home | login | register | DMCA | contacts | help |      
mobile | donate | ВЕСЕЛКА

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add
fantasy
space fantasy
fantasy is horrors
heroic
prose
  military
  child
  russian
detective
  action
  child
  ironical
  historical
  political
western
adventure
adventure (child)
child's stories
love
religion
antique
Scientific literature
biography
business
home pets
animals
art
history
computers
linguistics
mathematics
religion
home_garden
sport
technique
publicism
philosophy
chemistry
close

Loading...


І. ФАТАЛЬНІСТЬ ЧИ ВОЛЯ, або Історія сама твориться чи її творять люди?

Перебудова почалася з приходом на найвищу посаду в совітській державі М, Горбачова. Факт початку суспільно-політичних змін з ініціативи Горбачова викликає думку, що коли б на посаду генсека прийшов інший чоловік, перебудови могло б і не бути. Перебудову уявляємо як можливий варіант розвитку суспільства, але зовсім не обов'язковий. Вона є, але її з таким же успіхом могло й не бути. Історія не сама робиться. Історію роблять люди. Тридцять років її робив Сталін, десять років - Хрущов, вісімнадцять - Брежнєв, і тепер її почав робити Горбачов. Нижче цих земних богів, нанизу суспільної піраміди ворушиться мільйоннобезлика маса, з якої “боги” ліплять, мов із глини, образ сучасного їм суспільства. Коли так, то простому чоловікові лишається тільки проклинати деспотів та хвалити демократів. І ми в захопленні від Горбачова і просимо в Бога йому здоров'я та многія літа. А тим часом наш кумир, поцупивши до власних рук посаду голови держави, так зміцнив особисту владу, що дуже скоро може перетворитися із благодійника і демократизатора на жорстокого деспота. Може перетворитися чи не може?

Усякий політичний діяч прагне до влади, і немає такої влади, яку володар не прагнув би постійно зміцнювати. Прагнутиме цього і Горбачов. Питання в іншому: чи зможе перетворитися на диктатора? Щоб краще відповісти на це питання, погляньмо на проблему свободи волі. Вільними були Сталін, Хрущов, Брежнєв? Міг кожен із них чинити інакше, аніж чинив, чи не міг? Були вони вільні від обставин? Де кінчалася свобода вождя і починався тиск невблаганних обставин? Якщо історію творять люди, то що таке суспільна необхідність? Тепер багато вчених, політиків та публіцистів намагаються зрозуміти явище Сталіна: як так сталося, що Сталін перетворився на диктатора? Більшість бачить причину в особливостях характеру Сталіна - безмежне прагнення до особистої влади, підступність, хитрість, жорстокість, лукавство, негребування будь-якими засобами та плюс складні умови зруйнованого післяреволюційного господарства і вороже оточення, мовляв, і привели до перетворення Сталіна на жорстокого тирана. Це пояснення виходить із засновку, що сталінізму могло й не бути, що він прикрий зигзаг в історії.

Друге пояснення (що його зустрів у більш-менш розгорнутому вигляді, надруковане в неофіційному журналі “Референдум”, ч. 4, 1988 року Л. Тимофєєва) виходить із засновку: сталінізм - це явище, яке закономірно випливало з ідеології марксизму-ленінізму та попередньої практики більшовизму. Сталін - випадковість, сталінізм - закономірність. Замість Сталіна міг бути Троцький, Зинов'єв, Каменєв чи ще хтось, і диктатура звалась би троцькізм, зинов'євщина, але обов'язково була б диктатура.

