Книга: Боги і герої стародавнього риму



БОГИ І ГЕРОЇ СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

БОГИ. ДРЕВНІ ІТАЛІЙСЬКІ БОЖЕСТВА

Юпітер

Могутній володар неба, уособлення сонячного світла, грози, бурі, у гніві кидав бли-скавки, уражаючи ними непокірливих його божественній волі, – таким був верховний вла-дар богів Юпітер. Його обитель знаходилась на вершинах гір, відтіля він обіймав поглядом увесь світ, від нього залежала доля окремих людей і народів.

Свою волю Юпітер виявляв гуркотом грому й блискавкою, польотом птахів (особли-во появою орла, йому присвяченого); іноді він посилав віщі сни, у яких відкривав майбутнє. Жерці, понтифіки грізного бога, проводили особливо урочисті церемонії в тих місцях, куди влучала блискавка. Цю ділянку огороджували, щоб ніхто не міг по ній пройти і в такий спосіб опоганити священне місце. Земля дбайливо збиралася і закопувалася разом зі шматком кременя – символом блискавки. Жрець споруджував на цьому місці жертовник і приносив у жертву дворічну вівцю. Юпітерові – могутньому захиснику, дарителю перемоги і багатої військової здобичі, на Капітолійському пагорбі в Римі було споруджено грандіоз-ний храм, до якого полководці, повертаючись з походів, приносили обладунки переможе-них вождів і найкоштовніші скарби, відібрані у ворога. Юпітер був також заступником лю-дей, що оберігав їхні стосунки. Він жорстоко карав за порушення клятви і нехтування зви-чаями гостинності. На честь цього найголовнішого бога всього древнього Лаціуму кілька разів на рік проводилися загальні свята – на початку сівби і по закінченню жнив, під час збо-ру винограду. У Римі влаштовувалися щорічні Капітолійські й Великі ігри з кінними перего-нами і змаганнями атлетів. Величному і далекоглядному Юпітерові, що керує долями світу і людей, були присвячені найважливіші дні місяця – іди1, 13–15 числа.

Ім’я Юпітера згадувалося при кожній значній справі – державній чи приватній. Його ім’ям клялися, і клятва вважалася непорушною, тому що швидкий на розправу і дратівли-вий бог жорстоко карав нечестивця.

Оскільки основні риси італійського Юпітера були близькі до образу верховного бо-жества греків Зевса, то з посиленням впливу грецької культури до римської релігії увійшли елементи грецької міфології. І багато сказань, пов’язаних із Зевсом, були перенесені на Юпітера. Його батьком почали називати Сатурна, бога посівів, що першим дав людям їжу і, подібно до грецького Кроноса, правив ними у золоту добу. Тож, і дружину Сатурна, боги-ню багатих жнив Опс, почали вважати матір’ю Юпітера, а оскільки при зверненні до богині слід було торкатися землі, то її образ, природно, злився з образом богині Реї, дружини Кро-носа. Особливо яскравими були свята на честь Сатурна і його дружини – сатурналії, що по-

Дні, які припадають на середину місяця.

Боги і герої Стародавнього Риму

чиналися no закінченню жнив 17 грудня і тривали сім днів. Під час цих свят люди прагнули оживити пам'ять про золоту добу царювання Сатурна, коли, за словами римського поета Овідія, "вічна стояла весна" і “щедра земля самохіть... гойний приносила дар, поживу лег-ку і корисну", “мирні народи жили в непорушнім і любім дозвіллі"1. I дійсно, в дні сатурналій люди проводили час у безтурботних веселощах, іграх, танцях, бенкетах. Вони робили своїм близьким подарунки і навіть рабів, звільнивши від робіт, саджали із собою за стіл і пригощали, вважаючи, що віддають цим данину рівності між людьми, що існувала за давніх часів.

Янус

Янус був ще до Юпітера божеством неба і сонячного світла, він відчиняв небесні ворота і випускав сонце на небосхил, а на ніч зачиняв ці ворота. Потім він поступився місцем владики неба Юпітерові, а сам зайняв не менш почесне - владики всіх початків і починань у часі. Під його заступництвом знаходилися усі входи і виходи, чи то двері приватного будинку, храму богів чи ворота міських стін. Ім'ям Януса, до якого звертались жерці, починав-ся кожний день; перший місяць року і перший день року також назвали його ім'ям2 і святкувалися на його честь. Богу Янусу приносилися жертви у вигляді медяних пирогів, вина, плодів. Люди зичили одне одному щастя і дарували солодощі як символ задоволення всіх бажань у наступному щасливому і солодкому році. Сварки і розбрати з криком і галасом заборонялись законом, щоб не затьмарити ними доброзичливе ставлення Януса, який у гніві міг наслати поганий рік. У цей знаменний день жерці в присутності всіх посадових осіб приносили Янусові в жертву білого бика і виголошували молитви про благополуччя римської держави. Храм Януса мав дві великі арки, що з'єднувались поперечними стінами, навпроти яких знаходилось двоє воріт. Усередині стояла статуя бога, у якого було два обличчя, звернених у протилежні сторони (старим - у минуле, молодим - у майбутнє)3. У руці Янус тримав ключ, яким він відмикав і замикав небесні ворота. Оскільки Янус був богом часу який вів рахунокдням, місяцям і рокам, то на його правій руці (на пальцях) було написане число 300 (латинські цифри = ССС), а на лівій - 65 (латинські цифри - LXV), що означало число днів у році. Особливу роль храм Януса відігравав у військових справах Древнього Риму4. Коли приймалося рішення про оголошення війни, головна урядова особа, цар чи консул, відмикав ключем подвійні двері храму і під арками перед ликами Януса проходили озброєні воїни, що відправлялися в похід, а також юнаки, що уперше взялися за зброю. Упродовж усієї війни ворота храму стояли відчиненими. Коли ж укладався мир, тоді озброєні війська, повертаючись з переможного походу, знову проходили перед статуєю бога, і важкі подвійні дубові двері храму, прикрашені золотом і слоновою кісткою, знову зачинялися на ключ.

Бог Янус, крім того, вважався заступником доріг і подорожніх. Його шанували й італійські мореплавці, які вірили, що саме він навчив людей будувати перші кораблі. Існувало також повір'я, що Янус царював на землі ще до Сатурна і всім навичкам обробки землі, знанням ремесел і відліку часу люди зобов’язані цьому доброзичливому і справедливому божеству. Дружиною Януса була німфа води Ютурна, покровителька джерел, а син їхній Фонс шанувався як бог фонтанів і джерел, що б’ють з-під землі. На честь Фонса в жовтні влаштовувалися свята – фонтиналії. Колодязі обвивали гірляндами з квітів, а в джерела кидали вінки. Тому і Янусові, батьку Фонса, приписували створення всіх рік і струмків.

1          Публій Овідій Назон. Метаморфози (Перетворення) / Пер. М.Зерова.

2          Januarius - латинська назва, від якої походить назва першого зимового місяця, збережена в

російській мові - январь, англійській - January і т.д.

3          Звідси вираз "дволикий Янус" чи "лик Януса".

4          Перший храм богу Янусу був споруджений, за переказами, царем Нумою Помпілієм.

Марс

Лютий і нестримний бог війни Марс шанувався як батько великого і войовничого римського народу, слава якого почалася від засновника міста Рима – Ромула (Ромул зі своїм братом-близнюком Ремом, за легендами, були синами Марса). Завдяки заступ-ництву могутнього бога війни римляни здобували перемоги над сусідніми племенами, а потім й іншими народами. Марс відомий був і під іменами – Марс (Градівус), що веде бій, і Марс (Квірінус) Списоносець. Після смерті Ромула і його обожествлення з’явився бог Квірін, на якого перетворився Ромул, ставши в такий спосіб двійником Марса. Трійці богів – покровителям військової доблесті й охоронцям римської держави – Юпітерові, Марсові і Квіріну присвячувалися спеціальні жертвоприношення, до них зверталися з благаннями про перемогу в боях. Ім’ям Марса названий перший місяць римського року1, і в перших йо-го числах проводилися кінні змагання, оскільки коні – вірна підтримка воїна в бою – були присвячені богу Марсу. Першого березня на честь войовничого бога відбувалася хода йо-го жерців-саліїв, які рухалися з піснями у священних танцях, б’ючи списами в щити, один із яких, за переказом, за царя Нуми Помпілія упав з неба. Слова гімнів, що виконувалися саліями, були незрозумілі вже самим жерцям, що надавало магічного змісту цьому давнь-ому дійству. В цей день чоловіки робили подарунки своїм дружинам, а жінки – рабиням. У бога війни були й інші, мирні обов’язки; він був уособленням продуктивних сил природи, зо-крема чоловічої сили і шанувався як бог весни. Крім того, він вважався охоронцем полів від шкідників і отар від вовків. Тому Марсові приносили пожертви хлібороби і пастухи, а його священними тваринами вважались дятел і вовк. Але, зазвичай, найбільше шанувалась йо-го військова міць, і, коли полководець вирушав у похід, він йшов до храму Марса і, здійма-ючи священного щита і списа бога, звертався до нього, закликаючи: “Не спи, Марсе!” Незмінними супутниками Марса в бою були його дружина Нериєна (сила), Паллор (блідість) і Павор (жах). Дочкою чи сестрою Марса вважалась богиня війни Беллона (від латинського слова bellum – війна). Біля її храму, де римські правителі приймали чужозем-них послів чи полководців, що поверталися з походу, знаходилася колона. Коли жрець-феціал перекидав через неї списа, це означало початок війни. Оскільки римський Марс і грецький Арес були дуже схожими, то з часом їх почали ототожнювати.

Юнона

Божественна дружина Юпітера цариця неба Юнона, так само як і він, дарувала лю-дям сприятливу погоду, грози, дощі і врожаї, приносила успіх і перемоги, шанувалася, крім того, і як покровителька жінок, особливо заміжніх. Юнона була охоронницею шлюбів, помічницею при пологах. Її шанували і як велику богиню родючості. Культом Юпітера відав жрець-фламін, а культом Юнони – дружина фламіна (фламініка). Заміжні жінки щорічно святкували першого березня на честь Юнони так звані матроналії1. З вінками в руках вони прямували до храму Юнони на Есквілінському пагорбі, благаючи про щастя в сімейному житті, приносили в жертву богині квіти. У цьому у святі брали участь і рабині. Великим ав-торитетом користувалася Юнона як мудра порадниця. До неї зверталися у важкі хвилини і прості люди, і державні діячі. На Капітолійському пагорбі був споруджений храм Юнони Мо-нети (Порадниці)2. Там же знаходився монетний двір римської держави, покровителькою якого вона була. Птахами, присвяченими Юноні, були павич і гуси. З останніми пов’язана відома легенда про порятунок Риму під час навали галлів. Коли в V столітті до н.е. Рим був зненацька захоплений галльськими військами, римські воїни, які залишилися живими, закріпилися на Капітолійському пагорбі і потерпали від голоду, чекаючи на допомогу союз-ницьких військ. Щоб повідомити обложених про близьку допомогу, слід було пробратися через табір галлів і здолати стрімкі стіни Капітолійської твердині. Цей подвиг здійснив римський юнак Коміній, який з великим ризиком і сміливістю зробив неможливе. Галли помітили місце, де Комінію вдалося піднятися, і їхній вождь Бренн обіцяв велику нагороду тим воїнам, які зуміють захопити неприступну фортецю. І ось у нічній темряві галли, пере-бираючись з одних горизонтально покладених щитів тих воїнів, що стояли унизу, на інші, досягли цією своєрідною пірамідою вершини пагорба і перебили сонних вартових. Але ко-ли вони почали просуватися далі, щоб зненацька захопити фортецю, голодні гуси, які зна-ходилися у храмі Юнони, почали голосно ґелґотати і розбудили римських воїнів. Ті відразу ж кинулися на галлів і скинули їх зі скелі. Падаючи, галли зруйнували ряди піраміди. Перший римлянин, що кинувся на галлів, Марко Манлій, одержав від кожного з воїнів винагороду – одноденну порцію хліба і вина.

Mensis Martius (лат.) – місяць март; рос. – март; англ. – Мarch.



Мінерва

Богинею, покровителькою міст і мирних занять їхніх мешканців, була дочка Юпітера Мінерва. Її особливою прихильністю користувалися ремісники, художники і скульптори, по-ети і музиканти, лікарі, вчителі і майстрині рукоділля. Свята квинкватрії на честь прекрас-ної і мудрої богині проводилися в другій половині березня і тривали п’ять днів. У перший день квинкватрій учні звільнялися від занять і приносили своїм учителям плату за навчан-ня. Цього дня припинялися воєнні дії, якщо вони проводилися, і відбувалося загальне без-кровне жертвопринесення коржами, медом і олією. Потім улаштовувалися гладіаторські ігри, а в останній день приносили жертви Мінерві і урочисто освячували сурми, що перебу-вали під особливою опікою богині. Стан сурмачів відігравав значну роль у міському житті, оскільки брав участь в урочистих церемоніях, похоронах і різних обрядах. Флейтисти вва-жали своїми головними святами малі квинкватрії на честь Мінерви, що святкувалися з 13 червня і тривали протягом трьох днів. Мінерва входила до божественної трійці разом з Юпітером і Юноною3. На їхню честь був споруджений чудовий храм на Капітолійському па-горбі, будівництво якого розпочалось ще за царя Тарквінія Гордого. Цей храм, що стояв на високому постаменті, мав три святилища – Юпітера, Юнони і Мінерви. У храмі знаходилася статуя Юпітера, що сидів на величному троні у вінці зі скіпетром і блискавкою в руках. Її створив знаменитий етруський скульптор Вулка з обпаленої глини і вкрив кіновар’ю1. Храм згорів, підпалений зловмисником, а після його відновлення на центральному тимпані було розміщене рельєфне зображення Рима, розташованого на щитах, а перед ним – вовчиці, що вигодовувала Ромула і Рема. На двосхилому даху, покритому позолоченою міддю, у центрі була розміщена квадрига2 з Юпітером, озброєним блискавками і скіпетром, ліворуч від нього – статуя Мінерви, а праворуч – Юнони. На краях покрівлі – два орли. Між чотирма середніми колонами висіли три диски на ланцюгах (усього по фасаду було шість колон).

Біля Капітолійського пагорба знаходилося святилище бога Терміна, охоронця меж, прикордонних каменів між земельними ділянками і рубежів міста держави. Священні цере-монії зі встановлення кордонів і межових каменів були введені царем Нумою Помпілієм. У ямі, виритій для межового каменя, розводили вогонь; над ним заколювали жертовну тва-рину так, щоб її кров, стікаючи в яму, не гасила вогонь. Туди ж виливали мед, пахощі і ви-но, кидали плоди і, нарешті, ставили камінь, прикрашений вінком. У день свята Терміналій (28 лютого – останній день римського року) власники суміжних полів збиралися біля своїх межових каменів, прикрашаючи їх квітами, і приносили в жертву богу Терміну корж, мед і вино. Потім починався веселий і дружний бенкет. Найголовнішим утіленням бога Терміна був священний камінь, що знаходився в Капітолійському храмі.

1 Matrona (лат.) – заміжня жінка.

2          Від цього імені Юнони пішла і загальна назва грошей – “монета”.

3          Певно, це було пряме запозичення божественної трійці в етрусків: Тини (Юпітер), Уни (Юнони) і Менрви (Мінерви).

Діана

Богинею-покровителькою тварин, заквітчаних полів, зелених гаїв і лісів, де вона іноді полювала, була Діана. Її особливо шанували селяни, яким вона полегшувала важку працю і допомагала при лікуванні хвороб людей і тварин. Цар Сервій Туллій спорудив перший храм Діани на Авентинському пагорбі в Римі, і оскільки цей пагорб був заселений людьми середнього статку чи просто бідняками, то вона стала покровителькою нижчих класів (плебеїв і рабів)3. Одночасно її вшановували як богиню Місяця і дарительку світла і життя. Біля храму Діани в Ариції, неподалік від Риму, били цілющі джерела, й жерці богині успішно лікували багато хвороб. Була навіть улаштована спеціальна лікарня, куди сходилися, прагнучи зцілення, шанувальники Діани, що вірили в її лікувальну силу. Ті, хто отримував допомогу від богині, приносили їй, крім звичайних дарунків, ще і зображення зцілених нею часток тіла, зроблених з глини. Саме святилище Діани Ариційської знаходилося неподалік від прекрасного озера4, оточеного лісистими горами. Тут же, за храмом, зеленів гай біля джерела німфи Егерії. У цьому гаю міг сховатися будь-який раб-утікач чи злочинець, але для того, щоб отримати притулок, він повинен був стати жерцем богині, зірвавши гілку зі священного дерева. При цьому він був зобов’язаний стати до бою із жерцем, який охороняв священний гай, і убити його, щоб зайняти звільнене місце. Цей кривавий обряд, безсумнівно, зберігав риси первісного культу Діани Неморензіс, що колись вимагала людських жертв. Це свідчить про близькість культу римської Діани до культу грецької Артеміди в Тавриді.

