home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


В 1964 році мені залишалося сидіти ще три роки…


В 1964 році мені залишалося сидіти ще три роки. Я рішив піти працювати в поліровочний цех, щоб заробити трохи грошей, щоб на волі хоч трохи одягтись.

Поліровочний цех був найшкідливішим цехом на мебельній фабриці і тому туди на роботу радо приймали всіх. І так я попав у поліровочний цех у науку до знайомого мені по Тайшету Кулика Павла. Павло Кулик родом з Таращанського району Київської области. 3 1928 року народження, красивий і стрункий чоловік, дуже добросердечний і відзивчивий на горе сторонніх людей. Це дуже хороша відкрита і пряма душа. Я Павлом зацікавився ще на 601-му, а в Мордовії і попав до нього в науку. Учень з мене був дуже поганий, якось мені ніяк не лежали руки до тих футлярів. «Учитель» з Павла виявився також не дуже блискучий, але зате терпеливість у нього була просто залізна. Цілий божий місяць я «палив» футляри, а Павло ремонтував їх після мене. Але нарешті з великим трудом я оволодів тією роботою і пізніше був одним із найкращих поліровщиків. Возитися цілий день з ацетоном нелегко, але я полюбив ту роботу тільки тому, що вона була строго індивідуальна.

Ще у Тайшеті на 601-му, я знав про те, що Кулик осуджений вже вдруге. Мені цікаво було знати, що саме того молодого чоловіка спонукало проявити якесь невдоволення до радянської влади, і тому я запитав його:

— За що вас осудили, Павле?

— Перший раз мене осудили в армії. Я служив у морфлоті й іноді глумився з політруків на політзаняттях, отож вони і стряпали на мене судову справу. За те, що я глумився з їх політзанять, вони нічого не могли мені зробити, бо я так притискав і розкривав їх брехню, що їм не було чого говорити. Але як з нашого лінкора втекла група хлопців до Туреччини, то тоді й мене арештували на основі того, що я у той самий день разом з ними просився на берег, але мені тоді перепустки не дали і я залишився на кораблі, а вони моторною лодкою втекли. А оце другий раз осудили за летючки, — сказав Павло, — я купив машинку і сам друкував летючки і сам їх розповсюднював.

— А що вас спонукало це робити?

— Я не можу їм простити за голод, зроблений ними в 1933 році, — відповів Павло.

— А ви пам'ятаєте цей голод?

— Все пам'ятаю, такого не можна не пам'ятати, — відповів Павло.

— То розкажіть мені, що ви пам'ятаєте про цей голод?

— Важко про те все розповісти. Ось, приміром, на нашому кутку, який називали Комишки, було 12 дворів, а смерть не торкнулася лише двох сімей, тих, що мали корови. А чотири сім'ї вимерли повністю і шість частково. Наша сім'я вижила тільки тому, що ми мали дійну корову.

— А як же це сталося, хліба не дали?

— Ні, хліб на трудодні видали всім восени 1932 року, а в грудні розпорядилися, щоб всі колгоспники весь одержаний ними хліб на визначене число повернули державі. Після того члени КНС (Комітет Незаможних Селян) з уповноваженими райвиконкому ходили від хати до хати і забирали весь хліб, до однієї зернини. Мій батько заховав два мішки пшениці на своєму городі, але через постійні обшуки ми не змогли скористатися нею і, щоб не попасти в тюрму за ту пшеницю, батько один мішок висипав у криницю, а другий розсипав по полю. В нас на горищі знайшли тільки одне відро квасолі і то вже загрожували тюрмою.

— В 1933 році у своєму повіті на Волині я розвинув дуже активну комуністичну діяльність (підпільну) і з усіх сил поборював всі слухи про голод на Східній Україні. Зараз я не комуніст. Мене ось уже другий раз осудили за націоналізм, однак мені ще й тепер важко повірити в те, що оце ви оповідаєте. Як це так, щоб зароблений у колгоспі хліб відняли, та ще й в тюрму саджали за те, що на визначений термін не здав його сам?

— Бо ви всі там були туполобими баранами. Поляки дурні, що вас за комуністичну діяльність саджали в тюрму. Краще було б зібрати вас всіх і погнати через кордон до нас, і ви б тоді тут, у вимріяному вами раю, за який ви боролися, самі померли б з голоду і більше не баламутили б людей, — із злістю сказав Павло.

— Я жив двісті кілометрів від Радянського Союзу і будучи глибоко переконаним комуністом, не міг повірити в те, щоб селяни і робітники, здобувши владу, виморювали самі себе голодом. Хто ж у вас віднімав хліб? Такі ж самі як і ви, ваші сусіди.

