home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


20 листопада 1957 року у мене на квартирі було проведено обшук…


20 листопада 1957 року у мене на квартирі було проведено обшук і забрано всі мої рукописи, а 21 мені пред'явили ордер на арешт. Ордер був виготовлений Волинським обласним КҐБ і підписаний волинським прокурором ще в червні місяці 1957 року. П'ять місяців плянували, поки зважились на цей безглуздий і злочинний крок, але все ж таки зважились.

21 листопада мою справу передали слідчому обласного КҐБ Дніпропетровської области капітану Морозу. Мороз — це здоровий, високий, плечистий, з грубими рисами обличчя, мужчина. Як пізніше виявилось, то, мабуть, тільки завдяки тим його зовнішнім ознакам йому і поручили ту «роботу», бо більше в нього не було жодних даних на цю посаду. Ерудиція нижче середньої, грубий, тупий і обмежений у всіх відношеннях.

Під вечір мене спустили в підвал, у внутрішню тюрму КҐБ. У тюрмі, згідно закону, на основі ордера мене приняли, заповнили формуляр, відпечатали пальці і впустили в камеру.

І знову тюрма. Знову залізні ґрати у вікнах, замки на дверях, бездушний і холодний погляд наглядачів, тюремна баланда і тюремний режим. У ті часи, коли я займався політичною діяльністю, коли я займався підпільними організаційними справами, то тоді я готовив себе на найжорстокіші евентуальності, тоді я все зустрічав спокійно, як належно, а ось цим разом все вийшло по-іншому. Я не займався ніякою діяльністю, я наставив було себе на мирне, спокійне життя трудівника-чорнороба, а тут вдруге знову арешт і знову тюрма. Отже і тому для мене був це дуже тяжкий удар. А тим разом ті ґрати, замки і холодна бездушність наглядачів пригнічували мене незрівняно сильніше від усього пережитого мною. Мені було дуже, дуже обидно. А інколи все це мені видавалося грубим жартом, і тоді я ще чомусь не міг повірити в те, що оце так зовсім ні за що могли арештувати і судити. Для мене тоді ще все це було просто немислиме.

Довго я ходив по камері від дверей до вікна і, мов очманілий, роздумував про це, чи це жарт, чи дійсність, але на превеликий жаль, це була дійсність, сама справжнісінька дійсність, так як дійсними були ґрати, замки і жорстоко холодний погляд наглядача. У тяжких кошмарних роздумах я заснув і уві сні бачив кошмарні сни. Пробудившись вранці, я почував себе на волі, але як тільки зиркнув на вікно і двері, то в ту ж мить мене немов би гострим ножем пронизало. Ті страшні символи жорстокости і ганьби роду людського ще ніколи не були для мене настільки пронизливі і вимовні, як тим разом.

Після провірки і сніданку мене викликали на допит. Забряжчали ключі. Заскреготав замок. Відкрилися двері. Я вийшов. Два наглядачі схопили мене під руки і повели на другий поверх. У маленькому кабінеті за письмовим столом сидів слідчий Мороз. Цей тісний кабінет дуже сильно підкреслював об'ємну комплексію слідчого. У своєму кабінеті він виглядав справжнім велетнем.

За спиною слідчого в кутку стояв маленький сейф, а в куточку справа на стіні висів портрет Хрущова. Направо від дверей стояла шафа, а на ній зверху стояв великий портрет Сталіна.

Капітан Мороз велів мені сісти на стілець у кутку зліва від дверей напроти стола. Сталін холодно і жорстоко дивився із зміненого місця на капітана Мороза, на мене і портрет Хрущова, поміщений на його місце.

— Ну, почнем, — проревів капітан Мороз, вимовно глянувши на портрет Сталіна, на який саме тоді дивився і я.

— У своїй практиці ви продовжуєте його лінію, але коли б він встав, то однак він би вам не простив того, що ви зі страху зняли його з його місця. Він любив тих боягузів, що боялися тільки одного його і за нього йшли на смерть, а ви ж усі не дрогнули, і ніхто з вас навіть і слова не сказав на захист його, — сміючись, сказав я.

