Книга: Академія пана Ляпки

Академія пана ЛяпкиЯн Бжехва

Звати мене Адам Незгодка, мені дванадцять літ, і я вже півроку навчаюся вакадемії пана Ляпки. Вдома мені ні в чому не велося. Я завжди запізнювався дошколи, не встигав поробити домашні завдання, руки в мене були як глиняні. Всепадало на підлогу, все ламалося, склянки та блюдця, не встигав я й окомкліпнути, розліталися на друзки. Я терпіти не можу крупнику й моркви, а менетільки й змушували їсти крупник та моркву — це, мовляв, дуже поживно й кориснодля здоров'я. І коли я на додачу до всіх нещасть заляпав чорнилом скатерку,новий мамин костюм і двоє своїх штанів, батьки твердо стали на тому, щоб віддатимене в науку й на виховання до славнозвісної академії пана Ляпки.

Академія міститься в кінці Шоколадної вулиці, у великому триповерховому будинку,спорудженому із кольорової цегли. На третьому поверсі пан Ляпка зберігає своїнайважливіші таємниці. Жодній живій душі не дозволено заходити туди. Та якби хтой поткнувся — все одно нічого б не вийшло, бо сходи в академії сягають тількидругого поверху, й сам пан Ляпка дістається до своїх таємниць через димар. Напершому поверсі розташовані класи, в яких ми навчаємось. Тут-таки, на першомуповерсі,— наші спальня та їдальня, на другому поверсі мешкає пан Ляпка зМатеушем. Живуть вони в одній-єдиній кімнатці, а решта всі замкнені.

Пан Ляпка приймає до своєї академії тільки тих хлопців, імена яких починаються збукви «А», бо, як він каже, не варто запаморочувати собі голову всіма літерамиабетки. Отож в академії навчається чотири Адами, п'ять Августів, три Анджеї, триАльфреди, шість Антоніїв, один Артур, один Альберт і один Анастазі — всьогодвадцять чотири учні. Самого пана Ляпку звати Амброжи. У всій академіїодин-єдиний Матеуш — не на «А». Але Матеуш, зрештою,— не учень. Це вчений шпакпана Ляпки. Він зовсім вільно розмовляє, щоправда, досить своєрідно: в кожному,лові опускає початок і вимовляє тільки закінчення.

Коли він, приміром, відповідає на телефонний дзвінок, то, як правило, каже:

— Ошу, є мія ана пки!

Що означає:

— Прошу, це академія пана Ляпки.

Звичайно, сторонньому тут годі щось уторопати, але пан Ляпка та його учніпрекрасно розуміють Матеуша. Матеуш готується з нами до уроків і часто заміщаєпана Ляпку, коли той іде ловити метеликів на другий сніданок.

Але стривайте! Я зовсім забув розповісти, що наша академія стоїть середвеличезного парку, змереженого долинами, ярами та ровами, а ще обнесеноговисоким муром. Нікому не дозволяється виходити за мур без пана Ляпки. Адже це незвичайний мур. З одного боку, того, що з вулиці, він гладенький, із великоюзаскленою брамою посередині. А з трьох інших боків у мурі одна побіля одноїбезконечною вервечкою стоять залізні хвіртки, замкнені на маленькі срібнізамочки.

Всі ці хвіртки ведуть до різних сусідніх казок, з якими пан Ляпка підтримує щирідружні стосунки. На кожній хвіртці — табличка з назвою казки. Тут є казкиАндерсена та братів Грімм, казка про Лускунчика, про рибалку та рибку, прововка, що вдавав жебрака, про сирітку Марисю і гномів, про Качку-дивачку йбагато інших. Ніхто напевне не знає, скільки всіх хвірток, бо хоч як пильновізьмешся рахувати їх, все одно зіб'єшся. Там, де спершу налічував дванадцять,потім їх виявляється двадцять вісім, а там, де, здавалось би, їх має бутидев'ять, раптом налічуєш тридцять одну чи тридцять шість. Навіть Матеуш не знає,скільки всіх казок, і каже: «Оже о, а оже істі», що означає: «Може, сто, а може,двісті».

Ключики від хвірток пан Ляпка зберігає у великій срібній скриньці, завждизнаючи, який ключик до якого замочка. Часто він посилає нас до тої чи іншоїказки з певним дорученням. Здебільшого його вибір падає на мене, бо я рудий ізразу привертаю увагу. Якось, коли не було сірників, пан Ляпка гукнув мене, давзолотого ключика і сказав:

— Адасю, поскоч до казки добродія Андерсена про дівчинку з сірниками й попросидля мене коробочку сірників.

Неабияк зрадівши, я помчав до парку й — сам не знаю як — зразу втрапив допотрібної мені хвіртки. За мить я вже був по той бік огорожі. Перед очимаслалася вулиця незнайомого міста, по ній плавом плив люд, а ще падав сніг, хочна нашому боці стояло літо.

Всі перехожі тремтіли від холоду, якого я зовсім не відчував. І на мене не впалажодна сніжинка.

Від здивування я не зміг зрушити з місця. Коли це підходить до мене якийсьлітній сивий чоловік. Погладив мене по голові, усміхнувся й каже:

— Ти не впізнаєш мене? Я — Андерсен. Тебе дивує, що тут зима й падає сніг, а увас — червень і доспівають черешні. Чи не так? Але ж не забувай, хлопче, що ти зіншої казки. Яке в тебе до нас діло?

— Я, даруйте, прийшов по сірники. Мене прислав пан Ляпка.

— А, ти від пана Ляпки? — радісно промовив Андерсен.— Я його дуже люблю. Отожбудуть тобі сірники.

По цих словах він ляснув у долоні, й за мить із-за рогу вулиці з'явиласяскульчена від холоду маленька дівчинка з сірниками. Андерсен взяв у неї однукоробочку, простяг мені й сказав:

— На ось, неси панові Ляпці. І перестань плакати. Нічого побиватися над цієюдівчинкою. Вона замерзла, вона бідна. Але ж це — не насправді. Це казка. Тут усе— вигадка.

Дівчинка усміхнулась до мене, махнула на прощання рукою, і Андерсен вивів менедо хвіртки.

Коли я розповів хлопцям, що познайомився із самим Андерсеном, усі мені неабиякпозаздрили.

Потім я не раз навідувався до різних казок: то треба було принести пару чобіт ізказки про Кота в чоботях, то привести самого Кота, бо в таємних комірчинах панаЛяпки завелися миші. А то нічим було підмести подвір'я, й довелось позичитимітлу у відьми із казки про Лису гору.

А то ще було таке: одного чудового дня в нас з'явився чоловік у просторомуоксамитовому каптані, в коротких оксамитових штанях ще й у капелюсі з пером. Вінзажадав бачити пана Ляпку.

Всіх нас дуже цікавило, хто він, цей незнайомець. Пан Ляпка довго перешіптувавсяз ним, частував його пілюльками для вирощування волосся, які за звичкою й самбез упину ковтав, а потім, кивнувши мені та одному з Анджеїв, сказав:

— Слухайте-но, хлопці, наш гість прибув із казки про Сплячу царівну й сімохбогатирів. Учора двоє богатирів пішли до лісу й не вернулися. Ви розумієте, щотак закінчитись казка не може. Отож віддаю вас на дві години в повнерозпорядження цього добродія. Тільки не запізнюйтесь на вечерю.

— Еря де ед тою! — гукнув Матеуш, що мало означати: вечеря буде перед шостою.

Ми пішли за вбраним в оксамитові шати дядечком. Дорогою він розповів нам, щодоводиться одним із братів Сплячій царівні і що нам теж слід вдягтися в таке, яку нього, оксамитове вбрання. Ми охоче згодились, бо обом кортіло подивитися наСплячу царівну. Не буду переповідати самої казки, її кожен знає. Скажу тільки:за те, що ми брали в ній участь, Спляча царівна, прокинувшись, запросила мене зАнджеєм на підвечірок. Мабуть, не всі бачили, що їдять на підвечірок царівни, анадто царівни з казок. Спочатку слуги внесли на тацях величезні стоси тістечокіз кремом і крем окремо у великих срібних мисках. Кожен із нас з'їв стількитістечок, скільки подужав. До тістечок подали шоколад, кожному по три склянкизразу, і в склянках зверху рясно плавали шоколадинки. На столі у великихполумисках лежали хитро виліплені з тіста й майстерно випечені різні звірята йляльки, а ще було повно мармеладу, цукерок, цукатів. Потім у кришталевих вазахподали виноград, персики, мандарини, полуниці й силу-силенну інших ягід тафруктів. А по всьому тому почастували морозивом у шоколадних стаканчиках.

Царівна усміхалась до нас і припрошувала їсти ласощів якомога більше, ніщо,мовляв, нам не зашкодить. Адже давно відомо, що в казках нікому не буває кепськовід переїдання, тут усе не так, як насправді. Я сховав до кишені кількастаканчиків із морозивом, щоб принести хлопцям, але морозиво розтало й потекломені по ногах. Добре, що ніхто цього не помітив.

Коли ми досхочу начастувалися, царівна наказала впрягти в маленьку карету двохпоні й довезла нас під самісінькі мури академії.

— Уклін від мене панові Ляпці,— сказала вона на прощання.— Попросіть його, щобзавітав до мене на метелики в шоколаді.— І по хвилі додала: — Багато янаслухалася про казки пана Ляпки. Отож коли-небудь з радістю його навідаю.

Так я дізнався, що в пана Ляпки є свої власні казки, хоч почути їх мені вдалосянабагато пізніше.

Я став поважати пана Ляпку ще більше й вирішив заприятелювати з Матеушем, щобпро все довідатись від нього.

Матеуш узагалі не балакучий, а бувають дні, коли він ні з ким не перемовиться йсловом.

Пан Ляпка проти його затятості має спеціальні ліки-веснянки.

Не пам'ятаю, чи я вже казав, що геть усе обличчя пана Ляпки поцятковановеснянками. Спершу мене найдужче дивувало, чого це веснянки щодня змінюють своємісце: сьогодні вони рясніють у пана Ляпки на носі, завтра — на чолі, апіслязавтра — на бороді чи на шиї. Виявилося, що все це через неуважність панаЛяпки. На ніч він збирає всі веснянки й ховає їх до золотої табакерки, а вранцізнов прилаштовує на обличчя, але щоразу на інше місце. Пан Ляпка ніколи нерозлучається зі своєю табакеркою, де в нього багато запасних веснянок, різних ірозміром, і забарвленням.

Щочетверга з міста приходить перукар, на ім'я Філіп, і приносить для пана Ляпкисвіжих веснянок — він бритвою зшкрібає їх з облич своїх клієнтів, коли голитьїх! Пан Ляпка пильно переглядає веснянки, приміряє перед дзеркалом, а вже потімховає до табакерки.

В неділю й на свята пан Ляпка рівно об одинадцятій виголошує:

— Ну, а зараз обновимо веснянки.

По цих словах він бере з табакерки чотири-п'ять найбільших і найкращих веснянокі наліплює їх собі на ніс.

На думку пана Ляпки, немає нічого кращого за великі червоні й жовті веснянки.

— Од веснянок людина розумнішає, до того — вони оберігають від нежиті,— частонагадує нам пан Ляпка.

Коли ж хтось із учнів добре відповість на уроці, пан Ляпка урочисто дістає зтабакерки веснянку й прилаштовує її щасливчикові на носі.

— Носи, хлопче, з гідністю цю нагороду,— каже він.— Ніколи не знімай її. Ценайвища відзнака, яку тільки можна здобути в моїй академії.

Один з Августів здобув уже аж три великі * веснянки, а дехто з хлопців дістав поодній, по дві; всі вони носять їх з неабиякою гордістю. Я дуже заздрю їм і всевіддав би, щоб і собі здобути таку відзнаку. Та пан Ляпка каже, що в мене щезовсім мало знань.

Матеуш теж не байдужий до веснянок пана Ляпки. Він має їх за найсмачніші ласощі.Тільки-но Матеуш затято умовкне, пан Ляпка знімає зі свого обличчя найзужитішувеснянку й дає її Матеушеві, щоб той з'їв. І Матеуш знов починає розмовляти.

Одного дня — а було це в червні — пан Ляпка заснув у парку й незчувся, як йогопокусали комарі. Він заходився так завзято чухати свого носа, що здряпав усівеснянки. Я тихесенько визбирав їх у траві й заніс Матеушеві. Відтоді вінзаприятелював зі мною й розповів незвичайну історію свого життя.

Перекажу її, нічого не змінюючи, тільки долучатиму до кожного з Матеушевих слівпочаток.

***********************Незвичайна Матеушева розповідь*************************

Я не птах — я короленко. Коли я був маленький, мені часто розповідали казки, яклюди обертаються на птахів та звірів. Я ніскілечки не вірив тим вигадкам.

Аж раптом моє власне життя повернуло зовсім у казковий бік.

Народився я в королівській родині, був одинчиком і з часом мав успадкувати тронмогутнього володаря. Мешкав я в оздобленому мармуром та золотом палаці,висланому перськими килимами, кожну мою забаганку виконували догідливі міністрий придворні, кожну мою сльозу, коли я плакав, брали на облік, про кожну усмішкуробили запис у спеціальній книзі королівських усмішок. А тут... тут я шпак, щопочувається чужим як поміж птахами, так і між людьми.

Мій батько був могутній король. Мільйони людей тремтіли, зачувши саме його ім'я.Він володів незліченними скарбами й палацами, золотими коронами, скіпетрами,коштовним камінням — одне слово, в нього було те, що іншим навіть уві сні неснилося.

Моя мати теж була королівського роду, і слава про її красу линула по всьомусвіту. Мав я чотирьох сестер, і всі повиходили заміж за королів: одна — заіспанського, друга — за італійського, третя — за португальського, четверта — заголландського.

Наші судна панували на всіх морях, а військо було таке велике й могутнє, що мине боялися ніякого ворога, і всі королі світу запобігали ласки й прихильностімого батька.

Змалечку я захопився полюванням і верховою їздою. В моїй власній стайні було стодвадцять скакунів арабської та англійської породи і сорок вісім диких мустангів.

У моїй зброярні були мисливські рушниці, злагоджені найкращими зброярами йспеціально підігнані до мого зросту, мого плеча та ока.

Коли мені виповнилося сім літ, мій вельможний батько приставив до менедванадцять найвизначніших учених і повелів їм навчати мене всього того, на щовдатні самі.

Навчався я гарно, але жагуче бажання їздити верхи й полювати ні на мить неполишало мене, і я ні про що інше й думати не міг.

Батько, непокоячись про моє здоров'я, заборонив мені сідати в сідло.

(Я ридма ридав, а чотири фрейліни старанно збирали мої сльози у кришталевупляшечку. Коли пляшечка наповнилася по вінця, за нашими звичаями, на цілих тридні було оголошено всенародну жалобу. Всі вдягалися в чорні шати. Прийоми, бали,бенкети заборонили. До половини щогли було спущено прапора, а все військо назнак смутку повідчіпляло шпори.

Я так нудьгував за своїми кіньми, що мені й шматок до рота не ліз; я не хотівучитися й цілі дні просиджував на маленькому троні, ні до кого не озиваючись іне відповідаючи на жодне запитання.

Усі вчені, а також моя матінка без кінця-краю умовляли короля скасувати власнийнаказ. Але марно. Батько не мав звички ламати своє слово.

Він сказав:

— Моя батьківська й королівська воля непохитна. Здоров'я спадкоємця трону яставлю вище, ніж забаганку сина. Серце крається, коли я дивлюся на його зажуру,та буде так, як радять мої придворні медики. Короленко не сяде на коня доти,поки йому не виповниться чотирнадцяти літ.

Не можу збагнути, чого придворні лікарі заборонили мені їздити верхи, адже всімвідомо, що я один із кращих у країні вершників і що правлю конем так само ловко,як мій батько королівством.

Вночі мені снилися мої скакуни, мої улюблені коні, крізь сон я шепотів їхніімена, які так добре пам'ятав.

Якось серед ночі мене розбудило тихе іржання під вікном. Я підхопився з ліжка йвизирнув у двір. На стежці стояв під сідлом мій найкращий кінь Алі-Баба. Він,мабуть, не раз чув, як я кличу його. А зараз, уздрівши мене, радісно заіржав іпідстрибнув до самісінького вікна. Я навпомацки одягся, вхопив рушницю ітихенько скочив через вікно просто на спину Алі-Бабі. Кінь рвонув з місця,перемайнув через один паркан, другий і поскакав, не вибираючи дороги, світ заочі. Якийсь час ми мчали при світлі місяця, аж дух захоплювало, а коли явпевнився, що за нами ніхто не женеться, то смикнув за повід і повернув коня долісу, який мрів удалині.

Сп'янілий від нічної їзди, я геть забув про батькову заборону і про те, що влісі чатує небезпека. Тоді мені було вісім літ, але хоробрістю я не поступавсяп'ятьом королівським гренадерам.

Коли я дістався до лісу, кінь неабияк занепокоївся — уповільнив ходу, а потімзатремтів, заіржав і зупинився як укопаний.

На лісовій стежині проти Алі-Баби стояв величезний вовцюга. Він вишкіривстрахітливі ікла, з писка в нього текла піна.

Я натяг повід і вхопив рушницю. Вовк із вишкіреною пащею поволі рушив у мій бік.

Я заволав:

— Іменем короля наказую тобі, вовче, зійти з дороги, бо змушений буду тебевбити!

Але вовк тільки зареготав, як людина, й сунув на мене далі.

Я звів курок, прицілився і вліпив увесь заряд в роззявлену вовчу пащу.

Постріл був несхибний. Вовк скулився, ніби хотів стрибнути, і впав до нігАлі-Баби. Я скочив на землю й підійшов до звіра. Та коли я зупинився перед ним,розглядаючи його дорідну голову, вовк, напруживши останні сили, ворухнувся івгородив мені в праву ногу гостре, як ніж, ікло. Я відчув страшний біль, але замить вовчі щелепи розтулилися, й голова його важко впала на землю.

Аж тут з усіх боків долинуло грізне вовче виття.

Напівмертвий від болю й жаху, я виліз на Алі-Бабу й почвалав назад до палацу.Коли дістався до саду, була ще ніч. Я під'їхав під вікно й прослизнув до покоїв,полишивши коня на самого себе. Жодна жива душа не помітила того, що явідлучався. Я швиденько ліг у ліжко й заснув як мертвий. А коли вранціпрокинувся, то побачив шістьох лікарів і дванадцятьох мудреців, що схилились надмоїм ліжком і скрушно хитали головами. З ноги в мене юшила кров.

Боячись батькового гніву, я й словом не прохопився про нічну пригоду та про своюзустріч із вовком.

Спливав час, кров цебеніла з рани, й придворні лікарі ніяк не могли її зупинити.Запросили найславетніших столичних хірургів, але й ті не могли зарадити біді.Кров із рани текла щодалі дужче. Чутка про мою хворобу облетіла всю країну, юрмилюдей стояли посеред майданів і вулиць столиці на колінах і благали бога, щоб яодужав.

Матінка, вмиваючись слізьми, не відходила од мене, а батько розіслав по всіхусюдах прохання надіслати найкращих лікарів.

Невдовзі їх наз'їжджалося стільки, що в палаці вже не вистачало для них покоїв.

Тому, хто втамує кров, батько пообіцяв винагороду, за яку можна було б придбатиціле королівство, але безсоромні заморські лікарі правили ще більше.

Вони плавом пливли повз моє ліжко, оглядали мене й вислуховували. Одні радиливживати різні краплі й ковтати пілюлі, інші натирали рану мазями й посипалидивовижними порошками. Були між них і такі, що тільки молились, або намагалисязамовити кров. Та жоден із них не спромігся вилікувати мене: я марнів і згасавна очах, і кров точилася з рани без упину.

Коли вже всі втратили надію, що я видужаю, а лікарі, впевнившись у своїйбезпорадності, покинули палац, сторожа доповіла, що прибув запрошений моїмбатьком китайський мудрець.

Його неохоче провели до мого ліжка, бо ніхто вже не вірив у мій рятунок.Прибулий відрекомендувався придворним лікарем останнього китайського імператорай сказав, що його звати Пай Хіво.