Шановний Л. Тимофєєв бачить причину сталінщини в більшовицькій ідеології. І він має рацію. Справді, К. Маркс, аналізуючи поразку Французької революції 1848 року, писав, що революція зазнала поразки не того, що стала на шлях терору (як тоді схильні були вважати), а того, що недостатньо широко його застосувала, не того, що стала вбивати ворогів, а через те, що вбивала їх мало. Цей марксистський теоретичний висновок із пролетарського досвіду XIX сторіччя більшовики зробили наріжним каменем свого вчення про владу. Вони успішно його застосовували після державного заколоту 7 листопада 1917 року і незмінно його дотримувались аж до останнього часу. Аналізуючи в наш час причини поразки Сальвадора Альєнде в Чилі, більшовицькі теоретики, наприклад професор Красін, бачать причину її в тому ж саме, що й Маркс у минулому сторіччі - в недостатньо широкому застосуванні терору щодо своїх супротивників. Головне в марксизмі-ленінізмі, зокрема в його вченні про владу, не тільки те, як захопити її, а й те, як утримати її. Комуністи, і зокрема їхній передовий загін - чекісти, постійно підкреслюють: “Ніхто добровільно влади не віддає”. І розуміють формулу в тому сенсі, що для захисту влади припустимі всі засоби, в т. ч. і збройна сила. Коли більшість явно не на їхньому боці, тоді добре організована невеличка партія, наладивши систему блискавичного арешту і знищення активних супротивників, приголомшує суспільство, яке після першого здивування з таких екстремальних заходів переходить до стану хронічної прострації. Переможна партія представляє світові цей суспільний параліч за всезагальну підтримку та згоду.

Більшовизм своїм ученням про диктатуру пролетаріату, і зокрема ученням про владу, обгрунтовує диктатуру партії, диктатура ж її лідера закономірно виникає з організаційної структури та принципів діяльності партії. Отже, деспотизм не в Сталіні, а в більшовизмі. Сталін лише надав деспотизмові своїх індивідуальних рис. Це пояснення правильне. Та тільки воно недостатнє. У ньому тільки половина істинних причин. Воно показує залежність сталінщини від більшовизму, але ще не дає відповіді на друге питання: яким чином став можливий сам більшовизм? Чого він виріс в Росії і без зовнішньої допомоги більше ніде? На цьому треба зупинитися.

Більшовики зуміли захопити владу в Росії не того, що були вельми впливова партія, а того, що демократична республіка була вельми слабка. Завдяки кращій порівняно з іншими російськими партіями організованості їм заколот удався. Проте Росія не зводилася до Петербурга. Почалося з'ясування політичних взаємин на широкому тлі, а на широкому тлі почали діяти ідеали ширшого плану - глибинна національна ідеологія з її уявленнями про Росію, її національні інтереси, її покликання і роль у світі.

У глибинах російського національного духу Росія - це така країна, осердя якої відоме, а периферія не має сталих меж. Навпаки, кордони її від центру постійно розширюються все далі і, по суті, кінця цьому розширенню немає (якщо не зважати на обмеженість самої земної кулі). Позаяк Росія виростала й формувалася не на етнічній основі, як майже всі європейські нації, а із державності, то верховною цінністю для росіян стала держава. У вічному потязі за потойбіч своїх меж вони бачать свою національну мету. Чаадаєв, Достоєвський, Тютчев розмірковували про цю історичну місію Росії, а Петро І, Катерина II та майже і всі царі втілювали її державними методами. Царський намісник загарбаної Польщі сенатор Новосельцов любив повторювати: “Не буде миру доти, доки ми не запровадимо в Європі такий лад, за якого наш фельд'єгер виконуватиме у Вільнюсі, Парижі і в Стамбулі постанови з такою ж ефективністю, що і в Росії”. Це XIX сторіччя. А ось XX, рік 1981, Віктор Набоков:

Родина моя не только Русь,

Родина моя - Кавказ, Молдавия…

Родина моя - широкий Днепр…

Родина моя - Алма-Ата…

(“Книжное обозрение”, ч. 29)

Воістину загребущості немає межі.

