Book: Оповідання



ЕТЮД

…Скриня з промоклого

слізьми каміння…

Повна людей, стара прокопчена

муками скриня…

А в грудях дим.

 В. Винниченко


Чорні ґрати розпанахали небо.

Червоно-рожеве воно тянуло, манило.

Спішили білі лебеді-хмарки.

За сонцем пливли радість, надії — за обрій.

В камері розіслала свої ризи тоска. Чорні ґрати розпанахали душу.

Поулиці: Анонс… Гастролі… Алегрі… — плакати… плакати…

А в камері — кліщі, \"гицеля\" защемили душу як затравлену собаку.

Рука в’їлась в холодні ґрати…

Тихше! Тихше!

Сонце сідало.

Над містом, наче хтось тягнув за кінець сиву намітку, плазував туман.

У ньому народжувавсь вечірній присмерк. Так волоклася тоска.

Отарою збились громади будинків, вилупивши темні вікна-баньки лякливо, а над ними знялась церква-агітатор, блискаючи банями, вишкирилась дзвонами на далекий захід; благословляла високим хрестом.

Он міст… Он театр…

Он степи.

Он-он, радість…

А он вартовий.

Кричить плакатами культура.

Загорілись огні Нарбудинку.

Затанцювали звуки оркестру.

Лавиною посунули люди, веселі, уквітчані, раді. Сито попискували дами, похихикували кавалери. Панни, як гуси, крутили задом, кавалери галіфе.

Сьогодні, вчора, позавчора вели, гнали — начиняли тюрму. Вони ж читали \"анонси\", дивились, тикали пальцями й сміялись.

Дивились з огидою.

Цокотів шосем візник, а з карети віється од шляпи перо. Вітер крутив ним.

Обганяв авто, у ньому надуті пики.

Все рухалось, бігло, спішило, не спішило, сміялось…

А захід, мов залитий кров’ю, жеврів і помалу блід.

По ґраті бігла блощиця, вона теж спішила. Хотіла й бігла.

Мов зітхання землі, тяжким придушеним стогоном зривалась далека канонада.

Кралась жуть. За нею повзли радість, надії, заволочені вогким туманом.

Безпардонно вривався людський гармидер в надвечірній, тужливо-красивий, надійний настрій.

З театру неслись хвилі безшабашної, гучної мідно модної музики. Танцювали, скакали веселі звуки.

З сусідньої камери просмоктувались крізь стіну розпачливі мелодії замученої пісні.

Вона росте, шириться; нотки болю, відчаю, надій; нотки затаєної пекучої ненависті захльоскують душу.

Нахабно лізли звуки \"падеспань\", продирались знадвору. А ще вривався регіт, писк стоголової, ситої, бульварної юрби. Аюди лазили взад та вперед.

— Па-а-пірос кому нада?!. Па-а-пірос!.

— Іріс… кому ір-ріс!?.

— Ах!., збєйтє окови…

…дайте мне волю… — просмоктувалось крізь стіну. Завтра мо поведуть, \"зіб’ють\". Що їм, отим, що блощицями лазять унизу там?. Гуляють вони тупі, пусті, ситі, повно-порожні, хвастливі.

— Ах!., розчавить, роздавить!!! Догоряло небо… гасло… Розгорявсь, корчивсь в оргіях театр. Розпліскував каламутні хвилі навколо.

Тоскою тянуться тумани… ростуть… густішають.

— Збєйтє… Ах збєйтє…

…Я научу вас свободу любіть!!!

Пісня пекучого бажання, широка, буйна. Шириться, росте, захльоскує, без жалю рве, тягне задавлену душу.

Пісня безсила.

Зривається летіть вона туди, де закотилось сонце, де жевріє захід.

Рветься вона, шелестить крильми, б’ється в запліснявілі глупі стіни німої тюрми.

Дарма… поломані крила.

 Серпень 1921 р..

МІЩАНОЧКА

— …На заводе в \"X\"

Есть одна девчонка:

И красится, и пудрится…

Зубоскалит громко! —


Це було написано на дверях завкому. Ще й карикатура намальована: якась сучасна міщаночка з \"перепоночкою\" (талія) як оса. З локонами, \"фути-нути\".

Це на Надю Н—о. На зібраннях зубоскале; \"дере кирпу\" перед простяками.

Квапиться.

Ой не любе цього \"камса\".

Надя комсомолка — міщаночка…

Ну й того… коліном і полетіла з ячейки.

Це було зимою.

Курились цигаркою димарі…

Ішов завод — цукроварня.

Багацько молоді — звідусіль.

В казармах повно.

Весело в казармах.

Весело — солодко в заводі.

Весело — буйно йде праця в клубі.

Ячейка взяла курс на втягування на 100% пролетарської молоді в КСМ.

Пройшли вже часи пустоти осередкового життя. Прийшла пора великих задач, глибокої роботи, упертої учоби.

А коли висипе молодь з клуба — пісня кров бунтує.

У свято — стрункі лави комсомолят відбивають чічітку на село по бруку під згуки оркестру. А над всім полощеться як вільна думка, як кров червоний великий стяг \"КСМ\".

… — Ми ковалі… Огнем юнацтва…

В майбутнє браму куємо, ми куємо!!!

………………………………………………

Старий мир в образі міщанства плівсь стороною і ховав своє лице в пухкі міхові воротники.

Вітер хльоскає платками, згуками, прапорами.

Груди вип’ячувались, очі горіли.

Гаряча кров, нестримна. Надя йшла завжди стороною.

Чогось сумно, чогось жаль.

Не знає чого.

І завжди так: як прийшла в клуб, на збори, в свято на мітинг, між камсу.

Так і вже сама не своя.

З заздрістю дивилась на дівчат, бадьорих \"активісток\".

Одірвалась вона од одного берега, а до другого не дають пристать.

Дома сказали, як вступила в КСМ: \" Ти нам не дочка. Прокляття… Хай тобі ні щастя, ні радости. Іди на всі чотири\"…

В клубі кажуть: \"Ти міщанка\"…

Потім відштовхнули. Здала квиток. Чогось було сумно, чогось було жаль.

Дім рідний — остогидлий, чужий — гнав геть. Не тому, що прокляв батько, зреклась і гнала мати. Ні. А тому що вона рвалась з його, тікала як з пут.

Вона знала, що це той домашній уклад, тягар, несьогодняшнє, віджите.

І йшла геть. Куди?. Аби не дома.

Її душа вимагала, хотіла теж такого життя як ото: ідуть дівчата з роботи потомлені і веселі, і знаєш, що вони мають мету свого життя. Працюють, живуть самостійним життям, збудованим самими щоденною чорною важкою працею, життям повним вщерть.

Та боялась остаточно порвати з своєю родиною, її ще лякало життя поза сім’єю, у злиднях; незнана праця, материні прокльони. Це вона відчувала одним кінчиком своєї душі.

Але воно — те життя — і манило її, життя повне контрастів і боротьби, боротьби проти злиднів, темряви, горя, за щастя.

Всяк повинен буть там.

Хто відстає від сучасності — той боягуз!.

А сучасність — боротьба…

І вона рішила.

Зійшла з дому.

Була весна. Цукроварний завод став. Пустили цегельню. Попрохала завком дать роботу. Дали. Зразу ж стала на цегельню, між глину і червону цеглу робітницею.

Жить примостилась в казармі.

* * *

Важко. За вісім годин спина як перебита. Вона завжди коло преса, там де найгірше.

А погляне на себе вимазину в глину, на голі руки в зашкарублій глині — усміхнеться, поведе бровою; її серце б’ється в унісон ритмічному стукові машин, мотора і шелесту пасів, в унісон серцям всіх.

Забуде втому.

Зійдуться дівчата після роботи в казарму — починається друга частина трудового дня. Частина весела, захоплююча, картинна. Доклади, лекції, гуртки, співи, ігри, зібрання.

Надя наче переродилась. Всюди перша.

Дівчата прийняли її до себе наче людину, яка вихрестилась; жартували, вітали щиро. Лаяли тих, хто називав її міщанкою.

Принесли койку, матрас (виклопотали в артельщика)… Навіть набили соломою…

— Плюнь на свою рідню і їй подібних, — казали.

Надя вже давно плюнула.

Байдуже їй, що весь мир міщанський збентежився і тикає на неї пальцями. Хай…

Дні бігли…

* * *

Виріс і кріп піонерський осередок, який було зовсім завалився; не було відданого робітника.

Всією душею віддалась нова керовниця цій роботі.

Весь вільний час пропадає з веселими щебетунами піонерами.

Діти любили її.

То була Надя.

Їй доручив осередок цю працю. Хоч і міщанка, проте подивимось, мов.

Взялась з запалом.

Уперто помалу поступалась вона уперед.

А роботи — роботи…

Недоспане, недоїдене, перевтомлене — це все зникало перед втіхою наслідками своєї праці.

Іде вона ранком на завод, а діти до школи: обступлять, вітають, щебечуть, розповідають.

Любо… А як вона любе слово: \"Будь готов!\" — і дружну багатогранну відповідь. А червоний галстук.

То вона власними руками шила всім галстуки, убрання піонерські теж.

* * *

Подала заяву в КСМ і ждала. Окрилена надією. Труднощі в роботі не були труднощами. Почувала себе новою людиною.

* * *

Одлементував заводський гудок. Друга зміна цегельні кінчила. Вечоріло.

Збиралась молодь у заводський сад. Прямо з зміни і на зібрання осередку КСМ.

Зголодніла, стомленна молодь підганяла секретаря.

У другому кінці затянули пісню:

…Загранічниє порядкі

Распрекрасни хоч куда — а…

Хор-роші — наші ре-е-бяткі…

Та так.

З гиком, з свистом…

З улиці хлопчаки поздирались на забор — \"глазелі\".

В саду було повно.

Піонери нишпорили поміж \"комсою\".

Сьогодні будуть приймать їхню \"Надійку\".

Надя сиділа в гущі молоді. Було свіжо — прохладно, але не тому Надя дрижала.

Вона хвилювалась. І радісно, і боязко. І давно бажаний чеканий момент, і… що то скажуть.

Був доклад. \"Пренія\". Резолюції.

Майже не чула.

\"Розбор анкет!\" — аж подалась уперед.

………………………………………………………………………………………………

Постановили: Заявление о приеме в КСМ отклонить! По настоянию парторга, принимая во внимание ее мещанское происхождение с работы в коллективе Ю. Л. снять!

— Так от, товариші… Возражать будем опісля, а тепер далі…

— А возражать не возражать… Когось ще приймали, отклоняли… Потім біжучі справи…

З \"молодою гвардією\" — вийшли з саду; пішли врозтіч. Хто в кіно, хто вечерять, хто на вулицю, а хто спать.

* * *

В дівочій казармі темно. Пусто. На стіні бігають зайчики, снується мереживо од ліхтаря знадвору.

Синій, білий, червоний, зелений, жовтий — кольори переснувались на стіні; красивий вигаптований електрикою килим.

Мане, дратує. Віриш у нього, а воно фантазія електричного, сильного, прозаїчного ліхтаря.

Тіні від рам і листу дерева знадвору намітили вікно у чудернацьке мертве, привабливе, незнане, неіснуюче.

Сиділа і плакала — Надя.

Пусто.

Дівочі плечі здригались. Волосся спадає пасмами на солом’яний матрац.

В клубі — крізь стінку чуть — монотонно цокотів, як коник на стерні, кіноапарат. Цокотів уперто.

Перестань він — перерветься живий рухливий екран, буде сіре полотно.

Десь глибоко зародилась надія, росла і ширилась. А віри не було.

* * *

Ранковий гудок розбудив, збентежив дівчат. Заспані, бігли до артєльщика за ржавими оселедцями та хлібом і мчали на зміну.

— \"Будь готов\"… \"будь готов!\" — кричали діти, углядівши свою Надєжду.

А Надя нахилила голову і спішила — спішила на завод, між цеглу.

\"Фабзайчик\" Миколка стояв коло паровика.

— Ач, міщанка! — кинув він, — що, так як з пудрою з глиною іміть діло… Тю!., побігла як!.

* * *

Жарко на сушці.

Багато подають, не встигаєш вибирать і класти. Бігали вагонетки… співали дівчата… нила спина.

Багато — багато цегли на сушці…

Ой як багато…

А їй здалось, що то не на сушці, а на неї положили вчора.


 Охтирка, 1924 р..

МАДОННА

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає —

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

 Т. Шевченко


На станції шум завис під потолком зали… Наштрикнувся на люстри і у конвульсіях шелестів крильми, царапав замурзані барельєфи.

День рюмсав розрізаний на рейках, і текли сльози по вікнах. Розплаканий день підпоїв і людей своїми слізьми.

Лице у воротник… очі в стакан… І під брязк бутилок і стаканів чавкають і сопуть.

Зрідка стиха підходить \"скорий \". Тоді вливається нова валка людей.

Спішать… Липнуть на ослони… Метушаться… Такі ділові, такі розумні…

Чавкання під люстрами утроюється і тоді на їх шелестить шум. А з буфету звяк — монета на монету.

Он там хтось сидить на асфальті!. Там, де купа окурків і величезна плювательниця, де подальше від світла. Де зваляні люде, як дрова… і лиця сірі, як сірий день. Вона сидить на холоднім полу; в біблейській позі, під біблейським плащем на асфальті.

Розвісила свою намоклу нудьгу на бильці, свою порепану печаль на скронях…

Розкрила груди і — під станційний шум — колисає дитя.

Лице в чорних плямах, а вії нагадують юність.

На лиці і в позі покора і ляк… Руки грязні і чорні… Ноги сховались під плащем з драної ряднини — вони репані, в курятах… Спина перегнулась; збився платок: нечесані коси опали на немовлятко з украденим віком.

Біле, як віск, личко тліє… теребить сухі грязні груди і усміхається заплющеними очима. Ручки маленькі, сухенькі давлять груди… А в матері голод підвів темні смуги під очі.

По горбатому носі скотилась сльоза і впала на личко — іскорка загнаної любови крапає з очей. О! — кап… на голівку…

Сірий день відокремив її сіру на сірі полотнища грубих панелів. — Мадонно моя на асфальті!

Дівчинка притулилась збоку. Очима-фосфоритами з-під лоба з лахміття упала на цятку в буфеті. На одну цятку… Хліб. — І не хоче одірвать.

На лиці тавро матері… Тавро порожніх вулиць… підтиння і людського глуму.

— Мадонно моя на асфальті!. Мадонно в пльовках.

І тілько зуд монотонний під люстрами, і тільки зуд. Ревнув потяг — і скрикнула дитина, і шум як ошпарений метнувсь в барельєфи. Плачем-скулінням прошпилило блажність; засмерділа злість. І зойк дитячий попав під грязну підметку людей.

