Book: Міо, мій Міо; Расмус-волоцюга; Брати Лев'яче Серце



(c) A.Lindgren. Mio, min Mio, 1954

Джерело: А.Ліндгрен. Міо, мій Міо. Расмус-волоцюга. брати лев'яче Серце. К.: Веселка, 1990. С.: 5-120.

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua), 2003

Міо, мій Міо

Він у дорозі день і ніч

Може, хтось пам'ятає, що передавали по радіо торік п'ятнадцятого жовтня? Може, хтось пам'ятає, що йшлося про зниклого хлопчика? Ось що тоді передавали:

«Стокгольмська поліція розшукує дев'ятирічного Бу Вільгельма Ульсона, що вчора о шостій годині вечора зник зі свого дому на Упландській вулиці, тринадцять. У Бу Вільгельма Ульсона білявий чуб, блакитні очі, а того вечора на ньому були короткі брунатні штани, сіра вовняна сорочка і червона шапочка. Звістки про зниклого просимо надсилати черговим поліційних дільниць».

Отак передавали в радіо. Але про Бу Вільгельма Ульсона не надійшло жодної звістки. Хлопчик зник, і ніхто не знав, куди він дівся. Ніхто не знав про нього більше за мене. Бо це я - Бу Вільгельм Ульсон.

Мені дуже кортіло б прийти й розповісти про все, принаймні Бенкові. Я любив гратися з Бенком. Він теж мешкає на Упландській вулиці. Власне, його звуть Бенгт, але кажуть на нього Бенко. І мене ніхто не зве Бу Вільгельм Ульсон, а просто Буссе.

Звали просто Буссе, та й годі. А тепер, коли я зник, уже ніяк не звуть. Лише тітка Едля й дядько Сікстен казали на мене Бу Вільгельм. Хоч ні, дядько Сікстен не казав: він ніколи не розмовляв зі мною. [6]

Я був годованцем у тітки Едлі й дядька Сікстена. Опинився в них, ще коли мені було всього рік. А до того жив у сирітському притулку. Мене взяла звідти тітка Едля. Власне, вона вибирала дівчинку, але не було такої, як їй хотілося, тому взяла мене. Хоч ні тітка Едля, ні дядько Сікстен не любили хлопчиків, принаймні восьмирічних і дев'ятирічних. їм здавалося, що через мене в їхньому помешканні стало надто гамірно: я, мовляв, приношу надто багато бруду з парку Тегнера, коли граюся там, розкидаю скрізь по кімнаті свій одяг, надто голосно розмовляю і надто голосно сміюся. Тітка Едля раз по раз казала:

- Проклятий той день, коли ти з'явився в нашому домі!

А дядько Сікстен мовчав. Хоч ні. Інколи він казав:

- Ану гайда з-перед моїх очей, щоб я тебе не бачив!

Я здебільшого сидів у Бенка. Його тато завжди розмовляв із ним, допомагав йому будувати моделі літаків, позначав карбами на одвірку в кухні, скільки він виріс, тощо. Бенкові не забороняли сміятися, розмовляти й розкидати одяг, скільки він хотів. І однаково тато його любив. І всім хлопцям можна було приходити гратися до Бенка. А до мене не дозволяли нікому приходити, бо тітка Едля казала, що в них не дитячий майданчик. А дядько Сікстен додавав:

- Досить з нас і одного шибеника.

Вечорами, коли я вже лежав у ліжку, мені часто хотілося, щоб Бенків тато був і моїм татом. І тоді я розмірковував, хто мій справжній тато і чому я не мешкав у нього і в своєї матері, а в притулку і в тітки Едлі та дядька Сікстена. Тітка Едля якось була сказала мені, що моя мати померла, коли я народився. А хто мій батько, нікому не відомо.

- Та можна собі уявити, який то поганець,- додала вона. [7]

За ці слова про мого тата я її зненавидів. Може, то й правда, що моя мама померла, коли я народився. Але я твердо знав, що мій тато не поганець.

Хто був ласкавий до мене, то це тітка Лундін, що продавала садовину в ятці. Вона деколи пригощала мене цукерками і яблуками.

Тепер, після всього, я часто розмірковую, хто ж була та тітка Лундін. Адже того жовтневого дня торік усе почалося з неї.

Того дня тітка Едля кілька разів сказала мені, яке це лихо, що я опинився в її домі. Надвечір, перед шостою годиною, вона послала мене до пекаря на Дротнінггатан купити її улюблених сухариків. Я надяг червону шапочку і вийшов на вулицю.

Коли я поминав ятку з садовиною, тітка Лундін стояла на порозі. Вона взяла мене за підборіддя й почала якось дивно й пильно приглядатися до мене. Тоді мовила:

- Хочеш яблука?

- Дякую, хочу,- відповів я.

Вона дала мені гарне червоне яблуко, на око дуже смачне. А тоді попросила:

- Може, вкинеш мені в скриньку поштову картку?

- Аякже, вкину,- відповів я.

Тітка Лундін написала на картці кілька рядків і дала її мені.

- Прощавай, Бу Вільгельме Ульсоне,- мовила вона.- Прощавай, Бу Вільгельме Ульсоне.

Я трохи розгубився. Бо вона ніколи не називала мене інакше як Буссе.

Я пішов до поштової скриньки за квартал від ятки. І коли вже мав опустити в неї картку, помітив, що вона світиться, ніби горить. Атож, літери, які написала тітка Лундін, яскріли, мов жарини. Я не втримався і прочитав картку. На ній було написано:

«Королю Країни Далекої.

Той, кого ти так довго шукаєш, у дорозі. Він у дорозі день і ніч і несе в руці знак - осяйне золоте яблуко».[8]

Я нічого не втямив. Але мене чомусь обсипало морозом, і я квапливо вкинув картку до скриньки. Хто в дорозі день і ніч? І хто несе в руці золоте яблуко?

Та ось я глянув на яблуко, яке мені дала тітка Лундін. І побачив, що воно золоте. Воно золоте, сказав я сам до себе. В мене в руці було осяйне золоте яблуко.

Я мало не заплакав. Не справді заплакав, а мало не заплакав. Бо відчув себе дуже самітним. Я пішов до парку Тегнера й сів на лавку. Там не було ні душі. Всі люди вечеряли вдома. В парку стояв присмерк і сіявся дрібний дощ. Але в будинках навколо світилось. Мені було видно, що в Бенковому вікні також світилося. Він тепер сидить там і їсть горох та млинці разом з татом і мамою. Мабуть, скрізь, де світилось, діти сиділи зі своїми батьками. Тільки я сидів надворі в темряві. Сидів сам. Сам із золотим яблуком і не знав, що з ним робити.

Поки що я обережно поклав його біля себе на лавку. Поблизу стояв ліхтар, і світло падало на мене й на яблуко. Але те світло осявало й ще щось на землі. Виявилося, що то звичайна пляшка з-під пива, певна річ, порожня. Тільки хтось заткнув її уламком гіллячки. Мабуть, хтось із дітей, що гралися вранці в парку. Я підняв пляшку й прочитав напис на невеличкій наліпці: «Акціонерне товариство стокгольмських броварів. Другий гатунок». І раптом помітив, що в пляшці щось ворушиться. [9]

У книжці «Тисяча й одна ніч», яку я колись брав у бібліотеці, писалося про духа, замкненого в пляшці. Але ж то було в далекій Арабії і тисячі років тому, та й не в звичайній пляшці з-під пива. Навряд чи в пляшках стокгольмських броварень могли бути якісь духи. Та в цій принаймні був. Далебі, в цій пляшці сидів дух. І з усього видно було, що він хотів вийти звідти. Він показував на дерев'яну затичку й благально дивився на мене. Я ще ніколи не мав справи з духами і трохи боявся витягти затичку. Але врешті-таки витяг, і дух, страхітливо загуркотівши, вилетів із пляшки й почав рости так швидко, що скоро став вищий за найвищі будинки навколо парку Тегнера. Духи здатні на таке: то вони зіщулюються й можуть уміститись в пляшці, то виростають і стають великі, як будинок.

Аж не віриться, що можна так злякатися, як я злякався. Я весь тремтів. Дух озвався до мене просто-таки громовим голосом. Ото б почули його тітка Едля і дядько Сїкстен, яким завжди здавалось, що я розмовляю надто голосно!

- Хлопчику,- сказав дух,- ти врятував мене з моєї в'язниці. Скажи, як тобі віддячитись.

Але я не хотів ніякої віддяки за те, що витяг затичку з пляшки. Дух розповів мені, що до Стокгольма він прибув учора ввечері й заліз у пляшку поспати. Бо для духів пляшка - найкраще місце відпочинку. Та поки він спав, хтось затулив йому вихід. І якби я не врятував його, то, може, він сидів би в пляшці з тисячу років, доки дерев'яна затичка не струхлявіла б.

- А це не сподобалося б моєму королю,- додав дух більше до самого себе.

І тоді я зважився запитати його:

- Духу, а звідки ти прибув?

На мить запала тиша. Потім він сказав:

- Я прибув із Країни Далекої.

Він сказав ці слова так голосно, що в мене аж у голові загуло, і щось у тому голосі збудило в моєму серці тугу за невідомою країною. Я відчув, що не зможу жити, [11] коли не потраплю туди. Тому я звів до нього руки й вигукнув:

- Візьми мене з собою! О, візьми мене до Країни Далекої! Там хтось чекає на мене.

Дух похитав головою. Та коли я простяг йому золоте яблуко, він вражено скрикнув:

- У твоїй руці знак! Ти той, кого я маю забрати. Ти той, кого так довго шукає наш король!

Дух нахилився, взяв мене в обійми, навколо нас засвистіло й загуло, і ми полинули в простори. Далеко під нами залишився парк Тегнера і всі будинки з освітленими вікнами, де діти вечеряли зі своїми батьками й матерями. А тим часом я, Бу Вільгельм Ульсон, мчав у високості під зорями.

Ми були понад хмарами, летіли швидше за блискавку і з більшим гуркотом, ніж грім. Навколо нас яскріли зорі, місяці й сонця. То ми поринали в темряву, то в ясне сліпуче світло, аж я мусив заплющувати очі.

- Він у дорозі день і ніч,- прошепотів я про себе. Так було написано на поштовій картці.

Нарешті дух простяг руку й показав удалину на щось зелене. І оно ніби плавало на чистій блакитній воді, освітлене сонцем.

- Це Країна Далека,- мовив він.

Ми почали знижуватися до тієї зеленої плями. Виявилося, що то острів, який плавав у морі. Повітря над ним було напоєне пахощами тисяч троянд та лілей, у ньому бриніла дивовижна музика, краща за будь-яку музику на світі.

На морському березі височів великий білий замок, і ми опустилися біля нього.

Вздовж берега хтось ішов. І це був мій тато-король. Я впізнав його, як тільки побачив. Я знав, що це мій тато. Він простяг руки, і я кинувся йому в обійми. Він довго не відпускав мене від себе. Ми тоді нічого не казали один одному. Я лише обіймав його за шию і мовчав.

Ох, як би я хотів, щоб тітка Едля могла побачити [12] мого тата-короля! Який він був гарний, як мерехтіло золотом та діамантами його вбрання! З вигляду він був схожий на Бенкового тата, тільки вродливіший. Шкода, що тітка Едля не бачила його. Тоді вона б сама зрозуміла, що мій тато не поганець.

Проте тітка Едля правду казала, що моя мама померла, коли я народився. А дурні керівники притулку не подумали повідомити моєму татові, де я опинився. Він шукав мене цілих дев'ять років, і я такий радий, що нарешті знайшовся.

Я вже давно живу в Країні Далекій. Дні мої всі як один веселі й радісні. І кожного вечора тато-король приходить до моєї кімнати, ми будуємо разом моделі літаків і розмовляємо.

Я росту, і мені тут добре. Мій тато-король щомісяця робить карби на одвірку в кухні, щоб побачити, наскільки я виріс.

- Міо, мій Міо, як ти знов вигнався,- каже він, коли ми міряємо мій зріст.

- Міо, мій Міо,- каже він, і голос у нього ласкавий і ніжний.

Виявляється, я зовсім не Буссе. [13]

- Я шукав тебе цілих дев'ять років,- каже мій тато-король.- Я не раз довго не міг заснути і все проказував: «Міо, мій Міо». Бо я знав, що тебе так звати.

Отож-бо. Буссе - не справжнє моє ім'я, як і все моє життя на Упландській вулиці. А тепер воно справжнє.

Я дуже люблю свого тата-короля, і він мене також дуже любить.

Я хотів би, щоб Бенко знав про все це. Мабуть, я візьму й напишу йому, тоді вкладу листа в пляшку. А пляшку закоркую і пущу в море, що омиває Країну Далеку. Коли Бенко зі своїми татом і мамою приїде до їхнього літнього будиночка у Ваксгольмі, то, може, пляшка припливе туди саме тоді, як він купатиметься. Ото було б гарно! Було б просто чудово, якби Бенко довідався про всі дивовижі, що сталися зі мною. Він міг би подзвонити черговим поліційних дільниць і розповісти, що Бу Вільгельм Ульсон, якого насправді звати Міо, живе під надійною опікою в Країні Далекій, і йому дуже добре у свого тата-короля.

У трояндовому садку

Хоч я до пуття не знав, як мені написати Бенкові. Бо ніхто на світі не пережив таких пригод, як я. Я не знав, як мені про них розповісти, щоб Бенко зрозумів мене як слід. Я шукав придатних слів, але не міг знайти. Може, треба було написати: «Зі мною сталося щось нечуване». Та однаково Бенко не збагнув би, яка вона, ця Країна Далека. Мені довелося б послати йому щонайменше з десяток пляшок, якби я захотів розповісти про свого тата-короля, про його трояндовий садок, про Юм-Юма, про свого прегарного коня Міраміса й про лихого лицаря Като з Країни Чужинецької. Ні, я ніколи не зможу розповісти про все, що сталося зі мною.

Першого ж таки дня мій тато-король узяв мене до свого садка. Це було надвечір, вітер шелестів гіллям дерев. Коли ми йшли до садка, я чув дивовижну музику, наче [14] разом задзвонили тисячі скляних дзвоників. Та музика бриніла дуже тихо, а проте в кожного, хто її чув, починало тремтіти серце.

- Це мої срібні тополі,- сказав мій тато-король. Він вів мене за руку. Тітка Едля й дядько Сікстен

ніколи не вели мене за руку. І взагалі ніхто ніколи ще не водив мене за руку. Того мені дуже подобалося так іти, хоч я й був уже завеликий, щоб триматися за татову руку.

Високий мур оточував садок. Мій тато-король відімкнув невеличку хвіртку, і ми зайшли до середини.

Колись давно я поїхав був із Бенком до їхнього літнього будиночка у Ваксгольмі. Ми тоді сиділи на прискалку й вудили рибу, саме як заходило сонце. Небо взялося загравою, а вода стала зовсім нерухома. Якраз цвіла шипшина, і її повно росло відразу за прискалком. А десь далеко, по той бік затоки, голосно кувала зозуля. Я тоді подумав, що більшої краси немає на світі. Звичайно, не про зозулю, бо я її не бачив, але від її кування все інше здавалося ще кращим, ніж було, коли вона мовчала. Я був не такий дурний, щоб казати про це Бенкові, та про себе подумав: «Більшої краси немає на світі».

Але тоді я ще не бачив трояндового садка свого тата-короля. Не бачив його квіток, усіх тих прекрасних троянд, що мінилися, наче хвилі в річці, і білих лілей, які похитувалися від подмуху вітру. Не бачив ще його срібнолистих тополь, які погналися вгору так високо, що в них на вершечках горіли зірки, коли наставав вечір. Я ще не бачив його чудових білих пташок, що літали в садку, й не чув нічого схожого на їхній щебет і на музику срібного листя тополь. Ніхто не чув і не бачив нічого кращого за те, що я чув і бачив у садку свого тата-короля. Я стояв непорушно, не відпускаючи його руки, бо хотів відчувати, що він поряд. Сам би я не мав сили дивитися на таку красу. А мій тато-король погладив мене по щоці і спитав:

- Міо, мій Міо, тобі подобається цей садок? [15]

Я не мав сили відповісти, бо мене опанував ніби якийсь смуток, хоч я зовсім не був сумний, а навпаки.

Я вже хотів сказати своєму татові-королю, щоб він не думав, ніби мені сумно. Але не встиг, бо він сам мовив:

- Добре, що ти веселий. Будь такий і надалі, Міо, мій Міо.

Потім він завів мову з садівником, що поряд чекав на нього. А я почав бігати сам по садку й роздивлятися на все. У мене аж у голові запаморочилось від тієї краси, мені здавалося, наче я напивсь досхочу солодкого сиропу. Мої ноги так раділи, що не могли встояти на місці, а руки були дужі, як ніколи. От якби тут був Бенко, щоб затіяти з ним бійку, звичайно, тільки жартома! Так, я хотів, щоб тут був Бенко. Мені потрібен був товариш, не старший за мене, щоб ділити з ним усе це. Та сердешний Бенко був тепер, мабуть, у парку Тегнера, там, як звичайно о цій порі, свистів вітер, періщив дощ і залягала неприємна темрява. Він досі напевне вже знає, [16] що я пропав, і дивується, куди я міг дітися. Сердешний Бенко! Хотів би я побачити його. Нам із ним часто було весело, і тут, серед татових троянд, я раптом затужив за Бенком. Він був єдиний із того давнього життя, кого мені бракувало тут. Більше я ні за ким не тужив. Ну, хіба трішки за тіткою Лундін, бо вона завжди була ласкава до мене. Але найбільше я згадував Бенка і на хвилю навіть посмутнів, стишив ходу, похилив голову й відчував себе так, наче з мене витік увесь солодкий сироп. Раптом я підвів очі. Переді мною на стежці стояв... я спершу навіть подумав, що то Бенко. Але то був не він. То був Юм-Юм. Хоч, звичайно, я не знав, що то Юм-Юм. То був хлопчик з таким самим каштановим чубом і з такими самими карими очима, як у Бенка.

- Хто ти? - спитав я.

- Я Юм-Юм,- відповів хлопчик.

І аж тоді я побачив, що він усе-таки трохи відрізняється від Бенка. Він був поважніший і чемніший від Бенка.

Звичайно, Бенко теж чемний, десь такий, як я, до міри чемний, а проте ми могли часом завестися з ним і побитись. Можна було й посердитись на день чи на два, але потім ми знов мирилися. А з Юм-Юмом побитися ніяк не можна було. Надто він був чемний.

- Хочеш знати моє ім'я? - спитав я.- Мене звати Буссе... ні, насправді моє ім'я Міо.

- Я вже знаю, що ти Міо,- відповів Юм-Юм.- Наш король розіслав вістунів по всьому королівстві, і вони оголосили, що Міо прибув додому.

Подумати лишень! Мій тато-король так зрадів, коли знайшов мене, що розголосив про це на ціле королівство. Наче дитина. А все ж мені приємно було почути таке.

- У тебе є тато, Юм-Юме? - спитав я.

Я дуже хотів, щоб у нього він був, бо сам довго не мав тата і знаю, як це погано.

- Певне, що є,- відповів Юм-Юм.- Мій тато - садівник нашого короля. Хочеш побачити, де я мешкаю?

- Хочу,- відповів я.

Він побіг попереду звивистою стежкою в найдальший куток садка. Там стояла біла хатина під солом'яною стріхою, така самісінька, як хатини в казках. По стінах і по дахові вилося стільки троянд, що самої хатини майже не було видно. Вікна стояли відчинені, і в них вільно залітали білі пташки. На причілку хатини стояли лавка і столик, а далі - цілий ряд вуликів із бджолами, що гули поміж трояндами. Навколо хатини також росли великі кущі троянд, тополі і плакучі верби. З кухні почувся голос:



- Юм-Юме, ти часом не забув про вечерю?

Це гукала його мати. Вона вийшла на поріг і засміялася.

І я побачив, що вона була дуже схожа на тітку Лундін, хіба що трохи вродливіша. Але мала такі самі ямки на щоках і так само взяла мене за підборіддя, як тітка Лундін, коли сказала: «Прощавай, Бу Вільгельме Ульсене». Тільки мати Юм-Юма мовила інакше: [18]

- Добрий вечір, Міо! Може, повечеряєш із Юм-Юмом?

- Дякую, повечеряю, якщо не завдам вам цим великого клопоту,- відповів я.

Вона сказала, що це ніякий не клопіт. Ми з Юм-Юмом сіли біля столика на причілку хатини, а його мати винесла нам цілу миску млинців, варення з полуниць і молока. Ми з Юм-Юмом так наїлися, що мало не полопали. Далі ми вже тільки дивились один на одного і сміялися. Як я радів, що там був Юм-Юм! Одна біла пташка підлетіла, вхопила з моєї тарілки шматочок млинця, і ми з Юм-Юмом засміялись ще дужче.

Я побачив, що до нас іде мій тато-король із садівником, татом Юм-Юма. І злякався, що йому не сподобається мій гучний сміх. Бо ще не знав, який добрий мій тато-король, як він любить мене і як хоче, щоб я сміявся.

Помітивши мене, він зупинився і сказав:

- Міо, мій Міо, ти тут сидиш і смієшся?

- Так, вибачте,- відповів я, бо подумав, що, може, король, як тітка Едля й дядько Сікстен, не любить гучного сміху.

- Смійся на здоров'я,- сказав мій тато-король. Тоді обернувся до садівника й додав щось дивне: - Я люблю пташиний спів, люблю музику своїх срібних тополь, але найдужче люблю слухати, як сміється в садку мій син.

І тоді вперше я збагнув, що мені можна не боятися свого тата-короля: хоч би що я зробив, він дивитиметься на мене ласкавими очима так, як дивився тепер, коли стояв, поклавши руку на садівникове плече, і навколо нього літали білі пташки. А збагнувши це, так зрадів, як не радів ще ніколи. Так зрадів, що не зміг знов не засміятися. Я задер голову й так засміявся, що аж пташки трохи полякались. Юм-Юм подумав, що я й далі сміюся з тієї пташки, яка вихопила в мене шматочок [20] млинця, і теж засміявся. Наш сміх заразив мого тата-короля, Юм-Юмових тата й маму. Не знаю, чого вони сміялись, а сам я радів, що в мене такий добрий тато.

Після вечері ми з Юм-Юмом почали гратися в садку: качались і перекидались на траві, гуляли в піжмурки. За кущами троянд було стільки гарних сховків, що в парку Тегнера нам із Бенком вистачило б і десятини їх. Тобто, вистачило б Бенкові, бо я там ніколи вже не гратимуся.

Почало смеркати. На трояндовий садок ніби опав легенький блакитний серпанок. Білі пташки замовкли й поховалися у своїх гніздах. Срібнолисті тополі теж перестали дзвеніти. В садку запанувала цілковита тиша. Лише на вершечку найвищої срібнолистої тополі сидів самотою великий чорний птах і співав. Співав краще за всіх білих пташок разом, і мені здалося, що він співав саме для мене. А проте мені кортіло затулити вуха, бо той спів будив у моєму серці тугу.

- Уже вечір, і скоро буде ніч,- мовив Юм-Юм.- Мені треба йти додому.

- Стривай, не йди,- попросив я, бо не хотів слухати сам той дивний спів. Я показав пальцем на вершок тополі і спитав: - Юм-Юме, а що то за птах?

- Не знаю,- відповів він.- Я зву його Жалібником. Тому, що він чорний. Та, може, він зветься якось

інакше. - Щось він мені не вельми подобається,- мовив я.

- А мені подобається. В нього дуже ласкаві очі. На добраніч, Міо,- сказав Юм-Юм і побіг додому.

Надійшов мій тато-король. Він узяв мене за руку, і ми теж пішли садком додому. Жалібник і далі виспівував, але тепер, коли я тримався за татову руку, його спів уже не будив у моєму серці туги, я навіть хотів, щоб він не переставав співати.

Ми ще не дійшли до хвіртки, як я побачив, що Жалібник розгорнув широкі крила й шугнув просто в небо. І побачив, що на небі спалахнули три маленькі зірочки. [21]

Міраміс

Цікаво, що б сказав Бенко, якби побачив мого білого коня з золотою гривою. Мого Міраміса з золотими копитами й золотою гривою.

Ми з Бенком дуже любимо коней. Коли я мешкав на Упландській вулиці, моїми друзями були не тільки Бенко й тітка Лундін. Я мав іще одного друга, про якого забув розповісти. То був старий броварський кінь, що звався Калле-Джигун. Двічі на тиждень він привозив до крамничок на Упландській вулиці пиво, найчастіше вранці, коли я йшов до школи, і я завжди обирав шлях повз ті крамнички, щоб трохи поговорити з Калле-Джигу-ном. Він був старий і ласкавий. Я приберігав для нього грудочки цукру й окрайці хліба. Бенко робив те саме, бо й він любив Калле-Джигуна. Він казав, що Калле-Джигун - його кінь, а я казав, що він мій, інколи ми навіть сварилися через це. Та коли Бенко не чув, я шепотів на вухо Калле-Джигунові: «Ти все-таки мій кінь!» І мені здавалося, що він розумів мої слова й цілком погоджувався зі мною. Адже Бенко мав тата, маму і все що завгодно, то нащо йому треба було ще й коня? Не те що мені, я ж бо нікого не мав. Тож, по-моєму, справедливо було б, якби Калле-Джигун належав мені, а не Бенкові. Хоч, щиро казати, він був зовсім не наш кінь, а броварський. Ми тільки вдавали, що він наш. А я вдавав так палко, що майже вірив цьому. Часом я так довго розмовляв із Калле-Джиґуном, що спізнювався до школи, і, коли вчителька питала, чому я спізнився, не знав, що їй відповісти. Бо ж не скажеш учительці, що ти просто стояв і розмовляв зі старим броварським конем. Бували ранки, коли візник барився, і мені доводилось іти до школи, не побачившись із Калле-Джигуном. Я сердився на того броварського дядька, що він такий повільний. Сидячи за партою, я м'яв у кишені грудочки цукру й окраєць хліба, тужив за Калле-Джигуном і думав, що тепер кілька днів його не побачу. Тоді вчителька питала:

- Чого ти зітхаєш, Буссе? Що сталося? [22]

Я мовчав, бо що міг відповісти їй? Хіба вчителька зрозуміла б, як я люблю Калле-Джигуна?

Тепер, певне, він тільки Бенків, та й добре. Мене немає, то хай Бенкові буде втіха хоч від Калле-Джигуна.

А в мене є Міраміс із золотою гривою. І отримав я його ось як.

Одного вечора, коли ми з моїм татом-королем будували модель літака й балакали - так, як Бенко зі своїм татом,- я розповів про Калле-Джигуна.

- Міо, мій Міо,- сказав тоді мій тато-король,- то ти любиш коней?

- Авжеж,- відповів я байдужим тоном, щоб не показати, як я їх люблю. А то ще мій тато-король подумає, що мені чогось бракує в нього.

Другого ранку, тільки-но я зайшов у трояндовий садок, назустріч мені кинувся білий кінь. Я зроду не бачив, щоб кінь так гарно біг. Його золота грива маяла на вітрі, а золоті копита блищали в сонячному промінні. Він вистрибом мчав просто до мене, та ще й голосно іржав. Я ніколи не чув, щоб так іржали коні. Я трохи злякався і притулився до свого тата-короля. Але він схопив дужою рукою коня за золоту гриву, і той відразу став, а тоді засунув свій м'якенький писок мені в кишеню, щоб пошукати, чи немає там цукру. Так самісінько, Як засовував Калле-Джигун. І в кишені справді була грудочка цукру, я сховав її туди за давньою звичкою. ІКінь знайшов її і схрумкав.

- Міо, мій Міо,- сказав мій тато-король - оце твій кінь, а звати його Міраміс.

О, мій Міраміс, я полюбив його з першої хвилини! Та він і був найкращий кінь на світі, не те що сердешний Калле-Джигун, старий і завжди стомленій. Принаймні я не бачив, щоб вони були чимось подібні один до одного. Не бачив, поки Міраміс не підвів голови й не глянув на мене. Тоді я роздивився, що в нього такі самі очі, як у Калле-Джигуна. Віддані, безмежно віддані очі, як у всіх коней.

Я ніколи не їздив верхи. Та мій тато-король підняв мене й посадовив на Міраміса.

- Не знаю, чи я зважусь поїхати на ньому,- сказав я.

- Міо, мій Міо,- мовив мій тато-король- Хіба в тебе не мужнє серце?

Тоді я взяв Міраміса за вуздечку й помчав садком. Я мчав попід тополями так, що срібне листя застрявало в моєму чубові. Я мчав усе швидше й швидше, і Міраміс перестрибував через найвищі трояндові кущі. Перестрибував легенько, спритно, тільки раз зачепивсь За живопліт, і за нами дощем сипнули трояндові пелюстки.

З'явився Юм-Юм. Побачивши мене верхи На коні, він заплескав у долоні й загукав:

__ Міо їде на Мірамісі! Міо їде на Мірацісі?

Я притримав коня і запитав, чи не хоче й він покататися. Ще б пак, звичайно, хоче! Він швидко всівся позад мене, і ми помчали зеленими луками, що розлягалися за трояндовим садком. Мені зроду ще не було так гарно.

Королівство мого тата дуже велике. Країна Далека - найбільше з усіх королівств. Вона простягається на схід і на захід, на північ і на південь. Острів, де стоїть палац мого тата-короля, називається Островом Зелених Лук. І він - тільки невеличка частка всього королівства. [24]

- Земля Заморська і Земля Загірна також належать нашому королю,- сказав мені Юм-Юм, коли ми гасали луками перед трояндовим садком.

Яскраво сяяло сонце, і я згадав про Бенка. Я уявив собі, як він тепер стоїть, бідолашний, на темній Упланд-ській вулиці, укутаній осіннім дощем. А я катаюся тут, на зелених луках, щасливий, як ніколи. Трава прохолодна й зелена, скрізь яскріють квітки, перед очима здіймаються лагідні зелені пагірки, з яких стікають прозорі струмочки, а в траві пасуться пухнасті білі ягнята.

Ми побачили й пастушка, що грав на сопілці. Мелодія була якась дивна, мені здалося, що я її колись чув, тільки не пам'ятав, де саме. Але напевне не на Упландській вулиці.

Ми зупинилися й погомоніли з пастушком. Він звався Нонно. Я попросив його позичити мені сопілку. Він не тільки дав її мені, а й навчив грати ту дивну мелодію.

- Я й вам можу змайструвати сопілки,- сказав Нонно.- Звичайно, якщо ви хочете.

Ми відповіли, що дуже хочемо. Поблизу протікав струмок, і над ним звісила своє гілля плакуча верба. Нонно побіг туди й відрізав з верби гіллячку. Ми посідали над струмком, бовтаючи ногами у воді, а Нонно тим часом робив нам сопілки. Юм-Юм також навчився грати ту дивну мелодію. Нонно сказав, що це старовинна мелодія, яка з'явилася на світі раніше за інші мелодії. її грали на луках пастухи тисячі й тисячі років тому.

Ми подякували йому за те, що він зробив нам сопілки й навчив своєї дивної мелодії. Потім ми сіли на Міраміса й поїхали далі. І ще довго чули, як Нонно грав на своїй сопілці.

- Ми збережемо ці сопілки,- сказав Юм-Юм.- І якщо колись розлучимося, то гратимемо цю мелодію.

Юм-Юм міцніше вчепився за мене, щоб не впасти з коня. Він притулився головою до моєї спини і сказав:

- Так, Міо, збережімо ці сопілки. І як ти почуєш мою сопілку, то знай, що я тебе кличу.

- Атож,- відповів я.- А як ти почуєш мою, то також знай, що я кличу тебе.

- Добре,- мовив Юм-Юм.

Він міцно тримався за мене, і я подумав, що він і є мій найкращий друг. Звичайно, після мого тата-короля, бо його я любив дужче, ніж будь-кого на світі. Але Юм-Юм був хлопчик мого віку, тому тепер, коли я не міг більше зустрічатися з Бенком, мені було найкраще дружити з ним.

Подумати тільки: я мав тата-короля, і Юм-Юма, і Міраміса, і їздив верхи через зелені пагорки й луки так, що аж вітер свистів у вухах! То ж хіба дивно, що мене переповнювало щастя? [27]

- А як можна попасти в Землю Заморську і в Землю Загірну? - спитав я.

- Через міст Вранішньої Зорі,- відповів Юм-Юм.

- А де ж той міст?

- Ми скоро його побачимо,- відповів Юм-Юм.

І ми справді побачили його. Він був великий і довгий, ми не бачили йому кінця. Він весь мерехтів у ранковому сонці, і здавалося, що його зіткано з золотого сонячного проміння.

- Це найдовший міст на світі,- сказав Юм-Юм.- Він з'єднує Острів Зелених Лук із Землею Заморською. Але на ніч наш король наказує підводити його, щоб ми тут, на острові, могли спокійно спати.

- Чому? - здивувався я.- Хто може прийти сюди вночі?

- Лицар Като,- відповів Юм-Юм.

І коли він сказав ці слова, навколо ніби дмухнуло крижаним холодом, і Міраміс затремтів.

Так уперше я почув ім'я лицаря Като. Я проказав його вголос:

- Лицар Като.

І мене теж обсипало морозом, коли я вимовив ці слова.

- Атож, жорстокий лицар Като,- сказав Юм-Юм, а Міраміс заіржав так, що голос його став схожий на крик. [28]

Ми пригнічено замовкли.

Мені кортіло проїхатися мостом Вранішньої Зорі, та спершу треба було запитати дозволу в тата-короля. Тому ми повернулися назад до трояндового садка й того дня більше не катались. Але ми допомагали чистити Міраміса, розчісували йому золоту гриву, пестили його, пригощали грудочками цукру й окрайцями хліба, які нам дала Юм-Юмова мама.

Потім ми з Юм-Юмом спорудили собі в садку курінь і залізли в нього вечеряти. Ми їли налисники з цукром. Ох і смачні! Бенкова мама теж пекла такі налисники й часом пригощала мене. Але ті, що напекла мама Юм-Юма, були ще смачніші.

Гарно було споруджувати курінь. Я завжди мріяв про нього. Бенко розповідав мені, як вони будували курінь на дачі у Ваксгольмі. От якби можна було написати Бенкові й розповісти про цей наш курінь! «Моє шануван-нячко! Ох і курінь я собі вибудував! - написав би я йому.- Ох і курінь я собі вибудував у Країні Далекій!»

Чи зірки слухають, коли ми граємо для них?

Другого дня ми знов поїхали до Нонно. Спершу ми не могли його знайти. Та потім почули його сопілку за пагорком, де він сидів і грав самому собі, а вівці паслися навколо нього. Побачивши нас, він відтулив сопілку від уст, сплюнув, засміявся і сказав:

- Ага, ви знов прийшли!

Видно було, що він радий. Ми витягли свої сопілки й почали грати втрьох. Виходила така гарна мелодія, що я навіть не міг збагнути, як ми навчилися так чудово грати.

- Шкода, що ніхто не чує, як ми гарно граємо,- сказав я.

- Трава чує,- відповів Нонно.- І квітки, і вітер. Дерева також чують, он та плакуча верба, що схилилася над струмком. [29]

- Та невже? - здивувався я.- І їм подобається наша гра?

- Так, дуже подобається,- відповів Нонно.

Ми довго грали для трави, квіток, вітру й дерев. І все-таки я шкодував, що там не було жодної людини, яка послухала б нас. Тоді Нонно сказав:

- Ми можемо піти й заграти моїй бабусі, якщо хочеш. Бабусі, в якої я мешкаю.

- А вона далеко звідси? - спитав я.

- Далеко, але шлях буде коротший, якщо ми йтимемо і гратимемо,- сказав Нонно.

- Атож, ніяка дорога не здається довгою, коли йдеш і граєш,- погодився Юм-Юм.

Він хотів, щоб ми пішли до бабусі Нонно, і я теж хотів цього.

У казках завжди є добрі бабусі. Але справжньої живої бабусі я ще ніколи не бачив, хоч, звичайно, їх є багато. Тож мені захотілося побувати в бабусі Нонно.

Нам довелось узяти всіх ягнят і овець Нонно, та й мого Міраміса. Вийшла ціла валка. Попереду йшли Юм-Юм, Нонно і я, за нами вівці та ягнята, а позаду тюпав Міраміс, поволі, наче Калле-Джиґун. Ми йшли пагорками і грали. Мабуть, ягнята дивувалися, куди це ми вибрались. Але, видно, їм наша виправа подобалася, бо вони весь час бекали й підстрибували навколо нас.

Так ми мандрували кілька годин, здолали чимало пагорків і нарешті прийшли до оселі Нонно. Це теж була така хатина, як у казках, невелика, весела, під солом'яною стріхою. І вся вона тонула у розквітлому бузку та ясмині.

- А тепер мовчіть, ми зробимо бабусі несподіванку,- сказав Нонно.

Вікно стояло відчинене, і нам чути було, що в хатині хтось порався. Ми поставали рядком біля вікна - Нонно, Юм-Юм і я.

- Раз-два-три,- прошепотів Нонно.- Починаймо!

І ми заграли. Одностайно заграли таку веселу мелодію, що ягнята, почувши її, не втримались і пішли в танок. [ЗО]

У вікні з'явилося ласкаве обличчя старої жінки. То й була бабуся Нонно. Вона плеснула руками і сказала:

- Як ви гарно граєте!

Ми довго грали для неї, а вона стояла у вікні й слухала. Вона була стара, як світ, трохи схожа на казкову, але справжня, жива бабуся.

Потім ми зайшли до хатини. Бабуся Нонно запитала нас, чи ми голодні,- а ми, звичайно, були голодні. Тому вона взяла буханець хліба й відкраяла нам по товстій скибці. То був чорний черствий хліб, та смачнішого за нього я зроду не їв.

- Ох, який добрий,- сказав я Нонно.- Що це за такий хліб?

- Хіба він якийсь незвичайний? - здивувався Нонно.- Ми його просто звемо хлібом і щодня втишуємо ним голод.

Міраміс також хотів їсти. Він засунув голову у вікно і стиха заіржав. Ми засміялися, бо й справді то була кумедна картина. Але бабуся Нонно погладила коня по лобі і дала йому теж свого смачного хліба.

Потім мені захотілося пити, і я сказав про це Нонно.

- Ходіть зі мною,- відповів він.

Нонно повів нас у садок, і там ми побачили чисту криничку. Він занурив у неї дерев'яний цебер, витяг води, і ми заходилися пити просто з нього. І яка ж то була холодна, яка смачна вода! Я зроду не пив такої.

- Ох, яка добра вода,- сказав я Нонно.- Що це за така криничка?

- Хіба вона якась незвичайна? - знов здивувався він.- Ми її просто звемо криничкою і завжди втамовуємо водою з неї спрагу.

Міраміс також хотів пити, і ми дали йому води. Тоді напоїли ягнят і овець.

Нонно треба було вертатися з отарою на ті пагорки, де ми його зустріли. І він попросив бабусю, щоб вона дала йому плаща, в який він закутувався вночі, коли спав на траві біля своїх овець. Вона принесла брунатного плаща й дала онукові. Я позаздрив Нонно, що він може ночувати надворі. Бо сам я ще ніколи не ночував надворі.

Бенко зі своїми татом і мамою інколи їздили за місто на велосипедах і ночували в наметі. Вони ставали табором десь біля чистого лісового струмка і спали в спальних Р мішках. Бенко завжди казав, що кращої ночівлі годі собі навіть уявити, і я йому вірю.

- Добре тобі, що ти можеш цілу ніч спати надворі,- сказав я Нонно.



- Ти теж можеш,- відповів він.- Ходи зі мною.

- Ні,- сказав я,- мій тато-король турбуватиметься, коли я не повернусь додому.

- Я повідомлю нашого пана короля, що ти цієї ночі ночуватимеш на луці,- сказала бабуся Нонно.

- Повідомте й мого тата,- попросив Юм-Юм.

- Гаразд, я повідомлю й садівника,- відповіла бабуся. Ми з Юм-Юмом так зраділи, що почали вистрибувати не згірше за ягнят.

Але бабуся Нонно, зоглядівшись, що ми в самих лише білих сорочках, сказала:

- Коли впаде роса, вам буде холодно.

Вона раптом посмутніла й додала тихим голосом:

- Я маю ще два плащі.

Бабуся підійшла до старовинної скрині, що стояла в кутку кімнати, й витягла з неї червоного і блакитного плаща.

- Це плащі моїх братів,- сказав Нонно й також посмутнів.

- А де ж твої брати? - спитав я.

- їх забрав жорстокий лицар Като,- пошепки відповів Нонно.

На ці слова Міраміс за вікном так заіржав, наче його хто вперіщив батогом. Усі ягнята злякано кинулись до своїх матерів, а всі вівці забекали так, наче надійшла їхня остання година.

Бабуся Нонно дала мені червоного плаща, а Юм-Юмо-ві - блакитного. А ще дала Нонно буханець хліба, що втишує голод, та дзбан води з кринички, що втамовує спрагу, і ми подалися назад пагорками, тією самою дорогою, якою прийшли сюди.

Мені шкода було братів Нонно, а проте я не міг стримати радості, що цієї ночі ночуватиму на луці.

Добравшись до того пагорка, де плакуча верба схилялася над струмком, ми зупинились, і Нонно сказав, що тут ми влаштуємо собі табір.

І ми його влаштували. Розпалили вогнище, велике, тепле, яскраве вогнище. Ми посідали навколо нього [34] й заходилися вечеряти хлібом, що втишує голод, і водою з кринички, що втамовує спрагу. Впала роса, стемніло, та нам було байдуже, адже вогнище і присвічувало нам, і гріло нас. Ми загорнулися в плащі й полягали біля теплого жару. Вівці та ягнята й собі повкладались навколо нас, а Міраміс пасся поблизу. Ми лежали, слухали, як у траві зашелестів вітер, і бачили безліч вогнищ удалині. Безліч вогнищ у темряві, бо на Острові Зелених Лук ночували з отарами багато пастухів. Ми чули, як вони грали серед ночі старовинну мелодію, про яку Нонно казав, що пастухи грають її вже тисячі й тисячі років. Ми лежали собі, дивилися на вогнища і слухали старовинну мелодію, що линула до нас від багатьох пастухів, яких ми не знали і які грали в темряві для нас. І мені здавалось, що та мелодія кликала кудись якраз мене.

На небі мерехтіли зірки - таких великих і таких ясних зірок я ще ніколи не бачив. Я дивився й на них. Перевернувся на спину, щільніше закутався в червоний плащ і дивився вгору. І згадав, як ми грали для трави і квіток, для вітру й дерев. І Нонно казав, що їм наша гра подобалася. Для зірок ми не грали. Мені було цікаво, чи зірки теж були б раді, якби ми їм заграли. Я запитав про це Нонно, і він відповів, що, звичайно, були б раді. Отож ми підвелися там, де лежали навколо вогнища, взяли свої сопілки й заграли для зірок коротенький уривок з мелодії.

Колодязь, що ввечері шепоче

Землі Заморської і Землі Загірної я ще не бачив. Та одного дня, коли я йшов зі своїм татом-королем до трояндового садка, то запитав його, чи можна мені переїхати через міст Вранішньої Зорі. Тато-король зупинився, взяв моє обличчя в долоні й поважно, ласкаво глянув мені у вічі.

- Міо, мій Міо,- сказав він.- У моєму королівстві [35]

ти можеш їздити, куди хочеш. Можеш гратися на Острові Зелених Лук або поїхати до Землі Заморської чи Землі Загірної, коли захочеш. Можеш податися на схід або на захід, на північ або на південь, куди лише здужає тебе довезти Міраміс. Але знай, є ще країна, що зветься Земля Чужинецька.

- А хто там живе? - спитав я.

- Лицар Като,- відповів мій тато-король, і по його обличчю ніби майнула темна тінь.- Жорстокий лицар Като.

Коли він вимовив його ім'я, по трояндовому садку ніби промчав лихий вихор. Білі пташки поквапились до своїх гнізд. Жалібник голосно закричав і замахав великими чорними крильми. Багато трояндових квіток миттю зів'яло.

- Міо, мій Міо,- сказав мій тато-король,- ти для мене найдорожчий, і мені стає важко на серці, коли я думаю про лицаря Като.

І тієї миті в срібних тополях загуло, ніби від бурі. Багато листя з них попадало, і коли воно летіло додолу, здавалося, ніби хтось плакав. Я відчув, що боюся лицаря Като, страшенно боюся.

- Якщо вам стає важко на серці, тату, то більше не думайте про нього,- мовив я.

- Ти правду кажеш,- відповів він.- Поки що можна не думати про лицаря Като. Поки ти ще граєш на сопілці і споруджуєш курені в трояндовому садку.

Ми подалися шукати Юм-Юма.

Мій тато-король мав багато обов'язків, адже його королівство було велике, а однаково завжди знаходив час на мене. Ніколи не казав: «Дай мені спокій, я тепер не маю часу!» Йому добре було зі мною. Щоранку він брав мене з собою до трояндового садка, показував мені там пташині гнізда, заглядав у наш курінь, учив мене їздити верхи на Мірамісі й балакав про все зі мною і з Юм-Юмом. Мені якраз дуже подобалося, що він балакав і з Юм-Юмом. Так самісінько, як Бенків тато балакав зі мною, і Бенко тоді був дуже задоволений, наче думав: «Він усе-таки мій тато, але мені подобається, що він балакає з тобою». Те саме відчував я, коли мій тато-король розмовляв із Юм-Юмом.

Але добре, що ми з Юм-Юмом вирушали верхи в далекі мандри, бо якби сиділи вдома, то мій тато-король не встигав би порядкувати у своєму великому королівстві. Коли б ми не зникали на цілі дні, він би тільки те й робив, що розважався б і розмовляв зі мною замість пильнувати свої обов'язки. Отож добре, що в мене були Юм-Юм і Міраміс.

О, мій Міраміс, куди тільки я не їздив на його спині! Я ніколи не забуду, як він віз мене вперше через міст Вранішньої Зорі.

Це було на світанку, коли вартові саме опустили міст після ночі. Шовковиста трава була мокра від роси, і Міраміс замочив свої золоті копита, проте це йому не заважало. Ми з Юм-Юмом були трохи сонні, бо, збираючись у цю мандрівку, встали дуже рано. Зате вранішнє повітря так бадьорило нас і холодило щоки, що, поки ми добрались до лук, сон уже де й дівся. До мосту Вранішньої Зорі ми під'їхали саме тоді, як сходило сонце. Ми ступили на міст, а далі ніби помчали по золотих сонячних променях. [37]

Міст здіймався так високо над водою, що аж у голові паморочилось, коли ми дивилися вниз. Ми їхали найвищим і найдовшим мостом на світі. Золота грива Міраміса виблискувала на сонці, сам він мчав усе швидше й швидше і підіймався все вище й вище. Його копита гриміли, мов грім. Яка чудова їзда! Скоро я побачу Землю Заморську, скоро, скоро.

- Юм-Юме,- гукнув я,- Юм-Юме, тобі теж так весело, теж так гарно?..

Враз я замовк, бо помітив, що зараз станеться. Станеться щось страшне. Міраміс мчав просто в провалля. Міст кінчався. Кінчався високо в повітрі, бо вартові не опустили його до кінця. Він не досягав Землі Заморської, далі зяяло широке провалля. Замість мосту перед нами була моторошна прірва. Ніколи ще мені не було так страшно. Я хотів сказати про це Юм-Юмові, але не зміг. Я шарпнув за вуздечку, спробував зупинити Міраміса, та він не послухав мене. Він шалено заіржав і помчав далі на свою загибель, тільки копита загупали. Ох, як я боявся! Скоро ми полетимо в провалля, скоро я вже не чутиму стукоту копит, почую ще тільки тривожне іржання Міраміса, коли хвилі зійдуться над його золотою гривою! Я заплющив очі й почав думати про свого тата-короля. Копита Міраміса гриміли, мов грім.

Раптом вони перестали гриміти, я тепер чув якийсь інакший звук, наче шурхіт, ніби Міраміс біг по чомусь м'якому. Я розплющив очі й озирнувся довкола. І побачив, що Міраміс біг у повітрі. О, мій золотогривий кінь міг мчати в повітрі так само легко, як по землі! Якби він захотів, то міг би стрибати через хмари й через зірки. Такого коня, як у мене, більше ніде не було. І ніхто не може уявити собі, як гарно, сидячи в нього на спині, мчати в повітрі й далеко внизу бачити Землю Заморську, залиту сонячним промінням.

- Юм-Юме,- гукнув я,- Юм-Юме, Міраміс може перестрибнути хмару!

- А ти хіба не знав? - спитав Юм-Юм так, наче Міраміс тільки те й робив, що стрибав через хмари. [38]

- Ні. Звідки ж мені знати? - відповів я. Юм-Юм засміявся і сказав:

- Як ти ще мало знаєш, Міо!

Ми ще довго мчали так, і Міраміс перестрибував через білі хмари. Ото була їзда! Мені аж дух забивало. Та ось настав час спускатися. Міраміс поволі почав знижуватись і нарешті зупинився. Ми були на Землі

Заморській.

- А ось і зелений гайок для твого золотогривого Міраміса,- сказав Юм-Юм.- Нехай пасеться, а ми тим часом підемо до Їрі.

- А хто такий Їрі?

- Зараз побачиш,- відповів Юм-Юм.- І Їрі, і його братів та сестер. Вони мешкають недалечко звідси.

Він узяв мене за руку й повів до хатини поблизу. До білої хатини під солом'яною стріхою, що теж скидалась на казкову. Важко пояснити, чому вона здавалася казковою: чи тому, що від неї віяло казкою, чи через старі дерева, що оточували її, чи через квітки в садку, що казково пахли, чи, може, через щось інше. На подвір'ї перед хатиною був круглий колодязь. Мені навіть здалося, що саме через той колодязь хатина Грі скидалась на казкову. Бо таких старих колодязів тепер уже немає, принаймні я ще ніколи не бачив такого.

На цямрині сиділо п'ятеро дітей. Найбільший із них, дуже милий хлопчик, усміхнувся всім обличчям, коли ми підійшли.

- Я бачив, як ви їхали,- сказав він.- У вас гарний кінь.

- Його звати Міраміс,- мовив я.- Це Юм-Юм, а моє ім'я - Міо.

- Я знаю,- відповів хлопчик.- Мене звати Грі, а це мої брати й сестри.

Він був дуже ласкавий і чемний, і брати й сестри його теж усміхалися нам, усім своїм виглядом показуючи, що вони раді нашій появі.

Не те що на Упландській вулиці. Там хлопці на кожного вишкірювали зуби, як вовченята, принаймні на тих, кого добре не знали. Завжди знаходили таких, із кого знущалися, з ким не хотіли гратися. Найчастіше це був я. Тільки Бенко завжди грався зі мною. Верховодив дітьми на Упландській вулиці великий хлопець, що звався Янне. Я не зробив йому нічого поганого, але він, тільки-но побачивши мене, казав: «Ану вшивайся звідси, а то так затоплю тобі в пику, що свічки засвітяться!» І мені тоді краще було й не пробувати гратися з хлоп­цями в гилки чи в якусь іншу гру. Бо всі вони трималися Янне й мавпували його. Бо Янне був великий хлопець.

Знаючи Янне, я дивувався, що зустрів таких чемних дітей, як Юм-Юм, Нонно, Грі, його брати й сестри.

Ми з Юм-Юмом також посідали на цямрину поряд [40] із Грі. Я зазирнув у колодязь. Він був дуже глибокий, наче бездонний.

- Як ви берете з нього воду? - спитав я.

- Ми не беремо з нього води,- відповів Грі.- Це колодязь не на воду.

- А на що ж?

- Він зветься Колодязь, що шепоче ввечері,- пояснив Грі.

- Що шепоче? - спитав я.

- Почекай до вечора і сам усе зрозумієш,- сказав Грі. Ми пробули з Їрі та його братами й сестрами цілий день, гралися під старими деревами. Коли ми зголодніли, сестра "Грі Мінонна-Нель побігла до кухні й принесла нам хліба. Це був також хліб, що втишує голод, і мені він дуже сподобався.

Я знайшов у траві ложечку, маленьку срібну ложечку. Я її показав Грі, і він відразу посмутнів.

- Це ложечка нашої сестрички,- сказав він.- Міо знайшов ложечку нашої сестрички! - гукнув він своїм братам і сестрам.

- А де ж ваша сестричка? - спитав я.

- її забрав лицар Като,- сказав Грі.- Жорстокий лицар Като.

Коли він вимовив те ім'я, повітря навколо нас стало холодне, мов крижане. Високий соняшник миттю зів'яв і всох, а метелики, що літали навкруги, попадали і вже не попідводились. Я знову відчув, що боюся лицаря Като, страшенно боюся.

Я хотів віддати срібну ложечку Грі, але він сказав:

- Візьми її собі. Сестричці вона вже не знадобиться, а знайшов її ти.

Брати й сестри Грі заплакали, коли почули, що їхній сестричці вже не знадобиться ложечка. Та скоро ми знов почали гратися й перестали думати про сумні речі. Ложечку я сховав до кишені і про неї також перестав думати.

Але, граючись, я нетерпляче ждав вечора, щоб дізнатися більше про незвичайний колодязь. [41]

Так минув день. Почало смеркатися. Тоді Їрі значуще перезирнувся зі своїми братами й сестрами і сказав:

- Пора!

Вони посідали на цямрину колодязя. Юм-Юм і я також примостилися біля них.

- Сидіть якомога тихіше,- сказав Грі.

Ми сиділи якомога тихіше. Сутінок між старими деревами ставав дедалі густіший, і хатина, яку він огортав, від того ще більше скидалася на казкову. Вона стояла, ніби в прозорому сірому серпанку, не чорному, бо ще тільки смеркалося. Той сірий серпанок якось примарно огортав хатину, дерева, а надто колодязь, на цямрині якого ми сиділи.

- Сидіть якомога тихіше,- ще раз прошепотів Їрі, хоч ми давно вже мовчали.

Ми ще трохи посиділи мовчки. Між деревами стало ще темніше. Всюди панувала глибока тиша, але з колодязя я нічого не чув.

Чи, може, щось почув? Авжеж, почув. Із нього раптом долинув шепіт. Десь глибоко в колодязі чувся шепіт і мурмотіння. Якийсь дивний, ні на що не схожий голос нашіптував казки. Казки, не схожі на жодні інші й кращі за всі казки на світі. Я страх як люблю казки, тому ліг животом на цямрину, щоб не пропустити жодного слова з того шепоту. Часом голос із колодязя починав співати - і які чудні, невимовно гарні пісні!

- Що це за такий дивний колодязь? - спитав я Їрі.

- Я знаю про нього тільки одне: що він повний казок і пісень,- відповів Їрі.- Це колодязь забутих казок і пісень, таких, що їх колись давно розповідали й співали на світі, а потім так само давно забули. Тільки цей Колодязь, що шепоче ввечері, пам'ятає їх геть усі.

Не знаю, скільки ми сиділи там. Між деревами геть стемніло, а голос із колодязя долинав усе тихіше й тихіше. Нарешті ми вже його зовсім перестали чути.

У зеленому гайку заіржав Міраміс. Видно, хотів нагадати [43] мені, що треба поспішати додому, до мого тата-короля.

- До побачення, Їрі, до побачення, Мінонно-Нель до побачення, всі! - сказав я.

- До побачення, Міо, до побачення, Юм-Юме,- відповів Їрі.- Приїздіть іще колись!

- Добре, ми скоро приїдемо,- пообіцяв я.

Ми привели Міраміса, сіли на нього, і він відразу пустився чвалом. Вже не було так темно, бо на небі зійшов місяць і освітлював дорогу. Зелені гаї, всі притихлі дерева стали мов срібні, наче тополі в трояндовому садку мого тата-короля.

Ми під'їхали до мосту Вранішньої Зорі, та я його насилу впізнав. Він цілком змінився, був ніби зітканий зі срібного проміння.

- Вночі він називається не так,- сказав Юм-Юм, коли ми ступили на міст.

- А як? - спитав я.

- Міст Місячного Сяйва,- відповів Юм-Юм.

Ми їхали мостом Місячного Сяйва, який вартові мали скоро підняти, і бачили вогнища пастухів Острова Зелених Лук, що здалеку здавалися маленькими світлячками. Навколо залягала глибока тиша, не чути було нічого, лише Мірамісові копита стукотіли по мості. В місячному сяйві кінь здавався примарним і мав уже не золоту, а срібну гриву.

Я думав про Колодязь, що шепотів увечері, і про ті казки, які почув. Одна з них мені особливо сподобалася. Вона починалася так:

«Був собі королевич, і одного разу він сів на коня і поїхав у мандри місячної ночі...»

Подумати тільки! Наче про мене казка! Адже я королевич!

Ми наближалися до Острова Зелених Лук, і Мірамісові копита гриміли, мов грім. А я весь час думав про ту казку, вона здавалася мені дуже гарною:

«Був собі королевич, і одного разу він сів на коня і поїхав у мандри місячної ночі...» [44]

Він їхав пущею...

Коли я ще жив у дядька Сікстена й тітки Едлі, то брав у бібліотеці книжки казок. Хоч тітці Едлі це не дуже подобалося.

- Знов ушнипився в книжку,- казала вона.- Тому ти такий миршавий, блідий і хирлявий, що не буваєш надворі, як інші діти.

Певне, що я бував надворі, майже весь час сидів там. Але тітка Едля й дядько Сікстен воліли б, щоб я зовсім не приходив до хати. Отож тепер вони, мабуть, раді. Раді, що я вже ніколи не прийду до них.

Я тільки вечорами потроху читав і був блідий не тому. Я б хотів, щоб тітка Едля побачила, як я тепер виріс і зміцнів, який став рум'яний і здоровий. Я засмаг на сонці й набрався сили. Я міг би однією рукою повалити Янне, якби опинився на Упландській вулиці. Але все-таки я не повалю його, бо не хочу туди повертатися.

Цікаво, що б сказала тітка Едля, якби почула, що шепоче ввечері колодязь. Якби почула, що мені не треба ушниплюватися в книжку, сидіти без сонця й читати казки, а можна бути на свіжому повітрі й однаково чути скільки завгодно казок. Може, це сподобалося б навіть тітці Едлі, хоч їй ніколи ніщо не подобалося.

Ох, аби вона знала, що в Країні Далекій є колодязь, який нашіптує казки!

«Був собі королевич, і одного разу він сів на коня й поїхав у мандри місячної ночі. Він їхав Пущею...»

Так казав колодязь. І ця казка не сходила мені з думки. Мені здавалося, що колодязь хотів висловити щось особливе. Що це я королевич, який одного разу їхав Пущею, і що я мушу знов поїхати нею. Що колодязь розповідав і співав мені цілий вечір не просто так, а хотів нагадати, що я повинен зробити.

Я запитав свого тата-короля, чи він знає, де та Пуща. Він, звичайно, знав, де вона. [45]

- Пуща росте в Землі Загірній,- сказав він, і голос у нього враз дуже посмутнів.- А чого ти питаєш про неї, Міо, мій Міо?

- Я хочу поїхати туди, коли зійде місяць,- відповів я. Мій тато-король глянув на мене якось дивно.

- Он як! Уже! - мовив він іще сумнішим голосом.

- Може, ви не хочете, щоб я їхав? - спитав я.- Може, ви будете тривожитись за мене, коли я поїду в Пущу серед ночі?

Мій тато-король похитав головою.

- Ні, чого б я мав тривожитись? Ліс, який спокійно спить у місячному сяйві, нікому не хоче зла.

Та потім він замовк, схилив голову на руки, і я побачив, що вій думає про щось сумне. Я підійшов до нього, обняв його за шию і спробував потішити.

- Ви хочете, щоб я залишився вдома з вами? Він довго дивився на мене сумними очима.

- Ні, Міо, мій Міо, ти не залишишся. Місяць уже зійшов, і Пуща чекає на тебе.

- Ви справді не будете журитися? - спитав я.

- Не буду,- відповів він і погладив мене по голові. Тоді я побіг запитати Юм-Юма, чи він захоче поїхати

зі мною в Пущу. Та не встиг я ступити кілька кроків, як мій тато-король погукав:

- Міо, мій Міо!

Я обернувся: він простяг до мене руки. Я кинувся йому в обійми. Він міцно пригорнув мене до себе й довго не відпускав.

- Я ж скоро повернуся,- сказав я.

- Повертайся,- відповів мій тато-король майже пошепки.

Я зустрів Юм-Юма перед хатиною в трояндовому садку й розповів йому, що хочу поїхати в Пущу.

- Он як! Нарешті! - мовив Юм-Юм.

Я не розумів, чому мій тато-король мовив: «Он як! Уже!», а Юм-Юм: «Он як! Нарешті!» - коли я сказав, що хочу поїхати в Пущу. Але мені не хотілося розмірковувати про це. [47]

- Ти поїдеш зі мною? - спитав я. Юм-Юм глибоко зітхнув.

- Так, поїду. Звичайно, поїду!

Ми привели Міраміса, що пасся в трояндовому садку, і я сказав йому, що він має везти нас у Пущу. Міраміс затанцював, ніби почув хтозна-яку приємну новину. І тільки-но ми з Юм-Юмом сіли йому на спину, рвонув із місця, мов блискавка.

Коли ми виїхали з трояндового садка, я почув голос свого тата-короля.

- Міо, мій Міо! - гукав він.

Такого сумного голосу, як був тоді в нього, я зроду не чув. Але я не міг вернутися назад. Не міг.

Земля Загірна була страшенно далеко. Без такого коня, як Міраміс, ми б туди ніколи не доїхали. Не перебралися б через високі гори, що здіймалися майже до самого неба. Та для Міраміса вони не були перепоною. Він ширяв над вершинами, мов птах. Я звелів йому спинитися на найвищій із них, де лежав сніг. Ми, не злазячи з Міраміса, оглянули землю, що розлягалася біля підніжжя гір. Там росла Пуща, і її осявав місяць. Вона була дуже гарна й зовсім не здавалася небезпечною. Отже, то була правда, що ліс, який спокійно спить у місячному сяйві, нікому не хоче зла. Так, мій тато-король казав правду: тут усе ласкаве, не тільки люди. Всі ліси і луки, струмки і зелені гайки також ласкаві й нікому не хочуть зла. І ночі тут лагідні й добрі, так само, як дні, і місяць світить так само ласкаво, як сонце, і темрява теж ласкава. Ніде ніщо не викликає страху.

Лише одного треба було боятися. Одного-однісінь-кого.

Зі спини Міраміса я бачив далеко за Пущею огорнуту густою темрявою країну. То була незвичайна темрява. На неї не можна було глянути, не здригнувшись.

- Що то за така моторошна країна? - спитав я Юм-Юма.

- Там починається Країна Чужинецька,- відповів він.- Це її прикордонні терени. [48]

- Країна лицаря Като,- сказав я.

Тієї миті Міраміс затремтів, а від гори відірвався величезний камінь і, страхітливо загуркотівши, покотився вниз.

Так, лише одного треба було боятися - лицаря Като. Його я боявся. Дуже боявся! Але не хотів більше думати про це.

- Пуща,- сказав я Юм-Юмові.- Пуща - ось куди ми зараз поїдемо.

Міраміс заіржав, і між горами покотилася гучна луна. Потім він знявся в повітря й поволі полинув у напрямку осяяного місячним світлом лісу біля підніжжя гір. А з того лісу почулися дивні звуки, ніби у відповідь Мірамісові серед ночі заіржала сотня коней.

Ми спускалися все нижче й нижче, аж поки Міраміс торкнувся копитами верхівок дерев... Легенько, майже нечутно. Нарешті ми пірнули між крислате зелене гілля.

Оце й була Пуща.

За свій вік я бачив не дуже багато лісів, проте мені здавалося, що більше ніде не було такого, як цей. Пуща приховувала в собі таємницю. Я відчував, що то велика, незвичайна таємниця, але місячне сяйво прислонювало її, і я не міг про неї дізнатися. Поки що не міг. Дерева шелестіли про цю таємницю, але я не розумів їх. Дерева купалися в місячному сяйві і знали про таємницю, а я нічого не знав.

Зненацька ми почули далекий тупіт копит. Здавалося, що серед ночі біжить сотня коней, і коли Міраміс заіржав, йому відповіло багатоголосе іржання. Тупіт копит лунав дедалі ближче, іржання ставало ще гучніше, і не встигли ми й охнути, як на нас налетіла сотня білих коней з розмаяними гривами, таких самих, як Міраміс. Міраміс кинувся в табун, і всі коні заходились гасати вздовж і впоперек по лісовій галявині. Юм-Юм і я зіскочили на землю й стали під деревом, спостерігаючи, як цілий табун білих коней на чолі з Мірамісом шалено вибрикував по галявині в місячному сяйві.

- Це вони так радіють,- сказав Юм-Юм.

- А чого вони радіють? - спитав я. [49]

- Того, що Міраміс вернувся додому,- відповів Юм-Юм.- Ти хіба не знав, що Міраміс жив у Пущі?

- Ні, не знав,- відповів я.

- Як ти ще мало знаєш, Міо,- сказав Юм-Юм.

- А як же він опинився в мене?

- Наш король послав у Пущу гінця з наказом, щоб один із його білих коней прийшов на Острів Зелених Лук і став твоїм конем.

Я дивився на Міраміса, що весело вибрикував у місячному сяйві, і в моє серце закрався неспокій.

- Як тобі здається, Юм-Юме, може, Міраміс невдово-лений, що йому довелося стати моїм конем? Може, він хотів би вернутися в Пущу?

Не встиг я вимовити ці слова, як Міраміс підбіг до мене, поклав голову мені на плече і тихенько заіржав. [51]

- Бачиш, він воліє бути з тобою,- мовив Юм-Юм.

Я зрадів, погладив Міраміса й дав йому грудочку цукру. Він торкнувся м'якеньким носом моєї руки і взяв цукор.

Ми поїхали далі Пущею, і сотня білих коней подалася за нами. Я відчував, що в повітрі висить таємниця. Про неї знав цілий ліс, кожне дерево, всі зелені липи й осики, що так ласкаво шелестіли над нашими головами, коли ми їхали під ними, про неї знали білі коні і птахи, що прокинулися від тупоту копит, знали геть усі, крім мене. Юм-Юм не перебільшував, коли казав: «Як ти ще мало знаєш, Міо!»

Я пустив свого коня вчвал, і весь табун побіг чвалом. Ми їхали дуже швидко. Мій червоний плащ зачепився за гілляку. Може, дерево хотіло зупинити мене, може, воно хотіло розповісти мені таємницю? Але я поспішав. Я помчав далі, і в моєму плащі зробилася чимала дірка.

Раптом серед лісу ми побачили казкову білу хатинку під солом'яною стріхою. Навколо неї росли яблуні. Проти місяця білів яблуневий цвіт. Вікно стояло відчинене, і з хатини долинало клацання. Наче хтось ткав на ткацькому верстаті.

- Може, поглянемо, хто там тче? - спитав я Юм-Юма.

- Погляньмо,- погодився Юм-Юм.

Ми злізли з коня й пішли стежкою між яблунями до хатини. Ми постукали в двері, і верстат затих.

- Заходьте, хлоп'ята,- озвався чийсь голос.- Я так довго чекала на вас. [52]

Ми зайшли до кімнати й побачили ткалю за верстатом. Вона ласкаво, привітно кивнула нам головою.

- Чого ви тчете серед ночі? - спитав я.

- Я тчу чарівне полотно,- відповіла вона.- А його треба ткати вночі.

Крізь вікно заглядав місяць, його світло падало на полотно, і воно все мерехтіло. Кращого полотна я зроду не бачив.

- Казкову тканину й чарівне полотно треба ткати вночі,- пояснила ткаля.

- А з чого ви його тчете, що воно таке гарне? - спитав я.

Вона не відповіла, а почала знов ткати. Вона клацала лядою і стиха наспівувала сама собі:

Місячне сяйво, серця червона кров,

місячне сяйво, срібло й багрянець,

цвіт яблуневий роблять м'яким,

ніжним, як легіт в нічній траві.

Та Жалібник співа свою пісню над лісом...

її тихий, одноманітний спів був не дуже гарний. Та коли вона скінчила свою пісню, я почув знадвору інший спів, який відразу впізнав. Ткаля правду казала: Жалібник співав свою пісню над лісом. Він сидів на вершечку дерева й так співав, що в кожного, хто його чув, серце стискалося з туги.

- Чого той Жалібник співає? - спитав я у ткалі. Вона заплакала. її сльози, скапуючи на полотно, оберталися в чисті перлини, і полотно ставало ще краще.

- Чого той Жалібник співає? - перепитав я.

- Він співає про мою любу доню,- відповіла ткаля і знов заплакала.- Він співає про мою любу доню, яку вкрали в мене.

- Хто вкрав вашу любу доню? - спитав я, але відразу ж і сам здогадався, хто той грабіжник. Тому додав: - Ні, не називайте його імені. Не називайте.

- Не назву, бо тоді погасне місяць,- відповіла ткаля.- Місяць погасне, а білі коні заплачуть кривавими слізьми.

- Чого ж вони заплачуть кривавими слізьми? - спитав я.

- Із жалю за своїм лошатком, яке теж украдено,- відповіла ткаля.- Послухай, про що співає Жалібник над лісом!

Я стояв серед кімнати й слухав крізь відчинене вікно, як надворі співав Жалібник. Він не один вечір співав мені в трояндовому садку, але я не розумів, про що він співає. А тепер раптом зрозумів. Він співав про всіх, кого вкрали: про любу доню ткалі, про братів Нонно, і про сестричку Грі, і про багатьох, багатьох інших дітей, яких полонив жорстокий лицар Като й забрав до свого замку.

Ось чому люди сумували у своїх хатинах на Острові Зелених Лук, і в Землі Заморській, і в Землі Загірній! Вони побивалися за дітьми, за своїми вкраденими дітьми. Навіть білі коні в Пущі мали чого сумувати і плакати кривавими слізьми, тільки-но чули ім'я жорстокого гра­біжника.

Лицар Като! Як я боявся його! Дуже боявся! Та поки я стояв там, у кімнаті, і слухав спів Жалібника, зі мною сталося щось дивне. Я раптом збагнув, чого поїхав уночі в Пущу. За Пущею починалася прикордонна смуга Країни [54] Чужинецької. Саме туди я й хотів потрапити. Хотів поїхати туди і стати на герць із лицарем Като, хоч страшенно боявся його. Так боявся, що мало не плакав, коли думав, що мені треба зробити.

Ткаля знов узялася до своєї праці. Вона наспівувала сама собі ту саму одноманітну пісню: «Місячне сяйво, серця червона кров...» - і більше не звертала на нас уваги.

- Юм-Юме,- сказав я якимось зміненим голосом.- Юм-Юме, я зараз поїду в Країну Чужинецьку.

- Я знаю,- відповів він.

Я вражено глянув на нього.

- Як ти можеш знати це? Адже я сам щойно збагнув, що маю поїхати туди.

- Як ти ще мало знаєш, Міо! - мовив Юм-Юм.

- А ти? Хіба ти знаєш усе? - спитав я.

- Так, знаю. Я давно знав, що ти поїдеш у Країну Чужинецьку. І всі про це знають.

- Усі знають?

- Так,- відповів Юм-Юм.- Жалібник знає. Ткаля знає. Табун білих коней знає. Ціла Пуща знає, про це шепочуть і дерева, і трава, і яблуні за вікном, геть усі про це знають.

- Невже?

- І кожен пастух на Острові Зелених Лук знає, вони ввечері грають про це на своїх сопілках. Знає Нонно, і його бабуся, і Їрі та його брати й сестри. І Колодязь, що шепоче ввечері, знає. Кажу тобі, що знають геть усі.

- А мій тато-король?..- пошепки спитав я.

- Твій тато-король завжди знав про це,- відповів Юм-Юм.

- І він хоче, щоб я поїхав? - спитав я, і голос у мене затремтів.

- Так, хоче,- відповів Юм-Юм.- Він журиться за тобою, а проте хоче, щоб ти поїхав.

- Але ж я так боюся! - Я заплакав, бо аж тепер по-справжньому відчув, як мені страшно. Я схопив Юм-Юма за руку.- Я не зважусь на це. Чого мій тато-король хоче, щоб поїхав саме я? [55]

- Туди може поїхати тільки хлопець королівської крові,- відповів Юм-Юм.- Тільки хлопець королівської крові.

- А як я загину? - спитав я, ще міцніше стиснувши його руку.

Юм-Юм нічого не відповів.

- Однаково мій тато-король хоче, щоб я поїхав?

Ткаля перестала ткати, і в кімнаті запала тиша. Жалібник також замовк. Листя на деревах завмерло, вітер ущух. Стояла глибока тиша.

Юм-Юм кивнув головою і ледь чутно сказав:

- Так, однаково твій тато-король хоче, щоб ти поїхав туди.

Мене охопив розпач.

- Я не зважуся поїхати! Не зважуся!

Юм-Юм мовчав. Просто дивився на мене й нічого не казав. Зате Жалібник знов заспівав, заспівав таку пісню, що в мене серце мало не лопнуло в грудях.

- Птах співає про мою любу донечку,- сказала ткаля, і з очей у неї знов закапали сльози, що стали на полотні перлинами.

Я стиснув кулаки і сказав:

- Юм-Юме, я їду в Країну Чужинецьку.

Тієї миті в Пущі зашелестів вітер, а Жалібник розлігся такими трелями, яких іще не чув жоден ліс на світі.

- Я знав, що так буде,- відповів Юм-Юм.

- Прощавай, Юм-Юме,- сказав я, відчуваючи, що зараз знов заплачу.- Прощавай, любий Юм-Юме.

Він ласкаво глянув на мене, і очі його стали геть наче в Бенка. Тоді ледь усміхнувся і сказав:

- Я їду з тобою.

Так, Юм-Юм мій друг, справжній друг. Я страшенно зрадів, що він зголосився поїхати зі мною. Але не хотів, щоб він важив своїм життям, тому сказав:

- Ні, Юм-Юме. Не треба тобі їхати туди, куди тепер їду я.

- Я поїду з тобою,- ще раз сказав Юм-Юм.- «Хлопець королівської крові на білому золотогривому коні [56] разом зі своїм єдиним другом» - так сказано. І не можна міняти те, що визначено тисячі й тисячі років тому.

- Тисячі й тисячі років тому,- підтвердила ткаля.- Я пам'ятаю, як про це шепотів вітер надвечір, коли я садила ці яблуні, а це було дуже давно. Тисячі й тисячі років тому. Ходи-но, Міо,- звернулася вона до мене,- я полатаю твого плаща.

Ткаля відрізала шматок полотна й залатала дірку на плащі, яку я продер, коли їхав лісом. Потім підшила його блискучою тканиною, що легенько й м'яко огорнула мені плечі.

- Я віддаю свою найкращу тканину тому, хто врятує мою любу доню,- сказала ткаля.- А ще я дам тобі хлібину, що втишує голод. їж цей хліб ощадливо! Бо ти їхатимеш голодними стежками.

Вона дала мені хлібину, і я щиро подякував їй. Тоді обернувся до Юм-Юма і спитав його:

- Тепер ми готові в дорогу?

- Готові,- відповів Юм-Юм.

Ми вийшли надвір, пішли стежкою поміж яблунями й сіли на коня. Жалібник розгорнув чорні крила й полетів у напрямку гір.

Табун білих коней стояв на місці й дивився нам услід, коли ми їхали між деревами. Коні не пішли з нами далі. Яблуневий цвіт білів у місячному сяйві, мов сніг. Мов сніг... Може, я ніколи більше не побачу прекрасного яблуневого цвіту.

Зачаровані птахи

Може, я ніколи більше не побачу яблуневого цвіту, зелених шумливих дерев і м'якої трави. Бо я їхав до [57] країни, де не було жодної квіточки, де не могли рости і ні дерева, ні трава.

Ми їхали крізь ніч. їхали дуже довго. Скоро осяяний місячним світлом ліс залишився позад нас, і ми пірнули в темряву. Місячне світло погасло, земля стала кам'яниста й тверда, навкруги здіймалися голі скелясті кручі. Вони підступали дедалі ближче, і зрештою ми опинилися на вузенькій темній стежці між двома високими чорними горами.

- Якби ця стежка була не така темна,- сказав Юм-Юм,- якби ці гори були не такі чорні, а ми не такі малі й самітні!

Стежка йшла закрутами, і здавалося, що за кожним із них на нас чигало безліч небезпек. Мірамісові здавалося те саме. Він увесь тремтів і водно намагався повернути назад. Та я міцно тримав повід і змушував його йти далі. Стежка ще повужчала. Темні гори обабіч неї повища­ли. Темрява стала ще густіша. Нарешті ми досягли місця, схожого на браму,- вузенької ущелини між скелями. А за нею залягала пітьма, чорніша за всю пітьму світу.

- Країна Чужинецька,- прошепотів Юм-Юм.- Це вхід до Країни Чужинецької.

Міраміс завзято опирався. Він ставав дибки й так іржав, що нам важко було слухати його. Ми чули тільки те страхітливе іржання. Бо за ущелиною була глуха пітьма. Глуха, а однаково небезпечна. Вона чигала на нас. Тільки й чекала, щоб ми проїхали в ущелину.

Я знав, що мушу їхати в ту пітьму. Але вже не боявся. Тепер, коли я довідався, що мені тисячі й тисячі років тому визначено проїхати в ту темну ущелину, я посмілішав. Адже це моя доля. Може, я й не повернуся з цієї мандрівки, та однаково такого страху, як перше, в мене вже не було.

Я погнав Міраміса в пітьму. Кінь збагнув, що я не дозволю йому повернутися назад, тому блискавично проскочив крізь вузьку браму й помчав далі темними шляхами Країни Чужинецької. Ми їхали крізь ніч, нас огортала чорна пітьма, ми не знали, куди нас веде дорога. [58]

Та зі мною був Юм-Юм. Він сидів позаду, міцно тримався за мене, і я любив його, як ніколи. Бо я був не сам, я мав із собою друга, як і визначено тисячі років тому.

Я не знав, скільки ми їхали пітьмою. Може, недовго, а може, багато годин. Чи, може, тисячі й тисячі років, принаймні нам так здавалося. Ми їхали, наче вві сні, наче в кошмарному сні, від якого прокидаєшся з криком і ще довго нажахано тремтиш. Але то був не сон, від якого можна прокинутися. Ми все їхали та й їхали і не знали, куди. Не знали, скільки здолали шляху. Просто їхали крізь ніч.

Зненацька Міраміс зупинився. Ми досягли озера. І воно було страшніше за найстрашніший сон. Мені часом снилося, що переді мною розлягається велика чорна вода. Але ні я, ні жодна людина на світі ніколи не бачила вві сні такої води, як та, що з'явилася перед моїми очима. То була наймертвіша, найчорніша вода на світі. Круг озера здіймалися тільки високі, чорні, голі скелі. Над водою літало багато птахів: їх не було видно, тільки чутно. Я зроду не чув нічого сумнішого за їхній крик. О, як мені було їх шкода! Вони ніби благали допомоги. В їхньому крикові бриніла розпука і ридання.

На другому боці озера, на найвищій скелі стояв великий замок. У ньому світилося лише одне вікно. Воно скидалося на лихе око, жорстоке, небезпечне, моторошне око, що дивилося на нас із ночі і бажало нам зла.

Замок лицаря Като! Там, на другому боці чорної води, мешкав мій ворог, і я приїхав сюди, щоб стати з ним на герць. Лихе око, що дивилося з-за озера, вжахнуло мене, хоч я твердо поклав собі не боятися. Але ж як я, такий малий, міг перемогти лихого, жорстокого лицаря Като?

- Тобі потрібен меч,- сказав Юм-Юм.

Тільки-но він вимовив ці слова, як ми почули, що поблизу хтось жалібно стогне.

- Ох... ох... я помираю з голоду, ох... ох!..

Я розумів, що небезпечно йти на голос того, хто там [59] стогнав. Бо то могла бути пастка. Але я подумав собі: хай оуде, що буде, а я підійду до нього й подивлюся може, йому справді потрібна допомога.

- Треба глянути, хто то,- сказав я Юм-Юмові.-іреоа допомогти йому.