— Лікарю Пай Хіво, порятуй мого сина! — став благати мій батько.— Якщо тобіпоталанить зцілити його, дам тобі стільки діамантів, рубінів і смарагдів,скільки їх уміститься в цій кімнаті. Ми поставимо тобі перед палацом пам'ятник,а забажаєш — призначу тебе на першого міністра свого королівства.

— Найясніший мій пане і найсправедливіший володарю,— відповів лікар Пай Хіво,вклонившися земно,— прибережи скарби для бідняків. Недостойний я і пам'ятника —у мене в країні пам'ятники ставлять тільки поетам. Не хочу бути й міністром, щобне впасти у твою немилість. Дозволь мені передусім оглянути хворого, а провинагороду поговоримо потім.

Він підійшов до мене, оглянув рану, притулився до неї вустами й заходивсявдмухувати повітря.

Я вмить відчув, як додається мені сили, як кров швидше побігла у мене в жилах.

Коли за якийсь час лікар Пай Хіво відірвав уста від рани — її там уже не було.

— Короленко здоровий і може встати з ліжка,— сказав лікар, підвівшися і, засхідним звичаєм, низько вклоняючись.

Король і королева з радощів заплакали й заходилися палко дякувати моємурятівникові.

— Якщо це не суперечить етикетові вашого двору,— сказав лікар,— я хотів би накілька хвилин лишитись віч-на-віч із моїм шановним пацієнтом.

Король дав на те згоду, і всі вийшли з моєї спочивальні. А лікар присів на крайліжка і сказав:

— Я вилікував тебе, мій юний короленку, бо знаю таємниці, неприступні для інших.Знаю також, де ти дістав цю рану. Ти застрелив царя вовків; сіроманці ніколи незабудуть цього й жорстоко тобі гюмстяться. Адже то був перший вовчий цар, щозагинув од людської руки. Віднині на тебе чатує велика небезпека. Я дам тобічарівну шапку богдиханів, яку мені вручив перед смертю останній китайськийімператор, заповівши віддати її в гідні руки.

По тих словах він витяг із кишені маленьку круглу шапочку з чорного сукна звеликим ґудзиком на маківці й додав:

— Візьми її, мій юний короленку, й бережи як зіницю ока. Коли тобі загрожуватименебезпека, надінеш чарівну богдиханську шапку — і вмить обернешся на будь-якогозвіра чи птаха. А як загроза мине, смикнеш за ґудзик — і знов набудеш своєїкоролівської подоби.

Я подякував лікареві Пай Хіво за його надзвичайну ласку, а він поцілував меніруки і вийшов із спочивальні. Ніхто не бачив, як він покинув палац. Зник безсліду, ні з ким не попрощавшися й не вимагаючи винагороди за те, що вилікувавмене.

Однак мій батько із вдячності лікареві Пай Хіво наказав улаштувати велике святодля всіх бідарів країни й роздати їм дванадцять мішків діамантів, рубінів тасмарагдів.

Коли я видужав, то знов узявся до навчання і зовсім забув за верхову їзду таполювання.

Але спогад про те, що я застрелив царя вовків, повсякчас непокоїв мене. Спливалироки, а страхітлива вовча паща й хижі очі не йшли мені з думки.

Не забував я також і про застереження лікаря Пай Хіво, отож ніколи не розлучавсяз подарованою мені шапочкою.

Тим часом у королівстві зчинилося щось незвичайне. З різних кінців країни почалинадходити вісті, що величезні вовчі зграї нападають на міста й села, нищать уседо живої душі.

На півдні королівства вони витолочили всі посіви й повернули на північ.

Скрізь на дорогах біліли людські скелети й кістки худоби.

Знахабнілі сіроманці серед білого дня набігали на поселення й за митьспустошували їх.

Люди заходилися розсипати по лісах отруту, ставили капкани, копали вовчі ями,вони нищили страхітливих нападників крицею й залізом. Але вовки нападали щоразлютіше й зухваліше. Спорожнілі будинки правили їм за пристановисько. В цейтривожний час матері губили своїх дітей, чоловіки — жінок. Ревіння мордованоїхудоби не затихало ні на мить.

На боротьбу з вовками було вислано численні загони добре озброєних воїнів. Вонипереслідували й нищили хижаків і вдень і вночі. Але ті плодилися так швидко, щопочали загрожувати всьому королівству. Поступово заходив голод. Народзвинувачував міністрів і двір у бездіяльності й запроданстві. Хвиля невдоволенняй розпачу росла й ставала дедалі загрозливішою. Вовки вдиралися в будинки йвитягали з них охлялих людей.

Король час від часу призначав нових міністрів, але ніхто не міг зарадити лихові.

Невдовзі вовки підступили до столиці. Не було такої сили, яка могла б зупинитиїх. І ось одного ранку вони вдерлися до палацу. Я мав на той час чотирнадцятьліт, але був дужий і сміливий. Вхопивши рушницю, я став біля дверей залу, дебули мої батько й мати.

— Геть відціля! — заволав я грізно.

Я ладен був вистрелити, аж раптом один із воїнів-охоронців, що досі стояв білявходу до тронного залу, вхопив мене за руку й, наблизивши своє обличчя до мого,закричав:

— Ім'ям царя вовків наказую тобі, собако, дати їм дорогу, бо тут-таки випущу зтебе дух!

Я отетерів. Рушниця випала з рук, мені зробилося млосно, в очах потемніло —переді мною була червона паща вовчого царя.

Що сталося далі — не знаю. Коли я отямився, батьки мої були вже мертві, вовкибігали по палацові, а я лежав долі під потрощеними кріслами й уламками іншихмеблів. Голову мені було розбито. Я кликав на допомогу, але з вуст моїх зліталикінцівки фраз. Це тепер у мене на все життя.

Я збагнув, що лишився живий тільки тому, що мене привалило уламками.

«Що робити? — думав я.— Як вибратися з цього пекла? От коли б стати птахом іполетіти світ за очі!»

І тут я згадав про чарівну шапочку Пай Хіво. А чи при мені вона? Я сягнув докишені. Є! Я вже хотів надіти її собі на голову, аж тут побачив — на шапочцінемає ґудзика. Я міг стати птахом, випурхнути з палацу, полетіти геть із цієїнещасної країни, але потім лишитися птахом довіку, без надії знов обернутися налюдину!

Тут я почув, як наді мною щось сопе. З-за уламків меблів з'явилася величезнароззявлена вовча паща.

Гаятись не можна було й миті. Я надів шапочку й гукнув:

— Хочу стати птахом!

У ту ж мить я зробився малий-малесенький, а руки мої перетворилися на крила. Яобернувся на шпака, такого, власне, яким є й нині...

Я пурхнув на бильце якогось крісла й вилетів у вікно. Там була воля!

Я довго літав над рідною батьківщиною, але звідусіль долинали тільки зойкиприреченого люду й виття вовків. Королівство мого батька було знищене.

Отак помстилися вовки за свого царя.

Ширяючи над землею, я оплакував смерть батьків і те лихо, що спіткало мій край.А згодом, трохи заспокоївшись, я став думати про загубленого ґудзика відбогдиханської шапочки.

Відтоді як лікар Пай Хіво подарував її мені, минуло шість років. Я багатомандрував по різних країнах і містах. Де й коли я загубив цього неоціненногоґудзика, що без нього мені ніколи вже не стати людиною?!. Ніхто не можевідповісти на це.

Я навідав кожну із своїх сестер, але жодна не зрозуміла моєї мови, і всісприйняли мене за звичайнісінького птаха. Найстарша із сестер, королеваіспанська, замкнула мене в клітці й подарувала принцесі на іменини. За кількатижнів я набрид вередливій дівчинці, й вона віддала мене служниці, а та продалана базарі мандрівному купцеві за кілька мідяків.

Відтоді я переходив із рук у руки, й нарешті на пташиному базарі в Саламанцімене придбав заморський учений — його зацікавила моя мова. Звали цього вченогоАмброжи Ляпка.

********************************Дивацтва пана Ляпки************************

Матеушева розповідь вразила мене. І я заприсягся зробити все можливе, щоб знайтизагубленого ґудзика й вернути короленкові його людську подобу.

Я заходився ретельно збирати всі ґудзики, особливо ті, що траплялися мені позаакадемією пана Ляпки — у трамваї, на вулиці, ба навіть у сусідніх казках.Непомітно я відтинав їх ножичком од пальт, жакетів і піджаків, де тількивипадала нагода. За це мені частенько неабияк перепадало.

Листоноша штовхнув мене в калюжу, якийсь горбань одшмагав кропивою, а літнядобродійка, що в неї я відірвав ґудзика від плаща, побила мене парасолькою.

Та це не зупинило мене, і я можу сміливо сказати — на весь окіл годі шукатиґудзика, якого не було б у моїй колекції.

Я назбирав сімдесят вісім дюжин ґудзиків — усі різні. Та, на жаль, жоден непідходив до Матеушевої шапочки. І я поклявся шукати доти, поки не знайдучарівного ґудзика лікаря Пай Хіво.

Одного тільки не збагну: чого за це не взявся пан Ляпка. Якби він тількизахотів, то відразу знайшов би клятого ґудзика й розчаклував безталанногокороленка. Панові Ляпці все приступне! Немає жодного діла, яке було б йому непід силу!

Він може будь-коли сказати, хто що думає; може сісти в крісло, яке мало б стоятипоруч нього, але якого насправді немає; може літати, як надувна кулька; може змаленьких предметів робити великі й навпаки; вміє з барвистих скелець наготуватирізних страв, а то ще зніме полум'я свічки й кілька днів носить його в кишеніжилетки.

Одне слово, він всемогутній.

Якось, коли я думав про все це на уроці, пан Ляпка насварився на мене пальцем ісказав:

— Послухайте, голуб'ята! Декому з вас здається, що я — чарівник чи штукар. Тим,хто так вважає, скажіть, що вони — телепні. Я кохаюсь у винахідництві Й чудовознаюся на казках. От і все. Та коли ви хочете Приписувати мені якісь дивовижі,то це мене не обходить. Можете фантазувати, скільки вам заманеться. Я невтручаюся в чужі справи. Смішно тільки, що дехто вірить, ніби людина можеперетворитися на птаха. Правда, Матеуше?

— Авда, авда! — заволав Матеуш із внутрішньої кишені сюртука пана Ляпки.

— Як на мене,— вів далі пан Ляпка,— все це чистісінької води вигадки.

— Ну, а казки, пане професор, теж вигадки? — раптом спитав Анастазі.

— З казками буває по-всякому,— сказав пан Ляпка.— Дехто, приміром, вважає, що ятеж вигаданий і моя академія вигадана. Але це неправда...

Всі учні щиро люблять і шанують пана Ляпку, бо він дуже добрий і ніколи негнівається.

Якось він зустрів мене в парку, всміхнувся і сказав:

— Тобі неабияк личить руде волосся, хлопче! — І, допитливо поглянувши на мене,додав: — Ти подумав зараз, що мені десь літ сто. Чи не так? А тим часом я надвадцять років молодший за тебе.

Мені й справді майнуло це в голові — тож стало прикро, що пан Ляпка вгадав моїдумки. Однак я довго питав себе, як це може бути, що пан Ляпка на двадцять роківмолодший за мене.

Потім я дізнався від Матеуша, що на другому поверсі, де вони мешкали з паномЛяпкою, стоїть двоє ліжечок завбільшки з коробочку на цигарки, і що в них вонисплять. Не диво, що в такому ліжечку вміщається шпак. Але пан Ляпка?! Можливо,Матеушеві тільки так ввижається, а може, це вигадки, однак він розповідав мені,що завжди опівночі пан Ляпка починає меншати й кінець кінцем стає крихітний, якнемовля. Волосся, вуса й борода в нього випадають, і він лягає в маленькеліжечко, що стоїть поряд із ліжечком Матеуша.

На світанку пан Ляпка встає, вкладає собі до вуха збільшувальну помпочку і вжеза мить більшає. Потім ковтає кілька пілюльок для вирощування волосся і в такийспосіб хвилин за десять вертає собі звичайну подобу.

Помпочка пана Ляпки заслуговує, щоб про неї розповісти докладніше. Зовні вонасхожа на маслянку від швейної машинки. Коли пан Ляпка прикладає помпочку доякого-небудь предмета й натискує на її денце, предмет тут-таки починає більшати.Завдяки цьому пан Ляпка за мить може перетворитися з немовляти на дорослулюдину; завдяки цьому на обід для всієї академії вистачає шматочка м'ясазавбільшки з долоню — з нього роблять стільки смажені, що її годі й з'їсти. Алепомпочка збільшує предмети тільки за потреби, а коли потреба минає, предметзнову меншає. Саме тому пан Ляпка опівночі стає зовсім манюнім, а всі ми,тільки-но з'їмо смаженю, відчуваємо такий голод, ніби й рісочки в роті не мали.Отож мусимо на десерт з'їдати що-небудь наготовлене з кольорових скелець.

Але без десерту можна прожити, тож чари помпочки на нього не діють, і кольоровихскелець треба мати чимало. Це нас дуже засмучує, проте пан Ляпка обіцяв, щозбільшувати солоденьке він навчиться іншим способом.

На перший сніданок пан Ляпка з'їдає кілька кольорових скляних кульок і запиваєїх зеленою настоянкою. Ця настоянка, каже Матеуш, повертає пана Ляпку допам'яті, бо під час сну пан Ляпка геть усе забуває. Якось уранці настоянкакінчилася, й пан Ляпка не міг пригадати, ні хто він такий, ні як його звати; вінне впізнав ні своєї академії, ні учнів, ба навіть Матеуша називав Трезором,начебто це був не шпак, а пес.

Пан Ляпка ходив як божевільний по академії і волав:

— Добродію Андерсен! Я згубив учорашній день. Ясю! Малгосю! Куд-ку-дак! Я курка!Зараз знесу яйце! Верніть мені мої веснянки!

Якби Матеуш не полетів за море й не позичив у трьох веселих гномиків пляшкузеленої настоянки, пан Ляпка напевне зсунувся б із глузду, а від йогославнозвісної академії не лишилось би й сліду.

Після першого сніданку пан Ляпка наліплює на обличчя свої веснянки й починаєвдягатися. Варто розповісти про те, який із себе пан Ляпка і в що вінодягається.

Пан Ляпка — середній на зріст, але не збагнеш — товстий він чи худий, бо простотоне в своїй одежі. Він носить широчезні шаровари, які подеколи, надто завітряної погоди, скидаються на надувну кулю, неймовірно просторий, довгий ізстоячим коміром сюртук чи то шоколадного кольору, чи бордо, оксамитну лимонногокольору жилетку із скляними, наче слива, ґудзиками, а замість галстука в нього —оксамитовий бант. Особливо химерні на одежі пана Ляпки кишені, яких годі йполічити. На штанях — шістнадцять кишень, а на жилетці — аж двадцять чотири. Тимчасом сюртук має тільки одну кишеню, та й ту ззаду. Призначено її для Матеуша,який має право вмощуватись у ній, як тільки йому заманеться.

Коли пан Ляпка приходить уранці в клас і сідає в своє крісло, з кишені йогосюртука раптом лунає:

— Ага, ак! Що означає:

— Увага, шпак!

Пан Ляпка квапливо відкидає полу сюртука й дуже обережно, щоб не придушитиМатеуша, опускається в крісло.

Слід сказати, що така обачність не завжди потрібна, бо частенько пан Ляпка,зайшовши до класу, каже:

— Адасю, прибери крісло.

Я виконую розпорядження пана Ляпки, й він там, де щойно стояло крісло,зручненько сідає на повітря.

В кишенях жилетки пана Ляпки лежить сила різних речей, і це викликає подив тазаздрість усіх учнів академії. Є там пляшка із зеленою настоянкою, табакерка іззапасними веснянками, збільшувальна помпочка, снотворний квас, про який ярозповім далі, кольорові скельця, кілька вогників свічок, пілюльки длявирощування волосся, золоті ключики та інші скарби.

Кишені у нього в штанях, як на мене, бездонні. Пан Ляпка може сховати в них, щотільки забажає, а потім забуває, що там і скільки лежить. Матеуш розповідав:перед тим як лягти спати, пан Ляпка вивертає кишені своїх штанів і все, що в нихє, складає в сусідній кімнаті; а буває і так, що однієї кімнати замало —доводиться відчиняти і другу, й третю.

Голова в пана Ляпки така, якої немає ні в кого. Зверху на ній пишна чуприна, щоміниться всіма барвами райдуги. Внизу густа скуйовджена борода, чорна як смола.

Ніс у пана Ляпки величезний. Він напрочуд рухлиивий і повертається то ліворуч топраворуч, залежно від пори року. На носі сидить срібне пенсне, схоже намаленький велосипед, під носом ростуть довгі жорсткі вуса апельсинового кольору.Очі в пана Ляпки немов два буравчики, і, якби не пенсне, він би всіхпросвердлював ними наскрізь.

Пан Ляпка бачить геть усе: і те, що в полі зору, й те, що неприступне звичайномуоку — для цього він має певні засоби.

В одному з погребів зберігаються різнобарвні надувні кульки з причепленими доних маленькими кошичками. Тижнів зо два тому я дізнався, нащо вони панові Ляпці.

Сталося це так: коли ми по обіді вставали з-за столу, прибіг із міста Філіп ісповістив, що там, де перетинаються Резедова і Смішна вулиці, поламався трамвай,перегородив дорогу, й ніхто не може його відремонтувати. Пан Ляпка наказавпринести з погреба одну надувну кульку, поклав у прив'язаний до неї кошичок своєправе око, й за мить кулька полетіла в місто.

— Збирайтеся, хлопці, в дорогу,— сказав Ляпка.— Зараз я побачу, що скоїлося зтрамваєм, і ми помандруєм його рятувати.

І справді, за п'ять хвилин повітряна кулька прилетіла назад і впала панові Ляпціпросто до ніг. Пан Ляпка вийняв із кошичка око, прилаштував його на Місце ісказав, усміхаючись:

— Тепер мені все відомо: ліве заднє колесо трамвая не змащене, а в переднєколесо набилося піску. Крім того, над трамваєм перетерся дріт, а у водія спухлапечінка. Рушаймо! Анастазі, відчиняй браму! Швиденько! Кроком руш!

Ми вишикувались по четверо і вийшли на вулицю, пан Ляпка — за нами. Він зняв зноса пенсне, приклав до нього збільшувальну помпочку, й пенсне почало рости.Коли воно стало таке, як велосипед, пан Ляпка сів на нього й поїхав попереду,вказуючи нам дорогу.

Незабаром ми дісталися до вулиці Смішної. Впоперек неї стояв порожній трамвай,загальмувавши весь рух. Кілька слюсарів і механіків, сопучи і втираючи піт,тупцювали біля нього.

Побачивши пана Ляпку, всі розступились. Пан Ляпка звелів нам узятися за руки йстати довкола трамвая. Він підійшов до водія, що скорчився від болю, й дав йомуковтнути невеличке блакитне скельце. Потім дістав із своїх бездонних кишеньневеличку слухавку, молоточок, пластир, скляну баночку з жовтою маззю і пляшкуйоду, обстукав трамвай з усіх боків, ретельно вислухав, далі змастив маззю моторта кермо, а вісь покропив йодом і по всьому тому, видряпавшись на дах, з'єднавдріт пластирем там, де він перетерся.

Усе це тривало не більше як десять хвилин.

— Ремонт закінчено! — урочисто сказав пан Ляпка.— Можна їхати!

Водій з веселою усмішкою скочив у кабіну, повернув кермо, і трамвай легкопокотив рейками. А ми помандрували слідом за ним додому, горланячи «Маршакадемії пана Ляпки».

За кілька днів по тому я бачив ще раз, як пан Ляпка, кажучи його словами,посилав око на оглядини.

Ми лежали в парку над ставком і записували в зошитах жаб'яче кумкання. Пан Ляпканавчив нас розпізнавати в тім кумканні окремі склади, й виявилося, що з нихможна складати вірші.

Я сам, наприклад, склав он якого віршика:

Якось місяць впав у став,

Бо чимало мав там справ,

Щупаки, плітки, линки

Закричали: «Хто такий?»

Місяць їм відповіда:

«Я — рибина золота».

А рибалка не куняв —

На гачок його впіймав,

Смажив цілу ніч у тісті

Й заходився вранці їсти.