1          Звідси древній звичай покривати обличчя полководця-тріумфатора червоною фарбою, тому що він одягом, регаліями й обличчям уподібнювався Юпітерові.

2          Колісниця, запряжена четвіркою коней.

3          День заснування храму Діани, 13 серпня, був днем відпочинку рабів.

4          Сучасне озеро Немі.

Венера

Венера була покровителькою квітучих садів, богинею весни, родючості, зростання і розквіту всіх животворних сил природи. Її вшановували як божество жінки і як благодійницю щасливої подружньої любові під час календ (перші числа) квітня, місяця, присвяченого Венері. На честь прекрасної богині влаштовували урочисті жертвоприношення, підносили їй молитви про продовження молодості, краси і про досягнення подружнього щастя. За переказами Венера, ототожнена з Афродітою, була матір’ю троянського героя Енея, який приплив з-під Трої в Італію і нащадки якого заснували Рим. Тому римляни шанували Венеру, як прародительку римського народу. В Римі було безліч її святилищ і вівтарів, але найрозкішніший храм Венері Прародительці був побудований в І ст. до н.е. Юлієм Цезарем1. Вважалося, що рід Юліїв брав свій початок від сина Енея, Асканія-Юла, онука самої богині Венери. Символами богині були голуб і заєць (як знак плодючості), з рослин їй були присвячені мак, троянда, мирт. Сина Венери, бога любові Амура, римляни вшановували так само, як греки Ерота.

1 Цезар, Гай Юлій (102 чи 100–44 р. до н.е.) – полководець, державний діяч і диктатор.

Флора

Юна богиня квітів, що розпускаються, з настанням весни панує над усіма живими істотами – такою була Флора в уявленні римлян. На честь цієї богині легендарними римськими царями був споруджений храм, де культом Флори опікувався жрець-фламін. Були започатковані спеціальні свята флоралії, які тривали з 28 квітня по 3 травня. У ці дні двері всіх будинків прикрашались гірляндами і вінками з квітів, жінки в різнобарвних строкатих платтях (що суворо заборонялося в звичайні дні), у запашних вінках танцювали і розважались. Весь люд веселився і бенкетував під час свят на честь прекрасної богині, яка дарувала радість. В один із днів флоралій влаштовувалися ігри і змагання.

Теллура (Теллус)

Теллура, мати-земля, була однією з найдавніших італійських богинь. Вона уособлювала ту родючу землю, з якої виростає все, що необхідно людині для існування. Тому Теллура-земля протиставлялася Юпітерові – богові неба і у клятвах звертались до них одно-часно. Теллура, як втілення материнського лона землі, яке все приймає і знову дає життя, шанувалась і як богиня смерті, як загальна могила усього, що пішло з життя. Її вважали володаркою землетрусів і володаркою живих і мертвих. За легендою, першою служителькою Теллури (її називали ще “Світлою богинею”) була Акка Ларенція, дружина пастуха Фаустула (того, що знайшов і виховав близнюків Ромула і Рема). Вона мала 12 синів, і усі вони дружно допомагали матері при жертвоприношеннях на честь богині Теллури. Коли один із них помер, його місце зайняв Ромул. Ставши римським царем, він заснував колегію з 12 жерців, що називалася колегією арвальських братів (від латинського “arvum” – поле, рілля, пасовисько). Раз на рік відбувався урочистий обряд жертвоприношення “Світлій богині”, щоб вона послала гарний врожай на поля римських хліборобів. Про проведення цього свята, яке випадало зазвичай на другу половину травня, напередодні жнив, повідомляв заздалегідь глава арвальських братів. Ритуал дотримувався дуже суворо, тому що найменше порушення могло викликати невдоволення богині і, отже, загрозу врожаю. Вся церемонія тривала три дні. У перший і останній день жерці збиралися в місті, у будинку глави арвальських братів. У святковій одежі вони підносили у жертву Теллурі вино і пахощі. Потім виконувався обряд благословення хлібів, увінчаних лавровим листям і колоссям торішнього і нового врожаю. Трохи пізніше влаштовувалася загальна трапеза жерців зі спільними моліннями й узливанням вина на вівтар Теллури. По закінченні обряду його учасники з побажаннями щастя підносили один одному троянди. На другий день свято переносилося у священний гай "Світлої богині", де знаходився її храм і будинок із залою для священних трапез. Вранці глава колегії приносив очисну жертву - двох свиней і одну телицю. Опівдні, надягнувши вінки з колосся, всі йшли до гаю, де приносили в жертву вгодовану вівцю, ладан і вино. Потім відбувалося узливання, і арвальські брати прямували до найближчого поля за колоссям, зрізали його і передавали, перекладаючи з лівої руки в праву. Ця процедура повторювалася двічі, після чого таке саме робили з хлібцями, які жерці, ввійшовши до храму, розподіляли між собою. Замкнувши храм і видаливши відтіля всіх сторонніх, арвальські брати починали священний танець, співаючи при цьому гімн, слова якого вже самі не розуміли. I оскільки запам'ятати їх було важко, а помилка могла викликати гнів богині, то всі мали спеціальні богослужбові записи, яких суворо дотримувалися. Певно, це були звернені до землі древні заклинання про дарування врожаю.

Церера

Богиню жнив, покровительку родючості і шлюбів Цереру глибоко поважали римські хлібороби. На її честь влаштовувалися урочисті свята - цереалії, що починалися 11 чи 12 квітня і продовжувалися 8 днів. Цереалії справляли тільки нижчі верстви - плебеї. Вони одягалися в біле (на відміну від звичайної робочої одежі), прикрашали себе вінками і після урочистих жертвоприношень (підносили свиней, плоди, медяні стільники) вісім днів розва-жалися перегонами в цирку. Римський люд влаштовував святкові трапези, запрошуючи всіх перехожих умилостивити Цереру, яка дає ситну їжу. Поступово культ богині Церери злився з культом “Світлої богині" (Теллури) і грецької Деметри, але свято цереалій з його веселощами і широкою гостинністю збереглося.

Бахус

Дружиною Бахуса1 була богиня Лібера, що допомагала виноградарям і виноробам. Свято на честь цієї подружньої пари відзначалось 17 березня і мало назву лібералії. У містах цього дня, крім урочистихжертвоприношень, улаштовувалися театральні вистави, à в сільській місцевості свято знаменувалося веселою ходою, жартами, танцями і гулянками з щедрими узливаннями Бахусу-Ліберу, який своїм чудесним напоєм звільняє людину від усіляких турбот, і його добрій і прекрасній дружині Лібері. Під час лібералій приносилися жертви і богині Церері. Святилище Лібера і Лібери знаходилося в храмі Церери.

1 Бахус (Bacchus) - латинська форма грецького імені Вакх (одного з імен Діоніса), якого ототожнювали з давньоіталійським божеством Лібером - богом-покровителем виноградників, виноробства і вина. Лібер (Liber) - латинською означає "вільний". Очевидно, ця назва натякала на деяку свободу поведінки влаштованих на честь Бахуса свят.

Вертумн і Помона

Вертумн був богом пір року і перетворень, що відбуваються у природі з земними плодами: спочатку вони квітнуть, потім зріють і, нарешті, падають з гілок, які схиляються під їхньою вагою. Вертумн дарував землі цвітіння весни, літні жнива й осінній врожай плодів. Але плодовими деревами, особливо яблунями, ретельно опікувалася юна і працьовита богиня Помона. Вона встигала в усіх садах підрізати сухі гілки, прищеплювати нові живці, напувати прозорою водою спраглі дерева. Переймаючись цими турботами, вона зовсім не помічала, як намагалися привернути її увагу такі польові і лісові божества, як Пік1, що жив у гаю поблизу Авентинського пагорба, й Сільван, а також пустотливі сатири. Але найбільш від усіх зачарувався юною красою Помони бог Вертумн. Маючи здатність до перевтілення, він з'являвся Помоні у вигляді то воїна, то рибалки чи простого садівника, пропонуючи їй свою любов, але ніхто не міг заволодіти серцем Помони і хоч на мить відвернути її від улюбленої справи. Вертумн зважився вплинути на вперту богиню силою чужого переконання. Перетворившись на старезну бабу, він прийшов до Помони і, поки вона пропонувала поважній гості свіжі фрукти, почав старечим голосом переконувати її вийти заміж за славного бога Вертумна. Помона й тоді рішуче відмовилася, посилаючись на те, що ніколи не бачила бога і не може судити про його достоїнства. Тоді Вертумн постав перед збентеженою Помоною в усій своїй красі. Золотом сяяли його кучері, любов’ю палали очі. В одній руці юнак тримав садовий ніж, а в іншій - повний кошик духмяних плодів. Зачарована прекрасним богом, юна Помона погодилася стати його дружиною. З'єднавшись назавжди, вони продовжували натхненно піклуватися про буяння і свіжість плодоносних садів італійської землі. Римляни глибоко шанували цю юну божественну пару. Храм Вертумна було споруджено на Авентинському пагорбі, Помона ж мала свого власного жерця -фламіна. Коли починалося дозрівання плодів, садівники приносили жертви цим богам, а 13 серпня відбувалося свято на честь Вертумна і його прекрасної дружини.

Фавн

Фавн був добрим, веселим і діяльним богом лісів, гаїв і полів. Він пильно охороняв отари від хижаків, за що пастухи шанували його під іменем бога Луперка2 (захисника від вовків) і, власкавлюючи його, приносили в жертву козлів і кіз. Щорічно 15 лютого весь Рим святкував священні луперкалії, засновані, за переказами, ще Ромулом і Ремом, яких вигодувала вовчиця, а потім виховували пастухи. Святилище Фавна - Луперкал - знаходилося біля грота на Палатинському пагорбі. В ньому пастух знайшов немовлят Ромула і Рема. Починалося святкування луперкалій із принесення в жертву кіз і козлів, причому біля вівтаря стояли два юнаки. Жерці-луперки торкалися їхнього чола заплямованим кров’ю жертовним ножем і негайно витирали ці криваві смуги козячою вовною, змоченою в молоці. При цьому юнаки повинні були сміятися. Закінчивши обряд жертвоприношення і священного бенкету, жерці вирізали зі шкір принесених у жертву козлів пов'язки на стегна - фартухи і ремені (фебруа)3, з криками і галасом вибігали з Луперкала і мчали навколо Палатинского пагорба, завдаючи удари ременями всім зустрічним. Це був древній очисний і спокутний обряд, і римляни охоче отримували удари священних ременів, які нібито знімали з них усю скверну, що накопичилася за рік. Жінки, які бажали збереження подружнього щастя, миру в родині й збільшення сімейства, намагалися неодмінно одержати удар козячого ременя і виходили назустріч луперкам. Люблячи і шануючи прихильного до них бога Фавна, римські хлібороби і пастухи святкували ще й фавналії, які справляли 5 грудня просто неба. Жертвоприношення з вина, молока і заколотих козлів закінчувалися веселим бенкетом, у якому символічно брав участь і сам веселий і добрий Фавн. У цей день худобі дозволялось бродити по полях і лісах без пастухів, орні тварини відпочивали, а раби могли розважатися на лугах і перехрестях доріг. Хоча Фавн був доброзичливим божеством, але іноді він любив побавитися і налякати людину, яка забрела вглиб лісу і порушила його спокій. Він полюбляв нашіптувати всілякі страшні історії сплячим. Тим, до кого він був прихильний, Фавн повідомляв свої пророкування особливим шелестом листу. Адже Фавн був сином бога Піка і від нього успадкував пророчий дар. Якщо людина хотіла одержати відповідь на питання, що її тривожили, то треба було сміливо лягти у священному гаї на шкіру принесеної в жертву вівці й одержати пророцтво Фавна в сновидінні. Близьким до бога Фавна був Сільван, якого вшановували як бога - покровителя лісу. Він, так само як і Фавн, оберігав череди в лісах і любив просту пастушу сопілку. Його постійним супутником був пес - вірний помічник пастухів. Сільван також володів даром пророцтва, й іноді з глибини лісу лунав гучний голос бога, який наводив страх, передвіщаючи важливі події. На свята бога Сільвана допускалися тільки чоловіки. Жінкам це суворо заборонялось.

1          Божество полів та лісів, батько Фавна. Пік знехтував коханням чаклунки Кірки (Цирцеї), яка за це

його покарала, перетворивши на дятла. У римлян він вважався птахом-віщуном.

2          З латинської “lupus” - вовк.

3          Februarius (лат.) - звідси походить назва другого зимового місяця лютого (рос. - февраль).

Фавна

Під заступництвом богині Фавни, дружини і помічниці бога Фавна, знаходилися по-ля, ліси і сади, які вона щедро наділяла родючістю. Під ім’ям “Доброї богині” (Bona dea) вона виявляла особливе благовоління до жінок, які справляли на її честь два урочистих свята. Одне з них відбувалося першого травня в храмі богині на Авентинському пагорбі, де збиралися юрби римлянок, бажаючи вшанувати свою високу покровительку і принести їй встановлені звичаєм жертви. Друге свято припадало на перші числа грудня і справлялося в будинку однієї з вищих посадових осіб (консула чи претора). Чоловіки повинні були залишити будинок на всю ніч. Керували таїнствами церемонії жриці богині Вести і господарка будинку, де відбувалося богослужіння. Тільки жінки могли бути присутніми на святі, причому вони настільки ретельно зберігали таємниці цього обряду, що до цієї пори так ніхто і не зміг з’ясувати, що саме там відбувалося. Відомо було лише, що намет, де стояло зображення богині, прикрашався виноградними лозами, біля ніг статуї насипалася священна земля і всі жертвоприношення супроводжувалися музикою і співом гімнів. В історії цього культу відомий лише єдиний випадок, коли юнак спробував потрапити до будинку, де відбувалося таїнство, переодягнувшись у жіноче плаття і видавши себе за музикантку. Обман був викритий служницями, і винного обвинуватили у святотатстві1.



1 Цю зухвалість дозволив собі молодий римський аристократ Клодій, підкупивши одну зі служниць у будинку Юлія Цезаря, де відбувалося таїнство на честь “Доброї богині”. Клодія звинуватили у блюзнірстві, що викликало хвилю обурення. Тоді Юлій Цезар розлучився зі своєю дружиною. Його запитали, чому він це зробив, адже вона ні в чому не була винна. Цезар відповів фразою, що стала крилатою: “Я зробив це тому, що дружина Цезаря повинна бути поза підозрою”.

