home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



В 1964 році мені залишалося сидіти ще три роки…


В 1964 році мені залишалося сидіти ще три роки. Я рішив піти працювати в поліровочний цех, щоб заробити трохи грошей, щоб на волі хоч трохи одягтись.

Поліровочний цех був найшкідливішим цехом на мебельній фабриці і тому туди на роботу радо приймали всіх. І так я попав у поліровочний цех у науку до знайомого мені по Тайшету Кулика Павла. Павло Кулик родом з Таращанського району Київської области. 3 1928 року народження, красивий і стрункий чоловік, дуже добросердечний і відзивчивий на горе сторонніх людей. Це дуже хороша відкрита і пряма душа. Я Павлом зацікавився ще на 601-му, а в Мордовії і попав до нього в науку. Учень з мене був дуже поганий, якось мені ніяк не лежали руки до тих футлярів. «Учитель» з Павла виявився також не дуже блискучий, але зате терпеливість у нього була просто залізна. Цілий божий місяць я «палив» футляри, а Павло ремонтував їх після мене. Але нарешті з великим трудом я оволодів тією роботою і пізніше був одним із найкращих поліровщиків. Возитися цілий день з ацетоном нелегко, але я полюбив ту роботу тільки тому, що вона була строго індивідуальна.

Ще у Тайшеті на 601-му, я знав про те, що Кулик осуджений вже вдруге. Мені цікаво було знати, що саме того молодого чоловіка спонукало проявити якесь невдоволення до радянської влади, і тому я запитав його:

— За що вас осудили, Павле?

— Перший раз мене осудили в армії. Я служив у морфлоті й іноді глумився з політруків на політзаняттях, отож вони і стряпали на мене судову справу. За те, що я глумився з їх політзанять, вони нічого не могли мені зробити, бо я так притискав і розкривав їх брехню, що їм не було чого говорити. Але як з нашого лінкора втекла група хлопців до Туреччини, то тоді й мене арештували на основі того, що я у той самий день разом з ними просився на берег, але мені тоді перепустки не дали і я залишився на кораблі, а вони моторною лодкою втекли. А оце другий раз осудили за летючки, — сказав Павло, — я купив машинку і сам друкував летючки і сам їх розповсюднював.

— А що вас спонукало це робити?

— Я не можу їм простити за голод, зроблений ними в 1933 році, — відповів Павло.

— А ви пам'ятаєте цей голод?

— Все пам'ятаю, такого не можна не пам'ятати, — відповів Павло.

— То розкажіть мені, що ви пам'ятаєте про цей голод?

— Важко про те все розповісти. Ось, приміром, на нашому кутку, який називали Комишки, було 12 дворів, а смерть не торкнулася лише двох сімей, тих, що мали корови. А чотири сім'ї вимерли повністю і шість частково. Наша сім'я вижила тільки тому, що ми мали дійну корову.

— А як же це сталося, хліба не дали?

— Ні, хліб на трудодні видали всім восени 1932 року, а в грудні розпорядилися, щоб всі колгоспники весь одержаний ними хліб на визначене число повернули державі. Після того члени КНС (Комітет Незаможних Селян) з уповноваженими райвиконкому ходили від хати до хати і забирали весь хліб, до однієї зернини. Мій батько заховав два мішки пшениці на своєму городі, але через постійні обшуки ми не змогли скористатися нею і, щоб не попасти в тюрму за ту пшеницю, батько один мішок висипав у криницю, а другий розсипав по полю. В нас на горищі знайшли тільки одне відро квасолі і то вже загрожували тюрмою.

— В 1933 році у своєму повіті на Волині я розвинув дуже активну комуністичну діяльність (підпільну) і з усіх сил поборював всі слухи про голод на Східній Україні. Зараз я не комуніст. Мене ось уже другий раз осудили за націоналізм, однак мені ще й тепер важко повірити в те, що оце ви оповідаєте. Як це так, щоб зароблений у колгоспі хліб відняли, та ще й в тюрму саджали за те, що на визначений термін не здав його сам?

— Бо ви всі там були туполобими баранами. Поляки дурні, що вас за комуністичну діяльність саджали в тюрму. Краще було б зібрати вас всіх і погнати через кордон до нас, і ви б тоді тут, у вимріяному вами раю, за який ви боролися, самі померли б з голоду і більше не баламутили б людей, — із злістю сказав Павло.

— Я жив двісті кілометрів від Радянського Союзу і будучи глибоко переконаним комуністом, не міг повірити в те, щоб селяни і робітники, здобувши владу, виморювали самі себе голодом. Хто ж у вас віднімав хліб? Такі ж самі як і ви, ваші сусіди.