— Мовчать! — заревів Мороз і вискочив із-за столу.

Я замовк, а Мороз потряс своїми величезними кулаками в мене над головою декілька хвилин. Пізніше, сівши на своє місце, після довгої мовчанки сказав:

— Ты испортил мне всё настроение, ты понимаешь это или нет?

— Прошу не тикати зі мною, — сказав я.

Після тієї схватки Мороз перейшов на «ви» і почав ставити питання по справі згідно папірця, на котрому були записані питання.

Після кожної такої схватки я клявся сам собі, що більше ніколи не стану з ним заводитись, бо по суті в тій гостроті не було нічого розумного. Найрозумніше, то це якнайменше з ними розмовляти, все це я зрозумів, але притримуватись такої лінії не зміг і тим самим робив гірше тільки сам собі.

Слідчий капітан Мороз також почав морочити голову норильською забастовкою. Йому потрібна була організація ОУН в каторжанському лагері. На письмовому столі в Мороза лежала грубезна моя лагерна справа, в якій були підшиті всі доноси на мене аґентури ЧК. Оце ж на основі тих доносів слідча група і хотіла розкрутити судову справу за організацію ОУН в каторжанському лагері та за організування нею страйку. Виготовили більше 100 листів із запитаннями до всіх тих бувших каторжників, які згідно доносів аґентури, зналися зі мною, і розіслали їх по місцях проживання тих людей, щоб там їх допитали, але вся та затія нічого їм не дала. Ніхто, ані один не дав на мене обтяжуючих показів, і тому їх покази навіть і не підшили в мою справу.

Через місяць мене перевели в камеру до двох якихсь людей. Один був привезений з Мордовських лагерів на якесь дослідство, а другий з Дніпропетровська, з побутового лагера. Цей другий був привезений зумисне під мене. Він говорив, що йому закидають розкидання націоналістичних летючок на станції П'ятихатки. Крім того, цей «романіст» оповідав багато всяких «романів» про свою співпрацю з націоналістами. «Романи» творити він умів не найгірше.

Вся моя переписка суттєвого значення не мала. Зліпити ОУН в лагері каторжників у Норильську також не вдалось. Капітан Мороз з кожним днем бісився все більше і більше. У одному моєму листі до Пащака Славка знайшли «крамолу». Вона звучала приблизно так: «Оце, Славку, після Вашого від'їзду, якось зовсім несподівано для мене, мій син запитав: «Тату, чому це Албанія така мала, але незалежна, а Україна велика і залежна від Росії?» Це вже ознака, що син починає мислити». 3 приводу тієї «крамоли» в моєму листі, перефотографованому ними, капітан Мороз скакав до мене з кулаками, мов звір. Сина також з того приводу КҐБ викликало і допитувало два рази. Виявляється, що сама свідомість дітей свого підневільного положення є страшною для них. Невдоволення соціяльним ще й навіть політичним ладом, це ще не найстрашніше, найстрашніше являється самоосвідомлення підневільности свого народу і невдоволення своїм положенням. Таке пробудження найстрашніше і тому вони так гарячково шукають збудників тієї свідомости. Тому саме капітан Мороз почав погрожувати мені тим, що вони посадять зі мною на лаву підсудних мою дочку і сина.

Десь у другій половині січня 1958 р. капітан Мороз злорадно сказав:

— Оце передвчора ми сюди викликали твою дочку. В кінці кінців твоя дочка набралася розуму. Оце недавно вона вийшла заміж за того, якого ти навіть і на свому дворі не хотів бачити. Ми її тут питали: «А як на ваше замужество подивиться ваш батько?» А вона відповіла: «Я народилася без присутности батька і виросла без нього, так яке його діло, за кого я вийшла заміж. Мені вже надоїли всі ті страждання через нього».

Ця відомість для мене була страшнішою від усіх вироків, навіть і від вироку смерті.

