home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


Звідтам ми переїхали в Коритницький ліс…


Звідтам ми переїхали в Коритницький ліс, і раптом за лісом зачувся бій. Ми зупинились у лісі біля розташування сотні, яка там була на постої з Бровою та командиром сотні і його чотовими, а згодом вийшли на край лісу. Бій розгорнувся не на жарт. Над селом Загорів літало три німецьких літаки і обстрілювали манастир. Танки і артилерія били по манастирі так часто, що вогні вибухів мигтіли безустанно. Бій тривав чуть не цілу добу. Ми повернулись до сотні й вислали розвідку. Повернувшись, розвідка доповіла, що манастир оточили німці, які приїхали машинами й танками з Луцька, Ковля і Володимира. Німців бере участь у бою коло півтори тисячі. А з ким саме вони ведуть бій — невідомо.

В полудне у селі не було ніяких військ і цивільних людей, опріч німців, ніде нікого не видно, але з манастиря на німців стріляють із скорострілів і відбиваються ґранатами.

— Коли б відомо, що це наші там, то можна було б ударити на німців із запілля, але якщо це більшовики туди прокрались, то нащо нам мішатись. Вони ж усюди провокують, щоб німці руйнували наші села, то може і стараються тепер прорватися — сказав командир сотні.

На другий день злякались. Підвечір до Загорів з Січі прибула одна відборна чота і розмістившись біля манастиря, почала спішно навколо нього копати траншеї. Раптом із усіх сторін бронемашинами і танками напали німці і стали обстрілювати манастир. Нерви командира чоти не витримали і він сам застрелився. Команду чотою перебрав ройовий першого роя. Боролись як змії, але не вистачило амуніції. Із сорока чотирьох людей під ранок залишилось у живих усього одинадцять стрільців.

На село заліг густий туман. Наші встигли пробратись у траншеї, заставлені німцями. Німці не зорієнтувались і прийняли їх за своїx. Але вони в траншеї не затримались через небезпеку, що їх розкриють по мові і вони кинулись тікати. Німці, не знаючи в чому справа, також рвонули разом з ними, але як почули, що наші говорять українською мовою, тоді щойно зорієнтувались і почали стріляти…

У тому, аж надто нерівному бою, загинуло коло чотирьохсот німців і тридцять три наших.

Звичайно, коли б це були не стрільці УПА, а червоні партизани, то їм би всім присвоїли звання «героїв» і про них писали б багато репортажів, а може й романів. Але це були не червоні партизани, а стрільці УПА. Їм прийшлося каторгу відбувати на далекому заполяр'ї в Норильську. І їх там обзивали фашистами і німецькими підсобниками, — оце описуючи ті події, думав собі я.

Переїхавши річку Турію, ми вже находились на території Січі. Там господарями положення неподільно були тільки відділи УПА та ОУН. За Турією, проїжджаючи село Домінополь[5] нам впало у вічі, що село наче б вимерло, двері й вікна скрізь відчинено, а людей ніде не видно. І застави під лісом також уже немає. Мене огорнув якийсь тяжкий незрозумілий смуток. У Вовчому життя кипіло так же, як і раніш. Усі спокійно порались біля своїх справ. То тут, то там чути було цокот машинок для писання.

Ми зупинились біля штабу загона, але в штабі не застали ані командира загону ані начальника штабу. Тоді ми зайшли до бунчужного. Бунчужний зустрів нас утомленим і сумним поглядом. Це був літній чоловік, колишній викладач Горохівської гімназії.

— Що сталося у Домінополі? — запитав я. Бунчужний глянув на нас здивованим поглядом і після павзи спитав:

— А де ви пропадали оцих десять днів?

— Горохівщиною милувались, — відповів я.

— Ага, то ви ще нічого не знаєте про Домінополь, — наче сам до себе сказав бунчужний.

— Три дні тому Домінопіль зліквідували, — сумно додав бунчужний.

— Як-то зліквідували?… Людей зліквідували?… — перепитав я.

— Так, людей!.. — тяжко зітхнувши, відповів бунчужний.

Я більше не спитав ані слова і вийшов. Брова також мовчки вийшов за мною.

