Book: Пульс всесвіту



Пульс всесвіту

Володимир Бабула

Пульс всесвiту

Пульс всесвіту

Немає нiякiсiнької надiї на те, що цi рядки хтось прочитає хоча б у майбутньому, — i все ж я мушу писати. Мої вiрнi супутники побороли безнадiйнiсть i розпач. Немов нiчого й не трапилось, вони заглибились у свої справи: прислухаються до подиху Всесвiту, вимiрюють його пульс.

Двi години тому Манго визначив, що наш корабель мчить просто в розжарене серце Галактики. Це значить — кiнець. Захоплюючий, жахливо пишний кiнець…

В такому разi навiщо ж я пишу?.. Коли мандрiвник Андре зазирнув смертi в обличчя, — вiн дописав у своєму щоденнику останнiй рядок. Я ж у цю мить тiльки починаю писати.

Може, це буде моєю сповiддю? Нi, менi немає в чому сповiдатись. Не буде це i розмовою з самим собою, бо я не самотнiй. З Василем та Манго ми працюємо напружено, а в працi людина не вiдчуває самотностi навiть в останнi хвилини свого життя. Не пишу i за звичкою, хоч написав свого часу кiлька фантастичних оповiдань. Те, про що йтиме мова, безперечно, не фантазiя.

Кiлька секунд тому сторiнки мого щоденника осяяло свiтло од вибуху згасаючої зорi. Я вже хотiв покласти ручку i простежити за цим чудовим вiдродженням умираючого сонця, але Василь менi перешкодив.

— Пиши! — сказав вiн рiшуче. — Це — наша остання надiя на порятунок.

Так, у цих кiлькох словах — весь змiст уявної безглуздостi моєї працi.

Бухгалтер, який виявив у балансi розбiжнiсть на кiлька копiйок, повинен перевiрити всi розрахунки, незалежно вiд їх кiлькостi, i обчислювати все з початку, аж поки не знайде помилки. Шукаю помилку i я. Я схожий на людину, яка намагається щось пригадати, а тому раз по раз повертається до мiсця, пов'язаного з подiєю. Я шукаю помилку, що трапилась внаслiдок приголомшливих подiй мого життя. Помилку, яка шпурнула нас у пульсуючi глибини Всесвiту.

Навколо нас — запаморочливий, нескiнченний простiр, яким ми пролiтаємо швидше за думку, та все одно ми у в'язницi.

Рiдне Сонце загубилось в iмлi розiрваної Млечної Путi. Вогники зiрок мовчать. Велетенська машина з подивом стежить за мiзерною порошинкою, що проникла в її механiзм, i цей крижаний погляд простору паралiзує моє серце.

Ми проминаємо розжаренi кулi, вiд яких назустрiч нам тягнуться довгi червонi язики. Зорi швидко виростають i зникають у пiтьмi. Молоко туманностi скупчується в зорянi острiвцi; непрозора запона рветься, i ми пропливаємо помiж двома сонцями.

Яка ж швидкiсть нашого польоту?

Манго ще не вирахував. Наш атомний годинник працює точно, але тiльки для нас. Про час на Землi ми не маємо нiякого уявлення, бо давно вже втратили зв'язок з людьми. Який рiк збiгає зараз на нашiй планетi? Чи живий хоч хто-небудь з наших друзiв? Чи правду кажуть вченi, що при такiй швидкостi польоту час для нас зупинився? Чи не постарiшало людство на кiлька столiть? I якщо ми не загинемо у вогнищi центру Галактики, то чи не застанемо потiм на Землi тiльки далеких своїх нащадкiв?

Нi, нi, годi про це! Я повинен повернутися на Землю i в минуле.

Мої думки мусять бути в тисячу разiв швидшими за наш антигравiплан. Вони повиннi одним стрибком повернути мене додому i виявити проклятущу помилку.

Додому! Яке миле це слово. Додому, хоча б у сльотний день чи морозний вечiр! Все, що я колись зневажав, тепер буду пестити, мов свою дитину. Над брудною калюжею зупинюся з подивом; найогиднiша комаха стане для мене наймилiшим створiнням! Бодай на мить, хай тiльки думкою, втекти з крижаного простору i стальних стiн…

Доктор Пегас

Усе почалося в ту далеку знаменну нiч.

Я лiг спати пiзно, бо дописував оповiдання про майбутню подорож на Мiсяць. Моя уява була настiльки збуджена, що я продовжував фантастичний полiт Космосом i увi снi. Та ось, коли ракета вже шугнула вниз i на мене з блискавичною швидкiстю почали насуватися кратери й цирки Мiсяця, у двигунах корабля раптом щось задзеленчало…

Пошкодження? Застережний сигнал?

Похапцем оглядаю двигун, а дзвiнок не стихає…

Прокидаюсь. Голова трiщить, тремчу вiд холоду. Отже, це був тiльки сон.

Але знову чую той огидний дзвiнок. У темрявi деренчить телефон. Будильник монотонно вiдбиває четверту годину ночi. I кому це спало на думку турбувати мене в такий час?!

— Що трапилось? — питаю незадоволено.

— Чи є редактор Груда? — прохрипiло у телефоннiй трубцi.

— На жаль, слухає вас… Сподiваюсь, ви знаєте, куди подзвонили?.. Хто ви такий?

— Доктор Пегас.

Дивно: такого iменi я не чув.

— Хто?! — перепитую про всяк випадок.

— Доктор Пегас, але зараз це неiстотно… Зачекайте, не кладiть трубки, йдеться про дуже важливу подiю… Послухайте!

У телефоннiй трубцi запищало: "Пi… пi… пi… пi…".

— Сам поклав трубку, мерзотник! — пробурчав я голосно.

— Не поклав, не поклав, ви слухайте! — кричав хтось серед настирливого пищання. — Ви знаєте, що це за звуки? Сигнали з Всесвiту!.. Так, справдi, сигнали з Всесвiту. Ви — один з перших людей на Землi, якi почули їх. Я перехопив цi сигнали кiлька хвилин тому i згадав про вас, бо люблю вашi фантастичнi оповiдання.

Може, я сплю? А може, хтось глузує з мене?.. Так, звичайно ж, це мiй колега Франта. Вiн iнодi любить щось утнути.

— Франто, кинь свої жарти, бо я все одно впiзнав тебе! I цього тобi не подарую, — адже я тiльки двi години тому лiг спати. Ось я покажу тобi Пегаса!

— Помиляєтесь! — смiється невiдомий на протилежному кiнцi лiнiї. — Я справдi доктор Пегас, i сигнали з Всесвiту — теж справжнi. Послухайте вранцi останнi вiстi, ви… фантаст! — i вiн поклав трубку.

Незважаючи на жахливу втому, я в ту нiч уже не заснув. О шостiй ранку ввiмкнув приймач i отетерiв.

— …Учора, четвертого вересня тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомого року, в Радянському Союзi був успiшно запущений перший штучний супутник Землi…

Я скочив з лiжка як опечений.

— …За попереднiми даними ракета-носiй надала супутниковi необхiдної швидкостi близько восьми тисяч метрiв на секунду. Штучний супутник обертається навколо Землi по елiптичнiй орбiтi, i його можна спостерiгати в променях ранкового та призахiдного сонця. Супутник обладнано двома радiопередавачами, що безперервно надсилають радiосигнали — лiтеру «Т» азбуки Морзе…

Цi сигнали i спрямував менi у телефонну трубку загадковий Пегас!.. Хто ж це мiг бути?

Раптом у мене майнула думка, що завдяки дивному збiгу обставин я почув новий пострiл Аврори; що я сприйняв сигнал, яким розпочинається грандiозна битва людини за Всесвiт. Вiднинi людство пориває пута, якими його навiки було прикуто до Землi. А я — свiдок i навiть в якiйсь мiрi учасник цього!

Я був вдячний таємничому Пегасовi! Шукав його кiлька днiв, але марно. Вченого з таким iменем нiхто не знав, — а в тому, що це був учений, я не мав сумнiву: хто ж ще мiг перехопити сигнали першого супутника до офiцiального повiдомлення ТАРС?

У запалi редакцiйної роботи тих гарячкових днiв я поступово забув про Пегаса. А через мiсяць нас приголомшило нове повiдомлення: на небосхилi з'явилась ще одна радянська зiрка з пiддослiдною твариною на борту; наша редакцiя почала жити новими хвилюваннями. Менi пригадався доктор Пегас, але, признаюсь, я тiльки шкодував, що цього разу вiн вчасно не повiдомив мене про появу нового супутника.

Надходив Новий рiк. Перед святом редакцiю все частiше почали вiдвiдувати невизнанi винахiдники.

У той знаменний день, з якого, власне, i треба було б почати розповiдь, перший винахiдник прийшов ще о восьмiй ранку. Вiн принiс проект "вiчного двигуна".

— Я доведу — вiрнiше, вже довiв, — що ваш журнал помиляється, хоч я його дуже поважаю як журнал серйозний! — гарячкував вiдвiдувач, Перпетуум-мобiле можливий! Оцей двигун, — показував вiн, хвилюючись, на свої креслення, — оцей двигун обов'язково працюватиме!

— А чому ви його не збудували? — заперечив я м'яко, бо з такою категорiєю винахiдникiв треба поводитись обачливо.

— Я не маю для цього коштiв!

— Гаразд! Я згоден скласти з вами угоду, що в разi успiху вашого вiчного двигуна сплачу вам п'ять тисяч крон. Якщо ж протягом двох мiсяцiв ваша машина не почне працювати, — ви сплатите менi сто крон. Пiд таку юридичне оформлену угоду можна позичити грошi у кого-небудь. Згоднi?

Погодився. Вiн не зрозумiв моєї каверзи i навiть був здивований моєю хоробрiстю. П'ять тисяч проти ста!

Саме пiд час складання цiєї пiдступної угоди i подзвонила Єва. Я довго не мiг зрозумiти, хто, власне, дзвонить. Останнiй раз ми бачилися з нею в день одержання унiверситетських дипломiв. Ще студентом я закохався в неї, одного разу наважився сказати їй про це, але дiвчина обернула все на жарт.

— Любов?!.. Дитяча хвороба! У нас зараз iншi турботи. Ми повиннi перебудувати весь наш жалюгiдний свiт!

Одержавши дипломи, ми розiйшлися рiзними шляхами. Вона поїхала до Словаччини будувати новi селища, а я влаштувався в редакцiї технiчного журналу. Iнодi ми обмiнювались дружнiми листами, але iнтервали мiж ними все збiльшувались за арифметичною прогресiєю. Останнього листа я одержав чотири роки тому. I раптом Єва озвалась. Перебуває, мовляв, у Празi i хотiла б мене бачити.

Ми домовилися зустрiтись о четвертiй дня на Карловому мосту.

Признаюсь, я радiв цiй зустрiчi. Хоч вiд редакцiї до Карлового мосту зовсiм близько, я вдягнувся вже о пiв на четверту. Однак бiля дверей мене перепинив довготелесий чоловiк, схожий на Дон-Кiхота. Пiд пахвою вiн тримав великий заяложений сувiй паперiв.

— Ви вже йдете? — спитав вiн зовсiм недоречно. — Я хочу з вами поговорити. Прийшов до вас у дуже важливiй справi. Це — вiдкриття, яке докорiнно змiнить iсторiю людства.

— Перпетуум-мобiле? — запитав я холодно.

— Нi. Ви чули сигнали з Всесвiту?

"Пегас!" — блискавично промайнуло у мене в головi.

— Так знайте ж: моє вiдкриття має для людства бiльше значення, анiж штучний супутник! — вiв далi незнайомий, i ранiше, нiж я встиг опам'ятатись, кинувся на колiна, i почав розгортати сувiй. За кiлька секунд пiдлога редакцiї була вкрита папером у клiтку, помережаним чудними значками. — Ви стоїте над картою свiту! — урочисто заявив вiдвiдувач. — Це план метеорологiчної вiйни! Погода може стати найдiйовiшою зброєю проти ворога… Хвилинку, я вам усе докладно поясню… Ворога ми затопимо дощами i зливами, зметемо бурями та ураганами…

Ще й зараз пригадую неприємне почуття, що охопило мене тодi. Я вiдчув, як кров приливає до голови, як у мене з неймовiрною силою наростає лють.

Од вибуху гнiву мене врятував телефон. Говорив доктор Пегас.

— Чи є у вас сьогоднi вiльна часинка? Можете завiтати до мене десь о п'ятiй годинi? Я маю надзвичайно цiкавий сюжет для фантастичного оповiдання.

— Так, зараз прийду! — сказав я скорiше не йому, а бiдолашному винахiдниковi, який усе ще стояв навколiшки i з нетерпiнням поглядав на мене.

— Нi, не зараз, бо я повернусь додому тiльки о пiв на п'яту. Запишiть мою адресу: Мала-Страна, Ностицева вулиця, п'ять.

— Дякую за запрошення! — вiдповiв я.

— Тож не забудьте! — сказав доктор Пегас на прощання.

"Метеорологiчного винахiдника" я послав на шию колегам з журналу-конкурента. Хай використають його винахiдницький талант для чогось бiльш розумного.

Служник-невидимка

Чим далi вiд нас рiдна планета, тим яскравiшими стають мої спогади. У темрявi Всесвiту, коли мiж нами залягла нескiнченнiсть, бачу все значно виразнiше, анiж бачив колись на Землi. Реально вiдчуваю запах вiтру, який колись гуляв над Влтавою. Бачу їдку iмлу, що закривала вид на Празький кремль. Чую приглушений гомiн вулиць рiдного мiста…

— Добридень, Гонзо! — вiтається Єва так, мовби ми не бачилися не вiсiм рокiв, а лише один день.

— Винахiдник… дивак… настирливий… — промимрив я розгублено, пояснюючи запiзнення.

— Не треба виправдовуватись! — засмiялась Єва. — Ти не змiнився анiтрохи. Пам'ятаю, колись я чекала тебе на цьому ж мiсцi. Чекала пiвдня i, здавалось, могла б чекати пiвжиття. Мабуть, нiде в свiтi людина не створила такого чудового куточка, як отут.

"Ти теж не змiнилася за цей час!" — думав я. Пригадую, як вона завжди по-дружньому мило i все ж холодно вiдштовхувала мене. Глибоко дихаю морозним повiтрям i радiю, що мiж нами пролягло аж вiсiм рокiв, якi зробили нас розсудливiшими.

— Тобi не подобається Карлiв мiст? — наївно запитує Єва.

— Звiсно, подобається… — вдаю з себе байдужого. — Зараз пiв на п'яту, а о п'ятiй у мене дiлове побачення.

— Шкода. А я з таким нетерпiнням чекала цiєї зустрiчi…

Я допитливо дивлюсь на неї i вiдчуваю, як куточки моїх губiв тремтять вiд iронiчної посмiшки. Єва зрозумiла мiй погляд.

— Гонзо, Гонзо… — зiтхнула вона. — Цi нещаснi вiсiм рокiв… Але… Зараз я вiдчуваю, що ти став для мене значно ближчий…

Пiд сяйвом запнутих iмлистим серпанком лiхтарiв ми повiльно йшли до Малостранської площi.

— Ти… ти про мене зовсiм не згадував? — запитала вона несмiливо.

— Згадував… — вiдповiв я, вiдчуваючи, що починаю втрачати грунт пiд ногами.

— Нiхто менi за цей час так не припав до серця…

— Знаю, о гордовита i вибаглива принцесо!

I раптом чую таке, що приголомшило, мене, як вибух бомби.

— Я чекала тебе, Гонзо. Нi, це не жарти. Ранiше я цього не усвiдомлювала, бо надто захоплювалась архiтектурою.

Менi здалося, що це не та Єва, яку я колись знав. Ця була якась iнша, нiжнiша, прихильнiша.

На баштi храму святого Мiкулаша годинник пробив п'яту.

"Пегас, — пригадав я, — мабуть, уже чекає на мене".

Я взяв Єву пiд руку i швидко потягнув через Малтезьку площу до Ностицевої вулицi. Спочатку вона дорiкала менi за те, що я призначаю два побачення одночасно, але потiм з цiкавiстю вислухала мою розповiдь про нiчну розмову i сигнали з Всесвiту.

Старенький будинок пiд номером п'ятим був тьмяно освiтлений лiхтарем, прикрiпленим до фасаду. Над склепистими воротами — щит у стилi бароко з двома горлицями. Другий щит був розбитий, вiн дивився на вулицю, як слiпе око. З освiтленого вiкна поруч нього лунала iнтродукцiя з «Паяцiв». Патефонна пластинка була добряче заїжджена, але це тiльки посилювало романтичнiсть моменту.

Невже в цьому старовинному будинку живе вчений, який своїми досконалими приладами перехоплює голоси Всесвiту? Я вiдчуваю, що тут якесь непорозумiння.

— Або з тебе хтось поглузував, або ж я навiть не уявляю, в чому справа… — сказала Єва.

— Невже ти боїшся? — засмiявся я.

Ми зайшли до темного холодного коридора, вимощеного плитами з пiсковику, зазирнули в усi закутки. Списку мешканцiв будинку не було нiде.

— Будинок невеликий, обiйдемо його весь, — вирiшили ми i почали повiльно пiднiматись рипучими дерев'яними сходами на другий поверх, освiтлюючи собi шлях сiрниками.

Отак ми добрались аж до мансарди, але таблички з iменем доктора Пегаса так i не знайшли.

— Казала ж тобi, що це був жарт! — стривожено прошепотiла менi просто в вухо Єва. — Хоч я й люблю такi старовиннi будинки, але в цьому нiзащо б не хотiла жити. Тут якось моторошно…

Не встигла вона це сказати, як вiдчинились дверi, i на порозi з'явилася стара розпатлана жiнка у ветхому халатi з свiчником у руцi. В мерехтливих променях свiчки вона здавалась примарою.

— Когось шукаєте?

— Доктора Пегаса…

— Доктора Пегаса? — перепитала жiнка здивовано. — Я тут живу понад п'ятдесят рокiв, але людини з таким чудним прiзвищем не зустрiчала. Настiльки я знаю, Пегас — це крилатий кiнь з грецької мiфологiї… Правда, тут живе один дивак, але його звуть iнакше…

Промимривши пробачення, ми попростували до виходу.