Веста

Богиня домашнього вогнища і палаючого у ньому вогню, Веста шанувалася як покровителька держави, і вогонь, що палав у її храмі, вважався вічним і невгасимим. Він був утіленням самої великої богині, тому її статуї в храмі не було. У таємному місці храму, яке звалося “Пен” (Пентралія), зберігалися священні предмети, серед яких знаходилися пенати - зображення богів-заступників, привезені, за легендою, героєм Енеєм зі зруйнованої Трої. Про ці предмети знали тільки верховний жрець - великий понтифік і весталки - жриці богині Вести. Головним обов’язком весталок (їх було шість) була підтримка невгасимого полум’я в храмі богині. Жриць відбирали дуже ретельно, з гарних родин, без фізичних не-доліків. Великий понтифік сам відбирав шістьох дівчаток віком від 6 до 10 років з-поміж двадцяти, обраних за допомогою жереба. Вони потрапляли на навчання до старших вес-талок на десять років, спочатку пройшовши церемонію присвяти Весті. Ім обрізали волос-ся, яке підвішували на священному дереві як пожертву богині, потім вдягали в білий одяг і нарікали ім’ям Амата, що додавалося до їх власного. Провчившись десять років, молоді жриці приступали до своїх обов’язків, які повинні були виконувати протягом наступного десятиліття. Найтяжчою провиною весталки було порушення нею обітниці цнотливості. Винна каралася страшною смертю - її живою закопували у землю. Біля міської стіни, у земляному валу викопували невеликий льох, куди спускалися по земляних виступах. У цьому льосі стелили постіль, ставили запалений світильник і залишали невеликий запас їжі -хліб, воду, глечик молока і трохи олії. Це робилося для того, щоб не ображати богиню, заморивши голодом священну особу її жриці. Весталку, яка порушила обітницю, у повній тиші заводили до наглухо закритих і зав’язаних шкіряними ременями нош. Відтіля не було чутно навіть її голосу. Усе місто було занурене в глибокий сум. Коли ноші досягали місця ув’язнення, ремені розв’язували. Перед виконанням страшного вироку великий понтифік виголошував молитви, здіймаючи руки до неба, потім проводив весталку, закутану з голови до ніг у покривало, від носилок до фатальних сходів, прямо до могили. Приречена мовчки спускалася вниз, і отвір закривали, засипаючи його землею. За інші провини юних весталок нещадно сікли, а якщо в якоїсь недбайливої жриці священний вогонь згасав, то покарання батогами здійснював сам великий понтифік. Згаслий на вогнищі Вести вогонь вважався поганою прикметою для держави, і розпалити його можна було лише тертям дерев’яних паличок, що свідчило про глибоку стародавність обряду, бо в такий спосіб вогонь добувався в первісні часи. Прослуживши десять років, весталки наступні десять років повинні були присвятити вихованню і навчанню нових дівчаток. Таким чином, протягом тридцяти років весталки служили своїй богині. Після цього вони мали право повернутися додому і навіть вийти заміж. Але більшість весталок залишалася при храмі, оскільки вони займали надзвичайно почесне становище в Римі. Коли вони їхали вулицею, то усі повинні були поступатися дорогою. Іхні свідчення в суді мали вирішальне значення. Образа весталки каралася смертю. Якщо весталка зустрічала злочинця, засудженого до страти, то страта скасовувалася. Найбільш шанованим весталкам, які зробили державі важливі послуги, споруджувалися статуї1. Старша за віком називалася головною весталкою і керувала всіма іншими. У Римі щорічно 9 червня справлялися свята на честь богині - охоронниці держави і сімейного вогнища. Вони називалися весталіями і супроводжувалися обрядами і жертвоприношеннями з однорічних телиць, плодів, вина, води й олії. Веста була символом, що поєднував римських громадян в одну велику родину навколо загального вогнища. Тому культ цієї богині мав важливе значення в житті римської держави. Поки палав вогонь Вести в її святилищі й зберігалися в її храмі священні реліквії, Рим під охороною цих святинь був міцний і могутній.

1 Подібних статуй було знайдено декілька, і хоча обличчя їх ушкоджені, але прекрасно збереглися всі деталі одягу і головних уборів цих жриць.

Вулкан

З державним культом вогню і вогнища зв’язане також шанування римлянами бога Вулкана. Храму Вулкана в самому місті не було, але в центрі Риму на узвишші над форумом знаходилася священна ділянка, вулканал, де, немов біля державного вогнища, проводилися наради сенату. Усі храми Вулкана, як божества, зв’язаного з вогнем і пожежами, знаходилися за межами міських стін. Вулкан, подібно до грецького бога Гефеста, був вправним ковалем, покровителем ремісників і ювелірів. Дружиною його була прекрасна богиня Венера. Свята, які проводилися на честь Вулкана, відбувалися 23 серпня і відзначалися жертвоприношеннями і гучними іграми у великому цирку. Вулкан шанувався і як бог підземного вогню, що постійно погрожував виверженнями. Вважалося, що його божественна кузня знаходиться в надрах гори Етни в Сицилії, де йому допомагають у роботі гіганти-кіклопи.

Пенати, лари, мани

Із вшануванням домашнього вогнища був пов’язаний і культ пенатів – добрих домашніх богів, що піклувались про єдність і благополуччя кожної родини. Їхні зображення звичайно знаходились у закритій шафці біля вогнища, де збиралися всі члени родини. Під час радісних подій у родині пенатам приносилися подячні жертви. Охоронителями дому були лари, добрі духи, що ніколи не залишали будинок на відміну від пенатів, яких можна було взяти з собою при переїзді на інше місце. Лари також зберігалися біля вогнища в особливій шафці – ларарії, дверцята якої під час сімейних свят відкривали, щоб лари могли взяти участь у загальних веселощах і трапезі. Перед ними ставилися в особливому посуді їжа і питво, а в дні народження членів родини їх прикрашали квітами. Коли син уперше надягав чоловічу тогу, то він присвячував свій дитячий амулет – буллу1 ларам, роблячи при цьому узливання і молитви. Заходячи в будинок чоловіка, наречена неодмінно приносила жертву ларам, заступництва яких просила. Лари охороняли всіх членів родини і у подорожах, і у військових походах. Тільки слід було не забувати про жертвоприношення.

Крім домашніх ларів, особливо шанувалися лари римської держави, які втілювали духи древніх героїв – Ромула, Рема, Тіта Тація, що вважалися засновниками і захисниками Риму. До ларів було віднесено й Акку Ларенцію, яка разом зі своїм чоловіком виростила Ромула і Рема. Під час урочистого свята ларенталій, яке відзначалося 23 грудня, їй спеціально приносили заупокійну пожертву. Крім того, оскільки каплиці ларів, які охороняють мешканців вулиць, стояли на перехрестях, їм також віддавали почесті, їхні вівтарі прикрашали квітами у свято компіталій, робили узливання вином і олією. Біднота римських кварталів при цьому щиро веселилася, дивлячись на вистави комедіантів і акробатів, змагання атлетів і беручи участь у розвагах на честь добрих ларів.

Мани були також добрими заступниками родини, але в них утілювалися душі померлих предків. Їх умилостивляли узливаннями водою, вином і молоком, а 21 лютого загальним святом – февралією і урочистою трапезою на честь мертвих предків. Мани жили в підземному світі, і на Палатинському пагорбі знаходилася глибока яма, прикрита каменем, що називалася мундус. Це було священне житло манів. Відкривалося воно тричі на рік, щоб здійснити урочисті церемонії для умилостивлення богів-манів. Приносилися жертви – вино, вода, молоко, кров чорних овець, биків і свиней. Під час свята на честь манів храми всіх інших богів були зачинені, весільні церемонії заборонялися. Вся держава вшановувала молитвами благодійних і доброзичливих манів. Але не тільки добрим духам померлих приносилися жертви. Злісні і мстиві духи померлих недобрих людей не тільки мучилися самі, але й допікали живим. Вночі ці злі духи, їх називали ларвами, залишали підземний світ і переслідували тих, кого вони вважали своїми ворогами, мучили їх кошмарами і страшними видіннями. Римляни називали їх також лемурами1. У дні лемурій, свята мертвих, котре відзначалося три ночі (9, 11 і 13 травня), щоб умилостивити злих духів, які юрбами бродять у цей час по землі, глава кожної родини повинен був виконати древній обряд. Рівно опівночі він уставав, босоніж обходив усі приміщення і виходив за поріг. Омившись джерельною водою, хазяїн дев’ять разів кидав через плече, не оглядаючись, чорні боби, щораз повторюючи: “Ці боби я даю вам і цими бобами викуповую себе і своїх близьких”. Вважалося, що лемури йдуть за ним і охоче поїдають жертовні боби. Потім глава родини знову омивався водою і, щоб відігнати лемурів від будинку, вдаряв одним мідним тазом об інший, дев’ять разів повторюючи прохання злим духам залишити його житло. Цей обряд, який повторювався тричі без будь-яких змін, свідчив про те, що в римській релігії збереглося багато первісних магічних рис.

1 Булла – золотий круглий медальйон-кулька, у якому знаходився амулет. Його носили на шиї усі вільнонароджені римські хлопчики.

1 Лемури – страшні примари, мали вигляд скелетів чи вампірів і висмоктували кров у живих людей.

Генії і юнони

У кожного римлянина був свій геній – божество, яке супроводжувало його протягом усього життя – від колиски до могили, спонукаючи людину до тих учинків, які вона здійснюва-ла протягом життя. Тому в день свого народження кожен римлянин приносив своєму генію жертви – квіти, плоди, фіміам й узливання. Усі значні події в житті відзначалися жертвопри-ношенням генію. Римляни влаштовували бенкети з друзями, бажаючи принести генію радість. Після смерті людини його геній залишався на землі, перебуваючи біля могили. Таку ж роль у житті римських жінок грали їхні юнони – генії жіночого роду. Були генії, під заступ-ництвом яких знаходилися держава, місто і навіть окремі місцевості. Зазвичай генієм місце-вості вважалася гарна змія, якій у жертву приносилися дозрілі прекрасні плоди. Крім генія, дитину змалечку оточували турботливі боги і богині. Одні допомагали немовляті вперше за-кричати, інші охороняли колиску, вчили пити, їсти, рухатися, розмовляти, виходити з будинку і повертатися назад. У такий же спосіб розглядалося і життя природи – саме тому і налічува-лося в римлян безліч богів і богинь, які піклувалися, здавалося б, про одне й те саме – щоб зерно було кинуте в землю, щоб злаки піднялися, заколосилися і були зібрані, щоб розпуска-лися квіти, зав’язувалися плоди садових дерев, плодоносили виноградники. Увесь світ для

римлянина був наповнений божествами, з якими він постійно зустрічався і яким повинен був догоджати, щоб його життя проходило щасливо. Для цього потрібно було точно знати, до яко-го божества і як звернутися, щоб очікувана милість не обернулася покаранням. Запам’ятати всі ці настанови, суворий ритуал жертвоприношення і проголошення молитов було практич-но неможливо, а тому і доводилося звертатися до жерців, які твердо знали правила спілку-вання з божеством. Жерці й жриці різних богів – понтифіки, фламіни, феціали, луперки, салії, весталки, арвальські брати, авгури1, гаруспики2 відігравали величезну роль у суспільному і приватному житті римлян. Вони точно знали формули молитов, усе, що варто робити й обіцяти богу, щоб одержати від нього бажане. Головним у стосунках із божеством було ретельне виконання встановлених обрядів, вірність, благочестя і дотримання накладених богами заборон. Ретельно дотримуючись всіх умов, запропонованих божеством, віруючий римлянин очікував такого ж скрупульозного виконання від бога того, що він просив. Усе це нагадувало ділову угоду між людиною, що молиться, і богом. При цьому людина повинна була точно вказати, що саме вона приносить у жертву, щоб боги не зрозуміли неправильно. Так, наприклад, роблячи узливання, слід було сказати: “Прийми це вино, що я тобі приношу”, – щоб божество не подумало, що йому обіцяне усе вино, що знаходиться в льосі молільника. Виголошуючи молитву, римлянин накривав голову плащем, щоб краще зосередитися і дотриматися усіх формальностей. І навіть, звертаючись до Юпітера, найголовнішого божества римлян, усім добре відомого, найбільш завбачливі прохачі з обережності уживали наступну формулу: “Могутній Юпітере, чи, може, назвати тебе іншим іменем, тим, яке тобі більш до вподоби...” Таким чином, уся римська релігія дотримувалась суворо випрацюваних обрядів і священних формул, знати які могли лише люди, що спеціально цим займалися, тобто жерці. Вони перебирали на себе тлумачення магічних заклинань і обрядів, що прийшли з глибокої давнини і збереглися в релігії римлян.

1          Жерці, які пророкували майбутнє за польотом птахів і за їхнім ставленням до священної їжі.

2          Жерці, які пророкували майбутнє за нутрощами тварин, тлумачили таємний зміст удару блискавок відповідно до місця влучання і кольору. Особливо славилися гаруспики з Етрурії, що була колискою всіляких марновірств і магічних обрядів, які перейшли до римських вірувань.

ГЕРОЇ І ЛЕГЕНДИ

Еней

Викладено за поемою римського поета Публія Марона Вергілія (І ст. до н.е.) "Енеїда" і працею Тіта Лівія (59 р. до н.е. - 17 р. н.е.) "Римська історія від заснування міста".

Могутня і прекрасна дружина громовержця Юпітера, богиня Юнона, здавна ненавиділа троянців за непоправну образу, завдану їй царевичем Парісом: він присудив золоте яблуко не їй, володарці богів, а богині Венері. Крім цієї образи, знала Юнона про віщування, яке обіцяло її улюбленому Карфагену, багатому і славному своєю доблестю місту, що перебувало під її заступництвом, загибель від нащадків троянців, що вислизнули зі зруйнованої греками Трої. До того ж і троянець Еней, який очолив порятованих троянців, був сином Венери, що посоромила Юнону в суперечці богинь за звання найпрекраснішої.

Через гнів Юнони Еней був приречений на тяжкі випробування, перш ніж збудеться те, що йому призначили боги: царювати на чужині, на італійській землі, звідки він розпочне свій рід, де спорудить місто, якому підкоряться всі землі й народи.

Після небезпечних пригод кораблі багатостраждального Енея досягли гирла ріки Тибр, дісталися землі, яка називалася Лаціум. Місцевий цар Латин спочатку ворожо поставився до прибульців, але потім виявив гостинність і згодом уклав дружній союз між латинами і троянцями, побажавши скріпити його шлюбом Енея зі своєю дочкою Лавінією. Вождь племені рутулів Турн, з яким була заручена Лавінія, підняв свій народ проти чужинців. У двобої з могутнім Енеєм Турн загинув.

Усунувши свого страшного суперника, Еней одружився з Лавінією і заснував нове місто Лаціуму – Лавіній. Після смерті царя Латина Еней, очоливши царство, змушений був відбивати напади могутніх етрусків, що не бажали терпіти прибульців, які здобули славу доблесних і відважних воїнів. Уклавши союз із племенем рутулів, етруски вирішили покінчити з зухвалими чужоземцями і їхнім вождем. Але троянці й латини, окрилені своїм мужнім царем, здобули перемогу у вирішальній битві з ворогами. Битва ця була останньою для Енея й ос-таннім його подвигом. Воїни Енея вважали його загиблим, але багато хто розповідав, як він з’явився своїм сподвижникам прекрасний, сповнений сил, у сяючих обладунках і сказав, що боги взяли його до себе, як рівного їм. Що б там не було, народ почав вшановувати його під ім’ям Юпітера1. Син Енея Асканій ще не досяг того віку, в якому можна було юнакові довіри-ти всю повноту влади, і від його імені привила цариця Лавінія, розумна і далекоглядна жінка. Їй вдалося зберегти державу в єдності і процвітанні. Змужнівши, Асканій залишив царицю ке-рувати Лавінієм, а сам зі своїми друзями і сподвижниками переселився до підніжжя Аль-банської гори, заснувавши місто, назване Альба-Лонгою2, оскільки воно простяглося уздовж гірського хребта. Незважаючи на свою юність, Асканій зумів домогтися визнання з боку мо-гутніх сусідніх племен, і кордон між латинами й етрусками був позначений річищем Тибру. Ас-канію успадковував його син Сільвій, названий так тому, що він народився в лісі3. Царство Сільвія переходило від одного нащадка Енея до іншого. Серед них були царі Тиберін (він по-тонув у Тибрі і став богом цієї ріки) і Авентин (його ім’ям був названий один з пагорбів, на яких згодом розташувалося велике місто Рим). І, нарешті, владу одержав цар Нумітор, за правління якого відбулися всі події, пов’язані з історією заснування міста Риму.

1          У даному випадку “місцевого” бога.

2          Longa – у перекладі з латинської “довга”.

3          Silva – у перекладі з латинської “ліс”.

Ромул і Рем. Заснування Риму

Викладено за "Римською історією від заснування міста" римського історика Тіта Лівія (59 р. до н.е. - 17 р. н.е. ) і "Порівняльними життєписами" грецького письменника Плутарха (І ст. н.е.).

У славному місті Альба-Лонзі царював нащадок великого троянського героя Енея – Нумітор, що був справедливим і милостивим правителем. Але брат його Амулій, який заздрив Нумітору і сам прагнув царської влади, підкупив оточення царя і, скориставшись довірливістю Нумітора, скинув його з престолу. Однак убити брата Амулій не наважився. Для того, щоб закріпити за собою царську владу, він вирішив убити сина Нумітора, а прекрасну Рею Сільвію, дочку царя, зробив жрицею богині Вести. Жриці цієї богині повинні були давати обітницю цноти і зберігати невгасимий священний вогонь, що горів день і ніч у святилищі. Весталка, яка порушувала обітницю чистоти й опоганювала в такий спосіб святість вогнища Вести, засуджувалася до страти – її закопували живою у землю. Зачарований красою Реї Сільвії, бог Марс покохав її, і в дочки скинутого царя народилися хлопчики-близнюки. Вже при народженні вони вразили царя Амулія своїм незвичайним видом: вони випромінювали якусь дивну силу.

