Book: Криміналістика




Криміналістика 


За ред. В. Ю. Шепітька


 Розділ перший 

Глава 1. ПОНЯТТЯ І ЗНАЧЕННЯ КРИМІНАЛІСТИКИ

§1. Предмет, система і завдання криміналістики

Криміналістика — це наука, яка дійсно знаходиться на передньому краї боротьби зі злочинністю. Саме криміналістика на основі своїх наукових досліджень та розробок пропонує оперативно-розшуковим працівникам, слідчим, експертам, суддям науково обґрунтовані та перевірені практикою засоби, прийоми та методи розкриття злочинів, розслідування та судового розгляду кримінальних справ.

Криміналістика привертає до себе увагу насамперед тим, що вона допомагає встановити істину, проникнути у невідоме, таємне. У повсякденному розумінні криміналістику пов’язують з детективами Агати Кристі та Конан Дойля про досвідчених слідчих, славетних експертів або доблесних нишпорок, але справжній зміст криміналістики не відповідає поверхневому уявленню детективного жанру.

Криміналістика є самостійною галуззю наукового знання, яка має власний предмет і методи дослідження. Криміналістику можна розглядати у трьох аспектах: як науку, як навчальний курс і як практичну діяльність у боротьбі зі злочинністю.

Термін «криміналістика» (від лат. criminalis — те, що стосується злочину) вперше вживається наприкінці ХІХ ст. судовим слідчим, а згодом університетським професором Гансом Гроссом, який вважав її допоміжною щодо кримiнального права та визначав як вчення про реалії кримінального права.

Зародження криміналістики пов’язане із соціальним замовленням держави і суспільства науці — розробити нові засоби і методи розкриття і розслідування злочинів в умовах появи професіональної та організованої злочинності. Історично криміналістика постала з надр кримінально-процесуальної науки й тому тісно пов’язана з теорією доказів. Цим визначається її призначення, коло закономірностей, що входять до її предмета.

Предмет криміналістики є багатогранним і складним. У юридичній літературі мають місце різні визначення предмета криміналістики: як науки про розслідування злочинів, або науки про розкриття злочинів, або науки про сукупність технічних засобів, тактичних прийомів і методичних рекомендацій. Останнім часом криміналістику визначають як науку про технології та засоби практичного слідознавства у кримінальному судочинстві. Однак усі ці визначення звужують реальний предмет криміналістики та закономірності, що вивчає ця наука.

Питання про предмет криміналістики тривалий час залишалося дискусійним (наприклад, дискусії про предмет криміналістики 50-х чи 70-х рр.), що пов’язано зі складністю об’єкта пізнання (вивченням злочинної діяльності та діяльності щодо протидії злочинності). У 1967 р. Р. С. Бєлкін сформулював нове визначення предмета криміналiстики, яке стало панівним. Ця дефініція враховувала цілий ряд закономірностей, охоплювала головний зміст кримiналістики. У криміналістиці розглядають двоєдиний об’єкт пізнання — злочинну діяльність, злочинну поведінку і діяльність щодо їх розкриття, розслідування, встановлення істини у справі.

Криміналістика — це наука про закономірності злочинної діяльності та її відображення в джерелах інформації, які слугують основою для розробки засобів, прийомів і методів збирання, дослідження, оцінки і використання доказів з метою розкриття, розслідування, судового розгляду та попередження злочинів.

Злочинна поведінка відбивається в різних слідах, які можуть стати у встановленому законом порядку джерелом доказів. Тому важливим елементом предмета криміналістики є процеси збирання, дослідження, оцінки та використання доказів.

Збирання доказів — це перший етап роботи з доказами, який складається з таких стадій:

1) виявлення доказів — їх відшукання;

2) фіксація доказів, їх закріплення;

3) вилучення доказів — дії, які забезпечують можливість використання доказів, приєднання їх до справи та дослідження;

4) збереження доказів.

Дослідження доказів являє собою пізнання дізнавачем, слідчим, прокурором та судом їх змісту, перевірку вірогідності існування тих фактичних даних, які є змістом доказів.

Оцінка доказів — це логічний процес встановлення допустимості та відносності доказів, наявності та характеру зв’язків між ними, визначення шляхів використання доказів з метою встановлення істини.

Використання доказів — це оперування ними у процесі доказування, встановлення істини. Воно здійснюється протягом усього процесу доказування.

Система криміналістики — це її складові розділи (частини), що перебувають у тісних взаємозв’язках. Сучасні уявлення про зміст криміналістики дають змогу вирізнити в її системі чотири розділи:

1.Загальна теорія криміналістики — це її методологічна основа, яка являє собою систему принципів, концепцій, категорій, понять, методів, що відображають предмет криміналістики як ціле. Основні елементи: а) вступ до загальної теорії криміналістики; б) окремі криміналістичні теорії; в) вчення про методи криміналістики; г) вчення про мову криміналістики; ґ) криміналістична систематика.

2.Криміналістична техніка — розділ криміналістики, що є системою наукових положень і розроблюваних на їх основі технічних засобів, прийомів та методів, призначених для збирання, дослідження і використання доказів. Криміналістична техніка виникла внаслідок впровадження досягнень природничих і технічних наук у практику боротьби зі злочинністю. Система криміналістичної техніки охоплює такі основні галузі: судова фотографія; судовий кіно- і відеозапис; трасологія; судова балістика; криміналістичне дослідження письма; техніко-криміналістичне дослідження документів; криміналістичне ототожнення особи за ознаками зовнішності; кримінальна реєстрація.

3.Криміналістична тактика є інтелектуальним ядром криміналістики. Це розділ криміналістики, який являє собою систему наукових положень і розроблюваних на їх основі рекомендацій щодо організації і планування досудового і судового слідства, визначення лінії поведінки осіб, які здійснюють судове дослідження, щодо прийомів проведення слідчих та судових дій, спрямованих на збирання і дослідження доказів, на встановлення обставин, що сприяють вчиненню і приховуванню злочинів. До складу криміналістичної тактики входять: вчення про криміналістичну версію і планування розслідування, концепція слідчої ситуації, тактичного рішення і тактичного ризику, системи тактичних прийомів проведення слідчих і судових дій (тактичні комбінації) та ін. Криміналістична тактика пропонує доцільні прийоми проведення огляду, обшуку, пред’явлення для впізнання, допиту та інших слідчих (судових) дій, вибір моменту їх проведення, послідовність виконання, творчий підхід в конкретній ситуації, обрання напряму розслідування та лінії поведінки.

4.Науково-технічні засоби і тактичні прийоми застосовуються щодо розслідування конкретних видів злочинів. Типізація таких рекомендацій, їх синтез дозволив утворити певні методичні поради. Криміналістична методика (методика розслідування злочинів) — розділ криміналістики, який являє собою систему наукових положень і розроблюваних на їх основі рекомендацій щодо організації і здійснення розслідування та запобігання окремим видам злочинів. Змістом криміналістичної методики є загальні положення (криміналістична класифікація злочинів, криміналістична характеристика злочинів, криміналістичне вчення про розкриття злочинів, проблеми взаємодії під час розслідування та ін.) і окремі криміналістичні методики (методики розслідування крадіжок, грабежів, розбоїв, убивств, зґвалтувань тощо).

Завдання криміналістики визначаються її соціальною функцією — сприяти своїми прийомами, методами і засобами справі боротьби зі злочинністю. Загальним завданням криміналістики є забезпечення швидкого і повного розкриття злочинів, викриття винних, запобігання та припинення усіх кримінально караних посягань. Боротьба зі злочинністю — це головне завдання усіх наук кримінального циклу.

Специфічними завданнями криміналістики є:

1)вивчення закономірностей, які становлять предмет криміналістики;

2)розробка технічних засобів, тактичних прийомів і методичних рекомендацій щодо збирання, дослідження і використання доказів;

3)удосконалення тактичних і методичних основ досудового й судового слідства, основ судової експертизи;

4)удосконалення криміналістичних методів попередження злочинів;

5)вивчення можливості використання зарубіжного досвіду в боротьбі зі злочинністю.

§2. Природа криміналістики

Криміналістика посідає певне місце серед інших наук, виконує притаманні їй функції, має власний потенціал та призначення. Накопичення наукових знань час від часу призводить до зміни її наукової парадигми (змінення системи пануючих ідей).

За своєю природою криміналістика — це юридична наука. Такий погляд сформувався в 1952—1955 рр. і згодом став панівним у правовій науці. Зміст цієї концепції та її обґрунтування полягають у таких тезах:

1)криміналістика — правова наука, оскільки її предмет і об’єкти пізнання належать до сфери правових явищ;

2)криміналістика — правова наука, тому що її службова функція і завдання належать до правової сфери діяльності державних органів, правових процесів розслiдування та судового розгляду;

3)усі рекомендації криміналістики мають правовий характер, засновані на законі, відповідають його духу і букві;

4)головним «живильним середовищем» для криміналістики є право;

5)багато наукових рекомендацій криміналістики запроваджуються у змісті правових норм;

6)історично криміналістика була народжена у межах саме правової — кримінально-процесуальної науки.

Історія криміналістики знає й інші погляди на природу криміналістики. Одним із таких напрямів є визначення природи криміналістики як технічної або природничо-технічної науки. Ці погляди характерні для етапу становлення криміналістики як самостійної галузі знань (представники таких поглядів — Р. А. Рейс, Е. Локар, Г. Ю. Маннс, В. І. Громов, Є. У. Зіцер). Причина такої оцінки природи криміналістики — у її змісті на той час (поліцейська чи кримінальна техніка), а також прагнення відмежуватися від кримінально-процесуальної науки у самостійну галузь, створити власний предмет і методи дослідження. Причиною є також суттєвий вплив на криміналістику природничих і технічних наук (математики, фізики, хімії, біології, психології та ін.), використання методів і прийомів цих наук. На той час погляди вчених-криміналістів були прогресивні і сприяли розвитку нової науки. У цей період виникають такі галузі криміналістики, як судова хімія, судова фізика, судова біологія та ін.

Криміналістика активно і творчо використовує дані технічних і природничих наук відповідно до своїх завдань. Форми використання даних інших наук були різні: просте використання, пристосування, трансформація. У подальшому криміналістика також почала впливати на інші науки: методи криміналістики застосовували в інших галузях знань; криміналістика давала змогу встановлювати факти, не пов’язані з вчиненням злочинів.

Криміналістику розглядали також як науку подвійної природи — правову і технічну (найчіткіше цей погляд сформулював П. І. Тарасов-Радіонов). Прибічники такого підходу наполягали на двох напрямах у криміналістиці: 1) розкриття і розслідування злочинів; 2) методи дослідження речових доказів. Помилковість поглядів концепції подвійної природи криміналістики полягає у механічному розподілі єдиної науки на правові та неправові її розділи.

Розвиток криміналістики, особливості її предмета, складність закономірностей, які вона вивчає, залишають дискусійним питання про природу науки. В останні роки з’явилися нові погляди на природу криміналістики, згідно з якими криміналістика — це наука синтетичної природи (Р. С. Бєлкін та ін.). На думку цих вчених, в криміналістиці неможливо виділити суто правові та суто природничо-наукові, або технічні розділи, комплекси знань як певні фіксовані структури. Вона являє собою єдиний сплав знань.



§3. Зв’язок криміналістики із суміжними галузями знань

Одним із основних питань формування і розвитку конкретної науки є визначення її місця в системі наукових знань, зв’язків з іншими галузями, відмінностей її від них і, насамперед, суміжних дисциплін. Якість і результативність дослідження даної проблеми багато в чому залежать від з’ясування сутності й особливостей об’єктів, досліджуваних криміналістикою.

Кожна наука має свої безпосередні об’єкти вивчення. Для криміналістики і всієї групи кримінально-правових наук таким загальним об’єктом дослідження є система, що складається з двох частин, або підсистем:

1)злочинність як сукупність злочинів різного виду, злочинна діяльність;

2)сфера кримінально-правової боротьби зі злочинністю як діяльність по виявленню, розкриттю, розслідуванню, судовому розгляду і попередженню злочинів.

Дослідження такого об’єкта криміналістики, як злочинність вимагає розробки криміналістичної характеристики різних видів злочинів на основі узагальнення їх типових ознак (слідів), вивчення і систематизація яких необхідні для ефективного виявлення, розкриття і попередження злочинів.

Дослідження іншого об’єкта криміналістики — сфери кримінально-правової боротьби зі злочинністю передбачає вивчення:

1) кримінального законодавства;

2) законодавства, що регулює відношення у сфері боротьби зі злочинністю (Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК), законів України «Про мiлiцію», «Про оперативно-розшукову діяльність» та ін.);

3) діяльності правоохоронних органів і узагальненого досвіду їх боротьби зі злочинністю;

4) провадження по кримінальних справах у суді;

5) кримінально-правової галузі знань.

З юридичних наук проблеми злочинності й боротьби з нею безпосередньо вивчає кримінально-правова галузь, до якої належать науки кримінального права, кримінального процесу, кримінології, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності, кримінально-виконавчого права, кримiнально-правової статистики і низка інших суміжних дисциплін: судова медицина, судова психіатрія, судова бухгалтерія, судове товарознавство та ін. Злочинність є об’єктом дослідження й інших галузей знань, виходячи з їх цілей, у межах відповідного предмета вивчення. Наприклад, злочинність як об’єкт дослідження суспільства вивчається філософією, філософією права, соціологією, юридичною психологією та іншими науками.

Розвиток наук, що вивчають злочинність, склався так, що кожна з них вивчає загальний об’єкт під кутом зору власного предмета дослідження, утворюючи загальну систему пізнання об’єкта.

Для успішного ведення боротьби зі злочинністю необхідні знання, що на нормативно-правовій основі визначають:

— які діяння є злочинними і з якими ознаками складу злочину (наука кримінального права);

— які методи і засоби виявлення і дослідження слідів, що проявляються при підготовці до злочину, його здійсненні та прихованні (криміналістика);

— який порядок збирання, перевірки, оцінки доказів, процесуального провадження по кримінальних справах (наука кримінального процесу);

— які типові обставини, що сприяли здійсненню певних видів злочинів і заходи для їхнього попередження (кримінологія);

— які методики і засоби виявлення та припинення злочинних діянь, що готуються і почалися (наука оперативно-розшукової діяльності);

— яка кількісна характеристика злочинності, діяльності органів боротьби зі злочинністю, її тенденції (кримінально-правова статистика);

— які можливості одержання і використання кримінальної інформації для контролю латентності й рецидиву злочинів, запобігання злочинам, що вчиняються в умовах кримінально-виконавчих установ (кримінально-виконавче право).

У системі зазначених наук криміналістиці належить координуюча роль як галузі, що вивчає проблеми виявлення, фіксації, вилучення, дослідження слідів у вигляді змін, що відбуваються в результаті злочинної діяльності, як загального інформаційного джерела, використовуваного для вивчення злочинів, розробки їх відповідних характеристик: кримінально-правової (кваліфікаційної), кримiнально-процесуальної (доказової), кримінологічної (попереджувальної), криміналістичної (слідової).

§3-А. Зв'язок криміналістики з іншими науками

3.1-А Криміналістика в системі юридичних наук

Юридична суть криміналістики зумовлена її загальними й окремими завданнями, предметом дослідження, особливостями засобів і методів розкриття злочинів, чіткою відповідністю її наукових рекомендацій конституційним вимогам, нормам закону і тісним зв'язкам з науками кримінально-правового циклу.

Згідно з прийнятою в наукознавстві класифікацією конкретні юридичні науки поділяють на галузеві, міжгалузеві та спеціальні. До останніх належать кримінальна статистика, криміналістика, кримінологія та деякі інші галузі знань. Суть криміналістики як юридичної науки зумовлена історичним фактом її виникнення — відгалуженням від кримінально-процесуального права, розвитком і формуванням її предмета як самостійної галузі. Тепер вона має окремий предмет дослідження, власну методологію. Проте криміналістика тісно пов'язана з правовими та спеціальними юридичними науками. Юридична суть криміналістики зумовлена такими положеннями [2]

• предмет, об'єкти пізнання, засоби й методи, які розроблює криміналістика, перебувають у сфері правових знань;

• службова функція та завдання, які розв'язує криміналістика, належать до сфери діяльності правоохоронних органів, до правових процесів розслідування, судового розгляду та покарання;

• рекомендації, які розроблює криміналістика для практики, базуються на законі й повністю додержуються букви закону; вони зумовлені потребами практики — зміцненням законності, посиленням боротьби зі злочинністю;

• криміналістика пов'язана з багатьма природничими науками, але ці зв'язки спрямовані переважно на створення науково-технічних засобів і методів роботи з доказами. Основним живильним джерелом криміналістики є право, тобто правові науки, слідча та судова практика.

Криміналістична інформація стосовно події, що розслідується, відображається в різноманітних джерелах матеріального середовища. У відповідний спосіб матеріалізована, ця інформація може використовуватися в різних галузях права, насамперед кримінального, де вона набирає форми доказів або інформації, що має орієнтовний характер. У кримінально-процесуальному праві криміналістична інформація використовується для прийняття тактичних рішень. Отже, криміналістика тісно пов'язана з кримінальним і кримінально-процесуальним, цивільним і адміністративним правом, теорією оператив-но-розшукової діяльності.

Криміналістика розробляє методи й засоби здобування інформації з матеріальних та ідеальних джерел. Для цього застосовуються знання з природознавчих і технічних наук — фізики, хімії, біології, анатомії, фізіології, психології, судової медицини та ін.

Зародилася криміналістика в надрах кримінального процесу, тому на всьому шляху її розвитку простежується безпосередній зв'язок з кримінально-процесуальним правом. Процесуальний закон є формою реалізації криміналістичної техніки та слідчої тактики в методиці розслідування конкретних видів злочинів. Тому збирають і досліджують докази тільки згідно з КПК. Криміналістика, у свою чергу, також впливає на кримінальний процес. Розроблювані нею тактичні прийоми одержання інформації (наприклад, слідчий експеримент або перевірка показань на місці) часто стають основою для створення нових процесуальних норм.

Зв'язок криміналістики з кримінологією полягає в тому, що їх спільним завданням є профілактика злочинів. Дані кримінології використовують для криміналістичної характеристики злочинів, а прийоми збирання профілактичної інформації застосовують у кримінології.

Криміналістика тісно пов'язана також з оперативно-розшуковою діяльністю. Цей зв'язок виражений насамперед у прийомах, що використовуються, засобах виявлення та збирання джерел доказової інформації, виявлення ознак злочину. Проте оперативно-розшукова діяльність вирізняється мобільністю, негласністю застосування технічних засобів і тактичних прийомів, унаслідок чого збирають тільки орієнтовну інформацію, а не доказову. Для того щоб орієнтовна інформація набула статусу доказової, її потрібно доказати процесуальними засобами. Під час виконання слідчих дій застосовують багато оперативних технічних засобів.

3.2-А Зв'язок криміналістики з іншими науками

Криміналістика безпосередньо пов'язана з іншими юридичними науками, зокрема адміністративним правом, цивільним процесом, кримінально-виконавчим правом та судовою статистикою. До того ж вона тісно пов'язана з багатьма природничими та суспільними науками, які не є правовими. Серед природничих наук живильним середовищем для криміналістики є насамперед фізика, хімія, біологія, кібернетика та інформатика, на результатах яких базується багато технічних, фізичних, хімічних та біологічних засобів і методик дослідження речових доказів.

Судова медицина, судова психіатрія, психологія, етика, логіка та наукова організація праці також пов'язані з криміналістикою, бо їх теоретичні засади та наукові положення використовуються криміналістикою для розробки тактичних прийомів, створення засобів і методів збирання, дослідження та використання доказової інформації під час розслідування злочину

Криміналістика та природничі науки. Дані природничих і технічних наук використовуються безпосередньо для розкриття та попередження злочинів. Наприклад, для розв'язання спеціальних криміналістичних завдань застосовують фотографічну, мікроскопічну, рентгеноскопічну та інші види техніки (без будь-яких переробок або зі спеціальними переробками та зміною методики її використання). Так, стереоскопічний мікроскоп МБС застосовують без змін або зі спеціальними конструктивними змінами для збільшення глибини різкості під час дослідження трасологічних і біологічних об'єктів. Для виконання стереозйомки штрихів, що перетинаються, за допомогою мікроскопа використовують найпростіше спеціальне устаткування — столик, що коливається.

На основі фізико-хімічних закономірностей кольорових матеріалів було розроблено новий метод розпізнавання кольору за допомогою фотографування безпосередньо на кольоровий фотопапір, завдяки чому стало можливим розрізнення невидимих відтінків кольорового чорнила в разі здійснення дописувань і виправлень у документах.

Виходячи з хімічної закономірності утворення кольорових сполук потожирової речовини сліду пальця з розчином нінгідрину було зроблено припущення, що існують інші хімічні речовини, які вступають у хімічну реакцію з речовиною сліду. Таку речовину знайшли криміналісти. Нею виявився марганцевокислий калій (перманганат калію). У разі нанесення його розчину на об'єкт потожирова речовина невидимого сліду фарбується і слід стає видимий. Таким чином, криміналісти на основі пізнання хімічних закономірностей розробили новий спосіб виявлення невидимих слідів пальців рук на різних матеріалах.

Окремі біологічні методи дослідження об'єктів тваринного та рослинного походження були вдосконалені криміналістами й трансформовані у криміналістичні методики (наприклад, установлення групової належності за допомогою спорово-пилкового аналізу)

Криміналістика впливає й на фундаментальні науки. Так, метод криміналістичної ідентифікації застосовують багато природничих наук як загальний метод пізнання, а криміналістичні методики вста-новлення підроблених грошей та інших паперів лежать в основі створення технічних детекторів для виявлення підробних купюр і монет.

Криміналістика і судова медицина мають давні та міцні зв'язки. Судово-медичні знання використовували у розкритті злочинів значно раніше, ніж виникла криміналістика. Тому окремі медичні прийоми виявлення слідів злочину на тілі людини були запозичені криміналістикою і, навпаки, багато криміналістичних прийомів і технічних засобів успішно використовують у судовій медицині.

Криміналістика і судова психіатрія. Судова психіатрія, як і судова медицина, сформувалась окремо від криміналістики й залишається самостійною внаслідок чіткого розмежування їх предметів дослідження. Судова психіатрія досліджує психіку людини, її поведінку в разі розладу психічної діяльності. Психічний стан злочинця безпосередньо пов'язаний із призначенням йому міри покарання і взагалі притягненням до кримінальної відповідальності

Криміналістика і судова психологія. Дані психології широко використовують у криміналістичній тактиці й методиці розслідування окремих видів злочинів, а також для формування спеціальних методик, зокрема теорії спілкування на попередньому слідстві, вивчення звичок злочинця, методів розпізнання інсценування та класифікації способів вчинення злочинів, визначення емоційного стану допитуваного тощо.

Криміналістика, логіка й етика. Криміналістика широко й творчо запозичує положення формальної та діалектичної логіки, особливо такі прийоми мислення, як аналіз і синтез, індукцію та дедукцію, гіпотезу, аналогію, узагальнення, абстрагування. Логічні закони та прийоми мислення належать до методологічних основ криміналістики. На основі їх застосування було розроблено "логіку слідства", вчення про криміналістичну версію, логіку доказування у кримінальному судочинстві.

Глибоке проникнення психології та логіки у криміналістику стало передумовою для розробки програм і алгоритмів розслідування конкретних видів злочинів, створення автоматизованих систем пошуку інформації й забезпечення інформацією процесу прийняття процесуальних рішень слідчим і судом. Експертні системи підтримки прийняття рішень сприяють автоматизації обробки інформації, класифікації зібраних доказів, дають змогу автоматично групувати їх і будувати порівняльні ряди кількісних показників і їх взаємозв'язків.

Тактичні прийоми неможливо розроблювати без урахування етичних правил спілкування й поведінки в суспільстві. Тактичні прийоми роботи з об'єктами живої та неживої природи істотно різняться. Не всі прийоми з тих, які застосовують для дослідження неорганічного об'єкта, прийнятні для роботи з об'єктами живої природи, особливо людьми.

Крім того, криміналістика пов'язана з науковою організацією праці, бо діяльність слідчого, судді, прокурора підпорядковується загальним закономірностям наукової організації праці, її автоматизації. Наукова організація праці широко застосовується для планування навантажень фахівців і розслідування конкретних справ. Останнім часом на основі принципів наукової організації праці у слідчу практику впроваджено сіткове планування. 

§4. Місце криміналістики у системі правових наук

За своєю природою криміналістика пов’язана з природничими, технічними, а також із різними правовими науками. Найбільш тісний зв’язок криміналістики простежується з юридичними науками кримінального циклу (кримiнальним правом, кримінальним процесом, кримінологією, кримінальною соціологією, юридичною психологією та ін.). Криміналістика посідає важливе місце в системі юридичних наук, її положення зумовлене природою та предметом криміналістичної науки, залежностями в системі наук.

Криміналістика пов’язана з наукою кримінального права. На підставі ознак складів злочинів, які містяться в кримінальному праві, розробляються окремі криміналістичні методики. Щоб вирішити питання про те, як розслідувати злочин, необхідно знати, що він собою являє, які ознаки йому притаманні. Положення кримінального права про види злочину, його мотиви, способи тощо враховується криміналістикою при розробці криміналістичних характеристик злочинів, формуванні типових версій, запропонуванні найбільш оптимальних рекомендацій в розкритті й розслідувані певних видів злочинів. Кримінальний закон встановлює відповідальність за вчинення різних діянь, викриття яких можливе лише за допомогою прийомів, засобів і методів криміналістики.

Також існує суттєвий зв’язок криміналістики з наукою кримінального процесу. Історично криміналістика зародилась у надрах кримінального процесу. Кримінально-процесуальна наука для криміналістики є материнською наукою. Процесуальні приписи і криміналістичні рекомендації взаємозумовлені. Прийоми і методи криміналістики повинні ґрунтуватись на загальних положеннях кримінального процесу і особливо теорії судових доказів (про сутність доказів, предмет і межі доказування, відносність і допустимість доказів та ін.). Кримінально-процесуальна наука визначає межі застосування тактичних прийомів, науково-технічних засобів, методичних рекомендацій, розглядає порядок проведення слідчих і судових дій, компетенцію учасників кримінального процесу.



Криміналістика враховує положення процесуальної теорії і водночас сприяє її розвитку, вдосконаленню. Криміналістичні рекомендації сприяють оптимізації розслідування та судового розгляду і у певних випадках можуть здійснювати відповідний вплив на закон, його змiнення. Саме криміналістичні рекомендації сприяли виникненню нових слідчих дій (наприклад, перевірки показань на місці, слідчого експерименту, зняття інформації з каналів зв’язку тощо), визначенню їх оптимальної процесуальної процедури. У цьому випадку криміналістичні рекомендації набували нового «статусу» — як норма закону. Завдяки криміналістиці нові науково-технічні засоби й методи виявлення, фіксації та дослідження доказів знайшли відображення в кримінально-процесуальному законодавстві (наприклад, використання відеозйомки, звукозапису тощо).

Взаємопов’язані певним чином криміналістика і кримiнологія, їх співвідношення визначається завданнями щодо попередження злочинів. Проте предметом криміналістики є тільки спеціальні (технічні) заходи попередження злочинів. Доволі інтенсивно в криміналістиці використовуються дані кримінології про особу злочинців, про віктимологію жертви, причини й умови, що сприяють учиненню злочинів, при розробці криміналістичних характеристик і методичних рекомендацій окремих видів злочинів.

На криміналістику здійснює вплив юридична (судова) психологія. Цей вплив особливо чітко виявляється в криміналістичній тактиці. Розробка і застосування тактичних прийомів і комбінацій неможлива без урахування психічних процесів, властивостей і станів особи. Дані психології сприяють формуванню науково обґрунтованих рекомендацій криміналістики.

Криміналістика пов’язана також і з такими правовими науками, як цивільне і цивільно-процесуальне право, адміністративне й адміністративно-процесуальне право, кримiнально-виконавче право та ін. Криміналістика вже вийшла за межі циклу кримінальних наук. Рекомендації криміналістики є суттєвими не тільки для розслідування злочинів. Це особливо стосується можливості використання спеціальних знань у цивільному або адміністративному процесі, проведення різних судових дій, повної фіксації судового процесу технічними засобами та ін.

Глава 2. МЕТОДИ КРИМІНАЛІСТИКИ

2.1. ПОНЯТТЯ МЕТОДОЛОГІЧНИХ ЗАСАД КРИМІНАЛІСТИКИ

Метод будь-якої науки — це система прийомів пізнання закономірностей, що є її предметом. Найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та мислення пізнають за допомогою діалектичного матеріалізму, який є всезагальним методом пізнання. На його основі формуються методи наступного рівня, які застосовують у пізнанні закономірностей усіх галузей наук, які також мають універсальний характер. Це загальнонаукові методи пізнання — спостереження, вимірювання, порівняння, експеримент. На наступному рівні (за теорією пізнання) перебуває група найчисленніших і різноманітних методів окремих галузей науки — спеціальних (окремих), які мають вужчу сферу застосування, але так само важливі для розвитку науки.

Матеріалістична діалектика — загальна методологія, теоретичний фундамент усіх галузей знання, зокрема юридичного, складовою якого є криміналістика. Діалектика як теорія пізнання виконує три основні функції: світоглядну, гносеологічну і методологічну.

Світоглядна функція передбачає розробку системи наукових поглядів на світ, наприклад переконання, що у природі все взаємопов'язане, усі явища та факти доступні пізнанню і будь-який злочин залишає сліди, які допомагають розкрити його. Науковий світогляд дає змогу краще орієнтуватися в навколишньому середовищі, правильно оцінювати конкретні соціальні явища, проникати в їх суть і активно впливати на їх появу та розвиток. Переконання, що будь-яка протиправна дія може бути пізнана й попереджена, створює впевненість громадян і правоохоронних органів у тому, що злочинність як соціальне явище може бути ліквідована завдяки не тільки каральній діяльності, а й профілактичній роботі.

Гносеологічна функція розкриває суть пізнавальної діяльності й закони, на основі яких вона здійснюється. Знання законів і закономірностей пізнавальної діяльності допомагає цілеспрямовано діяти в реальних ситуаціях, планувати кінцевий результат, а процес, скажімо, розслідування злочинів зробити більш творчим, доцільним, керованим.

Методологічна функція діалектики як теорії пізнання полягає в орієнтації людей в їх предметно-змінювальній (перетворювальній) діяльності. Будь-який суб'єкт у пізнавальній діяльності так чи інакше перетворює, змінює дійсність: інженер конструює новий прилад, слідчий розкриває злочин, лікар лікує хворого, селянин обробляє землю тощо. Ґрунтуючись на законах діалектики, суб'єкт створює прийоми й засоби для пізнання та діяльності в конкретній галузі знання, які є для цієї галузі окремою методологією.

У широкому розумінні методологія — це система ідей і вчень про принципи побудови, форми та способи наукового пізнання. Методологія криміналістики репрезентується вченням про методи пізнання під час розслідування злочинів.

Криміналістичний метод відображає об'єктивні закономірності, принципи, прийоми, способи, за допомогою яких визначають напрямки теоретичного та практичного дослідження джерел криміналістичної інформації у процесі розслідування злочинів.

Філософською основою криміналістики є діалектична логіка, на базі якої розробляють методи криміналістики, створюють окремі теорії, що обґрунтовують ці методи і вказують шляхи їх запровадження у практику криміналістичного дослідження як пізнавальної діяльності. Важко переоцінити методологічне значення для криміналістики положень формальної логіки — науки про форми мислення, закони, прийоми та операції якої належать до діалектичної логіки, є складовою загального методу пізнання. Найістотніше вони впливають на формування та практичне застосування прийомів криміналістичної тактики, зокрема методів організації та планування розслідування злочинів. Криміналістика використовує логічні закони тотожності, суперечності та виключення третього й такі прийоми логічного пізнання, як аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, гіпотеза, узагальнення, систематизація, класифікація, а також різні форми абстрактного мислення.

Широко використовують у сучасному науковому пізнанні, у тому числі й у криміналістиці, системно-структурний метод — спосіб пізнання та індивідуалізації (розпізнання) об'єкта дослідження на основі опису його структурних ознак. Суть цього методу полягає в тому, що об'єкт досліджується як елемент певної системи, що перебуває в різноманітних і численних структурних зв'язках, які також всебічно досліджуються. Спеціальні методи криміналістики є системно-структурними, адже кожний з них визначає процедуру прийомів та технічних засобів дослідження конкретного виду об'єктів. Застосовують спеціальні методи переважно в експертній практиці, а також для ідентифікації об'єктів пам'яті (уявних образів).

Першим з криміналістів до діалектики як теорії пізнання звернувся професор С. Потапов. Він писав, що діалектика ставить перед науковим дослідженням завдання: як зрозуміти та відобразити дійсність — реальний предмет у його реальних відношеннях.

Висловивши загалом правильне теоретичне положення, С. Потапов звів методологію науки до методу ідентифікації як методології криміналістики. Звичайно, ця концепція зазнала критичного аналізу, бо методологію науки не можна замикати на одному окремому методі, яким є ідентифікація. Метою методології є дослідження й аналіз методів і засобів, за допомогою яких пізнають об'єктивну реальність як на теоретичному, так і на емпіричному рівні. Вузьке й однобічне розуміння криміналістичної методології піддав серйозній критиці дослідник Р. Бєлкін [2], який запропонував власне визначення поняття загальної теорії криміналістики. Він довів, що методологія криміналістики є системою принципів, теоретичних концепцій, категорій і понять, методів і зв'язків, які застосовуються в ній. До її складу входять учення про механізм злочину, закономірності збирання, дослідження, оцінювання та використання доказів, а також окремі (часткові) теорії (такі як криміналістична ідентифікація, вчення про механізм слідоутворення, спосіб учинення злочину тощо).

2.2. КЛАСИФІКАЦІЯ МЕТОДІВ КРИМІНАЛІСТИКИ

Проблема класифікації методів криміналістики найбільше дискутується в методології криміналістики як науки. Класифікаційні системи криміналістичних методів наводяться в багатьох працях, зокрема Б. Шавера, С. Потапова, С. Митричева, А. Васильєва, В. Колмакова, Р. Бєлкіна, М. Салтевського, І. Пантелєєва, В. Колдіна. Дискусії щодо цієї проблеми тривають. Останні досягнення науки та узагальнення досвіду практики свідчать, що в розв'язанні проблеми класифікації методів криміналістики слід керуватися загальноприйнятою класифікацією з урахуванням рівнів загальності дослідження: загальний, загальнонаукові та окремі, власне криміналістичні (часткові, або спеціальні). Така класифікація методів пізнання загальновизнана; її поділяють більшість вчених-криміналістів.

Методи криміналістики істотно різняться (особливо окремі), бо у процесі судово-слідчої діяльності доводиться добувати та досліджувати доказову інформацію з різноманітних матеріальних та ідеальних відображень, застосовувати безліч технічних засобів і методів. Саме через це проблема класифікації має велике теоретичне та практичне значення.

У теоретичному плані класифікація методів конкретної науки свідчить про її зрілість, сформованість інструментарію дослідження її об'єкта. На практиці така класифікація дає змогу швидше орієнтуватися в засобах пізнання та обирати методи й засоби дослідження, найекономічніші та найефективніші для досягнення поставленої мети. У навчальній та криміналістичній літературі наводяться щонайменше п'ять класифікацій криміналістичних методів, причому деякі з них є спірними.

1. Петербурзька школа криміналістики виокремлює загальний метод матеріалістичної діалектики; загальнонаукові — спостереження, порівняння, експеримент, вимірювання; окремі (спеціальні) — криміналістичної техніки, кібернетики, математики, соціологічні та психологічні.

2. За класифікацією вузів системи МВС методи криміналістики поділяються на загальний — матеріалістичної діалектики; загальнонаукові — спостереження, порівняння, експеримент, вимірювання, опис, моделювання; окремі — техніко-криміналістичні, тактико-криміналістичні, встановлення фактів і побудови висновків.

3. Згідно з класифікацією /. Пантелєєва та М. Селіванова, методи криміналістики поділяються на загальний — матеріалістичної діалектики; загальнонаукові — спостереження, порівняння, опис, експеримент, вимірювання, моделювання, ідентифікація; окремі (спеціальні) — власне криміналістичні, природничих і технічних наук.

4. Національна Академія МВС України виокремлює загальний метод — матеріалістичної діалектики; загальні (загальнонаукові) —спостереження, вимірювання, експеримент, порівняння, моделювання, математичні та кібернетичні, логічні (аналіз і синтез, індукцію та дедукцію, аналогію), групу психологічних та природничо-наукових методів, які використовують для розв'язання криміналістичних завдань розслідування злочинів; окремі, конкретно-наукові, або спеціальні, — криміналістичну ідентифікацію та встановлення групової належності (групофікацію), групу методів збирання криміналістич­ної інформації з матеріальних джерел, експертного дослідження матеріальних відображень, встановлення фактів і розслідування окремих видів злочинів, групу методів попередження злочинів криміналістичними засобами.

У запропонованій класифікації подано розгорнутий перелік, по-перше, загальних методів, до яких належать логічні та психологічні методи, а також група методів природничих і технічних наук, які широко застосовують у структурі часткових методів як пізнавальні прийоми; по-друге, часткових методів, які, крім двох — криміналістичної ідентифікації та криміналістичного встановлення групової належності, подано у вигляді груп, всередині яких також можлива класифікація. Наприклад, до групи методів збирання інформації з матеріальних джерел належать польові методи виявлення, фіксації та попереднього дослідження слідів-відображень слідчим на місці події та в його кабінеті. Група методів експертного дослідження джерел інформації характеризується складністю технічних засобів, які потребують стаціонарних умов, а фахівці — глибшої та вужчої спеціалізації в конкретній сфері знань. Проте ця класифікація проблематична, бо за сучасного науково-технічного розвитку дати вичерпний перелік методів майже неможливо, до того ж з'являються нові методи.

5. М. Яблоков і В. Колдін запропонували чотиричленну класифікацію криміналістичних методів. Вона відрізняється від загальновизнаної у криміналістиці класифікації та є дискусійною, її автори спробували відмежувати окремі (часткові) методи від спеціальних. До загальних методів вони зараховують діалектику; до загальнонаукових — спостереження, аналіз, синтез, індукцію, дедукцію, опис, порівняння, аналогію, абстракцію, моделювання, експеримент; до окремих (часткових) — математичні, кібернетичні, вимірювання, геометричні, моделювання, фізичні, хімічні, антропологічні, антропометричні та соціологічні; до спеціальних — власне криміналістичні (техніко- та структурно-криміналістичні) і запозичені з інших наук для дослідження криміналістичних об'єктів. Навряд чи можна вважати цю класифікацію коректною внаслідок її термінологічної неточності та зміщення понять загального та конкретного. Отже, методи пізнання можна класифікувати так.

1. Загальним називають метод пізнання взагалі будь-яких об'єктів природи та суспільного життя. Він називається так тому, що має найвищий рівень загальності. В основі загального методу лежить філософське знання. Першою формою пізнання була антична філософія. Найвище досягнення цього періоду — логіка Аристотеля. Розвинуті пізніше основні закони діалектики та категорії діалектичної логіки (закон переходу кількості в якість, єдності протилежностей, окремого та цілого, тотожності, загального зв'язку) використовують як інструмент пізнання природи й суспільства. Тому матеріалістична діалектика та її категорії становлять загальний інструмент пізнання, тобто загальний метод.

2. Загальнонаукові методи застосовують не до всіх об'єктів, що пізнаються, а тільки до окремих груп, систем. У криміналістиці до загальнонаукових методів зараховують спостереження, порівняння, експеримент, опис, моделювання, ідентифікацію та ін.

3. Окремі, або спеціальні, методи використовують в одній науці або в кількох суміжних. Наприклад, окремі методи криміналістики (фотографічні, дактилоскопічні, сигналетичні та ін.) часто застосовують у теорії оперативно-розшукової діяльності, а метод криміналі­стичної ідентифікації — у теорії доказів і доказуванні взагалі. Окремі методи мають бути науковими, надійними, економічними, безпечними та етичними.

2.3. ЗАГАЛЬНОНАУКОВІ МЕТОДИ КРИМІНАЛІСТИКИ

У криміналістиці поряд з окремими (спеціальними) методами ефективно застосовують загальнонаукові методи пізнання — спостереження, вимірювання, опис, порівняння, експеримент, моделювання, ідентифікацію, математичні та ін.

У кожній галузі науки використання загальнонаукових методів має певну специфіку, що зумовлюється об'єктом, завданнями та конкретними умовами дослідження. Це стосується й криміналістики. Наприклад, застосування експериментального методу у криміналістиці та хімії різниться не тільки обсягом і завданнями дослідження, а й умовами. Встановлений законом правовий режим слідчого експерименту істотно відрізняється від експериментального методу, який використовують у будь-якій іншій сфері наукової та практичної діяльності.

Спостереження як систематичне цілеспрямоване безпосереднє сприйняття предмета чи явища широко застосовують у криміналістиці як з науковою, так і з практичною метою: для вивчення та узагальнення правозастосовчої практики, в експертних дослідженнях, під час виконання слідчих та оперативно-розшукових дій тощо. Спостереження можна здійснювати двома способами: візуально та за допомогою технічних засобів (мікроскопів чи інших оптичних приладів, електронної техніки, електронно-оптичних перетворювачів, рентгенівських установок, засобів ультразвукового зондування, лазерної техніки та ін.). У сучасних наукових дослідженнях у галузі криміналістики, а також у слідчій, експертній та оперативно-розшуковій діяльності спостереження здійснюють переважно із застосуванням технічних засобів. Для підвищення ефективності цього загальнонаукового методу необхідно дотримуватися певних умов: чітко визначати мету й завдання спостереження, максимально концентрувати та підтримувати на певному рівні увагу спостерігача, своєчасно усувати фактори, що відволікають увагу.

Вимірювання є необхідним методом пізнання різних просторових і часових величин. Простір і час — форми існування матерії, тому пізнання матерії, вивчення закономірностей природи, суспільства та мислення неможливі без їх кількісних та якісних характеристик. І в наукових дослідженнях, і у практичній діяльності, пов'язаній з вивченням слідів злочинів, неможливо обійтися без вимірювання лінійних і кутових величин, об'єму, концентрації, температури, опору матеріалів, аналізу оптичних властивостей, а також без визначення різних часових показників: тривалості того чи іншого явища, швидкості руху, часу вчинення злочину, давності утворення слідів. Для розвитку та успішного застосування цього методу велике значення має вдосконалення вимірювальної техніки. Точність визначення просторових і часових величин у криміналістиці (під час допиту, огляду, експертних досліджень) — одна з важливих умов встановлення істини у справі.

У криміналістиці, як і в інших науках, фіксація за допомогою опису кількісних і якісних показників предметів і явищ, що вивчаються, є необхідною умовою пізнання їх сутності. Без цього теоретичне пізнання неможливе. Як метод пізнання опис має бути системним, як і підхід до вивчення реальної дійсності. В описі відображається взаємозв'язок предметів і явищ дійсності. Саме тому важливою є роль різних криміналістичних класифікацій, наприклад ознак зовнішності людини, слідів рук, ніг, транспортних засобів, вогнепальної зброї, гільз, куль, ознак почерку, письмової мови тощо. У процесі розвитку науки вдосконалюють існуючі класифікації, створюють нові, і це сприяє підвищенню ефективності боротьби зі злочинністю.

Існують різні форми та способи опису. Він може бути усним і фіксованим. Останній здійснюється не тільки за допомогою письма (як опис криміналістичних об'єктів у процесуальних актах, картотеках, каталогах), а й із застосуванням технічних засобів (звукозаписувальної апаратури, оптики, поліграфії, вимірювальної техніки). Форми та способи опису, які застосовують у практичній діяльності з розслідування злочинів, мають певну специфіку, що зумовлено передбаченою законом процесуальною формою фіксації результатів пізнання об'єктивної істини у справі. Процесуальна форма фіксації доказів — одна з гарантій запобігання їх фальсифікації.

Порівняння широко застосовують у криміналістичній ідентифікації. Предмети й явища, які суттєво різняться, як і їх характерні ознаки, легко диференціювати візуально. Завдання ідентифікації об'єктів високого ступеня подібності розв'язують за допомогою різних на­уково-технічних засобів.

Використання оптичних приладів, спеціальних порівняльних мікроскопів, фотографічних, хроматографічних, електронно-оптичних, спектрофо-тометричних та інших способів виявлення й підсилення контрасту значно підвищує ефективність застосування методу порівняння.

Необхідними умовами застосування порівняння у криміналістичній експертизі є такі:

• порівняння однойменних об'єктів (наприклад, слідів одного й того ж знаряддя злому — зубила, сокири; однієї й тієї ж ділянки досліджуваної поверхні);

• однакове просторове розташування порівнюваних об'єктів;

• однакове освітлення об'єктів;

• однаковий масштаб збільшення.

Прийоми порівняння можуть бути різними: зіставлення (візуальне чи за допомогою приладів), суміщення та накладення (фотоаплікація у фотопортретній експертизі).

Експеримент також широко застосовують у криміналістиці. У кримінальному судочинстві він називається слідчим експериментом. Незважаючи на те що науковий і слідчий експерименти істотно різняться, основні, суттєві їх ознаки однакові: експеримент необхід­но здійснювати в певних, наперед створених умовах, достовірність його результатів забезпечується їх сталістю за неодноразового повторення з певною послідовністю варіацій. Експериментальний метод широко застосовують під час здійснення експертиз (так званий експертний експеримент). Експериментальний метод застосовують також слідчі з метою отримання порівняльних зразків для ідентифікаційних досліджень. Достовірність експерименту забезпечується його ретельною підготовкою, створенням відповідних умов для здійснення.

Суть методу моделювання полягає в заміні реального об'єкта пізнання моделлю, яку досліджують, а одержані результати інтерпретують (переносять) на реальний об'єкт вивчення. Моделювання застосовують також з метою вивчення властивостей і ознак об'єктів за їх моделями-зліпками, фотозображеннями, сигнале- та відеограмами. Механізм події злочину найчастіше відпрацьовують на уявній моделі, побудованій на матеріальних та ідеальних відображеннях у матеріальному середовищі. Моделі, які використовують у процесі пізнання, можуть бути матеріальними (предметними), наприклад гіпсова копія сліду взуття, план місця події, макет будівлі; логічними (ідеаль­ними) — слідча версія; структурними, що відображають внутрішню будову (структуру) об'єкта; функціональними (динамічними), які копіюють оригінал, що перебуває в динаміці, наприклад слідча версія, модель певного технологічного процесу.

У криміналістиці широко застосовують усі види моделей, але в розкритті злочинів, плануванні розслідування та оперативно-розшуковій діяльності найважливішу роль відіграють логічне моделювання (гіпотетичне пізнання), слідча й оперативно-розшукова версії (моделі).

Метод ідентифікації (ототожнення) обґрунтовано зараховують до загальнонаукових. Цей метод базується на вченні про діалектичну тотожність і застосовується в усіх сферах наукового знання, коли необхідно вирішити питання, чи є предмет або явище тим, з яким порівнюється, або визначити їх належність до певної класифікаційної групи. У природничих і технічних науках метод ідентифікації найчастіше застосовують для визначення групової належності предметів і явищ. Завдання встановлення тотожності конкретного, індивідуально визначеного об'єкта постає дуже рідко (за винятком таких сфер, як мистецтвознавство й література, де іноді необхідно встановити автора мистецького твору чи його оригінальність). У криміналістиці індивідуальна ідентифікація має переважне значення, бо питання про тотожність вирішується здебільшого щодо конкретних речових доказів, виконавців і авторів документів, конкретних об'єктів, що зали­шили сліди на місці події. З метою підвищення ефективності розв'язання експертних ідентифікаційних завдань у криміналістиці розроблено теорію криміналістичної ідентифікації, створено нові наукові методи для розв'язання ідентифікаційних завдань у трасології, судовій балістиці, почеркознавстві, техніко-криміналістичному дослідженні документів, ідентифікації людини за ознаками зовнішності.

До загальнонаукових належать також математичні методи. Най-інтенсивніше їх почали застосовувати останні два-три десятиріччя. Практика ідентифікаційних експертиз потребувала від криміналістів пошуку об'єктивних критеріїв оцінювання ідентифікаційних ознак для забезпечення надійності та достовірності експертних висновків. З цією метою почали використовувати математичну статистику й теорію ймовірності. Математика дала змогу впровадити у криміналістичну, автотехнічну та інші види експертиз сучасні комп'ютери, створила умови для розвитку криміналістичного прогнозування, створення моделей типових слідчих ситуацій і оптимального розв'язання практичних завдань розкриття злочинів.

Загальнонаукові методи пізнання тісно взаємопов'язані. Наприклад, порівняння неможливе без спостереження й опису, а систематизація та класифікація — без порівняння; спостереження та порівняння завжди супроводжують один одного, а метод вимірювання пов'язаний з математичними методами.

2.4. СПЕЦІАЛЬНІ МЕТОДИ КРИМІНАЛІСТИКИ

Спеціальні, або окремі, методи, які застосовують у криміналістиці, поділяються на дві групи: власне криміналістичні та методи інших (природничих і технічних) наук, які використовують здебільшого у криміналістичній експертизі.

Власне криміналістичні методи створені та обґрунтовані теорією криміналістики або запозичені та перетворені нею спеціально для дослідження криміналістичних об'єктів. До цих методів належать судово-фотографічні, трасологічні, судово-балістичні та ін. Наприклад, у судовій фотографії розроблено методи сигналетичної (упізнавальної), вимірювальної, панорамної, стерео- та мікроскопічної, великомасштабної фотозйомки, а також методи фотографічного підсилювання кольорових контрастів, виявлення текстів, які неможливо прочитати, та ін.

Розроблено різні методи слідокопіювання у трасології. Широко застосовують методи дактилоскопічної ідентифікації, мікроскопічного та профілографічного дослідження мікрорельєфу різних слідів (знарядь злому й інструментів, на кулях, гільзах та ін.). У судовій балістиці широко застосовують методи виявлення та фіксації слідів пострілу, ідентифікації зброї за слідами на кулях і гільзах, визначення дистанції пострілу, послідовності виконання пострілів та інші методи судово-балістичної експертизи. У криміналістиці застосовують також різноманітні ефективні методи техніко-криміналістичного дослідження документів, почеркознавчої експертизи, фотопортретної ідентифікації та кримінальної реєстрації.

Поряд з методами й засобами криміналістичної техніки у криміналістиці широко застосовують методи криміналістичної тактики й методики розслідування злочинів, зокрема планування розслідування, аналізу слідчих ситуацій, тактичні прийоми виконання слідчих дій, профілактики злочинів криміналістичними засобами.

Джерелом формування криміналістичних методів і засобів є природничі, технічні та суспільні науки, а також слідча, судова та експертна практика. Методи наукового узагальнення цієї практики (анкетування, статистичні) також належать до спеціальних.

У дослідженні криміналістичних об'єктів широко застосовують методи природничих і технічних наук — фізичні (спектрального аналізу, дослідження в інфрачервоних і ультрафіолетових променях, із застосуванням радіоактивних ізотопів, методи електронної та лазерної техніки та ін.), хімічного якісного та кількісного мікроаналізу, біологічні, мінералогічні та ін. Часто розкриття злочинів залежить від того, як повно й ефективно у криміналістиці застосовують сучасні досягнення природничих і технічних наук.

Як зазначалося, усі методи криміналістики, які рекомендуються для практичного застосування в розкритті злочинів, й особливо ті, які застосовують у кримінальному судочинстві, мають бути науковими, надійними, економічними, безпечними та етичними. Тому у правосудді забороняється використовувати методи, що перебувають на стадії наукової розробки та перевірки, а також антинаукові й ті, що принижують людську гідність.

Глава 3. КРИМІНАЛІСТИЧНА ІДЕНТИФІКАЦІЯ

§1. Поняття ідентифікації

Термін «ідентифікація» походить від пізньолат. identifico — ототожнюю. Теорія ідентифікації вивчає технічні засоби, методи і прийоми встановлення тотожності об’єктів, що мають значення для розслідування злочину.

Вирішення питань про тотожність має важливе значення при розслідуванні різних злочинів. Водночас встановлення тотожності є встановленням суттєвих у справі обставин.

Встановлення тотожності різних об’єктів дає змогу встановити факти, важливі для розслідування злочину, тобто доказові факти, одержати докази.

Процес встановлення тотожності об’єктів (взуття — за слідами, особи — за прикметами зовнішності, знаряддя злому — за відбитками тощо) здійснюється різними методами. Теорія ідентифікації вивчає загальні прийоми, методи і принципи, які притаманні усім випадкам встановлення тотожності, і тому називається загальною теорією криміналістичної ідентифікації.

Для того, щоб вирішити питання про тотожність або відмінність, необхідно в одних випадках здійснити більш-менш складне дослідження (криміналістичну експертизу), в інших — провести слідчі дії (наприклад, пред’явлення для впізнання). Тому розрізняють оперативно-слідчу та експертну ідентифікацію.

В усіх випадках встановлення тотожності являє собою процес, який охоплює дослідження, порівняння або зіставлення ознак, — такий процес називається ідентифікацією, або ототожненням. Таким чином, криміналістична ідентифікація це процес встановлення індивідуальної тотожності об’єктів, які мають значення для розслідування злочину або розгляду кримінальної справи.

Розробка теорії криміналістичної ідентифікації є досягненням криміналістики. Криміналісти при з’ясовуванні всіх вузлових питань ідентифікації виходять із положення щодо діалектичної тотожності, а саме: немає двох речей, предметів матеріального світу, які б були абсолютно подібними за всіма рисами та ознаками. Кожний об’єкт тотожний лише сам собі, відрізняється від усіх інших, хоча б і подібних.

Наведене положення є головним в теорії криміналiстичної ідентифікації. Тотожність тільки з собою та відносна стійкість ознак й обумовлюють можливість ідентифікації. Положення «об’єкт тотожний тільки сам собі» дозволяє науково обґрунтувати висновок про тотожність при збігу комплексу ознак.

Винятково важливим для теорії ідентифікації та правильного застосування її положень у судово-слідчій та експертній практиці є положення про те, що «конкретна тотожність містить у собі також розбіжності, зміни».

Для висновку про тотожність необхідно враховувати зміни, що відбулися, в об’єктах ідентифікації, а також те, що розходження в деяких ознаках при порівнянні не виключає тотожності.

§2. Об’єкти, типи і види ідентифікації

На даний час загальновизнаним є те, що об’єктами ідентифікації в криміналістиці можуть бути речі, тварини, особи. Об’єктами ідентифікації вони стають, коли потрапляють в орбіту судового процесу, а встановлення тотожності набуває істотного значення для справи.

Предмети (речі). Завдання встановлення тотожності предметів може виникнути при розслідуванні різних злочинів. Неможливо дати вичерпний перелік предметів, щодо яких виникне потреба встановлення тотожності. За кримінальними справами такими предметами можуть виступати знаряддя і засоби, використані злочинцем при вчиненні злочину; залишені сліди; предмети, загублені злочинцем; викрадені речі, печатки, штампи тощо.

Тварини. Встановлення тотожності тварин набуває значення, коли тварина була використана злочинцем для вивозу викрадених цінностей і на місці події були виявлені сліди лап або коли тварина була предметом розкрадання тощо.

Особи. Об’єктом ідентифікації може бути особа людини або труп. У слідчій практиці найчастіше зустрічаються випадки ідентифікації особи обвинуваченого, потерпілого, жертви злочину (невпізнаного трупа) та ін.

У криміналістиці розрізняють такі типи (випадки) ідентифікації:

а) встановлення тотожності об’єкта за ознаками, відображеними у пам’яті людини;

б) встановлення тотожності за описом;

в) встановлення тотожності за фотозображенням;

г) встановлення тотожності за слідами, які відображають ознаки зовнішньої будови та інших речових проявів;

ґ) встановлення тотожності цілого за частиною.

Особливим типом встановлення тотожності є ідентифікація цілого за частиною. У таких випадках вирішується питання про те, чи становили дві або декілька частин одне ціле; чи є дані частини частинами одного цілого. Можливість ідентифікації цілого за частиною відкриває шлях до використання з метою розкриття злочину різних дрібних часток. Нерідко вирішення питання про те, чи частини предмета на місці вчинення злочину становили одне ціле до його руйнації, дозволяє встановити злочинця і викрити його. Варто пам’ятати, що під час підготовки, вчинення або приховування злочину деякі об’єкти інколи руйнуються — розрізаються, розпилюються — і частини цих об’єктів виявляють в різних місцях — на місці злочину, у квартирі злочинця, на його одязі.

Необхідно розрізняти індивідуальну ідентифікацію (ідентифікацію у вузькому розумінні) та встановлення групової належності (групову ідентифікацію).

При індивідуальній ідентифікації встановлюється конкретна тотожність, тобто те, що даний об’єкт є саме тим, що спостерігався раніше або залишив сліди. При встановленні групової належності з’ясовується лише те, що об’єкт належить до певної групи (роду, виду, марки, системи тощо). Тобто при індивідуальній ідентифікації встановлюється конкретна тотожність, а при встановленні групової належності — подібність (віднесення об’єкта, що залишив сліди, до групи, роду, виду об’єктів).

Встановлення конкретної тотожності має більш важливе значення для слідства, ніж встановлення групової належності. Проте не слід недооцінювати й групову ідентифікацію.

Значення встановлення групової належності полягає в такому:

1) встановлення групової належності є, як правило, необхідним етапом до встановлення конкретної тотожності;

2) встановлення групової належності дозволяє виключити групу об’єктів з обсягу криміналістичного дослідження, є засобом виключення деяких версій у справі й тим самим звужує коло пошуків потрібного об’єкта.

Групова ідентифікація має місце тоді, коли необхідно ідентифікувати матеріали і речовини. У цьому випадку мова йде про збіг властивостей порівнюваних об’єктів, які належать до певної групи, що і буде ототожнюваним об’єктом.

Індивідуальна ідентифікація не завжди можлива і дослідження може обмежуватися тільки встановленням групової належності. Частіше за все індивідуальна ідентифiкація буває неможлива через недостатньо повне відображення ознак об’єкта.

У деяких випадках можливість встановлення тільки належності до групи залежить від рівня розвитку даної науки. Існує загальне правило, за яким індивідуальна ідентифікація можлива тільки за ознаками зовнішньої будови об’єктів, а якщо таких ознак немає (рідина, газоподібні речовини) або вони не відобразились як слід, то провадиться тільки групова ідентифікація.

Висновок про належність до групи має тим більше значення, чим менш чисельна група, до якої належить об’єкт.

При ідентифікації є два види об’єктів: ідентифіковані (відображувані) та ідентифікуючі (відображуючі). Ідентифікованим називається об’єкт, встановлення тотожності якого є завданням даного дослідження. Ідентифікуючими називаються об’єкти, за допомогою яких встановлюють тотожність чи групову належність. Ідентифікуючі об’єкти є носіями матеріально-фіксованого відображення ознак ідентифікованих об’єктів.

Для вирішення питання про тотожність або відмінність користуються ідентифікуючими об’єктами. Наприклад, для того, щоб вирішити питання, чи залишені сліди ніг, виявлені на місці злочину, вилученим у обвинуваченого взуттям (чи є воно тим самим), необхідно дослідити самі сліди або їх копії (зліпки). За допомогою зліпка вирішується дане питання. Взуття — це ідентифікований об’єкт, а слід взуття (зліпок) — це ідентифікуючий об’єкт.

Ідентифікуючі об’єкти поділяються на дві групи.

Перша група — це об’єкти, що за припущенням слідчого відображають ознаки ідентифікованого об’єкта. Наприклад, сліди ніг, пальців рук, знарядь злому тощо, які виявлені на місці події.

Друга група — це об’єкти, походження яких від певного об’єкта безсумнівне. Такі ідентифікуючі об’єкти називаються зразками. Залежно від характеру даної ідентифікації й властивостей інших ідентифікуючих об’єктів до зразків пред’являються ті або інші вимоги. Загальною і найважливішою вимогою є безсумнівність походження зразків. Зразки, у свою чергу, поділяються на основні та додаткові, або експериментальні.

§3. Загальна методика ідентифікації

Суттєвим питанням теорії криміналістичної ідентифікації є загальна методика ідентифікації, яка розглядає головні риси та основні прийоми встановлення тотожності, що властиві будь-якому виду ідентифікації.

Ідентифікація як процес встановлення тотожності розпадається на дві основні стадії: аналітичну і синтетичну. Ці дві стадії взаємозалежні.

Аналітична стадія починається з вивчення загальних, а потім окремих, індивідуальних ознак ідентифікованого об’єкта або ідентифікуючих об’єктів, походження яких безсумнівне, після цього вивчаються інші ідентифiкуючі об’єкти. Процес встановлення тотожності розпочинається з всебічного вивчення, аналізу ознак об’єктів ідентифікації.

Після проведеного вивчення ознак здійснюється їх порівняння. Ця частина роботи — порівняльне дослідження — є найважливішою в ідентифікації. Таке дослідження тісно пов’язане з безпосереднім аналізом, оскільки порівняння, відділене від аналізу, не може забезпечити детального зіставлення властивостей і ознак порівнюваних об’єктів.

Порівняння здійснюється за допомогою зіставлення ознак ідентифікованого об’єкта з ознаками ідентифікуючого або ознак тільки ідентифікуючих об’єктів. Цей останній випадок означає:

а) відсутній ідентифікований об’єкт (два машинописних тексти);

б) порівняння з ознаками ідентифікованого об’єкта неможливе (ознаки почерку), важке (папілярний візерунок), недоцільне через особливі умови слідоутворення (куля).

Кожний із об’єктів має множинність ознак, однак при порівнянні використовуються не всі ознаки. Ідентифікаційними ознаками називаються ознаки, які слугують для порівняння.

Способи порівняльного дослідження:

1) спосіб зіставлення зводиться до розміщення порівняльних відображень в одне поле зору або на можливо більш близьку відстань одне від одного з тим, аби порівнювані об’єкти знаходилися на відстані найкращого сприйняття і при цьому був забезпечений ступінь збільшення, достатній для аналізу і порівняння ознак.

З метою створення найкращих умов для зіставлення часто використовуються різноманітні оптичні прилади. Широко застосовуються фотографічні прийоми порівняння. При зіставленні іноді роблять допоміжні побудови;

2) спосіб накладення відображень полягає в накладанні одного з порівнюваних прозорих відображень на інше з тим, щоб при суміщенні виявити як збіжні ознаки, так і ті, що різняться. Для цього часто виготовляють спеціальні прозорі відображення на плівці, склі (негатив — позитив);

3) спосіб лінійного суміщення полягає в такому розміщенні двох відображень, при якому частина одного з них може розглядатися як продовження іншого. Частіше за все два фотозображення розрізаються по якійсь лінії, а потім по ній складаються різні частини цих зображень.

Синтетична стадія. Якщо основним завданням аналітичної стадії було встановлення збігу і розбіжностей в ідентифікаційних ознаках, то перед синтетичною стадією ставиться завдання науково пояснити виявлені збіги і розбіжності та дійти висновку про тотожність або відмінність, іноді — подібність.

У результаті порівняння може бути встановлений збіг низки ознак і розбіжність інших. Залежно від виду дослідження експерт пояснює це даними конкретної науки, але завжди і в усіх випадках необхідно:

при поясненні відмінностей враховувати:

а) зміни властивостей об’єктів ідентифікації;

б) зміни умов прояву властивостей;

в) зміни матеріально-фіксованого відображення;

при поясненні збігу враховувати:

а) стійкість ознак;

б) наскільки часто ознака трапляється в об’єктах ідентифікації (чим більш рідкісною є ознака, тим вона цінніша);

в) конкретні умови відображення об’єктів ідентифікації.

Істотне значення для наукового пояснення й збігу і відмінностей в ознаках має вивчення умов і механізму утворення ознак.

Висновок про тотожність, відмінність або групову належність, яким закінчується ідентифікація, повинен будуватися на даних дослідження і бути обґрунтованим. Цей висновок повинен бути результатом глибокої оцінки збігу і відмінності в ознаках, при цьому ознаки повинні розглядатися у взаємозв’язку і взаємозалежності, як єдиний комплекс ознак об’єкта. Для висновку про наявність тотожності необхідним є збіг комплексу ознак, неповторних у даному сполученні та ні в якому іншому об’єкті. Для тотожності необхідним є збіг саме комплексу ознак, окремі ознаки можуть бути у багатьох об’єктів. Таким чином, для індивідуальної ідентифікації (встановлення конкретної тотожності) необхідним є збіг комплексу загальних і окремих ознак. Критерієм для вирішення питання про достатність даного комплексу для висновку про тотожність є практика, наукові положення.

Для висновку про групову належність (групову ідентифікацію) необхідним є збіг всіх істотних ознак даної групи (роду, виду, системи, сорту, марки тощо), тобто таких ознак, за відсутності однієї з яких виключається належність об’єкта до групи.

Результат ідентифікації може бути виражений:

а) у позитивній формі — тотожність установлена;

б) у негативній формі — установлена відмінність;

в) у категоричній формі — інше вирішення даного питання за переконанням експерта неможливе;

г) у ймовірній (передбачуваній) формі — існує велика можливість даного рішення, інше рішення хоча і малоймовірне, але можливе, припустиме.