— I навiть у всiй нашiй околицi такої людини немає! Я знаю майже всю Малу-Страну! — кричала вона, стоячи на сходах.

Ми вибiгли з будинку, як дiти, що втнули якусь штуку, i аж на вулицi зареготали.

— Тепер я зватиму тебе доктором Пегасом! — сказала Єва. — А ти, виявляється, шукач пригод!.. Ходiмо-но до кав'ярнi та вип'ємо чорної кави, поки я трохи отямлюсь.

Ми вже одiйшли вiд дверей на кiлька крокiв, як раптом до будинку пiд'їхав i зупинився мотоцикл. З нього зскочив i попрямував до нас чоловiк у шкiрянiй куртцi з капюшоном на головi.

— Добривечiр, пане редактор! Давно чекаєте? Пробачте, я трохи затримався в iнститутi.

— Професор Кржижек?! — вигукнув я з подивом. — То це ви i є той таємничий доктор Пегас?

— Так, я трохи вас поiнтригував. Знаю, що журналiсти — народ допитливий. Але загалом я справдi Пегас, в усякому разi, мене так називають колеги за мої фантастичнi iдеї… Ваша дружина? — обернувся вiн до Єви.

— Поки що — нi.

— Вiдверто кажучи, на жiноче товариство я не розраховував. Знаєте, я живу сам, i в квартирi у мене безладдя.

Єва зрозумiла, що вчений хоче говорити зi мною без свiдкiв.

— Я теж не збиралась у гостi, — сказала вона стримано. — Гонза розповiв менi про вас кiлька хвилин тому… Скiльки часу ви затримаєтесь? Я хотiла б зайти до кав'ярнi та випити чашку кави. Ми, власне, i прямували туди.

— Не бiльш як годину, — зрадiв Пегас. — Ви не гнiваєтесь на мене?

— Отже, за годину я чекатиму на тебе, — сказала на прощання Єва i енергiйно попрямувала до Малтезької площi. Вона, мабуть, вiдчула, що я дивлюсь на неї, бо ще разiв зо два озирнулась i вiтально помахала менi рукою. Тодi я ще не уявляв, чим був для мене отой жест.

Пегас — вiднинi я називатиму доктора Кржижека тiльки цим iменем втягнув мотоцикл у коридор, увiмкнув великий електричний лiхтар i повiв мене скрипучими сходами на другий поверх. Бiля дверей у кiнцi невеликого, просякнутого запахом цвiлi коридора вiн зупинився.



— Фердо, вiдчини, я привiв шановного гостя! — звернувся Пегас приглушеним голосом до когось за дверима.

Важкi дубовi дверi повiльно вiдчинились. На мiй подив, за ними нiкого не було.

— Увiмкни свiтло, Фердо! Не будемо ж ми сидiти в темрявi.

На стiнах спалахнуло кiлька електричних лампочок. Ми зайшли до яскраво освiтленого примiщення з ажурною стелею.

— З ким ви говорили? — спитав я зацiкавлено. — Тут же нiкого немає?

— Ви маєте на увазi Ферду? Це мiй невидимий служник.

— Невидимий?!

— Я можу легко переконати вас у цьому. Вiн скоряється менi з першого ж слова… Слухай, Фердо, чому ти досi не опустив завiси? Адже сусiди дивляться нам просто на стiл!

Завiси тихо зашарудiли й опустились, а в мене по спинi поповзли мурашки.

— Ферда виконує також писанi накази. Напишiть будь-яке завдання на цьому паперi.

"Фердо, запали вогонь, бо тут холодно!" — написав я калiграфiчним почерком.

У ту ж мить спалахнули газовi пальники.

— Я вже догадуюсь, що це за чудеса: прихованi десь кiбернетичнi апарати реагують на звуки голосу. Але оцей письмовий наказ мене збив з пантелику. Ви непомiтно натиснули на якусь кнопку, правда ж? — допитувався я.

— Я не люблю каверзiв. Усе, що вам було продемонстровано, — найчистiша наука… Але на вас чекають ще цiкавiшi сюрпризи. Адже я обiцяв вам дати тему для фантастичного оповiдання, — сказав Пегас.

Я оглянув кiмнату. Полицi аж пiд стелю повнi книжок Звичайний письмовий стiл. Круглий столик з двома зручними крiслами. Праворуч вiд дверей — iмiтацiя англiйського камiна. Над ним виднiлися великi залiзнi дверцята, якi, напевне, вели до широкого димоходу. Дверцята були пофарбованi в той же колiр, що й стiни.

— Трохи тiснувато… — сказав я, аби не мовчати.

— Це на перший погляд… Фердо, покажи добродiєвi спальню.

Одна з книжкових шаф крутнулась навколо осi, вiдкриваючи хiд до другої кiмнати. Стiни тут були заставленi книжками. Посерединi кiмнати стояв диван та нiчний столик.

— Для вiкон не вистачило мiсця, — пояснив Пегас. — Але електрика цiлком замiняє сонце. До того ж я тут довго нiколи не затримуюсь.

— У вас чудова колекцiя наукових праць! — зауважив я з подивом.

— Помиляєтесь. Науковi книги з мого фаху мiстяться в першiй кiмнатi. А тут — фiлософськi твори та белетристика, головним чином класики. Не хочу хвалитись, але, на мою думку, в мене тут зiбрано все краще, що створив людський мозок за весь час свого iснування.

— Дивно… Таку бiблiотеку я, одверто кажучи, не сподiвався побачити у вас, — сказав я схвально. — Вчений i одночасно любитель мистецтва… Чи не грiшите ви потай i лiтературною творчiстю?

— I так i нi, залежно вiд того, як на це глянути. Вас, мабуть, здивують мої слова, але лiтература — не моя пристрасть. Це просто матерiал, який допомагає менi в наукових дослiдженнях.

— Не розумiю… — признався я, перебiгши поглядом по корiнцях книжок з iменами Платона, Аристотеля, Шопенгауера, Шекспiра, Шiллера…

— Зрозумiєте, коли я покажу таємницю своєї лабораторiї.

— У вас тут є i лабораторiя?

Пегас посмiхнувся. Це була швидше гримаса, яка на мить змiнила його непроникне, кутасте обличчя. Ця гримаса так мiцно в'їлась менi в пам'ять, що я мiг би навiть сьогоднi намалювати її. Лукавий вiдблиск в очах, стиснутi куточки рота, а нижня губа випнута вперед. В цiй гримасi проступала погано прихована зарозумiлiсть та почуття власної вищостi. Це було застереження, якого я, на жаль, не зрозумiв вчасно.

— Будинок, де я живу, купив i перебудував для своєї численної родини архiтектор, що створив храм святого Мiкулаша. Цей будинок оповитий багатьма легендами, якi я старанно вивчив. Одна з них iрунтувалась на правдi i допомогла менi знайти чудове мiсце для лабораторiї, - ви самi незабаром у цьому переконаєтесь. Але перед тим, як туди пiти, давайте нашвидку вип'ємо по чашцi чорної кави, щоб ви не заздрили своїй нареченiй.

Гримаса вченого мене трохи занепокоїла. Хотiлося попрощатися з чудним господарем та й побiгти до Єви, але допитливiсть перемогла.

Я з цiкавiстю стежив, як доктор за допомогою невидимого служника варив каву. Самi по собi вiдчинилися дверцята шафи з посудом. Пегас узяв звiдти двi чашки, вкинув у кожну по кiлька коричневих кульок i наповнив водою. Чашки поставив на письмовий стiл, простеливши перед тим паперовi серветки. Незабаром вода в чашках закипiла.

— Дякую, Фердо! — жартiвливо сказав Пегас. — Прошу — справжня турецька кава. А тих кульок не бiйтесь, це не сурогат i не аптекарський товар. Я тiльки вкрив зернятка кави особливою речовиною з глюкози, яка роз пускається протягом трьох хвилин кипiння.

Кава прекрасно пахла i була дуже смачна. Я пив, нишком оглядаючи письмовий стiл, щоб вiдкрити його таємницю. Про те, що воду довели до кипiння невидимi iнфрачервонi променi, я зрозумiв одразу ж, але мене дивувало те, що вони водночас не впливали на дерев'яну дошку стола.

I ще менi не давало спокою запитання:

— Чи послухався б мене ваш Ферда, коли б я прийшов за вашої вiдсутностi i попросив його вiдчинити менi? Я запам'ятав усе, що ви йому говорили.

Пегас уважно подивився на мене:

— Що ж, спробуйте хоч зараз!

Я вийшов до коридора, але нiякi умовляння на адресу Ферди не допомогли, потрапити назад я вже не мiг. Нарештi менi вiдчинив Пегас.

— Як бачите, я забезпечив себе вiд цiкавих i непроханих гостей, засмiявся вiн. — Ферда пiдкоряється лише моєму голосовi. А втiм, усе це тiльки забавка. Знаєте, я таки трохи вiдлюдок, тому створив собi кiбернетичного друга. Вiн далеко надiйнiший за живого. Признаюсь, я не дуже довiряю людям… Як редакторовi технiчного журналу вам не треба пояснювати, що Ферда — не якийсь там робот з руками i ногами, а всього-на-всього кiлька тисяч метрiв дроту та безлiч реле i напiвпровiдникiв. Мiй Ферда — не новина для сучасної технiки. Вiн просто дитя нової науки, кiбернетики, над якою працює весь наш iнститут. Звiсно, Ферда може зробити далеко бiльше, нiж я вам продемонстрував. Вiн регулює температуру кiмнат, обслуговує телефон i записує розмову… А що особливо важливо — вiн володiє досконалою пам'яттю, — як ви, а можливо, навiть краще. Словом, це електронно-обчислювальна машина…

Я зробив жест, що дальшi пояснення — зайвi. Пегас зрозумiв.

— Ну, гаразд. Каву допито, тепер ходiмо до лабораторiї.

Я хотiв узяти пальто, але Пегас мене зупинив:

— Пальто вам не потрiбно. Лабораторiя пiд нами.

Динценгоферiв коридор

— Фердо, я йду працювати! — звернувся доктор Пегас до свого невидимого служника.

— Прошу, маестро! — почулося з камiна. — Заходьте. Хоч я людина без забобонiв i не боюсь невiдомого, але цього разу по-справжньому злякався. Може, у доктора все-таки є живий помiчник, який виконує всi накази?

Не встиг я опам'ятатись, як стальнi дверцята над камiном тихо вiдчинилися. З них повiльно висунулась i спустилась на килим металева драбинка.

— Дозвольте, я пiду вперед. Хiд досить-таки незвичайний, щось нiби як до курника, — виправдувався Пегас. — Але далi буде краще.

Коли я видрався по драбинцi, доктор подав менi руку, i ми опинились у маленькiй кабiнi з кiлькома кнопками на стiнах.

— Лiфт зроблено для одного, на вiдвiдувачiв я нiколи не розраховував, сказав Пегас, натискуючи на одну з кнопок. Кабiна повiльно поповзла вниз.

— Ви — перша людина, якiй я вiдкриваю свою таємницю i показую пiдземну лабораторiю, — зауважив Пегас по паузi. — Нiхто навiть не припускає, що в цьому старенькому будиночку може iснувати щось подiбне.

— А ви не боїтесь, що я як редактор можу виказати вашу таємницю?

— Нi, цього я не боюсь, — сказав Пегас з несподiваним для мене притиском. — Я довiряю вам. Знаю, що не розголосите нiчого, аж доки я сам не попрошу про це.

У мене було таке вiдчуття, наче ми спускаємось у самiсiнькi надра землi. Лiфт рухався з швидкiстю слимака i так тихо, що часом здавалося, нiби ми стоїмо на мiсцi. Та ось вiн нарештi зупинився.

— Як я вже казав, будинок переробив старий Динценгофер десь у другiй половинi сiмнадцятого столiття. Одна з легенд розповiдає, що цей будинок був колись з'єднаний з Празьким кремлем i Новим-Мєстом добре обладнаними коридорами, якi пiд час вiйн та заворушень служили запасними виходами… Прошу! Ми перебуваємо в одному з коридорiв.

Я нерiшуче пiдiйшов до затхлого, тьмяно освiтленого проходу. Краплини, що падали з стелi, тихо видзвонювали чудернацьку мелодiю.

— Динценгофер будував надiйно: минуло стiльки рокiв, а коридор дуже добре зберiгся. Десь на березi Влтави вiн закiнчується обвалом, кимось замурованим, щоб влтавська вода не залила пiдземелля. За всiма ознаками це зроблено через багато рокiв пiсля смертi архiтектора.

Пройшовши близько тридцяти крокiв, ми звернули до бiчної галереї, що кiнчалась сучасними гладенькими дверима.

Пегас витяг з кишенi ключi.

— Ферду я залишив нагорi. Тому тут змушений вiдчиняти сам. Ще один запобiжник — i можемо вступити до мого королiвства… — Вiн натиснув щось на вологiй стiнi. Дверi вiдчинились, i водночас у примiщеннi спалахнуло свiтло.

Я зацiкавлено оглядав просторе примiщення з голими бетонованими стiнами, — в ньому було повно найрiзноманiтнiших приладiв та апаратiв.

— Це ваша лабораторiя? — щиро здивувався я. У Пегаса вiд задоволення заблищали очi.

— I так i нi, в залежностi вiд того, як на це глянути… — почув я знайому вiдповiдь. — Пiдземнi коридори мої за правом прiоритету знахiдки. Апарати я позичив на складi дослiдного iнституту.

— Позичили? — перепитав я iронiчно.

— Власне, це не має значення, — холодно вiдповiв Пегас. — Коли зрозумiєте, якi важливi проблеми розв'язуються в цiй лабораторiї, то погодитесь, що спосiб, яким я дiстав необхiдне обладнання, справдi не має значення. Я працюю над двома грандiозними проблемами. Одна дасть людству необмежену силу, друга — врятує його вiд загибелi…

Слова хворого на манiю величностi анiскiльки не здивували мене.

"Знову вiчний двигун!" — згадав я бiдолашних винахiдникiв, що останнiм часом посипались до редакцiї як iз драного мiшка.

— Я бачу, ви менi не вiрите. Нi, я не божевiльний i зараз переконаю вас у цьому. Моє перше величезне завдання — оволодiти гравiтацiєю, силою земного тяжiння. Теоретично я вже розв'язав цю проблему, практично — ще не зовсiм.

— А чому ви не експериментуєте в дослiдному iнститутi? — запитав я. Адже над цiєю проблемою працюють багато вчених. Самотужки ви її не розв'яжете.

— Я пильно стежу за успiхами iнших i добре знаю, чого досягнуто в битвi з гравiтацiєю. Але я йду зовсiм Iншим шляхом i вже виявив гравiтацiйнi хвилi, аналогiчнi електромагнiтним… А чому не експериментую в iнститутi? Просто не хочу, щоб хто-небудь скористався з результатiв моєї довгорiчної виснажливої працi. А з публiкацiєю другого вiдкриття я затримуюсь насамперед тому, що його можуть використати проти людства, як у свiй час атомну бомбу.

Розумiючи, що дальшi заперечення зайвi, я мовчки уважно стежив за Пегасом, який гаряче i з великим захопленням розповiдав про битву з гравiтацiєю. Вiн говорив про проблему, яку я повнiстю зрозумiв тiльки далеко пiзнiше.

— Отже, ви працюєте над гравiтацiєю… А як вам пощастило перехопити сигнали супутника незабаром пiсля його запуску? — запитав я зрештою, коли Пегас замовк.

— Саме тому, що я працюю над гравiтацiєю, у мене є потужний приймач, яким я перевiряю зв'язок мiж гравiтацiйними та електромагнiтними хвилями. Я дослiджую хвилi рiзної довжини. Полюючи в ефiрi, я тодi випадково натрапив на повiдомлення про запуск супутника i довiдався, яка довжина хвилi його радiопередавача. Пiсля цього перехопити сигнали було вже неважко… Вас я згадав по закону асоцiацiї, бо саме того вечора дочитав ваше фантастичне оповiдання про штучнi супутники Землi.

Я багатозначно поглянув на годинник.

— О нi, я ще не можу вас вiдпустити! — сказав Пегас, зрозумiвши мiй жест. — Адже я ще не ознайомив вас з другим своїм вiдкриттям, яке послужить темою для вашого фантастичного оповiдання.

Схопивши мене за руку i раптово знизивши голос, наче побоюючись, що нас хтось може пiдслухати, вiн зашепотiв:

— Ходiмо!.. Пробачте, я трохи схвильований, але це хвилювання у мене мимоволi виникає вiд думки про велич вiдкриття. Коли ви зрозумiєте, про що мова, то воно й на вас справить захоплююче враження. Насмiлюсь запевнити, що цi iсторичнi моменти ви запам'ятаєте на все життя…

Вiн мав рацiю: лабораторiю Пегаса я не забуду нiколи.

"Напишу про це. Обов'язково напишу. Але не оповiдання, а чисту правду", — думав я в той час, коли вiн пiдводив мене до невеликого стола, на якому виднiлись кiлька маленьких екранiв.

Пегас крутнув вимикач. Спалахнули сигнальнi вiчка. Почулось неголосне гудiння трансформаторiв.

— Звичайне виробниче телебачення, — пояснював Пегас. — Дивiться уважно! Перший екран лiворуч — видно Малтезьку площу. Невеликий телевiзiйний передавач я встановив у вiкнi горища Ностицевого палацу. На другому екранi — загальний вигляд Ностицевої вулицi. Третiй екран — вид на тротуар проти нашого будинку… Цiкаво, правда?.. Погляньте, з Малтезької площi до нашої вулицi iде юнак. Ота он дiвчина в темному закутку вулицi, мабуть, на нього чекає. А тепер, любий редакторе, будьте уважнi! — голос Пегаса бринiв переможно. — Я примушу цього юнака виконати кiлька вправ. Вiн пiдкорятиметься менi так само, як пiдкоряється Ферда!