Розлютований і наляканий появою близнюків, яких він сприйняв як претендентів на престол, Амулій наказав кинути немовлят у води Тибру, а матір їхню за порушення обітниці закопати в землю. Однак бог Марс не допустив загибелі своїх дітей і їхньої улюбленої ма-тері1. Коли, за наказом Амулія, царський раб приніс кошик із немовлятами, що плакали, на берег Тибру, він побачив, що вода стоїть високо і бурхливі хвилі загрожують кожному, хто насмілиться наблизитися до ріки. Зляканий раб, не зважившись спуститися близько до во-ди, кинув кошик на березі й утік. Розбурхані хвилі залили кошик з немовлятами і віднесли б його за течією, якби його не затримали гілки смоківниці, що росла біля самої води. І отут, наче зачарована, вода в річці стала спадати, буря припинилася, а близнюки, випавши з ко-шика, що похилився, підняли голосний крик. У цей час до ріки підійшла вовчиця, в якої не-щодавно народилися вовченята, щоб угамувати спрагу. Вона зігріла близнюків, які жадібно припали до її сосків, повних молока. Вовчиця принесла їх у своє лігвище, де незабаром їх знайшов царський свинопас на ім’я Фаустул. Побачивши двох прекрасних немовлят у во-вчому лігвищі, Фаустул забрав їх до своєї хатини і разом зі своєю дружиною виховав хлоп-чиків, яких назвали Ромулом і Ремом. Близнюки і тоді, коли вони були дітьми, і тоді, коли стали юнаками, вирізнялися своєю красою, силою і гордовитою поставою серед інших дітей пастухів. Молоко вовчиці, яка їх вигодувала, зробило юних Ромула і Рема сміливими і зухвалими перед будь-якою небезпекою, серця їхні були мужніми, руки і ноги міцними і м’язистими. Правда, обидва вони були запальні і вперті, але Ромул усе-таки виявився більш розважливим ніж брат. І на зборах общини, коли мова йшла про полювання чи випас худоби, Ромул не тільки виступав з мудрими порадами, але і давав зрозуміти оточуючим, що він радше народжений наказувати, ніж підкорюватися іншим. Обидва брати користува-лися загальною любов’ю, вони відрізнялися силою і спритністю, були прекрасними мислив-цями, захисниками від розбійників, що спустошували їхній рідний край. І Ромул, і Рем за-ступалися за несправедливо скривджених, і навколо них охоче збиралися люди, серед яких можна було зустріти не тільки пастухів, але і волоцюг, і навіть рабів-утікачів. Таким чи-ном, у кожного з братів назбиралося по цілому загону. Сталося так, що Рема в одній із су-тичок схопили пастухи Нумітора. Коли його привели до скинутого царя, той був уражений красою і шляхетним виглядом Рема. На питання, хто він і відкіля родом, Рем відповів відверто. Він розповів, що раніше вони з братом вважали себе синами пастуха, який вихо-вав їх. Потім вони довідалися, що їх вигодувала своїм молоком вовчиця, що дятли носили їм їжу і бурхлива ріка помилувала безпомічних немовлят. Тоді брати зрозуміли, що їхня по-ява на світ пов’язана з глибокою таємницею, яку вони розгадати не можуть. Слухаючи роз-

повіді юнака, у Нумітора закралася підозра, що за віком, таємницею народження, чудесним порятунком близнюки цілком можуть бути його онуками, яких усі вважали загиблими і яких він оплакував. Поки Рем розповідав свою історію Нумітору, який проймався до оповідача усе більшою ласкою і довірою, пастух Фаустул, почувши, що Рема захопили слуги царя, і остерігаючись підступництва Амулія, кинувся по допомогу до Ромула. Фаустул розповів Ро-мулу все, що знав про таємницю народження братів. Ромул, зібравши свій загін, рушив до міста, щоб звільнити брата. Дорогою до Альба-Лонги з околиць міста до нього почало приєднуватись місцеве населення, яке ненавиділо жадібного, підступного і жорстокого до своїх підданих царя Амулія. Жителі Альба-Лонги, очолювані Ромулом, звільнили Рема і скинули з престолу Амулія. Його було убито, а Нумітору повернули царський трон. Але ні Ромул, ні Рем не виявили бажання залишитися в Альба-Лонзі навіть за доброзичливого правління свого діда. Для них нестерпною була думка про залежність від будь-кого. Вони хотіли заснувати нове місто і панувати над тими, кого привели з собою, – пастухами, волоцюгами і рабами, які убачали в братах-близнюках своїх проводирів. Та й жителі Альба-Лонги не захотіли б прийняти до себе як рівноправних громадян весь той строкатий набрід, що привів Ромул.

Брати вирішили побудувати нове місто на тому самому місці, куди їх викинули води Тибру (це і був древній Палатинский пагорб – колиска великого міста Риму). Однак сама думка про будівлю міста відразу ж викликала розбрат між дружними колись братами. Вони почали сперечатися через те, відкіля починати розбудову, чиїм іменем буде називатися закладене місто і хто з них стане в ньому царювати. Після довгих суперечок брати вирішили зачекати вказівки богів і поворожити за польотом птахів. Чекаючи божественного знаку, вони сіли далеко один від одного. Рем радісно скрикнув – він першим побачив шістьох шулік, що повільно кружляли в ясному небі. За мить повз Ромула з гамором, супроводжуваним гуркотом грому, пролетіло дванадцять шулік. Брати знову почали сперечатися. Рем, якому першому явилися вісники волі богів, вважав, що царем повинен бути він. Ромул же, оскільки шулік повз нього пролетіло вдвічі більше, наполягав на тому, що рішення богів було винесено на його користь. Обидва брати були вперті, і жоден не хотів поступитися. Коли Ромул, наполягаючи на своєму, взявся копати рів, який мав окреслити контури майбутнього міста, Рем, роздратований запалом брата, почав знущатися з нього, глузувати і, легко перескакуючи через рів і насипаний вал, приказував, що ніколи не бачив таких могутніх укріплень. Розлючений Ромул, не тямлячи себе від гніву, закричав: “Так буде з кожним, хто насмілиться переступити стіни мого міста!” і наніс Ремові страшний удар, від якого той упав мертвим.

Поховавши Рема, Ромул, відповідно до настанови богів, ретельно виконав обряд за-снування міста. Передусім сам Ромул і його супутники пройшли очищення священним вогнем – кожний з них перестрибнув через палаюче багаття, щоб з чистими помислами приступити до забудови міста. Потім Ромул вирив невелику круглу яму, куди кинув грудку землі, принесену ним з Альба-Лонги, де жили його предки. Так само вчинили і всі інші. Це було зроблено для того, щоб для кожного поселенця земля, на якій він збирався жити, стала рідною. Древні вірили, що разом із жменею рідної землі вони переносять і душі предків, що охороняють їх (своїх манів). Саме на цьому місці Ромулом був улаштований вівтар і запалений жертовний вогонь. Так виникло священне вогнище нового міста, його центр, навколо якого мають бути зведені житлові будинки. Потім Ромул провів священну борозну, що окреслила межі міста. Білий бик і біла корова, запряжені в плуга з мідним сошником, яких спрямовував Ромул в одязі жерця з покритою головою, повільно вели глибоку борозну. Слідом за Ромулом рухалися його супутники, пильно стежачи за тим, щоб грудки поритої лемішем землі були відкинуті усередину проведеної лінії. Переступити цю борозну не мав права ні місцевий житель, ні чужоземець. Такий учинок вважався б великим безчестям, і, можливо, Рем поплатився такжорстоко саме тому, що зробив його. У тих місцях, де мав знаходитися вхід і вихід з міста, борозна переривалася - так позначалося місцезнаходження міських воріт. Для цього Ромул піднімав плуга і залишав незораний простір. Стіни, споруджені на цій освяченій борозні, також вважалися священними. Ромул, який здійснив обряд заснування міста за усіма вимогами релігійних уявлень того часу, зробився його першим царем. I дав йому своє ім’я. Місто почали називати Римом (від лат. - Roma - місто Ромула).

1 Відповідно до інших варіантів сказання про Ромула і Рема, їхня мати була ув’язнена в темниці чи скинута в ріку Тибр. Її врятував бог цієї ріки Тиберін і зробив Рею Сільвію своєю дружиною.

1 В пам’ять про цю подію Ромул побудував храм Юпітера-Статора (Той, що зупиняє) на тому місці, де римські воїни, зупинившись, відкинули сабінів.

СІМ ЦАРІВ ДРЕВНЬОГО РИМУ

Ромул і Тіт Тацій

Палатинский пагорб, на якому Ромул заснував своє місто, мав чотирикутну форму Відповідно були побудовані і древні стіни, складені з кам'яних брил, вирубаних на схилах самого пагорба. Тому і саме місто називали "квадратним Римом".

Запанувавши в Римі, Ромул, дотримуючись звичаїв вождів сусідніх племен, зокрема багатих етруських царів, вирішив обставити свій престол розкішшю і блиском. Він мав почет особливих охоронців, які називалися лікторами. Кожен ліктор носив в'язанку різок із сокирою усередині. За наказом царя, ліктори хапали винного, сікли його різками, а за особливо тяжкий злочин відразу відтинали голову. Цар з'являвся перед народом у пурпурному плащі, з жезлом у руках, оточений лікторами і наближеними.

Ромул був далекоглядним і розумним правителем. Бажаючи зміцнити могутність заснованого ним міста, він розділив усіхжителів, здатних носити зброю, на загони з 3000 піхотинців і 300 вершників. Кожен такий загін називався легіоном. Зі ста найбільш авторитетних громадян Ромул утворив раду старійшин, названу сенатом1. Членів сенату називали патриціями2. Вони відрізнялися від простого люду, найчастіше зовсім незаможного, який стікався в нове місто звідусіль. Для того, щоб зміцнити зв'язки з сусідніми племенами, Ро-мул направляв до них посольства з пропозиціями укласти шлюби жінок цих племен з його підданими. Однак сусіди, вважаючи римлян незаможними втікачами, відмовлялися видавати своїх дівчат за цей "підозрілий набрід". Але хитромудрий Ромул вирішив стояти на своєму і залучити до себе жінок під приводом свята, на яке були скликані жителі сусідніх міст і поселень. Ромул велів пустити чутки про те, що на його землі знайдено закопаний вівтар бога Посейдона. Були принесені щедрі жертви й улаштовані ігри і кінні змагання. Найчисленнішими з гостей були сабіни, які привели на свято своїх дружин і дочок. Сам Ро-мул, який сидів у пурпурному плащі, повинен був подати умовний знак воїнам: піднявшись, згорнути плащ і знову накинути його на плечі. Безліч римлян не зводили очей з царя і, за його сигналом, з криками кинулися до сабінянок, забираючи їх з собою. Ніхто не переслідував сабінів, які рятувалися втечею. I хоча сабіни намагалися домовитися про повернення викрадених дочок, Ромул відмовився це зробити. Він запропонував сабінам переселитися до нього в Рим. Тоді обурені сабіни почали готуватися до походу на місто.

Вони рушили під орудою Тіта Тація. Але шлях їм перетнули укріплення на Капітолійському пагорбі, де знаходилася римська варта. Сабіни змогли здолати їх, підкупивши дочку начальника варти – Тарпею. У сабінів був звичай носити на лівій руці важкі золоті браслети. Тарпея, спокусившись дорогоцінними прикрасами, погодилася відкрити уночі ворота, зажадавши від Тація те, що його воїни носять на лівій руці. Тацій погодився, але, зневажаючи зрадництво, велів своїм воїнам вчинити як він – кинути у Тарпею не тільки золотий браслет, але і важкого щита, припасованого до лівої руки. У такий спосіб зрадницю закидали золотими прикрасами і важкими щитами. Тарпею поховали на одній зі скель Капітолійського пагорба, яка була названа Тарпейською, стала місцем страти – з неї скидали засуджених на смерть злочинців.

Після того як сабіни взяли укріплення, Ромул, не тямлячи себе від люті, викликав Тіта Тація на бій. Почалася запекла битва, точилася сутичка за сутичкою. Ромул був поранений каменем у голову і, знесилений, ледь не впав на землю, не спроможний продовжувати бій. Римляни злякалися і кинулися бігти до Палатинського пагорба. Даремно Ромул, зібравши останні сили, кинувся воїнам навперейми, намагаючись повернути їх обличчям до ворога. У розпачі він простяг руки до неба і громовим голосом заволав до Юпітера, бла-гаючи його повернути римлянам мужність і врятувати Рим від загибелі. Юпітер присоромив воїнів-втікачів і вселив відвагу в їхні серця. Вони зупинилися, зімкнули ряди і знову відкинули сабінів1. У цей час сталася подія, несподівана як для римлян, так і для їхніх ворогів. Наче натхненні божеством, із благаннями, сльозами, криками, притискаючи до грудей немовлят, ковзаючи по крові полеглих воїнів, з пагорбів спустилися викрадені римлянами сабінянки. Вони кинулися до воїнів, благаючи їх, батьків своїх дітей, пожаліти малолітніх дітей, що неминуче посиротіють, якщо ця жорстока битва продовжуватиметься. Одна із сабінянок, Герсилія, була особливо красномовна у своїх благаннях і докорах. Решта жінок, схвильованих, у сльозах, прекрасних у своєму обуренні і розпачі, сміливо перепиняли шлях звитяжцям, і їм удалося зупинити кровопролиття. Римляни і сабіни уклали мир. Було прийняте рішення про спільне правління, військами почали командувати Ромул і Тіт Тацій. Сабіняни переселилися в Рим. У такий спосіб подвоїлося число жителів міста, патриціїв і воїнів у легіонах. Жінки почали користуватися особливою повагою – їм поступалися дорогою, ніхто не насмілювався у їхній присутності говорити непристойності, залучати їх до суду за обвинуваченням в убивстві. Діти їхні мали право носити на шиї прикрасу-буллу. На честь жінок, які героїчно поклали кінець війні, було улаштоване особливе свято – матроналії.

Обидва царі, і Ромул і Тіт Тацій, поважали один одного і правили в повній злагоді. За час їхнього спільного правління Рим значно розрісся, одержавши велику кількість славних перемог над сусідніми племенами. Ромул, який виявив себе видатним воєначальником, не руйнував зайняті міста, а перетворював їх на римські поселення, відправляючи туди для проживання своїх підданих. Після смерті Тіта Тація Ромул став правити Римом одноосібно. Однак зросла могутність зробила Ромула зарозумілим, що було нестерпним не тільки для народу, але і для сенаторів, думки яких він перестав дослухатися. Коли в Альба-Лонзі помер його дід, цар Нумітор, Ромул мав стати спадкоємцем, він надав її жителям право самим розпоряджатися своїми справами і лише щорічно призначав їм намісника. Тоді сенаторам Риму спало на думку, що вони і самі можуть обійтися без одновладдя ца-ря. До того ж, Ромул образив їх своїм свавіллям, поділивши захоплені у війні з етрусками землі між воїнами, не тільки не порадившись із сенаторами, але взагалі не ставлячи їх до відома. Це викликало таке обурення в сенаті, що, коли Ромул раптово і таємно зник, народ почав хвилюватися й обвинувачувати сенаторів у вбивстві царя. Оскільки зникнення Ромула сталося під час бурі, яка налетіла раптово і супроводжувалася сонячним затемненням, глибокою пітьмою і перекатами грози, то один із сенаторів, найближчий друг Ромула, з’явився на форумі перед усім народом і поклявся, що він дорогою зустрів Ромула, прекрасного, у сяючих обладунках, який повідомив йому, що, з волі безсмертних богів, довго проживши на землі і заснувавши велике місто, він, Ромул, знову повернувся на небеса і буде тепер милостивим до римлян божеством Квірином, під заступництвом якого Рим досягне небувалої могутності1.

1 В пам’ять про цю подію Ромул побудував храм Юпітера-Статора (Той, що зупиняє) на тому місці, де римські воїни, зупинившись, відкинули сабінів.

Від лат. senex - старий. Від лат. pater - батько.

