Book: Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської



Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської

Історія України в романах



Роман Іваничук


Черлене вино

Манускрипт з вулиці Руської


(збірник)



Харків

«Фоліо»

2006






ЧЕРЛЕНЕ ВИНО


… Ту кривавого вина не доста; ту пир докончаша храбриї русичі; свати попоіша, а самі полегоша за землю Рускую.

«Слово о полку Ігоревім»

Розділ перший

СКОМОРОХИ


— Скоморохи йдуть! Побрішники! Баїшники!

На трикутному брукованому майдані, що широким краєм уперся аж у Стир, а гострим у В'їзну браму Любартового замку, зчинилася веремія. Ярмарковий ритм умить порушився: обвішані шовком та оксамитом литовські жидове, що з самого досвітку звихались у натовпі, перші прослизли до оборонного муру, ховаючись із своїм крамом за вірменськими ятками; львівські вірмени перестали провадити гендель — застеляли плахтами ляди з шафраном, перцем і заморськими винами; українні кметі, покинувши рибу, мед, віск, бігли, штовхаючись, уділ майданом, щоб не проґавити оказії, тільки тверські торгові люди, мовчазні й незворушні, стояли, ніби нічого й не трапилося, із сороками з соболиними, бобровими й горностаєвими шкурками і зневажливо знизували плечима:

— Невидаль яка! Гусе–е–льники…

Замкові козачки, одвірні, служки, кухарі, забувши, по що їх послали підстолії та підчаші, протискались крізь натовп луцьких міщан, котрі виходили на майдан у ярмаркові дні не так задля торгів, а щоб прочути новини, які інколи просочувалися крізь мури замку; шляхтичі й бояри стримано споглядали видовище збоку; найближче стояли цікаві до всього волинські кметі й каланники в смушевих шапках і широкополих кожухах.

Від річкового причалу, де розмістилися торгові комори й купецькі гости[1], наближався строкатий гурт чоловіків у червоних, синіх та зелених свитах, з дудами, бубнами, лірами, гуслями.

Скоморохи зупинилися перед юрбою, що вигнулась півколом на майдані. Наперед вийшов довговусий молодий гусляр і, кланяючись у пояс, пробіг очима по обличчях, оцінюючи перш за все маєтність публіки, а ще й вроду жінок та дівчат, що хорошіли перед ним у напруженому чеканні втіхи.

Енергійним рухом перекинув гуслі з–під пахви на живіт, поправив ремінь на шиї і, подаючи знак своїй братії, вдарив пальцями по струнах:

Гопки, гопки витинають,

Кроком, кроком присідають,

А Миколка плеще в руки,

Та підскакує до любки,

Боже їх спаси–и–и!


— заспівав гусляр дрібушечки для привітання, а скомороший хлопчик–танцюрист загамселив тріпачка по осклизлому від льоду бруку.

— Ой потішники ви мої! — сплеснула від захоплення у долоні дівчина в білому кожушку й гарячій шалевій хустині.

Чорновусий гусляр обпік дівчину карим поглядом, мов смолою, підморгнув хвацько; дівчина зарум'янилася, метнулася, щоб стати за чиюсь спину, та натовп, мов стіна, стужавів позаду — сховатись було нікуди. Гусляр вигукнув:

— Гей, та не втікай, голубонько, постій, крале чорноброва, покажи своє личко, най ся подивлю, чи то калиною, чи карміном, а чи морозом щоки й губки рум'янила. Милі братове, упадем — не пропадем, шпільнемо нині не за дукат угорський, не за гривну краківську, не за квартник львівський та й не за простибі, а за небесні очі й малиновий усміх цієї пишної чічки!

Дівчина підвела голову, грайливою усмішкою зігнала ніяковість з обличчя й мовила задьористо:

— Та й баламут же! Ну то грайте, заплачу!

Дружно вдарили дударі, гупнув бубніст квачем по лункій шкурі, і разом притихли; біля гусляра став лірник, покрутив корбою, і полилася завоїста, гейби весільна, аж терпка мелодія, пересипана, немов морозне повітря блискітками інею, вкрадливим бренчаниям гусельних струн:

А в тій світлиці стоїть Орися,

Убиралася й наряжалася.

До церкви пішла, як зоря зійшла,

У церков зайшла і засіяла.

Там пани стояли та й ся питали

Чи ти царівна, чи королівна?


Дівчина слухала, не зводячи погляду з гусляра: він співав, легко водячи пальцями по струнах, плавно торкаючись їх, і дивно перемінювався в її очах з веселуна й балагурника в зацного лицаря. Пісня змовкла, і дівчина сказала тихо:

— А я ж таки Орися…

— Ясочко ти моя! — знову став гусляр жартуном. — Чи ти Орися, чи ти Марися, а ми ще тебе й налякаємо, тільки мамі не жалійся!

З гурту скоморохів — де він тільки був захований — вийшов, перевалюючись з боку на бік, рудий ведмідь, тягнучи за собою ланцюг. Він підвівся на задні лапи, висолопивши червоного язика.

Вискнули жінки, крик переполоху покрився реготом, ведмідь повернув голову до проводиря–циганчука.

— Не балушись на мене, — мовив циган до звіра, — а поклонися чесному панству й похвались, яким розумом Господь тебе нагородив і якої науки в паламаря навчився. Ну, Гаврилку клишоногий, покажи, як дівоньки чепуряться.

Ведмідь кумедно вклонився, простяг убік лапу, ніби тримав у ній люстерко, а другою повів понад очима і по морді.

Сміх покотився над майданом, а клишоногий Гаврилко, виконуючи волю господаря, уже танцював, перекривляв суддю, який сидів за суддівським столом, лицаря, що йде із списом у бій: вставляв палицю під пахву і поривався з нею до натовпу; пив пиво з кухля, наслідував попа, що йде із заутрені, потім пішов у обхід, простягаючи циганову шапку, в яку посипались півгроші, квартники, динари.

— За яку провину даєш серебро дияволу в жертву, велику згубу душі своїй творячи, а сатані радість? — звідкись узявся монах–домініканець у червоному капелюсі й довгій білій рясі. Він помахував у бік скоморохів посохом: — Fistula dulce canit[2], коли во славу Божу, — мішав домініканець, мов горох з капустою, слов'янщину з латинню. — Гудця і свірця обминай з боязнію, бо то є поганське, а не християнське. Це ж помислив сатана, як відвернути паству від костьолу, — бісів зібрав, у людей їх поперемінював, і йдуть вони у зборі великому, і всі б'ють у бубни coram publico![3] Податтю їх, податтю, многократною!

— Піп у дзвін, а дідько в клепало!

— Сова нічна!

— Грайте, потішники!

Посипалися викрики з юрби, та вже померкло веселіє, бо хоч і відтіснили дебелі парубки монаха, та прийшов він сюди не сам: протиснувся до скоморохів екзактор, зажадав податку від ватажка.

Гусляр зміряв здирцю темним поглядом.

— Платили ми, мосціпане! У твої руки й на цьому ж місці давали щорічну подать у двадцять грошів, коли нас покликав жондца[4] Луцького замку вітати королівські і княжі кортежі, що перед Різдвом котилися сюди з Вільна, Кракова й Мальборка! А чи, може, пам'ять тобі відібрало?

— За хвальні пісні ви платили, але й згрібали від ясновельможних жменями. За сатанинські же, які блуд сіють і честь дияволу віддають, окремо і подвійно дати мусиш, — підспівував екзактор у тон домініканцеві, що стояв поруч і теж чекав на мзду.

— Вороння погане, на смалене прилетіли! Та пропадіть ви пропадом! — почувся розгніваний дівочий голос.

Та сама красуня, якій співали скоморохи за небесні очі й усміх малиновий, розстебнула білий кожушок, витягнула з вишитого пацьорками пуляреса, що висів через шию на червоній волічці, дукат, кинула в простягнуту руку екзакторові, і подив пішов по народу: мусила ж ця дівчина бути багачкою, коли так щедро віддала монету, за яку в купецькій ятці могла собі купити аж десять пар найкращих сап'янців.

— Не треба нам милостині, крале, — побагровів гусляр і сягнув у кишеню кафтана. — Забери, дівчино, свої гроші в пана екзактора, ми не жебраки, що онде руки простягають і гостець свій, і парту, і язви мальовані напоказ у мороз виставили. Ми чесна братія…

— Лицарська вдача в тебе, гусляре, — відказала дівчина, — але ж не милостиня це, а плата за твою пісню.

— Спасибі, дівонько… Тоді скажи, а ми ще заграємо тобі веселої, звідки ти і хто така?

— Орися я, мовила вже, а батько мій — Івашко з Рогатина, господар на замку в Олеську, — дівчина якусь мить невідривно дивилася на парубка, а потім зникла в натовпі.

Майдан вирував. Купці заспокоїлись — побрішники цього разу не шнирили поміж ятками — і далі провадили гендель; натовп, що зібрався на видовище, танув — скоморохи більше не грали.

Ватажок–гусляр, забувши про побратимів, блукав очима по метушливій юрбі, шукаючи, чи не промайне де гаряча хустина з довгими тороками по білому кожушку; зір його потьмянів, коли побачив, як дівчина, оминаючи вузький Глушець, що обминав мур, подалася до боярського стану.

— Івашко з Рогатина… Господар на замку в Олеську… — проказав, гірко посміхнувшись. — Вкуси собі палець, Арсене, не вхопиш шилом патоки… Ex, братіє, братіє, порвалось на мені шматіє, як не ймете віри, подивіться на діри! — Він задер поли зеленого кафтана й повернувся до скоморохів. Ті ще не ховали інструментів, бо гурт не зовсім розтав, можна було продовжувати веселіє.

— Агов, вую, — похопився Арсен, побачивши неподалік сухорлявого чоловіка зі шпакуватою короткою бородою і в оксамитовій ярмулці, що був схожий на пілігрима або дидаскала. — Вую, немолоді вже єсьте, то мали б знати, коли той Івашко опинився в Олеську, бо колись старостував там варшавський хорунжий Павло з Родзанова, мазовчин окаянний, який собаками цькував нас від замку аж до Гавареччини, де ми в гончарів напилися й горшки побили.

— А знаю, знаю, — відказав чоловік. — Івашко ласку в Ягайла заслужив ще під Грюнвальдом, за що став боярином земельним, королівським ленником на Рогатинщині. А потім до Вітовта перейшов, і той його старостою Олеського замку поставив. — Чоловік оглянувся: серед людей, які ще не розійшлися, не видно було ні шляхтичів, ні королівських рицарів — стояли тільки селяни й міщани. — Івашко — здольний лицар, і кажуть, він серед тих бояр, які за Свидригайла. Та тільки…

— А що, а що? — почулося з гурту. — Свидригайло — князь справедливий, він за Галицьку Русь православну…

— Усі за Русь православну, — примружив очі чоловік. — Усі… Щоб більший кусень собі відшабатувати. Токмо ми, русини, ще не знаємо, з якого боку підступитися до тії Галицької Русі…


Туроподібна В’їзна вежа з подвійною брамою, гостроверхі Владича і Стирова над південним урвищем поєдналися між собою товстостінним муром із заборолами, заховавши від людського й ворожого ока правительське ядро Волині з готичним червоним палацом великого литовського князя посередині замкового двору, з собором, резиденцією луцького єпископа, каплицею і сторожовими ізбами.

Міцну фортецю збудував колись на стрімкому березі Стиру син Данила Галицького Мстислав. Її можна взяти хіба що голодом або безводдям.

До замку зусібіч тулиться багатолюдний Луцьк, відгороджений од лядського боку непрохідними багнами над Стиром і Сапалаївкою; вийти з нього безмостовою дорогою можна тільки трактом, що йде від Владичої вежі на Литву.

Великий князь Литво–Русі Вітовт Кейстутович резидує в червоному палаці, звідки веде підземний хід попід Владичу вежу аж до Гнідави; до княжих хоромів сходяться вряди–годи на урочистості й бенкети європейські монархи, які з’їхалися до Луцька на конгрес. А Волинь натужується і стогне, а дорогами щодня тягнуться санні валки з міхами борошна, з бочками меду, з тушами впольованих у пущах зубрів, лосів, і женуть звідусіль волинські кметі стада биків та баранів — щоб нагодувати й напоїти іменитих гостей.

Не міг замок умістити всіх європейських правителів з почетами, бо наїхало їх тієї зими під 1430 рік!