Доктор клацнув якимсь важельком, покрутив ручки. Дзижчання над нашими головами посилилось. I коли на одному екранi з'явилось перехоплене телеоб'єктивом обличчя юнака, Пегас поклав менi руку на плече:

— Запевняю вас, що коли юнак пiдiйде до нашого будинку, вiн схопиться за голову, розгублено озирнеться i допитливо подивиться вгору. Злякана дiвчина пiдбiжить до нього i раптом зробить йому реверанс…

Все вiдбулося саме так, як намалював доктор. Я засмiявся:

— Як це вам вдається зробити?

Пегас глибоко зiтхнув, а потiм набундючився, щоб пiдкреслити серйознiсть хвилини:

— Я можу з вiдстанi впливати на мозок людини! Звiсно, це тiльки початкова стадiя вiдкриття, але шлях до нього вже знайдено.

— А що в кiнцi того шляху? В iм'я чого ви над цим працюєте? Хочете нав'язувати людям свої думки? — запитав я.

— Не зовсiм так… Хочу навiювати людям спосiб мислення… тiльки не свiй…

Пегас хотiв продовжувати свої пояснення, але я перебив:

— Коли ви менi вже розкрили так багато, то чи не можете пояснити, як ви впливаєте на людський мозок?

— I цю таємницю розкрию. Знаєте оцей апарат? — показав вiн у куток лабораторiї.

— Напевно, це звичайний енцефалограф, — сказав я, глянувши на схематичний рисунок мозку, що свiтився на екранi приладу.

— Чудово! Отже, ви розумiєте, в чому суть. Мiй апарат, звiсно, не енцефалограф. Вiн не тiльки прослiджує бiоелектричнi струми в корi головного мозку, але водночас допомагає менi читати думки. Хочете випробувати на собi?

Я кивнув головою на знак згоди. Пегас надiв на мене якийсь шолом з безлiччю електродiв i вимкнув свiтло. Рисунок мозку на екранi засяяв дужче.

— Думайте напружено!.. Зосередьтесь на чомусь цiлком певному… — весь час повторював доктор.

"Перпетуум-мобiле… перпетуум-мобiле…" — повторював я в думцi. Рисунок мозку сяяв дедалi iнтенсивнiше. А Пегас перебiгав гарячковим поглядом з екрана на екран.

— Гадаєте, що я божевiльний? — сказав вiн докiрливо.

— Звичайно, нi! — похитав я заперечливо головою. — Я вважаю, що ви генiй!

— Можливо… — невпевнено сказав Пегас. — Вiд божевiлля до генiальностi один крок. I навпаки… Але мiй апарат показує, що ви говорите неправду.

Барвистi вiдблиски на рисунку мозку справдi застрибали по складнiй, переплутанiй лiнiї.

— Дарую вам це! — сказав Пегас прихильно. — Радий, що переконав вас у своїй правотi… Мiй енцефалограф показує не тiльки дiлянку мозку, яка працює найiнтенсивнiше, але й приблизний змiст думок… Ну, що ж, дослiди закiнчено! — додав вiн суворо i, знявши з мене шолом, увiмкнув свiтло.

Я дуже зрадiв, що експеримент обмежився тiльки цим.

— Скажiть, — звернувся я до Пегаса, — який все-таки зв'язок має ваш енцефалограф з дослiдами на перехожих?.. Мiж iншим, чи знаєте ви, що такi експерименти протизаконнi?

— Любий редакторе, я не такий наївний, як вам здається. Хiба марно я тримаю все в абсолютнiй таємницi?! А щодо мого енцефалографа… Я дослiджую закони бiоелектричних струмiв мозку та можливiсть впливу на нього зовнi. Як бачите, менi це вдається.

— Пробачте, — сказав я схвильовано. — Але я мушу повернутись до основного питання: з якою метою ви все це робите? Невже ви хочете стати необмеженим володарем свiту?

— Ваш пострiл не влучив, любий редакторе! Коли менi пощастить успiшно закiнчити свою працю, я вийду зi сховища i скромно признаюсь у звершеннi великого подвигу!

— Що ви маєте на увазi пiд великим подвигом? Чому ви хочете насилувати людський мозок? Я не вiрю, звичайно, що вам це вдасться зробити, але хотiв би знати, який сенс бачите в оцьому неосяжному за своїми перспективами злочинi, який ви замислили? Пробачте, але iнакше розцiнювати я не можу.

Пронизуючи поглядом, Пегас не зводив з мене очей.

— Не будьте необачнi, редакторе! Навiщо такi гучнi вислови? Я хочу бути корисним людству, хочу захистити його. От i все.



— Але вiд чого захистити, скажiть, прошу?

— Од вiйни. Вiд жахливої, смертельної вiйни… Дивлячись палаючим поглядом кудись удалину крiзь бетоннi стiни, Пегас важко дихав i говорив безперервно. Я досi пам'ятаю кожне його слово, кожну iнтонацiю.

— Вас, певно, цiкавить, як я хочу цього досягти. Я вiдкрив особливий вид гравiтацiйних хвиль, їх можна передавати на яку завгодно вiдстань. Ними можна впливати на бiоелектричнi процеси мозку; iнакше кажучи — на мислення людини. В цьому й полягає суть мого найголовнiшого вiдкриття. — Пегас зробив паузу i витер пiт з лоба. — Вперше усвiдомивши досягнуте, я спочатку розгубився, навiть злякався можливих наслiдкiв. I раптом мене осяяла блискуча думка: а що, коли абсолютно i назавжди стерти з людського мозку думку про вiйну? I не тiльки думку, але й пам'ять про неї, сховану десь в iмлi пiдсвiдомостi.

— А чи зачеплять вашi таємничi променi саме цю частину пам'ятi? перебив я його нарештi.

— В усякому разi, я цього прагну. Але, на жаль, дослiди з живими людьми пов'язанi з великими ускладненнями.

— Невже ви проводите такi дослiди на людях?!

— Поки що нi. Але незабаром на це зважусь. Незабаром. Можете менi повiрити.

Гаряча хвиля пробiгла у мене по тiлу. З'явилось вiдчуття, яке виникає у альпiнiстiв на запаморочливiй висотi гострого гiрського гребеня над проваллями, — i не розпач, не лють, а щось таке, що змушує пружнiшати м'язи, загострює волю. Я насилу стримався, щоб не вибухнути, i сказав хрипло:

— А чим ви хочете заповнити порожнi мiсця, якi виникнуть у пам'ятi?..

— Розумiю ваше хвилювання, — розсудливо вiдповiв Пегас.- I я спочатку переживав щось подiбне. Але нiчого, це минеться. Бачу, що ви починаєте мене розумiти. Про порожнi мiсця я теж думав i вирiшив заповнити їх найпрекраснiшим з того, що могло створити людство досi. Я запишу в людський мозок вмiст бiблiотеки, якою ви там, нагорi, так захоплювались. Коли над свiтом помчать благодiйнi хвилi, кожен якоюсь мiрою стане Аристотелем, Платоном, Декартом, Шопенгауером, Гете, Достоєвським. У кожного фiлософа та класика я вiзьму найкраще, найвеличнiше…

Вiн говорив, i я вiдчував, що поступово знову заспокоююсь.

— Невже ви не розумiєте, що створите у головах людей плутанину? урвав я його. — А чи переконанi ви, що зумiєте вибрати з культурної спадщини людства справдi найкраще?

— Моя всебiчна освiта така широка, що можете не сумнiватись у цьому! самовпевнено заявив Пегас. — Певен, що зумiю розiбратися без радникiв.

Ця вiдповiдь ще бiльше переконала мене в тому, що я говорю з людиною, яка вже давно втратила вiдчуття реальностi. Та все ж я ще сподiвався отверезити його.

— Як видно з усього, ваше вiдкриття має величезне значення для людства. Але чому ж у такому разi ви не вiддасте його в розпорядження суспiльства? Чому таку важливу справу здiйснюєте один, у пiдземеллi? Навряд щоб вам пощастило побудувати такий передавач, який вплинув би на всю земну кулю, а з своїми хвилями вам доведеться звертатись таки далеченько: у нас вiйна нiкого не приваблює.

Пегас судорожно вчепився в стiл з екранами.

— Доки я не доведу свiй план до кiнця, вiдкриття з рук не випущу!.. Ви уявляєте, що трапиться, якщо комусь заманеться зловживати ним? Або ж його вкрадуть — вкрадуть, а потiм нiхто й не згадає про мене… Чи, може, скажете, мало було викрадено великих винаходiв?.. Справдi, передавач завдає менi багато клопоту. I все одно в мене є надiя. За попереднiми розрахунками, гравiтацiйний передавач потребуватиме такої ж кiлькостi енергiї, як звичайна радiостанцiя.

— А чи не зрадить вас велика витрата електрики? — запитав я.

— Нi, енергiю я беру безпосередньо з мережi, без лiчильника. Звiсно, в iнтересах людства, — хихикнув Пегас.

— Дивно! — сказав я з iронiєю. — Боїтесь, що хтось украде ваше вiдкриття, а самi, м'яко кажучи, на кожному кроцi обкрадаєте людське суспiльство, правда запевняючи, що це — в його iнтересах… Але хто може поручитись, що ви не зловживатимете вашим вiдкриттям, не використаєте його проти людства?

М'ясисте обличчя Пегаса заграло всiма барвами.

— Ви забiгаєте, редакторе, надто далеко! Адже я — порядна людина i не плекаю потаємних думок!

Я хотiв заперечити, що чесна людина не краде, але побоявся бурхливої сутички. А тепер шкодую, що не пiдтяв цього, щонайменше сказати, дивного вченого.

— Мир не можна захистити нiякими таємничими променями, — сказав я з удаваним спокоєм. — Людство вже прокинулось, i я твердо переконаний, що остання свiтова вiйна була справдi останньою. Зараз не час для вiйн. Перший радянський супутник, сигнали якого ви самi перехопили, скерував погляди людства в протилежному напрямку — нагору, до Всесвiту. Тож не чiпайте людський мозок, бо це небезпечно, та й потреби в цьому немає. Мозок — надто чутливий орган. Це вам не кiбернетичний Ферда, з яким ви можете робити все, що заманеться!

Я замовк, Пегас також мовчав. Я тодi подумав, що своїми полум'яними словами вплинув на нього. Але мої iлюзiї розлетiлися, як сухе листя пiд вiтром.

— Хоч ви й говорите красиво, та все ж недооцiнюєте небезпеку загрози вiйни. Менi здається, що ми не розумiємо один одного. Ви — редактор i письменник, а я — розсудливий учений. Я знаю, що роблю. Я не можу допустити, щоб голем,[1] якого воскресили наука i технiка, пiд час свого походу розчавив мешканцiв нашої планети. Вiн уже зiп'явся на ноги i руйнує все, що трапляється йому на шляху. Я крокую поруч i чекаю слушного моменту, щоб перетворити його знову на мертву глину.

— На жаль, я не цiлком вас зрозумiв. Що ви маєте на увазi пiд словом «голем»?

Пегас примружився так, нiби йому в очi потрапив дим.

— I пiсля цього ви називаєте себе письменником-фантастом?! Цей голем сучасна технiка, а точнiше — атомна енергiя. Вона вислизнула з рук людини, вона знищить свого вiдкривача!

— Ваш голем може з таким же успiхом опалювати будинки й заводи. Навiщо ж його знищувати? — заперечив я.

Замiсть вiдповiдi Пегас вийняв з кишенi годинник-цибулину.

— Я бачу, ми не домовимось. Ваш час минув. Година пройшла.

— I ви не боїтесь мене випустити? Я аж нiяк не вiдчуваю себе зобов'язаним зберiгати вашу таємницю.

— Я не знаю, що таке страх. При здiйсненнi цього величного завдання вiн шкодив би менi! — сказав Пегас крижаним тоном. Потiм несподiвано обернувся i схопився за один з важелiв пульта керування.

Спалахнуло якесь слiпуче свiтло.

Я втратив свiдомiсть.

Зачароване мiсто

Ми — найнещаснiшi невдахи, якi будь-коли народжувались на нашiй планетi. Яким прекрасним було життя Робiнзона порiвняно з нашим! Над його головою спiвали птахи; об береги його острова плюскотiло чарiвне, вiчно мiнливе море… Слово честi, завивання урагану чи скиглення хуртовини здавалися б менi тепер казковою музикою! Звичайнiсiнька пилюка, прибита дощем, була б тут дорожча за найкоштовнiшi перли в золотому пiску… Та тiльки що ж — нiчого цього немає… Трапилась катастрофа… Катастрофа в нескiнченному крижаному Космосi…

Нi, ми не зазнали аварiї. Ми — шаленi вершники крилатого Пегаса, що одним стрибком перескочив Галактику i мчить невiдомо куди. Ми мандрiвники, про яких людство навiть не мрiяло. I зараз нiхто не знає про наш стрибок у нiщо. Коли б була хоч надiя, що хтось узнає про це, бодай через столiття!

Тиждень тому не витримав Манго — найстiйкiший з членiв екiпажу. Вiн обчислив траєкторiю нашого польоту i дiйшов до фантастичного висновку: десятикратна швидкiсть свiтла! Не довiряючи власним очам, вiн кiлька разiв перевiряв електронно-обчислювальну машину, але помилки не було.

— Я збожеволiв… Звичайно, я збожеволiв… — сказав вiн пiдупалим голосом. — Така швидкiсть неможлива взагалi!

Ми заспокоювали нещасного Манго, як могли.

— Африка! Краю мiй рiдний! — закричав вiн раптом, показуючи на туманнiсть, що скидалась формою на Африку. А потiм вбачав Африку в кожнiй туманностi, мимо якої ми пролiтали, нарештi в кожному скупченнi зiрок. Тепер вiн марить. Його вигуки збурюють мої спогади. Не можу зосередитись; не знаю, чи варто взагалi продовжувати… Але як же iнакше я знайду оту трагiчну помилку?

Манго заснув. Користуючись хвилиною тишi, я повертаюсь думкою на Землю, в пiдземну лабораторiю Пегаса.

Що там вiдбувалось?.. Пегас мене оглушив?.. Ну, а далi…

Поступово пригадую все.

* * *

Я повiльно приходив до свiдомостi… Пам'ятаю, всiм тiлом перебiгали гарячi хвилi; шалено стукало серце, а я нiяк не мiг збагнути, де опинився. Чому лежу горiлиць на пiдлозi? I чому тут так темно?… Чи, може, я ослiп?..

Пiдлога нестерпно холодна, а десь там у полях невгамовно щебечуть горобцi та сюрчить цiлий оркестр коникiв.

Обмацую все довкола себе. Голова така важка, як бетон пiдо мною.

— Гей, хто-небудь є тут? — насилу видавив я. Але ж це не мiй голос!.. I звiдки це глухе вiдлуння?

Проклятущi коники начебто затихли на мить.

Намагаюся пiдвестись, але зробити це дуже важко. Менi здається, що я засуваю голову в розжарену пiч.

Ледве зiгнув ноги, зачепив якусь скриньку. З неї вихопився конус промiння, яке невисоко надi мною намалювало блiдо-зелену пляму. I знову чую нез'ясовне вiдлуння, що продиралось крiзь обтяжливу, хворобливу iмлу. Конус свiтла перетворився на мить у кратер вулкана…

А голова болить так нестерпно…

Де ж я? I чому тут лежу?

Коники та горобцi пострибали кудись, їх монотоннi пiснi долiтають здалеку. Не бачу нiчого, крiм лiхтарика з цiвкою тьмяного свiтла.

Голова даремно наказує рукам оволодiти лiхтариком, єдиною ознакою реальностi оточуючого.

Нi, це не сон, це дiйснiсть, я вже переконуюсь у цьому, — мiцно стискаю пальцями лiхтарик. Вiн заслiплює мене, але я не зводжу з нього очей.

Кров стукає у скронях. Насилу обертаю лiхтарик. Очi з великим зусиллям сприймають тремтячi образи.

Стiл з цiлим рядом екранiв…

Де ж я бачив оцей стiл?.. Ага, вже знаю — в Пегаса! Я в пiдземному лiгвi Пегаса…

Як з котушки магнiтофона потяглися, змотуючись, спогади.

Бiля цього стола я стояв, коли Пегас оглушив мене електричною iскрою.

Може, вiн хотiв мене вбити, щоб я не виказав таємницю? Або вирiшив ув'язнити?.. Лишить помирати вiд голоду та спраги чи годуватиме з ласки, як в'язня?

Я затремтiв вiд цих думок. Краще б убив одразу!

Єва, мабуть, хвилюється, чекаючи на мене. Коли б їй спало на думку звернутися до органiв державної безпеки! Пегас буде змушений признатись.

Не знаю, скiльки часу я лежав на пiдлозi у зацiпенiннi, напружено обмiрковуючи своє становище. Нарештi сили до мене повернулись настiльки, що я сяк-так пiдвiвся i почав оглядати свою в'язницю.

Як i слiд було сподiватися, дверi до пiдземного коридора були замкненi. Я поповз уздовж стiни, аж доки не наткнувся на другi дверi, яких ранiше не помiчав: вони були прихованi високим щитом з безлiччю електричних реле. Пiсля кiлькох безрезультатних спроб я нарештi ухопився за мiдну ручку. Чудово, рухається! Псi ас, мабуть, забув про них — вiдчинилися!

За дверима повисла густа блакитна iмла: здавалося, весь простiр був сповнений дрiбних осяйних часточок. Лiхтарик незабаром допомiг менi зрозумiти, що я потрапив до невеликого примiщення, обладнаного так, як i сусiдня лабораторiя. З однiєї в'язницi я просто перейшов до iншої. Моя отупiла думка не хотiла цього збагнути. "Геть, геть звiдси!" — наказувала вона менi вперто.

Я знову обрав шлях понад стiною, в смертельнiй тривозi обминаючи чуднi конструкцiї та розподiльчi щити. Я боявся кожного контакта i кожної дротини, — хто його знає, де чекає на мене нова пастка! Менi було моторошно i часом починало ввижатися, що з усього цього хаосу котушок, панелей та конденсаторiв зловiсно посмiхається до мене Пегасова примара — голем.

У кутку затхлої камери я несподiвано наткнувся на скляну перегородку. Пiдсвiдомо вiдсахнувся, потiм обережно дослiдив перепону. Раптом руки мої заклякли, серце стислось. За склом при свiтлi лiхтарика я побачив Пегаса. Вiн лежав горiлиць на якомусь незвичайному, нiби операцiйному столi. Його руки були складенi на грудях, очi заплющенi, здавалося, нiби вiн замислився.