Наукова достовірність визначається в результаті вирішення таких основних питань:

а) чи необхідні спеціальні знання для вирішення питання про тотожність і якщо так, то чи була призначена судова експертиза, чи достатньо кваліфікований експерт;

б) чи були надані експерту необхідні об’єкти; чи мали вони потрібні властивості;

в) у яких умовах провадилася ідентифікація;

г) чи є науковими метод і засоби, які застосовувалися при порівняльному дослідженні;

ґ) наскільки обґрунтований збіг комплексу ознак; чим мотивуються відмінності;

д) чи немає логічних суперечностей.

Глава 4. КРИМІНАЛІСТИЧНА ПРОФІЛАКТИКА І ПРОГНОЗУВАННЯ

§1. Криміналістична профілактика злочинів

Одним з основних напрямів у сфері боротьби зі злочинністю є розробка і застосування заходів щодо її попередження. Наукове забезпечення цієї сфери здійснюється кримінологією, криміналістикою та іншими кримінально-правовими галузями.

Криміналістична профілактика, як діяльність уповноважених суб’єктів і напрям наукових досліджень, базується на загальних кримінологічних рекомендаціях щодо встановлення причин і умов, що сприяють конкретним злочинам, вживанню спеціальних криміналістичних заходів для їх профілактики, запобігання і припинення. Виходячи з цього, сутність криміналістичної профілактики — це сфера практичної діяльності та один із наукових напрямів криміналістичної науки.

Правову основу попередження злочинів становлять норми різних галузей права. Відповідні положення, що стосуються попереджувальної діяльності, містяться в ряді міжнародних правових актів: Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про цивільні і політичні права, Кодексі поводження посадових осіб з підтримання правопорядку, Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів і зловживань владою та ін. Правові основи криміналістичної профілактики злочинів містяться у відповідних нормах КПК, законах України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про судову експертизу» та інших нормативно-правових актах.

Встановлення причин злочину й умов, що сприяли його вчиненню, є однією з обставин, які підлягають доказуванню у кримінальній справі. Так, відповідно до ст. 23 КПК при провадженні дізнання, досудового слідства і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор зобов’язані виявити причини й умови, які сприяли вчиненню злочину. Орган дізнання, слідчий, прокурор, встановивши причини й умови, що сприяли вчиненню злочину, вносять у відповідний державний орган, громадську організацію або посадовій особі подання про вжиття заходів щодо усунення цих причин і умов (ч. 1 ст. 231 КПК). Суд, за наявності на те підстав, виносить окрему ухвалу (постанову), якою звертає увагу державних органів, громадських організацій або посадових осіб на встановлені причини й умови, що сприяли вчиненню злочину, і вимагають прийняття відповідних заходів (ч. 1 ст. 232 КПК).

Одним із завдань оперативно-розшукової діяльності є припинення правопорушень (ст. 1 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).

Якщо при проведенні експертизи експерт виявить факти, які мають значення у справі і з приводу яких йому не були поставлені питання, він вправі про них зазначити у своєму висновку (ст. 200 КПК, п. 2 ст. 13 Закону України «Про судову експертизу»). До таких фактів можуть належати обставини, що сприяли вчиненню злочину, встановлені під час проведення криміналістичної, судово-економічної, товарознавчої та інших видів експертиз.

Важливе значення має положення ст. 97 КПК, яке встановлює, що одночасно з ухваленням рішення про порушення кримінальної справи або відмові в цьому приймаються всі можливі заходи щодо запобігання злочину або припиненню його.

Отже, потреби практики, вимоги закону і логіка розвитку науки зумовили потребу в формуванні криміналістичної профілактики як окремої криміналістичної теорії, що досліджує і розробляє:

1) закономірності утворення, виявлення і дослідження слідів прояву криміногенних обставин (чинників) при підготовці, вчиненні або приховуванні окремих видів злочинів;

2) техніко-криміналістичні засоби, прийоми і методи виявлення, фіксації дослідження обставин криміногенного характеру, захисту окремих об’єктів від злочинних посягань;

3) тактико-криміналістичні прийоми і засоби виявлення й усунення обставин криміногенного характеру;

4) криміналістичні методи виявлення безпосередніх причин злочинів і умов, що сприяли їх вчиненню, а також їх профілактики, запобігання і припинення.

Криміналістична профілактика, як один із наукових напрямів криміналістики, покликана розробляти рекомендації щодо встановлення обставин, які сприяли вчиненню певного виду злочинів, що спричинили слідоутворення, а також застосуванню запобіжних заходів криміналістичними методами, прийомами і засобами.

Суб’єктами криміналістичної профілактики у відповідних видах і формах її застосування є органи дізнання (оперативно-розшукові органи), слідчий, експерт, прокурор, суд (суддя).

У практичній діяльності щодо з’ясування обставин, які сприяли вчиненню злочинів, і застосування заходів для їх попередження склався певний досвід здійснення профілактичної функції правоохоронних органів і суду, що включає як власне криміналістичну профілактику, так і загальні кримінологічні рекомендації.

Профілактична робота при розслідуванні злочинів повинна проводитися протягом усього провадження у справі, включаючи вживання термінових заходів, спрямованих на негайне попередження злочинів. У цьому розумінні велике значення має виявлення і попередження латентних злочинів, коли при розгляді слідчим заяв і повідомлень виникає потреба припинити злочинні дії. У подібних випадках використовуються рекомендації, розроблені на основі кримiнолого-криміналістичних досліджень латентних злочинів, зокрема, дані про особливості їх характеристики, ознаки і способи їх підготовки, вчинення і приховування.

Успішна профілактична діяльність слідчого залежить від ефективності провадження слідчих дій, до яких насамперед належать допит, огляд і призначення судових експертиз, а також тактичні операції, серед яких слід виділити такі, як виявлення обставин, що сприяли вчиненню злочину, що має виражену профілактичну спрямованість.

У випадках, коли за відсутності достатніх підстав до порушення кримінальної справи проводяться перевірочні дії по заявах, що надійшли, і повідомленнях про злочин, заходи, які може застосовувати слідчий, полягають в одержанні пояснень від окремих громадян чи посадових осіб, витребуванні необхідних документів, аналіз яких дає можливість установити обставини, що сприяли вчиненню злочину, запобігти або припинити його (ст. 97 КПК).

Допит кола осіб, пов’язаних із подією злочину, дозволяє уточнити не тільки встановлені факти, а й приховані обставини, у тому числі криміногенного характеру. Значні можливості для виявлення обставин, що сприяли злочину, має допит свідків, пов’язаних із винними особами спільною діяльністю, а також позаслужбовими, особистими стосунками.

При з’ясуванні під час допиту обставин, що сприяли вчиненню злочину, необхідно враховувати можливість отримання свідомо неправдивої або помилкової інформації. Судження допитуваних осіб із зазначених обставин нерідко вимагають перевірки. Так, під час розслідування іноді трапляються випадки, коли обвинувачений, визнавши себе винним у вчиненні злочину, неохоче дає свідчення про додаткові негативні явища, що належать до причин і умов, які сприяли вчиненню злочину.

Стосовно розслідування багатьох злочинів, важливе значення має огляд місця події, а у випадках підробки, фальсифікації — огляд документів, речових доказів. Поряд із цим важливим джерелом отримання відомостей про умови, що сприяли злочинам, є огляд ділянок території та приміщень, які не є місцем події, зокрема складських і виробничих приміщень тощо. Під час огляду можуть бути виявлені й зафіксовані умови збереження і транспортування матеріальних цінностей, які призвели до їх втрат і псування, що вказує на непридатність складських приміщень для збереження певних видів сировини чи готових виробів і зумовлює випуск неякісної продукції. Можуть бути виявлені також такі суттєві обставини, як недосконалість, непридатність пристроїв, за допомогою яких замикаються приміщення, або відсутність сигналізації.

Експертиза є діючим засобом виявлення обставин, що сприяли злочину, і розробки заходів, спрямованих на їх усунення. Слід мати на увазі, що виявлення зазначених обставин може бути як певною частиною завдання, поставленого слідчим перед експертом, так і самостійним предметом спеціального експертного дослідження.

У діяльності слідчих органів із попередження злочинів використовуються дані узагальнень обставин, що сприяли їх виникненню і характеризують типові криміногенні ситуації.

Спеціальною процесуальною формою профілактичної діяльності слідчого за результатами розслідування конкретного злочину є внесення подання до відповідного державного органу, громадської організації або повідомлення посадовій особі про вжиття заходів щодо усунення причин і умов, які сприяли вчиненню даного злочину (ст. 231 КПК). У цьому процесуальному документі слідчий повідомляє встановлені розслідуванням обставини злочину, аналізує сприяючі причини та умови, пропонує вжити заходів щодо їх усунення.

До інших форм здійснення профілактичних заходів для усунення умов, що сприяли вчиненню злочинів, які доповнюють процесуальні дії слідчого, належать:

а) повідомлення обставин учинення конкретного злочину посадових осіб підприємств, організацій із метою з’ясування чинників, які сприяли злочинній поведінці винного, а також вживання заходів щодо їх усунення;

б) узагальнення відповідей на подання слідчого відповідних органів, організацій, посадових осіб у зв’язку з недостатнім прийняттям ними заходів щодо виявлених нестач для належного реагування (процесуального, прокурорського);

в) публікації у місцевій пресі, виступи по радіо і телебаченню, якщо встановлені розслідуванням чинники, які сприяють учиненню злочинів, мають поширений характер серед певних груп населення (наприклад, поширення наркоманії, хуліганські прояви, побутові конфлікти тощо).

Загальні положення криміналістичної профілактики злочинів конкретизуються в окремих криміналістичних методиках. Найважливіші розробки здійснюються в методиках розслідування злочинів проти життя людини, екологічних, економічних та інших злочинів.

§2. Криміналістичне прогнозування

Реалізація прогностичної функції криміналістики неможлива без поглибленої розробки теоретико-методологічної бази, побудови та перевірки криміналістичних прогнозів, створення необхідного робочого інструментарію здійснення прогностико-криміналістичних досліджень. При цьому важливо розрізняти прогностику — теорію розробки прогнозів і прогнозування — практику розробки прогнозів, намагаючись досягти випереджаючого розвитку першої у порівнянні з останньою.

Криміналістична прогностика — це самостійне вчення, яке являє собою систему наукових положень про загальні закономірності побудови і перевірки прогнозів, які відображають перспективи і напрями розвитку криміналістики та об’єктів її пізнання в майбутньому.

Термін «криміналістичне прогнозування» доцільно розглядати у двох аспектах:

а) як спеціальну діяльність щодо реалізації положень криміналістичної прогностики на практиці за допомогою використання найефективніших прогностичних методик і спрямовану на побудову прогнозів щодо визначення основних тенденцій, шляхів розвитку криміналістичних об’єктів, їх стану в майбутньому;

б) як галузь правового (юридичного) прогнозування, що є різновидом передбачення у сфері боротьби зі злочинністю, де спільною сферою прогностичних досліджень правознавців, процесуалістів та криміналістів є передбачення тенденцій і перспектив розвитку та вдосконалення методів і засобів здійснення розслідування, розширення доказової бази, своєчасного введення нормативного регулювання і відповідальності.

Оскільки прогнозування є невід’ємною функцією криміналістики, то й об’єктами прогнозу виступають сама наука криміналістика та об’єкти її пізнання:

а) злочин (функціональна сторона злочинної діяльності) і породжувані ним наслідки;

б) діяльність щодо розкриття, розслідування та попередження злочинів.

Спрямованість здійснення прогностичних досліджень може мати науковий,науково-прикладний та практичний характер.

Точність і обґрунтованість криміналістичних прогнозів зумовлена якістю вихідної інформації, яку можна упорядкувати таким чином:

а) за джерелами — офіційна (відомості, які містяться в різних офіційних документах, що виходять від компетентних державних органів та посадових осіб; відомості із матеріалів кримінальних справ та інших офіційних проваджень) та неофіційна (монографії, періодичні видання, результати криміналістичного моніторингу тощо);

б) щодо прогнозованої системи — внутрішня (перероблена за певною схемою, тобто перекодована та згрупована за чіткими ознаками, наприклад, у кореляційні таблиці, що відображають залежності між конкретним способом вчинення певного виду злочину та особою злочинця) і зовнішня (первинна інформація, що характеризує як сам об’єкт прогнозу, його властивості та ознаки з позиції методології криміналістичного прогнозування, так і прогнозний фон, тобто чинники-детермінанти, передпрогнозну ситуацію тощо);

в) за характером відображуваних знань — якісна (фактографічні дані та експертні оцінки) та кількісна;  

г) за функціональним призначенням — інформація для побудови прогнозів у науці; інформація для науково-прикладного прогнозування; інформація для практичного прогнозування.

Джерела формування вихідної для прогнозування інформації доцільно поділити в такий спосіб:

1. Наукові дані:

а) положення загальної теорії та окремих криміналістичних теорій (наприклад, дані щодо повторюваності способу вчинення і приховання злочинів, механізмів слідоутворення, навичок злочинної діяльності при збереженні стабільності детермінуючих чинників);

б) результати наукометричних досліджень у криміналістиці (наприклад, висновки щодо напрямів, інтенсивності та змісту дисертаційних досліджень з певних проблем криміналістики);

в) відомості, що характеризують сучасний рівень розвитку природничих та технічних наук, дані яких використовуються в криміналістиці, а також тенденції і перспективи розвитку науково-технічного прогресу (наприклад, результати досліджень у сфері природничих, технічних та суспільних наук постають інформаційною базою для побудови прогнозів про шляхи та напрями трансформації та адаптації цих результатів для удосконалення науково-технічних засобів криміналістики і методів їх практичного застосування);

г) результати соціологічних, правових та кримінологічних прогнозів;

ґ) опитувальні дані (результати анкетування, інтерв’ювання наукових і практичних працівників, а також висновки (думки) експертів щодо об’єкта і ситуації прогнозу).

2. Статистичні дані:

а) статистичні дані криміналістичних обліків (інформація про осіб, які вчинили злочини, способи вчинення злочину і відповідні сліди, предмети злочинного посягання);

б) кількісні характеристики злочинності, її окремих видів, динаміки.

3. Узагальнені дані практики (в тому числі зарубіжний досвід):

а) інформація про нові способи вчинення злочинів, нові різновиди злочинних посягань, нові види предмета посягань, трансформацію обстановки, в якій вчиняються ті чи інші злочини;

б) відомості про ефективність тих чи інших засобів, прийомів та методів криміналістики для процесу розслідування і попередження злочинів певного виду;

в) інформація про нові засоби і прийоми судового дослідження, що виникли на практиці тощо.

За масштабом охоплення обставин і фактів, що відображаються в прогностичних судженнях, та обсягом розв’язуваних завдань в судово-слідчій практиці прогнозування диференціюється на стратегічне, тактичне та індивiдуальне.

Стратегічне прогнозування пов’язане з прогнозуванням перспектив розслідування і судового розгляду у справі в цілому, з моделюванням наслідків процесуальних рішень, що приймаються, і заходів щодо нейтралізації або мінімізації негативних результатів їх реалізації, а його висновки є невід’ємною частиною процесу доказування у справі, забезпечуючи планування, визначаючи найприйнятніші форми взаємодії та характеризуючи можливі варіанти розвитку слідчих і судових ситуацій та ін.

Тактичне прогнозування — це прогнозування результативності планованих тактичних операцій, слідчих дій та прийомів з метою вирішення тактичних завдань у конкретних ситуаціях розслідування і судового розгляду, а також наслідків використання одержаних результатів у доказуванні, ступеня тактичного ризику і засобів його мiнiмізації тощо.

Індивідуальне прогнозування спрямоване на розробку прогностичної моделі щодо:

а) можливої поведінки професіональних і непрофесіональних учасників під час досудового слідства та судового розгляду (наприклад, поведінка обвинуваченого на допиті, його реакції, форми протидії та ін.);

б) можливого прояву в невстановленого і незатриманого злочинця та його спільників елементів доказової поведінки;

в) можливого місця і часу вчинення злочину, що готується (наприклад, вивчення і аналіз просторового розташування місць вчинення серійних зґвалтувань і вбивств із зґвалтуванням і розробка на цій підставі моделей для прогнозування ймовірних районів можливих повторних або серійних злочинів даної категорії дають змогу локалізувати межі пошуку можливого злочинця в реальних умовах, оскільки вибір злочинцем місця вчинення задуманого злочину з високим ступенем імовірності пов’язаний із місцем його проживання або з місцем вихідної «бази», із якої він, як правило, діє);

г) варіантів підготовки можливих місць переховування осіб, причетних до вчинення злочину тощо.

Результатом прогностичних досліджень є прогнози, які, у свою чергу, можуть бути поділені на пошукові та нормативні, конструктивні, деструктивні або застерігаючі, групові та індивідуальні, поточні, коротко- та довгострокові. Базисними методами розробки цих прогнозів є опитування експертів, моделювання та екстраполяція (поширення знань з однієї предметної галузі на іншу, ще не досліджену).

Завершальний етап прогностичних досліджень пов’язаний з визначенням форм та шляхів реалізації сформульованих прогнозів. При цьому зміст рекомендацій для осіб (органу), які приймають рішення на основі прогностичних висновків, видозмінюється залежно від характеру і специфіки об’єкта прогнозу, цілей прогнозних розробок і спрямованості проведених досліджень. Так, якщо результатами криміналістичного прогнозування є судження щодо ймовірності появи в майбутньому нових способів учинення злочинів, нових об’єктів (предметів) посягання і нових обставин, які сприятимуть вчиненню злочинів даної категорії, то й рекомендації мають бути деструктивного характеру. У таких рекомендаціях повинні бути відображені пропозиції, спрямовані на здійснення комплексу заходів (нормативних, організаційно-технічних, інформаційних та ін.) щодо запобігання вчиненню злочинів новим способом, недопущення можливості виникнення нових обставин, що сприятимуть вчиненню злочину, розробки пропозицій, які активізують процес розкриття злочинів, котрі вчиняються новим способом і котрі не вдалося відвернути.

Якщо ж йдеться про перспективи розвитку криміналістичних методів, прийомів та засобів, то й рекомендації повинні мати конструктивний, відтворюючий характер і сприяти вдосконаленню або створенню нових техніко-криміналістичних засобів і прийомів (наприклад, пропозиції щодо створення найбільш сприятливих умов для їх розробки тощо). При цьому пропоновані рекомендації можуть ґрунтуватися на минулому досвіді вирішення подібних завдань (у тому числі й зарубіжному) і оперуванні вже апробованими методами, а можуть мати суто пошуковий характер, тобто включати пропозиції щодо відшукання нових шляхів і засобів, які забезпечують досягнення прогностичних висновків щодо розвитку об’єктів дослідження.

Рекомендації щодо реалізації криміналістичних прогнозів у судово-слідчій і оперативно-розшуковій діяльності повинні бути спрямовані на оптимізацію процесу планування та організації розслідування, дізнання, судового розгляду, підвищення ефективності слідчих дій і оперативно-розшукових заходів (наприклад, при висуванні та перевірці версій, оцінці слідчих, судових та оперативних ситуацій і прийнятті тактичних рішень відносно визначення оптимальної системи тактичних прийомів як основних засобів впливу на ситуацію, що склалася, та окремі її компоненти).

Глава 5. ІСТОРІЯ КРИМІНАЛІСТИКИ

§1. Виникнення і розвиток криміналістики

Окремі рекомендації криміналістичного характеру відомі здавна і зустрічаються в законодавчих пам’ятках. Історія виникнення криміналістичних знань розпочинається з появою перших типів держави і права, коли встановлювались і порушувались певні правила поведінки, звичаї і закони. Виникнення перших порушників законів зумовило потребу у введенні спеціальних правил і методів щодо розкриття і розслідування злочинів, встановлення злочинців. Призначаються певні чиновники, які повинні були розкривати окремі види злочинів, встановлювати істину (наприклад, у Стародавньому Єгипті — чиновники-писці, нубійські негри та ін., у Стародавньому Вавилоні — писці та судді). Правові документи (Закони царя Хаммурапі, Артхашастра, Книга законів та ін.) містили деякі рекомендації криміналістичного характеру щодо збору, дослiдження та оцінки доказів судом, але вони мали окремий, розрізнений характер і були пов’язані з певними клятвами, випробуванням вогнем, каліченням та клеймуванням засуджених.

Формування криміналістичних знань здійснювалося в межах процесу (процедури), який був притаманний суспільству (наприклад, інквізиційний процес був пов’язаний з отриманням зізнання від допитуваного за допомогою тортур). Безумовно, поява криміналістичних засобів, прийомів і методів пов’язана з відправленням правосуддя, слідчої, розшукової та експертної практики.

Цікава історія виникнення розшукових органів. Так, у Франції першу розшукову бригаду «Сюрте» («Безпека») в паризькій поліцейській префектурі очолив колишній рецидивіст Франсуа Єжен Відок. Бригада була створена з колишніх кримінальних злочинців за принципом: «Лише злочинець може побороти злочин». В історії російського розшуку відоме прізвище Ваньки Каїна (Івана Осипова) — злодія-рецидивіста, який не лише виконував розшукові функції, а й сам вчиняв злочини. Лише згодом виникло правило: особи, які притягувались до відповідальності за обвинуваченням у кримінальних злочинах, не приймаються на службу в розшукову поліцію.

Деякі засоби та прийоми криміналістичної спрямованості знайшли своє відображення у правових актах Київської Русі, а саме — у «Руській правді». Літописи XV—XVI ст. свідчать про використання криміналістичних знань, зокрема, при порівнянні підписів у рукописах, виявленні підробок документів. У XVIІІ ст. вже були здійснені спроби щодо узагальнення судової практики. Так, І. Т. Посошков у праці «Про бідність і богатство» (1724) аналізує не лише судочинство, а й прийоми проведення слідства: випробування вогнем і залізом, позбавлення їжі та води тощо.

Для ХІХ ст. характерною є консолідація криміналістичних знань. У 1841 р. виходить друком праця Я. Баршева «Засади кримінального судочинства з застосуванням до російського кримінального судочинства», в якій були розкриті способи проведення слідчих дій. У 1882 р. А. Бертільйон (працівник Паризької поліцейської префектури) запропонував метод антропометричної реєстрації й ототожнення злочинців (бертільйонаж), розробив методи сигналітичної та метричної фотозйомки, принципи словесного портрета. Дещо пізніше виникає дактилоскопічний метод реєстрації злочинців: Вільям Гершель (1877 р.), Генрі Фолдс (1879—1880 рр.), Френсіс Гальтон, Едвард Генрі та ін.

Розвитку криміналістики сприяли праці Г. Гросса, Р. Рейса, А. Вейнгарта, Ничефоро, С. Оттоленги та багатьох інших, які досліджували засоби і методи збирання доказів, особливості розслідування злочинів. Так, Г. Гросс започаткував термін «криміналістика» і розкрив його зміст у своїх працях «Керівництво для судових слідчих, чинів жандармерії та поліції» (1892) і «Керівництво для судових слідчих як система криміналістики» (1898).

Важливим напрямом розвитку криміналістики є розробка методів дослідження речових доказів. Першою криміналістичною установою в Росії була судово-фотографічна лабораторія Є. Ф. Буринського (1889). У 1892 р. вчений був нагороджений Академією наук премією ім. М. В. Ломоносова за відкриття у галузі судово-дослідницької фотографії. Фундаментальна праця Є. Ф. Буринського «Судова експертиза документів» (1903) є актуальною й нині.

На початку ХХ ст. виходить друком ряд праць М. С. Бокаріуса: «Судово-медичні мікроскопічні та мікрохімічні дослідження речових доказів» (1910), «Короткий курс судової медицини» (1911), «Судова медицина у викладі для юристів» (1915). Протягом життя М. С. Бокаріус провів велику кількість судово-медичних і криміналістичних експертиз, зробив розтин понад 3000 трупів, а також до 5000 досліджень речових доказів. Головними науковими працями М. С. Бокаріуса є «Довідковий підручний альбом для працівників карного розшуку і міліції при складанні словесного портрета» (1924), «Початковий зовнішній огляд трупа на місці події або виявленні його» (1929), «Судова медицина для медиків і юристів» у двох частинах (1930). У 1925 р. Уряд УРСР присвоїв М. С. Бокаріусу почесне звання Заслуженого професора.

На початку ХХ ст. виходить друком ряд фундаментальних праць з криміналістики: П. С. Семеновський «Дактилоскопія як метод реєстрації» (1923), М. П. Макаренко «Техніка розслідування злочинів» (1925), С. М. Потапов «Судова фотографія» (1926). У цей же час виходить друком перший вітчизняний підручник з криміналістики І. М. Якiмова «Криміналістика. Керівництво по кримінальній техніці і тактиці» (1925).

У 1935—1936 рр. у Москві видано систематизований підручник з криміналістики, в який увійшли кримінальна техніка, тактика і методика розслідування, а у 1938—1939 рр. цей підручник був перевиданий.

У 1940—1960 рр. здійснюється формування ряду криміналістичних теорій і вчень. Так, у 1940 р. видані монографія А. І. Вінберга «Криміналістична експертиза письма»; у 1946 р. — брошура С. М. Потапова «Вступ до криміналістики»; у 1947 р. — праця Б. І. Шевченко «Наукові основи трасології»; у 1949 р. — книга М. В. Терзієва «Вступ до криміналістичного дослідження документів»; 1955 р. — праця М. О. Селіванова «Судово-оперативна фотографія»; 1956 р. — книга С. Д. Кустановича «Судова балістика»; 1958 р. — монографія Р. С. Бєлкіна «Теорія і практика слідчого експерименту»; 1965 р. — монографія Я. Пещака «Слідчі версії» та ін.

У 1960—1980 рр. починається інтенсивний розвиток теорії криміналістичної тактики (Р. С. Бєлкін, О. М. Васильєв, А. В. Дулов, В. О. Коновалова, М. І. Порубов, А. Р. Ратинов), наукових основ судової експертизи (Л. Ю. Ароцкер, О. Р. Шляхов, О. О. Ейсман). З 60-х років починається розробка методологічних проблем криміналістики, що знайшло відображення у виданих працях: С. П. Митричева «Теоретичні основи радянської криміналістики» (1965); Р. С. Бєлкіна і А. І. Вінберга «Криміналістика і доказування» (1969); О. М. Васильєва і М. П. Яблокова «Предмет, система і теоретичні основи криміналістики» (1984); Р. С. Бєлкіна «Криміналістика: проблеми, тенденції, перспективи» у двох частинах (1987, 1988) та ін. У 1970 р. проходить дискусія про предмет криміналістики (м. Свердловськ).

Великим досягненням криміналістичної наукової думки є видання Р. С. Бєлкіним «Курсу криміналістики в 3-х томах» (1997 р., Росія).

§2. Сучасний стан криміналістики в Україні

Сучасний стан розвитку криміналістики в Україні характеризується формуванням загальної теорії криміналістики, розробкою і впровадженням сучасних науково-технічних засобів і інформаційних технологій в практику боротьби зі злочинністю, удосконаленням прийомів криміналістичної тактики, запропонуванням методик розслідування нових видів злочинів. Розвиток криміналістики пов’язаний з формуванням певних наукових шкіл криміналістів. Інтенсивно розвиваються всі розділи криміналістики, виникають нові напрями, теорії та вчення.

Важливим свідченням високого рівня розвитку криміналістики в Україні є підготовка і видання підручників. У 1973 р. видано підручник «Радянська криміналістика. Криміналістична техніка і слідча тактика» за редакцією В. П. Колмакова, написаний українськими вченими-криміналістами. У 1988 р. вийшов друком підручник «Радянська криміналістика. Методика розслідування окремих видів злочинів» за редакцією В. К. Лисиченка.

За часів незалежності України перший підручник для юридичних вищих навчальних закладів і юридичних факультетів був підготовлений у 1998 р. колективом викладачів кафедри криміналістики Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого «Криміналістика. Криміналістична тактика і методика розслідування злочинів» за редакцією В. Ю. Шепітька. У 2001 р. цим самим колективом авторів здійснюється видання повного курсу криміналістики.

На сучасному етапі наукові дослідження з криміналістики проводяться на кафедрах криміналістики вищих юридичних навчальних закладів, у науково-дослідних установах України (Інституті вивчення проблем злочинності Академії правових наук України (з 1995 р.); Науково-дослідному інституті проблем боротьби зі злочинністю Національної академії внутрішніх справ України (з 1997 р.); Міжвідомчому науково-дослідному центрі з проблем боротьби з організованою злочинністю при Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України (з 1995 р.); Харківському центрі вивчення організованої злочинності (з 1998 р.), а також у науково-дослідних експертних установах (науково-дослідних інститутах судових експертиз Міністерства юстиції України; Державному науково-дослідному експертно-криміналістичному центрі МВС України та підпорядкованих йому науково-дослідних експертно-криміналістичних центрах на місцях).

На сьогодні в Україні працюють відомі криміналісти, професори: Ю. П. Аленін, В. П. Бахін, Т. В. Варфоломеєва (член-кореспондент АПрНУ); А. Ф. Волобуєв, В. Г. Гончаренко (академік АПрНУ), В. А. Журавель, А. В. Іщенко, О. А. Кириченко, Н. І. Клименко, В. О. Коновалова (академік АПрНУ), В. С. Кузьмічов, В. К. Лисиченко, В. Г. Лукашевич, Г. А. Матусовський, І. В. Постіка, М. В. Салтєвський, М. Я. Сегай (академік АПрНУ), В. Ю. Шепітько (член-кореспондент АПрНУ).

Лише за останні роки в Україні захищено ряд докторських дисертацій: В. Г. Лукашевич «Основи теорії професійного спілкування слідчого» (1993); Н. І. Клименко «Криміналістичні знання: природа, структура, оптимізація використання» (1993); Т. В. Варфоломеєва «Організаційні, процесуальні та криміналістичні проблеми захисту адвокатом прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного» (1994); В. Ю. Шепітько «Теоретичні проблеми систематизації тактичних прийомів в криміналістиці» (1996); В. С. Кузьмічов «Слідча діяльність: сутність, принципи, криміналістичні прийоми і засоби здійснення» (1996); О. А. Кириченко «Основи криміналістичної мікрології» (1996); Ю. П. Аленін «Теоретичні та практичні основи розкриття і розслідування осередків злочинів» (1997); В. А. Журавель «Теорія та методологія криміналістичного прогнозування» (2000).

§3. Експертні та криміналістичні установи в Україні

У 1923 р. Раднарком УРСР прийняв постанову про заснування в Харкові, Києві та Одесі обласних кабінетів науково-судової експертизи і затвердив положення про них (хоча Київський інститут і Одеська лабораторія були організовані ще в 1914 р.). Ці установи були створені з метою провадження різних науково-технічних досліджень за судовими справами. Київський кабінет очолював С. М. Потапов, а згодом В. І. Фаворський. Першим директором обласного кабінету в Харкові був талановитий судовий медик і криміналіст М. С. Бокаріус, а після смерті цей заклад очолив його син М. М. Бокаріус. Для виконання поставлених завдань у складі кабінетів було передбачено створення чотирьох секцій: 1) хімічних і фізико-хімічних досліджень; 2) судово-фотографічних досліджень; 3) судово-медичних макро- і мікроскопічних досліджень; 4) ідентифікації особи.

У 1925 р. кабінети були перейменовані на інститути науково-судової експертизи. На той час в інститутах діяли шість секцій: 1) хімічних і фізико-хімічних досліджень; 2) біологічних досліджень; 3) фотографічних досліджень; 4) ідентифікації особи; 5) судово-медичних досліджень; 6) кримінально-психологічних і психопатологічних досліджень.

У 1926—1927 рр. опубліковано три книги журналу «Архів кримінології та судової медицини», відповідальним редактором якого був директор Харківського інституту М. С. Бокаріус. У 1931 р. видавався журнал «Питання криміналістики та науково-судової експертизи», а в 1936 р. було видано спільний збірник Українського інституту судової політики і Харківського інституту судової експертизи «Питання кримінального процесу та техніка розслідування злочинів». У 1937 р. було надруковано збірник трьох українських інститутів науково-судової експертизи (Київського, Харківського та Одеського) «Криміналістика і науково-судова експертиза». Починаючи з 1964 р. в Україні виходить міжвідомчий збірник наукових і науково-методичних праць «Криміналістика і судова експертиза».

У роки Великої Вітчизняної війни експертну діяльність проводили в основному науково-технічні відділи (НТВ) органів міліції. Київський, Харківський та Одеський науково-дослідні інститути судових експертиз відновили свою експертну і наукову діяльність у 1943—1944 рр.

З 1946 р. директором Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз (НДІСЕ) був призначений В. П. Колмаков, який успішно керував інститутом протягом 20 років.

На сьогодні в Україні створені і функціонують науково-дослідні інститути судових експертиз Міністерства юстиції України: в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Донецьку, Дніпропетровську, Сімферополі, а також філії в Севастополі, Полтаві, Черкасах, Тернополі, Луганську, Миколаєві, Чернігові, Вінниці. Інститутами здійснюється науково-дослідницька та науково-методична робота. Колективи інститутів запропонували ряд нових експертних методик та методів дослідження. Експертами захищені кандидатські та докторські дисертації.

Зараз НДІСЕ Міністерства юстиції України мають такі лабораторії: судово-почеркознавчих і комп’ютерних досліджень, судово-трасологічних, судово-балістичних, вибухотехнічних, судово-біологічних, судово-автотехнічних, судових будівельних та пожежних, судово-товарознавчих, судово-фізичних і хімічних досліджень.

В Україні функціонує система експертних криміналістичних підрозділів органів внутрішніх справ. Перший кабінет науково-судової експертизи почав працювати у 1919 р. при Центральному управлінні карного розшуку Росії. У 1921 р. кабінет був реорганізований у науково-технічний підвідділ при карному розшуку НКВС, а у 1922 р. — в науково-технічний відділ. З 1936 р. аналогічні науково-технічні підрозділи були створені в міліції на всій території СРСР, а впродовж свого існування змінювали назви на експертно-криміналістичні управління і експертно-криміналістичні відділи.

Окрім експертних установ Міністерства юстиції України, судово-експертні та криміналістичні дослідження в Україні на теперішній час провадять експертно-криміналістичні служби МВС України (Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр МВС України (ДНДЕКЦ) та науково-дослідні експертно-криміналістичні центри (НДЕКЦ) при ГУМВС, УМВС, УМВСТ. Експерти центрів проводять різні види експертиз і досліджень, беруть участь у проведенні слідчих дій як спеціалісти. В експертно-криміналістичних підрозділах проводяться: 1) криміналістичні експертизи (дактилоскопічні, трасологічні, холодної зброї, почеркознавчі та ін.); 2) спеціальні експертизи (наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, харчових продуктів, волокон та волокнистих матеріалів, нафтопродуктів і паливно-мастильних матеріалів, скла і кераміки, вибухових речовин, обставин і механізму пожеж тощо).

Глава 5-А ИСТОРИЯ РАЗВИТИЯ КРИМИНАЛИСТИКИ

Часть 1. Криминалистика в дореволюционной России

Знание основных этапов становления отечественной криминалистики помогает глубже понять ее роль в борьбе с преступностью, а также истоки и тенденции развития.

Появление криминалистических методов, средств и приемов неразрывно связано с отправлением правосудия, следственной, сыскной и экспертной деятельностью. Правда, о допросах, обысках, опознании преступников упоминается уже в таких богослужебных книгах, как Ветхий и Новый заветы, Авеста, Коран. О них говорится и в памятниках права Древнего Рима, Китая, Греции, Германии, Франции, других стран. Конечно, это были умозаключения, основанные на житейском опыте, которые реализовывались в рамках тогдашних процедур обычного права. [8]

Преступления, то есть фактически вредные, объективно опасные для общества деяния, совершаются с начала существования человечества. Уже в Библии (гл.4) можно обнаружить одно из первых описаний умышленного причинения смерти другому человеку: "И когда они были в поле, восстал Каин на Авеля, брата своего, и убил его". Дать правовую оценку таким деяниям и квалифицировать их как преступления человечество смогло лишь с момента появления государства и права.

Преступность, как и право в целом, имеет тысячелетнюю историю развития. Она разнообразна и многолика (от простой кражи до заказных убийств; от нанесения в результате совершения преступления малозначительного ущерба до десятков погубленных жизней; от преступников-одиночек до преступных организаций и т.д.). Преступность постоянно на протяжении многих веков проникала во все слои общества и его сферы.

Начиная с первых нормативных правовых актов (древнеримские XII таблиц, древнегреческий Гортинский закон, законы царя Хаммурапи, "Русская правда" Ярослава Мудрого, Новгородская и Псковская судебные грамоты и др.) и кончая более поздними законами, законодатель безуспешно пытается дать полный перечень общественно опасных уголовно наказуемых деяний и определить меры наказания за каждое из них. Список совершаемых преступлений количественно пополняется и качественно изменяется параллельно с развитием общества.

Начиная с XVII в. в работах по уголовному судопроизводству появляются рекомендации о привлечении к расследованию и судебному рассмотрению уголовных дел лиц, сведущих в распознавании ядов и сличении почерков, обладающих медицинскими и другими специальными познаниями. В XVIII в. были предприняты первые попытки обобщения отечественной судебной практики. Так, Соборное уложение 1649 г. окончательно закрепостило крестьянство в России, ужесточило репрессии и повысило роль дворянства, а реформа патриарха Никона расколола православную веру и единую идеологию россиян. Эти и другие факторы усилили накал социальной напряженности среди населения и привели к усложнению криминальной ситуации в стране, в работе И.Т. Посошкова "О скудости и богатстве" (1724) рассматривались не только вопросы судопроизводства, но и обычные тогда приемы ведения следствия: испытание на дыбе, огнем и железом, лишением пищи и воды. [17]

В это время в России происходят народные восстания (под руководством И. Болотникова, С. Разина, К. Булавина и др.), совершаются одиночные или массовые побеги крестьян, разрастается преступная деятельность "разбойных отрядов", и, конечно, все это сопровождается грабежами, разбойными нападениями, убийствами и иными проявлениями насилия.

Развитие в начале XVIII в. в России промышленного производства (металлургических и оружейных заводов, суконных и полотняных мануфактур) привело к увеличению числа городов и их населения. В молодые города и иные поселения стали массово стекаться крепостные на оружейные заводы и суконные фабрики, а вместе с ними представители криминального мира - бежавшие от хозяев крестьяне, бывшие "служивые" и иные "гулящие люди".

В городах быстро растет количество материально обеспеченного населения и параллельно - уровень корыстно-насильственной преступности.

"Объезжие головы" с решеточными приказчиками, подьячие и стрельцы, наблюдавшие за порядком и безопасностью в городах и уездах, уже не справлялись со своими обязанностями.

Анализ судебной практики того времени показывает, что в городах усложнилась криминальная обстановка, то есть значительно увеличилось количество краж, грабежей и разбойных нападений. Появились новые разновидности преступлений и в высших слоях общества - из-за наследства совершаются заказные убийства и подделка завещаний, происходят кражи предметов роскоши и фальсификация ценных бумаг, подделка денег и крупные их хищения, контрабанда и уклонение от уплаты налогов.

Перед публичной властью остро встала проблема эффективной и качественной охраны общественного порядка и обеспечения внутренней безопасности на территориях слобод и других частей городов. В городах по указу Петра I создаются регулярная полиция, политический сыск, временные следственные комиссии или "майорские канцелярии", прокуратура и многоуровневые суды.

Эффективность и качество работы правоохранительных органов по борьбе с преступностью оставались, однако, низкими, так как государственные служащие не имели специальной подготовки, необходимой для достижения целей уголовного судопроизводства, а приемы розыска преступников и доказывания их вины в суде основывались только на житейском опыте. Полиции, следователям и судьям для достижения объективной истины по уголовным делам требовались глубокие знания современных законов, познания в области медицины, химии, техники и различных ремесел.

В середине XIX в. в России сформировались потребность и условия для исследований преступности, судебной и экспертной практики, разработки на основе результатов данных исследований методических рекомендаций и руководств для следователей и суда. Появилась закономерная необходимость в систематизации и обобщении эмпирического материала, результатов применения в практике первых научных разработок, формировании и преподавании специальной учебной дисциплины и нового научного знания - "полицейской" науки.

В эти годы своими научными трудами заложили основы данной учебной”дисциплины и "полицейской" науки практики и теоретики как из разных европейских стран. В свет выходит ряд практических руководств, содержащих криминалистические рекомендации по раскрытию и расследованию преступлений. [17]

В 1805 г. вышло в свет первое в России пособие, содержащее общие правила и тактические приемы расследования преступлений, "Зерцало правосудия", где названо несколько направлений изобличения виновного: "от лица" (потерпевшего), "от причины", "от дела" (т.е. происшествия), "от места", "от способа", "от орудий", "от времени" и пр.

Как и в других государствах, в Российской империи становление криминалистики неразрывно связано с развитием уголовного процесса. В первой половине XIX в. интерес к следственной деятельности заметно возрос: было опубликовано несколько работ, суммирующих практикуемые приемы допроса, очной ставки, обыска, иных следственных действий. В этой связи заслуживает упоминания "Опыт краткого руководства для произведения следствий" (1833) Н. Орлова. В нем говорится: "Производить следствие надлежит по горячим следам с особенным вниманием и крайней осмотрительностью, дабы ни малейших обстоятельств, особенно при начале, не было выпущено из виду". Здесь же содержатся отдельные рекомендации о тактике производства допроса свидетелей, очной ставки между ними, предъявления для опознания подозреваемых.

В работе Я. Баршева "Основания уголовного судопроизводства с применением к российскому уголовному судопроизводству" (1841) говорилось, например, что "домашний обыск должен быть производим неожиданно, со всею внимательностью и наблюдением над действиями лиц, живущих в обыскиваемом доме" или что "наилучшим должно почесть тот образ допроса, в котором делается переход от более общих вопросов к наиболее частным, чтобы таким образом дать обвиняемому повод высказать себя и обстоятельства преступления, также когда материал следующих вопросов заимствуется от ближайших ответов". Более того, описание хода и результатов осмотра места происшествия, "личного осмотра преступления и следов его" должно быть настолько подробным и точным, чтобы те, "которые должны воспользоваться этим актом, могли получить посредством него столь ясное и полное представление о предмете осмотра, как будто б они сами произвели его". Есть в этой работе и методические рекомендации по расследованию убийств, краж, должностных подлогов, злостного банкротства.

Начиная с 1864 г. вследствие коренной судебной реформы, главным достижением которой стал отказ от теории формальных доказательств, резко возрос интерес к использованию косвенных улик, приемам их собирания и оценки. Отметим, что в лекции по теории судебных доказательств, прочитанной в Санкт-Петербургском университете в 1860 г., В.Д. Спасович говорил: "... для преобразования нашей современной системы доказательств, очевидно не удовлетворяющей требованиям охранения общественного порядка, необходимо выдвинуть вперед доказательство посредством улик, предоставив судьям право приговаривать по их совокупности". [8]

Характерным примером здесь может служить труд А.А. Квачевского "Об уголовном преследовании, дознании и предварительном исследовании преступлений по Судебным уставам 1864 года". В нем анализировались способы совершения отдельных видов преступлений, подчеркивалась роль следов в установлении и изобличении преступника, подробно рассматривались порядок изучения документов, упаковки вещественных доказательств, другие приемы собирания судебных доказательств. Автор писал: "Одним из лучших указателей на известное лицо служат следы его пребывания на месте преступления, они бывают весьма разнообразны: следы ног, рук, пальцев, сапог, башмаков, лошадиных копыт, разных мелких вещей, принадлежащих известному лицу; следы бывают тем лучше, чем более дают определенных указаний, чем отличительнее они, чем более в них чего-либо особенного, например, отпечатков разного сорта гвоздей на подошвах, след копыта лошади, кованной на одну ногу; здесь точное измерение, то есть определение тождественности вещей с тождественностью лица, может повести "ко многим указаниям". [12]

Развитию криминалистических знаний в России способствовало издание переводов работ зарубежных авторов: "Руководство для судебных следователей, как система криминалистики" Г. Гросса 1892 г. Австриец по происхождению, Гросс в течение 20 лет был судебным следователем, затем стал преподавателем университета в Черновицах, а с 1902 г. - в Граце, где создал первый в истории уголовный музей., "Словесный портрет" и "Научная техника расследования преступлений" Р.А. Рейсса, "Уголовная тактика. Руководство к расследованию преступлений" А. Вейнгардта.

В русском переводе работа Г. Гросса была издана в 1895 г. В Смоленске и называлась "Руководство для судебных следователей, чинов общей и жандармерской полиции и др."

В этой работе Г. Гросс впервые провозгласил о зарождении новой самостоятельной науки, которую он называл криминалистикой. В связи с этим он и считается основоположником западноевропейской криминалистики.

К предмету новой науки он отнес изучение:

вещественных доказательств;

поступков или явления, составляющих элементы уголовного дела;

характера, психологических особенностей, привычек и способов деятельности лиц, участвующих в уголовном процессе.

Г. Гросс указывал на две задачи криминалистики: практическую и теоретическую. Первая касается истинны в каждом уголовном деле, а вторая заключается в изучении преступника и познании преступления вообще. [5]

Также в этой работе Гросс систематизировал все известные в то время средства и приемы работы с доказательствами, разработал ряд оригинальных рекомендаций по обнаружению, изъятию и исследованию следов и иных вещественных доказательств, описал быт и жаргон профессиональных преступников, наиболее распространенные в практике способы совершения и сокрытия преступлений и сформулировал основы методики раскрытия и расследования ряда опасных преступлений.

Начиная с 1880-х гг. журналы "Право", "Вестник полиции", "Журнал министерства юстиции", "Юридическая летопись", "Журнал гражданского и уголовного права", а также "Юридическая газета" и "Судебная газета" периодически публиковали статьи иностранных и отечественных криминалистов, что весьма способствовало распространению криминалистических знаний среди юристов-практиков.

В 1894 г. в Одессе вышла в свет работа М. Шимановского "Фотография в праве и правосудии". В 1908 г. С.Н. Трегубовым подготовлена "Настольная книга криминалиста-практика", а в следующем году В.И. Лебедев опубликовал "Искусство раскрытия преступлений". Эта книга была расширена и переиздана в 1912 г. с подзаголовком "Дактилоскопия". П.В. Макалинский в "Практическом руководстве для судебных следователей" (1901) так писал об использовании фотосъемки при осмотре места происшествия: "В особенности большую пользу могла бы приносить фотография в осмотрах по делам об убийствах, виновные в которых еще не известны: здесь каждая мелочь имеет значение, а между тем часто при осмотре довольно трудно угадать, на какие именно мелочи следует обратить преимущественное внимание; фотография передаст все без упущений. Притом, как бы ни был добросовестен и тщателен осмотр, как бы он ни был ясно, последовательно, картинно и даже художественно изложен, описание никогда не может дать такого наглядного представления, как фотография". Здесь же подробно излагаются приемы изготовления гипсовых слепков со следов ног и возможности экспертизы документов.

Накопление криминалистических знаний в сфере судебной экспертизы отличалось некоторым своеобразием. Сказались особенности развития отечественного естествознания, сыграли свою роль научные учреждения дореволюционной России. Еще в XVIII в. Императорская Академия наук по ходатайствам судов и полиции решала вопросы судебно-медицинского характера, определяла содержание золота и серебра в драгоценных сплавах. С середины XIX в. в Академии наук начали подвергать анализу спорные документы.

В 1818 г. была создана Российская экспедиция заготовления государственных бумаг, одной из функций которой стало проведение экспертизы подозрительных банкнот. Фотограф экспедиции Г.К. Скамони сконструировал прибор для распознавания фальшивых ценных бумаг - верификатор. В 1878 г. в составе Русского технического общества выделился фотографический отдел. В числе его учредителей выступили известные русские химики Д.И. Менделеев и А.Н. Бутлеров, которые занимались также и экспертной деятельностью.

Д.И. Менделеев провел ряд криминалистических исследований документов и экспертиз по делам связанным с отравлениями, фальсификацией пищевых продуктов и вин, загрязнением рек сточными водами фабрик, с возможностью и причинами самовозгорания разных веществ. Ему принадлежит также ряд криминалистических исследований с целью изыскания средств предупреждения подлогов в чеках и других денежных бумагах, разработки способов, исключающих уничтожение штемпелей на почтовых знаках, гербовых марках и других погашенных штемпелями документах.

А.Н. Бутлеров исследовал возможности воспламеняемости муки и мучной пыли, самовозгорание нефти и еще ряд вопросов связанных с расследованием пожаров. [10]

Особо следует отметить труды выдающегося русского криминалиста Е.Ф. Буринского (1849-1912) которого по праву именуют "отцом судебной фотографии",, создателя судебной фотографии, автора крупной монографии "Судебная экспертиза документов" (1903), создателя первой в России судебно-фотографическая лаборатория, созданная в 1889 г. Е.Ф. Буринским при Санкт-Петербургском окружном суде. Она послужила отправным пунктом в формировании системы российских экспертных учреждений. Вклад Е.Ф. Буринского в развитие отечественной криминалистики заключался главным образом в разработке новых фотографических методов исследования документов. В 1892 г. он был удостоен высокой награды Академии наук - премии имени М.В. Ломоносова за открытия в области научно-исследовательской фотографии и их практическое использование. Его "Судебная экспертиза документов" (1903) и сегодня читается с большим интересом. Немало сделал Е.Ф. Буринский и для совершенствования почерковедческой экспертизы. Он лично провел ряд особо сложных экспертиз, доказал перспективность использования в криминалистике математических и других точных методов. [12]

Многопрофильным криминалистическим учреждением стал кабинет научно-судебной экспертизы при прокуроре Санкт-Петербургской судебной палаты, открытый в 1912 г. Через два года кабинеты научно-судебной экспертизы начали действовать в Москве, Киеве и Одессе. Деятельность этих кабинетов способствовала активному внедрению криминалистических знаний в российский уголовный процесс, совершенствованию средств и методов раскрытия и расследования преступлений.

О том, что в рассматриваемый период научный и практический уровень криминалистики и судебной экспертизы в России был не ниже зарубежного, свидетельствует, в частности, высшая награда, полученная русским отделом судебно-полицейской фотографии на международной фотовыставке в Дрездене в 1909 г. В выставке принимали участие не только столичные, но также Самарское и Уфимское полицейские отделения. В русском отделе экспонировались руководства, таблицы и практические пособия по судебной фотографии, регистрационные снимки преступников и их отпечатков пальцев, фотоиллюстрации к раскрытию опасных преступлений: фальшивомонетничеств, убийств, разбойных нападений, краж со взломом. [8]

Развитие судебной медицины - научной дисциплины, первой поставленной на службу правосудию, - вызвало к жизни процессуальную фигуру сведущего лица: судебные врачи стали непременными участниками следственных дел о посягательствах на жизнь и телесных повреждениях. Затем на помощь начали призываться сведущие лица из других областей науки, техники, ремесла. Активно формируется институт судебной экспертизы, что послужило еще одним стимулом развития и использования криминалистических знаний.

Тенденция консолидации этих знаний с особенной силой проявилась в конце XIX и начале XX вв. Свое выражение она нашла в трудах целой плеяды полицейских и судебных чиновников и ученых - пионеров формирующейся науки. Эта деятельность шла по трем направлениям:

а) разработка и совершенствование средств уголовной регистрации (как тогда именовалась криминалистическая регистрация) и розыска преступников, в чем особенно были заинтересованы органы полиции;

б) разработка научных методов исследования вещественных доказательств;

в) разработка и систематизация приемов и методов организации и планирования расследования, средств, приемов и методов обнаружения, фиксации и использования доказательств.

Первое направление было представлено преимущественно исследованиями в области антропометрии, дактилоскопии, описания внешности человека, фотографии. [8] 

Часть 2. Развитие криминалистики в советский период

2.1 Формирование частных криминалистических теорий в советский период (1917 - 50-е гг.)

Совершенствование криминалистики как науки в первые годы советской власти серьезно затормозилось. Такие ведущие отечественные криминалисты, как В.И. Лебедев, С.Н. Трегубов, Б.Л. Бразоль оказались в эмиграции, научно-судебные кабинеты в Киеве и Одессе были разграблены и не сразу возобновили свою работу.

В постоктябрьский период российская криминалистика продолжила свое развитие в особых исторических реалиях: механизм буржуазного государства был сломан, а органы полиции, суда и прокуратуры ликвидированы. Иными стали социально-политические ориентиры криминалистики, которая была обращена на службу партийно-государственному аппарату, использовалась для борьбы с контрреволюцией, спекуляцией, саботажем, а затем иногда и с проявлениями инакомыслия. Коренным образом изменились ее правовая и методологическая основы, поскольку уголовное и уголовно-процессуальное законодательство было пересмотрено. Все это не могло не отразиться на содержании и практическом применении криминалистических средств, методов и приемов.

Концепции зарубежных криминалистов подверглись огульной критике и ревизии, а их работы были объявлены носящими догматический, идеологизированный характер. И тем не менее советские криминалисты постепенно накапливали эмпирический материал, решали задачи развития своей науки, использовали ее рекомендации в практике раскрытия и расследования различных преступных посягательств.

Первый этап постоктябрьского развития отечественной криминалистики (1918-1940) характерен сугубо практической направленностью научных исследований. Обобщался опыт применения методов и средств, позаимствованных после соответствующей доработки из других областей знаний, а также разработанных криминалистами самостоятельно. Были продолжены переводы работ зарубежных авторов, главным образом по криминалистической технике.

Первую попытку определить предмет и содержание советской криминалистики предпринял в 1921 г.Г.Ю. Манс. Он писал, что криминалистика изучает способы совершения преступлений, быт уголовного элемента, приемы расследования преступлений и идентификации преступников. Тогда криминалистику считали одной из естественно-технических наук отграничивая ее, таким образом, от уголовного процесса.

Начальный этап советского периода развития криминалистики связан с научной и практической деятельностью И.Н. Якимова, В.И. Громова, П.С. Семеновского, С.А. Голунского, С.М. Потапова и др. Они пришли в науку, хорошо зная практику борьбы с преступностью, обобщая ее достижения в целях совершенствования средств и методов раскрытия и расследования преступлений.

В этот период были изданы такие книги, как "Осмотр", "Криминалистика", "Криминалистика, Уголовная тактика" И.Н. Якимова, "Руководство по осмотру места преступления" Б.М. Комаринца и Б.И. Шевченко (М., 1938), опубликованы статьи Б.М. Шавера и С.П. Митричева "О предмете и методе советской криминалистики" (1938), положившие начало разработке теоретических основ криминалистики, монография А.И. Винберга "Криминалистическая экспертиза письма" и статья С.М. Потапова "Принципы криминалистической идентификации" (1940). [8]

В 1935-36 гг. вышел в свет первый отечественный учебник по криминалистике, в котором имелись разделы по уголовной технике и тактике, а также методике расследования преступлений. В нем был сконцентрирован и обобщен достигнутый к тому времени уровень развития науки. В 1938-39 гг. его переиздали с некоторыми исправлениями и дополнениями. Следует отметить, что родоначальники отечественной криминалистики включали в тактику учение о профессиональном преступнике, его привычках, суевериях и жаргоне, а также другие данные, которые позднее были отнесены к предмету криминологии. До 1929 г. в тактику включались и отдельные рекомендации по расследованию краж, мошенничеств, убийств, которые затем вместе с другими частными методиками составили содержание криминалистической методики расследования преступлений.

Хотя в учебнике и в других криминалистических работах рассматриваемого этапа подчеркивалось, что все научные средства и методы должны применяться в полном соответствии с нормами действующих законов и обеспечивать установление истины по уголовным делам, практика органов НКВД и МГБ, как известно, шла по другому пути, применяя к "врагам народа" физические и психические пытки, фабрикацию "доказательств" их виновности и другие подобные "приемы".

В 1932 г. при МУРе начал работать кабинет экспертизы, преобразованный в 1935 г. в научно-техническое отделение московской милиции. В том же году открылась криминалистическая лаборатория при Московском правовом институте. Аналогичные лаборатории были организованы при Ленинградском, Свердловском, Саратовском, Иркутском, Казанском, Ташкентском и других юридических вузах. Лаборатории создавались как научно-технические базы для обучения студентов, однако в них проводились также экспертные и научно-исследовательские работы.

Обобщение богатого эмпирического материала на первом постоктябрьском этапе развития отечественной криминалистики послужило базой для формирования в 1940-60 гг. ряда криминалистических теорий и учений. В эти годы закладывались методологические основы криминалистики, разрабатывалась научная база ее составных частей. После напряженных дискуссий было сформулировано понятие предмета криминалистики как юридической науки о технических средствах и тактических приемах работы с судебными доказательствами в целях раскрытия и предупреждения преступлений.

Начавшаяся Великая отечественная война (1941-1945 гг.) приостановила фундаментальные научные исследования проблем криминалистики, но экспертная научно-исследовательская работа по отдельным частным вопросам практического значения продолжалась весьма успешно. [19]

Тяжелые военные условия 1941-45 гг. поставили перед отечественными криминалистами новые сложные задачи. Обострилась проблема разработки способов выявления фальшивых документов, изготавливаемых фашистскими спецслужбами для своих агентов, засылаемых в тыл Красной Армии. С этим вопросом тесно переплетался другой экспертиза оттисков печатей и штампов, машинописных и рукописных текстов, поскольку все документы имели такие оттиски, заполнялись от руки либо с помощью машинописи. Немалые трудности вызывали исследования поддельных продуктовых карточек и иных документов, регулирующих распределение продовольствия.

Особую актуальность приобрела разработка методик расследования различных воинских преступлений, таких, как дезертирство, неповиновение командиру, членовредительство с целью уклонения от участия в боевых действиях. Повышенные требования предъявлялись к судебной баллистике, поскольку многие преступления совершались с применением огнестрельного оружия, которое стало широко доступным. Идентификация оружия по стреляным пулям и гильзам была в те годы и осталась до настоящего времени одной из актуальнейших задач судебно-баллистической экспертизы.

В 1941 г. был издан переведенный с французского капитальный труд Э. Локара "Руководство по криминалистике", в котором подробно рассматривались вопросы дактилоскопии, пальмо- и плантоскопии, графометрии, исследования пыли, а также документов, отпечатанных на пишущих машинках.

В военные годы криминалистам-практикам очень помогла работа Б.М. Комаринца о дактилоскопической регистрации на расстоянии, вышедшая в 1937 г. Она оказалась весьма полезной, поскольку центральное уголовно-регистрационное бюро со всеми картотеками перебазировалось в Уфу, а справки наводились в основном по телефону или телеграфу. Б.М. Комаринец предложил не передавать изображения дактилоскопических узоров, что по тем временам было очень сложно и дорого, а описывать их по определенной системе. Закодированные особенности папиллярных узоров всех 10 пальцев при передаче по линиям связи сложностей не представляли.

С середины 40-х гг., по окончании войны, в отечественной криминалистике продолжился процесс формирования ее теоретических основ, сопровождавшийся развитием представлений о предмете, системе и природе криминалистики. Одновременно происходит формирование частных криминалистических теорий и учений. Закладываются методологические основы криминалистики, система криминалистики и ее методы, разрабатываются проблемы криминалистической трасологии, баллистики, фотографии и технического исследования документов, судебного почерковедения и криминалистической регистрации. Именно в этот период проходили дискуссии о предмете криминалистики (1955 г), разрабатывалась концепция криминалистической идентификации (С.М. Потапов, 1946 г., В. Я Колдин, 1957 г), были опубликованы оригинальные работы Б.И. Шевченко "Научные основы современной трасеологии" (1947 г), Б.М. Комаринца "Криминалистическая идентификация огнестрельного оружия по стреляным гильзам" (1945 г), С.М. Потапова "Судебная фотография" (1955 г), Н.А. Селиванова "Судебно-оперативная фотография" (1955 г), В.Ф. Орловой "Основы идентификации личности по почерку" (1952 г) и др. [3]

В 1946 г. вышло в свет первое издание монографии П.И. Тарасова-Родионова "Предварительное следствие". В ней рассматривался широкий круг проблем, но в особенности организационные и тактические основы, принципы и методы ведения следствия, тактика следственных действий, вопросы, разрешаемые в ходе экспертиз. Больше внимания уделялось и методикам расследования отдельных видов преступлений: хищений государственного и общественного имущества, убийств, пожаров и поджогов, транспортных происшествий.

С.М. Потапов "Судебная фотография" (1948) заложил основы теории криминалистической идентификации и установления групповой принадлежности. Большое внимание в рассматриваемый период уделялось разработке проблем трасологии и баллистики, которые получили оригинальное разрешение в трудах Б.М. Комаринца "Криминалистическая идентификация огнестрельного оружия по стреляным гильзам" (1945) и Б.И. Шевченко "Научные основы современной трассологии" (1947), Н.А. Селиванова "Судебно-оперативная фотография" (1955), В.Ф. Орловой "Основы идентификации личности по почерку" (1952) и др.

Значительное внимание уделялось совершенствованию запечатлевающих и исследовательских методов и средств судебной фотографии, разрабатывались теория и методики криминалистического исследования рукописных и машинописных документов. Дальнейшее развитие получила уголовная регистрация: сложились теоретические представления о ее научных основаниях, видах, методах использования в борьбе с преступностью.

В разделе следственной тактики формировалось учение о следственной версии и планировании расследования. С.А. Голунский, например, раскрыл интеллектуальный механизм планирования, роль в нем версий и способы их проверки. Велись исследования и в области тактики отдельных следственных действий: осмотра, обыска, допроса, выемки, освидетельствования, очной ставки и др.

Положительную роль в развитии учения о предмете криминалистика сыграло определение, сформулированное А.И. Винбергом в 1950 г. В нем говорилось: "Советская криминалистика является наукой о технических и тактических приемах и средствах обнаружения, собирания, фиксации и исследования судебных доказательств применяемых для раскрытия преступлений, выявление виновных и изыскания способов предупреждения преступления".

Велись активные изыскания и в области технико-криминалистического исследования документов. В 1949 г. была опубликована работа Н.В. Терзиева и А.А. Эйсмана "Введение в криминалистическое исследование документов" в двух частях. В первой книге, автором которой был Н.В. Терзиев, были рассмотрены в историческом аспекте вопросы исследований письменных документов в России и за рубежом, впервые введен автором термин "техническая экспертиза документов", охарактеризованы предмет и система криминалистического исследования документов, методика осмотра документов. Во второй книге, подготовленной А.А. Эйсманом, описаны технические средства, приемы и методы, используемые при технико-криминалистическом исследовании документов. Последующие работы А.А. Эйсмана в этом направлении обогатили криминалистику электронно-оптическими методами усиления контраста и преобразования невидимого инфракрасного изображения в видимое с помощью прибора ЭОП. [19]

С середины 50-х гг. активно разрабатывалось учение о версии и планировании расследования (А.Н. Васильев, С.А. Голунский, Н.А. Якубович, Г.Н. Мудьюгин).

Был опубликован ряд фундаментальных работ по тактике следственных действий. Начало было положено проф. Якимовым, который в 1947 г. защитил докторскую диссертацию на тему "Следственный осмотр". На эту же тему были выполнены пособие коллектива авторов ВШ МВД под руководством А.И. Винберга (1957 г), монография В.И. Попова "Осмотр места происшествия" (1956 г) и работа коллектива авторов ВНИИ криминалистики Прокуратуры СССР под руководством А.Н. Васильева "Осмотр места происшествия" (1960 г).

Вопросы тактики следственного эксперимента исследовались в работах Л.Е. Ароцкера (1951 г), Н.И. Гуковской (1958 г), Р.С. Белкина (1959 г). Много статей, отдельных монографических и диссертационных работ было посвящено вопросам тактики допроса, пик которых однако пришелся на последующий период (60-70-е гг.). [3]

Становление криминалистики в этот период тесно связано с формированием экспертно-криминалистических учреждений. Уже в 1919 г. при Центророзыске создается кабинет судебной экспертизы, который возглавил П.С. Семеновский. В 1922 г. кабинет был преобразован в НТО Управления уголовного розыска РСФСР. Одновременно в Петрограде был создан Научно-технический кабинет при подотделе уголовного розыска. В этот же период появляются и специальные экспертные учреждения, которые образовались на базе ранее действовавших на Украине кабинетов научно-судебной экспертизы. В конце 1925 г. кабинеты в Киеве, Харькове и Одессе были преобразованы в институты научно-судебной экспертизы. В 1929 г. был создан Научно-исследовательский институт криминалистики и судебной экспертизы в Белоруссии (Минск). В РСФСР до середины 30-х годов криминалистическая служба действовала лишь в органах милиции. Во второй половине 30-х годов криминалистические лаборатории создаются в Институте уголовной политики при Прокуратуре СССР, Верховном суде СССР и Наркомате юстиции РСФСР, а также при Московском, Ленинградском, Свердловском, Саратовском, Казанском и других юридических вузах, а в 1940 г. - в Ташкентском юридическом институте.