Не тільки ідеологи імперіалізму прагнули до розширення імперії. Сам народ звикав мислити імперіалістичними категоріями. І якщо славнозвісний адвокат Плевако на урочистостях 1912 року з приводу двадцятиріччя його адвокатської діяльності, говорячи про взаємини з неросіянами, заявляв: “Да и не в русском духе отдавать то, что единожды нами приобретено было”,- то простий росіянин повторює: “Наш Кавказ”, “Наша Прибалтика”, “Наша Средняя Азия”, зовсім не підозрюючи, що відповідні географічні території мають власне споконвічне населення, якому і належать ці території.

Коли більшовики захопили владу і через тиждень проголосили Декларацію прав народів Росії, декларувавши нею право народів на самовизначення, проти них піднялися не тільки петербурзький “Союз русского народа” та московський “Союз русских людей” і не тільки одні чорносотенці. Коли ж згодом на ділі почали душити національно-визвольні рухи на Україні, у Прибалтиці, в Середній Азії, тоді люті вороги більшовицького соціалізму муравйови та їм подібні адепти єдиної й неподільної гамузом рушили до більшовиків рятувати імперію від розвалу. (На кінець громадянської війни у складі Червоної Армії було 40 тисяч царських офіцерів). Не дивно, далебі, що такий великий корпус досвідченого офіцерства зумів розбити молоду армію Української Народної Республіки та слабкі збройні сили багатьох інших поневолених народів.

Ще до Сталіна історія поставила перед більшовиками альтернативу: або демократія - і тоді розвал імперії, або збереження імперії - і тоді нема демократії.

Період громадянської війни і революції показав, яку величезну потенційну силу становить прагнення поневолених народів до незалежності. Ця сила почала виявлятися тоді, коли з'явилися можливості для її вияву - після Лютневої революції і заснування багатопартійної республіки. Національно-визвольні рухи налякали захисників імперії, і коли вони побачили в більшовиках прихильників неподільності, вони почали підтримувати їх.

Максима: “Не може бути вільним народ, що пригнічує інший народ”, - давно відома, і російські більшовики, звісна річ, її знали добре. Проте вони були в полоні російського духу безупинного розширення меж своєї держави. А для більшовиків-неросіян була підходяща теорія: Марксова ідея переваги великих держав над малими державами та ідея всесвітньої пролетарської республіки.

Альтернативу: демократія - і тоді Росія залишиться без колоній, чи збереження колоній - і тоді не буде демократії - більшовики в період громадянської війни розв'язали на користь останнього варіанту. Сталін тоді не мав вирішального впливу. Вирішальний вплив мав Ленін. Ленін і розв'язав альтернативу на користь збереження єдності коштом відмови від демократії. Він же подав і приклад застосування підступності супроти національно-визвольної боротьби (наприклад, потоплення Чорноморського військово-морського флоту, що за договором мав перейти під оруду Української Народної Республіки). Сталін, як вірний ленінець, продовжував ленінську політику.

У час революції та на початку 20-х років у більшовицьких впливових колах панував настрій не за визнання права поневолених народів на відокремлення і розпорошення великої імперії на десятки малих держав, а прагнення до всесвітньої пролетарської республіки. Інтернаціоналістична революційна романтика Барбюса, Роллана та інших сотень так званих міжнародних революціонерів у російських революціонерів чудовим чином вростала в глибини старовинних імперських прагнень. Під гаслами “Даешь мировую революцию” задушили Українську Народну Республіку, демагогічно назвавши її буржуазною. Під цими ж гаслами залишили мільйони своїх же громадян голодними, зібравши й відправивши Кармалю Ататюрку величезну кількість золота, зброї, харчів та амуніції для встановлення в Туреччині комуністичної влади.

Щодо ролі партії та свободи-несвободи її волі, слід звернути увагу на таке суспільне явище.