— Віднині я у вашому кабінеті більше не буду і ви не почуєте від мене ані одного слова, поки не дасте мені побачення з дочкою, — сказав я.

— Ви забуваєте про те, де ви знаходитесь. Нам ультиматумів не пред'являють, — сказав капітан Мороз і подався до начальника слідчого відділу.

До капітана Мороза я не відізвався більше ні одним словом і мене відвели назад у камеру. У мене пропав сон і апетит. Три доби я навіть і очей не закривав і нічого не їв. На п'ятий день мене викликав начальник слідчого відділу.

— В чому справа? Чому ви не хочете розмовляти зі своїм слідчим? — сказав начальник слідчого відділу.

— Поки не дасте мені побачення з дочкою, доти я не буду ні з ким говорити, — піднесеним голосом сказав я.

— А ви подумали про те, чи ваша дочка хоче з вами бачитись, чи може й не хоче? — злорадно сказав начальник слідчого відділу.

— Прошу відвести мене в камеру, я більше з вами розмовляти не буду.

Через два дні мене відправили з Дніпропетровська до Києва, а там до Луцька. У внутрішній тюрмі обласного КҐБ у Луцьку я сидів один в камері і три тижні мене ніхто нікуди не викликав. Ця витримка КҐБ почала мене хвилювати, а точніше кажучи, злостити. Отже по тому поводу на провірці я заявив начальникові тюрми, що якщо в тому місяці не буде закінчено слідства, то я змушений буду об'явити голодівку.

— Слідчі органи мені не підпорядковуються, і я не можу їх заставити кінчати вашу справу, — відповів начальник тюрми.

— По суті, то мені йдеться не про слідство, а про побачення з дочкою. Дайте мені дозвіл на побачення з дочкою до закінчення слідства і про слідство я буду мовчати.

— Я доповім про все це начальникові КҐБ, це його справа. Моя справа нагодувати вас і своєчасно зводити в баню, — відповів начальник тюрми.

На другий день мене покликали у контору. В кабінеті напроти дверей сидів капітан, а зліва біля другого столу — лейтенант. Капітанові було біля 35 років, а молодшому лейтенантові близько 33. Обидва вони були непогано зложені і по собі не дурні. Оглянувши мене по-чекістському допитливими очима, капітан сказав:

— Я буду вашим слідчим, моє прізвище Матвієнко, а це молодший лейтенант Кольчик, буде в нас секретарем. Претензій у вас до нас немає ніяких?

— Які ж у мене можуть бути претензії, я ж вас зовсім не знаю.

— А як ви намірені вести себе з нами — по-чесному чи будете виляти?

— По-перше, я не злочинець, а по-друге, то чесність у цій конторі ніколи і не ночувала.

— Сперечатись нам ще нічого, ось прийде справа з Дніпропетровська і як я її вивчу, то тоді поговоримо. Я буду писати тільки те, що ви скажете, а якщо хочете, то матимете навіть можливість і самі писати свої відповіді на моїй машинці, — спокійно сказав Матвієнко.

А Кольчик сидів і вивчаюче дивився мені в профіль.

Через днів десять мене знову покликали. Цим разом Матвієнко сидів у своєму кабінеті за розложеними перед ним моїми рукописами, забраними при обшуку на моїй квартирі.

— Дивлячись по ваших рукописах, то ви зовсім не той, за якого самі себе отут перед нами видаєте. Ви видаєте себе за невинного ні в чому чоловіка, але судячи по ваших листах, то насправді ви є махровий націоналіст, — сказав Матвієнко.

— Покажіть або зачитайте мені ті місця, де я вихваляв націоналізм і лаяв радянську владу, або де б я закликав кого-небудь до боротьби з радянською владою.

— У! Вы ж не дурак так просто открыто писать! Ви це робили тонко, завуальовано. Ось, наприклад, чому ви вірш Сосюри «Любіть Україну» переписали в п'ятьох екземплярах, або чому ви в «Кобзарі» Шевченка «Розриту могилу» двічі підкреслили, а ті місця, де Шевченко лаяв Хмельницького, ви підкреслили кожне слово? — сказав Матвієнко.