Як не дивно, але у мене в головi раптом прояснилось. Лють охопила i, мов розжарена iскра, промчала втомленим тiлом. Вiдчуваючи, як до мене повертаються сили, я почав шалено стукати в перегородку:

— Вставайте, докторе Пегас! Не час вiдпочивати! Я все ще тут i живу. Живу, чуєте?!

Смертельно блiде обличчя не поворухнулось. Пiд ногами в мене дзенькнула металева рiч. Не довго думаючи, я одним ударом розбив скляну стiну, засипавши себе склом, наче снiгом.

Нахилившись над Пегасом, я побачив, що вiн посмiхається тiєю ж презирливою посмiшкою, яка так мiцно в'їлась менi в пам'ять.

Я схопив його за руки, щоб струснути, i зупинився. вражений. Це були не руки; це були скорiше гiпсовi злiпки, — холоднi й важкi. Квапливо приклавши вухо до грудей, я уважно прислухався. Вiн не дихав. I тiльки тепер я збагнув: передi мною лежить мертвяк!

Приголомшений, я сiв просто на всiяну скалками пiдлогу. Пережите видавалось менi нереальним. Як я потрапив у таку жахливу ситуацiю? Хто вбив Пегаса? Скiльки часу я сидiв в цьому пiдземеллi? I чи не я, будучи в нестямi, став убивцею Пегаса?

"Може, вiн ще не вмер. Може, ще є надiя на порятунок, — заспокоював я сам себе. — Треба негайно щось робити".

Пiд час гарячкового огляду примiщення за одним з апаратiв я побачив у стiнi дiрку, яка, здавалося, була пробита зовсiм недавно. Хто сюди добирався? Чого? Але на роздуми не було часу.

Я рiшуче полiз у отвiр i опинився в Динценгоферовому коридорi. На мене вiйнуло знайомим запахом цвiлi; як i тодi, задзвенiв метроном водяних краплинок.

За поворотом стiни я спiткнувся об купу камiння та цегли. Над нею угорi зяяла друга дiрка, в неї хтось просунув мотузяну драбинку, кiнець якої, завдовжки метрiв з пiвтора, висiв над завалом. Смикнувши двiчi, щоб перевiрити її мiцнiсть, я швидко пiднявся нагору i потрапив у коридор звичайнiсiнького старочеського пiдвалу. Як кiбернетична миша, настирливо i без будь-якого плану я заглядав у кожний закапелок, аж доки не вибрався на сходи, що вивели мене до головного коридора будинку. Постукав у першi ж дверi. Нiхто не вiдповiв. Не вiдгукнулись i в другiй квартирi. В наступну я зайшов без стуку. На мiй великий подив, жоднi дверi не були замкненi. В квартирi не було нiкого; в сусiднiх — так само.

I я зрозумiв, що люди покинули будинок. Мабуть, вони дуже поспiшали, бо нiхто не взяв нiяких речей.

Що ж трапилось?

Я вибiг надвiр i, перебiгши Ностицеву вулицю, на розi Малтезької площi зайшов до першого ж пiд'їзду.

I цей будинок був безлюдний. На вулицях — анi душi. Хто ж менi порадить, де знайти лiкаря?

Через хвiртку в дерев'яних воротах я потрапив у внутрiшнiй двiр.

— Гей, чи є тут хто живий?

Сiрi стiни з кiлькома рядами зачинених вiкон вiдповiли менi глухим вiдлунням. Зграя наляканих горобцiв пурхнула з даху.

— Люди! Люди, вiдгукнiться, менi потрiбна допомога, я шукаю лiкаря! кричав я захриплим голосом.

Старовиннi будинки мовчали як зачарованi. А небо привiтно посмiхалося великими блакитними очима з вiями бiлих хмарок.

Куди ж усi подiлись? Куди ви зникли, мешканцi цього тихого закутка старенької Праги? Чи, може, вас приспав хтось, як у казцi про Сплячу Красуню?

Мiсто мовчало.

Огляд будинку з воротами в романському стилi закiнчився так само, як i ранiше; всi квартири незамкненi, безлюднi, i годинники скрiзь зупинились.

Все здається менi таким неймовiрним… Може, я переживаю важкий сон, якого позбудусь вранцi? А може, i Пегас — тiльки плiд хворобливої фантазiї?

А голова нестерпно болить…

"Треба повернутися до Пегаса. Треба пересвiдчитися, що це не обман хворої уяви. Треба прокинутись вiд маячiння або ж якось допомогти нещасному винахiдниковi власними силами. Можливо, вiн ще не мертвий, як менi видалось у першу страшну мить…" — такi думки проносились у мене в головi, коли я повертався до будинку "двох горлиць".

Глянувши на сходи, я подумав, що можу потрапити до лабораторiї через квартиру Пегаса тим же шляхом, як i першого разу. Можливо, менi вдасться зробити це без допомоги доктора.

Кiбернетичний Ферда знову iгнорував мої прохання, але в них не було потреби: виявилось, що дверi вiдiмкнемо, як i в усiх iнших квартирах.

Стальнi дверцята над камiном теж вiдчинилися без Ферди, зарипiвши пiд моїми руками. I тут я остовпiв: отвiр замуровано, та ще й заштукатурено; все поснувало павутиння так, нiби сюди нiхто не зазирав десятки рокiв!

Я нiчого не мiг зрозумiти. Марно вивчав дверi й стiни бiля камiна: потаємного важелька, за допомогою якого можна було б усунути перешкоду, знайти не мiг.

Ще раз вирiшив звернутися до невидимого служника.

— Фердо, пусти мене в лабораторiю, чуєш?! Менi треба в лабораторiю! Твiй хазяїн у смертельнiй небезпецi! — по-дитячому благав я його, нiби це була мисляча iстота.

Ферда мовчав i, певно, десь у глибинi своїх реле глузував з мене. А може, й вiн разом з усiма покинув цей мертвий будинок?

Я облишив свої марнi спроби, пригадавши, що можу потрапити до пiдземелля через пiдвал.

Цього разу дорогу назад я знайшов без усяких ускладнень. Крiзь дiрку в стiнi пролiз до затхлої камери i обережно пробрався помiж апаратами до Пегасового ложа.

В променях лiхтарика заблищали скалки — об'єктивнi свiдки моєї атаки на небезпечного винахiдника.

Але Пегасове ложе було пусте!

Я затремтiв з жаху; на лобi виступив холодний пiт. Я погасив лiхтарик, знову ввiмкнув. Пегаса справдi не було… А чи був вiн взагалi коли-небудь?

Був, безперечно був. Тут лежала його кутаста голова; на цьому мiсцi були його широкi груди, стиснутi холодними руками.

Може, Пегас тiльки симулював смерть. Мабуть, я несподiвано застукав його, i вiн прикинувся мертвим… А коли я пiшов з лабораторiї, вiн утiк i тепер десь ховається. Пантрує на мене, щоб назавжди позбутися небезпечного свiдка, щоб докiнчити свою диявольську справу…

Я погасив лiхтарик i скорчився в кутку. Тут до мене нiхто не пiдiйде ззаду, i в разi нападу буде добре видно всю кiмнату.

В кiмнатi було не зовсiм темно. Очi незабаром призвичаїлись до тьмяного, ледве помiтного свiтла, яке виходило з невiдомого джерела i заповнювало все примiщення.

Час минав, я напружено прислухався, проклинаючи стривожене серце. В скронях гарячковим ритмом пульсувала кров; голова моя скоро перетворилась на повний дзижчання вулик. Холод проймав до кiсток.

Нарештi я отямився. Не буду боязко чекати. З невидимим ворогом погано воювати; я повинен пробитися до денного свiтла.

Ранiше нiж дiйти цього рiшення, я побачив, що лiхтарик у мене горить i я мiцно стискаю тремтячою рукою металевий прут, яким двi години тому знищив захисну скляну стiну Пегасового ложа.

Я рiшуче пiшов до виходу з лiгва. В лабiринтi ходiв та пiдвальних закуткiв мене лякав найменший шурхiт, який я сам i створював.

Ще кiлька поквапливих крокiв — i я пiрнув у надвечiрнє тепле повiтря; почуття пригнiченостi миттю зникло.

Менi хотiлося торжествувати, i здавалося, що навiть кам'янi горлицi на гербi бiля входу миролюбно затуркотiли. Я вiдчув щось схоже на пережите багато рокiв тому, коли я був звiльнений з концентрацiйного табору.

Однак я скоро потверезiшав.

"Пегас може переслiдувати мене й на вулицi, — подумав я. — Допомоги чекати немає звiдки, бо мiсто безлюдне. Але чому ж? Куди подiлися мешканцi Малої-Страни? Що трапилось? Адже не вимерла вся Прага?" — мiркував я по дорозi до редакцiї. Тiльки там я мiг одержати вiдповiдь на всi цi загадки.

Я поспiшав Ностицевою вулицею i весь час озирався, боячись переслiдування Пегаса. У спустiлому мiстi людинi таки моторошно.

Може, вся Прага евакуйована? Ця думка мене так приголомшила, що бiля Ностицевого палацу я навiть зупинився.

Звiдкись почувся дитячий спiв. Чи це менi тiльки здалося?

Нi, справдi, десь недалеко наспiвує дитина.

На сходах, що вели до аркади, я помiтив трирiчну дiвчинку.

— Два камiнцi — камiнець… три камiнцi — вогник… — спiвала вона, мабуть, тiльки що складену пiсеньку. Маля дбайливо розкладало камiнцi, витягаючи їх з кишенi фартушка.

— Дядю, йди зi мною гратись! — покликала дiвчинка, побачивши мене.

"Нарештi жива iстота! — зрадiв я. — Раз тут дитина, значить, близько й матiр…"

— Дiвчинко, а де твоя мама?

- Я не дiвчинка, а Єва! — заперечила вона.

— Ну, гаразд, Євочко… — засмiявся я з полегкiстю. — Ти тут живеш?

— Що ви! — проспiвала дiвчинка. — Я живу там! — показала вона кудись у простiр.

— Десь тут напроти? — вивiдував я.

— Що ви! Там далеко, за мостом!

— За мостом через Влтаву?

— Так, за Карловим мостом.

— А де твоя мама? Пiшла до магазину?

— Що ви! — покрутила вона голiвкою. — Мамуся дома.

— Ти тут сама? Хто тебе привiв сюди?

— Я втекла! — похвалилася Єва. — Тiльки ти не кажи нiкому!

— Отже, ти втекла… Так, так… I далеченько… Ходiмо, я проведу тебе додому. Мама, певно, турбується,

— Ти знаєш, де я живу? — здивувалась дiвчинка. — Я тепер сама не знаю, як iти.

— Я теж не знаю, але якось знайдемо її. Вона охоче поклала своє рученятко в мою долоню, i ми вийшли на залитий сонцем майдан,

Раптом я почув незвичне гудiння. Зупинився i прислухався. Гудiння голоснiшало й наближалось.

— Не бiйся, дядю, це лiтаки! — втiшила мене Євочка, побачивши моє занепокоєне обличчя.

Справдi, над Мiкулашським храмом високо в небi заблищав перший лiтак, за ним ще i ще, — швидкi, якiсь незвичайнi лiтаки.

Кiлька секунд я дивився на них у зацiпенiннi. Це були скорiше не лiтаки, а балiстичнi ракети — гостроносi, куцо-крилi… I прямували вони просто на нас!

— Вiйна! — прошепотiв я з жахом. — Атомна атака… Тому евакуйовано Прагу!

На якусь мить ноги зрадили мене. Грiзна примара вогняної смертi та жахливих страждань пригнули мене до землi. Серце i горло стиснули палючi клiщi страху.

Євочка дивилася на мене своїми великими очима i тихо схлипувала. Вона не розумiла, що трапилось.

її погляд примусив мене отямитись. Я схопив дiвчинку на руки i помчав до найближчого будинку. Пробiгши темним коридором до маленького дворика, куди лише iнколи зазирало сонце, я швидко оглянувся. В кутку пiд балконом темнiли старовиннi, окутi залiзом, дверi. Я рiшуче вiдчинив їх i шугнув у пiдвал.

— Я боюсь!.. Хочу додому, до мамусi! — кричала дiвчинка, але менi не було коли втiшати її.

Я заповз у найвiддаленiший куток i, сiвши спиною до виходу, схилився над безпорадним тiльцем, готовий собою захистити дiвчинку вiд радiоактивного випромiнювання.

Це були найкошмарнiшi хвилини мого повного пригод життя. Я чекав кожної секунди на вибух i тому намагався нi про що не думати.

Отак хвилина по хвилинi збiгав час. Євочка все ще тремтiла i тихо схлипувала, хоч i не розумiла, яка небезпека нам загрожує. Я притиснув її до грудей. Що менi, — я вже пiдвiв баланс своєму життю. Але яка провина оцiєї нещасної довiрливої дитини? Чи подумали про неї ви, безумцi у фраках?!

Пригадав Єву, свою Єву, але швидко вiдiгнав тi спогади. Моє пошматоване серце палало, наче розжарений метал.

Часом менi здавалося, що я божеволiю. I ця думка не лякала. Навпаки, хотiлось якнайшвидше втратити свiдомiсть.

Сердечко, що колотилося пiд фартушком, незабаром повернуло мене до життя i надiй.

"Минуло вже стiльки часу, а й досi нiчого не трапилось; хвиля лiтакiв тiльки перекотилась через Прагу, — втiшав я себе. — Летять, мабуть, кудись iнде, щоб сiяти смерть i лихо. Почалась остання вiйна людства…"

Мене нудило, наморочилась голова. Євочка перестала схлипувати.

— Чому ти так боїшся? Навiщо ти мене занiс сюди? — зашепотiла вона.

— Ти цього не зрозумiєш. Ти не знаєш, що таке вiйна… — вiдповiв я теж пошепки.

Запитання дитини мене заспокоїло настiльки, що я знову почав мiркувати розсудливо.

— Зачекай на мене тут, Євочко, я подивлюсь, що дiється надворi,запропонував я. — Лiхтарик хай горить, щоб не було страшно. А я зараз повернусь.

Дiвчинка судорожне вчепилася менi в рукав:

— Нi! Нi! Я не лишусь, я пiду з тобою! — кричала вона розпачливо.

Я розгубився. Як їй пояснити, що навiть коли бомби вибухнули десь аж за Прагою, радiоактивний порох отруїть атмосферу й тут? Хiба зрозумiє дитина, що я хочу пiддати себе риску, аби зберегти її?

Я перевiв розмову на iнше, щоб повторити спробу пiзнiше, але Євочка не вiдпускала мене. Через пiвгодини я нарештi вирiшив: пiдемо разом.

Я загорнув дiвчинку в свою куртку i понiс вологими кам'яними сходами. Бiля вхiдних дверей нерiшуче зупинився. Вiдчиняти чи нi?

"Так, треба вiдчинити, — вирiшив пiсля довгого вагання. — В пiдвалi ми все одно загинемо вiд голоду й спраги".

Дворик мовчав як могила i тiльки несмiливо повторював звуки моїх крокiв.

Малтезька площа, як i ранiше, була безлюдною. Небо потьмянiло. Годинник на баштi Мiкулашського храму саме вiдбивав дев'яту. Я побiг до Карлового мосту, але так захекався, що тут же мусив зупинитись. Перебування в пiдземеллi Пегаса та жах перед атомною вiйною остаточно пiдiрвали мої сили. Тiльки тепер я усвiдомив, що вже давно нiчого не їв i не пив.

— Навiщо ти мене носиш, дядю? Адже я вмiю ходити сама! Ось постав мене на землю — i побачиш! — щебетала Євочка, забувши про тяжкi хвилини, пережитi в пiдвалi.

— Гаразд, — погодився я. — Але куртку лиши на собi. Ти вмiєш бiгати?

— Ще й як! А куртку весь час треба тримати на головi? — запитала вона, хитро посмiхаючись.

— Так, треба. А тепер бiжи, щоб швидше побачити маму.

Ми побiгли по Велкопржеворськiй площi, але на мiсточку через Чертовку я змушений був знову спочити.

— Дядю, пiднiми мене, я хочу подивитись на воду! — попросила Євочка.

— Нi, нi! Нам треба поспiшати!

Схвильоване серце i змучений мозок не давали менi довго вiдпочивати. "Якомога швидше до людей! — наказували вони. — Тiльки люди можуть врятувати нас вiд загибелi".

Незважаючи на протести маленької людини, я помчав далi. Ще один коротенький перепочинок — i ми вже бiля Кардового мосту. Нiде анi найменшої ознаки життя. Шум води на греблi пiдкреслював мертву тишу мiста.

Маленька Євочка була змучена i скаржилась, що в неї болять ноги та коле в боцi. I раптом з Карлової вулицi до нас долетiв смiх; радiсний, справжнiй людський смiх.

На розi з'явилась група хлопцiв i дiвчат. Вони жартували, безтурботно смiялись. Я дивився на них, як на божевiльних. Хто ще може отак по-дурному смiятись, коли почалась найстрашнiша вiйна в iсторiї людства?!

Невже ця легковажна молодь не усвiдомлює небезпеки так само, як не усвiдомлює її i маленька Єва?

Нi, цього не може бути! Мабуть, я збожеволiв!

Весела група швидко наближалась до нас. Я вже хотiв вiдкрити рота, щоб запитати, чому евакуйовано Малу-Страну, i взагалi, що вiдбувається, але в останню хвилину передумав. Молодь пройшла мимо, не звернувши на нас уваги.

Ця зустрiч ще дужче посилила моє замiшання. Я нiчого не мiг збагнути. Але найголовнiше чекало на мене попереду.

У вузеньких вулицях Старого-Мєста ми почали все частiше зустрiчати перехожих. Даремно я шукав пояснення, чому на лiвому березi Влтави все вимерло, тодi як на правому триває цiлком нормальне життя.

На Старомєстськiй площi Євочка була ще спокiйна, а побачивши Прашну башту, радiсно закричала:

— Дядю, а я вже вдома! Я живу отам!.. До побачення! — вона кокетливо помахала ручкою i побiгла.