- Я піду з тобою,- мовив Юм-Юм. [60]

- А ти, Мірамісе, постій тут,- сказав я і погладив коня по лобі.

Він боязко заіржав.

- Не бійся, ми скоро повернемось.

Той, що стогнав, не міг бути далеко, та однаково ми ніяк не знаходили його в темряві. Аж ось почувся його голос:

- Ох... ох... Я помираю з голоду, ох... ох!..

Ми наосліп рушили туди, звідки долинав стогін, спотикаючись у темряві об каміння й раз по раз падаючи, і врешті натрапили на стару хатину. То була маленька хижка, що давно б уже завалилась, якби не спиралася на скелю. Віконце в ній тьмяно світилося, тож ми тихенько підійшли до нього й зазирнули всередину. Там сидів старий, худий, розпатланий дідок і стогнав:

- Ох... ох... я помираю з голоду, ох... ох!..

Ми зайшли до хатини. Дідок зразу замовк і витріщив на нас очі. Ми стояли за порогом, а він перелякано дивився на нас, наче ніколи не бачив таких, як ми. Потім звів худі, немічні руки, немов хотів оборонитися від нас.

- Не робіть мені кривди! Не робіть мені кривди! Я сказав, що ми не прийшли кривдити його.

- Ми почули, що ви голодні, і прийшли дати вам хліба. Я відломив шматок хліба від того буханця, що мені дала ткаля, і простяг старому. Він дивився на мене так само, як і перше. Я підніс йому хліб ближче до рота, але він ще дужче злякався, наче подумав, що я хочу заманити його в якусь пастку.

- Беріть,- сказав я.- І не бійтеся.

Старий обережно простяг руку і взяв у мене шматок хліба. Спершу він потримав його в долонях, тоді понюхав. І заплакав.

- Це справді хліб, хліб, що втишує голод,- прошепотів він.

Старий почав їсти. Я зроду не бачив, щоб хтось так жадібно їв. Сльози котилися в нього по щоках, а він усе їв і їв. Доївши хліб, він визбирав усі крихти до найменшої і аж тоді підвів на нас очі й запитав: [61]

- Ви сказали, що тут є люди, які кують зброю,- мовив я.

Старий глянув на мене майже сердито.

- Ти не боїшся втратити своє молоде життя?

- Де живуть ті, що кують зброю? - замість

відповісти йому запитав я.

- Тихо,- мовив старий і квапливо зачинив вікно.- Тихо, бо можуть почути вивідувачі!

Він підкрався до дверейі притулив до них вухо.

- Наче нікого немає. Та однаково не можна бути певним. Вивідувачі нишпорять скрізь.

Потім старий нахилився до мене і прошепотів мені в саме вухо:

- Підеш до Зброяра й передаси йому вітання від Ено. Скажеш, що тобі потрібен меч, який розтинає камінь. І скажеш, що ти лицар із Країни Далекої.- Він довго дивився на мене, тоді додав: - Адже ти приїхав із тієї країни, правда?

- Правда,- замість мене відповів Юм-Юм.- Міо лицар і королевич. Королевич Міо з Країни Далекої. І йому потрібен меч.

- А як утрапити до Зброяра? - спитав я.

- Він живе у найглибшій печері найчорнішої гори,- відповів старий.- Дорога туди лежить через Мертвий Ліс. А тепер іди!

Він знову підійшов до вікна й відчинив його. І звідти, з боку озера, я знов почув у темряві скорботний крик птахів.

- А тепер іди, королевичу Міо! - ще раз сказав старий.- Я тут уболіватиму за тебе, щоб тобі пощастило. [64]

Та може, вже завтра вранці я почую над озером квиління нового птаха.

У мертвому лісі

Не встигли ми зачинити за собою двері Енової хатини, як почули іржання Міраміса, гучне й розпачливе. Кінь наче кликав мене: «Міо, допоможи мені!»

У мене серце мало не зупинилося з ляку.

- Юм-Юме, що вони роблять з Мірамісом? - крикнув я.- Ти чуєш? Що вони роблять з Мірамісом?

- Не кричи,- відповів Юм-Юм.- Вони його спіймали... Вивідувачі...

- Вивідувачі спіймали мого Міраміса? - знов крикнув я, не думаючи про те, чи мене хтось почує чи ні.

- Кажу тобі, цить! - прошепотів Юм-Юм.- А то й нас спіймають.

Але я не слухав його. Міраміс, мій любий кінь! Вони спіймали мого коня і хочуть забрати його від мене! А він же найкращий кінь на світі!

Я знову почув іржання Міраміса, і мені здалося, що він справді кличе: «Міо, допоможи мені!»

- Ходімо, глянемо, що вони з ним роблять,- сказав Юм-Юм.

Перелазячи в пітьмі через скелі, то плазом, то рачки, чіпляючись за визубні, ми побралися вперед. Я поздирав собі пальці об гострі краї каміння, але був у такому розпачі, що не відчував болю.

Він стояв на високій скелі білий-білісінький і аж світився в темряві. Мій Міраміс, найбіліший і найкращий кінь на світі!

Він шалено іржав і ставав дибки, щоб звільнитися. Та його оточило п'ятеро чорних вивідувачів, і двоє тримали за вуздечку. Сердешний Міраміс був дуже наляканий, та й не дивно. Бо ті чорні розвідники були страшні й розмовляли між собою страшними хрипкими голосами. Ми з Юм-Юмом підкралися до них, скільки [65] було змоги, й залягли за каменем, тому чули кожне їхнє слово.

- Переправимо коня в чорному човні навпростець через Мертве Озеро,- сказав один із них.

- Так, навпростець через Мертве Озеро до лицаря Като,- сказав другий.

Мені кортіло крикнути, щоб вони не чіпали мого коня, але я стримався. Бо коли й мене спіймають вивідувачі, хто тоді стане на герць із лицарем Като? Ох, чому якраз мені судилося стати з ним на герць? Лежачи за каменем, я щиро жалкував, що не залишився вдома у свого тата-короля, де б у мене ніхто не відняв коня. Я й далі чув квиління зачарованих птахів над озером, але вже не переймався ними. Нехай собі лишаються зачарованими, аби тільки я повернув свого золотогривого Міраміса.

- Хтось, мабуть, перейшов кордон,- сказав один вивідувач.- Хтось, мабуть, приїхав цим білим конем. Серед нас є ворог.

- То й добре, що він серед нас,- мовив другий.- Нам буде легше його спіймати. І лицареві Като буде легше розтоптати його й знищити.

Від цих слів я здригнувся. Це ж я ворог, що перейшов кордон! Це ж мене лицар Като хотів розтоптати й знищити! Я ще дужче пожалкував, що приїхав сюди. Я тужив за своїм татом-королем. Цікаво, чи він також тужить за мною і не спить? Я б так хотів, щоб він прийшов сюди й допоміг мені. Я б сказав йому: «Я знаю, ви хочете, щоб я став на герць із лицарем Като, але прошу вас, дозвольте мені не змагатися з ним! Допоможіть мені повернути Міраміса, і ходімо звідси! Ви ж знаєте, що в мене ніколи досі не було коня, і я його дуже полюбив. І знаєте, що в мене ніколи досі не було тата. Якщо лицар Като спіймає мене, я вже не повернуся до вас. Допоможіть мені вибратися звідси! Я не хочу тут довше залишатися. Я хочу бути з вами. Хочу повернутися додому на Острів Зелених Лук разом із Мірамісом». І ось, коли я лежав за скелею і думав так, мені здалося, наче я почув голос свого тата-короля. Може, я тільки уявив собі це, а проте мені справді здалося, що я почув татів голос.

- Міо, мій Міо,- сказав він.

І більше нічого. Та я збагнув, чого він хотів: щоб я був відважний, не лежав за каменем і не плакав, як дитина, хоч вивідувачі й забрали в мене Міраміса. Адже я був уже не той Міо, що будував курені в трояндовому садку, мандрував пагорбами Острова Зелених Лук і грав на сопілці, а лицар. Я був лицар, але добрий лицар, не такий, як Като. А лицар повинен бути мужній і не плакати. Тому я вже не плакав, хоч вивідувачі потягли Міраміса До озера й завели у великий чорний човен. Я не плакав, хоч кінь іржав так, наче вони шмагали його батогом. [67]

Не плакав, коли вивідувачі сіли в човен і я почув плюск чорної води під ударами весел. Плюск ставав дедалі тихіший, і скоро я почув останнє розпачливе іржання Міраміса десь далеко серед озера. Потім човен зовсім зник, але я не плакав. Бо я був лицар.

Не плакав? Ще й як плакав! Лежав за каменем, притулившись лобом до твердої землі, і ридав ридма. Добрий лицар повинен казати правду. А як казати правду, то я плакав. Плакав за Мірамісом. Довго плакав, а ще коли згадав, які в нього були віддані очі, то заридав, як ніколи досі. Ткаля казала, що сотня білих коней плакала кривавими сльозами за вкраденим лошам. Може, і я плакав кривавими сльозами за Мірамісом, але не знав цього. Адже в такій пітьмі не можна було помітити своїх сліз. Мій золотогривий Міраміс! Його забрали, і я більше ніколи його не побачу!

Юм-Юм нахилився й поклав мені руку на плече.

- Годі тобі плакати, Міо,- сказав він.- Пора йти до Зброяра. Тобі потрібен меч.

Я ще не виплакався, але проковтнув сльози. Проковтнув через силу, і ми рушили шукати Зброяра.

«Іди через Мертвий Ліс»,- сказав Ено. А де ж він?

- Нам треба знайти Зброяра, поки скінчиться ніч,- сказав я Юм-Юмові.- Темрява ховатиме нас від вивіду-вачів. Нам треба знайти той Мертвий Ліс ще цієї ночі.

Ми перебралися через скелі назад до хатини Ено. Вона стояла тиха, з неї вже не чути було стогону. Ми пішли далі в темряві і врешті добралися до Мертвого Лісу. В ньому стояла мертва тиша, не віяв вітер, не шелестіло листя, бо на деревах не було зеленого листя, яке могло б шелестіти. Тільки стирчали мертві, чорні стовбури з чорним сучкуватим мертвим гіллям.

- Ось ми і в Мертвому Лісі,- сказав Юм-Юм, коли ми опинилися серед тих дерев.

- Так, ми зайшли в ліс,- мовив я,- але хтозна, чи колись вийдемо з нього.

Бо в такому лісі справді легко було заблукати. Такий ліс хіба може часом приснитися: ти йдеш, і йдеш, і ніяк [68] не виберешся з нього. Ми трималися за руки, як маленькі, заблудлі діти. Мертві дерева стояли так густо, що ми насилу посувалися вперед.

- Якби дерева не виросли так густо,- сказав Юм-Юм,- якби пітьма не була така чорна і якби ми не були такі малі й самітні!

Ми все йшли і йшли. Інколи до нас долинали далекі голоси - то розмовляли вивідувачі. Ено правду казав, що люди лицаря Като нишпорять скрізь. їх було повно в Мертвому Лісі. І коли ми чули їхні голоси десь за деревами, то зупинялися, не зважуючись навіть дихнути. Потім рушали далі.

- Яка довга ця ніч у Мертвому Лісі! - сказав Юм-Юм.- Та ще довший шлях до печери Зброяра.

- А ти віриш, що ми знайдемо...- почав я.

І враз замовк. Слова застрягли у мене в горлі. Бо між деревами з'явилася довга лава чорних вивідувачів. Вони сунули просто на нас, і я знав, що тепер усьому кінець. Юм-Юм також побачив їх і тільки міцніше стиснув мене за руку. Вивідувачі ще не помітили нас, та скоро мали помітити - і ми пропали. Я вже не зможу стати на герць із лицарем Като. І напевне вже другої ночі старий Ено почує над озером квиління двох нових птахів. [69]

Вивідувачі надходили все ближче й ближче, а ми стояли, мов прикипіли до місця. Раптом сталося щось дивовижне. Чорний стовбур старого дерева біля самих нас розчахнувся, і я побачив, що він усередині дуплистий. І не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми з Юм-Юмом уже сиділи в тому дуплі, тремтячи, мов двоє пташенят, коли поблизу ширяє шуліка. Тим часом вивідувачі вже надійшли до нас, і ми почули, про що вони балакають.

- Хтось наче розмовляв у Мертвому Лісі,- сказав один із них.- Хто б це міг бути?

- Між нами є ворог,- сказав другий.- Певне, це він розмовляв у Мертвому Лісі.

- Якщо ворог в Мертвому Лісі, то ми скоро спіймаємо його,- сказав іще один голос.- Шукаймо скрізь!

Ми почули, як вони кинулись шукати між деревами. Почули їхню скрадливу ходу перед нашим стовбуром і принишкли всередині дупла, малі й налякані.

Довго шукали вивідувачі, але не знайшли нас. їхні голоси почали поволі віддалятися. Нарешті стало тихо. Дуплисте дерево врятувало нас.

Я не міг збагнути, чому воно врятувало нас. Може, цілий Мертвий Ліс так ненавидів лицаря Като, що ладен був допомагати тому, хто прийшов стати з ним до бою? Може, й це дерево колись було зелене, з буйним свіжим листям, що шелестіло, як у ньому гуляв вітер? А жорстокість лицаря Като вбила й отруїла його. Навряд чи дерево вибачило тому, хто вбив його зелене листя. Отож воно й захотіло допомогти мені, що прийшов стати на герць із лицарем Като.

- Дякую, любе дерево,- сказав я, коли ми вибралися з дупла.

Але дерево стояло тихе, мертве й нічого не сказало нам у відповідь. Ми рушили далі Мертвим Лісом. Ми знову йшли і йшли.

- Уже світає, а ми й досі не знайшли печери Зброяра,- сказав Юм-Юм.

Атож, ніч добігала кінця. Але світанок тут був не такий ясний, як удома. Навколо залягав моторошний сірий [71] туман, майже зовсім темний. Я згадав світанки на Острові Зелених Лук. Ох, як гарно було їздити верхи на Мірамісі по росяній траві, де блищала кожна стеблинка! Я почав думати про Міраміса й майже забув, де ми. Тому не здивувавсь і зовсім не злякався, коли почув, що до нас наближається цокіт копит. Мені здалося, що це біжить Міраміс. Але Юм-Юм стиснув мене за руку й прошепотів:

- Послухай! Мертвим Лісом їдуть вивідувачі.

І я збагнув, що все пропало. Тепер уже ніхто не врятує нас. Скоро ми побачимо між деревами чорних вивідувачів, а вони побачать нас. І налетять, мов буря, тільки нахиляться, схоплять нас, кинуть на коней та й помчать далі до замку лицаря Като. І я вже не битимуся з ним. І завтрашньої ночі старий Ено почує над озером скорботне квиління двох нових птахів.

Усе пропало. Тепер я був певен цього. Цокіт копит наближався. Та зненацька сталося щось несподіване. Перед нами розступилася земля, і я побачив невеличку печеру. І не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми з Юм-Юмом уже сиділи в ній, зіщулені і тремтячі, як двоє зайченят, коли поблизу нипає лис. [72]

Ми сховалися саме вчасно. Загриміли копита, і вивідувачі проїхали просто над печерою. Ми почули цокіт копит і важку конячу ступу по стелі печери. На нас посипалася земля. А ми сиділи принишклі, малі й налякані.

Потім запала тиша. Така тиша, наче в Мертвому Лісі не було жодного вивідувача. Та ми ще довго сиділи й дослухалися.

- Мабуть, можна вже вилазити,- нарешті сказав я.

Раптом ми знов почули жахливий цокіт копит. Вивідувачі поверталися назад. Над нашими головами знов загриміли копита. Вивідувачі почали перегукуватись, тоді позлазили з коней і посідали на землю перед самим війстям до печери. Ми навіть бачили їх крізь те війстя. Вони були так близько, що ми могли б доторкнутися до них. І ми чули їхню розмову.

- Лицар Като наказав спіймати ворога,- мовив один.- Ворога, що приїхав на білому коні, треба спіймати цієї ночі, так наказав лицар Като.

- Ворог десь серед нас,- мовив другий вивіду-вач.- Нам треба знайти його і взяти в полон. Шукаймо скрізь!

Вивідувачі сиділи біля самої печери й балакали про те, як вони братимуть нас у полон. Сиділи чорні, страшні серед мертвих дерев у моторошному сірому світанку. А їхні коні закусували вудила й рили копитами землю.

- Шукаймо, шукаймо скрізь,- мовив один вивіду-вач.- А що це за отвір у землі?

- Мабуть, печера,- відповів другий.- Може, ворог заховався там? Шукаймо скрізь!

Ми з Юм-Юмом пригорнулись один до одного. Я збагнув, що тепер усе пропало.

- Я зараз спробую ткнути туди списом,- сказав котрийсь із вивідувачів.- Якщо ворог там, я його наштрикну на вістря.

І ось у війсті з'явився чорний спис. Ми відсунулись якомога далі в печеру. Але спис міг туди досягти, і його вістря дедалі наближалося до нас. Воно тикалось на [73] всі боки, проте в нас не втрапило. Встромилося навіть у стіну між мною і Юм-Юмом, але нас не зачепило.

- Шукаймо! Перешукаймо цілий ліс! - почули ми голос знадвору.- Лицар Като наказав спіймати ворога. Але тут його немає.

Після цього вивідувачі посідали на своїх чорних коней і поїхали геть.

Ми були врятовані. Печера сховала нас. Я дивувався: чому? Може, навіть земля ненавиділа лицаря Като й рада була допомогти тому, хто прийшов стати з ним на герць? Може, колись на цій землі росла м'яка зелена трава, що на світанку вкривалася росою? А жорстокість лицаря Като вбила й отруїла її. Навряд чи земля могла вибачити тому, хто вбив її м'яку траву, яка тут колись росла. Тож вона прихистила того, хто прийшов стати до бою з лицарем Като.

- Дякую, люба земле,- сказав я, коли ми вилізли з печери.

Та земля не відповіла нам. Вона лежала тиха, наче мертва, а війстя до печери взагалі зникло.

Ми йшли і йшли. Мертвий Ліс скінчився, і дорогу нам загородили гори й прямовисні скелі. Мене охопив розпач, бо це були скелі навколо Мертвого Озера, до якого ми знов прибилися. Ми з Юм-Юмом не знали, що нам робити. Все надаремне, ми ніколи не знайдемо Зброяра. Ми проблукали цілу ніч у Мертвому Лісі й тепер знов опинилися там, звідки почали. Он стоїть сіра занедбана хатина Ено. Вона притулилася до скелі, щоб не впасти.

Притулилася до чорної, як вугілля, скелі.

- Це, видно, і є найчорніша гора на світі,- сказав Юм-Юм.

Так, це найчорніша гора, але де в ній печера Зброяра? «Найглибша печера в найчорнішій горі»,- сказав Ено.

- Ой, Юм-Юме, зараз ми...- почав я.

І враз замовк. Я знав, що тепер усе пропало. Бо з Мертвого Лісу до нас мчала довга лава чорних вивідува-чів. Частина з них бігла, а частина їхала верхи на чорних [74] конях, і всі сунули просто на нас. Вони помітили нас і гучно закричали чудними хрипкими голосами:

- Ворог серед нас! Ось він! Ловімо його! Ловімо! Лицар Като наказав узяти ворога в полон!

Ми з Юм-Юмом стояли, впершись спинами в скелю, й дивились, як до нас наближаються вивідувачі. Так, тепер усе пропало. Я ніколи не стану до бою з лицарем Като. На серце мені наліг камінь. Мені хотілося впасти на землю й заплакати. Вже другої ночі старий Ено почує над озером птаха, що кричатиме гучніше й сумніше за інших. Ено стане біля вікна й стиха скаже сам до себе:

- То літає королевич Міо.

Найглибша печера в найчорнішій горі

І тоді сталося щось дивне. Скеля, в яку ми впиралися спинами, подалась, і не встиг я усвідомити, що й до чого, як ми опинилися всередині гори. Ми тремтіли, мов двоє ягнят, коли надходить вовк.

Тепер ми могли не боятись. Ми опинились в середині гори, а вивідувачі лишились назовні, бо гора зійшлася, не лишивши жодного отвору. До нас вони не могли добратися, але ми чули їхні голоси.

- Шукаймо, шукаймо скрізь! - гукали вони.- Ворог був серед нас, а тепер десь зник. Шукаймо скрізь!

- Шукайте, шукайте, тут ви нас не знайдете,- мовив я. Ми з Юм-Юмом дуже зраділи й голосно засміялися в середині гори. Та враз я згадав про Міраміса й перестав сміятись.

Озирнувшись навкруги, ми побачили, що опинилися у великій печері. Тут було темно, але не зовсім. Невідомо звідки сюди пробивалося тьмяне світло. З печери розгалужувалося в глиб гори багато ходів.

У найглибшій печері найчорнішої гори жив Зброяр - так сказав Ено. Мабуть, котрийсь із цих темних ходів і вів до Зброяра, але котрий саме? Ми не знали. Доведеться довго поблукати, поки ми знайдемо його. [75]

- Ну, принаймні в найчорнішу гору ми вже ввійшли,- сказав Юм-Юм.

- Ввійшли, та я думаю, що ніколи не вийдемо з неї,- відповів я.

Бо в цій горі справді можна було заблукати. Така гора, буває, часом присниться: ти без кінця блукаєш дивними темними ходами й ніяк не можеш вибратися з них.

Ми з Юм-Юмом узялися за руки й рушили в глиб гори. Ми відчували себе малими й заблуканими, а до найглибшої печери, мабуть, треба було далеко йти.

- Якби ця гора не була така моторошна,- сказав Юм-Юм.- І якби ці ходи не були такі темні, а ми не були такі малі й самітні.

Ми йшли і йшли. Ходи розгалужувалися на всі боки. Вони утворювали в горі ціле плетиво. Часом тьмяне світло яснішало і ми бачили перед собою метрів на два, а часом залягала така пітьма, що нічого не було видно. І ходи часом ставали такі низькі, що доводилося зги­натись, а часом стеля підіймалася високо, як склепіння в церкві. На стінах проступала волога, було холодно, і ми щільніше закутувались у плащі, щоб не змерзнути.

- Мабуть, ми ніколи не втрапимо до печери Зброяра,- сказав Юм-Юм.

Ми зголодніли і з'їли трохи хліба, що втишує голод. Небагато, бо не знали, скільки ще нам доведеться ним годуватись.

Ми їли йдучи, і коли я доїв свій шматок, ми досягли місця, де хід знов розгалужувався натроє.

Зі стіни скапувала вода, а я відчував спрагу. Я зупинився, щоб напитись. Вода була не дуже добра, проте іншої ми не мали. Напившись, я обернувся до Юм-Юма, але його не було. Він зник. Мабуть, не помітив, що я зупинивсь напитися води, й пішов собі далі, гадаючи, що я йду за ним.

Спершу я був спокійний. Я стояв на розгалуженні й прикидав, котрим ходом пішов Юм-Юм. Не міг же він зайти далеко, треба лише гукнути, й він озветься. - Юм-Юме, де ти? - з усієї сили крикнув я. Але мій голос прозвучав тільки якимось страхітливим шепотом. Це була дивна гора. її стіни вбирали в себе мій голос, приглушували його до шепоту. А той шепіт вертався назад. Багаторазовою луною котився в порожнистій горі. [77]

- Юм-Юме, де ти?..- лунав мій шепіт у темних ходах.- Юм-Юме, де ти?.. Юм-Юме, де ти?..

І я злякався. Спробував гукнути ще голосніше, але гора посилала далі мій крик тільки шепотом. Я не міг повірити, що чую свій власний голос, а не чийсь інший. Голос того, хто сидить у середині гори і кривить мене.

- Юм-Юме, де ти?.. Юм-Юме, де ти?.. Юм-Юме, де ти?..- шептала луна.

О, як я злякався! Я кинувся в прохід ліворуч і трохи пробіг ним, тоді вернувся назад до розгалуження й побіг ходом праворуч, потім знов вернувся й побіг тим ходом, що був посередині. Котрим із них пішов Юм-Юм? Я вже не зважувався гукати, бо той шепіт був страшніший за все. Я лише сподівався, що Юм-Юм відчує, який він мені потрібний, і сам повернеться до мене.

Хід знов розгалужувався. Знов пішли нові ходи на всі боки, і я бігав ними й без кінця шукав Юм-Юма. Я намагався не плакати, адже я був лицар. Та тієї хвилини вже не мав сили втриматись. Коли я подумав про те, що Юм-Юм теж бігає котримось із цих ходів і сумним голосом кличе мене, то впав на нерівну кам'яну долівку й заплакав так гірко, як тоді, коли вивідувачі спіймали мого Міраміса. Тепер у мене не було вже ні Міраміса, ні Юм-Юма. Я залишився сам-один. Я плакав і жалкував, що приїхав сюди. Я не розумів, як мій тато-король міг захотіти, щоб я поїхав у Країну Чужинецьку і став до бою з лицарем Като. Якби він був тут! Я б тоді сказав йому:

- Бачите, який я самітний. Юм-Юм зник, а ви ж знаєте, що тепер, коли в мене не стало Бенка, він мій найкращий друг. І ось у мене немає вже і Юм-Юма. Я залишився сам-самісінький, а все тому, що ви захотіли, аби я став на герць із лицарем Като.

Я вперше подумав, що мій тато-король не зовсім справедливий, бо це він послав мене в таку небезпечну подорож. Та поки я лежав і плакав, отак собі думаючи, мені здалося, ніби я почув татів голос. Я знав, що це мені тільки здалося, а однаково я виразно почув, як він сказав:

- Міо, мій Міо. [78]

І більше нічого. Але цими словами тато ніби хотів сказати мені, щоб я так не побивався, не занепадав духом. І я подумав, що, може, все-таки знайду Юм-Юма.

Я підвівся з кам'яної долівки. А коли підводився, з моєї кишені щось випало. То була сопілка, яку мені вирізав Нонно. Моя сопілка, на якій я грав разом з усіма, коли ми сиділи навколо вогнища на Острові Зелених Лук.

І я подумав: а що, як я й тепер заграю на сопілці? Що, як я заграю стародавню мелодію пастухів, якої нас навчив Нонно? Я згадав, як ми з Юм-Юмом тоді сказали один одному: «Якщо ми колись розлучимося, то гратимемо цю мелодію».

Я приклав сопілку до уст, та боявся подути в неї. Боявся, що почую глухий звук, як від свого голосу. Але все-таки треба було спробувати. І я заграв стародавню мелодію.

Ох, як дзвінко, чисто вона зазвучала! Там, у темній горі, вона звучала дзвінко й гарно, може, навіть краще, ніж на Острові Зелених Лук!

Я дограв її до кінця, тоді прислухався. І далеко, дуже далеко почув у відповідь таку саму чисту мелодію. Вона звучала неголосно, та я знав, що це Юм-Юм відповідає мені. Ох, як я зрадів! Зроду так не радів!

Я радів, а однаково не зміг відразу стримати сльози, тому йшов темним ходом, грав на сопілці і плакав. Не дуже плакав, тільки ледь-ледь, коли переставав грати і слухав, чи не почую сопілку Юм-Юма. Його гра помалу ближчала, і я намагався йти в той бік, звідки вона долинала. Стародавня мелодія озивалася на мою гру дедалі ближче, чіткіше й голосніше. І враз у темному ході переді мною з'явився Юм-Юм. Юм-Юм, мій найкращий друг! Я про-стяг руку і доторкнувся до нього. Тоді поклав руку йому на плече, бо хотів переконатися, що це справді він. І то був він. Мій найкращий друг!

- Якщо я колись зустріну Нонно, то подякую, що він вирізав нам ці сопілки,- сказав Юм-Юм.

- І я подякую,- мовив я, а сам подумав, що ми більше ніколи не зустрінемо Нонно. [79]

- А тепер у який бік ми підемо? - спитав я.

- Байдуже в який, аби тільки разом,- відповів Юм-Юм.

І я був такої самої думки. Ми ще довго йшли, але вже не почували себе малими й загубленими. Адже ми були разом і грали на сопілках. Як чисто й гарно звучала стародавня мелодія у цій найчорнішій горі, вона ніби втішала нас, допомагала нам не втрачати мужності!

Хід пішов униз, усе стрімкіше й стрімкіше. Скупе світло, що присвічувало нам тут, стало трохи яскравіше. Воно, мабуть, ішло від якогось вогню. Так, темний хід у горі освітлював відблиск вогню, що спалахував і пригасав.

Не перестаючи грати на сопілках, ми підходили до вогню все ближче й ближче. І так, награючи стародавню мелодію пастухів, ми зайшли до печери Зброяра.

У печері була кузня. В горні горів пекучий вогонь, а поряд, біля величезного ковадла, стояв Зброяр - такого кремезного й дужого чоловіка я ще ніколи не бачив. У нього був довгий рудий чуб, така сама довга руда борода й густі кущуваті брови. І таких великих, геть чорних від сажі рук, як у нього, я теж зроду не бачив. Коли ми зайшли до печери, він звів ті свої кущуваті брови і вражено глянув на нас.

- Хто це грає в моїй горі? - спитав він.- Хто це грає в моїй горі?

- Лицар зі своїм зброєносцем,- відповів Юм-Юм.- Лицар із Країни Далекої. Королевич Міо грає у вашій горі.

Зброяр підійшов до мене, доторкнувся чорним пальцем до мого лоба і вголос виповів свій подив:

- Яке в тебе ясне чоло! Які в тебе чисті очі! І як ти гарно граєш у моїй горі!

- Я прийшов попросити у вас меча,- мовив я.- Мене послав Ено.

- А навіщо тобі меч? - спитав Зброяр.

- Я хочу стати до бою з лицарем Като. Тільки-но я сказав, навіщо мені меч, як Зброяр заревів страшним голосом - я такого зроду не чув. [80]

- Лицар Като! - крикнув він, аж гора здригнулася.- Лицар Като, смерть на його голову!

У темних ходах загриміла луна. Бо, коли закричав Зброяр, голос його не обернувся в шепіт. Ні, він загуркотів між кам'яними стінами ходів, мов грім.

Зброяр стояв, стиснувши чорні кулачиська, і відблиск вогню падав йому на обличчя, що потемніло з люті. [81]

- Смерть на голову лицаря Като! - не переставав кричати він.

Відблиск вогню падав також на довгий ряд мечів, що висіли на стінах його печери. Вони страхітливо полискували й мінилися в тому відблиску. Я почав оглядати їх. Тоді Зброяр перестав вигукувати прокльони й підійшов до мене.

- Ти дивишся на мої мечі? - спитав він.- На мої гострі мечі? Я їх викував для лицаря Като. Бо я Зброяр лицаря Като.

- Якщо ви його Зброяр, то чому кричите: «Смерть на голову лицаря Като»? - спитав я.

Він так стиснув чорні кулаки, що кісточки побіліли, й відповів:

- Тому, що найдужче за всіх ненавидить лицаря Като його власний Зброяр.

Аж тепер я помітив, що він волочив за собою довгий ланцюг, яким був прикутий до кам'яної стіни. Ланцюг бряжчав, коли Зброяр ішов печерою.

- Чого ви прикуті в цій горі? - спитав я.- І чому не розпечете ланцюга на вогні й не розіб'єте його молотом?

- Лицар Като сам прикував мене тут,- відповів Зброяр.- А його ланцюгів не бере жоден вогонь і жоден молот. Ланцюги, зроблені із ненависті лицаря Като, нелегко розірвати.

- А чого вас прикуто таким ланцюгом? - спитав я.

- Того, що я Зброяр,- відповів він.- Я кую мечі, які вбивають добрих і невинних. Тому лицар Като і припнув мене найнадійнішим у світі ланцюгом. Він не може обійтися без моїх мечів.

Зброяр дивився на мене, і очі його горіли, мов вогонь.

- Я сиджу тут у печері й кую мечі для лицаря Като. Він знає, що я кую йому зброю вдень і вночі. Але є таке, про що він не знає. Хоча б про це.

Зброяр рушив у найтемніший куток печери і приніс звідти меча, що ряхтів у його руці, мов полум'я. [82]

- Тисячі років я пробував викувати такого меча, що міг би розтинати камінь,- сказав він.- І аж цієї ночі мені нарешті пощастило. Ніколи досі мені не щастило викувати його, аж цієї ночі пощастило.

Він підняв меча і одним ударом глибоко ввігнав у кам'яну стіну.

- О, мій меч, моє палахке полум'я! - замурмотів він сам до себе.- Мій меч, що здатен розтинати камінь!

- А навіщо вам меч, що здатен розтинати камінь? - спитав я.

- Зараз дізнаєшся,- відповів він.- Цей меч викутий не на те, щоб убивати добрих і невинних. Цей меч призначений для самого лицаря Като. А тобі хіба не відомо, що в нього кам'яне серце?

- Ні, мені дуже мало відомо про лицаря Като,- мовив я.- Я тільки знаю, що маю стати з ним на герць.

- Атож, у нього кам'яне серце,- сказав Зброяр.- І ще залізний пазур.

- У нього залізний пазур? - перепитав я.

- А ти хіба не знав? - мовив Зброяр.- Правої кисті в нього немає, а замість неї - залізний пазур.

- Що ж він робить тим пазуром? - спитав я.

- Видирає в людей серце з грудей,- відповів Зброяр.- Схопить людину, проведе пазуром - і серця нема. Потім закладає їй у груди кам'яне. Він вважає, що всі, хто його оточує, повинні мати кам'яне серце.

Я здригнувся, коли почув це. І мені закортіло якнайшвидше стати на герць із лицарем Като.

Біля мене стояв Зброяр і чорними пальцями гладив свого меча. Це напевне був його найдорожчий скарб.

- Дайте мені меча, що може розітнути камінь,- попросив я.- Дайте мені його, щоб я став до бою з лицарем Като!

Зброяр зміряв мене довгим поглядом.

- Добре, я дам тобі свого меча,- нарешті сказав він.- Дам своє палахке полум'я. Тому що в тебе таке ясне чоло, такий чистий погляд і ти так гарно грав у моїй горі. [83]

Він уклав мені в руку свого палахкого меча, і по моєму тілі наче пробіг вогонь, що додав мені сили й відваги.

Після цього Зброяр відхилив велику ляду. На мене дихнуло холодним вітром, і я почув шум розбурханих хвиль.

- Лицар Като багато знає,- сказав Зброяр.- Проте йому не відомо, що я пробився крізь гору й відчинив свою в'язницю. Я пробивався багато років, щоб мати це вікно зі своєї в'язниці.

Я підійшов до отвору і глянув на Мертве Озеро й на замок лицаря Като по той бік озера. Знов була ніч, і замок тонув у мороці, як і тоді, коли я бачив його востаннє. І так само світилося єдине вікно, ніби лихе око, що пильнувало Мертве Озеро.

Юм-Юм також підійшов до мене, і ми довго стояли мовчки, думаючи про те, що скоро будемо битися з лицарем Като.

Позад нас стояв Зброяр і стиха мурмотів сам до себе: - Скоро, скоро лицар Като стане до останнього свого бою.

Залізний пазур

Над озером висіли чорні хмари, а повітря бриніло від крику зачарованих птахів. На воді шаленіли чорні хвилі, піняві хвилі, що зараз затоплять наш утлий човник, [84] а може, розіб'ють об кам'яне підніжжя замку лицаря Като.

Зброяр стояв біля отвору й спостерігав, як я відв'язував маленького човна. Човен був припнутий у невеличкій затоці, що вгризлася в саму гору і була схована між її високими скелями.

- Багато що знає лицар Като,- сказав Зброяр,- але про те, що Мертве Озеро вгризлося в мою гору, не знає. Про мою таємну затоку ніхто не знає, і ніхто не знає, що біля таємного містка під вікном, яке я пробив зі своєї печери, припнутий човен.

- Навіщо вам човен, коли ви не можете плавати? - спитав я.

- Можу. Я вилажу з цього отвору, наскільки стає мого ланцюга. І можу поплавати. Можу тричі вдарити веслом і трохи проплисти у своїй таємній затоці.

Він стояв у отворі гори над самим містком, великий, чорний, і я його майже не бачив у темряві. Але чув, як він сміявся дивним, моторошним сміхом, ніби ніколи не чув, як люди сміються.

- Багато що знає лицар Като,- мовив далі він.- Але не знає й того, хто плистиме цієї ночі Мертвим Озером у моєму човні.

- І ви теж одного не знаєте,- мовив я.- Не знаєте, чи побачите ще колись свого човна. Може, цієї ночі він спочине на дні озера. Наче колиску, гойдатимуть його хвилі на дні Мертвого Озера, а в колисці спочиватимуть Юм-Юм і я. Що ви на це скажете?

Зброяр тяжко зітхнув.

- Скажу тільки одне: спочивай спокійно, королевичу Міо. Спочивай спокійно в колисці, яку гойдатимуть хвилі.

Я вдарив веслами, і Зброяр зник з моїх очей. Його поглинула темрява. Та я ще почув його голос. Коли ми крізь вузький прохід вибиралися з таємної затоки в Мертве Озеро, він стиха гукнув:

- Будь обережний, королевичу Міо! Будь обережний, коли побачиш залізний пазур. Якщо ти не триматимеш [85] напоготові меча, тобі буде кінець, королевичу Міо.

- Кінець, королевичу Міо... Кінець, королевичу Міо...- зашепотіли скелі навколо нас, і в тому шепоті, в тій луні почулося щось сумне й гнітюче.

Але я не мав часу думати про це, бо шалені хвилі Мертвого Озера накинулись на наш човен і шпурнули його далеко від гори Зброяра.

Ми з Юм-Юмом опинилися серед розбурханої води, ген-ген від берегів, і почували себе дуже малими й нещасними.

- Якби цей човен не був такий утлий,- сказав Юм-Юм,- якби озеро не було таке глибоке, а хвилі не були такі шалені і якби ми не були такі малі й самітні!

О, як скаженіли хвилі на Мертвому Озері! Я таких грізних хвиль іще ніколи не бачив. Вони накидалися на нас, били, трощили наш човен і шпурляли його далі, новим хвилям. Дарма було веслувати. Ми з Юм-Юмом тільки стримували веслами човен. Стримували з усієї сили. Та ось налетіла скажена хвиля й вирвала в нас одне весло. Тоді знов наскочила пінява хвиля і зламала друге весло. Хвилі ревли, клекотіли, здіймалися до неба навколо нас і нашого човна, такого малого й утлого, як і ми.

- От у нас і немає вже весел,- сказав Юм-Юм.- А скоро не буде й човна. Коли хвилі шпурнуть нас на скелі під замком лицаря Като, човен розіб'ється в друзки. Та він нам уже й не буде потрібен.

До нас злетілися зачаровані птахи. Вони кружляли над нами й жалібно квилили. Птахи літали так низько, що я бачив у темряві їхні маленькі блискучі очі.

- Ти не брат Нонно? - спитав я в одного з них.

- А ти не сестричка Їрі? - спитав я іншого.

Але вони тільки сумно дивилися на мене блискучими пташиними очима, і в їхньому квилінні бринів розпач.

Хоч у нас не було весел і човен не мав стерна, проте він плив просто до замку лицаря Като. Саме туди гнали [86] його хвилі, саме там вони хотіли розтрощити нас об скелі. Ми мали загинути біля ніг лицаря Като - так, видно, хотіли хвилі.

Все ближче й ближче небезпечні скелі, все ближче й ближче чорний замок із пильним лихим оком, човен летить усе швидше й швидше і ще дужче скаженіють хвилі. [87]

- Зараз, зараз... Ох, Міо, зараз нам буде кінець! - мовив Юм-Юм.

Але тієї миті сталося щось дивне. Коли ми вже подумали, що рятунку нам немає, хвилі раптом уляглися. Цілком уляглися. Вони легенько провели човен повз усі небезпечні рифи і, ледь погойдуючи його, прибили до стрімкої чорної скелі під замком лицаря Като.

Я не розумів, чому хвилі спершу так скаженіли, а потім уляглися. Може, вони теж ненавиділи лицаря Като й хотіли допомогти тому, хто прийшов стати з ним до бою? Може, Мертве Озеро було колись веселим блакитним озером із затишними берегами, невеликим веселим озером, у якому ясної літньої пори віддзеркалювалось сонце й лагідні хвильки якого хлюпали об прибережні камені? Може, був такий час, коли біля його берегів купались і гралися діти й над водою лунали дзвінкі дитячі голоси, а не жалібне квиління зачарованих птахів, як тепер? Може, тому воно здіймалося навколо нас високими хвилями, може, тому зводило піняву стіну між нами і пильним лихим оком, що стежило за озером із замку?

- Дякую тобі, любе озеро,- сказав я.- Дякую вам, бурхливі хвилі!

Та хвилі вже зникли. Озеро було гладеньке, тихе, чорне й не відповідало мені.

А над нашими головами, високо на стрімкій скелі здіймався замок лицаря Като. Ми тепер були вже на його боці, були дуже близько від нього, і ця ніч мала стати ніччю боротьби. Цікаво, чи знають про це ті, хто чекав її тисячі років? Цікаво, чи знають вони, що боротьба має відбутися цієї ночі, і чи думають про мене? Чи думає про мене мій тато-король? Мабуть, думає. Напевне думає. Я знав, що він сидить на самоті далеко-далеко звідси, сумно думає про мене і проказує:

- Міо, мій Міо.

Я стиснув меча, і руку мені наче обпекло полум'я. На мене чекала страшна боротьба, і я не хотів зволікати. Мені кортіло якнайшвидше зустрітися з лицарем Като, якщо навіть я й загину. Я повинен був стати з ним [88] до бою негайно, навіть якщо той бій скінчиться для мене смертю.

- Міо, я дуже голодний,- сказав Юм-Юм.

Я витяг шматок хліба, що втишує голод, і ми з'їли його на скелі під замком лицаря Като. Ми наїлися, подужчали і трохи повеселішали. Та це був наш останній шматок, і ми не знали, коли знов матимемо щось попоїсти.

- Тепер нам треба вибратися на цю скелю,- сказав я Юм-Юмові.- Інакше ми не втрапимо до замку лицаря Като.

- Авжеж,- погодився Юм-Юм.

І ми полізли стрімкою скелею, що височіла над нами.

- Якби ця скеля не була така стрімка,- мовив Юм-Юм.- Якби ніч не була така темна і ми не були такі малі й самітні.

Ми все лізли й лізли. Дорога була дуже тяжка, і ми посувалися поволі. Ми чіплялися за каміння руками й ногами, вишукували кожну розколинку й кожен визубець, притискалися до скелі і пнулись угору. Часом я злякано думав, що зараз не витримаю, упаду вниз і буде по всьому. Та завжди останньої миті я знаходив за що вчепитися. Наче скеля сама висувала під моєю ногою маленький визубець, коли я вже мав упасти. Може, навіть ці тверді скелі ненавиділи лицаря Като й радо допомагали тому, хто прийшов стати з ним до бою?

Аж під самими хмарами стояв замок лицаря Като, і аж під самі хмари нам треба було вилізти, щоб досягти муру, який на вершечку скелі оточував замок.

- Скоро ми досягнемо муру,- пошепки сказав я Юм-Юмові,- переліземо через нього, а тоді...

Тієї миті я почув голоси. Це розмовляли в темряві вивідувачі. Двоє чорних вивідувачів, що охороняли мур.

- Шукаймо, шукаймо скрізь,- сказав один із них.- Лицар Като наказав спіймати ворога. Того ворога, що приїхав на білому коні, треба спіймати, так наказав лицар Като. Шукаймо в гірських печерах, шукаймо між деревами в лісі, шукаймо у воді і в повітрі. Шукаймо близько від замку й далеко від нього, шукаймо скрізь! [89]

- Шукаймо близько від замку,- сказав другий.- Нам треба шукати близько. Може, ворог біля нас. Може, він у темряві видряпується скелею, шукаймо скрізь!

У мене серце мало не вискочило з грудей, коли я побачив, що вивідувач запалює смолоскип. Якщо він посвітить униз за мур, то неодмінно помітить нас. А якщо помітить, то все пропало. Досить йому буде штовхнути нас довгим списом, і ми полетимо вниз. І тоді їм уже не треба буде шукати ворога, що приїхав на білому коні. Почується тільки наш зойк, коли ми полетимо в Мертве Озеро і зникнемо в ньому назавжди.

- Шукаймо, шукаймо скрізь,- знов сказав перший вивідувач.- Посвіти за мур, може, саме цієї хвилини ворог видряпується вгору, шукаймо скрізь!

Другий вивідувач підняв руку зі смолоскипом і нахилився за мур. Світло впало на скелю, і ми зіщулилися, мов двоє мишенят, що зачули кота. Світло смолоскипа наближалося, воно посувалось уздовж муру і ось-ось мало впасти на нас.

- Тепер уже... тепер уже... О Міо, тепер уже все пропало! - прошепотів Юм-Юм.

Раптом сталося щось дивне. З озера знялася пташина зграя. Всі зачаровані птахи залопотіли крильми й шугнули просто на нас. Один із них нагнався на смолоскип, і він випав з руки вивідувача. Ми побачили, як униз пролетіла вогненна стрічка, й почули сичання смолоскипа, що погас у воді. Але за ним у воду полетіла ще одна вогненна стрічка. Це спалахнув птах, що врятував нас. З охопленими полум'ям крильми він потонув у хвилях Мертвого Озера.

Нас дуже засмутила загибель птаха.

- Дякую, бідолашна пташко,- прошепотів я, хоч і знав, що вона не почує цього й ніколи вже нічого не почує.

Мене душили сльози з жалю за пташкою, але я мусив думати про вивідувачів. Ми все ще були по цей бік муру, і все ще на нас чекало багато небезпек.

Вивідувачі розлютилися на птаха. Вони стояли вгорі [90] на мурі й лаяли його. Мені видно було їхні бридкі чорні голови й чути було їхні бридкі голоси, коли вони перемовлялися між собою.

- Шукаймо, шукаймо скрізь,- казали вони.- Може, ворог десь далі, може, він спинається скелею десь в іншому місці, шукаймо скрізь!

Вони відійшли трохи далі й почали обстежувати інший бік муру.

- Пора! - прошепотів я Юм-Юмові.- Пора!

І ми перебралися через мур. Швидко видряпалися на нього й так само швидко стрибнули в темряву, просто до замку лицаря Като. Ми припали до темної кам'яної стіни й завмерли, бо дуже боялися, що вивідувачі помітять нас.

- Як ми потрапимо до середини замку? - пошепки спитав Юм-Юм.- Як ми потрапимо до найтемнішого замку на світі?

Тільки-но він сказав ці слова, як кам'яна стіна подалася, і перед нами тихо-тихенько відчинилася темна брама. Ми не почули жодного звуку. То була моторошна мертва тиша, не схожа на жодну іншу тишу. Аби брама була хоч ледь зарипіла, коли відчинялася! Аби хоч ледь рипнули завіси, аби хоч почувся якийсь шурхіт, усе-таки не було б так моторошно. Але то була найтихіша з усіх брам.

Ми з Юм-Юмом узялися за руки й зайшли до замку лицаря Като. Ніколи ми ще не почували себе такими малими й ніколи ще не були такі налякані, як тепер.

Бо ніде темрява не була така чорна, ніде холод не був такий крижаний, а тиша така лиховісна, як тут, у замку лицаря Като.

Від брами вгору вели вузькі кручені сходи. То були найвищі і найчорніші з усіх сходів, які я будь-коли бачив.

- Якби темрява не була така моторошна,- прошепотів Юм-Юм.- Якби лицар Като не був такий жорстокий, а ми не були такі малі й самітні!

Я міцно стиснув свого меча, і ми рушили вгору сходами - я попереду, а Юм-Юм за мною. [91]

Часом мені снилося, що я ходжу в якомусь темному чужому домі. В страшному незнайомому домі. Снилися темні тісні кімнати, в яких я задихався замкнений, підлога, що западалася й відкривала глибоке провалля саме тоді, коли я хотів ступити на неї, сходи, які зненацька завалювалися і разом з ними я падав додолу. Та жоден із тих будинків уві сні не був такий страшний, як замок лицаря Като.

Ми все йшли і йшли крученими сходами, але не знали, що нас чекає вгорі, там, де вони кінчалися.

- Міо, мені страшно,- прошепотів позад мене Юм-Юм.

Я обернувся і хотів узяти його за руку. Та раптом він зник. Зник крізь стіну. Я не розумів, як це сталося. Я залишився на сходах сам, у тисячу разів самітніший, ніж був тоді, коли заблукав у Чорній Горі, у тисячу разів самітніший, ніж будь-коли досі. Мене охопив розпач. Голосно гукати його я не зважувався, тільки торкався руками стіни в тому місці, де він зник, схлипував і пошепки кликав:

- Юм-Юме, де ти? Юм-Юме, вернися!

Проте під моїми пальцями була гладенька, холодна стіна. На ній не було жодної щілини, звідки міг би з'явитися Юм-Юм. І навколо стояла така сама мертва тиша, як досі. Від Юм-Юма не долинуло жодної відповіді. Дарма я пошепки кликав його крізь сльози, всюди було тихо.

Я почав далі спинатися сходами вгору. Мабуть, ніхто на світі не почував себе таким самітним, як я тоді. Мабуть, нічия хода не була така важка, як моя. Я насилу підіймав ноги, а східці були такі високі, і їх було так багато.

Так багато... А однаково один із них був останній. Та я не знав, що він останній. Не знав, що сходи скінчилися, цього не знаєш, коли підіймаєшся сходами в темряві. Я ступив крок і не знайшов під ногами опори. Я крикнув і почав падати, намагаючись за щось ухопитися. Мені пощастило вхопитися за той останній східець. Я по [93] вис на руках і замахав ногами, шукаючи опори. Але не знаходив її. Я висів над темним бездонним проваллям. Як же я боявся! І не бачив ніякого рятунку. Зараз я впаду, і всьому буде край, подумав я. Ох, допоможіть мені, хто може, допоможіть!

Сходами хтось ішов. Мабуть, це Юм-Юм.

- Юм-Юме, любий, допоможи мені,- прошепотів я. [94]

Я не бачив його, адже навколо було темно, хоч в око стріль. Не бачив Юм-Юмового ласкавого обличчя і очей, таких схожих на очі Бенка. Але почув його відповідь.

- Авжеж, візьмися за мою руку, і я допоможу тобі,- прошепотів той, кого я вважав за Юм-Юма.- Візьмися за мою руку, і я допоможу тобі!

І я взявся за його руку. Але то була не рука. То був залізний пазур.

Страшнішого меча я ще не бачив у своєму замку

Колись я, мабуть, забуду все це. Колись я, мабуть, перестану згадувати лицаря Като. Забуду його страшне обличчя, страшні очі і страшний залізний пазур. Я палко чекаю того дня, коли він зітреться з моєї пам'яті. Тоді я забуду і його жахливий покій.

Він мав у замку покій, повітря в якому було просякнуте злом. Це там він сидів дні і ночі й кував лихо. Ніч у ніч і день у день сидів він там і кував лихо. Повітря там було таке просякнуте злом, що звичайна людина не могла ним дихати. Зло спливало звідти струменями і вбивало все гарне й живе за вікном, пожирало все зелене листя, і всі квітки, і всю шовковисту траву, каламутним серпанком обгортало сонце, і там ніколи не було справжнього дня, тільки ніч і ледь ясніший присмерк, майже такий самий, як ніч. Тому не дивно, що вікно в його покої завжди світилося над Мертвим Озером, ніби лихе око. То світилося крізь вікно зло лицаря Като, коли вночі він сидів у своєму покої й кував лихо. Цілими ночами й цілими днями сидів він там і кував лихо.

До того покою і привели мене. Лицар Като спіймав мене, коли я мусив триматися обома руками, щоб не впасти, й не міг витягти меча. А потім на мене напали його чорні вивідувачі і привели до його покою. Там уже стояв Юм-Юм. Він був блідий і засмучений. Побачивши мене, він прошепотів: [95]

- Ох, Міо, тепер усе пропало.

Зайшов лицар Като, і ми на власні очі побачили, який він страшний. Ми дивилися на його жахливе обличчя, а він мовчки дивився на нас. І його зло лилося на нас, мов холодний струмінь, палило наші обличчя, мов пекучий вогонь, просякало крізь наші голови, крізь наші руки, ятрило нам очі, заповнювало легені, коли ми дихали. [96]

Я відчував, як мене заливали хвилі його зла, і був такий стомлений, що не міг підняти меча. Але до цього й не дійшло. Бо вивідувачі простягли мого меча лицареві Като, а він аж здригнувся, коли глянув на нього.

- Страшнішого меча я ще не бачив у своєму замку,- сказав він вивідувачам, що охороняли його.

Він підійшов до вікна й довго стояв там, зважуючи меча в руці.

- Що мені зробити з цим мечем? - мовив нарешті він.- Добрих і невинних такою зброєю не можна вбити, то навіщо він мені?

Лицар Като глянув на мене страшними зміїними очима й побачив, як мені хотілося заволодіти мечем.

- Я втоплю його в Мертвому Озері,- сказав він.- Утоплю в найглибшому місці Мертвого Озера. Бо страшнішого меча я ще не бачив у своєму замку.

Він узяв меча й викинув крізь вікно. Я побачив, як меч блиснув у повітрі, і мене охопив розпач. Адже Зброяр тисячі й тисячі років виковував меча, що міг би розітнути камінь. Тисячі й тисячі років люди чекали і сподівалися, що я переможу лицаря Като. А тепер він утопив мого меча в Мертвому Озері. Я вже його не побачу, все пропало.

Лицар Като підійшов до нас і став так близько, що його зло мало не задушило мене.

- Що мені зробити з цими ворогами? - сказав він.- Що мені зробити з цими ворогами, які приїхали здалеку, щоб убити мене? Треба подумати. Я можу дати їм пташину одежу, нехай літають і кричать над Мертвим Озером тисячі й тисячі років.

Він ковзнув по нас страшними зміїними очима й задумався.

- Так, я можу одягти їх у пташиний одяг,- знов сказав він.- Або одним махом видерти їм з грудей серце й дати натомість кам'яне. А тоді, коли вони матимуть кам'яне серце, я можу зробити їх своїми служниками.

«Ох, зроби мене краще птахом!» - хотів крикнути я. Бо мені здавалося, що не може бути нічого гіршого за кам'яне серце. Та я не крикнув. Я розумів, що, коли попрошу обернути мене в птаха, лицар Като зразу вкладе мені в груди кам'яне серце.

Лицар Като зміряв нас страшним поглядом з голови до ніг.

- Або ще можу замкнути їх до вежі, нехай там помруть з голоду,- повів він далі.- В мене є багато птахів і багато служників. Мабуть, я таки замкну їх до вежі, нехай помруть там з голоду.

Розмірковуючи так, він пройшовся покоєм з кутка в куток, і кожна думка, яка зринала у нього в голові, ще дужче насичувала повітря злом.

- У моєму замку з голоду помирають за одну ніч,- сказав він.- Така довга тут ніч і такий великий голод, що за одну-однісіньку ніч помирає кожен.

Лицар Като зупинився переді мною, поклав мені на плече залізного пазура й повів далі:

- Я тебе добре знаю, королевичу Міо. Я знав, що ти приїхав, тільки-но побачив твого білого коня. Я тут чекав на тебе. І ти прийшов. Ти сподівався, що це буде ніч боротьби.

Він нахилився й просичав мені просто до вуха:

- Ти сподівався, що це буде ніч боротьби, але ти помилився, королевичу Міо. Це ніч голоду. А коли вона скінчиться, в моїй вежі лежатиме лише кілька білих кісток. Це буде все, що залишиться від королевича Міо та його зброєносця.

Він постукав залізним пазуром по великому кам'яному столі, що стояв посеред покою, і відразу з'явився новий гурт вивідувачів.

- Замкніть їх у вежу,- мовив він, показуючи на нас залізним пазуром.- Замкніть їх у вежу на сім замків і поставте сімох вартових перед дверима. А ще сімдесят вивідувачів нехай вартують у всіх залах, у всіх коридорах і на всіх сходах між моїм покоєм і вежею.

Він сів до столу й повів далі:

- Я хочу спокійно сидіти тут, кувати лихо, і нехай мене не турбує ніякий королевич Міо. Коли скінчиться ніч, я піду до вежі поглянути на білі кістки. Прощавай, [98] королевичу Міо! Хай тобі добре спиться в моїй вежі голоду!

Вивідувачі потягли мене з Юм-Юмом через цілий замок до вежі, де ми мали померти. І скрізь, у всіх залах і коридорах, уже була виставлена варта, що мала охороняти шлях між вежею і покоєм лицаря Като. Невже він так боїться мене, що виставив таку сторожу? Невже боїться мене без меча, за сімома замками і з сімома вартовими перед дверима?

Поки ми йшли до своєї в'язниці, вивідувачі міцно тримали нас за руки. Ми довго, дуже довго добиралися до неї через великий темний замок. В одному місці ми проходили повз вікно галереї, з якого можна було виглянути на подвір'я. Посеред нього стояв прикований до стовпа кінь. Він був чорної масті, і біля нього стояло чорне лошатко. В мене тьохнуло серце, коли я побачив коня. Бо я згадав про Міраміса, якого вже ніколи не побачу. Цікаво, що з ним сталося, може, він теж уже мертвий? Але вивідувач шарпнув мене за руку й потяг далі. Більше я не думав про Міраміса. [99]

Ми прийшли до вежі, де мали перебути свою останню ніч. Відчинилися важкі залізні двері, і нас загнали всередину. Потім двері зачинилися за нами, і ми почули, як вивідувачі сім разів обернули ключа. Ми з Юм-Юмом залишилися самі у своїй в'язниці.

То було кругле приміщення з товстими кам'яними стінами. В ньому було віконце, заґратоване залізними штабами, і крізь нього ми чули квиління зачарованих птахів, що літали над Мертвим Озером.

Ми вмостилися на кам'яній долівці, малі й налякані. Ми ж бо знали, що маємо померти, поки скінчиться ця ніч.

- Якби смерть не була така страшна,- сказав Юм-Юм.- Якби смерть не була така страшнюща, а ми не були такі малі й самітні!

Ми трималися за руки. Міцно трималися за руки, сидячи на голій кам'яній долівці. Нам уже почав дошкуляти голод, та ще й не схожий ні на який інший голод. Він давив нас, висмоктував із нас усю силу і кров, нам хотілося лягти, заснути і більше ніколи не прокидатися. Але нам не можна було спати, ще не можна. Ми вирішили відганяти від себе сон, скільки здужаємо. Тому, чекаючи смерті, почали говорити про Країну Далеку.

Я згадав свого тата-короля, і на очі мені навернулися сльози. Та від голоду я був такий кволий, що сльози тільки тихенько спливали по моїх щоках. Юм-Юм теж плакав, так само тихо, як і я.

- Якби Країна Далека не була так страшенно далеко,- прошепотів він.- Якби не був так далеко Острів Зелених Лук, а ми не були такі малі й самітні!

- Пам'ятаєш, як ми ходили пагорбами Острова Зелених Лук і грали на своїх сопілках? - спитав я.- Пам'ятаєш, Юм-Юме?

- Пам'ятаю, але це було так давно,- відповів Юм-Юм.

- Ми й тут можемо заграти на своїх сопілках,- сказав я.- Можемо заграти стародавню мелодію пастухів, поки нас зморить голод і ми заснемо. [100]

- Гаразд, заграймо її ще раз,- пошепки сказав Юм-Юм.

Ми витягли сопілки. Наші кволі руки насилу тримали їх, та ми почали грати стародавню мелодію. Юм-Юм, граючи, плакав, і сльози тихо текли в нього по щоках. Може, і я плакав, так само як і він, не знаю. Стародавня мелодія була дуже гарна, але бриніла так тихо, ніби розуміла, що й вона скоро має замовкнути. Та хоч як тихо ми грали, зачаровані птахи почули її. Почули негучні звуки і цілою зграєю підлетіли до нашого віконця. Крізь грати я бачив їхні блискучі, сумні пташині очі. Потім птахи відлетіли, і ми перестали грати, бо не мали вже сили.

- От ми й заграли востаннє,- сказав я, ховаючи сопілку до кишені.

Там лежало ще щось, і я помацав рукою, що то таке. Виявилося, що то ложечка, яка належала колись сестричці Їрі.

Я хотів, щоб зачаровані птахи повернулись, я б тоді показав їм ложечку. Може, сестричка Їрі впізнає її. Але вони більше не з'являлися за нашим віконцем.

Я впустив ложечку додолу, бо рука моя була дуже квола.

- Дивись, Юм-Юме,- сказав я,- в нас є ложечка.

- Так, ложечка є,- відповів він,- але що нам із неї, коли нема ніякої їжі.

Юм-Юм ліг на долівку й заплющив очі. Він більше не мав сили розмовляти. Я теж був страшенно стомлений. Мені дуже хотілося їсти. Будь-чого, аби тільки їсти. Найдужче я хотів хліба, що втишує голод, але знав, що вже ніколи не скуштую його. А ще хотів напитися води з кринички, яка втамовує спрагу. Але знав, що вже ніколи її не питиму. Ніколи, ніколи більше я не питиму й не їстиму. Я навіть згадував кашу, яку тітка Едля давала мені на сніданок і яку я дуже не любив. Навіть таку кашу я б тепер їв, і вона б мені дуже смакувала. О, якби чогось попоїсти... Будь-чого! З останньої сили я підняв ложечку, засунув до рота і уявив собі, ніби я їм. [101]

І раптом відчув у роті щось дивовижне. В ложечці було щось їстівне, щось таке на смак, як хліб, що втишує голод, і вода з кринички, яка втамовує спрагу. В ложечці були хліб і вода, а смачнішої їжі я не міг собі уявити. Вона повернула мені силу і прогнала голод. Ложечка тим і була незвичайна, що не залишалась порожня, весь час наповнювалася, і я їв із неї, аж поки наївся досхочу.

Юм-Юм лежав долі з заплющеними очима. Я всунув йому ложечку до рота, і він почав їсти ніби крізь сон. Він так і не розплющив очей, а коли наївся, то сказав:

- Ох, Міо, мені снився чудовий сон. Тепер уже не страшно померти. Мені приснився хліб, що втишує голод.

- Це був не сон,- сказав я.

Юм-Юм розплющив очі, підвівся й нарешті зрозумів, що живий і не голодний. Ми обидва не могли надивуватися, навіть повеселішали, хоч яке нас чекало лихо.

- Та що з нами зробить лицар Като, коли ми не помремо з голоду? - занепокоєно спитав Юм-Юм.

- Аби тільки він не дав нам кам'яних сердець,- відповів я.- Я так боюся кам'яного серця, мені здається, що воно муляє в грудях і ятрить їх.

- Ніч іще не скінчилася,- сказав Юм-Юм.- Лицар Като ще не з'явився. Поговорімо про Країну Далеку, поки настане ранок. Присунься ближче до мене, щоб не так мерзнути.

У нашій в'язниці було дуже холодно, і ми тремтіли. Мій плащ зсунувся додолу. Мій плащ, якого ткаля підшила зі споду чарівною тканиною. Я підняв його і тільки-но загорнувся в нього, як Юм-Юм крикнув:

- Міо! Міо, де ти?

- Я тут, де ж іще? - відповів я.- Тут, біля дверей. Юм-Юм присвітив навколо себе недопалком свічки,

який нам дали на цю останню ніч. Він почав присвічувати на всі боки і ще дужче злякався.

- Я тебе не бачу,- сказав він.- Я ж не осліп, бо мені видно двері, важкі замки і все, що тут є.

І тоді я помітив, що накинув плаща навиворіт: блискуча тканина, якою його підшила ткаля, була зверху. Я скинув плаща, щоб одягти його як слід, і Юм-Юм знов крикнув:

- Не лякай мене так! Де ти ховався?

- А тепер ти бачиш мене? - спитав я.

- Певне, що бачу,- сказав Юм-Юм.- Де ти щойно ховався?

- Під своїм плащем,- відповів я.- Видно, ткаля зробила його невидимим.

Ми кілька разів попробували загортатися в плащ, і він ставав невидимий, коли ми вивертали його.

- Тепер кричімо якнайдужче,- мовив Юм-Юм.- Може, вивідувачі прийдуть глянути, чого ми галасуємо. Тоді ти прокрадешся повз них. Прокрадешся повз них у своєму невидимому плащі, виберешся з замку лицаря Като й повернешся додому, до Країни Далекої.

- А ти, Юм-Юме?

- Мені доведеться залишитись,- відповів Юм-Юм, і голос у нього ледь затремтів.- Адже в тебе тільки один невидимий плащ. [103]

- У мене тільки один невидимий плащ,- мовив я.- І тільки один друг. Ми разом помремо, якщо немає способу врятуватися обом.

Юм-Юм обняв мене.

- Я дуже хотів би, щоб ти втік звідси й повернувся додому, до Країни Далекої. Та однаково радий, що ти хочеш залишитися зі мною. Намагаюсь не радіти, а не можу.

Тільки-но він сказав ці слова, як сталося щось дивне. Зачаровані птахи повернулися. Вони тріпали крильми біля віконця і тримали щось у дзьобах. Усі гуртом тримали якусь річ, видно, щось важке. То був меч. Мій меч, здатний розітнути камінь!

- Ох, Міо! - вигукнув Юм-Юм.- Зачаровані птахи дістали твого меча з дна Мертвого Озера!

Я кинувся до віконця, квапливо простяг руку крізь грати і взяв меча. Він мерехтів, мов полум'я, і краплі води, що стікали з нього, теж яскріли вогнем.

- Дякую вам, любі птахи! - сказав я.

Та вони тільки подивилися на мене блискучими сумними пташиними очима і, жалібно заквилівши, полетіли понад Мертвим Озером.

- Ох, як добре, що ми заграли на сопілках! - сказав Юм-Юм.- А то б птахи не знайшли шляху до нашої в'язниці.

Я не дуже дослухався, що він каже. Я стояв із мечем у руці, зі своїм палахким полум'ям! Я відчував себе таким дужим, як ніколи досі. У мене аж у голові паморочилося. Я згадав про свого тата-короля. Так, він напевне думає про мене.

- Тепер, Юм-Юме,- сказав я,- для лицаря Като настала година його останнього бою.

Юм-Юм зблід, очі його якось дивно заблищали.

- Як же ти відімкнеш замки? - спитав він.- І як пройдеш повз сім вартових і сімдесят вивідувачів?

- Сім замків я відімкну своїм мечем. А мій плащ сховає мене від семи вартових і сімдесяти вивідувачів. [104]

Я накинув плаща на плечі. Чарівна тканина блищала так яскраво, що могла освітити весь замок лицаря Като. Проте Юм-Юм сказав:

- Я тебе не бачу, Міо, хоч і знаю, що ти біля мене. Я почекаю тебе тут, поки ти повернешся.

- А якщо я ніколи не повернуся? - сказав я і замовк. Адже я не знав, хто переможе в цьому останньому бою: я чи лицар Като.

У нашій в'язниці на довгу хвилю запала тиша. Потім Юм-Юм сказав:

- Якщо ти ніколи не повернешся, Міо, ми будемо думати один про одного. Будемо думати один про одного, скільки нам стане сили.

- Так, Юм-Юме. Своєї останньої години я думатиму про тебе і про свого тата-короля.

Я махнув мечем, і він розітнув залізні двері, ніби вони були з тіста. Бо для меча, що здатен розтинати камінь, залізні двері були мов тісто. І так само нечутно, як тісто, він розрубав тверде залізо.

Кількома ударами я вирізав міцні замки, тоді відчинив двері. Вони ледь зарипіли. Перед дверима стояло сім вартових. Коли двері зарипіли, вони враз обернулися в мій бік. Я стояв у своєму блискучому плащі. Він так світився, що вартові мали б мене побачити.

- Щось зарипіло,- сказав один із них.

- Так, щось зарипіло в темряві,- озвався другий. Вони почали роззиратися на всі боки, але не побачили мене.

- Це, мабуть, зарипіла лиха думка лицаря Като, що пролітала повз нас,- сказав третій вартовий.

Але мене вже там не було. Я поспішав далі. Однією рукою стискав меча, другою притримував плаща і чимдуж біг до покою лицаря Като.

Скрізь, і в залах, і в коридорах, і на сходах, стояли його вивідувачі. Весь темний, понурий замок був повний чорних вивідувачів. Та вони мене не бачили. І не чули. А я поспішав до покою лицаря Като.

Я вже не боявся. Ніколи ще я не відчував такої відваги. [105]

Я вже був не тим Міо, що споруджував курені в трояндовому садку і грався на Острові Зелених Лук. Я був лицар на бойовій стежці й чимдуж біг до покою лицаря Като.

Я поспішав. Мій чарівний плащ маяв у мене за плечима, маяв і яскрів у темному замку. А я мчав до покою лицаря Като.

Меч у моїй руці палахкотів, мов полум'я, яскрів і мінився. Я не відпускав руків'я і мчав до покою лицаря Като.

Я думав про свого тата-короля. І знав, що й він думає про мене. Ось-ось почнеться бій. Він мене не лякав. Я був безстрашним лицарем з мечем у руці. І я мчав до покою лицаря Като.

У голові в мене загуркотіло, наче я підійшов до водоспаду. Я стояв перед дверима до покою лицаря Като.

Я відчинив двері. Лицар Като сидів біля кам'яного столу спиною до мене. Навколо нього повітря було просякнуте злом.

- Обернися, лицарю Като! - сказав я.- Зараз почнеться твій останній герць!

Він обернувся. Я зірвав із себе плаща і став перед ним з мечем у руці. Його страшне обличчя скривилось і посіріло, а в страшних очах заблисли ляк і ненависть. Він квапливо схопив свого меча, що лежав біля нього на столі. І так почався його останній герць.

Лицар Като теж мав страшного меча. Але не такого страшного, як мій. Мій меч дзвенів, яскрів і палахкотів, розтинав повітря, мов блискавка, і безжально відбивав удари лицаря Като.

Цілу годину тривав той герць, на який чекали тисячі й тисячі років. Мовчазний, моторошний двобій. Мій меч блискавкою літав у повітрі й стинався з мечем лицаря Като. Та нарешті я вибив меча з його руки. Лицар Като стояв переді мною без зброї і знав, що двобій скінчився.

Тоді він роздер на грудях свій чорний оксамитовий жупан і крикнув:

- Дивись, щоб ти влучив у серце! Дивись, щоб ти [106] влучив просто в моє кам'яне серце! Воно мене так довго муляло й так мене ятрило!

Я глянув йому у вічі й помітив щось дивне. Помітив, що лицар Като прагне позбутися свого кам'яного серця. Може, найдужче ненавидів лицаря Като сам лицар Като.

Я, не зволікаючи, підняв свого полум'яного меча, підняв на таку висоту, що прохромив наскрізь страшне кам'яне серце лицаря Като.

Тієї миті він зник. Так, наче його й не було. Але на підлозі лишилася купа каміння. Тільки купа каміння. І залізний пазур.

На підвіконні в покої лицаря Като сиділа сіра пташка й билася об шибку. Я раніше її не бачив, не знаю, де вона була. Я підійшов до вікна й відчинив його, щоб випустити пташку. Вона шугнула вгору й радісно защебетала. Видно, довго сиділа в неволі.

Я трохи постояв біля вікна, дивлячись услід пташці. І побачив, що ніч скінчилася й настав ранок.

Міо, мій Міо

Так, настав ранок, гарний, погідний ранок. Ясно світило сонце, й легенькі подмухи літнього вітру ворушили мені чуба. Я вихилився з вікна і глянув на озеро. Воно радісно синіло, і в ньому віддзеркалювалося сонце. Зачарованих птахів десь не було.

Ох, який то був гарний день! Такого дня якраз би гратися. Я глянув на воду, побрижену ранковим вітерцем. Мені закортіло кинутись в озеро - адже кожному кортить скочити у воду, як він дивиться на неї згори. Може, не завжди, але майже завжди кортить. Я уявив собі, як [107] бризнула б вода, якби я щось кинув у неї з такої висоти. Я не мав чого кидати, крім меча, і я кинув його. Приємно було дивитися, як він летів у повітрі і як бризнула на всі боки вода, коли він упав у неї. Меч зник у глибині, а на поверхні води почали розходитись великі кола, що дедалі більшали й більшали і розійшлися по всьому озері. Дуже приємно було дивитися на них.

Але я не мав часу стояти, поки ті кола зникнуть. Треба було швидко вертатися до Юм-Юма. Я знав, що він тривожиться й чекає на мене.

Я побіг тим самим шляхом, що годину тому мчав сюди. Великі зали й довгі коридори тепер стояли порожні й тихі. В них не було жодного чорного вивідувача. Вони всі десь ділися. У просторі зали зазирало сонце. Крізь вікна галереї воно освітлювало павутину під склепінням, і видно було, який той замок старий і занедбаний.

Скрізь було тихо й порожньо, і я злякався, що Юм-Юм також зник. Я побіг ще швидше. Та коли наблизився до вежі, то почув, що Юм-Юм грає на сопілці. Я зрадів і заспокоївся.

Я відчинив двері до нашої в'язниці й побачив на долівці Юм-Юма. Він весь засяяв мені назустріч, схопився з долівки і сказав:

- Я дуже тривожився, тому весь час грав на сопілці.

- Тепер уже нема чого тривожитися,- відповів я. Ми обидва були такі раді, що тільки дивились один на одного і сміялися.

- Тепер ходімо звідси,- сказав я.- Ходімо і більше сюди не вертаймося.

Ми взялися за руки й вибігли з замку лицаря Като. Ми опинилися на подвір'ї. І хто б, ви думали, кинувся мені назустріч? Міраміс! Мій золотогривий Міраміс! Побіч нього бігло біле лошатко.

Міраміс підскочив до мене. Я обняв його за шию, пригорнувся до його чудової голови й зашепотів йому на вухо:

- Мій Мірамісе, мій Мірамісе! [108]

Він дивився на мене відданими очима, і я знав, що він так само тужив за мною, як я за ним.

Посеред подвір'я стримів стовп, а біля нього лежав ланцюг. І я збагнув, що Міраміс теж був зачарований. Він був тим чорним конем, що вночі стояв тут, прив'язаний ланцюгом. А лошатко було не інакше як те, що його лицар Като викрав із Пущі. Це через нього сто білих коней плакали кривавими сльозами. Тепер їм уже не доведеться плакати. Скоро їхнє лошатко повернеться назад.

- А де решта тих, кого викрав лицар Като? - спитав Юм-Юм.- Де ділися зачаровані птахи?

- їдьмо до озера й пошукаймо їх там,- сказав я. Ми сіли на Міраміса, а лошатко чимдуж побігло за нами. Ми виїхали з замку, і тієї миті почули щось дивне й страшне. Почули позад себе такий жахливий гуркіт, що аж земля задрижала. То розвалився замок лицаря Като, за одну мить обернувся у величезну купу каміння. Не було вже вежі, не було порожніх зал, не було ні темних кручених сходів, ні вікон галереї, не було нічого. Була тільки величезна купа каміння.

- Замку лицаря Като більше немає,- сказав Юм-Юм.

- Так, від нього лишилося саме каміння,- додав я.

Від скелі, на якій стояв замок, до озера в'юнилася стежка. Вона була вузенька й стрімка. Та Міраміс спускався нею дуже обережно, ставив копита легенько й обачно, і так само йшло за ним лошатко. І ми щасливо з'їхали вниз.

На кам'яній плиті під самою кручею стояла зграйка дітей. Вони, видно, чекали на нас, бо кинулись нам назустріч, і їхні обличчя засяяли.

- О, та це ж брати Нонно! - вигукнув Юм-Юм.- І сестричка Їрі, і всі решта! Зачарованих птахів уже немає!

Ми зіскочили з Міраміса. Діти оточили нас. Вони трохи бентежились, але були радісні й привітні. Один хлопчик, брат Нонно, взяв мене за руку і сказав тихо, ніби не хотів, щоб хтось почув його слова:

- Я дуже радий, що ти взяв мого плаща. І дуже радий, що ми вже не зачаровані.

А одна дівчинка, сестричка Їрі, теж підступила до мене. Ніяковіючи, відвертаючи очі в бік озера, вона тихо сказала:

- Я дуже рада, що моя ложечка в тебе. І дуже рада, що ми вже не зачаровані.

Другий брат Нонно поклав мені руку на плече і сказав:

- Я дуже радий, що ми змогли витягти з води твого меча. І дуже радий, що ми вже не зачаровані.

- Тепер той меч знов лежить на дні озера,- мовив я.- Та хай собі лежить, бо нам ніколи більше не треба буде ніякого меча.

- Не треба. І ми б не змогли його вдруге витягти звідти,- сказав брат Нонно,- бо ми вже не зачаровані птахи.

Я обвів поглядом дітей і спитав: [111]

- А хто з вас ткалина дочка?

Запала тиша. Діти мовчали.

- Хто з вас ткалина дочка? - спитав я вдруге, бо хотів сказати їй, що мій плащ підшитий тканиною, яку виткала її мати.

- Ткалина дочка звалась Мілімані,- озвався нарешті брат Нонно.

- А де вона? - спитав я.

- Он там лежить,- відповів брат Нонно.

Діти розступилися. На кам'яній плиті біля самої води лежала дівчинка. Я підбіг до неї і став навколішки. Дівчинка не ворушилася і не розплющувала очей. Вона була мертва. її личко було біле, як сніг, і маленьке, а тіло геть обпалене.

- Вона налетіла на смолоскип,- пояснив брат Нонно. Мене охопив розпач. Мілімані загинула через мене!

Як я міг радіти, як міг тішитись, коли Мілімані загинула через мене!

- Не сумуй,- сказав брат Нонно.- Мілімані сама цього хотіла. Вона зумисне налетіла на смолоскип, хоч знала, що її крила спалахнуть.

- Хай і так, але ж вона загинула,- в розпачі сказав я. Брат Нонно взяв Мілімані за обпалені руки і сказав:

- Нам доведеться залишити тебе тут, Мілімані. Бо ми підемо додому, тільки ще заспіваємо тобі нашу пісню.

Діти посідали на кам'яну плиту навколо дівчинки й заспівали пісню,-яку самі склали для неї:

Сестричко наша, о Мілімані!

Сестричка наша в озеро впала,

в озеро впала, спаливши крильця.

О Мілімані, о Мілімані!

Тихенько спиш ти і вже не встанеш,

не встанеш більше, не злинеш більше

з сумним квилінням над темним плесом.

- Не злине над темним плесом, бо його вже немає,- сказав Юм-Юм.- Є тільки ласкаве озерце. І хвильки в тому озерці співають про Мілімані, що заснула на його березі. [112]

- Якби її було в що загорнути,- сказала сестричка Їрі.- В щось м'якеньке, хай би їй не муляв твердий камінь.

- Загорнемо її в мій плащ,- мовив я.- Загорнемо у ту тканину, яку виткала її мати.

Я загорнув Мілімані у свій плащ, підбитий чарівною тканиною. Та тканина була м'якіша за яблуневий цвіт, ніжніша за нічний легіт, що пестить траву, тепліша за червону кров серця, і її виткала мати Мілімані. Я обережно загорнув бідолашну дівчинку в плащ, щоб їй було м'якше лежати на кам'яній плиті.

І сталося диво. Мілімані розплющила очі й глянула на мене. Хвилину вона ще лежала нерухомо і тільки дивилася на мене. Потім сіла і вражено повела очима навколо. Мабуть, побачене ще дужче її вразило, бо вона сказала:

- Яке блакитне озеро!

Тільки це й сказала. Тоді скинула з себе плаща й підвелася. На тілі в неї не лишилося жодного опіку. Ми дуже зраділи, що вона ожила.

На озері з'явився човен. Хтось дужими ударами весел борознив його поверхню. Коли човен приплив ближче, ми впізнали тих, що сиділи в ньому. То були Зброяр і старий Ено.

Невдовзі їхній човен уперся в кам'яну плиту, і вони вискочили на берег.

- А що я казав! - громовим голосом вигукнув Зброяр.- А що я казав! Казав, що скоро лицар Като стане до свого останнього бою.

До мене підійшов схвильований Ено.

- Я хочу тобі щось показати, королевичу Міо,- мовив він і простяг до мене зморщену руку.

На долоні в нього лежав зелений листочок, маленький гарний листочок, тендітний, ніжний, ще блідий, з тоненькими прожилками.