І прибіг за ними потяг:

— \"Двадцять четвьортий… Кієв… Москва…\"

— А… а… а… — розпеленався і вторить дитячий плач. Вторить сірий день, розрізаний на рейках.

Потяг щось пообідав, і побігли люди. А по них хльоскав плач. \"Ей ты, шпана!. Ану! Викатывайсь… Пішов. А три парі очей дивились услід. Одні звиклі — з ненавистю. Другі злякані — з ненавистю. Треті манісінькі і розкритий ротик — треті з цікавістю. Як стрілочник пропускає потяг за потягом і нічого від їх не жде так це:

— 1-й… 20-й… 100-й…

А на люстрах шум. А на вікнах потьоки. Лізе сирість і дим по панелі. А по асфальту:

— Шпана, і чого шляєшся тут?

А з буфету бряжчать стакани: і чого ти шляєшся тут?

Надвечір потянула за собою намоклу стуму. Перелізла далі… Аж туди перелізла під рештовку, на сміття, де проводять ремонт.

На кучі мусору, озираючись, колисає дитину. А крізь щілину дивиться шум. А у вікно барабане дощ.

— Мадонно на смітті…

— Мадонно моя.

 Жмеринка, 1925 р..



ЗАЄЦЬ

«Максимка» підлазив до станції.

Двоє контрольних і кондуктор лазили з вагона в вагон. На ходу. А з другого боку стрибали на насип безбілетні. Спасались.

Вистрибнувши, реготались в лице кондукторові.

Малкашня.

Той грозив услід кулаками і, лаючись, біг з контрольними далі.

— Он у тім вагоні!. Стєрва… їде аж із Севастополя. Без білета…

— Заходьте з другого боку… А ми відсіль…

— Зстрибне кукла.

— Їздять, гади, а ти мороч голову…

* * *

Минька сидить в дверях вагона.

Вагон повнісінький; колись у ньому возили товарняк. Двері широкі. Дрижить і гуде як вулик.

Звісивши ноги і притуливши голову до стінки вагона, дивиться, як біжать мимо стовпці.

Хтось плямкає — їсть оселедець.

Котиться слина. Лягли на коліна безсилі руки. Коли б придивиться, то видно, як на грудях, по брудній сорочці плазує воша. Одна… друга… їй би, може, було б соромно, а може, й ні, бо — занадто в неї чудний погляд, а їде вона і бреде аж із Ялти. Заробляла. І заробила… Видно по її лиці.

Худе-худе, зшерхле. Губи порепались.

Ні торбини, ні башмачини.

Жорстокий гарячий вітер свистить у вуха, сипле піском у очі, вовтузиться в лахмітті.

Чужа із чужих.

А хіба є свої по шляхах?., коли всяк собі їде… Степ і шпали… степ і шпали.

Та ще кой-де обскубані кущі маслини, кой-де недоваляні черепичані покрівлі.

Раптом Минька зхопилась і злякано одступила в вагон.

Ніхто не звернув на неї уваги. Тут всі на неї похожі і вона майже на всіх.

Очі забігали кругом, обличчя скривилось як у дитини. Полізла в куток.

\"Ось тут! Гражданє, пріготовьтє білети!\"— І: стук-стук-стук! по вагону. Слідом влізла контрольна процесія.

\"Ваш білет!. Ваш… Ваш…\"— і тілько: кусь! — кусь! — кусь!

Перевіривши білети, кондуктор ще раз оглянувся. Контроль витріщивсь насмішкувато.

Безбілетних не оказалось.

Миньки теж не оказалось.

* * *

«Максимка» став. На Бахчисарайському вокзалі розтатаривсь лемент. Лемент в степу як у накритій бочці. Кругом сонно і душно. Ціла орава малишів полізла по вагонах \"промишлять\". Ось в однім пацан, обірваний до нікуди, з рухливими очима і нестриженою головою, хвацько вибиває на ложках \"матльот\", а дзвінким крикливим голосом:

.……………………………………………………………………………………………

— Д-ех, буржуї…

Атдайте нам мільйони!

Тєпєрь наше право…

І наші закони…

Трр-рік-так-так! Трр-рік-так-так!!.! А з другого чуть:

— С Адесского \"кічмана\"

Плєнтуют два \"уркана\"…

………………………………………………………………………………………………

і знов:

— Таваріщ мой бєдний…

Зар-рой мойо тело… —

Наче холодну воду ллє. Другий стоїть, держе в руках рваний картуз на подачку і підспівує, озираючись на двері. Люде притихли. Більшість вслухуються; інколи регочуть з гострих слів, дивують з хлоп’ячої спритності. Дехто дає; більшість тілько слухають.

— Ей, сопляк! Кого ти чорта тут? Ану вимативайсь! — Це \"начальство\". І хлопці, як м’ячі, геть. Потім знову.

Терпко з скуки і душно.

— А!-Ах-х!!! — Так раптом і дико. Затупотіли люди, — побігли.

За вагонами на шпалах головою об рейки, об рейки спиною, ногами, руками билась дівчина.

Минька. Кусала свої руки. Хрипіла. Коса запуталась за костилі. Так б’ється риба, викинута з ополонки. Люде стовпились, іще бігли з усіх кінців.

— Держіть її! — Вб’ється! —Тяніть на пісок!

— Голову! Голову держіть…

— Не займай!!!

— Води-и!!!

І ніхто не нахилиться, не підступе. Страшно і мерзко. Врешті міліціонери, що стояли ні в сих ні в тих, підступили, — давай піднімать. Потім за руки поволокли геть.

Голова перехилилась, очі закотились. Чіпляється волосся і рветься. Притихла. Потім, якось особливо, рванулась і безумно впилась зубами в руку, що держала. Зашипівши, швирнув її; пустив і другий.

Минька знову забилась на рейках. Незрозумілі викрики і собаче скавуління.

— Сімулірує, стерва! Знаю я їх… — шлюхи! — рішив справу курортний в галстуку, гидливо плюнув з вікна \"м’якого\", що чекав одходу, і застиг в позі Мефистофеля.

Якась бабуся прибігла з водою, впала навколішки і давай лить в заціплені зуби, потім на голову.

Перебившись, Минька замовкла, розкидалась, заплющеними очима в сонце.

Бабуся підвела її, підібрала косу і, тихенько змахуючи сльозу з носа, стала обтирать заюшене кров’ю, в синяках обличчя. А міліціонер розказував старшому: \"Я її тяну, а вона держиться… Вхватилась під лавкою за ніжки… Ще й ногами дриґає, дурна! Я як рвону…

Миньку підвели і повели в агентуру. Полуплене морськими вітрами, вкрите синяками обличчя великими очима одкрило безодню безумства.

………………………………………………………………………………………………

Затерявшись в юрбі, Минька вискочила на перон. Сюди-туди… Подалась між рядами вагонів.

— Бев, бев, бев!.

— Сюр-рір-р-р…

Рушив потяг. Минька вчепилась у якийсь вагон, злізла і прищулилась за дошками. Не помітила, що потяг товарний і стоїть назад, на Севастополь.

«Максимка» рушив. Хвилинка — відійшов і товарний. Минька в дошках. Знов потяг на південь.

А день спішить на захід; перебігає через насип. Хутко… хутко…

— Переїду-у!-у!-у!-у! — кричав потяг і мчав.

День підбирав свої стомлені крила. Вечір затрубив зорю. На Бахчисарайському вокзалі скука. Закривсь семафор. А там десь голубий Чатирдаг.

* * *

— Пуф!-пуф!-пуф!. Цок-цок-цок! Цок-цок-цок! Цок-цок-цок!

Риплять тормоза.

Минька підвела голову. З тормоза дивиться дядько. Чого він?!.

Широкими очима в нікуди, а руками й ногами чіпляючись, Минька подралась на гору по зложених дошках; вилізла і стала зверху. Дядько щось закричав.

А дим на неї сунеться-сунеться, тягуча примара… На лице дише вогким, а кігтями в глотку.

Скрикнула і зскочила на сусідній вагон. Потяг заголосив. Озирнулась і заметалась по криші.

А потяг хоче скинуть, як тварь, труситься шатається і кричить.

Руками закрила голову; безумно озирається. Сковзається, перескакуючи, падає, зривається й біжить од машини.

А за нею щось по п’ятах, дихає у спину і вже лоскоче горло. О! О! — Останній вагон… Тіпається він як язик у дзвоні.

Дикий зойк! Впала і билась в лапах чорного Молоху.

А впереді тунель прижмурив ліве і вирячив праве червоно-зелене, зловісне око.

День озирнувся на обрію.


 Ялта, 1925 р..

ПЕТРО КАМЕНЯР

Чорний від сажі, брудний від глини і рудий від цегли Петро йде по вулиці.

— Павлуш-ша!. А Павлуша?!. — Р-риковсь-кої… Ех… - ти! Що?.

— Я на вас чхать хотів… да!. — і для більшої переконаносты скріпив усе матом. А руками як вітряк крильми.

Картуз, з трудовим стажем в десять років, з’їхав на очі. Грязюка чвиркає з-під рудих чобіт, а вони як найняті: то сюди, то туди, то туди, то сюди…

Обличчя чорне. Під шаром сажі, в ляпасах глини пропав вираз, але… З-за фартуха виглядає сургуч і обдулось.

Петро то голосно загрожував комусь, ставав і обводив кругом очима, то мимрив щось собі під ніс.

— Дурак я, дурак… Дурр-рак я!!! — і скрип зубів. — Жінко!. Постой, Якове, постой… Я тобі зробив роботу? — Зробив! Х-хо-лодно, а я… Ні, ти підожди… А… там. Ти її коли-небудь місив, га?. глину. Ні, ти мені… Ага: ти глину пробував?., ти, \"стіна\"!. Я в тебе спрашую!!! — Ахти-ж!.

Петро замахнувся, вдарив когось в повітрі, невдержався і впав у канаву. Потім підвівся і бив аршином у забор:

— Ви мою жисть іззіли!. Вам моя жінка — сміття, повія!. Ззіли б… Потім розіпнувсь на заборі:

— Їжте, нате!. Їжте!!!

Опустився з плачем на канаву. Змутнілими очима мацав і не міг намацать своєї фіртки. Ага, ось! Спершись головою в сусідин забор, притих і почав тихесенько стукать — нічого. Опять постукав — не чуть.

Раптом од ступився і дико заворочав білками:

— А! — не пускать?!. Одчиняй!!! — рявкнув не своїм голосом, аж закудкудахкали сусідині кури і заскавулив Рябко.

— А, так-так!? — розкачавшись і засукавши рукава, кинувся на забор; люто бив кулаками. Бив до крові, гупав коліньми, головою, всім тілом. З п’яного хрипу клочча слів:

— …Так ти повія?!. Спалю!. Одчиняй!!!

Подравсь на забор, похабно лаючись, обірвавсь і впав у грязь.

Сусідина дівчинка побігла і сказала його жінці. Злякана прибігла Марія.

Марія, жінка Петрова, ще молода — як дівча, з скорботними очима і з лицем Магдалини. Непокритою головою нагнулась над ним:

— Петре! А, Петре!. Ради бога, Петре… підведись та ходім додому… Діти плачуть.

Петро скверно вилаявсь, глянув на неї:

— Ага! Без Петра не проживете… А… мать… Підведений Марією, одштовхнув її в груди.

— Убірайся! — а другою рукою державсь за її плече. Лють накипала. Затрахкотів себе в груди:

— Хто я тобі? — отвічай!!!

Дир-р-р-р-р!. — розірвав сорочку донизу і тоді ж — дикий, пронизливий вереск розітнувсь по вулиці.

Коса Марійки опинилась у руках, а голова в грязі під чобітьми.

Маленька дочка, Маруська, бігала з плачем кругом, а потім припала з плачем до матері.

Бив чобітьми в груди, в голову, в спину. А потім… Хіба ж можна росказать, як живу людину, матір дітей, із скорбним лицем Магдалини, волочать за косу по грязі — і тілько зойк:

— Петре!. Що ти робиш, Петре!?. Я ж — твоя дружина…

— Ой, боже мій! боже мій!

— Ой, люде добрі!.

А люде дивились в щілини забору свого двора і хіхікали єхидно:

— О! — поволік, поволік! — а як зойки поплазували у двір, повиходили на вулицю і заязичили.

На канаві лежить аршин опрацьований, вирівняний мозолями рівно за стілько літ, скільки має Петро без трьох, в які мати вигодовувала закислою \"куклою\". Ватерпас плаває в калюжі — гирька якорем сіла на дно.

* * *

Що було вночі, того не бачила й ніч; не проглянула вікна затиканого онучами і дрантям замість вибитих шибок.

Ранок приніс щось таке терпке, липке на серце, щипуче, що голову потянуло до дровітні, а руки її підперли до столу.

* * *

Сум стоїть на вулиці і заплакане небо.

— Ти, моя Маріє, не ходи сьогодні нікуди. Мені чогось так тоскно, мені чогось так важко…

Марія лежить на полу; втопила мутні, приплющені очі в скуйовджену косу… і тихенький-тихесенький стогін.

Петро не чув нарікань, а в голові, між росохами спогадів, билась думка:

— Ще ж учора ранком, як ще спали півні, ідучи на роботу, чомусь поклав Маріїну голову на груди і повів грубою рукою по м’якій косі – хотілось цим щось висловить, бо сподівався сина. Марія усміхнулась блідно-радісно.

Він сподівався радости… А що в нього ще є?

Марія лежить на полу. Тихесенький стогін… Під очима смуги.

Маруська забилась у запічку, зщулилась і дрижить.

В шибку сотається далекий церковний дзвін.

Голова хилиться, хилиться, хилиться і червоні круги… Хто це начіпляв цегли на шию? Хто це?

А сум уставивсь перед вікном на вулиці і широко розкрив очі.

Гирька якорем потягнула на дно.

 Охтирка, 1925 р..

З ОПОВІДАНЬ СТАРОГО РИБАЛКИ  

— Паскудна, брат, скверна, я тобі скажу, історія. Сам побачиш…— Дідусь запалив стару щербату дідівську люльку, подививсь вицвілими очима кудись поверх моєї голови, плюнув на руки і взявся за весла: — Нум…

Мій обов’язок стернувати. Виїхали з куширів на чистий брідок. Ззаду лишилась черідка тичок та сизий гнучкий оситняг, та ще — крилата розбіжна смуга упирається двома кінцями в стіни осоки.

Дивлюсь на кострубату бороду, на волохаті брови, на сірий лоб, вкритий борознами, і думаю, власне, не думаю, а хочу розгадати,— що він, цей останній із могікан, з тої решти покоління, яке завтра мусить вимерти,— що він думає. Дідусь міцно затягнувсь і, не виймаючи люль­ки, випустив дим у ніс.