— До побачення! — повторив я задумливо. Менi шкода було розлучатися з нею. Важкi хвилини, проведенi разом на Малiй-Странi зблизили нас. Я прив'язався до оцiєї синьоокої любої дитини.

Чужинцем вдома

Я пройшов пiд стрiлчастою аркою Прашної башти i остовпiв. Те, що я побачив, перевершувало найбiльшу фантазiю в моїх оповiданнях. Холодно-тверезий будинок банку зник. На його мiсцi стояла вишукана будова незвичайного стилю, прикрашена фресками та статуями. Над входом сяяв неоновий напис: «Метро».

Будинок Слов'янського Дому змiнив свiй вигляд. Чи можливо це? Адже палаци будують за одну нiч лише в казках!

Тiльки тепер я помiтив, що люди на вулицях якось чудно вдягненi. Такий самiсiнький одяг i на менi. Звiдки? Чому? Як трапилось, що я досi не звернув на це уваги?

Може, мiй пошкоджений Пегасом мозок створює примарнi видiння? Може, цього немає, а менi просто ввижається?

— Даруйте, чи я справдi у Празi? — розгублено запитав я перехожого.

— Так, ви в Празi! — вiдповiв той спокiйно. Його навiть не здивувало моє дурне запитання!

— Дякую…

Тепер я пригадую тi далекi днi, i менi смiшно, а тодi я, мабуть, справдi здавався диваком. Я озирався розгублено, абсолютно нiчого не розумiючи: все довкола змiнилось до невпiзнання.

Куди подiлися трамваї? Навiть рейки зникли без слiду… А люди стоять на тротуарах i водночас рухаються в рiзних напрямках. Новi будинки, новi машини, незвичайний одяг. Чи це менi сниться?

Страх, подив i занепокоєння поступалися цiкавостi. Якщо це i сон, то хай би ще снився!

Тягар поступово спадав, i я навiть засмiявся. Пригадалася нiч у студентському гуртожитку. Сидячи бiля вiдчиненого вiкна, я при слабкому свiтлi нiчника писав гумореску. Менi уявилась настiльки кумедна ситуацiя, що к голосно засмiявся. Друзi прокинулись, i я в мить перетворився на мiшень для подушок та черевикiв. Це розсмiшило мене ще дужче, я зареготав, як шалений. Мене знову розбирав смiх. Ось i тепер: стрибнувши на рухомий тротуар, я ледве-ледве не зареготав. Це явно була реакцiя на пережите.

На Вацлавськiй площi я перейшов на iнший тротуар i поплив, як човен, по неймовiрно змiненому мiсту.

— Здрастуйте, професоре! — привiтався до мене хтось з тротуару, що рухався назустрiч.

Я розгублено озирнувся, але група людей, од яких почулося привiтання, вже вiдпливла, як хвиля вiд морського берега. Хтось, мабуть, помилився.

"Хороший журналiст навiть увi снi не повинен втрачати почуття самовладання", — подумав я, вирiшивши не дивуватись нi з чого. I справдi, приголомшливу дiйснiсть — Вацлавську площу, перетворено на прекрасний квiтучий сад, — я сприйняв досить спокiйно. Одне менi здавалося тривожним i нез'ясовним: коли я вийшов з Малої-Страни, — сутенiло, а тепер знову почало свiтати На сходi все вище зводилась яскрава заграва ранку. Я не встиг розмiркувати, чому це так: з тротуару до мене замахала рукою якась дiвчина i в ту ж мить опинилась бiля мене на рухомiй стрiчцi.

— Добридень, професоре! Як ся маєте? — посмiхнулась вона привiтно.

— Я не професор… — затинаючись, промимрив я. Спантеличена дiвчина замовкла i допитливо подивилась на мене.

— Ви жартуєте, професоре! Адже я ваша учениця, Марта Горничкова.

— А я, мабуть, двiйник вашого професора, — вiдповiв я збентежено.

— Двiйник? — протягнула вона здивовано. — Тодi пробачте!.. — дiвчина стрибнула з рухомого тротуару i довго озиралась.

"Пригоди репортера в уявному свiтi тривають… Ну, що ж, чудово! подумав я, коли студентка зникла. — Буду професором. Певно, я схожий на нього як двi краплини води. Отже, професор — видатна особа!" — зробив я висновок, коли незабаром пiсля того до мене привiтались ще два новопражанини (а як же iнакше назвеш мешканцiв дивовижної Праги?)". Але тепер я вже, наче справжнiй професор, ввiчливо вiдповiв на привiтання

В горiшнiй частинi майдану зi мною трапилось таке, чого я не мiг сподiватись навiть як газетяр. Власнi ноги перестали менi скорятись. Не порадившись зi мною, вони скочили з рухомого тротуару на нерухомий, забравши разом з тiлом i мою здивовану голову.

"Чому я, власне, тут зупинився? — подумав я. Однак, коли з одчинених дверей найближчого будинку на мене вiйнуло запахом страв, я вмить знайшов наукове обгрунтування свого пiдсвiдомого вчинку. Умовний рефлекс, друже!"

Справдi, вiд духмяних пахощiв у животi в мене заграло. Захотiлося пити. Отже, зупинка як на замовлення. Але чи є в мене грошi?

Я зайшов у темний закуток i старанно обшукав усi кишенi. Крiм маленького лiхтарика з Пегасового лiгва та коробочки з невiдомою менi машинкою, я нiчого не знайшов, але знову звернув увагу на те, що хтось одягнув мене в особливого крою легкий костюм.

Можливо, Пегас зробив це, коли я лежав непритомний? А може, вся моя пригода — тiльки злий жарт його смертоносних апаратiв?

Хай буде як буде, — я таки реально переживаю дiйснiсть, i в цьому мене болiсно переконує порожнiй шлунок.

Голод надав менi хоробростi, i до примiщення, повного приємних запахiв, я зайшов без грошей. З заздрiстю поглядав на вiдвiдувачiв, якi бенкетували, сидячи за низенькими столиками. Перед кожним стояло кiлька тарiлочок. Нiколи досi я не бачив такого вибору найрiзноманiтнiших та найвишуканiших страв. I головне — нi буфету, нi офiцiантiв…

Почав нишком стежити за одним вiдвiдувачем. Той зупинився посеред їдальнi, уважно подивився довкола. I тут я помiтив свiтловi написи на стiнах. Меню! Бiля назви кожної страви сяє номер.

Чоловiк пiдiйшов до стiни, натиснув на кiлька кнопок i зачекав з хвилинку. В стiнi з'явився отвiр; на дверцята, що лягли горизонтально, виїхав пiднос з кiлькома тарiлочками. Далi вже було все просто: чоловiк понiс тарiлочки з стравами до столика i почав вечеряти.

Може, вiн непомiтно вкинув грошi в щiлину якогось автомата? Нi, я не бачив нiчого схожого.

Переконавшись, що й iншi вiдвiдувачi одержують страви безкоштовно, я зрозумiв, що потрапив до якоїсь спецiалiзованої їдальнi. Дуже прикро було зловживати довiрою до вiдвiдувачiв; аж пекла думка про крадiжку, але голод таки штовхнув мене на одчайдушний крок. З завмираючим серцем я навмання натиснув на кiлька кнопок, I передi мною з'явилась їжа. Не довго думаючи, я тут же взявся за неї. Далебi, не пам'ятаю навiть, що їв, — менi було не до того.

Не затримуючись в їдальнi, я вийшов на площу i попрямував до парку. Бiля пам'ятника святому Вацлаву на хвилинку зупинився, глибоко вражений тим, що пам'ятник лишився таким же, яким я його знав ще в дитинствi.

На протилежному кiнцi парку широкi мармуровi сходи привели мене на високо розташований майданчик. Не встиг я роздивитись, як бiля майданчика зупинився елегантний вагон.

"Монорейкова дорога! — майнула думка. — Ми надрукували статтю про неї в позаминулому номерi журналу… Але стривайте: йшлося про майбутнє… Нiчого не розумiю!"

Таки й справдi були пiдстави втратити глузд! Все переплуталось: минуле й майбутнє, фантазiя й реальнiсть. Мене рятував тiльки невичерпний оптимiзм журналiста.

— Ну, що ж, коли їхати, так їхати! — сказав я сам собi, прямуючи до вагона. Тiльки-но я сiв у крiсло, як вагон рушив, набираючи швидкостi.

Притиснувши обличчя до вiкна, я дивився на мiсто, що пробiгало пiдо мною. Над Нусельською долиною ми промчали на великiй висотi. Проплив мiст, що з'єднує Виногради з Панкрацем. З парку назустрiч нам виросла велика нова будова з написом: "Телебачення — Прага". Вагон повiтряного метро на хвилинку зупинився, а потiм знову помчав до пiвденних околиць мiста.

Ще кiлька зупинок у прекрасному зеленому мiстi, i ми опинились далеко за Модржанами.

Я вийшов на майдан i схопився за голову: зовсiм недалеко сяяли схили довколишнiх гiр, нiби посипанi цукром. Зима! Снiг! На схилах катаються дiти на санчатах. I це серед лiта!..

Я побiг до узгiр'я. В обличчя менi вдарив крижаний вiтер. Пiдбiгши до схилiв, я занурив руки у пухкий снiг. Так, це справжнiй снiг! На моїх теплих долонях заблищали краплинки води,

* * *

До центру мiста я повертався пiшки. Менi треба було трохи освiжити палаючу голову. А зимовий пейзаж з кожним кроком змiнювався, поступово переходячи спочатку у весняний, а потiм лiтнiй.

За всяку цiну я повинен добратися додому або принаймнi до редакцiї. Там, можливо, я прокинусь вiд цього дивного сну…

Я попрямував до Влтави, щоб краще орiєнтуватись, бо в такому змiненому мiстi мiг би й заблукати.

Гладiнь рiки, виблискувала в променях призахiдного сонця. До мiста повертались пароплави та моторки, що везли людей з замiських прогулянок. Десь у центрi парку грала музика.

Часом менi здавалось, що всi оцi змiненi до невпiзнання мiсця я звiдкись знаю, що я тут уже проходив багато разiв. За оцим рогом мусить бути палац з терасами та балконами.

I яке було моє здивування, коли я справдi вийшов до палацу, хоч досi його нiколи не бачив.

"Я захворiв на тяжку психiчну хворобу! — майнула страшна думка. — Оцю дивно змiнену Прагу я знаю, але звiдки? Чому вона мене не дивує?! I коли, зрештою, настане нiч?"

Я глянув на небо. Що трапилось? В зенiтi сяє нове, слiпуче сонце, маленьке, надзвичайно яскраве.

— Могли б з ним почекати ще трохи! — порушив мої думки дiдусь, що зупинився якраз навпроти мене. — Як бачу, вам це штучне сонце теж не до вподоби. За моєї молодостi не було нiчого такого, i я не вiдчував у цьому потреби. Тепер через оцей атомний лiхтар i не посмеркуєш; вiчно свiтить…

Я з полегкiстю засмiявся i, швидко входячи в роль професора, сказав розсудливо:

— Прогрес є прогрес, дiдусю! Коли ви були молодi, люди ходили пiшки через усю Прагу або давились у переповнених трамваях. А тепер ви їздите на рухомих тротуарах та в повiтряному метро.

Дiдусь махнув рукою:

— Ану їх, отi новини! Не знаю, куди ця молодь поспiшає?! Атомним поїздом будете у Братiславi за годину, а що з того? В них немає часу навiть погомонiти в дорозi А оцi рухомi тротуари? Та я б нiзащо не став на них, ще ноги собi поламаєш. До того ж тi тротуари не завжди й працюють. Люди ще не доросли, щоб цiнувати такi речi. Ну, бувайте здоровi! — попрощався зi мною дiдусь i пiшов своєю дорогою.

В ролi професора

Будинок, в якому я живу, мiститься на протилежному кiнцi Праги. До центру було ще далеко, а я вже втомився. Отож знову довелося скористатися з послуг монорейкової дороги.

Несподiванки тривали: я нiяк не мiг знайти своєї домiвки. Вздовж i впоперек обiйшов увесь район, аж доки зовсiм випадково не натрапив на наш будинок. Я насилу його впiзнав: оштукатурений, освiтлений променями штучного сонця, вiн видавався щойно купленою iграшкою новорiчної ялинки.

I всерединi було багато змiн. Сходи й стiни оздоблено красивою пружною пластмасою; у вiльнiм просторi помiж сходами вмонтовано новiтнiй лiфт. Усе це добре, але незабаром я помiтив ще одну, вже аж нiяк не бажану змiну: на дверях моєї квартири була прикрiплена табличка з написом: "КАРЛ ЯНОВСЬКИЙстудент фiзик".

От тобi й маєш!.. Я почухав потилицю, ще раз глянув на табличку. Сумнiву не було: хтось скористався з мого нещастя i за час моєї вiдсутностi захопив мою квартиру!

Я рiшуче почав стукати у дверi. Але студента вдома не було. Я розлютився. Потiм заспокоївся: адже все це тiльки сон! Та пiдсвiдома тривога не зникала: втрата власної квартири — надто твереза дiйснiсть; важко помiстити її у фантастичний сон.

"Пiду до редакцiї,- вирiшив я. — Дiзнаюсь у чергового, що зi мною дiється".

У центрi мiста на мене чекало нове приголомшення: старенький особняк нашого видавництва я взагалi не знайшов, на його мiсцi стояв новий будинок, а навпроти на пишно прикрашеному павiльйонi з високими колонами палахкотiв напис: "МIЖНАРОДНИЙ ВОКЗАЛ".

— Нiчого не розумiю! — промимрив я у вiдчаї.

Становище в мене справдi було жахливе. Нi житла, нi знайомих, — один у дивно змiненому свiтi. Я не мав навiть змоги визначити, дiйснiсть це чи маячення, кошмарний сон чи твереза реальнiсть. I найголовнiше, десь у пiдсвiдомостi, не згасаючи анi на мить, перебiгали якiсь невиразнi, неоформленi спогади, натяки на щось давно минуле й iлюзорне, а я не мiг їх ухопити, зробити чiткiшими.

"Квартири немає, а спати менi хочеться й увi снi, — мiркував я, щоб вiдвернути свою увагу. — Без паспорта i без грошей до готелю не поткнешся. Отже, треба переспати на вокзалi, а завтра вже якось там буде".

Обравши таке рiшення, я попростував до павiльйону. Пiд колонадою до мене пiдбiг лiтнiй чоловiк. Його обличчя сяяло дружньою посмiшкою.

— Вiтаю вас! Вiтаю вас, колего, з великим успiхом!.. Наш iнститут пишається вами!.. Коли ж намiчається старт?

Неконтрольованi спогади в моєму мозку помчали ще прудкiше. Уривки фраз. Обличчя. Апарати. I все це переплуталося в страшенно складнiй мiшанинi. Самi собою вирвались слова:

— Ще не знаю. Ще не все готово.

— А куди ж це ви зараз прямуєте?.. Я чув, що перед польотом ви одержали вiдпустку?

— До Лондона… — я вже схаменувся i сказав перше, що спало на думку, аби швидше розлучитись з незнайомим.

Той аж нiяк не здивувався з моєї вiдповiдi:

— Ну, то щасти вам! Попутного вiтру вiтрилам вашого антигравiплана!

На якусь мить перед моїми очима з'явився антигравiплан. Моє дiтище, моя мрiя!.. Я ухопився за оцей рятiвний спогад, але вiн одразу ж потьмянiв, побляк i розплився… Так, так… Я збирався написати статтю про зорянi кораблi майбутнього; той силует, що промайнув передi мною, тiльки витвiр моєї уяви…

Чоловiк, який стояв проти мене, все говорив i говорив; вiн розповiдав, що вiдбулось за останнiй час у iнститутi, де ми нiбито з ним колись працювали, а я тiльки мовчки кивав головою на знак згоди, аби не зрадити себе.

Нарештi «колега» подивився на годинник:

— О, вам треба поспiшати! Поїзд вирушає через десять хвилин!.. Ну, то ще раз — щасливої дороги!

Я з полегкiстю помахав услiд незнайомому знайомцю i попрямував до вокзалу.

"У Лондон, так у Лондон!.. — мiркував я з дивним спокоєм. — Хiба не все одно куди, якщо сам не усвiдомлюєш, хто ти такий i де опинився".

Ескалатор занiс мене глибоко пiд землю на прекрасно обладнаний перон. Нечисленнi групи пасажирiв поспiшали до вагонiв, — мабуть, поїзд мав незабаром рушити.

Знову проклятущi спогади!.. Де я бачив оцi велетенськi двоповерховi вагони та зализаний атомний локомотив?.. На сторiнках редагованого мною журналу?.. Нi, не те, не там… То де ж?

Мої неспокiйнi роздуми урвала гарненька дiвчина в синiй формi:

— Заходьте, прошу, поїзд зараз рушає!

Я хотiв заперечити, що не маю квитка, але не сказав цього i мовчки зайшов до вагона. Зразу ж по тому дверi за мною зачинились, i поїзд тихо рушив.

— Дозвольте, я проведу вас до вашого купе, — сказала менi дiвчина.

Я покiрливо пiшов услiд за нею. Ми пройшли довгим коридором i вузькими сходами пiднялись на другий поверх. Дiвчина вiдчинила дверi з номером «42» i з милою посмiшкою запросила мене.

Ой леле! Та хiба ж це купе поїзда?! Це скорiше розкiшний люкс готелю? Велика кiмната. Письмовий стiл. На столi телефон з екраном-вiдеофоном. У кутку — новiтнiй телевiзор.

Коли дiвчина пiшла, я з цiкавiстю зазирнув у всi дверi кiмнати. Першi вели до ванни, другi — до холодильника, повного напоїв та продуктiв, третi — до невеличкого салону з кiлькома крiслами навколо низенького столика… Квiти, простi меблi, шафи в стiнах, постiль — ну, просто королiвське ложе!

Не роздягаючись, я впав на ту постiль.

"Хай буде як буде… — мiркував я, засинаючи. — Можливо, я прокинусь уже в нормальному життi".

Мої сподiвання були марнi. Коли я раптово прокинувся, в очi било свiтло, що проникало крiзь нещiльно прикритi запони вiкон вагона.