- Це з Мертвого Лісу,- сказав Ено.- Я знайшов його на дереві в Мертвому Лісі годину тому.

Він задоволено кивнув сивою, скуйовдженою головою. [113]

- Я щодня ходитиму до Мертвого Лісу дивитися, чи не з'являться там ще якісь зелені листочки,- повів далі він.- А цей візьми собі, королевичу Міо.

Він поклав листочок мені в руку. Мабуть, думав, що кращого подарунка й бути не може. Потім знов кивнув головою і сказав:

- Я вболівав за тебе, королевичу Міо. Сидів у своїй хатині і вболівав за тебе. Хотів, щоб тобі пощастило.

- А що я казав! - втрутився Зброяр.- Казав, що скоро лицар Като стане до свого останнього бою.

- А як ви повернули собі човна? - спитав я Зброяра.

- Мені його пригнали хвилі,- відповів він.

Я глянув на гору по той бік озера, де була Зброярева кузня і стояла хатина Ено. На озері з'явилося більше човнів. Вони один за одним випливали з ущелини та заток, і в них сиділи незнайомі люди. Бліді, виснажені люди, що вражено, захоплено дивилися на сонце й на блакитну воду. Адже вони досі ніколи не бачили сонця. А тепер воно ясно світило над озером, над навколишніми скелями, і всюди було гарно й весело. Тільки велика купа каміння на замковій скелі була негарна. Та я подумав собі, що колись вона заросте мохом. Колись м'який зелений мох сховає під собою те каміння, і ніхто не знатиме, що там був замок лицаря Като.

Я колись бачив гарні квітки, що люблять рости в моху. Вони скидаються на малесенькі дзвоники й ростуть у розколинах між камінням. Колись, може, такі маленькі рожеві дзвоники виростуть у моху на руїнах замку лицаря Като. І ті руїни стануть гарні.

Дорога додому була далека, але неважка. Менші діти їхали на Мірамісі, а найменші, зовсім маленькі,- на лошатку. їм було дуже весело їхати на ньому. Ми, решта, йшли пішки аж до Пущі.

Ми добралися до неї вночі, і вона обернулася в Пущу Місячного Сяйва, так самісінько, як першого разу. Між деревами залягала тиша. Та ось Міраміс заіржав голосно [114] й нестримно, і десь далеко з Пущі йому у відповідь заіржали сто білих коней, так само голосно й нестримно. Ті коні мчали до нас, і їхні копита лунко били в землю. Лошатко теж почало іржати. Воно намагалося іржати так голосно й нестримно, як великі коні, але в нього виходило тихе, смішне іржання, майже нечутне. Та коні однаково почули його. Ох, як же вони зраділи, що лошатко вернулося додому! Вони з'юрмилися навколо нього, всі хотіли підійти якнайближче, торкнутись його, переконатися, що воно справді вернулося додому.

Тепер ми мали сто коней, тож не було потреби йти далі пішки. Кожна дитина мала коня. Сам я сів на Міраміса, а Юм-Юм, як завжди, позад мене, бо не хотів їхати на жодному коні, крім Міраміса. Одна дівчинка, найменша з усіх, їхала на лошатку.

Ми мчали Пущею, і яка ж гарна була та сотня білих коней у місячному сяйві!

Скоро ми побачили між деревами щось біле. То були розквітлі яблуні навколо ткалиної хатини. Білі кучугури тендітного яблуневого цвіту навколо хатини, що була достоту ніби хатина з казки. З неї долинало клацання верстата, і Мілімані сказала:

- Моя мати тче.

Вона зіскочила з коня перед самою хвірткою, помахала нам рукою і сказала:

- Я така рада, що приїхала додому! Така рада, що приїхала додому, поки не відцвіли яблуні!

Вона побігла стежкою поміж яблунями і зникла в хатині. І зразу ж верстат перестав клацати.

Але нам ще було далеко додому, до Острова Зелених Лук, а я дуже хотів швидше опинитися там, у свого тата-короля. Сто білих коней на чолі з Мірамісом знялися над Пущею, вище за високі гори, й полетіли над хмарами в напрямку Острова Зелених Лук.

Був уже ранок, коли ми досягли мосту Вранішньої Зорі. Він сяяв золотим промінням. Вартові спустили його, [116] і сто білих коней, витягнувши шиї, метляючи гривами, помчали ним, як вітер. Вартові стояли й тільки вражено дивилися на нас. Раптом один із них схопив ріг і засурмив так, що луна покотилася по цілому Острові Зелених Лук. І з усіх хатин почали вибігати люди, ті, що сумували й тужили за своїми викраденими дітьми. Вони побачили, що діти повертаються на білих конях, що жодне з них не пропало, всі повернулися додому.

Білі коні помчали далі, і скоро ми опинилися біля трояндового садка мого тата-короля. Тут усі діти зіскочили з коней, і до них кинулися їхні батьки й матері. Вони поводилися так самісінько, як сто білих коней, коли побачили, що їхнє лошатко повернулося додому. Нонно теж був тут, і його бабуся, і Їрі з братами й сестрами, і батьки Юм-Юма, і багато інших людей, яких я ніколи не бачив. Вони то плакали, то смія­лися, обіймаючи й цілуючи дітей, що повернулися додому.

Але мого тата-короля не було між ними.

Ста білих коней нам уже не треба було, і вони подалися назад до Пущі. Я дивився, як вони бігли луками. Поперед усіх мчало біле лошатко.

Юм-Юм почав розповідати своїм татові й мамі про все, що з нами було, і не помітив, як я відчинив хвіртку до трояндового садка. Ніхто не помітив, що я зник у садку, і добре, що не помітив. Бо я хотів побути сам. Я йшов попід срібними тополями, і вони дзвеніли, як завжди, троянди пахли, як завжди, все тут було таке, як завжди.

І враз я побачив його. Побачив свого тата-короля. Він стояв на тому самому місці, де я його залишив, коли їхав до Пущі й до Країни Чужинецької. Він простяг до мене руки. Я кинувся в його обійми, міцно обхопив його за шию, а він пригорнув мене до себе і прошепотів:

- Міо, мій Міо!

Бо мій тато-король дуже любить мене, а я дуже люблю його.

Того дня нам було весело, як ніколи. Ми гралися в трояндовому садку - я, Юм-Юм, Нонно зі своїми братами й сестрами і решта дітей. Вони побачили курінь, який ми з Юм-Юмом спорудили, і він їм сподобався. Ми їздили на Мірамісі, і він перестрибував через трояндові живоплоти. Гралися ми також моїм плащем, бо брат Нонно не захотів узяти його назад.

- Адже підшивка на ньому твоя, Міо,- сказав він. Отож ми гралися в хованки. Я надягав плаща навиворіт, бігав поміж кущами троянд, зовсім невидимий, і вигукував:

- Ніхто мене не спіймає! Ніхто мене не спіймає!

І діти не могли мене спіймати, хоч як гналися за мною.

Почало смеркати, і дітям довелося йти додому. їхні батьки не хотіли, щоб вони так довго гралися першого ж вечора після повернення.

Ми з Юм-Юмом залишилися в курені самі. Коли в трояндовому садку запав присмерк, ми заграли на своїх сопілках.

- Збережімо їх,- мовив Юм-Юм.- І якщо колись [118] розлучимося, то гратимемо собі стародавню мелодію пастухів.

Надійшов мій тато-король, щоб і мене забрати з садка. Я попрощався з Юм-Юмом, і він побіг додому. Попрощався я і з Мірамісом, що пасся біля куреня. Тоді взяв свого тата-короля за руку, і ми теж пішли з трояндового садка додому.

- Міо, мій Міо, ти, певне, виріс, поки тебе тут не було,- сказав мій тато-король.- Мабуть, сьогодні зробимо на одвірку в кухні новий карб.

Ми йшли стежкою попід срібними тополями. Там залягав лагідний присмерк. Над цілим садком нависав блакитний туман. Білі пташки поховалися у свої гнізда. Але' на верхівці найвищої тополі сидів самотою і співав свою сумну пісню Жалібник. Я не знав, про що він міг співати тепер, коли всі викрадені діти повернулися додому. Але, мабуть, Жалібник завжди має про що співати.

Ген на луках пастухи почали запалювати вогнища. Вони спалахували одне за одним і, мов зірки, ясніли в присмерку. Я чув, як пастухи грали свою стародавню мелодію.

Я і мій тато-король ішли, трималися за руки й вимахували ними. Мій тато-король дивився на мене згори й усміхався, а я дивився на нього знизу й радів, що йду поруч із ним.

- Міо, мій Міо,- казав мій тато-король.

І більше нічого.

- Міо, мій Міо,- казав мій тато-король, поки ми йшли додому смерком.

Потім настав вечір, а за ним ніч.

Я вже давно живу в Країні Далекій. Я рідко згадую той час, коли мешкав на Упландській вулиці. Тільки інколи згадую Бенка, бо він дуже схожий на Юм-Юма. Сподіваюся, що Бенко не дуже тужить за мною. Бо ніхто краще за мене не знає, як важко людині, коли вона тужить за кимось. Але ж у Бенка принаймні є тато й мама, і він напевне знайшов собі нового найкращого Друга. [119] Часом я згадую тітку Едлю та дядька Сікстена і більше не гніваюся на них. Мені тільки цікаво, що вони казали, коли я зник. Чи вони помітили, що мене немає? їм було байдужісінько до мене, може, вони взагалі не завважили, що я зник. Тітка Едля, може, думає, що варто їй тільки піти в парк Тегнера й пошукати, і вона знайде мене десь на лавці. Може, вона думає, що я сиджу на лавці під ліхтарем, їм яблуко і граюся порожньою пляшкою з-під пива абощо. Може, вона думає, що я сиджу там і дивлюся на будинки, де світяться вікна й де діти зі своїми батьками сідають вечеряти. Може, вона думає так і лютує, що я й досі не повернувся додому з сухариками.

Але тітка Едля помиляється. О, як вона помиляється! На лавці в парку Тегнера немає ніякого Буссе. Він подався в Країну Далеку. Він живе в Країні Далекій, де дзвенять срібні тополі, де вночі пастухи розпалюють вогнища, щоб світили їм і гріли їх, де є хліб, що втишує голод, і де в нього є тато-король, якого він дуже любить і який дуже любить його.

Ось де тепер Бу Вільгельм Ульсон. Він живе в Країні Далекій, і йому там добре, дуже добре у свого тата-короля.

(c) А.Ліндгрен

Джерело: А.Ліндгрен. Міо, мій Міо. Расмус-волоцюга. Брати Лев'яче Серце. К.: Веселка, 1990. С.: 121-266.

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua), 2003

Расмус-волоцюга

Розділ перший

Расмус сидів на липі, осідлавши свою улюблену розсоху, й думав про те, чого на світі хай би краще не було. Хоч би картоплі. Ні, картопля нехай буде, коли її з підливою подають на обід у неділю. Та коли вона з божої ласки росте на полі і її треба полоти - тоді хай би її не було. Без панни Шуліки теж можна обійтися. Бо це вона загадувала: «Завтра ми полотимем картоплю». Панна Шуліка казала «ми полотимем», але це не означало, що й вона йшла в поле. Де там! У полі біля картоплі цілий довгий спекотний день мозолилися Расмус, Гуннар, Великий Петер і решта хлопців. Та ще й дивились, як містечкові діти йшли повз них купатися на річку, пихаті, зарозумілі,- їх також хай би не було на світі!

Расмус сидів собі й прикидав, чого ще хай би краще не було, коли його роздуми урвав тихий голос ізнизу:

- Расмусе, ховайся! Шуліка йде.

Це з дверей дровітні застережливо вихилився писок Гуннара, і Расмус заквапився. Він подерся з розсохи вище по стовбуру, і коли панна Шуліка зупинилась перед дровітнею, його вже не видно було в гущавині липового листя. І добре, бо панні Шуліці не подобалося, що хлопці сидять на деревах, мов пташенята, які ще не вбилися в пір'я, коли на них чекало стільки корисної праці.

- Ти носиш дрова, Гуннаре?

Суворі очі панни Шуліки прискіпливо оглянули ялинові поліна, які Гуннар складав у кошик.

- Ношу,- відповів хлопець саме таким голосом, яким треба було відповідати панні Шуліці. Особливим голосом [122] дітей з притулку, яким належало розмовляти з завідувачкою, або тоді, коли до них приходив священик і питав, чи вони раді, що так гарно прибрали в садку, або коли з'являвся батько котрогось із містечкових хлопчаків і допитувався, чого вони налупцювали їхнього сина, що гукав услід їм на шкільному подвір'ї «підкидьок». Такої хвилини діти з притулку намагалися говорити якомога покірніше, чемніше, бо добре знали, що саме цього від них чекають панна Шуліка, священик і всі решта.

- Ти не знаєш, де Расмус? - спитала панна Шуліка.

Расмус зі страху ще дужче притулився до гілляки, на якій висів, і почав просити бога, щоб панна Шуліка Швидше пішла геть. Бо довго він не зможе так висіти. [123]

Ще бракувало, аби в нього заніміли руки й він гепнувся? додолу просто перед завідувачкою. Блакитну смугасту; сорочку, яку носили діти з притулку, теж здалеку було помітно. Пташок на деревах важко побачити, бо Господь; дав їм захисні барви, казала вчителька в школі. А хлопців! із притулку він такими захисними барвами не обдарував, тому Расмус подумки молився, щоб Господь бодай забрав геть панну Шуліку, поки він не впав з липи.

Він саме згадав, як панна Шуліка недавно лаяла його, що він замащується дужче за інших хлопців у притулку. Нехай вона ще раз скаже таке, то він візьме та й відповість: «Я хочу придбати собі захисні барви».

Авжеж, неодмінно відповість так, але тихенько, тільки про себе. Бо цього не скажеш уголос, не скажеш у вічі панні Шуліці. Бо очі в неї дуже суворі і рот суворий, міцно стулений, часом ще й на лобі проступає сувора зморшка. Гуннар казав, що в панни Шуліки й ніс суворий. Але Расмус так не думав. Йому здавалося, що насправді | ніс у панни Шуліки гарний.

Хоч тепер, коли він висів на липі й відчував, як терпнуть у нього руки, йому навряд чи спадало на думку щось приємне про завідувачку. А Гуннар, який боязко накладав поліна в кошик під пильним поглядом панни Шуліки, що стояла поряд, не зважувався підвести очей навіть до її носа, байдуже, чи суворий той ніс, чи ні. Гуннар бачив тільки полу її накрохмаленого фартуха.

- Ти не знаєш, де Расмус? - ще раз спитала панна Шуліка, вже нетерпляче, бо на перше запитання не отримала відповіді.

- Я недавно бачив його біля курника,- відповів Гуннар.

Це була найщиріша правда. Бо півгодини тому Гуннар із Расмусом шукали яєць у заростях кропиви, куди дурні курки часом крадькома йшли нестися. Отже, Гуннар недавно бачив Расмуса біля курника. А де він тепер, Гуннар вважав за краще не казати завідувачці.

- Коли ти його побачиш, то скажи, нехай нарве [124] кошик кропиви,- мовила панна Шуліка і крутнулася на підборах.

- Добре, панно Шуліко,- відповів Гуннар.

- Чув? - спитав він, коли Расмус зліз із липи.- Ти маєш нарвати кошик кропиви.

Кропиви також хай би краще не було на світі, подумав Расмус. Адже її доводилося рвати цілісіньке літо, бо курям щодня давали парене листя.

- Хіба ті дурепи не могли б самі дзьобати кропиву, коли вона росте в них перед носом!

- Куди там,- сказав Гуннар,- їм, бач, давай готову! Він глибоко вклонився курці, яка спокійно сокоріла собі, проходячи повз хлопців.

Расмус не був певний, чи курей хай би краще не було на світі, чи хай би були, але, врешті, вирішив, що хай би були. А то діти не дістануть у неділю по яйцеві, а без яйця й не знатимуть, що настала неділя. Ні, нехай кури будуть, і добре зразу ж піти й нарвати їм кропиви, щоб мати спокій.

Расмус був не ледачіший за інших дітей свого віку. Йому тільки не хотілося гаяти час на все те, що заважало лазити по деревах, чи купатися в річці, чи разом з іншими хлопцями гуртуватись у розбійницьку ватагу і влаштовувати засідку за льохом, коли котрась із дівчат ішла туди по картоплю. Він вважав, що під час канікул саме це й треба робити. Панна Шуліка не могла цього зрозуміти, і не дивно, що не могла. Вестергазький притулок був громадським закладом, але частину коштів на своє утримання діставав від продажу яєць і городини. Всю роботу і мусили виконувати діти, і панна Шуліка не ставила до них нелюдських вимог, хоч Расмусові й здавалося, що не по-людському змушувати його цілий день полоти картоплю. Бо він, як і всі діти-сироти, повинен був сам дбати про себе, коли йому мине тринадцять років, тож необхідно було до того часу привчити його до праці, це панна Шуліка розуміла. Не розуміла вона тільки, що навіть дітям-сиротам треба гратися. Але, мабуть, цього не можна було від неї вимагати, адже вона сама давно вже вийшла з дитячих років.

Расмус покірно рвав кропиву за курником. І поки нарвав її повний кошик, сказав курям кілька теплих слів:

- Ледацюги! Навряд чи хай би ви були на світі. Тут такі зарості кропиви, що від них здуріти можна. Але де там, ви її ніби не бачите. А я, мов той раб-негр, рву для вас кропиву, аж у голові паморочиться.

Що довше він міркував про це, то виразніше уявляв себе рабом-негром, і це була приємна розвага. Вчителька читала їм перед канікулами книжку про рабів в Америці. Нема кращого за уроки, коли вчителька читає книжку, а книжка про рабів-негрів - найкраще з усього, що Расмус будь-коли слухав.

Він рвав кропиву і стиха стогнав. Бо наглядач рабів саме вперіщив його батогом, а за льодівнею лежали кровожерні пси, ладні кинутись на нього, коли він не дуже швидко наповнюватиме кошика. Він уже збирав [126] бавовну, а не рвав кропиву. Великі робочі рукавиці, які Бін надяг, щоб не жалити рук, не вельми личили рабові-негрові, що працював під палючим сонцем американського Півдня, але нічого не вдієш.

Расмус рвав кропиву, аж йому набридло. Та часом дрібні радощі трапляються й рабам-неграм. Неподалік від льодівні росло кілька великих кущів кропиви. У Расмуса кошик був уже повний, але він зірвав і ті кущі тільки для того, щоб подрочити кровожерних псів. І побачив щось у тирсі під льодівнею. Воно було ледь присипане тирсою і дуже скидалося на монету в п'ять ере. В Расмуса закалатало серце. Не може бути, що це монета! Проте він обережно скинув рукавицю і простяг руку по те, що лежало в тирсі. І справді то були п'ять ере! Лани бавовни зникли, кровожерні пси де й ділися, у сердешного раба-негра голова пішла обертом з радощів.

Бо скільки всього можна купити за п'ять ере! Чималу торбинку карамельок, або п'ять великих льодяників, або шоколадне тістечко. У містечку є крамниця. Він може побігти туди в обідню перерву хоч би й завтра. Чи краще бігатиме туди щодня, але не тратитиме грошей. Бо приємно знати, що ти багатий і можеш купити все, що хочеш.

Ні, нехай кури будуть на світі, і кропива також, адже без курей і кропиви він не знайшов би цього п'ятака. Расмус уже шкодував, що недавно так сердився на бідолашних курей. Правда, по курях не видно було, що їх дуже образила його лайка. Вони спокійно походжали собі в загороді, а однаково йому хотілося, щоб вони знали, що він, зрештою, не ворог їм.

- Будьте собі на здоров'я,- сказав Расмус, підходячи ближче до огорожі.- І я щодня рватиму вам кропиву...

Саме тієї миті сталося друге диво. Расмус помітив нову коштовність. За сіткою, біля лап однієї курки леггорнської породи, що голосно сокотіла, лежала черепашка. Серед курячого посліду лежала гарна, біла черепашка з дрібними брунатними цяточками.

- О! - вигукнув Расмус.- О! [127]

Він швидко відщіпнув хвіртку і, не зважаючи на кудкудакання переполоханих курей, що розліталися навсібіч,] зайшов у загороду й підняв черепашку.

Його щастя було таке велике, що він не міг нести його сам. Конче треба було поділитися ним із Гуннаром. Бідолашний Гуннар! Він був із ним годину тому біля курника, але не знайшов ні черепашки, ні монети. Може, годину тому там не було цих скарбів, подумав Расмус. Може, вони якось вичарувалися тоді, коли він почав рвати кропиву. Може, в нього сьогодні день дивовиж.

Найкраще спитати Гуннара, що він думає про це.

Расмус кинувся бігти, але раптом спинився, бо згадав про кошика з кропивою коло льодівні. Він повернувся; назад і вже з кошиком в одній руці й з черепашкою та монетою, міцно затиснутими в другій, подався шукати і Гуннара.

Він знайшов його біля майданчика, де звичайно гралися діти з притулку, коли кінчали свою щоденну роботу. Тепер вони зібралися там усі й, видно, були чимось, схвильовані. Мабуть, щось сталося, поки Расмус рвав кропиву.

Расмус хотів відкликати Гуннара вбік і показати йому свої скарби. Але в того були важливіші справи.

- Ми завтра не йдемо полоти картоплю,- короткої сказав він.- Хтось має приїхати сюди, щоб вибрати собі дитину.

Перед такою новиною майже цілком зблякли п'ять ере й черепашка. Ніщо не могло зрівнятися з тим, що хтось із їхньої громади отримає власну домівку. Кожна дитина в притулку мріяла про таке щастя. Навіть великі хлопці й дівчата, що скоро мали покинути притулок і самі заробляти на себе, всупереч здоровому глуздові сподівалися на таке диво. Навіть найпоганіші, найбешкетливіші і найнеслухняніші з них не кидали надії, що одного чудового дня приїде хтось такий, що з якоїсь незрозумілої причини вибере саме його чи її. Не в наймити чи служниці, щоб попихати ними, а візьме собі за дитину. Мати власних батьків! Діти з притулку не могли уявити собі [128] більшого щастя на світі, ніж це. Не всі з них відверто признавалися в цій своїй безнадійній мрії. Але Расмус, якому було тільки десять років, ще не вмів прикидатися байдужим.

- А що, як вони виберуть мене? - схвильовано сказав він.- О, якби вони захотіли взяти мене!

- Ет, не сподівайся,- відповів Гуннар.- Вони завжди беруть кучерявих дівчаток.

Расмусів радісний запал згас, на обличчі в нього проступило глибоке розчарування. Він благально звів на Гуннара посумнілі очі.

- Ти зовсім не віриш, що хтось захотів би взяти хлопчика з рівним чубом?

- Кажу ж тобі, що вони беруть кучерявих .дівчаток. Сам Гуннар був негарний, кирпатий хлопчик з таким чубом, як козяча вовна, і свої надії здобути батька й матір тримав у глибокій таємниці. Ніхто б, дивлячись на нього, не помітив, що його бодай трохи цікавить те, що має відбутися завтра.

Коли через годину Расмус лежав у своєму вузенькому ліжечку поряд із Гуннаровим у спальні для хлопців, він згадав, що й досі не розповів товаришеві про черепашку і п'ять ере. Він перехилився через край ліжка і прошепотів:

- Слухай, Гуннаре, сьогодні сталося стільки дивовиж!

- Яких дивовиж? - спитав Гуннар.

- Я знайшов п'ять ере й гарну, дуже гарну черепашку, але нікому не кажи про це.

- Можна мені поглянути? - пошепки попросив Гуннар,- Ходімо до вікна, щоб видно було.

Вони в самих сорочках, босоніж підійшли до вікна, Расмус при світлі літньої ночі показав свої скарби, обережно, щоб, крім Гуннара, ніхто їх не побачив.

- Як тобі пощастило,- мовив Гуннар, гладячи одним пальцем прохолодну черепашку.

- Так, пощастило. Тому я сподіваюся, що ті, хто приїде завтра, все-таки виберуть мене.

- Ого, чого захотів! - сказав Гуннар. [129]

На ліжку біля самих дверей спав Великий Петер, найстарший хлопець у притулку, що мав безперечне право бути ватажком. Він підвівся на лікті й почав пильно прислухатися. Тоді пошепки сказав:

- Швидше лягайте. Іде Шуліка. Я чую, як вона гупає сходами.

Гуннар із Расмусом гайнули до своїх ліжок, тільки сорочки залопотіли їм по ногах. І коли Шуліка зайшла до спальні, там було тихо, як у вусі.

Завідувачка робила звичайний вечірній обхід. Вона ходила від ліжка до ліжка й перевіряла, чи всюди там лад. І часом, хоч дуже рідко, не вельми ласкаво, майже через силу, гладила котрогось із хлопців. Расмус не любив Шуліки. Та кожного вечора сподівався, що вона погладить його. Він і сам не знав чому, але дуже хотів, щоб вона його погладила.

«Якщо вона погладить мене сьогодні,- подумав він,- то це означатиме, що й завтра буде день дивовиж. Це означатиме, що ті, хто приїде, захочуть узяти мене, хоч я маю рівного чуба».

Панна Шуліка вже зупинилася біля Гуннарового ліжка. Расмус лежав, увесь напружений. Зараз... зараз вона підійде до нього.

- Расмусе, не скуби ковдри,- мовила панна Шуліка. Тоді рушила далі, а за хвилину зачинила за собою двері, спокійно, рішуче і впевнено. У спальні панувала тиша. Тільки з ліжка, де лежав Расмус, почулося глибоке зітхання.

Розділ другий

Другого ранку хлопці заходилися митись у своїй умивальні. Якщо вірити Шуліці, то вимиті вуха й вишару-вані щіткою руки найбільше подобалися названим батькам, і сьогодні задля власної користі треба було зробити з ними все, що можна.

Расмус поклав у свій шаплик великий шматок мила [130] й почав так шарувати себе, як востаннє шарував перед святвечором. Чуб у нього рівний, цього вже не зміниш, а щодо вух, міркував він собі, то в цілому Вестергазькому притулку ніхто не зможе похвалитися такими вимитими вухами, як у нього, та й ніхто не матиме таких вишаруваних до червоного рук. Хоч дівчата однаково мали перевагу: вони самі собою були неприродно чисті. Здавалося, ніби бруд не приставав до них так, як до хлопців. Зрештою, вони тільки те й робили, що мили посуд або підлогу, щось пекли й таке інше, від чого навіть стаєш чистішим.

Посеред умивальні стояв Великий Петер і не брав у руки ні мила, ні щітки. Восени йому минало тринадцять років, і він мав залишити притулок, хотів цього чи ні. Він знав, що йому доведеться йти в найми до котрогось із поближніх господарів, і знав також, що нічого не зміниться, хоч би як старанно він вимив вуха.

- Я сьогодні чхаю на миття,- голосно заявив він. Біля шапликів запала очікувальна мовчанка. Великий

Петер був ватажок, і коли він не думав митися, то й перед кожним хлопцем поставало важке питання, що йому робити.

- І я сьогодні чхаю на миття!

Гуннар рішуче відклав щітку. Він також знав, що вода й мило не зможуть зробити з ним ніякого дива.

- Не будь дурний,- мовив Расмус, витираючи мокрого чуба, що ліз йому в очі.- Ти ж знаєш, хто має приїхати.

- Думаєш, приїде власною особою король Оскар? - відповів Гуннар.- Мені чхати, чи то буде сам король, чи якийсь дрібний крамар із Кіси, а митись я однаково не хочу.

Куховарка тітка Ольга була балакучіша за панну Шуліку й розповіла дітям, що має приїхати не дрібний крамар, а великий купець, та ще й разом з дружиною. У них не було власних дітей, що успадкували б колись їхню крамницю. Тому вони й приїдуть до Вестергазького притулку вибрати собі дитину, казала тітка Ольга. Успадкувати цілу крамницю! Оце діло, міркував Расмус. Крамницю, [131] де повно карамельок, і колотого цукру, й солодцевих паличок. Ну, звичайно, борошно, кава, мило й оселедці теж там є.

- Ти як хочеш, а я таки вимиюся,- рішуче сказав Расмус і взявся терти лікті.

- Мийся, мийся,- мовив Гуннар,- я тобі допоможу. Він схопив Расмуса за шию і пригнув йому голову

в шаплик з водою. Расмус випручався, сердито пирхаючи. Гуннар стояв поряд і лагідно сміявся, сяючи всім своїм кирпатим обличчям.

- Ти ж не гніваєшся на мене? - спитав він.

Тоді й Расмус засміявся. На Гуннара не можна було довго гніватись. Але намочити його як слід треба було. Він схопив шаплик і загрозливо рушив до Гуннара, що стояв навпроти дверей до спальні й чекав нападу. Расмус підняв шаплик: зараз Гуннар матиме добру купіль. Та коли Расмус замахнувся шапликом, Гуннар швидко відскочив убік. Тієї миті двері до спальні відчинились і вода з шаплика навальною тропічною зливою ринула на того, хто з'явився на порозі.

А з'явилася панна Шуліка. На жаль, у такому випадку тільки одна особа може втриматись від сміху - та, яку облито. Отже, панні Шуліці легко було не сміятись, але хлопці приглушено захихотіли. І серед того хихотіння почувся якийсь надривний, моторошний регіт. То реготав Расмус. Якусь мить, страхітливу мить, реготав, а тоді враз замовк, розпачливо чекаючи лиха. Адже він розумів, що мало статися лихо.

Панна Шуліка була дуже стримана людина, і тепер вона також стрималася. Тільки струснулася, наче мокрий пес, і сердито втупила очі в Расмуса.

- Тепер я не маю на тебе часу,- сказала вона.- Ми побалакаємо потім.- Тоді гучно заляскала в долоні й гукнула: - За півгодини всі збираються на подвір'ї! Ви встигнете помитись, прибрати спальню й попоїсти.

Після цих слів панна Шуліка вийшла, не глянувши на Расмуса. Коли вона зникла, зчинився радісний гомін.

- Ну й улаштував ти їй купіль,- сказав Великий Петер.- Цього разу ти, Расмусе, добре постарався.

Але Расмуса не тішило те, що він добре постарався. Погано почався в нього день. Так не починається день дивовиж, коли він міг би отримати собі батьків. А от кару отримає, і, мабуть, страшну кару, бо ж він зробив страшний вчинок. Він мерз від страху й тривоги, його худе тіло аж тіпалося.

- Одягнися, ти весь посинів з холоду,- сказав Гуннар і додав тихіше: - Це через мене ти облив Шуліку.

Расмус, цокаючи зубами, надяг на себе сорочку й штани. Байдуже, хто винен, адже ні він, ні Гуннар не сподівалися, що все скінчиться так погано. Проте він боявся, розпачливо боявся тієї кари, яку вигадає для нього Шуліка. Коли хтось робив щось справді погане, то панна Шуліка часом шмагала винного різками. Одного разу вона відшмагала Великого Петера за те, що він трусив яблука у священиковому садку, і Елува, який так розсердився на тітку Ольгу, що крикнув на неї: «Переварка!» Звичайно, його теж відшмагають у кімнаті панни Шуліки. [133]

«Але як вона вдарить мене, я помру,- подумав Рас-мус.- Просто візьму й помру, і так буде найкраще».

Адже він хлопчик-сирота з рівним чубом, якого ніхто не хоче взяти за свого, то можна й померти.

Расмус був і далі пригнічений, коли вийшов із дітьми на подвір'я. Панна Шуліка вже чекала на них, убрана в ошатну чорну сукню й білий, цупко накрохмалений фартух. Вона заплескала в долоні й сказала:

- Ви, мабуть, чули, що в нас сьогодні будуть гості. Скоро приїдуть одні пан і пані поглянути на вас і трохи поговорити з вами. Ви собі грайтеся, як звичайно. Та було б добре, якби ви поводилися трохи чемніше, ніж завжди. Ну йдіть, починайте гру!

Расмусові не хотілося починати гру. Йому здавалося, що він уже ніколи не захоче гратися. Натомість він виліз на свою улюблену розсоху на липі. Там він міг спокійно думати й водночас кидати оком на дорогу, щоб не проґавити, коли над'їдуть купець із дружиною. Бо хоч він уже не мав надії, що ті люди виберуть його, а однаково цікаво було поглянути, які вони на вигляд.

Він сидів під зеленим шатром і чекав на гостей. Черепашка і п'ять ере лежали у нього в кишені штанів. Він витяг їх і ще раз оглянув: усе-таки приємно було тримати їх у руці.

«Мої скарби,- зворушено подумав він.- Мої найдорожчі скарби».

Так, його спіткало лихо, але все-таки він тішився своїм незвичайним багатством.

Врешті почувся невиразний цокіт копит. Той цокіт ближчав, і скоро на закруті з'явилася бричка. Двоє гнідих коней шпарко мчали в куряві сільської дороги, та коли повіз досяг брами, візник зупинив їх голосним «Тпру!».

У бричці сиділи якийсь пан і пані. А яка ж та пані була гарна! Вона була у блакитному капелюшку з білими перами, що хиталися над її викладеним у високу зачіску білявим волоссям, та ще й затулялася від сонця білою мереживною парасолькою, але тепер відхилила її назад, тож Расмус бачив її вродливе обличчя. Ясна бавовняна [134] сукня теж була дуже гарна, широко обшита знизу мереживом, і, висідаючи з брички, пані притримувала її маленькою білою ручкою. Расмусові здавалося, що вона така гарна, як добрі феї в казках. Низенький пухкий чоловічок, що допомагав їй висісти з брички, не був такий гарний. У ньому не було нічого казкового, зате він мав крамницю, повну солодцевих паличок і карамельок, а це багато важило.

Пані з парасолькою зайшла дрібним легеньким кроком у браму, яку чоловік притримав для неї. Расмус нахилився скільки міг, щоб не пропустити жодної дрібниці з її казкової зовнішності. А що, коли б така пані була його матір'ю, як би він себе почував?

- Мати,- стиха промовив Расмус, ніби на пробу.- Мати.

О, якби й сьогодні ще був його день дивовиж! Тоді ця гарна пані зрозуміла б, що з усіх дітей, з цілого притулку він найкращий і треба взяти собі за дитину саме його. Тоді вона" сказала б, тільки-но побачивши його: «О, дивись, тут є саме такий хлопчик із рівним чубом, якого ми хочемо мати за сина». І купець кивнув би головою і сказав би: «Так, він якраз пасуватиме до крамниці, мабуть, зможе обслуговувати відділ карамельок».

І коли панна Шуліка захотіла б забрати його до своєї кімнати й дати йому різок, купець сказав би: «Будь ласка, не чіпайте нашого хлопця».

Потім вони відразу забрали б його з собою в бричку і він тримав би ту гарну пані за руку, а Шуліка зі своєю різкою зупинилася б біля брами і аж рота роззявила б з подиву. І слухала б, як віддаляється стукіт копит, коли бричка вирушила б у дорогу. А потім уже нічого не чула б і, сплакнувши, сказала б: «Ну, от і поїхав Расмус!»

Він зітхнув. Якби ж то не було на світі стільки кучерявих дівчат! Грети, і Анни-Стіни, і Ельни - аж трьох у самому лише їхньому притулку. І ще Елін, але вона трохи чудна, тож її, мабуть, вони не захочуть. [135]

Він квапливо зліз із дерева. Купець із дружиною були вже на подвір'ї і кожної миті могли наштовхнутися на кучеряву дівчину. Треба хоч показатися раніше, тоді нехай самі прикидають, чи він їм годиться.

Расмус рішуче рушив на подвір'я, де панна Шуліка саме вітала прибулих.

- Ходімо, вип'ємо кави в садку й тим часом побалакаємо,- мовила вона всміхаючись до гостей усім обличчям.- Ви посидите й поглянете на дітей.

Гарна пані також усміхалася, але усмішка в неї була якась несмілива. Вона боязко скинула очима на дітей.

- Так, ми поглянемо, кого б...

Чоловік підбадьорливо поплескав її по плечі.

- Авжеж, авжеж,- мовив він,- усе буде добре. А поки що справді ходімо вип'ємо кави.

Діти гралися у м'яча на майданчику поряд. їм наказано гратися, і вони гралися. Але то була жалюгідна гра, до якої ніхто не мав охоти. Хіба кортітиме гратися, коли, може, майбутнє кожного з них залежало від того, як він цього ранку поводився, який мав вигляд. Діти крадькома позирали на тих, що сиділи біля столика під бузковим живоплотом. Над майданчиком нависала глуха тиша. Ніхто не сперечався, ніхто не сміявся, чути було тільки стукіт, коли хтось підгилював м'яча, і цього літнього ранку той стукіт здавався якимось дивно прикрим.

Боязко, мов ягня, що відбилося від отари, Расмус скрадався за живоплотом. Він не знав, що панна Шуліка та її гості розташувалися біля садового столика, а коли помітив їх, було вже пізно повертати на іншу стежку. Довелося пройти повз них. Расмус ступав на диво негнучкими ногами, тіло його було вкрай неповоротке. Він крадькома зиркнув на Шуліку, бо опинився дуже близько від неї, так близько, що аж неприємно, і спіткнувся, кваплячись якнайшвидше дійти до дітей на майданчику та змішатися з ними. Він похапцем глянув і на гарну пані. Тієї самої миті вона підвела на нього очі. Від її погляду Расмус ніби задерев'янів. Він стояв, не годен зрушити з місця, тільки розгублено дивився на неї. [136]

- Расмусе,- гостро почала панна Шуліка, але стрималась. Як не як, а її гості приїхали дивитися на дітей.

- Тебе звати Расмусом? - спитала гарна пані. Расмус не міг говорити, лише кивнув головою.

- Хоч би ти вклонився, коли до тебе звертаються,- підказала йому панна Шуліка.

Расмус почервонів і швидко вклонився.

- Хочеш тістечка? - спитала купчиха й узяла одне тістечко з хлібниці.

Расмус кинув швидкий погляд на панну Шуліку. Він не знав, чи йому треба взяти ласощі, чи відмовитись.

Панна Шуліка кивнула головою,- і він узяв тістечко.

- Хоч би ти вклонився, коли береш гостинця,- знов нагадала панна Шуліка.

Расмус почервонів ще дужче і вклонився вдруге. Він нерішуче стояв на місці. Що йому робити далі? Чи йти, чи залишитися тут? їсти тістечко він також не зважувався.

- Біжи гратися,- мовила панна Шуліка, і Расмус помчав від неї, як вихор.

Він сів на моріжку біля майданчика й заходився їсти тістечко. На душі в нього було сумно. Адже він повівся, як бовдур, навіть не знав, що треба вклонитися. Тепер купчиха, певне, думає, що він якийсь пришелепуватий.

Сонце підбивалося дедалі вище. Стояв ясний літній день, та ще й не треба було йти полоти картоплю. Проте для дітей із Вестергаги цей день однаково був важкий, сповнений болісного чекання. Вони скоро перестали гратися в м'яча, жодне не мало більше сили вдавати, що гра його розважає. Діти не знали, як використати несподіваний вільний час, який триватиме рівно доти, доки ті, що приїхали, когось виберуть. У дітей ще не було такого тяжкого ранку. Вони пригнічено стояли купками на майданчику і крадькома пасли очима пані з парасолькою, її чоловік і далі сидів біля столика й читав газету, отже, вибирати явно мала вона. І вона ходила від однієї купки до другої, розмовляла з кожним по черзі, трохи силувано, трохи несміливо, властиво, не знаючи, про що говорити з цими бідолашними дітьми, що так чудно дивилися на неї.

Найжалісливіше з усіх дивився той хлопчик, що звався Расмус. У його очах немовби світилось благання, в темних очах, надто великих для його худенького веснянкуватого личка.

Але й багато інших дітей жалісливо просили очима звернути на них увагу. Серед них і он та дівчинка, мила пухкенька дівчинка з рум'яними щічками й хмарою ясного кучерявого волосся над лобом. її не можна було не помітити, бо вона вперто трималася гості, хоч куди б та йшла. Мала простодушна істота, єдина з дітей, що зважувалась відповідати, коли до неї всміхалися.

Пані з парасолькою підбадьорливо погладила її по щоці.

- Як тебе звати, дитино?

- Грета,- відповіла дівчинка з білявими кучерями і зграбно присіла в поклоні.- Яка у вас, тітко, гарна парасолька.

Тітка махнула парасолькою, їй самій вона здавалася гарною. Але скінчилося тим, що парасолька впала на траву. І не встигла гостя нахилитися по неї, як Грета вже була там. І не лише Грета. Расмус стояв зовсім поряд, якомога ближче до гарної пані, й тепер кинувся до парасольки. О, нарешті він покаже, що теж може бути чемний!

- Пусти! - крикнула Грета й смикнула парасольку до себе.

- Ні, я...- почав Расмус.

- Пусти! - Грета знов смикнула парасольку.

І раптом Расмус нажахано застиг із держаком від парасольки в руці. Решта її залишилася в Грети. Вона також завмерла з ляку. А коли нарешті збагнула, що сталося, то гірко заплакала.

Тієї миті надбігла панна Шуліка.

- Ти знов щось накоїв, Расмусе! - крикнула вона.- Ти сьогодні наче сказився. Коли ти вже навчишся поводитись так, як люди! [138]

Расмус почервонів, мов рак, очі йому з образи й відчаю затуманили гарячі сльози. Купчиха й сама відчула себе нещасною, побачивши таке велике дитяче горе.

- Нічого, це не біда,- лагідно мовила вона,- держак можна знов прикрутити. Мій чоловік зараз усе зробить.

Вона взяла свою розшарпану парасольку і квапливо подалася до чоловіка, що й досі не встав з-за столика. Грета похапцем витерла сльози й побігла за нею, мов цікаве цуценя. Вона стала за кілька кроків і пильно спостерігала, як купець прикрутив держака й парасолька знов стала ціла.

- Як гарно, що її можна полагодити,- вдоволено мовила Грета. Вона всміхнулась, і її ясне кучеряве волосся замерехтіло на сонці.

А Расмус зник. Він подався зі своїм соромом і легкодухими слізьми до відходка. То був спокійний притулок для поранених душ, найкращий сховок для їхнього горя. В купі понадриваних газет завжди можна було прочитати [139] щось цікаве й на хвилину забути про всіх гарних купчих у цьому жорстокому світі й про мереживні парасольки. Расмус сидів у глибокій задумі й читав. І справді, йому пощастило - в газеті таки було щось цікаве. Витріщивши очі, він читав по складах те, що там було написане:

«Напад на фабрику в Санде.

Страхітливий напад стався вчора на фабриці в Санде. Двоє замаскованих чоловіків удерлися до контори фабрики і, погрожуючи пістолетами, змусили службовця віддати їм гроші з каси, призначені на тижневу платню робітникам. Після цього грабіжники зникли, не лишивши по собі жодних слідів».

Расмус уявив собі замаскованих грабіжників і аж затремтів з хвилювання. Тієї миті він зовсім забув про купчиху.

Та коли купець із дружиною через дві години від'їздили з Вестергаги, він стояв біля брами й довго дивився вслід бричці. На задньому сидінні видно було Грету, її ясна голова витикалася поряд із блакитним капелюшком, оздобленим білими перами. Ось Грета й поїхала... І напевне тримала за руку гарну пані. Ось вона й поїхала.

Розділ третій

- Що ти тепер скажеш? - мовив Гуннар, коли бричка зникла.- Вони завжди вибирають дівчат із кучерявим волоссям, я ж тобі казав.

Расмус кивнув головою. Так воно й було. Хлопці не мали жодної надії, якщо поблизу були кучеряві дівчата.

А все ж таки невже зовсім неможливо, щоб десь на світі знайшлася людина, яка захотіла б мати за дитину хлопчика з рівним чубом? Хтось єдиний... десь... далеко за поворотом дороги.

- Слухай, я знаю, що треба зробити,- жваво сказав Расмус.- Треба втекти звідси й самому напитати собі батьків. [140]

- Як це? Яких батьків? Гуннар нічогісінько не розумів.

- Таких, що захочуть тебе. Коли не буде з кого вибирати, їм доведеться взяти тебе, хоч ти й не кучерявий.

- Ти таки йолоп,- мовив Гуннар.- Уявляю собі, як ти пішов би до Шуліки й сказав: «Вибачте, я сьогодні не можу полоти картоплю, бо мені треба йти напитати когось, хто б захотів узяти мене за дитину».

- Сам ти йолоп. Звичайно, треба йти, не спитавшись Шуліки. Втекти звідси, збагнув?

- Аякже, тікай,- мовив Гуннар.- Ти любесенько вернешся, коли зголоднієш, і якщо досі тобі не давали різок, то тоді неодмінно дадуть.

Коли Гуннар згадав про різки, Расмус здригнувся. Як можна було забути про те страхіття, що чекало на нього? Адже панна Шуліка мала дати йому різок, він був майже певен цього. Від цієї думки Расмус весь похолов.

- Ходімо краще гратися в м'яча,- сказав Гуннар.- Ти ж бо не думаєш тікати зараз?

Гуннар поклав йому руку на плече. Він був добрий, і його рука ніби захищала Расмуса. Йому полегшало, і він пішов із Гуннаром на майданчик.

Там усі оточили колом Великого Петера, що манірно всміхався й дріботів ногами, вдаючи з себе купчиху.

- Як тебе звати, дитино? - мовив він і погладив Елува по голові.- Тобі ж гарно у Вестергазі, правда? Ти бачив колись машину? Ти мочишся в штанці?

Ніхто не чув, щоб останні слова купчиха справді казала, а проте всі вдоволено зареготали. Приємно було познущатися з тієї пані, яка принесла їм стільки таємного хвилювання й стільки таємної туги і яка більше ніколи не повернеться, з пані, яка приїздила в гарному блакитному капелюшку і з мереживною парасолькою.

- Ану гляньте на хлопця з шапликом! - вигукнув Великий Петер, коли Расмус із Гуннаром підійшли до гурту.- Які штуки з водою ти думаєш показати завтра Шуліці? [141]

Расмус не мав ніякого бажання говорити про штуки з водою, та коли вже Великий Петер зласкавився звернутись до нього, треба було показати себе.

- Та, мабуть, попрошу в садівника шланга й добряче поллю її,- зарозуміло відповів він.

Усі схвально засміялися, і підбадьорений Расмус повів далі:

- Або роздобуду пожежну помпу і як слід обмию її. Дивно, що ніхто не засміявся з цих його слів. Діти

раптом заніміли, тільки дивилися на щось позад Расмуса. В нього прикро залоскотіло в животі. Він і собі обернувся глянути, що там таке.

То була Шуліка. Шуліка в чорному плащі з буфами на рукавах і в ошатному капелюшку на голові. Тітка Ольга казала, що вона мала йти до священика на каву... Господи боже, чого ти привів її сюди саме цієї миті?

- Он що, ти мене як слід обмиєш,- мовила панна Шуліка зовсім не сердито - здавалося, це її навіть розважало.- З'явишся завтра до мене в кімнату о восьмій годині, й побачимо, хто кого обмиє.

- Добре, шанно Пуліко...- плутаючи слова, відповів Расмус. Він не тямився з ляку.

Панна Шуліка втомлено похитала головою.

- «Шанно Пуліко»... Просто не збагну, що сьогодні з тобою діється, Расмусе.

І вона пішла. Тепер Расмус знав, що його ніхто не врятує. Він напевне пропав, пропав навіки. Різок йому не минути, та він і визнавав, що заслужив їх. Не можна було безкарно наробити за один день стільки дурниць.

- Пусте, вона б'є не дуже боляче,- спробував його втішити Великий Петер.- Це зовсім не страшна кара. Нема тобі чого хнюпитись.

Та Расмуса досі ще не били різками, і він був певний, що не витримає такої кари. Нізащо в світі не витримає. Ох, чому він не сидить поряд із купчихою і не їде геть із Вестергаги! Отже, якщо все зважити, для нього лишається тільки одне - тікати. Він не переживе ночі з думкою про те, що вранці доведеться йти до панни Шуліки, щоб [142] вона відшмагала його. Але ж не вирушить він у дорогу сам! Із ним мусить піти й Гуннар... мусить! Він побалакає з Гуннаром, проситиме і благатиме його, щоб той тікав разом із ним. Не можна гаяти часу. Годин за дві їм треба вже вирушати.

Нарешті цей довгий день скінчився. Пора було йти спати, але ніхто не квапився лягати. Панни Шуліки не було, і чергувала тітка Ольга. А діти її не слухали. Дівчатка ще скорилися, коли вона гримнула на них, але хлопців їй довелося заганяти в ліжко, мов упертих бичків. Нікому не хотілося заходити в спальню й лягати, коли надворі стояв такий чудовий, ясний літній вечір.

Расмус весь час тримався біля Гуннара і, коли вони роздягалися, прошепотів йому:

- Гуннаре, я вирішив тікати цієї ночі. Ти ж підеш зі мною?

У відповідь той дав йому доброго штовхана і сказав:

- Не верзи дурниць. Чого тобі тікати?

Расмус не хотів признаватись, що злякався різок, тому відповів:

- Досить із мене цього притулку. Я хочу пошукати собі іншого місця.

- Ну що ж, тікай,- спокійно мовив Гуннар.- Тільки шкода мені буде тебе, коли ти повернешся.

- Я ніколи не повернуся.

Його слова забриніли моторошно. Расмус сам здригнувся, коли їх вимовив. Він жив у Вестергазі з самого малку, не пам'ятав жодної іншої домівки й жодної матері, крім панни Шуліки. Справді страшно було собі уявити, що він має зникнути назавжди. Та й не міг він собі уявити, що вже не побачить Шуліки. Не тому, що любив її, а однаково... Колись, кілька років тому, одного вечора, як Расмусові стріляло у вусі, вона взяла його на коліна. Він був прихилився до її плеча, і вона заспівала йому: «Немає кращого на світі». Він тоді так любив її, ще довго любив і навіть мріяв, щоб у нього знов почало стріляти У вусі. Але у вусі йому вже не стріляло, панна Шуліка більше не турбувалася про нього і майже ніколи не [143] гладила по голові, коли ввечері робила обхід. А тепер вона хоче відшмагати його. Буде більше ніж справедливо, як він утече. А однаково... Йому самому здавалися страшними слова: «Я ніколи не повернуся».

Та ще й Гуннар. Каже, що не тікатиме з ним. Отже, Расмус і його більше ніколи не побачить. А це найгірше з усього. Уявити собі, що він не побачить більше Гуннара, найкращого свого приятеля! їхні ліжка стояли поряд, вони сиділи в школі на одній лавці й колись стали побратимами: за курником прокололи собі пальці і змішали свою кров. А тепер Гуннар не хоче тікати з ним! Расмус аж розсердився на нього.

- Ти що, думаєш справді обрости мохом у Вестергазі?

- Ми побалакаємо про це, коли ти повернешся,- відповів Гуннар.

- Я ніколи не повернуся,- запевнив його Расмус і від своїх слів знов здригнувся.

Того вечора у спальні було гамірно. Адже Шуліка пішла в гості, а з тітки Ольги можна скільки завгодно варити воду, сказав Великий Петер. Хлопці билися, жартували, викидали різні коники і все не хотіли лягати, аж поки з'явилася тітка Ольга, червона з люті, й заявила, що розкаже все панні Шуліці. Тоді вже довелося залізти в ліжка. Але й там не обов'язково було спокійно лежати і чекати сну.

- Я королівської крові,- почав Альбін у своєму кутку. Він завжди так починав, тому його прозвали «Альбін

королівської крові». Він запевняв, що його батько походить із королівської родини й що сам він опинився у Вестергазі помилково.

- Опинився тут, як був іще гарненьким немовлям,- сказав він.- Та коли я виросту, то знайду свого батька, і тоді побачимо, чия правда. Той, хто був до мене добрий, отримає подарунки, багато різних подарунків.

- Дякую, ваша величносте,- мовив Великий Петер.- Розкажіть, що ми отримаємо.

Вони постійно поверталися до цієї гри. Ніхто, крім самого Альбіна, не вірив, що він королівської крові, [144] й ніхто, крім того ж таки Альбіна, не вірив, що він колись зможе подарувати комусь бодай п'ять ере. Та всі діти мріяли про речі, яких вони ніколи не мали й ніколи не отримають, тому залюбки слухали, як Альбін, лежачи в ліжку вечорами, роздаровував праворуч і ліворуч велосипеди, книжки, веселі ігри.

Расмусові також подобалася ця розвага, та сьогодні в нього було тільки одне бажання: щоб усі якнайшвидше поснули. Його ніби напала якась сверблячка. Наче всі неприємності того дня залізли йому під шкіру і ятрили її, підганяли його, щоб він швидше вирушав. За відчиненим вікном стояла ясна літня ніч. Усе огорнула глибока тиша, і в тій тиші не було ніяких різок, що їх треба боятися. І, може, десь там, ген далеко, для хлопчика-сироти з рівним чубом було краще місце, ніж Вестергазький притулок.

Расмус на хвилину задрімав, але прокинувся від власного неспокою і відчув, що пора йти. У спальні тепер було тихо. Тільки Елув, як звичайно, хропів і тихо сопіли інші хлопці. Расмус обережно підвівся з постелі й перебіг очима по рядах ліжок, щоб переконатися, чи всі сплять. Хлопці спали. Альбін королівської крові уві сні щось мурмотів. Еміль кидався, як завжди, але всі спали. Навіть Гуннар. Його скуйовджена голова тихо й мирно лежала на подушці. Його не турбувало те, що цієї хвилини з Вестергазького притулку зникає його найкращий приятель. Расмус зітхнув. Як Гуннар зажуриться, коли прокинеться вранці й побачить, що Расмус справді втік! Він не сказав би так спокійно: «Що ж, тікай»,- якби щиро повірив, що Расмус таки надумав утекти. Він не розумів, що Расмус мусив тікати, бо це легше, ніж різки. Расмус знову зітхнув. Інші хлопці, звичайно, вважали, що різки - не таке страшне лихо, щоб через них переживати. Це тільки він волів би, ну майже волів би померти, ніж дістати різок.

Він якомога тихіше виліз із постелі й одягнувся. Серце в нього стукотіло якось дивно, ноги теж були якісь дивні, вони напевне не хотіли тікати, а то чого б так тремтіли. [145]

Расмус засунув руку в кишеню. Там він тримав черепашку й монету. П'ять ере - не такий великий скарб, щоб пускатися з ним у дорогу, але... принаймні з голоду не помреш. Булочку й чашку молока він завжди може на них купити. Черепашка була гарна й прохолодна на дотик, але за неї нічого не купиш. її він залишить. Черепашку візьме Гуннар на пам'ять про свого навіки відданого приятеля з сирітського притулку. Коли він уранці прокинеться, Расмуса тут уже не буде, але на краєчку його ліжка лежатиме гарна-прегарна черепашка.

Расмус проковтнув клубочок у горлі й поклав черепашку на краєчок свого ліжка. Він трохи постояв, стримуючи плач і дослухаючись до глибокого подиху Гуннара. Тоді простяг руку до його голови на подушці й обережно погладив брудним, потрісканим вказівним пальцем його шорсткого чуба. Властиво, не погладив, він тільки хотів доторкнутися до свого найкращого приятеля востаннє, бо вже ніколи більше не доторкнеться.

- Прощавай, Гуннаре,- тихо промурмотів він.

І тихо рушив босоніж до дверей. Там він зупинився й прислухався. Серце в нього калатало в грудях. Потім він відчинив двері рукою, що з напруження вкрилася холодним потом, і знов зупинився, лаючи двері, які так страхітливо рипіли.

Сходи вниз до кухні теж рипіли. Ох, якби зараз надійшла панна Шуліка, що б він їй сказав? Що в нього болить живіт і йому треба вийти? Ні, так легко панну Шуліку не обдуриш.

Не завадило б узяти з собою якихось харчів. Расмус поторсав двері до комори. Замкнені. Хлібниці в кухні теж виявилися прикро порожні. Він знайшов тільки маленьку жалюгідну скоринку і сховав її до кишені.

Тепер можна й вирушати. Вікно в кухні було відчинене. Треба тільки вилізти на стіл біля нього, і він одним скоком опиниться на волі.

Та тієї миті він почув кроки на посиланій жорствою стежці. Кроки, яких не можна було сплутати ні з чиїми іншими. Це верталася з гостей у священика панна Шуліка. [146]

Расмус відчув, як під ним підігнулися ноги. Тепер він пропав. Якщо Шуліка зайде через кухню, йому нема порятунку. Бо як він пояснить, чого опинився в кухні об одинадцятій годині ночі?

Він прислухався, похоловши з ляку. Мабуть, є ще невеличка надія, що завідувачка зайде через веранду.

Даремна надія! Ось її хода вже почулася в сінях, ось вона береться за дужку дверей. Расмусові закляклі ноги раптом ожили, і він шаснув під складаний стіл. Потім натяг і обсмикав скатертину, щоб якомога більше затулити себе. Наступної миті панна Шуліка була вже в кухні. Расмусові здалося, що настала його остання година. Бо хіба така нажахана людина може вижити? Серце його мало не вискакувало з грудей.

Білої літньої ночі у великій старомодній кухні було добре видно кожен куток. Панні Шуліці досить тільки ледь опустити очі, і вона помітить Расмуса, що сидить під столом, наче переляканий заєць.

Та в панни Шуліки, видно, було на думці щось інше. Вона спинилася посеред кухні й замурмотіла сама до себе:

- Клопіт... клопіт... Самий клопіт, і більше нічого!

Хоч який Расмус був нажаханий, а однаково це мурмотіння вразило його. Який у завідувачки був клопіт? Подумати тільки, він так і не довідається, який у неї клопіт. Бо ж він бачить її востаннє. Принаймні сподівається, що востаннє.

Панна Шуліка, стоячи посеред кухні, вийняла з капелюшка шпильку. Потім тяжко зітхнула і вийшла з кухні. Двері, легенько хряснувши, зачинилися за нею, і Расмусові здалося, що кращого звуку він не чув у житті.

Він і далі сидів під столом, напружено прислухаючись. Так він почекав кілька болісних секунд, тоді якомога швидше виліз на підвіконня, незграбно стрибнув униз і опинився в траві. Трава була мокра від роси і здалася йому, босому, холодною. Повітря теж було прохолодне, зате дихалося ним легко. Це було повітря волі. Так, він став вільний, хвалити бога, тепер він вільний!

Та радість його виявилась передчасною. Пролунав звук, [147] який так його налякав, що він мало не збожеволів. Вікно в кімнаті панни Шуліки нагорі зненацька відчинилося. Расмус почув, як дзенькнула защіпка, й побачив у ньому високу темну постать панни Шуліки, що дивилася в його напрямку. З розпачу він притулився до стовбура яблуні так, ніби хотів прирости до нього. І затамував подих, чекаючи, що буде далі.

- Там є хтось? - гукнула панна Шуліка.

Расмус затремтів від того голосу, який так добре знав. Він розумів, що найкраще озватися до неї, перше ніж вона помітить його. Буде гірше, якщо він мовчатиме. Але губи в нього так тремтіли, що він не міг вимовити й слова, тільки стояв, нажахано втупивши очі в темну [148] постать у відчиненому вікні. Йому здавалося, що панна Шуліка дивиться просто на нього і ось-ось погукає його на ім'я.

Дивно, але вона не погукала його, а зненацька знов зачинила вікно і зникла в кімнаті. Расмус відітхнув з полегкістю. Він невиразно бачив її в глибині кімнати. Та ось вона ввімкнула світло, в кімнаті стало видно, і він помітив тінь панни Шуліки на стіні з блакитними шпалерами та фотографією королівської родини. Подумати тільки, він більше ніколи не побачить цієї фотографії і картини з зображенням Ісуса перед Пілатом, що висіла на протилежній стіні. Шкода, бо на них так приємно було дивитися, коли доводилося з якоїсь нагоди заходити до кімнати панни Шуліки. Та тепер, хвалити бога, такої нагоди вже не буде, завтра о восьмій він не прийде до неї, цього він уже був певен, і нехай собі тими картинами милується хто хоче.

Йому кортіло швидше піти геть, проте він не міг відірватися від стовбура, поки довга тінь танцювала по стінах. Було страшно й цікаво стояти тут, у садку, і дивитися на Шуліку, коли вона цього не знала.

«Прощавайте, люба моя,- подумав Расмус,- ви могли б частіше гладити мене вечорами, тоді б я напевне залишився, а так прощавайте, люба моя, бачите, як воно виходить».

Може, панна Шуліка почула, що він думав? Бо вона опустила завісу. Наче попрощалася з ним. Наче замкнула від нього цілий Вестергазький притулок і залишила його самого надворі серед ночі.

Расмус і далі стояв у затінку яблунь і дивився на будинок, що був його домівкою. Це був білий старомодний будинок, і тепер, уночі, з темними шибками, оточений темними крислатими деревами, він здавався дуже гарним. Принаймні Расмусові здавався гарним. Бо тітка Ольга казала, що це жахлива стара руїна, в якій неможливо підтримувати чистоту. Певне, що є кращі житла. Він повинен знайти собі справді гарне місце - адже на світі є багато купчих. [149]

Расмус побіг мокрою травою поміж яблунями до брами. За нею в'юнилася дорога. Літньої ночі вона була схожа на широку сіру стрічку. І Расмус побіг тією стрічкою...

Розділ четвертий

«Я не боюсь на стежині зеленій...» - так мовилося в одному вірші, якого читала вчителька в школі. У вірші йшлося про хлопчика, що також був уночі сам надворі.

Хіба він гірший за того хлопчика-вугляра? Та як же страшно бути самому, він до такого не звик. У притулку його весь час оточували люди, і коли він хотів бути сам, то мусив ховатися у відходку або вилазити на липу.

У Вестергазі діти справді шукали самоти. Але самота в полі серед літньої ночі була для нього цілком нова. Такої непорушної тиші, як тієї прохолодної, безвітряної ночі з блідими зірками, Расмус іще ніколи не переживав, і вона його лякала. Він боявся тієї тиші й того дивного примарного світла, в якому все здавалося несправжнім. Він тільки вві сні бачив краєвиди, що купалися в такому непорушному світлі, і досі не знав, що саме такий вигляд мають літні ночі.

Зляканий і змерзлий, Расмус чимдуж біг дорогою. Його босі ноги виляскували по землі. Він поспішав. Головна дорога була небезпечна: якби йому там хтось трапився, то зрозумів би, що він утікач. Та була ще бічна дорога через луки. Адже й вона вела у світ. Вузенький звивистий путівець, яким узимку возили дерево, а влітку - молоко з пасовиська, куди виганяли худобу. Там уже напевне ніхто не зустрінеться й не здивується, що він робить тут сам серед ночі. А однаково Расмус трохи завагався, перше ніж ступити на той путівець. Шлях був наче зачарований і викликав у його серці острах. Навколо темніли кущі ліщини й сумно шелестіли осики, хоч їх майже не ворушив вітер. Чого ті осики так тремтять і чого їхній шелест такий сумовитий?

«Я не боюсь на стежині зеленій...» Ні, він не боїться, та все-таки хай би Гуннар був із ним. Якби можна було саме тепер триматися за чиюсь руку. Тіні здавалися темними, як ніколи. Весь світ був непорушний, ніби мертвий. Усі тварини і пташки спали, і всі люди також, тільки він ішов самотою і боявся. Дуже боявся на стежині зеленій, авжеж, боявся, не так, як той відважний хлопчик-вугляр. «Далі ж у лісі аж серце холоне»,- мовилося в тому самому вірші, і це була правда.

А ще Расмус дуже зголоднів. Він засунув руку в кишеню, витяг скоринку і з'їв її, та шлунок однаково здавався порожнім, і він стурбовано думав про те, чи в світі знайдуться якісь добрі люди, що нагодують самітного хлопця з сирітського притулку, навіть коли через свій рівний чуб він не підходить жодним названим батькам.

Расмус був голодний. І втомлений. Треба спробувати знайти якесь місце, де можна було б поспати. Ще не зараз. Зараз йому ще не можна відпочити. Він мусить відійти якомога далі від Вестергаги, поки настане день. Поки там помітять, що його нема в ліжку. А коли помітять, який там зчиниться переполох! Може, Шуліка пошле на пошуки поліцію.

Від цієї думки Расмус знов заквапився. Засунувши руки в кишені, нахилившись уперед, він біг підтюпцем і дивився тільки поперед себе, намагаючись не звертати погляду вбік, де залягали глибокі тіні. Так він тікав, відчуваючи себе страшенно самітним. І йому здавалося, що його втечі не буде кінця.

Коротка літня ніч стає довгою, коли хтось мандрує дорогами. Мандрує цілу вічність, поки ноги перестають його слухатись. Поки в нього несамохіть опадають повіки і він іде такий сонний, що голова хилиться додолу. Настає світанок, сонце кидає перше проміння між дерева, але він не помічає цього. Іскриться трава, павутиння, блищать краплі роси на листі приворотня, хтозна-куди зникає легенька ранкова імла, а на вершечку найближчої берези сидить ранній дрозд і виводить свої перші радісні трелі. Але він їх не чує. Бо він стомлений і сонний. Невимовно сонний.

Та ось подорожній нарешті надибує невелику клуню, [151] з тих, у яких полюбляють ночувати волоцюги. Вона стоїть посеред луки і всім своїм сірим виглядом ніби запрошує до себе. О цій порі року такі клуні повні сіна.

Расмус насилу відхилив важкі двері. Всередині було тьмяно й тихо і приємно пахло сіном. Расмус глибоко зітхнув, наче аж схлипнув, і впав на сіно. Він уже спав.

Расмус прокинувся, бо дуже змерз і стеблина залоскотала йому в носі. Він рвучко сів, не пам'ятаючи, де він і як сюди добрався. Та раптом усе згадав, і з почуття безмежної самоти на очах у нього виступили сльози. [152]

Боже, який він нещасний! Бути втікачем виявилося багато важче, ніж він думав. Він уже затужив за Вестергазьким притулком, за Гуннаром, за теплою постіллю і за ранковою молочною кашею. Атож, Расмус уже оплакував притулок, як утрачений рай. Звичайно, хлопцям там часом перепадало, але то була менша біда, ніж лишитись у світі самому, як палець, закоцюблому й голодному, як ось він. Крізь щілини просмикувалися тоненькі промені сонця. День сьогодні теж гарний, принаймні не доведеться так по-свинському мерзнути. Расмус був одягнений у сорочку й буденні штани з сірої грубої вовни, які тітка Ольга полатала йому на колінах. Але однаково так змерз, що аж зубами цокотів. Найкраще було б лягти й знов заснути, та хіба заснеш у такому холоді! Расмус сидів на сіні й понуро стежив за порошинками, що танцювали в сонячному промінні.

Раптом він щось почув. Почув щось жахливе, від чого затремтів усім тілом, з голови до п'ят. Зовсім близько від нього хтось позіхнув. Він був не сам у цій повітці! Хтось іще спав тут цієї ночі. Расмус злякано повів навколо очима, щоб побачити, хто то. Й помітив, що з-за великої в'язки сіна витикався жмут темного, ледь рудуватого кучерявого чуба. Хтось позіхнув за в'язкою, а потім Расмус почув чийсь голос:

Ой, рута, рута,

вночі і вдень покута,

а вранці справжня скрута.

Нарешті з-за в'язки вигулькнула ціла голова, ціле обличчя, кругле, неголене, з темною щетиною. Двоє прищулених очей вражено втупилися в Расмуса, тоді кругле обличчя розпливлося в широкій усмішці. Незнайомець на вигляд був зовсім не страшний. І не страшний був його сміх, схожий на куряче кудкудакання. Засміявшись, він сказав:

- Моє шанування!

- Моє... шанування,- невпевнено відповів Расмус.

- Чого ти такий наляканий? Думаєш, я їм дітей? Расмус промовчав, і незнайомець повів далі: [153]

- Що ти за один? Як тебе звати?

- Расмус.

Голос його був ледь чутний, він боявся відповідати, боявся й мовчати.

- Расмус... Он як, Расмус,- мовив неголений чоловік і задумливо кивнув головою.- Ти втік із дому?

- Ні, не втік... із дому,- відповів Расмус, не вважаючи, що бреше. Адже Вестергага не була його справжнім домом. Як цей неголений чоловік міг подумати, що зі справжнього дому можна втекти?

- Та не бійся так. Я ж сказав, що не їм дітей,- знов мовив неголений.

- А ви, дядьку, втекли з дому? - обережно спитав Расмус.

Неголений засміявся.

- Дядьку?.. Хіба я схожий на дядька, га? Чи я втік із дому?.. Так, так, ти вгадав.- І він засміявся ще гучніше. [154]

- То ви, дядьку, волоцюга? - спитав Расмус.

- Будь ласка, не зви мене дядьком. Моє ім'я Оскар. Він підвівся з сіна, і Расмус пересвідчився, що він

таки волоцюга, бо одяг у нього був геть зім'ятий - і картатий зношений піджак, і штани, що обвисали на ньому з усіх боків. Він був високий, широкоплечий, на вигляд дуже лагідний, а коли сміявся, на неголеному обличчі в нього блищали білі, як сніг, зуби.

- Кажеш, волоцюга?.. Ти чув коли про Райського Оскара? Це я. Райський волоцюга і справжня божа зозуля.

Справжня божа зозуля! Расмус почав прикидати, чи, бува, цей волоцюга не з'їхав з глузду.

- А чого ви божа зозуля? - спитав він. Оскар глибокодумно наморщив лоба.

- Треба ж комусь бути нею. Хтось мусить стати волоцюгою і бути справжньою божою зозулею. Бог хоче, щоб були й волоцюги.

- А він хіба хоче цього? - недовірливо спитав Расмус.

- Хоче,- запевнив його Оскар.- Коли вже він уклав стільки праці, так мозолився, щоб створити цілу землю, то хотів, щоб на ній було все. Втямив? А який же вигляд мала б земля, якби на ній було все, крім волоцюг?

Оскар задоволено кивнув головою.

- Справжня божа зозуля! Ото ж бо.

На цьому слові Оскар засунув руку в рюкзак, що лежав поряд із ним на сіні, й витяг щось загорнуте в газету.

- Тепер годиться поснідати.

Від такої мови Расмус відчув, що його шлунок аж скорчився з голоду. Він так хотів їсти, що ладен був жувати сіно, наче бичок.

- Я ще маю там надворі пляшку молока,- повів далі Оскар.

Він спритно скочив із сіна, підійшов до дверей і відчинив їх навстіж. Двері зарипіли й поволі захиталися на завісах. Від них до клуні простяглося широке полотнище сонячного світла. Оскар зупинився в тому світлі, потягся і зник надворі. Проте скоро повернувся, тримаючи в руці добре заткнуту літрову пляшку з молоком. [155]

- Отже, тепер годиться поснідати,- ще раз сказав він і зручно вмостився на сіні.

Він розгорнув газету й витяг із неї бутерброди. Великі, товсті бутерброди з житнього хліба. Він узяв один і, задоволено мурмочучи, вп'яв у нього зуби. Расмус побачив, що на хліб накладено сала, а кращої їжі за сало він не знав.

Видно, Оскар також любив сало. Він жував, тоді любовно оглядав бутерброд і знов заходжувався жувати. А Расмус аж зблід із голоду. Він намагався дивитися кудись-інде, але не міг. Його очі невблаганно притягали до себе бутерброди, і він відчував, що в роті в нього збирається слина.

Оскар перестав жувати. Він схилив набік голову й зацікавлено глянув на Расмуса.

- Ти ж, мабуть, не їси такої простої їжі, як сало? - мовив він.- Такі, як ти, певне, їдять на сніданок молочну кашу з родзинками, еге ж? А може, все-таки з'їси сала?

Хіба можна відмовитись від райських ласощів, коли їх тобі пропонують?

- Так, дякую,- відповів Расмус, ковтаючи слину.- Дякую, з'їм, якщо ваша ласка.

Оскар мовчки простяг йому скибку хліба - розкішно товсту, розкішно довгу, з двома шматками сала. Расмус підніс її до рота й відкусив... О боже, яке ж смачне солоне сало з житнім хлібом! Він аж очі заплющив з утіхи.

- На ще й молока,- сказав Оскар, і Расмус розплющив очі.

Оскар дав йому бляшаний кухлик, по вінця повний молока, і він заходився пити його великими ковтками. У животі в нього похололо, і він ще дужче змерз, але не зважав на те. Він пив далі, поки в кухлику не залишилося ані краплі.

- Дати ще бутерброд? - спитав Оскар і підсунув йому новий шматок хліба з салом.

- А можна?.. Не шкода?

- Можна, будь ласка,- мовив Оскар.- Сільські господині не скупі, а ця, що мені їх дала, мабуть, відчувала, що я зустріну тебе. [156]

Вони мовчки сиділи на сіні й жували бутерброди, аж поки з'їли все до останньої крихти. Допили вони й молоко, і в Расмуса в животі стало ще холодніше, ніж було досі. Він був наїдений, але весь тремтів.

- Щиро дякую,- сказав Расмус.- Я зроду не їв нічого смачнішого.

- Але ти геть посинів,- мовив Оскар.- Швидше вилазь звідси, щоб трохи зігрівся.

Оскар підвівся, закинув на плечі рюкзак і рушив до дверей. Расмус побачив його високу огрядну постать на тлі відчинених дверей і збагнув, що він хоче йти. Його вжахнула ця думка. Оскар не повинен піти й залишити його самого.

- Оскаре,- покликав він, такий наляканий, що насилу вимовляв слова,- Оскаре, я теж хочу бути райським волоцюгою!

Оскар обернувся і глянув на нього.

- Ні, таким, як ти, не можна волочитися дорогами. Такі, як ти, повинні сидіти вдома з татом і мамою.

- У мене немає ні тата, ні мами,- сказав Расмус. Ох, як Оскар не розуміє, що він дуже самітний, і не

зглянеться над ним! Він схопився з сіна й кинувсь до волоцюги.

- У мене немає ні тата, ні мами, але я шукаю.- Він схвильовано схопив Оскара за руку.- Можна мені ходити з вами, поки я шукатиму?

- Що ти шукаєш? - спитав Оскар.

- Шукаю когось, хто б захотів узяти мене,- відповів Расмус.- Як ви гадаєте, чи все-таки хтось захотів би взяти хлопця з рівним чубом?

Оскар збентежено дивився на худеньке, веснянкувате, схвильоване личко, очікувально звернене до нього.

- Думаю, знайдуться такі, що захотіли б узяти хлопця з рівним чубом. Головне, щоб той чуб був чистий.

- У мене він чистий,- запевнив Расмус.- Ну, майже чистий,- додав він. Бо, мабуть, важко бути дуже чистим, коли ти втік з притулку.

Оскар суворо глянув на нього. [157]

- Ану, будь такий ласкавий, шпар, звідки ти взявся. Расмус опустив очі й почав копирсати землю великим пальцем ноги.

- Із Вестергаги... з сирітського притулку. Але я не хочу вертатися туди,- з притиском заявив він, уже забувши, що недавно палко мріяв знов опинитися там. Тепер Расмус знав тільки одне: він хоче мандрувати з Оскаром, хоч іще не минуло й години, як уперше його побачив.

- Чого ти втік? - спитав Оскар.- Зробив щось погане?

Расмус іще завзятіше закопирсав пальцем землю.

- Так,- відповів він і кивнув головою.- Я вилив воду на панну Шуліку.

Оскар засміявся, але відразу споважнів.

- А ти не з тих, що мають липкі руки, га? Ти нічого не поцупив?

- Поцупив...- провинно мовив Расмус.

- Ну, то ти мені не товариш,- сказав Оскар.- Коли під час мандрів крадеш, усе пропало. Не встигнеш і чхнути, як опинишся в поліції. Ні, я не можу взяти тебе з собою.

Расмус розпачливо вчепився в нього.

- Любий Оскаре...

- Не допоможе тобі ніякий «любий»,- сказав Оскар.- Що ти поцупив?

Расмус знов закопирсав пальцем землю.

- Скоринку хліба,- тихо мовив він.- Коли мав тікати... щоб було щось на дорогу.

- Скоринку хліба? - Оскар так зареготав, що аж зуби заблищали.- Скоринка не рахується.

Расмусові відлягло від серця.

- То можна мені стати справжньою божою зозулею?

- Можна, такий дріб'язок, як скоринка, на заваді не стане,- відповів Оскар.

- То я буду вашим товаришем? - питав далі Расмус.

- Гм, трохи пройдеш зі мною, а там побачимо, чи нам добре буде разом.

- Дякую, любий Оскаре,- втішився Расмус.- Мені вже добре разом. [158]

І вони рушили в дорогу. Сонце стояло ще низько. Село струшувало з себе сон. Десь далеко співав півень, гавкали собаки, дорогою проторохтів порожній драбинястий віз, який тягла пара худих коней. Заспаний наймит стояв на возі й вимахував батогом.

- Може, ми гукнемо його і спитаємо, чи він би не підвіз нас? - запропонував Расмус.

- Тут ти не гукай. Поки що сиди тихо. Хтозна, може, панна Шуліка так любить тебе, що послала поліцію, щоб вона привела тебе назад до притулку.

- Ви так гадаєте? - спитав Расмус і знов затремтів з холоду і з ляку.

- Ні, кілька днів вона буде спокійна. Бо думає, що ти повернешся, як зголоднієш.

- Але я не повернуся,- мовив Расмус. Він позіхнув на весь рот і винувато додав: - Я цієї ночі майже не спав.

Він був сонний і стомлений, але не хотів бути тягарем для Оскара, що йшов безжурно, сягнистим кроком.

- Он як, ти невиспаний.

Оскар пильно глянув на виснаженого, посинілого хлопчика, що підтюпцем біг поряд, намагаючись дотримати його кроку.

- Зараз ми знайдемо таке місце, де ти зможеш зігрітися й поспати.

- Хіба серед дня сплять? - здивувався Расмус.- Я ж щойно встав.

- Волоцюги сплять,- відповів Оскар.

І тоді Расмус збагнув, що означало бути волоцюгою. Коротка мить осяяння - і він збагнув усю дивовижу цього нового життя: кожен може робити саме те, що хоче. Може їсти, спати, мандрувати, як йому випадає. Він вільний, щасливо вільний, мов пташка в лісі.

Сп'янілий від свого відкриття, Расмус дріботів поряд із Оскаром. Він уже почував себе волоцюгою, розглядав усе навколо очима волоцюги. Він бачив дорогу, що лагідними закрутами пролягала вдалину й вабила новими таємницями за кожним закрутом. Бачив зелені пасовища, де в промінні ранкового сонця мирно ремиґали корови, бачив [159] червоні селянські хати, на причілках яких прочумані зі сну наймички мили дійниці, а наймити набирали воду в жолоби для коней. У хатах плакали діти, на прив'язі скавчали собаки, а в хлівах ревіли отелені корови, що просилися надвір, на пасовисько. Він дивився і слухав усе це як волоцюга і сприймав його як волоцюга.

Поряд із ним ішов Оскар, щось бадьоро мугикаючи. Зненацька він звернув з дороги й зупинився на сонячній галявинці між кількома високими кущами ялівцю.

- Тут ти можеш попустити віжки,- сказав Оскар.- Тут затишок, осоння, і з дороги тебе не помітить жодна пика.

Расмус позіхнув, але від раптової тривожної думки так і застиг з роззявленим ротом.

- Оскаре, а ви не підете від мене, коли я засну? Оскар похитав головою і тільки сказав:

- Спи, спи.

Расмус кинувся на землю. Він ліг долілиць, уткнувшись носом у куточок зігнутої руки. Сонце приємно гріло його, і він відчув, що засинає. А ще, засинаючи, відчув, що Оскар укрив його своїм піджаком. Тепер йому вже не було холодно.

Він лежав на килимі з пахучого чебрецю. Ялівець також задухмянів, коли його пригріло сонце. Пахло літом. Так, пахощі чебрецю й розігрітого на сонці ялівцю довіку означатимуть для Расмуса літо й мандрівку дорогами.

Над його головою задзижчала бджола. Він насилу розплющив одне око, щоб поглянути на неї. І побачив її й Оскара, що сидів поряд і жував стеблину.

Потім він поринув у сон.

Розділ п'ятий

- Шановна добродійко, чи не знайдеться у вас якогось харчу для мене й для мого супутника?