Два чоловіки можуть виробити спільну точку зору. Вони спроможні розробити програму і об'єднати навколо неї десяток людей. Невеличка кількість людей спроможна розробити найхимернішу доктрину і довго її дотримуватися. Та коли ініціатори (пасионарії) із внутрішнього кола виходять і починають робити собі послідовників, їхня доктрина починає розмиватися: у голові неофіта до зустрічі була не порожнеча, а якийсь світогляд, і остаточний результат роботи першого пропагандиста - не перекладання доктрини зі своєї голови в чужу голову, а сплав цієї доктрини з попереднім світоглядом неофіта. Цей сплав не тотожний попередній доктрині. Далі неофіт сам стає пропагандистом і несе доктрину новій людині, яка нову ідею засвоює не в чистому вигляді, а у зміненому відповідно до свого світогляду. І так далі аж до самого низу. Яка б не була ідея в початковому вигляді, нанизу, в остаточному вигляді, вона вже значно змінена, причому змінена у бік старих традиційних уявлень,

Одиниці, ініціатори, пасионарії внаслідок теоретичної потужності та неординарності мислення спроможні перервати безперервність і вистрибнути з рівномірної традиційної послідовності і створити неординарно нову (парадоксальну) ідею. На теоретичному рівні пізнання (і творення) дійсності можливі спалахи. На рівні буденної свідомості спалахів не буває. Всяка нова ідея, просуваючись униз, все більше втрачає від новизни і все більше просякає старим світоглядом. Як казав 1925 року великий український вчений В. Вернадський: “Не лише маси, але й їхні керманичі та натхненники належать за своїм розумом та науковим вантажем до стадій, що їх давно подолала наукова еволюція” (“Труды биохимической лаборатории”, випуск 16. Вид-во “Наука”, Москва, 1980 р., с. 232-233). Народне мислення інертне і за своїм змістом запізнене. Воно міняється поволі і в час революції консервативне. Воно ненавидить існуючий лад і радо його руйнує, а про позитивний Ідеал має найтуманніше уявлення (і того легко стає жертвою демагогічних гасел професійних політиків).

Можна припустити, що серед дореволюційних революціонерів була незначна кількість, так би мовити, чистих революціонерів, що сповідували Марксове “Пролетарі не мають своєї батьківщини” і ладні були будувати якийсь абстрактний соціалізм в якихось абстрактних ненаціональних країнах і були не проти незалежності малих народів. Може, і серед росіян було кілька таких революціонерів. Та не вони визначили характер революції.

Ми знаємо, що Ленін був проти відокремлення від Росії колишніх колоній. Але навіть коли б він і весь керівний осередок більшовицької партії був за відокремлення колоній, то й тоді він би небагато спромігся зробити, бо коли ідея про право народів на самовизначення зверху доходила до російського низу, вона перетворювалася на різні поліативи старого правила: “Ми не для того завоювали Кавказ, щоб його відпускати”.

Більшовицька партія не була вільна від обставин, в яких діяла. Настрої діячів, що їх помножила й активізувала світова війна, революція та громадянська війна, становили могутню об'єктивну силу. Настрої окремої людини - суб'єктивне явище, настрій же великої кількості людей стає об'єктивною силою. Коли б більшовики не пішли на поступку, вони б провалилися. Тут суть співвідношення суб'єктивного і об'єктивного, свободи волі вождя (партії) та її меж.

Так, до революції аграрна політика більшовиків була така, що селянство пішло не за ними, а за есерами. Аби через це не злетіти з політичної арени, більшовики відкидають свою і беруть собі есерівську аграрну програму.

Другий приклад. Спочатку вони недооцінювали відцентрових національних сил і схильні були бавитися у визнання права народів на самовизначення. Коли ж побачили, що загравання підняло супроти них могутню силу офіцерства, чиновництва, значної частини інтелігенції, вони відступають і безоглядно стають на імперські позиції.

Настрої мільйонів селян - це об'єктивний фактор, об'єктивна (матеріальна) сила, настрої тисяч і тисяч активного проімперського офіцерства, чиновництва, інтелігенції - це об'єктивний фактор, об'єктивна (матеріальна) сила.