Вітовт відвів для постоїв найкращі будинки в Луцьку й фільварки на околицях, одного лише гостя, та й то не надто прошеного, задля остороги поселив у склепінчастих кімнатах Стирової вежі — неспокійного, бунтівливого, та нині потрібного йому в тяжбі з королем Польщі Ягайлом — свого двоюрідного брата Свидригайла Ольгердовича, князя чернігівського.

Сьогодні — великий ярмарок на майдані перед В'їзною брамою: на днях конгрес закінчиться. Нині ж увечері велику нараду провадитимуть європейські правителі в червоному палаці Вітовта: Свидригайло з самого ранку жде запросин на нараду.

Не кличуть… Вітовт прислав дари, брат Ягайло — милостивого листа, а самого не просять.

Свидригайло ходить по хоромах, немов звір у клітці, злоба й рішучість нахлинають на нього, і враз, мов спалах блискавки, проймає мозок рішення:

«У себе скличу свою раду!»

Князеві думи перервав скрип дверей, на порозі став одвірний:

— Державець Олеського замку боярин Івашко Преслужич–Рогатинський проситься до тебе, князю.

— Клич… Клич! Саме до речі…

До хоромів увійшов високий лицар з посивілою бородою і, поклонившись, мовив:

— Руські бояри просять тебе, Свидригайле, у свій стан.

Князь, кремезний і присадкуватий, підійшов до гостя і довго стояв мовчки, придивляючись, — наче зважував, чи варто ділитися з цим мужем своїми замислами. Боярин теж мовчки ждав. Густе волосся, пов'язане чорною стрічкою, спадало на плечі, губи заціплені, погляд пильно пантрував князя.

— Б'є наш час, Івашку, — врешті вимовив Свидригайло, заповзята рішучість блиснула в очах князя, і злагіднів погляд боярина. — Чуєш, б'є наш час… Це добре, що ти прийшов, олеський старосто. Я тебе ще не зрів ув очі, а ти моя головна опора на півдні — на Кам'янець мало маю надії. Кажеш, просять мене руські бояри у свій стан? Скажи, що йду. А ввечері ви всі прийдете до мене на бенкет… Але як це так, що я досі тебе не бачив, Преслужичу?

— Спасибі, що хоч ім'я моє запам'ятав…

Понурився боярин Івашко: близько тримає біля себе Свидригайло князів Василя Острозького, сина Федора, що то ратоборствує нині серед гуситів, і Олександра Носа, та визволяли Свидригайла з крем'янецької тюрми не тільки вони. Як нині пам'ятає Івашко… У великий четвер 1418 року зібралися князі Василь та Олександр у Рогатині, у дворі Преслужича, і таку кознь задумали: «Свидригайло за нами стояв, то ми визволимо його і князем своїм поставимо». І послали в Крем'янець двох чоловік, змовившись із ними: «Предайтеся служити воєводі крем'янецькому. Єгда же ми прийдемо ко граду, ви возвод отогніть і міст положіть». І ті приїхали, довірилися воєводі, а в понеділок великодній Василь, Олександр та Івашко прибули до Крем'янця із загоном у п'ятсот чоловік, пройшли по спущеному мосту і серед темної ночі перебили крем'янецьку залогу…

— Ніч була, коли ми тебе визволяли з крем'янецького острога, — сказав по хвилині Івашко. — Василь Острозький та Олександр Ніс помчали тоді з тобою до Констанци, я ж повернувся у Рогатин. Ти не забув того, княже, що врятували ми тебе?

— Не забув, — спохмурнів Свидригайло, і це не пройшло повз уваги Івашка Преслужича. — Скільки маєш війська в Олеську?

— Тисяча. На полі — тисяча. А в замку вона трьох вартує. Неприступний мій замок.

— Як довго витримаєш облогу?

— Півроку. Але чому ти спохмурнів, князю?

Відповіді не було, і серед цієї мовчанки раптом тривога пройняла боярина. Півроку… Тисячі королівських рицарів на заолеських полях — від Підлисся до Пліснеська — з таранами, облоговими баштами, кінні й піші, в залізі і з вогнем, а замок посередині — між порослими лісом болотами і хребтом Вороняцьких гір. Півроку на червоному полі… А якщо більше?

— Чому ти спохмурнів, князю? — перепитав Івашко Преслужич.

— Думаю…

Та враз забігали Свидригайлові очі, весело спалахнули, він розкотисто засміявся — щось скомороше, заразливо веселе було в цьому безпричинному сміху, і боярин засміявся теж.

— Півроку, кажеш? — обірвав сміх Свидригайло. — А нам досить півмісяця!

— Спитати хочу тебе, князю…

— Увечері спитаєш. Я збираюся до вашого стану.

Засурмили роги біля В'їзної брами, литовські стражники підняли вгору алебарди, лучники вибігли на майдан, вигукуючи:

— Дорогу, дорогу!

Галман знявся за вірменськими лядами, литовські жидове, обвішані дорогими єдвабами та оксамитом, спритно пробралися до проходу, а від паперті Покровської церкви поповзли жебраки. Немов жуки, мов слимачня, катуляли на сідницях, перевалювались на милицях, рачкували на руках, сунулись на животах безногі, сліпі, безрукі, кульгаві, з оголеними синіми колінами, з виставленими обрубками, з відкритими гнойовими виразками, лементуючи, скиглячи. Їх, ніби то було гаддя або щури, відштовхували ногами лучники, жебраки хапали воїв за халяви чобіт, відкочувались і наповзали знову.

— Дорогу! Дорогу!

З навстіж відчиненої брами в супроводі ратників стрімливо вийшов сивовусий лицар у шоломі, увінчанім страусовим пір'ям, у панцирі, покритому наопаш кубраком з лосиної сириці, з широким мечем при боці.

Він ішов, понуривши, мов тур, голову, не дивлячись по боках, не звертаючи уваги на зазивні викрики та просьби купців.

— Ялмужни, князю славний православний, наша особо мила, пану Богу приємна! — заскиглили каліки, і лицар, не спиняючись, пожбурив жменю монет у жебрацьке місиво, але тут, немов подесятерена луна жалюгідного скигління, донеслося від юрби, де стояли скоморохи:

— Слава Свидригайлові! Слава князеві руському і литовському!

Свидригайло зупинився, м'язисте обличчя налилося багрянцем, немов десь глибоко в душі князя скипіла прихована лють, проте роблена усмішка розпогодила його вид, він круто повернув управо, підійшов до гурту.

— Хто єсьте, що хвалу мені воздаєте? — спитав Свидригайло, обводячи поглядом строкату юрбу в смушевих шапках, клепанях, у сіряках, сердаках, дублених кожухах, у скомороших різнобарвних каптанах.



— Вшелякі, князю, суть тут, — за всіх відказав мізерний чоловік в оксамитовій ярмулці, з–під якої спадало рідке волосся на комір сірого сукмана. — Вольні й невольні, кметі й каланники, тяглові люди й ремісники. І скоморохи, й жебраки он суть. А ти яких шукаєш, княже? Чи, мо', воїнів потребуєш?

Свидригайло кинув гострий погляд на чоловіка, зустрівся з його пильними й розумними очима, що пазили князя з–під кошлатих брів, і відказав:

Потребую. Много люду потребую — таких, щоб мали чим і за що воювати.

— А за що, княже? — спитав чоловік. — Знаємо, що міщанин воює за магдебурію, шляхтич — за шляхетську хартію, землянин — за двір, жолдак — за жолд. За що воюватиме тяглий смерд — за калан?[5] Зварич[6] — за прасолку? Данник — за подимне й рогове?

— Я ж їх і не кличу, любомудре. Та й з чим вони підуть на рать?

— А ти поклич. Хіба не чуєш — хвалу тобі викрикують, надію мають на тебе. Токмо з ними сильний будеш. Покладися на них, то підуть вони з рогачами — за отчизну.

Опустив голову князь — думав хвилину, потім глянув спідлоба на худорлявого чоловіка з мудрими очима і спитав:

— А що єсть отчизна?

— Нині вона для людей те, що я вже сказав. А для жебраків — дерев'яна мисочка для подаянь. Ти ж зроби так, щоб вітчизною для них стала земля, на якій живуть!

— А тоді набирати мені ратоборців з отих? — показав Свидригайло на калік.

— І вони були колись люди.

— Смішний ти, чоловіче, і нерозумний. Хоч і не схоже, та, мабуть, сам смерд єси?

— Русин єсьм, княже. А ти за Русь хочеш стати.

Забігали жовна на вилицях князя, він повернувся, за ним стали литовські ратники, і тут Свидригайло упритул зіткнувся із скоморохами, попереду яких стояв вродливий парубок з гуслями під пахвою. Князь ступив крок, але зупинився і, подумавши мить, сягнув у полу кубрака. Вийняв дукат і кинув гусляреві.

— Ти їхній ватажок? Сьогодні, як ударить дзвін на Покрові, приходьте в Стирову вежу співати на моєму бенкеті.

І рушив майданом у бік русинського боярського стану.

— Віддай йому дукат, парубче, — мовив чоловік. — Негоже співцеві грати в кості з сильними світу сього.

— Еге ж, — хмикнув Арсен, — базікайте… А ми де пиво п'ємо, там честь віддаємо.

— Дивись, щоб не перепив. Аби на похміллі не прокинувся, бува, у ковпаку з дзвіночками…

— Та хто ви такі, що всіх повчаєте? — огризнувся гусляр. — Пророк чи хто?

— Та ні… Я, хлопче, Осташко Каліграф. З Олеська.

Він сказав це, повернувся і загубився в юрбі, а тоді до Арсена підійшов одноокий, без руки старець і мовив:

— За віщо образив нас, скомороший ватажку?

— Гур–гур, їде Юр, — визвірився Арсен на старця. — А ти хто такий?

— Рівня тобі. Я — отаман калік перехожих.

— Та як ти смієш, голодранцю! — закричали скоморохи, і циган відпустив ланцюга, на якому тримав ведмедя.

Звір заревів і кинувся до старого. Той позадкував, а жебраки — врозтіч.

— Тікайте, щури підвальні, як не хочете знати, що таке амінь в отченаші! — зареготав їм услід Арсен.

І змовк. Звіддаля дивився на нього чи то глузливо, чи то співчутливо жебрацький отаман, похитував головою, і Арсен відчув, як у душі заворушився докір до самого себе. Чи ж то давно було?..

Жебручі спудеї Ягеллонського університету — жаки — бродять краківським передмістям, випрошуючи грошей і хліба, бо їм, бач, захотілося рогатої беретки бакалавра, а їсти нема що, і з бурси схизматів прогнали, а люди людьми: хто дає подаяния, а хто палицею проганяє. Верталися у свої підвали з худими торбами, і вигукнув Арсен з Перемишля, зупинившись біля чепурної хатини, в якій мешкали львівські маляри і різьбярі, що оздоблювали каплиці у катедрах Вавеля.

«Не хочу більше жебрати! — пошпурив він торбу. — Чуєте — не хочу…»

«То здихай», — відказали йому жаки й подалися далі, тільки три залишилися біля нього — нинішні дударі, — витрусили з кишень хто що мав.

«Нап'ємося сьогодні, а завтра — як Бог дасть!»

«Нап'ємося! — змахнув рукою Арсен. Він підійшов до хатини малярів, затарабанив у шибку: — Майстре Симеоне і ти, челяднику мізерний, ану виходьте — жаки багачами стали!»

Вони чорно пили в корчмі й співали, а коли у спудеїв не залишилося ні гроша, сказав — навіть напідпитку поважний — майстер Симеон Владика:

«Змарнуєтеся тут, хлопці. Ми по святах вертаємося до Львова, ходіть з нами. Скоморошити будете, то гоноровий хліб — не жебрацький».

…З малярами прощалися на краківському передмісті Львова. Роздобули в новгородських купців, які стояли тут постоєм, гуслі, труби, дуди й подалися, минаючи Львів, на Рогатин. Перший заробіток мали в королівського ленника — рогатинського пана Івана Преслужича. Боже мій, та це ж напевно той самий — нинішній господар замку в Олеську! А Орися… скільки років минуло… Може, слухала, може, чула… Ой Арсене, Арсене, скомороший ватажку, на кого ти задивився нині!

А чи раз задивлявся? Були й шляхтянки, і меркаторські служниці, і блудниці… Але ця… Відчув, як увійшла в нього незнайома Орися, мов непрошений гість до господи, і стала несподівано бажаним гостем, котрого він ждав давно, нудьгуючи в переситі й бруді за світлою чистотою. Знав: є десь вона на світі, та не зустрілася йому ні разу.

І втратив?