Оскар стояв на порозі до кухні, тримав у руках кашкета й чемно кланявся. [160]

- Ти знову з'явився, Райський Оскаре? - докірливо мовила селянка.- Ти ж недавно дістав від мене цілий пакунок меленого м'яса.

- Було таке,- відповів Оскар,- та хоч як дивно, а його вже нема.

Расмус тихенько пирхнув, і селянка докірливо глянула й на нього.

- Що це за дитину ти тягаєш із собою?

- О, це бідолашний нехрист, яким я заопікувався,- поважно мовив Оскар.- Ми шукаємо для нього якогось християнського дому. Вам, мабуть, не треба в хаті такого маленького поганина?

- Сам ти поганин!

Селянка сердито підійшла з ганчіркою до столу й почала змітати з нього крихти, лушпайки з вареної картоплі й розлите молоко. Вона всім своїм виглядом показувала, як їй не подобаються волоцюги, і Расмус ладен був повернутись і швидше піти геть. Та це була перша селянська кухня, в якій він опинився, і йому хотілось роздивитися на неї. Тут пахло інакше, ніж у кухні його притулку, не так приємно. Тут тхнуло помиями від свинячих відер біля лави, мокрими ганчірками, якими мили підлоги, і ще чимось, особливими хатніми запахами, яких Расмус досі не знав. Добре, що ці люди його не хочуть. У них і так є діти, ціла зграйка блідих, товстих дітлахів, що мовчки стояли й роздивлялися на нього. Добре, що Оскар сказав, нібито він нехрист.

- Якщо ти нарубаєш мені трохи дров, то я тебе нагодую,- неохоче запропонувала селянка.

Оскар схилив набік голову і благально глянув на неї.

- А треба неодмінно рубати дрова? Може, я краще трохи заграю.

- Дякую, я обійдуся без твоєї гри,- відповіла селянка, але обличчя в неї трохи полагіднішало.

Оскар глибоко зітхнув.

- Так, так,- мовив він, сумно киваючи головою.- Нарубати дров... Ти собі спокійно заходиш, думаєш, що [161] тебе гостинно зустрінуть, не сподіваєшся нічого поганого... А чи не можна побачити меню?

- Гайда в дровітню й не балакай дурного,- мовила селянка, але вже зовсім не сердито.

Оскар і Расмус швиденько пішли до дверей.

- А як ви знаєте, де дровітня? - спитав Расмус.

- Ну, до неї я можу дійти навпомацки,- відповів Оскар.- У мене в тілі щось бунтує, коли я опиняюся поблизу дровітні, і тоді я кажу собі: «Ось вона тут». І можеш стукнути мене по макітрі, коли ми не втрапимо до неї.

Він зайшов до якоїсь повіточки - і то справді виявилась дровітня. Оскар узяв сокиру, ввігнав у пень і заходився швидко й спритно колоти товсті, не менше як сажень завтовшки, оцупки, аж тріски полетіли навколо.

Расмус узявся складати поліна на тачку, яка, видно, стояла там для цього.

- Як ви гарно рубаєте,- сказав він.- Та однаково ви, мабуть, ледачі, Оскаре.

Оскар кивнув головою.

- Авжеж, коли йдеться про роботу, то я вдовольняюся малим.

- І вам ніколи ніхто не давав справжньої, порядної роботи?

- Чого ж, давали. Але здебільшого люди й так були добрі до мене,- відповів Оскар і задумливо додав: - Розумієш, у мене ось яка натура. Інколи я маю бажання працювати, тоді мені нема спину. А інколи зовсім не маю такого бажання. А люди думають, що треба завжди працювати однаково. Цього вже я не можу збагнути своєю бідолашною макітрою.

- Ну, і я не міг цього збагнути своєю бідолашною макітрою в притулку,- признався Расмус.

Тачка була вже повна, і Оскар перестав рубати. Його рюкзак лежав біля дверей дровітні, і він витяг із нього невеличку гармонію, загорнену в шмат червоного сукна.

- Зараз ми заграємо, нехай господиня каже, що хоче. [162]

Він перебіг пальцями по клавішах і добув із них кілька протяглих звуків. Тоді заграв по-справжньому, і дровітня сповнилася музикою та співом - кращих за них Расму-сові не доводилося чути в житті.

її коси чорніші від чорної ночі,

Тож не чудно, що я на них видивив очі,-

співав Оскар сильним, теплим голосом, і в Расмуса аж мурашки пішли по спині з утіхи. Досі він тільки чув, як панна Шуліка грала «Сіонські тони» на органі в притулку, але хіба це було те! Вмостившись на пеньку, Расмус мовчки втішався Оскаровим співом і грою.

З'явилися бліді господарські діти, хоч спинилися на належній відстані. Вони мовчки слухали, витріщивши очі.

Селянка знайшла собі роботу на грядці з ревенем поряд із дровітнею: заходилася рвати бур'ян так завзято, немов би нічого не чула й не бачила. Та коли Оскар доспівав пісню, вона підійшла до нього і сказала майже лагідно:

- Ходіть, попоїсте.

- Смажена риба з гарячою бульбою - оце-то наїдок, кращого й бути не може! - мовив Оскар, сідаючи до столу, і ляснув себе по колінах.

Расмус був згоден із ним. Він не їв вареної страви, відколи пішов із Вестергаги, і в нього аж ніздрі роздималися від запаху риби й цибулі. Селянка щедро поклала йому на тарілку п'ять великих картоплин і майже цілу рибину. Вона вже почала подобатись Расмусові, хоч, поки він їв, прискіпливо позирала на нього і врешті сказала:

- Він надто малий, Оскаре, щоб волочитися дорогами! Оскар тієї хвилини так напхав рота, що ледве спромігся відповісти.

- Авжеж,- погодився він.- Проте його мандри не триватимуть довго, бо хлопець іде до своїх батька й матері.

Це таки правда, подумав Расмус. Адже як він знайде когось, хто захоче його взяти за сина, то перестане волочитися дорогами. Але нема чого поспішати, тепер [163] він не квапиться знайти собі батька й матір. Він спершу хоче роздивитися на світ, бо волочитись дорогами з Оскаром дуже приємно. Він нізащо в світі не розлучився б із ним. Та, може, Оскар вважає його тягарем для себе? Може, Оскар хоче якнайшвидше знайти для нього батьків? Расмус спитав його про це, коли вони вийшли з садиби.

- Ви хочете мене спекатись, Оскаре? Оскар уже швидко простував дорогою.

- Якщо я захочу спекатися тебе, то сам скажу,- відповів він.

Ця відповідь не дуже заспокоїла Расмуса. А що, як Оскар захоче спекатися його, перше ніж він знайде собі якусь домівку? Що ж йому робити? Він одну-однісіньку ніч спробував перебути сам і більше не хоче такого переживання. Расмус крадькома глянув на Оскара. Ох, він буде такий слухняний, робитиме геть усе, аби тільки не стати Оскарові тягарем, аби тільки не набриднути йому.

- Оскаре, дайте, я сам нестиму свою сорочку,- палко сказав він.

Проте Оскар не погодився на таке.

- Нащо? Сорочка ж лежить у рюкзаку, а чи рюкзак із нею, чи без неї, однаково.

Оскар ішов сягнистим кроком, і Расмус аж підбігав, щоб устигнути за ним.

- Ви не хочете, щоб я взяв вас за руку? - спитав він, коли вже засапався й почав відставати.

Оскар зупинився й задумливо глянув на нього.

- Прошу, бери! Тримай мене за руку, коли твоя ласка, щоб я не відставав.

Расмус засунув свою руку в Оскарову, і вони пішли далі вже не так швидко.

- Я ще не навчився як слід ходити,- провинним тоном сказав Расмус.

Бо він розумів, що Оскар сповільнив ходу через нього.

- Певне, що за годину не станеш справжнім волоцюгою,- погодився Оскар.

Він почав учити Расмуса, як треба ходити: весь час з однаковою швидкістю, весь час рівномірним кроком. [164]

- Але нам нема чого поспішати, наче ми повинні дійти до вечора на другий кінець світу! - сказав Оскар.- Досить буде, як ми дійдемо туди завтра.

Расмусове серце вщерть сповнилося почуттям вдячності Оскарові за його доброту. Він хотів якось відплатити йому, чимось пожертвувати для нього або дати йому щось таке, щоб той без слів зрозумів, як він його любить.

Біля дороги, якою вони йшли, стояла крамничка, сільська крамничка, де можна було купити все - від кінського шкребла, чобіт, гасу до кави й цукерок. Але цей рай був доступний тільки для тих, хто мав гроші. Расмус кинув тужний погляд у відчинені двері крамнички, і його ноги мимохіть сповільнили ходу. Як приємно було б хоч стати й роздивитись на все це! Проте Оскар не зупинявся біля жодної крамнички. Він і тепер уже був далеченько попереду.

Расмус глибоко зітхнув і кинувся його доганяти. Він засунув руку до кишені, і ти ба: там лежало п'ять ере! Через напружені події останнього часу він зовсім забув про них. Він аж підстрибнув з радощів, коли намацав пальцями монету - яка вона велика й гарна!

- Оскаре, ви любите льодяники? - спитав він голосом, у якому бриніла прихована радість і хвилювання.

- Певне, що люблю,- відповів Оскар.- Хто їх не любить. Але тепер у мене немає грошей, розумієш? Тому ми не можемо купити льодяників.

- Можемо,- мовив Расмус і показав п'ять ере.

Він побоювався, що Оскар навертатиме його до ощадливості, але той страх був цілком даремний.

- Ти диви! - сказав Оскар.- Ну, то біжи й купи льодяників.

Расмус помчав назад. Як же йому пощастило, що він згадав про п'ять ере саме біля крамнички! І як же йому пощастило, що він не витратив грошей раніше!

Радий-радісінький, він повернувся до Оскара, що сидів на узбіччі дороги й чекав на нього. Він відчував невимовне Щастя, коли відкрив торбинку й показав Оскарові п'ять великих льодяників. [165]

Оскар схилив голову набік і ласо подивився на цукерки.

- Зараз поглянемо, котрого з них узяти.

- Беріть усі,- палко сказав Расмус.- Я хочу, щоб вони всі були ваші.

Проте Оскар відмахнувся.

- Ет, найкраще знати міру. Мені досить одного.

Те, що Оскар знав міру в цукерках, викликало в Расмуса ще більший захват. Він щиро хотів віддати йому всі п'ять льодяників, але ж сам був тільки людина і також дуже любив їх.

Що є краще, ніж сидіти на узбіччі дороги й відгортати папірець такого льодяника! Папірець прилип. Довелося якийсь час потримати в роті цілий льодяник, поки він розмокне. Після того папірець легко відстав, і з нього вивільнився смачний, чудовий цукерок. Якщо бути ощадливим і смоктати поволі, то його вистачить надовго.

- Ось так,- мовив Расмус і навмисне повільно засунув цукерок у рот.

Оскар учив його, як треба ходити, а він покаже йому, як треба їсти льодяника.

Вони довго сиділи на осонні і смоктали по цукеркові, та хоч які були ощадливі, льодяники невблаганно танули. Кінець кінцем у роті залишився тільки легенький солодкавий смак і більше нічого.

- Решту ми сховаємо,- запропонував Оскар.- У житті все може статися, часом би яка скрута, добре мати цукерок і посмоктати його.

Оскар і сам не знав, як мудро він зробив. Не знав, як близько від них була скрута.

Увечері вони розташувалися біля озерця. День був гарячий, і дорога довга. Расмус стомився, мріяв тільки простягтися нарешті на кам'яній плиті й відпочити, але бажання скупатися перемогло. Він швидко скинув одяг за кущем.

- Не заходь далеко,- застеріг Оскар,- бо нагодиться русалка й забере тебе.

- Ет, я вмію плавати,- відповів Расмус, і йому кольнуло [166] в серці зі смутку, бо він згадав, як вони з Гуннаром училися плавати в притулку.

Ох як це було давно, наче відтоді минуло тисячу років!

Вода була тепла й лагідно огортала тіло. Приємно було плисти по ній, втома скоро зникла. На поверхні погойдувались водяні лілеї, коли Расмус підпливав до них. Вони були дуже гарні, такі білі, що наче аж світилися. Мабуть, це русалчин сад, де вона зриває квітки літніми ночами, подумав Расмус.

Він перевернувся на спину й трохи полежав на воді горілиць, глибокодумно роздивляючись пальці своїх ніг, що витикалися з води. Віддалік на другому березі озерця кувала зозуля. Расмус слухав ті чудові сумовиті звуки, і йому захотілося зробити щось дуже гарне.

- Ця зозуля дурна,- сказав Оскар.- Івана Купала минуло, хіба вона не знає, що мала стати яструбом?

Він сидів на березі й голився перед уламком дзеркала, якого витяг зі свого бездонного рюкзака.

- Учителька в школі казала, що це просто таке повір'я, нібито зозуля після Івана Купала стає яструбом,- озвався Расмус з озерця.

- А ти доведи,- мовив Оскар.

- І доведу! Ось ви справжня божа зозуля, а не стали після Івана Купала яструбом.

- Що ж, це ти правду кажеш.

Оскар скінчив голитися, витяг мідяного гребінця й заходився розчісувати свого кучерявого чуба.

- Авжеж, я не став яструбом! Гм, таке мале, а таке вже розумне.

На пасовиську поряд з озерцем паслися корови. Вони збилися в купу біля огорожі й витріщили очі на непроханих гостей. Корова з дзвоником статечно, важкою ходою рушила до води напитися. Дзвоник приємно задзеленчав.

Гомін літа, подумав Расмус. З озерця, де він плавав, йому було чути лише дзеленчання дзвоника, кукання зозулі десь далі на другому березі і свій власний хлюпіт - все це разом і було гомоном літа. [167]

Оскар, видно, теж відчував літо, бо, розплутуючи гребінцем свого чуба, раптом почав наспівувати що йому на думку спадало:

Настало літо,

І світить сонце,

І скрізь по лузі кізяки...

Він замовк і невдоволено подивився в дзеркальце на свою зачіску. Чуб стирчав на всі боки, як і перед тим, тож Оскар сховав гребінця в рюкзак.

- Ви не хочете скупатися? - гукнув Расмус.

- Ні, але ноги помию.

Оскар закотив штани й заліз у воду.

- Я вже купався,- сказав він.

- Коли?

- Того літа,- відповів Оскар.- Ушанував купанням королівську родину. Бо то було п'ятнадцятого травня, на іменини королеви Софії. Вода тоді виявилась безбожно холодною. Я не хочу залазити цілий. Можна бути чистим, миючи себе по частині.

- Доведіть!

- Довести можна ось як...- почав Оскар, та тієї миті спіткнувся і впав.

Він сидів по пояс у воді і спантеличено озирався навколо. Расмус весело зареготав, і Оскар сердито глянув у його бік.

- Як я сказав... довести можна ось як,- невдоволено мовив він і виліз на берег, але вже не сердитий. Там він сів на камінь, старанно витер ноги й почалапав у мокрих штанях берегом, стиха наспівуючи:

Настало літо,

І світить сонце,

І я скупався в озерці...

- Оскаре, я вас люблю!- гукнув йому Расмус, сам не знаючи, чому в нього з'явилося бажання так гукнути.

Скоро геть стемніло. Оскар розпалив на прискалку багаття, щоб висушити штани й щоб відлякувати комарів. [168]

- І щоб у нас було табірне багаття, як в індіанців,- сказав Расмус, присуваючись якнайближче до вогню.

Вони того дня були у великому маєтку, і їм дали з собою бутербродів та молока. Оскар за те співав там гарних пісень і грав на гармонії. Співав про Ідину могилу, про Левову наречену і ще інших, яких Расмус досі не чув.

Він розгорнув газету з бутербродами. Ти ба, і в цій газеті писалося про злодіїв. Один заголовок повідомляв: «Ніякого сліду від грабіжників, що вчинили напад на фабрику в Санде». А другий: «Поліція старанно прочісує місцевість».

Расмус підніс газету Оскарові до носа і спитав:

- А далеко звідси до тієї фабрики, Оскаре?

- Та десь не більше, як три або чотири милі,- відповів Оскар.

Расмус розіклав бутерброди на пласкому камені.

- Ті, що з сиром,- від Левової нареченої,- сказав він,- а ті, що з ковбасою,- з Ідиної могили.

- А це гук водоспаду Авеста,- підхопив Оскар і приклав до губ пляшку з молоком.

Расмус почав наминати бутерброд із ковбасою.

- Та жінка в маєтку гарна й добра, але вже має двох кучерявих дівчат.

- Думаєш, що якби не мала, то взяла б тебе? - спитав Оскар.

- Так,- відповів Расмус.- Хотів би я опинитися в такому місці. В когось гарного й багатого.

- Ох-ох-ох,- тільки й сказав Оскар.

Навколо них витанцьовували комарі, і чим більше вичахало багаття, тим набридливіші вони ставали.

- Ми зараз обдуримо цих кровопивців, сховаємося від них на нічліг,- вирішив Оскар.

Він приніс кухликом з озерця води й залив вогонь, тоді спакував свої речі.

Поблизу видніла садиба. Оскар уже бував там і тепер попросив дозволу переночувати на горищі з сіном.

Уся садиба вже спала, коли вони обережно побралися містком до дверей на горище. [169]

Расмус вимостив собі місце й нагорнув на себе сіна стільки, що витикався лише його ніс. Тут також були комарі, тому він хотів якомога більше затулитися від них.

- Тобі зручно? - спитав Оскар, коли й сам уже вмостився.

- Так, тільки трохи болять хідлі,- відповів Расмус. Оскар позіхнув.

- Всьому є кінець, сказав селянин, коли перевернувся з возом у ставок. За ніч перестануть.

Расмус іще трохи полежав, не засинаючи. В сіні щось дивно шелестіло й полускувало. Він би боявся, якби близько від нього не лежав у темряві Оскар. У хліву під ними тихо подзенькував ланцюг. То ворушилася у стійлі котрась корова. А над ним виводили свою набридливу пісню комарі. Це було останнє, що Расмус чув, засинаючи.

Розділ шостий

Прокинувся Расмус через кілька годин удосвіта. Прокинувся від жахливого голосу, що сказав:

- Так, він тут лежить.

Він побачив двох поліцаїв, що стояли метрів за два від нього, а ще побачив, що сонний Оскар сидить на сіні. Але більше нічого не побачив, бо Оскар швидко кинув на нього оберемок сіна.

Серце в нього калатало.

Зараз... зараз з'явиться ленсман*. Зараз він відішле його назад до сирітського притулку.

[*Ленсман - начальник поліції.]

- Що це таке? - почув він Оскарів голос.

- Потім дізнаєшся,- відповів котрийсь із поліцаїв.- Тобі доведеться піти з нами.

Оскар розсердився.

- Я хотів би дізнатися, чому повинен іти з вами? Я нічого поганого не зробив.

- Ми допитуємо всіх волоцюг. Ану гайда. Оскар розсердився ще дужче.

- Телеп дурного по ногах, щоб присів! Я собі сплю, невинний, мов наречена, а ви вдосвіта стягаєте мене з постелі! Глядіть, щоб я не осатанів.

Проте він поволі вибрався з сіна, звівся на ноги і знайшов нагоду шепнути Расмусові:

- Лежи! Не ворушися!

І поліцаї повели Оскара з собою.

Забрали від нього Оскара! Що могло бути гірше? Зникли з Оскаром, і Расмус навіть не знав куди. Рюкзак поліцаї теж узяли з собою. Расмус виглянув у шпару в дверях і побачив, як Оскар сідав на бричку. Один із поліцаїв сів [171] поряд із ним і взявся за віжки. А другий примостився ззаду. Коло брички стояв господар садиби й один наймит, а з кухонного вікна вихилились голови господині та наймичок, що зацікавлено стежили за тим неприємним від'їздом. Поліцай, що тримав віжки, ляснув батогом, і бричка поїхала. Зацокали копита по бруківці. Для Расмуса то був моторошний звук - тепер він уже ніколи не побачить Оскара. З розпачу він упав на сіно, стримуючи плач.

Та ось він почув, що до хліва хтось зайшов. Брязнули дійниці, кілька корів заревло, ніби на пожежу, і дві дівчини завели жваву розмову. Расмус обережно підсунувся до дірки в стелі, щоб послухати їх: може, вони скажуть щось про Оскара.

- Від волоцюг усього можна сподіватися,- почув він слова однієї дівчини.- Я не здивуюся, що це і є той, хто забрав усі гроші в Санде.

- Тому його й повезли до ленсмана на допит,- мовила друга.

- Так йому й треба,- сказала перша.- Думаю, що це він там нагрів руки! Тепер його посадять до в'язниці,- задоволено повела вона далі.

- «Думаю, що це він там нагрів руки!» - з люті тихо перекривив її Расмус. Дурепи, як можна так погано думати про справжню божу зозулю!

Ні, довше він на цьому горищі не витримає. Треба якось вивідати, де Оскар. Де знайти ленсмана? Аби тільки дізнатися, де живе ленсман, то, може, йому пощастить якось побалакати з Оскаром. Звичайно, це однаково, що засунути голову в лев'яче кубло, мабуть, ленсман забере і його й відішле назад до притулку. Та коли Оскар опиниться у в'язниці, йому байдуже, що станеться з ним самим.

Расмус обережно відчинив двері горища й озирнувся, чи немає нікого поблизу. Тоді, мов навіжений, у два скоки здолав місток і помчав дорогою в тому напрямку, в якому зникла бричка.

Спершу він біг щодуху. Потім перейшов на ту ходу, якої його навчив Оскар. Він не знав, скільки треба йти до ленсмана, [172] проте сподівався, що зустріне когось і спитає. Але так рано дорога була порожня.

Нарешті зі стежки, що вела до лісу, надійшла якась стара баба. Ніби в казці, подумав Расмус, як комусь треба напитати дорогу до драконового замку абощо.

Та баба не просто йшла, а несла в'язку хмизу і зігнулася мало не до землі. Вона побачила хлопця, як уже порівнялася з ним, і підвела голову лише настільки, що він зміг помітити під хустиною її старі стомлені очі.

- Скажіть, де мешкає ленсман? - затинаючись, спитав Расмус.

Стара підозріло глянула на нього.

- А я маю дозвіл збирати хмиз у лісі,- мовила вона й підняла вгору кістлявого, скорченого вказівного пальця.- Я маю дозвіл. І не боюся ніякого ленсмана.

Вона квапливо пішла дорогою, але ще не раз оберталася й мурмотіла:

- Я маю дозвіл!

Пригнічений, Расмус рушив далі. Так не відповідали баби в казках.

Та невдовзі його наздогнала підвода з молоком. Кіньми правив хлопчак, не набагато старший за нього. Він був привітний, відразу спинився і спитав:

- Хочеш під'їхати?

Расмус вдячно виліз на підводу й сів біля хлопчака. Страшенно приємно було трохи під'їхати. А може, він ще й довідається про те, що йому треба.

- Ленсман? Так, він мешкає в містечку,- відповів хлопчак.- Я везу туди молоко й покажу тобі де, бо ми проїздитимемо якраз попри в'язницю, а за нею в жовтому будинку мешкає ленсман.

Мабуть, ленсман іще не вийшов зі свого жовтого будинку, бо, коли підвода з молоком проторохтіла повз в'язницю, Расмус побачив Оскара на лавці перед нею під охороною одного з поліцаїв, що забрали його. Расмус не зважився ані щось гукнути йому, ані зупинитися. Він Доїхав із хлопчаком до самої молочарні. Там він віддав йому одного зі своїх дорогих льодяників, подякував за їзду [173] і швидко подався назад тією самою дорогою, якою вони їхали.

Оскара вже не було на лавці. Але з кабінету ленсмана крізь відчинене вікно чути було невиразні голоси. Расмус підкрався до будинку й підійшов якомога ближче, наскільки в нього вистачило відваги, до вікна. Тут, на щастя, ріс живопліт із кущів вовчих ягід, і за ним можна було сховатися.

- Хіба я скидаюся на «двох замаскованих людей»? - почув він роздратований Оскарів голос.- Дурне діло мандрувати цими краями, бо тут у всьому звинувачують волоцюг.

- Не гарячкуйте, Оскаре,- озвався інший голос, мабуть, ленсманів.- Ми тільки хочемо знати, що ви робили минулого четверга.

- Минулого четверга?.. їв горох із салом,- відповів Оскар.

- І це все? - спитав ленсманів голос.

- Так, млинців мені не давали.

- Тобто чи це все, що ви робили того дня? - терпляче мовив ленсманів голос.

- Хіба я пам'ятаю? Волоцюга лише пам'ятає, що він їсть. Я не лічу днів. Але добре пам'ятаю, що не перебирався на двох замаскованих чоловіків і не поцупив грошей, бо зроду не вкрав навіть двох ере.

- Ми вам віримо, Оскаре,- сказав ленсманів голос.- Але, може, ви знаєте, чи тут тепер не вештаються якісь ваші колеги?

- Мої колеги? Що це означає? Злодії? - спитав Оскар.

- Ні, волоцюги.

- Отакої! По-вашому, вони звуться «колеги»? Людина собі мандрує з одного місця в інше й думає, що вона просто волоцюга, а виходить, що в неї є колеги!

Ленсман перебив його:

- Я вас не зараховую до злодіїв, але, може, ви бачили інших волоцюг у цих місцях останніми днями?

На хвилю запала тиша, потім Оскар сказав: [174]

- Я зустрічав Вошолупа. І Сім Вісімнадцяток, і Сонного Ніссе. Але жоден із них не грабіжник, даю слово Райського Оскара.

Ленсман висякався, підвівсь і став біля відчиненого вікна спиною до Расмуса.

- Ну гаразд.- Він іще раз висякався.- Ми вас відпускаємо, Райський Оскаре.

- Ну певне, все-таки є пом'якшувальні обставини, які доводять, що я невинний,- зробив висновок Оскар.

На це ленсман нічого не сказав.

Відразу по тому Оскар вийшов із будинку з рюкзаком за плечима і шпарко подався вулицею. Расмус бадьоро побіг за ним, а коли Оскар завернув за ріг і ленсман уже не міг їх побачити, взяв його за руку і спитав:

- Вас образили, еге ж? Оскар усміхнувся всім обличчям.

- Ти є, небоже? А я думав, що ти подався в мандри сам, коли мене забрали ленсманові посіпаки.

- Хіба я таке чортзна-що? А крім того, я знав, що вас скоро звільнять, бо ви невинні.

- Ти не міг мати такої певності. Мене хотіли забрати за грабунок у Санде, а він стався минулого четверга. Ми ще тоді не були знайомі.

- Не були, але тепер я знаю вас,- поважно мовив Расмус.- Тому такий певний.

- Якби ленсмани були такі кмітливі,- сказав Оскар і обняв Расмуса рукою.- Та де там, вони думають, що всі волоцюги - шахраї, ох-ох-ох!

Вони сіли на лавку серед дерев і дістали з рюкзака по бутербродові, отриманому за «Ідину могилу». Останні бутерброди, що в них залишилися.

- Тепер треба не ледачитися грати й співати, а то помремо з голоду,- сказав Оскар.- Чуєш, а одне я все-таки вивідав у поліцаїв, які мене забирали. Скидається на те, що їх не повідомлено про втечу хлопчика з сирітського притулку. Чи, може, Шуліка не любить поспішати?

- Часом так любить, що аж занадто,- запевнив його Расмус. [175]

Він понишпорив у кишені штанів і витяг два льодяники.

- Адже в нас тепер скрута,- сказав він,- то можна доїсти цукерки.

Вони взяли в рот по льодяникові. А коли досмоктали їх, Оскар сказав:

- Ленсман зробив добре діло, що звелів привезти мене в містечко, бо я однаково мав іти сюди! Тут я завжди граю по садибах, і мені платять трохи краще, ніж селяни. Селяни дають лише їжу.

- Але їжа - також непогана плата,- сказав Расмус, бо був голодний, хоч з'їв бутерброд і цукерок.

Оскар підвівся з лавки.

- Непогано, але ще краще, як дають гроші,- сказав він.- До речі... мабуть, треба навідатися до пані Гедберг.

- А хто це така?

- Це найласкавіша з усіх бабусь. Має гроші й не скупа. Я звичайно співаю для неї «Своя криничка в кожнім лісі». Вона тоді починає плакати і дає мені п'ятдесят ере.

Расмус аж підстрибнув із захвату.

- Цю пісню і я знаю. її любила співати в кухні тітка Ольга.

- Видно, їй було гарно в кухні. Ну, то вставай, підемо до пані Гедберг обидва.

Расмус бадьоро йшов підстрибом по тротуару. Приємно буде заспівати разом із Оскаром. Подумати тільки, що хтось за таке може дати й гроші! Він глянув на Оскара відданими очима.

- Добре було б, якби я вивчив усі ваші пісні, Оскаре. Ану ж ви захрипнете!

Оскар схвально кивнув головою.

- Так, часом би я захрип, добре було б, щоб ти зміг заопікуватись Левовою нареченою та Ідиною могилою.

Будинок пані Гедберг був на самому краю містечка. То була стара зелена вілла, що стояла трохи осторонь від сусідніх будинків у затінку прохолодних кленів. [176]

Расмус с Оскаром чемно спинилися біля брами. Музикам, що грають по садибах, не випадає вскакувати, мов на ґвалт, а треба підходити поволі, нібито нерішуче.

За огорожею духмянів жасмин і красувалися пишним червоним цвітом лев'ячі серця. Вздовж стежок у садку були пороблені грядочки з резедою і братками, але всі вони поросли лободою, мокрецем та іншим бур'яном.

- Шуліка сказилася б, якби побачила цей садок,- сказав Расмус.

- Пані Гедберг дуже стара,- пояснив Оскар,- вона вже не має сили давати лад садкові. А її служниця, по-моєму, не вельми хапається до роботи.

Вони підійшли стежкою до будинку, на диво тихого, зі спущеними фіранками. Важко було повірити, що в ньому хтось живе.

- Невже ласкава пані Гедберг померла? - мовив Оскар.

Навколо залягала глибока тиша, її порушувало тільки веселе цвірінькання горобців на веранді.

- Зараз побачимо, чи тут хтось є живий,- сказав Оскар і витяг гармонію.- Будемо співати.

Расмус набрав у груди повітря і заспівав. Це вперше він мав виступати прилюдно.

Своя криничка в кожнім лісі, Свої квітки на кожній луці..

О, як чудово звучала їхня пісня! Расмусові здавалося, що вони з Оскаром співають, мов ангели.

І в серці кожнім своя туга...

Далі вони не пішли. Бо зненацька піднялася фіранка і з відчиненого вікна визирнула служниця пані Гедберг. Принаймні так про неї подумав Расмус, бо вона була вбрана в блакитну сукню і в білий фартух, як звичайно служниці.

- Перестаньте співати,- мовила вона.- Пані Гедберг хвора й не хоче, щоб її турбували. Ідіть геть!

Оскар скинув кашкета. [177]

- Прошу вас ласкаво передати вітання пані Гедберг. Вітання від Райського Оскара. Бажаю їй швидше одужати.

Служниця нічого не відповіла. Вона зачинила вікно і спустила фіранку.

- Ото проява,- сказав Оскар.- Раніше стара мала добру служницю, що завжди пригощала мене кавою, хоч куди б я йшов.

Расмус був глибоко розчарований. Він сподівався, що, може, пані Гедберг і тепер дасть їм п'ятдесят ере. Навіть Оскар був розчарований.

- Життя - не суцільний сонячний день,- пожартував він.- Ходімо звідси.

Але Расмус затримав його.

- Оскаре, я дуже хочу пити. Як ви гадаєте, можна мені зайти й попросити води, хоч пані Гедберг і хвора?

- А чого ж, можна,- відповів Оскар.- Не пожаліє ж для тебе служниця кухля води.- Вертайся, а я почекаю на тебе тут.

Расмус помчав назад. Він піднявся на веранду, сполохавши бідолашних горобців, що миттю розлетілися навсібіч, і постукав у вхідні двері. Йому ніхто не відповів, тож він зайшов до передпокою. Там було троє дверей. Расмус вибрав ті, що посередині, і знов постукав. Але в будинку було тихо, ніхто не сказав: «Заходьте». Він трохи почекав, тоді обережно прочинив двері й зайшов.

У кімнаті сиділа в кріслі стара жінка. Вона витріщила на нього очі так, наче побачила примару. Служниця, яка щойно прогнала їх, стояла поряд із нею і теж якось дивно дивилася на нього. Расмус зніяковів.

- Я... я хотів попросити у вас напитися,- несміливо мовив він.

Стара жінка не зводила з нього очей. Вона сиділа, немов спаралізована, а проте зібралася на силі і сказала:

- Анно-Стіно, дай хлопцеві напитися!

Та, яку звали Анна-Стіна, не виявила великого бажання, але все ж таки пішла до кухні, і Расмус залишився сам із пані Гедберг, бо ця стара жінка напевне була вона. [178]

Расмус переступив із ноги на ногу. Чого вона так чудно дивиться на нього, наче перелякана до смерті? І чого вона не в ліжку, якщо хвора?

- Ви дуже хворі? - врешті зважився спитати він, коли вже не зміг витримати її настирливого погляду.

- Ні, я не хвора.

Стара відповіла так, ніби насилу вимовляла слова.

Не хвора. То чого ж служниця брехала?

Зайшла Анна-Стіна з черпаком води й сердито подала його Расмусові.

Вода була свіжа, добра, і він почав пити її великими ковтками. А п'ючи, зацікавлено водив очима по кімнаті. Це була справжня домівка, гарне панське помешкання, такого він досі не бачив зблизька. В кімнаті стояла канапа, оббита червоним оксамитом,- чудо, а не канапа! Крісло теж було оббите червоним оксамитом. А ще там був круглий стіл із якогось незвичайного блискучого дерева й шафка, окута металом, на вигляд ніби золотим. Килим на підлозі був м'який і мінився різними барвами, розкішні темно-зелені атласні завіси прикривали двері до другої кімнати, а поряд із дверима гарні сходи вели на другий поверх.

Але з тими завісами робилося щось дивне - вони ворушилися, справді ворушилися! Расмус ковзнув очима вниз і побачив, що з-під завіси витикався ясний чоловічий черевик, обведений біля підошви лямівкою з чорної блискучої шкіри.

Дивні звичаї мають люди в цих панських домах! Адже за завісою напевне стояв якийсь чоловік. Та, власне, це не його, Расмусів, клопіт. Може, вони граються в хованки. Проте його лякали очі пані Гедберг. Він ще не бачив у людському погляді такого страху. Пані Гедберг дивилася на завісу, наче, там на неї чигало щось небезпечне.

Анні-Стіні, мабуть, стало шкода пані Гедберг, яка боялася черевика, бо вона ніби мимохіть підійшла до дверей і поправила завісу так, що затулила черевика. Чи, може, Анна-Стіна не хотіла, щоб Расмус помітив, що за завісою стоїть якийсь чоловік? [179]

Від пані Гедберг страх передався і йому. Він відчував, що тут діється щось неприємне. Йому захотілося якнайшвидше втекти з цієї гарної кімнати зі спущеними фіранками, від цих застиглих із жаху очей і від невідомої таємниці за завісами дверей. Захотілося опинитись на сонці біля Оскара.

- Дякую за воду,- сказав Расмус, віддаючи Анні-Стіні черпака.

І рушив до дверей.

- Тобі вже треба йти? Може б, ти...- почув він позад себе розпачливий голос пані Гедберг.

Расмус обернувся і глянув на неї:

- Що, може б, я?..

- Ні, нічого... Буде краще, як ти підеш.

Расмус вийшов з кімнати вражений і стривожений. Чи пані Гедберг часом не натякала, що він якось міг би допомогти їй?

Він розповів про все Оскарові і спитав, що той думає про це.

- Чи ти, бува, не вплутався в грабіжницьку пригоду? - сказав Оскар.

- Та ні... але я певен, що там відбувається щось погане.

Вони трохи пройшли дорогою, та коли переконалися, що їх уже не видно було з вілли, Оскар став і почухав потилицю.

- Не випадає нам іти звідси, поки ми бодай не спробуємо дізнатися, що то за чоловіка ти бачив у віллі. Вертаймося назад!

Вони тихо, обережно знов завернули в браму, але не пішли стежкою, а поза кущами смородини рушили в обхід і скоро опинилися позад вілли.

Тут також у вікнах не було ніякої ознаки життя, проте їх муляла думка, що, може, хтось виглядає надвір із-за спущених фіранок.

- Тут так тихо, як у вечірній пісні,- пошепки мовив Оскар.- Як ми дізнаємося, що робиться за тими фіранками, ти не міг би мені сказати? [180]

- Скажу,- відповів Расмус.- Треба прокрастися в будинок і стежити за ними.

- А ти подумав, як туди прокрастися?

Расмус про це й думав. Аби якось дістатися на верхній поверх, то зі сходів було б дуже добре стежити за всім. Можна лягти на живіт і прислухатися, що діється в кімнаті з зеленими завісами. Він розповів про свої міркування Оскарові, але той похитав головою.

- Дуже небезпечно забиратися в чужий будинок, а надто для такого волоцюги, як я. Та й як я зміг би туди забратися?

- А я зміг би,- жваво прошепотів Расмус.

Він показав угору на відчинене вузеньке віконце гардероба. Такий кремезний чоловік, як Оскар, не пропхався б у нього, але сам він легко пролізе. Один із старих кленів простягав гілля аж до даху вілли. А якраз лазити по деревах Расмус умів. Він діловито прикинув відстань від гілляки до віконця. Не більше як метр. Чудово, можна за іграшки дотягтися до нього.

- У мене аж душа холоне,- мовив Оскар.- Це смертельно небезпечно, і я тобі не дозволю туди лізти.

- Інакше я туди не потраплю,- відповів Расмус.- Ви тільки підсадіть мене на клена.

Расмус багато чого боявся. Боявся різок і боявся людей, боявся Шуліки і боявся битися з великими хлопцями в притулку, боявся, щоб учителька в школі не розгнівалась на нього й не вигадала якоїсь кари. Він боявся бути сам у темряві, взагалі боявся самоти і ще багато всього. Зате він мав дивовижну тілесну відвагу. Коли треба було кудись вилізти, стрибнути, пірнути, він ані миті не вагавсь, хоч би яким той захід здавався небезпечним. Його худеньке тіло мало незвичайну, просто-таки перебільшену довіру до власних можливостей, у таких випадках він не відчував анінайменшого страху. Тому й тепер він не послухав Оска-рових заперечень.

- Кажу ж вам, ви тільки підсадіть мене на клена. Найнижчі гілляки були надто високо, щоб він сам дістав до них. [181]

- У мене аж душа холоне,- ще раз сказав Оскар.

Проте він узяв Расмуса так легко, наче то була рукавиця, й підняв угору, щоб хлопець міг дістати до гілляки. Расмус учепився в неї і поліз на дерево. Руки, ноги й пальці в нього аж тремтіли, такий він був захоплений тим, що його чекало.

А от Оскар боявся. Стоячи під кленом, він з глибокою тривогою дивився на віконце, в якому зник його товариш по мандрах.

Розділ сьомий

Расмус опинився в гардеробі, невеличкій кімнатці, заповненій різним одягом. На полиці стояли опудала папуг. Цікаво було б на них роздивитися, але не тепер. Тепер йому було не до папуг.

Він зупинився перед дверима з гардероба. Чи безпечно їх відчиняти? Що там за ними?

Поволі, по сантиметрові, Расмус почав прочиняти двері, бо знав, що навіть найменше рипіння могло зрадити його, тож минула ціла вічність, поки він прочинив двері настільки, щоб можна було прослизнути крізь них.

Після цього він знов завмер, затамувавши подих. Він прислухався, боячись навіть поворухнутися, тільки його сторожкі очі обстежували кімнату, в якій він опинився.

Вона була гарно вмебльована. Тут стояла гарна квітчаста канапа, на стіні тихо, але чітко цокали старовинні дзиґарі, а посередині в горшку росла пальма. І звідси справді вели сходи до нижніх кімнат.

Расмус почув знизу здавлений крик, що вжахнув його. Серце в нього закалатало в грудях. Але це не могло його спинити. Він мусив досягти сходів і поглянути, що за страхіття відбуваються внизу.

А тим часом він прислухався, чи не почує ще чогось. І те, що чув, було дуже неприємне. Хтось унизу безнадійно, розпачливо плакав, а хтось швидко ходив по кімнаті. Все це наганяло на Расмуса страх. У проміжках між тими [182] звуками западала тиша, і тоді він чув лише глухе цокання дзиґарів позад себе, що здавалося йому майже таким самим неприємним.

Крок за кроком Расмус підкрадався до сходів. Він спершу пробував кожну мостину, чи вона не рипить, і аж тоді ставав на неї. Коли внизу западала тиша, він завмирав на місці й боявся навіть дихнути, але спритно використовував кожне гупання і гомін унизу, що могли заглушити його власні скрадливі кроки. Ось близько й сходи. Він ліг на підлогу і далі вже плазом підліз до поруччя.

Він розрахував добре. З цього місця було дуже зручно стежити за всім.

Расмус бачив не цілу кімнату, проте пані Гедберг, що й досі сиділа в кріслі, йому було видно. Це вона плакала. Анна-Стіна стояла біля неї і заспокійливо гладила її по руці. І там... із того кутка, якого не видно було Расмусові, вийшов чоловік... навіть два чоловіки,- господи, та це ж два замасковані грабіжники! Так, обличчя в обох затуляли чорні маски, і на одному були ті черевики, що перед тим витикалися з-під завіси.

Ззаду зашурхотіли дзиґарі, і з ляку Расмус аж змокрів, поки збагнув, що вони просто мають зараз вибити годину. Почулося десять важких ударів. Расмусові майже здавалося, що це він зчиняє такий галас: він боявся, що ті замасковані чоловіки підіймуться сходами і втихомирять і його, і дзиґарі.

- Ні, ні, шафку не чіпайте!

Це внизу голосила пані Гедберг. їй ніхто не відповів. Чоловік біля шафки, той, що був у ясних черевиках, заходився висовувати шухляди й мовчки, безцеремонно порпатися в них.

Тієї миті Расмус відчув, що біля нього хтось рухається. Господи боже, хтось підійшов до нього ззаду! Він так перелякався, що мало не крикнув, мало не помер. Аж виявилося, що то чорне кошеня терлось об його ноги. Расмусові завжди страшенно подобалися кошенята. Але не тепер. Тепер він не хотів, щоб та мала чорна біда терлася об нього й мурчала. Він спробував прогнати кошеня, легенько [183] відштовхнув його, голою ступнею, але воно вперто поверну лося назад. Воно було раде, що може об когось потертись і біля когось помурчати. Кошеня легенько стрибнуло й знов опинилося біля Расмуса, цього разу біля його обличчя Воно почало тертися об прохолодні хлопцеві щоки, крутитися в нього перед очима, ще задоволеніше замурчало і попало хвостиком просто Расмусові у вухо.

Расмуса охопив відчай. Дивно, як кошеня не розуміє що в домі відбувається щось страшне й небезпечне, а мурчить собі далі, хоч його годувальниця внизу плаче і тремтить [184] зі страху! Расмус спіймав кошеня і відштовхнув його цього разу трохи дужче, ніж перше. Воно посунулось по підлозі, принишкло на тому місці, де спинилося, тоді обернулось і, задерши вгору хвостика, відійшло геть. Видно, зрозуміло, що нема в кого запобігати ласки. Пані Гедберг іще дужче заголосила.

- Тільки не намисто! - благально вигукнула вона.- Беріть усе, тільки лишіть намисто! Я бережу його для дочки з Америки!

Чоловік біля шафки спокійно розглядав намисто й золотий ланцюжок. Так, наче й не чув пані Гедберг. Потім сховав намисто до кишені й заходився шукати далі. Другий стояв біля дверей. Тепер Расмус помітив, що він тримав у руках пістолет, спрямований на пані Гедберг і Анну-Стіну. Такого страхіття йому зроду не доводилося бачити. З відчаю він міцно вчепився руками в стовпчик поруччя.

І тоді сталося несподіване. Від поруччя відірвався клапоть дерев'яної лиштви. Тобто він був відірваний уже давно, ще до Расмусового народження, але не відпадав, а спокійно тримався на своєму місці. Тримався аж досі, до цієї злощасної миті, коли Расмус випадково штовхнув його. Лиштва торохнула об підлогу якраз позад чоловіка біля шафки.

Він швидко обернувся й також витяг пістолета.

- Хто там є нагорі? - крикнув він так гостро, наче ляснув батогом.

«Я пропав,- у відчаї подумав Расмус.- Оскаре, рятуйте!»

- Нагорі немає нікого,- відповіла Анна-Стіна.

- Ти вважаєш, що лиштви падають самі собою? А по-моєму, такого не буває.

Тримаючи пістолета напоготові, чоловік почав поволі, обережно підійматися сходами.

Не тямлячись зі страху, Расмус поплазував назад, а почувши на сходах кроки, блискавично шаснув за квітчасту канапу. З усіх хованок, у які він ховався протягом свого життя, ця була найгірша. Канапа виявилась дуже поганим сховком, але іншого тут не було. І не було часу його шукати. [185]

Расмусові залишалося тільки тихенько лежати й дослухатись до кроків, що наближалися сюди.

Він чув кожен крок, і йому здавалося, що на світі не було гіршого звуку. На коротку мить стало тихо, грабіжник спинився, прикидаючи, звідки можна чекати нападу, якщо нагорі є якийсь супротивник.

Ох, супротивник не був готовий до нападу! Він лежав за канапою і палко бажав опинитись якнайдалі звідти, бажав, щоб він був ніколи сюди не заходив, щоб з'явився Оскар і врятував його.

Але тепер навіть Оскар не міг йому допомогти.

Ось знов почулася та неприємна хода. Дедалі ближче... ось... ось вона вже так близько, що Расмус бачить ті гидотні ясні черевики з чорною облямівкою біля підошви... Пробі, рятуйте! І порятунок прийшов із того боку, з якого Расмус не сподівався.

Чорне кошеня якийсь час гралося важкою завісою на вікнах, що звабливо ворушилася від протягу. Кошеняті не дозволяли чіплятися за завісу пазурами, але ж то була дуже гарна розвага, кошеня любило її. Зненацька воно помітило поряд хлопчикові босі ноги, на яких зі страху ворушилися пальці. Це було ще краще, ніж завіса. Кошеня з запалом налетіло на свою жертву. Воно вп'яло в палець гострі пазурі, почало шарпати його й кусати, уявляючи собі, що то миша. Невже хлопчик не розуміє, яка це весела розвага?

Ні, Расмус не розумів цього. Бо він безцеремонно вхопив бідолашного пустуна і шпурнув ним наосліп так, що той упав просто під ноги чоловікові, який піднявся нагору. Але чоловік також не хотів гратися. Не встигло кошеня ще й принюхатись до нього, як він подався вниз, тільки сказав бридким голосом:

- Клятий котисько!

Расмус лишився лежати за канапою. Серце в нього гучно стукотіло. З усіх земних тварин найкращий кіт, а з усіх котів найкраще це чорне кошеня! Воно врятувало його. Той дурний грабіжник подумав, що то «клятий котисько» відірвав лиштву. Ох, як добре, що він так подумав! [186]

Расмус іще не зважувався покинути свій сховок, проте нашорошив вуха й пильно прислухався, що діялось унизу. Пані Гедберг уже не плакала, бо не чути було жодного жалібного звуку. Натомість до нього долинув зляканий голос Анни-Стіни:

- Господи, стара, мабуть, померла! Адже вона була хвора. Гільдінгу, що мені робити?

- Це вже твій клопіт.

їй відповів той у черевиках. Расмус зроду не чув такого холодного, як крига, жорстокого голосу.

А сама Анна-Стіна! Оскар добре сказав, що вона проява. Виходить, вона в спілці з грабіжниками!

- Гільдінгу, я подзвоню лікареві! - сказала Анна-Стіна.

Тепер вона вже була справді перелякана.

- Нічого не роби,- відповів той самий жорстокий

голос.- До того ж я перерізав кабель.

- Але ж пані Гедберг помирає! - крикнула Анна-Стіна.

- Годі! Затям собі: до вечора тобі не можна кликати ні лікаря, ні ленсмана!

- А як я їм поясню...

- Скажеш, що стара була дуже хвора, і ти боялася залишити її саму.

- Мені страшно,- сказала Анна-Стіна.- Я не хочу вплутуватися в це.

Ото дурепа, подумав Расмус. Вона аж тепер так каже! Які бувають погані люди. Расмус мав добре серце й дуже вболівав за пані Гедберг. Ох, якби він був дужий, найдужчий у світі, то схопив би цих негідників за карк, а не лежав би принишклий, як миша.

Грабіжники внизу заквапились і похапцем попрощалися. Хряснули двері, і коли та дурепа Анна-Стіна залишилася сама, Расмус почув її голос:

- Люба пані, прокиньтеся! Прокиньтеся, голубко!

У Расмуса аж ніс побілів, як він за кілька хвилин спустився до Оскара. [187]

- Нарешті,- сказав той,- нарешті... Расмус перебив його.

- Ви їх бачили? - схвильовано прошепотів він.- Бачили тих чоловіків?

Оскар похитав головою.

- Не бачив нікого, відколи ти заліз у віконце. Ох як я натремтівся!

- То ви їх не бачили,- розчаровано мовив Расмус. Адже Оскар міг стежити з-за рогу будинку, і тоді б,

мабуть, побачив грабіжників без масок.

- Ви мали стояти на чатах,- сказав Расмус.- Що ви робили?

- Що робив? Тремтів,- із притиском відповів Оскар.

Розділ восьмий

- Що нам тепер робити? - спитав Расмус, коли розповів Оскарові про свої пригоди в будинку.

Оскар розгублено похитав головою.

- Гарно почався цей тиждень, сказав той, кого мали повісити у понеділок! Я далебі не знаю, що нам робити.

Світ був лихий. Вони подались у відлюдний сосновий гайок зразу за містечком, щоб обміркувати своє прикре становище.

Расмус лежав горілиць на осонні в піщаному видолинку й дивився на білі хмарки, що пропливали по небі, та на верхівки сосон, що поволі погойдувались над його головою. Він здригався, коли згадував пані Гедберг. Вона лежить тепер і, може, помирає наодинці зі своєю підступною служницею, а двоє замаскованих чоловіків украли її намисто і зникли невідомо куди.

- Ходімо до ленсмана,- сказав він. Оскар скривився.

- Тоді він мене справді посадить до в'язниці. Подумає, що і я нагрів руки на грабунку в Санде, а тепер ось у старої Гедберг.

- Але ж можна сказати, що ви не винні! [188]

- Ох-ох-ох, коли я скажу, що не винний, він упреться й запроторить мене до буцегарні. Ти ще не спробував на своїй шкурі, що означає бути волоцюгою. Ні, до ленсмана я не піду.- Він почухав потилицю.- А може, написати йому? Ти добре вмієш писати?

- Сяк-так умію,- відповів Расмус.

- То нашкрябай кілька рядків, бо я нароблю багато помилок.

Оскар намацав у кишені камізельки недописок олівця й видер сторінку з нотатника, де були записані його пісні. [189]

Папір виявився набубнявілий, наче нотатник вимок на дощі, та однаково писати на ньому можна було. І Расмус написав те, що йому продиктував Оскар:

«У зеленій віллі пані Гедберг сталося щось страшне. Треба, щоб туди прийшов лікар і ленсман також, і нехай поквапляться.

Просять

приятель удови й сирота.

Бісова дівка теж причетна».

Після цього вони залишили затишний гайок і вернулися в містечко. Расмус іще раз прокрався за ленсманів живопліт із кущів вовчих ягід і вкинув у відчинене вікно листа, обмотаного навколо камічника. Лист стукнувся об підлогу, а Расмус помчав назад до Оскара, що чекав на нього за рогом будинку.

Тепер вони зробили для пані Гедберг усе, що могли, й почали думати про себе.

- За скільки годин помирають із голоду? - спитав Расмус.

Йому здавалося, що він уже почав помирати. Полудень давно минув, а вони цього страшного дня з'їли тільки по бутербродові й по цукеркові.

- Так, пора нам братися до «Левової нареченої», якщо ми хочемо роздобути їжі,- сказав Оскар.- Я не вважаю себе за соловейка, але більше нічим їжі не заробиш.

І справді виявилося, що роздобути грошей на їжу найкраще можна «Левовою нареченою». Вони годин зо дві | походили по садибах, граючи й співаючи, і Расмус геть : забув про лихий світ і про свій голод, такий був захоплений монетами по п'ять і по два ере, що дощем посипались на них. Бо людям подобалися Оскарові пісні. Вони радо платили мідяки, щоб послухати, як жінок роздирав лев, як їх зраджував Альфред, як у них стріляли і вони купалися у власній крові. «Скільки є горя на світі...» - співав Оскар. І, здавалося, чим сумніші були його пісні, тим більше подобалися людям. [190]

Вони ходили від садиби до садиби, і, зачувши перші звуки гармонії, служниці в кухнях кидали мити посуд. Вони спиралися на підвіконня, підморгували Оскарові й охоче давали п'ять ере, мабуть, тому, що світило сонце й вони мали зустрічатися зі своїми власними вірними Альфредами, коли настане вечір. Навіть господині стояли за фіранками у світлицях, усміхалися, підспівували Оскарові й посилали дітей на подвір'я з загорненими в клаптик газети мідяками.

Расмус збирав гроші і не тямився з радощів - як же гарно бути вуличним музикою!

- Я неодмінно стану вуличним музикою, коли виросту,- сказав він потім Оскарові.

- Он як! Ти так любиш співати? •

- Ні, але я дуже люблю гроші,- признався Расмус.

- Таж не будеш ти ціле життя збирати по п'ять ере. Є ж бо й інша праця, де можна заробити більше.

Расмус висипав останні мідяки Оскарові в кишеню.

- Розумієте, мені чомусь найдужче подобаються п'ять ере.

По його обличчі майнула легенька тінь. Він намагався не думати про те, що робитиме, коли виросте, бо тоді доводилося думати й про те, що буде, поки він ростиме. Що станеться, коли він не зможе більше мандрувати з Оскаром? Що його чекає, коли в цілому світі не знайдеться нікого, хто б захотів дати йому домівку?

Расмус вирішив нічим не журитися, а сприймати день таким, як він є, і тішитися тим, що йому дає втіху саме тепер.

- Якщо тобі так подобаються п'ятаки, то візьми два собі,- мовив Оскар і тицьнув йому в руку дві монети.

Расмус аж почервонів з радості. Він поважно вклонився Оскарові - так, як його вчили кланятись, коли йому щось дають. Потім надовго замовк, та врешті розчулено погладив Оскара по рукаві й сказав:

- Ви, Оскаре, найдобріший з усіх волоцюг. Расмусові в житті дуже рідко щось давали. Кожен пода-

Рунок був для нього величезною подією: адже коли тобі [191] щось дають, то це означає, що тебе люблять. Для Расмуса два п'ятаки були доказом, що Оскар його любить. Ідучи, він стискав пальцями монети, що лежали глибоко в кишені, й почував себе багатим.

- Ет, я такий, як здебільша бувають волоцюги,- сказав Оскар.- Коли добрий, а коли сердитий. Тепер ходімо до Гультмана й купимо собі ласощів!

Від думки про їжу в Расмуса запаморочилося в голові. У нього мало не підігнулися коліна, коли він зайшов до Гультманової крамниці з ковбасами та бакалією. У крамниці по-райському пахло смачними наїдками. На тацях стосами лежали червоні й брунатні ковбаси, стояли масні холодці, закопчені ялівцем окости торували над паштетами й головами різного сиру. А ще там була окрема полиця з шоколадними тістечками, м'ятними цукерками і з бляшанками карамельок. І всім цим порядкував звичайний крамар, який, почувши дзвоник над дверима, відразу вбігав із задньої кімнати до крамниці, готовий дати кожному все, що той бажав. У нього були невеличкі товсті руки з чорними смужками під нігтями, але як же вони вміли спритно краяти скибочками шинку чи ковбасу, як швидко крамар відважував ними шматок булки, масла, сиру й тютюну для Оскара і як ласкаво розмовляв із ним, поки все це робив! От якби саме такий крамар захотів узяти його, Расмуса, за свого!

- Літо якраз у розпалі,- мовив тим часом крамар, подаючи Оскарові тютюн. Тоді обернувся до Расмуса і сказав щось іще краще: - Хочеш тістечко?

І, не чекаючи відповіді, взяв тістечко з полиці - звичайно, найменше, але все ж таки! Воно було загорнене в червону фольгу і блищало в товстих крамаревих пальцях, мов самоцвіт.

- Прошу, їж на здоров'я,- сказав крамар.

Расмус знов поважно вклонився, і Оскар схвально зауважив:

- Наче тобі перед Карлом Дванадцятим! Зараз побачимо, чи нам вистачить грошей на пиво й лимонад, тоді ми матимемо все, що треба. [192]

Було вже після третьої, і вони вирішили якнайшвидше повернутися до соснового гайка і там спокійно пообідати. Про грабунок, видно, ще нічого не було відомо. Коли Оскар із Расмусом ішли містечком, воно, осяяне післяобіднім сонцем, здавалося дуже мирним, його вулиці були тихі й спокійні.

- Почекай, поки люди довідаються, що сталося, тоді побачиш, як воно загуде, наче вулик,- сказав Оскар.- Але той глухуватий ленсман, мабуть, іще не знайшов листа. Йому мало кинути камінця, треба було шпурнути бомбу, щоб він прокинувся.

Над річкою в невеличкому гарному парку стояв заїзд. Біля нього, навколо маленьких круглих білих столиків, сиділи люди й попивали післяобідню каву. їх було там чимало, і Оскар сказав:

- Я знаю, Расмусе, що ти голодний, але тут варто пограти, навіть якщо ми ризикуємо померти з голоду. Таку силу п'ятаків не можна поминути.

Оскар витяг гармонію, і вони спинилися на належній відстані від тих, що пили біля столиків каву, побрязкуючи ложечками й жуючи булочки з цинамоном та інше печиво. Здебільшого то були дами, вичепурені, у великих розкішних капелюхах, у рюшах і мереживних комірцях. Расмусові приємно було дивитися на них. На вигляд вони були багаті й гарні, а йому дуже подобалися багаті й гарні дами. Саме одну з таких дам йому хотілося б називати матір'ю. Аби ж то можна було котрусь із них прихилити до себе! Расмус уже переконався, що це не так легко зробити. Дами зацікавлено дивилися на нього, але тільки тому, що хотіли почути, як він співає. Він і Оскар, а насамперед Оскар. Серед них не було жодної, яка б подумала: «Такого хлопчика я б хотіла взяти за дитину».

Расмус зітхнув. Та ось Оскар заграв, і йому довелося підспівувати.

Сталось лихо, нечуване лихо,

Аж здригнулася з жаху земля,

У Північній Америці вбито,

Ох, убито у ній короля... [193]

Расмус легко запам'ятовував і слова, і мелодію: після кількагодинного ходіння по садибах він уже знав усі Оскарові пісні, в яких густо лилася кров.

- «Сталось лихо, нечуване лихо»,- виспівував Расмус, а сам придивлявся до дам.

Котру з них він хотів би отримати в матері, якби була змога вибирати? За столиком зовсім близько від нього сиділа пухкенька тітка, мабуть, господиня заїзду, бо час від часу гукала щось дівчатам, які обслуговували відвідувачів. Але більше вона розмовляла з двома вишуканими чоловіками, що сиділи біля того самого столика. Видно було, що вони їй подобаються. Вона схиляла набік голову, маніжилась і весь час сміялася, навіть без причини.

- Любий пане Ліве, візьміть іще тістечко,- припрошувала вона. Або: - Пане Ліандере, можна вам підлити кави? - І все таким голосом, наче для неї не було більшої втіхи, як прислужувати їм.

Панове Лів і Ліандер також були вичепурені: обидва з вусиками, у білих брилях, а один мав навіть квітку в петельці.

- «Аж здригнулася з жаху земля»,- співав Расмус, і його дзвінкий, високий голос гарно зливався з низьким Оскаровим.

Обидва чоловіки були в смугастих літніх костюмах з дуже вузькими штаньми, а один був узутий у такі черевики, як... як...

У Північній Америці вбито...

Зненацька Расмус перестав співати.

В одного були черевики зі світлим верхом і облямівкою з чорної блискучої шкіри біля підошви! Це в того, що звався Лів!

Перед очима в Расмуса знов постали вранішні події. До нього повернувся страх. Він згадав жалісний плач пані Гедберг і моторошну ходу чоловіка, від якого ховався за канапою. Згадав ноги якраз у таких черевиках, згадав, як вони загрозливо наближалися до нього, і знов перелякався. [194]

Тому спів застряв йому в горлі, коли він побачив такі самі черевики. Не допомогло навіть те, що Оскар суворо глянув на нього, дивуючись, чого він раптом замовк. А Расмус просто втратив голос, хоч пан Лів був, мабуть, цілком невинний чоловік і чисто випадково мав такі самі черевики, як той грабіжник. Через ті черевики Расмус якось дивно обважнів і навіть перехотів їсти.

- Слухай, Гільдінгу, завтра ми підемо рибалити трохи раніше,- сказав другий чоловік біля того столика.

Гільдінг! Прізвище пана Ліва Гільдінг! Гільдінг, як і того грабіжника, і черевики в нього такі, як у того грабіжника!

- Так, треба використати ті дні, що в нас лишилися,- відповів пан Лів.

І голос у нього такий самий, як у грабіжника!

- Але ви ще з тиждень побудете? - стривожено спитала пухкенька дама.

- Ну певне. Нам тут дуже приємно.

Зате Расмусові не було приємно. Йому стало недобре, він відчував, що ось-ось зомліє. І тільки-но Оскар доспівав пісню про американського короля, він швидко потяг його за рукав геть від заїзду.

- Що нам тепер робити? - спитав Расмус.

Вони знов розташувалися у піщаному видолинку. Світ і далі був лихий. Расмус виблював за сосною те, що з'їв: шлунок не хотів приймати їжі після всіх сьогоднішніх переживань. Оскар довго не відповідав йому, тільки мовчки смоктав свою люльку. Нарешті мовив:

- Нема іншої ради, як іти до ленсмана, ох-ох-ох! І сказати йому, що, на нашу думку, це ті два панове з заїзду пограбували пані Гедберг. Та як примусити ленсмана, щоб він мені повірив? Ось іще одна п'ятірка, сказала стара, написавши сімку.

Він вибив попіл з люльки й надяг на плечі рюкзака.

- Коли треба йти до ленсмана, ноги стають ледачі. Але якось уже доплуганимося. [195]

- Так, і хай нас береже Господь,- мовив Расмус, бо так завжди казала тітка Ольга, коли до притулку приїздила інспекція, а ленсман іще гірший за інспекцію. Така Ніневія... краще триматися сіл, там немає злодіїв.

Містечко, яке Оскар гучно назвав Ніневією, дивно змінилося за час їхньої відсутності. На розі вуличок купками стояли люди й жваво розмовляли. Оскар з Расмусом здалеку помітили, що люди балакали про щось незвичайне, і зразу здогадалися, про що саме.

- Хотів би я послухати, що вони кажуть, перше ніж з'явитися до ленсмана,- мовив Оскар.

Він засунув у кулак Расмусові п'ять ере і звелів:

- На, купи собі торбинку карамельок і добре нашорош вуха.

- Я так слухатиму, що аж ворушитиму вухами,- запевнив його Расмус.

Він мчав вулицею, поки натрапив на бакалійну крамничку. Крізь засклені двері він побачив, що всередині було чимало людей. Ну й добре. Доведеться трохи почекати, поки дійде його черга, і тим часом він почує, про що вони балакають. Тоді купить карамельок. І, сповнений надій, він відчинив двері крамнички.

А через кілька хвилин, уже сповнений жаху, прибіг до Оскара. Обличчя в нього було бліде, як крейда.

- Оскаре, біжімо! Негайно!

- Чому? Хіба в нас під хвостом запалена губка? Расмус розпачливо схопив його за руку.

- Оскаре, Анна-Стіна сказала ленсманові, що це ви напали на них!

Оскар витріщив очі і аж почервонів, так розсердився.

- Я? Вона ж зі мною незнайома, не знає навіть, як мене звати.

- Вона сказала, що в них був волоцюга, який грає на гармонії і водить із собою хлопця. А як почав грати, то зайшов у будинок, пригрозив їй та пані Гедберг пістолетом і взяв смарагдове намисто...

Оскар стукнув себе по лобі кулаком. [196]

- Ото проява! Якби я спіймав її, то видушив би з її проклятого горла всю брехню, хай би знала. А пані Гедберг? Що вона каже?

- Люди в крамниці гадають, що вона помре. Вона не може сказати ані слова, просто лежить ні жива, ні мертва, і серце в неї ледь б'ється. Там тепер лікар.

Видно було, як на скронях в Оскара пульсували жили. Він був червоний з люті й ще раз стукнув себе кулаком

по лобі.

- Гарна пригода, нічого не скажеш! Та дівка бреше, без сорому казка, а ленсман, звичайно, вірить кожному її слову.

Расмус нетерпляче смикнув його за рукав.

- Швидше тікаймо!

- Тікають тільки злодії,- сердито відповів Оскар.- Треба перестріти ту дівку на розі ленсманового будинку, і нехай вона мені у вічі скаже, коли зважиться, що грабіжник я.

У Расмуса на очах виступили сльози.

- Оскаре, ленсман забере вас. Ви самі казали, що він не вірить волоцюгам. А ще як ви зчините бучу, то...

Він замовк. Він не міг собі уявити, що буде, коли Оскар зчинить бучу.

Оскар теж не міг собі цього уявити. Його лють раптом ущухла. Він стояв з опущеними руками і вже здавався тільки засмученим і стурбованим.

- Ні, ти правду кажеш: якщо я піду до ленсмана, то мені клямка. Якщо я почну переконувати його, що то Лів і Ліандер пограбували стару, він тільки зарегоче так, Що аж дістане гикавку.

- А та проява брехатиме далі,- сказав Расмус. Оскар кивнув головою.

- Авжеж, бо пані Гедберг така хвора, що не зможе й слова сказати на мою оборону. Ні, якщо я піду до ленсмана, мені буде клямка.

Він схопив Расмуса за руку.

- Швидше тікаймо звідси, поки ще не пізно! Він квапливо потяг хлопця за собою вулицями. [197]

- Аби тільки справді не було вже пізно, - мурмотів він.

Бо, мабуть, не так легко буде вибратися з містечка, де тепер кожен зверне увагу на волоцюгу з гармонією.

Та їм пощастило. Вони йшли бічними, безлюдними вуличками, обережно й швидко обминули всі рогатки, і ось уже перед ними простягся гостинець зі своїм пустельним привіллям.

- Ми тікаємо, наче пара подвійних убивць,- сказав Оскар, коли нарешті розтулив рота.

Расмус сповільнив ходу. Він був такий засапаний, що насилу спромігся сказати:

- А ви ж якраз зовсім невинні, Оскаре!

- Невинний, як наречена!

- І я також,- додав Расмус.

- Ти також,- погодився Оскар.

Він обернувся й сердито глянув на лихе містечко, червоні дахи якого тонули в літній зелені.

- Ніневія! Добре, що ми знов на дорозі.

Расмус від щирого серця погодився з ним. На дорозі не було ні грабіжників, ні бандитів, тут панував спокій, над канавами обабіч неї цвіли буркун і бутень, а з лук котився гарний солодкий запах конюшини. Сонце зникло, повітря було непорушне, ніби перед дощем. По небу статечно, мов кораблі на морі, пливли сірі купчасті хмари, а під ними в'юнилася дорога, порожня й самітна, скільки око сягало. Ген на обрії, де земля зустрічалася з хмарами, вона напевне вела просто в небо.

- Куди ми тепер ідемо? - спитав Расмус.

- У таке місце, де зможемо сховатися,- відповів Оскар.- Я певен, що такого ти ніколи не бачив.

Розділ дев'ятий

Едебю лежало біля моря. П'ять невеличких садиб, затиснутих у видолинку між пагорбами, таких самих сірих, як краєвид навколо. В них поєдналася сірість убогості [198] й сірість старості. Тепер, коли літній день хилився до вечора й над виселком, де ніхто не жив, зависли дощові хмари, навіть море було сіре.

Сюди й прийшли наші волоцюги. Бо для того, хто хотів сховатися, кращого місця годі було й шукати. Тут не було людей, тут жили тільки пустка, тиша і сірість занедбаності.

- Куди звідси ділися люди, Оскаре? - спитав Расмус.- Ті, що мешкали в цих садибах?

Оскар сидів на пагорку. Він скинув черевики та шкарпетки й задоволено розминав пальці у вечірній прохолоді.

- Не інакше як цілою громадою подалися до Америки. Колись дуже давно.

- Вони не захотіли тут більше жити?

- Не захотіли, мабуть, надто сіро, убого й важко було їм у цих хатах. І, мабуть, надто мало риби було в морі. І надто мізерний урожай вони збирали на тих клаптиках поля, що мали.

Расмус кивнув головою. Він це добре розумів.

- Так, тяжко бути вбогому! Але яке в них було гарне місце! - мовив Расмус і схвально глянув униз на прозору воду, що хлюпала об кам'янистий берег.- Такого гарного місця для купання вони в Америці не матимуть.

- Чого ж, вони можуть купатися в найчистішому озері в Мінесоті, якщо вже змушені будуть купатися,- заперечив Оскар.

Расмус усміхнувся. «Найчистіше озеро в Мінесоті»! Як це гарно звучить. Він сам хотів би колись побачити його, те озеро. Та й інші озера, і гори, і річки, які тільки є на землі. Він намагався уявити собі, як ті люди ходили по Америці й довго шукали найчистішого озера в Мінесоті. Може, тоді вони згадували скелі, біля яких купалися вдома, й думали, чи мешкає хто в їхніх маленьких сіриххатах над морем.

- Я хочу глянути на їхнє житло,- сказав він і кинувся До найближчої хати. Він хотів перевірити, чи щось лишилося після тих, що поїхали до Мінесоти. [199]

Крізь розбиту шибку Расмус зазирнув до вбогої маленької кухні з закуреними балками під стелею і чорною від сажі відкритою піччю. Подумати тільки, що хтозна-коли тут хтось готував їжу! Йому було шкода хат, у яких ніхто не живе. Всіма забуті, вони немов весь час чекають, що хтось прийде, розташується в них, запалить вогонь, наставить окріп на каву, зварить кашу своїм дітям.

Расмус зібрав з підвіконня кілька уламків скла й заліз до хати. На підлозі лежало зів'яле листя та якесь сміття, і вона по-старечому рипіла під його ногами. Расмус підійшов до печі й зазирнув у комин. Ніхто ніколи не дізнається, коли тут востаннє горів вогонь! Та колись ця кімната була справжньою домівкою. О, якби вона й досі була нею, тоді можна було б зайти й оселитися в ній! Хоч ні, якби ця хата була справжньою домівкою, з людьми, то він би спинився на порозі в кухні, як звичайно волоцюги. Ті люди мали б своїх власних дітей, їм не потрібен був би хлопець з сирітського притулку. Але можна погратися в домівку... Расмус підбіг до вікна й гукнув:

- Оскаре, ми тут спинимося?

- Так, принаймні на цю ніч,- відповів Оскар із пагорка.- Я не зважуюсь так зразу з'явитися на люди, і, зрештою, я трохи сердитий на них.

Расмусові подобалося в садибах переселенців до Мінесоти. Він бігав по хатах, підіймався і спускався сходами, оглядав сіни, кухні й маленькі низькі кімнати. Він дуже прискіпливо вибирав собі хату й нарешті спинився на одній, що була найкраще захищена від негоди й вітрів і найменше понищена ними.

У ній була тісна кухонька і тісна кімнатка, як і в інших хатах, і так само, як в інших, стрімкі сходи вели на жалюгідне горище, де містилася ще одна жалюгідна кімнатка. Але все-таки це була хата, і можна уявити, що це справжня домівка. Можна навіть уявити, що Оскар - його батько. А як захопитися, то можна уявити собі, що Оскар - ніякий не волоцюга, а багатий купець. На жаль, купцевої дружини не було, та можна уявити собі, що вона на короткий [200] час поїхала - можливо, до Мінесоти - і скоро повернеться, з мереживною парасолькою і в блакитному капелюшку з перами, гарна, як намальована. І привезе розкішні подарунки для нього й для Оскара. І вони житимуть усі троє разом, і будуть багаті, страшенно багаті.

У хаті потрібні меблі. Столи, канапи, як у пані Гедберг, і килими та завіси.

Расмус так палко захотів меблів, що вони повинні були б вирости з підлоги,- бо просто уявити, що в цій голій кімнаті є стіл з червоного дерева і квітчасті канапи, було понад силу навіть йому.

Та враз він згадав, що недалеко від дороги вони бачили звалище сміття. І він помчав туди. На звалище люди багато чого викидають, і він сподівався знайти щось таке, що могло б замінити йому меблі.

Расмус повернувся з порожньою скринькою з-під цукру, двома скриньками з-під маргарину та купою інших речей, які знайшов на звалищі. Скринька з-під цукру правитиме за стіл, якщо її обмити в морі.

Але найперше треба підмести кімнату. Він наламав гіллячок на віник і, як тільки зумів, повимітав з підлоги сміття. Тоді приніс свого стола й поставив на нього замість вази порожню пляшку з чебрецем, коробки з-під маргарину правили за стільці, а килим і завіси він собі уявив.

Оскара не було. Він подався в ліс наламати соснового гілля на постіль, а коли повернувся, Расмус гукнув йому:

- Заходьте з постільною білизною!

Оскар не мав дуже великого хисту уявляти собі щось, а проте збагнув, що зайшов до покою. Він зупинився з оберемком соснового гілля й почовгав підошвами.

- Певна річ, треба витерти лапи, коли заходиш до покою. Тобі тут класти ці подушки з гагачого пуху чи нести їх до салону?

- Кладіть тут,- мовив Расмус і показав у куток

кімнати.

Оскар слухняно розстелив гілля, зробивши з нього постіль, і Расмус лишився дуже задоволений. Зелене [201] гілля аж світилося, воно було і постіллю, і килимами, й додавало кімнаті затишку.

- Добре, що ти тут прибрав,- сказав Оскар,- бо зараз лине дощ.

І дощ линув, ще й не встиг він цього сказати. Краплі ляпотіли в розбиті шибки, порощили по даху, а надворі стало зовсім темно. Але Расмусові було приємно. Коли надворі йшов дощ, йому ще легше було уявляти, що це домівка.

- Може, щось пожуємо? - Нерішуче спитав він. Вони похапцем перекусили перед тим на узбіччі дороги, але тільки трохи, і якщо тепер у них завівся стіл, то треба ж було ним скористатися. В Оскара залишилося більшість того, що він купив у Гультмана, отож він виклав на скриньку з-під цукру і хліб, і масло, і сир, і шинку. Вони посідали кожен на свою скриньку з-під маргарину й заходились вечеряти, слухаючи, як надворі ляпотить дощ. І Расмус подумав: «Я ніколи не забуду цієї хвилини. Не забуду, як нам було затишно, коли йшов дощ, а ми вечеряли».

Він не признавався Оскарові, що уявляє собі, ніби це їхня домівка. І, звичайно, не признавався, що уявляє, ніби Оскар багатий купець, дружина якого, в блакитному капелюшку з перами, кудись поїхала. Але тужно поглянув поверх бутерброда на свого товариша по мандрах і сказав:

- От якби ви, Оскаре, були моїм батьком і ми жили разом!

- Так, було б чудово! Волоцюга за батька... ото була б чудасія!

Расмус задумався. Звичайно, він хотів, щоб його батьки були багаті й гарні. Про батька-волоцюгу він, певна річ, не мріяв. Ох, якби Оскар усе-таки був багатим, гарним купцем!

Дощ перестав іти так само раптово, як і почався. Вони попоїли й лягли на свою соснову постіль у кутку. Оскар витяг шмат ковдри, в який загортав гармонію, і вкрив Расмуса, щоб йому не було холодно. [202]

«Мій батько,- подумав Расмус,- укрив мене червоною шовковою ковдрою. Бо мати в Мінесоті й не може сама мене вкрити. Вона купається там у найчистішому озері й пише додому листа: «Я скоро приїду і привезу багато гарних гостинців. Не забувай увечері підтикувати Расмусові ковдру. Оту червону, шовкову, я скоро приїду».

Надворі стемніло. З моря повіяв вітер. Під час дощу він був затих, а тепер знов подужчав. Хвилі хлюпали тепер голосніше, вітер шарпав за вікном карликові берези. В хаті прокинулись якісь дивні звуки. Щось потріскувало в стінах, шурхотіло й пищало у благеньких вікнах. Десь безперестанку хряскали двері, аж Оскар розсердився:

- Тими дверима наче дідько товче! Тут засне хіба той, хто спить, як камінь!

Расмусові не подобався весь цей шерех. Він боявся. Він лежав у кутку, витріщивши очі, і вдивлявся в сутінок, наче переляканий звір.

- А що, як тут є примари? - прошепотів він.- Що, як з'явиться примара й забере нас?..

Та Оскар не боявся.

- Як з'явиться примара, скажи їй від мене, нехай ушивається в море, а то прийде справжня божа зозуля і зробить із неї печеню.

Расмусові не стало від того легше.

- Наша куховарка, тітка Ольга, бачила раз собаку без голови, а з шиї в нього бухкав вогонь.

Оскар позіхнув.

- Здається мені, що твоя тітка Ольга сама без голови.

Нема ніяких примар.

- Звичайно, є,- не здавався Расмус.- Знаєте, що каже Великий Петер? Каже, що коли хтось о дванадцятій годині ночі оббіжить дванадцять разів навколо церкви, то з'явиться нечистий і забере його.

- По-моєму, й добре зробить, як забере, бо чого серед ночі гасати навколо церкви? Хіба що він не сповна розуму, а коли так, то хай нарікає на себе.

Оскар не хотів більше балакати ні про які примари, він хотів спати. Расмус теж був сонний, хоч і поспав з годину, [203] як лежав у піщаному видолинку. Він хотів би заснути, але не міг, бо навколо щось пищало й ніби зітхало. Оскар уже хропів, а він і далі лежав і дослухався до темряви.

І раптом він почув голоси! Так, так, голоси!

Сірий старий будинок міг зітхати й рипіти від вітру, та коли чути голоси, то це вже напевне з'явилися примари. Жалісливо зойкнувши, Расмус кинувся до Оскара.

- Оскаре, прийшли примари, я чув, як вони балакали! Заспаний Оскар сів на постелі.

- Балакали?.. Хто балакав?

Він прочумався й почав напружено дослухатися. Так, Расмус казав правду. Десь поблизу хтось балакав.

- Отакої, знов треба йти до ленсмана,- прошепотів Оскар.

Він підсунувся до вікна, став навколішки й занепокоєно виглянув у сутінок. Расмус зробив те саме. Він був смертельно переляканий і з розпачу кусав нігті.

- Я за те, щоб ми взяли свою здобич і вшивалися звідси,- почули вони.

Говорив хтось біля самого вікна, і голос наче не скидався на ленсманів.

- Хай це вже буде мій клопіт,- відповів хтось йому, і цей голос Расмус упізнав. Голос Ліва Гільдінга він упізнав би серед тисячі інших.

Расмус учепився Оскарові в плече. Він міцно, з усієї сили- стискав його - адже перед самим вікном стояли Лів і Ліандер, і це було страшніше за примар і ленсмана.

Ось вони зайшли - пробі! - до сіней, ось вони вже в кухні, Расмус чув, як у них під ногами рипіла підлога. Що вони робили тут серед ночі, невже немає такого місця на землі, де б людину не турбували грабіжники?

Двері з кухні до Расмусової прибраної кімнати стояли прочинені, і крізь щілину їм було чути кожне слово прибульців, що й далі розмовляли між собою.

- Так, але мені здається, що довше чекати небезпечно,- сказав другий голос, той, що належав Ліандерові.- Я хочу виїхати звідси.

- Ні, ні, ні,- мовив Лів,- не можна нервуватися, [204] а то все зіпсуємо. Дуже погано було б, якби ми чкурнули саме тепер, коли в старої пропало намисто. Ні, ми поживемо в заїзді ще тиждень і нічим не зраджуватимемо себе, розумієш? Адже в Санде ми не були, розумієш, і сумління в нас чисте. Бо хто б залишився в заїзді за дві милі від Санде майже на два тижні, якби в нього не було чисте сумління, розумієш?

- Як не розуміти,- відповів Ліандер,- коли ти вже казав мені це щонайменше чотирнадцять разів. Але я волів би забрати гроші і вшитися, бо мені здається, що ми сидітимемо тут із чистим сумлінням, аж поки досидимося до того, що воно перестане бути чисте.

- Буде так, як я сказав,- мовив Лів.- Ми заберемо гроші в суботу вранці, спокійно виїдемо двогодинним поїздом, і жодній маруді не спаде безглузда думка запідозрити нас у крадіжці" намиста чи чогось іншого.

Почувся такий звук, наче вони витягли з підлоги кілька неприбитих дощок а потім тихий задоволений сміх Ліва.

- Приємно бачити таку величезну купу грошей. Хвилину тривала врочиста тиша, тоді він повів далі:

- Я вважаю, що намисто також варте тисяч п'яти-шести.

- А однаково я хотів би позбутися його,- сказав Ліандер.- У Санде нам добре повелося, а тут, з Анною-Стіною, ні. Можна зрозуміти, що тебе тягне до котроїсь зі своїх зраджених давніх наречених, але мати ділові стосунки з бабами - дурне діло.

- Ти так нервуєшся? - глузливо спитав Лів.

- Нервуюсь... Не подобається мені все це. Що буде, коли стара отямиться?

- Вона не отямиться. Надто вже вона довго прожила на світі.

- А якщо все-таки отямиться? І скаже, як було насправді, а ленсман притисне Анну-Стіну з тим її волоцюгою? Ніякий волоцюга тій дурепі не допоможе, бо коли ленсман довідається, що вона брехала, то не мине й п'яти хвилин, як він видушить із неї, хто ми. А тоді не мине й п'яти хвилин, як нам пришиють і Санде. [205]

- Годі тобі,- сказав Лів.- Ти весь час торочиш про це, мені вже набридло. Анна-Стіна не в тім'я бита, щоб ти знав. Зрештою, стара вже не роззявить більше своєї пащі.

Ліандер щось невдоволено буркнув.

- І який же це гарний сховок на гроші,- сказав Лів.- Кращий, ніж ми б закопали їх у лісі. І знайти його легко, і таке місце, де не буває людей.

- Аби ти тільки не навідався сюди сам ще до суботи,- невдоволено мовив Ліандер.

Лів розсердився:

- Ти мені не довіряєш?

Ліандер засміявся сухуватим сміхом:

- Ти мені не довіряєш, сказала лисиця й відкусила курці голову. Чого ж, я так само тобі довіряю, як ти мені.

Расмус стискав Оскара за плече. Він уже не міг далі терпіти цей жах і напруження. Страшно, що були люди, які бажали іншим смерті, і страшно, що ці жорстокі грабіжники були так близько, за кілька метрів від них. Расмус хотів би опинитися далеко звідси, але частка його єства хотіла залишитись тут і поглянути, що станеться, частка його єства просто-таки палала шаленою жадобою пригод. Він натужив слух і почув, що грабіжники знов примостили дошки на місце, отже, сховали гроші. Але постривайте, хай-но ви лишень підете звідси!

- Може, ходімо вже,- мовив Ліандер.

- Ходімо,- відповів Лів.

Расмус полегшено відітхнув. Коли це раптом Лів сказав щось жахливе:

- Я тільки гляну, чи не знайду своєї люльки, яку забув минулого разу. Мені здається, що я поклав її на вікно всередині.

«Всередині» могло означати тільки одне: в кімнаті, де в кутку зіщулились Оскар із Расмусом. Расмус присунувся якнайближче до Оскара. Йому аж у голові памо-рочилося зі страху. Він відчував, як в Оскара напружилися м'язи рук і як той приготувався до бійки... [206]

Та грабіжники мали пістолети... Оце вже, мабуть, прийшла їхня остання година!

До кімнати наблизилися швидкі кроки, двері відчинились, і по підлозі застрибало світло кишенькового ліхтарика. А посеред кімнати стояли Расмусові меблі! Але пучок світла швидко ковзнув по скриньці з-під цукру, грабіжник, видно, не побачив у ній нічого особливого. Він не крикнув з несподіванки, не здивувався. Та зараз крикне й здивується, коли помітить Оскара й Расмуса! Вони принишкли в кутку й чекали. М'язи на руках в Оскара ще дужче напружились. Та раптом...

- Ось твоя люлька,- почули вони Ліандерів голос із кухні.- Лежить на підвіконні.

Лів швидко обернувся. Небезпечний пучок світла згас, і грабіжник зник у дверях, так і не помітивши, що в кутку хтось лежить. Це було просто диво, бо ж навіть у найтемнішому кутку не залягала густа пітьма. Але той, хто шукав маленької люльки, мабуть, не помітив великих волоцюг.

- Ото сліпаки! - сказав Расмус, коли грабіжники пішли. Тепер, як вони зникли у вітряній ночі, він знов здобувся на слово.

- Ходімо,- мовив Оскар і витяг кишенькового ліхтарика.- Ходімо глянем на той чудовий сховок, його легко знайти. О господи, яке це буде цікаве видовище!

Вони кинулись до кухні. Расмус не тямився з хвилювання - він уявляв, що зараз побачить величезний скарб, цілу купу монет по п'ять ере.

Оскарів ліхтарик ковзав по голих дошках. Він оглядав кожну з них і пробував ногою, як вона прибита.

- Ось тут!

Нетерплячими руками він відсунув біля печі одну дошку, другу... Потім посвітив ліхтариком. Під ними була чотирикутна заглибина, а в ній - великий пакунок, загорнений У церату. Вони розгорнули її кінці.

- О! - вигукнув Расмус.

У цераті лежали одна повз одну барвисті пачки банкнот по сто і по тисячі крон, уся сума, яку мали виплатити робітникам на фабриці в Санде. В пачках не було жодного [207] п'ятака, але Расмус бачив по зляканих Оскарових очах, що це також гроші.

- Невже на світі є стільки грошей? - мовив Оскар.- Я б не повірив, якби не побачив.

Намисто теж тут лежало - золотий ланцюжок, на який були нанизані великі зелені камінці. Це було найкраще з усього, що Расмус бачив у житті, але ж він не так багато й бачив. Він задоволено зітхнув:

- Подумати тільки, тепер пані Гедберг отримає назад своє намисто! Якщо вона жива...

Оскар перепустив намисто крізь пальці.

- Сподіваюся, що жива. Я ще маю надію заспівати їй пісню «Своя криничка в кожнім лісі». І вона дасть мені п'ятдесят ере.

- Завтра,- мовив Расмус, сяючи з радості,- завтра ми підемо до ленсмана з грішми й до пані Гедберг з намистом.

Оскар похитав головою.

- О ні, не підемо. Все треба робити хитро, сказала стара, витягаючи колючку пальцями ноги.

- То що ж нам робити? - спитав Расмус.

- Я більше не потикну носа в те осине гніздо з брехливими служницями, з гамором і метушнею, з дурними запитаннями: «Що ви робили в четвер?» Ні, ми все це переховаємо в інше місце, а ленсманові напишемо листа - «Будь ласка, заберіть гроші, а то пропадуть». А самі підемо собі далі, нехай ленсман без нас доводить справу до кінця, йому за це платять. Я не маю наміру бути йому за помічника.

Оскар узяв рюкзака й почав складати в нього пачки банкнот.

- Аби тільки не зустріти ленсмана, поки я нестиму на спині пів державного банку, а то застряну в буцегарні до кінця свого віку.

Він узяв намисто й жартома почепив його Расмусові на шию.

- Треба й тобі хоч раз у житті причепуритися. Тепер ти скидаєшся на царя Соломона в усій його пишноті. [208]

Хоч, мабуть, у тебе на лиці трохи більше ластовиння, ніж у нього.

У світлі ліхтарика перед ним стояв цар Соломон із худими руками й ногами, але зі смарагдовим намистом на шиї.

- Так, і чуб у мене рівний,- сумно мовив Расмус. І шарпнув намисто, не хотів, щоб воно висіло в нього на шиї. Але виявилося, що його вже нема коли скидати. Бо вони знов почули голоси!

Розділ десятий

- Швидше! - прошепотів Оскар.- Швидше тікаймо звідси!

Вони кинулись до сіней. Та було пізно. Голоси вже лунали біля самої хати. Надвір вони вже не могли вийти.

- Швидше на горище!

Оскар штовхнув поперед себе Расмуса на вузенькі, стрімкі сходи, якими той недавно так весело вистрибував. Тепер він спотикався на них, наче хворий, і він справді був хворий зі страху перед тими, що тієї хвилини розчахнули вхідні двері й зайшли до темних сіней.

Оскар і Расмус завмерли на сходах. Вони боялися поворухнутися, боялися навіть дихнути, щоб не викрити себе. [209]

Расмус із жахом дивився на дві темні тіні внизу, що обернули його життя в суцільний кошмар - ох, як він ненавидів їх!

- Ти таки правду кажеш, ніяких скриньок тут не було, коли ми приходили сюди останнього разу.

Це був голос Ліва - він саме відчинив двері до кухні.

- А однаково в тебе не вистачило глузду стривожитись, коли ти побачив у кімнаті цілий склад скриньок,- осудливо сказав Ліандер.- Міг би збагнути, що вони самі сюди не примандрували.

- Я зразу про це не подумав,- відповів Лів.- Сам знаєш, як часом буває - дивишся на щось і ніби його не бачиш. А тоді раз - і тобі тенькне: звідки, в біса, взялися ті скриньки?

- Дивишся й ніби не бачиш! У нашому ремеслі цього собі не можна дозволяти. Тепер нам треба забрати звідси гроші!

«Вони вже забрані»,- подумав Расмус. Хоч як він боявся, проте відчув невимовну радість. Але та радість миттю згасла. Бо з кухні долинув сердитий крик - то кричав оскаженілий Лів:

- Швидше за ними! Вони не могли далеко втекти! Грабіжники кинулись до сіней. Тепер вони були такі

люті, як собаки, натреновані на пошуки злочинців. Вони хотіли якнайшвидше опинитися надворі й шукати, шукати невідомого ворога, що забрав їхню здобич, щоб знищити його, коли знайдуть. Раптом посеред сіней Лів зупинився.

- Стривай! Спершу треба оглянути будинок, чи вони не поховалися десь тут. Унизу нікого немає. Та, може, є на горищі.

Лів почав підійматися сходами й нагнався просто на Оскарові кулаки. Він зойкнув і полетів назад, на руки Ліандерові. Расмус також зойкнув за широкою Оскаровою спиною. Зойкнув тому, що побачив, як Ліандер вихопив свого гидотного пістолета і крикнув з такою люттю, що в нього аж голос задрижав:

- Стій, ні кроку далі, а то я стрілятиму!

Тим часом Лів схопився на ноги, і світло його кишенькового [210] ліхтарика ковзнуло по двох постатях на сходах. Він аж засопів, коли помітив царя Соломона у всій його пишноті.

- У того ірода на шиї намисто!

Грабіжники витріщилися на Расмуса, наче не могли повірити власним очам.

- Тікай, Расмусе! - крикнув Оскар. Широкоплечий, дужий, він затуляв собою вузькі сходи.- Тікай! - крикнув він громовим голосом.

І Расмус кинувся тікати. Немов пацюк, за яким женеться кіт, майнув зі сходів на маленьке горище, а звідти до комірчини, де вітер хряскав рамами вибитого вікна, аж виляски йшли. За вікном був дах комори. Расмус перескочив через підвіконня й побрався тим дахом. На це він був мастак, стрибати він теж був мастак. До землі він летів кілька метрів, але якби було треба, то стрибнув би і з церковної вежі. Расмус трохи забив коліно, та не мав часу прислухатися до болю, адже він нажаханий пацюк, за яким женеться кіт. Лів був уже на розі хати, і Расмус помчав так, наче йшлося про його життя,- а втім, він відчував, що тепер справді йшлося про його життя.

О, якби переселенці до Мінесоти знали, що діялося тієї ночі біля їхніх сірих будівель! Поміж хатами тікає малий хлопчина зі смарагдовим намистом на шиї, а за ним женеться грабіжник. І немає нікого, хто б допоміг хлопцеві. Бо сірі хати стоять безмовні й покинуті, їхні вікна мертві й порожні. Нічия ласкава рука не відчинить дверей цієї вітряної літньої ночі, нічий ласкавий голос не погукає з відчиненого вікна: «Ходи сюди, ми тебе сховаємо!»

Ні, він повинен був сам рятуватися, цей босоногий хлопчик у блакитній смугастій сорочці, які носять діти в сирітському притулку, в залатаних штанях із грубого сукна й зі смарагдовим намистом на шиї. Ось він спинився, шукаючи захистку за найближчою хатою. Це була садиба Пера Андерса, але хлопчик, що бігав тут через багато років після того, як Пер Андерс поїхав до Америки, не знав цього. Він секунду постояв, відсапуючись і намагаючись зметикувати, в який бік бігти. Роздумувати довго не можна було, бо його переслідувач уже завернув за ріг. Вітер розкуйовдив йому чуба, він був уже не чепурним дженджиком у солом'яному брилі, а відчайдушним грабіжником, що ловив хлопчика, будь-що мусив його спіймати.

Расмус мчав, нетямлячись зі страху. Він біг швидко, та його переслідувач мав довгі ноги і біг ще швидше. Він наздоганяв хлопчика, дедалі наближався до нього. Коли Расмус обертав голову, то бачив, як швидко мигтіли ті довгі ноги і як метлявся на вітрі Лівів чуб.

До садиби Пера Андерса прилягала садиба Карла Нільса з багатьма прибудовами. За столярною майстернею [212] расмус зненацька зупинився, зі страхом очікуючи на свого ворога. Ось той біжить. Але пробіг повз майстерню. Він не помітив хлопчика, що притулився до причілка, й дав йому хвилину відсапатись.

Але кіт знов помітив пацюка. Лів побачив, що його жертва побігла назад, у бік садиби Пера Андерса, й кинувся за нею. Расмус біг, хапаючи ротом повітря. Він виграв трохи часу, та перегонів із Лівом не міг виграти. Треба знайти якийсь сховок, і якнайшвидше. Ось хата Пера Андерса... Расмус ускочив туди, але боже мій, який сховок можна знайти в порожнісіньких кімнатах?

Є, правда, скринька на дрова. Малі діти в садибі Пера Андерса свого часу гралися в хованку. Бувало, залізе котресь у скриньку на дрова і, вдоволено всміхаючись, зачинить за собою віко. Та в жодної дитини, що колись ховалася тут, не стукотіло так шалено серце й жодна з них не боялася так, як Расмус. Він сидів у скриньці й чекав, що нещадні руки ось-ось витягнуть його зі сховку. Пастка замкнулася. Коли Лів знайде його тут, він пропав. Надбіг Лів. Расмус почув, як по підлозі в кухні загупали кроки. Грабіжник був біля самого нього й кожної миті міг підняти віко. Але, видно, він ніколи не грався в хованки, нічого не знав про скриньку на дрова. Бо побіг далі до кімнати, тоді вернувся до сіней, побрався сходами на горище й затупотів по ньому. Адже він знав, що хлопець десь у будинку, й лаяв його на всі заставки.

Тим часом Расмус вибрався зі скриньки й вибіг надвір. Він сподівався, що обдурив Ліва, і благав бога, щоб переслідувач дав йому спокій.

Проте Лів побачив у віконце на горищі, що хлопчик біжить подвір'ям. Його худі босі ноги лопотіли, мов барабанні палички. Кількома стрибками грабіжник здолав сходи і знов помчав за Расмусом, невблаганний, мов доля.

Тепер вони бігли давньою сільською вуличкою. Колись воли мирно возили нею овес на тік Пера Андерса й сіно до садиби Карла Нільса, а літніми вечорами дітлахи спокійно гралися на ній і котили коліщата. Ніхто ніколи ще [213] не тікав нею, рятуючи своє життя. А тепер вуличкою мчав босоногий хлопчик, якого переслідував грабіжник. Він здолав усю вуличку й побіг до води - невже надумав утопитися в морі? Грабіжник ще наддав ходи. Хотів нарешті покласти край цій гонитві.

Від берега просто в море виступав старий трухлявий поміст, а біля нього стояло напіврозвалене піддашшя на човни.

Расмус побіг помостом, що захитався під ним. Він ще дужче захитався, коли на нього ступив і Лів. Грабіжник переможно посміхався: зараз він спіймає хлопця. Зробити таку дурницю, забігти на поміст! Адже звідти не було відступу. Тепер хлопець або дасться в руки, або стрибне в море й потоне.

Поміст завертав під кутом за ріг піддашшя на човни.

Расмус біг хистким помостом. За час цієї гонитви сорочка висмикнулася в нього зі штанів і метляла на вітрі. Полу тієї блакитної смугастої сорочки якраз устиг ще побачити Лів, коли хлопець зник за піддашшям.

Задудніли дошки помосту. Лів біг з усієї сили. Зараз... зараз той клятенний хлопчисько дістане по заслузі! Лів кинувся за ріг піддашшя.

І враз його швидкий біг припинився, а натомість почувся хлюпіт. Не встиг пан Лів вилаятись, як над ним зійшлися солоні хвилі моря. Щоправда, він спробував вилаятись, та з води долинуло тільки невиразне «буль».

На коротку мить Расмус відчув себе майже щасливим - принаймні чогось він та навчився у Вестергазькому притулку. Навчився не тільки полоти картоплю, а й підставляти ногу.

Ось Лів вигулькнув на поверхню. Він кашляє і аж сичить з люті. Не хоче купатися, хоч тут таке гарне місце. Мов сердитий павук, він вилазить на поміст, і Расмус холоне зі страху й мало не плаче, що ніяк не може спекатися цього немилосердного чоловіка. Але він триматиметься до останнього. Тікатиме, аж поки впаде. Це швидко станеться, бо серце в нього гупає, наче ось-ось лопне.

Він гайнув з помосту й побіг вуличкою. Ось подвір'я [214] Карла Нільса, де він уже був. Ось садиба Пера Андерса. Він тікав, ніби в кошмарному сні. Расмус знов виграв трохи часу, але ззаду мчав його нещадний ворог, хляпаючи мокрим одягом,- від нього йому не втекти.

А ось льох Пера Андерса. Расмус також був уже в ньому, коли оглядав хати. Він тоді хвилину постояв, уявляючи собі, що в нього є п'ятнадцять мішків картоплі і їх треба позаносити сюди.

Стомлений до краю, Расмус заскочив у темний льох. Він у розпачі сподівався, що, може, Лів не надбіг ще так близько, не помітив, де він сховався, й не здогадається шукати його тут. То була слабенька надія, і тривала вона недовго.

За мить він почув, як хтось ухопився за великого ключа. І ось уже Лів у льоху. Мокрий, сердитий, просто-таки розлючений на клятенного хлопця, що виробляє з ним такі штуки. Він ускочив у льох...

Але Расмус навчився у Вестергазі не тільки підставляти ногу. Він навчився також стояти на чатах за дверима і, коли супротивник так безтямно влітає до приміщення, тікати в нього за спиною. Саме це і зробив тепер Расмус. Швидко, мов ласиця, він вискочив з льоху, нестямно захряснув за собою двері і обернув у замку іржавого ключа. І аж коли почув, як Лів затарабанив у двері, збагнув, що йому пощастило зробити. З боязкою втіхою він поступово усвідомлював, що замкнув свого ворога в льоху Пера Андерса. А втім, що це льох Пера Андерса, Расмус, звичайно, не знав.

Тепер йому так захотілося до Оскара, що він мало не заплакав. Ноги під ним угиналися, він був смертельно стомлений. У нього аж серце защеміло, так він захотів до Оскара. Та, може, Оскар уже мертвий...

Расмус почав якомога швидше скрадатися до «своєї» хати. Наближався він до неї дуже обережно, бо не знав, Де тепер Ліандер і де Оскар.

Почало розвиднятися. Скоро над старим висілком переселенців до Мінесоти, де цієї ночі нікому не довелося спати, зійде сонце. [215]

Расмус ліг у траву й поплазував до кухонного вікна. Потім підвівся навпочіпки й зазирнув крізь порожню раму, де скло давно вже було повибиване.

Він побачив Ліандера, що стояв спиною до нього біля самого вікна. А далі, коло печі, стояв Оскар з піднятими вгору руками. Ліандер тримав у руці пістолета, а біля його ніг лежав Оскарів рюкзак.

- Стріляй, чи на одного волоцюгу буде більше на світі, чи менше, не має ніякого значення,- сказав Оскар.

- Так, будь певний, що в мене аж пальці сверблять уколошкати тебе,- відповів Ліандер.- Я б оце й зараз пальнув у тебе, та не хочу засмучувати ленсмана. Йому, щоб ти знав, кортить посадовити тебе в буцегарню за грабунок у Санде. І, щоб ти знав, за напад на пані Гедберг. [216]

- Аж не віриться, що на світі є такі свині, як ти,- спокійно сказав Оскар.- А коли я візьму та розповім ленсманові, що ви за пташки?

У Расмуса на очі навернулися сльози. Він-бо знав, що ленсман ніколи не повірить волоцюзі, і був певен, що Оскар також знав це.

Ліандер глузливо зареготав.

- А чого ж, спробуй!

- Ти сам годину тому був трохи занепокоєний,- сказав Оскар.- Боявся, що пані Гедберг отямиться й дещо спростує. Наприклад, що Анна-Стіна набрехала на мене. Ану ж пані Гедберг усе-таки отямиться?

- Вона не отямиться,- тихо відповів Ліандер.- Після того, що тут сталося цієї ночі, я певен, що пані Гедберг уже не отямиться. На такий ризик не піде ні

Анна-Стіна, ні ми.

Расмус за вікном заломив руки. З усіх поганих людей на світі найгірші Лів і Ліандер. Те, що Ліандер сказав про пані Гедберг, прозвучало як погроза.

- Дарма ти, дурню, завчасу радів,- повів далі Ліандер.- Навіщо було пхати носа в чужі справи? По-моєму, ти заробив, щоб ленсман запроторив тебе до в'язниці. Зрештою, там не так уже й погано, можу тебе запевнити.

- Авжеж, видно, що ти там бував, якщо знаєш це,- відповів Оскар.- І я зроблю все, що можу, аби ти ще раз туди попав.

- То ти ще більший дурень, ніж я думав,- сказав Ліандер.- І досі не втямив, що ти сам попадеш до в'язниці, якщо спробуєш нас туди запхати. Якби в тебе були всі клепки в голові, то ти б якнайшвидше вшився звідси, тримав язика на припоні й ніколи більше не показувався в цих місцях.

- І довіку, побачивши поліцая, ховав би очі,- гірко відповів Оскар.- Якби я був знав, які ви з Лівом мерзотники! Ох, і кортить мені оце затопити тобі в пику!

Расмус схвально кивнув головою за вікном, де він, принишклий, сидів навпочіпки. Ото було б добре, якби Оскар налупцював того мерзотника! Оскар дужий, як віл, багато [217] дужчий за Ліандера. Але той мав страхітливого пістолета і, стоячи біля вікна, цілився ним в Оскара. Аби в нього не було пістолета...

Під вікном лежав клапоть старої дошки. Расмус, не усвідомлюючи до пуття, що робить, узяв її в руки. Він поводився наче вві сні, нічого не думав, просто взяв дошку, швидко підвівся і з усієї сили вдарив нею Ліандера по правій руці. Той крикнув з болю і злості, а пістолет, описавши гарну дугу, полетів на підлогу. Оскар, радісно заревівши, кинувся на Ліандера, і вони покотилися додолу. Расмус нажахано втупив у них очі. Він знервовано здригався й кусав нігті, бо, власне, ніколи не міг дивитися, як люди б'ються.

А тут Оскар з Ліандером билися, аж дрантя летіло. Ліандер теж був досить дужий. Вони перекидались на підлозі, стогнали, і кожен намагався дотягтися до пістолета.

Пістолет... Расмус стрепенувся. Пістолет! Ліандер нізащо не повинен заволодіти ним!

Расмус звівся на тремтячі ноги, що насилу несли його, і чимдуж подався до кухні. Там підлога аж гула. Супротивники перекидалися по ній так, що не було куди ступити, бо всюди заважали чиїсь руки та ноги. Он лежить пістолет, і Ліандер усе тягнеться до нього.

Расмус так підгилив ногою ту гидотну чорну цяцьку, що вона полетіла в куток. Тоді взяв її тремтячими пальцями, наче отруйну гадюку. Вона була така відразна, що він не міг тримати її в руці. І не міг дивитися, як супротивники качалися й билися на підлозі, не міг слухати, як вони стогнали.

Він вибіг надвір, тримаючи пучками пістолета. Його нудило, але він не мав часу блювати. Він стояв, тихо схлипуючи, й дивився, як вітер шарпав віття беріз. За островами в морі саме зійшло сонце, і його відблиски вигравали на хвилях. Чайки вже теж прокинулися. Вони літали над сірим виселком і кричали так, наче й самі чогось боялися. Та боявся лише Расмус. І був такий стомлений, що хотів би лягти й заснути навіки. І ще одного хотів би. [218]

Позбутися пістолета. І, далі хлипаючи, Расмус побрався через прибережне каміння. Вітер так налітав на нього, що він насилу тримався на ногах. Та нарешті він досяг найкращого купального місця переселенців до Мінесоти. Гидливо скривившись, він глянув на пістолета і шпурнув його в зеленаву воду.

Не встиг Расмус спекатись пістолета, як подумав, що, мабуть, зробив дурницю. Може, Оскарові для захисту не завадила б зброя. Та було вже пізно. Пістолет лежав на двадцятиметровій глибині серед морської риби й лежатиме там довіку.

Він знов переліз через прибережне каміння й побачив, що назустріч йому йде Оскар у пошарпаному одязі, розпатланий, проте з рюкзаком на спині, з суворим і водночас задоволеним виразом на обличчі. Коли Расмус побачив Оскара, йому ще дужче захотілося плакати, але він зробив зусилля над собою, проковтнув клубок, що підступав йому до горла.

- Ходімо звідси,- сказав Оскар.

- А Ліандер? - спитав Расмус.

- Ліандер трохи задрімав у кухні. А де Лів?

- Я замкнув його в льоху,- стомлено сказав Расмус. Оскар глянув на хлопця, і обличчя його розпливлося

в усмішці.

- Ну й молодець! І ти не боявся?

- Ні, я страшенно боявся,- мовив Расмус і заплакав.- Лів скоро вилізе, бо двері в тому льоху геть трухляві.

- А де ти дів пістолета? - спитав Оскар.

- Викинув у море,- відповів хлопець і ще дужче заплакав.

Оскар розгнівається на нього, бо йому потрібен буде пістолет, коли Лів вилізе з льоху.

Та Оскар не розгнівався, лише кивнув головою і мовив:

- Добре так, як є, сказав той, у кого загорівся чуб. Ми з тобою не стрільці. А тепер найкраще буде, як ми наддамо ходи і вшиємося звідси.

Расмус зітхнув. Він не мав сили наддавати ходи. Не мав сили ні на що. Він благально глянув на Оскара і сказав:

- Я маю силу тільки на одне, Оскаре. Лягти і спати!

Розділ одинадцятий

Він знов був у притулку, зараз прийде панна Шуліка й загадає йому нарвати кропиви. Бо його збудило куряче сокоріння, знайоме, безглузде сокоріння дурних курок, на яких він так лютував.

Расмус обережно розплющив очі. Атож, біля нього щось дзьобали дві старі курки. Але не білі вестергазькі леггорни, а якісь дрібні й строкаті. І лежав він на підлозі в незнайомій кімнаті. В ній була відкрита піч, а перед піччю сидів Оскар і пив каву разом із маленькою сивою бабусею в смугастому фартусі. Вони наливали кави в блюдця, дмухали на неї, пили й балакали.

- Так, шкода мені тебе, вічно ти волочишся дорогами,- лагідно мовила стара.- І однаково не попадеш до раю.

- Е, ви, Манюня Саро, все плутаєте,- відповів Оскар.- Думаєте, що самі попадете до раю тому, що вічно сидите вдома й тримаєтесь за свою піч? Вам також може не пощастити. [220]

Стара засунула шматочок цукру в беззубий рот і розважно кивнула головою.

- Побачиш,- мовила вона.- Побачиш, як воно буде. Расмус ворухнувся. Хотів, щоб Оскар помітив, що він

прокинувся. Проте перша помітила його стара жінка.

- Може, й ти хочеш чашку кави? - спитала вона, глянувши на нього добрими щирими очима.- Чашку кави і шматок хліба. Тобі треба ще не один буханець з'їсти, поки ти виростеш.

Оскар засміявся.

- Скажу вам, Манюня Саро, що він молодець. Що правда, те правда. Але трохи хліба йому не завадить.

І зненацька Расмус усе згадав. Згадав, як добре він тримався цілу довгу ніч, у нього й досі через це все боліло.

Але він не міг згадати, як опинився в кімнаті Манюньої Сари. Йому тільки невиразно мрілося, що Оскар ніс його на руках і що над ними літали й кричали чайки.

Він озирнувся по кімнаті, по якій походжали кури так, наче мали її за своє житло. То була вбога, забита мотлохом, брудна кімната, але як приємно було в ній лежати! Бо на жару стояв триногий кавник, а біля нього сидів Оскар і спокійно сміявся.

Манюня Сара подала Расмусові кави в блакитному кухлику без вушка. Потім узяла ножа й відрізала велику скибку житнього хліба.

- Масла дістанеш іншим разом, бо в мене його немає.

Расмус узяв скибку. Хліб був глевкий, із темним закальцем, але Расмусові подобався й такий хліб, аби був. Він умочав його в каву і їв з великим смаком.

- Манюня Сара добра до волоцюг,- сказав Оскар.- А тому напевне попаде до раю.

Стара кивнула головою.

- Хоч тепер головне ленсман,- повів далі Оскар.- Добре було б, якби ви якнайшвидше пішли до нього з листом.

Манюня Сара заклопотано почухала потилицю. її голова скидалася на моташку білої вовни. [221]

- Але розмовляти з ним я не буду,-- боязко мовила і вона.- І словом не озвуся. Тільки віддам листа й піду. '» А то він почне вимагати, щоб я перебиралася до притулку для старих.

Оскар заспокійливо поплескав її по плечі.

- Не озивайтеся і словом. Тільки віддайте листа, та й годі. Принаймні буде якась надія.

Та Манюню Сару його слова, здавалося, не заспокоїли. Вона була мов дитина, що боялася якоїсь невідомої небезпеки.

- Мені не хочеться йти. Але піду, бо треба бути доброю до бідних, каже священик. А ти бідний.

Оскар засміявся, йому вочевидь сподобалося, що він бідний.

- Ох-ох-ох, Манюня Саро, до мене треба бути доброю. Бо я бідний, як церковна миша.

Манюня Сара заклопотано похитала головою.

- Мені спершу треба нагодувати курей,- мовила вона.

- Ох-ох-ох, будьте добрі й до курей,- сказав Оскар. Стара покликала своїх строкатих курей і зникла з ними за дверима.

Оскар глянув на Расмуса, що сидів долі на своїй убогій постелі й допивав каву.

- Тобі подають каву в ліжко, наче великому панові,- сказав Оскар.- А зараз ти побачиш, що я зробив, поки ти давав хропака. Я написав ленсманові цілий роман.

Він витяг з кишені камізельки списаний аркуш паперу, що коштував йому мозольної праці, й подав Расмусові.

- Я маю прочитати його? - спитав хлопець.

- Так, будь ласка,- відповів Оскар.

Расмус узяв папір і почав читати. Оскар справді писав не дуже гарно, трішечки гірше за нього самого.

«Я нічого ни зробив, я нивинний як наречена. Ні я ни зробив того що думає ленсман той справунок у Санде залагодили два дженджики які там були а звуться вони Лів і Ліандер вони зупинилися в заїзді якщо ни втикли і в старої Гедбержихи теж були вони, хоч служниця бреше [222] на мене, а я ни робив нічого я нивинний як наречена. Але це я стояв надворі і співав Своя криничка в кожнім лісі. Запитайте пані Гедберг коли вона жива але вона нижива бо якби була жива то її відправила б на той світ Анастіна, тож думаю що вона нижива бо ті люди ни мають серця в грудях. Але намисто я забрав і гроші теж такої купи грошей я ще ніколи не бачив прочитайте тепер папірець що я додаю де я сховав їх і забиріть їх звідти а то вони пропадуть. З листом прийде Манюня Сара я боюся сам бо ніхто ни вірить волоцюзі а я йду далі в мандри бо я ВІЛЬНИЙ бо я нивинний як наричена бо нічого ни зробив.

Вітання від Райського Оскара.

Ни залишайте Аннустіну саму з пані Гедберг».

Расмус згорнув папір і віддав назад Оскарові.

- А де ви сховали гроші? - спитав він.

- У потаємному місці,- відповів той,- але не питай мене де. Ти молодець, проте я не хочу вплутувати тебе в це діло більше, ніж треба. Іншим разом дізнаєшся. А ленсманові я на цьому папірці, що додаю до листа, написав де.

«Усе іншим разом - і дізнаюся, де гроші, і дістану масла до хліба»,- подумав Расмус.

-Вони розташувалися на узбіччі пагорка за хатиною Манюньої Сари. Оскар не хотів вирушати в дорогу, не переконавшись, що ленсман справді отримав листа. Та Манюня Сара барилась - її не було вже чотири години, і Оскар почав непокоїтися.

- От бісова яга! Нікудишній із неї листоноша,- лаявся він.- Ніколи не знаєш, що їй може стрілити в голову.

Але Расмусові було приємно відпочивати на пагорку. Він ще трохи поспав, і вони ще трохи попоїли. Сонце пригрівало, пахло живицею з сосон, що захищали хатину Манюньої Сари від лютих вітрів, а білий кіт старої підійшов і почав ласкаво тертися об нього. Ні, Расмусові тут було гарно лежати. [223]

Побачивши кота, він пригадав свій сон. Йому снилося, що в нього є кошеня, хоч те кошеня було чорне, таке самісіньке, як у пані Гедберг. Ціле своє життя Расмус мріяв мати якусь тваринку, і Гуннар також мріяв, вони часто говорили про це. Але в притулку жодна дитина не мала ніякої тварини, хіба що воші в голові, казав Гуннар. Зрештою, і вошей не можна було мати, бо тоді на тебе налітала панна Шуліка з густим гребінцем.

Але тепер, на пагорку за хатиною Манюньої Сари, йому приснилося чорне кошеня, і то було його власне кошеня. Расмус годував його, давав йому бульбу з оселедцем. І добре, що те кошеня вві сні їло бульбу з оселедцем. Згадуючи про нього, Расмус стиха сміявся.

- Чого ти зуби продаєш? - спитав Оскар.

- Я оце заснув за дня, й мені снилось кошеня,- жваво відповів Расмус.

- «Я оце заснув за дня, й мені снилось кошеня»,- проказав за ним Оскар.- Виходить рима. Я так і думав, що ти лежиш і складаєш вірші.

- А знаєте, що моє кошеня їло? - спитав Расмус.

- Мабуть, мишей,- мовив Оскар.

- Ні, воно їло бульбу з оселедцем. Ох, яке воно було гарне...

- Коти не їдять бульби з оселедцем,- заперечив Оскар.

- А моє кошеня їло.

Якусь хвилину вони лежали мовчки, дивлячись на верхівки сосон над собою. Расмус тримав на руках кота Манюньої Сари.

- «Вітання від Райського Оскара. Не лишайте Анну-Стіну саму з пані Гедберг», - замугикав Оскар.

- «Й кошеня те їло бульбу з оселедцем»,- підхопив Расмус і весело пирхнув.

Оскар трохи подумав і заспівав:

Бо хоч вір, хоч не вір,

Кошеня - такий звір, що їсть саме бульбу...

[224]

- «З оселедцем!» - підхопив Расмус.- Оскаре, це вже

майже пісня.

- Так, це пісня,- мовив Оскар і витяг гармонію. Він задумливо почав награвати мелодію, яку щойно мугикав.

І, чекаючи на Манюню Сару, вони ще раз заграли й заспівали свою пісню про кошеня:

Я оце заснув за дня,

й мені снилось кошеня,

й кошеня те їло бульбу з оселедцем.

Бо хоч вір, хоч не вір,

кошеня - такий звір,

що їсть саме бульбу з оселедцем.

Подумати тільки, так легко скласти пісню! Расмус вирішив наскладати їх багато - про котів, про собак, а може, й про ягнят. Звичайно, його пісні не будуть такі гарні, як «Твою дитину я убила» або «Ох, яке страхіття сталось», не конче, щоб у них лилася кров. Після моторошної ночі з Лівом і Ліандером Расмусові не хотілося ніяких страхіть.

Нарешті з'явилася Манюня Сара. На вигляд вона була дуже задоволена.

- - Ленсмана немає вдома,- мовила вона, лагідно всміхаючись беззубим ротом.- Пішов брати людей до в'язниці. Це не так швидко робиться, і я не могла чекати.

- Але ж, думаю, листа ви залишили? - занепокоєно спитав Оскар.- Котромусь із поліцаїв.

Манюня Сара винувато похитала головою, схожою на моташку вовни.

- А ми так довго сидимо тут і чекаємо,- сказав Оскар.- То що ж ви робили весь цей час?

- Та я поспішала. Тільки зайшла до Фії Карл-Ісак випити кави,- спробувала виправдатись Манюня Сара.

- На чотири години?

- Нам треба було багато про що поговорити,- з гідністю [225] відповіла стара. Вона не хотіла слухати ніяких докорів.

- Давайте листа,- сказав Оскар.

Расмус помітив, що він був трохи сердитий на Манюню Сару

На обличчі в старої знов з'явився винуватий вираз.

- Листа я забула у Фії Карл-Ісак,- відповіла вона.- А хіба в ньому було щось важливе?

Вона як стояла, в картатій хустині і в смугастому фартусі, так і взялася нишпорити в кущах винограду й щось общипувати в них, удаючи, що дуже заклопотана й не має часу думати про листа.

Оскар зітхнув.

- Ні, Манюня Саро, в ньому не було нічого важливого. Ви таки напевне попадете до раю. Добре так, як є, сказав той, у кого загорівся чуб!

- А я ж писав того листа кров'ю свого серця,- мовив Оскар Расмусові дорогою, коли вони йшли до Фії Карл-Ісак, щоб забрати забуте там повідомлення.- Я не здатен створити ще один роман того самого дня. Хоч би Фія нікуди не діла того листа.

Але вони так і не дійшли до Фії Карл-Ісак, дарма що були вже зовсім близько від її хатини край дороги, навіть бачили її. Бо зненацька перед ними ніби з-під землі виросли два поліцаї, ті самі, що забирали їх раніше. Ті самі невблаганні поліцаї.

Оскар розгнівався - таким сердитим Расмус його ще не бачив. І не дивно. Адже поліцаї повелися з ним так, наче певні були, що він найгірший шахрай на світі, а не мирний невинний волоцюга.

- Забери в нього пістолет,- сказав один.

Вони кинулися до Оскара й почали обмацувати його, шукаючи зброї.

- Я не маю пістолета! - крикнув Оскар.- І ніколи не мав. Навіть іграшкового, коли був малий, хоч я плакав і канючив його в матері. [226]

Поліцаї завели Оскара до ленсманового кабінету, і там один із них сів писати протокол. Другий стояв, не спускаючи Оскара з ока, наче боявся, що той утече.

На Расмуса він не звертав уваги. Та цього й не треба було, бо Расмус і так тримався біля самого Оскара. Яке ж у них собаче життя - ні хвилини спокою, весь час бійся то грабіжників, то ленсмана, то поліцаїв!

Проте Оскар не боявся. Він лютував.

- Я хочу поговорити з ленсманом! - крикнув він і стукнув кулаком по бар'єру перед тим поліцаєм, що сидів і писав.

- Ленсман на бенкеті, на службі він буде аж завтра вранці,- сказав той поліцай, що стеріг його.

- На бенкеті? - крикнув Оскар.- А я мушу стовбичити тут, невинний, як наречена?

- Ми вже чули це, - сказав той, що писав.

Він, видно, звався Бергквіст, принаймні так його називав другий поліцай.

- Ти так брешеш, що й сам віриш у свої слова,- повів далі Бергквіст.- Але цього разу ти не відкрутишся. І добре, що не відкрутишся, бо такі, як ти, не повинні ходити на волі.

Оскар аж застогнав з люті. Він обернувся до поліцая, що стеріг його, і спитав, показуючи пальцем на Бергквіста:

- Можна мені назвати його дурнем чи за це мене оштрафують?

- Атож, пару десяток заплатиш,- відповів поліцай.- Угамуйся нарешті, щоб ми почули твоє прізвище і щоб Бергквіст міг записати його.

- Я Оскар. А тебе як звати?

- Мене звати Андерсон, але це до справи не стосується. Оскар, а прізвище як?

- Це до справи не стосується, зви мене Оскаром, за Це не платять штрафу?

Андерсон пирхнув. Він, певне, був добродушніший за того, що писав. А Бергквіст сердито глянув на Оскара і сказав: [227]

- Твій тон не пасує до цього місця. Будь такий ласкавий, зміни його!

- Будь такий ласкавий і телепни дурного по колінах, щоб присів,- сказав Оскар. Тоді знов спитав Андер-сона: - Справді не можна назвати Бергквіста дурнем? Справді за це можуть оштрафувати? Ну, а коли я зустріну репаного дурня і назву його Бергквістом, то за це ж мене не ув'язнять?

Від цієї думки Оскар гучно зареготав, потім перехилився через бар'єр, пильно подивився Бергквістові у вічі і сказав з притиском:

- Бергквіст! Заплішений Бергквіст, ось ти хто! Той почервонів і обернувся до Андерсона:

- Замкни його до в'язниці, щоб ленсман завтра дав йому урок пристойної поведінки.

Аі.дерсон глянув на Расмуса.

- Аз ним що зробити?

І Бергквіст відповів щось жахливе:

- Він утік із Вестергазького притулку, нам треба відвезти його туди.

Перед Расмусом розчахнулася прірва, і все горе, всі біди світу наринули на нього, мов потужна чорна хвиля. Його повернуть до притулку, а це майже те саме, що для нього скінчилося життя. Так, скінчилося життя! Оскара він утратив, Оскара посадять до в'язниці, а самого його запроторять до притулку, де він не хоче жити. Він не хоче там бути, кожна частка його єства бунтувалася проти повернення туди.

Якусь мить Расмус стояв і перелякано дивився на Бергквіста витріщеними очима. Ні, звідти дарма було сподіватися милосердя, і він у розпачі почав шукати допомоги з іншого боку, адже десь мав бути вихід!

Крізь відчинене вікно на підлогу падала смуга сонячного проміння, мов широка золота стрічка, і освітлювала понурий ленсманів кабінет. Це й була золотава стежка на волю.

Не довго думаючи, Расмус безтямно скочив у вікно, мов тваринка, якій загрожувала пастка. Він чув, як позаду [228] щось кричали йому, але не зупинився послухати, що саме. Він мчав, як вітер, порожньою вулицею. Вчора вранці він їхав нею на підводі з молоком, але тепер не пам'ятав цього. В голові в нього не було жодної розважної думки, він просто біг вулицею в напрямку молочарні, мов наляканий кролик, лопотів босими ногами по теплому камінню бруківки, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч. Мчав наосліп, не знаючи, куди біжить.

Вулиця була порожня. Але біля самої молочарні з бічної вулички раптом вигулькнуло двоє чоловіків. Расмус помітив їх аж тоді, коли порівнявся з ними. Він мало не нагнався головою одному просто в живіт. Той чоловік міцно схопив його за плечі й зупинив.

- Обережно на поворотах! - сказав Лів.- Я з тобою залюбки побалакаю.

Розділ дванадцятий

- Так, ми тепер справді трохи побалакаємо,- сказав Лів, швидко затягаючи Расмуса за високий паркан, що оточував молочарню.

О цій порі там не було жодної душі. Расмус став безпорадною здобиччю грабіжників. Лів добряче труснув його.

- Ану кажи швидко, де твій товариш, отой волоцюга? Бо як не скажеш, то буде тобі край.

- Оскара забрала поліція,- стомлено відповів Расмус. Він уже не мав сили боятися, а вбити його грабіжники навряд чи зможуть.

Лів і Ліандер перезирнулися в німому переляці. Вони напевне боялися дужче, ніж Расмус.

- Он як, його ув'язнили,- сказав Ліандер.- І ти знаєш, Гільдінгу, кого він звинувачуватиме. Нам треба якнайшвидше вшиватися звідси.

Лів тримав Расмуса залізною рукою.

- Ану признавайся, він мав при собі гроші, коли його спіймали?

Расмус не знав, як йому краще відповісти на це запитання, тому мовчав. Проте Лів так ним труснув, наче думав, що відповідь застряла у Расмуса в горлі і її треба добути звідти силою.

- Що він зробив з грошима?

- Він їх сховав,- відповів Расмус.- У потаємному місці. І я не знаю, де те місце.

- Гільдінгу, треба квапитись,- знервовано мовив Ліандер.

- Цить,- відповів Лів.- Ясно, що той тип намагатиметься скинути з себе вину на нас. Та коли ми втечемо, це буде те саме, що визнати її перед ленсманом. Ні, нам тепер треба бути незворушнішими, ніж будь-коли досі.

Він обернувся до Расмуса.

- Ти був при тому, як ленсман допитував Оскара? Расмус похитав головою. [230]

- Ленсман і не бачив Оскара. Бо він на бенкеті. Цілий день.

Лів свиснув і на мить майже повеселішав.

- Ну звичайно, він на бенкеті з нагоди п'ятдесятиріччя пані Руси, хвалити бога! Він пробуде там цілий вечір, і, хвалити бога, не матиме часу на допит! Може, допиту взагалі не буде. Може, завтра вже буде запізно його провадити.

Він нахилився до Ліандера й щось зашепотів йому на вухо. Расмус не чув, що саме. Вони довго пошепки радилися через його голову, а потім Лів звернувся до нього: [231]

- Слухай, хлопче, а що ти скажеш, як ми повернемо тобі Оскара з в'язниці?

Расмус вражено витріщив на нього очі. Він усім серцем бажав, щоб Оскар вийшов із в'язниці, але не міг збагнути, чого це Лів і Ліандер захотіли допомогти йому. Може, в них справді є щось добре? Може, вони жаліють Расмуса, що він такий самітний? Тепер він подумав і про це. Подумав, який він страшенно самітний без Оскара. На очі йому набігли сльози і він стиха сказав:

- Які ви добрі, що хочете випустити Оскара. Лів міцно схопив його за потилицю.

- Атож, ми добрі. А тепер нашорош вуха, щоб добре чув і запам'ятав мої слова. Бо ти маєш передати їх Оскарові.

Расмус злякано глянув на нього.

- Не можу, бо мене також спіймають і повернуть до сирітського притулку.

- Зробиш те, що ми скажемо,- нетерпляче мовив Лів.- Коли смеркне, ти підкрадешся до Оскара. В'язниця міститься в окремому будиночку на ленсмановому подвір'ї.

- А якщо там вартує поліцай? - спитав Расмус.

- Не вартує. Коли вже вони його замкнули, то залишили самого. А ти поговориш із ним через заґратоване віконце в задній стіні будиночка.

Расмус кивнув головою. Доручення було не таке страшне, як він думав, а для Оскара він погодився б піти й на більшу небезпеку.

- І скажеш йому, що ми прийдемо вночі й випустимо його, але з однією умовою, втямив? А тепер слухай, з якою,- повів далі Лів.- Він повинен повернути нам гроші, втямив? Найближчим часом нам треба провітритись, а на це потрібні кошти. Отож ми й хочемо, щоб він повернув їх нам.

- А як Оскар не погодиться на таке? - боязко спитав Расмус.

- Йому залишиться намисто,- відповів Лів.- Це непогана умова, йому нема чого нарікати. [232]

Видно було, що ці люди не знали Оскара. Вони думали, що справжню божу зозулю можна підкупити намистом, їм, бач, здавалося, що він загарбав гроші й намисто для себе. Ні, вони зовсім не знали Оскара.

- А як він усе-таки не захоче? - спитав Расмус. Лів розсердився.

- Він, звичайно, наївний чоловік, але ж не такий уже дурний! Спитай його, чи йому краще роками сидіти у в'язниці. А таке буде, бо заарештували за всі ці справи його, а не нас, нагадай про це Оскарові. Мені не треба переконувати ленсмана. Зрештою, ми не питатимем Оскара, хоче він чи ні пристати на нашу пропозицію. Один пістолет ви, звичайно, поцупили в нас, але другий у мене є, тож передай Оскарові, що вночі я буду озброєний.

Расмусові дали й інші вказівки. Він мав ховатися до вечора за купою дров на подвір'ї молочарні і ні в якому разі не з'являтися в містечку, щоб його часом не спіймали. І ніколи нікому не показувати, що він знає Ліва й Ліанде-ра. Оскар також повинен ніколи нікому не показувати цього.

- Ти підеш до нього, тільки-но смеркне,- наказав Расмусові Лів.- А як побалакаєш із ним, відразу повертайся сюди й чекай на нас. Ми прийдемо й заберемо тебе звідси годині о десятій.

- Але я голодний,- мовив Расмус. Він засунув руку до кишені штанів і витяг два п'ятаки, які дав йому Оскар.- Можна мені піти й купити на них булочок?

- Тут ти нічого не купиш,- сказав Лів.- Давай гроші!

Він згріб хлопцеві п'ятаки й пішов разом з Ліандером.

Расмус лишився сидіти за купою дров, немов закам'янілий. Які це страшні бандити, грабують і грабують, і грабунки їхні дедалі тяжчі. Пограбувати гроші в Санде - підлий вчинок, украсти в пані Гедберг намисто - ще підліший, але забрати в нього п'ятаки - найбільша з усіх підлот! [233]

Проте Расмус дарма підозрював Ліва. Через п'ять хвилин той повернувся, кинув хлопцеві торбинку і сказав:

- їж. І сиди маком за купою дров, нікуди не потикай носа звідси, поки не настане пора.

І Лів пішов. Расмус довго дивився йому вслід, вражений його поведінкою. То цей шахрай женеться за ним, наче за диким звіром, то приносить йому булочок! Він квапливо відкрив торбинку й зазирнув у неї. І ще дужче вразився. Там було п'ять булочок із цинамоном - вони коштували кожна по два ере, тобто всі разом - десять ере. Але в торбинці були ще солодкі сухарики й пахучі тістечка, отже Лів купив їх уже за свої гроші. На мить у Расмусовому серці навіть ворухнулося тепле почуття до Ліва. Принаймні йому не доведеться помирати з голоду в цій в'язниці.

Бо тісний закуток між парканом і купою дров справді скидався на в'язницю. Довгий вузький в'язничний прохід, хоч і відкритий з обох боків, а однаково поганий. В'язниця має бути добре загороджена, щоб в'язні не могли втекти. І коли вже він однаково мусить сидіти у в'язниці, то треба зробити її такою як слід.

Расмус заходився витягати з купи поліна й затуляти ними виходи. Він уявляв себе замкненим у Ельвсборзькій фортеці, так самісінько, як той чоловік із Оскарової пісні.

Нещасний в'язень, полонений птах, Сиджу у клітці, спійманий в лісах,-

тихенько замугикав Расмус. Хоч виявилося, що сидіти у в'язниці не так страшно, як люди уявляють собі. Йому навіть подобалося тут.

У паркані була дірка від сучка, і він дивився крізь неї у світ, чи там не пливе уквітчана гондола. Але бачив тільки голе каміння бруківки. Потім він почав обстежувати купу дров і раптом почув звуки, від яких у нього потеплішало на серці. З купи долинув тихенький писк, і коли Расмус приглянувся уважніше, то помітив пташине гніздечко, спритно помощене між полінами. [234]

- Ой-ой-ой,- прошепотів Расмус.- Ой-ой-ой!

У гніздечку було троє пташенят, троє чудових пухнастих живих грудочок, що тихенько попискували, і хлопець зачаровано втупив у них очі. Він довго, дуже довго стояв непорушно, дивився на пташенят і був найщасливішим з усіх в'язнів. Та поволі Расмус отямився і згадав, що він голодний. Він сів на землю неподалік від гнізда й відкрив свою торбинку. Якби ще було якесь питво, бо йому дошкуляв не тільки голод, а й спрага.

Безперечно, були люди, що співчували становищу в'язнів. [235] Бо на стовпі брами біля в'їзду до молочарні Расмус І побачив глечик із молоком - якась неуважна служниця 1 приходила купити молока й забула його там.

Расмус трохи постояв, радячись сам із собою, яку треба відчувати спрагу, щоб мати право надпити чужого молока. Такого теплого літнього дня воно просто скисне. Навряд чи господар молочарні був би проти, щоб Расмус урятував трохи молока, поки воно не скисло.

Булочки з цинамоном і молоко були добрі, сухарики з молоком теж не згірші, й запашні тістечка з молоком так само. Расмус провів чудові хвилини у своїй самотині за купою дров. Він наливав молока в накривку глечика і вмочав у неї булочку або підносив її до рота й пив молоко. Расмус надпив молока не більше, ніж йому треба було, аби лише стало до булочок. Але й так його мучило сумління, коли він пив молоко. Та водночас у нього мріла невиразна думка, що, оскільки його силоміць загнали сюди два небезпечні злочинці, то люди начебто повинні були на цей час хоч сяк-так підтримувати його молоком.

Пташенят він також погодував розмоклими в молоці крихтами булки. Він настромляв мокру крихту на шпичку й подавав пташенятам у дзьоб. Вони ковтали ті крихти, і в Расмуса аж серце мліло з утіхи. Пташенята були дуже милі. Сам він був в'язнем, що марнів за ґратами в'язниці, а пташки були його єдиними друзями. Весь світ давно забув про нього, кинув його в біді, але пташки підбадьорювали його своїм щебетом, були йому вірні. Вони поділятимуть його неволю до смерті.

Подумавши про це, Расмус тихенько заплакав, бо вже був не в'язнем, а просто хлопчиком. Тоді заплакав ще дужче від туги за Оскаром.

А коли він згодом опинився під в'язницею і крізь заґратоване віконце почув такий знайомий Оскарів голос, то вже нестримно заридав і прошепотів:

- Оскаре, нехай вони вас урятують! Бо я більше не маю з ким бути.

- Ох-ох-ох, ти ж розумієш, що я не можу злигатися [236] зі злодіями,- стурбовано мовив Оскар.- Ну як ти не розумієш цього, синку!

Расмус захлипав, ковтаючи сльози.

- Розумію, але ми потім могли б вирушити в дорогу... я більше не маю з ким бути, Оскаре!

- Так, не маєш,- погодився Оскар.- А той негідник ленсман подався на бенкет. Але стривай, я зараз до нього доберуся, якщо навіть доведеться перекинути догори дном цю клітку!

Він заревів, мов дикий звір:

- Ходіть сюди, Бергквісти й дурні, всі до одного, якщо ви мене чуєте! Ходіть сюди, поки я не перекинув цієї клітки! Я хочу поговорити з ленсманом!

Коли Оскар почав шаленіти, Расмус відбіг з переляку від стіни й озирнувся, де б сховатися. Між в'язницею і ленсмановим садком пролягала висохла канавка, через яку був покладений місток, щоб ленсман міг ходити навпростець із жовтого будинку до контори. Расмус заліз під місток. Звідти йому було чути, як Оскар кричав у в'язниці:

- Покличте ленсмана, чуєте, що я кажу! Чуєте мене, глухі тетері! Я хочу скласти свідчення! Покличте ленсмана, негайно!

У жовтому ленсмановому будинку було темно. І в його конторі також. Може, Бергквіст і Андерсон теж пішли на бенкет? Принаймні жоден із них не з'явився, хоч скільки Оскар їх гукав. Нарешті він крикнув:

- То нарікайте на себе, якщо я цієї ночі втечу! Почувши його слова, Расмус вискочив з-під містка.

Все-таки Оскар надумав тікати. О, як добре! Расмусові було байдуже, що станеться з грошима й намистом, аби тільки вони з Оскаром знов могли податися в мандри.

І через дві години вони справді знов подалися в мандри. Але за ними, мов дві темні тіні, йшли Лів з Ліандером, і Лів тримав у руці пістолета.

Лів правду казав, що Ліандер був мастак відмикати замки. Він не згаяв і п'ятнадцяти хвилин, поки випустив [237] Оскара. В той час Лів стояв на чатах. Расмус також стояв на чатах - тверда Лівова рука міцно тримала його за карк. І не нагодилося ані поліцая, ані ленсмана.

- Так, нехай нарікають на себе,- ще раз сказав Оскар, коли вони обережно вийшли на вулицю.

У містечку всі спокійно спали, ніби на світі не було ніяких негідників. Тільки в заїзді стояв гамір і грала гармонія. Вони рушили тихою вуличкою до рогатки. А поминувши її, подалися просто до хатини Манюньої Сари.

- Де ви сховали гроші, Оскаре? - пошепки спитав Расмус.

- Зараз побачиш,- понуро відповів той.

Ось вони й прийшли. Хатину Маленької Сари, повиту диким виноградом і оточену старими яблунями, огортав сіруватий присмерк літньої ночі. Звичайно, стара також спокійно спала, не здогадуючись про дивний гурт людей, що закрався в її браму, а далі повз хатину рушив схилом до лісу.

Недалеко від узлісся здіймалася величезна купа каміння. Ніхто не знав, звідки вона там узялася. Якщо вона походила з давніх часів, то принаймні не скидалася на якісь руїни. Просто купа каміння, та й годі.

Біля того каміння Оскар зупинився. Він обернувсь і люто глянув на Ліва й Ліандера.

- Ага, ви таки є, панове екскурсанти! А я боявся, що, йдучи на цю недільну прогулянку, десь згубив вас дорогою.

- Хай тебе це не тривожить,- відповів Лів.- Нас не так легко згубити.

У руці він тримав наладований пістолет. Глянувши на нього, Оскар скривився.

- Думаю, ти не збираєшся стріляти з цієї пукавки,- сказав він.- Мені дуже не подобається, коли вона тріскотить.

- Не збираюся, якщо ти відкопаєш гроші й віддаси їх,- спокійно відповів Лів.

- Ох-ох-ох, щось не можу пригадати, де саме я їх сховав,- сказав Оскар. Він зсунув на лоб кашкета й почухав [238] потилицю.- Десь тут,- додав він по хвилі, показуючи рукою на купу каміння.

- Ми не маємо наміру гратися в шукачів скарбів, якщо ти на це сподівався,- сказав Лів.

- Швидше відкопуй! Невже ти своєю баранячою головою не можеш утямити, що ми поспішаємо? - додав Ліандер.

Він так нервувався, що аж тремтів.

Небо над верхівками дерев почало ясніти, і в блідому світанку стало видно, яке в Ліандера спустошене, марне обличчя. Він жадібно курив сигарету й не міг устояти на одному місці.

- Ну, копатимеш ти чи ні? - просичав він. Оскар зітхнув і благально обернувся до Расмуса.

- Хай ленсман нарікає на себе,- мовив він.- Ти можеш посвідчити, що я зробив усе можливе.

- Можу,- сказав Расмус.

Йому було страшенно шкода Оскара. Дуже погано, що грабіжники заберуть гроші. Єдина втіха, що Оскарові лишиться намисто й що вони зможуть помандрувати далі, коли всі ці страхіття скінчаться. І часом би пані Гедберг не одужала, то принаймні її дочка в Америці дістане намисто своєї матері, це також його втішало.

Оскар поліз на купу каміння. Лів і Ліандер не відступали від нього. Як шакали, подумав Расмус. У них аж очі горять із жадоби.

Він також побрався за ними і, тремтячи з холоду, сів на камінь якнайближче до Оскара. Він дивився, що робить

його товариш.

- Ось тут,- мовив Оскар і почав розбирати каміння. Він шпурляв його на всі боки, воно котилося вниз, і гуркіт його звучав якось моторошно серед лісової тиші. Лів з Ліандером стояли біля самого Оскара і, витріщивши очі, тремтячи з напруження, стежили за кожним його рухом. Ось під камінням з'явився знайомий пакунок У цераті. Лів і Ліандер одночасно накинулися на нього.

- Нате ваші гріховні гроші,- зневажливо сказав Оскар. [239]

- Порахуй! - крикнув Ліандер.- Він міг багато поцупити.

- Ох ти, гнидо,- сказав Оскар і плюнув.

Лів передав пістолет Ліандерові й почав рахувати гроші. Він сидів на камінні й без кінця рахував банкноти по сотні й по тисячі, аж у Расмуса запаморочилося в голові. Намисто також було там, разом з грошима, і Лів сховав його до кишені.

- Слухай-но,- сказав Оскар,- не обтяжуй себе намистом, я ним сам заопікуюся.

- Була така думка,- відповів Лів.- Але тепер я її

змінив. Я вважаю, що ніякого намиста ти не дістанеш.

Почувши це, Ліандер раптом закричав, як навіжений:

- Віддай йому намисто! Як ти не розумієш, що це єдиний спосіб заткнути йому пельку, зробити його нашим спільником! Віддай йому намисто!

- Спільником? Отуди к бісу! - сказав Оскар.- Щоб я став спільником злодіїв і бандитів? Нізащо! А намисто я хочу забрати для того, щоб віддати його пані Гедберг, можете ви втямити це своїми злодійськими головами?

Лів і Ліандер перезирнулися, й на купі каміння запала зловісна тиша.

- Чуєш, що він каже? - мовив Лів.- Йому не заткнеш пельки тим, що зробиш його своїм спільником.

- Будьте певні, що ні,- відповів Оскар.- Я не був спільником злодіїв, скільки живу на світі.

- Скільки живеш на світі,- проказав за Оскаром Ліандер і так подивився на нього, що Расмус затремтів ще дужче.- Не так довго ти живеш на ньому. Але є кращий спосіб заткнути тобі пельку, втямив?

Він звів пістолета.

- Не стріляй! - крикнув Лів.- Ти що, божевільний, Ліандере?

- Я буду божевільний, коли цього не зроблю,- відповів Ліандер.- Тут є два зайві свідки, і я хочу зробити так, щоб вони тут і залишилися.

Він ще раз звів пістолета. Та раптом знов почувся крик:

- Не стріляйте!

То Расмус кинувся до Оскара, обняв його за ноги й відчайдушно закричав:

- Не стріляйте! Не стріляйте!

Але постріл пролунав. Тільки не з того пістолета, що грізно цілився в Оскара. Вистрілила інша зброя, і куля вибила в Ліандера з руки пістолета з такою шаленою силою, що він перелетів через купу каміння і впав аж унизу.

- Оскаре, ви мертві? - нестямно закричав Расмус.

- Ні, не мертвий,- відповів Оскар. [241]

Він дивився в ліс. Той, хто стріляв, мав бути десь за тими товстими деревами.

Лів і Ліандер побіліли й теж дивилися в ліс. І вони побіліли ще дужче, коли побачили озброєних поліцаїв, що раптом вигулькнули з-за ялин. Перестрибуючи через каміння й тримаючи пістолети напоготові, вони невблаганно наближалися до невеличкого гурту людей на кам'яному пагорбі.

- Я протестую,- гукнув Лів, коли навколо його зап'ястків замкнулися кайдани.- Я протестую... Це он той волоцюга винен, візьміть у кайдани його. Будь ласка, гляньте на цей пакунок у цераті, це він заховав його під камінням...

- Можете далі не пояснювати,- сказав ленсман, що раптом теж з'явився на купі каміння, і зміряв Ліва й Ліандера гострим поглядом.

Оскар розпачливо схопив його за плече і сказав:

- Ленсмане, я невинний, як наречена. Той кивнув головою.

- Так, Оскаре, я ось уже півгодини стою за ялиною і тепер знаю, що ви невинні, як наречена.

Розділ тринадцятий

- А як же воно так вийшло? - спитав Оскар.

Він сидів у кріслі для відвідувачів у ленсмановому кабінеті, і той частував його сигарою зі скриньки на столі.

- Як ви змогли з'явитися так на диво вчасно? Оскар зацікавлено дивився на ленсмана й курив сигару.

За його кріслом стояв Расмус. Він втягував носом запашний дим і намагався бути якнайнепомітнішим. Расмус сотів, щоб ленсман забув про його присутність у кабінеті.

Звичайно, ленсман дуже добрий. Він прийшов і врятував їм життя, потім до ранку вони проспали в його жовтому будинку, його служниця нагодувала їх сніданком, а тепер він сидить за столом, записує все, що Оскар розповідає [242] про Ліва й Ліандера, і ось пригостив його сигарою. Він добрий, та однаково це та людина, що має владу відсилати хлопців до притулку, хочуть вони того чи ні. Тому Расмус уникав його погляду й намагався бути якнайнепомітнішим.

- Я отримав вашого листа,- сказав ленсман.- Без того листа Лів і Ліандер не сиділи б тепер під замком.

- Листа? - здивувався Оскар.- Ви ж його не могли отримати...

- Отримав,- сказав ленсман.- Пізно ввечері. Я був на бенкеті в заїзді, і коли ми вже сіли пити каву й пунш, мені сказали, що хтось хоче поговорити зі мною надворі. Я передав, що не можу вийти, бо не маю часу, та краще б я цього не робив. Бо тоді до зали зайшла старезна бабуся, її звати Фія Карл-Ісак...

- Фія Карл-Ісак? - мовив Оскар.- Так я й думав, що то не Манюня Сара...

- Ні, її звати Фія Карл-Ісак. Така стара, сухенька і, мушу визнати, дуже діловита, знає, чого хоче. Вона зайшла і простягла мені листа просто на стіл, біля якого я пив каву. «Не годиться вам тут сидіти,- сказала вона.- Одержуєте таку велику платню й нічого не робите». Вона пояснила, що знайшла листа на підлозі в сінях...

- Ох, та мені Манюня Сара...- промурмотів Оскар. "- Вона збагнула, що це щось важливе, бо прочитала

листа. «А тепер, ленсмане, будь ласка, зробіть решту»,- сказала вона.

- Фія повинна отримати медаль,- мовив Оскар.

- Так, і ви, Оскаре, теж,- сказав ленсман.- Я був несправедливий і дурний, бо повірив служниці пані Гедберг, яка заявила, що їм погрожував пістолетом волоцюга. Та коли я прочитав вашого листа, то збагнув, що ви невинні, й не був аж такий дурний, щоб не побачити своєї помилки.

Оскар задоволено кивнув головою.

- Так, так, тепер я й сама бачу, сказала стара баба, наштрикнувшись оком на сучок. Добре, що нарешті все з'ясувалося. [243]

Він випустив цілу хмарку диму, і Расмус втягнув у себе той дух. Дух був дуже приємний, у простих людей цигарки так не пахли. Але Расмус не спускав з ока ленсмана. І не переставав думати про сирітський притулок, хоч те, що говорив ленсман, було дуже цікаве.

Ленсман подякував Оскарові, що той сказав йому про Анну-Стіну.

- Я поїхав до пані Гедберг, як тільки прочитав листа, і, мабуть, саме вчасно. Бо якраз увечері вона отямилася. І хоч я не думаю, що та дурепа Анна-Стіна зважилася б на найгірше, а проте замкнув і її до в'язниці.

- Ви вважаєте, що пані Гедберг одужає? - жваво спитав Оскар.

- Так, сподіваюся, що одужає,- відповів ленсман.- Я щойно був у неї з намистом і можу сказати, що вона дуже зраділа.

- То наступного разу вона знов дасть мені п'ятдесят ере,- мовив Оскар.- Отже, Анна-Стіна тепер у в'язниці?

- Так,- відповів ленсман.- І як ми її замикали, то й помітили, що ви втекли. Отож ми пішли за вами назирці - Бергквіст, Андерсон і я.

- Той Бергквіст - дурень,- спокійно сказав Оскар.

- Може, й так,- відповів ленсман,- але він - один із найкращих стрільців з пістолета в країні, в чому ви й самі змогли переконатися цієї ночі.

- Так, жоден дурень іще не з'являвся так вчасно, як він,- погодився Оскар.

Він підвівся.

- То я тепер вільний і можу йти, куди хочу?

- Звичайно... Але цей відважний хлопець із Вестергазького притулку...

Ленсман глянув на Расмуса.

Той, не чекаючи, що ленсман іще скаже, миттю опинився за дверима й кинувся тікати. Але позад себе він почув Оскарів голос:

- Расмусе, почекай на мене!

Хлопець обернувся й побачив, що Оскар справді біжить за ним, аж рюкзак підстрибує на спині. [244]

- Не віддавайте мене,- сказав, відсапуючись, Расмус, коли Оскар наздогнав його.- Я хочу бути з вами!

- Ох-ох-ох,- заклопотано мовив Оскар.- Та мене скоро замкнуть до в'язниці за крадіжку дітей. І такі, як ти, властиво, не повинні волочитися дорогами.

- Це лише доти, доки я знайду когось, хто захоче мене взяти,- благально мовив Расмус.- Ми скоро натрапимо на такого.

У душі він не вірив цьому, і йому здалося, ніби своїми словами він намагається обдурити Оскара. Ні, він уже не вірив, що натрапить на когось такого, хто захоче взяти його.

Але цього разу він помилився.

Вони мандрували цілий довгий день, і Расмус трохи втомився.

- Оскаре, де ми, по-вашому, сьогодні будемо ночувати?

Оскар спокійним кроком долав курну дорогу. Добре йому, він міг іти скільки завгодно й не втомлювався.

- Завжди знайдеться якесь місце, де можна переспати,- безтурботно відповів він.

- Де я вже тільки не спав, відколи втік з притулку,- сказав Расмус.- Дві ночі в повітках, одну на підлозі в порожній хаті, а тоді в Манюньої Сари, і ще одну в ленсмана. Цікаво, де мені сьогодні доведеться спати. І добре, що не знаєш цього заздалегідь, бо якби знав, то не було б так цікаво.

- Ох-ох-ох,- зітхнув Оскар.

Расмус замріяно дивився на червонясте надвечірнє

небо.

- І цікаво, де я спатиму всі інші ночі у своєму

житті.

- Ох-ох-ох,- знову зітхнув Оскар.

На якусь хвилину вони замовкли. Вони йшли путівцем, що вився через пагорки з луками, і його перетинали

багато воріт.

- Сьогодні я вже відчиняю шістнадцяті ворота, - [245] сказав Расмус.- Я їх рахував. А он іще одні, але вони вже відчинені.

- Так, на цій дорозі багато воріт,- сказав Оскар.

- А звідки ви знаєте? Ви вже сюдою ходили раніше?

- Ходив, і не раз,- відповів Оскар.

Вони зайшли у ворота. На стовпці була прибита табличка з написом. Расмус зупинився і прочитав:

«Чемний ворота завжди зачиняє, а як іде ледащо, то так їх лишає».

- Видно, останній цими воротами йшов якийсь ледащо,- сказав Оскар.- Ходімо, сядемо тут і трохи помилуємося природою.

Зразу за воротами починалася невеличка лука з м'якою, зеленою травою і безліччю квіток. Расмус старанно зачинив за собою ворота, бо не хотів бути таким, як той ледащо. Тим часом Оскар уже розташувався серед дзвіночків і стокроток. Расмус упав на траву поряд із ним. Приємно було дати спочинок стомленим ногам.

- Якби я був коровою, то спинився б на цій луці й нізащо звідси не пішов би,- сказав Оскар. Він почухав потилицю й додав: - Дивно, що людина ніяк не всидить на місці, все її кудись тягне. А однаково ж, хоч би де вона опинилася, всюди буде те саме. Трава і квітки, дерева й небо, ліс і сонце, місяць і оселі, які люди собі збудували. Таки справді дивно, що людині не сидиться на одному місці.

- Так, хоч мандрувати теж приємно,- мовив Расмус.- Принаймні влітку. Але, звичайно, взимку добре мати хату.

- Так, узимку на ногах наростають мозолі, тоді краще сидіти в хаті.

Здалеку почулося торохтіння підводи й цокіт копит, тому Расмус швиденько схопився й відчинив ворота. Хтозна, може, йому дадуть за це кілька ере.

Скоро з'явився й повіз. Він мав двоє сидінь, переднє й заднє, і тільки на передньому сидів якийсь чоловік. [246]

- Це їде Нільсон із Кам'яного хутора,- сказав Оскар.- Чудовий господар.

Расмус притримав ворота й низько вклонився, коли господар Кам'яного хутора проїздив їх.

- Ти ба, який чемний воротар,- мовив господар, спиняючи коней. Він помітив Оскара, що сидів у траві при дорозі, й додав: - Кого я бачу! Об'явився Оскар. Та й пора вже!

Оскар кивнув головою.

- Авжеж, об'явився. Можна трохи під'їхати?

- Певне, що можна,- відповів господар.

Оскар і Расмус швидко вилізли на заднє сидіння, і повіз

рушив далі.

- Тобі належить воротарська платня,- сказав господар і дав Расмусові п'ять ере. [247]

Расмус засяяв. Диво дивне, як до нього котяться п'ятаки, відколи він знайшов перший коло льодівні.

Він нишком подивився на господаря Кам'яного хутора. На вигляд добрий чоловік, і не старий, обличчя засмагле, а очі сині, як небо.

- Де ти знайшов цього героя, Оскаре? - спитав господар, показуючи пальцем через плече на Расмуса.

- Підібрав на дорозі,- відповів Оскар.- Він поки що мандрує зі мною.

- Хіба він не має батька й матері, які б його виховували?

- Не має, бідолашний хлопчина.

Расмус сидів і вперто дивився на захід сонця. Йому було ніяково, що чоловіки балакають про нього, а він слухає.

- Якщо ви хочете знати все, то хлопець утік із сирітського притулку. І тепер шукає когось, хто б захотів його взяти.

Господар Кам'яного хутора кивнув головою.

- Ага, то це, мабуть, той хлопчик із Вестергаги, про якого вчора писали в газеті.

Він обернувся і глянув Расмусові просто в обличчя лагідними очима.

- А чого ти втік із притулку?

Расмус і далі дивився на захід сонця й нічого не відповів. Та коли господар запитав удруге, він тихо сказав:

- Я не хочу там бути.

Мабуть, господаря Кам'яного хутора вдовольнило таке пояснення, бо він більше нічого не спитав.

Путівець звивався, робив коліна, спинався на пагорки, і його перетинали ще багато воріт, які Расмус, не чекаючи, щоб йому загадали, відчиняв. Нарешті вони під'їхали до високого пагорба, такого стрімкого, що Оскар із Расмусом пожаліли коней. Вони злізли й пішли поряд із повозом.

- Скоро ми будемо на Кам'яному хуторі,- сказав Оскар.

І справді, коли вони вибралися на пагорб, то побачили [248] перед собою будівлі. Хутір стояв на узгір'ї. Гарні червоні будівлі, які освітлювало надвечірнє сонце, здавалися затишними й гостинними.

- А не можна спитати, чи нам не дозволять переночувати тут? - прошепотів Расмус Оскарові.

Та коли вони доїхали до роздоріжжя, господар Кам'яного хутора сам спитав:

- Може, заїдете й перекусите?

- Ти хочеш, Расмусе? - жартівливо спитав Оскар.

- Так, дякую,- швидко відповів Расмус.

Бо Оскар навчив його, що не можна казати «ні», як їх запрошують їсти, бо не відомо, коли знов трапиться така нагода.

- Думаю, що буде не тільки їжа,- сказав Оскар і глянув на господаря,- а й повчання?

Але господар нічого не відповів йому.

А невдовзі вони вже сиділи біля великого відкидного столу в хутірській кухні і їли разом з господарем замішений на свинячій крові хліб із салом. Расмусові господиня принесла молока й дала звичайного хліба, товсто намастивши його маслом. Вона засміялась і сказала:

- Це найменший волоцюга, який сидів у моїй кухні, а їх тут сиділо багато.

Расмусові вона сподобалася. У неї були біляві кучеряві коси і вродливе обличчя, поважне й ласкаве.

Расмус їв і слухав, як Оскар розповідав про Ліва й Ліандера та про намисто пані Гедберг.

- Днями про це буде в газеті,- гордо сказав Оскар.- І ви зможете прочитати про мене й про Расмуса. Він таки герой.

Пані Нільсон сиділа й дивилася на Расмуса. Дивилася так довго, що йому стало ніяково, і він відвернувся.

- Сердешна дитина,- мовила вона.- Тобі було погано У Вестергазі?

Расмус дивився в тарілку й мовчав.

- Ай справді, як там у тій Вестергазі? - знов спитала пані Нільсон.- Ми вже не раз думали поїхати туди і взяти собі вихованця, але так і не поїхали. Взимку [249] вже були зібралися, та в мене почала дуже боліти рука.

- Так, усе не виходило,- озвався і її чоловік. Расмус підвів очі від тарілки й глянув на пані Нільсон.

- Ви, звичайно, хочете дівчину? - несміливо спитав він.

Господиня всміхнулася.

- Ні, ми думали про хлопця. Бо ж у нас хутір, а своїх дітей нема, то не буде кому потім доглянути госпот дарство.

- Атож, ми думали взяти хлопця,- сказав господар.

- Кучерявого? - спитав Расмус.

Пані Нільсон вражено глянула на нього й засміялася.

- Так, а як ти вгадав? Я собі уявляла кучерявого хлопчика. Справді такого уявляла.

Расмус кивнув головою.

- Розумію,- тільки й сказав він і заходився завзято розжовувати шкірки з сала.

- Хоч може бути й інший чуб, ради бога,- сказав господар і жартома скуйовдив Расмусові рівні патли.

- Авжеж, далебі не в чубові діло,- підхопив Оскар.- Бувши вами, я б узяв собі цього героя Расмуса з рівним чубом. Звичайно, якщо він хоче.

Пані Нільсон усміхнулася до хлопця:

- Ти хотів би?

У Расмуса в грудях щось тьохнуло - невже вони хочуть його! Невже справді є хтось на світі, що хоче його!

«Ти хотів би?» - спитала ця вродлива жінка, ніби про звичайну річ. Ще б пак! Адже вони обоє гарні, Нільсон і його дружина, і напевне багаті. Кухня в них така затишна, з мідяними тарелями на стінах і ганчір'яними хідниками домашнього ткання на підлозі, хата велика, з багатьма кімнатами, вони мають дві служниці й велику червону клуню. Певне, що вони багаті.

Багаті, добрі і гарні... і хочуть його взяти!

- Побудь тут кілька днів, і побачимо, чи ми вживемося разом,- сказав господар.- Таке, мабуть, не вирішують за одну мить. [250]

- Я вже вирішив, що хотів би,- несміливо сказав Расмус.

- Атож! - підхопив Оскар.- Кращого хлопця ви не знайдете.

Пані Нільсон поважно глянула на Расмуса і сказала:

- Так, мені здається, що я любитиму його.

Потім вона дала їм на веранді кави, і Расмус залишився з Оскаром наодинці. Аж тепер він збагнув, що мусить розлучитися з ним, і на груди йому ніби навалився камінь.

- Оскаре,- мовив він,- ви вважаєте, що мені треба тут залишитися?

- Звичайно, треба. Кращого місця ти ніколи не знайдеш.

Расмус притих. Десь у глибині душі він сподівався, що той скаже інше... скаже, що не може розлучитися з ним... що, на його думку, вони мають бути разом. Але Оскар цього не сказав. Та й зрозуміло, адже такий хлопець - тягар для того, хто мандрує дорогами.

- Тепер, коли мене не буде, ви зможете йти багато швидше,- сказав Расмус тремтячим голосом.- Зможете долати в день ого скільки миль...

- Певне, що зможу,- погодився Оскар.- Та милі більш-менш усі однакові, тож байдуже, скільки їх пройдеш.

Расмус зітхнув.

- Сподіваюся, що тепер, коли я лишуся тут, вам уже не трапляться злодії.

- А не трапляться, їх багато й не буває. І я їх обминатиму десятою дорогою.

Расмус трохи помовчав.