— Такі-то, сину, люде... Семен гарний був його при­ятель. Ще з його, з Семеновим батьком, змалку без штан­ців по сагах[1] лазили, лопуцьки їли, гороб'ят драли. В'юни ловили...  зав'яжем холоші в штанях, розчепірим — і ну волочить,тобто — волок у нас.Дуже любили рибачить. І він, Семен цей, у батька вдався — рибалка природний.

Було: «Візьміть мене, дядю, з собою по рибу»... це він до Данила, ще як малим. Слухняний був і тихий, ріс хоч і в злиднях, та під доглядом людським (батька його рано не стало, убило в чагарнику,— гарний був чолов'яга, хай царствує).

І обрав Данило, і вивчив, і допомагав.

Виріс — хазяїном став...

Лівий берег тихо плив мимо, і замаячила на ньому сіра купка торішньої недогнилої осоки. Хтось, мабуть, накосив та забув давно, чи забере колись. Тінь перебігла по лиці, кивнув головою:

— Оце й копиця та...

Копиця, що й натякнула саме на цю «історію», як ще пливли сюди, плеската від дощів, зализана вітрами і так нагло використана людьми для їх диких цілей, на мить  зупинилась, повернулась на місці і враз канула за по­воротом.

Повагом, так, ніби обдумуючи, як досвідчений шахма-тист кожен хід, розставляє дідусь слова, розгортає з від­тінком жалю і болю пережите і останній сильний від­биток своєї пам'яті: монотонно, з частими інтервалами, під тупий ритмічний стук уключин, що ніби пульс часу в оцих очеретяних хащах і спокійних просторах, що за ними, флегматичний і розмірено постійний, під тихе скляне булькотіння води.

—  Оцей самий Семен і Данило рибачили разом. Дру­зі — водою не розлить, дарма що то старий, а то моло­дий. Буває ж... І любив Данила Семен, як свого батька. Данилові п'ятдесят літ, Семенові двадцять, а кріпкий Да­нило— вола наче підняв би; і жінка в нього молода та ладна, третя, мабуть; ну да: перша вмерла, друга... так, третя. Чепурна та гожа.

Може, що й було — Семен молодий і вона молода... Всякого говорять люде, може, що й було, не знаю. Тільки й Данило любив Семена, як сина, здавна, змалку ще, бо ж він-таки й племінником трохи доводився по матері.

Жив Данило погано, дуже погано; що піймає, ото тіль­ки й його ( а що в цих сагах путнього піймаєш? Переве­лась риба, перевелась — жаби самі). Була й земля, та неудобна, пісок, неродюча. Халупа, шкапа, клуня пога­ненька — ото й всього. Плуг, правда, добрий був, хазяйсь­кий,— тільки й багатства. І всієї радості — що жівка мо­лода, щира,— що гарна, то гарна. А то ж зли-идні-і...

А цю весну як прикрутило, так мусив Данило коня продать. Вивіз він коня на ярмарок якраз на Прокіп'я і забув. Як не дурно віддав.

Ось приходе Семен:

—  Дядю, позичте мені тридцять рублів,  за тиждень віддам, хрест і бог; ще й вам колись уважу...

—  Що це тобі так приспічило,  синку, хіба за шию капа?

—  Капає... позичте...

Треба було Данилові грошей, аж кричить, треба, а по­зичив, другому б ні, а Семенові позичив. Така думка — свій же, та й віддасть скоро, хіба ж як... Позичив.

Не знаю, нащо вже йому так треба було грошей тому Семенові,— ні жінки ж, ні дитини. Потім ех-х... узнали нащо... А в Данила ж пак і донечка була маленька, два роки, втішна така. Було, прийдеш до них (а воно вже го­ворить тоді почало), схопиться, біжить назустріч:

— Діду, діду, дідця, дідця...— і показує якусь нову череп'яну іграшку. На матір каже: «Марфо, дай води»,— велить ніби (отож чує, як батько), а потім лащиться, ці­лує, називає її «мамуся», «мамуня, ти моя донечка»,— лащиться і видумує всяко. Розумне було.

Втішався Данило дочкою.

А час іде. Ось уже й середина літа.

Як позичив Семен гроші, з того дня став обходить чо­мусь двір. Не зайде, а зайде — не посиде, все кудись спі­шить, — то се йому, то те, то ніколи. Скверно, мабуть, ду­же скверно Семенові діла; який нелюдяний став, криєть­ся все. А й причини були, та не знали люде.

Данило дивувавсь, та поки що за гроші не напосідав, а гнівався, що цурається. Хоч грошей треба було, зби­равсь печі робить та підлатать господарство,— то дах, то тин, ну куди не кинь — треба. Збирав гроші. Натякнув, правда, якось і Семенові, але й тільки,

А Семен, видать, занепокоївсь.

Одного вечора — хмарний був такий вечір і вітряний, з багряною смугою над обрієм,— зібрались Данило з Се­меном по рибу. Забрали волокушу, ятері теж дома були (давно ловив Данило, а в лузі кидать боявся), забрали й їх. І не хотілося Данилові йти, та Семенові так уже за-байдужилось, так напосідає,  закортіло  свіжини,  бач.

—  Ходімте...   Ну,   ходімте,   дядьку...   А   Марфа   збіга і. поки ми прийдемо, дістане десь пляшку...

Не  хотілося  Данилові — холоднувато,  та  й дощ,  ма­буть, піде...

—  От хіба  що  пляшку потім, ото так...— любив ви­пить Данило.

Таки настирив Семен, пішли.

Дощ розходився, як на гріх, і не великий, та густий такий, наче восени. Вода посіріла, похмурилась. Нікого ніде, самі крячки шугають під дощем та падають на во­ду, а воно звісно — крячки люблять, як дощ: крутяться і падають просто перед тебе, аж рукою дістав би.

Одіпхнули хлопці човна, об'їхали саги, розставили ятері, перелічили, перемітили.

Ось виїздять на широке.

Данило мугиче собі під ніс пісню, шукає та залатує проріхи в волокуші,— така думка, щоб не втекла, як що попадеться. Бо яка тепер риба,— поганенька щучка, і та втече,— так щоб не втекла, коли почнуть зараз лови­ти. Семен править і не по собі щось Семенові. Крутиться, озирається круги. Затурбувався, то почервонів, то стане як полотняний.

Зненацька човен сів на мілке (пропливли якраз оцей кочкуватий мілкий плес), хитнувся і мало не переки­нувсь. Хтозна, чи проґавив Семен, чи навмисне справив, тільки   довелось  спихати.   Данило   хотів   допомогти:



—   Ні,  ні,— Семен  до  нього,— не  турбуйтесь,  я  сам, я й проведу його вбрід,— і вліз у воду.

Данило тільки знизав плечима.

«Вбрід?.. човна?.. Здурів... чудак цей Семен»,— та й знов латає, знай собі, латає.

Коли це: тррах!

...Данила веслом по голові ззаду. Розмахнувшись, Се­мен та в друге, втретє... і, хитаючись та спотикаючись, як п'яний, поцупив човна до берега.

Марфа сиділа латала чоловікові штани і ждала своїх. І вечеря приготовлена, і пляшка стоїть. Дістала-таки пляшку, у кривої Горпини взяла вперед за ту рибу, що чоловік упіймає. Шиє та поправляє каганця (бач, яке, і лампи своєї не було). Коли це чує, щось у дворі вештаєть­ся, рипнуло на перелазі. Здивувалась, чого це так рано вернулись хлопці,— а вони ж бо-то, хто більше в такий час.

Прибрала шитво, взяла на руки дитину, що була про­кинулась, і вийшла.

А на дворі вже давно поночі і дощ...

—  Хто?

—  Та це я, Семен...

—  А Данило ж де?.

—  Та ось... там... защіпає хвіртку...

—   Ну що, піймали?

Семен підійшов і тягне в хату:

—  Ходім.   Він  зараз  увійде...  Х-ху ти,   яка  шлягоза (хоч шлягози ніякої).

—  І таке... воліли вже поналиватись, мелеш катзна-що. Даниле!..

Та Семен потяг у хату.

—  Не стій на дощі з дитиною, увійде...

Положила Марфа дитину на піл і, по правді, може, й рада, що чоловік забарився на дворі,— мабуть, сіть роз­вішує під повіткою. Притис її Семен...

Притис... а ззаду схопив зі стола ніж та в спину, і крикнути не встигла.

Коли вже хрипіла на долівці, допитував, де гроші, а потім сокирою в груди раз і вдруге,— розрубав, щоб не ожила та не виказала, і поліз шарить на полу під подуш­ками.

Дитину, щоб не кричала, вдарив обухом по голівці... розколов...

Дідусь схвильовано запалив люльку, сірник на мить освітив вицвілі невеселі очі і грубі мозолі рук, обпалив пальці, і погас. Дідусь затягся і глибоко та важко зі­тхнув:

— Дурень...

Знайшов двадцять карбованців. І тільки, а більше, скільки не шарив, ні шага... Взяв Данилового кожуха. На дворі вже з-під повітки витяг плуга, перетаскав через тин і зник.

Цілу ніч вив на сусідньому подвір'ї собака...

І цілу ніч стюжив[2] дощ.

Жили Данило з Семеном удвох поряд, на вигоні. Отак двір одного, отак другого,— насупроти пустеля — розвалена і занедбана Степанова садиба,— того Степана, що, може, чули, зник десь безвісти. Кажуть, на шахтах ніби, чи що, а хто каже, спився та й помер у Ростові. Садибу продав був Дяченкові за безцінок. Удівцем він був і без­дітним.

Там ранком знайшли плуг і добру Данилову сокиру, вкриту ніби червоною іржею. Ото на тім місці цілу ніч вив собака.

Людей зібралось на ранок мало не весь закуток.

Сполошились люде. Баби зчинили вереск. Мужики тільки брови хмурять, закипіло на серці.

Прийшов і Семен.

Шукали Данила, всюди вилазили і в колодязь диви­лись, кішкою мацали — нема. Семен теж з усіма ходе, та хита головою, та приказує:

— Отак суки-н син наробив... Та хоч би ж за що... Хм... ну й люде...

В хаті Семен розплакався:

—  Дядечку  мій,   дядечку...   Марфууша-а...   Попав   би я його в руки, отого, хто це наробив,— і трах кулаком об стіл.

Голова наш, Микола Федорович, давно вже замітив кров у Семена на штанях, закипіла і не видно на чор­ному, а замітив. Шепотів оддалік з дядьками. А коли Се­мен хватив через край, якось так воно вийшло з нього:

—  Три душі,— мовляв,— три душі,  і все за  20 кар­бованців... Ех-х...

Переморгнулись люде, взяли і зв'язали Семена. По­слали за міліцією.

Били, правда... було, добре били. Та й як таки, ти ду­маєш — сусід, годиш йому, а воно... золото.

Гарний був хлопець Семен і гарного батька, чесно­го. Чи воно так і всюди ведеться, що батько в шані, а ді­ти до Сибіру доходять.

Тягався за Бойчихою, там така баба, пройда... і все туди... Всі жили вимотала.

Закрутивсь.

—   Данила третього дня знайшли пастухи під тією копицею.  Воно й не  пастухи,  а собаки,  знайшли,  обгризли...— Дідусь помовчав.— Дитину жалко, патєшне ж та­ке було, розумне... Ех-хо-хо-о... З в'язниці, кажуть, утік, а тепер з бандою водиться... Обіцяв спалить всіх за те, що били. Народ... Не дадуть віку дожити... На подвір'ї тепер сичі кавчать[3] , наче малі діти. Тьху.

Люлька погасла. Склав весла і почав біля неї во­рожити; розпалював, смоктав щосили, спльовував і мовчав. За темінню мені не видко його лиця, не видко вицвілих очей, лише над люлькою кінчик носа та штамок ветхого обвислого вуса, як рудої, зализаної днями осоки. Вода шелестить скляним шелестом, плюскає об борти і теж тягне про своє.


[1] cаг`а  - 1) Річкова затока. 2) Протока; рукав ріки; стариця. 3) Улоговина серед піщаних відкладів річки. || Озеро в такій улоговині чи в заплаві річки. || Болото в заплаві річки. || Рослинність у заплаві річки.

[2] стюжити (тюжити) - тут: литися з силою, шумом (про великий дощ).


[3] кавчати (кавкати) - видавати звуки, схожі на "кав-кав". || Вищати, пищати. || Каркати.

В СУТІНКАХ

Адміністратор цукроварні, присадкуватий Ігнат Соломонович, і завполітосвітою заводського комсомольсько­го осередку, чубатий Андрій, приїхали в нове підшефне село Бобрик читать  лекції.  Одна  мусила бути по агрономії, друга про міжнародне становище,— обидві з діа­позитивами[1].

Коли біля хати-читальні спинилась на всім скаку па­ра вороних, сонце спускалось в рожевуватий туман над далекими хребтами сільських хат. З брички злізли запи­лені шефи, поторсали замок біля запертих дверей, обі­йшли читальню кругом, постояли нерішуче.

— Ей, хлопчику! — Хлопчик сидів і порпався в пилу між коліями, як горобець.— Ти що, на дощ куряву збив?.. Піди та поклич завідуючого читальнею або кого з сіль­ради, та хутенько.

Хлопчик підсмикнув штанці і стрімголов залопотів гарбузами через город.

—  Січас...

Андрій зняв карбідовий чарівний ліхтар, коробки з діа­позитивами і розставляв все на ґанку.

—  Що,  Ігнате Соломоновичу, озброїмось терпінням...

—  Хе-хе, Андруша, озброїмось, якщо хвате...

Ігнат Соломонович тільки вчора видужав, десь там у нього розлилась була жовч, а від того ще й сьогодні біл­ки стомлених очей по кутках трохи жовті. Він зморено розіслав брезентовий плащ на ґанку і ліг горілиць. Флег­матичний зроду, умів він бути спокійним завжди, і зараз ось почекає хвилину-дві, сяде на бричку і чкурне назад. А поки що уставивсь очима в хащі хмелю над ґан­ком, довгий ніс його поводив ніздрями як крилами і за­спокоївсь.

—  Я чекаю.

Андрій розтягнувся на шпориші і мовчки розглядав тези.

—  А знаєш, сьогодні неділя і людей мусить бути ба­гато.

—  Подивимось... А от як їх зібрать?

—  Пхе,  їрунда, зберемо, ось прийде завхач.

— М-м-м...— Ігнат Соломонович ловив мух,— иш, чорт... гідра контрреволюції, ти жигать, ось тобі...— ловив, а за­душить було ліньки, і він пускав назад.

Андрій взявся далі за тези. Над дерев'яною, наново побіленою церквою з писком крутились щурі.

Минуло кілька хвилин.

З реготом з гарбузів вилетіла юрба хлоп'ят.

—   Нема, нема...

—  Тю, кого нема?