Нума Помпілій і німфа Егерія

Викладено за "Римською історією" Тіта Лівія і "Порівняльними життєписами" Плутарха

Нума Помпілій, сабін, відомий своїми моральними чеснотами, був всенародно обраний другим царем Риму. Однак його згоду стати царем посли, прибулі з Риму в місто Кури, де він жив, отримали не відразу. Нума, втративши кохану дружину, дочку царя Тація, яка не поїхала в Рим за батьком, а залишилася жити в рідному місті і знайшла щастя в шлюбі з Нумою, в свою чергу, залишив місто і вів самотнє споглядальне життя під покривом священних гаїв, на берегах прозорого струмка. Німфа цього джерела на ім’я Егерія закохалася в одинокого і прекрасного чоловіка, який шукав спокою і мудрості в спілкуванні з природою. Її близькість з Нумою зробила майбутнього римського царя ще мудрішим і людянішим.

Нумі минав уже сороковий рік, коли посли з Риму запропонували йому римський трон. У присутності свого батька і родичів він відмовився, говорячи, що не личить йому, людині, для якої мир і справедливість понад усе, очолити державу, яка живе війнами і розбратом. Вона потребує, перш за все, царя-полководця, а не наставника, який вчить ненавидіти насильство і війни. Посли почали просити Нуму не втягувати народ у нові нещастя міжусобиць; до їхніх благань приєдналися і його родичі, переконуючи, що народ, пересичений перемогами і тріумфами, сам стомився від нескінченних кровопролить і шукає шляхів до миру й спокійного життя під правлінням доброго і розумного царя. І можливо, самі боги привели цих людей до Нуми з тим, щоб він спрямував зусилля римлян не на винищування і завоювання собі подібних, а на державотворення, зв’язавши міцними стосунками доброзичливості і дружби сабінів з римлянами й іншими сусідами.

1 З ім’ям Ромула легенди пов’язували багато визначних пам’яток Палатинського пагорба. На одно-му з його схилів у затінку смоківниці знаходився грот, де ховалася вовчиця, яка вигодувала своїм мо-локом немовлят Ромула і Рема. Там росло кизилове дерево, корені якого дивовижно проросли зі спи-са, кинутого могутньою рукою Ромула з Авентинського пагорба на Палатин. На самій вершині Палати-ну стояла хатина Ромула – одна з найзначніших для римлян реліквій.

Після довгих вагань Нума, взявши до уваги наполягання співгромадян і сприятливі знамення, надіслані богами, погодився відправитися до Риму. Назустріч йому вийшов весь народ і сенатори, щоб вітати обраного всіма царя. Але коли Нумі були піднесені знаки царського достоїнства, він попросив почекати прояву прихильності богів. Разом із жерцями і віщунами Нума піднявся на Капітолійський пагорб. Там головний віщун, закривши Нумі обличчя покривалом і повернувши його на південь, став за спиною царя і поклав йому руку на голову. Творячи молитву богам, віщун зосереджено спостерігав, чи не з’явиться на небі якесь знамення, яке можна витлумачити як волевиявлення богів. Тисячний натовп стояв унизу з піднятими головами, затаївши подих і очікуючи божественного знамення. Лише коли віщі птахи з’явилися в небі з правої сторони, стало ясно, боги посилають сприятливий знак. Тоді Нуму вбрали у царські одежі й він спустився з пагорба до народу, що вітав його як “благочестивішого зі смертних” і “улюбленця богів”.

Першим діянням Нуми Помпілія після прийняття ним влади був розпуск загону з трьохсот охоронців, який знаходився при Ромулі. Нума заявив, що він не може не довіряти народу, який виявив йому довіру. До двох уже існуючих у римлян жерців богів Юпітера і Марса він долучив ще одного – Квірина. Таким чином, він, з одного боку, підняв дух римлян, офіційно визнавши їхнього царя Ромула божеством, а з іншого – намагався пом’якшити войовничу і нестримну вдачу цього розмаїтого населення, що збиралося в Римі, спрямовуючи його сили на мирні заняття, – благоустрій міста, обробку землі, розвиток ремесла. Нума влаштовував свята на честь богів з пишними жертвоприношеннями і змаганнями, танцями і хороводами. Іноді ж він упокорював непокірливий дух римлян, загрожуючи їм карами богів, грізними пророцтвами і видіннями, наводячи на своїх підданих забобонний жах. Словом, цар поводився з ними як люблячий, але суворий батько, намагаючись прищепити мешканцям любов до порядку і справедливості, впливаючи на них особистим прикладом. Боги явно виявляли свою прихильність до мудрого царя. Коли до Риму підступила страшна моровиця, від якої потерпали всі італійські племена, то зненацька з небес прямо в руки царя упав мідний щит. Нума, посилаючись на німфу Егерію і муз, повідомив народ, що щит посланий у поряту-нок міста. Але щоб зберегти його, слід зробити одинадцять подібних щитів, щоб жоден злов-мисник не зміг впізнати щит, надісланий з небес самим Юпітером. І, дійсно, один з найбільш вправних митців того часу домігся такої подібності, що навіть сам цар не зміг визначити, який щит слугував зразком для інших. Хоронителями і стражами цих щитів Нума зробив жерців – саліїв. Луг, на який упав щит, слід було присвятити музам, а джерело, яке зрошує ці місця, оголосити священним. Звідси жриці богині Вести щодня повинні набирати священну воду для очищення й окроплення храму богині, в якому горів невгасимий вогонь. За велінням Нуми був споруджений круглястий храм Вести, храми Вірності і бога кордонів – Терміна. Цар прагнув прищепити своїм нестримним підданим думку, що клятва Вірністю – найвеличніша. Побуду-вавши храм бога рубежів Терміна, Нума переконав співгромадян, що бог одночасно є стра-жем світу й охоронцем справедливості. Якщо дотримуватися кордону – це буде стримувати силу, а його порушення викриє прагнення до насильства. Ромул не хотів визначати рубежі, бо це вказувало, скільки землі він відняв у своїх сусідів насильницьким шляхом. Нума пре-красно розумів, що ніщо так не схиляє людину до миру, як праця на землі. Він зберігає військову доблесть як засіб захисту своїх володінь, але одночасно викорінює чванькувату войовничість, породжену низькою корисливістю.

За весь довгий час правління Нуми Помпілія не виникало заколотів, виступів зловмисників, воєн. Ворота храму бога Януса, які відкривалися на період війни, за Нуми були зачинені протягом сорока трьох років. Піддані мудрого царя вважали, що він перебуває під захистом богів і що будь-який злий намір безсилий перед їхнім заступництвом. Люди розповіда-ли про численні дивні явища, що відбувалися з Нумою. Так, одного разу, зібравши народ на бенкет, він прийняв усіх за скромно прибраними столами, заставленими простою, невибагливою їжею. Коли трапеза вже почалася, цар оголосив, що бенкет вшанувала своїм відвідуванням його кохана – богиня, і відразу на столах з’явилося багате начиння і розкішні страви. Відомо також, що Нумі вдалося пом’якшити гнів Юпітера і, завдяки спритності й сміливості у ставленні до верховного божества, здобути його милосердя під час впровадження жахливого обряду очищення, який здійснювався після удару блискавки1. Коли на Авентинському пагорбі Нума підступно спіймав двох лісових богів – Фавна і Піка, які володіли даром чарівних заклинань і таємницями чарівних трав, тоді розгніваний Юпітер, зійшовши на землю, грізно виголосив, що очищення необхідно робити головами. “Цибулі?” – швидко запитав Нума, на-вчений мудрою Егерією. – “Ні, людськими...” – продовжував Юпітер. Нума, бажаючи запобігти жахаючій жорстокості божого веління, швидко промовив: “Волоссям (косами)?” – “Ні, живи-ми...” – прогримів Юпітер. – “Рибками?” – знову підхопив Нума, не даючи Юпітерові закінчи-ти свої слова якимсь жахливим повелінням. Грізного бога умиротворила спритність і добро-сердна наполегливість царя. Юпітер, змилостивившись, віддалився, а обряд очищення відтак почали робити за допомогою голівок цибулі, людського волосся і дрібних рибок.

Так, шанований не тільки тими, ким він правив, але і багатьма сусідніми народами, Нума дожив до вісімдесяти років. На його урочисте поховання зібралися всі, хто поважав старого царя, завдяки якому на понівеченій безперервними війнами італійській землі на-стали мир і благоденство.

Тулл Гостілій

Викладено за "Римською історією" Тіта Лівія.

Після смерті Нуми Помпілія народ обрав царем Тулла, онука одного з уславлених соратників Ромула – Гостілія, який загинув у знаменитій битві римлян із сабінами. Тулл Гостілій був молодий і хоробрий. Його надихали військові подвиги, здійснені дідом. Моло-дий цар вважав, що держава, дотримуючись мирного життя, слабшає і втрачає військову міць. І Тулл Гостілій усюди шукав причини, щоб почати воєнні дії проти сусідніх племен. Так, він оголосив війну жителям міста Альба-Лонги, обвинувативши їх у викраденні худоби в римських селян (хоча римляни самі також гнали череди з альбанських полів). Цар надіслав послів до правителя Альба-Лонги Гая Клуїлія з вимогою відшкодувати спричинені збитки. Оскільки альбанці відмовилися виконати цю вимогу, римляни оголосили, що через 30 днів розпочнуть воєнні дії. Однак альбанці першими з величезним військом ввійшли на римські землі й отаборилися. Несподівано помер альбанський вождь, і вони обрали ватажком Меттія. Довідавшись про смерть альбанського вождя, Тулл Гостілій обійшов ворожий табір, увійшов на альбанські землі, заявивши привселюдно, що вождя альбанців покарали всемогутні боги, така ж кара чекає весь народ за нечестиву війну з римлянами. Меттій рушив за римським військом, і коли обидві армії вишикувалися в бойовому порядку, Меттій звернувся до Тулла Гостілія з проханням – перш ніж стати до бою, обговорити його пропозицію. І коли обидва вожді у супроводі довірених радників, зійшлися посеред поля майбутньої битви, Меттій сказав: “Битва має бути важкою і кровопролитною. Коли вона скінчить-ся, усі будуть виснажені – і переможці, і переможені. І тоді етруски, народ сильний і на су-ходолі, і на морі, нападуть і поневолять усіх нас. Чи не краще нам вирішити суперечку, ко-му над ким панувати, без великого кровопролиття і страшних нещасть?” І хоча Тулл Гостілій за своїм характером був схильний до воєнних дій, він не міг не оцінити мудрих слів вождя альбанців. Сталося так, що й у війську римлян, і у війську альбанців знаходилося по три брати, до того ж ще й близнюки. Римські близнюки були з родини Гораціїв, альбанські – з роду Куріаціїв. Вожді підкликали юнаків до себе і запитали, чи згодні вони битися за во-лю і честь своїх рідних міст. Хто здобуде перемогу, той і принесе батьківщині славу і пану-вання над містом супротивника. Коли римські й альбанські юнаки виявили свою готовність, було домовлено між ватажками, що той народ, воїни якого вийдуть переможцями в цьому бою, буде керувати іншим народом за його повною згодою. Обидві сторони поклялися в то-му урочистою клятвою, скріпленою зверненням до Юпітера покарати порушника ударом блискавки. Під супровід схвальних вигуків товаришів по зброї, напучувань вождів, які нага-дували юнакам про те, що на їхню військову доблесть дивляться рідні боги, батьки і співгромадяни, шестеро молодих воїнів стали навпроти усередині між арміями римлян і альбанців. Троє Гораціїв супроти трьох Куріаціїв, всі охоплені жагою перемоги будь-якою ціною у цій нещадній битві, результат якої вирішував долю рідного міста і народу. Мужні і прекрасні у своїй готовності пожертвувати життям, щоб зберегти військову міць своїх співгромадян, стояли юнаки, немов дві перші шеренги ворожих військ, очікуючи умовного знака, щоб кинутися в бій. Щойно зблиснули оголені мечі і почався бій, усіх глядачів охо-пив трепет – так жорстоко і вправно билися юні воїни. Адже дивилися на цю битву досвідчені і бувалі бійці й воєначальники. І в кожного з них затамовувало подих і перери-вався від хвилювання голос. Воїни обох армій мимоволі стискали руків’я мечів і держала списів, але ніхто не насмілювався ні прийти на допомогу, ні рушити з місця. Уже послабша-ла сила ударів, що завдавали один одному супротивники, уже заструменіла кров на їхніх тілах. Усі троє Куріаціїв були поранені, але, на горе римлянам, двоє з Гораціїв один за од-ним упали мертвими. З трьох братів Гораціїв залишився один проти трьох Куріаціїв. Аль-банські воїни радісно закричали, вважаючи, що здобули перемогу. Однак усі брати Куріації були поранені, а останньому Горацію вдалося залишитися неушкодженим. Розуміючи, що трьох супротивників одночасно йому не здолати, він вирішив битися з ними по черзі. Для цього останній з Гораціїв вдався до удаваної втечі. Куріації кинулися за ним, але наздогнав Горація першим той, хто мав найлегше поранення. Обернувшись, Горацій напав на супротивника, який підбіг до нього, і сильним ударом меча убив його. Потім, як вихор, Горацій налетів на другого Куріація і, не чекаючи, поки приспіє третій на допомогу брату, завдав йому смертельної рани. Окрилений цією подвійною перемогою Горацій кинувся назустріч третьому Куріацію. Але той, вражений такою швидкою смертю двох братів, знесилений ранами і переслідуванням ворога, уже не міг дати гідної відсічі Горацію. Його меч сковзнув по щиту ворога, Горацій, сп’янілий від крові, охоплений жагою убивства, розсік йому голову мечем і закричав: “Двох братів я віддав підземним богам! Третього ж я приношу в жертву, щоб римляни панували над альбанцями!” Радісні римляни оточили залитого ворожою кров’ю юного героя, котрий, як трофей, узяв обладунки останнього вбитого ним Куріація. Поховавши вбитих там, де вони полягли, війська розійшлися по домівках. Попереду римського війська йшов Горацій, несучи обладунки трьох переможених Куріаціїв. На його плечах майорів розкішний плащ, знятий з останнього ворога. Біля міських воріт на героя чекав на

род, вітаючи мужнього воїна, який врятував Рим від панування альбанців. Але сестра Горація, Камілла, впізнавши на плечах брата витканий власноруч плащ свого нареченого Куріація, заходилася тяжко голосити. Розпустивши у розпачі волосся, вона стала кликати загиблого нареченого, оплакуючи його квітучу юність, убиту безжалісною рукою її брата. Горацій, ще не охолонувши від запеклого бою, обурений цими скорботними криками серед повселюдних радощів, гнівно вихопив меч, на якому не встигла висохнути кров Куріаціїв, і встромив у груди своїй сестрі. Побачивши таку жорстокість щодо нещасної дівчини, народ жахнувся. Горацій же вигукнув: “Йди за своїм нареченим, ти, яка забула про полеглих братів і батьківщину. Так загине кожна римлянка, яка почне оплакувати ворога!” Не дивлячись на щойно здійснений подвиг, який пом’якшував провину Горація, його схопили і привели до царя, щоб передати до суду. Тулл Гостілій надав народу право приймати рішення про страту чи помилування Горація. Перед народом виступив батько трьох братів Гораціїв, заявляючи, що, на його думку, дочка заслужила свою смерть. І якби він вважав учинок си-на неправим, то сам би покарав винного. І потім, обійнявши сина за плечі, Горацій-батько став просити народ не позбавляти його останнього з дітей. Адже його син тими руками, які повинний зв’язати ліктор, піддаючи ганебному покаранню1, тільки що завоював волю для Риму. Адже двоє братів Гораціїв тільки-но віддали своє життя за рідне місто. Народ був схвильований сльозами й проханням батька і спокоєм героїчного юнака. Молодший Горацій був виправданий і спокутував убивство, принісши очисні жертви. Сестра Горація була похована там, де її наздогнав нещадний меч рідного брата.

Втім, мир з альбанцями був нетривким. Альбанці нарікали, що доля цілого народу була поставлена в залежність від сміливості й удачі трьох молодих воїнів, чия загибель призвела до панування римлян над Альба-Лонгою, і засуджували свого вождя Меттія. Тулл Гостілій, знаючи це, хитрощами зумів переконати і римлян, і альбанців, що Меттій порушив скріплену священною клятвою угоду між двома народами. Він привселюдно оголосив Меттія зрадником, який заважає єдності римлян і альбанців. Нещасного Меттія прив’язали до двох спрямованих у різні сторони колісниць і роздерли на шматки.