Отож сиділи ми над ставом. Пан Ляпка дивився на воду. Й раптом так необачнопохилився, що із жилетки в нього випала збільшувальна помпочка. На наших очахвона бовтнула у воду й пішла на дно.

Я скочив у ставок, за мною кілька хлопців. Ми довго хлюпались, пірнали, алепомпочки не знайшли.

Тоді пан Ляпка вийняв праве око, кинув його у воду і сказав:

— Посилаю око на оглядини. Зараз я дізнаюся, де лежить помпочка.

За мить око зринуло над водою, і пан Ляпка, прилаштувавши його на місце,заволав:

— Бачу! Лежить у ямі, де зимують раки, за чотири метри від берега.

Я знову пірнув і справді знайшов помпочку якраз там, куди показав пан Ляпка.

А за тиждень до цього пан Ляпка теж неабияк здивував нас.

Він наказав, щоб йому принесли з погреба блакитну повітряну кульку, поклав укошичок своє праве око й промовив:

— Посилаю його на Місяць. Хочу довідатись, хто на Місяці живе, й написати длявас казку про його жителів.

Кулька злинула в небо й досі не повернулася. Та пан Ляпка каже, що Місяць дужевисоко і що кулька повернеться десь аж під Новий рік. Поки що він бачить на однеоко, а друге геть заліпив собі пластирем.

Та стривайте, я ж маю розповісти про його повсякденне життя. Вранці пан Ляпкавдягається і зразу ж сходить у клас. Власне, не сходить, а з'їжджає бильцями,осідлавши їх, як коня, й обома руками притримуючи на носі пенсне. В цьому небуло б нічого дивного, якби пан Ляпка так само легко не виїжджав бильцяминагору. Він робить глибокий вдих, надуває щоки — і стає легесенький, якпір'їнка. В такий спосіб пан Ляпка не тільки виїжджає бильцями, а й може вільнозринати догори, коли тільки йому заманеться, надто тоді, коли береться ловитиметеликів. Метелики над усе смакують панові Ляпці, на другий сніданок він невизнає нічого іншого.

— Запам'ятайте, хлоп'ята,— якось сказав нам пан Ляпка,— про те, яка їжа на смак,залежить не від неї самої, а від кольору. Мені страви ні до чого, я ситий відпілюльок, що з їхньою допомогою вирощую волосся. Проте в мене дуже вибагливепіднебіння, тому я люблю різні делікатеси. І їм я тільки все кольорове, зокрема,метеликів, квіти, різні барвисті скельця та інші страви, які сам і фарбую вякийсь смачний колір.

Хлопцям здається, що злетіти в повітря, як це робить пан Ляпка, легше легкого. Івони надувають щоки, наслідують рухи пана Ляпки — але все це марна праця. ВАртура з натуги аж кров пішла носом, а один з Антоніїв мало не луснув.

Я й собі не раз пробував це робити, але минав день за днем, і всі мої намагання,незважаючи на поради пана Ляпки, лишалися марні.

Коли це минулої неділі, по обіді, я щонайглибше вдихнув у себе повітря й раптомвідчув дивну полегкість, а потім, надувши щоки, побачив, як земля тікає у менез-під ніг. Я злинув угору! Ошелешений, я злітав вище й вище, і трапилася зі мноюдивовижна пригода, яка вразила навіть самого пана Ляпку.

**************************************Навчання вакадемії*****************************

— Удка, вати! Що означає:

— Побудка, вставати!

Ми підхоплюємося з ліжок, миттю вдягаємось, бо мало не вмираємо з цікавості,чого нас цього разу навчатиме пан Ляпка.

Спальня наша досить простора. Уподовж стін стоять умивальники, і в кожного з нассвій душ. Вмиваємось ми з неабиякою насолодою, бо з душа тече газована вода ізсиропом, до того ж сироп щодня інший. Якщо казати про себе, то найстаранніше ямиюся в середу, коли вода тече з малиновим сиропом, а це мені смакує найбільше.Сиропи пана Ляпки гарно миляться й дають багато піни, отож наша спальня вранцісхожа на величезні ночви із змилинами.

Зодягаємося всі ми в сині сорочки, білі довгі штани, сині панчохи й білічеревики. Якщо хто-небудь із хлопців щось укоїть або не вивчить уроку, то напокарання мусить цілий день носити жовтого в зелені горошинки галстука. Галстукдосить гарний, і кожен із нас мав би одягати його з великим задоволенням, апроте кому випаде його почепити, той ходить як причмелений.

О пів на шосту, прихопивши із собою сонні люстерка, ми йдемо до їдальні снідати.

Посеред їдальні стоїть величезний круглий стіл, за яким кожен учень має своєпостійне місце. Шибки у вікнах різнобарвні, що неабияк поліпшує смак розмаїттястрав.

Пан Ляпка снідає і вечеряє окремо, а за обідом злітає над столом у повітря і зконовки поливає наші страви різними соусами. Кожен соус має певну властивість:білий зміцнює зуби, блакитний поліпшує зір, жовтий регулює дихання, сірий очищаєкров, зелений поліпшує настрій.

Матеуш умощується на вазоні, який стоїть посеред столу, і стежить, щоб ми нічогоне лишали в тарілках. О шостій Матеуш хапає дзьобом маленького срібного дзвоникай скликає всіх на перевірку. Ми стрімголов біжимо до кабінету пана Ляпки, де насуже чекає шановний професор і замість привітання цілує кожного в чоло.

Після перевірки пан Ляпка заходить до величезної шафи, що стоїть в одному зкутків кабінету, і крізь віконце у дверях забирає від нас сонні люстерка.Люстерка ці незвичайні. Всю ніч вони стоять у нас біля ліжок на нічних столиках.У них відбиваються наші сни, і вранці, коли ми віддаємо їх панові Ляпці, тойуважно переглядає, що кожному із нас снилося. Сни Погані, безглузді, незакінченівін викидає на смітник, а гарні лишає.

Намоченою в снотворному квасі ваткою пан Ляпка знімає з люстерок усі сни йвичавлює ватку над порцеляновою мисочкою. Там сни сохнуть доти, поки з нихутвориться порошок. З порошку пан Ляпка на спеціальній машинці виготовляє кругліпілюльки, які ми ковтаємо перед сном. Завдяки цьому сни наші стають дедаліосмисленіші й цікавіші, а найоригінальніші з них пан Ляпка записує доакадемічного сонника.

Один із моїх снів пан Ляпка так уподобав, що весь занотував до сонника й наказавщонеділі по обіді перечитувати його вголос, а мене нагородив двома веснянками.

Уроки в нас починаються з самого ранку, о сьомій. Проте ніде хлопці не вчатьсятак охоче, як в академії пана Ляпки. Передусім ніхто не знає, що пан Ляпкакожного разу намислить, а потім усе, що ми вивчаємо, надзвичайно цікаве йкумедне.

— Хлопці,— на першому ж уроці сказав нам пан Ляпка,— я не навчатиму вас анітаблички множення, ані граматики, ані каліграфії, не торкатимемось ми і всіхінших наук, що їх викладають у школі. Я просто поналиваю вам у голови олії.

А щоб кожен міг уявити, які предмети ми вивчаємо в академії пана Ляпки, ярозповім, приміром, про вчорашній день, бо якби взятися описувати уроки,предмети, лекції, заняття, вправи за весь рік, то забракло б найгрубшої книжки.

Отож учора на першому уроці була ляпкографія. Пан Ляпка вигадав її, щоб минавчились користуватися чорнилом.

Ляпкографія минає так: на аркуші паперу треба посадити кілька великих ляпок, потому аркуш згорнути вдвоє — і ляпки розпливуться, прибираючи подоби людей,звірів, різних химер. Інколи в такий спосіб на папері з'являються цілі картинки,під якими ми дописуємо різні оповідки, придумані паном Ляпкою.

Гадаю, наш учитель сам утворився з розчавленої чорнильної ляпки, а тому й ім'я внього таке. Матеуш каже, що від пана Ляпки можна чекати чого завгодно і що моєприпущення цілком ймовірне.

До однієї з моїх картинок пан Ляпка скомпонував такого віршика:

Ой, добрати я не зміг —

Пташка це чи носоріг!

Урок ляпкографії нам дуже сподобався. На нього пішло кілька пляшок чорнила йцілий стос паперу, Не кажучи вже про те, що всі ми заляпалися по вуха. Увечерідовелось митися під душем із лимонного соку, бо ж ніщо не могло відмити плям нанаших руках і щоках.

Після уроку ляпкографії ми перейшли до літеров'язання. Усі ви, напевне, звернулиувагу, що в книжках друковані літери складаються з чорних ниточок, хитромудропоєднаних між собою. Отож пан Ляпка навчив нас розплутувати літери, зв'язуватикороткі ниточки в одну довгу нитку й намотувати її на котушку. В такий спосіб миперемотали на котушки чи не всю бібліотеку пана Ляпки, й на полицяхпозоставалися стоси книжок без жодної літери. З однієї книжки можна одержатисім, а то й вісім великих котушок із чорними нитками. На нитках пан Ляпкавив'язує вузлики.

Це найулюбленіше його заняття. Він може по кілька годин сидіти в кріслі йвив'язувати вузлики.

Коли я запитав, нащо це робити, він дуже здивувався:

— Як? Ти не розумієш? Я ж так читаю! Пропускаю літери крізь пальці і в такийспосіб перечитую книжки, не псуючи собі очей. Коли ви перемотаєте на котушки всімої книжки, я й вас навчу читати пальцями.

Розплітати літери — заняття нуднувате, але все одно це куди краще, аніж вивчатиправила чи розв'язувати задачки.

Після уроку літеров'язання пан Ляпка повів нас на другий поверх і відімкнувдвері до однієї з кімнат.

— Заходьте обережно,— застеріг він,— бо тут міститься лікарня хворих речей. Непошкодьте чого-небудь. Ви, звісно, пам'ятаєте, як я вилікував зіпсованийтрамвай? Я хочу вас навчити лікувати пошкоджені речі.

У кімнаті було повнісінько різного непотребу: крісла без ніжок, канапи, що з нихповилазили пружини, розбиті дзеркала, поламані годинники, обчухрані столи,перехняблені шафи, стільці без сидінь та сила-силенна інших зужитих речей.

Пан Ляпка наказав нам стати попід стінами, а сам узявся до роботи.

Кожна річ, якої він торкався, тріщала, скрипіла й довірливо терлась об нього.Крісла й столики з радощів тупотіли ніжками, а годинники аж зойкувализіпсованими пружинами.

З цікавістю приглядались ми до всього того, що робив пан Ляпка. Передусім вінпідійшов до столу, який стояв у кутку кімнати. Обстукав його з усіх боків, узявза ніжку, перевірив пульс і по всьому цьому сказав:

— Ну що, мій маленький? Тобі вже не болить. Правда? Гарячка минула, дошкизрослися, за три-чотири дні ти зовсім одужаєш.

І в той час, як столик щось жалібно муркотів у відповідь, пан Ляпка натер йогожовтою маззю, а шпарини притрусив зеленим порошком.

Після цього він підійшов до шафи, яка жалібно зарипіла обома дверцятами.

— Ну, як? — запитав пан Ляпка.— Вже не душить кашель? Душить? Ну, нічого. Нежурися. Скоро видужаєш.

Він приклав до неї вухо, пильно вислухав і з піпетки в кожен завіс крапнуврицинової олії.

Шафа глибоко зітхнула і вдячно прихилилась до нього.

— Завтра я ще тебе навідаю,— сказав пан Ляпка.— Тільки ж ти шануйся!

На стіні висіло тріснуте дзеркало. Пан Ляпка глянув у нього, поправив на носівеснянки, потім витяг із кишені чорний пластир і заліпив розколину.

— Приглядайтеся, хлопці, й учітесь, як треба лікувати розбите скло! — веселосказав він.

По тих словах пан Ляпка потер дзеркало баєвою шматинкою і відліпив пластир: відрозколини не лишилось і сліду.

— Хай Анастазі та Артур віднесуть дзеркало до їдальні. Воно вже вилікувалось.

Куди довше довелося поморочитись панові Ляпці з поламаним годинником. Треба булоперечистити в ньому гвинтики, скрізь капнути олії, надраїти пружину, змазатийодом маятник.

— Бідолашка! — співчутливо мовив пан Ляпка.— Мусиш стільки натерпітися. Ну танічого, все обійдеться.

Коли пан Ляпка поцілував його в циферблат і ніжно погладив дерев'яний футляр,годинник раптом задзвонив, маятник гойднувся, й на всю кімнату залунало:«Тік-так, тік-так, тік-так!»

Нас просто ошелешило, що хворі речі такі прихильні до пана Ляпки.

Ми вже збиралися виходити з кімнати, аж раптом виявилось, що пан Ляпка загубивсвою улюблену золоту зубочистку.

— Ніхто звідси не вийде, поки не віднайдеться згуба! — виголосив пан Ляпка.

Почались пошуки. Всі ми опустилися на підлогу й, повзаючи навкарачки, зазирали вусі закапелки й дірки. Матеуш пурхав по кімнаті й засовував дзьоба в кожнушпарину та щілину. Тільки пан Ляпка, заклавши ногу на ногу, похнюплено сидів уповітрі, ковтав пілюльки для вирощування волосся,— бо в нього з горя випалокілька волосин,— і роздумував.

Ми шукали зубочистку дуже довго, але так і не знайшли. Пан Ляпка теж нічого неміг вдіяти, бо його праве око ще не вернулося з Місяця, і нікого було послати наоглядини.

Отож нічого дивувати, що хворі речі, зважаючи на те, як побивається пан Ляпка таякі ми безпорадні, самі заходилися шукати згубу. Кульгаві столи та стільціникали по кімнаті, отвори в замках пильно оглядали все довкола, шухлядивисувались і переверталися догори дном, дзеркала силкувалися відбити в собі все,що було поперед них, ба навіть грубка прагнула допомогти відшукати зубочистку йневпинно повторювала:

— Зимно-зимно-тепло, зимно-тепло-тепло. Годинник ходив дуже довго, а коли ставнаближатися до вікна, грубка заволала:

— Тепло-тепло-тепло!

Годинник пильно оглянув підвіконня й раму, а потім почав нишпорити в фіранках.

— Гаряче-гаряче! — не вгавала грубка.

І виявилося, що зубочистка спокійнісінько стирчить У фіранці при самій підлозі.

Так хворі речі відшукали згубу пана Ляпки.

Ми пробули в лікарні хворих речей до полудня. Пан Ляпка о цій порі завжди вдругеснідає, а ми йдемо до ставу чи на майданчик, де проходить урок на свіжомуповітрі.

Залишивши лікарню хворих речей, ми спустилися вниз, а пан Ляпка випурхнув простоу вікно й подався на город ловити метеликів. Матеуш вивів нас на майданчик, демав бути урок географії. Я до цього був уже в двох школах, проте вперше в життібачу такі уроки з географії.

Матеуш викотив на майданчик великого глобуса, що мав правити за м'яча, поділивусіх нас на дві команди й наказав стати так, як під час гри у футбол. Матеуш бувза суддю. Він гасав слідом за гравцями й свистів, коли хтось із нас давав фука.Гра полягала в тому, щоб, підфутболюючи глобуса, водночас вигукувати назву тогоміста, ріки чи гори, в які поціляв носок черевика.

За Матеушевим сигналом гра почалася. Ми бігали за глобусом і щосили гамселили поньому ногами. За кожним ударом хтось із гравців вигукував:

— Рим!

— Австралія!

— Лондон!

— Татри!

— Київ!

— Вісла!

— Берлін!

— Греція!

Матеуш раз у раз свистів, бо виявлялося, що Антоній замість Греції вигукнув«Швеція», Альберт переплутав Крим і Рим, а Анастазі Африку сприйняв заБалтійське море.

Ми були в захваті від цієї гри, штовхали один одного, падали, вигукували назвиміст, країн, морів. У Матеуша збігав із дзьоба піт. Я хекав, мов ковальськийміх. А проте знань із географії тут я набрався куди більше, ніж у двохпопередніх школах, де навчався протягом трьох років.

Під самісінький кінець гри сталася прикра несподіванка: один з Августів такпідфутболив глобуса, що той злетів мало не під хмари, а потім спустився не намайданчик, а за мур у якусь із сусідніх казок. Всі ми дуже засмутилися, бо незнали, в якій із казок шукати свого м'яча: чи то податись до Хлопчика-мізинчика,чи до Трьох поросят, чи до Сіндбада-мореплавця.

Із роздумів нас вивів веселий Матеушів голос:

— Ага, опці! Що означало:

— Увага, хлопці!

Ми глянули в той бік, куди він показував, і закам'яніли: від муру до наснаближалася Снігова Королева, а за нею дванадцятеро гномів несли'на плечахнашого глобуса.

Ми кинулись назустріч і якнайщиріше їх привітали.

Снігова Королева ласкаво усміхнулась до нас і сказала:

— Ваш м'яч розбив кілька моїх іграшок, проте я вам вертаю його за умови, що винавчите моїх гномів географії.

— Авжеж! Залюбки! — заволав Анастазі, що був між нас найсміливіший.

Тим часом сталося несподіване: Снігова Королева, а з нею і її дванадцятеропідданців, почали танути й розпливатися в гарячім промінні серпневого сонця.

— Я забула, що у вас зараз літо,— сором'язливо прошепотіла Снігова Королева.

Поки ми гадали, що вдіяти, бідна Снігова Королева меншала й меншала, поки йзовсім розтала, перетворившись на маленький прозорий струмочок. З ним злилосядванадцять інших струмочків, і всі разом вони потекли до однієї із шпарин умурі, мугикаючи відомий марш гномів:

Гей-га, гей-го, Додому біжимо!

«Добре, що я не із снігу!» — подумалося мені, коли я проводжав очима струмок.

Так закінчилося гостювання Снігової Королеви в академії пана Ляпки.

Із замрії мене вивів гучний дзвінок.

То Матеуш скликав нас на обід.

Кухня пана Ляпки

В академії пана Ляпки ніхто нікому не слугує, все, що треба, ми робимо самі.Обов'язки між учнів розподілено так, що кожен із нас відповідає за якусь роботу.Анастазі і відчиняє й зачиняє браму, а ще наглядає за повітряними кульками панаЛяпки. П'ять Августів стежать за нашим одягом та білизною, пильнують, щоб усебуло чисте, штопають шкарпетки й пришивають ґудзики. Альберт і один з Антоніївприбирають у парку та на майданчику; Альфред і другий Антоній накривають на стілі розносять страви; другий Альфред і третій Антоній миють посуд; Артур опоряджуєшкільний зал; три Анджеї дбають про лад у їдальні, спальні й на сходах; триАдами готують соки, щоб купатися, а ще соуси на обід; всі інші учні тежклопочуться по господарству; й тільки в кухні пан Ляпка володарює сам.

Усіх нас не полишає цікавість, як він примудряється наготувати обід на стількидуш. Проте заходити в кухню заборонено.

Раптом минулого тижня пан Ляпка сказав, що бере мене на кухню за свогопомічника. Я дуже зрадів і ходив по академії, пишаючись, мов павич.

Коли Матеуш сповістив, що час обідати, всі хлопці гайнули до їдальні, де Альфреді другий Антоній уже накривали стіл, а я мерщій подався на кухню.

Розповім, що вона собою являє та який там лад запровадив пан Ляпка.

Уподовж однієї із стін на довгих столах стоять бляшанки, повнінайрізноманітніших скелець. Під протилежною стіною, на іншому столі, лежатьпоживні фарби та всякі-всякі щіточки й пензлики. На підвіконнях стоять дерев'янікоритчатка з яскравими квітами, між них найбільше настурцій та пеларгонії.Посеред кухні — великий стіл із металевим листом, а на ньому — боката склянасулія, виповнена вогниками свічок. Поряд безліч малих баночок із барвистимпорошком.

Беручись готувати обід, пан Ляпка вдяг білого халата. У величезну каструлю віннасипав три кварти оранжевих скелець, додав жменю білого порошку, долив води,маленьким пензликом намалював зверху зелені горошини й по всьому тому вкинувкілька пломінців. Від пломінців вода в каструлі вмить закипіла. Тоді пан Ляпкаретельно перемішав усе, що було в каструлі, перелив його в гарну фарфоровупосудину і, звертаючись до мене, сказав:

— Занеси цю посудину до їдальні. Здається, юшка з помідорів буде всім до смаку.