Біля штабу на подвір'ї стояв ад'ютант командира загону Ворон з якимись двома молодими хлопцями. Хлопці ті були одягнені в цивільне, але з пістолями. Усі вони весело оповідали щось один одному, але побачивши нас, припинили розмову, повернувшись у наш бік.

Ворон витягнувся і рвучко кинувши «Слава!», доповів:

— Командир загону відсутній. Прибуде взавтра вранці.

— Про що ж це ви, хлопці, так жваво розмовляли? — запитав Брова.

— Та от оповідали один одному як ляхів били в Домінополі, — відповів Ворон.

— А що це за цивілі з пістолями біля пояса? — спитав я.

— Це хлопці зі служби безпеки, — відповів Ворон, — це хороші хлопці, вони кльоцали поляків краще за всіх. Ось оцей, — Ворон кивнув головою на корінистого брюнета, — 27 втопив. Брюнет, про якого йшлося, у ту ж мить витягнувся на струнко.

— Так ви розкажіть і нам, як це тут було з тими поляками, — сказав я.

— Під дванадцяту годину зімкнутим колом ми оточили все село Домінополь. Тоді я з командиром загону і зо всім почотом підійшли під будинок польського штабу і постукали в двері. Поручник, глянувши у вікно, швидко зорієнтувався у чому справа, але виходу не було і він відчинив нам. От тут же на порозі я його й прострелив. Капітана застрелив у постелі, а машиністка вискочила через вікно і там її застрелили наші xлопці. У міжчасі командир загону вистрілив із своєї ракетниці, це був сигнал про це, що штаб зліквідовано і що треба починати. Ось тоді наші хлопці з СБ і пішли гуляти по всьому селу. До ранку не залишилось ані одного живого ляха, — самовдоволено закінчив Ворон.

— Знаєте, хлопці, що я вашими «подвигами» не тільки не захоплююсь, а гидую ними. От в Загорівському манастирі сорок чотири стрільці прийняли бій з півтори тисячою німців. Бій тривав щось із 18 годин. Німців було вбито коло чотирьох сот, а наших 33 чоловіка. Причому німці атакували манастир з допомогою трьох літаків і п'ятьох танків. Оце наша гордість! Оце — слава! А хвалитись убивством безборонних та ще й сонних людей вам би ніяк не випадало. Це буде чорна пляма в історії визвольного руху на тілі ясних подвигів Загорівських героїв, — сказав я.

— Чорна пляма?… — обиджено й гнівно повторив брюнет з СБ. — А коли б вашу рідну маму поляки витягнули за коси з вашої хати, і у вас на очах замордували її і кинули в Буг, так як це було в 42 році за Бугом? Коли б вашого батька розстріляли у вас на очах? Коли б вашу сестру, шістнадцятилітню, зґвалтували, а тоді проколювали баґнетами і кинули в Буг? Чи тоді ви тоже сказали б — «чорна пляма»?… — зі сльозами на очах, сповнений обурення, говорив брюнет з СБ.

— Злочинами злочинів не вимазати і злом зла не переможеш, — сказав я. — Всіма тими жахливими злочинами на Долижені[6] в 1942 р. поляки накрили себе великою чорною ганьбою перед усім людством, а ви ось узяли і перекрили їх гидкі злочини своїми такими ж гидкими злочинами.

— Ви не повинні були про це говорити! — твердо сказав Ворон.

— Так, це правда, з вами про це я не повинен був говорити, — відповів я.

Незабаром було скликано дві групи на навчання. Одна група жінок зі східніх областей, а друга — мужчин, також зі східніх областей. Вишкіл проводився в Р…[7] на хуторах, під самим лісом.

На одному багатому хуторі, в клуні, примістили дівчат, а на другому — хлопців. У кожній групі було по 25 людей. Всі вони були зі східніх областей України. Дівчата — в більшості учительки, а хлопці були всяких спеціяльностей. Як дівчата так і хлопці до наших лекцій ставились формально. Розвинути бесіду на політичні теми з тими людьми було неможливо.

Обі оці групи — дівчата і хлопці — швидко порозлюблювались між собою і з нетерпінням ждали вечора, щоб зустрітись. Наш режим і утруднювання їм зустрічатись тільки загострювали їх бажання і надавали тим зустрічам ще більш романтичного, а іноді й пригодницького забарвлення. Іноді вночі ми оголошували тривогу як для дівчат, так і для хлопців, і завжди виявлялось, що п'ять-сім хлопців були на ночівлі у дівчат.