—   Завідуючого нема, ми пішли, а він поїхав до міста ще вчора... А сільрада заперта...

— Гм... Ігнат Соломонович, чуєш? І що ми будемо ро­бить?

— Хе-хе.. Хлопці, а як у вас збирають людей? Ну, на збори, на сходку, чи що?

Хлопці терлись і не знали, як у них збирають людей.

— Ну, як от у вас, наприклад, лекція чи що там, ну мітинг?..

— А хтозна...

— От їй-бо, та бувають же у вас збори...

Ігнат Соломонович аж упрів, а хлопці все-таки не зна­ли, як у їх збирають людей.

—   От їй-бо, та ніде нікого з дорослих... Де хоч ваші люди?

Тут хлопці знали і кинулись наперебій.

—   Всі  на  полі...  жнива...  ну,  так сьогодні  ж  неділя, треба...

—  Треба... А культуру не треба? Андрію, хіба ми дур­но приїхали? Скликать!

—   Звісно,  скликать,— і гарячий Андрій кинувсь був вперед та спинивсь і почухав потилицю — куди? Сільра­да замкнена. От закавика. На ґанку черідкою виставились ліхтар та коробки з діапозитивами, оглянув їх і сів без­порадний.

На щастя підвернувсь вертлявий хлопчисько. І бу­вають же такі розбитні діти.

—  Дядю, у нас як на збори, так дзвонять... Дзвоном скликають...

—  А-а-а... Андрію, чуєш? Розкопать.

—   Пр-равильно, веди до дзвонаря.

—   До дзвонаря... до дзвонаря...

І ціла валка дітвори з Андрієм посередині зникла в хмарі збитого пилу, як череда.

Ігнат Соломолович умостився і терпляче ждав на ефект.

Поки Андрій гукав у двері сторожки, пронирливі, за­побігливі хлоп'ята відхилили незамкнені чомусь важкі двері на дзвіницю і вже ганяли по бантинах гороб­ців.

Старий дзвонар, він же й сторож, зрештою виліз. Був це кривий ченець Павлін. Як зачув, чого від нього хочуть, замотав злякано головою в дрібненьких кісках, проди­раючи заспані очі і шмаркаючи сизим носом.

— Як? Та то ж ґвалт... Що ви?..

Андрій вибачливо розводив руками.

Раптом дзвонар, як ошпарений, рвонувсь до дзвіниці — зобачив хлопців.

—  Що? Що ви робите, сук-кини сини? Що ви робите? Пр-р-риб'ю.

І за хвилю його милиця та лайка стугоніла по сходах. Хлопці метнулись аж на самий верх.

Андрій вибіг з огради, став на вигоні перед церквою, задрав голову і стежив за оказією.

Там заверещало не своїм голосом,— одного насів, зна­чить. Двоє з'явились і перелякано забігали, як миші, аж зверху на помості, плутались у віжках під дзвонами.

Один побачив внизу Андрія, згадав, чого зліз, схопив віжку від найбільшого дзвона, що в нього дзвонять раз на рік і то на велике свято, розгойдав і... Раптом, як на Ве­ликдень, в розгон в найбільший дзвін:

—  Бов.

Надвечірню тишу тіпонуло за петельки...

— Бов-в-в! — як з гармати.


Ігнат Соломонович здригнувся, коли вдарив дзвін, а коли вгледів, як летіли ошалілі громадяни села Бобрика — на полудрабках[2], охляп[3] на конях, а, крім вершника з люшнею[4], ще був або хомут[5] перекручений догори розмотаною супонею[6], або сідьолка збоку,— як мчали на во­зах і пішки старі й малі, баби й діди, покинувши печене й варене, з дому й з поля. Один промчав з косою й з мантачкою[7] замиленим конем, на коні були наритники[8] і не було обротьки[9], вчепившись в холку.

Коли побачив...

Ігнат Соломонович скочив на бричку, шарпнув ко­ней і за мить мов у воду ринув.

На ґанку рядочком лишились — карбідовий ліхтар[10] і коробки з діапозитивами.

—  Держі-і-ть!.. Злодія держіть!..

—  Бий його — морду бий...

Андрій стояв серед вигону біля стовпа і спокійно спо­стерігав баталію. Дивно, на кого вони так напирають. Вже й націю опреділили. Дивувався, доки не зрозумів, що вся ота стихія суне на нього, а зрозумів,— всередині щось йокнуло і защеміло.

Кремезний багатій Сміян налетів конем і, рикаючи, за­махнувсь на всю душу люшнею, мов булавою, Андрій відхилився, ззаду хтось підтримав вилами, але не проколов,— люшня вдарилась об стовп і розлетілась в щепки.

—   Стій! — Це Андрій.

—   Ага, кричиш...

—  Сюди його... самосуд йому!

Андрій спочатку храбривсь, та, побачивши, що не­переливки, розтерявсь:

—  Товариші... Громадяне!

—   Що він там шабаршить, в харю!

—      Би-и-и-й  ї-і-іх!..

Сміян налітав, мов кібець[11].

—   Підожди, Сміяне, не втече, до розправи його, поря­док треба, а потім і в пику...

Дзвонар Павлін плигав на милиці і, запінений, всім розповідав про «бандитський наскок». Обуренню не було меж.

—   Як, ми на полі, а нас ґвалтувать, а потім гробить? А-а-а... Так бий же його, бий!

—   Стій, не напирай, слова просить.

—  Товариші,  та дайте  ж  слова,— зринув  зрештою з хаосу Андріїв голос, що серед юрби, мов серед ярмарку, посувавсь разом до сільради.

—  Нікоторого слова.

—  Дать слово?

—   Не треба...

—   Говори!..

Сміян придививсь до Андрія і... впізнав.

—  А-а-а,— давня  злість  перевернула  печінки.  Давно то було.— Я ж тобі... пригадаю!

Наперли на сільраду. Сільрада зачинена. Коли Андрій опинивсь на ґанку і глянув навколо, комашки полізли поза шкірою: весь величезний вигін геть-чисто запрудже­ний людьми, і ще йдуть, біжать з усіх заулків, захекав­шись.

А надворі сутеніє.

Прибіг переляканий секретар (як з неба впав), впі­знав Андрія і більше перелякався.

Андрій почав був говорить, розпалюючись і звично входячи в ролю, як на мітингу. Юрба зашикала, притих­ла, та тиша не втрималась, раптом лопнула і зчинивсь знову, тепер уже утроений, лемент. Полетіло каміння, зовсім близько вдаривсь і розбив шибку кийок...

Секретар хапливо відімкнув двері і пхнув туди Анд­рія,— бідняга влетів навзнак.

—  Не напирай... товариші, стой!

—  Пусти-и!

І секретар не стримав — ціла юрба ввалилась слідом.

При каганці в сільраді засідає дивний «трибунал» — кілька найзаможніших — хазяїв, що вдерлись на чолі з Сміяном, і вузлуватий, зляканий секретар сільради. З «начальства», як на гріх, нікого...

Спочатку сидять мовчки. Груня з Сміяном, важко ди­хаючи, витріщилась на свою жертву — зудить в руках. Секретар знає Андрія — комсомольця, завполітосвітою, але в чому тут річ?..

Напружена тиша.

Величезні волохаті тіні колишуться по стінах, по стелі.

На дворі шумить, як море, юрба і гупає в двері. У вік­на витріщились десятки пар очей.

Андрій сидить окремо на столі і демонстративно дри­ґає ногами, а в самого душа не на місці.

—  Тут телефон є?

—   Що? Я тобі нателефоную, я тобі...— Сміян схопив­ся, потім сів...

Суд почався. Верховодить Сміян.

Помацки, не знаючи, в чому суть, секретар почина ви­городжувати Андрія. В'яже незграбно мову в узли. Се й те... це гарний юнак, комсомолець...

—   Га,  комсомолець...  тим гірше    для нього:  бандит він, довольно.

Андрій перебив і спокійно почав розповідати, в чому справа...

—  Що,  що  ж  ти  брешеш,  сучий  син,  ану дзвонаря сюди, дзвонаря давай.

Пустили героя вечора, дзвонаря. А на дворі юрба шу­мить, хтось пробує виставить двері.

Проти монаших доводів кривого Павліна та проти ар­гументів Сміяна, скріплених матом і грюком кулака об стіл, всякі виправдання безсилі. Та Андрій і не виправ­дувавсь. Ушнипивсь понуро поглядом у Сміяна.

Десь він цього «креза»[12] запам'ятав... Ага, 20-й рік... розверстка... Он як... Угу-у...

Тепер Андрій не виправдувавсь, бо добре знав, що не поможе, що сьогоднішній випадок лише зачіпка. Так, так... корінь зла десь там... коли він з братвою тут розкулачував... Скільки років пройшло, а впізнав Сміян. О, хі­ба він коли забуде, ніколи. Хіба вмре...

Андрія щось питали, але він не чув, втягнувшись в спогади.

...О, ніколи вони не забудуть цього...

Ніби стверджуючи останнє, Сміян грізно наблизивсь і взяв за петельки.

—   Ну?

—   Не руш!

—   Н-на...

Важка груба долоня вдарила в лице. Андрій рвонувсь, напруживсь, як кішка для скоку, але враз руки опали, мов віжки, засунув їх глибоко в кишені. Бачив своє без­силля і кипів. Одступив крок до дверей.

—   Пустіть... пустіть мене до людей...

Сміян і другий загородили дорогу. Андрій налазив, тримаючи руки в кишенях.

—   Геть...

—  А... ти револьвер... викинь!

Андрій не виймав рук з порожніх кишень.

—   Пусти...— Він був готовий на все.

Сміян намацав ззаду стілець і скрипнув зубами...

—   Викинь... викинь!

—   Геть! Розмахнувся Сміян...

Раптом погас каганець. Заметушились. Знадвору хтось вибивав шибки.

Коли засвітили каганець, Андрія і секретаря сільради не було і всі двері замкнені.

Сміян і його приятелі замкнули в собі гнів. Резолю­ція була коротка:

—   Піймать гада.

На дворі Сміян лютував:

—  Хто в нас пале... хто в нас краде... хто коней воде... Сліпе,  глухе  обурення  ствердило  правоту його   слів.

— Він не втече, він не втече, ми йому...— нахвалялись п'яні  Євлампієнки, діти  «порядного» батька, шибайголови.— Ми на всіх вулицях... Гей, хлопці,— зібрали кагалу подібних собі і пішли.

Людям, особливо молоді, ради свята не хотілось роз­ходитися. Зійшлися у балачках та з кумою, той з сва­том. Ґвалт помалу ущух. Пообсідали канави та колодки. Дівчата лузають насіння.

—  Розходьсь,   розходьсь...   представленія  не   буде,   не буде, — жартував веселий чередник Микита.

—   Е, дядьку Микито, вже було...

—  От так... з вашою чередою, як я через неї та приставленіе проґавив,..

Жарти,  сміх.  Розходились.  Лишалась молодь.

Андрій, крадучись, добрався кущами з секретарем сіль­ради до нього додому. Секретаря звали Никанором. Ра­ніш він був слюсарем на цукроварні.

Коли погасло світло, а погасло воно не само, Никанор мерщій відімкнув двері в другу кімнату, шепнув Андрієві, і вони зникли. Пробравшись через другий вихід у садок, потім кущами і ось вони тут, дома.

—   Ну, Андрій, або пан, або пропав.— Никанор в піть­мі дістав запилену карабінку, обойму патронів, мисливсь­ку рушницю.— Вибирай, заряджай.

В самого руки трусились.

Розкуражена перелякана дружина Никанорова схо­пилася, засвітила лампу і вкрутила — світ ледве бли­мав. Сама сіла на ліжкові, біла як крейда, в самій по­лотняній сорочці.

Зарядили хлопці і довго прислухались до найменшого руху.

Тиша аж дзвенить. Андрія розібрав сміх, стало чудно.

— Чого ти?                                                                    

— Х-ха, яка це все кумедія, мов у театрі... Ет, дурниця. Знаєш, Никаноре, я піду: вони вже давно, мабуть, розійшлися.

Щось рипнуло, принишкли.

Стукнуло нерішуче в вікно. Жінка мерщій погасила світло.

Тиша. Знову стук.

—  Хто?                                                                         

—  Я.

—  Та я, Ларин...

—  А, Іван, ти... Зараз.

Відкрив. Засвітили світ. Ввійшов стривожений Ла­рин, комсомолець, товариш Андріїв: необтесаний, але щирий.

—  Ти тут, хох-хо... а я думав — капут. Там, брат, на тебе  засідки всюди.— Потім спохвативсь: — А знаєш, за мною, здається, весь час слідили Євлампієнки з оравою.

Під   вікнами   зашелестіло.   Никанор   збентеживсь:

—  Гаси.

Тиша. Хвилина, дві... Ніде нічого. Андрій не витри­мав, незручно за Никанорову сім'ю.

—   Ану його к чорту, ждать отак, ніби курка в хворос­ті, я піду: та й тобі, Никаноре, безпечніш буде, у тебе ж жінка, дитина... Та й взагалі це дурниця, ну хто посміє? Я пішов.

Никанор пробував перечить, але й самому здавалось — так краще.

Пішли. Ларин проводив.

За левадами на краю села Андрій простився з Іваном. Посміялися трохи з оказії і розійшлись. Андрій пішов просто на шлях до млинів.

Ніч ні темна, ні видна. Місяць червоний і здоровий, мов діжа, тільки не сходив із-за далекого лісу. З річки тягнув вогкий холоднуватий вітер. Чорні млини пороз­ставляли грубі руки і стояли трійцею обабіч дороги.

Андрій ішов колією, збиваючи припаду пилюку, і спо­стерігав за курявою. Інколи озирався набік, не з тривоги, ні, а так. Тривога уляглась, коли залишив останній пе­релаз. Ішов, згадував пережите за день і сміявсь про се­бе. Зразу, опинившись за селом, стало так легко, ніби спав стопудовий тягар. Тепер хотілося крикнути на всі груди і побігти вибриком по сонній пилюці.

Коли минав останній млин, озирнувсь. Раптом щось впало важке на голову і зразу ж з реготом на нього на­сіли.

Зразу град болючих ударів, потім кудись волокли за ноги,— далі нитка пам'яті урвалась. Пекучі огненні кола і морок.

...Липкий і тягучий  морок.

Ранком Ігнат Соломонович потягся в ліжку. Сміявся з учорашньої пригоди,— як він безсоромно тікав, га.

—  Хе-хе... Ну й лекцію встругнув, ледве коні донес­ли. От номер... жаль. Сором людям похвалитися, а то б, хе-хе.

Ігнат Соломонович сміявся і нетерпляче чекав Андрія. Андрій заходив до нього кожного ранку. Тим більше сьогодні мусив зайти після такого вчорашнього (на його думку, надзвичайного)  «казуса».