— Братіє… — Арсен повів відсутнім поглядом по товаришах. — Ввечері будьте біля Покрови, я прийду…

Здивувалися скоморохи, що ватажок полишає їх самих, коли вони мають у руках цілий дукат; Арсен відвернув голову, минаючи жебрацьку юрбу, він відчув, як чіпляється його спини погляд отамана. Чого йому треба? Арсен ще раз згадав своє жебрацтво, і йому стало страшно від думки, що сам колись простягав руку; він оглянувся крадькома, чи не дивляться за ним побратими і, звиваючись поміж людьми, квапився до боярського стану.

«Не вступлюся звідси, поки не вийде. Ще раз мушу уздріти…»

Стояв у дворі і грав на гуслях. Його не проганяли дворові, бо скоморохам дозволялося у ці дні грати в Луцьку. Перехожі пани й підпанки кидали дрібні монети на струни.

Арсен грав, і у дверях будинку нарешті стала–таки дівчина в шалевій хустині.

Стояла, нерішуча, на порозі, захоплено дивилася на гусляра, радісно яскріли її очі. Дивна туга огорнула була її, коли покинула базар, хотіла повернутися і ще раз глянути на чорновусого ватажка скоморохів, та не посміла, а його погляд біг за нею, розсотувався чорною стрічкою, і якби вернулась і пішла по ній… то втекла б, втекла від того, що чекає її у батьківському домі, і хай діється тоді Божа воля… Зі скоморохом? А може, то її лицар? Не можна, не можна… Уперше в житті солодка млість і жадання сповили спекотою її тіло: вернутися, утекти, утекти… Безвольна й сумна лежала, втопивши обличчя у подушку, і ввижалися їй бліді, порожні очі нелюба, й обпікав її карий погляд красеня. І враз почула гомін струн…

Одну тільки мить стояла Орися на порозі, рвонулась з місця, підбігла.

— Чого ти тут?..

Арсен опустив гуслі, монети посипались долу, він спитав:

— Ти справді боярівна, Орисю?

— Яке тобі діло, гусляре, до того… Я ж вийшла. Ходім…

— На край світу?

— А де він?

Вони пішли поруч глибокою вузькою вуличкою, з берегів нависали снігові намети і сипався на червоні ружі сивий іній, срібні голки домережували узори барвистої хустки, чіплялися брів, пахучих щік дівчини; тиша над замерзлим Стиром хрустко ламалася, скрадливо потріскувала, по льоду бігла змійкою поземка.

— Ти була малою ще… Чи пам'ятаєш скоморохів у вашому дворі в Рогатині?

— Пам'ятаю… То був ти?

— Я… А тебе я не бачив… Яка ти гарна!

— Красеню… То був ти…

Куди ми йдемо? Ходім… Лід твердий, не проламається… Верби в білих китицях нагнулися, примерзли гіллям до снігу… Ходім. Лунко дуднить лід, а у Гнідаві церква, там священик до вечірні готується, він тепер має час… Тут, край світу, дівчино, на Стирі. Тут, боярівно… Скомороше, скомороше, вузький наш світ… Тихо як. Надуте вороння бовваніє на кучугурах… Я самотня, гусляре, мене заміж готують, а у священика в Гнідаві в цю мить вільна хвилина… Я не бачив, Орисю, вродливішої за тебе, може, не тут край світу, хто б нас найшов… А батько як?.. А побратими?.. Кряче зловісний крук на дубі за Стиром, ми вже посередині ріки… Чому я боярівна? Чому я скоморох?

— Вертатися треба, Арсене…

— І — назавжди?

— Хто знає…

— Я поцілую тебе.

— Поцілуй. Легенько так. Не зрани задуже. Щоб не боліло потім…

Вихопилась з його обіймів і побігла швидка, не оглядаючись. Хрустіла й ламалася на друзки тиша, ще почула Орися, як закричав їй услід Арсен:

— Вернись, вернись!.. Ні, я не вмру, не вмру, поки…

А решта слів замерзли на льоду.



Розділ другий

ПРИВИДИ В ЛУЦЬКОМУ ЗАМКУ


Свидригайло повернувся з руського боярського стану зібраний і рішучий. Знав уже непомильно: настав його час. Сьогодні Вітовт на останній раді конгресу повідомить монархів про свою готовність прийняти з рук повелителя urbis et orbis[7], короля чеського й угорського, римського імператора Сигізмунда корону. Тож недарма Ягайло вчора у ласкавому посланні, писаному рукою краківського єпископа Олесницького, обіцяв Свидригайлові Поділля. Не буде йому відповіді — сам візьме, як прийде пора. Недарма і Вітовт переслав бочівку мальвазії — найкращого грецького вина! Спасибі, вино вип'є… Хай отримує Вітовт корону і відірве Литву від Польщі для своїх нащадків — не має Вітовт синів, а йому вісімдесят. Умре з Божою поміччю новоспечений король литовський, а корону з допомогою русинських бояр перейме Свидригайло.

Князь зняв із себе шолом, панцир, кубрак, хоч під камінним склепінням волокло холодом; кремезний, широкоплечий, у лляній сорочці, сів на стілець біля каміна.

«Коли коронують Вітовта, — думав, — нині, завтра? Все одно в той же день умре, а я з його ратниками, які тепер так сторожко зирять за мною, увійду у Владичу вежу, а звідти битим шляхом до Вільнюса і Тракая. Хай радять нині, я ж даю руським боярам бенкет».

Сиве волосся, скуйовджене під шоломом, сповзло на поморщене чоло князя; Свидригайло, погладжуючи великим пальцем довгий вус, дивиться на вогонь. Мерехтливі язики полум'я вряди–годи вихоплюються назовні, облизуючи черінь, і освітлюють короткими зблисками майолікові кахлі з зображенням битв, учт, з ликами лицарів та князів.

Креденсери у сусідній залі накривають столи до бенкету; Свидригайло попиває з кухля гарячу мальвазію, котру зволив прислати великий князь, легкий хміль розворушує уяву, будить у шістдесятирічного князя спогади.

Свидригайло невідривно вдивляється в химерні китиці вогню, і нагадали вони йому дідівський зніч — вічний вогонь, що палав у храмах бога Перкуна ще в ті часи, коли племена летиголів жили в пущах над Німаном і Двіною, а їхні князі–кунігаси й жерці–кревіти платили сусіднім народам данину віниками й ликом. Не бачив він тих священних вогнів своїх предків, їх відблиски дійшли до нього лише через язичеські сказання, та навіч зрів, як виходили з боліт і пущ ятвяги і курші, в отроцтві своєму сильні й беручкі, і займали майже без опору колись могутні, а тоді сплюндровані татарвою князівства Чорної, Білої і Червоної Русі — й сягнули аж по Київ.

Князь думав. Так було: темними завоювали вони Русь і від Русі самі просвітліли, і віру православну прийняли, і грамоти навчилися і руську мову й письмо взяли до двору, та й самі розчинилися в руському морі і ослабли разом із завойованим народом: забрали в русичів державний скіпетр, а втримати його в своїх руках не змогли. Ще не встигла відкотитися татарська орда, хоч підбив її Ольгерд над Синіми водами, а Дмитрій Донський — на Куликовому полі, як посунули з заходу залізні полчища тевтонів з хрестами на білих плащах. Тоді–то з Кракова до Вільнюса прийшли посли і слабому, але жорстокому і славолюбному литовському князеві Ягайлові показали золоту польську корону, за яку він, не вагаючись, віддав полякам Литво–Русь. І почався католицький мор на православних землях.

Гаряче вино хмелило Свидригайла, обличчя і руки зігрівав вогонь, язики полум'я лизали рельєфи на кахлях. Князь перевів погляд від вогню на камін: фігури на кахлях ворушилися, ніби там справді дзвеніли пугарі на учтах і трощилися у битвах списи. Свидригайло прислухався: таки десь гомоніли в замку приглушені голоси, може, долинали вони аж із червоного палацу; насторожився князь, бо знав, що сьогодні ніхто, крім нього, не бенкетуватиме. Та голоси ставали щораз виразнішими; Свидригайло раз у раз пригублювався до кухля і враз помітив, як повернув до нього голову зображений на кахлі лицар чи то князь. Він був без шолома, довге чорне волосся зав'язалося понтликом за великими вухами, очі мав маленькі, блискучі, і яріли вони нестримною люттю, яка приховувала страх.

Свидригайлові це обличчя було дуже знайомим, він подумав, що гончар, покриваючи кахлю рельєфом, мав у пам'яті лик краківського вінценосця; дивний гомін наростав, і врешті князь почув виразний голос:

«Навіщо кличеш мене думками, брате Свидригайле, у свої полохливі хороми? Адже я поряд, у палаці Вітовта, і ти міг би прийти. Ах, тебе не запрошено… Але ніхто й не прогнав би… Я сам заступився б, адже простив тобі твоє бунтарство і Кам'янець–Подільський віддаю тобі, але й мені потрібна твоя допомога. Вітовт задумав зраду, піди зі мною проти нього й помстися і за свої кривди, які він тобі заподіяв».

«Чи тобі осуджувати чиїсь вчинки, Ягайле, коли твоя дорога до польської корони обсаджена зрадою і підступністю, немов чортополохом? Чи тобі волати о помсту за чиюсь кривду, коли сам тяжкими кривдами протоптував собі шлях до трону?»

«Правду мовиш, — почувся голос з іншої кахлі, і Свидригайло побачив, як сходить з неї могутня постать старого лицаря у бойовому обладунку. — Це я, литовський князь Кейстут, син Гедиміна і батько Вітовта. Зійди і стань переді мною, зляканий польський владико, сину брата мого Ольгерда. І згадай. Твій батько, умираючи, залишив тобі литовський престол у Вільнюсі, мені ж, своєму соратникові, звелів сидіти у Тракаї і допомагати спокоєм — неспокійному, честю — марнославному, досвідом — недосвідченому. Ти ж, незагнузданий владолюбче, змовився проти мене, вуя свого, з богопротивними тевтонцями, і тоді я вдарив із жмуддю на Вільнюс. Ти втік, мов тхір, забувши у своїй перламутровій шкатулці документ ганебної змови. Роз'ярені жмудини забили тоді вола і за дідівським звичаєм над свіжою тушею проголосили мене єдиновладцем Литви. Ти сховався у замку біля містечка Жидівського недалеко Вільнюса й запросив мене на переговори. Дотоді ще не було братовбивства в нашому роді — я прийшов до тебе із своїм сином Вітовтом. Твої слуги схопили мене й на твоїх очах задушили золотими тороками з мого каптана. Вітовта ж ти посадив у Кревський замок, і його мала спіткати моя доля, якби не дружина Ганна, княжна смоленська. Вона прийшла в тюрму із своєю наймичкою, в її одежі вивела мужа з порубу; наймичку ти розтерзав у безсилій люті, а Вітовта змушений був назвати другим литовським князем, коли він пішов на Вільнюс з хрестоносцями».

Потріскували соснові поліна в каміні, колихалися сутінки, зблискували і згасали рельєфи на кахлях, і побачив Свидригайло образ незвичайної краси жінки з пишним чорним волоссям, що спадало з–під високої корони, з темними угорськими очима.

«Ядвіга!» — прошепотів Свидригайло.

«Так, — сказала жінка, — я дочка угорського короля Людовіка, який допоміг Казимирові відібрати в Любарта Галичину із Львовом, а потім сам зайняв краківський престол».

«Навіщо про це згадуєш, польська королево, яку нарекли святою?»

«…І поклали до пори згаслу, ще зовсім молоду, у вічне ложе на краківському Вавелі. Так, мене славитимуть повік польські ксьондзи і шляхта, бо моя краса зробила могутньою польську корону. Але я — жертва. Я ж кохана австрійського герцога Вільгельма і була з ним у шлюбі…»

«Немає у вінценосців свого власного життя… Ти ж піддалася умовлянням ксьондзів домініканців, а Вільгельму заплатили двісті тисяч флоринів відступного…»

«І я взяла шлюб з варваром Ягайлом. Зачахла моя краса, і я віддала її у жертву унії Польщі й Литви».

Ягайло: «Чи ж ваші кривди, Кейстуне і Ядвіго, не окупилися сторицею у переможній битві під Грюнвальдом?»

Свидригайло: «Фарисею! Хіба для того, щоб перемогти католицький орден, треба було окатоличувати Литву й Русь? Чого більше боїшся, перевертню: католицького хреста й меча чи схизми? Якщо ти справді ворог хрестоносців, то чому не поєднаєшся з гуситами проти ордену? Кличеш мене тепер на допомогу? Що ж, прийду. Тільки не як до опікальника, а до послушника моєї волі. Я відірву від тебе Литво–Русь».