На Січі ставили одноактову п'єсу. Назви тієї п'єси я вже зараз не пам'ятаю, знаю лише, що це було щось з козацьких часів, бо один з артистів грав ролю козака із шаблею.

Постановка відбувалась у молодій сосновій посадці при світлі палаючого багаття. На постановку і з постановки обі наші групи йшли разом. Такі «культ-походи» вони любили.

На другий день рано-вранці на провірці не виявилось Гриші Павленка. Лісовик, Брова і я пішли навколо будинків його шукати. І раптом виявили, що Павленко за клунями із вийнятковим азартом рубав шаблею «лозу». Він так був захоплений тим «ріжеством», що навіть не почув, коли ми до нього підійшли. Зобачивши нас, він аж здрігнувся й зупинився.

— Провірка, друже Павленко, — сказав Лісовик. Павленко винувато глипнув на нас і мовчки побіг до xлопців.

Після «Декалогу» й молитви, Лісовик запитав:

— Де ви, Павленку, взяли шаблю? — Павленко винувато спустив голову, а тоді раптом підвів її і сказав:

— Учора ввечері разом з вами я бачив, як чоловік на сцені грав ролю козака, а я справжній кубанський козак, отже ця шабля (підняв її рукою) по праву належиться мені, а не йому, — з повною серйозністю сказав Павленко.

Ми всі засміялися і залишили шаблю Павленкові.

Напередодні закінчення вишколу приїхав Крилач з обласним референтом СБ Залісним. Вони дружньо з нами привітались, поговорили про вишкіл та людей, яких ми вишколювали, і Крилач попросив мене пройтись з ним.

— Ви друже Боремський, постарайтесь більше вголос не обурюватись з приводу тієї акції, яка була проведена в Домінополі. Часи клясично-лицарської боротьби давно вже минули. Наші предки в сиву давнину також казали: «Іду на ви!», а зараз цього вже ніхто не робить. Між хижими вовками ягняткам не прожиток. Саме життя заставляє нас бути вовками. Ми змушені з більшовиками боротися їх методами, а з поляками — польськими, — сказав Крилач.

— Я не був намірений висловлювати свої думки з приводу Домінопольської трагедії, ні перед ким не висловив би їх, коли б не почув, що ті люди смакують все те, що вони робили в Домінополі. Таке смакування — це ознака садизму, це психічне звихнення найгіршого ґатунку, — сказав я. — Думаю, що не в нашому інтересі виховувати садистів. Кожний садист з своєї натури боягуз, а боягузів нам не треба.

— Ну, гаразд, будемо надіятись, що ви нас зрозуміли, — сказав Крилач, і попрощавшись, ми розійшлись.

Після закінчення вишколів, ми зайшли в штаб загону. Тим разом ми застали Сосенка. У його було ще трьох людей.

— Знайомтесь, — сказав Сосенко, — це інструктори, — показав на мене й Лісовика, а це колишній директор Володимирської гімназії, — показав на симпатичного й солідного чоловіка віком років 45. — А ото вчитель фізик-математик, — показав на літнього чоловіка років під 60. — Наш обласний провід вислав листи всій українській інтеліґенції, проживаючій по містах Волині, щоб вони ішли до нас, бо незабаром їх усіх вивезуть до Німеччини на каторжні роботи. Але покищо, до нас прийшло дуже мало. Оце вони прийшли з Володимира, декількох людей прибуло з Горохова і з Луцька. А решта — відмовились. Редактор обласної газети з Луцька — Постригач, прочитавши нашого листа, сказав:

— Куди йти? В ліс? В клуню? О, ніколи! — іронічно переповів Сосенко.

Під'їхала підвода. Сосенко почав збиратися десь у дорогу. А ми всі пішли до нас на квартиру. Вірніше говорячи, — на домівку (як тоді називали). Ті прибувші люди чулись дико у нових для них умовинах. Ми з'ясували їм помаленьку цей новий для них стан речей.

— Чому сюди не беруть тих людей, що повтікали з вагонів, коли їх везли до Німеччини? — спитав філолог.