У більшовиків вибору не було: якщо хотіли зберегти владу, мусили поступитися своїми теоретичними принципами перед цими силами.

Партії ж, для яких політичні принципи були важливіші за владу, втратили владу.

Якщо Ленін і його оточення зі своєю програмою - суб'єктивний чинник історії, то оті сорок тисяч царських імперських офіцерів, оте російське народне “наш Кавказ”, “наша Україна”, “наша Середня Азія” - об'єктивний чинник історії. Його могутність у масовості і традиційній стабільності проімперських настроїв широких народних мас.

Ні Сталін, ні вся більшовицька партія не спромоглися б установити кривавий лад, коли б не знаходили значної підтримки в боротьбі супроти національно-визвольних рухів, а що ці рухи затягнулися на довгі роки й після громадянської війни, то початкова війна арміями супроти “інородних” армій перемінилась на війну чекістських загонів проти малих самостійниць-ких груп, а далі оперативно-агентурну боротьбу супроти підпілля. Коли ворог став невидимий, тоді його можна було вже бачити де завгодно - залежно від уяви, а позаяк Сталінова уява щорік розвивалася, то й заколючений антисвіт розростався. Та не слід забувати, що ще до початку масових репресій своїх політичних супротивників Сталін вирішив четвертувати весь український народ, що як такий не претендував на його генсеківську посаду. Цей народ був винен не у змові проти Сталіна, він був винен у тому, що після поразки Української Народної Республіки і втрати незалежності почав розуміти вагу національної свободи і став швидко зростати за рівнем національної свідомості. Вона, ця свідомість, була страшенною загрозою, бо готувала об'єктивні умови для майбутнього потужного руху за незалежність. Російська імперія під червоним пролетарським прапором не могла допустити такого розвитку подій, і вона пішла на геноцид. Не Сталін як особа, а тисячі, мільйони середніх і дрібних російських чиновників, носіїв великодержавної шовіністичної ідеї, становили об'єктивний фактор (реальну антиукраїнську силу) нашої післяреволюційної історії аж до останніх років. Кінець цього періоду - 4 вересня 1985 року - день загибелі нашого видатного поета і патріота Василя Стуса. Замордувавши останню жертву, збанкрутіла імперія поставила знак оклику своєму банкрутству пістольною кулею в голову начальника Кучинського концтабору майора Журавкова, що від смерті Стуса до свого похорону прожив лише десять днів!

Можна звинувачувати москалів, що вічно прагнули загарбувати чуже, та не меншого звинувачення заслуготують наші пращури, що не оборонили Україну і віддали її на поталу ворогам. Автор “Історії Русів” каже: “…Розсудлива людина або добрий політик з першого погляду запримітить, що саме положення землі нашої, відкритої звідусіль і незручної до укріплення, робить з нас іграшку невідомої долі та сліпих випадків”. Слушне твердження. І все-таки не можемо забувати, якого величезного лиха завдали Україні незгоди поміж наших військових та політичних керманичів.

Сумна минувшина. Завдання живих поколінь українців - дбати про долю сучасної Батьківщини. Сучасне виростає з минулого, проте минуле мало свої світоглядні уявлення, а наш час свої. Ніхто не може вимагати від українських князів-завойовників, щоб у Х-XIII століттях вони чинили відповідно до сучасних міжнародно-правових норм. Вони завоювали землі угро-фінських племен (що згодом стали Московщиною) - і мали на те право. Внаслідок татарської навали Московщина відокремилася від України, згодом стала міцнішою, і в XVII-XVIII сторіччях підкорила собі Україну, і це зовсім не обурило світ, бо хоч іспанець Ф. де Віторія ще в XVI сторіччі визначив головні засади міжнародного спілкування, за якими кожна держава була рівноправним суб'єктом взаємин незалежно від її потужності, та треба було кілька століть, щоб ідеї Віторія набули реальної ваги. Російські царі й імператори керувалися зовсім іншими правилами.