- Ви сьогодні спатимете самі,- врешті сказав він. Оскар узяв його руки у свої.

- Сам... і старому Оскарові буде не легко. Але мене втішатиме те, що ти спатимеш в охайній кімнатці на хуторі і цієї ночі, і кожної наступної протягом свого життя і що тобі не доведеться терпіти голод і холод на дорогах.

Расмус проковтнув клубок у горлі. [251]

- Подумати тільки, що ми вже ніколи не побачимося з вами.

Оскар і далі не відпускав його рук.

- Ну звичайно, ми бачитимемось. Одного чудового вечора, коли ти сидітимеш у кухні і вечерятимеш із батьком і матір'ю, у двері хтось постукає і перед тобою з'явиться справжня божа зозуля. І скаже: «Можна мені переночувати на сіні у вашій клуні?» І ти, наїдений, гладкий і радісний, відповіси: «Аякже, можна, Оскаре». Хіба нам не буде обом приємно?

Расмуса ці його слова не вельми втішили. На очі йому набігли сльози. А тим часом Оскар повів далі:

- А втім, побачиш, що я приходитиму сюди частіше, ніж ти думаєш. Я обіцяю, що ми побачимося.

- Це ви твердо кажете, Оскаре?

- Твердо, як «амінь» у церкві. А уяви собі, як тобі буде цікаво серед коней, корів, телят і свиней, які тут є.

- А як ви думаєте, на хуторі є якийсь кіт? - спитав Рас мус.

Пані Нільсон, що вийшла на веранду забрати тацю, почула його запитання і сказала:

- Ні, кота немає, бо я їх не зношу. Але наша сука привела вчора п'ятеро цуценят, і завтра ми зможемо глянути на них.

Якщо тобі десять років, задля п'яти цуценят ти здатен забути все лихо, яке тільки є на світі. Расмус аж підскочив з радості - завтра йому справді буде цікаво, о, ще й як цікаво!

- Ти зовсім сонний,- сказала пані Нільсон.- Я зараз прийду й покажу, де ти спатимеш.

І вона пішла з тацею до хати.

- Найкраще буде, як ми попрощаємося зараз,- мовив Оскар.- Я спатиму на сіні й вирушу в дорогу рано вранці.

- Але ви скоро прийдете відвідати мене? - занепокоєно спитав Расмус.

Якийсь внутрішній голос нашіптував йому, що він, мабуть, більше не побачить Оскара, а цього він не міг витримати. Але тепер він не думатиме про це. Він так хоче [252] спати... А ще думки його заполонили цуценята, яких він мав завтра побачити. Він схопив Оскара за руку.

- Дякую, що ви взяли мене з собою в мандри. І дякую за те, що ви такі добрі.

- А я дякую тобі,- відповів Оскар.- По-моєму, ти дуже милий хлопчик із рівним чубом.

І Оскар пішов. Расмус трохи постояв на веранді, дивлячись йому вслід пекучими від сліз очима. Ось він віддаляється в присмерку з рюкзаком на спині. Ось він перейшов місток до дверей горища. Ось він відчинив важкі двері, зайшов усередину і зник.

Розділ чотирнадцятий

Другого дня Расмус прокинувся рано. Він відчував, що ще дуже рано, бо сонце, яке пробивалося крізь блакитні завіси, було червонясте, а звуки в домі - ранкові. Хтось у кухні вибирав попіл із плити, хтось молов каву.

Він сонними очима озирнувся по кімнатці. Вона справді була охайна, а в такому м'якому ліжку він зроду не спав.

У кухні почулася хода: туди напевне зайшли його нові батько й мати. Він спробував уявити собі, як вони виглядають, ці господарі Кам'яного хутора, і пригадав, що обличчя в них лагідні, саме про таких батька й матір він часто мріяв у притулку. Так, сталося велике диво... Він отримав власну домівку і власних батька й матір.

То чому ж він не радів? Чому відчував дивний смуток? Що більше з Расмуса спадав сон, то більшав його смуток, і нарешті він відчув, що за ці дні, відколи утік з притулку, не був іще такий нещасний, як тепер. Щось дивне здавило йому серце, щось таке важке, ніби він ось-ось мав померти від нього. Расмус спробував думати про цуценят, яких мав сьогодні побачити, та з таким тягарем на серці не міг зосередитись на них.

Оскар! Це за Оскаром Расмус тужив так, що йому стискало груди, і на той біль була тільки одна рада: треба [253] застати Оскара, треба побалакати з ним, попросити його, палко попросити, щоб він дозволив йому й далі мандрувати з ним.

Але, мабуть, уже пізно. Оскар, певне, вже пішов. Расмус немов бачив, як він іде сам ген на дорозі, залитий промінням ранкового сонця. О, він цього не переживе, але вже пізно!

Стиха застогнавши, Расмус вискочив з ліжка й почав одягатися. Він так квапився і був такий нещасний, що в нього нічого не виходило, руки тремтіли, він не міг застібнути сорочку, не міг надягти штанів.

Коли він уже був готовий, двері відчинилися, і зайшла пані Нільсон - ох, чого вона нагодилася саме тепер, коли немає часу на довгі пояснення!

- Я тільки хочу щось сказати Оскарові,- промурмотів Расмус і шаснув повз господиню.

- Мабуть, Оскара вже нема! - гукнула вона йому вслід.- Я бачила, як він виходив із горища півгодини тому.

Сльози затуманювали Расмусові очі, коли він біг сходами вниз і далі подвір'ям. Він розумів, що Оскар пішов, але мусив сам побачити, що це правда. Мусив переконатися, що вже немає ніякої надії. Мов навіжений, здолав подвір'я і вискочив на місток, де востаннє бачив Оскара вчора ввечері. Насилу відчинивши важкі двері, він зайшов на горище. Після яскравого сонячного світла там було зовсім темно. Він нічого не бачив, тільки гукав:

- Оскаре! Оскаре!

Відповіді не було, і Расмус захлипав. Очі його вже звикли до темряви, і він зазирнув у кожен закуток. На хуторі ще не почали звозити сіна, й горище здавалося порожнім, як пустеля. Оскара там не було.

Расмус застогнав. Йому стало так тяжко на серці, що він не зміг стриматися. То був жалісний, розпачливий стогін. Він прихилився лобом до стіни й заридав, навіть не пробуючи стриматися.

Враз він почув, що позад нього відчинилися двері,- це пані Нільсон прийшла по нього якраз тоді, коли він [254] хотів, щоб його не чіпали. Господиня не повинна чути, що він плаче. Расмус спробував опанувати себе, але дарма. Він аж тремтів з плачу. Йому стало соромно, і він, затуливши обличчя руками, прихилився до стіни. Сльози текли йому крізь пальці.

- Ото мені жалібна пісня зранку,- почув він голос позад себе.

Але голос не пані Нільсон, а... Оскарів! У дверях стояв Оскар!

Расмус наосліп кинувся до нього й міцно вчепився йому в руку.

- Оскаре, я хочу до вас, дозвольте мені бути з вами!

- Ну, ну, ну,- мовив Оскар.- Давай сядемо на сонечку й побалакаємо про це.

Він вивів Расмуса надвір, і вони посідали на містку спиною до дверей горища. Оскар обняв його рукою.

- Дивись, Расмусе,- показав він навколо.- Дивись, у якій гарній садибі ти мешкатимеш. Зараз везтимуть молоко до молочарні, і ти зможеш також поїхати з ними, а потім, коли повернешся, підеш поглянути на цуценят і трохи побалакаєш зі своїми матір'ю і батьком.

- Я хочу бути з вами, Оскаре,- схлипуючи, сказав

Расмус.

- Побалакаєш зі своїми власними матір'ю і батьком, подумай про це,- наголосив Оскар.- Ти їх так довго шукав.

- Але я краще хочу бути з вами й мандрувати дорогами. Ви не могли б стати моїм батьком?

Оскар ніби аж розсердився.

- Волоцюзі стати батьком - на що це схоже? Ти хочеш мати за батька волоцюгу?

- Такого волоцюгу, як ви, хочу,- промурмотів Расмус.

- Але ж ти весь час казав, що хочеш опинитися в когось гарного і багатого.

Расмус обернувся і похмуро зміряв Оскара очима.

- По-моєму, якраз ви і є гарні. [255]

Тоді Оскар засміявся.

- Авжеж, я гарний, як наречена. І багатий. Ленсман дав мені десять крон, отже, я багатий.

- Коли мандруєш дорогами, не треба багато грошей, промурмотів Расмус.- І нічого, якщо взимку виростуть на ногах мозолі, я однаково піду з вами мандрувати, любий Оскаре...

Він не зміг доказати, бо знов заплакав. Оскар довго мовчав, потім поплескав Расмуса по плечі й задумливо мовив:

- Нехай буде так, як ти хочеш. Що сталось, те сталось, сказала баба, коли дід повісився. Що ж, нехай буде так, як ти хочеш.

Расмус зітхнув, глибоко, полегшено зітхнув. І поступово на його заплаканому обличчі з'явилася усмішка. Він смикнув Оскара за рукав.

- Ну, то вирушаймо в дорогу.

- Ні, спершу тобі треба піти й сказати пані Нільсон, що ти передумав.

Расмус злякано глянув на нього.

- Справді треба? Може б, ви...

- Ні, синку, це ти повинен зробити сам.

Нелегко було піти й сказати господарям, що ти не хочеш мати їх за батьків. А для такого несміливого хлопчика тим більше. Та Расмус ладен був витримати що завгодно, аби тільки мандрувати з Оскаром.

Він підійшов до помпи біля стайні і змив з обличчя всі сліди сліз. Тоді помахав рукою Оскарові, щоб підбадьорити себе, й рішуче подався в кухню.

Він застав там обох, і господаря, і господиню, вони сиділи за столом і снідали. Расмус став біля порога, як звичайно волоцюги. Він весь тремтів, адже зараз доведеться пояснювати їм усе. Що вони скажуть, чи дуже розгніваються на нього?

- Я хочу краще лишитися з Оскаром,- промурмотів Расмус.

Якусь мить у кухні стояла тиша, тоді пані Нільсон сказала: [256]

- Сідай снідати, а ми послухаємо, чому ти хочеш краще лишитися з Оскаром.

Расмус довго не зважувався відповісти, та нарешті тихо сказав:

- Я більше звик до нього.

Пані Нільсон хотіла посадовити його до столу, але він опирався. Він випростав ноги і пручався, мов норовистий цапок, боячись, що вони не захочуть пустити його з Оскаром.

- Треба попоїсти, якщо ти хочеш іти в мандри,- сказав господар і засміявся.

- Краще швидше попоїж, адже Оскар чекає,- додала пані Нільсон.

З їхніх слів наче не виходило, що вони мають намір затримати його силоміць. Він перестав опиратися і дав себе притягти до столу. Він обережно сів у найдальшому кінці й винувато глянув на господарів, що мали стати його батьками.

- Отже, нам не буде кому допомагати біля цуценят,- сказала пані Нільсон.

Расмус опустив очі і знов промурмотів:

- Я хочу краще бути з Оскаром. Господиня погладила його по щоці.

- Не журися,- мовила вона.- В нас нема іншої ради, як поїхати до Вестергаги й пошукати собі іншого помічника.

Расмус раптом пожвавішав, його несміливість де й ділася.

- Я знаю, кого вам треба взяти! - вигукнув він.- Візьміть Гуннара! В нього чуб також рівний, але все інше гарне. Він найкращий. Я знаю всіх хлопців у притулку і знаю, що Гуннар найкращий.

- А він не захоче волочитися по дорогах? - трохи сердито спитав господар.

- Ні, йому аби сидіти біля худоби. Він страх як любить її- І не лається, лаються Великий Петер, і Еміль, і майже всі. А Гуннар найкращий.

- Можна поїхати й поглянути на твого Гуннара, якщо [257] він такий гарний,- сказала пані Нільсон, підсовуючи йому повну тарілку каші.

Потім, коли Расмус зібрався йти, він урочисто попрощався з господарями за руку. Дивлячись на пані Нільсон великими, поважними очима, він благально сказав:

- Не беріть кучерявої дівчини. Гуннар найкращий.

Уночі випав дощ. І хоч уранці вигодинилось, дорога, на яку вони вийшли, була мокра. Оскар переступав калюжі своїми довгими ногами, а Расмус ішов просто по них, аж бризки летіли.

- Моїм ногам так приємно,- сказав він, побачивши між пальцями налиплу глину.- Та й усьому моєму тілові приємно.

Оскар засміявся.

- Атож, приємно відчувати, що ти спекався великої садиби з кіньми, з худобою і з усім тим багатством.

Расмус задоволено побрів новою калюжею.

- Знаєте, що я думаю, Оскаре?

- Не знаю, але напевне щось не дуже мудре.

- Я думаю, що як отак волочишся дорогами, то володієш геть усім, що бачиш.

- Авжеж, і в такому разі ти нічого не втратив. Не втратив, бо володієш усім цим,- мовив Оскар, обводячи рукою краєвид, що, обмитий дощем, розкинувся перед ними в сонячному промінні.

Він на мить зупинився і озирнувся навколо.

- Боже святий, як тут скрізь зелено й гарно! Не диво, що людину так тягне мандрувати.

Расмус бадьоро чимчикував поряд із ним.

- І все тут наше. Берези наші, і ставок наш, і лука наша, і всі квітки, і дорога наша, і калюжі наші.

- Калюжі твої,- мовив Оскар.- Досить того, що я забрів в одну, краще б і ту був обминув.

- Але хати не наші,- повів далі Расмус.- Бо в них скрізь мешкають якісь люди.

- На це можна не зважати,- відповів Оскар.- Хати також наші, принаймні одна буде наша.

Расмус споважнів і тужним поглядом обвів сірі хатини орендарів, повз які вони проходили.

- Авжеж, одна "хата нам із вами не завадила б,- сказав він і легенько зітхнув.- Де б ми змогли оселитися взимку й не натирати на ногах мозолів.

- Ох-ох-ох,- зітхнув і собі Оскар.

Та поки що гріло сонце, зима ще не заповідалася, то нічого було думати про хату вже тепер.

Вони йшли далі, і Расмус володів усіма зеленими луками й зеленими полями, всією блискучою водою, яку тільки бачив навколо, а до хат йому було байдуже.

Зрештою, вони однаково минули забудовану місцевість. Навколо них не було вже орендарських хат, тільки самий ліс. Крізь високі, стрункі ялини пробивалося сонце й освітлювало [259] зелений мох на землі и рожеві дзвоники, що росли! тут і славили чудовий літній день. І

- Ми йдемо лісами Кам'яного хутора,- сказав Ос-кар.- Усіма цими деревами ти міг би володіти насправді,

- Але я хочу краще бути з вами,- відповів Расмус і віддано глянув на Оскара.

Оскар подивився на нього. Босий, покусаний комарами, худий і нестрижений, в латаних штанях і смугастій блакитній сорочці, яку давно треба було б випрати, але веселий - одне слово, волоцюга з голови до п'ят.

- То я скажу тобі одну річ,- мовив Оскар. - Я також хочу бути з тобою.

Расмус почервонів і промовчав. Це вперше Оскар сказав, що хоче бути з ним. Тілові його стало ще приємніше, він брів калюжами й відчував, що здатен пройти скільки завгодно миль.

Скоро ліс скінчився, і дорога лагідними закрутами почала спускатися до озера. На березі озера була розташована орендарська садиба - така сама сіра хатина, як усі інші, з кількома яблунями на подвір'ї і поганенькою огорожею навколо.

Оскар зупинився біля воріт.

- Авжеж, ми й хатами володіємо. Тільки треба на якійсь спинитися. Десь на такій, як ця. Давай вирішимо, що вона наша.

Він відчинив ворота. Расмус засміявся.

- Які ви смішні, Оскаре! Невже ми тут співатимемо?

- Ні, думаю, що тут нам навряд чи доведеться співати.

Проте він пішов до хати, і Расмус подався за ним.

Аж тепер він побачив, що на подвір'ї стоїть жінка й розвішує білизну. Вона стояла до них спиною і розвішувала рушники та іншу білизну на мотузці, натягненій між двома яблунями.

- Мартіно,- сказав Оскар.

Жінка обернулася. В неї було широке обличчя з грубими рисами, що прибрало сердитого виразу, коли жінка побачила Оскара. [260]

- Ага ти з'явився,- сказала вона.

Расмус спинився на кілька кроків від них. Видно, Оскар, знав цю жінку, проте вона була аж ніяк не ласкава до нього, просто-таки сердита. Аж ось вона показала на Расмуса і спитала:

- Кого це ти привів із собою?

Оскар підбадьорливо глянув на Расмуса.

- А це я, мандруючи, придбав собі дорогою хлопця. Але він такий малий, що майже непомітний. Звати його

Жінка й далі була сердита, і Расмус нетерпляче чекав, коли вже вони з Оскаром підуть звідси.

- Як ти тут жила, поки мене не було? - боязко спитав Оскар.

- А як тобі здається? - відповіла жінка.- Тяжко працювала, боролася зі злиднями і скрутою, а тобі лише одне на думці: піти собі й волочитися десь дорогами.

- Ти дуже сердита на мене, Мартіно? - покірно спитав Оскар.

- А сердита,- відповіла жінка.- Така сердита, що оце кинулася б на тебе з кулаками...

Вона замовкла. А тоді зробила щось зовсім несподіване. Обняла Оскара за шию і, сміючись, сказала:

- Так, я сердита. Але, господи святий, яка я рада, що ти знов удома!

Расмус стояв спантеличений і нічогісінько не розумів. Невже Оскар тут мешкав? Невже справді було таке місце, де він мешкав? Він зроду не сподівався такого. Оскар мандрував собі день за днем, і влітку, і взимку. Оскар ніде не мешкав. Але якщо це все-таки його домівка, то хто така Мартіна? Може, він одружений з цією жінкою? Расмус стояв біля яблуні й намагався стулити все це докупи. З його серця зникло радісне почуття. Він раптом став дуже самітний.

Оскар і Мартіна стоять собі, дивляться одне на одне й пересміхаються. Так, ніби Расмуса й нема поряд. Вони забули про нього.

Раптом Мартіна кинула Оскара й підійшла до Расмуса. Вона стала перед ним, узявши руки в боки, велика, широка в плечах, майже як Оскар. Вираз обличчя в неї тепер був ласкавий, веселий і хитруватий. Вона сміялася з Расмуса, але добрим сміхом, так, немов бачила в ньому щось кумедне.

- Отже, ти, мандруючи, придбав собі дорогою хлопця, Оскаре,- мовила Мартіна, розглядаючи Расмуса з ніг до голови.

- Так, чудного хлопця - уяви собі, він хоче мати за батька волоцюгу. Воліє, щоб його батьком був я, а не Нільсон із Кам'яного хутора. Що ти на це скажеш? [262]

- Якщо хлопець хоче тебе за батька, то він не дуже мудрий,- відповіла Мартіна.

- Так, щира правда. Та якщо ти станеш йому за матір, він не знатиме лиха.

- Це для мене велика несподіванка,- мовила Мартіна.- Зрештою, твої шаленства, Оскаре, завжди несподівані. А що, в хлопця немає батьків?

- Ні, тільки ти і я, інших немає.

Мартіна взяла Расмуса за підборіддя, підвела його обличчя так, щоб можна було глянути йому в очі, й довго, прискіпливо дивилася в них.

- Ти хочеш лишитися в нас? Хочеш?

І Расмус тієї миті відчув, що хоче саме цього. Хоче мешкати в Оскара й Мартіни в сірій хатині біля озера. Оскар і Мартіна не гарні й не багаті, в Мартіни немає блакитного капелюшка з перами, та однаково він хоче мешкати в них.

- А ви хіба хотіли б мати хлопця з рівним чубом? - несміливо спитав він.

Мартіна обняла його, і він відчув на собі її руки. Ніхто його не обіймав відтоді, як йому стріляло у вусі й він сидів на колінах у панни Шуліки. Руки в Мартіни були тверді й дужі, але якісь приємні, навіть приємніші, ніж у панни Шуліки.

- Чи я хотіла б мати хлопця з рівним чубом? - перепитала, сміючись, Мартіна.- Уяви собі, що так. Не хочу кучерявої дитини, коли в мене самої коси рівні, як дріт. Досить із мене в родині одного кучерявого,- додала вона і скоса глянула на Оскара.

- Нам або потрібен хлопчик з рівним чубом, або не треба ніякого,- мовив Оскар.- Ми з Мартіною завжди так казали.

Очі в Расмуса спалахнули, і все обличчя засяяло.

- Расмусе,- мовив Оскар,- ти бачиш цього котиська?

Расмус прискочив до Оскара, сів біля нього на поріг, погладив кошеня, потім узяв його на руки й пригорнув до себе. [263]І

- Воно таке саме, як мені снилося,- мовив він.

- Оце й буде твоє кошеня,- сказав Оскар.- Уяви собі, Мартіно, ми з Расмусом склали пісеньку про кошеня, що їсть бульбу з оселедцем.

- Бульба й оселедці в мене якраз стоять на плиті, хочете? - спитала Мартіна.

Оскар кивнув головою.

- Звичайно, хочемо,- мовив він, а тоді на весь голос заспівав: - «Бо хоч вір, хоч не вір, кошеня - такий звір, що їсть саме бульбу з оселедцем».

Потім обняв Расмуса за шию і сказав:

- Ну, заходьмо.

Може, Расмус колись народився в такій сірій орендарській хатині, може, перше, що він побачив у житті, й була така вбога кухня з чистою, вишуруваною підлогою, розсувною канапою, складаним столом і калачиками на вікнах? Може, саме тому він відчув себе так, ніби прийшов додому, коли переступив високий поріг, стоптаний багатьма ногами?

Він сидів з Оскаром і Мартіною біля столу і їв бульбу з оселедцем. На серці в нього було тепло, адже він прийшов додому. Мартіна жваво балакала й голосно сміялася, ніхто б не повірив, що це була та сама жінка, яка спершу мала такий сердитий вигляд. Біля неї просто не можна було ніяковіти, бо вона розмовляла з тобою, хотів ти цього чи ні. Але не так, як інколи з тобою розмовляють дорослі люди - аби тільки показати свою чемність. Мартіна розмовляла з тобою тому, що сама вважала ту розмову приємною.

- Який жах,- мовила вона, коли Оскар із Расмусом розповіли їй про Ліва й Ліандера.- Хотіла б я поговорити з тими негідниками.

- Ну, вони своє отримають,- сказав Оскар.- Але я знаю, з ким тобі треба поговорити. Доведеться тобі піти в управу і сказати, що Расмус лишиться в нас. Я не вмію розмовляти з урядовцями, то мені дарма й іти туди, бо вони тільки спитали б: «Що ти, Оскаре, робив у четвер?» [264]

- Я б також хотіла знати це,- мовила Мартіна.- Мені цікаво, що ти робив у четвер, коли я до одинадцятої години вечора гнула спину у священиковій пральні.

І, нарізаючи їм хліба й накладаючи оселедців, Мартіна почала жалітися на свою долю. Мовляв, дуже важко жити на світі, коли в тебе чоловік - такий ледар, як Оскар.

- Розумієш, Расмусе, як у мене стає на душі, коли я прокидаюся вранці і ні з того ні з цього бачу, що Оскара нема, лише в кухні лежить записка: «Я знов подався в мандри». Лише папірець із повідомленням, що він «знов подався в мандри». Що ти на це скажеш?

Не видно було, щоб Оскар ображався. Він їв усмак бульбу з оселедцем і задоволено проказував:

- Лай мене, Мартіно, лай дужче.

- Не знаю, що ще придумати, коли я вже сказала «ледар»,- відповіла Мартіна.

Расмус узявся захищати Оскара.

- Оскар не справжній ледар. Він сказав мені, що не хоче працювати день у день. Зате коли хоче працювати, то йому нема спину.

Мартіна кивнула головою.

- Так, це правда. Знаєш, Оскаре, що недавно сказав Нільсон із Кам'яного хутора? Сказав: «Оскар - мій найкращий орендар, якщо тільки він хоче працювати».

- Саме тепер я хочу працювати,- відповів Оскар.- І проситиму бога, щоб він відібрав у мене потяг до мандрів, а натомість дав трохи запалу до орендарської праці.- Він глянув на Расмуса й хитро додав: - Хоч другого літа ми з Расмусом зробимо один тур.

Расмус глянув на нього захопленими очима. Як гарно мати за батька волоцюгу, як гарно мати за батька справжню божу зозулю!

- Один день ми побудемо всі вдома. Ти полагодиш огорожу й підгорнеш картоплю. А післязавтра підеш на Кам'яний хутір возити сіно.

Оскар кивнув головою.

- Так, я вже знаю, Нільсон казав мені. Але завтра ми з Расмусом раненько підемо вудити окунів. У мене [265] є на озері старий дуб, ми його візьмемо й попливемо туд* де водяться окуні. Ти любиш ловити рибу?

- Я ще ніколи не ловив її,- признався Расмус.

- Ну, то вже пора спробувати,- сказав Оскар. Так, гарно мати за батька волоцюгу. І за матір Мартіщ

І взагалі гарно мати батька й матір, він же казав Гуннарові, що сам піде й пошукає, чи хтось не захоче взяти його.

Гуннар! Расмуса немов блискавка вдарила. Навіть шматок оселедця застряг йому в горлі від несподіваної думки

Якщо Гуннар справді опиниться на Кам'яному хуторі то це ж буде хтозна-як добре - тоді він зможе бачитись з ним. Через ліс туди не більше як півмилі, він зможе піти з Оскаром, коли той працюватиме на хуторі. Зможе поглянути на Гуннарових цуценят. І, мабуть, Гунна{ зможе часом вудити з ними окунів.

- Авжеж,- сказав Оскар, коли Расмус спитав його про це.- Нехай Гуннар приходить і вудить з нами окунів.

- І подивиться на моє кошеня,- сказав Расмус. Оскар кивнув головою.

Авжеж, нехай подивиться й на твоє кошеня. Рас мус не міг усидіти на одному місці. Хіба всидиш, коли тебе переповнює щастя?

- А знаєте, у Вестергазькому притулку не можна було мати нічого живого, крім вошей у голові.

Мартіна засміялася.

- І тут вошей не можна мати. До речі, ви брудні, як поросята. Ану гайда до озера купатися.

Оскар зітхнув.

- Починається,- сказав він.

Расмус вибіг надвір. Як добре, що тут є й озеро... Це був день дивовиж, нечуваних дивовиж.

Він зупинився за порогом і почекав на Оскара. Он на сонечку спить його кошеня. Так, це день дивовиж! Він отримав і озеро, і кошеня, і батька, і матір. Він має домівку. Ця домівка -сіра стара хатина. Колоди, з яких вона збудована, від старості і вжитку аж блищать, наче шовк.

Він несміливо погладив грубі колоди. Маленькою брудною рукою погладив хату, що стала його домівкою.

(c) A.Lindgren. Broderna Lejonhjarta, 1973

Джерело: А.Ліндгрен. Міо, мій Міо. Расмус-волоцюга. Брати лев'яче Серце. К.: Веселка, 1990. С.: 267-431.

OCR & Spellcheck: Aerius (ae-lib.org.ua), 2003

Брати лев'яче Серце

1

Я хочу розповісти вам про свого брата. Про Юнатана Лев'яче Серце, бо це і є мій брат. Розповідь моя буде схожа на казку, навіть трохи страшна, як історії з чортами й примарами, а проте все це правда. Хоч, крім нас із Юнатаном, ніхто цього не знає.

Юнатана звали не з самого початку Лев'ячим Серцем. Прізвище його було Лев, так само, як мамине й моє. Отже, він звався Юнатан Лев. Мене звуть Карл Лев, а маму - Сігрід Лев. Нашого тата звали Аксель Лев, але він залишив нас, коли мені було ще тільки два роки: подався на кораблі в море, і відтоді ми нічого про нього не чули.

Та послухайте, як вийшло, що мого брата Юнатана назвали Юнатаном Лев'яче Серце. І які дива сталися потім.

Юнатан знав, що я скоро помру. Мабуть, про це знали всі, крім мене. І в школі знали, бо я весь час хворів, кашляв, пропускав уроки, а останні півроку зовсім не ходив туди. Тітки, яким мама шила сукні, теж знали, я й довідався про це з розмови однієї тітки з мамою, ненароком підслухавши її. Вони думали, що я сплю, а я просто лежав із заплющеними очима, я й далі не розплющував їх, не хотів показувати, що почув страшну новину - що мені доведеться скоро померти.

Звичайно, я дуже засмутився й перелякався, але навіщо мамі було знати, як мені гірко. Я завів про це розмову з Юнатаном, коли він прийшов додому.

- Ти знаєш, що я скоро помру? - сказав я і заплакав.

Юнатан трохи подумав. Мабуть, йому тяжко було відповідати мені, та врешті він сказав: [268]

- Так, знаю.

Я заплакав ще дужче.

- Як страшно,- сказав я,- як страшно, що хтось має померти, ще не проживши й десяти років.

- Знаєш, Хрущику, я не думаю, що це страшно,- мовив Юнатан.- Я думаю, що для тебе це просто чудово.

- Чудово? - обурився я.- Чудово лежати в землі мертвому?

- Ет,- мовив Юнатан,- у землі лежатиме самий твій кістяк. А ти полинеш у зовсім інше місце.

- Куди? - спитав я, бо ніяк не міг повірити йому.

- У Нангіялу,- відповів він.

У Нангіялу! Він сказав це так, наче всі знали про ту Нангіялу. А я ще ніколи не чув, щоб про неї хтось згадував.

- А де ж та Нангіяла? - спитав я.

Юнатан признався, що й сам добре не знає, де вона. Десь, мовляв, по той бік зірок. І він почав так захоплено розповідати про неї, що кожному закортіло б негайно потрапити туди.

- У Нангіялі тепер доба казок і табірного життя,- сказав він.- Тобі там сподобається.

А ще Юнатан сказав, що всі казки походять із Нангіяли, бо саме там вони й відбуваються. З кожним, хто туди попаде, трапляються всілякі пригоди від ранку до вечора . і навіть уночі.

- Бачиш, Хрущику,- сказав він,- це не те, що лежати й кашляти. А тут ти через хворобу ніколи не можеш і побавитись як слід.

Юнатан звав мене Хрущиком. Давно так назвав, ще як я був маленький. І коли я одного разу спитав його, чому він так назвав мене, Юнатан відповів, що він дуже любить хрущиків. А особливо таких хрущиків, як я. Авжеж, Юнатан справді любив мене, не знаю, за що. Адже я завжди був негарний, боягузливий, дурний хлопчисько, клишоногий і взагалі. Я питав Юнатана, як він може любити такого негарного, дурного хлопчиська, як я, клишоногого і взагалі, і він відповідав: [269]

- Якби ти не був таким зворушливо негарним хлопчиком, гостроносим і клишоногим, то не був би й моїм Хрущиком, якого я люблю.

Але того вечора, коли я, дізнавшись, що скоро помру, перелякався, він сказав, що тільки-но я опинюся в Нангіялі, як відразу стану здоровий, дужий і навіть гарний.

- Такий гарний, як ти? - спитав я.

- Кращий,- сказав Юнатан.

Та це вже він дурив мене. Бо такого гарного, як Юнатан, ніколи не було й не буде.

Якось одна тітка, з тих, що їм мама шиє, сказала:

- Люба пані Лев, ваш син - як королевич із казки! І будьте певні, що вона мала на гадці не мене. Юнатан справді був як королевич із казки. Чуб у нього полискував, мов золото, сині очі аж світилися, білі зуби блищали, а ноги були рівні й стрункі.

Та й не тільки це. Він був чемний, дужий, усе вмів і все розумів, найкраще вчився в класі, всі діти на подвір'ї ходили за ним назирці, хотіли гратися з ним, і він вигадував для них різні розваги, влаштовував їм різні пригоди, а я не міг гратися з ними, бо цілими днями лежав на канапі в кухні. Проте Юнатан розповідав мені, коли повертався додому, про все, що він дізнався цікавого, що він побачив, почув або прочитав. Він міг до пізньої ночі сидіти біля мене й розповідати. Юнатан також спав у кухні, на ліжку, яке він увечері витягав із шафи. І вже навіть лежачи оповідав мені далі казки й різні історії, аж поки мама гукала з кімнати:

- Та годі вже вам! Калле треба спати.

- Але не так легко заснути, коли тебе душить кашель. Часом Юнатан уставав серед ночі й заварював мені води з медом, щоб легше було відкашлюватись. Так, Юнатан був дуже добрий!

Того вечора, коли я довідався, що скоро помру, й перелякався, він кілька годин просидів біля мене, оповідаючи про Нангіялу, але тихенько, щоб не чула мама. Вона, як завжди, шила в кімнаті, там у неї стояла машина, і там мама й спала, бо в нас була тільки кухня й кімната. Двері [270] туди були прочинені, і ми чули, як мама співала свою улюблену пісню про моряка, що поплив далеко в море. Мабуть, співаючи, вона думала про тата. Я всієї пісні не знаю, пам'ятаю лише кілька рядків:

Як загину я в морі, мила,

Десь надвечір, навзаході сонця,

Голуб білий, мов з піни крила,

Прилетить до твого віконця.

То не голуб, кохяна, буде,

То душа моя на хвилину,

Щоб спочити на рідних грудях,

У хатину твою прилине.

По-моєму, гарна й сумна пісня, проте Юнатан, слухаючи її, засміявся і сказав:

- Слухай, Хрущику, може, й ти колись увечері прилетиш до мене? З Нангіяли. І сядеш білим голубом на моє підвіконня. Прилети, добре?

Я саме закашлявся, він підняв мене, пригорнув до себе, як завжди, коли мені було погано, й заспівав:

То не голуб, Хрущику, буде,

То душа твоя на хвилину,

Щоб спочити на рідних грудях,

Прилетить у мою хатину.

Досі я не думав про те, що піду в Нангіялу без Юнатана. Як мені буде сумно без нього! Що мені з тих казок і пригод, якщо я навіть опинюся серед них, коли зі мною не буде Юнатана! Я просто злякаюся й не знатиму, що робити.

- Я не хочу туди,- заплакав я.- Я хочу бути там, де ти, Юнатане!

- Не плач, ти ж сам знаєш, що я також прийду в Нангіялу,- сказав Юнатан.- Трохи згодом.

- Отож-бо й воно, що згодом,- сказав я.- Ти можеш прожити й до дев'яноста років, а я весь цей час буду сам.

І тоді Юнатан пояснив мені, що час у Нангіялі не такий, як тут, на землі. Навіть якби він прожив до дев'яноста [271] років, мені здалося б, що збігло десь днів зо два, поки він прийшов. Бо так виходить, коли час не справжній.

- А два дні ти витримаєш і сам,- сказав він.- Можеш вилазити на дерева, або розпалювати в лісі багаття, або сидіти десь біля річки й вудити рибу - все, що тобі так кортіло робити тут. І якраз коли ти витягнеш окунця, прилечу я, і ти вражено скажеш: «Що за диво, Юнатане, ти вже тут?»

Я подумав, що два дні вже якось перебуду, і спробував стримати сльози.

- Але уяви собі, як було б добре, коли б ти перший полетів туди,- сказав я.- Щоб це ти сидів біля річки й ловив рибу.

Юнатан погодився зі мною. Він довго дивився на мене, ласкаво, як завжди, і я помітив, що йому теж тяжко. Нарешті він сказав тихо й сумно:

- А натомість мені доведеться жити на землі без свого Хрущика. І, може, до дев'яноста років.

Отак ми собі гадали!

2

Тепер я переходжу до найгіршого. До того, про що не маю сили думати. І не можу не думати.

Мій брат Юнатан... Адже він мав би й далі бути зі мною, розмовляти зі мною вечорами, ходити до школи, гратися з дітьми на подвір'ї, заварювати мені воду з медом і все інше. А вийшло не так... зовсім не так.

Юнатан уже в Нангіялі.

Мені тяжко, страшенно тяжко розповідати про це. Ні, я таки не зможу. Краще перекажу, що потім було надруковано в газеті:

«Учора ввечері в нашому місті, у кварталі Факельрос, виникла страхітлива пожежа, внаслідок якої згорів дощенту один із старих дерев'яних будинків і загинула людина. Коли будинок загорівся, десятирічний хлопець Карл Лев лежав сам, тяжко хворий, у квартирі на третьому поверсі. [272]

Відразу після того повернувся додому його брат, тринадцятирічний Юнатан Лев, і, перш ніж хтось устиг зупинити його, кинувся до охопленого полум'ям будинку, щоб винести з нього свого брата. За хвилину сходи обернулися в суцільне море полум'я, яке відрізало їм вихід. Залишалась одна рада - спробувати врятуватися крізь вікно. Охоплений жахом натовп, що зібрався внизу, був безсилим свідком того, як тринадцятирічний хлопець із братом на спині не вагаючись кинувся вниз із вікна, в якому теж палахкотіло полум'я. Впавши на землю, хлопець так забився, що майже відразу помер. Натомість його менший брат, якого він захистив від удару своїм тілом, не зазнав ніякої шкоди. Мати хлопців, швачка, яка на той час була у своєї клієнтки, повернувшись додому, впала в тяжкий шок. Як виникла пожежа, ще невідомо».

На другій сторінці газети було більше про Юнатана. Там був надрукований допис його вчительки. Ось що в ньому стояло:

«Любий наш Юнатане Леве, чи не слід назвати тебе Юнатаном Лев'яче Серце? Пригадуєш, як ми читали в підручнику історії про відважного англійського короля Річар-да Лев'яче Серце і як ти тоді сказав: «Подумати тільки, яким треба бути відважним, щоб потім про тебе писали в підручниках історії! Я таким ніколи не стану!» Любий Юнатане, навіть якщо про тебе не напишуть у підручниках історії, в критичну хвилину ти виявив справжню мужність. Ти такий самий герой, як ті, що про них пишуть у книжках. Твоя стара вчителька ніколи тебе не забуде. Твої шкільні товариші також довго пам'ятатимуть про тебе. Наш клас спорожнів без веселого, гарного, чемного Юнатана. Але ті, кого люблять боги, помирають молодими. Спочивай у мирі, Юнатане Лев'яче Серце!

Грета Андерсон».

Та Юнатанова вчителька досить кумедна, але вона дуже любила його. Адже Юнатана всі любили. І добре вона придумала про те Лев'яче Серце, справді добре. [273]

У цілому місті не знайшлося б нікого, хто б не сумував за Юнатаном і не вважав, що краще б загинув був я. Принаймні так вважали всі тітки, що приходили до нас зі своїми ситцями, муслінами та іншим крамом. Вони поглядали на мене, коли проходили через кухню, зітхали й казали мамі:

- Бідолашна пані Лев! І треба ж, щоб лихо спіткало саме Юнатана, такого чудового хлопця!

Ми тепер мешкаємо в будинку поряд із тим, що згорів. У такій самій квартирі, тільки на першому поверсі. Трохи старих меблів нам дала опіка бідними, а трохи тітки, мамині клієнтки. Я лежу майже на такій самій канапі, як лежав колись. Усе навколо майже те саме, що й було. І все, геть усе - інакше. Бо немає Юнатана. Ніхто вже не сидить біля мене вечорами й не розповідає історій, я самітний до щему в грудях, я лежу і проказую про себе ті слова, які встиг мені сказати перед смертю Юнатан. Тоді, коли, вистрибнувши з вікна, ми з ним лежали на землі. Спершу Юнатан лежав долілиць, потім хтось перевернув його, і я побачив його обличчя. З кутика рота в нього текла кров, і йому важко було говорити. А проте він намагався всміхнутись і таки вимовив кілька слів:

- Не плач, Хрущику, зустрінемось у Нангіялі!

Оце й усе, що він сказав. Тоді заплющив очі, і люди понесли його. Більше я його не бачив.

Перші дні я не хотів нічого згадувати. Та нелегко забути таке страшне лихо. Я лежав на канапі і все думав про Юнатана, аж голова в мене розколювалась. І так тужив за ним, як ніхто ні за ким не тужив. А ще мене поймав страк: ану ж як усі ті його розповіді про Нангіялу - неправда? Ану ж як то була тільки Юнатанова вигадка? Адже він любив вигадувати різні дивовижі. І я плакав гіркими сльозами.

Та потім прилетів Юнатан і заспокоїв мене. Так, прилетів, і як добре, що він до цього додумався! Я після того майже перестав журитися. Він, певне, збагнув у Нангіялі, як мені без нього тяжко, і вирішив, що мене треба втішити. Тому й прилетів до мене. І тепер я вже не сумую, лише терпляче очікую.

Він прилетів до мене не дуже пізно ввечері. Я був удома сам, лежав і плакав за ним, боявся, що ніколи його не побачу. Я навіть не можу розказати, який я був нещасний, хворий і який мене охопив відчай. Вікно в кухні було відчинене, бо стояли теплі чудові весняні вечори. Я чув, як надворі воркували голуби. їх на подвір'ї розвелося повно, і навесні не вгавало їхнє воркування.

І ось тоді все й сталося.

Я гірко плакав, уткнувшись обличчям у подушку, і раптом почув голуб'яче воркування зовсім близько. А коли звів очі, то побачив на підвіконні голуба, що дивився на мене лагідними очима. Білого як сніг, зверніть увагу, не сірого, як усі голуби в нас на подвір'ї! Білого як сніг голуба - ніхто не зрозуміє, що я відчув, побачивши й#го. Адже виходило так, як у тій пісні: «Голуб білий, мов з піни крила, прилетить до твого віконця». І я наче почув, як Юнатан співає: «То не голуб, Хрущику, буде, то душа твоя на хвилину, щоб спочити на рідних грудях, [277]

прилетить у мою хатину». Але тепер не я, а він прилетів до мене.

Я хотів щось сказати, та не зміг. Тільки лежав і слухав воркування голуба, і за тим воркуванням чи в ньому, не знаю, як і сказати, почув Юнатанів голос. Хоч той голос був не такий, як звичайно. Всю кухню сповнив тихий шепіт, ніби у страшній казці, і, мабуть, треба було б злякатись. Та я не злякався. Я так зрадів, що ладен був підстрибнути до стелі. Бо я почув дуже втішну звістку.

Так, виявляється, Нангіяла справді є! Юнатан хотів, щоб я швидше опинився там, бо в Нангіялі так гарно, що краще й бути не може. Подумати тільки, там на нього чекала хата, не встиг він прилетіти, як отримав цілу хату в Нангіялі. Старовинну садибу, що зветься Рицарським двором і лежить у Вишневій Долині,- правда ж, гарно звучить? І уявіть собі, перше, що Юнатан побачив, коли прийшов до Рицарського двору, була зелена табличка на хвіртці, а на ній напис: «Брати Лев'яче Серце».

- Це означає, що ми там житимемо разом,- сказав Юнатан.

Виходить, я також зватимусь Лев'яче Серце, коли потраплю в Нангіялу. Я дуже зрадів: адже я хотів зватись так, як Юнатан, хоч я й не такий відважний, як він.

- Тільки прилітай якнайшвидше,- сказав Юнатан.- Коли не застанеш мене вдома, то я сидітиму біля річки з вудкою.

Після цього шепіт затих, голуб знявся й полетів над дахами. Назад у Нангіялу.

А я тепер лежу й чекаю, коли й сам полечу за ним. Мабуть, туди не дуже важко буде втрапити. Юнатан навіть сказав, що зовсім легко. Але задля певності я записав собі адресу:

Нангіяла, Вишнева Долина, Рицарський двір, Брати Лев'яче Серце. [279]

Юнатан мешкав там уже два місяці сам. Два довгі страшні місяці мені довелося жити без нього. Але скоро я також буду в Нангіялі. Скоро, скоро я полечу туди. Може, цієї ж таки ночі. Треба написати записку й покласти на кухонний стіл, щоб мама побачила її, коли прокинеться рано-вранці.

Ось що я напишу:

«Не плачте, мамо! Зустрінемось у Нангіялі!»

3

Невдовзі так і сталося. І я не відчув нічого особливого. Я й не стямився, як опинився біля хвіртки й прочитав напис на зеленій табличці: «Брати Лев'яче Серце».

Як я тут опинився? Чи довго летів? Як знайшов шлях, нікого не питавшись? Не знаю. Знаю тільки, що раптом опинився перед хвірткою і побачив на ній наше прізвище.

Я погукав Юнатана. Кілька разів погукав, але відповіді не отримав. І тоді я згадав - ну певне, він сидить біля річки й вудить рибу.

І я побіг униз до річки. Довгенько біг вузькою стежечкою і внизу на містку справді побачив Юнатана. Там сидів мій брат, його чуб блищав на сонці. І якби я й спробував змалювати, що я відчув, знов побачивши його, то нізащо не зміг би.

Він не бачив, що я біжу. Я спробував гукнути його, але, мабуть, мене душили сльози, бо з моїх уст злетіло тільки якесь нерозбірливе белькотіння. Та Юнатан однаково почув його. Він підвів очі й побачив мене. І начебто зразу не впізнав. Та потім зрадів, кинув вудку, перейняв мене і почав торсати, ніби хотів упевнитись, що я справді прилетів. Я трохи поплакав, хоч і не було чого, але ж я так скучив за ним.

А Юнатан, навпаки, сміявся. Так ми стояли, обнявшись, біля річки і були невимовно раді, що ми знову разом.

Потім Юнатан сказав: [280]

- Ну от, нарешті ти прилетів, Хрущику Лев'яче Серце! Смішно звучить: Хрущик Лев'яче Серце! Ми обидва захихотіли. Ми сміялися дедалі дужче, ніби давно вже не чули нічого смішнішого, хоч насправді нам просто хотілося сміятись, бо радість переливалась у нас через вінця. Сміючись, ми почали борюкатись, але й далі не могли втриматись від сміху. Ми аж попадали в траву, так сміялися, трохи полежали в ній, почали перекочуватись, а сміх розпирав нас ще дужче. Врешті ми досміялися до того, що скотились у річку, та навіть у воді не перестали сміятися. Я вже думав, що ми потонемо.

Аж ні, ми попливли. Я ніколи не вмів плавати, хоч страх як хотів навчитися. А ось тепер раптом поплив. Та ще й так добре, наче хтозна-відколи плавав.

- Юнатане, я вмію плавати! - гукнув я.

- Звичайно, вмієш,- відповів він.

І тоді мені спало на думку ще щось.

- Юнатане, ти помітив, що я вже не кашляю? - спитав я.

- Певне, що не кашляєш,- відповів він.- Ти ж тепер у Нангіялі.

Я трохи поплавав, потім мокрий виліз на місток. З одягу в мене текла вода. Штани прилипли до ніг, тому я й побачив, що зі мною ще сталося. Вірте чи ні, а ноги в мене стали такі самі рівні, як у Юнатана.

Тоді я подумав: а може, я погарнішав? Я спитав Юнатана, як йому здається, чи не став я часом вродливіший.

- Сам глянь у дзеркало,- порадив він.

Я здогадався, що він мав на думці річку, бо вода в ній була тиха й блискуча, мов дзеркало. Я ліг долілиць на місток, заглянув через його край, побачив себе у воді, проте не помітив, щоб я покращав. Підійшов Юнатан, теж ліг біля мене, і ми довго дивилися у воду на братів Лев'яче Серце - на Юнатана з буйним золотавим чубом, блакитними очима і гарним обличчям і на мене з кістлявим писком, із чубом, як солома, і взагалі. [281]

- Наче не видно, щоб я покращав,- мовив я. Проте Юнатан сказав, що я дуже змінився.

- До того ж, тепер у тебе вигляд цілком здорового -4 додав він. ;

Тоді я почав пильно вивчати себе. Я напружив м'язи лежачи на містку, і відчув, що кожна частка мого тіла здорова й радісна. То навіщо мені ще й врода? Мене переповнювало щастя, все в мені сміялося.

Ми трохи полежали, гріючись на сонці й дивлячись на рибин, що плавали під містком. Та потім Юнатанові захотілось додому, і мені також, адже цікаво було поглянути на Рицарський двір, де тепер я мав мешкати.

Юнатан рушив стежкою попереду, а я пішов за ним, твердо ступаючи своїми рівними ногами. Я не зводив з них погляду і все дивувався, як же ті ноги гарно йдуть. Але, як ми трохи піднялися від річки, я зненацька обернувся і тоді... тоді нарешті побачив Вишневу Долину, геть білу від розквітлих вишень. Крізь білий цвіт на дереві прозирало зелене листя, а трава була вся зелена. І по тому біло-зеленому килимі в'юнилася річка, немов срібна стяжка. Чому я досі всього цього не помітив, невже я дивився тільки на Юнатана? Тепер я стояв на стежці й милувався красою долини.

- Це, мабуть, найкраща долина на землі? - врешті спитав я Юнатана.

- Так, хоч і не на землі,- відповів він, і я згадав, що це Нангіяла.

Вишневу Долину оточували високі гори, і вони також були гарні. А з гірських схилів текли річки, з круч зривалися водоспади, все навкруги бриніло, бо була весна.

Повітря теж було тут особливе. Хотілося його пити, таке воно було чисте й запашне.

- Аби нам такого повітря кілограмів кілька вдома,- сказав я, згадавши, як ще недавно задихався на канапі в кухні і як мені не вистачало повітря.

Зате тут його було вдосталь, я жадібно ковтав його і ніяк не міг наковтатися. Юнатан засміявся й сказав: [282]

- Залиш і мені трішки!

Стежка, якою ми йшли, була встелена вишневим цвітом, над нами також літали тендітні білі пелюстки, набивались у чуб і за комір, але я люблю такі зелені стежечки, всіяні вишневим цвітом, справді люблю.

Нарешті стежка привела нас до Рицарського двору із зеленою табличкою на хвіртці.

- «Брати Лев'яче Серце»,- прочитав я вголос, випередивши Юнатана.- Невже ми тут мешкатимемо?

- Уяви собі, що так,- відповів Юнатан.- Правда, садиба гарна?

Звичайно, гарна. Я бачив, що Юнатанові вона подобається. А щодо мене, то я не міг собі уявити місця, де б мені дужче хотілось мешкати.

Це була стара побілена хата, не дуже велика, з зеленими наріжниками, зеленими дверима й зеленим моріжком навколо, де саме розквітли первоцвіт і стокротки. Мигдаль, бузок і вишні теж були облиті цвітом, а навколо садибу оточував кам'яний мур, невисока сіра огорожа, з якої також пробивались рожеві квітки. Той мур легко можна було перестрибнути, а однаково здавалося, що він надійно захищає садибу, за ним ти почувався вдома, сам собі господар.

Власне, будівель у садибі було не одна, а дві, хоч друга швидше скидалася на стайню чи якусь клуню. Будівлі стояли під кутом одна до одної, і саме в тому місці, де вони стикалися, я побачив лавку, таку стару, ніби вона збереглася з кам'яної доби. Затишна лавка і затишний куток. Так і кортіло сісти на неї, помріяти, побалакати, подивитись на пташок, а може, й випити соку абощо.

- Тут мені подобається,- сказав я Юнатанові.- А всередині теж так затишно?

- Ходімо, сам поглянеш,- запросив він.

Юнатан стояв уже біля дверей і хотів відчинити їх, але тієї миті почулось іржання. Так, справді десь близько заіржав кінь.

І Юнатан мовив: [283]

- Зайдімо спершу до стайні.

Він пішов до другої будівлі, а я побіг за ним. У мене аж серце завмерло від радісного здогаду.

То справді виявилася стайня, як я й думав, і там стояло двоє коней, двоє гарних гнідих коней.

Коли ми зайшли, вони повернули до нас голови й заіржали.

- Це Грім і Ф'ялар,- сказав Юнатан.- Угадай, котрий із них твій?

- Ет, не дури мене,- сказав я.- Не вигадуй, що тут мій кінь, я однаково не повірю.

Та Юнатан сказав, що в Нангіялі без коня не проживеш.

- Без коня ти нікуди не доберешся,- пояснив він.- А ти ж розумієш, Хрущику, що часом треба добиратися дуже далеко.

Давно я не чув нічого приємнішого. В Нангіялі без коня не проживеш! А я страшенно люблю коней. У них такі ніжні, м'якенькі носи. Важко собі навіть уявити, що на світі може бути щось таке м'якеньке!

У стайні стояло двоє незвичайно гарних коней. Ф'ялар мав на лобі білу лисинку, а Грім був весь однаковий.

- Мабуть, мій Грім,- сказав я, бо Юнатан хотів, щоб я вгадав, котрий із них мій.

- Не вгадав,- сказав Юнатан.- Твій - Ф'ялар.

Я дав Ф'яларові понюхати мене, погладив його і нітрохи не злякався, хоч досі майже ніколи не підступав до коня. Він мені відразу сподобався, і, звичайно, я йому теж, принаймні мені так здалося.

- У нас є ще кролі,- сказав Юнатан.- У клітці за стайнею. Але на них ми подивимось потім.

Добре йому було казати!

- Я мушу зараз на них подивитися! - вигукнув я. Адже я завжди мріяв завести кролів, але вдома, в місті, їх ніде було тримати. [286]

Я побіг за стайню і там справді побачив трьох маленьких, чудових кроликів - вони сиділи в клітці й хрумкали кульбабу.

- Дивно,- сказав я потім Юнатанові.- Тут, у Нангіялі, збувається все, про що ти колись мріяв.

- Так, хіба я не казав тобі те саме? - відповів він. І справді, він казав про це, коли ми ще вдома сиділи вдвох на канапі в кухні. І ось тепер я переконався, що це правда, і дуже зрадів.

Є речі, які ніколи не забуваються. Я, хоч би що зі мною сталося далі, ніколи не забуду свого першого вечора в кухні Рицарського двору. Як гарно, весело було лежати й розмовляти з Юнатаном, ніби в давні часи. Ми й тепер розташувалися в кухні. Хоч вона нітрохи не схожа була на нашу колишню кухню. Мабуть, кухня в Рицарському дворі, з грубим сволоком і величезним відкритим вогнищем, була давня-прадавня. Те вогнище сягало майже на цілу стіну, а варити страву треба було просто над жаром і полум'ям, як варили колись у давнину. Посеред кухні стояв важкий довжелезний стіл - такого довгого стола я ще зроду не бачив,- а обіч нього такі самі довгі лави, на яких, мабуть, умістилося б десятків зо два чоло- , вік, і то не було б тісно.

- Добре, що ми розташувались у кухні, як і раніше,- сказав Юнатан.- Бо коли прийде мама, то зможе оселитися в кімнаті.

Одна кімната й кухня - оце і був весь Рицарський двір, та до більшого ми й не звикли і більше нам не треба було. І так ця хата була не менше як удвічі просторіша за нашу квартиру вдома.

Так, удома! Я розповів Юнатанові про записку, яку залишив мамі на кухонному столі.

- Я написав їй, що ми зустрінемось у Нангіялі. Хоч хтозна, коли вона сюди прибуде.

- Може, й забариться,- сказав Юнатан.- Але вона матиме гарну кімнату, стане місця й на десять швацьких машин, якщо вона захоче шити.

Угадайте, що мені дуже подобається? Подобається лежати в такій прадавній кухні на старій розсувній канапі, розмовляти з Юнатаном і дивитися, як відблиск із вогнища мерехтить на стінах і за вікном вітерець ледь гойдає віття вишневих дерев. Ось полум'я у вогнищі починає пригасати, аж поки там лишається самий жар, у кутки закрадається темрява, мене долає сон, я спокійно лежу й не кашляю, а Юнатан розповідає мені різні історії. Довго розповідає, та врешті голос його починає здаватись мені шепотом, і я засинаю. Саме це й подобається мені, і все це я спізнав першого ж вечора в Рицарському дворі, тому я ніколи його не забуду. [288]

4

А потім настав ранок. І ми їздили верхи на конях. Атож, я вмів їхати верхи, хоч уперше сів на коня,- не збагну, як так виходить, але в Нангіялі людина вміє все, за що візьметься. Я поїхав на коні так, ніби досі тільки те й робив, що їздив верхи.

Та аби ви побачили, як сидів на коні Юнатан! Аби та тітка, що називала Юнатана королевичем з казки, була тут, коли він мчав луками Вишневої Долини, вона б побачила такого королевича, якого б довіку не забула! А коли він з розгону перескочив річку, ніби перелетів через неї, тільки чуб тріпнувся на голові, то тієї хвилини кожен повірив би, що це королевич із казки. Він був і одягнений, як королевич, чи, швидше, як рицар. У шафі Рицарського двору було повно одягу, не знаю, звідки він узявся. Але не такого, як носять тепер, а справді рицарського! На мене також знайшлося вбрання, а моє старе, бридке ганчір'я я викинув геть, щоб і не бачити його. Бо Юнатан сказав, що нам треба вбиратися відповідно до часу, в якому ми жили, а то люди з Вишневої Долини вважали б нас за диваків. Відповідно до часу табірних багать і казок, про який уже казав мені Юнатан. Коли ми їздили верхи по луках у своїх ошатних строях, я спитав його:

- Правда, цей час, у якому ми живемо тут, у Нангіялі, страшенно давній?

- Залежно, як на нього дивитися,- відповів Юнатан.- Звичайно, для нас це давній час. Але з іншого погляду це молодий час.- Він трохи подумав і додав: - Так, так, це молодий, здоровий, добрий час, у якому живеться легко й просто.- Потім очі його посмутніли, і він сказав:- Принаймні у Вишневій Долині.

- А в інших місцях не так? - спитав я.

І Юнатан відповів, що десь-інде може бути й не так.

Як нам пощастило, що ми втрапили саме сюди! Саме у Вишневу Долину, де, на думку Юнатана, живеться так легко й просто. Бо легше, простіше й веселіше, як цього [289] ранку, й не можна жити. Я прокидаюся в кухні від того, що у вікно заглядає сонце й надворі щебечуть пташки, радісно згадую, що нас чекає прогулянка верхи на конях, бачу, як Юнатан тихо й обережно ставить на стіл хліб і молоко. Я снідаю, а попоївши, йду годувати кроликів і обходити коня. Потім сідаю на коня і їду на луку, так, їду верхи на луку, трава виблискує росою, у вишневому цвіту навколо гудуть бджоли, кінь рветься вперед, і я зовсім не боюся. Подумати тільки, я навіть не боюся, що раптом це скінчиться, як звичайно кінчається все гарне. Кінчається, але не в Нангіялі! Принаймні не у Вишневій Долині.

Ми довго гасали луками куди очі бачать, потім звернули на стежку й поїхали вздовж річки і всіх її закрутів та колін, поки нарешті побачили в долині ранковий дим, що здіймався з димарів селища. Спершу тільки дим, а згодом і саме селище, його старовинні будівлі й подвір'я. Кукурікали півні, гавкали собаки, мекали вівці й кози - звичайний ранковий гомін. Селище, напевне, щойно прокинулось.

Стежкою назустріч нам ішла жінка з кошиком у руках, з вигляду селянка, не молода й не стара, а десь середнього віку, із засмаглим лицем, як у кожного, хто за всякої погоди буває надворі. Вбрана вона була по-старосвітсько-му, десь так, як жінки в казках.

- Невже твій брат, Юнатане, нарешті прийшов? - сказала вона, ласкаво всміхаючись.

- Так, прийшов,- відповів Юнатан, і з його голосу чути було, що він радий.- Хрущику, це Софія,- звернувся він до мене, і Софія кивнула головою.

- Так, я Софія,- сказала вона.- Добре, що я вас зустріла, то самі візьмете кошика.

Юнатан узяв кошика як щось звичне, наче наперед знав, що в ньому є.

- Ти, напевне, візьмеш із собою ввечері свого брата до «Золотого півня», щоб усі привіталися з ним? - спитала Софія.

Юнатан відповів, що візьме. Потім ми попрощались [290] і поїхали додому. Дорогою я спитав, хто такий Золотий півень.

- Заїзд «Під Золотим півнем»,- пояснив Юнатан.- У селищі є заїзд. Ми там збираємось і обговорюємо свої справи.

Я подумав, що цікаво буде піти ввечері до «Золотого півня» й побачити, які люди живуть у Вишневій Долині. Адже я хотів знати все про цю долину і про Нангіялу. Хотів переконатися, що тут справді все таке, як оповідав колись Юнатан. Мені спали на думку одні Юнатанові слова про Нангіялу, і дорогою додому я нагадав йому про них.

- Слухай, Юнатане, ти казав, що в Нангіялі з кожним відбуваються різні пригоди від ранку до вечора і навіть уночі, пам'ятаєш?

Юнатан засміявся.

- Ти вже забув, що тільки вчора з'явився тут. Не встиг навіть нюхнути тутешнього життя, дурненький. Чекай, матимеш іще досить пригод.

А я сказав йому на це, що як добре подумати, то досить уже й того, що є. Адже так цікаво мешкати в Рицарському дворі, мати коней, кролів і взагалі. Більшої пригоди мені й не треба.

Юнатан якось дивно глянув на мене, наче йому було мене шкода, і сказав:

- Так, Хрущику, я б теж хотів, щоб ти жив тільки цим. І більше нічого не зазнав. Бо повір мені - тут є такі пригоди, яких не повинно бути.

Удома Юнатан виклав на стіл усе з Софіїного кошика. Там виявилися хліб, пляшка молока, невеличкий горщик меду і кілька млинців.

- Софія носить нам їжу? - вражено спитав я. Досі я не задумувався про те, як ми будемо харчуватися.

- Часом носить,- відповів Юнатан.

- Зовсім задарма?

- Задарма? Можна й так сказати,- відповів Юнатан.- Тут у Вишневій Долині все задарма. Ми допомагаємо одні одним і даємо одні одним, що треба. [241]

- То й ти даєш щось Софії? - зрадів я. Він знов засміявся і сказав:

- Не бійся, даю, наприклад, кінського гною для її грядок з трояндами. І доглядаю ті грядки зовсім задарма.

Потім він додав так тихо, що я ледве почув:

- Крім того, я роблю їй ще й інші послуги.

Тієї миті я побачив, як він витяг із кошика ще щось. Дрібничку: маленький скручений у трубочку папірець. Юнатан розгорнув папірець, прочитав його й наморщив лоба, наче не погоджувався з тим, що там було написане. Але нічого не сказав мені, а я не хотів питати. Хай сам розповість, коли вважає, що й мені треба знати.

У кухні в кутку стояла стара скриня. І першого мого вечора в Рицарському дворі ми з Юнатаном балакали про неї. В тій скрині була потаємна шухляда, яку не можна ні помітити, ні відімкнути, якщо не знаєш секрету. Я, звичайно, відразу ж захотів поглянути на ту шухляду, проте Юнатан сказав:

- Нехай іншим разом. А тепер спи.

Далі я заснув і геть забув про це, а тепер знову згадав. Бо Юнатан підійшов до скрині, і я почув дивне коротке поклацування. Не важко було втямити, що він робив. Він ховав папірець у потаємну шухляду. Тоді він замкнув скриню і сховав ключа в стару ступку, що стояла на полиці високо під стелею.

Потім ми пішли купатися, і я пірнав з містка - уявіть собі, я зважився пірнати з містка! Юнатан зробив мені вудку, таку саму, як у нього, і ми наловили трохи риби. Якраз стільки, щоб вистачило на обід. Я спіймав великого окуня, а Юнатан аж два.

Вдома ми зварили рибу в казанку, що висів над вогнищем на ланцюгу. А коли пообідали, Юнатан сказав:

- Тепер ми побачимо, Хрущику, чи ти вмієш влучати в ціль. Часом і це треба вміти.

Він повів мене до стайні. Там у комірчині, де тримали сідла й вуздечки, висіло й два луки. Я здогадався, що їх зробив Юнатан, бо він ще вдома робив такі луки дітям [292] з нашого подвір'я. Але ці були більші, кращі - справжня зброя.

Ми прилаштували ціль на дверях стайні і від обіду до вечора стріляли в неї з луків. Юнатан показав мені, як треба тримати лук і цілитись. І в мене виходило дуже добре, хоча, звичайно, не так, як у Юнатана, бо він майже щоразу влучав у середину.

З Юнатаном завжди було весело. Хоч він уміє все робити багато краще за мене, а не бачить у цьому нічого особливого. Він ніколи не хвалиться, а все в нього виходить немов саме собою. Мені навіть деколи здається, начебто він хоче, щоб у мене виходило краще, ніж у нього. Я теж раз влучив у середину цілі, і Юнатан так зрадів, ніби дістав від мене подарунок.

Коли почало смеркати, Юнатан сказав, що нам пора їхати до «Золотого півня». Ми свиснули коням. Вони паслися на луці перед Рицарським двором, та, коли почули наш свист, відразу примчали до хвіртки. Ми їх осідлали, сіли верхи й неквапом рушили до селища.

Зненацька мене пойняв страх і сором'язливість. Я не звик бувати серед людей, а надто серед таких, які жили тут, у Нангіялі, і сказав про це Юнатанові.

- Чого ти боїшся? - мовив він.- Невже ти думаєш, що тебе хтось скривдить?

- Ні, звичайно, але, може, вони сміятимуться з мене. Я й сам зрозумів, що ляпнув дурницю, бо чого їм було

сміятися з мене? Ото придумав!

- Знаєш що, мені здається, що тебе треба вже звати Карлом, бо й ти тепер Лев'яче Серце,- сказав Юнатан.- З Хрущика Лев'яче Серце вони, мабуть, хоч-не-хоч сміятимуться. Ми й самі мало не луснули зі сміху, коли я назвав тебе так.

Мені й самому хотілося, щобмене звали Карлом. Це ім'я справді дуже личило до мого нового прізвища.

- Хоч для мене ти й далі будеш любим Хрущиком,- сказав Юнатан.- Ти й сам про це знаєш.

Невдовзі ми доїхали до селища, і наші коні зацокали копитами по бруківці. Не важко було здогадатися, в який [293] бік їхати, бо ще здалеку ми почули сміх і розмову. А потім побачили й вивіску з великим позолоченим півнем. Так, це й був заїзд «Під Золотим півнем» - привітний, старосвітський заїзд, такий, про який пишуть у книжках. Маленькі вікна світилися по-домашньому затишно. Мені закортіло швидше зайти туди. Адже я ще ніколи не був у заїзді.

Але спершу ми заїхали на подвір'я і прив'язали Гріма та Ф'ялара біля гурту інших коней. Правду казав Юна-тан, що в Нангіялі треба мати коня. Мабуть, усі мешканці Вишневої Долини з'їхались цього вечора до заїзду. Коли ми зайшли всередину, то побачили там повно людей. Чоловіків і жінок, старих і малих. Усі мешканці селища бавили тут час у приємній розмові, хоч декотрі малі діти вже позасинали на колінах у батьків.

Який там знявся гомін, коли ми зайшли!

- Юнатан! - радісно загукали гості заїзду.- Прийшов Юнатан!

Сам господар заїзду, великий, рудий, дуже вродливий чоловік, крикнув так, що перекричав усіх:

- Прийшов Юнатан! Ні, прийшли брати Лев'яче Серце! Обидва!

Він підступив ближче, підняв мене й поставив на стіл, щоб усім було видно. Я відчув, що почервонів, мов буряк.

Та Юнатан допоміг мені.

- Нарешті сюди прибув мій любий брат, Карл Лев'яче Серце! - сказав він.- Будьте до нього такі самі ласкаві, як були до мене.

- Будемо,- мовив господар заїзду і зсадив мене зі столу. Та поки опустив додолу, потримав трохи у своїх обіймах, і я відчув, який він дужий.

- Ми з тобою будемо приятелями,- додав він.- Такими самими добрими приятелями, як з Юнатаном. Я звусь Йоссі, хоч майже всі мене кличуть Золотим півнем. Ти завжди будеш бажаним гостем у «Золотому півні», запам'ятай собі, Карле Лев'яче Серце.

Софія також була тут, сиділа біля столу зовсім сама, [294] і ми з Юнатаном примостилися біля неї. Мені здається, що вона зраділа. Вона ласкаво всміхнулася, спитала, чи мені подобається мій кінь і чи Юнатан зможе найближчим часом допомогти їй полоти грядки. А взагалі Софія мало говорила, і я помітив, що вона чимось зажурена. Помітив я й інше. Усі, хто був у заїзді, дивились на Софію шанобливо, а коли хтось підводився, щоб іти додому, то найперше кланявся в бік нашого столика, ніби Софія була кимось особливим. Я не розумів, чому до неї так ставились. Одягнена в просту селянську сукню, запнута хустиною, вона сиділа, згорнувши на колінах засмаглі, спрацьовані руки, як проста селянка. Що в ній було такого незвичайного?

Мені дуже сподобалось у заїзді. Ми співали багато пісень, таких, що я колись знав, і таких, що я ніколи й не чув. Усі були веселі. Та чи справді веселі? Інколи мені здавалося, що долинян мучив якийсь потаємний клопіт, як і Софію. Немов час від часу вони згадували про щось. Про те, чого вони боялися. Але ж Юнатан казав, що у Вишневій Долині жити легко й просто, то чого вони могли боятися? А взагалі вони були веселі, співали, сміялися, зразу впадало в око, що всі тут приятелювали між собою і любили одне одного. А найбільше, по-моєму, вони любили Юнатана. Так само, як і вдома, в місті, його любили всі. І ще, здається мені, всі у Вишневій Долині любили Софію.

Хоч, може, й не зовсім так. Згодом, коли ми з Юнатаном зібралися додому й вийшли на подвір'я відв'язати своїх коней, я спитав його:

- Юнатане, а що, власне, в тій Софії такого незвичайного?

І враз ми почули біля себе невдоволений голос:

- Отож-бо! І я давно міркую, що в тій Софії такого незвичайного?

Надворі було темно, і я не побачив, хто це сказав. Та ось він ступив до вікна, з якого падало світло, і я впізнав чоловіка, що сидів у заїзді неподалік від нас. У нього був рудий кучерявий чуб і така сама руда коротенька борідка. [295]

Я вже раніше звернув на нього увагу, бо він весь час сидів насуплений і не співав разом з усіма.

- Хто це? - спитав я Юнатана, коли ми виїздили з подвір'я.

- Його звати Губерт,- відповів Юнатан.- І він дуже добре знає, що в Софії такого незвичайного.

Ми поїхали додому. Вечір був прохолодний і зоряний. Я ще ніколи не бачив на небі стільки зірок і таких яскравих. Я спробував угадати, котра з тих зірок наша Земля. Але Юнатан сказав:

- Земля? О, вона кружляє в просторі далеко, дуже далеко від нас, її звідси не видно.

Від цих його слів мені стало трохи сумно. Та ось настав день, коли я також довідався, що в Софії такого незвичайного.

Якось уранці Юнатан сказав:

- Сьогодні ми поїдемо в гості до Голуб'ячої королеви.

- Чудово! - зрадів я.- А що це за королева?

- Софія,- відповів він.- Це я її так жартома прозиваю.

І скоро я збагнув, чому.

До Тюльпанового двору, де мешкала Софія, був добрий шмат дороги. її хата стояла з самого краю Вишневої . Долини, зразу за нею здіймалися високі гори.

Ми приїхали до неї верхи рано-вранці. Софія стояла на подвір'ї й годувала своїх голубів. Білих як сніг голубів! Побачивши їх, я згадав того білого голуба, що сидів у мене на підвіконні колись давно, мабуть, тисячу років тому.

- Пам'ятаєш? - шепнув я Юнатанові.- Чи не котрийсь із цих голубів позичив тобі свого пір'я, коли ти прилітав до мене?

- Так,- відповів Юнатан,- як же інакше я зміг би прилетіти? Тільки Софіїні голуби здатні літати небесними просторами хоч би як далеко.

Голуби, лопочучи крильми, оточили Софію, немов біла хмара. «Отака й має бути Голуб'яча королева»,- подумав я. [298]

Аж тепер Софія помітила нас. Вона привіталася з нами ласкаво, як завжди, але сама була невесела. Навіть дуже сумна і відразу сказала Юнатанові тихим голосом:

- Учора ввечері я знайшла Віоланту мертву, зі стрілою в грудях. Там вище, у Вовчій ущелині. І записка зникла.

Юнатан потемнів на виду. Я ще ніколи не бачив його таким- засмученим. Я його не впізнавав, і голосу його теж.

- Виходить так, як я й думав,- сказав він.- У Вишневій Долині є зрадник.

- Так, є,- погодилась Софія,- хоч я все не вірила в це. Але тепер я розумію, що так воно й є.

Я бачив, як їй тяжко на душі, а проте вона обернулась до мене і сказала: [299]

- Ходімо, Карле, однаково треба показати тобі, як я живу.

Софія мешкала в Тюльпановому дворі сама зі своїми голубами, бджолами й козами. На грядках у неї росло стільки квіток, що ніде було ступити.

Поки Софія показувала мені своє господарство, Юнатан копав грядки й виривав бур'ян, як звичайно навесні.

Я оглянув усе - велику Софіїну пасіку, тюльпани й нарциси, її цікавих кіз, а сам весь час думав про Віоланту й про те, хто її міг застрілити в горах.

Невдовзі ми повернулися до Юнатана, який так завзято рвав бур'ян, що пальці в нього стали геть чорні.

Софія сумно подивилась на нього, помовчала, а тоді сказала:

- Слухай, мій любий садівниче, мабуть, скоро тобі доведеться братись до іншої роботи.

- Розумію,- відповів Юнатан.

Бідолашна Софія, вона, звичайно, була дужче стурбована, ніж хотіла показати. Вона все поглядала в напрямку гір так схвильовано, що і я стривожився. За чим вона стежила? Кого виглядала?

Невдовзі я довідався про це. Софія раптом сказала:

- Он вона! Дякувати богу! Палома не пропала.

То летіла одна з її голубок. Спершу видно було над горами тільки маленьку цятку, та скоро голубка вже опинилась біля нас і сіла Софії на плече.

- Ходімо, Юнатане,- квапливо сказала Софія.

- Іду, але Хрущикові... тобто Карлові тепер теж треба все знати,- сказав Юнатан.

- Авжеж,- відповіла Софія.- Ходіть обидва, швидше!

Вона квапливо рушила попереду до хати, завела нас до маленької кімнати поряд із кухнею, засунула двері на засув і зачинила віконниці. Хотіла бути певною, що ніхто нас не почує і не побачить.

- Паломо, серденько моє,- сказала Софія,- може, ти принесла кращу звістку, ніж останнього разу?

Вона засунула руку під голубчине крило, витягла невеличку [300] трубочку, а з неї витрусила скручений папірець, схожий на той, якого при мені Юнатан витяг із кошика й сховав до нашої скрині.

- Читайте мерщій!.. - схвильовано мовив Юнатан. Софія прочитала записку й несамохіть зойкнула.

- Вони спіймали Урвара,- сказала вона.- Тепер не залишилось нікого, хто справді може щось зробити.

Софія віддала записку Юнатанові. Прочитавши її, він ще дужче потемнів на виду і сказав:

- Зрадник у Вишневій Долині. Як ви гадаєте, хто тут може бути таким негідником?

- Не знаю,- відповіла Софія.- Ще не знаю. Та хоч би хто він був, нехай його бог боронить, коли я дізнаюся.

Я слухав їхню розмову й нічого не розумів. Софія зітхнула, тоді мовила:

- Поясни все Карлові, поки я приготую вам сніданок. І вона вийшла до кухні.

Юнатан сів на долівку і прихилився спиною до стіни. Він трохи помовчав, дивлячись на свої замащені пальці, потім сказав:

- Тепер, коли Софія дозволила, ти довідаєшся про все. Слухай.

Він багато розповідав мені про Нангіялу і до того, як я прибув сюди, і після того, але не такого, як я почув тут, у Софіїній кімнатці.

- Пам'ятаєш,- почав він,- я казав тобі, що у Вишневій Долині жити легко й просто. Так було і так повинно бути, але тепер усе змінилося. Бо коли в іншій долині життя тяжке і нестерпне, у Вишневій воно також стає тяжким, розумієш?

- Хіба тут не одна долина? - спитав я.

І Юнатан розповів мені про дві зелені долини Нангія-ли, розташовані серед величних гірських хребтів, про Вишневу й Шипшинову Долини, з усіх боків оточені високими дикими горами, які важко перейти, коли не знаєш непомітних і безпечних стежок. Але мешканці обох долин знають ті стежки і вільно спілкуються між собою. [301]

- Чи, радше, спілкувалися досі,- додав Юнатан.- Бо тепер ніхто не може ні пробратися у Шипшинову Долину, ні вибратися звідти, крім Софіїних голубів.

- Чому? - спитав я.

- Бо Шипшинова Долина вже не вільна земля,- сказав Юнатан.- Вона опинилася в руках ворога.- Він глянув на мене так, що я зрозумів, як йому не хочеться лякати мене.- І ніхто не знає, що буде з нею далі,- додав він.

Мені стало страшно. Я ходив собі скрізь так спокійно, думав, що в Нангіялі нема ніяких небезпек, а тепер аж увесь похолов.

- Що ж то за ворог? - спитав я.

- Його звати Тенгіл,- сказав Юнатан таким тоном, що те ім'я прозвучало гидко й зловісно.

- А де він живе? - знов спитав я.

Тоді Юнатан розповів мені про Карманяку - землю, що лежала вище, серед верховин Прадавніх Гір за Прадавньою Річкою. Там володарював Тенгіл, жорстокий, мов дракон.

Я злякався ще дужче, але не хотів показати цього.

- Чому ж він не сидить собі в своїх Прадавніх Горах? - спитав я.- Навіщо йому нищити Нангіялу?

- У тім-то й річ. Якби хтось пояснив, навіщо, то пояснив би й багато чого іншого. Я не знаю, чого йому треба руйнувати все навколо. Але це правда. Він не дає людям долин жити так, як вони жили. І йому потрібні раби.

Юнатан замовк і знову глянув на свої замащені руки. Потім промурмотів собі під ніс, але так, що я почув його:

- Аби в того нелюда не було ще й Катли!

Катла! Не знаю чому, але це ім'я здалося мені ще страшнішим за все, що Юнатан розповів. І я спитав його:

- Що це за Катла?

Проте Юнатан похитав головою:

- Ні, Хрущику, я знаю, що ти вже й так наляканий. Про Катлу я тобі не розповім, бо ти не заснеш.

Натомість він розповів мені дивні речі про Софію. [302]

- Вона очолює нашу таємну боротьбу з Тенгілом,- сказав Юнатан.- Розумієш, ми боремось проти нього, щоб допомогти Шипшиновій Долині. Хоч доводиться боротись таємно.

- Але чому цю боротьбу очолює саме Софія?

- Тому, що вона сильна й розважна,- пояснив Юнатан.- А ще тому, що вона нічого не боїться.

- І ти ж нічого не боїшся, Юнатане,- сказав я. Він трохи подумав, а тоді мовив:

- Так, я теж не боюся.

О, як би я хотів бути таким відважним, як Софія і Юнатан! А я був такий наляканий, що в мене всі думки вилетіли з голови.

- А про те, що робить Софія, і про її голубів, які переносять таємні звістки через гори, всі знають? - спитав я.

- Тільки ті, про кого ми певні, що на них можна покластися,- відповів Юнатан.- Та між ними виявився зрадник, і через нього може загинути все!

Очі його знов потемніли, і він похмуро сказав:

- Віоланта летіла з таємним листом від Софії, коли її підстрелено. Якщо той лист потрапить до рук Тенгіла, багато хто в Шипшиновій Долині буде рокований на смерть.

А я подумав: як це підло - підстрілити голуба, білого й невинного, навіть коли він летить із таємним листом.

Раптом я згадав, що лежить у нашій скрині. І спитав Юнатана, навіщо ми тримаємо ті таємні повідомлення у себе вдома, адже це небезпечно.

- Так, небезпечно,- відповів він.- Хоч іще небезпечніше тримати їх у Софії. Якби у Вишневу Долину прийшли Тенгілові розвідники, то найперше вони кинулися б шукати їх у неї, а не в її садівника.

Якраз і добре, пояснив Юнатан, що ніхто, крім Софії, не знає до пуття, хто він, власне, такий. Що він не тільки садівник, а й найближчий її помічник у боротьбі з Тенгілом.

- Софія сама так вирішила,- сказав Юнатан.- Вона хоче, щоб у Вишневій Долині про це ніхто більше не [303] знав. Тому й ти повинен заприсягтися, що мовчатимеш доти, доки Софія оголосить про це сама.

Я заприсягнувся, що швидше помру, ніж зраджу комусь те, що сьогодні почув.

Ми поснідали в Софії, а тоді поїхали додому.

Того ранку не лише ми були в дорозі. Ще хтось вирушив із дому - ми зустріли його на стежці, тільки-но виїхали з Тюльпанового двору. Того рудобородого, як же його звати - здається, Губерт?

- Он як, ви були в Софії,- сказав він.- І що ж ви там робили?

- Пололи їй грядки,- відповів Юнатан, показуючи свої замащені пальці.- А ви їдете на полювання? - й собі спитав він, бо Губерт тримав перед собою в сідлі лука.

- Так, хочу вполювати кілька диких кролів,- відповів той.

Я згадав про наших кролів удома і зрадів, коли Губерт поїхав своєю дорогою,- краще його не бачити.

- А хто такий цей Губерт? - спитав я.-Він тобі подобається?

Юнатан хвильку подумав.

- У всій Вишневій Долині він найкраще стріляє з лука.

І більше нічого не сказав. Він підострожив коня, і ми поїхали далі.

Листа, якого принесла Палома, Юнатан узяв із собою. Він засунув його в шкіряну торбину і сховав під сорочку, а коли ми приїхали додому, переклав у потаємну шухляду скрині. Але спершу дав мені прочитати. Там було написано:

«Учора схопили Урвара і ув'язнили в печері Катли. Хтось із Вишневої Долини виказав його схованку. Серед вас є зрадник, довідайтеся, хто він!»

- «Довідайтеся, хто він»,- ще раз проказав Юнатан.- Я й сам би хотів довідатись про це.

У листі було написано ще щось, але вже таємною мовою, якої я не розумів, і Юнатан сказав, що мені й [304] не треба розуміти. Це, мовляв, мова, яку знає тільки Софія.

Зате він показав мені, як відчиняється поітаємна шухляда в скрині. Я кілька разів відчиняв і зачиняв її. Потім Юнатан зачинив її сам, замкнув скриню і знов поклав ключа в стару ступку на полиці.

Цілий день мені не сходило з думки те, про що я довідався, і вночі я теж погано спав через це. Мені приснилися Тенгіл, застрілені голуби, в'язень у печері Катли, і я так закричав уві сні, що сам прокинувся.

І тоді, вірте мені чи ні, я побачив, що хтось стоїть у темному кутку біля скрині. Він також злякався мого крику і зник у дверях, мов чорна тінь, ще й не встиг я прокинутись як слід.

Все це відбулося так швидко, що я подумав, чи, бува, не сниться мені й далі сон. Я збудив Юнатана й розповів йому про все. Але Юнатан заперечив:

- Ні, Хрущику, це був не сон. Тобі той чоловік не привидівся, то був зрадник.

6

- Колись настане й Тенгілова година,- сказав Юнатан.

Ми лежали на зеленій траві біля річки. Ранок був чудовий, аж не вірилося, що на світі є Тенгіл чи якесь інше зло. Скрізь панували тиша і спокій. Під містком між камінням ледь чутно хлюпала вода. Гарно було лежати горілиць і не бачити нічого, крім білих хмаринок високо в небі. Отак би лежати, мугикати якусь пісеньку й відганяти від себе неприємні думки.

А Юнатан завів такого чудового ранку розмову про Тенгіла. Мені не хотілося згадувати про нього, та я все-таки спитав:

- Настане й Тенгілова година? Як це?

- А так, що з ним станеться те, що рано чи пізно [305] стається з усіма тиранами. Його розчавлять, мов гниду, раз і назавжди.

- Хоч би вже швидше,- сказав я. Юнатан промурмотів ніби сам до себе:

- Хоч Тенгіл сильний. У нього є Катла!

Він знов вимовив те страхітливе ім'я. Я хотів докладніше розпитати в нього, хто то такий, але передумав. Такого гарного ранку краще було не знати нічого про Катлу.

А потім Юнатан сказав найгірше з усього:

- Хрущику, ти на якийсь час залишишся в Рицарському дворі сам, бо мені треба їхати в Шипшинову Долину.

Як йому язик повернувся вимовити таке? Як він міг подумати, що я здатен лишитися в Рицарському дворі без нього бодай на хвилину? Навіть якщо він має намір кинутись у пащу тому Тенгілові, я поїду з ним. Так я йому и сказав.

Тоді він глянув на мене дивним поглядом і відповів:

- Бачиш, Хрущику, ти мій єдиний брат, і я хочу вберегти тебе від усього лихого. Як ти можеш вимагати, щоб я взяв тебе з собою, коли мені потрібна буде моя сила на інше? На таке, що справді небезпечне.

Та я не слухав його. Я був такий сердитий, що аж тремтів, і почав кричати на нього:

- А ти? Як ти можеш вимагати від мене, щоб я сидів сам у Рицарському дворі й чекав на тебе, коли ти, може, й не вернешся!

Я раптом згадав ті дні, коли Юнатан помер і пішов від мене, а я лежав на канапі в кухні й не був певен, чи справді знов його побачу. Навіть подумати про це було все одно, що заглянути в чорну безпросвітну прірву!

А тепер він знов хоче покинути мене, наразитися на небезпеку, якої я добре й не уявляю. А коли б він взагалі не повернувся, то все пропало б, я б навіки залишився сам.

Я відчував, що мене опановує дедалі більша лють, я ще [306] дужче закричав на нього й виповів йому всі погані слова, які лише знав.

Юнатан насилу заспокоїв мене. Бодай трохи. Але ясно було, що станеться так, як він надумав. Адже я розумів, що він знає все краще за мене.

- Певне, що я вернуся, дурненький,- сказав він.

Це було ввечері, коли ми грілися біля вогню в нашій кухні, напередодні його від'їзду. Я вже був не сердитий, тільки зажурений, і Юнатан розумів мене. Він був дуже ласкавий до мене. Дав мені свіжого хліба з маслом і з медом, оповідав різні історії й казки, але я не мав сили їх слухати. На думці в мене була казка про Тен-гіла, найстрашніша з усіх, як я тепер починав розуміти. Я спитав Юнатана, чому йому неодмінно треба наражатись на таку небезпеку. Міг же він спокійно сидіти собі в Рицарському дворі. Та Юнатан відповів, що є речі, які треба робити, навіть якщо вони й небезпечні.

- Чому треба? - спитав я.

- А то будеш не людина, а грудка гною,- відповів Юнатан.

Він розповів мені, куди їде. Він спробує визволити Урвара. Адже Урвар потрібен людям навіть більше за Софію. Без нього зелені долини Нангіяли загинуть.

Був пізній вечір. Вогонь вичах, настала ніч.

І настав день. Я стояв біля хвіртки й дивився, як Юнатан поїхав і сховався в тумані, бо того ранку над Вишневою Долиною висів туман. Повірте, серце в мене мало не розірвалося, коли я дививсь, як туман поглинув Юнатана, як він почав ніби розпливатися в ньому, а потім зовсім зник. А я залишився сам. Я не міг цього витримати. Я наче збожеволів з горя, кинувся до стайні, вивів Ф'ялара, сів у сідло й помчав за Юнатаном. Ще раз побачити брата, поки втрачу його, може, навіки!

Я знав, що найперше він подасться до Тюльпанового двору по накази, тому поїхав туди. Я мчав, мов шалений, і догнав^ Юнатана біля самого двору. Мені стало так соромно, що захотілося сховатись. Та Юнатан уже побачив і почув мене. [307]

- Чого ти приїхав? - спитав він. Так, чого, власне, я приїхав?

- Ти певен, що повернешся? - промурмотів я, бо нічого більше не спало мені на думку.

Юнатан під'їхав до мене, й наші коні стали поряд. Він змахнув пальцем у мене щось зі щоки, може, сльозу, і сказав:

- Не плач, Хрущику! Ми неодмінно зустрінемось! Якщо не тут, то в Нангілімі.

- В Нангілімі? - перепитав я.- А що це таке?

- Я розповім тобі іншим разом,- сказав Юнатан.

Сам не знаю, як я витримував ті дні, коли жив у Рицарському дворі без Юнатана, і чим я їх заповнював. Звичайно, я доглядав кролів і коня. Майже не залишав стайні. І цілими годинами розмовляв зі своїми кролями. Я трохи рибалив, купався, вчився стріляти з лука, та все це здавалося безглуздим без Юнатана. Інколи Софія приносила мені їсти, і ми розмовляли про Юнатана. Я все чекав, що вона нарешті скаже: «Тепер він швидко повернеться»,- але вона не казала цього. Я хотів її спитати, чому вона сама не поїхала рятувати Урвара, а послала мого брата. Та нащо було питати, я й сам знав чому.

Тенгіл ненавидить Софію, пояснив мені Юнатан.

- Софія у Вишневій Долині і Урвар у Шипшиновій - найзапекліші його вороги, і будь певен, що він знає про це,- сказав Юнатан тоді, коли розповідав мені про все.- Урвара він уже тримає в печері Катли, а тепер дуже хотів би запроторити туди й Софію, щоб вона там загинула. Тенгіл пообіцяв у винагороду п'ятнадцять білих коней тому, хто віддасть йому в руки Софію, живу чи мертву.

Все це розповідав мені Юнатан. Отож я розумів, чому Софія повинна була триматися віддалік Шипшинової Долини. Замість неї довелось поїхати туди Юнатанові. Про нього Тенгіл нічого не знав. Принаймні була надія, що не знав. Хоча все-таки хтось здогадувався, що Юнатан [308] не просто садівник у Софії. Той, хто приходив до нас уночі. Той, кого я помітив біля скрині. Той чоловік не давав Софії спокою.

- Він надто багато знає,- сказала вона.

І звеліла мені негайно повідомити її, якщо хтось ще буде нишпорити в Рицарському дворі. Я сказав, що, коли хтось знов з'явиться, нічого він у скрині не знайде. Бо ми переховали таємні листи в інше місце. Тепер вони лежали в табакерці на дні діжки з вівсом, що стояла в комірчині біля стайні.

Софія пішла зі мною до комірчини, вигребла з вівса табакерку і поклала туди ще одного листа. їй сподобався новий сховок, мені він також здавався добрим.

- Ну, тримайся,- сказала на прощання Софія.- Я знаю, що тобі важко, але треба триматися.

Звичайно, мені було важко. А надто вечорами і вночі. Мені снився Юнатан, сни були погані, але й кожна хвилина, коли я не спав, була сповнена тривогою за нього.

Одного вечора я поїхав до «Золотого півня». Я вже не міг усидіти вдома в Рицарському дворі, там було так тихо, що я чув свої власні думки. А ті думки були аж ніяк не веселі.

Аби ви побачили, як усі витріщились на мене, коли я зайшов до заїзду без Юнатана.

- Що це? Тільки половина братів Лев'яче Серце? Де ти дів Юнатана? - спитав Йоссі.

І нащо я приїхав! Я зразу згадав, що мені наказували Софія і Юнатан. Хоч би що сталося, я не повинен нікому признаватись, чого й куди поїхав Юнатан. Жодній живій душі! Отож я вдав, ніби не почув запитання Йоссі. Але й Губерт, що сидів біля свого столика, також поцікавився, де мій брат.

- Ай справді, де Юнатан? - спитав він.- Чи, може, Софія десь діла свого садівника?

- Юнатан поїхав на полювання,- сказав я.- Він тепер у горах, полює на вовків. [309]

Треба ж мені було щось відповісти, і, здається, мені спала добра думка, бо Юнатан казав, що в горах повно вовків.

Цього вечора Софії не було в заїзді. Але, як звичайно, тут зібралося все селище. Люди співали й розважались, як завжди. Та я не співав з ними. Не хотілося. Без Юнатана мені було тут незатишно, і я скоро поїхав додому.

- Не сумуй, Карле Лев'яче Серце,- сказав Йоссі, коли я прощався.- Адже полювання довго не триває, і Юнатан скоро вернеться додому.

О, який я був йому вдячний за ці слова! Він поплескав мене по щоці й дав мені з собою кілька смачних тістечок.

- Буде чим розважити душу, коли ти сидітимеш удома й чекатимеш на Юнатана,- сказав він.

Який ласкавий цей господар «Золотого півня»! Я навіть відчув себе не таким самітним.

Я поїхав додому з тістечками й поласував ними, сидячи біля вогню. Стояли теплі весняні дні, майже такі, як улітку, а однаково мені доводилося розпалювати вогнище, бо сонячне тепло ще не встигло нагріти грубих стін нашої хати.

Я змерз, коли залазив у свою постіль, але скоро заснув. І снився мені Юнатан. Сон був такий страшний, що я від нього прокинувся.

- Іду, іду, Юнатане! - крикнув я і схопився з постелі. У навколишній темряві ніби й досі луною котився

відчайдушний крик. То кричав Юнатан! У моєму сні він кликав мене, кликав на допомогу. Я був певен цього. Я ще й досі чув його і ладен був кинутись у темну ніч, щоб добратися до нього, хоч би де він був. Але скоро зрозумів, що це неможливо. Як я йому допоможу, я, такий безпорадний! Залишилось тільки знов залізти в постіль. Я лежав і тремтів. Я був малий, наляканий, відчував себе самітним, мабуть, найсамітнішим у світі.

І мені не полегшало, коли настав ранок і засяяло сонце. [310]

Звичайно, я вже не пам'ятав докладно свого страшного сну, але того, що Юнатан кликав мене на допомогу, я не міг забути. Мій брат кликав мене, то чи не повинен я вирушити в дорогу і спробувати добутися до нього?

Я довго сидів біля своїх кролів і міркував, що мені робити. Я не мав із ким поговорити, не мав у кого спитати поради. Мусив вирішувати сам. До Софії я не міг піти, бо вона б мені лише стала на заваді. Нізащо в світі не пустила б мене в дорогу, вона ж не божевільна. А мій задум, певне, був таки божевільний. І небезпечний. Такий небезпечний, що годі й сказати. А я був великий боягуз.

Не знаю, скільки я так просидів, прихилившись до стіни стайні й неуважно рвучи траву. Навколо мене не лишилося жодного стебельця, та я помітив це аж згодом, не тоді, коли сидів і мучився від нерішучості. Минали години, мабуть, я б і далі сидів там, якби раптом не згадав Юнатанових слів про те, що інколи треба наражатись на небезпеку, а то будеш не людина, а грудка гною.

Тоді я зважився. Я стукнув кулаком по клітці так, що кролі аж підстрибнули з ляку, і проказав уголос, щоб додати собі певності:

- Я зроблю це! Зроблю! Я не грудка гною! О, як мені полегшало від того, що я зважився!

- Я знаю, що роблю так, як треба,- сказав я кролям, бо мені більше не було з ким говорити.

Ох, а кролі? Ну що ж, тепер вони стануть дикими кролями. Я витяг їх із клітки, виніс на руках за хвіртку й показав їм Вишневу Долину, широку й зелену.

- У долині повно трави,- сказав я,- і повно інших кролів, з якими ви можете жити. Вам тут напевне буде веселіше, ніж у клітці, тільки стережіться лисиць і Губерта.

Вони всі три трохи здивувалися і ледь відбігли від мене, наче перевіряли, чи вони справді вільні. А тоді кинулись навтіки і зникли серед зелених купин, наче їх і не було. [311]

Тепер я почав швидко збиратися. Дістав усе те, що мав узяти з собою. Ковдру, щоб загортатись у неї, коли доведеться десь ночувати, кресало, щоб можна було розпалити багаття, торбу з вівсом для Ф'ялара. І торбину з харчами для себе. Я мав тільки хліб, оце були й усі мої харчі, зате дуже смачний, житній Софіїн хліб! Вона принесла його багато, і я напхав його повну торбину. Вистачить надовго, подумав я, а коли хліб скінчиться, можна їсти й траву, як кролі.

Завтра Софія мала прийти знов, обіцяла принести каші, але на той час я вже буду далеко. Бідолашна Софія, доведеться їй самій їсти кашу! Але не можна, щоб вона хвилювалась через мене. Треба, щоб вона довідалась, де я дівся. Проте аж тоді, коли вже буде запізно. Запізно стати мені на заваді.

Я дістав з вогнища вуглину і написав на стіні великими чорними літерами:

«Хтось гукнув мене вві сні, я шукаю вдалині, аж за горами високими, його».

Отакий хитрий напис залишив я на стіні, бо вважав, що коли б до Рицарського двору знов прийшов той вивідувач, то він не зрозумів би його. Мабуть, подумав би, що я пробував скласти вірша абощо. А Софія повинна була відразу збагнути, що це означає: «Я поїхав шукати Юнатана».

Я повеселішав і навіть відчув себе дужим і відважним. Я заспівав:

- Хтось гукнув мене вві сні, я шукаю вдалині, аж за горами високими, його-о-о!

«О, як гарно звучала моя пісня! І про це я розповім Юнатанові, коли знайду його»,- подумав я.

Якщо знайду. А якщо не...

Моя відвага вмент розвіялась. Я знов став грудкою гною. Маленьким боягузом, таким, як був завжди. І мені, як звичайно в таких випадках, захотілось піти до Ф'ялара. Просто потягло до нього. Біля коня мені на крихту легшало, коли я знемагав від туги й страху. Скільки разів я стояв біля нього, як уже не міг витримати самоти, скільки разів заспокоювався, дивлячись у його розумні очі, відчуваючи його тепло і м'якенькі губи! Без Ф'ялара я б не пережив тих днів, коли Юнатан поїхав від мене.

Я кинувся до стайні.

Але Ф'ялар був у стійлі не сам. Біля нього стояв Губерт. Губерт плескав мого коня по клубах, а побачивши мене, усміхнувся.

Серце загупало в мене в грудях. «Ось хто зрадник»,- подумав я. Мені здавалося, що я давно вже здогадувався, хто він такий, а тепер остаточно в цьому переконався. Губерт - зрадник, бо чого ще він прийшов до Рицарського двору і шпигує тут?

«Той чоловік надто багато знає»,- казала Софія. Губерт і є той чоловік, тепер я зрозумів це.

Та що він знав? Усе? Знав, що ми сховали в діжці з вівсом? Я намагався не показати свого страху.

- Що ви тут робите? - спитав я якомога самовпевне-ніше.- Що вам треба від Ф'ялара? [313]

- Нічого,- відповів Губерт.- Я йшов до тебе й почув, як твій кінь заіржав, а я люблю коней. Гарний кінь.

«Мене ти цим не здуриш»,- подумав я і спитав:

- А навіщо вам я?

- Хочу дати тобі ось це,- відповів Губерт і простяг мені щось загорнене в білу полотнину.- Ти вчора ввечері здавався дуже пригніченим і голодним, от я й подумав собі: може, в Рицарському дворі тепер, коли Юнатан ще не вернувся з полювання, сутужно з харчами?

Я не знав, що казати й що робити. Взяв пакуночок і промимрив: «Дякую». Але ж не міг я прийняти їжу від зрадника! Чи міг?

Я розгорнув полотнину й витяг із неї чималий шмат баранини - такої копченої й підсушеної, що зветься шинкою. Пахла вона дуже смачно. Мені закортіло негайно вп'ястися в неї зубами. Хоч, власне, я мав би повернути Губертові його шинку й сказати, щоб він забирався геть звідси.

Та я цього не зробив. Зрештою, це Софіїна справа - чинити суд над зрадником. А мені треба вдати, що я нічого не знаю і не розумію. До того ж, мені була дуже потрібна та шинка. Нема кращого харчу за неї в дорогу.

Губерт і далі стояв біля Ф'ялара.

- У тебе справді гарний кінь,- сказав він.- Майже такий, як моя Бленда.

- Бленда біла,- сказав я.- Ви любите білих коней?

- Так, дуже люблю,- відповів Губерт.

«Тому тобі й хочеться мати їх ще п'ятнадцять»,- подумав я, але не сказав нічого. Зате сказав Губерт - і таке, що в мене в душі похололо.

- Може, дамо Ф'яларові вівса? Він також хоче чогось смачного.

Я не міг спинити його. Він пішов просто до комірчини, і я кинувся за ним. Я хотів крикнути: «Не треба!», але не зміг вимовити й слова.

Губерт відкрив діжку з вівсом і взяв коряка, що лежав [314]

зверху. Я зажмурився. Не хотів бачити, як він витягне табакерку. І враз почув,' як Губерт вилаявся, а коли розплющив очі, то помітив невеличкого пацюка, що тікав вінцями діжки. Губерт спробував ударити його ногою, але пацюк стрибнув на долівку і шаснув у якусь нору.

- Укусив мене, проклятий, за палець! - сказав Губерт, смокчучи великого пальця.

Я скористався нагодою, швидко набрав у коряк вівса і перед носом у Губерта зачинив діжку.

- Ф'ялар буде радий,- сказав я,- бо в таку пору дня я не годую його.

«Але ти не такий радий»,- подумав я, коли Губерт раптом попрощався і вийшов зі стайні.

Цього разу в його пазури не попав ніякий таємний лист. Але треба було знайти інший сховок. Я довго думав і нарешті закопав табакерку в льоху. Ліворуч біля дверей. А тоді написав у кухні на стіні для Софії нову загадку:

«Руда борода хоче мати білих коней і знає надто багато. Бережіться!»

Більше нічого я не міг зробити для неї.

Другого ранку зі сходом сонця, коли у Вишневій Долині ще всі спали, я залишив Рицарський двір і поїхав у гори.

7

Я розповів Ф'яларові, що для мене означає опинитися самому на коні в горах.

- Невже ти не розумієш, яка це для мене пригода? [315]

Згадай, що я майже весь вік пролежав на канапі в кухні. Не думай, що я бодай на мить забуваю про Юнатана. Та однаково мені кортить крикнути так, щоб аж луна пішла горами, а все тому, що тут так гарно.

Авжеж, там було гарно. Юнатан, мабуть, зрозумів би мене. Які гори! Зроду не думав, що вони бувають такі високі і що серед них є стільки чистих озер, гомінких річок і водоспадів, чудових лук, густо всіяних весняними квітками! І я, Хрущик, сиджу на коні серед цієї краси й бачу її! Я не знав, що на світі може бути так гарно, тому зовсім сп'янів з радості... Спершу!

Потім гори почали мінятися. Я втрапив на стежку, мабуть, ту, що про неї згадував Юнатан. Вона кружляє, звивається горами, і нею можна доїхати до Шипшинової Долини, розповідав він. Справді, ця стежка кружляла і звивалася. Довго покружлявши нею, я від'їхав від квітучих лук, гори стали дикіші і страшніші, а стежка небезпечніша. То вона стрімко пнулася вгору, то спускалася вниз, то в'юнилася вузенькою скелею над глибоким проваллям, і тоді мені здавалося, що ми скрутимо собі тут в'язи. Та Ф'ялар, мабуть, звик ходити небезпечними гірськими стежками, він був добрий кінь.

Під вечір ми обидва стомилися. І я вибрав місце на ночівлю. На зеленій рівній галявині, де Ф'ялар міг попастись, і близько від струмка, з якого ми обидва могли напитися.

Потім я взявся розкладати багаття. Я ціле своє життя мріяв посидіти біля багаття. Адже Юнатан розповідав мені, яка це втіха. І ось нарешті мрія моя збувається!

- Тепер, Хрущику, ти сам переконаєшся, яка це втіха,- сказав я вголос сам до себе.

Я назбирав гілля і хмизу, склав його в купу й підпалив. Дрова горіли, аж гуло, навколо бризкали іскри, а я сидів коло багаття, і на душі в мене було так самісінько, як казав Юнатан. Так самісінько гарно. Я сидів, дивився на полум'я, їв свій хліб і гриз бараняче м'ясо. М'ясо було дуже смачне, тільки аби його дав мені хтось інший, а не Губерт. [316]

Серце моє переповнювала радість, і я заспівав:

- Мій хліб, мій жар, мій кінь! Мій хліб, мій жар, мій кінь!

Кращої пісеньки я не міг скласти.

Довго я так сидів і думав про ті багаття, що палали скрізь по світу колись давно й усі вже позгасали. А от моє багаття горіло!

Навколо почало сутеніти. Гори почорніли, підступили ближче, і їх враз поглинула темрява. Страшно було сидіти спиною до тієї темряви. Здавалося, наче звідти на тебе хтось чигає. Зрештою, вже час було спати. Я підкинув у вогонь дров, попрощався із Ф'яларом і ліг, загорнувшись у ковдру, якнайближче до багаття. Тепер я хотів швидше заснути, поки не встигну навіяти собі всіляких страхів.

І от маєш! Я таки встиг себе налякати, та ще й як! Я не знаю, чи ще хто вміє так швидко наганяти собі страху. У голові в мене почали снувати різні думки: хтось напевне чатує на мене в темряві, і напевне тут у горах вештаються Тенгілові розвідники й солдати, і напевне Юнатана давно вбито. Я все думав про це й не міг заснути.

Раптом з-за вершини гори виплив місяць, тобто, мабуть, не звичайний земний місяць, проте схожий на нього. Такого сяйва я ще зроду не бачив. Але я й зроду не бачив, як світить місяць над високими горами.

Все раптом дивно змінилось. Я опинився в примарному світі ясного срібла й темних тіней. Це був прекрасний світ, трохи сумний у своїй чудній красі. І водночас моторошний. Бо там, куди падало місячне світло, було ясно, але в затінку могла ховатися й чигати на тебе яка завгодно небезпека.

Я натягнув ковдру на очі, щоб нічого не бачити. Але натомість почув, так, щось почув! Виття далеко в горах. Потім знов і знов, уже ближче. Ф'ялар заіржав, він злякався. І тоді я зрозумів, що то було. То вили вовки. [317]

Такий боягуз, як я, мав би вмерти на місці зі страху, та я бачив, як злякався Ф'ялар, і спробував опанувати себе.

- Ф'яларе, вовки бояться вогню, хіба ти не знаєш? - сказав я.

Але й сам собі не дуже повірив, та й вовки, мабуть, ніколи не чули про таке. Бо тепер я їх уже бачив, вони підходили ближче, скрадалися в місячному світлі, страшні сірі тіні, що вили з голоду.

Я також завив. Заверещав так, що небо здригнулося. Зроду я ще так не кричав, і вовки трохи злякалися.

Але ненадовго. Скоро вони знов почали підступати. Все ближче й ближче. Від їхнього виття Ф'ялар зовсім знавіснів. І я також. Я знав, що тепер ми обидва загинемо. Я мав би звикнути до цього, адже я раз уже був помер. Але тоді я хотів померти, прагнув смерті, а тепер ні. Тепер я хотів жити і бути разом із Юнатаном. О Юнатане, якби ти міг прийти і допомогти мені!

Вовки підступили зовсім близько. Один із них був більший і нахабніший. Видно, їхній ватажок. Я бачив, що він збирався напасти на мене. Він кружляв навколо і так вив, що в жилах у мене застигала кров. Я бачив [318]

його пащеку і його страшні хижі зуби, які мали вп'ястися мені в горло. Ось він кидається - Юнатане, рятуй!

І тоді... Що ж тоді сталося? Не встиг вовк доскочити до мене, як раптом заскавулів і впав біля моїх ніг. Мертвий! Мертвісінький! А в голові в нього стирчала стріла.

З чийого лука вона вилетіла? Хто врятував мені життя? Хтось виступив із затінку скелі. Не хто інший, як Губерт! І хоч він глузливо посміхався, як завжди, я ладен був побігти йому назустріч - так зрадів його появі. Спершу. Тільки першої миті.

- Я, здається, вчасно прийшов,- сказав Губерт.

- Так, вчасно,- відповів я.

- Чому ти не вдома, в Рицарському дворі? Що ти тут робиш серед ночі?

«А ти що робиш? - подумав я, бо тепер згадав, хто він.- Яку ще підлу зраду готуєш ти тут, у горах, цієї ночі? Ох, чому саме зрадник урятував мене, чому я мушу бути вдячний Губертові не тільки за шинку, але й за найдорожче, що в мене є,- за своє життя?»

- А ви що робите тут серед ночі? <- буркнув я.

- Полюю на вовків, як ти, мабуть, помітив,- відповів Губерт.- Зрештою, я бачив, як ти виїздив рано-вранці з дому, й подумав, що треба не лишати тебе самого, а то ще, бува, станеться якесь лихо. Тому я й поїхав назирці за тобою.

«Бреши, бреши,- подумав я,- та рано чи пізно ти матимеш справу з Софією, і тобі буде непереливки».

- Де дівся твій Юнатан? - спитав Губерт.- Якщо він полює на вовків, то мав би бути тут і вже кількох убити.

Я озирнувся навколо. Усі вовки повтікали. Мабуть, злякалися, коли загинув їхній ватажок. Може, вони й оплакували його, бо далеко в горах чути було їхнє жалібне виття.

- Ну, то де дівся твій Юнатан? - ще раз спитав Губерт.

І я вирішив знов збрехати. [319]

- Він скоро повернеться,- сказав я.- Він погнався за зграєю вовків от туди,- я показав пальцем вище на гори.

Губерт пирхнув. Видно було, що він мені не вірить.

- Чи не краще було б тобі поїхати зі мною додому, у Вишневу Долину? - спитав він.

- Ні, я мушу чекати на ЙЗнатана,- відповів я.- Він ось-ось повернеться.

- Ну коли так...- мовив Губерт і якось дивно глянув на мене.- Коли так...- Тоді раптом витяг з піхов ножа, що висів у нього на поясі.

Я несамохіть зойкнув: що він хоче робити? З ножем у руках, освітлений місячним сяйвом, він був страшніший за всіх вовків у цих горах.

«Він хоче моєї смерті! - пронизала мене думка.- Йому відомо, що я знаю про його зраду, тому він поїхав за мною назирці, а тепер готується вбити мене».

Я затремтів з ляку, хоч і який уже був великий.

- Не треба! - крикнув я.- Не треба!

- Чого не треба? - спитав Губерт.

- Не треба вбивати мене!

Губерт аж побілів з люті. Він підступив до мене так близько, що я відсахнувся і ледве втримався на ногах.

- Що ти верзеш, шалапуте? - Він схопив мене за чуба і боляче скубнув.- Йолопе! Та якби я хотів твоєї смерті, то лишив би вовкам, хай би тебе роздерли.

Губерт тримав ножа біля самого мого носа, і я бачив, який він гострий.

- Ніж мені потрібен, щоб здирати шкуру з вовків, а не вбивати дурних дітлахів.

Він наостанці дав мені ще стусана, такого, що я аж упав, а тоді заходився білувати вовка, подеколи сердито лаючись.

Я почав швиденько сідлати Ф'ялара. Аби швидше поїхати звідси, куди завгодно, аби тільки втекти від Губерта.

- Ти куди? - спитав він. [320]

- Поїду назустріч Юнатанові,- почув я свій наляканий, жалісливий голос.

- Ну й їдь, бовдуре! - гукнув Губерт.- Скрути собі в'язи, про мене!

Але я вже мчав щодуху і чхати хотів на Губерта.

Переді мною в місячному сяйві звивалася стежка далі в гори. Місяць світив лагідно, неяскраво, але видно було майже як удень. І добре, а то б я пропав. Адже тут на кожному кроці траплялися такі провалля й безодні, такий жах і краса, що дух забивало. Я їхав ніби вві сні. Так, цей залитий місячним світлом краєвид може хіба що приснитися - в гарному й шаленому сні, подумав я і сказав Ф'яларові:

- Як по-твоєму, кому цей сон сниться? Адже ж не мені, бо я навіть у сні не сплету докупи такої неприродної краси й такого жаху. Кому справді сниться цей сон, може, богові?

Я був такий стомлений і сонний, що ледве тримався в сідлі. Доведеться десь зупинитись і поспати.

- Найкраще там, де немає вовків,- сказав я Ф'яларові, і, мабуть, він погодився зі мною. [321]

Цікаво, хто перший протоптав у горах цю стежку між долинами Нангіяли? Хто придумав, кудою ця стежка в Шипшинову Долину має пролягати? Невже вона повинна була неодмінно крутитися по таких небезпечних прискалках понад страшними проваллями? Я знав, що, якби Ф'ялар ступив бодай один хибний крок, ми обидва полетіли б у безодню, і тоді жодна душа не довідалася б, що сталося з Карлом Лев'яче Серце та його конем.

Стежка ставала дедалі гірша. Тепер я вже боявся їхати з розплющеними очима: якщо ми полетимо в провалля, то краще його не бачити.

Але Ф'ялар знав, куди ступати. Він щасливо брався далі, і, коли я нарешті зважився знов розплющити очі, ми під'їхали до невеличкої пласкої місцини. То була гарна зелена галявинка, по один бік якої здіймалися високі гори, а по другий зяяло провалля.

- Тут ми зупинимось, Ф'яларе,- сказав я.- Сюди вовки не доберуться.

І справді. Жоден вовк не міг спуститися з гір, бо вони були надто високі. І жоден не міг видряпатись до нас із провалля, бо воно було надто стрімке. Коли б який вовк захотів прийти сюди, то мусив би добиратись тією стежкою вздовж провалля, що й ми, але я вирішив, що таких хитрих і спритних вовків не буває.

Потім я помітив щось іще краще. Ущелину просто в горі. Немовби печеру, бо зверху її прикривала кам'яна плита. У тій затишній печері з дахом над головою ми зможемо спокійно поспати.

На галявині хтось відпочивав до мене, бо залишився попіл від багаття. Мені й самому кортіло розікласти багаття, але я не мав сили. Я хотів тільки лягти й заснути. Отож я взяв Ф'ялара за повід і завів до печери. Вона виявилась глибокою, і я сказав Ф'яларові:

- Тут вистачило б місця й на п'ятнадцятеро коней. Він стиха заіржав. Може, хотів до своєї стайні.

Я вибачився перед Ф'яларом за те, що вплутав його в таку халепу, дав йому вівса, погладив його і ще раз попрощався [322] з ним. Тоді ліг у найтемнішому й найдальшому кутку печери, загорнувся в ковдру й заснув як мертвий, навіть не встиг навіяти собі ніяких страхів.

Не знаю, скільки я спав. Але раптом прокинувся, і сон з мене мов рукою зняло. Я почув, що перед печерою іржуть коні і хтось розмовляє.

Цього з мене було досить. Я знов перелякався до смерті. Хтозна, може, ті люди, що розмовляють, небезпечніші за вовків?

- Заведи коней у печеру, щоб нам було більше місця,- почувся чийсь голос, і відразу по цьому в печеру, цокаючи копитами, зайшло двоє коней.

Вони заіржали, побачивши Ф'ялара, і Ф'ялар заіржав у відповідь, але потім усі троє замовкли, напевне, заприятелювали в темряві. Люди, які сиділи на галявині, видно, не почули, що іржав якийсь чужий кінь, бо спокійно розмовляли далі.

Звідки вони приїхали? Хто вони? Чого їм треба в горах серед ночі? Все це я мав вивідати, хоч з переляку цокотів зубами і хотів би опинитися за тисячу миль звідси. Але я був тут, і зовсім близько від мене розмовляли люди, які могли виявитися і друзями, і ворогами, а тому я мусив дізнатися, хто вони, хоч би як боявся. Отож я ліг на живіт і поплазував у напрямку голосів. Місяць стояв просто над печерою, сніп світла падав усередину, але я тримався в затінку й поволі посувався все ближче до голосів.

Прибульці сиділи на світлі й лаштувалися розпалити багаття. їх було двоє, з грубими обличчями й чорними шоломами на голові. Я вперше побачив Тенгілових розвідників чи вояків, але відразу здогадався, хто переді мною. Я знав, що це двоє тих нелюдів, які разом із Тенгілом вирушили в похід, щоб знищити зелені долини Нангіяли. Я не хотів попасти в їхні руки, вже краще вовки!

Вони розмовляли стиха, але, схований у темряві, я був так близько від них, що чув кожне слово. Вони вочевидь сердились на когось, бо один із них сказав: [323]

- Я відріжу йому вуха, якщо він і цього разу не з'явиться вчасно.

А другий додав:

- Так, варто його якось провчити. Ми тут чекаємо на нього ніч у ніч, і все дарма. Яка, власне, з нього користь? Ну, підстрілює поштових голубів, це добре, але Тенгіл чекає від нього більшого. Він хоче посадити Софію в печеру Катли. І якщо той мурмило не зможе впоратися з цією справою, то хай нарікає на себе.

Я тепер збагнув, про кого вони балакають і на кого чекають - на Губерта.

«Не хвилюйтесь,- подумав я.- Почекайте, поки він здере з вовка шкуру, тоді прийде, будьте певні! З'явиться он там на стежці ваш лакуза, що має спіймати Софію!»

Мене пік сором. Я соромився, що у Вишневій Долині знайшовся зрадник. А однаково хотів побачити, як він прийде, бо нарешті мав би доказ. Одне діло підозрівати когось, а зовсім інше - знати напевне, щоб можна було твердо сказати Софії:

- А щодо Губерта, то треба якнайшвидше спекатись його! Бо загинете і ви, і вся Вишнева Долина!

Як моторошно чекати на щось страшне! Бо зрадник - це справді щось страшне, я відчував, що в мене мурашки бігають по спині. Я вже майже перестав боятися тих двох біля багаття, бо чекав іще страшнішого - що скоро побачу зрадника. Ось він з'явиться верхи там, де стежка огинає скелю. Я жахався цього, а однаково вдивлявся в те місце, де він мав вигулькнути, так напружено, що в мене аж очі запекли.

Вояки біля багаття теж дивилися в той бік. Вони також знали, звідки він має приїхати. Але ні я, ні вони не знали коли.

Ми чекали. Вони біля багаття, а я - лежачи на животі в печері. Місяць устиг пересунутись від входу в печеру, але час спинився на місці. Нічого не відбувалося, ми просто чекали. Чекали так, що мені кортіло вискочити зі сховку, закричати й покласти цьому край. Здавалося, все чекало: місяць і навколишні гори, вся моторошна місячна ніч затамувала віддих і чекала на зрадника.

І він нарешті приїхав. Далеко на стежці в ясному місячному світлі наближався рицар на коні. Так, він з'явився саме там, де я гадав. І я здригнувся, коли побачив його. «Губерте, як ви могли!» - подумав я.

Очі в мене так пекли, що я зажмурився. Чи, може, зажмурився, щоб нічого не бачити. Я так довго чекав на того негідника, і тепер, коли він нарешті приїхав, я наче не мав відваги глянути йому в обличчя. Тому я й замружив очі і тільки чув дедалі ближчий цокіт копит.

Та ось він під'їхав і зупинив коня. І тоді я розплющив очі. Адже треба було побачити, який вигляд має зрадник, коли зраджує своїх приятелів; я хотів побачити Губерта [326] тієї хвилини, як він приїхав, щоб зрадити Вишневу Долину і всіх, хто там жив.

Але то був не Губерт. То був Йоссі! Золотий півень!

8

Йоссі! Саме він!

Минув якийсь час, поки я збагнув, що відкрилось моїм очам. Йоссі, такий добрий, веселий, рум'яний чоловік, що дав мені тістечок і підбадьорив мене, як мені було тяжко, виявився зрадником.

Тепер він сидів коло багаття, зовсім близько від мене, разом із вояками Тенгіла - він звав їх Ведером і Каде-ром - і виправдувався, чому не приїхав швидше.

- Цієї ночі Губерт полює в горах на вовків, і я мусив ховатися від нього, розумієте?

Та Ведер і Кадер однаково були невдоволені, і Йоссі додав іще запопадливіше:

- Ви ж пам'ятаєте Губерта? Його треба кинути в печеру Катли разом із Софією,- він теж ненавидить Тенгіла.

- От ти й повинен подбати про це,- сказав Ведер.

- Ти ж наша людина у Вишневій Долині, чи як? - озвався й Кадер.

- Ну так, звичайно,- відповів Йоссі.

Він пробував підлеститись до Ведера й Кадера, запобігав у них ласки, але видно було, що він не подобається їм. Так уже ведеться, що ніхто не любить зрадника, навіть якщо й використовує його.

Принаймні вуха в нього залишились цілі, вони їх не відрізали. Але зробили інше - лишили на ньому тавро Катли.

- Усі Тенгілові люди повинні мати на собі тавро Катли, навіть такі зрадники, як ти,- сказав Ведер.- Аби ти міг показати, хто ти, як у Вишневу Долину прийде розвідник, що не знає тебе.

- Ну так, звичайно,- погодився Йоссі. [327]

Вони звеліли йому розстібнути куртку й сорочку, розпекли на багатті залізо й приклали до його грудей. Йоссі зойкнув.

- Відчуй, хто ти! Відчуй! - сказав Кадер.- Тепер ти довіку знатимеш, що ти наш, хоч ти й зрадник.

Зроду мені ще не випадала така довга й тяжка ніч, принаймні відколи я опинився в Нангіялі. І чи не найтяжче було лежати й слухати, як Йоссі хвалився всім, що він має намір зробити для загибелі Вишневої Долини.

Софію і Губерта він скоро спіймає в пастку, сказав він. Обох.

- Але це треба зробити так, щоб жодна душа не здогадалась, хто за цим стоїть. А то я не зміг би бути й далі таємним помічником Тенгіла у Вишневій Долині.

«Довго ти й так не будеш таємним,- подумав я.- Бо тут є той, хто викриє тебе. Ти ще збліднеш, рум'яний негіднику!»

А потім Йоссі сказав таке, що я мало не вмер.

- Ви вже спіймали Юнатана Лев'яче Серце? Чи він і далі розгулює на волі в Шипшиновій Долині?

Я бачив, що Ведерові й Кадерові не сподобалося це запитання.

- Ми напали на його слід,- відповів Ведер.- Сто чоловік шукають його день і ніч.

- І ми його знайдемо, хоч би довелось перетрусити кожен двір у Шипшиновій Долині.

- Розумію,- поспівчував їм Йоссі.- Юнатан Лев'яче Серце - найнебезпечніший з усіх, я вже вам казав. Він справді лев.

Лежачи в сховку, я запишався, що мого брата назвали левом. І як мені полегшало на серці, що він живий! Та я аж заплакав з люті, коли зрозумів, що зробив Йоссі. Це він зрадив Юнатана. Тільки Йоссі міг винюхати, що Юнатан поїхав тайкома в Шипшинову Долину, й повідомити про це Тенгіла. Це його вина, що тепер сто чоловік день і ніч шукають мого брата і мають передати його Тенгілові. [328]

Але добре, що він живий. І на волі. Чого ж тоді мені приснилось, що він кликав мене на допомогу? Цікаво, чи я нічого не довідаюсь про це, лежачи тут?

Принаймні слухаючи зі свого сховку Йоссі, я довідався багато чого іншого.

- Той Губерт заздрить Софії, що ми вибрали її керувати Вишневою Долиною,- сказав він.- Він, дурень, вважає себе найкращим з усіх.

Он у чім справа. Я згадав, який сердитий був у нього голос, коли він питав: «Що в тій Софії такого незвичайного?» Виходить, він просто заздрив їй та й годі. Можна бути заздрісним і водночас порядним. А я з самого початку уявив собі, що Губерт зрадник, і все, що він потім робив чи казав, міряв однією міркою. Як легко можна помилитися в людині! Бідолашний Губерт, він оберігав мене в горах, урятував мені життя, дав шинку і взагалі - а я віддячив йому лише криком: «Не треба вбивати мене!» Не дивно, що він розсердився. Вибачте мені, Губерте, подумки просив я його, вибачте, так я йому й скажу, якщо нам колись випаде зустрітися.

Йоссі підбадьорився. Чути було, що він задоволений собою. Але в нього ятрилося на грудях свіже тавро Катли, і він часом стогнав. Тоді Кадер сказав:

- Відчуй, хто ти! Відчуй!

Мені цікаво було побачити, яке те тавро. Хоч, мабуть, воно огидне, краще й не дивитися.

Йоссі хвалився далі тим, що він уже зробив і що думає зробити, і раптом сказав:

- Лев'яче Серце має меншого брата і любить його понад усе.

Я тихенько заплакав і затужив за Юнатаном.

- І хлопчину можна використати як принаду, щоб спіймати Софію на гачок,- повів далі Йоссі.

- Ох ти шинкарська голово, чому ж ти досі не додумався до цього? - сказав Кадер.- Якби в наших руках був один брат, то ми швидко примусили б і другого вийти зі свого сховку. Бо хоч би де він заховався й [329] принишк, якимись таємними стежками до нього напевне дійде звістка, що ми спіймали його брата.

- І він тоді прийде до нас,- мовив Ведер.- Скаже: відпустіть мого брата, а натомість візьміть мене. Бо що він може зробити, якщо справді так уболіває за малого й хоче вберегти його від усякого лиха.

Я так перелякався, що навіть перестав плакати. А Йоссі й далі самовдоволено нахвалявся.

- Я це миттю влаштую, як вернуся додому,- сказав він.- Мені за іграшки заманити малого Калле Лев'яче Серце в пастку, для цього досить кількох тістечок. А тоді піддурю Софію, щоб пішла його рятувати.

- А чи не занадто Софія хитра для тебе? - спитав Ка-дер.- Ти певен, що зможеш її піддурити?

- Аякже,- відповів Йоссі.- Вона й не здогадається, хто все це влаштував. Софія покладається на мене.

У горлі в Йоссі забулькав сміх.

- А як ви вже отримаєте і її, і малого Лев'яче Серце, скільки білих коней дасть мені за них Тенгіл, коли захопить Вишневу Долину?

Побачимо скільки, подумав я. Он як, Йоссі, ти, виходить, вернешся додому й заманиш Калле Лев'яче Серце в пастку! А як ти вже не застанеш його у Вишневій Долині, що тоді?

Хоч який я був нещасний, а ця думка мене трохи втішила. Який буде вражений і розлючений Йоссі, коли дізнається, що я зник!

Та потім Йоссі сказав:

- Малий Лев'яче Серце - гарний хлопчик, але насправді ніякий не лев. Такого боягуза я ще не бачив. Йому більше личило б прізвище Заяче Серце!

Так, я й сам це знав. Ніколи я не був відважним. І не мав права називатися Лев'ячим Серцем, як Юнатан! А однаково гірко чути це від Йоссі. Мені стало соромно, і я подумав, що мушу, неодмінно мушу стати хоч трохи відважнішим. Але не тепер, коли я такий наля-каний, тільки не тепер.

Нарешті Йоссі замовк. Він виповів усю свою підлоту, [330] більше не було чим похвалитися. І він почав збиратися в дорогу.

- Мені треба бути вдома до світанку,- сказав він. Тенгілові розвідники ще раз нагадали йому:

- Гляди ж, щоб Софія і брат Юнатана Лев'яче Серце опинилися в наших руках.

- Покладіться на мене,- відповів Йоссі.- Але пообіцяйте не кривдити хлопця. Бо я також трохи вболіваю за нього.

Дякую, я вже бачу, як ти вболіваєш за мене, подумав я.

- І не забудь гасла, як треба буде привезти звістку в Шипшинову Долину,- сказав Кадер.- А то не пройдеш туди живий.

- «Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!» - проказав Йоссі.- Ні, я пам'ятаю гасло і вдень і вночі. А Тенгіл не забув, що він пообіцяв мені, га? - Він уже сидів на коні, готовий рушити в дорогу.- Йоссі - управитель Вишневої Долини. Так обіцяв мені Тенгіл, він не забув?

- Тенгіл нічого не забуває,- сказав Кадер.

І Йоссі поїхав. Він зник за тією самою скелею, з-за якої з'явився. Ведер і Кадер сиділи й дивилися йому вслід.

- Цього шинкаря ми віддамо Катлі, коли впораємося з Вишневою Долиною,- сказав Ведер.

З його голосу чути було, що означає віддати когось Катлі. Я мало що знав про Катлу, а однаково здригнувся і майже пожалів Йоссі, хоч він і виявився негідником.

Багаття на галявині догоріло. Я сподівався, що Ведер і Кадер зараз також поїдуть. Мені аж у животі щеміло, так хотілося, щоб вони швидше поїхали. Я прагнув звільнитися від них, як пацюк, що попав у пастку. Аби я міг випровадити з печери їхніх коней, поки Ведер і Кадер не зайдуть по них, то, може, врятувався б, думав я. Тоді вони поїхали б собі і ніколи не дізналися б, як легко було їм спіймати Юнатанового брата. [331]

Але Кадер раптом сказав:

- Ляжемо трохи поспати в печері.

Ну, тепер кінець, подумав я. Та вже що буде, те й буде, більше я не витримаю. Нехай хапають мене, аби тільки швидше!

Проте Ведер сказав:

- Чого нам лягати? І так скоро ранок. А мені вже остогидли ці гори. Я хочу швидше вернутися в Шипшинову Долину.

І Кадер здався.

- Про мене,- відповів він.- Виводь коней.

Коли виникає справжня небезпека, то часом наосліп робиш саме те, що треба. Я шаснув назад і забився в найтемніший куток печери, як миша. Я побачив Веде-ра у війсті печери, та за мить його поглинула темрява. Я тільки чув його, і вже це сповнило мене холодним страхом. Він також не бачив мене, але міг почути. Міг почути, як калатало моє серце, коли я думав, що зараз буде, як Ведер знайде троє коней замість двох.

Вони стиха заіржали, коли зайшов Ведер. Усі троє, Ф'ялар також. Я б упізнав його іржання серед тисячі інших. Але Ведер, йолоп, на щастя, нічого не зрозумів і не помітив, що в печері стояло троє коней. Він вивів двох, що були ближче до виходу, їхніх коней, і сам пішов за ними.

Тільки-но я лишився з Ф'яларом сам, як миттю кинувся до нього й затулив рукою йому писок. Любий конику, мовчи, просив я подумки, бо знав, що, якби він тепер заіржав, вояки надворі почули б його і в них з'явилася б підозра. Та Ф'ялар був мудрий кінь. Він усе зрозумів. Коні надворі заіржали, хотіли сказати Ф'я-ларові: «До побачення». А Ф'ялар стояв тихо й не відповів їм.

Неможливо описати, як я зрадів, коли побачив, що Ведер і Кадер сіли на коней. Ще хвилина - і я буду вільний!

Зненацька Ведер сказав: [332]

- Я забув кресало.

Він зіскочив з коня й почав шукати навколо багаття. Потім сердито буркнув:

- Нема ніде. Мабуть, я загубив його в печері. Отже, пастка знов зачинилася. Мене спіймали. Ведер

зайшов до печери й наткнувся просто на Ф'ялара.

Я знаю, що не можна брехати, та коли йдеться про життя, то треба, бо нема іншої ради.

До того ж, руки у Ведера були мов залізні, ніхто ще не тримав мене так міцно. Мені було боляче, і я розлютився - дивно, але лють переважила мій страх. Мабуть, тому я так хвацько брехав.

- Довго ти там лежав і шпигував? - заревів Ведер, коли витяг мене з печери.

- Від учорашнього вечора,- відповів я.- Але я спав. Я прищулив очі, ніби зі сну.

- Спав? - перепитав Ведер.- Ти, може, скажеш, що не чув, як ми галасували й співали тут коло багаття? Тільки не бреши!

Йому, певне, здавалося, що це. така велика хитрість, бо вони зовсім не співали. Але я виявився ще хитрішим.

- Може, й чув трохи, як ви співали,- заникую-чись, відповів я, наче брехав тільки для того, щоб догодити їм.

Ведер і Кадер перезирнулися. Тепер вони повірили, що я справді спав і нічого не чув. Але це мені не дуже допомогло.

- А ти не знаєш, що вештатись горами заборонено і порушників карають смертю? - спитав Ведер.

Я прикинувся, що нічого не знаю, не тільки про смертну кару, а взагалі ні про що.

- Я хотів лише поглянути, як світить місяць у горах,- пробелькотів я.

- І через це важив своїм життям, дурню? - сказав Ведер.- Звідки ти? З Вишневої Долини чи з Шипшинової?

- З Шипшинової,- відповів я. [333]

Оскільки Карл Лев'яче Серце мешкав у Вишневій Долині, я б швидше помер, ніж навів їх на думку, хто я.

- Хто твої батьки? - питав далі Ведер.

- Я живу у... у свого діда,- відповів я.

- А як його звати?

- Я зву його просто дідом,- відповів я, вдаючи зовсім дурного.

- А де саме він живе у Шипшиновій Долині? - не вгавав він.

- У... білій хаті,- відповів я, бо подумав, що в Шипшиновій Долині хати також білі, як і в нашій, Вишневій Долині.

- Ти покажеш нам свого діда і свою хату,- сказав Ведер.- Сідай на коня!

І ми поїхали. Над горами Нангіяли саме сходило сонце. Небо палало червоним полум'ям, вершини гір блищали. Кращого й величнішого видовища я ще ніколи не бачив. І якби не спина Кадера й не чорний зад його коня у мене перед очима, я, мабуть, заспівав би з радощів. Але я не заспівав, мені було не до того.

Стежка в'юнилася і кружляла, як і перше. А потім пішла стрімко вниз. Я зрозумів, що ми наближаємось до Шипшинової Долини. А проте не повірив своїм очам, коли раптом побачив її внизу перед собою. О, вона була така гарна, як і Вишнева Долина! Сонце осявало її маленькі хати, подвір'я, зелені луки й розквітлу шипшину. Там росли цілі гаї шипшини. Згори вони здавались морем з рожевою піною на зелених хвилях. Так, недарма цю долину назвали Шипшиновою.

Але я б нізащо не потрапив до неї без Ведера й Кадера. Бо вона була оточена високим муром. Тенгіл присилував мешканців долини збудувати цей мур, щоб тримати їх у вічному рабстві. Я вже знав про це від Юнатана.

Ведер і Кадер, мабуть, забули запитати, як мені пощастило вибратись із замкнутої долини, і я молив бога, щоб вони й не згадали про це. Бо що б я їм відповів? Як можна перебратися через мур, та ще й з конем? [334]

Зверху по мурі скільки око сягало ходили Тенгілові вартові в чорних шоломах, озброєні списами і мечами. І так само пильно охороняли браму. Так, у мурі, саме там, де кінчалася стежка з Вишневої Долини, була брама.

Тут, де люди споконвіку вільно ходили з долини в долину, тепер стояла замкнена брама, і тільки прибічникам Тенгіла можна було пройти крізь неї.

Ведер постукав у браму мечем. Відчинилося віконце, і вартовий, схожий на казкового велетня, висунув з нього голову.

- Гасло! - гукнув він.

Ведер і Кадер прошепотіли потаємні слова йому на вухо. Мабуть, щоб я не почув. Та даремна була їхня осторога. Бо я також знав їх: «Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!»

Вартовий глянув на мене і спитав:

- А цей? Що це за хлопець?

- Якийсь недоумок, ми його знайшли в горах,- відповів Кадер.- Але не такий уже він дурний, коли йому вдалося вчора ввечері проїхати на коні крізь твою браму. Що ти на це скажеш, начальнику варти? По-моєму, тобі слід спитати своїх людей, що вони роблять на службі вечорами.

Вартовий розсердився. Він з лайкою відчинив браму, але присягнувся, що не впустить мене, тільки Ведера й Кадера.

- Киньте його в печеру Катли! - сказав він.- Отам його місце.

Та Ведер і Кадер уперлися - мовляв, я повинен поїхати з ними й довести, що не збрехав їм. Вони відповідають за це перед Тенгілом.

І разом з Ведером та Кадером, які їхали попереду, мене впустили в браму.

Я подумав: якщо мені ще судилось зустрітися колись із Юнатаном, я найперше розповім йому, як Ведер і Кадер допомогли мені проникнути в Шипшинову Долину. Ото буде йому з чого сміятися! [335]

Але сам я не сміявся. Бо розумів, яка на мене ще чекає біда. Я повинен був знайти білу хату й діда, щоб не опинитися в печері Катли.

- їдь попереду й показуй дорогу,- звелів мені Ве-дер.- Зараз ми побалакаємо як слід з твоїм дідом.

Я підострожив Ф'ялара і звернув на стежку, що йшла зовсім близько від муру.

Білих хат тут було повно, як і в мене вдома, у Вишневій Долині. Але я не зважувався показати на жодну з них, бо не знав, хто там мешкає. Не зважувався сказати: «Тут мешкає мій дід». Бо уявіть собі, що було б, якби Ведер і Кадер зайшли до хати, а там не виявилось ніякого, бодай найнікчемнішого діда. Принаймні когось, хто захотів би назватися моїм дідом.

Я справді був у скруті, аж весь спітнів. Легко було збрехати про діда, але тепер мені здалося, що моя вигадка не дуже вдала.

Я бачив, як люди поралися на своїх подвір'ях, та ніде не помітив нікого, хто годився б мені в діди, і дедалі більше впадав у відчай. Прикро також було дивитися на мешканців Шипшинової Долини, вони всі були бліді, виголоджені й нещасні, принаймні ті, повз яких я проїздив, зовсім не схожі на мешканців Вишневої Долини.

Але ж у нашій долині ще не було страхітливого Тен-гіла, який змушував би нас бути його рабами і забирав би все, з чого ми маємо жити.

Ми їхали далі й далі. Ведер і Кадер почали нетерпеливитися, але я не зупинявся, ніби хотів добратися на другий кінець світу.

- Ще далеко? - спитав Ведер.

- Ні, не дуже,- сказав я, але вже й сам не знав, що кажу і що роблю. Я був переляканий і чекав, що мене вкинуть у печеру Катли.

І тоді сталося диво. Вірте чи ні, але перед маленькою білою хатиною зовсім близько від муру сидів на лавці дід і годував голубів. Може, я б не зважився на те, що зробив, якби між сірими голубами не помітив білого як сніг. Єдиного такого серед усіх! [336]

Мені на очі набігли сльози. Таких голубів я бачив тільки в Софії і ще раз одного в себе на підвіконні давно-давно, в іншому світі.

І я зробив щось нечуване. Зіскочив з коня й кинувся до діда. Я обняв його за шию і в розпачі прошепотів:

- Допоможіть мені! Врятуйте! Скажіть, що ви мій ДІДІ

Я страшенно боявся, був певний, що він відштовхне мене, побачивши за мною Ведера й Кадера в чорних шоломах. З якої речі він брехатиме задля мене? Щоб попасти через це в печеру Катли?

Але дід не відштовхнув мене, а обняв, і я відчув на собі його ласкаві, добрі руки, що немов захищали мене від усякого лиха.

- Синку,- сказав він голосно, щоб Ведер і Кадер почули,- де ти так довго був? І що ти зробив, нещасний хлопче, що тебе привели додому вояки?

Бідолашний мій дід, як же його лаяли Ведер і Кадер! Довго лаяли й пригрозили," що коли він не глядітиме онука й дозволятиме йому вештатися в горах Нангіяли, то більше його не побачить та ще й дістане кару, якої довіку не забуде. Проте цього разу вони мене ще відпускають, сказали наостанці вояки й поїхали геть, їхні шоломи все віддалялися і скоро почали здаватися внизу в долині чорними цятками.

І тоді я заплакав. Дід і далі пригортав мене до себе, а я заливався слізьми. Ніч була така довга й тяжка, а тепер нарешті вона скінчилася. І дід не прогнав мене, а легенько колихав, і мені хотілося, ох, як мені хотілося, щоб він був моїм справжнім дідом! Я сказав йому про це, хоч сам гірко плакав.

- Так, я, мабуть, справді міг би бути твоїм дідом,- відповів він.- А взагалі мене звати Матіас. А тебе як?

- Карл Ле...- почав я і замовк. Як міг я бути таким нерозважним і назвати своє ім'я в Шипшиновій Долині! - Любий дідусю, я повинен тримати своє ім'я в таємниці,- мовив я.- Звіть мене просто Хрущиком! [337]

- Он як, Хрущиком,- сказав Матіас і всміхнувся.- То заходь, Хрущику, до кухні й почекай там на мене. Я лише заведу твого коня до стайні.

Я зайшов до кухні, невеличкої і вбогої. Там були тільки стіл, дерев'яна канапа, кілька стільців і місце на вогнище. І біля однієї стіни стояла велика скриня.

Коли зайшов Матіас, я сказав йому: [339]

- У нас також стоїть велика скриня в кухні. Вдома у Виш...

І замовк.

- Вдома у Вишневій Долині,- докінчив Матіас.

Я тільки злякано глянув на нього, бо знов ляпнув те, що не слід.

Матіас більше нічого не сказав. Він підійшов до вікна й визирнув надвір. І ще довго стояв так і роздивлявся, наче хотів пересвідчитись, що поблизу нікого немає. Потім обернувся до мене і стиха сказав:

- Ця скриня особлива. Зараз побачиш...

Він уперся в скриню плечем і відсунув її вбік. За нею в стіні були дверцята. Він відчинив їх, і я побачив маленьку кімнатку. Там хтось лежав на підлозі і спав.

То був Юнатан.

9

Я лише двічі на своєму віку нетямився з радощів, більше такого не пам'ятаю. Раз, коли Юнатан подарував мені на різдво санки, на які він довго збирав гроші. А другий - коли я опинився в Нангіялі й зустрів Юната-на біля річки. Та й весь перший вечір у Рицарському дворі з мене аж хлюпала радість. Але все те було ніщо, ніщо в порівнянні з тим, як я зрадів, коли побачив на долівці в Матіаса сонного Юнатана. Я навіть не уявляв собі, що так можна радіти. Наче нескінченний [340] сміх бринів у моїй душі чи десь іще, де в людині ховається радість.

Я не чіпав Юнатана. Не будив його. Навіть не закричав із захвату абощо. Я просто тихенько ліг біля нього й також заснув.

Скільки я спав? Не знаю. Мабуть, цілий день. Та коли я прокинувся... Так, коли я прокинувся, Юнатан уже сидів біля мене. Сидів і всміхався. Ніхто не вміє так всміхатися, як Юнатан. Я боявся: може, йому не сподобається, що я прийшов? Може, він уже забув, як кликав мене на допомогу? Але тепер побачив, що він такий самий радий, як і я. І всміхнувся у відповідь йому. Ми сиділи й довго мовчали, тільки дивилися один на одного.

- Ти гукав мене на допомогу,- нарешті озвався я. Юнатан перестав усміхатися.

- Чого ти кричав?

Згадувати про це йому, певне, було неприємно. Він так тихо відповів мені, наче взагалі не хотів говорити:

- Я бачив Катлу. Бачив, що Катла зробила.

Я не хотів мучити Юнатана розпитуванням про Катлу, до того ж, мені самому треба було багато що розповісти йому, найперше про Йоссі.

Юнатан не хотів повірити мені. Він аж зблід і мало не заплакав.

- Йоссі? Ні, ні не може бути! - вигукнув він, і в очах у нього виступили сльози.

Та потім схопився на ноги.

- Треба негайно повідомити про це Софію!

- Як? - здивувався я.

- Тут є одна її голубка,- сказав він.- Б'янка. Сьогодні ввечері вона полетить назад.

Софіїна голубка, так я й думав! Я розповів Юната-нові, що завдяки голубці я тепер сиджу з ним, а не в печері Катли.

- А все-таки дивно,- сказав я,- що з усіх хат Шипшинової Долини я вибрав саме ту, де є ти. Та коли б на подвір'ї не сиділа Б'янка, я проїхав би мимо. [341]

- Б'янко, Б'янко, дякую, що ти там сиділа,- сказав Юнатан.

Проте більше він не мав часу мене слухати. Він квапливо пошкрябав нігтем у ляду. Звук вийшов такий, ніби шкрябала миша. Та не минуло й хвилини, як дверці відчинились і до нас заглянув Матіас.

- А Хрущик спить і спить...- почав він, проте Юнатан не дав йому докінчити.

- Принесіть, будь ласка, Б'янку,- сказав він.- Вона повинна вилетіти, тільки-но стемніє.

Юнатан пояснив, чому. Він розповів Матіасові про Йоссі. Матіас похитав головою, як усі старі люди, коли вони чимось засмучені.

- Йоссі,- сказав він.- Я так і думав, що хтось із Вишневої Долини. Тому Урвар і опинився в печері Кат-ли. Боже, і бувають же такі негідники.

Він пішов по Б'янку, але спершу знов зачинив дверці й заставив їх скринею.

Юнатан знайшов собі в Матіаса добрий сховок. Це була маленька потайна комірчина без вікон. Вийти з неї можна було лише крізь дверці, затулені скринею. Тут не було ніяких меблів, тільки лежав сінник, щоб спати на ньому, і стояв старовинний каганець, щоб часом світити в чорнющій темряві.

Юнатан написав при каганці повідомлення Софії:

«Ім'я навіки проклятого зрадника - Йоссі Золотий півень. Негайно візьміться до нього. Мій брат тепер тут».

- Це тому й прилетіла Б'янка сюди вчора ввечері,- пояснив Юнатан.- Із звісткою, що ти зник, подався шукати мене.

- Виходить, Софія таки розгадала загадку, яку я написав на стіні в кухні,- сказав я,- коли прийшла з кашею.

- Яку загадку? - спитав Юнатан.

- «Я шукаю вдалині, аж за горами високими, його». І я пояснив Юнатанові, чому так зробив:

- Щоб Софія не хвилювалася. [342]

Юнатан засміявся.

- Не хвилювалася! Нічого собі придумав! А я? Гадаєш, я був спокійний, знаючи, що ти блукаєш десь у горах Нангіяли?

Мабуть, він помітив, що мені стало соромно, бо квапливо додав:

- Любий, відважний Хрущику, однаково це величезне щастя, що ти там опинився. А ще більше щастя, що ти тепер тут!

Це вперше Юнатан назвав мене відважним, і мені здалося, що коли й далі так піде, то я здобуду право носити прізвище Лев'яче Серце, хоч би що думав про мене Йоссі.

І враз згадав, що ще написав на стіні в кухні. Про руду бороду, яка хотіла білих коней. Довелось Юнатанові дописати ще один рядок у повідомленні: «Карл каже, що з рудою бородою вийшла помилка».

Я розповів йому й про те, як Губерт урятував мене від вовків, і Юнатан сказав, що довіку буде вдячний йому за це.

Коли ми відсилали Б'янку, над Шипшиновою Долиною вже залягав присмерк. Скрізь по хатах запалювали світло. Селище здавалось мирним і спокійним. Можна було подумати, що люди сидять собі, смачно вечеряють або просто розмовляють, граються зі своїми дітьми й наспівують їм пісеньки, одне слово, приємно бавлять вечір. Але я знав, що це тільки так здається. Знав, що їм нічого їсти і що вони зовсім не веселі й не спокійні, а нещасні. Тенгілові вояки, що походжали по мурі зі списами та мечами, весь час нагадували про їхнє горе, якщо хтось забував про нього.

У Матіасовому вікні не світилося. Його хатина тонула в темряві. Але ми там були, хоч не в хатині, а надворі. Матіас стояв на причілку й вартував, а ми з Юнатаном прошмигнули з голубкою в шипшинові кущі.

їх повно росло навколо Матіасового подвір'я, і мені вони подобалися. Шипшина дуже гарно пахне. Не міцно, а ніжно. І я подумав, що віднині запах шипшини завжди [343] нагадуватиме мені, як калатало в мене серце, коли ми пробиралися між її кущами. Так близько від муру, де Тенгілові вояки вслухаються і вдивляються в темряву, може, найдужче прагнучи спіймати хлопця на прізвище Лев'яче Серце.

Юнатан трохи підчорнив собі обличчя й насунув шапку на самі очі. І тепер зовсім не був схожий на себе. А однаково було небезпечно, він важив життям щоразу, коли залишав свій сховок у таємній комірчині, яку звав «кублом». Я знав, що сотня людей шукає його день і ніч, і розповів про це Юнатанові, але він тільки сказав:

- Що ж, нехай собі шукають.

Він пояснив, що мусить сам випустити голубку. Хоче бути певний, що ніхто не помітить, як вона полетить.

Видно, кожен із вартових глядів свою частину муру. Один, гладкий, весь час ходив по мурі зразу за Матіасовим подвір'ям, і насамперед слід було остерігатися його.

Того Матіас і стояв на причілку з ліхтарем. Ми домовились, як він даватиме нам знак:

- Коли я опущу ліхтар донизу, то принишкніть і навіть не дихайте, бо це означатиме, що Гладкий Додір зовсім близько. А коли я підійму його, то вартовий буде за поворотом муру, де він звичайно перемовляється з іншим вартовим. Тоді не гайте часу й випускайте Б'янку.

Так ми й зробили.

- Лети, Б'янко,- сказав Юнатан голубці,- лети через гори Нангіяли у Вишневу Долину. І стережися стріл Йоссі!

Не знаю, чи Софіїні голуби розуміли людську мову, але Б'янка, здалось мені, розуміла. Бо вона притулила дзьоба до Юнатанової щоки, ніби хотіла заспокоїти його, а тоді знялася вгору. Біла як сніг, небезпечно біла, вона замерехтіла в чистому небі. Додірові так легко було помітити її, коли вона перелітала через мур!

Але він її не помітив. Він так захопився розмовою, що нічого не бачив і не чув. Матіас стояв на чатах і не опускав ліхтаря.

Ми почекали, поки Б'янка зникла, тоді я смикнув Юнатана за рукав, щоб він швидше вернувся до свого сховку. Та Юнатан не хотів іти, ще не хотів. Був такий гарний вечір, так легко дихалось чистим, теплим повітрям. Звичайно, він не мав бажання вертатися до тісної комірчини. Я розумів його як ніхто, бо мені самому довелося стільки пролежати прикутому до канапи в кухні, коли ще ми з ним жили в місті.

Юнатан сів на траву, обхопив коліна руками й задивився на долину. Він був зовсім спокійний, здавалося, що він хоче просидіти так цілий вечір, хоч би скільки Тенгілових людей ходило по мурі за його спиною.

- Чого ти сидиш? - нетерпляче спитав я.

- Бо мені приємно,- відповів Юнатан.- Я люблю цю Долину в присмерку. Люблю відчувати на щоках [345] прохолоду, люблю ніжні квітки шипшини, що пахнуть літом.

- І я люблю,- сказав я.

- Я люблю квітки, траву й дерева, люблю луки, й ліс, і маленькі чисті озерця,- повів далі Юнатан.- Люблю дивитися, як сходить і заходить сонце, як світить місяць, як мерехтять зірки, і люблю ще багато всього, що мені тепер не спадає на думку.

- І я люблю все це.

- Усі люди люблять це,- мовив Юнатан.- І коли самі вони більше ні на що не зазіхають, то скажи мені, чому їм не дають жити в мирі і спокої, а знаходиться якийсь Тенгіл і все руйнує?

Я не знав, що йому відповісти.

- Ходімо, вже пора! - нарешті сказав Юнатан.

Але ми не могли просто встати й побігти. Треба було спершу довідатись, що там у Матіаса і де тепер Гладкий Додір.

Уже стемніло. Ми не бачили Матіаса, видно було тільки світло його ліхтаря.

- Він тримає ліхтар угорі, отже, Додіра нема,- прошепотів Юнатан.- Біжімо!

Та тільки-но ми вискочили з кущів, як світло миттю опустилось, і ми стали. До нас долинув кінський тупіт, потім коні зупинились, і ми почули, як хтось заговорив із Матіасом.

Юнатан штовхнув мене в спину і прошепотів:

- Іди туди, до Матіаса!

Сам він кинувся просто в кущі шипшини, а я, тремтячи з ляку, пішов на світло.

- Та просто вийшов подихати свіжим повітрям,- почув я голос Матіаса.- Сьогодні такий гарний вечір.

- Буде тобі гарний вечір,- сказав хтось низьким голосом.- Ти хіба не знаєш, що належить тим, хто виходить надвір після заходу сонця? Смертна кара!

- Ти зухвалий дідуган, ось ти хто,- сказав інший голос.- А де твій онук?

- Ось іде,- сказав Матіас, бо я був уже біля нього. [346]

Я відразу впізнав вершників: то були Ведер і Кадер.

- Ти цієї ночі не подався в гори дивитись на місяць, га? - спитав Ведер.- Як тебе звати, шибенику, ти нам і не сказав?

- Мене звати просто Хрущик,- відповів я.

Це ім'я можна було їм сказати, бо його не знав ніхто, крім Юнатана й Матіаса.

- Ти й справді, мов хрущ,- сказав Кадер.- Як ти гадаєш, Хрущику, чого ми приїхали?

В мене підігнулися коліна.

«Забрати мене в печеру Катли,- подумав я.- Певне, вони пошкодували, що дали мені волю, а тепер приїхали по мене». Бо що я ще міг подумати?

- То затям собі,- повів далі він,- що ми вечорами їздимо по долині й перевіряємо, чи люди слухаються Тенгілових наказів. Твій дід ніяк не второпає, що можна, а чого ні, тож поясни йому, яка вас кара чекає, і його, й тебе, коли він після смерку не сидітиме в хаті.

- І запам'ятай ще,- додав Ведер,- що другого разу ти так легко не відбудешся, коли ми застукаємо тебе там, де тобі не слід бути, Хрущику! Чи твій дід житиме, чи помре, однаково. А ти ще молодий, ти повинен вирости і стати вояком Тенгіла. Правда?

«Нізащо в світі, краще вмерти»,- подумав я, але не сказав цього вголос. Я страшенно хвилювався за Юнатана і не зважувався дратувати вояків, тому покірно відповів:

- Так, правда.

- От і добре,- сказав Ведер.- То приходь завтра вранці до річкової брами й побачиш Тенгіла, визволителя Шипшинової Долини. Він припливе золотим човном Прадавньою Річкою і пристане до великого причалу.

Вони вже були рушили, але Кадер ще притримав свого коня і спитав:

- Слухай, старий! - гукнув він Матіасові, який уже йшов до хати.- Ти часом не бачив вродливого білявого хлопця, якого звуть Лев'ячим Серцем, га? [347]

Я тримався за Матіасову руку й відчув, як вона затремтіла, проте відповідь його була спокійна:

- Я не знаю ніякого Лев'ячого Серця.

- Ага, не знаєш,- сказав Кадер.- Але якби ти випадково його зустрів, не забудь, що чекає того, хто його захищає і переховує. Смертна кара, розумієш?

Та Матіас уже зачинив за нами двері.

- Начхати мені на вашу смертну кару,- сказав він.- Тільки й торочите, що про неї.

Ще не затих остаточно тупіт копит, як Матіас уже знов опинився надворі з ліхтарем. І скоро з'явився Юна-тан. Він подряпав шипшиною руки й лице, але був радий, що не сталось чогось гіршого, що Б'янка летить уже десь над горами.

Потім ми сіли вечеряти в Матіасовій кухні. Але дверці стояли відчинені, щоб Юнатан міг швидко сховатися, часом би хтось надійшов.

Та спершу ми з Юнатаном пішли до стайні й дали їсти нашим коням. Приємно було бачити їх разом. Вони стояли, прихиливши голови один до одного. Наче розповідали один одному про все, що з ними сталося за цей час. Я насипав їм обом вівса. Юнатан хотів був мене спинити, але потім сказав:

- Нехай поїдять задля такого свята! Проте в Шипшиновій Долині люди вже не дають вівса коням.

Коли ми зайшли до кухні, Матіас поставив на стіл миску з юшкою.

- Чогось іншого в нас нема, та й це майже сама вода,- сказав він.- Та принаймні тепла.

Я кинувся по свою торбу, бо згадав, що в ній було. А коли витяг хліб і шинку, Юнатан і Матіас аж розцвіли, і очі в них заблищали. Я зрадів, що можу їм улаштувати маленький бенкет. Я порізав шинку великими скибками, і ми заходилися всмак їсти - юшку, хліб і м'ясо. Усі довго мовчали, та нарешті Юнатан сказав:

- Аж дивно, що можна наїстися досхочу. Бо я майже забув, як почувати себе наїденим.

Я дедалі дужче переконувався, що недарма приїхав [348] у Шипшинову Долину, відчував, що зробив добре. Тепер мені довелось розповісти докладно про свої пригоди - відколи я виїхав з дому й до того часу, як Ведер і Кадер допомогли мені пробратися в Шипшинову Долину. Головне я вже раніше встиг розповісти, проте Юнатан хотів послухати все ще раз, а надто про Ведера й Кадера. Він реготав із них, як я й сподівався. І Матіас реготав.

- Отже, не такі вони хитрі, ті Тенгілові посіпаки,- сказав Матіас.- Хоч самі вважають себе дуже хитрими.

- Так, навіть мені пощастило їх обдурити,- сказав я.- Аби вони знали, що це Юнатанів брат, якого вони так хочуть спіймати! І саме йому вони допомогли пробратися в Шипшинову Долину й там відпустили його!

І тоді я згадав, що сам і досі не спитав про одне Юнатана. Якось не подумав.

- Юнатане, а як ти пробрався в Шипшинову Долину?

- Стрибнув у неї,- засміявся він.

- Як стрибнув? Разом із Грімом? - вражено спитав я.

- Із ним,- відповів він.- Я ж бо іншого коня не маю.

Я не раз бачив, як високо стрибав Юнатан на своєму коні. Та щоб перестрибнути мур, який оточує Шипшинову Долину,- це вже щось неймовірне.

- Бачиш, цей мур ще не зовсім добудований,- пояснив Юнатан.- Не скрізь іще має однакову висоту. Хоч треба сказати, що й та висота не мала.

- Ну, а вартові? Ніхто з них тебе не побачив? Юнатан укусив хліба і знов засміявся.

- Побачили! За мною гнався цілий гурт, і в Гріма влучила ззаду стріла. Але я втік від них. Один добрий селянин сховав у своїй клуні і мене, і Гріма. А ввечері провів нас до Матіаса. Тепер ти знаєш усе.

- Ні, не все,- втрутився Матіас.- Ти не знаєш, що люди в нашій долині співають пісні про той стрибок і про Юнатана і що його поява - єдина радісна подія в Шипшиновій Долині, відколи сюди вдерся Тенгіл і зробив нас рабами. «Юнатан наш визволитель»,- співають [349] люди, бо вірять, що він звільнить Шипшинову Долину. І я також вірю. Тепер ти вже знаєш усе.

- Ні, ще не все,- підхопив Юнатан.- Ти не знаєш, що, відколи Урвара схопили і вкинули в печеру Катли, підпільною боротьбою тут керує Матіас. І визволителем треба величати його, а не мене.

- Ні, я надто старий,- сказав Матіас.- Ведер правду казав: однаково, чи я житиму, чи помру.

- Не кажіть цього,- втрутився я.- Адже ви тепер мій дід!

- Що ж, коли так, то мені ще треба жити. Та очолювати боротьбу я вже не здатний. Для цього треба бути молодому.- Він зітхнув.- Якби Урвар був із нами! Та він сидить у печері Катли й чекає, поки вона запустить у нього свої пазури.

Я помітив, як зблід Юнатан.

- Ще побачимо, в кого Катла запустить пазури,- сказав він. Тоді додав: - Ну, мені пора ставати до праці. Ти ще не знаєш, Хрущику, що ми тут спимо вдень, а працюємо вночі. Ходи, зараз побачиш.

Він поліз перший крізь дверці до комірчини, відсунув убік сінник, на якому ми спали, і витяг з підлоги кілька дощок, що були не прибиті.

Під ними я побачив глибоку чорну яму.

- Тут починається мій підземний хід,- сказав Юнатан.

- А де він кінчається? - спитав я, хоч мав би й сам здогадатись де.

- На пустищі по той бік муру,- відповів Юнатан.- Там він має скінчитись, коли буде готовий. Ще треба покопати зо дві ночі - і, мабуть, годі.- Він заліз у яму.- Але ще доведеться добре попрацювати. Ти ж розумієш, що я не хочу вилізти з-під землі перед носом у Гладкого Додіра.

І він зник у ямі. Я довго сидів і чекав на нього. Коли ж він нарешті з'явився, то пхав перед собою ночви, повні землі. Він подав ночви мені, а я посунув їх за дверці Матіасові. [350]

- Ще трохи землі на мою грядку,- сказав той.- Аби в мене були горох і квасоля, я б посадив їх і не знав би потім голоду.

- Аякже, не знали б,- заперечив Юнатан.- Хіба ви забули, що з десяти квасолин вашої грядки дев'ять забере Тенгіл?

- Так,- погодився Матіас.- Поки буде Тенгіл, будуть злидні і голод у Шипшиновій Долині.

Тепер Матіасові треба було непомітно вийти з хати й висипати землю на грядку, а я мав стояти біля дверей на чатах.

- Засвистиш, як помітиш бодай найменшу небезпеку,- звелів мені Юнатан.