Це була перша й остання така публічна страта в ранній історії римлян. Залякавши цією стратою альбанців, Тулл Гостілій заявив, що всі мешканці Альба-Лонги будуть переселені до Риму, щоб з цього часу було одне місто й одна держава в Лації. Римські воїни, вершники і піхотинці, були відправлені в Альба-Лонгу, щоб вигнати з міста жителів, а потім зруйнувати саме місто. Розгублене, в сум’ятті, населення Альба-Лонги назавжди залиша-ло рідні стіни. Жінки із заплаканими дітьми бродили по своїх домівках, не знаючи, що з най-дорожчих для них речей взяти із собою. Дехто стояв нерухомо, дивлячись, як безупинна вервечка людей залишає приречене на знищення місто, бреде курною дорогою, тихо зітха-ючи і плачучи. І лише коли затріщали руйновані римськими воїнами будівлі, останні з не-щасних мешканців приреченого міста залишили його, вкриті хмарами куряви, що підняла-ся від падаючих стін і дахів. Римляни зрівняли з землею всі громадські і приватні будівлі Альба-Лонги, міста, яке споруджувалося й прикрашалося протягом чотирьох століть. Тільки храми богів побоявся зруйнувати грізний цар.

З переселенням альбанського народу до Риму міць держави посилилася. Збільшилося військо, оскільки Тулл Гостілій набрав з альбанців 300 вершників до кінноти і поповнив

легіони. Однак боги почали виявляти своє невдоволення низкою грізних знамень – на альбанській горі йшов дощ з каміння. З гаю, розташованого на вершині гори, лунав страшний го-лос, який велів альбанцям робити священнодійства за звичаями їхніх батьків. Боги наслали на Лацій моровицю, страшну хворобу, якої не уник і Тулл Гостілій. І от, заслабнувши тілом і душею, він вирішив умилостивити богів, які прогнівилися на Рим і його царя. Войовничий дух Тулла Гостілія був зламаний забобонами, яким він покорився. Він зрозумів, що, стративши Меттія, прогнівав Юпітера, який повинний був сам покарати клятвопорушника. Тому цар, вичитавши в записах, що залишилися після Нуми Помпілія, про існування якихось таємничих священнодійств на честь Юпітера, подався робити жертвоприношення. Але оскільки воно проводилося Туллом Гостілієм не так, як слід1, то Юпітер аж ніяк не змилувався, а розгнівався спотворенням встановленого обряду, метнув блискавку в будинок царя і спопелив його. Так загинув Тулл Гостілій, поцарювавши над римлянами 32 роки.

Удар блискавки вважався знаменням гніву чи волевиявлення громовержця Юпітера.

1 За римськими законами людина, яка скоїла убивство, як це зробив Горацій, привласнила собі право держави судити винного і тому сама ставала державним злочинцем. Ліктори повинні були зло-чинця із закритою головою повісити на дереві, присвяченому підземним богам, і бити палицями.

Анк Марцій

Викладено за "Римською історією" Тіта Лівія.

Відповідно до встановленого звичаю, народ обрав на царство онука царя Нуми Помпілія, Анка Марція. За своїм характером Анк Марцій був миролюбний, як і його дід, але він розумів, що у разі нападу сусідів буде змушений дати їм належну відсіч. В іншому випадку, вороги Риму, випробовуючи міру його терпіння і переконавшись у своїй безкарності, почнуть нехтувати тим, що їх недавно стримувало. Страшна смерть Тулла Гостілія довела, що не слід порушувати правила богослужінь і жертвоприношень. Тому Анк Марцій розпорядився, щоб понтифік2 виписав на спеціальній дошці статути Нуми Помпілія для відправи священнодійств і виставив її на людному місці. Турбота нового римського царя про богослужіння і жертвоприношення породила в серцях латинян (з якими Туллом Гостілієм був укладений мир) упевненість, що можна безкарно розоряти римські поля і забирати худобу, оскільки цар збирається проводити своє життя серед храмів і жертовників. Однак Анк Марцій вирушив з військом на землі латинян, і після численних кровопролитних боїв йому вдалося захопити їхні міста, зруйнувати їх, як колись була зруйнована Альба-Лонга, і переселити всіх жителів до Риму. Анк Марцій повернувся з величезною здобиччю, захопленою у ворога. За наказом царя був побудований перший міст на палях через ріку Тибр, щоб з’єднати наново укріпле-ний Яникульський пагорб із містом. Для залякування злочинців, яких багато розвелося в та-кому перенаселеному місті, як Рим, була споруджена в’язниця, висічена в Капітолійському пагорбі зі склепіннями в два поверхи. В її нижній частині здійснювалася смертна кара3. Після вдалих воєн кордони Римської держави досягли моря. Анк Марцій заснував в усті Тибру місто Остію – морський порт Риму. Остерігаючись гніву богів, особливо дратівливого і швид-кого на розправу Юпітера, Анк Марцій, на відзнаку за видатні військові перемоги римлян, звелів розширити і прикрасити храм Юпітера Феретрія1. Наслідуючи своєю діяльністю славного діда, Анк Марцій, подібно Нумі Помпілію, який влаштовував мирні церемонії й обряди, запровадив спеціальну військову церемонію – порядок оголошення війни, цілий ритуал, яко-го почали неухильно дотримуватися з цього часу римляни. За цим ритуалом, спеціальний по-сол, обв’язавши голову вовняною стрічкою, повинен був наблизитися до кордону народу, якому пред’являлися претензії римлян, і вимовити наступну формулу: “Почуй, Юпітере, почуй, народе (тут називалося ім’я племені), почуй, священне право! Я, вісник, що з’явився від імені всього римського народу. Згідно з божественними і людськими законами, я є послом, і будуть вислухані мої слова з довірою”. Після цього викладалися вимоги. Завершувалося все наступною фразою: “Якщо я супроти законів божественних і людських вимагаю все перелічене, то не дай мені, Юпітере, побачити батьківщину!” Ці слова посол повторює першому зустрічному дорогою до міста, вступаючи в місто і прибувши на форум. Якщо ж протягом тридцяти трьох днів посол не одержує необхідного, то він оголошує війну, вимовляючи наступні слова: “Почуй, Юпітере, і ти, Янус Квірин, і всі боги-небожителі, і ви, що живуть на землі, і боги підземного царства, почуйте! Вас я закликаю у свідки, що цей народ не виконує зобов’язань, а про те, як домогтися того, що належить нам по праву, порадимося вдома зі старійшинами”. Потім цей вісник повинен був повернутися до Риму для наради. Тоді цар, зібравши сенат, опитував усіх сенаторів, починаючи з найшановнішого, і якщо вони відповідали, що усі вимо-ги варто задовольнити “війною чесною і законною”, то приймалося рішення про оголошення війни. Після цього феціал2 ніс до кордону ворожого племені спис, заплямований кров’ю, і в присутності трьох озброєних воїнів кидав його на ворожу землю зі словами: “Я і римський на-род повідомляю і розпочинаю війну проти народу і громадян (називалося плем’я), тому що вони зогрішили проти римського народу Квірітів, тому що римський народ і сенат римського народу Квірітів повелів бути війні”3. Уведення цього урочистого ритуалу здобуло серед римсь-кого народу ще більше поваги до Анка Марція, оскільки удавана законність знімала з римлян тавро народу, схильного до насильства, буйства і беззаконня, яке тяжіло над ними від дня заснування міста.

Анк Марцій помер, після 24 років царювання, залишивши по собі славу володаря, який вмів розумно правити як у мирні, так і у воєнні часи.

1          Релігія римлян вимагала суворого дотримання всіх правил обряду тими, хто приносить жертву. Найменше відхилення від виробленої жерцями формули могло замість милості викликати гнів божества на того, хто молиться.

2          Член жрецької колегії, який спостерігав за релігійним життям римлян, за правильним виконанням громадських і приватних богослужінь.

3          Ця в’язниця (Мамертинська) збереглася до нашого часу.

Тарквіній Древній

Викладено за "Римською історією" Тіта Лівія.

Десь наприкінці царювання Анка Марція до Риму з етруського міста переселився Тарквіній, багатий вельможа, син вихідця з грецького міста Коринфу і знатної етрурянки. Цей чоловік, одружений з жінкою на ім’я Танаквіль, яка походила зі знатного етруського роду, на настійну вимогу владної і гордої дружини виїхав з міста, жителі якого постійно нагадували йому, що він – син ізгоя, і не віддавали належних почестей і шани. Танаквіль, обурена і принижена ставленням своїх співвітчизників до Тарквінія, упевнена в щасливій долі свого чоловіка, обдарованого розумом і доблестю, обрала для нового проживання Рим, вважаючи, що серед народу, де ще мало знатних людей, енергійна і честолюбна людина може легко зайняти гідне місце. Підтвердженням честолюбних задумів Танаквіль стало знамення богів, послане доро-гою до Риму. Коли Тарквіній їхав із дружиною у візку, орел, що ширяв у повітрі, спустився над ними і зринув догори, тримаючи в пазурах повстяний дорожній капелюх з голови Тарквінія. Не встигли чоловік і дружина опам’ятатися від переляку, як орел з голосним криком знову по-вернувся і поклав капелюха на голову Тарквінія, немов увінчуючи його за велінням богів1. Тремтячи, Танаквіль з торжеством оголосила чоловіку, що тепер, судячи з польоту птаха і йо-го дій, у Римі на нього чекають високі почесті і слава.

Приїхавши до міста і купивши будинок, Тарквіній відразу став відомою людиною. Він був гостинним, охоче допомагав нужденним і незабаром увійшов у довіру до царя Анка Марція настільки, що той зробив Тарквінія наставником двох своїх синів. Через деякий час цар перейнявся до нього такими глибокими дружніми почуттями, що призначив його опікуном дітей до їхнього повноліття. Проживаючи в Римі, Тарквіній узяв собі ім’я Тарквінія Древньо-го2. Своїм добрим поводженням він привернув до себе симпатії і знатних римлян, і простого народу. Під безпосереднім керівництвом царя Анка Марція Тарквіній досконало вивчив усі римські закони і звичаї. Він брав активну участь і в громадському, і у військовому житті римсь-кого народу, а покорою і шанобливістю до царя вирізнявся з-поміж усіх його підданих.

Коли Анк Марцій помер, Танаквіль, пам’ятаючи про отримане на шляху до Риму зна-мення, і прагнучи найвищих почестей для чоловіка, почала зміцнювати честолюбні задуми Тарквінія. Вона повторювала, що в Римі звикли до іноземних царів – і Тіт Тацій, і Нума Помпілій не були римлянами, але здобули вищу владу над римським народом. Згодившись на умовляння дружини, які відповідали, утім, його власним честолюбним прагненням, Тарквіній, відіславши царських синів на полювання на час обрання царя, сам виступив з промовою перед народом. У красномовних висловлюваннях він змалював свої заслуги пе-ред Римом, свою відданість царю і справам римського народу, нагадав, що він не перший іноземець, який, у разі обрання, стане до влади. Словом, усі ті доводи, які вони разом з Та-наквіль добре обміркували, Тарквіній висловив на зборах настільки переконливо, що римський народ одностайно запропонував передати йому царські повноваження3. Провівши кілька переможних воєн із сабінами і латинами, Тарквіній Древній приєднав їхні області до Риму, захопивши багату здобич. Після повернення до Риму Тарквіній взявся за мирні справи з не меншою енергією, ніж та, яку він віддав справам військовим. Він вважав, що народ завжди має бути зайнятий корисною справою – чи то є відсіч ворогу, чи зміцнен-ня власного житла. За наказом Тарквінія почалася добудова кам’яних стін там, де були ли-ше земляні укріплення; робота з осушення заболочених місць у рівнинах між пагорбами. Були проведені спеціальні канали, якими стікала вода в Тибр, побудований великий цирк для кінських перегонів і кулачних боїв, що проводилися щорічно (Великі або Римські ігри).

У Тарквінія Древнього було двоє синів і дочка, яку він видав заміж за свого вихован-ця Сервія Туллія, що виріс у родині Тарквінія після смерті матері, узятої в полон при здобутті одного з латинських міст. Батько Сервія Туллія був убитий, а мати народила хлопчика в будинку царя. Одного разу побачили, як навколо голови сплячого хлопчика палає полум’я. Злякані слуги принесли воду, щоб загасити вогонь, але мудра цариця Танаквіль наказала не будити дитину, поки вона сама не прокинеться. І, дійсно, вогонь палав, не обпалюючи, і зник, коли маленький Сервій відкрив очі. Танаквіль, повівши чоловіка у окрему кімнату, пояснила йому, що цей вогонь – послане богами знамення. Воно свідчить про те, що хлопчик у хвилину грізної небезпеки може стати їхнім рятівником. Тому варто дати йому не звичайне виховання, яке одержують усі діти, а ретельно піклуватися про нього, розвиваючи розум і доблесть. Так і було зроблено, і Сервій Туллій став юнаком дійсно царственого розуму і високих достоїнств. З цієї причини і була йому надана перевага перед іншими знатними юнаками Риму, які претендували на руку царської дочки.

Уже тридцять вісім років царював Тарквіній Древній у Римі, і держава процвітала за його мудрого правління. Улюбленець царя, Сервій Туллій, користувався серед народу й се-наторів найбільшою повагою. Але сини Анка Марція давно приховували злість на Тарквінія, який обманом позбавив їх права (як вони думали) посісти батьківський трон, і зрозуміли, що після смерті Тарквінія безрідний прибулець знову може захопити владу. Ремствуючи на Сервія Туллія, якого вони скрізь знеславлювали як сина рабині і раба1, сини Анка Марція побоювалися все ж більше Тарквінія, розуміючи, що якщо вони уб’ють Сервія Туллія, то жахливої помсти царя їм не оминути. До того ж, убивство Сервія Туллія призвело б лише до появи іншого спадкоємця, призначеного Тарквінієм. Тож, починати слід було з Тарквінія. Для здійснення замисленого злодіяння було вибрано двох найвідчайдушніших пастухів. Узявши з собою звичайні знаряддя праці, вони розпочали удавану бійку поблизу царсько-го будинку, супроводжуючи її несамовитим галасом і криками. Вони гукали царя, вимагаю-чи, щоб той вирішив їхню суперечку. Наполохані слуги, сповістили про це Тарквінія, і він звелів покликати пастухів до будинку. Вони продовжували лайку і суперечку, перебиваючи один одного. Після того, як ліктор зупинив їх і зажадав, щоб пастухи пояснили царю по черзі, у чому суть справи, один з них став плести якусь нісенітницю і тим відвернув увагу царя. А другий, підійшовши близько й дочекавшись зручного моменту, ударом сокири роз-рубав голову Тарквінію. Обидва пастухи кинулися тікати, але були схоплені лікторами. На розпачливі крики слуг збігся народ. Проте мужня Танаквіль наказала зачинити будинок і за-брати звідти усіх свідків події. Зрозумівши відразу ж, що рана Тарквінія смертельна, вона послала за Сервієм Туллієм. Коли той з’явився, то Танаквіль, вказуючи йому на майже без-диханне тіло царя, почала благати Сервія помститися за смерть людини, яка заступила йо-му батька. Вона нагадала про знамення, послане богами, коли Сервій був ще дитиною, і благала узяти владу у свої руки, щоб не залишити родину царя і римський народ на свавілля убивць, що здійснили злодіяння чужими руками. Вона обіцяла Сервію свою підтримку, щоб зміцнити його дух, збентежений страшною несподіванкою. Оскільки триво-га і шум на вулиці зростали і слуги вже не в змозі були стримувати натиск стривоженого на-роду, то цариця підійшла до вікна будинку, що знаходилося на другому поверсі2, і зверну-лася до юрби, заспокоюючи її. Танаквіль повідомила, що царя лише оглушило раптовим ударом, рана невелика і народ незабаром зможе знову побачити Тарквінія. Але поки що він наказує коритися Сервію Туллію, який буде в усьому просити царської поради і рішень при виконанні своїх обов'язків. Таким чином, протягом декількох днів Сервій Туллій, сидячи на царському місці, у плащі, у супроводі лікторів якісь справи вирішував відразу, інші відкла-дав для того, щоб нібито порадитися з Тарквінієм, який був уже мертвий. Коли ж смерть ца-ря була оприлюднена і в палаці почався похоронний плач, Сервій Туллій, вельми зміцнив-ши своє положення і виявивши себе гідним спадкоємцем Тарквінія, за згодою сенаторів прийняв царську владу. Боячись нових замахів, він оточив себе надійною вартою, тим більше, що синів Анка Марція не було схоплено, вони втекли і жили вигнанцями у віддале-ному місті, яке надало їм притулок. Мудрий Сервій Туллій для того, щоб уникнути зради з боку синів Тарквінія - Луція й Аррунса, увів їх у свою родину, віддавши за них своїх дочок. Але тут він прорахувався, тому що прагнення панувати було набагато сильнішим за ро-динні зв'язки і згодом ці шлюби стали причиною загибелі царя.