"Куди я їду?.. — мiркував я, намагаючись пригадати вчорашнiй день. — Як я тут опинився?"

Я пiдняв завiсу i зацiкавлено почав дивитись у вiкно. А думки весь час кружляли навколо того ж запитання, що зi мною сталося?

Кiлька днiв тому я вiдвiдав таємничого Пегаса, який приглушив мене у своїй лабораторiї. Мабуть, вiн щось зробив з моїм мозком: отямившись, я потрапив у незвичайний, чудний свiт… Безлюдна Мала-Страна… До невпiзнання змiнена Прага… Професор… Антигравiплан… А тепер сиджу в казковому атомному поїздi, що мчить до Лондона…

Свiт, в якому я нинi живу, непогано продуманий. Шкода тiльки, що я потрапив сюди непроханим гостем i втрачу його назавжди, як тiльки опритомнiю. Отож я повинен використати кожну хвилину перебування в майбутньому, щоб докладнiше познайомитися з ним. Треба почати хоча б з атомного локомотива…

Я зайшов до ванної, щоб змити з себе пилюку недавнього минулого i насамперед грязюку з барлога Пегаса.

Крутнувши кран з теплою водою, я обернувся до великого дзеркала i… що це? На мене дивився якийсь зовсiм незнайомий пiдстаркуватий чоловiк. Очi в нього були виряченi з подиву, рот — розкритий… Сивувата борода… Сивi скронi… Зморшки на обличчi…

Я пiдiйшов ближче. Торкнувся рукою холодної блискучої площини. Те саме зробив i незнайомий.

Я справдi стою бiля дзеркала. Але ж це не я! Це справжнiй старик!.. Тепер менi зрозумiло, чому мене переплутали з якимось професором!

Боже, як я постарiв за кiлька днiв! Проклятий Пегас!..

До свого комфортабельного купе я звик дуже швидко. В ньому була навiть шафа з запасним одягом для мандрiвникiв. Переодягнувшись у парадний костюм, я попрямував оглядати поїзд. Зазирнув до локомотива i вузла зв'язку, кiлька хвилин посидiв у кiнозалi, де саме демонструвався художнiй фiльм. Чомусь мене нiчого не дивувало; все було знайомим, нiби баченим багато разiв, але коли — невiдомо.

В салонi поїзда мене перестрiла та сама дiвчина, що запрошувала до купе.

— Пробачте, — звернулась вона ввiчливо. — Ви — професор Груда?

— Так, я Груда, — ствердив я насторожено. — Але не професор.

— Це не має значення, — посмiхнулась дiвчина. — Я знаю, що ви зробили велике вiдкриття… Так от, дзвонили з Праги, з академiї, i просили вас зiйти в Москвi. Там вас зустрiне товариш Столяров. У нього до вас важлива справа.

— А хiба наш поїзд прямує не в Лондон? — запитав я вражено.

— Ви хотiли їхати до Лондона? — злякалася дiвчина. — Та ви ж сiли не на той поїзд!

— Нiчого, нiчого, — заспокоїв я її. — У мене, власне, вiдпустка, так що я можу їхати куди завгодно… А у Москвi я востаннє був аж у п'ятдесят п'ятому роцi, тому з великою радiстю подивлюсь на славетне мiсто перших супутникiв.

Дiвчина посмiхнулась недовiрливо.

— Ну, коли ви були там так давно, вам доведеться знайомитися з Москвою заново… Тож не забудьте, прошу: на вас там чекатиме товариш Столяров.

Вона попрощалася та й пiшла. А я лишився вiч-на-вiч з своїми роздумами. Далебi, я не знав нiякого Столярова i не мiг навiть припустити, чого йому вiд мене треба.

За моєю спиною задзвонив вiдеофон. Цiлком автоматично я натиснув на бiлу кнопку, i одразу ж на екранi з'явилось давно знане i водночас нiколи не бачене обличчя.

— Радий привiтати вас, професоре! — щиро сказав чоловiк на екранi. Ми вас розшукуємо вже два днi. Що це вам заманулось мандрувати? Куди так поспiшаєте, що навiть не попрощалися з сiм'єю?.. Але не буду нескромним. Головне- ви живi й здоровi… — чоловiк зробив паузу i зiтхнув. — Я дуже шкодую, що змушений зiпсувати вам вiдпустку, але ваша присутнiсть конче потрiбна в Букавi…

— Що-небудь сталося? — зiрвалося з моїх вуст так, нiби за мене сказав хтось iнший.

— Нiчого страшного. Столяров вам усе розповiсть.

— Портфель… Я забув у Празi портфель… — знову сказав хтось за мене моїм голосом.

— Там щось важливе?.. Де ви його лишили?.. Я привезу його вам у Букаву.

— Не знаю… Не можу пригадати… — прошепотiв я розгублено.

— Коли пригадаєте, подзвонiть менi. А зараз пробачте, я мушу з вами попрощатись, бо перед польотом у мене багато клопоту… Вашiй дружинi та дiтям подзвоню одразу ж, щоб вони не хвилювались.

Обличчя зникло з екрана, вiдеофон замовк. А я довго ще дивився у простiр i мiркував, навiщо я вигадав отой портфель. Коли я йшов з Євою до Пегаса, у мене в руках нiчого не було… А може, я помиляюсь?

Портфель… У тому жовтому портфелi, — я на мить навiть побачив його перед собою, — було щось надзвичайно важливе, страшенно важливе… Не можу пригадати, коли i де я його загубив?.. Усе так переплуталось… Бенко говорив про дружину та дiтей. Але ж я не одружений… I чи справдi того чоловiка звуть Бенко?.. Звiдки я взяв це iм'я?

Ану його к бiсу! Здається, надто вже ввiйшов у роль професора, за якого мене вважають!

Щоб позбутися нав'язливих думок, я пiшов до салону i сiв у затишному куточку перед телевiзором. Несамохiть прислухався до розмов гамiрливої, веселої компанiї, що розташувалась недалеко вiд мене, смiявся нишком з їхнiх жартiв… i тiльки аж перед Москвою раптом усвiдомив, що мої супутники розмовляли англiйською мовою, а я їх розумiв… Як це могло статись?.. Англiйська мова для мене завжди була китайською грамотою, як же я вивчив її? Коли?.. Я вiдчував себе, як отой казковий непослух-кухар, що покуштував м'ясо чарiвного змiя i з тих пiр почав розумiти мову мух.

Такий же сюрприз чекав на мене i в Москвi. Я знав тiльки росiйську азбуку та ще сяк-так мiг би прочитати газету. Але коли на московському вокзалi хтось раптом запитав мене, як потрапити на проспект Миру, я одразу ж, без роздумiв, вiдповiв росiйською мовою, що нетутешнiй.

"Може, Пегас якось вплинув на мiй мозок? — блиснула думка. — Що ж, проти такого втручання не можна заперечувати. Але ж нi, нi, все це дурниця!.. — до мене одразу повернувся холодний розум стороннього спостерiгача. — Ось я броджу вокзалом, чекаю на якогось Столярова… Що я скажу йому, коли зустрiну?.. Як зiграю роль професора?.. I нащо менi ця гра?"

Пегас, мабуть, роздiлив мене на двi особи: на полохливе зайченя, що лякається всього нового, i на старого пройду, для якого всяка несподiванка видається природною i давно знаною… Що саме зробив зi мною Пегас — я не знаю, i це — жахливо!

Столяров усе не приходив, однак це мене радувало. Зачекавши для годиться навiть бiльше анiж треба, я вийшов з вокзалу з полегкiстю на душi.

Москва купалась у сяйвi весняного дня. Як це може бути? Вся країна запорошена снiгом, а тут цвiтуть квiти…

"Дурнику, все це дуже просто, — говорило друге, бiльш досвiдчене «я». — Всi мiста опалюються атомною енергiєю. Хiба ти не бачив характерних силуетiв атомних електростанцiй, коли їхав сюди?"

"Дякую за пояснення! — iронiчно похвалив я сам себе. — Але хiба атомну електростанцiю побудуєш за один день?"

Моє друге «я» промовчало, певно вважаючи зайвим вiдповiдати на таке запитання.

Я йшов навмання людними вулицями великого мiста. Нарештi мою увагу привернув напис: "СВIТ НА ДОЛОНI". Цiкавiсть перемогла, i я зайшов до того будинку.

В маленькому затишному салонi менi привiтно посмiхнулася блондинка з ямочками на щоках.

— Що ви хочете подивитись? — запитала вона.

— А що ви можете показати? — ухильно вiдповiв я.

— Мабуть, ви давно не були в Москвi, — посерйознiшала дiвчина. — Наша студiя — телевiзiйнi передачi за бажанням — iснує вже два роки… Досить тiльки сказати, яке мiсце на Землi або на Мiсяцi ви хочете побачити — i через кiлька секунд воно з'явиться перед вами на екранi.

— Навiть на Мiсяцi? — перепитав я недовiрливо.

— А чому ж? Зараз у нас з Мiсяцем цiлком пристойний зв'язок.

— А мiг би я побачити, що тепер вiдбувається, скажiмо, в Празi?

— Нема нiчого простiшого. Побачити Злату Прагу хочуть багато з наших вiдвiдувачiв… Вам показати загальний вигляд чи певний район?

— Мене цiкавить, як зараз виглядає Мала-Страна. Цю частину Праги я люблю найбiльше.

Дiвчина завела мене до кабiни, де були екран та кiлька крiсел. Щойно ми сiли, як вона до когось звернулась:

— Колю, прошу Прагу… Малу-Страну… Дякую!.. Цей район Праги я теж люблю… — сказала дiвчина. — Це було дуже мудре рiшення: зробити з найкрасивiшого району Праги заповiдник… Коли я потрапляю туди, менi завжди здається, нiби я повернулась на багато рокiв назад у минуле. На жаль, деякi мiста в перiод навального розвитку будiвництва втратили своє колишнє обличчя. В Празi це питання було вирiшено мудро: нове мiсто побудували на околицях, а старе лишилось неушкодженим.

На екранi вже з'явились вулички Малої-Страни, а дiвчина все ще розповiдала. Менi здавалось, що її голос лунає здалеку, в головi гуло, як у вулику.

— Отже, Мала-Страна — заповiдник… — мiркував я вголос. — А там хтось живе чи ця частина Праги закрита?

— В будинках, правда, нiхто не живе, i обставленi вони в стилi першої половини цього столiття, але оглянути весь район, за деяким винятком, можете коли завгодно… Я бувала там i на власнi очi бачила, як непрактично i нерозумно жили тодi люди. I якi були жахливi умови! Все мiсто задихалося в диму та пилюцi… — говорила дiвчина. — Уявiть собi: коли люди хотiли опалити квартиру, вони мусили йти до пiдвалу по вугiлля!

— Але ж будинки, мабуть, швидко попсуються та поруйнуються… зауважив я.

— Чому? Вони автоматично провiтрюються, просушуються. Всерединi пiдтримується певна температура. Про все це дбають працiвники заповiдника. Ви не повiрите, з якою любов'ю вони ставляться до цього великого, єдиного в своєму родi музею.

"Дивний сон… — мiркував я. — Все в ньому аж надто злагоджено. Цiлком логiчно пояснюється, чому вчора Мала-Страна здавалась менi мертвим мiстом.

А звiдки там узявся Пегас?.. До цього сну вiн аж нiяк не пасує…"

I знов у мене переплуталось минуле з майбутнiм. Виникло i поступово наростало почуття страху, прагнення залiзти в якийсь глухий закуток, щоб на самотi обмiркувати все.

— Чи не знаєте ви часом, коли йде найближчий поїзд до Праги? — запитав я.

— Бачу, Прага вас таки зачарувала! — посмiхнулась дiвчина, розкриваючи довiдник. — Ви повиннi поспiшати: експрес на Прагу вирушає через двi години.

— Дякую. Гадаю, що встигну, — сказав я, прощаючись.

Нi, я не пiшов на вокзал. Моє бажання самотностi погнало мене вулицями. Потiм я сiв у метро i вийшов десь аж на околицi мiста. Тiльки там я усвiдомив, що мною керувало якесь дивне, майже iнстинктивне прагнення. Комплекс будинкiв, бiля яких я зупинився, був чимось рiдний i близький менi. Виявилося, що я не просто блукав мiстом, а їхав саме сюди.

Тручи лоба, я розгублено озирався довкола. Раптом з пiд'їзду найближчого будинку вибiг i попрямував до мене широкоплечий засмаглий чоловiк.

— Пробачте, пробачте, професоре! — кричав вiн ще здалеку. — Ви гадаєте, я не хотiв вас зустрiти?.. Зовсiм вилетiло з голови, коли отой бiсiв поїзд… Зараз пригадав i мчу як шалений, щоб вас привiтати!.. — Вiн пiдбiг до мене, мiцно потиснув менi руку. — Чи пригадали ви, де лишили портфель?.. Бенко дзвонив менi з цього приводу… Там щось важливе?..

Столяров усе ще почував себе нiяково, тому безперервно говорив.

— Шкодую, що вам доведеться урвати вiдпустку, — ми повиннi негайно повернутись до Африки. Ви вже знаєте про нещастя?.. Правда, обiйшлося без жертв, але все одно прикро… Пропав i мiй намiр вiдвiдати з дiтьми Гаванськi острови…

— Про яке нещастя ви говорите? Я нiчого не знаю! — сказав я наче ввi снi.

— Якiсь помилки в розрахунках або, може, знову ота нечиста сила, що накаверзувала нам уже чимало… Згадайте хоча б смерч, який розкидав геть усю лабораторiю.

Я чомусь засмiявся таким дивним смiхом, що Столяров урвав свою розповiдь:

— Ви погано себе почуваєте?.. У вас якось дивно блищать очi…

— Нi, нi, розповiдайте, будь ласка. Що ж, власне, трапилось у Букавi?

— Вночi проти недiлi в конструкторському залi пролунав жахливий вибух. Манго та Ван-Гоот прибiгли туди i побачили в стелi дiрку, як вiд снаряда…

— Я це вiдчував!.. Непередбачене екранування… — прошепотiв я. На мить у мене потьмарилось в очах, до горла пiдкотилась нудота. Голос Столярова лунав десь здалеку.

— Навряд… Спочатку ми теж так думали. Але всi предмети були на мiсцях. Стелю пробило в пiвденному крилi зали, зовсiм не там, де ми могли сподiватись.

Знову в мене запаморочилась голова: я вiдчував, що майже втрачаю свiдомiсть.

— Я це припускав… Портфель… — насилу сказав я i, схаменувшись, рвучко махнув рукою: — їдьмо!

— От тепер я вас упiзнаю, професоре! — засмiявся з полегкiстю Столяров. — "Хто бореться з чортом, той не боїться рогiв i копит!" — так, здається, ви казали?

Ми пiдiйшли до машини, яка стояла бiля пiд'їзду. В неї не було колiс, але це мене не здивувало. Цiлком пiдсвiдомо я зафiксував, що це — остання модель лiтаючого автомобiля; хотiв щось запитати у Столярова з цього приводу, але одразу ж забув, що саме.

Коли заспiвали турбiни i лiтаючий автомобiль легенько, як пiр'їнка, пiднявся в повiтря, я запитав байдуже:

— Куди ми iдемо?

— На аеродром! — вiдповiв Столяров. — Чи у вас ще е справи в Москвi?

Я заперечливо похитав головою: нiяких справ у Москвi в мене не було i не могло бути.

Осяяне сонцем мiсто зникало за обрiєм. Пiд нами нескiнченною сiрою стрiчкою пливла автомагiстраль; обабiч неї пролiтали заснiженi ялини.

Ми обидва мовчали. Столяров усю свою увагу зосередив на керуваннi машиною, а я поринув у неспокiйнi, хаотичнi думки. З часом мене подолала втома. Я заснув i прокинувся тiльки на аеродромi.

— Зупинимось у Празi, щоб ви попрощалися з сiм'єю, чи полетимо прямо? — запитав Столяров.

— Краще прямо, — вiдповiв я збентежено. Мене лякала навiть думка про зустрiч з чужою дружиною та дiтьми. Любов вiдрiзнить фальшиву монету вiд справжньої; хоч як я скидаюсь на того професора, його дружина одразу ж розпiзнає, що я тiльки двiйник її чоловiка… А що буде, коли я зустрiнуся з справжнiм професором?

Прогулянка у невiдоме

Ракетоплан нацiлявся своїм гострим носом просто в центр Сонця, як магнiтна стрiлка на полюс. Крiзь протилежне вiкно з темного небосхилу до кабiни зазирав блiдий Мiсяць.

Незвичайнiсть обстановки не хвилювала мене. Я байдуже поглядав на хвилястi смуги хмар глибоко внизу; одноманiтне гудiння двигунiв заколисувало.

— А все ж яка чудова штука життя! — несподiвано пролунав у тишi хриплуватий голос Столярова. — Ми — стара гвардiя, професоре, i зазнали чимало. А наша молодь навiть не усвiдомлює, якою цiною забезпечено мир i добробут, їм здається, що iнакше й не може бути… Ви не уявляєте, як я обурююсь… А коли бачу, як мої дiти задля забавки щось руйнують i це тiльки тому, що всього вдосталь, — я просто шаленiю…

— А чи не виннi ви самi в цьому? — запитав я зловтiшно. — Дiтей не можна балувати. Я знаю кiлька родин, де батьки ладнi гопки скакати, аби догодити дiтям, а що з того? Коли не навчати людину в дитинствi шанувати чужу й свою працю, то навряд чи вона цiнитиме щось i будучи дорослою… А втiм, це загальнi мiркування. Я не педагог i не маю досвiду виховної роботи.

— А як же вашi Петро та Михайло? — сердечно засмiявся Столяров. — Вашi хлоп'ята — чудовi. Через кiлька рокiв вони нас залишать позад себе.

"Петро та Михайло… Петро та Михайло — рiднi, близькi iмена! Чиї це сини — мої чи того невiдомого професора?.. Та нi ж, я вiдчуваю дотик їхнiх рук, чую їхнi голоси… Чи, може, це менi колись примарилося?"