В 1948-51 гг. были созданы научно-исследовательские криминалистические лаборатории Министерства юстиции СССР в Ленинграде, Ростове-на-Дону, Хабаровске, Саратове, Свердловске, Новосибирске, Минске. В 1962 г. на базе Центральной криминалистической лаборатории и Московской областной НИКЛ открылся Центральный НИИ судебных экспертиз. В феврале 1949 г. был учрежден ВНИИ криминалистики Прокуратуры СССР, который обобщал следственную и экспертную практику, занимался совершенствованием научно-технических средств и методов борьбы с преступностью. В 1963 г. его переориентировали на изучение причин и разработку мер предупреждения преступности, а в 1989 г. на решение проблем укрепления законности и правопорядка. Дальнейшее развитие получили экспертные криминалистические учреждения в системе МВД.

Указанные лаборатории сыграли свою роль в развитии криминалистики. Сотрудники лабораторий институтов занимались производством криминалистических экспертиз для органов прокуратуры, суда, арбитража (главным образом исследованием документов), а также вели большую научно-исследовательскую работу, опираясь на данные экспертной практики. Накопленный эмпирический материал давал возможность для серьезных научных исследований важнейших проблем криминалистики, главным образом криминалистической техники. [3]

2.2 Формирование общей теории криминалистики

Данный этап, начавшийся в 1960-е гг., характерен нарастанием интенсивности развития отечественной криминалистики, особенно в плане формирования ее общей теории. К этому времени наша криминалистика накопила богатый эмпирический материал, послуживший основой для углубленных науковедческих изысканий. Общая теория стала той базой, которая обеспечила рост криминалистики по законам дифференциации и интеграции специальных знаний, содействовала всестороннему исследованию сущности предварительного расследования, оперативно-розыскной, судебной и экспертной деятельности, дальнейшей разработке и совершенствованию средств, методов и приемов борьбы с преступностью. Все направления криминалистической науки, ее частные теории и учения обогащались благодаря обращению к социологии, психологии, прогностике, теории вероятностей, математике, логике, кибернетике, информатике, моделированию, другим передовым направлениям научной мысли.

Для отечественной криминалистики на современном этапе, начиная с 1960-х годов, характерна глубокая разработка общетеоретических и методологических вопросов науки, формирование ее нового раздела - "Теоретические и методологические основы".

Обращение ученых криминалистов к данным вопросам - закономерный процесс развития науки, обусловленный не менее глубоким исследованием отдельных проблем в период становления и формирования науки криминалистики. В этом плане необходимо отметить появление таких фундаментальных работ, как монографии С.П. Митричева "Теоретические основы советской криминалистики" (1965), Р.С. Белкина и А.И. Винберга "Криминалистика и доказывание" (1969), цикл работ В.Я. Колдина, посвященных проблемам идентификации и ее роли в установлении истины по уголовным делам (1969, 1978), И.М. Лузгина "Методологические проблемы расследования" (1974), Н.А. Селиванова, В.Г. Танасевича, А.А. Эйсмана, Н.А. Якубович "Советская криминалистика. Теоретические проблемы" (1978), А.Л. Васильева и Н.П. Яблокова "Предмет, система и теоретические основы криминалистики" (1984), В.Я. Колдина и Н.С. Полевого "Информационные процессы и структуры в криминалистике" (1985), Р.С. Белкина - работы по проблемам теории криминалистики (1986, 1987, 1988) и др.

На основе общей теории сформировались новые направления в криминалистике - учение о навыках (Г.А. Самойлов), учение о способах совершения преступлений и сокрытия следов (Г.Г. Зуйков, И.М. Лузгин, В.П. Лавров), о криминалистической характеристике преступления (Р.С. Белкин, В.А. Образцов, Н.А. Селиванов, Н.Н. Яблоков), криминалистическая кибернетика (Н.С. Полевой) и др. [4]

Р.С. Белкин и Ю.И. Краснобаев в статье "О предмете советской криминалистики", опубликованной в журнале "Правоведение" в 1967 г. впервые высказали мнение о необходимости нового подхода к определению криминалистики. Авторы статьи пришли к выводу о том, что существенными аспектами при определении криминалистики должны быть не приемы, методы и средства собирания, исследования и оценки доказательств, а закономерность возникновения этих доказательств.

Большинство отечественных криминалистов присоединились к новой трактовке предмета криминалистики, иногда с теми или иными редакционными уточнениями или модификациями. [1]

На этой же дискуссии свое определение криминалистики предложил и профессор А.К. Васильев. В окончательном виде оно было сформулировано таким образом: "Криминалистика - это наука об организации планомерного расследования преступления, эффективном обнаружении, собирании и исследовании доказательств в соответствии с нормами уголовно-процессуального закона и о предупреждении преступлений путем применения для этих целей специальных приемов и средств, разработанных на основе естественных, технических и других специальных наук и изучения механизма преступлений и формирования доказательств". Правда, сам автор предложил, что это определение может служить лишь базой для рассуждения.

Впервые концепция и структура общей теории криминалистики была изложена Р.С. Белкиным в работе "Ленинская теория отражения и методологические проблемы советской криминалистики" (1970), а затем развита им в трехтомном "Курсе советской криминалистики" (1977- 1979), в других работах.

Термин "общая теория криминалистики" вошел в научный обиход, а содержание этой теории составило первый раздел в системе науки. Впоследствии коррективы в содержание и структуру общей теории вносили А.А. Эйсман, Н.А. Селиванов и некоторые другие ученые, но в целостном виде она в их работах представлена не была.

Формирование общей теории криминалистики дало толчок к целенаправленному исследованию ее составных частей (диссертационные и монографические исследования Г.Г. Зуйкова, В.Ф. Орловой, А.А. Закатова, С.И. Цветкова, И.А. Алиева, Н.Н. Лысова, В.М. Пешкова, Л.Г. Горшенина и др.).

Современный этап развития криминалистики, помимо разработки проблем общей теории, характеризуется и углубленным исследованием общетеоретических вопросов других разделов науки.

В области криминалистической техники появились работы, содержащие анализ и характеристику технико-криминалистических средств и методов работы с доказательствами, использования специальных познаний в судопроизводстве, проблем судебной экспертизы (И.А. Селиванов,

3.М. Соколовский, В.К. Лисиченко, В.И. Гончаренко, М.В. Салтевский, Г.И. Грамович, И.Н. Сорокотягин, А.А. Леви и др.). На основе теории криминалистической экспертизы стала формироваться общая теория судебной экспертизы (А.Р. Шляхов, А.И. Винберг и Н.Т. Малаховская, Ю.Г. Корухов, И.А. Алиев, Е.Р. Россинская, T.В. Аверьянова, С.Ф. Бычкова).

В области криминалистической тактики внимание ученых было обращено на проблематику следственных ситуаций (И.Ф. Герасимов, Л.Я. Драп-кин, О.Я. Баев, В.К. Гавло, В.И. Шиканов и др.), тактических комбинаций (операций) и иных криминалистических комплексов (А.В. Дулов, Р.С. Белкин, В.А. Жбанков и др.), тактического решения и тактического риска (С.И. Цветков, Р.С. Белкин, Ю.Ю. Осипов, Г.А. Зорин).

В области криминалистической методики были сформулированы представления о концептуальных основах этого раздела науки (А.Н. Колесниченко, И.Н. Возгрин, В.А. Образцов), продолжалась разработка вопросов изучения личности обвиняемого и потерпевшего в процессе расследования (Ф.В. Глазырин, П.П. Цветков, В.В. Вандышев и др.).

На стыке между тактикой и методикой велись исследования познавательной природы расследования (И.М. Лузгин, Н.А. Якубович, В.Е. Коновалова, А.А. Эйсман и др.), организационных основ расследования и его эффективности (Л.А. Соя-Серко, А.И. Михайлов, А.Б. Соловьев), системы следственных действий (И.Е. Быховский), применения данных криминалистики в различных областях правоприменительной деятельности (Ю.Г. Корухов). [8]

В 60-е годы развивалась система государственных экспертных учреждений министерств юстиции союзных республик, в которую до ликвидации СССР входило восемь республиканских научно-исследовательских институтов судебной экспертизы и более 50 лабораторий судебной экспертизы.

Поступательное развитие российской криминалистики привело к выделению из нее в качестве самостоятельных отраслей знаний теории оперативно-розыскной деятельности и судебной психологии. Возникли новые направления, связанные с применением в криминалистике положений кибернетики, теории игр, одорологии, теории моделирования. Стали активно исследоваться общие принципы и методики, объекты, специальные средства, развиваться новые виды криминалистических экспертиз, разрабатываться приемы и методы использования специальных познаний самого широкого спектра.

Общая теория криминалистики способствовала дальнейшему развитию учения о планировании расследования и выдвижении криминалистических версий: были уточнены элементы и содержание этого учения, его понятийный аппарат. Объектом изучения стала природа следственных действий. Комплексному анализу подвергался опыт проведения следственного осмотра и эксперимента, предъявления для опознания, допроса, очной ставки, обыска, задержания. В криминалистической тактике начал разрабатываться ряд новых перспективных направлений: учение о следственных ситуациях, криминалистических операциях, тактических комбинациях.

Методика расследования отдельных видов преступлений также углубила и расширила свои основы. Полнее определены ее исходные положения, в том числе предмет, система, принципы и задачи, место в структуре криминалистики. Детально разработаны методики расследования должностных хищений, убийств, изнасилований, разбоев, краж, дорожно-транспортных происшествий и др. Завершается формирование методики расследования преступлений несовершеннолетних, лиц, отбывающих наказание, нераскрытых деликтов прошлых лет и тех, которые совершаются рецидивистами, расследования групповых преступлений и др. Большое внимание уделяется разработке информационных моделей преступлений, алгоритмизации следственной деятельности, компьютеризации методик расследования.

Криминалистическая методика развивается благодаря изучению современных способов совершения преступлений, образующихся при этом следов; разработке систем типовых следственных ситуаций и версий; совершенствованию криминалистического анализа содеянного и личности виновного; обобщению передового опыта раскрытия и расследования преступлений особенно совершаемых организованными группами и сообществами в сфере реформируемой российской экономики: с использованием компьютерной техники, мошенничеств с кредитными картами и векселями, преступных уклонений от уплаты налогов и др.

В силу своей специфической природы криминалистика в советский период менее других общественных наук была идеологизирована и легко освободилась от редких "родимых пятен" классового подхода. Можно с уверенностью! констатировать, что по своему уровню и достижениям отечественная криминалистика не только не уступает уровню этой науки в других странах, но и во многом превосходит его.

В заключение необходимо отметить, что распад СССР негативно отразился на темпах развития криминалистики. Разрушилась фактически единая система следственных, экспертных и розыскных органов, ослабли связи между криминалистами, оказавшимися в разных суверенных государствах, затормозились прикладные и теоретические исследования. Постепенно эта негативная тенденция преодолевается, в том числе за счет укрепления связей с криминалистами, работающими в индустриально развитых странах [10].

Часть 3. Развитие криминалистики в зарубежных странах

Криминалистика в европейских зарубежных странах сформировалась во второй половине XIX в. Основателем криминалистической науки считают австрийца Ганса Гросса (1847-1915), который в 1893 г. опубликовал свое известное "Руководство для судебных следователей, чинов общей и жандармской полиции". Целью его работы было, как указывал Г. Гросс, создание настольной книги, в которой были бы собраны в понятной для следователей форме все те знания, которые до тех пор можно было найти в трудах по баллистике, фотографии и т.п. Естественнонаучные знания нашли отражение в объемных главах о вещественных доказательствах, учении о тождестве, осмотре места происшествия, допросе и об отдельных видах преступлений. Труды Г. Гросса оказали существенное влияние на развитие криминалистики во всех странах, особенно относящихся к австро-германской ветви. [10]

Характерной чертой развития зарубежной криминалистики является почти полное отсутствие работ, посвященных исследованию ее методологических и теоретических основ. Вследствие этого и сейчас в большинстве капиталистических стран криминалистика не признается самостоятельной наукой, а рассматривается как вспомогательная, сугубо прикладная дисциплина либо вообще как "полицейская техника", лишенная правовой регламентации. Поэтому круг проблем криминалистики ограничивается комплексом специальных технических средств и приемов, ей отводится роль дисциплины, призванной разрабатывать чисто технические рекомендации по раскрытию и расследованию преступлений. И как следствие такого подхода, в ряде стран (в частности, в США) криминалистика преподается далеко не во всех юридических вузах. [6]

Несмотря на отмеченную "однобокость" развития, наиболее полные курсы зарубежной криминалистики обычно состоят из четырех разделов:

1) техника совершения преступлений;

2) криминалистическая техника;

3) криминалистическая тактика;

4) организация борьбы с преступностью. В первом разделе рассматриваются способы различных преступных посягательств. Два последующих посвящаются соответственно техническим и тактическим аспектам криминалистики, причем в учебниках большого объема в них выделяются особенные части, учитывающие специфику технических и тактических приемов применительно к отдельным составам преступных посягательств.

Раздел об организации борьбы с преступностью обычно состоит из двух частей. В первой освещаются внутригосударственные, а во второй - международные формы и методы уголовного преследования. В первой части описывается взаимодействие государственных и иных органов, в том числе частных сыскных бюро и агентств, организаций самозащиты граждан, союзов по защите от мошенничества в области кредитных операций и др. Значительное внимание уделяется использованию средств массовой информации и коммуникации, формированию профессиональных качеств следователя.

Вторая часть данного раздела раскрывает международно-правовые аспекты борьбы с организованной преступностью. Здесь описывается организация работы Интерпола, роль которого постепенно возрастает ввиду того, что преступность все более приобретает международный характер. Кражи произведений искусства и фальшивомонетничество, контрабанда и терроризм, торговля наркотиками и "живым товаром", подделка кредитных карточек, дорожных чеков и иные экономические преступления не признают государственных границ. Поэтому полицейские органы многих государств уже давно кооперируют свою деятельность в борьбе с международной преступностью, что положительно сказывается на результатах. Членом Интерпола является и Российская Федерация.

Рост преступности, наблюдаемый практически повсеместно, вынуждает государства изыскивать все более эффективные меры борьбы с нею. Полиция получает на вооружение самые современные технические средства и методы, обеспечивающие быстрое реагирование на совершенное преступное посягательство, информационный контроль за преступниками с помощью мероприятий полицейской и "внутренней" разведки.

Собранная информация подвергается электронной обработке и закладывается в базы данных компьютерных сетей, обслуживающих правоохранительные органы. Полицейская автоматизированная информационная сеть замкнута и обслуживает такие развитые капиталистические страны, как США, Англия, Франция, Япония, Канада. Даже из патрульного полицейского автомобиля можно получить нужную информацию, хранящуюся в памяти компьютера, включенного в эту служебную сеть. Большое внимание уделяется работе лабораторий криминалистической экспертизы, оснащенных весьма современным аналитическим оборудованием.

Неплохо развита и так называемая полевая криминалистика, т.е. криминалистические средства и методы, приспособленные для применения в ходе осмотра места происшествия, обыска, задержания, освидетельствования и других следственных и розыскных действий, проводимых в сложных, а зачастую и неблагоприятных условиях. Полиция США, ФРГ, Англии, Франции, Японии располагает специально оборудованными автомобилями и вертолетами, широко использует в работе телевидение, компьютерную и лазерную технику. Полицейские органы активно применяют портативные приборы и датчики для предварительного экспресс-анализа крови, наркотических и взрывчатых веществ, поиска драгоценных металлов, трупов. Они удобны и результативны в применении. Большое внимание уделяется разработке эффективных наборов средств для работы с различными следами и микрообъектами, а также для личной защиты и безопасности сотрудников полиции при задержании вооруженных преступников. [8]

В повседневной деятельности полиции используются многие новейшие достижения научно-технического прогресса, в частности средства микроанализа, голографии, компьютерных технологий. Электроника широко представлена также в криминалистической фотографии: это автоматические камеры, обеспечивающие точную наводку на резкость, установку выдержки и диафрагмы даже при съемках в сложных условиях; микропроцессоры, которыми оснащены фотоувеличители, регулирующие автоматический подбор светофильтров при печатании цветных снимков, и т.д. В большинстве развитых капиталистических государств полиция уже давно использует только цветные фотоматериалы. Применяются фотоаппараты, исключающие процесс фотопечати, цифровые камеры, снимающие на дискеты. Отснятые кадры можно сразу же просмотреть на экране монитора, вывести на печать через принтер компьютера, передать по телекоммуникационным каналам. Давно и широко распространена цветная видеозапись, в том числе цифровая.

Все более совершенствуются криминалистические средства предотвращения преступных посягательств: различные системы контроля и допуска, исключающие недозволенное проникновение на охраняемый объект, пронос оружия, взрывчатки, наркотиков, драгоценных металлов, товаров, снабженных специальными бирками, и т.д. Активно применяются портативные детекторы фальшивых денег и ценных бумаг, следящие и регистрирующие системы в банках, супермаркетах и других учреждениях, где сосредоточиваются крупные суммы денег и ценные товары.

Большое внимание уделяется разработке и использованию аналитических средств при допросах, в особенности устройств типа полиграф, вариограф, детектор скрываемого знания и т.п.

Приборы типа полиграф уже многие годы применяются в практике борьбы с преступностью более 20 государств, в том числе США, Швейцарии, Японии, Турции и др. Там созданы специальные лаборатории, обслуживаемые квалифицированными специалистами. Некоторые современные конструкции полиграфов бесконтактно регистрируют десятки различных психофизиологических параметров, динамика которых анализируется встроенным компьютером по специальной программе. Точность диагностики причастности лиц, подозреваемых в совершении преступлений, обеспечивается в пределах 75 - 100%. (Подобные устройства, причем отечественного производства, стали применяться с 1995 г. и органами МВД. С их помощью, например, в Краснодарском крае уже раскрыты сотни самых различных преступлений)

Усилиями зарубежных криминалистов решены такие крупные научно-практические проблемы, как компьютерная обработка, хранение и анализ дактилоскопической информации, идентификация человека по его генотипу, отождествление по голосу и др. Эти подлинно значительные достижения в сфере криминалистической техники и судебной экспертизы должны активнее использоваться отечественными криминалистами, что послужит совершенствованию их профессиональной деятельности в сложных современных условиях. [19]

3.1 Криминалистика в странах Центральной и Восточной Европы

После второй мировой войны до конца 1980-х годов эти страны находились под значительным воздействием политической и идеологической доктрины Советского Союза, что не могло не отразиться и в такой области знаний, как криминалистика. В довоенных Болгарии, Польше, Югославии собственной отечественной криминалистики практически не было. В Чехословакии, Венгрии, Восточной Германии, напротив, имелись собственные, достаточно ощутимые успехи в данной области. Однако и криминалистика, и криминалистические учреждения во всех этих странах после происшедших политических изменений создавались заново, используя главным образом опыт и достигнутые результаты советской криминалистики.

Уровень развития криминалистики в восточноевропейских странах к середине 80-х годов достаточно полно отражен в книге "Криминалистика социалистических стран", опубликованной в 1986 г. (редактор - проф.В.Я. Колдин). В создании этой работы приняли участие ученые МГУ им. М.В. Ломоносова, Университета им. Гумбольдта в Берлине, Карпова университета в Праге, Софийского университета им. Охридски, Будапештского университета им. Л. Этвёша, Варшавского университета, ведущие ученые-криминалисты других учреждений - Академии МВД, ВНИИСЭ, Института прокуратуры и др.

Большинство криминалистов восточноевропейских стран восприняли советскую концепцию криминалистики, однако есть и некоторые различия в понимании природы криминалистики, ее предмета, системы и др. Различие взглядов на природу криминалистики связано в основном с традиционным включением в нее в таких странах, как Германия, Венгрия, судебной медицины, судебной психиатрии, судебной психологии и других "судебных" наук. Отсюда концепция двойственной - юридической и естественно-технической - природы криминалистики (Э. Штельцер, И. Кэртес).

Исторически обусловленные особенности правовой культуры и законодательства в каждой из этих стран определяют особенности возникновения и развития криминалистики, структуру криминалистических учреждений.

В Болгарии первый национальный учебник по криминалистике для высших учебных заведений был подготовлен профессором И. Вакарелски в двух томах и вышел в свет в 1959-1961 гг. К числу наиболее известных ученых относятся Ц. Цеков, К. Бобев, Г. Георгиев.

Основными центрами криминалистических исследований до последнего времени были Научно-исследовательский институт криминалистики и криминологии МВД, Софийский университет. Экспертные исследования осуществляют Институт криминалистики, Центральная лаборатория криминалистической экспертизы при Министерстве юстиции и научно-технические подразделения милиции,

В Венгрии научно-исследовательская и практическая работа в области криминалистической экспертизы активно проводилась в Институте криминалистической техники МВД, созданном в 1965 г., в Научно-исследовательском институте криминологии и криминалистики при Генеральной прокуратуре. Производство некоторых (некриминалистических) видов экспертизы поручено учреждениям Министерства юстиции. Так, в Будапеште созданы институты судебно-бухгалтерской и судебно-технической экспертизы, подчиненные МЮ Венгрии.

Видным ученым криминалистом Венгрии является Имре Кэртес. Его работы хорошо известны в нашей стране. Ряд работ по истории криминалистики написан профессором Геза Катона.

Восточная Германия (бывшая ГДР.), хотя и изменила свой государственный статус, находясь в составе ФРГ, в основном сохраняет структуру научно-практических учреждений криминалистики, созданных ранее. Криминалистика в Германии всегда отличалась высоким научно-практическим уровнем, квалифицированными специалистами, а ее учреждения - современным оборудованием. Авторами, получившими мировую известность, были в начале XX в. Р. Гейндль, А. Вайнгардт, Е. Аннушат, А. Гельвиг, X. Шнайкерт. В 70-е и 80-е годы существенный вклад в развитие криминалистики ГДР внесли такие ученые, как Э. Штельцер, К. Користка, X. Шихт, А. Форкер, Ф. Шюрих и др.

В Чехии и Словакии (ранее ЧСФР) основы криминалистики заложены задолго до второй мировой войны. Предвоенная чехословацкая криминалистика по своему уровню превосходила криминалистику многих развитых европейских стран. Дактилоскопическая регистрация была основана в Праге еще на рубеже XIX и XX вв. В период после февральской революции 1948 г. были созданы новые криминалистические учреждения (в Праге - Криминалистический институт общественной безопасности). В 1959-1968 гг. был подготовлен и издан пятитомный учебник криминалистики, в создании которого большая роль принадлежит известному ученому Б. Немецу. Широко известны работы Я. Пещака, Я. Мусила. Научно-исследовательская работа в области криминалистики ведется в Карповом университете в Праге, в университетах им. Я. Коменского в Братиславе, им.

Я. Пуркинье в Брно. Экспертные учреждения находятся в составе МВД, а также в системе Министерства юстиции Чехии и Словакии.

В Польше научные криминалистические исследования с 1955 г. проводились в Институте криминалистики Главного управления гражданской милиции, в Краковском институте судебных экспертиз - одном из старейших экспертных учреждений страны, а также в криминалистических лабораториях при университетах - в Варшаве, Кракове, Вроцлаве, Познани, Лодзи, Торуне. Было издано несколько учебников криминалистики (авторы - П. Хорошовски, В. Гутекунст, Б. Холыст).

3.2 Криминалистика в экономически развитых странах

В большинстве стран Западной Европы, а также США, Канаде, экономически развитых странах Азии преобладает представление о криминалистике как полицейской науке, использующей в борьбе с преступностью достижения естественно-технических наук. При этом, ориентируясь на разработку приемов и методов исследования вещественных доказательств, западноевропейские и американские криминалисты не уделяют достаточного внимания анализу предмета этой науки, разработке ее общей методологии. Такой подход приводит к крайней неопределенности научного статуса данной области знаний.

Различное понимание ее природы и предмета проявляется в различии наименований: естественнонаучная криминалистика (natur wissenschaftliche Kriminalistik), полицейская лаборатория (police laboratory), полицейская техника (Police technique), полицейская наука (Polizei wissenschaft), научная полиция (Police scientifique), судебная наука (forensic science) и т.п.

Австро-германская ветвь криминалистики, развившаяся на трудах Г. Гросса, охватывает криминалистическую технику, тактику, криминологию, а также организацию работы репрессивных органов. Французские, а позднее и англо-американские криминалисты представляют криминалистику как сугубо техническую науку. Но при всех различиях в понимании предмета криминалистики уровень развития криминалистической техники в этих странах достаточно высок, что отвечает требованиям борьбы с современной преступностью, все больше приобретающей международный характер.

Современная преступность характеризуется такими чертами, как профессионализм, организованность, сращивание преступных групп с полицией и иными частями государственного аппарата, рост числа насильственных и экономических преступлений, латентность. Совершенствуются способы совершения преступлений путем применения новейших технических средств: полиграфической техники, ЭВМ, современных средств транспорта. Возросла преступность правящего класса - так называемая "беловоротничковая" преступность государственных чиновников.

Все это вынуждает более радикально изыскивать меры по защите от ставшей общенациональным бедствием преступности. Полиция оснащается современными техническими средствами, обеспечивающими быстрое реагирование на совершенное преступление и информационный надзор за преступниками путем осуществления мероприятий по усовершенствованию полицейской и "внутренней разведки", т.е. по сбору, исследованию и интерпретации информации о преступности. Собранная информация подвергается электронной обработке, вводится в память ЭВМ, образуя полицейскую автоматизированную информационную сеть, полностью охватывающую такие экономически развитые страны, как США, Англия, ФРГ, Япония.

Большое внимание уделяется созданию сети лабораторий криминалистической экспертизы, оснащенных современным оборудованием, и развитию так называемой полевой криминалистики (т.е. криминалистических средств и методов, приспособленных для применения в условиях производства осмотра места преступления, обыска, освидетельствования и других следственно-оперативных действий). Последняя успешно применяется при предварительном анализе крови, наркотических веществ, для поиска трупов, металлов, взрывчатых веществ, фиксации остатков несгоревшего пороха и т.п. В практике "научной" и "технической" полиции взяты на вооружение все новейшие достижения научно-технической революции, особенно средства микроанализа и вычислительной техники. Электроника широко используется и в судебной фотографии.

Наиболее известными криминалистическими учреждениями в Великобритании являются: Британская академия криминалистических наук, Управление лондонской полиции (Скотленд-Ярд), Научно-исследовательский центр МВД (Н О К R Е), сотрудничающий с Институтом атомной энергии в Олдермастоне. Для производства экспертиз созданы восемь региональных лабораторий, хорошо оснащенных техникой и имеющих высококвалифицированные кадры. Особенно высокие результаты достигнуты в области серологии, геноскопии.

В США созданы центральные лаборатории и лаборатории штатов с филиалами на местах при полиции или местной администрации. Свою сеть лабораторий имеет ФБР. Центральная лаборатория ФБР является самым крупным криминалистическим учреждением. В ней сосредоточена автоматизированная система информации для всей страны по отдельным отраслям криминалистики, доступная всем лабораториям. [12]

В ФРГ действует Полицейский институт в Хильтрупе, Исследовательский центр в федеральном ведомстве криминальной полиции в Висбадене, Институт криминалистической техники в Гамбурге.

В экономически высокоразвитых странах со сравнительно небольшой численностью населения и небольшой территорией, с хорошей дорожной сетью обычно имеются общенациональные институты или лаборатории криминалистической техники. Так, в Швейцарии действует Полицейский институт в Недебурге, в Швеции - Национальная криминалистическая лаборатория в Линчепинге.

Часть 4. Развитие и проблемы криминалистики на современном этапе

Распад Советского Союза не мог пройти бесследно для нашей науки: содружество криминалистов также распалось, научные связи криминалистов бывших союзных республик в последние годы были сведены к минимуму. Однако главная задача криминалистики - помогать своими научными разработками правоохранительным органам в борьбе с преступностью - осталась. Естественно, решая эту задачу, криминалисты стран бывшего Советского Союза идут своими путями, с учетом политических, культурных и других особенностей каждой страны. Тем не менее, единство общей задачи, очевидно, предполагает, что частные задачи науки криминалистики в каждой стране также являются сходными, и решать их надо такими же или сходными методами, при помощи аналогичных средств. Поэтому так важен обмен опытом между криминалистами, а основные проблемы, стоящие перед современной криминалистикой, должны представлять определенный интерес также и для криминалистов сопредельных стран.

4.1 О понятии криминалистики

Одной из основных проблем науки криминалистики является определение ее понятия. Подавляющее большинство российских криминалистов считает, что наиболее удачным является определение, предложенное в свое время профессором Р.С. Белкиным: криминалистика - это наука о закономерностях механизма преступления, возникновения информации о преступлении и его участниках, собирания, исследования, оценки и использования доказательств и основанных на познании этих закономерностей средствах и методах судебного исследования и предотвращения преступлений.

К сожалению, в последнее время отдельными учеными предпринимаются попытки под видом некоторых, на первый взгляд, несущественных изменений фактически отказаться от этого определения.

Переход от тоталитарного государства к демократическому и связанные с этим перемены во всех сферах общественной жизни, в том числе в судебной системе, привели к резкому повышению роли и значения адвокатуры. Наиболее заметно возросла роль адвокатуры в процессе осуществления защиты по уголовным делам. Появилась особая учебная дисциплина - теория профессиональной защиты по уголовным делам, и, естественно, возникла проблема определения места этой дисциплины в системе учебных курсов. Некоторые авторы рассматривают теорию профессиональной защиты как часть криминалистики и считают, что дальнейшее развитие этой теории должно осуществляться в рамках криминалистики.

Один из активных сторонников данной концепции профессор О.Я. Баев пишет: "Криминалистика есть наука о закономерностях возникновения, собирания, исследования, использования и оценки информации, связанной с совершением преступлений, их расследованием и рассмотрением уголовных дел в суде, а также основанных на познании этих закономерностей средствах и способах информационно-познавательной деятельности органа дознания, следователя, эксперта, прокурора и адвоката - каждым в соответствии со своей уголовно-процессуальной функцией и полномочиями.

На первый взгляд, это определение очень близко к определению Р.С. Белкина. Только вместо слов "собирание, исследование, оценка и использование доказательств" здесь говорится о собирании, исследовании, оценке и использования информации, вместо слов "судебное исследование и предотвращение преступлений" - о познавательной деятельности, а к числу субъектов такой деятельности, наряду с органом дознания, следователем и прокурором, отнесен еще и адвокат.

Такие, казалось бы, незначительные изменения коренным образом меняют смысл определения. Получается, что защитник в уголовном процессе играет ту же роль, что и следователь, и представитель государственного обвинения. Это, на наш взгляд, принципиально неправильно.

Главное, что отличает криминалистику от теории профессиональной защиты по уголовным делам, - коренное отличие в целях. Все положения науки криминалистики направлены на то, чтобы помочь следователю и суду в установлении объективной истины по делу. В то же время целью защитника является исключительно отстаивание интересов его клиента. Установление истины входит в задачу защитника лишь постольку, поскольку это совпадает с интересами клиента. Если такого совпадения нет, установление истины по делу прямо противоречит интересам защитника и, значит, не может входить в круг задач теории профессиональной защиты. [18]

Но если цели следователя и защитника не совпадают, а в большинстве случаев прямо противоположны, ясно, что проблемы теории профессиональной защиты нельзя разрабатывать в рамках одной общей науки - криминалистики. Фактически это сделает криминалистику беспредметной, приведет к размыванию ее фундаментальных основ, разрушению ее стержня. Наука, в рамках которой одновременно будет идти речь о том, как изобличить предполагаемого преступника, и о том, как помочь ему уйти от ответственности, не сможет играть позитивную роль в борьбе с преступностью.

Совершенно очевидно, что теория профессиональной защиты, будучи частью теории адвокатской деятельности, не входит и не должна входить в предмет науки криминалистики - она должна быть самостоятельной наукой и учебной дисциплиной. В науке и учебном курсе криминалистики могут рассматриваться вопросы взаимодействия следователя с защитником; естественно, речь здесь должна идти о взаимодействии в самом широком смысле, т.е. в первую очередь о преодолении следователем противодействия со стороны защитника.

4.2 О системе криминалистики

Согласно представлениям, которые господствовали в криминалистике многие годы, наша наука и ее учебный курс состоят из четырех разделов:

1. Общая теория и методология,

2. Криминалистическая техника. Научный потенциал криминалистической техники составляют крупные монографические исследования, посвященные общим и отдельным ее проблемам: Г.Л. Грановского, Б.И. Шевченко, И.Ф. Крылова - в области трассологии, Л.Е. Ароцкера, В.Ф. Орловой, А.И. Манцветовой - в области почерковедения, А.А. Гусева, Д.Я. Мирского, В.И. Фурлетова, А.А. Эйсмана - в технико-криминалистическом исследовании документов; Б.М. Комаринца, С.Д. Кустановича, Е.Н. Тихонова - по вопросам теории и методики судебно-баллистической экспертизы; В.А. Снеткова, А.М. Зинина, З.И. Кирсанова - в области портретной идентификации.

3. Криминалистическая тактика, Криминалистическая тактика, ранее называвшаяся в работах И.Н. Якимова уголовной тактикой, как раздел науки криминалистики наиболее интенсивно стала развиваться с середины 50-х годов. Наиболее активно и последовательно ее проблемы исследовались в трудах А.Н. Васильева, который именовал ее следственной тактикой. В разработку теоретических проблем криминалистической тактики большой вклад внесли Р.С. Белкин, Л.Я. Драпкин, А.В. Дулов, Г.А. Зорин, В.Е. Коновалова, А.Н. Колесниченко, А.М. Ларин, И.М. Лузгин и другие ученые. Вопросы тактики отдельных следственных действий исследовались в работах Л.Е. Ароцкера, Р.С. Белкина, Н.И. Гуковской, А.Р. Ратинова, Г.И. Качарова, Л.М. Корнеевой, А.Б. Соловьева, Н.И. Порубова, З.Г. Самошиной, В.И. Шиканова и др.

4.3 Методика расследования отдельных видов и групп преступлений

Эта система, сложившаяся к середине прошлого века, в свое время вполне соответствовала требованиям науки и практики. Однако, уже в 70-х гг. многие видные криминалисты стали ее критиковать. Дело в том, что в криминалистике появились новые направления, новые частные научные теории, которые "не вписывались" ни в один из существовавших разделов традиционной структуры. Такие частные теории, как криминалистические версии и планирование расследования, взаимодействие следователя с оперативно-розыскными аппаратами и другими службами органов внутренних дел, использование помощи населения в раскрытии и расследовании преступлений, розыскная и профилактическая работа следователя и ряд других, явно не относятся ни к криминалистической технике, ни к тактике отдельных следственных действий, ни к криминалистической методике. Сложилась традиция, согласно которой почти все новые подразделы включались в раздел криминалистической тактики, хотя с тактикой следственных действий ни один из них не связан. Исключение составил подраздел "Криминалистическая регистрация", который включался в раздел криминалистической техники, хотя с техникой он также никоим образом не связан.

О том, что прежняя система исчерпала свой потенциал и требовала срочного изменения, свидетельствует, в частности, такой факт. В последние годы в учебниках криминалистики появились главы, посвященные использованию электронно-вычислительной техники в раскрытии и расследовании преступлений. Эти главы также начали включать в раздел криминалистической техники. Компьютер, таким образом, превратился в средство криминалистической техники.

Как следствие такого подхода вся система криминалистики в значительной степени утратила логическую стройность и упорядоченность. Что же касается раздела криминалистической тактики, то в нем накопилось столько самого разнообразного материала, что в ряде случаев стало просто непонятно, о чем же идет речь в данном разделе.

Вот, например, какое определение криминалистической тактики предлагается в одном из учебников. "Криминалистическая тактика - это часть криминалистики, состоящая из научных рекомендаций, образующих систему тактических приемов, применяемых в специфической деятельности при расследовании уголовных дел, по организации и планированию расследования преступлений, применению логических и психологических методов познания, используемых в соответствии с уголовно-процессуальными нормами в целях полного, всестороннего и объективного выяснения всех подлежащих доказыванию обстоятельств совершенного преступления". [14]

Это определение подходит практически для любого раздела криминалистики. Только о главном в тактике - о том, что это система научных положений и разрабатываемых на их основе рекомендаций по проведению отдельных следственных и судебных действий, - здесь почему-то не говорится.

Стремясь найти выход из создавшегося положения, некоторые ведущие криминалисты еще много лет назад предлагали объединить названные выше частные криминалистические теории (применительно к учебным курсам - темы) в отдельный самостоятельный раздел. Эту идею удалось реализовать в 1993 г., когда в Омске был издан учебник криминалистики, предназначенный для работников уголовного розыска. Поскольку частные теории, входящие в новый раздел, направлены, главным образом, на совершенствование организации расследования, данный раздел закономерно получил название "Организация раскрытия и расследования преступлений".

Таким образом, в результате сравнительно небольшой перестройки, никоим образом не затрагивающей концептуальные основы криминалистики, учебный курс приобрел необходимую стройность. Во всех разделах криминалистики в первом подразделе рассматриваются общие вопросы данного раздела, а затем следуют подразделы, раскрывающие его содержание. При этом традиционная система в основном сохраняется, а из теоретического багажа науки не теряется ничего. Из криминалистической техники в новый раздел переходит подраздел "Криминалистическая регистрация", а из криминалистической тактики - все, что не относится к следственным действиям. Теперь появилась возможность сформулировать четкое определение понятия криминалистической тактики. Это - система научных положений и разрабатываемых на их основе рекомендаций по проведению отдельных следственных и судебных действий (в учебниках в разделе тактики речь идет только о следственных действиях).

Сейчас в России конкурируют две системы учебных курсов криминалистики. В некоторых учебниках курс изложен по новой пятичастной системе; такая структура рекомендована в действующей учебной программе для вузов Министерства внутренних дел. Именно так криминалистика преподается в большинстве юридических вузов МВД РФ; на новую систему перешли также некоторые гражданские вузы. Такая структура курса криминалистики для данного этапа ее развития является, на наш взгляд, оптимальной. В других учебниках курс строится по прежней четырехчастной схеме; так он преподается во всех остальных юридических вузах.

4.4 О криминалистической характеристике преступлений

В конце 60-х гг. в криминалистике появилось новое для того времени понятие - криминалистическая характеристика преступлений. Как отмечалось в литературе, эту научную категорию можно рассматривать применительно к нескольким уровням:

1) как общее понятие,

2) как криминалистические характеристики преступлений конкретных видов и групп. Разумеется, можно говорить и о третьем уровне классификации - о криминалистических характеристиках отдельных преступлений, но в таком случае речь будет идти лишь об обстоятельствах одного преступления, которые могут оказаться нетипичными. Для науки криминалистики такие случаи, как правило, не представляют особого интереса, поскольку ее приемы и рекомендации рассчитаны именно на обстоятельства типичные, характерные для определенных видов и групп преступлений.

Таким образом, криминалистическая характеристика - это категория, связанная преимущественно с конкретными видами преступлений.

Наиболее удачным представляется такое определение типовой криминалистической характеристики: это - система данных о криминалистически значимых признаках преступлений конкретного вида или группы, отражающих закономерные связи между этими признаками и служащих построению типовых версий, которые берутся за основу при планировании расследования преступлений данного вида или группы. [15]

К числу наиболее значимых в криминалистическом отношении особенностей преступлений конкретного вида или группы (элементов или компонентов криминалистических характеристик) относятся:

1. Непосредственный предмет преступного посягательства;

2. Способ совершения и сокрытия преступления;

3. Обстоятельства, при которых готовилось и было совершено преступление (время, место, условия охраны объекта и т.д.);

4. Особенности оставляемых преступниками следов (механизм следообразования в широком смысле);

5. Личность потерпевшего;

6. Личность преступника.

Компоненту (элементы) криминалистических характеристик неразрывно связаны между собой и взаимозависимы. Поэтому, зная, например, способ совершения преступления, обстоятельства, при которых оно было совершено, следы, которые были оставлены преступниками, кто является потерпевшим, можно с очень большой степенью вероятности определить неизвестный элемент - личность преступника.

Правда, надежды многих ученых-криминалистов, которые считали, что разработка криминалистических характеристик, типичных следственных ситуаций и связанных с ними программ (алгоритмов) действий следователя позволит без особого труда раскрывать самые сложные преступления, оправдались далеко не в полной мере. Как показала практика, типовая криминалистическая характеристика вида или группы преступлений, разработанная без учета специфических особенностей конкретного, достаточно узкого региона, существенного практического значения не имеет. Кроме того, применительно даже к одному региону эти особенности очень быстро изменяются в связи с изменениями в экономике, законодательстве, политике и т.д.; появляются новые виды преступлений, новые способы их совершения и сокрытия, изменяется контингент преступников. Следовательно, типовые криминалистические характеристики, чтобы иметь практическую значимость, должны быть строго конкретными не только по месту, но и по времени - уже через год-два они могут оказаться устаревшими.

Отсюда следует вывод: типовые криминалистические характеристики видов и групп преступлений, разработанные без учета указанной выше специфики, следует рассматривать лишь как теоретическую базу для создания на их основе видовых и групповых криминалистических характеристик преступлений для определенного региона и на определенный (весьма непродолжительный) период.

Ограниченные возможности непосредственного практического использования типовых криминалистических характеристик привели проф. Р.С. Белкина к ошибочному, по нашему мнению, выводу о том, что криминалистическая характеристика преступлений "…изжила себя и из реальности, которой она представлялась все эти годы, превратилась в иллюзию, в криминалистический фантом". [2]

Это мнение не встретило поддержки в криминалистической литературе. Нам неизвестны высказывания российских авторов, которые согласились бы с выводом Р.С. Белкина. Напротив, все, кто участвовал в дискуссии по данному вопросу, отмечали практическую значимость данной научной категории.

Надо отметить, что в этом отношении зарубежные криминалисты солидарны с российскими. "Именно криминалистическая характеристика преступлений, - пишут проф. В.Э. Курапка, проф. Г. Малевски и доктор права С. Матулене, - является основным элементом методики расследования каждого вида преступления. Только хорошо понимая ее суть и систему, можно эффективно, оперативно и целенаправленно расследовать конкретное преступление, ибо в противном случае эта деятельность будет не спланированным, основанным на научных рекомендациях расследованием, а конгломератом хаотичных, невзаимосвязанных действий, которые преследуют очень туманно представляемую цель". И далее: "Без криминалистической характеристики невозможно даже приступить к разработке методик расследования преступлений, поскольку это делается на основании анализа наиболее типичных признаков преступлений". [16]

С этими суждениями, на наш взгляд, трудно не согласиться.

О некоторых разработках российских криминалистов, имеющих наибольшее практическое значение

Выше шла речь о теоретических проблемах современной криминалистики. Однако было бы совершенно неправильно думать, что криминалисты заняты только или главным образом обсуждением теоретических вопросов. Наряду с этим ведется постоянная целенаправленная деятельность по созданию новых технико-криминалистических средств, разработке наиболее эффективных тактико-криминалистических приемов и методов, совершенствованию организации раскрытия и расследования преступлений, созданию новых и оптимизации имеющихся методик расследования преступлений отдельных видов и групп.

Назовем лишь некоторые из направлений деятельности российских криминалистов тех, в которых достигнуты наиболее заметные практические результаты.

Долгие годы велись научные споры о принципиальной возможности использования в процессе доказывания полиграфа. Окончательно этот вопрос не решен и в настоящее время. Однако здесь произошли серьезные сдвиги. На практике при расследовании по уголовным делам все чаще назначаются и проводятся особого рода экспертизы - психофизиологические. Уже принято решение о необходимости подготовки судебных экспертов по проведению исследований психофизиологии человека с использованием полиграфа [8]. Нет сомнений, что в близком будущем такие экспертизы станут повседневным явлением в практике правоохранительных органов.

Аналогичное решение наметилось и в отношении другой спорной проблемы - использования в доказывании результатов применения служебно-розыскных собак (согласно современной терминологии - ольфакторном исследовании пахучих следов человека).

Результаты экспертиз запаховых следов человека, выполняемых в Экспертно - криминалистическом центре МВД России, уже более десяти лет используются в судах наравне с другими доказательствами. В настоящее время судебные исследования пахучих следов проводятся и в ряде других экспертно-криминалистических подразделений МВД РФ.

Важно подчеркнуть, что экспертиза запаховых следов человека имеет мало общего с так называемой "кинологической выборкой". Хотя в обоих случаях используется биодетектор - собака, методика проведения экспертиз совершенно другая. При проведении ольфакторной экспертизы решающее значение имеет не инструмент (сигнальное поведение собак), а методическое обеспечение адекватности его применения, специальные познания экспертов не только в области кинологии, но и вопросах судебной экспертизы вещественных доказательств. Как пишет В.И. Старовойтов, "в экспертном исследовании запаховых следов собаки привлекаются к детекции - узнаванию задаваемых к поиску запахов, но только специалисты на основании наблюдений, воспроизведения получаемых данных, процедуры анализа и системы перепроверки сигнального поведения собак осуществляют, в конечном счете, выбор объекта-носителя выявляемого запахового признака". [17]

Очевидно, экспертизы запаховых следов человека также в скором времени станут одним из средств доказывания в уголовном процессе.

Серьезные работы ведутся в области криминалистической тактики. Наряду с дальнейшим совершенствованием тактических приемов проведения традиционных следственных действий - следственного осмотра, допроса, предъявления для опознания, обыска и выемки - в последнее время опубликован целый ряд работ, посвященных проведению новых и недостаточно изученных следственных действий - проверке показаний на месте, получению образцов для сравнительного исследования, прослушиванию и записи переговоров, эксгумации. Перечисление этих работ (даже отдельных изданий, не говоря уже о статьях) заняло бы слишком много места.

Особо следует сказать о криминалистической методике. Этот раздел в последние годы развивается наиболее активно. Практически по всем частным методикам имеются серьезные работы (монографии, учебные пособия), которые практические работники могут использовать при расследовании соответствующих преступлений. Достаточно привести только один пример. Лишь совсем недавно правоохранительные органы столкнулись с необходимостью расследования так называемых компьютерных преступлений, а к настоящему моменту издано уже более десяти работ, посвященных этой методике. Изданы пособия по методикам расследования таких новых и относительно редких преступлений, как мошенничество в сфере оборота жилища, преступные нарушения авторских и смежных прав, укрытие валютной выручки за рубежом и т.д.

Разумеется, далеко не все работы российских криминалистов могут представлять одинаковый интерес для наших коллег из зарубежных стран. Это обусловлено многими факторами, и прежде всего - различиями в уголовно-процессуальном законодательстве. Думается, однако, что данное обстоятельство никоим образом не умаляет международных научных связей криминалистов. Эти связи должны развиваться и крепнуть.

Розділ другий

Глава 6. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ТЕХНІКИ

§1. Поняття криміналістичної техніки та її галузі

Криміналістична техніка — це важливий розділ криміналістики, що виник у результаті впровадження досягнень природничо-технічних наук у практику боротьби зі злочинністю. Методи фізики, хімії, біології, медицини та інших галузей знань пристосовувалися для виявлення слідів злочину та отримання інформації з метою кримiнального судочинства. Кримінальна, або поліцейська, техніка в XIX ст. заклала підґрунтя сучасної криміналістики.

Науково-технічні засоби криміналістики — це прилади, пристосування і матеріали, які використовуються для збирання і дослідження доказів або створення умов, що ускладнюють учинення злочинів. Такі засоби можуть бути розподілені на кілька груп:

1) взяті без змін з різних технічних і природничо-технічних наук;

2) спеціально пристосовані для криміналістичних цілей;

3) спеціально розроблені для цілей криміналістики.

Основними формами застосування криміналістичної техніки є:

1) використання науково-технічних засобів оперативними працівниками при проведенні оперативно-розшукових заходів;

2) застосування науково-технічних засобів слідчими при проведенні слідчих дій;

3) використання науково-технічних засобів спеціалістами та експертами під час відповідних досліджень;

4) застосування науково-технічних засобів учасниками судового розгляду.

Виділення таких форм використання криміналістичної техніки пов’язано із суб’єктом, який її застосовує.

Криміналістична техніка розвивається в трьох основних напрямах: оперативно-слідча, науково-дослідна, профілактична. Кожний з напрямів передбачає розробку не лише відповідних приладів, пристосувань, інструментів, матеріалів, а й найефективніших прийомів, методів використання науково-технічних засобів.

Найскладнішим напрямом є розвиток науково-дослідної техніки, яка застосовується в основному в лабораторних умовах висококваліфікованими фахівцями. До науково-дослідної техніки належать різноманітне обладнання та апаратура, які дають змогу здійснювати дослідження в рентгенівських променях, застосовувати радіоактивні ізотопи, проводити люмінесцентний чи спектральний аналіз тощо.

Для ефективної реалізації науково-технічних засобів необхідно враховувати вимоги щодо їх застосування (принципи):

1) принцип законності використання науково-технічного засобу;

2) принцип етичності застосування науково-технічного засобу;

3) принцип науковості;

4) принцип безпеки науково-технічного засобу;

5) принцип цілісності об’єктів у незмінному вигляді;

6) принцип ефективності використання науково-технічного засобу.

Використання криміналістичної техніки є припустимим, якщо при цьому не порушуються законні права й інтереси громадян, моральні та етичні норми. Засоби і методи криміналістики повинні мати наукову основу, бути науково обґрунтованими, базуватися на вивчених об’єктивних закономірностях, а тому не можуть використовуватися в доведенні пристроїв і приладів, що засновані на невстановлених наукою явищах.

На даний час система криміналістичної техніки складається з таких основних галузей:

1) судова фотографія;

2) судова кінематографія і відеозапис;

3) трасологія;

4) судова балістика;

5) криміналістичне дослідження письма;

6) техніко-криміналістичне дослідження документів;

7) ідентифікація особи за ознаками зовнішності;

8) кримінальна реєстрація.

В основу системи криміналістичної техніки покладено предметний принцип, що відображає особливості кожної галузі.

§2. Правові основи використання криміналістичної техніки

Застосування техніко-криміналістичних засобів і прийомів у боротьбі зі злочинністю визнається правомірним, якщо воно прямо передбачено законом (або іншими нормативними актами), або рекомендовано законом, або не суперечить закону за своєю сутністю. Загальні правові основи використання технічних засобів визначаються ст. 2 КПК, яка регламентує завдання кримінального судочинства. У ст. 22 КПК визначається, що прокурор, слідчий і особа, яка проводить дізнання, зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи. Для виконання таких завдань необхідно використовувати всі передбачені законом засоби, у тому числі технічні.

У кримінально-процесуальному законодавстві відсутня спеціальна норма, за якою б визначались правові основи застосування криміналістичної техніки. У статтях 79, 85, 851, 852, 191, 194, 195 КПК визначаються окремі прийоми і засоби фіксації речових доказів, місця події та умови проведення інших слідчих дій. У ст. 871 КПК передбачено процедуру фіксування судового процесу технічними засобами. Ці норми надають можливість у необхідних випадках використовувати ті або інші технічні засоби.

Статті 75 і 76 КПК регламентують порядок призначення експертизи і, зокрема, вказують, що експертиза призначається у випадках, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання. Для того щоб використання науково-технічних засобів при розслідуванні злочинів сприяло підвищенню ефективності праці слідчого, необхідно широко використовувати допомогу спеціалістів (ст. 1281 КПК). Названі статті кримінально-процесуального законодавства є передумовами застосування спеціальних знань і технічних засобів у кримінальному судочинстві.

У літературі висловлювалася думка про необхідність перерахування в законі всіх науково-технічних засобів, прийомів і методів, що можуть бути використані при розслідуванні та розкритті злочинів. Це стосується насамперед нових науково-технічних засобів роботи з доказами, технічних засобів та прийомів, що можуть бути використані під час проведення слідчих дій. Однак у законі неможливо передбачити всі прийоми і засоби роботи з доказами через їх постійне удосконалення і відновлення. Залежно від особливостей конкретної обстановки місця події або специфіки проведення інших слідчих дій та враховуючи раціональність використання, слідчий на власний розсуд обирає відповідні технічні засоби і прийоми. Таким чином, мова може йти про ситуаційну зумовленість застосування науково-технічних засобів, технічних прийомів і методів.

Поповнення арсеналу науково-технічних засобів, що застосовуються у боротьбі зі злочинністю при здійсненні кримінально-процесуальної процедури, ставить питання про необхідність перевірки їх науковості, заборону використання антинаукових прийомів та таких, що не відповідають принципу демократичності кримінального судочинства.

При використанні технічних засобів необхідно процесуально оформити:

1) факт застосування технічних засобів і прийомів;

2) матеріали, які отримані в результаті їх застосування.

Використання криміналістичної техніки доцільно відображати в протоколі за такою схемою: де, коли, у зв’язку з чим, щодо яких об’єктів, ким, для чого і що застосовано, що і як саме виявлено або отримано в результаті застосування технічних засобів. У протоколі обов’язково зазначається, що перед застосуванням технічних засобів про це були сповіщені особи, які беруть участь у проведенні слідчої дії.

Існують певні вимоги, що забезпечують доказове значення результатів застосування науково-технічних засобів. При оформленні матеріалів, які отримані у результаті застосування криміналістичної техніки, необхідно:

1) показати зв’язок між виявленими технічними засобами, фактами та проведеною слідчою дією;

2) додатки повинні бути засвідчені підписами учасників слідчої дії;

3) додатки повинні мати технічні засоби захисту від фальсифікації об’єктів;

4) додатки до протоколу повинні містити стислі пояснювальні написи.

§3. Техніко-криміналістична оснащеність органів досудового слідства

Криміналістична техніка використовується при проведенні слідчих дій для вивчення та фіксації матеріальної обстановки злочину, виявлення, фіксації, вилучення і збереження доказів, їх попереднього дослідження, а також при підготовці об’єктів для експертизи. Науково-технічні засоби можуть застосовуватися окремо або в комплектах. Спеціальні комплекти науково-технічних засобів розроблені у вигляді слідчих валіз, портфелів, оперативних сумок тощо. Слідча валіза (портфель, сумка) — це комплект техніко-криміналістичних та інших засобів (приладів, інструментів, матеріалів) для роботи з доказами під час проведення огляду та інших слідчих дій.

На практиці слідчі набори бувають трьох типів: універсальні (призначені для вирішення різноманітних завдань), спеціалізовані (для роботи експерта-криміналіста, працівника ДАІ, спеціаліста-вибухотехніка та ін.) і набори із змінним змістом (формуються безпосередньо перед проведенням певної слідчої дії). Останнім часом в Україні розпочато розробку комплектів науково-технічних засобів вузької спрямованості: комплект пошукових засобів слідчого (набір-пошук); комплект науково-технічних засобів огляду місця дорожньо-транспортної події; комплект науково-технічних засобів для огляду місця пожежі (набір-пожежа); комплект науково-технічних засобів для огляду вибухових пристроїв і місця вибуху (набір-вибух); комплект науково-технічних засобів для роботи з мікрооб’єктами (набір-мікро); комплект науково-технічних засобів для роботи зі слідами рук (дактилоскопічний набір); комплект слідчого для огляду документів; оперативний одорологічний комплект.

Поняттю універсального набору відповідає комплект для слідчого, який складається з двох основних частин: слідчої валізи і фотонабору. Фотонабір, що розміщений у шкіряній сумці з наплечним ременем складається з малоформатного дзеркального фотоапарата (наприклад, «Зеніт»), електронної лампи спалаху, фотоелектричного експонометра, жовтого світлофільтру (ЖС-17), подовжувальних кілець (застосовуються при великомасштабній зйомці), двох касет, масштабної лінійки та цифрових таблиць (для позначення найважливіших деталей обстановки, що фотографуються).

Поширеним у практичній діяльності органів прокуратури є універсальний переносний криміналістичний комплект слідчого (рис. 1), який за своєю структурою складається з семи розділів:

1) пошукове приладдя (щуп для м’яких меблів і невеликих ємкостей із сипучими, грузлими речовинами і рідинами; набір деталей, з яких збираються щуп для щільного ґрунту та щуп для пошуку в сипучих і рідких середовищах; приладдя (насадка на щуп) для збирання проб ґрунту; магнітний шукач (підіймач); викрутка-індикатор напруги «ІО-500»);

2) вимірювальне приладдя (лінійка масштабна (довідкова); лінійка візирна; рулетка велика 10-метрова; рулетка мала 2-метрова; розсувний трикутник із транспортиром; циркуль-вимірювач; штангенциркуль; планшет із компасом);

3) інструменти (пасатижі комбіновані, ножиці, викрутка, ніж складаний, пінцет, алмазний склоріз);

4) засоби для виявлення невидимих і слабовидимих слідів (акумуляторний електричний ліхтар «ФКА-10», лупи 3,5х та 7х; йодна трубка в пластмасовому футлярі, набір дактилоскопічних порошків (оксид кобальту, двуокис титану, порошок відновленого воднем заліза, порошок карбонільного заліза), дактилоскопічна щіточка із синтетичних волокон, пензель магнітний, пенал із засобами для попереднього визначення крові);

5) засоби фіксації та вилучення слідів (силіконові пасти у тубах одноразового використання (пасти «К», «У-4»), каталізатори до силіконових паст у скляних флаконах із крапельницею (каталізатор № 18 для пасти «К», каталізатор № 21 для пасти «У-4»), пластмасова платівка і металева лопатка для приготування силіконового компаунду; скальпель; гіпс у поліетиленовому пакеті; коробка пластмасова, у якій знаходиться гіпс, що використовується для приготування гіпсової пасти; ложка пластмасова; дакрил у поліетиленовому пакеті; флакони для розчину синтетичних смол та ін.; пульверизатор із гумовою грушею; універсальний розприскуючий пристрій; дактилоскопічна плівка — світла і темна);

6) засоби для дактилоскопіювання трупів і живих осіб (друкарська фарба в тюбику, платівка скляна для нанесення фарби, дактилоскопічний валик, пристрій для розгинання пальців рук трупа);

7) папка з креслярським приладдям (лінійка масштабна; лінійка візирна; розсувний трикутник; планшет; циркуль-вимірювач; каталог кольорів).


Комплекти науково-технічних засобів вузької спрямованості мають інше наповнення. Так, комплект науково-технічних засобів для роботи зі слідами рук (дактилоскопічний набір) призначений для виявлення, фіксації, попереднього дослідження й вилучення слідів рук на місці події (під час проведення слідчих дій), а також для дактилоскопіювання живих осіб і трупів. Габаритні розміри набору 500 х 400 х 180 мм, маса не більш ніж 6 кг. До комплектації набору входять: щіточки магнітна та флейцева, порошки дактилоскопічні магнітні й немагнітні, хімічні реактиви для виявлення слідів рук (алоксан, нінгідрин, малахітова зелень, азотнокисле срібло та ін.), йодна трубка, ліхтар електричний акумуляторний, дактилоплівки (темні та світлі), валик дактилоскопічний, фарба друкарська, скельце предметне, подушечка та ложка для дактилоскопіювання, рукавички гумові, пінцет анатомічний, пристрій для розгинання пальців трупа, ножиці, скальпель, лупи вимірювальна і криміналістична, дактилокарти, лінійки масштабна і вимірювальна, олівці кольорові, олівець графітовий, склограф, ручка кулькова, ластик, конверти, папір, голка швейна, нитки, етикетки для речових доказів.

Портативний набір «Молекула» призначений для роботи з мікрооб’єктами на місці події. Його габаритні розміри 205 х 90 х 50 мм, маса — 0,8 кг. До комплекту набору входять: лупа 4-складна, пробірки з пробкою, піпетка, липка стрічка, щіточка, шкребок, лопатка-шпатель, зонд штиковий, пінцети прямий і вигнутий, ножиці манікюрні, скельця предметне та предметне із заглибленням, пакети поліетиленові з замком, шкребок вигнутий.

Пересувна криміналістична лабораторія (ПКЛ) — автомобіль спеціального призначення (як правило, мікроавтобус) із розміщеним у його кузові комплексом приладів і апаратів, різними криміналістичними комплектами для провадження досліджень на місці події. Широкого вжитку набули ПКЛ, створені на базі різних моделей автомобілів «РАФ», «УАЗ», «Газель». Останнім часом використовуються автомобілі імпортного виробництва високої прохідності (наприклад, «Mazda»).

Основними завданнями ПКЛ є: 1) своєчасне транспортування науково-технічних засобів до місця провадження слідчої дії; 2) забезпечення виїзду учасників слідчої дії на місце її проведення; 3) використання приміщення ПКЛ для провадження процесуальних дій із застосуванням техніко-криміналістичних методів, фіксації їх ходу і результатів; 4) проведення попередніх досліджень предметів, документів, слідів.

ПКЛ оснащена технічними засобами, які умовно поділяються на сім відділів: 1) електротехнічне устаткування; 2) засоби зв’язку і сигналізації; 3) засоби для виявлення, фіксації, вилучення і попереднього дослідження доказів; 4) фотовідділ; 5) протипожежні засоби й інструменти; 6) допоміжні технічні засоби; 7) спецодяг і санітарні засоби.

Типова ПКЛ містить такі комплекти науково-технічних засобів: комплект пошукових засобів; комплект для роботи зі слідами; комплект для роботи з мікрочастинами; комплект для огляду і дослідження документів; комплект для роботи з трупом; фотокомплекти; комплект відеоапаратури; комплект освітлювальної апаратури; набір інструментів; набір пакувальних засобів; комплект засобів сигналізації та зв’язку; комплект засобів забезпечення безпеки; комплект допоміжних засобів.

§4. Технічні засоби профілактики

Криміналістична техніка має велике значення в попередженні злочинів. Розробка спеціальних захисних науково-технічних засобів та методів попередження злочинності є завданням криміналістичної науки.

Технічні засоби профілактики розробляються на підставі вивчення та узагальнення слідчої, оперативно-розшукової та експертної практики, виявлення причин та умов, що сприяли вчиненню злочинів. Важливим є вивчення типових способів вчинення певних видів злочинів з метою розробки науково-технічних засобів протидії злочинності.

Відмінність технічних засобів профілактики від інших криміналістичних засобів полягає в тому, що вони застосовуються до виникнення злочинного діяння. Використання таких засобів і методів має превентивний характер. Вони перешкоджають вчиненню злочину або допомагають його виявленню.

Розвиток технічних засобів попередження злочинів має такі основні напрями:

1) удосконалення захисту документів від підробок (розробка бланків різних типів документів; запропонування певних реквізитів документів; нанесення спеціальних захисних сіток; застосування поліграфічних особливостей виготовлення документів; використання спеціальних захисних чорнил чи відбитків печаток тощо);

2) розробка профілактичних приладів і пристроїв (наприклад, пристроїв охоронної сигналізації; електронних контролерів; приладів спостереження в нічний час; відеоспостереження важливих об’єктів; пристроїв різних конструкцій проти викрадення автомобілів; хімічних засобів захисту тощо).

Злочинець під час взаємодії з такими приладами та пристроями залишає на місці події додаткові сліди. До науково-технічних засобів попередження злочинів належать також засоби фіксації правопорушника на місці вчинення злочину. Це, насамперед, різноманітні хімічні пастки — спеціальні хімічні сполуки, що використовуються в профiлактичній і оперативно-розшуковій діяльності для штучного слідоутворення. Потрапляючи на об’єкт, деякі спецсполуки викликають появу яскраво забарвлених слiдів, що погано змиваються, або люмінесценцію в ультрафіолетових променях. Розрізняють хімічні пастки активні (поєднання спецсполуки із пристроями викиду) і пасивні (слiдоутворення відбувається під час контактних взаємодій). В оперативно-розшуковій діяльності використовуються хiмічні пастки «Купіль», «Катапульта» та уніфікована багаторазова хімічна пастка «Керн».

Технічні засоби профілактики тісно пов’язані з організаційними заходами запобіжного характеру. Це стосується порядку реєстрації документів, процедури видачі дозволів, наявності спеціальних правил обліку певних видів документів (наприклад, нотаріальних), певного порядку продажу вогнепальної чи холодної мисливської зброї та її обліку тощо.


Глава 7. СУДОВА ФОТОГРАФІЯ ТА ВІДЕОЗАПИС


§1. Поняття судової фотографії та її значення

Застосування судової фотографії при проведенні слідчих дій передбачено кримінально-процесуальним законодавством. Так, відповідно до ст. 191 КПК слідчий під час огляду місця події в необхідних випадках проводить фотографічну зйомку. У ст. 79 КПК зазначено, що речові докази повинні бути по можливості сфотографовані.

Судова фотографія — це галузь криміналістичної техніки, яка розробляє фотографічні засоби, прийоми і методи виявлення, фіксації і дослідження доказів. Зміст судової фотографії становлять наукові положення і практичні рекомендації щодо використання фотографії в розслідуванні злочинів. Використання фотографічної зйомки в розслідуванні злочинів зумовлено такими чинниками:

1) дає змогу якнайточніше зафіксувати об’єкт, його стан, ознаки;

2) забезпечує швидку фіксацію тих чи інших об’єктів;

3) дає адекватне уявлення про зображений на фотознімку об’єкт; фотографічне зображення має властивість наочності й документальності;

4) існує можливість одержання слабковидимих і невидимих деталей, слідів, ознак.

Результати фотозйомки успішно використовуються при розслідуванні різних видів злочинів, під час провадження різноманітних слідчих дій (огляду місця події, слідчого огляду документів, обшуку, пред’явлення для впізнання, відтворення обстановки і обставин події та ін.), у експертних дослідженнях, в оперативно-розшуковій діяльності. Фотографічний метод фіксації не порушує стану матеріальних об’єктів або слідів. У деяких випадках фотографічна зйомка може заповнити прогалини в описі фактів у протоколах слідчого огляду, виявити слабковидимі або невидимі деталі чи ознаки об’єкта. Ілюстративність і наочність фотографії дозволяють застосовувати її в попередженні злочинів, у розшуку осіб, які зникли безвісти, та злочинців.

Судова фотографія поділяється на фотографію судово-оперативну (фіксуючу) та судово-дослідницьку (експертну).

Судово-оперативна фотографія являє собою сукупність методів, прийомів і засобів, що застосовуються при провадженні слідчих чи оперативно-розшукових дій для фіксації обстановки, слідів та інших об’єктів. Фіксація в судовій фотографії має на меті точно і повно відобразити об’єкти у тому вигляді та стані, у якому вони спостерігаються на момент фотозйомки. Фотозйомка виступає додатковим засобом фіксації у процесі здійснення слідчої дії. Судово-оперативна фотографія як спосіб фіксації під час розслідування застосовується у поєднанні з оформленням протоколу, схем і планів. Об’єктами судово-оперативної фотозйомки є: місцевість і приміщення, а також їх окремі ділянки, предмети, сліди, трупи, живі особи, окремі дії учасників слідчих дій та їх результати. Судово-оперативну фотозйомку здійснює слідчий, оперативний працівник органу дізнання або спеціаліст за допомогою фотографічної техніки, що входить до фотокомплекту слідчого.

Судово-дослідницька фотографія — це система спеціальних методів, прийомів і засобів, що застосовуються для одержання нових фактів при провадженні судових експертиз. Дослідження з використанням засобів і методів судової фотографії передбачає виявлення слабковидимих або зовсім невидимих за звичайних умов ознак, подібності або різниці між ними. Судово-дослідницьку фотографію іноді називають експертною, через те що її методи і засоби застосовують експерти під час своїх досліджень. Об’єктами судово-дослідницької фотографії є речові докази, які піддаються експертному дослідженню, порівняльні зразки та матеріали, що використовуються під час експертизи. Така фотографія здійснюється за особливих умов освітлення, проведенням зйомки в невидимих променях, зйомкою люмінесценції, посиленням контрастів, із використанням розрізнення кольорів, методом мікрофотографії тощо.

Фотозйомка повинна передувати будь-якому іншому способу фіксації інформації і виконуватися відповідно до криміналістичних рекомендацій. За своєю правовою природою фотознімки належать до документів і можуть бути використані у кримінальному процесі як джерело доказів.

На сьогодні у практиці розслідування злочинів часто використовується фотофіксація, тобто фіксація, крім інших ознак, й колірної гами об’єкта. Кольоровий фотодрук дає змогу зафіксувати додаткові ознаки об’єкта, і тому має переваги перед чорно-білим друком.

Внаслідок науково-технічного прогресу традиційні фототехнічні засоби замінюються на більш сучасні. Так, достатньо широко розповсюджені мініфотолабораторії, які полегшують процес виготовлення значної кількості фотографій. У практиці розслідування злочинів і експертній практиці важливого значення набуває використання цифрових фотокамер. Принцип їх роботи полягає в такому: після введення в пам’ять фотоапарата необхідної кількості кадрів відповідні сигнали вводяться в комп’ютер, після чого фотокамера готова для нових зйомок. На зворотній кришці фотоапарата розміщений невеличкий рідинно-кришталевий екран, який використовується як відеошукач та дає змогу переглядати сфотографоване. Фотознімки друкуються за допомогою принтера.

§2. Види та методи судово-оперативної фотозйомки

Залежно від характеру слідчої дії та її цілей, специфіки об’єкта фотозйомки і завдань фіксації застосовуються різні види, методи і способи судово-оперативної фотографії. Судово-фотографічні способи, методи і види зйомки становлять систему судової фотографії.

Спосіб — це порядок дії, спрямований на вирішення завдань щодо використання фотографії: що, як, у якій послідовності, за допомогою яких засобів; що і як показати на фотознімках. Методи судової фотографії — це сукупність способів (правил і рекомендацій) щодо обрання фототехнічних засобів і прийомів їх застосування. Сукупність методів і способів (прийомів) зйомки щодо особливостей криміналістичних об’єктів становлять види зйомки.

У судово-оперативній фотографії найпоширенішим видом зйомки є фотозйомка місця події. До фотографічної фіксації місця події ставляться такі вимоги: 1) порядок фотозйомки та процедури огляду місця події є взаємопов’язаними; 2) фотозйомка повинна передувати іншим методам фіксації; 3) засоби і методи фотозйомки обираються залежно від ситуації огляду, для забезпечення повноти, всебічності та точності фіксації; 4) сукупність фотознімків повинна давати повне й чітке уявлення про обстановку злочину, його сліди і деталі; 5) до внесення якихось змін в обстановку необхідно сфотографувати загальний вигляд місця події і взаємне розташування об’єктів; окремі сліди і предмети спочатку фотографуються у тому вигляді, в якому вони були виявлені.

Розрізняють чотири види фотографічної зйомки на місці події: орієнтуючу, оглядову, вузлову і детальну. Цей розподіл певною мірою є умовним.

Орієнтуюча зйомка своїм завданням має фіксацію певного об’єкта або місця події разом із оточуючими його предметами, будівлями, місцевістю, тобто орієнтуючий знімок повинен містити зображення власне місця події на фоні оточуючих предметів чи місцевості.

Місце події слід фотографувати на фоні предметів, що можуть слугувати орієнтирами. Аби знімки були дійсно орієнтуючими, необхідно правильно вибрати напрямок і точку зйомки. Орієнтуюча зйомка провадиться звичайним або панорамним методом. Звичайна зйомка виконується ширококутовим або звичайним об’єктивом зі значної відстані.

У більшості випадків орієнтуючий знімок важко зробити на один кадр із невеличкої відстані. Для того щоб охопити місце події і прилеглу територію, використовують кругову або лінійну панораму.

Оглядова зйомка застосовується для фіксації загального вигляду місця події без оточуючих предметів. Аби зафіксувати взаємне розташування найважливіших об’єктів, відобразити їх специфіку, зйомку провадять із різних боків. Важливою вимогою щодо оглядових знімків є повнота зображення місця події.

Оглядовий знімок повинен бути зроблений із такої позиції, з якої можна було б із упевненістю розпізнати взаємне положення важливих об’єктів обстановки. Та частина простору, яка не може бути відтворена на зображенні з однієї позиції, є «сліпою зоною». Кожний поодинокий знiмок має такі зони.

Особливістю оглядової зйомки є можливість фіксації тих самих предметів у кількох ракурсах. Якщо місце події має складну будову, вдаються до виготовлення кількох знімків, які доповнюють один одного, — оглядової серії. Така серія дає змогу скласти з отриманих знімків зображення деякого розгорнутого простору таким чином, що зображення на одному знімку є продовженням зображення на іншому. Оглядова серія може належати також до різних ізольованих один від одного об’єктів. У тісних приміщеннях зйомку проводять панорамним методом або з використанням ширококутних об’єктивів.

Вузлова зйомка — це зйомка частин (вузлів) об’єкта. Вузол — це частина місця події, де виявлені сліди злочину. При такій зйомці великим планом фотографуються певні ділянки місця події, що мають важливе значення, та об’єкти, з якими були пов’язані дії злочинця. Так, у приміщенні, де вчинена крадіжка, це можуть бути зламані двері, пошкоджене вікно, розкриті сховища та ін. На місці вбивства об’єктом вузлової зйомки може бути труп зі слідами ушкоджень.

Кількість вузлів на місці події визначається слідчим і залежить від особливостей злочину та специфіки об’єктів на місці події.

Детальна зйомка — це зйомка окремих слідів, предметів, деталей обстановки місця події. Її завжди провадять масштабним способом: великим планом із масштабною лінійкою. Детальній зйомці піддаються насамперед предмети і сліди, які не можуть бути вилучені з місця події, швидко змінюють свої властивості або мають небезпеку їх ушкодження. При виборі ракурсу зйомки виходять із завдань — виявлення найважливіших, типових особливостей, що стосуються форми, розмірів, взаємного розташування частин, структури, а також розкриття криміналістичного значення предмета чи сліду.

Повна фотографічна фіксація обстановки місця події передбачає використання всіх розглянутих видів зйомки — орієнтуючої, оглядової, вузлової і детальної, які доповнюють одна одну та забезпечують ілюстративність і об’єктивне уявлення про місце події.

Фотографічна зйомка трупа має певні особливості. При фотографуванні трупа використовуються орієнтуюча, оглядова, вузлова і детальна зйомки. Фотозйомка трупа на місці його виявлення провадиться для фіксації його загального вигляду, пози і положення щодо навколишнього оточення, слідів і ушкоджень на тілі, одязі, наявності та розміщення трупних плям, синців.

Для фіксації загального вигляду, положення і пози труп на місці його виявлення фотографують у взаємозв’язку з навколишнім оточенням та ізольовано від нього. Труп з предметами обстановки навколо нього звичайно фотографують із двох бічних сторін (рис. 3, а) . Фотозйомку щодо осі трупа бажано здійснювати під кутом 45°. Не рекомендується без потреби робити знімки з боку ніг, особливо з близької відстані, та з боку голови.

Фотозйомка трупа призначена для фіксації його положення і пози (рис. 3, б). Зображенням трупа по можливості слід займати весь кадр. Для виготовлення знімків трупа у великому плані застосовується спосіб фотографування панорамою з точок, де оптична вісь А—В повинна проходити по колінних суглобах, а вісь Б—Г — по середині грудної клітини.

 Сліди і ушкодження фотографують спочатку так, щоб на знімку було видно, на якій частині тіла чи одягу вони знаходяться, а потім великим планом із масштабною лінійкою. Сліди крові треба фотографувати масштабною зйомкою. Особливо важливо зафіксувати локалізацію, напрямок патьоків крові, їх форму. При фотозйомці слідів і ушкоджень на трупі можуть використовуватися світлофільтри. Детальні знімки ран, синців, саден бажано фіксувати за допомогою кольорової фотографії, оскільки їх колір має істотне криміналістичне значення.

Фотографування слідів на місці їх виявлення використовується для фіксації місця їх знаходження, загального вигляду, стану, індивідуальних особливостей. Місце виявлення сліду фіксують зйомкою на фоні оточуючих об’єктів, потім окремо фіксується слід, а також його деталі та особливості. При фотозйомці слідів на місці події рекомендується така послідовність дій: спочатку фотографують предмет, на якому виявлені сліди, потім взаємне розташування слідів, і останнє — кожний слід окремо за методом великомасштабної зйомки.

Фотозйомка слідів рук на місці події може бути виконана різними способами. Так, окремі найбільш чіткі сліди пальців рук фотографують у натуральний розмір, використовуючи подовжувальні кільця. Чітко видимі забарвлені сліди на непрозорих поверхнях фотографують за правилами репродукційної зйомки. Потожирові сліди на прозорому склі можна сфотографувати при проникаючому штучному освітленні, спрямованому під кутом до оптичної осі об’єктива. При цьому використовується «маска» із чорного паперу з отворами, повторюючими форму слідів.

При фотографічній зйомці слідів пальців рук слід правильно встановити освітлення, для чого використовуються настільні лампи, лампи спалаху або спеціальні освітлювачі. Фотокамера зазвичай встановлюється на спеціальний штатив.

Упізнавальна фотозйомка застосовується для фіксації зовнішності злочинців, з метою використання їх знімків у криміналістичному обліку, під час розшуку та ідентифікації, а також щодо невпізнаних трупів для обліку їх та встановлення осіб загиблих.

При зйомці живих осіб звичайно виготовляють три погрудних знімки з зображеннями в 1/7 натурального розміру: правий профіль, вид спереду (анфас) і з поворотом голови праворуч (лівий напівпрофіль). У повний комплект входить також четвертий знімок — вид спереду на повний зріст. Третій і четвертий знімки можна замінити одним — із зображенням людини на повний зріст із поворотом усього корпуса праворуч. На знімках у профіль і анфас людина повинна бути зображена без головного убору, шарфа, окулярів, на третьому знімку — в тому вигляді, у якому вона була затримана. Ретуш упізнавальних знімків не допускається.

Упізнавальна зйомка трупа має свої особливості. Спотворене обличчя трупа попередньо відновлюють і провадять його «туалет». Відновлення обличчя полягає в накладенні швів на рани, а «туалет» — у припудренні шкіри, підфарбуванні губ та ін. Обличчя трупа повинно бути сфотографоване до відновлення і «туалету», та після цього. Труп фотографується в тому ж одязі, в якому його виявили, а оголений труп прикривають шматком тканини.

Обличчя трупа слід фотографувати у фас, обидва профілі (лівий і правий), а також у 3/4 повороту обличчя. Перед зйомкою необхідно надати трупу певне положення, зручне для фотографування. Обличчя трупа фотографується з розплющеними очима.

Фотозйомка при відтворенні обстановки і обставин події (під час слідчого експерименту або перевірки показань на місці) застосовується для фіксації найбільш істотних моментів процесу і результатів зазначених дій у взаємозв’язку з конкретною матеріальною обстановкою. Так, залежно від виду і умов слідчого експерименту існує необхідність шляхом фотографічної зйомки зафіксувати місце, обстановку та умови, предмети, що використовувались, окремі елементи дослідних дій. При слідчому експерименті через велику розмаїть дослідних дій і умов їх виконання використовуються різні способи і методи зйомки. Причому зйомка провадиться до і після реконструкції. Зокрема, при слідчому експерименті по встановленню можливості бачити подію, що сталася, доцільно зафіксувати фотозйомкою місце перебування особи в момент спостереження і місце, на якому відбувалася подія. Якщо потрібно перевірити можливість переміщення якогось предмета крізь певний отвір, спочатку слід сфотографувати окремо отвір, потім об’єкт, який будуть переміщувати, і послідовно моменти цього процесу.

Фотографування при проведенні перевірки показань на місці провадиться з метою наочної фіксації дій учасників на місцевості й у приміщеннях, де згідно з показаннями раніше допитаної особи відбувалася подія злочину чи її окремі обставини. За допомогою фотозйомки фіксуються об’єкти, положення, стан і ознаки яких можуть об’єктивно підтвердити або спростувати показання, що перевіряються. Шлях пересування, який показує особа, слід фіксувати панорамним методом або частинами — за напрямком руху.

У криміналістичній літературі мають місце рекомендації щодо процедури і послідовності застосування фотозйомки під час перевірки показань на місці. Так, фотозйомкою рекомендується фіксувати:

1) місце або вихідну точку, звідки починається перевірка показань;

2) окремі ділянки маршруту і розташування учасників слідчої дії;

3) орієнтири, на які вказує особа, показання якої перевіряються;

4) місця, де виявлені сліди і предмети;

5) особливості слідів і предметів, виявлених при перевірці.

Фактична обстановка фіксується з урахуванням одержаних пояснень. Якщо такі пояснення супроводжуються діями, які мають значення для справи, то вони також підлягають фотозйомці.

Фотозйомка при проведенні обшуку передбачає використання орієнтуючої, оглядової, вузлової і детальної зйомок. Фотозйомка при обшуку доцільна для фіксації місця розташування об’єкта обшуку, місць розташування предметів пошуку, схованок, їх особливостей, будови. У разі необхідності застосовується масштабна зйомка. Документи фіксуються за правилами репродукційної зйомки.

Фотозйомка при пред’явленні для впізнання провадиться з метою фіксації запропонованих для впізнання об’єктів. Таке фотографування дає наочне уявлення про правильність добору об’єктів і дає змогу зафіксувати ряд ознак, за якими об’єкт був упізнаний.

Запропоновані для впізнання речі фотографують пронумерованими. До них прикріплюють (або біля них розмiщують) бирки з чіткими контрастними номерами. Спочатку фотографують усі пред’явлені предмети, а потім упізнаний предмет із биркою. Необхідно зафіксувати також індивідуальні (окремі) ознаки об’єкта, за якими він був упізнаний. Індивідуальні особливості фотографуються великим планом із масштабною лінійкою (сліди зносу або ремонту, переробки, пошкодження тощо).

При пред’явленні для впізнання людей доцільно сфотографувати всіх пред’явлених осіб (спочатку на повний зріст, а потім крупнішим планом — по груди). Після цього окремо фіксується впізнана особа. Якщо особа була впізнана за якими-небудь індивідуальними ознаками, то їх необхідно зафіксувати за допомогою масштабної фотозйомки (наприклад, родимку або шрам на обличчі).

Методи судово-оперативної фотографії різноманітні, але основними є панорамна, вимірювальна, стереоскопічна та репродукційна фотозйомки.

Панорамна фотозйомка полягає в суворому послідовному фотографуванні частин місцевості чи приміщення за горизонталлю чи вертикаллю, а також довгих, високих споруд і окремих великих об’єктів, що не вміщаються в один кадр великого плану. Потім з окремих зафіксованих частин складають одне загальне зображення, яке називається фотопанорамою. Розрізняють лінійну, кругову і ярусну панорами.

При лінійній панорамній зйомці камера переміщується по прямій лінії уздовж об’єкта, на однаковій відстані від нього. Кожний наступний кадр повинен частково перекривати зображення попереднього.

Кругова панорамна зйомка доцільна у тих випадках, коли необхідно зафіксувати з різних боків далеко розташовані об’єкти. Фотографування провадиться з однієї точки, а камеру після кожного кадру повертають навколо її вертикальної осі на певний кут. Фотоапарат рекомендується встановлювати на штатив, використовувати спеціальну головку з градуйованою шкалою. При зйомці необхідно забезпечувати часткове перекриття попереднього кадру. Частина попереднього кадру, що перекривається наступним, повинна становити 10—15 % його площі. Повна кругова панорама є зображенням місцевості по колу (360°).

На відміну від кругової, ярусна зйомка здійснюється поворотом фотокамери навколо її горизонтальної осі; застосовується для фіксації високих об’єктів. При цьому масштаб нижніх і верхніх кадрів буде різним внаслідок збільшення відстані до частини об’єкта, що знімається.

Для того щоб панорамний знімок мав високу якість, усі фрагменти повинні мати однакову щільність. Тому рекомендується фотографувати всі частини об’єкта в однакових умовах. Монтаж готових знімків у фотопанораму провадиться за деталями зображень, що збігаються. Знімки обрізають таким чином, щоб на панорамі одна й та сама деталь не була зображена двічі.

Панорамна зйомка може бути виконана фотокамерою загального призначення або панорамним фотоапаратом.

Вимірювальна зйомка призначена для одержання фотознімків, за якими можна визначити розміри сфотографованих об’єктів і відстані між ними. Така зйомка може бути виконана кількома способами: з масштабною лінійкою, зі стрічковим (глибинним) або квадратним масштабом.

Сутність масштабної зйомки полягає в тому, що об’єкт фотографується разом із масштабною лінійкою. Лінійка розміщується поруч зі слідом або предметом, на рівні їх поверхонь. Масштабний знімок фіксує співвідношення предмета і лінійки у тому вигляді, яким воно було насправді, і не потребує будь-яких пояснень. При зйомці об’ємних предметів лінійку піднімають за допомогою підкладок до рівня площини, що фотографується. Оптична вісь об’єктива фотоапарата має бути перпендикулярна площині об’єкта і спрямована в його центр.

Вимірювальна зйомка зі стрічковим (глибинним) або квадратним масштабом (метрична зйомка) у слідчій практиці не одержала поширення через незручність розрахунків при зйомці. Проте її рекомендується застосовувати у тих випадках, коли при огляді місця події особливо важливе значення має фіксація відстаней між предметами в глибину і за фронтом.

Простим способом метричної фотографії є внесення в кадр, що знімається, шкали віддалень, тобто глибинного масштабу у вигляді стрічки з чіткими поділками. Фотоапарат встановлюється так, щоб напрямок його оптичної осі був паралельним підлозі приміщення (або поверхні місцевості). Глибинний масштаб розміщується на землі або на підлозі в напрямку від апарата, паралельно його оптичній осі. Нульова точка шкали розташовується точно під об’єктивом.

Стереоскопічна зйомка — це метод одержання знімків, який дає змогу повніше сприймати обсяг сфотографованих предметів. Об’єкт фотографується з двох різних точок, які відповідають позиції лівого і правого ока. Два знімки утворюють стереопару, яку розглядають через стереоскоп.

Використання стереоскопічної зйомки в слідчій практиці може бути корисним при фіксації місця події, обстановка якої являє собою складне накопичення значної кількості речей і предметів.

Репродукційна фотозйомка — це система прийомів фіксації площинних об’єктів. Вона застосовується для відтворення фотографічними способами плоских оригіналів (документів, фотознімків, креслень, схем, малюнків та ін.). При такому фотографуванні дотримуються правил масштабної зйомки, що забезпечує високу точність копії. У процесі репродукційної зйомки необхідно: а) рівномірно освітлювати всю поверхню об’єкта; б) забезпечити паралельність взаємного розташування негативного матеріалу і об’єкта; в) оптична вісь об’єктива повинна проходити через центр об’єкта.

Дана зйомка виконується за допомогою спеціальної або звичайної фотоапаратури, для чого використовують репродукційні установки: портативні (РУ-2, РДУ, С-64) та стаціонарні (МРКА, УРУ «Білорусь СБ-2», «Уларус»).

§3. Судово-дослідницька фотографія

Судово-дослідницька фотографія застосовується під час проведення експертних досліджень. Спеціальні методи фотозйомки в лабораторних умовах (мікрофотографічне дослідження, фотографічна зміна контрастів, кольороподіл і кольорова трансформація, фотозйомка в невидимих променях спектра та ін.) розширюють пізнавальні можливості людини та дозволяють виявляти нові ознаки і властивості об’єктів, які неможливо побачити при звичайному візуальному сприйнятті.

Фотографічна зміна контрастів широко застосовується при техніко-криміналістичному дослідженні документів. При цьому використовуються: ефект контрасту за яскравістю (у одноколірних об’єктів за світлістю, що виникає в результаті неоднакового відбиття світла або нерівномірності освітлення), ефект контрасту за кольором (відмінності об’єктів чи їх частин за кольором), тіньовий контраст (виникає за рахунок тіней, які утворюються від нерівностей поверхні об’єкта).

Кольороподіл — це процес збільшення кольорового контрасту шляхом дослідження або фотографування об’єкта крізь спеціальний світлофільтр.

Кольорова трансформація — це посилення кольорового контрасту шляхом передачі на фотознімку одних кольорів іншими, більш насиченими.

Виявлення невидимих об’єктів може бути здійснено шляхом фотографування з використанням мікроскопа. Мікрофотографія — це фотозйомка, що застосовується для виявлення мікроструктури і мікрорельєфу досліджуваних об’єктів. Мікрофотозйомка зі значним збільшенням провадиться звичайним фотоапаратом, мікрофотонасадкою, мікрофотокамерою.

В експертній практиці використовуються методи фотозйомки в невидимих променях спектра. Позитивний результат дає фотозйомка в інфрачервоних, ультрафіолетових чи рентгенівських променях.

Фотографування в інфрачервоних променях — це фотозйомка об’єкта, який освітлюється тепловими променями. Об’єктив оснащується інфрачервоним фільтром, а об’єкт освітлюється електролампами розжарювання. Використовується з метою дослідження документів.

Фотографування в ультрафіолетових променях — метод, заснований на дії ультрафіолетових променів, відбитих від об’єкта зйомки. Для збудження люмінесценції об’єкт освітлюють ультрафіолетовим світлом ртутно-кварцевої лампи. За допомогою такої фотозйомки відновлюють витравлені, вицвілі або написані «симпатичними» чорнилами тексти.

Фотографування в рентгенівських променях — метод отримання тіньового зображення за рахунок дії на фотоматеріал рентгенівських променів, які пройшли крізь сфотографований об’єкт. Застосовується для вивчення внутрішньої будови частин вогнепальної зброї, замків, пошуку захованих предметів, читання деяких текстів.

§4. Судовий відеозапис

На даний час відеозапис широко застосовується у судово-слідчій діяльності. Кримінально-процесуальне законодавство передбачає можливість використання кінозйомки і відеозапису при проведенні різних слідчих дій (ст. 852 КПК). Відеодокументи — це завжди носій певної інформації, джерело доказів за кримінальною справою.

Відеозапис використовується у тих випадках, коли необхідно зафіксувати певні факти, динамічну картину події, взаємозв’язок тих чи інших предметів і слідів, складну обстановку місця події. Відеозйомка може застосовуватися для фіксації якої-небудь слідчої дії цілком або окремих її елементів. Відеозапис у розслідуванні злочинів має такі переваги:

1) дає змогу одночасно фіксувати звук і зображення на магнітній стрічці та візуально контролювати якість запису;

2) містить інформацію про динамічність події, розвиток тієї чи іншої дії або явища;

3) не потребує лабораторного опрацювання відзнятого матеріалу;

4) дає можливість багаторазово використовувати відеострічку для запису.

Судовий відеозапис являє собою систему видів, методів і прийомів зйомки, які застосовуються при проведенні слідчих і судових дій, оперативно-розшукових заходів і судових експертиз з метою розслідування злочинів і надання суду наочного доказового матеріалу.

Застосування відеозапису повинно забезпечити найбільш точну і повну фіксацію фактів, що мають доказове значення. Відеозйомка не підміняє фотографію, а доповнює її, дозволяє фіксувати об’єкти не тільки в статиці, а й у динаміці.

Відеозйомка при проведенні слідчих дій передбачає використання певних видів, методів і прийомів зйомки. Так, різновидами відеозйомки є орієнтуюча, оглядова, вузлова і детальна зйомка. Відеозапис рекомендується проводити в послідовності, у якій здійснюється слідча дія. Визначення послідовності зйомки є необхідною передумовою для одержання загального уявлення про подію.

Використання традиційних видів зйомок на місці події (орієнтуючої, оглядової, вузлової і детальної) під час відеозапису набуває специфічного забарвлення. Зокрема, при орієнтуючій відеозйомці центральний об’єкт шляхом плавного переходу від дальнього плану може бути виконаний великим планом, у зв’язку з чим орієнтуюча композиція стає більш інформативною. При оглядовій зйомці можна зафіксувати загальну обстановку та її окремі елементи в просторовій орієнтації та існуючій послідовності.

Особливості відеозйомки пов’язані з видом слідчої дії, під час якої вона здійснюється. У слідчій практиці найчастіше відеозйомка застосовується:

а) у процесі перевірки показань на місці;

б) при провадженні слідчого експерименту;

в) при пред’явленні для впізнання;

г) під час огляду місця події;

ґ) при огляді трупа;

д) на допитах і очних ставках.

У певних випадках відеозапис є найбільш ефективним засобом при проведенні слідчих дій. Так, відеозйомка доцільна при оглядах місць подій у справах про підпали і пожежі, при порушеннях правил безпеки праці, при аваріях на залізничному транспорті, авіакатастрофах, дорожньо-транспортних подіях та ін.

Однією з передумов доброякісності відзнятого матеріалу є правильний вибір методів і прийомів відеозйомки. Як методи відеозйомки можуть бути успішно використані методи судово-оперативної фотографії, проте відеозйомка передбачає ширший спектр застосовуваних методів. Наприклад, відеозапис із панорамуванням застосовують у тих випадках, коли необхідно показати великі простори перед об’єктивом або при зйомці в малих приміщеннях. Даний метод досить часто використовується при орієнтуючій зйомці. Панорамування — це зйомка камерою, яка знаходиться в русі. Воно може бути статичним (коли панорамування здійснюється плавним поворотом камери навколо горизонтальної або вертикальної осі) та динамічним (панорамування здійснюється камерою, яка переміщується у просторі).

Знімати панорамним методом найкраще, застосовуючи штатив із панорамною головкою. Панорами повинні починатися і закінчуватися зі статичних кадрів, інакше вони погано узгоджуються з сусідніми епізодами фільму. Всередині панорам слід робити зупинки для виділення головних об’єктів. Для цього застосовують наїзд (наближення камери до об’єкта), тобто плавний перехід від загального плану до середнього і великого. Інший прийом, зворотній наїзду (віддалення від об’єкта), — від’їзд частіше використовується для підтримки орієнтації в обстановці проведення слідчої дії після серії епізодів, знятих великим і детальним планами, або для включення в кадр інших учасників після показу основного суб’єкта зйомки.

До прийомів відеозйомки належить також зйомка кількома відеокамерами, зйомка прийомами обходу та зйомка різноманітними планами, що обираються залежно від особливостей об’єкта, який необхідно зафіксувати, динамічності процесів і станів, завдань фіксації. Зокрема, багатокамерна зйомка є найдоцільнішою при фіксації неповторних явищ і дій (наприклад, при огляді місця пожежі) і здійснюється одночасно з різних точок. Доволі ефективним прийомом відеозйомки є круговий обхід (переміщення камери навколо об’єкта), коли є можливість показати місце події з усіх боків: рухаючись по колу, зупиняються у певних точках, і через відповідні проміжки часу з цих точок знову проводять зйомку.

Суб’єктом відеозйомки не обов’язково повинен бути слідчий. Відеозапис може здійснюватися спеціалістом або прокурором-криміналістом, на яких покладено обов’язок надавати слідчому допомогу у застосуванні науково-технічних засобів, а також може бути запрошений спеціаліст-телеоператор.


Глава 8. ТРАСОЛОГІЯ


§1. Поняття трасології та її значення

У криміналістиці сліди, що залишаються після вчинення злочину, вивчаються з метою швидшого його розкриття, виявлення злочинців, встановлення істини у справі. Дослідження слідів має також важливе криміналістичне значення, оскільки допомагає встановити знаряддя злочину, отримати відомості про злочинця, визначити механізм злочинної події. Вивчення матеріально-фіксованих слідів (слідів-відображень) здійснює трасологія — криміналістичне вчення про сліди.

Трасологія* — це галузь криміналістичної техніки, яка вивчає матеріально-фіксовані сліди, закономірності їх утворення і розробляє прийоми, методи та науково-технічні засоби їх виявлення, фіксації, вилучення і дослідження.

Трасологія базується на таких наукових положеннях:

1) об’єкти матеріального світу індивідуальні. Кожний об’єкт індивідуальний і тотожний тільки самому собі. Індивідуалізація об’єкта здійснюється за збігом загальних і окремих ознак;

2) за певних умов зовнішня будова одного об’єкта може відбитися на іншому. Точність відображення залежить від фізичних властивостей слідоутворюючого і слідосприймаючого об’єктів, механізму слідоутворення. За матеріально-фіксованими слідами можлива ідентифікація (встановлення тотожності) об’єкта, який їх залишив;

3) відносна стійкість об’єктів. Об’єктами механічної контактної взаємодії можуть бути тільки тверді тіла, які мають доволі стійкі зовнішні ознаки;

4) відбиття у сліді зовнішньої будови предмета є перетвореним (має вид негативу). У сліді ознаки зовнішньої будови предмета переважно мають дзеркальне відображення.

Криміналістичне значення слідів визначається існуванням причинного зв’язку з подією злочину. У трасології за слідами можна встановити:

1) індивідуальну тотожність об’єкта, яким утворений слід (ідентифікувати об’єкт);

2) групову належність об’єктів (тип, клас, рід, вид, різновид);

3) механізм і умови виникнення слідів, слідоутворення (вид сліду, напрямок і кут взаємодії об’єктів тощо);

4) окремі обставини злочинної події (спосіб проникнення у житло, кількість учасників події, їх анатомо-фізіологічні особливості, напрямок пересування злочинців, використання транспортних засобів, орієнтовний час вчинення злочину та ін.).

Трасологічні дослідження дають змогу вирішувати ідентифікаційні та діагностичні завдання.

§2. Поняття сліду в трасології. Механізм слідоутворення

Вчинення багатьох злочинів супроводжується певними змінами у навколишньому оточенні. Такі зміни прийнято називати слідами злочину. Слід являє собою відображення злочинних дій, окремих елементів злочинного акту. У криміналістичному розумінні цінність слідів зумовлена існуючою залежністю між злочином та його відбиттям (слідами). Історично використання слідів з метою розкриття злочинів відомо з давніх часів (особливо це стосується держав Стародавнього Сходу: Індії, Китаю, Камбоджі, Японії).

У сучасній криміналістиці поняття сліду розглядається за кількома аспектами. У широкому розумінні слід — це результат будь-якої матеріальної зміни первинної обстановки внаслідок учинення злочину: матеріально-фіксовані зміни одного об’єкта на інший; поява чи зникнення тих чи інших предметів, порушення первинного положення, місцезнаходження, стану різних об’єктів (наприклад, загублені злочинцем на місці події власні речі, скалки розбитого віконного скла). Сліди в широкому розумінні охоплюють: комплекси елементів, властивих певним подіям (сліди дорожньо-транспортної події, сліди пожежі тощо); зміни обстановки (поява або зникнення предметів, зміна їх місця розташування); зміна вигляду або стану предмета (зламаний замок). На сучасному етапі розвитку криміналістики як сліди розглядаються: звукові сліди, запахові сліди, сліди-мікрочастки, сліди-речовини, сліди генетичного коду людини.

Традиційно трасологія вивчає сліди тільки у вузькому розумінні, а саме — матеріально-фіксовані відображення зовнішньої будови одного об’єкта на іншому (сліди-відображення). Сліди-відображення виникають внаслідок взаємодії двох об’єктів і мають достатньо широке розповсюдження: це сліди рук людини, ніг, взуття, зубів, транспортних засобів, знарядь та інструментів тощо. Сліди-відображення є основним предметом вивчення у трасології.

Механізм слідоутворення — це система компонентів процесу утворення слідів-відображень. Такий механізм може бути різним: слідоутворення може здійснюватися в результаті фізичних, хімічних, біологічних та інших процесів. Матеріально-фіксовані сліди виникають у результаті механічної контактної взаємодії двох об’єктів: один об’єкт утворює слід (той, який залишив слід) — слідоутворюючий об’єкт, інший — сприймає змінення (на якому утворився слід) — слідосприймаючий. Ділянки поверхні об’єктів, якими вони стикаються під час утворення сліду, називаються контактними поверхнями, а факт взаємодії — слідовим контактом. Сліди завжди залишаються на слідосприймаючих об’єктах.

Слід виникає за умови, що слідоутворюючий об’єкт є твердішим, ніж слідосприймаючий і діє з такою силою, яка зможе викликати його відбиття. Утворення слідів при взаємодії слідоутворюючого і слідосприймаючого об’єктів залежить від ряду чинників: твердості об’єктів, напрямку взаємодії, розташування об’єктів, сили і характеру взаємодії.

§3. Класифікація слідів

У трасології сліди класифікуються за різними підставами. Залежно від роду слідоутворюючих об’єктів виділяють сліди людини, сліди тварин, сліди предметів. Щодо конкретних слідоутворюючих об’єктів, то найчастіше трапляються сліди рук, ніг, зубів, транспортних засобів, знарядь злому та інструментів. Залежно від механізму утворення слідів розрізняють сліди: об’ємні та поверхневі, статичні й динамічні, локальні та периферичні.

Об’ємні (вдавлені) сліди відображають зовнішню будову слідоутворюючого об’єкта в об’ємі, тобто у всіх трьох його вимірах — за довжиною, шириною і глибиною. Вони виникають від вдавлення слідоутворюючого об’єкта у податливу слідосприймаючу поверхню, яка при цьому деформується. Часто об’ємні сліди утворюються на слідосприймаючій поверхні (наприклад, ґрунті, деревині, пластиліні, замазці) в результаті натискання або удару (сліди взуття на снігу, сліди пальців рук на пластиліні та ін.). Об’ємний слід дає змогу уявити зовнішню будову та окремі елементи слідоутворюючого об’єкта. Якість сліду залежить від властивостей речовини слідосприймаючої поверхні, сили і напрямку натискання (удару), інших умов слідоутворення.

Поверхневі (площинні) сліди виникають у результаті змін, що відбуваються на поверхні слідосприймаючого об’єкта (за двома вимірами — довжиною і шириною). Обидва об’єкти, що беруть участь у слідоутворенні, за твердістю приблизно однакові. До поверхневих слідів можуть належати, наприклад, сліди пальців рук на поверхні меблів, сліди босих ніг на паркетній підлозі, сліди протектора транспортного засобу на асфальті.

Поверхневі сліди звичайно поділяють на два види: сліди нашарування і сліди відшарування. Сліди нашарування формуються внаслідок накладення на слідосприймаючий об’єкт речовини, яка має на собі слідоутворюючий об’єкт (потожирові сліди пальців рук, сліди, залишені забрудненою підошвою взуття та ін.). Сліди відшарування формуються з речовини, частки якої відокремлюються від слідосприймаючого об’єкта і залишаються на слідоутворюючому об’єкті (наприклад, сліди пальців рук, утворені на вкритій порохом або свіжопофарбованій поверхні).

Поверхневі сліди можуть бути видимими і невидимими. Видимі сліди — це такі, які можна виявити шляхом безпосереднього зорового сприйняття, а невидимі — відшукання і сприйняття яких передбачає застосування спеціальних засобів або пристосувань.

Залежно від стану об’єктів на момент слідоутворення виникають статичні або динамічні сліди.

Статичні сліди виникають в момент спокою (статики), котрий наступає під час механічної взаємодії слідоутворюючого і слідосприймаючого об’єктів, які контактують у перпендикулярному напрямку. У більшості випадків такі сліди зберігають зовнішні ознаки слідоутворюючого об’єкта, відображають його без істотних перекручувань, тому їх називають також відтисками. Типовими прикладами статичного сліду є відбиток пальця руки з відображенням папілярного візерунка та відбиток підошви взуття на ґрунті. Різновидом статичних слідів є сліди кочення, які утворюються при прокатуванні слідоутворюючого об’єкта по слідосприймаючому (наприклад, слід протектора транспортного засобу, утворений при поступально-обертальному русі по якій-небудь поверхні).

Динамічні сліди виникають у результаті самого руху одного або обох об’єктів слідоутворення. Кожна точка утворюючої поверхні залишає слід у вигляді лінії (траси). До динамічних можуть належати сліди розрубу, розпилу, ковзання, свердління, різання, тертя тощо.

Залежно від місця, на якому відбулися зміни слідосприймаючого об’єкта, вирізняють локальні та периферичні сліди.

Локальні сліди виникають у межах контакту взаємодіючих об’єктів (наприклад, слід босої ноги в межах контакту з поверхнею дерев’яної підлоги). Навколо локального сліду поверхня слідосприймаючого об’єкта залишається незмінною.

Периферичні сліди виникають за межами контактної взаємодії слідоутворюючого і слідосприймаючого об’єктів (наприклад, слід від забрудненого борошном (цементом, пилом) верху взуття, утворений «на периферії», навколо взуття, за межами підошви).

Сліди бувають механічного, хімічного, біологічного, термічного походження. У криміналістиці переважно вивчаються сліди механічної дії, як найбільш поширені об’єкти трасологічного дослідження.

§4. Основи дактилоскопії

Шкірні візерунки на пальцях і долонях рук належать до перших об’єктів, про які навіть первісні люди мали певні відомості. Серед малюнків печерної людини є й такі, що зображують відбитки руки людини. Так, у 1832 р. під час розкопок курганів на Гавр-Інісе, маленькому острові в Морбіганській затоці (Франція), було виявлено підземний коридор завдовжки 13 м з двома рядами кам’яних стовпів, на 23-х з них були знайдені малюнки у вигляді повної колекції папілярних ліній рук людини.

Велике значення слідам рук приділялося у східних народів. Так, в Японії та Китаї здавна була відома дактилоскопія. Згідно з сімейним правом Японії, аби розірвати шлюб, чоловік повинен був видати жінці документ, який мав бути написаний рукою чоловіка, а у випадку його неписьменності на ньому проставлявся відбиток його пальця. У ХІІ—ХІІІ ст. китайці використовували відбитки пальців не лише під час розірвання шлюбу, а й у розслідуванні злочинів.

Сучасний стан криміналістики дає можливість з високою достовірністю встановити особу за слідами її долоней чи пальців рук. Сліди рук, що виявлені на місці події, є незаперечним доказом того, що певна особа знаходилась на цьому місці. Останнім часом в Україні висловлювались пропозиції щодо необхідності введення системи загального дактилоскопіювання та створення відповідного банку даних.

Дактилоскопія*— розділ трасології, що вивчає властивості й будову папілярних візерунків з метою використання їх відбитків для ототожнення особи і розкриття злочинів.

У криміналістиці важливе значення приділяється слідам рук, оскільки:

1) контактування руки з яким-небудь об’єктом відбувається переважно долонною поверхнею кисті;

2) на пальцях і долонях рук є потожирові виділення, які залишають сліди нашарування;

3) шкіра руки має специфічні властивості.

Шкіра на долонній поверхні рук людини складається з двох основних шарів: верхнього шару — епідермісу та нижнього, що розташований під епідермісом, — дерми. Дерма має будову у вигляді сосочків, розміщених рядами, кожен з яких має незмінну структуру протягом усього життя людини. Епідерміс копіює рельєф сосочків і утворює папілярні лінії — лінійні пагорби, розділені борозенками. Папілярні лінії становлять основу рельєфу шкіри долонної поверхні руки і підошви стопи. У дорослої людини ширина папілярної лінії сягає 0,4—0,6 мм, а висота — 0,1—0,4 мм.

Основними властивостями папілярних ліній є їхня індивідуальність, стійкість та відновлюваність. Індивідуальність папілярних візерунків полягає в тому, що у кожної людини свої малюнки папілярних ліній, а будова їх ліній має таку сукупність ознак, яка дає змогу відрізнити один візерунок від іншого. Цікавий (і поки ще єдиний) випадок зафіксовано у мешканців Швеції Андреаса Даніельсона та його доньки Марі, у яких зовсім відсутні папілярні лінії на пальцях рук. Та навіть відсутність папілярних ліній — це яскрава індивідуальність відбитків пальців рук людини, яка дає можливість їх ідентифікувати.

Стійкість папілярних візерунків виявляється в тому, що протягом усього життя людини їх будова не змінюється. На нігтьових фалангах вони виникають на 3—4-му місяці розвитку плода людини, а остаточне їх формування відбувається на шостому місяці. Розвиток організму людини пов’язаний зі збільшенням ширини, висоти та довжини папілярних ліній, але малюнок, його окремі деталі, кількість папілярних ліній залишаються незмінними. В експертній практиці мали місце випадки виявлення пересадки злочинцям, які перебували на дактилоскопічному обліку, ділянок шкіри папілярного візерунка. Однак і в цих випадках є певні ознаки, що дають змогу встановити факт пересадки шкіри та ідентифікувати особу. Про відновлюваність папілярних ліній свідчать такі дані. Пошкоджений епідерміс через певний час відновлюється у початковому вигляді, а пошкодження дерми призводить до порушення папілярних ліній та утворення шрамів або рубців.

На різних ділянках долонної поверхні папілярні лінії утворюють різні за складністю візерунки. Більшість узорів на нігтьових фалангах пальців складається з трьох потоків папілярних ліній: а) внутрішній малюнок у вигляді петель, кругів, завитків чи інших фігур; б) верхній потік зовнішнього малюнку; в) нижній потік зовнішнього малюнку; г) дельта — місце зближення чи з’єднання всіх трьох груп папілярних ліній; ґ) основа, яка підкреслює малюнок.

Папілярний візерунок — узор на нігтьових фалангах пальців рук, утворений папілярними лініями. Папілярні візерунки поділяються на три основних типи: дугові, петльові та завиткові (рис. 4). Якщо візерунки за своєю будовою не належать до жодного з основних типів, то це атипові (аномальні) візерунки.

 Дугові папілярні візерунки є найпростішими за своєю будовою і складаються з одного-двох потоків папілярних ліній, які беруть початок біля одного бічного краю пальця та продовжуються до другого, утворюючи в середній частині візерунка дугоподібні фігури. Дугові візерунки поділяються на два види: прості дугові візерунки і дугові візерунки із зародковим внутрішнім малюнком. Дугові візерунки становлять близько 5 % від загальної кількості пальцьових візерунків.

Петльові папілярні візерунки мають не менше трьох потоків ліній і одну дельту, а в їхньому внутрішньому малюнкові є хоча б одна папілярна лінія, що утворює вільну петлю. Петльові візерунки поділяються на ульнарні (основи петель звернені до мізинця) і радіальні (основи петель звернені до великого пальця). Розрізняють такі види петльових візерунків, як прості, половинчасті, замкнуті, вигнуті, рівнобіжні, зустрічні. Петльові візерунки становлять близько 65 % від загальної кількості пальцьових візерунків.

Завиткові папілярні візерунки найскладніші за будовою, їх внутрішній малюнок має хоча б одне коло, повний оберт спіралі або дві-три системи петель, голівки яких огинають одна одну, або хоча б одне півколо, опуклість якого звернена до основи візерунка. Завиткові візерунки мають дві дельти (іноді три-чотири). Завиткові візерунки поділяються на кругові, спіралеподібні, неповні зі складною будовою внутрішнього малюнка. Завиткові візерунки становлять близько 30 % від загальної кількості візерунків.

§5. Виявлення, фіксація і вилучення слідів рук. Сутність дактилоскопічної експертизи

На місці події трапляються такі види слідів пальців рук, як об’ємні (утворюються на пластичних речовинах) та поверхневі (видимі, слабковидимі та невидимі; відшарування і нашарування). Поверхневі сліди рук можуть бути безбарвними або забарвленими. Механізм утворення слiдів та їхній вид зумовлюють техніку їх виявлення.

Способи виявлення слідів рук. При пошуках слідів рук на місці події необхідно уявляти, до яких предметів міг торкатися злочинець. Виявлення об’ємних і забарвлених слідів не викликає значних труднощів. Поверхневі сліди рук виявляють:

1) оглядом у косопадаючих променях;

2) оглядом в проникаючому світлі (якщо об’єкт огляду прозорий);

3) обробкою поверхні дактилоскопічними порошками;

4) окурюванням парами йоду;

5) використанням хімічних реактивів (розчинів азотнокислого срібла, нінгідрину та алоксану).

Об’ємні сліди виявляють візуальним оглядом.

Фізичні способи виявлення слідів рук засновані на здатності потожирового сліду утримувати частки іншої речовини (порошка). Існує загальне правило про те, що слідчий або спеціаліст повинні уникати застосування порошків з метою виявлення слідів на місці події: краще не використовувати ніяких порошків, а вилучати предмети цілими разом з виявленими слідами. Якщо немає іншої можливості у виявленні та вилученні слідів рук, то виникає потреба в їхньому копіюванні або застосуванні дактилоскопічних порошків.

Дактилоскопічні порошки — це порошки, які використовуються для виявлення невидимих або слабковидимих потожирових слідів рук (двооксид титану, основний вуглекислий свинець, бронзовий порошок, порошки алюмінію та заліза, сажа, графіт). Серед них розрізняють магнітні та немагнітні дактилоскопічні порошки; прості та складні. Найбільш відомі такі магнітні порошки, як «Агат», «Сапфір», «Рубін», «Малахіт», «Топаз» та ін. Існують універсальні суміші порошків, що придатні для забарвлення слідів на різних поверхнях (темна суміш: родамін — 3 %, оксид кобальту — 60 %, живиця — 37 %; світла суміш: оксид цинку (оброблений спиртовим розчином оксихінолу) — 3 %, оксид свинцю — 60 %, живиця — 37 %). Принцип використання порошків полягає в тому, що потожирові виділення на відбитках пальців рук тривалий час залишаються зволоженими, тому до них прилипають часточки порошків. Слід на темній поверхні забарвлюють світлим порошком, а на світлій — темним.

До способів виявлення слідів рук належить також обробка поверхні об’єкта парами йоду. Окурювання парами йоду не знищує слідів і не виключає у разі невдачі застосування інших методів. Сліди забарвлюють парами йоду за допомогою йодної трубки (складається з гумової груші, безпосередньо йодної трубки і скляної лійки). Таким способом виявляють сліди рук на найрізноманітніших поверхнях: папері, картоні, дереві, пластмасі, лакованих меблях. Однак сліди, що виявлені за допомогою парів йоду, швидко знебарвлюються. Пари йоду не стійкі, швидко випаровуються (протягом 10—15 хв.). Забарвлені парами йоду сліди фіксують фотографуванням, а в деяких випадках закріплюють на поверхні розчином крохмалю або порошком заліза.

Хімічні способи засновані на взаємодії деяких складових частин потожирової речовини з певними реактивами: хімічні реактиви вступають в реакцію з амінокислотами поту і забарвлюють сліди рук. Найбільшого поширення отримали такі хімічні реактиви, як водний розчин азотнокислого срібла (5—10 %), розчин нінгідрину (0,2—2 %) або алоксану в ацетоні (1 %), розчин бензидину в перекису водню (у 100 см3 етилового спирту розчиняється 0,25 г бензидину). Робота з хімічними реактивами проводиться в лабораторних умовах.

Способи фіксації слідів рук: 1) основний спосіб — опис у протоколі; 2) фотографування; 3) копіювання слідів.

Після виявлення слідів рук їх необхідно сфотографувати, а потім описати у протоколі слідчого огляду. В протоколі зазначається: на якому предметі виявлено сліди та їх місцезнаходження; розташування слідів на об’єкті; характер і стан поверхні об’єкта; вид сліду; розміри кожного слiду; які способи виявлення і фіксації використовувалися; як саме упаковані об’єкти зі слідами.

Копіювання потожирових слідів, забарвлених дактилоскопічними порошками, здійснюється на спеціальну слiдокопіювальну плівку (темну або світлу). Для копіювання об’ємних слідів рук використовують полімерні матеріали: силіконові пасти «К», «У-4», «СКТН-1», «Сиеласт».

Упакування предметів зі слідами рук. Вилучені предмети зі слідами рук повинні бути певним чином упаковані. Способи упакування: циліндричні предмети (наприклад, склянку) можна помістити між двома дощечками, які перев’язують шпагатом; предмет може бути затиснутий листами картону, поміщений у коробку, яка перев’язується шпагатом.

Сутність дактилоскопічної експертизи. Дактилоскопічна експертиза (експертиза слідів рук) є різновидом трасологічної експертизи, основним завданням якої є ідентифікація особи за слідами рук, залишеними на місці події.

Для проведення дактилоскопічної експертизи слід підготувати:

1) постанову про призначення експертизи;

2) протокол огляду місця події (інші матеріали кримінальної справи);

3) досліджувані об’єкти зі слідами або сліди, перенесені на плівки, фотознімки слідів тощо;

4) зразки для порівняння.

Типовими питаннями, які вирішує дактилоскопічна експертиза, є такі: чи залишені сліди рук даною особою; чи залишені сліди рук, вилучені з місця події, однією особою; чи є на даному предметі сліди рук і чи придатні вони для ідентифікації або визначення родової (групової) належності; якою рукою і якими пальцями руки залишені сліди; які особливості мають руки людини, яка залишила сліди (відсутність пальців, наявність шрамів тощо); якими ділянками поверхні долоні залишені сліди; внаслідок якої дії залишений слід (хапання, торкання тощо).

Процес експертного дослідження з метою ідентифікації складається з кількох послідовних етапів: підготовчий етап, роздільний аналіз, порівняльне дослідження, складання висновків. При роздільному аналізі окремо дослiджують слід (чи його копію) та об’єкт (експериментальні зразки), який міг залишити слід на місці події. Основним завданням етапу є виявлення і вивчення загальних і окремих ознак зовнішньої будови, які відбиті в сліді та притаманні об’єкту. Спочатку виявляються загальні ознаки папілярного візерунка (його тип і вид, взаємне розташування частин і елементів узору, загальна спрямованість окремих потоків ліній узору, його розмір, ширина ліній узору, загальна кількість деталей в узорі тощо), а потім окремі ознаки (початок та кінець лінії, місток, гачок, розвилок, згиб, cтоншення чи cтовщення папілярної лінії, форми країв, пори та ін.).

Під час експертного дослідження слідів рук доцільним є використання папіляроскопа (дактилоскопа) — прилада, що призначений для розглядання, порівняльного дослідження і фотографування двох порівнюваних дактилокарт, або вивчення папілярних візерунків у збільшеному вигляді.

Порівняння ознак здійснюється з метою встановлення співпадання або відмінностей щодо кожної ознаки та їх сукупності. Порівняльне дослідження папілярного візерунка дає змогу зробити висновок про наявність або відсутність тотожності.

§6. Сліди ніг та взуття людини

Сліди ніг і взуття — це відбитки морфологічних особливостей ніг, шкірного рельєфу (або рельєфу підошви взуття). Види слідів ніг (взуття) поділяються на об’ємні (утворюються на поверхні ґрунту) і поверхневі (видимі, невидимі), статичні та динамічні. Об’єктом трасологічного дослідження можуть бути сліди ніг людини, сліди взуття і доріжка слідів.

Сліди босої ноги бувають об’ємні й поверхневі; в них виділяють пальці, плюснову частину, звід і п’ятку. На поверхні ступні розташовані папілярні лінії, які утворюють певні візерунки. За статичними слідами босої ноги можна встановити особу, яка їх залишила.

На місці події може бути виявлено одиночний слід або кілька послідовно залишених слідів ніг чи взуття (рис. 5). Доріжка слідів ніг — це група слідів ніг людини, яка складається з кількох (три і більше) послідовно розташованих відбитків босих ніг або взуття (рис. 6). Елементи доріжки слідів ніг: лінія напрямку руху; лінія ходьби; довжина кроку; ширина кроку; кут розгортання стопи. Доріжка слідів ніг має діагностичне значення (дає змогу зробити висновок про напрямок, швидкість і характер пересування, зріст, стать, фізичний стан і приблизний вік, фізичні вади).

Способи фіксації слідів ніг (взуття):

1) опис у протоколі;

2) фотографування;

3) копіювання;

4) виготовлення зліпків (із гіпсу, пасти «К», «СКТН», сірки, парафіну);

5) складання схем і замальовок.

У протоколі слідчого огляду слід зазначити: місце і час виявлення слідів; на якій поверхні вони виявлені (пісок, глина, сніг, асфальт тощо); вид сліду (об’ємний, поверхневий); форма (сліди черевиків, чобіт, босої ноги); розміри сліду; індивідуальні особливості підошви; дані вимірів елементів доріжки слідів; спосіб виявлення і фіксації сліду; спосіб вилучення сліду та його упаковка.

Сліди ніг (взуття) фотографуються за правилами масштабної зйомки. Об’ємні сліди ніг на снігу фотографують із жовтим або жовтогарячим світлофільтром і з блендою. Доріжка слідів фотографується панорамним способом.

Під час огляду одиночного сліду взуття підлягають вимірюванню такі параметри: 1) довжина сліду; 2) довжина і ширина підметки; 3) довжина і ширина проміжної частини; 4) довжина і ширина підбора.

Завжди необхідно намагатися вилучити слід в натурі. Якщо це неможливо, вдаються до копіювання слідів ніг.

Виготовлення зліпків. Після фотографування та опису в протоколі слідів з них виготовляються зліпки, використовуючи при цьому гіпс, парафін, сірку, полімерні матеріали.

Порядок виготовлення гіпсового зліпка: із сліду видаляють сторонні предмети; готують арматуру для каркаса (за довжиною і шириною) і бирку; готують розчин гіпсової маси; заповнюють слід насипним, наливним або комбінованим способом; після затвердіння зліпка його видаляють і промивають чистою водою (рис. 7).


Наливний спосіб. У посуд із водою невеличкими дозами насипають сухий гіпс, рівномірно перемішуючи до утворення «сметаноподібної» маси. Заливають у слід гіпсову масу на 10—15 мм, розміщують арматуру, потім виливають іншу частину гіпсового розчину. Для виготовлення одного зліпка необхідно мати 0,5 л води і 0,5—0,7 кг медичного гіпсу.

Якщо сліди взуття залишені на снігу, рекомендується застосовувати комбінований спосіб. Слід покривають тонким шаром сухого гіпсу, а потім заливають гіпсовим розчином. У цьому випадку розчин повинен мати температуру повітря, а при дуже низькій температурі розчин гіпсу роблять на антифризі (суміш води зі спиртом).

Якщо сліди взуття залишені на сипучому ґрунті, їх попередньо укріплюють, поливаючи навколо них на відстані 50 мм водою, а потім застосовується наливний спосіб.

Якщо в сліді є вода, рекомендується застосовувати насипний спосіб. Для цього в слід насипають на 2—2,5 мм сухого гіпсу, кладуть арматуру, поверх знову насипають стільки ж гіпсу і крізь зволожену марлю ллють воду, поки вона не буде на його поверхні.

Поверхневі сліди-нашарування копіюють на глянцевий фотопапір чи дактилоплівку, а на нерівних поверхнях копії виготовляють за допомогою полімерних матеріалів — паст «К», «У-4», «СКТН-1».

§7. Сліди знарядь злому та інструментів

Сліди знарядь злому — це сліди, залишені різними засобами, які використовувалися злочинцем для відкриття сховищ і руйнування перепон. Сліди знарядь злому поділяють на такі види: сліди натискання, сліди ковзання (тертя), сліди різання, розпилу, розрубу і свердління (рис. 8). Залежно від умов слідоутворення вони можуть бути об’ємними та поверхневими, статичними і динамічними. Сліди знарядь злому та інструментів виявляють на зламаних вікнах, дверях, проламаних підлогах або стелях, на замикаючих пристроях.

Знаряддя злому — це будь-який твердий предмет (металевий прут, лом, труба, сокира тощо), який може бути використаний для подолання перешкод. Зазвичай застосовується різний столярський або слюсарський інструмент, металеві предмети. До особливої групи знарядь злому належать спеціально виготовлені у злочинних цілях інструменти та пристрої: «гусяча лапа», «рак», «фомка», «уїстіті», «відмички» та ін.

Фіксація слідів здійснюється за загальними правилами в протоколі слідчого огляду, де відображається, що зламано, з якого матеріалу виготовлено цей об’єкт, де він розташований, які на ньому пошкодження, їх розміри, контур, форма, механізм утворення, вид слідів, наявність в них сторонніх речовин тощо. Виявлені на місці події знаряддя злому підлягають ретельному огляду і опису в протоколі. Сліди знарядь злому та інструментів необхідно сфотографувати за правилами масштабної зйомки. Дрібні сліди-відображення доцільно фотографувати методом макрозйомки.  

Способи фіксації слідів знарядь злому:

1) опис у протоколі;

2) фотографування;

3) виготовлення схем;

4) копіювання;

5) виготовлення зліпків.

Для виготовлення зліпків використовуються різні матеріали: пластилін, гіпс, синтетичні матеріали — пасти «К», «У-4», «СКТН-1», зуболікарські зліпочні маси (стіракрил, стенс, дентол, тіодент). Виготовлені зліпки слід упакувати та опечатати.

Дослідження слідів знарядь злому та інструментів дає змогу з’ясувати механізм злому, навички злочинця, встановити групову належність знаряддя, яке було застосовано, або ідентифікувати його.

§8. Сліди транспортних засобів

Сліди транспортних засобів — це сліди, які відображають зовнішню будову частин транспортного засобу: сліди- відображення (сліди коліс на ґрунті); предмети, що відокремилися від транспортного засобу (частки фарного скла); речовини (плями мастила).

Колісний транспорт залишає сліди статичного походження — сліди кочення, а під час різкого гальмування утворюються сліди динамічного походження — сліди гальмування. Сліди автотранспорту залишаються у вигляді відбитків протектора (рис. 9). Вони можуть бути об’ємними (на снігу, глині, іншому ґрунті) і поверхневими (на асфальті). 

За слідами транспортного засобу можна визначити: групову належність (тип, марку, модель); ототожнити транспортний засіб або його частину; встановити деякі обставини розслідуваної події (напрямок руху, довжину шляху гальмування, швидкість гальмування, механізм і характер ушкоджень та ін.). Вивчення слідів дозволяє встановити: колію (відстань між середніми лініями слідів колес, встановлених на одній осі), базу (відстань між передньою та задньою осями), кількість осей та колес, ширину бігової доріжки, довжину кола колес.

Способи фіксації слідів транспортних засобів: 1) опис у протоколі; 2) фотографування; 3) виготовлення схем, замальовок; 4) копіювання; 5) виготовлення зліпків.

У протоколі слідчого огляду необхідно зазначати: місцезнаходження слідів і час їх виявлення; вид і стан ґрунту або покриття дороги, де виявлено сліди; вид слідів (об’ємні, поверхневі); кількість слідів, їх розташування між собою; ширину кожного сліду; глибину об’ємних слідів щодо поверхні дороги; розмір колії; форму малюнка протектора шин, їх розміри, індивідуальні особливості; довжину сліду одного оберту колеса; довжину шляху гальмування; ознаки напрямку руху; ознаки шляху гальмування і ступінь його відображення.

Поверхневі сліди протектора можуть бути скопійовані на фотопапір або прошкурену листову гуму. У випадку виявлення слідів на картоні, фанері, папері, одязі потерпілого вони вилучаються в натурі.

З об’ємних слідів транспортних засобів виготовляють гіпсові зліпки (зліпки повинні бути завдовжки 600—700 мм). Для фіксації окремих деталей використовують полімерні матеріали.


Глава 9. СУДОВА БАЛІСТИКА


§1. Поняття судової балістики та її значення

Судова балістика — це галузь криміналістичної техніки, яка вивчає ознаки вогнепальної зброї і боєприпасів, закономірності виникнення слідів їх застосування, розробляє засоби і методи збирання й дослідження таких слідів для встановлення певних обставин розслідуваних злочинів, а також рекомендації щодо запобігання злочинам, пов’язаним із вогнепальною зброєю. У військово-технічній галузі означає — це вчення про закони польоту снарядів, випущених із вогнепальної зброї. У судовій же балістиці досліджується вогнепальна зброя і наслідки застосування її зі злочинною метою. Дослідження зброї дає можливість висунути обґрунтовані версії, виявити суттєві обставини у справі, встановити винну особу.

Судова балістика пов’язана з іншими галузями знань. Найбільш близький зв’язок судової балістики з судовою медициною та судовою хімією, методи яких використовуються при дослідженні зброї та слідів пострілу. Судова балістика пов’язана також з іншими галузями криміналістичної техніки — трасологією, судовою фотографією та ін.

Речовими доказами при використанні вогнепальної зброї можуть бути зброя та її частини, патрони, гільзи, кулі, дріб, картеч, пробоїни, пижі, незгорілі порошинки, пристрої, прилади і матеріали, що застосовувалися при кустарному виготовленні зброї та боєприпасів.

Завдання судової балістики:

1) визначення властивостей вогнепальної зброї та боєприпасів (наприклад, чи є вилучений у затриманого предмет вогнепальною зброєю; чи придатна зброя до стрільби; чи можливий мимовільний постріл із вказаної зброї та ін.);

2) визначення групової належності зброї та боєприпасів або їх частин (наприклад, до якого виду чи зразку належать патрон, куля, гільза; зі зброї якої моделі (системи) відстрілено дану кулю, гільзу тощо);

3) ідентифікація зброї та боєприпасів (наприклад, чи з даної зброї відстрілена куля, гільза; з одного чи різних екземплярів зброї відстрілені дві кулі або гільзи, які виявлені в різних місцях; чи були куля і гільза до пострілу частинами одного патрона та ін.);

4) встановлення окремих обставин застосування вогнепальної зброї (наприклад, відстань, з якої стріляли; напрямок пострілу; взаємне розташування зброї та перешкоди; кількість пострілів та ін.).

Об’єктами судово-балістичного дослідження є:

1) ручна вогнепальна зброя;

2) окремі частини зброї;

3) боєприпаси;

4) сліди пострілу (сліди застосування зброї);

5) засоби та інструменти, що застосовувалися для спорядження патронів або виготовлення снарядів.

§2. Криміналістична класифікація вогнепальної зброї та види боєприпасів

Ручна вогнепальна зброя може бути класифікована за різними підставами. За своїм призначенням зброя поділяється на бойову, мисливську та спортивну*.

Бойова зброя (вогнепальна і холодна) призначена для вирішення бойових завдань. Бойова вогнепальна зброя буває: короткоствольна — довжина ствола 50—200 мм (пістолети і револьвери, рис. 10); середньоствольна — довжина ствола 200—300 мм (пістолети-кулемети, автомати, карабіни); довгоствольна — довжина ствола 450—850 мм (гвинтівки, ручні кулемети).

Мисливська зброя призначена для мисливських цілей (рушниці різних систем, мисливські карабіни та ін.).

Спортивна зброя призначена для занять спортом (спортивні пістолети, малокаліберні гвинтівки тощо).

За будовою каналу ствола зброя може бути нарізною, гладкоствольною чи комбінованою. У більшості моделей вітчизняної нарізної зброї чотири нарізи. Наріз слугує для надання кулі обертального руху. Для поліпшення бойових властивостей дульна частина ствола в деяких видах зброї має звуження («чок»), а інколи ще й нарізи («парадокс»).

Вогнепальну зброю розрізняють за внутрішнім діаметром ствола — калібром. У нарізній зброї калібр вимірюється у міліметрах і відображає відстань між протилежними полями нарізів. Найчастіше бойова зброя має такі калібри: 6,35; 7,62; 7,65; 8; 9; 11,45 мм, спортивна — 5,6 мм. У США та Великій Британії калібр визначається в дюймах і лініях (1 дюйм — 25,4 мм, 1 лінія — 2,54 мм).

Калібр гладкоствольної зброї визначається кількістю круглих куль, які можуть бути виготовлені з англійського фунта свинцю (453,592 г). Мисливські рушниці мають калібри 12 (відповідає діаметру 18,2 мм), 16 (16,80 мм), 20 (15,70 мм). Калібр зброї наносять на ділянці казенної частини ствола і на дінце гільзи.

Залежно від будови ударно-спускового механізму розрізняють:

1) неавтоматичну зброю (наприклад, револьвер системи Наган, Сміт-Вессон, Бульдог, гвинтівка зразка 1891 р. та ін.);

2) автоматичну самозарядну (наприклад, пістолети ТТ, Макарова, Парабеллум та ін.);

3) автоматичну самострільну (наприклад, пістолет-кулемет «Скорпіон», рис. 11), автомати ППС, АКМ, АКМС, АК-74 та ін.).

За способом виготовлення зброя буває заводська, кустарна, саморобна. Вогнепальна зброя, що використовується зі злочинною метою, за способом виготовлення поділяється на перероблену заводську й атипову. Перероблена зброя виготовляється злочинцями зі стандартної зброї шляхом внесення конструктивних змін — укорочування ствола, відсторонення приклада (наприклад, обрізи бойових і спортивних гвинтівок, мисливських рушниць). Атипова зброя може бути сконструйована як таємна зброя (зброя таємної дії) — стріляючі авторучки, парасольки, трості, стволи, зброя, вмонтована в підбор черевика та ін.

Залежно від функціонального призначення розрізняють зброю просту, яка виконує функції одного виду зброї, та комбіновану — функції двох і більше різних видів зброї (рис. 12).

Серед мисливської зброї буває одноствольна і багатоствольна (двох-, трьох-, чотирьохствольні рушниці); зброя, що має горизонтальне та вертикальне розміщення стволів.  

Боєприпаси. Патрон — це сполучення необхідних для пострілу компонентів (порох, куля або дріб) в оболонці. Патрони поділяються на унітарні та патрони окремого запалювання. Стрільба з сучасної зброї здійснюється унітарним патроном, який складається з гільзи з зарядом пороху, кулею або дробом і капсулем, а мисливський патрон має пиж і прокладки. Унітарний патрон характерний для вогнепальної казнозарядної зброї. За принципом устрою капсуля унітарні патрони поділяються на патрони лефорше, голчасті, бічного вогню і центрального бою (рис. 13).

Гільза — це тонкостінна стаканоподібна ємкість для порохового заряду, капсуля, кулі або снаряда, у дробовому патроні — дробу і пижів. Складається з денця, корпусу і дульця, в якому закріплюється куля. У гільзі дробового патрона дульце відсутнє. Гільза виготовляється з металу або картону (рідше з пластмаси).

Стрільба з нарізної зброї провадиться кулями, а з гладкоствольної — дробом, спеціальними кулями, картеччю. Куля — це металеве (найчастіше свинцеве) тіло, різне за формою, для стрільби з вогнепальної зброї (рис. 14). Кулі в нарізній зброї бувають оболончасті, напівоболончасті і безоболончасті. У бойовій зброї використовуються кулі спеціального призначення: важкі, бронебійні, трасуючі, запалювальні, розривні та ін. Розрізняють також кулю зі зміщеним центром ваги — куля, осереддя якої розташоване таким чином, що в момент удару об перешкоду вона змінює траєкторію польоту.

Кулі до гладкоствольних мисливських рушниць за формою бувають: круглі (кулясті), стрілочні, турбінні й комбіновані.

Дріб — це свинцеві кульки, рідше шматочки свинцю, призначені для пострілу з дробової зброї. Дріб має діаметр 1,5—5 мм (табл. 1). Дріб, що має діаметр більш ніж 5 мм, називається картеччю (табл. 2).

Порох — це вибухова речовина, яка застосовується у зарядах вогнепальної зброї. Поділяється на димний (при його згорянні виділяється певна кількість диму) і бездимний (згоряє без виділення диму). Компонентами димного пороху є калієва селітра (60—70 %), сірка (10—12 %) і деревне вугілля (2—8 %). Основу бездимного пороху складає піроксилін (наприклад, порох Лишева — це бездимний порох колоїдного типу, створений із нітроклітковини). За формою димний порох має вид маленьких порошинок різноманітної конфігурації, бездимний порох — платівок або циліндриків однакових розмірів.

Пижі та прокладкивикористовуються у патронах для гладкоствольних мисливських рушниць. Пиж — шматок войлоку або іншого щільного матеріалу, який відокремлює у заряді порох від кулі чи дробу. Пижі бувають основні й додаткові. За матеріалом пижі поділяються на войлочні, картонні, деревноволокнисті та ін. Прокладки призначені для пом’якшення поштовху порохових газів і запобігання деформації заряду.

§3. Сліди дії вогнепальної зброї, їх види

При пострілі з вогнепальної зброї відбувається взаємодія порохового заряду, снаряда (кулі, дробу) і перепони, в результаті чого виникають зміни, які називаються слідами пострілу або слідами застосування зброї. До цих слідів належать: стріляні снаряди, гільзи, пижі; частки речовин, що виникають при згорянні пороху, які викидаються з каналу ствола; сліди, що утворюються на стріляних кулях і гільзах; сліди-ушкодження від снаряда на ураженому об’єкті; відкладення кіптяви пострілу на тілі (найчастіше на руці) особи, яка стріляла.

Сліди згоряння заряду у вигляді кіптяви залишаються у каналі ствола зброї, на кулях, картонних прокладках, пижах, на паску обтирання та перепоні.

Сліди частин зброї утворюються на кулях, дробу і гільзах. Вид і характер слідів залежить від конструкції зброї.

На гільзах, відстреляних з автоматичної зброї, сліди утворюються: на капсулі — слід від бійка ударника у вигляді вм’ятин (рис. 15) і сліди переднього зрізу затвора — борозенки і валика; на дінці гільзи — слід відбивача; на ребрі та дні кільцевого паза — сліди від зачіпки викидача. На корпусі гільзи можуть відбитися сліди патронника у вигляді повздовжніх трас і дрібні вм’ятини від країв кожуха затвора.

На кулі (при пострілі з нарізної зброї) утворюються сліди від стінок каналу ствола. Такі сліди складаються з дрібних валиків і борозенок. Кількість слідів (смуги) та їх нахил щодо повздовжньої осі кулі відповідають кількості та напрямку нарізів каналу ствола.

На перепонах від кулі та дробу виникають пробоїни, вм’ятини, тріщини, розриви, сліди кіптяви у вигляді пояска обтирання (рис. 16).

У пробоїні розрізняють вхідний і вихідний отвори. Вхідний кульовий отвір в еластичних перепонах має дещо менший діаметр, ніж діаметр кулі; у сухому дереві, листовому металі отвір близький до калібру кулі; у ламких твердих перепонах (скло, цеглина) отвір може бути навіть дещо більшим, ніж діаметр кулі; на тілі людини діаметр вхідного отвору, як правило, менший за діаметр кулі.

Ознаки вхідного отвору:

1) дефект тканини — відсутність частин тканини;

2) наявність навколо рани (на тілі людини) пояска осаднення у вигляді кайми завширшки 1—3 мм червоно-бурого кольору;

3) наявність пояска обтирання;

4) наявність ознак пострілу з близької відстані або в упор (при пострілі в упор відбивається дуловий зріз зброї — штанцмарка).

Вихідний кульовий отвір має різні розміри й форму. Найчастіше краї вихідного отвору нерівні, вивернуті назовні. Вихідний отвір, як правило, більший, ніж вхідний.

При пострілі можуть утворюватись сліди рикошету, які виникають при ударі кулі об перепону при малому куті зіткнення. При цьому куля змінює свій напрямок.

Поясок обтирання — одна з важливих ознак кульового ушкодження; має вигляд темної смуги, розташованої по краю вхідного отвору. Поясок обтирання утворюється частинами речовин, які винесені кулею з каналу ствола, а також частинами матеріалу, з якого виготовлена куля.

§4. Слідчий огляд вогнепальної зброї та слідів її дії

Огляд зброї, боєприпасів і слідів пострілу здійснюється відповідно до вимог норм КПК (статті 190—193, 195). У разі потреби слідчий запрошує для участі в огляді спеціаліста з судової балістики.

Завданням огляду є виявлення, фіксація, вилучення зброї, боєприпасів, слідів пострілу і дослідження їх на місці події для визначення виду, системи, калібру зброї, кількості пострілів, дистанції, напрямку і місця, з якого було зроблено постріл.

Виявлену зброю фіксують за допомогою фотозйомки та описують у протоколі огляду. При огляді зброї необхідно дотримуватися певних правил. Так, при огляді бойової зброї необхідно:

1) встановити, чи знаходиться курок (ударник) на бойовому або захисному взводі та чи є патрон у патроннику;

2) витягти магазин, оглянути його поверхню;

3) розрядити зброю;

4) вжити заходів щодо відшукання слідів;

5) оглянути внутрішню поверхню каналу ствола для виявлення слідів пострілу у вигляді нагару, незгорілих порошинок;

6) встановити, чи немає яких-небудь ушкоджень на зброї або чи не відсутні які-небудь частини;

7) визначити наявність або відсутність запаху пороху в каналі ствола.

У протоколі огляду про зброю слід вказати: місце виявлення, відстань від двох нерухомих об’єктів, положення ствола зброї, вид, систему, наявність і зміст маркувальних позначок, номер зброї або її частин, загальний стан зброї, положення курка, запобіжника, кожуха затвора, наявність патрона (гільзи) у патроннику, магазині (барабані), слідів пальців на зброї, кіптяви і нагару, сторонніх часток у стволі та слідів запаху порохових газів.

Огляд і дослідження боєприпасів. Патрони, гільзи, кулі, дріб, картеч, прокладки, пижі підлягають виявленню, фіксації й дослідженню при огляді на місці події.

У протоколі огляду при описі гільзи вказують: місце виявлення, форму, колір металу, маркувальні позначки, розміри, наявність і форму слідів зброї. При описі кулі (дробу) у протоколі відзначається: вид перепони, розміри ушкодження кулі, наявність на кулі сторонніх речовин.

Під час пошуку гільз необхідно враховувати механізм викидування гільзи (бік викидування). При цьому ефективним буде застосування металошукача.

Дріб може бути виявлений у тілі (або одягу) потерпілого та в інших об’єктах. Гранична дальність польоту дробу 400 м (при діаметрі дробу 5 мм — дальність 500 м, картеч — дальність до 600 м).

Під час огляду вогнепальних пошкоджень фіксують: вид і властивості перепони, форму країв ушкодження та його розміри, взаємне розташування декількох пошкоджень, їх розміщення на перепоні.

При виявленні слідів кіптяви, незгорілих порошинок, частин змазки необхідно описати в протоколі: форму, кількість зон відкладення, інтенсивність кожної зони, колір кіптяви чи порошинок, їх віддаленість від пошкодження та ін.

Визначення напрямку пострілу і місця, звідки він був зроблений. При огляді місця події місце пострілу визначають за допомогою виявлення гільз та за слідами вогнепальних пошкоджень. Напрямок польоту кулі звичайно визначається шляхом візирування (спостереженням крізь канал пробоїни). Наявність двох пробоїн дозволяє визначити напрямок польоту кулі з достатньою точністю. Візирування може здійснюватися за допомогою виготовленої з паперу трубки або протягуванням шнура крізь пробоїни. Місце пострілу, встановлене за допомогою візирування, фотографують. При стрільбі з великої відстані необхідно враховувати траєкторію польоту кулі. У складних випадках доцільно запрошувати спеціаліста з судової балістики.

Виявлена та досліджена на місці події вогнепальна зброя, сліди її дії та боєприпаси підлягають вилученню. Ці об’єкти належним чином упаковуються та опечатуються печаткою слідчого.

§5. Можливості судово-балістичної експертизи

Дослідження вогнепальної зброї, боєприпасів та слідів пострілу здійснюється за допомогою судово-балістичної експертизи, яка є різновидом криміналістичної експертизи. До основних завдань експертизи належать встановлення виду, зразка (моделі) вогнепальної зброї за стріляними кулями, гільзами, слідами пострілу, а також конкретного екземпляра зброї за стріляними кулями та гільзами, визначення можливості застосування для стрільби зброї та боєприпасів, встановлення однорідності патронів, куль, гільз, дробу, картечі, встановлення деяких обставин, пов’язаних із застосуванням вогнепальної зброї.

Судово-балістична експертиза вирішує класифікаційні, діагностичні та ідентифікаційні завдання, які можна класифікувати як такі типові питання:

1) при дослідженні зброї: чи є дана зброя вогнепальною, а при позитивній відповіді — до якого виду, системи та моделі вона належить; чи справна зброя та чи придатна вона для стрільби; який калібр даної вогнепальної зброї; чи є представлена на дослідження деталь частиною даного екземпляра зброї; чи міг відбутися постріл з даного екземпляра зброї без натискання на спусковий гачок за певних обставин; чи можливий постріл з даної зброї патронами певного калібру; чи здійснювалася стрільба з даної зброї після останньої чистки;

2) при дослідженні боєприпасів: чи справні дані патрони та чи придатні вони для стрільби; до якого виду й зразка належить поданий для дослідження патрон; чи належать представлені патрони до однієї партії випуску;

3) при дослідженні стріляних куль, дробу, картечі, пижів: зі зброї якого виду, системи, зразка відстрілена куля, що виявлена на місці події; чи не відстрілена куля з представленої зброї; чи не відстрілена куля з одного екземпляра зброї; до якого виду та зразка належить патрон, частиною якого є куля, виявлена на місці події; чи не відстрілена куля зі зброї невідповідного калібру; чи є представлені для дослідження куля і гільза частинами одного патрона; чи складали раніше представлені снаряди (дріб, картеч, кулі) єдину масу і чи не виготовлені вони в одних і тих самих виробничих умовах; чи не слугував предмет, що підлягає дослідженню, саморобним пижем; з якого матеріалу виготовлений пиж; чи однорідні пижі представлені на дослідження;

4) при дослідженні гільз: зі зброї якого виду, зразка викинута дана гільза; чи є гільза частиною патрона, що використовувався під час стрільби з даної зброї; чи не викинуті представлені гільзи з одного екземпляра зброї; чи не є представлені куля та гільза частинами одного патрона; які причини виникнення пошкоджень, що є на гільзі;

5) при дослідженні слідів пострілу: чи є дане пошкодження вогнепальним; чим саме утворене дане пошкодження (кулею, дробом, картеччю, скалками гранати); чи є сліди пострілу з близької відстані на одязі потерпілого; у якому напрямку був здійснений постріл; яким є дане ушкодження — вхідним чи вихідним отвором.  

Найбільш складним дослідженням є ідентифікація вогнепальної зброї за стріляними кулями та гільзами. Порівняльне дослідження слідів на кулі (гільзі), виявлених на місці події, та слідів на кулі (гільзі), отриманих експериментальним шляхом, провадиться шляхом співставлення за допомогою порівняльного мікроскопа (МСК-1, МС-51 та ін.) і за збільшеними фотознімками. Для отримання фотографічного зображення розгортки кулі зі слідами нарізів каналу ствола використовуються спеціальні пристрої оптичного фоторозгортання (наприклад, прилад РФ-4). При такій зйомці на фотознімку отримується послідовно розгорнуте зображення циліндричної поверхні кулі (рис. 17). Для вивчення слідів на кулі за глибиною (профілем) застосовується профілографічний метод (у профілометрі розміщують кулю, де за допомогою алмазної голки отримують параметри слідів на ній, а потім, використовуючи ці дані, будують профілограми).



Глава 10. ТЕХНІКО-КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ДОКУМЕНТІВ


§1. Поняття документа у криміналістиці

Документ — це матеріальний об’єкт, у якому зафіксовані відомості про які-небудь факти, що відбулися, чи які можна передбачити. Термін «документ» походить від лат. documentum — свідчення, доказ чого-небудь. У судово-слідчій практиці розрізняють такі види документів:

1) письмові (тексти, цифри та інші записи);

2) графічні (креслення, малюнки, схеми);

3) фотодокументи;

4) кіно- та відеодокументи;

5) фонодокументи.

За процесуальною природою письмові документи можуть виступати як письмові та речові докази. Документи — речові докази мають значення для розслідування не тільки завдяки своєму змістові, а й через сам факт свого існування, а також спосіб їх виготовлення та інші матеріальні ознаки. Документи — речові докази можуть бути засобом учинення злочину чи засобом його приховування, предметом злочинного посягання. Документи — письмові докази мають значення для встановлення істини у справі завдяки лише своєму змісту (наприклад, висновок експерта, акт ревізії тощо). При цьому вони не є об’єктом криміналістичного дослідження і можуть замінюватися у справі копіями або дублікатами. У практиці техніко-криміналістичних досліджень зазвичай мають справу з письмовими документами як речовими доказами.

За юридичною природою документи поділяються на справжні та підроблені, а за джерелом — на офіційні (паспорт, посвідчення особи, довідка) та неофіційні (лист, записна книжка тощо).

У підробленому документі зміст або реквізити не відповідають дійсності. При цьому підробка буває двох видів — інтелектуальна або матеріальна. Інтелектуальна підробка полягає у складанні та видачі правильного за формою та виготовленням документа, але такий документ містить свiдомо неправдиві відомості. Встановити факт інтелектуальної підробки за допомогою криміналістичної експертизи неможливо. Матеріальна підробка передбачає змiнення змісту документа через внесення до нього неправдивих відомостей або шляхом повного виготовлення підробленого документа (тобто часткова або повна підробка). Матеріальна підробка виявляється за допомогою техніко-криміналістичного дослідження документів.

Обов’язкові відомості, які повинні міститися в документі для визнання його дійсним, називаються реквізитами (від лат. requisitum — потрібне, необхідне). Такими відомостями, як правило, є найменування документа і дата його складання; назва й адреса підприємства (організації), що складала документ; сторони, які беруть участь у здійсненні операції; зміст здійснюваної угоди; підстава для здійснення операції; одиниці виміру і обсяг операції (у натуральному і вартісному показниках); номер документа; підписи відповідальних (посадових) осіб; відтиски печаток та штампів. Відсутність одного або кількох реквізитів у випадках, передбачених законом, спричинює недійсність або заперечність документа.

Документи можуть бути виготовлені рукописним, машинописним, комп’ютерним, поліграфічним або іншими способами, за допомогою письмових знаків, інших графічних зображень, виконаних чорнилами, пастами для кулькових ручок, тушшю, олівцем, друкарською фарбою або іншою речовиною. Як матеріал для виготовлення письмового документа можуть бути використані папір, дерево, фанера, картон, тканина, скло та ін. Документи відрізняються за формою, розмірами, засобами захисту від підробки, текстом та іншими елементами.

Існують певні правила поводження з документами — речовими доказами, а саме:

1) необхідно обережно поводитись з документами (на них заборонено робити будь-які позначки, перегинати їх, класти на забруднені поверхні тощо);

2) документи слід розміщувати і зберігати в окремих конвертах з відповідними написами;

3) для зберігання документів повинні бути створені відповідні умови (запобіжні заходи щодо впливу променів світла, вологості, хімічних речовин).

§2. Слідчий огляд документів. Сутність техніко-криміналістичного дослідження

Огляд документів — це слідча дія, яка полягає в їхньому вивченні та дослідженні з метою виявлення і фіксації ознак, що надають документам значення речових доказів. Попереднє дослідження документів може здійснювати слідчий. Проведення такого огляду регламентовано статтями 190, 191 та 195 КПК. При огляді та попередньому дослідженні документів не слід застосовувати методи, засоби і прийоми, які призводять до змінення зовнішнього вигляду й стану документа. На цьому етапі слідчим з’ясовуються такі питання:

1) визначення характеру і призначення документа;

2) аналіз зовнішнього вигляду і стану документа;

3) вивчення змісту документа;

4) аналіз його реквізитів;

5) вивчення матеріалів документа;

6) виявлення ознак підробки документа.

Під час слідчого огляду документів необхідно звертати увагу на відповідність форми документа його змісту. Окремі суперечності встановлюються шляхом зіставлення певних реквізитів. При цьому застосовуються огляд в косопадаючому та проникаючому світлі, за допомогою оптичних збільшуючих приладів, в ультрафіолетових та інфрачервоних променях, за допомогою електронно-оптичного перетворювача.

Повне і всебічне технічне дослідження документів здійснюється під час проведення технічної експертизи — техніко-криміналістичного дослідження документів. Об’єктами дослідження є зміст документа, матеріали і знаряддя письма. Технічна експертиза документів поділяється на експертизу реквізитів і експертизу матеріалів документів.

Експертиза реквізитів документів вирішує такі основні завдання:

1) встановлення особливостей виготовлення друкарських засобів і їх відбитків;

2) встановлення факту і способу внесення змін до документа (підчистка, травлення, дописка, переклеювання фотокарток тощо);

3) виявлення залитих, замазаних, вицвілих та інших слабковидимих або невидимих текстів (зображень) на різних матеріалах, а також текстів (зображень) на обгорілих та згорілих документах за умови, що папір, на якому вони виготовлені, не перетворився на попіл;

4) встановлення типу, системи, марки, моделі та інших кваліфікаційних категорій друкарської техніки, а також ідентифікація цих засобів за відбитками їх знаків;

5) ідентифікація печаток, штампів, факсиміле за їхніми відбитками;

6) ідентифікація засобів розмножувальної техніки за їхніми відбитками;

7) ідентифікація компостерних знаків за просічками;

8) ідентифікація письмового приладдя за штрихами;

9) ідентифікація особи, яка надрукувала машинописний текст, намалювала і (або) вирізала зображення, за особливостями навичок виконавця;

10) встановлення належності літер певному комплекту шрифту;

11) визначення відносної давності виконання документа або його фрагментів, а також послідовності нанесення штрихів, що перетинаються.

Експертизою матеріалів документів встановлюються рід, вид (інша класифікаційна категорія) матеріалів, на яких і за допомогою яких виконувався (виготовлявся) документ (папір, барвники тощо), а також їх спільна родова (групова) належність.

§ 3. Встановлення змін у документі

Поширеними способами змінення документів є підчистка, травлення і змивання тексту, дописка і виправлення записів, переклеювання фотокарток та заміна окремих частин документа.

Підчистка — спосіб змінення змісту документа, при якому здійснюється механічне видалення частини тексту. Видалення штрихів може бути підготовчим етапом для внесення нових записів. При підчистці текст стирають (тертям гумкою) або зіскрібають гострим предметом (лезом бритви). Ознаками підчистки є порушення верхнього шару паперу, зменшення товщини паперу, ушкодження ліновки або захисної сітки, залишки підчищених штрихів, розпливи барвника в штрихах нового тексту.

Дописка — спосіб змінення початкового змісту документа шляхом внесення до рукописного тексту нових слів, фраз або окремих письмових знаків. Дописка проводиться щодо літерних або цифрових записів. Ознаками дописки є нерівномірність проміжків між рядками, словами, буквами у середині слів; зменшений розмір і розгін почерку певної частини тексту; неоднаковий нахил штрихів однойменних знаків; наявність обведення штрихів основного тексту; розходження в інтенсивності, відтінках барвника штрихів та їх копіювальних властивостей. Ознаки дописки можуть бути виявлені за допомогою оптичних приладів або світлофільтрів, що посилюють колірний контраст барвника штрихів. Дописка розпізнається у процесі почеркознавчого і техніко-криміналістичного дослідження.

Виправлення — спосіб змінення початкового змісту документа шляхом переробки одних письмових знаків на інші. Виправлення проводиться щодо літерних і цифрових записів. Виправляються, як правило, близькі за конфігурацією цифри і літери. Ознаками виправлення є відмінність у відтінку та інтенсивності забарвлення штрихів у лiтерах, цифрах і словах; різна товщина штрихів або наводка в літерах, словах; пошкодження паперу в місцях виправлення.  

Травлення — спосіб змінення змісту документа, при якому здійснюється видалення тексту за допомогою хімічних реактивів, які вступають у реакцію з барвником штрихів і знебарвлюють його. Як травлячі речовини використовуються деякі кислоти і луги. Ознаками травлення є: наявність білястих плям від дії хімічної речовини; поява матових ділянок; зміна кольору паперу; знебарвлення ліновки і захисної сітки; шорсткість поверхні; поява дрібних трiщин; збільшення ламкості паперу; наявність залишків барвника витравлених штрихів; розпливи барвника нових штрихів. Ознаки травлення виявляються за допомогою оптичних приладів і ультрафіолетових випромінювачів. Так, під ультрафіолетовим освітленням залишки хімічних речовин, штрихи знешкодженого тексту можуть люмінесціювати.

Заміна частин документа — один із способів часткової підробки, який полягає в заміні окремих аркушів документа, вклеюванні деяких ділянок або переклеюванні фотокартки.

Ознаками заміни аркушів є порушення порядку нумерації сторінок або невідповідність номерів сторінок; розходження у графічних ознаках друкарського шрифту, у малюнку захисної сітки, формі та розмірах лінування; невідповідність аркушів за розміром або якістю паперу; додаткові проколи у місцях кріплення аркушів та ін.

Ознаками переклеювання фотокартки є відсутність на фотокартці відбитка печатки; розходження у графічних ознаках літер у частинах відбитка на фотокартці та документі; наявність розрізу на фотокартці; розходження в кольорі часток клею, що виступає з-під фотокартки.

§4. Встановлення слабковидимих і невидимих текстів

Під дією різних природних факторів (вплив прямих сонячних променів, підвищена вологість повітря, атмосферні гази тощо) текст з часом може знебарвлюватися (так званий «згаслий» текст). Методи дослідження таких текстів були запропоновані ще Є. Ф. Буринським.

При дослідженні «згаслих» текстів застосовуються такі методи, як фотозйомка видимої та інфрачервоної люмінесценції, кольоророзрізнення, дифузно-копіювальний та адсорбційно-люмінесцентний методи. Слабковидимі штрихи можуть бути прочитані за допомогою світлофільтрів, які посилюють контрастність тексту. В лабораторних умовах застосовують опромінювання документа за допомогою лазера і спостереження люмінесценції за допомогою електронно-оптичного перетворювача.

Невидимі тексти можуть бути результатом тайнопису. Тайнопис — невидимі записи, виконані безбарвним розчином якоїсь речовини. У процесі тайнопису використовується «симпатичне» чорнило, прозорий або слабкозабарвлений розчин солей, невидимий на папері (наприклад, розчин хлористого кобальту), а у деяких випадках застосовують різноманітні органічні речовини, соки рослин (цибулі, лимона, капусти). Ознаками тайнопису можуть бути неоднорідність лиску на різних ділянках паперу, наявність нечітко виражених матових штрихів, збільшені проміжки між рядками, наявність значних ділянок аркуша без тексту.

Методами виявлення тайнопису є огляд документа в косопадаючих променях, прасування паперу праскою, запилення поверхні паперу порошками (сажею, графітом) або окурювання його парами соляної кислоти, аміаку, йоду. При огляді документа можуть бути використані ультрафіолетові освітлювачі. Органічні речовини можна виявити фотографуванням в ультрафіолетових променях. Під час лабораторних досліджень застосовують рентгенівське опромінення, хімічний аналіз і спеціальні методи виявлення невидимих текстів.

§5. Дослідження залитих і закреслених текстів. Встановлення тексту спалених документів

У судово-слідчій практиці інколи виникають випадки, коли документи, які мають важливе значення для встановлення істини, пошкоджені — тексти залиті, закреслені чи замазані певними барвниками. Можливість прочитання таких записів і обрання відповідних методів дослідження залежать від таких факторів: 1) який барвник використовувався для виконання запису; 2) який саме барвник було застосовано для пошкодження записів; 3) з якого матеріалу виготовлено основу документа.

Виявлення залитих і закреслених текстів є можливим за допомогою огляду документа на просвіт або в косопадаючому світлі. Позитивний результат може дати огляд з використанням світлофільтра того самого кольору, що й барвник, яким залитий текст документа. Закреслені тексти можуть бути встановлені за рельєфом штрихів на зворотньому боці документа.

Відомими методами дослідження залитих текстів є:

1) кольоророзрізнення — спосіб фотозйомки із застосуванням світлофільтрів;

2) фотозйомка в інфрачервоних променях (доцільна при виявленні запису, який виконаний речовиною, що поглинає ці промені);

3) фотозйомка у проникаючому світлі та косопадаючих променях;

4) фотозйомка в рентгенівських променях (метод отримання тіньового зображення за рахунок дії на фотоматеріал рентгенівських променів, які пройшли крізь об’єкт, що фотографується);

5) фотозйомка в інфрачервоних променях (фотозйомка об’єкта, який освітлюється тепловими променями. На об’єктив одягається інфрачервоний фільтр, а об’єкт освітлюється за допомогою ламп розжарювання) або ультрафіолетових променях (метод заснований на дії ультрафіолетових променів, відбитих від об’єкта зйомки);

6) дифузно-копіювальний метод (рекомендується для текстів, які виконані водорозчинними речовинами (наприклад, чорнилом) і закритих нерозчинними (друкарською фарбою);

7) адсорбційно-люмінесцентний метод (для копіювання використовується виборчо діючий розчинник).

Виявлення записів на спалених документах має свої особливості. Вплив високих температур на матеріал документа змінює його властивості. Так, при температурі близько 500 °С папір стає крихким і при доторканні руйнується. При такому стані документів виявити записи неможливо.

Відновити записи в документах стає можливим за умови, що вони були піддані температурі не більш ніж 150—250 °С. З такими документами необхідно поводитись дуже обережно. Дрібні шматочки вилучаються за допомогою гумової груші.

Перед дослідженням спалений документ необхідно розправити, для чого документ рекомендується обробити водним розчином гліцерину (10—20 %) або водяною парою.

Для встановлення текстів спалених документів застосовується комплекс методів. У таких випадках ефективними виявляються огляд в косопадаючому світлі, огляд в ультрафіолетових променях, різні фотографічні методи дослідження, відбілювання поверхні документа перекисом водню.

§6. Встановлення технічних підробок підписів

Технічна підробка підпису передбачає наслідування почерку особи, від імені якої виконується підпис, або використання різних технічних засобів. Способами підробки підписів є такі:

1) утворення підпису шляхом звичайного наслідування іншій особі;

2) копіювання підпису на просвіт;

3) передавлювання через копіювальний папір;

4) передавлювання дійсного підпису загостреним предметом на інший документ з наступною обводкою;

5) виготовлення з дійсного підпису факсиміле (точне відтворення підпису фотомеханічним способом; підписи, нанесені за допомогою факсиміле, мають мікроструктуру штрихів, специфічну для металевих кліше);

6) використання комп’ютерних можливостей сканування дійсного підпису з наступною принтерною розпечаткою на документі.

Ознаки технічної підробки підпису охоплюють: сліди зупинок пишучого приладу у вигляді стовщень або надривів штрихів, нетвердість рухів, наявність у штрихах і біля них часток іншого барвника, звивистість і тупі закінчення штрихів, підрисовку штрихів, вдавлені борозенки, які не завжди співпадають з чорнильною обводкою та ін.

У процесі дослідження підпису необхідно встановити дійсний він чи підроблений. Під час експертизи підписів вирішуються такі типові питання: чи не скопійовано даний підпис з якого-небудь підпису за допомогою технічних засобів, якщо так, то яких саме; чи не скопіювано підпис на досліджуваному документі з якого-небудь підпису, поданого для порівняння.

Під час експертизи досліджуваний підпис рекомендується порівнювати із зразками підписів особи, від імені якої він виконаний. Експерту подаються вільні (6—8) та експериментальні (до 10) зразки підписів цієї особи.

§7. Встановлення підробки відбитків печаток та штампів

Відбитки печаток і штампів є одним із основних реквізитів документів. Вони виконують посвідчувальну і профілактичну функції, захищають документ від підробки. Частину криміналістичної техніки, яка вивчає відбитки печаток і штампів, можливості їх ідентифікації інколи називають судовою сфрагістикою.

Печатка — інструмент для нанесення слідів (міток) на матеріальних об’єктах; предмет із рельєфним зображенням знаків, виконаних друкарським або комп’ютерним набором, які є єдиним цілим, вони несуть певне смислове навантаження і призначені для нанесення відбитків на документах (рис. 19).

Існують різні види печаток. Прямокутна печатка іменується штампом, а невеличкі за розмірами штампи називаються штемпелями.

Круглі печатки бувають прості (містять по колу вказівку, де зареєстровано дане підприємство або засновник чи вища організація; по колу або в центрі розміщується ідентифікаційний код; усередині кола розміщується назва юридичної особи) та гербові (у центрі яких є зображення герба держави, а по колу — назва міністерства, відомства або установи, якій належить печатка). Печатки поділяються на ті, що виготовляються лише з дозволу органів МВС, і ті, що не потребують такого дозволу. За матеріалом, із якого вони виготовляються, печатки бувають каучукові, поліуретанові, металеві.

Відбиток печатки (штампу) передбачає перенесення відповідної штемпельної фарби на поверхню паперу або видавлювання на її поверхні відповідного рельєфу. Дослідження відбитків печаток і штампів здійснюється з метою встановлення їх тотожності або встановлення способу їх підробки.

Типові питання, які вирішуються при дослідженні відбитків печаток і штампів, такі: яким способом виготовлено печатку (штамп), відтиск якої є на документі; яким способом відтворено відбиток печатки (штампу) на документі; чи є нанесений відтиск печатки на документі даною печаткою; чи однією печаткою (або штампом) залишені відбитки в документах та ін.

Ознаки, що свідчать про спосіб підробки (рисовку відтиску, кустарне виготовлення, копіювання справжнього відтиску, формування відтиску за допомогою комп’ютерної графіки), такі: нестандартність букв, неоднакова висота, ширина літер, різна товщина штрихів, різні проміжки між словами, нерадіальне розташування знаків по колу, дзеркальність окремих знаків, помилки у тексті, різниця написання в тексті одноіменних літер, несиметричність розміщення літер, розпливи окремих штрихів, відсутність штемпельного барвника в штрихах.

При ідентифікації печаток (штампів) за їх відтисками досліджуються загальні та окремі ознаки (форма і розміри відтисків у цілому, взаємне розташування складових частин відтисків, графічні ознаки літер, цифр, герба, емблеми, дрібні особливості окремих знаків тощо). Для проведення експертизи необхідні експериментальні та вільні зразки.


§8. Дослідження матеріальної частини документів

Об’єктами дослідження матеріалу документів є папір, барвники штрихів, відбитків печаток (штампів), клей, захисні покриття. Матеріальна частина документів складається з паперу та спеціальних за складом речовин (пасти кулькових ручок, чорнила, туші, штемпельної фарби тощо).

Папір — це матеріал переважно з рослинних, міцно сплетених волокон. Уперше був отриманий у ІІ ст. у Китаї. З ХІХ ст. папір виготовляється головним чином із деревини. Зараз відомо понад 600 видів паперу. Найбільш відомі види паперу — для друку, газетний, фільтрувальний, світлочутливий, електроізоляційний, промисловий та ін. Папір характеризується масою (4—250 г/м2), товщиною (4—400 мкм), механічними властивостями, кольором, білизною, гладкістю, еластичністю, міцністю, прозорістю та ін. Папір є основою великої кількості різних документів.

Техніко-криміналістичне дослідження паперу дає змогу вирішувати такі питання: чи є однорідним папір досліджуваного документа і надісланого зразка паперу; чи виконано два або більше документів на папері однієї групи (класу); чи були шматки паперу до їх розриву єдиним цілим.

Письмові маси — це речовини за допомогою яких виконують текстові записи на папері. Існують різні групи письмових мас — чорнило, туш, пасти кулькових ручок, стрижні олівців (графітні, кольорові, спеціальні), штемпельна та друкарська фарби. Кожна група письмових мас має свої характеристики.

Техніко-криміналістичне дослідження речовини штрихів проводиться з метою встановлення належності речовини штрихів до певної групи (виду чи типу); однорідності письмової маси, якою написані тексти одного чи різних документів; відповідність їх нормі; визначення підприємства-виготовлювача; встановлення приладдя, яким виконано запис у документі тощо. Технічна експертиза документів у таких випадках дає можливість встановити групову належність письмових мас. Для дослідження письмових мас використовуються різні фізико-хімічні методи.

Експертизою клейких речовин вирішуються питання про їхній склад, призначення та однорідність. Техніко-криміналістичне дослідження дає змогу встановити вид клею, що використовувався при виготовленні документа, або при наклеюванні фотокартки на документ.


Глава 11. КРИМІНАЛІСТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПИСЬМА


§1. Предмет судового почеркознавства. Навик письма та його властивості

Криміналістичне дослідження письма (судове почеркознавство) — це галузь криміналістичної техніки, що вивчає закономірності письма, процес його дослідження, можливість ідентифікації людини за почерком та вирiшує інші завдання почеркознавчої експертизи. Судове почеркознавство вивчає письмо з метою вирішення ідентифікаційних і неідентифікаційних (діагностичних) завдань.

Письмо — засіб фіксації і зберігання думки людини; походить від звукового мовлення і є основним засобом спілкування людей. Розрізняють смисловий і графічний бік письма. Смисловий бік письма знаходить свій вияв у мовних засобах і відображає письмову мову того, хто пише. Графічний бік письма виражається у вигляді письмових знаків і сполучень їх — почерку.

Письмова мова — це вираження думок людини за допомогою різних мовних засобів (синтаксису, орфографії, лексики, пунктуації, стилістики). Письмова мова кожної людини відрізняється стилем викладання, словниковим складом, загальним рівнем грамотності. Для письмової мови людини характерними є індивідуальність і відносна сталість.

Почерк — манера написання, виражена в системі рухів, які фіксуються в рукопису. Почерк залежить від рівня розвитку особи і закріплення в неї письмово-рухових навичок. Своєрідність почерку виявляється в певній сукупності загальних і окремих ознак. Ідентифікаційними властивостями почерку є його індивідуальність (виражається в наявності ознак, які рідко зустрічаються) і відносна сталість (основні ознаки почерку не зазнають істотних змін протягом ідентифікаційного періоду).

Упродовж всього життя людини почерк зазнає певних змін, він розвивається, вдосконалюється. Найбільшу стабільність має сформований почерк, який частіше за все є наявним у особи 25-річного віку. Варіант ознак почерку не може вважатися перешкодою щодо ідентифікації.

Почерк людини пов’язаний з її умовно-рефлекторними діями та діяльністю великих півкуль головного мозку. Навчання письму, неодноразові повтори написання одних і тих самих літер, цифр, знаків призводять до вироблення графічних навичок. Властивості почерку (індивідуальність та відносна сталість) пов’язані з динамічним стереотипом (нейрофізіологічною основою навичок). Графічний навик охоплює три головні групи навичок:

1) технічні (спосіб техніки письма);

2) безпосередньо графічні (вміння зображувати літери (цифри), об’єднувати їх у слова);

3) орфографічні (вміння визначати фонеми (звуки) та відображати їх письмовими знаками).

§2. Ідентифікаційні ознаки письма

Зовнішні прояви відносно стійких навиків письма, що відображаються в рукописі, складають систему ідентифікаційних ознак письма, яка охоплює ознаки письмової мови, топографічні ознаки письма та ознаки почерку. Причому для кожної особи ця сукупність ознак є неповторною.

Ознаки письмової мови поділяються на загальні та окремі. До загальних ознак належать такі, як: рівень володіння письмовою мовою (високий, середній, низький); ступінь розвитку граматичних та стилістичних навичок (високий, середній, низький); довжина речень (велика, середня, мала); переважаючі типи речень (прості, складні); використання фразеологічних засобів; лексичні ознаки та обсяг словникового запасу та ін.

До окремих граматичних ознак письмової мови належать орфографічні чи пунктуаційні помилки, своєрідність побудови окремих речень, наявність у реченнях стилістичних чи синтаксичних помилок (вживання архаїзмів, діалектизмів, жаргону, скорочень, професіоналізмів, тавтології тощо).

Ознаки письмової мови мають важливе ідентифікаційне значення для встановлення авторства письма, а також допоміжне значення — для ідентифікації особи за почерком.

Топографічні ознаки письма характеризують особливості розміщення тексту в цілому або окремих його частин — це стійкі звички розміщення тексту. Під час вивчення топографії звертають увагу на поля, абзаци, побудову рядків за напрямком, розміщення розділових знаків чи лапок, спосіб переносу слів, нумерацію сторінок тощо. Так, вирізняють розмір полів — малий (до 10 мм), середній (до 20 мм) і великий (понад 20 мм), абзаци — малі (20 мм), середні (30 мм), великі (понад 40 мм), лінія полів — пряма, хвиляста, опукла, ввігнута, ступінчаста.

Ознаки почерку поділяються на загальні та окремі. Загальні ознаки характеризують почерк як систему рухів. До них належать:

1) виробленість почерку — відображає здатність того, хто пише, користуватися сучасною системою скоропису; визначається темпом письма і координацією рухів при виконанні письмових знаків і з’єднань їх. Під виробленістю почерку розуміють рівень володіння технікою письма, що виявляється в здатності виконувати рукописний текст у швидкому темпі, стійкими координованими рухами. Існують три ступеня виробленості почерку:

2) складність почерку — свідчить про те, якими рухами виконуються письмові знаки, про конфігурацію їх будови; розрізняють простий, спрощений і ускладнений;

3) нахил почерку — залежить від напрямку згинаючих рухів при виконанні прямолінійних елементів; за нахилом почерк буває прямим, правонахильним, лівонахильним, косим і безладним:  

4) розмір почерку — визначається висотою малих літер: великий (5 мм і більше), середній (від 2 до 5 мм), дрібний (не перевищує 2 мм):

 5) розгін почерку — характеризує протяжність (розмір) руху по горизонталі й визначається відношенням ширини знаків до їх висоти, а також відстанню між письмовими знаками. Вирізняють: стиснутий (малий розгін) — ширина малих літер менша за їх висоту, відстань між буквами незначна; середній — ширина малих літер приблизно дорівнює їх висоті, а також відстані між літерами; розгонистий (великий розгін) — ширина малих літер більша за їх висоту, відстані між літерами збільшені: 

6) зв’язність почерку — полягає в безперервності виконання певної кількості письмових знаків та їх частин у межах одного слова. Зв’язність характеризується як мала (при з’єднанні літер у більшості слів по дві-три), середня (при з’єднанні від чотирьох до шести) і велика (при виконанні шести і більше знаків в одному слові при безупинному русі рукою в процесі письма):

 7) натиск почерку — характеризує інтенсивність і розміщення зусиль на пишуче приладдя при виконанні письмових знаків; визначається ступенем:

 8) переважаюча форма і напрямок рухів — форма рухів буває прямолінійна і криволінійна; вирізняють округлий (ліво- і правоокружний) та кутастий почерк.

Окрема ознака почерку — це характеристика рухів, що виявляється при виконані окремих літер чи їх окремих елементів. Виокремлюють певні групи рухів, які використовуються для вивчення окремих ознак почерку:

1) форма траєкторії рухів при виконанні письмових знаків та їх елементів (дуго-, круго-, петлеподібна);

2) напрямок рухів (зліва направо, зправа наліво, право- чи лівоокружний тощо);

3) протяжність рухів;

4) спосіб початку (з крапки, завитка, петлі) та закінчення руху;

5) вид з’єднання елементів у літері (примикаючий, інтервальний тощо);

6) кількість рухів;

7) послідовність рухів;

8) розміщення точки перетину рухів щодо лінії рядка або інших елементів знака;

9) складність рухів тощо.

Окремі ознаки почерку мають важливе ідентифікаційне значення, оскільки вирізняються своєрідністю та стійкістю. Такі ознаки зберігаються навіть при навмисному зміненні особою свого почерку.

§3. Підготовка матеріалівдля судово-почеркознавчої експертизи

При підготовці матеріалів для судово-почеркознавчої експертизи головним завданням слідчого є надати у розпорядження експерта доброякісні порівняльні зразки. У разі потреби слідчий має право винести постанову про вилучення чи відібрання зразків почерку, необхідних для порівняльного дослідження. Про відібрання зразків складається протокол (ст. 199 КПК).

Зразки для експертного дослідження поділяються на експериментальні (спеціально отримані для цілей даної конкретної експертизи) та вільні (створені або отримані поза зв’язком із розслідуваною кримінальною справою, як правило, до її порушення). Інколи можуть використовуватись умовно-вільні зразки почерку, тобто такі, що виконані після порушення кримінальної справи, але без зв’язку з експертизою.

Основні вимоги щодо вільних зразків почерку: достовірність (безсумнівність) походження; відповідність досліджуваному документу (близькі за часом виконання, формою і змістом, виконані аналогічним письмовим приладдям та ін.), достатність зразків за кількістю. Експериментальні зразки отримують тоді, коли відсутні вільні зразки або вони недостатні за обсягом і якістю. Експериментальні зразки почерку, підписів, цифрових записів повинні відповідати досліджуваному документу за матеріалом письма, письмовим приладдям і бути надані у достатній кількості.

Експериментальні зразки відбираються під диктовку чи шляхом самостійного написання підозрюваним (обвинуваченим) за пропозицією слідчого або судді і обов’язково у їхній присутності. При цьому використовується текст досліджуваного документа або складається спеціальний текст з використанням окремих слів, їх поєднань чи цифр з досліджуваного.

При необхідності дослідити рукописний текст експерту надають: 1) вільні зразки письма підозрюваного (обвинуваченого) на 8—10 аркушах; 2) експериментальні зразки — на 5—10 аркушах. Вільні та експериментальні зразки засвідчуються слідчим або суддею.

Для вирішення питання, чи виконано підпис певною особою, необхідні такі зразки: вільні та експериментальні зразки підпису особи, від імені якої виконано досліджуваний підпис; вільні зразки підозрюваного у вигляді текстів; вільні зразки підписів підозрюваної особи; експериментальні зразки, виконані у вигляді написів прізвища особи, від імені якої зроблено підпис.

Експериментальні зразки підписів отримують на кількох аркушах паперу через деякі проміжки часу. При призначенні експертизи підписів експерту рекомендується надавати: вільні та експериментальні зразки почерку на 8—10 аркушах; по 10—15 вільних і 20—30 експериментальних зразків підписів особи. Експериментальні зразки відбираються на окремих аркушах паперу (по 5—6 підписів на кожному аркуші) або на таких самих бланках, що й досліджуваний документ.

Почеркознавча експертиза призначається за мотивованою постановою (ухвалою) слідчого або судді (суду), де вказуються об’єкти, які мають бути досліджені.

§4. Методика судово-почеркознавчої експертизи

Судово-почеркознавча експертиза — судова експертиза, основним завданням якої є ідентифікація виконавця рукопису тексту, цифрових записів або підпису. Така експертиза вирішує також деякі неідентифікаційні завдання, а саме: встановлення факту виконання рукопису в незвичних умовах або в незвичайному стані виконавця, навмисно зміненим почерком із підробкою (імітацією) почерку іншої особи, визначення статі виконавця, а також належності його до певної вікової групи.

Типові питання, що вирішуються експертизою, такі: чи виконаний рукопис певною особою; чи виконані кілька рукописів однією особою; чи виконаний рукопис навмисне зміненим почерком; чи виконаний рукопис у незвичних умовах; чи перебувала особа, яка виконала рукопис, в незвичайному стані; чи володіє особа, яка виконала рукопис, навичками письма спеціальними шрифтами; особою якої статі виконано рукопис; до якої вікової групи належить виконавець рукопису.

Методика судово-почеркознавчої експертизи передбачає чотири стадії дослідження:

1) попереднє ознайомлення з матеріалами (вивчення матеріалів кримінальної справи, ознайомлення з документами — речовими доказами і зразками, з питаннями, які поставлені перед експертом та ін.);

2) роздільне дослідження (здійснюється роздільне вивчення документа — речового доказу та зразків для порівняльного дослідження; провадиться виявлення загальних і окремих ознак письма і почерку);

3) порівняльне дослідження (виявлені ознаки зіставляються; результати порівняння заносяться до спеціальних таблиць — розробки);

4) оцінка наслідків і формулювання висновків (оцінюється індивідуальна сукупність виявлених ознак; експерт робить висновок про наявність або відсутність індивідуальної тотожності).

Існують певні особливості дослідження почерку, що зазнав навмисних змін. Найбільш поширеними видами навмисного змінення почерку є скорописне маскування (навмисна зміна зовнішнього вигляду почерку); наслідування друкованого почерку (той, хто пише обирає для себе новий вид письма, яким він зазвичай не користується); зміна особою пишучої руки (виконання письма лівою рукою); імітація чужого почерку (наслідування почерку іншої особи); наслідування шкільних прописів; наслідування недостатньо виробленого почерку. Так, ознаками зміни особою пишучої руки є розлад координації рухів, нестійкий нахил, нерівномірність розташування літер щодо горизонтального рядка, ознаки «дзеркальності» окремих елементів, розмір і розставляння літер, злами овальних та вертикальних штрихів тощо.

Під час дослідження експерт має виявити ознаки, що виникли внаслідок навмисного спотворення почерку. Встановлюються стійкі ознаки і їх достатність для ідентифікації особи, яка писала.

Особливості дослідження підписів. Підпис — особливий вид рукопису, який відображає прізвище особи або умовні письмові знаки і має посвідчувальне значення. Підпис виконується власноручно. Особливістю підпису є малий обсяг графічного матеріалу та графічні ознаки.

До графічних ознак підпису належать:

1) розчерк (напрямок завершального штриха);

2) співвідношення рядків основи письма та верхніх закінчень штрихів;

3) гладіолаж (зменшення розміру штрихів до кінця підпису);

4) положення підпису щодо тексту документа (топографічна ознака). Підписи можуть мати різну транскрипцію — літерну, безлітерну, змішану.

Методика дослідження підписів базується на загальних почеркознавчих положеннях (охоплює чотири основні стадії), але має певну специфіку. Дослідження підпису слід розпочинати з таких ознак, як транскрипція, загальний вигляд, ступінь виробленості. При дослідженні підпису, виконаного з наслідуванням або спотворенням, виявляються ознаки, які є відмінними чи співпадають.

§5. Особливості авторознавчого дослідження

Новим напрямом розвитку криміналістичної техніки є судове авторознавство, яке базується на наукових засадах щодо встановлення автора тексту за допомогою даних лінгвістики (фразеології, граматики та ін.). Такі дослiдження проводяться на підставі призначення авторознавчої експертизи.

Авторознавча експертиза — це різновид криміналістичної експертизи, під час якої досліджується текст документів (рукописних, друкарських, поліграфічних та ін.) для встановлення його автора. При цьому вирішуються питання ідентифікаційного та діагностичного характеру. Основним завданням авторознавчої експертизи є ідентифікація автора тексту. Даною експертизою можуть також встановлюватися (найчастіше в імовірній формі) деякі соціально-біографічні дані автора тексту (його рідна мова, рiвень освіти, володіння науковим, діловим або іншим функціональним стилем мови).

Типовими питаннями, що вирішує авторознавча експертиза, є такі: чи є певна особа автором даного тексту; чи є певна особа автором декількох різних текстів; чи є у тексті соціально-біографічні дані автора і які саме. Вирішення питань, поставлених перед авторознавчою експертизою, можливе, як правило, лише за наявності відносно великого тексту (не менш ніж 500 слів).

Методами авторознавчого дослідження є: 1) лінгвістичні; 2) психолінгвістичні; 3) соціолінгвістичні; 4) логіко-психологічні; 5) математичні та ін. Об’єктами дослідження є письмова мова та мовні навички (загальні — лексикофразеологічні, синтаксичні, стилістичні, орфографічні, пунктуаційні, а також окремі — використання певних мовних засобів, мовні помилки тощо).

При підготовці матеріалів для проведення авторознавчої експертизи слідчий (суддя) повинен зібрати вільні, умовно-вільні та експериментальні зразки. Вільні зразки повинні відповідати досліджуваному тексту за мовою, а також, по можливості, за часом виконання, характером документа, іншими суттєвими обставинами, які могли вплинути на формування ознак письмової мови. Вільні зразки повинні надаватись не менш ніж як на 25 аркушах. Умовно-вільні зразки надаються як доповнення до вільних, особливо якщо останні не вдалося зібрати в достатньому обсязі. Експериментальні зразки повинні бути виконані мовою документа, що досліджується. Спочатку особі, яка ідентифікується, пропонують написати текст на вільно обрану нею тему, але аналогічну досліджуваному за своїм функціональним призначенням (скарга, особистий чи службовий лист тощо). Після цього відбираються зразки, аналогічні досліджуваному не тільки за своїм функціональним призначенням, а й за темою. Мінімальний обсяг кожного зразка — 500 слів. Якщо текст зразка виявився меншим, ніж мінімальний, слід відібрати зразки на інші вільні теми. Бажаний загальний обсяг експериментальних зразків 25—30 сторінок тексту. До постанови (ухвали) про призначення експертизи бажано додавати соціально-біографічну характеристику гаданого автора.

Методика експертного авторознавчого дослідження складається з чотирьох стадій: попереднє дослідження; роздільне дослідження; порівняльне дослідження; оцінка результатів і складання висновків.


Глава 12. ІДЕНТИФІКАЦІЯ ЛЮДИНИ ЗА ОЗНАКАМИ ЗОВНІШНОСТІ


§1. Поняття ідентифікації людиниза ознаками зовнішності

Габітологія (або габітоскопія)* — галузь криміналістичної техніки, що включає систему теоретичних положень про зовнішні ознаки людини та сукупність методів і науково-технічних засобів, які забезпечують збирання, дослідження і використання цих ознак для ототожнення особи. Науковою основою габітології є дані анатомії, антропології, біології**.

Ідентифікація людини за ознаками зовнішності являє собою встановлення тотожності або відмінності конкретної особи в оперативно-розшукових або кримінально-процесуальних цілях. Така ідентифікація можлива через індивідуальність зовнішнього вигляду людини та відносну його незмінність (стійкість).

Ідентифікованою за ознаками зовнішності є особа, яка перевіряється (розшукувана особа). Це може бути підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений. Ідентифікуючими об’єктами виступають:

1) мисленнєвий образ зовнішнього вигляду, який зафіксований у пам’яті свідка, потерпілого, іншої особи; при цьому ототожнення здійснюється шляхом пред’явлення для впізнання;

2) матеріальна фіксація зовнішнього вигляду людини на фотознімку або відеоплівці;

3) словесний опис зовнішності людини з використанням спеціальної термінології (наприклад, у криміналістичному обліку розшукуваної особи) чи в довільній формі (під час допиту потерпілого);

4) останки людини (труп, частини розчленованого трупа, череп).

Форми ототожнення людини за ознаками зовнішності: 1) упізнання; 2) оперативне узнавання; 3) експертна ідентифікація.

У криміналістиці вирізняють також види ідентифікації людини за ознаками зовнішності:

1) ідентифікація людини шляхом пред’явлення її для впізнання (можуть бути пред’явлені живі особи, труп або його частини, їх фотозображення);

2) ідентифікація людини шляхом безпосереднього зiставлення зовнішності з фото- чи ізопортретом (комбінованим портретом);

3) ідентифікація людини шляхом безпосереднього зiставлення її зовнішності зі «словесним портретом»;

4) ідентифікація людини шляхом зіставлення «словесного портрета» з фотозображенням;

5) відновлення обличчя загиблого за черепом (скульптурна реконструкція портрета);

6) експертне ототожнення людини за фотознімками (фотопортретна ідентифікаційна експертиза).

Ідентифікація людини за ознаками зовнішності здійснюється:

1) за матеріально-фіксованими відображеннями (фотознімками, відеозаписом живих осіб і трупів; за трупами і кістковими останками; наприклад, відновлення вигляду загиблого за черепом із застосуванням методу професора М. М. Герасимова);

2) за уявними образами (за ідеальними слідами);

3) за описом прикмет.

На сьогодні існують різні системи для створення суб’єктивних портретів (методи відтворення зовнішності розшукуваного за показаннями очевидців чи потерпілих):

1) синтетичні портрети — виготовляються з фрагментів фотозображень різних осіб шляхом їх підбирання та компонування під керівництвом слідчого або оперативного працівника;

2) рисовані портрети — виконуються художниками зі слів очевидців чи потерпілих;

3) фоторобот — комплекти фотографічних зображень частин обличчя, які використовуються з певною механізацією (у 1952 р. французький криміналіст П’єр Шабо вперше використав набір фотознімків);

4) ідентифікаційний комплект рисунків (ІКР)— діапозитивів;

5) комп’ютерний фоторобот — найсучасніший метод формування суб’єктивного портрета розшукуваної особи; являє собою використання комп’ютерної програми та засобів комп’ютерної графіки з метою побудови фотокомпозиційних портретів зі слів очевидців (або потерпiлих).

§2. Класифікація ознак зовнішності людини (словесний портрет)

Словесний портрет — це метод опису людини з метою її ідентифікації за ознаками зовнішності. Словесний портрет як єдиний метод класифікації та опису зовнішніх ознак людини з метою розшуку і ототожнення був розроблений наприкінці ХІХ ст. А. Бертільйоном (Франція) і удосконалювався потім іншими криміналістами. Застосовується в оперативно-розшуковій, слідчій і експертній практиці.

Головними принципами словесного портрета є повнота і систематичність опису. Принцип повноти полягає в докладному описі зовнішньої анатомії, функціональних ознак (постава, хода, жестикуляція, міміка, мовлення, манера поведінки) і одягу. Принцип систематичності означає: 1) певну черговість опису окремих груп зовнішніх ознак; 2) послідовність опису кожної групи зовнішніх ознак за правилом «від загального — до окремого», «зверху донизу»; 3) обов’язкове використання спеціальної термінології.

Словесний портрет використовується для: 1) розшуку невідомих злочинців за їх прикметами; 2) розшуку осіб, які переховуються від слідства і суду, втекли з місць позбавлення волі; 3) розшуку безвісти зниклих осіб; 4) встановлення загиблих осіб за неупізнаними трупами; 5) перевірки осіб, заарештованих на слідстві, у суді, у місцях виконання покарань; 6) проведення впізнання живих осіб і трупів; 7) проведення огляду; 8) експертизи фотозображень з метою ототожнення особи; 9) перевірки документів, що посвідчують особу; 10) проведення оперативно-розшукових заходів.

Всі ознаки зовнішності поділяють на групи: анатомічні (характеризують зовнішню будову тіла людини: зріст, статуру, форму голови, риси обличчя тощо); функціональні (рухові, мовні та інші функції, які виявляються зовнішньо, у тому числі поведінки: хода, постава, жестикуляція, міміка, голос, звички та ін.); прикмети одягу, взуття та інших предметів, що носилися постійно.

Дані зовнішності людини, що підлягають опису. При характеристиці загальнофізичних зовнішніх даних описуються стать (чоловіча, жіноча) та вік (визначається за документами, на вигляд або шляхом освідування). Демографічні дані охоплюють відомості про расу, національність, народність, етнічну групу. При характеристиці анатомічних даних використовуються такі показники, як розміри, контури (форма), положення, колір. Розміри вказуються зазвичай не в абсолютних цифрах, а щодо інших частин (деталей) тіла і передаються через такі поняття, як малий, середній, великий; низький, середній, високий; довгий, середній, короткий; вузький, середній, широкий; глибокий, середній, дрібний; товстий, середній, тонкий. Контур описується за подібністю з геометричними фігурами, а форма — щодо форм поверхні (або за аналогією з загальновідомими предметами).

Система опису прикмет зовнішності людини

(словесний портрет)

(необхідне підкреслити, вписати)

1. Стать _____________________________________________

2. Вік _______________________________________________

3. Зріст: високий (175 см і вище), середній (160–174 см), низький (до 160 см)

  (Дані для жінок зменшуються на 5 см)

Статура: ____________________________________________

4. Сухорлявий, середньої повноти, повний, гладкий.

5. Плечі: горизонтальні, підняті, опущені.

6. Обличчя за формою

за шириною ______________, за формою __________________

Чоло за положенням:

Особливості: великі лобові бугри, велике виступання надбрівних дуг, _________________________________________________

10. Брови за формою: прямі, дугоподібні, звивисті.

за шириною ____________, за протяжністю ________________

11. Брови за висотою (відносно очей): високі, середні, низькі.

За положенням _____________________________________

Особливості брів: ______________________________________

12. Очі:

за положенням очної западини ___________________________

за формою ___________________________________________

Світлі: блакитні, сірі, зелені, жовті.

Темні: карі, чорні.

Особливості очей: _____________________________________

Очі великі, очі малі, примруження очей.

Витрішкуваті очі, очі глибоко сидячі, носить окуляри: ________

____________________________________________________

13. Ніс: за шириною _________, глибина перенісся __________, за формою кінчика ___________, носова перегородка ________ великий, середній, малий

За формою спинки:

Основа носа: піднята, горизонтальна, опущена.

Особливості носа: ______________________________________

14. Рот: великий, середній, малий; ротова щілина за положенням ___________________, за контуром___________________.

Кути рота:

Особливості рота:

____________________________________________________

____________________________________________________

15. Губи: товсті, середньої товщини, тонкі.

За положенням:

Особливості губ: _______________________________________

16. Підборіддя

за положенням:

Особливості підборіддя: роздвоєність, глибока ямка на підборідді, поперечна борозна на підборідді, _______________________

17. Вуха за формою:


Вуха за положенням: __________________________________

Відтопиреність загальна, відтопиреність верхня, відтопиреність нижня.

Зрослі мочки, прилягання лівого вуха, прилягання правого вуха.

Мочки: ______________________________________________

18. Волосся на голові: за довжиною ______________________, лінія росту волосся ____________________________________

За формою: прямі, хвилясті, звивисті.

За кольором: біляві, руді, світло-русяві, темно-русяві, чорні, сиві, пофарбовані у світлий тон, пофарбовані в темний тон, пофарбовані в червоний тон, _________________________

Лобова лисина, тім’яна лисина, макушечна лисина, повне облисіння, залисини, борода, вуса, бакенбарди, коса.

Форма зачіски ________________________________________

Вуса ________________________________________________

Борода ______________________________________________

19. Голос: дзвінкий, глухий, сильний, ______________________

Вимова: ясна, невиразна, говорить з акцентом, _____________

Шепелявить, гаркавить, заїкається.

Говорить швидко, говорить повільно.

20. Розмір ніг (взуття): до 35 розміру, 36—37, 38—39, 40—41, 42—43 і більше.

21. Особливі прикмети розшукуваного:

Статури: ____________________________________________

Кінцівок: рук: _________________________________________

ніг: _________________________________________________

пальців: _____________________________________________

Зовнішності: _________________________________________

Зуби: відсутність зубів, дефекти зубів, ____________________


____________________________________________________

(описати стан зубів: рівні, криві, рідкі, великі,

дрібні, білі, які зуби відсутні, наявність коронок, мостів,

протезів тощо)


Шкірний покрив: шрами, опіки, родимі плями (родимки), сліди віспи, бородавки, прищі на обличчі, веснянки, зморшки на обличчі.

Зазначити розташування, розмір і конфігурацію ____________

____________________________________________________

Татуювання: дати, окремі букви, текст, малюнки, птахи, звірі, сонце, карти, серце, ніж, кинджал, хрест, людина, каблучка, браслет, часи, квіти, авіаційна тема, морська тема, релігійна тема.

Місце розташування татуювання: права рука, ліва рука, груди, спина, ноги, інша частина тіла.

Зміст і точне місце розташування (описати) _________________

____________________________________________________

22. Особливості функціональних ознак: ходить швидко, ходить повільно, ходить перевалюючись, ходить за допомогою палиці, кульгає, _____________________________________________

Характерні риси: жестикулює, багата міміка, вживає характерні слова, звороти, словосполучення, вигуки, національні слова.

23. Навички, схильності ________________________________

____________________________________________________

24. Стан здоров’я (коли і де лікувався, чи має хронічні хвороби, чи одержував пенсію тощо) ______________________________

____________________________________________________

25. Психологічні особливості:

темперамент _________________________________________

особливості характеру _________________________________

вольові якості ________________________________________

У словесному портреті вказуються особливі й разючі прикмети. Особливі прикмети — це відмітні особливості, які мають цінність для ідентифікації людини за ознаками зовнішності (татуювання, родимки, шрами). Особливі прикмети, які легко доступні спостереженню і звертають на себе увагу, дуже помітні, впадають в очі, називаються разючими прикметами.

До особливих прикмет належать татуювання — наколоті особливою фарбою візерунки на тілі.

Татуювання має поширення переважно серед злочинців. У злочинному середовищі татуювання називають «картинкою», «наколкою», «прошивкою» або «регалкою». Існують різноманітні способи нанесення татуювання. Найпоширенішим способом, що використовується у місцях позбавлення волі, є застосування 2—3 голок, спеціальних штампів, пресів із зображеннями. Як барвник застосовують туш, графіт, ультрамарин, чорнило. Великого поширення набули татуювання з зображеннями хрестів і перснів на пальцях рук, могильних пагорбів і церковних куполів, морського якоря, жінок, карт. Трапляються татуювання у вигляді цифр («1981», № 43), окремих букв і абревіатур («зло», «туз», «клен»), слів («люблю», «пам’ятаю»), виразів («Дружина полає і простить, коханка ж — відомстить»). Окремі татуювання наносяться в примусовому порядку. Татуювання у вигляді малюнків (або інших зображень), як правило, мають певний прихований зміст, а саме: можуть вказувати на становище в злочинному середовищі, належність до злочинної діяльності, судимість і терміни покарання, злочинний досвід і ступінь кваліфікації, належність до певної категорії злочинців, спосіб учинення злочину, знаряддя злочину. Татуювання мають важливе ідентифікаційне значення, використовуються з метою кримінальної реєстрації злочинців та в оперативно-розшукових цілях.

§3. Експертне ототожнення особиза фотозображенням (портретно- криміналістична експертиза)

Суттєва роль в ідентифікації особи належить портретно-криміналістичній (фотопортретній) експертизі. Предметом її дослідження є розпізнавання (діагностика) і встановлення тотожності особи за портретним зображенням. Портретно-криміналістична експертиза поділяється на такі види:

1) експертиза зображень людей за фотопортретами з метою встановлення, чи не зображено на двох (або більше) фотознімках одна й та сама особа;

2) експертиза невпізнаного трупа (фотознімки якого представлені) та фотопортрета живої особи для встановлення особи трупа;

3) експертиза прижиттєвих фотографій безвісти зниклої людини та черепа трупа для встановлення, чи міг виявлений череп належати даній особі;

4) експертиза посмертної маски невідомої людини і прижиттєвих фотозображень безвісти зниклого з метою впізнання трупа.

Ідентифікованим об’єктом портретно-криміналістичної експертизи є конкретна особа, тотожність якої встановлюється. Ідентифікуючими об’єктами можуть бути зображення голови та обличчя ідентифікованої особи (фотознімки, відеокадри, рентгенівські знімки), череп або його знімок.

Типовими питаннями, які вирішує портретно-криміналістична експертиза, є такі: одна чи різні особи зображені на фотографіях, на фотознімку і рентгенознімку; одному чи різним людям належать частини голови, обличчя, тіла, які зображені на представлених фотознімках; чи в одному й тому самому одязі сфотографовані особи на представлених фотознімках; чи не належав череп, представлений на дослідження, людині, яка зображена на фотознімках; в одному чи різному віці сфотографована людина на представлених знімках, який знімок є більш раннім; чи одна й та сама особа чи різні особи представлені на відеокадрах тощо.

Експертне дослідження полягає у виявленні та порівнянні зовнішніх прикмет з використанням спеціальних методів зіставлення, суміщення, накладання зображень, координатних сіток, лінійних і кутових вимірів. Використовують такі технічні прийоми: виміряють відстані між одноіменними анатомо-топографічними точками, вивчають різномірні співвідношення, проводять графічні побудови. Експерти використовують зазвичай 12—14 антропометричних точок обличчя в положенні фас і профіль (наприклад, точки, які відповідають зовнішнім і внутрішнім кутам очей та губ, зіниці, кінчик носа, точка перенісся і основи носа тощо).



Глава 13. КРИМІНАЛЬНА РЕЄСТРАЦІЯ


§1. Поняття і значення кримінальної реєстрації

Успішному розкриттю, розслідуванню і попередженню злочинів сприяє діюча система кримінальної реєстрації в Україні. Кримінальна реєстрація — це цілеспрямований систематичний облік певних об’єктів для наступного використання реєстраційних даних при розслідуванні злочинів, для розшуку злочинців і речових доказів, з’ясування обставин, які супроводять злочин. Систему кримінальної реєстрації утворюють різні види криміналістичного обліку.

Криміналістичний облік — це система реєстрації, систематизації та зосередження об’єктів або відомостей про них за їхніми ідентифікаційними ознаками з метою використання облікових даних для розкриття та попередження злочинів, яка ґрунтується на наукових даних і узагальненнях практики боротьби зі злочинністю. Криміналістичні обліки здійснюються органами МВС України відповідно до настанови «Про діяльність експертно-криміналістичної служби МВС України», затвердженої наказом МВС України від 30.08.99 р.

Безпосереднім призначенням кримінальної реєстрації є утворення попередніх умов для ідентифікації об’єктів, що реєструються, наведення про них відповідних довідок. За допомогою реєстраційних даних здійснюється розшук та ідентифікація об’єктів шляхом порівняння матеріалів реєстрації з ознаками об’єкта, що перевіряється. Кожний вид криміналістичного обліку — це фактично інформаційно-пошукова система, тому ведення і використання криміналістичних обліків передбачає широке застосування інформаційних технологій та можливостей ЕОМ.

За допомогою кримінальної реєстрації вдається вирішувати такі завдання розслідування, як встановлення факту притягнення особи раніше до кримінальної відповідальності; виявлення невідомого злочинця, який зник з місця події, або особи, яка вчинила втечу з місць позбавлення волі; ідентифікацію злочинця за його слідами; встановлення особи невпізнаного трупа та ін.

У вузькому розумінні реєстрація являє собою процес фіксації в установленому порядку ознак об’єктів в облікових документах за наявності необхідних підстав. У криміналістичному обліку використовуються різні способи реєстрації та фіксації ознак об’єкта: описово-письмовий, дактилоскопічний, фотографічний, графічний, колекційний.

Наукову основу кримінальної реєстрації складають положення про індивідуальність кожного об’єкта, відносну стійкість його ознак та можливість ідентифікації. Формування криміналістичної реєстрації на науковій основі було започатковано наприкінці ХІХ ст. французьким криміналістом А. Бертільйоном, який розробив і впровадив у практику боротьби зі злочинністю антропометричний метод реєстрації. Більш прогресивним методом, який прийшов через декілька років на зміну антропометрії, став дактилоскопічний метод реєстрації злочинців.

§2. Види криміналістичних обліків

Система криміналістичного обліку складається з різних його видів. Залежно від вирішуваних завдань криміналістичні обліки поділяються на оперативно-пошукові та інформаційно-довідкові, а залежно від рівня концентрації інформації — на центральні, регіональні та місцеві.

Оперативно-пошукові обліки вміщують об’єкти, які безпосередньо пов’язані з подією злочину та, як правило, вилучені при оглядах місця події або при проведенні оперативних заходів та слідчих дій. До них належать дактилоскопічні обліки, колекції слідів злому, взуття, транспортних засобів, волокон, замків і ключів, підроблених рецептів і бланків документів, кулегільзотеки, колекції суб’єктивних портретів та ін.

Інформаційно-довідкові обліки (колекції й картотеки) комплектуються об’єктами та даними, які безпосередньо не пов’язані з подією злочину і отримані в результаті накопичення відомостей інформаційного характеру. Об’єктами інформаційно-довідкових колекцій і картотек можуть бути зразки різноманітних виробів, малюнки, фотографії, таблиці, каталоги тощо.

Центральні обліки здійснюються Державним науково-дослідним експертно-криміналістичним центром МВС України (ДНДЕКЦ). До центральних оперативно-пошукових обліків належать: центральна колекція куль і гільз зі слiдами зброї (кулегільзотека); центральна картотека фальшивих грошей; центральна картотека підроблених документів, виготовлених із застосуванням засобів поліграфії; центральна картотека слідів рук, вилучених з місць нерозкритих тяжких та резонансних злочинів; центральна колекція макетів вибухових пристроїв і речовин; центральна колекція фонограм з голосами осіб, які анонімно повідомляли про загрозу вибуху.

У межах центральних обліків утворені інформаційно-довідкові колекції зразків: документів суворого обліку, цінних паперів та грошей; зброї та боєприпасів; наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів; рельєфних підошов взуття; інструментів, що використовуються при зломах; лакофарбових покриттів; вибухових пристроїв і речовин; протекторів шин; волокон і волосся; паливно-мастильних матеріалів; підроблених номерів вузлів, деталей та агрегатів автотранспорту тощо.

Регіональні обліки провадять науково-дослідні експертно-криміналістичні центри (НДЕКЦ) при ГУМВС, УМВС, УМВСТ. Такі обліки комплектуються з об’єктів, які вилучені під час оглядів місця події у справах про злочини, що вчинені на території відповідного регіону або надіслані для постійної перевірки з інших органів. До таких обліків належать: картотеки слідів рук, вилучених з місць нерозкритих злочинів (слідотеки); дактилоскопічні картотеки на осіб, які взяті міліцією на облік; кулегільзотеки; картотеки фальшивих грошей; картотеки підроблених документів, які виготовлені з застосуванням засобів поліграфії; колекції слідів знарядь злому, які вилучені з місць нерозкритих злочинів (слідотеки); картотеки слідів взуття, які вилучені з місць нерозкритих злочинів; картотеки слідів транспортних засобів, які вилучені з місць нерозкритих злочинів; суб’єктивні портрети осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів; підроблені рецепти на одержання наркотичних і сильнодійних лікарських засобів; зразки почерку осіб, які займаються підробкою медичних рецептів; зразки печаток і підписів лікарів, які виписують рецепти на одержання медичних засобів; мікрооб’єкти.

На регіональному рівні утворюються інформаційно-довідкові колекції: зразків зброї та боєприпасів; наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів; рельєфних підошов взуття; інструментів, що використовуються при зломах; лакофарбових покриттів; скла фар автотранспорту; макетів вибухових пристроїв і речовин; протекторів шин; слідів рукавиць; замків і ключів; зразків волокон і волосся; паливно-мастильних матеріалів; підроблених номерів вузлів і агрегатів автотранспорту тощо.

Місцеві обліки ведуться у відділах, відділеннях, групах НДЕКЦ, які обслуговують міськрайліноргани, і комплектуються об’єктами, які вилучені під час оглядів місця події у справах про злочини, що вчинені на території обслуговування органу внутрішніх справ або надіслані для постійної перевірки з інших органів. До таких обліків належать: картотеки слідів рук, які вилучені з місць нерозкритих злочинів (слідотеки); дактилоскопічні картотеки на осіб, які взяті міліцією на облік; колекції слідів знаряддя злому, які вилучені з місць нерозкритих злочинів; картотеки слідів взуття, які вилучені з місць нерозкритих злочинів; картотеки слідів транспортних засобів, які вилучені з місць нерозкритих злочинів; суб’єктивних портретів осіб, які підозрюються у вчиненні злочинів.

На місцевому рівні утворюються інформаційно-довідкові колекції: рельєфних підошов взуття; інструментів, що використовуються при зломах; лакофарбових покриттів; скла фар автотранспорту; протекторів шин; слідів рукавиць; замків і ключів; підроблених номерів вузлів і агрегатів автотранспорту та ін.

Поряд з центральною, регіональною і місцевими системами обліків існує також персональний оперативно-довідковий і дактилоскопічний обліки, які функціонують на центральному і регіональному рівнях. Центральний облік здійснює Інформаційне бюро МВС України (ІБ МВС), регіональний — інформаційне бюро ГУМВС України в Криму, м. Києві та Київській області, а також УМВС в областях.

§3. Дактилоскопічний облік

Обвинувачені, затримані та засуджені особи підлягають алфавітному і дактилоскопічному обліку. Порядок ведення дактилоскопічного обліку регламентовано Інструкцією про порядок функціонування дактилоскопічних обліків експертно-криміналістичних підрозділів органів внутрішніх справ України, затвердженою наказом МВС України від 20.12.99 р.

Дактилоскопічний облік здійснюється за допомогою дактилоскопічних карт, які містять пальцеві відбитки кожної руки певної особи. Дактилокарти заповнюються у 3-х примірниках, якщо вони підлягають обліку в центральній дактилокартотеці, або у 2-х примірниках, якщо вони підлягають обліку тільки в регіональній і місцевій дактилокартотеках.

Дактилокарта на особу заповнюється на бланку встановленого зразка, де у відповідних графах фіксуються такі відомості: стать; прізвище, ім’я та по батькові; число, місяць, рік народження; місце народження; дактилоскопічна формула за 10-пальцевою системою; основні та контрольні відбитки пальців; підпис особи; дата проведення дактилоскопіювання; орган, де відбулося дактилоскопіювання; підстава для дактилоскопіювання; відбитки долонь; прикмети; прізвище і підпис працівника, який заповнював дактилокарту.

Дактилоскопіювання полягає в отриманні пальцевих відбитків живих осіб і трупів. При дактилоскопіюванні живих осіб на гладку пластинку видавлюють невеличку кількість друкарської фарби і розкочують її гумовим валиком. Дактилоскопійованому пропонують вимити руки теплою водою з милом, після чого нігтьові фаланги всіх пальців прокочують від краю до краю по пластинці з фарбою, потім у тому ж порядку прокочують їх у спеціально зазначених місцях на дактилокарті. Після прокочування на дактилокарту наносять контрольний відбиток чотирьох пальців одночасно (крім великого, що наноситься окремо в спеціально відведеній графі), який допомагає перевірити, чи нанесені окремі відбитки пальців на відповідні місця дактилокарти, і визначити, якою рукою і яким пальцем залишений відбиток на місці події.


Дактилоскопіювання трупа має свої особливості. Фарбу з пластинки за допомогою гумового валика наносять на пальці, а потім прокочують кожний палець окремими квадратиками паперу, покладеними на сірникову коробку. Аркуші паперу з відбитками пальців наклеюються на відповідне місце дактилокарти. Контрольний відбиток не робиться.

Систематизація дактилокарт полегшується за допомогою використання спеціальних формул (рис. 21). Дактилоскопічна формула — це формула 10-пальцевої системи реєстрації, що записується в правому верхньому куті лицьового боку дактилокарти; має вигляд двох простих дробів: перший іменується основною частиною формули, другий — додатковою. Чисельник основної частини формули являє собою суму умовних цифрових позначень тільки завиткових візерунків парних пальців рук із додаванням одиниці, а знаменник — суму позначень завиткових візерунків непарних пальців із додаванням одиниці. Парні й непарні пальці визначають, переходячи від великого пальця правої руки до мізинця лівої. Для цифрових позначень усі пальці розподіляються на пари. Відповідним парам присвоюються такі цифрові позначення: великий і вказівний пальці правої руки — 16; середній і безіменний правої руки — 8; мізинець правої і великий лівої руки — 4; вказівний і середній лівої — 2; безіменний і мізинець лівої — 1.

Додаткова частина формули являє собою дріб, де в чисельнику є ряд цифрових позначень усіх візерунків пальців правої руки, які не сумуються, а в знаменнику — пальців лівої. Для виведення додаткової частини формули папілярний узор кожного пальця наділяється умовною цифрою від 1 до 9. Дугові узори, незалежно від виду, позначаються цифрою 1, петльові радіальні — 2, петльові ульнарні — 3, 4, 5 і 6, залежно від кількості ліній, розміщених на лінії відрахування; завиткові узори — 7, 8, 9, залежно від відносного положення дельт; відсутні пальці, а також узори пальців з пошкодженнями позначаються 0.


Розділ третій  


Глава 14. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ ТАКТИКИ


§1. Поняття і предмет криміналістичної тактики

У період зародження криміналістики як самостійної галузі знань тактика розглядалась як частина поліцейської (кримінальної) техніки. У працях вчених Австро-Угорщини і Німеччини Г. Гросса, А. Вейнгарта, Г. Шнейкерта, В. Штібера та інших відображено перші уявлення про криміналістичну тактику. Зокрема, А. Вейнгарт вказував, що у боротьбі зі злочинністю, як і на війні, насамперед необхідні енергійна діяльність, прояв особистої ініціативи та швидкість. Розпочинаючи розслідування з можливою поспішністю, не слід діяти не обмірковано та навмання*.

Термін «тактика» означає теорію і практику підготовки та ведення бою. У більш загальному розумінні — це система засобів, спрямованих на досягнення певної мети через боротьбу, зіткнення інтересів та подолання опору. Розслідування злочинів звичайно здійснюється у ситуації конфлікту інтересів, протидії зацікавлених осіб. Термін «тактика» у криміналістиці має деякі елементи умовності, оскільки вона не рівноцінна воєнній тактиці та її не слід зводити тільки до тих способів, застосування яких призводить до усунення конфліктних взаємозв’язків та протидії.

Погляди на зміст і сутність тактики неодноразово зазнавали змін у теорії криміналістики. В історії науки існує чимало термінів, що визначали її поняття: кримінальна тактика, слідча тактика, криміналістична тактика. Змінювалась не тільки назва тактики, а й її зміст. Процес становлення і розвитку тактики йшов від вивчення особи злочинця та засобів вчинення злочинів, розробки ефективних методів їх розкриття до дослідження прийомів провадження окремих слідчих (судових) дій.

Криміналістична тактика є відносно самостійною частиною науки криміналістики. Це система наукових положень і рекомендацій щодо організації та планування досудового і судового слідства, які розробляються на основі визначення оптимальної лінії поведінки осіб, прийомів провадження слідчих і судових дій, спрямованих на збирання і дослідження доказів та встановлення обставин, що сприяли вчиненню злочину.

У структурному відношенні в тактиці виділяються два розділи: перший містить так звані загальні положення (вчення про криміналістичну версію, планування розслідування, взаємодію слідчого з органами дізнання, залучення громадськості до розслідування злочинів); другий включає положення щодо тактики провадження окремих слідчих дій. Таке розуміння тактики та її структури має найбільш загальний характер і є загальновизнаним. Проте воно звужує сферу застосування та межі криміналістичної тактики, характеризуючи її тільки щодо окремих слідчих дій.

У теоретичному аспекті судова тактика залишається до цього часу недостатньо дослідженою. Проблеми застосування судом даних криміналістики знайшли своє відображення у концепції Л. Ю. Ароцкера (1965), який писав, що визначення черговості встановлення фактів у справі, послідовність провадження судових дій, побудова судового слідства відповідно до характеру кримінальної справи (категорії злочину) — всі ці положення криміналістичної тактики мають бути відомі суду.

Судова реформа в Україні ставить на меті звільнити суд від виконання функції обвинувачення. Суд повинен вислухати доводи сторін, що змагаються (державного обвинувачення та захисту), про доведеність обвинувачення, перевірити наявні у справі докази. Конституція України як принципи судочинства оголошує рівність усіх учасників процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свободу в поданні суду своїх доказів. З урахуванням цього конституційного положення якісно змінюється й тактика провадження таких судових дій, як допит, очна ставка, пред’явлення для впізнання, огляд місця події та ін. У зв’язку з цим можна говорити про тактику суду (судді), тактику державного обвинувачення і тактику професійного захисту.

Дискусійними залишаються питання про тактику оперативно-розшукових заходів і тактику розшуку. Процес становлення теорії оперативно-розшукової діяльності як самостійної галузі багато в чому схожий з історією розвитку криміналістики: спочатку елементи цієї теорії та практичні рекомендації з проведення оперативно-розшукових заходів розроблялися у розділі кримінальної тактики.

Розшукова діяльність є функцією органів дізнання та досудового слідства. Розшукова діяльність органів дізнання має непроцесуальний, переважно розвідувальний характер та здійснюється спеціальними засобами. Тактика провадження оперативно-розшукових заходів повинна посісти відповідне місце не тільки у теорії оперативно-розшукової діяльності, а й у криміналістиці. Це пов’язано з тим, що хоч природа оперативно-розшукової та кримінально-процесуальної діяльності різна, однак існує тенденція до легалізації та надання доказової сили оперативно-розшуковим заходам.

Необґрунтовано забутою є тактика злочинної діяльності (кримінальна тактика), яка визначає типові способи вчинення та приховування злочинів, форми поведінки злочинця, його психологічний портрет, особливості протидії зацікавлених осіб, створення інсценувань та фальсифікацій.

У злочинців у процесі злочинної діяльності виробляються своєрідні вміння та навички, звички та схильності, тобто «злочинний почерк». Схильність до вчинення злочинів певним способом є передумовою кримінальної професіоналізації. Знання специфіки способів професійної злочинної діяльності — ключ до виявлення винуватих. Сучасна криміналістична теорія не має достатньої кількості досліджень в галузі тактики злочинної діяльності та не виділяє її у своїй структурі. Разом з тим особливості кримінальної тактики необхідно враховувати судово-слідчим працівникам під час провадження процесуальних дій, виявлення слідів злочину, встановлення свідомо неправдивих показань.

Тенденції розвитку криміналістичної тактики потребують розширення меж її дослідження. За своїм змістом криміналістична тактика повинна мати трирівневу структуру:

1) загальні положення (поняття і предмет криміналістичної тактики, її принципи, елементи планування і організація розслідування, вчення про криміналістичну версію та ін.);

2) підгалузі (слідча тактика, судова тактика, тактика розшукової діяльності, тактика злочинної діяльності);

3) окремі наукові теорії (теорія прийняття тактичних рішень, теорія слідчої ситуації, теорія систематизації тактичних прийомів та ін.).

Оскільки тактика є частиною криміналістичної науки, вона не може не включати до себе деяких її положень. Це можуть бути окремі криміналістичні теорії або їх структурні підрозділи. Окремі наукові теорії у криміналістичній тактиці мають різний ступінь сформованості, тому вона є відкритою системою, яка характеризується появою нових теорій.

Структурність криміналістичної тактики можна простежити на її елементному складі, який передбачає виділення тих «часток», на яких ґрунтується тактика:

1) тактичний прийом як спосіб здійснення процесуальної дії, спрямований на досягнення її мети;

2) тактична рекомендація — науково обґрунтована та перевірена практикою порада щодо вибору і застосування засобів, прийомів та форм поведінки;

3) система (підсистема) тактичних прийомів — упорядкована сукупність взаємопов’язаних та взаємозумовлених прийомів, що мають цільову спрямованість у процесі її реалізації (іноді систему тактичних прийомів іменують тактичною комбінацією);

4) тактика слідчої (судової, оперативно-розшукової) дії, яка охоплює весь типовий тактичний комплекс можливого її здійснення, реалізації;

5) система слідчих або інших дій (тактична операція), яка спрямована на виконання завдання розслідування у відповідній слідчій ситуації.

Криміналістична тактика тісно пов’язана з іншими розділами криміналістики — криміналістичною технікою та методикою розслідування окремих видів злочинів. Тактика провадження тих або інших процесуальних дій змінюється залежно від характеру задіяних засобів та прийомів криміналістичної техніки. Використання технічних засобів передбачає їх тактичне обґрунтування та доцільність. Взаємозв’язок криміналістичної тактики і методики розслідування окремих видів злочинів визначається тим, що рекомендації тактики реалізуються тільки через методику розслідування з урахуванням специфічних рис конкретного виду злочину.

§2. Тактичний прийом як елемент криміналістичної тактики

Тактичний прийом є основним елементом криміналістичної тактики. В юридичній літературі визначення поняття тактичного прийому до цього часу є спірним, що викликає неоднозначне його розуміння і тлумачення.

У криміналістиці існують два основних напрями у поглядах на сутність тактичного прийому: деякі автори розглядають тактичний прийом як своєрідну наукову рекомендацію (О. М. Васильєв), інші — визначають його як спосіб дії чи лінію поведінки (Р. С. Бєлкін). У визначенні поняття тактичного прийому необхідно вказувати, що це саме спосіб дії. Підставою для цього є такі міркування:

1) визначення поняття тактичного прийому як наукової рекомендації містить вказівку на джерело його формування, але не відображає самої сутності прийому;

2) в етимологічному розумінні прийом означає «спосіб здійснення чого-небудь», рекомендація ж — це тільки порада, побажання;

3) спосіб передбачає практичну реалізацію прийому, тоді як рекомендація існує лише абстрактно.

Тактичним прийомом може виступати не будь-який, а лише найбільш раціональний і ефективний спосіб здійснення процесуальної дії у певних обставинах його реалізації. Раціональність і ефективність способу дії (тактичного прийому) є його істотними ознаками. Разом з тим зазначені ознаки ще не дають змоги відокремити тактичний прийом від інших способів дії (організаційних, підготовчих, технічних тощо).

Відокремлення тактичного прийому від інших способів дії криється в його психологічній сутності, особливостях психологічного механізму його реалізації. Такий механізм реалізації тактичного прийому припускає: 1) його психологічну спрямованість, пов’язану з викриттям неправди, актуалізацією забутого, відтворенням події, що трапилася, знаходженням прихованого тощо; 2) безпосередню чи опосередковану взаємодію між слідчим (суддею) і його респондентами; 3) психологічний ефект від використання прийому (що пов’язано з одержанням об’єктивних показань, виявленням слідів і знарядь злочину, встановленням місцеперебування тайника тощо).

Визначення поняття тактичного прийому передбачає урахування і такої його ознаки, як ситуаційна зумовленість. Слідча ситуація справляє чималий вплив як на обрання тактичних прийомів, так і на доцільність їх застосування в тих чи інших умовах.

З урахуванням викладеного, тактичний прийом — це спосіб здійснення процесуальної дії, спрямований на досягнення її конкретної мети, заснований на психологічному механізмі його реалізації, і найбільш раціональний і ефективний у певних ситуаціях.

Тактичний прийом виконуватиме свої функції тільки в тому разі, якщо він відповідатиме низці вимог, до числа яких належать законність, етичність, науковість, вибірковість, пізнавальна цінність.

Законність, як принцип застосування тактичних прийомів, полягає в тому, що за своїм характером, змістом і цілеспрямованістю ці прийоми повинні повністю відповідати духу і букві закону. Тактичний прийом може застосовуватися лише в межах тих слідчих і судових дій, порядок здійснення яких визначений кримінально-процесуальним законом. Відповідність тактичного прийому вимогам законності означає також й те, що він не може суперечити закону. Так, у процесі провадження такої слідчої дії, як пред’явлення для впізнання, способом дії, що порушує вимоги закону, може бути пред’явлення осіб або предметів серед меншого числа, ніж про це вказано в нормі закону (статті 174, 175 КПК). Такі дії не можна визнати тактичним прийомом, що відповідає вимозі законності.

Допустимість тактичного прийому пов’язана не тільки з його законністю, а й з етичністю. Етичність тактичних прийомів полягає в тому, що вони не можуть містити в собі елементів неправдивої інформації, введення особи в оману, вчинення такого впливу на психіку людини, що тягне за собою негативні наслідки. Неприпустимими є тактичні прийоми, засновані на насильстві, погрозах, обмані, використанні аморальних спонукань, культурної відсталості, релігійних упереджень тощо.

Важливою вимогою, що ставиться до тактичних прийомів, є їх науковість, під якою розуміють відповідність прийому науковим даним, що лежать в основі його формування. Розробка тактичних прийомів ґрунтується на даних різних наук — психології, логіки, педагогіки, лінгвістики, кібернетики та ін. Проте вимога науковості не вичерпується цим. Вона перш за все визначає природу тактичного прийому. Наукова обґрунтованість передбачає:

1) науковість прийому за джерелом його походження;

2) відповідність прийому сучасному стану науки;

3) можливість наукового передбачення результатів використання прийому.

Наступною вимогою до тактичних прийомів виступає їх вибірковість як спроможність вирішувати тактичні завдання у певних ситуаціях. Ситуативний характер прийомів, залежність їх від обставин, що виникають під час провадження досудового чи судового слідства в цілому або при проведенні окремих слідчих (судових) дій, зумовлює потребу опрацювання найрізноманітніших тактичних прийомів.

Серед вимог, які висуваються щодо тактичного прийому, є також його пізнавальна цінність. Тактичні прийоми за своїм призначенням і спрямованістю сприяють пізнанню, переслідують мету одержати доказову інформацію (знайти сліди чи знаряддя злочину, одержати показання від свідка чи обвинуваченого, встановити особу злочинця чи жертви тощо).

Важливою проблемою у криміналістичній тактиці є визначення характеру взаємозв’язку і розмежування тактичних прийомів та процесуального порядку провадження слідчих і судових дій. З цього приводу в юридичній літературі висловлені дві протилежні точки зору. Прибічники однієї з них (Р. С. Бєлкін) вважають, що у кримінально-процесуальному законі можуть міститися тактичні прийоми. Вони зазначають, що тактичний прийом, який став нормою закону, не втрачає свого криміналістичного змісту. Інші криміналісти (В. О. Коновалова) стверджують, що у кримінально-процесуальному законі не можуть міститися ніякі тактичні рекомендації чи прийоми.

На наш погляд, у кримінально-процесуальному законі не можуть міститися тактичні прийоми, бо, по-перше, тактичний прийом ґрунтується на процесуальних нормах і не повинен суперечити їм; по-друге, процесуальна норма, навіть альтернативна, не може бути тактичним прийомом через те, що вона має розпорядчий або обов’язковий характер у певних межах; по-третє, тактичний прийом є більш гнучким, його застосування визначається ситуаційною зумовленістю, яку законодавець у деталях передбачити не може, а може представити та приписати тільки загальний процесуальний порядок; по-четверте, тактичний прийом не може бути застосований в «усіх випадках» — лише при певних умовах, обставинах, відповідних ситуаціях його застосування буде оптимальним.

§3. Джерела і функції тактичних прийомів

При формуванні тактичних прийомів криміналістична тактика виходить з галузей наукових знань, що стоять біля джерел їх утворення і визначають їх ефективність і раціональність. Дослідження джерел тактичних прийомів дозволить виявити їх наукову спроможність, природу, оцiнити їх можливості.

У генезисі криміналістичної тактики до її джерел традиційно відносять дані таких наук, як логіка, психологія, лінгвістика, соціологія, наука управління та ін. Разом з тим розвиток окремих наук, їх інтеграція і диференціація дають змогу виявити нові джерела, що сприяють розвитку і становленню криміналістичної тактики та її ядра — тактичних прийомів. До таких джерел можуть належати дані теорії прогнозу, теорії ігор, теорії систем та ін.

Наукові положення логіки повинні посісти особливе місце при формуванні та використанні тактичних прийомів огляду місця події, допиту в усіх його різновидах, обшуку та інших процесуальних дій. Такі тактичні прийоми, як аналіз слідів та інших речових доказів, їх зіставлення з іншими даними, постановка різноманітних за своєю природою запитань допитуваному чи пред’явлення йому тих чи інших доказів містять у собі елементи логіки. Закони логіки визначають не тільки форму і зміст тактичних прийомів, а й певну послідовність їх використання, те чи інше їх поєднання у межах окремої процесуальної дії.

Важливим теоретичним джерелом тактичних прийомів виступає психологія. Її особлива роль визначається тим, що тактичні прийоми безпосередньо або опосередковано спрямовані на специфічний об’єкт — психіку людини; їх розробка і побудова ґрунтуються на психологічних особливостях процесів сприйняття, пам’яті, мислення, тих чи інших властивостях і станах; їх зміст і механізм реалізації зумовлені необхідністю здійснення психологічного впливу з метою встановлення психологічного контакту, актуалізації забутого, викриття неправди у свідченнях тощо.

Особливий інтерес для розвитку криміналістичної тактики становить соціальна психологія, яка дає відомості про вікові, соціально-психологічні особливості особи, її конформність, схильність до референтної групи (референту), соціальну роль та ін. Використання даних цієї науки дозволяє більш диференційовано формувати достатні й необхідні засоби впливу на осіб різних категорій.

Розробка і застосування тактичних прийомів пов’язані з окремими напрямами математичної науки, і зокрема теорією ігор. Вплив теорії ігор на розвиток криміналістичної тактики намітився порівняно недавно. Використовуючи математичний апарат, теорія ігор винаходить такі правила поводження у конфліктних ситуаціях, які були б найкращими. Ці завдання можуть бути найбільш ефективно вирішені на рівні рефлексивного мислення і управління як ядра теорії ігор. Елементи рефлексивного мислення необхідно більш широко використовувати в процесі обрання і побудови окремих тактичних прийомів, їх систем, прогнозування можливостей їх ефективної реалізації.

Криміналістична тактика пов’язана з наукою управління, зокрема з науковою організацією праці (НОП). Вона використовує такі положення НОП, як планування діяльності, розподіл сил і засобів, економія часу.

Розгляд НОП як джерела тактичних прийомів уявляється спірним. Віднесення окремими авторами НОП до джерел тактичних прийомів пов’язане з тим, що вони ототожнюють організаційні й тактичні способи дії, ставлять між ними знак рівності. НОП може лише сприяти ефективному використанню тактичних прийомів, але не породжувати їх.

Необхідно зазначити, що ізольований розгляд окремих теоретичних джерел є умовним. В усіх випадках тактичний прийом має декілька джерел. Так, постановка тих чи інших запитань допитуваному заснована на даних логіки (логічна природа запитання, його вид, форма); психології (запитання є носієм психологічного впливу); лінгвістики (запитання повинно бути правильно сформульовано з точки зору мовознавства). Пред’явлення доказів базується на даних психології (актуалізувати забуте, викрити неправду тощо); логіки (визначеність і послідовність їх пред’явлення); теорії ігор (обрання моменту пред’явлення доказів за допомогою імітації міркувань респондента; прогнозування результату реалізації прийому та ін.).

Джерелом тактичних прийомів є результати криміналістичних наукових пошуків. Як не дивно, але про це джерело забувають самі криміналісти. Сьогодні криміналістична тактика переростає свій традиційний потенціал, а це вимагає не тільки його оновлення, а й побудови систем тактичних прийомів, розробки нових способів дії. Криміналістика на основі вивчення і узагальнення слідчої практики розробляє і пропонує найбільш ефективні тактичні прийоми і засоби.

Джерелом тактичних прийомів може бути й безпосередньо слідча чи судова практика. Судово-слідча практика дозволяє нагромадити необхідний емпіричний матеріал, узагальнити особливості застосування способів дії, одержати уявлення щодо прогалин і помилок, апробувати рекомендації криміналістичної теорії.

Тактичні прийоми виконують різноманітні функції і можуть бути поділені на загальні, що виходять за рамки ізольованої дії та характерні для низки процесуальних дій, та окремі, які притаманні внутрішньому змістові окремої дії. Дослідження функціонального призначення тактичних прийомів вимагає розгляду специфіки загальних і окремих функцій.

Загальними функціями тактичних прийомів можуть бути пізнавальна, прогностична, комунікативна, регулятивна. Розглянемо кожну з них окремо.

Пізнавальна функція тактичних прийомів пов’язана з одержанням доказової інформації при виконанні окремих процесуальних дій. Тактичні прийоми за своєю сутністю повинні сприяти пізнанню, переслідувати мету ефективного проведення слідчих і судових дій. Пізнавальна функція складається із застосування таких прийомів, які відповідно до мети дії, сприяють виявленню інформаційного матеріалу та встановленню істини.

Прогностична функція тактичних прийомів дозволяє слідчому (судді) правильно обрати ті чи інші способи дії, домогтися реалізації мети процесуальної дії. Ця функція охоплює три основних напрями передбачення: 1) власних дій слідчим (суддею); 2) дій інших учасників процесу розслідування (судового розгляду); 3) можливості управління здійснюваною діяльністю.

Комунікативна функція проявляється у процесі спілкування слідчого (судді) з іншими учасниками в межах процесуальної дії (під час допиту, очної ставки, пред’явлення для впізнання та ін.). Ця функція тактичних прийомів включає такі напрями: 1) встановлення психологічного контакту; 2) управління спілкуванням з боку слідчого (судді); 3) здійснення психологічного впливу на підозрюваного, обвинуваченого, свідка чи іншу особу в процесі спілкування; 4) одержання слідчим (суддею) необхідної інформації в процесі спілкування.

Регулятивна функція тактичних прийомів припускає можливість виявляти їх вплив на слідчу ситуацію і ситуацію процесуальної дії, змінювати їх. Правильно обраний тактичний прийом дає змогу регулювати ситуацію в потрібному напрямі (змінювати позицію учасників процесуальної дії, одержувати дані про можливе місцеперебування слідів злочину, способи їх приховування тощо). У процесі використання тактичних прийомів відбувається зміна ситуації, яку вони регулюють.

Тактичні прийоми обираються вільно та застосовуються на розсуд слідчого чи судді. Водночас необхідно враховувати можливості саме регулятивної функції тактичних прийомів, пов’язаної з відносною жорсткістю їх застосування.

Тактичні прийоми виконують також окремі функції, зумовлені специфікою процесуальної дії, її цільовою і ситуативною спрямованістю. Окремі функції являють собою диференціацію тих чи інших загальних функцій, пов’язану зі специфікою слідчої чи судової дії (огляду місця події, обшуку, пред’явлення для впізнання, допиту тощо). Так, у процесі допиту загальні функції тактичних прийомів (пізнавальна і комунікативна) знаходять свій прояв у таких окремих функціях, як функція викриття (викриття неправдивої заяви про алібі, встановлення обмови, самообмови тощо); функція спонукання (актуалізація в пам’яті забутого, стимулювання до дачі показань); функція корекції (усунення перекручень при добросовісній помилці, уточнення показань і усунення суперечностей у них). Під час обшуку як окремі функції можуть бути розглянуті діагностична (пов’язана з визначенням добровільності видачі об’єктів обшуку), пошукова (дозволить обрати напрямок пошуку і виявити те, що шукають), усунення протидії особи, яку обшукують, стимулювання її до спілкування, одержання від особи пошукової інформації тощо.

Тактичні прийоми провадження окремих процесуальних дій мають багатофункціональне призначення. У процесі використання вони можуть виконувати різноманітні функції. Зокрема, пред’явлення того чи іншого доказу може бути використано для актуалізації в пам’яті допитуваного забутих обставин, викриття неправди, усунення суперечностей в його показаннях та ін. Тактичний прийом, що стосується аналізу слідів на місці події, дозволяє встановити більш широкий їх діапазон, причинні зв’язки між ними, відтворити подію, що сталася. Зіставлення окремих предметів може бути ефективним при обшуку як у разі відшукання видозмінених (знищених) об’єктів пошуку, так і при пошуку об’єктів, прихованих у спеціальних тайниках.

Окремі тактичні прийоми можуть виконувати свої функції в різних процесуальних діях. Так, постановка тих чи інших запитань (нагадуючих, доповнюючих, уточнюючих, контрольних тощо) використовується в таких діях, як допит, обшук, пред’явлення для впізнання. Роз’яснення необхідності надання допомоги органам розслідування застосовується при допиті, обшуку, слідчому експерименті. Використання можливостей типових аналогів може бути застосовано не тільки у процесі огляду місця події, а й при обшуку.

Видимість функціональної уніфікованості тактичних прийомів створюється схожістю окремих цілей процесуальних дій. Разом з тим та чи інша слідча (судова) дія завжди накладає свій відбиток на функції тактичних прийомів.

§4. Класифікація тактичних прийомів

Різноманітність тактичних прийомів вимагає їх наукової класифікації. Класифікація визначає систему підпорядкованих понять (класів, об’єктів) і використовується як засіб для встановлення зв’язку між ними. Значення наукової класифікації полягає у тому, що вона передбачає вивчення закономірностей об’єктів, дослідження їх природи.

У криміналістичній літературі здійснюються спроби класифікувати прийоми. Складність класифікації тактичних прийомів визначається великою кількістю підстав, за якими вони можуть бути поділені, та неоднозначним розумінням сутності тактичного прийому.

Аналіз праць з криміналістики свідчить, що існує близько двох десятків класифікацій тактичних прийомів, але багатьма авторами за основу класифікаційних побудов часто беруться довільні ознаки, властивості чи положення.

Найпоширенішою є класифікація тактичних прийомів за джерелом походження. Так, їх поділяють на прийоми, що ґрунтуються на застосуванні логіки, психології, НОП (О. М. Васильєв). Однак, на наш погляд, запропонована класифікація є спірною через такі міркування:

1) вона демонструє окремі джерела формування тактичних прийомів і тому має теоретичне, а не практичне значення;

2) є однобічною, бо не охоплює всі можливості формування прийомів;

3) підстава класифікації є недостатньо точною, оскільки у всіх випадках тактичний прийом має декілька джерел;

4) у цій класифікації тактичними прийомами називаються й такі, що не можуть належати до прийомів (слідча версія, планування, розміщення та використання сил та ін.);

5) до тактичних прийомів зараховані не тільки способи дії, а й методи і навіть напрями діяльності слідчого.

Дискусійні погляди щодо існування двох тактик — криміналістичної та процесуальної — дали змогу окремим авторам класифікувати тактичні прийоми на передбачені законом (обов’язкові чи факультативні) та не передбачені кримінально-процесуальним законом (М. П. Шаламов). Така класифікація ґрунтується на розумінні тактичного прийому як такого, що може міститися у нормах закону. Однак такий погляд не можна визнати правильним.

Викликає заперечення класифікація тактичних прийомів за рівнем їх складності — поділ на складні (комплекс, сполучення кількох простих прийомів, що забезпечують досягнення визначеної мети) та прості (елементарні) (М. О. Селіванов). Складні прийоми є не що інше, як їх системи (або, як їх іноді називають у криміналістичній літературі, тактичні комбінації). Система ж тактичних прийомів є самостійною категорією криміналістичної тактики.

Класифікація тактичних прийомів повинна сприяти пізнанню їх сутності у всіх різновидах, визначенню закономірних зв’язків між ними, встановленню їх властивостей та ознак. Підставою класифікації має слугувати певна об’єктивна закономірність, яка дозволяє поділяти тактичні прийоми на ті чи інші види, відносити їх до визначеної групи.

Певний інтерес і практичне значення становлять такі підстави класифікації тактичних прийомів:

1) за видом процесуальної дії

тактичні прийоми огляду місця події (аналіз окремих слідів на місці події; моделювання події, що відбулась; зіставлення модельованої події та реальної картини місця події; аналіз ознак знищення слідів; зіставлення інформації місця події з типовими аналогами та ін.);

тактичні прийоми допиту (постановка різних видів запитань; пред’явлення речових та письмових доказів; оголошення показань окремих осіб; допит на місці події; демонстрація перспектив ситуації, що склалася; переконання у необхідності надання допомоги органам розслідування та ін.);

тактичні прийоми обшуку (залучення обшукуваного до діяльності слідчого; словесна розвідка; зіставлення виявленого з ознаками того, що шукається; аналіз ознак предмета пошуків; постановка обшукуваному уточнюючих запитань; використання можливостей типових аналогів тощо);

тактичні прийоми інших процесуальних дій;

2) за діапазоном використання

тактичні прийоми, які використовуються під час провадження тільки окремих слідчих (судових) дій (допит на місці події, орієнтація на професійні навички обшукуваного тощо);

тактичні прийоми, які використовуються у декількох (багатьох) процесуальних діях (постановка тих чи інших запитань; використання типових аналогів; аналіз слідів, предметів, їх ознак тощо);

3) за об’єктом спрямованості (або сферою реалізації)

тактичні прийоми, спрямовані на здійснення впливу на людину (роз’яснення важливості правдивих показань; постановка контрольних, нагадуючих, доповнюючих та інших запитань; демонстрація фотознімків; оголошення висновків експертиз або результатів слідчих дій та ін.);

тактичні прийоми, спрямовані на дослідження матеріального середовища (аналіз слідів, предметів, їх ознак, розміщення; використання уявної реконструкції окремих елементів події — моделювання з метою відтворення події, що відбулась; зіставлення слідів, виявлених на місці події, та ін.);

4) за ситуаційною варіантністю (тактичні прийоми, які диференціюються залежно від ситуації процесуальної дії).

Так, у ситуації повідомлення неправдивих показань під час допиту можуть бути виділені такі тактичні прийоми: постановка контрольних запитань, пред’явлення доказів, оголошення показань інших осіб, допит на місці події тощо;

5) за характером інформації

тактичні прийоми, які ґрунтуються на словесній інформації (бесіда на сторонню тему; роз’яснення значення щиросердого каяття; постановка тих чи інших запитань тощо);

тактичні прийоми, які базуються на матеріалізованій інформації (демонстрація доказів, різної наочної інформації та ін.);

тактичні прийоми, що засновані на логіко-розумовій інформації (аналіз окремих слідів (предметів); моделювання події, що відбулась; зіставлення інформації місця події з традиційним, природним плином події тощо).

§5. Система тактичних прийомів.Тактичні комбінації і тактичні операції

У криміналістичній теорії тактичні прийоми традиційно розглядаються ізольовано, а не у певних комплексах чи системах. Разом з тим саме комплексне використання тактичних прийомів слід здійснювати у процесі тієї чи іншої слідчої (судової) дії. Використання типових систем набагато ефективніше, ніж застосування окремих неузгоджених прийомів.

Система тактичних прийомів — це упорядкована сукупність (комплекс) взаємопов’язаних і взаємозумовлених прийомів, яким притаманні цільова спрямованість і вибірковість у процесі їх реалізації.

Така система повинна становити не просту сукупність прийомів, не будь-який їх перелік, а лише таку побудову, що припускає організацію їх у вигляді цілісного утворення, в якому взаємопов’язані компоненти посідають відповідне місце у певній послідовності та виконують необхідні функції.

Системі тактичних прийомів властиві такі загальні ознаки:

1) цілісність. Елементи системи повинні бути безпосередньо чи опосередковано взаємопов’язані і вибірково взаємодіяти, тобто система має функціонувати як певний цілісний ансамбль. Кожний тактичний прийом повинен посідати своє місце в системі та виконувати необхідні функції. Системі мають бути притаманні нові інтегральні властивості, які не входять порізно як складові до системи елементів;

2) наявність певної структури, яка передбачає існування відповідних підсистем і окремих тактичних прийомів, що залежать від мети і ситуацій. Розташування тактичних прийомів у системі пов’язано з їх тактичною доцільністю та ефективністю використання у певній послідовності;

3) ієрархічність системи тактичних прийомів, яка виступає як компонент більш широкої системи — криміналістичної тактики. У свою чергу, кожний компонент системи тактичних прийомів (огляду, обшуку, допиту, пред’явлення для впізнання та ін.) може розглядатися як система (чи підсистема), яка диференційована відповідно до мети і ситуаційної зумовленості;

4) множинність опису кожної системи. Система тактичних прийомів може співпадати за формою прийомів, але відрізнятися за їх конкретним змістом і особливостями використання.

Існують і специфічні ознаки (властивості) системи тактичних прийомів:

а) цільова спрямованість — відповідність меті процесуальної дії;

б) вибірковість — можливість ефективної роботи тільки у певній ситуації;

в) динамічність і гнучкість — наявність широкого діапазону проявів у своєму конкретному змісті і особливостях використання. Гнучкість системи полягає у зміні лiдерства застосування тактичних прийомів;

г) варіантність — множинність слідчих (судових) дій, а також різноманітних ситуацій, які зумовлюють і варіантність систем тактичних прийомів;

ґ) алгоритмічність — своєрідність алгоритмів для слідчого чи судді у процесі використання тактичних прийомів системи. Вона полягає в тому, що системи припускають певний порядок використання тактичних прийомів — їх форму, зміст, послідовність застосування тощо.

У сучасній криміналістичній тактиці використовуються поняття «тактична комбінація» і «тактична операція», визначення яких має дискусійний характер.

Тактична комбінація — це певне поєднання тактичних прийомів чи слідчих дій та інших заходів, що має на меті вирішити конкретне завдання розслідування, та зумовлене цією метою і слідчою ситуацією.

У криміналістичній теорії історія виникнення тактичних комбінацій пов’язана з концепцією правомірності «слідчих хитрощів» і «психологічних пасток», що розглядаються як різновиди тактичних комбінацій. Визначення поняття тактичної комбінації викликає заперечення з таких міркувань:

1) має місце гіперболізація «слідчих хитрощів» («психологічних пасток»); фактично виходить, що «слідчі хитрощі» — це комплекси (поєднання) тактичних прийомів. Цим поняттям охоплюють як припустимі, правомірні тактичні прийоми, так і способи дії, які порушують вимоги етичності, а навіть й комплекси, групи, сукупності прийомів;

2) недоцільно об’єднувати в одному понятті дві самостійні категорії — «поєднання тактичних прийомів» (система прийомів) і «поєднання слідчих (або інших) дій» (тактична операція). «Поєднання тактичних прийомів» і «поєднання слідчих (або інших) дій» переслідують різну мету і є нерівнозначними;

3) в етимологічному смислі термін «комбінація» тотожний терміну «система прийомів» для досягнення чого-небудь. Тактична комбінація можлива лише у межах однієї слідчої (судової) дії і не припускає поєднання з тактичними прийомами іншої процесуальної дії. Тому тактичну комбінацію необхідно розглядати як синонім системи тактичних прийомів.

Тактична операція передбачає поєднання однойменних і різнойменних слідчих дій, оперативно-розшукових, організаційних та інших заходів, спрямованих на виконання проміжного завдання розслідування у даній слідчій ситуації.

Тактична операція передбачає вирішення тактичного (проміжного) завдання. При розслідуванні тих чи інших злочинів застосовують тактичні операції: «встановлення очевидців», «відшкодування матеріальних збитків», «документ», «розшук злочинця», «атрибуція трупа», «захист доказів» та ін.

§6. Психологічні основи використання тактичних прийомів

Використання тактичного прийому передбачає знання психологічного механізму його реалізації. За своєю спрямованістю тактичні прийоми застосовуються у процесі взаємодії між такими особами і об’єктами:

1) слідчим (суддею) і особою, яка вчинила злочин (або іншою особою);

2) слідчим (суддею) і речами — носіями матеріальних відображень про злочин та його учасників.

Виділимо дві форми взаємодії:

1) безпосередню — коли особа, яка вчинила злочин, чи інші особи зазнають впливу (рис. 22);

2) опосередковану — коли слідчий (суддя) через матеріальні об’єкти одержує інформацію про дії, вчинені злочинцем (рис. 23).

Кримінальному процесу та криміналістиці відомі періоди, коли психологічний вплив відносили до незаконних засобів. Разом з тим у відправленні правосуддя такий вплив завжди має місце. Кримінальний і кримінально-процесуальний закони забороняють вплив лише в його грубих проявах, у формі насильства, шантажу, погрози. Так, згідно з ч. 3 ст. 22 КПК прямо заборонено домагатись показань обвинуваченого та інших осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів, ст. 373 КК передбачена кримінальна відповідальність за примушування давати показання. Під примушуванням розуміється незаконний насильницький вплив на свідка, потерпілого чи обвинуваченого з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство, з метою добитися від нього показань у справі.

Термін «психологічний вплив» вказує на його цільове спрямування — психіку людини. Будь-яке спілкування — це передусім психологічний вплив на співрозмовника. У взаємодії кожна людина постає у ролі об’єкта чи суб’єкта спілкування. У процесі спілкування одна людина звертається до іншої або з повідомленням, або із запитанням, або пропонує, просить чи наказує що-небудь зробити.

Мовний вплив може бути трьох видів:

1) інформування (передавання інформації);

2) переконання (полягає у впливі через звернення до критичної свідомості особи);  

3) навіювання (припускає вплив, пов’язаний зі зниженням свідомості й критичності при сприйнятті та реалізації навіюваного змісту).

Види психологічного впливу, що здійснюються слідчим (або суддею), можуть бути класифіковані за такими підставами:

1) за цільовою спрямованістю — вплив, пов’язаний з діагностикою психічного стану обвинуваченого, свідка чи потерпілого; вплив, що сприяє активізації дій окремих учасників кримінального судочинства; вплив, що передбачає зміну поведінки і позиції суб’єкта спілкування; вплив, що має на меті одержання інформації; вплив, якому притаманна виховна спрямованість;

2) за способом здійснення — вербальний або нонвербальний;

3) за інтенсивністю — насиченість емоціями, тривалість тощо;

4) за складністю — психологічно слабкий або навпаки, вплив, що має сильну фіксацію;

5) за інформаційно-пізнавальним призначенням — збуджуючий, стимулюючий, примушуючий, коригуючий.

Опрацювання теорії криміналістичної тактики вимагає визначення змісту і місця психологічного впливу у тактичному прийомі. Зміст психологічного впливу в тактичному прийомі полягає у такому:

1) тактичний прийом є носієм психологічного впливу;

2) психологічний вплив завжди трансформується в тактичний прийом.

Слідчий або суддя є особою, яка впливає на процес обміну інформацією при спілкуванні. Використання тактичних прийомів дозволяє досягти мети процесуальної дії.

До групи нонвербальних процесуальних дій, які застосовуються для одержання інформації від речей, можуть належати: слідчий (судовий) огляд, обшук, виїмка. Під час провадження таких дій відсутня безпосередня взаємодія (або вона не є основною) між слідчим (суддею) і особою, яка вчинила злочин (або іншою особою). Тут існують фактично два види взаємодії:

1) ретроспективна взаємодія між особою, яка вчинила злочин, і речами (матеріальними об’єктами). При такій взаємодії виникають зміни у речах;

2) взаємодія між слідчим (суддею) і зміненими речами. Здійснюється внаслідок використання тактичних прийомів, які сприяють одержанню інформації про характер злочину і особу злочинця.

Психологія застосування тактичних прийомів при одержанні інформації від речей припускає уявний аналіз, який дозволяє відносити сприйняте до об’єктів, що мають значення у справі. У зв’язку з цим слідчому істотну допомогу може надати рефлексивне мислення (імітація мислення і дій суб’єкта спілкування).

Під час огляду місця події чи обшуку слідчий повинен правильно використовувати можливості рефлексивного мислення. Це означає, що він мусить уявляти, не як би він сам діяв на місці злочинця, а з урахуванням психофізіологічних особливостей і соціального статусу злочинця уявити його дії на місці злочину чи в процесі створення тайників.

Використання рефлексивного мислення є важливою умовою визначення напряму пошуку інформації, збирання доказів, обрання тих чи інших тактичних прийомів процесуальної дії. Імітація мислення і дій злочинця не тільки поширюється на факт вчиненого злочину, а й дозволяє припускати його майбутні дії — знищення чи приховування слідів, посилання на фальшиве алібі, фальсифікацію доказів, інсценування події.

§7. Тактичне рішення. Проблема тактичного ризику

Тактичне рішення — це визначення мети тактичного впливу на слідчу ситуацію в цілому або на окремі її компоненти, на хід і результати процесу розслідування та його елементи, вибір методів, прийомів та засобів досягнення мети. Тактичне рішення складається з трьох частин:

1) інформаційної (полягає в аналізі та оцінці слідчої ситуації та її компонентів, процесуальних цілей та ін.);

2) організаційної (містить висновки про розподіл функцій, форми та напрями взаємодії, резервні можливості, виконання необхідних організаційних заходів);

3) операційної (полягає у визначенні мети тактичного впливу, способів її досягнення, прогнозуванні результату реалізації рішення)*.

Оптимальне використання тактичних прийомів передбачає дослідження проблеми тактичного ризику, постановка якої у криміналістиці припадає на середину 70-х рр.

У психології ризик визначається як ситуативна характеристика діяльності, що полягає у невизначеності її результату та можливих несприятливих наслідках в разі неуспіху. Терміну «ризик» у психології відповідають три основних взаємопов’язаних значення:

1) ризик як міра очікуваного неблагополуччя у разі неуспіху у діяльності, що визначається сполученням ймовірності неуспіху та ступеня несприятливих наслідків;

2) ризик як дія, яка в тому або іншому відношенні загрожує суб’єкту втратою (програшем, травмою, шкодою);

3) ризик як ситуація вибору одного з двох можливих варіантів дії: менш привабливого, але більш надійного, чи більш привабливого, але менш надійного (результат якого проблематичний і пов’язаний з можливими несприятливими наслідками).

У криміналістиці тактичний ризик може бути визначений як виконання слідчим або суддею діяльності в умовах можливого виникнення негативних наслідків. За ступенем локалізації ризик повинен поширюватися на:

1) проведення тактичних операцій;

2) здійснення слідчих (судових) дій та оперативно-розшукових заходів;

3) застосування систем (підсистем) тактичних прийомів окремих процесуальних дій;

4) використання окремих тактичних прийомів.

Складність прийняття рішень слідчим або суддею зумовлена ступенем невизначеності ситуації, яка припускає настання неоднозначних наслідків — позитивних або негативних. Завдання полягає в тому, щоб обрати позицію найменшого тактичного ризику, заздалегідь спрогнозувати негативні наслідки та передбачити заходи щодо їх попередження.

Тактичний ризик пов’язаний з ситуаційною зумовленістю — об’єктивними чинниками (відсутністю або недостатністю інформації, наявністю суперечливих даних, що знижують можливість прогнозу ходу розслідування (судового розгляду) або можливих ситуацій процесуальної дії та ін.). Важливе значення для визначення того, чи є він необхідним, має слідча (судова) ситуація або ситуація слідчої (судової) дії.

Тактичний ризик зумовлений також суб’єктивними чинниками: досвідом слідчого або судді при оцінці зібраного матеріалу, можливостями використання рефлексивного мислення, вмінням аналізувати та прогнозувати можливі ситуації.

При обранні тактики у ситуації тактичного ризику необхідно дотримуватися таких положень:

1) прогнозувати можливе настання результатів як наслідок реалізації тактичного рішення;

2) варіювати доказовою інформацією;

3) визначати допустимість тактичного ризику у конкретній ситуації.

Найбільшу складність тактичний ризик має при обранні тактичної операції, адже чим більша кількість дій і завдань входить до неї, тим ширший характер можливих негативних наслідків. Проводити тактичні операції доцільно у ситуаціях з незначним ризиком.

Тактичний ризик може бути прогнозованим щодо окремої процесуальної дії або тактичних прийомів її провадження. Використання тих чи інших прийомів у ситуації тактичного ризику дозволяє слідчому (судді) регулювати її. Тут можна говорити про ситуацію дійсну, яка має місце, і ситуацію, що створена через використання певних прийомів, та одержанням у зв’язку з цим нової інформації. Тобто йдеться про ситуацію, що динамічно розвивається.

Тактичний ризик може мати місце відносно системи прийомів у цілому (в разі ускладнень з визначенням ситуації або можливості несприятливої її зміни) або окремих її прийомів (внаслідок дефіциту інформації). У процесі реалізації системи її тактичні прийоми наповнюються конкретним змістом відповідно до обставин злочину та інших фактичних даних. В умовах тактичного ризику окремі елементи системи можуть залишитися невитребуваними через наявність прогалин в інформації або сумнів щодо її якості.

Гнучкість та варіантність тактичних прийомів, їх взаємозамінність у багатьох випадках дозволяють пом’якшити ступінь тактичного ризику при провадженні слідчої дії. Здійснення систематизації тактичних прийомів, розробка та пропонування судово-слідчим працівникам типових систем дає змогу зменшити ступінь тактичного ризику. Зниження або усунення ризику пов’язано з можливістю:

1) вибору комплексу тактичних прийомів, які є найдоцільнішими у відповідній ситуації;

2) заміни та використання іншої системи прийомів, якщо ситуація буде недостатньо чітко прогнозована або система не працюватиме.


Глава 15. ОРГАНІЗАЦІЯ І ПЛАНУВАННЯ РОЗСЛІДУВАННЯ


§1. Сутність організації розслідування

Діяльність щодо розкриття і розслідування злочинів потребує чіткої організації та планування. Організація розслідування передбачає певні рівні діяльності щодо розкриття, розслідування злочинів і запобігання їм:

1) вищий — система заходів, яка забезпечує ефективність функціонування елементів системи і досягнення відповідної мети. Організація розслідування виступає як специфічна форма діяльності усіх компетентних органів держави, тобто органів дізнання і досудового слідства усіх вiдомств;

2) управлінський — управління певним видом діяльності. Це комплекс заходів, що забезпечують оптимальну структуру органів розслідування, необхідний рівень управління ними, ефективність їх діяльності, вдосконалення засобів та методів. Організація розслідування у цьому разі виступає як основна функція слідчого апарату одного вiдомства;

3) методичний — організація розслідування конкретного злочину. Це комплекс заходів щодо створення оптимальних умов для визначення і застосування найбільш ефективних і доцільних криміналістичних рекомендацій;

4) тактичний — організація проведення окремої слідчої дії або організаційно-технічного заходу.

Організація розслідування передбачає визначення і мобілізацію сил і засобів, створення оптимальних умов для проведення слідчих дій та оперативно-розшукових заходів. Причому керуючим суб’єктом організації розслідування є слідчий.

Організація розслідування означає:

— своєчасну розробку узгодженого плану заходів місцевих правоохоронних органів;

— налагодження належної взаємодії у процесі розслідування між слідчим, оперативними працівниками, спеціалістами;

— забезпечення кваліфікованого керівництва слідчо-оперативною групою чи бригадою;

— проведення регулярних оперативних нарад слідчої групи;

— налагодження систематичного обміну інформацією та звітністю про результати роботи слідчої групи і кожного слідчого;

— забезпечення необхідних умов праці;

— забезпечення своєчасної розробки і виконання планів розслідування щодо кожної кримінальної справи;

— здійснення інших організаційних заходів для успішного розкриття і розслідування злочинів.

Комплекс організаційних заходів щодо кримінальної справи має бути точно визначеним, конкретним і детальним. Ці вимоги необхідно особливо чітко виконувати під час розслідування складних, багатоепізодних кримінальних справ з розподілом функцій між окремими слідчими і оперативними працівниками.

Організація розслідування базується на положеннях НОП. Стосовно слідчого, це насамперед режим та умови його роботи з метою їх оптимізації, вдосконалення нормування праці, обладнання робочих місць, оргтехніки, канцелярського та секретарського обслуговування.

§2. Поняття і принципи планування розслідування. Техніка планування

Розслідування злочинів вимагає високої організації слідчої роботи, у здійсненні якої великого значення набуває планування розслідування. Необхідність планування випливає з усієї суті діяльності слідчого у розслідуванні злочинів, яка потребує організованості, швидкості. Завданням кожного слідчого є вивчення наукових основ планування та впровадження їх у слідчу практику.

Під плануванням розслідування розуміють визначення шляхів розкриття злочинів, окреслення обставин, які підлягають з’ясуванню, а також встановлення найдоцільніших строків проведення необхідних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.

Значення планування розслідування визначається важливістю завдань, які можуть бути вирішені з його допомогою. До завдань планування досудового слідства належать:

1) визначення правильних шляхів розкриття злочину;

2) забезпечення об’єктивності, повноти та всебічності розслідування;

3) своєчасне застосування науково-технічних і тактичних прийомів криміналістики з урахуванням особливостей кожної справи;

4) забезпечення найбільш ефективного поєднання оперативно-розшукових заходів і слідчих дій при розслідуванні;

5) сприяння економії сил і засобів слідчого апарату, швидкість розслідування.

Процес встановлення об’єктивної істини при розслідуванні злочинів залежить від принципів планування, які мають відповідати принципам кримінального процесу, визначатися ними. До принципів планування належать:

1) точне, неухильне дотримання законності при розслідуванні злочинів;

2) обґрунтованість плану розслідування;

3) індивідуальність планування, недопустимість схематичності, шаблону;

4) динамічність планування.

План розслідування визначається слідчим залежно від обсягу матеріалу, який є в його розпорядженні. Найдоцільнішою формою плану є така:

При розслідуванні складних справ, щодо яких залучається велика кількість осіб, письмовий план доцільно складати за епізодами.

На доповнення до плану складаються схеми, за допомогою яких графічним шляхом систематизуються дані у справі. Графічне зображення даних справи, систематизованих за певними ознаками, допомагає чітко уявити структуру і суть як справи в цілому, так і певних її обставин.

Під час розслідування використовується також мережеве планування, яке передбачає схематичне зображення часу провадження окремих дій на підставі прогнозування діяльності з розслідування, однак таке планування становить певну складність через відсутність доказової інформації.

§3. Вчення про криміналістичну версію

Пізнання — це діяльність, метою якої є отримання істинного знання про який-небудь об’єкт. Розслідування злочинів також має пізнавальний характер, однак його специфiка полягає в тому, що пізнання у цій сфері людської діяльності здійснюється у формі доказування. Збирання доказів здійснюється через проведення слідчих дій, а дослідження і оцінка доказів полягають у з’ясуванні змісту, відомостей про факти, перевірку цих відомостей, встановлення їх вiрогідності.

Своєрідність процесу пізнання при розслідуванні злочинів полягає насамперед у тому, що предметом його є суспільно небезпечні й протиправні вчинки, а їх дослідження у більшості випадків ускладнюється відсутністю повної картини вчинення злочину. У розпорядженні слідчого є тільки окремі сліди, аналізуючи які він повинен відновити картину події у всій її складності. Розумова і процесуальна діяльність слідчого відбувається в умовах, коли не відомі природні причинні зв’язки, знищені або замасковані сліди, зв’язок між речами і подіями нерідко постає у перекрученому вигляді, сутність явищ у деяких випадках є викривленою. Це й визначає характер пізнавальної діяльності слідчого.

Змістом пізнання при розслідуванні злочинів є розумова діяльність, яка базується на загальних законах мислення. Формою ж, у якій здійснюється пізнання у даній конкретній галузі, є специфічна діяльність, що визначається кримінально-процесуальним законом, який регулює процес збирання доказів.

За своєю гносеологічною природою пізнання при розслідуванні злочинів тотожне пізнанню взагалі. Пізнання у процесі розслідування відповідає загальним законам гносеології.

