Книга: Пригоди Шерлока Холмса



Артур Конан Дойл

Пригоди Шерлока Холмса

Переклад Миколи Дмитренка

© Sir Arthur Conan Doyle, The Adventures of Sherlock Holmes, 1892

© М. Дмитренко (переклад з англійської), 1990

Джерело: Конан Дойл А. Людина з Бейкер-стріт: Повісті та оповідання. К.: Дніпро, 2001. (ukrlib.com)

Електронний текст: ukrlib.com, ae-lib.org.ua

Зміст

Скандал у Богемії

Спілка рудих

Встановлення особистості

Таємниця Боскомської долини

П'ять апельсинових зерняток

Людина з вивернутою губою

Блакитний карбункул

Пістрява стрічка

Палець інженера

Знатний холостяк

Берилова діадема

"Мідні буки"

 

 

 

Скандал у Богемії

I

Для Шерлока Холмса вона завжди була «Тією Жінкою», Я майже не чув, щоб він згадував її якось інакше. В його очах вона стояла незрівнянно вище від усіх інших представниць своєї статі. Але навряд чи Холмс відчував і до Айріні Едлер щось схоже на кохання. Всі почуття, а тим паче кохання, були несумісні з його холодним, точним, але надзвичайно врівноваженим розумом. Як на мене, Холмс являв собою найдосконалішу в світі мислячу машину. Отож, закохавшися, він поставив би себе у фальшиве становище. Про ніжні почуття він завжди говорив не інакше, як насмшкувато й зневажливо. Разом з тим вони були для нього, як для спостерігача, пречудовим засобом, з допомогою якого можна було навдивовижу вправно проникнути в суть людських вчинків. I все ж одна така жінка для нього існувала, це була покійна Айріні Едлер, особа з сумнів ною й не зовсім бездоганною репутацією.

Останнім часом ми рідко бачилися з Холмсом: я одружився, і це віддалило нас. Цілковите щастя й чисто сімейні інтереси, що виникають у людини, яка вперше відчуває себе-главою сім'ї, без останку поглинули всю мою увагу. А Холмс, який мав богемні звички й щиро зневажав будь-які форми суспільного життя, й далі мешкав у нашій квартирі на Бейкер-стріт, похований серед своїх старих книжок. Він то на кілька днів поринав у дрімотний стан, то з шаленою енергією, властивою його пристрасній натурі, брався розгадувати яку-небудь заплутану справу. Його, як і раніше, глибоко захоплювало вивчення злочинів, усі свої феноменальні здібності й незвичайну спостережливість він скеровував; на те, щоб відшукати ключик до розкриття злочину чи таємниці, перед якими в безнадії пасувала поліція. Час від часу до мене доходили невиразні чутки про його справи; то його викликали в Одесу розслідувати вбивство Трепова, то він розгадав причину незвичайної трагедії братів Аткінсонів у Трінкомалі, то вельми успішно виконав делікатну місію, доручену йому голландською королівською родиною. Та крім цих відомостей про діяльність Холмса, що їх я, як і всі читачі, діставав із щоденних газет, я мало що знав про свого колишнього друга й товариша.

Одного вечора — це було 20 березня 1888 року,— повертаючись від пацієнта (я ж бо знову взявся за приватну практику), я потрапив на Бейкер-стріт. I от, коли я вже поминув був добре знайомі двері, що завжди будуть пов'язані в моїй пам'яті з тим часом, коли я був закоханий, і з похмурими подіями «Етюда у ясно-червоних кольорах», мене раптом обійняло нестримне бажання навідати Холмса, дізнатися, в який спосіб він застосовує свої незвичайні здібності.

Квартира була яскраво освітлена, і я, глянувши на вікна, навіть побачив його високу худорляву постать, що двічі майнула темним силуетом на опущеній шторі. Холмс, нахиливши голову й заклавши руки за спину, швидко й нетерпеливо походжав по кімнаті. Я добре знав характер свого друга і безпомилково розбирався у всіх відтінках його настрою, тому вигляд і поведінка Холмса багато про що мені сказали. Він знову взявся до роботи. Він скинув з себе дрімоту й завзято розгадував якусь нову загадку. Я подзвонив, і мене провели до кімнати, яка свого часу була почасти й моєю.

Холмс зустрів мене небагатослівно. Він взагалі рідко коли виявляв балакучість, проте зараз, побачивши мене, явно зрадів. Майже без слів, але з теплотою в погляді він показав мені рукою на крісло, підсунув коробку сигар і кивнув на погрібець із винами та апарат для газування содової. Потім став біля каміна й оглянув мене з властивою лише йому одному проникливістю.

— А подружнє життя пішло вам на користь,— зауважив він.— Здається мені, Вотсоне, що відтоді, як ми востаннє з вами бачились, ви погладшали не менш ніж на сім з половиною фунтів.

— На сім! — відповів я.

— Таки ваша правда — мені, перш ніж сказати це, слід було трохи краще до вас приглянутись. Бачу, ви знову практикуєте. А навіть не казали, що маєте намір впрягтися в це ярмо.

— А як ви здогадалися?

— Дивлюсь і роблю висновки. Звідки, наприклад, мені відомо, що днями ви добряче промокли й що у вас страшенно лінива й неакуратна служниця?

— Дорогий Холмсе,— вигукнув я,— це вже занадто! Якби ви жили кілька століть тому, вас напевне спалили б на вогнищі. Справді, в четвер мені довелось прогулятися за місто, і я повернувся додому забрьоханий по вуха. Але одяг я змінив, і зараз, хоч убий, не уявляю, на підставі чого ви зробили такі правильні висновки. Що ж до Мері Джейн, то вона просто невиправна, і моя дружина вже суворо попередила її. Проте й тут я вкрай здивований: як ви з'ясували, що в мене така служниця?

Холмс тихо й вдоволено засміявся й потер свої довгі нервові долоні.

— Та зовсім просто,— сказав він.— На вашому лівому черевикові з внутрішнього боку, саме там, куди падають відблиски вогню каміна, аж шість майже паралельних подряпин. Очевидно, черевики подряпав той, хто вкрай недбало зішкрябував з них засохлу грязюку навколо підметки. З цього я роблю подвійний висновок: що ви виходили з дому в негоду і що ваша служниця — зразок препоганої лондонської прислуги. Що ж до вашої лікарської практики... Ну, якщо від джентльмена, який зайшов до мене, пахне йодоформом, якщо на вказівному пальці його правої руки темніє пляма від ляпісу, а збоку на циліндрі утворилася гуля, що показує, куди він сховав свій стетоскоп, то треба бути останнім йолопом, щоб не здогадатися: перед вами активний представник лікарської братії.

Я аж засміявся — так невимушено він розтлумачив мені, на підставі яких саме спостережень зробив свої висновки.

— Коли я слухаю ваші пояснення,— зауважив я,— все вимальовується таким сміховинно простим, що, здається, я й сам легко міг би про все здогадатися, а проте кожен ваш висновок являє для мене загадку, аж поки ви не розтлумачите мені, як саме дійшли тієї чи іншої думки. Хоч зір у мене, мушу сказати, не гірший, ніж у вас.

— Цілком справедливо,— відповів Холмс, закурюючи сигару і рвучко опускаючись у крісло.— Ви бачите, але не помічаєте. У цьому вся різниця. Наприклад, ви часто бачили східці, що ведуть з коридора до цієї кімнати?

— Часто.

— Як саме?

— Ну, кілька сотень разів.

— А скільки там сходинок?

— Не знаю.

— Отож-то й воно. Не помітили. А бачили ж. Тепер ви розумієте, що я хочу сказати. А я знаю, що сходинок сімнадцять, бо я дивився і помічав. До речі, оскільки ви цікавитесь цими маленькими задачками і оскільки були такі люб'язні, що описали дещо з моїх невеличких дослідів, то, може, зацікавитесь і цим?

Він кинув мені аркуш цупкого рожевого поштового паперу, що лежав на столі.

— Одержав з останньою поштою,— промовив він.— Читайте вголос.

Записка не мала ні дати, ні підпису, ні зворотної адреси.

«Сьогодні увечері, о восьмій без чверті,— йшлося в ній,— до вас зайде джентльмен, який хоче порадитися з вами у надзвичайній справі. Недавні послуги, що ви їх зробили одній із європейських королівських родин, свідчать, що вам можна сміливо довірити справу, важливість якої неможливо перебільшити. Такі відгуки про вас ми звідусіль одержали. Будьте вдома о цій порі і зрозумійте все правильно, якщо ваш відвідувач буде в масці».

— Це справді щось таємниче,— зауважив я.— Як ви гадаєте, що все це означає?

— Нічого конкретного поки що сказати не можу. А теоретизувати навмання — величезна помилка. Людина, сама того не помічаючи, починає перекручувати факти й підганяти їх під теорію, замість того, щоб цю теорію з фактів вивести. Ну, а сама записка? Які висновки ви можете зробити, дивлячись на неї?

Я уважно вивчив почерк і папір, на якому було написано записку.

— Людина, що її написала, безперечно, досить заможна,— промовив я, намагаючись дотримуватись прийомів свого друга.— Такий папір коштує не менше півкрони за пачку. Він надзвичайно цупкий і міцний.

— «Надзвичайно» — точніше не скажеш,— зауважив Холмс.— Адже папір не англійський. Подивіться, лишень, на нього проти світла.

Я так і зробив і побачив водяні знаки: велике «E» з маленьким «g», «P» й велике «G» з маленьким «t».

— I який висновок ви з цього робите? — спитав Холмс.

— Це, безперечно, ім'я фабриканта або, скоріше, його монограма.

— Зовсім ні. «G» з маленьким «t» означає «Gesellschaft», тобто по-німецькому «компанія». Звичайне скорочення, як наше «Кo». «P», безперечно, означає «Papier» — папір. А тепер ще й це «Eg». Зазирнемо до нашого «Географічного довідника Європи».— Він узяв із полиці важкий коричневий фоліант.— Eglon, Eglonitz... ага, ось воно, Egria. Це місцевість у країні, де розмовляють по-німецькому, а точніше в Богемії, недалеко від Карлсбада. «Відоме як місце смерті Валленштейна, а також своїми численними скляними заводами й паперовими фабриками». Так, так, що ж це означає? — Його очі спалахнули, і він, затягшись сигаретою, переможно видихнув велику хмару диму.

— Папір зроблено в Богемії,— сказав я.

— Саме так. А людина, що написала записку,— німець. Ви звернули увагу на характерну побудову речення: «Такі відгуки про вас ми звідусіль одержали»? Француз або росіянин ніколи так не напишуть. Тільки німці поводяться зі своїми дієсловами такою мірою нешанобливо. Отже, залишається дрібниця — дізнатись, щó потрібно цьому німцеві, який пише на богемському папері й бажає сховати своє обличчя за маскою. А ось і він, якщо не помиляюсь. Тепер він сам розвіє всі наші сумніви.

Тільки-но Холмс сказав це, як почулося лунке цокотіння кінських копит і об край тротуару заскреготіли колеса. Потім хтось рвучко шарпнув дзвінок.

Холмс тихенько свиснув.

— Якщо зважити на ці звуки, то в його екіпаж впряжено двоє коней,— промовив він.— Еге, так воно і є,— вів далі Холмс, визирнувши у вікно,— гарненька карета, запряжена парою красенів. Не менш як сто п'ятдесят гіней кожен. Якщо ця справа й не являтиме собою чогось незвичайного, то гроші в усякому разі будуть.

— Може, мені краще піти, Холмсе?

— Ні-ні, докторе, залишайтеся. Адже я просто пропаду без свого біографа. А справа може виявитись цікавою. Буде шкода, якщо ви її пропустите.

— Але ж ваш клієнт...

— Не має значення. Мені може знадобитись ваша допомога, йому також. Зараз він буде тут. Сідайте в це крісло, докторе, і намагайтесь запам'ятати геть усе.

Повільні й важкі кроки, які досі лунали на сходах і в коридорі, почулися за порогом. У двері владно постукали.

— Увійдіть! — гукнув Холмс.

Увійшов чоловік, будовою тіла схожий на Геркулеса, зростом не менше шести футів і шести дюймів. Одяг на ньому був багатий, але таке багатство в Англії вважають рідною сестрою поганого смаку. Рукава й вилоги його двобортного пальта було щедро оторочено смушком, а темно-синій плащ, накинутий на плечі, яснів вогненно-червоним шовком підкладки і був застебнутий на шиї пряжкою, оздобленою берилом. Чоботи, халяви яких сягали трохи вище середини литок, були обшиті вгорі дорогим коричневим хутром, і все це створювало враження якоїсь варварської пишноти. В руці незнайомець тримав капелюх із широкими крисами, а верхню частину його обличчя разом із вилицями закривала чорна маска, яку він, мабуть, тільки що надів, бо, коли входив, його рука була ще піднята. Судячи з нижньої частини обличчя, це був вольовий чоловік: товста й відвисла спідня губа та довге пряме підборіддя свідчили про рішучість, що межувала з упертістю.

— Ви одержали мою записку? — спитав він низьким хрипкуватим голосом і з сильним німецьким акцентом.— Я повідомляв, що приїду до вас.— Він перевів погляд з Холмса на мене, потім знову на Холмса, не знаючи, мабуть, до кого звертатися.

— Сідайте, прошу вас,— сказав Холмс.— Це мій друг і колега доктор Вотсон, він іноді люб'язно допомагає мені в роботі. З ким маю честь говорити?

— Можете називати мене графом фон Краммом, богемським дворянином. Очевидно, цей джентльмен, ваш друг,— людина розважлива й шляхетна і йому можна довірити справу надзвичайної ваги? Якщо ні, то я волів би краще розмовляти з вами наодинці.

Я підвівся, щоб піти, але Холмс вхопив мене за руку і посадив назад у крісло.

— Або ми вислухаємо вас удвох, або жоден з нас,— промовив він.— У присутності цього джентльмена ви можете говорити все те, що мали сказати мені сам на сам.

Граф знизав своїми широчезними плечиськами.

— Що ж, тож і я мушу взяти з обох вас слово тримати все, що ви від мене почуєте, в цілковитій таємниці щонайменше два роки, бо, коли мине стільки часу, ця справа вже не матиме ніякого значення. А в даний момент не буде перебільшенням сказати: вона настільки важлива, що може справити певний вплив на європейську історію.

— Даю слово,— сказав Холмс.

— I я теж.

— Пробачте, що я в масці,— вів далі наш дивний відвідувач.— Найясніша персона, на службі якої я перебуваю, бажає, щоб її довірена особа залишилась для вас невідомою, і я зразу ж повинен признатися вам, що титул, який я назвав, відрекомендовуючись вам, не зовсім мій.

— Я знаю це,— сухо промовив Холмс.

— Обставини надзвичайно делікатні, і треба вжити всіх застережних заходів, щоб не дати розростися величезному скандалу, який може серйозно скомпрометувати одну із королівських фамілій Європи. Просто кажучи, в справу замішано велику династію Ормштейнів, наслідних володарів Богемії.

— Я знаю також і це,— докинув Холмс, зручніше вмощуючись у кріслі й заплюшуючи очі.

Наш відвідувач із помітним здивуванням глянув на розманіженого, лінькуватого чоловіка, якого йому, безсумнівно, схарактеризували як наймудрішого і найенергійнішого детектива в Європі. Холмс повільно розплющив очі й нетерпляче подивився на свого велетня-клієнта.

— Якби ви, ваша величносте, ласкаво виклали суть справи,— зауважив він,— мені було б легше дати вам пораду.

Чоловік схопився із стільця і, не в змозі приховати хвилювання, заходився міряти кроками кімнату. Потім жестом відчаю зірвав з обличчя маску й пожбурив її на підлогу.

— Ваша правда,— вигукнув він,— я король! Навіщо це приховувати?

— Справді, навіщо? — знову спроквола мовив Холмс.— Ви, ваша величносте, ще не похопилися й словом, а я вже знав, що мене вшанував своїм візитом сам Вільгельм Готсрайх Сигізмунд фон Ормштейн, великий князь Кассель-Фельштейнський, наслідний король Богемії.

— Але ж ви розумієте... розумієте, що я не звик особисто займатися подібними речами,— промовив наш дивний відвідувач, знову сівши й провівши рукою по своєму високому білому чолі.— Проте справа настільки делікатна, що, довіривши її кому-небудь, я поставив би себе в залежність від чужої волі. Я приїхав з Праги інкогніто спеціально для того, щоб порадитися з вами.

— Тоді прошу, давайте радитись,— проказав Холмс, знову заплюшуючи очі.

— Коротко кажучи, факти такі: років п'ять тому, під час тривалого перебування у Варшаві, я познайомився з відомою авантюристкою Айріні Едлер. Це ім'я, безперечно, добре вам знайоме.

— Будь ласка, докторе, подивіться її в моїй картотеці,— пробурмотів Холмс, не розплющуючи очей.

Він уже багато років дотримувався системи робити короткі виписки з газетних заміток, що стосувались людей і подій, тож важко було знайти особу чи факт, про які він не міг би негайно дати якихось відомостей. Тепер я знайшов біографію Айріні Едлер між біографією якогось єврейського рабина й біографією одного штабного капітана 3-го рангу, що написав книжку про глибоководних риб.

— Ану покажіть,— попросив Холмс.— Гм! Народилась у Нью-Джерсі 1858 року. Контральто, гм! «Ла Скала», гм! Примадонна імператорської опери у Варшаві, он як! Покинула оперну сцену, ха! Мешкає в Лондоні — цілком правильно! Ви, ваша величносте, наскільки я розумію, мали складні стосунки з цією молодою особою, писали їй якісь компрометуючі вас листи й тепер хочете повернути їх назад.

— Саме так. Але яким чином...

— Ви таємно не одружилися з нею?

— Ні.

— Не залишили яких-небудь юридично засвідчених паперів чи документів?

— Ні.

— В такому разі я не розумію вашу величність. Якщо ця молода особа захоче скористатись листами для шантажу або чогось схожого на це, то як вона доведе, що вони справжні?

— Там мій почерк.

— Ет! Підроблено.

— Мій особистий папір.

— Украдено.

— Моя особиста печатка.

— Фальшивка.

— I моя фотографія.

— Її куплено.

— Але ми сфотографовані разом.

— От тобі й маєш! Це зовсім кепсько. Ваша величність справді припустилася необачного вчинку.

— Я втратив через неї голову.

— Ви серйозно себе скомпрометували.

— Тоді я був лише кронпринцом. Я був молодий. Мені й зараз тільки тридцять.

— Фотографію треба будь-що повернути.

— Ми пробували, але нам не пощастило.

— Ваша величність повинна заплатити. Треба купити цю фотографію.

— Вона не хоче її продавати.



— Тоді її треба викрасти.

— Було зроблено п'ять спроб. Двічі злодії-зломщики, яких я найняв, обнишпорили все в її домі. Один раз, коли вона подорожувала, ми обшукали її багаж. Двічі їй було влаштовано пастку. Але все даремно.

— I ніяких слідів фотографії?

— Абсолютно ніяких.

Холмс розсміявся.

— Що ж, цікава задачка! — промовив він.

— Для вас цікава, а для мене вкрай серйозна,— докірливо сказав король.

— Так, дуже серйозна. А що вона розраховує зробити з фотографією?

— Вона хоче занапастити мене.

— Але в який спосіб?

— Я збираюся одружитись...

— Я чув про це.

—...з Клотільдою Лотман фон Саксе-Менінген, другою дочкою короля Скандінавії. Вам, мабуть, відомо, яких суворих правил дотримуються в її родині. А сама Клотільда — це втілення всіх чеснот. Навіть тінь сумніву щодо моєї поведінки розладнає всю справу.

— I що ж Айріні Едлер?

— Погрожує послати їй фотографію. I вона це зробить. Я певний, що неодмінно зробить. Ви її не знаєте, не знаєте її залізного характеру. Обличчя в неї — як у найвродливішої з жінок, а розум — як у найрішучішого чоловіка. Вона ні перед чим не зупиниться, щоб не дати мені одружитися з іншою, ні перед чим!

— А ви впевнені, що вона ще не надіслала фотографії?

— Цілком.

— Чому?

— Тому що вона сказала, що надішле її того дня, коли про заручини буде оголошено. А зробити це намічено наступного понеділка.

— О, тоді ми маємо ще три дні,— промовив Холмс, позіхнувши.— Вам пощастило з часом, бо я маю ще кілька важливих справ, яких не можу відкласти. Ваша величність, звичайно, поки що затримається в Лондоні?

— Безперечно. Мене можна знайти в готелі «Ленгхем» під ім'ям графа фон Крамма.

— Я напишу вам, як просувається справа.

— Дуже вас прошу. Я так хвилюватимусь.

— А як відносно грошей?

— Даю вам карт-бланш.

— Без ніяких умов?

— Запевняю вас, за цю фотографію я ладен віддати яку завгодно провінцію свого королівства.

— А на поточні витрати?

Король видобув з-під плаща важку замшеву торбинку й поклав її на стіл.

— Тут триста фунтів золотом і сімсот асигнаціями,— сказав він.

Холмс написав розписку на аркушику зі свого записника й подав її королю.

— Яка в міс адреса? — спитав він.

— Брайєні Лодж, Серпентайн-авеню, Сент-Джон Вуд.

Холмс записав.

— Ще одне запитання,— сказав він.— Фотографія кабінетного формату?

— Так.

— Тоді до побачення, ваша величносте. Сподіваюсь, ми незабаром матимемо для вас добрі новини. I вам до побачення, Вотсоне,— додав він, коли колеса королівського екіпажа застукотіли по бруківці.— Якщо ви будете ласкаві завітати до мене завтра після обіду, о третій годині, я охоче побалакаю з вами про цю маленьку справу.

 

II

Рівно о третій годині я був на Бейкер-стріт, але Холмс ще не повернувся. Хазяйка будинку повідомила мене, що він пішов на початку дев'ятої ранку. Я всівся перед каміном із твердим наміром дочекатись його, хай би скільки довелося чекати. Мене глибоко зацікавило, як він поведе розслідування, бо хоч у цій справі не було нічого похмурого й дивного,— рис, притаманних тим злочинам, про які я вже свого часу розповідав,— але сам характер цього випадку, високе становище клієнта надавали їй неповторної своєрідності. Справді, навіть якщо не брати до уваги характеру дорученого моєму другові розслідування, в майстерному вмінні Холмса збагнути ситуацію, в самому процесі його проникливого, гострого мислення було щось таке, що давало мені насолоду вивчати його систему роботи, стежити за швидкими й витонченими прийомами, з допомогою яких він розплутував найскладніші таємниці. Сама можливість того, що Холмса може спіткати невдача, давно вже здавалась мені неймовірною — настільки я звик до його незмінних успіхів.

Була майже четверта година, коли двері відчинились і до кімнати ввійшов чоловік, схожий на візника,— п'яний, розпатланий, у пошарпаному, брудному одязі, з довгими бакенбардами на червоній пиці. I хоч як я звик до дивовижної здатності свого друга міняти зовнішність, мені довелось неабияк придивитись, перш ніж я переконався, що переді мною справді Холмс. Кивнувши мені, він зник у спальні, звідки вийшов через п'ять хвилин у твідовому костюмі, респектабельний, як завжди. Засунувши руки в кишені, він випростав ноги перед каміном і кілька хвилин сміявся від широго серця.

— Якби ви знали! — вигукнув він і задихнувся від сміху, потім знову розреготався.

— Що трапилось?

— Ви тільки послухайте, яка кумедна річ! Та ні, я впевнений: вам ніколи не здогадатись, чим я займався вранці й щó кінець кінцем зробив.

— Чого ж, можу уявити. Думаю, що вивчали щоденні звички, а може, й будинок міс Айріні Едлер.

— Саме так, але наслідки досить несподівані. Ну, та зараз розкажу, як усе було. Я вийшов із дому на початку дев'ятої під виглядом безробітного візника. Між людьми, що мають справу з кіньми, існує почуття дивовижної симпатії й братерства. Зробіться візником, і ви знатимете все, що треба знати. Я швидко знайшов Брайєні Лодж. Це маленька елегантна двоповерхова вілла, стоїть вона біля проїжджої частини вулиці, за нею тягнеться сад. На дверях — важкий замок. Праворуч велика вітальня з гарними меблями й довгастими, майже до підлоги, вікнами, а на них безглузді англійські засуви, які може відкрити навіть дитина. Крім цього, більше ніщо не привертало уваги, хіби тільки те, що з даху каретні можна було дістатись до вікна передпокою. Я обійшов навколо цієї каретні й пильно обдивився її, але нічого цікавого для себе не помітив.

Після цього я пройшовся вулицею і знайшов, як і розраховував, у провулку вздовж садового муру стайню. Я допоміг конюхам почистити коней, одержав за це у винагороду склянку пива наполовину з елем, два дрібки тютюну й досхочу інформації про міс Едлер та ще про півдюжини людей, що живуть там по-сусідству; їхні біографії я мусив вислухати, хоч вони аж ніяк мене не цікавили.

— Що ж ви дізналися про Айріні Едлер? — спитав я.

— Що вона запаморочила там голови всім чоловікам. Що з усіх, хто носить жіночі капелюшки, вона найпривабливіша на цій планеті. Так твердять серпентайнські візники, всі до одного. Живе вона тихо, співає в концертах, кожного дня о п'ятій виїжджає на прогулянку і повертається рівно о сьомій обідати. Решту часу майже завжди буває вдома, крім тих випадків, коли співає. Відвідує її тільки один мужчина, зате часто. Брюнет, красень, модно вдягається, буває в неї кожного дня, а то й двічі на день. Це якийсь містер Годфрі Нортон з Іннер Темплу. Бачите, як вигідно користуватися довірою візників! Вони з десяток разів відвозили його додому від серпентайнських стаєнь і знають про нього буквально все. Вислухавши те, що вони вважали за свій обов'язок мене повідомити, я заходився прогулюватись біля Брайєні Лодж і продумувати план кампанії.

Годфрі Нортон, очевидно, відіграє важливу роль в усій цій справі. Він адвокат. Це погана ознака. Чого вони спілкуються, яка причина того, що він так часто буває в неї? Хто вона, його клієнтка, друг чи кохана? Якщо клієнтка, то, найімовірніше, віддала фотографію йому на зберігання. Якщо ж кохана, то навряд. Від вирішення цього питання залежало, продовжувати мені роботу в Брайєні Лодж чи спрямувати увагу на контору цього джентльмена в Темплі. Ця немаловажна обставина розширювала сферу мого розслідування... Боюсь, Вотсоне, що вам набридли ці подробиці, але мені хотілось би, аби ви знали, з якими труднощами я зіткнувся, щоб зрозуміти всю ситуацію.

— Я уважно стежу за вашою розповіддю,— відповів я.

— Я все ще зважував у думках цю проблему, коли до Брайєні Лодж підкотив двоколісний екіпаж і з нього вистрибнув якийсь джентльмен. Винятково вродливий, чорнявий, з орлиним носом і з вусами — це й був, очевидно, той чоловік, про якого я чув. Він, здавалось, дуже поспішав. Голосно наказавши кучерові почекати, він пробіг повз служницю з виглядом людини, що почувається там як удома.

Він пробув у будинку з півгодини, і я час від часу бачив крізь вікна, як він походжає по вітальні туди й сюди, схвильовано говорячи про щось і розмахуючи руками. Самої Айріні Едлер я не бачив. Аж ось він вийшов, здавалося, збуджений ще більше, ніж доти. Підійшовши до екіпажа, він вийняв золотого годинника й уважно подивився на нього. «Жени щодуху! — гукнув він кучерові.— Спочатку до контори Гросса й Хенке на Ріджент-стріт, потім до церкви Святої Моніки на Еджуер-роуд. Півгінеї, якщо доїдеш за двадцять хвилин!»

Вони помчали, а я заходився розв'язувати питання: податись мені слідом за ним чи ні, як раптом з провулка вилетіло гарне маленьке ландо; пальто в кучера було застебнуте тільки на половину гудзиків, краватка з'їхала аж під вухо, кінці ремінної збруї не було засилено в пряжки. Не встиг він зупинитись, як із дверей будинку прожогом вибігла Айріні Едлер і скочила в ландо. Я побачив її лише на мить, але це була справді чарівна жінка з обличчям, за яке чоловік здатний віддати життя. «До церкви Святої Моніки, Джонсе! — вигукнула вона.— Півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин!»

— З такої нагоди, Вотсоне, не можна було не скористатися. Та я не знав, що робити: бігти слідом за ландо чи скочити на зап'ятки,— аж ось на вулиці з'явився кеб. Візник із сумнівом подивився на моє лахміття, але я, не чекаючи, коли він мені відмовить, скочив у кеб. «До церкви Святої Моніки,— сказав я.— Матимете півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин». Була без двадцяти п'яти дванадцята, і я, зрозуміло, здогадувався, в чому справа.

Ми їхали чимдуж. Здається, я ще ніколи не їздив з такою швидкістю, але тих двох ми не наздогнали. Коли я під'їхав до церкви, двоколісний екіпаж і ландо зі змиленими кіньми вже стояли біля дверей. Я заплатив візникові й поспішив у церкву. Там не було нікого, крім тих, за ким я їхав, і священика в стихарі, який, здавалося, в чомусь їх переконував. Усі троє стояли коло вівтаря. Наче відвідувач, що забрів у церкву знічев'я, я почав прогулюватись у боковому приділі між лавами. Раптом, на превелике моє здивування, трійця біля вівтаря обернулась у мій бік, і Годфрі Нортон щодуху кинувся до мене.

«Слава Богу! — вигукнув він.— Ви нам підходите. Швидше! Швидше!»

«А в чім річ?»

«Швидше, чоловіче, швидше, залишилося всього три хвилини, бо інакше все буде незаконно!»

Мене майже потягли до вівтаря, і я, не встигши зрозуміти, що трапилось, уже бурмотів відповіді, які мені підказували, присягався в речах, про які не мав ані найменшого уявлення, і взагалі допомагав навіки поєднатися в шлюбі Айріні Едлер, дівиці, й Годфрі Нортону, холостякові.

З усім було покінчено за хвилину, і ось уже мені з одного боку дякував джентльмен, з другого — дама, а священик, що стояв перед мене, аж сяяв. У безглуздіше становище я ще ніколи в житті не потрапляв. Я й сміявся так тільки тому, що згадав усе це. Здається, в них було щось негаразд із дозволом на шлюб без оголошення, а священик рішуче відмовився вінчати їх без хоч якогось свідка, тож моя щаслива поява позбавила жениха необхідності йти на вулицю запрошувати для цього першого-ліпшого перехожого. Молода дала мені соверен, і я маю намір носити його на ланцюжку свого годинника на згадку про цю подію.

— Справа несподівано повернула на інше,— зауважив я.— Що ж було далі?

— Так от, я зрозумів, що над моїми планами нависла серйозна загроза. Скидалось на те, що молоді збираються негайно виїхати за кордон, а це зобов'язувало мене вжити зі свого боку якнайшвидших і найенергійніших заходів. Однак біля церковних дверей вони роз'їхалися: він — у Темпл, вона — додому. «Я приїду в парк, як завжди, о п'ятій»,— сказала вона йому, прощаючись. Більше я нічого не почув. Вони роз'їхались у різні боки, а я повернувся сюди, щоб і собі зробити деякі приготування.

— Які полягають у тому...

— Щоб з'їсти холодного м'яса й випити склянку пива,— відказав Холмс і подзвонив у дзвінок.— Я був надто заклопотаний, щоб пообідати, а ввечері, здається, матиму ще більший клопіт. До речі, докторе, мені потрібна буде ваша допомога.

— З превеликим задоволенням.

— Ви не заперечуватимете, якщо ми порушимо закон?

— Нітрохи.

— I ви не боїтеся, що вас заарештують?

— Для доброго діла не страшно.

— Діло не просто добре, воно чудове.

— Тоді я до ваших послуг.

— Я знав, що можу на вас покластись.

— То що мені треба зробити?

— Коли місіс Тернер принесе їсти, я вам усе поясню. Цю справу я повинен з вами обговорити, поки їм, бо часу в мене обмаль,— сказав він, з апетитом беручись до скромної їжі, яку йому принесла хазяйка будинку.— Зараз майже п'ята година. За дві години нам необхідно бути на місці подій. Міс Айріні, точніше мадам, повернеться з прогулянки о сьомій. На той час ми повинні бути в Брайєні Лодж, щоб зустріти її.

— А що далі?

— Далі я все робитиму сам. Те, що має бути, я вже підготував. Я вимагаю від вас одного: хоч би що сталося — не втручайтеся. Зрозуміло?

— Тобто я повинен залишатись нейтральним?

— I ні в якому разі нічого не робити. Очевидно, виникне якась невеличка неприємність. Ні в що не встрявайте. Все закінчиться тим, що мене припровадять у будинок. За чотири-п'ять хвилин після цього у вітальні відчиниться вікно. Вам треба бути якнайближче до нього.

— Добре.

— Коли я підніму руку ось так, ви кинете у вікно те, що я вам зараз дам, і зразу ж почнете кричати: «Горить!» Ви все зрозуміли?

— Все.

— Тут немає нічого жахливого,— сказав Холмс, дістаючи з кишені довгий, схожий на сигару згорток.— Всього-на-всього звичайнісінька димова шашка для перевірки водогінних труб, обладнана з обох кінців ковпачками для самозаймання. Ваше завдання полягає ось у чому: коли ви зчините гвалт про пожежу, його підхопить чимало народу. Тоді ви можете йти в кінець вулиці, і за десять хвилин я вас наздожену. Сподіваюсь, я висловився зрозуміло?

— Я повинен ні в що не втручатись, мені слід підійти до вікна, стежити за вами і, коли ви подасте сигнал, вкинути до вітальні цей предмет, потім закричати: «Горить!» — і чекати вас на розі.

— Саме так.

— Як бачите, можете цілком на мене покластися.

— Чудово. А зараз, мабуть, час підготуватись до нової ролі.

Він зник у спальні й за кілька хвилин повернувся в личині симпатичного простакуватого священика. Чорний капелюх з широкими крисами, бахматі штани, біла краватка, приємна усмішка, весь вигляд, сповнений відвертої й доброзичливої цікавості, були такими, якими їх здатний був створити тільки містер Джон Хейр1. I причина полягала не лише в тому, що Холмс перемінив одяг. Вираз його обличчя, манера триматися, навіть душа — все, здавалось, змінювалося з кожною новою роллю, яку він грав. Коли Холмс вирішив стати спеціалістом у криміналістиці, театр втратив у його особі неперевершеного актора, а наука — видатного мислителя.

Ми покинули Бейкер-стріт о шостій з чвертю, а коли прибули на Серпентайн-авеню, до сьомої години лишалося ще десять хвилин. Сутеніло, засвічувались ліхтарі, а ми прогулювались туди й сюди повз Брайєні Лодж, чекаючи приїзду його мешканки. Будинок був саме такий, як я собі уявляв з короткого опису Шерлока Холмса, але місце виявилось менш безлюдним, ніж я сподівався. Навпаки, на цій тихій вуличці товклось чимало народу. На розі курив і сміявся гурт якихось гультіпак, неподалік стояв точильник із своїм нехитрим інструментом і двоє гвардійців, що залицялись до молодої няньки; кілька гарно вдягнених молодиків із сигарами прогулювалось туди й сюди.

— Розумієте,— зауважив Холмс, поки ми походжали перед будинком,— це одруження неабияк спрощує наше завдання. Тепер фотографія стає двосічною зброєю, Айріні Едлер так само не хоче, щоб її побачив Годфрі Нортон, як наш клієнт — щоб вона потрапила на очі його принцесі. Отже, питання в тому, де нам шукати фотографію.

— Справді, де?

— Навряд чи Айріні Едлер носить її з собою. Фотографія кабінетного розміру, вона надто велика, щоб її легко було сховати в одязі. До того ж Айріні знає, що король здатний влаштувати їй пастку і обшукати її. Дві такі спроби вже були. Отже, ми можемо бути впевнені, що мадам Едлер не носить фотографію з собою.

— Де ж вона її тримає?

— Або у свого банкіра, або в адвоката. Існує, як бачите, дві можливості. Але я схильний думати, що фотографії немає ні там, ні там. Жінки від природи потайні й воліють самі охороняти свої таємниці. Навіщо їй віддавати фотографію комусь? На саму себе вона може покластися, але передбачити, під яким політичним чи іншим впливом діятиме ділова людина, не в змозі. Крім того, не забувайте, що Айріні вирішила скористатись з фотографії протягом кількох найближчих днів. Отже, вона повинна бути під рукою. Фотографія в неї вдома.

— Але ж люди короля двічі перетрусили геть усе в її будинку.

— Пхе! Вони не вміють шукати.

— А як шукатимете ви?

— Я не шукатиму зовсім.

— Що ж ви будете робити?

— Змушу її показати, де фотографія.

— Вона відмовиться.

— Не зможе. Стривайте, я чую стукіт коліс. Це її екіпаж. Тепер виконуйте мої вказівки якнайточніше.

В цей час із-за рогу блимнули вогні карети. До дверей Брайєні Лодж підкотило маленьке елегантне ландо. Тільки-но воно зупинилося, один із гультіпак стрімголов кинувся відчиняти дверцята, сподіваючись заробити якийсь шеляг, але його відштовхнув другий, підбігши з таким самим наміром. Спалахнула зла суперечка, яка стала ще запеклішою через те, що обидва гвардійці підтримали одного з голодранців, а точильник не менш завзято заходився захищати його супротивника. Потім хтось когось ударив, і за мить дама, що вийшла з екіпажа, опинилась у центрі невеличкого гурту розчервонілих забіяк, які люто гамселили один одного кулаками й ціпками. Холмс кинувся в натовп захистити даму, але, продершись до неї, скрикнув і впав із заюшеним кров'ю обличчям. Гвардійці зразу ж накивали п'ятами в один бік, гультіпаки — в інший, зате навколо зібрався гурт пристойної на вигляд публіки, щоб допомогти дамі й подбати про пораненого. Айріні Едлер — я й далі називатиму її так — швидко збігла сходами на ганок, але нагорі зупинилась і озирнулась. На тлі освітленого передпокою вималювалася її струнка постать.



— Бідолашного джентльмена дуже поранено? — спитала вона.

— Він помер,— почулись голоси.

— Ні, ні, він ще живий! — вигукнув хтось.— Але до лікарні його не довезти, не витримає.

— А який сміливий чоловік,— сказала якась жінка.— Якби не він, то в дами відібрали б гаманець і годинник. Їх тут була ціла банда, цих волоцюг. Дивіться, він дихає!

— Його не можна лишати на вулиці. Дозвольте внести його в дім, пані.

— Звичайно! Несіть його у вітальню. Там зручний диван. Сюди, будь ласка!

Повільно й урочисто Холмса внесли в Брайєні Лодж і вклали у вітальні, а я тим часом спостерігав за всіма цими подіями зі свого поста біля вікна. Лампи були засвічені, але штори ще не опустили, і я добре бачив Холмса, який лежав на дивані. Не знаю, чи дошкуляли йому докори сумління за ту роль, яку він грав, що ж до мене, то ніколи за все життя сором не пік так мого серця, як у ті хвилини, коли я дивився, з яким співчуттям і добротою клопочеться біля пораненого ця прекрасна жінка, що стала об'єктом нашої змови. I все ж відмовитись від тієї ролі, яку Холмс мені довірив, означало б вчинити щодо нього найчорнішу зраду. Згнітивши серце, я вийняв з-під пальта димову шашку. «Кінець кінцем,— подумав я,— ми не завдаємо їй ніякого лиха. Ми всього-на-всього перешкоджаємо їй завдати лиха іншим».

Холмс сів на дивані, і я побачив, що він смикається як людина, якій не вистачає повітря. Служниця кинулась до вікна й відчинила його. Тієї ж миті Холмс підніс руку. За цим сигналом я жбурнув у кімнату димову шашку і крикнув: «Горить!» I як тільки це слово злетіло з моїх уст, його підхопила вся юрба. Джентльмени й босяки, конюхи й служниці в один голос закричали: «Горить!» Густа хмара диму клубочилася в кімнаті, сизі пасма вихоплювались крізь відчинене вікно. Я мигцем побачив, як там, усередині, метушаться якісь постаті, а ще за мить почув, як Холмс запевняє, що тривога даремна, що пожежі немає.

Протиснувшися крізь юрбу, що не переставала кричати, я вийшов на ріг вулиці і за десять хвилин з радістю відчув, як мій друг взяв мене під руку, і ми покинули місце бурхливих подій. Холмс ішов швидко і кілька хвилин мовчав, поки ми не повернули в одну з тихих вулиць, що вела до Еджуер-роуд.

— А ви з цим спритно впоралися, докторе,— проказав Холмс.— Краще просто неможливо. Тепер усе гаразд.

— Отже, фотографія у вас!

— Ні, але мені відомо, де вона.

— Як же ви про це дізнались?

— Айріні Едлер сама показала, як я вам і говорив.

— Нічого не розумію.

— А я й не збираюся робити з цього таємниці,— сміючись відказав він.— Усе надзвичайно просто. Ви, певна річ, зрозуміли, що всі ці люди на вулиці — мої спільники, Я найняв їх на цей вечір.

— Я здогадався.

— В руці у мене було трохи вологої червоної фарби. I от, коли починається бійка, я кидаюсь уперед, падаю, ляпаю рукою по обличчю і перетворююсь на сумне й гідне всякого жалю видовище. Давній трюк.

— Це я також збагнув.

— Тоді мене вносять у дім. Обставини змушують її піти на це. А що їй лишається робити? Я потрапляю прямісінько до вітальні, тобто туди, де, як я підозрюю, сховано фотографію. Там або в її спальні, а де саме — це мені й належало з'ясувати. Мене кладуть на диван, я вдаю, ніби мені забракло повітря, їм доводиться відчинити вікно, І ви дістаєте нагоду зробити свою справу.

— I що це вам дало?

— Багато чого і дуже важливого. Коли жінка думає, що її оселя горить, інстинкт спонукає її рятувати те, що найдорожче. Ніхто не в силі опиратись цьому почуттю, і я не раз вигідно користався з його проявів. Воно допомагало мені в справі про скандал із спадшиною в Дарлінгтоні, а також у випадку з Арисвортським замком. Заміжня жінка кидається до дитини, незаміжня хапає скриньку з коштовностями. Мені було ясно, що для нашої леді в будинку немає нічого дорожчого за річ, яку ми шукаємо. Вона кинеться рятувати саме її. Сцену з пожежею було виконано блискуче. Диму й галасу не витримали б і сталеві нерви. Айріні Едлер вчинила саме так, як я розраховував. Фотографія знаходиться в схованці за відсувною панеллю, точнісінько над шнуром для дзвоника, з правого боку дверей. Вона миттю опинилась там і наполовину витягла фотографію — я навіть встиг мигцем побачити її. Коли ж я крикнув, що тривога фальшива, Айріні Едлер поклала фотографію назад, глянула на димову шашку, вибігла з кімнати, і відтоді я її не бачив. Я встав і, вибачившись, вислизнув з будинку. Мені кортіло зразу ж заволодіти фотографією, я мало не спробував зробити це, але до кімнати ввійшов кучер, і, оскільки він пильно стежив за мною, я вирішив за краще трохи почекати. Зайва квапливість може звести все нанівець.

— Що ж ми робитимемо далі?

— Наші пошуки практично закінчено. Завтра вранці ми з королем і з вами, якщо ви схочете приєднатися до нас, відвідаємо Айріні Едлер. Нас проведуть у вітальню почекати цю даму, але цілком імовірно, що коли вона з'явиться, то не знайде ні відвідувачів, ні фотографії. Його величності буде, мабуть, приємно взяти її власними руками.

— Коли ж ви туди вирушите?

— О восьмій ранку. Леді ще буде в ліжку, і ми матимемо свободу дій. Гаяти часу не доводиться, тому що заміжжя може докорінно змінити її спосіб життя та звички. Я повинен негайно надіслати королю телеграму.

Ми дійшли до Бейкер-стріт і зупинились біля дверей. Холмс шукав у кишенях ключі, коли якийсь перехожий сказав:

— На добраніч, містере Шерлок Холмс!

На тротуарі в цей час було кілька чоловік, але доброї ночі побажав, очевидно, стрункий у довгому пальті юнак, що швидко пройшов повз нас.

— Я вже десь чув цей голос,— промовив Холмс, вдивляючись у тьмяно освітлену вулицю.— Хто це, в біса, міг бути?

 

III

Цю ніч я ночував на Бейкер-стріт. Вранці ми саме сиділи за кавою з грінками, коли до кімнати влетів король Богемії.

— Ви справді роздобули фотографію? — вигукнув він, хапаючи Холмса за плечі й напружено вдивляючись йому в обличчя.

— Ще ні.

— Але маєте надію?

— Маю.

— Тоді їдьмо! Я нетямлюся з нетерплячки.

— Нам треба знайти кеб.

— Мій екіпаж чекає біля дверей.

— Що ж, це спрощує справу.

Ми спустились униз і знову поїхали до Брайєні Лодж.

— Айріні Ейлер вийшла заміж,— зауважив Холмс.

— Заміж? Коли?

— Вчора.

— За кого?1

— За одного англійського адвоката, на ймення Нортон.

— Але ж вона його не кохає!

— Маю надію, що кохає.

— А чому ви кажете, що маєте надію?

— Тому, що в такому разі ви можете не боятись майбутніх неприємностей. Якщо ця дама кохає свого чоловіка, то вона не кохає вашу величність. А якщо вона не кохає вашу величність, то в неї немає підстав перешкоджати здійсненню ваших планів.

— Ваша правда. I все ж... Ех, дуже шкода, що вона мені не рівня! Яка б з неї була королева!

Він похмуро замовк і не обзивався доти, поки ми не виїхали на Серпентайн-авеню.

Двері Брайєні Лодж було відчинено, а на ганку стояла якась літня жінка. Поки ми вилізали з екіпажа, вона з глузливою посмішкою спостерігала за нами.

— Якщо я не помиляюся,— сказала вона,— серед вас є містер Шерлок Холмс?

— Так, я містер Холмс,— відповів мій друг, глянувши на жінку запитливо і досить стривожено.

— Та звичайно ж! Моя хазяйка сказала, що ви, очевидно, зайдете. Сьогодні вранці поїздом о п'ятій п'ятнадцять із вокзалу Чарінг-Крос вона виїхала з чоловіком на континент.

— Що? — Шерлок Холмс відсахнувся. З досади й несподіванки він аж зблід.— Ви хочете сказати, що вона покинула Англію?

— I назавжди.

— А папери? — хрипким голосом спитав король.— Ні, тепер все пропало!

— Зараз подивимось.

Холмс швидко пройшов повз служницю і вбіг до вітальні, король і я поспішили слідом за ним. Меблі в кімнаті стояли де попало, полиці було знято із стін, шухляди висунуто — все свідчило про те, що хазяйка квапливо рилася в них, перш ніж утекти. Холмс кинувся до дзвінка, смикнув маленьку висувну панель і, застромивши в отвір руку, дістав фотографію і листа. Це була фотографія Айріні Едлер у вечірній сукні, а в листі було написано: «Шерлоку Холмсу, есквайру. Залишити до того часу, поки по нього прийдуть».

Мій друг розірвав конверт, і ми втрьох заходилися читати листа. В ньому було позначено, що писали його опівночі, і містив він таке:

«Дорогий містере Холмсе!

Ви проробили все справді дуже добре і цілком обманули мене. Ще й після метушні через пожежу я ні про що не підозрювала, але потім, коли зрозуміла, як себе зрадила, я замислилась. Кілька місяців тому мене попереджали про ваше існування. Якщо король найме детектива, сказали мені тоді, то цим детективом напевно будете ви, і дали вашу адресу. I все ж ви змусили мене виказати те, що хотіли знати. Навіть після того, як у мені прокинулась підозра, я ніяк не могла подумати погано про такого милого, доброго старого священика. Але, знаєте, я сама актриса, і чоловічий костюм для мене не новина. Я часто користуюсь тією свободою, яку він дає. Так от, я послала Джона, свого кучера, стежити за вами, а сама побігла нагору, переодягнулась у костюм для прогулянок, як я його називаю, і спустилася вниз саме тієї миті, коли ви виходили.

Я йшла слідом за вами аж до дверей вашого будинку й переконалась, що справді стала об'єктом цікавості з боку славнозвісного Шерлока Холмса. Потім я досить необережно побажала вам доброї ночі й рушила в Темпл до чоловіка.

Ми обоє вирішили, що оскільки нас переслідує такий небезпечний супротивник, як ви, то найкращий вихід — це втеча, тож ви знайдете гніздо порожнім, коли завтра з’явитесь сюди. Що ж стосується фотографії, то ваш клієнт може бути спокійний. Я кохаю людину, кращу від нього, і вона кохає мене. Король може робити те, що хоче, і жінка, яку він так жорстоко скривдив, не перешкоджатиме йому. Я триматиму фотографію в себе тільки заради власної безпеки й для того, щоб мати зброю, яка завжди захистить мене в майбутньому від будь-яких замірів короля. Натомість я залишаю іншу фотографію, яку йому, можливо, приємно буде одержати, і залишаюсь, дорогий містере Шерлоку Холмсе, щиро вашою Айріні Нортон, уродженою Едлер».

— Яка жінка! О, яка жінка! — вигукнув король Богемії, коли ми всі троє прочитали це послання.— Хіба я не казав вам, яка вона кмітлива й рішуча? Хіба не була б вона чудовою королевою? Який жаль, що вона мені не рівня!

— З того, що я встиг побачити, ця дама, здається, зовсім іншого рівня, ніж ваша величність,— холодно відказав Холмс.— Я шкодую, що не зміг виконати доручення вашої величності успішніше.

— Навпаки, дорогий сер,— вигукнув король,— більшого успіху не могло бути! Я знаю, що її слово непорушне. Фотографія зараз у такій безпеці, наче згоріла.

— Я радий почути це від вашої величності.

— Я безмежно вам зобов'язаний. Будь ласка, скажіть мені, як вам віддячити. Можливо, цей перстень...

Король зняв із пальця каблучку у вигляді змії із смарагдом і на долоні простяг її Холмсу.

— Ваша величність має дещо таке, що являє для мене ще більшу цінність,— промовив Холмс.

— Звольте сказати, що саме.

— Фотографія!

Король здивовано втупився в Холмса.

— Фотографія Айріні? — вигукнув він.— Вона ваша, якщо ви хочете її мати.

— Дякую, ваша величносте. Отже, більше в цій справі робити нічого. Маю честь побажати вам усього найкращого.

Холмс уклонився, відвернувсь, не помітивши простягнутої йому королем руки, і подався в моєму товаристві додому.

Ось розповідь про скандал, що загрожував королівству Богемія, і про те, як жіноча інтуїція зруйнувала найпродуманіші плани містера Шерлока Холмса. Він полюбляв був посміятися з жіночого розуму, але останнім часом жартів з такого приводу від нього не чути. I коли він заводить мову про Айріні Едлер або посилається, як на доказ, на її фототрафію, то завжди згадує цю особу під почесним титулом: «Та Жінка».

1 Хейр Джон — англійський актор другої половини XIX ст.

 

 

Спілка рудих

Якось восени минулого року я завітав до свого друга Шерлока Холмса й побачив у нього літнього джентльмена, огрядного, червонощокого і з вогненно-рудою чуприною. Вони захопилися якоюсь розмовою. Вибачившись за свої непрохані відвідини, я хотів був уже піти геть, аж раптом Холмс мало не силоміць втяг мене до кімнати й замкнув двері.

— Дорогий Вотсоне, це дуже до речі, що ви прийшли,— сердечно мовив він.

— Я боявся, що ви зайняті.

— Ваша правда. Дуже зайнятий.

— Тоді я почекаю в сусідній кімнаті.

— Ні, ні... Цей джентльмен, містере Вілсоне,— мій партнер та помічник у багатьох моїх найбільш вдалих розслідуваннях; я не сумніваюсь, що він буде надзвичайно корисний і у вашій справі.

Огрядний джентльмен трохи підвівся зі свого стільця і, вітаючись, кивнув мені головою; його заплилі жиром очиці швидко й запитально глянули на мене.

— Сідайте сюди, на канапу,— запросив Холмс і, опустившись у крісло, склав руки одна до одної кінчиками пальців, як завжди, коли поринав у роздуми.— Я знаю, дорогий Вотсоне, ви поділяєте мою любов до всього химерного, до всього, що порушує звичайність і буденність нашого життя. Доказом цього є той ентузіазм, з яким ви записуєте і, пробачте, якоюсь мірою прикрашуєте мої незначні пригоди.

— Я завжди вважав, що ваші пригоди дуже цікаві самі собою,— заперечив я.

— Ви повинні пам'ятати, що за день до того, як ми зацікавились невеличкою проблемою, подарованою нам міс Мері Сазерленд, я казав вам, що в пошуках якнайдивніших і якнайнезвичайніших випадків ми повинні звертатись до життя,— воно перевершує найбагатшу фантазію.

— Я ще тоді дозволив собі поставити під сумнів справедливість ваших слів.

— Так, докторе, проте вам однаково доведеться погодитись зі мною, інакше я сипатиму на вас докорами доти, доки ваша впевненість похитнеться і ви скажете, що правда на моєму боці. От хоч би розповідь містера Вілсона, який був настільки ласкавий, що завітав до мене сьогодні. Здається, я такого ніколи не чув. Якщо пригадуєте, я не раз говорив: найдивніші й найнеповторніші речі бувають пов'язані не з великими, а з малими злочинами, часом такими, коли навіть важко з певністю сказати, чи перед вами справді злочин. З того, що почув, я ще не можу твердити, чи є в цьому випадку правопорушення, але перебіг подій, безперечно, найбільш незвичайний з усіх мені знаних. Будь ласка, містере Вілсоне, не відмовтесь повторити свою розповідь. Я прошу вас про це не лише тому, що мій друг доктор Вотсон не чув початку, але й тому, що через її своєрідність мені страшенно хочеться довідатись про всі подробиці з ваших уст. Майже завжди буває так, що коли я вловлю бодай найменший натяк, з якого можна здогадатись про дальший розвиток подій, у моїй пам'яті оживають тисячі подібних випадків. Але зараз я змушений визнати: викладені факти — єдині в своєму роді.

Рудий клієнт гордовито випнув груди й видобув з кишені брудну пожмакану газету. Поки він, розклавши газету на колінах і витягши шию, перечитував колонку оголошень, я добре роздивився цього чоловіка й спробував, як це робив мій друг, за одягом і зовнішнім виглядом визначити, що він за один.

Однак розглядини дали мені не дуже багато. Все свідчило про те, що наш відвідувач — звичайнісінький англійський крамар, товстий, бундючний і повільний. На ньому були бахматі штани в дрібну білу й чорну клітинку, не надто охайний чорний сюртук, незастебнутий спереду, жовтаво-сірий жилет з важким мідним ланцюжком, на якому теліпався квадратний шматочок металу, просвердлений посередині, що правив за прикрасу. Потертий циліндр і брудно-коричневе пальто з пожмаканим оксамитовим коміром лежали на стільці поряд з ним. Коротко кажучи, хоч як я вдивлявся, але не бачив у цьому чоловікові нічого незвичайного, крім вогненно-рудої чуприни й дуже засмученого виразу обличчя.

Шерлок Холмс зразу помітив своїм пильним оком, які погляди я кидаю на гостя; він кивнув мені головою й осміхнувся.

— Не підлягає сумніву,— промовив він,— що наш гість колись займався фізичною працею, що він нюхає тютюн, що він франкмасон, що він побував у Китаї і що останнім часом багато писав. Крім цього, я не можу більше зробити ніяких висновків.

Містер Джейбез Вілсон випростався на стільці і, не відриваючи вказівного пальця від газети, витріщився на мого приятеля.

— Яким чином, скажіть, будь ласка, містере Холмсе, ви дізнались про все це? — спитав він.— Звідки, наприклад, ви знаєте, що я займався фізичною працею? Це свята правда, бо починав я корабельним теслею.

— Ваші руки розповіли мені про це мій любий сер. Ваша права рука на цілий номер більша від лівої. Ви працювали нею, і м'язи на ній більш розвинені.

— Ну, а що я нюхаю тютюн? А франкмасонство?

— Мені не хотілося би образити вас, пояснюючи такі очевидні речі, але ви, всупереч суворим правилам свого ордену, носите шпильку для краватки із зображенням дуги й кола.

— О, звичайно! А я й забув про це. Але як ви здогадалися, що я багато пишу?

— А про що інше може свідчити ваша права манжета, заяложена до блиску, й витерте сукно біля лівого ліктя, як не про те, що ви спираєтесь на стіл?

— Он як! А Китай?

— Рибка над вашим правим зап'ястям могла бути витатуйована лише в Китаї. Я вивчав татуїровки й навіть дещо про них написав. Саме в Китаї заведено фарбувати риб'ячу луску в ніжно-рожевий колір. Коли ж до того я побачив китайську монету у вас на годинниковому ланцюжку, то здогадатися про це стало зовсім легко.

Містер Джейбез Вілсон гучно зареготав.

— Ти ба! — вигукнув він.— А я спершу був подумав, що вгадати це ого-го яким треба бути розумним, а виходить — це зразу видно.

— Я починаю схилятись до думки, Вотсоне,— сказав Холмс,— що роблю помилку, коли пояснюю, яким чином доходжу тих чи інших висновків. Адже вам відомо — «omne ignotum pro magnifico»1, тому моя репутація, хоч і дуже скромна, може зазнати катастрофи, якщо я буду такий відвертий. Ви знайшли оголошення, містере Вілсоне?

— Уже знайшов,— відповів той, тримаючи товстого червоного пальця посередині газетного стовпця.— Ось воно. З нього все й почалося. Прочитайте самі, сер.

Я взяв у нього газету й прочитав:

 

«СПІЛКА РУДИХ

В рахунок посмертного дару покійного Ієзекіїля Гопкінса з Лебанова, штат Пенсільванія, США, відкрито ще одну вакансію, на яку має право член Спілки; платня чотири фунти на тиждень за суто номінальну службу. Кожний чоловік з рудою чуприною віком понад двадцять один рік, здоровий тілом і духом, може бути прийнятий до Спілки. Звертатись особисто в понеділок об одинадцятій годині в контору Спілки, Фліт-стріт, Попс-корт, 7».

 

— Що це, хай йому всячина, може означати? — вигукнув я, прочитавши дивне оголошення двічі.

Холмс задоволено захихотів і аж засовався в своєму кріслі — ознака того, що в нього піднесений настрій.

— Не дуже ординарне оголошення, еге ж? — спитав він.— А тепер, містере Вілсоне, поверніться назад і розкажіть про себе, про свою домівку і той вплив, який це оголошення справило на ваше життя. А ви, докторе, зверніть увагу, що це за газета і за яке число.

— Це «Морнінг кронікл» за двадцять восьме квітня тисяча вісімсот дев'яностого року. Рівно два місяці тому.

— Чудово. Далі, містере Вілсоне.

— Ну, я вже казав вам, містере Холмсе,— мовив Джейбез Вілсон, витираючи з лоба піт,— що маю невеличку позичкову касу на майдані Кобург, неподалік Сіті. Діло не дуже велике, і останніми роками я ледве заробляв собі на прожиття. Колись я мав двох помічників, але зараз — лише одного; мені було б важко і одному платити, але він згодився працювати за половину платні, аби вивчити справу.

— А як звуть цього послужливого юнака? — спитав Шерлок Холмс.

— Вінсент Сполдінг, і він давно вже не юнак. Важко сказати, скільки йому років. Вправнішого помічника, містере Холмсе, годі й шукати. Я чудово розумію — він міг би влаштуватися набагато краще і заробляти вдвічі більше від того, що я йому плачу. Але, кінець кінцем, як він задоволений, то нащо мені підказувати йому такі думки?

— Справді, нащо? Вам дуже поталанило, бо ж у вас працює службовець, якому ви платите значно менше, ніж платять за таку роботу деінде. А серед службовців у наш час це рідко кому трапляється побачити. Як на мене, ваш помічник — ще більш незвичайне явище, ніж саме оголошення.

— О, він має й свої вади,— промовив містер Вілсон.— Я ще не бачив такого завзятого фотографа. Клацає фотоапаратом, коли слід би було набиратися розуму, а потім ховається в підвал, наче кріль у нору, й проявляє знімки. Оце основна його вада, але в цілому працівник він добрячий. Не зіпсованйй.

— Отже, він і зараз у вас?

— Так, сер. Він і чотирнадцятирічна дівчина, що варить їсти, як уміє, та прибирає. Оце й усі, хто зі мною живе, бо я вдівець, а дітей у мене немає. Ми всі троє живемо тихо, сер, під своїм дахом, податки платимо — та й годі. А оголошення вибило нас із колії. Сьогодні минуло рівно вісім тижнів з того дня, коли ось із цією газетою в руці до мене ввійшов Сполдінг і сказав:

«Який жаль, містере Вілсоне, що Господь Бог не створив мене рудим».

«Чому?» — спитав я.

«Та тому,— відказав він,— що в Спілці рудих є вакансія. Той, хто її посяде, ніби спадщину дістане. У них, здається, вакансій більше, ніж людей, і члени правління сушать собі голови, придумуючи, що робити з грішми. Якби моя чуприна змінила колір, це тепленьке місце неодмінно було б моє».

«А що це за Спілка?» — спитав я. Розумієте, містере Холмсе, я великий сидень, і оскільки клієнтів не шукаю — вони самі приходять до мене,— часом цілими тижнями не переступаю порога своєї домівки. Тим-то не дуже й знаю, що відбувається в світі, і завжди радий послухати новини.

«Невже ви ніколи не чули про Спілку рудих?» — спитав Сполдінг, широко відкриваючи очі.

«Ніколи».

«Це дивно, бо ви — один з тих, хто має право посісти вакансію в цій Спілці».

«А чого варта ця вакансія?»

«О, двох сотень фунтів на рік, але робота не бий лежачого і не заважає займатися іншими справами».

Ну, ясна річ, від такої новини я нашорошив вуха — адже моє підприємство кілька років давало мені наймізерніший прибуток, і зайвих двісті фунтів дуже б мені придалися.

«Розкажіть мені про цю Спілку все, що знаєте»,— попросив я.

«Як ви самі бачите,— промовив Сполдінг, показуючи мені оголошення,— Спілка має вакансію, а тут є й адреса, куди ви можете звернутися по подробиці. Як я зрозумів, Спілку заснував американський мільйонер Ієзекіїль Гопкінс, великий дивак. Сам він був рудий-рудісінький і тому дуже приязно ставився до всіх рудих. Коли ж Гопкінс помер, з'ясувалося, що всю величезну спадщину він залишив у руках своїх повірених, доручивши їм використовувати проценти для забезпечення тепленькими місцями людей з рудим волоссям. Платять чудово, а роботи майже ніякої».

«Але ж рудочубих мільйони,— зауважив я,— і кожний захоче посісти таке місце».

«Не так уже їх і багато, як вам здається,— відповів він.— Ви ж бачите, в оголошенні запрошуються самі лондонці, причому лише дорослі. Цей американець народився в Лондоні і виїхав з нього аж у юності, тож йому й закортіло зробити для цього міста щось приємне. Крім того, я чув, що до Спілки рудих нема чого звертатися тим, у кого чуприна ясно-руда, темно-руда чи ще якась, а не по-справжньому яскраво-сяюче-вогненно-руда. Коли ви хочете спробувати, містере Вілсоне, вам треба піти до їхньої контори, хоч і навряд чи варто відволікатися від свого діла заради кількох сотень фунтів».

Чуприна в мене, джентльмени,— ви самі бачите,— яскравого, багатого рудого кольору. Тож я й подумав: «Коли дійдеться до змагання, шанси в мене будуть як ні в кого». Вінсент Сполдінг, який виявив таку обізнаність, міг неабияк придатися в цій справі, тому я звелів йому зачинити віконниці на весь день і йти зі мною. Він дуже зрадів, що матиме вихідний, і ми, зачинивши касу, вирушили за вказаною в оголошенні адресою.

Такого видовища, містере Холмсе, мені більше ніколи не доведеться побачити! З півночі, півдня, заходу й сходу в Сіті у відповідь на оголошення сунули всі, в кого чуприни мали бодай найменший відтінок рудого кольору. Фліт-стріт було запруджено рудоголовими, а Попс-корт скидався на ручний візок з апельсинами. Я зроду б не подумав, що в Англії є стільки рудих, скільки зібрало це оголошення. Тут були які завгодно відтінки рудого кольору: солом'яний, лимонний, апельсиновий, цегли, шерсті ірландських сетерів, печінки, глини. Правда, як зауважив Сполдінг, людей із справжніми, живими, вогненно-рудими чупринами було небагато. Побачивши, скільки зійшлося народу, я з відчаю вирішив був податися геть, та він і слухати про це не хотів. Навіть не уявляю, як це йому вдавалося, але він, тягнучи мене за собою, завзято проштовхувався крізь натовп, і незабаром ми опинилися біля сходів, що вели в контору. Сходами сунув подвійний потік людей — одні з надією йшли вгору, інші, розчаровані, спускалися вниз, але ми зуміли проштовхатись крізь цей потік і незабаром опинились у конторі.

— Цікаві речі з вами трапились,— зауважив Холмс, коли його гість замовк, аби освіжити свою пам'ять величезною понюшкою тютюну.— Але, прошу вас, розповідайте далі.

— У конторі стояли тільки два стільці та сосновий стіл, за яким сидів маленький чоловічок, ще рудіший, ніж я. Він казав кожному претендентові кілька слів і в кожному знаходив ваду, яка не дозволяла взяти його на роботу. Виявилось, що посісти цю вакансію кінець кінцем не дуже просто. Проте, коли настала наша черга, маленький чоловічок повівся зі мною прихильніше, ніж з усіма іншими. Тільки-но ми ввійшли, він замкнув двері, щоб поговорити з нами віч-на-віч.

«Це містер Джейбез Вілсон,— сказав мій помічник.— Він хотів би посісти вакансію в Спілці».

«Він чудово для неї підходить,— відповів чоловічок,— бо задовольняє всім вимогам. Я й не пригадаю собі, чи бачив коли-небудь щось таке ж гарне, як ця чуприна».

Він відступив на крок, схилив голівку набік і втупився поглядом у мою чуприну, аж я зніяковів. Потім раптом кинувся вперед, схопив мене за руку й тепло привітав з успіхом.

«Було б злочином вагатися,— мовив він.— Але ви, я певен, пробачите мені, якщо я вживу деяких застережних заходів».

З цими словами він обіруч схопив мене за чуприну й смикнув з такою силою, що я аж скрикнув з болю.

«Вам на очі набігли сльози,— сказав він, відпустивши мене.— Отже, все правильно. Але ми мусимо бути обережні, бо нас двічі обдурили з допомогою перук і один раз — з допомогою фарби. Я міг би розповісти вам про такі плутні з воском, що ви, слово честі, відчули б справжню відразу до людського роду».

Він підійшов до вікна й гукнув униз, що вакансію зайнято. Звідти долинуло розчароване зітхання, натовп швидко почав розходитись, і невдовзі всі руді голови зникли. Залишилась тільки моя та службовця Спілки.

«Мене звуть Дункан Росс,— заявив він,— і я — один з тих, хто одержує пенсію з фонду, що його залишив наш великодушний благодійник. Ви одружені, містере Вілсоне? Чи маєте ви родину?»

Я відповів, що ні. Його обличчя враз спохмурніло.

«Боже мій! — стривожено вигукнув він.— Це неаби-яка перешкода! Жаль, що ви неодружені. Адже фонд створено не лише для підтримки рудих, а ще й для того, щоб сприяти збільшенню їх кількості й дальшому поширенню. Страшенно прикро, що ви нежонатий».

По цих словах, містере Холмсе, обличчя моє видовжилось, бо я подумав — вакансії мені не дістати. Проте чоловічок, поміркувавши кілька хвилин, заявив, що все буде гаразд.

«Якби на вашому місці був хтось інший, ця обставина виявилася б для нього фатальною, але людині з таким волоссям ми повинні бодай у чомусь попустити. Коли ви зможете стати до виконання своїх нових службових обов'язків?»

«Зараз мені ще важко про це сказати, бо в мене є свое діло», — відповів я.

«О, про це не турбуйтеся, містере Вілсоне,— вигукнув Вінсент Сполдінг.— Там я впораюсь і сам».

«З якої години я буду у вас зайнятий?»

«З десятої до другої пополудні».

Робота в позичкових касах припадає звичайно на вечірні години, містере Холмсе, здебільшого по четвергах і п'ятницях напередодні получки, отже, подумав я, непогано б заробити дещицю в ранковий час. До того ж я знав, що мій помічник — людина надійна, отже, гав не ловитиме, коли щось трапиться.

«Час мене цілком влаштовує,— сказав я— А яка платня?»

«Чотири фунти на тиждень».

«А яка робота?»

«Робота суто номінальна».

«Що ви називаєте суто номінальною роботою?»

«Ви повинні бути в конторі або принаймні в будинку, де вона міститься, весь час. Якщо ви кудись вийдете, то назавжди втратите роботу. В заповіті про це сказано гранично чітко. Ви не виконаєте умов, коли хоч раз вийдете з контори в ці години».

«Я не вийду, бо це ж усього чотири години».

«В разі порушення вас ніщо не виправдає,— зауважив містер Дункан Росс,— ні хвороба, ні справи — ніщо. Ви мусите постійно сидіти на місці або втратите службу».

«А що ж я робитиму?»

«Переписуватимете «Британську енциклопедію». Перший том лежить там у шафі. Чорнило, пера, папір писальний і промокальний ваші, у вашому розпорядженні — цей стіл і стілець. Ви зможете стати до роботи завтра?»

«Зможу», — відповів я.

«Тоді до побачення, містере Джейбезе Вілсоне, і дозвольте мені ще раз привітати вас із такою гарною посадоіо, яку вам поталанило посісти».

Він уклонився, а я вийшов з кімнати й рушив із своїм помічником додому, не чуючи під собою від щастя ніг. Весь день ця подія не йшла мені з голови, але надвечір настрій мій знову підупав, бо я зовсім був переконав себе, ніби все це діло — величезний обман, хоч і не міг здогадатись, яку мету він переслідує. Неймовірно, що хтось залишив такий заповіт і що мені платитимуть такі гроші майже задурно — за звичайнісіньке переписування «Британської енциклопедії».

Вінсент Сполдінг як міг підбадьорював мене, але, лягаючи спати, я переконав себе не встрявати в це діло. Проте вранці я все ж таки вирішив будь-що перевірити, дурили мене чи ні. Купивши на пенні чорнила, прихопивши гусяче перо і сім чималих аркушів паперу, я подався на Попс-корт.

На мій подив і радість, там усе було добре. Мене чекав стіл і містер Дункан Росс. Він сказав мені починати з літери «А» й залишив мене самого. Проте час від часу він зазирав до кімнати перевірити, чи я працюю. О другій пополудні він попрощався зі мною, похваливши за те, що я встиг стільки переписати, й замкнув за мною двері.

Так тривало день у день, містере Холмсе, і в суботу мій начальник поклав переді мною на стіл чотири золотих соверени — платню за тиждень. На другий тиждень було так само, на третій теж. Щоранку я приходив до контори о десятій і йшов додому о другій. Поступово містер Дункан Росс почав приходити не частіше одного разу на день, а потім і зовсім перестав. Проте я, зрозуміла річ, ні на мить не наважувався покидати кімнату, бо не знав, коли він прийде, а місце було таке вигідне й так мене влаштовувало, що я не хотів ним ризикувати.

Отак минуло вісім тижнів, я вже переписав про абатів, артилерію, архітектуру та Аттіку і сподівався незабаром розпочати літеру «Б». Я витратив чимало грошей на папір, і списані мною аркуші заповнили майже всю полицю. Та раптом усе закінчилося.

— Закінчилося?

— Так, сер. Закінчилося сьогодні вранці. Як звичайно, я прийшов на роботу о десятій годині, але двері були замкнені, і на них висів прибитий гвіздком квадратний аркуш картону. Ось він, читайте самі.

Він простяг нам шмат білого картону розміром з аркуш нотного паперу. На ньому було написано:

 

«СПІЛКУ РУДИХ РОЗПУЩЕНО

9 жовтня 1890 р.»

 

Ми з Шерлоком Холмсом якийсь час розглядали оголошення і засмучене обличчя містера Джейбеза Вілсона. Потім комічний бік події заступив від нас усе інше, і ми голосно зареготали.

— Не бачу нічого смішного! — вигукнув наш клієнт, почервонівши до коріння свого вогненно-рудого волосся.— Як ви тільки те й можете, що сміятися з мене, я звернусь до когось іншого.

— Ні, ні! — заперечив Холмс, злегка підштовхуючи Джейбеза Вілсона назад на стілець, з якого той був напівпідвівся.— Я нізащо в світі не хотів би відмовитись від вашої справи. Вона незвичайна, і це просто надихає мене. Але, не ображайтеся, в ній все ж таки є щось кумедне. Скажіть, до чого ви вдалися, побачивши на дверях цей картон?

— Я був приголомшений, сер. Я не знав, що робити. Тоді я обійшов усі сусідні контори, але в жодній з них ніхто нічого не знав. Кінець кінцем я подався до хазяїна будинку, який жив на першому поверсі й через це мав усе знати, і спитав його, чи не може він сказати, що трапилося зі Спілкою рудих. Хазяїн відповів, що навіть не чув про таку установу. Тоді я спитав, хто такий містер Дункан Росс. Хазяїн відказав, що вперше чує це ім'я.

— Ну,— пояснив я,— отой пан з четвертої квартири.

— Це рудий?

— Еге ж.

— О,— відповів хазяїн,— його звуть Вільям Морріс. Він стряпчий і тимчасово наймав у мене помешкання для роботи, поки буде готова його нова контора. Він виїхав учора.

— А де його можна знайти?

— У новій конторі. Він дав мені адресу: вулиця короля Едуарда, номер сімнадцять, біля собору Святого Павла.

Я пішов за цією адресою, містере Холмсе, але коли дістався туди — побачив, що то протезна майстерня, і ніхто там ніколи не чув ні про містера Вільяма Морріса, ні про містера Дункана Росса.

— I що ви зробили після цього? — спитав Холмс.

— Повернувся додому на Сакс-Кобург-сквер і порадився зі своїм помічником. Проте він нічим не зміг мені допомогти. Лише сказав, що треба почекати, бо мене, напевно, повідомлять поштою. Але це мене аж ніяк не влаштовувало, містере Холмсе. Я зовсім не був схильний втратити таке гарне місце без боротьби. Тому, прочувши, що ви даєте гарні поради бідним людям, які потрапили в скруту, прийшов оце просто до вас.

— I вчинили дуже мудро,— промовив Холмс.— Ваш випадок пречудовий, і я з великою охотою ним займуся. З вашої розповіді я роблю висновок, що справа ця серйозніша, ніж могло здатися на перший погляд.

— Авжеж серйозніша! — вигукнув містер Джейбез Вілсон.— Адже я втратив чотири фунти на тиждень!

— Ну, на мою думку,— зауважив Холмс,— вам нема чого нарікати на цю незвичайну Спілку. Навпаки, ви заробили тридцять фунтів, не кажучи вже про здобуті вами широкі знання всіх предметів, що починаються на літеру «А». Отже, ви нічого не втратили.

— Згодний з вами, сер. Але я хочу знайти цих людей, дізнатися, хто вони такі, нащо втнули зі мною такий жарт, коли це жарт. А він обійшовся їм недешево — в тридцять два фунти...

— Ми спробуємо все з'ясувати. Та спершу кілька запитань, містере Вілсоне. Оцей ваш помічник, який звернув вашу увагу на оголошення, скільки він у вас до того служив?

— Десь із місяць.

— Як ви його знайшли?

— Він прийшов за оголошенням.

— Він був єдиний претендент?

— Ні, їх з'явилося з дюжину.

— Чому ви взяли саме його?

— Бо він був моторний і заправив недорого.

— Половину платні?

— Так.

— Який він із себе, цей Вінсент Сполдінг?

— Невеличкий на зріст, кремезний, моторний, на обличчі ні бороди, ні вусів, хоч йому вже під тридцять. На лобі — біла пляма від кислоти.

Холмс випростався на своєму стільці, надзвичайно схвильований.

— Я так і думав,— сказав він.— Чи не помітили ви в нього у вухах дірочок для серег?

— Помітив, сер. Він сказав, що їх проколола циганка, коли він був іще хлопцем.

— Гм! — промовив Холмс, розслабившись і поринувши в свої думки.— Він і досі у вас?

— Так, сер, я оце тільки недавно його бачив.

— А як він займався вашими справами, коли вас не було?

— Не можу поскаржитись, сер. Та зранку роботи у моїй касі не дуже багато.

— Чудово, містере Вілсоне. За день чи два я матиму задоволення повідомити вас, якої я думки про цю подію. Сьогодні субота, і я сподіваюсь, що в понеділок ми все закінчимо.

— Ну,— сказав Холмс, коли наш відвідувач пішов.— Що ви про це думаєте?

— Нічого не думаю,— щиро признався я.— Неймовірно таємнича справа.

— Ну, найбільш химерні речі виявляються найменш таємничими,— зауважив Холмс.— Саме банальні, безбарвні злочини розгадати буває найважче, так само, як упізнати людину, що її обличчя нічим не вирізняється. Але з цим випадком я мушу діяти негайно.

— А що ви збираєтесь робити? — спитав я.

— Курити,— відповів Холмс.— Завдання на три люльки. Прошу вас не обзиватися до мене хвилин із п'ятдесят.

Він скоцюрбився в кріслі, підтягши коліна аж до свого орлиного носа, застиг так, заплющивши очі, а його чорна глиняна люлька вистромилась уперед, наче дзьоб якогось дивного птаха. Я вже був подумав, що Холмс спить, та й собі закуняв, коли раптом він схопився на ноги, як людина, що дійшла твердого висновку, і поклав люльку на камін.

— Сьогодні в Сент-Джеймс-холі грає Сарасате,— зауважив він.— Що ви про це думаєте, Вотсоне? Чи можуть ваші пацієнти обійтися без вас кілька годин?

— Я сьогодні вільний. Взагалі моя практика забирає в мене не дуже багато часу.

— Тоді надягайте капелюха й ходімо. Спершу ми навідаємось у Сіті й по дорозі десь попоїмо. В програмі багато німецької музики, яка мені подобається більше, ніж італійська або французька. Вона сповнена думки, а я хочу сьогодні дещо подумати. Ходімо!

Ми проїхали підземкою аж до Олдерсгейта, а там пройшли трохи пішки й опинились на Сакс-Кобург-сквері — місці подій, про які чули вранці. Це був тісний майданчик, що марно силкувався приховати свою мізерність. Власне, не майданчик, а малесенький обгороджений клаптик землі, оточений з чотирьох боків бруднуватими двоповерховими цегляними будинками, де трохи бур'яну й кілька прив'ялих лаврових кущів провадили тяжку боротьбу з димним, отруйним повітрям. Три позолочені кулі й коричнева вивіска з написом «Джейбез Вілсон», що висіла на одному з наріжних будинків, вказували на місце, де наш рудочубий клієнт вів своє діло. Шерлок Холмс, схиливши голову набік, зупинився перед позичковою касою, і його очі, оглядаючи її, яскраво блиснули з-під примружених повік. Потім він повільно пройшовся вулицею, так само пильно вдивляючись у будинки. Нарешті біля позичкової каси він двічі чи тричі щосили вдарив по бруківці своєю палицею, далі підійшов до дверей і постукав. Двері відчинив жвавий, чисто поголений молодик і запросив Холмса ввійти.

— Дякую,— відповів Холмс,— але я хотів лише спитати вас, як пройти звідси на Стренд.

— На третьому перехресті праворуч, на четвертому ліворуч,— швидко відповів помічник Джейбеза Вілсона, зачиняючи двері.

— Моторний хлопець, моторний,— зауважив Холмс, коли ми подалися геть.— Щодо моторності, то він, на мою думку, посідає четверте місце в Лондоні, а щодо хоробрості, то може сміливо претендувати на третє. Я чув про нього раніше.

— Очевидно,— сказав я,— помічник містера Вілсона дуже багато важить у цій таємниці зі Спілкою рудих. Я певен, ви спитали дорогу тільки для того, щоб подивитись на нього.

— Не на нього.

— А на що ж?

— На коліна його штанів.

— I що ж ви побачили?

— Те, на що й сподівався.

— Нащо ви стукали в бруківку?

— Любий докторе, зараз треба спостерігати, а не розмовляти. Ми — розвідники у ворожій країні. Ми вже дещо знаємо про Сакс-Кобург-сквер. Ходімо тепер досліджувати стежку з другого її боку.

Вулиця, на якій ми опинились, зайшовши за ріг, різнилася від Сакс-Кобург-скверу так, як різниться картина від свого зворотного боку. Це була одна з основних артерій міста, що зв'язувала Сіті з його північною та південною половинами. Проїжджа частина була геть уся забита навантаженими хурами, що рухались двома зустрічними потоками, а тротуари чорніли юрбами перехожих, які квапились у своїх справах. Дивлячись на шереги багатих крамниць і поважних ділових контор, важко було навіть уявити, що з другого їх боку притулився занехаяний, забутий майдан.

— Дайте мені роздивитися,— промовив Холмс, зупиняючись на розі й уважно дивлячись вздовж вулиці.— Я повинен запам'ятати, в якому порядку стоять тут будинки. Моя пристрасть — досконало вивчати Лондон. Це тютюнова крамниця Мортімера, а це — газетна крамничка, там — кобургська філія міського й приміського банків, далі вегетаріанський ресторан і каретні майстерні Мак-Форлейна. Це вже в сусідньому кварталі. Ну, докторе, ми своє зробили, тепер можна трохи й розважитись. Бутерброд, чашка кави — й до країни скрипок, де все — лагідність, ніжність і гармонія і немає рудих клієнтів, що дратують нас своїми головоломками.

Мій друг кохався в музиці і був не лише добрим виконавцем, але й неабияким композитором. Незмірно щасливий, він просидів увесь вечер у кріслі, м'яко ворушачи в такт музиці своїми довгими, тонкими пальцями, і його лагідне, усміхнене обличчя, томливі, замріяні очі так не нагадували Холмса-детектива, безжалісного, розумного, завжди готового діяти, що аж не вірилось. У його незвичайній вдачі повсякчас проявлялась двоїста природа цієї людини, і я часто думав, що дивовижна точність та проникливість народилась у ньому в боротьбі з поетичним, схильним до споглядання життєвим началом. Він легко переходив від цілковитої розслабленості до всепереможної енергійності, і я добре знав, що він ніколи не буває такий справді грізний, як тоді, коли безтурботно сидить у своєму кріслі та займається імпровізаціями й старими книжками. Аж раптом Холмса поймала мисливська пристрасть, яскрава могутність його мислення зростала до рівня інтуїції, і ті, хто не був обізнаний з його методами, починали дивитись на нього з підозрою, як на людину, чий розум дуже різниться від розуму інших смертних. Побачивши його того вечора на концерті в Сент-Джеймс-холі, коли він поринув у світ музики, я відчув, що для тих, на кого він вийшов полювати, настають скрутні часи.

— Ви, докторе, певно, хочете йти додому,— зауважив він, коли ми вийшли на вулицю.

— Безперечно, куди ж іще.

— А я повинен зробити одне діло, воно забере в мене кілька годин. На Кобург-сквері затівається щось серйозне.

— Серйозне?

— Там готується великий злочин, але я впевнений, що ми встигнемо перешкодити йому. Правда, сьогодні субота, і це значно ускладнює справу. Мені потрібна буде ваша допомога.

— О котрій годині?

— Не раніше як о десятій.

— Я буду на Бейкер-стріт о десятій.

— Дуже добре. Але слухайте, докторе, справа небезпечна. Будьте ласкаві, покладіть у кишеню свій револьвер.

Він помахав мені рукою, рвучко повернувся і миттю зник у натовпі.

Я впевнений, що не дурніший за інших, але мене завжди гнітило усвідомлення власної тупості, коли я мав справу з Шерлоком Холмсом. Адже я чув те саме, що чув він, бачив те саме, що й він, але його слова свідчили: насправді він бачив не лише те, що трапилось, але й те, що мало трапитись, тимчасом як мені вся справа й досі здавалася заплутаною та безглуздою.

Їдучи додому в Кенсінгтон, я ще раз перебирав подумки все, починаючи з незвичайної розповіді рудочубого переписувача «Британської енциклопедії» й кінчаючи відвідинами Сакс-Кобург-скверу та лиховісними словами Холмса, що їх він сказав мені на прощання. Що це за нічна експедиція, і чому я повинен іти озброєним? Куди ми поїдемо і що робитимемо? Правда, Холмс натякнув мені, що гладколиций помічник власника позичкової каси — страшна людина, яка може вчинити великий злочин. I я намагався розгадати цю загадку, але, втративши всяку надію на успіх, мусив відмовитись від свого наміру й почекати ночі, яка мала все прояснити.

Була чверть на десяту, коли я вийшов з дому. Я проминув Гайд-парк, потім Оксфорд-стріт і опинився на Бейкер-стріт. Біля під'їзду Холмсового помешкання стояли два кеби. З передпокою я почув нагорі розмову. Ввійшовши до кімнати, я побачив у Холмса двох чоловіків, з якими він жваво розмовляв. Одного з них я знав, це був Пітер Джонс, агент поліції, другий був довготелесий, худий, похмурий чоловік у дуже блискучому капелюсі й гнітюче бездоганному фраці.

— От ми й зібралися! — сказав Холмс, застібаючи гудзики своєї горохового кольору куртки й беручи з полиці важкий мисливський хлист.— Вотсоне, ви, здається, знайомі з містером Джонсом із Скотленд-Ярду? Дозвольте представити вас містерові Меріуезеру, який має взяти участь у сьогоднішньому нічному поході.

— Як бачите, докторе, ми знову полюємо в парі,— промовив Джонс своїм звичайним бундючно-зарозумілим тоном.— Наш друг Холмс — незамінима людина, коли починається полювання. Проте, щоб зацькувати звіра, йому потрібна допомога старого пса.

— Сподіваюсь, полювання не закінчиться пшиком,— похмуро зауважив містер Меріуезер.

— На містера Холмса ми можемо у всьому покластися, сер,— пишномовно проказав поліцейський агент.— У нього свій власний метод, правда, занадто затеоретизований та фантастичний — хай містер Холмс не ображається, що я так кажу,— і він має хист справжнього детектива. Досить сказати, що двічі або й тричі,— взяти хоча б оту справу про вбивство в Шолто або справу про коштовності,— він виявив куди більше проникливості, ніж поліція.

— О, як ви так говорите, містере Джонсе,— тоді все гаразд,— з повагою мовив незнайомий.— Та все ж таки шкода, що сьогодні доведеться обійтися без робера. Це буде перший суботній вечір за останні двадцять сім років, коли я не гратиму в карти.

— Сьогодні ви гратимете на значно більшу ставку, ніж досі, і гра буде захоплююча. Ваша ставка, містере Меріуезере, в цій грі — тридцять тисяч фунтів, а ваша, Джонсе,— це людина, яку ви хочете схопити.

— Авжеж, Джон Клей — це вбивця, злодій, фальшиво-монетчик і зломщик,— сказав Джонс.— Він ще молодий, містере Меріуезере, але вже неперевершений у своїй професії, і на жодного іншого злочинця в Лондоні я не надів би наручників так охоче, як на нього. Він дивовижна людина, цей молодий Джон Клей. Його дід був герцог, а сам він учився в Ітоні і в Оксфорді. Мозок його такий же вправний, як і пальці, і хоч ми на кожному кроці натрапляємо на сліди його дій, проте не знаємо, де шукати його самого. Одного тижня він здійснює крадіжку зі зломом у Шотландії, іншого — збирає гроші на будівництво дитячого притулку в Корнуелі. Я вже кілька років ганяюсь за ним, а ще й разу його не бачив.

— Сьогодні я матиму приємність представити його вам. Я також мав одну чи дві невеличкі справи з містером Джоном Клеєм і згодний з вами — він неперевершений у своїй професії. Проте уже початок на одинадцяту, і нам час вирушати. Ви вдвох сідайте в перший кеб, а ми з Вотсоном поїдемо за вами слідом.

Під час нашої тривалої поїздки Шерлок Холмс був не дуже балакучий і, відкинувшись на спинку сидіння, мугикав почуті на концерті мелодії. Ми довго котили безкінечним лабіринтом освітлених газовими ліхтарями вулиць, поки нарешті дістались до Фарінгдон-стріт.

— Тепер уже близько,— зауважив мій друг.— Цей Меріуезер — директор банку, він особисто зацікавлений у сьогоднішній справі. Я подумав, що нам незле буде мати коло себе і Джонса. Він непоганий хлопець, хоч і зовсім непридатний до своєї роботи. Але в нього є одна позитивна риса: він хоробрий, як бульдог, і чіпкий, як рак, коли вже хтось потрапить йому до рук. Ну, от ми й приїхали, нас уже чекають.

Ми були на тій самій багатолюдній вулиці, що й уранці. Відпустивши кеби і йдучи слідом за містером Меріуезером, ми проминули вузький коридор і зайшли в бічні двері, які він відчинив для нас. Там теж був невеличкий коридор, що закінчувався масивними залізними дверима. Відчинивши їх, ми спустились униз гвинтовими кам'яними сходами і опинилися ще перед однима дверима, не менш міцними. Містер Меріуезер зупинився, засвітив ліхтар і повів нас униз якимсь проходом, де пахло землею. Проминувши ще одні, треті, двері ми дісталися до величезного чи то склепу, чи то підземелля, захаращеного великими й важкими ящиками.

— Згори до вас забратися не дуже легко,— зауважив Холмс, піднявши ліхтар і озираючись довкола.

— Знизу теж,— одказав містер Меріуезер, ударивши палицею по одній з плит, якими було викладено підлогу.— О, звук такий, ніби там порожнеча! — здивовано вигукнув він.

— Я змушений попросити вас поводитись трохи тихше,— сердито мовив Холмс.— Ви вже поставили під загрозу успіх усієї операції. Будьте ласкаві, сядьте на якийсь ящик і не заважайте.

Поважний містер Меріуезер з украй ображеним виглядом усівся на ящик, а Холмс опустився навколішки і з допомогою ліхтаря та збільшувального скла заходився ретельно вивчати щілини між плитами. Це забрало в нього кілька секунд, а тоді він підвівся й сховав скло в кишеню.

— У нас попереду не менше години,— зауважив він,— бо вони навряд чи почнуть діяти, поки шановний лихвар як слід не засне. Тоді вони не гаятимуть і хвилини, бо що швидше впораються, то більше часу матимуть для втечі. Зараз ми, докторе, перебуваємо, як ви вже, безперечно, вгадали, в підвалі міського відділення одного з найбільших лондонських банків. Містер Меріуезер — голова його правління, він охоче пояснить нам, чому найвизначніші лондонські злочинці виявляють нині таку цікавість до цього підвалу.

— Це через наше французьке золото,— пошепки мовив голова.— Нас уже кілька разів попереджали, що його можуть спробувати вкрасти.

— Французьке золото?

— Так. Кілька місяців тому в нас виникла потреба зміцнити свої ресурси, і ми з цією метою позичили у французького банку тридцять тисяч наполеондорів. Згодом стало відомо, що ми навіть не розпакували грошей і що вони лежать у нас у підвалі. В ящику, на якому я сиджу,— дві тисячі наполеондорів, перекладених свинцевою фольгою. Наш запас золотих зливків зараз набагато більший, ніж прийнято тримати в одному відділенні, і члени правління виявляють з цього приводу неабиякі побоювання.

— До того ж вельми обгрунтовані,— зауважив Холмс.— Ну, а тепер час трохи підготуватися. На мою думку, десь за годину настане вирішальний момент у всій цій справі. А поки що, містере Меріуезере, треба зачинити дверцята цього потаємного ліхтаря.

— I сидіти в темряві?

— Боюсь, що так. У мене в кишені є колода карт, і оскільки нас четверо, ви могли б, зрештою, зіграти в робер. Але я бачу, що приготування наших супротивників зайшли дуже далеко, і ми не можемо ризикувати, світячи світло. Перш за все нам слід зайняти потрібні місця. Вони хлопці відчайдушні, і хоча ми й заскочимо їх зненацька, можуть заподіяти шкоди, коли ми не будемо обережні. Я стану за цим ящиком, а ви, будь ласка, сховайтеся за тими. Потім, коли я спрямую на них світло, мерщій кидайтесь на них. Якщо вони стрілятимуть, Вотсоне, не вагайтесь — стріляйте й собі.

Я поклав револьвер зі зведеним курком на кришку дерев'яного ящика, за яким ховався. Холмс зачинив дверцята ліхтаря, і ми поринули в суцільну темряву — таку чорну, якої раніше я ніколи не бачив. Проте в повітрі чути було запах гарячого металу, а це свідчило, що ліхтар горить і готовий спалахнути першої-ліпшої миті. Раптовий морок, холодна вогкість підвалу якось підкоряли, створювали пригнічений настрій, та й нерви були в мене від чекання напружені до краю.

— У них лише один шлях до відступу,— прошепотів Холмс,— назад через будинок на Сакс-Кобург-сквер. Сподіваюсь, Джонсе, ви зробили те, про що я вас просив?

— Там біля дверей їх зустрінуть інспектор і двоє констеблів.

— Отже, ми заткнули всі дірки. А тепер треба мовчати й чекати.

Як повільно плинув час! Згодом я з'ясував: ми просиділи в підвалі щось із годину з чвертю, але тоді мені здавалося, ніби ніч нагорі вже минула і починається світанок. Я відчував утому, все тіло заклякло, бо я боявся навіть поворухнутись, та ще й нерви були напружені до краю, а слух так загострився, що я не тільки чув, як дихають мої товариші, але навіть міг відрізнити глибокий, важкий подих опасистого Джонса від легкого, схожого на зітхання подиху директора банку.

Раптом моє око вловило проблиск світла. Спершу це була всього лише тьмяна цяточка на камінній підлозі. Далі вона видовжилась і перетворилася на жовту смужку, потім несподівано й безшумно утворилася щілина і з'явилася рука — біла, майже жіноча рука, яка ніби щось шукала в колі світла. З хвилину або й більше рука, карлючачи пальці, стирчала з підлоги. Потім вона так само раптово зникла, і знову все потонуло в мороці, світилася тільки, як і перше, тьмяна цяточка, що позначала щілину між плитами підлоги.

Проте світло зникло лише на мить. З різким скреготом одна з широких кам'яних плит відсунулась набік. Утворився широкий квадратний отвір, з якого заструменіло світло ліхтаря. Звідти визирнуло чисто виголене, схвильоване обличчя — незнайомий пильно озирнувся довкола, поклавши лікті на край отвору, виліз спершу по плечі, далі до середини, потім став коліном на підлогу. За мить він уже був коло отвору і тяг нагору свого спільника, теж маленького та гнучкого, з блідим обличчям і кучмою яскраво-рудого волосся.

— Шлях вільний,— прошепотів він.— Ти взяв мішки й зубило? О, чорт! Стрибай, Арчі, стрибай, а я їх затримаю!

Шерлок Холмс рвонув уперед і вхопив пришельця за комір. Другий пірнув назад у нору — тільки піджак затріщав, коли Джонс учепився йому в поли. В світлі ліхтаря блиснуло дуло револьвера, але хлист Холмса опустився на руку, що його тримала, і зброя з брязкотом упала на камінну підлогу.

— Марні зусилля, Джоне Клею,— чемно промовив Холмс,— у вас немає ніяких шансів.

— Бачу,— відповів той з граничним спокоєм.— Але в мого напарника все гаразд, хоч ви й відірвали йому полу піджака.

— Біля дверей його чекає аж троє,— скептично зауважив Холмс.

— Ого! Ви, бачу, продумали все до дрібниць. Я мушу поздоровити вас.

— А я вас,— відповів Холмс.— Ваша вигадка з рудим волоссям — нова і надзвичайно вдала.

— Зараз побачиш свого напарника,— проказав Джонс.— По норах він лазить вправніше, ніж я. Ну, давай надіну тобі браслети.

— Прошу, не торкайтеся мене своїми брудними руками,— мовив наш бранець, коли на його зап'ястках клацнули наручники.— Вам, мабуть, невідомо, що в моїх жилах тече герцогська кров. Прошу також називати мене «сер» і казати «будь ласка», коли звертаєтесь до мене.

— Гаразд,— відповів Джонс, витріщивши очі й хихикаючи.— Так от, будьте ласкаві, сер, пройти нагору, там ми подамо вам кеб, щоб одвезти вашу вельможність у поліцію.

— Оце вже краще,— спокійно мовив Джон Клей.

Він зробив нам трьом загальний уклін і незворушно подався геть у супроводі детектива.

— Містере Холмсе,— сказав Меріуезер, коли ми рушили з підвалу слідом за ними,— я навіть не знаю, як наш банк може віддячити вам чи винагородити вас. Немає сумніву, ви запобігли, придушили в зародку одну з найреальніших з усіх мені відомих спроб пограбувати банк.

— У мене були свої власні невеличкі рахунки з містером Джоном Клеєм,— зауважив Холмс.— На цю справу я трохи витратився і, сподіваюсь, банк відшкодує збитки. По суті ж — я вже дістав цілком достатню винагороду, бо мав нагоду взяти участь у єдиній в своєму роді справі і почути дивовижну розповідь про Спілку рудих...

— Розумієте, Вотсоне,— почав Холмс, коли ми сиділи вранці на Бейкер-стріт за склянкою віскі з содовою,— від самого початку було ясно, що оголошення в газеті про Спілку рудих і переписування «Британської енциклопедії» переслідувало єдину можливу мету — щодня на кілька годин усувати з дому нашого не надто розумного лихваря. ІІІлях, яким цього досягнуто, дивний, але вигадати щось краще справді важко. Спосіб досягти мети, безперечно, підказаний винахідливому розумові Клея кольором волосся його підручного. Чотири фунти на тиждень — це проста принада, на яку спіймався Вілсон, та й що вони для них важили, коли гра йшла на тисячі! Вони дають у газеті оголошення, один шахрай тимчасово наймає помешкання для контори, другий — підохочує свого хазяїна спробувати щастя, і обидва забезпечують собі можливість щодня користатися з його відсутності. Почувши про помічника, який найнявся за половину платні, я зразу збагнув, що в нього є на це поважні причини.

— Але як ви вгадали, що то за причини?

— Якби в домі була жінка, я запідозрив би звичайнісіньку інтрижку. Проте підстав для цього не виявилось. Діло в нашого клієнта невеличке, та й удома немає нічого, що могло б виправдати такі складні приготування й такі витрати. Отже, їх цікавило щось поза межами будинку. Але що? I тут я згадав про любов помічника до фотографії і про те, що він постійно сидить у підвалі. Підвал! Ось де кінчик провідної нитки! Потім я навів довідки про цього помічника рудого і з'ясував, що мені доведеться мати справу з найбільш зухвалим й відважним злочинцем у всьому Лондоні. Авжеж, він щось робив у підвалі — по багато годин на день протягом кількох місяців.

Що б це могло кінець кінцем означати? Додуматись можна було лише до одного: він робив підземний хід у якусь іншу будівлю.

Отаких висновків я дійшов, коли ми подалися глянути на місце подій. Я здивував вас, постукавши палицею по бруківці. Це я дізнався, в який бік робиться підкоп — перед будинком чи позаду. Перед будинком його не було. Тоді я подзвонив,— як і сподівався, двері відчинив помічник. У нас із ним траплялися сутички, але в очі один одного ми ще не бачили. Та я не дивився на його обличчя. Коліна його штанів — ось що цікавило мене. Ви, мабуть, і самі помітили, які вони в нього зношені, м'яті, брудні. Вони свідчили про довгі години копання. Залишилося з'ясувати одне: куди вони підкопуються.

Завернувши за ріг, я побачив, що міський і приміський банки стоять впритул до контори нашого друга, і зрозумів: загадку розгадано.

Ви поїхали після концерту додому, а я відвідав спершу Скотленд-Ярд, а потім голову правління банку. Результати ви бачили.

— А як ви здогадалися, що вони спробують пограбувати банк саме цієї ночі? — спитав я.

— Коли вони закрили свою контору Спілки рудих, це означало — їм уже байдуже, дома містер Джейбез Вілсон чи ні, іншими словами — вони закінчили підкоп. До того ж для них було важливо використати його чимшвидше, бо підкоп могли виявити, а золото вивезти. Найзручніший день для них — субота, бо це давало їм для втечі аж два дні. З цих міркувань я й припустив, що вони з'являться сьогодні вночі.

— Ви міркували бездоганно! — захоплено гукнув я.

— Цей випадок урятував мене від нудьги,— сказав Холмс, позіхаючи.— Та леле, я знову відчуваю, як вона огортає мене! Все моє життя — безперервне зусилля врятуватися від банальної одноманітності існування. А отакі маленькі загадки допомагають мені в цьому.

— Ви справжній благодійник нації,— промовив я.

Холмс знизав плечима.

— Згоден,— мабуть-таки, я приношу певну користь,— зауважив він.— «L'homme c'est rien — l’oeuvre c'est tout»2, як писав Гюстав Флобер у листі до Жорж Санд.

1 Все невідоме вважають за чудове (латин.).

2 Людина — ніщо, робота — все (фр.).

 

 

Таємниця Боскомської долини

Одного ранку, коли ми з дружиною снідали, покоївка подала мені телеграму. Вона була від Шерлока Холмса, і в ній говорилось:

«Чи не могли б ви приділити мені пару днів? Мене щойно викликано телеграмою Західної Англії зв'язку трагедією Боскомській долині. Буду радий якщо поїдете зі мною. Повітря пейзаж чудові. Виїздіть Паддінгтона поїздом 11.15».

— Що ти йому відповіси, любий? — спитала дружина, глянувши на мене.— Поїдеш?

— Навіть не знаю, що йому відповісти. Зараз у мене багато пацієнтів.

— О, Аструзер прийме їх замість тебе. Останнім часом ти трохи змарнів. Думаю, переміна обстановки піде тобі на користь, до того ж ти завжди так цікавишся справами, що їх розслідує Шерлок Холмс.

— Я був би невдячний, якби не цікавився ними, адже завдяки одній із тих справ доля мені послала тебе,— відповів я.— Але якщо їхати, то треба негайно збиратись, бо часу в мене тільки півгодини.

Досвід табірного життя в Афганістані прислужився мені принаймні в тому, що зробив з мене моторного і завжди готового вирушити в дорогу мандрівника. Мені небагато треба, речей я беру мало, отож менш ніж за тридцять хвилин я сидів у кебі із своїм саквояжем і мчав на Паддінгтонський вокзал. Шерлок Холмс походжав на платформі, сірий дорожній плащ і суконна кепка робили його високу худорляву фігуру ще вищою й худорлявішою.

— Дуже добре, що ви прийшли, Вотсоне,— сказав він.— Я зовсім інакше почуваю себе, коли поряд людина, на яку можна цілком покластися. Місцева поліція або нічого не робить, або поводиться небезсторонньо. Якщо ви займете два місця в кутках, я візьму квитки.

У купе були тільки ми з Холмсом та купа газет, які він приніс із собою. Холмс уважно їх читав, відриваючись лише для того, щоб записати щось і подумати над прочитаним,— так ми проїхали Редінг. Раптом він скатав газети в один величезний сувій і закинув його в багажну сітку.

— Ви що-небудь чули про цей випадок? — спитав він.

— Ані слова. Ось уже кілька днів я не заглядаю в газети.

— Лондонська преса не подавала надто детальних звітів. Я оце тільки що проглянув усі останні газети, щоб вивчити подробиці. З того, що мені тепер відомо, нас чекає одна з тих начебто нескладних справ, які в кінцевому підсумку виявляються надзвичайно важкими.

— Це звучить трохи парадоксально.

— Але це чиста правда. Винятковість майже завжди дає ключ до розгадки. Що невиразніший і банальніший злочин, то важче виявити злочинців. Та хоч би як там було, в нашому випадку на сина вбитого падають дуже серйозні підозри.

— Отже, це вбивство?

— Ну, є таке припущення. Я нічого не прийму на віру, поки не ознайомлюся з усіма обставинами. Зараз я в кількох словах, наскільки мені самому пощастило в ній зорієнтуватися, змалюю вам ситуацію.

Боскомська долина — це сільська місцевість недалеко від Росса в графстві Хардфордшір. Найбільший землевласник у тих краях — містер Джон Тернер, який розбагатів у Австралії й кілька років тому повернувся на батьківщину. Одну зі своїх ферм, а саме Хазерлі, він віддав в оренду містеру Чарлзу Маккарті, теж колишньому австралійцю. Вони познайомились у тій колонії, отож, природно, на новому місці оселились якомога ближче один до одного. Тернер, безперечно, був багатший, тому Маккарті зробився його орендарем, проте, здається, вони залишились друзями й були на рівній нозі, бо їх часто бачили разом. Маккарті мав сина-одинака, вісімнадцятирічного хлопця, Тернер — дочку такого ж віку, а дружини в обох померли. Обидві родини явно уникали товариства англійських сусідів і жили самотнім життям, хоч Маккарті любили спорт і їх часто бачили на місцевих кінських перегонах. Маккарті тримав слугу й покоївку. У Тернера було велике домашнє господарство і принаймні з півдюжини слуг. Оце й усі відомості, що їх мені пощастило зібрати про обидві родини. Тепер про саму подію.

Третього, червня, тобто минулого понеділка, Маккарті близько третьої години вийшов із свого дому в Хазерлі й подався до Боскомського ставка, власне, невеличкого озерця, утвореного річечкою, що тече Боскомською доли-ною. Вранці він їздив разом зі своїм слугою в Росс і сказав йому, що повинен поспішати, бо о третій годині у нього важливе побачення. З того побачення живим він не повернувся.

Від ферми Хазерлі до Боскомського ставка чверть милі, і, поки старий Маккарті йшов туди, його бачило двое людей. Однією з них була стара баба, в газетах її ім'я не згадується, другим Вільям Краудер, лісник, якого містер Тернер найняв охороняти дичину. Ці свідки твердять, ніби містер Маккарті йшов один. Лісник додає, що за кілька хвилин після зустрічі з містером Маккарті він побачив його сина Джеймса Маккарті, який прямував у той же бік з рушницею на руці. Наскільки я розумію, батько в цей час ще не зник у лісника з очей, а син ішов слідом за батьком. Лісник спочатку забув про цю зустріч і згадав про неї лише ввечері, почувши про трагедію.

Обох Маккарті бачили й після того, як Вільям Краудер, лісник, розминувся з ними. Боскомський ставок оточує густий ліс, а край води росте трава й очерет. Пейшенс Морен, чотирнадцятирічна дочка сторожа Боскомського маєтку, рвала в лісі квіти. Дівчинка твердить, що в той час, як була там, вона бачила край лісу біля озерця містера Маккарті та його сина, які, так їй здалося, люто сварилися. Вона чула, що містер Маккарті-старший обзивав сина образливими слівцями й що останній зняв руку, ніби намірявся вдарити свого батька. Її так злякала ця сварка, що вона втекла звідти, а прибігши додому, розповіла матері, що біля Боскомського ставка лаються старий і молодий Маккарті й що вони, мабуть, поб'ються. Ледве вона встигла розповісти це, до сторожки вбіг молодий Маккарті й сказав, що знайшов свого батька вбитим у лісі, і попросив сторожа допомогти йому. Він був страшенно схвильований, без рушниці й без капелюха, а на правій руці й рукаві помітно було плями свіжої крові. Сторож погодився, і вони прийшли до мертвого тіла, що лежало на траві біля ставка. Голову покійника було розтрощено кількома ударами, завданими якоюсь важкою й тупою зброєю. Пошкодження були такі, ніби їх завдано прикладом синової рушниці, що валялась там-таки на траві за кілька кроків від тіла. Юнака зразу ж заарештували, у вівторок слідство винесло вердикт: «Навмисне вбивство», у середу молодий Маккарті став перед мировим суддею в Россі, який передав справу на розгляд найближчої виїзної сесії суду присяжних. Такими є основні факти, що потрапили в поле зору слідчого й поліції.

— Важко навіть уявити більш прозору справу,— зауважив я.— Ніколи побічні докази не вказували на злочинця так безпомилково, як у цьому випадку.

— Побічні докази — річ дуже ненадійна,— замислено відповів Холмс.— Іноді здається, що вони прямісінько свідчать про одне, але якщо почати розглядати такі докази трохи під іншим кутом зору, то вони можуть з не меншою переконливістю свідчити про прямо протилежне. Та доводиться визнати: для юнака обставини складаються надзвичайно погано, зовсім не виключено, що він справді злочинець. Проте знайшлись люди, серед них міс Тернер, дочка сусіда-землевласника, які вірять у невинність молодого Маккарті й тому запросили Лестрейда — ви, мабуть, пам'ятаєте його в зв'язку з «Етюдом у ясно-червоних кольорах»,— щоб він повернув справу у сприятливий для юнака бік. Лестрейд, зайшовши в безвихідь, передав її мені, внаслідок чого два джентльмени середнього віку мчать на захід із швидкістю п'ятдесят миль на годину замість безжурно перетравлювати сніданок удома.

— Боюсь, факти надто очевидні,— сказав я,— і вам не пощастить розхитати впевненість в обрунтованості звинувачення.

— Немає нічого облуднішого, ніж очевидні факти,— відказав, сміючись, Холмс.— Крім того, ми можемо випадково натрапити на які-небудь інші такі ж очевидні факти, які зовсім неочевидні для містера Лестрейда. Ви досить добре мене знаєте, щоб подумати, ніби я вихваляюсь, коли кажу, що я або підтверджу, або спростую його висновки — причому з допомогою прийомів, які він нездатний не тільки застосувати, а навіть зрозуміти. Взяти хоч би перший-ліпший приклад: мені абсолютно ясно, що вікно у вашій спальні з правого боку, але маю великі сумніви, чи помітив би містер Лестрейд таку самоочевидну річ.

— Але як, яким чином...

— Мій дорогий друже, я добре вас знаю. Мені відома притаманна вам військова охайність. Голитеся ви щоранку, цієї пори року ще й при сонячному світлі, але з того, що ліва частина обличчя у вас виголена гірше, а внизу щелепи й зовсім неакуратно, мені цілком ясно, що вона освітлена гірше, ніж права. Я не можу собі уявити, щоб чоловік з вашими звичками, дивлячись у дзеркало при рівномірному освітленні, лишився задоволений такими результатами. Те, що я оце вам сказав — банальний приклад спостережливості й уміння робити висновки. В цьому й полягає моє métier1, яке, можливо, прислужиться нам" у майбутньому розслідуванні. В процесі дізнання виявлено одну чи дві деталі, вартих того, щоб над ними поміркувати.

— Що це за деталі?

— Виявляється, молодого Маккарті заарештували не на місці злочину, а після того, як він повернувся на ферму Хазерлі. Коли поліцейський інспектор повідомив його про арешт, він зауважив, що зовсім не здивований почути це і що заслуговує навіть більшого. Таке висловлювання мало цілком природний ефект — усунуло рештки сумнівів, які, можливо, ще ворушились в свідомості колегії присяжних при коронері2.

— Таж він таким чином признався! — вигукнув я.

— Ні, бо слідом за цим він заявив, що невинний.

— Виходячи з усієї сукупності подій, що переконливо викривають молодого Маккарті, його заява про невинність щонайменше не викликає довіри.

— Навпаки,— мовив Холмс,— це єдиний світлий просвіток у хмарах, іншого я поки що не бачу. Попри всю свою невинність не може ж він бути таким дурним, щоб не розуміти, що обставини дуже й дуже проти нього. Якби він удав із себе здивованого, коли його заарештували, або прикинувся обуреним, я поставився б до проявів таких почуттів з великою підозрою, тому що здивування й обурення за подібних обставин просто неприродні, хоч і здаються хитрій людині найкращою політикою. Щире поводження юнака свідчить або про його невинність, або характеризує його як людину неабиякої твердості й самовладання. Ну, а його зауваження, ніби він заслуговує більшого, також не було неприродним, коли ви візьмете до уваги, що він перебував біля тіла вбитого і, безперечно, карався тим, що, забувши про свій синівський обов'язок, сперечався з батьком і навіть, як розповіла дівчинка,— а її свідчення має велику вагу,— зняв руку наче для того, щоб його ударити. Докори сумління й щире каяття, що відчуваються в його зауваженні, видаються мені ознаками швидше незіпсованості, ніж провини.

Я похитав головою.

— Багатьох повісили на підставі значно менш переконливих доказів,— зауважив я.

— Згоден. I багатьох повісили помилково.

— А що розповідає молодий Маккарті?

— Боюсь, що нічого втішного для своїх захисників, хоч одне чи два місця в його розповіді наводять на деякі роздуми. Ви знайдете все це отут, можете прочитати.

Холмс видобув із сувою місцеву газету, розгорнув її й показав замітку, в якій викладались свідчення нещасного юнака. Я влаштувався в кутку купе й почав уважно її читати. Ось що там було написано:

«Потім було викликано Джеймса Маккарті, єдиного сина покійного, який засвідчив таке: «Я їздив у Брістоль, пробув там три дні й повернувся додому вранці минулого понеділка, третього числа. Коли я приїхав, батька не було вдома, а покоївка сказала, що він поїхав у Росс з Джоном Коббом, конюхом. Невдовзі після цього я почув, як у двір в'їхала його ресорна двоколка, і, визирнувши з вікна, побачив, що він виліз із неї й швидко пішов з двору, хоч я й не зрозумів, куди саме. Тоді я взяв свою рушницю й вирішив пройтися до Боскомського ставка з наміром постріляти кролів на іншому його боці. По дорозі я зустрів Вільяма Краудера, сторожа, який посвідчив про це, але він помиляється, вважаючи, що я йшов слідом за батьком. Я й не підозрював, що батько попереду. Коли до ставка залишалось десь близько сотні ярдів, я почув крик «кууї»! — це був сигнал, яким ми з батьком звичайно обмінювались. Тоді я побіг уперед і побачив його біля ставка. Він, очевидно, дуже здивувався з моєї появи й досить різко спитав мене, чого я прийшов. Відбулася розмова, дійшло до сильних висловів і мало не до бійки, бо батько дуже легко спалахував люттю й не вмів стримуватись. Бачачи, що він втрачає самовладання, я облишив його й пішов на ферму Хазерлі. Та не встиг я пройти й півтори сотні ярдів, як почув позаду нелюдський зойк, що змусив мене кинутись назад. Там я побачив батька з розбитою головою, він лежав на землі й конав. Рушниця випала у мене з рук, я обняв батька, але він майже зразу ж вмер. Кілька хвилин я стояв навколішки біля нього, а тоді подався до сторожа містера Тернера, бо його будинок найближчий, попросити допомоги. Я нікого не бачив біля батька, коли повернувся на його крик, і не маю уявлення, як він дістав такі рани. Його не дуже любили, бо вдачу він мав відлюдкувату й непривітну, але наскільки мені відомо, справжніх ворогів у нього не було. Більше я нічого не знаю».

КОРОНЕР. Чи ваш батько сказав вам що-небудь, перш ніж вмер?

СВІДОК. Він пробурмотів кілька слів, але я зміг розчути тільки одне з них — слово «пацюк».

КОРОНЕР. Що ви з нього зрозуміли?

СВІДОК. Воно не мало для мене ніякого сенсу. Я подумав, що він марить.

КОРОНЕР. З якого приводу почалася остання сварка між вами й вашим батьком?

СВІДОК. Мені не хотілось би відповідати на це запитання.

КОРОНЕР. На жаль, я змушений наполягати на відповіді.

СВІДОК. Але для мене це неможливо. Запевняю вас, що розмова з батьком не мала відношення до трагедії, яка потім сталась.

КОРОНЕР. Це вирішить суд. Мені не треба пояснювати вам, що ваша відмова завдасть вам значної шкоди під час майбутнього розгляду справи в суді.

СВІДОК. А проте я не маю права відповідати.

КОРОНЕР. Як я зрозумів, крик «кууї» був для вас із батьком звичайним умовним сигналом?

СВІДОК. Так.

КОРОНЕР. Тоді як могло трапитись, що він подав вам цей умовний сигнал, перш ніж побачив вас і навіть не відаючи, що ви повернулися з Брістоля?

СВІДОК (дуже розгубившись). Не знаю.

ПРИСЯЖНИЙ ЗАСІДАТЕЛЬ. Чи не помітили ви чого-небудь підозрілого, коли, почувши крик, повернулись назад і побачили, що вашого батька смертельно поранено?

СВІДОК. Нічого певного.

КОРОНЕР. Що ви хочете цим сказати?

СВІДОК. Я був такий збуджений і схвильований, коли вибіг з лісу, що думав тільки про батька, більше ні про що. Проте у мене склалось якесь непевне враження, ніби в той час, коли я біг,, ліворуч від мене на землі щось лежало. Мені здалося — сірого кольору, мабуть, якийсь одяг або, може, плед. А коли я підвівся з колін і пошукав ту річ очима, її вже не було.

КОРОНЕР. Ви хочете сказати, що вона зникла до того, як ви пішли по допомогу?

СВІДОК. Так, тоді.

КОРОНЕР. Ви не можете сказати, що то було?

СВІДОК. Ні, я просто відчув, що там щось є.

КОРОНЕР. А на якій відстані від тіла?

СВІДОК. Приблизно на відстані дюжини ярдів.

КОРОНЕР. А на якій відстані від краю лісу?

СВІДОК. Приблизно на такій самій.

КОРОНЕР. Отже, та річ зникла в той час, коли ви були за дюжину ярдів від неї?

СВІДОК. Так, але я стояв спиною до неї.

На цьому допит свідка було закінчено».

— Я бачу,— сказав я,— під кінець допиту коронер своїми зауваженнями досить-таки допік молодому Маккарті. Він звернув увагу, і небезпідставно, як на суперечливість твердження про те, ніби батько подав синові сигнал, перш ніж його побачив, так і на відмову сина переказати зміст розмови з батьком, на дивне витлумачення слів умираючого. Усе це, як зауважив коронер, красномовно свідчить проти сина.

Холмс стиха розсміявся й улігся на м'якому сидінні.

— Ви з коронером обидва щосили намагаєтесь не помічати найпереконливіших деталей, які свідчать на користь юнака,— мовив він.— Хіба ви не бачите, що твердите то про наявність у нього багатої уяви, то, одночасно, про те, що її в нього обмаль. Обмаль — це коли ви думаєте, що він не міг би винайти досить привабливої причини сварки, аби прихилити до себе симпатії колегії присяжних, а багато — це коли вважаєте його здатним з якихось потаємних міркувань на щось таке outré3, як згадка вмираючого про пацюка або розповідь про випадок із зникненням одягу. Ні, сер, у цій справі я дотримуватимусь тієї точки зору, що все, сказане юнаком — правда, а там подивимось, куди приведе нас ця гіпотеза. А тепер я почитаю Петрарку, ось у мене кишенькове видання, і більше не скажу про цю справу ні слова, поки ми не прибудемо на місце дії. Другий сніданок в Суїндоні, куди, я бачу, ми приїдемо через двадцять хвилин. Була майже четверта година, коли ми, проминувши чудову Страудську долину й переїхавши широкий блискотливий Северн, опинились, нарешті, в гарненькому містечку Росс. На платформі нас чекав худючий, схожий на тхора, непоказний і пронозуватий на вигляд чоловік. Незважаючи на легкий коричневий плащ та шкіряні краги, які він узув з поваги до сільської місцевості, я без великих зусиль упізнав у ньому Лестрейда зі Скотленд-Ярду. З ним ми доїхали до готелю «Хірфорд Армз», де для нас уже було приготовлено кімнату.

— Я замовив екіпаж,— сказав Лестрейд, коли ми пили чай.— Мені відома ваша діяльна натура, і я знаю, що ви не почуватимете себе щасливим, поки не потрапите на місце злочину.

— Це дуже гарно й люб'язно з вашого боку,— відповів Холмс.— Але геть усе залежить від показань барометра.

Лестрейд розгубився.

— Я не зовсім розумію,— сказав він.

— Не розумієте, що показує барометр? Двадцять дев'ять, наскільки я бачу. Вітру немає, на небі ні хмаринки. У мене повний портсигар сигарет, можна покурити, а диван тут набагато кращий за ті блощичники, якими звикли умебльовувати провінційні готелі.

Лестрейд поблажливо засміявся.

— Ви, безперечно, вже прийшли до якогось висновку, прочитавши газети,— сказав він.— Справа ясна як день, і що більше в неї заглиблюєшся, то яснішою вона стає. Проте, звичайно, не можна відмовити жінці, особливо такій гарненькій. Вона чула про вас і захотіла знати вашу думку з приводу того, що трапилось, хоч я не один раз повторював, що ви просто не можете зробити чогось такого, чого я вже не зробив. Господи, біля дверей її екіпаж!

Щойно він сказав це, як до кімнати вбігла найчарівніша молода жінка. Ніколи в житті я не бачив такої красуні. Її голубі очі сяяли, губи розтулились, щоки вкрив ніжно-рожевий рум'янець, хвилювання й тривога змусили її забути про природжену стриманість.

— О містере Шерлоку Холмсе! — вигукнула вона, швидко глянувши на нас і з безпомилковою жіночою інтуїцією зупиняючи погляд на моєму другові.— Я така рада, що ви тут. Я приїхала, щоб сказати вам щось. Я знаю, що Джеймс не вбивав. Знаю й хочу, щоб ви, починаючи розслідування, також знали це. I не мали ніяких сумнівів. Ми з дитинства були разом, я знаю його вади як ніхто, але в нього таке добре серце, що він і мухи не скривдить. Для всіх, хто справді його знає, звинувачення в злочині здається безглуздим.

— Сподіваюсь, нам пощастить відвести від нього підозри, міс Тернер,— сказав Шерлок Холмс.— Можете покластися на мене, я зроблю все, що в моїх силах.

— А ви читали показання свідків? Прийшли до якихось висновків? Чи не бачите ви якогось виходу, якихось помилок у веденні слідства? Чи самі ви вірите, що він невинний?

— Я гадаю, що це дуже можливо.

— Я ж казала! — вигукнула вона, підносячи голову й з викликом дивлячись на Лестрейда.— Чуєте! Містер Холмс дає мені надію.

Лестрейд знизав плечима.

— Боюсь, мій колега трохи поквапився з висновками,— зауважив він.

— Але ж містер Холмс має рацію. О, я впевнена, він має рацію! Джеймс не вбивав. А щодо його сварки з батьком, то я знаю напевно: він тому нічого не схотів розповісти про неї коронеру, що я теж причетна до тієї сварки.

— Яким чином? — спитав Холмс.

— Зараз не час що-небудь приховувати. Джеймс із батьком багато сперечалися через мене. Містер Маккарті дуже хотів, щоб ми побрались. А ми з Джеймсом завжди любили одне одного як брат і сестра, тільки ж він ще молодий, мало знає життя і... і... ну, він, як і слід було чекати, теж поки що не бажав робити нічого такого. Через це й траплялись сварки я впевнена, що й остання була однією з них.

— А ваш батько? — спитав Холмс.— Чи був він схильний до такого шлюбного союзу?

— Ні, він також був проти. Ніхто, крім містера Маккарті, не хотів його.

Її свіже юне личко враз укрилось рум'янцем, коли Холмс метнув на неї своїм гострим, допитливим поглядом.

— Дякую вам за ці відомості,— сказав він.— Чи зможу я побачитися з вашим батьком, якщо завітаю до вас завтра?

— Боюсь, лікар не дозволить цього.

— Лікар?

— Так, лікар. Хіба ви не чули? Уже багато років бідний татусь нездужає, а це нещастя остаточно його підкосило. Тепер він у ліжку, і доктор Віллоуз каже, що здоров'я в нього геть зруйноване, а нерви нікуди не годяться. Містер Маккарті був тут єдиною живою людиною, яка знала тата в давні часи в штаті Вікторія в Австралії.

— Ага, у Вікторії. Це дуже важливо.

— Так, на копальнях.

— Цілком вірно, на золотих копальнях, де, наскільки я розумію, містер Тернер і збив статки.

— Авжеж, так.

— Дякую вам, міс Тернер. Ви істотно мені допомогли.

— Обов'язково повідомте мене, якщо матимете завтра якісь новини. Ви, певна річ, підете до Джеймса у в'язницю. О, якщо ви його побачите, містере Холмсе, будь ласка, скажіть йому, що я знаю: він невинний.

— Неодмінно скажу, міс Тернер.

— А тепер я повинна повернутись додому, бо тато дуже хворий і неймовірно без мене нудиться. До побачення, і нехай Бог допоможе вам у всьому.

Вона вийшла з кімнати так само імпульсивно, як і ввійшла, й з вулиці до нас долинув стукіт коліс її екіпажа.

— Мені соромно за вас, Холмсе,— з гідністю мовив Лестрейд по кількахвилинній мовчанці.— Нащо ви відроджуєте надії, які повинні розвіяти? Я не з надто чутливих, але ви вчинили жорстоко.

— Здається, я бачу шлях до того, щоб виправдати Джеймса Маккарті,— сказав Холмс.— Ви маєте дозвіл на побачення з ним у в'язниці?

— Маю, але тільки для нас двох.

— Тоді я міняю своє рішення нікуди не виходити з готелю. Чи встигнемо ми з'їздити поїздом у Хірфорд, щоб побачити його ще сьогодні ввечері?

—Звичайно, встигнемо.

— В такому разі їдьмо. Вотсоне, боюсь, вам буде дуже нудно, але години за дві я повернусь.

Я провів їх до станції, поблукав вулицями містечка, а тоді повернувся в готель, де ліг на диван і спробував зацікавити себе бульварним романом. Проте сюжет цього твору порівняно з незбагненною таємницею, над якою ми морочилися, виявився нікчемним і беззмістовним, думки мої мимоволі мандрували від описуваних у книжці подій до похмурої дійсності, і, пожбуривши кінець кінцем ту книжку через усю кімнату, я поринув у роздуми про події дня. Якщо розповідь цього нещасного молодика абсолютно правдива, то яка чортівня, яке несподіване й незвичайне лихо скоїлось там протягом того часу, коли він залишив батька, й хвилиною, коли, стривожений криком, бігом повернувся на узлісся? То мало бути щось неймовірно жахливе. Що ж то було? Чи не міг би характер пошкоджень підказати чогось моїй медичній інтуїції? Я подзвонив і попросив принести останній номер місцевої щотижневої газети з дослівним звітом про розслідування справи. В показаннях хірурга стверджувалось, що задня третина лівої тім'яної кістки й ліва половина потиличної кістки розтрощені сильним ударом, завданим якимсь тупим предметом. Я намацав це місце на своїй власній голові. Ясно, так ударити можна тільки ззаду. Ця обставина деякою мірою свідчила на користь звинуваченого, бо під час сварки, це бачили, він стояв обличчям до батька. А проте цьому не можна було надавати надто великого значення, тому що старий міг відвернутись, а потім його вдарили. Все ж, мабуть, варто звернути на це увагу Холмса. Потім оте дивне згадування умираючим пацюка. Що воно могло означати? Навряд чи це марення. Людина, яка вмирає від раптового удару, як правило, не марить. Ні, це більше скидається на спробу пояснити, як він зустрів свою смерть. Але як це зрозуміти? Я довго сушив собі голову, намагаючись придумати хоч якесь вірогідне пояснення цього. Та ще загадкова пригода з отим сірим одягом, що його бачив молодий Маккарті. Якщо він каже правду, то вбивця, очевидно, щось загубив, коли тікав, найвірогідніше пальто, але в нього вистачило нахабства повернутись і взяти його за спиною в сина в ту хвилину, коли той стояв навколішки біля батька на відстані десяти кроків. Яке сплетіння таємничого й неймовірного в усій цій справі! Мене не дивувала думка Лестрейда, всупереч їй я безмежно вірив у проникливість Холмса і, поки кожний свіжий факт зміцнював, здавалось, його переконаність у невинності молодого Маккарті, не втрачав надії.

Шерлок Холмс повернувся пізно. Він приїхав сам, бо Лестрейд залишився в місті.

— Барометр не падає,— мовив він, сідаючи.— Нам дуже важливо дістатись на місце пригоди до того, як піде дощ. З другого боку, людина повинна бути якнайсвіжішою і якнайкмітливішою для такої складної роботи, а я стомився від довгах переїздів і не хочу зараз нічого робити. Я бачився з молодим Маккарті.

— I що вам стало від нього відомо?

— Нічого нового.

— Вій щось прояснив?

— Ні. Якийсь час я був схильний думати, що він знає, хто все це зробив, і вигороджує його чи її, але тепер переконаний, що для нього це така ж загадка, як і для всіх інших. Юнак він не дуже бистрий на розум, але гарненький і, на мій погляд, незіпсований.

— Він зовсім позбавлений смаку,— зауважив я,— якщо справді не хоче одружитися з такою чарівною молодою леді, як ця міс Тернер.

— О, за цим криється вельми неприємна історія. Цей хлопець безтямно, шалено в неї закоханий, але два роки тому, коли був ще дуже зелений і по суті зовсім не знав міс Тернер, бо вона вчилась у пансіоні й п'ять років не приїжджала додому, цей дурень попався в пазурі одній офіціантці з якогось брістольського бару й зареєстрував з нею шлюб. Ніхто про це не знає, але ви можете собі уявити, які нестерпні були молодому Маккарті докори щодо його небажання зробити те, що було для нього найбажанішим у світі й водночас абсолютно неможливим. Тому він у розпачі й скинув руками, коли батько під час їхньої останньої зустрічі завдавав йому тортур, вимагаючи зробити процозицію міс Тернер. З другого боку, він не мав засобів до існування, а батько, який був, на загальну думку, дуже суворою людиною, вигнав би його геть з дому, якби дізнався про правду. Останні три дні молодик провів у Брістолі зі своєю дружиною-офіціанткою, і батько не знав, де він. Запам'ятайте цю обставину. Вона має неабияке значення. Та коли б не нещастя, не було б і щастя, бо офіціантка, дізнавшись з газет, що на її чоловіка впала тяжка підозра і що його, мабуть, повісять, зразу ж вирішила розірвати з ним усі стосунки й написала йому листа, що вже має іншого чоловіка з Бермудської верфі, отже, їх ніщо більше не зв'язує. Думаю, ця звістка, була молодому Маккарті винагородою за все, що йому довелось пережити.

— Але якщо він не винен, то хто ж убивця?

