home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


Звідти окружний провідник відослав нас у село Дроблавичі…


Звідти окружний провідник відослав нас у село Дроблавичі. У тому селі тоді якраз відбувалася крайова нарада ОУН. На тій нараді провідника Луцької округи перевели на посаду заступника крайового референта суспільно-політичної референтури. А провідника Горохівсько-Волинської округи, Крилача, перевели на посаду обласного провідника. Всіх інших окружних провідників також попереводили на вищі посади. Нашого Славка вибрали в редакцію крайової суспільно-політичної референтури. Макара направили в Ковельсько-Любомельську організаційну округу. А Лісовика і мене закріпили за крайовою суспільно-політичною референтурою інструкторами.

Якраз під ту пору як крайова нарада почала свою роботу, загін червоних партизанів із Цуманських лісів прорвався у село Малин Острожецького району і забрав там усю муку з млина (цей млин тоді не працював на німців). Німці у відповідь на ту акцію, зле зорієнтовані поляками, що в них служили, зібрали біля двох тисяч фольксдойчів польського походження і оточили увесь Острожецький район. Прочесавши увесь район, вони увійшли в село Малин. На підступах до села затримали районного провідника Лисого на прізвище Гулій із села Свищева і там його розстріляли разом з найближчими його співпрацівниками. У селі Малин німці разом з польськими фольксдойчами зігнали до церкви всіх українців з української частини Малина, а до школи всіх чехів з чеської частини Малина і запалили школу й церкву. Тих, що пробували видістатися з вогню — розстрілювали на місці. Ті страшні злочини німці робили зовсім спокійно і дивились на це як еспанці дивляться на бій биків. Тоді у Малині загинуло біля 800 чол.

— Червона партизанка Медвєдєва в Цуманських лісах знала про той наступ німців на Острожеччину, але перешкоджувати німцям у тій злочинній операції не лежало в їхньому пляні. Для них основне було забрати муку, — сказав окружний провідник.

— А чому відділи УПА не прийшли на виручку, — запитав я.

— Наші відділи стоять аж за Колками, це близько 70-ть кілометрів звідси, — відповів окружний провідник.

Ми тоді, відповідно до наказу, переплили човнами Стир і разом з усіма учасниками крайової наради відправилися в напрямку Володимирця. Це була перша половина червня. Волинь красувалась своїми чудовими садами, зеленими соковитими хлібами і замріяними лісами. Тільки то тут, то там вибухи автоматів вороже прорізували життєдайне повітря, забирали життя нашим невинним мирним і роботящим селянам. Під вечір ми в'їхали в якесь село — чудове, на горбочку серед високих дерев красувалася гарна церква. Це було село Садів. На садівських хуторах під дрімучими лісами ми зупинилися на ніч. Станичний села Садів розмістив нас по два-три в кожну хату. Жінки, а особливо дівчата, просто випрошували у станичного нас до себе на вечерю і ночівлю. Я разом з Лісовиком і якимсь Дятлом попав до жінки, що мала років сорок. Дочка її була ще тільки у розквіті, незаміжня. Мама і дочка ходили біля нас як біля рідних дітей. Вони повипирали нам усе і попрасували. Дятел був струнким і дуже вродливим хлопцем. Дівчина дуже ласо заглядала на нього. Але Дятел вів себе стримано, як і всі націоналісти.

— Як ви, друже, дивитесь на роботу СБ, — зненацька запитав мене Дятел.

— Я не знаю, про що саме мова, — відповів я.

— Про СБ ж питаю вас, про нашу Службу Безпеки. Ви ж знаєте, що до нас у відділи УПА і в організацію засилають своїх шпигунів німці, поляки і більшовики. Отже, ми повинні їх розкривати і знешкоджувати.

— Я на цьому не розуміюся. У таких органах я ніколи не працював, а навпаки подібні органи все життя мене переслідували, — відповів я.

— Отож ми і боремося з тими органами, що вас переслідували.