Військові успіхи Сервія Туллія в його боротьбі з етруськими містами принесли йому величезну здобич і народну любов, оскільки він виявив себе доблесним воєначальником, цілком гідним високого сану царя римлян. Забезпечивши мир у своїх володіннях і міць своїх кордонів, Сервій Туллій взявся до улаштування внутрішнього життя римських грома-дян. Оскільки Рим був привабливим центром, до якого охоче сходилися нові поселенці 3 різних областей, і самі римські володарі часто переселяли до Риму жителів підкорених міст, то серед населення міста з'явилася значна кількість вільних людей, які не мали прав громадянства. Вони не брали участі у народних зборах, які скоріше були зібраннями озб-роєного народу, не могли займати громадські посади і не мали жодних політичних прав. На відміну від повноправних римських громадян, їх називали плебеями. Цар Сервій Туллій врахував, що велика кількість вільних, але безправних людей, незадоволених своїм стано-вищем, може становити значну небезпеку інтересам держави. Він обдумав і запровадив у життя новий уклад римського суспільства, розділивши всіх громадян на п'ять класів, до яких входило все чоловіче населення міста в залежності від майнового стану. До першого класу відносилися найбагатші люди, які користувалися найбільшими правами і пошаною. Відповідно до класу накладалися і військові обов'язки. Найбільш заможні зобов'язані були мати дороге озброєння. П'ятий клас, численний і бідний, був озброєний тільки пращами. Права громадян зменшувалися в залежності від одержуваних прибутків, хоча, здавалося б, ніхто з римлян не був їх позбавлений повністю. Лише цілковито незаможні мешканці за-лишалися поза класами, не маючи жодних прав; їх називали пролетарями1.

Давши в такий спосіб лад внутрішнім справам в державі, Сервій Туллій вирішив мирним шляхом досягти зміцнення Риму серед інших племен. Він узяв за зразокодне з чу-дес світу - знаменитий храм Артеміди Ефеської, побудований спільно всіма державами Азії. Вихваляючи перед тими, з ким він намагався підтримувати дружні відносини, приклад подібної згоди і загального шанування божества, Сервій Туллій домігся того, що в Римі спільними зусиллями був споруджений храм богині Діани. У такий спосіб Сервію Туллію вдалося домогтися визнання верховенства Риму в Лаціумі, що раніше викликало збройні сутички. Царя, який шанував закони керованої ним держави, турбували думки про те, що він фактично усунув синів Тарквінія від влади, а сам був обраний не народними зборами, а лише сенаторами. Тому, знаючи, що Луцій Тарквіній розповсюджує чутки про неза-конність його влади і рабське походження, Сервій Туллій звернувся до народу з питанням: чи бажають громадяни Рима продовження його царювання. І Сервій Туллій був проголоше-ний царем з рідкісною одностайністю.

Але це не протверезило деспотичного і підступного Луція Тарквінія. Підтримку своїм задумам він знайшов у дочки царя Туллії, дружини свого брата Аррунса. На противагу спокійному і лагідному чоловіку, Туллія переймалася честолюбними мріями. У таємних бесідах з Луцієм вона виявляла безмежне презирство до малодушного Аррунса і до дружини Луція, своєї рідної сестри, яка не змогла оцінити сміливості й справді величних достоїнств свого чоловіка.

Ця таємна змова двох честолюбців призвела до страшного злодіяння, скоєного у царській родині. Таємно були убиті Аррунс і старша сестра Туллії, а убивці, Луцій і Туллія, одружилися. І тут безумне прагнення влади і почестей опанувало обома. Туллія, знаючи, що престарілий батько не в змозі протистояти їй, невпинно твердила Луцію, що слід скоріше рухатися до мети, інакше вже скоєні злочини можуть стати намарними. Син Тарквінія, говорила вона, не повинний смиренно сподіватися на милість старого царя, а взяти у свої руки владу. Не маючи іншого засобу підштовхнути Луція до рішучого кроку, Туллія почала дорікати йому в боягузтві, не гідному сину Тарквінія, в тому, що він ввів її в оману, і вона замінила легкодухого чоловіка легкодухим злочинцем. Погрозами, лестоща-ми, умовляннями домоглася Туллія того, що Луцій почав шукати популярності серед тих, хто був обласкавлений його батьком, підлещуючись, роздаючи коштовні подарунки і щедрі обіцянки. Перед Туллією ж завжди стояв образ владної цариці Танаквіль, дружини Тарквінія Древнього, чужинки, яка зійшла на римський престол завдяки своєму владолюбству, наполегливості і впливу на чоловіка. Таку долю визначила собі і дочка царя Сервія, забувши про доброту і шляхетність свого батька.

Луцій, підбурюваний Туллією, перейшов до рішучих дій, і на чолі збройної юрби ввірвався на форум. Він сів на царський трон і наказав скликати сенаторів до царя Тарквінія. Приголомшений народ, думаючи, що Сервій Туллій помер, зібрався на площі й слухав лихослів’я Тарквінія, який паплюжив Сервія Туллія, як раба і сина рабині, що неза-конно привласнив царську владу. Він звинуватив його в тому, що він надавав перевагу лю-дям нижчого класу перед багатими і достойними. Під час плутаної і жорстокої промови Тарквінія раптово з’явився старий цар і зажадав, щоб нахабний юнак негайно залишив царський трон і пішов з форуму. Але Луцій Тарквіній зухвало відмовився, і між його озб-роєними прихильниками і народом почалися сутички. Луцій, успіх якого вирішували хвили-ни, зненацька схопив старого царя, підняв і з розмаху жбурнув його вниз по сходах. Коли слуги і прибічники Сервія Туллія підбігли до нього, він був уже мертвий, тому що послані навздогін убивці були більш прудкими – вони закололи непритомного старого. Розповідали навіть, що убивці були послані самою Туллією, яка, всупереч звичаям, на колісниці примча-лася на форум, щоб першою вітати чоловіка як царя Риму. Коли Тарквіній, незадоволений її появою, наказав їй повернутися додому, візник, перед тим як піднятися на Есквілинський пагорб, притримав хрипких коней, обійнятих жахом, тому що на дорозі лежало тіло Сервія Туллія, навколо якого клопоталися його слуги. Туллія, охоплена зловісним торжеством, ви-хопивши віжки, погнала коней через труп батька. Кров жертви забризкала одяг підступної дочки, колісницю і наляканих коней. Цю кров Туллія, опоганившись, принесла на колісниці до своїх пенатів й опоганила домашніх богів. Розгнівані, вони визначили поганий початок нового царювання і трагічний його кінець. Вулиця ж, на якій сталася нечувана наруга рідної дочки над тілом достойного царя, з тих пір називається Злочинницькою.

1          Феретрій (“той, що дає перемогу”, “подавець військової здобичі”) – епітет Юпітера, перший храм якого був споруджений на Капітолійському пагорбі царем Ромулом.

2          Феціал – член колегії жерців, які відали міжнародними відносинами в римській державі, питаннями війни і миру.

3          У пізніші часи, коли Рим вів війни з дальніми народами і державами, цей обряд зберігся, хоч мав досить формальний характер. Феціал на знак оголошення війни кидав списа від “військової колони” біля храму богині війни Беллони.

1          Орел вважався птахом, присвяченим Юпітерові.

2          Імовірно, так його назвали пізніше, щоб відрізнити від наступного царя з таким самим іменем.

3          Сучасні історики вважають, що легенди, пов’язані з правлінням Тарквінія, відтворюють історичний факт тимчасового підпорядкування Риму етрускам, народу могутньому і з більш розвиненою культурою.

Servus – раб, слуга (лат.).

Вікна першого поверху в римських будинках зазвичай виходили у внутрішній двір.

1 Від латинського “proles” - "потомство", тобто все багатство і майно, яким розпоряджалися проле-тарі, полягало в їхніх нащадках.

Тарквіній Гордий і падіння царської влади в Римі

Луцій Тарквіній, одержавши царську владу ціною злочину, оточив себе цілим загоном охоронців, розуміючи, що сам подав приклад, як можна здобути царський трон. Крім того, він винищив тих сенаторів, яких вважав прихильниками убитого ним Сервія Туллія, оскільки захопив царську владу, уникнувши обрання сенаторами і народними зборами. Луцій, розуміючи, що після подій, трагізм яких посилився через його заборону поховати з почестями старого царя, він не міг розраховувати на повагу своїх співгромадян, тому вирішив тримати підданих під загрозою страху. Луцій Тарквіній, усупереч законам, вершив правосуддя і засуджував грома-дян до страти і вигнання, позбавляв життя, майна і батьківщини всіх неугодних чи підозрілих. Незалежно від ради сенаторів, він оголошував і закінчував воєнні дії, свавільно укладав угоди і порушував їх. До усіх без винятку Тарквіній ставився зарозуміло, не беручи до уваги ні заслуги, ні чесноти своїх співгромадян. На волю сенату і народу він не зважав і шукав підтримки не в Римі, а поза його межами, розраховуючи на допомогу знаті з сусідніх племен супроти своєї власної батьківщини. Він навіть видав свою дочку за багатого і знатного тускуланця, прагнучи союзу з його сильною ріднею. Проте, неспроможний приборкати свою погану вдачу, Тарквіній принижував при першій ліпшій нагоді своїх союзників. Його підступництво перевершувало його непомірну гордість, завдяки якій Луцій Тарквіній і одержав своє прізвисько Гордий. Він міг влаштувати підлу пастку і стратити невинну людину, яка мала зухвалість кинути докір римському царю в неповазі до вождів, які зібралися за його власним наказом, як це було з Турном з Ариції. Тарквіній обвинуватив його в змові проти царя і спробі убивства, підкупивши раба, який підкинув у палату Турна мечі, що ніби-то належали змовникам.

Розправившись у такий спосіб з Турном з Ариції, Тарквіній Гордий залякав інших вождів, і ті змушені були погодитися на поновлення тривалої угоди з Римом. І хоча, як роз-повідали, він був несправедливим правителем, але не твердоголовим воєначальником, і успішно провів кілька військових операцій із сусідніми містами і навіть узяв велику здобич, розгромивши плем’я вольськів, проте його військові задуми також ґрунтувалися на хитро-щах і підступництві. Такою була його війна із сильним і багатим містом Габіями, яке стало неприступним для римських воїнів. Туди втік його молодший син Секст Тарквіній, вдавши, що рятується від нестерпної жорстокості батька, який нібито бажав навести лад у власно-му домі шляхом знищення непокірних синів. Мешканці Габій повірили наріканням Секста Тарквінія, до того ж, він, завойовуючи прихильність громадян, шанобливо вислуховував старійшин, брав участь у загальних зборах і наполягав на продовженні війни з Римом і з власним “батьком-тираном”. Вдалими військовими вилазками і щедро розподіленою здо-биччю Секст Тарквіній здобув прихильність і довіру своїх нових союзників і став не менш сильним у Габіях, ніж батько його в Римі. Не одержавши розпоряджень Тарквінія Гордого щодо подальших дій, Секст почав діяти так само, як його батько. Інтригами і підкупом він домігся вигнання, розорення і винищення найбільш знатних громадян, вміло нацьковуючи на них народ і сіючи всюди розбрат. Бідних він залучав на свою сторону щедрими подарун-ками з майна страчених чи вигнаних. Усі ці дії Секста зовсім послабили відчуття загально-го лиха, яке загрожувало місту, і знекровили тих, хто міг би протистояти. У результаті ганеб-ної і віроломної гри Секста Габії без опору опинилися під владою римського царя.

Тарквіній Гордий, бажаючи ще більше возвеличити Рим серед інших підвладних йому міст, взявся до спорудження храму Юпітерові на Капітолійському пагорбі. У його будівництві брали участь прославлені майстри з Етрурії, запрошені царем, а знаменитий етруський скульптор Вулка створював статуї для оздоблення храму. Кваплячись зі спорудженням храму, який, відповідно до задуму царя, повинен був увічнити не тільки славу верховного боже-ства римлян, але і стати втіленням могутності самого Тарквінія Гордого, він змусив займати-ся будівельними роботами і простий народ. Крім храму, споруджувалися ложі для знаті на-вколо цирку, прокладалася під землею величезна труба для збирання всіх міських нечистот. Однак уся ця бурхлива діяльність не могла вгамувати в серці царя недобрі передчуття, які завжди тривожать людей з нечистою совістю. І коли в його власному палаці з дерев’яної ко-лони виповзла змія, цар, не довіряючи роз’ясненням етруських віщунів, вирішив одержати тлумачення цього страшного знамення у Дельфійського оракула.

З цією метою він послав у Дельфи двох своїх синів і племінника Луція Юнія, прозваного “Брутом” (недоумком) через його неквапливість і слабкість розуму. Луцій Юній охоче прийняв це прізвисько, тому що Тарквіній, вважаючи його недалеким і вільно користуючись його майном (батько і старший брат Луція Юнія були страчені віроломним царем), ставився до Брута зневажливо, не підозрюючи, що у душі юнака криються великі задуми щодо звільнення батьківщини. Прибувши в Дельфи, царські сини піднесли богу Аполлону дорогоцінні дарунки. Брут потішив їх своїм підношенням, пожертвувавши богу свій дорожній ціпок, зроблений з рогу. Але усередині ціпок був видовбаний і в нього була вставлена золота сер-цевина. Тим самим Брут хотів показати, що під непоказною оболонкою в ньому крилася пре-красна і горда душа. Виконавши доручення, юнаки побажали довідатися про своє майбутнє. І таємничий голос піфії з глибини ущелини провіщував, що той з них одержить верховну вла-ду в Римі, хто першим поцілує свою матір. Сини царя зрозуміли це пророцтво буквально і відклали його вирішення до повернення додому, щоправда, домовившись не сповіщати про це молодшого брата Секста. Брут витлумачив слова піфії інакше і, зробивши вигляд, що спіткнувся, упав і торкнувся землі (цієї спільної матері всіх людей) губами.

Повернувшись із Дельфів, сини застали Тарквінія Гордого в розпалі підготовки до війни з плем’ям рутулів за багате місто Ардеї. Одразу взяти його не вдалося, і війська римлян обложили місто. Зібравшись на гулянку в наметі Секста Тарквінія, молоді воїни, поміж інших розмов і жартів, почали вихваляти високі чесноти і працьовитість своїх дружин. Роз-палені вином, сперечальники скочили на коней і помчали в Рим, щоб на власні очі побачити, чим зайняті за їхньої відсутності справді доброчесні римські жінки. І переконалися, що усі вони або розважалися балаканиною з подругами, або були на бенкеті в царських невісток. Лише одна Лукреція, прекрасна і скромна дружина Коллатіна, який брав участь в суперечці, пізно вночі сиділа зі служницями за прядивом. Вона привітно прийняла нежданих гостей, і в серці Секста Тарквінія, зачарованого її красою, зародився ниций задум.

