

З третьої суботи перед укусом. Боявся запорошити, щоб антоно- вого вогню не схопити... Місце ж бо серйозне...

Втрутився ветлікар:

Місце у вас дійспо серйозне. Мовби телевізор. (Він був жартівником, цей симпатичний ветлікар).

ІЦо ж ви наробили! — вигукнула жінка-лікар, ще раз придивившись до рани.— На пункт, на пункт, на пункт! Негайно уколи проти сказу... в живіт... протягом шести місяців.

Та ви що, осатапіли! — заревів Сірий дядько.

Нічого не осатаніли,— спокійно одрубав йому ветлікар.— Не підкоритесь — будемо силоміць діяти, через міліцію, вдома вас візьмуть, якщо ви така темиа людина.

Я? Темна людина?! — закричав Сірий.— Та ви знаєте, де я свого часу працював?!

Мені це байдуже,— відповіла лікар.— На пункт! — додала вона ще суворіше, ніж досі.

Тепер наклепник регулярно мав ходити на уколи в певні дні й години. Мало приємного, вскочив у халепу: пес — за зад, а лікарі — в живіт.

А далі було так.

Як уже вони зійшлися з тією Тіткою — невідомо, але якось зійшлися. Може, вони були знайомі давно (мабуть, так воно й було), але того дня вони зустрілися на вулиці. Такі вгадують одне одного, як кулик кули-

5 Г. Трог.польський65

Бібліотечна книга

ка, дурень дурня, а наклепник наклепника. Отож зійшлися і розговорилися. З'ясувалось, що він кривобочиться від укусу собаки з чорним вухом.

Та я ж його знаю! їй-богу, знаю! — схропнула Тітка.— І мене кусав.

Сірий же знав, що вона бреше, одначе сказав так:

Я особисто написав заяву, щоб його спіймали й знищили. Так підказує мені совість.

І правильно підказує! — з піднесенням підтримала Тітка.

А ви також напишіть... якщо, звичайно, ви чесна людина.

Я? Я не відступлю!

І вона того ж дня понесла заяву тудй ж, у ветеринарний пункт. У глибині душі Сірий думав (сам собі думав): «Якщо збрехала, то пехай-но й тебе лікарі — у животик!» Він не любив, коли йому говорили неправду, і пишався цим. Ну, Тітка також вскочила у халепу: горланила, лаялась, брехала, як то вже потрібно було їй, зокрема про те, що ранка була невеличка і вже загоїлась, тицяла пальцем у старий рубець на руці і ще кричала, що вона, як чесна* радянська жінка, написала задля користі справи, а її за це карають у живіт.

Дивно, але чомусь її відпустили, записавши адресу, й сказали, мовляв, заїдемо завтра додому, щоб з'ясувати все.

Як там уже було, тільки Тітка зненавиділа Біма лютою ненавистю. Сірого — також, але трохи менше, хоч він і підвів її під монастир.

У зв'язку з такими двома заявами через два дні в обласній газеті з'явилося оголошення:

«Є підстава вважати: собака, безпородний сетер, вухо чорне, кусає перехожих. Усіх, хто знає його місцеперебування, а також тих, кого він укусив, просимо сповістити на адресу... для його епіймання, щоб зробити аналіз і запобігти можливим наслідкам. Громадяни! Бережіть своє здоров'я і здоров'я інших — не мовчіть...» і т. д.

В найближчі дні негайно посипалися листи читачів. В одному з пих повідомлялося:

«...(такого ось числа і місяця цього року)... біг собака в бік вокзалу (безпородний сетер, вухо чорне), він не розбирав нічого і чухрав напрямки; так здорові духом собаки не бігають — напрямки чи наЕскоси через площу, а обминають перешкоди чи об'єкти, що трапляються на шляху, Хвіст був опущений вниз, і морда була справді опущена вниз. Вищезгаданий собака (безпородний сетер, чорне вухо), цілком небезпечний, може вкусити всякого громадянина Радянського Союзу і навіть іноземного туриста, які є, а через те треба його зловити й ліквідувати без будь-яких досліджень, про які згадано в оголошенні вашої шанованої нами газети».Л

Під петицією стояло дванадцять підписів.

Були й інші листи (усіх не згадаєш). Ну, наприклад, такий: «Точнісінько такий собака, але без чорного вуха, біг теж навпрямки...» Або: «Місто запруджене собаками, а який з них скажений, зрозуміти пе можна ніяк». Або: «І зовсім той собака пе скажений, ви самі скажені, витинари». Або: «Якщо облвиконком не може поставити на широку ногу організацію спланованого, розрахованого на роки, знищення собак, то куди ми йдемо, товаришу редактор? Де план? Де дійова критика і чому ви до неї пе прислухаєтесь? Адже хлібини ми вміємо пекти, а ось оберегти здоров'я трудящого громадянина — кишка тонка. Я — чесна людина І ріжу завжди у ВІЧІ саму матінку-правду. 1 не боюсь я нікого, до речі.