— Оце в нас на вишколі була якась Алла. Говорили, що вона совєтська шпигунка, а насправді Бог її знає, хто вона там, — відповів я.

— Мені довелося грати ролю закоханого в ту ж таки Аллу і вона мене «завербувала» у совєтську розвідку і давала мені доручення. Тепер зрозуміло, яка наша робота, — сказав Дятел.

— Якщо б ви ту Аллу залюбили в себе і зробили її своєю шпигункою у большевиків, то я тоді цінував би вашу роботу, а якщо ви її зліквідували, то для мене така робота гидка, — сказав я.

— Всяко доводиться, — сумно відповів Дятел і більше розмови не вів.

Другого дня уранці станичний села Садів прибув до нас на хутір з чотирма підводами. Новопризначений обласний провідник Крилач покликав мене до себе і сказав: «Ось сідайте на цю підводу, ми поїдемо разом». 3 нами разом їхав ще Ящур. Він був окружним провідником Ковельсько-Любомельської округи. Його також переводили на якусь іншу роботу аж на Рівенщину.

— Вам не подобається робота нашої Служби Безпеки, а як же ми можемо інакше діяти? Мені здається, що ми завжди повинні клин клином вибивати. 3 більшовиками по-більшовицькому, — сказав Крилач.

— Якщо ми будемо поступати так, як ви кажете, то ми тоді уподібнимося до них і від нас відвернуться люди так само, як і від них, — відповів я. — Злом зла не виправите.

— Погляньте, який красивий козел побіг, — сказав Ящур, кивнувши головою у бік того лісового красеня. Козел скакав спокійно, легко, граціозно.

Підвечір ми приїхали до села Мочулки, що розкинулось під самісіньким великим Свинаринським лісом. Там уперше побачив я сотню УПА. В цьому селі відчувалось якесь вийняткове пожвавлення. Люди були якісь живіші і певніші себе. На майданчику перед школою одна чота, по-військовому зодягнута, займалася упорядом, друга — військовим маршем ішла до польової кухні і співала: «Гей гу! Гей га! Прощай моє дівча». Ми зупинилися біля квартири командира сотні. Командир, повідомлений своєю заставою про наше прибуття, миттю вискочив на вулицю і відрапортував, витягнувшись на струнко, Крилачеві про те, чим зараз займається сотня. Пізніше дав команду своїй господині накрити стіл.

— Ні, друже сотенний, за нас турбуватися не треба. Краще розпорядіть, щоб нас нагодували з вашої польової кухні. Ми також у першу чергу вояки і тому повинні харчуватися так само, як і всі наші стрільці, — сказав я поспішно.

Два кілометри звідти, у лісі серед боліт, було кілька десятків хат. Це село Вовчак. У тому селі містився штаб загону УПА. Штаб цей охороняв цілий курінь стрільців. У Вовчаку було збудовано пекарню, що випікала хліб для всього загону (за кількістю людей це був полк). Була там і гарбарня та всі необхідні майстерні, що взували і одягали увесь загін. Були також три легкі машини і дві вантажні. Лише пального обмаль. До всіх застав було прокладено телефон. На зв'язковому пункті біля телефонів завжди чергував хтось із старшин. Усе це маленьке сільце виглядало на суцільний військовий табір.

Біля штабу нас зустрів командир загону Сосенко і по-військовому відрапортував Крилачеві, а пізніше потиснув нам усім руки і запросив у штаб. Це був великий новий, просторий будинок, умисне побудований відділом УПА під штаб. В одному кабінеті урядував начальник штабу і секретар, у другому — працювало дві друкарки, а в третьому, великому, урядував сам командир загону. Напроти, в іншому будинкові, урядував бунчужний, що завідував усією господаркою загону. У штабі Сосенко оповів про останній наступ німців на «Січ» (уся територія Свинарівського лісу разом із селами Мочулки, Вовчак, Ревушки носила назву Січ). За словами Сосенка, у наступі з боку німців брало участь около чотирьохсот німців.