— Погляньте, професоре… — Столяров по-своєму витлумачив мою мовчанку i вирiшив перевести розмову на iнше. — Не вперше я лiтаю цiєю трасою, але кожного разу по-новому захоплююсь тим, що бачу внизу. Власне, не бачу, а уявляю, — засмiявся вiн. — Коли б не хмари, ми пiвгодини тому милувалися б головними спорудами каналу, що з'єднує Чорне море з Каспiйським… А зараз — греблями на Нiлi, обводненою Сахарою… Стривайте, я ввiмкну телеекран!

Столяров клацнув вимикачем. Перед нами раптом нiби розвiялися хмари, вималювалась блакитна стрiчка Нiлу. Промайнули всесвiтньовiдомi пiрамiди на його березi, а за ними потяглися нескiнченнi смуги пальмових гаїв.

— Якi прекраснi цi творiння людських рук! — задумливо промовив Столяров. — Ще так недавно в цих пiсках брели виснаженi спрагою каравани, i пальмовi гаї з'являлися перед ними тiльки як марево… Ми дивимось зараз на чудо, про яке ранiше могли хiба читати у фантастичних романах…

Столяров спiвав таку натхненну оду величним справам людини, що незабаром захопив i мене. Адже наш лiтак пливе над Африкою, над континентом моєї мрiї! Скiльки разiв я думкою залiтав сюди; скiльки разiв, схилившись над книжкою, жив пригодами великої таємничої країни. Жюль Берн i Цвейг, Паржизек, Ганзелка та Зiкмунд — це були тi чарiвники, якi в дитинствi вели мене чорним континентом за магiчними звуками тамтама…

Ракетоплан почав знижуватись. Вiн прорвав запону хмар, i пiд нами замерехтiли джунглi, поля та селища. Нарештi колеса лiтака побiгли по стартовiй дорiжцi, що простяглась уздовж великого озера.

Ще гуркотiли двигуни, а до нас уже бiгли зустрiчаючi. Не встиг я вийти на драбинку, як мене пiдхопив велетень негр i поставив на бетонований майданчик.

— А ми вже побоювалися, що з вами щось трапилось, професоре! — весело блискав вiн бiлими зубами. — Це я пiдняв галас на всю Європу, щоб вас розшукали… Все одно знайшли б, навiть у надрах Землi!

— Ви на це здатнi, Манго! — засмiявся Столяров. — Як ви дiзналися, що ми прилетимо саме сьогоднi?

— Тихо! Це — таємниця джунглiв! — пожартував Манго.

Ми сiли у вiдкриту машину i помчали екзотичним краєм у невiдоме, розмова зайшла про поточнi справи, загалом не вартi того, щоб описувати їх зараз. Можу тiльки сказати, що я уникав говорити, потай вивчаючи своїх «колег».

Чи знаю я цих людей? Менi здається, що так. їхнi обличчя й iмена дедалi настирливiше шукають своїх вiдповiдникiв у моїй пам'ятi. Ось-ось упаде якась запона, що закриває вiд мене видатнi подiї недавнього, i стане цiлком виразним сьогоднiшнє й минуле, я усвiдомлю, зрештою, хто я такий.

У пошуках власного «я»

Коли ми пiд'їжджали до пальмового гайка над великою водоймою, неспокiй, що охопив мене, сягав своєї межi. Я вiдчував, що десь тут мета нашої подорожi.

Промчавши зеленим тунелем, створеним кронами тропiчних рослин, ми виїхали у двiр великої будови, зробленої в формi пiдкови. Я впiзнав його, цей будинок! Мiг намалювати його з заплющеними очима!.. Запона починала спадати з моєї пам'ятi.

"Ти справдi професор, за якого тебе вважають! — доводило менi моє друге, досвiдчене «я». — А це — науково-дослiдний iнститут гравiтацiї та антиречовини, який ти будував спiльно з своїми друзями… Пригадай: у центрi будови, там, де великi вiкна, мiститься монтажний зал, а посеред нього стоїть нещодавно побудований антигравiплан… Ти живеш отам, край джунглiв, у котеджi, разом з Манго. А косоокий Ханг наштовхнув тебе на думку оволодiти гравiтацiєю за допомогою антиречовини".

Моє перше, обережнiше «я» заперечувало:

"Не звiряйся на самонавiяння! Ти — журналiст, редактор журналу. Ще позавчора на летучцi планувався номер, присвячений близькому майбутньому… Все, що ти бачиш i вiдчуваєш, — тiльки плiд хворобливої уяви".

I все ж, тiльки-но я вийшов з машини, в менi перемiг професор. Куди й подiлись усi мої сумнiви! Навiть пригоди, пов'язанi з Пегасом, одразу ж зблiдли, стали майже нереальними. Я прекрасно розумiв усе довкола, сприймав оточуюче, як звичайне й звичне. Усмiхнений Манго, дбайливий Ханг, наполегливий австралiєць Ван-Гоот, войовничий iсландець Греттi та практичний американець Баррел — це ж мої вiрнi друзi, з якими ми виграли й програли не одну жорстоку битву на науковiй нивi… Так, я справдi професор. А ота людина, що йде назустрiч нам, — академiк Орлов. Без вагань я поспiшаю до нього, тисну йому руку:

— Ну, то що ж поробляє наша "нечиста сила"?

— А хiба вам Манго ще не розповiв? — дивується Орлов. — У таємницi не було нiчого таємничого: на однiй батареї з антиречовиною зрадили болти з новодюралю. Дошка, яку вони тримали, перебувала в затiненому гравiтацiйному полi. А коли болти трiснули, вона пiд впливом вiдцентрової сили помчала у простiр, як снаряд… Чому не просто вгору, а похило через весь зал? А тому, що на неї водночас впливали два поля: гравiтацiйне та антигравiтацiйне…

Все це здавалося цiлком логiчним, але я не був задоволений таким тлумаченням. Щось схоже на передчуття пiдказувало менi, що випадок з неслухняною дошкою — застережний сигнал. На нього треба звернути найсерйознiшу увагу, бо iнакше весь наш грандiозний експеримент може опинитися пiд загрозою.

I знову я подумав про свiй портфель. Ось-ось пригадаю, що було в ньому, де я його лишив… Але раптом мою голову пронизав страшенний бiль. Майже нiчого не усвiдомлюючи, я сiв у крiсло, тремтячими руками тер скронi.

— Що з вами, Гонзику? — кинувся до мене зляканий Орлов.

Манго торкнувся мого спiтнiлого чола:

— У вас температура. Треба негайно викликати лiкаря.

Як тiльки мене поклали на лiжко, я перестав бути професором. Бiль у головi швидко минув. Лишилось отупiння. Думка працювала мляво; я не сперечався сам з собою, а тiльки констатував те, що видавалося менi абсолютно зрозумiлим.

Я — редактор журналу. Три днi тому ми зустрiлися з Євою на Карловiм мосту, потiм я вiдвiдав Пегаса. Вiн оглушив мене у пiдземнiй лабораторiї, а отямившись, я почав сприймати свiт у спотвореному виглядi… Я потрапив у майбутнє, вважаю себе за iншого… Ще хвилину тому вiдчував себе професором; знав стан справ у iнститутi, мiг провадити наукову дискусiю. А зараз усе це менi далеке й чуже…

Мабуть, пiд впливом снотворного я поступово заспокоювався i незабаром заснув.

Наступного ранку, тiльки-но я прокинувся, до мене зайшов Манго.

— Як ся маєте, професоре? — запитав вiн з погано прихованою тривогою.

— Що було зi мною вчора? — моя голова ще не зовсiм прояснилася, говорити було важко.

— Вчора вам у лабораторiї стало погано. Пiдвищилась температура, i ви навiть заявили, що не знаєте мене. Спочатку я сприймав це за жарт, але коли ви серйозно почали доводити, що ви — редактор i що зараз — тисяча дев'ятсот п'ятдесят сьомий рiк, я занепокоївся. Лiкар спочатку припустив сонячний удар, але пiсля детального дослiдження дiйшов висновку, що у вас був нервовий шок… А все це тому, що ви не бережете себе… Я дуже шкодую, що урвав вашу вiдпустку. Отож, як тiльки вам стане краще, їдьте додому та вiдпочиньте. Так наказав Орлов. Генеральне випробування проведемо пiзнiше, аж коли ви цiлком видужаєте… Дружина й дiти з нетерпiнням чекають на вас.

— Не вiдчуваю себе хворим i вiдпустки не потребую! — рiшуче заперечив я, лякаючись зустрiчi з невiдомою для мене сiм'єю.

Манго тiльки посмiхнувся у вiдповiдь.

— До речi, — сказав вiн так, нiби не чув моїх заперечень. — Бенко привiз ваш портфель. Ви не загубили його, вiн лежав у вас на письмовому столi.

Я схопив портфель, розкрив його. Там не було майже нiчого, якщо не брати до уваги кiлькох фотографiй та дбайливо згорнутого плану Малої-Страни в Празi… I ото через це я стiльки мучився?.. Чого ж менi хотiлося за всяку цiну дiстати цей портфель?

Манго взяв у руки одну фотографiю, посмiхнувся доброзичливо:

— А вашi хлопцi були чудовi навiть немовлятами!.. Самi фотографували?

Я ствердно кивнув головою. Навiщо ускладнювати ситуацiю запереченням? Хлоп'ята справдi чудовi, але ж чиї вони?

"Та твої ж, твої! — шепотiло менi оте друге «я». — Невже ти забув, якими вони були десять рокiв тому?!"

* * *

Я знову почав входити у роль професора. Правда, Манго не пускав мене до лабораторiї i всiляко дбав, аби нiщо не нагадувало менi про справи, але я мислив як учений; розв'язував такi завдання, про якi, здавалося б, не мiг навiть мати уявлення. I все ж я почував себе не гаразд. Це помiчали i Манго, i решта моїх друзiв. Вони розумiли, що менi треба негайно виїхати з Букави. I ось одного дня Манго, за наказом академiка Орлова, посадив мене у ракетоплан, i не встиг я отямитись, як опинився в Празi.

— На вас сьогоднi ще не чекають, — посмiхнувся Манго. — Я навмисне повiдомив, що ми прилетимо тiльки завтра.

I ось ми пiднiмаємось знайомими сходами, що ведуть до моєї квартири. До моєї квартири!.. Але ж вона — не тут… I я ще не старий i неодружений… На мене чекає Єва, моя Єва… Навiщо менi чиясь дружина?

— Заховайтесь, а я подзвоню! — по-змовницькому пiдморгнув Манго, зупинившись бiля якихось дверей. — Давайте зробимо їй сюрприз!

Вiн подзвонив. Дверi вiдчинились… i я зойкнув вiд несподiванки.

Передi мною стояла Єва. Єва-архiтектор, яка хто знає, скiльки чекала на мене бiля будинку Пегаса…

Ми кинулись одне до одного в обiйми i довго не могли вимовити анi слова. Манго щось промимрив i делiкатно вийшов.

— Ти навiть не уявляєш, як я боялася за тебе! — заговорила нарештi Єва, ведучи мене до вiтальнi.

Ми сiли на канапу. Єва обхопила мою голову руками i довго, допитливо дивилася в очi.

— Тобi вже краще? — запитала вона турботливо.

Аж тепер я звернув увагу на те, що Єва теж постарiла. Правда, вона все ще була красива, але це вже не та дiвчина, з якою я зустрiвся на Карловiм мосту, її чорне волосся переткали срiбнi пасма сивини…

Маска смертi

Цiлий мiсяць мiй щоденник лежав у шухлядi, i я вже не гадав, що знову вiзьму його в руки. Того дня, коли я описував на його сторiнках несподiвану зустрiч з Євою, перед нашим антигравiпланом з'явилась жахлива маска смертi, оповита довжелезним примарним саваном. Вона випливла зовсiм несподiвано з-за великої, химерно забарвленої туманностi в сузiр'ї Стрiльця. А може, вона просто ховалась вiд наших очей i стала видимою, аж коли ми пiдлетiли досить близько.

Фiалково-багрянi хмари з горохово-зеленими краями створювали цiлковиту подобу людського черепа, запнутого весiльним серпанком. У темних орбiтах сяяли кiлька яскравих зiрок, — так, нiби сама смерть дивилася на нас пронизливим, гострим поглядом.

Маска збiльшувалась щогодини, i ми неймовiрно швидко мчали просто на неї.

Схожiсть з черепом зрештою дрiбниця. Нас лякало те, що ця туманнiсть розжарена, а ми — безпораднi. Ми змушенi чекати, доки неприборканий корабель шпурне нас у те горно. За розрахунками це має статись не пiзнiше як через мiсяць.

I все ж ми не припинили роботи. Вивчаємо склад туманностi, її рух. Густина матерiї, з якої вона складається, мiзерна, але при нашiй неймовiрнiй швидкостi стане нездоланною. Наш корабель спалахне в нiй, як метеор.

Манго знов i знов перевiряє розрахунки напрямку i швидкостi нашого руху. Електронно-обчислювальна машина вперто повторює числа, якi абсолютно не вмiщуються в рамках iснуючих нинi знань.

"Мертва голова", як ми назвали цю туманнiсть, безперервно виростала, аж доки закрила перед нами все поле зору. З наближенням вона поступово втрачала свiй кошмарний вигляд… Маска смертi розпливлась. Лишились тiльки двi темнi плями — "очнi орбiти".

* * *

Доки людина вiдчуває грунт пiд ногами — хай навiть пiдлогу космiчного корабля, жалюгiдної порошинки, що мчить безмежно величним Космосом, — надiю на порятунок ще не втрачено. Можна звикнути до всього; навiть неминучу загибель ми почали сприймати, як щось дуже далеке. Весь свiй час — а його було аж надто багато — ми присвятили науковим спостереженням.

— На нашу долю випало велике щастя безпосередньо зазирнути туманностi в зуби! — жартував Василь Орлов. — Кому ще, крiм нас, вдасться це зробити?

Вiн смiявся, а в голосi бринiв розпач. Нi, ми цього не чули. Ми не хотiли чути. Навпаки, всi жартували, намагаючись пiдтримати один одного навiть надмiрним оптимiзмом. А Манго, як i ранiше, надсилав на Землю зведення про результати наших дослiджень, хоч ми вже давно втратили всяку надiю, що нас колись почують.

Критичний мiсяць кiнчається. Апаратура зафiксувала нову дiйснiсть: за "Мертвою головою" ховається величезне темне тiло. Це зареєстрували незалежно один вiд одного всi гравiметри.

Годину тому з апаратної вискочив Манго.

— Ми врятованi! — кричав вiн у нестямi. — Наш корабель потрапив у сферу притягання темної зорi… Ми ухилилися вiд прямої лiнiї i летимо просто в центр темної плями "Мертвої голови"! Пролетимо крiзь "очну яму"! повторював вiн, нiби ми не розумiли, в чому справа.

Так, ми проминули туманнiсть щасливо! Це була захоплююча мить, заради якої варто було жити!

Коли нас стиснула фосфоресцiюючи iмла, розбурхана, як хмара пiд час урагану, фiалково-темний небокрай почав поступово червонiти. Майже проти нас одна по однiй згасали зорi, i утворився великий темний круг — невидима зоря. За розрахунками ми мали пройти повз неї на вiдстанi однiєї астрономiчної одиницi.

Екран астротелевiзора показав, що ми зустрiлись iз згасаючим сонцем. Немов шлак на розтопленiй сталi, на його поверхнi плавала темна кора. Крiзь її численнi трiщини виблискувало розжарене ядро.

Навколо мертвої зорi оберталися двi великi планети. Може, колись i на них вирувало життя, але тепер вони були напередоднi загибелi. Рухаючись по спiралi, планети швидко наближались до центрального свiтила. Перша впала тодi, коли ми вже проминули дивовижну зорю. Це була грандiозна картина: два темнi тiла злились; потiм блиснуло неймовiрне сяйво вибуху, i в усi боки полетiли пасма вогню.

Нестримно мчала до своєї загибелi й друга планета. Вона дедалi швидше оберталася навколо своєї гробницi i нарештi теж спалахнула.

Пiсля цього зоря кiлька разiв розширювалась i стискалася так, нiби в нiй пульсувало велетенське серце. I раптом блиснуло величезне сяйво, якому немає порiвняння.

Зоря розiрвалась. Розжаренi шматки речовини, виверженої пiд час вибуху, з швидкiстю кiлькасот кiлометрiв на секунду помчали у рiзнi боки, заповнюючи весь простiр.

— Коли свiтло цiєї зорi долетить до нашої Землi, астрономи зафiксують появу "нової"… — задумливо сказав Василь Орлов. — I не знатимуть вони, що ми були свiдками цього явища… А коли б дiзналися, безперечно, позаздрили б нам…

— Нам справдi пощастило, — сказав я лише для того, щоб розвiяти сумний настрiй, що охопив нас при згадцi про Землю.

— I навiть подвiйно пощастило! — приєднався Манго, змушуючи себе посмiхнутись. — Уявiть собi, що зоря влаштувала феєрверк тодi, коли ми були в межах її впливу. Не знаю, як ви, а я волiю дослiджувати полум'я спектроскопом, анiж власною рукою…

У науцi новi факти викликають новi гiпотези, новi припущення, а тi, в свою чергу, вимагають подальших дослiджень. Ми теж намагалися пояснити катастрофу мертвої зорi. Кiлька днiв жили в завзятих суперечках, але зрештою визнали гiпотезу Василя Орлова.

Вiн твердив, що Всесвiт пульсує. Величезнi розжаренi тiла — зорi чи сонця — викидають у простiр речовину, з якої утворюються планети та iншi тiла сонячних систем. Через певний час, на основi ще не встановлених законiв, вивержена речовина знову повертається до материнської зорi. Це спричиняється до нестiйкостi. Термоядерний процес переходить критичну точку. Вiдбувається новий вибух, а отже, i утворення нових планет.

— А чи не трапляється так i у великих масштабах? — несподiвано запитав Манго. — Можливо, так пульсує вся Галактика?.. Хто знає, може, мiльярди зiрок нашої системи з часом зберуться у розжарене серце Галактики…

Буде новий вибух… Виникнуть новi зорi з новими свiтами… А потiм знову i знову… Одним словом, пульс Всесвiту… Ой, яке величезне, яке грандiозне завдання постало перед нами! То давайте ж перевiримо цю гiпотезу, друзi! Нiхто до нас ще не мав такої можливостi. Ми — першi!