—  А ліхтаря забув... отакої,— тільки тепер згадав, що справді ліхтар так і лишився на ґанку.

—  Туди,  к бісу,  треба  когось посилати.  Знову коня давай... Хоча, от дурень я, Андрій же там...

Задзвонив телефон...

—  Так... Я... Що?.. Що?..

Брови Ігната Соломоновича підскочили вгору, рука трусилась, друга, що тримав нею широкі кальсони, зро­била непевний рух.

Втратив всяку рівновагу...

Не дослухав і кинувся мерщій одягатись.

Коли  Ігнат Соломонович з'явився в лікарню, Андрій, тільки що привезений, лежав нерухомо... Ні лиця на ньому, ні вигляду...

Без всяких ознак життя.

Метушився лікар, метушились сестри з шклянками і з ще чимсь.

Ніяк не міг збагнути всього, що сталося... Потім до те­лефону і подзвонив:

— Дайте міліцію...

А потім ще дав розпорядження на конюшню — поїхать і забрать карбідовий чарівний ліхтар та діапозитиви.

[1] діапозитив - фотографічний знімок на спеціальній прозорій плівці або склі, призначений для показу зображень на екрані за допомогою проекційного ліхтаря.

[2] полудрабок - бік возового ящика, утворений за допомогою поздовжніх і поперечних жердин на кшталт драбини.

[3] охляп - без сідла.

[4] люшня - дерев'яна деталь, яка зв'язує вісь воза з полудрабком.

[5] хомут - шийна частина кінської упряжі, що являє собою дерев'яний остов (кліщі), вкритий м'яким валиком.

[6] супоня - ремінь, яким стягають хомут, запрягаючи коня.

[7] мантачка - вузький дерев'яний плоский брусок для гостріння коси, укритий шаром смоли з піском.

[8] наритники - частина кінської збруї, що утримує хомут або шлею від сповзання на шию (під час спуску з гори і т. ін.).

[9] обротька (оброть) - вуздечка без вудил для прив'язування коня.

[10]карбідова лампа (ліхтар) — лампа, в якій як пальне використовують ацетилен, що утворюється внаслідок дії води на карбід кальцію. (карбід - речовина, що утворюється внаслідок сполучення металу або неметалу з Карбоном.)

[11] кібець - хижий корисний птах родини соколових, переважно з сірим або рудим пір'ям.

[12] крез - людина, що володіє величезними багатствами

ПАЦАН

Моєму маленькому другові.


Над містом високо в блакиті з'явився аероплан. Перший тут, відколи світ стоїть. Якось раптом, не більше за лас­тівку, невдоволено нечувано урчав і крутився в скелястих хмарах — точнісінько — звив собі гніздо там, на білих ост­ровах.

Ще з ранку місто напружено чекало. Чекало кого хоче­те, самого чорта, тільки не такого гостя, тому по всьому місту стільки роззявлених ротів, скільки мешканців.

І тільки аероплан... і більш нічого. Знову напруженість, знову чекання болюче, нервове.

Весняний пустотливий вітер каламутив тривогу, споти­кався на м'ягкому снігу, носив і шарпав уривки розмов, здогадок і настроїв:

— ...ідуть...

— ...Гайдамаки...

— ...Мериканці...

— ...анці...

— ...івці...

— Чорт, погибелі на їх немає.

— Прийдуть мериканці і цар і—і... дадуть вони большакам парла, тут їм жаба й цицьки дасть.

Високий чорний піп (що не об'їздив парафії уже ось пів­року з ляку) уперше насмілився вийти на вулицю і то в штанях, рясу залишив дома, а з рясою і чин. Біля дубових воріт навколо нього скупчились обіжені інтелігенти, попадя, ще хтось і дві носаті сухопарі попівни, поздоровляли, тисли руки... Піп навіть сльози пустив:

— Ггаспада..  гаспада...  вот!.. Не говоріл?... Ну теперь уже, охх, слава тебе...— Задравши голови, стежили за крицевим гостем.

В глупу минулу північ ревком і «самоохорона» залиша­ли місто.

На станції в темряві совався паротяг без гудків, без свист­ків; метушились люди, сперечались, зле лаялись впівголоса, причеплювали... відчеплювали... і знов причеплювали платформи (вагонів лише два й ті товарні). Всі наказували і ніхто не слухав. Багато з «самооборони» ще в місті покида­ли рушниці і розбіглись хто куди потрапив.

Колька плутався між вагонів, тягав за собою важку карабінку, совав всюди свого носа і задьористо покрикував. Ляч­но і весело. Руда підрізана шинеля, дірчаві чоботи, подертий чужий кашкет налазить на очі... Ці очі на смаглому, немитому, кирпатенькому лиці неспокійні й цікаві.

Кольці дев'ять літ. Забрьоханий Колька по самі вуха. Ось він спинився, облизав зшерхлі губи, подумав, підсмикнув карабінку і рішуче подався до останньої платформи.

Там ставили єдиний кулемет.

— Жівей! жівей, братішки! Ну!

— От!? Ах ти пацан...— «братішки» покотились зо смі­ху.— Ти диви, я думав він забіг, як цуцик, а він... такий малий і...

Тому, в кого за хвилю бігали комашки поза шкірою, стало страшенно соромно від дитячого дзвінкого голосу, веселого і безпечного.

— Иш, козявка... з-під шапки не видно, а командує, хо! А про те всі пацана любили, особливо Голубів, він його й охрестив так — «пацан». Тоді ще це слово було нове, не затерте і бриніло для Кольки як особливий чин або титул і він цим неабияк пишався, бо ж у цілому місті тільки один пацан і це він — Колька.

Товариш Голубів, кремезний дядя, главковерх, схопив за рваний козирьок і нацупив пацанові кашкета аж на самий ніс.

— Ну?

— Товариш Голуб, ще довго?

— А що?

— Та мені... в одно місце треба...

— А-а... п-понятно: Валяй, встигнеш ще. Колька подався.

* * *

...Біг порожніми вулицями. Ніде й собаки. Ворота й ві­конниці всюди, мов заклепані, хоч би де світилось,— як смерть пройшла по них. Пірнеш туди, ніби в ополонку. Чорні й зловісні вони глитали малого хлопця й потім раптом викидали з другого боку, ніби мишеня з вовчої нори.

Колька біг і не насмілювався озирнутися назад. Під но­гами хрускав тоненький льодок і часом попадав у пришерх­лу глибоку колію, набирав у дірчавий чобіт і тоді у ньому пищало. Крутивсь як у темній печері.

Тільки непереможні бажання і передчуття, що не вгля­диш більше, як тепер — в останнє когось незрівнянно доро­гого, може загнати, до болю стиснувши серце, в оці глупі, однині ворожі, сповнені затаєною смертю вулиці-нори.

Звернув за ріг на площу. Тут близенько, ось — раз... два...

За два дні він стрів її ось тут, під церквою, ночувала на плитах.

Немає...

Забіг на «постоялий», але там узагалі нікого, хоч запа­ли... А тепер?!

Колька всього лише хотів побачити матір, свою бідну жебрачку матір.

Він її не бачив учора й позавчора і може не побачить зовсім... зовсім... Самотню, хвору, голодну. Але він знайде ж її нині, як же це?

...І пацан метнувся знову завулками. Важка карабінка стукала об литки,— придержував її зашпарілою рукою і біг, поспішав. Широко хлипав, ніби рибина зябрами. Чисте вес­няне повітря будило спогади і хотілося плакати.


* * *

Уже причепили й паротяг, а Колька не повертався.

— Туди к бісу, похвалявся, хоробрився і втік. — Дитина, що  ж... злякався...

Одчалюй, ребята-а!!. — Голубіву було шкода,— про­паде пацан. Не помилують, де там... і за те, що карабінка, і за те, що «пацан»... Але що ж...

Потяг загримів, мов скелет, і поліз у темряву, ніби в во­ду. Хутчій... хутчій... Вже аж за першою будкою дав гудок протяжний і глухий такий — чи прощальний, чи застереж­ливий...

...а по перону бігало безпорадне мале хлоп'я, далі кину­лось доганяти потяг, добігло до семафора... Куди?

Потяг канув у чорну невідомість.

Стояв довго. Потім повернувся і сів біля дверей порож­ньої станції. Сидів нерухомо. Стомлено притискав німу карабінку. Плутані думи, тривога, жаль за незнайдену матір і біль самотности навалились каменем. Як же це?

Ще вчора сидів він з Голубом вдома, при штабі біля конов'яза і грав з ним же, Голубом Грицем, в ладошки. Дзвін­кий розкотистий сміх його, золотий сміх, покривав розчав­лену грязюку з золотими іскрами сонця. Було весняне сон­це, весняний сміх.

Колька клав свої маленькі руки на Грицеві ручища, чор­ні й широкі, мов латаття, і коли той «мазав», меткий Коль­ка реготав, як навіжений, з тої незграбности. Гриць добро­душно і сердечно вторив.

— Ах, ти ж, дзиґа!.. Ну на, на,— і клав свої лапи на манісінькі пацанові долоні. Власник їх (маленьких) пильно дивився, смакуючи наперед втіху розплати за несхоплені шльопки, тепер його черга. Колька вмить висмикав то од­ну, то другу руку і щиро та весело з блискавичною швидкіс­тю періщив Голубові руки, аж поки вони не червоніли, як буряк:

— А що, братішка, во, во..

І Голуб не сердився (для всіх він Голубів, а для нього «Голуб»), страшний і добрий, грізний і веселий Голуб... Бу­ло весняне сонце, весняний сміх.

…………………………………………………………………………………………………………………

Тоскно виють дроти в темряві, тоскно і розпачливо зудять все про одне, все про одне. Тривога... тривога... Чорна станція і чорна самотність.

Як же це?

* * * 

Опівдні в місто вступили німці з барабанним боєм.

Чисті солідні гармати, вихолені коні, чисті чіткі голубі колони серйозних людей... Парад! До того ж парад ніколи не виданий. Ніякої війни. Ніякого жаху. Брехня, що в газе­тах писали, ти диви:

Офіцери на баских конях, як гімназисти, скирять зуби до панянок, оркестр, як новий срібний п'ятак. Правда, попереду їде генерал, грізний і надутий, ніби кайзер, але ж то культура, культура...

— Вот, что значіт цівілізація! (це пальто в шляхетному екстазі).

— Еге ж (а це сіряк), я і в голову не клав, щоб вони так... з цього боку ввійшли... Яким то «боком» вийдуть?

— Дурак!..

На широких багнетах, колись страшних і проклятих, ме­рехтіло сонце, мерехтіла радісна усмішка міських обивате­лів. Зустрічали «хлібом-сіллю».      

За гостями товпилось старе й мале. Видовисько ж, чи бачив... Чули люди, що там десь Вільгельм, гази, позиції і всяке таке, а щоб хоч одним оком... і ось, диви: — живі, справжні, заливають місто синьою рікою, наче десь греблю прорвало. Дітвори, як горобців: для них найцікавіше — це музиканти,— о! як вони грають, як вони по-німецькому грають...

Колька теж ішов слідом і з захопленням стежив за оказі­єю, але йшов сторожко оддалік, як вовченя. Шинелю десь закинув чи заховав разом з карабінкою. Сонце щиро сипало проміння на непокриту голівку, золотило немите, непострижене, русяве волосся, голубило теплом. Колька морщився, в очі ніби піску насипало, болять від безсоння. Повіки по­червоніли, а сонце як не виколе.

Минулої ночі багато думок пролетіло в малій голові, аж щоки позатягало, а нічого й не видумав. Матері теж не знайшов.

З-під важких його чобіт грязюка чвиркає на чиїсь свят­кові сукні, в шлунку, ніби хтось коловорот крутить. Так ішов у натовпі довгенько, поки не приперли до паркана, як раз на розі, та так приперли, аж дух захопило; кашель, що довго проривався, стис горло обценьками і Колька зайшов­ся ним нестримно, безпорадно вилупивши оченята.

Скупчилась юрба. Бідолашне хлоп'я аж присіло,— оце та ніч, що на пероні... виходить.

Оказія пройшла мимо, прогрюкали важкі гармати, десь кричали руське безладне «ура».

Біля Кольки юрба меншала,— навіщо він кому такий... вошивий...

Аж тут набігли і... пізнали «ворога».

— Ага, комуніст, красний, держи-и... Пацан...

Колька мусів плигати через калюжі і бігти захекавшись чужими дворами та городами. Ледве не піймали. Та хіба такого доженеш?

Десь під тином впав Колька і лежав до вечора.

Грім німецької музики приніс з собою «мир», «поря­док», «спокій» — всі здобутки цивілізації. Пустили в ход купони, розставили по дворах кухні, обділили хазяїв кавою, сочевицею, улаштували гулянку в саду з своєю музикою.

І лише на балконі комендатури поставили кулемет «Ко­льта», та десь, вечорами, коли в саду в сяйві вогнів скаже­нів оркестр, а з безвісти долітав темний далекий стогін канонад, росли свіжі могили за містом в бору, туди водили хлопців на страту. Та ще росли стоси німецьких розписок і купонів у селянських запічках... Якою ціною оплатяться вони?

* * * 

Вечером Колька тинявся навколо саду, зазирав у квадра­тові дірки огради і не насмілювався зайти. Інстинктивне побоювання, якась непевність переслідує його цілий день... у своєму рідному місті. Цілий день він нічого не їв і то ще добре — хоч цілий зостався. Підійшов був до однієї товс­тої, такої доброї, наче з лялькою на руках:

— Тьотю, дайте... їсти...

— Ох! ти тут... Ах ти більшовиченя паскудне! Воришка! Григоріє Петровичу. Григорій!..

Колька далі не чекав і дав дьору. — Піаніно колись у неї забрали.

В животі нудить і ссе, а в саду шаленіє мідь, бубнить спів і регіт. Один ось серед усіх такий сіренький, непотрібний і... ворог. Наче маленький звір, відірвав лице від дірки в мурові, понуро побрів головною вулицею.

В однім дворі стояла кухня, смачно пахло супом та сма­лятиною. Дебелий німець з оголеними до ліктів руками, в білій шапчині роздає великим ополоником суп, другий роз­ливає каву — так побагато, так щедро. Солдати товпились і ґерґотіли, як гуси. Кухар набрав гущі в ополоник і сипнув свині, що порпалась тут же і хрумкала лушпиння. Це нада­ло Миколі сміливости,-—який він добрий. Підійшов Мико­ла і оддалік:

— Дадю...

Німець не почув, потім зиркнув і оскалив зуби: — Вас?!

— Дядю дайте й мені,— ступив ближче і показав на свиню. Дядя зареготав:

— Болшевік? Я? — і підходить, здоровенний такий. Гість йому, очевидно, подобався. А хлопцеві аж у п'яти кольну­ло,— безпомічно   злякано   озирнувсь   і   чкурнув   щосили. «Знають, і тут знають... будь ви неладні»...