— Не тільки що сусіди, а навіть і родичі. Ось наш сусіда і далекий родич Комашко Євтух, прозваний у Великій Березнянці — Жовтою, був першим організатором КНС, які пізніше стали активом колгоспу, в 1933 році від своїх же колгоспників віднімали хліб і самі також помирали з голоду. Я ніколи не забуду тієї страшної хвилини, як ми з батьком прийшли до того ж самого Жовти і я через відкрите вікно побачив на лежанці його дочку Катрю. Вона була вже мертвою, тільки вітер розвіював її волосся, звисаюче з лежанки, немов би воно було ще живим і належало живій людині. Але Катря була вже не тільки мертвою, а й розкладеною. На печі лежала мертвою її мати Єлисавета з другою дочкою Мотрею, а син Петро сконав під піччю. Оце батько положив їх на підводу і відвіз на кладовище у велику яму. А Жовту знайшли на городі і також відвезли у ту ж саму яму. Оце так закінчив своє життя організатор КНС в селі В. Березнянка. Так кінчало багато таких як і він. Але частина з них залишилася в живих і зараз займає високі посади. Тих, що віднімали хліб і морили людей голодом, у тюрму не садовлять, а мене ось посадили тільки за те, що я насмілився писати про ті їх злочини. 3 тої хвилини свого дитинства, як я почав пам'ятати, я бачив тільки одні страхіття. Ще перед голодом комсомольці нашого села їздили верхи на нашому священикові, глумливо торсаючи його за бороду, а Гапка Радченко демонстративно на очах у всіх людей танцювала по церковних іконах. До нас також приходили багато разів, навіть уже і після голоду, щоб мама записалася у безбожники.

За квітень, травень і червень 1933 року в нашому селі вмерло з голоду більше 700 чоловік. Траплялися і людоїдства. В одній хаті у піддувалі знайшли сім дитячих голівок, а в нашого сусіда Степана Вижки вигорнули з піддувала одну голівку. Ми навіть бачили ту дівчинку, що пішла до їх хати і звідти вже не повернулась. А мене мама прив'язувала до ніжки стола, щоб я десь не вибіг і щоб мене не з'їли.

Зараз у В. Березнянці всі живуть дуже добре і вже й забули про те страшне горе, а я не можу його забути, і за те мене оце й карають.

Мій батько мав тільки три гектари землі і нас зачислили до підкуркульників. А КНС-овці мали по п'ять і сім гектарів, але вони були ледачі і все пропивали, і тільки тому попали в КНС-овці.

У 1935 році над моєю мамою на полі влаштували судилище за те, що між викопаними мамою буряками знайшли декілька буряків з відрубаними чи відірваними хвостиками. Це судилище було для мене дуже страшною трагедією. Оце такою із самого малечку в'їлась мені в печінки та влада, за яку ви там в Польщі боролися, — сказав Павло.

І так, одні звинувачують мене за всі ті злочини, які робили комуністи як і на сході, так і на заході, а другі звинувачують за націоналізм. Всі люблять звинувачувати, а сумлінно зважити все, чому воно так було, ніхто не хоче. Все це страхіття вже давно пережито. Зараз у Великій Березнянці живуть краще, ніж будь-коли. Можна було б вже про це й не згадувати, але як довго ті злочинці і їх злочини будуть прикриватися, а тих, що плямують це зло, судитимуть, так довго не буде ліквідована можливість повторити те страхіття знову. Щоб здобути моральне право вимагати кари над фашистськими злочинцями, треба насамперед набратися смілости і хоча б привселюдно заплямувати тавром ганьби всіх тих, що управляли організацією голоду в 1933 році та масовими арештами і розстрілами взагалі, а в 1937 році зокрема. Як можна реклямувати свій державний лад за найгуманніший у цілому світі, прикриваючи і виплачуючи пенсії найстрашнішим злочинцям за їх злочини, а карати тих, що не можуть примиритися з тією кричущою несправедливістю? Прикривати і захищати таких злочинців і їх злочини можуть тільки ті, які бояться, щоб розкриття тих страхіть не розкрило і їх самих як співучасників.

Хрущов було вже пообіцяв взятися за розплутування того страшного клубка, починаючи з убивства Кірова, а пізніше йому, мабуть, хтось підказав, що та нитка злочинности дотягнеться і до нього самого, бо ж він сам був членом Політбюро з 1934 року, аж поки не добився до престолу. А за 1933 рік то й Хрущов ніколи не згадував навіть і одним словом.

В 1964 році, у Мордовії на сьомому лагері, мене викликав капітан КҐБ Круть і, повертаючи мені мої рукописи, забрані в мене ще його попередником Литвином, сказав:

— Краще б ви написали помилування. Ви вже відсиділи дві третіх, вам пора виходити на волю.

— Помилування пишуть тільки злочинці, а я не злочинець і тому не можу писати помилування. У помилуванні треба назвати звершений злочин і заплямувати себе за те, а я що назву?

І так я з капітаном Крутьом до нічого і не домовився. Оце тоді він мені повернув і початок мого оповідання.

У лагері я весь час працював сумлінно. У вільний час в основному читав і писав. У будь-які розмови з сусідами по роботі чи по ліжку я майже ніколи не встрявав. Але адміністрацію лагера така моя поведінка не влаштовувала, їм треба було, щоб я плював на своє минуле і на всі лади вихваляв їх «виховну» роботу в лагері та дякував їм за те, що вони так мудро виховують і просвіщають політв'язнів. Правда, адміністрація нас не визнавала політв'язнями. Вони з такими словами не могли примиритися. Один начальник сказав:

— Тільки більшовики-ленінці, сидівши до революції в царських тюрмах, вважалися політзаключонними, а ви — государственні проступники.

Перечити йому або доводити адекватність значення тих слів було б марним, і тому на це ніхто не реаґував.[46]



Восени 1959 року, з мене зняли строгий режим… | За східнім обрієм (Спомини про пережите) | У перших днях квітня 1970 року я приїхав до Одеси…







Loading...