Поразка Пегаса

Василева гiпотеза про основний закон Всесвiту тимчасово примусила нас забути повсякденнi турботи i навiть те, що ми з неймовiрною швидкiстю летимо геть вiд рiдної Землi i немає в нас анi найменшої надiї на повернення. Ми думаємо тепер тiльки про наукову працю. Вимiрюємо рух зiрок, дослiджуємо походження та склад туманностей, центр Галактики, все ще закритий непроникною запоною.

Тiльки в хвилини спочинку, над сторiнками щоденника, я думаю про нашу нещасливу долю. Мене все ще мучить думка, що я знаю причини помилки, яка шпурнула нас проти нашої волi в безмежнiсть Космосу.

Я вже натрапив на слiд. Перечитуючи написане, усвiдомлюю, що недарма так прагнув дiстати портфель. В ньому нiчого не було, крiм фотографiй моїх дiтей та плачу Малої-Страни. Але ж десь у глибинах пiдсвiдомостi раз у раз виникає i негайно розпливається видiння: я щось записую олiвцем на зворотному боцi фотографiї. Просто в мене пiд рукою не було паперу.

Що ж, власне, я написав? Якi розрахунки, якi формули?.. I чому там, у Африцi, я не глянув на зворотний бiк знiмкiв?!

Не лишається нiчого iншого, як знову повернутись до минулого i терпляче, крок за кроком, розмотувати клубок подiй… На чому ж я зупинився?

Так, уже пригадав. З Африки мене послали до Єви — вiдпочити, полiкуватись.

Я дивився на кохану i нiяк не мiг збагнути, коли я з нею розлучився тиждень тому чи десятки рокiв., П колишнiй образ, образ юної дiвчини на Карловiм мосту, даленiв i розпливався, а разом з тим сучасне набирало дедалi бiльшої реальностi. Я вже почав соромитися своїх маячiнь.

— Скажи менi, люба, я редактор чи таки професор? — запитав я з удаваною недбалiстю.

— Я цього завжди боялась… — злякано сказала Єва. — I чого тобi заманулось пiти до того будинку?! Це, звiсно, була Петрова iдея. Вiн дiстав за цю витiвку добрячого прочухана!

Єва говорила, а перед моїми очима поступово розпливалась iмла. Я вже знав, куди та чого я йшов!

— Петро аж нiяк не винний! — захищав я сина. — Я пiдсвiдоме йшов до Пегаса, щоб повернути пам'ять, яку вiн украв у мене. Адже ти знаєш, як я жорстоко страждав усi цi роки! Я був людиною без дитинства, без минулого. Все моє життя до п'ятдесят сьомого року було суцiльною бiлою плямою… I все ж я навiть не припускав, що Пегас, повернувши менi моє минуле, вкраде сучасне… Я майже втратив сам себе… Як мало потрiбно було, щоб я знову не впiзнав тебе, як не впiзнав тодi, коли йшов вiд Пегаса вперше!

— Я цього завжди боялась! — повторила Єва. — Не можеш уявити, що я пережила, коли наляканi хлопцi примчали i заявили, що ти кудись зник. З мене було досить i колишнього нещастя, i раптом, через стiльки рокiв, на тому ж мiсцi — iнше. I таке ж загадкове…

— Далi, далi… — моя немiцна ще пам'ять вимагала бодай найслабкiшого поштовху, щоб вiдновити минуле.

— Власне, все трапилося з моєї вини… Пам'ятаєш, я часто розповiдала хлопцям про свою роботу в заповiднику Малої-Страни… Нещодавно нашi працiвники доповiли менi, що в одному з будинкiв на Ностицевiй вулицi провалився пiдвал i вiдкрив хiд до невiдомого пiдземного коридора. Було встановлено, що його колись побудував славетний зодчий Динценгофер, але недалеко вiд мiсця провалу прохiд було замуровано уже пiзнiше, рокiв сорок тому,

Це трапилось у будинку, в який ти колись зайшов цiлком здоровий, а вийшов з пошкодженою пам'яттю. Зараз я вже можу тобi сказати: доктора Кржижека, або Пегаса, як ти його називав, я запiдозрила ще тодi, коли вiн вивiв тебе з будинку, бiля якого я чекала понад двi години. Вiн стурбовано заявив, що в тебе, мабуть, якесь психiчне захворювання: мовляв, ти пiд час бесiди з ним знепритомнiв, а отямившись, почав запитувати, де перебуваєш. Це було справдi так, бо й на мене ти дивився, як на незнайому, i весь час повторював: "Власне, хто я такий?.. Хто я такий?".

Я просила органи безпеки розслiдувати, що зробив з тобою Пегас. Не було виявлено нiчого пiдозрiлого. Лiкарi не могли визначити причину захворювання. Вони просто порекомендували послати тебе до санаторiю.

Ти повернувся звiдти здоровим, але пам'ять про минуле в тебе так i не вiдновилась. Мої несмiливi спроби нагадати тобi про журналiстику, про редагований тобою журнал ти сприймав цiлком байдуже. Зате наполегливо взявся за фiзику i просто-таки блискавично написав наукову працю, що одразу ж висунула тебе в ряди найвидатнiших учених свiту…

— Пам'ятаю, пам'ятаю! — перебив я збуджено. — Мю-ефект у антигравiтацiйному полi!.. Ну, далi, далi!

— Пам'ять на сучасне в тебе була бездоганна. Ти без усяких зусиль вивчив кiлька мов. Був веселий i життєрадiсний, нiяких хворобливих явищ з боку психiки я не помiчала, тому й забула з часом про Пегаса i про нещастя, яке трапилось у його квартирi.

Я згадала про Пегаса лише тодi, коли було знайдено Динценгоферiв коридор. Мала нещастя розповiсти хлопцям про цей потайний хiд. Ну, а тi знаєш якi? Точнiсiнька копiя — тато: разом з ним нишком органiзували експедицiю вiдважних та й чкурнули до Ностицевої вулицi. Спустились по мотузянiй драбинцi в коридор, продовбали перегородку i опинились у якiйсь лабораторiї, де побачили мертву людину в скляному саркофазi…

Я ковтав кожне Євине слово, як цiлющi лiки. Та це й справдi було так, бо до мене поверталась пам'ять, поверталась повнiстю.

— Так, так, пригадую! — вигукнув я радiсно. — Мертвяк у пiдземеллi нас таки добряче налякав. Поруч його ложа я знайшов запечатаний лист. На конвертi зазначалось: "Не вiдкривати до 1975 року". Через те що цей термiн давно минув, я обережно розрiзав конверт i швидко перебiг очима кiлька рядкiв. Невiдомий писав, що пiсля багатьох розчарувань здiйснює останнiй вiдважний експеримент: заподiює собi штучну клiнiчну смерть у досконалому захисному оточеннi. Заведений апарат сповiльненої дiї має привести його до пам'ятi.

Далi я не читав. Правда, апаратура зрадила, але, можливо, людину ще вдасться оживити.

— Про всяк випадок я лишусь тут, — сказав я хлопцям, — а ви бiжiть та викличте швидку допомогу.

Хлопцi подались, а я тим часом почав оглядати дивну лабораторiю.

Т раптом усе довкола почало менi здаватися дивно знайомим. Ось-ось пригадаю, коли я тут був… Мабуть, я напружив усю свою волю. Щось штрикнуло менi в голову — i я знепритомнiв.

Певно, тiльки завдяки цьому нервовому шоку до мене повернулася втрачена пам'ять. Коли я опритомнiв, то зразу ж пригадав, що саме тут Пегас оглушив мене електричним зарядом. Менi навiть здалося, що це трапилось щойно: новий шок вiдiбрав у мене усвiдомлення сучасностi. Всi тi прекраснi роки, якi ми прожили з тобою пiсля першого нещастя, зникли для мене.

Я одразу ж впiзнав у мертвому доктора Пегаса. Сам того не усвiдомлюючи, я вдруге реагував однаково на приголомшуюче вiдкриття; знову прагнув урятувати нещасного. Тепер я розумiю, чому не побачив Пегаса, коли повернувся до пiдземелля пiсля короткої вiдсутностi. Поки я марно шукав лiкаря, Пегаса забрала швидка допомога.

— А хлопцi мчали додому, щоб розповiсти про знахiдку в пiдземеллi, додала Єва. — Я негайно вирушила до Ностицевої вулицi, та було вже пiзно. Спочатку я припустила, що ти поїхав до лiкарнi. Звiдти вiдповiли, що тебе не бачили, однак запрошують негайно прибути… Можеш собi уявити, як я злякалась!

Головний лiкар провiв мене до операцiйного залу, де над трупом схилилося кiлька лiкарiв, i запитав, чи знаю я цю людину. Звичайно, я його впiзнала.

— Це — доктор Кржижек, який жартома називав себе Пегасом! — сказала я впевнено.

— Отже, лист правдивий! — промовив головний лiкар, звертаючись до колег, i тут же знову повернувся до мене. — А чи знаєте ви, що ця людина колись важко розладнала нервову систему вашого чоловiка.

— Пiдозрювала, — стримано вiдповiла я.

— Тож прочитайте! — вiн мовчки подав менi лист, про який ти вже згадував.

Єва пiдвелась i вийняла з письмового стола блокнот.

— Я переписала сповiдь Пегаса. Ось вона.

Точного тексту я вже не пам'ятаю. Вiн був надто плутаний, багатослiвний i тiльки про одне свiдчив безперечно: всi фантастичнi плани нещасного манiяка не справдились. У дослiдженнi гравiтацiї вiн анi на крок не випередив сучасну науку. А те, що вважав за таємничi променi, здатнi впливати на мислення людей, виявилося радiохвилями особливої форми.

У своєму листi Пегас вiдповiдав i на питання, навiщо та як вiдбулося втручання у мою нервову систему. Насамперед вiн злякався, що я зраджу його схованку. А потiм вирiшив дослiдити, чи справдi можливо за допомогою таємничих променiв стерти в мозку людини пам'ять про минуле. Це йому вдалось, але жорстоким, варварським способом: електричним струмом, яким користувались тодi при лiкуваннi шизофренiї, вiн майже паралiзував мiй мозок.

Коли всi плани Пегаса розвiялись, його охопив панiчний страх перед вiйною. Вирiшивши, що вiйнi не запобiгти нiякими фантастичними апаратами, вiн настiльки втратив глузд, що умертвив себе, аби переспати небезпеку, якої так панiчно боявся.

— Чи вдалося його оживити? — запитав я, дочитавши цей трагiчний документ.

— Нi, — похитала головою Єва.- I останнiй його дослiд закiнчився невдачею. На думку лiкарiв, вiн помер через кiлька годин пiсля того, як штучно приспав себе.

Ми довго мовчали. А потiм я сказав задумливо:

— Хто знає, можливо, завдяки Пегасовi я працюю тепер над величною проблемою антигравiтацiї.

— Треба тiльки, щоб усе скiнчилось благополучно… — сказала, зiтхнувши, Єва. Мене дивує, як вона завжди вiдчувала наближення небезпеки, коли ще не було й натяку на неї.

"Бумеранг" повертається

Близькi, яких ми тимчасово втрачаємо, а потiм знаходимо знову, стають нам дорожчими вдвiчi. Те саме можна сказати й про речi та про умови життя.

Скiльки незабутнiх, прекрасних днiв ми прожили з Євою та двома невгамовно допитливими хлопчиками пiсля мого приїзду з Букави! Ми лишились у Празi на час вiдпустки, щоб перед польотом у Всесвiт я мiг "набрати повнi груди рiдного повiтря", як висловилась Єва.

Тiльки в останнi днi вiдпустки наше ясне небо затягнуло хмарками: Єва почала умовляти, щоб я вiдмовився вiд участi в дослiдженнi антигравiплана. Вона доводила, що я вже й так попрацював на суспiльство i що тепер на мене мають право дружина та дiти.

Єва знала, що всякi умовляння — марнi: я був головним конструктором корабля i не мiг перекласти риск дослiджень на iнших.

В Африцi я застав своїх друзiв у розпалi приготування до польоту. Столяров, Греттi та Ханг старанно перевiряли апаратуру, поповнювали запаси антиречовини в батареях, випробовували корабель в короткочасних польотах.

— На скiльки днiв ви заготували продукти? — запитав я.

— Аж на п'ятдесят рокiв! — заспокiйливо сказав Орлов. — Нам все одно потрiбен баласт, а енергiї вистачить.

— Невже ви хочете мандрувати цiлих пiвстолiття? — жартував Ханг. — Ми повернемось через десять днiв.

За день до старту все було переглянуто i перевiрено. Лишився тiльки останнiй урочистий акт — хрестини антигравiплана. Це почесне завдання було доручено Євi.

— Хай ваш корабель називається «Бумеранг», бо бумеранг повертається! сказала вона тремтячим голосом. Хоч уста її посмiхались, в очах була туга.

Старт був такий простий, нiби вiд морського порту вiдчалював звичайний пасажирський лайнер. Тiльки репортерiв було трохи бiльше. Та це й не дивно: йшлося про генеральну репетицiю в дослiдженнях нового типу космiчного корабля.

Ми зайняли свої мiсця бiля апаратiв, i «Бумеранг» легко пiднявся у височiнь. Вiн був просто невагомим i спливав, як повiтряна куля.

Дослiдження запланували на десять днiв. Вiдвiдання супутника-обсерваторiї на стацiонарнiй орбiтi, зупинка на центральному космодромi Мiсяця та вивчення астероїда Ероса, який у цей час максимально наближався до Землi, — така була наша програма.

На супутник-обсерваторiю ми прибули вчасно. Подорож на Мiсяць теж почалася щасливо. Однак незабаром Манго зафiксував непередбачене наростання швидкостi i вiдхилення вiд заданого курсу. Спробували виправити помилку, та зрадило управлiння. А швидкiсть наростала так, що вже давалося взнаки перевантаження. Довелось лягти на антигравiтацiйнi лежаки.

Було ясно: сталася катастрофа. З Землi та Мiсяця стартували кiлька кораблiв, поспiшаючи нам на допомогу, але наша швидкiсть зросла настiльки, що наздогнати нас було неможливо. Апарати, що затiнювали гравiтацiю, ми вимкнули, маючи надiю, що нас затримає сила тяжiння Землi та Мiсяця, але корабель мчав дедалi швидше.

Ми з розпачем спостерiгали, як вiддалялась рiдна планета, як повiльно зменшувалось Сонце, аж доки не перетворилось на яскраву зорю. На довершення нещастя, ми втратили зв'язок з людьми.

Нас охопив жах. А мене до всього мучило ще й вiдчуття власної вини. Я намагався пригадати, що я поклав у отой проклятий портфель?!

I раптом закричав нестямно:

— В портфелi записка. Я знайшов помилку в наших розрахунках! Знаю: йшлося про щось дуже нескладне, майже елементарне… Будь навiки проклятий, Пегасе, за те, що ти потьмарив мою пам'ять!

Вибух мого розпачу змусив отямитись Орлова та Манго. Саме вони й порадили менi писати щоденник, аби я мiг вiдновити пам'ять.

* * *

…Коли це я брав щоденник? Уже не пам'ятаю. Ми працюємо iнтенсивно, напружено, — адже тут ще нiколи не бувала людина, сюди не зазирнеш i телескопом.

Пропливли фантастичнi строкатi туманностi та згаслi зорi; бiля одного з невiдомих сонць до нас наблизилась маленька цiкава комета з пишним хвостом. Всесвiт лишається таким же величним i урочистим, тiльки ми його вже не боїмось. Перед нами блиснув крихiтний промiнчик надiї.

Сьогоднi вранцi — ми й досi живемо за земним часом — Манго збудив нас на двi години ранiше нiж треба. Коли я спросонку побачив його сяюче обличчя, в мене тьохнуло серце: мабуть, Манто знайшов можливiсть повернутися на Землю. Тiльки нi, йшлося про iнше.

— Друзi, швидше, швидше! — тягнув вiн нас до екрана астротелевiзора.

Затамувавши подих, ми дивились на чудовий образ. У рваному отворi посеред непоказної червонуватої туманностi з'явився обертальний центр нашої зоряної системи. Це було розжарене серце Галактики, навiки сховане вiд людських очей, — розжарене ядро, навколо якого обертаються мiльярди зiрок разом з нашим животворним Сонцем.

Як шкода, як невимовно шкода, що запону однiєї з найголовнiших таємниць Всесвiту змогли зiрвати тiльки ми, бранцi безмежностi. Кольоровi знiмки центру Галактики ми вже надiслали на Землю, але чи долетять вони туди хоч коли-небудь? Чи перехоплять їх нашi вченi?

* * *

Будь назавжди прославлений, центр Галактики! Саме вiн допомiг прокинутись i останнiй паралiзованiй клiтинi мого мозку. Я знайшов помилку: надмiрна концентрацiя антиречовини в однiй точцi викликає невiдомi досi сили взаємодiї з центром тяжiння всiєї зоряної системи. Я це передбачав ще тодi, на Землi. Нашвидкуруч записав розрахунки на зворотному боцi фотографiї… та й забув про все на свiтi.

Кiлька батарей з антиречовиною ми знищили в мiжзоряному просторi. Всi iншi рiвномiрно розташували в антигравiпланi поза критичними межами взаємодiї. Як мало зроблено — а результат колосальний! Наш корабель уже скоряється!

"Бумеранг" повертається додому. Єдине, що нас хвилює, це думка про час за теорiєю вiдносностi. Скiльки днiв, рокiв чи столiть минуло на Землi? Чи знайдемо ми вдома своїх рiдних? Чи не зустрiне мене Прага, як чужоземця?

Хай буде як буде, але нас таки привiтають люди, справжнi люди, без яких уся велич Всесвiту — мертва.

Хай же пульсує i дихає Всесвiт! Щасти вам, спiваючi туманностi!

"Бумеранг" повертається додому!

"Бумеранг" повертається…

Примечания

1

Голем — в єврейській міфології глиняна істота, що раптом ожила. (Прим. перекл.).


home | my bookshelf | | Пульс всесвіту |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу