Book: Країна Ірредента. Злодії та Апостоли



Країна Ірредента. Злодії та Апостоли

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ В РОМАНАХ


Роман Іваничук


КРАЇНА ІРРЕДЕНТА

ЗЛОДІЇ ТА АПОСТОЛИ


(збірник)



Харків

«Фоліо»

2010









КРАЇНА ІРРЕДЕНТА


Мужньому борцеві за незалежність України,

довголітньому в 'язневі сумління,

моєму приятелеві Михайлові Гориню

присвячую



Розділ перший

Михайло


Головного героя цієї книги називатиму Михайлом, хоча він у своїх записках додав ще й прізвище Безрідний; це літературний псевдонім, і я не буду так його називати, оскільки знаю власне горде прізвище мого приятеля, яке нехай залишиться для читача загадкою. Зрештою, я не хотів би, щоб читач виворожував, хто ховається за цим псевдонімом, тих Михайлів із останнього покоління борців за нашу Незалежність було багато, всі вони чесно витримали іспит своїх сумлінь, і ми, хто нині скористався чином українських дисидентів і мав би пишатися їхньою жертовністю, часто спокійно й байдуже спостерігаємо, як колись рельєфні постаті нашого резистансу поволі стають тінями, їх поглинає непам'ять у нинішньому політичному безладі, щойно на кін вийшло наймолодше покоління, майбутню діяльність якого я ще не наважувався б оцінювати Шевченковими словами: «Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою».

Мій друг Михайло, а також я, належимо до третьої верстви, якщо брати відлік часу з того моменту, коли наша зневолена земля вперше стрепенулася, мов шкіра на бикові, котрого з дрімоти розбудило червоне марево, і він, не тямлячи себе, рвучко кинувся уперед, щоб не залишитися в глухому безнадійному запіллі, а що обхідних доріг до вогнища не бачив, то помчав стрімголов, мов той же бик на арені, який рве рогами червоне полотнище, а тореадора не бачить, тільки чує в собі болісний хрускіт, коли в його загривок встромляється шпага, – і так пройшли через ціле століття три покоління засліплених праведною люттю борців, які не зуміли уникнути смертельного удару вправного тореро.

А чи нинішнє наймолодше покоління, навчене невмінням дідів і батьків, захоче вийти на арену, чи залишиться на своїх затишних подвір'ях, замаєних національними прапорами?

Я так і спитав тоді Михайла, коли над нашим світом зависла, немов осіння шарга, байдужість і втома, й він відказав упалим голосом: «Ці не вийдуть на арену зі свого закутка; хто засмакував безпеки й ситого спокою, той нізащо не вилізе зі своєї шпарки, бо вже надбав чогось у рідному шпихлірчику й має чим ризикувати, а не відає того, що своєю неучастю важить більшим скарбом – головою!»

Я розсердився на Михайла за його зневіру – а якої заспіває аполітичний плебей, коли аристократ розхникався! – і тривалий час не навідувався до його київської квартири, в якій він, покинувши Львів, замешкав під час свого депутатства: не міг я позбутися гіркоти, що так подумав саме він, мученик, який за дванадцять років тюрми ні разу не споневірився… Та коли несподівано завирував український світ і майдани заповнилися мільйонами людей так тісно, що годі було в той тлум встромляти держаки прапорів, я, сповнений втіхою і зловтіхою, негайно поїхав до Києва, щоб стати на Майдані, та спершу завітав до свого приятеля. Не застав його дома, дружина Таня сказала, що він уже кілька днів живе на Майдані, і я серед сотень наметів насилу віднайшов Михайлів у районі консерваторії.

Михайло розкочегарював буржуйку, адже надворі закушпелилася зима; він глипнув на мене краєм ока, і його кругла голова, яструбиний ніс, потріскані від холоду губи і зобове підгарля, яке надбав у тюрмах, засвітилися враз щирим усміхом, і він сказав, не підводячи голови від рушт:

«Песимістам легше: вони завжди мають дві вичерпні відповіді з приводу добрих чи поганих новин: «А я що вам казав!» або «Цього разу я помилився», а оптимістові залишається тільки одна, перша, а за другу обзивають його псевдопророком. Отже, цього разу я помилився, мій брате, а ти уник ганьби. І слава Богу!»

Я пильно придивлявся до мого доброго приятеля, на якого завжди орієнтувався у своїй суспільній поведінці: песимістом він, звісно, не був, бо як міг би песиміст витримати дванадцять років тюремних поневірянь без покаянь і зламів, а все ж переможна втіха, що він таки помилився, не покидала мене: адже на Майдані море люду – молодих і старших, різних професій, україномовних і російськомовних, – і в усіх рішуча настанова стояти на морозі невідомо скільки днів чи тижнів – аж до перемоги; всі скандують ім'я кандидата в президенти, всі співають новітню пісню «Разом нас багато, нас не подолати!», і всі твердо вірять у звитягу; я пильно придивляюся до цупкої рішучості, що напливла на Михайлове обличчя; його спокійний погляд вселяє в мене віру в нашу перемогу, проте я таки не втримуюся, щоб не помститися приятелеві за його колишній сумнів, і вимовляю терпкі, хоч і забарвлені втіхою, слова: «А я що казав!»

Михайло наче й не почув моєї переможної інвективи, він перестав підкидати дрова у буржуйку й не підводячись взявся порпатися у клунках, що лежали поскидані на купу обіч матраців. Матраців було два, і я запитав, для кого призначений другий.

Не відповівши на моє питання, Михайло вийняв із течки пачку дрібно списаного паперу, подав мені й заговорив наче й не до речі: вмостись, мовляв, поруч на он той лежак і читай, ми довго будемо тут скніти, може, й встигнеш добігти до останньої сторінки; я взяв із собою свої записки не для того, звісно, щоб тут працювати над ними, та й не сподівався, що ти мене знайдеш, – я просто не розлучаюся з ними, як зі своїм минулим… Але якщо ти вже зайшов до мене, то я скористаюся цією нагодою: хотів би знати твою професійну думку про написане, а ти не полінуйся, може, дещо із мого манускрипту знадобиться тобі як матеріал для чергового твору… Ти ж повинен осмислювати не тільки глибоку історію, а й нинішні події, чей невтомна Кліо записує сьогодні нову сторінку у свій фоліант. І якщо ти вже взявся бути літописцем… Я це кажу зовсім поважно: хтось же мусить художньо осмислити нинішній день, я того зробити не зумію, але те, що тут записано, можливо, пояснить тобі причину моїх сумнівів і, як ти кажеш, песимізму…

Я нерішуче простягнув руку, взяв рукопис і поклав його обіч себе…

«А ти що, весь той час, що я тебе не бачив, писав?»

«Я мусив це робити, щоб з'ясувати хоча б для себе самого, як іще довго йтимемо до остаточної перемоги і чому наша дорога така важка…Візьми, візьми, я бачу, що не маєш охоти читати записки непрофесіоналів, але хто знає – може, вони допоможуть тобі написати новий майстерштик, на нинішній день вельми потрібний…»

Я теж не зреагував на Михайлову мову, мені спала інша думка, яка не стосувалася моєї готовності читати Михайлові мемуари – лише можливості виконати його прохання тут, у наметі. Адже ще має хтось прийти сюди, для когось-бо простелений другий матрац, – і я нічого тоді не прочитаю: почнуться розмови, дискусії, суперечки, і я спитав:

«Хто ж то має ще прийти до твого намету?»

Якусь мить Михайло мовчки дивився на мене з виразом збентеження чи то невдоволення на обличчі – нібито я наважився випитати в нього найсокровенніше, на що не маю ніякого права, та врешті, опустивши голову, мовив коротко:

«Син мав би прийти…»

«Мав би чи таки прийде?» – перепитав я.

«Не знаю… Надто велика відстань пролягла між мною і сином, між моїм і його поколінням… Тебе, бачу, здивували мої слова, але ти не дивуйся: та відстань – у сто літ. Бо сталося так, що три покоління в боротьбі за нашу свободу в умовах неволі були одностайні, а четверте, наймолодше, відчувши волю, розбіглося, немов необ'їжджені тарпани, зі страдної дороги, яка розпочалася ще до нашого з тобою народження… – Михайло на мить замовк, ніби прислухався до кроків за наметом, потім проказав із відчутною скрухою в голосі: – Не знаю, коли прийде мій син, яким прийде і чи взагалі знайде стежку до мого намету… Так що можеш спокійно братися за читання».

У наметі стало тепло, однак Михайло і далі підкладав дрова, хоч буржуйка вже червоніла; а Майдан клекотів, хтось промовляв на сцені, й лунали музика та співи. Все це стало тлом для моїх думок, що почали напливати до голови, та поки що вони не в'язалися з рукописом. Я його не розгортав, немов для того, щоб до тих пір, як Михайлів образ почне вимальовуватися із його власного писання, я встиг згадати, звідки ж узявся в моєму житті Михайло?

1960 року я вступив до Львівського університету на українське відділення філологічного факультету. Саме того року на філфаку відкрили експериментальне відділення логіки й психології, тобто стислого курсу філософії, на якому вчилися переважно хлопці, які цікавилися наукою наук. Я із заздрістю відзначав для себе, що вони набагато едукованіші, ніж я; на лекціях філософії нас, україністів, напихали, немов качок на відгодівлю, марксистсько-ленінською псевдонаукою, а всі інші філософські системи трактувалися як мудрування від лукавого; студенти ж новоствореного відділення мали право цікавитися не лише Марксом і Енгельсом, а й Кантом, Гегелем, Берґсоном, Теном, Кроче та багатьма іншими світовими мудрецями, не боячись при тому всюдисущих інформаториів. Молоді любомудри дискутували й сперечалися в гуртожитській кімнаті на Пушкінській, а оскільки в тому гуртожитку мешкав і я, то внадився ходити до їхньої кімнати на вечірні дискусії, слухати суперечки, дізнаватися нове, а згодом і самому брати участь у розмовах.

У тій оселі юних філософів я познайомився з Михайлом і швидко з ним зблизився. Чому саме з ним, адже всі хлопці були начитані й комунікабельні? Певне, звабила мене Михайлова, як би це визначити одним словом, натуральність. У дискусіях він ніколи не видумував себе самого, не позував, свої міркування викладав так просто, ніби ділився враженнями від мандрівок, не обстоював недоведених факгів, зізнавався в помилках, й не було такого випадку, щоб захищав думку, в правдивості якої не переконався сам.

А ще мав він відкрите кругловиде обличчя з високим чолом, що добиралося майже до тімені й толочило по дорозі зрідле чорняве волосся; його очі світилися добром і спокоєм – інколи мені здавалося, що вони самі ніяковіють від власної доброти; однак варто було початися розмові про літературу чи філософію, як погляд його тужавів, ніби холоднів і намагався проникнути у власну пам'ять, щоб зачерпнути звідти набутої раніше інформації, потрібної для підтримання дискусій. Під час розмов Михайло відчужувався від сшврозмовників, стаючи їхнім опонентом, а деколи і вчителем, – я завжди захоплювався глибиною його знань. Товариство тоді вмить ділилося на два табори, в одному з яких перебував тільки Михайло, підкоряючи своєю логікою численну групу опонентів.

Не всяк ризикував змагатися з Михайлом, і я теж у гурті не вступав з ним у полеміку, коли з якимись постулатами не був згоден, та ми часто продовжували розмову, залишаючись сам на сам, й він не раз визнавав мою правоту. Та коли я зачіпав політичну тему, а це для мене було надто важливе, бо як я вже вибрав собі його за приятеля, то мусив переконатися у засадах його світогляду, – тоді він замовкав, окидав мене начебто збайдужілим поглядом і звертав розмову на щось інше. Я, звичайно, ні разу не запідозрив, що він мене остерігається, такого й на мить допустити не міг, і вирішив для себе, що Михайло готується в жерці чистої науки, ні на крихту не зв'язаної з політикою.

Й набагато пізніше, коли я вже видав кілька романів, а Михайло працював на заводі кінескопів психологом праці, ми випадково зустрілися над морем у Коктебелі, де я відпочивав, тоді він просто-таки приголомшив мене відвертою розмовою про найболючіше – про зневолення України, про землю ірреденту та про негайну потребу жертовної боротьби за незалежність.

Їх двоє йшло вздовж берега від будинку Волошина в напрямку Карадагу з рюкзаками за плечами, в спортивному одязі, двоє засмаглих і бадьорих. Побачивши мене, розімлілого на пляжі, загалайкали, зрадівши зустрічі, посідали поруч. Коли я запитав, куди вони прямують, Михайло порозглядався по пляжу, і я помітив у його очах певну настороженість і обережність; я розпочав тривіальну розмову про погоду, та він різко мене перебив і мовив владно: «Ходімо з нами на Карадаг».

Ми піднімалися крутосхилом до Чортового Пальця, добре натомилися й сіли відпочити під гігантським валуном, що стояв сторожем над крем'яними горами, зарослими сизим жерепом. Було безлюдно в диких бескеттях, тільки один самотній турист спинався стежкою слідом за нами, він теж зупинився тоді, коли й ми, кинув рюкзак і присів на розпечену сонцем жорству за якусь сотню кроків від нас, і я помітив, як він витягав з рюкзака блискуче жало антени.

«Ніяк не можуть нині молоді люди обійтися без музики, навіть серед такої незайманої природи, як ця», – пробурчав я.

Проте приймач самотнього туриста не подавав жодних звуків, антена ж, нахилена в наш бік, сторожко стирчала, і сказав Михайло:

«Це наш «слідопит», він уже не відчепиться, тож не будемо йти далі, порозмовляємо тихенько тут… Отже, слухай, брате, що я тобі розповім…»

Він пройняв мене пильним поглядом і пошепки заговорив. І те, що я почув від нього, зовсім мене приголомшило, адже я завжди мав його за жерця чистої науки.

А він розповідав про створення таємної організації, про самвидав антисовєтської літератури, про підпільну друкарню у Феодосії – ось зараз вони несуть віддруковані листівки про злочинне спалення української бібліотеки в Києві, й треба їх розповсюдити по всій Україні…

«Ти сам розумієш, що ілюзії про легальну працю для національного відродження, на що ми наївно сподівалися під час хрущовської відлиги, розвіялися, мов дим, був то наш самообман: ніякої свободи слова в московській казармі, а тим більше в совєтській, ніколи не було і не могло бути, а нині та відлига вже й закінчилася, настає люта реакція, можливо, незабаром почнуться й арешти… Кажу це тобі для того, щоб ти знав, якщо таке станеться, за що я опинився у тюрмі. Ти щойно кинув репліку – мовляв, це романтика, марний ризик, а я кажу тобі: ніщо ніколи марно не пропадає і не пропаде. Хіба програні визвольні змагання вісімнадцятих-двадцятих років не залишили жодного сліду? Та ж з них народилися ми з тобою… Кулі, що вилетіли з револьвера Шварцбарда в груди Петлюрі, навічно застрягли в наших серцях; вибух пекельної машини в руках Коновальця ранить наш слух до сьогодні, смерть Шухевича в Білогорщі стала пломенем життя нашого покоління, і підле вбивство Бандери кличе до помсти…»

Михайло, забувши про обережність, говорив голосно, та враз побачив, як антена «слідопита» захиталася, нахиляючись у наш бік, і він перейшов на шепіт:

«І ми не маємо права й далі мовчати, хай навіть нас згноять по тюрмах. Мусимо дати знати світові, що наша битва з Москвою триває і не спинила її смерть наших провідників. Світ повинен дізнатися, що Україна живе й бореться за незалежність, що в кожній клітині національного організму не перестає бродити фермент протесту. Тож хай він закипає у сферах науки, ремесла, хліборобства, культури, письменництва – повсюдно мають зажевріти і розгорітися сигнали нашої непокори, бо інакше ми згинемо як нація, і ніхто й панахиди по нас не справить…»

Я захоплено слухав Михайлову мову й водночас тривожився: це ж знову кров і тюрми, мученики й герої, а коли ж ми станемо володарями нашого національного життя? Михайло відчув мої сумніви – певне, вони відбилися на моєму обличчі, – і він сказав:

«Якщо нині не розпочнемо святого діла, то завтра пробудимося у вогні обкрадені, хіба ти не чуєш, як тріщить і хилитається імперська споруда, мов стара стодола на вітрах? І розвалиться, і зникне, як страшна примара, а ми, не одягнені в бойову броню, залишимося голі… І ніколи не думай, що наше слово, яке ми хочемо донести до людей, загубиться, безслідно спопеліє, згине… Хіба стару, зґвалтовану розбещеними королями Францію не підняли на революцію мислі Дідро і Руссо; а чи вийшли б на Сенатську площу російські офіцери, якби раніше не пролунав розпачливий крик Радищева; чи стала б чеською онімеччена Чехія, якби не з'явився геніальний фальсифікат Вацлава Ґанки «Краледворський рукопис», а чи греки повернули б своїй батьківщині славу Еллади, якби клефти не заспівали «Військовий гімн» Рігоса Ферероса? А нашу нинішню Україну хто створив? Шевченко і Франко. Завжди спочатку було Слово, і Слово стало Богом!»

Я спитав Михайла, що мені належиться робити.

«Що тобі належиться робити, питаєш? А те, що й робиш. Тільки неси людям слово чистим, наче кришталь… І хай швець шиє взуття для України, адже через те, що ми мали надто багато політиків, а шевців обмаль, заламалася блискуча офензива усусусів під Чортковом у дев'ятнадцятому році; без кравців ми б ходили голі, без хліборобів – голодні, без асенізаторів потонули б у смородному бруді, без письменників були б німі, а без мучеників на хрестах ніколи б не воскресли… Що маєш робити, питаєш? Чому питаєш? Ти вже розпочав ту роботу. Встиг пережити люту критику, негацію, а тепер мусиш вигартувати себе так, щоб міг витримати ще й випробування славою, яка тебе не повинна обминути».



«Слідопит» з антеною йшов слідом за нами, аж доки ми не зійшли з Карадагу й не розчинилися у пляжному натовпі.

За тиждень я вернувся до Львова й дізнався, що Михайла і його товариша каґебісти зняли з поїзда на станції Персенківка перед Львовом. Того ж дня відбулися арешти дисидентів у Києві.

Жарево в буржуйці згасало, й затінювався смерком образ Михайла, якого я відтворив у своїй пам'яті, згадавши нашу зустріч над морем і розмову з ним біля Чортового Пальця на Карадазі. Тепер цей образ мав засвітитися для мене зі сторінок рукопису, який лежав на матраці, накритий моєю долонею.

Я спитав Михайла:

«Ти черпав матеріал для своїх записок із архівів, бібліотек?»

«Хіба що уточнював дати, – відказав він. – Усе, що там написано, я дізнався від діда й матері. Мій рід із покоління в покоління проходив крізь український гарт. Таким був наш льос…»

Я нарешті взяв до рук Михайлів рукопис і, присунувшись ближче до буржуйки, при зблисках жарева почав читати.



Розділ другий

«Ой там у Львові музика грає…»

(Із Михайловых записок)


У Бескиди прийшла весна й молодою листвою й білим варивом черешневого цвіту скрадливо приховала чорні сліди пожарищ не існуючого вже села Головецького біля підніжжя гори Маківки, вкритої шубою ожинових кущів й увінчаної короною сивої бучини. Поміж колишніми обійстями, тепер позначеними на землі квадратами обгорілих підвалин, звиваються глибокі шанці й жовтіють калабані на дні гарматних вирв; де-не-де ще куряться згарища – артилерійський обстріл шаленів тут зовсім недавно і, слава Богу, стих; до основи Маківки притулилася дивом уціліла церковця, а поруч із нею – напіврозвалена трупарня, в якій відпочивають уцілілі після бою вояки 19-го полку австрійської інфантерії, який захищав лівий край корпусу генерала Гофмана; а десь там, на вершині гори, залягли усусуси й готуються до битви з москалями, що зайняли позицію на хребті Кливи й чекають команди до наступу з тухольського урочища через глибокий узвір на Маківку й заступлені нею села Риків, Плав'є та Грабовець.

А поки що на фронті затишшя, тільки вартові маячать уздовж шанців, мов журавлі, й там, при окопі на долині, стоїть поручник молодий, йому щохвилі виринає зітхання із грудей – достоту, як у тій пісні, вперше почутій під час Здвигу в Українському городі у Львові…

Євген пішов у двадцятці на стежу в тил ворога, й до Романа добирається тривога за приятеля: йому видається наказ генерала Гофмана – висилати двадцятками українських вояків у московське запілля – злочинним: звідти мало хто вертається, гинуть або потрапляють у полон; і добирається до поручника Романа сумнів: чи то не вмисне задумало австрійське командування такий захід, щоб позбутися найосвіченішого прошарку українського вояцтва; а десь там, на вершині Маківки, теж залягла жіноча стрілецька чота, і серед них панна Олена…

Спи, дівчино, сни, кохана,

Злоті мрії-сни,

І про мене, голубонько,

Не забудь, спімни,

— бринять у пам'яті слова прощального вальсу на комерсі у Спортовій залі Українського городу, влаштованого на завершення Здвигу.

…Уже вирушили на Стрийське шосе колони «стрільців», озброєних однозарядними «верндлями»; Роман з Євгеном крокують у першій шерензі слідом за головою Українського січового союзу Кирилом Трильовським, який перед веде. Хлопці – у нових, з голочки, сірих стрілецьких одностроях; бойова пісня «Нумо, браття, до зброї!» захоплює дух, накостюмованим стрільцям здається, що йдуть уже до бою, вони й не задумуються над тим, що їхній штрамацький одяг виваляється небавом у глевтушних шанцях; Роман стоїть на варті, ховаючись за бруствером, він уже звідав різницю між парадним маршем і справжньою битвою; Здвиг просувається вулицями Кадетською, Коперника, Словацького, Підвальною, Валовою, а на Академічній, біля пам'ятника Фредрові, ніби метеор упав між Романом і Євгеном: панна Олена запалахкотіла гарячою мовою, вона говорить швидко, бо мусить негайно вертатися до жіночої чоти, якою командує: «Хлопці, я вас запрошую, ні – я вас кличу до Спортової зали на бенкет, нам треба поговорити!» – і побігла назад до своїх дівчат, а Роман довго не може отямитися від щастя: йому здалося, що запрошення Олени прозвучало як згода на вчорашнє освідчення їй у коханні, і виводить його із щасливого збентеження Євген:

«То що, підемо, Романе?»

«Ти ще питаєш?!» – спалахнув Роман.

…В Українському городі молодь, одягнена в козацькі та стрілецькі строї, озброєна незарядженими «верндлями» та «манліхерами», ще бавилася у війну, а в Європі вже тліло зловісне жарево, припорошене попелом секретності, й знедолені народи з дня на день чекали вибуху в тривозі й надії; до війни готувалися поляки й чехи – і ось прокинулися й українці: військовий Здвиг вирушив із Стрийського парку в похід через Львів; товариства «Соколів» і «Січей» вже карбували крок по бруку під проводом новітнього реґіментаря: Кирило Трильовський у кармазиновому гетьманському жупані, в мазепинській шапці з перами, в широких синіх шароварах і з шаблею при боці марширував попереду колон; голова «Сокола» Іван Боберський не встиг випозичити в театрі «Руської Бесіди» хоча б полковницького мундира і, ображений, відвів своїх «соколів» на значну віддаль від Трильовського, щоб не виглядати поруч з ним гетьманським джурою; «січовики» в сірих стрілецьких одностроях крокують за Трильовським, і Роман з Євгеном обмінюються іронічними поглядами, киваючи на кремезну статуру новоспеченого гетьмана, й каже упівголоса Євген:

«Ще не знати, чи буде створено при австро-угорській армії український легіон на подобу Першої бригади Пілсудського, а вже наші вожді посварилися за регалії, нібито в майбутній війні вирішуватимуть перемогу не сила і єдність, а барвисті кунтуші й розцяцьковані піхви шабель…»

Гірку репліку Євгена заглушила пісня «Ой у лузі червона калина», та враз вона стихає, її перемагає інша, ще не чувана, щойно створена, нова пісня – бравурна і водночас елегійна, її злагоджено виконують артисти театру «Руської Бесіди», переодягнуті в стрілецькі мундири:

Накрила нічка та й тихесенько

Земленьку кругом.

Лиш вітер мряку несе злегенька

Над розісланим лугом.

І до любові закликає

Чарівниченько соловій.

А блідий місяць розсилає

Чарівну пряжу мрій…

Хтось учора чи нині склав цей романс про молодого поручника, що стоїть на варті біля окопу і згадує останній перед війною студентський бал, останній вальс із коханою, останнє прохання не забути його, і зітхає поручник, і замість зітхання вибухає з його грудей гаряча кров.

Звідки взялася ця пісня, коли війни ще й не чутно, коли стрільці ще не залягають в окопи, коли ще нема смертей? Що це – тривожне передбачення чи закляття, щоб такого не сталося?

«Січовики» й «соколи» вже перейшли місто й зупиняються перед Спортовим будинком в Українському городі, колони тануть, розпливаються, залишаються тільки ті учасники походу, які придбали квитки на комерс. Євген і Роман квитків не мають, але ж їх запросила панна Олена, й вони вірно чекатимуть на товаришку, чей уже два роки разом вчаться в університеті – хлопці на правничому факультеті, Олена на філософії; два роки товаришують хлопці з Оленою Степанівною – а кохання прийшло тільки вчора, думає Роман, й мугичиться йому пісня: «Щойно вчора її пізнав, нині вже кохання прийшло…»

Не довго чекали: троє дівчат з жіночої чоти, мов зграйка ластівок прилетіли, й представила своїх колежанок Олена:

«Це мої подруги від серця: мужатка Ольга Басараб, тож не дуже заглядайтеся на неї, і ще вільна – панна на виданні Марійка Бачинська. Знайомтеся, дівчата, ці хлопці-молодці теж мої друзі: Євген Коновалець і Роман Дашкевич… Тож ходімо, кавалери, столик замовлений». – І відважно, як справжня наречена, взяла Романа під руку.

«І мене візьміть до свого гурту, я ж сам, як сирота, з квитком у руці», – почувся позаду чийсь голос.

Оглянулися.

«Господи, та це ж Безрідний! – сплеснув у долоні Євген. – Ну, певне, що так, ходи з нами, Максиме… Дівчата, прийміть до компанії нашого приятеля – теж правника».

…Запала тиха травнева ніч над горами; верхи Кливи й Маківки ніби вивищилися, виросли й вихопилися зі смерку до зоряного неба; із зеленого бездоння ізвору потягло свіжою прохолодою, від якої всяк у землю гіркий запах згарищ; десь там, у глибокому проваллі, мирно тече потічок, наповнюючи перламутровим жебонінням загуслу тишу; сивий туман глушить вуха і вселяє в душу поручника Дашкевича благословенний спокій, відокремивши вояка від світу, в якому чатує смерть, ніде й ніщо не нагадує про фронт, що затаївся на протилежних схилах завмерлих у бойовій поготівлі найвищих верхів Бескидів.

А втім, заціпенілу гірську тишу таки пронизує давка тривога, й Роман, відчуваючи її дотик, ховається у мрійливий спогад: дзюрчання струмка в глибині ізвору обертається солодкою мелодією незабутньої пісні: у нічній окремішності, серед сповнених непевністю гірських обширів, поручник тихо, в унісон з гомоном потічка, наспівує: «Ой там у Львові музика грає, танець жваво йде, дівочі очі, мов зорі, сяють, Любка всіх вперед веде… – а флейти захлинаються, гудуть гобої, дзвенять струни цимбалів, крає душу скрипка й сопілка виливає вологий звук… – і усміхається чарівно, і хилить голову на грудь, а дансер шепче, дансер просить: кохана, не забудь…»

Чи то було, чи мариться?.. Незмірно далеко від розритих окопів гомонить стихаючи залюднений Стрийський парк – так далеко, гейби у нереальності; а Спортовий зал двигтить музикою, накостюмований гетьман «січовиків» Кирило Трильовський владним жестом зупиняє музикантів і починає виголошувати тост на честь пробудженої України в обіймах доброї матінки Австрії; він говорить довго і ніяк не може зупинитися – згадує козацьку славу й подвиги запорожців, які ось нині воскресли, і батько наш, найясніший цісар Франц-Йосиф, уже дав дозвіл на створення українського легіону в складі австро-угорської армії, а ми присягнемо йому на вірність, і він поведе нас на переможну битву з москалями…

За столиком біля вікна сидять шестеро друзів. Сувора Ольга Басараб слухає вірнопідданську промову Трильовського зі стиснутими до білоти губами; Роман Дашкевич ловить слова промовця й невизначено похитує головою – мовляв, для початку цього досить, при тому не відводить закоханого погляду від Олени Степанівни; Євген Коновалець сидить незворушно, обличчя в нього непроникне, злегка відстовбурченим лівим вухом вловлює зміст мовленого і важить вартість слів Трильовського; панна Марія Бачинська й панна Олена пошепки про щось перемовляються, а Максим Безрідний не втримується і вголос кидає репліку:

«Козаки стали кобзарями, а опришки – лірниками і замість бойових гімнів заскиглили жебранки. Таке наше майбутнє військо. А реґіментарями стають каліки перехожі з добрим серцем…» Максим недбало кивнув рукою вбік Трильовського.

Олена осудливо глянула на Максима:

«Не треба бути крайнім максималістом у крайньому песимізмі, це шкідливо, колего… Я, розуміється, ніколи не співала жебранок, мені імпонують гімни, проте я переконана, що вся нація не повинна ставати в одну бойову колону. І якщо хтось обирає для себе роль лірника чи кобзаря, то воно не так уже й зле: без піснярів не обходиться жодне військо. А реґіментарів ми самі собі виберемо, пане-товаришу, може, навіть і Трильовського: як-не-як, а дух у нього бойовий».

«Мені подобається ваш оптимізм, – посміхнувся Максим. – Але чи не могли б ми для зручності перейти на «ти»?»

«З охотою! – підняла Олена келих. – Вип'ємо на брудершафт… однак без поцілунків. Будьмо!»

Усі цокнулися, крім Ольги.

«Вибачте, але я не вмію звертатися на «ти», – сказала, і її стиснуті губи порожевіли, а суворе обличчя злагіднішало. – А щодо вождів… Чому б і не з калік перехожих? Звідки ми знаємо, в якому прошарку нашої нації таяться лідери? Чей Шевченко, якби не потрапив до Енгельґардта козачком, то б довіку пастухом залишився. Та й не конче, зрештою, вождем повинен стати конформіст з доброго дому, в гетьманському жупані. Ми ще нині нічого не знаємо, може, й серед нас вже є майбутній лідер, і не важливо, у штанях чи в спідниці».

«То правда, – промовив Євген. – То правда. Ми не знаємо, в кому затаївся новітній Дон Кіхот. Іноді творчі сили несподівано вихоплюються вгору і спадають долі, немов могутні метеори».

«Які зазвичай гаснуть у морі нашої дрімоти», – додала Марія.

«Не завжди, не завжди, – зблиснув холодок в очах Євгена. – Роками здавалося, що Мазепа потонув у підданській дрімоті, а став творцем національної ідеї…»

«Ти згадав, Євгене, Дон Кіхота, – заговорив Роман. – Але ж його пориви були марні».

«Тому, що він тягнув за собою в лицарські походи приземленого плебея Санчо Пансу і зрісся з ним в єдине ціле. А Санчо оберігав свій ситий спокій ціною рабства», – сказала Ольга.

«Наше завдання – змінити плебеїв на воїнів», – промовив Євген.

«Для цього мусить статися вибух сорому за своє плебейство. Як у Франковому «Мойсеї»: «Із номадів лінивих ця мить героїв сотворить», – резюмував Максим. – Та я почув у нашій розмові приховану тенденцію до глорифікації гречкосіїв, ідеалом яких є борщ і каша, а не свобода».

«Але ж ту гречку, той борщ і кашу спочатку мусимо спожити, і аж тоді матимемо силу ширяти думками в піднебесних висотах, – пожвавився стриманий Євген. – Сервантес тому і став безсмертним, що поєднав у єдине ціле лицарські пориви Дон Кіхота і шлункові потреби Санчо Панси. Щоб військо втрималося на лінії фронту, мусять позаду йти тиловики з польовими кухнями».

«Можливо, й так, – тихо проказала Ольга, помітно знизивши свій максималістський запал. – А мені сподобався ваш вислів, пане Максиме, про вибух сорому.

Він мусить нарешті пролунати. Я, звичайно, не відкидаю потреби в гречці й борщі: голодна людина не здатна ні до битви, ні до любові… Але в мент вибуху сорому ми мусили б передовсім подбати, щоб у душах збайдужілих онуків спочатку прокинувся не інстинкт голоду, а волелюбний дух Святослава, Кривоноса, Ґонти… Бо якщо ні, то нинішній наш Здвиг із задуманого Трильовським і Боберським сигналу до битви залишиться в пам'яті нащадків дешевою опереткою, а може, ніхто про неї і не згадає…»

Трильовський нарешті закінчив свій предовгий тост, на сцену вийшли артисти театру «Руської Бесіди», стали позаду музикантів, а тоді вдарила музика і пролунала пісня. Роман запросив панну Олену на вальс, і кружляли вони, закохані, наспівуючи за артистами новий романс, і шептав Роман у вушко дівчині: «Кохана, не забудь…»

І, мабуть, не мав би той вальс кінця, та сталося таке, чого ніхто не сподівався… До Спортової зали примчала намісницька карета. Трильовському й Боберському дали про це знати, й вони вибігли привітати графа Коритовського, який пообіцяв прибути на комерс. З карети вихилився намісник Галичини, щось упівголоса сказав Трильовському, рвонула четвірка коней – намісницький повіз покотився Стрийським гостинцем. Гетьман «січовиків» улетів до зали блідий і розгублений, він зняв мазепинську шапку, зупинив забаву й оголосив страшну новину:

«Пані й панове, прошу розходитися по домах й чекати розпорядження влади. У Сараєво вбито спадкоємця престолу Франца-Фердинанда! Найясніший наш цісар оголошує Сербії війну…»

… «Накрила нічка та й тихесенько земленьку кругом…» – наспівує в думці Роман; спершись на «верндля», він ще відчував дотик гарячої голівки дівчини до своїх грудей і чув її шепіт серед галасу розтривожених людей у Спортовій залі: «Я ніколи не забуду тебе, Романку. Ніколи».

Світало. Побагровів над Зелемінню край неба й освітив силует вартового: там, при окопі на долині, стоїть поручник молодий, йому щохвилі виринає зітхання із грудей…

Спи, дівчино, сни, кохана,

Злоті мрії-сни,

І про мене, голубонько,

Не забудь, спімни…

Чи було це, чи мариться?.. І враз передсвітанкову тишу протинає навіжений крик на Кливі: ура-урра-урра! Роман бачить, як з гори збігають, скочуються, рвуться вперед зі штиками москалі, добігають до потічка і повзуть уверх схилом Маківки; тоді вихоплюються з окопів усусуси і теж з примкнутими багнетами біжать назустріч ворогові; ніхто не боїться, сила страху породжує у вояків відвагу й штовхає їх в обійми смерті; бряжчить метал, схрещуються сталеві ножі, і аж тоді прокочується ізвором лемент проколених наскрізь штиками й багнетами людей; вояки біжать з обох боків назустріч одні одним, вони вбивають і не знають за віщо – божевільна влада війни наказує чинити смерть; ворогуючі воїни змішуються в шаленому клубку ненависті, причини якої теж не знають – відає про це тільки вища сила війни. «Матінко, рятуй! Матінко, рятуй!» – хтось там розпачливо кричить, падає й замовкає; поручник Дашкевич припадає до землі, заряджає «верндля», стріляє навмання, не прицілюючись, він не має права покидати бруствер окопа, мусить вистояти або загинути на посту, та бачить, що москалі під навальним натиском стрільців відступають назад, вже усусуси виповзають на Кливу, сірі стрілецькі однострої обліпили протилежний схил ізвору; тоді піднімається Роман і біжить услід за побратимами… Та —



Ударив гранат, мов грім гримучий.

Землю розгорнув.

Збудив окопи ще й ліс дрімучий

І ставок, що вже заснув…

— обпікає синє полум'я Романове обличчя, він глухне й падає долі; ще мить усвідомлює, що живе і повзе вперед, під животом мокро й тепло, кров багрянить траву, він все це ще відчуває, та раптом гасне світ…

Та при окопі на долині

Лежить поручник молодий,

Йому потічком випливає

Червона кров з грудей…

Усе це відбувається достоту так, як у пісні, складеній тоді, коли війни ще не було; поручник Дашкевич чує ніжну мелодію й діймають його свідомість слова: «Спи, дівчино, сни, кохана…», а далі він пливе у піднебессі, бачить над собою тільки синє небо й чує чиюсь мову: «Живий, ще дихає…»; а катафалк, мов колісниця Фаетона, мчить попід небесами й досягає Господніх чертогів…

І знов затихло все довкола.

Заснув струмок, затих і ліс,

Лиш тихий вітер по долині

Ридання тихі ніс…


Розділ третій

Відновлена фреска

(Із Михайловых записок)


Усе, про що буду розповідати, відновилося в моїй пам'яті так, як то буває іноді під час реставрації собору: відвалюється частина тиньку – й перед реставраторами відкриваються зовсім незнані або добре забуті записи, зображення святих чи то історичних осіб…

Й було у мене видіння уві сні. Нібито раптом хтось зірвав завісу, що досі заслоняла мій край, і я побачив до найменших деталей усю Україну, так можна уявити собі великий материк, позначений умовними лініями на мапі, а ще краще – намальований барвистими мазками на декораціях, що експонуються у Львівському оперному театрі, на яких у стократ зменшеному вигляді постає вся моя земля з містами й селами, соборами й озерами, ріками й лісами, – й важко мені збагнути, як зуміла рука Майстра вмістити весь наш край на полотні, не розгубивши ні барв, ні світла, ані тіней.

Таке видіння трапляється тільки раз у житті, та й то не кожному. Із незнайомих гірських тіснин, безнадійно там заблудившись, я вибрався нарешті на биту дорогу, яка підвела мене до прямовисної стіни з видовбаними у ній східцями: тільки зіп'явшись ними вгору, я зміг би вибратися з цього дна, де не було жодних ознак життя, з космічного потойбіччя – диких гір, глибоких ущелин, запаморочливих западин із відблисками холодного мертвоводдя на їхньому дні. Мені страшно було спинатися прямовисною скелею, але ж у бездонній височині над нею голубіло живе небо, й долинали з-за кам'яної затули людські голоси, щебетання птахів, віддалений гул дзвонів – вони заманювали мене, і я, незважаючи на страх перед висотою, на ревматичне тремтіння в ногах і у всьому тілі, таки видряпався до гребеня скали, судомно схопився за гзимс, перехилився через гладкий гранітний пруг і побачив…

Переді мною розіслалася широка й безкрая рівнина, а на ній села, вивершені банями церков, і міста з вежами й фабричними димарями; над благословенним світом опустилося шатро блідо-зеленого неба без жодної хмаринки; весь край потонув у зелені і яблуневому цвіту, в садах лящали солов'ї, а густі ліси проколював любовний крик зозуль, по лівому краю круговиду текла синьовода ріка, й далекі гори спочивали в сизому тумані.

Чий це край за скалою – моїх предків чи онуків? І що довше я до нього приглядався, то більше впевнювався, що він таки мій, перехрещений тисячолітніми дорогами, а від шляхів увсебіч бігли свіжопротоптані стежки та путівці, і я в страху, що це видіння може в одну мить зникнути, напружив зір, щоб віднайти серед плетива старих доріг свою забуту стежину – мусить вона десь звиватися, якщо переді мною постала вся Україна; шукаючи її, я перевів погляд на лівий край круговиду, розділений синьою биндою Дністра, й побачив сільську хату під солом'яною стріхою, а тоді з глибин пам'яті зринуло призабуте, однак таке рідне обійстя мого прадіда в Підбужі, до якого я ще малим хлопцем ходив зі своїм дідом Максимом на мед: того меду золоті бджоли наношували мені цілу миску, і я ним об'їдався, мало пупцем не текло; а обличчя прадіда не пам'ятаю, тільки тямлю, що мав він довгу сиву бороду і добрі очі, однак рідний він для мене залишився з розповідей діда Максима. Отож неначе упав зі стіни собору тиньк – і я бачу фреску життя мого роду, чую прадавні живі голоси й навічно вбираю в себе красу того видіння, щоб розглядати його, вивчати й любити, а коли промине сон, оживити на папері маленьку клітину великого організму моєї батьківщини.

Мій прадід Пантела Безрідний водно казав прабабці, набагато молодшій за нього: як умру, не будь сама, виходь заміж за нашого наймита – він ще парубок, а вже ґазда.

Цей пошанує мою господарку… Бо що тобі з Максима: пішов у політику – й нема ґазди.

А Максим до господарки зовсім не надавався. Як лиш вихопився із сільської школи в Підбужі, то ніхто не мав сили дома його втримати: набравши в наплечник харчу, подався до Львова і аж за кілька років обізвався – коли закінчив гімназію і вступив до університету на правничий факультет…

Максим Безрідний навчався в Академічній гімназії; він, як і більшість сільських хлопців, значно поступався ерудицією перед міськими ровесниками, й, мабуть, тому його проймала хвороблива жадоба до знань, що межувала з болісною заздрістю; хлопець невтомно працював у бібліотеці над книгами, зубрив латину і греку, читав античних драматургів та філософів європейського класицизму й, незважаючи на те, що займався ще й репетиторством, заробляючи собі на прожиток, вибився у «форцугісти»: на колоквіумах отримував лише найвищі оцінки.

Проте ці успіхи не могли піднести його до рівня тогочасної учнівської еліти – заангажованих політикою старшокласників, залучених до легальних і таємних гуртків, до української правиці, яка в дні Шевченківських свят насмілювалася вирушати в походи через місто із синьо-жовтими прапорами, спортовців, котрі, дбаючи про здоровий дух у здоровому тілі, відвідували руханкову залу на вулиці Руській; сміливці із Січового союзу і «Сокола-батька» виходили на Високий Замок і Кайзервальд на військові вправи, а в підвалах на Варшавській училися стріляти із роздобутих хто зна й де «верндлів»; по неділях просвітяни відправлялися на села читати реферати з історії України й організовувати фестини на толоках; інші влаштовували зустрічі з поетами Василем Пачовським, Петром Бірманським, навіть з Іваном Франком у Народному домі, і були в майже товариських стосунках із улюбленою поетесою Костянтиною Малицькою, пісня якої «Чом, чом, земле моя» звучала у всіх на устах, – не знав Максим цього всього, як і того, що у львівському університеті точиться непримиренна боротьба із вшехполяками за викладання українською мовою; і в такому невіданні він перебував доти, доки не сталося у Львові велике лихо: у сутичці з поляками в університетських коридорах був убитий з револьвера український студент.

…У ніч перед 1 липня 1910 року студент права Адам Коцко зібрав удосвіта близько трьохсот товаришів біля університету. На їхню вимогу педель на диво слухняно відімкнув браму, студенти зайняли Третій зал і розпочали віче: вони не покинуть університетських стін доти, доки уряд не задовольнить їхніх вимог – урівноправнення студентів усіх національностей. О восьмій годині з кав'ярні Шнайдера вибігли вшехпольські боївкарі, увірвалися на перший поверх університету й забарикадували столами сходову клітку. Крізь вікно Коцко побачив, як з вулиць Миколая й Мохнацького виходять, оточуючи університет, поліцаї з оголеними шаблями й карабінами з примкнутими багнетами. Він зрозумів, що міська влада разом із вшехполяками давно підготувалася до їхнього виступу, що вони в пастці. Скомандував «До виходу!» й перший збіг сходами вниз. Почувся одинокий постріл. Роз'юшені бунтарі навалилися на барикади, розсуваючи й ламаючи столи, а тоді затріскотіли карабіни. І всі побачили: біля поруччя лежав навзнак Адам Коцко, з його чола стікала до уст цівка крові. З вулиці Фредра вихопилася порятункова карета, санітари винесли тіло вбитого, а коли порятункова карета від'їхала, поліцаї почали виводити українських студентів, накладали на руки кайданки, заштовхували у фіакри й відвозили до тюрми на вулицю Баторого, де на заарештованих студентів чекали заздалегідь підготовані камери.

Відспівували Адама Коцка в каплиці анатомічного інституту. На похорон з'їхалося з усієї Галичини понад двадцять тисяч люду, уряд привів у бойову готовність військо: стягнув до міста загони жандармерії, побоюючись революційного спалаху; Пекарська вулиця й брами Личаківського цвинтаря зачорніли жалобними прапорами; лив грозовий дощ, труна з червоною китайкою попливла над головами людей…

Домовина похитується, уже й молодомузівці підставили під неї свої плечі: Яцків, Пачовський, Карманський, Людкевич. Дощ ллє, теплі струмки стікають з віка на плечі побратимів. Максим іде за домовиною поруч із двома старшокласниками, прізвищ яких не пам'ятає; вони готові змінити молодомузівців, і Максим теж підставить плече; і вже несуть вони домовину, Максим ступає з лівого боку труни слідом за старшими гімназистами, потім міняє їх нова четвірка, хлопці вже йдуть утрьох поруч, ніби давні знайомі, залишилося тільки назвати свої прізвища, і вони, не змовляючись, представляються один одному: Дашкевич, Коновалець, Безрідний; а поруч з ними окремішньо йде сутулий старий чоловік з рідким рудим волоссям, в нього руки закладені за спину, й чомусь він не витирає долонями обличчя, по якому стікає дощова вода, дзюрчить цівкою з носа, та ось підступає до нього молода жінка, виймає з торбинки хустинку й витирає старому обличчя, він дякує і йде далі, не виймаючи рук із-за спини, й шепоче Коновалець до Максима:

«Це Франко».

Максим аж стрепенувся: Господи, а він думав – гігант, велетень… І як у цьому змізернілому тілі вміщається такий могутній дух?! Та невже це сам Франко?! Але ж таки він – у нього руки спаралізовані, він навіть не може витерти свого обличчя, та ось милосердна самаритянка допомогла йому; а чи відіб'ється на її хустці нерукотворний образ Поета? На хустині, може, й не відіб'ється, але в серці – напевно… І в моєму серці теж, думає Максим, він відчуває, він знає, що його нові знайомі теж про це саме думають; усіх трьох нині міцно з'єднує постать українського Мойсея, облагороднює, благословить, і вже вони всі троє знають наперед, що віднині завжди будуть нерозлучні духом, і каже Коновалець до Безрідного:

«Чому я тебе ніколи не бачив на наших зібраннях у будинку «Сокола-батька» на Руській? Тобі не цікаво?»

«Я навіть не можу відповісти, цікаво чи ні, я ж там ще не бував і не знаю…» – знітився Максим.

«То приходь і дізнаєшся, нині не можна бути лише книжковою міллю…»

«Але ж знання…»

«Там теж отримаєш знання. Трохи інші, але вельми потрібні на сьогодні. А латина і грека нікуди від тебе не втечуть».

Максим промовчав.

«Ми будемо раді, якщо ти приходитимеш, – мовив по хвилі Дашкевич. – Не будь байдужий – перша кров уже пролилася».

…Із села Зашкова, що біля Жовкви, Євген доїжджав потягом, який приходив на львівський двірець перед початком занять у гімназії, а під вечір вертався тією самою льокайкою, що сонно тягнулася за стефензонівським паровозом; перетинаючи поля, ліси й переліски, вона тяжко пихтіла і голосно висвистувала, ніби давала знати управителеві чотирикласної зашківської школи панові Михайлові Коновальцю і його дружині пані Марії, що їхній найстарший син вертається додому.

Тоді молодші Євгенові брати Мирон і Стефко стрімголов бігли на станцію, перескакуючи Думний потічок й полохаючи на левадах лелек, які заснували в Зашкові свою колонію і гніздилися майже на кожній стрісі; хлопці повисали в улюбленого брата на шиї, не поминаючи теж його вірного товариша Романа Дашкевича, який деколи вибирався до Євгена на ніч і вважався в родині Коновальців за свого… Цього ж суботнього надвечір'я приїхало їх аж троє, тож Євген, коли всі зайшли до хати, представив третього своїй родині:

«Це Максим Безрідний, наш новий колега».

Євген втішався цілковитим довір'ям своїх батьків, вони ні про що його не випитували, знаючи, що він чинить завжди розважно – беручи участь у підпільних товариствах чи то в організації «Просвіта» в Зашкові… Та незалежність найстаршого сина все ж таки турбувала батьків: незважаючи на шанобливе ставлення до батьків, Євген створив для себе свій, ним самим осмислений світ, в якому ховався від родини і від людей, немов у мушлю; він удосконалював свої знання і світогляд теж самотужки, а поради батьків і настанови улюблених учителів Івана Боберського та Іллі Кокорудза були тільки контролем його власної позиції. Євген при тому ніколи не вивищував себе над товаришами, проте примушував їх своїм логічним мисленням, категоричністю, а ще зовнішнім елегантним виглядом рахуватися з його думкою й мимоволі йому підпорядковуватися, тож зовсім спонтанно піддався Євгеновому авторитету його побратим Роман Дашкевич, а нового приятеля Максима Безрідного з першого дня знайомства цілком поглинула Коновальцева харизма.

Максим не пропускав сходин Українського студентського союзу в будинку «Сокола-батька» на Руській, згодом Євген запропонував йому вступити до таємного гуртка «Мазепинський курс мілітарний», який збирався в Зашкові. Цього разу вони приїхали втрьох, й на них в селі вже чекали студентки університету Ольга Левицька, Марійка Бачинська й Олена Степанівна, а також поетеса Костянтина Малицька, яка займалася збором пожертв на майбутній стрілецький легіон. Цієї неділі під прикриттям зашківського фестину в домі вчителя Коновальця мало відбутися засідання таємного гуртка.

Після служби Божої до камінного хреста, поставленого на висипаному пагорбі посередині толоки в пам'ять знесення панщини, вирушили зашківські стрільці з дерев'яними макетами карабінів «на плече», синьо-жовті прапори замаяли над головами громади, що заповнила майдан з краю в край, розлопотілі на вітрі знамена з'єднали голубе літнє небо з жовтоколоссям достиглих пшеничних нив, що потягнулися від толоки до крайнеба; стрільці розбіглися в розстрільну й під командою четаря Івана Чмоли злагоджено виконували військові вправи: «на плече! спочинь! до бою!»; духовий оркестр грав стрілецький гімн «Гей, там, на горі, Січ іде!»; дівчата в барвистих корсетах й віночках вийшли від хреста до народу з короваєм, вони низько вклонялися й співали пісню Костянтини Малицької «Чом, чом, земле моя, так люба ти мені?»; авторка пісні стояла серед молодших подруг, які приїхали разом з нею на зашківський фестин, на її обличчі світилася втіха за сільських парубків, які в стрілецьких одностроях виглядали, немов справжнє військо, й за дівчат, що співали її пісню; поруч з Малицькою стояв невисокий засмаглий чоловік зі смоляним неслухняним чубом і втопленими глибоко під чоло пронизливими очима, від чого його погляд здавався суворим, аж демонічним; до незнайомого пильно придивлялися Олена, Ольга і Марійка, а Євген з Романом мовчки запитували один одного – хто це? Втім, вони могли бути спокійні, якщо на зашківське свято цей гість прийшов у товаристві пані Малицької; по обидва боки майдану стояли двоє поліцаїв з опущеними під шию ремінцями кашкетів – це свідчило, що зараз виконують службові обов'язки; вони ліниво споглядали кольористий натовп і смоктали цигарки; школярі біля хреста декламували «Розриту могилу» Шевченка та «Великі роковини» Франка; учитель співів Михайло Гайворонський вилаштував біля пагорба хор, й на закінчення фестину пролунав гімн «Ще не вмерла Україна»; тоді мертво стихло на майдані, й стояли на «струнко» стрільці, приклавши долоні до мазепинок; один поліцай теж приклав два пальці до дашка, а другий, що стояв на протилежному краю майдана, далі смалив цигарку й зневажливо цвиркав слиною крізь зуби; до нього підступив четар Іван Чмола, змахнув долонею біля обличчя поліцая, вибивши з його губів цигарку, гаркнув: «На гімн стояти струнко!»; люд занімів, чекаючи сутолоки, проте поліцай під гнівним поглядом Чмоли весь знітився, потім виструнчився, приклав долоню до кашкета…

Таємний гурток «Мазепинський курс мілітарний» засідав увечері в кабінеті вчителя Михайла Коновальця при завішаних вікнах. Пані Малицька аж тепер представила незнайомого гостя.

«Шановне панство, мені здається, що наші нинішні сходини матимуть дещо організаційний характер… Ми не маємо ні своєї преси, ані речника, ніхто нас не чує, то я зважилася листовно запросити до Львова з Петербурга – там давно вже утворився український осередок, і ви напевне знайомі з політичними статтями Симона Петлюри і Дмитра Донцова. Один з Полтавщини, другий з Мелітополя… Отже, я представляю вам пана Донцова, який згоден співпрацювати з нами, і хай вас не бентежить його російське прізвище, мали ж ми вже свого Костомарова і свого Драгоманова… Пан Дмитро даватиме світові знати про нас, а ви пройміться до нього довірою…»

Гість стримано кивнув головою. Мав він суворий мефістофельський вигляд – здавалося, непроникна маска приросла до його обличчя; однак у той мент, коли він спіймав очима вродливий вигляд Марійки Бачинської, погляд його степлів, та це тривало тільки мить. Донцов заговорив, й тон його мови звучав аж до відразливості авторитарно, з домішкою скепсису: могло здатися, що він на когось розсерджений і ось насилу тамує роздратування й нехіть.

«Я захоплений, – сказав гість, – досконалою організацією вашого фестину, пане Євгене, ви ніби намагалися створити в Залікові прообраз майбутньої України. Але… Тональність вашого свята здалася мені надто оптимістичною: майбутню Україну пройматимуть, я в цьому впевнений, не такі яскраві кольори – вони будуть чорні й криваві… А тому варто вам назавше позбутися сентиментальності і замість лебедіти «Чом, чом, земле моя…» – хоч зрідка прокричати «Не пора москалеві й ляхові служить!» Не гнівайтеся на мене, пані Малицька».

«Не думаю, що на фестин треба було виводити дівчат у тернових вінках», – холодно відказав Євген.

Донцов ніби не почув репліки Коновальця й продовжував викладати свою думку про фестин, однак трохи знизив авторитарний тон своєї мови.

«Проте ваше свято відзначилося значущою деталлю, яка таїть у собі певну оптимістичну перспективу, – сказав. – Те, що поліцай не надів брансолетів на руки четареві й послухався його, без сумніву, засвідчує: австрійська імперія всередині уже струхлявіла, хоч зовні виглядає досить потужною. Тож для того, щоб її розвалити, не треба буде прикладати надмірних зусиль…»

«А навіщо її розвалювати? – промовив Роман. – Чи не краще спертися на неї й стати лицем до найтяжчого нашого ворога – Москви?»

Донцов якийсь час проймав Дашкевича карим поглядом, ніби гіпнотизував, й по хвилі заговорив саркастично:

«Ох ви, галицькі австрофіли!.. Та якщо в майбутній війні, яка неминуче нагряне, будемо спиратися на чужу силу, як це робили наш гетьмани, то й програємо – як Хмельницький, Дорошенко і Мазепа… Мусимо викувати власну міць. – І тут Донцов розвів руками. – Але ж її не спородять травоїди, ми повинні стати, як наші вороги, хижаками!»

«Який ви лютий!» – вигукнула Олена.

«А чому ми не маємо бути лютими? – втрутилася в розмову Ольга. Невже неволя нас так розманіжила, як добра мати свого пестунчика? Але ж то не мати, а люта мачуха – скільки ми вже натерпілися від її ласки?»

«Однак і далі цілуємо їй руки, коли вона втомлюється шмагати нас різкою й подає бублика, – підхопив Донцов. – А як ми вміємо протестувати, тільки послухайте… У Лук'янівській тюрмі, де мені довелося двічі «гостювати», солдати розстрілювали на подвір'ї в'язнів, які насмілилися оголосити голодування. І що ви думаєте, двоє хохлів у моїй камері вельми голосно, щоб почули тюремники й злякалися їхньої відваги, затягли тужливо: «Ой, не шуми, луже, зелений байраче, не плач, не журися, молодий козаче». Ось який наш протест. А москалі на їхньому місці напевне затягли б «Славноє море, священний Байкал!». Мої дорогі, я згоден співпрацювати з вами й популяризувати ваш політичний досвід у пресі, та лише за тієї умови, що ваш таємний гурток насправді стане мілітарним».

«Яку програму запропонуєте нам?» – спитала пані Малицька.

«Наша програма одна: боротьба з Росією, яка поневолила три чверті наших земель. Звичайно, ми спочатку таки мусимо спертися на Австрію, яка для нас є меншим злом. Трильовський упевнений, що цісар раніше чи пізніше дасть дозвіл на створення українського легіону, й нам треба з цього скористатися. Бо ж фатальна московська тройка жене стрімголов, і в жаху перед нею розступаються народи. Але ж мусить, нарешті, хтось її перейняти, щоб урятувати світову цивілізацію. Це може зробити Україна, а передовсім Галичина – нестравний шматок для московського черева».

«Сказав же міністр внутрішніх справ Росії Петро Дурнов, – перепинив Євген невтримну мову Донцова, все ж підтримуючи його думку: – «Лише божевільний може хотіти приєднати Галіцію до Росії: хто завоює Галіцію, той втратить імперію».

«Тим не менше москалі насамперед, як лиш розпочнеться війна, посягнуть по цей нестравний для них шматок, не підозрюючи того, що він розвалить, розчленує ізсередини обидві імперії. Ви це добре усвідомте собі, Євгене. – Донцов пильно глянув на Коновальця, наче в думці зважував його можливості. – А тоді Велика Україна й Галичина спільно займуть свій плац на землі».

«Дякую вам за ці слова, пане Донцов, – промовив Євген. – Ви в цю хвилину задекларували ідею соборності України, а в цьому запорука нашої свободи… Й міг це зробити тільки наддніпрянець, який добре знає приховану потенцію українського Сходу й бачить національно свідому силу Заходу. Ця ідея має перерости в нашу ідеологію. А скажіть, що нам найбільше загрожує?»

«Що найбільше нам загрожує? – перепитав Донцов, ніби здивувався, що ці молоді люди самі не можуть знайти відповіді на таке просте питання. – Смертельно небезпечною для нас є концепція «капусти головатої» – спокійно, вигідно й вегетативно існувати і вважати абсолютом їжу, забави та гроші».

«І ви цю мерзоту адресуєте нам?» – спалахнула Олена, й Роман замилувався розіскреним обличчям дівчини, ніби вперше її побачив. – Хіба є для цього якісь підстави?»

«Я не звинувачую вас, а тільки застерігаю», – відказав Донцов.

Коли пані Коновальцева запросила гостей до вечері, Олена упівголоса промовила до Марійки:

«А він нестерпний!»

«Він справжній», – відказала Марійка, й загадкова усмішка пробігла по її устах.

…Мій дід Максим Безрідний водно говорив мені: «Михаиле, час такий, що не всі втримуються при житті, ось уже й батька твого немає – підірвав себе гранатою, я вернувся із заслання знищений, здоров'ям кволий – дні мої полічені, а совєтська тюрма не вічна, і ти вийдеш на передній край. Та хоч би що з тобою трапилося, як тільки залишишся живий, маєш розповісти на письмі про страду трьох наших поколінь у боротьбі за самостійну Україну».

…Війна при всій очікуваності вибухла начебто несподівано – так іноді бідкаються люди, що зима застала їх неготовими, хоч кожен знає, що вона мусить настати. Й діткнула всіх перша світова бойня.

Товариство «мазепинців» відразу після оголошення війни записалося в усусуси, хоч і не всіх добровольців прийняли до легіону на комісії в Стрию. Євгена й Романа мобілізували до 19-го полку інфантерії й послали на ліве крило фронту в Бескидах під команду генерала Гофмана. Ольга Левицька в перші дні війни овдовіла: її муж Дмитро Басараб загинув у боях на Маківці; Марійка Бачинська виїхала до Берліна й працювала там в Українському пресовому бюро, яке очолив Дмитро Донцов; Олена Степанівна, незважаючи на заборону батьків, записалася в жіночу стрілецьку чоту, яка під Болеховом потрапила в оточення і здалася в російський полон – це трапилося за день до того, як її судженого Романа Дашкевича, пораненого осколком у груди, відправили до віденського лазарету; Євген Коновалець і Максим Безрідний не повернулися з виправи – всю двадцятку взяли в полон москалі біля Тухлі.

Намагаюся обережно знімати тиньк часу зі старої фрески – й постають переді мною живі.



Розділ четвертий

Батько і син


За наметом клекотів Майдан: змішалися на ньому в єдиний гул співи, музика, голоси промовців, і щораз більше переважали вигуки та скандування; в багатотисячному натовпі, немов у грозовій хмарі, гусло й тужавіло зловісне рокотання, що загрожувало розрядитися нищівним градом бунту; пориви людської люті, стримувані страхом перед катастрофою, загусали до стану плазми, і досить було однієї необачної іскри, щоб закрутило столичне небо спустошливе торнадо.

Порошив сухий сніг, притрушував холодною піною марево гніву; я відхилив дверну пілку намету й у присмерку побачив розгойдане море голів на площі; людська хвиля хилиталася, готова вийти з берегів – і мене пройняло змішане почуття тривоги, втіхи й гордості… І тут мені згадалися колишні слова зневіри мого приятеля Михайла, котрий, як і я, невідривно вдивлявся у натовп на безкраїй площі й, можливо, переоцінював давні свої постулати, які пригнули його до землі, коли над нашим світом, немов осіння шарга, зависла байдужість і втома: «Ці вже не вийдуть на арену, це травоїди, як говорив Донцов». І, бажаючи, щоб він і далі не відмахувався від моїх докорів легковажною притчею про песимістів і оптимістів, а щиро розкаявся за зневіру, сказав я йому, затруюючи свої слова краплею гіркоти:

«То ти вже переконався, що наш народ не бидло, маловіре?»

Михайло затулив пілку намету, повернувся до мене, примарне світло маловольтової лампочки впало на його обличчя, й не побачив я на ньому й тіні образи, ані розкаяння за свою колишню слабкість; він заговорив, як мені здалося, не так до мене, як до себе самого:

«Я навіть найпослідніших невдах ніколи не вважав бидлом, брате. Кожен, хто живе на нашій землі, є людиною зі своїм цензом духовності й світогляду. Але якби всі громадяни об'єдналися в єдину силу, що важко собі уявити в Україні, – навіть тоді залишилися б із тавром рабів на чолах…»

На цю інвективу він, видко, чекав моїх заперечень й помовчав, та я думав так само. Цього Михайло не відчув, і тому взявся обґрунтовувати свої міркування:

«Імперії, брате, неминуче гинуть, однак полишають на землі інфраструктуру, яку вчорашні невільники не вміють перебудувати до нових потреб і не мають теж сили здерти з лобів рабське тавро… На жаль. І я, який у неволі не боявся ні ізоляторів, ані психушок, залажу нині у свою шкаралупу, ховаючись від омріяної дійсності, й замість виходити на люди володарем становища, боязко оминаю на путівцях моєї незалежної держави ворогів, які тими путівцями ходять і нахабно не вступаються мені з дороги: слідчі, донощики, злочинці-психіатри… То чи ж я є вільним у своїй державі і чи не мають мене долати сумніви? Я хотів у нашу незалежну політику увійти не в арештантській робі, а в білих рукавичках – так думалося мені, в'язневі, який вийшов на свободу. І що побачив: нинішні політики й наміру не мають одягати на руки рукавички, а що забруднюватися я більше не хотів, то змінив спосіб своєї діяльності, яка дозволяє мені висловлювати віру й зневіру».

«І таким чином залишаєшся в білих рукавичках?» – спитав я.

Михайло довго мовчав, немов продумував сказане: чи, бува, не видумує собі самовиправдання й чи переконаний у незаперечності того, що мовив; потім глянув на свій рукопис, який лежав розгорнутий біля мене на матраці, й сказав:

«Не знаю, чи тобі цікаво те читати, але там я натуральний. А в житті трохи інакший».

«Я щойно дочитав до того місця, де ти згадуєш про смерть свого батька, – промовив я. – Не хотів би дізнаватися про це з написаного, краще розкажи… То неправда, Михаиле, ніби на письмі автор стає натуральнішим, ніж у житті. Навпаки, кожен письменник себе додумує, створюючи свій образ таким, яким хотів би його бачити».

«Може, й так, – відказав Михайло. – Але те, що зараз тобі скажу, здається, не записав – воно аж тепер прийшло на гадку… Сталося трагічне провалля в історії нашого народу за останнє століття. Ми знаємо наших дідів і дітей якоюсь мірою. А батьків не знаємо, вони були знищені в розквіті сил: розстріляні, розірвані гранатами, ув'язнені й знищені в концтаборах, а ще налякані, розкаяні, відступлені. Хто скаже, що вони могли зробити для України? А якими стали ми без батьків, а якими стануть наші діти без дідусів? Я ж то мав незабутнього діда Максима».

Кінець травня 1938 року, розмаяний, розбуяний зеленню і цвітінням, ураз зчорнів від смерчу, що розпачливою піснею прилетів у Галичину раніше газет і радіопередач на детекторних і лампових приймачах; траурна пісня, невідомо ким умить складена, яким бардом виспівана, на яких інструментах озвучена, прорицала над полями, селами, пасовиськами, прошила, немов ядучий дим, ліси й діброви, весь край заголосив тією піснею, що випливала з уст неусвідомлено стривожених пастушків, з гуртів зажурених молодиць біля перелазів, зі сцен просвітянських читалень.

І ридма заплакала вся осиротіла галицька земля.

Прийшла вістка з Роттердаму —

Вивісили чорну фану;

Прийшла вістка із чужини:

Вбили вождя України…

У безнадії поник тоді вражений цим голосінням керівник Ходорівської повітової екзекутиви ОУН адвокат Максим Безрідний і видихнув із себе струджене зітхання, схоже на останній подих:

«Пропало все… Не встане більше Україна».

І обізвався на те Максимів син Остап, який лише на одну ніч вийшов із позадністрянських лісів, полишивши свою боївку, щоб принести батькові докладну звістку про вбивство Євгена Коновальця у Роттердамі:

«Неправда ваша, замохнатілі панове комбатанти: справжня війна щойно розпочнеться!»

Батько подивовано глянув на сина, й відвага юнака тривогою діткнулася його серця: відчув-бо непомильно, що невгамовна Остапова ненависть до окупантів, котрі не знали від нього милосердя й пощади, напевне погубить його, й на мить пошкодував, що ту лють він сам прищепив синові… Ще учнем Коломийської гімназії Остап Безрідний зазнав несамовитого болю, коли в тюрмі стратили Василя Біласа й Дмитра Данилишина, тоді він поклявся помститися за них, а за кілька років покинув гімназію і зник у глибокому підпіллі. За рік Остапова боївка загарцювала по всьому краю: горіли маєтки польських колоністів, пограбовано поштові заклади в Трускавці, Бібрці й Городку; безстрашний лісовий вовк Безрідний був невловимий: марно вистежувала його ватагу поліція, полишаючи в дебрях мертвими найсміливіших жандармів, які наважувалися надто глибоко проникати в тужанівські праліси.

І стих у душі Максима малодушний болісний зойк, він з гордістю дивився на сина, та все ж намагався погамувати його невтримну лють.

«Кров людська – не водиця, – сказав, понуривши голову, ніби не був упевнений, що говорить те, що думає. – Є різні способи боротьби, не тільки війна. Є й легальні…» – і загнувся батько під пронизливим поглядом сина.

«Легальні?.. – проказав здивовано Остап, бо аж ніяк не сподівався почути від старого підпільника заклику до угодовства. – Згідно з Христовою заповіддю: підстав другу щоку, коли по одній уже отримав ляпаса! О-о, це найулюбленіша засада українського обивателя… А його так довго малацкали по пиці, що йому й сподобалося, і він почав прославляти неволю. І ви теж, тату?»

«Не маєш права так розмовляти зі мною! – скрикнув Максим, й різкий тон його мови почав набирати висоти, наче він хотів перекричати Остапа, хоч той мовчав. – Ми п'ять літ воювали, немає в Україні ні клаптика землі, не политої нашою кров'ю!»

«Але ж програли – і саме через ту облудну надію, що хтось із окупантів битиме легше. І пішов Петрушевич до Денікіна, а Петлюра до Пілсудського… Ну то хто нині легше б'є – москаль чи лях?» – цідив крізь зуби Остап, і здалося батькові, що син його ненавидить.

«А певне, що лях! – не знижував тону своєї мови Максим, намагаючись опиратися Остаповому наступові. – Таки легше нам під Польщею… В нас українці виходять на фестини з синьо-жовтими прапорами, а що зробив би москаль, якби й за Збручем так? Наші селяни на Великдень їдять білу паску, а під большевиками – трупи власних дітей… Ви хочете розвалити Польшу, а вона, як упаде, то й вас роздавить, як казав Шевченко».

«Але ж як, батьку, маємо далі чинити? – аж гейби зів'яв Остап. – Гнути шию в легшому ярмі?»

«Мусимо мати союзників у боротьбі проти большевії, щоб могли, як вибухне нова війна, на когось спертися. Це можуть бути поляки, можуть бути німці – чорта лисого запросимо спільниками, аби тільки визволити Україну від Москви… Й така можливість неминуче настане: легенда про те, що Росія непереможна, облудна. Вона легко могла впасти і під Полтавою, і у війні з Наполеоном, і теж у Кримській і Японській війнах. Річ у тім, що Захід ніколи не бажав розвалу московської потвори і, на свою голову, захищав її, боячись Москви менше, ніж звільнених з-під її ярма народів. Тому ми мусимо заручитися в наступній війні, яка неминуче вибухне, і Польщею, і Німеччиною, і Францією…»

«Нашим вічним горем, тату, завжди була і є духовна криза провідної верстви: а може, хтось нас пожаліє. – Ця жебрацька ідеологія давно застаріла. Але ж народилася нова – радикальна, націоналістична. І перші ази в ній виписали таки ви, хоч цього як слід не усвідомлюєте. А ми, наступне покоління, допишемо її і перетворимо на чин, хай і кривавий. Ми сповідуємо заклик апостола Павла: «Коли сурми видають невиразний звук, хто стане готуватися до бою?» Тож подаємо трубний звук – з вірою в перемогу…

Перемогти більшовицьку Москву зможемо ми, батьку, – ваші діти, озброєні вами ж започаткованою ідеологією, застосувати яку для чину забракло у вас снаги…»

Михайло ніби сам із собою радився, пригадуючи розповіді діда Максима, а на Майдані, після виступу кандидата в Президенти України, стихав гамір, люди почали розходитися: хто до своїх домів, хто – на квартири, інші влаштовувалися в наметах; на акумуляторі жевріла маловольтова лампочка, ледь розсіваючи темряву, й голос Михайла долинав немов із потойбіччя – я уважно ловив кожне його слово.

«Ти ще не дрімаєш? – перепитав він стиха. – Ні?.. То слухай.

Розповіді мого дідуся Максима були для мене гейби насправді реставрацією фресок, схованих під тиньком часу. Коли згорьований неволею Максим Безрідний за хрущовської відлиги вернувся з Колими, мені минуло тринадцять років, й, можливо, був він зовсім іншою людиною, ніж та, яку я уявляю собі нині; ну а батька не пам'ятаю, я бачив його кілька разів уночі у своїх сім-вісім років. Образ батька змоделювала мати зі свого болю… Сказав якось мені вчений реставратор, що зображення Ярослава Мудрого у київській Софії інтерпретує те, чого ніколи не існувало: художник віднайшов у колекції польського короля Станіслава Понятовського аркуш із правдивим княжим зображенням, й то була зовсім інша парсуна… Чи не так письменники, змальовуючи історичні персонажі, знаходять в усталених легендами образах зовсім інші портретні й характеристичні риси, які згодом для читача стають стереотипними?.. Але на цьому ти краще за мене знаєшся…

І я так собі уявляю… Стоїть перед своїм сином Остапом розгублений адвокат і керівник Ходорівської повітової екзекутиви ОУН Максим Безрідний: з глибини його душі проколюється бунт проти сина, та б'ють в обличчя справедливі Остапові слова. Десять літ минуло відтоді, як Корпус Січових Стрільців відступив, здесяткований, з поля бою і склав полякам зброю в Луцьку; січовиків було інтерновано, і хоч незабаром вони розбрелися з таборів, все ж і донині залишилися інтернованими окупаційною Польщею; занурені в глибоке підпілля, не знайшли снаги застосувати до бойового чину створену в колишніх битвах націоналістичну ідеологію… Й, опустивши очі перед жорстким поглядом Остапа, колись безстрашний хорунжий, нині ж безсилий комбатант, згадує…

Усю світову війну Максим Безрідний прослужив незмінним ад'ютантом Євгена Коновальця – як до того дійшло, ти дізнаєшся із моїх записок. А коли Корпус Січових Стрільців був розбитий більшовиками під Бердичевом, Полковник перевів рештки свого війська до Луцька, де їх, як я вже говорив, інтернували, а в 1920 році випустили на свободу. Коновалець зі своїм штабом опинився у Відні й там створив першу клітину Української Військової Організації. Тоді ще була надія, що Антанта не віддасть Галичину Польщі, тож Коновалець вирішив створити основну сітку УВО на Західній Україні й з тією метою приїхав з Відня до Львова. Командантом УВО назначив полковника Романа Сушка, референтом у нього став Максим Безрідний.

Полковник Коновалець замешкав біля Високого Замку на вулиці Собінського у віллі пані Терміни Шухевичевої. Була то дружина славетного етнографа професора Володимира Шухевича, автора п'ятитомного етнографічного дослідження «Гуцульшина», відома емансипантка, яка разом із Костянтиною Малицькою зорганізувала у Львові «Клуб Русинок», перейменований згодом на «Союз Українок». У бабусі Терміни мешкав її внук, син повітового старости в Кам'янці Струмиловій – Роман.

В гості до пані Терміни часто приходили полковник Роман Сушко з референтом Максимом Безрідним, а також колишній поручник УГА Степан Федак зі своєю вродливою сестрою Ольгою – господиня їх приймала в «гуцульському покою», декорованому вишивками, ліжниками, різьбленими тарелями й підсвічниками – меморіальній кімнаті покійного професора Шухевича.

Панна Ольга в гостях була мовчазною, вона завше сиділа поруч із братом Степаном, немов шукала біля нього захистку серед надмірно авторитетного для неї товариства мужів, які пройшли через страшну війну й напевне відзначалися хоробрістю, чей же здобули високі військові звання – від поручника до полковника.

Мужі говорили про потребу подальшої боротьби, начебто їм замало було походів, крові і смертей, – війна для них ще не закінчилася, про що свідчили їхні військові мундири без відзнак; в Ольги складалося враження, що ці воїни перебувають на короткому перепочинку перед виправою на фронт, вони й називали один одного не на ім'я, а за званням, найстатечніший серед них був Коновалець, до якого зверталися не інакше як «пане Полковнику».

Ольга не відводила очей від Коновальця, намагаючись збагнути, як цей невисокого росту елегантний чоловік з вусиками, такий звичайний, чемний і небалакучий, зумів створити ударний Корпус Січовиків, котрі прогнали з Києва гетьмана Скоропадського, двічі завойовували столицю України й уцілілі вирвалися з табору інтернованих, – хіба ж йому не досить боїв, і що за сила нуртує в ньому, що він не вгамовується і створює нову військову організацію, невже війні ніколи не буде кінця; а хто його підтримуватиме на дусі в підпільних небезпеках, у мандрівках світами – без пристанівку, без родинного затишку?.. А ще Степан такий невгамовний, ніби він зараз не в затишній кімнаті, а у військовому штабі. Й наймолодший член УВО, нехтуючи рангами, спонукує команданта Коновальця до рішучого чину, надаючи своїй мові, мабуть, з пошани до Полковника, надмірної пишноти:

«Пане Полковнику, ви з'явилися серед нашого народу в час глухої апатії, коли найпопулярнішою стала жалібна пісня «Ой та зажурились Стрільці Січовії, як Збруч-річку проходили», і, немов Єгошуа, розтоплюєте звуками нової сурми єрихонські мури нової неволі… Хвала вам за це, ми підемо за вами у вогонь і воду, але ж не заводьте нас у глухе підпілля, дайте команду до вимаршу на передню лінію! Чуєте, пане Полковнику, час не чекає – мусить хтось дати сигнал до походу! Хай же впадуть мури нашої неволі!»

Коновалець й оком не зморгнув на мову Степана Федака, й подумала Ольга: скільки в нього витримки, а Степан не знає міри – цей відважний вояк повинен стояти під командою розважного зверхника… Полковник відвів погляд від розпаленого бунтівною мовою поручника Федака, повернув голову до учня Академічної гімназії Романа Шухевича, що стояв, слухаючи старших біля вікна. Бабуся Терміна дозволяла внукові бути присутнім при поважних гостях; в хлопця настовбурчився кучерявий чуб, і Степанові слова відбивалися в його очах гарячим захопленням; Полковник підвівся, підійшов до Романа й аж тоді відповів на запальний вибух Федака:

«Спочатку мусимо підготувати амуніцію, пане поручнику, скласти план військових дій, створити військову школу. І якщо ми не встигнемо розпочати бій, то на майбутню битву поведе своє покоління цей юнак, коли стане мужем. Правда, Романе? – Полковник поклав хлопцеві на плече долоню. – А не злякаєшся?»

«Не злякаюся!» – випалив Роман і виструнчився перед Полковником.

…Такого наказу Коновалець не давав, але це сталося. Наприкінці вересня 1921 року прибув до Львова на візитацію своїх нових володінь маршалок Юзеф Пілсудський. І коли він у супроводі воєводи Грабовського вийшов з магістрату, щоб із трибуни привітати польських громадян, які перед ратушею заповнили ринкову площу, з натовпу вихопився високий чоловік у військовому мундирі, вийняв з кишені кітеля револьвер і зі словами «Це тобі за зраду Петлюри!» вистрелив у маршалка. Вождя впору заслонив воєвода Грабовський і впав поранений. Нападника затримали: був то Степан Федак на псевдо Смок.

До вілли пані Терміни прибігла Ольга й до зімління схвильована вигукнула:

«Я мушу побачити Полковника!»

Та Коновалець сам вийшов на ґанок: йому вже доповіли про атентат на Пілсудського.

«Це Степан вчинив, його схопили, – заговорила Ольга. – У місті арешти… Ви мусите заховатися, пане Полковнику!»

«Заспокойтеся, панно Ольго, – спокійно відказав Коновалець. – Я вже споряджений у дорогу, сьогодні виїду до Праги. Шалений Степан! Але ж таки подав сигнал і, мабуть, впору…»

«Я проведу вас, – підійшла Ольга до Коновальця й зупинилася в нерішучості. – Тільки до двірця…»

«Прошу провести мене до Праги».

«Як накажете, пане Полковнику…»

Увечері до кордону помчала двокінна бричка, в якій сиділи Коновалець, Ольга і двоє охоронців.

Максим Безрідний залишився у Львові в розпорядженні полковника Романа Сушка.

…Цей спогад блискавкою прошив мозок Максима Безрідного, коли він, розгублений, стояв перед Остапом. Але додав йому рівноваги. Чей же сказав Полковник молодому Шухевичу: «Ми підготуємо амуніцію, а ти поведеш у бій своє покоління».

«Й це покоління вже прийшло: ось стоїть переді мною його емісар в образі безстрашного мого сина Остапа», – подумав Максим.

…Про подальшу долю батька розповідала моя мати Марія, вона таємно обвінчалася в Ходорові з партизаном УПА Остапом Безрідним на псевдо Вітер.

Остап зі своєю боївкою переховувався в пропастях тужанівських лісів аж до початку німецько-совєтської війни. Перед інвазією червоних військ в Галичину 1939 року новітні партизани цілий тиждень зазнавали кривавої волі: розбита німцями польська армія Ридза Сміглого панічно втікала в Румунію. Відступаючи, польські жовніри підпалювали сільські хати, вбивали мирний люд. Боївкарі їх знищували, роззброювали й ховали оружжя в бункерах; коли радянська влада встановилася на наших землях, група Остапа Безрідного зачаїлася в непрохідних недеях і чекала виправи з Кракова відділку Крайового провідника ОУН Володимира Тимчія-Лопатинського, з яким мала намір підняти антибільшовицьке повстання в Галичині.

За наказом голови краківської Дружини українських націоналістів Шухевича-Тура Лопатинський взимку 1940 року зі своїм відділком перейшов Сян. Випав тоді сніг, й чекісти вистежили. Повстанці забарикадувалися на горищі якоїсь хати в селі Устинові, відстрілювалися до останнього набою і підірвали себе гранатами.

Остапова боївка вижила: півтора року селяни з Городищ, Залісок і Рудківців підтримували життя партизанів, й вони, зголоджені й обдерті, дочекалися 22 червня 1941 року. Тоді Остап вийшов із криївки й товарняком дістався до Львова. Львів у ті дні був ще вільний, німці зупинилися на лінії Рясне – Скнилів, а на Ринку, 10 у приміщенні «Просвіти» Ярослав Стецько від імені Провідника ОУН Степана Бандери ЗО червня проголосив відновлення Української Держави – на львівській ратуші вдруге залопотів синьо-жовтий прапор.

Остапа, через його обшарпаний вигляд, до середини зали не впустили, а тоді він назвав псевдо голови Дружини українських націоналістів, який керував виправою Лопатинського:

«Я повинен побачити Тура!» – вигукнув Остап, і всі, хто був у залі, сторожко придивилися до обірванця, який знав псевдо Романа Шухевича.

Остап стояв непорушно біля дверей і ждав на реакцію міністрів. Мовчанка в залі тривала довго, та врешті підійшов до Остапа довгобразий, з русявим кучерявим волоссям чоловік, він пильно придивився до зайшлого і запитав:

«Звідки знаєш ім'я Тура?»

«Від Тимчія-Лопатинського».

Тоді Шухевич взяв Остапа за лікоть, провів його в кінець зали й спитав пошепки:

«Боївка ціла?»

«Збереглася і жде вашого наказу».

«За тиждень прийдеш у село Княгиничі на Рогатинщині й допитаєшся до фельдшерського пункту».

Так відбулося знайомство мого батька із майбутнім генерал-хорунжим УПА, брате… Остап Безрідний добирався до Ходорова ночами, й моя мати приймала свого мужа в гості. А втім… – голос Михайла губився в темряві, я ще почув його слова: – А втім, як склалося життя мого батька, краще прочитай. Мені нелегко про це розповідати…»

«А як гадаєш, друже, ми ще довго пробудемо на Майдані?» – спитав я в Михайла, коли він вимкнув акумулятор, даючи мені зрозуміти, що «пора в стебло».

Й він відказав тихо крізь дрімоту:

«Нинішній Майдан – не революція, що раптом спалахує й закінчується перемогою або поразкою. То родові муки, в яких суспільство народжує нову генерацію. Це довгий і затяжний процес…»

Михайло рівно дихав, я підсунув до себе акумулятор, увімкнув світло й продовжував читати манускрипт.



Розділ п'ятий

«Глянь на Волгу – чий стогін лунає?»

(Із Михайловых записок)


На Великих Луках, що біля Твері, розлучившись навіки з Дніпром, який стрімко помчав на південь, перекроюючи навпіл Україну й роздираючи тамтешній люд на два різномасті етноси, котрі й донині вперто намагаються об'єднатися, але досягти цього не вміють, – російська матушка-Волга круто повернула на схід, і аж у Чувашії зважилася у віддаленій злагоді попливти паралельно з батьком-Дніпром, проте, наблизившись до Дону, завбачливо ухилилася від нього й попрямувала через калмицькі степи до Каспію. Ще раз наважилася вклинитися гострим кутом у козацькі землі, та, вбоявшись запорізько-донської вольниці, повернула на південний схід, й московські царі на тому куті, для застороги донським і дніпровським розбишакам, побудували фортецю, назвавши її Царициним.

За фортецею потужна і спокійна Волга, яка на око ніби й невідомо куди тече, враз розбіглася, утворюючи більші й менші острови, розчахнулася на рукави, рукавці, заплави й стариці, немовби хотіла швидше всякнути в калмицькі піски, щоб своїм повноводдям не виплеснути, бува, солоні води з берегів Каспію; й на одному острові прикуцнуло над кручею рибальське селище Дубовка. Кам'яний простір острова вічно бур'янився чортополохом, й це тривало аж до тих пір, доки російське військове міністерство не розпорядилося обгородити просторий неужиток колючим дротом й загнати туди австрійських полонених.

Різнорідний люд опинився в таборі: поляки, чехи, австрійці, мадяри, та переважали тут колишні Українські Січові Стрільці, й панівною мовою, якої не розуміли й не хотіли розуміти московські охоронці, стала українська мова галицького варіанту. Й лунали вечорами понад безкрайньою Волгою тужливі стрілецькі пісні: «В горах грім гуде», «Як ви умирали», «Ой та зажурились Стрільці Січовії», а сотник Євген Коновалець по неділях проводив лекції з історії України й навчав побратимів бойових пісень: «Не пора москалеві й ляхові служить», «Бо війна війною» та гімну «Ще не вмерла Україна» – й таким чином українізувалися в таборі і чехи, і мадяри, і австрійці.

Та мало хто з українських полонених вояків здогадувався, що у верхів'ях ріки, далеко від Дубовки, живе багатолюдне купецьке місто Симбірськ, з якого вийшов у широкий світ лютий ворог неросійських народів, великоголовий карлик, який набув у місцевій гімназії, а потім у Казанському університеті ґрунтовних знань, однак у зрілому віці, прийнявши у свою свідомість марксівську ідею світової революції, зацементував її у звапнілих від сифілісу звивинах мозку на тій стадії розвитку, коли в них витворилася і не зазнала більше змін манія терору як найоптимальнішого способу впокорення суспільства.

Отож той карлик з калмицько-єврейського роду 7 листопада 1917 року вчинив у Петербурзі більшовицький переворот, і над Українською Центральною Радою, яка встигла вже проголосити два автономістичні Універсали, нависла смертельна загроза. Про це в Дубовському таборі нічого ще не знали…

Полонені Українські Січові Стрільці жили в Дубовці розконвойовано, дротяна загорожа була лише позначкою меж табору, й крізь пройми в ній можна було виходити на острівний простір, блукати рибальським селищем і часом отримати шматок хліба від добросердих жінок, переправлятися поромом на правий берег й долати пішки віддаль у тридцять верстов аж до Царицина, і якщо в кишені бранця шелестіли купюри царських рублів, то можна було запастися й харчами.

Колишні вояки почувалися в таборі досить вільно, ніхто ні за ким не стежив, і коли котрийсь нестерпно затужив за рідним краєм, то міг безперешкодно втекти, якщо не боявся пробиратися крізь фронти на захід. Такі випадки траплялися досить часто, охорона табору за втікачами погоні не влаштовувала, й ніхто не відав, чи вдавалося їм упроголодь перейти крізь калмицькі, донські й запорізькі степи.

Рядові жовніри мешкали в саманних, критих очеретом бараках; годували їх раз на день баландою й рибою, якої у Дубовці було більш ніж удосталь; на ту рибу полонені вже й дивитися не могли, вона без сліду розчинялася в шлунках – не було потреби й випорожнюватися, шкіра жовтіла, тіло ставало в'ялим, очі – скляними, мов у випотрошеного осетра.

Вдень охоронці вели полонених на роботу: управителі рибальського селища вирішили, не знати й для чого, побудувати на швидкоплинному рукаві млин, а що він мав молоти, коли ні жита, ні пшениці ніхто тут не сіяв, – самі не знали. Здається, будівництво було розпочате лише для того, щоб чимось зайняти полонених, та все ж галицькі умільці майстрували лотоки, вмонтовували звідкись привезені жорнові камені, натягали на барабани шкіряні паси…

Старшини мешкали поза зоною в кам'яному будинку поряд з охоронцями, на будівництві вони виконували функції наглядачгв. Минали дні, місяці й роки в позірній злагоді між переможцями й переможеними, доки в охоронщв не прокололася одвічна ненависть до хохляцької мови. Будь-який кацапчук з рушницею міг любо порозумітися з австрійцем на мигах, а коли знав слова «gut», «schnell», «Donnerwetter», то й заприятельовував з німаком, проте скаженів, коли до нього зверталися українською: «Ти можеш хотя би адін раз на день загаваріть со мной па-чєлавєческі?» Та ненависть кацапів до хохлів щораз то більше наростала, й одного разу стався випадок, який насторожив Коновальця: до офіцера підійшов солдат-охоронець і відрапортував: «Ваше благородіє, вот подошол ко мнє етакой замухрішка, торохтіт па-своєму, я спросіл єво, кто он, а замухрішка отвечает: українєц. Што ето такое, я не понял, то на всякій случай отвьол єво в каталажку».

Жаб'євського гуцулика визволив із «каталажки» Євген Коновалець, який разом з Іваном Чмолою та Максимом Безрідним мешкав у селищі; Коновальця як найстаршого за рангом – з невідірваними на комірі кітеля смужками з трьома зірочками сотника – охорона табору призначила старшим над полоненими земляками. Однак цей випадок був лише початком жорстоких цькувань усусусів.

Одного листопадового дня 1917 року хлопці, які ходили в Царицин за харчами, принесли вістку, що в місті на центральному майдані офіцери формують щойно приведену етапами із заходу велику партію нових полонених – для вимаршу в Дубовку. Коновалець нетерпляче чекав їхнього прибуття – ану ж серед них знайдуться знайомі старшини УСС, і які ж то вісті принесуть вони з України!

Нарешті прибула до острова безлика маса знедолених. Між причалом і правим берегом ріки безупину курсував пором, який викидав ту масу на острів; над кручею юрмилися сотні пожильців Дубовського табору; Коновалець протиснувся над саме урвище, по схилу якого спинався уверх ключ новачків. Усі вони були однакові, немов діти однієї матері, йшли, понуривши голови, ніби на страту; тільки один, вивищившись над нескінченною вервечкою бранців, йшов з підведеною головою й пильно вглядався в юрбу мешканців табору, що зібралася на плато; він ніби дошукувався когось знайомого, врешті виповз, чіпляючись руками за каміння, на берег кручі, став на повний зріст навпроти старшин з трьома зірочками на комірі, одну мить стояв занімілий і враз із великої радості чи то болю вимовив криком ні для кого не зрозуміле слово:

«Ґенку!!!»

Й упізнав Коновалець Романа Дашкевича, кинувся до нього, обняв, і так стояли вони в обіймах, відтиснуті прибульцями у натовп старожилів табору, аж поки не роз'єднав їх вояк, теж із трьома зірочками на комірі кітеля; незважаючи на втому, мав він світле, не замурзане потом обличчя, він один серед новоприбульців усміхався – вродливий, мов княжич. Був це сотник Андрій Мельник.

Конвоїри викрикували: «Вперьод, вперьод, не останавліваться!» І сказав Євген до приятелів:

«Як поселитеся, відпросіться в охоронців і прийдіть до мене в селище, там тільки один кам'яний будинок, і я вас, старшин, поміщу поруч з кімнатою, в якій мешкаю з Безрідним і Чмолою… Щось придумаємо».

На другий день охоронець привів Мельника й Дашкевича до кам'яного будинку й залишив їх старшині табору Коновальцю. Щоб якось прийняти дорогих гостей, Максим Безрідний подався до Царицина й приніс трохи харчів і бутель кавказького вина; друзі попивали з алюмінієвих горняток і навперебій розмовляли, згадуючи пережите. Андрій розповів про те, як потрапив у полон, а вісті з краю відсувалися гейби на потім – надто тривожні були вони; Коновалець, Чмола й Безрідний дізналися від прибульців про переворот у Петербурзі, й ця тема потребувала поважного обговорення…

У вересні 1916 року сотню Андрія Мельника оточили москалі під горою Лисонею, що біля Бережан, і роззброїли, а коли відводили полонених до Тернополя, до них, полишивши бойову позицію, приєднався поручник Дашкевич й добровільно віддав зброю конвойним.

«Навіщо ти зробив таку дурницю?» – не розуміючи Романового вчинку, спитав Коновалець, і в його голосі забриніло роздратування.

«Знаю, що за таке мене чекав би польовий суд серед своїх, – відказав Дашкевич, – та я не міг інакше… Після видужання у віденському лазареті я вернувся на наші позиції й дізнався, що моя Оленка потрапила в полон під Болеховом. А ще довідався й про те, що австрійських полонених поведуть етапом на Волгу… Й гнали нас цілий рік з Тернополя до Царицина. Десь тут має бути табір для жінок – я мушу знайти Оленку…»

«Ти із воїна став романтичним героєм, а нині не час на такі благородні пориви. Ми мусимо воювати, а твоя кохана, якщо жива, то ще зустрінеться тобі на воєнних перехрестях. Ті дороги несподівано перетинаються, й ними провадить своїх дітей сам Бог. Де ж ти знайдеш її – Росія безмежна. Я ж думаю про інше. У нашому таборі близько тисячі українців, а з вашим приходом їх стало набагато більше. І у всіх свої кохані, брати, сестри, батьки… То що, розбредемося – кожен на свої пошуки? А Українська Центральна Рада стоїть оголена на воєнних вітрах, без війська, й покірно жде московських головорізів. Чи ж не можемо ми провести збір добровольців і вирушити потягами, а то й пішки, до Києва? Ми ж вишколене, загартоване в боях, обкурене димами стріляного пороху військо, а не вальтер-скоттівські шукачі пригод».

«Те, що ти сказав, теж романтика, друже, – промовив Роман. – Це лише ідея, яка ідеєю й залишиться, бо як можна її зреалізувати? Де Волга, а де Дніпро…»

«Але те, що перестає жити як ідея, ніколи не переміниться в дійсність. Ми могли б партіями переправити до Києва щонайменше тисячу чоловік. Ти уявляєш, що таке тисяча вояків для київських політиків з порожніми руками?»

«А зброю де візьмеш?»

«Зброя в київському «Арсеналі», тільки треба його здобути».

«Голіруч?»

«Чому – голіруч? Зброю здобувають у наступі, а не в обороні… Скільки разів вона давалася нам у руки, і скільки разів ми її втрачали? Двічі княжа сила вдаряла об браму Візантії, але увійти до світової столиці, як ото готи в Рим або турки в Царгород, не зважилася. А здеморалізований княжою оборонною політикою обиватель став у опозицію не так до чужих, як до своїх, відчувши їхню бездарність і безсилля. І тому прийняв чужу, міцнішу, руку: варязьку, литовську чи то московську… Нинішня війна кличе нас до наступу, друзі».

«Я готовий спитати всіх українців, які перебувають у нашому таборі, – сказав Максим Безрідний, віддано дивлячись в очі Коновальцю. – І дізнаюся, скільки їх є, готових стати добровольцями».

«І хай це буде нашим остаточним рішенням, – сказав Мельник. – І ні кроку назад. Чей же ніхто не може повірити, що москалі триматимуть нас довіку в таких ліберальних табірних умовах. Коли станемо їм на заваді, вони знищать нас…»

«Якщо не фізично, то морально, – додав Іван Чмола. – Усусуси в таборі щораз відчутніше змінюються з бійців на невільників, готових до чолобитень. А московському бояринові з часом замало стане чолобиття, він почне вимагати, щоб ми і святощі свої обкалювали. Мусимо діяти, поки не пізно».

…Начальник Дубовського табору майор Калашніков відпустив старшину Євгена Коновальця під чесне офіцерське слово в Україну з причини хвороби батька. Не сподівався, що сотник повернеться в табір – не перший він і не останній: кожного ранку на розводі охоронці не дораховувалися когось із галицьких полонених. Спинити втікачів не мали сил, та й потреби такої теж не було. Харчів не вистачало, а більші й менші партії нових бранців прибували мало не щомісяця, місць у бараках бракувало, надходила зима, й завошивлені люди перебували під голим небом, до того ж у таборі спалахнув тиф, хворих відправляли до Царицина, й вони у холодних кошарах, відведених під лазарети, вмирали. На численні рапорти Калашнікова до військового міністерства прийшла нарешті цидула: негайно готувати полонених до вимаршу в Ташкент, де тепло.

Максим Безрідний встиг опитати колишніх усусусів, чи готові вони до української військової служби в Києві, й назвалося кілька сотень охочих. Максим, Чмола й Мельник нетерпляче ждали повернення Коновальця, адже ще трохи, й він може не застати їх у Дубовці.

Одного дня старшин дійняла неабияка тривога: пропав із табору Роман Дашкевич. Куди подався, невже вернувся в Україну, але ж для чого тоді добровільно здавався в полон? Більше тижня не чутно було про нього, та врешті з'явився: змучений, виснажений і морально занепалий… У рибальському селищі він дізнався, що в Самарі розташовано табір для полонених жінок – й подався закоханий Роман пішки уверх Волгою, сподіваючись віднайти свою Оленку. Однак добрався до Самари вже після того, як жіночий табір перевели в Середню Азію, й зрозумів поручник, що знайти наречену в степу безкраїм за Уралом не зможе.

А в Дубовці йшли приготування до відправлення в Ташкент. До табірного начальства дійшла чутка, що полонені галичани поговорюють про створення якогось стрілецького батальйону, що в бараках для галичан Мельник і Чмола під виглядом невинних лекцій з історії України утворили Царицинську Центральну Раду й стали в ній секретарями; це неабияк насторожило табірних наглядачів – адже готується не дезерція до материнських і жіночих спідничок, а організовується військо, яке воюватиме проти Росії.

Незабаром полонені відчули наслідки тієї настороженості: охоронці наказали бранцям зв'язати розірвані табірні дроти в огорожі, робили перекличку вранці і ввечері, біля кожного барака поставили вартового, й дійшла до полонених чутка, що на царицинську станцію підігнано ешелони паквагонів, призначених начебто для відправки в Ташкент.

Коновалець барився, його військові плани могли будь-якого дня провалитися. До того ж галичани занепали духом. Наближалася зима. Як у морози здолати відстань з Царицина до Києва, нехай і поїздами, таж половина нас позамерзає в дорозі. А в Ташкенті перебули б зиму в теплі, далі ж як Бог дасть… Переконувати зневірених у протилежному було чимраз важче, та врешті воскресла надія: вернувся з Києва Коновалець.

«Я прийшов на засідання Центральної Ради, – розповідав сотник, – на якій провідні автономної Української Держави провадили довгу дискусію про те, чи потрібне Україні військо. Голова уряду Винниченко переконував Грушевського, що армії зовсім не потрібно – чей не підуть російські соціалісти проти соціалістів українських. Грушевський нерішуче обстоював думку, що молода держава повинна бути готовою до оборони. Безплідну балаканину – бо про що йшлося, коли війська нема! – обірвав я, нікому не відомий старшина. Я вигукнув: «За місяць буде сформовано галицьку військову частину, дайте лише гроші!» Мою заяву члени Ради зустріли глузливим сміхом, однак Голова Українського Військового Комітету Симон Петлюра пригасив зухвалий гармидер реплікою: «Пане сотнику, після засідання зайдіть до мене в кабінет!» Й сказав мені Петлюра: «Винниченко – капітулянт, на нього покладатися не можна. Вертайтеся до Царицина й ведіть звідти до Києва скільки можете людей. Я ж виїжджаю на Лівобережжя: на Слобідщині стихійно створився «Гайдамацький Кіш», йому потрібен провід».

Однак апатію галицьких полонених здолати не вдалося: дочекаємося, мовляв, весни.

«До весни від України нічого не залишиться, – переконував Коновалець маловірів на Раді. – Та невже ви думаєте, що більшовики задовольняться Петербургом? Московська орда – на те вона й орда – на одному місці не затримається: нині-завтра посуне на Україну – там хліб, вугіль, руда і море…»

Охочих покинути табір залишилося не більше сотні… Але трапилася приключка, як на воєнний час, досить незначна, всі ж бо до смертей давно звикли. Однак смерть усусуса з Жаб'я вмить здерла ліберальну маску з наглядачів і показала зневіреним справжній московський оскал: зі всіма вами так буде, прокляті самостійники!

Цей усусус, який колись потрапив у «каталажку» за те, що назвав себе українцем, і якого визволив з холодної Коновалець, ходив у таких порваних черевиках, що ступав босо на примерзлу землю. Щоб якось себе порятувати, зайшов уночі до недобудованого млина й відрізав з барабана шмат паса для підошов. Охоронці його піймали, привели в селище, всипали йому п'ятдесят шомполів й повели селищною дорогою. З халуп вибігали жінки, ті самі, які подавали полоненим шматок хліба, вибігали й діти і плювали нещасному гуцуликові в обличчя, вигукуючи: «Вор! Мазепа! Повєсіть єво мало!» Врешті охоронці вивели його на берег кручі й розстріляли.

Це був сигнал: зі всіма нами таке зроблять! Вночі добровольці прорвали дроти й більше тисячі їх вийшли у степ. Погоні не було: охоронців у таборі налічувалося не більше двадцяти… За кілька днів втікачі дійшли до Луганська, а звідти, осідлавши дахи товарних поїздів, добралися до Києва.

До половини січня 1918 року Коновалець, Дашкевич і Чмола сформували із втікачів Перший курінь Січових Стрільців, розмістили його в будинку Духовної семінарії на Вознесенському спуску; командиром куреня став Євген Коновалець, заступником – Андрій Мельник. Максим Безрідний залишився у полковника Коновальця незмінним ад'ютантом.



Розділ шостий

Видіння 1921 року

(Із Михайловых записок)


До цієї часової межі треба було ще дожити, дійти, перестраждати три катастрофічні роки – і то, як мені здається, лише для того, щоб опинитися в глухому затишку в підніжжі Альп – у солодкій для французів Франції, так велично оспіваній у «Пісні про Роланда», так скрупульозно дослідженій у текстах Бальзака, так любовно оповитій романтичним флером у романах Гюго, та з якої не видно, і ніколи крізь засніжені гори не проникне сюди хоча б контурне зображення навіки втраченої, безповоротно пропалої України, в якій смерть відсунула на марґінес людське життя, та без якої нема життя тут, на чужині. Там, на рідній землі, залишилися краса і сила, а тут я змушений поринати в холодні світи утопії, де зігрівати буде мене сонце не із бездонного українського неба, а з видуманої мною технічної потвори – сонячної машини.

І залишається для мене єдиним теплом і життєвим нуртом тільки Коха – моя люба дружина-єврейка Розалія Ліфшиць. Уся краса мого колишнього світу втілилася в ній; немає мені без Кохи ні моральної, ні чоловічої сили, і я не знаю, чи жив би, якби її не стало, все моє нинішнє щастя – це любити Коху. А що таке моя любов до тебе: це коли ти ходиш по кімнаті, і я чую твої кроки, коли лежиш на тапчані й читаєш, коли заглядаєш з-за моєї спини до мого рукопису й оповиваєш руками мою шию, коли віддаєшся мені в ліжку, а потім, втомлена любов'ю, засинаєш, і я чую твоє дихання, й коли воно густішає, я затуляю твої уста своїми, це коли ти кажеш мені «Доброго ранку, Володю» й коли прощаєшся зі мною словом «На добраніч», це коли заходять до нашої домівки мої симпатики, а ти їх спиняєш на порозі, коротко мовлячи: «Прийдіть пізніше, Винниченко до обіду працює…»

А після обіду я полишаю свій будиночок на околиці альпійського містечка Мужен і виходжу на гору. Зупинившись на її вершечку, вмовляю себе, що мене бачить світ, а таки так – світ мене знає, тому мусить бачити і в цей мент; я тішуся своєю популярністю, відчуття впевненості в собі мені потрібне для чогось більшого за мене, і в такі хвилини я не боюся моїх недоброзичливців, які кидають у мене камінням тільки за те, що я стою на вершині. І так стоятиму, здається мені, до тих пір, поки те – щось більше за мене – примусить мене зійти до тихого, осяяного зеленню світу, ступити в сліди предків і попрямувати у вічність…

Однак ще рано, ой як рано, та життєві сутінки невмолимо огортають мене: то тільки так здалося, що я видний світові, чей ніхто не спроможний прозирнути крізь заслону гір, це самообман, я ж освітлюю себе штучним промінням із видуманої мною сонячної машини, а тому мушу спинатися на гору, яка заслонила Україну, і глянути через край…

І вийшов я на ту круту вершину, й тоді ніби хтось роздер завісу, і я побачив до найменших деталей мій рідний край. Переді мною розіслалася широка й безкрая рівнина з дорогами, банями церков, фабричними димарями; над тим благословенним світом опустилося шатро блідо-зеленого неба, вся земля потонула в зелені і яблуневому цвіту; я, до безтями втішений, видряпуюся на саме лезо хребта й бачу протоптані сліди моїх предків і свої власні сліди, якими ніколи не попрямую, щоб показатися людям і нагадати про себе – ще живого й викинутого в безодню чужинної пам'яті.

…Перехрестилися мої дороги по всій Європі, і на безмежному планшеті, що прослався переді мною, зблідли вони й зникли, немов витравлені розчином від плям, – і вже вони позаду мене, залишені без туги й жалю, я кваплюся додому й навіть думки не допускаю, що колись ще повернуся до них й топтатиму їх до кінця своїх днів; при мені немає ні золота, ні срібла, я бідний, мов турецький святий, зате зі мною моя слава, а ще згадки про поневіряння вигнанця, про тюрми, про жінок, а також – і це все моє нинішнє багатство – щемна радість, що повертаюся в Україну.

Ось чорніє остання моя дорога з далеких світів, не стерта ні на планшеті, ані в серці, – з Петербурга до Києва, й супроводжувала мене нею незмірна гордість: мене, відомого на весь світ письменника, кликала Україна до праці, яка не має нічого спільного із творенням штуки: Голова Української Центральної Ради Грушевський і Генеральний секретар військових справ Петлюра запропонували мені очолити український уряд. Яка це висота і яка непевність: мені дошкуляє докір сумління, що я готовий стати на прю із соціалістами-більшовиками – а може, вони більше, ніж ми, мають рацію, ведучи Росію шляхами революції, й чому то я, переконаний соціаліст, стаю супроти власної волі контрреволюціонером?

Здоланий сумнівами, я, Перший міністр України, й думки не допускаю, що нам потрібно створити армію – чию ж то кров збираємося проливати? Звісно, московську, але ж вона уже не царська, не імперська, то кров революціонерів-соціалістів, таких самих, як я… А втім, більшовики, видно, твердо вірять у свою високу мету, що так упевнено беруть владу; а що виграє українська біднота від влади нашої, якщо навіть її запосягнемо? Наймичка захотіла стати господинею в домі – хіба таке можливе? Ми не маємо права воювати, ми повинні домовитися, адже велику і сильну Росію не зможе перемогти збудована мала Україна. Мусимо залишитися як автономне утворення, у федерації з Росією, адже вона вже не самодержавна, і визрівати в ній передовсім культурно, мислю перемагати суперника; тож таки, видно, перст Божий, що на високу державну посаду покликано авторитетного письменника; ми будемо кувати зброю мислі, нарощуючи таким чином м'язи, щоб мати колись силу взяти до рук меча, – і як цього не розуміє Петлюра?! Але чому він, бухгалтер, мав би розумітися на таких складних політичних категоріях?

І раптом моє обличчя обпалює полум'ям сором: в поле мого зору потрапляє шмат української землі, на три штихи просяклої кров'ю; я шукаю виправдання і знайти не можу, бо моїй провині немає прощення. Ми сперечалися в Центральній Раді – треба чи не треба нам війська, а на станцію Крути, що біля Бахмача, ідуть добровольцями напівозброєні учні юнацької школи імені Хмельницького та Студентського стрілецького куреня – один проти десятьох головорізів Муравйова; половина їх гине, проте вони стримують більшовиків до дня успішного завершення Брестського договору… Половина юнаків загинула, а ми далі сперечалися про потребу війська, а київський люд, замордований бандою Муравйова, що вже вдерлася до столиці, потягнувся багатотисячним походом на Аскольдову могилу, і плаче над тілами дітей Поет, і слова його відлунюються в моєму серці лютим болем: «На Аскольдовій могилі поховали їх, тридцять мучнів-українців, український цвіт…»; плаче Поет і плаче Грушевський, промовляючи над викопаною ямою, і я плачу, і Петлюра теж, і сліз цих теж соромно… О, як ми вміємо очищуватися слізьми, як уміємо шанувати мертвих і не любимо живих, бо де збираються наші люди, щоб засвідчити свій патріотизм – та ж не під Жовтими Водами, не в Конотопі, а під Берестечком, а нині – на Аскольдовій могилі. О, як ми вміємо плакати на гробах, який катарсис омиває нас від слів Поета, які ми розчулені на горе, котре вже нікому не загрожує, і як остерігаємося глянути у вічі живому горю, що йде до нас!.. На Аскольдовій могилі поховали їх разом з моєю вірою в добру долю України.

А світ кипів, немов полум'я в гутній печі, й ніхто не був вільний від того жарева, кожного воно обпікало, і мене – теж. Я, письменник, який мав би сидіти в затишному кабінеті й воювати зброєю мислі, керую як Голова Ради Міністрів молодою державою, котра Універсалом проголосила свою незалежність. І так, як за Хмельницького і за Мазепи, огризається вона на всі боки, бо сусіди не хочуть випустити її з рук; я стою на своїй нинішній вершині й дивлюся, як на мою Україну йдуть орди – і німці, і кацапи. Невже вони мають принести нам свободу? Дороги запруджені чужинцями, на полях моєї України розгулялася отаманщина – скільки отаманів, стільки й Україн, а в результаті ні однієї – тільки бравура, тільки синьо-жовті прапори і пісня, яка має врятувати наш народ від чужих неволь. Та невже це єдина наша зброя? А може, й так, може, слово, від якого я відмовився заради примарної слави в політиці, стане колись нашим оружжям.

Січневого морозного дня гуде, реве Софійський майдан, маєво синьо-жовтих прапорів єднає сталеве небо із землею, що наквацювалося сніговою кашею; на постаменті під пам'ятником Хмельницькому, під головатою булавою, стоїть Головний Отаман Симон Петлюра, поруч з ним – полковник Євген Коновалець. Вчора вони іменем гетьмана Богдана прогнали з України гетьмана Павла, а сьогодні, 22 січня, справляють свято Злуки з Галичиною, яка на один тільки день здобула незалежність. Завтра у Львові правитиме бал маршалок Польщі Пілсудський, а тут, на Софійському майдані, більшовицькі комісари П'ятаков і Мануїльський проголосять Радянську Україну, яка вже урядує в Харкові, Чернігові, Полтаві. І цілих три роки потім тектимуть нашою землею потоки крові.

Але нині річниця Незалежності – єдиний в історії столиці України день Свободи! Петлюра командує парадом. Його вітає сіромундирне військо Української Народної Республіки, і теж вигукують славу Отаманові козаки в малинових жупанах і барвистих шароварах, в шапках зі смушковими околичками й червоними шликами, а генерал-хорунжий Юрко Тютюнник гарцює перед своїми непереможними полками на буланому гривастому коні. Він поривається до постаменту пам'ятника, щоб стати поруч із провідцями української революції, але його не кличуть, його й не пускають, бо він надто невгамовний і дужий. Петлюра його боїться і має рацію: військова влада мусить бути в одних руках. У цьому переконаний і Тютюнник, тільки з однією різницею – в його, а не в Петлюриних руках. Хіба не бачиш, Отамане, яке добірне моє військо: блищать шаблі, мов ясне сонце, сяють, гримлять пісні, аж земленька свята дрижить під нами дорогая, за волю смерть нам не страшна!

Петлюра бачить жадобу влади на вольовому м'язистому обличчі генерала, Петлюра чує впевнену пісню, проте вигляд у нього незворушний, він ні п'яддю не поступиться на п'єдесталі ні Коновальцеві, ні Тютюнникові, ні мені; він зі мною поруч – на голову нижчий за мене, і я думаю, чому то вожді і вождики всі як один невисокого зросту: Наполеон, Ленін, Сталін, Петлюра, Тютюнник. Певне, свій зріст вони надолужують владою. Тільки я один серед них високий, і тому влади не маю; й точить мене сумнів, що знаходжуся не на своєму місці, ба більше – зраджую соціалістичну революцію.

Петлюра приймає парад військ УНР, він по-наполеонівськи заклав руку за борт шинелі, а та шинель так тісно припасувалася до нього, наче він у ній вродився, ніби вона приросла до тіла, і ніхто не мав би сили здерти її з Отамана, без тієї шинелі його й не було б в Україні. Ось він стоїть, малий і величний, під булавою Хмельницького, а сальви прострілюють сизе морозне повітря, а прапори лопотять, та гримить за Дніпром канонада – то наступає на столицю червона орда під проводом більшовицьких комісарів. Парад закінчується, військо УНР вимаршировує на Вінницю, бо немає йому більше місця в Києві, востаннє над майданом лунає «Ще не вмерла Україна», і докочується аж до Одеси глузливий сміх Денікіна: «А ми подождьом».

І я сходжу з постаменту, ступаю на землю, зрівнююся зростом із Головним Отаманом, стаю нижчим за нього; мою душу гризе сумнів, що нині я став подвійним відступником – від соціалістичних ідей, за які мучився по тюрмах, і водночас від влади УНР. Тож завтра я зречуся високої посади в незалежно-залежній Україні й буду скитатися вигнанцем чужими краями. І постає переді мною зухвалий рішенець – забути навіки про жовто-блакитну Україну й стати під її новий багряний прапор, чей же прапори лопотять і рвуться на вітрах, а земля українська залишається непорушною, вона одна-єдина, і за неї я згоден віддати життя.

…І побігли мої дороги поза межі України, видіння рідної землі зникає, перетинаю поїздом Паннонську рівнину й виходжу з вагона в Будапешті. Тут негайно зв'язуюся з керівником угорської компартії Бела Куном, він запевняє, що Ленін має непохитний намір проголосити незалежну радянську Україну й посилає мене в Москву. Під іменем Йозефа Сімона й Наталії Сімон ми з Розалією прибуваємо до Білокам'яної, готові увіпхати голови в московський зашморг.

А сіті вже наставлено: замість Леніна приймає мене, спійману на гачок дорідну рибину Директорії, нарком закордонних справ Чичерін, він іронічно запитує: «Та невже ви зумієте очолити український радянський уряд у Харкові – ви, вчорашній голова Директорії? А втім, ми вас пошлемо до Харкова в розпорядження наркома Раковського…» Потім прийняв мене військовий нарком Троцький: «Ми вас призначимо комісаром в армії всеросійського пролетаріату. Ніякої окремої української армії нема і не буде!»

Ми з Розалією розуміємо, що потрапили в пастку. Нас поспішно вивезли з Москви до Харкова, та Мануїльський навіть не допустив мене на засідання ЦК КП(б)У. У Харкові страшно розмовляти українською, не визріли яблука соціалізму на українському дереві, ніколи вони не впадуть нам у рот. Не існує червоної України, немає такої на світі, вона може жити лише під синьо-жовтими прапорами – це колір нашої крові. Україна окупована Москвою, й тут мене чекає смерть за зраду нації. Як же міг я повірити в московське братолюбіє, невже нічого не навчив нас Меншиков у Батурині, Петро на невських болотах і – на наших очах – Муравйов у Києві?! А ще похорон тридцятьох крутян на Аскольдовій могилі!

Треба втікати, поки не пізно. Врятовує мене й себе моя кохана єврейка Розалія Ліфшиць: у Голови III Інтернаціоналу єврея Зінов'єва, який на той час перебував у Харкові, виклопотала дозвіл на наш виїзд за кордон.

У січні 1921 року ми з Кохою купили дім у містечку Мужен біля Парижа, й відтоді для мене не стало України: вона ввижається лише за письмовим столом, а ще в післяобідній час, коли виходжу на альпійську гору. Мені тоді здається, що мій рідний край бачить мене: звідти даю знати, що я більше не політик – тільки письменник, але чи чують там мене? А якщо вже не чують, то те, що більше за мене, звелить незабаром зійти вниз із чужої замаєної зеленню вершини й ступити у сліди предків.

Ой, рано ще, рано… Я чую біля себе тиху присутність Кохи, її стримане дихання, вона мовчки говорить до мене: «Уже п'ять літ ти виходиш на цю гору щодня й виглядаєш свою Україну. її немає, пора вже й звикнути». І я відповідаю: «Хіба можна звикнути до довічного ув'язнення, моя люба? Та я дякую долі, що ти завжди біля мене, моє велике й останнє кохання. І я не хочу без тебе йти у вічність. Тільки разом…»

Тієї весни, коли Перший міністр УНР вигнанець Володимир Винниченко ще виходив, вимішуючи чобітьми проталий сніг, на альпійську гору, щоб у неозорій далині пробуджених березневим леготом гір уздріти уявні обриси неіснуючої вже Української Держави і виправдовуватися перед собою та каятися за облудну віру в соціалістичну демагогію, колишній соціаліст Головний Отаман Симон Петлюра, який завчасу здер соціалістичну полуду з очей, та, незважаючи на це, залишився теж вигнанцем, бо у вигнання пішла вся Україна, зостаючись при тому в ясирі на своїй землі, перестав себе втішати ілюзіями майбутньої боротьби за волю й дзигонів від холоду у двокімнатній паризькій квартирі на вулиці Тенар біля Сорбонни; він підкидав у піч бруски антрациту й незворушно вдивлявся у фіолетові спалахи полум'я, що блукали по чорній виспі вугілля, не маючи сил перетворити її на жарево.

Під ім'ям «Полтавченко» Петлюра мешкав у конспіративній квартирі разом зі своїм ад'ютантом, поручником Іваном Сорокою; дружина Наталія й дочка Леся винайняли окреме помешкання на бульварі Сен-Мішель й зрідка навідувалися до колишнього Отамана зі скупим харчем, а здебільшого Петлюра й ад'ютант обходилися рідкою кавою, й вугілля теж уже закінчувалося…

Незабаром усе закінчиться, думав Симон Васильович, хоч сам не знав, як саме, та мусить, зрештою, дійти до краю життя людини, яка втратила віру в доцільність свого існування… Винниченко ще довго продовжуватиме себе в літературі, Коновалець створює підпілля, сподіваючись на новий спалах боротьби, а Петлюрі фіолетові язички примарного полум'я освітлюють лише смутні видіння п'ятилітньої давності: Другий зимовий похід Юрка Тютюнника зі Львова в Україну, виряджений Петлюрою 1921 року не для перемоги, а для засвідчення, що Україна ще живе, – і зневірився Головний Отаман після масакри сотень героїв під Базаром, отруївся зрадою Пілсудського, який за Ризьким договором забрав собі Галичину, а Велику Україну залишив на розтерзання більшовикам; о, якби то куля Степана Федака влучила не в губернатора Грабовського, а в самого маршалка на львівському Ринку!

Якби, якби…

Якби Головний Отаман визнав собі рівним генерал-хорунжого Юрка Тютюнника або, оцінивши його військову потугу, підпорядкувався йому: петлюрівські сіромундирники воювали люто, проте відокремлено від загальноукраїнської завірюхи, коли майже в кожному селі, на майданах біля церков, юрба обирала собі отамана навіть із пастухів; а за Тютюнником і його фанаберним козацтвом пішли б усі отамани й отаманчики, зваблені не так боротьбою за свободу, як показною парадністю тютюнниківського війська…

Якби гуляйпільський батько Махно не загравав із червоними, а долучився до Петлюри, то не волоцюгував би він нині румунськими горами, заробляючи гріш на тартаках, а будував би на пострах більшовицькій Москві могутню Українську Державу. Якби ж не заздрив отаманові Миколі Григор'єву, який вигнав большевію майже з усієї України, й не убив його – підступно й підло…

Якби сам Петлюра нікому не заздрив…

Фіолетові пломінці бігають, ніби забавляються, по чорному острівці антрациту, що ніяк не може перетворитися на жарево і дихає з грубки холодом; Головний Отаман накидає на плечі шинель, бо в кімнаті зимно, а пломінці гаснуть – достоту, як думки в голові Петлюри: живуть же вони, животіють, а зігріти не в силі, мозок не допускає досередини живильного тепла – так само, як оця антрацитова холодна груда не піддається примарному полум'ю…

Хіба я заздрив? Але ж ні, моя влада була незмірно тяжкою і теж примарною; з терпкою ностальгією часом згадувалася мені моя колишня журналістська діяльність. Я не міг знати, що діється в усіх куточках розшалілої в боях України: де вояки УНР наступають, а де зазнають нищівної поразки, де проривають фронт усусуси, а де покотом умирають від тифу; не відав я, коли ж то задумав перейти на бік Денікіна диктатор ЗУНРу Петрушевич, і чи насправді отаман Болбочан готував переворот, а я завбачливо, бо годі було ризикувати, наказав його розстріляти в кам'янець-подільському каньйоні; не міг теж дізнатися, хто ж то чинить жахливі жидівські погроми – більшовики, махновці, денікінці чи здеморалізовані програшем вояки УНР? І що з того, що я скарав погромників у Житомирі, коли одночасно ще страшніший погром відбувся у Бердичеві… І якби я не був надто впевненим, що ніхто, крім мене, не зможе затиснути в один кулак здеморалізованих отаманів. Бо й справді ніхто не міг цього зробити. І я теж…

Присвічують мені з печі химерні пломінці, і я при їхньому світлі пишу на коліні заповіт – листа дочці Лесі: «Не маю певності, що нова боротьба за Україну розпочнеться за мого життя. За Україну буде боротися молодше покоління, до якого належиш і ти. Дай Боже, щоб вам пощастило більше, ніж нам…»

Я не відіслав цього листа моїй дорогій донечці, бо почув її зойк, що виразно долинув до мене з бульвару Сен-Мішель: «Так цей же заповіт, тату, вже століттями передається з покоління в покоління… І доки це триватиме, Головний Отамане, доки?!»

І зникають з-перед моїх очей печальні видіння катастрофи 1921 року: похмурі картини переміщуються, немов у кінематографі, з кривавого Базару до табору інтернованих в польському Тарнові й далі – до конспіративної квартири на вулиці Мокотовській у Варшаві й нарешті до Парижа, щоб тут навіки зблякнути.

Невідісланий заповіт лежить на столику, і згасають у грубці фіолетові пломінці. Холодно в кімнаті, як же холодно, чому так довго не приходить весна?

Біля Петлюри сидить його вірний ад'ютант поручник Сорока, він теж мерзне, і враз схоплюється зі стільця Отаман, скидає з плечей шинель і каже ад'ютантові:

«Візьми її, вона вже мені відслужила й одступилася від мого тіла… Бачиш цю дірку на лівому вилозі: то колись сліпа куля цілилася в моє серце й застрягла в сукні. Ще не настала тоді пора моєї смерті. А нині мені вже не потрібен цей панцир, та і я нікому теж не потрібен. Хто стане в мене стріляти, кому я нині страшний? Незабаром потепліє, і я обійдуся. А ти продай її на базарі й прикупи харчів та вугілля…»

Головний Отаман віддав ад'ютантові шинель і залишився беззахисним… Тож зовсім легко увійдуть у нього сім куль, випущених 25 травня 1926 року із револьвера Самуїла Шварцбарда на розі вулиці Расіна й бульвару Сен-Мішель.

Й не донесе Петлюра свого заповіту дочці Лесі. І тисячі людей, які забули про живого Отамана, прийдуть до мертвого на Монпарнаський цвинтар. І гірко ридатиме над домовиною свого недруга славний письменник і недолугий політик Володимир Винниченко.

Як же щиро вміють українці шанувати мертвих!



Розділ сьомий

Я багато передумав, брате…


Читати при маловольтовій жарівці було так само важко, як колись, у часи мого дитинства, при каганцеві. Трудно нині збагнути, як нам вдавалося при тому жовтому пломінці, що блимав на запічку, немов зірничка на передвечірньому прузі неба, розпізнавати букви в шкільній читанці, а таки вдавалося, бо прогнати зимову темряву з хати було нічим, хіба що пожежею…

Мої очі втомилися, я відклав рукопис, вимкнув живлення в акумуляторі й, заклавши руки під голову, вдивлявся в темряву, дошукуючись у ній образу Михайла, про присутність якого свідчило лише його глибоке й рівномірне дихання, – був то міцний сон людини з чистим сумлінням. А таким чистим він був і в студентські роки, таким самим видався мені й тоді, коли пострижений і після тюремної камери блідий, мов кільця картоплі в підвалі, виходив, пригнувшись із «воронка», майже впритул підігнаного до брами львівського обласного суду; спускався він умисне поволі залізною драбинкою, його шарпали, тягнули за руки міліціонери, вони гарчали на нього, мов собаки, що рвуться з ланцюга, аби чимшвидше переступив відстань у два кроки, що проклалася між дверцятами «воронка» і судовою брамою, проте Михайло таки встиг змахнути рукою й гукнути до щільної людської юрби: «Тримаймося!» Натовп, серед якого був і я, хором заскандував: «Без-рід-но-му сла-ва!» – і зник Михайло за брамою, зі скреготом упав залізний ригель на скобу, й здалося нам, що ув'язненого Михайла навіки вихоплено з наших рук, тож заскиглили в душах докори сумління, що ми начебто добровільно віддали його тюремникам за викуп власної свободи, й бунт, ще боязкий, охопив нас. Охоронники відтісняли людей від «воронка», лупцювали крайніх гумовими кийками, погрозливо верещали, проте наш несміливий протест щораз міцнішав, розгорався, безугавні вигуки «слава!» підсилювали його, ми лавою напирали на міліцію; викликали загін омонівців, які почали розганяти збунтований люд: я бачив, як кількох хлопців, заламавши їм назад руки, впихали до критої брезентом вантажівки; якась дівчина з довгим до пояса волоссям захриплим голосом волала «Ганьба катам!»; омонівець у масці робота намотав те пишне волосся на зап'ястя, підняв на ньому дівчину і вкинув у темну пащу «воронка».

Десь там, за брамою обласного суду, вершилася розправа над Михайлом і його побратимами, а ми, розігнані, принижені й безсилі, розбіглися по закамарках, однак згодом здолав нас сором: п'ятеро найсміливіших зібралися в редакції й написали протест з вимогою віддати нам Михайла Безрідного на поруки; того листа заніс до суду я, віддав його секретареві, а потім кілька років ходив проскрибований із забороною публікувати свої писання. Надалі я віддавав рукописи довіреним товаришам, хтось там їх передруковував, розмножував, і так я включився в систему самвидаву і, звісно, ждав арешту.

…Михайло рівно дихав, а я викликав із темряви його образ, щоб він висвітлився переді мною на екрані ночі, – я хотів з приятелем розмовляти, дискутувати, вияснювати для себе ціну бурхливої теперішності й непевної перспективи нашого державного розвитку; надворі із зимової сизоти ліниво проколювався світанок, Майдан німотно дзигонів від морозного вітру, в наметі стало холодно; я нетерпляче чекав, поки Михайло прокинеться й розкочегарить буржуйку, але він міцно спав, і з моєї нетерплячки зроджувалася тривога перед завтрашнім днем. Лише розмова з Михайлом могла мене заспокоїти; я знав: як тільки розвидниться, моя тривога вмить зреалізується в події на Майдані, в нестримний протест, який визрівав уже кілька днів, і ніхто не міг вгадати, якого кольору набере наша революція – помаранчевого а чи кривавого…

Й певне, тому, що до світанку було ще досить далеко, із мого натужного очікування висвітлився нарешті образ Михайла – не нинішній, а той, який постав переді мною, коли він після шестирічного ув'язнення – змужнілий, з пронизливим поглядом карих очей, безкомпромісний і рішучий максималіст – запросив мене на своє весілля з відважною Тетяною, тією самою дівчиною, яку на моїх очах у день суду омонівець, піднявши за волосся, вкидав до «воронка», – знала добре юна дисидентка, що готує для себе нелегку долю української декабристки.

Знав і я, що за мою присутність на дисидентському весіллі доведеться розплачуватися дорогою ціною, але ж не міг я бути слабшим за тендітну дівчину, а зрештою, я давно був готовий до всього: тиждень тому їздив до Коломиї попрощатися з мамою.

Весілля відбувалося в Тетяниному домі, без співів, тостів, воно більше скидалося на засідання підпільного осередку, і ніхто із запрошених нітрохи не сумнівався, що кожне слово, вимовлене на весільній вечірці, буде детально записане каґебістами.

Сидячи за весільним столом, я невідривно придивлявся до Михайла і згадував, як він, підштовхуваний охоронцями, переступав віддаль у два кроки між «воронком» і брамою суду: був Михайло нині такий самий – пострижений, великоголовий і гачконосий, та, очевидно, шість років неволі щоденно відтискували в його душі, немов на гербовому папері, печать тюремного досвіду, залишаючи ще й тайнопис стійкості, щоб не схибити, не зійти ні на один градус із компасного кола сумління, бо тільки така заданість могла перевести в'язня, загроженого насильством, зневагами і голодом, а що найнебезпечніше, звабою бодай мізерної полегші, по волосинному містку, під яким вирує пекло чужої волі, й звідки, коли впадеш, назад не буде вороття, оскільки зрада знищує жертву не так примусом до вічної повинності, як муками сумління. А стійкість, як тільки вдалося її в собі встановити, породжує вимогу до людей бути готовими до самопожертви.

Саме ці нові риси характеру я запримітив у Михаиловому погляді – він теж пильно придивлявся до мене, немов занурювався в глибини мого світогляду й дошукувався можливої слабкої ланки на його тканині, яку ще можна зшити, щоб не сталося, бува, розриву; я мужньо витримував ті вимогливі Михайлові позирки, та він врешті всміхнувся й промовив до мене, ніби й не до речі:

«Мій прадід Пантела, до якого, я ще пам'ятаю, водив мене в Підбуж дідусь Максим на мед, завжди розпочинав розмову зі своїм сином так: «Ти вчений, а я маю природний розум, то слухай мене». Я не хочу цим сказати, брате, що тобі забракло природного розуму, але коли ходить о стислість, як люблять висловлюватися наші галичани, то саме він – основа вищої чи нижчої освіченості й культури, які є вторинним надбанням. Природний розум – то основа, фундамент, від котрого залежить міцність надбудови, тож кожна людина мусить вряди-годи потупцювати на тому фундаменті, аби впевнитися, що не зрихлився він…»

Подивований його мовою, яка здалася мені натяком на якісь мої схиблення, котрих начебто за собою не відчував, я відказав злегка роздратовано:

«Невже ти маєш підстави сумніватися в міцності мого світоглядного фундаменту?»

«Ні, не маю… – спокійно відказав Михайло, не відводячи від мене погляду. – Однак за ці роки, що мене не було в Україні, в певного прошарку людей, а особливо в письменників, виробилася, як я запримітив, тактика подвійної моралі: мовляв, можна ходити світом у масці Валенрода-пристосуванця, а в душі залишатися затятим дисидентом – Богові свічка, дідькові огарок – з надією, що народ колись розбереться, чого ти більше залишив по собі – запаху бджолиного прополісу чи смороду собачого лою… А письменник повинен засвічувати свою трійцю з найдобірнішого липневого воску й бачити перед собою лише образ Божий, і не впускати в поле свого зору машкару підступного диявола зі спокусливою усмішкою на варгах… Тоді він може називати себе національним письменником».

«Але ж у такому разі в сучасному літературному процесі залишилася б тільки самвидавна література, малодоступна для маси читачів, для шкіл й університетів – на чому тоді мали б ми виховувати дітей, навчати їх розумінню словесного творення, коли в легальній літературі утвориться безнадійний вакуум. А ми з тобою на яких книгах викохували б свою історичну пам'ять, якби не мали творів розкаяних Костомарова і Куліша?»

«Ти не назвав Шевченка… Але нехай – то геній, деміург, який трапляється тільки раз в історії народу. Та був ще кирило-мефодієвець Микола Гулак, який не зрадив присягу».

«І ніхто його не знає…»

«А хто нині добре знає Миколу Міхновського або навіть Юрія Липу, – розмірковував Михайло. – Та чи могли б ми собі уявити розвиток національної ідеї без них? Вони загинули: Міхновського у вісімнадцятому році повісили більшовики, а Юрія Липу закатували їхні виплодки тридцятьма роками пізніше – й ніби пропав за ними слід… А ні, від них народилося нове покоління поетів-нонкон-формістів – українських, литовських, грузинських, якими заповнили тюрми в Мордовії. А один із них – Великий Поет – відмовився емігрувати за кордон і залишився, як сам сказав про себе, горлом України. Ось яких поетів назвуть колись національними! А ти не хотів би, щоб і тебе так назвали твої нащадки? Звісно, хотів би. Тоді назавше відмовся від угодовства».

У ту хвилину, коли Михайло вимовив ці слова, я вперше помітив за столом при покутті маленьку, зі зморщеним обличчям жінку, і зрозумів, що то Михайлова мати. Вона сиділа з опущеною головою, й мені здалося, що зумисне не дивиться на сина, щоб гості не помітили її материнської гордості. Тільки коли Михайло, закінчивши розмову зі мною, сказав до всіх: «Мужайтеся, братове, розпочався великий час становлення незалежної України, відновлення нашої держави, тож викшталтовуймо в собі націоналістичну ідеологію, ворожу не тільки до московських вожаків, а й до всієї північної орди, яка ніколи не визнає за нами права на самостійне життя!» – коли він це сказав, стара жінка, Михайлова мати, витерла долонями очі й тихо проказала: «Хай благословить Бог тих, хто не відступить…»

Розмова на Михайловому весіллі велася до пізньої ночі. Через місяць каґебісти потай підкинули в його підвал антирадянську літературу, Михайла заарештували вдруге й засудили – цим разом на десять років. Я чекав своєї черги, та ця біда, на моє щастя, мене обминула.

Так яскраво згадалася мені в холодному наметі та весільна розмова, й у цю мить, коли Майдан ще німів, дивилися на мене з уявного образу Михайла його нестерпно вимогливі очі.

Я лежав горілиць на матраці, світанок крізь сірий брезент уже проникав до намету, а ті очі не переставали мене пронизувати; я захотів розбудити приятеля й сказати йому, що його наказ чесно виконав – давно відмовився від будь-якого компромісу з ворожою владою і двадцять останніх років совєтчини терпів безперервні цькування за свої історичні романи. Та він про те знав сам. Михайло вже не спав, крізь сутінок дивився на мене, а коли наші очі зустрілися, він сказав, ніби відчув, що я потребую в цю мить його доброго слова:

«Не муч себе, брате. Ти гідно витримав випробування…»

Михайло розпалював буржуйку, а Майдан поволі заповнювався людьми, гомонів, клекотів, і сказав мій приятель:

«Сьогодні – пік. Станеться те, що задумано. Відбудеться облога будинку Ради Міністрів, Верховної Ради і резиденції продажного президента. А якою ціною обійдеться переворот, побачимо. Ти залишайся в наметі, а я вийду – мушу бути на Майдані».

Я сам собі дивувався, що після цього Михайлового повідомлення ні крихти тривоги не добралося до мого серця: на Майдані незабаром збереться до мільйона люду, і ніхто не здолає народ! Там – наші громадяни, люди різних професій, станів і національностей, там звучать українська і російська мови, але всі єдині і всі однією мовою скандують: «Разом нас багато, нас не подолати!» І мені в цю мить згадалися колишні непримиренні і войовничі Михайлові інвективи на адресу північного сусіда. Я спитав його:

«Ти й далі дотримуєшся донцовської радикальної доктрини?»

«Я багато передумав, брате, – відказав Михайло. – У таборі були в'язні з усіх кінців імперії, і росіяни теж… Щоправда, досі ще ні один москаль, з яким я ділився шматком хліба, не привітав мене з Незалежністю України. А скільки говорили: «Настанет время, і ми подадім друг другу рукі, как равноправниє граждане – каждий своего государства». Ніхто мені цих слів досі ще не повторив. Але я відчуваю, що там, на Майдані, є вже чимало людей, готових до такої мови. Час – найкращий учитель…

Бо скажи мені, брате, чи багато знайдеться росіян, які хотіли б покинути Україну й вернутися на свою батьківщину, яка не має визначених кордонів – є всюди і ніде… Тут їхня батьківщина, й за неї вони вийшли в ці дні боротися. Звичайно, не всі. Он тусується донецька шантрапа, готова вдертися на Майдан. Але де ти знайдеш ідеальну одностайність? Квіти й терни ростуть на одному й тому ж клаптикові землі».

«Це правда, – сказав я. – Але що мене вразило вчора, коли я йшов до тебе: абсолютна чистота на Майдані, люди, незважаючи на те, що прийшли на протесту акцію, – добрі, лагідні й комунікабельні; я не бачив п'яних, я бачив закоханих: ти уявляєш собі – кушпелить сніг, а якась пара накрилася прапором і цілуються вони там, думаючи, що ніхто їх не бачить. Ну а терни поміж квітами – вони є всюди, і серед наших суперпатріотів чимало теж… Якось я бачив по телевізору: нинішній поки що президент покладає перев'язаний жовто-синьою стрічкою букет квітів до пам'ятника Шевченка, а непогамовний молодик ту стрічку зриває і топче ногами – тільки тому, що пов'язав нею квіти його ворог…»

«Такий патріот, – спохмурився Михайло, – може потоптати і хрест, і Україну… Я добре знаю того молодика».

«Хто ж він?»

«Ти його не знаєш, то й не буду називати, їх теж породив Донцов. Ні, ні, я не кидаю каменем у знаменитого політика, але саме таких екстремістів виховав він, безнастанно шельмуючи наших інтелігентів. Як тільки він їх не обзивав: травоїди, гречкосії, фелахи, свинопаси, євнухи, плебеї, смерди! І, наслухавшись такого, молодий максималіст стає м'ясоїдом, хижаком, хамом… Ет, не хочу більше про це балакати, боляче…»

«У цьому винен не тільки Донцов, – розвивав я Михайлову думку. – Наша література, і фольклор теж, так чи інакше глорифікували голоту – тих нахаб, які ні перед ким шапки-бирки-зверху дірка не скидали, розбійників, що відбирали в господарів чесно зароблене добро – мовляв, хочуть зрівняти світ, охлократів, які не визнавали над собою старших, чернь, яка скликала чорні ради. А ми дивуємося, звідки в тридцятих-сорокових роках взялися в нас комсомольчики, що відбирали в селян останнє зерно, прирікаючи їх на голодну смерть…»

«Так, так, брате, повбивали ми Богунів, Сомків, Виговських, змобілізували в свої ряди брюховецьких і пушкарів, й змінилися козацькі нащадки на базарних злодійчуків, жебраків, що на відпустах виставляють напоказ гнійні виразки, викликаючи в людей не лише жалість до себе, а й прихильність: хай чабан, а не високоосвічений лицар буде в нас за отамана! Але нинішній Майдан – то очищення народу від невольницької скверни, й стане він невпізнанно іншим, побачиш…»

І замовк мій приятель, вдивляючись у пломінці, що спалахували в буржуйці над дровами, а я відчув, що якась жура, якийсь моральний дискомфорт гризе Михайлову душу, й мабуть, думає він тепер про того негідника, що потоптав синьо-жовту стрічку. Хто ж то був, думав я, чому Михайло не захотів його назвати? І раптом неймовірна підозра вп'ялася клинком у мою свідомість, я притьмом підвівся з матраца, призначеного не для мене, присів на стілець поруч з Михайлом і квапно перемінив тему розмови.

«Ти розповідав про Великого Поета з мордовського табору, який вибрав для себе неволю на рідній землі замість свободи на чужині. Його замучили в тюрмі перед тим, як міг він отримати Нобелівську премію, і його прах перенесли побратими в Україну. Я знав того Поета. А чи багато було в нас таких? А ні, одні покидали батьківщину з природного страху за своє життя, другі міняли наші злидні на чужинецький достаток, ще інші, ідейні, імітували боротьбу за незалежність по чужих задвірках і обіцяли полишеному народові переможний похід у Київ на білих конях… – мить помовчавши, я поставив Михайлові категоричне питання: – А хто, хто з наших політиків пішов на таку жертву, як той Поет-в'язень мордовського концтабору?»

Не повертаючи до мене голови, Михайло вимовив несподівано дзвінко, здуваючи подихом полум'я в грубці, ніби хотів, щоб його слова вихопилися з намету й пролунали над київським Майданом:

«А був, був такий: командир УПА, генерал-хорунжий Роман Шухевич!»



Розділ восьмий

Лицарі «Залізної остроги»

(Із Михайловых записок)


Хтось там скептично бурчить: українці вміють тільки гарно співати! А я кажу: якби не героїчні ораторії, як-от «Слово о полку», що їх виконували бродячі гусельники за княжих часів, не веселі співанки скоморохів-баїшників, не думи та невольничі плачі козацьких кобзарів, якби не стрілецька музична бравада та бойові упівські марші – чи не заниділи б ми в духовній глухомані, позабуті, нечутні й світові нецікаві, а чи без пісень можливі були наші перемоги і фізична витривалість після програних битв? Та ніколи!

А ця пісня, яка лунала вечорами над Волгою, підтримувала в бойовій формі дистрофіків у Дубовському таборі полонених австріяків, не давала зневіритися, впасти, скоритися, занидіти: певне ж, завдяки їй понад тисячу колишніх усусусів вирвалися з острова смерті, допали до Києва, й понеслася вона над Подолом із плацу Духовної семінарії, що на Вознесенському спуску:

Не сміє бути в нас страху

Ні жодної тривоги!

Чому – бо ми є лицарі грізні

«Залізної остроги!»

Це почесне звання привласнили собі усусуси 1916 року після битви з москалями на горі Лисоня, що виросла над бережанськими рівнинами із глибоких каньйонів Золотої Липи та її притоки Ценівки; тут більше ніж півроку пролягала бойова лінія між австрійським і російським військами, тут сотні усусусів потрапили в полон і понесли славний титул і голосну пісню на далекі приволзькі степи, з нею вони вернулися в Україну в складі Першого куреня Січових Стрільців під командою полковника Євгена Коновальця.

Й залунав над дніпровськими кручами молодечий спів:

І до дівочих ніжних серць

Ми знаєм всі дороги!

Чому – бо ми є лицарі грізні

«Залізної остроги»!

Січові Стрільці добували зброю в спорожнілих царських казармах у Дарниці, Святошині й на Подолі: за місяць або й менше Курінь СС складався вже з двох піхотних сотень, сотні скорострільної й гарматної батареї. Слідом за втікачами з Дубовки потягнулися до Києва східні українці із зліквідованих царських частин, вони були добре озброєні, а з Уралу й Туркестану прибували голодні й обдерті полонені галичани, вони вступали в ряди Січових Стрільців, їх вмундировували й озброювали. Роман Дашкевич привів із Дарницького табору дві сотні полонених усусусів: тоді Курінь СС увійшов до складу українізованої дивізії імені Дорошенка й перемістився із Вознесенського спуску в казарми на Подолі.

Старшини Січових Стрільців Андрій Мельник, Роман Сушко, Максим Безрідний, Іван Чмола, Роман Дашкевич прийшли на чолі з полковником Євгеном Коновальцем на прийом до Голови Центральної Ради Михайла Грушевського, і заявив Коновалець Президентові:

«Ми не галицька військова організація і не наддніпрянська – ми соборницька всеукраїнська військова сила, імперативне гасло якої: єдність національного духу по обидва боки Дніпра. Хочемо служити Центральній Раді».

Грушевський скубав свою сиву бороду й питав: чому ви так пізно прийшли до мене? З Харкова під командою Муравйова і Коцюбинського вирушило на Київ десятитисячне, озброєне до зубів, більшовицьке військо, Гайдамацький Кіш Петлюри відступив з Полтави, Центральна Рада кинула під Крути кілька сотень необстріляних студентів, які не в силі стримати червону навалу. А запевняв же Винниченко, що російські соціалісти ніколи не підуть проти нас.

Коновалець не гаявся, вислав під Крути сотню Романа Сушка, проте вояки повернулися від Броварів: у Києві на «Арсеналі» вибухло більшовицьке повстання. Сотня Сушка прорвала заслону червоної піхоти на Великій Володимирській; на підмогу Сушкові підійшла сотня Андрія Мельника, здобула готель «Прага» і зійшла Андріївським узвозом на Поділ; відділ Івана Чмоли зайняв Михайлівський монастир. Тоді від Печерська більшовики почали обстрілювати з гармат Поділ, однак гармаші, серед яких були вояки різних національностей, збунтувалися проти свого начальника – російського генерала Кирея – й почали бомбардувати «Арсенал», проломили стіну, й крізь ту пройму увірвалися Січові Стрільці. «Арсенал» було здобуто, більшовицьке повстання розгромлено.

Однак переможці не змогли утриматися в Києві: до міста увійшли муравйовці, Центральна Рада під охороною Січових Стрільців відступила до Житомира, в столиці відбулася триденна різанина, в якій загинуло п'ять тисяч цивільних громадян.

Аж у березні 1918 року після запеклих боїв на теренах України лицарі «Залізної остроги» і гайдамаки отамана Петлюри, прикриті німецьким військом, яке, за Брестською угодою, підтримувало Центральну Раду, увійшли до Києва, співаючи свій переможний гімн «Бо ми є лицарі грізні «Залізної остроги!»

…Комендант охорони Центральної Ради поручник Максим Безрідний вранці 29 квітня перевіряв пости: вартові стояли на місцях, і в місті було спокійно, може, аж надто тихо, немов перед грозою. Поручник справлявся на Львівську вулицю до стрілецьких казарм, думав перепочити після безсонної ночі, та враз побачив, як з-поза ґмаху червоно-стінного Університету стрімко вимарширували дві колони німецьких солдатів із карабінами «на плече». Поручник насторожився – що б то мала означати вранішня екзецирка серед плацу навпроти урядового будинку? Солдати по команді «стій» зупинилися й тут же розбіглися в розстрільну; це не на жарт стурбувало Безрідного, він пильно роззирнувся й одразу ж заспокоївся: міністри з портфелями в руках один за одним йшли до приміщення Центральної Ради на засідання й не звертали уваги на чужинецьких військових, якими з певного часу кишіло все місто.

Та в ту мить, коли Безрідний переходив бульвар, почулася позаду нього коротка команда, за нею пролунав одностайний металевий ляск – то солдати примкнули леза багнетів й рушили з карабінами до брами будинку, немов на штурм.

Максим Безрідний умить зорієнтувався: німці вчиняють переворот! Ще вчора поміж стрільцями прослизла побрехенька, буцімто кілька днів тому в приміщенні цирку відбувався бенкет німецького вищого офіцерства, на який було запрошено російських генералів й між ними генерал-лейтенанта Павла Скоропадського – нащадка гетьмана дурного, як мовив Шевченко. Хтось вифантазовував, як захмелілі німці забавлялися із Скоропадським: одягли його в кармазиновий кунтуш, на голову наділи гетьманську шапку з перами, вручили йому дерев'яний буздуган й проголосили гетьманом України.

Ніхто цим чуткам не надавав поважного значення: якщо таке і відбувалося, то це були звичайні розваги п'яної офіцерні… Однак ті чутки, виявляється, не були ніякими побрехеньками – німці зрадили Центральну Раду. Он вриваються шваби в український урядовий будинок, звідти долинають команди й крики, – й біжить чимдуж Максим Безрідний до палацу з готичними шпилями, що за Володимирським собором, і вмить з будинку в супроводі стрільців виходить стривожений Грушевський, сідає в авто, і мчить машина до стрілецьких казарм на Львівську вулицю.

Невдовзі німецькі солдати обступили казарми й наказали стрільцям виходити на подвір'я, Грушевського ж залишили під домашнім арештом. На те прибув на авто полковник Коновалець, німецький генерал Айхгорн запевнив команданта Корпусу С С у своїй прихильності до нього, однак звелів віддати стрільцям наказ скласти зброю, яка доконче буде їм повернута, якщо Корпус передислокується в Білу Церкву. Коновалець не бачив іншого виходу, як погодитися, він закликав своїх вірних бійців не бунтуватися – адже не все втрачено, ми ще повернемося до Києва…

Стрільці кидали долі карабіни, втирали сльози, а один стрілець підступив до Айхгорна й процідив крізь зуби: «Прокляті зрадники, ще прийде час, коли ви разом зі зброєю будете складати до наших ніг свої голови». З тим він вихопив із кобури наган і вистрелив собі в скроню.

У приміщенні Центральної Ради німці заарештували міністрів; на Софійський майдан виїхали повози, набиті москалями, вони стріляли навмання у натовп, а перед пам'ятником Хмельницькому поставали попи правити молебень за здоров'я ясновельможного гетьмана України Павла Скоропадського.

Й розійшлися по Україні, не питаючи дозволу в гетьмана, московські карателі: ми ще вам покажемо «самостійну неньку»!

…Не міг би я категорично – зневажливо й люто – кинути каменем в історію опереткового Гетьманату, який хіба лише назвою нагадував незалежну, хоч теж ефемерну, Козацьку державу, а в своїй суті був маріонетковим утворенням у політичному полі конаючої Російської імперії, яка на очах у всього світу блискавично перетворювалася на імперію новітню – більшовицьку. Таки не міг би: за вісім місяців правління гетьмана Скоропадського в Україні постали державні інституції, українські школи, Академія наук, Кам'янець-Подільський університет, з'явилися дисципліновані військові організації… Проте око навіть недосвідченого політика могло вбачати в цьому політичному утворенні штучність і неприродність. Гетьманатом фактично правила зрозпачена в боях за «єдінонєдєлімство» стара Росія; гетьман не вмів і двох слів зліпити українською мовою; каральні московські загони мордували Україну, німці, які за Брестською угодою зобов'язалися захищати суверенність України перед зазіханням більшовиків, денікінців, румунів, поляків, орієнтувалися виключно на російську антибільшовицьку військову силу – ідея нової «єдіной і нєдєлімой» Росії була погано прихованим стрижнем політики Павла Скоропадського.

У листопаді 1918 року гетьман остаточно здер зі свого політичного обличчя фальшиву проукраїнську маску й видав офіційну декларацію про федерацію України з Росією. Четвертий Універсал Центральної Ради був скасований. Єдиною українською військовою силою, якщо не рахувати анархічну махновщину, зосталися Гайдамацький Кіш Симона Петлюри та Осадний Корпус Січових Стрільців із чотирьох дивізій у Білій Церкві. Грушевський вийшов із гри, подався в еміграцію, а Винниченко і Петлюра, коменданти без війська, проголосили Директорію й обидва приїхали в Білу Церкву до штабу полковника Коновальця. Там застали посланця зі Львова сотника Осипа Назарука, який прибув від уряду ЗУНР до фактично єдиної в Україні національної військової сили просити допомоги проти поляків.

На прохання Назарука, замість Коновальця, командира готового до бою Корпусу СС, відповів Петлюра, який ще не міг бути компетентним у військових справах – щойно був звільнений з-під арешту:

«Без Києва Львів не втримається, мусимо передовсім здобути столицю… – І тоді заговорив до Коновальця: – Настав найсприятливіший момент для підняття в Україні протигетьманського повстання. Австрія розпалася, в Європі вибухають одне за одним заворушення з комуністичною закваскою, німці повертаються додому, загрожена більшовиками армія Денікіна готується до вимаршу з Одеси, щоб прийняти простягнуту руку Скоропадського…»

«Я знаю про це, – зупинив Коновалець Петлюру. – Мій Осадний Корпус готовий до виступу… А, до речі, може, вам відомо, скільки правди в тому, що Дмитро Донцов служить у Скоропадського. Невже таке можливе?

«Про це я дізнався ще в тюрмі, – відказав Петлюра. – Й повинен сказати, що його підтримка гетьмана досить небезпечна, то впливовий політик».

«І він визнав незалежність України під зверхництвом продажного Скоропадського? В це важко повірити».

«А визнав… Його збаламутила українізація освіти, він, певне, не розуміє, що це московська пастка. Тому не варто очікувати прозріння Донцова, засліпленого квазідержавною демагогією гетьмана, його треба ізолювати. Авторитетне для української громади слово цього політика може нам більше нашкодити, ніж московська дивізія князя Святополка Мірського, що в Мотовилівці готується до наступу на Київ…»

«На станцію Мотовилівка я пошлю Дашкевича з його гарматою, – промовив Коновалець. – А Донцова… Нікуди він не дінеться, виловимо».

14 грудня 1918 року Осадний Корпус СС під командою Коновальця вирушив на Київ. Батарея Романа Дашкевича у лісі під Мотовилівкою розгромила дивізію князя Мірського, Гайдамацький Кіш Петлюри розбив решту німців під Фастовом, а Сердюцька дивізія, що стояла гетьманською залогою у Василькові, перейшла на бік повстанців.

15 грудня полковник Коновалець із Корпусом Січових Стрільців і Петлюра з Гайдамацьким Кошем увійшли на Софійський майдан. Владу в Україні взяла Директорія, гетьман, перебраний в жіночий одяг – як і Керенський – втік із Києва. Останні гетьманські сили захопив у полон полковник Роман Сушко біля Ботанічного саду: полонених привели до казарм на Львівську вулицю, й серед них Коновалець побачив Дмитра Донцова, демонічний вигляд його помітно збляк, з його очей світилася цілковита розгубленість.

Полковник наказав конвойному вивести Донцова з тлуму полонених, узяв його під руку й повів у свою колишню штабну кімнату. Донцов слухняно, як в'язень, пішов поруч з Коновальцем, скоса позираючи на нього, й на його обличчі розтавала розгубленість – сувора шаруга бралася брунатних щік; обидва мужі якусь хвилину сиділи мовчки за столиком один навпроти одного, не зважуючись починати розмову. Врешті спитав Коновалець Донцова:

«Як ви тут опинилися, пане Дмитре? Після нашої розмови в Зашкові мені важко збагнути, яким чином ви – потрапили до промосковської вояччини… Це неймовірно. І як мені тепер повестися з вами: Голова Директорії наказав вас заарештувати, вам загрожує польовий суд».

Жоден м'яз не здригнувся на циганському обличчі полоненого – видно було, що він не боїться й наміру не має виправдовуватися, обстоювати свої позиції, зрештою, не було цієї миті в нього ніяких позицій, вони здиміли, як тільки гетьман видав декларацію про єднання України з Росією, але відповісти Коновальцеві мусив.

«Я не сподівався такого кроку від гетьмана… Те, що він не вмів розмовляти українською – у воєнний час чиста дурниця. Скоропадський – бойовий генерал, військовий професіонал, то не розпещений по борделях письменник Винниченко, який не має поняття, що таке армія для держави, для цього шукача аморальної «чесності з собою» головний атрибут державності – то хіба що національний декор, як-от подільська вишиванка, в якій він ходив до театру на прем'єри своїх вистав…»

«Ви самі собі суперечите, пане Донцов, – спинив його Коновалець. – Адже вашому ясновельможному гетьманові ще й як слугувала козацька вберя, коли ступав на гетьманський престол!»

«То камуфляж, його накостюмували українські супер-патріоти. У такій папужій формі він подобався нашим плебеям, і за ним пішли… Для українців зовнішня національна традиція дуже багато важить, гетьман мусив цим користатися. Я, звісно, до таких травестій був байдужим. Мені йшлося не про гетьманський кунтуш, а про історичну доцільність гетьманської форми правління в Україні, вона найбільш природна для ментальності нашого народу своїм дуалізмом: показний січовий демократизм під час обрання гетьмана і тоталітарна влада демократично обраного провідця, яка вельми потрібна нашій національній громаді, схильній до охлократії. Обраний козаками Хмельницький розчереплював потім булавою голови тим же козакам, якщо вони виявляли непослух».

Донцов уже встиг забути про свій статус полоненого, якому загрожував польовий суд, він розпалював себе власним монологом й не давав Коновальцеві прийти до слова.

«Тому я став за гетьманство, ми разом з В'ячеславом Липинським дійшли до такого скутку. Про можливу зраду гетьмана ніхто з нас і не думав. І як було не захоплюватися Скоропадським? Винниченко проповідував пацифізм, Петлюра збирав навіжених гайдамаків на Полтавщині, Грушевський посилав під Крути дітей, щоб потім мати нагоду поридати на Аскольдовій могилі, а Скоропадський умить зорганізував боєздатну армію, не кажу вже про національні інститути. І тому я покинув Українське пресове бюро в Берліні, прибув до Києва і став вельми потрібним функціонером у гетьмана: він назначив мене головою телеграфного агентства… Мій друже! – вигукнув Донцов, простягнувши руку, щоб поплескати Коновальця по плечу, та впору стримався. – Пане полковнику, покиньте бавитися в демократію, Україна до неї ще не доросла, та ваша демократія нині на ембріональній стадії або вже переродилася на охлократію, яка нас погубить, побачите… Нашому народові треба нині міцної руки, оглухнім на відгомони новгородських дзвонів, покиньмо партійні соціал-демократичні забави! Ви сильна людина, ви щойно розгромили підступного ворога, проте візьміть собі на карб його тоталітарну науку, створюйте орден! В Росії вже його створили, вони мають більшовизм, а ви збираєтеся їх перемогти анархічною отаманщиною. Та вони вас передавлять, мов бліх – поодинці! Ви природний мілітарист, я це запримітив ще під час нашої розмови в Зашкові після фестину – ви ж уже тоді започаткували мілітарну організацію. Не захоплюйтеся псевдодемократичними гаслами Винниченка і Петлюри – пропадете, як пес на ярмарку!»

«Вгамуйтеся, вгамуйтеся, пане Донцов, – знову спинив Коновалець співрозмовника. – Ви ж проповідуєте достоевщину. Таж то він у «Бєсах» виписав візію тоталітарної державної системи: одна десята суспільства має панувати над рештою рабів. Перетворіть люмпенів на голодрану аристократію, знищіть еліту, спаліть церкви, пиячте і вбивайте! «Ми старий мір разрушім до основанья…» До чого б така ідеологія довела, вияснив нам Франко у статті «Що таке поступ?» – нинішні царі здаватимуться нашим нащадкам невинними дітьми, якщо утвориться тоталітарна марксівська держава…»

«Але ви забули, пане Євгене, Франкову поему «Похорон». Полководець Мирон здобуває над ворогом перемогу за допомогою черні, однак упору спам'ятовується: не можна голоті віддавати владу, вона здатна витворити тільки сатанинський лад. І він сам розгромлює чернь, яка здобула перемогу й готова по-бандитськи правити державою. Чому ви не пам'ятаєте цієї Франкової науки?.. Ми не здобудемо незалежності, поки не виховаємо свою національну аристократію, як це зробив Перікл у стародавній Греції. А вона може виферментуватися лише в організації, яка має статус ордену – і тільки! Чей же москалі, озброєні нині більшовицькою тоталітарною ідеологією, ті варвари, які хочуть завоювати світ і радіють, коли знаходять щось таке, що можна іще зруйнувати, – ті гунни вриваються в наш Рим, і проти них ми можемо ставати на прю, прийнявши їхній спосіб війни. Цього не зробив гетьман, це маєте зробити ви».

Раптом Донцов змінив тон своєї мови.

«Що будете чинити зі мною?» – спитав.

«Переправлю вас до Швайцарії, таких людей, як ви, у нас не густо».

«Буду вам вдячний, пане полковнику… У Берні залишилася і жде мене моя кохана дружина. Ви знаєте її – то Марійка Бачинська».

…Цю розмову з Донцовим пригадав собі Коновалець після цілорічних битв на просторах України, після тифозного мору, зради Петрушевича, хаосу отаманщини і врешті – після програної битви з поляками біля Чорториї… Петлюра виїхав до Варшави, Грушевський замешкав у Відні, Винниченко подався в Москву. А Україна, не готова до незалежного життя, агонізувала в зимових походах.

У грудні 1919 року Корпус Січових Стрільців склав зброю полякам у Луцьку. Коновалець вийшов з табору інтернованих через два роки й прибув до Львова, щоб із новітніх лицарів «Залізної остроги» створити орден.

«Нова війна за незалежність щойно почнеться», – сказав він сам до себе, коли разом з Ольгою Федаківною виїжджав уночі зі Львова – після атентату на маршалка Юзефа Пілсудського.



Розділ дев'ятий

Срібна сурма

(Із Михайловых записок)


Після невдалого атентату Степана Федака на Пілсудського в Галичині блискавично завирувала хвиля українського резистансу. Сигнал до нової боротьби був поданий упору: після програшного походу Пілсудського й Петлюри на Київ катастрофічно посипалося листя із лаврового вінка польського вождя, і навіть «Cud nad Wisla»[1] не врятував його від неслави – шляхетська ідея відбудови Речі Посполитої від моря до моря зазнала остаточного краху. А ще після відступу більшовицьких військ за Збруч кинута Пілсудським примиренська фраза «Без вільної України неможлива вільна Польща» цинічною насмішкою прозвучала над зневоленим галицьким людом після зрадницького Ризького договору між червоною Росією і Польщею, в якому третя сторона, українська, участі не брала, – над Україною поралися переможці, немов мисливці над убитим оленем, розшматовуючи здобич між собою й намагаючись ухопити кожен для себе більший кусень, – отож за фальш маршалківської фрази свиснула мимо його вух куля з Федакового револьвера. З другого боку, фатальна для маршалка декларація любові до України до краю розлютила польських шовіністів, й без того невдоволених варшавськими перемовинами Пілсудського з Петлюрою: конвокаційний сейм оголосив себе керівним інститутом держави, усунувши маршалка від влади, й ставлення поляків до swego drogiego wadza[2] найвлучніше відбилося в репліці тюремного каштеляна в Равічі, куди привели засудженого на шість років Степана Федака: «Чому ти не застрелив того лотра? Польща була б тобі вельми вдячна!»

Перша клітина Української Військової Організації, створена у Львові Коновальцем, підняла на західних землях України нечуваний рух опору: горіли маєтки польських дідичів; колишній усусус Степан Мельничук, перемінивши синьо-жовтий прапор на червоний, партизанив на Тернопільщині зі своєю «Дванадцяткою», поки її не виловили польські карателі й не розстріляли; Начальна команда УВО винесла смертний вирок поетові Сидорові Твердохлібу, який погодився кандидувати до польського сойму – бойовики УВО застрелили його в Кам'янці Струмиловій; славного письменника Михайла Яцкова українська громада збойкотувала за видання колабораціоністського часопису «Рідний Край»…

У Львові Начальну команду УВО очолив полковник Андрій Мельник, він залучив до роботи в організації отамана Другого зимового походу, втікача з-під Базару Юрія Тютюнника, який заклав свій штаб у домі на провулку, що вибігав з вулиці Понінського до парку Кілінського; львівською Крайовою командою УВО керував із Праги Євген Коновалець; із Швайцарії до Львова перебрався Дмитро Донцов, посланий Полковником редагувати відновлений «Літературно-науковий вісник»…

…У Подєбрадах, що над Лабою біля Праги, в аулі Української Господарської Академії зібралися учасники конференції українських старшин, що її скликав полковник Коновалець. У просторій залі місць не вистачало, й дехто стояв, спершись плечем до стіни; за президійним столом обіч Коновальця сиділи генерал-хорунжий армії УНР Роман Дашкевич і молода жінка в чорній сукні з білим комірцем – Ольга Басараб, муж якої, усусус Дмитро, загинув у перші дні війни в ізворах Бескидів, й відтоді ніхто її не бачив у іншому одязі, на її щоках закаменіли жовна, і навіть хвилева внутрішня втіха від влучних інвектив промовця не розпогоджувала її обличчя. Генерал Дашкевич мав вигляд явно неспокійний, він пильно вдивлявся в зал, зупинивши погляд на постаті жінки з коротко стриженим волоссям, у стрілецькому мундирі; жінка сиділа в середньому ряду й теж не зводила очей з генерала. Полковник Коновалець невідривно дивився на промовця, ловлячи кожне його слово. Він був задоволений, що під час оглядин табору для інтернованих українських вояків у Йозефові біля Градця Кралового зустрів знайомого ще із шкільних років, трохи молодшого за себе учня Академічної гімназії, який теж, як і Євген, добирався льокайкою із Жовкви до Львова, – був то Юлько Вассіян, циганкуватий хлопчина. Коновалець не міг його, вихудлого й у зітлілому мундирі, впізнати. Юліян сам признався до Євгена – молодшим школярам старші краще запам'ятовуються. Євген забрав товариша з собою на конспіративну квартиру в Празі, вони проводили вечори в розмовах і дискусіях: Юліян був добре обізнаний у політиці, ґрунтовно знав історію й літературу, мова його була логічна й аргументована, й подумав Коновалець: буде він ідеологом УВО.

Вассіян виголошує промову на старшинській нараді, яка є установчою конференцією Чехо-Словацької крайової команди УВО, він поринає в найглибшу історію України, висвітлює наш глибокий родовід, засвідчуючи цим автохтонність українців на своїй землі, що дає їм право здобувати свою незалежність.

«Для нації, яка бореться за свободу… – промовець на мить зупиняється, обводячи переповнений зал карим поглядом, ніби шукає однодумців, і, переконавшись, що в цій залі всі спаяні єдиною жадобою боротьби, продовжує: – Для такої нації пізнання власної минувшини не має бути самоціллю й пихою, мовляв, наші корені сягають у глибину кількатисячної трипільської культури, ми найдревніший на землі народ, і через те маємо найбільше прав на самостійне існування, – згадаймо, скільки-то народів із правічною історією в тій же історії навіки залишилися! Пізнання нашої минувшини має стати засобом творення національної ідеї, без якої неможливе державне будівництво. Вивчення минувшини – то не погляд на завершену історію, а праця для продовження нашого національного життя. Та мусимо з болем усвідомлювати, що та націєтворча ідея закорінювалася в нас не за допомогою переможних битв, ті битви були здебільшого програшні, зате ми завше володіли глибинним врощенням у рідну землю: бурі покотом клали наш людський ліс, але з корінням вирвати його не могли; нашу землю обезіменювали, нашу історію фальсифікували й плюгавили окупанти, проте наш народ злітав завжди феніксом із пожарищ. Бо мав міцний корінь… І хоч з нього нерідко виростає труй-зілля відступництва, не знищуймо кореня ненавистю – чемериця ще може відродитися в попередньому стані. Нас мало, а тому підживлюймо той бур'ян екстрактом любові – і пізнають, і згадають відступники свій родовід. Не проганяймо їх, прозрілих, не караймо за колишні гріхи, не витруюймо в них своєю, хай і праведною, ненавистю зародки національного пробудження…»

Промовця зупинили рідкі оплески: Вассіянова ідея всепрощення не заполонила сердець людей, які роками брели ріками власної крові, пролитої не тільки ворогами, а й зрадниками; зморені битвами, принижені соромом, скривджені втратою так тяжко здобутої держави, борці жадали помсти.

Хвилеву тишу в залі розколов голос Ольги Басараб:

«За кров, за муки, за руїну – відомстимо за Україну!»

«Браво, Олю!» – пролунав голос із зали – то вигукнула жінка з коротко стриженим волоссям, у стрілецькому мундирі.

Аж тепер Роман Дашкевич упізнав її. Він сперся руками на стіл, щоб підвестися, Коновалець притиснув долонею його зап'ястя.

«Витримай ще хвилинку…»

Промовець продовжував таким самим рівнотонним голосом: «Наш народ ніколи не ніс на чужі землі своєї правди з допомогою меча: бажання панувати над сусідами не є властивим нашій природі. Але ми маємо свою землю, яку заприсяглися обробляти й обороняти. Тож неодмінно розоремо її й недремну сторожу поставимо на межах. Бо, крім меча, маємо незнищенну й найсильнішу зброю – слово. Тарас Шевченко – не окремий випадок, як намагаються стверджувати деякі філософи, то внутрішня потреба нації. Це ж від його «Посланія живим і мертвим…», «Холодного Яру», «Великого льоху» зродився нечуваний героїзм під Кругами й Базаром. Голос Шевченка народ сприйняв, як звук труби Архангела, як зішестя Святого Духа на апостолів. І народжуватиме дух Поета нових борців, які здобудуть перемогу. Через їхні діяння ми станемо яскравою на весь світ нацією й творитимемо нову українську історію так, як це чинить державна нація. Бо інакше діяти ми вже не зможемо. Амінь!»

Тепер зал вибухнув оплесками й вигуками «слава!».

…Полковник Коновалець оголосив перерву, і ще не встигли делегати конференції підвестися з місць, як одночасно із зали та зі сцени просто-таки кинулися одне одному назустріч дівчина у стрілецькому мундирі з чотирма кубиками четаря на комірі і генерал з трьома плетеними срібною ниткою зірками на вилогах; у проході вони рвійно обнялися й так завмерли у всіх на очах; і стояли в пошанівному мовчанні старшини, дивлячись на бувалих воїнів, які сім літ шукали одне одного в лабіринті воєнних доріг і знайшлися аж тоді, коли війна трагічно закінчилася, й місця на рідній землі для них не знайшлося.

«Я здався москалям у полон, щоб знайти тебе, моя кохана. В Самарі шукав…» – «Я там була недовго, нас вивезли в Туркестан, а коли полонених обміняли, я опинилася в Кам'янці-Подільському, служила референтом Міністерства закордонних справ в уряді УНО…» – «І де ти зупинилася нині?» – «У Відні». – «І я там… Велика та столиця небіжки Австрії, а ми в ній загублені й розгублені…» – «Вже ніхто нас тепер не розлучить, любчику…» – «Ніколи, кохана…»

Вони тулилися одне одному обличчями до плечей, відірватися не могли і не хотіли, боялися приглянутися зблизька: ану ж змінилися, постаріли, знегарніли, проте цікавість була незборимою, їхні очі зустрілися, й тоді вони разом утішно засміялися, бо ж були такі самі, як колись на комерсі в Українському городі останнього дня миру.

Врешті закоханих роз'єднав Коновалець.

«Ну досить, досить, – пригорнув Романа й Оленку до себе, поцілував дівчину в щоку. – Цілу перерву ви простояли, мої любі, а час біжить. Займайте свої місця, а після засідання пообідаємо разом у кав'ярні «Сміхов» над Лабою і там порозмовляємо. Не буде тільки між нами Марійки, вона з Донцовим у Львові, там і Максим Безрідний. Але що я задумав, не вгадаєте: у віденській церкві Св. Варвари править мій приятель отець Йосиф Паславський, професор греко-католицької семінарії «Барбареум». Він вас обвінчає. А я буду дружбою, маю таке право: ми з Ольгою ще не одружені…»

«О, то на твоєму весіллі я зможу бути старостою!» – засміявся Роман.

У кав'ярні «Сміхов» збиралася різношерста компанія. За окремими столиками, відчужено одні від одних, не спілкуючись, сиділи зунрівці й уенерівці; війна за Україну була безнадійно програна, та вони не переставали воювати – тепер між собою: українці деколи ведуть завзятіші баталії одні з одними, ніж із ворогами. Диктаторові ЗУНР Петрушевичу, який у Відні марно добивався в Антанти визнання незалежності Галичини, петлюрівці не могли пробачити його сепаратного договору з Денікіним, а галичани таврували ганьбою Петлюру за договір зі зрадливим Пілсудським. Обидві сторони були в програші, та, незважаючи на це, вони ще ціле десятиліття будуть кваситися в минулому, докоряти одні одним за колишні помилки, нібито було можливо їх виправити, – і так пройде повз них нова історія, якої загарливці не бачать крізь більма озлоблення, й залишаться вони позаду неї, кусаючись між собою, мов скорпіони… І сміються з них, і глузують такі ж поконані, як і вони, денікінські недобитки, які видають у Празі журнал «Смена вех» – завзяті антисоветчики, яких однак не покидають сподівання на відродження старої доброї Росії. Не покидають, бо мають за собою, хай і видозмінену, але ж таки імперію, й тому насміхаються над будівниками України без території.

«Зміновіхівці» займали столики на нечинному оркестровому подіумі й дивилися зверху на закукурічених хохлів, уголос вимовляючи на їхню адресу образливі й гидкі, немов плювки, слова: салоєди, самоєди, шмаровози, бандюги, а ще видавали приправлені матюками приказки на кшталт: «Слушай, хохол, не плюй на пол, а плюй прямо в яму, й… твою маму!» або: «Дурний хохол впився, на бабу звалився, голова в муці, а х… у руці, ха-ха!» Вони реготали, а войовничі українці вдавали, що того не чують, і ще голосніше сперечалися.

Коновальцеве товариство увійшло до кав'ярні. Крайній столик біля вхідних дверей не був зайнятий, і Коновалець, Дашкевич, Ольга Басараб та Олена Степанівна сіли за нього. Послужливий кельнер вмить подав вино і бісквіти, Дашкевич наповнив келихи, Коновалець сказав своє звичне «Сервус, колеги!» й надпив, а тоді почулося із-за стола зунрівців: «Це Коновалець». Проте ніхто до зайшлих не наближався – зунрівці й петлюрівці переглядалися між собою, між ними вмить запанувала згода, й вони почали перешіптуватися; з подіуму понахиляли голови «зміновіхівці», прислухалися, й, почувши українську мову, сказав один:

«Ето прішлі новєнькіє хохли і хохлушкі будувати неньку-Україну». Ніхто з Коновальцевого товариства не зреагував, тільки за якусь хвилину прошепотіла Ольга Басараб:

«Якщо він і далі буде хамити, я підійду і вдарю в морду…»

«Заспокойся, Олю, – сказав Коновалець. – Усі вони вже в минулому, а ми поговоримо про майбутнє».

Відчинилися двері, й до кав'ярні увійшов кремезний сивоголовий чоловік, його вела під руку струнка молоденька дівчина із зухвало укладеним волоссям й великими холодно-синіми очима. Добродій підійшов до столика й представився:

«Професор Іван Шовгенов, ректор Академії, в якій ви щойно проводили свою конференцію. – Говорив він російською. – Я був присутній, слухав і скажу вам: мене вразила конструктивність ваших політичних засад. Ніякої декларативності! То щось нове серед еміграційної метушні… А це моя доня Лєночка».

Професор з любов'ю поглянув на дочку, вона зробила легкий кніксен й привіталася українською:

«Добридень, панство. Вибачте, то я намовила батька підійти до вас. Не проженете?»

«Та що ви, що! – розвів руками Коновалець. – Сідайте… А українську ви вже, певне, в еміграції вивчили: в Росії вчинити такий подвиг трудно…»

«То генетичне, – відказав замість Лєночки професор, – я ж із далекого козацького роду. А Лєночка захворіла Україною ще в Києві: полюбляла одягатися в національні строї, декламувала Шевченка на концертах і таке інше… Щиро дякуємо, на хвильку присядемо – й скажу вам кілька добрих слів…»

Розмовляли упівголоса, проте в малій залі було чутно кожне їхнє слово; зунрівці, петлюрівці й «зміновіхівці» уважно прислухалися.

«Отже, що мене вразило, – говорив професор Шовгенов, – це конструктивність ваших політичних засад. Але скажіть мені, будь ласка, невже ви вірите, що Україна після таких нищівних програшів може відродити свою незалежність? Адже замість поля бою для нас залишилися кав'ярні або, в кращому разі, актові зали академій у чужих краях. Усе це схоже на театральне відтворення колишніх битв».

«Не маєте рації, пане професоре, – заперечив Коновалець. – Це новий етап боротьби, й підготовка до неї буде довготривалою. Світова війна застала нас зовсім непідготовленими – ні оружно, ні морально… Але ж, як ви самі переконалися, ми не провадимо по клубах ностальгійних дискусій про колишню героїку чи безслав'я, ми створюємо сітку чітко структурованої організації, в якій кожною клітиною заволодіють навчені комбатантами молоді люди…»

Професор повів поглядом по насторожених сусідах і заговорив тихіше:

«А якою воєнною наукою збагатиться молодь у ваших підпільних інституціях? Хіба що тероризмом… А так, бо на що інше ви ще спроможні? Зрештою, це ви робите вже нині: убиваєте провокаторів, окупаційних керівників, підпалюєте осадницькі хутори, однак цим державної влади ніколи не запосягнете. Ваша партизанщина матиме характер опришківства, але ж ні Довбуш, ні Кармелюк держави не збудували. Почекайте, почекайте, ви зараз скажете, що ваша УВО задумана як військова організація, але такою вона ніколи не стане, якщо не матиме під собою належної їй території. Без війська ще ніхто не переміг. До вашої організації увійдуть недавні військові в цивільному й екзальтована національна молодь, але то будуть не вояки, а революціонери. А здобутками революції майже ніколи не користувалися її творці…»

«Це, що ви сказали, сумна правда, – відказав Коновалець. – Але ви не знаєте того, що ми задумали і чого ще самі як слід не усвідомили… Українська Військова Організація – це тільки збір розпорошених сил старшого і молодшого покоління. Це ще не всенародне підпілля. Та ми його створимо, глибоке націоналістичне, яке об'єднає націю клітинками – трійками, єдиним конспіративним колом, де всі працюватимуть в унісон, але увіч будуть знати тільки Провідника, й таку організацію ніхто не зможе викрити, знищити, вона існуватиме таємно всюди, а наяву – ніде, в людських душах вона буде жити як ідеологія, а на терені – як організаційна сітка, яку у слушний час заповнять підготовлені підпільники, й тоді політична схема враз оживе як боєздатне військо. Те військо діятиме на окупованій території і відвоює її. Але для цього потрібен час».

«Ви всі так думаєте?» – професор повів поглядом по обличчях співрозмовників.

«Ми однодумці», – промовила Ольга Басараб.

«Дай вам, Боже… Та я, мабуть, не доживу до того чуда…»

«Це чудо створимо ми!» – сказала Лєночка, і її холодні сині очі витримали подивований погляд комбатантів.

У залі було тихо, всі намагалися почути розмову за крайнім столиком, аж урешті наважився підійти до Коновальця петлюрівець у козацькому кунтуші. Він став перед полковником і мовив з викликом:

«Ваші плани, пане Коновалець, грандіозні, аж піднебесні. Однак лише на словах, як мені думається. А що на ділі? Ви ж добровільно, без жодного пострілу, здали зброю під Луцьком».

Коновалець затримав погляд на вицяцькованому ефесі гайдамацької шаблі при поясі петлюрівця й мовив по хвилі:

«Я хотів би знати, чи в тих срібних піхвах є сталеве лезо?.. Так от що, пане-товаришу: Пірр програв перемігши, а ми виграли програвши. Ми зберегли сталь у піхвах. А тому не вовтузимося в минулому, а робимо впевнені кроки в майбутнє».

На оркестровому подіумі пролунав регіт: «зміновіхівцям» набридло прислухатися до розмов хохлів, й вони почали забавлятися анекдотами.

«Так вот, отгадайте такую загадку, – заговорив умисне голосно, щоб чутно було за крайнім столиком, білогвардієць із відверто нахабним обличчям. – Мог би ізвєстний антісєміт Петлюра поцеловать в Ієрусалімє Стену плача? Єслі нє знаєте, то я скажу: мог би, когда би єйо намазалі салом!»

Вибухнув сміх на подіумі, злий, цинічний. А тоді підвелася з-за столу Лєночка, вона попрямувала, чітко карбуючи крок, до подіуму й зупинилася перед нахабами – струнка, висока, мов знак оклику.

«Не смійте… – проказала хрипко, й тут же її голос зірвався на дискант: – Не смійте ображати великих людей великої нації, хами!»

У залі запала мертва тиша, лише за якусь мить почувся винуватий голос професора Шовгенова:

«Вибачте, панове… Вона у всьому така, моя донечка».

…Того ж дня наречені Олена Степанівна й Роман Дашкевич разом з приятелями виїхали до Відня. Після шлюбу в греко-католицькій церкві Св. Варвари подружня пара й Ольга Басараб подалися до Львова в розпорядження Крайового команданта УВО полковника Андрія Мельника.

Андрій Мельник саме тоді готував до видання тижневик «Сурма» – орган майбутньої Організації Українських Націоналістів.

Полковник Євген Коновалець з молодою дружиною Ольгою з Федаків залишилися вічними скитальцями на європейських перехрестях.



Розділ десятий

Майдан


Михайло вийшов з намету, і я відклав рукопис: мені стало гейби соромно, що тисячі людей стоять на Майдані, мерзнуть і, демонструючи непокору й силу, готуються до рішучого чину, а я сиджу в теплі й читаю… Заспокоював, щоправда, себе думкою – мовляв, читання Михайлового рукопису, а тим паче його власна творчість – то не слабша зброя, ніж маніфестація. Слово – то матерія, в якій триватиме національна революція й тоді, коли на Майдані вона схлине, то екстракт революції, котрий стане колись предметом нашої гордості або ж наукою на помилках, прикладом для нащадків або застереженням, та – напевне – історичною пам'яттю.

У такий спосіб я начебто знайшов для себе виправдання, та все ж відчуття незручності не відступало від мене, а ще додалася цікавість – і я вийшов з намету.

Тихий морозний ранок сіяв срібною порошею, під ногами рипів м'який сніг, небо відсвічувало найдобірнішим кришталем, із труб, що стирчали з наметів, курилися білі дими; народ, який сходився на Майдан, вражав святковою гідністю; людей на площі густішало, однак бойового клекоту, який не вгавав уже кілька днів, ще не було чутно, й ця святкова й неприродна тиша на революційному Майдані віщувала грозу й переміну долі нашого народу.

А втім, подумав я, українська доля завжди вирішувалася на майданах. На січових ристалищах обирали гетьманів й готувалося до переможних походів козацтво, на сільських толоках відбувалися судні ради і фестини, що формували світогляд сільської молоді, звідти й вирушали повстанці на війну; на Софійський майдан в'їжджав на білому коні після величних перемог гетьман Богдан Хмельницький, тут приймали парад наші отамани під час української революції 1919 року, сюди виходили і ми, коли наважилися повалити прокляту советчину, – нині ж на Хрещатику очищується від чужинецької скверни і стає державною нацією весь народ. Вся Україна за потреби ставала єдиним Майданом, що простягався на просторах від Сяну до Дону…

Я подався навмання, минаючи незнайомих, шукав когось, щоб пристати й не тинятися самому, аж тут наткнувся на молоду, вродливу, ну просто-таки досконалу пару: чорнявий, з першими вусиками юнак тремко пригортав до себе білявку, обнявши її за стан, ніби боявся, що вона від нього вихопиться і втече; дівчина не опиралася, піддавалася хлопцеві, немов гнучка лоза. Я замилувався ними, та враз утямив, що цю пару вже десь бачив. Напружив пам'ять і, певне, посміхнувся, згадавши, що це вони недавно ховалися від мене під прапор і там цілувалися; моя усмішка відбилася на обличчі красуні, передалася хлопцеві, вони скерували свій крок до мене, немов до давнього знайомого, зупинилися переді мною, крізь сміх привіталися, назвавши мене по імені й по батькові, а я й не здивувався, бо вже звик до того, що на вулиці мене люди впізнають. Однак спитав:

«Хто ви, такі гарні?»

Й відказала дівчина:

«Я Михайлова доня, а ви, певне, мого батька шукаєте… А він ось там стоїть, з кимось розмовляє. Ходімо до нього».

Я ж таки не втримався й спитав:

«А де ваш синьо-жовтий намет, куди він подівся, що його не бачу, адже на Майдані тільки один такий був?»

«А он лопотить на вітерці, – трохи знітилася дівчина й перемінила тему розмови. – Я Оля, а це мій Юрко…»

«Давно познайомилися?»

«Та ж під прапором, ви нас бачили, – вже кокетувала Оля. – Тільки татові нічого не скажіть…»

«Обов'язково скажу, це ж такий знаменний для вас знак! Дай вам, Боже, щастя…»

Й ми рушили до Олиного батька.

Михайло стояв у гурті польових командирів, які підтримували порядок на Майдані. А лад був тут зразковий: запроваджено передовсім сухий закон, і якщо навіть приблукав якийсь там пияк із донбасівських завербованих погромників – тут же з'являлися чергові із синьо-жовтими пов'язками на рукавах і виводили його під руки за межі залюдненої площі; дівчата прибирали сміття, а в обідню пору виходили на Майдан молодиці у вишиванках, несли повні таці канапок і підгодовували маніфестантів. Так велося тут уже багато днів.

А люду все прибувало й прибувало – в міру того, як наростала тривога, що зненавиджений народом, але ще діючий президент, прозваний Щуром, який забарикадувався на своїй дачі у Кончі-Заспі, збирається застосувати проти маніфестантів силу, щоб увести в президентську канцелярію свого ставленика, колишнього злодійчука, який у молодості відбув два тюремні строки й був прозваний Хамом; мені ця ситуація нагадувала Кулішеву «Чорну раду», коли козацька чернь вручала гетьманську булаву пройдисвітові Івашкові Брюховецькому.

А Верховний Суд уже п'ятий день поспіль проводив засідання, встановлюючи факт фальсифікації виборів підробленими протоколами: перемогу на виборах визначили за Хамом, і суд доходив правди; настрій у людей наелектризувався до найвищої точки, маніфестанти збиралися групами й обговорювали стан речей, гарячіші закликали блокувати президентський кабінет, в якому заховався Хам, чекаючи судового рішення; радикальна молодь повставала проти урівноважених батьків і кликала до наступу на державні установи і президентську дачу в Кончі-Заспі…

І несподівано для мене Михайло вступив у словесний двобій з Юрком Непийводою, який, не випускаючи руки своєї Олі, підступив до гурту польових командирів.

«Нині народжується нова Україна – хіба не бачите? – палко заговорив Юрій до всіх, зосередивши однак свій погляд на Михайлові, сподіваючись на його підтримку. – А ми стоїмо тут уже який день і чекаємо рішення чужої волі… А що коли суд винесе вердикт не в нашу користь, то розійдемося тоді з Майдану, скоримося і знову програємо, як програвали досі? І дозволимо Хамові запрягти нас в нове московське ярмо – цього ви хочете, шановні наші батьки?»

«Вгамуйся, Юрку. Вгамуйся, – озвався Михайло, й погляд його впав не на майбутнього зятя, а на дочку, і вловив у її синіх очах несподіваний холод – так, напевне, дивилася на свого батька Олена Шовгенівна – Теліга, коли він докоряв їй за випад проти «зміновіхівців» у кав'ярні «Сміхов». І подумав Михайло, що в цей мент народжується не тільки нова ідеологія, нова мораль, а й нові люди – плем'я молоде і незнайоме, проте він мав свої урівноважені засади, викшталтовані в тюрмах, і сказав твердо: – Дорогі діти, ми сподіваємося на вашу підтримку, однак сьогодні правитимемо балом ми, а не неоперені студенти. Ви ще такого наброїте…»

І в ту мить я побачив, як густі брови дівчини збіглися враз до перенісся, й на моїх очах Афродита перетворилася на Діану – вона випалила батькові в очі:

«Так, тату, ми ще неоперені студенти, ми ще романтики… Але хіба не такими самими були хлопці під Кругами? Тоді Винниченко з Грушевським розважно радилися – треба Україні війська чи ні, а неоперені студенти воювали й гинули… – Вродливе обличчя Олі палахкотіло, я замилувався дівчиною, а вона не давала батькові прийти до слова. – А хіба не студенти Львівської академічної гімназії стали резервом ОУН? А чи то не студенти зорганізували Гельсінкську Спілку? А хіба не вони більш як десять літ тому виходили голодувати на брук й примусили депутатів Верховної Ради, серед яких був і ти, прийняти Декларацію про суверенітет України? Та й нині поглянь – скільки нас молодих і неоперених вийшло на Майдан!»

«Почекай, доню, почекай, – звів Михайло руки, немов священик у царських вратах. – Звичайно, ви основна наша сила, інакше й бути не може, але не зможете ви здобути перемогу без досвідчених лідерів…»

«Ха-ха! – зіронізувала Оля батькову застережливу інвективу. – Наші прадіди мали лідером Євгена Коновальця, який у своїх двадцять вісім років повалив режим Скоропадського. Діди наші мали своїм провідником Романа Шухевича – тридцятилітнього команданта УПА. А батьки – Василя Стуса, зовсім-таки юного хлопця… То чому ви навіть припустити не можете, що серед нас є вже новітній Євген Коновалець і Роман Шухевич, і Василь Стус?»

Здався Михайло, певне, аж тепер збагнувши, що саме нині народилася в Україні нова революційна генерація.

«Я вірю, доню, що ви готові до боїв. І це добре. Але після боїв треба ще й будувати. Для битв досить крові, та для будування потрібне вміння».

«То ж вчімося будувати, – сказав Юрко, – а не тирлуймося на Майдані, мов загнані коні на стійбищі!»

«Про що ви сперечаєтеся? – заговорив хтось із польових командирів. – Ми ж вийшли на Майдан для того, щоб обрати собі лідера – будівничого».

Раптом від підніжжя колони Матері-України почувся крізь мегафон тривожний оклик:

«Шановна громадо, зберігаймо витримку і спокій: від Броварів іде на Київ оснащене по-бойовому військо!»

Цілковита німота на Майдані тривала тільки мить, її протяв надривний голос Юрка Непийводи:

«Ганьба і смерть злочинному президентові, смердючому щурові, що заховався на дачі в Кончі-Заспі! Це ж його наказ – тож вирушаймо всі як один у Кончу й зметемо гадючник із нашої землі! Чи ж то не він протягом десяти років розпродував у роздріб Україну, а нині хоче віддати її оптом у руки Москві й залити наш край кров'ю? Вирушаймо і зробімо з ним те, що вчинили румуни із чабаном Чаушеску!»

«Ганьба, смерть!» – прокотився одностайний рев над Майданом, і здавалося, ніхто вже не в силі стримати нещадну бурю.

Тоді вискочив на подіум головний польовий командир, спортовець у хлоп'ячій кепці, він заволав – і на мить стихло грозове рокотання в роз'юшеній багатотисячній юрбі.

«Зупиніться, зупиніться, добрі люди! Найменша крапля крові не сміє пролитися, це стало б смертю не злодія нобілітованого, а нашою з вами!.. Розбивайтеся на три колони і слухайтеся своїх командирів: одна колона облягає будинок Ради Міністрів і нікого всередину не впускає, друга блокує президентську адміністрацію на Банковій і вимагає видачі Хама, третя вимаршировує в Кончу-Заспу, розкладає довкруж президентської дачі намети й ставить Щурові ультиматум: або він скасовує злочинну операцію, або ми беремо дачу штурмом і заарештовуємо узурпатора! Швидко лаштуймося, часу нема, а я зі своїм штабом іду назустріч озброєному війську – то наші діти, вони не посміють стріляти в народ!»

Багатолюдний натовп швидко розділився на три потоки, поділ відбувався злагоджено, ніби маніфестанти попередньо проводили репетицію; на Майдані залишилася нечисленна залога, й попливли людські ріки врізнобіч. Я втратив Михайла з поля зору, й мене дійняло почуття розгубленості, моя власна воля стала частинкою волі всемогутнього велелюддя; нестримна людська хвиля понесла мене до президентської резиденції; маніфестанти ламали браму, проте вона сама відчинилася, і з нутра коридора в супроводі охоронців виходив двометровий ґевал: простацьке обличчя Хама було бліде, немов згрібне полотно, він улесливо усміхався до юрби, начебто не розуміючи, що трапилося; тоді в намісника Щура полетіли тухлі яйця, й коли одне розбилося на лацкані пальта й жовток бризнув Хамові в обличчя, він схопився за серце й повалився на брук; юрба на мить притихла, але хтось тут же вигукнув: «Не вірте, він симулює!»; тим часом охоронці понесли Хама до машини, і він зник з очей…

Урядовий будинок на Грушевського маніфестанти щільно заблокували, хоч у ньому не залишилося ні міністрів, ні персоналу; на Броварському шляху в цей час головний польовий командир перемовлявся з озброєними солдатами, і важко було вгадати: виконуватимуть вони злочинний наказ чи ні; в Кончі-Заспі президентська дача обросла наметами, – Щур тремтів біля телефону і врешті наказав командувачеві округу повернути солдатів у казарми.

То було його останнє розпорядження. Цього ж дня Верховний Суд визнав факт тотальної фальсифікації у другому турі президентських виборів і дозволив провести третій тур. З народним кандидатом у президенти мав змагатися зганьблений Хам, тож ніхто вже не сумнівався, що Помаранчева революція переможе.

Надвечір Майдан знову вщерть заповнився, народ чекав появи свого улюбленця – кандидата в президенти, та він не з'явився на подіумі: незабаром надійшла вістка, що минулої ночі він тяжко захворів, і його терміново вивезли на лікування до Швейцарії. На подіумі з промовами виступали польові командири, політологи й письменники; взяв слово й голова Товариства репресованих Михайло Безрідний.

«Сьогодні ми з вами довели, – говорив Михайло, – що національна дисципліна може стати витвором українського народу. Наша природа завше прагнула дисциплінарної сили, однак та сила зазвичай приходила зовні. Нами правили сармати, гуни, ляхи, москалі, а ми покірно співали купальських пісень і водили хороводи, бо дисципліна на нашій землі була здебільшого правом чужинців. Нині ми заявили перед усім світом, що наша нація власними зусиллями може стати духовною індивідуальністю. Пані і панове, національну совість спроможний збудити голос Пророка, але створити її він не в силі. Вона мусить бути успадкована й збережена в надрах людських душ до слушного моменту. Але чи має український народ той первень совісті? Виявилося, що має: нині на цьому Майдані об'єдналася вся Україна – від Сходу до Заходу – єдиною національною ідеєю – ось він, той первень!»

Перед самою сценою стояли, тісно притулившись одне до одного, дві постаті – вища і нижча, були то Оля і Юрко, одна дитина Сходу, а друга – Заходу, ця пара стала наче символом любовного єднання пошматованого незгодами нашого краю.

Та хтось позаду мене бурчав і заважав думати й слухати. Я врешті оглянувся й упізнав того самого юнака, який зривав синьо-жовту кокарду з вінка, покладеного абдикованим нині президентом до підніжжя пам'ятника Шевченкові, – зривав і топтав ногами, виявляючи в такий спосіб показну ненависть до диктатора, а насправді зневажав національний символ. Він щось там бурчав невдоволено і зневажливо, і я знову подумав, що вияви національної згоди й незгоди живуть поруч. Ким він доводиться Михайлові, цей речник незгоди, адже говорив Безрідний, що добре його знає…

Я пильно приглянувся до обличчя юнака, який випльовував з уст погорду – але до чого: до перемоги на Майдані чи до мови Михайла? І хто він є – випадковий Михайлів знайомий, племінник чи, може, син? Однак жодної схожості між цим юнаком і Михайлом я не помітив, і мені відлягло від серця, але ж те бурчання нарешті проявилося в словах, і я почув зневажливу сентенцію, яку він вимовляв, нікому її не адресуючи, ніби вмовляв себе самого:

«Розірвану Німеччину об'єднала пристрасть бюргерів до пива, а Україну об'єднає хіба що футбол…»

«І не тільки!» – кинув я два слова в його знеохочене обличчя. І тут же пошкодував, що ув'язався в дискусію з неврастеніком, однак відповіді на мою репліку від нього не почув, хоч бачив, як гидливо, немов дві п'явки, склалися до слів його губи: у ту мить із подіуму пролунав тривожний голос головного польового командира:

«Кандидата в президенти отруєно! Але криза вже минула, він одужує і завтра буде, дасть Бог, серед нас…»

І тоді я пішов з Майдану, пригноблений страшною новиною. Йшов і втішав себе тим, що звістка лиха, однак не безнадійна, все буде гаразд, мусить так бути – особа кандидата в президенти стала останнім шансом для нашої нації, однак думка про те, що замахи на життя наших провідців є вже давнього традицією, прокляттям для народу, долала мій оптимізм, й мені хотілося кричати з болю: «Доки, доки, доки?!»

Я зайшов до намету, боязко підступив до лежака, який досі був моїм, а тепер перестав мені належати, а кому – я не знав, проте лягти на нього не насмілився, глянув на розкритий Михайлів рукопис, до половини прочитаний, мій погляд упав на заголовок наступного розділу, і я жахнувся, збагнувши його жорстокий зміст:

«Мартиролог»!

Увімкнувши лампу, я сів за Михайлів столик і продовжував читати.



Розділ одинадцятий

Помстіться за мене!

(Із Михайловых записок)


Було колись таке в мене видіння уві сні: з найвищої української вершини – може, то з Говерли, яка на південному краї прямовисно обривається і стрімкою скелею запаморочливо падає в зашумлене правічними борами бездоння, а з круглої нори, із камінної утроби, вибухає сріблясто-біла бурхать; на долах вона назветься Прутом, який, перекотившись водоспадами, вихопиться на рівнини й відкроїть від України найзеленіший шмат землі, щоб показати її як екстракт краси європейському задимленому світові – ось яка Україна!

І шепотів я тоді у мареві сну: погляньте, добрі сусіди й вороги тяжкії, – де ви ще бачили таку красу, а це ж тільки невеликий шмат мого краю; моя земля вся така – найпишніша у світі: від гір простилається широка безкрая рівнина, а на ній села і міста, вивершені банями церков, над благословенним моїм світом опустилося шатро синього неба, й течуть по тих рівнинах бурхливі й тихі ріки, що випливають зі сповитих сизими туманами гір.

Та явилося мені й інше видіння – не уві сні, а в недремній пам'яті, переданій у спадок від дідів і прадідів: я побачив із вершини мого життя всю долю рідного краю, і раптом зітліла пахуча зелень на моїй землі, й небо змеркло в куряві димів, а переді мною розпростерлося поле після битв, вкрите трупами. Жовті кістяки з чорними очними ямами зяяли під небом, немов образ самої смерті. Повсюдно ржавіла й проростала будяками зброя, над мертвими кіньми зі здутими животами кружляло гайвороння, й повітря повнилося зловісним карканням і млосним смородом розпаду…

Весь мій край, який щойно ввижався мені як серце земного едему, змінився у моїй пам'яті на схололі пожарища з чорними ребрами спалених церков, зі стовбурами димарів, що звелися над попелищами, немов сторожі пекла, в прибиті дощами руді плямиська крові, в переповнені закатованими людьми тюрми – що ж це трапилося із моєю землею, чи то, може, вона такою й стала б, якби всі столітні втрати збіглися в один мент на пострах Всесвітові?

Я прокидаюся з того жахливого мороку, страшне видіння змінюється на слова, почуті ще в дитинстві: то я, тринадцятилітній хлопчина, слухаю розповідь мого діда Максима, який повернувся після десятилітньої каторги з Колими; розповідає він мені про все, що бачив і пережив на своєму віку; мені страшно, проте в душі зроджується дитячий оптимізм, який не дає тій пітьмі поглинути мене всього, і має він запах меду із пасіки прадіда Пантели в Підбужжі: ми поверталися тоді з його гостини, і той медовий солод, немов надія, злагіднював полинову гіркоту дідусевої розповіді.

…Пані Терміна Шухевичева отримала з Відня від Коновальця зашифровану телеграму «про виправу віденських пластунів до Львова» й утямила, що на зустрічі з «пластунами», як і домовлялися з Полковником, мають бути присутні Андрій Мельник, Дмитро Донцов і Максим Безрідний.

Вона прибирала гуцульську кімнату, в якій мешкав її внук Роман, звеліла йому повиносити книжки й папери: хлопець готувався до вступу в Політехніку. Роман спитав у бабусі, чи може він бути присутній, як колись, під час розмов старших у гуцульському покою, однак на це конкретної відповіді не отримав: «Ти вже подорослішав і сам відчуєш, коли тобі треба буде вийти з кімнати».

Пані Терміна гаряче привітала молоду пару: «Я для вас підготую верхню кімнату, й там ви зможете провести весь свій медовий місяць». Дашкевич на те відповів вдячним поклоном, а Олена вся спалахнула червінню, почувши в запрошенні господині прозорий натяк на подружні стосунки. Ольгу Левицьку-Басараб пані Шухевичева ледве впізнала: туск за чоловіком висмоктав з її обличчя жіночу м'якість, Ольга була сувора, стримана, й рідко коли дотикалася до її уст усмішка.

На визначену годину, після обіду, завітав на Собіщину другий тур гостей: доктор Дмитро Донцов із дружиною Марійкою з Бачинських, меценас із Ходорова Максим Безрідний та із сивими скронями і вродливим обличчям полковник Андрій Мельник.

У покою стало гамірно, вітальні балачки тривали досить довго, аж урешті вирлоокий Донцов сів за стіл і промовив сухо: «Ну прецінь…», що означало: для чогось ми тут зібралися, шановне панство…

Запала мовчанка, хтось мав почати розмову, проте ніхто не зважувався заговорити першим: всі ж бо знали, що настав відповідальний момент, і з цієї миті від кожного з присутніх залежатиме не тільки його власна доля, а й долі тисяч або й мільйонів людей, котрі підпорядкуються прийнятому тут рішенцеві…

А біля вікна стояв юнак Роман Шухевич – весь напружений і сповнений готовності прийняти для себе на все життя волю мужів, які сьогодні зібралися в гуцульському покою пані Терміни.

«Ми стали на порозі нової епохи в історїї нашого народу, дорогі мої приятелі, – заговорив Донцов. – Ми є свідками становлення нової ідеологічної течїї, яка зародилася під час війни на полях битв за самостійність України. Однак нині, з причин наших невдач, вона мусить перерости в організований політичний рух з партійним забарвленням і називатиметься інтегральним націоналізмом, тобто цільною і єдиною політичною субстанцією, в якій окремі ланки будуть нерозривно зв'язані між собою, залежатимуть одна від одної, а всі разом підпорядковуватимуться єдиному началу – без дискусій і обговорень».

Крайовий командант УВО полковник Андрій Мельник уважно вислухав мову доктора Донцова, що прозвучала як давно продумана ним декларація програми нової партії… А втім, під час останньої зустрічі Мельника з Коновальцем у Львові, коли була створена перша клітина УВО, до схожої перспективи розвитку підпілля доходили й вони обидва у повній згоді, тільки форма майбутньої організацїї, яка мала б очолити підпільну армію, на їхню думку, мусила бути за всієї дисциплінованості й обов'язковості виконань рішення Проводу не надто вузькою і не тоталітарною… Тож сказав полковник Мельник без виклику, але твердо:

«Ваша ідеологія, пане Дмитре, цілком прийнятна для майбутньої організації, котра має бути створена на грунті УВО як цементуюча сітка революційних сил. У цьому я нітрохи не сумніваюся. Однак, думається мені, тоталітаризм не властивий психології українця, і така, як ви пропонуєте, організаційна схема може відштовхнути від нас народні маси, а без їхньої допомоги неможливе існування тепер бездержавного війська. Повна ізоляція може стати для організації згубною. Зрештою, на установчій конференції УВО в Подєбрадах, як мені стало відомо, українські старшини прийняли дещо інші ідеологічні засади Юліана Вассіяна: широта організації, залучення прозрілих, інтернаціональний склад армії, зв'язки з хліборобами і робітництвом…»

Донцов нахмурився й відказав, стримуючи роздратування:

«То згубні для андеграунду засади: всепрощення, розмитість… Позитивізм Грушевського, Антоновича, Липинського і того ж таки Вассіяна довів нас до поразки, пане Андрію. То глорифікація плебея!.. Ми ж мусимо виховати політичну аристократію з духом провідної вищості й завойовницького розгону. Хіба не бачите, як народ застигає й лінивіє в післявоєнному спокої: видобуває зі схованок сентиментальні гуслі, бо ж боїться заклику сурм. Вассіян… Не жадай чужого. Та як не будемо жадати чужого, то й свого не матимемо. Земля – живильниця національного духу, джерело нашої цивілізації. Опортунізм! Хлібороб нічого не бачить, крім хліба, й від цього тупіє. Японці не мають землі, зате мають незалежність!»

«Японці створюють найсучаснішу науку – то їхня земля, – втрутився Максим Безрідний. – Тому наша партія повинна абсорбувати якнайбільше вчених. А цього не зможе зробити ізольоване підпілля. Мілітаризм, який ігнорував освіту, завжди програвав. Я ось одружився з учителькою «Рідної школи» Катериною Смоляк, людиною ніби аполітичною, але ж то вона, а не я, прищеплює учням наші революційні ідеї…»

«Максим має рацію, – сказала Марійка Донцова. – Майбутню націоналістичну організацію розбудує молодь – фермент інтегрального націоналізму. Але яким цей фермент буде без «Слова о полку…», без Шевченка?»

«Я згоден з тобою, люба, певно що так, – здобувся на усмішку Донцов. – Але ж учителя потрібно ще виховати, це наше завдання: щоб заговорити про роль артиста, треба з того артиста зробити справжнього митця, який відчував би зміст слова, а не лише умів милуватися буквицею, з якої розпочинається строфа. Та ж ми зализали Шевченка, мов цілувальний хрест, а треба вміти показати його в образі національного сумління. А степ «Слова о полку…» – то не лани золотої пшениці із жайворонками над ними, то простір, де вовки виють по яругах і лисиці брешуть на черлені щити! Ось як треба виховувати націоналіста-аристократа!»

«Тепер послухайте мене, – заговорив Дашкевич. – Я виснував з ідеології, яку проповідує шановний пан Донцов, ось що: примат волі над розумом, мета виправдовує засоби, готовність до завойовництва, перманентна революція і саботаж та терор, які знесилюють окупанта. Всі ці елементи так чи інакше мусять проявлятися у підпіллі, крім, звичайно, імперської сверблячки. Але у вашій ідеології немає місця для легальної боротьби. Для тих же учнів, яких виховує пані Катерина Смоляк. Адже не всі вони стануть членами ордену. І ми не сміємо заховатися в глибоке підпілля, бо поза нашою увагою залишиться більша частина народу, яка повинна годувати підпільне військо. А до такого чину треба люд підготувати. Тому я, залишаючись у підпільній організації, маю намір створити у Львові легальне товариство «Луг» – резерв майбутньої Організації Українських Націоналістів».

«А я скажу ще й таке, – промовила Олена. – Ми повинні знайти в собі відвагу Данте – зійти в підземелля нашої минувшини й винести звідти наверх страшну правду для помсти».

«Таким має бути наш перший крок у майбутній діяльності», – сказала Ольга Басараб.

«А що ти скажеш, юначе?» – звернувся до Романа Максим Безрідний.

Роман довго мовчав, не насмілюючись висловити свою думку, й, ковтнувши спазму, промовив нарешті:

«Молодь повинна спершу вас почути, а потім у свій спосіб зреалізувати ваші мислі».


* * *

…Ми з дідом Максимом йшли перелісками й лугами понад Колодницею і Стриєм, віддаляючись від Підбужа й наближаючись до Ходорова.

Там, у старій хаті, чекала нас з вечерею бабуся Катерина, яка після арешту мужа замінила мені тата й маму, бо ж батька я майже ніколи не бачив: його неголене обличчя зрідка нахилялося наді мною, й зрідка я прокидався від знайомого й рідного подиху, який терпко пахнув міцним тютюном… А мама Марія після енкаведистської операції в Білогорщі, в якій загинув мій батько Остап, переховувалася від вивезення в Сибір то в брата в Роздолі, то в сестри у Бібрці. Мені здалеку пахла смачна вечеря, однак дорога була далека, й дідусь часто зупинявся, віддихуючись, – клята Колима витруїла його залізне здоров'я.

Цього разу ми востаннє гостювали у прадіда Пантели: був він подібний до святого Миколая – з довгою бородою й добрими очима – дідуган помер у дев'яносто літ. І мені ніяк не вкладалася в голові розповідь моєї мами про те, начебто Пантела був безбожником… Ну яким там безбожником, просто недолюблював попів, бо їх, як йому говорили, не вшановував й Іван Франко, а що прадід належав до Франкової радикальної партії, то й до церкви не ходив і водно говорив бабі: «Як умру, а ти приведеш попа, я мертвим схоплюся з лавці й прожену святенника!» Та ось прийшла до старого радикала Костомаха, заглянула йому в очі, і зрозумів тоді старий, що життя має межу, за якою існує невідомість, і, злякавшись її, покликав бабу й проказав: «Що було на землі, то видів, а що є там, ніхто не знає, то клич священика, най дасть мені розгрішення, бо як мою грішну душу не схочуть там прийняти, то куди подінуся?»

Цю потішну історію розповідала мені мама, коли я вже став дорослим, тоді я вперше усвідомив, що мій рід з діда-прадіда політичний, то й для мене, мабуть, не стелиться інша дорога в житті. А яка та дорога, я збагнув ще дитиною, й здалася вона мені і заманливою, і страшною…

Отож брели ми тоді з дідом Максимом придністровськими лугами, вертаючись від першого політика в нашому роду, й дідусь розповідав про долю Ольги Басараб, а на моїх устах терпнув солод від прадідового меду, гірчив, та до кінця не сполинів: тоді я вперше втямив, що переді мною простилається тривожне й невідоме, немов космос, потойбіччя, в яке треба входити без гріха за душею, бо тільки праведник зможе витримати призначене йому чистилище й залишити в людях добру пам'ять про себе.

…Пані Терміна подала на стіл вечерю, й коли гості вже пили каву, вихиливши по келишку коньяку, й почали ділитися пережитим, полковник Мельник підійшов до Ольги Басараб, узяв її під руку й, перепросивши товариство, зайшов з нею до сусідньої кімнати. Затрималися там недовго, а коли вернулися до столу, Ольга присіла біля Максима й промовила до нього упівголоса:

«Якщо ти зараз їдеш до Ходорова, я проведу тебе на станцію».

Ці її слова прозвучали, немов розпорядження, всі підвелися з місць і почали прощатися.

«Максиме… – промовила Ольга, зупинившись перед залізничним двірцем. – Ти, може, пам'ятаєш свої слова, сказані перед війною на комерсі в Українському городі: «Щоб плебеї змінилися на воїнів, мусить статися в нашому суспільстві вибух сорому…» Та експлозія вже настала, дорогий мій друже, і відтепер ми змиватимемо із себе сором перемогами або смертю. Не біймося Безносої, вона не така страшна, як сором. А тепер слухай: ти, як керівник повітової екзекутиви УВО на Ходорівщині, матимеш часті зустрічі або, як мовлять підпільники, «стрічі». Тож запам'ятай пароль: «сурма-алярм». Якщо він зміниться, тобі повідомлять. А коли знадобиться зв'язкова між закордонною і крайовою командами УВО, то піди на вулицю Висп'янського 12/4, натисни ґудзик дзвінка – три короткі й один довгий – і спитай, чи можеш побачити Стефанію. Оце і все, прощавай, побратиме».

Вона обняла Максима, повернулася і зникла у провулку. Ніколи більше він її не побачив.

…На сорокадення смерті Ольги Басараб, після поминальної відправи на цвинтарі, до Максима підійшла жінка з опущеною на обличчя чорною вуаллю, представилася Стефанією й назвала йому пароль для виходу на полковника Мельника.

На стрічі полковник вручив Безрідному револьвер і дав завдання вбити шефа інформаційного бюро комісара Юзефа Кайдана. Максим кілька днів вистежував слідчого Ольги Басараб і застрелив його, коли він виходив з парку Еллінського над став, що біля підніжжя Цитаделі. І про виконання атентату доповів полковникові. Тоді Андрій Мельник розповів Максимові про обставини смерті Ольги.

Після 1923 року, коли Антанта на Раді амбасадорів визнала Галичину частиною Речі Посполитої, польська жандармерія розпочала невтримну нагінку на УВО. У лютому 1924 року поліція вистежила явочну квартиру на вулиці Висп'янського, зробила обшук і знайшла пакет документів розвідчої референтури УВО із планами дислокації польського війська в Галичині.

Ольгу Басараб заарештували, тоді взяли і Андрія Мельника, обох посадили у в'язницю на вулиці Яховича – в сусідні камери. В'язні перестукувалися азбукою морзе, їх прослуховували, однак ніяких потрібних для слідства відомостей не дізналися: Ольга повідомляла полковникові про тортури, яких зазнавала від слідчого комісара Кайдана.

Сковував їй ланцюгом ноги, ставив сторчака, а підручні кати Кайдана били ув'язнену гумовими палицями по спині – був це так званий ППГ – polski promysel gumowy.

Ольга мовчала.

Застосовував «Парагвай»: зв'язаній жінці вливали до носа воду з чайника.

Не почули від неї й слова.

Викручував ноги, виривав обценьками живе тіло. Підключав до вух струм.

Ольга навіть не стогнала.

«24 лютого, – розповідав Максимові полковник Мельник, – я розшифрував у навальному стукові тривожне повідомлення катованої Ольги: «Прощайте, пане полковнику, я більше до вас не озвуся. Кайдан пообіцяв мені зробити «манікюр» – голки під нігті. Цього я витримати не зможу». Того ж дня вона повісилася на ґратах у своїй закривавленій сорочці. За кілька днів мене перевели в камеру № 7, де сиділа колись Ольга. Це теж був садистський засіб – у камеру смерті. І я прочитав видряпані нігтем на стіні слова: «За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну. Вмираю замучена. Помстіться за мене! О.Б.»

За домовиною Ольги Басараб пішли тисячі людей на Янівський цвинтар. А за два місяці на тому ж кладовищі ховали комісара Юзефа Кайдана. На похорон зганяли українських гімназистів, а хто бойкотував погребения, того не допускали до матури. Польська громада не вшанувала ката: на цвинтарі біля могили стояли поліцаї, а ще студенти, які імітували клепарівських люмпаків – були одягнуті в жебрацьке лахміття.

І я промовив тоді зовсім по-дорослому, вислухавши страшну розповідь діда Максима:

«Але ж таки скинули вони потім жебрацький одяг із себе й одягнулися у військові мундири…»



Розділ дванадцятий

Мати і син


Я відсунув рукопис на край столика, читати далі було невміч – мартиролог, здавалося, не матиме кінця, й туск огорнув мене: що ж то за така наша доля, що в історичному календарі України майже немає побідних дат, та й перемоги раніше чи пізніше завершувалися поразками. І ми звикли вшановувати трагедії – самозабутньо, голосно, під акомпанемент похоронних дзвонів: національними святами стали для нас процесії за домовинами. І то ще півбіди: ми часто й могил не знаємо, не відаємо, де заховано останки наших бійців і провідців, і відправляємо панахиди не на гробах, а над усією землею…

На подіумі, чутно було, хтось промовляв, карбуючи слова: «Ви нас не уб'єте, у вас не вистачить КамАЗів і ампул з отрутою, разом нас багато, нас не подолати!» Я вийшов з намету, вже смеркало, снопи прожекторів освітлювали постать на сцені – був то наш кандидат у президенти, який вирвався із лабет смерті й не став ще одною жертвою в українському мартиролозі; світляні смуги, немов умисне, щоб бачили люди, промацували його колись вродливе обличчя, тепер спотворене паралічною гримасою й ґудзуватими набряками: життя перемогло, залишивши по собі відбитки смерті; а народ скандував прізвище кандидата, ніби закликав його до життя й перемоги – і вже ніхто не сумнівався, що переможцем стане муж, який он стоїть на сцені як символ нашої невмирущості.

Мітинг закінчився, а люди все ще не розходилися, наче боялися, щоб їхнє місце не зайняли інші маніфестанти й не потоптали таку ефемерну перемогу. Я стояв біля намету, до пальців добиралися зашпори, мені треба було зайти досередини й розкочегарити буржуйку, та я щораз то більше відчував себе випадковим гостем у Михайла, а надто у його сина, на якого чекав простелений на долівці матрац, і появи якого я побоювався: був уже впевнений, що Михайлів син – це той самий юнак, який потоптав синьо-жовту бинду й виціджував з уст скептичні репліки перед сценою.

Нарешті з'явився Михайло. Він покликав мене рукою до намету, похукав у долоні й тут же заходився біля пічки; мав добрий настрій і говорив до мене посміюючись:

«А я ще вчора знав, що переможемо… Ні, ні, я в політичні тонкощі не вникав, хоч сподівався, що Верховний Суд винесе справедливий вердикт: фальсифікація у другому турі виборів була надто прозорою й нахабною. Я ніколи не вдаю із себе пророка. Але явився знак… Знаю такого чоловіка, зрештою, всі його знаємо – це один із наших поетів, ідеальний боягуз і кон'юнктурник, який вибулькує на видноті тоді, коли справу зробили інші й жодних труднощів чи небезпек для нього вже немає. Діждавшись такої нагоди, він, немов гофманівський Цахес, випинається вперед, забирає ініціативу в свої руки й від свого імені оголошує ділові вінець або навіть звитягу… І ось учора цей полохливий, немов заєць, віршомаз вихопився на сцену, протиснувся поміж організаторами маніфестації, зафіксував себе в полі телеоб'єктива й почав вигукувати «Слава Україні!» Він тицяв головному польовому командирові рукавиці – це, мовляв, для хворого кандидата в президенти, й співав надриваючись: «Разом нас багато!» Досі ним тут і не пахло, й коли я побачив його, такого сміливця, на естраді, то зрозумів: якщо вже цей не боїться, то, напевно, немов точний манометр, відчув, що будь-які небезпеки позаду».

«Боюся, щоб такі випердки першими не скористалися з перемоги нашої революції», – сказав я.

«Цілком можливо, – мовив Михайло. І враз спохмурнів, глянувши на лежак, призначений для його сина, й проказав зниженим тоном, у якому не залишилося і сліду від недавньої веселості: – А ти чого зайняв мій столик? Лягай, лягай, тобі там зручніше буде читати. Бо він, мій Ігор, мабуть, не прийде».

«Чому в тебе так сталося? – насмілився я запитати. – Оля з Юрком – на передньому, так би мовити, краю, а він…»

«Найтяжча наша хвороба – то зневіра, брате, Ігор – думаючий хлопець й тому постійно сумнівається. Біда тільки, коли сумніви беруть гору й змінюються на нігілізм. Моя Тетяна, коли мене не було, не зуміла йому допомогти. Якось Ігор запитав у неї: «За що ув'язнили батька?» І вона дещо легковажно відповіла: «За літературу». – «За літературу? Всього-на-всього?! – саркастично засміявся син. – За книжечки? А чи варті вони були того, щоб через них однокласники обзивали мене сином кримінальника?» Але ж і я також не зумів… Спитав недавно Ігор: «Скажи мені, тату, як це могло так статися, що під тими самими прапорами, за які ви каралися в тюрмах, ходять нині ваші карателі? Хіба вони за Україну, ту саму, за яку ти в тюрмі сидів? То що, є дві України, і я можу вибрати собі, яку хочу?» І я не зумів йому відповісти».

«Сумніви мають народжувати позитив, – сказав я. – Немає людини, яка б не сумнівалася, хіба то якийсь робот. Напевне, і в тебе мусили бути депресії: хто допомагав тобі?»

«Друзі допомагали… Але одного разу стався у мене небезпечний спад. І врятувала мене моя мати».

Михайло замовк – певне, готувався до сповіді переді мною, і аж по якомусь часі заговорив, глянувши на мій рукопис:

«Ти, брате мій, як бачу, дійшов уже до мартиролога… То, мушу визнати, найбільш недосконалий чи, сказати б точніше, неповний розділ. Бо ж як він може бути повним, коли насильницьких смертей у нашій історії налічується мільйонами? Хто той мартиролог міг би написати – земля ж наша стала могилою безіменних героїв, точне число яких знає тільки Господь… І знаєш, що найбільше мені болить? А те, що більшість із них були молодими, а хто в юному віці хоче вмирати, скажи мені… Вони ж то гинули добровільно, хоч знали, що подвиг кожного зокрема не запишеться у вічні книги, і мало хто з них вірив, що хтось матиме можливість прославити їх у майбутніх часах, заслонених, здавалося, навічно курявою кривавого божевілля…»

«Тому й жертва їхня має найвищу ціну», – сказав я.

«Власне, власне… А долі тих, про кого ми більше чи менше знаємо, хіба не болять нам – адже всі вони не дожили навіть до свого полудня?! Петлюра, Коновалець, Стус пішли з життя у сорок сім років, нібито Бог не хотів дозволити їм жити довше, ніж батькові нації – Шевченкові. Проте й такого віку пошкодовано іншим: Олена Теліга, Олег Ольжич, Валерій Марченко не дожили й до сорока. Мій батько упав на полі бою в тридцять літ. То слухай, коли хочеш, моя розповідь буде довгою».

Остап Безрідний, на псевдо Вітер, загинув 1950 року під час операції в Білогорщі. Він служив охоронцем у генерала Романа Шухевича, й після того, як стало відомо, що конспіративну квартиру викрито й на передмістя Львова – Білогорщу – суне багатотисячне військо НКВД, Остап із ще одним охоронцем пішов на пошуки нової квартири. Перейшли Мшану і за річкою Верещицею потрапили в пастку: Львів з передмістями і прилеглими селами опинився в кільці, вирватися з міста на левандівські поля Остап і його товариш не встигли, і коли збагнули, що обманути залогу над річкою їм не вдасться – обидва підірвалися гранатами…

Моя мати Марія полишила тоді домівку свекрухи Катерини Смоляк і переночовувала в родичів то в Бібрці, то в Роздолі, а мене викохувала бабуся. Мама зрідка нас провідувала, а я, вже школяр, з терпкою тугою, такою пекучою, що доводила до зомління, чекав, поки вона прийде бодай на годину. Мама була вродливою, і навіть горе не спило її краси. Я милувався обличчям матері – колись найфудульнішої дівчини в Ходорові, і знав те, чого дитині не конче знати. Марія була зв'язковою УПА й на одній зустрічі закохалася в чотаря Остапа – й не вернулася вона до своїх батьків, жила з Остапом у бункері, а коли зайшла в тяжу, батько привів її до своєї матері Катерини, і там народився я.

Про те, звідки я взявся, дізнався на толоці від хлопців, коли тата вже не було серед живих, а бабуся Катерина заміняла мені маму. Рідна ж стала для мене легендою, і в ті короткі години, коли вона навідувалася до мене, я випитував її про батька, про генерала Шухевича, про партизанські бої і про енкаведистську облогу в Білогорщі. Мати мені оповідала, вона викшталтувала мене таким, яким я є нині, її й мого батька життя стало початком життя мого власного, і я мусив крізь нього перейти.

Мати розповідала, як після операції в Білогорщі вдалося їй вийти на зв'язок з партизанами, котрі після втрати команданта заховалися під землю; вони ще два роки виходили з криївок і вступали в короткі бої з енкаведистами, поки не гинули або не потрапляли в полон; від них дізналася Марія, де загинув Остап Безрідний-Вітер. Сталося то на пагорбі за Верещицею; вона шукала його останків, не знайшла й поставила на горбі березовий хрестик – на знак, щоб не забути місця, де згасло життя її мужа. І щороку в березні ми з матір'ю ходили молитися на те місце, де нині стоїть високий дубовий хрест.

І так розполовинилося моє життя, брате: я вчився разом з тобою в університеті й існував легально, та було в мене ще й інше життя – властиве для моїх духовних засад – підпілля, яке й довело мене до тюрми.

Максим Безрідний і Катерина Смоляк відійшли з цього світу, й у мене залишилася тільки моя мама – вчителька, подруга, а згодом любляча бабуся моїх дітей Ольги та Ігоря.

Я все життя був вірний маминій науці, й говорила вона мені, коли я вирішив продовжувати батькову справу:

«Як тобі стане нестерпно тяжко, піди – хоча б у думках – над Верещицю й помолися біля татового хреста».

І я ходив до матері і до батька на пораду, ходжу до них і нині.

…А те сталося зі мною за другого ув'язнення: я відбув на той час у мордовському таборі шість літ, а якщо додати мій перший строк – то цілих десять.

Людина ж не залізна: незважаючи на непоступливість і стійкість, всіх нас долала тюремна втома, підступно підкрадаючись до кожного арештанта. Вона виснажувала фізично й духовно, і хоч ніхто, навіть перед самим собою, не признавався до своєї виснажливої депресивності, яка, немов туберкульоз, сточувала наші сили, все ж занепад духа провіявся пошестю над табором: хтось не витримував і зривався до непослуху, за що потрапляв до карцера, інший оголошував голодування, і його вивозили із табору невідь-куди, ще хтось намагався перевиконувати робочу норму, повіривши тюремникам, що це йому скоротить строк ув'язнення, а один таки написав покаянну заяву, його відпустили на волю, й тюремна влада почала заманювати нас брати з нього приклад. Однак ніхто більше не каявся, не просив прощення.

І тоді почалося фізичне винищування лідерів. За п'ять років до розвалу московсько-більшовицької імперії у карцерах і таборових шпиталях померли Валерій Марченко, Олексій Тихий, Василь Стус… І це далеко не весь тюремний мартиролог. Однак диво: насильницький мор не підточив стійкості в'язнів, навпаки – в таборі почалися страйки, в'язні не виходили на роботу, оголошували групове голодування.

Після смерті Брежнєва новий радянський лідер проголосив так звану перебудову й гласність, і тоді тюремні владці вдалися до найпідступнішого заходу: кожен в'язень, мовляв, має право подати у Верховну Раду СРСР прохання про помилування.

Це був удар у саме сонячне сплетіння, який доводить не до смерті, а до зомління й прострації – й спіймалися на гачок деякі слабодухі. А ще було дозволено частіші побачення з рідними: солодке тістечко іноді жорстокіше ламає людину, ніж нагайка…

Провідати сина дозволили й моїй мамі. Вона мешкала в Ходорові сама, і єдиною її втіхою були учнівські канікули: зі Львова до бабусі приїжджали її улюблені внучата Оля й Ігор. Найдужче, аж хворобливо, любила вона старшого внука: на ньому закінчувався родовід Безрідних. Життя прадіда, діда й батька випало продовжити йому й зберегти наше чесне ім'я. І може, думала мати, на Ігоря впаде благословенний жереб дочекатися волі, за яку страждали й гинули всі в нашому роду.

І ось сидить вона, дорога моя матінка, переді мною в тюремній кімнаті побачень, мовчки дивиться на мою стрижену під нуль голову, на вихудлу постать в арештантській робі; мати гладить шорсткою долонею моє зап'ястя з блідо-синіми прожилками, перебирає довгі вижовклі пальці з ґудзуватими дистрофічними кісточками, заглядає в мої пригаслі очі, й сива сльоза скочується з кутика лівого ока, а у правому сльози вже немає; мама, колись найвродливіша жінка в Ходорові, зсутулилася, зсохлася – і де ділася та Марія, що закохалася на стрічі в хороброго партизана, пішла з ним у повстанські нетрі, витримала розлуку з мужем, переболіла його смерть, знайшла місце Остапової загибелі й березовий хрест поставила на його пам'ять, єдиного сина виховала на поневіряння в тюрмах – усе зі свого великого багатства втратила і сидить тепер у кімнаті побачень уже без жодної надії…

Я заглянув у її очі й уздрів у них сторожку іскру непокори – була та іскра її святою надією і вірою в добру долю сина, тією вірою, котру втрачав я, ту, яка тепер у холоді тюремних стін не прозирала ні з моєї постаті, ні з упалого голосу, коли я намагався втішати матір.

Й у ту мить незборимої скорботи я відчув, як у моїй змореній душі проколюється пекучий жаль вкрадливим нашіптуванням до зради себе самого; я відганяв той нашепт, підступніший від напучувань самого Азазеля, обняв матір і сказав: «Усе буде добре, мамо», і тої миті я вирішив жити лише для неї, бо що вартують усі мої змагання супроти материної сльози?

«Так, так, усе буде добре, сину», – відказала моїми словами мати, і я подумав, що вона відчула мій рішенець й погоджується з ним.

Та це тривало тільки мить, мати ще раз вимовила ту заповітну фразу, і в її голосі я відчув незгоду з будь-яким моїм вчинком, який не допасовується до життєвих засад покійного батька. І це відчуття вмить стало на сторожі моїх роздумів, вагань і сумнівів, воно виструнчилося у моїй свідомості, немов партизан перед командиром, і не вступалося з поля моїх думок, хоч я намагався того й не помічати.

Мама поїхала додому, а я карався в роздумах і відганяв від себе, як тільки міг, спокусу написати прохання про помилування, боявся навіть у думці вимовити це зрадливе слово, проте воно, видно, відбивалося в моїх очах нікчемним полиском, і видатний психолог – начальник табору майор Карташов викликав мене у свою канцелярію і промовив лагідним, ну зовсім-таки батьківським голосом:

«Ти добре поводишся, Михаиле Безрідний, і я винагороджу тебе поїздкою до мами. Згода?»

І замість запитати, яка ж ціна такому подарункові, замість плюнути йому в обличчя, я, уздрівши в пам'яті зірницю сльози в кутику маминого ока, проказав супроти своєї волі тихо: «Згода…». У так звану відпустку я їхав у приємному товаристві: двоє офіцерів з кобурами на поясах супроводжували мене з Мордовії до Львова й передали начальникові львівського КДБ, що на вулиці Дзержинського. Начальник, як і майор Карташов під час розмови зі мною в таборі, був підкреслено ввічливим, і я подумав, що всі кати схожі між собою то озвірілим виразом обличчя, то приклеєною до губів стандартною посмішкою – у таких змінних масках вони у тридцять сьомому році виносили невинним смертні вироки; я тої миті знайомства із львівським енкаведистом хотів собі уявити, що діялося із в'язнями після оголошення таких вироків: кричали, плакали, зомлівали, плазували чи, як Григорій Косинка, реготали в обличчя убивцям; того я не міг знати, впевнений був лише, що та посмішка на губах катів не зникала і тоді, коли вони стріляли приреченим у потилиці, – й моторош проймала мене при тих думках, і, крім мотороші, не відчував більше нічого…

Однак настали інші часи: совєтська тюрма, передчуваючи свій кінець, намагалася в очах світу себе облагородити, згуманізувати – мені ж ніхто не підписував смертного вироку, навпаки, пропонували свободу, а якою ціною, не говорили, та ціна вимірювалася духовним зламом. Начальник КДБ підсунув мені заповнений друкованим текстом лист паперу, він робив це так само цинічно, як члени «тройки», які підсовували смертникам останній протокол: на губах катів, напевне, гадючилася така сама посмішка, як нині в мого благодійника; однак зміст надрукованого тексту, запропонованого мені для підпису, був оптимістичний, обнадійливий і у своїй суті чорно-підступний: я повинен був підписати прохання про помилування – мені обіцяно свободу!

Це зриме наближення волі – коли за мною не стоятиме стражник, і я робитиму не те, що велять, а те, що хочу, коли обніму свою кохану Таню й нетерпляче поведу її до постелі, коли вранці, побачивши мене, повиснуть на моїй шиї Оленька й Ігорчик, коли я зустрінуся з друзями й вип'ю з ними ущерть наповнений келих вина – все це навально напливало на мене, й нічого солодшого за спокусу свободи тоді не існувало: я, немов нурець у спеку, потопав у повені близької радості, й моя долоня мимоволі лягла на папір, а в мої неслухняні пальці втискав кулькову ручку начальник львівського КДБ. І вже ті три пальці міцно її стиснули, і якби та посмішка на губах кадебіста розплилася або згасла, я, певне, поставив би на папері свій підпис, – ба ні: вона гадючилася на губах, немов розтоптаний дощовий черв'як – образ моєї можливої ганьби.

Я відсунув папір і сказав:

«Ви обіцяли мені зустріч з матір'ю, чому не дотримуєтеся обіцянки?»

«Та що ви, Михаиле! – аж тепер розтиснулися сковані приклеєною посмішкою губи ката мого сумління, й мене обпік полиск білих зубів, що загородили його рот, немов нікільовані ґрати; хижий оскал начальника був страшний і невблаганний, мені здалося, що він зараз увіп'ється тими білими зубами в моє тіло – міцно й мертво, мов скажений пес. Він розвів руки й голосно засміявся, нібито чимось вельми втішився; того реготу я злякався, аж відкинувся на спинку крісла, та зловісний сміх раптом стих, і я почув масний голос начальника: – Та ж ми все продумали, мій дорогий, ваша мама вмить з'явиться перед вами!» – І він кивнув секретарці.

Вона вийшла з кабінету, когось там покликала, й тоді через подвійні двері, немов крізь шафу, увійшла досередини моя добра мама. Була трохи не така, як на побаченні зі мною в таборі – переді мною стояла сувора випрямлена жінка з поморщеним обличчям, втомленим, знівеченим, проте гордим і у своїй старості вродливим; крізь густе плетиво зморшок пробивалася колишня зваба ходорівської красуні, вона не звернула уваги на запрошення начальника сісти й далі мовчки стояла, немов суддя під час оголошення вердикту.

Я чекав її обіймів, сліз, схлипів, синівський жаль розчулював і розм'якшував мене, немов тепло груду воску; я готовий був зробити те, що скаже мати, й терпнув від думки, що вона попросить мене вернутися додому, бо жити їй самій неміч.

«Шановна громадянко Безрідна, – так само масно заговорив начальник КДБ, – переконайте сина, щоб погодився підписати прохання про помилування, може, він змилосердиться над вашою осамотненою старістю й захоче вам допомогти…»

Мати навіть не глянула на начальника, проте враз із суворого судді змінилася на страдну жінку, й губи її заворушилися. Я прислухався, щоб почути материн наказ, мені здалося, що вона просить мене скористатися з нагоди й купити собі волю, а їй прихисток на старості літ. Моя рука простягнулася до ручки, й тут мати рвучко ступила крок до столу й накрила своєю шорсткою долонею моє зап'ястя.

«А чи ти винен, Михаиле?» – спитала, дивлячись мені у вічі, і знову зі страдної жінки стала суддею.

«Не винен, мамо, ти ж знаєш!»

«То чому маєш просити помилування? За який злочин? Та ти своєю згодою підтвердив би марність батькової смерті, ти зневажив би не лише себе, а й усіх, хто боровся із цими… – вона показала пальцем на начальника. – Нехай же вони просять помилування в нас! І ще попросять, попросять! – підвищила голос і знову притихла. – Вертайся в тюрму, Михаиле, і допроваджуй до скутку те, що розпочав. Іди, іди, сину, а я буду на тебе чекати…»

Я підвівся, сягнув рукою по папір, мама зробила застережливий рух, подумавши, певне, що я таки зважився поставити підпис, та я взяв папір, на якому було надруковане моє прізвище під текстом і поруч – відкриті дужки для підпису, й подер його на шматки.

Зласкавлене приліпленою посмішкою обличчя начальника КДБ враз озвіріло, набрало властивого йому вигляду, він натиснув на ґудзик, до кабінету увійшли офіцери, які привезли мене до Львова з Мордовії, й узяли під руки. Начальник показав матері пальцем на двері, й вона виходячи встигла ще сказати:

«Я піду за тебе на Верещицю до батькового хреста й скажу йому, що ти…» – й загубився її голос за дверима.

«…Я вернувся в табір, брате, – закінчував розповідь Михайло, – і пробув там ще два з половиною роки після того, як так необачно опинився на волосинному містку, з якого неодмінно впав би в пекло. А звідти вороття немає. Та я, певне, вже втомив тебе своїм спогадом. Але ж розмовляли ми про наш мартиролог, хіба мій спогад не про це?.. Різні бувають смерті: одні дарують вічне забуття, інші – вічну пам'ять, а ще інші – ганьбу. Всього було в нас… Та коли я, позираючи на минуле століття, хотів би дати йому українське ім'я, то назвав би його епохою двох лицарів без тіні й докору – Євгена Коновальця й Романа Шухевича. їхні імена теж записані в наш мартиролог…»



Розділ тринадцятий

Я – із самим собою


Усю ніч не міг заснути. Не те щоб аж надто розхвилювала мене Михайлова розповідь – зрозуміло, була вона для мене вельми драматичною, але хіба я міг хоча б припустити, що мати вчинить інакше, довиховуючи вже вихованого і нею, і тюрмою сина? З перших слів мого приятеля я знав, як закінчиться його зустріч з матір'ю у львівському КДБ, а інакше закінчитися вона не могла, бо якби сталося інше, то не відбулася б наша з Михайлом стріча на київському Майдані.

Ба ні, мою душу роз'ятрила, скалкою врізалася у свідомість зневажливо кинута на Михайлову адресу фраза його сина: «То за якісь книжечки поламалися долі – батькова й моя?»

І я подумав про себе, про свою письменницьку працю, якій присвятив усе своє життя: вимучила й виснажила вона мене, немов найтяжчий наркотик, я став залежний від неї, мов пияк від алкоголю, й водило моїм пером не лише усвідомлення корисності моєї праці, а й у більшій мірі – ейфорія від самого процесу писання, яке вгамовувало мою творчу спрагу.

І ні на що я не міг би проміняти невгасиму потребу писання: ні на політичну діяльність, ні на підпільну, ні на стоїчне терпіння за ідею у в'язниці, ані на партизанську героїку: я свято вірив, що моя дорога найдоцільніша, що література – то гостріша від дамаської шаблі зброя, що першим у боротьбі за волю завжди стояло слово – адже ворожі ідеї можна знешкодити тільки ідеями, й тут без слова не обійтися; терор і деспотизм здатні придушувати людський геній, однак його спроможне оживити слово, що несе в собі затаєну вибухову силу, яка в слушний час розриває владні клапани, немов стиснута до критичного стану пара в чавунному котлі.

Так я думав завжди, в поті чола працюючи над словом, так я, зрештою, думаю і сьогодні, проте, навтішавшись історією і збагнувши її глибину, відчув, як підкрадаються до мене сумніви.

А чи ж то ослабла Російська імперія від прихованої сатири Гоголя і чи зміцніла Україна від його романтизації нашої історії? А українська література – то набуток героїв чи гречкосіїв? Чи, за Достоєвським, краса слова вилікувала зазомбований імперський люд – та ж ні, бо за допомогою яких героїв – раскольнікових та смердякових? І чи не з'яловіла українська штука в рідному гетто, ставши споглядальною, а не бунтівною; і чи наша література і моя скромна лепта в ній своїм співчуттям до маленької людини не наділа народові на обличчя маску голоти й не винесла на нетривкі престоли ницих провідників на кшталт брюховецьких та пушкарів – схоже сталося за наших часів у Італії, Росії й німеччині, коли там до влади поприходили кальварійські жебраки з-під тібрських мостів, кавказькі шевці та прусські єфрейтори… А чи із заразою ідей класової боротьби, яка так міцно вросла в українську драматургію, прозу й поезію образами сільських глитаїв, козацьких старшин і маєтних дідичів, ми, письменники, не озброїли чернь проти національної аристократії й залишилися учнями в колоніальній школі перевертнів, де гуманність назвалася слинявістю, жорстокість – мужністю, грабіжництво – відвагою, фанатизм – ідейністю, авантюра – героїзмом, і де людей навчають не шляхетності, а хамству?

І з того співчуття до знедоленого люду ми обернули вістря наших пер супроти провідної верстви – і горді мазепинці перетворилися на свинопасів або жеброту – та ж ми ще і досі виставляємо свою біду, немов жебраки гнійні виразки на відпустах, і випрошуємо в чужинців милостиню…

То чи не мав Ігор рації – звичайно, супроти мене, літератора, а не супроти свого батька, який півжиття провів за ґратами, щоб повернути нам аристократичну гідність?.. Але ж і Михайло взявся за перо, то чи це не означає, що моя дорога правильна?

На стихлому Майдані в Михайловому наметі терзають мою душу розхристані думки, напливають до голови сумніви й здирають тиньк із храмових стін, заквацьованих мальовидлами сучасних богомазів. А що під ними на старих фресках: героїка чи ганьба?

…У моє сонне марево вплітається спогад про недавню мандрівку з моєю коханою Любкою до Кам’янця-Подільського – того міста, що увібрало в себе десятки архітектурних стилів, а найвиразніші з них – українське бароко, польська готика і мавританський стиль, бо стояло на пограниччі трьох держав і трьох культур. І як не дивно: незважаючи на те, що Туреччина панувала тут у часі найменше, найвідчутнішим є слід магометанської культури – певне, тому, що чужа вона культурі християнській і, як усе чуже, виділяється з неї.

Коли згадую це місто, постають перед очима передовсім Турецький міст над запаморочливо глибоким каньйоном, на дні якого в'ється Смотрич, і мінарет, споруджений над католицькою готичною катедрою. Ну, і, звичайно, фортеця з численними баштами, а одна з них – Кармелюкова; і як то міг він утекти, і то не один раз, з тієї піднебесної вежі, ніяк не вкладеться мені в голові, а може, то легенда… А коли зійдеш крутими східцями на дно каньйону, то відчуєш цілковиту розгубленість і безвихідь: з обох боків відриваються від землі прямовисні скелі, і там, на дні, можеш хіба що уявити собі біблійне чистилище, з якого до синього кружала неба, де знаходиться рай, жодна душа вибратися не змогла б…

Ми з Любкою дивимося гранд-виставу, яка відбувається під небом на Турецькому мосту: козаки в багряних кунтушах, у барвистих шароварах, у кучмах з довгими шликами, озброєні шаблями, мушкетами, пищалями й гарматами, штурмують зайнятий польським військом замок; гавкають гармати, тріскотять мушкети, сиві дими стеляться над рікою, блищать шаблі, мов ясне сонце, сяють, дзвенять пісні, аж земленька свята дрижить під нами, дорогая – за волю смерть нам не страшна!.. І пісня ця, коли я дивлюся на театральне дійство, звучить у моїх вухах хоралом і втискає мене у глибину віків; я під шал мелодії, насиченої звуками, немов симфонія, бачу справжню битву, яка в історії не конче, як це нині у театральній виставі, закінчувалася перемогою; і падають десятки, сотні воїнів, переможці скидають переможених із піднебесного моста у хлань бездонного чистилища, звідки немає вороття, – гинуть винуваті і невинні, борці за рідну землю і злобні завойовники, а міст стоїть непорушно, й забавляються артисти над полеглими, нібито ті й насправді мертві, позабувши у стані видовищної ейфорії, що кров людська – не водиця…

Та крізь нинішню театральну веремію я бачу справжню людську трагедію, що, викликана забавою, зринає моторошним видивом з глибин історії.

Турецькі яничари у чалмах із ложками на околичках, озброєні кривими ятаганами, волочать по мосту полоненого в заболоченому бурнусі; чалма зі страусовими перами, яка свідчить про колишній високий османський сан нещасного, злітає з голови й губиться, потоптана, у твані; полонений скиглить, благає пощади, та випросити помилування у бездушних яничарів неспроможний, вони його підносять, немов набитий половою мішок, перевалюють через поруччя, скидають у бездонну прірву, і тільки чутно сплеск води у Смотричі… Так зникає безслідно у глибинах каньйону найнікчемніший правитель України – син Богдана Хмельницького Юрась, ниций виплодок великого батька, нобілітований на реґіментаря хворим гетьманом, зрадник, який запродував Україну примежним сусідам, турецький баша, архімандрит, свічкогас, монастирський послушник і непотрібний уже турецькому султанові блазень.

І бачу я ще й інше видиво… Із судової зали Міністерства військових справ УНР, що на Вірменському ринку, виходить під конвоєм чотирьох петлюрівських гайдамаків запідозрений у змові проти Головного Отамана полковник Петро Болбочан – герой української революції, який вигнав із Проскурова і Жмеринки більшовиків, через що став урівень з Отаманом; руки в нього закладені за спину, а вигляд спокійний і гордий; він зупиняється, повертає голову до Петлюри й запитує востаннє: «Україні доконче потрібна моя смерть?» Головний Отаман опустив очі й мовчить; Болбочан не просить пощади, бо знає, що такий його жереб – загинути за Україну якщо не під Жмеринкою, то на дні каньйону над Смотричем, до смерті за батьківщину він завжди був готовий. Болбочан виходить з білого палацу на бруковану площу й крокує вбік каньйону, гайдамаки йдуть за ним з карабінами напереваги, зводять вниз вуличкою Іоанна Предтечі, камінні сходи не мають кінця, до смерті ще далеко, ще треба перейти ріку і стати під скалою; ноги в полковника не тремтять, він рівно йде кладкою, а за нею скала, і він спирається спиною об холодний граніт. Лунає команда «вогонь!», та пострілів не чутно, гайдамаки не насмілюються вбивати героя; до засудженого підступає охоронець Петлюри й стріляє впритул. Ми з Любкою зупиняємося на місці страти, де хтось поклав дві червоні троянди…

Героїка і ганьба проступають з-під тиньку на храмовій стіні нашої історії. А пісня лунає, звістує світові історичну правду – то із Кам'янця-Подільського, зі столиці УНР, якій залишилося для владного існування ще кілька днів, вирушає у невідомість Українська республіканська капела Олександра Кошиця, й сто самовідданих мужів пронесуть по безмежному світу славу й неславу України.

У солодкій дрімоті крізь заплющені повіки до мого внутрішнього зору раптом втискається білина стіни – чи то хатньої, чи то музейної, – а на ній з портрета в гебановій рамці дивиться на мене знайома з дитинства парсуна суворого отамана в смушевій високій шапці з тризубом над чолом, у шкірянці, перехрещеній на грудях ремінними портупеями; в нього суворе обличчя, грізно заломлені похмурі брови, стиснуті уста й міцне підборіддя; і я згадую, що вперше його побачив на знімку в довоєнній Українській загальній енциклопедії – то незрівнянний характерник, генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник, про якого я ще хлопчиком думав, а нині переконаний: якби то він очолив тоді всі українські збройні сили…

О, якби то він – але ж не дав Господь – підпорядкував собі полки Зеленого, Григоріва, Волоха, Мамая, Божка, Махна й самого Петлюри, то не тинялися б по європейських задвірках Грушевський, Винниченко, ті ж Махно й Петлюра, і, певне, здиміла б навіки з нашої землі червона сарана.

Він, коли вибухла Лютнева революція, і ще не вся Україна вміла назвати своє родове ім'я, вийшов у чині царського підпоручника до тисяч солдатів, які зібралися на віче на Сімферопольському майдані, не знаючи, до кого й з ким іти, за що воювати, й вигукнув: «Є серед вас українці?» І коли піднялося з десяток рук, він знову запитав: «А малороси є?»

І побачивши, як майже третина солдатів замахала руками, посміхнувся і спитав утретє: «А може, ви хохли?» – й над головами затріпотіли тисячі рук. Тоді Тютюнник подав команду лаштуватися в колони по чотири – і кроком руш! – повів шеститисячний український полк імені Петра Дорошенка в революцію.

Отаман Юрій Тютюнник привів на Звенигородщину вимуштроване в боях світової війни добірне військо саме в той момент, коли Винниченко дав наказ роззброїти полк імені Павла Полуботка, бо, мовляв, не гоже нам стріляти в єдинокровних братів, й коли ті єдинокровці змасакували загін студентів під Крутами, Тютюнник зайняв оборону Звенигорода перед бандою Муравйова, розгромив її, очолив Залізну дивізію і на день Злуки 22 січня 1919 року вийшов із найдобірнішим в Україні військом на Софійський майдан, щоб стати пліч-о-пліч з Головним Отаманом. Однак Петлюра, який приймав парад, удав, що того війська й не бачить.

Я нині розкриваю стару енциклопедію, щоб глянути на парсуну залізного отамана, і думаю собі: який то фізично й духовно здоровий був рід Тютюнників! Я товаришував з племінниками отамана – письменниками Григорієм і Григором Тютюнниками, вони теж були отаманами в літературі, доля їхня була геть схожою на долю безшабашного дядька: тільки-но стали на свою тверду дорогу на полі письменства, як і отаман Тютюнник у мілітарії, Бог забрав їх до себе, ніби спам'ятався, що зарано послав таких здольних мужів в Україну – чей вона ще не готова їх прийняти, слухатися і підкорятися їхній волі, й полишив Усевишній Україну без них – нехай вона ще визріє. Юрія Тютюнника розстріляли більшовики, коли йому було тридцять вісім літ, знаменитий романіст Григорій помер від воєнних ран у сорок два роки, а неперевершений новеліст Григір, не витримавши цькувань совєтських гайдуків, покінчив із собою в сорок сім…

Після двох зимових походів на Україну проти большевії полководець Юрій Тютюнник зійшов із бойової сцени: ганебно втік на коні з-під Базару, залишивши перед кулеметами Котовського триста п'ятдесят дев'ять своїх вояків, заховався у Львові і замешкав зі своїм штабом біля парку Еллінського.

Уже без війська, в своїй уяві, готує він нове антибільшовицьке повстання, ніби й не знає про те, що його військо давно інтерноване у польському Каліші; більшовицька розвідка підсилає до нього агентів, чекіст-провокатор Заярний входить у довір'я Тютюнника: намовляє його перебратися в Україну, де на нього нібито чекають готові до повстання підпільники. Отаман Тютюнник перепливає через Дністер, та замість підпільників потрапляє просто в руки комісарові ДПУ Балицькому… Більшовики ще трохи забавляються з колишнім грізним отаманом, надівають на його голову блазенський ковпак: втішаючи переможців, Тютюнник сам себе представляв у фільмі Олександра Довженка «Звени-гора», та, видно, у творі великого кіномайстра невільний актор ще раз показав ворогам своє справжнє обличчя.

У грудні 1929 року Юрія Тютюнника наздоганяє давно призначена для нього куля – у московській Бутирці. І того самого року бойовий побратим колись славного генерал-хорунжого Євген Коновалець створює Організацію Українських Націоналістів, яка за п'ятнадцять років очолить десятилітню війну УПА проти московської окупації.

Із напівсну будить мене Михайло – уже розвиднілося. Він залишає мене на господарці і йде до Тані, я ж присуваю до себе Михайлів рукопис.



Розділ чотирнадцятий

Війна ще буде!

(Із Михайловых записок)


1 листопада 1928 року з холодного туману висипався на Львів сивий недосвіток. Зжухлі травинки перед собором Св. Юра закосичилися колючим інеєм, й рівна доріжка, що перетинала митрополичий сад, спинаючись від резиденції Владики до притвору храму, встелилася візерунчатим килимком опалого козолисту. По цьому путівцю монастирські послушники витрутили візок із спаралізованим Кир-Андреем до церковних сходів і винесли його на паперть. Преосвященний поблагословив мирян, які заповнили подвір'я собору і просторий майдан поза кам'яною огорожею; тисячоголова громада прихожан німотно слухала проповідь митрополита й підносилася д'горі серцями, укріплюючи свій дух вірою в кращу долю зневоленого люду.

А говорив митрополит Андрей Шептицький про невмирущість чину славних українських лицарів, які поклали голови за незалежність Галичини й за синьо-жовте знамено, що десять років тому замайоріло на шпилі Народного Дому, – і хай пом'яне Господь у Царстві своїм загиблих у боях за Львів і нині, і присно, і вовіки віків, а живі борці на знак нашої нездоланності нехай віддадуть у цей день священний прапор у руки Св. Юрієві, який ось на фронтоні собору проколює списом пащу змія.

І коли заспівав церковний хор «Боже великий, єдиний», до фігури змієборця вибрався драбиною сивоголовий чоловік із синьо-жовтою бандерою в руці, він закріпив її за фігурою й вигукнув: «Слава Україні!»; на новітнє вітання Української Військової Організації натовп хором відповів: «Героям слава!» – і в радості, що саме так вшановує народ полеглих у боях за Україну, звів прапороносець угору руки й на мить завмер, а тоді знизу прокричав до нього русоволосий кучерявий юнак, приклавши долоні трубкою до уст: «Зникайте, пане Максиме, жандарми йдуть!» Голова ходорівської екзекутиви УВО Максим Безрідний вмить зістрибнув із драбини, вони обидва з юнаком прошилися крізь натовп, збігли митрополичою доріжкою в сад, заступлений високим грабовим живоплотом – і за мить стих за ними хрускіт по замерзлому опалому листі.

І коли жандарми кільцем обступили церковне подвір'я, зсередини храму вихопився величний кант «Благословенне царство Отця і Сина» – митрополит Шептицький зі священиками-мітратами розпочав молебен за душі оборонців Львова, й поліціанти не насмілювалися під час відправи знімати прапор, що лопотів, схилений із фронтону над храмовим подвір'ям.

Панахида закінчилася, а люди і далі стояли, тісною стіною заступивши сходи; «Стріляйте, стріляйте!» – почулися вигуки з натовпу, й жандарми оголили шаблі. Вони били безборонних людей плазом шабель по головах, а коли почулися постріли, люд почав розбігатися, в метушні падали долі прихожани й поліцаї, народ відступив за кам'яну огорожу, й тоді на жандармів полетіло каміння. Ті поки що не наважувалися виходити на майдан зі спорожнілого церковного подвір'я, ждали військової підмоги, а кількатисячний натовп рушив зі Святоюрської гори вниз, втиснувся у вулицю Сикстуську й зупинився, роз'юшений, біля головної пошти. Боївкарі УВО вибралися на дах і прив'язали прапор за древко до димаря; частина демонстрантів відділилася й подалася на вокзал – над залізничним двірцем теж залопотіло синьо-жовте знамено.

До полудня озброєне військо оточило колом місто; із ринкових закамарків і сутерин вибігли банди ендеків, вони вривалися в будинки «Просвіти» та «Дністра», ламали двері, розбивали вікна; врешті вояки затопили Ринок – почався кривавий погром…

Тим часом Максим Безрідний і Роман Шухевич прокрадалися через Старе Місто до підніжжя Високого Замку; на Собіщині було тихо, тільки з центру міста долинали приглушені крики й стрілянина; стривожена пані Терміна впустила в дім Максима й Романа, і вручив молодий Шухевич Максимові грипс від Коновальця: Полковник викликав його до Відня. Явка повітових керівників екзекутив УВО й голови Крайової екзекутиви Андрія Мельника має відбутися 28 січня 1929 року у віденській кав'ярні «Монополь».

…Максим попрощався з дружиною гейби назавше: перейти через чесько-польський кордон було нелегко, польські прикордонники ретельно патрулювали смугу, полюючи на зв'язкових УВО, які підтримували контакт між Коновальцем і Крайовою екзекутивою в Галичині. Був Максим неспокійний, адже залишив дома семилітнього Остапчика й терпнув від думки: як же виховає Катерина хлопчика без батька? Заспокоївся аж тоді, коли обійшов звіриними стежками Верецький перевал і опинився на Срібній землі, яка належала до Чехо-Словаччини; з Ужгорода до Відня добирався потягом.

Відень для Максима був трохи знайомий ще з часів світової війни, коли Січові Стрільці Коновальця, інтерновані в Тарнові, втікали з польського концтабору до масариківської Чехії, яка до часу радо приймала українських біженців. З Праги до Відня – рукою подати, а у Відні в ті роки перебував емігрант Михайло Грушевський – засновник Українського соціологічного інституту, деякі галичани й Максим їздили до Відня слухати лекції академіка: з історії України й римського права.

З вікна «Монопольки» виднілася сталева смуга Дунаю, його береги бралися крихкими скалками льоду; зима добиралася до Відня, й гайвороння такими самими хмарами, як і в Ходорові чи Львові, кружляло над шпилями замків і банями храмів. Каркали, сварилися на голих деревах і нагадували Максимові рідний дім з любою Катериною та синком-щебетухом; а десь там, недалеко від дому, тече тиха річка Луг, що впадала в Дністер; берегами річки біжать тополі й берести, покраплені чорними воронячими гніздами, немов китицями омели, – і все те так схоже на віденський холодний світ, лише теплим здається, бо – рідний…

І думає Максим про свого приятеля Євгена Коновальця, який має ось-ось з'явитися в «Монопольці», й тоскно йому стає на думці, що його побратим, який має гучне ім'я і владу українського вождя, водночас безсилий і неприкаяний, і, певне, печалиться, що ніколи вже не побачить рідного Зашкова, не обніме батька-матір, які пишаються сином, однак мучаться ядучою тривогою за його життя. А який Полковник нині, чей Максим його не бачив вісім літ: чи виснажлива туга не виссала з його лиця тої його чоловічої вроди, не зігнула кремезної постаті, не стерла скрадливої усмішки з уст, не згасила в суворому погляді приязної іскри, яка завше заполонювала побратимів у боях і на дозвіллі. І що задумав він тепер, чому скликає з усіх кінців Галичини керівників повітових і Крайової екзекутив УВО?

Максим тримає в руці філіжанку із захололою кавою й не відриває погляду від вікна і вхідних дверей. І навіть дрож не пройняла його, навіть не стрепенувся, коли почув, як на плече лягла важка долоня, – знав, що це Полковник, певне, сидів, очікуючи Максима, у кінці просторого залу кав'ярні. Максим тихо підводиться, емоцій собі дозволити не може, хоча й хотів би обійняти побратима, проте аж гейби недбало подає йому руку. Із прихованим розчуленням упізнав характерний нахил голови Коновальця з наставленим, трохи відстовбурченим лівим вухом. Полковник наготувався слухати Максима, він сідає навпроти й таки слухає, хоч Максим мовчить, вражений споважнілим виглядом приятеля – ніби аж змученим, а яким мав би ще бути образ вигнанця?

Врешті запитує Полковник:

«Що чувати в Галичині? Як там?»

«Тяжко нам… Без тебе – тяжко».

«І зі мною було б не легше, – відказав Коновалець. – Але я завжди з вами, хоч і на відстані. Іншого варіанта бути не може».

«Непотрібне я сказав… Але й справді нам важко».

«Знаю вже про погром 1 листопада у Львові. Жертви є? – спитав Коновалець, сторожко провівши поглядом по залі. – Ще нема «зміновіхівців», – мовив притишено. – То большевицькі шпіцелі – всі як один. Пасуть мене, пасуть… Багато жертв?» – перепитав.

«Є поранені, покалічені. А заарештованих понад сто. Розпочалася війна».

«Війна ще буде, – відказав Полковник і, помітивши, що Максим вряди-годи теж водить очима по залі, мовив ще тихіше: – Ти дивуєшся, де решта? Вони вже там, збираються в Інституті Грушевського, але ми з тобою ще трохи поговоримо сам-на-сам. Ніхто краще за тебе не розкаже мені про становище в Краю… Які ще були у вас акції?»

Максим із задоволенням прийняв довіру Коновальця: очевидно, Полковник перед роботою Конгресу хоче мати повне уявлення про стан речей у Краю. І заговорив, ніби складав рапорт:

«Я виконав наказ полковника Мельника – зліквідував Кайдана. Ольга відомщена, ти про це знаєш… У сітці Крайової УВО виловлено провокатора Боєчка, українця із Бібрки. За ним давно стежили розвідники, поки не дізналися від нашого резидента в перемишлянському постерунку: резидент сам бачив, як Боєчко записувався в конфіденти за двісті злотих. Його вивезли в Бібрку, прив'язали до дерева і розстріляли… Напади на поштові заклади – у Львові, Печеніжині й тій же Бібрці. Вилучено достатньо грошей, у штабі полковника Мельника ведеться точна рахуба… Спалено маєток осадника Ромашкана на Воловому. До організації залучено молодь: Роман Шухевич, якого ти, напевно, добре пам'ятаєш, очолив Спілку національної української молоді – СНУМ».

«О, внук пані Терміни Шухевичевої – хлопець поважний… Я тішуся цим твоїм повідомленням: без молоді немає революції. Може, дійшли до вас швидше якісь нові вісті з «раю»?»

Максим відповів не одразу: він сам не знав, як оцінювати події в совєтській Україні. Літературне й культурне відродження – й терор ГПУ.

«Ми намагаємося, – заговорив Максим по хвилі, – гамувати симпатії до радянської України. Те відродження вельми сумнівне, бо як міг би вільний народ ставати під чужу або видуману символіку?.. Але я й сам не можу однозначно трактувати перетворення в колись російській Україні. Грушевський там нормально працює, видає томи історії України, його дочка Катерина очолює Кабінет етнографії у ВУАН, на весь світ стали славними поети Павло Тичина, Максим Рильський, прозаїки Юрій Яновський і Микола Хвильовий – в Галичині серед нового покоління поки що немає їм рівних. А що вже говорити про найпопулярнішого в Європі кіномитця Олександра Довженка…»

Коновалець нетерпляче перебив оптимістичний рапорт Максима:

«У фільмі Довженка «Звенигора» під примусом совєтської влади зганьбив самого себе, граючи роль отамана УНР, найталановитіший наш полководець Юрій Тютюнник, переманутий зі Львова за Збруч чи то підступно викрадений органами ДПУ. Те так зване відродження – то вміло наставлена пастка на українські сили в еміграції. Бережімося… Бережися й ти, Максиме…»

«Але ж приманкою в тій пастці – які сили!» – прошепотів Максим.

«Треба той потенціал мати на увазі, коли будемо поширювати на Схід сітку нашої оновленої організації. Але ж не можна забувати, що Україна нині під Москвою. Я шкодую, що на галичан так слабко впливає Донцов, який постійно у своїх статтях нагадує: зажерливість і жорстокість Росії не змінять і десятки революцій. Та ж навіть єдине в історії московської імперії благородне рісорджіменто – декабризм – чим закінчився: повальним каяттям за політичний блуд. Сам Муравйов-Апостол сказав під шибеницею: «Я вдячний Богові за нашу невдачу, оскільки в Росії можливі лише бунт, хаос і анархія, а не очисна революція…» То свята правда: в сімнадцятому році в Росії відбулася не революція, а охлократичний переворот, який замість царя привів до престолу диявола. А те відродження в Україні хоч і свідчить про національну потенцію, є смертельною загрозою для нас, і ми мусимо готуватися до великої війни».

Полковник замовк, зосередився, ніби продумував, чи все сказав. Максим зрозумів, що цей пасаж Коновальця – то лише уривок із слова, яке він виголосить увечері на засіданні Конгресу. Що вирішить Конгрес, Максим, звісно, не знав, однак сподівався: УВО мусить перетворитися з клубу, який зібрав докупи уцілілих учасників боїв за Україну під час війни, на новітню, чітко структуровану організацію, в якій і комбатанти, і юніори підпорядковуватимуться єдиній дисципліні новоствореної підпільної армії.

«Як маємо готуватися?» – спитав Максим.

«Поговоримо про це на засіданні», – відказав Коновалець, покликав кельнера й замовив сніданок та вино. Наповнив келихи, цоркнувся з Максимом, і тоді знову, як щойно при зустрічі, бризнуло тепле світло з його очей – зі стриманого підпільника він змінився на доброго приятеля.

Максим сказав: «За нашу молодість, Ґенку».

Випили, й кожен про себе, певне, згадував студентські роки, військові походи й ту міцну дружбу, що завжди єднала їх – команданта Корпусу СС і незмінного ад'ютанта. Думав Максим цієї миті про свою і побратимову трудні і славні долі, які провадили їх, ще зовсім юних, дорогами блискучих перемог і чорних поразок. І нині доля в них однакова: обидва стали вигнанцями – один на своїй, другий на чужій землі.

«Маєш сім'ю, Максиме?» – спитав Коновалець.

«У нас із Катериною синок Остапчик».

«А ми з Ольгою і Юрчиком волочимося благословенною Швайцарією й чахнемо від думки, що додому нема нам вороття. Десь там батько, мати – ніколи я вже не зустрінуся з ними…»

«Не пасує тобі песимізм, Євгене, – взявся Максим втішати посмутнілого приятеля. – Чей же ти сам сказав: війна ще попереду. І не будемо ми гарцювати на чужій землі. А коли створимо в Краю підпільну армію – хто в ній, як не ти, стане командантом?»

«Сумніваюся… Новітній командант вже там десь дозріває – в Галичині. Ми, щоправда, ще не старі, але роки йдуть, і поки вилониться із політичних нетрів живий вогонь, відійдемо, можливо, й ми… Від нинішніх юнаків і юнок залежатиме, чи жертва нашого покоління вийде на користь Україні. Всій Україні – від Кубані аж до Сяну-річки… Революція почнеться зі Львова, але переможна сальва має пролунати в Києві. А в нас поки що йде зовсім не так: у Києві ми склали зброю, а на переможну сальву у Львові не спромоглися. А без Києва перемога неможлива – ми були свідомі цього ще тоді, коли створювали у Білій Церкві Корпус СС – з вояків усієї України».

«Маєш рацію. Нація може перемогти лише тоді, коли з краю в край, кожною клітиною організму відчує, що не може більше залишатися в труні, в яку її поклали Польща і Москва. Але хто розіб'є ту труну за нинішніх умов?»

«Велика Україна – то наш фундамент, до якого мусимо повернутися. В еміграції жодних підвалин немає».

«Зате тут є свобода для організаторського чину».

«Звичайно. Тож використовуймо всі можливості».

Відчинилися двері, й до кав'ярні увійшов важким кроком високий чоловік у мазепинці й стрілецькому мундирі. Він стрімко попрямував до столу, за яким сиділи Коновалець і Безрідний, зупинився перед Полковником і недбало, саме недбало, що неприємно вразило Максима, приклав вітаючись два пальці до мазепинки.

«Знайомтеся, – сказав Полковник до Максима. – Це наддніпрянець Леонід Катарів, на псевдо Контрадмірал. Ти, може, й не пам'ятаєш: він вирушав разом з нами з Білої Церкви на Скоропадського. Нині – емісар з більшовицької України. Вийшов до нас на зв'язок…»

Максим підвівся й, назвавши себе, подав прибульцеві руку. Той посміхнувся, немов до старого знайомого, й кинув жартома:

«Приїхав надихатися революційним повітрям – перед штормом».

«Надовго?» – холодно спитав Максим.

«Скільки спотребиться, – так само холодно відказав Контрадмірал. – Пане Полковнику, – звернувся він до Коновальця, – в Інституті у сто другій аудиторії вже всі зібралися».

«Ходімо», – підвівся Полковник.

Аж тепер побачив Максим, як з-поза віконної штори вийшов стрункий молодий хлопець, він почекав, поки Полковник вийде на вулицю, а тоді рушив слідом за ним.

«Це мій охоронець, Орест Питляр», – сказав Коновалець до Максима.

…Розділ закінчився скоромовкою, певне, Михайло не вважав за потрібне розвалковувати відоме.

28 січня 1929 року на Конгресі у Відні Українська Військова Організація набрала іншого політичного формату й назвалася Організацією Українських Націоналістів: боротьба проти окупантів переходила чітко організованою сіткою в глибоке підпілля, ОУН готувалася до створення таємного війська без держави. У своїй промові Євген Коновалець наголосив: націоналізм як ідеологічна течія повинен оформитися в політичний партійний рух з суворою дисципліною, яка виключає анархію й тероризм.

Ця його настанова викликала незадоволення в молодих делегатів. Слово взяв двадцятилітній член УВО львівської екзекутиви Степан Бандера. Він закликав до саботажів, смертних вироків окупаційним проводирям, до створення підпільного університету у Львові, назвав еволюційні методи боротьби, які обстоював Роман Дашкевич, опортунізмом: окупант не повинен почувати себе в Україні сувереном, хай горить у нього земля під ногами, хай зазнає страшної помсти за Ольгу Басараб і Симона Петлюру!.. «Націоналізм, – говорив Бандера, – це фермент молодого покоління, це не реанімація замшілої квазінаціоналістичної ідеології, яка призвела до занепаду УНР, а шукання радикальних, нещадних методів боротьби».

Після промови Бандери монолітний, здавалося, Конгрес ОУН помітно надщербився. Євгена Коновальця одноголосно обрали Провідником, проте молодь домоглася, щоб заступником крайового Провідника Андрія Мельника призначити Степана Бандеру.

Конгрес розділився: лівий бік зайняли Ріко Ярий, Ярослав Стецько, Роман Завадович, Зенон Коссак, правий – Андрій Мельник, Микола Сціборський, Костянтина Малицька, Роман Дашкевич; повагавшись, з лівого боку на правий перейшла молода жінка з коротко стриженим волоссям – була то Олена Шовгенова, дружина кубанського козака Михайла Теліги.

За столом президії залишився один Коновалець.

Тінь туску лягла на обличчя Полковника: адже всю свою діяльність він спрямовував на те, щоб наблизити до себе молодь – чому нині стільки їх відсахнулося від нього. І він сказав до всіх, закриваючи засідання Конгресу:

«Наш народ мирний, терплячий, та коли чаша зла переповнюється, тоді його захоплює вихор коліївщин. Однак різня ще ніколи не приносила свободи. І ми, зберігаючи в собі ненависть, не сміємо втрачати любові. Запам'ятайте це».

Після засідання Максим Безрідний підійшов до Коновальця попрощатися.

«Бережи себе…» – сказав і тієї ж миті краєм ока вловив, що Катарів-Контрадмірал пильно прислухається.

«Якщо большевики схочуть мене вбити, то уб'ють, хоч би як остерігався, – відказав Полковник. – Чи не так, Леоніде? – підморгнув до Катаріва. – Але ти не журися, Максиме: я купив собі двох вівчурів… А втім, знаю непомильно: впаду на полі бою…»

Він подав Максимові руку, вимовивши своє звичне «сервус», кивнув охоронцеві, щоб ішов за ним. Максим на хвильку затримав юнака.

«Віднині записуй кожне його слово, кожну зустріч, кожну його дію опиши. Втямив?»

Орест Питляр пильно подивився на Максима, наче хотів запам'ятати його обличчя, й, повернувшись, мовчки подався за Коновальцем.

…У наступному розділі Михайло вмістив уривки із щоденника Коновальцевого охоронця, які знайшов у архіві діда Максима після його смерті. Очевидно, Орест Питляр послухався Безрідного й, слідкуючи за діяльністю Полковника, вів записки, а після трагедії в Роттердамі передав їх керівникові Ходорівської екзекутиви ОУН. Як склалася доля останнього охоронця Євгена Коновальця, залишилося для Михайла таємницею. Зрештою, прокотилася світом друга страшна війна.



Розділ п'ятнадцятий

Впаду на полі бою

(Із записок охоронця)


* * *

Мені судилася особлива доля – а чи щаслива, важко сказати, проте назвати її нещасливою не можу, бо що, скажіть мені, вкладає людина в абстрактне поняття – щастя? Матеріальний достаток, сімейний затишок, кохання, усвідомлення своєї порядності й чистоти сумління, гордість за виконання обов'язку перед батьками, друзями, нацією, відчуття свободи чи втіху від самотності? І ще безліч чинників роблять людське життя комфортним. Так? Ну а коли цього всього немає, коли ти не зазнав утіх від любові, не надбав багатства, не здобув свободи і не сповнився гордістю за себе самого – невже це означає, що ти нещасливий? Але як може щось означати те, чого взагалі немає й не існує навіть у думках?

А втім, усе це софістика, мудрування, медитації, а коли конкретно: що означає для мене зустріч із Коновальцем на чолопку гори Салев у швайцарських Альпах, з якого відкривається велична панорама суворих гір із Монбланом у самій славі неба? Був то лише щасливий випадок чи таки щастя?

Я, Орест Питляр, тернопільський гімназист, у сімнадцять літ вступив до УВО в потужному потоці молоді – був то протест проти хазяйнування чужинців у нашому домі й обов'язок честі, а коли говорити зовсім відверто, то частково й мода. Останнім кнюхом вважали юнака, який хоча б у мріях не зв'язував себе з підпіллям, що вже говорити про погорду й зневагу дівчат, вихованих на живих стрілецьких традиціях, на революційній героїці?

Проте ейфорія підпільної утаємниченості, яка навально заполонювала галицьку молодь, досить швидко пригнітилася страхом перед роз'юшеною польською дефензивою: масові арешти, переслідування інакомислячих, тривожні чутки про жахливі тортури в тюрмах примушували заанґажовану в підпілля молодь оберігатися, ховатися, зникати або ж одягати маску лояльності; я ж обрав еміграцію – перейшов через кордон, допав до Швайцарії і влаштувався там слухачем Женевського університету.

Українських студентів у Женеві було чимало; ми по суботах сходилися до Українського Клубу, вели там політичні розмови, слухали реферати досвідчених і малодосвідчених політиків; всі ми вважали своїм кумиром Провідника ОУН Євгена Коновальця, якого, зрештою, ніхто з нас у вічі не бачив, знали його тільки з розповідей наближених до нього, а ще із пойнятих романтикою легенд.

І випало мені справжнє щастя – пізнати не уявного, овіяного славою вождя українського підпілля, а живу, звичайну, не оповиту міфічним флером людину, хоч інколи, і нині, коли намагаюся осягнути розумом його непересічну особистість, не можу вийти з дива: як цей чоловік у свої двадцять вісім років зумів у вихорі війни створити Корпус Січових Стрільців, увійти з ним до Києва й узяти у свої руки державну владу?

…Одного недільного дозвілля, забажавши цілком усамітнитися – цей стан я завжди любив і люблю нині – я зіп'явся на гору Салев і на самій вершині побачив міцно складеного середнього зросту чоловіка в білій сорочці, що надувалася від літнього леготу; він тримав під руку молоду жінку, яка, немов тополя, згиналася під вітром, а малий хлопчик тулився до ноги батька й вимахував руками, захоплено споглядаючи засніжену вершину Монблана.

Почувши шурхіт ріні, чоловік різко повернувся і всунув до кишені руку; я як підпільник добре зрозумів цей жест і зупинився; чоловік ступив кілька кроків мені назустріч й гукнув:

«З миром?»

«З миром!» – аж надто голосно відказав я, упізнавши за газетними фотографіями самого Коновальця.

Ми розговорилися. Був він доступною людиною, без тіні зверхності в розмові; я розповів йому про наше студентське життя в Женеві, й він, прощаючись зі мною, пообіцяв завітати в наш Клуб на чарку вина.

На зустрічі я, як уже знайомий Коновальця, представив його студентам; ми цілий вечір вели дружню розмову, наприкінці він попросив мене прийти до нього на квартиру – і так я став референтом у штабі Провідника ОУН. Перечитував його кореспонденцію, складав проекти відповідей, переглядав газети й подавав Провідникові прес-релізи, та що було для мене найпочесніше й найвідповідальніше – я став невідступним його охоронцем.

Чи то щастя – жити весь час у напруженні й тривозі? А мабуть, так: я готовий кожної миті віддати за Полковника життя.


* * *

Осінь 1930 року. Українські газети в Європі зарясніли тривожними повідомленнями про шабаш репресій у Галичині, що їх розпочала польська влада над мирним населенням. Криваві акції, керовані міністром внутрішніх справ генералом Славой-Складковським, з відома маршалка Пілсудського, дістали вельми делікатну назву «пацифікація», що означало «примирення» «заспокоєння», а насправді то були напади каральних кінних експедицій на села, де мали місце оунівські саботажі: підпали маєтків польських колоністів, обривання телеграфних дротів, демонтаж залізничних колій, убивства поліцаїв, напади на поштові уряди…

Найтяжчу наругу терплять українські вчителі й священики, яких поліція вважає натхненниками саботажів і терористичних актів, їх привселюдно карають, забиваючи шомполами іноді й до смерті…

Газета «Українське Слово», яка виходить у Парижі, вмістила повідомлення про макабричний випадок, що трапився в селі Раківчик на Коломийщині: керівника сільської «Просвіти» Василя Федосюка зв'язали й увіпхали головою в розжарену піч…

Галицька газета «Гомін Краю» повідомила про бандитські напади карателів на маєтних господарів у Заліщиках: вривалися до хат, висипали з міхів відвіяне зерно й поливали гасом.

Львівська газета «Діло» помістила інформацію про арешт Президії партії УНДО.

Українська парламентарна репрезентація у польському соймі зажадала покарання для пацифікаторів; спеціальна колегія Ліги Націй затаврувала ганьбою польський уряд за жорстокі розправи над українським населенням у Галичині.

Полковник Коновалець стривожений подіями в Краю: на нього одного падає вина за організовані ОУН саботажі, а також за розправи польських карателів. Совєтська преса оголошує Коновальця головним терористом, більшовицькі агенти стежать за кожним кроком Полковника, він виїжджає із Женеви й зупиняється на якийсь час у Цюріху, врешті покидає Швайцарію й скитається Європою. Я не відступаю від нього ні на крок.


* * *

Страта Біласа й Данилишина у львівських Бригідках 1932 року, про що детально повідомила галицька газета «Голос Нації», вплинула на Полковника неоднозначно. То він подивляв відвагу підпільників, то смерть молодих хлопців здавалася йому марною. Прочитавши повідомлення, він промовив у великій скрусі:

«Організація, як бачиш, обійшлася якось без тих грошей, що їх нападники мали забрати з городоцької пошти, а хлопців нема…»

Полковник кілька разів перечитував газету й щоразу висловлював іншу думку.

«Народ ще не підготовлений до таких акцій: у Роздолі Біласа й Данилишина затримали не поліцаї, а таки свої – селяни, які у святій простоті люто ненавидять розбійників, злодіїв і конокрадів, високої мети вчинку бойовиків не зрозуміли. Скільки ще треба часу й нашої праці, щоб простий люд збагнув ту вищу мету?»

«Але ж 23 грудня вночі, у мить смерті хлопців, по всьому Краю задзвонили дзвони! Хто дзвонив – та ж такі самі люди, як і ті, що прийняли героїв за злочинців. Настає пора всенародного прозріння: смерть молодих мужів породила нову національну ментальність…»

«І що думаєш, Оресте: Василь Білас і Дмитро Данилишин перед стратою відштовхнули копняками катів і самі собі вчинили смерть. У цій трагедії – мій оптимізм: воїни майбутньої підпільної армії переможуть у собі страх. Так, так, нічого не бійтеся, люди, крім страху!»

Ці думки Полковника я записав слово в слово.


* * *

Рік 1934. Мережа ОУН охопила всю Галичину. Крайова екзекутива ділиться на окружні, в окружних – п'ять повітових, у повітових – районні. У Крайовій екзекутиві – референтури: організаційна, ідеологічна, безпеки і юнацтва. Найменша клітина ОУН – трійка зі своїм зверхником. У такій мережі має діяти майбутня підпільна армія.

І всю цю злагоджену структуру вразив політичний параліч. 15 червня за наказом заступника Крайового провідника ОУН Степана Бандери бойовик Григорій Мацейко вбиває у Варшаві міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького. Зашаліли арешти, деякі члени Крайової екзекутиви зламуються на тортурах, мережу викрито, новий міністр внутрішніх справ Козловський заповнює в'язнями концтабір у Березі Картузькій на Поліссі. Заарештовано Степана Бандеру, Романа Шухевича, Володимира Тимчія-Лопатинського… Зв'язок Крайової екзекутиви із Коновальцем втрачено.

За Полковником ходять назирці польські й більшовицькі агенти, газети вперто трублять: «Варшавський процес відбувається над відсутнім на суді терористом Коновальцем».

У газеті «Голос Нації» Полковник заявляв: «Молоді максималісти, виховані на традиціях визвольних змагань, вдалися до крайніх методів боротьби, вони – як і мої вороги – бачать у мені символ майбутньої Української Держави. Це стало причиною ненависті поляків і більшовиків, які, представляючи мене терористом, хочуть знищити передовсім морально. Як воїн, я завжди був за відверту боротьбу з ворогом, проте не можу нині зупинити стихійної революції, котра, залежно від ситуації, завжди є початком, а деколи, на жаль, і кінцем очисної війни. Я не благословляю терор, однак не маю права його засуджувати, оскільки він є виявом національної помсти. Можливо, й такі методи боротьби підготують українців до того сприятливого моменту, який уможливить створення нашої незалежної держави. Мене ж покликано очолити різні методи наших змагань – революційні, помірковані й лояльні. Тож не ставте мене ні на який цоколь, я створений для роботи, а не для презентацій».

Зв'язкова Полковника Анна Чемеринська налагодила контакти між Проводом ОУН і галицькою екзекутивою: їй вдалося зустрітися з Андрієм Мельником на Знесінні.


* * *

Рік 1936. У Львові відбулася судова розправа над членами ОУН, зокрема над Степаном Бандерою. Його засуджено до страти, смертний вирок замінено довічним ув'язненням. Як оптиміст я маю великий сумнів у тому, що бездарна й жорстока польська держава аж так довго протриває.

Концтабір у Березі Картузькій забитий оунівцями. Ширяться моторошні чутки про тортури в Березі: професійні кати Коморовський, Штейнер, Питель за наказами коменданта табору Болеслава Грефнера застосовують середньовічні катування.


* * *

Полковник, а з ним і я, назавжди покинули Швайцарію – після публікації провокативної статті в женевській комуністичній газеті «Ле Травай» 24 липня 1936 року. У ній оголошувався вирок Провідникові ОУН: «На Варшавському процесі жертви Коновальця. Смерть терористові!»

Швайцарець Жан Плянк, який стежив за помешканням Полковника на вулиці Де ля Гаране, заарештований поліцією буквально перед виконанням атентату.

Скитаємося Литвою, Італією, Голландією.

Промінь надії на спалах боротьби за Україну зблиснув із проголошенням автономії Карпатської України. Командант Карпатської Січі Дмитро Климпуш вишколює у Хусті січовиків. Може, це початок великої війни?

Але на кого в ній маємо спертися? Українці поділилися на три групи: комуністи, звісно, за Радянський Союз, яре покоління націоналістів – за смертний бій з большевиками, помірковані оунівці на чолі з Андрієм Мельником сподіваються на підтримку Німеччини.

З приходом Гітлера до влади ідеолог націонал-соціалістичної партії Альфред Розенберґ висунув ідею боротьби з Польщею і СРСР, спираючись на незалежну Україну. Однак Гітлер після вбивства Пєрацького висловився проти ОУН.

Коновалець після довгих вагань зробив ставку на Німеччину. Тепер він зустрічається із наддніпрянцями: на випадок війни між Німеччиною і Радянським Союзом мусить бути підготовлена на терені східної України мережа ОУН. Так думає Полковник. Але в який спосіб уберегти його від більшовицьких агентів, замаскованих під українських патріотів?


* * *

Повинен, до речі, сказати, що Полковник ніколи не був таким собі ехт-галичанином: доля визначила йому поле діяльності в центрі України – було то його високе покликання, він волею Провидіння став вождем всеукраїнського національного опору. І хоч ностальгійно належав Галичині, Львову, Зашкову, все ж симпатії й довір'я до східних українців превалювали у його ментальності. Та й не дивно: створений ним Корпус Січових Стрільців, з яким він пройшов крізь трирічне воєнне торнадо в боях за нашу незалежність, складався з вояків майже всіх регіонів України, і ніхто з них не переважав хоробрістю, і до всіх Коновалець ставився однаково, як Командант і батько.

Тому і признавалися до нього в еміграції наддніпрянці, слобожанці та чернігівці – і хто з нас, найдовіреніших його людей, міг вгадати, з якими помислами приходять до Полковника його колишні бойові побратими й зовсім незнайомі особи; Коновалець водно повторював свою сакраментальну фразу: «Найдужче бійтеся страху!» й був довірливий і відкритий у щоденних стосунках з людьми.

Цілковито довіряв він харків'янину Леонідові Катаріву – Контрадміралові: вони колись разом вирушали з Білої Церкви проти Скоропадського, зверталися один до одного на «ти»; Катарів переконував Коновальця, що в Харкові й інших містах України існує потужне антибільшовицьке підпілля – і як би то було добре, коли б Коновалець погодився очолити те підпілля на Сході. Полковник на ті натяки не реагував, а Контрадмірал не наполягав, він був делікатний і слухняний, забирав у нього газети й націоналістичну літературу, приносив Полковникові поштові чеки, які свідчили про відправлення бандеролей; Коновалець писав звернення й відозви до східноукраїнських підпільників і їх теж віддавав Катаріву…

І враз його не стало в Женеві, ніби змило, й ця подія стала загадкою для Полковника, а я утвердився у своїх підозрах щодо Контрадмірала, ніколи й не мав до нього повної довіри.


* * *

П'ять років тому радянським кораблем, таємно в трюмі, прибув до Бельгії Іван Хом'як на псевдо Найденко. Він добився зустрічі з Коновальцем і представився йому як колишній воїн УГА. Сам родом зі Станіславівщини, після упадку УНР влаштувався на один із харківських заводів економістом, був заарештований і згодом звільнений. Заанґажувався в антибільшовицьке підпілля, до якого входили й колишні Січові Стрільці, і там дізнався, що до Коновальця підіслано убивцю на псевдо Контрадмірал. Отже, він приїхав попередити Полковника про те, що на нього готується атентат – таке завдання отримав від підпільної «трійки». Коновалець віддав йому кілька пачок листівок, і Хом'як тим же кораблем, у тому ж трюмі, вернувся на Україну як емісар від ОУН.


* * *

Незважаючи на те, що я надто підозріливо ставився до так званих посланців зі східноукраїнського підпілля до Коновальця, все ж Хом'якові-Найденкові повірив. Моє довір'я цілком зміцнилося на початку лютого 1938 року, коли ми перебували в Голландії. Одного дня задзвонив телефон, абонент назвав себе Павлом Вельмудом: він має справу до Полковника й покликався на Хом'яка-Найденка. Я подав Коновальцеві слухавку, й він якось аж похапливо взяв її.

Вони обидва довго розмовляли, й коли розмова закінчилася, побачив на устах Полковника усмішку, яка тут же згасла, й він проказав крізь стиснуті губи: «Виїжджаємо до Роттердама». Викликав телефоном Євгена Онацького, колишнього члена Центральної Ради, нині ж оунівця, і ми вирушили в дорогу.

У Роттердамі поселилися в готелі «Централь», обідали в ресторані «Атланта». Посланець від Хом'яка Павло Вельмуд, тридцятилітній, як на вигляд, чоловік з посрібленими скронями, розповідав про підготовку повстання в Україні, переконував Полковника й Онацького, що підпілля добре законспіроване, НКВД до організації ще не добралося, повстання намічене на весну… Він пригощав Полковника й Онацького цукерками, однак Онацький відсунув на край столу бомбоньєр. Стоячи біля дверей напоготові, помітив злобний зблиск в очах гостя. Він квапливо забрав коробку з цукерками й сховав до портфеля. Цей рух викликав у мене підозру, однак Полковник був спокійний. Він передав Вельмудові пачку листівок для повстанців, той підвівся, відкликав Коновальця вбік, вони коротко про щось поговорили, ніби домовлялися, й Вельмуд нас покинув. «Це певна людина», – сказав Полковник, й мені здалося, що він намагається переконати себе самого у правдивості своїх слів.


* * *

На початку травня Коновалець отримав від Вельмуда листа, в якому посланець з України призначав йому зустріч на 23 травня – в цьому самому ресторані.

Полковник пішов на зустріч сам, мене залишив на варті біля кінотеатру «Люм'єр», що навпроти ресторану «Атланта». Я чекав на нього не більше години. Бачив, як він виходив з ресторану з пакунком під пахвою. Коновалець швидко наближався до мене, мені вже видно було його зосереджене обличчя, він кивнув мені рукою.

І тут прогримів вибух…

Голландська поліція розпочала слідство, однак я до сьогодні впевнений, що ім'я справжнього вбивці ніколи не буде названо. Відомо лише одне: Коновальця знищила Москва… І ще на похороні Полковника я подумав, що він – остання жертва з першого покоління борців за Україну у XX столітті. Розпочинається епоха моєї верстви, і нам теж доведеться боротися, страждати і вмирати за волю рідної землі.



Розділ шістнадцятий

Блудний син


Михайло повернувся в табір лише другого дня понад вечір – ночував удома. Я ще вдосвіта прокинувся від холоду, розпалив буржуйку, грівся біля вогню, й було мені так, як кажуть пастухи пізньої осені, що прикуцнули навколо ватри: спереду пече, а за спиною волоче; зима тужавіла, а народ з Майдану не розходився, чекав інавгурації Президента.

Вчора я закінчив читати Михайлів рукопис. Здався він мені незавершеним, бо про Остапа Безрідного, Михайлового батька, і про Романа Шухевича було надто мало сказано, і хоч я дещо знав про трагедію в Білогорщі, все ж сподівався довідатися трохи більше – з перших уст, і коли Михайло увійшов до намету, я відразу й спитав, не даючи йому віддихатися:

«Чи я зможу дочитати твій опус, коли ти вже його закінчиш?»

Михайло присів на стільчик біля грубки, протягнув до полум'я закоцюблі пальці й мовчав; був він чимось стурбований, жура сіризною наповзла на його обличчя, немов осуга. Його вигляд занепокоїв мене: що ж бо то могло стати причиною Михайлового клопоту, адже ніхто вже не сумнівався, що Помаранчева революція завершилася нашою перемогою, невже до нього дійшли якісь тривожні чутки? Я аж напружився в передчутті лиха, однак Михайло тут же розвіяв мою тривогу скупою мовою, яка з нинішньою політикою не мала нічого спільного. Хоч як сказати…

«Мої записи, брате, ніколи не матимуть кінця, бо життя продовжується, й Кліо завше буде при ділі. Але хто далі заповнюватиме історичною інформацією мої зошити? Ну хто, скажи мені? Мій син, якому все, що відбувається на Майдані, чуже й непотрібне? Хто – коли ця робота вже не моя, а наступного покоління?.. І чому то в мене мало так статися, що мій син пішов манівцями?»

Я втямив, що Михайла настиг батьківський клопіт, але ж то, певне, ще не горе, щось він перебільшує: адже сьогоднішній юнацький нігілізм ще не є зрадою, то пошуки своїх доріг, а вони, ті молоді стежки, не мусять щільно втискатися в батьківські колії й допасовуватися, немов далини в гуцульській рубленій хаті. Відрізок отчого шляху вже пройдено, й повертатися на нього не потрібно, повторення завжди ялове й шкідливе, і я сказав Михайлові:

«На чому ти впевнився, що твій син пішов манівцями? Що не ночує разом з нами на Майдані й не мерзне? А хіба весь народ повинен жити в єдиному ритмі і діяти під одну команду? А ні – це вже було за совєтчини… І не всі мали сидіти в тюрмах, жити в бункерах і в критичний мент підривати себе гранатами. Є ж різні види боротьби. А хіба саме існування в суспільстві при виконанні будь-якої чесної праці – то не боротьба? Адже кожен фронт має кілька ешелонів, і не всюди стріляють».

«Не втішай мене, брате, я все зрозумів би, але – таке?! Він, мій Ігор, вже перебуває на боці п'ятої колони – якщо не фізично, то принаймні духовно… Він, такий начитаний бевзь, знаєш, на кого покликається, утверджуючи свою ідеологію, – не на Івана Франка, не на Лесю Українку, а на посереднього письменника Дениса Лукіяновича, який колись написав повість «Я – з більшістю!» Ігор так і сказав мені вчора: «Я – з більшістю!»

«Але хіба в них більшість? Перемогли ж ми!»

«Він так не вважає. Ігор розіклав переді мною мапу України, розмальовану у два кольори, і доводив, що помаранчевого кольору на ній набагато менше, ніж синього… «То чому має правити державою меншість? – спитав він. – Зрештою, чи може правити, і чому та меншість вважає свою ідеологію непомильною? Де критерії, в кого? Хіба що в Бога, то в нього й запитаймо!» – Він аж кричав на мене… І пішов. Пішов до них, у Маріїнський парк, де прибічники Хама готуються до реваншу…»

«Який там реванш! – заперечив я. – Вони ж розім'яті!»

«Помиляєшся. Вони ще сильні. І згодом підуть на нас у наступ. А мій син серед них – можеш собі таке уявити?.. Але досить про це. Ти дочитав мої записи і хочеш знати, що було потім, – так запитують у батьків діти, які ще не вміють читати. То я тобі розповім, Майдан не розходиться, та й дров і харчів у нас ще трохи є».

«Ти б розповів це своєму синові».

«А він не захоче слухати…»

Раптом дверна пілка намету захиталася, немов од вітру, й досередини увійшов ставний юнак, та й не юнак, а вже мужчина під вусом, я впізнав його. Він випростався перед нами і проказав крізь роблений сміх:

«А чому не захочу? Захочу… Але вислухай і ти мене, тату».

Вони дивилися один на одного з викликом, гейби аж із гнівом, і усмішка на устах сина застигла в саркастичній гримасі, він проймав батька зухвалим зверхнім поглядом, й опустив очі батько.

«Я слухаю тебе, сину», – проказав Михайло упалим голосом. Однак Ігор мовчав. Він ніби освоювався із сутінками в наметі, зі скупим простором Михайлового житла, його погляд на хвильку затримався на простеленому долі матраці; я сидів у кутику намету на табуреті, хлопець ковзнув по мені невидющим зором і, здається, мене не запримітив; він чув, звичайно, що батько з кимось розмовляв, але з ким – це зараз його не обходило, для нього існував тільки Михайло, і то не як батько, а як опонент, й Ігор нарешті заговорив. Я прислухався до його мови і майже фізично відчував, як зі стін щойно збудованого нами Храму від удару жорстких слів хлопця обсипається, ніби пісок, свіжий тиньк разом з яскраво виписаними на ньому гаслами здобутої перемоги, й на їхньому місці проступають письмена, які мовлять про несправжність нашої звитяги. Супроти тієї мови у мені наростав протест, немов потуга у стиснутій пружині; Михайло ж навпаки – никнув, в'янув, немов лотос на безводді, а син безжалісно шмагав його своєю правдою.

«Ти дивуєшся, тату, ба ні – ти обурений, що я пішов з Майдану й прилучився до ваших, як ти мовиш, ворогів, які отаборилися в Маріїнському парку. А які ж то вороги – чей не гунни, вандали або монголи? А ні, вони такі самі, як ми, громадяни України, тільки бачать ту Україну по-своєму. А чому ти і твої однодумці взяли собі за право вважати, що правда за вами, і тільки за вами? У них же своя, інша, аніж ваша, але також правда…»

Михайло від цих слів стрепенувся, голосно затріснув дверцята буржуйки, випростався, й мені полегшало на душі, коли я побачив на його обличчі зблиск гніву, який засвідчив, що він ще не має наміру здаватися.

«Ту їхню правду ми вже бачили, вона відригується нам і донині тюремною баландою, а ти що – сам захотів звідати її смак? То не сумнівайся: вони зуміють підігнати тебе, і не самого, до «всеобщего» казана, щоб ти нажерся і вдячно захрюкав, славлячи годувальника за той смачний харч…»

«Не лякай, тату, не треба… – пробував посміхнутися Ігор, та усмішки не вийшло. – Не можна людей підганяти до того, чого вже нема. І не буде!.. Та невже ти думаєш, що тій половині України, яка ось одягнулася в синьо-білий флер, не хочеться добре жити у власній державі, що вона захоче прилучатися до північної сусідки? Навіщо це їй?»

«Ти правду мовиш, прилучатися не захоче, зате вона ту сусідку просто впустить у свою хату – з її мовою, звичаями, матюками, частушками, водкою і блощицями. І гадаєш, після того та хата залишиться Україною?»

«Якщо ви відокремитеся від тієї половини, то цим вчинком дасте карт-бланш чужинцям для панування в нашому краю. Ту половину треба розчинити, розводнити нами, чей же мусить колись статися така політична дифузія в Україні, інакше на нашій землі утворяться дві держави».

«Цього не станеться, сину, – пом'якшився тон Михайлової мови. – Ти ж, певне, встиг побачити монолітну єдність на Майдані – всіх мов, усіх станів і віросповідань. І не в Маріїнський парк маєш іти, а мусиш з того чужого стану привести на Майдан прозрілих, це твій святий обов'язок…»

«Ох, батьку, не говори мені нічого про ту вашу єдність – то мандрівна романтика. А коли прийде до переможців реальна влада – зразу ж утворяться два майдани, два табори. Тільки дифузія – політична, світоглядна, звичаєва, обрядова – допоможе відвернути цю біду. Ви мусите змінити свої ідеологічні засади: передовсім націоналістичну затятість, зверхню ментальність титульної нації, право на єдину державну мову…»

«Спинися, спинися! – схопився з місця Михайло. – Замовкни, бо це вже зрада. Я не дозволю в моїй присутності блюзнірства. Не дозволю!.. О, я знаю, де джерело цього смороду: ти став відступником ще змалку, коли вибігав на подвір'я бавитися з хлопчиками, всі діти були українцями, та коли до вас затесався хоча б один москалик, ви всі, а ти перший, відразу запатякували по-московському: зраду породжує комплекс власної неповноцінності! Ти таку дифузію маєш на увазі?»

«Я бачу в майбутньому позитивні наслідки такої суміші. У нашій молодій державі мають дійти до рівноправного співжиття люди з різними поглядами, різною мовою, різним віросповіданням. І буде то не штучна єдність, яка засвітилася на вашому Майдані, немов кольоровий кінокадр… Хіба то не комедія: націоналісти, соціалісти, космополіти в однакових помаранчевих шалях на шиях дружно ревуть «Разом нас багато!» – та в ту мить, коли співають, уже роз'єднуються в передчутті запосягнення влади. І ті, у кого стане її менше, розіб'ють цей штучний моноліт, й українці стануть найтяжчими ворогами не росіян, поляків чи якихось там китайців, а таки українців. Сильніший ніколи не впряжеться в один повіз із слабшим, не підуть в одній упряжці вовк із сарною. І ваша хвалена єдність стане вибуховою сумішшю. Тому я пішов з Майдану. Я буду з майбутньою дисциплінованою більшістю, бо не повинна Україна вічно перебувати в політичній кризі. Це смерть…»

Михайло сів на стілець, спер голову на руку й тяжко задумався – намагався, певне, розгадати найскладнішу загадку: чому все-таки з Ігорем так трапилося? Він запитав:

«Коли це сталося з тобою, сину?»

«Що сталося?» – перепитав Ігор, обдаючи батька холодним поглядом.

«А хоч би те, що ти так байдуже потоптав кокарду з національними кольорами… Таж за ті барви твої діди і прадіди йшли на смерть, і я теж, не вагаючись, прийняв на себе тюремні вериги».

«Саме тому я так вчинив, що мені не байдуже. Ми з тобою це вже з'ясовували. Але я чув лише одне від тебе: ми впродовж століть під синьо-жовтими прапорами здобували волю. Де та воля, де перемоги, ми ж тільки програвали, нині сталося те, про що й подумати страшно: на вас, на нас усіх, на весь народ ідуть під тими самими знаменами вороги, яких ви буцімто перемогли, вони співають ваших пісень і навіть гімн України вивчили напам'ять, – і топчуть вас, і насміхаються!.. Тому нехай замайорять інші бандери: сині, малинові чи ще якісь – може, під ними народяться нові борці, які будуватимуть державу, а не наметові шопки із встромленими на щогли двоколірними флюгерами, заслиненими вашими гіркими сльозами за долю неньки-України… Я буду серед тих, нових».

Михайлове обличчя посіріло, губи затремтіли, він силкувався вимовити якесь слово, щоб уневажнити цинічну тираду сина, та гасли звуки на устах, довго згасали, аж поки не прорвалися, мов вибух, жорстокою фразою:

«Якщо ти зрадиш нас, то прокляне тебе твоя кохана бабуся Марія!» Здригнувся Ігор від цих батькових слів, вп'ялися вони жалом під самісіньке серце, де з усієї його любові до перечуленого патріотизму свого роду залишилася заповнена бабусиною ласкою малесенька комірка, якою хлопець ще дорожив, бо іншого зв'язку з родиною уже не мав, не хотів мати, й він вимовив скривджено, наче злякався, що ця остання нитка назавжди обірветься.

«Не треба так, тату, – вистогнав він. – Не посягай на те, що тобі не належить…»

«Неправда твоя, Ігоре, мені ще й як те належить! Ти ж у безумстві своїм рвеш попруги, вичинені нашими родовими римарями. Чому ти не цікавишся історією твоїх дідів, батьків, чому вона тобі стала чужою?»

«Якщо ти маєш на увазі свою родину, то це надто вузько, до того ж я ніколи не знав діда Остапа, це тобі пощастило знатися з твоїм дідом Максимом. Ланцюг обірвався, й ви намагаєтеся заповнити пам'ять мого покоління безіменною історією: ох-ох, скільки-то їх загинуло, скільки підірвало себе гранатами, скільки замерзло у Воркуті й на Колимі! Хто вони, питаю тебе, чому ви не дослідили поіменно той мартиролог, а говорите лише про абстрактний героїзм абстрактних героїв? А про що конкретно? Та ж ні про що. Сестри вашого вождя Бандери ходили жебраючи – хто допомагав їм? Та ж їх, живих, ганебно боялися ваші патріоти! Або де тепер ті герої, які разом зі мною стояли в ланцюгу Соборності на п'ятсоткілометровій лінії між Львовом і Києвом? Куди розбіглися з рештками розірваного ланцюга на руках, немов з кайданами?»

«Найлегше запитувати, Ігоре, тяжче відповідати. А ми відповідали по тюрмах, і то був наш чин».

«Так, то був ваш чин, а наша ідея. Й жила вона доти, доки ви сиділи в тюрмах. А нині ви стали такі звичайні, такі ніякі й до всіх уподібнені, й часом хочеться сказати вам: вертайтеся в тюрми, щоб ваша жертва підживила занепалу на свободі ідею».

«Це тобі, негіднику, треба в тюрму на виховання, бо на волі ти не зумів збагнути ціну їй. Надто легко далася тобі свобода. Тож нехай кожен з вас, нинішніх неврастеніків, вивчає історію у власному страху – перед совістю й особистим програшем. Іди в тюрму, сину, твоя черга!»

Запала ніч, і жарево в печі запопелилося. Дверна пілка намету повисла відхилена, ніби чекала, що вернеться заблуканий. І теж чекали в темряві два мовчазні силуети, здолані усвідомленням, що блудний син уже ніколи в цей намет не вернеться…

Ми з Михайлом стояли, немов тіні, й кожен з нас думав: яка людська доля, який ідеал, яка особа з нашої історії здатна повернути його до помаранчевого намету.

Я ліг на Ігорів холодний матрац, щоб зігріти його своїм теплом. Я боявся сну, як забуття, і в дрімоті втішав себе думкою, що сон ніколи не є метою, а тільки засобом для пробудження.



Розділ сімнадцятий

Зродилися ми з великої години


Прийшла вістка з Роттердама… Прилетіла стрілою із Заходу й на Срібній Землі прошила наскрізь серце заступника шефа штабу Карпатської Січі – поручника Романа Шухевича; защеміла нестерпним болем і безнадією, чей до такої звістки не був він готовий – ніхто в підпіллі не був до неї готовий: присутність полковника Коновальця протягом десяти літ у глибокому підпіллі ОУН здавалася непорушною істиною новітньої історії України. Несподівана смерть вождя стала розверзнутим проваллям, яке намірилося поглинути весь народ, що підготувався до останньої битви за незалежність. То був той хвилевий розпач, коли в борців опускаються руки й випадає з них заряджена до бою зброя, – однак о тій порі, в якій фатальна вість вдарилася об хребет Чорногори й затрималася там на мить, не досягнувши ще Галичини, в душі поручника Шухевича із нестерпного болю виловився живець рішучості, й він шостим чуттям збагнув, що настав його час, вагою в життя: йому велить доля завершити справу Коновальця – перетворити підпільну організацію на боєздатну армію. То був перший мент великої години, в якій мало відбутися перетворення німого підпілля на могутнє, озброєне до зубів військо, коли замість шелесту грипсів і притишеного звуку гасел, замість парольних порозумінь між клітинами підпілля, що прошивали Організацію, немов біоструми мозок, – мала враз брязнути сталь, мали пролунати грім вибухів, свист куль і лунка команда полководця.

Поручник Шухевич умить збагнув, що в такій видозміні історичної матерії, у незворотній годині, яку спородив вибух пекельної машини у Роттердамі, доля кличе його на передній край, саме його – вимуштруваного в польській армії військовика, мужнього виконавця атентату на львівського шкільного куратора Станіслава Собінського, вигартуваного тортурами в Березі Картузькій і Бригідках в'язня, звинуваченого в участі в замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького і засудженого разом з організаторами атентату Степаном Бандерою і Ярославом Стецьком. Саме йому велить історія взяти до рук привідні паси управління народною армією без держави.

І вирішив Шухевич перейти чесько-польський кордон і добратися до Львова. Доповів про свій намір шефові штабу Карпатської Січі Михайлові Колодзінському, однак затримав шеф поручника.

«Ти ще тут потрібен. Без битви на маленькому Закарпатті неможлива перемога в Галичині й Великій Україні. Тут має пролитися перша кров за відновлення незалежності…» «І перша поразка?» – перепитав Шухевич. «Без поразок ще ніхто не здобував перемог», – відказав Колодзінський.

І вернувся поручник Роман Шухевич до Хуста.

Не перша й не остання кров борців за волю України пролилася на Червоному Полі біля столиці Карпатської України в березні 1939 року. Поранений у бою з мадярами Роман Шухевич буквально переповз через румунський кордон: після видужання добрався до Австрії, потім до Кракова і там вступив до гілки ОУН, очолюваної Степаном Бандерою, увійшов до Революційного Проводу як Крайовий провідник ОУН на Закерзонні.

1941 року Шухевич створює у Кракові Дружину Українських Націоналістів імені Євгена Коновальця; в ніч з 22 на 23 червня переходить зі своїм загоном через Сян і вступає до Львова на сім годин раніше за німців; ЗО червня Шухевич-Тур бере участь у проголошенні самостійної України у львівському будинку «Просвіта».

Тут його знаходить Остап Безрідний.

…Після короткої розмови з Шухевичем-Туром у будинку львівської «Просвіти» Остап притьмом вернувся до Тужанівського лісу, де сховалися бункери його боївки; він вивів бійців у Рудківці: там ще муштрувалися необмундировані сільські січовики, й над їхніми головами маяли синьо-жовті прапори; по містах німці вже позривали з ратуш і шпилів Народних домів знамена й герби щойно проголошеної Української Держави; новітніх окупантів по селах ще не було чутно, та стало відомо, що Прем'єра Ярослава Стецька й самого Степана Бандеру, який перебував у Кракові, заарештовано; рудківські січовики виспівували «Нумо, браття, до зброї!», а тієї зброї не було де взяти – й сільські хлопці незмірно зраділи, побачивши зголоджених обірванців, які вийшли з Тужанівського лісу з карабінами й навіть кулеметами, реквізованими в польських жовнірів, котрі два роки тому, розгромлені німцями, втікали до Румунії; селяни порозбирали партизанів по хатах, одягли, нагодували, й за кілька днів вирушив із Рудківців у рогатинському напрямку подвоєний партизанський загін.

Остап залишив бійців на околиці села Княгиничі, а сам подався шукати фельдшерський пункт, де мала бути, за словами Тура, його ставка. Знайшов. Приміщення будинку було наглухо закрите, й навіть вікна перехрещені дошками, не побачив Остап поблизу жодної живої душі й подумав, що Тура теж заарештували німці.

Занепалий духом, вернувся до свого загону й сказав партизанам таке, що не вкладалося у їхні мізки:

«Розходьтеся по домах!»

І стрепенувся він, злякався і водночас зрадів, почувши серед повстанців ремство:

«Немає в нас своїх домів! – загомоніли, заметушилися побратими, за зброю, хто мав, хапалися, наступали на свого командира зі стиснутими кулаками, погрожували голову зняти з пліч. – За що ми стільки років ниділи в землянках, вошей годували, чекали й таки діждалися, коли нам, мов цяцьку, показали Україну й сховали до кишені; а вона сама піднялася, та вже топче її замість комуніста німець; а ти не мусиш нами командувати, шуруй собі на свою теплу піч, виберемо іншого: хіба не пам'ятаєш – ще тоді, коли ми чекали виправи Лопатинського, на Волині Тарас Бульба-Боровець зорганізував Поліську Січ, і тлумила вона більшовиків, а тепер тлумитиме швабів; ти ж сам говорив, що варто послати до Боровця наших емісарів, а тепер руки опустив?!»

Навіть не зморгнув Остап Безрідний, і кроку не ступив назад перед роз'юшеними побратимами, дивився прямо їм у вічі, й скрадлива усмішка торкалася його вуст – то згадав він свою колишню розмову з батьком Максимом: чи не так само нападав він на вітця, коли того огорнула зневіра після смерті Коновальця, хіба не він кинув тоді батькові гнівне: «Ви замохнатіли, славні наші комбатанти, а війна щойно починається!» – і повторив тепер ці слова Остап, твердо їх вимовив:

«Війна щойно почалася, вставайте, хлопці, алярм!» Вмить вишикувалися партизани, й ніхто, навіть із рудківських парубків, не попросився додому; хтось горластий затягнув пісню:

Ми українські партизани.

Не знаєм, що таке є страх,

Родина наша – обрізани,

А хата в лісі, у ярах…

Двохсотголовий загін рушив з місця й лунко підхопив:

Вже грають сурми, близько воля,

І б'ється серце, кличе кров!

В огні кується наша доля,

Встають заковані з оков!

Остап Безрідний вів свій загін на північ, де поліські пущі.

…І застав нас, неоспалих, білий зимовий світанок. Ми з Михайлом лежали поруч на матрацах, натягали на себе покривала аж до підборідь і все одно щулилися від холоду, та ні один навіть не подумував переривати розмову й розпалювати буржуйку; Михайло розповідав про те, чого не встиг записати до свого манускрипту, а я, слухаючи його, думав: а чи дуже мерзли в криївці у селі Грімному на Городоччині Головний командир УПА Тарас Чупринка і його охоронець Остап Безрідний?

Тієї зими 1944 року гестапівці були озлоблені поразкою німецьких військ: «УПА – нам ніж у спину, ніж у спину!» – волав на трибуні біля Коломийського театру генерал Франк, а я, жовтодзьобий гімназист, слухав його і зловтішався. Ошалілі від страху ґестапівці, адже совєтські війська вже займали Покуття, хапали на вулицях заложників, розстрілювали їх на єврейських цвинтарях і перестали наклеювати на телеграфних стовпах червоні цидули зі списками страчених; агонія окупантів була незмірно жорстокою; упівці припинили протинімецькі акції, чей за одного вбитого німця карателі знищували не менше тридцяти парубків, дівчат і навіть дітей…

Генерал-хорунжий Чупринка-Шухевич перестав навідуватися до своєї родини; пані Наталя з донею Марійкою і сином Юрчиком переходили з квартири на квартиру; ґестапівці нюшкували за сім'єю командира УПА, вривалися в помешкання й забирали кого попало – так потрапив до їхніх рук Олег Ольжич, який переховувався на вулиці Личаківській, його інтернували в концтаборі Заксенґаузен і там замордували; генерал Шухевич мав кількох охоронців, які разом з ним перебували у схроні під підлогою церковної плебанії у Грімному, й найсміливіший серед них був Остап Безрідний; командир вряди-годи посилав його на вивідини, й Остап за тієї нагоди добирався ночами до Ходорова, тоді я й бачив тата, однак його обличчя не запам'ятав, а мати потім розповідала…

Наприкінці листопада 1943 року обстріляна в сутичках з німецькими каральними загонами чота Остапа Безрідного підійшла до Дубна в урочище Поневірка над Іквою, де відбувалася конференція партизанського об'єднання, яке, на відміну від розпущеної після арешту Тараса Бульби-Боровця Української Народної Революційної Армії, стало називатися Українською Повстанською Армією; чоту Остапа, що прославилася у відчайдушних боях з німцями на Рівненщині, покликав до себе новий партизанський командир Тарас Чупринка.

Уже й призабулося, адже два роки минуло відтоді, як Остап Безрідний увірвався в приміщення львівської «Просвіти», де щойно відбулося проголошення самостійної України іменем Степана Бандери, й зустрівся з Туром, який колись висилав із Кракова на злуку з тужанівськими партизанами Крайового провідника Тимчія-Лопатинського, й не діждався Остап Турових посланців – загинули вони в Устиянові над Сяном… Стояв Остап у залі перед Туром – суворим і водночас привітним старшиною й приймав його наказ вивести партизанську сотню в Княгиничі, що біля Рогатина. Довго вів він свій загін, доганяючи Тура на Волині, – так довго, що вже й забув про нього, іншого-бо мав командира і йому всеціло підпорядковувався, а яким буде цей, до якого йде в урочище Поневірка над Іквою, – не думав: звиклий до військової дисципліни, Остап знав, що виконає будь-який наказ нового командира, а коли доведеться, то й загине за нього або разом з ним – так велить партизанський закон.

Остап зупиняє чоту на галявині, з намету, що над самою рікою, виходить високий, у мундирі з голочки старшина, його кучерявий чуб не вміщається під мазепинкою, командир чекає рапорту. Бравий партизан такого ж зросту, як і Чупринка, такий самий русявий, прикладає долоню до дашка кашкета, й затремтіла враз його рука, та не опустилася; Остап доповідає генералові, що прибув у його розпорядження, й тільки після рапорту ледь чутно вимовляє:

«Друже Тур…»

«Чупринка, – поправив партизана Шухевич. – Звідки знаєш моє колишнє псевдо?»

«Від Лопатинського», – відказав Остап так само, як на першій зустрічі.

І розпогодилося обличчя командира: він упізнав у четареві того обшмуляного парубка, що увірвався колись до будинку «Просвіти». Легко, гейби аж поблажливо, поклав руку на Остапове плече, та враз та рука обважніла, наче притиснула постать партизана до землі, генерал рвучко пригорнув до себе Остапа і сказав:

«Будеш завше зі мною, вірю тобі… Тож готуйся: після конференції вирушаємо похідною групою на Львівщину».

…А це хіба що зможемо собі уявити, брате.

Високі, мов дві зелені піраміди, вершини Бескидів на Самбірщині збіглися впритул, роз'єднавшись тільки вузькою щілиною, і аж у синій неозорості, під небесами, розтулилися, немов груди матері-землі, і з тієї тіснини дном жолоба, зламавши гранітний панцир, прорвалася білою дугою живильна течія; річка Сприня поквапилася вниз, звиваючись кривобродами, внизу вона розсунула вбоки нижчі пагорби, закрутилася колом на круглій галявині, ніби заблудилася, й, не знаючи, куди пливти далі, утворила петлю. На тому острові стали сотні озброєного люду: над головами лопотять знамена, з уст велелюду раз у раз вириваються оклики «слава Україні, смерть зайдам, героям слава!» – то з ініціативи ОУН – УПА відбувається тут перший великий збір Української Головної Визвольної Ради – верховного органу повсталого народу, уряду без держави, який покликаний керувати військовими діями трьохсоттисячної УПА, про яку колись скаже президент Франції генерал де Голль: «О, якби мені така армія, то не топтав би німецький чобіт французьку землю!»

Середина липня 1944 року. Спекотні дні. Більшовицька орда до Львова ще не дійшла, але й фашистської там уже немає; на галявину над Спринею впала крапля свободи, вона така мала під оком Космосу, що її майже не видно, а все ж є, і знає генерал-хорунжий Роман Шухевич, що та краплина колись розпливеться великим морем у центрі Європи. Він стоїть незрушно під штандартом на Довбушевому камені, водить зором по людях і не знаходить серед них Андрія Мельника, який не погодився увійти до керівного органу УГВР: філософія Вассіяна перемогла в його свідомості філософію Донцова; немає тут і Романа Дашкевича – він залишив у Львові свою дружину Олену Степанівну й сам подався на Захід; затихни, не крайся, моє серце, там теж потрібні будуть наші люди… А все ж збудувати незалежну Україну можна тільки тут, на просторах від Сяну до Дону, на обмитій бурхливою Спринею латочці.

Генерал-хорунжий промовляє, а в голові блукають згадки – то про львівську Політехніку, в якій навчався, то про бій біля Хуста на Червоному Полі, про Березу Картузьку, про вимарш зі Львова з Дружиною Українських Націоналістів на Волинь і про остаточний розрив з німецьким вермахтом, а ще пече-болить пам'ять про брата, що загинув від більшовицької кулі в тюрмі на Лонського, та найбільше напливає згадок про гуцульську кімнату в рідному будинку на Собіщині й про бабусю Терміну Шухевичеву: приймає вона знакомитого гостя Євгена Коновальця, й питає Полковник хлопчика Романа: «А не злякаєшся?» І гордим мусить бути Тарас Чупринка: з того, що не злякався, добровільно прийняв повеління долі й заклав у заставу за Україну власну голову…

А як би відбувся нинішній Великий Збір, коли б на моєму місці стояв полковник Коновалець? Мабуть, так само, тільки перед цим морем воїнів, на Довбушевому камені, поруч з Полковником стояв би Андрій Мельник, і не ділила б нашу націю глибока розколина, що розполовинила тіло України.

Шумить, гуде на острові, омитому Спринею, підпільне військо, й німує воно, коли говорить генерал; військо готове під його керівництвом іти на смерть за Україну, і стискається серце в грудях генерала, аж кров бризкає з нього, бо знає він, що жодного воїна з тих, які стоять тепер на острові, не буде в незалежній Україні, і його, генерала, теж не буде, та непорушно вірить він, що без нинішніх партизанів не зможе постати майбутня Україна.

Мліють гори під сонцем, мліють воїни на спеці, мліє серце у командира УПА, й з того болю зроджуються слова, сповнені трагічного оптимізму, генерал їх карбує й віддає воїнам як єдину нагороду за ратні труди й молоді життя:

«Ми станемо гумусом української землі, й виросте на ній нова генерація, яка довершить справу, нами розпочату!»



Розділ вісімнадцятий

Камені з божої пращі


«Скільки їх було, того Божого каміння, а чи всі долетіли до цілі, може, впали в пустелі й безслідно зарилися в пісок або в гірських недеях розбилися на друзки об мертві скелі?.. Ба ні, всі долетіли до мети, брате мій, хоч і не раз у хвилини зневіри здавалося нам, що марно вихоплювалися вони із пращних гніздовий. Неправда це, жоден постріл не був марним, навіть якщо не потрапляв у ворога, бо засвідчував нашу непокору, жагу боротьби і стремління до перемоги».

Так сказав Михайло.

Бо ж чи марна була жертва Олега Ольжича? А ні, його мученицька смерть у німецькому концтаборі стократно повторила подвиг римського плебея Муція Сцеволи, який на очах в етруського царя Порсени спалив над свічкою праву руку, виявляючи свою незламність: Олега Ольжича живцем спекли гестапівські кати, не видобувши з нього жодного слова.

Двома роками раніше Ольжич переконував свою подругу Олену Телігу, яка редагувала в Києві націоналістичний тижневик «Литаври», щоб покинула роботу й десь заховалася, бо ж стежать, нюшкують за нею гестапівці, та відказала вона категорично: «Вдруге з Києва нікуди не поїду». Залишила на стіні тюремної камери безсмертний запис: «Тут була і звідси йде на смерть Олена Теліга», пішла разом зі своїм мужем у зловісне урочище на околиці столиці й зосталася там навіки серед сотень тисяч жертв… Та навіть якби лише вони обоє з лицарем Михайлом, який добровільно пішов на смерть із дружиною, щоб їй не так страшно було вмирати, якби їх тільки двоє лежало в Бабиному Яру, то й тоді не заросла б споришем стежка до їхньої могили…

І натягнулися сирові ремені найпотужнішої пращі у Львові, її скрип зазвучав на все місто, на весь край; те рипіння пращних попруг не давало спокою чужинцям, які топтали нашу землю, вони метушилися, нюшкували, шукали, а скрип оманливою луною відбивався то від урочища Рай біля Бережан, то від села Княгиничі на Рогатинщині, чи від села Грімкого на Городоччині, та ніде не виявилося того нап'ятого лука, що, звільняючись від крайнього напруження, викидав град болідів у ординську юрбу, й зачаїлася нарешті праща в самій серцевині окупантського гнізда – в передмісті Львова Білогорщі…

Про трагедію в Білогорщі розповів Марії Безрідній товариш Остапа, вцілілий охоронець генерала Шухевича – колишній референт безпеки Крайової екзекутиви Василь Орлик, який 1956 року вийшов із криївки й замешкав у Роздолі під прізвищем Марущак.

Тарас Чупринка був невловимий, хоч і ні від кого не ховався. Окупанти кинули проти УПА півмільйонну армію з літаками, танками, артилерією, а Командир легально квартирував у мансарді будинку вчительки Ганни Конюшик у Білогорщі. Веранда виходила на людну вулицю, аж нависала над тротуаром; торговий аґент із Польщі Ярослав Польовий, який квартирував у своєї родички Нюсі, переселенки з Перемишля, вранці полюбляв переглядати газети на балконі, в надвечірній час проходжувався вулицею в сірому плащі й ширококрисому капелюсі, заходив до крамниць, чемно вітався з людьми, а часом зникав з Білогорщі, й пані Нюся пояснювала сусідам, що в її родича хворі легені, тож він їздить на курорт до Одеси. – «А де працює?» – «Та в тій же Польщі, тут налагоджує зв'язки з торговельними компаніями, та чи я на тому знаюся?»

НКВД роками розшукувало по всьому краю генерал-хорунжого Романа Шухевича: скільки бункерів викрили, скільки лісів прочесали, а на слід Командира УПА натрапити не могли; озброєні патрулі минали чепурний будиночок у Білогорщі, на балконі якого лежав у шезлонзі молодий добродій і читав газети…

Перед Великим Збором УГВР над Спринею Роман Шухевич востаннє відвідав Краків, щоб зустрітися з полковником Андрієм Мельником – мав ще надію об'єднати обидва розлами ОУН.

Вигляд Мельника гірко вразив Шухевича: вишколений воїн, з виду якого завжди світилася яскрава чоловіча врода й затаєна у вольовій стриманості енергія, поник, аж гейби передчасно постарів, глибокі зморшки взялися його щік, а в очах затінилася сіра осамотненість. Втома полковника різко контрастувала з невтримною енергією генерала, й зрозумів Шухевич, що їх обидвох різко розділив часовий прочерк, розмежувавши на обаполи колись єдине бойове покоління: воїнів, які виросли на єдиному ґрунті, навіки відчужили різні суспільні сили, різний світогляд, темперамент та ментальність. І переконався Шухевич, що марною була його виправа до Кракова: полковник Мельник ніколи вже не піде пліч-о-пліч з молодшим поколінням – не через ворожість чи образи, а тому, що його крок не вкладався в ритм нового маршу.

Знав Шухевич наперед, що скаже йому Мельник.

«Ви залили нашу землю молодою кров'ю, встелили її тілами юнаків, а я хотів зберегти їм життя для слушного часу, хотів під лудою примиренства вивести їх цілими з пекла війни й на тебе покладав надію, а ти подався за авантюристами, повіривши їхнім оманливим гаслам…»

Мельник видобував слова з горла, немов вичавлював боляк, і бринів у них докір: а ми з Євгеном випестували тебе, й чому ти не послухався мене – першої людини після Коновальця?

І відказав старому полковникові молодий генерал:

«Ми не знаємо, як вчинив би нині Коновалець, та здається мені, що після масакри біля Хуста й арешту українського уряду у Львові він перестав би плекати ілюзії про німецьку допомогу. А я, пане полковнику, пішов не за Бандерою, а за покликом нового покоління, ним очоленого. Ви залишилися на Маківці й на Лисоні, а ми вийшли на лінію Керзона, звідки добровільно не ступимо назад ні кроку».

…Після Великого Збору над Спринею підійшов до Шухевича його вірний охоронець Остап Безрідний і несміливо заговорив:

«Президентом УГВР обраний сьогодні полтавець Кирило Осьмак, то здольний воїн, і він міг би… Я знаю, що вас ніхто не замінить, але Україні потрібен живий Шухевич, а не ікона загиблого героя. Наш Провід уже за кордоном, а вам большевики тут жити не дадуть. Виїжджайте, пане генерале, а ми в Краю мінятимемо один одного, нас багато, а ви – єдиний».

«І там, на чужині, я мав би старіти?»

«Кожен мусить постаріти у свій час…»

«В Україні старим я не стану».

«Як це так?»

«Загину від ворожої кулі. Так буде, Остапе… А тепер послухай мене. Ніколи не буду скитатися чужими краями. Ми з тобою виконаємо свій обов'язок в Україні незалежно від того, дасть нам наш народ лавровий чи терновий вінок».

«То хоч сім'ю переправте за кордон».

«Це може статися тільки після того, як таке зробиш ти».

…З першого дня своєї жертовної місії знав генерал Шухевич, якою буде його остання мить, і готовий був до неї, як для польоту камінь у налаштованій пращі.

Знав, що не минути йому смерті від ворожої кулі, що ухилитися від неї не зможе, мучив його тільки біль за побратимів, яким судилася така сама доля у лісах, яругах і схронах.

Перестав виходити на вулицю після того, як у назначений час не з'явилася до нього зв'язкова Галя. Догадувався, що вона потрапила в лапи енкаведистів. А одного дня спіймав на собі пильний погляд чоловіка у фабричній робі, котрий вряди-годи з'являвся біля школи, що навпроти будинку пані Конюшик. Він смоктав скручену з газети «козячу ніжку», недбало спльовував, однак пильно тримав у полі зору балкон, на який деколи виходив чужий у цьому кварталі добродій з газетою в руці; діждавшись його появи, чоловік зникав, і зрозумів Шухевич, що то нишпорка. Забачивши його втретє, генерал послав своїх охоронців Остапа Безрідного й Любка Сокола на пошуки нової підпільної штаб-квартири – у район Мшани за Верещицею.

Сталося те в неділю 5 березня 1950 року. У Львові відбувалися вибори до місцевих рад. До розміщеної в школі виборчої дільниці в Білогорщі прибув уранці загін міліції – нібито для підтримки порядку, хоч жодних протестних акцій не передбачалося й не могло їх бути в нашпигованому червонопогонним військом місті. Генерал стояв при вікні мансарди, заслонившись шторою, і враз побачив, як із-за рогу двоповерхової школи вихопився загін солдатів з автоматами напереваги, вони перебігли дорогу і вмить обступили будинок Ганни Конюшик.

Першим увірвався в дім майор з револьвером у руці. Він на мить зупинився, роззирнувся і, забачивши гвинтові сходи, що вели на мансарду, рвонув нагору.

Шухевич вийшов із-за перегородки, яка відділяла горішню кімнату від сходової клітки, й стояв непорушно, мов монумент, а коли голова майора виринула зі сходової спіралі, генерал вистрелив. Тіло енкаведиста скотилося долі, й подумав, певне, в ту мить Тарас Чупринка, що не гоже гинути йому від ворожої кулі, приклав револьвер дулом до скроні – й пролунав другий постріл…

Наступного дня з чорнобильського табору для інтернованих дітей привезли сина генерала Шухевича Юрка й підвели його до тіла вбитого, – закінчував свою розповідь Михайло. – Юрко впізнав батька… І пішов з образом вітця на довгі роки в тюрми – перший нерозкаяний дисидент… А я, брате, думаючи про них – батька й сина, – шепочу слова вірша Олега Ольжича:

І мертві встають і шукають хреста.

Їх очі розчахнуто тьмяні.

Встає, наче поросль струнка і густа,

Нове покоління титанів.

А встають, таки встають, ми вже бачимо їх, брате!»



Розділ дев'ятнадцятий

Інавгурація


Цього довгожданого дня ми з Михайлом стояли посеред Майдану – святкові, мов у Храмі, грілися в тисняві, ніби в космацькій церкві на престольний празник; свіжий мороз студив нам непокриті голови, небом блукали і ткалися в білу пелену кружала хмар, які віщували снігопад.

Кількасоттисячна громада, яка досі протягом довгих холодних тижнів випрошувала в Бога добру погоду, в крайній втомі наготувалася прийняти від небес останнє випробування й достояти на утоптаній площі, хоч би випало по коліна снігу; людська терпеливість, зрештою, вичерпувалася, й за те терпіння отримав зморений народ щедру винагороду: на великому екрані біля подіуму висвітлилася постать першого українського Президента: він стояв урочистий і натхненний за трибуною в залі Верховної Ради і, поклавши праву руку на Пересопницьке Євангеліє, виголошував присягу на вірність Українській Державі.

Я дивився на його вродливе обличчя, побите ряботиною, вичавленою з організму смертельною отрутою, і гнів та біль, змішаний зі злою радістю, переповнював мою душу: закінчився нарешті наш фатальний мартиролог – вийшов цілим з поля зрад, потаємних убивств, заздрощів і ненависті державний муж – і в цьому моя радість, а мої біль і гнів – то його мука, його скороблене обличчя. А може, думав я, вся Україна відбилася нині в образі Президента – вродливого і нездоланого!

І перемогла гнів і біль у моїй душі велична ейфорія, породжена інавгурацією Президента, якому український народ у муках, стужі й невигодах віддарував найвищий посаг. На моєму обличчі не згасала світла радість; певне, вона не гармоніювала із ще непомітною в людях тривогою про завтрашній день, яка вже проростала в цю святкову мить десь там, глибоко, у закамарках душ, бо нинішній день – то свято, а завтра почнуться будні; ту тривогу, видно, відчув Михайло, й вона теж проросла в його серці, – він узяв мене за лікоть, міцно стиснув і проказав:

«Прийди до себе, брате: надмірне захоплення шкодить перемозі не менше, ніж панічний страх. Не втрачай настороженості у щасливу хвилину: якби ми п'ятнадцять років тому менше розчулювалися від вигляду національних прапорів, а більше думали про ще не здоланих ворогів, то, може, не стояли б вони нині під нашими знаменами в Маріїнському парку: ми ще тоді зуміли б побачити їхній хижий оскал».

«Ти узгіднюєшся зараз із занепадницькими постулатами свого сина», – роздратовано відказав я, бо недоречними й шкідливими здалися мені в цю мить Михайлові роздуми.

Я категорично відкидав будь-які сумніви щодо нашої перемоги, та саме в цю хвилину побачив, як із Маріїнського парку прошкувала на Майдан колона Хама під синьо-жовтими прапорами й розчинялася серед багатотисячної святкової людності. І сумніви Невірного Томи прокралися тоді й до мого серця: а може, мав рацію Михайлів блудний син, може, нинішня майданна єдність – то ілюзія, а завтра знову спалахне ворожнеча серед Великого Майдану, що прослалася на безмежних обширах від Сяну аж до Дону…

«Але що, як не знамена, об'єднає нас? Невже футбол, як сказав твій син?» – спитав я жорстко, проте жоден м'яз не здригнувся на Михайловому обличчі.

«Не відкидаймо ні футболу, ані пива, – відказав він. – Кожна дрібниця має працювати на нас. Ти краще поглянь: урочиста хвилина минула, Президент склав присягу, прибув на Майдан і виходить на сцену. Чуєш, як він палко промовляє, його душа, як і твоя, сповнена ейфорією, він навіть не помічає, як вчорашні вороги і страстотерпці влади тусуються біля нього. Он уже став біля Президента обмотаний довкола шиї помаранчевим шаликом, відбираючи і цей колір у нас, найтяжчий його ворог – вчорашній прем'єр, а може, то він підсипав йому отруту в їжу? І, можливо, завтра він уб'є Президента… А он з другого боку протискається, щоб стати біля самого, лакуза-поет, який пересидів у норі під час негоди й, побачивши у щасливу для себе мить, де перевага, виповз із новим подарунком для Президента. Дивись, уже став поруч з ним, підтримує його за лікоть і, осмілівши, чекає вже на дар від Президента – о, такий приятель уві сні не міг би приснитися Гарантові!»

Я все те бачив, зрештою, сам розумів, що Україна дуже велика: з різних неволь увійшла вона в смугу свободи, несучи на собі й різну невольничу печать, сліди якої ще довго будуть відбиватися на її тілі й просвічуватимуться назовні, мов стара фреска крізь новітній тиньк…

Та я не хотів нині про це думати; народне море гойдалося, немов під час прибою; Президент закінчив промову, а тоді в небо злетіли помаранчеві кульки, тисячі кульок, їх було стільки, скільки людей на Майдані, вони заслонили посіріле від зимової ваготи небо, й небесна баня стала помаранчевою, такою, як наші душі, й був то колір радості, знак перемоги. Однак ті кульки маліли, маліли, і врешті крізь помаранчеву інкрустацію пробилася сіризна неба, й на землю почав спадати білий пил, який припорошував і охолоджував наші душі…

Коли ми повернулися до нашого намету, мій приятель якусь хвилину мовчав і водив поглядом по Майдану, з якого почали розпливатися людські потоки, вони проникали в русла міських вулиць, а Михайло все ще вишукував когось очима, і я знав, кого.

Та Ігоря на Майдані не було. Михайло мовчки почав розбирати намет, я допомагав йому. І коли Майдан уже чисто опустів, я побачив, як просвітліло Михайлове обличчя: по засніженій площі ходило двоє молодих людей з поліетиленовими торбинками в руках. Я впізнав їх: то були Оля Безрідна і її наречений Юрко Непийвода. Вони визбирували з Майдану сміття.



Розділ двадцятий

Замість епілогу


За рік Михайлові, та і мої, побоювання й сумніви, які прокрадалися до нас на Майдані під час інавгурації, справдилися: засобами візантійських зрад і підступів партія Хама захопила владу в державі, й розпочалася нова смуга боротьби за українську Україну.

Київський Майдан, де ще так недавно завершилася блискучою перемогою Помаранчева революція, зайняли платні демонстранти – вуркагани, покидьки й пияки, назбирані з усіх кінців країни, замість стрілецьких пісень залунали над Хрещатиком «Катюша», «Москва моя, страна моя», «Вставай, подымайся, рабочий народ», залопотіли над юрбою синьо-білі й триколірні прапори, площу заставлено синіми наметами, за естрадою розпивали горілку, з Майдану потягло смородом – одне слово, як мовив Пушкін: «Тут русский дух, тут Русью пахнет».

Реваншисти тріумфували, нахабніли, й дивно було: вчорашні – такі благородні, єдині й чисті – революціонери добровільно поступилися місцем прийшлій голоті, ніби й не помічали її, мовляв, це тимчасово, державі ніщо не загрожує, зайди самі згодом розсмокчуться. Проте чужа зараза проникала в життя краю все глибше, на очах відбувалася внутрішня окупація, й усі знали, що треба чинити спротив, поки не пізно, однак ніхто, та й Президент теж, поки що не наважувався стати на чолі нового походу на Майдан.

А у Львові було спокійно, сюди долунювали тільки тривожні чутки з Києва; український П'ємонт, у якому ні разу за всю історію не вдалося запаношитися ні погодінським москвофілам, ні генералові Брусилову, ані червоним «визволителям», міцно тримався на ногах, і я був певний, що емісари Хама не насміляться навіть наблизитися до Львова.

Та я тяжко помилився: Хам спробував підкорити і столицю Галичини.

…День був світлий, весняний. Відчитавши лекції в університеті, я вертався додому, сповнений віри в тимчасовість нашої поразки – певний був: ніхто ніколи не зневажить більше мого краю, й не матиме він уже ніколи ганебної назви «Країна ірредента», змосковщені вуркагани самі схлинуть з Києва, чей не вистачить грошей у Хама вічно оплачувати їхню присутність на столичному Майдані; телячий оптимізм непереборно панував у моїй душі, – та раптом я став, мов укопаний: у самому серці Львова біля пам'ятника Міцкевичу й величної фігури Матері Божої так безпечно, ніби в себе дома, хлопці в кепках з ґудзиками на тімені спокійно монтували голубі намети і вмисне голосно, певне, для того, щоб лякати місцевий люд, перекидалися московськими матюками.

Я стояв занімілий, а центральна вулиця спокійно жила своїм буденним життям, всі кудись поспішали, не звертали уваги на зайд, і врешті я зовсім отетерів, коли побачив серед вуркаганів – то був таки він, це не мана! – Михайлового сина Ігоря. Я стояв заціпенілий, ніби вражений паралічем.

А намети вилаштовувалися один біля одного, наповзали на проїжджу частину дороги, зупиняли автомобільний рух; нахабство зайд почало бентежити й перехожих, вони зупинялися біля Пасажу й обурено перемовлялися; на шпилі центрального намету залопотів біло-голубий прапор – символ партії Хама; Ігор Безрідний зустрівся зі мною поглядом і, впізнавши, відвернувся; з наметів долинав п'яний регіт, майстри почали монтувати сцену.

І в ту мить я побачив, як з вулиці Академічної насувається гамірний, аж пискливий натовп, приглянувся: в юрбі були тільки жінки з лютим виразом на обличчях, як це буває під час церковних бунтів; наблизившись до табору, вони вихопилися одна поперед одної, увірвалися між намети – й тут розпочалася справжня битва. Жінки виривали кілля, розвалювали халабуди й топтали їх, вишпурювали клунки на проїжджу частину дороги; вуркагани кидалися на них з палицями, жінки ті палиці відбирали й гамселили нахаб по головах; одна, з обличчя старша жінка, розлючена, мов фурія, схопила за оборки Ігоря й залементувала: «Проклін мій на твою голову!» – й мені здалося, що то бабуся Марія проклинає, як прорік Михайло, свого внука; хлопець вирвався з рук ошалілої жінки й кинувся навтьоки, а вона волала вслід: «Як дам тобі, то за дев'ятим плотом гавкнеш!»

Таким був початок програшу завойовників Львова, вони розбіглися хто куди, жінки поскидали на купу намети й підпалили; я ще побачив у спину блудного Михайлового сина й подумав: а чи вернеться він колись до вітця, чей же всі блудні сини верталися у свою пору до отчих порогів – тоді, коли вибухав сором у їхніх душах… Тож нехай буде благословенна та мить, в якій це станеться з ним і такими, як він.

Вогнище догорало, смердючий дим розсмоктувався по міських закамарках, не стало враз у місті завойовників, і жінки розійшлися.

Тільки та, про яку я подумав, що то Ігорева бабуся, стояла непорушно зі стиснутими кулаками, вона ще готова була битися до смерті, та вороги вже здиміли, і зм'якла старенька, аж зів'яла, втерла тороками хустки сльозу з ока й промовила до мене, бо нікого більше на площі вже не було:

«Такий файний парубійко… І за що Господь так тяжко його скарав?»

Я перечекав хвилину, поки жінка заспокоїться, і спитав її про те, що найбільше мене цікавило:

«Скажіть мені, добродійко, що змінилося у вашому житті після Помаранчевої революції?»

Жінка довго дивилася на мене, ніби хотіла переконатися, чи я вартий того, щоб знати її найсокровеннішу думку, й нарешті сказала коротко:

«Ми змінилися…»


Львів. 2007р.





ЗЛОДІЇ ТА АПОСТОЛИ



…Хтось могутній ходив селами від хати до хати і сіяв одуряючим зіллям. Підійде, кине у відчинене вікно і йде собі далі, а від того зілля шаліють солодким шалом люди, множитися хотять, вічність творити. І земля пристроюється на празник єднання, земля вагітніє, земля родить, земля велить бути собою всьому живущому. Чари, чари розіллялися темним зоряним небом, першими цвітами яблунь, рожевими хмарками на сході й темно-пурпуровою, налитою жагою пеленою в час західний…

Гнат Хоткевич, «Камінна душа»


Розділ перший


З досвітку день заповідався погідний, тож Оленка вибралася в гори в светрику-безрукавці й парусинових шльопанцях, не взявши до уваги попередження старого жаб'євського листоноші Олекси Смоляка, що в ніч проти Івана Купала доконче збереться на дощ, й хребет Чорногори до ранку може й забіліти. Дівчина мала гадку д'вечеру вибратися на вершину Попа Івана, подивитися там гуцульські купальські забави й підготувати матеріал для газети. В прогноз листоноші вона просто не могла повірити: юна практикантка жаб'євської редакції з надією дивилася, як над Дзембронею рожевіє, а далі червінню береться чисте небо, й вода в Черемоші припадає до ріні, оголюючи воронобокі валуни й порослі жовтою водоростю кам'яні пороги.

Ніякі попередження про негоду, плову, шарґу, на які в горах, зрештою, ніколи не забарно, не могли зупинити студентку львівської журналістики: дівчина постановила будь-що принести редакторові, підстаркуватому бурчунові Онуфрієві Шарабуряку, статтю про збережений у Карпатах купальський ритуал і переконати його, що запліснявілий виробничний стиль газети, яку він затлумлює сухими шаблонними інформаціями про трудові подвиги гуцулів, давно віджив свій вік – часопис має стати цікавим, свіжим, романтичним, а працівники редакції мусять врешті позбутися страху перед новими віяннями, які, незважаючи на опір продимлених старим духом, немов шпондер на горищі курної хати, совкових троглодитів, все ж проникають крізь гірські ущелини в предковічний жаб’євський ареал і воскрешають старі традиції, щоб постали вони перед сучасною людиною у своїй незбагненній загадковості й дивовижі.

Оленка сіла в майже порожній автобус, що вирушав раннім ранком у Буркут, – по дорозі він набере лісорубів, які щоднини вирушають у бутин, колишніх бокорашів, що донедавна працювали на сплавах, а нині розчищують від колод і тирси озеро Шибене, котре має стати другим Морським оком для утіхи туристам, молодиць, що з порожніми бесагами добираються на ніч у полонину, аби вранці повернутися з бербеницями бриндзи, й мандрівників, охочих побачити купальські забави на Попі Івані.

Й поки обшмульганий тупорилий «пазик» добереться до Буркута, в його салон наб’ється вщерть людей, і, обважнілий, він перестане деренчати на вибоїнах, а повітря в автобусі загусне від запаху кептарів, засалених овечим маслом сорочок чабанів, від духу поту та горілчаного перегару… Це станеться аж у Зеленій, рідному селі Оленки: там пасажири штурмуватимуть автобус крізь передні й задні двері, притиснуть дівчину до вікна, що й не зрушиться, не те щоб могла вийти на зупинці й хоч рукою помахати своїй хаті, яка зсунулася з гори на обривистий берег Черемоша, а може, й матері, що, спершись на вориння, виглядатиме, як завше, дочку в гості…

У Зеленій люду набилося стільки, що здавалися вони єдиною живою масою, яка дихає і пріє; шофер сказав «доста!», вийшов з кабіни й позакривав наглухо двері, щоб до самого Буркута ніде не зупинятися; автобус поволі сунув на підйомах і вже доїхав до Явірника, де новий натовп лаштувався до штурму; шофер розводив руками, даючи знати людям, що вільних місць немає, проте пригальмував машину, щоб випустити вуйка, якому треба було зійти в Явірнику, – і тут на його місце, не питаючи дозволу у водія, втиснувся високий хлопець у кепці й грубому светрі під шию, двері за ним зачинилися, хлопець просунувся до найближчого сидіння й сперся обома руками на його спинку, не помічаючи, що між руками опинилася голівка білявої дівчини, якій не залишалося нічого іншого, як дивитися в очі хлопцеві; той нарешті вловив її карий погляд, спробував відхилитися, та це йому не вдалося – ззаду натискали пасажири, нахиляючи його ближче до дівчини, й він ніяковіючи видихнув їй в обличчя:

«Я не винен, дівчино…»

«Якось доберемося, до Буркута не так уже й далеко», – примирливо відказала Оленка.

Хлопець мало що не доторкався носом до її чола, його губи наближалися до її губів, він знову спробував відвести голову, щоб не бентежити дівчину, а Оленка відчула, що його подих, приправлений запахом легкого тютюну, їй приємний, і вона не хотіла, щоб незнайомець відхиляв від неї обличчя; в його сірих очах і далі тінилася винуватість, і Оленка посміхнулася до нього:

«Не робіть собі проблем, – сказала, – ні ви, ні я не винні…»

Автобус нарешті добрався до Буркута, описав коло й зупинився на узбіччі дороги – тут він простоїть до надвечір'я, і коли ті самі люди, які сюди приїхали, знову його заповнять, вернеться до Жаб'я. І так щодня…

З передніх і задніх дверей вивалювалися пасажири – спітнілі, пом'яті, злі й водночас щасливі, що їм вдалося сісти в Зеленій; автобус вичавлював із себе людську масу, яка на свободі вмить дробилася й розтікалася врізнобіч; кілька жінок з порожніми бесагами подалися плаєм, що спинався царинками й перелісками до полонини Веснярки, й правила їм за дороговказ горбата, немов племінний бугай, синя гора на далекому обрії з короною овальної руїни на вершині.

Оленка, хоч і народилася в цих краях, на Попа Івана ще не піднімалася, проте водно заманювала її хвиляста гряда Чорногори, за якою, здавалося, не існує ніякого світу; тепер, коли дівчина вдивлялася в гірське забороло, що оточило її край, запевняючи тутешній люд про безпеку, – пройняла її цікавість: а що там далі, за хребтом Чорногори? Не знала Оленка й квапилася за молодицями, щоб не збитися з дороги, й огортала її щемна втіха від сподіваного пізнання безмежної ойкумени.

Про сіроокого хлопця в сивому светрі, який захищав її від людського тлуму, спершись обома руками на спинку крісла й дихаючи їй в обличчя запашним тютюновим димом, вмить забула, пойнята красою гір, а сонце вже викочувалося із-за буркутських верхів на чисте небо й обдавало теплом спину – від цього дівчині, продряглій на ранковій прохолоді, ставало затишно й добре – де ж той прогноз старого листонош, який провіщав доконечну негоду проти Івана Купала?

Звивистий плай переніс Оленку через гору Керничку, вже вийшла дівчина на Рокиту і вдивлялася в далечінь, куди невпинно відступала горбата вершина Попа Івана, й здалося, що ніколи не дійде до неї, що гора, недосяжно віддалена, вічно стоятиме в глибокому безмежжі на тлі синяви неба; ілюзія була тривожна й водночас велична, немовби дівчині пощастило увійти в чертоги космосу, де відсутні простір і час, де існує лише метафізична краса всесвіту.

Оленка зупинилася на вершині Рокити й чманіла від чару, який досі її, горянку, ніколи не діймав: у жаб'євському котловані минула її шкільна юність, потім вона стала дитям великого міста, і враження від гірської природи з вічним шумом смерек і Черемоша стерлись у пам'яті – й аж нині, на Рокиті, збагнула несамовите диво застиглого моря в мент найвищого штормового балу – й були це її рідні Карпати.

«Господи, а я вже думав, що не наздожену вас! – почула Оленка позаду себе чоловічий голос, стрепенулася, оглянулась й побачила свого попутника з автобуса: задиханий, він уже стояв поруч з нею й договорював: – Ви, як та лань: з верха на верх, а з бору в бір…»

«А ви теж на купальські забави чимчикуєте? – спокійно спитала Оленка, наче їхня розмова, розпочата в автобусі, не переривалася. – Я ж подумала – молодий учитель добирається до Буркута з призначенням…»

«Ви, напевно, вчителька й думаєте, що весь світ сповнений людьми вашої професії», – всміхнувся хлопець.

«Ні, я журналістка, практикую в Жаб'ї: оце й виїхала за матеріалом для газети… А ви хто?»

«Фольклорист… Ну, ще, так би мовити, не зовсім, щойно – аспірант кафедри фольклористики у Львівському університеті. І теж пошукувач матеріалу – для дисертації».

«Дивно, що в університеті ми ніколи не зустрічалися… То що – разом збиратимемо: я – для газети, ви – для наукової праці?».

«А якби ми та й скооперувалися – ото б вийшло досконале дослідження!»

«Разом добре тільки кашу їсти», – засміялася Оленка.

Вони рушили далі плаєм, ішли поруч, вряди-годи торкаючись одне одного ліктями й, ніяковіючи від цих дотиків, миттю розступалися.

«…А людина – що інша, то й інший світ, – договорювала Оленка. – Хто практик, хто романтик…»

«Ми ж обоє, видно, романтики, якщо вибралися в таку подорож».

«То правда, але тільки на визначений час – на одну мить купальського вечора».

«Цієї миті може бути достатньо, щоб пізнати одне одного».

«Ви так думаєте? А я гадаю, для цього потрібен цілий вік».

«Що ми знаємо про цілий вік!.. – проказав сам до себе хлопець. – Однак нам варто познайомитись, – спохопився він. – Я Данило з Явірника».

«Тож ми сусіди! – втішилася дівчина. – Я – Оленка із Зеленої».

«Дивні діла Твої, Господи! – розвів руками Данило. – Народилися в сусідніх селах, вчимося в одному університеті, а познайомилися на Рокиті!»

Піп Іван нарешті зупинився й почав наближатися до мандрівників. Утоптаний людьми й худобою плай уперся в підніжжя гори й, не маючи сил її здолати, круто звернув убік і зник у заросляку. З-за кущів жерепу виглядали критий ґонтом дах подовгуватої будівлі й гострий шпиль колиби, з якого струменів у небо димок; за широкою смугою заросляка полонина спадала в ізвори, й з них виростала нижча гірська гряда, що бігла в незвісті поруч з Чорногорським хребтом; схили були всіяні обгородженими воринням хижами – деякі втікали з гурту аж на самі вершечки горбів, куди не вели ні дороги, ні стежки, й запитала Оленка в Данила чи в себе самої:

«Ніяк не зрозумію, скільки живу в наших краях, тих он відлюдників, які чомусь живуть окремо, ніби їм вистачає себе самих… Очевидно, все мають там для життя й рідко коли спускаються на доли. Ну а діти – хіба до школи не ходять? Таж навіть за півдня не доберешся звідти до Буркута!»

«Так водиться у нас з правіку, – відказав Данило. – Ті самітники не спілкуються з людьми, провадять натуральне господарство, не знають ні церкви, ані школи, вони порвали стосунки із своїми родами, з яких у горах складається кожне село, і прагнуть започаткувати свій власний. Та я сумніваюся, що їм вдасться це зробити в наш час…»

«А я й не знаю глибин свого роду, – скрушно мовила Оленка. – І родового прозвища не розумію… Моє пізнання сягає не далі бабуні, та й то… А ти хіба знаєш – свій?»

Без згоди Данила Оленка перейшла на «ти», та й чому б не мала цього зробити, коли вони обоє ровесники або ж з різницею віку у два-три роки, проте цей крок до товариського зближення торкнувся уваги Данила, йому від цього стало приємно, й він пильно приглянувся до дівчини.

Була вона зграбна, гармонійно збудована, мала овальне, з гострим гуцульським носиком обличчя й великі карі очі. В цю мить Оленка теж окинула поглядом хлопця й відзначила про себе, що в нього високе чоло й ледь випнуті вилиці – он куди сягнув, напевне, його рід: до даків або печенігів – Данило мав мужній вигляд, і був він Оленці приємний.

«Що це ми раптом зупинилися й дивимося одне на одного, мов телята на нові ворота?» – засміялася Оленка, й Данило сказав, ніби про щось зовсім буденне:

«Ти гарна!»

«Справді? – зраділа дівчина і відразу споважніла. – А якби й так, то це не моя заслуга – то від Бога… Але ти не відповів: до якого коліна знаєш свій рід?»

«Тебе подібні питання давно цікавлять?»

«Ніколи над цим не задумувалася… А мабуть, треба! Кожна людина повинна знати, звідки вона… А ти цікавився?»

«Віднедавна… – по хвилі мовив Данило. – Місяць чи два тому був я на презентації книжки, якій ціни немає: «Український родовід». Перша ластівка в цьому жанрі… Я уважно слухав виступи знавців, книжку оцінювали дуже високо, однак у мене зародився сумнів щодо її наукової об'єктивності, і я запитав упорядницю – вельми енергійну пані з таким оригінальним ім’ям – Климентина: «Чому ви обмежили своє дослідження самими тільки інтелігентськими родинами: Жеплинські, Бачинські, Левицькі, Цегельські, Петрушевичі, а де селянські родоводи, адже майже вся наша інтелігенція – з селян… До того ж, у кожному дослідженому родоводі – тільки ідеальний позитив, ніби в жодному ніколи не було жмикрутів, ошуканців, злочинців!..» Не пам’ятаю, що мені відповіла на це пані Климентина, але відтоді не перестає мене переслідувати думка: а звідки я взявся, хто я такий – сільський парубок з Явірника?»

«І ти вирішив шукати свого коріння, – з відтінком іронії мовила Оленка. – Й подався оце в мандрівку».

«Та ні, як я його знайду?.. Та й інший в мене нині клопіт: хочу чи не хочу, а дисертація мусить бути написана».

Він узяв Оленку лівою рукою за плече, на ходу повернув її до себе і ще раз сказав:

«Ти й справді гарна…»

«А що мала б на це відповісти я? – дівчина кокетливо глянула на Данила. – Повторити те саме? Що ж, могла б… Та хіба врода – найважливіша людська прикмета? Головне, що мені з тобою просто, легко, наче ми вже давно знайомі».

«Та це ж найкращий для мужчини комплімент! – вигукнув Данило і враз пильно вдивився у вершок Попа Івана. – Поглянь, поглянь, Оленко: бачиш той синій, аж чорний клубок над руїнами обсерваторії?»

«Бачу, то й що?»

«О, ти міська панянка, а не гуцулка: то знак грози, я знаю… Приквапмо крок, щоб встигнути добратись до Веснярки. Там ватагує старий Дмитро Мочерняк, він прихистить. Та й, може, щось цікавого повість…»

«Ти з ним знайомий?»

«Ні, чув лишень про нього… Кажуть, він знає багато цікавих небилиць. Можливо, щось нового дізнаюся з гуцульської демонології».

Тим часом синювато-чорний клубок хмари, що дотепер непорушно висів над вершиною Попа Івана, почав раптом набухати, надуватися й набирати форм страхітливої потвори, що безупину міняла свій погрозливий лик, стаючи схожою то на розсердженого велетня, то на дракона із роззявленою пащею, якою він поглинав синяву неба, – й миттю не стало над головами мандрівників і шматочка голубизни, а з-поза гори, ген аж з-над Тиси, стрімко піднялися в небо клуби сизих випарів, окреслених оранжевою облямівкою, нібито десь там, на урочищах Обнижа і Прелук, вибухнув вулкан, й ось за хвилю гаряча лава поллється схилами вниз, заливаючи жереповий заросляк разом з полониною й будівлями на ній; перехресні тихі блискавки протинали небесну куряву, розпікаючи її до стану фіолетової плазми; обважнілі, немов насичені вулканним попелом хмари спадали на землю, й долинув нарешті безугавний гуркіт громів.



Розділ другий


Світ стемнів і не проглядався вже й на крок, Данило схопив Оленку за руку, й вони щодуху побігли плаєм, що потягнувся вздовж підніжжя Попа Івана до Веснярки; мокра темінь заліплювала очі, Оленка зсувала долонею з обличчя сніжницю; обоє вмить промокли до нитки, в Оленчині шльопанці набилося холодної кваші, ноги задубеніли, руки заклякли, тільки з Данилової долоні, в якій він затиснув руку дівчини, струменіло тепло; обоє бігли навмання, бо світ геть зчорнів – й нарешті повіяло на Оленку гарячим духом ватри, а в очах просвітліло – то Данило з грюкотом відчинив двері колиби, увіпхнув досередини дівчину, сам ввалився за нею, й порятунок від лиха постав перед ними в образі вусатого діда, який сидів за котлом, повним загуслого молока, й з тієї гущі виймав сніжно-білу масу, витискав долонями з неї сироватку, збивав у плесканки й складав уряд на лавицю свіжі будзи.

Побачивши у дверях колиби промоклих і засніжених подорожніх, ватаг припинив роботу, підвівся з лавиці й стрімко подався до них, простягнувши руки.

«Падоньку гіренький! – забідкався старий. – Та яка мара вигнала вас у гори в таку шарґу? Ану лишень швиденько роздягайтеся й вішайте шмаття на бильця біля ватри! Господи, таж тебе, дитино, спалить гарячка», – приговорював Мочерняк, дивлячись на продряглу, аж синю Оленку.

Він стягав з жердини білизну, холоші, кептарі й подавав їх то хлопцеві, то дівчині й сказав до вівчарів, що сиділи довкола ватри, та до жінок, які встигли допасти до колиби перед грозою:

«А повідвертайтеся, повідвертайтеся, най ця пара вгорнеться в сухе».

Ватаг сам повернувся обличчям до ватри, а Данило й Оленка, стоячи спинами одне до одного, поскидали з себе мокрий одяг і голісінькі, як мати родила, квапно одягалися в чужу одежу, яка відразу їх зігріла; мандрівники швидко оговтались від незручності перед незнайомими людьми й посідали на лавицю, простягнувши руки до вогню.

Мочерняк продовжував збивати бриндзу, змучені жінки дрімали, поскулювавшись, мов куропатви на стерні, вівчарі теж посхиляли голови до колін і куняли, тільки спузар, брудний і чорний, як арідник, підкидав у ватру смерекові полінця й галузки хвої – ватра спалахувала, тріщала, в колибі пахло ладаном, а дим, що струменів до отвору в стелі, виїдав очі.

«Як же ви опинилися тут, молодята? – спитав урешті ватаг, пильно, аж підозріливо приглядаючись до Оленки й Данила. – А звідки приманджали?»

«Нездалеку, вуйку Дмитре, – відказав Данило. – Я з Явірника, а Оленка із Зеленої… Вибралися на Попа Івана подивитись на купальські забави. Аж тут…»

«Плова в нас довго не триває, до вечора й слід від снігу згине, проте люта вона, – повів бесіду Мочерняк. – То Чорногор чомусь раптом розсердився, може, й на вас, коли грішні… Чи вже пошлюблені? – допитувався, виймаючи із сироватки бриндзу та сплескуючи її в кружала. – То я питаю – пошлюблені?»

«Та ні, – почервоніла Оленка. – Ми щойно в дорозі познайомилися».

Данило невдоволено глянув на Оленку: навіщо вона сповідається – чей скоро смеркне, й треба заночувати, ще, чого доброго, випровадить їх старий з колиби в таку стужу…

«Ми посватані, – поправив Данило дівчину. – Таж не встидайся, Оленко, нема й цьому встиду… Ми наречені, вуйку Дмитре», – додав твердо.

«Посватані, то й посватані, – міркував уголос ватаг, не підводячи голови. – То не підете вже нині на верх, ніхто туди не прийде в таку плюту – і слава Богу… От поїжте трохи бриндзи з кулешею – та й спати в гуртожиток. Там уже повлягалися бовгарі, стадарі, козярі та й ці, – показав на вівчарів, що куняли біля ватри, – скоро туди підуть, бо треба рано вставати… Й жінок теж мушу примістити. Тісно буде… Тільки заказую: пустим не займайтеся, того в мене не буває».

«Не соромте, вуйку, дівчину, – глипнув неприязно Данило на ватага. – Могли би-сьте такого й не говорити… Але чому ви щойно тішилися, мовляв, слава Богу, що на Попа Івана ніхто не вийде? Чому – слава Богу?»

«Якщо ти, хлопче, з Явірника, а дівка із Зеленої, то мали б чути про ворожнечу між Шумеями…»

«Між Шумеями?!» – аж скрикнув Данило й відразу стих.

«А хіба не чули, що Шумеї із Зеленої, яких прозивають Злодіями, донині смертельно ворогують із явірницькими Шумеями, що прозвані Апостолами?»

«Ніколи такого не чув», – тихо проказав Данило, крадькома зиркнувши на Оленку.

Дівчина миттю відвела від хлопця очі й прошепотіла, затинаючись:

«І я… і я про таке не чула…»

«Дивно, – гумкнув Мочерняк. – Як то ви можете такого не знати… А може, й самі Шумеями єсьте – бо чого вибралися якраз ниньки на Попа Івана?.. А втім, що мені до того?»

«Та ні, ми інші, вуйку… А не знаємо про те, що ви кажете, бо давно в тих селах не живемо. Ми у Львові – вчимося…» – ніби виправдовувався перед ватагом Данило.

«Хіба що так, – згідливо промовив Мочерняк, пильно глянувши спершу на Данила, потім на Оленку. – А може, ви й не звідти, що я там знаю… Та вже докажу, коли розпочав… Ті роди здавна ворогують, і на Івана Купала на нашій горі деколи й крівця ллється. Бартками б'ються…

То, певне, Божий палець – що вдарила нині плова. Хоча вони, ті воріженьки, такі закукурічені, а ще як вип'ють – то й у шарґу можуть прийти зводити порахунки…»

Ватаг змовк і більше й словом не обізвався. Данило теж мовчав, хоч мав намір розпитати старого щось про демонологію. Не розпитував. А Оленка зовсім не підводила голови, й Данило відчув, як між ними пролягло незрозуміле відчуження. Проте ні він, ні вона не могла вгадати причини. Чи, може, моторошно стало від того, що обоє могли стати нині свідками бійки ворожих родів?

До кулеші з бриндзою ніхто з них не торкнувся.

Врешті ватаг підвівся і владно мовив до жінок, пастухів та молодят:

«Пора вже в стебло!»

У полонинському гуртожитку, на нарах через довгу кімнату, лежали покотом пастухи й пастушки і вже спали; прийшлі жінки відшукували вільні місця, втискалися поміж сплячих і тихо засинали; ватаг показав мандрівникам на край прічі, де в тісноті могли лежати тільки двоє, й кинув їм ліжник. Оленка сполохано дивилася на Данила, який відразу влігся біля пастуха, що розпачливо хропів; він повернув його на бік, притиснувся до нього спиною й, відхиливши ріг пропахлого потом покривала, кивнув Оленці рукою, щоб лягала. Вона ще довго тупцювала на місці, та врешті пірнула під ліжник, немов у холодну ополонку. Обоє лежали обличчям до обличчя, дівчина вдихала знайомий тютюновий запах, й це її заспокоювало, а надворі вже стемніло, й два маленькі віконця зажевріли до вимитого неба з повислою на ньому кочергою молодого місяця, немов очі зачаєної вовчиці.

За віконцями вирував, наче вода в ковбані, приглушений шум, який ніколи в горах не стихає – у вітряну а чи в тиху погоду. Той шум здавався Данилові невпинним диханням планети, чутним лише на верховинах: то видихала земля струджений дух і жадібно всмоктувала в свої легені кришталево чисте й від свіжості колюче повітря. Гірський шум зливався з диханням утомлених людей і ставав тишею, крізь яку вперто пробивалася в Данилову пам'ять запаморочлива мелодія пісні: «Над Карпатами тиха ніч тремтить, тиха ніч тремтить, мов струна, а Говерла спить і дівчина спить, тільки я не сплю, бо – весна…» Ця піднебесна мелодія Василя Якуб'яка, ці вишукані в гірському шумі слова Степана Пушика скрізь тепер бриніли, виповнюючи собою безмежний простір неба й гір, а теж кімнату, в якій спали люди.

А чи сплять? – думав у напівдрімоті Данило. – Таж ні – всіх оповив чар полонинської ночі, всі прислухаються до неї… Й нараз він крізь мрево тиші вчув живий шепіт, що зливався з піснею й шелестів словами: «Марічко-любасочко, вийдім надвір, там місяць розсипався на скалки й горить трава, а ми ляжемо на ній, там не так тісно…» – «Лежи тихенько, Іванку, люди почують, ніхто ж не спить…» – «Вийдім, Марічко, на полонину й до світанку гей як налюбимося…» – й шепіт заглушив м'який звук поцілунка… Чи це снилося Данилові, чи направді він підслухав тремку намову до любові; хлопець розплющив очі й у відсвіті жевріючих шибок впіймав тихий погляд Оленки; він дотикався віями до її вій, два дихання ставали одним, а уста боязко наближалися, і вже зіткнулися вони у вологому поцілунку, губи в Оленки були солодкі й рухливі, вона всмоктувала в себе дихання хлопця, та обоє лежали непорушно, засинаючи в поцілунку, і снився їм шалений гріх…

А ніч була коротка, вже за віконцями зарожевіло небо, й розсипаний на скалки місяць знову зліпився в кочергу, яка блідла й ставала білою хмаркою й нарешті випарувалася над гірським гребенем; в кімнаті посіріло, люди заворушилися й тихо вислизали надвір, біля кошар уже чулося гейкання, світанок сповнився блеяниям овець, муканням корів, форканням коней, і чутно було владний голос ватага.

Оленка й Данило схопилися з нар, щоб при денному світлі ніхто не побачив їх, накритих одним ліжником; вони поправляли на собі одежу й намагалися не дивитись одне на одного, та коли їхні очі зустрічалися, Данило мовчки запитував, чи то правда, що вона його цілувала, що вони заснули в солодкому поцілунку, і яку надію він може мати після цього – й чим упертіше про це запитував, тим густіше заволочувались її очі памороззю холоду, й вона мовчки запевняла: «Це тобі наснилося, парубче».

А коли ні, наполягав він, то що то було: забава чи любов?; то був тільки сон, відпекувалась дівчина, забудь про це; а як мені далі бути – влюбленому?; як хочеш, мені таки треба вийти на гору, а ти не мусиш, чого нам разом іти, немов справді посватаним, ми ж випадково зустрілися й зараз розійдемося назавше; я піду з тобою; хіба я бороню, тільки затям, що все те наснилося тобі…

Вони мовчки змагалися, Данило вловлював в очах дівчини тугу й холод водночас: що трапилося, чим я її образив?

По черзі зайшли до колиби, щоб переодягнутися в свою висохлу біля ватри одежу, з'їли по дрібці вчорашньої кулеші з бриндзою й вийшли на полонину. Вівчарі вже погнали товар на пашу, бовгарі випускали корів зі стаєнь, вівчарки дзяворили, зганяючи до гурту овець, які відбилися від стада, й стояв біля стаї ватаг, супроводжуючи поглядом полонинський хід.

«Слава Йсу, вуйку Дмитре! – обізвався до нього Данило. – Як спали?»

«Миром!»

«Дякуємо вам за нічліг».

«Нема за що, – підкрутив вуса ватаг. – А дивіться-но, яка погода!»

«Йдемо на гору… А чи можна ще колись до вас заглянути?»

«Та чом би й ні!»

«Я хотів би дещо розпитати про нечисту силу…»

«Та я міг би розповісти не одне… Але, як по правді, то нечистої сили в горах нема. Таж подивися лишень на це небо!» – ватаг звів угору руки.

На вершину Попа Івана вело кілька стежок: Оленка подалася найпологішою, за нею пішов Данило, не наздоганяючи: знав-бо, що розмови між ними більше не буде, й мозолив хлопець думкою мозок: що ж, до біса, трапилося, звідки взявся в неї той холод: чи то із сорому за нічний поцілунок, якого, може, й не було?

А коли підходили до вершини гори, й на безверхому мурі колишньої обсерваторії вирізнилася кладка з чорних валунів, Данило згадав розповідь ватага про щорічні тутешні сутички ворожих родів з Явірника й Зеленої, й подумав при цьому, що не знає Оленчиного прізвища й чомусь не хоче знати, та й Оленка його не запитує…

Вони увійшли одне за одним на загороджений муром плац. Під північною стіною сіріла латка вчорашнього снігу й на ній розмазалась червона пляма; поруч валявся зломаний держак від бартки, й Оленка пильно придивилася до нього… Повсюдно виднілися сліди шабашу: консервні бляшанки, порожні пляшки; з почорнілого вогнища струменіли тоненькі цівки диму.

Оленка стояла з одного боку снігової латки, а Данило з другого, й між ними темніла пляма, що бралася в коричневий колір; обоє й далі мовчали, й кожне з них намагалося розкрити загадку їхнього відчуження й таємницю, яка відбулася на цьому плацу купальської ночі.

Данила огорнув туск від думки, що вони зараз розійдуться й ніколи більше не зустрінуться; на його устах ще теплився слід дівочого поцілунку – й не буде того більше, не буде; він хотів спитати в неї прізвище й не зробив цього, Оленка теж не запитувала, і від цієї нез'ясованості тайна сама скрадливо прояснювалася, й страх перед її розгадкою примушував обох мовчати.

«Чи ми ще колись зустрінемося?» – витиснув Данило з горла й побачив, як вродливе обличчя дівчини вкрилося вмить осугою смутку.

Вона підвела на нього погляд і тихо мовила, показавши на коричневу пляму:

«Хіба не бачиш, що між нами кров?»

І різко рушила з місця, обійшла закривавлену латку снігу, припала до Данилових грудей, поцілувала його в щоку й вибігла з плацу, піднявши на ходу зломаний держак. І зникла за кущами ялівцю.

Білява голівка вряди-годи то виринала з ялівцевих і жерепових зарослів, то зникала, й Данило чомусь-таки вірив, що Оленка зупиниться внизу й чекатиме на нього, бо чому мала б полишити його самого серед чорногорського безлюддя, чей не посперечалися, не посварилися, і що могла важити для них червона пляма на снігу, а може, то й не кров, а хтось вишневий сік розлив… А якби й кров, то що їм до бійки якихось сп'янілих парубків, чому б це мало стати причиною їхньої розлуки?

Постать дівчини вихопилася із зарослів й чимдалі маліла, Оленка не зупинялася, не озиралася, й на Данила повіяло пусткою – він зрозумів, що більше ніколи її не побачить, і від цього зробилося неймовірно тоскно; він ще не міг визначити ціни згуби, лише відчув, як відкроїлася від нього немовби половина його сутності, щойно заповнена образом дівчини, яка несподівано завітала в його життя.

Це було надто несправедливо, бо що б могла означати для Оленки розповідь ватага про невгасиму ворожнечу між родами Шумеїв? І що з того, що Данилових родаків прозвали Апостолами, – та навіть якби Оленка походила з Шумеїв, прозваних Злодіями, то яке це мало б значення нині для них обох – цивілізованих, освічених, сучасних?

Проте Данилова догадка була вперта: а таки напевно ця дівчина із Шумеїв-Злодіїв, і соромиться вона негідного прозвиська й оздоблюється на людей, які про це їй нагадують… Почекай, Оленко, якщо це насправді так, то ще не знати, чи справедливо вас прозвали, й чи моє прозвисько не має іронічного відтінку, як-от – «святенник», «боженька»?

Данило не був упевнений, що догадка його вірна, проте в її справдешності щораз то більше переконувала дивна поведінка Оленки – і йому стало гірко від того, що така дрібниця знівечила їхнє знайомство, однак тут же вкрадалася у свідомість думка про фатальність родової приналежності, коли за неї ось учора пролилася кров.

Він мусить наздогнати дівчину й переконати її, коли це правда, в марності задавнених образ і родової ворожнечі, та водночас проколювалася в душі цікавість дізнатися правди, заступленої від нього заслоною правіку.

Й заволав Данило навздогін Оленці, щоб зупинилася, та голос не здолав простору, що протягнувся між ними; він перейшов горби Рокиту й Керничку, вийшов на буркутський плай, допав уже й до Буркута: біля дороги стояв порожній жаб'євський автобус, який стоятиме тут до самого надвечір'я, проте Оленки хлопець не побачив, можливо, поїхала попутною вантажівкою.

Змучений і збезнадіяний, він присів на приступку машини й думав про свій родовід, який для нього сягав не далі діда Пилипа Шумея, що помер, коли Данилові сповнилося десять літ.



Розділ третій


Данилова неня Федора прийшла в Явірник ще малою із присілка Теребіж, де вузькоокі, кустраті й чорні вуглярі випалювали деревне вугілля й виплавлювали смолу з березової кори, а ще крали курей по довколишніх селах. Вихопила дитину з бруду й нестатків її мати, вродливиця Калина, що невість-як опинилася в хаті відлюдькуватого нероби Івана Джемиги, й привела свою доньку до власника Веснярської полонини Пилипа Шумея, уклінно впросивши його взяти Федорку за пастушку до телят.

Мав Пилип чимале стадо маржини, ще й племінного бугая, від якого корови щорічно телилися чорномордим молодняком; шкодуючи тих теличок і бичків, ґазда ніколи не виганяв їх на полонину – паші вистачало й на Думських пагорбах, що збігали пологими схилами до Черемоша.

Ті обгороджені воринням сінокоси й лисі пасовиська, і кладка через ріку, що провадила до гори Тарниці, порослої рівними, мов пасхальні свічі, смереками, на які був добрий попит в кутських тартаках, і довгий ряд схожих на сірникові коробки вуликів на царині під Маґурою та й сама ґражда, обступлена зусібіч заломленими дахами, піддашшями, галереями й подвір'ям, обставленим стайнею, хлівами, стодолою й оборогом, між якими навіть щілини не проглядалося, й на Божий світ виводили тільки хвіртка з боку Думської гори й возова брама від ріки – все це належало фудульному ґазді Пилипові Шумеєві, прозваному Апостолом.

Сирота Федора виростала серед цього добра й не почувалася тут наймичкою: була працьовитою, бистрою, мов бджілка, і все, що її оточувало, немовби їй і належало; дбала вона про Пилипове багатство, як про своє власне; з роками виструнчувалася, мов гаджуга, а коли стала на порі, й тугі циці вже не вміщалися в пазушині, а великі сині очі, заволочені блудною паволокою, крадькома пазили за чорночубим, смаглявим, ніби циганської крові, багацьким одинаком Николою, а той водно вишукував собі роботу, де поралася Федора, – тоді вони обоє почали пропадати то в колешні, то в стодолі; врешті стрункі ноги дівчини у вечірню пору стали дрібно перераховувати щаблі драбини, припертої до оборога, й тріщали ті перекладини теж під вагою ставного парубка, – не промайнули ці гріховні виправи повз пильні очі господаря, й зметикував собі суворий і мовчазний Пилип, що пора дівчину виганяти з обійстя або ж брати за невістку…

Позбуватися такої справної робучої сили Пилипові було шкода, а Никола не відступався від дівки ні на хвилину, й коли фартушина на Федорі почала коротіти, й при зустрічі з ґаздою дівчина соромливо прикривала долонями живіт, а заховати гріха вже не могла, Пилип порішив – бо як не цю, то іншу знайде хлопець, а напевне пустішу, чей працьовитішої невістки не міг собі й придумати, – щоб Никола, хоче того чи не хоче, поніс до ксьондза на заповіді.

З того нерівного й для села несподіваного шлюбу народилася дочка Марійка, й Федора стала повноправною господинею в багацькій ґражді під Думською горою. Бабу Фросину, котра й так до господарки ніколи не належала і весь свій вік просиділа в коморі за вишиванням сорочок на продаж, розбив параліч, і ніхто ніколи не бачив її на білому світі, аж до похорону, що його по-багацьки справив Пилип, немовби перед упослідженою жінкою, якій належалося бути першою ґаздинею в селі, а мала вона від мужа менше пошанівку, ніж служниця, виправдовував свою провину після її смерті: на горах ридали трембіти, везла домовину на цвинтар парокінна фіра, за катафалком тягнулася довжелезна процесія, нібито явірницький люд хотів хоч раз у житті побачити найбагатшу в селі господиню; відправляли по ній панахиду аж три ксьондзи – з Явірника, Зеленої та Буркута, й справив Пилип гучні поминки на просторому подвір'ї ґражди: столи вгиналися від наїдків і питва, ґазди один поперед одного споминали достоїнства найгіднішої в селі жінки, молодиці вмивалися сльозами, витирали очі й носи шаліновими хустками, бідкалися, завивали, аж поки ті голосіння не перемінилися в коломийкові співи і п'яний регіт.

Баба Фросина померла ще при достатку. В Пилипа було все, що міг послати Господь працьовитому ґазді, та найпильніше доглядав він рогату худобу. Кожну корівчину називав по імені: Мінка має спущені вниз роги, ніби дівочі кіски, молода, проте сумирна, й дає на день аж п'ятнадцять літрів молока; Краса ходить з дошкою на лобі й має червоні люті очі, нападає навіть на бика – від неї одного разу потерпів сам Пилип і відтоді обходив товар у кептарі з діркою на спині, проте не продавав Красої й не різав, бо мав від неї таке густе молоко, що півгладущика бралося густою сметаною, хоч край ножем; Ласка була красунею з великими очима, з яких по-людському котилися сльози, коли її якийсь пастух врепіжував прутом по хребті за непослух, й тримав Пилип Ласку лише за вроду, бо надоював від неї, що кіт наплакав… Кожну Коровину леліяв Пилип, а мав їх щось аж десять.

Довгими зимовими вечорами, коли в ґражді западала нудьга, й тяжко було дочекатися чергового передзвону старого настінного дзиґаря з чавунними вагунами, мовчазний Пилип заводив розмову про худобу: загинав на лівій руці палець за пальцем, перераховуючи, скільки теличок, а скільки бичків привела кожна корова за свою службу; Пилип знав масть найменшої тварі, пам'ятав вік старших й робив позначки на сволоці – яку й коли треба гнати до Сигету на продаж, а хатні слухали й мовчали, бо до господарських розрахунків ніхто не мав права втручатися, й Никола, на відміну від Федори, що зайняла становище господині, залишався слугою в батька, а ще любленим мужем у дружини, від якої аж за двадцять літ, коли вже Марія віддалася за вчителя в Білу Річку, народився хлопчик Данилко.

Тоді в Данилового діда вже не було стада, залишилися лише дві корівки – для скоромини, а решту худоби ватаги перегнали в колгоспну артіль на Веснярку, й старий Пилип вряди-годи вирушав на полонину за належною йому бербеничкою гуслянки й там цілоденно тинявся на пасовиськах, відшукував ту чи іншу свою корівчину й кликав до себе, корови ґазду впізнавали, підбігали до нього, брали в морди його рапаві пальці й смоктали, а дід припадав до їхніх лобів, пестив і ридма плакав.

Про все це Данило дізнавався з розповідей матері, а в його власній дитячій пам'яті залишилася лише дідова пасіка, що вишикувалася довгою шерегою на царині під Маґурою.

Та пасіка була окремим царством серед різнобарвного квітування гірських трав, і доступ до нього мав лишень дід Пилип – його одного допускав до себе дзвінкий бджолиний люд, що в цілоденній праці поміж зел і на медоносних липах, зумисне задля пасіки посаджених, поводився сумирно й не помічав чорнявого хлопчика, який у сонячну погоду вибігав з ґражди, стрімко долав Думський горб, однак, добираючись чим ближче до царини під Маґурою, ставав обережнішим і сповільнював хід, а коли вже долинало до вух погрозливе гудіння, то й зовсім зупинявся, не виходячи з дива: як це так, що дід бджіл не боїться, сміливо виймає з їхніх хаток рамці з обважнілими від меду щільниками, кусючі комахи лазять по дідових руках, по обличчі, а він лише денеколи легко їх зсуне долонею й при цьому спокійно смокче люльку, що звисає з губів на довгому цибуху аж до пояса, круглі кільця диму вихоплюються з мосянжової чашечки й пливуть над вуликами, злагіднюють бджіл, а потім розчиняються в повітрі, не залишаючи по собі сліду.

Сидить собі дід на стільчику поміж пнями в солом'яному ширококрисому брилі й білій сорочці, підперезаній вишиваною крайкою, й у білих гачах – усе на ньому біле, як у Бога, та й сам він на небожителя схожий, і якби Данило умів малювати, то списав би з нього Господа й повісив у церкві на бічній стіні замість розсердженого Саваофа з більматими очима й грізно піднесеним вказівним пальцем… Дід Пилип добрий, але тільки в пасіці, а ще коли збирає з липи рій, і бджоли обліплюють його груди, немов у кольчугу одягають – то й зовсім тоді ласкавий, бо не можна бодай необачним рухом сполошити комах; дома ж дідова ласка пропадає, в хаті він бурчить і ніколи не дає хлопцеві навіть понюхати меду – зливає його у слоїки й коновки й щоп'ятниці везе в Жаб'є на продаж, а коли вертається з торгів, закривається в ґражді на всі защіпки й кудись ті гроші ховає, – відколи забрали в Шумея полонину й худобу, став він несусвітнім скупарем, гіршим від Шльоми-лихваря, який тримав колись у Явірнику корчму…

Якось Данило зважився ближче підкрастися до пасіки, так тихо підходив, що бджоли й не помічали його руху, й, знаючи, що дід мусив серед бджіл здобріти, вирішив ще раз запитати його про найцікавіше – про те, чого в книжках недописано, а в маминих піснях недоспівано – про опришків… Дід повинен про це краще знати, бо ж дуже давній – нехай хоч два слова скаже про Довбуша.

Пилип запримітив онука й побачив на його обличчі нетерплячку про щось розпитати – най би лиш меду не просив, бо як то тяжко нині той гріш роздобувати; проте таки відламав кусник соту, з якого потекла по пальцях золота патока, й вийшов з-поза пнів, а за ним хмарою полетіли бджоли; Данилко тепер їх не збоявся, бо вони у дідовій владі, похапливо взяв з його рук той шматочок пахучого воску, довго висмоктував з нього солод і врешті зважився заговорити.

«Агей, дідику, та розкажіть мені щось про опришків!»

Й тоді побачив хлопчина, як гнівно сіпнувся дід, і бджоли гучніше задзумкотіли – стали такі люті, як і він.

«Ти вже раз питав мене про це, хлопче, – наморщив чоло Пилип, і віхті брів підскочили вгору. – Чи не захотілося тобі й самому піти чужі комори розбивати, що про ту голоту водно розпитуєш? А то ж брехня, що ті розбишаки бідним помагали, жебрак тому й жебракує, що не хоче робити й лишень за чужим уміє пазити… А то звідки пішла ця колгоспна банда, що в мене худобу й полонину забрала, як не з опришків! Й такі, як Довбуш, твого прадіда вбили тільки за те, що той ґаздою був!»

Дід лютував і потрясав кулаком до неба, а потім стишився й, примруживши очі, спитав підступно в малого:

«Ти про них з книжок начитався чи, може, неня тобі нашептала?»

О, Данило більше ніколи не запитає про це в діда, бо книжки книжками, а мамі добре дісталось би, якби він признався, що неня колись йому до сну, та ще й тепер, як тільки діда нема в хаті, все наспівувала: «Ой попід гай зелененький ходить Довбуш молоденький», а в тій пісні – про славне побратимство, про зрадливу Дзвінку та про ясний топір ватажка, за який угорський король готовий був півцарства віддати…

Змовк хлопець, а дід сердиться, і бджоли теж сердяться – вже летять вони, мов кулі, до малого опришка, й він стрімголов утікає з пасіки…

І ще одна згадка скалкою увіп'ялася в мозок Данила, який сидів на приступці автобуса, терпеливо чекаючи надвечір'я… Вмирає дід Пилип, бо час його закінчився, тата вже давно немає – вбило дерево в бутині, а Данилко, Федора й Марія стоять у діда в узголів'ї, й неня слізно просить свекра, щоб сказав, бо ще мить – і не зможе: де він ті гроші, за мед вторговані, заховав, он росте хлопець, і в школу до міста треба буде його послати, бо що без науки нині варта людина? А дід вороже дивиться на невістку й вихриплює таке, чого ніяк не може збагнути Данилко:

«Ти роботяща була в мене, але гадаєш, я не знаю, звідки ти взялася в Джемигів?.. То кров опришківська волає з тебе: хочеш роздати мій набуток голодранцям… А не дам, не дам!»

Дід сконав, і ніхто й досі не відає, де заховані ті його нікому вже не потрібні папірці… Й засолоджує Данилову гіркоту інший спогад – про заховану в коморі бочівку меду, якого хлопчик уволю наївся, аж пупом текло, після дідової смерті…

Нарешті прийшов водій, торкнувся рукою Данилового плеча, щоб той дав йому дорогу до кабіни. Сидячи в задумі на приступці автобуса, хлопець і не помітив, що пасажирів уже набралося чимало, він підвівся, зайшов до салону й зайняв крісло, на якому вчора сиділа Оленка. Все ще сподівався, що до відправлення зайде і вона, придивлявся до облич дівчат, які заходили, та марно: Оленка, видно, давно поїхала… Можливо, вона зійде в Зеленій, щоб навідатися до родини, й майнула в Данила зухвала думка: вийти й собі на наступній зупинці й допитатися до Оленки. Та зразу й відкинув таку затію – що ж бо скаже їй, хоч би й допитався?

У цю мить Данило уявив собі: притиснутий людським тлумом, стоїть він перед першим сидінням і, спершись обома руками на спинку крісла, немовби в обіймах тримає незнайому вродливу дівчину, а його губи мало що не торкаються її губів, а далі, як то було уві сні, вони з'єднуються устами й відірватися не в силі, губи дівчини жваві, рухливі, й вона вбирає в себе його подих…

Стріпнув головою, щоб відігнати солодке марево; автобус деренчить, підскакує на вибоїнах, ніби квапиться, щоб перед смерком добратися до Жаб'я; а ось уже на заході проколола помаранчевий пруг неба гостроверха ґражда під Думською горою – і як то вона з неприступного замку в дитинстві перемінилася нині в маленьку хатку, яка може легко злетіти на доли, підхоплена буревієм…

Степліло на серці в Данила на вид рідної оселі, й майнула думка, що треба до неї прикласти рук: підняти похилені паркани, замінити зітлілу дощану обшивку на галереях, побити дах новим ґонтом, бо старий струхлявів, прибрати занедбану світлицю – сповільніли колись жваві руки Федори; перевезти книжки з аспірантського гуртожитку, влаштувати літнисько в Явірнику й запросити в гості Оленку… ет, що це йому весь час верзеться: нема, не було й ніколи не буде ніякої Оленки, все то чари святоіванської ночі…

А ґражда разом з Думською горою наближається, вже від шляху побігла до неї заросла споришем стежка; вхідна хвіртка скрадливо відхиляється, наче за нею хтось чатує, і врешті лунко гримає об паркан, на стежку виходить жінка в терновій хустці, запинає кептар на петельки, пригладжує долонями спідницю, підбігає й таки вже біжить стежкою вниз і зупиняється навпроти високого парубка – ніби перед чужим розгублена.

Вони не обнімаються, в горах не годиться виставляти напоказ родинні почуття, а село стооко дивиться на Думську гору, бо до вдовиці вчений син приїхав, і дивується і заздрить; Данило статечно йде поруч з мамою, й коли хвіртка замикає ґраждову фортецю, аж тоді Федора припадає синові до грудей і говорить крізь сльози:

«Богу дякувати, що вернувся, та то ж така плюта ходила вчора Чорногорою… А ще там, на Попі Івані, казали нині коло церкви, побилися зеленчуки з явірниками, та так, що одного привели…»

Уздрів Данило в очах мами тугий смуток, змішаний зі страхом, і в тому, як вона пригорталася до нього, відчув її розтривоженість – що б це мало означати, чого вона боїться?

«Ходи, повечеряєш», – сказала мати й пішла попереду Данила до світлиці.

Данило сів за стіл навпроти вікна й дивився, як кружало сонця поволі зсувалося вниз по шибці, аж поки не кануло за Маґуру. Федора принесла з кухні підігріту підпалку й поставила на стіл пляшку сливовиці.

«Пий, сину, скільки можеш, а я подивлюся… Чейже престольний празник нині в нашому селі… А ті зганьбилися при такому святі. Ой, Данилку, ти он високу науку здобуваєш, а вони й далі дуріють: кажуть, голову парубкові проломили…»

Данилові згадалася червона пляма на снігу під стіною обсерваторії і зломаний держак від бартки, який чомусь підняла Оленка із землі й пішла з ним. А ще пригадав розповідь ватага…

«То кого побили? – спитав у мами, геть спіснілої, зморщеної, без сліду колишньої вроди на обличчі, а ще ж пам'ятає син, якою гарною була вона за його дитинства. – Кого ж побили?» – допитувався.

«Таж Михалка Джемигу, котрий…»

«Але ж мені відомо, що Шумеї з Шумеями б'ються – Злодії з Апостолами. До чого тут Джемига?»

«Нічого ти не знаєш, сину… Та й навіщо воно тобі? Колись гріх Злодіїв Джемиги покрили й за це ненавидять їх. Той гріх і на мені…»

«Не можу втямити, мамо, чому на вас має падати тінь чиєїсь провини?» – проказав Данило й затнувся на слові, згадавши докір, що його дід Пилип кинув Федорі перед смертю, не признаючись, де сховав гроші.

«Ніхто не винен, ніхто, – тихо мовила Федора. – Вини нема, а пізьма жиє… Але ти їж, їж, сину, напевне, добре зголоднів, поки вибрався з тих чорногорських тарапатів… Та й нащо тобі те все знати?»

«Ви щось недоговорюєте, мамо, щось приховуєте від мене…»

«Не треба того тобі, кажу ще раз. Чей не візьмеш бартку в руки й не підеш на Попа Івана на той рік… Ти вчений, в тебе інше життя».

«Але ж з якогось роду я прийшов у явірницький світ – то з якого: від Злодіїв чи Апостолів?»

«Ти людський, хлопче, і цього з тебе досить… Та й вони не розуміють, за що б'ються. Найстрашніша та ворожнеча, коли причина її забута, а говорить тільки чорна кров…»

Данило випив пугар сливовиці, повечеряв і почав укладатися до сну. Ще запитав у мами:

«Ви не знаєте в Зеленій таких Шумеїв, що їхня донька у Львові вчиться?»

Федора довго мовчала, а потім мовила благально: «Не знаю, ні… І ти не дізнавайся, прошу тебе. Дай мені в спокої дожити…»



Розділ четвертий


Оленці пощастило: не встигла вона ще й розглянутися на автобусній зупинці, як від озера Шибеного, круто вивертаючи на гостинець, виїхав нап'ятий тентом «бобик». З відкритого вікна кабіни виглянув повновидий чоловік – Оленка впізнала заступника голови Жаб'євської районної ради, який вряди-годи заходив до редакції, приносячи офіційні матеріали; він сказав шоферові зупинитися й відчинив дверцята машини.

«Сідай, дівчино-рибчино! На празник приїхала до Явірника чи, може, шукала цвіту папороті й тепер вертаєш із чар-зіллям у свояси?»

«У мене попразен, – квасно посміхнулася Оленка. – До Зеленої підкинете?»

«А чом би й ні, хто такій кралі відмовить?»

Дівчина швидко всілася в машину й приквапила на шофера, щоб рушав, помітивши, як стежкою з Кернички спускається вниз чоловіча постать – був то, напевно, Данило, й Оленка відчула, що мусить втікати від нього, аби не було пізно: наздожене, й залишиться вона з ним надовго, а може, й назавжди, й обоє усе життя будуть доходити правди, чому то вони, з однаковими прізвищами, опинилися серед ворожих родів, і в чому полягає та ворожнеча? Хто і в якому коліні з її роду зло діяв, що їх обізвали Злодіями, кому та дія здавалася злом, а може, якраз добром була і злові зло чинила? А яку благодать несли у світ Шумеї, яких Апостолами нарекли, де те добро від них посіялося і яким зелом зійшло на землі: арнікою чи блекотою?

Мотор у старому «бобику» довго чмихав, а чоловіча постать наближалася буркутським плаєм, і в дівчини завмирало серце: що станеться в її житті за мить-дві і що буде після того, як те вже станеться – втіха чи жаль, подив чи розчарування; та хай би ця машина вже швидше рушила… та хай би мотор ніколи не завівся… Данило підбігав, а в дівчини терпло серце й набиралося тієї тугості – коли ще хвилина, і бризне кров…

Та врешті «бобик» скочив з місця, немовби з ланцюга зірвався, закрився клубками дорожньої куряви, й на мить полегшало на душі в Оленки, страх полишив її, впустивши на своє місце навальний туск, що враз заціпенів каменем.

«Я тебе відразу впізнав, Оленко, – повернувся до дівчини Василь Голуб, заступник голови райради. – А що тебе сюди занесло – чей у вчорашню шарґу не важилася виходити на Попа Івана, та й які там містерії могли відбуватися на снігу… А я їздив поглянути, як ідуть роботи на Шибеному, – вже, слава Богу, закладений фундамент під турбазу…»

Дівчина не обізвалася, а Голубові хотілося розмовляти, він показав на держак від топірця, який Оленка тримала в руці.

«Від вовків обганялася?»

«Від собак…» – скупо відказала Оленка.

Голуб ображено відвернувся, й дівчина аж тепер пильно приглянулася до держака, оздобленого перламутровим візерунком, немов ниркою на красноїльських вуставках, і тепер уже остаточно впевнилася, що то залишок від батьківської бартки. А де ж головка з розплесканим обушком, загнута буквою «р» – той мольфарський топір, яким так дорожив неньо? Як же він опинився на Попі Івані, та невже батько або брат Йосип пролив ним учора кров?

Оленка попросила шофера, щоб зупинився, подякувала й вийшла на автобусній станції в Зеленій.

Повільно, ніби вагаючись, чи варто їй сьогодні заходити до рідної хати, дівчина зійшла з гостинця й ступила на стежку, що спиналася вгору крутим берегом Черемоша до обійстя, яке, зіслизнувши із схилу Сивулі, зупинилося над урвищем. Критий червоною черепицею чепурний дім обступили молоді смерічки, що затримували корінням можливий зсув, й подумала Оленка, що колись цієї господарки не стане, й тут вируватиме річкова заплава, розмиваючи підніжжя Сивулі, а вже як далекі шумеївські нащадки, загрожені катастрофою, виберуться із Зеленої, то й навіки зникне з людського вжитку погане прозвисько, і хай би це сталося якнайшвидше…

Ніколи про таке не думала, не застановлялась, – їй, майбутній журналістці, марилася праця міжнародної кореспондентки, оскільки добре володіла англійською, – і що Оленці до зневажливого прозвиська, яке прилипло до них тільки в Зеленій, – не потягнеться воно за нею в далекі світи й тут теж колись зітліє; з Оленки почнеться новий рід в інших краях, де не буде ні Злодіїв, ні Апостолів, а Шумеїв обох гілок теж не залишиться на світі, й ворожнеча їхня навіки забудеться.

Аж здригнулася Оленка від таких думок, зупинилась на стежці, і в її очі, ніби вперше в житті, увійшло рідне обійстя, заступлене смерічками й обгороджене воринням; два шпилі заломленого даху вистрелили вверх гострими конусами, немов зібралися проколоти небесну твердь й зачепитися за неї, коли б насправді зсунувся берег і внизу завирувала каламутна ковбаня, – й так вічно висітиме будинок над Зеленою, чаруючи довкіл своєю ошатністю й розганяючи кругами флюїди безсмертного шумеївського роду. Й будуть тут народжуватися нові й нові покоління Шумеїв-Злодіїв, які своїм справедливим життям утверджуватимуть славу несправедливо знеславленого роду, передаючи від батьків до синів героїчний символ – магічну мольфарську бартку, яка вчора захищала їхню родову честь.

Оленка стиснула в долоні держак, немов сама наготовилася до битви, й марення про світові мандрівки вмить її покинули, вступивши місце почуттю кровної приналежності до святої місцини над обривом, й у цю хвилину відчула вона, що ніяка сила не зможе вирвати її коріння, яке вросло в цей гірський кряж, де б не закинула доля, що тут початок і кінець, альфа й омега її життя.

Не виймаючи із гнізда верхньої дилини, вона перескочила вориння і вбігла, таки вбігла до хати й перш ніж обняти матір, батька і брата, які сиділи за обіднім столом і, уздрівши її, сторопіли, обвела пильним поглядом світлицю й, помітивши на припічку мосянжову головку бартки, насічену кружальцями й трикутниками з чорними цятками над кутами, схопила її, припасувала до держака, й коли розломи тісно увійшли один в одного, поглянула на батька й подала йому через стіл топірець, та брат Йосип перехопив його, притиснув до грудей і вигукнув зловтішно:

«Таки вернулась!»

Якусь хвилину всі стояли мовчки, й ніхто не важився заговорити першим: кожен знав, що будь-чия мова почнеться з питання про бартку – чому вона зламалась і яким чудом держак потрапив до рук Оленки?

Мама Палатна зупинилася перед дочкою з розпростертими до обіймів руками: обидві – біляві й схожі між собою – стояли навпроти циганкуватих батька й сина, теж схожих: в старого Юри дрібні кучері побила сивина, а Йосипові, ще дрібніші, вилискували, ніби нафарбовані купервасом, – і так застигла родина в кімнаті, бо тайну бартки знали тільки Оленка і її старший брат; вони дивилися одне на одного, не зважуючись порозумітися: розкривати перед батьками таємницю чи ні…

Та врешті в Йосипа розтулилися вуста, й він виплюнув зневажливі слова, які розкрили для батька й матері секрет зломаної бартки, й скрушно зітхнула мати, а старий Юра й далі стояв із зціпленими зубами, тільки жовна заворушились під шкірою на обличчі, коли вислухав до кінця жовчну Йосипову мову.

«Шкода, що-м не поклав його намертво, паскуду, – зчеповз келеп по баранячій шапці, а на другий помах відхилився Михалко, і я луснув топірцем по каменю – свиснула тоді в один бік головка, а держак випав з руки… Слава Богу, намацав головку в потемках на землі. А того повели… Й нічого йому не сталося, тільки кров зацебеніла з носа, як вода з фаєрманської помпи…»

«А за що?» – спитала коротко Оленка.

«А за те саме… «Злодії йдуть!» – вигукнув Михалко, наш гурт побачивши. Та якби то справдешній Апостол це сказав, я ще б, може, поправувався з ним, за що так обзиває – можливо, розтовкмачив би мені справдешній, чому така ганьба впала на нас, а це дзявкнув Михалко Джемига, а то хіба лише дитина не знає, звідки взялося в Явірнику те потороччя! І чим займались за совєтів, а може, ще й за Польщі та за Австрії… З вошей не вилазили, тому Апостолам задниці лизали!»

Йосип аж задихався від люті, а Юра й далі стояв непорушний і, видимо, стримував у собі гнів, щоб не вибурхатився з горла при великому святі. Сказав лише:

«І добре зробив Йосип. Підпанки завше гірші, ніж пани…»

Палата мовчки вислуховувала чоловічу перемовку, знала вона, з якої причини терпкі слова мовляться, а Оленка не відала нічого, хіба лишень те, що поганим словом її рід мальтретують, і спитала – розгублена аж до сліз:

«А за що, за що нас так обзивають?»

Ніхто на це не відповів, не пояснив прозиванку, що була давня, як світ; й подумала Оленка, що в цій хаті, може, й не знають причин ворожнечі між родами Шумеїв, а десь там, напевно, й Данило сушить собі голову над цією самою морокою, бо звідки йому знати, чому він Апостол, а хтось інший – Злодій?

«То стара незгода, донько, – відказала мати. – І що ми знаємо…»

«Але ж є свіжіша пам'ять, і ми добре пам'ятаємо…» – заговорив Юра й затнувся.

«А чи треба згадувати?» – стенула плечима Палатна.

«Може, й треба, коли так сталося, що зло поновлюється знову й знову…»

Юра скупо згадував не таке вже й давнє.

…У п'ятдесят третьому році в Явірнику гуляли небувале весілля: син фудульного ґазди Пилипа Апостола Никола брав шлюб з наймичкою свого неня Федорою – писаною красунею без роду, бо прийшла в найми з теребізької бідноти й була байстрям, посіяним хтозна й ким… Поговорювали сільські плетухи, що сирота Калина понесла те дитя із Веснярської полонини, яка Пилипові належала. Доїла там овець, і запевняли чабани, що то зеленчуцькі Злодії ту дівку звели… Забрав тоді спузар Іван Джемига Калину з повним животом на доли, привів у свій присілок Теребіж поблизу Явірника, де у видолині осіли курні хижі, схожі на купи хмизу, й той гріх покрив, бо ж була дівка, як мак, красна.

Й пізьма велика взяла бідняцький рід Джемиг на зеленчуцьких Шумеїв за те, що Злодіїв у Теребіжі посіяли. На Пилипа ж Апостола вони молилися, бо мали в нього заробітки, і в найми багач приймав; за совєтів деякі в стребки записалися й ходили з московськими облавниками по лісах бункерів шукати, і став Теребіж большевицьким гадючником.

То коли донька покійної вже нині Калини Федора, наймичка Пилипа Апостола, чекала в хижі свого вітчима Івана Джемиги на молодого з боярами, а на подвір'ї ще з-перед вечора грали троїсті музики й здіймалася стовпом весільна курява, вийшли з лісу четверо упівців і, безпечні, що в цю западину гарнізонники з Жаб'я напевно не прийдуть, поскладали автомати на призьбі біля колешні, випили по склянці горілки і в танець пустилися.

Танцювали вони шаленого «аркана» всю ніч, наче із життям прощалися, а певне, що так, бо ж дивилися щоднини і щоночі смерті у вічі, а перед досвітком на подвір'я Джемиги замість боярів увірвалися, немов шуліки, облавники, схопили всіх чотирьох партизанів, звели в узвір і там постріляли. Й стихло весілля… А вранці, нічого про це не знаючи, примчали на конях молодий з дружбами – й забрав багацький син Никола бідну молоду до своєї ґражди, і стала Федора господинею там, де досі в наймичках ходила.

На другий день пронеслася чутка, що про партизанське гостювання на багацько-бідняцькому весіллі доніс тієї ж ночі в жаб'євський гарнізон той самий Іван Джемига, який Калинин гріх покрив. То скарали його на смерть партизани, й залишився на світі від нього й Калини син Михалко…

«Не розумію, навіщо ви про це розповідаєте, тату», – перепинила Оленка батькову мову й сіла скраю до обіднього столу, а мати накладала їй у миску підпалки з курятиною.

«А для того, – гаркнув Йосип, – що на Попі Івані зустрів мене образливим словом той самий Михалко – теребізький курокрад!»

«Я бачила ту кров, що ти пролив, – тихо сказала Оленка. – А чи довго ще роситиме вона наші гори?»

Ніхто на її слова не обізвався, і святкова їжа нікому не йшла до рота.



Розділ п'ятий


Перед вечором батько з матір'ю пішли на другу половину хати, Йосип вибрався на оборіг, де літував, й Оленка залишилася сама. Постелила на бамбетлі й, до краю втомлена, лягла, та сон не брався повік. Перед очима бовваніли руїни обсерваторії на вершині Попа Івана і яріла кривава латка під муром на снігу… І втім дівчина уздріла, ніби наяву, нахабний лик Михалка Джемиги, якого ніколи не бачила, проте знала, що він саме такий: брунатне обличчя, а очі, запалі під дуги брів, зачаїлися й хижо поблискують; вузькі й чорні, мов п'явки, губи розтулюються й випльовують на Йосипа образливі слова, – й тоді злітає уверх бартка, тяжко падає на Михалка, збиваючи баранячу кучму з його голови, й бачить одночасно Оленка червоні, мов у розлюченого бика, Йосипові очі, а маленькі Михалкові втопилися глибоко під череп і крізь кров, що заливає його обличчя, пронизують ненавистю ворога.

Й думає Оленка: звідки взялася ця страшна пізьма між сусідами, та ще й далекими родичами, які на одній землі живуть і однією мовою розмовляють, чей спричинилися до неї не сільські прозиванки, котрі ще жодного гуцула не обминули, а десь у правіку добрі й лихі вчинки двох гілок шумеївського роду спородили гидке й благородне ймення й визначили – кому славу й винагороду за добродійство, а кому погорду й кару за злочини. Й далекі покоління понесли ті печаті на чолах – одні безневинно покутуючи за гріхи прародичів, а інші – незаслужено втішаючись славою роду…

А може, й провинно, може, й заслужено – де знайти свідка проминулих літ, які втопилися у давнині?.. Тож подумала Оленка, що віднині не фольклорні містерії стануть матеріалом для її журналістських досліджень, а гріх ворожнечі, що так цупко засів у свідомості родів, незважаючи на те, що ніхто не відає про його коріння.

Й цієї миті дівчина побачила того свідка: на ґзимсі припічка висіла зачеплена головкою Йосипова бартка із всунутим у розлом держаком. Миттю схопилася, похапливо взяла її, немов збоялася, що хтось відбере, відділила головку від держака й, сівши за стіл, почала пильно її розглядати.

Мосянжовий келеп мав розплесканий обушок, видно, колишній власник – мольфар чи то опришківський ватажок – користувався ним у господарстві, проте узори, риски й кружальця, що нагадували солярні знаки, не були пошкоджені; по обох боках головки вирізьбилися дві корони, з-під яких визирали совині очі – може, то лики Білобога й Чорнобога, яких заклинав мольфар, коли вони, зіткнувшись у двобою, загрожували засипати землю градом; а може, то парсуни родових ватажків, які невість-чого заворогували між собою; а ті рунічні насічки – черти і різи – то, певне, запис історії ворожнечі, і якби ті письмена відчитати, то можна б дізнатися про початок розмиру – хтось же записав і прокляття і благословення на бартці…

Ось де захована історія мого роду, подумала Оленка, і напевне серед цих письмен є знак, який би розказав про той мент, коли зеленчуцький рід Шумеїв був обізваний поганим прозвиськом – і започаткувалась відтоді родова ворожнеча, яка вчора мала продовження, а може, й кінець – на Попі Івані.

І тут прошибла Оленчин мозок думка, що правду треба шукати не з її початку, заслоненого віками, а з кінця – з допиту останньої жертви родового роздору.

Вранці Оленка зібралася, сказала батькам, що їде до Жаб'я, а сама подалася пішки в Теребіж. Йшла вздовж Черемоша супроти течії, ріка все звужувалась, міліла й, обмиваючи Явірник, залишала його на пагорбах, помережаних зеленими царинками з розкиданими на них обійстями, і кожне відрізнялося від іншого то ґонтовою, то черепицевою або ж цинковою покрівлею; на одному обійсті стримів до неба журавель, а з другого визирала схожа на капличку цямрована криниця, вивершена фігурним дашком із півником-флюгером; кожен двір мав відмінну огорожу – там штахети, там частокіл, а де звичайне вориння; одні хати складалися зрубом, а інші облицьовувались жовтими дошками – село скидалося на розмаїту й водночас гармонійну, немов у калейдоскопі, мозаїку; був рисунок села продуманий, ніби спланований мислю єдиного архітектора, і свідчило воно про заможність явірницьких мешканців, які, виставивши своє добро напоказ, обступили житлами, немов діти батька, високу Думську гору, на чолопку котрої стояла схожа на старовинну кастелу багацька ґражда.

Досі Оленка ні разу в Явірник не заходила й не мала тут знайомих, а втім, скільки тих дитячих та шкільних літ, та й то середню школу закінчувала в Жаб'ї, а до явірницької п'ятибанної церкви батьки й на празник не ходили – молилися в своїй маленькій дерев'яній церковці; ні один парубок із Зеленої не пазив за явірницькою дівчиною, тільки на третій день Великодня сходилося з обох сіл парубоцтво на границю, й чутно їх було на всю околицю: «Злодії, що з вами ся діє?» – «Апостоли, де ваші постоли?» – й казали очевидці, що без крові ніколи там не обходилося. Але Оленка того ні разу не бачила, та й Юра на границю сина не пускав, а коли Йосип таки виривався з дому на ті гаївки, то й приходив інколи збитий на квасне яблуко.

Оленка навіть не відала, який той Явірник з виду, бо скільки його зобачиш з вікна набитого автобуса, коли доводилося їхати в Буркут?.. Та нині вже знала, що звідси родом Данило, який сказав так просто й щиро: «Ти гарна», а ще ніхто ніколи їй такого не говорив, і ні з ким досі ще не цілувалася, а з ним заснула в солодкому поцілунку, – і де він перебуває в цю хвилину, й котра з цих шабатурок його рідна хата, а та, що найкраща, але ж усі гарні, й у кожній з них міг він народитися; Оленка думала тепер про Данила, й туга добиралася до її серця.

Зупинилася біля кладки, що переводила на другий бік ріки, до Теребіжа, й любувалася селом. Було воно зовсім інакше, ніж її рідне: Зелена втопилася в перелісках, запалася в ізвори та мочули й не виставляла себе напоказ, як Явірник, – щоб Зелену побачити, треба було зійти в довгу й рівну видолину над Черемошем, де скупчився біля церковці сільський центр і заслонився від світу високими цвинтарними смереками – село затаювало перед світом себе й свій опришківський дух.

Оленка навіть не знала, де той Теребіж: сказали їй – за Черемошем. Перейшла кладкою й довго петлювала крутою стежкою між горбами, аж поки вийшла на широку галявину, де чамріли схожі на колиби хижі, покриті сніпками чорної прокуреної соломи, що напластувались один над одним, і дивно було, що ті громіздкі нечупарні дахи не розчавлюють хатні кліті. Але таки повтискали їх у землю – вікна рамцями сперлися на призьби й, зворожені та непривітні, дивилися на світ чорними очницями – могло здаватися, що цей присілок вмисне так нехарапутно влаштувався, аби до нього ніхто не заходив – ні красти, ні правуватися за крадене; схоже було це житловище на розбійницький вертеп.

Оленка зупинилася біля крайньої хати, хтось прозирнув із середини крізь закурене віконце, згодом зарипіли двері, й хлинуло на дівчину запахом коров'ячого посліду – видно, тут сіни служили за стаєнку, – на порозі стала стара жінка в руб'ї й спитала, чого треба. До Михалка Джемиги? А он сусіднє дворище…

Прикро вражена тутешньою біднотою й брудом, заходила Оленка до Михалкової хати – з подивом і страхом. Як може таке нехлюйство сусідувати з явірницькою чепурнотою, ніби тутешній люд таки насправді зумисне втопив себе у твані, кинувши виклик багатству… У кімнатці на постелі лежав невизначеного віку чоловік з перев'язаною рушником головою й кушкою розквашеного носа; Оленка спитала, чи він Михалко Джемига, чоловік ствердно змахнув рукою й далі лежав непорушно; дівчина придивлялася до нього, дошукуючись в його обличчі тих рис, які щойно собі уявляла – воно насправді було брунатне й коряве, тільки очі, які визирали з-під закутаного рушником надбрів'я, були спокійні й лагідні.

«Чого прийшла?» – спитав по хвилі чоловік, і хоч його слова були непривітні, все ж вимовив їх лагідним тоном.

«Хочу поговорити з вами про…» – сказала Оленка й затнулася.

«Про позавчорашнє? А ти хто?»

«Я з газети…»

«А-а… Ніколи ще про мене газети не писали. То, може, й варто було… А ти звідки, дівко?»

«Із Зеленої…»

«Злодійське то село…»

«Про злодіїв поговоримо потім. Спершу я хочу дізнатися правду».

«Правду? А вона в кожного своя. І кривда – теж своя…»

Чоловік замовк, потім тяжко підвівся і, спершись на лікоть, заговорив…

«Ти, бачу, дивишся на моє убозтво й думаєш собі: а чого ж то Михалко хоромів не набудував, стаєнь для худоби не має, лишень хлів, у якому одна коза мекає, а хтось там придбав собі корову або й дві, ще й коня футрує, щоб легше було в полонину ходити, і повні скрині різної вбері настарав – сардаків, кожухів, кептарів, а багацькі жінки коралі й таляри нашнуровують і, як до церкви йдуть, то стільки їх навішають на шиї, що й голів зігнути не годні, і пріють у них, аби лишень попишатися перед людьми та зверхність свою показати – а все то марнота й мана. А багач пачки грошей ховає за сволоками та за кроквами на подрі й ночами не спить зі страху, що хтось пограбує… То скажи мені, дівко, яка може бути правда в багатстві, коли дука молиться в церкві, щоб Пан-Біг допоміг йому – того оббрехати, того обшахрувати, іншому недоплатити за роботу, а ще комусь не віддати боргів… Що ти мені на це скажеш, небого?»

«А що казати, – присіла Оленка на лавицю, – коли з вас, вуйку Михаиле, говорить останній лінюх, який не хоче працювати, а жити якось мусить… Ви принаймні двічі на день хочете добре попоїсти, а звідки того харчу наберете, коли робити не хочете?»

«Хто тобі сказав, що не хочу? Піду на роботу до якогось там Апостола в Явірник та й щось зароблю. І вільний я й нікому не підвладний… Ти шукаєш правди, а вона в тому, щоб нічого не мати, а жити… Та хіба кусові учні маєтні були, а світ уславили своєю праведністю. То якщо ти, дівко, з тих зеленчуцьких Злодіїв, що в давнину опришкували, а по войні в банду пішли, то я скажу тобі таке: йди собі геть, не треба мені ні твоєї поради, ані твого жалю, та й слави у ваших газетах не потребую… Банд ери мого неня повісили, а позавчора й мені наважилися життя відібрати…»

Оленка слухала, не відводячи очей від Михалка, й дивувалася, що в цього люмпака аж гейби добрі очі, а мали б бути озлоблені й заздрісні; таїлася в них схожа на собачу запобігливість, і подумала, що з покоління в покоління ці нероби навчалися улесливості, заглядаючи в очі хлібодавцям, і такий спосіб життя вважали єдино правдивим, бо ж, мовляв, і твар земна й небесна не сіє, не жне, а споживає, – і вдавались то до злодійства, як лисиця, то до підлабузництва, як пес. Так виробився певний клас людей, яким бідність дала можливість паразитувати, та ще й при тому викликати до себе співчуття…

«А чому ви називаєте опришків і партизанів злодіями й бандитами? – спитала. – Чейже вони не заради багатства й переситу пішли в ліси, печери й бункери… Чому б то вам, безмаєтним, яким нічого втрачати, не піти було разом з ними – хіба краще дивитися засльозеними сліпаками у вічі багачеві, чекаючи від нього ялмужни?»

«Ге, таке кажеш, дівко! – тихі очі Михалка зблиснули, й з них пробився на світ блудний вогник, що то спалахує в очах людини, яка зважилася на злочин. – Багач візьме твою працю, заплатить – і будь здоров! А тим треба віддавати душу, а в них є ще така примівка – честь мати, а в них присяга, а в них неволя… На дідька нам цього – для гонору, який в опришків і в партизанів цінується понад усе?»

«Але ж яке то життя – без гонору?» – перебила Оленка Михалкову мову.

«А ось яке – тихе… – вискалив зуби люмпак. – Нам, до речі, найкраще жилося при советах: в артілях чи то в колгоспах – усе твоє! І береш собі, що хочеш, вдень гонорово – а ти кажеш, що без гонору живемо, – а посеред ночі крадеш, і ніхто тебе за це не зганьбить, бо красти в колгоспі – не гріх… Проте бандерам не сподобалась наша воля, то вони проти совєцької влади стали. А колгоспи – хіба то не ми, прості люди? Тому за наругу, що вони чинили над нашим спокоєм й самим життям, їх і прозвали Злодіями».

«Хто прозвав?!» – спалахнула гнівом Оленка – вмить закипіла в ній опришківська кров, і вона пожаліла, що не має з собою бартки.

«Мій неньо! – схопився з постелі Михалко, й собача покірність в його очах змінилася враз моторошним зблиском. – Мій неньо, чуєш?» – повторив, вдаривши себе кулаком у груди.

«Той, котрий видав партизанів, які гуляли у твоєї сестри на весіллі?» – підвелася й Оленка.

«Той, той! – зверескнув Михалко. – За кривду, яку зеленчуцькі Шумеї вчинили моїй мамі Калині, Злодіями назвав їх мій неньо – і присохло, як на собаках! Бо наша правда…»

«Брешеш, паскудо! – процідила крізь зуби Оленка. – Не ви так нас прозвали, то давнє тавро, і я таки дізнаюся, звідки воно взялося… Та скажу тобі, що справжнім злодієм був твій тато, який не тільки партизанів продав, а й пасербицю Федору вигнав з хати в найми!»

«О, ти, бачу, знаєш не менше, ніж я, – схолов Михалко. – То чого прийшла до мене? Розпитай про те все байстрючку Федору, що в Пилиповій ґражді ґаздує, вона тобі докладніше розповість про ту свою злодійську правду… Ну йди собі, йди!»

Й коли Оленка ступила за поріг, полетіла за нею люта погроза:

«А тому, хто мене скалічив, хату спалю!»


Розділ шостий


Лук'ян Васильович Вишиванюк був, як на глибокі карпатські недеї, вельми показним чоловіком, якому б годилося не на Тарницькому гребені між Білим Черемошем і його притокою Пробоїщем осісти своїм житлом і маленьке село Білу Річку увінчати палацовим будинком, зовсім не схожим на довколишні хижі, що розсипалися в понизов'ї на річкових побережжях, а вибудувати цю світлу будівлю принаймні над Солотвинською Бистрицею, звідки рукою подати до станіславівських інститутів, музеїв, бібліотек, театру, без яких Вишиванюк обійтися не міг, а що не міг він теж обійтися і без Білої Річки, то начинив свій дім книгами, картинами львівських та станіславівських художників, з яких щодругий був його сердечним приятелем, начинив інкрустованими тарелями, різьбленими касетками і трійчастими свічниками роботи соколівських та яворівських майстрів, прерізними сувенірами, а ще колекціями гуцульських люльок і топірців.

Вірна Лук'янова дружина Марія, яка не дорівнювала чоловікові освітою, заповнила всі кімнати дому подушками, скатертинами, рушниками та портьєрами з космацькими й брусторськими узорами – і все те в палаці Вишиванюків пахло смерековою смолою, воском та крохмалем; а коли ті всі кімнати встигала прибирати господиня – не вгадаєш: навіть найзанудніший чистоплюй не міг би тут знайти ніде й порошинки.

Не мав Лук’ян Васильович ніякого стосунку ні до Апостолів, ні до Злодіїв – ставився він до розмиру між шумеївськими родами по-філософськи скептично, мовляв, у просвічений час не повинні мати місце старі забобони й задавнені порахунки – нинішний люд, на непохитне переконання вчителя, потребує передовсім освіти, бо тільки наука і знання можуть задекларувати світові, що на кожному клаптику української землі – в багатолюдних містах чи в глухих селах – живе народ, готовий до повноправного незалежного життя. А тому давно пора – бодай у думках – поміняти опришківські келепи й партизанські шмайсери на книги й пера – чей тільки за допомогою освіти і натужної праці на землі може народ вибратися з трясовини принижень і негації на рівень поваги й пошанівку серед сильніших сусідів.

За німецької окупації Лук’янові батьки, які з діда-прадіда працювали зваричами на соляних жупах й жили небідно, послали Лук’яна до Коломийської гімназії, а що гімназійне навчання з кінцем війни припинилося, хлопець завершував середню освіту в жаб’євській вечірній школі, одночасно працюючи жупником на гринявському соляному промислі й заробляючи непогані гроші. Саме тоді він виснував, що не конче варто покидати село, йти навчатися до міста й там напівголодним гризти науку, адже всі знання – в книгах, і тільки на них треба витрачатися; якщо захочеш, дадуть вони тобі освіту не гіршу, ніж її можна здобути в університетських аудиторіях, таж колись сини аристократів навчалися вдома! То правда, але для цього треба бути самому в душі аристократом, вміти виховати його в собі.

Й Лук’ян ревно займався самовихованням, відвідував станіславівські музеї, бібліотеки і театр, заочно здобув вищу освіту в Педагогічному інституті, став директором неповно-середньої школи в Білій Річці, на храмовому святі в Явірнику зустрів найвродливішу на світі дівчину Марійку Шумеївну, одружився, побудувався й осів навічно в рідному селі. Давав учням ґрунтовні знання, й багато хто з них, закінчивши вищі навчальні заклади, ставав ученим, а Лук’ян Васильович залишався у своїй домашній академії за книгами, й коли до нього приходили в гості літератори із Станіславова, технарі з Львівської політехніки або ж історики й художники зі Львова, він гідно витримував з ними бесіди і дискусії, й далекі та близькі знайомі з любов'ю називали його «філософом з Річки»…

На Івана Купала завітав до Лук'яна Васильовича давній львівський приятель Іван Іванович Шварна, працівник історичного архіву. їхнє знайомство розпочалося, коли ще були молодими – в понурому склепі, просяклому запахом паперового тліну і мишей: учитель з Білої Річки, замовивши справи з фонду Дідушицьких, дошукувався слідів опришківських походів в ареалі між Чорним і Білим Черемошами, де, за легендами, в печерах Тарницьких кряжів мали леґіні свої осідки з коморами, повними награбованого у панів золота.

Лук'ян Васильович, чесно відповідальний за свою учительську місію, намагався не тільки навчати дітей грамоти, а й прищеплювати їм цікавість до своєї мікроісторії, бо велике складається з малого, і ще ніхто не пізнав минулого свого народу, не дослідивши життєпису рідного міста, села й окремої людини.

Цікавість до історії зародилася в нього ще в дитинстві, коли славетний львівський археолог Маркіян Смішко розкопував скіфські кургани біля Гриняви. Тих найнятих сільських копачів зранку до вечора обступали пастухи й очей від ям не відводили, бо пішла фама по горах, що вчені шукають у Гриняві Довбушевих скарбів. Та коли виявилося, що копачі виймають із могил лише черепки, то й інтерес у пастухів підупав – таких цікавських, як Лук'ян, залишилося зовсім мало, а згодом тільки він один, і доктор Смішко розповідав хлопчині про скіфів-орачів, про трипільські часи кількатисячолітньої давності, й перед Лук'яном відкривався безкінечний простір, що вгризався в глибину проминулих віків, й хлопець почав усвідомлювати, що це його простір, що життя в нього розпочалося не кілька, а тисячі років тому, й що йому належить ця земля, бо передана вона йому в спадок.

Ті горшки й амфори, розбиті й уцілілі, що їх копачі виймали із землі – то ж побутова власність далекого, проте прямого Лук'янового предка, який виготовляв посуд для зберігання вина й харчів, а щойно знайдені кам'яні сокирки – для того, щоб вирубувати в пущах місцину, якою потім володітиме він, Лук'ян…

І не може такого бути, навчав хлопця доктор Смішко, щоб твої прародичі розмовляли іншою, ніж ти, мовою, бо звідки взялися ті вічні назви – Город, Могилка, Замчище, а річка, в якій ти купаєшся, називається Пробоїще, а ліс у Березові – Княжий, потік у Дорі – Боярський, а от назва цієї гори, яку називають Дзембронею, походить від слова «зембр – зубр»; ти чуєш, синку, що ці тисячолітні топоніми звучать твоєю рідною мовою, – то можеш собі уявити, як далеко сягає твій рід…

Іван Іванович теж охоче допомагав молодому вчителеві дошукуватися в архівних справах слідів далеких і близьких предків, а той, вернувшись додому, писав для себе, проте леліяв у душі думку, що його праця знадобиться нащадкам, – історію Білої Річки.

Шварна приїхав до Лук'яна в гостину на цілий тиждень. Петрового дня він хоче потрапити до Красноїлля на храмовий празник, куди в цей день стікаються гуцульські родини з Устєрік, Яблуниці, Криворівні, Ясенова, – щоб попросити в красноїльського отця дозволу переглянути церковний архів, а може, і в людей щось цікавого випитає. Іван Іванович знайшов у Заболотівському архіві слід брусторського пароха Петра Ступницького, який свою останню парафію займав у Красноїллі й там помер. Священик, як свідчить запис, залишив почерпнуту з розповідей старожилів хроніку опришківського руху часів Марусяка, Штоли й останнього ватажка Миколи Шумея-Драгирука, якого стратили в Коломиї.

Шварна сподівався знайти цей документ у паперах тутешніх церков…

Марія поралася на кухні, готуючи обід, Іван Іванович і Лук'ян Васильович розмовляли в бібліотечній кімнаті й почули втім чоловічий голос в передпокою. Виглянули й побачили Марію, що повисла на шиї в молодого парубка, примовляючи:

«Звідки ти тут узявся, братчику мій ріднесенький?»

Лук'ян Васильович пішов назустріч Данилові з розпростертими руками й по дорозі розгладжував вуса, готуючись до обіймів.

«Як ся маєш, дорогий шваґерку? А то якими вітрами тебе занесло – стужився, певне, за горами, небораку, та й як не затужити, коли тут тепер така краса!.. Гей, та заходь до нас у кабінет, ми тут з Іваном Івановичем… Але передовсім познайомтесь: це наш славний архіваріус зі Львова, і якщо тобі спотребиться, наприклад, метрика магната Яблоновського, то він умент тобі її знайде… А це, Іване, Марійчин брат».

«Міг би й не підкреслювати, – посміхнувся Шварна. – Вони обоє – як дві краплі води!»

«Тільки одна крапля вже досить каламутна, а друга – як та росичка Божа, – засміялася Марія і з любов'ю погладила брата по волоссю. – Але заходьте, заходьте до вітальні, дорогі мої, обід уже готовий».

«Яка ж то расова порода! – не переставав захоплюватися Іван Іванович, придивляючись до Марії й Данила. – Та що й казати – опришківська!»

«А то ніхто не знає, яка… – сказала, споважнівши, Марія, і, щоб приховати враз наплиле збентеження, похапливо загортала гостей до вітальні, припрошуючи: – Сідайте, розсідайтеся, а я раз-два!»

Лук'ян досягнув з креденса люльку й заходився її розкурювати, Данило вийняв з кишені цигарки – пахучий димок постелився під стелею, створюючи хатній затишок, серед якого сама собою зав'язується розмова.

«Ти сказав – опришківська, – заговорив Лук'ян, звертаючись до Шварни. – Епітет, який став суперлятивом для кожного горянина. А я собі подумав цієї миті, чи не надмірно наш народ глорифікує колишній розбійницький рух й надає йому найпривабливіших прикмет – гордості, відваги, краси… Й завжди, коли находять на мене подібні сумніви, я пригадую «Камінну душу» Гната Хоткевича – не все там у нього бачиться крізь рожеву призму…»

«Глорифікація розбійництва, Лук'яне, веде свій початок з епохи романтизму, – відказав Іван Іванович, погладжуючи блискучу лисину, облямовану стрепіхами рудого волосся; був він значно старший за Лук'яна, його масивне воло протинали два сухі жиляки, схожі на риб'ячі ості, що надавало архіваріусові поважного, аж маєстатичного вигляду. – Й не тільки в нас старовинні легенди створювали привабливий образ розбійника: згадай шотландського Робін Гуда, німецьких Рінальдо Рінальдіні й Карла Моора або ж польського Яношика Нендзу-Літмановського…»

«Згоден з тобою, Іване, тільки я бачу суттєву різницю між європейським розбійницьким епосом і нашим. Німецькі чи то англійські легенди залишилися для тих народів у глибокій історії як надбання епохи романтизму, а опришки у свідомості наших людей ніби й досі живуть і діють – як символ справедливості, добра й відваги. І цим живляться сучасні покоління, ніби інших позитивних прикладів для наслідувань у нас ніколи й не було… А мали ж ми і січових стрільців, і упівців…»

«А то хто зна, чи були б у нас ті стрільці й упівці, якби не живуча опришківська традиція», – втрутився в розмову Данило.

«Напевно, так, але в школі ми подаємо учням переважно Довбуша й Кармелюка з їхньою чисто марксівською ідеологією експропріації експропріаторів: «В багатого відбираю, а бідному даю, і так гроші розділивши, я гріха не маю». Чи ж то не той самий клич: грабуй награбоване!»

«Ти надто довго, Лук'яне, працював у совєтській школі, а вона визнавала тільки класове трактування фольклору, – засперечався Данило. – А опришки не лише грабували, вони ще й воювали за незалежність України в полку Семена Височана».

Марія подала на стіл обід і, сівши до столу, прислухалася до розмови чоловіків.

«Я, панове, нічого не маю проти опришків, – продовжував свою думку Лук'ян. – Адже майже всі нинішні гуцули від них походять. Але не забувайте, що й між опришками відбулося в певний час розшарування на збойників і пушкарів: перші ставали розбишаками, а другі їх знищували, бо хотіли ґаздами стати. Ґаздами!»

«Певне, таке з нашим дідом приключилося, – вставив Данило, згадавши його вибух люті при згадці про опришків. – При ньому Довбуша не вільно було й згадати».

«Так-то так, – відказав Лук'ян Васильович. – Але ж він, наш дід Пилип, після війни постачав провіантом тих, як ти кажеш, опришківських нащадків – українських партизанів. Може, й тому його Апостолом прозвали?»

«Ні, Лук'яне, – заперечив Данило. – Те прозвисько має давнішу історію. Бо чому зеленчуцьких Шумеїв, які поголовно воювали в УПА, дражнять Злодіями? Хто дав їм ті прозиванки – народ? Сумніваюся… А може, власть імущі – і вони в людях прижилися?»

«То, хлопці, тьмуща тьма – глибина правіку, – втрутився в розмову Іван Іванович. – Я дещо знаю про роздор між родами Шумеїв, а тепер, здається, натрапив на слід того розмиру. Мені б тільки знайти хроніку пароха Ступницького!.. Прихильність вашого діда до партизанів – то справа патріотизму або ж помста москалям за націоналізацію його маєтків. А ворожість до опришків мала, напевно, інші причини».

«Звичайно, інші, – не припиняв дискусії Лук'ян. – Класові – і не треба боятися цього терміну, його не більшовики видумали… Дід Пилип не любив бідняків – ось у чому річ. Неробами їх вважав і мав певну рацію. Бо скажіть мені, звідки, як не з лінивства, взялося в нашому пролетарському, так би мовити, фольклорі оте втішання бідністю – прославляння голоти, що невість за які гроші пиячить, та обожнювання їхнього лідера, в якого шапка-бирка, зверху дірка, і всім він хамить і нікому з дороги не вступається… А скажіть, чому всі вбогі дівки заміж ідуть, а багаті плачуть – та невже між багацькими дівчатами ніколи не було жодної красуні?.. Та й Шевченко у п'єсі «Назар Стодоля» прославив козацьку чернь, тих ініціаторів чорних рад, а державно просвічене старшинство зневажив. Звідки це пішло, хто й коли прирік нас на вічне жебрацтво та ще й примусив цим пишатися? А нині ж, нині у своїй знаменитій «Марусі Чурай» Ліна Костенко проголошує подібну небилицю: «Грицько любив багатство і любив пісні, це так, якби молитись Богу, а душу продавати сатані…» Що за прокляття на нас, чому ми приречені обожнювати бідність і ненавидіти достаток, ми – найпрацьовитіший у світі народ!.. «Та й беруть дуку за чуб, за руку, третій в шию б'є!» За що – за його невсипущу працю на землі денну і нощну? Я ще ні разу не чув, щоб хтось із москалів зневажив Льва Толстого за те, що той був графом! Тільки ми: я – кріпак, я – злидень, я – розбійник, я – злодій! А може, ті зеленчуцькі Шумеї самі себе так з гонору прозвали?»

Марія враз відклала ложку, аж та дзеленькнула об стіл.

«Доста, Лук'яне, – гнівно глянула на чоловіка, і в її очах зблиснуло зло, яке він щойно назвав класовим. – Не самі, ні… То хтось людську жадобу до волі так зневажив… А бідняцьких красунь не чіпай: я ще не бачила жодної жінки з Апостолів, яка б перевершила вродою інших у нашій околиці. Зате знаю, що моя баба Калина з найбіднішого присілка Теребіжа була першою чічкою в горах! І наша з Данилом мама Федора – теж…»

«І все ж ми належимо до Апостолів, сестро», – посміхнувся Данило.

«То не наша заслуга», – відрізала Марія.

«Ти маєш рацію, Марійко, – лагідно промовив до дружини Лук'ян. – Але ти, мабуть, знаєш, що баба Калина не була теребізькою. І не теребізькі курокради обдарували її красою».

«А хто про це відає?» – підвела Марія на чоловіка сумні очі.

«Ніхто докладно не знає… Міг би про це розповісти хіба що старий ватаг Мочерняк з Веснярки: коли він ще малим хлопцем там кіз доглядав, дівка Калина овець доїла. Я про це дізнався від діда Пилипа, котрому здавен-давна належала та полонина… Й родовід твоєї мами розпочався не в його ґражді, а десь на сторонських гонах…»

Данило переночував у сестри, а вранці сів у буркутський автобус, щоб до вечора знову вийти на полонину Веснярку. Зрештою, йому треба-таки щось дізнатися від ватага про гуцульську демонологію.



Розділ сьомий


Вони стояли навпроти і впізнавали одна одну, хоч ніколи й не бачилися. Оленка навіть не запам'ятала, чи привіталася з господинею ґражди, коли увійшла з галереї крізь відчинені двері до гостиної кліті й у хатньому сутінку побачила невисокого зросту, по-дівочому струнку старшу жінку, на обличчя якої падало з вікна полудневе світло й проявляло приховану за мережкою зморщок давню вроду. Було звідкись знайоме Оленці це обличчя – чийсь портрет протискався назовні з глибин старечого віку й засвічувався зсередини полиском молодих очей; дівчина відразу впізнала цей образ й ніби для певності перевела погляд до божниці на покуті, де під іконою з Ісусом, що підвів до неба голову, волаючи: «Отче, чому Ти покинув мене?», висіла на стіні пришпилена шпанеглем фотографія хлопця, з яким Оленка недавно цілувалася уві сні.

Навіть не стрепенулася, немов заздалегідь була готова до такого відкриття: ще коли Михалко Джемига погордливо справляв до байстрючки Федори в Пилипову ґражду, примарилось їй на одну мить, що в цьому тісному світі, густо заселеному Явірнику, вона доконче втрапить до Данилової домівки, бо чому ще раз не міг би статись випадок… їй страшно було втратити Данилів слід, та коли вже ступила в нього, охопила враз її серце тривога, що ось вийде він з другої половини дому, й вона згорить від сорому – адже подумає хлопець, що Оленка шукала його, розпитувала від хати до хати, занедбавши свою дівочу гордість.

Проте тихо було в ґражді, лише на стіні, навпроти образу Ісуса й Данилової фотографії, хилитався під квадратовим старосвітським годинником пойнятий зеленою сніддю мідний маятник, вицокуючи довготривалі секунди, що відмірювали нестерпну тягучість часу, в якому опинилися дві жінки, й жодна не зважувалась заговорити першою: чому я прийшла до вас, вуйно Федоро?; що ти хотіла в мене спитати, доню?; а нічого, мене самі ноги принесли до вашої пишної ґражди із Михалкового свинарника, видно, моя доля вперто зводить мене з вашим сином, а ніяк до пуття звести не може; та скажи нарешті, дитино, чого прийшла, хоч я вже вгадала – ти шукаєш мого Данилка, а він мене розпитував про Оленку Шумеївну із Зеленої, що у Львові вчиться, та я йому нічого не пояснила, хоч знала, що є така панна в сусідньому селі, – бо нащо нам ще одного клопоту, але як ти сама прийшла, то…

«Сідай, Оленко», – промовила Федора, скупо посміхнувшись до неї, а дівчина й не здивувалася, що жінка назвала її на ім'я, а чому б не мала знати, коли й Оленка відразу впізнала Данилову неню; Федорина усмішка розцвітала на устах, ставала щораз щирішою, і врешті жінка не втрималася, підійшла до Оленки і, взявши в долоні її голівку, похилитала нею з боку на бік – немов «печу, печу бабку, кладу на лопатку» – гейби втішилася в цю мить своєю невісточкою, та схаменулася враз Федора й опустила руки – так це ж чужа-чужаниця зайшла до хати, та ще й з ворожого роду, а я, дурна, – ніби свого сина за неї сватаю…

«Чого прийшла, дівчино?» – спитала несподівано черствим голосом, який увігнав в Оленчину душу холод, й та відповіла теж безбарвно – бо ж зовсім чужа була для неї ця жінка, яка ось стояла навпроти з опущеними руками.

«Я журналістка з Жаб'я, то… Ходила в Теребіж до Михалка Джемиги, якого побили на Попі Івані…»

«А що, дуже вутлий він став?» – запитала Федора із затаєною тривогою, чей ішлося таки про її брата.

Цю турботу господині вмить зрозуміла Оленка й тут же думкою проникла в стосунки людей, які є рідними й водночас ворогами, – та стривоженість віддалила дорешти й Федору від дівчини; жінка сіла оподалік на лавицю, склавши руки на колінах, немов на допиті підсудна.

«Ти хочеш щось про нас дізнатися?» – спитала.

«Так…»

«Пощо це тобі?»

«Не знаю, вуйно Федоро», – відказала Оленка й мимоволі глянула на фотографію Данила.

Цей її позирк запримітила жінка, і її обличчя ледь розпогодилося, а далі й зовсім просвітліло. Федора нахилилася до Оленки, поклала свою долоню на її зап'ястя й проказала тихо:

«Данилко вже поїхав… – І, щоб випередити розпитування, квапніше заговорила: – Ми про своє нікому й ніколи не розповідаємо, та й знаємо не все…»

«І мені не розповісте?» – спитала Оленка з надією в голосі.

Федора скинула на неї гострим поглядом, мовляв, яке ти маєш право розпитувати про мої сімейні таємниці – так говорили її очі, а уста склалися в гірку гримасу, немов до плачу, та вмить спливла та печаль з її губ, і жінка промовила голосніше, ніби зважилася на рішучий вчинок:

«Тобі скажу. Тобі одній… Й сама не знаю, чому мені враз захотілося розповісти про те, про що ми дома ніколи й не згадуємо…

…Я добре запам'ятала маму Калину. Так її кликала – Калинкою, бо здавалося мені це слово теплішим, м'якшим, ніж «мама», яке належало всім, а це ймення було єдино призначене для неї. Ще й з виду скидалася вона на заквітчаний білим цвітом кущ, що вигинався билинами з-поміж смеречин до неба над стрімким ізвором, внизу якого синіла заплава Черемоша… Коли надходила повінь, я завжди боялася, що вода підмиє коріння єдиної в цій місцині світлої прикраси – вже нахилилися галузки над урвищем, і досить було одного дужого сплеску повеневих хвиль, щоб не стало калини на шутровому побережжі, де росли вутлі, підмиті водами смерічки з іржавим чатинням на гілках.

А потім так і трапилось: не стало Калини ні на березі ізвору, ані в хаті Івана Джемиги…

Не довго цвіла мама своєю пишною вродою в Івановому бурдею, швидко зав'яла після того, як народила Михалка; я вже тоді перебувала в наймах у Пилипа Апостола – мене Джемига виїв з дому, як тільки мама зайшла в тяжу. І як це сталося, я й досі збагнути не можу, бо спав він на печі, а мама на лавиці, й ніколи вони по ночах не сходилися, я про це знала, бо тиснулися ми в одній кліті. Хіба що зґвалтував її… Й напевне, так було, бо, завагітнівши, мама ще більше стала ним гидувати й не обзивалася до нього й словом… Гей, та ж бо то гарні діти родяться з любові, а це прийшло на світ таке нужденне потороччя, ніби 'го бісиця підкинула мамі при пологах: замурзане, з більматими злодійськими очима й люто крикливе. Чисто в тата…»

«А чому Джемиг прозивають курокрадами?» – спитала Оленка й одразу пошкодувала мовленого: все ж таки рідня.

Та Федору не вразило її питання і гейби ще й злості додало.

«Бо то злодійське зілля! – протиснула крізь губи. – Поговорювали, що Іван ще парубчаком в чужі курники залазив, то одного разу родич Пилипа, теж Апостол, спіймав його на кражі, вимазав шміром голову, пір'ям обліпив і так пустив по селу…

…А виїдав мене з хати Джемига одним-єдиним словом «байстрючка». Й коли говорити правду, то мав причину мене так обзивати, я ж бо його татом не кликала – не вчила мене мама так звертатися до нього, а якби навіть навчила, ніколи його татом назвати не могла б: чужий він був мені й мав вигляд відьмака – понурий, злий, кустратий і дивився своїми баньками – правим оком у ліву кишеню… Одного разу вітчим замахнувся на мене кулаком, а тоді мама взяла мене за руку й повела до Пилипа Апостола: змилуйтеся, ґречний ґаздо, я служила у вас на Веснярці, аж поки не зайшла в гріх, що його з вашої волі спузар Іван покрив, але ж ви знаєте, що я його не хотіла, могла-м дитину й на полонині вибавити, та ви боялися лихої слави… А ось видите, яка чічка вродилася з того гріха, та життя їй немає – ґнембить її вітчим і бити береться, то візьміть мою Федорку до телят, вона чемна, послушна…

То залишилась я в Пилиповій ґражді донині й помру тут… Вуйко Пилип не пестував мене, але й шматком хліба не корив, деколи й по голівці гладив. Я ж його дєдиком кликала, бо не було в мене ближчої людини. Зрідка прибігала до Теребіжа, щоб маму побачити, а вона щораз дужче в'янула, – ниділа її краса, мов той цвіт на калині в літню спеку. Коли я приходила, то вона мене й до хати не впускала, щоб я, крий Боже, не зустрілася з вітчимом, і розмовляла зі мною біля вориння, тримаючи за руку малого Михалка, та все ховала його за спиною, бо ж було воно схоже на бісеня й люто позирало на мене з-поза маминої спідниці… В Теребіжі я ніколи довго не затримувалася й чимдуж верталася до Пилипової ґражди, яка мені стала рідною домівкою… Та полюбилися ми з Николою, і я в тяжу зайшла, а коли дійшло до шлюбу, то справила мені весілля мама, бо вже так заведено в наших горах, що молодий разом з боярами має забирати молоду від рідної нені. Ой яке криваве було те весілля!..

Аж потім, коли мами не стало, я дізналася від людей, що була вона в партизанів зв'язковою й часто зникала з дому, коли треба було когось повести на стрічу… Я й донині не знаю, звідки взялася моя мама, з якими вітрами приблукала на Веснярку, а вже хто був моїм татом, того ніколи не дізнаюся. А на весіллі…»

«Я знаю, вуйно Федоро, що сталося на весіллі», – вкрадливо промовила Оленка: їй не хотілося, щоб стара жінка ятрила свою душу тяжкими спогадами.

Але Федора далі й далі вела свою мову: на її молоді очі напливали сльози й відмивали зашкарублу часом і вмисним забуттям найгіркішу правду.

«…Що зараз скажу тобі, дитино, – то таке страшне і встидне, навіть язик не повертається… Про це стало відомо аж після весілля, коли наших хлопців спіймали енкаведисти в часі тої гульби та в ізворі, на березі якого цвіла моя калина, постріляли… Я прибігла на той похорон: з лісів, криївок, бункерів повиходили партизани, щоб провести в останню дорогу своїх побратимів, і моя мама теж там була… Й те, що сказав перед народом надрайоновий Служби безпеки, мені не могло вміститися в голові: дізнано, що Іван Джемига найнявся сексотом до большевиків, був приставлений до власної дружини, й бувало не раз так, що підпільник, якого Калина справляла на стрічу, потрапляв просто в руки облавникам. А про партизанську гульбу на моєму весіллі Джемига сам побіг звідомити в жаб'євський гарнізон, і є свідок, бо між стребками був свій, і той бачив, як донощик рапортував начальникові гарнізону…

Страшно було, аж моторошно: до упівської могили привели із зв'язаними назад руками сексота Івана Джемигу, зачитали вирок, потім звели в яр і повісили. Той його лемент я й досі чую: «Злодії ви, злодії!» – верещав він і водночас, падаючи на коліна, благав пощади.

Отак він нас і тебе, доню, теж, прозвав Злодіями перед своєю смертю. Та очистилась я від цього прозвиська серед явірницьких Апостолів…»

Сказала Оленка:

«Ви очистились, а ми з ним залишились. Бо не від Джемиги воно на нас упало. То давнє прозвисько…»

«Та яке це вже має нині значення?» – знизала плечима Федора.

«Має, вуйно Федоро, має. І через це ще й сьогодні ллється кров… А що сталося з вашою мамою потім?»

Федора схлипнула.

«На другий день після похорону партизанів мою маму знайшли мертвою біля тієї могили. Не могла перенести сорому, в якому сама була непровинна. Наварила відвару з блекоти і там, на могилі, випила… І що гадаєш – випадок то чи Божий знак – калина на березі ізвору в той же день впала: схилилося било й повисло над заплавою. А потім всохло…»

І не було вже про що говорити. Федора мовчки дивилася на Оленку, милуючись нею, а потім проказала, ніби виправдовуючись перед дівчиною:

«А Данилко поїхав… За годину перед тим, як ти зайшла, вийшов з хати».

«Бувайте здорові, – поклонилася господині Оленка. – І вибачайте за клопіт».

Та Федора стояла непорушно, й видно було по ній, що хоче іще важливе щось сказати. Хвилинку повагавшись, підступила до Оленки, обняла її й прошепотіла:

«За невісточку тебе прийняла б – така-сь файна».

Оленка притьмом вибігла з ґражди.



Розділ восьмий


Дмитрик Мочерняк виріс із своїм неньом на Веснярці: старий Штефан ватагував, вірно служачи ґазді Пилипові Апостолові, а малий не відступав від тата.

Як тільки на хребтах Чорногори залишалися від снігу сірі латки, які дорешти згинуть аж у Петрівку, й наставала пора готувати колибу і стаї до весняного ходу, що відбудеться на Юрія, й поки потужний рев рогатої худоби, мекання кіз та блеяння овець вихопляться із притишеності в долах під саме небо й звістують весну, – Дмитрик з неньом та ще із спузарем Іваном, який має розпалити вічний вогонь, вже пораються зранку до вечора на стоїщі, лагодять загорожі, шалюють ліщиновим пруттям та глиною стіни колиби, в яких від зимової течі та хуртовин поробилися шпари, направляють перегородки в стаях, щоб відділити майбутніх ярок від овечої турми, заопатрюють покрівлю на дахах, щоб не текло, як упадуть літні плови, й запасаються дровами, сухим ріщам та хмизом для ватри, котра не сміє погаснути аж до тієї пори, коли налетять на полонину перші зимові шарґи.

А небо над Чорногорою низьке; як тільки западе ніч і затремтить від невловимих звуків неосяжного простору, немов середня струна на басі, а потічки звучно задзвенять, як ті струни під пальчатками на цимбалах, коли вряди-годи нічну пітьму розірве зловісний регіт пугача, від якого серце в грудях мліє, а небо, поцвяховане зірками, загляне в димарний отвір у даху колиби, тоді змерзлий, мов цуцик, Дмитрусь висуне з-під накинутого на плечі сардака руку й намагатиметься діткнутися пальцями до небесних каганців, щоб хоч трохи зігрітися…

І бачить Дмитрик крізь дрімоту, як із західних пропастей Чорногори, із Срібної землі, крадеться син Чорнобога й Мари – пекельний ватажок Пекун, – тривожна була тоді провесінь і тривожною була мова ватага Штефана, який водно говорив про війну, що може накотитися з Хуста – нечутно крадеться до Веснярки лютий Пекун, який хоче погасити вічне вогнище в колибі, і та вкрита зітлілим кожухом купина – спузар Іван – деколи поворушиться й крізь прошивку в кожусі дмухне на поліна, по яких бігають і тут же згасають іскринки; від подиху спузаря вони спалахують чадними пломінцями й зелено мерехтять… А коли проколювався світанок, бачив Дмитрик, як із заросляка, що обступив звідусіль колибу і стаї, виповзають гадюки, яких він не боїться, бо знає, що їм призначено навчати його мови квітів, трав і вміння знаходити в день весняного рівнодення, на Зміїне свято, цілющі рослини.

Так ночами й досвітками, бо вдень не мав часу, навчався Дмитрик розуміти потаємне життя гір і себе самого в тому житті, й знав він уже: он та ропуха, що виповзла, зачувши теплінь, з підземного царства, була, можливо, взимку звичайною жінкою, яка під весну перемінилася у відьму, й добирається тепер до стаї, щоб знайти в ній скритне місце, звідки зручно буде вилізати вночі й висмоктувати молоко в корів, – а вбивати її заказано, треба заворожити, і це може вчинити тільки ватаг… А ось їжак, наймудріший із тварин, уже прокинувся і, чмихаючи, залазить у люфт під колибу, де виїдатиме жуків, тарганів і всіляку гадь, яка шкодить чабанам – гризе, докучає і загрожує болістю; і вже пробує простору легкокрилий кажан: кружляє над головою, вибираючи мент, щоб вчепитися за волосся, проникнути до черепа й випити мозок…

А під самою небесною банею, осяяний першими променями сонця, ширяє беркут, що народився зі сльози Божого всевидячого ока, й пильно стежить за молодими відьмами, які, прокидаючись зі сну у своїх домівках, виганяють душу з тіла на відьомські герці й наготовляються варити чарівне зілля для приманки любасів, спивати веселки й роси, щоб набратися сили для вальпургієвої ночі під перший день мая, коли вони злетяться на Лису гору й зупинять весну. Заскиглить беркут у належну пору й поверне душу відьми в сонне тіло.

Прокинувшись урешті від сновидінь, стане Дмитрик на коліна й прошепоче вранішню молитву, якої навчив його неньо: «Добрий день тобі, сонечко ясне, освіти мене перед усім миром добротою, красою, любощами й милосердям!»

Так минав час на полонині до половини марта – дні в роботі, а ночі в мареннях – і ті дивовижні чари й батькова наука на господарці мали тривати до Святого Юрія, коли на верхи вийде товар і для ворожби не залишиться ні крихти часу, – й так мали минути перші два весняні місяці. Та враз у половині марта сталося те, що, незрозуміло для Дмитрика, пророкував неньо.

Одного березневого досвітку з боку Хуста вдарилося в західний схил Чорногорського хребта, немов хто шутром жбурнув, кулеметне торохтіння, й продірявили світанкову тишу постріли з карабінів.

То почалася війна, й ватаг Штефан Мочерняк звелів Дмитрикові й спузареві Іванові класти дошки на дилини в гуртожитній кліті, чей можуть леда день прийти сюди вигнані із Срібної землі закарпатські вояки – уцілілі й поранені, й доведеться Штефанові виймати із сховку пістолі, призначені для ведмедів, щоб оборонятися перед шандарами – угорськими й польськими, бо може й таке статися, що вийдуть вони до вогенного пограниччя.

Війна в Срібній землі як раптово спалахнула, так і стихла; ще впродовж двох днів чутно було короткі перестріли, а далі стало глухо в горах, і той спокій для Штефана, та й для Дмитрика – бо що неньові, то і йому – був украй тривожний, і почували вони себе так, ніби опинилися в густій мряці, що німо запала на верхи й доли сизою непрогляддю, в якій немає ні напрямку, ні висоти.

Тільки спузар Іван непорушно чапів купиною над ватрищем, і нічого, крім вогню, що ледве тлів і випростовував стовпик диму до отвору в даху, його не обходило; той Іван гейби не мав обличчя, а тільки сіру машкару, з якої прозирали більматі очі, і впевнювався з кожним днем ватаг, що то не парубок з Теребіжа приплівся до нього на службу, а болотний арідник приповз до колиби, й не знає він людської мови, бо ніхто від нього ще й слова не почув; а коли спузар засинав біля ватри, Штефан деколи пильно приглядався, чи не визирають з його порваних постолів чорні копитця, й не раз хотілося йому стягнути кучму з голови спузаря й намацати пальцями в завошивленому волоссі тупі ріжки, та не робив цього, добре знаючи, що навіть якби й був Іван арідником, то ментрожити його не варто, бо чортівське плем'я помагає в господарстві, аби тільки його чимось не роз'юшити…

Повзли дні в липучій тиші, а Штефан усе поглядав на захід, очікуючи, що хтось із кривопільських Гулейчуків, бистреньких Баб'яків, ілинецьких Петришиних та зеленчуцьких Шумеїв, які напровесні подалися воювати на Закарпаття, таки переступить колишню чеську границю, до якої – подейкували чабани, котрі, минаючи Веснярку, добиралися до своїх полонин, – підходять мадярські пограничники, щоб встановити з поляками спільний кордон. Бо прем'єр Карпатської України Волошин і командант Климпуш покинули Хуст й опинилися в Празі, а на карпатських січовиків пішло сорок тисяч мадярського війська – і вчинили вони страшну масакру на Красному полі біля Хуста. Кілька сотень січовиків, а теж галицьких добровольців полягло, і як уже не збиткувалися мадяри над живими і мертвими! А більше тисячі перейшло на румунський бік, і ще не знати, чи не передадуть постолешники мадярам наших хлопців… Та вже втікають інтерновані вояки з румунських таборів, добираються до польського кордону – й може таке статися, думав Штефан, що хтось із тутешніх леґінів вернеться на Веснярку, звідки вони подалися місяць тому в Срібну землю воювати за окраєць України. А тут, у Чорногорі, – дим та й нитка, тут є де сховатися від польських шандарів.

Й не забарилися карпатські стрільці й галицькі добровольці: прийшло їх зо два десятки, обдертих і роззброєних, на Пилипову полонину – три брати Гулейчуки з Кривопілля, Микола Грабар із Зеленої – цих знав ватаг, і ще гурт незнайомих хлопців: привів їх хорунжий – красень Петро, у мазепинці й засмальцьованому стрілецькому мундирі, з топірцем у руці – закарпатець з Колочави.

Два дні відпочивали вони в гуртожитській кліті, що її поспіхом обладнав ватаг, сподіваючись пришельців; усі разом з хорунжим напевно походили з опришків, й подумав Штефан Мочерняк, що не мине йому плазом, якщо, не дай Боже, приплентається в полонину ґазда Пилип, який з давен-давна мав погані порахунки із збойниками.

То порадив Штефан хлопцям, щоб забиралися з Веснярки на Чорну гору, в ті недоступні недеї, де печер і довбушівських комор много – там перебудуть до осені, а далі як Бог дасть. Нині така непевність у світі – не знати, що й з Польщею станеться, бо он німці вже повоювали чехів і на тому не зупиняться: переможець, як той картяр, не припиняє гри після першої і другої, і третьої взятки… А від Чорної гори недалеко Зелена, там свої люди, якось допоможуть…

Послухався Штефана хорунжий Петро, з дякою взяв від ватага пістоль, на ведмедів призначений, бо ж зброю румуни забрали, залишили йому лише прадідівський келеп, й повів він недобитків на Чорну гору, в найпропасніші карпатські ізвори. Вислизнули втікачі в саму пору з Веснярки: налетіли в полонину польські шандарі, перетрусили колибу, гуртожиток і стаї, та жодних вояцьких слідів не знайшли й забралися – тільки й того, що якийсь заюшений злістю поліцай ждюхнув Штефана в груди кольбою, аж той на землю повалився, дякуючи проте в душі Богові, що на тому стало.

А на другий день після жандармської облави прибрів до стоїща Пилип Апостол, бо приснився йому сон, нібито з димом пішла його колиба і всі статки. То аж зів'яв з утіхи, дізнавшись, що все обійшлося миром, і запитав у Штефана:

«А ті приходили? Лиш не викручуйся, правду кажи!»

«Та були… Але вже їх нема».

«А куди пішли?»

«Та на Чорну гору, де їм ще сховатися?»

Довго сопів Пилип і смикав вуса, а потім сказав таке, чого ніяк не сподівався почути Штефан від фудульного ґазди:

«Най ся страчу… Якби, коли вже худобу виженуть на пашу, прийшов хтось із них зголоджений, то дай йому якийсь там гарнець бриндзи. З мого паю… Як-не-як, а за Україну воювали».

Минуло Зміїне свято – рівнодення, й десь там, на долах, вже прокололося із землі лічниче зело, а гори почали молодитися на весну: набухало ялинове гілля м'яким жовтуватим чатинням, зачервоніли гілки свиду, підвів свої кучері до неба чорний заросляк, царинки замаїлися синіми бриндушами й заталаніли на схилах підсніжники, опустивши долі в тузі за зимою білі дзвіночки.

Й Дмитрика поманили до себе пропахлі свіжою живицею бори, якими понижче заросляка оперезалася Попова гора, немов березівська молодиця темнотканою опинкою на Великдень, й хлопчина рахував дні, а то й години, що зосталися до неділі, коли неньо одягне новий вибиваний кептар, крисаню з павою й ходитиме повагом довкола стоїща, вдивляючись у закарпатську синяву, аж поки вона не почне виїдати очі – чи не уздрить когось, хто нипає рагашами, прокрадаючись на польський бік. Й наслуховуватиме ватаг хоча б тихого тріскоту сухого галуззя в низовинах, зарослих лісом, – немов на чатах пантруватиме Штефан недільні гори. А для Дмитрика настане воля, і неньо й слова не скаже, коли хлопчик покотиться царинками, немов клубочок, аж поки заховається в густому борі, звідки цілий тиждень озивався до нього Полісун, запрошуючи до забави. Свисне, гукне Дмитрик, а лісовий бешкетник відізветься, й розкотиться відлуння увсібіч, а ти вгадай, у якому дуплі він засів. Проте хлопець чуйно наслуховувати буде, щоб таки добратися до нього й уздріти волохатого й збитошного Полісуна… Але як непричком перейде дорогу рогатий Чугайстер і заграє на сопілці, то Дмитрик умить забуде про Полісуна, пуститься з Чугайстром у танець і доконче перетанцює його, щоб утвердитись у своїй молодій силі; а вже як Стрибог нашле на нього своїх онуків – аби лишень не Шарґуна і не Смерча, а Буревія, Вихора чи Крутія – ото буде диво, коли застугонить, зашумить, заклекоче весь бір, і той величавий лісовий хорал дійме невимовною втіхою хлоп'ячу душу, аж та втіха, диви, й бризне сльозами з віч.

І так мине свята неділя в забавах з душами пущі, й Дмитрик за цілий день таки встигне побачити волохатого Полісуна в дуплі столітньої смереки, а той умить сховається в глибоку розколину, перед тим лукаво підморгнувши до хлопця, і вволю натанцюється Дмитрик з Чугайстром на круглій галявині й покине його, змореного, щоб віддихувався після гульби, й нарешті зіпреться спиною на невидимі крила Буревія, які винесуть його на просіку, що перетинає бір аж до Прелук, – там стоїть таємнича колиба, про яку знає тільки Дмитрик: він нечутно підкрадеться до неї й прудко вскочить досередини, щоб застати там нявку, найкращу лісову дівицю, яка не встигне сполошитися й утекти в нетрі…

Й уже він зупинився біля тієї колиби, тихо прогорнув пересохле гілля, що нависло над входом, увірвався й сторопів з дива: жива нявка лежить на торішньому сіні, в неї перелякані очі й уста розтулені до крику, а видобути з себе голосу не може; нявка схоплюється, сидячи відсувається вглиб колиби й заслоняється руками перед напасником, за якого узяла Дмитрика, а сама неймовірно вродлива, таких у справжньому світі не буває… Дмитрик набирається нечуваної відваги, хапає її за руку, виводить з колиби і не йме віри, що насправді знайшов живу нявку; вона слухняно йде за ним, а він при світлі придивляється й сліпне від її вроди.

Хто ти така?; я голодна; то біжім до неня, ти годна йти?; годна, а твій неньо мене не вб'є?; чи ти здуріла, мій неньо добріший за всіх на світі, але скажи – ти привиділася мені, як той Полісун або Чугайстер, чи ти жива людина?; я голодна…

Й він веде її за руку просікою, вони минають столітню смереку, в дуплі якої заховався лісовий збитошник, переходять через галявину, на якій Дмитрик щойно до змору танцював з Чугайстром, продираються обоє крізь заросляк; нявка вже не йде – безсило тягнеться за хлопцем, аж колінкує, та Дмитрик став дужим легінем, бо ж таки перетанцював Чугайстра – він волочить нявку за собою, і вже вони обоє допадають до стоїща, де походжає ватаг у крисані й вибиваному кептарі; Штефан запримічує їх й біжить назустріч, він бере на руки дівчину, заносить до колиби, садовить на лежак, підносить до уст збанок з молоком, вона п'є і п'є, а далі сон її долає; в напівзімлінні дівчина падає на лежак, й питає Штефан, схилившись над нею:

«Хто ти?»

«Я Калина. З Колочави».

«Падоньку гіренький, аби-сь лиш не вмерла…» – забідкався ватаг над красунею.

«А то нявка?» – невпевнено запитав у неня Дмитрик.

«Певне, що нявка, сину… Бо звідки могла б тут узятися така красна дівка?.. Ти як сюди забрела?» – спитав Штефан, діткнувшись долонею до дівочої щоки.

«Я втекла від мадярів…» – прошепотіла Калина й мертво заснула.

…Старий Мочерняк збивав у будзи стяте овече молоко в котлі – то його щоденна робота – й безугаву говорив, ніби сам до себе, згадав про те, як хорунжий Петро, наречений Калини, забрав її з собою в партизанку; але робота закінчувалася – в казані залишався зелений дзер – й стихала Мочернякова мова, хоч як просив Данило Бога, щоб ватаг не змовк… Та старий підвів нарешті голову й, витерши руки рантухом, проказав недбало, ніби йому вже надокучила власна бесіда:

«Ти питав про нечисту силу… Нема в горах нечистої сили, а як є – то в людях… Той спузар Іван, що служив у мого неня, був арідником – сатана сидів у його нутрі, я про це добре знав. І мені й донині шкода, що Пилип Апостол відіслав з ним на доли мою нявку, коли вона, в тяжі, вернулася на полонину…»

«Та розкажіть докладніше, вуйку Дмитре, – занаглив Данило, побачивши, що ватаг більше розмовляти не хоче. – Далі що було?»

«А далі спати. Всьо! – підвівся Мочерняк з лавиці, кивнувши головою на двері. – Най тобі решта досниться… Але й ти, бачу, свою нявку загубив».

«Загубив, вуйку», – продерся сухий шепіт з Данилових губів.

«На те вона й нявка… З'явиться, мов блудний вогник, і зникне, залишивши в серці смуток. І моя Калина навіки зникла. Отаке-то…»



Розділ дев'ятий


«Ото з'явиться вона тобі, мов блудний вогник, зачарує і зникне», – проказував Данило в думці, немов молитву перед сном. Лежав скраю на нарах, там само, що й позавчора, тільки тепер не блукали по його устах вологі й м'які губи дівчини, не чув її чистого, як у дитини, подиху, й не дотикалися до його грудей тугі горбочки персів, захованих під чоловічою сорочкою, яку дав Оленці ватаг, щоб переодягнулася в сухе, – й залишилася лише терпка млість у чреслах і невтримне бажання роздерти від прошивки аж донизу ту згрібну робу й злитися з дівочим тілом; та жага була така всеможна, аж реальна, й Данилові митями здавалося, що сталося те жадане й неймовірне, і в його обіймах тріпоче й звивається в'юнка, немов куниця, нявка, обпікаючи своєю голизною.

Було тихо в гуртожитній кліті, на нарах покотом спали чабани й пастушки, їхнє глибоке рівномірне дихання підсилювало тишу, згущуючи її в тягучу патоку, й тому так виразно вилущувався з неї шепіт – той самий, що й позаминулої ночі, ніби він ніколи не припинявся, не стихав, хіба що заглушувався вдень робочим шарварком, і був таким живим і безперервним, мов биття серця, стукіт якого чутно тільки вночі.

«Марічко-любасочко, вийдім надвір, там горить трава під місяцем, а ми ляжемо на ній і до світанку гей як налюбимося…» Ці слова весь час повторювалися, й побачив Данило, як підвелася з нар дівоча постать, тихо опустилися ноги на долівку, й випливло з кліті щось, мов дух, а за нею так само нечутно, ніби ступав по місячній доріжці, що втиснулася знадвору досередини крізь відхилені двері, виходив Іванко – обоє тихо зникли й, напевно, десь там, за воринням, вже тліла під ними трава, не місяцем запалена, а їхніми жагучими тілами; намагаючись заснути, гасив Данило в собі невтримну хіть.

Спав чи не спав, уві сні це бачив чи наяву: лежить на нарах осяяна сніпком місячного світла небаченої краси нявка на ймення Калина, пазушина розщінкана, й прозирають крізь прошивку, стримуючись, аби не виплигнути, білі груденята з брунатними зернятками; нявка розкидає руки, а в гуртожитній кліті немає нікого, тільки Данило по-злодійськи причаївся й чекає чужої гріховної яви, яка ось-ось засвітиться, осліпить і спалить його пекучою заздрістю; нявка безсоромно наготовляється до любові – підбирає з колін сорочку, закочує її до шиї, з-поміж ніг виростає чорний кущик і розхиляється; нявка жде й тремтить від пекельного бажання, а тоді дверну пройму заступає висока постать хорунжого в мазепинці, він іде місячною доріжкою тихо й невпевнено, достоту як щойно виходив за Марічкою Іванко, роздягається й покриває собою нявку; вони зливаються в одне тіло навіки – аж до ранку, й не чутно ні поруху, ні млосного стогону, тільки слова: «Калинко, Петрику – Калинко, Петрику», начебто пристрасть відібрала коханцям живу мову й залишила тільки імена, якими назвалася їхня любов.

Й бачить Данило, як, згорнутись купиною на порозі, підглядає чужий гріх болотний арідник, в якого немає обличчя, тільки сіра машкара, проколена двома кружалами більматих очей, хлопець упізнає спузаря Івана з Теребіжа, про якого розповідав ватаг, й струшує ним огида до ницого потороччя, яке втішає себе чужою радістю, бо на свою власну не спроможне; Данило уві сні поривається до дверей, щоб виштовхати мерзотника за поріг, в злості прокидається й никне від сорому, усвідомивши враз, що подібним нікчемою щойно був сам; та заспокоює себе виправданням, що все те йому лишень наснилося, й що він уві сні додивлювався розповідь ватага…

Лежав непорушно й тупо вдивлявся в стелину, а коли почув, як надворі зашелестіли кроки, заплющив очі, щоб не бачити: то верталися, випрасувавши траву за воринням, Іванко з Марічкою; втихомирені й спустошені любов'ю, вони тихо влягалися на те саме місце, де щойно кохалися Петро з Калиною, й міцно поснули.

А надворі розвиднялося, й заблеяли вівці в кошарах, заревіли голодні корови в стайнях, вже почулося молоде гейкання пастухів, – тоді схопився з нар Данило, вийшов з гуртожитку й поквапився до колиби, щоб перейняти ватага перед тим, як він подасться в полонину, бо іншої нагоди дослухати історію Петра й Калини не трапиться вже ніколи. Рвучко відчинив двері колиби й запитав спузаря, який роздмухував вогонь, де вуйко Дмитро, що його не видно.

«А подався на Прелуки додому, – відказав спузар. – Аж завтра вернеться».

Данило вийшов з колиби й дивився, як перекочуються, віддаляючись від стоїща, турми овець. Галайкання стихло, никло блеяния, й хлопець, повагавшись хвилину, подався слідом за пастухами.

У цей самий час, у вранішніх потемках при місяці, що закочувався за Маґуру, спускався ватаг Мочерняк у вияр, звідки потягнулася доріжка на Прелуки, й на мить зупинився біля запущеної колиби, схожої на купу хмизу, – тієї самої, в якій півстоліття тому знайшов нявку Калину, що боролася тут з голодною смертю.

Насправді колиби вже не було: дах із смерекових жердин заламався, чатинна покрівля поросла лопухами й падиволосом, чорною дірою зяяла дверна пройма, проте ватаг таки заглянув досередини, й потягло на нього тлінним грибковим духом; пріча, на якій колись лежала приречена на смерть нявка Калина, взялася повстю моху, й по ньому повзали ропухи й саламандри; Мочерняк, гидливо чмихнувши, відхилився, та все ж стояв непорушно, дослухаючись, як тліє в душі далекий спогад про таємничу красуню, яка заблукала в Прелуцький бір, а Дмитрик подав їй руку, вивів на волю і врятував.

Й за це отримав неоціненну нагороду: на три роки старша від дванадцятирічного хлопчиська, Калина дозволяла йому стояти поруч, коли доїла овець, відносити повні дійниці до колиби, подавати порожні й крадькома дивитися на неї…

Та нагорода межувала однак із гірким смутком, бо я щодня, щомісяця все більше переконувався, що ця чарівна бісиця не для мене розквітає, й колись настане мент – прийде з гір легінь-красень, забере її з полонини, й зникнуть вони з моїх очей назавше – недарма не раз, забувши про мою присутність, Калина замріяно вдивлялася на захід, ніби милого виглядала, або ж розповідала мені про Срібну землю, мов про рай земний…

Ватаг зрушився з місця й поквапився стежкою на Прелуки, втямивши враз, що старому чоловікові негоже, а то й соромотно поринати в дитячо-юнацькі спогади, коли вже й онуки поженилися й вибудували чепурні хижі на явірницьких царинах, а його ґражда, не гірша за Пилипову, пишається на прелуцькій оболоні над Черемошем, і ще парубком перейняв він неньову ґерлиґу, коли той переставився. Й ґазди Пилипа теж не стало – тож ватагував Мочерняк на Веснярці сорок літ, витримавши артільну неволю за совєтів, а за України сам ґаздою став на полонині…

І що ти ще хотів почути від мене, парубче Даниле, я таки вирахував тебе, явірницький Шумею… Що ж, мені не жаль: якщо дочекаєшся мене на стоїщі, то я завтра розповім тобі те, чого ти не знаєш… А втім, чи варто повертати порослі мохом забуття минулі дні? Та ба – вони не питають, самі повертаються…

На Веснярці – немовби зірка впала з неба й залишилася серед нас, щоб світити, зігрівати й милувати око: такою стала для мене дівчина Калина із Срібної землі… Від її вроди, веселого усміху й не чуваних у наших горах пісень, які вона виспівувала, коли доїла овець, – «бо я така файна, ой-ягой, бо я така файна, як тая зірниця!» – я, а також мій неньо ставали добрішими й завзятішими до роботи. Я ж намагався водно привертати до себе увагу Калини, щоб вона хоч зрідка позирала на мене, зігрівала поглядом, усміхалася, а дівчина й не жаліла для мене того щастя, та, незважаючи на те, що вона щедро вділяла мені уваги й дозволяла знаходитись весь час при ній, іноді замість веселощів туск прокрадався до мого серця: мене сушила тривога, коли я запримічував, як день відо дня моя нявка стає зрілішою, наливається молодою кров'ю й розквітає, немов пуп'янок ружі, який ще вчора ховався в зеленому кожушку, а нині розірвав ту неволю й відважно глянув на світ багряною голівкою – завтра ж той пуп'янок закучерявиться, розкриється, повіє від нього медовим запахом і замане, замане… А я далі залишуся зелепужним недоростком, і здавалося, що буду таким завжди, й ніхто ніколи не дозволить мені прилетіти на волання розквітлої краси…

Дізнався я від неня – Калина йому розповіла, як вона, колочавська селяночка, що мала дар Божий до танців і співів, покинула рідний дім і прилучилася до артистичної групи «Летюча естрада», котра, за Волошина, гастролювала по селах і до Колочави якось завітала; її прийняли танцюристкою й співачкою, і заміни їй не було, й бурею оплесків завжди супроводжували її глядачі.

У день засідання Сейму Карпатської України, який проголосив незалежність Срібної землі, ансамбль прибув до Хуста, й Калина співала в хорі: гімн «Ще не вмерла Україна» звучав під гуркіт мадярських гармат, що долинав із Чинадієва… Після цього величного свята підійшла під Хуст багатотисячна орда – покинув Сейм столицю, гинули січовики в нерівній битві на Красному полі, й розпорошилась «Летюча естрада».

Калина залишилася сама в зайнятому мадярами місті, заховалася в пивниці розбитого склепу й перечікувала, поки вщухне стрілянина… Сподівалася, що знайде її тут хорунжий Петро, який після урочистостей, спираючись на топірець, вийшов на сцену, обняв Калину й пообіцяв, що розшукає її, навіть якби світ перевернувся, а сам пішов на Красне поле й пропав… Коли бої стихли, Калина вийшла з підвалу, бічними вуличками та закамарками вибралася з міста й Нересницькою долиною дійшла до Тиси, перебрела ріку й далі йшла навмання бором боса й голодна, в розпачі сподіваючись вийти з лісів хоча б у якесь село, й натрапила нарешті на занедбану колибу, зайшла до неї, впала на протрухле сіно й чекала смерті…

Перелітували ми спокійно, а на початку вересня вибухла Друга світова війна, Польща розпалася, совєти в глибину Карпат поки що не сміли заходити, й Веснярка опинилася на вольній волі. Худоба зійшла на доли, а ми з неньом, Калиною й спузарем Іваном запаслися харчами, обклали загатою колибу й залишилися зимувати на полонині.

Й тієї зими сталося те, чого я боявся й підсвідомо очікував у тривозі. Калина геть перемінилася – затужила за коханим і тричі на день молилася, щоб Господь зберіг йому життя.

«А коли він живий, вуйку, – говорила моєму неньові, ватагові Штефанові, – то напевно знайде мене, бо ж так казав, коли прощався зі мною… А чи не побачили ви, дєдику, серед тих безоружних стрільців, які перейшли румунський кордон й через Веснярку подалися на Чорну гору – ви про це розповідали, – чи не було серед них хорунжого в мазепинці й з опришківським келепом у руці? Йой, дєдю, пригадайте, таж він такий красень, що хто його бодай один раз побачив, той назавше затямить!»

Дівчина дивилася на ватага з благальною надією, аж поки Штефан не сокрушився серцем й признався, що був серед стрільців такий, як вона описує, й Петром назвався, а переховується він з побратимами в печерах на Чорній горі, й денеколи хтось із них приходить за харчами на Веснярку.

Й відтоді пропала для мене нявка Калина, чужою мені стала, і я не чув більше від неї ні пісні, ні сміху, так – ніби зникла вона з полонини, і її сині, мов небо, очі вже не зупинялися на мені, й відповідала вона на мою мову скупим словом, а то й відмовчувалась, ніби мене вже не було на світі.

Тільки тоді, коли влягалася на лежаку до сну, а спузар Іван, який невідступно сидів за ватрищем – безмовний, ніби глухонімий – підводив голову й більматими очима, що й райдужок не мали, лише засновані червоними прожилками білки, впивався в неї, гейби пожирав її голодним поглядом, – тоді Калина поманювала мене рукою й мовчки просила сісти скраю прічі, і я не відходив від неї, догадуючись, що її лякає; я готовий був трутити спузаря, запхати його голову в тліюче вогнище, щоб зішкварилася, – таким ненависним став мені Йван, хоч ніяким злом мене ніколи не діймав; а коли Калина засинала, я загортався в кожух, лягав на долівку між ватрою й Калининим лежаком й оберігав свою нявку, готовий вчепитися в спузареве горло, якби він задумав щось лихе.

Так минула люта й голодна зима, а навесні, коли вже худоба вийшла на пашу, – пастухи, ґазди і сам Пилип Апостол, який з'явився на Веснярці з першим весняним ходом, заговорили про якісь артілі й колгоспи, що їх совєти засновують по селах і колись-таки доберуться й на полонини. То насторожився ватаг й про Калину подумав: що він скаже про неї комісарам, коли спитають, адже вони зуміють перевірити, хто така й звідки тут узялася.

Та поки що запитав Пилип, дивлячись на гойну дівку, яка невість-звідки опинилася на Веснярці, й відказав Штефан ґазді, що то його похресниця з Прелук – помагати прийшла.

Видно було по ґазді, що він не повірив: люто крутив Пилип вуса, спершу допитувався, чи не приходили ті з Чорної гори – а що ти їм дав і скільки, й не корив за втрату, аж нарешті сказав твердо, як припечатав:

«Щоб її тут не було!.. Ще мені байстрюків треба на полонині – таж зафайна вона, щоб хтось її та не покрив…»

Стискалося до болю моє серце, коли я слухав Пилипову мову, вловлюючи в ній невблаганний присуд, і вже знав, що ніколи нявка моєю не буде. А я ж таки підріс за зиму і ще виросту… Та й що з того: Калина ж геть не має мене за парубка…

Й цієї ж миті я аж кинувся, ніби хтось пожбурив у мене палаючою головнею: вперше почув, як заговорив спузар, а сказав він таке, за що варто роздерти йому хавку від вуха до вуха:

«Я зведу її в Теребіж, най би в мого неня перебула якийсь час».

«Мовчи, дурню! – гаркнув Пилип. – Таж її у твого неня блощиці заїдять – таке воно, як бачу, делікатне».

Проте ґазда на хвильку застановився, ніби збирався вимовити примирливе: «А чом би й ні?», але не сказав цього, та я добре зрозумів, що загрожує моїй нявці, і в душі заблагав Бога, щоб чимшвидше прийшов з Чорної гори хорунжий Петро, якого я ненавидів і боявся, – проте втямив тої миті: над Калиною зависло страшне лихо.

Хорунжий Петро не забарився: неньо дав йому знати, щоб прийшов. І, як не дивно, я аж до сліз зворушився, коли побачив Калину в обіймах Петра: вони сміялися й хлипали і щось жебоніли, не відпускаючи одне одного, аж поки ватаг не розняв їх і наказав чимшвидше забиратися з полонини.

А тоді сталося таке, чого ніхто не сподівався: купина, що чапіла над вогнищем, враз випросталася, зареготала – спузар, підвівши вгору руки, з диким сміхом, що нагадував зойк пугача поночі, почав топтати вогнище, гасити, щоб не залишилося на ньому й іскринки, він плював на ватру, а далі вийняв з холош грішне тіло й почав поливати попелище: чинилося несусвітне святотатство, бо ж вогонь мав горіти на полонині вічно… Ми з неньом заніміли, й Петро з Калиною стояли сторопілі – ніхто не кинувся вгамовувати арідника, та врешті спам'ятався неньо, схопив з полички пляшку із свяченою водою й покропив нею спузаря, примовляючи:

«Щезни, щезни, сатано!»

Й спузар вмить упав на погасле вогнище, знову перемінившись у німу купину.

Хорунжий Петро й Калина вийшли з колиби, і їх я більше не бачив. А що сталося потім з ними, дізнався від неня, аж коли покинув полонину й оженився в Прелуках із Софією. Стлумив у серці тугу за нявкою, втішаючи себе думкою, що на все воля Божа, а втім, то й добре, що так сталося: була ж бо нявкою Калина, а то таки нечиста сила… Моя ж Софія – звичайна жінка, дбайлива господиня, добра мати й бабуся, ми з нею побудували на оболоні ґражду, а як помер мій неньо, я став ватагом на Веснярці.

…А он уже й викотилося божище із-за Прелуцького лісу. Добрий день тобі, сонечко, освіти мене й мою родину добром, любощами й милосердям… А тобі, файний парубче Даниле Шумею, розповім усе те, що тепер згадав, якщо дочекаєшся мене на Веснярці. А скільки ще не додумано!.. А може, й краще буде для тебе, коли нічого не дізнаєшся: навіщо воно тобі – нинішньому та ще й ученому?..

Гай, гай, де те дитинство, де ті мої молоді літа? І колиба розвалилася, і нявка щезла, й ані одного з моїх цімбориків уже нема на світі…

Освіти мені, сонечко ясне, решту моєї дороги…



Розділ десятий


Лук'ян Вишиванюк і його гість Іван Іванович Шварна вдосвіта вийшли з Білої Річки й пішки подалися понад Черемошем до Яблуниці, звідки звернули навпростець лісовою дорогою і, залишивши зліва Голови, вийшли на жаб'євський шлях. За трактом здибилися красноїльські горби, обведені біля стіп стрункими смереками, в поясі оперезані кольчугами ялівцю й жерепу, і тільки верхи звабно оголювались, немов груди дорідної молодиці, й десь там у вижолобині між Замаґорою й Коханом, протятій срібним потічком, припало, гейби дитя до маминої пазухи, піднебесне село Красноїлля з крихітною читальнею внизу, в якій ставив свої вистави Гнат Хоткевич, і з трибанною церквою на горі, оточеною царинками, що забуяли перед косовицею розквітлими травами й примліли під дзеркалом неба в несамовитій оргії барв.

Празнешне Богослужіння ще не розпочалося, в церкві було безлюдно, тільки старий отець Никифор із своїм помічником, молодим священиком Василієм з Довгопілля, справляли проскомидію: били поклони перед престолом, цілували образи Спасителя й Богородиці, прикладалися чолами до святого Євангелія, умивали руки; дяк тим часом наливав у чашу вина й розкурював кадильницю; потім священики облачалися в стихарі, єпітрахилі й фелони, готуючись до Божественної Літургії.

А на майдані біля церкви ставало глітно: з усіх боків гори тягнулися уверх із довколишніх і далеких сіл вервечки прихожан, одягнутих у предковічні й квітчасті вбері, що їх вийняли з тисових скринь перед Петровим днем. Чоловіки в чорних холошнях, в червоних байбараках, в крисанях, обведених на денцях золотими байорками, з трясунками за околичками; жінки, котрі з Яблуниці, – в тканих сріблом запасках, а брусторські – в темних опинках; підборіддя поважних жінок підпирали зґарди, в яких – коралі, хрестики й таляри, а голови мали пов'язані білими рантухами й терновими хустками; дівчата – в жовтих чобітках, в сорочках з широкими узорами – і впізнавав Лук'ян Васильович яворівських – по вишневих, жаб'євських – по зелених, ворохтянських – по фіолетових, а космацьких – по жовтогарячих вуставках…

Іван Іванович весь перемінився в слух: люди збираються гуртами, впізнають одні одних, ті знайомляться, ті вітаються, а всі розпитують та хваляться:

«Дай вам, Боже, щастя на жито, пшеничку, на ячмінь, овес і всяку пашничку; йой, чула-м, вже ся розсипала ваша Марія – а що Бог дав: хлопчика чи дитину?; а в мене вчора корова зійшла телям; майте думку, ґаздо, на те, що скажу: шануючи сонечко ясне, нинішню днину і ваш гонор, повім-таки, що ваша свиня в моїй капусті шкоду зробила; агій на твою голову, бодай тя Бог побив!»

А з паперті долинає лірницька жебранка: «Рятує в'язня Господь з темниці, дасть спосіб сироті і вдовиці, тільки треба його благати, на поміч собі призивати», й перескакує враз лірник з побожної пісні на веселу коломийку: «Пішов би я гайдука, та не маю петека, петечина по коліна, а гузиця прогоріла!»; ви чуєте, кумо, цей катеринкар по всіх празниках жебрає, а його донька стоїть у притворі в найкращому строю!

«Знаєш, Лук'яне, – нахилився Іван Іванович до Вишиванюка, – я аж тепер зрозумів Хоткевича, який сказав колись: «Як відкрив я з подиву рота першого дня в Красноїллі, то не міг його стулити цілих три роки…» Яке це диво – в наш цивілізований час!»

«Тіні забутих предків!» – відказав Лук'ян.

«Але які живі, які реальні ці тіні!»

Їхню розмову обірвав статечний ґазда в клепані, обведеній лисячим хутром, підперезаний широким чересом, з тайстрою через плече.

«Слава Йсу! – привітався, подаючи Лук'янові руку. – Хіба не впізнали-сьте мене, пане вчителю? Таж то я, старий Андрей Варцаба з Поляни Красноїльської… Ви вчили колись мого сина та й добре вивчили – аж так, що за море в Гамерику подався».

«Як же не впізнав? – усміхнувся Лук'ян Васильович. – А коли вернеться ваш Михась додому?»

«А пощо йому вертатися? На наші статки та набутки? Те, що він там за один день має, тут за цілий місяць не заробить…»

Спохмурнів Лук'ян і не відказав нічого, а ґазда вже поквапився із запросинами.

«Дивіться, аби вас хто не сфалував до себе на празник… Прошу, ясненький пане вчителю, та й вас теж, – звернувся до Шварни, – хоч не знаю, хто ви, але най би дав вам Господь доброго здоров'ячка… То прошу вас на празнешний обід, та й отець Никифор пообіцяв прийти… Я фірою тут. Помолимося – та й на Поляну, га?»

Лук'ян Васильович не знав, що відповісти: прикро вразила його похвальба ґазди за сина. Однак Іван Іванович одразу погодився, зачувши, що на обід прийде отець.

Тої миті повз них проходила панянка в голубій сукенці й солом'яному капелюшку. Забачивши людей у міському одягу, дівчина зупинилася, ніби знайомих уздріла. Лук'ян по-батьківськи поклав їй руку на плече.

«Звідки ви тут такі взялися?» – спитав, придивляючись до панни.

«Я зі Львова, студентка, практикую в жаб'євській газеті… Приїхала поглянути на тутешнє храмове свято й тиняюся – чужа й неприкаяна…»

«То ходіть разом з нами в гості до ґазди Варцаби».

«Та я би з радістю! – втішно відказала дівчина. – Але ж не знаю, хто ви…»

Лук'ян Васильович назвав себе й Івана Івановича.

«А вас як звати?» – спитав.

«Оленкою… Та й досить цього, – поквапилася попередити наступне питання. – Оленка я… зі Львова», – підкреслила.

Варцаба сплеснув у долоні.

«Файних гостей буду мати!.. То по відправі, панство моє дорогеньке, йдіть до воза, он бачите, на дорозі стоїть пара запряжених коней. Й там почекайте, поки ми з отцем підійдемо… Тільки не втечіть – кривду велику зробили бисьте мені».

…Присілок Поляна Красноїльська – то одна лише ґражда ґазди Варцаби, що заховалася від людського ока за Замаґорою, на протилежному від села схилі, нібито господар чи його батько або ж дід аж так загордився, що не хотів мати сусідів; а може, будували ґражду в ті непевні часи, коли багацька домівка служила фортецею проти опришків, або ж, якщо опришкував сам господар, – захистком від пушкарів.

Андрей Варцаба добре правив відгодованими, з червоними китицями на капейстрах гуцульськими кониками, що повстромлювали шиї у вибивані перламутром хомути й, ніби надто ревно слугуючи господареві, намагалися проскочити крізь них, щоб швидше допасти до в'їзної брами; а брама відчинилася нарозтвір, коні круто звернули з трав'яної дороги у двір, аж старий отець Никифор схопився за лікоть ієрея Василія, а Оленка, скрикнувши, припала до Лук'янового плеча, – і влітає повіз на обгороджене високим парканом подвір'я; господиня квапно закриває за гістьми браму, бо тут так з правіку водиться: те, що діється в ґражді, не має бути ні чутне, ні видне у великому світі.

Ґазда прудко зіскакує з переднього сидіння й допомагає старому отцеві злізти з воза; Іван Іванович теж поспіхом покидає своє місце, що біля фірмана, і вже тупцює біля господаря – йому хочеться дещо в нього розпитати, поки розпочнеться гостювання, бо хто знає, в який бік повернеться балачка за столом, а ще мусить Шварна вловити мент, щоб повести з отцем розмову.

«Скажіть мені, пане господарю, – звернувся до Варцаби, коли ґаздиня вже запроваджувала гостей на галерею, а Варцаба вішав коням на шиї опалки з вівсом, – скажіть, що вас загнало в цю пропасть так далеко від села?»

«Казав мій дід, – посміхнувся Варцаба, – що як шукав місця під ґражду, заночовував навпроти голого неба то в тому, то в іншому вибалку, аж поки не приснився йому сон, нібито любаску покохав на траві, – й на тому місці почав будуватися, аби файні діти родилися…»

«То байки, ґаздо, а якщо по правді?»

«Правда та, що кожен гуцул хоче богувати: він на землі, а Господь на небі… Та коли ще правдивіше сказати – то тут затишно було моєму дідові від опришківських гнізд, що в Головах, та й від мандатарії в Устєріках».

У світлиці попід стінами – різьблені куфри, на полицях трійчасті свічники, на стінах – бартки, стремена й тарниці, піч викладена Бахметюковими кахлями із зображеннями поєдинків між опришками й пушкарями та з ликами святих угодників, геть схожими на Варцабу; під стіною навпроти вікон – заставлений наїдками й напоями довгий стіл.

«Йой, та сідайте, гості любесенькі, – садовив господар спершу панотця під образами, й біля нього притьмом усівся Шварна; Лук'ян Васильович водив поглядом по різьблених сволоках з навішаними на них дерев'яними й мосянжовими хрестиками та зґардами з австрійських срібних монет – з викарбуваними парсунами цісаревої Терези й цісаря Франца-Йосифа. – П'ю до вас, панотче Никифоре, най вам Господь пошле довгі літа, бо ми без вас були б як ті сироти… – Ґазда перший раз перехилив пугар. – Та й до вас, отче Василію, дав би вам Бог, як прийде час, стати в нас на парохії, бо такий маєте красний голос, що й ангели небесні позаздрили б… – Варцаба випив удруге. – Та й до вас, пане вчителю, щосьте мого Михася так гарно вивчили, аж він за морем у гонорах ходить, – господар вихилив утретє, а гості чемно похитували головами, й ніхто вже йому не рахував випитого. – Та й до вас, незнайомий пане, не знаю, хто ви, але най би втішилися внуками і правнуками, та й до тебе, красна панно, що то як та зоря засіяла в моїй господі…»

Ґаздиня квапно ставила пугарі перед кожним гостем, зміркувавши, що Андрей свого келишка нині нікому не передасть, сама наливала й припрошувала випити, а господар нарешті закінчив затяжного тоста:

«Пийте, мої дорогесенькі, й будьте контетні, бо я вже…»

Захмелений Андрей сів, й гості почали пригублюватися до келишків, а Лук'ян Васильович, осушивши пугар, сказав ніби й не до речі:

«Та й ми до вас п'ємо, чесний ґаздо, за ваші статки та набутки, яких би вистачило й на Михася, чей не мусив він від такого добра втікати аж за море…»

Варцаба неприязно глянув на вчителя, та вмить погасив в очах недобрий зблиск і відказав солодко, витираючи долонею масні губи:

«А чи то, достойний пане вчителю, зле, коли наші люди в тих далеких заможних краях прославляють нашу Гуцулію? То, може, усвідомляться нарешті заморські пани, що є така земля на світі, та й почнуть нам допомагати, бо як не до мене, слава Богу, то до інших посполитих тяжка біда заглядає крізь вікна при нашій вутлій свободі…»

Молоде вродливе обличчя отця Василія вмить набрало поваги, він нахилив голову до господаря й промовив:

«А як це так: хочемо, щоб нам допомагали, а самі виїжджаємо й віддаємо чужинцям працю своїх розумів і рук…

Чи не ліпше б нам дома зоставатися й заправляти у себе те, що заправляємо там?»

«Але ж треба спершу десь навчитися добре ґаздувати, всечесний отче. Адже в усі часи вчені мужі кудись та й їздили на науку», – засперечався господар.

«На науку нехай їздять, – сказав отець Никифор, – але й додому най повертаються. Бо так наша земля може й спустошитись…»

Господиня, яка досі не втручалася в розмову, лишень припрошувала гостей: «пробуйте підпалку, досягайте голубців, крайте печеню, дорогенькі», – на слова отця підвела голову й скрушно мовила:

«Вам, Андрею, завше всього мало, а мені тих долярів, що Михась деколи пришле, й зовсім непотрібно: ади всього маємо по гульку. А він уже працював у Станіславівському університеті, яка ж то була честь: наш син професор! А нині Михась вікна миє в американських готелях, з чужинкою оженився, і вже ніколи на світі не буде ні одного Варцаби – то для кого ми все це настарали?»

Ґазда похнюпився, хміль вивітрювався з його голови, й він не хотів у тверезості втямковувати, що на Михасеві закінчиться ім'я предковічного роду, і ця ґражда колись обезлюдніє, струхлявіє й завалиться, й не стане на світі Поляни Красноїльської, лише дике урочище без назви, а зароблені сином доляри розкотяться по чужій землі й пропадуть… Андрей налив повний пугар, вихилив до дна, крекнув й обхопив долонями голову.

Запала мовчанка, й Іван Іванович утямив, що настала вдячна мить розпочати розмову з отцем Никифором.

«Насмілюся спитати вас, превелебний отче, про одну річ – ви мали б хоч щось про те знати… У Заболотівському архіві я знайшов запис, який звідомляв про те, що ваш попередник парох Петро Ступницький, котрий свою останню парафію займав у Красноїллі і тут, здається, помер, залишив після себе рукопис – «Пам'ятник, списаний ієреєм Петром Ступницьким». Чи знаєте ви щось про це?»

Священик пильно приглянувся до Шварни, ніби хотів визначити, якою мірою можна довіряти цьому архіваріусові, як його представив Лук'ян Васильович, таємницю, котра становить не тільки наукову, а й родову цінність, й на неї має виняткове право родина автора, що проживає в Заболотові. Й був отець від свого споглядання приємно вражений: Іван Іванович спокоєм, уважністю й вишуканою інтелігентністю, яка світилася з його очей, вселяв довіру.

«То довга історія, – відказав. – Коли я обійняв парохію в Красноїллі, ієрей Петро лежав прикований до постелі – його розбив параліч, проте до самої смерті мав ясну пам'ять… Одного дня прийшла до мене його донька – приїхала із Заболотова доглядати батька – й сказала, що парох запрошує мене до себе. Я не забарився відвідати отця Ступницького, якому залишалось три чисниці до смерті. Він попросив дочку, щоб подала з етажерки товсту папку, й попросив мене прочитати рукопис при ньому. Цілий день я відслебізовував дрібно списані листки й, закінчивши читати, зрозумів, що цій пам'ятці немає ціни… Хотів її забрати, однак дочка не дозволила й після смерті батька взяла рукопис з собою… Ну а якщо ви знайшли той запис, то це означає, що дочка ієрея здала пам'ятку на збереження в архів – тоді Заболотів був ще районним центром… Тієї жінки вже давно на світі немає, район розформували, Заболотів прилучився до Коломийського району, тож треба той рукопис шукати в Коломиї. Спробуйте ви, я вже застарий до подібних пошуків…»

«Але ж, всечесний отче, ви, напевне, запам'ятали, про що йшлося в пам'ятці», – закинув гачок Шварна.

«Не міг би всього докладно переказати, там багато чого було понаписувано… Та найбільше – про останнього ватажка опришків Миколу Шумея, котрого Драгируком звали – його в кінці XIX століття повісили в Коломиї. І ще про розмир між Шумеями: одні займалися розбоями, а інші покинули опришківство й стали ґаздами в Явірнику. То запідозрили опришки ватажкового брата Ілька – вітця відомого вам, пане Лук'яне, явірницького ґазди Пилипа. Автор пам'ятки припускав, що не винен був Ілько Шумей і не він показав мандаторам печеру, де переховувався Драгирук, а навели смоляків до сховку теребізькі конокради… Однак опришки вбили Ілька… Та ви про це, напевне, ліпше знаєте, бо той Пилип був якимось кревняком вашої жони».

«Анічогісінько не чув! – засвітилися очі в Лук'яна, немов у рибалки, в якого наживку проковтнув товстелезний сом. – А мав би знати, це ж для історії, яку я пишу, – яка ж би то була знахідка!»

«Про той розмир написано там вельми коротко, – продовжував отець. – А ще мовилося в пам’ятці, але то вже з царини легенд – про чарівну мольфарську бартку, яку ватажок скинув з плахи в натовп, що зійшовся на страту, й нібито сказав перед смертю: «Доки ця бартка буде межи людьми, доти не переведеться наше славне опришківство!» Й начебто схопив її молодий леґіник, синок ватажка, і втік з нею у срібну землю…

В Оленки випала з рук виделка й дзенькнула об тарілку. та ніхто на це не звернув уваги.

Ґазда Андрей відняв від обличчя долоні: жура спливла з його виду, зморшки вигладились, й він сказав до Лук’яна Васильовича:

«Я дещо знаю про той розмир, пане вчителю. Ця байка ходила межи людьми й до мене прибрела. а втім, про це знали старі люди, навіть хтось пісню склав… Міг би вам розповісти те, що чув».

«Зробіть таку ласку!» – аж зойкнув Лук’ян Васильович.

Варцаба розкурив схожу на саксофон мосянжову люльку й почав повагом розповідати. Й ніхто не помітив, як насторожилася панна Оленка, ніби в тій розповіді мала вона почути щось страшне або ж спасенне для себе.



Розділ одинадцятий


До Явірника дійшла звістка, що Довбушеву печеру на Чорній горі, яка вивершує вододіл між Черемошами, обступили ровти драгунів і пушкарів, і після недовгої облоги вивели на світ Божий Миколу Шумея із Зеленої та й запроторили його в устєріцьку катушу. А ще розповідали очевидці, котрі бачили, як вели ватажка до Устєрік: збивали його смоляки, а найдужче пушкарі до смерті за те, що загрожував він їхнім маєткам і спокій відбирав протягом десятка років.

Й коли дізнався про це брат Миколи Ілько, який три роки ховався разом з ватажком у печері, а потаємно від брата за награбовані в орендарів і посесорів графа Дідушицького гроші розбудувався в Явірнику й сім'ю там мав, то й зітхнув полегшено, й хоч та підла втіха діймала докором його сумління за те, що покинув у біді Миколу, – ревно взявся до роботи, щоб тепер, уже в безпеці, вибудувати величну ґражду під Думською горою.

Бо коли брати на тверезий хлопський розум, то з тією опришківською сваволею давно вже треба було розпрощатися: Довбушеві часи минули, залишилися після нього тільки назви скал, печер, комор, вершин; народ полюбив легенди про опришків, які вже не загрожували ні життю, ані маєткам гуцулів, а то й вивищували тих, хто прилучався до історії збойницьких родів: живих раді були позбутися, бо ж і Довбуша вбили свої, зате пам'ять про мертвих підносили до високого чину визволення, яке хоч і ніколи до людей не приходило – все ж залишалося в їхній свідомості рожевою мрією, а в той же час сповідники тієї сваволі записувалися до пушкарів, називали себе захисниками маєтних господарів, а ті своєю чергою нарекли їх Апостолами, живих же опришків прозвали Злодіями.

Ілько Шумей не захотів більше опришкувати: йому в печері марився ситий ґаздівський затишок – худоба, вівці, коні, повні бербениці бриндзи, букати вудженого сала в коморі, кружала ковбас на жердках під кроквами, повна хата дітей, празнешні столи на храмові свята, а за столами захмелені гості, й колядники під вікнами на Різдво, які славлять чесного ґазду, а не розбійника, збойника, вовкулаку: «Ми вам хочемо заколядувати, як та ластівка в новім стрішку, як та зозуля у веснянім садку», й не раз, прокинувшись посеред ночі в печері, втирав Ілько гіркі сльози, бо не більше, як два рази до року, міг він закрастися до рідного обійстя, обцілувати жону та синочка, а вдень брат Микола суворо приглядався до його жури й говорив ніби сам до себе:

«За зраду кождого уб'ю!»

Цю погрозу ватажок повторював усе частіше, застерігаючи перед розбродом брата й решту опришків – ніби заклинав їх бути йому послушними. Й Ілько день відо дня щораз терпкіше відчував на собі Миколин погляд, та й леґіні, які перебували разом з ним у печері, сторожко спостерігали, як брат ватажка все більше відчужується, закривається в собі, немов слимак у мушлі, а що думає, які мислі виношує в голові, не важко було вгадати…

Після того, як загін Миколи Шумея-Драгирука напав на кутську мандатарію й дощенту погромив її, – посесор графа Дідушицького Бендас подвоїв ровти смоляків, та й пушкарів утроє більше прилучилося до нього, й зацьковані опришки, немов вовки на панських ловах, заплутували сліди по узворах буркутського хребта від Оглєнди до Тарниці. Перстень смоляків невтримно звужувався, а ще треба було ховатися від конокрадів, які переганяли коней з Буковини на торги до Сигету і влаштовували собі відпочинкове стоїще під Будачівською горою поблизу румунського кордону; конокради за дозвіл безкарно переганяти табуни виказували смолякам опришківські криївки, і їх треба було дужче боятися, ніж цісарських жовнірів, оскільки вони знали найпотаємніші звірині путівці.

Зазимували в Довбушевій печері на Чорній горі, терпіли довгу й люту студінь, й сам ватажок поник і все частіше підмугикував безнадійну опришківську пісню – «Не довго нам жити дадуть, як сніги упадуть, головой наложим…» – і все менше чулося бравури в словах – «Тютюну дістанем в жидівській крамниці, а жида до дверей приб'єм», – і приглядався вже тепер Ілько до Миколи, чи то в нього, бува, не снуються думки про тепле обійстя, гаряче тіло жони, дитячий щебет і пухкий ліжник; а чом би подібні мислі не мали втискатися до голови, коли вже найбідніші горяни не йдуть в опришки, а багатші, гірше за жидів скупарями ставши, не виносять більше на плаї ділеток з гуслянкою й мішків з кукурудзяним борошном – все це тепер треба забирати в людей силою: озлоблені збойники виносять з хат кожухи, ліжники й повні бербениці, і вже не сприймає їх посполитий люд за героїв – минулися назавше славні часи Мирона Штоли, Івана Богуславця, Дмитра Марусяка, та й проминає час останнього ватажка Миколи Шумея-Драгирука: з колись мужнього його обличчя прозирає нині страх загнаного звіра й туск приреченої людини…

Бачив усе це Ілько, й пригнобленість ватажка давала йому право дедалі впертіше думати про вивільнення від опришківської неволі, й усе менше лякали його Миколині погрози. Й трапилося врешті, що напучування ватажка збудили в Ількові ярий бунт, він і сам не втямив, як посмів так повестися з братом: схопився, окинув злим оком побратимів і Миколу, які сиділи на колодах довкола вогнища, і скрикнув:

«Про яку ти зраду мовиш, брате? Любити свою родину – жону, діток – то зрада? А чи не є зрадою те, що ми тут нидіємо без жодної користі як для себе, так і для людей? Та навіть ті дукати, що награбували-сьмо у панів, нікому не потрібні, бо що з того, що я приніс жменю золота своїй Варварі, а вона з ними ні на ринок до Косова, ні до склепу в Кутах, ані навіть до явірницької корчми не зможе потикнутися – бо звідки у простої гуцулки взялися ті гульдени? Та най би лишень блиснула ними в очі крамареві – то й відразу до цюпи! І доки, доки маємо тут голодувати й мерзнути?»

«Ми зрівнюємо світ, брате Ільку, хіба ти забув заповіт Довбуша: всі мають стати рівними, бо так сотворив Господь людей. Тому ми відбираємо в багатих…»

«Рівності немає навіть у стаді, Миколо, бо й там є дужчі і слабші. Але хто від наших грабунків став краще жити? Чи ж то полегшив життя гуцулів Довбуш, коли вбив довгопільського отамана Дідушка – хто став ліпше матися після цього? А як ми зрівняємо всіх до жебрацтва, то звідки візьметься на світі добробут – зі злиднів?»

«Дукою захотів стати, апостолом?!» – скрикнув ватажок і вгатив барткою по колоді, аж та застрягла в дереві по обушок, і подумав Ілько, що цей топір колись розчерепить йому голову, і в цю мить зродився в його свідомості остаточний рішенець.

«Ґаздою хочу бути, що в цьому поганого, брате?» – промовив твердо.

«Кожен, поки заґаздується, стане спершу цісарським слугою, пушкарем – за десять ґрейцарів на день! Або ж до війська запропаститься на півжиття… А ми вольні! І краще нам ходити в постолах, ніж у жовнярських камашах, і ліпше мені жити в печері, ніж у смердючій касарні!»

Втямив тоді Ілько, що цієї розмови з братом опришки йому не забудуть… Більше не встрявав у суперечки з Миколою, відмовчувався, а згодом і подобрів ватажок… Та коли завесніло, покинув Ілько серед ночі печеру, зійшов з Чорної гори й подався у Явірник до своєї родини, затаївши в серці страх перед опришківською розправою.

Минуло кілька років у спокою, та який то був спокій, коли в горах то тут то там з'являлися дрібні опришківські загони, й чим дрібніші, тим жорстокіші: в Делятині обчистили корчму й спалили її разом з корчмарем; в Рунгурах спіймали стражника яблунівського старости й гейби нізащо розіп'яли його на смереці; загрожений опришками рожнівський магнат Чурило втік із сім'єю до Коломиї, а його маєток пішов з димом – й перемовлялися півголосом ґазди біля явірницької церкви по неділях, що то побратими Миколи Драгирука, страченого в Коломиї, шукають зрадника, який показав драгунській ровті стежку до Довбушевої печери, а поки що покутують невинні…

Ні на хвилину не покидала Ілька тривога, й він гасив її роботою: ґражда під Думською горою виростала вверх і вшир, вже закрилася галереями і високими парканами, вздовж яких ґазда насадив частоколом загострені палі, та скільки Ілько не укріплював обійстя, все здавалось йому, що цього мало для оборони: він тарганив тачкою із зарінку дикий камінь й обводив свою фортецю муром – однак усе це виявилося марним, коли побачив, як на Погорільській полонині, ген за Буркутом, спалахнула чута, за нею, ближче до Явірника, загорілася друга вежа – на Маришевській, а далі третя – на Тарницькій полонині; то пушкарі запалювали на чугах бочки із смолою, даючи знати в устєріцьку мандаторію, що йдуть опришки.

Та Устєріки далеко, а з мандаторії до Голошина, де, як стало відомо, переховувалися вірні схопленому ватажкові леґіні, навіть кінній драгунії треба гнатися небезмай цілий день, а до Явірника опришкам рукою подати…

Але що їм у Явірнику робити? – заспокоював себе Ілько. – Хіба що до Хаїмової корчми вваляться горілки напитися… А може, в Путилу справилися – пана Яблоновського поколошматити; або ж переходять у безпечніше місце на Маґуру – там така пропасть, що ні конем, ні пішки не доберешся… Проте марно втішав себе Ілько Шумей, якого горяни вже Апостолом прозвали, хоч він і не гадав записуватися в пушкарі; терпло зі страху тіло в явірницького ґазди, який не так давно опришкував іще на Чорній горі, – і завмер він і руки безсило опустив, коли побачив леґінів у лисячих клепанях, що, нагнувшись до кінських хребтів, чвалали понад Черемошем. І як тільки-но звернули вони в бік Думської гори, в підніжжі якої білів свіжим ґонтом гостроверхий дах ґражди, вмить зариґлював Ілько браму й колодки на хвіртках позамикав; і вже заголосили Варвара з дочкою, зять вийшов на галерею з крісом напереваги, а білоголовий Ільків синок Пилипко аж на оборіг видряпався, ще не розуміючи, яка ж то біда настигає його неня; він захоплено спостерігав, як б'ють копитами опришківські бахмати землю й каміння, а вершники палять з пістолів…

Та врешті звіддалік почувся зловісний крик:

«Виходь, поганцю, на розправу!»

Поки хлопчина встиг збагнути, що опришки не буйні герці справляють, а прискакали на криваву помсту, Ілько подав знак зятеві, щоб поклав кріс долі, даремно чинити спротив – нас два, а їх цілий загін, та й вини за мною нема ніякої, я ж, відколи покинув Чорну гору, й кроку не ступив поза свою ґражду, нікому й слова про Довбушеву печеру не повів, а як там сталося з братом Миколою, що його вислідили, то хіба один Бог святий знає, – Ілько розриґлював браму й вийшов на дорогу, якою скакали на конях два леґіні, а решта зосталися над рікою.

Упізнав в обличчя колишнього вірного побратима Панаса, й на мить Ількові відлягло від серця – таж іще недавно крихтою хліба з ним та й з кожним цімбориком ділився, і всі ж разом накладали головою у виправі на Кути… А другого вершника не знав – був то молоденький парубок, ще хлопчина, проте його лютий вигляд не віщував нічого доброго: обличчя скували ціпкі жовна, і в очах жаріла непогамовна жорстокість. Й цього леґіника Ілько збоявся… Переборюючи зрадливу судому на губах, він намагався посміхнутися до хлопців; Панас відвів від Ілька очі й сказав до хлопчиська: «Не квапся, Сафате, треба спочатку з ним побалакати, може…» – «А що балакати? – визвірився на Панаса Сафат. – Ви вже не з одним балакали, та все не з тим, аж поки я не прийшов до вас і не сказав, де зрадник!» Він зіскочив з коня, кинувся на Ілька, скрутив йому назад руки і зв'язав ременем. Панас теж спішився, та все ще стояв – нерішучий.

«Що ж ви робите, братчики, таж я з вами…»; «Гай-гай, мерзо, гонь попереду, в корчмі мемо правуватися, за пугарем горівки все тобі роз'яснимо»; «Та куди ви його ведете?» – скрикнули разом Варвара з донькою; «А то не ваше бабське діло, сидіть собі тихо за своїм частоколом, й ані мур-мур…»

Сафат штовхнув Ілька в спину, аж той заточився, а біленький Пилипко покотився вниз дорогою й першим допав до корчми; під серцем у нього млоївся страх, однак ще теплилася в душі надія, що випросить він в опришків милосердя для неня.

Гримнув Сафат ногою в двері корчми, пропустив поперед себе Панаса з Гльком, Панас гукнув до переляканого корчмаря: «Горівки, жиде, але борзо!»; Хаїм квапно поставив на стіл бутель і пугарі, а Пилипко переліз попід шинквасом, сховався за халат шинкаря й виглядав звідти одним оком, з якого, в передчутті лиха, котилася по дитячій щоці сльоза. Сафат розливав горілку в пугарі, Панас розв'язав Ількові руки, подав йому наповнений келишок.

«Пий, ґаздо, до дна, бо, може, востаннє п'єш, – промовив сумирним голосом, гейби йому самому стало жаль колишнього побратима. – То ось що скажу тобі: нажився ти вже на своєму господарстві, та й доста. Нащо тобі того клопоту: панщину відробляти, від корів, овець, бджіл, курей чинш платити та ще й яйця і бриндзу носити до двору. А панський економ кожну спасівку на твоїх яблінках порахує й десятину забере… Треба тобі того? А так лежатимеш спокійно в сирій земличці й ніц-нічого не будеш винен світові… Але ти пий, пий!»

«Оце кара за мою подлу втіху з братової біди», – майнуло покаянне в зів'яленій страхом свідомості Ілька, він слухняно перехилив пугар, зітхнув і прошелестів зшерхлими губами:

«Та що ви, хлопці, вбити мене збираєтеся?»

«А що належиться за зраду?» – проскрипів молодий опришок, вийняв із-за череса пістоля й поклав його на стіл.

«Але ж я нікого не зраджував, братчики милі! – простягнув Глько до суддів праву руку, а лівою витирав очі – так жаль йому стало свого життя, що на плач потягнуло. — Як би то я міг рідного брата зрадити, войсько на нього спровадити, таж я не кальвін, я хрещений…»

«Ніхто дороги до печери не знав, окрім тебе, – знову спокійно заговорив Панас, бо таки співчував Ількові в його біді. – А ти пішов від нас, апостолом захотів стати – так вас, жмикрутів, називають голодранці, котрі бартки в руках втримати не можуть, а тільки вміють недоїдки у вас вижебрувати. Правда? Ну а за ґаздівський стан платити панам треба, знали ж бо вони, що ти опришкував. То ти й заплатив… Таж тобі пальців на руках і ногах не вистачить, щоб порахувати, скільки леґінів поклали драгуни та смоляки біля нашої печери! А ватажка живим узяли, до коломийського криміналу перевели з Устєрік й повісили на ринку… Хіба не ти доніс на нас у мандаторію, хто ще інший міг це зробити, коли про Довбушеву печеру на Чорній горі сам Бог не знав?»

«Не доносив я, братчики мої любі, не доносив!» – просився Ілько.

«Гей, якби ти мав свідків, що то хтось інший…» – почувся жаль в Панасовім голосі.

«Бог мені свідком, Панасе!.. Поклянуся я тобі найдорожчим – он ховається за жидову мантлю мій біленький синочок, котрого я більше за своє життя люблю, – най би він сконав цієї миті, коли я брешу…»

«А не сконає, ні! – гаркнув Сафат і з любов'ю погладив ручку пістоля. – Довго він житиме з твоєю ганьбою, й навіть на Різдво ніхто йому під вікнами не заколядує й щастя не повіншує – цуратися його будуть християни, мов пса скаженого!»

«Бог усе бачить…» – зів'яв Ілько, опустивши голову на груди.

Прудко підвівся Сафат, взяв пістоля й дулом показав на двері.

«Виходь, зраднику! Кров за кров…»

«Та почекай, не квапся, Сафате, ще попитаємо його», – пробував затримати молодого опришка Панас, але той уже виштовхував Ілька за двері корчми.

Тоді виліз з-під ляди Пилипко й припав Сафатові до колін.

«Куди ви ведете мого неня, куди?!» – заволав.

Сафат відштовхнув хлопчика ногою, Панас узяв малого на руки, затулив долонею йому очі, той запручався, вихопився з обіймів опришка, але аж тоді, коли надворі пролунав постріл.

Пилипко усім тілом вдарився об двері, викотився надвір, встав і уздрів те, чого ніколи не мав би бачити: молодий опришок стояв спиною до корчми, опустивши руку з пістолем, з дула ще курився дим, а Ілько лежав навзнак на мураві, і з його грудей крізь дірку в кептарі вибухала гаряча кров.

Хлопчина припав до тата, сіпав його за руки, спонукуючи, щоб підвівся, але Ілько вже не жив, й заплакав Пилипко так голосно, що почули люди в Явірнику й почали збігатися до корчми; з Думської гори бігли, лементуючи, спотикаючись і падаючи долі, дві жінки, а за опришками закурилося – й за мить їх не стало видно над Черемошем, й заніміло село, тільки дитячий плач рунтав тривожну тишу:

«Дєдику, мій дєдику, що вони з вами вчинили, що ви лежите й ніц не кажете? Йой-йой, та що ви йому зробили, злодії?!»



Розділ дванадцятий


Рукопис товстий, пожовклий папір змережаний таким дрібним почерком, що місцями знадобилась би лупа, аби відчитати. «Пам'ятник ієрея Петра Ступницького» написаний польською мовою, й це утруднює Оленці слебізувати текст.

У бібліотеці Коломийського музею «Гуцульщина» тихо, немов у церкві перед відправою, директор пані Мирослава чемно полишила Оленку саму, рада, що цій допитливій дівчині спотребилася її допомога.

«Чому, питаєте, «Пам'ятник» зберігається в нас, хоч зареєстрований у архіві, – добре, що звідти справили вас до мене… Це загадкова історія: напевне, отець Петро був знайомий із засновником нашого музею світлої пам'яті Володимиром Кобринським, бо ж бачите – йому присвячена ця праця, яку, очевидно, спадкоємці ієрея віддали до коломийського архіву, а звідти її переадресували нам… Та ви спокійно працюйте хоч і щодня – з десятої до шостої – я не буду вам заважати…»

Оленка поволі вчитується в текст, й уже через кілька сторінок польська мова перестає бути їй чужою; розповідь отця Петра щораз то глибше заводить її в давнопроминулі реалії, мова пам'ятки остаточно втрачає властиве звучання й стає мовою незмірно цікавої історії, яка цілком поглинає Оленку, й вона мимоволі стає співучасницею моторошного дійства, що відбувається на центральному коломийському майдані у роздоріжжі між двома міськими артеріями, які біжать від ратуші – одна до залізничного двірця, а друга до єзуїтського костьолу.

На трикутнику між цими вулицями й ратушею стоять укопані два стовпи з перекладиною і звислою на ній петлею; майдан ще порожній, тільки осінній вітер перегортає на ньому опале з яворів, що заслоняють з двох боків шибеницю, жовте листя; ціпаки обступили площу й стримують натовп людей, які нахлинули з Печеніжина, Вербіжа й Воскресінець дивитися на страту останнього ватажка опришків Миколу Шумея-Драгирука. Й спокійно походжає біля плахти кат у червоному каптурі, милуючись крізь вирізані очниці золотим шумовинням, що шурхотить під ногами погожого осіннього дня.

Ще для видовиська не настала пора. Оленка стоїть серед натовпу, і страшно їй, вона б рада втекти й не бачити того жаху, який запанує за мить на майдані, та втікати нема куди – усім світом заволодів страх…

Ось обступають Чорну гору гірські стрільці-смоляки, конокрад у виверненому кожусі запроваджує їх у потаємну лазівку, звідки можна допасти до входу в Довбушеву печеру, – і вже пролунали перші постріли, то відстрілюються з печери леґіні, а смоляки носять оберемками хмиз й запалюють його перед норою: задихаються в диму опришки, вискакують з печери, й деякі гинуть від куль, та врешті виходить і ступає на камінь, що зветься Довбушевим кріслом, ватажок Микола Шумей-Драгирук і волає до своїх хлопців, щоб швидше зникали в бескеттях – а я їх тут затримаю, не ви – я їм потрібен; ватажок вистрілює останні набої з пістоля й спирається на бартку, ніби гостей зустрічає; то вже, видно, така моя доля, – каже він до смоляків, – що втікати мені нікуди й нічим оборонятися, беріть мене, тільки топір залишіть, нікому ним голови вже не розчереплю, це мене не врятує, а як хочете живим узяти, то тільки з барткою – нема без неї опришка!

Й погоджуються смоляки, схоплюють ватажка і знущаються над ним, як тільки вміють – б'ють кольбами карабінів по голові, по спині, а Шумей тільки всміхається й спокійно ступає стежкою попереду стрільців, спираючись на топірець, ніби йде на празник у Красноїлля, хоч ведуть його до страшної устєріцької катуші.

А в Устєріках – не допити, а катування, безперервні побої, немовби зайди заповзялись зігнати свою злість на всю історію опришківства, бо усвідомлюють, що більше такої нагоди, може, й не матимуть, це ж, напевно, вже останній збойник; і витримує Микола кару за всіх, хто опришкував до нього й нині ще не покинув розбійницького ремесла, – немов Ісус на хресті за все людство… А потім кладуть ватажка із скованими ногами на фіру й везуть до Коломиї, а він лежить горілиць між возовими драбинами й наспівує востаннє «як сніги упадуть, головой наложим, не будем співати вже тут» – і пригортає до грудей мосянжовий келеп, немов любаску…

До ратушевого подвір'я, аж до самого його краю, де бовваніє залізна затула, що заступила моторошне підземелля, проклався поміж людьми оточений ціпаками з двох боків довгий коридор; в напруженому очікуванні його прострілюють сотні пар очей; Оленка теж у тривозі жде, коли відчиняться нарозтвір масивні обаполи брами, й у підчеревині ратушевої вежі зазяє чорна нора тюрми, набитої державними злочинцями, й вийде з неї тільки один.

Який же то він – той останній опришківський ватажок, котрий не захотів скласти зброї, хоч Довбушеві часи давно проминули, а нові, повстанські, ще не настали; який же на вигляд відчайдушний збойник, що то замінив спокійне життя на поневіряння в печерах, став на безнадійну прю з могутньою державою, прийняв на себе ганебне прозвисько – «злодій», і все те лише для того, щоб хвильку бути вільним, і за ту блискавичну мить свободи покладе він сьогодні без каяття голову на плаху, бо «краще раз злетіти соколом до неба, ніж весь вік прожити в ярмі»; гей, та чи замугичеться йому на пласі ця розпачливо-безнадійна пісня, якою він продихав усе своє коротке збойницьке життя?

Й брязнуло враз залізо, чорна паща тюремної нори створилася, й з її горлянки виходить, спираючись на бартку, ставний леґінь у цюндравому байбараку, простоволосий, русявий, а чи то посивілий, чисто поголений – приготований до смерті. Він розправляє зсутулені плечі, зводить угору руки й браво помахує барткою, ніби наготовився з ходу пуститися в «аркан», та не дзвеніли нині цимбали до танцю, тільки торохтіли біля шибениці барабани, звідомляючи люд, що починається розправа.

Ватажок опускає руки й, підштовхуваний конвойними, ступає поволі вузьким коридором між роззявами, юрба реве й пливе за опришком, заповнюючи майдан, Шумей підносить до очей загнуту калачиком головку бартки, пестить її поглядом, погладжує долонею, прощаючись з вірною подругою; ватажок наближається до Оленки, яка протиснулася крізь натовп до передньої шереги; дівчина приглянулася до бартки й затамувала з дива подих, вмить упізнавши її – ту саму, яка висить у неї вдома, – з надламаним топорищем, почеплена на фрамузі припічка: на засніченій поверхні головки уздріла солярні кружальця, парсуни Чорнобога й Білобога й насічки нерозгаданих рунічних письмен.

З острахом підвела очі на опришка й упізнала теж і його, бо інший чоловічий образ жив у її пам'яті; мав леґінь риси Данилового обличчя – був він достоту такий, як той хлопець, з яким під ліжником у полонинському гуртожитку цілувалася уві сні; Оленка зойкнула й руку до ватажка протягнула, та він ковзнув по ній холодним поглядом, не впізнаючи, бо, видно, образ іншої жінки заполонював його пам'ять; погляд опришка був гордовитий і крижаний, він ненавидів людей, що зійшлися на страту і так байдуже й спокійно дивляться на нього, ніби супроводжують князя, що не на плаху йде, а свататись до любки; скільки ж то вас тут, людоньки, та стільки, як у борі на дуборі зеленого листя, а круків жменька, і не зосталось би від них ні диму, ні нитки, якби ви кинулись мене визволяти; але то вже не громада, а отара, Данилку, – прошепотіла Оленка, та опришок її не чув, – ці люди були громадою, коли ви в горах кулі виливали, кремені до рушниць і пістолів припасовували, порох сушили, топірці гострили, та вас уже немає, і їх теж не буде – тих людей, що харч вам носили, на ніч приймали й синів своїх до вас посилали, стали вони без опришків бидлом, й залишилася в них тільки гріховна цікавість до вашої смерті; брат брата зраджує, – мовчки говорив до Оленки опришок з обличчям Данила, – мене ж мій брат продав; не вір, леґіню, не вір, – проказала крізь сльози Оленка, – не брат тебе продав, а теребізькі конокради, я знаю їх, вони страшні – то люди без душ, замість сердець у них збита повсть; о, якби мені топір, топір та кована бляшка!; але ж у тебе в руках вічна опришківська бартка!; якби-то ще вільних рук до неї!..

Ватажок пройшов повз Оленку, не глянувши, він когось вишукував у першій шерезі людей, і врешті степліли його очі, впало з них тепло на голівки двох хлопчиків – один височенький, а другий менший, – які неблимно пазили за опришком, і коли батьківське тепло зігріло їх, хлоп'ята, немов вивірки, прошилися крізь натовп і вмить опинилися навпроти двох кленів, що струшували золоте листя на поміст; стояли вони там, міцно тримаючись за руки, й з острахом дивилися на ката, який походжав біля шибениці, блимаючи байдужими очима крізь прорізи в каптурі; Оленка протиснулася поміж людьми за хлопцями, здогадавшись, хто вони, й стала біля них: коли звершиться кара, треба буде пригорнути їх і потішити; спущена з перекладини петля погойдувалася на вітрі, немовби намацувала жертву, щоб зашморгнути; бубністи били в барабани, сповіщаючи світ про початок розправи; ватажок упевнено ступив на поміст і, спершись на бартку, спокійно слухав, як аудитор карного суду, розгорнувши пергаментний сувій, почав зачитувати вирок.

Й коли над майданом пролунали зловісні слова: «Злодія засудити до смертної кари через повішення», й кат підсунув під шибеницю стілець, Оленку осяяла рятівна думка: вона скрикнула: «Не ступай, Данилку!», зірвала із своєї шиї шовкову хустину, кинула її на поміст і вигукнула:

«Він мій! Я згодна стати його жоною!»

Та вмить збагнула дівчина, що давно вже настали інші часи, і з кримінальних кодексів назавше зникла стаття, яка дозволяла дівчатам у подібний спосіб рятувати засуджених на смерть чоловіків; її голосу ніхто не почув, кат відкинув ногою хустину з помосту, взяв за лікоть ватажка й підвів його до стільця; він відбирав у засудженого бартку й починав в'язати йому руки; опришок відштовхнув ката: «Я сам усе зроблю, щезни з очей!»; здивований такою непоштивістю, виконавець покари поступився назад; тоді Микола Шумей-Драгирук високо підвів руку з барткою, аж вона сягнула перекладини, й утямила врешті Оленка, що перед нею на пласі стоїть не Данило, а чужа, не знайома їй людина – змучена, стратована, збита, проте ще жила в ній непокора, властива тільки опришкам…

А може, ті легенди про опришківську завзятість народилися вже потім, у піснях, а насправді вони були звичайними розбишаками, які не вагаючись проливали чужу кров, самі ж завжди боялися смерті?.. З-поміж дрібних рукописних рядків почав проглядати не легендарний Драгирук-Шумей, а зовсім інша постать – ница, грішна, та вмить стлумила в собі цей сумнів дівчина, бо вчула, як над майданом прокотився дужий голос опришка, й була це не проспівана в коломийках, а записана очевидцем справжня мова засудженого до страти збойника:

«Доки ця бартка буде межи людьми, доти не переведеться наше славне опришківство!»

Так стояв він з піднесеним у руці топірцем перед занімілою юрбою, та ніхто не важився переймати у ватажка опришківське берло, бо давно вже впала на зневолену землю глуха покора, й ніхто не знав, для чого ця зброя могла б придатися: для пастухів замість ґерлиґи, для перехожих калік чи для музейного експонату?

А ватажок піднімав усе вище бартку й, просвердливши зором відстань між плахою й першою шерегою пойнятих бадужістю людей, зупинив погляд на двох хлопчаках, які стояли, взявшись за руки, й ковтали розпачливі сльози, не сміючи розридатися, бо ж були синами безстрашного ватажка, й тоді гейкнув Микола Драгирук, аж відлупився його голос від ратуші, – гейкнув і кинув топора так влучно, як кидав колись у бою; його спритно перехопив старший хлопчик й погрозливо звів над своєю головою, а тоді стишився голос ватажка:

«Йди, Онуфрику, в Срібну землю, в Колочаву йди, там ще сушать порох останні збойники, а малого Сафата залиш мамі…»

Ціпаки кинулися, щоб схопити хлопців, однак затурканий розправою люд спромігся все-таки хоч на маленький подвиг: закрутився, наче вир у ковбані, й заступив собою опришкових синів, й коли вони потонули в людській бурхаті, ватажок надів собі на шию петлю, ступив на стілець і сам вибив його з-під ніг…

Й тоді на мертво стихлий майдан упав лункий дівочий голос:

«Так не вмирають злодії, так гинуть герої!»

…Двері бібліотечної кімнати тихо прочинилися, пані Мирослава скрадливо заглянула досередини й спитала:

«Ви мене кликали, панно Оленко?»

«Ні, ні… Я теж чула чиїсь голоси, але то не я, не я…»

«А чого ж ти в сльозах, дитино? – приглянулася до Оленки пані Мирослава. – Але що це я про таке запитую: сама ж читала. То безнадійно сумна річ…»

«Безнадійна? – підвелася з-за стола Оленка, з осудом глянувши на директорку музею. – Чому – безнадійна: бартка ж залишилася серед людей!»



Розділ тринадцятий


Припущення отця Никифора про те, що стежку до печери Довбуша на Чорній горі, де переховувався Микола Шумей-Драгирук з побратимами, показав не брат ватажка Ілько, а привели до неї гірських стрільців теребізькі конокради, гвіздком застрягло в мозку Лук'яна Васильовича, й він одразу, як повернувся додому, залишивши в Красноїллі Івана Івановича Шварну, взявся переглядати свою картотеку, шукаючи запису, зробленого колись у Львівській бібліотеці рідкісної книги з «Aktow grodskich i ziemskich»[3] – згадки про участь племені угорських руснаків у поході війська короля Бели проти Данила Галицького 1245 року.

Пойняла Лук'яна неясна здогадка: куди ж поділося те плем'я після тотального погрому угорського війська на Волині?.. Й незмірно зрадів, коли знайшов потрібну карточку – тут же й засів за неї з хвилюванням дослідника перед несподіваним відкриттям…

Й полетіли його думки в глибину віків – аж до половини XIII століття, й постало їх стільки, що вистачило б на цілу книгу. На поверхню сухої історіографічної інформації спливла панорамна картина походу на Волинь полководця барона Фільнія, який зі своїм зятем, племінником Данила, князем Ростиславом Ольговичем, вдерся в Галицько-Волинську державу: перебрівши Тису, Латорицю, Стрий і обминувши Рогатин, зайняв спершу Золочів, потім Почаїв і посунув далі волинськими просторами, спустошуючи до тла благословенний край.

Мав Данило три тисячі кінних воїв і п'ять сотень піхоти – сила немала, а ще вливалися в його військо карпатські горяни, які називали себе гуцулами, – ті озброєні топірцями, келепами й бойовими сокирами збойники були в Данила потужною ударною силою, й виставив він їх на передній край, даючи уграм вирішальний бій біля Корця над Случчю.

Барон Фільній теж загородив своє військо невластивим для угрів ополченням одягнутих у вивернені кожухи зброднів, які розмовляли подібною до гуцульської говіркою й називали себе мадярськими руснаками – були то колишні зрусинізовані половці, яких у предковічні часи захопила з собою, йдучи від Уралу в Паннонію, угорська кочова орда; вони, як і авари та інші дрібніші племена, влилися в мадярську народність, однак зберегли для себе половецько-руську говірку й люто ненавиділи карпатських гуцулів, котрих не визнавали ні своїми родаками, ані господарями Чорногори.

Над Случчю вдарили гуцули на зненавиджених руснаків, й похитнулися угорські полки, зобачивши, як гине під ударами сокир їхня, здавалось, непереможна рать; Данилова кіннота обступила з усіх боків мадярів, й зачервоніла Случ; угорське військо й руснаки почали панічно відступати; Данило взяв Фільнія в полон, й тоді мадярська кіннота помчала стрімголов на захід, скрившись урешті за Тисою, а недобиті руснаки розповзлися по карпатському краю, немов черва, ховаючись від гуцулів у найглибинніших бескеттях, і згодом – з віками – стали самі себе називати гуцулами, не позбувшись однак ні половецької зовнішності, ні кочових традицій, ні руснацького одягу, ані злодійських звичок.

Й тут осінило Лук'яна Васильовича відкриття: присілок Явірника Теребіж – то колишнє, з Данилових часів, поселення розбитих над Случчю руснаків, й відрізняються вони від сусідніх мешканців гір говіркою, одягом, кочово-злодійською натурою, неохайністю, а ще, пойняті половецькою пристрастю до коней, стали теребіжці конокрадами, та коли цей промисел занепав, здрібнилися до курникових злодійчуків.

Не довго думаючи, Лук'ян Васильович почав збиратися в Теребіж до присілкового отамана Андрушка Мурґи, з яким колись, як починав писати історію міжчеремошного ареалу, мав нагоду один раз розмовляти.

Постарів з того часу Андрушко Мурґа, зісох і згорбатився – насилу впізнав його Вишиванюк, однак отаман відразу признав учителя з Білої Річки: вузькі розкосі очі Мурґи ледь відкрилися, обдаючи несподіваного гостя прихованою настороженістю й неприязню, проте він все ж провів долонею по лавиці, запрошуючи цим жестом сідати; Лук'ян прийняв запрошення й уважно приглядався до господаря та його одягу.


Андрушко мав накинутий на плечі вивернений назовні вовною цюндравий кептар, і це упевнило Лук'яна Васильовича, що навпроти нього на триніжці сидить далекий нащадок руснацьких зброднів, які служили колись у барона Фільнія; довге сиве волосся Мурґи спадало на рамена, він жував зубами цибух погаслої череп'яної люльки, всмоктуючи в себе мачку, й ця трутизна, видно, дуже йому смакувала, отаман раз по раз ковтав слину, спльовуючи перегодя на долівку; в хаті було капарно й пахло дюком пригорілої кулеші й димом, сволоки заснувалися павутинням, а під піччю безпечно гуляли таргани, як рівноправні пожильці у цій домівці.

Був Мурґа з виду чужаком на Гуцульшині. А втім, Лук'ян не вперше такого бачить, він у цю хвилину пригадав, як колись давно, зайшовши до явірницької корчми, щоб наслухатися розмов підпилих гуцулів, застав у ній дивне товариство: чорні чоловіки, які випалювали деревне вугілля й виплавлювали з попелу поташ, а з березової кори смолу і дьоготь, понуро сиділи за пугарями з горілкою й поштиво позирали на миршавого чоловічка, що розташувався за іншим столиком – зморщеного, мов старий бурдюк. І як тільки Лук'ян став на порозі, чоловічок скрикнув незрозуміле «кріштандан!», мужики разом вхопилися за сокири, які лежали перед ними на столах, – й притьмом подався геть допитливий учитель, втямивши, що він теж чужак для цих людей з іншого племені, які не впускають до себе зайд. Були то вуглярі з Теребіжа… Й тому тепер Лук'ян Васильович вельми обережно розпочав розмову з теребізьким отаманом.

«Ви, певне, вже здогадалися, вуйку Андрушку, чого це я приплівся до вас у Теребіж аж з Білої Річки, може, пригадуєте: за колишньої здибанки з вами я признався, що пишу історію нашого краю… Щось та й забудеться, як нас не стане, а внуки мають знати, звідки ми тут узялися й хто ми такі… То я хотів розпитати вас як знаючого старшиню, що вам діди-прадіди оповідали – з яких сторін ви прийшли в саме серце Гуцулыцини, чей присілок Теребіж позірно відрізняється від інших наших сіл, та й люди тут трохи інакші…»

«Йо, йо, – притакнув отаман, – ми інакші, й не любите ви нас, а ми вас – опришків та бандерів. Наша справжня вітчина десь там, на уграх або й ще далі, де донині, як подейкують старі люди, проживають гоги й магоги, а хто вони такі – не знаємо…»

«Але ж ви українці й розмовляєте майже такою самою мовою, що й ми…»

«Українці – там! – злісно перебив Мурґа Лук'яна й змахнув рукою кудись туди – в бік Черемоша. – А ми русини, руснаки… Та мусимо по-вашому розмовляти, бо якийсь біс запроторив нас у ці пропасті. Пристосовуємося теж і в інших краях: у Словаччині балакаємо по-словацьки, на чехах – по-чеськи, а рідна наша мова мадярська, хоч ми її давно забули – кілька слів пам'ятаємо, та й досить нам того…»

Отаман сягнув до пічного попільника, взяв жарину й, тримаючи її в пальцях, розкурював люльку, замруживши при тому очі, тільки крізь вузькі, немов осокою прорізані щілинки видно було, як за повіками хижо бігають зіниці.

Лук'ян Васильович хвильку помовчав, вичікуючи, поки Мурґа надихається ядучим бакуновим димом й трохи злагідніє. Сказав перегодом:

«А що то за такі гоги й магоги – народ чи якісь духи, примари?»

«Та я вже говорив вам: ніхто того не відає. Кажуть, що то перевертні, й це може бути, бо ж навіть дитина знає, що всяка челядина, як лиш того захоче арідник, може народити тварину, а буває таке, що й твар народжує людину… То кажуть старі люди, що від них наші предки повтікали й аж тут, у горах, заховалися. А ще пророкують мольфарі, що колись ті гоги й магоги прийдуть сюди зі сходу й будуть їсти нечисть, черву, падаль і людське тіло, а ще видиратимуть матерям дітей з рук, будуть різати на шматки й ними їх годуватимуть. Та прийдуть вони сюди аж перед кончиною світу…»

Лук'ян Васильович скривився, слухаючи таку макабру, й здолав своє обридження вимушеною посмішкою.

«Вони вже приходили до нас, ґаздо, – сказав. – А кінця світу, як бачимо, нема».

«Це ви про кого?»

«Таж про большевиків…»

«Гріх маєте, пане вчителю! – заярився отаман. – Большевики – то були найсправедливіші люди, які коли-небудь панували на цій землі!»

«Чим вони вам аж так догодили?» – примружився Лук'ян.

«А за них можна було красти! Скільки влізе… І ніхто нікого за те не карав».

«Хіба до большевиків ви не вправлялися в злодійстві?»

«Як – ні? – повеселів Мурґа, згадавши добрі часи. – Але скільки то труду мусили наші люди вкладати в цей промисел – не то що за совєтів!.. Мій дідо був отаманом конокрадів – висока ранга! То ж оповідав… Поки вислідиш, де випасають коней на буковинських або ланчицьких полонинах, поки дочекаєшся того менту, коли пастухи поснуть біля ватри, а ти вкоськаєш коня, щоб він пішов тобі до рук… А потім утікай верхи від погоні й перемагай у собі страх, від якого сорочка до спини прилипає – бо як ти лише один раз злякався, то страх більше тебе не відпустить, і ти пропав… Пропав, бо пастухи за викрадених коней катрупили на місці, а коли раз перебореш ману переляку, то щасливо перейдеш найдикішими пущами і не зблудиш…»

Андрушко Мурґа геть розохотився до балачки й захоплено розповідав…

«Ну, а до Сигету на ярмарок далеко, а ще треба обминути сторожові чардаки, де залягали гірські стрільці, які виловлювали опришків, – вони й конокрадів ловили, й тоді нам або в катушу на вічну неволю, або – відкупитися. А чим відкупишся, коли в Сигеті платиш аж по п'ятдесят ґрейцарів від сідла, а щось і їсти мусиш, поки перейдеш з табуном крадених коней через Дземброню, Лучів і допадеш нарешті до Сухої Сигли – першого угорського села. А там уже свої…»

«І як ви від смоляків відкуповувалися?» – ловив Лук'ян нитку потрібної йому розмови.

«Та по-різному… Давали деколи й гроші. Але частіше стрільці відпускали за послугу».

«Які ж то послуги чинили їм конокради?» – наступав Лук'ян Васильович, затаївши подих.

«Ге, найлегше було, коли отаман конокрадів знав, де ховаються опришки, й міг показати смолякам до них дорогу…»

Лук'ян аж підвівся з лавиці й руку протягнув до теребізького отамана, збоявшись, що той обірве свою розповідь. Та Андрушко провадив далі.

«Розповів якось мені дід одну пригоду… А сталося так, що він і його хлопці не тільки відкупилися у смоляків послугою, яка була їм знадібна, а ще й жменю гульденів від них отримали… Невеликий на той раз табун з шістьох відгодованих коней запровадив отаман у глибокий ізвор. Тут, над річкою Дзембронею, наші перепочивали та все сторожко поглядали в бік Чорної гори. А вона потала в дрімучому борі, крізь який, поміж буреломами, прокрадався путівець до печери Довбуша. В ній, знали конокради, з правіку переховувались опришки. А в той час, після кутського погрому, запосів печеру Драгирук.

То й побоювалися наші нападу ватажка: опришкам для виправи або для втечі завжди спотреблювались коні… Та небезпека зачаїлася з іншого боку: на урочищі Стружень, над самим спуском в ізвор, заховався в заросляку сторожовий чардак з десятком стрільців – збойників вистежували… «Ми й незчулися, – пригадував дід, – як нас обступили смоляки – і вже кайданки на наших руках, і вже коні зазубелені, а я прошу капітана: відпустіть нас, ми в боргу не залишимося… І повів я стрільців тільки мені відомими манівцями до печери, й коли почався бій, офіцер вигріб з кишені жменю золотих гульденів і з ними відпустив мене. Я, з утіхи одурілий, скотився в ізвор над Дзембронею, миттю спорядили ми коней і вихопилися на лісову дорогу, що тягнулася до угорської границі. А на Чорній горі курився дим і тріскотіли постріли…»

«Тяжкий гріх узяв на себе ваш дід, – сказав Лук'ян Васильович, вислухавши теребізького отамана. – За півроку після тієї зради Миколу Драгирука повісили на коломийському майдані… Вас не мучить сумління за дві жертви, які взяв на свою душу ваш дід: останнього ватажка опришків і невинно убієнного його брата Ілька?»

«Що за дурниці блеєте, ласкавий пане! – пирхнув Мурґа, й жовті райдужки хижо вилущилися з-під вузьких повік. – Таж за такий богоугодний вчинок мало б зійти на нас Господнє благословення!»

«Але ж не зійшло: живете, як і жили, в бруді з вошами і тарганами!» – бридливо проказав Лук'ян.

«А нам і так добре, – закусив Мурґа цибуха, з ненавистю глянувши на гостя. – Гей, а чи ж то ви всі тутешні гуцули вже такі чисті та вимиті? І нема у вас шахраїв, злодіїв, зрадників – чисті тобі янголи небесні!»

«Є, вуйку Андрушку, є… Кожний народ має своє сміття. Але й боремося ми за чистоту й свободу. А для чого ви живете – тільки щоб пакостити людям, з якими ви поруч – на їхній землі перебуваєте?»

«Та ми вас, чистоплюїв, і нині готові давити, мов бліх, ми й до бандерівських схронів показували дорогу червонорубашникам, та й закарпатських січовиків тлумили на Красному полі біля Хуста! – аж захлинався від люті Мурґа. – Самостійна Україна! Незалежна!.. Але ми ще таки дочекаємося, коли ви поперегризаєте одні одним горла, і най би прийшли тоді сюди мадяри, поляки, москалі, чехи – тільки б вас позбутися з цієї землі!»

«За що ви так нас ненавидите?» – вже спокійно спитав Лук'ян Васильович.

«Зарозумілі ви, гордовиті, зверхні – нібито Господь вам одним заповів бути ґаздами на Гуцульщині!»

«Але ж так і є… А ви – злодійське гаддя, загніздилися серед нас – і кусаєтесь, вбиваєте, продаєте, крадете…»

«То наше ремесло: красти теж треба вміти, а ви й до цього не здатні. Та що там говорити – ми інші. Ви тільки вслухайтеся в наші прізвища – таких у вас ніде немає: Нусери, Джемиги, Мурґи, Шуфричі, Швенди, Шурми, Фазектоші… Не ви, а ми – відвічне гірське плем'я, ми розселилися по всіх Карпатах, коли про вас ще й чутки не було. Й у вашу владу попроникали наші руснаки, й розтрепошать вони прокляту Україну. Побачите!»



Розділ чотирнадцятий


Люта Михалкова погроза полетіла вслід за Оленкою, й дівчина прожогом утікала від неї, щоб залишити її серед курних теребізьких халуп; за кладкою на Черемоші чорні слова курокрада втратили силу й зниділи перед розсипом чепурних явірницьких хат, немовби присоромились на вид ґаздівського достатку.

Так думала Оленка, наближаючись до Федориної ґражди під Думською горою, хоч насправді Михалко сам вгасив у собі зло, яке мало б виповнювати їддю його прокльони, аж поки вони не займуться жаревом над обійстям кривдника Йосипа Шумея в Зеленій: лють Михалкова згасла, як тільки Оленка зникла за порогом, залишивши в брудній кучі Джемиги свій світлий образ, що вмить наклався на білий силует легкокрилого ангела, який на закіптюженій іконі під мисником схилився до ясел, де лежало в сповиточку новонароджене дитятко.

І вже не міг Михалко відвести від ангела погляду, ніби хотів увібрати в себе його чистоту, щоб викупати в ній протруєну злобою душу. Він ураз відчув, як відвічна ненависть виморила його до споду, й сам не міг утямити, чому вона так черство запеклася в серці, чому те серце, немов капшук з ядухою, готове тріснути й розбризкати отруту по невинних, і скільки літ, з якого діда-прадіда вливалася та їдь по краплі, аж доки переповнила капшук ущерть й вилилася врешті знавіснілими словами на зеленчуцьких парубків серед плацу зруйнованої обсерваторії на Попі Івані.

Чим вони йому завинили? Може, тим, що були маєтні й ходили в пишній вбері, а він у руб'ї й виверненому назверх вовною кептарі, немов ведмідь, що виліз під весну з барлога; що були горді й гонорилися своїм опришківським родом; що сповідували пам'ять про безстрашних розбійників, які чинили колись велике зло, проте гидували лабзюками й курокрадами; а може, тим, що Михалкова неня Калина привела від леґіня на світ красуню Федору, а його в своєму лоні не зуміла олюднити від джемигівської мерзоти, й пішов він поміж люди, схожий на рідного неня – Івана-спузаря, арідника й донощика? Й ніколи ні неньо, ні син не промовили до людей доброго слова, й пошанівку ні від кого не мали теребізькі злодії, й ніхто з них ніколи до церкви не ходив і свічки не тримав у руці перед престолом. Чому ж так сталося?

Але ж бо мусила-таки Калина влити у свою дитину хоча б краплю чистої крові, а, видно, влила, бо чому враз обізвалася в Михалкові жадоба залишити в брудній халупі образ світлої дівчини й помістити його на божниці в парсуні ангела, чому йому раптом забаглося чистоти?.. Й та ненависть, що пойняла його на вершині Попа Івана, коли в сумерку зблиснула мосянжовою головкою опришківська бартка в руці Йосипа Шумея, і той зблиск спонукав Михалка витиснути зі свого горла сповнені люті слова «Злодії йдуть!», за які він мало що не поплатився життям, – чому тепер та ненависть пригасла, а опришківський келеп й далі світиться в пам'яті чистим полиском, чому Михалко зненацька подумав, що й сам якоюсь крихтою своєї сутності належить до тих людей, які мають право носити опришківську зброю?

Й так болісно закортіло йому мерщій побачити сестру Федорку, послану в світ славним збойницьким родом ніби в докір йому – сплодженому відлюдним спузарем Джемигою, щоб усяк бачив ту прірву між красою й поганню, які в кожній людині рівно закладені суть при народженні, та перемагає з волі Божої лише одна людська вартість – гірша припала йому, немов прокляття.

Михалко щемно забажав побачити сестру, щоб висповідатись перед нею з гріхів свого роду й хоч дрібку очиститись при чужій, а все ж рідній по крові людині; бажання було таке навальне, що його відчула Федора, як тільки Оленка вийшла з її дому, й подумала: а може, вмирає побитий Михалко, й негайна поміч йому потрібна, і як вона може спокійно поратися в хаті, коли її кличе рідний брат?

Й бігцем подалася до кладки на Черемош, перейшла на другий берег й поквапилася крутою стежкою до Теребіжа. Вже завиднілося її рідне дворище, де справлялося колись криваве весілля; не дихаючи відкриває Федора двері Михалкової хижі і в'яне від полегші: чорний чоловік зриває з голови рушника, відкриваючи запечену кров'ю близну на чолі, схоплюється з постелі й скрикує жалісливим і покірним, якого Федора ще не чула від нього, голосом:

«Федорко, сестро! Ти прийшла…»

Вона присіла поруч нього, розчісувала пальцями злипле від крові кучеряве волосся, врешті прихилила його рукою до себе й прошепотіла:

«Бідний ти, бідний, Михалку…»

Й від цих добрих слів вибризнули з братових очей сльози, він довго хлипав, не віднімаючи від обличчя долонь, розмазуючи по щоках відмоклу кров, а коли заспокоївся, взяв Федорину руку, притиснув до своїх грудей і проказав:

«Чуєш, як пече?.. То гріх мого роду озвався. Ти нічого не відаєш, Федорко, а я знаю таке, від чого твоя голова посивіє, коли розкажу…»

«Розказуй, Михалку, розказуй, моя голова давно вже сива… А тобі легше стане».

«То слухай, сестро… Слухай, чим похвалявся мій неньо, Іван-спузар, арідник і злодій, пойнятий шаленством пристрасті…»

…Іван Джемига мав-таки, видно, в собі чортівщину – в цьому давно переконався ватаг Штефан Мочерняк, бо ні разу не довелося йому почути, щоб на вранішнє привітання «слава Йсу» спузар відповів по-християнськи: «навіки слава Богу», лише ото промимрить під носом друге вітання, яке має йти вслід за Божим – «єк спали?» й на дякувальні слова навіть не почекає – зникне з очей або переміниться в сіру купину над ватрищем…

Таки впевнився ватаг, що доля послала йому чорта, та що мав робити: прожене, то й диви – спалить громовиця стоїще або готова засипле градом полонину на добрий тиждень, і половина овець вигине; мусив Штефан терпіти біснуватого – слава Богу, що спузар хоч колиби тримався.

Та недовго втішався цим Мочерняк: після того припадку, коли Джемига справляв бісівський шабаш на ватрищі, побачивши, як хорунжий Петро забирає з собою Калину, – після того почав пропадати спузар на день, на два, а то й на три дні… Повертався голодний, обчіхраний смерековим гіллям, мокрий і заболочений; він ставав на порозі колиби й нахабно дивився ватагові в очі, чекаючи його присуду: прожене чи зоставить? Ватаг підводився з пенька й уступав спузареві місце за ватрищем, нічого не випитуючи, щоб не сполошити арідника. Так проминула весна, і літо вже згасало, а Іван Джемига водно відлучався з полонини, й було у тих його зникненнях якесь правило, відоме тільки йому самому, – ватаг ніяк не міг розчовпати дивної поведінки свого слуги, аж поки ранньої осені не прийшла на Веснярку нявка Калина в супроводі карпатського січовика. Мала вона помітно випнутий живіт, і тоді закралася в Штефана страшна здогадка…

Була Калина вже на порі, проте залишилася такою самою вродливицею, як і в дівоцтві. Саме тоді перебував на полонині ґазда Пилип Апостол, і як уздрів він вагітну красуню, то все зрозумів і з люті збісився, бо хто таке чував, щоб на стоїщі народжувались діти?

А ще січовик подав Штефанові бартку з мосянжовою голівкою, списаною таємничими знаками, й утямив ватаг відразу, що то Петрова зброя, і вже нема хорунжого на світі… Січовик щось там прошепотів Штефанові на вухо, той значливо кивнув головою, а Пилип тут же розпорядився спровадити Калину на доли, бо, не дай Боже, прийдуть сюди енкаведисти та й спитають, чия то дитина й чия коханка – й піде з димом усе полонинське добро…

І враз повторилося все майже так само, як тоді, коли хорунжий Петро забирав Калину, тільки й того, що спузарева поведінка була тепер не чортівсько-бунтарською, а ницо-благальною: Іван Джемига впав на землю біля ватрища, він підповзав на животі то до Штефана, то до Пилипа, підводив голову й, обдаючи господаря собачим поглядом, слізно благав, щоб віддали йому Калину, а він приведе її в Теребіж і доглядатиме й шанувати буде – навіть волос не впаде з її голови, і стане вона господинею в його домі, а він слугуватиме їй, мов вірний пес.

Ватаг Штефан аж скоробився, слухаючи спузареві просьби, бо де ж то можна дозволити, щоб така чічка перейшла до рук брудному спузареві, та ще й арідникові; хлопчина Дмитрик судомно вчепився за батькову руку й німо благав, щоб він не погоджувався на такий шванк, проте ґазда Пилип, слово якого на полонині було законом, кивнув, не дивлячись на людей, Джемизі, щоб той мерщій забирав Калину й назавше щез із нею з його очей.

Калина була німою: горе від втрати коханого Петра скаламутило їй розум, вона й збагнути не могла, що діється довкруж неї – стояла, немов прекрасний привид, а не жива людина, очі її блукали, поминаючи присутніх, і врешті зупинялися на синіх зиґзаґах смерекового бору, що з піднебесся заглядав до колиби крізь відчинені двері, й була вона тепер там, де вже Петра немає, й невідомо, в якій місцині побратими-січовики поховали її судженого… Й пішла Калина сліпо за спузарем Іваном, щоб аж у його халупі отямитися й спокутувати свій солодкий гріх тяжким материнством, а потім, за німців, коли з окремих партизанських загонів утворилася Українська Повстанська Армія, – обов'язками упівської зв'язкової…

Й нахвалявся Іван Джемига перед своїм сином Михалком, ще до весілля Федори, як він викрив схрон карпатських січовиків у руїнах Пнівського замку біля Надвірної, як видав советам хорунжого Петра, і клявся арідник, що й надалі мститиме побратимам Калининого звідника, аж поки не вп'ється помстою. Й лишень не міг додуматися колишній конокрад, кому ватаг Штефан опришківську бартку передав, щоб і її власникові вкоротити віку.

…Хорунжий Петро й Калина вийшли з колиби, покинувши добрішого від рідного батька ватага Штефана Мочерняка й зрозпаченого жалем за нявкою Дмитрика, а ще біснуватого спузаря, так і не розгадавши причини його шаленства; ватаг із сином провели їх за поріг, а тоді спузар схопився з пенька, на якому завше сидів за ватрищем, і припав до віконця, ловлячи поглядом дві постаті, що спускалися схилом униз і врешті круто звернули на звірину стежку, – й зметикував Джемига, що йдуть вони не на схід до Чорної гори, а прямо на північ до витоків Прута, й закарбував собі в пам'яті той їхній напрямок.

Десь за тиждень прийшли на Веснярку два січовики за провіантом. Ватаг не шкодував їм ані будзів, ані бриндзи, ще й ворок кукурудзяної муки вклав у бесаги, хоча цей продукт на полонині був на вагу золота, – дав ватагові таку волю ґазда Пилип Апостол, який карпатських січовиків не мав за таких збойників, що колись убили його батька Ілька, чей за Україну воювали закарпатські хлопці на Красному полі; січовики перекинули через плечі повні бесаги й подалися Головачівським хребтом у напрямі Говерли, – й тоді вперше зник з Веснярки спузар Іван. Він добре знав усі стежки, просіки й звірині путівці ще з передвоєнного часу, коли-то паношилися в тутешніх горах конокради, й Іван Джемига був не останній серед них, навіть одного разу отаманував на переході з Надвірної до Сигета, – й незле їм велося доти, поки, на початку війни, поляки не реквізували по всьому краю аргамаків до війська й у такий спосіб примусили колишніх конокрадів поратися по ґаздівських курниках.

Йшов Джемига слідом за січовиками й побачив, що вони й наміру не мають звертати в бік Чорної гори: за Говерлою пішли далі понад Прутом і зникли з очей у зарослому бучиною каньйоні. Втямив тоді спузар, що хлопці зробили собі схованку десь за Делятином, за Стримбою, й тоді пойняла його здогадка: напевне, звили собі січовики кубло в пивницях запущеного Пнівського замку, біля якого конокради не раз зупинялися на попас з табунами, зайнятими на ланчицьких пасовиськах.

Про Пнівський замок ходили в горах легенди: переказували старі люди з уст в уста, що ті товсті в півтора метра мури, які вивищуються на рівному плато над Бистрицею й чотирма гостроверхими баштами проколюють небо – то лише надбудова над зануреним глибоко під землею військовим містом, в якому безліч схронів і катуш, складів з порохом і вогнепальною зброєю, магазинів з продовольством, комор зі скарбами та черленим золотом, житлових приміщень для вояків – і ніяка сила взяти той замок не спроможна, бо якби тільки ворогові вдалося розвалити в'їзну браму й увійти в дитинець, за стінами замку враз відкрились би люки, з підземних ходів вихопились би оборонці, й жодна жива душа не змогла б врятуватися з тієї пастки.

Однак легенди легендами, а правда була інша: 1648 року брали замок опришки, щоб захопити в полон власника фортеці графа Куропатву, й допоміг їм полковник Семен Височан, коли вийшов з Отинії на злуку з Богданом Хмельницьким, який прямував переможним походом на Польщу… Та занепала з роками Пнівська фортеця, спадкоємець Куропатви граф Цетнер виїхав до Парижа, назавше покинувши неспокійні Карпати, замкові мури поросли будяками й дерезою, й надвірнянські броварники розбирали міцний матеріал для будівництва заводу. Проте ніхто не наважувався займати моторошні підземелля замку, де начебто комори набиті людськими кістками й схрони кишать привидами невідспіваних мерців.

…Хорунжий Петро не збоявся зайти в ту підземну пустку – кращої схованки марно було шукати в тутешніх краях, – й не побачили січовики під землею складів зі зброєю, ані комор із золотом, однак підвали були просторі, затишні й теплі, до того ж виводили з них на світ Божий запасні виходи аж поза фортечні мури, – й залишилися тут хлопці літувати та готуватись до зими. Довкруж було безпечно й тихо, плато обступили ліси, а надвірнянські мешканці заказали собі дорогу до зачарованої місцини.

Як зайшла Калина в тяжу, хорунжий Петро спровадив її до старої жінки, яка жила відлюдно в замшілій хижі на кичері, що лисніла над берегом Бистриці, й приставив до коханої охоронця, щоб на випадок непередбачуваного трафунку відвів її до Штефана Мочерняка на Веснярку.

Спузар Іван Джемига вистежив січовиків за третім заходом. Мов хижий звір, просиджував у засідці неподалік замкових руїн, аж поки не побачив живого хорунжого Петра, коли той вийшов на білий світ з душних підвалів. Тоді спузар почимчикував у Надвірну й привів енкаведистів. Ті, не зчиняючи галасу, вичекали й застрелили Петра в розвалині замкової брами.

Поки прийшла облава, січовики поховали хорунжого, забрали його бартку й перейшли знову на Чорну гору, щоб там до зими викопати перші партизанські бункери. Калину ж охоронець відвів на Веснярку.

…У халупі враз стало тихо, мов у могилі: змовк Михалко, й ні звуку не подала Федора – не було на світі таких слів, щоб пояснити ними страшну зраду. Тільки витав довкруж тремт покаяння, його відчувала Федора, добріла й прощала, її мовчазне прощення дійняло Михалка, він боязко підвів очі на ангела, що прибрав подобу світлої дівчини, яка щойно вийшла з хати, й побачив, як ангел цілує в чоло немовля… Господи, таж і я був колись таким самим невинним отроком, поки не загидили мене неньові гріхи!

Та зник образ ангела з божниці над мисником, але ж і божниці ніколи там не було – не заглядав до цієї чорної хати лик Господній…

Безпросвітній туск запав у Михалкову душу, та враз – о диво! – відчув він полегшу, ніби хтось змивав з нього бруд, й пройняла його серце надія на відпущення гріхів джемигівському родові: то поцілувала Михалка в зранене чоло сестра Федора.



Розділ п'ятнадцятий


Коломийський автобус поволі тарганився з Косова розмитою святоіванівськими дощами дорогою – через Соколівку та Яворів, а на Буківці шофер зупинив машину, щоб її оглянути й хвильку передихнути після зморної трясучки. Чоловіки повиходили перекурити, вийшла й Оленка й чіпко вдивилася в блідо-синяві контури Чорногори, що, зливаючись із білотою перистих хмар, примарно вивищувалися за кряжем Писаного Каменя, ніби прокладали межу між чужими світами й закривали заборолом Оленчин світ, за яким, як і досі їй здавалось, нічого вже нема, тільки небесна глибина, космос, пустка і холоднеча… І аж тепер, цієї миті, чітко усвідомила дівчина, що там, у тій незглибинній далині, завжди теплилась під сонцем своя земля, названа Срібною – мабуть, за те, що давала вона прихисток зневоленим по цей бік перевалу людям, котрі, скуштувавши на мить солодкої опришківської свободи, з тавром ізгоїв покидали назавше родимий край.

І десь там, певне, розпочався від Онуфрика, старшого сина останнього опришківського ватажка, страченого на ринку в Коломиї, новий рід Шумеїв… А хто вони нині, ті Шумеї-Драгируки, яких досіяв на загірній землі сирітський озимок, що з батьківською барткою подався шукати колочавських збойників, і чи дійшов, чи знайшов, а може, навіки загубився в незнаній стороні? А яка доля випала меншому озимкові Сафатові, якого батько наказав залишити біля мами – які ж то паростки пішли від молодшого сина ватажка – де їх шукати, коли весь край сповнився Шумеями, котрі понесли опришківські імена, а рід свій загубили, й чому вона, Оленка, серед тих Шумеїв скарана поганим прозвиськом, а Данило Шумей – благородним, і що за таїна захована в мольфарській бартці, яка стала власністю її батька й брата Йосипа, й ось зламалася на голові брудного Джемиги… А може, це та сама, яку ватажок кинув із плахи своєму синові Онуфрику, звелівши йому шукати порятунку в Срібній землі?

Розгадка була так близько, що здавалось – ось-ось діткнеться Оленка до неї пальцями, і водночас – далеко, за головатим кряжем Писаного Каменя, за блідо-синіми контурами Чорногори, для неї нині недосяжними – в пітьмі пропалих у віках опришківських поколінь.

Шофер закликав пасажирів до автобуса, машина тихо спускалася з високого Буківця до Криворівні, – й над берегом скаламученого повінню Черемоша прийшов до Оленки домашній спокій. Дорога від Франкового музею в Криворівні до жаб'євського центра з адміністративним комплексом, школою, церквою і редакцією газети «Верховинські вісті» була для неї рідно знайома і навіть ближча, ніж батьківська домівка в Зеленій…

Поруч дороги котив жовтими валами свої води Черемош, підмиваючи праворуч прямовисні скелі, а ліворуч облизуючи пологий берег, захищений кашицями, між якими присмирена ріка утворювала затягнуті кожухом мерви й трісок тихі заплави; скелі безупину струшували з себе рінь, й Оленка помітила, що з часу її школярства правий берег значно віддалився від русла ріки й закрився знизу вільховим чагарником, а зверху столітні смереки опускали аж донизу схожі на пазурі велетенських птахів конарі, затримуючи руйнацію скель, й стугоніли вгорі ті гаджуги, зливаючи своє невпинне голосіння з плюскотом ріки – у вічний суголосний шум.

На станції Оленка вийшла з автобуса, зійшла над воду, й тут їй умить примарились дараби, які колись, у її ранній юності, йшли повноводим руслом одна за одною з буркутських кляуз, прямуючи до кутських тартаків, а дужі бокораші, налягаючи на керма, відвертали на поворотах від зудару в скелі чільні плоти, що могли здибитися й зім'яти на м'якуш керманичів, які браво погейкували до дівчини, щоб скакала на останній пліт, – а ми тебе повеземо в Кути, нагодуємо дичиною в корчмі рудого Мошка, ще й палянки дамо, щоб загрілася, а потім віддамо за найкращого леґіня, й буде тобі з ним веселіше, ніж у рідної нені; керма зловісно рипіли й стихали – й у смутку пропадало спогадає марево, зникало, як зникло разом з дарабами її дитинство.

Отямилась від гуркоту воза на дорозі, оглянулася й аж примліла від нової солодкої згадки: то поганяв пару гуцульських коників, запряжених у бричку, славний у Жаб'ї Юра Фірман, який возив лісничого на об'єкти: відвіку й донині він щодня вихоплювався повозом із лісничівки, стріляв у повітрі пугою, та не було такого випадку, щоб та пуга впала на кінські хребти; лісничий ховався під будою в бричці й дрімав, а Фірман повйокував, поцмокував, погейкував, звеселяючи своїм галайканням гори, доли і весь край – за те його й прозвали люди Фірманом, забувши справжнє прізвище візника…

А за бричкою, вчепившись рукою за розвору, тягнувся на ровері такий же вічний, як і Фірман, листоноша Олекса Смоляк, він хитро, коштом лісничого, полегшував собі свою роботу, бо повна газет і листів торба була вельми тяжкою, а Жаб'є довге, як бойків світ, й тяжко старому крутити педалями, розвозячи пошту то в Ільці, то в Бистрець, то в Криворівню, а ще й в Устєріки та Петраші; Юра Фірман завжди був радий допомогти вічному листоноші, а лісничий з буди й не запримічував доважку, – й такий тандем спостерігала Оленка з дитинства й по сей день.

Навпроти будинку редакції листоноша пустився розвори, завернув ровером з тяжкою торбою на багажнику в подвір'я, й Оленка теж подалася до редакції.

Здалеку приглядалася до кумедної постаті листоноші: був він схожий на казкового карлика, який щойно вибрався з-під пенька, зачувши людський голос, – то покликала його Оленка. Припер ровер до стіни будинку, оглянувся й з утіхи аж руки розвів, побачивши свою улюбленицю в голубій сукенці й солом'яному капелюшку.

«Де ж ти так довго барилася, я вже заскучив за тобою, а ще кожної Божої днини бурчун Шарабуряк діймає всіх працівників редакції, мовляв, валандаються, куди хто забагне, матеріалів для газети не вистачає, і навіть практикантка, яка потребує доброї характеристики, повіялася кудись гоцадрала – на купальські оргії – й пропала; ото пришлють тобі премудру шкрабіп'юрку, яка ідеями немов з рукава сипле, а робити ніц не вміє й зеленого поняття не має, що таке журналістика…»

Смоляк безугаву торохтів, демонструючи перед Оленкою свою антипатію до редактора й тим самим завойовуючи прихильність дівчини, яка виросла на його очах, і хто б то міг подумати, що з тієї коноплиночки, котрою вітер заносив, коли бігла вранці до школи, розцвіте така пишна ружа – другої такої не здиблеш на всьому простогоні від Устєрік до Яремча…

Оленка намагалася втямити всю серйозність Смолякової мови, та заважав їй зосередитись потішний його вигляд: був листоноша одягнутий в уніформу з блискучими ґудзиками, в яку одягалися поштові службовці, мабуть, ще за Масарика: Смоляк прибув у Жаб'є із Закарпаття після війни на своєму незмінному ровері із загнутою, немов баранячі роги, керівницею, з полущеним срібним написом «Skoda» на рамі й без болотника на трансмісії, через що широкі штруксові штани листоноші були стягнуті біля кісточок прищепками від білизни, й це ще більше підкреслювало його клишоногість, а на лопухуваті вуха тиснув важкий круглий кашкет, який носили колись польські податкові екзекутори, й від цього ще дужче брижилось зморщене обличчя поштаря… Був Смоляк на голову нижчий від Оленки, тому, розмовляючи з нею, він поступався назадгузь до східців, щоб стати вище й додати собі зросту.

«А я за той час їздив до своєї Колочави на Закарпаття, щоб попрощатися з рідними стежками, бо вже старий став, мов той гриб, і ні одного знайомого обличчя там не уздрів, усі вже вивмирали відтоді, як я, ще при чехах, на цьому самому ровері розвозив пошту з Воловця по довколишніх селах, і диви – живу досі й жити буду, поки не впаду із сідла, бо така вже моя конституція, що мушу перебувати в русі…»

Оленка, зачувши про Колочаву, хотіла спинити потік Смолякової мови, та забачила, як відчинилися двері редакції, й на порозі став насуплений, мов сич, редактор Шарабуряк, об якого поштар вдарився спиною, задкуючи по східцях, щоб зрівнятися ростом з Оленкою.

«Обережно, пане Олексо, – буркнув Шарабуряк і кинув гнівно Оленці: – Попелом, попелом, сто літ тебе не бачив, чи, може, ти в мене вже не працюєш?»

«Працюю в поті чола, Онуфрію Мелитоновичу…» – хотіла відбутися жартом Оленка, проте зрозуміла, що редактор до легкої розмови не налаштований: він сердито повернувся й попрямував до свого кабінету, й за ним подалася Оленка, пропустивши попереду себе Олексу Смоляка.

І вже сидів Шарабуряк за столом у владичеській позі й мовив, простягнувши до Оленки руку:

«Давай мені, що написала, бо горить номер, і негайно шуруй у райраду до Голуба: візьми в нього інтерв'ю про будівництво туристичного комплексу на Шибеному… Й повім тобі, що скаржився на тебе заступник: ні словечком не спитала ти його про ту стройку й мовчала, мов пеньок, коли він підвозив тебе до Зеленої своїм «бобиком». То я питаю: ти журналістка чи празношатающаяся по горах туристка? Яку ж я зможу дати тобі характеристику, коли ти як практикантка нічого ще для газети не зробила?»

Оленка терпляче вислухала тираду розгніваного начальника й, коли він замовк, мовила невинно:

«Я ще не підготувала обіцяної статті про тутешні поганські звичаї, хоч вони й не перестали мене цікавити… Інший матеріал сам напросився в мої руки – і якщо я зумію його освоїти, то ми могли б відкрити в нашій газеті прецікаву рубрику, в якій друкували б той матеріал з номера в номер і звернули б на себе увагу всеукраїнського читача. Ви лишень послухайте…»

«Ану-ну, що то за диво ти знайшла в чорногорських заповідниках? – підскочили брови в редактора: газетярська цікавість на мить перемогла його невдоволення співрозмовницею. – Якась нова ідея чи вже синиця в жмені?»

«Синиця, синиця, Онуфрію Мелитоновичу, та ще й яка! Я відкрила початок родоводу двох ворожих гуцульських фамілій і хочу його дослідити… Ви тільки уявіть собі: ті непримиренці ще й досі сходяться у відлюдних місцях і топірцями зводять порахунки, вершать помсту, а за що – самі не знають. І це діється на наших очах, нинішнього дня, я сама була свідком!»

Шарабурякове зацікавлення вмить спливло з обличчя, він відкинувся на спинку крісла й проказав утомлено:

«Ромео і Джульетта», «Тіні забутих предків»… Це вже було. І навіть ти, така самовпевнена, Шекспіра й Коцюбинського не перевершиш. І не намагайся… Кому потрібні нині ті родоводи? Та й що – ми метрикальна контора, уряд парафіяльний чи ЗАГС? Що це за манолія?»

«Невже ви не розумієте, – впиралася Оленка, – що та нація сильніша, в якої глибша родова пам'ять?.. Ну, сказала я це надто патетично, бо не знаю, як маю вас переконати… Ось що, пане Шарабуряк, пошліть мене у відрядження на Закарпаття – в Ужгород, Хуст, Колочаву. Якщо я відшукаю там сліди того роду, яким цікавлюся, то повірте мені – ми неабияк здивуємо читача».

«Говорила-їхала… Не переконуй мене, Оленко, бо це тобі не вдасться. Та навіть якби ти й підготувала такий матеріал, то його передовсім треба було б погодити з паном Голубом – аякже, не роби великих очей, він заступник голови жаб'євської райради з гуманітарних питань. Мало чого ти там можеш нагородити: збуриш людей, які про ту, як ти кажеш, родову ворожнечу давно забули, – чи ж то треба нам ще нових маніфестацій та пікетувань? Мали вже їх досить!»

«А Голуб хто – цензор?» – заярювалася Оленка.

«Цензор – не цензор, а мусиш знати: хто платить, той музику замовляє… Ти думай краще про характеристику, без неї диплома не отримаєш. Так-то… Ну йди, йди до нього, та коли братимеш інтерв'ю – про ті свої ідеї ні мур-мур. Не треба нагадувати про старе, віджиле й непотрібне».

«Господи! – аж скрикнула Оленка, – та невже той страх, що спресувався в людських душах ще за совєтів, має нині, на свободі, розбухнути, подвоїтись, потроїтись, – куди ми так зайдемо?»

«До світлого майбутнього!» – плеснув Шарабуряк долонею по столі.

«Ви сімдесят років ішли до нього, та невже ми маємо й далі прямувати, мов стадо овець під час плови, до прірви? Пора б уже й зупинитися…»

«Не мели дурниць і затям одне: журналіста мають цікавити трудові подвиги простих людей – і нічого більше!»

«А ви знаєте, що Совєтський Союз давно відкинув копита?» – підвелася Оленка.

«Знаю, то й що?»

«Ні, не знаєте: таких, як ви, треба краном витягувати із совкової твані!.. Добре, я піду до Голуба й візьму в нього інтерв'ю про трудові подвиги буркутських будівельників… А характеристика – що ж, ваша воля. Однак запевняю вас: якщо мені пощастить опублікувати свій матеріал у якійсь центральній газеті, то ніякої характеристики від вас не потребуватиму».

Шарабуряк на мить занімів, він не на жарт злякався такої перспективи: хто зна, що там нагородить сиромудра дівиця, ще, чого доброго, приплете цю їхню розмову у вступі до своєї писанини… Хотів щось сказати, може, зважувався на якийсь компроміс з Оленкою, та листоноша, який весь час стояв мовчки з пачкою газет і стосиком кореспонденції в руці, не сміючи перебивати розмову редактора з практиканткою, вирішив, що суперечка нарешті закінчилася: він підступив до столу й вимовив фразу, якою завжди супроводжував свій службовий ритуал:

«Моє поважання, є для пана пошта».

Поклав газети й листи на стіл, вийшов з редакції, за ним подалася Оленка, та не встиг ще Смоляк діткнутися до керма велисипеда, як дівчина взяла його за лікоть і промовила ласкаво:

«Вже обідня пора, пане Олексо. Я зголодніла, і ви, напевне, теж. Чи не зайти б нам до Тимка Мадрашори й пообідати?»

«Щось такого! – вигукнув розчулений листоноша. – Але як це мені, такій нендзі, фастригуватися до ґречної панни!

Нічого подібного в моєму житті ще не траплялося… Хоч ні – один раз було: запросила мене колись на обід пані Вільчекова – жона колочавського нотаря, себто сільського війта, коли я їй вручив чек з Америки на тисячу долярів… Було!»

«Ну, я не така багата, як пані Вільчекова, – посміхнулася Оленка, – проте маю в гаманці кілька гривень… Ви не дивуйтеся, що запрошую, я хочу вас багато дечого розпитати. Ви ж, як я нині дізналася, родом з Колочави…»

«Айно!.. Я слухав вашу з редактором розмову й подумав собі: навіщо маєш їхати у відрядження на Закарпаття – не знайдеш уже там такого, хто б міг розповісти про те, що тебе цікавить. Старі люди, які пам'ятали давні історії, повивмирали. А я – як та енцикльопедія. Поштар усе має знати!»

…Тимко Мадрашора – мадярин з трикутною головою й підківкою чорних вусів, весь засвітився, уздрівши клієнтів: не густо їх навідувалось до відведеної під буфет повітки поруч з домом, в якій стояли столик і чотири табуретки. Пан Тимко жив тут з дружиною, сам у себе служив офіціантом, а жона – кухаркою; кав'ярня Мадрашори виглядала вельми скромно, проте тільки тут можна було замовити смачну форель і бануш.

Отож як тільки Тимко забачив поштаря з Оленкою, гукнув, аж луна вдарилася об скелю за Черемошем: «Флорено, смаж пстругів!», а сам почав вихвалятися перед клієнтами іншим своїм товаром. Є в нього те, чого ніколи не було і в ресторані: курячі стегонця, індичі пупці, жаб'ячі лапки, пундики з горіхами, жидівські цукати, мариновані скойки, полуниці в сметані – мали б ви тільки гроші.

В Оленки грошей було обмаль, то замовила форель, бануш і по келишку сливовиці. Й поки Флорена смажила рибу, а Тимко метушився, накриваючи стіл, Оленка не гаючись почала випитувати в листоноші: що то за село – Колочава, чому воно вважалося опришківським, куди поділися нащадки збойників і найголовніше: чи чув пан Смоляк про чоловіка, який хлопчиськом з'явився в Колочаві ще десь за Франца-Йосифа й називався Онуфрієм Драгируком або Шумеєм.

«А чом би й ні, – відказав упевнено Смоляк. – Бачив його, ніби оце тебе, – колочавського збойника, який потаємно опришкував у Миколи Шутая, а коли того вбили свої, став маєтним господарем, сина свого в школах вивчив, а за Августина Волошина обирали його колочавським нотарем».

«Ви зможете мені про це все докладно розповісти?» «Як Бог поможе… Ще маю міцну пам'ять».



Розділ шістнадцятий


Добре пам'ятаю тогочасні розповіді, які відразу ставали легендами – про останнього закарпатського опришка Миколу Шутая, якого кулі не брали. Мав він двадцять два роки, коли його зарубали сокирами побратими в Сухорському лісі над потоком Колочавкою, що випливав з-під гори Стримби і впадав у Тереблю. Це місце люди з гніву за підступне вбивство прокляли, обминали десятими стежками й тому дивом здивувалися, коли в тому урочищі почала зводитися господарка, й на село крізь ліс врешті проглянув череп'яний дах ошатного будинку відлюдника Онуфрія Драгирука, якого ще Шумеєм кликали… Й поговорювали всезнаючі колочавські ґазди, що той зайшлий бозна-звідки чоловік потаємно опришкував ще до Шутая, потім з ним ходив на розбої, нагарбав у багачів, дідичів та графів золота много, і хто зна, чи не його сокира впала на голову останнього опришка, котрого кулі не брали…

Ніхто не міг достеменно підтвердити справдешність лихої поголоски, але ні один всезнайко теж не мав підстав її заперечити, то жив Онуфрій на узліссі, відмежований від села Колочавкою й людською підозрою, а ще й людською завистю на своє багатство. Проте колочавці найчорніше заздрили Онуфрієві з тієї причини, що він перший віддав свого сина Петра на науку в Мукачівську торгову академію – такого трафунку в нашому селі досі ще не бувало.

Я був найменший з багатодітної убогої родини; сестри повіддавалися в сусідні села, старші брати валили дерево в бутинах і сплавляли дарабами по Тисі до рахівських тартаків, а я вдався вутлий і малий зростом, то нянько віддав мене до церковно-приходської школи, щоб я навчився письма, й коли мені виповнилось десять років, продав телицю, купив в Ужгороді ровера, цього самого, що он стоїть припертий до паркана, й виклопотав для мене в колочавського поштового урядника посаду листоноші. І відтоді й донині я за іншу роботу не брався.

А Колочава довга, як руський місяць, а дорога – мов ремінь, і ти котишся собі ровером поміж хатами й жидівськими крамницями, завертаєш у двори й приносиш людям радість, якщо то лист якийсь чи на гроші чек, або ж смуток, коли я мусив подавати неплатникові податку позов до суду. Згодом вже й газети почали приходити до письменних людей, – і кручу я водно педалями, а із-за воріт виглядають насторожені чи то обнадіяні на добру звістку пожильці й зустрічають мене як дорослого. Я цим пишаюся, і так мені любо промірювати дорогу від Стримби до Стрементоша й позирати на менші й вищі горби, що виросли обабіч шляху, та завше зупиняв погляд на будинкові з череп'яним дахом, який визирав з узлісся, й невідступно мозолила мене цікавість, що то за чоловік – той Онуфрій Драгирук: праведник чи злочинець, а як розгадати, коли кожен знає, що не всяк той безгрішний, хто в церкві перед престолом свічку тримає, і не той лишень злодій, що краде, а й той, який драбину приставляє.

Так я собі думав одного разу, поглядаючи на Онуфрієві забудови, як ураз побачив стрункого парубка, що жваво вихопився з лісового обійстя й збігав стежкою на дорогу. Він наближався до мене, я мимоволі сповільнив їзду, приглядаючись, й таки зіскочив з ровера, коли упізнав у тому хлопцеві, одягненому в студентський віцмундир, Онуфрієвого синка Петра, якого лише один раз бачив, коли подавав йому через вориння ужгородську українську газету.

Вродливий був Петро – високий, стрункий, обличчя мав відкрите, мужнє, він спирався на блискучий топірець із загнутою голівкою, й це додавало йому статечності, – я подумав, що в такого хлопця мусить бути й добра душа, і батько його не міг бути вбивцею; я чіпко приглядався до леґіня, й він зупинився, подумавши, певне, що я везу йому пошту.

Якусь хвилину ми дивилися один на одного, мовчки вичікуючи, хто перший заговорить, і врешті Петро спитав:

«Пошту маєш для мене, Олексику, що зупинився?»

«Нема нині газет, – відказав я, а сам не відводив погляду від мосянжового топірця. – Яка файна бартка в тебе! – промовив я із заздрістю. – Певне, опришківська…»

«А так, опришківська! – гордо мовив Петро. – Ще дідова».

«А хіба дід твій теж був опришком? Кажуть, нібито лишень нянько ходив із Шугаєм…»

«Багато хто колись опришкував… – сказав Петро невизначено. – А бартка дідова».

«То нею твій нянько зарубав Шутая?» – вихопилося в мене, і я тут же пожалкував, що сказав таке, в що й сам не вірив.

«Хто тобі такого наплів?» – насторожився Петро й неприязно глянув на мене.

«Люди мовлять…» – відказав я, потупивши очі в землю.

«Добре кум говорить, лишень кривий рот має… Не вір тому, хлопче, мій нянько чесний господар… Але ти ще замалий, щоб таку мову з тобою провадити».

«Який малий, коли пошту розвожу!»

Петро ступив крок, щоб піти собі геть, проте спинився.

«Нині в домі «Просвіти», – сказав, – буде представлення: «Летюча естрада» приїжджає з Мукачева. Мене вислали першого, щоб підготував приміщення… То замість слухати людські брехні, а потім переповідати, ліпше прийди подивитися концерт. Ти, бачу, цікавишся опришками, а вони увечері вийдуть на сцену».

«Справжні?»

«Справжніх уже немає, хлопче».

«А кому бартки полишили?»

«Ту зброю візьме інше войсько».

«Як же то войсько називається?»

«Карпатські січовики!» – сказав з викликом Петро й пішов не оглядаючись.

Колочавська «Просвіта» займала колишню корчму Мехела Гофштейна, яка стояла в центрі села неподалік церкви. Корчмар збанкрутував, коли найзаповзятливіші сільські пияки, спонукані просвітянами, заприсягайся на Євангелії не вживати спиртного навіть у храмові свята. Тоді Мехел продав громаді корчму разом із просторою стодолою, яка служила йому складом для бочок з пивом, а теж возівнею для виїзної брички, – й покинув село.

У тій стодолі мукачівські пластуни з Торгової академії, під началом Петра Шумея, влаштували глядацький зал зі сценою: повкопували в земляну долівку лавиці, приладнали завісу, що пересувалася на шпульках від ниток, серед студентів знайшовся художник, який намалював декорації, й назвав Петро колочавський самодіяльний театр «Новою сценою», в якому ставили аматорські вистави, проводили пластунські злети, а нині запросили студентський ансамбль з Мукачева – «Летючу естраду».

Я з нетерпінням чекав, коли розпочнеться концерт, на якому мають танцювати опришки, а я ніколи їх не бачив, хай і перебраних; в мене аж жижки затряслися, коли в Мехеловій стодолі, набитій ущерть людьми, роз'їхалася на шпульках у два боки завіса, сцена відкрилася, і в лівому її куті наготовлені троїсті музики вдарили марш, якого ще досі ніхто не чув у Колочаві. Й на подіум вимарширували не опришки, а стрільці в мазепинках і сталевого кольору мундирах, вони внесли синьо-жовтий прапор, вишикувались у два ряди й заспівали пісню, яку я запам'ятав на все життя:

Гей там на горі Січ іде.

Гей жовто-синій стяг несе.

Гей жовто-синій, наше славне товариство,

Гей маршируєм – раз, два, три!

Й до мене з цією піснею увійшов новий час, якого ні я, ні ці люди, які сиділи на лавицях у стодолі, ані хлопчаки, що повилазили на крокви під дах, бо в залі не вистачало місця, – ніколи не зріли. Та, напевне, передчували його прихід, й коли той час з'явився – ще не бачений, але знайомий – у вигляді переможної пісні, зал підвівся й хором заспівав разом з вояками; і звідки народ знав ті слова, я й досі не можу збагнути, можливо, вони віками таїлися в головах люду, а тепер зринули, щоб прославити нову добу.

Мабуть, тоді я ще не міг сам дійти до таких думок, бо ж малий був, хоч у ті перемінні часи кудись пропало людське дитинство, яке нині супроводжується дитячими забавами та іграшками, досить того, що я ще малим таки втямив сенс нового часу: всі тоді стали враз дорослими, щоб хто з розпростертими руками, а хто й з ворожістю зустріти новизну, яка навально вривалася в старий світ з його байками, легендами й примарною тугою за опришківською волею.

Та хто знає, чи відчув би я тоді так болісно гарячий дотик нових віянь, якби із зали не вийшов на сцену кремезний чоловік у літах, якого досі рідко хто між людьми бачив, бо ховався він у своїх хоромах на узліссі Сухорської діброви, – був це той самий войовничий опришок, а нині маєтний ґазда Онуфрій Драгирук-Шумей, про якого говорили, що на ньому лежить провина за смерть Миколи Шутая.

Старий підійшов до Петра, який стояв у першому ряді з мосянжовим топірцем у руці, взяв у нього ту бартку, високо звів її над головою й почав говорити. Й була та його мова ніби до мене адресована, принаймні я так думав, бо ж заперечувала вона мої слова, що їх я так необачно кинув Петрові під час зустрічі з ним на колочавському шляху.

«Не я убив Миколу Шутая, чесна громадо! – вигукнув Онуфрій начебто з погрозою людям, які водно нагнітали ту чутку, проте гнівний тон його мови враз стишився і зм'як. – Убивці стануть або вже стали перед Божим судом за кров, по-зрадницьки пролиту… Я нині хочу вам сказати правду, яку ви повинні зрозуміти, якщо прагнете свободи, за яку колись марно воювали опришки: і Шутая, і мого неня Миколу Драгирука вбив новий час, бо стали вони вже на заваді його незворотній ході. Переродилися славні колись опришки на звичайних розбійників і зганьбили ім'я Свободи… Однак дух їхньої боротьби залишився живим. І треба, щоб сьогодні новітні збойники, які стоять ось тут, на сцені, не вселяли більше поспільству страху, а осягнули новітню науку Волі, яка допоможе воскресити в людях віру в себе самих… Тож не захотів я бути облудником, який іншим дорогу показує, а сам болотом бреде: покинув я опришківство і став ґаздою, щоб мати спромогу вивчити в школах свого сина. Най нащадки опришків стануть ученими, най зуміють повернути нашій землі, яка не має імені, її родову назву! Карпатська Україна – ось правдиве ім'я Срібної землі, а її воїни – карпатські січовики!.. Бери цю бартку, Петре, й веди народ не на розбої заради фальшивого й користолюбного зрівняння людей в маєтності, а на усвідомлену в науках боротьбу за самостійну Україну!»

Він це сказав, зійшов зі сцени і зник із зали, наче його тут ніколи й не було… А тоді музики вдарили «аркана», й нащадки опришків у січових мундирах почали вибивати вишуканий і буйний предковічний танок.

А коли закінчився «аркан» і стихло буйне гейкання й тупіт чобіт, на сцену вилетіла зграйка дівчат у плісованих спідничках, чеських фартушках, з роменовими віночками на голівках – однаково гарні й легкі, мов лелітки… Минала саме пора купальських свят – й вели дівчата хороводи, плавні танці міняли завихреними коломийками, вряди-годи прикладали човниками долоні до чол, виглядаючи хлопців, які десь забарились й не виходять на сцену – чи ж то немає серед танцівниць звабливої красуні, вартої парубоцької уваги? Але як її вирізнити, коли всі дівоньки однаково чепурні й схожі між собою, мов діти однієї матері?

Народ чекав з'яви королеви хороводу й марно: дівочий танець ставав затяжним, нудним – може, так і було задумано хореографом, проте, як на мене, то зовсім не передбачено: з кінця залу проходом між лавицями прямувала юна королева, її лляне волосся освітлювало сутінну залу, великі сині очі виминали допитливі й захоплені позирки глядачів; королева була висока, повногруда і в стані перев'язана, мов оса; її хода, спочатку боязка, з кожним кроком ставала упевненішою, врешті вона легким скоком опинилася на сцені, дівчата вмить оточили її, немов бджоли матку, й королева заспівала:

Я калина, я калина – не верба,

Я дівчина, я дівчина молода!

І тоді я впізнав її: була то колочавська пава – Калина з хутора, що під горою Стримбою, вдовина донька, п'ятнадцятилітня, відвінована небаченою вродою… Пам'ятаю, ходила вона з колядниками й була серед них першою колядницею із срібним голосом; на Великдень водила гаївки, і хлопці, які за дзвіницею різалися в «дупака», вибігали на прицерковний майдан, щоб глянути на вродливицю, проте жоден не смів і близько підступити до неї, й верталася вона, неприступна, на свою Стримбу, йдучи серединою колочавської дороги під обстрілом заздрісних очей – з вікон, з воріт, із-за перелазів, й ніби водно виглядала свого князя, бо носила в собі найбагатше придане – досконалу дівочу красу… А князя, для неї гідного, ніде не було – й Калина цієї миті, на сцені, теж чекала на нього співаючи…

Дівчата-близнючки у плісованих спідничках, чеських фартушках, з віночками на голівках позирали за куліси: десь там мусив зачаїтися князь, а може, засліплений вродою Калини, не мав відваги вийти на сцену?

Публіка ждала, Калина виспівувала, заманювала, вигиналася, мов лоза, зваблювала, – і врешті князь таки вибіг на подіум, розгорнув руками дівочу зграйку, взяв Калину за стан й пішов з нею в шалену круговерть; музики заграли «чардаша», дівчата розступилися, й тому танцю не було кінця… То шаленів весільний танок, то була свайба – публіка плескала в долоні, втішаючись на святі життя, публіка співала, хлопчаки вигукували із кроков «браво!» й зіскакували на долівку, і вже стояв народ гурмою перед сценою, а танець не закінчувався; князь Петро Шумей не мав суперників, не міг їх мати, бо сам був із красенів красень, він подавав знак музикам, щоб не спинялися, а коли красуня з утоми примліла, Петро взяв її на руки й виніс за куліси – і я ніколи більше їх не бачив…

Маленькі очі листоноші іскрилися втіхою, він у цю мить ще раз переживав захоплення королевою хороводу, певне, так само, як тоді – під час весільної гульби найвродливішої в світі пари. Оленка слухала його й нічого більш не бачила й не чула, тільки той вихор музики й руху, тільки тих двоє облич, що злилися в одне у величному танці, та враз прив'яла, зачувши зрезиґновані слова Олекси Смоляка: «І більше я їх ніколи не бачив…»

«Коли мадяри зайняли Закарпаття, – закінчував свою розповідь листоноша, – я на своєму ровері втік із Срібної землі в Жаб'є й живу тут донині. А яку долю зустріли Петро з Калиною, того, напевно, ніхто не знає…»

Оленка вимогливо дивилася на Олексу: хоча б один іще епізод згадайте, адже ви жили там до самого упадку Карпатської України: що трапилося потім, куди поділися Петро з Калиною, чей не пропав навіки слід за ними… Проте Смоляк безпорадно дивився на дівчину: він нічого більше не міг пригадати.

Та виручив його Тимко Мадрашора: ні листоноша, ні Оленка навіть не запримітили, що він весь час сидів за столиком поруч і прислухався до розмови.

«Мені відомо, що було потім, – промовив Тимко. – Я тримав тоді в Хусті крамницю й хорунжого Петра Шумея знав».

«То можна мені за якийсь час прийти до вас, пане Мадрашоро? – попросила Оленка шинкаря. – Я мушу хоч би тиждень для газети попрацювати… А тоді прийду, добре?»

Пан Тимко згідливо кивнув головою й подався до свого дому. Оленка стояла непорушно біля буфетної повітки й згадувала недавню розмову з Федорою: таж то вона донька Петра, а Данило – внук хорунжого Шумея… Он як! Але куди подівся Сафат, якого Онуфрій мав відвести до нені? Де та неня жила, в якому селі – їх так багато в горах. І який рід пішов від молодшого сина опришківського ватажка? А той келеп, що зламався на голові Джемиги, – чи не Петра Шумея? І як він міг опинитися в Йосипових руках?

Оленка бездумно дивилася, як видряпується на високий ровер маленький листоноша, як не слухається його керівниця, тож підтрутила ззаду за сідло; зніяковілий за таку допомогу поштар вдячно кивнув Оленці головою й зник за поворотом, а дівчина далі стояла непорушно й чула тільки шум Черемоша й столітніх гаджуг над скалами – і той вічний гомін гір глагоїв розтривожену нерозгаданими таємницями її душу.



Розділ сімнадцятий


Овечі отари перекочувались у вранішньому серпанку на полонинських гонах і зникали з Данилових очей, тільки вузьке плато Чорногорського хребта і схили обабіч бульбашилися, нібито земля закипіла від несусвітньої спеки.

А було прохолодно, мрячно, й зіщулена продрягла постать чабана з предовгою ґерлиґою в руці меншала, тоншала й пропадала з виду за сивими плахтами туману, й дійняла тоді Данила застережлива думка, що прибув він у гори не родоводу свого шукати, а зібрати хоч трохи фольклорного матеріалу для дисертації. Він уже зафіксовував у пам'яті дещицю з розповіді ватага, завтра ж дослухає від нього історію Калини, й перепаде йому з мови старого Мочерняка ще й добрий розсип гуцульської мудрості… Але ж і цей чабан не нинішній, щось знає – і треба його наздогнати.

Данило приквапив кроку, бредучи по пояс у молочній повені, яка вже запарувала під сонцем і почала скочуватися валами у бездонні ізвори. Й наздогнав і розбалакався з підстаркуватим пастухом – чабан виявився балакучим і не шкодував ділитися своєю ознайомленістю з лихими й добрими силами гір.

Бо знався він із справжніми відьмами й арідниками, які з правіку снуються полонинським безлюддям: чорт за валуном ховається й жде лише менту, коли проходитиме пастух, щоб підставити ратицю – звалить необачного на землю й дух йому запре, а тоді в смерековому борі пролунає злобний регіт – то супружниця арідника відьма-босорканя, прибравши подобу пугача, знущається глузливим сміхом над знепритомнілим чабаном.

Гай-гай… На нас звідусіль чигає небезпека! Нявки-повітрулі, як тільки впевняться, що духу Чугайстра близько не чутно, тут же проступають із мряки – такі тендітні, аж прозорі, й на твар неймовірно вродливі, а низом на риб схожі – луска сріблом висвічується на литках, і треба відводити очі, бо коли якась упіймає твій погляд, то вмить зачарує й поведе в провалля, з яких ніхто ніколи не вертався…

А ще нападає на овець блуд, і вони зникають у сизому мреві… А ще опівночі приходять до колиби нічниці й відбирають сон у пастухів, щоб ті, невиспані, протягом дня геть заморилися… Але то ще не все, мій золотий паничу: розпусні яритниці досвітками збирають росу в чорнопалені гладунці, ще й веселки спивають, а потім у тих зачарованих водах варять трут-зілля, примовляючи: «Тирлич-тирлич, милого приклич». І коли такій попадешся в руки, то від любові зчахнеш – й по тобі дим та й нитка…

Проте й велике щастя може трапитися чабанові, якщо він на мертвецький Великдень, у Святий четвер, знайде у травах червону крашанку, що її зніс сокіл-род, й стане пастух умить багатієм, але таким, що золотом засипав би глибоку долину – є ж на світі такі щасливці, бо звідки взялись би серед гірської бідноти маєтні ґазди?

А людина не вмирає, милий паночку, душі померлих переходять до оленів, і непрощений гріх має той, хто полакомиться застрелити роганя… А ще відважні чоловіки після смерті стають вірлами, вдовиці – чайками, убивці – вовкулаками, а ведмідь, який роздер людину, перемінюється в камінь… Люта ж змора душить тебе уві сні, перемінившись у нетлю – труп'ячу голову або в кажана, та нічого вона не спроможна тобі поганого вчинити, якщо застромиш голку в одежу або зашиєш у рубець зубок часнику…

А іноді стаєш невмічний супроти гемонських сил, бо їх тьма-тьмуща в природі: болотяники, лизуни, потерчата, очеретники, попелюхи, інклюзники – якщо ця нечисть причепиться до тебе, тоді шукай серед людей зелійника – знавця цілющих трав, які він збирає вранці, поки роса ще не впаде й собачого гавкоту не чутно; зілля тоді само про себе дає знати: я від голови, я від живота, а я від любощів; і зриває той знахар золототисячник, ведмеже вухо, чистотіл, підбіл, блекоту – мають вони таку путерю, що й мертвого воскресять…

Є ще серед гуцулів мольфари, які вміють відвертати град. Вискочить ото з недеїв чорний чоловік, головатий, з кудлатою бородою, на чорному коні, тримає в руках міх із замерзлою водою й кричить: «Не втримаю!» – «То прямуй у байрак, що за нивами, і там скинь!»

А в проваллях, паничу велебний, живе бездонник – такий собі маленький чоловічок. Як його розсердиш, то він дерева з коренем поперевертає, але ти посади калину на узліссі, і ніякий біс не спроможеться вчинити в діброві нічого злого.

Й мусиш знати, хлопче, що бджоли кусають лише грішників…

Вертався Данило з полонини вдоволений почутим від чабана – цілий скарб придбав для наукової роботи. А ще повіяло на нього теплою згадкою про діда Пилипа, якого не кусали бджоли, бо праведний був…

Ватаг Мочерняк вернувся з Прелук і докінчив розповідь про Калину. Вранці Данило зійшов з гір у Явірник і з обличчя матері відчитав, що вона має для нього приємну звістку.

«Хтось приходив, мамо?» – спитав з надією в голосі.

«Була Оленка із Зеленої, така файна, як ружа…»

Спаленів Данило й запитав перегодя:

«А куди пішла?»

«Хіба я знаю? Казала, що в жаб'євській редакції працює, а може, й до Львова поїхала – студентка ж вона».

Довго мовчав Данило, придивлявся до матері, й не могла вгадати Федора – радий він з такої новини чи ні. Й, ніяковіючи від його погляду, спитала:

«Чого так придивляєшся до мене, сину?»

«Хочу відгадати, якою була моя баба Калина».

«Усе вже знаєш», – проказала скрушно Федора.

«Не все, мамо. Хтось із нашого роду жив ще перед Калиною й Петром».

«Та певно… Але так можна допитатися до Адама і Єви».

Посміхнувся Данило, обняв маму й попросив:

«Приготуйте мені щось перекусити, я ще нині доберуся до Коломиї і, може, встигну на нічний поїзд до Львова».

…Вагони плавно похитувалися на рейках, заколисували, навіваючи дрімоту, й Данило їй не опирався: крізь вікно до купе вривалися швидкоплинні кадри із зовнішнього світу, закутаного в передвечірній присмерк, то тут то там на мить з'являлися білостінні села, які шпарко відлітали в космічні незвісті й назавше зникали – безслідно змітав їх шалений вихор, що мчав у протилежний від руху поїзда бік; площина землі оберталася довкруж невидимої осі й виносила на обрій сірі контури заводських забудов із закучерявленими димом трубами, вони раптом спинялися, застигаючи в центрі світової круговерті, однак притьмом відлітали в темряву, що насувалася із сходу, й тільки зеленоткана стіна приколійних насаджень ставала суцільним заборолом, й крізь лісові просіки вряди-годи викочувалася червона куля сонця, на мить осліплювала й зникала, ніби кинута рукою дискобола, а тоді присмерк згущувався у непроглядну пітьму.

Данило дрімав, і як тільки призахідне сонце ковзало по його обличчі, тоді в просвіті зринав образ дівчини, наближався, зігрівав, і хлопець ждав уві сні другого менту, коли червоне жарево знову проникне крізь лісову просіку й пронесе повз нього лик Оленки – невловимий, примарний і відчужений… Ось так вони минають одне одного, мов планети – кожна на своїй орбіті, притягуючись і водночас відштовхуючись, перебуваючи на лініях, які не перетинаються, й марив Данило уві сні, що колись обоє таки зіткнуться, не може такого бути, щоб не зустрілись ще раз – світ тісний… Та млоїла серце тривога, що станеться це надто пізно, і хтось інший може наздогнати Оленку на заповітній Рокиті й повести її у свою купальську ніч.

Прогнав дрімоту й до самого Львова не заплющив очей, і коли поїзд увірвався під вокзальне склепіння, коротка ніч закінчилася, сонні марення розвіялися, прозаїчний будень вийшов Данилові назустріч і вмить заполонив його, залишивши в серці тільки гірке каяття, що не розпитав у матері, чого власне приходила до неї Оленка: Данила розшукувала чи звідувала в апостольській ґражді сліди свого злодійського роду, або ж шукала тієї межі, яка навіки розвела Шумеїв позначкою пролитої крові?

Й подумав Данило, що, перш ніж зайнятися опрацюванням фольклорного матеріалу, навідається до архіву: може, йому пощастить розсотати нитку в минуле й допасти до того стану шумеївських родів, коли ще незбагненна ворожнеча не встигла розрубати їхнього кровного зв'язку, й зможе він довести Оленці марність пролитої крові – колись, а теж у купальську ніч на Попі Івані.

На ловця і звір біжить. Данило пробирався крізь натовп до підземного переходу, квапився, як завжди, і в тому поспіху зіткнувся із Іваном Івановичем Шварною, який теж вернувся з гір.

«О, напевно, багато зібрали старих забобонів, що ваша течка так розбухла! – промовив він, вітаючись з Данилом. – Уже до праці?»

«Праця єдина з недолі нас вирве…» – спробував пожартувати Данило, проте тут же взяв серйозний тон. – Ви ще у відпустці чи вже виходите на роботу?»

«Моя відпустка хіба що поза Львовом, Даниле. А у Львові – який може бути тут відпочинок?»

«То я зайду до вас, трохи попорпаюсь у старовині».

«Буду радий вам допомогти!»

Данило не відкладав «на потім» – того ж таки дня зайшов у Львівський історичний архів. Шварна в чорному халаті вийшов до нього із фондосховища й утішно розпростер руки, ніби хотів обняти хлопця, – Іван Іванович не знав більшого задоволення, як допомагати зацікавленим у пошуках старовини.

«То яке століття вам потрібне, пане Даниле? З нашої недавньої розмови в Лук'яна Васильовича я зрозумів, що вас, які мене, цікавлять найперші початки опришківського руху… Можу запропонувати збірник кримінальних актів, в яких запротокольовані процеси над опришками з шістнадцятого до дев'ятнадцятого століття. Це так звані «Чорні книги». Проте у тій навалі документів, а їх з десятки томів, тяжко вам буде зорієнтуватися, а ще й написані вони переважно по-німецьки… Я міг би рекомендувати вам дослідження Августа Бєльовського «Pokucie» – в цій монографії документи літературно опрацьовані польською мовою, а щонайважливіше, Бєльовський, як симпатик української історії, включав у своє дослідження не тільки протоколи допитів опришків, а й мемуарні записи власників маєтків і замків, і в тих записах інколи вчувається прихильність до хоробрих збойників… Я вам зараз принесу».

«О, як я вам буду вдячний!» – обізвався Данило, приголомшений інформацією Шварни: він подумав, що вельми необачно встряг не в ту, яка йому потрібна, ділянку праці, й це відбере в нього безмір часу. Але відступати не було куди, та й самого долала цікавість: ану ж натрапить на початок родоводу Шумеїв, а чому б і ні, адже ця фамілія давно, видно, розпорошилася в горах, якщо встигла вже й розколотися на ворожі клани…

Шварна поклав перед Данилом товстий фоліант, Данило почав його ліниво гортати, відчутно знеохочуючись перед таким навалом матеріалу, та все ж перегортав сторінка за сторінкою, поки не втрапив на інтригуючий заголовок: «Dziennik hrabiego Kazimierza Cetnera, wlasciciela zamku Pniow»[4]. Почав читати і сторопів з подиву – щоденник розпочинався словами:

«Снятинські брати-близнюки Гриць і Мацько Шумеї, втікаючи від татарської навали, що 1620 року сунула з-під молдавської Цецори на Покуття, спустилися біля Тулукова обривом над Прут, вирубали ножами очеретяні дудки, повстромлювали їх в уста, занурилися у воду й, лежачи горілиць на дні заплави, довгі години перечікували, поки не стихне тупіт татарських бахматів…»

І вже не було на світі такої сили, яка б примусила Данила відірватися від прецікавого тексту.



Розділ вісімнадцятий


П'ятнадцятирічні брати Шумеї із снятинського передмістя, двоє з небагатьох покутських посполитих, вихопилися з вогню, що перед досвітком одночасно запалав із трьох боків міста; осінній вітер зривав полум'я й переганяв червоні язики з дахів на дахи, солом'яні стріхи займалися, мов смолоскипи, вогонь стугонів, наче в гуті, роздягнені, з маленькими дітьми на руках погорільці розбігалися увсібіч, однак коротка була їхня втеча: в Снятині татари не брали ясиру, не грабували добра, лише ганялися на конях за втікачами й стинали голови кривими шаблюками, немов заповзялися не залишити жодної живої душі в цьому християнському місті, з якого в серпні 1620 року вирушило до Ясс вісім тисяч озброєного до зубів польського війська і п'ять тисяч реєстрового козацтва, щоб зупинити під молдовським селом Цецорою сто тисяч турецьких спагіїв Іскандер-паші й незчисленну буджацьку орду татарського хана Шагін Прея.

Тисячі турків і татар полягли у цій битві, та не встояло польсько-козацьке військо: коронний гетьман Станіслав Жолкевський і козацький регіментар Михайло Хмель поклали свої голови