— Невже ж ви вже і Шевченка і Сосюру віддали націоналістам? Якщо ж так, то ви для них зробили велику послугу.

— Тут йдеться не про всю творчість Шевченка і Сосюри, а лише про окремі їх вірші. Ви ж вірш «Любіть Україну» переписали, а про критику того вірша навіть і не згадали, — сказав Матвієнко.

— У критиці на вірш «Любіть Україну» Сосюри написано, що під тим віршем міг би підписатися і сам Бандера. Така оцінка робить для Бандери велику славу, краще не зміг би сказати ані один бандерівець.

Після розмов Матвієнко перейшов до офіційних питань. Усі його питання відносилися моїх рукописів. Він питав, чому я писав, з якою метою і що мав на увазі під тим чи іншим словом, реченням чи абзацом. Такого змісту допити велися більше місяця. Найбільш «крамольним» серед моїх рукописів виявився вірш «Жінка», написаний не мною, але моєю рукою переписаний. Під тим віршем стояли ініціяли «П. К.» Отже по тих літерах, вони визнали, що того вірша написав Патрус-Карпатський і тому довго домагалися підтвердження їх міркувань, а нарешті сказали:

— Не хоч сказати нам дійсного автора того вірша, то будеш сам за нього відповідати.

При кінці всього того безглуздого слідства мені пред'явили покази свідків, на основі яких був виданий ордер на арешт. Їх покази мене просто приголомшили своїми зверхнаглими наклепами.

Основним свідком проти мене був бувший мій сусід, якого я колись ще в юності на своє горе завербував у підпільну комсомольську організацію, Шиць Яків. Він показав, що наче б я аґітував його виступити проти радянської влади, проти партії і комсомолу та колгоспного ладу на селі. І в його присутності лаяв Хрущова та Кириченка, обзивав їх п'яницями і дураками.

Другим вагомим свідком проти мене був Михальчук Федір. Він був моїм найближчим сусідом. Зразу після війни Михальчук був стрибком, робив засідки на бандерівців, а в 1956 році робив бриґадиром в колгоспі.

Третім свідком була Шицьова мати, Євдоха Шиць, четвертим — Петро Мінчук, і п'ятим — Власюк Нечипір.

Михальчук Федір показав, що наче б я аґітував його виступити проти колгоспу і комсомолу, що наче б то я говорив йому, що колгосп і комсомол треба розігнати. Настоювання слідчого, щоб я підтвердив всі їх докази, для мене звучало, як безглуздий жарт. Я просто не міг собі уявити, щоб тверезо мисляча людина всерйоз могла вимагати з мене підтвердження тих безглуздих свідчень.

По-перше, коли б я вже і носився із наміром займатися організаційною антирадянською діяльністю, то таких людей як Шиць чи Михальчук я не став би організувати, бо це однозначне з тим, що йти організувати КҐБ проти радянської влади. По-друге, люди такого рівня по суті в ніякій організації не потрібні. А про останніх свідків то говорити нічого. Шицьова мати і сестри, це штатні свідки КҐБ, які вже свідчили на багатьох людей. Мінчук Петро, це довголітній колгоспний комірник і п'яниця, йому легко свідчити проти будь-кого, лише б не гнівити проти себе властей, які завжди можуть до нього придертися.