Солдати брались за животи зо сміху.

— Гальт! Гальт!

Де там, зник, як дим.


* * *

Тої ж ночі Колька зустрів свою матір, випадково. Стяг­нувши мотузкою живіт у вузлик, брів через церковну ого­рожу, шукав місце, де б спочити, щоб зручно і щоб ніхто не прогнав.

Коло замкненої важкої церковної брами сидить у сутін­ках жінка — темна стара, одинока. Тричі підходив Колька і тричі вертався і все тягнуло назад.

Коли пригнувся низенько, серце забилось:

— Мамо... — тихо так. Жінка кліпнула, мов незрячими очима, ворухнула губами.

— Сину?.. Іди ж сюди, дитино моя, іди сюди... Микола бачив материну радість, тож і вона шукала його,аж зраділа, як угляділа.

— Деж це ти... як ти? сиротя моє... — Понуро сів рядом. Слова, що так хотів сказати любій матері, застряли клуб­ком, лише вткнувся безсило головою в її лахміття і запла­кав. Мовчки гладила мати зсохлою рукою нечісану голову, потім, мацаючи, дістала з торбини кусень хліба і дала си­нові.

Який дорогий гостинець,— Колька кинувся жадібно, відкусював з усієї мочі тугі шматки, вмить розчавлював і ков­тав, густо змочені слиною.

А мати дивилась кудись убік і хитала болісно та привіт­но головою...

...кудись убік... болісно і привітно.

І ось тепер тільки Колька помітив, що мати сліпа. Як же це?.. І не бачить вона його, і не побачить вже більше ніко­ли. Не побачить вже більше ніколи...

Недоїдений хліб випав і з глухим стуком покотився на чавунні плити.

Лише опівночі Микола заспокоївсь і марив уві сні. Мати зігнулась низько над сином і думала глуху безкраю думу. Не до сну їй, хіба б заснути на віки...

Неспокійно метався син, співав і кликав когось уві сні. В розпаленій хворій голові:—дзвони... — солдати... бойскаути...

Ось він з матір'ю дома,— ждуть батька. Там він десь у германців, на якійсь «пазіції»,— не пам'ятає батька Мико­ла. Зрідка приходили листи:

«... жив, здоров чого і вам желаю...» друковані листи і з малюнками. Потім перестали приходити. Мати була солдат­кою і ходила «получать пособіє» і вже рік верталась ні з чим.

Сиділи вони в темній, холодній халупі і плакали, як грим­нула «революція». Незрозуміле слово, а приємне.

Ходили до тюрми випускати в'язнів... демонстрації... ма­ніфестації, з трубами, з «хлаками», з співами незнаними... Мітинги з «ораторами». Цілі дні пропадав десь Микола.

...Ось він в «бойскаутах», втесався якось...

...Отречемся от старого мі-і-ра.

.…………………………………………………………………………………………………………

Коли Льонька-попович перекривив пісню і навмисне з «міра» з'їхав на «мило», він — Микола — вибив йому «буб­ну» і дуже,— за це турнули із скаутів.

Далі довжелезні хвости за хлібом, голодуха. Єдиною розвагою були набої, набереш, накидаєш у вогонь разом в картоплею — ех! Потім їх вигнали з квартири. Мати безсила і хвора пішла жебрачити, а він, злий на всіх, втік з міста і повернувся лише взимку в Голубом, при штабі.

Веселе почалося життя: товариші, зброя, «діла»... та все потонуло в хаосі німецьких касок і багнетів.

Кольку розбудив прощальний зойк паротягу. Схопився. Але то почулось. Рукавом розвіз холодний піт на чолі, гля­нув на матір і остовпів...

Мати спала згорбившись, сидячи... торкнув за руки — спала... а руки, як крига. Мертва!..

Як він боїться мерців... Положив хапливо свій кашкет для чогось їй на коліна, підняв недоїдений кавалок хліба і хутко зник.

Весняний ранок радісно позолотив гіллясті голі липи, бризнув сріблом на шиби церковні. Бадьора пташка приві­талася з ним, пурхнула з цікавістю на плити і поплигала під важку браму.


* * *

Сонце схилялось надвечір. Над шанцем за містом купи комарів танцювали ліричний танок. Колька сидів на шанце­ві і замислено спускав паличкою весінній бурхливий стру­мочок.

Сьогодні він бачив цікаву і жахливу історію — з в'язни­ці тікало двоє засуджених на страту. Обоє — хлопці з «са­моохорони». Завзяті були і... дурні.

Своєю малою головою силкувався Микола розібратись в оцій події, дурні, чого вони залишились? Реквізували, бра­ли, ділили, важили ворогів, а потім покидали гвинтівки в річку і лишились. Боягузи!.. А от же не боягузи — з-під варти вирвались біля самої комендатури. Він якраз був там за п’ять кроків, вела їх на допит ціла валка синіх солдатів.

Білявий підстрелений біг доти, доки розривною кулею не влучило в голову... а другий, Антін, відняв у німця гвин­тівку і, коли б... він би їм дав.

Та на його очах і другому стяли голову, а потім старан­но і живо склали разом на обозну повозку і повезли. В нес­тямі Колька опинився аж тут.

Сидів, гаряче говорив сам із собою і копирсав паличкою в струмочку. Здригнув:

— А що як і його так? — безглузда думка лізла в голо­ву. — А що?.. — і тут же: — ну й що ж, і нехай... А в шлун­ку, як і вчора, як і позавчора, ссе і болить. Та доки ж це?! Миттю виніс рішучу постанову.

— Красти.

Логіка проста — всі вороги, всі злі, кожен собі. Скільки ходив... добре, коли так проженуть, а другі й ловлять — «воришка», «комуніст»...

— Добре,   воришка.   Добре — комусь   пригрозив.   Хай упіймають, ну й нехай...

Постанову ухвалено, Колька гнівно записував її палич­кою на дні струмка. Потім схопився і рішуче пішов.

Сутінь наспіх накрила дірявою пеленою бунтівне місто.

Дрімали біля цейхгауза патрулі, дрімали півголі осокорі, скорботно похитуючи маківками на сірі стріхи і лише десь там, в центрі чи над центром, коливались стовпи світла від дугових ліхтарів.

Вулиці натомлені тисячами підвод (все везуть і ве­зуть— хліб, м'ясо, коноплі, худобу по цих вибитих коліях на вокзал, а там — у безвість) вулиці, натомлені галасом і спекою, збиті сотнями німецьких копит, дрімали сірі, по­рожні й німі.

Мале хлоп'я без шапки і босе никало по вулицях. Йшло повз двори, спинялось, де розчинені ворота, заглядало і йшло далі. Де розчинені ворота, там кухня, а де кухня, там і їжа такі двори особливо цікаві. В них недбало все порозкидано, так просто — пішов і взяв, адже ж свині дають...

Микола проти одних таких воріт рішуче зупинився.

Біля ґанку звалені сідла, недбало почеплена на палісад­нику зброя... Вартовий сидить спиною сюди і позіхає в за­хмарене небо. О, яка в нього груба шия, в збрижах. Чомусь пригадав батькову картку, обсижену мухами: сухий, мов тараня, з кокардою... Вмить Кольчин зір прикувала одна дрібниця — всього лише блискучий «маузер» на кухні біля котла... із шнурком і з кобуром... Думки поскакали в іншо­му напрямкові. Непереможне бажання оволодіти цією цяць­кою опанувало всього. Коли б вона йому,— о! він би...

Що «він би», про те гаразд не знав, а душа була вже там, у тому кобурі.

Довго стояв за ворітьми і стежив у щілину. Ось варто­вий встав, зітхнув на всі німецькі груди, полагодив ліхтаря, поставив його зверху і пішов сам до хати. — Ну тепер... і не наважиться — що то буде.

Зрештою, замираючи, просунувсь у ворота і ліг ниць. Серце колотиться, ноги потерпли. Посунувся трохи. За хви­лю ще трохи.

Кілька часу лежав тихо, ловив вухом найменший рух,— аж дзвенить там від напруження. Десь прокричали перші півні. До болю стиснув зуби, щоб не цокотіли. Ліз у тіні— через грязюку, через кізяки. Ще трохи... ось уже біля коліс...

Ось...

— Гальт... — і цокіт зброї. Колька влип у землю, потім рвонувсь як заєць, і побіг.

— Гальт!!! — і в слід один, другий постріл. Зразу впав, далі переметнувся через недопалений паркан і залопотів з вітром у темінь. Позаду шум. Вогке повітря спирає груди. Зразу думав капут, але оглядівся — аж наче цілий. Тільки щемить щось...

Біг довго, все далі і далі. Вже за містом. Біля застави хотіли спинить, та Микола не чув і біг, нічого не бачачи, нічого не відчуваючи, окрім терпкого холоду за спиною,— йому постріляли в слід, у простір і стихли.

Куля влучила в груди.

Вже непритомний дерся через якісь левади, через кана­ви, довго; потім втеряв свідомість, але й упавши, ще плазу­вав по грузькій ріллі. 

* * *

Коли кліпнув віями, сонце кружляло, мов сокіл, і сипало золотим порохом в очі. Ні підвести голову, ні звести рук. Навколо, скільки оком сягнеш, мокра рілля і нікого, тільки вітер гойдає торішній пирій та вгорі заливається жайворо­нок. Спробував встати, але... оце, мабуть, і смерть та... Глу­по як! В голові осою думка — що можна б не так, ліпше...

Опівдні підібрав дядько, їдучи з міста.

— А Боже, хто тебе, дитино моя, скалічив, знівечив? Бо­дай же йому...

На возі Микола попрохав води. Пахуче сіно лізло з-під рядна в очі, дядько такий білий і добрий, навіть не вірилося. Всю дорогу скаржився, чи до коняки, чи до нього,—

— А, нно, булана, бодай не пішла під німців... ідуть і беруть, і беруть... Телицю третячку — єдина була, як ока беріг, ходив — забрали, дали ордер...

У вухах шумить: ...Бу, бу, бу... сина забрали десь, нема... та вже, мабуть, і не буде...—Якось безнадійно, сидів ді­дусь і крутив батогом.

Згадалася мати, закрив очі. Трусить і болить у грудях, моторошно.

...Бу, бу, о-о-о...

— Н-н-о!..

Микола танув. Біля нього упадала дідусева невістка — і сорочечку біленьку, і яблучко мочене... Дідусь лише скорб­но хитав головою — не виживе. Е, де вже йому нещасному. Жили вони тільки вдвох з невісткою і лише однією наді­єю— чекали: вона чоловіка, він сина. Ні в неї дітей, ні в нього онуків і ось за те ніби полюбили цього... покидь­ка. — Якби воно оклигало, — скаже було невістка і дідусь мовчки погоджується.

Микола зразу було помаленьку виходив запашними вечорами і чутко, до болю чутко вслухався в далекий-далекий чи то грім, чи то стогін. Небо таке чисте, чисте, черво­нясте там над борами. Ворушилась тривога і росла надія. Приходив і сідав біля нього дідусь, запалював саморобну люльку і теж дивився кудись у затягнені димком далі. Єди­на думка, єдине бажання росло і заповнювало все.

— Діду, а чи скоро вони прийдуть... наші?..

— Коли б я вже знав, дитино моя...

Але Микола знав, що хлопці прийдуть і скоро прийдуть. Виходив і вдень, подовгу сидів на призьбі та все вдивлявся в далекі хребти синіх борів, жмурився на сонце і чекав. Ні­кого ніде. Лише ген по шляху смуги хур зі збіжжям клю­чем тягнуться до міста. На кожній хурі мигтить багнет і каска, а навколо кілька вершників.

В дідуся нічого було молоти і він дуже жалкував. Мико­ла бачив злидні і було ой як неловко, в них і без нього хватає клопоту. Хотів втекти, але... як би ж то була снага тая, якби...

Вмираючи, все питав: — Дідусю, чи скоро прийдуть хлопці?.. Дідусю...

В гарячці кликав матір, хотів іти, потім затих.

Так і не дочекався своїх.

*   *  *      

А в місті йшла швидка евакуація. Говорили, відкликає Вільгельм, говорили — революція і в них.

Якось опівдні місто обстріляли з кулеметів. Переляк по­заганяв мешканців до погрібників. За годину до міста всту­пили повстанці — все кіннота, кіннота.


*  *  *

Голубів відшукав Миколину жебрачку матір. Жива вона, тільки зсохла і почорніла, мов скелет. Тиха, напівбожевіль­на вона нічого не знала і говорила різну нісенітницю.

...Сина її схопили й зарізали... о, вона знає... болить же в неї серце, болить. Вчора приходив у білій сорочці, босень­кий, розтав, як дим... і всяке таке. Не йняв божевільній віри, але десь глибоко ворушилось передчуття, робилось так гірко. Марно заспокоював стару — віщує, як сич той. По­стояв понуро і пішов.

На хрестах під сонцем тривожно впівголоса гомоніли галки.

Десь далеко тупо строчив кулемет.

Нічим не шкодував, ні за чим не жалів, а тут… шкода.

Сідаючи на коня, проговорив чи до нього, чи в повітря, грубо так:

— От… і погиб замурзаний… і загубився наш пацан.


Опубліковано у журналі «Всесвіт» № 3 за 1928 рік


Примітки:

Бойскаути (англ..) – слідопити, хлопці; назва дитячої організації, що була заснована в Америці протестантськими педагогами, набула поширення на території Російської імперії на початку XX століття. Була конкурентом соціалістичному дитячому рухові піонерів; заборонена компартією у кінці 1920-х років.

Главковерх (рос.) – верховний головнокомандувач.

Хлаки (рос.) – перекручене «флаги» –  прапори.

Цейхгауз (нім.) – військовий склад для зброї.

Шанець – тут: редут.

РУКА

Чорна    й   репапа,    ніби    вузловата    ріпа,    щойно взята з  морозу.

Яків пильно розглядав її біля каганця, припухлу, тиснув лівою і сичав. З виразок повиступала кров. Намагався сту­лити пальці, а вони не сходились, ба навіть не розгинались по-людському. Так буває лише тоді, коли пальці задубіють на морозі, до болю змерзнуть. Але Якову не зрозуміло, що то значить—змерзнути,—хіба в нього вона коли мерзла, вона—ось ця рука. Біля щиколотки нарядився чиряк, здоровий такий. Яків сердито плюнув, роздер якесь ганчір'я, попробував вида­вити чиряка, поморщився, посичав, а потім зав'язав йогого, намо­чивши ганчір'я в  воду.

Взяв зі столу великого ножа, спід столу витяг бруса, поклав його на лаву, натиснув коліном, поставив   ближче каганця і почав зосереджено точити. Було за північ. За його словами, як раз та пора, коли „чорти навкулачки б'ються”. Яків іще не лягав спати, і Яків не ляже  спати.

На дворі ожеледь. Чути, як жалібно скриплять дерева. Вітер дряпається до хати, в манюпусеньке віконечко, плутається в онучах, що ними позатикано повибивані шибки, і ніби хоче підглянути, щотут так пізно діється, хто це й на що так понуро, так зле і так ритмічно, упевненою рукою точить вели­кого ножа. У Якова виступив піт з насупленого чола; він обома руками тисне на ніж. З рота ллє воду потроху, потім піднімав до очей, пробув ножа пальцем, оглядяв рихву, ще пробув пальцем, хму­рить брови і знову сичить брус та ритмічно гойдається поспатлане, брудне волосся вад спітнілим чолом.

Пізно: коли б Яків виглянув на двір, то почув би, як десь співають треті півні і що вже пора.

На дворі вітер ходить, шльопав босими ногами. Слизько як. Яків обійшов свою обдерту хату, пе­реліз через сусідний тин і подався городами. Нігде ні вогника. Все спить. Коли б не спізнитись.

Кривий Яків пішов на заробітки...

* * *

До Семенового двору підійшла постать, постoяла. За хвилю навпроти рипнула хвіртка І через вулицю підійшла друга постать.

—  Ти?

—  Я... — І   більше   ні   слова.   Один   поторсав хвіртку —зачинена. Тоді він переліз через паркан і відімкнув.    На   вулиці   нікого.   Вітер повернув з півночі, сердитий та колючий. Почав падати сніг. Одна постать назад з двору, перейшла вулицю і зникла навсупроти. За кілька часу повернулась знову і пішла в   Семенів   двір. Замкнули хвіртку і просто до піддашшя. Там щось вовтузилося.  Колипідійшов— зашепотіло:

—  Ну що?

—  Порізав, усіх... ані писнули. О, у мене рука...

—  Так, так, з другим би я не .. маладец, Яша...   Таї гляді ж, обделай усе як слід,  щоб чисто, збери й зв’яжи...

—  О, та я, їдять його мухи...

—  Ну, ну, вірю. вірю. Я на тебе, як на брата...   гляди ж…А я там... А як засіріє, так і валяй...    Кажеш і не  писнули?

—  У мене?..   щоб у мене?...   так,   трішки... та ж  я   її  сонних...

—  Так гляди ж.

Розійшлись. Яків допив принесену горілку навхилки і встав.

* * *

На дворі вже зовсім засіріло, як раптом у Семеновім дворі спалахнуло стовпом полум'я. Затанцювали тіні, вгору полетіли весело іскри та кім'яхи перегорілої соломн.

На далекій дзвіниці вдарило підряд дев'ять раз у маленький дзвін. Це мусіло визначати — дев'ята сотня, ось ця сама сотня. І тихо. Ніде нікого! Жодна хвіртка не рипнула, тільки десь у сусіди загавкав і завив собака. Полум'я то пригасало, то знов спалахувало, іскри летіли і зустрічалися з маленькими сніжинками, хиталися з ними, на своїй путі, і гасли, падали сажею на сніг, на вулицю.

Жодного голосу, жодної душі в Семеновім дворі. Хтось десь вибіг похапцем з хвіртки, одяга­ючись на ході, пробіг кілька ступнів, а потій зупи­нився, сердито плюнув, вилаявся, і вернувся назад.

Мороз, аж скалки скачуть.

Скоро до Семенового двору з гуркотом підле­тіла пожежна команда. Передранкову тишу нагло стрівожив людський галас, чад від факелів, повти­каних біля бочок з водою. Повибігали люде з домів, здивовані. Пожежники налягли на ворота.

Затріщали ворота,   впали і...                            

Все замовкло. А потім регіт покотився юрбою.

Серед величезного Семенового двору Яків порався біля чотирьох, уже обсмалених і намазаних мокрою сажею свиней.    Збоку горить віхоть соломи, бо негаразд видно, хоч уже   й   розвиднилось.   Двоє свиней,   обшкрібаних,   чистих, дошкрібав би  третю, та спився, щоб подивитися на гостей. Сусіди реготалися: які ж бо чудні  ці пожежники,—хіба   вони не знають,  що через три дні  Різдво і що  свиней смалять надворі.

Брандмейстер скипів:                                                               

—  Що? Ніччю?! Гей, хазяїна сюди!

Яків обмив ножа і находився шкребти далі, байдужий до всього. Його справа,—щоб не замерзло четверте, доки він ошкребе трете. Назгрібав сажі, намочив її і ще раз намазав четверте, — оце його справа, і Яків заклопотано заходився дошкрібатн трете.

Прибіг Семен: —Я хазяїн.

—   Чиї свині?

—   Мої.

—   Четверо?

—   Мої..!

—  Ви різник?...

—  Ні.

—  Гм... Ну, та чорт з вами, то інші розберуть, хто вам дозволив уникати податків і смалити вдома, а не на бойні. То не моє діло, моє: — гоніть штраф за тривогу —о! П'ятьдесят карбованців.

— Що? П'ятдесят? Товариші, та дозвольте, та помилуйте! То ж не мої свині, не мої...

—  А то нас не цікавить, нам ніколи, ваше діло піде в суд, а чиї свині, там розберуть.

—  Та, товариші, та ж уже день, а не ніч... Та ж...

Брандмейстер зовсім розгнівався.

А Яків робив собі своє, поперевертав свиней догори но­гами, пороспускав їх від шиї до хвоста і упадав біля них на диво моторний та спритний. Біля юго вже троє помішників, він їх муштрує, що й як робити. Це його улюблене діло. Та хіба ще хто заріже так, як він, Яків?

— О, правда, правда,—і юрба дядьків потакувала та ки­вала головами на його слова.—Вже його рука така, золота рука. Як заріже — чисто тобі, живо тобі. А яке сало смашне од нього! Інший заріже, то спаскудить. Ні, краще за Якова ніхто не заріже, ніхто...

—  А вже ж він   такий у нас   уродився   щасливий. Золота рука у Якова.

Поважні сусіди мацали свиней, вгадували, скільки буде сала, сперечались, догадувались за ціну, знову мацали і диви­лися на Яковову роботу. Ич, чисто й живо, він не поріже собі рук, Яків, брудний і заморений, з краплями поту на чолі, ріс від сусідської шани. І справді, як підходить Різдво, хто свині ріже у всіх уличан? Він, Яків, і на других сотнях він. Всі його знають, знають  його руку. І не бере він дорого—навіщо людей кривдити, на його вік вистачить. Усі передріздвяні та передвеликодні дні у нього роботи по горло. Мотається з кінця в кінець. Тоді внього сезон, завсю зиму сезон, жнива. А рука до того натрудиться,    до того намокнеться, до того рука та нараниться, що потім як колода візьметься корою і ниє довго та болить, ця “золота рука”. А проте ні мороз, ні огонь її не бере. І рани у нього, як каже Яків, заживають “як на собаці”.

………………………………………………………………………………………………………

Семена    таки    оштрафували  на п'ятдесят карбованців. Склали протокола й поїхали! Ворота   повісили на своє місце. 

* * *

Скоро поїхали пожежники, як до Семена в двір з'явився дебелий, присадкуватий,  рудий чолов'яга.    Стурбований і наляканий, він швидко блимав своїми поросячими очицями, на диво малими на опасистому обличчі,   бігав    ними по всіх і чи­гав білими поросячими віями. Зразу   до Семена: —Ну, що, як?

—  Оштрафили.

—  Та ну, тебе?

—  Ні, тебе...

—  Що?!

—  Та вже ж не мене, і не Якова, з якої речі я маю платити 50 карбованців.

—  П'ятдесят карбованців?!  Якове!..

Та Яків не чув, саме переважував свинину. Мотався як ошпарений, з комори на двір і  знов у комору,    носив,    упадав   ніби   коло   свого   добра. Удруге   рудий   не   наважився   покликати,   ще ж не різаних   четверо,   а   другого Якова не знайдеш. — П'ятдесят карбованців,— і рудому  занудило.—Гм... ну,   хай   кінчає,   хай   кінчає,   і   поросячі   очі на опасистому   обличчі   недобре насупились, — ні, це Яків, Яків усьому вина. А Яків тим часом причинив комору, випив  навхилки  пляшку самогонки, взяту набір у сусідки, потяг наспіх ніж об мусат і взявся до другої четвірки.—Ану, хлопці, випускайте тепер уже можна різати на дворі а не душити їх у хліві, тепер уже все одно.

Випустили. Троє невеличких, а четвертий — здо­ровий кнур. Кілька чоловік, що лишилися в дворі і гомоніли, попихкуючи цигарками, коли вгляділи кнура,—аж ахнули. Цікаво, як хлопці упораються з ним.—Ото кнуряка, пудів з двадцять. Яків і сам пошкодував, що випустив, та тепер уже не по­правиш.

А   кнур   тим часом, поки   там   управлялися  з трьома, другими, встиг поперевертати всі цеберки, виламати   палісадник   коло  хати, поїсти замерзлі поросята, допіру викинуті в поросної свині, і гасав по   дворі. Він був страшний — боки позападали, щетина на спині наїжилася, а трубив кнур,  як контрабас: брав у октаву,   то нижче то вище.

— Тю,   який   скажений, як бугай, хай ти сказишся! І дядьки поступалися коли „бугай” пробігав    мимо. — Там ікли самі по два вершки. Таких хіба з гармати стріляти.

І розігралася цікава баталія. Сусіди набоялись правда, але й насміялись досхочу. А Яків...Яків — як і завжди зі своєю рукою. 

* * *

Упоравшись   із трьома, всі  четверо — Яків та ного помічники перепочили. Яків  зсунув  шапку на  потилицю, витер рукавом піт з чола і, підперезався тугіше товстою мотузкою: А ну, хлоп'ята, тепер    цього    чорта, покажіть но, що то  ви вмієте. Ану  здайте  ікзамент... Миколо,  на  ніж.

Бідний Микола озирнувсь безпомічно на своїх товаришів, а товариші на кнура. Кнур хапав своєю пащею жмути соломи, тіпав нею на всі боки, як вихор, і тру­бив. У хлопців пропала відразу всяка охота здавати „ікзамент”. I на чорта його було випускати, диявола. Яків розсердився:

—  Що?   Ах   ви   ж,   молокососи, за пазуху б вам,   за    мамину триматися, у ляльки гратися...  Миколо, дай сюди ніж.

Молокососи завбільшки за чугуїв­ську верству, розгнівалися. Гриць спа­лахнув:— Миколо, не давай ножа... А ну, хлопці, ну разом. Не заважай ніхто... Ми самі. А ви, дядьку Якове, закуріть і не задавайтесь...

—  А  ну ж бо, ну.   А я подивлюсь та таки  й  покурю. — Яків сів на кучу снігу, вийняв кисета  і закурив.

Почався екзамен. Хлопці атакували кнура в кутку і першим номером було Грицькове сальто-мортале через кнурову спину. Гриць дуже широко розставив ноги, кнур скористався з цього моменту, шугнув туди, наче в ворота, і висадив ворога в повітря.  Миколою, що міцно вхопився за ногу, кнур виорав сніг по під парканом. Один Андрій устояв на ногах і то через те, що мав подавати тому несщасному, хто опиниться   зверху,   ножа. Хлопці  посварилися.

—  Та кинь ти к    чорту ножа, подадуть!   Держиш  його,   як мов свічку, боягуз.

Погризлись. Розібрало хлопців. І заходилися вони всерйоз, єдиним фрон­том. То було пальці покоцюрбились,; по-дубіли, а то хоч сорочку скидай.

—   Ну    ну, хлопці, могорич поставлю,— ре­готався Яків.

Що вже на­катались всі та наволочились, так до схочу. І все даремно.

—  Ну, годі хлопці, поганий ваш   ікзамент, ідіть   ліпше за­куримо,    а   він чорт ще побігає, хай    він   ска­зиться.

Закурили.

— Смієтесь ви, дядьку Яко­ве,  а  попробу­вали б ви cами...

—  Хо, дур­ню, ти глянь,—і Яків    підніс Грицькові  до носа   свого   репаного, брудно­го  кулака,  — ось цією самоюрукою й  заріжу, і заріжу сам, сам...Хлопці засміялися. Їх обступили дядьки.   Що він   меле, той Яків? А Яків росходився:—Дурні ви, ви ще   подушки    слинили   та про дівчат cнили,  як  дядько  вже  чотирьох обпатрав і пожежників налякав! А я заріжу сам... Сам, оцією ось рукою. Хіба то рука, хіба то рука у тебе, то в носі длубатись нею, ось рука,— і  пішов і  пішов.

— Так, у вас, дядьку Якове, рука, тяжола, —промурмотів котрийсь.

—  То-то, тяжола...

—  Ну ти Якове  не здавайся, положим,— озвався   Бондар  Семен,   багач на всю   вулицю.  Йому   закортіло    під'юджити. Цікаво, як  кнур  виволочить  ним двір, щоб не задавався. Та й за сина за Грицька досадно.— Ти не.задавайся, куди тобі...

—  Дурню   ти, Семене,   оце   й   усе. Коли Яків сказав, значить точка.

Засперечалися. Надійшов і рудий, з поросячими очима, страшенно охочий до всяких суперечок. Подумав, осміхнувсь хитро і втрутився:

—  Ну гаразд. Якове, я ставлю п'ятдесят.   Виграєш—твоя,   програєш — рік одроблятимеш.

Яків подивився на нього, завагався — п'ятьдесять карбованців... Рудий засмі­явся, а за ним і всі.—Що Злякавсь? Я ставлю 50, а ти рік робити.  Яків задеркувато тріпнув головою: — Давай руку!—і ляпнув об пухку червону своєю чорною, як шльопають цигани на ярмарку.— Гаразд, 50? Тільки ти, Гнате, про­граєш, мені тебе, Гнате, шкода.

—  Ну, що ж, ось свідки,—гроші на кон, ось,—Рудий   Гнат   витяг   жмут   грошей з бокової   кишені і потрусув ними. Люде притихли, вражені,—який з біса одчай­душний цей Гнат! Гнат хитро усміхнувсь, він мав рацію,—кривий Яків ледве тримався на ногах, п'яний і стомлений.

Хутко, дзвінко й весело потяг   Яків   ніж    об    мусан, і дав хлопчикові.—На, тримай, подаси, як я крикну.  Закурив, глибоко затягся   й плю­нув,  насунув шапку аж на очі.

Кнур стояв коло паркану наїжився, важко дихав і водив налитими кров’ю очима. З рота текла сли­на стьожкою Нашарошився і вже не гудів, а пильно стежив. — Та він тебе з'їсть, Яко­ве!