Без відома чоловіка Лукреції Секст через декілька днів знову подався в будинок Коллатіна. Лукреція, нічого не підозрюючи, виявила гостинність, звеліла слугам з настанням ночі відвести його в опочивальню для гостей. Переконавшись, що усі в будинку поснули, Секст з оголеним мечем прокрався до покоїв Лукреції і, розбудивши перелякану жінку, намагався схилити її до перелюбства. Але ні погрози, ні благання не могли похитнути її доброчесності, і лише коли Секст поклявся, що, убивши її, він покладе до неї на ложе задушеного раба і сама пам’ять про неї буде збезчещена в очах її близьких, нещасна піддалася насильству. Секст пішов, тріумфуючи, а Лукреція в повному розпачі послала вісника до батька і чоловіка в табір зі звісткою, що з нею сталося тяжке нещастя, про яке вона може повідомити тільки при зустрічі. Коллатін приїхав разом з Луцієм-Юнієм Брутом, якого зустрів дорогою. Лукреція чекала їх в опочивальні на опоганеному подружньому ложі і, розповівши усе, що сталося, почала благати про помсту негіднику, який зганьбив її непорочне ім’я. Мовчки слухали вони нещасну жінку, яка затиналася від стримуваних ридань. Не слу-хаючи слів розради, вона промовила: “Я не визнаю за собою провини, але не звільняю се-бе від страти”. Твердою рукою Лукреція встромила собі в груди кинджал, що був захований у неї в одязі, і схилилася на нього, щоб він глибше ввійшов у серце. Вражені тим, що скоїлося, мовчки стояли батько і чоловік біля постелі Лукреції. А Брут, вийнявши з грудей молодої, прекрасної і шляхетної жінки кинджал, залитий кров’ю, заприсягся, що буде пе-реслідувати царя Тарквінія з його підступною дружиною і всіма нащадками і не допустить, щоб вони чи хтось інший царював у Римі. Такої ж клятви зажадав він і від оточуючих, уражених тем, що Брут під зовнішнім слабоумством приховував таку силу духу і шляхетність.

Винісши тіло бідної жертви царської сваволі на форум Коллації1, вони змусили жителів міста йти до Риму, щоб покласти край лиходійству і насильству. Брут і тут закликав народ до зброї, щоб помститися за всі образи, оскільки майже кожний був ображений чи принижений Тарквінієм і його синами. Юрба озброєних мешканців Коллації, очолювана Брутом, ввійшла в Рим і прикликала на свою сторону народ, який зібрався на форумі. Брут, потрясаючи мечем, на якому ще на висохла кров Лукреції, назвав злочинцями і царя, і йо-го синів, і його дружину. Він нагадав про злочин, скоєний Тарквінієм, який привселюдно убив старого Сервія Туллія, надзвичайне святотатство його дружини, яка розтоптала конями тіло власного батька, усі кривди, заподіяні царем, тяжкі повинності, якими він утискував бідняків. Праведний гнів Брута, його грізне красномовство викликало серед народу таке сильне обурення, що тут же було вирішено позбавити Тарквінія Гордого влади і вигнати його з міста з дружиною і дітьми. Даремно цариця Туллія в сум’ятті металася містом. Усі, хто бачив її, посилали їй прокльони і прикликали фурій – месниць за убитих батьків.

Брут, зібравши воїнів, рушив у табір царя біля Ардеї, щоб підбурити військо Тарквінія, яке тримало в облозі місто. Тарквіній кинувся до Риму, воліючи з властивою йому рішучістю жорстоко придушити повстання. Брут спеціально пішов іншою дорогою, щоб розминутися з царем. Перед розлюченим Тарквінієм ворота Риму були закриті. Йому оголосили, що цар зі своєю родиною відтепер виганяється з Рима. Вражений несподіванкою, Тарквіній Гордий був змушений шукати притулку в Етрурії разом зі своїми двома синами. Молодший – Секст Тарквіній мав зухвалість повернутися в те саме місто Габії, яке він так підступно зрадив свого часу. Там його і убили з помсти за скоєні ним злочини. Так була знищена в Римі царська влада.

На чолі римської держави поставили двох консулів, які обиралися загальними народними зборами терміном на один рік. Першими консулами римської республіки були обрані Луцій Юній Брут і Луцій Тарквіній Коллатін. Вели вони справи держави по черзі, змінюючи один одного кожного місяця. Брут, добре знаючи підступну натуру Тарквінія Гордого, не сумнівався, що вигнанець буде намагатися інтригами і підкупом схилити хоча б частину римлян на свій бік. Тому, бажаючи захистити свободу від зазіхань на неї з таким запалом, з яким він цієї свободи домагався, Брут зажадав від сенату і всього народу урочистої клятви, що вони ніколи нікого не допустять царювати в Римі. І дійсно, Бруту вдалося навіяти римлянам таку відразу до царської влади, що народ дав урочисту клятву ніколи її не відновлювати. Він зажадав вигнання з міста усіх, хто належав хоч до якоїсь лінії родини Тарквініїв. Тому і товаришеві Брута по консульству Луцію Тарквінію Коллатіну, чоловіку шляхетної Лукреції, довелося виїхати з Риму.

Усупереч сподіванням римлян Тарквіній Гордий не поспішав оголошувати війну своїм колишнім підданим. Натомість, як і припускав Брут, він почав широко застосовувати підкуп і умовляння, бо серед римської молоді була значна кількість знатних прибічників синів Тарквінія, які шкодували за минулою безкарністю і нудилися в жорстоких шорах суворого ре-спубліканця Брута. Цим невдоволенням скористалися посли Тарквінія, що прибули в Рим і пред’явили вимогу колишнього царя про повернення його майна. Поки консули і сенат прий-мали рішення, посли поширювали листи Тарквінія серед тих римлян, які схвально вислуху-вали їхні улесливі промови, сповнені принад і багатих обіцянок. У результаті утворилася ціла змова з метою відновлення влади Тарквінія в Римі. Лише завдяки щасливому випадку (один з рабів знатного римлянина Вітеллія, з сестрою якого був одружений Брут, запідозрив недо-бре і повідомив консулам про зраду свого хазяїна і його спільників), змовники були схоплені під час трапези з послами Тарквінія. У них знайшли листи, в яких вони запевняли Тарквінія про готовність повалити республіку в Римі і відновити царську владу.

Брута охопив жах, бо серед змовників, крім брата його дружини, були обидва його сини – Тіт і Тіберій. Послів Тарквінія вигнали, а його майно віддали народу на розграбування, щоб, одержавши частину захоплених царем багатств, римський народ назавжди втратив надію на можливість примирення з колишнім царем. Зрадники були засуджені до страти. Серед прив’язаних до ганебного стовпа знатних юнаків особливу увагу привертали сини Брута. Вони, діти консула, який щойно звільнив народ, зважилися віддати справу батька, його само-го і весь Рим до рук мстивого і найбільш несправедливого з деспотів! У повному мовчанні обидва консули вийшли, сіли на свої місця і наказали лікторам приступити до здійснення при-низливої і жорстокої страти. Із засуджених був зірваний одяг, їх довго сікли різками, а потім відрубали голови. Консул Публій Валерій з жалем дивився на муки приречених юнаків, а Брут немов перетворився на статую, жодним рухом не виказав він почуттів, які його охопили. Ли-ше тоді, коли покотилися голови його синів, легка судома пересмикнула непорушне обличчя консула. Після страти було відзначено раба, який розкрив змову проти Римської республіки. Він одержав волю, йому було дароване римське громадянство і грошова винагорода. Коли Тарквіній Гордий довідався, що змову було викрито, він вирішив зібрати війська етрусків і ру-шити з ними на Рим, обіцяючи воїнам багату здобич. Заледве вороги, очолені Тарквінієм Гор-дим, вступили в римські володіння, консули рушили їм назустріч. По обидва боки попереду виступала кінна розвідка. Брут, оточений лікторами, їхав у перших рядах загону. Його поба-чив Аррунс, син Тарквінія, і з криком: “Боги, помстіться за царів!” – кинувся навперейми римській кінноті. Брут з юнацьким запалом зустрів ворога. Вони з такою силою устромили свої списи, що наскрізь пробили щити один одного й дістали смертельні рани. Обидва упали мертвими з коней. Перемога в битві між Тарквінієм і римлянами була вирішена богом Сільва-ном, який викликав жах війська Тарквінія. Громовий голос бога віщував з лісу: “У битві поляг-ло на одного етруска більше – перемога на стороні римлян”. Загиблого Брута вшанували пишною похоронною церемонією. Весь Рим сумував за цією мужньою і стійкою людиною, яка понад усе цінувала свободу батьківщини. Але ще більш почесним виявом ушанування було оголошення річної жалоби, протягом якої римські жінки оплакували Брута як суворого месни-ка за принижену жіночу гідність.

Тим часом Тарквіній знайшов підтримку в особі етруска Порсенни, царя міста Клузія, якого він залучив на свій бік обіцянкою союзу з Римом у разі поновлення Тарквінія на римсь-кому престолі. Порсенна вступив у римські землі і зайняв Яникульський пагорб, з’єднаний з іншими пагорбами мостом через Тибр. Римські воїни, які охороняли міст, збентежились, побачивши, що з захопленого ворогом Яникульського пагорба на них суне ворожа навала, по-чали кидати зброю і вдалися до втечі. Марно воїн на ім’я Горацій Коклес, що знаходився се-ред них, намагався стримати втікачів. Тоді він наказав воїнам якнайшвидше зруйнувати міст, який знаходився позад нього, щоб ворог не зміг по ньому пройти. Він залишився сам перед ворожою загрозою, закрившись щитом в очікуванні рукопашного бою. За його спиною палав зруйнований римлянами міст, з гуркотом падали у води Тибру колоди і дошки, і були змушені відступити навіть ті двоє воїнів, які залишилися, щоб захистити Коклеса. Етруски, підійшов-ши на близьку відстань, здивовано зупинилися, дивлячись на могутнього і самотнього захис-ника вже напівзруйнованого мосту. Римлянин, окинувши суворим поглядом знатних етрусків, які мимоволі затрималися з нападом, викрикнув їм в обличчя образливі слова, назвавши їх царськими рабами, які не мають власної волі і йдуть відбирати чужу. Після цих зухвалих слів на Коклеса посипалася злива стріл, які встромилися в щит хороброго воїна. Тиснучи один од-ного, етруські воїни кинулися на відважного римлянина і, звичайно, здолали б його, але в цей час за спиною Коклеса залишки мосту зі страшним тріском впали в Тибр і він сам, прикли-кавши на допомогу бога ріки Тиберіна, не знімаючи обладунків, кинувся в хвилі і переплив на свій берег під радісні вигуки товаришів по зброї. Горацій Коклес не був поранений, незважа-ючи на те, що перепливав Тибр під зливою стріл, якими обсипали його етруські лучники. За свою неймовірну відвагу він був визнаний гідним високої нагороди. Йому спорудили статую на площі, де у римлян відбувались вибори, і, крім того, подаровано стільки землі, скільки він міг обвести плугом за день. Усі римські громадяни, на подяку за виявлену ним доблесть, при-носили Коклесу свої дарунки в залежності від добробуту.

Зазнавши першої поразки під час нападу на Рим, цар етрусків Порсенна вирішив узя-ти його облогою. Він став табором на березі Тибру, і його воїни пильно стежили, щоб до Ри-му не підвозили припасів. Крім того, переправляючись через ріку, окремі загони етрусків гра-бували і щоразу розоряли римську область. Римляни, у свою чергу, намагалися відбивати безладні напади етрусків, але стан у місті залишався складним. Облога загрожувала затяг-тися надовго. Почалися хвороби і голод, а етруські війська продовжували тримати Рим в об-лозі. І тоді юнак на ім’я Гай Муцій, який походив зі знатної родини, обурюючись тим, що, навіть знаходячись у положенні рабів за царів, римляни ніколи не знали облоги, а самі роз-бивали етрусків, котрі нині стоять під стінами міста, прийняв сміливе рішення пробратися в табір царя Порсенни й убити його. Однак побоюючись, щоб римська варта не схопила його як перебіжчика, Муцій звернувся до сенаторів зі своєю пропозицією. Сенатори погодилися, і Гай Муцій, сховавши зброю під одягом, спритно пробрався у ворожий табір. Оскільки він не знав царя в обличчя, а розпитуваннями боявся викликати підозру, то, змішавшись з густою юрбою воїнів, почав придивлятися до них, намагаючись визначити, хто ж з них Порсенна. Ви-падково він потрапив у табір під час роздачі платні воїнам. З рук людини в багатому одязі воїни одержували винагороду. Поруч сидів ще один етруск у скромнішому одязі. Гай Муцій у юрбі наблизився до багатія і, вихопивши меч, завдав смертельного удару. Схоплений царсь-кими охоронцями, він з жахом зрозумів, що ним був убитий секретар Порсенни, а сам цар знаходився поруч і залишився неушкодженим. Ставши перед Порсенною, мужній юнак на-звав своє ім’я і додав: “Як ворог, я хотів убити ворога і так само готовий умерти, як готовий був скоїти убивство. Але знай, царю, я лише перший з безкінечного ряду римських юнаків, що шукають такої ж честі. Ми оголосили тобі війну. Не страшися війська, не страшися битви. Страшися двобою: місце загиблого заступить інший з мечем у руках”. Наляканий і розгніва-ний Порсенна зажадав, щоб бранець назвав тих, хто готує замах на його життя. Муцій промовчав. Тоді цар наказав розпалити багаття, загрожуючи Муцію спалити його живцем, якщо той не назве імен змовників. Муцій зробив крок до вівтаря, на якому палав розведений за на-казом Порсенни вогонь для жертвопринесення, і спокійно опустив руку в полум’я. Немов не помічаючи, що його жива плоть горить, спричиняючи йому нелюдські страждання, Муцій спокійно сказав, звертаючись до заціпенілого від жаху царя: “Ось тобі доказ, щоб ти зрозумів, як мало цінують своє тіло ті, котрим передрікають велику славу!” Порсенна, опам’ятавшись, наказав негайно відтягнути юнака від вівтаря і велів йому направитися в Рим, повторюючи в сум’ятті, що Муцій вчинив із собою ще більш нелюдяно, ніж збирався зробити з ним він, Пор-сенна. Він відпустив юнака без покарання, дивуючись його силі й мужності. Муцій на прощан-ня відкрив царю, що триста найбільш доблесних римських юнаків поставили собі за мету вбивство Порсенни. І тільки тому Муцій попереджає про це царя етрусків, бо переконався, що Порсенна вміє гідно оцінити людську доблесть.

Стривожений словами Муція, Порсенна, зрозумівши, що його життя, врятоване ли-ше завдяки щасливому випадку, негайно слідом за Муцієм направив посольство до Риму з пропозицією мирних переговорів. Незабаром облога була знята і війська Порсенни вибралися за межі римської землі. За велику доблесть Гай Муцій, прозваний Сцеволою (шульгою), тому що він спалив праву руку, одержав у володіння поле за Тибром, що стало називатися Муцієвими лугами.

Під час війни з етрусками відзначилися і римські жінки. З табору Порсенни втекли під проводом юної римлянки Клелії заручниці, сміливо перепливши Тибр під зливою ворожих стріл. Дівчата повернулися під батьківський дах, однак Порсенна, розгніваний зухвалістю Клелії, зажадав через послів її видачі. Потім, як розповідають, він змінив свій гнів на милість, здивований сміливістю такого юного створіння, що наважилось на подвиг. Проте цар усе-таки наполіг, щоб Клелію було повернуто етрускам. У іншому разі він погрожу-вав порушити мирний договір. Правда, Порсенна відразу обіцяв, що якщо римляни виконають умову, то він, у свою чергу, цінуючи доблесть дівчини, відпустить її неушкодженою. І дійсно, обидві сторони дотримали слова: римляни відправили Клелію до Порсенни, а він дав їй право повернутися в Рим, дозволивши взяти із собою тих заручників, кого вона вва-жала за необхідне. Юна Клелія скористалася своїм правом, забравши всіх неповнолітніх юнаків і дівчат, тобто тих, кого було легше за все скривдити і знедолити. В Римі Клелії були учинені небачені почесті після поновлення договору з Порсенною. На Священній вулиці їй була встановлена статуя, що зображувала юну героїню верхи на коні. Так безуспішно закінчилася спроба Тарквінія Гордого і його прибічників знову запанувати в Римі. Народ дотримався клятви, проголосивши героєм першого консула Римської республіки Брута. Саме слово “цар” стало осоружним для вуха вільного римлянина, тому що з цим словом були пов’язані спогади про безмежну сваволю і деспотизм. Був навіть виданий спеціальний за-кон про тих, кого підозрювали в прагненні царського вінця. Цим честолюбцям загрожувала страта, якщо подібний намір був доведений1.

1 Таке обвинувачення, висунуте проти Гая Юлія Цезаря, полководця і державного діяча (І ст. до н.е.), стало приводом для організації змови з метою “охорони республіки” і вбивства Цезаря.

Коллація – місто неподалік від Риму.

Викладено за книгою: Легенды и сказания Древней Греции и Древнего Рима / Сост. А.А.Нейхардт. – М.: Правда, 1988. – 576 с. Переклад з рос. упорядників.


на главную | моя полка | | Боги і герої стародавнього риму |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 50
Средний рейтинг 4.5 из 5



Оцените эту книгу