І справді, я ще ніколи в житті не їв нічого смачнішого, а тим часом юшка неварилася й п'яти хвилин. Поки хлопці їли юшку, пан Ляпка заходився готуватисмаженю. Він кинув на велику сковороду один пломінець свічки, поклав на ньогомаленький шматочок м'яса і два скельця, червоне й біле, все це притрусив сіримпорошком, а коли м'ясо засмажилося і скельця розварились, приклав до сковородизбільшувальну помпочку й кілька разів натис на її денце. За мить сковорода повінця виповнилась духмяною смаженею з бурячками й картопляним пюре. На пюре панЛяпка намалював зелений кріп. Смажені було стільки, що вона ледве вмістилася натарілках, які я вніс до їдальні. На десерт пан Ляпка надумав приготувати компотіз аґрусу. Він відтяв кілька листків пеларгонії, притрусив її аґрусовим порошкомі покуштував.

— Ой яке ж несмачне! — пробурмотів він собі під ніс.— Краще зварю компоту змалини.

Він ухопив грубого пензля, тицьнув його в червону фарбу й тут-таки аґрусовийкомпот перемалював на малиновий.

Компот удався такий смачний, що я пив його тричі, а потім, коли пан Ляпка гайнувдо їдальні, щоб із коновки полити смаженю брунатним соусом, який зміцнює ясна, яне втримався й сьорбнув іще.

Після обіду, коли хлопці заходилися прибирати і клопотатися по господарству, панЛяпка вернувся в кухню й сказав:

— А тепер, Адасю, час пообідати й нам, ти, мабуть, дуже зголоднів. Що ти хотівби з'їсти? Замовляй будь-яку страву.

Я неабиякий ласун, і слова пана Ляпки мене вкрай збентежили. Я довгорозмірковував, що б його з'їсти, й кінець кінцем вибрав омлет із шпинатом.

Пан Ляпка взяв пензля і, вмочаючи його в різні фарби, спритно намалював омлет ташпинат. Він кинув на нього пломінчик свічки, потім виклав усе на тарілку ісказав:

— Гадаю, мій омлет тобі сподобається.

Омлет і справді був чудовий, він просто танув у роті.

У такий самий спосіб пан Ляпка приготував для мене курча із салатом з огірків тавареники з ягодами.

— А що ви самі їстимете? — несміливо запитав я. Пан Ляпка дістав із кишенікоробочку з пілюльками

для вирощування волосся, ковтнув одну за одною п'ять штук і сказав:

— Цього мені, безперечно, досить. А на десерт я охоче поласую чимось барвистим.

Він зрізав квіточку настурції, опустив її спочатку в зелену, потім у блакитну тасріблясту фарбу і з неабияким задоволенням з'їв.

— Я тобі зараз усе поясню,— помітивши моє здивування, сказав пан Ляпка.— Багато,багато років тому я був у столиці Китаю Пекіні й заприязнився там одним ученим,лікарем Пай Хіво. Ім'я це ти, напевно вже не раз чув. Лікар Пай Хіво навчив меневиготовляти їстівні фарби, бо ж саме колір визначає смак. Блакитна фарба —кисла, зелена — солодка, червона — гірка, жовта — солона. А змішуючи фарби,можна домогтися різного присмаку. Так, приміром, зелена фарба з білою та сіроюдає присмак ванілі, бронзова із жовтою має смак шоколаду, срібна фарба, домішанадо чорної й трошки скроплена блідо-зеленою, смакує як ананас, І так далі, й такдалі.

То, виявляється, пан Ляпка знає лікаря Пай Хіво, того самого лікаря, який давМатеушеві чарівну богдиханську шапочку! Я неймовірно здивувався з цього. Тимчасом пан Ляпка вів далі:

— Лікар Пай Хіво відкрив мені й інші таємниці, від нього я навчився чи невсього, що зараз умію. Він пояснив мені й значення людських імен. Тож легкозрозуміти, чому я приймаю до своєї академії тільки тих учнів, що їхні іменапочинаються з літери «А». Вони ж перші за списком, а першими, як відомо, буваютьнайпрацьовитіші і найобдарованіші. Ім'я Матеуш приносить щастя, і тому я такназвав свого улюбленого шпака. А найщасливіше моє власне ім'я — Амброжи. Ну,годі про це. Час уже до парку,— закінчив пан Ляпка.— Нас заждалися хлопці.

По обіді ми завше збираємось у парку біля дуба, й пан Ляпка вигадує для насрізні ігри й розваги. Вчора ми грали в шукачів скарбів. — Пошук завждиувінчується знахідкою,— значуще мовив пан Ляпка.

Всі хлопці розбіглися по парку, а я запропонував Артурові йти разом зі мною.Артур охоче згодився, й ми розробили загальний план.

Як я вже згадував, довкола академії слався безмежний парк. Столітні дуби, в'язиі граби, каштани й тополі здіймалися мало не до хмар, кидаючи долу густу тінь.Кропива, дика малина, лопухи, ожина — все розмаїття лісових трав і кущів рослотак буйно й густо, що пробратися до численних гротів і печер було надзвичайноважко. Подекуди парк скидався на джунглі, де не ступала людська нога. Звідсивночі долинали таємничі голоси й шерехи.

Ніхто з нас ніколи не наважувався проникнути в гущавину, дарма що кортіло їїобстежити. Часом ми діставались до найближчих печер, зазирали в дупла прадавніхдерев, але з думки нам не йшли найвіддаленіші загадкові й непролазні нетрі.

Порадившись, ми з Артуром узяли з собою ліхтарики, міцну шворку, гострогомисливського ножа та інші необхідні речі. Прихопили також пригорщу барвистихскелець — пан Ляпка дав їх нам на випадок, якщо захочеться їсти,— й рушилипарком на схід сонця.

Ми ледве продиралися крізь чагарник, крізь хащі дикого люпину, ножем прокладалисобі дорогу в переплетеному гіллі, пролазили під ним навкарачки, обдирали обсуччя руки й ноги і нарешті опинилися в самісінькому серці таємничої пущі.

Насторожено роззираючись, ми пильно прислухалися до найменшого шереху. До насдолинали тихі, схожі на перешіптування звуки. Чувся якийсь причаєний сміх.Шелестіли в сухому листі налякані ящірки.

Я глянув угору. Високо над ним розкинув своє велетенське віття старезний дуб. Аза кілька метрів над нашими головами зяяло широке дупло. Воно нас страшеннозацікавило.

— От би видертись туди! — замріяно сказав Артур.

— Було б чудово! — в запалі докинув я.

Не гаючи й хвилини, ми взялися до роботи. Артур вив'язав на кінці шворки петлю йвлучно закинув її на одну з гілок дуба. Петля міцно зашморгнула грубого сучка.За мить Артур із кошачою спритністю видряпався по шворці до дупла і зник уньому. Я поспішив слідом.

Диво дивне: ми опинилися на верхньому майданчику гвинтових сходів!

— Що, спустимось? — запитав Артур.

— Авжеж спустимось! — сказав я.

Присвічуючи ліхтариками, ми крок за кроком спускалися по східцях. Я налічив їхаж двісті тридцять сім. Та ось ми опинилися перед темним вузеньким коридором істали просуватись ним з великою осторогою. Як по правді — душа моя була вп'ятах. Я чув: калатає не тільки моє, а й Артурове серце. Ми повертали топраворуч, то ліворуч і нарешті увійшли до великого залу, залитого яскравимзеленим світлом. Посередині стояло три залізні ковані скрині. Я легко відкривпершу з них. Як же ми здивувалися, коли на дні скрині побачили зелену жабку змалесенькою золотою короною на голові.

— Не торкайтеся мене! — промовила жабка.— Я знаю, ви з академії пана Ляпки ізнічев'я приблукали до сусідньої казки, до казки про Царівну-жабу. Якщо видоторкнетися до мене, то вмить обернетесь на жаб і зостанетесь тут назавжди.Казка про мене дуже гарна, але вона триває ось уже п'ятдесят літ, і я жду недіждуся, щоб хтось придумав до неї кінцівку. Ви не можете мені допомогти, отождайте мені спокій. А за це візьміть собі все, що є в обох інших скринях.

Ми ґречно вклонились Царівні-жабі, а потім обережно опустили віко.

Відтак ми відкрили другу скриню з надією, що в ній лежить щось надзвичайне. Алена її дні, крім маленького золотого свистка, нічого не було. Вкрай розчарований,я сказав Артурові:

— Забирай цей свисток собі, він мені не потрібен!

І ступив до третьої скрині.

Артур узяв свистка і став його уважно розглядати, а я тим часом відкрив третюскриню й на її дні побачив маленького золотого ключика.

— Оце-то скарби! — зареготав я і, вихопивши з Артурових рук свистка, засюрчав.

Раптом якась невідома сила підхопила нас і підняла високо-високо. Не встигли миопам'ятатись, як були вже на землі під дубом. Шворка наша й досі звисала зсучка, але дупла на дубі, хоч як ми шукали його, не було.

Ми попрямували до ставу, де мав чекати нас пан Ляпка. Застали його в коліхлопців, які вже вернулися з пошуків. Біля нього лежали знайдені хлопцямискарби. Тут були золоті монети, разок перлів, скрипка із золотими струнами,аметистовий кубок, табакерки, сені з коштовним камінням, срібні тарілі, виробибурштину й слонової кістки і безліч інших коштовних

речей.

Ми з Артуром глянули на ці скарби, і нам стало соромно.

_ А ви що знайшли? — усміхаючись, запитав нас пан Ляпка.

Ми показали йому ключик і свисток.

Пан Ляпка втупився в них так, ніби побачив щось надзвичайне.

— Та це ж скарби над скарбами! — гукнув він за хвильку.— Цей ключик відмикаєгеть усі на світі замки. А свисток має іншу чарівну силу: засюрчиш у нього — йопинишся там, де забажаєш. Ви постаралися найбільше з усіх, і я оголошую вамподяку!

Пан Ляпка здер зі свого носа дві великі веснянки й по одній приліпив мені таАртурові.

Всі хлопці з великою цікавістю розглядали нашу знахідку, а коли довідались проЦарівну-жабу, то навіть позаздрили.

— Кожен із вас може взяти свою знахідку собі,— сказав пан Ляпка.— А зараз годімарнувати час. О четвертій ми йдемо до міста. Тож зараз нехай наш Адась Незгодкарозповість, що він відчув, коли йому захотілося літати, а також що він тодібачив. Це дуже Цікава історія.

Досі я нікому, крім пана Ляпки, не казав про свої Дивовижні пригоди, боячись, щомені не повірять.

Але нині, коли мене попросив сам пан Ляпка, не лишалось нічого іншого, якрозповісти все від початку до кінця.

*******************************Моя дивовижна пригода**********************

І як же я здивувався, коли у відповідь на мій посвист долинуло голосне гавкання,і в віконці, відіпхнувши пуделя, з'явилась мордочка мого Рекса. Побачивши мене,він ледве із шкури не вистрибнув. Щиро зрадівши, я цмокнув його в ніс, а вінлизнув мене так розчулено, що мені мало серце з грудей не випурхнуло.

— Рекс! — кричав я.— Рексе, це ти?

— Гав, гав, гав! — аж захлинався у відповідь Рекс. За мить брама розчинилася, йперед моїми очима постала дивовижна картина.

За брамою починалась широка вулиця з довгими рядами собачих буд, точніше,невеличких, споруджених з різнобарвної цегли й кахлі будиночків. Кожен будиночокмав ґанок, круглі віконця, а ще чудове подвір'ячко. Вулицею прогулювались різні,різні собаки. Всі вони весело гавкали й метляли хвостами, а з віконець визиралирожеві писочки пухнастих, грайливих щенят.

Рекс весь час лащився до мене, і я теж не міг ним натішитись.

Інші пси зацікавлено і приязно обнюхували мене, а деякі лизали мені обличчя йруки.

Я почувався ніяково — було соромно, що не можу відповісти їм тим самим. Собачоїмови я не розумів, тож не знав, як висловлювати свої почуття, і нарешті вирішивхоч якось уподобитись цим собакам. Я став навкарачки. Прагнучи наслідуватисобачу мову, я спробував гавкати й гарчати, але з моїх уст злетіли дивні слова,яких я досі не знав. Такі самі слова лунали Довкола. Коли це почувся знайомийРексів голос:

— Не дивуйся, Адасю. Кожен, хто попадає до нас, починає розуміти нашу мову йговорить нею так само добре, як і ми. Знаєш, де ти?

— Навіть гадки не маю,— сказав я.— Мій любий Рексе, може, ти мені поясниш, апотім познайомиш із своїми друзями, щоб я не почувався таким самотнім.

— Та не завдавай собі клопоту. Ти швидко призвичаїшся. А попав ти в собачий рай.Всі собаки по своїй смерті опиняються тут і горенька не знають. Ваш людський райміститься набагато вище. А наш — десь на півдорозі до нього. Багато людей,мандруючи до свого раю, завертають до нас. Собаки поважають людей. Ти ж знаєш.Ми ласкаво приймаємо їх тут, а потім проводжаємо далі. Ти теж зібрався долюдського раю?

Я розповів Рексові про свою пригоду і сказав, що дуже хочу повернутися доакадемії пана Ляпки.

Від Рекса я довідався, що кілька місяців тому він попав під колеса автомобіля іяк добропорядний пес опинився в собачому раю.

— А зараз,— сказав Рекс,— дозволь тобі відрекомендувати моїх друзів. Це осьбульдог Том, він вартує біля брами. Колись Том вірно служив англійськійкоролеві, й за це всі його тут поважають. Пудель, якого ти вже бачив, зветьсяГлю-Глю. Він чудово видресируваний і розважає нас різними фокусами.

На підтвердження Рексових слів пудель Глю-Глю п'ять разів перевернувся вповітрі.

— Он того шпіца,— вів далі Рекс,— звати Азор, а он — вівчарка Куба. Порядкитайський пінчер Ральф, далі — доберманка Кора, а он той чудовий хорт —гордість нашого раю — зветься Ящур і на всіх виставках добуває перші призи.Згодом ти познайомишся з усіма собаками. Живемо ми тут у злагоді й приязні.

І справді, не минуло й години, як я познайомився щонайменше із сотнею різнихсобак і почував себе між ними так добре, як у себе вдома, а може, й краще.

До мене підійшов маленький чорний щуролов і якнайгречніше сказав:

— Дозволь відрекомендуватися. Моє ім'я Лорд.

— Дуже приємно,— відповів я.— Мене звати Адам Незгодка.

— Дивно мені,— сказав Лорд,— що люди не розуміють нашої мови, хоч вона зовсімпроста. А ще я не раз замислювався над тим, нащо люди вішають таблички знаписом: «Злий собака». Адже собаки ніколи не бувають злі. То на наснаговорюють. Усі ми лагідні й звикаємо до людей, а от вони часто бувають злі танесправедливі.

— Даруй, Лорде,— втрутився Рекс,— але ти нечемний. Мій приятель, Адась Незгодка,був мені за хазяїна, і жив я в нього не гірше, ніж тут, у собачому раю. Ходімо,Адасю,— сказав Рекс.— Не кожен Лорд є справжнім лордом. Познайомлю тебе з нашимирайськими місцями.

Я кисло усміхнувсь до Лорда й поспішив за Рексом оглядати собачий рай.

— Вулиця, що ми нею зараз біжимо, називається проспектом Білого Ікла,— сказавРекс.— Тягнеться вона від брами аж до майдану лікаря Айболитя. Ось цей майдан. Іна ньому пам'ятник лікареві Айболитю.

Я розглянувся навколо. Майдан був просто чудо-вий. Ошатні чистенькі будиночкиоточили його з усіх боків. Перед будиночками на м'яких подушках лежа-ли щойновикупані щенята. Деякі з них бавились м'ячиками, інші смоктали грудочки цукру,ще інші ловили мух, які сідали їм на писочки. Посеред майдану стояв пам'ятник —дідок на постаменті. Під ним була прикріплена табличка з написом: «ЛікаревіАйболитю, доброчинцеві й рятівникові звірят — вдячні собаки». Пам'ятник був ізшоколаду, й безліч собак облизували його Рекс допоміг мені протиснутися між них.Сором зізнатися, але я заходився лизати шоколад разом із псами Мені хотілосьїсти, і я незчувся, як згриз лікареві Айболитю півчеревика, а це добрих півкілошоколаду.

— Щодня,— сказав Рекс,— ми з'їдаємо весь пам'ятник лікареві Айболитю і щоднявідбудовуємо йол заново. Шоколаду нам не бракує, ми ж у раю.

— А де тут можна вгамувати спрагу? — запитав я,- Дуже хочеться пити.

— Ну, це просто! — усміхнувся Рекс.— Адже ми поряд з моєю віллою. Запрошую тебена склянку молока.

Рексів будинок був споруджений із зелених кахлів. На ґанку лежали килими йподушки, на яких вигрівалися маленькі мопсики, певне, діти мого приятеля.

За будиночком на грядках росли кущі із сардельками й ковбасами. Я зірвав собішмат краківської ковбаси й пару сардельок. Вони були дуже смачні. А в деревцят,які росли попід вікнами, замість крон і гілок були апетитні кісточки йрозквітали вони рожевуватими шматочками сала.

Коли ми зайшли до вітальні, Рекс повернув крана в стіні, і, на моє здивування,замість сподіваної води з нього потекло у склянку холодне молоко, що на смакбуло як вершкове морозиво. Одним духом я випив його аж три склянки, й ми рушилиз Рексом далі.

Рекс увесь час вітався зі своїми численними друзями та знайомими і про кожногорозповідав щось цікаве.

_ Оце пані Нола. Вона ніколи не полишає своєї парасолі, хоч дощу в нас не буває,а сонце світить знизу. Отой великий дог називається Танго. Він щодня об'їдаєтьсясардельками й мусить пити рицинову олію. А он та пара такс — то Самбо й Бімбо.Вони ніколи не розлучаються і вважають, що їхні криві ноги — найкращі.

Рекс на мить змовк, потім прошепотів:

— А зараз ми повертаємо на вулицю Мучителів. Тут побачиш дещо цікаве.

І справді, ця вулиця була дивовижна. По обидва боки від неї на гранітнихпостаментах стояли різні з вигляду й різні за віком хлопці. Між них можна буловпізнати синків і заможних батьків, і бідняків, були хлопці випещені, гарновбрані, а були й замазури, розхристані нечупари.

Кожен із них гавкав собакою — розповідав про вчинене ним лиходійство:

— Я мучитель, бо вибив каменем око своєму собачці Філісьові!

— Я мучитель, бо вкинув свого пса Джека в яму з вапном!

— Я мучитель, бо примусив собаку Розетку з'їсти перчину!

— Я мучитель, бо свого пса Рися весь час смикав за хвіст!

Рекс пояснив мені, що хлопці, які мучили собак, попадають до собачого раю ввісні, а потім вертаються додому переконані, що все це їм тільки снилось.

Але після відвідин вулиці Мучителів жоден із них ніколи більше не мордує свогособаки.

Я був щасливий, що уник такої ганьби, хоч загалом і не виявляв Рексові належноїласки, а якось навіть вифарбував його в червоний колір.

Мені відлягло від серця аж тоді, коли ми вийшли на майдан Світлячків, де стояликаруселі, гойдалки, бочки сміху та інші собачі атракціони. Я почав розважатисяразом із собаками.

Мені ще ніколи не було так весело. Та невдовзі я відчув, що зголоднів; Рекс ісобі заходився неспокійно нюхати повітря.

— Ходімо,— сказав він,— щось перекусимо, а потім дома поїмо сардельок.

Він повів мене на Бісквітну вулицю, де лежали гори политих медом бісквітів.Бісквіти були такі смачні, що я не міг від них одступитися.

— Схаменися,— застеріг мене Рекс,— ми в раю, і нам, собакам, ніщо не можезашкодити, а от ти ризикуєш захворіти.