Привиди щезли, голоси віддалились, Свидригайло знову надпив з кухля. Полум'я сліпило, він зиркнув на кахлю, з якої тільки що дивилося на нього ненависне обличчя Ягайла, і здивувався, побачивши замість нього рельєф голови старого Вітовта. Спитав тихо Вітовт Свидригайла:

«Чому ти чекаєш мого коронування і моєї смерті в короні?»

«Не втримати тобі її, ти вже старий і немічний. Та навіть якби сильний був, не захотіла б Литво–Русь мати тебе своїм королем. Ти ж католик».

«Обманець ти, Свидригайле. Надів на себе личину захисника православних, тобі повірили русинські князі й бояри, сам же бажаєш лише влади й особистої помсти. За віщо хочеш отруїти мене на коронаційному бенкеті?»



Знову невідомі голоси наповнили княжі хороми, Свидригайло крикнув, щоб заглушити їх:

«Ти ще питаєш? Я пригадаю тобі… Після смерті нашої з Ягайлом матері, княгині тверської Уляни, віддав мій брат мою дідизну — Вітебськ — своєму сокольничому. Я убив нахабного слугу, зайняв Вітебськ, а потім, здобувши з допомогою смоленського й рязанського князів Кам'янець на Поділлі, підняв повстання проти Ягайла. Ти допоміг йому придушити бунт, і я з боярами перемишльськими, чернігівськими і стародубськими знайшов захист у твого зятя, великого князя московського Василія, сина Дмитрія Донського. «Месяца июля, 26, 1408 года, — записано в московських літописах, — приде к великому князю князь литовский Свидригайло Ольгердович служити. Князь же великий Василий Дмитриевич прият его с честью и даст ему град Владимир. И рад бысть князь великий со всеми бояре своими». Тоді ти рушив на Москву. На річці Угрі примирився із своїм зятем, мене ж повернув у свій двір. Я жив у приниженні — гірше смерда, ти навіть не запрошував мене до столу. А потім ув'язнив, і я промучився у крем'янецькій темниці вісім літ».

«Ти ж увійшов у змову з хрестоносцями».

«А ти не змовлявся з ними, коли після втечі з ув'язнення вертався до Вільнюса?.. Я ж більше не йду на зговір з ними… Мене визволили з тюрми русинські князі, і перед ними я в боргу… Правда, король забрав мене потім з Констанци до Кракова і примирив з тобою, але ти відсунув мене в Чернігів і Трубецьк. Ви обидва з Ягайлом ненавидите і боїтеся Свидригайла, тепер же кожен хоче переманити його до себе. А за мене русинські князі клали голови на плаху. То пора мені сказати своє слово. Я заберу твою корону і на чолі русинських князів та бояр піду на Ягайла».

— Піду! — вигукнув Свидригайло і пожбурив порожній кухоль.

І тоді голоси ураз замовкли, тиша задзвеніла в ухах князя.

Ковані двері зали для учти розчинилися, перелякані кухмістри й креденсери збилися гуртом на порозі, чекаючи бозна за віщо кари від крутого норовом князя; Свидригайло змахнув рукою, і вони дрібно позадкували; з облицьованого кахлями каміна зникли привиди, і захмелілий князь подумав, що вони вмить перемістилися туди, до червоного палацу Вітовта, куди його, Свидригайла, не запрошено, але де присутнє чуйне вухо: трефніс[8] Генне.

У цього блазня завидна доля. Коли Вітовт після втечі з кревської тюрми перебував у Мальборку при дворі магістра тевтонського ордену, сталася така оказія. Грали в карти: магістр, великий комтур і Вітовт, а поза їхніми спинами терся, підглядаючи, вертлявий, худенький, зовсім ще юний блазень, якого магістр назвав Курчатком[9]. «Банк Вітовта! — закричав нараз трефніс. — Три королі в нього!» Скинули карти, у Вітовта виявилось тільки два. «Де третій? — спитали комтур і магістр у зніченого вигнанця. «Третій — він! — показав трефніс на Вітовта. — Хіба Литва — не королівство?»

Незабаром після цього з допомогою хрестоносців Вітовт посів престол у Вільнюсі, а блазня, який напророкував вигнанцеві удачу, магістр милостиво подарував великому князеві.

Те спокусливе слово «король» не покидало свідомості Вітовта. Його нашіптували до вуха не лише Генне, а й імениті князі та бояри, та роки минали, а королем був Ягайло. Програш у битві з татарами над Ворсклою примусив Вітовта надовго забути про корону.

Одного разу — тоді Свидригайло жив у приниженні при дворі Вітовта — Генне вигукнув у присутності обох двоюрідних братів: «Нема більших брехунів, як Вітовт і Свидригайло!» — «Чому?» — запитали його брати. «Бо один каже: «Усе знаю», а не знає нічого, а другий каже: «Не знаю нічого», а знає усе». Вітовт спересердя ударив блазня по лиці. Той скривився і мовив: «Чому ти про себе гірше думаєш, ніж Свидригайло?» Свидригайло за це подарував блазневі кунячу шубу, і відтоді Генне служить двом панам.

Привиди зараз ведуть останню нараду в червоному палаці, куди Свидригайла не запрошено. Але пізно вночі, коли захмелені русинські бояри будуть куняти або веселитися під дуди скоморохів, прослизне до Стирової башти трефніс Генне й розповість…


Шістдесятип'ятирічний імператор Священної Римської імперії Сигізмунд І Люксембурзький, тричі розбитий гуситами, але у своїй напористій волі — «щоб у Чехах не залишилося жодного чеха» — несхитний, веде гнучку розмову з польським королем і великим князем литовським, не відступаючи від свого принципу «divide et impera»[10]. Уже десять років, відколи помер чеський король Вацлав IV, горить у самому центрі Європи смертоносний вогонь, розпалений ворогами апостольської церкви. Ягайлові слід забути давні чвари, він вірний слуга римського костьола, повинен вислати своє військо під берло Сигізмунда. Вітовтові слід негайно відкликати з Морави племінника Зигмунта Корибута, якого він кілька років тому послав своїм намісником у Прагу, — нині не може бути й мови про якихось чеських королів. Так, його вже відкликав Вітовт, але він знову появився у Празі, і, хоч підтримує патриціат проти таборитів, усе ж православна схизма проникла разом з ним з Литви до Чехів. Нависла небезпечна загроза поєднання руських і чеських розкольників, і щоб її відвернути, треба розправитися перш за все з православієм у Литві. Князь Вітовт не в силі цього зробити, але зробить це Вітовт–король.

Нарешті мовлено слово, задля якого Вітовт скликав до Луцька європейських монархів.

Великий князь Литво–Русі сидить у високому дерев'яному кріслі під стіною, завішаною арасом[11], на якому мисливець убиває рогатиною розлюченого кабана. Трійчасті підсвічники освітлюють з двох боків жовте обличчя старого князя. Біля його ніг лежить, скрутившись клубочком, трефніс Генне — у рицарському поясі і блазенському ковпаку.

Перед каміном, повернувшись обличчям до полум'я, стоїть імператор Сигізмунд. Він сказав своє слово і жде.

Посередині залу в м'якому фотелі — король Ягайло. Червонолиций, довгоносий, у киреї з бобровим коміром. У руці булава із сталевих листів. З лисуватої голови спадають на потилицю сиві завитки, тонкі уста стиснуті. З правого боку біля нього стоїть молодий, сорокалітній краківський єпископ — некоронований король Польщі. Погляд його холодний, обличчя важке, щоки обтягують униз жорстокі кути губ. Усі знають, що за Ягайла говоритиме його alter ego[12] — Збігнев Олесницький, який колись урятував королеві життя під Грюнвальдом.

Сигізмунд жде Ягайлового слова. Йому потрібні полки польського короля. Йому потрібно відділити Вітовта від Ягайла литовською короною, щоб вони разом не відібрали в нього Прагу.

Вітовт прагне корони відтоді, як йому напророкував її трефніс Генне. Бо ж чи не блюзнірством видається зверхність простакуватого польського короля над витонченим дипломатом і знавцем вшеляких мов та письмен — великим князем Литви? І чи прийме Вітовтові кості литовська земля, якщо після його смерті посяде Вільнюс син Ягайла — за кондицією Городельської унії 1413 року?

Ягайло останнім часом нічого сам не вирішує — він здався на розум Олесницького.

Монархи мовчать.

— Король повинен мати голову волоську, серце французьке, руки польські, ноги іспанські, — заторохтів блазень, припадаючи до колін Вітовта, він спонукає володарів до розмови.

Заговорив Вітовт.

— Ми, Ягайле, порадились з нашими вірними панами радою, і постанова наша така: я прийму корону від ревного католика імператора Сигізмунда, аби Литовське велике князівство уміцнити і в спадок нащадкам передати королівство — силою і просторами рівне королівству Польському. Дві корони не ослаблять, а зміцнять нашу унію.

— Дві корони, навіщо дві корони? — пролебедів Ягайло. — Я віддам тобі свою і впущу тебе на Вавель… Навіщо нам друга корона? — король безпорадно повернув голову до Олесницького.

— Панове, — погляд краківського єпископа вп'явся у пожовкле обличчя Вітовта, — чи не зволите послухати притчу, яка сплила мені на думку, коли великий князь Литви згадав про дві корони… Було це в Данії чи у Свеїв. Якийсь лицар закохався у королеву, за що його осліпили розпеченим мечем. Прийшов він до архієпископа просити зцілення. Той сказав: «Побудуй три монастирі і сім костьолів». У великому старанні лицар збудував тридцять монастирів і сімдесят костьолів, проте залишився далі темним. Нещасний лицар почав дорікати архієпископові, що той його обманув. «Ти піддався гордині, — мовив екзарх. — Зруйнуй те, чого я не велів тобі будувати, і прозрієш».

— Ой цуп, штири баби — один зуб! — покотився з реготом по долівці Генне.

Вітовт підвівся, спираючись обома руками на поруччя крісла, і застиг, згорблений, усе ще не вірячи, що його посмів так тяжко образити краківський єпископ.

— Ваша священність, чи не могли б ви мені пояснити… — проговорив тремтячими губами великий князь, позираючи то на Олесницького, то на Ягайла, який, здавалося, дрімав у фотелі.

— Можу, — відказав холоднокровно Олесницький, жоден м'яз не здригнувся на кам'яному обличчі. — Литовський князь піддався гордині і надто не в пору. Ми з'їхалися сюди, щоб об'єднатися перед загрозою Туреччини. Ми з'їхалися сюди, щоб об'єднатися проти схизми, яку розпалив у себе імператор Сигізмунд, давши чехам мученика Гуса — як знамено. Вітовт же плекає розкольницьку мету… Повіжте нам, ваша світлосте, — звернувся єпископ до імператора, — навіщо ви пропонуєте корону великому князеві Литви?

— Я вже сказав, — повернув від каміна голову імператор. — Щоб не дати поєднатися чеським і руським схизматам. Коронований Римом Вітовт матиме змогу власноручно, без краківського посередництва, приборкати православну церкву на Волині, Чернігівщині, Київщині, як це зробив Ягайло в Галичині.

— Ні, — мовив Олесницький, — ви прагнете роз'єднати польсько–литовські сили. Ви ж, великий князю, у своєму засліпленні і марнославстві, самі цього не відаючи, розпалюєте коромолу русинську. Та коромола вже знайшла собі ватажка, він сидить тут, у замку, а ім'я йому — Свидригайло. Ви примирилися з ним, а він за вашою спиною трактує з українними боярами й князями, які ще марять славою колишнього Галицько–Волинського князівства. Ви хочете з допомогою Свидригайла створити литовське католицьке королівство на зразок польського, а його вірний поплічник Федір Острозький разом з вождем гуситів Прокопом Лисим увірвалися на Шльонськ, зруйнували на Ясній Горі, що біля Ченстохови, монастир Павлинів і осквернили чудотворний образ Марії. Ви ще не знаєте про це?

— Горе, горе! — залементував блазень. — Молода шляхтянка без коханця, старе хутро без вошей, старий жид без багатства, Польща без матки боскої Ченстоховської! Горе, горе!

— Цить! — прикрикнув Вітовт на Генне і звівся на весь зріст. — Ваше преосвященство, я не владний над тими, хто покинув мій край. І не на мені лежить вина за Ченстохову. У Флоренції бунт ремісників придушили флорентійські гранди, у Франції Жакерію розгромили загони дофіна Карла. Ви ж з королем посилайте своє військо на Шльонськ, адже про це і просить вас імператор. А в Литві я сам знайду силу приборкати коромолу. I Свидригайла — теж, якщо б він посмів виступити проти мене. А треба вам моєї допомоги — шліть послів у Вільнюс. Я закриваю конгрес, на якому мене ображено: своєю притчею ви дали мені зрозуміти, що ні я, ні мій народ не вільні… Ваша світлосте, — повернувся князь до Сигізмунда, — я не міняю рішення і ждатиму корони у своїй столиці.

— Клятвопорушник… — вимовив Ягайло, розплющивши маленькі очиці.


Свидригайло дізнається про це пізніше. А тепер він підвівся з дубового стільчика, одягнувся у кубрак і попрямував до світлиці. Дверник доповів: прибули русинські бояри.

У світлиці дубовий незастелений стіл прогинався під вагою дзбанків з винами, полумисків з м'ясивом і підливами, пахло шафраном і гвоздикою, тертим хроном і цибулею.

Князі й бояри — у передсінні їх роздягнули з шуб і шапок слуги — стояли у легкому поклоні. Свидригайло відсунув з грюкотом стілець, що стояв йому на заваді, швидким кроком підійшов до гостей і теж кивнув головою, якусь мить стояв, приглядаючись до облич своїх сподвижників, ніби оцінюючи здольність кожного.

Слуги в темно–фіолетових каптанах, підперезаних жовтими поясами, збилися гуртом, готові стати за спинами вельмож, як тільки ті сядуть за стіл; Свидригайло махнув до них рукою, щоб вийшли в сіни, а одвірному наказав стати за дверима.

— До столу, панове! — запросив гостей і сам сів на чільному місці.

Туровський князь Олександр Ніс, товстий, тісно обтягнутий атласним жупаном, і вдвічі молодший за нього князь Василь Острозький, прозваний Красним, сіли праворуч, як найближчі приятелі Свидригайла, — обидва вони супроводжували його колись з Крем'янця до Констанци; по другий кінець столу, навпроти господаря, примостився старий боярин Михайло Юрша, державець Луцького замку; ліворуч посідали князь Семен Гольшанський — у кірасі й налікотниках, наче прийшов на поле бою, а не на бенкет, і староста Олеського замку Івашко Преслужич–Рогатинський.

Свидригайло ще раз обвів поглядом гостей і зупинився на пещеному безбородому обличчі князя Гольшанського, з роду Гедиміновичів, наче вагався починати розмову в його присутності.

Гольшанський відчув вагання Свидригайла і, відсунувши убік високий кухоль, наче той заважав йому бачити князя, сказав:

— Стародубський князь Жигмонт Кейстутович, брат Вітовта, з причини хворості не прибув до Луцька, я тільки що звідти. Але він обіцяє тобі підтримку, княже.

— А ти, швагре Вітовта і стрию королеви Соньки, — Свидригайло свердлив Гольшанського захмеленими очима, — з ким ти будеш?

— Я — з Жигмонтом, — відказав твердо князь Семен.

— А коли Жигмонт піде з Ягайлом? — прискіпувався Свидригайло.

— Не піде Жигмонт з польським королем. Він з Литвою буде.

— В'єш вужівочку, князю… А Литва ж то — під ким сьогодні? — Свидригайло різко повернув голову до Олександра Носа й Василя Острозького. — Що ви скажете, братове?

— Ратники наші готові, — підвівся князь Острозький, поправляючи пояс на гаптованій золотом китайчатій свиті. — На перший поклик готові.

Свидригайло наповнив кухоль червоним вином, кивнув гостям, щоб наливали й собі.

— Що чув нового про коронацію, Юршо? — спитав у старости Луцького замку.

— Таємно радяться. Але знаю, що після нинішньої ради Сигізмунд пошле гінця до Відня з наказом, щоб вирушали посли з короною і клейнодами.

— За ваше здоров'я, панове–радо, — надпив Свидригайло. — Станемо ми при віденському дворі на сторожі корони. А на коронаційному бенкеті вип'ємо за довгі літа литовського короля! — Він закинув голову, перехиляючи кухоль і, витираючи вуса, приховав долонею злобну посмішку. Тоді його погляд упав на Івашка Рогатинського, який пильно дивився на князя і не пив.

— А ти чому постиш, пане Івашку? — вколов очима олеського державця, зі стуком опускаючи кухоль на стіл.

Івашко підвівся.

— Не захотів ти мене нині слухати, коли ми були сам на сам, то запитаю при всіх. Хочу, князю, твердо знати, за що маю випити. Я служив Ягайлові в Рогатині і, називаючись боярином, був рабом львівського старости Одровонжа. Я мав право дати своїй дочці віно лише тоді, якщо вона вийде заміж за католика. Я міг дістати герб і рівність з польським шляхтичем тільки ціною прийняття латинського обряду. Я перейшов служити Вітовтові. Що жде мене і моїх землян у Литовському католицькому королівстві?

Устав і Свидригайло.

— Я обіцяю вам, панове, коли перейму в спадок литовську корону, правити за вашою радою як провідник усього русинського язика.

— Але ж ти сам католик, князю.

— Блажен–бо муж, іже іде на суд несчестивих, там же за правду глас свій подає. Я ж насильно хрещений у латинство ще малим хлопцем, у Кракові, за велінням Ягайла.

— Але ж давав Ягайлові грамоту вірності.

— Та грамота була скріплена фальшивою печаткою.

— А перед нами якою печаттю заручишся?

— Ось мій сигнет! — Свидригайло зняв з великого пальця персня з гербом — золотим вужем між двома дубовими листками — і показав його гостям. Хвилину чекав, лють клекотіла у грудях, врешті він протиснув крізь зуби: — То яке тепер твоє слово, боярине?

— Згода, — відказав Івашко.

Семен Гольшанський повернувся до Свидригайла і мовив єхидно:

— А ти віддай Івашкові всю Русь — від Луцька до Києва, хай править нею від Литви окремо, і рожай шляхетський губить, і підносить рожай хлопський — пся крев!

— Князю Гольшанський, — підніс голос Івашко. — Русь уже правила від Литви окремо: Київська і Галицько–Волинська Русь. Литва теж правила окремо — там, де жмудь. Тепер нам разом судилося йти, тож не піднось себе надто високо. Боярин єсьм — шляхетського, як і ти, роду, чому кориш мене хлопською кров'ю? За те, що я боярин православний? То знай: якщо я і поведу своє військо, то тільки на ту межу, яка відділяє латинський світ від грецького!

— Твій замок, Івашку, стоїть якраз на тій межі, і тобі не треба нікуди йти, — уже лагідно мовив Свидригайло.

— Гаразд, князю. Замку я не здам, ніхто не в силі взяти олеську твердиню. Та стоятиму я там лише доти, доки стоятиме твій Луцьк, пане Юршо. Саме Олесько державою не може стати. Я ж маю відступ — на Волощину.

Похмурий Юрша приязно глянув на Івашка.

— Постоїмо, брате. За віру й землю нашу постоїмо.

— І не самі будемо, — додав Василь Острозький. — Гусити у своїй боротьбі називають православну церкву святою.

На Покровській церкві вдарив дзвін на вечірню.

— На цьому й квит, — сказав Свидригайло й гукнув одвірного, що стояв, чуйний, за дверима й умить появився на поклик. — Хай зайде челядь, а сторожі скажи, щоб впустили скоморохів, коли прийдуть.

Скоморохів довго ждати не довелося. Першими увійшли до зали дударі в коротких кошулях і вузьких штанях, вони, четверо, вишикувалися у ряд і, підвівши голови з прикладеними до уст дудами, привітали маршовою музикою іменитих гостей.

Імениті гості їли оленятину, зайчатину, птицю, слуги подавали з–за спин миски з яствами, забирали недоїдене. Дударі відняли від губ дуди і хором проголосили:

— Честь–хвалу дайте: на самий перед Господу Богу, Пресвятій Діві, господареві й усім посполу, що суть у тім дому!

Князі й бояри не зважали на привітання, напихали животи стравами і пили вино. Тоді наперед вийшли трубачі й бубніст, зала сповнилась голосним безладним виском та гримотом, аж свічки гасли в канделябрах — скоморохи домагалися могорича. Хлопчик–танцюрист пішов колом тріпачка і, зупинившись, заголосив, удаючи покривдженого:

— У тому Луцьку все не по–людську: довкола вода — всередині біда–а!

— Та годі, годі, — зареготав Свидригайло. — Дав Бог попа, а чорт скомороха… Гей, слуги, дайте їм їсти–пити!

Скоморохи трапезували навстоячки, а Івашко Рогатинський придивлявся з–за столу до вусатого красеня гусляра, який стояв позаду в отворі дверей, і здалося бояринові, що цей гусляр схожий на когось із давніх знайомих.

Арсен же відразу впізнав рогатинського пана. Він опустив очі, перехопивши погляд Івашка, ніби чувся винним у тому, що нині зустрічався з його дочкою: у голові не вкладалася думка, що та сама красуня, яка кинула нині екзакторові дукат, а потім вийшла з ним, Арсеном, на Стир, уже тоді, коли він у Рогатині вперше виступив перед людьми у скоморошій туніці, — уже тоді, ще зовсім малою, була боярівною. І треба ж було йому сьогодні йти на луцький ярмарок і на бенкет до Свидригайла тільки хіба для того, щоб побачити те, чого іще не бачив у Рогатині: велику пропасть, на одному краї якої стоїть він, недовчений спудей і скоморох, а на другому — боярин Івашко, власник маєтків, війська і своєї рідної дочки.

Арсен тримав у руках миску із стравою, і вперше стало йому соромно, бо згадалося напімнення Осташка про ковпак з дзвіночками: грати тут і їсти стоячи — не те, що веселити людей на ярмарку і збирати в шапку гроші. Там він — скусник, а тут — жебрак. Арсен подав слугам миску, Івашко усміхнувся до нього, бо вже впізнав, гусляр у цю мить згадав пісню, яку співав у дворі рогатинського пана, ту пісню тоді чула мала Орися; він підійшов до столу, наладив гуслі й заспівав ще раз для неї — дорослої дівчини:

Ой, із–за гори, з–за кам'яної

Відтіль виступало велике військо.

Пан Іван іде, коника веде,

Хвалиться конем перед королем;

Нема в короля такого коня,

Як у нашого пана Івана…


Пісня звучала журно, тож здивувався Івашко, чому печалуються гуслі, мов жебрацька ліра. Він згадав ім'я гусляра, підбадьорив: «Веселіше, Арсене», Арсен, дивлячись убік, тихо водив пальцями по струнах.

Хвалиться стрілов перед дружинов:

Нема в короля такого коня,

Як у нашого пана Івана,


— співав Арсен, а в голові замугичилася Лазарева жебранка, почута нині на ринку: «Ой брате мій, брате, сильний багачу, создай мені хліба і солі», а їй завторували слова волокитного отамана: «Я ж рівня тобі…»; Арсен стрепенувся, пальці забігали скоріше по струнах, щоб заглушити глуз:

Хвалиться луком перед гайдуком:

Нема в гайдука такого лука…


Розпогодилося Івашкове обличчя, бо сподобалась йому бравура, що зазвучала в пісні, складеній мовби для нього, та знову затужила мелодія, і подумав боярин, що цей гусляр добре грав би на весіллі, бо там і туга, й веселість потрібні.

І туга, і веселість… Чого більше буде в його дочки на весіллі? Жура заволокла бояринові очі: тисячі людей, сотні ланів землі йому належать, а по правді — нічого в нього немає, крім Орисі, і ту мусить віддати, не питаючи її волі; мусить віддати за сина можновладного судді Давидовича, щоб з'єднати собі його в союзники, бо тяжка війна гряде, а Давидович за гріш готов і чортові душу продати… Ні, не туги, її досить буде потім, веселощів треба на Орисиному весіллі; Івашко вийшов із–за столу, підступив до Арсена й мовив:

— Ти грав уже в мене, Арсене, я пам'ятаю. То запрошую тебе з братією до Олеська на Стрітення: гратимеш моїй дочці на весіллі. — Він вийняв дукат і подав гусляреві. — Ось тобі завдаток.

Арсен перемінився на обличчі й відступив. Ще дужче здивувався Івашко: диви, який гордий, — дуката не приймає. Він сягнув у полу жупана і вийняв гривню.

— Спасибі, пане ласкавий! — підбіг хлопчик–танцюрист, що служив у скоморохів і за міхоношу, схопив гривню і за дукатом простягнув руку, та вже дукат упав у широку кишеню боярина. — Спасибі, пане славний! І не турбуйся, приїдемо на самісіньке Стрітення, а то ще й скоріше, бо ж ми де пиво п'ємо…

— Замовкни, кутерного! — прикрикнув Арсен на хлопця і сам злякався свого крику. Що скаже товариство, коли він відмовиться від такого заробітку? Треба погодитися, треба раніш, до Стрітення, в Олесько прийти… — Боярине, — він наставив перед Івашка гуслі, — чому сховав дукат? Ми прийдемо до вашої милості й до дочки вашої милості, кинь дукат, щоб струни відізвалися!

Івашко пильно глянув на Арсена, поволі сягнув у кишеню жупана і пожбурив дукат на гуслі. Загомоніли струни, і наче сама, бо й не водив гусляр пальцями, і губи його ніби й не розтулялися, — проталаніла пісня, якої скоморохи ніколи не співали:

Кому повім печаль мою,

Кого призову к риданію…


— Хто там скиглить? — крикнули разом Свидригайло й Гольшанський. — Дайте їм вина або проженіть до ста бісів!

Їх викрик заглушили дударі, і гусляр заскородив дрібної, хвацько підморгнув до вельмож:

Я на бабі ніц не страчу,

Продам бабу — куплю клячу.

Кляча здохне, я облуплю,

А за шкуру панну куплю!


— Отак, отак! Грайте, музики, пийте, панове! — вигукував сп'янілий Свидригайло. — До ранку веселіться. Блазня, блазня покличте! Де мій Генне?

— А навіщо мене кликати, коли я тут! — викотився з–під стола Вітовтів трефніс, перевертаючись через голову. Він вискочив на стільчик і, трусячи дзвіночками на ковпаку проголосив:

— Я тут найбільший пан! Чому, чому? — тицяв пальцем на вельмож. — А тому, що король має одного блазня, а я вас усіх, мосціпани! Ви хочете сказати, що я ледащо? Тоді — хто ви, коли я так само їм, п'ю і домагаюся плати?

Свидригайло схопився, крикнув:

— Ти що, не був там, Генне?

— Бу–у–в, бу–у–в! — заскиглив трефніс. — Яке нещастя: весілля без музик, старе збіжжя без мишей, Литва — без короля! Грай, гусляре, сумної, плач разом з нами! — Генне кинувся до Арсена, вхопився за його шию і повис на руках.

Гусляр з огидою вивільнив себе од блазня.

— Одвірний! — гукнув Свидригайло. — Виганяй усіх непотребних!

У ту мить відчинилися двері, на порозі став споряджений лучник.

— Князю Свидригайле, — доповів він. — Великий князь Вітовт велить тобі збиратися у дорогу.



Розділ третій

ОСТАШКО КАЛІГРАФ


Першими покинули Луцьк жебраки і скоморохи. Не до веселощів панам, коли вони збираються у дорогу, і не діждешся тоді від них подаянь. Вдома — у палацах і замках — музика до солодких гріхів спонукає, а ялмужна душу від них очищає; у гостях бенкет не обходиться без музик, щедрість же засвідчує про багатство вельможі. У дорозі треба жити стримано, бо найдрібніший гріш може стати в пригоді.

За валом Арсен з братією набрели на жебрацьку юрбу. Відсахнулися убік музики, бо з брами валив натовп — купці, міщани, шляхта, — тож могли б помислити ті, які вчора раділи скоморохам, а погорджували прошаками, що між ними, бродячими людьми, і різниці немає. Арсен ждав, поки ватага старців поплентається до моста на Стирі, але отаман жебраків, одноокий і без правої руки, знову підійшов до гусляра і мовив:

— Чого гордуєш, отроче? Хіба ти не жебрак у сильних світу цього? Чи не ти взяв учора дуката з рук князя, а потім співав пісень, яких вимагав князь, а не тих, що їх душа твоя жадала? Ви чесна братія, а ми черви. Ви граєте, бо в кожного по дві руки, танцюєте, бо на двох ногах стоїте, та ти вчора за Івашковою красунею он як приглянувся, бо маєш двоє очей. А відітни вам ноги, руки, вибери очі, то й підете по людях із жебрацькою торбою. Бо з таких самих гараздів, як і в нас, ходите по світу. Ти не коли мене зневажливим поглядом і не напускай на нас з прив'язі ведмедя, а послухай… Глянь, — отаман показав на двох сліпців з червоними ямами замість очей, — такими їх випустили хрестоносці з полону, це польські земляни з–під Познаня, за короля воювали. А цей, — отаман ткнув пальцем на старезного діда, — коломенський, за князя Дмитрія віддав обидві руки на Куликовому полі. Я ж скалічів під Грюнвальдом, ми з Івашком разом у битву йшли, тільки один за Грюнвальд дістав Рогатин, а другий — Лазареву суму. Вас урятував Бог від каліцтва, але не від жебрацтва. І жебри ваші не думні…

— Згинь звідси, старче… — з просьбою у голосі сказав Арсен. — Чого ти хочеш від мене?

— Щоб не гордував нами, — сиротами, старими ратниками, зубожілими хліборобами — і не тягнувся до тих, хто нас такими зробив. Добрий, певно, єси, а злим можеш стати. Шкода мені тебе… Ти побачив учора ницих обманців, злочинців, пияків, які повзли до ніг Свидригайла, і назвав нас усіх щурами підвальними. А хіба серед вас немає таких, які повзають біля стіп вельмож, тільки не на снігу, а по начищених підлогах?

— Ми з блазнями не водимося, діду…

— І ми із злодіями не ходимо в одній ватазі. Глянь, немає їх — дурисвітів з мальованими язвами, подалися туди, куди йтимуть панські кортежі, меркаторії[13] облягатимуть. Але вони — із нас, так само, як блазні — з вашої кумпанії. За лакомство так легко стати… Та хіба ти вчора не потішав бояр і князів разом з Генне?

Старець хрипко засміявся, вишкіривши пеньки зубів.

— Ходи разом з нами, — сказав, — на наші чесні заробітки…

Арсенові очі заяріли, він у нестямі підвів руку, щоб ударити старого, але затримав кулака: біла старцева борода кучерявилася аж до пояса, і був він схожий на біблійного святого.

— Хай Бог тобі простить за те, що на каліку замахнувся, — прошепотів жебрацький отаман, — я зла не запам'ятаю. Коли біда тебе постигне, шматком прошеного хліба поділюся…

Кивнувши ватазі високим ціпком, він пішов попереду, правий рукав сірячини метлявся на ходу; за ним побрели сліпці, підвівши голови до неба, подибав високий, мов обчімхана від гілок тичка, безрукий дідуган, більше десятка калік побрели дорогою до мосту.

Мовчала скомороша братія, довго дивився Арсен услід жебракам, у душі відтавала лють, переливаючись у терпкий смуток.

Із задуми вивів його веселий передзвін: з брами стрімко виїхали залубні, запружені парою гнідих коней. Спинами до візника сиділи боярин у бобровій шубі та дівчина у білому кожусі й гарячій шалевій хустині.

Орися побачила Арсена і, простягнувши руку, скрикнула:

— Гусляр! Гуслярі, тату… — стишилася знічена.

Та Івашко Рогатинський, заглиблений у свої думи, не чув доччиного вигуку.

Осташко вертався Бродівською дорогою до Олеська. Першу ніч заночував у корчмовому заїзді біля Жидичина, а вранці пішов далі. Почував себе до краю втомленим і скрушно думав, що закінчились, напевно, для нього світові мандрівки, хоч віком він і не старий.

А перша випала йому навесні 1412 року. Тоді–но польський король Ягайло у своєму католицькому запалі перед гнезненським примасом і краківським єпископом перевершив сподівання своїх душпастирів. Він наказав викинути з перемишльської православної кафедральної церкви руські гроби, посвятив її в католицьку і, прибувши до Львова, призначив католицьким архієпископом Яна Одровонжа.

Вчинивши таке богоугодне діло, король вирушив у Городок на лови, а львівський і руський староста Пйотр Одровонж, брат архієпископа, виселив за межі міста цехових майстрів — тих, які не захотіли хрестити своїх дітей у костьолі.

Серед них опинився і дзигармістр Онисим, батько Осташка. Притулився він з багатолюдною сім'єю у напіврозваленій халупі на Підзамчі. Батько й сини ходили на заробітки то до млина на Збоївськах, то до осадників у Замарстинів і Голоско, мама із старшими доньками мила посуд у корчмі «Брага» біля Татарської брами, менші дівчата простягали руки на папертях костьолу Марії Сніжної та Онуфріївської церкви. Врешті найстарший Осташко, хлопець хирлявий, та до наук спосібний, покинув злиденний отчий поріг і подався в європейські землі шукати щастя. Було тоді йому за двадцять.

Пішки дійшов до Кракова, звідти — то як купчин, то як ремісник — до Вроцлава і Магдебурга, набирався знань у цехових та гільдійських школах. Нарешті прибився до Праги. Дізнавшись, що тут існує alma mater, в якій вчаться юнаки з усієї Європи, з боязню постукав у двері Кардового університету. Ректором був тоді Ян Гус.

Осташко слухав лекції в Ієроніма Празького, проповіді Гуса у Віфліємській каплиці. Отримав звання магістра вільних мистецтв у той рік, коли в Констанці палало вогнище. Потім разом з празькими гуситами сидів ув'язнений у міській ратуші. 1420 року серед тисячі пражан зустрічав переможця над хрестоносцями — сліпого Яна Жижку, який одне око втратив під Грюнвальдом, а друге в битві з німецькими лицарями на Вітковій горі. Тоді пішов Осташко за скорописця до загону Зигмунта Корибута, посланого на допомогу гуситам великим князем Литви Вітовтом. Звідки міг знати Осташко, що Корибут помагатиме празьким патриціям? Тож коли таборити вигнали Зигмунта з Чехії, викривши його змову з папою Мартином V, мусив повернутися до Львова й Осташко.

Нікого з рідних не застав на Підзамчі — роком раніше мор спустошив Львів, а з халупи й сліду не залишилося. Тож пішов Волинським шляхом навмання і на другу ніч зупинився в Олеську.

…Дорога обезлюднилась ще вчора. Куди йому, Осташкове за кінними та й пішими теж. Кволість в'ялила його все більше й більше, він вряди–годи приставав і вдивлявся у сиву імлу, чи не видніє де село, щоб попроситися до хати, бо вже несила йти. Та над білим рівним полем лише кружляло гайвороння і вітер свистів у гіллі тополь і в сухому стеблинні, що стирчало над шкірою снігу.

— Чорне гайвороння на Русь, — простогнав. — Де наш Жижка?

І, наче у відповідь, зателенькали позаду дзвіночки. Він оглянувся і зупинився. З синього туману вихопилися запряжені парою гнідих коней залубні. Вони шугнули повз Осташка, та, видно, помітив його чоловік, що сидів у санях, закутаний бараницею. Він гукнув до візника:

— Стій, Гарасиме! Поглянь, чи то не Осташко плететься он, мов сновида.

— Таж він, — відказав візник, зупиняючи коней. — Я його зразу впізнав, але ж не підбирати вашій милості по дорозі всіляку голоту.

— Голота голотою, а грамотій у нас один, — мовив Івашко і помахав Осташкові рукою.

Осташка в Олеську знали всі. Він появився кілька років тому, а звідки — городяни не відали та й не цікавилися: багато ж люду — торгового, ратного, жебручого — мандрувало битим шляхом, що проліг з Угрів на Волинь. Осташка добре знали, хоч жив він далеко за кресом города, на узбіччі Білої гори, і називали його Каліграфом, бо умів він писати по–руськи, по–польськи й латиною: його послугами користувалися путні бояри, ленна шляхта, купці, цехмістри і навіть староста Олеського замку Івашко Рогатинський давав йому на перепис грамоти.

— Сідай, Осташку, — боярин зробив місце біля себе. — І який тебе люципер носить у таку стужу? Ще закостенієш десь по дорозі… Невже ти думаєш, що без тебе не відбувся б конгрес на Волині?

— Хай Бог віддячить вам, боярине, — всівся Осташко скраєчку біля старости, і коні рушили. — Я вже справді з ніг падав… Кепкуєте собі з мене, пане Івашку, бо маєте думку, що тільки ратні люди вирішують долю поспільства…

— А ти думаєш, що літописці — теж? То має щастя наша поспільність, що я затримався учора в маєтку Давидовича біля Шепеля. У свата мого будучого… судді нашого… — Івашко сказав це з притиском, наче не бажав зайвих розпитувань, помовчав, потім додав тим же жартівливим тоном: — Бо якби не наздогнав тебе, то ти б і закоцюб…

Осташко глянув на Орисю, закутану бараницею, вона прокинулась і дивилась на батька синіми холодними очима. Здивовано зиркнув на боярина.

— Дочку свою за сина Давидовича віддаєте? — перепитав.

В Івашка невдоволено поморщилось чоло, Каліграф знітився і чемно вклонився Орисі:

— Щасти тобі, дівчино…

Вона промовчала, тільки перевела холодний погляд на нього, і згадався Осташкові скоморох Арсен і його слова: «А ми де пиво п'ємо…»

«Невістка Давидовича. Аякже… Вона дочка боярина. А ти, Арсене, і далі питимеш у багачів пиво, не знаючи того, що воно відібране від тебе і подане тобі як милостиня. Ти і в Давидовича питимеш, коли покличе, і не пектиме тобі ялмужна, хоч, може, десь і сплесне на твоїх гуслях плач. Плач дитини, яка не знає, що її болить. Болить–бо тільки усвідомлений біль. І будеш дивитися на цю Орисю чи на іншу — не гідний її любові скоморох, який грає на бенкетах у вельмож. А бачив же я, бачив шпільманів[14] з псалтеріонами в руках, які йшли попереду Жижки на Кутну гору, де було розгромлено військо Сигізмунда! Де наш Жижка?»

Осташко позирав на боярина: чорні вуса і борода окреслили міцні м'ясисті губи, з–під кущистих брів дивилися у простір темні очі — видно, дочка у мами голубизну взяла, — про щось думав Івашко: упертість і сила зібралися у погляді й на стужавілому обличчі. І згадався Осташкові Свидригайло, якого бачив учора, — була подібність в обличчях цих двох мужів. Свидригайло — наш Жижка? О, ні… Він — ображений Ягайлом і Вітовтом литовський князь. Тому лютий. Болить йому булава, до якої ще не дотягнувся, а не українна Русь. Де той, який сперся б на лють Свидригайла, але усвідомився русинським болем? Може, ти, Івашку Рогатинський? Але ж ти родичаєшся і береш собі в перші дорадники Давидовича — здиру, який неправими судами нагарбав маєтків по всій Червоній Русі.

— Про що думаєте, боярине? — спитав Осташко.

— Рать буде, — відказав тихо староста. — Буде остання рать.

— Ви ж до весілля готуєтеся, пане Івашку, а не до раті.

— В'їдливий ти, Каліграфе. А мені потрібна підтримка Давидовича. Ти цього не розумієш…

— А люд піде за нього воювати?

— Люд, люд… Отара йде за вожаком… А ти, ти що робитимеш, коли почнеться? Писатимеш і далі свій літопис?

— Писатиму.

— Навіщо? Кому який хосен з того писання?

Осташко довго мовчав, а потім заговорив:

— Ішов убогий пілігрим на прощу крізь гірські нетрі, посковзнувся і впав у яскиню, звідки виходу не було. Наступила зима, замерзали на льоту птахи, мороз добирався до серця пілігрима, холодний сон склеплював його повіки. І тоді, коли вже й рушитись не міг, він побачив соболя, який проскочив неподалік нього у вузьку ущелину і зник. «Є вихід! — вигукнув пілігрим. — За три кроки від мене!» І замерз на лютому морозі, і слова його замерзли теж.

Надійшов тою дорогою другий пілігрим, і настигла його така сама доля. Близилось до весни, та не було жодної надії вийти звідси. Зм’як сніг, пожуркотіли струмки, і розмерзлися слова загиблого. Почув їх другий пілігрим, знайшов за три кроки від тліну ущелину, вийшов на волю і заспівав пісню во славу своєму попередникові, який залишив йому дороговказ, хоч сам ним і не скористався…

— Мудра притча, — сказав Івашко. — Тільки віщуєш ти нею нам не перемогу, а смерть.

— Мертві сраму не імуть… Та прокладеною дорогою, хоча б початком її, підуть інші.

До Олеська добралися надвечір. Візник зупинив коней перед валами на передмісті за Брамою. Осташко подякував старості і подався протоптаною у снігу стежкою на Циків, за яким бовваніла Біла гора. Зупинився біля воріт Галайди. Зайти б до приятеля — якби не Галайда, хто знає, де жив би тепер Осташко. Але тихо було на подвір’ї, — нема, певне, господаря дома, Галайду чути на все передмістя, коли він за роботою.

…Тоді, коли Осташко вперше опинився в Олеську, він перейшов уздовж незнайомим містом від Пушкарні до Брами і, не наважуючись пускатися в дорогу під ніч, попросився на нічліг до кушніра — той саме розвішував готові кожухи на подвір’ї.

«Заходи, заходи, заночуєш у Галайди!» — загалайкав кушнір з видубленим, немов юхт, обличчям. Він запросив подорожнього до хати й без кінця теревенив: за якусь годину Осташко вже знав усе про Олесько. Передусім дізнався, що ота велика калабаня посередині міста названа Галайдовим морем на його честь. Це колись, збувши добре кожухи на ринку, так напився, що, йдучи додому, забрів у калюжу і верещав як на пуп: «Рятуйте, хто в Бога вірує, у морі тону!»

«Що за твердиня он там, на горі? Понад сто років їй… Кажуть, ще за Юрія Тройденовича, князя галицького, збудували сей замок, а коли його отруїли в Луцьку, захопив фортецю Любарт. Ну, а потім з рук до рук. Були там ляхи й угри — хто не був. Слава Богу, Вітовт посадив у замку руську залогу, то й нам легше…»

«Про магдебурію питаєш? Ні, ще не запроваджена, проте й тут дає себе знати шляхетська хартія, яка прирівнює ляха до пана, а русина до хлопа… Але хто ти такий і що робити вмієш?»

«Зі світу я, добрий чоловіче, — відказав ухильно Осташко. — А вмію писати».

«Е–е, та це маєтність! — вигукнув кушнір. — За таким умінням і волосним суддею станеш. Залишайся тут, мандрівниче, коли ніде роду не маєш. Не пропадеш. У місті, правда, людно, але на Вороняках, сам бачив, опустіла одна хатина. Я поведу тебе завтра».

…Не чути Галайди — п’є десь загарливець. Осташко ще постояв трохи і подався у бік гір.

На схилі Білої гори, що на Вороняках — горбатому подільському хребті, який розігнав текучі води на північ і на південь, — притулилася хатина Осташка.

Крізь мале віконце видно увесь Олеськ. Перед залучиною валу, що проступив темною дугою над сніговою завією, втопилися у зацвілих інеєм садах Теребіж, Циків і Волуйки; за валом, що наїжився частоколом і низькими баштами, мріє гостроверха ратушева вежа, до ратуші підсунувся прямокутний майдан. То ринок, двічі на тиждень галасливий; поблизу ринку, в самій середині міста, блищить льодяним дзеркалом кругле озеро — Галайдове море. В різних кінцях города із гущі домів та склепів вистрелили бані трьох дерев’яних, критих ґонтом церков, а далі, аж за північним валом, ледве видніють заолеські села — Юшковичі, Ожидів, Кути, що принишкли на молочній рівнині.

На схід від міста, на віддалі гарматного пострілу, звелася з рівнини до неба Лиса гора, увінчана овальним замковим муром і високою гранчастою баштою. До замку крізь непрохідні влітку болота, що киснуть над гнилою Ліберцією й кожушаться рідким вільховим лісом та чагарями, ведуть дві обсаджені липами дороги: зі сходу — до Бродівської брами, із заходу — до Львівської. Перед нижнім валом дороги обриваються звідними мостами, що зяють, немов відкриті пащі турів.

Тяжко добратися непрошеному до Олеського замку, в якому міцну залогу тримає Івашко Рогатинський.

Осташко сидів біля віконця, дивився, як обкутується замкове громаддя синюватим смерком. Звечоріло вже, погасли світелка, сивою пеленою закрилося місто, тільки замкова башта чорно бовваніє і чутно, як перегукуються вартові.

Меркнуть у темені обриси Олеського замку, фортеці, що стоїть посередині ланцюга, який закайданив Галицьку Русь від Кам'янця по Холм. А в ньому господарем Івашко Рогатинський — ратоборець з сильною рукою.

Осташко відійшов од вікна. Хукаючи з холоду в руки, присів до столу, на якому стояв каламар з тростиною і лежав папір. Засвітив свічку.

«А що я повинен робити, коли моя зброя — не меч, а трость?»

«Давид, сідаючи, клав персти на живії струни, ми ж беремо трость скорописну, чорнило і папір і кладемо письмена…» — згадався Осташкові біблійний вірш.

«А на більше я не здатний… Що вдіяти можу?

Та я знаю: кожен стільки винен своїй отчизні, скільки він може дати їй при його здольності й умі. Слабі в мене ноги, не втримають у стременах на дикому огирі; м'яке в мене серце — мліє воно, коли побачу живу черлену кров; нікчемне моє тіло — загрузло б у землю під тягарем сталевого панцира; рука моя зігнеться мов лоза, коли б я спробував підняти булатний меч. Але дав мені Бог зіркі очі й бистру пам'ять, я постиг таємниці письма, і легка трость у пальцях дивно послушна моїй волі — гаптує вона те, що відчула моя душа і осмислив мій розум. Уся сила моя у трості скорописній. Тож коли я — не здатний ні до борті, ні до раті, ані до сохи — затрую для лакомства мережу думок своїх олжою, хай усохнуть три персти на десниці, які тримають трость, і хай забуду я таїну письма…»

Чутно, як перегукується варта на сторожових вежах нижнього замкового валу, дзвенять металом зброярі в зброярні, не сплять — готується до раті руська залога.

«Напевно, я нікчемою здаюся тим, що тримають напоготові списи, бердиші, алебарди й гаківниці. Та ніхто не знає того, що легка трость стає тяжчою від залізного келепа, коли виписуєш на папері слово, яке повинно увічнити діла нині живучих, яке повинно жити ще й тоді, коли на місці калюж крові зарясніють кетягами кущі калини, а поламані вістря списів переміняться у червоний пісок.

Зброярі нагострюють мечі і сушать порох у баштах, я ж розстеляю думки свої, з яких хочу викувати правдиве слово».



Розділ четвертий

ТРІСТАН ТА ІЗОЛЬДА


Широким світом ходив Трістан, шукаючи Ізольди Злотокосої.

Триста років сповіщали про нього і про неї французькі трубадури:

«Сеньйори, сеньйори! Чи не бажаєте ви послухати прегарну повість про любов і смерть?»

І голосили німецькі мінезингери:

«Слухайте, як у великій радості й печалі кохалися вони і як померли».

І плакали чеські шпільмани:

«Багато зазнали вони переслідувань і вигнань, але вбити кохання ніхто не міг».

«І померли вони разом од нестерпної муки — тіло з тілом, уста з устами», — заспівали й русинські скоморохи.

Широким світом ходив Трістан і приблукав на Галицьку землю.


Зима зустрілася з весною задовго до Стрітення. Вранці несподівано подув з Гологорів на Вороняки теплий вітер, наче прорвався враз з їх гарячої утроби. Півдня шугали білі стріли з Підлиського хребта на Гавареччину, яка багато днів проспала, засипана снігом, у глибокій вижолобині; до вечора сніг зм'як, мов глина у пальцях гончара, а вночі задзвеніли струмки. Вони наздоганяли один одного, збігаючи з горбів, зливалися і квапилися з обох схилів гір — котрі до Стрипи й Серету, котрі до Стиру й Бугу — розмивали кригу на ріках, й другого дня рушили до морів весняні води.

Ще позіхали гончарі в простуджених хатах, ціпеніла замерзла глина в купинах на подвір'ях, з горбатих холодних печей ще не встигла стекти торішня сажа, а вже протоптували до обійсть перші стежки десятники Давидовича, який розкидав свої маєтки по Олеській землі, мов струпи по тілі; гримали у двері, вимагаючи чиншу.

Суддя готувався до весілля.

Гончар Микита — він восени взяв собі із Шпиколосів, що біля Золочева, молоду вдовицю, родовиту гончарку, в якої пальці звивалися, наче в'юни, коли крутила на крузі масну глину, — Микита чекав весни, немов спасіння, і зрадів їй, такій ранній, бо, як то кажуть, з'їв русин головку маку і два тижні постить… Негучне весілля справив, але й не поминув жодного гончара з Гавареччини, то якраз вистачило йому всього літнього заробітку на брагу, а за жінчине прокапарили зиму.