—  Що? Ме­не? — він   узяв ножа, міцно затиснув його в своїй   чорні й вузловатій руці і підняв  перед себе:

Сусіди  зареготали.

—  А це ось бачив? І не писне.

Яків плюнув на руку, потер, узяв міцну мотузку, зробив петлю і став помалу наближатися до кнура. Кнур поводив очима і коли Яків був уже близько, хуркнув як скажений і дременув по­під парканом, яж загуло.

Почалося дике і хитре по­лювання.

— Ну ж, дурню, ну підо­жди ж... Все одно, заріжу, ліпше не бігай. Ну стій так... ну ж, дурнень­кий... І Яків на­зивав кнура найласкавішими іменами. Глядачі реготали з Яковового умовлення, а найбільше ре­готав рудий Гнат: — Та ти йому, Якове, цицьки пообі­цяй, ха-ха-ха...

— Мовчи, Гнате, мовчи! — Йому самому бу­ло смішно.

Та кінець-кінцем обридло ходити за кну­ром, і Яків змі­нив тактику. У хазяйки попрохав він висівок і коли та принесла, висипав їх у відро, налив туди повно води, росколотив і показуючи кнурові, почав кликати. Той не йшов. Тоді Яків поставив, одним кінцем мотузки обвязав себе, а на другім налагодив петлю, одступив геть і став чекати.

Кнур підбіг до цебра і жадібно, булькаючи та захлинаючись, почав глитати мішанку. А Яків, обережно  шкандибаючи швиденько підбіг ззаду, хутко схопив за ногу і заходився  надівати петлю.                                                  

Та кнур раніше виволочив ним увесь двір,   вивихнув йому палець    на    руці. І   врешті    поніс    просто в   колодязь    що до верху обмерз кригою.    Щемить...   Яків   пустив   ногу, з   розгону вхопився за цямрини і  втримався. Кнур опинився на прив’язі — петлю було одіто. Він  метався, сковзався,   падав, але   даремне. Тоді одбіг,    розігнався  й кинувся    прожогом   вперед, — цямрини випорснули з Яковових рук. І Яків схоплюючись та знову   пада­ючи, поволікся далі. Зовсім вибився з сили. Вся одежа на ньому була подерта, подряпанеане  обличчя закривавилося.

— Ну, зда­вайся, Якове, го­ді, ти програв! — гукав Гнат, ща­сливий од своєї вигадки. Він знав заздалегоди, що так кінчиться,ба ні, більше, він навіть думав, що кнур Якова зов­сім уб'є. Але то невигідно,— годі, Якове, годі! Гна­та підтримали сусіди.Вони зна­ли вдачу Якова, умовляючи і  шкодуючи за ним. Їм таки бу­ло шкода його:

— Та ну його к чорту, Якове, годі, то Гнат по­жартував! Аджеж, Гнате?

— Що? Пожартував?Чи не пішли б ви... —  і Гнат наїжився. Що до нього в зуби потрапило, того не видереш. А тим часом Яків ухопився за стовп, що до нього прив'язували собаку, охобив обома руками і лежав, вимучений. Кнур бігав кругом, і було таке вражіння, ніби його запряжено крутити рушило до молотарки. Та помалу Яків підвівся, притиснувся до стовпа і почав його обходити, намотувати мотузку.

Кнур сам допомагав цьому, біжучи в протилежний бік. Яків спіймав момента, проліз попід мотузкою і вхопився за неї, — єсть! Тепер однією рукою одвязав од себе другий кінець, обкрутив її ще раз коло стовпа і міцно завязав.

— Ху! — Яків зняв шапку, витер піт з чола, почухав голову, і заходився закурювати. Вивихнутий палець напух і не слухався. Яків смикнув його, скривився, вилаявся, потримав у роті і сердито плюнув.

— Миколо, іди но скрути мені цигарку.

Дядьки загомоніли:

— А що, Гнате, програв ти, тепер ти вже програв сто. — Гнат скипів: — То не ваше діло! — а далі зневажливо зареготав.

— Хай він іще спробує зарізати, то пусте — прив’язати...Тільки ж ніхто не лізь, хай сам... от і подивимось.

          А Яків усміхаючись докурив і гукнув хлопця: – А неси ножа. Стій тут близенько, та не бійся, дурню.

Всі чекали напружено. Чим то кінчиться ця історія?

Та історія далі була на диво коротка і скінчилася несподівано. терпець Якову урвався. Він поваландався ще трохи, поки кнур зовсім не заплутався, і опинився біля стовпа. Далі розлютований кнур схопив Якова за піджак, шарпонув, оддер полу...

Та Яків вмить нахився, спіймав за передню ногу і нелюдською силою перекинув кнура набік.

Кнур кілька раз схоплювався, але знову падав, – слизько, а руки мов залізні, тримають просто в лабетах. Яків опинився на ньому!

Встати кнур не встиг. Всі ахнули. Це був дійсно номер. Але то все, як сказав потім Яків, спритність рук і тільки. Спритність його рук.  От дігнати йому з однією ногою важко , а перекинути — то пусте. Хлопчик прожогом подав ніж і історія скінчилась. Удар був за всі удари.

— Ото удар, ото дійсно рука, я думав його й з гармати не вб’єш, а він…Голосні вигуки здивування, дотепи — сповнили двір. Гнат закусив губу.

 Покепкувавши з Гната, люде розійшлись.

Яків перекинув кнура черевом униз, повиправляв йому ноги, і заходився скубти. Палець не дав спокою.

— Та ви хоч відпочиньте, дядьку Якове; що це —  для рідного батька чи що?  — Це Гнатова наймичка: — все одно дорожче не дасть.

— А й правда, їй-бо, правда … Ех, Марусю, Марусю!.. — Яків мотнув головою, пошпурив скубельку в сніг, витер об щотину  руку і сів зверху, знітившись. Потім голосно висякався і закурив.

* * *

У рудого Гната хата на помості, хата обкладена цеглою; стоть над  вулицею, пишається геранями з вікон.  А ворота у Гната, як у магната, і горобець не перелетить, не то що, ні в сучок не підглянеш, ні в щілину не подивишся. Добре збито, по-хазяйському збито, аби людське заздрісне око не гуляло, не нишпорило. Хто зна, що там усередині, тиільки й чути, як собаки брешуть. Сюди, до Гната, йшли хлопці на могорич.

Останнім прийшов Яків.

Його посадили край столу. Яків скинув свою засмальцьовану шапку, кинув її під стіл і попрохав крейди. Проклята печія, як вона його мучить! А коли з’їсть шмат крейди, то наче нічого. Могорич чекав на столі.

Потім багато пили й багато патякали. Гнат був веселий і все припрошував, на великій чорній його пиці плавала масна посмішка. Та й усі були веселі. Лише Яків сидів мовчки, стомлений, і все пив та пив горілку, не заїдаючи, лише закурював.

І вже як всі добре понапивалися, і в кімнаті, надимленій до нікуди, стояв безглуздий п’яний галас, тоді Гнат:

— Ну що, Якове, пощитаємося?

Яків подивився на нього здивовано, адже вони “щитались” завжди на самоті, а відтак махнув важко рукою, — та все одно, валяй…

Гнат узяв виделку і почав нею копирсати незграбні цифри на залитому горілкою столі., ніби міністр який, вирішуючи бозна яку важливу справу.

— Так от, сьогодні восьмеро і вчора десятеро — вісімнадцятеро, так?

— Так.

— По 30 копійок, це буде…це буде…Гм, п’ять десять.

— П’ять сорок, — поправив хтось із хлопців.

— А ти пий собі, — в свою чергу поправив його Гнат, роблючи натиск на свому слові. Руде, наче вж припухле від жиру  червоне його обличчя вкрилося іржою злості. — Та за попередню роботу я тобі винен тридцять карбованців, так?

Яків поморщився і потер рукою чоло. — Стривай, стривай, Гнате, а позавчора ж ще п’ятеро.

— Що? Ага, так так, тьху ти, голова дубова.

—Та й потім, — провадив Яків далі, — ти ж казав по полтиннику, а тепер по тридцять.

Гнат насупився раптом, устав, одсунув з гуркотом стільця і стукнув об підлогу. — Он як! Ага! Ну, тоді давай уже говорить так говорить по-справжньому, к чортовій мамі, чого маніжиться!

Гнат вийшов з-за столу і забігав по кімнаті,  не знаючи, з чого почати. Яків зивовано водив за ним очима. Всі нашорошилися. Гнат: —

— Хто винен у тім, що мене оштрафили? Ти, ти, дурню? Хто винен, що…

— Гнате, а хто то ж мене  з вечора прибігав додому і стяг мене з печі, щоб ішов…

— Іди ти ік чорту, я тебе й знати не хочу більше! Дурень! Ти мене розорив, ти, ти.

— Гнате, — вів далі лагідно Яків, — ти ж мені велів, ти велів сьогодні, ще й горілки приніс. Як засіріє, так казав, і смалив. А я й попереджав тебе…— голова Якова не вміщала всього і боліла. — Ах он що, ти може, Гнате, за свої прогнані п’ятдесят карбованців злий? Так бог з тобою, ось тобі хрест святий, що я їх зрікаюсь, хай…Тобі більше треба, ось тобі хрест!— Яків повернувся до ікони і тричі швиденько перехрестився. Хлопці здивовано загомоніли, стали сперечатись. Хтось підтримував Гната, хтось Якова. Гнат зареготав:

— Дурню ти, так я тобі й дав би. Ось, на, на, — він тикнув пальцем в одне оригінальне місце і посвистів. — Ха-ха-ха, виграв!... — а відтак Гнат визвірився: — а хто б його різав, я? Хто гроші платить, ти? Чи я? І за віщо я тобі, дурневі, гроші плачу? Я хазяїн, чи я наймит, га?..Досить. Штаф плачу не я, а ти, розумієш, ти. Я тобі винен 30, а тепер ти мені будеш винен 20! Чуєш?

Збентежений Яків витіщив очі і, як побитий пес водив ними по всіх. Краплі холодного поту виступили йому на чолі. Настала мовчанка. Чоти було лише як із свистом і хрипом вилітало повітря із застуджених грудей Якова. Він похитав головою.

— Ех Гнате, Гнате…так мені дурневі й треба, од’їздив ти на мені, одкатався…Ти глянь на цю руку і глянь на свою пику. Ти думаєш, з чого вона, рука моя, на людську руку не схожа, якесь копито репане…Всі нею гидуєте, тільки до роботи другої не шукаєте. Одкатавсь, так мені дурневі й треба. З’їв, ти з’їв моє здоровля, чого ж ти ще хочеш? Чого ти, Гнате, хочеш?.. — Та Яків не знаходив слів, все не те, все не те, всередині йому кипіло й пекло. — Я тобі як батькові, я ж…

— Що ти, що ти варнякаєш іще?..Ти вже варнякай, так про діло. Що ти? Я хазяїн…

Яків подивився на нього, похитуючись, змінився в лиці, але стримався.

— Правильно…Хазяїн…і я тебе поважаю. Я тобі хату обклав? Обклав. Я тобі комини поставив? Поставив. А чи хоч раз ти жалівся, що комини твої або не гріли, або куріли…А все як не даром…ось цими руками.

Всередині щось боляче увірвалось, — Скотина ти, Гнате, хам!!. — раптом закінчив Яків гострим зойком і розпачливо покрутив похиленою головою, запустивши скорчені пальці в волосся, при чому міцно-міцно стиснув вії, а з-під них виступило кілька блудних капель і впало на стіл.

— Ех…— враз грюкнув Яків з якимсь диким звірячим болем об стіл, аж шклянки підскочили і задзвеніли болісно. Тільки рука дрижала, та на міцно стиснутих щелепах напружились м’язи.

— Ха-ха-ха, — зареготав Гнат, — поплач, поплач, аякже!

Яків мовчав. П’яний Гнат скипів:

— Та що ти розглядаєш свою цацю?

Хлопці слідкували спокійно. Один Парфило, підводчик, сидів у кутку, блідий, як крейда, насуплений, і тремтячою рукою спускав калюжі горілки зі столу. Яків здригнув і підвів голову, губи йому боляче зламались, помовчав і видавив одривчасто, з притиском:

— Так…робив…і даром робив…даром…і зламав даром палець і все…Жери!!. — а рука заходила ходором.

— А чого ж сини твої не порятують тебе? — Гнат влучив. Всі знають як пишається Яків своїми синами. А тим часом —їх, кажуть, десь порозстрілювали. По тих словах з Яковом сталось щось дивне. Очі налились кров’ю, обличчя перекосилось і посиніло, як буряк, рука вхопилася за стіл:

— Гнате!!. —прохрипів, — Гнате, не чіпай синів!!! Не чіпай мене!..

— Ха-ха-ха, аякже, — пани, як і ти!

Вмить Яків осатанів. Враз із диким звірячим зойком зірвався, стиснув, зачепив за петельки. Та Гнат ударив Якова ногою в груди, аж той одлетів і вдарився об стіл. Люде посхоплювались. Яків повів очима, одчайдушно зареві, вихопив з-за халяви ніж, кинувся, замахнув і…

… в цей момент Парфило ударом кулака в вухо одкинув Гната до стіни. Шалений удар ножем потрапив об стіл. Рука зслизнула з колодочки. Сила розмаху була занадто велика, і гострий ніж вмить одчепив чотири менших пальці від великого. Гострий широкий ніж відчепив чотири пальці.

— Ото вдарив!.. Востаннє вдарив!.. — прошепотів хтось із переляканих хлопців.

Пальці одпали на стіл та так і лежали скорчені. Всі, навіть Гнат, кинулися до Якова, він як стояв, так і залишився паралізований.

Підніс руку близько-близько до очей. Очі налились сльозами.

Якусь хвилину дивився на неї, похитуючись далі обвів усіх здивованих чудними очима…А потім одвів руку і…навернув Гната так, що той собою одчинив двері.

А сам упав навзнак і заскреготів зубами. Крізь скрегіт прорвався тихий, розпачливий шепіт,  аж од самого серця шепіт:

— Рука…проклята рука…

І стогнав і корчився на брудній підлозі.


Oпублікованoв журналі "Всесвіт" №15 за 1929 р.

Примітки:

КІМ'ЯХрозм. 1. Те саме, що гроно. 2. у знач. присл. кім'яхом. Клубком, купою.

МУСАТ — Сталевий стрижень з насічкою для гостріння ножів, що затупилися.

ЦЯМРИНА — Одна деревина з колодязного зрубу. // Один ряд колод у зрубі. 2. також мн. Верхня частина колодязного зрубу, складена перев. з дерев'яних колод. // Колодязний зруб. // заст. Дерев'яне кріплення в шахті, штольні тощо.


home | my bookshelf | | Оповідання |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 15
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу