home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


Перший Бімів недруг

Минуло літо, веселе для Біма, радісне, переповнене дружбою з Іваном Івановичем. Походи на луги й болота (без рушниці), сонячні дні, купання, тихі вечори на березі річки — чого ще треба собаці? Нічого не треба — це справді так.

Під час тренувань і муштри вони зустрічалися і з мисливцями. З цими знайомство відбувалося негайно, бо з кожною такою людиною був собака. Ще до того, як сходилися хазяї, обидва собаки бігли один до одного й коротко бесідували на собачій мові жестів і поглядів:

«Ти хто: він чи вона»» — питав Бім, обнюхуючи відповідні місця (звичайно, для проформи).

«Сам бачиш, що тут питати»,— відповідав собака.

«Як життя?» — весело запитував Бім.

«Працюємо!» —звискнувши, відповідав співрозмовник, кокетливо підплигнувши па всіх чотирьох ногах.

Після того вони мчали до хазяїв і то одному, то другому доповідали про знайомство. А коли обидва мисливці вмощувалися для розмов у затінку під кущем або під деревом, собаки так весело гасали, що аж язик не вміщався в роті. Тоді вони лягали коло хазяїв і слухали тиху задушевну розмову.

Інші люди, окрім мисливців, для Біма були малоцікаві: люди, та й годі. Вони гарні. Але не мисливці ж!

А от собаки, ці — різні.

2*19-

Одного разу в лузі зустрівся він з кудлатенькою собачкою, вдвічі меншою од нього, чорненькою такою. Поздоровкалися стримано, без кокетства. Та й яке вже там кокетство, коли нова знайома на звичайний для таких випадків перелік запитань відповідала, ліниво змахуючи хвостом:

«Я їсти хочу».

З рота в неї пахло мишеням. І Бім спитав здивовано, обнюхавши її губи:

«Ти з'їла мишу?»

«З'їла мишу,— відповіла та.— Я їсти хочу». І заходилася гризти білий вузлуватий очеретяний корінь.

Бім хотів покуштувати цей корінець, але вона, протестуючи, сказала знов те саме:

«Я їсти хочу».

Бім почекав сидячи, поки вона догризла все, і запросив її з собою. Та пішла, не перечачи, трюхикаючи за ним, розкудлана, але чиста (певно, любила купатися, як і більшість собак, через що влітку вони її не бувають брудними, навіть бездомні). Бім привів її до хазяїна, котрий здаля стежив за знайомством свого друга. Але Кудлатка не повірила одразу в чужу людину, а сіла віддалік, незважаючи на те, що Бім перебігав від хазяїна до неї і назад, кличучи її, запевняючи. Іван Іванович зняв рюкзак, витяг звідти ковбаску, відрізав маленький шматочок і кинув Кудлатці.

До мене, до мене, Кудлатка. До мене.

Шматочок упав метрів за три від неї. Вона, обережно переступаючи, дотяглася, з'їла його і сіла тут же. За новим шматочком наблизилася ще. А потім їла вже біля ніг людини, навіть дозволила погладити себе, хоч і з побоюванням. Бім і Іван Іванович віддали їй усе кільце ковбаски: хазяїн кидав шматки, а Бім не заважав Кудлатці їсти. Усе як звичайно: кинь шматочок — підійде ближче, кинь другий — ще ближче, за третім, четвертим — уже біля ніг опиниться і служитиме вірою і правдою. Так думав Іван Іванович. Він обмацав Кудлатку, погладив по загривку й сказав:

Ніс холодний — здорова. Це добре.— І дав команду обом: — Руш, руш!

Кудлатка не розуміла таких слів, одначе коли вона побачила, як Бім помчав стрілою по траві, то збагнула: треба бігати. І звичайно, вони розігралися по-собачому так, що Бім забув навіть, чого він взагалі тут. Іван Іванович не заперечував, а йшов собі та й ішов, насвистуючи.

До міста Кудлатка супроводила залюбки, але на околиці несподівано сіла на узбіччі дороги і — ні з місця. Звали, запрошували — не йде. Так і лишилася сидіти, проводячи їх поглядом. Помилився Іван Іванович — не кожного собаку можна купити на принаду.

Бім не знав і знати не міг, що в Кудлатки також були хазяї, що жили вони у своєму маленькому будиночку, що ту вулицю, де був будиночок, усю знесли, а Кудлатчиним хазяям дали квартиру на п'ятому поверсі з усіма вигодами.

Одне слово, Кудлатку покинули напризволяще. Але вона знайшла- таки і той новий будинок, і хазяїнові двері, а там її побили й прогнали. Ось вона й живе сама. По місту ходить лише вночі, як і більшість бездомних собак. Іван Іванович про все здогадався, але ж Бімові розповісти неможливо. Бім просто не хотів її залишати: озирався назад, зупинявся і поглядав на Івана Івановича. Але той ішов собі й ішов.

Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо



Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо


Весняний ліс | Троєпольский Гаврило. Білий Бім Чорне вухо | Якби він знав, як гірка доля зведе Біма і Кудлатку, якби він знав, коли й де вони зустрінуться, не йшов би він тепер так спокійно. Але майбутнє невідоме й людині.







Loading...