Мене дуже зацікавило, звідки в собачому раю береться шоколад, бісквіти, мед таінші ласощі; хто споруджує собачі будиночки й пам'ятник лікареві Айболитю; детут купують парасольки, капелюхи, попони, яких чимало я бачив на собаках. Алерозпитувати не наважився, щоб Рекс, бува, не подумав, ніби я втручаюся в райськісправи. Я подумав: власне, на те й рай, щоб усе з'являлося вмить і невідомозвідки.

Ми з Рексом побували і в багатьох інших цікавих місцях: у Собачому цирку йСобачому кіно, на вулиці Мильних бульбашок, у Дотепному завулку, на вулиціПовидла, відвідали Берег хортів, Театр трьох пуделів. Оранжерею ліверної ковбасиі паштетів, Город сальтисонів, Щенячу лазню та інші райські заклади.

Вертаючись на майдан лікаря Айболитя, де мешкав Рекс, ми зайшли до перукарні навулиці Сиропній. Двоє перукарів з Гір Святого Бернарда чудово нас підстригли, атоді один із них сказав мені з гордістю:

— Не знаю, чи шановний добродій помітив, але в нас немає бліх.

— Авжеж,— відповів я.— У вас тут райське життя. Я був здивований, що за послугив перукарні з нас не взяли грошей. Прощаючись із своїм перукарем, я щироподякував йому й, наслідуючи Рекса, лизнув у ніс. Ми вийшли на вулицю. З небабез упину пригрівало сонце. Як сказав мені Рекс, сонце тут не заходило ніколи.Коли ми вернулися в дім мого приятеля, він попросив своїх цуценят зійти зподушок на ґанку і запропонував мені прилягти поряд із ним. Так ми лежали йгомоніли, дивлячись на те, що діється на майдані.

— Як ви відрізняєте один день від іншого? — спитав я у Рекса.— Адже у вас незаходить сонце й ніколи не буває ночі...

— Дуже просто,— пояснив Рекс.— Коли пам'ятник лікареві Айболитю ми з'їмо докрихти, то напевно знаємо — минув один день. Щоб спорудити пам'ятник,витрачається стільки ж годин, скільки й на те, щоб його злизати. Все це складаєземну добу. Так ми відлічуємо тУт час. На кінець тижня вказує сьомий пам'ятник.

Тридцять пам'ятників визначають місяць. А рік — це триста шістдесят п'ятьпам'ятників. На майдані Таблички множення мешкає двадцять фокстер'єрів. Вониведуть лік часові й складають календар для собачого раю.

У розмові з Рексом я почув ще багато цікавого про життя собак у потойбічномусвіті.

Мені було дуже затишно в гостях у Рекса, але з часом я занудьгував. Бісквіти,шоколад, ковбаси приїлися, і тепер я мріяв про тарілку крупнику та про моркву,над якими крутив носом дома. Скучив я і за хлібом.

Я вертався у мріях до академії пана Ляпки і з острахом думав про те, що було б,якби мені довелося назавжди лишитися в собачому раю.

Якось я лежав на городі й разом із Рексовими цуценятами грівся на сонечку.

Наді мною з кущів звисали сардельки, на які я позирав з огидою.

— Ага, ак! Ага, ак! — раптом пролунав наді мною знайомий голос. Я підхопився наноги й побачив Матеуша. Він сидів на гілці сальтисонового дерева з маленькимконвертом у дзьобі.

— Матеуше! Який я радий, що знов бачу тебе! — закричав я.— Це прекрасно, що типрилетів по мене!

Матеуш спурхнув із гілки й подав мені конверта. Це був лист од пана Ляпки. Вньому йшлося про те, як я маю вдихати й видихати повітря, щоб керувати своїмпольотом.

До собак, що збіглися подивитись на Матеуша, я звернувся зі словами подяки загостинність і ласку. Потім, обнявши на прощання мого дорогого Рекса й усю йогородину, я рушив у супроводі бульдога Тома до райської брами. Матеуш летів надімною і весело посвистував.

Я попрохав Тома подарувати мені для колекції одного ґудзика від його лівреї,востаннє кинув оком на собачий рай і ступив за його гостинний поріг.

Вдихнувши повітря уже відомим мені способом, я поплив угору.

Якийсь час до мене ще долинало журливе скавчання собак, але собачий райвіддалявся й віддалявся — спочатку він став убільшки як маленька хмаринка, адалі й зовсім зник з очей.

Ми летіли з Матеушем поряд, і я весь час виконував настанови пана Ляпки.

Так ми летіли кілька годин; нарешті я побачив у промінні призахідного сонця дахибудинків і вулиці нашого міста.

— Емія же зько! — крикнув мені на вухо Матеуш. Це означало: «Академія вжеблизько!»

І справді, за мить ми дісталися мурів, що оточували парк академії. Назустріч намлетів пан Ляпка, ще здалека привітно махаючи руками.

Не встигло і смеркнути, а ми вже були вдома.

Мої необачні мандри тривали дванадцять днів.

Важко знайти слова, щоб розповісти про радість, яка охопила мене, коли яспустився на землю. Товариші не могли натішитися мною, а пан Ляпка зажадав одмене врочистої обіцянки, що я ніколи вже нікуди не літатиму.

Я дав таку обіцянку й неухильно дотримую її.

*******************************Фабрика дір і дірок****************************

Я обіцяв розповісти, що робиться в академії пана Ляпки протягом дня. Я вжедокладно переповідав про наші заняття з тої миті, як ми прокидаємось, і дообіду. Описав уроки з ляпкографії та з плетіння літер, змалював кухню панаЛяпки, розказав, як ми шукаємо скарби та як я літав до собачого раю. Явикористовую кожну вільну хвилину, щоб занотувати все до щоденника, а протедійшов тільки до того моменту, коли о четвертій пан Ляпка звелів усім намзібратися біля брами.

— Зараз,— сказав він,— я поведу вас на екскурсію до найцікавішої фабрики всвіті. Там ви побачите найчудовіші пристрої та машини, там працює дванадцятьтисяч майстрів і робітників. Мій приятель інженер Кіптява керує цією фабрикою.Він обіцяв поводити нас по всіх цехах, щоб ми могли ознайомитися з роботою людейі механізмів. Це буде вельми повчальна екскурсія. Вишикуйтесь по четверо — іходімо.

Анастазі відчинив браму, й ми рушили до центру міста.

На майдані Чотирьох вітрів ми сіли у трамвай, який мав довезти нас до фабрики.Місць не вистачало, й пан Ляпка за допомогою своєї чарівної помпочки збільшивтрамвай так, що всі ми влаштувалися досить зручно. Спочатку дорога вела черезмісто, потім звернули на набережну й виїхали на Міст-самограй. Як нам пояснивпан Ляпка, трамвай своєю вагою змусив працювати механізм під мостом, і звідтиполинули дзвінкі звуки маршу олов'яних солдатиків. По тім боці ріки розкинулосьмальовниче містечко. В ньому жили робітники фабрики. Саму фабрику ми побачили заповоротом, де була кінцева зупинка трамвая. Від зупинки до фабрики вівескалатор. Почувалися ми на ньому, як на майданчику розваг: щомиті втрачалирівновагу й падали.

На ескалаторі, що біг нам назустріч, стояв інженер Кіптява. Це був довготелесий,худий, сивий чоловік із скуйовдженою чуприною і цапиною борідкою. В нього булидовгі, як патики, ноги та руки, і здаля він скидався на городнє опудало.

Кіптява спритно стрибнув на наш ескалатор, щиро обняв пана Ляпку й цмокнув йогов обидві щоки.

— Дозволь, любий Богуміле, познайомити тебе із двадцятьма чотирма моїми учнями,—сказав пан Ляпка.

— Ага, ак! — почувся з задньої кишені пана Ляпки Матеушів голос.

— А це мій улюблений шпак Матеуш,— додав пан Ляпка, дістаючи шпака з кишені.

Інженер Богуміл Кіптява уважно поглянув на нас, погладив Матеуша і сказав,бавлячись своєю борідкою:

— Дуже радий тебе бачити, мій Амброжи. Охоче покажу твоїм учням фабрику дір ідірок. Тільки затямте, хлопці, на фабриці не можна нічогісінько чіпати.

По цих словах він обплів своєю лівою ногою праву ногу, схрестив пальці рук іпоплив на чолі всього гУрту до фабрики, яка була вже зовсім недалечко.

Фабрика мала дванадцять велетенських корпусів із прозорими стінами й склянимидахами. Ще здалека можна було розгледіти потужні машини, гомін яких чувсянавкруги.

Коли ми зайшли до першого цеху, то мало не осліпли від різнобарвних іскор, щоснопами летіли від привідних пасів, електричних свердел і верстатів.

Машини стояли довгими шеренгами в кілька рядів, деякі висіли на канатах, і білякожної з них метушилися робітники в шкіряних фартухах та чорних окулярах.

Робота кипіла, гуркіт машин заглушав слова інженера Кіптяви, який силкувавсящось пояснити своїм писклявим голосом.

Я збагнув тільки одне: в цьому цеху роблять дірки від ключів, дірки в носі,вухах і ще багато інших дірок меншого розміру.

Ми в захваті спостерігали, як працюють машини, й дивувалися із спритностіробітників, які одним обертом свердла робили від десяти до дванадцяти чудовихдірок.

Готові дірки вони складали в маленькі вагонетки, а виповнивши вагонетки, здопомогою кранів переносили їх на склад до сусіднього цеху.

Пам'ятаючи наказ інженера Кіптяви ні до чого не торкатися, ми невпинно стежилиза Альфредом, який любив длубатися в носі й тепер мимохіть простягав увесь часпалець, щоб покопирсатись у дірках, виготовлених на токарних верстатах.

У деяких цехах робили більші дірки: дірки на ліктях, дірки на колінах, навітьдірки в небі. Ці дірки були просто-таки величезні, й верстати, на яких їхробили, здіймалися під самісіньку стелю, а робітники, що працювали біля них,мусили вилазити на спеціальні риштування.

Дірки на ліктях і колінах мали бути з обстріпаними краями. Вони вимагали відробітників неабиякого вміння. Інженер Кіптява показав нам різні проекти ікреслення, за якими молоді техніки виготовляли форми, а потім відповідно до цихформ уже робили дірки.

Був на фабриці й сортувальний цех, у якому досвідчені майстри перевіряли кожнудірку й кожну дірочку, заміряли їх і випробовували. Дірочки з тріщинами, погановідшліфовані, погнуті та з іншими вадами контролери кидали у великий казан івідправляли на переплавку.

В останньому корпусі містилася пакувальня. Там висококваліфіковані робітникизважували дірки й дірочки на великих вагах і пакували по п'ять чи десять штук укоробки.

Інженер Кіптява подарував нам дві коробки дірок від бубликів. А коли мивернулися до академії, пан Ляпка замісив солодке ванільне тісто, додавподарованих дірок і напік гору смачних бубликів, якими всі ласували цілий вечір.

Фабрика нас зачарувала. Ми не могли відвести погляду від розжарених до червоногосвердел, від токарних верстатів та іншого устаткування, якого досі ніхто з насне бачив.

Коли ми виходили з фабрики, вже зовсім смеркло. Крізь прозорі стіни було виднофонтани блакитних, зелених та червоних іскор. Вони, як фейєрверки, освітлюваливсе навколо.

— З тих іскор можна було б наготувати чудових страв,— зауважив пан Ляпка.

Інженер Кіптява провів нас аж до трамвайної зупинки, розповідаючи цікаві випадкиіз свого життя.

Виявилось, у вільний від роботи час він, щоб не розучитися заплітати ноги,виступає в цирку як канатоходець.

Коли ми доїхали ескалатором до кінцевої зупинки, там стояв трамвай і терплячеждав нас. Це був той самий трамвай, що його збільшив пан Ляпка. Він нізащо нехотів без нас рушати, й коли ми з'явилися, радісно заскреготів колесами.

Інженер Кіптява тепло розпрощався з нами, декого полоскотав своєю цапиноюборідкою, потім ще трохи погомонів із паном Ляпкою якоюсь незнайомою нам мовою,здається, китайською, з чого я зрозумів єдине слово — Пай Хіво.

Нарешті ми сіли в трамвай і поїхали. Пан Ляпка, щоб у трамваї було просторіше,летів поряд.

Якийсь час ще було видно на зупинці інженера Кіптяву. Він сплітав пальці рук укіски й махав нам на прощання. У вечірній пітьмі, на тлі місяця, що виплив із-зафабрики, тінь від його цибатої постаті видовжилась до самого неба.

Тільки тоді, як трамвай повернув на вулицю Незабудок, інженер Кіптява зник зочей. Ми виїхали на Міст-самограй, і цього разу він заграв «Марш мухоморів».

Пан Ляпка, муркочучи під ніс, підспівував йому.

Коли ми дісталися майдану Чотирьох вітрів, було так темно, хоч в око стрель, іпан Ляпка роздав нам пломінці свічок, які носив у кишеньці жилетки. Так ми йдобралися до нашої академії.

Вдома нас чекала прикра несподіванка.

У всіх класах, залах, кімнатах було чорно від мух.

Ці осоружні нахаби налетіли крізь розчинені вікна, обліпили стіни, меблі, стелю,підлогу. Вони снували незліченними роями й дзижчали. А коли ми переступилипоріг, із властивою їм зухвалістю накинулись на нас. Мухи лізли нам у ніздрі йдо рота, кидалися межи очі, заплутувалися в волоссі, роїлися під стелею, покутках, під ліжками й під столами. Щоб перейти з кімнати в кімнату, треба булозаплющити очі, затамувати віддих і відмахуватись од них обома руками. Я ніколище не бачив такого нашестя мух.

Вони літали, дотримуючи бойового порядку, як ескадрильї літаків, шикувалися вкаре, загони й полки. Вони кидалися в атаку, дзумлячи так заклично, що,здавалося, лунають військові сурми. їхні ватажки вражали розміром крил,войовничістю й відвагою. А кожен укус засвідчував — мухи стоятимуть на смерть.

У кімнату, до якої я з такими труднощами проник, раптом залетіла мушинакоролева. Вона віддала кілька коротких наказів своїм полководцям, укусила менеза носа й подалася на інший фланг бою.

Світло ламп не могло пробитися крізь чорну хмару, що зависла в повітрі. Мипересувалися навпомацки, топчучи і вбиваючи осатанілих мух цілими роями. Але їхне меншало.

Ми вхопили хустки, рушники, але й вони не допомогли. Замість убитих мухз'являлися нові й накидались на нас з іще більшим завзяттям.

Пан Ляпка, що люто змагався з мухами по всіх кімнатах, кінець кінцем знемігся.Закинувши ногу на ногу, він повис у повітрі й глибоко замислився. За одну митьйого так обсіли мухи, що й живого місця не лишилося.

І тут панові Ляпці урвався терпець. Він вигулькнув за вікно й невдовзі вернувся,тримаючи в руках павука-хрестовика. Пан Ляпка приклав до павука чарівну помпочку— і той почав рости на очах. Коли він став завбільшки як кіт, пан Ляпка зринувіз ним догори й примостив на стелі. Павук небавом заходився снувати павутину.Між стелею й підлогою зависло безліч ниток, і за якихось чверть години кімнатубуло поділено на дві половини. Сотні й тисячі мух попадали в павучі сіті. Павукнакидався на них, без ліку нищив. Та незабаром він наситився, і чарівна помпочкаперестала діяти. Павук почав меншати, став такий, як був, а відповіднозменшились і його тенета, й мухи, щоб помститися за своїх товаришок, в одну митьрозтерзали павука.

Пан Ляпка підкликав нас до себе і сказав, що придумав новий вид мухоловки, яказвільнить нашу академію від мушиної навали.

Він приніс мідний таз із водою, пляшку канцелярського клею, мило і скляну рурку.Ми заступили його від мух.

Він розвів у тазу мило і клей, узяв скляну рурку й заходився пускати мильнібульбашки, які одна за одною зринали в повітря.

Це були чудові мухоловки.

Мухи сідали з усіх боків на глейкі бульбашки, прилипали і разом з ними падали наземлю. Пан Ляпка працював не розгинаючись. Він без упину пускав бульбашки, а мивхопили мітли й заходилися вимітати чорні від мух мухоловки на вулицю.

Невдовзі мильні бульбашки виповнили всі кімнати й коридори академії, і за годинув ній не лишилося жодної мухи.

Так закінчилася ця війна.

Але коли більшість мух була вже знищена, в кабінеті пана Ляпки ми несподівановиявили перукаря Філіпа, який спав на канапі. Спочатку ми його не помітили — вінвесь був обліплений мухами, та коли хтось із хлопців побачив його, всі дивомздивувалися, як це він може спати в таких умовах. Правда, Філіп голосно хропів,і це свідчило, що сон у нього був неспокійний.

Коли ми покінчили з мухами, пан Ляпка розбудив Філіпа, наказав усім вийти зкабінету, замкнув за нами двері й довгенько про щось таємниче гомонів ізФіліпом.

Нарешті двері кабінету розчинилися, звідти вискочив збуджений Філіп і сердитокрикнув панові Ляпці:

— Віднині шукайте собі іншого перукаря! Я не стригтиму ані вас, ані ваших учнів!Досить з мене обіцянок. Я не можу більше ждати. А його приведу наступного тижня.І наміру свого не зміню. Саме він має навчатися в академії, а не оці ось вашілобуряки. Прощавайте, пане Ляпко!

І Філіп подався з академії геть, грюкаючи підряд усіма дверима.

За мить із парку долинув його зловісний сміх. У місячному світлі ми бачили крізьвікно, як Філіп вибіг за браму й почухрав Шоколадною вулицею до міста.

Вечеряли ми досить пізно. Пан Ляпка весь час про щось думав і був такийнеуважний, що наготовлену для нас цвітну капусту вифарбував у чорний колір, ісмаком вона нагадувала печені яблука.

Після вечері пан Ляпка підкликав до себе двох Анджеїв і звелів їм унести донашої спальні два ліжка й дві постелі, бо, як він сказав, сподівається, щоось-ось прибудуть двоє нових учнів.

Коли Анджеї виконали доручення, ми пішли до спальні й небавом поринули вглибокий сон.

На цьому кінчаються нотатки про один день, проведений мною в академії панаЛяпки.

********************************Сон про сімсклянок********************************

День першого вересня був багатий на виняткові події. Він припав на неділю, йкожен із нас робив те, що йому найбільше подобалося. Артур навчав свогодресированого кролика лічби, Альфред вирізав сопілки, Анастазі стріляв із лука,один з Антоніїв сидів навпочіпки біля мурашника й вивчав життя мурашок, Альбертзбирав жолуді й каштани, а я бавився своїми ґудзиками, викладаючи з них різніфігурки.

Пан Ляпка був не в гуморі. Після сварки з Філіпом він узагалі дуже змінився. Яне розумів, що його може єднати з Філіпом. Мене дивувало, як це перукар,постачальник веснянок, наважився гримати на пана Ляпку, ще й грюкати дверима.Тим часом, починаючи з цього дня, в академії все пішло шкереберть. Пан Ляпкаякось понижчав, став похмуріший і весь час лагодив свою чарівну помпочку. Урокизамість нього дедалі частіше проводив Матеуш. На кухні в пана Ляпки пригоралистрави, забарвлював він їх якимись несмачними кольорами, а коли дзвонили білябрами, щоразу підбігав до вікна й нервово посмикував себе за брову.

Того дня, про який оце йдеться, я склав із ґудзиків фігурку зайця. Пан Ляпкапідійшов до мене, схилився над зайцем і посипав його бронзовим порошком.

Заєць ожив, скочив на ноги й шмигнув у двері, прихопивши із собою всі моїґудзики.

Пан Ляпка зареготав, але вмить спохмурнів і сказав:

— Мені відомі таємниці барв, порошків, скелець, а з цим клятим Філіпом упоратисяне можу! О, він завдасть мені чимало клопоту й горя! І де він тільки взявся намою голову!

Мене це неабияк здивувало. Я не знав, що пан Ляпка може бути такий безпорадний.

Пан Ляпка вгадав мої думки, підступив ближче й прошепотів:

— Тільки тобі я й можу довіритись, бо ти мій найкращий учень. Філіп домагається,щоб я прийняв до академії двох його синів. Бо інакше він погрожує відібрати внас усі веснянки. Він навіть імена для своїх хлопчиків придумав на «А». Отпобачиш, усе це дуже сумно скінчиться.