— А де ж вони, такі люди? — спитав я.

— Ось у селі Вербичне у моєї сестри є аж троє таких, — відповів філолог. — Два молодих хлопці та одна дівчина. Усі вони із східніх областей.

— Добре, в неділю поїдемо з вами туди, до них. Гаразд?

— О, я з охотою туди з вами поїду, — відповів філолог.

Виявилось, що це був слюсар з Полтавщини, студент з Києва та медсестра з Київщини. Після довшої розмови вони всі троє згодились їхати зі мною на Січ. Хлопці пішли у відділ, а медсестру я відвіз у розпорядження головного лікаря. Це була двадцятилітня, гарно зложена, красива з лиця, свіжа, дитячої вдачі, дівчина. Незабаром вона стала центром уваги всієї підстаршинської школи. Принаджувала вона хлопців своєю дитячою наївністю, свіжістю й безпосередністю.

Крайовий провід ОУН готовився скликати конференцію поневолених народів Сходу. На нашу з Лісовиком долю припало товаришити групі «представників» Кавказьких народів. Оце ж ми разом з трьома грузинами і трьома вірменами та трьома азербейджанцями направились у напрямку міста Колок. Ми тоді ще не знали про те, що ті народи не дружать між собою. В дорозі, звичайно, ми все зрозуміли. Представники тих трьох Кавказьких народів тримались увесь час окремо один від одного. 3 Колок до Малих Стидин вони вже їхали великою групою, бо до них прилучили ще представників Середньо-Азійських народів.

Я з Лісовиком, за наказом нашого зверхника, затримались у Колках. Містечко Колки раніше було районним центром і було в німецьких руках, але весною 1943 р. відділи УПА витиснули німців з Колок. І від тоді це містечко над Стиром стало місцем постою відділів УПА. Від тоді в Колках розмістились деякі установи крайового й обласного проводів.

За два кілометри від Колок у селі Старосілля, містився видавничий відділ суспільно-політичної крайової референтури. Завідуючий того відділу — Федір — запропонував нас на прослуховування статтей та брошурок, які готовились до друку. Там працювало сім літераторів і три машиністки. Найсильнішим із них був історик із східніх областей, — Дніпро. Усі останні на особливу увагу не заслуговували. Згадуваний раніше філолог з Володимира також став там працювати; він виготовляв реферати й статті під національні свята та про історичні події. Це був літній, дуже симпатичний чоловік. У Колках тоді працювала одна з середніх шкіл. Учителів туди підібрали всіх з вищою освітою і найсильніших. Слабших послали на села у неповносередні та початкові школи. Питанням шкіл відав обласний шкільний інспектор, підзвітний крайовій суспільно-політичній референтурі.

Всі млини, тартаки і всякі кустарні майстерні були підзвітні господарчій референтурі ОУН.

Колки вліті 1943 р. були одним із найбільших осередків ОУН та УПА. Там стаціонував загін УПА, працював клюб, виступав драматичний аматорський гурток, гурток акробаток, організований дівчиною зі Сходу, виступав хор та оркестра. У клюбі виступали з доповідями наші літератори.

Іноді за дорученням свого зверхника я навідувався до відділів УПА. Розмовляв із звичайними стрільцями, з командирами сотень, куренів. У відділах УПА загальний настрій був непоганий. Колишні вояки Радянської Армії, які після втечі з німецького полону опинились у відділах УПА, були чимось незадоволені. Всі ті люди зі східніх областей, які були у відділах УПА, мене знали і ставились до мене з докором. Одного зі своїх знайомих — Масляного я запитав:

— Чому це всі хлопці зі східніх областей такі сумні, немов би їм кіт батьків покрав?

— Невже ж ви не знаєте, чому це в нас такий настрій? — щиро запитав Масляний.

— Ні, я нічого не знаю.

— Ви не знаєте, що сталось із колишнім майором генштабу Соловйом? Його другом, капітаном Красновим, зі старшим механіком, з колишнім лікарем Січі? — заклопотано запитав Масляний, який також у Радянській Армії був лейтенантом.

— Ні, я нічого не знаю, — насторожено відповів я.

— А знаєте де вони?

— Ні, не знаю.