— Ах! Хто? Мені хотілось би особливо привернути вашу увагу до двох обставин. Перша — біля ставка вбитий повинен був з кимось зустрітися, і ця людина не могла бути його сином, бо молодик кудись поїхав, і батько навіть не знав, коли той повернеться. Друга — вбитий кричав «кууї», ще не знаючи про повернення сина. Ось від цих фактів і залежить уся справа. А тепер поговорімо краще про книжку Джорджа Мередіта, якщо ваша ласка, а різні другорядні справи відкладемо на завтра.

Як Холмс і передрікав, дощу не було, ранок видався ясний і безхмарний. О дев'ятій годині за нами в екіпажі заїхав Лестрейд, і ми вирушили на ферму Хазерлі й до Боскомського ставка.

— Сьогодні надійшли серйозні новини,— сказав Лестрейд.— Подейкують, ніби містер Тернер з маєтку так занедужав, що ось-ось помре.

— Мабуть, він дуже старий? — спитав Холмс.

— Близько шістдесяти, але здоров'я він розгубив у колоніях, до того ж останнім часом його обсіли хвороби. А це нещастя дуже погано на ньому позначилось. Він був давнім другом Маккарті і, можу додати, його великим благодійником, бо, як я дізнався, звільнив його від орендної плати за ферму Хазерлі.

— Справді? Це цікаво,— мовив Холмс.

— Ще б пак! Він допомагав старому Маккарті сотні разів. Усі тут говорять про доброту містера Тернера, з якою він ставився до покійного.

— Он як? А чи не здається вам трохи незвичайним, що цей Маккарті, чоловік, як з'ясувалось, небагатий і всім зобов'язаний Тернеру, веде розмови про одруження свого сина з Тернеровою дочкою, майбутньою спадкоємницею маєтку, в такому самовпевненому тоні, ніби все залежить тільки від того, чи буде зроблено їй пропозицію, а все інше додасться? Це тим більш дивно, бо сам Тернер був проти такої ідеї. Його дочка розповідала нам про це. Хіба ви не робите з цього яких-небудь висновків, користуючись методом дедукції?

— Доводилось нам мати справу і з дедукцією, і з умовиводами,— сказав Лестрейд, підморгуючи мені.— Тлумачити факти, Холмсе, завжди досить важко, особливо якщо ганятися за теоріями й давати волю уяві.

— Ваша правда,— стримано відповів Холмс,— вам справді важко тлумачити факти.

— Хоч би як там було,— трохи запально вів далі Лестрейд,— а проте я міцно тримаюсь за основний факт, а вам просто не вдається ухопитись за нього.

— I це означає...

— Це означає одне: Маккарті-старший загинув від руки Маккарті-молодшого, і всі теорії на спростування цього факту — пустопорожня балаканина, мінливе місячне світло.

— Ну, при місячному світлі все ж таки видніше, ніж у густому тумані,— відказав, сміючись, Холмс.— Я, мабуть, не помиляюсь — ліворуч ферма Хазерлі.

— Так, це вона.

Це був просторий, комфортабельний двоповерховий будинок з шиферним дахом і великими жовтими плямами лишайника на сірих стінах. Проте опущені жалюзі на вікнах і димарі, над якими не курилось, надавали йому похмурого вигляду, неначе на ньому все ще важким тягарем лежало жахіття злочину. Ми подзвонили, вийшла покоївка й на прохання Холмса показала нам черевики, що були на ногах її хазяїна, коли його вбили, а також взуття молодого Маккарті, хоч і не ту пару, в якій він ходив того дня. Ретельно помірявши кожний черевик у семи чи восьми різних напрямках, Холмс зажадав, щоб нас провели на подвір'я, звідки ми всі пішли звивистою стежкою до Боскомського ставка.

Шерлока Холмса наче підміняли, коли він завзято йшов по сліду, а сьогодні був саме такий випадок. Люди, яким він був відомий тільки як врівноважений мислитель і логік з Бейкер-стріт, зараз не впізнали б його. Обличчя мого друга то вкривав рум'янець, то воно хмарилось. Брови витягнулись у дві тверді чорні лінії, очі з-під них світилися сталевим блиском. Голову він нахилив уперед, плечі в нього зсутулились, губи стиснулись, на довгій мускулястій шиї випнулись вени. Його ніздрі роздувалися з чисто тваринною жадобою наздогнати здобич, усі думки такою мірою зосередились на роботі, що якесь слово чи зауваження просто не досягало його слуху, він відбувався коротким нетерплячим бурчанням. Він швидко й мовчки йшов стежкою, що бігла спочатку луками, а далі лісом до Боскомського ставка. Як і вся долина, місцина була волога й болотиста, на стежці й обабіч неї серед невисокої трави виднілося чимало слідів. Холмс то пришвидшував ходу, то зупинявся, а одного разу повернув у луки й зробив невеличкий гак. Ми з Лестрейдом ішли слідом, детектив мав байдужий і зневажливий вигляд, а я спостерігав за своїм другом з великою цікавістю, бо беззастережно вірив, що кожну його дію спрямовано на досягнення певної мети.

Боскомський ставок — маленьке озеречко завширшки близько п'ятдесяти ярдів і оточене з усіх боків заростями очерету — знаходиться на межі ферми Хазерлі й приватним мисливським угіддям маєтного містера Тернера. Понад лісом, що тягнувся вздовж його найдальшого краю, видно було червоні шпилі,— вони позначали місце оселі багатого землевласника. З боку ферми Хазерлі біля ставка росте густий ліс, і тільки вузька смужка вологої трави завширшки в двадцять кроків відділяє край цього лісу від очерету вздовж води. Лестрейд показав нам, де було знайдено тіло, та й справді, земля тут була так просочена вологою, що я зміг немов навіч побачити, куди впав старий Маккарті, коли його вдарили. А Холмсу, як я зрозумів з його напруженого обличчя й пильного погляду, треба було багато прочитати на притолоченій траві. Він кидався на всі боки, немов мисливський пес, що йде по сліду, а потім звернувся до нашого супутника.

— Нащо ви залазили в ставок? — спитав він.

— Шукав у воді граблями. Припускав, що там може бути якась зброя або інші речові докази. Але як ви здогадались...

— Хху! Мені ж ніколи! Ви накульгуєте на ліву ногу, скрізь її сліди. Їх навіть кріт побачить, а там, в очереті, вони зникають. О, як було б просто, якби я потрапив сюди раніше цього стада буйволів, що стоптало геть усе. А ось тут побували ті, хто прийшов із сторожем, вони знищили всі сліди на шість чи сім футів навколо вбитого. Але ось три окремі сліди, залишені одними й тими самими ногами,— Холмс дістав лупу і, розстеливши свій водонепроникний плащ, ліг на землю, щоб краще бачити, й говорив, звертаючись швидше до себе, ніж до нас.— Ось сліди молодого Маккарті. Двічі він тут пройшов, а один раз пробіг, бо підошви відбилися чітко, а сліди підборів майже непомітні. Це підтверджує його розповідь. Він побіг, коли побачив, що його батько лежить на землі. Отут сліди старого Маккарті, він походжав туди й назад. А це що? О, це слід рушничного приклада — син стояв і слухав. А це? Ха-ха! Що ми тут маємо? Хтось ішов навшпиньки! Навшпиньки! Квадратні, якісь незвичайні черевики! Прийшли, пішли, знов повернулись — звичайно, взяти пальто. Звідки ж вони прийшли? — Холмс кидався в різні боки, то гублячи слід, то знаходячи його знов, аж поки ми не опинились край лісу в тіні великої берези, найбільшого дерева в тому місці. Холмс виявив ці сліди й біля берези, знову ліг на землю й задоволено скрикнув. Він лежав довго, перегортав листя й сухе галуззя, збирав у конверт якусь, так мені здалося, пилюку й вивчив у лупу не тільки землю, а навіть кору на цій березі, скільки міг дістати. На моховинні лежав камінь з нерівними краями, він також ретельно оглянув його і взяв з собою. Потім пройшов стежкою через ліс аж до великої дороги, де всі сліди губились.

— Випадок справді надзвичайно цікавий,— мовив він, повертаючись до своеї природної манери висловлюватись.— Певно, отой сірий будинок праворуч — сторожка. Думаю, мені треба пройтися туди й переговорити з Мораном, можливо, доведеться ще написати невеличку записку. Після того, як я це зроблю, можна повернутись у готель і поснідати. Ви йдіть до екіпажа, я скоро прийду.

Не минуло й десяти хвилин, а ми були вже в екіпажі й їхали в Росс. Холмс усе ще тримав у руках камінь, знайдений у лісі.

— Це може зацікавити вас, Лестрейде,— мовив він, простягаючи камінь сищику.— Оцим вчинено вбивство.

— Я не бачу на ньому ніяких слідів.

— Їх немає.

— Як же тоді ви робите такий висновок?

— Під ним росла трава. Він лежав там усього кілька днів. Ніяких ознак, звідки його взято, немає. Розмірами він такий самий, як і пошкодження на голові вбитого. Іншої зброї не існує.

— А вбивця?

— Високий на зріст чоловік, лівша, накульгує на праву ногу, взутий у мисливські чоботи на товстій підощві, в сірому пальті, палить індійські сигари, користуючись мундштуком, і носить у кишені тупий складаний ніж. Є ще кілька інших прикмет, але й ці, мабуть, достатньо допоможуть нам у пошуках.

Лестрейд засміявся.

— Боюсь, я ще залишаюся скептиком,— сказав він.— Теорії — річ дуже добра, але ми змушені мати справу з упертими англійськими присяжними.

— Nous verrons4,— спокійно відповів Холмс.— Ви працюєте за своїм методом, а я працюватиму за своїм. У другій половині дня я ще матиму тут роботу, але, мабуть, вечірнім поїздом повернусь у Лондон.

— I залишите справу незакінченою?

— Ні, закінченою.

— А таємниця?

— Її розгадано.

— Хто ж у такому разі вбивця?

— Джентльмен, якого я описав.

— Але як його звуть?

— Це не важко буде з'ясувати. Людей тут живе не надто багато.

Лестрейд знизав плечима.

— Я людина ділова,— сказав він,— і ніяк не можу дозволити собі шукати тут по всій околиці кульгавого джентльмена-лівшу. Та я зроблюсь посміховиськом на весь Скот-ленд-Ярд!

— Гаразд,— спокійно відказав Холмс.— Я дав вам шанс знайти злочинця. О, ви вже приїхали. До побачення. Перед від'їздом я напишу вам кілька слів.

Залишивши Лестрейда біля його мебльованих кімнат, ми поїхали до себе в готель, де на столі нас уже чекав сніданок. Холмс поринув у свої думки й мовчав, вираз його обличчя був якийсь страдницький,— немов у людини, що опинилась у складній і суперечливій ситуації.

— Слухайте, Вотсоне,— звернувся він до мене, коли зі столу було прибрано,— сідайте ось у це крісло і дайте мені трохи виговоритись. Я просто не знаю, що робити, і мені необхідна ваша порада. Закурюйте сигару, я зараз усе поясню.

— Будь ласка.

— Так от, обмірковуючи цю справу, в розповіді молодого Маккарті треба мати на увазі два пункти, які нас обох вразили, хоч висновки ми зробили протилежні: я витлумачив їх на його користь, а ви — навпаки. Перший полягає в тому, що батько,— так твердить син,— закричав «кууї!» раніше, ніж його побачив. Другий стосується дивного згадування умираючим пацюка. Він пробурмотів, як ви пам'ятаєте, кілька слів, але син розчув тільки одне це. З цих двох пунктів і повинно початися наше розслідування, і перш за все нам треба припустити, що все, сказане хлопцем, є абсолютною правдою.

— А як же тоді бути з цим «кууї»?

— Мабуть, це «кууї» призначалось не для сина. Батько вважав, що син у Брістолі. А син почув цей поклик випадково, бо був поблизу. Старий хотів привернути цим «кууї» увагу того, з ким домовився зустрітись. Але «кууї» — чисто австралійський вигук, ним користуються тільки австралійці. Є всі підстави припустити, що людина, з якою Маккарті розраховував зустрітись біля Боскомського ставка, побувала в Австралії.

— А пацюк?

Шерлок Холмс дістав з кишені складений аркуш паперу і розгорнув його на столі.

— Це карта штату Вікторія,— сказав він.— Я телеграфував учора ввечері в Брістоль, щоб мені її надіслали.— Він затулив долонею частину карти.— Що тут написано?

— Rat5,— прочитав я.

— А зараз? — він прибрав руку.

— Балларет.

— Цілком справедливо. Саме це слово й вимовив умираючий, а син розчув тільки останній склад. Старий намагався вимовити ім'я свого вбивці. Такий-то з Балларета.

— Це дивовижно! — вигукнув я.

— Це очевидно. Таким чином, як ви бачите, коло моїх пошуків звузилось. Наявність сірого одягу була третім пунктом, який, за умови, що син казав правду, не підлягає сумніву. Терер зникає туман непевності, а натомість виникає чіткий образ якогось австралійця з Балларета в сірому пальті.

— Авжеж, так.

— До того ж він з місцевих жителів, бо до ставка можна підійти або з боку ферми, або з боку маєтку, де сторонні навряд чи будуть вештатись.

— Згоден.

— Тепер про нашу сьогоднішню експедицію. Досліджуючи грунт, я виявив деякі дрібниці, про які розповів цьому недоумкуватому Лестрейду, і стосувались вони особи злочинця.

— А як же ви їх виявили?

— Ви знаєте мій метод. Він заснований на вивченні дрібниць.

— Його зріст, я знаю, ви могли приблизно визначити з довжини кроку. Про те, яке в нього взуття, сказали сліди.

— Так, це було незвичайне взуття.

— А з чого ви взяли, що він накульгує?

— Слід від правої ноги в нього завжди більш чіткий, ніж від лівої. Отже, він переносив свою вагу на праву ногу. Чому? Та тому, що накульгує, він кульгавий.

— А те, що він лівша?

— Ви самі були вражені характером пошкоджень, про які дав свідчення хірург. Удару було завдано точно ззаду і все ж таки трохи зліва. Чи можливо таке зробити не лівші? Під час розмови батька з сином він стояв за тією березою. Навіть палив там. Я знайшов попіл сигари, а мої знання тютюнових попелів дають мені можливість твердити, що злочинець палив індійську сигару. Як вам відомо, я приділив певну увагу вивченню тютюнів, навіть написав невелику монографію про попіл ста сорока різних сортів сигарного й сигаретного, а також люлькового тютюну. Виявивши попіл, я пошукав навколо й знайшов у моховинні кинутий ним недопалок. Сигара була індійська, з тих сортів, які виготовляють у Роттердамі.

— А мундштук,для сигар?

— Було видно, що він не брав сигару в рот. Отже, користувався мундштуком. Кінчик сигари було відрізано, а не відкушено, але зріз виявився нерівним, з чого я зробив висновок, що складаний ніж у нього тупий.

— Холмсе,— сказав я,— ви обкрутили злочинця сіткою, з якої він не зможе вислизнути, і врятували життя невинній людині, буквально ніби перерізали мотузку, на якій він уже майже висів. Я бачу, куди нас спрямовують усі ці докази. Злочинця звуть...

— Містер Джон Тернер,— оголосив готельний службовець, відчинивши двері нашої вітальні і впускаючи відвідувача.

Чоловік, який ввійшов до нас, мав химерну, дивовижну статуру. Повільна хода, кульгавість і зсутулені плечі наводили на думку про старечу немічність, проте тверді риси порізаного глибокими зморшками обличчя і величезні кінцівки свідчили про незвичайну фізичну силу й рішучу вдачу. Сплутана борода, побите сивиною волосся, навислі над очима великі брови говорили про неабияке почуття власної гідності й надавали старому владного вигляду, проте обличчя було попелясто-сіре, а губи й крила носа мали синюватий відтінок. Мені з першого погляду стало зрозуміло, що його мучить якась невиліковна хронічна хвороба.

— Прошу вас, сідайте,— ввічливо мовив Холмс.— Ви одержали мою записку?

— Так, її приніс сторож. Ви пишете, що хочете побачити мене тут, аби уникнути скандалу.

— Якщо я виступлю в суді, буде багато розмов.

— А чому ви захотіли побачити мене?

Старий подивився на мого приятеля з таким відчаєм у стомлених очах, наче вже дістав відповідь на своє запитання.

— Так,— сказав Холмс, відповідаючи швидше на його погляд, ніж на слова.— Мені все відомо про Маккарті.

Старий опустив обличчя в долоні.

— Допоможи мені, Господи! — вигукнув він.— Я не допустив би загибелі юнака. Даю вам слово честі, що я про все розповів би, якби дійшло до суду присяжних.

— Радий чути це,— серйозно мовив Холмс.

— Та я давно б усе розповів, якби не моя люба дівчинка. Це розбило б їй серце, це розіб'є їй серце, коли вона почує, що мене заарештовано.

— До арешту може не дійти,— зауважив Холмс.

— Яким чином?

— Я особа неофіційна. Мене запросила сюди ваша дочка, їй була потрібна моя присутність, і я дію в її інтересах. Та хоч би там як, молодий Маккарті повинен бути звільнений.

— Я скоро вмру,— сказав старий Тернер.— Уже багато років я хворію на діабет. Мій лікар не впевнений, чи проживу я ще хоч місяць. А проте я хотів би вмерти під власним дахом, а не у в'язниці.

Холмс підвівся, сів за стіл, узяв ручку й поклав перед собою кілька аркушів паперу.

— Розкажіть нам усю правду,— мовив він.— А я коротко запишу основні факти. Ви це підпишете, а ось Вотсон засвідчить. Тоді для врятування молодого Маккарті я зможу в разі крайньої потреби вдатись до вашого зізнання. Обіцяю вам, що не скористаюся з нього, якщо не виникне доконечної необхідності.

— Добре,— відповів старий,— це ще питання, чи доживу я до суду присяжних, тож сказане вами не має для мене великого значення, але мені хотілось би врятувати Алісу від потрясіння. А тепер я поясню вам усе, бо хоч крутилось це довго, моя розповідь забере небагато часу.

Ви не знали покійного Маккарті. Він був справжнім втіленням диявола. Запевняю вас. Боронь Боже потрапити вам у пазурі такої людини. Я був у нього в лабетах останні двадцять років, він занапастив мені життя. Та спочатку я розповім, як опинився під його владою.

Це було на початку шістдесятих років на золотих копальнях. Я був тоді молодим хлопцем, гарячим і нерозважливим, ладним докласти рук до чого завгодно; попав у погану компанію, приохотився до вина; на моїй ділянці мені з золотом не пощастило; я зробився бродягою, словом, перетворився, як тут сказали б, на розбійника з широкої дороги. Нас зібралось таких шестеро, ми жили диким, вільним життям, час від часу грабували станції або зупиняли фургони по дорозі на копальні. Мене знали під ім'ям Чорний Джек з Балларета, а моїх хлопців досі пам'ятають у колонії як балларетську банду.

Одного разу з Балларета в Мельбурн вирушив транспорт із золотом, ми влаштували засідку й напали на нього. Транспорт супроводжувало шестеро кінних поліцейських, нас теж було шестеро, сили були рівні, але ми першим же залпом зсадили чотирьох з них із сідел. А до того, як ми взяли здобич, загинуло й троє наших хлопців. Я приставив свій пістолет до голови візника, цього самого Маккарті. Тепер я страшенно шкодую, що не застрелив його тоді, а пожалів, хоч і бачив, як він вдивляється в моє обличчя своїми злими очицями, наче намагається запам'ятати кожну рису. Ми втекли з золотом, стали багатими людьми й повернулись в Англію, не викликавши жодних підозрінь. Тут я розпрощався зі своїми друзями й вирішив де-небудь осісти, щоб почати спокійне й влаштоване життя. Купив маєток, що саме тоді продавався, і завжди дбав про те, щоб мої гроші давали хоч якусь користь, сподіваючись у такий спосіб спокутувати те, як я їх заробив. Я одружився, і хоч моя дружина вмерла молодою, вона залишила мені мою любу маленьку Алісу. Навіть коли вона була зовсім крихітною, її рученята, здавалось, спрямовували мене на правильний шлях, як доти ніщо інше. Коротко кажучи, я перегорнув нову сторінку життя й робив усе, щоб відшкодувати минуле. Все йшло добре, поки я не потрапив до рук Маккарті.

Якось у грошових справах я приїхав у місто й зустрів його на Ріджент-стріт; на плечах у нього було брудне лахміття, на ногах драні шкарбани.

«Ось ми й зустрілися, Джеку,— сказав він, торкнувши мене за руку.— Владнаймо справу по-родинному. Нас двоє, я й мій синок, і ти можеш нас забезпечити. А як ні, то тут Англія, чудова країна, де шанують закони, та й полісмени — тільки гукнути».

Ну, отак вони приїхали сюди, на захід країни, і я не міг здихатись їх, відтоді вони й жили на моїй кращій землі, вільні від орендної плати. Я не знав ні відпочинку, ні спокою, мені не вдавалось нічого забути, куди, було, не поткнуся, скрізь бачу його хитре усміхнене обличчя. I ставало дедалі гірше в міру того, як зростала Аліса, бо він скоро зрозумів: я боюсь не так поліції, як того, що вона може про все дізнатися. Чого б і коли б він не захотів і хоч би що то було, я все давав йому не сперечаючись: землю, гроші, будинки,— поки, нарешті, він не зажадав того, чого я не міг йому дати. Він зажадав Алісу.

Його син, розумієте, виріс, моя дочка теж, а оскільки всі знали про моє погане здоров'я, він подумав, що це чудовий хід, щоб його хлопець успадкував усю мою власність. Але тут я був непохитний. Я не міг допустити, щоб їхній проклятий рід змішався з моїм, хоч не можна сказати, що хлопець мені не подобався, але в його жилах текла кров його батька, і цього було досить. Я твердо стояв на своєму. Маккарті погрожував. Я сказав, що нехай він робить яку хоче підлоту. Ми мали зустрітись біля ставка на півдорозі між нашими будинками, щоб поговорити остаточно.

Коли я прийшов туди, то побачив, що він розмовляє з сином, тому я закурив сигару й вирішив почекати за деревом, поки він буде сам. Але в міру того, як до мене доходив зміст розмови, вся моя лють і жорстокість оживали в моїй душі. Він примушував свого сина одружитися з моєю дочкою, нітрохи не турбуючись тим, як вона до цього поставиться, наче мова йшла про вуличну шльондру. Я аж божеволів на думку, що я і все найдорожче для мене перебуває під владою такої людини. Чи не можу я обірвати всі наші зв'язки? Я, вмираючий, охоплений розпачем чоловік! I хоч я був при здоровому розумі й сили не полишили мене, я розумів, що життя моє вже скінчилось. Але ж моє ім'я і моя дочка! Те й те можна врятувати, якщо примусити замовкнути його бридкий язик. I я зробив це, містере Холмсе. Зробив би це знову. Так, я вчинив тяжкий гріх, але спокута за нього — моє мученицьке життя. Думка, що моя дочка потрапить у таку ж пастку, в якій перебував я, була нестерпною. Я вдарив його без ніякого жалю, ніби то була гидка отруйна зміюка. На його зойк прибіг син, але я встиг сховатися в лісі, хоч мені й довелось повернутись, щоб забрати пальто, яке я впустив, коли тікав. Ось вам щира правда, джентльмени, все було саме так.

— Не мені бути вам суддею,— сказав Холмс, коли старий підписав свої вимушені зізнання.— Дай Боже, щоб ми ніколи не зазнавали таких спокус.

— Я про це не прошу, сер. I що ви маєте намір зробити?

— Беручи до уваги ваше здоров'я,— нічого. Ви самі знаєте, що вам доведеться відповідати за свій вчинок перед значно вищим судом, ніж земний. Ваша сповідь залишиться в мене, і якщо Маккарті буде засуджено, мені доведеться скористатися з неї. Якщо ж ні, то жодний смертний ніколи її не побачить, і ваша таємниця, житимете ви чи помрете, буде у нас у безпеці.

— Тоді прощавайте,— урочисто проказав старий.— А коли настане ваша остання година, нехай вам буде легше на думку про той спокій, що ви його принесли на мою смертну постелю.

Хитаючись і стрясаючись усім своїм величезним тілом, він повільно пошкандибав з кімнати.

— Хай допоможе нам Бог! — по тривалій мовчанці мовив Холмс.— Навіщо доля так жартує з нами, нещасними, безпорадними й нікчемними створіннями? I коли я чую про випадок, подібний до цього, мені на згадку приходять слова Бекстера, і я кажу: «Ось іде Шерлок Холмс, якого хранить милість Божа».

Суд присяжних під тиском численних свідчень на користь підсудного, переданих Холмсом у розпорядження адвокатів, виправдав Джеймса Маккарті. Старий Тернер прожив ще сім місяців після нашої зустрічі, нині його вже немає серед живих, і є надія, що син убитого і дочка вбивці житимуть щасливо вкупі, не відаючи про чорну хмару, що огортає їхнє минуле.

1 Ремесло (фр.).

2 Коронер — слідчий, що чинить дізнання у випадках насильницької або наглої смерті. При ньому є колегія присяжних.

3Перебільшений (фр.).

4Побачимо (фр.).

5Rat (читається «рет») — пацюк (англ.).

 

  

 П'ять апельсинових зерняток

Коли я переглядаю свої нотатки про справи, розслідувані Шерлоком Холмсом між 1882 і 1890 роками, то знаходжу серед них так багато і незвичайних, і цікавих, що навіть не знаю, якій віддати перевагу. Проте одні з них уже відомі публіці з газет, а інші не дають простору, щоб показати ті своєрідні й найвищою мірою притаманні моєму другу якості, про які я поставив собі за мету розповісти. Ще в деяких випадках його мистецтво аналізу виявилося непотрібним, і тому,— як оповідання про Шерлока Холмса,— вони могли б бути тільки якимись заготовками, що мають початок і не мають закінчення, ще інші було розслідувано лише частково, і витлумачення їх грунтується швидше на припущеннях і здогадах, ніж на незаперечних логічних висновках, таких йому дорогих. А втім, з-посеред останніх є одна справа, настільки неповторна в своїх подробицях і така приголомшлива за наслідками, що мені просто важко побороти спокусу розповісти про неї, незважаючи на той факт, що з нею пов'язано обставини, які не було і, мабуть, ніколи вже не буде з'ясовано до кінця.

1887 рік приніс нам чимало більш чи менш цікавих справ, нотатки про які я зберігаю й досі. Серед цих нотаток, зроблених протягом дванадцяти місяців, є звіти про пригоду в Передол-чеймбер та про Товариство злидарів-аматорів, яке мало розкішний клуб у підвальному приміщенні великого магазину меблів, в них також зафіксовано факти, пов'язані із загибеллю британського вітрильника «Софі Андерсен» і описом неймовірної пригоди Грайса Патерсона на острові Юффа, а закінчуються вони відомостями про кембервельську справу про отруєння. В останній, як, можливо, дехто пам'ятає, Шерлоку Холмсу вдалося, накручуючи годинник покійника, визначити, що цей годинник було заведено дві години тому і таким чином довести, що померлий ліг спати не раніше, ніж зробив це,— такий висновок мав найважливіше значення для успішного розслідування того злочину. Про всі ці справи я, можливо, коли-небудь ще розповім, але жодна з них не вирізняється більш незвичайними рисами ніж та дивовижна подія, про яку я хочу зараз вам повідати.

Стояли останні дні вересня, і, як це завжди буває в періоди рівнодення, почалися несамовиті бурі. Цілий день завивав вітер і у віконні шибки дощ періщив так, що навіть тут, у серці витвореного людськими руками величезного Лондона, ми на якусь хвилину мимоволі відволікалися думкою від заведеного порядку життя і відчували існування велетенських стихійних сил, що гарчали на людство крізь грати цивілізації, наче дикі звірі в клітці. Надвечір буря розшаленілася ще дужче, вітер стогнав і плакав у димарі, немовби дитина. Шерлок Холмс замислено сидів по один бік каміна, переглядаючи складену ним картотеку злочинів, а я, вмостившись по другий, так захопився одним з чудових морських оповідань Кларка Рассела, що поступово завивання штормового вітру за вікном ніби злилося з текстом, а шум дошу почав здаватися протяжливим рокотанням морських хвиль. Моя дружина поїхала до тітки, і на кілька днів я знову перетворився на мешканця своєї старої квартири на Бейкер-стріт.

— Чуєте,— сказав я, глянувши на Холмса,— до нас подзвонили. Хто це може прийти сьогодні? Хтось із ваших друзів?

— Крім вас, у мене немає друзів,— відповів Холмс.— А в гості я не запрошую.

— Отже, клієнт?

— Якщо клієнт, то справа повинна бути серйозною. Ніщо інше не могло б вигнати людину з хати в такий день і о такій годині. Але, думаю, це якась приятелька нашої хазяйки.

Проте припущення мого друга виявилося помилковим, тому що в передпокої почулися кроки і стукіт у наші двері. Холмс простяг свою довгу руку і повернув лампу так, щоб вона світила не на нього, а на вільне крісло, в яке повинен був сісти відвідувач.

— Увійдіть! — сказав він.

До вітальні ввійшов молодик років двадцяти двох на вигляд, гарно і елегантно вдягнений і з деякою вишуканістю в манерах. Парасоля, з якої капала вода, і довгий блискучий від дощу непромокальний плащ свідчили про жахливу погоду, в яку йому довелося йти. Він тривожно озирнувся навколо, і в світлі лампи я побачив, що обличчя в нього бліде, а погляд важкий як у людини, охопленої великим неспокоєм.

— Я повинен вибачитися перед вами,— мовив він, підносячи до очей золотий лорнет.— Сподіваюсь, я вам довго не набридатиму. Боюсь, я приніс у вашу затишну вітальню деякі сліди бурі й дощу.

— Дайте мені ваш плащ і парасолю,— сказав Холмс.— Вони можуть повисіти ось на цьому гачку, тут вони швидко висохнуть. Бачу, ви приїхали з Піденного Заходу?

— Так, з Хоршема.

— Це красномовно підтверджує суміш глини й крейди на носках ваших чобіт.

— Я прийшов до вас по пораду.

— Її легко дістати.

— I по допомогу.

— А це не завжди легко.

— Я чув про вас, містере Холмсе. Чув від майора Прендергаста, як ви врятували його від скандалу в клубі Тенкервіль.

— А-а, пам'ятаю. Його помилково звинуватили в тому, що він нібито нечесно грає в карти.

— Він сказав, що ви можете розібратися в усьому.

— Майор мене переоцінює.

— I що ви ніколи не зазнавали поразок.

— Я зазнав чотирьох поразок — тричі від чоловіків і один раз від жінки.

— Але хіба це можна порівняти з кількістю ваших успіхів?

— Так, в основному я дію успішно.

— Тоді вам поталанить і в моїй справі.

— Прошу вас, присуньтеся ближче до вогню і розкажіть мені, в чому ця справа полягає.

— Вона незвичайна.

— До мене звичайні справи не потрапляють. Я вищий апеляційний суд.

— I все ж таки, сер, я маю сумніви, що вам — попри увесь ваш досвід — коли-небудь випадало бути свідком більш таємничих і незрозумілих подій, ніж ті, що трапились у нашій родині.

— Ви дуже мене зацікавили,— зауважив Холмс.— Будь ласка, познайомте нас для початку з основними фактами, а потім я розпитаю вас про ті деталі, які видадуться мені найважливішими.

Молодик присунув крісло до каміна і простяг мокрі ноги до вогню.

— Мене звуть Джон Опеншо,— сказав він,— але моя особа, наскільки я розумію, має не дуже великий стосунок до цієї жахливої події. Це, очевидно, спадкова справа, і щоб дати вам уявлення про факти, мені треба повернутися аж до самого початку моєї історії.

Вам треба знати, що в мого діда було двоє синів: Еліес, мій дядько, і Джозеф, мій батько. У батька була невеличка фабрика в Ковентрі, яку він розширив, коли почалося виробництво велосипедів. Йому також пощастило запатентувати надзвичайно міцні шини «Опеншо», і справи в нього пішли так успішно, що з часом він зміг вигідно продати ту фабрику й піти на відпочинок у всіх відношеннях забезпеченою людиною.

Мій дядько Еліес у молоді роки емігрував до Америки і став плантатором у Флоріді, де, як казали, показав себе якнайкраще. Під час війни1 він воював в армії Джексона, а потім під командою Гуда, у якого дослужився до полковника. Коли Лі2 склав зброю, дядько повернувся на свою плантацію, де й залишався протягом трьох чи чотирьох років. У тисяча вісімсот шістдесят дев'ятому чи в тисяча вісімсот сімдесятому році він повернувся в Англію й купив невеличкий маєток у графстві Суссекс поблизу Хоршема. У Сполучених Штатах дядько збив чималі статки, а поїхав він звідти тому, що відчував огиду до негрів і був незадоволений політикою республіканського уряду, який надав їм право голосу. Дядько був дивним чоловіком — жорстоким і запальним — а коли гнівався, то брутально лихословив, до того ж не любив спілкуватися з людьми. Протягом усіх років, прожитих ним біля Хоршема, він, як мені здається, ні разу не приїхав у місто. У нього був сад і два чи три поля навколо будинку, де він звичайно прогулювався, хоч дуже часто цілими тижнями не виходив із своєї кімнати. Він пив дуже багато коньяку й безперервно курив, але не любив бути в товаристві й не бажав мати друзів, не робив дядько винятку й для рідного брата.

Та він нічого не мав проти мене, навпаки, він мене навіть полюбив, хоч мені було років з дванадцять, коли ми з ним уперше побачилися. Це, здається, було в тисяча вісімсот сімдесят восьмому році, і дядько вже встиг прожити в Англії вісім чи дев'ять років. Він ублагав мого батька дозволити мені жити в нього і по-своєму добре до мене ставився. Коли він був тверезий, то любив грати зі мною в триктрак і шашки, він навіть доручив мені вести справи з прислугою й торговцями, отож, коли я зустрів свої шістнадцять років, то став у домі повновладним хазяїном. У мене були всі ключі, я міг ходити куди завгодно і робити що завгодно, але за умови не порушувати дядькової самотності. Проте один дивний виняток усе ж таки існував: у дядька була кімната, комірчина на горішньому поверсі, на дверях якої постійно висів замок і до якої він ні мені, ні комусь іншому не дозволяв заходити. З хлопчачої цікавості я зазирав у цю комірчину крізь замкову щілину, але жодного разу не побачив нічого, крім старих скринь і якихось клумаків, та й хіба могло там бути щось інше?

Одного дня — це було в березні тисяча вісімсот вісімдесят третього року — на столі перед дядьковою тарілкою з'явився лист з іноземною маркою. Листи дядько одержував нечасто, тому що всі рахунки оплачував готівкою, а друзів у нього не було. «З Індії! — сказав він, беручи листа.— Поштовий штемпель Пондічері! Що це може бути?» Дядько квапливо розірвав конверт, і звідти викотилося, впавши на його тарілку, п'ять сухих апельсинових зерняток. Я був засміявся, але зразу ж урвав сміх, глянувши на дядькове обличчя. Його нижня губа відкопилилася, очі вилізли з орбіт, обличчя зробилося сірожовтим,— він не відводив непорушного погляду від конверта, якого ще тримав у тремтячій руці. «К.К.К.! — скрикнув нарешті дядько.— Боже мій! Боже мій, ось мої гріхи й наздогнали мене!»

«Дядечку, що це таке?» — вигукнув я.

«Смерть!» — відказав він, підвівся з-за столу й пішов до своєї кімнати, залишивши мене самого тремтіти з переляку. Я взяв конверт і побачив нашвидкуруч надряпану червоним чорнилом на внутрішньому боці клапана над смужкою клею тричі підряд літеру «К». Крім тих п'яти сухих апельсинових зернят, у конверті більше нічого не було. Чому дядька охопив такий неймовірний жах? Я покинув снідати й пішов нагору, але зустрів на сходах дядька, який спускався вниз, тримаючи в одній руці іржавий ключ, очевидно, від комірчини, а в другій невеличку, схожу на скарбничку скриньку з жовтої міді.

«Нехай вони роблять що хочуть, але я все одно зірву їхні плани,— заявив він, додавши кілька прокльонів.— Скажи Мері, щоб затопила сьогодні в моїй кімнаті камін, і пошли по Фордхема, хоршемського юриста».

Я зробив усе, як наказав дядько, а коли приїхав юрист, мене запросили в дядькову кімнату. В каміні яскраво палахкотів вогонь, і на камінній решітці лежав товстий шар чорного пухнастого попелу, наче на ній палили папери, а поряд стояла відкрита порожня мідна скринька. Глянувши на неї, я мимоволі здригнувся, бо побачив на віку потрійну друковану літеру «К» — її я вже читав уранці на конверті.

«Я хочу, щоб ти, Джоне,— сказав дядько,— завірив мій підпис на заповіті. Я залишаю цей маєток, з усіма його плюсами й мінусами, своєму брату, твоєму батькові, від якого він, безперечно, перейде до тебе. Якщо ти зможеш спокійно користуватися ним, тим краще! Якщо ж побачиш, що це неможливо, то послухайся моєї поради, мій хлопчику, і віддай його своєму найлютішому ворогу. Я дуже шкодую, що даю тобі таку двогостру річ, але не знаю, в який бік повернуть справи. Будь ласка, підпиши цей папір у тому місці, де тобі покаже містер Фордхем».

Я підписав документ, де мені було сказано, і юрист забрав його з собою. Цей незвичайний випадок, як ви розумієте, справив на мене прикре враження, і я не переставав думати про нього, заходячи то з того, то з того кінця, але так і не зміг дійти ніякого висновку. А проте мені не вдавалося позбутися невиразного почуття страху, залишеного мені цим випадком, хоч воно й слабшало в міру того як минав тиждень за тижнем і ніщо не порушувало звичайного плину нашого життя. Але я бачив, що мій дядько змінився. Він почав пити ще більше і зробився ще більшим відлюдником. Майже весь час він проводив у своїй кімнаті, замкнувшись ізсередини, але інколи в якомусь п'яному оскаженінні вибігав з будинку, гасав по саду з револьвером у руці і горлав, що нікого не боїться і нікому — ні людині, ні дияволу — не дозволить тримати себе в клітці, наче вівцю в кошарі. Проте коли ці гарячкові напади минали, він злякано біг додому в свою кімнату, замикав двері на ключ, ще й засував їх на засув як людина, що не може далі опиратися жаху, закладеному в підвалинах її душі. Під час таких нападів його обличчя навіть у холодний день блищало від поту так, наче він щойно виліз із ставка.

Отож аби швидше закінчити цю історію, містере Холмсе, і не зловживати далі вашим терпінням, скажу, що одного разу настала ніч, коли він зробив чергову п'яну вилазку, з якої вже не повернувся. Ми пішли на пошуки і знайшли його в кінці саду — він лежав долілиць у зарослому зеленою ряскою ставочку. На його тілі ми не побачили ніяких ознак насильства, ставочок був завглибшки не більше двох футів, отож суд присяжних, взявши до уваги всім відому дядькову дивакуватість, ухвалив вердикт про «самогубство». Що стосується мене, то я, знаючи, як дядька лякала сама думка про смерть, насилу переконав себе, що він пішов з життя з власної волі. Та хоч би як воно було, а справа на цьому закінчилася, мій батько вступив у права володіння маєтком і чотирнадцятьма тисячами фунтів, які лежали в банку на дядьковому рахунку.

— Зачекайте,— перебив молодика Холмс,— ваше повідомлення, передбачаю, буде найдивовижнішим з усіх, які мені досі доводилося чути. Назвіть мені дату, коли ваш дядько одержав листа, і дату його сумнівного самогубства.

— Лист надійшов десятого березня тисяча вісімсот вісімдесят третього року. Смерть спіткала дядька через сім тижнів — у ніч на друге травня.

— Дякую. Будь ласка, розповідайте далі.

— Коли батько почав хазяйнувати у дядьковому маєтку, він на моє прохання уважно оглянув мансарду, яку доти завжди було замкнуто. Там ми знайшли порожню мідну скриньку, бо папери, що колись у ній зберігалися, було знищено. На внутрішньому боці віка я помітив паперову наклейку з трьома літерами «К» і написом під ними: «Листи пам'ятні записки, розписки, реєстр». Цей напис, як ми вважаємо, вказував на характер паперів, спалених полковником Опеншо. Крім скриньки, в мансарді ми не знайшли нічого істотного, якщо не брати до уваги сили-силенної розкиданих паперів і записних книжок ще з того часу, коли дядько жив в Америці. Деякі з них стосувалися війни, і з них було видно, що дядько добре виконував свої обов'язки і здобув репутацію хороброго солдата. Інші папери належали до періоду перебудовування Південних штатів, і йшлося в них головним чином про політику, оскільки дядько, очевидно, відігравав неабияку роль в опозиції шахраюватим політикам, присланим з Півночі.

Так от, на початку тисяча вісімсот вісімдесят четвертого року, коли мій батько переїхав у Хоршем, і до січня вісімдесят п'ятого року все у нас ішло якнайкраще. На четвертий день після нового року, коли ми сиділи і снідали, батько раптом аж скрикнув від здивування. В одній руці він тримав щойно розпечатаний конверт, а на долоні другої — п'ять сухих апельсинових зернят. Батько завжди глузував з моїх, як він висловлювався, «нісенітниць про полковника», але тепер, одержавши таке ж послання, не на жарт злякався і розгубився.

«Що в дідька це могло б означати, Джоне?» — спитав він, затинаючись.

На серці в мене зашкребло.

«Це К.К.К.»,— відповів я.

Батько зазирнув у конверт.

«А й справді! — вигукнув він.— Тут саме ці літери. Але що це над ними написано?»

«Поклади папери на сонячний годинник»,— прочитав я, зазираючи через батькове плече.

«Які папери, який сонячний годинник?» — спитав батько.

«Той сонячний годинник, що в саду. Іншого тут немає,— відповів я,— а папери, мабуть, ті, що їх знищено».

«Тьху! — сказав батько, намагаючись опанувати себе.— Ми живемо в цивілізованій країні і не можемо надавати значення подібним дурощам. Звідки цей лист?»

«З Данді»,— відповів я, глянувши на поштовий штемпель.

«Це якийсь безглуздий розиграш,— вирішив батько.— Яке я маю відношення до сонячних годинників і якихось паперів? Я навіть не хочу звертати на такі дурниці уваги».

«А я повідомив би про цей лист поліцію»,— мовив я.

«Щоб з мене посміялися? I не подумаю».

«Тоді дозволь мені зробити це».

«Ні, не дозволяю. Не хочу зчиняти метушню через таку дрібницю».

Сперечатися з моїм батьком було б марною справою, бо він мав дуже вперту вдачу. А моє серце сповнилося поганими передчуттями.

На третій день після одержання листа мій батько поїхав відвідати свого давнього друга майора Фрібоді, який командує одним з фортів на Портсдаун-Хіл. Я радів з цього, бо мені здавалося, що батькові небезпека загрожуватиме менше, якщо його не буде вдома. Та я помилився. На другий день після батькового від'їзду я одержав від майора телеграму, в якій він благав мене негайно приїхати до нього. Батько впав в один з глибоких крейдяних кар'єрів, яких повно в тій місцевості, і лежав непритомний з розкраяним черепом. Я поспішив до нього, але він помер, так і не прийшовши до пам'яті. Було очевидно, що батько в сутінках повертався з Фархема незнайомою місцевістю, крейдяні ж кар'єри не мали огорож, а тому суд присяжних без вагань ухвалив вердикт «Смерть від нещасного випадку». Я ретельно вивчив кожний факт, пов'язаний з його смертю, і не знайшов нічого, що могло б наштовхнути на думку про вбивство. Не було ні ознак насильства, ні слідів на землі, ні пограбування, на дорогах ніхто не бачив чужаків. I все ж мені не треба вам казати, що я був далекий від душевного спокою і майже вірив, що батько потрапив у сіті якоїсь підлої змови.

За таких зловісних обставин я успадкував маєток. Ви спитаєте мене, чому я не позбувся його? Відповідаю: я був переконаний, що наші нещастя якимсь чином є наслідком певних обставин дядькового життя і що небезпека чигатиме на мене в будь-якому будинку.

Мій бідолашний батько помер у січні тисяча вісімсот вісімдесят п'ятого року, відтоді минуло два роки вісім місяців. Протягом усього цього часу я щасливо жив собі в Хоршемі і вже починав плекати надію, що це прокляття перестало переслідувати нашу родину, що воно зникло разом із загибеллю старшого покоління. Та я заспокоївся надто рано, бо вчора вранці нещастя прийшло до мене в тому самому вигляді, як і до мого батька.

Молодик витягнув з жилетної кишені зім'ятий конверт і, повернувшись до столу, витрусив на нього п'ять сухих апельсинових зерняток.

— Ось конверт,— вів він далі.— Поштовий штемпель — Лондон, Східний округ. Всередині те саме, що було і в батька: «К.К.К.», а потім: «Поклади папери на сонячний годинник».

— I що ж ви зробили? — спитав Холмс.

— Нічого.

— Нічого?

— Правду кажучи,— він похилив обличчя на тонкі білі долоні,— я відчув себе абсолютно безпорадним. Безпорадним як нещасний кролик, до якого наближається удав. У мене створюється таке враження, ніби я перебуваю в полоні нездоланної і безжальної злої сили, від якої не здатні захистити ні передбачливість, ні обережність.

— Та облиште! Облиште! — вигукнув Холмс.— Ви повинні діяти, мій голубе, бо інакше загинете. Тільки енергія може врятувати вас. Зараз не час впадати у відчай.

— Я був у поліції.

— Ну, і...

— Там мою історію вислухали з посмішкою. Я переконаний, в інспектора склалася думка, що листи — це просто розиграш і що смерть моїх родичів — наслідок, як ухвалив суд присяжних, нещасних випадків, ніяким чином не пов'язаних з листами.

Холмс потряс у повітрі стиснутими кулаками.

— Неймовірна тупість! — вигукнув він.

— Проте до мене приставили полісмена, який може залишатися зі мною в будинку.

— Він приїхав сюди з вами?

— Ні, йому наказано не покидати будинок. Холмс знову потряс у повітрі кулаками.

— Навіщо ви прийшли до мене? — вигукнув він.— I, головне, чому ви не прийшли до мене зразу ж?

— Не знаю. Я розмовляв про свої неприємності з майором Прендергастом тільки сьогодні, і він порадив мені звернутися до вас.

— Еге ж, минуло аж два дні, відколи ви одержали листа. Нам слід було б почати діяти раніше. У вас, я думаю, немає більше ніяких відомостей, крім тих, які ми зараз від вас почули — якихось там красномовних деталей, що могли б нам допомогти?

— Є одна річ,— відказав Джон Опеншо. Він пошукав у кишені піджака, витягнув звідти клапоть вицвілого, з голубуватим відтінком паперу і поклав його на стіл.— Я трохи пам'ятаю,— додав він,— що того дня, коли мій дядько палив папери, маленькі недогорілі краєчки, які лежали серед попелу, були, я це помітив, такого самого кольору. А оцей один-єдиний аркуш я знайшов на підлозі в дядьковій кімнаті і схильний думати, що, можливо, він випав з купи інших паперів і таким чином не був знищений. Крім згадки про зернята, я не бачу в ньому нічого такого, що могло б нам дуже допомогти. Особисто я вважаю, що це сторінка із щоденника. Почерк, безумовно, дядьків.

Холмс повернув лампу, і ми обидва схилилися над аркушем паперу, один нерівний край якого показував на те, що його справді звідкись вирвано. Вгорі стояв заголовок «Березень 1869 року», а під ним ішли такі загадкові нотатки:

«4-го. Приїхав Гудзон. Та сама стара платформа.

7-го. Надіслав зернята Мак-Коулі, Перемору і Джону Свейну з Сент-Августина.

9-го. Мак-Коулі забрався геть.

10-го. Джон Свейн забрався геть.

12-го. Відвідали Перемора. Все гаразд».

— Дякую,— мовив Холмс, складаючи аркушик удвоє і повертаючи його нашому відвідувачу.— А тепер ви ні за яких обставин не повинні більше гаяти й хвилини. Ми не можемо втрачати час навіть на те, щоб обговорити ваше повідомлення. Вам треба негайно повернутися додому й діяти.

— А що я повинен робити?

— Ви повинні зробити одне. I не зволікаючи. Ви повинні покласти оцей аркуш паперу, який тільки що нам показували, в мідну скриньку, про яку згадували. Туди ж ви повинні покласти записку з повідомленням, що всі інші папери, крім цього, було спалено вашим дядьком. Треба знайти такі слова, які переконували б у цьому. Після того, як напишете записку, ви повинні зразу ж поставити скриньку на сонячний годинник. Ви мене зрозуміли?

— Цілком.

— Про помсту або щось подібне поки що навіть не думайте. Ми скоро зможемо зробити це з допомогою закону, але для цього нам ще треба сплести своє павутиння, тоді як їхнє вже сплетено. Передусім треба усунути безпосередню небезпеку, яка вам загрожує. По-друге — розвіяти таємницю і покарати винних.

— Дякую вам,— сказав молодик, надягаючи плащ.— Ви дали мені нове життя і повернули надію. Я зроблю все так, як ви сказали.

— Не гайтеся і хвилини. А понад усе бережіть себе, бо, на мою думку, на вас насувається цілком реальна небезпека. Як ви повертаєтесь назад?

— Поїздом з вокзалу Ватерлоо.

— Ще немає дев'ятої години. Народу на вулицях повно, отож, сподіваюсь, ви будете в безпеці. Але вам треба стерегтися й стерегтися.

— Я озброєний.

— Це добре. Завтра я візьмуся за вашу справу.

— Отже, я побачу вас у Хоршемі?

— Ні, розгадка вашої справи в Лондоні. Тут я й шукатиму її.

— Тоді я завітаю до вас через день або два з останніми новинами про скриньку й папірці. Я в усьому буду дотримуватися ваших порад.

Він потиснув нам руки й пішов. Надворі все ще завивав вітер, у віконні шибки тарабанив дощ. Здавалося, ця дивна фантастична історія завітала до нас із шаленства розбурханих стихій — влетіла в нашу оселю, наче морська трава, пожбурена штормом,— і ось тепер ці стихії знову поглинули її.

Якийсь час Шерлок Холмс сидів мовчки, похиливши голову і втупивши погляд у червоний вогонь каміна. Потім запалив люльку, відкинувся на спинку крісла і почав стежити за синіми кільцями диму, що одне за одним піднімалися до стелі.

— Я думаю, Вотсоне,— озвався він нарешті,— що з усіх справ, розслідуваних нами, немає фантастичнішої, ніж оця.

— За винятком, мабуть, «Знаку чотирьох».

— Так, згоден. Мабуть, тільки за винятком «Знаку чотирьох». А проте мені здається, що цьому Джонові Опеншо загрожують навіть більші небезпеки, ніж Шолтосам.

— А чи маєте ви,— спитав я,— чітке уявлення стосовно того, що являють собою ці небезпеки?

— Щодо їхньої природи сумнівів просто не може бути,— відповів він.

— Тоді які вони? Хто цей К.К.К. і чому він переслідує цю нещасну родину?

Шерлок Холмс заплющив очі, сперся ліктями на бильця крісла і склав пальці рук пучками одні до одних.

— Ідеальний мислитель,— зауважив він,— коли йому хоч раз покажуть якийсь факт з усіх сторін, здатний не тільки відновити весь ланцюг подій, що передували йому, а й передбачити всі наслідки, які з нього випливатимуть. Як Кюв'є3 міг правильно описати всю тварину на підставі однієї кістки, так і спостерігач, який досконало вивчив одну ланку в серії подій, повинен зуміти точно відновити всі інші — і ті, що відбулися раніше, і ті, що трапились пізніше. Ми ще не усвідомлюємо, яких наслідків можна досягти виключно роботою думки. Проблеми, які заводять у глухий кут усіх тих, хто намагається розв'язати їх з допомогою своїх почуттів, можна вирішити в процесі наукового вивчення. Але щоби довести це мистецтво до найвищого рівня, мислителю необхідно використати всі відомі йому факти, а це включає в себе, як ви зараз побачите, потребу володіти якнайбільшим обсягом знань, що навіть у наші дні вільної освіти і наявності різних енциклопедій — досить рідкісне явище. А втім, немає нічого неможливого в тому, щоб володіти усіма знаннями, які були б корисні людині для її роботи, і що стосується особисто мене, то я намагався досягти цього. Якщо мені не зраджує пам'ять, ви одного разу в ранні дні нашої дружби визначили межі моїх знань у досить недвозначний спосіб.

— Еге ж,— сміючись, відповів я,— то був неповторний документ. Філософія, астрономія і політика, пам'ятаю, мали нульову оцінку. Знання ботаніки — помірні, геології — глибокі, якщо вони стосуються плям грязюки з якого завгодно місця в межах п'ятдесяти миль від Лондона, хімії — ексцентричні, анатомії — несистематичні, в галузі кримінальної літератури і звітів про кримінальні справи — унікальні, до того ж скрипаль, боксер, фехтувальник, юрист, отруює себе кокаїном і тютюном. Такі, здається, були основні пункти мого аналізу.

Почувши останні слова, Холмс посміхнувся.

— Що ж,— мовив він,— я кажу зараз, як казав і тоді: людина повинна тримати на горищі свого мозку запас усіх тих знань, які їй, не виключено, колись згодяться, а решту нехай покладе в комірку при своїй бібліотеці, звідки їх можна дістати в разі потреби. Так от, для розслідування такої справи, яку було передано нам сьогодні ввечері, ми повинні мобілізувати всі наші ресурси. Будь ласка, дайте мені том на букву «К» з Американської енциклопедії, вона стоїть на полиці поряд з вами. Дякую. Тепер давайте обміркуємо ситуацію і подивимось, який можна з неї зробити висновок. По-перше, треба почати з незаперечного припущення, що полковник Опеншо мав дуже серйозні причини покинути Америку. Люди в його віці не схильні порушувати свої звички і добровільно міняти чарівний клімат Флоріди на самотнє життя в провінційному англійському містечку. Його, незвичайна любов до самотності в Англії наводить на думку, що він когось або чогось боявся, отож ми можемо прийняти за робочу гіпотезу, що з Америки його вигнав саме цей страх. А чого саме він боявся, ми зможемо зрозуміти тільки тоді, коли поміркуємо над страшними листами, що їх одержав полковник і його спадкоємці. Ви звернули увагу на поштові штемпелі, що були на конвертах?

— Перший лист був з Пондічері, другий з Данді і третій з Лондона.

— Із Східного Лондона. I який висновок ви з цього робите?

— Все це морські порти. Той, хто писав листи, був на борту корабля.

— Чудово. Ми вже маємо ключ. Імовірно, цілком імовірно,— в цьому не може бути ніяких сумнівів,— що автор листів перебуває на борту корабля. А тепер розглянемо справу з іншого боку. У випадку з Пондічері між погрозою і її виконанням минуло сім тижнів, у випадку з Данді — всього три чи чотири дні. Це про що-небудь говорить?

— Говорить про те, що треба було подолати більшу відстань.

— Але ж і листу треба було подолати більшу відстань.

— Тоді я нічого не розумію.

— Як мінімум можна припустити, що корабель, на якому перебуває цей чоловік, а може, їх кілька — вітрильник. Скидається на те, що вони завжди посилали своє незвичайне попередження чи знак перед тим, як вирушити на виконання задуманого. Ви бачите, як швидко було зроблено діло після попередження, надісланого з Данді. I якби вони пливли з Пондічері на пароплаві, то прибули б майже одночасно з листом. А насправді минуло сім тижнів. На мою думку, ці сім тижнів — різниця в часі між прибуттям поштового пароплава, яким було доставлено листа, і прибуттям вітрильника з його автором.

— Це можливо.

— Більш ніж можливо. Це імовірно. Тепер ви бачите всю невідкладність нашої нової справи і розумієте, чого я наполягав, щоб молодий Опеншо був обережний. Удар наздоганяв жертву завжди наприкінці часу, що був потрібний відправникам листа для того, щоб подолати ту чи ту відстань. Але останній лист з Лондона, і тому ми не можемо розраховувати, що переслідувачі забаряться.

— Боже милий! — вигукнув я.— Що ж воно може означати, це безжальне переслідування?

— Очевидно, папери, які повіз із собою полковник Опеншо, мають для особи чи осіб на вітрильнику життєво важливе значення. Я також вважаю, що цілком зрозуміло й таке: діє не одна особа, а більше. Один чоловік не зміг би вчинити два вбивства так, щоб обдурити слідство. У цих убивствах повинні були брати участь кілька чоловік, до того ж винахідливих і рішучих. Вони поклали собі будь-що-будь заволодіти своїми паперами, хоч би в чиїх руках вони перебували. Тепер ви, безперечно, розумієте, що «К.К.К.» перестають бути ініціалами людини, а перетворюються на символ товариства.

— Але якого товариства?

— Хіба ви ніколи не чули про Ку-клукс-клан? — спитав Холмс, нахилившись уперед і притишивши голос.

— Ніколи не чув.

Холмс погортав сторінки тому, що лежав у нього на колінах.

— Ось що тут говориться: «Ку-клукс-клан. Назва походить від звуку, що утворюється під час заряджання гвинтівки. Це страшне таємне товариство було засновано кількома колишніми солдатами армії конфедератів4 після громадянської війни, швидко виникли його місцеві відділення в різних частинах країни, головним чином у штатах Теннессі, Луїзіана, в обох Каролінах, в Джорджії і Флоріді. Свою силу це товариство використовувало в політичних цілях, в основному для того, щоб тероризувати виборців-негрів, а також для вбивства або вигнання з країни тих, хто чинив опір його поглядам. Його протизаконним діям, як правило, передувало попередження, що надсилалося наміченій людині в якій-небудь фантастичній, але загальновідомій формі: в деяких місцях це була гілочка дубового листя, в інших — насіння дині або зернята апельсина. Одержавши таке попередження, жертва могла або привселюдно відмовитися від своїх поглядів, або втекти з країни. Якщо ж вона не звертала на попередження уваги, то її неодмінно спостигала смерть, завжди дивна й непередбачувана. Товариство було організовано так досконало, а його методи відзначалися такою довершеністю, що навряд чи відомий хоч один випадок, коли людина кидала йому виклик безкарно або коли по слідах його злочинів виходили на тах, хто їх чинив. Протягом кількох років це товариство процвітало, незважаючи на всі зусилля як уряду Сполучених Штатів, так і кращих прошарків суспільства на Півдні країни. Кінець кінцем у тисяча вісімсот шістдесят дев'ятому році цей рух досить несподівано припинився, хоч і після цього траплялися окремі вибухи такого ж гатунку». Зверніть увагу,— сказав Холмс, відкладаючи том енциклопедії,— що раптове припинення діяльності товариства збігається в часі з від'їздом з Америки Опеншо, який прихопив в Англію його папери. У цьому, мабуть, і причина, і наслідок усього, що трапилося. Не дивно, що полковника і його родичів переслідували найбезжальніші нишпорки. Ви розумієте, що той реєстр і щоденник можуть кинути тінь на перших осіб Півдня і що є чимало людей, яким погано спатиметься доти, поки вони не одержать ці документи.

— Отже, сторінка, яку ми бачили...

— Така, як і можна було чекати. Якщо мені не зраджує пам'ять, там було написано: «послано зернята А.Б.В.» — тобто їм було надіслано попередження. Потім один за одним ідуть записи, що А і Б забралися геть, тобто покинули країну, і, нарешті, що відвідали В — боюсь, це для нього погано скінчилося. Отож я й думаю, докторе, що ми можемо пролити трохи світла на це темне діло, а тим часом для молодого Опеншо єдина можливість урятуватися, здається мені,— повестися так, як я йому порадив. Ну, а більше сьогодні ні сказати, ні зробити не можна, тому передайте мені мою скрипку, і давайте хоч на півгодини забудемо і про гидку погоду, і про ще гидкіші вчинки людей.

Над ранок небо прояснішало, крізь туманний серпанок, що завжди висить над Лондоном, неяскраво світило сонце. Коли я спустився вниз, Шерлок Холмс уже сидів за cніданком.

— Пробачте, будь ласка, що я вас не почекав,— сказав він,— бо на мене чекає справа молодого Опеншо і день у мене, відчуваю, буде важкий.

— А що конкретно ви маєте намір зробити? — спитав я.

— Це великою мірою залежатиме від наслідків мого першого розслідування. Не виключено, що кінець кінцем доведеться їхати в Хоршем.

— Ви не збираєтеся перш за все поїхати туди?

— Ні, я почну з Сіті. Подзвоніть, служниця принесе вам каву.

Чекаючи кави, я взяв зі столу ще не розгорнуту газету і мигцем глянув на неї. Мій погляд зупинився на заголовку, від якого в мене мороз пішов поза шкірою.

— Холмсе,— вигукнув я,— ви запізнилися!

— Ах! — сказав він, ставлячи чашку на стіл.— Саме цього я й боявся. Як це трапилося? — Він говорив спокійно, але я бачив, що він глибоко схвильований.

— Мені впало в око прізвище Опеншо і заголовок «Трагедія біля мосту Ватерлоо». Ось що тут написано: «Вчора між дев'ятою і десятою годиною вечора поліцейський констебль Кук з округу Н., який чергував біля мосту Ватерлоо, почув крик «рятуйте» і сплеск води. Але ніч була темна, лив дощ, тому, незважаючи на допомогу кількох перехожих, врятувати потерпілого виявилося неможливим. Та все ж таки тривогу було знято, і кінець кінцем річкова поліція знайшла мертве тіло. Це був молодий джентльмен на ім'я, як видно з конверта, що лежав у нього в кишені, Джон Опеншо, який проживав біля Хоршема. Припускають, що він, очевидно, поспішав на один з останніх поїздів, які відходять з вокзалу Ватерлоо, а це, та ще й неймовірна темрява, спричинилися до того, що він збився з дороги й ступив на край одного з річкових причалів. На тілі немає ніяких слідів насильства, отож не викликає сумніву, що покійний став жертвою нещасного випадку, і це повинно привернути увагу міської влади до стану річкових причалів».

Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Я ще ніколи не бачив Холмса таким пригніченим і приголомшеним.

— Це ображає мою гідність,— сказав він нарешті.— Звичайно, це дріб'язкове почуття, але мою гідність ображено. Тепер справа Опеншо стає моєю особистою справою, і якщо Бог пошле мені здоров'я, вся ця банда буде в моїх руках. Подумати тільки, він прийшов до мене по допомогу, а я послав його на смерть!

Він схопився з крісла і схвильовано заходив по кімнаті — на його блідих щоках горіли рум'янці, пальці рук, довгі й тонкі, нервово стискалися і розтискалися.

— Це хитрі дияволи! — вигукнув він нарешті.— I як тільки їм вдалося заманити його туди? Набережна не лежить на прямому шляху до вокзалу. На мосту, безумовно, навіть у таку препогану погоду було багатолюдно, отож здійснити там свій задум вони не могли. Що ж, Вотсоне, подивимося, хто в кінцевому підсумку переможе. Ну, я пішов.

— У поліцію?

— Ні, я сам буду поліцією. Нехай вона підбирає мух після того, як я сплету павутиння, але не раніше.

Цілий день я був заклопотаний своєю лікарською роботою і повернувся на Бейкер-стріт тільки пізно ввечері. Холмс ще не прийшов. Була майже десята година, коли він, блідий і зморений, переступив поріг своєї квартири. Підійшовши до буфета, він відломив шмат хліба і жадібно з'їв його, запиваючи великими ковтками води.

— Ви хочете їсти,— зауважив я.

— Просто вмираю з голоду. Зовсім забув про їжу. Після сніданку у мене в роті й ріски не було.

— Нічого не їли?

— Анічогісінько. Про обід ніколи було й думати.

— А як успіхи?

— Непогано.

— Маєте ключ?

— Вони у мене в руках. За смерть молодого Опеншо скоро буде відплачено. Давайте, Вотсоне, поставимо на них їхнє власне диявольське тавро. Непогано придумано, га?

— Що ви маєте на увазі?

Холмс узяв з буфета апельсин, розломив його на часточки і видушив з них на стіл зернята. З них він відібрав п'ять і поклав їх у.конверт. Зсередини клапана він написав: «Ш.Х. за Д.О.». Потім заклеїв конверт і вказав адресу: «Капітану Джеймсу Келхуну, барк «Самотня зірка», місто Саванна, штат Джорджія».

— Лист уже чекатиме цього Келхуна, коли він увійде в порт,— сказав Холмс, стиха підсміюючись.— Це забезпечить йому безсонну ніч. Він переконається, що провісник його долі такий же точний, як і у випадку з останнім Опеншо..

— А хто цей капітан Келхун?

— Ватажок банди. Я доберуся до всіх, але він буде перший.

— А як ви вистежили цю банду?

Холмс видобув з кишені величезний аркуш паперу, всуціль помережаний датами і прізвищами.

— Я провів цілий день,— відповів він,— за реєстрами Ллойда5 і купами старих паперів, простежуючи подальший шлях кожного корабля, які відвідали Пондічері у січні й лютому тисяча вісімсот вісімдесят третього року. Протягом цих місяців там побувало тридцять шість суден чималої тоннажності. Одне з них, «Самотня зірка», про яку був запис, що вона прийшла з Лондона, зразу ж привернуло мою увагу, тому що так прозивають якийсь із штатів Америки.

— Здається, Техас.

— Не знаю і не знав, який саме, але був упевнений, що вітрильник повинен бути американського походження.

— А що далі?

— Я переглянув реєстри кораблів, які приходили в Данді, і коли виявив, що барк «Самотня зірка» був там у січні тисяча вісімсот вісімдесят п'ятого року, мої підозри перетворилися на впевненість. Потім я навів довідки щодо кораблів, які перебувають зараз у Лондонському порту.

— I що?

— «Самотня зірка» прийшла туди на минулому тижні. Я подався в Альбертівський док і дізнався, що цього ранку вона з першим припливом пішла вниз по річці, взявши курс на Саванну. Я телеграфував у Грейвсенд і довідався, що «Самотня зірка» недавно його проминула, а оскільки вітер сьогодні східний, то, безперечно, тепер вона вже пройшла Гудвінз і перебуває недалеко від острова Вайт.

— Що ж тепер ви будете робити?

— О, Келхун у мене в руках. Він і обидва його напарники, як я з'ясував, єдині американці на кораблі. Решта — фінни й німці. Я знаю також, що минулої ночі їх усіх трьох на судні не було. Це мені сказав підрядчик, який провадив на вітрильнику вантажні роботи. На той час, коли «Самотня зірка» дістанеться Саванни, поштовий пароплав доставить туди оцей лист з апельсиновими зернятами, а телеграма повідомить поліцію Саванни про те, що ці троє джентльменів вкрай потрібні тут у зв'язку із звинуваченням їх у вбивстві.

Проте навіть у якнайкраще розроблених людських планах завжди трапляються які-небудь недоліки, і вбивцям Джона Опеншо так і не довелося одержати апельсинові зернята, які показали б їм, що хтось не менш хитрий і рішучий, ніж вони, напав на їхній слід. Того року рівноденні шторми були дуже тривалі й люті. Ми довго чекали з Саванни вістей про «Самотню зірку», але так ніколи їх і не дочекалися. Кінець кінцем ми дізналися, що десь далеко в Атлантиці серед хвиль бачили розбиту корму корабля з вирізьбленими на ній літерами «С.З.», і це все, що ми коли-небудь знатимемо про долю «Самотньої зірки».

1 Йдеться про громадянську війну Південних і Північних штатів США (1861—1865), яка закінчилася перемогою Північних штатів.

2 Генерал Лі командував армією Південних штатів. Джексон і Гуд — генерали цієї армії.

3 Кюв'є Огюст (1769—1832) — знаменитий французький учений, який поклав початок палеонтології (науці про викопних тварин).

4 Армія конфедератів — армія Південних штатів під час громадянської війни в США у 1861 — 1865 рр.

5 Реєстр Ллойда — збірник а назвами і описами кораблів. Видається щорічно.

 

 

Людина з вивернутою губою

Айза Вітні, брат покійного Еліаса Вітні, доктор богослов'я й директор богословського коледжу Святого Георгія, страшенно приохотився курити опій. Як я розумію, ця звичка розвинулась у нього з якоїсь дурної примхи ще тоді, коли він сам учився в коледжі, бо, прочитавши книгу Де-Квінсі, в якій той описав свої сновидіння й відчуття, Айза Вітні почав додавати до тютюну настоянку опію, намагаючись викликати в себе такий самий ефект. Він швидко переконався, як і чимало інших до нього, що призвичаїтись до куріння значно легше, ніж позбутися такої звички, і впродовж багатьох років був рабом цього зілля, збуджуючи у своїх друзів та родичів почуття жаху й співчуття. Я наче зараз бачу його жовте брезкле обличчя, навислі повіки, манюсінькі зіниці очей, всього його, скоцюрбленого в кріслі,— жалюгідні руїни шанованої колись людини.

Одного вечора, в червні 1889 року, о тій порі, коли вже починаєш позіхати й поглядати на годинник, у мене пролунав дзвінок. Я випростався в кріслі, а моя дружина опустила своє шитво на коліна й на обличчі в неї з'явився трохи розгублений вираз.

— Якийсь пацієнт! — мовила вона.— Тобі доведеться кудись іти.

Я зітхнув, бо тільки нещодавно повернувся додому після цілого дня виснажливої роботи.

Ми почули, як відчинилися вхідні двері, потім до нас долинуло кілька поквапливих слів і звук швидких кроків у передпокої. Двері нашої кімнати рвучко розчинилися, і ввійшла дама, одягнута у щось темне і з чорною вуаллю на обличчі.

— Пробачте, що я прийшла так пізно,— почала була вона, а тоді, раптом втративши самовладання, кинулася до моєї дружини, обняла її за шию й розридалась у неї на плечі.— Ох, у мене таке лихо! — вигукнула вона.— Мені так потрібна хоч невеличка допомога!

— Та це ж Кейт Вітні,— мовила дружина, піднявши вуаль.— Як ти мене налякала, Кейт! Я тебе зовсім не впізнала, коли ти ввійшла.

— Я не знаю, що мені робити, тому й прийшла просто до тебе.

Це було звичайним явищем. Люди, з якими траплялося нещастя, линули до моєї дружини, наче птахи до маяка.

— I дуже добре зробила, що прийшла. Зараз тобі треба випити вина з водою, а поки що сідай отут зручніше й розповідай нам усе. Може, ти хочеш, щоб я спочатку відіслала Джеймса спати?

— О ні, ні! Лікарева порада й допомога мені також потрібна. Я про Айзу. Ось уже два дні, як він не з'являється додому. Я так за нього боюся!

Це вже не вперше вона заводила мову про хворобу свого чоловіка — зі мною як з лікарем, а з дружиною як з давньою шкільною подругою. Ми зразу ж почали заспокоювати й розраджувати її як тільки могли. Чи знає вона, де її чоловік? Чи можливо, щоб ми поїхали й привезли його до неї?

Скидалось на те, що можливо. Їй було достеменно відомо, що останнім часом, коли в чоловіка траплялися напади хвороби, він користувався опіумним кублом у найвіддаленішому східному кутку Сіті. Досі його оргії завжди тривали не більше одного дня, і він повертався додому ввечері вкрай знеможений, всього його аж викручувало. Та цього разу дурман опію не відпускав Айзу Вітні ось уже сорок вісім годин, і він, безперечно, лежав нині там серед різної покиді з доків, вдихаючи отруту, або спав, приходячи до тями після куріння. Кейт була впевнена, що чоловік перебуває там, у «Золотому зливку» на Аппер-Свонден-лейн. Але що вона має робити? Як може вона, молода й сором'язлива жінка, піти в таке місце й витягти свого чоловіка з гурту горлорізів?

Отаке зараз становище, і, зрозуміла річ, з нього є лише один вихід. Чи не міг би я провести її в те місце? Адже я лікар Айзи Вітні і тому маю на нього вплив. Я впораюся з усім краще, якщо буду сам. I я під слово честі пообіцяв, що за дві години відправлю Айзу Вітні додому в кебі, якщо він справді перебуває за тією адресою, яку вона мені дала. Таким чином через десять хвилин я вже покинув своє крісло у затишній вітальні і поспішав у двоколісному екіпажі на схід з досить, як мені тоді здавалося, дивним дорученням, і майбутнє довело, що це справді так.

Але на початку моєї пригоди у мене не виникло ніяких труднощів. Аппер-Свонден-лейн виявилася вузьким брудним провулком, що скрадався поза високими будівлями корабелень на північному березі Темзи на схід від Лондонського мосту. Кубло, яке шукав, я знайшов між якоюсь коморою й пивною; у цю чорну діру, наче в печеру, вели стрімкі сходи. Наказавши кебмену чекати, я спустився вниз східцями, посередині яких незліченна кількість п'яних ніг вичовгала виїмки. Там у нерівному тьмяному світлі гасової лампи, що висіла над дверима, я знайшов засувку й увійшов до низької довгої кімнати, де густою пеленою висів задушливий коричневий опіумний дим і вздовж стін стояли дерев'яні нари, як на баці емігрантського корабля.

У напівмороці можна було невиразно розгледіти людські тіла, що лежали в дивних, химерних позах — із зсутуленими плечима, з піднятими колінами, відкинутими назад головами й випнутими вгору підборіддями; то тут, то там я помічав похмурі каламутні очі, звернені на мене. У темних тінях зблискували маленькі червонясті цяточки — спочатку яскраві, а потім ледь помітні, залежно від того, збільшувалася чи зменшувалась кількість отрути, що тліла в чашечках металевих опіумних люльок. Більшість курців лежала мовчки, але деякі щось бурмотіли, ще інші говорили всі разом дивними низькими монотонними голосами, їхня розмова то повнилася зливою слів, то переходила в мовчання, кожний бурмотів про своє, майже не звертаючи уваги на мову сусіда. В дальньому кутку кімнати стояла маленька жаровня, в якій горіло деревне вугілля, поряд з нею на триногому ослоні сидів високий на зріст худий стариган; поклавши підборіддя на кулаки й уперши лікті в коліна, він невідривно дивився на вогонь.

Як тільки я ввійшов, до мене кинувся жовтувато-блідий служник малаєць з люлькою й порцією отруйного зілля, манячи на вільне місце на нарах.

— Дякую. Я прийшов сюди не для цього,— сказав я.— Тут у вас має бути мій друг містер Айза Вітні, і я хочу поговорити з ним.

Праворуч від мене щось заворушилось, почувся вигук, і я, вдивившись у напівморок, побачив блідого, змарнілого й неохайного Вітні, який витріщився на мене.

— Боже, це Вотсон! — проказав він.

Айза Вітні перебував у найжалюгіднішому стані занепаду всіх сил, коли кожний нерв натягнений, як струна.

— Скажіть, Вотсоне, котра зараз година?

— Майже одинадцята вечора.

— А який день?

— П'ятниця, дев'ятнадцяте червня.

— Боже милий! А я думав, що середа. Сьогодні таки середа. Нащо ви хочете налякати мене?

Він затулив обличчя руками й пискляво заридав.

— Кажу вам, що сьогодні п'ятниця. Ваша дружина чекає вас ось уже два дні. Вам мусить бути соромно за себе.

— Авжеж мені соромно. Але ви щось плутаєте, Вотсоне, бо я тут всього кілька годин... три люльки, чотири люльки... забув скільки. Але з вами я поїду додому. Я не хочу, щоб Кейт переживала... бідолашна маленька Кейт. Дайте мені руку! У вас є кеб?

— Так, він мене чекає.

— Тоді я теж поїду на ньому. Але я тут заборгував. Спитайте, скільки я винен, Вотсоне. Я весь наче побитий. Не можу рухатись.

Вузьким проходом між двох рядів сплячих курців я подався шукати хазяїна, намагаючись не вдихати гидких, дурманних випарів отруйного зілля. Проходячи повз високого старигана біля жаровні, я раптом відчув, як хтось смикнув мене за полу, і почув тихий шепіт:

— Пройдіть повз мене, а тоді озирніться.

Ці слова долинули до мого вуха абсолютно чітко. Я швидко глянув навколо. Їх міг вимовити тільки старий, що був поряд, але він, дуже худий, весь у зморшках, згорблений під тягарем літ, сидів, як і перше, поринувши в свої думки, люлька з опієм звісилася між колін, наче просто випала з його безсилих пальців. Я ступив уперед два кроки і озирнувся. Мені знадобилася вся моя витримка, щоб не скрикнути від здивування. Старий повернувся спиною до кімнати так, щоб ніхто, крім мене, не міг побачити його обличчя. Фігура в нього стала не такою худою, зморшки зникли, каламутні очі заблищали вогнем. Біля жаровні, весело підсміюючись над моїм здивуванням, власною персоною сидів Шерлок Холмс. Він зробив мені ледь помітний знак, щоб я підійшов до нього, і зразу ж, повернувшись обличчям до нар, знову перетворився на тремтячого старезного діда з відвислою губою.

— Холмсе! — прошепотів я.— Що в біса ви робите в цьому кублі?

— Говоріть якомога тихіше,— відказав він.— У мене чудовий слух. Якщо ви зробите мені ласку й здихаєтеся свого очманілого друга, я буду надзвичайно радий трохи побалакати з вами.

— У мене за дверима кеб.

— Дуже прошу, відправте його в цьому кебі додому. Можете за нього не боятися, бо він надто кволий, щоб ускочити в якусь халепу. Раджу вам також передати з кучером записку своїй дружині, що доля звела вас зі мною. Почекайте надворі, я вийду за п'ять хвилин.

Відмовити Шерлоку Холмсу, коли він про щось просив, було дуже важко, бо висловлювався він надзвичайно точно, зі спокійною впевненістю й владністю. До того ж я розумів, що як тільки запхну Вітні в кеб, мою місію практично буде виконано, і далі я можу присвятити свій час найкращому для мене: приєднатися до свого друга і взяти участь в одній із тих незвичайних пригод, які були невід'ємною складовою його існування. За кілька хвилин я написав записку, розплатився за Вітні, посадив його в кеб і подивився, як той зникає в темряві. Майже відразу з дверей опіумного кубла вийшов утлий стариган, і я вже йшов вулицею поряд з Шерлоком Холмсом. Два квартали він, горблячись і похитуючись, насилу волочив ноги. А тоді швидко озирнувся на всі боки, випростався й від щирого серця розсміявся.

— Гадаю, Вотсоне,— мовив він,— ви подумали, що до ін'єкцій кокаїну й усіх тих маленьких слабостей, від яких ви застерігали мене, спираючись на свої медичні знання, я долучив ще й куріння опію.

— Сказати правду, я здивувався, побачивши вас там.

— Але я був здивований не менше, коли з'явилися ви.

— Я прийшов, щоб знайти друга.

— А я — ворога.

— Ворога?

— Так, одного із своїх ворогів, вірніше, свою здобич. Коротко кажучи, Вотсоне, зараз у мене незвичайна справа, і я сподівався знайти тут до неї ключ, дослухаючись до безладного бурмотіння очманілих курців опію, як уже робив це раніше. Якби мене там упізнали, моє життя не було б варте й шеляга, бо я вже використовував те кубло, й не без успіху, і негідник-індієць, його хазяїн, заприсягся помститися мені. За задньою стіною того будинку, на розі корабельні Святого Павла, є люк, який міг би розповісти кілька дивних історій про те, щó саме він пропустив через себе в безмісячні ночі.

— Що? Невже трупи?

— Так, трупи, Вотсоне. Ми з вами були б багатими людьми, якби одержали по тисячі фунтів за кожного нещасного, вбитого у цьому опіумному кублі. Воно — наймерзенніша пастка на всьому цьому березі Темзи, і я дуже побоююсь, що Невіл Сент-Клер потрапив до неї й ніколи вже не вийде на білий світ. Але зараз ми теж налаштуємо пастку.

Шерлок Холмс заклав у рота два пальці й пронизливо свиснув, у відповідь здалеку долинув такий самий свист, а трохи згодом почулося торохтіння коліс і цокання кінських копит.

— Ну а тепер, Вотсоне,— сказав Холмс, коли з темряви виник високий двоколісний екіпаж, кидаючи з бічних ліхтарів два золоті жмутки жовтавого світла,— ви, звичайно, поїдете зі мною, чи не так?

— Якщо я буду вам корисний.

— О, надійний товариш завжди корисний, а тим більше ще й хронікер. У моїй кімнаті в «Кедрах» два ліжка.

— В «Кедрах»?

— Так називається будинок містера Сент-Клера. Я житиму там, поки вестиму розслідування його справи.

— А де цей будинок?

— У Кенті, поблизу Лі. Нам їхати туди сім миль.

— Нічого не розумію.

— Звичайно, не розумієте. Зараз я вам усе поясню. Стрибайте сюди. Ну добре, Джоне, ви нам більше не потрібні Ось вам півкрони. Чекайте мене завтра близько одинадцятої. Дайте мені віжки. До побачення.

Він хльоснув коня батогом, і ми помчали безконечними похмурими й безлюдними вулицями, що поступово ставали дедалі ширшими, і виїхали нарешті на широкий, з парапетом, міст, під яким лінькувато плинула темна річка. За мостом простягалась така ж сама пустеля з цегли й вапна, її тиша порушувалася лише важкими, розміреними кроками полісмена та співами й криками якоїсь припізнілої ватаги гультіпак. По небу повільно пливли темні розшарпані хмари, і в їхніх розривах де-не-де інколи проглядала пара-друга зірок. Холмс їхав мовчки, похиливши голову на груди й глибоко замислившись, а мені страшенно кортіло дізнатись, що ж це за нове розслідування, яке, здається, піддає надто суворому випробуванню всі його здібності, але не наважувався перервати плин думок мого друга. Так ми проїхали кілька миль і вже починали наближатися до поясу приміських вілл, коли Холмс схаменувся, пересмикнув плечима й запалив люльку з виглядом людини, яка впевнена, що діє найкращим чином.

— Ви володієте великим даром мовчання, Вотсоне,— мовив він.— Це робить вас неоціненним товаришем. I для мене, слово честі, дуже важливо мати когось, щоб поговорити, бо мої власні думки не з украй приємних. Весь цей час я питав себе, що я скажу тій маленькій милій жінці, коли вона зустріне мене на порозі.

— Ви забуваєте, що я нічогісінько не знаю.

— Я ще встигну розповісти вам про всі факти, що стосуються цієї справи, поки ми доїдемо до Лі. Вона здається сміховинно простою, проте мені ніяк не вдається з чогось розпочати. Кінців, безперечно, безліч, але я не можу вхопитися за жоден. Зараз, Вотсоне, я викладу вам усі обставини ясно й точно, ви, можливо, побачите хоч іскорку там, де все для мене в суцільній темряві.

— Тоді розповідайте.

— Кілька років тому — точніше, в травні вісімсот вісімдесят четвертого року — до Лі прибув джентльмен, на ймення Невіл Сент-Клер, який, очевидно, мав чимало грошей. Він найняв величезну віллу, заклав гарний парк і загалом зажив на широку ногу. Поступово у нього з'явилися друзі серед сусідів, і в тисяча вісімсот вісімдесят сьомому році він одружився з дочкою місцевого пивовара, від якої у нього тепер двоє дітей. Певних занять у нього не було, але він мав справи з кількома компаніями і, як правило, їздив у місто вранці, щоразу повертаючись додому поїздом о п'ятій чотирнадцять з вокзалу на Кеннон-стріт. Зараз містеру Сент-Клеру тридцять сім років, він стриманої вдачі, добрий глава сім'ї, люблячий батько і користується повагою всіх, хто його знає. Від себе можу додати, що його борги на сьогоднішній день, як ми мали змогу переконатися, складають вісімдесят вісім фунтів стерлінгів десять шилінгів, тоді як на рахунку в банку двісті двадцять фунтів стерлінгів. Отже, немає підстав вважати, що його гнітили якісь грошові труднощі.

Минулого понеділка містер Невіл Сент-Клер вирушив раніше, ніж звичайно, сказавши перед від'їздом, що йому треба виконати два важливих комісійних доручення і що він привезе своєму малому сину коробку кубиків. Зовсім випадково його дружина того самого понеділка, невдовзі після від'їзду чоловіка, одержала телеграму, що на її ім'я надійшла маленька, але дуже цінна посилка, яка чекає її в конторі Абердінської пароплавної компанії. Якщо ви добре знаєте Лондон, то вам відомо, що контора цієї компанії розташована на Фресно-стріт, яка відгалужується від Аппер-Свонден-лейн, де ви знайшли мене сьогодні. Місіс Сент-Клер після сніданку поїхала в Сіті, зробила покупки, далі відвідала контору пароплавної компанії, одержала посилку і о четвертій годині тридцять п'ять хвилин йшла по Свонден-лейн, прямуючи до вокзалу. Ви уважно стежите за моєю розповіддю?

— Усе дуже зрозуміло.

— Якщо ви пам'ятаєте, того понеділка стояла неймовірна спека, і місіс Сент-Клер ішла повільно, роздивляючись навсібіч з надією побачити кеб, бо їй не подобався район міста, в якому вона опинилась. I от, ідучи по Свонден-лейн, вона раптом почула чи то вигук, чи то крик і вся аж похолола, побачивши свого чоловіка, який дивився на неї з вікна третього поверху якогось будинку і, як їй здалося, знаками кликав її до себе. Вікно було відчинене, і вона виразно роздивилась його обличчя, яке, за її словами, здалося їй страшенно схвильованим. Він несамовито махнув їй обома руками й тут же зник з вікна так раптово, ніби його щосили смикнули ззаду. Проте її зірке жіноче око встигло помітити, що хоч він і був у темному піджаці, такому, в якому поїхав у місто, але без комірця й краватки.

Переконана, що з її чоловіком щось негаразд, вона кинулася сходами вниз — будинок виявився тим самим, де причаїлося опіумне кубло, в якому ви знайшли мене сьогодні ввечері,— вбігла у вхідні двері й спробувала піднятися сходами, що вели на другий поверх. Проте біля сходів вона натрапила на негідника-індійця, про якого я вам говорив, і той виштовхав її на вулицю з допомогою свого підручного, одного датчанина. Сповнена найжахливіших сумнівів і страхів, вона пустилася бігти вулицею і, на щастя, зустріла на Фресно-стріт поліцейський наряд з інспектором, що робив обхід. Інспектор з двома констеблями провів її назад, і, незважаючи на впертий опір хазяїна, вони пройшли в ту кімнату, в якій місіс Сент-Клер востаннє бачила свого чоловіка. Але там його не було. Взагалі на всьому поверсі вони не виявили жодної живої душі, крім якогось бридкого каліки, який, здається, знайшов там собі притулок. Обидва, індієць і каліка, вперто присягались, що біля вікна в другій половині дня нікого не було. Вони заперечували все так рішуче, що інспектор завагався і вже почав був схилятися до думки, чи не помилилася місіс Сент-Клер, але вона раптом підбігла до дерев'яної скриньки, яка стояла на столі, і зірвала з неї кришку. Із скриньки посипалися дитячі кубики. То була іграшка, яку її чоловік обіцяв привезти додому.

Ця знахідка і явна розгубленість каліки переконали інспектора в тому, що справа серйозна. Кімнати було уважно оглянуто, і результати цього огляду показали, що там вчинено жахливий злочин. Цю чільну кімнату скромно умебльовано під вітальню, двері з неї ведуть у маленьку спальню, вікно якої виходить на задвірки однієї з корабелень. Між цією корабельнею й вікном спальні є вузенька смужка землі. Під час відпливу вона суха, але коли буває приплив, ця смужка затоплюється, і глибина досягає чотирьох з половиною футів. Вікно у спальні широке і піднімається вгору. На підвіконні було знайдено сліди крові, кілька крапель виднілося на дерев'яній підлозі. Запханий за штору, в чільній кімнаті лежав увесь одяг містера Невіла Сент-Клера за винятком піджака. Його черевики, його шкарпетки, капелюх і годинник — усе було сховано там. Ознак насильства на предметах одягу не знайшли, а ніяких інших слідів містер Невіл Сент-Клер не залишив. Очевидно, його шлях пролягав через вікно, бо ніякого іншого виходу не виявили, а лиховісні криваві плями на підвіконні дають мало надії на те, що він урятувався плавом,— адже під час трагедії приплив досяг найвищого рівня.

А тепер про негідників, які, з усього видно, мають до цієї справи безпосередній стосунок. Індієць відомий як людина з найвідворотнішим минулим, але, за словами місіс Сент-Клер, всього за кілька секунд після того, як її чоловік з'явився у вікні, цей індієць стояв унизу біля сходів, отже він не більше ніж другорядна особа в цьому злочині. Він твердить, ніби взагалі нічого не знає, не має ні найменшого уявлення, що робить його пожилець Х'ю Бун, і не може відповідати за наявність у кімнаті одягу джентльмена, який зник.

Оце щодо хазяїна-індійця. А тепер про нещасного каліку, який живе на третьому поверсі над опіумним кублом і який, безумовно, був останньою людиною, чиї очі бачили Невіла Сент-Клера. Його звуть Х'ю Бун, і його жахливе обличчя знає кожний, хто часто буває в Сіті. Він професійний жебрак, хоч для того, щоб обминути поліцейські правила, удає з себе дрібного торговця, який продає воскові сірники. десь на початку вулиці Тредл-Нідл-стріт, по лівий бік, як ви, мабуть, помітили, у стіні є невелика ніша. Саме там і сидить удень, схрестивши ноги, цей каліка з малесенькою купкою сірників на колінах, всім своїм жалюгідним виглядом викликаючи співчуття перехожих, і в засмальцьовану шкіряну кепку, що лежить на бруківці поряд з ним, дощем сиплються дрібняки. Я не один раз спостерігав за цим чоловіком раніше, коли у мене й на думці не було, що доведеться познайомитися з ним, і завжди дивувався, який багатий урожай він збирає за дуже короткий час. Розумієте, зовнішність цього каліки така примітна, що ніхто не може пройти повз нього, не звернувши уваги. Кучма оранжево-рудого волосся, бліде обличчя, спотворене жахливим рубцем, який вивернув верхню губу, бульдожаче підборіддя й проникливі темні очі, що так контрастують з кольором волосся,— усе вирізняє його із сірої юрби жебраків, так само як і те, що він не лізе за словом у кишеню, відповідаючи на шпильки, які йому коли-не-коли кидають перехожі. Оцей жебрак, а тепер ми знаємо, що він живе над опіумним кублом, був останнім, хто бачив джентльмена, якого ми розшукуємо.

— Але ж він каліка! — зауважив я.— Чи міг вн сам-один заподіяти щось чоловікові в розквіті сил?

— Він каліка тільки в тому розумінні, що кульгає, але в усіх інших відношеннях це добре вгодований здоровань. Та й ваш медичний досвід, Вотсоне, повинен підказати вам, що безсилість якогось одного члена людського тіла часто надолужується винятковою силою інших.

— Будь ласка, розповідайте далі.

— Місіс Сент-Клер знепритомніла, побачивши на підвіконні кров, і полісмен відвіз її додому в кебі, тим більше, що її присутність не могла допомогти дальшому розслідуванню. Інспектор Бартон, якому доручили вести цю справу, надзвичайно старанно обстежив увесь будинок, але не знайшов нічого такого, що могло б кинути бодай трохи світла на цей випадок. Проте полісмени припустилися й помилки, негайно не заарештувавши Буна, і той виграв таким чином кілька хвилин часу, протягом яких міг перекинутися парою-другою слів із своїм приятелем індійцем, та цю помилку швидко виправили: Буна схопили, обшукали, але не знайшли нічого такого, що могло б свідчити про його причетність до злочину. Щоправда, на правому рукаві його сорочки було виявлено сліди кількох крапель крові, але він показав свій підмізинний палець, порізаний біля нігтя, пояснив, що кров з цього порізу, додавши, що він недавно підходив до вікна і що краплі крові на підвіконні також з його пальця. Бун уперто твердив, що ніколи не бачив містера Невіла Сент-Клера і заприсягся, що наявність одягу цього джентльмена в його кімнаті для нього така ж таємниця, як і для поліції. Що ж до запевнень місіс Сент-Клер, ніби вона бачила свого чоловіка у вікні, то жебрак заявив, що жінка, мабуть, з'їхала з глузду або що це їй приснилося. Буна, який голосно обурювався, відвели в поліцейську дільницю, а інспектор залишився в будинку, сподіваючись, що відплив, який уже почався, дасть йому ключ до загадки.

I відплив дав, хоч на замуленій обмілині вони знайшли зовсім не те, чого боялися. Коли вода відступила, вони побачили не тіло Невіла Сент-Клера, а лише піджак Невіла Сент-Клера. I що, на вашу думку, було в кишенях?

— Навіть уявити не можу.

— Думаю, вам ніколи не вгадати. В кожну кишеню було напхом напхано пенсів і півпенсів — чотириста двадцять один пенс і двісті сімдесят півпенсів. Не дивно, що відплив не зміг потягти цей піджак. А от людське тіло — інша річ. Коли починається відплив, між верф'ю й будинком утворюється сильна течія. Досить імовірно, що в той час, як важкий піджак залишився на місці, роздягнуте тіло змило в Темзу.

— Але, якщо не помиляюсь, весь інший одяг було знайдено в кімнаті. Чи могло бути тіло одягнуто тільки в піджак?

— Ні, сер, але цей факт певним чином можна пояснити. Припустімо, цей чоловік, Бун, викинув Невіла Сент-Клера через вікно, і жодне людське око цього не бачило. Що заходився б він робити далі? Йому, безперечно, миттю спало б на думку здихатися одягу, доказу злочину. Він хапає піджак і хоче теж викинути, аж тут до нього доходить, що той не потоне, а попливе. У нього обмаль часу, він почув унизу біля сходів якусь колотнечу,— це коли дружина містера Невіла Сент-Клера намагалася пройти нагору,— і, можливо, уже встиг дізнатись від свого спільника, індійця, що на вулиці з'явилась поліція. Не можна втрачати ані миті. Він кидається до своєї схованки, де лежать плоди його жебракування, і запихає в кишені піджака перші-ліпші монети, що потрапляють під руку, аби тільки бути впевненим, що той потоне. Потім він викидає піджак у вікно і хоче зробити так само з рештою одягу, але внизу вже лунає звук кроків, і він ледве встигає зачинити вікно, перш ніж до кімнати вбігає поліція.

— Цілком можлива річ.

— Що ж, за браком кращого приймемо це як робочу гіпотезу. Буна, як я вже вам сказав, було заарештовано й припроваджено у дільницю, але поліція раніше нічого проти нього не мала. Протягом багатьох років його знали як професійного жебрака, проте він жив спокійно і нічого поганого за ним не помічали. Отака поки що картина, а тому, як і раніше, немає відповіді на запитання, що саме робив Невіл Сент-Клер в опіумному кублі, що з ним там трапилося, де він зараз і яке відношення має Х'ю Бун до його зникнення. Мушу вам признатися, що не можу пригадати іншого такого випадку — на перший погляд дуже простого, але насправді неймовірно важкого.

Поки Шерлок Холмс так детально розповідав про перебіг цих дивовижних подій, ми проминули околиці великого міста, залишивши позаду останні безладно розкидані будинки, і покотили сільським путівцем з живоплотом обабіч. Коли він замовк, ми вже їхали між двох невеличких сіл; у вікнах деяких будинків ще світилося.

— Наближаємося до Лі,— мовив мій супутник.— За час нашої невеликої подорожі ми встигли побувати в трьох графствах Англії: виїхали з Мідлсекса, зачепили ріжок Суррея і зупиняємось в Кенті. Бачите світло оно за деревами? То «Кедри», і там біля лампи сидить жінка, чий напружений слух, я майже в цьому не сумніваюсь, уже вловив цокіт копит нашого коня.

— А чому, розплутуючи цю справу, ви живете тут, а не на Бейкер-стріт? — спитав я.

— Тому що чимало довідок я змушений наводити саме тут. Місіс Сент-Клер, люб'язно надала в моє розпорядження дві кімнати, де ви можете відпочити, і вона нічого не матиме проти вас, а тільки буде рада моєму другу й колезі. Страшенно не хочу зустрічатися з нею, Вотсоне, бо поки що нічого не можу повідомити їй про її чоловіка. Ну ось ми й приїхали. Тпру! Тпру!

Ми зупинилися перед великою віллою, оточеною парком. До коня підбіг молодший конюх, а ми з Холмсом пішли звивистою вузькою доріжкою, посипаною гравієм, до будинку. Коли ми підійшли ближче, двері швидко відчинились і в них з'явилася маленька білява жінка в шовковій сукні з коміром і рукавами, оздобленими пишним рожевим шифоном. Тримаючись однією рукою за одвірок і нетерпляче простягнувши другу, вона трохи нахилилася вперед і застигла на порозі в потоці світла; її очі напружено дивилися на нас, губи напіврозтулились у німому запитанні.

— Ну? — вигукнула вона.— Ну що?!

Побачивши, що нас двоє, вона радісно скрикнула і зразу ж застогнала, коли мій товариш заперечливо похитав головою і знизав плечима.

— Ніяких добрих новин?

— Ніяких.

— А поганих?

— Теж.

— Слава Богу хоч за це. Та заходьте ж. Ви, мабуть, стомилися, бо день у вас був важкий.

— Це мій друг доктор Вотсон. Він був мені надзвичайно корисний у кількох справах, які я розплутував, а сьогодні завдяки щасливому випадку я дістав можливість привезти його сюди, щоб прилучити до нашого розслідування.

— Дуже рада вас бачити,— мовила жінка, привітно потиснувши мені руку.— Сподіваюсь, ви пробачите мені всі можливі тут для вас незручності, якщо зважите на те, якого тяжкого удару нам було завдано.

— Мадам,— відповів я,— я старий солдат і звик до похідного життя, та якби я й не був солдатом, то все одно побачив би, що не треба жодних вибачень. Я буду щасливий, якщо зможу чимось допомогти вам або моєму другу.

— А тепер, містере Шерлок Холмс,— мовила жінка, коли ми ввійшли до яскраво освітленої їдальні, де на столі було накрито холодну вечерю,— я дуже хочу поставити вам одне чи два запитання, на які благаю вас дати мені відверту відповідь.

— Будь ласка, мадам.

— Можете не щадити моїх почуттів. Я не істеричка і не схильна непритомніти. Я просто хочу почути вашу справжню, підкреслюю — справжню думку.

— Про що?

— Чи вірите ви у глибині душі, що Невіл живий?

Запитання явно спантеличило Шерлока Холмса.

— Кажіть відверто,— повторила вона, стоячи на килимку й пильно дивлячись на мого друга, який відкинувся на спинку плетеного стільця.

— Відверто кажучи, мадам, не вірю.

— Ви вважаєте, що він мертвий?

— Так, вважаю.

— Його вбито?

— Я цього не кажу. Але припускаю.

— I коли ж його спіткала смерть?

— У понеділок.

— В такому разі, містере Холмсе, будьте ласкаві пояснити, яким це чином трапилося так, що сьогодні я одержала від нього листа?

Шерлок Холмс схопився з стільця, наче його вдарило електричним струмом.

— Що?! — закричав він.

— Так, одержала сьогодні.

Вона стояла й посміхалась, тримаючи перед собою аркушик паперу.

— Можна подивитись?

— Звичайно.

Холмс нетерпляче вихопив у неї листа, поклав його на стіл, розгладив, присунув лампу й заходився уважно вивчати. Я підвівся зі свого стільця і теж почав розглядати лист через Холмсове плече. Конверт був з простого цупкого паперу і з поштовим штемпелем Грейвсенда, на штемпелі стояла дата — сьогоднішнє, точніше, вчорашнє число, бо було вже далеко за північ.

— Кострубатий почерк,— пробурмотів Холмс.— Явно не вашого чоловіка, мадам.

— Ні, не його, але сам лист написано його рукою.

— Я також упевнений, що той, хто надписував конверт, мусив кудись ходити й питати адресу.

— Чому це ви так вирішили?

— Бачите, чорнило, яким написано ім'я, зовсім чорне, бо висохло воно само по собі. Слова ж адреси мають сірий відтінок, а це свідчить про те, що застосовувався промокальний папір. Якби напис на конверті зробили весь за один раз, а тоді промокнули, ні одне слово не було б темнішим за інші. Той чоловік написав спочатку тільки ваше ім'я, а через якийсь час дописав і адресу, що може означати лише одне: вона не була йому відома. Це, зрозуміло, дрібниця, але немає нічого важливішого за дрібниці. Нумо подивимося лист. Ти ба! В конверті ще щось було!

— Так, каблучка. Його каблучка з печаткою.

— А ви впевнені, що це почерк вашого чоловіка?

— Один із його почерків.

— Один із почерків?

— Так він пише, коли поспішає. Цей почерк дуже відрізняється від його звичайного почерку, але він добре мені знайомий.

— «Люба, не хвилюйся. Усе буде гаразд. Сталася величезна помилка, щоб її виправити, треба трохи часу. Чекай терпляче. Невіл». Написано олівцем на аркуші паперу, вирваному з книжки форматом в одну восьму, без водяних знаків. Гм! Відправлено сьогодні з Грейвсенда людиною з брудним великим пальцем. Еге! Якщо я не дуже помиляюся, той, хто заклеював конверт, жує тютюн. I ви абсолютно впевнені, мадам, що це почерк вашого чоловіка?

— Абсолютно. Листа написав Невіл.

— Його відправлено сьогодні з Грейвсенда. Ну що ж, місіс Сент-Клер, хмари світлішають, хоч я ще не наважусь сказати, що небезпека минула.

— Але ж він живий, містере Холмсе, живий!

— Якщо це тільки не вправна підробка, щоб збити нас зі сліду. Каблучка, кінець кінцем, нічого не доводить. Її могли просто зняти у нього з пальця.

— Ні, ні, це його, його власний почерк!

— Добре. Але ж лист міг бути написаний у понеділок, а відправлений тільки сьогодні.

— Це можливо.

— А коли так, то за цей час багато що могло трапитись.

— О, не позбавляйте мене надії, містере Холмсе. Я знаю, що з чоловіком усе гаразд. У нас із ним така гостра спорідненість душ, що я неодмінно відчула б, якби його спіткало лихо. Того самого дня, коли я бачила його востаннє, він у спальні порізав собі палець, а я була в їдальні й миттю кинулась до нього нагору, бо здогадалась, що з ним щось трапилося. Невже ви думаєте, що я, відчувши таку дрібницю, не знала б про його смерть?

— Я встиг чимало побачити і переконаний, що жіноче сприйняття може бути ціннішим, ніж висновки аналітичного мислення. I цей лист — переконливий доказ на підтвердження ваших слів. Але якщо ваш чоловік живий і здатний писати, то чому він не з вами?

— Не можу навіть уявити. Це просто неймовірно.

— А в понеділок перед від'їздом він ні про що вас не попереджав?

— Ні.

— I ви здивувалися, побачивши його на Свонден-лейн?

— Дуже.

— Вікно було відчинено?

— Так.

— Отже, він міг гукнути до вас?

— Міг.

— Але, наскільки я зрозумів, він лише крикнув щось незрозуміле?

— Так.

— Ви подумали, що він кличе на допомогу?

— Подумала. Він змахнув руками.

— Але він міг крикнути й від несподіванки. А руками махнути від здивування, коли раптом побачив вас, чи не так?

— Це можливо.

— I ви подумали, що його відтягнули від вікна?

— Він зник так раптово.

— Він міг просто відскочити від вікна. Ви нікого більше не бачили в кімнаті?

— Нікого, але той страшний жебрак признався, що був у кімнаті, а внизу біля сходів стояв індієць.

— Цілком правильно. Наскільки ви встигли розгледіти, ваш чоловік був одягнений як звичайно?

— Так, але на ньому не було ні комірця, ні краватки. Я бачила його голу шию.

— Чи він коли-небудь говорив вам про Свонден-лейн?

— Не говорив.

— А ви ніколи не помічали яких-небудь ознак того, що ваш чоловік курить опій?

— Не помічала.

— Дякую вам, місіс Сент-Клер. Це основні пункти, щодо яких я хочу, щоб усе було абсолютно ясно. Зараз ми повечеряємо й підемо відпочити, бо завтра, мабуть, зранку нам випаде багато мороки.

Нам було надано велику й затишну кімнату з двома ліжками, і я негайно заліз під ковдру, бо після нічних подій відчував себе стомленим. Але Шерлок Холмс, коли в нього була нерозв'язана складна справа, міг не спати по кілька днів поспіль, навіть цілий тиждень, зусебіч обмірковуючи її, по-різному групуючи відомі йому факти і розглядаючи таку справу під усіма можливими кутами зору, поки або до кінця з'ясовував її, або пересвідчувався, що для розв'язання проблеми йому бракує вихідних даних. Я швидко зрозумів, що Холмс готується просидіти без сну всю ніч. Він зняв піджака і жилет, надягнув просторий голубий халат і заходився зносити в одну купу подушки зі свого ліжка, з кушетки й крісел. З цього матеріалу він спорудив щось схоже на східну тахту, на яку й умостився, схрестивши ноги й поклавши перед собою унцію тютюну та коробку сірників. У тьмяному світлі лампи я бачив його обличчя з орлиними рисами, бачив, як він, мовчазний і непорушний, сидить там, затиснувши в зубах стару вересову люльку й утупившись відсутнім поглядом у куток стелі, а над його головою в'ється синюватий димок. Так він сидів, коли я заснув, так він сидів і тоді, коли я прокинувся від його раптового вигуку й зрозумів, що в кімнату вже зазирають сонячні промені. Люлька ще була в його зубах, димок ще вився вгору, в кімнаті висіла густа пелена тютюнового диму, а унція тютюну, яку я бачив минулого вечора, зникла.

— Проснулися, Вотсоне? — спитав він.

— Проснувся.

— Хочете покататися?

— Авжеж хочу.

— Тоді одягайтесь. Усі ще додивляються сни, але я знаю, де спить молодший конюх, і зараз у нас буде екіпаж.

Кажучи це, він посміювався, очі його блищали, здавалося, переді мною зовсім інша людина, нітрохи не схожа на похмурого мислителя, який був переді мною вчора.

Одягаючись, я поглянув на свій годинник. Не було нічого дивного, що всі спали, бо стрілки показували двадцять п'ять хвилин на п'яту. Ледве я встиг одягнутися, повернувся Холмс і сказав, що конюх уже запрягає.

— Хочу перевірити одну свою версію,— мовив він, натягуючи чоботи. — Здається, Вотсоне, ви перебуваєте зараз у товаристві найнепротореннішого дурня в усій Європі. Мені треба дати такого стусана коліном, щоб я пролетів звідси аж до Черінг-крос. Але я певний, що тепер маю ключ до справи.

— I де ж він? — спитав я, посміхаючись.

— У ванній,— відповів Холмс.— Та ні, я жартую,— додав він, побачивши мій недовірливий погляд.— Я уже побував у ванній і прихопив його з собою, він ось тут, в оцьому саквояжі. Їдьмо, мій друже, й подивімося, чи не підійде цей ключ до замка.

Ми тихо, як тільки могли, спустилися сходами вниз і вийшли надвір, де вже яскраво світило сонце. На під'їзній дорозі стояв запряжений у бідку кінь, і напіводягнений конюх тримав його за вуздечку. Ми обидва скочили в екіпаж і виїхали на лондонську дорогу. Там повзло кілька селянських возів з городиною для столиці, але на віллах обабіч усе було тихо й мертво, наче в якомусь зачарованому місті.

— У певному відношенні це винятковий випадок,— мовив Холмс, підбатожуючи коня й переводячи його в галоп.— Мушу зізнатися, що я був як сліпий кріт, але краще порозумнішати пізно, ніж ніколи.

Коли ми в'їхали в Лондон і проїжджали вулицями з боку Суррея, у вікнах будинків уже починали з'являтися сонні обличчя перших ранніх пташок. По мосту Ватерлоо ми переїхали Темзу, з Веллінгтон-стріт різко звернули праворуч і опинилися на Бау-стріт. Шерлока Холмса добре знали в поліцейській дільниці, і двоє констеблів біля дверей віддали йому честь. Один з них узяв коня за вуздечку, другий провів нас у приміщення.

— Хто чергує? — спитав Холмс.

— Інспектор Бредстріт, сер.

У вестибюль з вимощеною кам'яними плитами підлогою назустріч нам вийшов високий на зріст огрядний поліцейський офіцер у форменому кашкеті й прикрашеному аксельбантами мундирі.

— А, Бредстріте! Як ся маєте? — мовив Холмс.— Я хочу спокійно поговорити з вами, Бредстріте.

— Будь ласка, містере Холмсе, заходьте в мою кімнату. Кімната була маленька й схожа на контору; на столі лежав грубий журнал для записів, на стіні висів телефонний апарат. Інспектор сів за стіл.

— Чим я можу бути вам корисний, містере Холмсе?

— Я заїхав з приводу цього жебрака Буна, якого підозрюють у причетності до зникнення містера Невіла Сент-Клера з Лі.

— Пам'ятаю. Його було заарештовано й затримано для проведення додаткового розслідування.

— Я знаю. Він зараз тут?

— У камері.

— Поводиться спокійно?

— О, з ним ніякої мороки. Але ж який він брудний, цей негідник!

— Брудний?

— Так. Ми змогли змусити його помити лише руки, а обличчя в нього чорне, як у цигана. Ну, коли справу буде закінчено, то тюремної ванни йому не уникнути, а що вона йому потрібна, то ви погодилися б зі мною, якби його побачили.

— Мені дуже хотілось би його побачити.

— Хіба? Це нескладно влаштувати. Ідіть-но за мною. Саквояж можете залишити тут.

— Ні, краще я візьму його з собою.

— Добре. Проходьте сюди, будь ласка.

Він провів нас вестибюлем, відчинив загратовані двері, далі ми спустилися гвинтовими сходами й опинилися у вузькому, вибіленому вапном коридорі, по обидва боки якого йшли ряди дверей.

— Його камера третя праворуч,— сказав інспектор.— Ось тут!

Він обережно відсунув дерев'яну панель у верхній частині дверей і зазирнув у камеру.

— Спить,— мовив інспектор.— Можете досхочу помилуватися на нього.

Ми обидва ступили до гратів. Повернувшись до нас обличчям, заарештований міцно спав, дихаючи повільно й важко. Це був середній на зріст чоловік, одягнений, як і належало представникові жебрацької професії, погано й неохайно — крізь дірки старого піджака просвічувала квітчаста сорочка. Він був, як сказав інспектор, неймовірно брудний, але бруд нітрохи не приховував усієї відразливої потворності його обличчя. Широкий рубець, слід давньої рани, тягнувся від ока до підборіддя, оголюючи в лютому усміху три зуби. Пасмо яскраво-рудого волосся росло мало не від брів і закривало очі й лоб.

— Красень, га? — сказав інспектор.

— Йому, безумовно, треба вмитися,— зауважив Холмс.— Мені й раніше спадало це на думку, тому я дозволив собі прихопити сюди необхідний інструмент.

Кажучи так, він відкрив саквояж і на моє превелике здивування вийняв звідти чималу губку.

— Хе-хе, а ви жартівник! — засміявся інспектор.

— А тепер, якщо ви не дуже проти, відчиніть, будь ласка, двері, та тихо, і ми швидко надамо йому набагато кращого вигляду.

— Не розумію, чому б мені не піти вам назустріч,— мовив інспектор.— Його вигляд не робить честі поліцейській дільниці на Бау-стріт, еге ж?

Інспектор вставив у замок ключ, і ми дуже тихо ввійшли в камеру. Заарештований ворухнувся, але зразу ж знову міцно заснув. Холмс нахилився біля умивальника, намочив губку, а тоді двічі з силою провів нею по обличчю жебрака.

— Дозвольте познайомити вас,— вигукнув він,— з містером Невілом Сент-Клером з Лі, графство Кент!

Ніколи в житті не бачив я нічого подібного. Під губкою обличчя сповзло з жебрака, як кора з дерева. Густа коричнева фарба зникла! Зник жахливий рубець, що тягнувся від ока до підборіддя, вивертаючи губу й надаючи обличчю злостиво-відворотного виразу. Губка знищила також пасмо сплутаного рудого волосся, і ось уже перед нами сидів на ліжку блідий, сумний і гожий чоловік з чорним волоссям і гладенькою шкірою; він ще не зовсім одійшов від сну і спантеличено протирав очі. Потім він раптом усе збагнув, скрикнув і сховав обличчя в подушці.

— Боже,— вигукнув інспектор,— та це ж саме той чоловік, який пропав! Я бачив його фотографію.

Заарештований повернувся до нас з відчайдушним виглядом людини, що вирішила не чинити опору лихій долі.

— Нехай буде що буде,— мовив він.— Благаю, скажіть, у чому мене звинувачують?

— У тому, що ви вбили містера Сент... Ну, та годі, вас можна звинуватити не в убивстві, а в спробі вчинити самовбивство,— відповів інспектор, розтягнувши губи в посмішці.— Я служу в поліції ось уже двадцять сім років, але такого ще не бачив.

— Якщо я містер Невіл Сент-Клер, то, зрозуміло, ніякого злочину немає і, отже, мене затримано незаконно.

— Злочину немає, але ви припустилися великої помилки,— зауважив Холмс.— Ви даремно не довірилися своїй дружині.

— Справа не в дружині, а в дітях,— простогнав заарештований.— Боже мій, я не хочу, щоб вони соромилися свого батька. Господи, яка ганьба! Що мені робити?

Шерлок Холмс сів поряд з Сент-Клером на ліжко й доброзичливо поплескав його по плечу.

— Якщо ви допустите, щоб цю справу розглядав суд, то розголосу вам навряд чи уникнути,— сказав він.— З другого боку, якщо ви переконаєте поліцейське начальство в тому, що суд не потрібний, то я не бачу підстав, щоб подробиці цього випадку потрапили в газети. Інспектор Бредстріт, я певен, може записати все, що ви нам розповісте, і передати свої записи куди слід. Тоді справа зовсім не дійде до суду.

— Нехай благословить вас Господь! — гаряче вихопилось у заарештованого.— Я охоче згодився б на ув'язнення, навіть на смертну кару, аби тільки моя таємниця не впала ганебною плямою на дітей. Ви перші почуєте мою історію.

Батько мій був учителем у Честерфілді, і я дістав там чудову освіту. Замолоду я багато подорожував, працював у театрі й нарешті став репортером вечірньої газети в Лондоні. Одного разу мій редактор сказав, що хотів би надрукувати серію статей про жебрацтво в столиці, і я зголосився написати їх. З цього й почалися всі мої пригоди. Добути матеріал для статей можна було тільки одним шляхом — удати з себе жебрака. Коли ще був актором, я вивчив усі таємниці гримування і славився цим своїм умінням. Тепер воно мені стало в пригоді. Я розфарбував своє обличчя, а для того, щоб викликати якнайбільше співчуття, намалював чималий рубець і з допомогою вузенької смужки пластиру тілесного кольору підняв краєчок губи, вивернувши її. Потім, надягнувши руду перуку і відповідний одяг, зайняв місце в діловій частині Лондона під виглядом торговця сірниками, а насправді як жебрак. Я просив милостиню сім годин, а коли повернувся додому, то на своє здивування побачив, що зібрав двадцять шість шилінгів чотири пенси.

Я написав статті і майже перестав думати про цей випадок, поки трохи згодом не гарантував оплату векселя одного свого друга і не одержав судової ухвали про сплату двадцяти п'яти фунтів. Я не міг дати собі ради, де дістати гроші, та раптом мені сяйнула блискуча думка. Ублагавши кредитора почекати два тижні, я взяв відпустку і провів її під вигаданим ім'ям в Сіті, просячи милостиню. За десять днів я зібрав потрібну суму й сплатив борг.

Можете уявити собі, як важко було задовольнятися двома фунтами за тиждень виснажливої роботи в редакції, коли я знав, що можу заробляти стільки ж за один день, досить тільки розмалювати обличчя фарбою, покласти біля себе на землю картуза й сидіти непорушно. В душі у мене довго точилася боротьба між почуттям гордості й бажанням мати гроші. Нарешті гроші перемогли, я покинув репортерську роботу й став цілими днями просиджувати на давно знайомому мені розі, викликаючи співчуття своїм жахливим обличчям і наповнюючи кишені мідяками.

Мою таємницю знала тільки одна людина. Це був хазяїн отого опіумного кишла на Свонден-лейн, в якому я оселився і звідки міг щоранку виходити в личині жалюгідного жебрака й де щовечора перетворювався на гарно вдягненого багатого гульвісу. Я добре платив цьому типу, індійцю, за приміщення, а тому був упевнений: він не зрадить моєї таємниці.

Дуже швидко я побачив, що в мене накопичуються чималі суми грошей. Не хочу сказати, що кожний вуличний жебрак у Лондоні може заробляти сімсот фунтів на рік, а я в середньому збирав і більше, бо мав перед своїми колегами величезні переваги: володів мистецтвом гриму і був бистрий на слово. Вміння дати дотепну відповідь, в якому мені доводилося постійно вправлятися, невдовзі зробило мене досить помітною постаттю в Сіті. В мої кишені лився потік мідяків упереміж із сріблом, і дні, коли виходило менше двох фунтів, я вважав дуже поганими.

Грошей у мене ставало дедалі більше, з'явилися честолюбні наміри, я купив собі будинок за містом, з часом одружився, і ніхто й не підозрював, яка в мене справжня професія. Моїй бідній жінці було відомо, що в Сіті я займаюся бізнесом. Не знала вона тільки, яким саме.

Минулого понеділка, закінчивши роботу й переодягаючись у своїй кімнаті над опіумним кублом, я визирнув у вікно і з жахом та подивом побачив, що на вулиці стоїть моя дружина і великими очима дивиться на мене. Я скрикнув від здивування, підніс руки, ховаючи обличчя, й побіг до свого повірника-індійця ублагати його нікого не пускати до мене. Я чув голос дружини внизу, але знав, що нагору вона піднятися не зможе. Швидко скинувши одяг, я натягнув на себе жебрацьке дрантя, розмалював обличчя й надів перуку. Навіть жінчине око не розпізнало б мене в цій машкарі. Але мені раптом спало на думку, що в кімнаті можуть зробити обшук, і одяг, коли його знайдуть, викриє мене. Тоді я відчинив вікно, зачепивши при цьому палець, який порізав уранці у себе в спальні, від чого з ранки знову пішла кров. Далі схопив піджак, напханий мідяками, які тільки що переклав із шкіряної жебрацької торби, і він булькнув у Темзу. Туди полетіла б і решта одягу, але сходами вже бігли констеблі, і за кілька хвилин замість з'ясувати, що я й є містер Невіл Сен-Клер, вони заарештували мене, на мою радість, як його вбивцю.

Думаю, мені більше нічого пояснювати. Треба було зберегти грим, звідси й небажання вмиватися. А знаючи, що моя дружина страшенно переживатиме, я зняв з пальця каблучку і непомітно, коли констеблі не стежили за мною, передав її індійцю разом із квапливо надряпаною запискою, щоб вона не хвилювалася.

— Записку вона одержала лише вчора,— зауважив Холмс.

— Боже мій! Який жахливий тиждень вона провела!

— Поліція стежила за тим індійцем,— сказав інспектор Бредстріт,— і я добре розумію, що йому було важко непомітно надіслати лист. Мабуть, індієць передав його якому-небудь матросу, завсіднику свого кубла, а той кілька днів забував укинути його в скриньку.

— Так воно й було,— підтвердив Холмс,— я в цьому не сумніваюсь. Але хіба вас ніколи не карали за жебрацтво?

— Карали, й багато разів, та хіба для мене щось важив якийсь там штраф?

— Але тепер доведеться зупинитись,— сказав Бредстріт.— Якщо ви хочете, щоб поліція замовчала цю історію, Х'ю Бун повинен зникнути.

— Я вже заприсягся в цьому найурочистішою присягою, на яку тільки здатна людина.

— У такому разі, я певен, ніяких подальших заходів до вас не буде вжито. Проте якщо ви візьметеся за старе, усе спливе нагору. Ми дуже зобов'язані вам, містере Холмсе, що ви розплутали цю справу. Хотів би я знати, як ви досягаєте таких результатів.

— Сьогоднішнього результату я досяг, посидівши на п'яти подушках і викуривши унцію тютюну,— мовив Холмс.— Здається мені, Вотсоне, що коли ми зараз вирушимо на Бейкер-стріт, то саме встигнемо до сніданку.

 

 

Блакитний карбункул

Я навідав мого друга Шерлока Холмса на третій день Різдва — привітати його зі святом. Він сидів у своєму червоному халаті на канапі у вільній позі, праворуч від нього, але так, щоб можна було дістати, височіла підставка для люльок, поряд — купа зім'ятих ранкових газет, які він, очевидно, проглядав. Біля канапи стояло крісло, і на краю його бильця висів виношений, заяложений капелюх, який до того ж у кількох місцях світив дірками. Лупа й пінцет на кріслі засвідчували, що Холмс ретельно вивчав цей капелюх.

— Бачу, ви зайняті,— промовив я.— Я, мабуть, невчасно?

— Навпаки, вчасно,— відказав Холмс,— я радий, що маю друга, з яким можна обговорити підсумки своїх спостережень. Справа вельми незначна, але,— він тицьнув пальцем у старий капелюх,— з оцим пов'язано деякі події, не позбавлені інтересу і навіть повчальності.

Я вмостився в Холмсовому кріслі й простяг руки до вогню — камін горів, бо надворі стояв мороз, і на шибках наріс товстий шар льоду.

— Хоч цей капелюх і непоказний,— мовив я,— але, гадаю, він причетний до жахливої історії і є ключем, що допоможе нам розкрити якусь таємницю та покарати злочинця.

— Ні, ні,— засміявся Холмс,— тут не злочин, а лише один з тих чудних випадків, що завжди трапляються там, де чотири мільйони чоловік штовхають один одного на площі в кілька квадратних миль. У цьому величезному людському вуликові можна чекати якої завгодно комбінації . подій, безлічі загадкових та химерних ситуацій, але нічого злочинного в усьому тому немає. Ви знаєте Петерсона, посильного?

— Знаю.

— Цей трофей — його.

— Це його капелюх?

— Ні, ні, він знайшов його. Власник невідомий. Прошу, вас дивитись на цей капелюх не як на старе дрантя, а як на інтелектуальну проблему. А тепер про те, як він сюди потрапив. Капелюх прибув на перший день Різдва в товаристві добряче вгодованої гуски, яка, зрозуміло, смажиться в цю мить у Петерсона. А факти такі. Близько четвертої години ранку, на Різдво, Петерсон — ви знаєте, він дуже чесний чоловік,— повертався додому з гулянки по Тоттенхем-Корт-роуд. У світлі газового ліхтаря він побачив, що попереду, трохи похитуючись, іде високий на зріст чоловік і несе перекинуту через плече білу гуску. На розі Гудж-стріт на перехожого напали хулігани, зчинилася бійка. Один з напасників збив у нього капелюха, а він, захищаючись, розмахнувся палицею і розбив вітрину в крамниці у себе за спиною. Петерсон кинувся вперед на допомогу незнайомцеві, але той, злякавшись, що розбив скло, й забачивши людину в уніформі, яка бігла до нього, кинув гуску, наліг на ноги і зник у лабіринті вуличок позаду Тоттенхем-Корт-роуд. Хулігани теж розбіглися, побачивши Петерсона. Отже, за ним залишилося поле бою, а також подертий капелюх і чудова різдвяна гуска.

— Яку Петерсон, безперечно, повернув її власникові?

— Ось у тім-то й заковика, дорогий друже. Правда, на картці, прив'язаній до лівої лапки гуски, написано: «Для місіс Генрі Бейкер», а на підкладці капелюха можна розібрати ініціали: «Г. Б.». Але в нашому місті кілька тисяч Бейкерів і кілька сот Генрі Бейкерів, отже, повернути одному з них загублену власність — нелегка справа.

— Що ж зробив Петерсон?

— У перший день Різдва він приніс мені капелюха й гуску, знаючи, що мене цікавлять навіть найнезначніші загадки. Гуску ми тримали аж до сьогоднішнього ранку, поки стало ясно, що хоч мороз немалий, її все ж таки краще, не гаючись, з'їсти. Хто її приніс, той і забрав, і з гускою сталося те, що їй і судилося, а в мене залишився капелюх джентльмена, який загубив свій святковий харч.

— Він не давав оголошення в газеті?

— Ні.

— То як ви можете дізнатися, хто це?

— Лише шляхом умовиводів.

— На підставі цього капелюха?

— Саме так.

— Ви жартуєте! Про що ви можете дізнатись, роздивляючись цей старий, виношений фетр?

— Ось лупа. Вам відомий мій метод. Що ви скажете про власника цього капелюха?

Я взяв капелюх у руки й безнадійно глянув на нього. Звичайнісінький собі круглий чорний капелюх — твердий і незручний. Шовкова підкладка колись була червона, а тепер зовсім зблякла й полиняла. Фабричної марки не видно; як і сказав Холмс, ініціали «Г. Б.» написано збоку нерівними літерами. На крисах світились дірочки для резинки, але самої резинки не було. А взагалі капелюх дуже пом'ятий, брудний, із плямами, хоча впадало в око, що плями ці пробували приховати, замазавши їх чорнилом.

— Нічого в ньому не бачу,— сказав я, повертаючи капелюх своєму другові.

— Навпаки, Вотсоне, ви бачите все. Проте ви не робите висновків з того, що бачите. Ви надто боязкі в своїх умовиводах.

— Тоді скажіть мені, прошу вас, які умовиводи робите ви?

Холмс підняв капелюх і втупився в нього своїм особливим, зосередженим поглядом, властивим тільки йому одному.

— Можливо, цей капелюх менш промовистий, ніж міг би бути,— зауважив він,— проте деякі висновки можна зробити напевне, а ще кілька — із значним ступенем імовірності. Власник капелюха, безперечно, людина дуже розумна; три роки тому він був при грошах, але зараз для нього настали скрутні часи. Він завжди дбав про завтрашній день, але зараз уже не такий передбачливий, бо попустив себе і збіднів, що свідчить про кепську звичку, можливо, пияцтво. Мабуть, цим можна пояснити і те, що дружина його розлюбила.

— Мій дорогий Холмсе!

— Проте він спромігся якоюсь мірою зберегти свою гідність,— провадив Холмс далі, не звертаючи уваги на мій вигук.— Він мало рухається, рідко виходить з дому, зовсім не займається справами; він середнього віку, чуприна в нього сива, він мастить її помадою; кілька днів тому він підстригся. Ось найбільш очевидні з тих висновків, що їх можна зробити, дивлячись на його капелюх. До того, схоже, в будинку в нього немає газу.

— Ви, певно, жартуєте, Холмсе!

— Зовсім ні. Невже навіть зараз, коли я повідомляю вам готові висновки, ви не здатні збагнути, як я їх дійшов?

— Нехай я нетямущий, але все-таки мушу визнати — не розумію вас. З чого, наприклад, ви взяли, що власник капелюха — розумний?

Замість відповіді Холмс надів капелюха собі на голову. Капелюх опустився аж на перенісся, зовсім сховавши лоба.

— Бачите, який об'єм? — спитав Холмс.— Людина з такою головою повинна щось у ній мати.

— А чого ви думаєте, що він збіднів?

— Цьому капелюхові — три роки. Тоді носили саме такі капелюхи з пласкими крисами, загнутими по краях. Капелюх найвищого гатунку. Погляньте, лишень, на цю шовкову стрічку, чудову підкладку. Якщо три роки тому цей чоловік мав змогу купити такий дорогий капелюх і відтоді більше капелюхів не купував, то, безперечно, справи в нього кепські.

— Ну, мабуть, у цьому ви маєте слушність. Але як же з тим, що він непередбачливий і попустив себе?

Шерлок Холмс засміявся.

— Ось передбачливість,— промовив він, показуючи на петельку для резинки від капелюха.— Капелюхи ніколи не продаються разом з резинками. Отже, наш незнайомець замовив резинку до капелюха, а це — ознака певної передбачливості; адже він дбав про те, щоб капелюха не зірвав вітер. Але далі ми бачимо; порвавши резинку, він не прилаштував нової, а це свідчить про те, що згодом він став не такий передбачливий, як колись, отже, воля його ослабла. З другого боку — він намагався приховати плями на капелюсі, замазавши їх чорнилом, а це доводить, що гідності він ще остаточно не втратив.

— Ваші міркування ймовірні.

— Далі. Те, що він середнього віку, що чуприна в нього сива, що він недавно підстригся і що вживає помаду — все стає зрозумілим, коли пильно оглянути спідню частину підкладки. В лупу видно багато волосинок, зрізаних ножицями перукаря. Всі вони липкі й пахнуть помадою. Зважте й на те, що пил на капелюсі не вуличний — сірий і твердий, а хатній — коричневий і пухнастий. Отже, капелюх висів здебільшого вдома. Водночас сліди вологи всередині доводять, що власник його легко пітніє, значить, навряд чи багато рухається.

— Але його дружина — ви сказали, що вона його розлюбила...

— Цього капелюха кілька тижнів не чищено. Коли я побачу, дорогий Вотсоне, на вашому капелюсі тижневі поклади пилюки і коли ваша дружина дозволить вам з'явитися на люди в такому вигляді, я також побоюватимусь, що ви мали нещастя втратити її прихильність.

— А може, він нежонатий?

— Ні, він ніс гуску додому, щоб піддобритися до дружини. Згадайте картку на гусячій лапці.

— У вас на все є відповідь. Але звідки ви взяли, що в нього в будинку немає газу?

— Одна, навіть дві масних плями могли потрапити на капелюх ненароком, та коли їх не менше п'яти, то я впевнений, що людина часто має справу з засвіченою лоєвою свічкою — можливо, підіймається сходами з капелюхом в одній руці й свічкою в другій. Хоч би там що, від газу пляма б не з'явилася... Ви задоволені?

— Авжеж, усе це дуже дотепно,— промовив я, сміючись,— але ви тільки що сказали,— тут немає злочину, нікому не заподіяно шкоди, коли не брати до уваги незнайомого, який утратив гуску,— отже, ви марно сушили собі голову.

Шерлок Холмс хотів був щось сказати, навіть розкрив рота, та в цю мить розчахнулися двері, і до кімнати вбіг посильний Петерсон; щоки його пашіли, на обличчі застиг вираз безмежного здивування.

— Гуска, містере Холмсе! Гуска, сер! — задихаючись, вигукнув він.

— Ну? Що з нею трапилось? Ожила й вилетіла в кухонне вікно, змахнувши крильми? — Холмс ворухнувся на канапі, вмощуючись так, аби краще бачити схвильоване Петерсонове обличчя.

— Гляньте сюди, сер! Подивіться, що знайшла моя жінка у неї у волі!

Петерсон простяг руку, і на долоні в нього засяяв голубий камінь, трохи менший від квасолини, але такої чистоти й прозорості, що аж світився на темній шкірі, мов електрична іскра.

Шерлок Холмс випростався й свиснув.

— Слово честі, Петерсоне,— мовив він,— ви знайшли скарб! Сподіваюсь, ви розумієте, що це таке?

— Діамант, сер! Коштовний камінь! Він ріже скло, мов замазку.

— Це більше, ніж коштовний камінь, Це єдиний у своєму роді коштовний камінь.

— Чи це не голубий карбункул графині Моркар? — вигукнув я.

— Саме так, мені відомі йогр розмір і форма, бо останнім часом я щодня читаю оголошення про нього в «Таймсі». Це абсолютно унікальний камінь, і про його цінність можна лише здогадуватись, але винагорода в тисячу фунтів, що її пропонують, не дорівнює, безперечно, й двадцятій частці його ринкової ціни.

— Тисяча фунтів! Неймовірно!

Посильний впав у крісло, переводячи здивований погляд з Холмса на мене.

— Така винагорода, але в мене є підстави думати, що існують деякі сердечні причини, через які графиня ладна віддати половину всіх своїх багатств, аби лише повернути цю коштовність.

— Він пропав, коли мене не зраджує пам'ять, в готелі «Космополітен»,— зауважив я.

— Саме так, двадцять другого грудня, рівно п'ять днів тому. Джона Хорнера, паяльщика, звинувачено в тому, що він його вкрав. Докази його вини дуже грунтовні, отже, справу передано до суду присяжних. Та ось газетний звіт про цю крадіжку.

Холмс довго рився в газетах, проглядаючи дати, аж поки витяг те, що шукав. Розгладивши газету, він склав її вдвоє і прочитав таке:

«Крадіжка коштовностей у готелі «Космополітен».

Джона Хорнера, двадцяти шести років, паяльщика, звинувачено в тому, що він двадцять другого грудня вкрав із скриньки графині Моркар коштовний камінь, відомий під назвою «Голубий карбункул». Джеймс Райдер, старший служник готелю, дав таке свідчення: в день крадіжки він провів Хорнера до туалетної кімнати графині Моркар, щоб той припаяв другу штабу в камінній решітці, яка розхиталась. Райдер трохи побув із Хорнером, але потім його кудись покликали. Повернувшись, він побачив, що Хорнер зник, бюро відчинено і замок у ньому поламаний, а сап'янова скринька, де, як згодом з'ясувалося, графиня тримала камінь, стояла порожня на туалетному столику. Райдер миттю зняв тривогу, і того ж вечора Хорнера заарештували, але каменя не знайшли ні в нього, ні в його помешканні. Катрін К'юсек, покоївка графині, заприсяглася, що, почувши розпачливий крик Райдера, коли той помітив крадіжку, вбігла до кімнати і побачила все так, як описав попередній свідок. Інспектор Бредстріт з округи «Б» розповів про арешт Хорнера, котрий чинив відчайдушний опір і якнайрішучіше доводив свою невинність. Оскільки стало відомо, що арештований раніше відбував покарання за крадіжки, мировий суддя відмовився нашвидку розбирати цю справу і передав її до суду присяжних. Хорнер, який під час судового розгляду дуже хвилювався, кінець кінцем знепритомнів, і його винесли із зали суду».

— Гм! Справа, як бачимо, поліцейському суду не під силу,— замислено проказав Холмс, відкладаючи газету.— Проблема, яку ми повинні тепер розв'язати, полягає в тому, щоб визначити послідовність подій, унаслідок яких камінь опинився у волі гуски на Тоттенхем-Корт-роуд. Ось бачите, Вотсоне, наші незначні роздуми раптом набули поважного й не такого вже невинного вигляду. Ось вам камінь, цей камінь був у волі гуски, а гуска була в Генрі Бейкера, власника виношеного капелюха та деяких характерних звичок, що їх описанням я вам надокучив. Тепер нам слід удатися до розшуків цього джентльмена, аби з'ясувати, яку роль він відіграв у цій маленькій таємниці. Тож перш за все ми мусимо спробувати найпростіший спосіб, а він, безперечно, полягає в тому, щоб дати оголошення в усі вечірні газети. Якщо це виявиться марним, я вдамся до інших способів.

— Що ж ви напишете в оголошенні?

— Дайте мені олівець і клаптик паперу. Так от: «На розі Гудж-стріт знайдено гуску й чорний фетровий капелюх. Містер Генрі Бейкер може одержати їх, звернувшись сьогодні на Бейкер-стріт, 221-Б, о 6.30 вечора». Коротко і ясно.

— Дуже. Але чи помітить він оголошення?

— Ну, він, ясна річ, переглядає тепер усі газети — бо ж, як на злидняка, втрата для нього чимала. Він так злякався, розбивши вітрину й побачивши Петерсона, що, крім утечі, ні про що не думав, але потім, очевидно, гірко пошкодував, що через слабкодухість кинув гуску. Крім того, згадка його імені в оголошенні може прислужитися, бо кожний, хто знає Генрі Бейкера, зверне на це оголошення його увагу. Так от, Петерсоне, біжіть у бюро оголошень, нехай вони опублікують це у вечірніх газетах.

— В яких, сер?

— Ну, в «Глоб», «Стар», «Пел-Мел», «Сент-Джеймс газет», «Івнінг ньюс», «Стендард», «Екоу» та в усіх інших, котрі спадуть вам на думку.

— Добре, сер. А як із каменем?

— Ах, так, я триматиму його в себе. Дякую вам. I слухайте, Петерсоне, коли повертатиметесь, купіть гуску та принесіть сюди, адже ми повинні віддати її цьому джентльменові замість тієї, яку зараз наминає ваша сім'я.

Коли посильний пішов, Холмс узяв камінь і заходився розглядати його проти світла.

— Гарний камінчик,— мовив він.— Гляньте, лишень, як він світиться й сяє. Безперечно, він і є причиною та метою злочину. Всі гарні камені такі. Це улюблена спокуса диявола. У великих старих коштовних каменях кожна грань — яка-небудь кривава подія. Цьому каменю ще немає й двадцяти років. Його знайдено на березі річки Амой у Південному Китаї, і примітний він тим, що має всі властивості карбункулу, крім однієї: він голубого, а не рубінового кольору. Хоч він ще дуже молодий, проте історія його вже страхітлива. Вчинено два вбивства, одне самогубство, кілька пограбувань, когось облили сірчаною кислотою,— і все це через якихось сорок гранів1 кристалічного вуглецю. Хто б міг подумати, що така гарна забавка веде людей на шибеницю і до в'язниць? Покладу-но я цей камінь у свій сейф та напишу графині, що він у нас.

— Ви гадаєте, Хорнер невинний?

— Не знаю, нічого не можу твердити певно.

— Тоді ви вважаєте, що до справи причетний Генрі Бейкер?

— Ні, як на мене, то Генрі Бейкер абсолютно ні в чому не завинив. Він навіть і не підозрював, що гуска, яку він несе, багато дорожча від золотої. В усякому разі, я з'ясую це в дуже простий спосіб, коли тільки Генрі Бейкер відгукнеться на наше оголошення.

— А доти ви нічого не робитимете?

— Нічого.

— Тоді я поїду до своїх хворих, але повернусь сюди ввечері о пів на сьому, бо мені хотілось би знати, чим закінчиться ця заплутана історія.

— Буду радий вас бачити. Я обідаю о сьомій. Здається, на обід буде вальдшнеп. До речі, чи не попросити мені місіс Хадсон у зв'язку з останніми подіями якнайпильніше оглянути його воло?

Я трохи затримався в хворого, і коли знову прийшов на Бейкер-стріт, вже перейшло пів на сьому. Наближаючись до Холмсового будинку, я побачив високого на зріст чоловіка в шотландській шапочці й до підборіддя застебнутому сюртуці. Він стояв перед дверима, в яскравому колі світла, що падало з напівкруглого вікна. Саме тієї миті, як я підійшов, двері відчинились, і нас обох запросили до Холмсової кімнати.

— Коли не помиляюсь, ви Генрі Бейкер? — промовив Холмс, підводячись із крісла й зустрічаючи відвідувача з невимушеною привітністю, яку він так легко міг зобразити.— Прошу вас, сідайте коло вогню, містере Бейкере. Вечір холодний, а я бачу, ви більше пристосовані до літа, ніж до зими. О Вотсоне, ви прийшли дуже вчасно. Це ваш капелюх, містере Бейкере?

— Так, сер, це, безперечно, мій капелюх.

Бейкер був кремезний чоловік з похилими плечима, великою головою і широким розумним обличчям з клинцюватою каштановою борідкою. Червонясті цятки на носі й на щоках, а також ледь помітне тремтіння простягненої руки підтверджували Холмсові здогади про його уподобання. Його поруділий чорний сюртук з піднятим коміром було застебнуто на всі гудзики, на кістлявих зап'ястках, що висувалися з рукавів, не було видно ніяких ознак ні манжетів, ні сорочки. Він говорив тихо й уривчасто, старанно добираючи слова, і справляв враження інтелігентної людини, з якою доля повелася надто суворо.

— Ваш капелюх і гуска перебувають у нас уже кілька днів,— сказав Холмс,— і ми розраховували на те, що ви дасте в газеті оголошення, повідомивши свою адресу. Не можу збагнути, чому ви цього не зробили.

Наш відвідувач збентежено усміхнувся.

— Зараз у мене не так багато шилінгів, як колись,— відповів він.— Та я не сумнівавсь, що хулігани, які напали на мене, забрали і капелюха, й гуску. Тому й не хотів марнувати грошей.

— Цілком природно. До речі, про гуску: ми були змушені її з'їсти.

— З'їсти? — Наш відвідувач так схвилювався, що аж підвівся з крісла.

— Авжеж. Якби ми цього не зробили, вона б пропала, та й по всьому. Проте я впевнений, що отой птах на буфеті прислужиться вам не гірше від вашого, бо він свіжий-свіжісінький і не меншої ваги.

— О, безперечно, безперечно! — відповів містер Бейкер, зітхнувши з полегкістю.

— Проте у нас залишилися від вашої гуски пір'я, лапки, воло тощо, отже, коли ви бажаєте...

Бейкер щиро розсміявся.

— О, ці тлінні рештки моєї покійної знайомої можуть згодитися мені хіба що на згадку про минулу пригоду,— сказав він.— Ні, сер, з вашого дозволу я обмежусь тим, що приділю всю увагу отій чудовій гусці, яку бачу на буфеті.

Шерлок Холмс кинув погляд на мене і знизав плечима.

— Ось ваш капелюх, а ось і гуска,— промовив він.— До речі, чи не могли б ви сказати, де ви її купили? Я трохи знаюсь на птиці, але мені рідко коли траплялася так добре вгодована гуска.

— Звичайно, скажу, сер,— відповів Бейкер, який уже підвівся й засунув свою нову власність під пахву.— Наш невеличкий гурт часто навідує харчевню «Альфа», що поблизу Британського музею,— розумієте, ми проводимо в музеї цілий день. В цьому році хазяїн харчевні Віндігейт, чоловік доброї вдачі, заснував «гусячий клуб», з допомогою якого кожен із нас, виплачуючи по кілька пенсів щотижня, повинен був одержати на Різдво гуску. Я свої пенси виплатив, а решту ви знаєте. Я вельми вам зобов'язаний, сер, адже шотландська шапочка не дуже личить людині мого віку. Він уклонився нам з комічно-пихатою урочистістю й подався геть.

— Оце й усе з Генрі Бейкером,— сказав Холмс, зачинивши за ним двері.— Ясно — він анічогісінько не знає. Ви хочете їсти, Вотсоне?

— Не дуже.

— Тоді я пропоную перетворити обід на вечерю, а зараз вирушити по слідах, поки вони гарячі.

— Згода.

Вечір був холодний, тому ми понадягали пальта й пообмотували шиї шарфами. Зірки холодно світилися на безхмарному небі, і пара від дихання перехожих скидалася на безліч димків від пістолетних пострілів. Спершу кварталом лікарів, далі по Вімпол-стріт, Гарлі-стріт і нарешті через Вігмор-стріт ми вийшли на Оксфорд-стріт, і кроки наші лунали чітко та твердо. За чверть години ми вже були в Блумсбері біля харчевні «Альфа» — маленької пивнички на розі однієї з вулиць, що ведуть у Холборн. Холмс відчинив двері, зайшов і замовив два кухлі пива червонощокому хазяїнові в білому фартусі.

— У вас має бути чудесне пиво, якщо воно не гірше від ваших гусей,— сказав Холмс.

— Моїх гусей? — Хазяїн, здавалося, був здивований.

— Авжеж. Півгодини тому я розмовляв з містером Генрі Бейкером — членом вашого «гусячого клубу».

— А, розумію. Але, бачите, сер, то були не наші гуси.

— Он як! А чиї ж?

— Я купив пару дюжин гусей у торговця в Ковент Гарден.

— Справді? Я декого з них знаю. В кого ж ви купили?

— В Брекінріджа.

— От його я й не знаю. Ну, за ваше здоров'я, хазяїне, бажаю процвітання вашому дому. На добраніч. А тепер — до містера Брекінріджа,— звелів Холмс, вийшовши на мороз і застібаючи пальто.— Пам'ятайте, Вотсоне, що хоч на одному кінці цього ланцюга така звичайна річ, як гуска, на другому — людина, і людина ця напевне дістане сім років каторги, коли ми не доведемо її невинність. Втім, можливо, наше розслідування покаже, що винна саме вона, але, в усякому разі, перед нами нитка, яку не помітила поліція і яка зовсім випадково потрапила до нас у руки. Тож ідімо до кінця цієї нитки, хоч би який сумний він був. Отже, повертай на південь — і кроком руш!

Ми перетнули Холборн, пройшли по Ендел-стріт, а далі лабіринтом якихось нетрів на Ковентгарденський ринок. На одній з найбільших крамниць висіла вивіска: «Брекінрідж». Її власник, незграбний важкий чоловік з гострим обличчям і випещеними бакенбардами, саме допомагав хлопцеві піднімати віконниці.

— Добрий вечір! Щось воно холодно! — сказав Холмс. Торговець кивнув головою і кинув на мого супутника запитальний погляд.

— Бачу, всіх гусей продано,— вів далі Холмс, показуючи на порожні мармурові полиці.

— Завтра вранці можете купити хоч п'ятсот штук.

— Це мене не влаштовує.

— В отій крамниці, де горить світло, є кілька.

— Але ж мене послали до вас.

— Хто?

— Хазяїн «Альфи».

— Он воно як. Він купив у мене дві дюжини.

— Чудові були гуси. Де ви їх дістали?

На мій подив, це запитання розлютило торговця.

— Ану, містере,— промовив він, задерши голову і взявшися в боки,— куди це ви хилите? Кажіть без викрутасів.

— А я без викрутасів. Мені хотілось би знати, хто продав вам гусей, яких ви постачили «Альфі».

— Ну, а я не хочу і не скажу. Отак!

— Та це, власне, байдуже. Мені лиш дивно, що ви гарячкуєте через якусь дрібницю.

— Гарячкую? Ви також гарячкували б, якби до вас так чіплялися. Коли я плачу гроші за добрий товар, то, здавалося б, на цьому справі й кінець. Але ж ні: «Де гуси?», «Кому ви продали гусей?» та: «ІЦо ви хочете за гусей?» Можна подумати — на світі, крім оцих, немає більше гусей, така веремія через них зчинилася!

— Ну, мені байдуже до людей, які до вас чіпляються,— недбало мовив Холмс.— Не скажете — моє парі недійсне, тільки й того. Але я трохи знаюсь на птиці, тож побився об заклад на п'ять фунтів, що гуску, яку я їв, відгодовано в селі.

— То ви програли свої п'ять фунтів: гуску відгодовано в місті!

— Не може бути!

— А я кажу — в місті!

— Не вірю.

— Може, ви думаєте, що знаєтесь на птиці краще від мене? То я торгую нею мало не все життя. Кажу вам, усіх гусей, що їх продано в «Альфу», відгодовано в місті.

— Ви ніколи мене в цьому не переконаєте.

— Хочете побитись об заклад?

— Битися з вами об заклад — це все одно, що забрати у вас гроші, бо я впевнений: я не помиляюсь. Але у мене з собою є соверен, І я охоче поб'юся об заклад — тільки щоб провчити вас за впертість.

Торговець зловтішно усміхнувся.

— Ану, принеси книги, Білле,— сказав він.

Хлопець приніс дві книги — одну тонку й маленьку, другу здорову й засмальцьовану — і поклав їх на прилавок під лампою.

— Так-от, містере Самовпевнений,— сказав торговець,— гляньте сюди. Бачите оцю книжечку?

— Ну то й що?

— Це список тих, у кого я купую товар. Бачите? Отут, на цій сторінці, імена сільських постачальників, а цифри після їхніх прізвищ указують на сторінки в гросбусі, де ведуться їхні рахунки. Ну, а оцю сторінку, списану червоним чорнилом, бачите? Це список моїх міських постачальників. Ось гляньте на третє прізвище. Прочитайте мені його вголос.

— «Місіс Оукшот, Брікстон-роуд, сто сімнадцять, сторінка двісті сорок дев'ять»,— прочитав Холмс.

— Точнісінько так. Ну, а тепер знайдіть цю сторінку в гросбусі.

Холмс знайшов.

— Ось вона. «Місіс Оукшот, Брікстон-роуд, сто сімнадцять — постачальниця свійської птиці та яєць».

— Ну, а який останній запис?

— «Двадцять друге грудня. Двадцять чотири гуски по сім шилінгів шість пенсів».

— Правильно. А що записано внизу?

— «Продано містерові Віндігейту, «Альфа», по дванадцять шилінгів».

— Ну, що ви тепер скажете?

Шерлок Холмс, здавалося, дуже засмутився. Він вийняв з кишені соверен, кинув його на прилавок і пішов геть з виглядом украй пригніченої людини. Але за кілька ярдів він зупинився під ліхтарем і засміявся своїм особливим — щирим і беззвучним — сміхом.

— Коли в чоловіка такі бакенбарди, а з кишені виглядає рожева хусточка, то з нього завжди можна витягти все, побившись об заклад,— промовив він.— Впевнений, що навіть за сотню фунтів не міг би почути від нього стільки відомостей, скільки дістав, запропонувавши парі. Так от, Вотсоне, ми, здається мені, наближаємось до завершення наших пошуків. Єдине, що нам залишається,— це вирішити, йти до місіс Оукшот зараз чи відкласти візит на завтра. З того, що сказав нам цей бурмило, ясно: крім нас, цією справою цікавиться ще дехто, і я...

Гомін біля крамнички, з якої ми тільки-но вийшли, не дав Холмсові договорити. Обернувшись, ми побачили, що в колі жовтого світла від ліхтаря догідливо схилився чоловічок з розпашілим лицем, а Брекінрідж, стоячи в дверях, люто вимахує перед ним кулаками.

— Остогидли мені всі ви і ваші гуси! — горлав Брекінрідж.— Забирайтесь під три чорти! Якщо ви будете чіплятися до мене з дурними розмовами, то я нацькую на вас собаку. Приведіть сюди місіс Оукшот, і я їй відповім. А вам яке до цього діло? Хіба я купував гусей у вас?

— Ні, але одна гуска була все ж таки моя,— заскиглив чоловічок.

— Ну, то й питайте про неї в місіс Оукшот.

— Вона сказала спитати у вас.

— А мені начхати, питайте хоч у прусського короля! З мене досить! Забирайтеся геть звідсіля!

Брекінрідж люто кинувся вперед, і чоловічок зник у темряві.

— Ха, це може звільнити нас від візиту на Брікстон-роуд,— прошепотів Холмс.— Ходімо подивимось, чи не можна використати цього типа.

Пробираючись поміж гуртів людей, що били байдики, товплячись довкола освітлених яток, мій друг швидко наздогнав маленького чоловічка і торкнув його за плече. Той аж підскочив, і я в світлі ліхтаря побачив, що він страшенно зблід.

— Пробачте мені,— м'яко мовив Холмс,— але я ненароком почув запитання, з яким ви тільки що звернулись до торговця. Гадаю, я зможу вам допомогти.

— Ви? А ви хто? I як ви можете що-небудь знати про мої справи?

— Мене звуть Шерлок Холмс. Мій фах — знати те, чого не знають інші.

— Про те, що мене цікавить, ви нічого знати не можете.

— Пробачте, але я знаю вас. Ви намагаєтесь з'ясувати, куди поділися гуси, продані місіс Оукшот з Брікстон-роуд торговцеві на ім'я Брекінрідж, який у свою чергу продав їх містерові Віндігейту, власникові «Альфи», а той віддав до «гусячого клубу», членом якого є Генрі Бейкер.

— О сер, ви саме та людина, яка мені найбільше потрібна! — вигукнув чоловічок, простягаючи руки з тремтячими пальцями.— Не можу навіть сказати, наскільки я у всьому цьому зацікавлений!

Шерлок Холмс зупинив візника, що саме проїздив повз нас.

— У такому разі нам краще поговорити в затишній кімнаті, а не на цьому ринковому майдані, де віють усі вітри,— сказав він.— Але прошу вас, перш ніж ми рушимо далі, скажіть мені, кому я маю приємну нагоду допомогти?

Якусь мить чоловічок вагався.

— Мене звуть Джон Робінсон,— сказав він, відводячи очі.

— Ні, ні, мені потрібне справжнє ім'я,— лагідно мовив Холмс.— Завжди дуже незручно мати справу з людиною, яка повідомляє вигадане прізвище.

Бліді щоки незнайомця спалахнули.

— Тоді моє справжнє ім'я Джеймс Райдер.

— Я так і думав.— Старший служник готелю «Космополітен». Прошу вас, сідайте в кеб, і я незабаром розповім вам усе, що ви побажаєте знати.

Чоловічок стояв, не рухаючись із місця, і переводив погляд, в якому світилися страх і надія, з мене на Холмса й назад, не знаючи, що його чекає — щастя чи лихо. Потім він сів у кеб, і за півгодини ми були у вітальні на Бейкер-стріт.

За всю поїздку ніхто не промовив і слова, але прискорене дихання нашого нового супутника, те, як він стискав і розтискав пальці,— все незаперечно свідчило, що він перебуває в неймовірному нервовому збудженні.

— Ось ми й приїхали! — весело мовив Холмс, коли ми зайшли до кімнати.— Вогонь у каміні дуже до речі в таку погоду. Ви, здається, змерзли, містере Райдере. Прошу вас, сідайте ось у плетене крісло. Я тільки взую пантофлі, і ми відразу владнаємо вашу справу. Ну, от я й готовий! Отже, ви хочете знати, що сталося з тими гусьми?

— Так, сер.

— Вірніше, думаю, з тією гускою. Я певен — вас цікавив лише один птах — білий, з чорною смугою на хвості.

Райдера аж затіпало від хвилювання.

— О сер! — вигукнув він.— I ви можете сказати, куди потрапила та гуска?

— Вона потрапила сюди.

— Сюди?

— Так. I ця гуска виявилась незвичайною. Не дивно, що ви нею цікавитесь. Вона знесла яйце після своєї смерті — найчарівніше, найяскравіше маленьке голубе яєчко. Воно тут, у моєму музеї.

Наш гість, хитаючись, звівся на ноги і вхопився за камінну полицю. Холмс відімкнув свій сейф і вийняв звідти голубий карбункул, що світився, мов зірка, холодним діамантовим переливчастим сяйвом. Райдер стояв з відчаєм на обличчі, втупивши погляд у камін, і не знав, чи оголосити на діамант свої права, чи відмовитись від нього.

— Гру закінчено, Райдере,— спокійно мовив Холмс.— Тримайтеся, чоловіче, бо впадете у вогонь. Допоможіть йому сісти в крісло. Йому ще бракує сміливості безкарно чинити злочини. Дайте йому трохи бренді. Отак! Зараз він уже ніби й схожий на людину. Ну й нікчема!

Райдер похитнувся і мало не впав, але від бренді його обличчя трохи порожевіло, і він сів, злякано дивлячись на свого обвинувача.

— У моїх руках усі відомості про злочин і всі потрібні мені докази, отже, вам треба розповісти мені зовсім небагато. Проте все щиро і до кінця, щоб картина була повна. Звідки ви довідались, Райдере, що цей голубий камінь належить графині Моркар?

— Мені розповіла про нього Катрін К'юсек,— відповів той хрипко.

— Знаю, покоївка її ясновельможності. Спокуса легко розбагатіти виявилась сильнішою від вас, як це вже, не раз траплялося і з кращими за вас людьми, і ви були не надто розбірливі в засобах. Мені здається, Райдере, з вас вийшов би добрячий негідник. Ви знали, що той чоловік, паяльщик Хорнер, брав колись участь у якомусь подібному до цього злочині, отже, підозра в першу чергу впаде на нього. До чого ж ви вдаєтеся? Ви дещо робите в кімнаті графині — ви й ваша співучасниця К'юсек — і влаштовуєте так, аби послали саме по Хорнера. А потім, коли він закінчив роботу й пішов, ви взяли із скриньки камінь, зняли тривогу, і бідолаху заарештували. Після цього ви...

Райдер раптом сповз на килим і обхопив коліна мого друга.

— Благаю вас, пожалійте мене! — скрикнув він.— Подумайте про мого батька! Про матір! Вони цього не переживуть! Я ніколи більше цього не робитиму! Присягаюсь! Я заприсягнусь у цьому на Біблії! О, не передавайте справи до суду! Благаю вас, не передавайте.

— Ану геть назад у крісло! — невблаганно звелів Холмс.— Зараз ви ладні валятися в ногах, але про бідолаху Хорнера не подумали, відправляючи його на лаву підсудних за злочин, про який він навіть не знав!

— Я втечу, містере Холмсе, Я покину Англію, сер. Тоді звинувачення проти нього втратять силу.

— Гм! Про це ми ще поговоримо. А зараз ми хочемо послухати правду про другий акт. Як потрапив камінь у гуску і як потрапила гуска на базар? Розкажіть про це, нічого не приховуючи, бо це для вас — єдина надія на порятунок.

Райдер облизав пересохлі губи.

— Я розповім усе, як було. Коли Хорнера заарештували, я подумав, що найкраще для мене — негайно винести камінь, бо поліції могло першої-ліпшої миті спасти на думку обшукати мене й мою кімнату. В готелі для каменя не було надійного місця. Я вийшов немовби в службовій справі й подався до своєї сестри. Вона одружена з чоловіком на ім'я Оукшот і мешкає на Брікстон-роуд, де вирощує птицю на продаж. По дорозі кожний стрічний здавався мені поліцейським або детективом, і хоч вечір був холодний, піт весь час заливав мені очі, поки я йшов на Брікстон-роуд. Сестра спитала мене, що трапилось і чому я такий блідий, а я відповів, що схвильований крадіжкою в готелі коштовного каменя.

Потім я подався на заднє подвір'я, запалив люльку й почав міркувати, як бути далі.

У мене є приятель на ім'я Модслі, котрий збився з пуття і нещодавно вийшов з Пентонвільської тюрми. Одного разу ми зустрілися з ним і розговорились про злодійські звичаї та про те, як злодії збуваються краденого. Я знав, що він мене не продасть, бо мені було дещо відомо про нього, тож я надумав поїхати просто в Кілбурн, де він живе, й порадитися з ним. Він підказав би мені, як обернути камінь на гроші. Але яким чином добратися до нього, не наражаючись на небезпеку? Я пам'ятав ті тортури, що їх зазнав, вийшовши з готелю. Першої-ліпшої миті мене могли схопити, обшукати й знайти камінь у жилетній кишені. Я стояв, прихилившись до стіни, дивився на гусей, що перевальцем ходили біля моїх ніг, і раптом мені сяйнула ідея, як я можу обвести навколо пальця найкращого в світі детектива.

Кілька тижнів тому сестра сказала, щоб я вибрав собі на Різдво гуску, і я знав — вона завжди дотримує слова.

А що, як узяти гуску зараз і в ній донести камінь до Кілбурна? На подвір'ї стояла якась повітка, туди я й загнав гуску, гарну, здорову гуску, білу з чорною смужкою на хвості. Я впіймав її, розкрив їй дзьоба і запхав якомога глибше у горло камінь. Гуска ковтнула, і я відчув, як камінь пройшов у воло. Проте гуска пручалася, била крильми, тому вийшла сестра дізнатися, що трапилось. Я обернувся, аби відповісти на її запитання, а клята гуска вирвалася в мене з рук і побігла до інших гусей.

— Що ти робив з гускою, Джеймсе? — спитала сестра.

— Ти казала, що даси мені на Різдво птаха, то я й дивився, який жирніший.

— О, для тебе ми вже відібрали гуску! Ми її так і звемо: «Джеймсова гуска». Ота-о, велика біла. Всього в мене двадцять шість гусей: одна тобі, одна для нас і дві дюжини на продаж.

— Спасибі, Меггі,— відповів я,— але коли тобі однаково, я хотів би мати ту, яку тільки що тримав у руках.

— Твоя на добрих три фунти важча,— сказала сестра,— ми спеціально для тебе її відгодовували.

— Пусте, я хочу цю, зараз і заберу.

— Ну, як хочеш,— погодилась сестра, трохи образившись.— То яку ти візьмеш?

— Оту білу, з чорною смужкою на хвості. Он вона посеред табуна.

— Добре. Ріж її й забирай.

Я так і зробив, містере Холмсе, і поніс гуску в Кілбурн. Там я розповів своєму приятелеві про все, що зробив,— він такий чоловік, з яким можна говорити відверто. Він реготав, як навіжений, потім ми взяли ніж і розрізали гуску. Серце в мене так і похололо, коли я побачив, що каменя немає, і я збагнув: трапилась якась жахлива помилка. Я кинув гуску і прибіг назад до сестри, на заднє подвір'я. Гусей там не було.

— Де гуси, Меггі? — закричав я.

— В торговця.

— В якого торговця?

— Брекінріджа з Ковент Гарден.

— А поміж гусей була ще одна з чорною смужкою на хвості? — спитав я.— Така сама, як я взяв?

— Так, Джеймсе, із смугастими хвостами було дві гуски, я завжди їх плутала.

Тут я, звичайно, все зрозумів і щодуху побіг до цього Брекінріджа, але він уже продав усіх гусей і відмовився сказати кому. Та ви й самі чули. Він кілька разів так мені відповідав. Сестра думає, ніби я збожеволів. Часом мені здається, що вона каже правду. I от тепер... Тепер на мені лежить тавро злодія, а я ж навіть не доторкнувся до багатства, заради якого занапастив себе. О, я нещасний! О, нещасний!— Він затулив руками обличчя й заридав.

Запала довга мовчанка, порушувана лише тяжкими зітханнями Райдера та розміреним постукуванням Холмсових пальців по столу. Потім мій друг рвучко підвівся і відчинив двері.

— Забирайтеся геть! — промовив він.

— Що, сер? О, хай благословить вас небо!

— Ні слова більше! Забирайтеся геть!

Повторювати не довелося. Райдер кинувся з кімнати, на сходах залунали його кроки, внизу грюкнули двері, і з вулиці долинув тупіт — чоловік біг.

— Кінець кінцем, Вотсоне,— мовив Холмс, простягаючи руку по свою глиняну люльку,— поліція не наймала мене виправляти свої помилки. Якби Хорнерові щось загрожувало, тоді інша річ, але тепер Райдер не може дати проти нього свідчень, і звинувачення виявиться безпідставним. Я розумію, що попускаю злочинцеві, але, можливо, тим я рятую його душу. Цього хлопця на слизьке вже не потягне, бо він наляканий до краю. Якщо його зараз запроторити в тюрму, то він стане запеклим злочинцем на все життя. Крім того, тепер свято, треба прощати. Життя зіткнуло нас із дуже дивною, химерною загадкою. Розв'язати її — це вже винагорода.

Коли ваша ласка, докторе, то подзвоніть, і ми зараз займемося іншим «розслідуванням», головне в якому те, що ми теж матимемо справу із птахом — адже на обід у нас вальдшнеп...

1 Гран — близько 0,622 г.

 

 

Пістрява стрічка

Переглядаючи свої записи про більш як сімдесят пригод Шерлока Холмса, які я вів протягом останніх восьми років, і вивчаючи методи свого друга, я бачу між них багато трагічних, кілька кумедних, чимало дивних, але не можу назвати бодай однієї банальної, бо Холмс, працюючи з любові до мистецтва, а не заради грошей, ніколи не брався за розслідування, якщо справа не обіцяла чогось надзвичайного, навіть фантастичного.

З усього цього різноманіття я, проте, не можу пригадати нічого винятковішого за випадок, пов'язаний із добре відомою у графстві Суррей родиною Ройлоттів із Стоук-Морана. А подія, про яку я хочу тут розповісти, трапилася десь невдовзі по нашому знайомстві, коли ми з Холмсом, тоді ще обоє нежонаті, наймали разом квартиру на Бейкер-стріт. Можливо, я опублікував би свій звіт про цю пригоду й раніше, але свого часу я заприсягся тримати все в таємниці і звільнився від свого слова лише місяць тому, коли передчасно померла жінка, якій я його дав. Не зашкодить розповісти про всі факти ще й тому, щоб пролити на них справжнє світло, бо маю підстави вважати, що сила-силенна чуток про смерть доктора Грімсбі Ройлотта зображує справу ще жахливішою, ніж вона була насправді.

Це було на початку квітня 1883 року. Прокинувшись одного ранку, я побачив, що Шерлок Холмс, уже одягнений, стоїть біля мого ліжка. Як правило, він уставав пізно, але зараз годинник на каміні показував чверть на восьму, і тому я глянув на свого друга не без подиву, можливо, навіть дещо роздратовано, бо сам ніколи не зраджую своїх звичок.

— Даруйте, що розбудив вас, Вотсоне,— сказав Шерлок Холмс,— але сьогодні всі так чинять. Спочатку розбудили місіс Хадсон, вона розбудила мене, а я — вас.

— А що таке? Пожежа?

— Ні, клієнтка. Приїхала якась молода леді, вона, здається, дуже схвильована й будь-що бажає зустрітися зі мною. Зараз вона чекає у вітальні. Ну, а коли молоді жінки мандрують по Лондону в таку ранню годину й піднімають людей з ліжок, то, гадаю, в них є на це досить поважні причини. Якщо ж справа виявиться цікавою, ви, не сумніваюся, захочете почути все з самого початку. От я й подумав, що треба покликати вас, щоб ви мали таку можливість.

— Дорогий друже, було б шкода з неї не скористатися. Для мене не існувало більшої втіхи, як стежити за Холмсом, коли він займався своєю професійною справою, і захоплюватися його швидкими умовиводами, які, дарма що здавалися майже інтуїтивними, завжди були логічно обгрунтовані. Саме завдяки цьому Холмс і розплутував усе, за що брався.

Я квапливо одягнувся й за кілька хвилин був готовий супроводити свого друга. Коли ми спустились униз до вітальні, біля вікна сиділа вдягнута в усе чорне із густою вуаллю на обличчі дама. Побачивши нас, вона підвелась.

— Доброго ранку, пані,— привітно мовив Холмс.— Мене звуть Шерлок Холмс. А це мій близький друг і помічник лікар Вотсон, в присутності якого ви можете говорити так само відверто, як і зі мною. Дуже добре, що місіс Хадсон здогадалася затопити камін. Прошу вас, сідайте ближче до вогню, а я зараз накажу принести вам чашечку гарячої кави, бо ви, бачу, тремтите.

— Я тремчу не від, холоду,— стиха відказала жінка, пересідаючи до каміна.

— А чому?

— Зі страху, містере Холмсе. Навіть більше, з жаху. На цім слові вона підняла вуаль, і ми побачили, в якому вона жалюгідному стані: змарніла, аж сіра, неспокійні очі злякано бігають, немов у зацькованої тваринки. Риси обличчя, фігура — усе засвідчувало, що їй не більше тридцяти років, але у волоссі вже з'явилася передчасна сивина, і виглядала вона стомленою й виснаженою.

Шерлок Холмс ковзнув по ній своїм швидким, проникливим поглядом.

— Вам не треба боятись,— заспокійливо мовив він, нахилившись уперед і поплескавши її по руці.— Я певен, що ближчим часом ми все владнаємо. Я бачу, ви приїхали поїздом сьогодні вранці.

— Хіба ви мене знаєте?

— Ні. Але за вашою лівою рукавичкою я помітив квиток на зворотну дорогу. Ви вирушили в путь рано-вранці і, перш ніж дістатися до станції, довго їхали розгаслим путівцем на бідарці.

Дама рвучко сіпнулася і спантеличено глянула на мого друга.

— В цьому, люба пані, ніякої таємниці немає,— мовив він, усміхаючись.— Лівий рукав вашої жакетки заляпано грязюкою не менш як у семи місцях. Плями зовсім свіжі. А бідарка, як ніякий інший екіпаж, обляпує їздця болотом, надто коли сидіти від кучера по ліву руку.

— Хай би як ви дійшли своїх висновків, але все було саме так,— сказала вона.— Перед шостою я виїхала з дому, о двадцятій хвилині на сьому була в Лезерхеді і першим поїздом прибула в Лондон, на вокзал Ватерлоо. Сер, я не можу більше терпіти такого нервового напруження, я збожеволію, якщо так триватиме й далі. В мене немає нікого, хто міг би мені допомогти, нікого, за винятком однієї людини, яка прихильна до мене, але в даній ситуації вона мене не розуміє... Я чула про вас, містере Холмсе, від місіс Фарінтош, якій ви стали в пригоді у гірку для неї годину. Вашу адресу дала мені вона. О сер, чи не зможете ви зарадити і моїй біді або кинути хоч якийсь промінчик на той непроглядний морок, що мене оточує? Зараз я не маю можливості належно винагородити вас за вашу послугу, але через місяць-два я вийду заміж із правом розпоряджатися своїми прибутками, й тоді ви переконаєтесь, що я вмію бути вдячною.

Холмс повернувся до свого письмового столу, відімкнув шухляду, дістав записника й зазирнув у нього.

— Фарінтош...— сказав він.— Так, так, пригадую той випадок із опаловою тіарою... Це було ще до нашого знайомства, Вотсоне. Можу вас запевнити, пані, що буду щасливий приділити вашій справі стільки ж уваги, скільки приділив справі вашої подруги. Що ж до винагороди, то моя робота і є для мене винагородою, але ви вільні відшкодувати у зручний для вас час ті витрати, на які я, можливо, буду змушений піти. А зараз прошу ознайомити нас з усім, що може допомогти нам скласти думку про вашу справу.

— О леле!— відповіла наша відвідувачка.— Весь жах мого становища в тому, що причини моїх страхів настільки туманні, а підозри грунтуються на таких дрібницях, особливо для людей сторонніх, що навіть той, до кого першого я маю право звернутись по допомогу й пораду, дивиться на всі мої розповіді як на вигадки нервової жінки. Він, певна річ, так не каже, але я вчуваю це в його заспокійливих словах, у тому, як він відводить очі. Я чула, містере Холмсе, що ви вмієте як ніхто інший збагнути найрізноманітніші пороки людського серця. Ви можете порадити, як мені поводитися серед тих небезпек, що мене оточують.

— Я весь увага, пані.

— Мене звуть Хелін Стоунер, я живу в домі свого вітчима — останнього представника одного з найстаровинніших в Англії саксонських родів Ройлоттів зі Стоук-Морана, що на західному кордоні графства Суррей.

Холмс ствердно кивнув головою.

— Мені знайоме це ім'я,— мовив він.

— Були часи, коли ця родина належала до найбагатших в Англії, її володіння сягали Беркшіру на півночі й Хемпшіру на заході. Проте в минулому столітті четверо спадкоємців один за одним виявились людьми непутящими, марнотратними, а після них, під час регентства, усе, що лишилося, перейшло до рук картяра, і він довів родину до зубожіння. Після нього зостався невеликий клаптик землі та будинок, споруджений двісті років тому, а нині заставлений і перезаставлений. Останній поміщик із цього роду ледве там животів, ведучи жахливе життя нужденного аристократа. Його єдиний син, теперішній мій вітчим, бачачи, що треба пристосовуватись до нових умов, позичив у якогось родича гроші, закінчив університет, одержав диплом лікаря й поїхав у Калькутту, де завдяки своїй професійній майстерності й сильному характеру здобув широку практику. Якось у його домі було вчинено крадіжку, й він, розлютившись, убив свого дворецького-тубільця. Ледве уникнувши смертної кари й відсидівши чимало років у в'язниці, лікар Ройлотт повернувся до Англії похмурою й розчарованою людиною.

В Індії він одружився з моєю матір'ю, місіс Стоунер, молодою вдовою генерал-майора артилерії, який служив у Бенгалії. Ми із сестрою Джулією були близнятами, і коли мати знову вийшла заміж, нам сповнилось по два роки. Маючи значні статки, що давали не менш як тисячу фунтів прибутку на рік, мати на час, поки ми будемо жити разом, передала всі права на цей прибуток лікареві Ройлотту з умовою, що він виділить кожній із нас певну щорічну суму, якщо ми повиходимо заміж. Невдовзі після нашого повернення до Англії моєї матері не стало: вісім років тому вона загинула в залізничній катастрофі під Кру. Після її смерті лікар Ройлотт облишив спроби одержати практику в Лондоні й разом із нами оселився в родинному будинку в Стоук-Морані. Грошей, що їх залишила моя мати, цілком вистачало на всі наші потреби, і, здавалося, ніщо не потьмарить нашого життя.

Та з вітчимом сталися дивні зміни. Замість того, щоб заприятелювати з сусідами, які спочатку були дуже зраділи з того, що Ройлотт із Стоук-Морана вернувся в своє родинне гніздо, і обмінюватися з ними візитами, він замкнувся в своєму будинку і якщо виходив з нього — до речі, це траплялося досить рідко,— то лише для того, щоб люто полаятися з усіма, хто трапиться йому на очі. Нестриманість, що межує з безумством,— це спадкова риса по чоловічій лінії в родині Ройлоттів. Вона, певно, ще більше посилилась у мого вітчима через тривале перебування в тропіках. Він зчиняв сварку за сваркою, дві з них закінчились у поліції, і нарешті зробився пострахом для всієї округи. Побачивши його, люди просто тікають, бо сила в нього страшна, і коли він розгнівається, то абсолютно не володіє собою.

Минулого тижня він кинув у річку через парапет набережної місцевого коваля, і мені вдалося відвернути ще один публічний скандал тільки тим, що я віддала потерпілому всі гроші, які змогла зібрати. У вітчима немає ніяких друзів, крім мандрівних циган, він дозволяє цим волоцюгам ставати табором на тих кількох акрах порослої ожиною землі, що залишилася від родового маєтку, а іноді, користуючись гостинністю цих циган, тижнями мандрує разом з ними. Ще він має пристрасть до індійських тварин, їх надсилає йому з Індії його постачальник, і зараз у нього по садибі вільно розгулюють гепард і бабуїн, яких селяни бояться так само, як і їхнього хазяїна.

З моєї розповіді ви можете зробити висновок, що наше життя — моєї бідолашної сестри Джулії і моє — було не дуже приємним. Ніхто не хотів працювати у нас прислугою, і тривалий час ми робили всю роботу в домі самі. Сестрі ледве виповнилось тридцять років, коли вона померла, але волосся в неї вже починало сивіти, як от зараз у мене.

— То ваша сестра померла?