Тут пан Ляпка витяг з кишені жменю ґудзиків, кинув їх на підлогу так, що вонисамі утворили фігурку зайця, і, підстрибуючи на одній нозі, вийшов з кімнати.

Я подумав, що слід розшукати Матеуша і якнайдокладніше вивідати, чого це панЛяпка боїться Філіпа.

Щонеділі Матеуш літав у казку про Солов'я й Троянду на урок солов'їного співу. Япішов до парку, сподіваючись зустріти його, коли він вертатиметься додому.

Опинившись у парку, я почув незвичайний гомін. Листя шамотіло, здригалися кущі,погойдувались трави, ніби сила-силенна непомітних для ока істот пересувалася поземлі, обминаючи алеї і стежки.

Я кинувся в той бік, звідки долинав гомін, і вибіг до ставу. Тільки тут язбагнув, що сталося. Води у ставку не було. Риба відчайдушно звивалася в мулі, абезліч жаб та раків розповзалося врізнобіч шукати собі нового пристановиська.

Я пішов поряд із процесією й попереду побачив жабку з малесенькою короною наголові. Це була вже знайома мені Царівна-жаба.

— Я впізнала тебе, хлопче. Ти недавно навідувався до моєї казки й дуже менісподобався. Бачиш, яке скоїлось лихо? Пан Ляпка нащось викачав із ставка всюводу, лишивши його мешканців напризволяще. Я поспішила із свого підземногопалацу, щоб допомогти їм. Жаба, навіть якщо вона з іншої казки, швидшепорозуміється із жабою, аніж пан Ляпка. Тож і не дивно, що мої земляки з вашогоставу пішли за мною.

— А куди ж ти їх ведеш, Царівно-жабо? — спитав я, розчулений.

— Сама не знаю,— відповіла вона.— Можливо, до казки про зачароване озеро, аможе, до ставу з казки про зелену Мавку.

— Ми хочемо до ставу! — хором залементували жаби.

Вони підстрибували дуже високо, і все це скидалося на жаб'ячий цирк, якщо такийбуває.

Раки повзли мовчки, дещо віддаля, важко ворушачи клешнями. їх було дуже багато.Куди більше, ніж жаб. Деякі з них геть запарилися й розчервонілись, ніби їхскупали в окропі.

Від цієї журливої процесії не можна було відвести очей. Та я вчасно згадав пробідолашних риб, що лишилися без води, й, вибачившись перед Царівною-жабою, хотівбув бігти, але мене зупинив її благальний голос:

— Адасю, зачекай-но! Пам'ятаєш, я дала тобі ключика? Він мені зараз дужепотрібен. Без нього я не попаду до жодної з казок. Прошу не для себе, а в ім'яцих нещасних: верни ключика.

— Ключика? — перепитав я.— Ключика? Я залюбки верну. Він мені зовсім непотрібен. Тільки ж треба згадати, де я його подів. Здається, він лишився в панаЛяпки. Стривай, я зараз гайну до нього.

Я не знав, із чого почати. Мені щиро хотілося допомогти жабам, та більшенепокоїло, що буде з рибою. Я помчав до академії. Дорогою мене зустріли хлопці,і я про все розповів їм. Рибу вони взяли на себе.

Пана Ляпку з них ніхто не бачив. Я гасав по всій академії, та ні в кабінеті, нів класах, ні в залі, ні на кухні його не було. Тоді я зійшов на горішній поверхі зазирнув до лікарні хворих речей.

Пан Ляпка був там. Але що він робив, годі навіть уявити. Крихітний, не більшийза Хлопчика-мізинчика, він, ухопившися ніжками й ручками за маятник, навчавгодинника ходити. Пан Ляпка розгойдувався на маятнику, як на гойдалці, й безупину вигукував:

— Тік-так, тік-так, тік-так!

У цю мить годинник заходився вибивати час, і пан Ляпка підхопив густим басом:

— Бім-бам-бом!

Побачивши мене, він зіскочив з маятника й тут-таки, у мене на очах, виріс.

— Завжди ви заважаєте! — буркнув він сердито.—

Чого тобі? Хіба не бачиш — мені ніколи, я навчаю годинника розмовляти.— Алезразу ж опанував себе і, як звичайно, ласкавим голосом сказав: — Даруй, Адасю!Не дивися на мене так. У всьому винен підлий Філіп. Він мене згубить. Я ставменшати. Мені дедалі важче боротися за свій зріст. А тут ще одна неприємність. Умене в кишені спалахнули пломінці свічки. Довелося заливати їх водою. Важко всеце, ой як важко! Благаю, нікому про це не кажи. Гаразд? А що тебе привело домене?

Я розповів панові Ляпці про те, якого лиха він заподіяв, вибравши воду ізставка, й попросив вернути мені ключика.

Моє сповіщення неабияк засмутило його.

— Жаль! Ой жаль! — зітхнув він.— Жаби не будуть більше складати нам вірші. Тамені не лишалося нічого іншого. Якби я не загасив вогників, до пня згоріла б усяакадемія. Доведеться зробити собі вогнетривку кишеню. Що ж його вдіяти з рибою?Гаразд, щось та придумаєм!.. Але ж ти просив віддати тобі ключика... Зараз...Зараз...

Він занишпорив у кишенях.

— Знаєш,— сказав він пошепки,— в мене ще одна неприємність. Після історії зФіліпом поглибшали мої кишені. Я ледве дістаю дна... Ось, нарешті знайшов твогоключика. На, передай Царівні-жабі й вибачся за мене.

Він знову ухопився за маятник і почав розгойдуватись, повторюючи:

— Тік-так, тік-так, тік-так!

Я гайнув до парку й поклав ключика Царівні-жабі до ніг.

— Я тобі дуже вдячна,— сказала Царівна-жаба.— А в нагороду візьми собіЖабеняточко-послухняточко. В скрутну хвилину воно стане тобі в пригоді.

Царівна-жаба сказала кілька слів по-жаб'ячи. З величезного жаб'ячого табунавискочило малесеньке, завбільшки з муху, жабеня. Воно було яскраво-зеленогокольору й вилискувало, як полаковане.

— Візьми його,— сказала Царівна-жаба,— заховай у своїй чуприні й щодень даваййому по одному рисовому зернятку.

Я посадив жабенятко собі на голову — воно враз сховалося в моїй чуприні,—подякував Царівні й, перестрибуючи через жаб та раків, подався до ставу. Там япобачив пана Ляпку в гурті хлопців. Вигляд у нього був такий, як звичайно,тільки на зріст він став менший.

За його наказом хлопці принесли кілька великих кошиків і склали в них рибу.

— За мною! — скомандував пан Ляпка.-Згинаючись під вагою кошиків, ми пройшликаштановою алеєю, продерлися крізь малинник і вийшли до огорожі. Пан Ляпказупинився перед хвірткою з написом «Казка про рибалку та рибку» й відімкнувзамка. Ще здаля ми побачили рибалку, що стояв на березі моря й ловив неводомрибу. Рибалка усміхнувся й, не виймаючи з рота череп'яної люльки, привітався знами.

Ми випустили рибу в море, а потім за порадою рибалки скупалися. День видавсяжаркий, і вода була тепла.

Коли ми вернулись до ставу, жаб і раків там уже не було. В рідкому мулі повзалисамі черви та равлики.

Раптом над нами з'явився Матеуш. Він був дуже схвильований і щосили кричав:

— Ага, увна улька! Ага, увна улька!

Пан Ляпка перший здогадався, в чому річ, і поглянув на небо. Відтак він тежзаволав:

— Увага! Надувна кулька!

Високо в небі з'явилася маленька цяточка. Вона швидко наближалась, і невдовзі мипобачили блакитну кульку з прив'язаним до неї кошичком.

Пан Ляпка дуже зрадів, задоволено потирав руки й весь час приказував:

— Моє око повертається з Місяця!

Коли кулька опустилася, пан Ляпка відклеїв пластир і вставив око на місце.

— Ні! Це щось неймовірне! — вигукнув він, аж захлинаючись від захоплення.—Такого ще нікому не випадало бачити! Ну й чудеса! Життя на Місяці чарівніше забудь-яку казку.

Ми заздрісно дивилися на пана Ляпку, а він не міг натішитися картинами, що їхзафіксувало його око, побувавши на Місяці.

Та ось пан Ляпка заспокоївся і сказав:

— Казка про мешканців Місяця затьмарить усі казки на світі! Ви тільки майтетерпіння.

— А може, ви розкажете її зараз, пане професор? — запропонував Анастазі.

— На все свій час! — відповів пан Ляпка.— Тим паче, казкам. А тепер ходімообідати. Після обіду я прочитаю вам сон, що наснився Адасеві Незгодці.

Почувши про це, хлопці дуже зраділи. Ми швиденько пообідали й зібралися вшкільному залі.

Пан Ляпка сів на кафедру, розгорнув грубу книжку, в якій було зібрано кращі сни,й почав читати:

Сон про сім склянок.

Мені снилось, що я прокинувся.

Пан Ляпка обернув усі стільці, столи, ослінчики, ліжка, вішалки, шафи та іншіречі на хлопчиків, отож усіх нас стало понад сто душ.

— Сьогодні ми поїдемо в Китай,— повідомив пан Ляпка.

Я визирнув у вікно. На подвір'ї стояв маленький поїзд, злагоджений із сірниковихкоробочок, а за паровоза правив блакитний емальований чайник. Він був наколесах, і з нього валувала пара.

Ми сіли до вагончиків, і, хоч як це дивно, всі помістилися.

Пан Ляпка осідлав чайника, й поїзд дав сигнал рушати.

Раптом небо вкрила велетенська хмара. Налетів страшний вітер і перевернув усівагони, тобто сірникові коробочки.

Надходила страшна гроза.

Тоді я подався до кухні, дістав із буфета сім склянок, поставив на тацю, витягіз комірчини стару драбину й виніс усе це на подвір'я.

Пара, що валувала з чайника, сягала хмари. Хмара загрозливо росла на очах, і панЛяпка даремне намагався заткнути носик чайника пальцем.

— Адасю, порятуй мого поїзда! — вигукнув пан Ляпка, підстрибуючи разом ізкришкою чайника.

Я прихилив драбину до стіни й, тримаючи лівою

рукою тацю із склянками, подерся на дах академії.

Коли я виліз на найвищий щабель, драбина раптом видовжилась, сперлася на хмару,і я легко дістався до неї рукою.

Я взяв ложку,— її я теж прихопив на кухні,— й заходився подрібнювати хмару.

У першу склянку я зібрав дощ, у другу зшкріб і зсипав сніг. Третю склянку явиповнив градом, четверту — громом, п'яту — блискавкою, шосту — вітром.

Так у склянках опинилась уся хмара, я зібрав її з неба, як збирають вершки змолока, й небо зразу проясніло.

Я тільки не розумів, навіщо мені сьома склянка.

Коли я спустився додолу, поїзда вже не було. Хлопці перетворилися на срібнівиделки й лежали рядочком на землі.

Тільки пан Ляпка й досі сидів верхи на чайникові, силкуючись заткнути йомуносика.

Я поставив тацю з сімома склянками на траву й накрив хустинкою, як роблятьфакіри в цирку.

— Що ж ти наробив! — закричав пан Ляпка.— Ти вкрав хмару. Тепер ніколи не будені дощу, ні снігу, ба навіть вітру. Ми загинемо від посухи й спеки.

Я позирнув у небо. На ньому не було ані хмарини. І тут я збагнув, що це не небо,а блакитний емальований чайник, точнісінько такий, як і той, що на ньому сидитьпан Ляпка, тільки набагато більший. Із чайника на землю струменіло сонячнепроміння, певніше, золотий окріп. Спека ставала нестерпна.

Пан Ляпка не витримав і заходився швидко роздягатись, проте на ньому булостільки сюртуків, що роздяганню, здавалось, не буде кінця-краю. Раптом япомітив, що із чуприни пана Ляпки заклубочився дим.

Я злякався, що пан Ляпка згорить, і, схопивши з таці склянку з дощем, виливпанові Ляпці на голову.

Ринула злива. Вона йшла знизу догори, ніби водограї, що били із землі.

— Снігу! — волав пан Ляпка.— Снігу, бо згорю!

Я схопив другу склянку, зачерпнув ложкою снігу й заходився обкладати пановіЛяпці голову.

Несподівано сніг почав розлітатись по парку. З-під снігу вискочили срібнівиделки й, стрибаючи, як очманілі, взялися грати в сніжки. Я впізнавав у них почерзі то Артура, то Альфреда, то Анастазі, то ще когось із хлопців.

Виделки підняли таку віхолу, що годі було хоч щось розгледіти. І я вирішивздмухати сніг вітром. Я взяв третю склянку й вихлюпнув із неї весь вітер.

Такого вітру я ніколи досі не бачив. Він налітав одночасно з усіх боків іздмухував геть усе, що траплялося йому на путі. Він розвіяв сніг і підкинуввиделки так високо, що вони зависли в небі, як зорі. Стало дуже холодно. Япозирнув на пана Ляпку і в першу мить навіть не впізнав його. Він перетворивсяна сніговика й весело наспівував:

Дід Мороз через ліс

Везе снігу повен віз!

Я подумав, що пан Ляпка відморозив собі глузд і, вхопивши чайника, вилив йому наголову весь окріп.

Сніг розтав, потеплішало, й пан Ляпка розквітнув.

Спочатку на ньому з'явилися бруньки, потім листя, а далі його голову й рукивкрили проліски. Він зривав їх з себе, голосно прицмокував, їв і на весь голосвиспівував:

Коли я поїм всі квіти,

Мине осінь, буде літо.

Та доброго гумору вистачило ненадовго. Бджоли, принаджені квітами, обсіли панаЛяпку з усіх боків, і не одна, мабуть, ужалила, бо він заскімлив, і з очей йомупотекли великі краплі густого меду.

Не гаючись, я вхопив четверту склянку, із градом. Град був як великі шротини.

Я висипав град на долоню й заходився натирати ним панові Ляпці голову. Йомузразу покращало.

В цей час емальований чайник у небі перевернувся закіптюженим дном донизу.

Запала темрява. Тільки срібні виделки яскраво ряхтіли.

Тоді я дістав із п'ятої склянки блискавку й застромив її в землю.

Вона давала стільки світла, що було видно як удень.

— Я б охоче щось уже з'їв! — сказав мені пан Ляпка.

У мене нічого більше не було, крім склянки з громом.

— Чудово! — вигукнув пан Ляпка.— Хіба є щось смачніше за грім! Давай-но йогосюди!

Я дістав грім і простяг панові Ляпці. Це була велика червона куля, схожа на плідгранату.

Пан Ляпка дістав із кишені складаного ножика, здер із грому шкурку, поділив начасточки і з насолодою з'їв.

Нараз пролунав оглушливий гуркіт. Пан Ляпка вибухнув і розлетівся на тисячудрібнесеньких шматочків. Кожен із них перетворився на маленького пана Ляпку.Вони весело витанцьовували на траві й сміялися.

Я взяв одного з них, посадив у сьому склянку й відніс на кухню.

Коли це, волаючи казна-що, крізь кватирку влетіли срібні виделки, оточили мене зусіх боків, і дві з них, здається, Антоній та Альберт, стали видирати маленькогопана Ляпку.

Я вилучив мить, поставив склянку в буфет і хряснув дверцятами.

Саме тут я й прокинувся.

Біля мого ліжка стояв уже справжній пан Ляпка. Він роздивлявся моє соннелюстерко й, посмикуючи брови, бурмотів:

— Сон про сім склянок... Сон про сім склянок. Ну й ну!»

********************************Анатоль і Алойзі********************************

У вересні не вщухали зливи. Ми не витикали носа з дому, гратися в парку й намайданчику стало зовсім неможливо. Пан Ляпка був похмурий, мовчазний. Однеслово, в академії запанувала нудьга.

Якось увечері пан Ляпка сказав, що не може жити без метеликів та квіток, отожлягатиме спати раніше.

Ми з ним попрощалися й собі подались до покоїв.

— Мені нудно,— зітхнув один з Альфредів.

— Як на мене,— раптом сказав Артур,— пана Ляпку спіткало нещастя. Ви помітили,що він став менший на зріст?

— Авжеж, авжеж! — підтакнув один з Антоніїв.— Пан Ляпка поменшав.

— А може, вийшла з ладу його чарівна помпочка? — висловив здогад Анастазі.

Я не пристав до розмови. Мені дуже хотілося спати. Я ліг у ліжко й зразу жзаснув.

Мені наснилося, що я молоток і пан Ляпка розбиває мною всі мої ґудзики. Молотокгрюкав на всю академію. Я прокинувся, але удари молотка й далі лунали у вухах. Яприслухався і збагнув, що стукіт долинав із парку і що хтось гамселить у браму.

Я розбудив Анастазі, й ми, накинувши плащі, присвічуючи ліхтариками, вибіглинадвір. За брамою стояв перукар Філіп із двома незнайомими хлопцями. Всі троєбули мокрі як хлющі. Анастазі відчинив браму і впустив нічних гостей.

— Знайомтеся! Нові учні пана Ляпки! — сказав Філіп і зареготав.— Майбутнягордість славнозвісної академії, ха-ха! Одного звуть Анатоль, другого Алойзі.Обоє на «А», ха-ха! Анатолю, привітайся, хай побачать, що ти ґречний хлопчик!

Один із хлопців уклонився і сказав:

— Я Анатоль Кукуріку. А це мій менший брат Алойзі.— Він кивнув на другогохлопчину, якого вони з Філіпом тримали попідруки.

— Дуже приємно познайомитись,— ввічливо сказав Анастазі.— Але чого нам стоятипід дощем? Заходьте, будь ласка.

Ми скинули мокрі плащі в передпокої. Анастазі провів гостей до їдальні.Очевидно, вони дуже стомилися, бо Алойзі, погойдуючись у кріслі, як китайськийболванчик, зразу ж заснув.

Філіп сказав, що хотів привести хлоп'ят увечері, але довго блукав і тількиопівночі втрапив на Шоколадну вулицю.

— Ви, мабуть, зголодніли? — запитав я.— Отож піду розбуджу пана Ляпку й доповім,що ви прийшли.

— Так, так, неодмінно розбуди пана Ляпку! — вигукнув Філіп і знову зареготав.— Янаготував для нього свіжих веснянок, ха-ха! Адже ви хочете побачити пана Ляпку,ха-ха! Чи не так, Анатолю?

— Це для мене неабияка честь,— ввічливо відповів хлопчик.

Я чимдуж побіг нагору й постукав у двері спальні пана Ляпки. Ніхто не подавголосу. Я постукав сильніше. Знову тихо. Тоді я постукав утретє. Пан Ляпка йдалі спав чи просто не хотів відповідати. Я шарпнув двері. Вони були замкнені. Язагрюкав уже щосили, сподіваючись розбудити Матеуша. Та мені ніхто не відповів.

Тоді я вирішив піти на кухню, щоб самому приготувати гостям вечерю. Я дістав ізкомірчини глечик молока, хліб, масло, шмат сиру й засмажену курку, поставив усена тацю й відчинив буфет, щоб узяти тарілки та склянки. Раптом в одній ізсклянок я помітив щось сіре. Мені здалося — то миша, і я, накривши склянкудолонею, підніс її до світла. Те, що я побачив, мене вжахнуло. У склянці сидівпан Ляпка, крихітний пан Ляпка! Я виразно побачив його обличчя, його химернийодяг, ба навіть веснянки на носі. Він спокійно сидів у склянці і спав.

Обережно, двома пальцями, я вийняв його звідти й поклав на тарілку.Доторкнувшися до холодного фарфору, він прокинувся. Скочив на ноги, роззирнувся,дістав помпочку, приклав до вуха й тут-таки став більшати. Потім стрибнув ізтарілки на стілець, із стільця на підлогу й перетворився на звичайного панаЛяпку.

Я стояв зовсім ошелешений, не знаючи, що й думати.

Пан Ляпка сердито подивився на мене й роздратовано промовив:

— Це сон! Розумієш? Безглуздий сон! Я забороняю тобі про це розповідати! ПанЛяпка тобі забороняє! Зрозумів? І щоб більше такі сни не повторювались!