А ви подумайте над цими моїми словами. У мене вже терпець увірвався: пишеш, а ніякого пуття».

Загалом, листів було так багато, що розгорнулася дискусія, після якої з'явилась редакційна стаття «Том у квартирі», де наводилися витяги з листа доцента педінституту. Той доцент був одвертим собаконенависником. Чому це так, важко здогадатися, але виховне значення для дітей та юнацтва його висловлювання мало величезне: якщо вони зрозуміють його правильно, то з дитинства душитимуть собак, дбаючи про здоров'я трудящих, а на людину, яка тримає собаку вдома, колективно й дружно кричатимуть на вулицях: «Ледащо!» (таким словом обізвав доцент людей, що люблять собак), «Нетіпаха!» (теж творчість того самого доцента).

Як уже було сказано вище, усіх листів перелічити просто неможливо, але один усе-таки наведемо, останній. Він складався з двох рядків. Читач просто запитав: «А якщо на обох вухах чорне — бити?» То був читач- практик, далекий від абстрактного сприйняття світу. Проте цей лист не потрапив ні в статтю, ні взагалі на сторінки преси й навіть залишився без відповіді. Тільки подумати! Яка неповага до запитів людини, що пропонує свої послуги.

Є, є ще читач співчутливий, не перевівся, хвалити бога. Такий читач не промине можливості висловитись і затаврувати. Отак і в нашій пригоді: Біма шукали вже по всьому місту, зганьбили доброго собаку. А за віщо0 Хай, хай він, скажімо, вкусив,— це правда, а обставини цього укусу й те, що він скажений,— це цілковита неправда. Дбайливий читач сплутав усе це разом пе зі своєї вини: він не передбачив паклепу, а в нього хоч і короткі, та зате міцні ноги.

Але редактор своєчасно помітив, що дискусія ця — стихійна, викликана, очевидно, вкушеною людиною, дискусія зовсім не організована, а самопливна. І він учинив мудро — дав оголошення нонпареллю (тим шрифтом, якого ніколи не пропустить уважний читач): «Собака — Чорне вухо — спійманий. Редакція припиняє дискусію на цю тему. Рукописи не повертаються».

Редактор той був гуморист, чого «читач-борець» терпіти не може.

Але то була неправда: Біма ніхто не піймав. Просто Толик, довідавшись у школі про оголошення, знайшов надвечір квартиру ветлікаря, подзвонив, а коли, йому відчинили, сказав:

Я — від Чорного вуха, від Біма...

З'ясувалось питання негайно: наступного дня Толик поїхав до Біма й одвів його, триногого, на ветеринарний пункт до лікаря. Той оглянув, сказав:

Брехня уся ця дискусія. Собака не скажений, а хворий. Побитий і покалічений. Ех, люди! — якось непевно зітхнув він.

Зате оглянув хвору лапу, вислухав нутрощі, виписав мазь для ноги, дав мікстуру для вживання всередину й, виряджаючи друзів — хлопчика і собаку, спитав на прощання:

Тебе як же звуть, герою?

Толик.

Ти хороша людипа, Толику. Молодець!

Бім, виходячи, теж подякував лікареві. Від нього пахтіло ліками, але віп зовсім не був хворий, а навпаки, високий, мужній чоловік з добрими очима.

67

«Хороша людина,— сказав йому Бім хвостом і поглядом.— Дуже хороша ви людина!»

5*

...Читачу-друже! Не той читач, що гадає, нібито без його наклепницьких листів собаки поїдять усіх громадян і громадянок, ні — пе той. Інший — мій читачу, до тебе я звертаюсь. Пробач, що в лірично-оптимі- стичній повісті про собаку я іноді напишу одну-дві сатиричні картинки. Не звинувачуй у порушенні законів творчості, бо в кожного письменника свої «закони». Не звинувачуй, любий, і в змішуванні жанрів, бо саме життя — змішування: добро і зло, щастя і нещастя, сміх і горе, правда і брехня живуть поруч, і так близько одне до одного, що іноді важко й розрізнити їх. Гірше було б мені, коли б ти раптом помітив у мене напівправду. Вона схожа на напівпорожню бочку. А різницю ж між напівпорожньою та напівповною бочкою зайве доводити.

Головне, я за те, щоб писати про все, а пе лише про щось одне. Це просто шкідливо. Ти подумай! Якщо писати лише про добро, то для зла— пе знахідка, блиск; якщо писати лише про щастя, то люди перестануть бачити нещасних і, зрештою, взагалі не помічатимуть їх; якщо писати лише про серйозно-прекрасне, то люди, перестануть сміятися над потворним.

Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо

А втім, як бачите, я ж бо й пишу лише про собаку. Підтвердять це подальші розділи цікавих і, до речі відзначу, не завжди веселих пригод з нашим добрим Бімом.

РОЗДІЛ 10


Випадок па стрілці | Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо | За гроші