— Так, рівно два роки тому, і саме про її смерть я й хочу вам розповісти. Ви, безперечно, розумієте, що ми майже не зустрічалися з людьми нашого віку й нашого кола. Проте в нас була тітка, незаміжня сестра нашої матері міс Гонорія Вестфейл, вона й зараз живе біля Харроу, отже, іноді нам дозволялось трохи погостювати в неї. Два роки тому Джулія поїхала туди на Різдво й зустрілася там з відставним флотським майором, з яким вона й заручилася. Вітчим дізнався про ці заручини, коли сестра повернулась додому, й не заперечував проти цього шлюбу, але за два тижні до весілля сталося страшне нещастя, яке позбавило мене моєї єдиної подруги.

Шерлок Холмс сидів із заплющеними очима, відкинувшись на спинку крісла й підклавши під голову диванну подушечку. Раптом він підвів голову й позирнув на відвідувачку.

— Дуже вас прошу, будьте точні щодо подробиць,— попросив він.

— Мені легко бути точною, бо кожна подія того жахливого часу назавжди закарбувалась у мене в пам'яті...

Як я вже сказала, наш будинок дуже старий, і зараз ми мешкаємо тільки в одному його крилі. На першому поверсі цього крила знаходяться спальні, в центральній частині будинку — вітальні. Перша від середини спальня доктора Ройлотта, друга — моєї сестри, а третя — моя. Спальні між собою не сполучаються, але всі виходять у спільний коридор. Я розповідаю зрозуміло?

— Цілком.

— Вікна всіх трьох кімнат виходять на газон. Тієї фатальної ночі лікар Ройлотт пішов до своєї спальні рано, але ми знали, що спати він не ліг, бо моїй сестрі завадив запах міцних індійських сигар, які він має звичку курити, і вона прийшла до мене. Якийсь час ми балакали з нею про її весілля, а об одинадцятій годині вона встала й намірилась іти до себе. Підійшовши до дверей, вона обернулася.

«Скажи мені, Хелін,— спитала вона,— чи ти хоч раз чула, як хтось свистить уночі?»

«Ніколи не чула»,— відповіла я.

«Думаю, що свистіти, коли спиш, неможливо».

«Авжеж, неможливо. А в чім річ?»

«Бачиш, останнім часом щоночі, приблизно годині о третій, я завжди чую тихе виразне посвистування. Сон у мене чутливий, і це посвистування мене будить. Не розумію тільки, звідки воно лине — чи то із сусідньої кімнати, чи то з газону. От мені й спало на думку спитати тебе, чи ти теж його чуєш».

«Ні, не чую. Мабуть, свистять ці осоружні цигани».

«Цілком можливо. Проте якби посвистування долинало з газону, то ти теж чула б його».

«Ну, сон у мене набагато міцніший, ніж у тебе».

«Е, хай би що там було, все це пусте»,— усміхнулася сестра, виходячи, і за хвилину я почула, як в замку її дверей повернувся ключ.

— Он як? — промовив Холмс.— Ви завжди замикалися на ніч?

— Завжди.

— А чому?

— Я, здається, вже казала вам, що лікар тримав гепарда й бабуїна. Ми не почувалися безпечно, якщо не замикались на ніч.

— Тепер розумію. Прошу вас, розповідайте далі.

— Тієї ночі я не могла спати. Мене непокоїло невиразне передчуття якогось нещастя. Ми з сестрою, як ви пам'ятаєте, були близнятами, а ви знаєте, якими тонкими є узи, що зв'язують їхні душі. Ніч була жахлива: завивав вітер, у шибки періщив дощ. I раптом серед усієї цієї гуркотняви пролунав пронизливий, переляканий жіночий крик. То кричала моя сестра. Я зірвалась з ліжка, накинула на себе шаль і вибігла в коридор. Коли відчиняла двері, мені здалося, ніби я чую тихий посвист, саме такий, як розповідала сестра, але за мить він змінився якимось брязкітливим звуком, неначе на підлогу впало щось металеве. Підбігши до сестриної спальні, я побачила, що замок відімкнуто й двері повільно розчиняються. Охоплена жахом, я мовчки дивилась на них, не знаючи, хто або що з них вийде. I от при світлі лампи, яка горіла в коридорі, я побачила за порогом свою сестру з пополотнілим від жаху обличчям — вона простягала руки, неначе шукаючи допомоги, й хиталася, мов п'яна. Кинувшись до неї, я обхопила її руками, але в цю мить ноги їй підігнулися, і вона впала додолу. Її руки й ноги аж виламувало в страшних судорогах, усю її корчило від нестерпного болю. Спершу я була подумала, що вона мене не впізнала, але коли я схилилась над нею, вона раптом скрикнула тихим голосом, що я довіку не забуду:

«Боже мій, Хелін!.. Це — стрічка!.. Пістрява стрічка!» Вона силкувалася ще щось сказати, показуючи пальцем у бік лікаревої кімнати, але новий напад судорог урвав її мову. Я вибігла в коридор, голосно гукаючи вітчима, й побачила, що він у халаті вже виходить зі своєї кімнати, поспішаючи до мене. Коли він підійшов до сестри, вона була непритомна, і хоч він улив їй у рот коньяку й послав по сільського лікаря, всі зусилля виявились марними, і вона, повільно згасаючи, померла, не прийшовши до пам'яті. Так жахливо кінчила своє життя моя улюблена сестра.

— Почекайте хвилиночку,— попрохав Холмс.— Ви певні, що чули посвистування і металевий звук? Чи можете ви в цьому заприсягтися?

— Про це мене питав і слідчий. Я майже переконана, що чула ці звуки, а проте гуркіт бурі й потріскування старого будинку могли ввести мене в оману.

— Ваша сестра була одягнена?

— Ні, на ній була лише нічна сорочка. У правій руці в неї знайшли обгорілого сірника, а в лівій — сірникову коробку.

— Це каже про те, що вона запалила сірника й роздивлялася довкіл себе, коли її щось стривожило. Важлива деталь. А які висновки зробив слідчий?

— Він дуже уважно дослідив цю справу, бо поведінка лікаря Ройлотта давно зажила у графстві поганої слави, але не зміг відшукати ніяких причин смерті моєї сестри. Під час слідства я засвідчила, що двері її кімнати було замкнено зсередини, а вікна щоночі зачинялись старовинними віконницями з широкими залізними штабами. Стіни було уважно обстежено й з'ясовано, що вони цілі, підлогу пильно досліджено. Камінний димар хоч і широкий, але його перекриває аж чотири великих каглянки. Отже, немає сумніву, що сестра була сама-самісінька, коли до неї підкралася смерть. До того ж на її тілі не знайшли ніяких слідів насильства.

— А як щодо отрути?

— Лікарі досліджували небіжчицю й на отруту, але теж нічого не виявили.

— Від чого ж тоді померла ця нещасна?

— На мою думку, вона померла з самого переляку й нервового потрясіння, проте я не можу собі уявити, що саме так злякало її.

— А чи були в той час у ваших володіннях цигани?

— Так, то одні, то інші постійно живуть у нас.

— А як ви можете пояснити слова вашої сестри про якусь стрічку, пістряву стрічку?

— Іноді мені здається, що це — просто марення, а іноді — що вони стосуються якогось гурту людей, можливо, тих самих циган. От тільки не знаю, чи могли їхні строкаті хустки, що їх вони так полюбляють носити, викликати в сестри таку химерну асоціацію.

Холмс похитав головою з виглядом людини, яку подібне припущення аж ніяк не задовольняє.

— Справа ця дуже темна,— мовив він.— Прошу, будь ласка, розповідайте далі.

— Відтоді минуло два роки, і до останнього часу життя моє було ще самотнішим, ніж завжди. Але місяць тому один мій друг, якого я знаю багато літ, зробив мені честь, попросивши моєї руки. Його звуть Армітідж, Персі Армітідж, він другий син містера Армітіджа з Крейн-Вотера, що біля Редінга. Мій вітчим не заперечував проти нашого шлюбу, і навесні ми маємо повінчатися. Два дні тому в західному крилі будинку почався якийсь ремонт, стіну до моєї спальні було пробито, і я мусила перебратись до кімнати, де померла моя сестра, і спати в тому самому ліжку, де спала вона. I уявіть мій жах, коли минулої ночі, лежачи без сну і думаючи про її страшну долю, я раптом почула в нічній тиші тихе посвистування, яке було вісником смерті сестри. Я схопилася з ліжка й засвітила лампу, але нічого в кімнаті не побачила. Знову лягти спати я не змогла, бо була надто стривожена, тому одяглася і, щойно розвиднілось, вислизнула з будинку, найняла візника біля готелю «Корона», дісталася Лезерхеда, а звідти вранці приїхала сюди з єдиною метою — побачити вас і попрохати вашої поради.

— Ви вчинили мудро,— зауважив мій друг.— Але чи все ви мені розповіли?

— Так, усе.

— Міс Стоунер, ви розповіли не все. Ви вигороджуєте свого вітчима.

— Що ви хочете цим сказати?

Замість відповіді Холмс відкинув гарний мереживний рюш на руці нашої відвідувачки, яку вона поклала собі на коліно. На білому зап'ястку чітко проступало п'ять синьо-червоних плям: чотири поряд і п'ята навпроти них — від великого пальця.

— З вами поводилися жорстоко,— мовив Холмс.

Дівчина густо почервоніла й квапливо прикрила вкриту синцями руку.

— Мій вітчим надто суворий,— відповіла вона,— і, мабуть, сам не відчуває своєї сили.

Запало тривале мовчання, під час якого Холмс, підперши підборіддя долонями, не відводив погляду від вогню, що потріскував у каміні.

— Справа надзвичайно складна,— нарешті мовив він.— Мені хотілося б з'ясувати ще тисячу подробиць, перш ніж дійти висновку, як діяти. Проте ми не можемо зволікати й хвилини. А от якби ми приїхали в Стоук-Моран сьогодні, то чи можна було б нам побачити ці кімнати так, щоб про це не знав ваш вітчим?

— Він казав, ніби збирається їхати сьогодні в місто у якійсь важливій справі. Цілком можливо, що його не буде аж до вечора, і, отже, ніщо не перешкодить вам оглянути будинок. Тепер у нас є економка, але вона стара й нетямковита, і я легко можу зробити так, щоб вона вам не заважала.

— Чудово. А ви, Вотсоне, не проти цієї поїздки?

— Аж ніяк.

— Тоді ми приїдемо вдвох. А що ви, міс Стоунер, самі збираєтесь робити?

— У місті в мене є деякі справи, і я хотіла б уладнати їх. Але я повернусь дванадцятигодинним поїздом, щоб бути на місці, коли ви приїдете.

— Чекайте нас зразу ж пополудні. В мене самого теж є невеличке діло, з яким треба впоратися. Може, ви поснідаєте з нами?

— Ні, я мушу йти. Тепер, коли я звірилась вам із своїм горем, мені аж на серці полегшало. Я так чекатиму сьогодні пополудні зустрічі з вами!

Вона опустила на обличчя густу темну вуаль і тихо вийшла.

— Що ви про все це думаєте, Вотсоне? — спитав Шерлок Холмс, відкидаючись на спинку стільця.

— Мені здається, що це надзвичайно темна і зловісна справа.

— Так, досить темна і досить зловісна.

— Проте якщо дівчина сказала правду, ніби підлога й стіни міцні, а крізь двері, вікно й димар до кімнати потрапити неможливо, то її сестра була, безперечно, сама-самісінька, коли зустріла свою таємничу смерть.

— А як же бути тоді з цим нічним посвистуванням і вкрай дивними словами померлої?

— Не маю найменшого уявлення.

— Якщо взяти До уваги все вкупі: посвистування вночі, присутність циган, з якими в цього старого лікаря досить близькі стосунки, безперечну зацікавленість вітчима в тому, щоб завадити одруженню своєї падчерки, її згадку про якусь стрічку, а також те, що міс Хелін Стоунер чула металевий брязкіт — очевидно, стала на своє місце одна із залізних штаб, якими оббито віконниці,— то, на мою думку, є всі підстави вважати, що цю таємницю можна розгадати.

— Але до чого тут тоді цигани?

— Не знаю.

— Маю силу заперечень до будь-якої з цих версій.

— Я теж. Саме з цієї причини нам і треба їхати в Стоук-Моран, і сьогодні ж. Мені кортить перевірити, мають вагу ці заперечення чи на них можна не зважати. А це що за проява?

Останній вигук вихопився в мого друга тому, що двері раптом рвучко розчинилися, і в них з'явилась величезна постать незнайомого чоловіка. Його одяг являв собою дивну мішанину: чорний циліндр і довгий сюртук свідчили про лікарську професію їх власника, а високі гетри й мисливський нагай, яким він вимахував, виказували в ньому сільського жителя. Чоловік був такий високий на зріст, що діставав циліндром до верхнього одвірка дверей, і такий широкий, що зовсім їх затуляв. Його м'ясисте і вижовкле на сонці обличчя із слідами огидних пристрастей густо мережили зморшки. Чоловік повертався то до мене, то до мого друга. Глибоко посаджені жовчні очі і тонкий хрящуватий ніс робили його схожим на якогось старого хижого птаха.

— Хто із вас Холмс? — спитав привид.

— Це моє ім'я, сер, але я не знаю вашого,— спокійно мовив мій компаньйон.

— Я лікар Грімсбі Ройлотт зі Стоук-Морана.

— Дуже радий, лікарю,— люб'язно відповів Холмс.— Прошу вас, сідайте.

— I не подумаю. Тут була моя падчерка. Я її вистежив. Що вона тут вам казала?

— А сьогодні трохи холоднувато, як на цю пору року,— зауважив Холмс.

— Що вона вам тут казала? — люто загорлав старий.

— Але я чув, що крокуси обіцяють цвісти добре,— незворушно вів далі мій друг.

— Ха, то ви хочете мене здихатися? — спитав наш новий відвідувач, зробивши крок уперед і розмахуючи нагаєм.— Я вас знаю, негідника! Чув про вас раніше. Ви — той Холмс, що скрізь суне свого носа.

Мій друг посміхнувся.

— Холмс-нишпорка!

Холмс посміхнувся ще ширше.

— Холмс — задавака із Скотленд-Ярда!

Холмс весело засміявся.

— Було дуже приємно поговорити з вами,— проказав він.— Коли будете виходити, добре зачиніть двері, бо тут дуже тягне.

— Я піду звідси, коли скажу все, що думаю. Не смійте сунути носа в мої справи. Я знаю, що міс Стоунер була тут,— я її вистежив! Сваритися зі мною небезпечно! Глядіть!

Він швидко пройшов уперед, схопив кочергу і скрутив її своїми засмаглими ручиськами.

— Тримайтесь від мене подалі! — гаркнув він і, жбурнувши зігнуту кочергу в камін, вийшов з кімнати.

— Надзвичайно приємний добродій! — мовив, сміючись, Холмс.— Я не такий велетень, але якби він не зачинив за собою двері, я показав би йому, що в руках у мене не менше сили, ніж у нього.

Говорячи це, він підняв кочергу й одним зусиллям вирівняв її.

— Яке нахабство сплутати мене із детективами з поліції! Проте ця пригода надає нашому розслідуванню особливої пікантності. Сподіваюсь, нашій новій приятельці не заподіє великої шкоди те, що вона мала необережність дозволити цій тварюці вистежити себе. А тепер, Вотсоне, ми поснідаємо, а потім я піду до юристів, де розраховую роздобути деякі факти, що можуть виявитись корисними в цій справі.

Була майже година дня, коли Холмс повернувся додому. В руці він тримав аркуш синього паперу, списаний якимись закарлючками й цифрами.

— Я бачив заповіт покійної дружини лікаря Ройлотта,— сказав він.— Щоб точніше розібратися в ньому, мені довелося вираховувати сьогоднішню вартість цінних паперів, про які в ньому йдеться. Загальний прибуток, що на час смерті цієї жінки був трохи менший тисячі ста фунтів, зараз у зв'язку з падінням цін на сільськогосподарську продукцію становить не більше семисот п'ятдесяти фунтів на рік. Кожна дочка, коли вийде заміж, має право на те, щоб їй виділили щорічний прибуток — двісті п'ятдесят фунтів. Отже цілком очевидно, що якби обидві дівчини вийшли заміж, то нашому Красунчику лишилась би якась мізерія. Заміжжя навіть однієї з них неабияк обмежило б його в коштах. Як бачите, моя вранішня робота не пішла намарно, оскільки доведено, що лікар має свої вельми переконливі мотиви для того, щоб стати на перешкоді падчеркам. Випадок, Вотсоне, надто серйозний, щоб марнувати час, особливо тепер, коли старий знає, що ми цікавимось його справами. Отже, якщо ви готові, то ми зараз гукнемо кеб і поїдемо на вокзал Ватерлоо. Буду вам дуже вдячний, якщо ви покладете в кишеню револьвер. Револьвер — чудовий аргумент для джентльмена, який може зав'язати вузлом сталеву кочергу. Револьвер і зубна щітка — це все, що нам потрібно.

На вокзалі нам пощастило зразу ж сісти в поїзд, що йшов на Лезерхед, а вже там, у готелі біля станції, ми найняли ресорну двоколку й проїхали чотири чи п'ять миль мальовничими путівцями Суррея.

Стояла чудова днина, яскраво світило сонце, в небі пливло кілька кучерявих хмарок. Дерева й живопліт обабіч вкрилися першими зеленими листочками, повітря було напоєне пахощами вологої землі.

Дивним був контраст між ніжним пробудженням весни й тим, що нам належало розгадати. Мій супутник сидів спереду, згорнувши на грудях руки, насунувши на очі капелюха й низько похиливши голову. Він весь поринув у свої думки. Раптом Холмс стрепенувся, поплескав мене по плечі й показав кудись уперед понад луками.

— Подивіться, лишень! — промовив він.

На положистому схилі горба, переходячи у найвищому місці в справжній гай, розкинувся густий парк. З-за зелених верхів'їв виднів сірий фронтон і високий дах уже старого поміщицького будинку.

— Це Стоук-Моран? — спитав Холмс.

— Так, сер, це будинок лікаря Грімсбі Ройлотта,— відповів візник.

— Там щось будують,— зауважив Холмс.— Саме туди й добираємось.

— Треба проїхати отим селом,— відказав візник, показуючи на скупчення дахів трохи праворуч.— Але якщо ви хочете потрапити в Стоук-Моран, то вам ближче буде через оцей перелаз і далі стежкою навпростець. По ній он іде леді.

— Ця леді, гадаю,— міс Стоунер,— мовив Холмс, прикриваючи очі від сонця.— Так, нам краще піти стежкою, як ви нам радите.

Ми злізли із двоколки, розплатились, і екіпаж поторохтів назад у Лезерхед.

— Не завадить,— зауважив Холмс, коли ми долали перелаз,— якщо цей хлопець думатиме, ніби ми приїхали сюди як архітектори чи інші причетні до будівництва особи. Тоді він не дуже молотиме язиком. Доброго дня, міс Стоунер! Бачите, ми дотримали свого слова.

Наша вранішня клієнтка поспішила нам назустріч, на її обличчі світилася радість.

— Я так вас чекала! — вигукнула вона, з почуттям тиснучи нам руки.— Все влаштувалось чудово. Лікар Ройлотт поїхав у місто, й схоже на те, що повернеться він лише увечері.

— Ми мали приємність познайомитися з лікарем,— сказав Холмс і в кількох словах переповів те, що трапилось. Міс Стоунер страшенно зблідла.

— Боже мій! — вигукнула вона.— Отже, він поїхав слідом за мною.

— Виходить, що поїхав.

— Він такий хитрий, що я ніколи не почуваю себе в безпеці від нього. Що він скаже, коли повернеться?

— Він буде змушений стерегтися, бо може зрозуміти, що хтось хитріший іде тут по його слідах. На ніч замкніться від нього. Якщо він бешкетуватиме, ми відвеземо вас до вашої тітки в Харроу. А тепер нам треба якнайкраще використати час, тому, будьте ласкаві, проведіть нас у ті кімнати, які ми повинні обстежити.

Будинок був із сірого каменю, вкритого плямами лишайника, із високою центральною частиною й двома напівкруглими крилами по боках, що нагадували клешні краба. В одному крилі вікна без шибок були забиті дошками, дах провалився, і все воно являло собою суцільну руїну. Центральна частина була в ненабагато кращому стані, зате праве крило мало порівняно новий вигляд, а штори на його вікнах і синюватий димок із димарів показували, де саме мешкають його хазяї. Бокова стіна цього крила була в риштуванні, кам'яне мурування де-не-де розібрано, але ми не побачили жодного робітника. Холмс повільно пройшовся газоном із недбало підстриженою травою й з величезною увагою оглянув фасад крила.

— Це вікно, наскільки я розумію, з кімнати, в якій ви мешкали раніше, середнє вікно — з кімнати вашої сестри, а поряд з ним, ближче до центральної частини будинку,— з кімнати лікаря Ройлотта. Так?

— Ви не помилилися. Тільки тепер я сплю в середній кімнаті.

— Тимчасово, як я розумію. До речі, я не бачу, щоб ця стіна потребувала нагального ремонту.

— Зовсім не потребувала. Я впевнена, що це просто привід, щоб перевести мене із моєї кімнати.

— Так, це наводить на роздуми. Ну, а вздовж задньої стіни цього крила тягнеться коридор, куди виходять двері всіх трьох кімнат. У коридорі, звичайно, теж є вікна?

— Є, але дуже маленькі. Такі, що нікому крізь них не пролізти.

— Оскільки ви обидві замикалися на ніч, то з того боку потрапити до вас було неможливо. Ну, а тепер, зробіть ласку, пройдіть до своєї кімнати й зачиніть віконниці.

Міс Стоунер виконала Холмсове прохання, і мій друг, який щойно уважно вивчав відчинене вікно, заходився відчиняти віконниці. Та всі його спроби виявились марними. Не було жодної щілини, куди можна було б просунути лезо ножа, щоб підняти засув. Тоді він оглянув крізь лупу завіси: вони були із товстого заліза й міцно трималися в масивній стіні.

— Гм! — мовив він, якось спантеличено потираючи підборіддя.— Мої припущення не підтверджуються. Ніхто не міг проникнути за ці віконниці, якщо їх було зачинено зсередини. Ну, гаразд, подивимось тепер, чи дасть нам щось обстеження самої кімнати.

Маленькі бічні двері вели до побіленого вапном коридора, в який виходили двері всіх кімнат. Холмс не захотів дивитися третю кімнату, тому ми зразу ж пройшли в другу, ту, де тепер спала міс Стоунер і де її сестру спіткала така гірка доля. Це була проста кімнатка з низькою стелею й широким каміном, одним із тих, які можна побачити лише в старовинних сільських маєтках. В одному кутку стояв коричневий комод, у другому — вузьке ліжко, застелене білим покривалом, зліва від вікна притулився туалетний столик. Завершували вмеблювання кімнати два невеликі плетені стільці. Посеред підлоги лежав квадратний килим. Полиці вздовж стін і панелі були з темного, поточеного шашелем дуба і такі старі й вицвілі, що було видно: віком вони дорівнюють будинку.

Холмс узяв стілець і мовчки сів у кутку. Його погляд, не минаючи жодної дрібниці, безупинно й уважно оглянув кімнату.

— Куди проведено цей дзвінок? — спитав він нарешті, показуючи на товстий шнур, що звисав над ліжком, торкаючись китицею подушки.

— До кімнати прислуги.

— Шнур на вигляд новіший від інших речей.

— Так, дзвінок зробили два-три роки тому.

— Мабуть, про це попросила ваша сестра?

— Ні, я ніколи не чула, щоб вона ним користувалася. Ми звикли обслуговувати себе самі.

— Справді, такий гарний шнур здається тут зайвим. Пробачте, але я ще затримаю вас на кілька хвилин, поки як слід не огляну підлогу.

Холмс ліг і з лупою в руці заходився повзати по підлозі, прискіпливо оглядаючи всі щілини між дошками. Так само уважно він обстежив і дерев’яні панелі на стінах. Потім підійшов до ліжка і якийсь час розглядав його й стіну, біля якої воно стояло. Нарешті взявся за шнур дзвінка і з силою смикнув його.

— А дзвінок фальшивий,— промовив він.

— Хіба не дзвонить?

— Ні, шнур навіть не прикріплено до дроту. Це дуже цікаво. Дивіться, його прив'язано до гака оно там, якраз над отим маленьким душником.

— Справді, чистісіньке безглуздя. А я й не помітила цього.

— Дуже дивно,— бурмотів Холмс, смикаючи за шнур.— Дещо в цій кімнаті привертає до себе увагу. Наприклад, яким дурнем мав бути будівельник, щоб вивести душник у сусідню кімнату, коли нітрохи не важче було вивести його на свіже повітря!

— Душник зроблено також не дуже давно,— сказала Хелін.

— Приблизно тоді, коли й дзвінок,— зауважив Холмс.

— Так, у той час тут було зроблено деякі переробки.

— Надзвичайно цікаві переробки — фальшиві дзвінки, душники, що не провітрюють. З вашого дозволу, міс Стоунер, ми тепер перенесемо свої дослідження в інші кімнати.

Кімнату лікаря Грімсбі Ройлотта, хоч і більшу від кімнати його падчерки, було вмебльовано з такою ж невибагливістю. Вузьке ліжко, невеличка книжкова полиця, вщерть заставлена книжками переважно технічного характеру, поряд з ліжком крісло, простий дерев'яний стілець біля стіни, круглий стіл і величезний залізний сейф — це було майже все, що бачило око. Холмс неквапливо походжав по кімнаті і з гострою цікавістю досліджував кожну річ.

— А що тут? — спитав він, поплескуючи по сейфу.

— Ділові папери мого вітчима.

— О, то ви в цей сейф зазирали, так?

— Тільки раз, кілька років тому. Пам'ятаю, в ньому було повно паперів.

— А кота в ньому, приміром, немає?

— Ні. Дивно, що ви про це питаєте.

— Нічого дивного. Гляньте ось сюди.

Він узяв маленьке блюдце з молоком, що стояло на сейфі.

— Ні, кота в нас немає. Але в нас є гепард і бабуїн.

— Ще б пак, я про це й забув! I хоч гепард — це тільки велика кішка, але, насмілюсь зауважити, блюдечко молока для нього — все одно, що собаці муха. Мені б хотілося в цьому розібратись.

Він сів навпочіпки перед дерев'яним стільцем і з величезною увагою почав розглядати сидіння.

— Дякую вам, все зрозуміло,— сказав він, підводячись і ховаючи лупу в кишеню.— Ого, а ось ще щось цікаве!

Цього разу його увагу привернув батіжок, що висів у кутку ліжка. Він був складений удвоє і зав'язаний так, що утворювалась петля.

— Що ви про це думаєте, Вотсоне?

— Досить звичайний батіжок. Не розумію тільки, нащо треба було робити на ньому петлю.

— А це вже не зовсім звичайна річ, правда? Боже мій, скільки зла в цьому світі, і найгірше, коли злочини чинить розумна людина! Тепер я побачив достатньо, і, з вашого дозволу, міс Стоунер, ми пройдемося лужком.

Ніколи я не бачив свого друга таким похмурим і насупленим, як тоді, коли ми покинули місце обстеження. Ми кілька разів пройшлись газоном, і ні міс Стоунер, ні я не заважали йому, поки він сам не вийшов із глибокої задуми.

— Дуже важливо, міс Стоунер,— сказав він,— щоб ви в найменших деталях виконували мої поради.

— Я зроблю все точно так, як ви скажете.

— Справа надто серйозна, й ніяких відхилень припускатись не можна. Від вашої слухняності може залежати саме ваше життя.

— Запевняю, я в усьому звіряюсь на вас.

— По-перше, ми обидва — мій друг і я — повинні провести ніч у вашій кімнаті.

Ми з міс Стоунер здивовано втупились у Холмса.

— Це необхідно. Зараз я вам усе поясню. Що це отам, у селі, заїзд?

— Так, заїзд «Корона».

— Дуже добре. Звідти видно ваші вікна?

— Безперечно.

— Ви повинні, коли вернеться ваш вітчим, під приводом, що у вас болить голова, піти до своєї кімнати й замкнутись там. Потім, коли почуєте, що він збирається лягти спати, вам треба розчинити віконниці свого вікна, відсунути засувки і поставити на підвіконня лампу. Це буде для нас сигналом. Після цього, взявши із собою все, що вам може бути потрібно, ви повинні перейти до кімнати, яку займали раніше. Не сумніваюсь, що ви зможете переночувати один раз і там, незважаючи на ремонт.

— Звичайно, зможу.

— Все інше полиште на нас.

— Але що ви збираєтесь робити?

— Ми проведемо ніч у вашій кімнаті і спробуємо з'ясувати причину тих звуків, які вас так налякали.

— Мені здається, містере Холмсе, що ви вже дійшли якогось висновку,— сказала міс Стоунер, доторкнувшись до рукава мого друга.

— Можливо.

— Тоді, благаю вас, скажіть, що було причиною смерті моєї сестри?

— Перш ніж відповісти, я хотів би зібрати переконливіші докази.

— Ви могли б принаймні сказати мені, чи не помиляюсь я, вважаючи, що вона померла від раптового переляку.

— Думаю, помиляєтесь. Я певен, що існувала більш матеріальна причина. А тепер, міс Стоунер, ми змушені вас покинути, бо якщо лікар Ройлотт повернеться й побачить нас тут, то наша поїздка виявиться марною. До побачення! Будьте мужньою і, залишаючись тут, знайте, що ми незабаром відведемо від вас усі небезпеки, які вам загрожують, якщо ви все зробите так, як я вам сказав.

Ми з Шерлоком Холмсом без найменших труднощів найняли двокімнатний номер у заїзді «Корона» на горішньому поверсі, і з його вікна добре видно було браму й ту частину стоук-моранського будинку, в якій жили його господарі. В сутінках ми бачили, як приїхав лікар Грімсбі Ройлотт, його постать височіла поряд із хлопцем, що його віз. Цей хлопець трохи загаявся, розчиняючи важку залізну браму, і ми почули хрипкий і лайливий голос лікаря Ройлотта, а ще побачили, з якою люттю вітчим міс Стоунер розмахує кулаками. Візок зник за брамою, і за кілька хвилин крізь дерева мигнуло світло лампи, засвіченої в одній із віталень.

— Знаєте, Вотсоне,— сказав Холмс, коли ми сиділи в сутінках, що швидко переходили в темряву,— сумніваюсь, чи брати вас уночі з собою. Там дуже небезпечно.

— А я можу допомогти вам?

— Ваша присутність може виявитись неоціненною.

— Тоді я обов'язково піду.

— Спасибі.

— Ви кажете про небезпеку. Очевидно, ви бачили в тих кімнатах щось таке, чого не бачив я.

— Ні, цього не було. Але припускаю, що висновків я зробив більше. А бачили ви те саме, що й я.

— Нічого вартого уваги, крім шнура, я не помітив, і, зізнаюсь, не можу уявити, якій меті він може служити.

— А душник ви помітили?

— Так, але не думаю, щоб маленький отвір між двома кімнатами щось та важив у цьому ділі. Він такий малий, що крізь нього не пролізе й пацюк.

— Я знав, що ми знайдемо цей отвір ще до приїзду в Стоук-Моран.

— Дорогий мій Холмсе, невже?

— Так, знав. Пам'ятаєте, міс Стоунер сказала, що її сестра чула запах сигари, яку курив лікар Ройлотт. Це зразу ж вказувало на те, що кімнати сполучено отвором, причому зовсім малим, бо інакше його помітив би слідчий під час огляду кімнати. Я зробив висновок, що тут має бути душник.

— Але яка в цьому шкода?

— Та зверніть увагу принаймні хоч на цікавий збіг у часі: зроблено душник, повішено шнур, і леді, яка спить у ліжку, помирає. Це вас не вражає?

— Не бачу між цими речами ніякого зв'язку.

— А ліжко не здалося вам особливим?

— Ні.

— Його прикріплено до підлоги. Чи ви коли-небудь бачили щось подібне?

— Ні, не бачив.

— Дівчина не могла пересунути своє ліжко. Воно завжди мало залишатися в одному й тому ж положенні щодо душника й вірьовки, так-так, бо цей шнур ніколи не призначався для дзвінка.

— Холмсе! — вигукнув я.— Здається, я починаю розуміти, на що ви натякаєте. Отже, ми прибули сюди саме вчасно, щоб відвернути якийсь моторошний і жахливий злочин.

— Так, досить майстерний і досить жахливий. Коли на криву стежку стає лікар, він — найбільший злочинець. Він має витримку й знання. Палмер1 і Прічард2 були серед найпомітніших знавців своєї справи. Ройлотт навіть підступніший, ніж вони, але я певен, Вотсоне, що ми зможемо перехитрувати його. Сьогодні вночі на нас чекають досить страхітливі речі, й тому, ради всього святого, давайте спокійно покуримо й поговоримо ці кілька годин про щось веселіше.

 

 

Близько дев'ятої години світло, що його видно було між деревами, погасло, і вся садиба поринула в темряву. Повільно спливло дві години, потім раптом рівно об одинадцятій просто поперед нас яскраво засвітився самотній вогник.

— Це наш сигнал,— мовив Холмс, схопившись на ноги.— Світиться в середньому вікні.

Виходячи з готелю, він перекинувся кількома словами з хазяїном, пояснивши, що ми йдемо до одного знайомого, де, можливо, й проведемо ніч. За хвилину ми вже були на темній дорозі, холодний вітер дув нам в обличчя, самотній жовтий вогник, блимаючи попереду, вів нас крізь морок туди, де ми мали виконати своє не дуже приємне завдання.

Потрапити в садибу було неважко, бо старий мур довкола парку ряснів проломами. Пробираючись між дерев, ми дійшли до газону; перетнули його і вже намірились були лізти у вікно, коли раптом із лаврових кущів вихопилась якась істота, що здалася нам бридкою скаліченою дитиною, кинулась на траву, потім швидко пробігла газоном і зникла в темряві.

— Боже мій! — прошепотів я.— Ви бачили?

На мить Холмс злякався не менше, ніж я. Його рука мимоволі схопила мою і стиснула її, мов обценьками. Потім він тихо розсміявся і, наблизивши губи до мого вуха, прошепотів:

— Ну й гарна сімейка! Це бабуїн.

Я зовсім забув про дивних улюбленців лікаря. Існував ще гепард, що міг будь-якої миті стрибнути нам на плечі. Зізнаюсь, я відчув себе куди спокійніше, коли, наслідуючи Холмса, скинув черевики й опинився в спальні. Мій супутник безшумно зачинив віконниці, поставив лампу на стіл і окинув поглядом кімнату. Тут було все так, як і вдень. Присунувшись до мене і склавши долоні дудочкою, Холмс знову прошепотів мені у вухо, але так тихо, що я ледве почув його слова:

— Найменший звук зруйнує наші плани.

Я кивнув головою, показуючи, що зрозумів.

— Нам треба сидіти без світла. Він може побачити його крізь душник.

Я знову кивнув.

— Не засніть, бо, можливо, від цього залежатиме наше життя. Тримайте револьвер напоготові,— він може нам знадобитись. Я сяду на край ліжка, а ви — на стілець.

Я вийняв револьвер і поклав його на ріжок столу. Холмс приніс із собою довгу тонку лозину, і вона лежала біля нього на ліжку. Поряд із лозиною мій друг поклав коробку сірників і недогарок свічки. Потім він погасив лампу, й ми опинились у темряві.

Ніколи не забуду тієї жахливої ночі! Я не чув ні звуку, навіть подиху свого друга, а проте знав, що він сидить із розплющеними очима за кілька футів від мене, в такому ж нервовому напруженні, як і я. Віконниці не пропускали жодного, бодай найменшого промінчика світла, і ми чекали в цілковитій темряві. Коли-не-коли знадвору долинав крик якогось нічного птаха, а одного разу біля самісінького вікна почулось протяжне виття, схоже на кошаче нявчання. Гепард і справді розгулював на волі. Ми чули, як десь далеко церковні дзигарі глухо вибивали кожну чверть години. Якими безконечними здавались вони, ці чверті! Вибило дванадцяту годину, першу, другу, третю, а ми мовчки сиділи й чекали чогось невідомого.

Раптом біля душника на мить тьмяно зблиснуло і зразу зникло світло, але після цього дуже запахло горілим гасом і нагрітим металом. Хтось у сусідній кімнаті засвітив потайний ліхтар. Я почув тихий звук якогось руху, потім знову запала тиша, хоч запах зробився ще дужчим. З півгодини я сидів, напружуючи слух. Зненацька почувся новий звук — м'який і заспокійливий, наче десь із киплячого чайника виривався тонкий струмінь пари. Тієї ж миті Холмс схопився з ліжка, витер сірника й заходився люто шмагати лозиною по шнуру.

— Ви бачите її, Вотсоне? — пронизливо скрикнув він.— Бачите?

Але я нічого не бачив. Саме тоді, як Холмс запалював сірника, я почув тихе виразне посвистування, але раптовий спалах світла засліпив мої стомлені очі й не дав розгледіти, що саме так люто шмагав мій друг. Проте я побачив, що обличчя його зробилося білим, мов крейда, і на ньому застиг вираз жаху й огиди.

Холмс уже не хльоскав лозиною, а пильно вдивлявся в отвір душника, коли раптом нічну тишу розітнув такий жахливий крик, якого я ще ніколи не чув. Хрипке виття, сповнене болю, страху й люті, дедалі дужчало. Потім розповідали, що і в селі, і навіть у віддаленому будинку сільського священика цей крик підняв людей з ліжок. Від нього хололо все всередині. Ми з Холмсом наче закам'яніли, дивлячись один на одного, поки остання луна цього крику не завмерла в тиші, з якої він виник.

— Що це може означати? — задихаючись, спитав я.

— Це означає, що все закінчено,— відповів Холмс.— I, можливо, все обернулось на краще. Візьміть револьвер і ходімо до кімнати лікаря Ройлотта.

Обличчя в нього було серйозне. Засвітивши лампу, він пройшов коридором і двічі постукав у сусідні двері, але зсередини ніхто не відповів. Тоді він повернув ручку і увійшов до кімнати. Я ні на крок не відставав від нього, тримаючи в руці револьвер із зведеним курком.

Нашим очам відкрилось незвичайне видовище. На столі стояв потайний ліхтар з напіввідсунутою заслінкою, кидаючи яскравий промінь світла на залізний сейф, дверці якого було відчинено навстіж. Біля столу на дерев'яному стільці сидів лікар Грімсбі Ройлотт, одягнутий у довгий сірий халат, з-під якого виднілись його ноги, взуті в червоні турецькі капці без задників. На колінах у нього лежав той самий батіжок, що його ми бачили вдень. Ройлотт сидів, задерши підборіддя і втупивши сповнені жаху непорушні очі в куток стелі. На чолі в нього виблискувала якась незвичайна жовта стрічка з коричневими цятками. Здавалося, стрічка міцно обкрутилася довкола лікаревої голови. Коли ми ввійшли, Ройлотт не тільки не зворухнувся, він не вимовив ні звуку.

— Стрічка! Пістрява стрічка! — прошепотів Холмс.

Я ступив уперед. Тієї ж миті чудернацька прикраса на лікаревій голові заворушилась, над його чуприною з'явилась ромбовидна голівка й роздута шия бридкої змії.

— Болотяна гадюка! — вигукнув Холмс.— Найстрашніша індійська змія! Він помер через десять секунд після того, як вона його вжалила. Воістину, насильство обертається проти насильника, а той, хто копає комусь яму, сам у неї й попадає. Нумо посадимо цю тварюку в її сховок. Тоді ми матимемо змогу відправити міс Стоунер у якесь більш затишне місце й повідомити поліцію про те, що тут сталося.

Говорячи це, Холмс швидким рухом вхопив з лікаревих колін батіжок, накинув петлю змії на шию, стягнув цю гадину з її жахливого сідала і, тримаючи на відстані витягнутої руки, підійшов до залізного сейфа, кинув змію й зачинив дверцята.

 

 

Такі справжні обставини смерті лікаря Грімсбі Ройлотта з Стоук-Морана. Немає потреби продовжувати, оповідь, яка й без того розтяглася, змальовуючи вам, як ми повідомили сумну новину вкрай переляканій дівчині, як випроводжали її ранковим поїздом під опіку жалісливої тітки в Харроу, як неповоротке поліцейське слідство дійшло висновку, що лікар знайшов свою смерть внаслідок необережного поводження зі своєю небезпечною улюбленицею — отруйною змією. А незрозумілі деталі справи, про які мені дуже кортіло дізнатись, пояснив Шерлок Холмс, коли ми наступного дня поверталися додому.

— Спочатку я дійшов був до цілком помилкових висновків,— сказав він,— що показує, дорогий Вотсоне, як небезпечно спиратися на другорядні факти. Присутність циган, слово «стрічка», вжите бідолашною дівчиною, без сумніву, для того, щоб змалювати побачене нею страхіття, коли вона запалила сірника,— цього вистачило, щоб я пішов зовсім неправильним шляхом. На своє виправдання можу тільки сказати, що я зразу ж переглянув свою версію, як тільки мені стало ясно, що небезпека, хай би яка вона була, прийшла до мешканця кімнати не крізь вікно й не у двері. Як я вже вам сказав, мою увагу зразу ж привернув душник та шнур від дзвінка, що спускався аж до ліжка. Коли ж з'ясувалося, що дзвінок фальшивий, що ліжко прикріплено до підлоги, то в мене з'явилась підозра, що шнур — це просто місток, по якому щось могло б перебратися від душника до ліжка. Я тут-таки подумав про змію, а коли зважив ще й на той факт, що лікареві возять з Індії різних тварин, то відчув, що, очевидно, напрапив на правильний слід. Ідея використати отруту, яку неможливо виявити хімічним способом, могла виникнути тільки в хитрої, жорстокої людини, що виховувалась на Сході. Перевагою цієї отрути, з погляду лікаря, було й те, що діє вона блискавично. Слідчий повинен був мати воістину гостре око, щоб розгледіти два маленькі темні проколи, які полишили на тілі отруйні зміїні зуби. Потім я згадав про посвистування. Звичайно, лікар мав кликати змію назад, щоб жертва не побачила її, коли почне світати. Мабуть, даючи змії молоко, злочинець привчив її вертатись до нього. Він пускав змію в душник найкращої, на його думку, години, твердо знаючи, що вона поповзе вниз по шнуру і спуститься на ліжко. Змія могла вжалити або й не вжалити сплячу, дівчину міг рятувати, нехай навіть протягом цілого тижня, якийсь випадок, але раніше чи пізніше його падчерка стала б жертвою чорного задуму.

Я зробив ці висновки ще до того, як увійшов до кімнати лікаря. А коли оглянув його стілець, то зрозумів, що він має звичку ставати на нього, очевидно для того, щоб дістатися до душника. Сейф, блюдечко з молоком і батіжок із петлею остаточно розвіяли мої сумніви. Металеве клацання, яке чула міс Стоунер, було, очевидно, наслідком того, що лікар квапливо зачиняв дверцята сейфа, куди ховав змію. А що зробив я, аби довести правильність моїх висновків, вам уже відомо. Тільки-но я почув зміїне сичання,— ви, безперечно, теж його чули,— я зразу ж засвітив світло й напав на змію.

— Через що вона полізла назад у душник...

— I повернулась до свого хазяїна. Я таки стьобнув її кілька разів, і це так її розлютило, що вона напала на першого стрічного. Отже, я, безперечно, певною мірою винен у смерті лікаря Грімсбі Ройлотта, але не можу сказати, щоб це лягло на моє сумління надто важким тягарем.

1 Палмер Вільям —англійський лікар, отруїв свого друга; страчений 1856 року.

2 Прічард Едвард — англійський лікар, отруїв свою дружину й тещу, страчений 1865 року.

 

© Diodor, 2005


на главную | моя полка | | Пригоди Шерлока Холмса |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 39
Средний рейтинг 3.7 из 5



Оцените эту книгу