Я вмів свистіти коротеньку мелодію, якої він навчив мене давно, коли ми ще жили на землі. Тоді ми любили свистіти разом. Вечорами, як уже вкладалися спати. Стільки, як тоді, я ніколи не свистів.

Юнатан поліз під землю далі копати, а Матіас зачинив дверці до комірчини й посунув скриню на місце.

- Добре запам'ятай собі, Хрущику,- сказав він.- Ніколи, хай би що сталося, не залишай Юнатана в комірчині, не зачинивши дверцят і не посунувши скрині на місце. Не забудь, що це земля, де володарює Тенгіл.

- Ні, не забуду,- пообіцяв я.

У кухні було темно. На столі горіла єдина свічка, та й ту Матіас загасив.

- У Шипшиновій Долині ночі повинні бути темні,- сказав він.- Бо тут надто багато очей, які хочуть побачити те, чого їм не слід бачити.

Він узяв ночви й поніс на грядку, а я став на чати на порозі відчинених дверей. Було темно, саме так, як і хотів Матіас. І в хаті було темно, і над долиною здіймалося темне небо. Не світили ні зірки, ні місяць, усе здавалося чорним, і я нічого не бачив. Зате й усі ті очі, що їх треба було стерегтися навіть уночі, як нагадував Матіас, теж нічого не бачили, і я був задоволений. [351]

Мені було незатишно і боязко стояти самому надворі. Матіас довго не повертався. Мене вже охопила тривога, з кожною миттю дедалі більша. Чого він бариться? Я вдивлявся в темряву. Вона вже начебто стала не така непроглядна. Раптом я похопився, що надворі зробилося ясніше. Чи це, може, просто мої очі звикли до пітьми? І тоді я зрозумів, у чім річ: крізь хмари почав пробиватися місяць. Гіршого не могло статися, і я палко забажав у душі, щоб Матіас устиг вернутися, поки не зовсім виясниться. Та він уже не встиг. Місяць цілком виплив із хмар і залив своїм сяйвом усю долину.

І тоді я побачив Матіаса. Він пробирався між кущами шипшини з ночвами в руках, ще досить далеко. Я швидко озирнувся навкруги, адже я був на чатах. І побачив ще когось - Додіра, Гладкого Додіра, який позад мене злазив із муру мотузяною драбиною.

Важко свистіти, коли ти наляканий, тому пісенька в мене вийшла не дуже вдала. Але я все-таки просвис-тів її, і Матіас, спритно, мов ящірка, шаснув назад у кущі.

До дір уже був біля мене.

- Чого це ти розсвистівся? - гримнув він,

- Бо я... бо я сьогодні навчився свистіти,- затинаючись, відповів я.- Досі я не вмів, а сьогодні раз - і раптом засвистів. Хочете послухати?

Я знов заходився свистіти, проте Додір зупинив мене.

- Годі, не треба,- сказав він.- Правда, я добре не знаю, чи свистіти заборонено, чи ні. Мабуть, таки заборонено. Бо навряд, щоб свист сподобався Тенгілові. А крім того, не можна тримати двері відчиненими, зрозумів?

- Тенгілові не подобається, коли в когось відчинені двері? - спитав я.

- Не перебріхуй моїх слів! - крикнув він.- Роби, що я тобі наказую. Але спершу дай мені корячок води. Стільки ходиш по тому мурі, що аж у роті пересихає.

Я ще дужче злякався. Що буде, як він зайде зі мною до кухні й не застане там Матіаса? Бідолашний Матіас, [352] адже я чув, що того, хто не сидить уночі в хаті, чекає смертна кара.

- Зараз принесу,- квапливо мовив я.- Почекайте, я швиденько.

Я кинувся до хати й навпомацки пробрався до діжки з водою. Я знав, у котрому кутку вона стоїть. Потім знайшов корячок і зачерпнув води. Враз я відчув, що в темряві в мене за спиною хтось стоїть. Не знаю, чи в мене була колись у житті страшніша хвилина.

- Засвіти світло,- звелів Додір.- Я хочу подивитися на ваше щуряче кубло.

Руки в мене тремтіли, я весь тремтів, проте мені пощастило засвітити свічку.

Додір узяв корячок і почав пити. Жлуктив, наче в нього був не живіт, а бездонна діжка. Тоді шпурнув корячок додолу, підозріло обвів кухню своїми маленькими очима і спитав саме те, чого я й сподівався:

- А де дід Матіас, що мешкає тут?

Я не відповів йому. Не знав, що відповісти.

- Чуєш, що я тебе питаю? - підвищив голос Додір.- Де Матіас?

- Спить,- відповів я. Треба ж було щось вигадати.

- Де?

Поряд із кухнею була ще маленька кімнатка, і я знав, що там стоїть Матіасове ліжко. Але знав також, що тепер воно порожнє. А проте показав пальцем на двері, що вели туди, й ледь чутно пробелькотів:

- Там, у кімнаті.

Голос у мене зривався, відповідь вийшла така непереконлива, що Додір глузливо зареготав.

- Не вмієш ти, голубе, брехати,- сказав він.- Стривай, я сам перевірю!

Додір був задоволений, він знав, що я брешу, і йому дуже кортіло підвести Матіаса під смертну кару - може, Тенгіл похвалить його.

- Дай мені свічку,- наказав він, і я дав. [353]

Я хотів чкурнути з хати, знайти Матіаса і сказати йому, щоб він тікав, поки ще не пізно, але не міг зрушити з місця, ноги в мене підгиналися зі страху.

Додір усе те бачив і втішався моїм переляком. Він не квапився, ні, він зволікав,- дуже йому подобалось дивитися, як я млію зі страху. Та врешті він сказав:

- Ходи, голубе, покажеш мені, де спить твій дід Матіас.

Додір розчахнув ногою двері й так турнув мене до кімнатки, що я перечепився через високий поріг і впав. Додір схопив мене за комір і поставив на ноги. В другій руці він тримав свічку.

- Ану показуй, брехло! - крикнув він, підіймаючи свічку вище, щоб освітити всю кімнату.

Я боявся ворухнутись, боявся підвести очі. З розпачу я ладен був провалитись крізь землю.

І тієї страшної миті я почув Матіасів сердитий голос:

- Що тут діється? Вже й спати людині не дають уночі?

Я підвів очі й побачив Матіаса. Так, він сидів на ліжку в найдальшому й найтемнішому кутку кімнатки і мружив очі на світло. Він був у самій сорочці й розпатланий, ніби давно вже спав. А біля відчиненого вікна стояли прихилені до стіни ночви. Ну й дід у мене, прудкий, мов ящірка!

На Додіра жаль було дивитися. Зроду я не бачив ні в кого такого розгубленого і безглуздого виразу обличчя, як був у нього, коли він стояв, витріщивши очі на Матіаса.

- Я просто зайшов напитись води,- похмуро сказав він. [354]

- Води? Добре мені діло! - сказав Матіас.- Ти хіба не знаєш, що Тенгіл заборонив вам брати в нас воду? Він вважає, що ми можемо отруїти вас. І як ти ще раз прийдеш і збудиш мене вночі, то я так і зроблю, поскаржусь на тебе Тенгілові.

Я не розумів, як дід зважився сказати таке Доді-рові. Але, мабуть, так і треба було розмовляти з Тен-гіловими посіпаками. Бо Додір щось буркнув собі під ніс і чимшвидше поліз на свій мур.

10

Мені зроду не довелось зустрічати справді жорстокої людини, поки я не побачив Тенгіла з Карманяки.

Він приплив Прадавньою Річкою на своєму золотому човні, а я стояв у натовпі разом із Матіасом і чекав на нього.

Мене послав туди Юнатан. Хотів, щоб я побачив Тенгіла.

- Бо тоді ти краще зрозумієш, чому мешканці Шипшинової Долини тяжко працюють, голодують і йдуть на смерть з єдиною думкою - знов побачити свою землю вільною.

Тенгіл мав замок високо в Прадавніх Горах. Там він жив. І тільки зрідка спускався річкою в Шипшинову Долину нагнати людям страху, щоб вони не забували, хто він, і не дуже мріяли про волю, пояснив мені Юнатан.

Спершу я мало що бачив. Переді мною стояло надто багато Тенгілових вояків. Вони вишикувались у довгі лави, щоб захищати Тенгіла, поки він перебуватиме в Шипшиновій Долині. Мабуть, він боявся, що з якогось кутка в нього засвистить стріла. «Тирани завжди бояться»,- сказав Юнатан. А Тенгіл був найгірший із тиранів.

Отже, ми спершу майже нічого не бачили, ні я, ні Матіас. Потім я здогадався, що робити. Тенгілові вояки стояли, випнувши груди й широко розставивши ноги. Я ліг долілиць за одним із них, що розчепірив свої [355] ноги, мов ворота, і крізь них мені стало видніше. Але Матіаса я не міг намовити зробити те саме.

- Головне, щоб ти побачив,- сказав він.- І щоб ніколи не забув того, що побачив тут.

І я багато чого побачив. Великого позолоченого човна і одягнених у чорне людей на веслах. Тих весел було багато, більше, ніж я вмів порахувати, вони поблискували щоразу, коли здіймалися над водою. Гребцям довелось добре натужуватись. Течія була прудка й несла з собою човен. Мабуть, його засмоктував водоспад нижче на річці, бо я чув шум, наче десь падала згори вода.

- То водоспад Карма,- пояснив Матіас, коли я спитав його, що то шумить.- Його шум - це колискова пісня наших дітей, під яку вони засинають.

Я подумав про дітей Шипшинової Долини. Тут, біля річки, вони раніше бігали, купались і весело гралися. А тепер їм немає сюди стежки. її заступив мур, зловісний мур, що з усіх боків оточив долину. В тому довгому мурі було тільки дві брами: та, якою я в'їздив,- її звали головною брамою - і друга, біля річки з пристанню, де тепер стояв припнутий Тенгілів човен. Цю браму щойно відчинили, і крізь неї між вояковими ногами я побачив пристань і чорного коня, який чекав на Тен-гіла,- дуже гарного коня, з сідлом і вуздечкою, що блищали золотом. Побачив, як Тенгіл зійшов із човна на поміст, сів у сідло, проїхав крізь браму і раптом опинився так близько від мене, що я розгледів його жорстоке лице й жорстокі очі. Він жорстокий, як гадюка, сказав Юнатан. Такий він і був - по-звірячому жорстокий і кровожерний. І шати на ньому були червоні як кров, і китиця на шоломі теж була червона, ніби її вмочили в кров. Дивився він просто поперед себе, не помічав людей навколо, немов для нього не існувало нікого в світі, крім нього самого, Тенгіла з Кар-маняки. Так, він був страшний!

Усім мешканцям Шипшинової Долини наказано зійтися на майдан. Там до них мав промовляти Тенгіл. Звичайно, ми з Матіасом також подалися туди. [356]

То був невеличкий гарний майдан, оточений старовинними будівлями. Тепер за наказом Тенгіла там зібралися всі долиняни. Вони мовчки стояли й чекали, але відчутно було, як їм тяжко й сумно. Адже саме на цьому майдані раніше їм було так весело. Тут вони літніми вечорами грали, танцювали й співали. Або просто сиділи на лаві перед заїздом у затінку лип і мирно розмовляли.

Тут росли дві старі липи. Тенгіл заїхав між них і зупинився. Він сидів на коні, дивився на майдан і на людей, але не бачив нікого, я був певен цього. Він приїхав разом зі своїм пихатим дорадником, що звався П'юке, як сказав мені Матіас. П'юке сидів на білому коні, майже такому самому гарному, як Тенгілів чорний. Вони сиділи на конях, мов два ідоли, й дивилися просто поперед себе. їх оточували охоронці - одягнені в чорне вояки з чорними шоломами на голові і з оголеними мечами в руках. Видно було, як з них котився піт, бо сонце вже підбилося високо і день випав теплий.

- Як ви гадаєте, що Тенгіл зараз скаже? - спитав я Матіаса.

- Що він незадоволений нами,- відповів Матіас.- Чогось іншого ми від нього ніколи не чули.

А втім, Тенгіл говорив не сам. Не міг же він промовляти до рабів. Він звертався тільки до П'юке, а той уже переказував мешканцям Шипшинової Долини, який Тенгіл невдоволений нами. Вони погано працюють і переховують Тенгілових ворогів.

- Лев'яче Серце й досі не знайдений,- виголошував П'юке,- наш вельможний володар невдоволений цим.

- Ще б пак, я його розумію,- промурмотів хтось біля мене - старий жебрак, невеличкий, сивий дідок зі скуйовдженим чубом і розкошланою бородою.

- Його вельможності скоро урветься терпець,- повів далі П'юке,- і він суворо й нещадно покарає Шипшинову Долину.

- І добре зробить, добре зробить,- заварнякав дід біля мене, і я зрозумів, що він, мабуть, юродивий. [357]

- Та володар у своїй добрості ще трохи почекає з кривавою карою. Навпаки - він навіть підвищив винагороду,- виголошував П'юке.- Двадцятеро білих коней отримає той, хто спіймає Лев'яче Серце.

- То я вполюю того лиса,- сказав дід і штовхнув мене під ребра.- І отримаю двадцятеро білих коней. О, добру платню дає його вельможність за таке нікчемне, таке миршаве лисеня!

Я так розлютився, що мало не вдарив старого. Навіть юродивому не можна верзти таких дурниць.

- У вас є хоч крихта сорому? - спитав я.

- Ні, майже нема,- відповів дід і засміявся.

Він глянув просто на мене, і я побачив його очі. Такі гарні, блискучі очі мав тільки Юнатан.

Він справді був безсоромний! Як він зважився з'явитися тут, перед самим носом у Тенгіла! Хоч, звичайно, його ніхто б не впізнав. Навіть Матіас не впізнав, поки Юнатан не поплескав його по плечі й не сказав:

- Діду, ми часом з вами ніде не здибалися? Юнатан любив перебиратися. Вечорами він розігрував

у кухні для мене справжні вистави. Тобто тоді, коли ми ще жили на землі. Він справді вмів зробити з себе опудало і розважатися цим. Часом я так сміявся, що в мене аж живіт болів.

Але влаштувати комедію тут, перед Тенгілом, було просто зухвальством.

- Мені також треба побачити, що тут відбувається,- прошепотів він і перестав сміятися.

Та сміятися не було чого. Тенгіл наказав усім чоловікам Шипшинової Долини вишикуватись перед ним у лаву і почав показувати своїм страшним пальцем на тих, кого мали відвезти річкою в Карманяку. Я знав, що це означало, Юнатан уже розповідав мені. Жоден із тих, кого вибрав Тенгіл, не повернеться живий. їх чекала каторжна праця в Карманяці - вони мали носити каміння на фортецю, яку Тенгіл звелів спорудити високо в Прадавніх Горах. Таку фортецю, що її не зміг би здобути жоден ворог. Там жорстокий Тенгіл сподівався засісти на довгі [360] роки й нарешті відчути себе в безпеці. Але щоб збудувати таку фортецю, потрібно було багато рабів, вони працювали, поки не падали від виснаження.

- Тоді їх віддають Катлі,- сказав Юнатан.

Я згадав про це, і по спині в мене пройшов мороз, хоч як було тепло. Хоч Катла й досі була для мене тільки страшним ім'ям та й годі.

Тенгіл показував пальцем, і на майдані стояла тиша. Тільки весело виспівувала вгорі над ним пташка. Вона не знала, що відбувається під липами.

Тоді знявся плач. Тяжко було слухати, як голосили жінки, що навіки розлучалися зі своїми чоловіками, й діти, що ніколи вже не побачать своїх батьків. А втім, плакали всі. І я також.

Тенгіл не чув того плачу. Він сидів на коні і раз по раз показував пальцем. Діамант на тому пальці щоразу блискав, коли він рокував когось на смерть. То був жах - він засуджував людей на смерть, просто показуючи на них пальцем!

Та один із тих приречених, мабуть, збожеволів, коли почув, як заголосили його діти. Він раптом вийшов з лави і, перше ніж вояки встигли його спинити, кинувся до Тенгіла.

- Тиране! Тобі не спадало на думку, що й ти колись помреш? - крикнув він і плюнув на Тенгіла.

Той і оком не змигнув. Тільки дав знак рукою, і вояк, що стояв найближче, підняв меча. Я бачив, як блиснуло на сонці лезо, але тієї миті Юнатан схопив мене за голову й притиснув до своїх грудей, затулив мені обличчя, щоб я більше нічого не вгледів. Та я відчув, а може, й почув, як він хлипнув.

Дорогою додому Юнатан плакав. А він ніколи не мав звички плакати.

Того дня в Шипшиновій Долині було сумно. Всі плакали. Всі, крім Тенгілових вояків. Ті, навпаки, раділи, коли Тенгіл приїздив у Шипшинову Долину, бо він тоді влаштовував для них бенкет. Ще не встигла висохнути кров бідолахи, якого щойно закатували, а на майдан викотили [361] велику діжу з пивом і заходилися пекти на рожнах цілих поросят. Над долиною нависав густий чад, а Тенгі-лові вояки їли, пили й вихваляли свого володаря, що дав їм стільки добра.

- Але ці поросята, якими вони напихаються, і те пиво, яке вони жлуктять,- наше, з Шипшинової Долини,- сказав Матіас.

Сам Тенгіл не брав участі в бенкеті. Натикавшись удосталь пальцем на людей, він подався річкою додому.

- Тепер він сидить задоволений у своєму замку й думає, що нагнав страху всім у Шипшиновій Долині,- сказав Юнатан, коли ми йшли додому.- І гадає, що тут у нас самі лише залякані раби.

- Та він помиляється,- сказав Матіас.- Тенгіл не розуміє, що він не зможе підкорити народ, який бореться за свою свободу і тримається разом так, як тримаємось ми.

Ми проходили повз хатину, що потопала в яблунях, і Матіас сказав:

- Тут мешкав той, що його сьогодні вбили.

На порозі сиділа жінка. Я впізнав її, бо бачив, як вона голосила на майдані, коли Тенгіл показав пальцем на її чоловіка. Тепер вона сиділа й ножицями відрізала свою довгу русяву косу.

- Що ти робиш, Антоніє? - спитав Матіас.- Навіщо ти відрізаєш косу?

- На тятиви для луків,- відповіла жінка.

Більше вона нічого не сказала. Але я ніколи не забуду, які в неї були очі, коли вона вимовляла ці слова.

Багато за що в Шипшиновій Долині карали смертю, ще раніше розповідав мені Юнатан. Та найнебезпечніше було тримати зброю, цього нікому не прощали. Тенгілові вояки по всьому селищі, в кожній хаті і в кожному дворі шукали схованих луків, мечів та списів. Але ніколи нічого не знаходили. А проте не було жодної хати й жодного двору, де б люди не ховали й не кували зброї для боротьби, що колись нарешті мала початися. [362]

Тенгіл обіцяв білих коней і тим, хто виказуватиме, де схована зброя.

- От же йолоп,- сказав Матіас.- Невже він сподівається знайти в Шипшиновій Долині хоч одного зрадника?

- Ні, тільки у Вишневій Долині є зрадник,- гірко мовив Юнатан.

Так, я знав, що поруч зі мною бородатий, у лахмітті, йде Юнатан, хоч мені й досі ніяк не вірилось, що це він.

- Йоссі не довелося спізнати тієї жорстокості й гніту, що спізнали ми,- сказав Матіас,- а то б він нізащо не робив того, що робить.

- Цікаво, як там Софія,- мовив Юнатан.- І дуже мені хотілося б знати, чи долетіла до неї Б'янка.

- Маймо надію, що долетіла,- сказав Матіас.- І що Софія вже вгамувала Йоссі.

Біля Матіасової хати ми побачили Гладкого Додіра. Він простягся на траві і грав у кості з трьома іншими вояками. Мабуть, вони мали вільний день, бо пролежали під кущами шипшини аж до вечора, нам їх було видно з вікна. Вони грали в кості, їли свинину й пили пиво, якого принесли з майдану ціле відро. Згодом вони кинули . грати в кості, вже тільки їли й пили. Тоді кинули їсти, лише пили. А потім уже не робили нічого, лише лазили під кущами шипшини, мов жуки. Нарешті всі четверо поснули.

їхні шоломи та плащі лежали на траві, де вони їх поскидали, бо кому приємно було б такого теплого дня пити пиво в товстому вовняному плащі!

- Якби про це довідався Тенгіл, то залив би їм сала за шкуру,- сказав Юнатан.

Він вийшов надвір, і не встиг я ще стривожитись за нього, як він вернувся з плащем і шоломом.

- Навіщо тобі ця погань? - спитав Матіас.

- Я ще не знаю,- відповів Юнатан.- Але, може, й знадобиться.

Він скинув із себе лахміття, відірвав бороду, надяг плаща та шолом, і перед нами з'явився страшний Тенгілів [363] вояк. Матіас аж затремтів і попросив його задля безпеки віднести ту погань у сховок. Юнатан так і зробив.

Потім ми лягли й проспали до вечора, тому я не чув, що було, коли Гладкий Додір та його приятелі прокинулись і почали з'ясовувати, чий шолом і чий плащ зникли.

Опісля Матіас розповів нам, що він також заснув, та скоро прокинувся й чув у шипшинових кущах крик і лайку.

Вночі ми знов копали підземний хід.

- Ще три ночі - і скінчимо,- сказав Юнатан.

- А тоді що? - спитав я.

- Тоді я виберуся звідси,- відповів він.- Може, мені не пощастить, але принаймні треба спробувати. Я мушу звільнити Урвара.

- Тільки разом зі мною,- сказав я.- Більше я без тебе не залишусь. Куди підеш ти, туди й я.

Юнатан довго дивився на мене, потім сказав:

- Гаразд, якщо ти так хочеш, то я також хочу.

11

Мабуть, стільки м'яса й пива підохотило Тенгілових вояків, та й двадцятеро білих коней були для них доброю принадою. Бо тепер вони взялися запекло шукати Юна-тана. А останнім часом нишпорили з ранку до вечора в кожному дворі і в кожному кутку. Юнатанові майже весь час доводилось сидіти в сховку, він мало не задихнувся там.

Ведер і Кадер їздили по селищі й зачитували відозву про мого брата. Один раз мені також випала нагода послухати, як вони торочили «про Тенгілового ворога Юнатана Лев'яче Серце, що злочинно перебрався через мур і десь ховається й досі в Шипшиновій Долині». Вони так описували його зовнішній вигляд: «Незвичайно вродливий юнак з русявим чубом і блакитними очима, високий, стрункий». Мабуть, так змалював його Йоссі. [364]

Далі вони знов нагадували про смертну кару тому, хто переховує Юнатана, і про винагороду тому, хто викаже його сховок.

Поки Ведер і Кадер їздили по селищі й оголошували братові прикмети, мешканці Шипшинової Долини приходили до Матіаса попрощатися з Юнатаном і подякувати йому за все, що він для них зробив. Виявилося, багато більше, ніж мені було відомо.

- Ми тебе ніколи не забудемо,- казали вони із сльозами на очах і приносили йому хліб, хоч і самі майже голодували.

- Тобі потрібен хліб, бо дорога твоя важка й небезпечна,- казали вони і квапливо йшли, щоб устигнути ще раз послухати Ведера й Кадера - задля розваги.

Навідались вояки й до Матіаса. Коли вони зайшли, я сидів у кухні на стільці і з ляку аж помертвів. Але Матіас не втратив мужності.

- Чого ви шукаєте? - спитав він.- Того Юнатана Лев'ячого Серця взагалі, мабуть, немає. Ви його вигадали, щоб ходити по хатах і робити людям розгардіяш.

Тенгілові вояки й справді зробили в хаті розгардіяш. Вони почали з кімнати, скидали на підлогу постіль з ліжка, тоді заходилися нишпорити в шафі й теж повикидали з неї все - з дурного розуму. Невже вони думали, що Юнатан міг сидіти в шафі?

- Може, заглянете в нічний горщик? - поглузував Матіас.

Вояки розсердилися.

Потім вони перейшли до кухні й накинулись на скриню. Я сидів на стільці й відчував, як у мені здіймається ненависть. Адже саме цього вечора ми з Юнатаном мали залишити долину! Я подумав: якщо вони зараз знайдуть Юнатана, я не знаю, що зроблю. Невже Юнатана спіймають, коли він от-от має покинути долину? Ні, цього не повинно статися!

Матіас напхав у скриню старого одягу, вовни і різного дрантя, щоб з комірчини не чути було ніяких звуків, і вояки все те викидали додолу. [365]

А тоді... Мені захотілось крикнути так, щоб попадали стіни, бо один вояк уперся плечем у скриню й почав відсувати її вбік. Але в мене раптом не стало голосу. Я наче закам'янів на стільці, тільки ненавидів того вояка лютою ненавистю, ненавидів усе в ньому, грубі руки, потилицю й бородавку на лобі. Я ненавидів його, бо знав: зараз він побачить дверці до сховку і Юнатанові буде кінець.

Та крик однаково пролунав.

- Дивіться, горимо! - закричав Матіас.- Це Тенгіл наказав вам розпалювати в хатах пожежі?

Не знаю, як це сталося, але він не брехав. На підлозі шпарко горіла вовна, і вояки заходились гасити полум'я. Вони затоптували його, збивали руками, метушились, лаялись, а врешті перевернули на нього діжку з водою. Вогонь погас, не дуже довго й погорівши. Та Матіас не вгавав і далі люто кричав на вояків:

- Ви що, з глузду з'їхали? Хіба можна кидати вовну так близько від вогнища, з якого на всі боки скачуть іскри?

Вояк із бородавкою розсердився.

- Мовчи, старий! - гримнув він.- А то я знайду багато способів заткнути тобі пельку!

Та Матіас не злякався.

- Хоч приберіть після себе в хаті,- сказав він.- Гляньте, який тут свинюшник!

Виявилося, що це був найкращий засіб викурити їх із хати.

- Сам прибирай свій свинюшник! -- огризнувся той, що з бородавкою, і перший ушився.

Решта пішла за ним, навіть двері поледачились зачинити.

- Всі як один дурні непроторенні,- зробив висновок Матіас.

- Але добре, що почалась пожежа,- сказав я.- Як пощастило Юнатанові!

Матіас подмухав на свої пучки.

- Так, часом невеличка пожежа до речі,- погодився [366] він.- Хоч і незручно вигрібати жар із вогнища голими руками. Пече в пальці.

Та на цьому наша біда не скінчилась, як я сподівався. Вояки пішли обшукати ще й стайню, а потім той з бородавкою вернувся до хати і сказав Матіасові:

- У тебе, старий, двоє коней. Ти хіба не знаєш, що в Шипшиновій Долині нікому не можна тримати більше як одного коня? Ми пришлемо ввечері чоловіка з того боку, і він забере того, з лисиною. Ти подаруєш його Тенгілові.

- То хлопчиків кінь,- заперечив Матіас.

- Ну, а тепер буде Тенгілів.

Ось що сказав той вояк. Я заплакав. Адже цього вечора ми з Юнатаном мали залишити Шипшинову Долину. Наш довгий підземний хід був готовий. А мені досі навіть на думку не спадало, що буде з нашими кіньми. Не могли ж ми забрати з собою Гріма й Ф'ялара підземним ходом, вони тудою не пролізли б. Який я був дурний, що досі цього не зрозумів! Адже нам доведеться залишити коней у Матіаса. Чи нам і так мало лиха, треба ще гіршого? Мій Ф'ялар дістанеться Тенгілові! Як тільки моє серце витримало, не розірвалося з розпуки.

Вояк з бородавкою сягнув рукою в кишеню, витяг дерев'яну дощечку й тицьнув її Матіасові під ніс.

- Постав тут свій хрестик,- сказав він.

- Навіщо? - спитав Матіас.

- Це означатиме, що ти радо віддаєш Тенгілові коня.

- Я зовсім не радий,- заперечив Матіас. Тоді вояк підступив до нього з оголеним мечем.

- Звичайно, ти радий! - сказав він.- Ти страшенно радий і засвідчуєш це хрестиком на дощечці. Даси цю дощечку тому чоловікові з Карманяки, що приїде по коня. Бо Тенгілові потрібен доказ, що ти віддав коня добровільно. Зрозумів?

І він так турнув Матіаса, що той мало не впав.

Що Матіас мав робити? Він поставив хрестик, і вояки пішли з його двору, подалися шукати Юнатана в іншій садибі.

Це був наш останній вечір у Матіасовій хаті. Востаннє ми сиділи біля його столу, востаннє він нагодував нас своєю юшкою. Ми всі троє були засмучені. А найдужче я. Я плакав. За Ф'яларом. І за Матіасом. Адже він став мені майже рідним дідом, і тепер доведеться покинути його. Я плакав ще й тому, що я такий малий, лякливий і нічого не можу вдіяти, коли приходить ось такий вояк і штовхає мого діда.

Юнатан також сидів задуманий, та раптом він промурмотів:

- Якби я знав гасло!

- Яке гасло? - спитав я.

- Ти хіба не знаєш, що треба сказати гасло, коли входиш у головну браму чи виходиш із неї? [368]

- Так, знаю,- відповів я.- До того ж, знаю й гасло. «Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!» Я чув його від Йоссі, хіба я не казав?

Юнатан витріщив на мене очі. Він довго мовчки дивився на мене, тоді засміявся.

- Хрущику, ти мені подобаєшся,- сказав він.- Ти це теж знаєш?

Я не міг зрозуміти, чого він так зрадів тому гаслові. Не думає ж він іти через головну браму? Та однаково я був задоволений, що зміг трохи розважити його такою дрібницею.

Матіас пішов прибирати в кімнаті, і Юнатан кинувся за ним. Вони довго про щось стиха розмовляли, не знаю, про що. Я почув тільки, як Юнатан спитав:

- Доглянете мого брата, якщо мені не пощастить? Невдовзі він повернувся і сказав:

- А тепер слухай, Хрущику. Я візьму свої речі й поїду перший. А ти чекай у Матіаса, поки я не дам тобі знаку. Мене довгенько не буде, бо спершу я мушу владнати одну справу.

О, як мені це не сподобалося! Я ніколи не вмів чекати на нього, особливо коли боявся. А тепер я боявся. Бо хтозна, що з Юнатаном станеться, як він вилізе з підземного ходу. І яку справу він хоче владнати, що може не пощастити?

- Нема тобі чого боятися, Хрущику,- сказав Юнатан.- Не забувай, що ти Карл Лев'яче Серце!

Він швидко попрощався з Матіасом та зі мною і поліз до комірчини. Потім він зник у підземному ході. Наостанці ми ще побачили його руку - він махав нам на прощання.

І ми з Матіасом лишилися самі.

- Гладкий Додір і гадки не має, який кріт пролазить саме тепер під муром,- сказав Матіас.

- Так, але що як він помітить, коли кріт висуне з землі голову? - мовив я.- Що, як він кине в нього свого списа?

Я був дуже пригнічений і тихенько пішов до стайні, [369] до Ф'ялара. Востаннє пошукати в нього розради. Але яка там розрада, коли я знав, що після цього вечора більше ніколи його не побачу.

В стайні стояли сутінки. Віконце було маленьке й не пропускало багато світла, але я добре побачив, як швидко Ф'ялар повернув голову, коли я з'явився в дверях. Я підійшов і обняв його за шию, хотів, щоб він зрозумів: у тому, що скоро станеться, немає моєї вини.

- Хоч, мабуть, я таки винен,- промовив я й заплакав.- Бо якби я лишився у Вишневій Долині, Тенгіл ніколи б тебе не забрав. Вибач мені, Ф'яларе, вибач! Але я інакше не міг зробити.

Певне, він зрозумів, що мені тяжко. Він торкнувся мого вуха своїм м'якеньким писком, наче не хотів, щоб я плакав.

Проте я не міг стриматися. Я стояв біля нього, і сльози в мене лилися й лилися, аж поки вилились усі. Тоді я вичесав його, а наприкінці висипав йому останній овес. Звичайно, поділивши його порівну між ним і Грімом.

І поки я чесав Ф'ялара, у голові в мене снувалися недобрі думки.

Якби той чоловік, що має прийти по мого коня, дорогою помер, думав я. Якби він помер, поки перебереться через річку! Звичайно, негарно бажати комусь смерті. Та й що це мені допоможе?

Ні, той чоловік уже сів на порон, думав я, на порон, що перевозить награбоване в Шипшиновій Долині добро. Може, він уже зійшов на берег, а може, входить у головну браму і ось-ось з'явиться тут. Ох, Ф'яларе, якби ми з тобою могли кудись утекти звідси!

І тільки-но я встиг подумати так, як хтось відчинив двері до стайні. Я так злякався, що аж закричав. Але то був тільки Матіас. Він почав хвилюватися, що мене так довго нема. Я був радий, що в стайні залягав присмерк. Не треба було йому знати, що я знов плакав. Та він однаково здогадався, бо сказав:

- Якби я, синку, міг щось зробити! Але тут тобі не допоможе ніякий дід. Залишається тільки плакати. [370]

Враз я побачив у віконце, що до двору хтось наближається. Тенгілів вояк! Той, що має забрати Ф'ялара!

- Он він прийшов! - крикнув я.- Діду Матіасе, він прийшов!

Ф'ялар заіржав. Його стривожив мій розпачливий крик. Наступної миті двері до стайні відчинились, і в них з'явився вояк у чорному шоломі й чорному плащі.

- Ні! - закричав я.- Ні!

Та він підбіг і міцно обняв мене. Обняв мене Юнатан! Бо це був він!

- Ти не впізнаєш свого брата? - спитав він, коли я відсахнувся.

Він потяг мене до віконця, щоб я добре роздивився на нього. Та однаково мені не вірилось, що це Юнатан. Важко було впізнати його, такий він став бридкий. Навіть бридкіший за мене, зовсім не схожий на «дуже вродливого юнака». Чуб його вибивався злиплими пасмами з-під шолома і не блищав золотом, під носом він наліпив пучок якогось кумедного лика. Невже від цього можна стати таким бридким? Весь вигляд у нього був кумедний. Я б посміявся .з нього, та не було коли. Юнатан не хотів гаяти час на теревені.

- Мерщій, мерщій! - квапив він.- Треба негайно їхати! Чоловік із Карманяки може з'явитися будь-якої хвилини! - Він простяг руку Матіасові.- Давайте дощечку! Адже ви радо віддаєте Тенгілові обох коней?

- А то ж як! Звичайно, радо,- відповів Матіас і вручив йому дощечку.

Юнатан сховав її до кишені.

- Мені треба показати її на брамі,- пояснив він.- Нехай старший вартовий переконається, що я не брешу.

Ми поспішали. Ніколи ми ще так швидко не сідлали коней. І Юнатан тим часом оповідав Матіасові, як він пройшов крізь браму, бо старого дуже цікавило це.

- Дуже просто,- пояснив він.- Я проказав гасло, яке почув від Хрущика: «Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!» Тоді старший вартовий спитав: «Звідки ти йдеш і в якій справі?» - «З Карманяки, а йду до [371] старого Матіаса, забрати в нього для Тенгіла двох коней»,- відповів я. «Проходь»,- сказав він. «Дякую»,- відповів я йому. І ось я тут. Але мені треба вибратися за браму, поки ще один Тенгілів вояк з'явиться по коней, бо то вже буде підозріло.

Ми вивели коней зі стайні швидше, ніж я про це кажу, і Юнатан сів на Гріма. Ф'ялара він тримав за вуздечку.

- Бувайте здорові, Матіасе! - гукнув він.- Ще побачимось!

І поїхав учвал з обома кіньми. Лишив мене й поїхав!

- А я? - вихопилось у мене.- Що я робитиму? Юнатан помахав рукою і гукнув:

- Дід Матіас скаже тобі що!

Я стояв розгублений і дивився йому вслід. Та Матіас пояснив мені:

- Ти сам розумієш, що у браму тебе нізащо не пустили б. Ти виберешся звідси підземним ходом, як стемніє. А з другого кінця, за муром, Юнатан чекатиме на тебе.

- Ви певні? - спитав я.- Ану ж останньої хвилини з ним щось станеться!

Матіас зітхнув і сказав:

- Хіба можна бути певним чогось у світі, де є такі, як Тенгіл? Але часом би сталося таке лихо, ти вернешся назад і житимеш у мене.

Я спробував уявити собі, що буде далі. Вперше залізти під землю самому! Від такої думки мені стало моторошно. А якщо я виберуся з-під землі серед лісу й не зустріну Юнатана? Я сидітиму в темряві й чекатиму довго, поки переконаюся, що Юнатанів намір не вдався. Доведеться плазувати назад. І жити без Юнатана!

Ми стояли перед стайнею, тепер уже порожньою. І раптом мені сяйнула ще одна думка:

- А що вам буде, діду Матіасе, коли з'явиться чоловік з Карманяки й побачить, що в стайні нема жодного коня?

- Ні, один буде,- відповів Матіас.- Я зараз приведу свого коня, якого прилаштував у сусідів, поки в моїй стайні стояв Грім. [372]

- Тоді він забере вашого коня.

- Що він, сорому не матиме? - відповів Матіас.

Він ледве встиг привести коня додому. Тільки-но зачинив за ним стайню, як справді з'явився той чоловік, що мав забрати Ф'ялара. Спершу він почав кричати, погрожувати й лаятись, як усі Тенгілові люди. Адже в стайні був тільки один кінь, і Матіас не віддавав його.

- Не дам та й годі,- сказав Матіас.- Ти знаєш, що кожен має право тримати одного коня. А другого, хай вам чорт, ви вже взяли і дощечку з моїм хрестиком також. Я не винен, що у вас там нема ладу і один йолоп не знає, що робить другий.

Декотрі вояки аж пінилися з люті, коли Матіас говорив із ними так зухвало, але були й такі, що відразу сумир-нішали й лагіднішали, а цей, що прийшов по Ф'ялара, просто розгубився.

- Мабуть, трапилась якась помилка,- сказав він і пішов геть, мов собака з підібганим хвостом.

- Ви ніколи не боїтеся, діду Матіасе? - спитав я, коли вояк вийшов з подвір'я.

- Боюся, ще й як,- відповів він.- Послухай, як б'ється в мене серце.- Він приклав мою руку до своїх грудей.- Усі ми боїмось. Але часом не маєш права показувати свій страх.

Настав вечір, почало смеркатися. Мені час було залишати Шипшинову Долину. І Матіаса також.

- Прощавай, синку,- сказав він.- Не забувай мене.

- Ні, я ніколи, ніколи вас не забуду! - відповів я.

І ось я опинився сам під землею. Я ліз довгим, темним ходом і весь час розмовляв сам із собою, щоб не було так страшно.

- Нічого, що тут темно, хоч око виколи... Нічого, я тут не задушуся... Земля потроху сиплеться за комір, але байдуже, це не означає, дурний, що завалиться весь хід! Ні, ні, Додір не побачить мене, коли я вилізу з того боку, він же не кіт, щоб бачити в темряві! Юнатан уже, напевне, чекає там на мене. Якби він був там, якби він був там, чуєш, що я кажу. Він там! Там! [373]

І він справді був там. Він сидів у темряві на камені, а неподалік під деревом стояли наші коні.

- Привіт, Карле Лев'яче Серце, нарешті ти з'явився! - сказав Юнатан.

12

Ми проспали ніч під ялиною і прокинулися вдосвіта. Нам було холодно. Принаймні я весь тремтів. Між деревами залягав туман, ми ледве розрізняли в ньому Гріма і Ф'ялара. Вони здавалися примарами в тій сірій ваті. Навколо було тихо. Зовсім тихо і якось сумно. Не знаю, чому, прокинувшись того ранку, я відчув такий сум, порожнечу й тривогу. Знаю тільки, що мені хотілося знов опинитись у теплій Матіасовій кухні. Я боявся того, що чекало на нас. Того, про що до пуття й не знав.

Я намагався не показувати Юнатанові свого настрою. Бо хтозна, може, він відішле мене назад. А я хотів бути з ним у всіх небезпеках.

Юнатан глянув на мене й усміхнувся.

- Чого ти такий насуплений? - спитав він.- Нема чого. Могло бути гірше!

Так, це все-таки була втіха.

Та ось зійшло сонце, і сірий туман розтанув. У лісі защебетали пташки, всі тривоги відразу розвіялись, а небезпеки стали не такі страшні. Крім того, я нагрівся, бо сонце уже припікало навіть зранку. Я почував себе краще, майже добре.

Грімові і Ф'яларові також було добре. Адже вони позбулися нарешті темної стайні і знов вільно паслися на зеленій траві. По-моєму, вони були задоволені.

Та ось Юнатан свиснув їм. Зовсім тихо, проте коні почули й підійшли до нас.

Юнатан хотів негайно їхати. Якнайдалі від цього місця і якнайшвидше.

- Бо мур пролягає зразу за цими ліщиновими кущами,- пояснив він.- А я не маю бажання раптом зустрітися з Додіровими бляклими очима.

Наш підземний хід кінчався неподалік у ліщині. Проте [375] отвору не було видно. Юнатан прикрив його гіллям і хмизом. І ще позначив те місце двома кілочками, щоб його можца було знайти.

- Запам'ятай усі прикмети,- сказав він.- Цей великий камінь, ялину, під якою ми ночували, й ліщинові кущі. Може, цей хід нам ще знадобиться. Якщо тільки...

Він замовк і більше нічого не сказав. Ми сіли на коней і тихо поїхали звідти. Над верхів'ями дерев з'явився голуб. Один із Софіїних голубів.

- Це Палома,- сказав Юнатан. Як він упізнав її з такої відстані?

Ми довго чекали звісток від Софії. І ось нарешті з'явилася ця голубка, коли ми вже були за муром. Голубка полетіла просто до Матіасової хати. Скоро вона сяде між голубами коло стайні, але вже тільки Матіас прочитає повідомлення, яке вона принесла.

- Чом та голубка не прилетіла вчора,- зажурено сказав Юнатан.- Аби я довідався, що мені треба знати.

Але ми не могли вертатися. Нам треба було якнайшвидше від'їхати далі від Шипшинової Долини, від муру і від Тенгілових вояків, що шукали Юнатана.

Кружною дорогою через ліс ми мали добратися до річки, а тоді їхати вздовж берега в напрямку водоспаду Карма, пояснив мені Юнатан.

- І ти, Хрущику, побачиш там такий водоспад, який тобі ніколи й не снився! - сказав Юнатан.

- Як же б він мені снився? - сказав я.- Адже я ніколи не бачив великого водоспаду.

Бо я справді багато чого не бачив, поки не потрапив у Нангіялу. Не бачив ще такого лісу, яким ми тепер їхали. То був дійсно казковий ліс, темний і густий, без жодної стежки. Ми просто їхали вперед поміж деревами, що намагалися стьобнути нас по обличчю своїм мокрим віттям. Та однаково мені там подобалося. Все подобалося - і дивитись, як крізь гілля просмикується сонячне проміння, і слухати пташок, і вдихати запах вологих дерев, вологої трави й наших коней. А насамперед подобалося їхати з Юнатаном. [376]

Повітря в лісі було чисте й прохолодне, та поволі й там теплішало. Відчувалося, що вдень буде гаряче.

Невдовзі Шипшинова Долина залишилась далеко позаду, ми заїхали в глибину лісу. І там на невеличкій галявині серед високих темних дерев натрапили на стару сіру хатину. І хто зважився оселитись на такому відлюдді? Але хтось там жив. Із димаря курилося, а перед хатиною паслися дві кози.

- Тут живе Ельфріда,- сказав Юнатан.- Вона дасть нам козячого молока, якщо ми її попросимо.

Вона справді дала нам молока, а ми були голодні, бо довго вже їхали й ще нічого не їли. Ми, сидячи на кам'яному порозі в Ельфріди, напилися козячого молока з хлібом, який мали з собою, попоїли козячого сиру, який нам також дала Ельфріда, а наостанці й по жмені суниць, яких я назбирав у лісі. Сніданок був смачний і поживний.

Ельфріда виявилась огрядною ласкавою бабусею. Жила вона сама з козами й котом.

- Дякувати богу, що мою хату не оточили муром,- сказала Ельфріда.

Вона знала багатьох людей у Шипшиновій Долині й хотіла почути, чи вони ще живі. Юнатан почав розповідати їй про Долину. Але розповідав з важким серцем. Адже здебільшого це були такі новини, що, слухаючи їх, стара добра жінка ще дужче журилася.

- Яке лихо спіткало Шипшинову Долину,- зітхнула Ельфріда.- Хай тому Тенгілові добра не буде! І Катлі! З ним би швидко впоралися, якби не було Катли.

Вона затулила очі фартухом, мабуть, плакала.

Мені було важко дивитися на неї, і я подався в ліс, назбирати ще трохи суниць. А Юнатан залишився і ще довго розмовляв із Ельфрідою. Я збирав суниці, а думки не давали мені спокою. Хто та Катла й де вона живе? І коли я довідаюсь про це?

Помалу ми доїхали до річки. Саме як була найбільша спека. Сонце сяяло в небі, мов розпечена куля, і в воді відбивалися тисячі маленьких сонць. Ми стояли [377] на високому березі й дивились на річку глибоко внизу. Яке то було видовище! Прадавня Річка, пінячись і вируючи, прудко несла води до водоспаду Карма, ми чули його могутній гук.

Ми вирішили зійти вниз і скупатися. Коней ми пустили в ліс, щоб вони самі знайшли собі потічок і напилися води. Отож ми побігли стрімким берегом, на ходу скидаючи одяг. Край берега росла верба, стовбур якої нахилився над річкою, а гілля опускалось до самої води. Ми вилізли на вербу, і Юнатан показав мені, як, тримаючись за гілляку, можна зануритись у воду.

- Тільки добре тримайся,- попередив він,- а то не стямишся, як попадеш у водоспад Карма.

Я так міцно тримався, що аж кісточки в мене побіліли. Погойдувався разом із гіллякою, і тіло моє з усіх боків обмивала вода. Так весело я ще ніколи не купався і так небезпечно теж. Адже я відчував, як водоспад усмоктував мене, тяг до себе.

Потім Юнатан допоміг мені знов видряпатися на стовбур, [379] і ми посідали на вербі, наче в зеленому курені, що погойдувався над водою. Річка гралася й пустувала під самими нами. Вона манила нас до себе, хотіла переконати нас, що вона весела, зовсім не страшна. Але досить було мені занурити ступню у воду, ба навіть самий великий палець, і я відчував, як течія хоче потягти мене з собою.

Сидячи отак, я випадково звів очі на берег і похолов із ляку. Я побачив там вершників, Тенгілових вояків із довгими списами. Вони їхали вчвал, та через гук водоспаду ми не почули тупоту копит.

Юнатан також помітив їх, але я не побачив по ньому, що й він злякався. Ми сиділи тихо, чекаючи, щоб вояки проїхали повз нас. Але дарма. Вони зупинилися й зіскочили з коней - хотіли відпочити абощо.

- Вони не тебе шукають? - спитав я Юнатана.

- Навряд,- відповів він.- Вони їдуть із Карманяки до Шипшинової Долини. Там далі перед водоспадом через річку збудований міст. Тією дорогою Тенгіл здебільшого й посилає своїх посіпак у долину.

- Але краще б вони тут не зупинялися,- сказав я. Юнатан погодився зі мною.

- Мені зовсім не треба, щоб вони помітили мене,- сказав він.- А то ще, бува, їм спадуть на думку всі ті балачки про Лев'яче Серце.

Я нарахував їх на березі шестеро. Вони сперечалися про щось, галасували й показували на воду, хоч ми не чули, що вони кажуть. Та раптом один із них рушив з берега конем униз до річки. Він їхав майже навпроти нас, і я був радий, що ми добре сховані серед гілля.

Решта гукали йому:

- Облиш, Перку! Дарма й пробувати! І коня втопиш, і сам потонеш!

Але той, кого вони називали Перком, тільки засміявся й гукнув у відповідь:

- Я вам зараз покажу! Коли не допливу до тієї скелі й назад, то ставлю всім пиво, даю слово!

Тепер і ми збагнули, що він хоче зробити. [380]

Серед річки, трохи далі вгору, стриміла скеля. Течія вирувала навколо неї, і над водою видніла тільки її верхівка. Та Перк, видно, помітив її, коли їхав повз те місце, і тепер хотів похизуватися.

- Навіжений! Невже він думає, що кінь зможе доплисти проти течії аж туди? - сказав Юнатан.

Перк уже скинув шолом, плащ і чоботи. Тепер він сидів верхи в самій сорочці та штанях і намагався присилувати свою гарну невеличку чорну кобилу зайти у воду. Перк кричав на неї, підганяв її, молотив п'ятами, проте кобила опиралася. Вона боялась води. Тоді він почав бити її. Нагайки в нього не було, він гамселив її кулаком по голові, і я почув, що Юнатан хлипнув, як тоді на майдані.

Нарешті Перк домігся свого. Кобила заіржала і, хоч була налякана до смерті, кинулась у річку. Моторошно було дивитись, як відчайдушно кобила боролася з течією, що підхопила її і понесла вниз.

- її понесе просто на нас,- сказав Юнатан.- Хоч би що той Перк робив, він не зможе досягти з нею скелі!

Проте кобила, виконуючи волю господаря, намагалася доплисти туди. О, як вона, бідолаха, натужувалась і який її охопив смертельний жах, коли вона відчула, що течія сильніша за неї!

Навіть Перк тепер зрозумів, що важить своїм життям. Він спробував завернути кобилу назад до берега, але скоро переконався, що не досягне його. Течія хотіла іншого. Хотіла затягти його у водоспад Карма, і він заслужив на це. Але мені шкода було кобили. Тепер вона була цілком безпорадна. їх несло просто на нас, як і передбачав Юнатан, скоро вони пропливуть під нами і зникнуть. Я бачив страх у Перкових очах, він знав, куди його несе.

Я оглянувся на Юнатана й несамохіть крикнув. Він висів, погойдуючись, над водою, на самому вершку гілляки. Висів униз головою, обхопивши ногами гілляку, і, коли Перк опинився під ним, спіймав його за чуба й потяг з води так, що той учепився за вербу. [381]

Тоді Юнатан покликав кобилу:

- Сюди, конячко, сюди, до мене!

Кобила вже пропливла далі, але відчайдушно намагалась повернути до нього. Тепер на спині в неї не було вайлуватого Перка, та однаково вона насилу трималася. Проте Юнатан якимось дивом піймав вуздечку й почав підтягати кобилу до берега. То було змагання не на життя, а на смерть, бо річка не відпускала своєї здобичі, хотіла здобути їх обох - кобилу і Юнатана.

Я знавіснів з люті й закричав Перкові:

- Помагай, бовдуре, помагай!

Той дурень уже видряпався на стовбур і надійно примостився близько від Юнатана, але, замість допомогти йому, він тільки нахилився до нього й крикнув:

- Кинь коня, чуєш! Там у лісі гуляють якихось двоє коней, і я візьму собі одного замість цієї кобили! Кинь її!

Кажуть, що злість додає людині сили, в кожному разі, хоч цим Перк допоміг Юнатанові витягти кобилу. Потім він сказав Перкові:

- Ти, дурню, гадаєш, що я врятував тобі життя на те, щоб ти вкрав у мене коня? І не соромно тобі?

Не знаю, може, Перкові й справді стало соромно. Він нічого не сказав, не спитав, хто ми і звідки їдемо. Він почвалав на берег зі своєю бідолашною кобилою і невдовзі по тому зник разом з усім загоном...

Увечері ми розпалили багаття біля водоспаду Карма. Я певен, що жодне багаття ніколи й ніде не могло зрівнятися з тим, що горіло в нас.

Мені здавалося, що такого моторошного і водночас прекрасного місця не було більше ні на небі, ні на землі. Гори, річка й водоспад були надто великі й могутні. Раз по раз я ловив себе на думці, що, може, я сплю, і сказав про це Юнатанові.

- Не думай, що все це відбувається насправді. Нам просто сниться сон про давні-давні часи.

Ми стояли на мості, який Тенгіл звелів збудувати, щоб з'єднати дві країни - Карманяку й Нангіялу. їх розділяли провалля і Прадавня Річка. [382]

Під мостом на дні того провалля вирувала вода, яка потім, ревучи й гуркочучи, кидалась у водоспад Карма, а звідти в ще глибшу й страшнішу яму.

- Як можна було спорудити міст над таким глибочезним проваллям? - здивувався я.

- Мені й самому цікаво було б довідатись про це,- відповів Юнатан.- А ще я хотів би знати, скільки людських жертв пішло на цей міст, скільки нещасних із криком попадало вниз і зникло у водоспаді Карма.

Я затремтів. Мені здалося, ніби я почув між горами відлуння того крику. Ми тепер були зовсім близько від Тенгілових володінь. По той бік мосту у глиб гір в'юнилася стежка. В Прадавні Гори Карманяки.

- Коли триматися тієї стежки, можна доїхати до Тенгілового замку,- пояснив Юнатан.

Я затремтів іще дужче. А потім подумав, що все це буде завтра, як настане ранок. А поки що вечір, і я вперше в житті посиджу біля багаття разом з Юнатаном.

Ми розпалили його на широкому прискалку біля водоспаду. Неподалік від мосту. Але я сів так, щоб усе те було в мене за спиною. Я не хотів бачити мосту, що вів до Тенгілових володінь, не хотів бачити нічого на тому боці. Я дивився тільки на полум'я, що палахкотіло між кручами. При світлі багаття мені видно було гарне й добре Юнатанове обличчя і наших коней.

- Це багаття куди краще за моє перше,- сказав я.- Бо тепер я сиджу з тобою, Юнатане!

Хоч би куди я попав, а завжди почував себе в безпеці, якщо зі мною був Юнатан. І тепер я радів, що ми таки розпалили разом багаття, про яке стільки говорили, коли жили на землі.

- Доба табірних багать і казок, пам'ятаєш, як ти розповідав мені про неї? - спитав я.

- Так, пам'ятаю,- відповів Юнатан.- Але тоді я не знав, що в Нангіялі будуть такі страшні казки.

- І вони будуть такі завжди? Як ти гадаєш? - спитав я.

Юнатан помовчав, дивлячись на вогонь, тоді сказав: [383]

- Ні, після вирішальної битви Нангіяла знов стане землею, де казки будуть гарні, а життя легке й просте.

Багаття на мить спалахнуло яскравіше, і в його відблиску я побачив, який Юнатан стомлений і сумний.

- Але розумієш, Хрущику, вирішальна битва може виявитись ще однією страшною казкою про смерть і ще раз про смерть. Тому її мусить очолити Урвар, а не я. Бо я нездатний когось убивати.

Так, я й сам знаю, що ти на таке не здатний, подумав я. Тоді спитав його:

- А навіщо ти врятував життя Перкові, хіба це добре?

- Не знаю, чи добре,- відповів Юнатан.- Але є речі, які треба робити, а то будеш не людина, а грудка гною.

- Та уяви собі, що він міг би здогадатися, хто ти,- сказав я.- І тебе схопили б!

- Ну що ж, то схопили б Лев'яче Серце, а не грудку гною,- відповів Юнатан.

Наше багаття догоріло, і гори огорнула темрява. Спершу лише присмерк, потім чорна пронизлива пітьма, в якій ми чули тільки гук водоспаду й не бачили жодного проблиску світла.

Я присунувся якомога ближче до Юнатана. Ми сиділи в темряві, прихилившись до кручі, й балакали про се, про те. Я не відчував страху, тільки якусь дивну тривогу.

- Пора спати,- сказав Юнатан.

Але я знав, що не засну. І балакати мені не дуже хотілося через ту тривогу. її викликала не темрява, а щось інше, невідоме. Та добре, що біля мене був Юнатан.

Раптом спалахнула блискавка і вдарив такий грім, що гори аж застугоніли. На нас налетіла шалена буря. Я навіть не знав, що бувають такі бурі. Грім так гримів і луною котився між горами, що не чути було ревіння водоспаду, а блискавки шугали, наче ганялися одна за одною. Часом гори ніби займалися пожежею, тоді пітьма ставала ще чорніша. Нас огортала немов прадавня ніч.

Спалахнула ще одна блискавка, страшніша за всі інші. На мить вона осяяла все навколо.

І в тому світлі я побачив Катлу. Я побачив Катлу. [386]

13

Так, я побачив Катлу, а що було далі, не пам'ятаю. Я наче провалився в чорну яму і отямився аж тоді, коли буря вщухла, а над гірськими вершинами почало світати. Я лежав, поклавши голову Юнатанові на коліна, і мене відразу знов опанував страх, коли я згадав: он там, на скелі по той бік річки, високо над водоспадом, стояла Катла. Я застогнав, згадавши про це, і Юнатан почав мене втішати:

- її вже там нема. Вона пішла. Але я крізь сльози спитав його:

- Хіба є щось таке як Катла? Це чудовисько, чи що?

- Так, Катла - чудовисько,- відповів Юнатан.- Дракониха з прадавніх часів. І вона така сама жорстока, як Тенгіл.

- Звідки він її взяв?

- Кажуть, ніби вона вилізла з печери Катли. Там вона в прадавні часи ночувала. А потім заснула й не прокидалася тисячі років, і ніхто про це не знав. Та одного ранку, страшного ранку, вона прокинулась і поплазувала до Тенгілового замку, дихаючи смертельним вогнем на кожного, кого зустрічала. Там, де вона плазувала, люди падали мертві з обох боків.

- То чому ж вона не вбила Тенгіла? - спитав я.

- Тенгіл тікав, рятуючись від неї, з однієї зали замку до іншої. А як побачив, що вона вже доганяє його, то вихопив бойовий ріг і засурмив, скликаючи на допомогу своїх вояків. І як він засурмив у ріг...

- То що тоді?

- То Катла поплазувала до нього, мов покараний пес. І відтоді слухається Тенгіла. Більше нікого. Тенгілів бойовий ріг наганяє на неї страх. Тільки-но він засурмить, вона сліпо скоряється йому.

Надворі світало. Вершини гір у Карманяці палали, мов вогонь із ніздрів Катли. І туди ми мали їхати. Я боявся, ох, як страшенно я боявся! Хтозна, може, Катла десь причаїлася? Де вона живе? Якщо в печері [387] Катли, то як там міг сидіти Урвар? Я запитав про це Юнатана, і він розповів мені все, що знав.

Катла не жила в печері Катли. Ні, туди вона вже не повернулася після свого тисячолітнього сну. Тенгіл тримає її в невеличкій печері біля водоспаду Карма. Вона сидить там завжди прикута на золотому ланцюзі, крім тих випадків, коли Тенгіл бере її з собою, щоб нагнати людям страху. Бо він любить наганяти страху.

- Я бачив її в Шипшиновій Долині,- сказав Юнатан.

- І тоді ти закричав?

- Так, тоді я закричав.

Страх ще дужче стиснув мені серце.

- Я боюся, Юнатане, Катла вб'є нас. Він знов спробував заспокоїти мене:

- Таж Катла прив'язана. Вона не може досягнути далі, ніж дозволяє її ланцюг. Не досягає далі за ту скелю, де ти її бачив. Там вона любить стояти, втупивши очі у водоспад.

- Чого?

- Не знаю. Мабуть, шукає Карма.

- А хто такий Карм? - спитав я.

- Ет, це просто Ельфрідині теревені,- відповів Юнатан.- Ніхто ніколи не бачив Карма. Його немає. Проте Ельфріда каже, що колись давно він жив у водоспаді Карма і що Катла ненавидить його й не може цього забути. Тому й стоїть на скелі, втупивши очі у воду.

- А хто він, що міг жити в такому пекельному місці?

- Теж чудовисько. Ельфріда казала, що то змій завдовжки від берега до берега. Та це лише давня казка.

- Мабуть, він не білвша казка, ніж Катла? - спитав я. Замість відповіді Юнатан сказав:

- Знаєш, що ще розповідала Ельфріда? Поки ти збирав у лісі суниці? Розповідала, що як вона була ще малою, дітей лякали Катлою і Кармом. Казку про драко-ницю в печері Катли і про змія у водоспаді Карма вона дитиною чула не раз, і їй та казка подобалася, тільки що була страшна. Тією прадавньою казкою у всі часи лякали дітей, казала Ельфріда. [388]

- Хай би та Катла й далі сиділа в своїй печері,- мовив я,- і залишалась тільки казкою.

- Ельфріда теж такої думки,- сказав Юнатан.

Я здригнувся, уявивши, скільки в тій Карманяці чудовиськ. Мені не хотілось туди їхати, дуже не хотілося. Але треба було.

Спершу ми трохи підживилися, хоч ощадили їжу для Урвара, бо Юнатан знав, що в печері в'язні голодують.

Грім і Ф'ялар напилися дощової води, що натекла в розколини. Так високо в горах їм не було доброї паші. Але біля мосту росло трохи трави, і, певне, вони сяк-так попаслися перед дорогою.

І ми рушили на міст. До Карманяки. До володінь Тенгіла й чудовиська. Я так боявся, що весь тремтів. Що в річці є змій, я не дуже вірив, але подумати тільки: ану ж він вирине з глибини і стягне нас з мосту у свій водоспад! А Катла! її я найдужче боявся. Може, вона чекає на тому березі і нам не уникнути її страхітливих зубів і смертельного вогню? Ох; як я боявся! Проте ми переїхали міст, і я не побачив Катли. її не було на скелі.

- Добре, що її немає! - сказав я Юнатанові.

Та вона була! Не на скелі, її страшна голова витикалася з-за великого каменя біля стежки, що вела до Тен-гілового замку. Там ми її й побачили. І вона побачила нас. І так страхітливо заревіла, що здавалося, ще трохи - і гори розколються від її крику. З ніздрів у неї бухкали дим і полум'я, вона шаленіла з люті, раз по раз рвалася з ланцюга й ревіла. Грім і Ф'ялар схарапудились, їх насилу стримали. Я злякався не менше за них. Та хоч як я благав Юнатана вернутися в Нангіялу, він сказав:

- Ми не можемо кинути Урвара напризволяще. Не бійся, Катла до нас не дістане, хоч би як шаліла і рвалася з ланцюга. Але нам треба поспішати,- додав він.- Адже Катлине ревіння чути і в Тенгіловому замку. Якщо ми не втечемо й не сховаємось серед гір, за нами скоро поженеться цілий загін вояків.

І ми помчали стрімкими гірськими стежками, вузькими й ненадійними, так що з-під копит у коней полетіли [389] іскри. Ми кружляли поміж скелями, щоб збити з дороги переслідувачів. Я часто обертався послухати, чи не чути за нами тупоту коней і вигуків Тенгілових людей, що хотіли досягти нас своїми списами, стрілами й мечами. Але нікого не було. Та й важко було б переслідувати когось серед гір і скель Карманяки. А переслідуваному сховатися в них було дуже легко.

Коли ми промчали досить довго, я спитав Юнатана:

- Куди ми їдемо?

- До печери Катли, а куди ж,- відповів він.- Ми вже майже доїхали. Он перед тобою гора Катли.

Он вона яка! Невисока гора з пласким верхом і стрімкими узбіччями, що спадали майже прямовисно вниз. Тільки з одного боку вона виявилась пологішою, і там ми легко могли б вибратись на неї, якби захотіли. І ми почали спинатися, бо нам треба було переїхати через гору, пояснив Юнатан.

- Вхід до печери з боку річки,- сказав він.- А нам треба подивитись, що там робиться.

- А ти справді віриш, що ми зможемо якось пробратись в печеру? - спитав я.

Юнатан уже раніше розповідав мені про міцну браму, яка замикає вхід до печери, і про Тенгілових вояків, що стережуть її вдень і вночі. Як же ми добудемось усередину печери?

Він не відповів на моє запитання, сказав, що доведеться сховати коней, адже вони не вміють лазити по горах.

Ми завели їх у непомітну ущелину під горою Катли й залишили там. Юнатан погладив Гріма і сказав:

- Стійте тут, а ми підемо на розвідку.

Я не мав ніякого бажання йти на розвідку. Не хотів залишати Ф'ялара. Але йти треба було.

Не так легко було вибратись на вершину, і я добре стомився, поки ми нарешті її досягли. Юнатан сказав, що тут можна трохи відпочити, і я відразу кинувся на траву. Юнатан зробив те саме. Ми лежали на пласкій вершині, над нами синіло небо, а під нами в горі була печера. Аж не вірилось, що вона десь тут, унизу, та [390] страшна печера з безліччю переходів і закамарків, де мучилось і гинуло стільки людей. А тут, нагорі, світило сонце, літали метелики, голубіло небо з білими хмаринками, росла трава і квітки. Дивно, що над печерою Катли росла трава і квітки!

І тоді я подумав: якщо в цій печері загинуло стільки людей, то, може, й Урвара вже немає живого. Я спитав Юнатана, як йому здається. Але він не відповів мені. Він лежав горілиць, дивився в небо і, видно, думав про щось своє. Нарешті він сказав:

- Якщо правда, що Катла спала в цій печері з прадавніх часів, то як вона вийшла з неї, коли прокинулась? Адже виходу вже не було, його заступала мідяна брама. Тенгіл увесь час використовував печеру як в'язницю.

- Тоді, як там спала Катла? - здивувався я.

- Так, і тоді, як вона там спала,- сказав Юнатан.- Тільки ніхто про це не знав.

Я здригнувся. Щось гірше важко було собі уявити. Сидиш ув'язнений у печері, аж гульк - до тебе лізе дракон! Та Юнатан думав про інше.

- А коли так, то Катла мала вийти якимось іншим ходом,- сказав він.- І той хід ми повинні знайти, хоч би довелося шукати його цілий рік.

Довго нам не довелось відпочивати, Юнатан нетерпеливився. Ми обережно рушили до печери. Йти було недалеко, тільки трохи спуститися узбіччям. Нам уже видно було річку ген унизу і Нангіялу за нею. Ох, як мені хотілося опинитись там!

- Глянь, Юнатане,- сказав я,- он та верба, де ми купалися! На тому березі!

Та Юнатан спинив мене.

- Мовчи, а то нас можуть почути,- сказав він.

Ми були вже зовсім близько біля урвища. Десь тут, у кам'яній стіні під нами була мідяна брама, що замикала печеру Катли, хоч згори ми її не бачили.

Зате побачили вартових. Трьох Тенгілових вояків. Від самого вигляду їхніх чорних шоломів у мене закалатало серце. [391]

Ми підповзли до самого краю урвища, щоб добре на них роздивитися. Якби вони глянули вгору, то теж побачили б нас. Але вони нікуди не дивилися, просто грали в кості, а до всього іншого їм було байдуже. Якщо крізь мідяну браму не може проникнути жоден ворог, то навіщо її стерегти?

Раптом ми побачили, що брама внизу відчинилась і з неї хтось вийшов. Ще один Тенгілів вояк! У руках він ніс порожню миску й за брамою кинув її на землю. Брама за ним зачинилась, ми чули, як клацнув замок.

- От я й нагодував ту свиню востаннє,- сказав вояк, що вийшов з печери.

Вартові засміялися, а один запитав:

- А він знає, яке сьогодні свято? Останній день у його житті! Ти сказав йому, що ввечері, коли смеркне, на нього чекає Катла?

- Сказав, і знаєте, що він відповів? «Ну нарешті!» І попросив передати вітання Батьківщині. Як же він сказав? Ага: «Урвар може померти, але воля ніколи не помре!»

- «Поцілуй мене, красуне!» Ось що скаже він сьогодні Катлі,- зареготали вартові.- І гарну почує відповідь!

Я глянув на Юнатана. Він зблід.

- Ходімо,- мовив він.- Нам нема чого тут сидіти. Ми якомога тихіше й швидше поплазували геть від

краю урвища, а коли вже нас не могли побачити вартові, схопилися на ноги. Всю дорогу назад ми бігли й зупинились аж коло Гріма й Ф'ялара.

Ми посідали біля коней в ущелині, бо не знали, що нам тепер робити. Юнатан був дуже зажурений, і я не міг його потішити, бо й сам зажурився. Я розумів, як йому шкода Урвара. Тепер він уже не мав надії, що зможе допомогти йому.

- Урваре, мій незнайомий друже, я тебе так і не побачу,- сказав Юнатан.- Сьогодні ввечері ти загинеш, і що тоді стане з зеленими долинами Нангіяли?

Ми з'їли по шматочку хліба, поділившись ним зі своїми кіньми. Я хотів був узяти й зо дві грудочки козячого сиру, досі ми його не чіпали. [392]

- Ще рано, Хрущику,- спинив мене Юнатан.- Сьогодні ввечері я віддам тобі його весь до крихти.

Він довго сидів сумний і замислений, та врешті озвався:

- Я розумію, це те саме, що шукати голку в сіні. Але треба спробувати.

- Що спробувати? - спитав я.

- З'ясувати, кудою Катла вийшла з печери. Та я бачив, що він і сам не вірить у цей задум.

- Якби в нас був цілий рік, то, може, ми й з'ясували б,- додав він.- А в нас лишається тільки один день.

Не встиг він сказати це, як сталося щось несподіване. У вузенькій ущелині, де ми сиділи, біля самої кам'яної стіни росло кілька густих кущів. І з них раптом вискочив наляканий лис. Він шаснув повз нас і швидко зник, ми не встигли й роздивитися на нього.

- Звідки той лис вибіг? - здивувався Юнатан.- Треба поглянути.

І він зник у кущах. Я залишився чекати на нього. Але він довго не повертався, і навколо було так тихо, що я вже почав хвилюватися.

- Юнатане, де ти? - гукнув я.

Він зразу ж озвався. І в голосі його бриніла радість.

- Знаєш, звідки вибіг той лис? Зсередини гори! Зрозумів, Хрущику? Зсередини гори Катли! Тут є отвір!

Може, все було визначене наперед ще в прадавні казкові часи. Може, вже тоді вирішено, що Юнатан урятує Урвара задля щастя Шипшинової Долини. І, може, якісь невидимі казкові духи непомітно керували нашими діями. А то як би сталося, що Юнатан залишив коней саме там, де був вхід до печери Катли? Це була така сама дивина, як і те, що з усіх садиб Шипшинової Долини я вибрав Матіасову, а не якусь іншу.

Ми не сумнівалися, що це і є той отвір, яким Катла вибралася з печери. Це був хід просто всередину гори. Невеликий, але досить широкий, щоб виголоджена дракониця, прокинувшись після тисячолітнього сну й переконавшись, що той отвір, яким вона виходила раніше, замкнений мідяною брамою, протиснулась ним назовні. [393]

І досить широкий, щоб ним пролізли ми! Я втупив очі в темне війстя. Скільки заснулих драконів ще може бути в печері? Тих, що прокинуться, коли ми зайдемо туди й ненароком наступимо на них?

Я відчув на своєму плечі Юнатанову руку.

- Хрущику,- сказав він,- я не знаю, що спіткає мене в печері, але я зараз лізу туди.

- І я також,- сказав я, хоч голос у мене ледь тремтів. Юнатан погладив мене по щоці вказівним пальцем,

як часом любив гладити.

- А може, ти краще почекаєш біля коней?

- Хіба я тобі не казав, що більше ніколи не залишуся без тебе, завжди йтиму туди, куди й ти?

- Казав,- відповів Юнатан, і я відчув, що він зрадів.

- Бо я хочу бути з тобою,- вів я далі.- Де б ти не був, хай би навіть і в підземному царстві.

Таким підземним царством і виявилась печера Катли. Я опускався в чорний хід, наче в страшний сон, від якого не можна прокинутись, ніби навіки прощався з сонячним світлом, занурювався у вічну ніч.

Ця печера Катли старе, вимерле драконяче кубло, просякнуте духом зла з прадавніх часів, думав я. Тут висиджувались тисячі драконячих яєць, страшні дракони вилазили звідти і нищили все живе на своєму шляху.

І це старе драконяче кубло саме й годилося Тенгі-лові для в'язниці. Я затремтів, уявивши собі, що він тут робив з бідолашними в'язнями. Саме повітря тут було просякнуте давнім висохлим злом. І в моторошній тиші навколо нас мені вчувався страхітливий шепіт. Він линув із глибини гори, наче хтось оповідав про муки і сльози всіх загиблих у печері Катли - за володарювання Тен-гіла. Я хотів спитати Юнатана, чи й він чує той шепіт, але передумав. Бо, може, я тільки собі уявив усе це.

- Ну, Хрущику, ми вирушаємо з тобою в далеку мандрівку, якої ти ніколи не забудеш,- сказав Юнатан.

І мандрівка справді була далека. Нам треба було пройти крізь усю гору, щоб добратися до печери поблизу мідяної брами, де тримали в'язнів. Це її мали на думці [394] люди, коли говорили про «печеру Катли», пояснив Юнатан, бо про інші вони нічого не знали. Та й ми не знали, чи цим ходом до неї справді можна добратися. Знали тільки, що шлях буде довгий. Ми вже долали його вершиною гори. А пробратися темними лабіринтами, освітлюючи їх тільки смолоскипами, які ми прихопили з собою, буде вдесятеро важче.

Ох і страшно було дивитися, як відблиски смолоскипів танцювали на стінах печери! Світло тільки ледь-ледь відсувало темряву, що оточувала нас, тому все, що тонуло в ній, здавалося ще небезпечнішим. Хтозна, думав я, може, тут повно драконів, зміїв та інших чудовиськ, що чигають на нас у своїх темних кублах? А ще я боявся, що ми заблукаємо. Але Юнатан робив на стінах печер, якими ми переходили, чорні позначки сажею зі смолоскипів, щоб ми могли втрапити назад.

Юнатан сказав, що це буде мандрівка. Гарна мені мандрівка! Ми плазували, лізли рачки, видряпувалися на прискалки, перепливали потоки, перестрибували розколини, чіплялися за стіни, обдирали шкіру на руках і ногах, билися головами об каміння,- ось що ми робили. Ох і мандрівка! А які там були печери! Інколи ми опинялися в таких величезних залах, що не бачили їм краю, тільки з відлуння здогадувалися, які вони великі. Часом потрапляли в такі вузькі проходи, що не могли йти рівно, мусили плазувати на животах, мов дракони. Іноді шлях нам перетинали підземні річки і доводилось перепливати їх. Та найгірше було, як інколи під ногами в нас відкривалися глибоченні провалля. В одне таке провалля я мало не впав. Я тоді ніс смолоскип і раптом спіткнувся. Юнатан ледве встиг підхопити мене, але смолоскип я впустив. Ми бачили, як він летів, мов світляна стрічка, все глибше й глибше, поки зовсім зник. І ми опинилися в темряві. В найгустішій, найчорнішій темряві, яка тільки буває на світі. Я боявся поворухнутись, сказати слово, навіть думати, намагався забути, що я існую і стою тут у чорній пітьмі перед самісіньким проваллям. Але я чув [395] поряд голос Юнатана. Він нарешті викресав вогню й запалив другий смолоскип, який ми мали з собою. І поки він запалював його, то не переставав спокійно говорити зі мною. Мабуть, для того, щоб я не вмер зі страху.

І ми рушили далі. Скільки ми йшли, я не знаю. В печері Катли час важко визначити. Здавалося, що ми блукаємо тут цілу вічність, і я почав непокоїтись, що нам не пощастить добратися вчасно. Може, вже вечір. І Урвар... може, його вже віддали Катлі.

Я поділився своїми тривожними думками з Юнатаном.

- Не знаю,- сказав він.- Та коли ти не хочеш збожеволіти, то не думай тепер про це.

Ми добралися до вузького покрученого ходу, якому, здавалося, не було кінця, він тільки ставав дедалі тісніший. Він звужувався у висоту і в ширину так, що ми •насилу посувалися ним, і нарешті став просто діркою, крізь яку треба було пролізти.

Зате, пролізши крізь неї, ми раптом опинилися у печері. Чи вона була дуже велика, ми не знали, бо світло смолоскипа далеко не сягало. Тому Юнатан спробував визначити її розміри луною.

- Го-го-го! - крикнув він.

І ми почули відлуння: воно озвалося багато разів з усіх боків. А потім почули ще щось. Інший голос, десь здалеку, з темряви.

- Го-го-го,- кволо відгукнувся той голос.- Хто ти, що з'явився з пітьми зі світлом?

- Я шукаю Урвара,- відповів Юнатан.

- Він тут,- відповів голос.- А ти хто?

- Я Юнатан Лев'яче Серце. І зі мною мій брат Карл Лев'яче Серце. Ми прийшли врятувати Урвара.

- Надто пізно,- сказав голос.- Надто пізно. Та однаково дякую вам!

Тільки-но він устиг вимовити це, як ми почули скрегіт мідяної брами, бо хтось її відчиняв. Юнатан кинув смолоскипа й затоптав його ногою. Ми принишкли, чекаючи, що буде далі.

У браму зайшов Тенгілів вояк із ліхтарем у руці. [396]

З очей у мене покотилися сльози. Не тому, що я злякався, мені було шкода Урвара. Це було б надто жорстоко, щоб Урвара забрали саме цієї хвилини!

- Урваре, приготуйся! - сказав вояк.- Скоро тебе заберуть до Катли. Чорні носії уже в дорозі.

У світлі його ліхтаря ми побачили дерев'яну клітку з грубих лат, отже, Урвара тримають в ній, мов звіра.

- В останні хвилини тобі світитиме світло. Так звелів зі свого доброго серця Тенгіл. Щоб за цей час очі твої звикли до світла й ти зміг побачити Катлу, коли тебе привезуть до неї. Ти хочеш її побачити, правда?

Вояк зареготав і зник за брамою.

Ми відразу кинулись до клітки і при світлі побачили Урвара. На нього страшно було дивитися. Він ледве рухався. Та однаково підсунувся до краю клітки і простяг руку поміж латами.

- Юнатане Лев'яче Серце, - мовив він.- Я багато чув про тебе вдома. А тепер ти прийшов сюди!

- Так, прийшов,- відповів Юнатан, і я почув, що він мало не плаче, так його вжахнув Урварів стан. Але він миттю відчепив від пояса ножа й кинувся до клітки.

- Розбивай її, Хрущику! Допомагай мені! - сказав він. І ми заходилися розбивати клітку. Та що можна було

вдіяти ножами? Там треба було сокири й пилки.

Проте ми завзято різали дерево, роздирали до крові руки, різали і плакали, бо знали, що прийшли запізно. Урвар також розумів це, але, мабуть, у ньому жевріла маленька надія, бо він важко дихав і все мурмотів:

- Швидше! Швидше!

Ми поспішали, хоч руки в нас були геть у крові. Кришили дерево, мов навіжені, кожної хвилини чекаючи, що зараз відчиниться брама, з'являться чорні носії і буде кінець Урварові, нам і всій Шипшиновій Долині.

їм випаде нести не одного, думав я. Катлі дістануться цього вечора троє.

Я відчував, що скоро не видержу. А Юнатан кричав з люті на ті міцні лати, що ніяк не піддавалися, хоч скільки ми їх різали. Він штовхав їх ногою, знов різав, [397] знов штовхав, і нарешті почувся тріск. Так, нарешті одна лата зламалася. А потім іще одна. Цього було досить.

- Вилазь, Урваре, вилазь! - гукнув Юнатан, та у відповідь почув тільки важкий віддих.

Тоді він заліз до клітки й витяг Урвара, який не міг навіть стояти на ногах. Тепер уже і я ледве стояв на ногах, але якось почвалав уперед, присвічуючи ліхтарем. Юнатан потяг Урвара до нашої рятівної дірки. Він стомився й також важко дихав, ми всі троє важко дихали, мов зацьковані звірі, і так само себе почували.

Хоч як Юнатан задихався, аж стогнав, а проте зумів перетягти Урвара через усю печеру, самому втиснутися крізь отвір і якимось незбагненним способом просунути крізь нього Урвара, що був майже безвладний. І я був майже безвладний, а теж мусив пролізти крізь отвір. Але я не встиг. Ми почули скрегіт брами, і це відібрало в мене останню силу. Я завмер на місці.

- Швидше, давай світло!-важко дихаючи, сказав Юнатан, і я тремтячою рукою подав йому ліхтаря. Його треба було сховати, бо найменший промінчик зрадив би нас.

Чорні носії були вже в печері. А також вояки з ліхтарями в руках. Стало страхітливо ясно. Але в наш куток їхнє світло не досягало. Юнатан вихилився з отвору, схопив мене під пахви і перетяг до себе. У темний прохід. Там ми всі лягли,