Такий був час. У взаєминах народів сила була правом, і що далі на схід, то слабкіша стримувальна сила християнського гуманізму. Доки імперія, як категорія внутрішньої політики, була найбільшою гарантією безпеки народу, доки імперія, як категорія міжнародного права, була найбільшою цінністю - інакше й бути не могло. Уся писана історія свідчить, що право народу, місце його під сонцем гарантувалося його силою. А позаяк будь-яка сила здається за недостатню, то народи безупинно дбали про зміцнення військової потужності та розширення своїх меж. Держава - гарант життя народу та його свобідного розвитку, а відтак - що міцніша держава, то краще, що більше захопила чужих земель, то славніше для метрополії. Так було до Христа. Так є дві тисячі років після Христа.

Європейська християнська цивілізація виходить із засновку, що не людина має служити державі, а держава людині. Та найвища служба її - це гарантувати непідлеглість колективного життя людини. Усі попередні покоління людей виховані в повазі й шанобі до держави. Альтруїзм людини як найвища чеснота знаходить свій організований вияв у відданому служінні в державній армії. Почуття обов'язку перед батьківщиною переважно означало готовність захищати батьківщину в бою. Воно джерело гордості, а участь у боях гідна пісень і нагород.

Тепер, у другій половині XX сторіччя, уперше за всю попередню історію людство розвинулося до такої стадії, коли імперія перестала бути найвищою вартістю міжнародного права. Держава як форма організації безпеки нації на наших очах втрачає своє панівне значення і поволі поступається системі колективних договорів та міжнародних угод. Причому справа не тільки в атомній зброї, що перетворила більшість держав на цілком безсилі й немічні перед атомними велетнями. Справа в тому, що розвиток науки відкрив універсальну зв'язаність і потрібність всього живого на землі, відкрив людську одиницю як індивідуальну неповторність, що саме завдяки цій неповторності вона становить коштовність для всього людства, бо загальнолюдський досвід без досвіду окремої людини був би неповний.

Звуження ролі держави і збільшення ваги людини спостерігаємо в широкій міжнародній діяльності після другої світової війни по виробленню міжнародно-правових документів на захист прав людини. Тим самим проблема прав людини із внутрішньої перетворилася на міжнародну. Держава перестала бути єдиною політичною організацією захисту життя і свободи своїх громадян. Проголосивши в міжнародному праві право громадянина безперешкодно покидати свою країну і знову до неї повертатися або не повертатися, людську особу вилучили з найбільшої залежності від держави. І з боку інтересів індивідуума відбулася кардинальна трансформація: тисячоріччя людина шукала захисту у тісному зв'язку зі своїм народом, плем'ям, нацією, що в їхніх межах тільки й могли існувати і продовжити свій рід. Тепер же вона має можливість реалізувати себе не тільки в межах своєї держави, айв інших країнах, бо міжнародне право бере її під захист незалежно від географічного місця. Карл Клаузевіц колись сказав, що війна - це продовження політики іншими методами. Тепер війна перестала бути знаряддям політики. А коли так, то прагнення до вищого виду держави - імперії - застаріло і поступається перед новим порядком взаємин між державами.

Перед російським народом постала надзвичайної ваги психологічна проблема: змінити національну орієнтацію, переглянути шкалу національних вартостей і, замість прямувати за потойбіч своїх етнічних меж, спрямувати національні зусилля на покращення ладу у власному домі. Зможуть вони відмовитися від хижацького прагнення загарбувати чужі землі й панувати над іншими народами - і тоді у світі настане мир, а якщо йтимуть уторованим за попередні сторіччя загарбницьким шляхом - згоріти всім у неминучій катастрофі.


ЩО ДАЛІ? | Сповідь у камері смертників | II. ПЕРЕБУДОВА НЕ ДОБРА ВОЛЯ. ВОНА ПРИМУС ДОБИ.







Loading...