Власюк Нечипір було трохи наклепав на мене, але якось непродумано він сказав, що під час мого антирадянського виступу були присутні: Власюк Василь і той же самий Михальчук Федір, отже потрібні були ідентичні підтвердження його наклепу Власюком Василем і Михальчуком Федором. Але Власюк Василь виявився порядною людиною і не підтвердив Нечипірових наклепів. У Михальчука також щось не зіграло і він не підтвердив Нечипірових показів. А на очній ставці і сам Нечипір Власюк відмовився від своїх попередніх показів. Шиця і Михальчука неможливо було унешкідливити тому, що вони вперлися, наче б при моїй розмові з кожним з них не було більше нікого, хто б міг підтвердити ту розмову. На очній ставці Шиць зразу не міг і слова промовити, наче б йому в горлі кістка застряла, але після підбадьорення прокурора і слідчих він прийшов до себе і підтвердив свої наклепи. Правда, на так званій «очній ставці», його сховали за шафу і він говорив із-за шафи, так що мені вдалося якось на мить два рази зобачити тільки його носа, а очей я на тій «очній ставці» не бачив ані разу.

Михальчук Федір на очній ставці теж не зміг промовити ані одного слова, йому просто відібрало мову. Але його мовчанку потрактовано було за підтвердження попередніх показів. Всіх тих свідків ще до мого приходу закликали в кабінет слідчого і тільки після відповідної підготовки і підбадьорення викликали мене і відразу повищеним тоном застосовували до мене психічну атаку, щоб таким чином додати відваги свідкам. У тій психічній атаці проти мене взяв активну участь і молодий, тоді ще тільки стажуючий на посаду слідчого, тепер уже всім відомий як заслужений, всюдисущий слідчий Кольчик.

Перший місяць у Луцьку я сидів сам, пізніше до мене посадили якогось літнього чоловіка з Ромен. Його також, нібито, звинувачували за націоналізм. Він весь час говорив про неминучість третьої світової війни і «ждав зривів американських атомних бомб над Радянським Союзом». Але як я сказав, що війни між Радянським Союзом і Сполученими Штатами не буде, і що по суті я також проти війни і проти зривів американських атомних бомб над Україною і довів йому, чому саме я проти війни, то в нього відпала охота зі мною розмовляти і незабаром його забрали від мене.

Через кілька днів до мене знову посадили молодого поліщука, десь з-над самої Прип'яті. Його осудили на п'ять років за те, що в його хліві були закопані вбиті бандерівцями люди. Себто, звинуватили його по тій статті, яку в'язні глумливо називають: «Знав і не сказав». Все це робилося тоді, як він був ще малим хлопчиком, а осудили вже після армії, як він одружився і діток нажив.

Пізніше мене перевели до якогось хворого чоловіка, якого звинувачували за вбивства багатьох людей у його селі. Пізніше викликав мене начальник слідчого відділу і запитав:

— Вам оповідали ваші сокамерники, з котрими ви востаннє сиділи, за що їх звинувачують?

— Ні, не оповідали.

— Не оповідали, — протяжно, підкреслюючи таким чином свою недовірливість, сказав начальник слідчого відділу полковник Червяков, — тоді я вам оповім: «Цей молодий поліщук був свідком багатьох вбивств, які доконувалися бандерівцями в його хліві. А цей другий, середніх літ, сам, у своєму селі вбив біля двадцяти людей».

— А чого ви мені про це говорите, це ж до мене не має ніякого відношення.

— Ні, все це до вас має відношення і то велике, морально ви відповідальні за всі ті страшні злочини, бо ви були їх натхненником.

— Якщо так судити, то я був натхненником і для ваших колег, які під час війни 1941 року розстріляли без слідства і суда тисячі людей в Луцьку, Дубні, Рівному і Львові, бо я ж раніше був трибуном комуністичних ідей. Ні, не я, а ви своїми страшними злочинами відштовхнули мене від комуністичних ідей, а тих людей надихнули на ті злочини, за які зараз самі їх судите. Ви є причиною всіх тих страшних убивств, а не я, — піднесеним тоном відповів я начальникові слідчого відділу.

— Якщо ви, Шумук, не переоціните цінностей, то вам буде дуже погано, — погрозливо сказав начальник слідчого відділу і розпорядився, щоб мене забрали.



Проїжджаючи з Ковеля в Підгородне… | За східнім обрієм (Спомини про пережите) | Суд наді мною був призначений на 5 травня 1958 року…







Loading...