Чуттєвий ступінь пізнання у сфері розслідування злочинів не має такого безпосереднього характеру, як у галузях знань, в яких предметом вивчення є фізичні, хімічні, біологічні явища. Про безпосереднє сприйняття тут можна говорити тільки стосовно результатів події, що відбулася, які виступають у вигляді слідів злочину в широкому розумінні цього слова. До таких слідів належать як сліди у буквальному розумінні — сліди рук, ніг, знарядь злому, транспорту, так і сліди, виражені в інших формах, — показання свідків, обвинувачених тощо. Проте навіть така обмежена безпосередність сприйняття події злочину створює необхідні передумови для її пізнання.

Процес пізнання у розслідуванні здійснюється за допомогою діалектичних категорій. Застосування їх у кожній галузі знань має особливості, які визначаються співвідношенням загального діалектичного методу і спеціальних методів окремих наук.

Діалектичні категорії аналізу і синтезу, сутності й явища у процесі пізнання при розслідуванні злочинів набувають своєї специфіки. Зокрема, аналіз у процесі розслідування виступає в різних формах залежно від того, які функції він виконує. Аналіз події злочину по слідах, що проводиться при огляді місця події, виступає як умовне, розумове розчленування, відокремлений розгляд обстановки, обставин, слідів та ін. Аналіз при підготовці та проведенні допиту полягає у вивченні конкретних матеріалів, які є у розпорядженні слідчого, формуванні запитань, визначенні тактичної лінії допиту тощо.

Специфіка застосування категорії сутності й явища при пізнанні у сфері розслідування також визначається предметом дослідження. Сутність окремих явищ, що є результатом злочинної дії, не тільки не виступає на поверхні, а маскується, постає у перекрученому вигляді, старанно вуалюється. Такі труднощі у пізнанні сутності окремих явищ при розслідуванні мають місце у випадках, коли сліди злочину приховані, обстановка події злочину інсценована.

Найчастіше на початковому етапі слідчий має (повний чи не повний) комплекс даних, що характеризують результати злочинної дії. Ці дані виступають як наслідок певних причин, встановити які й є завданням слідчого.

Однією з особливостей пізнавального процесу при розслідуванні злочину є встановлення істини, тобто з’ясування усіх обставин злочинної події. Встановлення об’єктивної істини відбувається шляхом побудови слідчих версій, різних за родом і значущістю.

Однією з форм пізнання невідомого є гіпотеза. За своєю природою версії є різновидом гіпотез. На відміну від наукових гіпотез, версії не мають на меті створення наукових теорій, а перевірка їх здійснюється у термін, встановлений для розслідування.

Версія — це обґрунтоване припущення про наявність і обставини розслідуваної події, дії конкретних осіб і наявність у цих діях складу певного злочину.

Роль версій у пізнанні в процесі розслідування надзвичайно велика. У зв’язку з цим існують дві проблеми, вирішення яких визначає ефективність розслідування, досягнення об’єктивної істини.

Перша проблема — пізнавальна роль версії, її функція як методу пізнання у конкретній галузі, якою є судочинство.

Друга проблема — методи побудови версій у різних ситуаціях розслідування: а) при обмеженій доказовій інформації; б) за відсутності доказової інформації; в) при її значному обсязі.

Пізнавальна функція версії полягає у: а) систематизації доказового матеріалу; б) його аналізі; в) обґрунтованому висуненні припущення, яке визначає найбільш швидкий і ефективний шлях встановлення істини.

Методами побудови версій є їхні логічні основи — індуктивний чи дедуктивний метод, аналогії. Побудова слідчих версій проходить такі етапи:

1) аналіз фактичного матеріалу;

2) висловлення припущення (саме версії);

3) виведення наслідків версії;

4) перевірка виведених наслідків (у цьому разі підтверджується або спростовується слідча версія).

Розглянемо етапи формування версій на прикладі з слідчої практики.

До прокуратури надійшло повідомлення про те, що на окраїні міста знайдено труп жінки. Під час огляду місця події було виявлено напівзанурений у яму з водою труп молодої жінки та сліди тачки, які не доходять до ями і обриваються за два метри від неї. Інших слідів не виявлено. При огляді трупа поза і стан одягу наштовхнули слідчого на думку про те, що мало місце зґвалтування. Однак це припущення відпало при судово-медичному дослідженні трупа, у процесі якого експерт встановив, що потерпіла перебувала на восьмому місяці вагітності і була спроба перервати вагітність шляхом механічного втручання. У результаті судово-медичного дослідження слідчий одержав певну сукупність фактів, які дозволили дійти деяких висновків. На той час вже була встановлена особа потерпілої та було з’ясовано, що вона була незаміжня, тяжілася своєю вагітністю і неодноразово висловлювала бажання звернутися до послуг «тітки Ганни».

Аналізуючи ці дані, слідчий висунув версію, що під час проведення аборту сталася смерть, і особа, яка вчинила злочин, бажаючи приховати скоєне, вивезла труп до місця, де його й було виявлено. Після того, як слідчий висунув таку версію, він став теоретично виводити з неї необхідні наслідки, а саме:

1) місцем проведення аборту була квартира «тітки Ганни»;

2) у квартирі можуть бути виявлені сліди злочину і речі потерпілої;

3) у «тітки Ганни» повинна бути тачка, на якій тіло потерпілої було перевезено до місця його виявлення;

4) до злочину причетні інші особи, які допомагали «тітці Ганні» у транспортуванні тіла.

Перевірка названих наслідків провадженням слідчих дій — огляду та обшуку будинку, проведенням судових експертиз — підтвердила правильність версії.

Слідча версія у її закінченому вигляді завжди є наслідком індукції або дедукції. Індуктивні висновки — умовивід від окремого до загального — найчастіше застосовуються у випадках, коли слідча версія випливає з аналізу доказів, виявлених при провадженні окремих слідчих дій. Тоді від встановлення окремих причин походження доказів шляхом індуктивного мислення слідчий доходить до загального припущення про характер і причини події злочину. У цьому разі індукція може бути неповною (при умовиводі досліджуються не всі факти, явища, а лише їх частина) або повною, яка передбачає висновки, що ґрунтуються на знанні необхідних ознак і причинних зв’язків подій, фактів, явищ. Так, від окремих доказів шляхом аналізу і розгляду їх у взаємозв’язку слідчий доходить до загального висновку про причетність суб’єкта до злочину.

При використанні методу індукції у процесі побудови версій слідчий повинен передбачати помилки, які можуть виникнути у процесі індуктивного умовиводу. До них належать помилки невірного висновку як результат помилкових посилань і висновків: «після цього — отже, внаслідок цього». Подібні помилки можуть призвести не тільки до неправильної побудови версій, а й до невірного визначення шляхів розслідування злочину. Логічна помилка «поспішності узагальнення» полягає в тому, що висновок від окремого до загального ґрунтується не на повному і всебічному аналізі необхідних причинних зв’язків, а слідчий доходить до висновку, базуючись на вивченні частини ознак. У практиці розслідування такі помилки трапляються при конструюванні версій, якщо в процесі аналізу слідчий не враховує певні чинники.

Побудова версій дедуктивним шляхом передбачає як початковий момент загальні положення, встановлені у процесі розслідування злочину. Дедуктивний метод може мати місце при явно недостатній кількості виявлених у справі доказів. У цьому випадку при побудові версій виходять не з аналізу певних доказів, а із загального припущення.

Так, при розслідуванні пожежі у будинку суду слідів підпалу не було встановлено. В результаті огляду був виявлений обвуглений труп сторожа суду та залишки напівобгорілих кримінальних справ у шафах канцелярії. Слідчий міг будувати такі версії:

1) підпал вчинено з метою знищення певної кримінальної справи;

2) підпал вчинено з метою помсти судді;

3) підпал вчинено з метою вбивства сторожа з яких-небудь спонукань;

4) пожежа виникла через несправність електропроводки.

Тут всі названі версії ґрунтуються не на конкретних доказах, виявлених у справі, а на загальних положеннях методики розслідування пожеж, яка на підставі наукового аналізу й узагальнення досвіду слідчої практики рекомендує перелік можливих (типових) версій при розслідуванні злочинів цієї категорії.

При схожій ситуації події злочину або окремих його обставин зі злочинами, які раніше розслідувалися, слідчі версії можуть виникати за аналогією. Висунення слідчих версій за аналогією може привести до позитивних результатів при розслідуванні злочинів.

Джерелами аналогії при конструюванні версій можуть бути:

1) оперативні та слідчі дані щодо складу та методів вчинення розкритих злочинів;

2) оперативні та слідчі матеріали щодо однотипних нерозкритих злочинів;

3) загальні теоретичні положення, які ґрунтуються на узагальненні слідчої практики і дозволяють намітити певну кількість версій щодо конкретної категорії злочинів;

4) теоретичні узагальнення та власний досвід слідчого у розкритті злочинів.

У процесі конструювання слідчих версій за аналогією великого значення набуває аналіз способу вчинення злочину, оскільки він містить найбільш виразні сторони злочину.

Криміналістичні версії можуть бути класифіковані за двома підставами:

1) за обсягом понять версії поділяються на загальні (пояснюють зміст та сутність всієї події) та окремі (пояснюють зміст окремих фактів).

Різновидом загальних версій є типові версії, що відображають видові ознаки злочину та найбільш типовий механізм події. Так, за наявності ознак крадіжки існують типові версії — крадіжка чи інсценування; при виявленні пожежі — підпал, порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки; при виявленні трупа — вбивство, самогубство, нещасний випадок та ін.;

2) за сферою використання версії поділяються на слідчі, оперативно-розшукові, судові та експертні. Ці версії, як правило, взаємопов’язані і можуть випливати одна з одної. Так, слідча версія може випливати з експертної, оперативно-розшукова — зі слідчої, і навпаки.

Ілюстрацією цього положення може бути такий приклад. У дворі будинку пізно ввечері був знайдений труп чоловіка. При його огляді судово-медичний експерт звернув увагу на факти крепітації і висловив припущення про падіння чоловіка з висоти. Огляд під’їздів поблизу дав змогу виявити в одному з них на вікні горища нитки, схожі на одяг потерпілого. Обшук у квартирі 5-го поверху (сліди ніг вели туди) і огляд дозволили встановити, що злочин був вчинений саме там. Молоді люди пиячили і посварились, один вдарив другого по голові пляшкою з-під шампанського, після чого труп викинули з вікна горища, щоб приховати дійсну подію.

Слідчі версії перевіряються у процесі розслідування по можливості одночасно (кожна версія має свої специфічні та спільні з іншими версіями питання). При вирішенні питань про послідовність слідчих дій важливо насамперед планувати першочергові та невідкладні слідчі дії, а потім — дії, якими одночасно перевіряються кілька версій.



Глава 16. СЛІДЧИЙ ОГЛЯД


§1. Поняття, види та принципи огляду

Слідчий огляд є однією з невідкладних слідчих дій, яка регламентується статтями 190—193, 195 КПК. За його допомогою може бути отримана важлива інформація, яка здатна вплинути на ефективність розкриття злочину.

Оглядом називається слідча дія, яка полягає у безпосередньому сприйнятті об’єктів з метою виявлення слідів злочину та інших речових доказів, з’ясування обставин події, а також обставин, що мають значення у справі.

Огляд, як слідча дія, поділяється на декілька видів: а) огляд місця події; б) огляд предметів і документів; в) огляд ділянок місцевості та приміщень, які не є місцем події; г) огляд трупа; ґ) огляд тіла живих осіб (освідування); д) огляд тварин; е) огляд транспортних засобів.

Одним із найскладніших видів огляду є огляд місця події. Під місцем події розуміється приміщення або місцевість, де вчинено злочин або де є матеріальні сліди, пов’язані з подією злочину. Місце злочину і місце події — поняття, які не завжди співпадають: місце події — поняття більш широке, бо воно пов’язане з виявленням ознак, що мають відношення до події злочину; місце злочину — це місце безпосереднього вчинення злочинного наміру, яке спричинило певні матеріальні зміни (наявність слідів злому, взуття, крові та ін.).

Метою огляду є: а) виявлення слідів злочину і речових доказів; б) з’ясування обставин події; в) висунення версій про подію злочину і його учасників; г) отримання даних про осіб, які могли бачити вчинення злочину, з метою організації оперативно-розшукових заходів і наступних слідчих дій.

Огляд місця події є первинною і невідкладною слідчою дією. Це пояснюється необхідністю отримання інформації про обставини події у первісному, незміненому стані, оскільки будь-яке зволікання спричиняє втрату речових доказів, зміну слідової картини. Невідкладність огляду місця події пояснюється також необхідністю оперативного отримання інформації з метою організації розшуку злочинця, а також інших слідчих дій, спрямованих на розкриття злочину.

Здійснення огляду місця події підпорядковане певним принципам, до яких належать:

1) своєчасність огляду. Огляд місця події здійснюється негайно після отримання повідомлення про подію злочину, у будь-який час доби. Огляд може бути відкладений у зв’язку з несприятливими умовами (неможливістю прибуття, відсутністю транспорту, станом погоди), але з обов’язковим розпорядженням про охорону місця події. Своєчасність огляду забезпечує отримання всебічної інформації про подію і оперативність у здійсненні розшукових заходів;

2) об’єктивність і повнота огляду. Об’єктивність огляду означає всебічне обстеження всієї обстановки, слідів і речових доказів. Як правило, при огляді місця події слідчий виходить з первісної інформації про подію, яка отримана після прибуття на місце події, а також з тих версій, що виникають під час огляду. Таких версій може бути декілька і згідно з кожною з них має здійснюватися огляд. При цьому не слід перебувати у полоні однієї з версій, якою б правдоподібною вона не здавалась, і відповідно лише до неї виявляти сліди і речові докази. Треба враховувати також й контрверсії, які дозволяють під іншим кутом зору тлумачити подію, що мала місце, та пам’ятати про можливі інсценування події, створення слідової картини, яка спотворює сутність події;

3) планомірність огляду. Слідчий огляд передбачає певний порядок у діях слідчого: визначення порядку огляду, його меж, послідовності пересування по території або приміщенню, що оглядається, а також визначення об’єктів (слідів, речових доказів), які можуть мати місце у зв’язку з подією злочину. Планомірність передбачає й обрання методів огляду (ексцентричний, концентричний, фронтальний та ін.). Під час огляду місця події вивчаються обставини, за яких відбулася подія, зміни у розташуванні різних об’єктів, сліди осіб, які вчинили злочин, знаряддя і засоби вчинення злочину, а також сліди, залишені цими знаряддями. Увага слідчого має концентруватися також на речових доказах, виявлення яких пов’язане з подією злочину;

4) застосування науково-технічних засобів. Цей принцип огляду місця події стосується виявлення і фіксації слідів і речових доказів, що у багатьох випадках неможливе без застосування науково-технічних засобів. Так, виявлення слідів рук (невидимих і слабковидимих), ніг, крові, мікрочасток вимагає застосування спеціальних науково-технічних засобів, значна кількість яких є у слідчій валізі, однак при огляді можуть бути використані також інші науково-технічні засоби, що передбачає залучення спеціаліста. Під час огляду місця події важливо дуже обережно поводитись з речовими доказами, щоб запобігти їх втраті або пошкодженню, яке виключило б їх використання для здійснення експертизи. Саме тому при застосуванні науково-технічних засобів необхідно дотримуватись правил упаковки і фіксації виявленого. Важливим засобом фіксації окремих слідів, речових доказів, як і усіх обставин події, є фото- або відеозйомка. Застосована згідно з передбаченими правилами, вона сприяє об’єктивному відображенню загальної й слідової картини, які спостерігалися під час огляду місця події.

§2. Підготовка до огляду місця події

Підготовчі дії, пов’язані з оглядом місця події, складаються з двох етапів: дії до виїзду на місце події та дії після прибуття на місце.

Підготовчі дії до виїзду на місце події полягають у такому:

а) слідчий має уточнити характер події згідно з повідомленням, що надійшло;

б) вжиття заходів (через органи міліції або адміністрацію установи) щодо охорони місця події та надання допомоги потерпілим;

в) забезпечити безпеку громадян на ділянках, які межують з місцем події;

г) перевірити готовність науково-технічних засобів;

ґ) вирішити питання щодо транспортних засобів, які необхідні для виїзду на місце події;

д) визначити коло осіб, які братимуть участь в огляді, згідно з характером злочину (судово-медичний експерт, експерт-криміналіст, інспектор ДАІ, кінолог);

е) вирішити питання про запрошення понятих, особливо у випадках, коли місцем події є віддалена місцевість або огляд відбувається у нічний час тощо.

Якщо слідчий вважає за потрібне, він може запросити для участі в огляді потерпілого, який здатний допомогти з’ясуванню обставин події, а також надати допомогу у виявленні слідів і речових доказів.

Після прибуття на місце події слідчий вживає таких заходів:

а) упевнюється у наданні допомоги потерпілому;

б) проводить коротке опитування свідків;

в) дає розпорядження працівникам міліції щодо проведення необхідних оперативно-розшукових заходів (переслідування по «гарячих слідах», встановлення очевидців);

г) усуває з місця події сторонніх осіб;

ґ) визначає функції кожного учасника огляду і роз’яснює їм їхні права та обов’язки.

Після закінчення цих дій слідчий приступає безпосередньо до огляду.

§3. Пізнавальна сутність огляду місця події

Огляд місця події передбачає обрання методів, які визначають його послідовність. До традиційних належить концентричний метод (від периферії до центра), який найбільш доцільно обирати у випадках, коли центр місця події не має чітко визначених меж і увагу слід зосередити на окремих слідах і речових доказах, що дозволяє визначити центр і характер події. Метод ексцентричний (від центра до периферії) є оптимальним при розслідуванні злочинів, де подія має центр (наприклад, труп або центр зіткнення автомашин). Огляд центра події є передумовою для цілеспрямованого виявлення інших слідів, пов’язаних з діями злочинця на місці події. Фронтальний (лінійний) метод застосовується під час огляду значних площ, де місце події пов’язане з великою кількістю та розосередженням слідів і речових доказів. Для огляду місця події можуть бути обрані й інші методи, зокрема уявне розбиття місця на квадрати, сектори або інші ділянки, зручні для мети огляду приміщень чи місцевості. Методи огляду можуть бути й комбінованими, залежно від ситуації огляду, а також комплексу слідів і речових доказів, які виявлені під час огляду.

Власне тактика огляду втілюється у кількох послідовно здійснюваних стадіях — оглядовій, статичній і динамічній.

Під час оглядової стадії слідчий здійснює такі дії: визначає межі огляду, його оптимальний метод відповідно до ситуації, проводить орієнтуючу і оглядову фотозйомку.

Статична стадія огляду передбачає огляд без порушення обстановки, окремих слідів і речових доказів. Слідчий пересувається по місцю події, зосереджуючи свою увагу на розташуванні окремих об’єктів огляду з метою вибору тих з них, які, за його припущенням, можуть мати відношення до події злочину.

Найбільш відповідальною є динамічна стадія, під час якої детальному вивченню підлягають сліди і речові докази. Слідчий аналізує їх сутність, відношення до події злочину, отримує інформацію, яка уточнює існуючі версії, або висуває інші, відповідно до характеру та інформаційної цінності виявленого. На цій стадії активно застосовуються науково-технічні засоби, серед яких переважне місце належить таким методам фіксації, як вузлова або детальна фотозйомка, а також методи виявлення слідів рук, знарядь злому, слідів ніг і транспортних засобів. Важливе значення мають фіксація і вилучення слідів шляхом виготовлення зліпків, перенесення їх на дактилоскопічні плівки. Детальний огляд слідів і речових доказів передбачає виявлення їх ознак, визначення можливості їхнього використання для експертного дослідження. Під час огляду слідчому необхідно звертати увагу на мікросліди і мікрочастки, оскільки їх аналіз і наступне дослідження можуть дати важливу інформацію щодо встановлення осіб, які причетні до події злочину, а також для організації інших слідчих дій (обшуку, виїмки), спрямованих на визначення інших доказів події злочину. У процесі огляду місця події можуть бути здійснені експрес-дослідження окремих слiдів або речових доказів, які вимагають застосування спеціальних засобів. До них належать: проби на наявність крові у плямах, що нагадують кров’яні; прочитання документів із забрудненими, замитими текстами за допомогою світлофільтрів або електронно-оптичних перетворювачів та ін.

У процесі огляду місця події слідчим можуть бути з’ясовані питання, які мають значення для визначення шляхів розслідування, а саме:

1) характер події, що мала місце;

2) чи на місці огляду відбувся злочин;

3) шляхи проникнення злочинців на місце і шляхи їх виходу (особливо це важливо для розшуку злочинців і слідів);

4) скільки було злочинців на місці злочину і чи знайома їм обстановка;

5) час вчинення злочину;

6) який час злочинці перебували на місці;

7) як пересувались злочинці на місці події, яких предметів вони торкалися;

8) якими знаряддями або засобами діяли злочинці;

9) яку мету переслідували злочинці, чи досягли вони її;

10) які сліди залишені злочинцями на місці події, які сліди залишились на них та їхньому одязі;

11) хто і звідки міг бачити те, що відбувалося на місці події.

Аналіз обставин події, слідів і речових доказів, визначення їх причинно-наслідкових зв’язків дозволяють виявити так звані негативні обставини, тобто такі, що суперечать уявленням про закономірний розвиток подій. Так, наявність значної кількості ран на трупі та відсутність крові є негативною обставиною, яка свідчить про те, що злочин було вчинено в іншому місці, а труп перенесено.

Негативні обставини за своїм характером можуть бути поділені на дві групи: 1) пов’язані з відсутністю слідів, які у зв’язку з аналізом обставин мають бути, і 2) пов’язані з наявністю слідів у разі, коли природний перебіг подій не передбачає їх. Так, під час огляду трупа людини, яка заподіяла собі смерть шляхом повішання, на думку експерта, странгуляційна борозна мала посмертний характер. Наявність таких слідів є свідченням того, що настання смерті не є наслідком самогубства. Подібні обставини є негативними і свідчать про інсценування події. Наявність слідів лещат на замку, дужку якого перепиляно за заявою потерпілого під час проникнення у приміщення, також є негативною обставиною — наявність слідів, яких за природним розвитком події не повинно бути. Порушення логіки розвитку подій в першому і другому випадках є показником інсценування події (у першому випадку — відсутність належних слідів, у другому — наявність їх там, де вони не повинні бути). На такі суперечності слід звертати увагу при зіставленні характеру події і тих версій, які виникають у процесі огляду місця події, окремих слідів і речових доказів. До негативних обставин можуть належати й такі, як невиправдано ускладнена картина події, а саме: безліч розкиданих речей, що не зумовлено метою події; надмірне пошкодження тих чи інших предметів обстановки; вивезення значної кількості викраденого майна за час, протягом якого це неможливо зробити.

Тактика огляду у своїй основі має пізнавальну діяльність, яка нерідко розглядається як своєрідна логіка огляду. До структури пізнавальної діяльності входять такі елементи: 1) речові ознаки злочину, що потрапляють у поле зору слідчого; 2) версії про механізм розслідуваної події; 3) уявна модель цієї події; 4) виведення наслідків із даної моделі, тобто суджень про обставини і сліди, які повинні мати місце, якщо відтворена модель є правильною. У реалізації цього механізму одну з основних ролей відіграє аналіз обстановки місця події й слідів, які виявлені у зв’язку з подією злочину.

Виявлений у процесі огляду об’єкт спочатку аналізується з точки зору його звичайної у людському розумінні субстанції та призначення. Після цього аналіз спрямовується на встановлення у знайденому об’єкті (сліді, речовому доказі) таких ознак, які свідчать про його використання в події злочину. Цей етап аналізу дає змогу виявити зв’язки певного об’єкта з подією злочину і тим самим встановити коло обставин, що мають значення для здійснення пізнання у розслідуванні. При уявному аналізі об’єктів, що проводиться під час огляду місця події, використовуються елементи фактичного аналізу, зокрема таких його методів, як вимірювання, дослідження за допомогою науково-технічних засобів, порівняння. Застосування лупи, світлофільтрів, ультрафіолетових освітлювачів, запилюючих порошків до умовиводів уявного аналізу у багатьох випадках додає деяку кількість виявлених ознак, правильна оцінка котрих багато в чому визначає можливість розгляду знайденого як речового доказу.

Інструментом, що здійснює логічний зв’язок знайденого з діями осіб, які брали участь у злочині, та іншими доказами, виступає причинно-наслідковий зв’язок, який немов з мозаїчних фрагментів відновлює картину події. Якщо з цих позицій розглядати обставини події та складові об’єкти, пов’язані з подією злочину, можна побачити, що всі вони є наслідками певних причин. Аналіз таких наслідків і є підставою для уявного сходження до причини, що їх породила, а, отже, й до встановлення шуканого.

У процесі огляду узагальнення результатів аналізу дає змогу накопичувати інформацію, синтезувати її за допомогою встановлення причинних зв’язків, що й служить основою для формування уявної моделі події. Характер і обсяг доказової інформації обумовлюють повноту і обґрунтованість уявної моделі. Кожна модель події має певний ступінь правдоподібності, що зумовлено, з одного боку, наявною інформацією, а з іншого — обставинами, які необхідно з’ясувати для встановлення об’єктивної істини у справі. У тих випадках, коли обставини першої групи є більш чітко вираженими, то обґрунтованість версії, що висувається щодо події злочину, буде вагомішою, а її уявна модель — більш повною. Складність висунення версій як побудови моделей картини події полягає у тому, що подібні побудови не є довільними процесами творчої уяви. Аналіз і оцінка доказового матеріалу обмежують процес моделювання, зосереджуючи мислення слідчого на колі встановлених обставин і визначенні їх можливого причинного співвідношення.

Найбільше значення з точки зору пізнавальної ролі моделей, що конструюються в процесі огляду місця події, має те, що їх виникнення і згасання (розпад) відбуваються у міру виявлення й оцінки доказової інформації. Тому вони є не тільки динамічними (рухомими), а й такими, що знову виникають і розпадаються залежно від обґрунтованості компонентів моделі, які визначають врешті-решт її надійність. Окремі автори (В. І. Попов) відносять процеси, пов’язані зі створенням моделей, до поняття психологічного пошуку — «силует, що пливе», як свого роду уявне усвідомлення слідчим (кінофільмування) цих подій, яке створює перманентну модель події злочину.

Місце події, як правило, є відображенням певної події злочину. Саме в цьому сенсі місце події являє собою фрагмент об’єктивно існуючої події, де зафіксовані її окремі сторони. Певною мірою воно містить інформацію про подію злочину, виражену у зміні обстановки, слідах перебування злочинців, слідах їх дій, намірів та інших даних.

Велике значення мають вилучені у процесі огляду місця події мікрооб’єкти — дрібні частки скла, обривки волосся, волокна органічного і неорганічного походження тощо. Такі об’єкти можуть бути виявлені на одязі жертв, що контактували зі злочинцями, або на інших контактних поверхнях. Мікрооб’єкти мають вилучатися і пакуватися з дотриманням особливих правил у спеціальні пакети, дуже обережно, можливо, за участю спеціаліста.

У процесі огляду досить широко використовуються науково-технічні засоби із слідчої валізи. У необхідних випадках можуть застосовуватися інші науково-технічні засоби, необхідні для попереднього дослідження плям, що нагадують кров, прочитання за допомогою світлофільтрів текстів, що погано розрізняються або малопомітні, та ін.

Поряд з технічними засобами із слідчої валізи можуть бути залучені мобільні лабораторії, обладнані комплектами криміналістичних засобів більш широкого профілю.

Речові докази вилучаються з місця події різними способами, відповідно до їх специфіки, із застосуванням різних технічних засобів. Так, для вилучення твердих об’єктів використовуються склорізи, викрутки, стамески; для вилучення рідких речовин — шприци, піпетки, пробірки; газоподібні речовини (запахові сліди) вилучаються за допомогою шприців, скляних посудин з герметичними кришками тощо.

У випадках, коли окремі сліди (рук, взуття, знарядь злому) неможливо вилучити, вони копіюються. Для виготовлення копій використовуються дактилоскопічні плівки, полімерні пасти, гіпс, пластилін та інші матеріали.

При застосуванні науково-технічних засобів у процесі огляду місця події, а також при вивченні слідів або речових доказів слідчий може залучити спеціаліста-криміналіста, який надасть допомогу у вирішенні питань, пов’язаних з аналізом слідів (визначення розміру взуття, якою рукою залишено слід, у якій галузі виробництва використовуються знайдені під час огляду інструменти та ін.). Такі відомості є вихідними для висунення окремих і загальних версій, що визначають напрям розслідування, пошук осіб, які вчинили злочин, можливості проведення різних експертних досліджень. Припущення і висновки, зроблені спеціалістом, не вносяться до протоколу, вони є орієнтуючими для формування слідчих версій і роботи слідчого на місці події.

§4. Тактика огляду місця події

Місце події та його матеріальна обстановка є відображенням наслідків певного злочину. Місце вчинення злочину — найбагатше джерело відомостей. У більшості випадків розкриття злочинів цілком залежить від того, чи повною мірою використано це джерело, але воно не завжди однаково відображає подію злочину. Залежно від характеру відображення на місці події злочину можна уявити ситуації, коли подія злочину: 1) має дійсне відображення; 2) не має повного відображення; 3) не знаходить свого явного відображення; 4) має фальшиве відображення. Ці ситуації вимагають відповідної інтерпретації:

1) якщо подія злочину має дійсне відображення, у слідчого немає сумнівів щодо характеру події та осіб, причетних до неї. Достатній обсяг інформації дозволяє припустити дійсність події. Проте на першому етапі розслідування (яким часто є огляд місця події) нерідко важко вирішити, які об’єкти слід оглядати;

2) якщо подія злочину не має повного відображення, завдання слідчого полягає у відновленні повної картини події, що відбулася.

Неповнота відображення може мати різний ступінь. Якщо відображення настільки неповне, що не передає змін середовища, на основі яких можна судити про відображений об’єкт, тоді неповнота його є істотною. Виникнення неповного відображення пов’язано з такими моментами: а) у процесі вчинення злочину подія повністю не відобразилась на місці події; б) після вчинення злочину виникли зміни об’єктів огляду — слідів та речових доказів;

3) якщо подія злочину не знаходить свого явного відображення, можна передбачити, що: а) знищено дані на місці події (зміни в середовищі зникли, і акт їх виділення став неможливим; разом з тим знищення інформації на місці події (слідів і речових доказів) характеризується виникненням іншої інформації — слідів їх знищення); б) події у цьому місці не було;

4) якщо подія злочину має фальшиве відображення, виникає ситуація відбиття не події злочину, а іншої події, тобто при інсценуванні. У цих випадках необхідно звернути увагу на так звані негативні обставини, які несуть у собі інформацію не про злочин, чиїм відображенням вони нібито є, а про інсценування злочину.

Кожній із названих ситуацій огляду місця події відповідає найдоцільніша система тактичних прийомів, яка має достатньо загальний характер. Подальша диференціація тактичних прийомів зумовлена типовими ознаками злочину та його індивідуальними особливостями. Огляд місця події також має власну специфіку відповідно до різних видів злочинів, способів їх вчинення та приховування.

Система тактичних прийомів при дійсному відображенні події злочину охоплює:

1) зіставлення первинних даних і обстановки місця події з метою виявлення слідів злочину;

2) аналіз окремих слідів на місці події;

3) моделювання події, що відбулася.

Розглянемо функціональне призначення і доцільність названих прийомів. Слідчий має певну інформацію про характер події ще до початку огляду місця події з повідомлень про злочин, оперативних даних, показань окремих осіб тощо. У дуже рідких випадках слідчий, який виїздить на місце події, не має хоча б деякого уявлення про подію злочину. Це уявлення може бути уривчастим, неправильним, неточним, але воно існує. У ситуації дійсного відображення події злочину не повинні виникнути суперечності та невідповідності між первинними даними і обстановкою на місці події. Мета тактичного прийому, який полягає в їх зіставленні, — виявити якомога більше слідів злочину і речових доказів, визначити належність доказів.

Важливим тактичним прийомом у даній системі виступає аналіз окремих слідів на місці події. Місце події є відображенням минулого, яке може бути пізнане як результат вивчення обстановки і речових доказів переважно раціональним шляхом. Треба аналізувати такі ознаки та властивості предметів і слідів:

а) час виникнення їх на місці події (аналіз тимчасових зв’язків слідів);

б) зв’язки об’єктів з даним чи іншим місцем (аналіз просторових зв’язків слідів);

в) структуру предметів і слідів для вивчення їх групової належності;

г) ідентифікаційні якості слідів з метою визначення можливості ототожнення об’єктів, що їх утворили;

ґ) можливість виникнення слідів від одного або різних учасників розслідуваного злочину (потерпілого, обвинуваченого та ін.) або сторонніх осіб;

д) зв’язки слідів між собою і розслідуваною подією, механізм їх утворення;

е) причини відсутності певних слідів і предметів, їх властивостей і ознак.

Аналіз окремих слідів на місці події є тим першим ступенем, який дає змогу встановити причинні зв’язки між ними. Сліди (предмети) перебувають у залежності один від одного. Виявлення одного сліду або його частин чи ознак слідів повинно підштовхувати до пошуку інших речей або слідів. Тому використання тактичного прийому, який полягає в аналізі окремих слідів на місті події, дозволяє:

а) виявити більш широке коло слідів (предметів), що мають відношення до певного злочину;

б) визначити залежності між ними;

в) не брати до уваги сліди, які не стосуються події.

Наступним тактичним прийомом у системі є моделювання події. Кожна уявна модель вчиненої події щодо розслідування будь-якої категорії злочинів має більший або менший ступінь ймовірності. Уявне моделювання (відтворення) події дозволяє виявити нові факти та певні невідповідності. При дійсному відображенні події злочину уявна модель повинна збігатися з інформацією, яку виявлено на місці події. Однак якщо між ними виникають суперечності та невідповідності, то ситуація огляду ще на початку визначена невірно.

Система тактичних прийомів при неповному відображенні події злочину включає такі прийоми:

1) аналіз окремих слідів (предметів), їх ознак, розташування;

2) використання уявної реконструкції окремих елементів події;

3) моделювання з метою відтворення події, яка відбулася;

4) зіставлення модельованої події і реальної картини місця події.

Така система використовується у разі, коли на місці події виявлені окремі предмети чи сліди злочину і механізм події недостатньо виражений. Огляд місця події при неповному відображенні події злочину необхідно розпочинати з аналізу окремих слідів (предметів), їх ознак, розташування. Цей тактичний прийом дозволяє визначити об’єкти, які мають значення у справі, встановити зв’язки між окремими слідами та їх можливе місцезнаходження.

Наведемо приклад. Дев’ятирічна І. не повернулася зі школи додому. Її було знайдено мертвою в ямі на пустирі біля школи. Огляд місця події ускладнився тим, що ще до приїзду слідчого труп було перенесено до одного з приміщень школи. Під час огляду місця події слідчий проаналізував плями бурого кольору, схожі на кров. Такі плями були виявлені не тільки в ямі, а й на пустирі. Крім того, слідчий виявив на ґрунті ознаки волочіння трупа. Вивчення цих слідів, їх конфігурації і розташування дало можливість слідчому за 23 метри від ями знайти шпильку для волосся та портфель І. Таким чином, аналіз слідів сприяв дослідженню не тільки місця приховування трупа, а й місця, де було вчинено напад на жертву.

Неповнота події злочину викликає необхідність використовувати уявну реконструкцію його окремих елементів. Уявне реконструювання здійснюється на підставі відображень наявних образів, що виникають у слідчого як наслідок сприйняття певних об’єктів і (або) їх опису.

Уявна реконструкція можлива після ретельного аналізу окремих слідів на місці події. Вона надає широкі можливості висунути припущення щодо відсутніх елементів події, дозволяє відновити (уявно) її деталі, простежити зв’язки і залежності між наявністю (відсутністю) інших деталей.

Так, при огляді торговельного кіоску, де була вчинена крадіжка, слідчий звернув увагу на те, що внутрішні стіни пофарбовані зеленою фарбою, яка брудниться. За допомогою уявної реконструкції слідчий припустив, що злочинець при вчиненні крадіжки міг забруднитися фарбою і потім використати обгортковий папір для знищення її слідів. Огляд території біля кіоску дозволив виявити такий папір зі слідами зеленої фарби.

Важливим тактичним прийомом у цій системі виступає моделювання з метою відтворення події, що відбулася. Найбільший інтерес з точки зору пізнавальної функції моделей, які відновлюються в процесі огляду місця події, викликає те, що їх виникнення і руйнування здійснюються в міру виявлення та оцінки доказової інформації. При неповному відображенні події злочину таке моделювання може стосуватися: а) частки події; б) її найбільш загальних рис; в) кількох передбачених моделей.

У ситуації неповного відображення події злочину існує необхідність у зіставленні побудованої моделі події і реальної картини місця події. Такий прийом виконує контрольну функцію, яка дозволяє встановити наявність невідповідностей і суперечностей між ними або підтвердити їх збіг.

Інша система тактичних прийомів використовується у тих випадках, коли подія злочину не знаходить свого явного відображення. Система тактичних прийомів при відсутності явного відображення події злочину охоплює такі прийоми:

1) зіставлення первинних даних з інформацією місця події;

2) залучення до участі в огляді осіб, які повідомили про злочин;

3) аналіз ознак знищення слідів;

4) аналіз іншої інформації місця події та її зіставлення зі встановленими фактами.

Відсутність явного відображення події злочину передбачає необхідність використання тактичного прийому, який полягає у зіставленні первинних даних з картиною місця події. Цей прийом дозволяє зіставити інформацію, що надходить від потерпілого чи іншої особи, з інформацією місця події. Таке зіставлення надає слідчому можливість припустити, міг чи об’єктивно не міг бути вчинений злочин у цьому місці, які сліди повинні були б залишитися, їхню локалізацію. У процесі зіставлення можуть бути встановлені й певні суперечності, неточності між описом місця потерпілим чи іншою особою і реальним місцем.

Дуже корисним може стати використання такого тактичного прийому системи, як залучення до участі в огляді осіб, котрі повідомили про злочин. Вони можуть надати істотну допомогу слідчому у визначенні меж місця події, виявленні окремих слідів та предметів або ознак їх знищення.

Наступним тактичним прийомом у даній системі є аналіз ознак знищення слідів на місці події. Зміни зі слідами можуть відбуватися як наслідок впливу природних умов або дій злочинця. Злочинець іноді намагається «стерти» відображення події, змінює обстановку на місці злочину. У цьому разі відбувається зміна слідів злочину на сліди їх знищення.

Так, у справі про вбивство М. її вбивця С. розчленувала труп на частки і спалила в двох печах. При огляді будинку С. у печах були знайдені обгорілі кістки людини. Вивчення слідів знищення дає можливість отримати інформацію про те, які сліди (предмети) були знищені, які способи використовував злочинець при їх знищенні, які засоби застосовував, які додаткові сліди міг залишити в процесі цієї діяльності.

Система тактичних прийомів, що розглядається, передбачає використання й такого прийому, як аналіз іншої інформації місця події та її зіставлення із встановленими фактами. Окремі деталі місця події, які не пов’язані безпосередньо з розслідуваною подією, могли вплинути на її механізм. Такі об’єкти співставляються із вже встановленими фактами з метою визначення їх належності до справи.

Заслуговує на увагу використання системи тактичних прийомів при фальшивому відображенні події злочину. Така система повинна бути спрямована на виявлення негативних обставин, що несуть у собі інформацію не про істинну подію, а про дані, які порушують природне співвідношення причини і слідства, — про інсценування злочину. Ця система прийомів може бути запропонована у вигляді зіставлення:

1) інформації місця події з традиційним, природним перебігом події;

2) інформації місця події з типовими аналогами;

3) слідів (предметів) з довідковими даними;

4) слідів (предметів), виявлених на місці події, між собою;

5) даних місця події з доказами, точно встановленими у справі.

Фальшиве відображення події злочину може бути встановлено шляхом зіставлення інформації місця події з традиційним, природним ходом події. Ця традиційність, природність визначається уявленням слідчого про її закономірний розвиток.

Так, при виявленні трупа, який висить у зашморгу на висоті, що перевищує зріст потерпілого, слідчий висунув версію про самогубство. Потім уявив собі картину того, що трапилося: аби покінчити життя самогубством у подібних умовах, потерпілому треба було прив’язати мотузку до гачка, надіти зашморг на шию. Тому він повинен був скористатися підставкою достатньої висоти, на якій мали залишитися сліди взуття потерпілого, а на підлозі — сліди від підставки. Відсутність підставки або слідів, обов’язкових у разі самогубства, суперечить висунутій версії, виступає щодо неї як негативна обставина.

Слідчий сприймає обстановку місця події як людина, яка володіє спеціальною підготовкою та навичками роботи у даній галузі. Професійні знання допомагають йому визначати докази, що повинні бути виявлені у цих обставинах, співвідносити їх з дійсністю та її особливостями. Можливість розкриття будь-якого інсценування зумовлена, по-перше, тим, що злочинець із суб’єктивних причин не може бездоганно інсценувати обстановку події, бо він не має відповідних знань, у його розпорядженні не завжди є необхідні технічні засоби, а, по-друге, інсценування об’єктивно не може збігатися з дійсною картиною події. Різниця у змісті цих подій, механізмі утворення слідів, характерні дії учасників накладають певний відбиток на місце події.

Тактичний прийом зіставлення інформації місця події з природним перебігом події дозволяє виявити негативні обставини, що суперечать йому. Так, при уявному порівнянні існуючої обстановки з належною остання завжди відрізняється неповнотою і абстрактністю. Тому, аби успішно здійснювати таке порівняння, треба володіти певними, достатньо повними образами — уявленнями.

Важливе значення має тактичний прийом, який полягає у співставленні інформації місця події з типовими аналогами. Використання аналогії забезпечує перенесення знань щодо одних фактів на інші, якщо між відомими і досліджуваними фактами є схожість. Як типові аналоги можуть бути запропоновані:

1) типові ознаки певного виду злочину;

2) типові способи вчинення та приховування злочинів.

У процесі зіставлення слідів, предметів, ознак з типовими аналогами можуть бути виявлені й такі фактичні дані (або їх відсутність), яких не повинно бути (або вони мають обов’язково бути). Ці негативні обставини виступатимуть своєрідними сигналами фальшованого відображення події злочину.

До пожежної частини надійшло повідомлення про пожежу. Черговий пожежної частини на місці події виявив обгорілий труп жінки. Для проведення огляду місця події і трупа прибули слідчий прокуратури і судово-медичний експерт.

Труп знаходився у кімнаті на підлозі біля столу, поблизу була виявлена праска, ввімкнена в електричну мережу. Кімната була сильно задимлена і закопчена. Картина події свідчила про те, що смерть потерпілої сталася від полум’я та чаду. Однак при ретельному огляді трупа на шиї були виявлені два відбитки підковоподібної конфігурації, їх зіставлення з типовими аналогами (типовими ознаками у разі смерті від дії високої температури) дозволило віднести такі сліди до негативних обставин. Механізм утворення цих слідів випадав з послідовності дій, які характеризували дану подію. Судово-медичний експерт у висновку вказав, що смерть сталася внаслідок ураження електричним струмом, а два підковоподібні сліди на шиї є електромітками.

Як підозрюваний був допитаний чоловік потерпілої, який зізнався у вчиненні вбивства і пояснив, що близько п’ятої години ранку він увімкнув електричний дріт в електромережу, підійшов до жінки, яка спала, і доторкнувся ним до її шиї. Потім він поклав труп у кімнаті на підлогу, ввімкнув праску в електромережу, зачинив двері і пішов на роботу, тобто інсценував смерть жінки від нещасного випадку.

У криміналістичній літературі запропоновані переліки типових ознак, що характеризують ті чи інші способи злочинів. Так, стосовно розслідування вбивств є ознаки, що характеризують повішення, падіння з висоти, удавлення руками чи зашморгом та ін. Такі ознаки можуть бути використані при огляді місця події як типові аналоги.

Як тактичний прийом у цій системі є зіставлення слідів (предметів), виявлених у процесі огляду місця події, з довідковими даними, що являють собою типовий опис слідів, їх форми, локалізацію. До довідкових даних можуть належати й типові сліди, що свідчать про інсценування злочину. Зокрема, до таких даних можуть належати:

а) наявність трупних плям, що суперечать даній позі трупа (трупні плями на спині трупа, який лежить обличчям додолу);

б) дві (або більше) странгуляційні борозни за наявності одинарної петлі;

в) наявність замкненої странгуляційної борозни і слідів крові з рота чи носа або з інших частин тіла, які розміщуються нетипово стосовно пози трупа (наприклад, слід крові з рота до вуха трупа, який висить у зашморгу);

г) відсутність на руці трупа бризок крові, які повинні попасти на неї при пострілі у голову з пістолета з близької відстані при самогубстві, та ін.

Фальшиве відображення події може бути встановлено шляхом зіставлення слідів (предметів), які виявлені на місці події, між собою. Таке зіставлення дозволяє виявити відсутність причинних зв’язків між окремими слідами. Вивчення слідів на місці події сприяє виявленню й таких слідів, що знаходяться у суперечності з іншими.

Як тактичний прийом системи використовують також зіставлення даних місця події з доказами, які точно встановлені у справі. У процесі огляду місця події слідчий має певну інформацію про характер події, а іноді й докази, що підтверджують ті чи інші факти. Тому зіставлення інформації місця події з доказами, які точно встановлені у справі, дає змогу виявити невідповідності між ними і підтверджує штучний характер тих чи інших слідів.

§5. Огляд трупа

Огляд трупа — це слідча дія, що проводиться слідчим або особою, яка провадить дізнання, на місці знаходження трупа з метою виявлення ознак, що дозволяють встановити особу потерпілого, місце, час, обставини і причини смерті, а також для знайдення ознак, які вказують на можливого злочинця. Огляд трупа провадиться в присутності двох понятих і за участю судово-медичного експерта (або іншого лікаря). Порядок огляду трупа регламентований ст. 192 КПК.

При огляді трупа встановлюють фактичні дані, доступні безпосередньому спостереженню, фіксуються положення і поза трупа, стать, приблизний вік, особливості одягу і взуття, предмети, сліди, документи, що є на трупі і біля нього, а також тілесні ушкодження та трупні зміни.

Огляд трупа складається з двох етапів — загального і детального. При загальному огляді досліджуються:

1) поза трупа і його положення на місці події;

2) зовнішній стан одягу на трупі;

3) знаряддя заподіяння смерті, що знаходяться на трупі.

При детальному огляді досліджуються:

1) ложе трупа (ділянка підлоги або ґрунту під трупом);

2) одяг трупа;

3) тіло трупа та ушкодження на ньому.

При огляді оголеного трупа фіксуються:

1) угодованість, колір шкіри, статура, вік і стать;

2) трупні явища (охолодження, висихання тіла, трупні плями, ознаки гниття);

3) вид голови та обличчя;

4) вид живота;

5) індивідуальні особливості, які спостерігаються на тілі;

6) ушкодження на трупі.

Частини трупа описуються в такій послідовності: голова — обличчя — шия — груди — живіт — спина — руки — ноги (рис. 24, 25).

При огляді одягу і взуття на трупі звертається увага на те, що саме одягнуто та в якій послідовності; стан одягу і взуття; ушкодження (розриви, розрізи, відірвані частини) і забруднення; конфігурація країв ушкодженого одягу (рівні, нерівні та ін.); вміст кишень.

Труп фотографують, складають схеми, виготовляють зліпки і відбитки слідів, беруть зразки волосся, крові, тканин тіла, відбитки пальців.


§6. Фіксація результатів огляду місця події

Основним способом фіксації результатів огляду місця події є складання протоколу. Способами фіксації також є плани (схематичні чи масштабні), фотознімки, що ілюструють місце події, його окремі вузли, сліди, речові докази.

Складання протоколу огляду місця події вимагає додержання певних вимог. Протокол має бути повним, містити детальний опис окремих слідів, інших обставин злочину. Протокол огляду місця події складається з трьох частин: вступної, описової та заключної.


Вступна частина протоколу містить такі відомості:

а) час і місце складання протоколу;

б) прізвища посадових осіб і понятих (щодо останніх — прізвища, імена та по батькові, домашні адреси);

в) підстави для проведення огляду;

г) правове обґрунтування огляду (посилання на відповідні статті КПК);

ґ) відмітка про роз’яснення учасникам огляду і понятим їхніх прав і обов’язків;

д) умови проведення огляду (погода, температура повітря, освітлення);

е) час початку і закінчення огляду.

Описова частина протоколу має містити відомості щодо загальної характеристики місця події, його оточення, меж підданої огляду території. Описуються також шляхи підходу до даного місця і шляхи відходу; щодо самого місця огляду — стан входів, суміжних приміщень, сходів, дверей, вікон, запорів. Далі необхідно послідовно описати окремі об’єкти (предмети, сліди, речові докази, трупи) із зазначенням їх місцезнаходження, ознак і застосованих способів виявлення, вилучення та фіксації. У протоколі мають бути описані негативні обставини у міру їх виявлення.

Щодо виявлених слідів і предметів, у протоколі вказуються: найменування виявленого, його місцезнаходження, розмір, форма, колір, а також окремі ознаки. У випадках, коли названі об’єкти фіксуються, у протоколі вказуються місце і способи їх виявлення, а також способи фіксації.

Заключна частина протоколу повинна містити вiдомості про вилучені предмети і сліди, умови їх фіксації (фотозйомка, відеозапис, умови їх виконання, кількість кадрів, дані про чутливість плівки, видержку). У заключній частині має знайти своє відображення інформація про додані плани, схеми, малюнки, фотознімки. Наприкінці протоколу наводяться зауваження понятих і учасників огляду щодо здійснених слідчим дій. За відсутності зауважень у протоколі робиться відмітка про те, що таких зауважень не надійшло. Протокол підписує слідчий і всі особи, які брали участь в огляді, та поняті.

До протоколу огляду місця події мають додаватися плани місця події (схематичні чи масштабні), схеми, фотознімки, плівки відеозапису.

При складанні протоколу огляду місця події необхідно дотримуватись вимог щодо термінології. Не слід вживати невизначених понять: «біля», «неподалік», «ліворуч», «праворуч», «поряд» тощо.

У протоколі також не можуть мати місця чіткі найменування тих предметів чи слідів, характеристика яких у період огляду не визначена. Наприклад, не слід писати «плями крові», «гільза від патрона пістолета «Макарова», «шматочки мозкової речовини» тощо. У таких випадках у протоколі виявлене треба зазначати виразами типу «плями, що нагадують кров», «шматочки речовини, що нагадує мозкову речовину».

Протокол повинен відображати своєрідну логіку огляду місця події, тобто послідовність усіх виконаних дій. Такий опис дозволить досить повно уявити картину місця події, а, отже, й побудувати уявну модель події злочину.

Одним із способів фіксації місця події є фотозйомка та відеозапис. Традиційними видами фотозйомки є орієнтуюча, оглядова, вузлова, детальна. У випадках, коли на місці події знайдені сліди або речові докази (дрібні частки, сліди рук) і вони не можуть бути вилучені внаслідок різних причин, використовуються методи масштабної та великомасштабної фотозйомки.

Поряд з фотозйомкою може бути проведений відеозапис. Він застосовується у випадках, коли подія ще не завершена (пожежа, екологічна катастрофа, автопригода), або в інших випадках, якщо слідчий вважає це за потрібне.

Додатками до протоколу огляду місця події можуть бути плани та схеми. План — це графічне площинне зображення (креслення) даного місця, виконане у масштабі чи схематично (у вигляді схеми). Різниця між планом і схемою полягає в тому, що перший виконується у масштабі, другий — без масштабу, орієнтовно, із зазначенням розмірів об’єктів, їх форм та відстаней між ними.

Плани та схеми можуть бути загальними, що охоплюють приміщення чи значну частину місцевості, та окремими, що відображають лише безпосередньо місце події або його найважливішу частину (наприклад, кімнату, де вчинено злочин).

Залежно від місця події складаються плани відкритої місцевості і приміщень. План приміщень може бути площинним простим (рис. 26) або розгорнутим (рис. 27). На останньому зображують не тільки підлогу кімнати з розташованими на ній речами, а й у розгорнутому вигляді стіни кімнати з усіма предметами і слідами, що на них є, а також стелю, коли на ній є якісь ознаки, що підлягають фіксації. У разі потреби на стіни наносять проекцію предметів обстановки, що розташовані біля них.  

План місцевості викреслюється методом вимірів за спрямованістю або за способом засічок. Останній полягає в тому, що виміри між двома об’єктами і відображення на плані відрізка у відповідному масштабі проводять лише після першого візування. Інші об’єкти візують як з початкової точки, так і з точки, на яку проводилось перше візування. У цьому випадку відрізок між двома даними точками слугує базою зйомки. Таке перехрестя відображає місце розташування об’єкта, на який проводилось візування. Оскільки база зйомки і дві лінії візування утворюють трикутник, то вирахувати відстань від одного об’єкта до іншого не складно.

На кожному плані або схемі повинні бути: заголовок із зазначенням, що саме накреслено, стрілка з позначенням «північ — південь» для орієнтування на сторони світу, масштаб (на планах), пояснювальні написи про те, що являють собою ті чи інші зображені об’єкти.


Глава 17. ДОПИТ


§1. Поняття та види допиту

Допит — це процесуальна дія, яка являє собою регламентований кримінально-процесуальними нормами інформаційно-психологічний процес спілкування осіб, котрі беруть в ньому участь, та спрямований на отримання інформації про відомі допитуваному факти, що мають значення для встановлення істини у справі.

Допит є найбільш поширеним способом отримання доказів. У той же час допит — одна з найбільш складних слідчих (судових) дій; його проведення вимагає від слідчого високої загальної та професійної культури, глибокого знання психології людини. Мета допиту полягає в отриманні повних та об’єктивно відображуючих дійсність показань. Ці показання є джерелом доказів, а фактичні дані, які в них містяться, — доказами.

Процесуальний порядок допиту регламентується нормами КПК (статті 107, 143—146, 166—171, 201, 300, 303, 304, 307, 308, 311), дотримання яких є обов’язковим. Недотримання процесуальних правил проведення допиту є порушенням закону і тягне за собою недійсність проведеної дії та недопустимість отриманих показань як джерела доказів.

Згідно зі статтями 143, 167 КПК допит можна проводити у місці провадження досудового слідства або за місцем перебування допитуваного, як правило, у денний час. Допитувані дають показання віч-на-віч зі слідчим, за винятком випадків, прямо передбачених у законі (присутність захисника, педагога, законних представників неповнолітнього та ін.).

Перед допитом слідчий у разі необхідності упевнюється в особі допитуваного, роз’яснює йому його права та обов’язки, з’ясовує відомості анкетного характеру. Свідок попереджається про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань та за давання свідомо неправдивих показань. Конституція України у ст. 63 проголошує імунітет свідка: «Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом».

Допит свідка по суті справи розпочинається з пропозиції розповісти все відоме йому про обставини, у зв’язку з якими він викликаний на допит. На початку допиту обвинуваченого слідчий повинен запитати його, чи визнає він себе винним у пред’явленому обвинуваченні, після чого пропонує йому дати показання по суті обвинувачення. Після вільної розповіді свідка або обвинуваченого слідчий має право поставити свої запитання. Показання записуються до протоколу у першій особі та по можливості дослівно. Допитуваному може бути надана можливість власноручно написати показання.

Коло тих обставин, які слідчий має намір з’ясувати шляхом допиту, називається предметом допиту. До їх числа належать обставини, пов’язані з самою подією злочину (його способом, місцем вчинення, часом, наслідками та ін.), які підтверджують або спростовують винність у його вчиненні певних осіб та мотиви їхніх дій. Практично предметом допиту можуть бути будь-які обставини, що мають значення для встановлення істини у справі. Предмет допиту залежить як від процесуального становища допитуваного, так і від того, яку інформацію він може мати у своєму розпорядженні. Слідчий визначає предмет допиту під час підготовки до його проведення. Конкретне своє вираження предмет допиту знаходить у плані допиту у вигляді переліку обставин, які підлягають з’ясуванню.

Допит являє собою процес спілкування, в якому слідчий завжди повинен зберігати ініціативу у регулюванні процесу обміну інформацією. Він зобов’язаний керувати особами, які беруть участь у справі. Отримання інформації під час допиту має свої особливості, що визначаються процесуальним становищем допитуваного, зайнятою ним позицією, зацікавленістю у результатах справи, індивідуальними особливостями особи та деякими іншими обставинами.

Залежно від підстав допит може бути поділений на ті або інші види. Так, залежно від процесуального становища допитуваного розрізняють допит таких осіб, як свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, підсудний, експерт. За віковими особливостями допитуваного допит подiляється на допит неповнолітнього, дорослого, особи похилого віку. За послідовністю проведення — допит первісний, повторний (з’ясовуються обставини, про які допитуваний вже давав показання під час попереднього допиту); додатковий (отримання показань щодо обставин, про які не йшлося під час попередніх допитів). За суб’єктом проведення — допит, який здійснюється слідчим, дізнавачем, прокурором, суддею. Особливими різновидами допиту є допит під час очної ставки та перехресний допит.

§2. Процес формування показань

Сприйняття, запам’ятовування та відтворення є взаємопов’язаними етапами формування показань. Правильне розуміння цих процесів сприяє ефективному застосуванню тактичних прийомів допиту, правильній оцінці показань.

Першим етапом у формуванні показань є сприйняття. Сприйняття — це не тільки сума відчуттів, а й діяльність мислення. Відчуття є суб’єктивним за змістом джерелом, а тому відчуття і сприйняття певним чином залежать від розвитку нервової системи, стану організму в цілому, рівня розвитку людини.

Сприйняття має різноманітні відтінки і характер залежно від особи сприймаючого (емоційного ставлення, інтересу до того, що сприймається, спрямованості уваги). До чинників, які в той чи інший спосіб впливають на сприйняття, його емоційне забарвлення, належить темперамент. Правильність сприйняття залежить від суб’єктивних і об’єктивних чинників: суб’єктивні — це стан органів відчуття людини, її суб’єктивна можливість правильно сприймати дійсність, а об’єктивні — умови сприйняття, погода, освітлення, тривалість події, за якою спостерігають.

Розглядаючи об’єктивні чинники, що впливають на правильність сприйняття, не можна відокремити їх від суб’єктивних особливостей особи, які «забарвлюють» сприйняття дійсності. До таких особливостей належать спрямованість сприйняття та його емоційність. Спрямованість сприйняття залежить від того, було воно навмисним чи ні. Ненавмисне сприйняття характеризується тим, що людина не готується попередньо до нього, воно виникає раптово і триває, доки діє відповідний подразник. Навмисне ж сприйняття характеризується цілеспрямованістю, а тому є повнішим і пов’язане з так званою професійною увагою. Сприйняття особою предметів чи явищ, пов’язаних з її професією, часто є більш правильним і містить найменший відсоток помилок.

Другим етапом формування показань є запам’ятовування, як здатність утворювати умовні зв’язки, зберігати і відновлювати їхні сліди. Як і сприйняття, воно має вибірковий характер: людина запам’ятовує не все, що сприймає, а тільки те, що викликає в неї глибокі переживання чи має для неї істотне значення.

Експерименти з перевірки пам’яті людини свідчать про те, що вона з часом може перекручувати сприйняту подію. Повну розповідь про те, що спостерігалося, можна одержати тоді, коли свідок допитується через найкоротший від події проміжок часу.

У слідчій практиці переважно трапляються показання осіб, які не ставили собі за мету обов’язково запам’ятовувати факти для викладу їх потім на допиті. Цією обставиною і визначаються складність відтворення зафіксованого, уривчастість, неповнота відомостей і деталей події.

Так, очевидець дорожньо-транспортної події часто обмежує свою увагу фактами, які найсильніше вплинули на його психіку. Наприклад, свідок — очевидець наїзду автомашини на велосипедиста — показав, що він не запам’ятав ні обставин наїзду, ні зовнішнього вигляду автомашини. Він запам’ятав тільки те, як з неї на велосипедиста упав ящик (ящик, падаючи, вдарив велосипедиста залізним кутом, перевертаючись, вдарив ще раз і придавив його, розтрощивши голову і плече). Свідок зосередив увагу на потерпілому, а тому його показання в цій частині виявилися найповнішими. Спрямованість уваги в цьому разі сприяла кращому запам’ятовуванню окремих обставин.

Дослідження мимовільного запам’ятовування, як і досвід проведення допитів, свідчить про те, що особи запам’ятовують не тільки те, що справляє яскраве враження, а й фонові обставини, на які не спрямована безпосередня увага. Тут доцільно застосовувати тактичні прийоми допиту з використанням асоціативних зв’язків, до яких належать:

а) постановка додаткових запитань, заснованих на аналізі показань осіб і використанні можливих асоціацій у допитуваного в момент спостереження події;

б) постановка нагадуючих запитань (витяги з показань допитуваного чи відомостей з інших матеріалів справи з метою відновлення в пам’яті обставин події, що спостерігалася);

в) пред’явлення під час допиту речових доказів;

г) допит на місці події.

Третім етапом формування показань є відтворення сприйнятого. Воно залежить від певних умов, у тому числі фізичного і психічного стану особи в момент відтворення. Особливого значення тут набуває здатність особи висловлювати свої думки. Ця здатність у кожної людини є індивідуальною і залежить від її культурного рівня, інтелекту, словникового запасу. При цьому значну роль відіграють вислови, які використовує слідчий при допиті, окремі фрази, слова, формулювання запитань.

У психології відомі два типи відтворення: а) вільне відтворення смислового змісту з відхиленням від форми та б) відтворення змісту із збереженням його форми. Цей поділ важливо встановити в показаннях з метою їх правильної оцінки і визначення тактики допиту. Так, відтворення змісту із збереженням форми виявляється в детальному і послідовному викладі події, без виділення її головних і другорядних рис. Відтворення ж змісту без форми полягає у викладі суті події.

§3. Підготовка до допиту

Ретельна і всебічна підготовка до допиту є необхідною умовою одержання повних та достовірних показань. У процесі підготовки до допиту слідчий здійснює комплекс організаційних і тактичних заходів.

Підготовка до допиту може бути поділена на три основних рівня: пізнавальний, прогностичний та синтезуючий. Пізнавальний рівень полягає у вивченні матеріалів кримінальної справи, ознайомленні з оперативно-розшуковими даними, збиранні відомостей про особу допитуваного, вивченні спеціальних питань. Інформація, яка буде одержана на цьому рівні, дозволяє прогнозувати різні ситуації допиту, визначати можливість виникнення у допитуваного реакцій на використання того чи іншого тактичного прийому або небажаного психічного стану, обирати найдоцільніші способи встановлення психологічного контакту. Підготовка до допиту завершується на синтезуючому рівні й охоплює складання плану допиту, а також вирішення питань, пов’язаних з визначенням доцільного місця, часу та режиму його здійснення.

Під час підготовки до допиту велике значення має цілеспрямоване вивчення матеріалів справи, що дозволяє встановити коло осіб, які підлягають допиту, визначити предмет допиту, сформулювати запитання допитуваному. Вивчення матеріалів справи слід розпочинати з первинних даних, покладених в основу порушення кримінальної справи. У цьому сенсі цікаву інформацію для проведення допиту можна одержати з пояснень опитуваного, в яких відображається його позиція, ставлення до того, що трапилося. Такі пояснення нерідко містять дані, які допомагають спрямувати перебіг допиту, перевірити відомості, одержані від опитуваного.

Вивчення матеріалів кримінальної справи передбачає аналіз даних, які містяться у протоколах слідчих дій, що дає можливість виявити суперечності або прогалини з деяких обставин. Важливе місце в процесі вивчення матеріалів справи належить аналізу результатів таких слідчих дій, як огляд місця події та обшук. Дослідження їх може бути корисним для висування версій про механізм вчиненого злочину і осіб, які його вчинили.

Вивчення даних, які містяться у протоколі огляду місця події, дає змогу виявити окремі психологічні риси особи допитуваного: його рішучість або обачливість, сміливість або боягузтво, навички та звички, жорстокість, цинізм, схильність до афективних спалахів, патологічні відхилення психіки тощо. Вивчення матеріалів справи дозволяє дійти висновку щодо характеру дій допитуваного і скласти його «кримінальний» портрет.

Під час вивчення матеріалів справи слідчий робить закладки у потрібних місцях, виписує прізвища, адреси, систематизує письмові та речові докази. В окремих випадках доцільно вести робочі записи щодо кожного допитуваного у вигляді карток або на окремих аркушах паперу.

Вивчення матеріалів кримінальної справи передбачає необхідність:

1) предметної систематизації матеріалів про факти, події, особу тощо;

2) виявлення суперечностей і прогалин у досліджуваних матеріалах;

3) одержання контрольних відомостей, які можна використовувати на допиті.

Деякі слідчі розпочинають допит, не вивчивши добре матеріали справи, і тому забувають з’ясувати істотні обставини. Це призводить до необхідності проводити повторні допити, що є небажаним.

Підготовка до допиту передбачає необхідність вивчення соціально-психологічної характеристики допитуваного, яка складається з даних про його характер, темперамент, рівень інтелекту, спосіб мислення, схильність до референтної групи, спосіб життя, виховання в сім’ї тощо. Вивчення особи допитуваного дозволяє обрати доцільний момент для допиту, визначити послідовність допиту кількох свідків або обвинувачених, встановити психологічний контакт з допитуваним, обрати найефективніші прийоми, способи виховного впливу, а також оцінити одержані показання.