— Не тільки що сусіди, а навіть і родичі. Ось наш сусіда і далекий родич Комашко Євтух, прозваний у Великій Березнянці — Жовтою, був першим організатором КНС, які пізніше стали активом колгоспу, в 1933 році від своїх же колгоспників віднімали хліб і самі також помирали з голоду. Я ніколи не забуду тієї страшної хвилини, як ми з батьком прийшли до того ж самого Жовти і я через відкрите вікно побачив на лежанці його дочку Катрю. Вона була вже мертвою, тільки вітер розвіював її волосся, звисаюче з лежанки, немов би воно було ще живим і належало живій людині. Але Катря була вже не тільки мертвою, а й розкладеною. На печі лежала мертвою її мати Єлисавета з другою дочкою Мотрею, а син Петро сконав під піччю. Оце батько положив їх на підводу і відвіз на кладовище у велику яму. А Жовту знайшли на городі і також відвезли у ту ж саму яму. Оце так закінчив своє життя організатор КНС в селі В. Березнянка. Так кінчало багато таких як і він. Але частина з них залишилася в живих і зараз займає високі посади. Тих, що віднімали хліб і морили людей голодом, у тюрму не садовлять, а мене ось посадили тільки за те, що я насмілився писати про ті їх злочини. 3 тої хвилини свого дитинства, як я почав пам'ятати, я бачив тільки одні страхіття. Ще перед голодом комсомольці нашого села їздили верхи на нашому священикові, глумливо торсаючи його за бороду, а Гапка Радченко демонстративно на очах у всіх людей танцювала по церковних іконах. До нас також приходили багато разів, навіть уже і після голоду, щоб мама записалася у безбожники.

За квітень, травень і червень 1933 року в нашому селі вмерло з голоду більше 700 чоловік. Траплялися і людоїдства. В одній хаті у піддувалі знайшли сім дитячих голівок, а в нашого сусіда Степана Вижки вигорнули з піддувала одну голівку. Ми навіть бачили ту дівчинку, що пішла до їх хати і звідти вже не повернулась. А мене мама прив'язувала до ніжки стола, щоб я десь не вибіг і щоб мене не з'їли.

Зараз у В. Березнянці всі живуть дуже добре і вже й забули про те страшне горе, а я не можу його забути, і за те мене оце й карають.

Мій батько мав тільки три гектари землі і нас зачислили до підкуркульників. А КНС-овці мали по п'ять і сім гектарів, але вони були ледачі і все пропивали, і тільки тому попали в КНС-овці.

У 1935 році над моєю мамою на полі влаштували судилище за те, що між викопаними мамою буряками знайшли декілька буряків з відрубаними чи відірваними хвостиками. Це судилище було для мене дуже страшною трагедією. Оце такою із самого малечку в'їлась мені в печінки та влада, за яку ви там в Польщі боролися, — сказав Павло.

І так, одні звинувачують мене за всі ті злочини, які робили комуністи як і на сході, так і на заході, а другі звинувачують за націоналізм. Всі люблять звинувачувати, а сумлінно зважити все, чому воно так було, ніхто не хоче. Все це страхіття вже давно пережито. Зараз у Великій Березнянці живуть краще, ніж будь-коли. Можна було б вже про це й не згадувати, але як довго ті злочинці і їх злочини будуть прикриватися, а тих, що плямують це зло, судитимуть, так довго не буде ліквідована можливість повторити те страхіття знову. Щоб здобути моральне право вимагати кари над фашистськими злочинцями, треба насамперед набратися смілости і хоча б привселюдно заплямувати тавром ганьби всіх тих, що управляли організацією голоду в 1933 році та масовими арештами і розстрілами взагалі, а в 1937 році зокрема. Як можна реклямувати свій державний лад за найгуманніший у цілому світі, прикриваючи і виплачуючи пенсії найстрашнішим злочинцям за їх злочини, а карати тих, що не можуть примиритися з тією кричущою несправедливістю? Прикривати і захищати таких злочинців і їх злочини можуть тільки ті, які бояться, щоб розкриття тих страхіть не розкрило і їх самих як співучасників.

Хрущов було вже пообіцяв взятися за розплутування того страшного клубка, починаючи з убивства Кірова, а пізніше йому, мабуть, хтось підказав, що та нитка злочинности дотягнеться і до нього самого, бо ж він сам був членом Політбюро з 1934 року, аж поки не добився до престолу. А за 1933 рік то й Хрущов ніколи не згадував навіть і одним словом.

В 1964 році, у Мордовії на сьомому лагері, мене викликав капітан КҐБ Круть і, повертаючи мені мої рукописи, забрані в мене ще його попередником Литвином, сказав:

— Краще б ви написали помилування. Ви вже відсиділи дві третіх, вам пора виходити на волю.

— Помилування пишуть тільки злочинці, а я не злочинець і тому не можу писати помилування. У помилуванні треба назвати звершений злочин і заплямувати себе за те, а я що назву?

І так я з капітаном Крутьом до нічого і не домовився. Оце тоді він мені повернув і початок мого оповідання.

У лагері я весь час працював сумлінно. У вільний час в основному читав і писав. У будь-які розмови з сусідами по роботі чи по ліжку я майже ніколи не встрявав. Але адміністрацію лагера така моя поведінка не влаштовувала, їм треба було, щоб я плював на своє минуле і на всі лади вихваляв їх «виховну» роботу в лагері та дякував їм за те, що вони так мудро виховують і просвіщають політв'язнів. Правда, адміністрація нас не визнавала політв'язнями. Вони з такими словами не могли примиритися. Один начальник сказав:

— Тільки більшовики-ленінці, сидівши до революції в царських тюрмах, вважалися політзаключонними, а ви — государственні проступники.

Перечити йому або доводити адекватність значення тих слів було б марним, і тому на це ніхто не реаґував.[46]



Восени 1959 року, з мене зняли строгий режим… | За східнім обрієм (Спомини про пережите) | У перших днях квітня 1970 року я приїхав до Одеси…