Я попросив пробачення — нічого іншого мені не лишалося,— потім розповів пановіЛяпці про те, що прийшов із хлопчиками Філіп.

— Упораєтесь і без мене,— сказав пан Ляпка.— Погодуй їх, і хай ідуть спати, авранці я з ними поговорю. Філіпові постели в моєму кабінеті, на канапі. Надобраніч! — і він вийшов, грюкнувши дверима.

Я вибіг слідом і побачив, як він шугнув по бильцях нагору.

«Ну й дива в академії»,— подумав я, вертаючи на кухню. Взяв тацю з їжею і віднісдо їдальні.

Алойзі й досі спав. Філіп та Анатоль заходилися їсти, зовсім на нього незважаючи.

— Чи не розбудити вашого брата? — спитав Анастазі в Анатоля.— Він, мабуть, тежголодний.

— Ні, ні, не треба,— сказав Анатоль.— Сон замінить йому вечерю. Алойзі терпітине може, коли його будять.

— Ось побачите, хлопці, цей сонний царевич стане гордістю вашої академії! —хихикнув Філіп, уминаючи курку.

По вечері Анастазі провів Філіпа в кабінет, а я подався до спальні послатихлопчикам.

Тільки-но я послав ліжка, як на порозі з'явилися Анастазі й Анатоль. Анатоль нісна руках сонного братика.

— Він не любить, щоб його будили,— знову сказав Анатоль.— Не треба йогороздягати, хай спить в одежі.

Ми обережно поклали Алойзі в ліжко, потім роздяглися самі й міцно заснули.

Прокинувся я раненько. Адже поява в академії нових учнів — то завжди подія. Ярозповів про Анатоля й Алойзі Альфредові. Альфред розбудив Артура, Артур —Альберта, й за кілька хвилин спальня гула, ніби бджолиний вулик.

Коли Матеуш прийшов нас будити, всі ми були вже на ногах.

Хлопці з цікавістю розглядали новачків. Анатоль прокинувся від гамору, а йогобратик Алойзі досі ще спав.

Раптом двері розчинилися, і зайшов пан Ляпка. — Доброго ранку, хлопці! — сказаввін весело.— Ну ж бо, де тут новенькі?

— Ось ми, пане професор. Мене звуть Анатоль Кукуріку, а це мій молодший брат.

Пан Ляпка мовчки позирнув на Анатоля й підійшов до Алойзі.

Він трохи постояв над ним, щось обмірковуючи, потім нахилився й гукнув Алойзі увухо:

— Тебе звуть Алойзі, так? Алойзі й оком не кліпнув.

— Ти чуєш мене, Алойзі? — голосніше повторив пан Ляпка.

Алойзі лежав непорушно.

Пан Ляпка підняв йому повіки, глянув у очі, став терти йому щоки, чоло, ляскатипо руках. Алойзі не прокидався.

— Так, так,— пробуркотів собі під ніс пан Ляпка.— Виявляється, Алойзі не людина,а лялька. Я завжди був проти, щоб брати до академії ляльок. Але тепер уже пізно.Алойзі привели вночі, вдавшися до шахрайства. Що ж, доведеться з нимпоморочитися. Його треба буде навчити мислити, відчувати, розмовляти. Спробуєм,спробуєм. Адасю, візьми Альфреда, двох Антоніїв і перенесіть Алойзі в лікарнюхворих речей. Сьогодні уроків не буде. У мене справи. Якщо немає дощу, йдіть ізМатеушем у парк.

Він окрутнувся й вийшов з кімнати.

Ми заходились переносити Алойзі. Нічия допомога нам не знадобилася: Алойзі бувлегесенький, як пір'їнка. Коли я взяв його на руки, мене оточили хлопці й почалирозглядати його. Якби не ця невагомість і непорушність, Алойзі нічим невідрізнявся б од живих людей. Голова, волосся, лице, губи, очі, лоб, ніс,підборіддя, руки й навіть нігті на пальцях — усе було як справжнісіньке. Зпершого погляду годі було здогадатися, що Алойзі — лялька.

Його обличчя й руки були зроблені з теплої еластичної маси, схожої на людськетіло.

Той, хто злагодив цю незвичайну людиноподібну ляльку, заслуговував найвищоїпохвали.

Ми були в захваті. А ще нам було цікаво, чи зможе пан Ляпка оживити Алойзі.

Анатоль, що досі мовчав, пристав до нашої розмови і зі знанням діла заходивсяпояснювати, як злагоджено ляльку. Скориставшися з цього, я непомітно понісАлойзі нагору, в лікарню хворих речей. Пан Ляпка давно вже чекав на мене.

— Поклади його на стіл,— сказав він, коли я увійшов.— Треба негайно братися дороботи.

— А можна мені лишитися? — запитав я несміливо.

— Навіть треба! — відповів пан Ляпка.— Мені і знадобиться твоя допомога.

Ми ще не встигли поснідати, й пан Ляпка почастував мене пілюльками длявирощування волосся. Потім звелів роздягти Алойзі.

Виявилося, що все ляльчине тіло вкрите тонким шаром рожевуватого металу.

Пан Ляпка дістав із кишені банку з маззю і сказав:

— Натирай Алойзі доти, поки під металевою шкірою з'являться кровоносні судини.Наберися терпіння, попрацювати доведеться чимало. Починай з ніг, а я покизаходжуся біля легенів та серця.

Ми працювали кілька годин поспіль. Пан Ляпка відгвинтив пластинку, що прикривалагрудну клітку Алойзі, й довго копирсався в механізмові.

Мені від натирання зовсім стерпли руки, та я домігся свого. Під металевою шкіроюАлойзі поволі почали проступати тонесенькі жилочки.

— Годі,— сказав пан Ляпка, не дивлячись у мій бік.— Тепер берися до рук.

Я заходився натирати маззю плечі й руки Алойзі. Закінчив роботу одночасно іздзвінком на обід.

Пан Ляпка, зашарівшись од задоволення, випростався, пригвинтив назад пластинку ісказав захоплено:

— Чудово! Блискуче! Йди обідай, а я йому, сердешненькому, тим часом вправлюмізки.

Я нехотя залишив лікарню й побрів до їдальні. Першим підскочив до мене Анатоль,за ним усі хлопці. Вони навперебій питали:

— Алойзі вже ходить?

— Він розмовляє?

— Що робить пан Ляпка?

— Коли він зійде вниз?

— А що в Алойзі у голові?

— Він навчився мислити?

Я розповів про все, що бачив, і заходився їсти, щоб швидше вернутися до лікарні.

Коли я доїдав десерт, з коридора долинули кроки. Двадцять пар очей втупилися вдвері.

Ті тихо розчинились, і ми побачили Алойзі, якого підтримував пан Ляпка.

Боязко й невміло переставляючи ноги, Алойзі прямцем ішов до нас, повертаючиголову то в той, то в той бік і химерно розмахуючи лівою рукою.

— Ось він! — урочисто вигукнув пан Ляпка.— Познайомтеся з новим товаришем.

— Добридень, Алойзі,— привітався Анатоль, захоплено дивлячись на ляльку.

— Здрастуй,— відповів Алойзі, заїкаючись на кожному складі.

— Скажи, як тебе звати! — гукнув йому над вухом пан Ляпка.

— А-лой-зі Ку-ку-ку...— раптом закував він, повторюючи перший склад свогопрізвища.

Пан Ляпка розкрив йому рота й загвинтив якогось гвинтика під язиком.

— Ану спробуй ще раз.

Алойзі з полегкістю зітхнув і відповів плавніше:

— Алойзі Ку-ку-рі-ку. Мене звати Алойзі Ку-ку-рі-ку.

— Чудово! — заплескав у долоні пан Ляпка.— Дивовижно! А тепер сідай до столу.Хлопці, дайте йому чогось поїсти.

Алойзі так само повільно, обережно підступив до столу, сів на стілець і сказавглухуватим голосом:

— Дай-те мені їсти.

Один з Антоніїв подав йому тарілку з макаронами й виделку. Алойзі незграбнозатис виделку в кулаці й заходився їсти. Макарони падали на підлогу, вилітали зрота. Але ті, що попадали в рот він охоче жував і ковтав.

— Смачно! — сказав Алойзі, коли тарілка спорожніла.

Він досить швидко навчився і їсти, й ходити, й розмовляти. За годину Алойзі вжекомпонував складні речення. А ввечері завів із паном Ляпкою тривалу розмову проакадемію.

Другого дня ми повели його гуляти в парк. Ходив він уже як усі й навітьспробував бігти з Анатолем наввипередки, проте перечепився ногою за ногу і впав.

Він навчився їсти ножем і виделкою, а на третій день сам умився, зачесався івдягнувся.

За тиждень нікому й на думку не спало б, що Алойзі — звичайна лялька, яку ожививпан Ляпка.

******************************Казка про місячних жителів************************

Коли ми вранці своїм звичаєм принесли панові Ляпці наші сонні люстерка, вінурочисто оголосив:

— Слухайте, хлопчики! Завтра, рівно об одинадцятій ранку, в нашій академіїпочнеться велике свято. Ви, певне, здогадуєтесь, у чому річ. Я розповім, щобачило моє праве око на Місяці, тобто казку про місячних жителів. Я запросив насвято всі сусідні казки і втричі збільшив шкільний зал, щоб усім вистачиломісця. На сьогодні призначаю прибирання. Ви маєте бути причесані, ошатні, гарні.В академії наведіть бездоганний порядок. По вказівки звертайтеся до Мате-уша. Яготуватиму частування. Прошу мені не заважати. Сподіваюсь, на вас можнапокластися?

— Можна, пане професор! — відповіли ми хором. І тут-таки взялися до роботи.

Одні вибивали крісла й килими, другі натирали підлогу, треті мили вікна,замітали алеї, чистили взуття, четверті купалися. Одне слово, повсюди кипіларобота.

Матеуш весь час кружляв над нами, зазирав у кожну шпарину, квапив нас, стежив,щоб ми робили все якнайкраще.

Ніщо, здавалося, не завадить нам довести роботу до кінця.

Та сталось інакше.

На чистій, щойно натертій підлозі в кабінеті пана Ляпки хтозна-звідкіляз'явилася чорнильна калюжа. Із подушок, що провітрювались у дворі, вилетів пух іобліпив килими, канапи, крісла, одежу, отож усе довелося чистити знову.Здавалося, чиясь невидима рука порозпанахувала подушки ножем. Та це ще не все.Постелі, занавіски, білизна в спальні були вимазані сажею. Один з Адамів,присівши на канапу, роздер штани, бо під оббивкою стирчали гострі цвяхи.

Стільці були обквецяні клеєм. У ванній хтось поодкручував крани, і вода затопилане тільки ванну, а й кухню; пан Ляпка мусив озутися в глибокі галоші.

Ми ніяк не могли збагнути, хто все це коїть. Було прикро, що робота зводиласянанівець, і ми підозріло позирали один на одного.

По обіді все з'ясувалося.

Піднімаючись на другий поверх, Артур побачив крізь прочинені двері, що Алойзіперерізає ножицями електричний провід. Артур негайно покликав мене. Вгледівшинас, Алойзі недорікувато засміявся, але й далі робив своє.

Я вихопив у нього ножиці. Це його так розлютило, що він пхнув ногою столика йперевернув його разом з усім, що на ньому стояло.

— Алойзі, схаменися! — вигукнув Артур.

— Не хочу схаменутися! — заволав Алойзі.— Я буду все ламати, бо мені такподобається. Це я вилив чорнило, я порозпорював подушки, я вимазав усе в сажу. Іщо ви мені зробите? Нічого! Тільки спробуйте заважати, я спалю всю вашу казарму.Ясно?!

Ми перелякалися й побігли на кухню — скаржитись панові Ляпці.

З несподіванки він випустив із рук торта.

— Я знав, Алойзі щось та накоїть,— заклопотано сказав він.— Жахливо. Але дайтейому спокій, хлопчики, тут винуватий механізм. Алойзі навмисне зробили таким. Цеділо Філіпових рук. І тут я безсилий. Розумієте? Без-си-лий!

Запала тривала мовчанка. Потім пан Ляпка заговорив знову:

— Механізм Алойзі — для мене загадка. Це Філіпова таємниця. Ми маємо бутипоблажливі й терпеливі. Адже, правду кажучи, він усіх вас обійшов у науках. Цепросто чудо. Він уже навчився всього. Ба навіть розмовляти по-китайськи. Япідозрюю, це він з'їв мого китайського словника. Ніде не можу його знайти...Гадаю, Алойзі і сам схаменеться, побачивши, що на нього не зважають.

Ми понуро вийшли з кухні.

Анатоль видався нам славним хлопчиною і щирим товаришем, а Алойзі був простонестерпний. Він кепкував з нас, зухвало розмовляв з паном Ляпкою, не давав намуночі спати, висмикував Матеушеві з хвоста пір'я. Спочатку ми не звертали нанього уваги, та невдовзі стали уникати його, отож дозвілля він проводив самотоючи в товаристві Анатоля, якого завжди мучив, бив і щипав.

Алойзі був жахливим створінням, хоч і виказував великі здібності.

Треба було на якийсь час відвернути його увагу. Я вирішив пожертвувати собою вім'я загального діла й покликав його в парк ловити щигликів.

Алойзі згодився. Ми зірвали кілька будяків для принади, поставили сільце, а самізасіли в кущах.

— Нудно в академії,— пустився на відвертість Алойзі.— Телепні ви, що терпитесвого пана Ляпку. За першої можливості я втечу. Це напевне.

Я нічого не сказав на те, а він повів далі:

— І нащо пан Ляпка навчив мене мислити? Можна було б обійтися й без цього. Язнаю, що не схожий на вас, хоч зовні й нічим не відрізняюся. За це я вас іненавиджу, а надто пана Ляпку. Я ще такого накою, от побачиш! Ви мене до новихвіників будете пам'ятати.

Алойзі хтозна-як розходився, але незабаром стомився, поклав голову на руки йзаснув.

Я тихцем підвівся, випустив на волю щиглика, що попав у сільце, й навшпинькиподався до академії.

Хлопці вже скрізь поприбирали. Кімнати й зали сяяли чистотою, аж очі вбирали.

Ми рано повечеряли й полягали спати.

Алойзі з нами не було, і ніхто про нього не згадав. Мабуть, він надумавзаночувати в парку. Я ніскілечки з цього не дивувався, бо ж його тіло невідчувало холоду.

Другого дня ми всі по-святковому вдяглися, очікуючи гостей. Пан Ляпка замістьзвичайного сюртука одягнув брунатний фрак із зеленими вилогами й мовчки походжавпо академії. Він був трошки нижчий, ніж напередодні, але в новому фраку це майжене помічалося.

О десятій почали наїздити гості. Подвір'я зарясніло дивовижними створіннями,яких нині можна побачити хіба що в кіно чи театрі.

Стояла пізня осінь, але в саду пригрівало сонце. Квітники й оранжереїнесподівано розквітли.

До ґанку під'їздили візки, визолочені карети, в повітрі ширяли килими-самольоти,летючі скрині. Королеви і принцеси виступали в супроводі почту і пажів. Усі алеїпарку виповнили гноми і карлики; їх було не менше, аніж раків та жаб, коли панЛяпка осушив став. Приїхали герої найвідоміших казок: Кіт у чоботях, Курочкаряба, Нерозважливе ведмежа, Сіренький цапок, Качка-дивачка, Хитра лисиця,Журавель і Чапля, Цвіркун і Мурашка. Русалка примчала у скляній кареті-акваріуміз водою, а довкола неї спліскували Золоті рибки.

З усіма гостями пан Ляпка був добре знайомий. Навіть найзначніші принци вважализа неабияку честь попасти в гостину до пана Ляпки. Яке щастя, думав я, бутиучнем такої славнозвісної людини!

Шкільний зал, після того як пан Ляпка його розширив, став такий просторий, що,якби гостей було утроє, а то й учетверо більше, місця вистачило б усім.

Нам "доручили слугувати гостям. Ми розносили на тацях і у вазах наготовленіпаном Ляпкою почастунки. Тут були торти, тістечка, шоколад, цукати, горіхи,пряники, морозиво, варення, виноград, спеціальні страви, наготовлені для гостейіз східних казок, ба навіть компот із барвистих скелець, метеликів і герані.

Ласунів ми частували пілюльками для вирощування волосся, сонними пілюльками йзеленою настоянкою.

Жабеняточко-послухняточко, сидячи в мене за вухом, підказувало, кого чимпригощати.

Коли всі гості зібралися й повсідалися на свої місця, ми вишикувалися білястіни. Рівно об одинадцятій пан Ляпка зійшов на кафедру. В брунатному фраку, зМатеушем на плечі, з пишною чуприною й безліччю веснянок на обличчі, він мавчудовий вигляд.

У залі запала тиша.

Пан Ляпка відкашлявся й почав:

За лісами, за морями,

Де ніхто не мешка,

Простяглася в світ безмежний

Несходима стежка.

Бігла стежка дика

Повз хмару велику

І небавом уткнулася

В Місяця-мандрику.

Моє праве око

Аж там побувало

І все, що спізнало,

Мені розказало.

Поверхня Місяця вкрита горами з міді, срібла й заліза. Гори всередині густозмережені довжелезними звивистими коридорами, що ведуть до печер.

А в печерах мешкають жителі Місяця — місячани.

На поверхні Місяця панує дикий холод, і тому місячани ніколи не виходять ізсвоїх печер. Вузькими коридорами місячани спускаються в глибінь планети йдовбають металевий грунт. Вони настирливі й працелюбні, як мурахи.

Рослин і тварин на Місяці немає; крім місячан, там не побачиш жодної живоїістоти.

Все тіло в місячан — із каламутної рідини кольору хмари, воно вкрите тонкоюеластичною шкіркою, схожою на желатину, й може прибирати будь-якої форми.

У кожного місячанина є скляна посудина, в якій він перебуває весь вільний час.Кожна посудина особливої форми, завдяки чому місячани й відрізняються один відодного.

У помешканнях місячан багато дивовижних речей з міді й заліза. Тут і кола, йквадрати, й куби, й поставлені на триніжки та розвішані по стінах тарілки тамиски.

Вогнем місячани не користуються. Вони самі випромінюють світло. їдять вонизелені кульки, які виготовляють із видобутої міді, а перемовляються з допомогоюзвуків, схожих на срібний дзвін.

Місячани не ходять, як ми, а плавають, наче хмари. В роботі вони використовуютьне інструменти, а промені, що їх самі ж і випромінюють.

У південній півкулі Місяця, у Великій Срібній Горі, живе грізний і могутнійповелитель місячан, король Неслух. Це єдиний місячанин, тіло якого має певнуформу, й тому він не користується скляною посудиною. Король Неслух дуже схожийна людину. В нього є руки, ноги, але поки що йому бракує обличчя. Голова йогоявляє велику гладеньку кулю.

У короля Неслуха є довгий вузький меч. Цим мечем він пронизує всіх підданих, щозавинили перед ним.

Якось король Неслух порушив звичай свого народу й вийшов на поверхню СрібноїГори. Саме тоді й сталася подія, якої ніхто не міг передбачити...

Тут пан Ляпка урвав розповідь і насторожився. З парку долинув крик, затріщалогілля, почувся брязкіт розбитого скла. Там коїлося щось неймовірне.

Гамір швидко наближався. Раптом двері рвучко розчинилися, й на поріг ступивАлойзі.

Розпатланий, брудний, він грізно вимахував грубою сучкуватою палицею.

Обличчя його було спотворене люттю.

— Он ви де, пане Ляпка! — загорлав він так гучно, що в мене мурахи по спиніпобігли.— Балюєте без мене? Так?! Мене, значить, вирядили щигликів годувати, асамі казочки торочите? Ану геть — щоб і духу тут вашого не було! — І почаввимахувати палицею над головами переляканих гостей.

Панові Ляпці відібрало мову, в нього нервово сіпалася брова.

Алойзі підскочив до святкового столу і щосили торохнув по ньому палицею. Стілзатріщав. Скалки фарфору та скла разом із варенням і кремом полетіли просто межиочі гостям, що сиділи поблизу.

Анатоль спробував угамувати Алойзі, але той одним ударом кулака звалив його напідлогу.

У залі зчинився шарварок.