— Три літаки обстрілювали зі скорострілів Вовчак, — оповідав захоплено. — Два танки і біля двох сотень німців атакували Мочулки, а три танки і сотень дві німців наступало на Ревушки. Зруйнувати нашу Січ німцям не вдалося. Вони лише запальними кулями звалили нам п'ять хат і вбили 14 наших стрільців. А ми їм підбили одного танка і три вантажні машини.

— А скільки німців вбили? — запитав Крилач.

— Не знаю, німці своїх вбитих і поранених встигли забрати.

— Це вони нам мстять за полковника СД, якого ми їм «шльопнули» на шосе, — сказав Крилач.

— Може і так, — відповів Сосенко.

— А зараз ви робите вилазки на те шосе? — запитав Крилач. Сосенко уважно глянув на Крилача, а тоді сказав:

— Хлопці просяться, всім хочеться мати німецькі автомати і пістолі, а на шосе, що лучить Луцьк з Володимиром, їх найлегше здобути.

— Ну, глядіть, ще там випадково німецького генерала уб'єте, тоді німці пішлють на нас цілу армію, — сказав Крилач.

— Генерала вбивати неварто, от як би самого Гітлера мазнути, — у жарт сказав Сосенків ад'ютант Ворон.

— Ні, Гітлера краще візьміть в полон, — для сміху сказав Ящур.

— Оце з краю до нас прислали двох інструкторів, Лісовика і Боремського, з ідеології та політики, — кивнувши головою у наш бік сказав Крилач. — Зорганізуйте вишкіл з тих колишніх командирів Червоної Армії, а тоді ми їх десь призначимо.

— А колишнього майора генштабу прислати на вишкіл? — запитав Сосенко.

— Всіх, і майора також.

— А як з польським штабом? — запитав Сосенко.

— Про штаб поговоримо пізніше, — сказав Крилач.

— Покищо зовні спокійно, але відчувається схвильованість. Багато родин спакували всі свої пожитки, — сказав Сосенко.

— Пошліть свого ад'ютанта, хай він примістить наших інструкторів десь на квартиру, — сказав Крилач.

Вишкіл розпочався незабаром. Тим разом на вишкіл було скликано всього 17 чоловік, усі колишні офіцери радянської армії. Комендантом групи Лісовик призначив колишнього майора генштабу. До наших лекцій на тому вишколі ніхто серйозно не ставився. Лісовика і Брову (політвиховника загону) вони просто іґнорували. До моїх лекцій також серйозно не ставилися, але після лекцій завжди любили зі мною заводити бесіди на заздалегідь продумані ними теми. Точніше кажучи, вони задавали мені багато запитань, які абсолютно не стосувалися програми нашого вишколу, але на які не відповідати було неможливо. Ось наприклад, старший лейтенант, за спеціяльністю механік, запитав мене: «А чи визнаєте ви, що індустрію в Росії розвинула радянська влада, і розвинула швидше ніж будь-яка країна у світі?»

— Так, визнаю, що розвинула і визнаю, що швидше навіть від Сполучених Штатів, — відповів я.

— Тоді повинні згодитися, що Радянський Союз найпроґресивніша країна у світі, — зовсім серйозно сказав механік.

— Якщо брати до уваги тільки той один показник, то так, — відповів я.

— Індустрія — основний показник.

— Не всі так вважають і не всі так думають, як ви.

— А як же ще можна думати? — щиро запитав механік.

— Для мене, наприклад, основним показником проґресу є культурний і життєвий рівень народу, — відповів я.

— Основною базою для всіх культур і всіх рівнів життєвих є індустрія, — з притиском сказав механік.

— Невже ви захоплюєтеся, що радянська влада босими, обідраними і голодними побудувала Магнітогорськ та Дніпрельстан? Індустрія у Радянському Союзі побудована коштом мільйонів замучених голодом і холодом українців. Цей ваш «проґрес», це гіркий піт, кров і життя, насильно відняте від наших батьків, братів і сестер, — сповнений обуренням сказав обласний провідник.

Стрільці, що стояли поблизу аж засяяли, почувши такі слова від таких високих начальників. Про цю поведінку обласного провідника за одну мить знала уся сотня. Кухар тремтячою рукою старався зловити своїм черпаком у казані щось краще для нас. Але до кухаря підійшов Ящур і, поклавши свою руку йому на плече, сказав: «Не старайся, друже, годуй нас точнісінько так, як і всю сотню». Стрільці дивилися на нас своїми добрими, сповненими відданности очима. Тим психологічним ходом Крилача і Ящура я був просто зачарований.

Далі наша дорога йшла лісом. Проїхавши так кілометрів п'ять, ми побачили над самою дорогою тартак. Тартак працював на повну потужність.

— Кому підзвітне це підприємство і на кого працює? — зацікавився я.

— Тартак, водяний млин та Турії належить загонові УПА, що розташований напостійно у цьому районі. Тут у лісі ми вже побудували велику лікарню, гарбарню і пекарню. У гарбарні працюють хороші чеські спеціялісти, вони виправляють шкіри навіть для підошов, — сказав Ящур.

Кілометрів три від тартака стояли три корпуси, щойно побудовані під лікарню, і два для підстаршинської школи. Неподалік від тих будинків нас зупинила військова застава.

— Стій! Кличка? — почулася команда, попереду, де між двома соснами стояв скоростріл.

— Турія! — відповів Крилач.

— Турійськ! — відгукнувся командир застави. Нам назустріч вийшов командир школи Гонта і, виструнчившись, одрапортував Крилачеві про те, що всі курсанти займаються військовою муштрою на галявині. Ми обійшли всі три казарми. Всюди була зразкова чистота; ліжка застелені стандартно із військовою докладністю. У канцелярії командира школи на столі стояв телефон.

— А може тут спорідненість ідеологічна відіграла ролю, — сказав капітан, — це єдність протилежности. У державному розумінні між комуністами і фашистами особливих розбіжностей немає: і тут диктатура і там диктатура. Комуніст, ми ось бачимо на практиці, може легко стати фашистом і навпаки, а демократом таким, як англійці чи американці, стати фашистам просто неможливо.

Лісовик у таких бесідах участи не брав. Він міг говорити про Хмельниччину, про Мазепу, Дорошенка та княжу добу. Брова також мовчав і слухав.

У неділю о годині 11-й на диво для нас біля нової домівки зупинилася легкова машина. До нас на квартиру зайшов командир загону Сосенко.

— Слава! — піднявши руку по-фашистськи, вигукнув Сосенко.

— Героям! — відповіли ми.

— Ви вже снідали? — запитав Сосенко.

— Снідали! — відповіли ми.

— Давайте поїдемо у гості до наших сусідів, — хитро усміхаючись, сказав Сосенко.

— До яких це сусідів? — запитав я.

— О, побачите, які у нас є чепурні сусіди, — хизувато сказав Сосенко.

Всі ми: Сосенко, Брова, Лісовик і я сіли в машину і поїхали поганенькою дорогою поміж болотами. Проїхавши кілометрів два, на краю лісу побачили стареньку хатку. Із-за рогу на нас холодно дивилась цівка скоростріла. Звідти почувся рвучкий голос: «Стій!» Ми зупинилися і Сосенко відкрив дверці машини. «Кличка!» Сосенко відповів. Тоді раптом з хати вискочив комендант застави, виструнчившись перед Сосенком, відрапортував. Ми під'їхали ще метрів сто і зупинились біля хорошої нової хати.

На моє велике диво з тієї хати вискочив у всіх своїх регаліях польський поручник і, з притаманним полякам шиком, цокнув приборами та піднявши два пальці до головного убору, сказав: «Чолем пану!» Сосенко також став на струнко і подав поручникові руку. Потиснувши всім нам руку, поручник запросив нас до хати штабу.

У хаті штабу із-за столу вийшов назустріч капітан і також по-військовому привітався із Сосенком і нами.

На столі стояла друкарська машинка, а біля неї сиділа молода струнка, дуже красива полька.

— Прошу сідати панове, — галантним жестом руки капітан показав нам на крісла. Ми сіли. Капітан також зайняв своє місце за столом.

— Пане капітане, коли ми з вами домовилися про спільну оборону проти німців, ви б хоча одну сотню свого війська поставили, — сказав Сосенко.

— По ту сторону Буга у нас нема ані війська, ані зброї, — відповів капітан.

— А взагалі, чим же ви можете нам допомогти? — запитав Сосенко.

— Хліба можемо дати, — сказав капітан.

— Хліб у нас є і свій, — відповів Сосенко. — Дайте нам хоч амуніції, зброї.

— На жаль, нема у нас ані амуніції, ні зброї, — відповів капітан. — Про ваші вимоги ми будемо говорити зі своїм командуванням, — відповів капітан.

У машині, їдучи назад до свого штабу, Сосенко сказав:

— Оце в цьому польському селі Домінополі живе біля 150 сімей поляків і дві сім'ї українців. Поляки завжди до нас ставились як до неповноцінних людей. Ось і зараз вони створили тут свій «штаб», ніби в роді посольства для переговорів з нами, а фактично — це штаб польської розвідки, який збирає інформації про ввесь наш рух, а особливо їх цікавлять місця наших складів. Доведеться, мабуть, покінчити з ними ту гру.

Після закінчення вишколу Лісовик із Сосенком поїхали оглядати відділи УПА, що стояли на постою на Володимирщині, а я з Бровою відправився з такою ж метою на Горохівщину. Це була перша моя поїздка у цей чудовий закуточок Волині. Горохівщина — типовий лісостеп. Прекрасні родючі поля, між якими то тут, то там розкидані чудові пишні гаї, левади та старі дубові ліси, зрідка прикрашені черемхами і дикими яблунями та грушами. Погода була чудова. Пригрівало сонечко. Достигали хліба.

Ми їхали двома підводами. Коні — немов степові орли. Поблизу села Блудова ми зупинилися. Зрідка були розкидані красиві чепурненькі білі хати, заховані у пишних садах. Над дорогою господар косив конюшину. Ми підійшли, привіталися, розпитали, що чувати в їхньому селі, про що говорять і думають зараз селяни.

— Селяни хочуть миру на землі. Нам треба земельку обробляти, хліб вирощувати та худібку годувати. Селянин же усіх годує, молоком та медом поїть, — скромно тихим голосом сказав господар. Я взяв у господаря косу і почав косити. Господар пильно стежив за мною. — О, то ви, як бачу, господарського батька син, ви гарно косите, — із захопленням сказав він.

— Всі ми, господарю, робочі люди, та часи такі настали, що змусили нас зайнятись іншою роботою.

— А чи ж довго воно так буде? — благально подивившись нам у вічі, запитав господар.

— Поки вороги топтатимуть нашу святу землю, поки вбиватимуть наш народ, поки ми змушені будемо боротися з ними. Свою землю треба любити, обробляти її, а в лиху годину і захищати, — тихо відповів я. Брова тим часом збігав на хутір і звідти повертався у товаристві якоїсь красуні.

— Оце начальник Червоного Хреста нашої округи, знайомтеся, — сказав Брова.

Ми познайомились. Це була Оля. Їй підпорядковувалися всі лікарні на території Горохівсько-Володимирської округи як в УПА, так і в терені. Брова велів їй їхати на одній підводі зі мною. Від Блудова аж до Лобачівки на Берестеччині ми їхали з Олею разом. Оля виявилася досить мудрою, поміркованою дівчиною, при тім вона була ще гарненькою і зграбненькою. Але, на жаль, і одночасно на щастя моя посада не дозволяла мені надто зближуватися з дівчатами. У селі Лобачівка Оля відійшла від нас.

— Що ви можете сказати про ту дівчину, — запитав мене Брова.

— Вона мені подобається, гарненька, струнка, красива, розумна і принадлива дівчина, — відповів я.

— Так, вона красива, — ствердно сказав Брова.

Ми зайшли до станичного. Він прийняв нас за якесь невідоме йому начальство і трохи розгубився. Натомість його дружина швидко зайнялася своїм ділом. Через кілька хвилин вона запросила нас до другої кімнати, де був накритий стіл, а на столі стояв графин із самогонкою. Самогон я велів прийняти (ми, згідно з законом, що існував в ОУН, ніде не пили). Після смачного і ситного обіду Брова велів станичному провести нас до лісу, де перебувала на постою сотня УПА.

У долині, оточеній з трьох боків пагорбами, серед столітнього дубового та грабового лісу, підшитого густо ліщиною, в куренях, зроблених з гілляк грабини, ліщини й сосни, розложена була сотня УПА.

Із центрового куреня прожогом вискочив сотенний і стрілою летів до нас. В ту мить, коли сотенний добігав до нас, Брова повернув голову в мій бік, даючи сотенному знак очима. Сотенний умить витягнувся і, привітавшись словом — «Слава!» — одрапортував передо мною. 3 рапорту ми довідались, що сотня на післяобідньому відпочинку.

Незабаром вартовий по сотні сурмою заграв: — «Ту-ту-ту!.. Ту-ту-ту…» Через п'ять хвилин сотня вишикувалась у дволаву.

Вартовий маршовим кроком підійшов до командира сотні і доповів про те, що сотня готова до навчання. Командир сотні дав команду: «Спочинь!» Хлопці миттю відставили ногу. А чотові за розпорядженням сотенного пішли зі своїми чотами на галявину муштруватись та вивчати зброю. У тому лісі разом із сотнею ми й ночували.

Рано-вранці, ще до схід сонця, мене розбудив чудовий лісовий хор пірнатих жильців лісу. А хлопці після муштри спали сном блаженних. Раптом затутукала та сама сурма. Сотня умить прокинулась, одяглась, умилась і взялась за фізкультуру.

Поснідавши разом із сотнею, ми від'їхали в напрямку села Стрільче. У Стрільчі сотня стояла по хуторах, притулених до великих темних гаїв. Ми також заїхали під самісінький гай на хутір до нашого господаря. Ці люди, видно було, Брову добре знали, бо відразу всі вибігли з хати нас зустрічати. Це був досить заможний господар. Достаток було видно всюди. Хата велика, добра, на три кімнати й кухню. Хліви, стайня і клуні теж були добрі й просторі. Перед хатою, від дороги, красувався гарний сад.

Це були відомі в Стрільчі Ковальчуки. Господар дому — Юлько — був колись священиком у селі Г….[4] Дочка Рая до війни училась у Львові в університеті. Зять Стефко — також учився в університеті. Словом, це була сім'я інтеліґентна. Нас там прийняли зичливо, гарно й тепло. Господиня дому припадала до нас немов би рідна мати.

Зі Стрільча ми поїхали у Завидівський ліс. Там стояла одна сотня. У будинку лісництва відбувалися обласні ідеологічні вишколи вояків. Брова поїхав у сотню, а я залишився у лісництві прослухати екзамени вояків. Проводила їх обласна провідниця юнацтва Зіна. Це була красуня з довколішнього села. Юнаки вивчили матеріял «на зубок» і здавали все на п'ять… Глибинно вони не були спроможні знати, так як їх викладачі, але на пам'ять завчали все. І віра у святість заученого була абсолютна. «Декалог» вони говорили емоційно з глибоким зворушенням. Приглянувшись до тих юнаків і прислухавшись до їх складання екзаменів, я пригадав собі Лейбніца, який ще в XVII столітті писав: «Дайте мені в руки виховання і я зміню світ». «Ось у чому сила, — думав собі я. — В засобах інформації, в дисципліні».

Ось у чому таїться секрет тоталітарних режимів. У тих юнаків було незрівняно більше віри й відданости тим ідеям, ніж у всього центрального проводу ОУН.



Напередодні закінчення вишколу, десь серед квітня… | За східнім обрієм (Спомини про пережите) | Звідтам ми переїхали в Коритницький ліс…







Loading...