Вивчення особи допитуваного здійснюється на підставі певних методів: спостереження, бесіди, аналізу результатів діяльності, узагальнення незалежних характеристик. Обсяг даного вивчення залежить від таких чинників, як процесуальне становище допитуваного, характер злочину, мета допиту, організаційні можливості слідчого та його професійні знання.

Під час вивчення особи допитуваного істотну допомогу слідчому може надати спеціаліст-психолог. Використання спеціальних знань у галузі психології в процесі підготовки і проведення допиту є досить ефективним. Психолог може допомогти визначити особливості психічних процесів, властивостей і станів допитуваного, встановити тип темпераменту, риси характеру, інтелектуальні здібності тощо, а також рекомендувати способи, за допомогою яких можуть бути виявлені окремі психологічні якості допитуваного, запропонувати запитання, які доцільно поставити з метою встановлення контакту. Психолог при підготовці до допиту може запропонувати також експрес-психодіагностику допитуваного, використовуючи можливості тестів.

Заключним етапом підготовки до допиту є його планування, яке передбачає визначення порядку проведення допиту, здійснення прогностичної функції.

При плануванні слідчий прогнозує поведінку обвинуваченого або свідка на допиті, а також можливість виникнення різних ситуацій допиту та їх зміни під час його проведення. Планування допиту передбачає прогнозування можливих реакцій допитуваного на той чи інший доказ та можливі зміни лінії поведінки слідчого в процесі допиту.

Планування допиту потребує використання можливостей рефлексивного мислення (імітації можливого перебігу міркувань іншої особи). За допомогою рефлексивного мислення слідчий прогнозує варіанти відповідей, які може дати допитуваний на поставлені йому запитання, і визначає відповідну тактику. Рефлексивне управління являє собою конкретне запровадження слідчим напрямів прогнозу.

Результати розумової діяльності слідчого при підготовці до допиту знаходять свій концентрований вияв у плані допиту — усному або письмовому, короткому або розгорнутому. Складання розгорнутого письмового плану допиту починається з визначення його предмета. Предметом допиту є сукупність обставин, що підлягають з’ясуванню і мають значення для встановлення істини у справі. Такі обставини мають викладатися в логічній послідовності та відображати специфіку відповідно до процесуального становища допитуваного. План допиту відображає зміст тактики: запитання допитуваному та використання інших тактичних прийомів. Підготовка до допиту полягає у визначенні не тільки змісту тактичних прийомів, а й їхній послідовності.

§4. Зміст тактики допиту

Тактика допиту складається з найбільш ефективних прийомів, що сприяють одержанню повних і об’єктивних показань. Під час допиту використовуються різноманітні тактичні прийоми: постановка тих чи інших запитань, пред’явлення речових і письмових доказів, оголошення показань інших осіб, допит на місці події, роз’яснення суті наслідків вчиненого злочину, переконання у необхідності надання допомоги органам розслідування тощо.

У теорії криміналістики існує певна класифікація запитань, які можуть бути сформульовані допитуваному. За своєю спрямованістю запитання поділяються на основні (спрямовані на з’ясування головних відомостей у справі) та доповнюючі (спрямовані на з’ясування фактів, пропущених допитуваним у вільній розповіді). Відповідно до цільового призначення запитання можуть бути: уточнюючими — спрямовані на найповніше і найточніше з’ясування питань, що мають значення для справи (наприклад: «Ви показали, що пістолет знаходився біля трупа. Чи не можете Ви сказати, з якого боку і на якій відстані від трупа знаходився пістолет?»); нагадуючими — переслідують мету оживити пам’ять допитуваного, викликати ті чи інші асоціації (наприклад: «Що Ви робили після дня народження? В якому місці Ви гуляли?» тощо); контрольними — спрямовані на перевірку даних, що були повідомлені допитуваним, з’ясування джерел одержання фактів (наприклад: «На підставі чого Ви стверджуєте, що злочин було вчинено о 16 годині?»).

Під час допиту як тактичний прийом застосовується пред’явлення доказів. Криміналістична тактика передбачає певні способи пред’явлення доказової інформації. Найдоцільнішою є класифікація способів пред’явлення доказів за декількома підставами:

1. За характером використання доказів у розслідуванні:

а) пред’явлення доказів на одному допиті;

б) пред’явлення доказів під час ряду допитів однієї особи.

2. За характером взаємозв’язку доказів у кримінальній справі:

а) роздільне пред’явлення одиничних доказів;

б) пред’явлення комплексу взаємопов’язаних доказів;

в) пред’явлення всієї системи доказів.

3. За характером демонстрації доказів на допиті:

а) згадування про наявні докази на допиті;

б) перерахування доказів, що мають місце, із зазначенням джерел їх походження;

в) показ доказів допитуваному не повністю, мимохідь;

г) надання допитуваному можливості розглядати, вивчати докази;

ґ) підкреслена демонстрація ознак об’єкта, що пред’являється.

4. За характером послідовності пред’явлення доказів:

а) пред’явлення доказів у послідовності «зростання сили»;

б) пред’явлення доказів у послідовності «зменшення сили».

5. За характером додаткових умов, що посилюють вплив на допитуваного доказів, що пред’являються:

а) несподіване пред’явлення доказів;

б) пред’явлення доказів після попереднього з’ясування обставин, які пов’язані з ними;

в) пред’явлення доказів і роз’яснення їх значення у кримінальній справі;

г) використання науково-технічних засобів для роз’яснення допитуваному особливостей доказів, що пред’являються;

ґ) супроводження пред’явлення доказів описом передбачуваного перебігу розслідуваної події та її обставин (запропонована система пред’явлення доказів була досліджена В. С. Комарковим*).

Використання тактичних прийомів у процесі допиту повинно мати не хаотичний характер, а логічну доцільність їх реалізації. Тактичні прийоми можуть бути упорядковані відповідно до ситуації допиту. Дослідження типових ситуацій допиту дозволяє встановити такі їх види:

1) повідомлення правдивих показань;

2) добросовісна помилка допитуваного;

3) суперечності у показаннях допитуваного;

4) відмова від давання показань;

5) повідомлення неправдивих показань.

Побудова і використання систем тактичних прийомів допиту залежать не лише від ситуаційної зумовленості, а й від мети допиту, його виду, процесуального становища допитуваного та інших чинників.

Можна запропонувати системи тактичних прийомів (тактичні комбінації), що мають на меті:

1) встановлення психологічного контакту з допитуваним;

2) спонукання його до давання показань;

3) уточнення свідчень і усунення в них суперечностей;

4) актуалізацію забутого в пам’яті допитуваного;

5) викриття неправди;

6) усунення перекручень при добросовісній помилці допитуваного.

Запропоновані системи тактичних прийомів допиту можуть містити у своєму складі підсистеми прийомів, що зумовлено можливістю конкретизації мети тієї чи іншої системи і відмінністю в процесуальному становищі допитуваного. Можливі варіанти систем тактичних прийомів та їх динамічна залежність від ситуацій допиту наведені.

 Запропонована схема вказує, що після використання системи тактичних прийомів, спрямованої на встановлення психологічного контакту з допитуваним («Контакт»), можливе виникнення двох видів ситуацій: безконфліктної або конфліктної. Як безконфліктні ситуації на схемі запропоновані:

1) повідомлення достовірних показань допитуваним;

2) виникнення перекручень у показаннях;

3) виникнення суперечностей у показаннях;

4) неможливість повідомлення певної інформації внаслідок забування окремих моментів.

Конфліктні ситуації передбачають наявність двох ситуацій:

1) відмови допитуваного від показань;

2) повідомлення неправди у показаннях.

До кожної із запропонованих ситуацій рекомендується відповідна система тактичних прийомів.

Розглянемо роботу схеми. Припустимо, що під час встановлення психологічного контакту необхідний рівень його не було досягнуто і виникла конфліктна ситуація. У такому разі є необхідність у використанні системи тактичних прийомів, спрямованої на спонукання до давання показань («Спонукання»). Реалізація такої системи передбачає перехід у блок безконфліктних ситуацій. Однак можливий перехід й в іншу — конфліктну ситуацію у вигляді повідомлення неправди, що змушує до використання системи тактичних прийомів, спрямованої на викриття неправди в показаннях («Викриття неправди»). На схемі показана можливість переходу від безконфліктної ситуації до конфліктної, що може бути пов’язано зі зміною позиції допитуваного внаслідок тактичних помилок слідчого. Можливий також і перехід від однієї безконфліктної ситуації до іншої (наприклад, від ситуації, яка характеризується забуванням окремих моментів допитуваним, до ситуації перекручення в показаннях).

§5. Встановлення психологічного контакту

Психологічний контакт — це найбільш сприятлива психологічна «атмосфера» допиту, яка допомагає взаємодії та взаємовідносинам між її учасниками, це певний «настрій» на спілкування.

Психологічний контакт у допиті передбачає можливість виникнення двох його рівнів: 1) коли допитуваний бажає давати показання та 2) коли його примушують до цього. Такий контакт може йти з наростанням, а може гаснути чи може раптово виникнути і так само раптово зникнути.

Психологічний контакт завжди має двосторонній характер, його встановлення і підтримання залежить як від слідчого, так і від допитуваного, хоча ініціатива повинна належати слідчому. Існує двосторонній контакт, в якому допитуваний відчуває, що він становить для слідчого певний інтерес.

Встановлення психологічного контакту вимагає від слідчого знань психології допитуваного. Він повинен враховувати його індивідуально-психологічні особливості, типологічні якості, психічний стан на момент допиту, життєвий досвід та ін.

Тактичні прийоми, спрямовані на встановлення психологічного контакту з допитуваним, ґрунтуються на використанні даних психології, логіки та інших наук. У цьому відношенні певний інтерес становлять способи впливу на людей, запропоновані Дейлом Карнегі*. Він рекомендує шість таких способів: 1) виявляйте щирий інтерес до інших людей; 2) усміхайтесь; 3) пам’ятайте, що для людини звук її імені — найбільш солодкий і найбільш важливий звук людської мови; 4) будьте добрим слухачем; заохочуйте інших розповідати вам про себе; 5) ведіть розмову у колі інтересів співрозмовника; 6) давайте людям відчути їх значимість і робіть це щиро. Банальність деяких прийомів очевидна, однак це не позбавляє їх практичного значення при певній інтерпретації.

Побудова системи тактичних прийомів передбачає необхідність з’ясувати мету встановлення психологічного контакту. Відповідно до мети і процесуального стану допитуваного в системі тактичних прийомів можуть бути виділені такі підсистеми:

1) сприяюча адаптації до обстановки допиту і усуненню небажаних станів психіки допитуваного:

щодо обвинуваченого (підозрюваного) — уточнення анкетно-біографічних даних; бесіда на сторонню тему або на тему, що цікавить, але не належить до предмета допиту; демонстрація слідчим поінформованості про обставини життя допитуваного, його потреби, інтереси;

щодо свідка (потерпілого) — повідомлення про мету допиту; бесіда на сторонню тему або на тему, що цікавить, але не належить до предмета допиту; переконання у невідворотності покарання злочинців;

2) стимулююча настанову на необхідність спілкування:

щодо обвинуваченого (підозрюваного) — роз’яснення допитуваному суті його процесуального становища; демонстрація перспектив ситуації, що склалася; роз’яснення значення щиросердості розкаяння, інших пом’якшуючих обставин; використання позитивної оцінки окремих якостей особи допитуваного;

щодо свідка (потерпілого) — переконання в необхідності надання допомоги органам розслідування; роз’яснення суті наслідків вчиненого злочину або можливості їх виникнення у майбутньому; показ фотознімків (предметів), пов’язаних із вчиненим злочином та його наслідками; використання позитивної оцінки якостей особи допитуваного.

Розглянемо зміст і роль окремих тактичних прийомів щодо підсистеми, яка сприяє адаптації до обстановки допиту та усуненню небажаних станів психіки обвинуваченого (підозрюваного). Так, у процесі з’ясування обставин анкетно-біографічного характеру слідчий може уточнювати окремі з них з метою визначення психологічного стану допитуваного, включення його в активне спілкування, визначення рівня інтелектуального розвитку допитуваного і рівня володіння ним мовою, усунення емоційного напруження. Уточнювати можна дані, які викликають позитивні емоції у допитуваного. Зокрема, коли заповнюється графа про місце народження, доцільно спитати обвинуваченого про те, як довго він жив у цьому місці, коли переїхав, чи подобаються йому місця, де він народився, які у цих місцях визначні пам’ятки. Розглянутий тактичний прийом пов’язаний зі вступом у спілкування і має орієнтуючий характер.

Наступний тактичний прийом — це бесіда з допитуваним на сторонню тему або на тему, що цікавить, але не належить до предмета допиту. Важливе значення у цьому відношенні має уміння слідчого вірно обирати тему для бесіди, що визначається знанням інтересів допитуваного, його захоплень, рівнем загальної культури. Бесіди на такі теми дозволяють змінити психологічний стан допитуваного, позитивно впливають на обвинуваченого (підозрюваного) незалежно від того, перебуває він у збудженому чи пригніченому стані. Загальмованість, як і схвильованість, зумовлюється напруженням, усунути яке допомагає спілкування. Змінюючи тему, необхідно знайти таку, яка викличе у допитуваного інтерес. Допитуваний не повинен відчути, що його «виводять» на заздалегідь заплановану тему розмови. Це можна зробити шляхом включення в поле зору допитуваного предметів, пов’язаних з його інтересами, які викликають у нього позитивний емоційний відгук.

У процесі такої бесіди проявляються комунікативні якості слідчого, які впливають на встановлення психологічного контакту. Окремі криміналісти розглядають вплив на допитуваного позитивними якостями — ввічливістю, справедливістю, доброзичливістю, принциповістю — як тактичний прийом, що сприяє встановленню контакту. Дійсно, позитивні якості особи слідчого сприятливо впливають на встановлення і підтримання контакту, проте вони не можуть розглядатися як самостійні тактичні прийоми, а мають бути притаманні всьому спілкуванню слідчого і допитуваного.

Тактичний прийом, який полягає у демонстрації слідчим поінформованості про обставини життя допитуваного, його потреби, інтереси, сприяє адаптації підозрюваного на допиті, усуненню небажаних станів його психіки. Використання цього прийому викликає у допитуваного інтерес до інформації, яку повідомляє слідчий, відвертає від чинників, що заважають зосередитись на головному, сприяє відвертості допитуваного.

§6. Актуалізація забутого в пам’яті допитуваного

Важливим завданням слідчого при допиті свідків або обвинувачених є надання допомоги у пригадуванні подій минулого. Поновлення (актуалізація) сприйнятого матеріалу може характеризуватися різним ступенем труднощів — від «автоматичного» впізнання предметів до важкого пригадування їх.

Можливість актуалізації забутого у пам’яті допитуваного базується на збудженні відповідних нервових зв’язків або асоціацій (за схожістю, суміжністю або контрастом), а тому тактичні прийоми, які сприяють актуалізації, повинні ґрунтуватися саме на цьому.

Допитуваний може зробити заяву типу «я вже нічого не пам’ятаю», «був п’яний і не пам’ятаю, що відбувалося» тощо. При «побічній відмові» від показань допитуваний зазвичай вказує на повне випадіння з його пам’яті подій, що становлять інтерес, і не докладає зусиль для пригадування «забутого». Встановити, чи має місце «побічна відмова» від показань або допитуваний дійсно забув обставини, які цікавлять органи розслідування, слідчому допомагає аналіз таких даних, як час, що пройшов з моменту сприйняття окремих фактів, характер події, наступна діяльність допитуваного, його стан у момент сприйняття, індивідуальні особливості пам’яті.

Система тактичних прийомів, спрямована на актуалізацію забутих матеріалів у пам’яті свідків (потерпілих) або обвинувачених (підозрюваних), може включати:

1) постановку нагадуючих запитань;

2) показ доказів;

3) демонстрацію іншої матеріалізованої інформації;

4) допит на місці події;

5) оголошення показань інших осіб.

Запропонована система є найбільш типовою. У процесі її використання ефективним може стати кожен із зазначених прийомів або їх комплекс залежно від психологічних особливостей допитуваного і своєрідності забутого матеріалу. Можливість реалізації окремих тактичних прийомів системи зумовлена ситуацією розслідування, яка складається до проведення допиту.

Важливим прийомом, спрямованим на актуалізацію забутих обставин, є постановка допитуваному нагадуючих запитань, мета яких полягає у нагадуванні обставин, що сприяє збудженню асоціативних зв’язків. Дані для нагадуючих запитань слідчий одержує з матеріалів кримінальної справи, показань інших осіб, оперативно-розшукових відомостей.

Позитивний ефект у пригадуванні забутого має постановка запитань у хронологічній або логічній послідовності про попередні, супровідні та наступні за подією злочину обставини.

Так, в одному з будинків була вчинена квартирна крадіжка. Припускалося, що злочинці могли проникнути до квартири або шляхом підбирання ключів, або використовуючи ключі від даної квартири, які були загублені господаркою рік тому. За підозрою у вчиненні злочину були затримані Г., Л., М., які заперечували свою причетність до крадіжки. Під час розслідування була допитана молодша сестра одного з підозрюваних В. При її допиті слідчий спробував з’ясувати чи не знаходив хто-небудь з їхньої сім’ї ключі. У своїх показаннях В. повідомила, що одного разу вона знайшла два ключа, які потім віддала своєму братові. Однак час, коли вона знайшла ключі, і день, коли віддала їх братові, не пам’ятала. Слідчий вирішив поставити їй такі дві групи нагадуючих запитань: а) запитання, які б сприяли пригадуванню часу знаходження ключів: В якому місці були знайдені ключі? Чому В. була у цьому місці? Куди вона прямувала і з ким?; б) запитання, які б сприяли пригадуванню дня, коли ключі були передані братові: Де вона їх віддала і за яких обставин? Чим займалася у той час? Постановка цих запитань дала змогу В. пригадати обставини, які мали важливе значення для подальшого розслідування.

Система тактичних прийомів, спрямована на актуалізацію забутого, включає й такий прийом, як показ свідку або обвинуваченому речових або письмових доказів. Тут процес пригадування ґрунтується не тільки на розумових асоціаціях, а й на безпосередніх зорових відчуттях. У процесі показу тих чи інших доказів допитуваний впізнає предмет, сприйнятий раніше, і пригадує обставини, пов’язані з ним.

Тактичним прийомом, який сприяє актуалізації забутого, є демонстрація допитуваному іншої матеріалізованої інформації з метою оживити у його пам’яті обставини баченої ним події. Так, для актуалізації забутого можуть бути успішно використані різні фотознімки, схеми, малюнки, макети, а також такі системи, як «фоторобот», рисований портрет, альбом з типовими малюнками елементів зовнішності людини, альбоми зразків різних фасонів одягу, кольорові репродукції вантажних і легкових автомобілів тощо. Якщо допитуваний забув будь-яке прізвище, можна запропонувати йому ту чи іншу довідкову книгу (наприклад, телефонну), з тим щоб він знайшов це або схоже прізвище (асоціації за схожістю). Отже, суть цього тактичного прийому полягає в демонстрації (показі) допитуваному аналога раніше сприйнятого предмета або окремих його ознак.

Актуалізації забутого може допомогти й такий тактичний прийом, як допит на місці події. Психологічною підставою його є повторне сприйняття допитуваним обстановки, в якій відбувався злочин. Таке сприйняття збуджує асоціативні зв’язки і стимулює більш повне відтворення обставин, які цікавлять слідчого. Слідча практика свідчить про ефективність використання допиту на місці події.

Так, Л. була зґвалтована групою юнаків за таких обставин. Біля кінотеатру до неї підійшли хлопці, які попросили її викликати з сусіднього будинку їх знайому. Л. погодилася їм допомогти.

Коли вони підійшли до вказаного будинку, хлопці схопили Л. за руки і завели спочатку до під’їзду, а потім на горище будинку, де й зґвалтували її. На допиті Л. повідомила, що вона не пам’ятає, де розташований цей будинок, в якій бік від кінотеатру вони пішли, до якого під’їзду заходили. Слідчий вирішив провести допит на місці події. Прибувши до кінотеатру, Л. згадала, якою дорогою вони йшли, впізнала будинок та під’їзд, до якого вони заходили, і навіть пригадала, як у розмові ґвалтівники одного зі своєї компанії називали «Рудий». Показання потерпілої сприяли визначенню місця події, встановленню злочинців і розкриттю злочину.

До системи тактичних прийомів, яка сприяє актуалізації забутого, належить оголошення показань інших осіб. У процесі оголошення показань необхідно пред’являти не протокол у цілому, а зачитувати фрагменти, що стосуються тільки обставин, за яких певний факт мав місце. Так, якщо слідчого цікавить розмова конкретної особи, то свідку оголошується витяг з показань не про розмову, а про місце зустрічі та час, коли ця розмова відбулася.

§7. Викриття неправди в показаннях

Під час допиту свідків (потерпілих) або обвинувачених (підозрюваних) в їхніх показаннях можливе виникнення перекручень, які є наслідком свідомої неправди. Попередження, виявлення та усунення таких перекручень є важливим завданням слідчого при допиті.

Практичне значення мають запропоновані у криміналістичній літературі критерії відповідності показань допитуваного дійсності, які мають орієнтуючий характер. Зокрема, такі критерії включають:

1) компетентність допитуваного (коли характер його показань, його особливості дозволяють дійти висновку про те, що він не здатний вигадати повідомлене);

2) його непоінформованість (незнання допитуваним тих обставин, які мали бути відомі та не могли бути забутими, якщо його показання є вірними);

3) рівень мовлення допитуваного (відповідність мовних особливостей показань його культурному рівню, професійній належності, лексичному запасу);

4) унікальність показань (якщо повідомлення має свою індивідуальність, то більш обґрунтовано вважати його правдивим);

5) емоційна насиченість показань (правдиві показання мають порівняно більшу кількість суто особистих, емоційних моментів, посилань і вказівок на переживання);

6) критерій невідповідностей (сумлінний допитуваний описує фрагменти і деталі події, не завжди і не в усьому узгоджує їх між собою; допитуваний, який повідомляє неправду, робить спроби усунути невідповідності).

У криміналістичній теорії зазначається необхідність спостереження в процесі допиту за поведінкою обвинуваченого або свідка та його психофізіологічними реакціями. Виявити неправду у показаннях таке спостереження не дає змоги, однак воно реєструє зовнішні прояви, які відображають динаміку стану допитуваного під час допиту, різне реагування на те чи інше запитання або пред’явлений доказ. Ці зовнішні прояви не мають доказового значення, а виконують лише орієнтуючу функцію.

У процесі попередньої оцінки показань можливо виявлення негативних обставин, які при допиті можуть виступати у двох формах: а) відсутності у показаннях допитуваного даних, які повинні мати місце; б) наявності у показаннях даних, яких не повинно бути. Так, у разі наявності даних, яких не повинно бути, негативні обставини при допиті можуть проявлятися у вигляді обмовок та винної поінформованості допитуваного. Значення негативних обставин у допиті полягає в тому, що вони виступають специфічними сигналами неправди у показаннях і потребують використання відповідних тактичних прийомів.

Виявлення неправди у показаннях обвинувачених або свідків передбачає їх попереднє дослідження шляхом зiставлення таких показань з різними даними, які є у розпорядженні слідчого (зіставлення окремих елементів у показаннях допитуваних, зіставлення з показаннями інших осіб тощо).

Повідомлення неправди свідками чи обвинуваченими — це вольовий і свідомий акт, спрямований на перекручення істини. Отже, для запобігання і встановлення неправди слідчий повинен знати її можливі мотиви. Засобами усунення мотивів неправди при допиті є тактичні прийоми, розроблені на підставі методу переконання. Таким чином неправда може бути відвернута на стадії встановлення психологічного контакту з допитуваним. Використання тактичних прийомів, спрямованих на встановлення психологічного контакту, сприяє побудові безконфліктної ситуації допиту і одержанню правдивих показань. Проте усунути мотиви неправди і одержати об’єктивні показання за допомогою даної системи прийомів не завжди є можливість.

Побудова системи тактичних прийомів, спрямованої на викриття неправди в показаннях допитуваного, передбачає необхідність урахування його процесуального становища та форми неправдивого повідомлення. Доречним буде виділення шести підсистем, характерних для допиту обвинуваченого (підозрюваного), які мають таку спрямованість:

1) викриття неправди при повному запереченні обвинуваченим своєї вини і висуненні ним своєї версії;

2) викриття неправди у ситуації часткового визнання обвинуваченим своєї вини;

3) подолання замовчування обвинуваченим фактів, які інтересують органи розслідування;

4) викриття неправдивої заяви про алібі;

5) встановлення обмови;

6) встановлення самообмови.

Кожна з названих підсистем включає комплекс найбільш доцільних тактичних прийомів. Наприклад, підсистема тактичних прийомів, спрямована на викриття неправдивої заяви про алібі, передбачає:

а) постановку деталізуючих запитань щодо перебування допитуваного у вказаному місці;

б) постановку контрольних запитань щодо фактів, точно встановлених у справі;

в) оголошення фрагментів показань осіб, на яких посилався обвинувачений (підозрюваний), стосовно суперечностей, що виникли;

г) оголошення показань осіб, які спростовують заяву про алібі;

ґ) пред’явлення доказів, які підтверджують перебування допитуваного у місці вчинення злочину;

д) оголошення висновку експерта, результатів окремих слідчих дій, які свідчать про можливість перебування допитуваного на місці злочину.

Розглянемо функціональне призначення і ефективність окремих тактичних прийомів цієї підсистеми під час її використання.

Так, при розслідуванні квартирної крадіжки як підозрюваний був допитаний Г., який мешкав у сусідньому будинку. На допиті Г. заявив, що він нічого не знає про вчинений злочин, бо тоді, коли сталася крадіжка, він перебував у спортивному таборі за містом. Тактика викриття неправди була заснована на використанні групи тактичних прийомів допиту. Зокрема, слідчий поставив деталізуючі запитання щодо тих заходів, які проходили у таборі в той час, коли була вчинена крадіжка (такими заходами були відвідування басейну та обід). Відносно відвідування басейну допитуваному були поставлені такі запитання: Чи відвідував Г. басейн? Коли він прийшов туди? Чи організовано проходило плавання? Хто керував спортсменами? З ким він спілкувався? Про що вони розмовляли? Як довго він там пробув? З ким він пішов з басейну? Відносно обіду: Чи ходив Г. на обід? Чи не було спізнення з приготуванням їжі? Що було подано на обід? За яким столом він сидів? Хто обідав з ним за одним столом? Про що вони говорили? Хто першим вийшов з-за столу? Після фіксації відповідей допитуваного слідчий оголосив показання К. і С., на яких посилався підозрюваний Г., як осіб, що можуть підтвердити його дані. Хоча у цілому ці показання підтверджували факт присутності Г. і в басейні, і на обіді, але в деталях їхні показання мали істотні розбіжності. Слідчим були оголошені ті фрагменти показань, які суперечили показанням Г. Підозрюваний пояснив їх наявність тим, що «ніхто не ставив на меті запам’ятовувати нікому не потрібні дрібниці».

Наступним тактичним прийомом, використаним у допиті, було оголошення показань вихователя табору В., який шукав  Г. близько 12-ї години на території табору в той день і не міг знайти його, а зустрівся з ним лише о 14-й годині.

Становить інтерес і прийом, заснований на результатах огляду місця події. Так, попередньо у допитуваного було з’ясовано, що він ніколи не заходив до квартири, де було вчинено злочин, а після цього слідчий повідомив йому про виявлені в процесі огляду місця події сліди рук Г., роз’яснив їх значення.

Таким чином, тільки використання всього комплексу тактичних прийомів підсистеми сприяло спростуванню заяви про алібі та одержанню правдивих показань про обставини вчиненого злочину.

§8. Допит неповнолітніх

Підготовка і проведення допиту неповнолітніх зумовлені віковими особливостями допитуваної особи. Знання цих особливостей має велике значення для обрання прийомів встановлення психологічного контакту, вибору режиму проведення допиту, здійснення впливу на неповнолітнього, оцінки його свідчень.

Неповнолітні — це особи, які не досягли 18 років. У психологічній літературі запропоновано шість вікових груп неповнолітніх:

1) дитячій вік (до 1 року);

2) раннє дитинство (від 1 до 3 років);

3) дошкільний вік (від 3 до 7 років);

4) молодший шкільний вік (від 7 до 11—12 років);

5) підлітковий вік (від 11 до 14—15 років);

6) старший шкільний вік (від 14 до 18 років).

Вікові особливості — це сукупність взаємопов’язаних типових для даного віку процесів, станів і властивостей, що виявляються у поведінці та вказують на загальну спрямованість розвитку особи. При розгляді психологічних особливостей неповнолітніх окремих вікових груп необхідно враховувати не тільки хронологічний вік, а й загальні якості культури і товариства, до якого вони належать, соціально-економічний стан, стать, індивідуально-типологічні якості.

Вік, починаючи з якого неповнолітній може виступати на допиті як свідок або потерпілий, у кримінально-процесуальному законодавстві не визначений. У п. 3 ст. 69 КПК лише вказано, що не можуть бути допитані як свідки особи, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них. Характерні для неповнолітніх особливості психіки не є психічними чи фізичними вадами, але вони, без сумніву, впливають на процес формування і давання показань. Практиці розслідування злочинів відомо чимало прикладів, коли діти віком 3—5 років повідомляли на допиті дані, які сприяли встановленню об’єктивної істини у справі. Разом з тим дітей рекомендується допитувати тільки у крайніх випадках, бо допит може негативно вплинути на їх психіку.

Для дітей дошкільної вікової групи характерна кмітливість, їх сприйняттю притаманна деталізація. При відтворенні події, що спостерігалася, діти можуть свідчити про факти, яких не помітили дорослі. У цьому віці діти не мають достатньої здатності до послідовного логічного мислення і можуть давати лише нескладні відповіді на зрозумілі їм запитання.

Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку характерною є наявність підвищеного навіювання та схильність до фантазування. Ці психологічні особливості необхідно враховувати у процесі допиту і при оцінці показань неповнолітнього.

Підлітковий вік — це перехідний етап від дитинства до дорослості. Принципово нова відмінна риса цього віку — «почуття дорослості». Підліткам притаманні імпульсивність, швидка зміна настрою, негативізм. Ці якості можуть бути причиною відмови від спілкування зі слідчим і повідомлення необхідної інформації.

Старший шкільний вік — завершальний етап переходу до дорослості. У цей період визначаються життєві ідеали, здійснюється вибір професійної спрямованості, встановлюється мета і сенс життя. Для старшого шкільного віку характерна схильність до референтної (авторитетної) групи чи референта (найбільш авторитетної особи).

Якщо свідком є неповнолітній, який не досяг 14 років, допит має проводитися у присутності педагога. Присутність педагога при допиті свідків у віці від 14 до 16 років не є обов’язковою. Це питання у кожному випадку вирішує слідчий. У разі необхідності при допиті неповнолітнього свідка можуть бути присутніми лікар, батьки чи інші законні його представники (ст. 168 КПК). Згідно зі ст. 438 КПК при допиті неповнолітнього обвинуваченого присутність педагога або лікаря, батьків чи інших законних представників винесена на розсуд слідчого чи прокурора або може бути здійснена за клопотанням захисника.

Важливим питанням підготовки до допиту неповнолітнього є вибір місця і обстановки допиту (вдома, у школі, в кабінеті слідчого тощо), що має сприяти встановленню психологічного контакту і одержанню необхідної інформації. Треба заздалегідь підготувати запитання, які необхідно з’ясувати у неповнолітнього. Вони мають бути простими, доступними для розуміння допитуваного. Виконання такого завдання забезпечується складанням плану допиту.

У процесі допиту неповнолітнього слідчому необхідно встановити з ним психологічний контакт. Для цього рекомендується провести бесіди на загальні теми (спорт, навчання, ігри, нові фільми, книжки та ін.), продемонструвати знання його потреб та інтересів. При допиті неповнолітнього підозрюваного або обвинуваченого слідчий повинен триматись спокійно, доброзичливо, але й достатньо твердо. Така манера поведінки сприяє встановленню необхідного контакту з підлітком, налаштовує його на відверту бесіду.

Неповнолітньому допитуваному слід допомогти у формуванні правдивих показань. Слідчий не повинен використовувати постановку запитань, що мають елементи навіювання (навідні питання). Дуже обережно слід застосовувати оголошення показань інших осіб. Постановка навідних питань нерідко є причиною виникнення добросовісних помилок у показаннях. Неправдиві ж показання неповнолітнього можуть бути наслідком помилкового розуміння «геройства», «товариськості».

Специфічними тактичними прийомами, що можуть застосовуватися при допитах неповнолітніх, є: роз’яснення важливості повідомлення правдивих показань; демонстрація поінформованості про обставини життя допитуваного, його потреби, інтереси; роз’яснення сутності та значення пред’явлених і оголошених матеріалів; роз’яснення неправильно зайнятої позиції.

§9. Тактика очної ставки. Перехресний допит

У кримінальному судочинстві очна ставка відома як ефективний спосіб перевірки і одержання нових доказів. У «Руській правді» (ХІ—ХІІ ст.) вже зафіксовано правовий інститут «звід», який був прообразом очної ставки.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство (статті 172, 173, 304 КПК) регламентує порядок проведення очної ставки, розкриває її ознаки.

Очна ставка — це слідча (судова) дія, яка передбачає одночасний допит раніше допитаних осіб про обставини, щодо яких були дані істотно суперечливі показання.

Очна ставка може бути проведена між двома допитаними раніше свідками, свідком і обвинуваченим або підозрюваним, між двома обвинуваченими чи підозрюваними. Очна ставка може бути проведена також у суді. Головні характеристики очної ставки такі:

1) єдність предмета (особи допитуються за одних обставин);

2) єдність об’єкта (очна ставка являє собою процес безперервного порівняння показань двох одночасно допитуваних осіб);

3) єдність часу (допит двох осіб здійснюється у їх присутності протягом слідчої дії);

4) єдність місця (особи допитуються в одному місці);

5) допитувані повинні бути поставлені у рівні умови сприйняття запитань слідчого і показань один одного;

6) єдність документування (процедура очної ставки фіксується в одному протоколі слідчої дії).

Підготовка до очної ставки передбачає вирішення таких питань: між якими особами вона буде проведена; які запитання слід поставити; які суперечності необхідно усунути та яким шляхом; які взаємовідносини між допитуваними мають місце; яка черговість допиту осіб на очній ставці буде ефективною; які тактичні прийоми доцільно застосувати.

Сутність очної ставки полягає в тому, що слідчий по черзі пропонує кожному з допитуваних дати показання про обставини, в яких виявлено істотні суперечності. Під час очної ставки допитуваним може бути дозволено ставити запитання один одному, але слідчому треба пильно контролювати цей процес.

Проведення очної ставки передбачає «ефект присутності», коли обвинуваченому треба давати показання у присутності особи, яка знає дійсні обставини події, що відбулася. Допитувані впливають один на одного своїм авторитетом, вольовими якостями, життєвим досвідом. Однак такий вплив може бути й негативним, коли авторитет недобросовісного учасника (який може мати злочинний характер) впливає на добросовісного. Складні психологічні стосунки можуть виникати при очній ставці потерпілого і обвинуваченого. Якщо є симптоми нестійкості потерпілого, очну ставку проводити не слід.

Тактика очної ставки має певну специфіку, яка пов’язана з розширеним складом її учасників; ускладненим інформаційним обміном; сильним психологічним впливом учасників очної ставки один на одного; зниженням рівня прогнозу слідчого; можливістю зміни показань; підвищеним ступенем тактичного ризику.

Перехресний допит є специфічним видом судового допиту. У судовому засіданні правом ставити запитання наділені суддя, прокурор, захисник, експерти, цивільний позивач, цивільний відповідач та їхні представники, а також підсудні та потерпілі. Допит є перехресним тільки тоді, коли до нього включаються рівноправні учасники кримінально-процесуальної діяльності. Кожний учасник судового розгляду має право ставити допитуваному додаткові запитання для з’ясування чи доповнення відповідей, які були надані на запитання інших осіб.

На перехресному допиті можуть бути допитані усі учасники процесу (підсудні, свідки, потерпілі, цивільні позивачі та цивільні відповідачі, а також експерти), які допитуються у судовому засіданні. Такий допит справляє сильний вплив на психіку допитуваного. Він передбачає одночасний допит кількома учасниками процесу однієї особи відносно одних й тих самих обставин. Особлива роль у перехресному допиті належить суду, який повинен виконувати регулятивну функцію.

Перехресний допит збільшує небезпеку виникнення навіювання. Це пов’язано з постановкою однотипних запитань, повторюванням однакових запитань кілька разів, різною тактикою допитуючих.

§10. Фіксація результатів допиту

Важливе значення для розслідування має правильна фіксація результатів допиту в протоколі, де повинні бути повно і об’єктивно відображені повідомлені допитуваним дані. Рекомендуються три методи одержання показань: вільна розповідь, запитання — відповідь і поєднання першого і другого методів. Це відбивається й у протоколі допиту. Положення, що гарантують найбільш правильну і точну фіксацію показань, зводяться до такого:

1) показання записують від першої особи і по можливості дослівно;

2) поставлені запитання та відповіді на них у разі необхідності записуються дослівно;

3) на прохання допитуваного йому надається можливість власноручно викласти показання, про що в протоколі слідчий робить відмітку;

4) протокол не може бути стилізованим, а повинен точно фіксувати вирази, які вживає допитуваний;

5) протокол підписують допитуваний, слідчий та інші особи, присутні на допиті.

Протокол допиту повинен містити:

1) відмітку про попередження допитуваного (свідка) про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань і за давання свідомо неправдивих показань, що підтверджується його підписом;

2) відмітку про роз’яснення допитуваному свідоцького імунітету;

3) відмітку про роз’яснення допитуваному у вчиненні якого злочину його підозрюють та про його право на захист;

4) заяву обвинуваченого про те, чи визнає він себе винним;

5) відомості про перекладача, експерта, захисника, педагога, батьків або законних представників неповнолітнього.

У процесі допиту свідок або обвинувачений може виконати за власним бажанням чи за пропозицією слідчого схеми, креслення, малюнки, плани, що пояснюють його показання. Вони повинні бути засвідчені підписами допитуваного і слідчого.

Способом фіксації допиту може бути звуко- і відеозапис. Згідно з КПК такий запис проводиться після попереднього повідомлення всіх учасників слідчої дії (статті 851, 852). Доцільно застосовувати його у випадках складних допитів або ж таких, що супроводжуються визнанням обвинуваченим своєї вини, або для фіксації показань потерпілого, який перебуває у хворобливому стані тощо. Паралельно зі звуко- і відеозаписом слідчий веде протокол.


Глава 18. ОБШУК І ВИЇМКА


§1. Поняття та ознаки обшуку

Відшукання прихованих об’єктів (знарядь злочину, речових доказів, трупів, осіб, які переховуються від суду і слідства) може бути здійснено під час проведення обшуку, процесуальний режим якого визначений кримінально-процесуальним законодавством (статтями 177, 179—186, 188, 189 КПК). Обшук є одним із способів отримання доказової інформації у кримінальному процесі.

Головна мета обшуку як пошукової дії полягає у виявленні джерел доказової та орієнтуючої інформації. Обшук має на меті виявити знаряддя злочину, речі та цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мають значення для встановлення істини у справі. Метою обшуку може бути також виявлення розшукуваних осіб, трупів, тварин. Додатковою метою обшуку є виявлення і вилучення речей і предметів, вилучених з цивільного обороту і заборонених для використання, а також пошук майна для забезпечення відшкодування заподіяних збитків або в цілях можливої конфіскації.

У криміналістичній літературі немає єдності у визначенні поняття обшуку. Його пошуковий характер дозволив окремим авторам визначати цю дію як слідчо-оперативну. Однак таке трактування містить у собі змішання процесуальних дій і оперативних заходів, різних за своєю природою і завданнями, прийомами і формами проведення. Обшук — це слідча дія, яка здійснюється з метою отримання судових доказів, а оперативно-розшукові заходи не мають процесуального значення, відіграють допоміжну роль і до змісту обшуку не входять.

Обшук необхідно відрізняти від близьких до нього адміністративно-процесуальних та інших дій. Так, у відповідності зі статтями 30, 32 Митного кодексу України (далі — МК) передбачено проведення митного огляду. Митниця має право провести огляд, а також переогляд речей громадян з розпакуванням багажу. Якщо є достатні підстави вважати, що громадянин приховує при собі предмети контрабанди чи предмети, які є безпосередніми об’єктами порушення митних правил, може бути проведено особистий огляд. Такий огляд не є слідчою дією і здійснюється без санкції прокурора.

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» регламентує отримання розвідувальної інформації шляхом негласного проникнення оперативного працівника у житлове або інше приміщення громадянина. Такий оперативно-розшуковий захід повинен здійснюватися з санкції Генерального прокурора України або його заступників. Таємне обстеження житлового приміщення передбачає приховане і безперешкодне проникнення до житла, недопустимість вилучення будь-яких предметів, можливість тимчасової заміни їх муляжами, використання аудіо-, кіно- і фотозйомки тощо. Результати даної дії носять конфіденційний характер і не мають доказового значення.

Обшук відрізняється від інших слідчих дій перш за все своїм пошуковим характером. За своїм характером обшук схожий з виїмкою. Виїмка — це слідча дія, яка передбачає вилучення або витребування у якої-небудь особи чи установи (підприємства) певних предметів і документів, що мають значення у справі. Згідно зі ст. 178 КПК, «виїмка проводиться у тих випадках, коли є точні дані, що предмети чи документи, які мають значення для справи, знаходяться в певної особи чи в певному місці». Різниця між виїмкою і обшуком полягає у тому, що, по-перше, виїмка проводиться тільки відносно певних предметів, тоді як предмети, що підлягають вилученню при обшуку, можуть бути відомі орієнтовно, а іноді навіть не відомі взагалі; по-друге, під час виїмки повинно бути відоме місце знаходження тих чи інших предметів, а при обшуку передбачається їх відшукати. Якщо неможливо точно визначити, що саме необхідно відшукати або де і у кого знаходиться потрібна річ, проводять не виїмку, а обшук.

Обшук має схожість зі слідчим оглядом. При провадженні цих слідчих дій здійснюється обстеження місцевості, приміщень та інших об’єктів з метою виявлення, фіксації та вилучення різних матеріальних джерел криміналістичної інформації. Разом з тим обшук і огляд — це різні слідчі дії.

На відміну від слідчого огляду, обшук має такі особливості:

1) конкретизованість об’єктів пошуку;

2) належність об’єктів пошуку певним особам;

3) примусовий характер обстеження.

Обшук — це слідча дія, змістом якої є примусове обстеження приміщень і споруд, ділянок місцевості, окремих громадян з метою відшукання і вилучення предметів, що мають значення у справі, а також виявлення розшукуваних осіб.

Обшук для підозрюваних, обвинувачених, членів їхніх сімей означає хоча й санкціоноване законом, але небажане втручання чужих людей до їхнього дому, ознайомлення з матеріальними, особистими, інтимними сторонами життя. Проведення обшуку пов’язано з певними порушеннями прав громадян на недоторканність особи, житла тощо і вимагає дотримання встановлених законом гарантій.

Обшук проводиться за вмотивованою постановою слідчого з санкції прокурора чи його заступника, за винятком житла чи іншого володіння особи. Відповідно до КПК обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, проводиться лише за вмотивованою постановою судді. При необхідності провести обшук слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до судді за місцем провадження слідства (ст. 177).

Обшук є невідкладною слідчою дією. У невідкладних випадках обшук, за винятком житла чи іншого володіння особи, може бути проведений без санкції прокурора, але з наступним повідомленням прокурора в добовий строк про проведений обшук та його результати. У невідкладних випадках, пов’язаних з врятуванням життя та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови судді. Протягом доби з моменту проведення цієї дії слідчій направляє копію протоколу обшуку прокуророві (ст. 177 КПК).

Елемент примусу під час обшуку передбачає, що обстеження приміщень чи інших об’єктів може бути здійснено без згоди особи, у розпорядженні якої ці об’єкти перебувають. Слідчий має право розкривати замкнені примiщення і сховища, якщо володілець відмовляється їх відкрити.

§2. Об’єкти та види обшуку

У теорії криміналістики при характеристиці обшуку використовуються два різних терміни — «об’єкти пошуку» і «об’єкти обшуку».

Об’єкт пошуку — це те, що необхідно відшукати, виявити, знайти. У процесі обшуку такими об’єктами є люди, трупи, знаряддя злочину, предмети злочинного посягання, документи, сліди тощо.

Обшук передбачає відшукання предметів, які можуть бути речовими доказами. Згідно зі ст. 78 КПК можна сформувати певні типові групи таких предметів:

1. Знаряддя і засоби вчинення злочину:

а) вогнепальна і холодна зброя;

б) предмети, які спеціально виготовлені для вчинення злочинів (знаряддя злому і злодійський інвентар — відмички, «фомки», «гусячі лапи» та ін.; знаряддя вбивства чи нанесення тілесних ушкоджень — кастети, надолонники, кістені тощо);

в) предмети, зберігання чи використання яких заборонено або потребує спеціального дозволу (ліцензії) (газова зброя, радіоактивні речовини, наркотики та ін.);

г) предмети, які застосовуються у побуті, виробничій або іншій легальній діяльності (кухонний ніж, сокира, молоток та ін.);

ґ) транспортні засоби (якщо вони використовувались для досягнення злочинного результату).

2. Предмети, що зберегли на собі сліди злочину (одяг чи взуття обшукуваного, яке має сліди крові, частки ґрунту, жирові плями тощо).

3. Предмети, отримані як наслідок злочину (гроші чи цінності, які є предметом хабара; майно, що належить потерпілому, та ін.).

4. Інші предмети, що виступають засобом для встановлення істини у справі (фотознімки, записні книжки, дискети ЕОМ тощо).

Окрему групу об’єктів складають документи. Під час обшуку підлягають виявленню документи:

а) зміст яких є предметом злочинного посягання;

б) які є засобом вчинення злочину;

в) які є засобом приховання злочину;

г) що характеризують особу злочинця;

ґ) що містять у собі зразки почерку;

д) що містять у собі іншу інформацію, яка цікавить органи розслідування.

Об’єкти пошуку можуть бути класифіковані за різними підставами:

1) залежно від характеру попередньої інформації про об’єкт пошуку:

а) індивідуально визначені об’єкти;

б) об’єкти, відомості про які можуть вказувати лише на їх родову (групову) належність;

в) випадково виявлені об’єкти;

2) залежно від форми вказівки в законі:

а) прямо передбачені й названі в КПК як об’єкти;

б) віднесені до «інших предметів і документів», що мають значення для встановлення істини у справі;

в) які є вилученими із законного обороту;

г) які вилучаються з метою забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна;

3) залежно від природи того, що шукають:

а) предмети, що можуть служити речовими (або письмовими) доказами;

б) предмети і документи, заборонені до обігу;

в) предмети і документи, що можуть бути доказами в іншій кримінальній справі;

г) речі та цінності, що здобуті злочинним шляхом;

ґ) цінності або майно обвинуваченого чи підозрюваного з метою забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації;

д) особи, які переховуються від слідства і суду;

е) особи, яких переховують в тих чи інших місцях;

є) трупи або частини розчленованого трупа (трупів);

ж) тварини.

Об’єкт обшуку — це те, відносно чого (чи кого) здійснюється обстеження.

Найбільш поширеними об’єктами обшуку є:

1) житлові приміщення (квартира, будинок, дача, номер готелю тощо);

2) службові, торговельні, виробничі та інші нежитлові приміщення (кабінети посадових осіб і державних службовців, офіси, склади, виробничі дільниці, підсобні приміщення магазинів тощо);

3) ділянки місцевості (садиба, сад, город та ін.);

4) автотранспортні засоби (автомобілі, причепи, мотоцикли та ін.);

5) жива людина (її тіло, одяг, взуття та інші носильні речі).

Таким чином, об’єктом обшуку може бути практично будь-яке місце, що знаходиться у кого-небудь в розпорядженні (власності), або особа, якщо є достатні підстави вважати, що у цьому місці чи у даної особи можуть бути знаряддя злочину, предмети та цінності, які мають значення для справи.

У криміналістичній теорії прийнято розрізняти декілька видів обшуку залежно від тих чи інших підстав їх диференціації. Так, за характером об’єктів обшуку розрізняють обшук: приміщень, місцевості, транспортних засобів, особи. За характером об’єктів пошуку виділяють обшуки, спрямовані на виявлення людей, трупів (чи їх частин), знарядь та засобів вчинення злочину, предметів злочинного посягання, слідів, документів та інших об’єктів. Обшуки можна розрізняти за їх повторюваністю (первинний і повторний) та за їх одночасністю (груповий і одиночний). Названі види обшуку мають певну специфіку. Розглянемо особливості проведення окремих видів обшуку.

Обшук у приміщенні передбачає примусове обстеження всіх приміщень, які є у володінні фізичних чи юридичних осіб, якщо там можуть знаходитися об’єкти пошуку. Обшук приміщень полягає у вивченні та аналізі конструктивних вузлів будинку (споруди), житлових і підсобних приміщень, предметів домашньої обстановки. Обшук рекомендується розпочинати з найбільш «важких» ділянок приміщення, проводити пошук спочатку у нежитлових, а потім у житлових приміщеннях, здійснювати обшук у напрямку від входу до приміщення.

Під час обшуку приміщень необхідним є обстеження окремих вузлів будівлі або споруди, до яких належать підвальна частина будівлі, горище, сходи, міжповерхові перекриття, стіни і перегородки, санітарно-технічні вузли і комунікації. При обстеженні конструктивних вузлів будівлі слід звертати увагу на елементи, що не передбачені проектом, відсутність окремих деталей, неоднорідність пофарбування, відмінність у штукатурці, пошкодження павутиння. Предмети пошуку можуть бути за карнизами, балками, замурованими у стінах тощо.

У процесі обшуку в житлових приміщеннях необхідно ретельно обстежувати предмети обстановки. Перевіряючи меблі, слід спочатку дослідити предмети чи документи, які знаходяться в (на) них, а потім самі предмети обстановки. Треба оглянути усі пази, щілини, виміряти і порівняти усі внутрішні та зовнішні габарити.

Пошукові дії в службових приміщеннях слід розпочинати з робочого місця обшукуваного. Насамперед оглядають робочий стіл, сейфи і шафи. У службових приміщеннях тайників, як правило, не роблять, але предмети маскують, ховають за книжки, папки, папір, що створює певні труднощі у доступі до предмета пошуку.

Обшук ділянки місцевості полягає у примусовому обстеженні присадибних та інших ділянок, які є у володінні обшукуваної особи.

Обшукам на відкритій місцевості притаманна трудомісткість пошуків. Обстеження необхідно здійснювати планомірно і у певній послідовності, попередньо розділивши ділянку території на сектори чи квадрати. Здебільшого тайники обладнують у землі, кущах, купах сміття, ямах. Ознаками тайника на місцевості можуть бути пошкодження ґрунту, неоднаковість його кольору, мітки на деревах та ін.

Обшук особи полягає у примусовому обстеженні людини, її одягу, взуття та інших речей. Обшук особи та виїмка у неї предметів і документів провадяться в порядку, передбаченому статтями 177 і 178 КПК. Обшук особи, як правило, проводиться за постановою слідчого. Проте існують випадки, коли обшук можна здійснювати без винесення постанови:

1) при фізичному захопленні підозрюваного уповноваженими на те особами, якщо є достатні підстави вважати, що затриманий має при собі зброю або інші предмети, які становлять загрозу для оточуючих, чи намагається звільнитися від доказів, які викривають його чи інших осіб у вчиненні злочину;

2) при затриманні підозрюваного;

3) при взятті підозрюваного, обвинуваченого під варту;

4) за наявності достатніх підстав вважати, що особа, яка знаходиться в приміщенні, де проводиться обшук чи примусова виїмка, приховує при собі предмети або документи, які мають значення для встановленя істини у справі.

У процесі обшуку необхідно передбачити можливість вчинення опору обшукуваним. Тому слідчий повинен дотримуватися певних правил, що забезпечують безпеку. Зокрема, обшукуваного необхідно поставити обличчям до стіни чи автомобіля під кутом 45° з широко розставленими ногами і розведеними руками. Таке положення зменшує стійкість обшукуваного.

Обшук особи рекомендується проводити у певній послідовності — «зверху донизу». Спочатку обстежують головний убір, потім верхній одяг (пальто, сукню, піджак, брюки тощо), взуття. Окремі предмети одягу знімають з метою обстеження білизни та інших речей. Особливу увагу слід приділяти кишеням, швам на одязі, підкладці пальта чи піджака, закаблукам взуття.

Такий обшук виконує особа однієї статі з обшукуваним. У разі необхідності для цього запрошують медичного працівника.

До обшуку особи належить й обстеження речей, які є у обшукуваного: портфелів, дипломатів, валіз, сумок, гаманців. Ці речі ретельно досліджують з метою виявлення тайників та предметів, які шукають.

Обшук транспортних засобів передбачає примусове обстеження будь-якого транспортного засобу, який є у приватному володінні громадянина (мотоцикл, автомобіль, яхта, особистий літак). Такий обшук має певну специфіку залежно від виду обшуку та особливостей транспортного засобу. Обшук транспортних засобів — це відносно новий вид обшуку у практиці органів розслідування.

Обстеження транспортних засобів повинно мати свою черговість і послідовність. Так, обшук легкового автомобіля доцільно розпочинати з багажника і закінчувати мотором. У багажнику перевіряються сумка з інструментом, запасне колесо, інші предмети. У салоні знімаються килими, настили, чохли. Перевіряються місця між сидіннями і спинками, досліджується торпеда, знімається автомагнітола.

Механізми і деталі, що розташовані в автомобілі, під днищем, бажано дослідити на «ямі». Оглядається автомобіль й під капотом. Обшук автотранспортних засобів доцільно проводити за участю спеціаліста-автотехніка.

Повторний обшук має місце у тих випадках, якщо первісний обшук був проведений за несприятливих умов або залишилися необстеженими (недостатньо ретельно обстеженими) окремі ділянки приміщення, відкритої місцевості, предмети.

Груповий обшук — це кілька одночасних обшуків, що здійснюються по одній справі у різних осіб, в різних місцях (тактична операція). Проведення групового обшуку має певну специфіку, а саме:

1) одночасно працюють кілька слідчо-оперативних груп;

2) реально існує кілька об’єктів обшуку;

3) має місце єдине керівництво у проведенні обшуку кількох об’єктів;

4) існує єдність часу початку обшуку на всіх об’єктах;

5) запропоновано єдиний план проведення обшуку;

6) визначені засоби зв’язку між учасниками обшуку і порядок обміну інформацією між ними.

У процесі групового обшуку можуть бути складені різні схеми, зокрема схеми злочинних зв’язків, службової взаємодії, родинних зв’язків підозрюваних осіб.

§3. Ситуаційна зумовленість тактики обшуку

У теорії криміналістики тактика обшуку розглядається щодо таких основних питань: що чи кого шукати; у кого шукати; де шукати; коли шукати; як шукати.

Реалізація тактичних прийомів обшуку потребує розгляду їх ситуаційної зумовленості, вивчення повторюваності та типовості ситуацій. Знання типових ситуацій дозволяє не тільки передбачати їх традиційне виникнення у відповідних умовах, а й обирати оптимальну тактику.

У криміналістичній літературі обшук визначається як дія, що відбувається у конфліктній ситуації. Однак проведення обшуку може характеризуватися й безконфліктністю ситуації (наприклад, обшук за відсутності обшукуваного або при добровільній видачі предмета пошуку).

Поділ ситуацій на конфліктні та безконфліктні ґрунтується на характеристиці психологічних компонентів слідчої ситуації — суперництві чи протидії сторін, мета й інтереси яких при розслідуванні злочинів не збігаються. Поділ ситуацій обшуку на конфліктні та безконфліктні має дуже широкий діапазон спрямованості. Обрання ж відповідної тактики обшуку, оптимальне використання тактичних прийомів передбачають диференційований підхід до ситуативності обшуку.

Залежно від присутності чи навпаки, відсутності обшукуваного можуть бути виділені дві ситуації:

1) здійснення обшуку в ситуації присутності обшукуваного;

2) здійснення обшуку в ситуації його відсутності. У ст. 181 КПК вказано, що під час обшуку по можливості повинна бути забезпечена присутність обшукуваного або повнолітнього члена його родини, однак такої можливості може і не бути, і тоді обшук проводиться за відсутності обшукуваного.

Залежно від ставлення обшукуваного до пропозиції слідчого видати зазначені у постанові предмети чи документи, а також вказати місце, де переховується злочинець, можна виділити такі ситуації обшуку:

1) при добровільній видачі;

2) при відмові від добровільної видачі.

Ситуація добровільної видачі ще не означає, що обшук на цьому може бути завершений. Добровільна видача іноді може бути пов’язана: а) з видачею частини компрометуючого матеріалу, аби перешкодити виявленню головної, більш важливої частини; б) з видачею документів чи предметів, щоб запобігти вилученню значної суми грошей або цінностей, виявленню слідів і речових доказів по інших злочинах.

Залежно від ставлення обшукуваного до здійснюваного обшуку можна виділити:

1) ситуацію активної протидії (коли обшукуваний своїми діями намагається заважати проведенню обшуку, не виконує законних вимог слідчого чи працівника міліції, істерично реагує на їхні дії, зневажає їх);

2) ситуацію нейтральної поведінки обшукуваного і його відмову від спілкування зі слідчим (коли обшукуваний демонструє свою байдужість чи зневагу до дій слідчого, явну відмову від діалогу з ним, не бажає розмовляти, відповідати на запитання);

3) ситуацію надання допомоги слідчому під час проведення пошукових дій (коли обшукуваний намагається сприяти слідчому у його пошуках або імітує активну допомогу).

Ситуації обшуку можуть бути диференційовані також залежно від передбачуваного способу схову предмета пошуку. Тут можна простежити три типові ситуації, коли передбачається, що предмет пошуку:

1) зберігається без спеціального маскування (документи знаходяться у шухляді письмового столу чи сейфі; сокира, якою було вчинено злочин, лежить у сараї разом з іншим інструментом тощо);

2) видозмінено або знищено (зливкам золота можуть надаватися вид і форма предметів (елементів) домашньої обстановки; у квартирі, де відбувалося розчленування трупа, можуть пофарбувати меблі, замінити шпалери);

3) сховано у спеціальних тайниках або інших суб’єктивно недоступних місцях (обрання способу приховання не є повністю вільним, воно детерміновано низкою чинників, обставин, у тому числі й обстановкою дому чи квартири).

Специфіка обшуку відображає й своєрідність запропонованих груп ситуацій, їх взаємозв’язки та динамізм. Дослідження ситуативної варіантності обшуку дозволяє накреслити певні системи тактичних прийомів, які будуть доцільними в тій чи іншій ситуації обшуку.

Розглянемо можливі варіанти ситуативних змін у процесі проведення обшуку та проаналізуємо запропоновані необхідні системи тактичних прийомів у тій чи іншій ситуації (рис. 30). Перш за все обшук може здійснюватися у присутності або за відсутності обшукуваного. Якщо обшукуваний присутній при обшуку, слідчий повинен запропонувати йому добровільно видати об’єкти, які розшукуються. Після цього можливе виникнення двох різних ситуацій обшуку: при добровільній видачі та при відмові від добровільної видачі. Якщо має місце добровільна видача, то обшук вже на цій стадії може бути завершений. Встановити істинність добровільної видачі або її фальшивість (підміна предмета пошуку, видача тільки його частини) допомагає використання системи тактичних прийомів, спрямованої на діагностику такої видачі.

При відмові від добровільної видачі має місце перехід у два різних за своєю природою блоки ситуацій:

1) блок ситуацій, що відображає ставлення обшукуваного до здійснюваного обшуку (ситуація активної протидії; ситуація нейтральної поведінки обшукуваного та його відмова від спілкування; ситуація надання допомоги слідчому при здійсненні пошукових дій);

2) блок ситуацій, що відображає передбачуваний спосіб збереження предмета пошуку (ситуація, коли передбачається, що предмет пошуку зберігається без спеціального маскування; ситуація, коли передбачається, що предмет пошуку видозмінено або знищено; ситуація, коли передбачається, що предмет пошуку сховано у спеціальних тайниках або інших суб’єктивно недоступних місцях).

Стосовно кожного блоку ситуацій пропонуються й два види систем тактичних прийомів:

1) пов’язані з взаємодією з обшукуваним (система тактичних прийомів, спрямована на усунення активної протидії обшукуваного; система тактичних прийомів, спрямована на подолання відмови обшукуваного від спілкування; система тактичних прийомів, спрямована на отримання пошукової інформації від обшукуваного);

2) пов’язані з взаємодією з матеріальними об’єктами (система тактичних прийомів, спрямована на пошук об’єктів, що зберігаються без спеціального маскування; система тактичних прийомів, спрямована на пошук видозмінених або знищених об’єктів; система тактичних прийомів, спрямована на пошук об’єктів, схованих у спеціальних тайниках або інших суб’єктивно недоступних місцях).

§4. Системи тактичних прийомів обшуку

Системи тактичних прийомів обшуку (тактичні комбінації) — це своєрідні алгоритми (типові програми) для слідчого в процесі їх використання. Застосування таких систем полегшує прийняття правильних рішень у різних ситуаціях. Між системами тактичних прийомів і ситуаціями їх реалізації існують нерозривні зв’язки, які мають науково обґрунтований характер.

Системи тактичних прийомів обшуку виконують різноманітні функції (діагностичні, пізнавальні, психологічного впливу), дозволяють визначити необхідність пошуків, вплинути на обшукувану особу, одержати від неї певну інформацію, обрати напрямок пошуків та виявити об’єкти пошуку. Системи прийомів передбачають їх певний зміст і структуру, доцільність елементів, логічну послідовність способів дії. Розглянемо окремі системи тактичних прийомів.

Система тактичних прийомів, спрямована па подолання відмови обшукуваного від спілкування, включає:

1) роз’яснення мети і необхідності обшуку;

2) постановку нейтральних запитань;

3) залучення обшукуваного до діяльності слідчого;

4) словесну розвідку.

Тактичний прийом системи, який стосується роз’яснення мети і необхідності обшуку, передбачає розкриття причин візиту слідчого, важливості виявлення об’єктів пошуку, зв’язку обшукуваної особи з розшукуваним предметом. Цей прийом впливає на обшукуваного, спонукає його до аргументації відсутності у нього певних речей.

Подоланню відмови від спілкування сприяє постановка нейтральних запитань, які не пов’язані з предметом обшуку. Відповіді на такі запитання ні до чого не зобов’язують респондента і разом з тим сприяють його залученню до спілкування. У психології такий прийом іноді називають методом «зачіпки», який дає змогу увійти в контакт із співрозмовником. Важливим тут є те, що співрозмовника необхідно «спіймати на гачок» зацікавленості, використовуючи для цього незначну подію, порівняння, особисте враження, анекдотичний випадок чи незвичне запитання.

Ефективним способом усунення конфліктних стосунків є залучення обшукуваного до діяльності слідчого. Такий прийом включає пропозиції слідчого надати йому технічну допомогу (відкрити шухляду або шафу, перенести білизну тощо). Процес «спільної» діяльності спонукає обшукуваного до спілкування зі слідчим.

Функцію подолання відмови обшукуваного від спілкування в процесі обшуку виконує також тактичний прийом словесної розвідки. Цей прийом має силу побічного навіювання. Слідчий звертається не до обшукуваного, а до інших учасників обшуку (працівників міліції, спеціалістів, понятих) з певними вказівками і пропозиціями (наприклад, про необхідність перейти до наступної стадії обшуку, доцільність пошуків у тому чи іншому місці, можливість застосування технічних засобів). Використання прийому словесної розвідки дозволяє слідчому не тільки діагностувати ставлення обшукуваного до того, що відбувається, а й спонукати його до спілкування, змінити поведінку й обрану позицію. Обшукуваний може відмовитись від зайнятої ним нейтральної позиції і зробити спробу вербальної взаємодії зі слідчим.

Особливий інтерес становлять системи тактичних прийомів обшуку, пов’язані із взаємодією з матеріальними об’єктами. Характер їх спрямованості ґрунтується на ймовірнісному судженні слідчого про спосіб зберігання предмета пошуку.

Так, система тактичних прийомів, спрямована на пошук об’єктів, що зберігаються без спеціального маскування, включає:

1) аналіз обстановки місця обшуку з метою визначення місць природного зберігання предмета пошуку;

2) аналіз об’єктів, виявлених у місцях їх природного зберігання;

3) зіставлення виявленого об’єкта з ознаками того, що шукають.

Важливе значення має пошук об’єктів, схованих у спеціальних тайниках (створених чи пристосованих сховищах, прихованих від інших, відомих не всім) або в інших суб’єктивно недоступних місцях (важкодоступних, незручних, непридатних для зберігання). Слід мати на увазі, що злочинці часто застосовують витончені способи переховування предметів, прагнуть їх замаскувати, перешкодити доступу до них. Однак повністю усунути