Одна королева й дві юні принцеси знепритомніли, інші гості посхоплювалися змісць і хто в двері, хто у вікно кинулись навтьоки.

Пан Ляпка отетеріло втупився в Алойзі, він не міг зронити й слова і тільки щетрошки понижчав.

— Гей ви, добродії й добродійки! — зарепетував Алойзі.— Ану уривайте звідціля!Ох ти ж, Гидке каченя, мерщій качуляй, поки я тебе не порішив! А тобі,Мурашко-музико, ще й повторювати треба, так? Геть! Тепер я гуляю! Ха-ха-ха!

Раптом із натовпу переляканих гостей вийшла висока вродлива жінка з гордоюпоставою. Вона підступила до Алойзі й грізно промовила:

— Я Повелителька ляльок. Наказую тобі забиратися звідси!

Та Алойзі був незвичайною лялькою, і влада Повелительки ляльок не мала протинього сили. Він розреготався їй у вічі, повернувся спиною і, розштовхуючигостей, закричав:

— Це ще не все, пане Ляпка! Я всю академію на друзки рознесу! Ясно? На друзки!

Альфред не втримався й заплакав.

Хлопці стояли ошелешені й мовчки дивилися на пана Ляпку. Я тремтів од гніву таобрази.

Зал поступово спорожнів.

З двору долинав гуркіт екіпажів, що квапливо роз'їжджалися. Непритомну королевупажі винесли на руках.

У залі лишились тільки ми та пан Ляпка. Він стояв непорушно, в тій самій позі, йнекліпно дивився поперед себе.

Зал знову зменшився і став такий, як раніше. Небо заснували хмари, припустивдрібний осінній дощик.

Алойзі з неприхованою зловтіхою розсівся у кріслі навпроти пана Ляпки і звикликом засвистів.

Аж ось пан Ляпка отямився. Він окинув оком порожній зал, позирнув на нас — ми йдосі стояли попід стіною,— потім на Алойзі і сказав, ніби нічого й не сталося:

— Шкода, хлопчики, що я не закінчив казки про місячних жителів. Доведетьсявідкласти її до наступної книжки. Шкода. Здається, час обідати. Чи не так,Матеуше?

— Авда, авда! — вигукнув Матеуш і полетів до їдальні.

Пан Ляпка пройшов повз Алойзі, не зважаючи на нього, здійнявся в повітря йполетів слідом за Матеушем, притримуючи поли брунатного фрака.

Он який це був шляхетний чоловік!

************************************Таємниці панаЛяпки**************************

Коли півроку тому я брався до цих нотаток, то й гадки не мав, що доведетьсярозповідати стільки дивовижних історій.

А останніми днями додалося так багато подій, що й міри немає. І головне, зпевного часу щось незбагненне почало коїтися з самим паном Ляпкою.

Передусім ми стали помічати, як виходить із ладу його чарівна помпочка. ПанЛяпка щодень меншав та меншав і жодного разу не набув своєї первісної подоби. Ценеабияк дратувало його, він ставав похмуріший і будь-якої миті міг поринути вгнітючу задуму. Якось пан Ляпка замислився, їдучи своїм звичаєм нагору, й кількагодин просидів між двох поверхів на бильцях. Іншого разу, літаючи над столом ізконовкою в руці, він забув, що ширяє в повітрі, глибоко замислився, впав у мискуз баранячою смаженею і навіть не помітив цього.

Та найголовніше, як я сказав, було те, що він без упину меншав. Навіть Альфред,найменший між нас, тепер був вищий проти пана Ляпки на цілу голову.

— От побачите: якщо так триватиме й далі, то десь за місяць пан Ляпка зникнезовсім,— кепкував Алойзі.

Правду кажучи, все, що Алойзі коїв у академії, переступало будь-які межі.

Після скандалу з казками ніхто вже не міг дати йому ніякої ради, а пан Ляпканіби не помічав його капостей.

Алойзі прокидався, коли йому заманеться, прогулював уроки, на сонних люстеркахмалював на пана Ляпку карикатури, без дозволу заходив до кухні й кидав укаструлі жаб і павуків, голкою проколював панові Ляпці надувні кульки, а всімнам без кінця надокучав. Ми ненавиділи його й відпочивали тільки тоді, як Алойзізасинав або виходив у парк.

Пан Ляпка все йому дозволяв, ніби чогось боявся. Мало того. Що дужче виявляласязухвалість Алойзі, то кволішими ставали воля й сила пана Ляпки. Він щодалі рідшез'являвся на кухні й забував годувати нас, не дбав про свої веснянки, й навітьпілюльок для вирощування волосся не вживав, через що став зовсім лисий, безвусийі безбородий.

Але змінився не тільки пан Ляпка. Трохи осіла будівля академії, понижчаликімнати, меблі, й усі інші речі подрібнішали, ліжка зробилися коротші. Парк, щодосі був схожий на безмежну пущу, теж поменшав і став рідший, а могутні дуби йбуки обернулися на мізерні деревця.

Хоч зміни ці відбувалися досить повільно й поступово, але за місяць вони сталитакі виразні, що всіх нас охопила тривога і страх.

Тільки Алойзі був бадьорий, горлав пісень, висвистував, гримав дверима, вибивавкамінням барвисті шибки, дражнив Матеуша й подеколи ставав просто нестерпним.

Пан Ляпка мовчки приглядався до нього, заклопотано чухав лисину й засинав,забуваючи напитися зеленої настоянки.

Ми розуміли — нашій рідній академії настає кінець.

Напередодні Нового року пан Ляпка зібрав усіх нас у шкільному залі й зажуреносказав:

— Любі мої хлоп'ята, ви не могли не помітити всього того, що останнім часомкоїться. Бачите, як я поменшав. Розмовляючи з вами, мушу ставати на стілець, щобви мене бачили з-за кафедри. Усе довкола вас теж меншає й дрібнішає. І ви,звісно, здогадуєтесь, у чому річ. Так, так, казка про мою академію наближаєтьсядо кінця. Будьте готові до того, що невдовзі академія зникне, а з нею зникну ія. Прикро мені розлучатися з вами. Ми прожили разом майже цілий рік, нам буловесело і приємно, та все має свій кінець.

— А що буде з нами, пане професор? — запитав Анастазі, тамуючи сльози.

Пан Ляпка розчулено глянув на нього і, якусь мить помовчавши, сказав:

— Любий Анастазі, в кожного з вас є своя домівка, до неї ви й повернетесь.Принаймні запам'ятай, що сьогодні опівночі тобі слід відімкнути браму, а ключакинути в ставок. Я недалечко від берега спеціально прорубав ополонку. На цьому йскінчиться казка про академію пана Ляпки.

Всі ми посмутніли. Обступивши пана Ляпку, ми заходилися цілувати йому руки,маленькі, як у дитини.

Пан Ляпка пригортав нас до себе, похитував лисою головою й непомітно змахував зочей сльози.

Я довіку не забуду цієї зворушливої сцени.

Тим часом настав вечір. За вікном падав сніг, і срібні пластівці сідали нашибки.

Пан Ляпка відчинив кватирку, позирнув на небо й, лагідно усміхнувшися до нас,сказав:

— Годі, любі мої хлоп'ята, сумувати. Ходімте нагору, там чекає на вас приємнанесподіванка.

Він легко, як пір'їнка, злетів по бильцях на другий поверх, а ми всі,перестрибуючи по кілька сходинок, подалися за ним. Коли ми опинились нагорі, панЛяпка дістав в'язку ключів і повідмикав ними всі двері. Проте морок був такийгустий, що ми нічогісінько не могли розгледіти.

Пан Ляпка дістав із вогнетривкої кишеньки пломінець свічки і зайшов до однієї зкімнат.

За мить там заблимало багато вогників, і стало ясно як удень. Ми були вражені.Серед величезного залу стояла на диво гарна ялинка, зверху донизу прикрашенабезліччю свічок. На її вітах висіли барвисті гірлянди, золоті та срібні нитки йінші прикраси, і вся вона була обсипана пластівцями штучного снігу. Довколаялинки стояли із святковими почастунками столи.

Ми повсідалися за них з веселим гамором.

Я глянув навкруги й відзначив, що ми в залі, де була лікарня хворих речей. Янавіть упізнав знайомі меблі: стіл, крісла, табуретки, годинник. Усе цедонедавна являло купу непотребу, але, вилікуване паном Ляпкою, зараз вилискувалосвіжою політурою і видавалося зовсім новим.

Пан Ляпка, попри свою звичку, сів разом з нами і з апетитом ласував рибою, щолежала на тарілках.

По вечері всі ми стали довкола ялинки, й пан Ляпка, вирядившись Дідом Морозом,почав роздавати нам новорічні подарунки.

Коли дійшла черга до Алойзі, виявилося, що його між нами немає, та й за вечереюне було.

Пан Ляпка дуже занепокоївся.

— Де ж це Алойзі? Що з ним? Матеуше, негайно знайди його.

Переляканий Анатоль схопився з місця й заволав:

— Пане професор, я знаю, де він! Я просив його і благав не робити цього. Але вінне послухався мене.

Пан Ляпка підбіг до Анатоля і, блідий як полотно, вхопив його за плече:

— Кажи! Кажи! Де Алойзі?

— Він у кімнаті таємниць пана професора,— заїкаючись, прошепотів Анатоль ібезсило опустився в крісло.

Я із страхом позирнув на стелю. Там чулися чиїсь кроки.

Пан Ляпка одним духом підскочив до вікна, відчинив кватирку й вихопився назовні.

Ми розуміли — сталося щось жахливе. Жоден із нас ніколи не насмілився бпроникнути в таємниці пана Ляпки. Ми знали, чим це загрожує. Щонайменше довелосьби розпрощатися з академією. Ми надто шанували пана Ляпку, й ніхто з нас незважився б порушити його наказу.

Дозволити собі таку зухвалість міг тільки Алойзі, ця ненависна нам, зарозуміла,пихата лялька.

Вкрай перелякані, ми чекали, що буде далі.

Раптом двері розчинились, і на поріг ступив Алойзі. Він був весь у сажі, а вруках тримав невеличку скриньку з чорного дерева.

— Ось де таємниці пана Ляпки! — заволав він, відхекуючись.— Зараз я вам покажу.Побачите, що це за таємниці, ха-ха-ха!

Він поставив скриньку на стіл, відкрив відмичкою й витрусив із неї кільканадцятьфарфорових табличок, змережених дрібними китайськими ієрогліфами.

Ми не розуміли, що там написано, бо ніхто з нас не знав китайської мови. А щенас вразив вигляд Алойзі та його зухвалість.

— Тільки я тут умію читати по-китайськи! — чванькувато вигукнув він.— Тільки яспроможний проникнути в таємниці пана Ляпки. Зараз дізнаємось, хто він, цейзарозумілий дивак. Ха-ха-ха!

Нараз у кватирці з'явилося бліде, перекошене від образи лице нашого професора.Коли пан Ляпка влетів до залу, ми побачили, що він удвічі менший, ніж був кількахвилин тому. Зростом він скидався на п'ятирічне хлоп'я.

Алойзі побачив, що не подужає вчитати китайського письма. Єдиним порухом рукивін змів усі таблички на підлогу й заходився топтати їх підборами на дрібніскалки.

Всі ми були такі спантеличені, що жоден не став йому на заваді.

— Ти знищив мої таємниці, Алойзі,— сказав пан Ляпка спокійно і водночас суворо.—А я знищую тебе. Ти — витвір моїх рук і зараз од моєї руки загинеш.

По цих словах він приклав до вуха чарівну помпочку, кілька разів натис на неї,відтак ковтнув пару пілюльок для вирощування волосся і за мить перетворився наколишнього, великого і статечного пана Ляпку.

Зухвалість Алойзі наче вітром здмухнуло.

Пан Ляпка дістав із шафи велику шкіряну валізу, відкрив її і поставив на стіл.Потім підступив до Алойзі і, не мовивши й слова, посадив його на стіл поряд ізвалізою. Ми дивилися на все це, затамувавши віддих. Пан Ляпка взяв Алойзі заплече, відгвинтив йому праву руку і поклав до валізи. Те саме він зробив з лівоюрукою та ногами. На столі лишився тільки тулуб з головою.

Алойзі мовчав, із жахом стежачи за тим, що робить пан Ляпка.

Пан Ляпка взяв його за голову обіруч і крутнув у лівий бік. Різьба легкопіддалася, і невдовзі голова Алойзі відділилася від тулуба. Пан Ляпка відгвинтивтім'я і все, що було у Алойзі в голові, висипав у валізу: літери, звуковіпластини, скляні рурки, а ще безліч коліщаток та пружинок.

Після цього пан Ляпка так само розібрав тулуб Алойзі. Разом із головою вінпоклав усе до валізи й замкнув її.

Всі ми з полегкістю зітхнули: Алойзі, цієї огидної ляльки, цієї карикатури налюдину, більше не існувало.

Тільки в Анатоля бриніли на очах сльози.

— Ой, лишенько! — шепотів він.— Ой, лишенько! Що я тепер скажу Філіпові? Він женаказав мені пильнувати і стерегти Алойзі. Така була гарна лялька... Така гарна!

Тим часом пан Ляпка знову поменшав. Він повернув до нас своє здитиніле личко ісказав:

— Хай усе це вас не обходить, хлопці. Я здогадувався, що саме так і скінчитьсянаша казка. Алойзі викрав усі мої таємниці. На фарфорових табличках, які вінпобив і розтоптав, було записано всі премудрості, що їх розповів мені лікар ПайХіво. Я вже не зможу наготувати вам страв із барвистих скелець, літати вповітрі, лікувати хворі речі. Я втратив здатність попадати до сусідніх казок.Одне слово, я тепер не маю чарівної сили, яка вславила мене і мою академію. Апроте не будемо з цього приводу побиватися. Краще заспіваймо гарної колядки.Згода?

Та не встиг пан Ляпка скінчити, як розчинилися двері й до залу зайшов перукарФіліп. Шапка й кожух його були припорошені снігом, і весь він розчервонівся відморозу й люті.

— Чого це ви не відчиняєте брами? — загорлав він гнівно.— Щоб потрапити сюди, ямусив перелазити через мур. Йолопи! Обридла мені ваша академія! Анатолю, гайдадодому. Де Алойзі?

Анатоль несміливо, якось боком підступив до Філіпа.

— Алойзі... Алойзі... там... у тій валізі,— пробелькотів він.

Філіп підскочив до валізи, відкрив її і з жахом відсахнувся.

— Он воно що, пане Ляпка! — заскреготів він зубами.— Так ви дотримали свогослова? Я двадцять літ працював над цією лялькою, я носив вам веснянки й барвистіскельця, я віддав вам увесь свій капітал, щоб ви могли відкрити свою безглуздуакадемію. За це ви повинні були зробити з Алойзі людину. А що зробили ви? Звелинанівець працю всього мого життя! Ні, це вам так не минеться. Далебі, неминеться, пане Ляпка. Я вам покажу, на що здатен Філіп, коли жадає помсти. Я вампокажу!

Він дістав із бокової кишені бритву й підбіг до ялинки. Пан Ляпка не зронив ніслова, тільки став ще менший.

Філіп узявся до роботи. Лезом бритви він стинав на свічках пломінці і ховав їхдо кишені кожуха. В залі чимраз темнішало й темнішало і нарешті запав суцільнийморок.

Що було далі, не знаю. Охоплений тривогою, я вибіг на сходи, скотився вниз івискочив на подвір'я.

Стояла холодна груднева ніч. Снігопад уже скінчився, довкола все ряхтіло вмісячному сяйві. І академія, і її мури, і парк були як на долоні.

Повз мене промчав Анастазі — і за якусь мить я почув, як він відімкнув замка.Анастазі відчинив браму, і я, наче крізь сон, побачив, що до брами біжать моїтовариші.

********************************Прощання з казкою****************************

Просто в очі мені світив місяць, огортаючи все своїм таємничим сяйвом.

Я присів на лавці й відчув у всьому тілі гнітючу втому. Мене змагав сон, який яборов останнім зусиллям волі.

І тут сталося неймовірне: академія, що вже й так була вдвічі менша, ніжзвичайно, почала ніби всихатися. Те саме відбувалося з парком та його мурами.

Мені паморочилось у голові, перед очима пливли червоні кола.

Академія меншала без упину!

Коли вона стала завбільшки з шафу, з її дверей вийшла якась постать і підступиладо мене. То був пан Ляпка. Точнісінько такий, яким я бачив його в склянці.

Тим часом небо опустилося зовсім низько, й місяць завис у ньому так, як підстелею лампочка. Мур, що оточував академію, теж підступив ближче, і я побачивхвіртки, що вели до казок.

Час минав, і все навколо меншало й меншало...

Нарешті повіки мої склепилися, і я незчувся, як заснув. А коли за якийсь часзнову розплющив очі, нічого навколо себе не впізнав.

Я був у кімнаті, освітленій великою круглою лампочкою. Академія перетворилася наклітку, і в ній, замкнений, сидів Матеуш. На місці парку слався чудовий зеленийкилим з витканими по ньому деревами, кущами й квітами. Мур перетворився накнижкові полиці, а хвіртка в мурі — на корінці книжок із викарбуванИхМИ золотомназвами. Тут були всі казки Андерсена і братів Грімм, казка про Лускунчика, проРибалку та рибку, про Вовка, що вдавав із себе жебрака, про Гномів і сиріткуМарисю, про Качку-дивачку й багато інших.

Я сидів на канапі, а в мене біля ніг стояв пан Ляпка. Він був убільшки з міймізинчик, і годі було розрізнити, де в нього руки, де ноги,— сама тільки лисаголівка вилискувала при світлі лампи.

Я обережно взяв його двома пальцями й поставив собі на долоню. Ледве чутно панЛяпка сказав:

— Бувай здоровий, Адасю! Мушу з тобою розпрощатися. Ти славний і добросердийхлопчик. Бажаю тобі в житті всього найкращого. Хтозна, може, ми ще зустрінемосяв якійсь іншій казці.

По цих словах пан Ляпка знов поменшав. Він став завбільшки із сливу, а потімзробився як горішок ліщини.

І тут скоїлось найдивовижніше.

Пан Ляпка перестав бути паном Ляпкою й перетворився на ґудзика! Звичайнісінькогоблідо-рожевого лискучого ґудзика!

Матеуш, здавалося, тільки цього й чекав. Він випурхнув із клітки, сів мені наплече, потім скочив на долоню, вхопив у дзьоб ґудзика й опустився на підлогу.

Ви, мабуть, і досі не здогадалися, що то був ґудзик від чарівної богдиханськоїшапочки, чарівний ґудзик лікаря Пай Хіво? А чи не спадало вам раніше на думку,що саме пан Ляпка був тим ґудзиком, якого лікар Пай Хіво обернув на людину?

Що ж до мене, то я збагнув це тільки після чарівного Матеушевого перетворення.Нараз Матеуш почав рости. Крила його стали руками, ноги видовжились, а замістьдзьоба проступили риси обличчя.

За якусь мить Матеуш зробився вищий від мене. Перш ніж я оговтався, переді мноюпостав високий, добродій, чуприну якого злегка припорошила сивина.

Я чемно вклонився йому і сказав:

— Радий привітати вашу королівську світлість. Сподіваюся, ваша королівськасвітлість невдовзі успадкує трон свого батька.

Казав я все це не зовсім складно, бо в мене й хвилини не було обміркувати своїслова. Матеуш уважно вислухав мене і раптом щиро засміявся. Він погладив мене пообличчю і сказав:

— Любий хлопчику! Ніякий я не короленко. Просто я розповідав тобі казку, а типовірив. Історію про короля, вовків я вигадав.

— Ну, а короленко? А лікар Пай Хіво? — здивовано спитав я.

— Казка завжди лишається казкою, хлопче,— усміхнувся він.

— То хто ж ти такий, Матеуше? І що все це має означати?! — вигукнув я, гетьспантеличений.

— Я автор книжки про пана Ляпку,— відповів Матеущ.— Я вигадав цю повість, болюблю фантастичні історії і, пишучи їх, маю з того неабияку втіху.

По цих словах він узяв зі столу розгорнуту книжку, згорнув її і поставив наполицю поряд з іншими казками.

На корінці книжки було написано:

Академія пана Ляпки.