— Знай — тигра не візьмеш у неволю, — сказав Масляний, а по хвилині додав: — І всіх нас то жде.

— Я в це не вірю, це хтось напевно таку «качку» пустив, щоб викликати паніку.

— Ви не вірите? А ми віримо, що це правда, — твердо сказав Масляний.

На другий день я поїхав в штаб Військової Округи. Командира Округи не було. Я застав начальника штабу Клима на прізвище Борсюк Борис з села Стрільчі та політвиховника Військової Округи Хмурого. Я оповів про те, що довідався про майора і його товаришів.

— Я не знаю, де зараз той майор і його товариші, але вам я не радив би хвилюватись через те, — спокійно відповів начальник штабу.

— Я також не радив би вам цікавитись тими справами, — додав Хмурий.

Ті відповіді та поведінка співбесідників утвердили в мені переконання, що Масляний говорив правду.

Ми з Лісовиком готувались до великого обласного вишколу, який мав відбутися на Січі. І раптом Федір сповістив мене про те, що мене направляють на Схід, що я негайно повинен їхати в штаб військової округи, який мене відправить із сотнею на Схід. Ця несподіванка для мене була загадковою, але будь-яких підозрінь чи страху в мене не було.

Начальник штабу, Клим, віднісся до мене по-дружньому. Я там ждав два дні, поки прийшла сотня. Жив я на квартирі політвиховника військової округи Хмурого. Хмурий також відносився до мене по-товариському. Він щойно прийняв цей пост. Це той же самий фізик-математик, що на призив обласного проводу ОУН прийшов на Січ. Сподівана сотня прийшла з далекого Полісся, аж з-під Берестя. Це були молоді справні хлопці, одіті в німецьку військову форму. Ото ж разом з тією сотнею, з двома лікарями, з двома жінками й двома хлопцями, направленими в офіцерську школу, ми повинні були їхати дві доби до Малих Стидин.

Цей шлях ішов з Колок на Схід і в якомусь там селі він перехрещувався зі шляхом червоних партизанів, який ішов з півночі на Цумань до Медвєдівців. Отож у зв'язку з тим малими групами пробиратися до Малих Стидин було небезпечно. Туди ходили тільки з сотнями. Погода стояла добра, подорожувати було приємно. Наша старша і здоровша дівчина за фахом була медиком. Вона очолювала Червоний Хрест нашої військової округи. Друга, що з нами їхала, була дуже милою і симпатичною дівчиною. Вона ворожила нам на картах. Мені наворожила, що я не матиму щастя в любові. Цілу першу добу я їхав з отими дівчатами. Старша вже почала було ревнувати мене до молодшої своєї подруги. Другу добу я їхав разом з командиром сотні.

— Як же вам там жилось, біля Берестя? — запитав я.

— В загальному не весело. Іноді мали бойові сутички тільки з німцями і то ми самі ті сутички їм нав'язували. Гірше було ось саме під Ковлем, — сказав сотенний.

— Цікаво, а чому ж під Ковлем гірше? Я думав навпаки, чим ближче сюди, то краще, — навесело запитав я.

— Червоні партизани не давали нам спокою. Німці в ліс чи в болота не підуть, а та сарана всюди лізе. От у селі Белитче[8] вони несподівано наскочили на наш обоз, точніше, на нашу військову лікарню, що переїхала з-під Камінь-Коширська в село Чорне Плесо, і перекололи багнетами всіх наших ранених та хворих на тиф, — сказав командир сотні.

— Як-то?… ранених і тифозно хворих перекололи?!.. — обурено, з недовір'ям перепитав я.

— Так, так!.. і ранених і тифозних перекололи всіх до одного, — сказав сотенний.

— Тих, що німці поранили в бою, червоні докололи на підводах, — додав чотовий першої чоти, який сидів поруч із сотенним.

— УПА звинувачують у співучасті з німцями, а самі своїми діями співучаствують у боротьбі проти УПА, — подумав я про себе і більше на цю тему не говорив. Це була для мене дуже тяжка відомість.



Звідти окружний провідник відослав нас у село Дроблавичі… | За східнім обрієм (Спомини про пережите) | У Малих Стиднях на зв\язковому пункті нас…







Loading...