Потекли перші потоки, а він уже визирав доброго сонця, щоб земля висохла і можна було б йому з жінкою витрутити через прикрий Підлиський хребет візок з горшками на ринок до Олеська, бо на шкапину ще не розжився.

Обоє з Марією знімали з настилу під стелею начорно випалені дзбани, горшки, миски, обтирали з них пил і в думці підраховували, скільки кіп вторгують на першому ярмарку. На подвір'ї почулися важкі кроки, повз маленьке віконце, затягнене вичиненим телячим кендюхом, майнула тінь, двері з грюкотом відчинилися, на порозі став тивун судді Давидовича — Мартин Скрибка. Микита добре знав його. Колись він дячкував у Підлиссі, а як попа прогнали за те, що п'яним виходив на амвон, Мартин, поблукавши трохи з довгою рукою, продав себе в неволю Давидовичу. Той шмагав його щодня нагайкою, бо не ладилася робота в лінивого, а потім суддя, побачивши, що пуття з нього не буде, поставив його наглядачем над чорною челяддю. На цій службі Давидович навчив Мартина справно орудувати шкіряною, в ґудзах, нагайкою — коли не бив Мартин, били його, а потім поставив тивуном на Гавареччині.

Микита стояв посеред хати, наче кола проковтнув: чого це Скрибка завітав такої ранньої річної пори, адже у кметів і ремісників усе повимітано в домах — і хліб, і гроші, та й на панщину ще не час гнати — сніг лежить на полях, а чинш платиться після жнив…

Марія, прочуваючи лихо, схилилася у пояс, ждала. Тивун гарикнув:

— Річний чинш плати, Микито!

— Змилуйтеся, Мартине, — аж тепер зігнувся гончар, чорні кучері впали на чоло. — Цілу зиму на ярмарки не ходив, у хаті й півгроша немає.

— Гривню, Микито! — крикнув тивун.

— Гривню?! Стільки ми ніколи не платили… Таж за гривню треба два місяці, не розгинаючись, у полі робити, кабана вигодувати… Що за біда лучилася у пана судді, що він…

— Не біда, а весілля! Пан староста Івашко дочку за суддівського сина віддає.

— Ов–ва! — сплеснув руками Микита, і зла посмішка пробігла по його смаглявому лиці. — То мусить відкласти свайбу до осінніх м'ясниць, коли так бідно в нього діється. Гончарі теперки не годні скластися навіть на бочку пива для пана судді.

— Пащеку розкриваєш! — Скрибка вихопив з–за халяви нагайку і потряс нею перед носом Микити.

— Гей, чоловіче добрий, — схопив гончар тивуна за руку, аж хряснуло в зап'ясті, — я тобі не закуп і не каланник… Я тобі не татарин–невільник, — добродушне обличчя гончаря наливалося люттю, — щоб ти замахувався на мене, мов на раба… Чинш панові судді справно заплачу, хай тільки–но стежки підсохнуть, щоб вибрався на торги.

Лице гончара знову подобріло, він відпустив тивунову руку, той відступився і, розсерджений за зневагу, розмахнувся нагайкою. Марія прискочила до Скрибки, і нагайка стьобнула її по обличчі, залишивши скісний пруг від вуха до уст.

Зойкнула жінка, оскаженів гончар, схопив, що перше потрапило під руку — двоухий дзбан, — і розкришив його на голові тивуна. Той упав на коліна, потім на лікті, і, обм'яклий, простягнувся на підметеній долівці.

Марія залементувала. Микита нагнувся — тивун не дихав.

— Я убив його, — сказав спокійно і почав для чогось складати черепки з розбитого дзбана. Потім глянув на жінку і повторив уже зі страхом у голосі: — Я убив його…

Микита поскладав черепки на лавицю, узяв тивуна за ноги й виволік на подвір'я, потім вернувся до хати, витер об холоші долоні й мовив до жінки:

— Ти чекай мене… Роби горшки, продавай, а я… Я піду до старости Івашка, поки Давидович не посадив мене в казнь. Розповім йому все. Кажуть, він справедливий чоловік, та й суддя йому підлягає.

Двір Івашка Преслужича–Рогатинського стояв окремішньо від міста неподалік замку, за нижнім валом. Високий частокіл, що обгородив дворові будівлі, сходився з обох боків до залізної брами — парадного входу. Біля брами стояв озброєний стражник.

Гончар Микита крадькома, ніби вже всі в місті могли знати, що трапилося, пробрався до брами й легко прочинив її. Стражник загородив йому дорогу алебардою.

— Я до його милості боярина, — промовив Микита тремтячим голосом: до нього дедалі чіткіше приходило усвідомлення кари, яка його чекає за вбивство тивуна, але іншого порятунку, як признатися у всьому старості, не міг придумати. Про втечу й не помислив, бо куди втече, коли іншого світу поза Олеськом і Гавареччиною не знає; чекати дома, поки прийдуть за ним, було ще страшніше. Він повторив: — Я до пана старости Івашка Рогатинського.

Стражник пропустив: державець олеського ключа, коли бував удома, приймав усіх — від багатих землян до найбіднішого волочебника. Зате в замку не допускав до себе нікого з посполитих.

Микита зайшов до вітальні, обвішаної зброєю та вистеленої кабанячими шкурами, і довго чекав. Врешті із хоромів крізь бокові двері увійшов бородатий чоловік у повісм'яній вишитій сорочці. Гончар упізнав у ньому старосту і впав на коліна.

— Встань, — мовив Івашко. — Я не король. Кажи, чого просити хочеш. Чи мо', накоїв що?

— Я тивуна… тивуна гаварецького, що від судді Давидовича… Мартина, которого Скрибкою прозивають, нині… убив, — простогнав гончар.

— Убив?! — Івашко аж присів на лавицю, з подивом придивляючись до мирного широкого обличчя ремісника, який, здавалось би, і мухи не здатен роздавити. — Як — убив?

— Горшком, ваша милосте…

Івашко прикусив спідню губу, що затремтіла від сміху, і допитував далі:

— За віщо ти його убив?

— Я не хотів… Він чиншу жадав, на переднівку — чиншу цілу гривню, бо суддя весілля синові справляти має, а в мене й півгроша не знайдеться — на своє весілля восени геть усе витратив… Він ударив мою жінку нагайкою по лиці, а мені Бог тяму відібрав…

Івашкове обличчя спалахнуло червінню. Злість на скнарість Давидовича змішалась з гнівом на непокірних підданих, до того ще й лихе передчуття стривожило душу: смерть напередодні весілля, яке має відбутися післязавтра, нічого доброго не віщує. Він сказав жорстоко:

— Убієн будеш за вбивство.

Плечі в гончара опустилися, впала голова на груди.

— Вивести його! — гукнув Івашко до одвірного.

Втім, у дворі почулися чоловічий і жіночий голоси, якесь дивне хихотіння. Івашко вийшов на поріг. Біля брами стояла молода жінка в хустині, зсунутій на потилицю, й сардачку, вона тримала за руку тивуна Скрибку. Одне око в нього запливло синьою пухлиною, а він блаженно сміявся і повторював одне й те ж:

— Я інклюзник! Я інклюзник…

Жінка покинула тивуна й підбігла до боярина.

— Не карайте, не карайте мого Микиту, чей же не вбив він нікого, — залебеділа. — Тивун живий, дай йому Боже здоров'я. Живий, тільки сміється…

— Я інклюзник, — переконував тивун стражника. — Дам тобі один грош, а мені вернеться десять… Я навчу пана суддю, як робити з гроша інклюз, і він назбирає синові на весілля купу срібла. Я чорта поцілував, а на Cyca плюнув, я навчу суддю, як на Cyca плювати…

— Відведіть його в казнь, хай там посидить, поки отямиться, — звелів Івашко. — А цього, — показав на Микиту, — до замку, в татарню!


Орися чула все.

Вона сиділа у дівичнику й вишивала нелюбові весільну сорочку. Знала давно, що не має волі, хоч батько її безтямно любить. Сказав колись: «Королі з королями, бояри з боярами, смерди із смердами. Анну Ярославну видали за французького короля, Ядвігу за Ягайла — чи їх хтось питав про любов? Ти ж вийдеш за Адама Давидовича, бо мені з його батьком Олесько тримати». Знала, що нема її волі, і звикала до рум'янощокого Адама, який приходив до неї двічі на тиждень і водно теревенив про те, скільки в теребовельському маєтку, який буде належати йому, ланів, скільки челяді чорної — парубків, і челяді білої — жінок, скільки служб тяглих людей, а скільки бортників, риболовів і сторожів, сокольників, бобровиків, конюхів, лісничих, бондарів, ковалів і теслів.

Слухала і знала, що все це буде належати їй, і поволі зживалася з цією думкою. Лякали її тільки блідо–сірі, прозорі, аж безбарвні очі жениха, в яких сиділи причаєні цяточки зіниць; ті зіниці дивилися на неї колюче, немов цвяшки, і ніколи не теплів, не каламутився і не хмурнів колір довкола них, бо ж його й не було. До всього звикла, а до Адамових очей звикнути не могла. Проте покірно готувала себе до заміжжя.

Аж той гусляр — з карим, густим, немов смола, поглядом відкрив їй зовсім інший світ, попри який сама ходила досі, минаючи його стороною, навіть не гостюючи в ньому. Світ сотень, тисяч людей, котрі мають свої біди, втіхи, радості, смуток, а тому й очі в них цікаві й напружені, теплі або смутні, бо чогось вони шукають, щось знаходять чи втрачають, і ніхто їм не підносить готового, такого, що не забарвлене ані смутком утрати, ані радістю знахідки… А той гусляр перший діткнувся її, бо Адам навіть не сідав близько, а той гусляр, шалений, сильний, впився до болю в її уста, хоч вона просила легкого цілунку, і Орися втекла тоді з тим болем, а він мучить її вдень і вночі солодким чеканням і гріховними снами…

Орися чула все. Вона припала до вікна, коли у дворі божевільний тивун нахвалявся навчити суддю, як роздобути срібла на весілля синові — який сором, люди сміються, а вона піде в той дім, — не знала, за що її батько посилає у татарню мужика, але зрозуміла, що через Давидовича. Кинулась до дверей, та відчинити їх не посміла…

Коли спорожнів двір і коло брами залишився тільки стражник, вона одяглася і, не сказавши батькові ні слова, пішла на цвинтар до могили матері, що виросла два роки тому біля каплиці святої Катерини.

…Широким світом ходив Трістан і приблукав, вродливий і сумний, на землю, де жила його Ізольда…

Текли весняні струмки поміж горами, а Орися молилася на могилі матері словами, які прийшли до неї нині самі — не з церкви і не з псалтиря, а від дівочої тривоги:

— Нагрішила я мислями, Боже, Боже, — нема волі моєї. Чиста водичко–ярданичко, обмиваєш гори, коріння, каміння, обмий і мене, грішну Орисю, від усякої мерзи і пагуби, аби–м була така чесна і велична, як весна, аби–м була така красна, як зоря ясна…

Арсен зупинився біля цвинтарної огорожі й дивився на дівчину в білому кожушку й шалевій хустині, що вклякла на мокрий сніг перед могилкою. Упізнав по одежі, пригадав собі кожну рисочку її обличчя, проте й тепер не міг ніяк усвідомити, що вона і та боярівна, задля якої прийшов до Олеська із скоморошою братією, щоб грати на її весіллі, — одна й та ж людина. Тепер засумнівався ще дужче, бо чого ж би донька Івашка, якій завтра прийдуть дівчата сплітати вінок, клячала сьогодні на цвинтарі, мов сирота. То зрадів: обдурила його Орися, назвавши себе боярівною; він тихо відчинив хвірточку, підійшов і став за спиною дівчини, не сміючи переривати її молитву.

— Не спускай на м'я, Господи, гріхів з ласки своєї святої, — гаряче шепотіла дівчина і враз стрепенулася, почувши за спиною чиєсь дихання.

Схопилася, оглянулася, тихо скрикнула:

— Арсен?

Він узяв дівчину за почервонілі від холоду пальці, вона не віднімала рук, дивилася на нього й похитувала заперечно головою, не вірячи, що бачить того, проти якого молитву складала, щоб не приходив у її думки ні вдень ні вночі, бо нема її волі слухати свого серця, — то чому він тут, перед нею, наяву, чого прийшов, кого шукає?

— Звідки ти тут узявся, Арсене? Навіщо?

— Ми ж не минаємо, Орисю, ні малих, ні великих міст. Мандрівний люд народ потішає, потіхою на хліб заробляє. Ми теперки в олеській корчмі пиво п'ємо та чекаємо Стрітення, щоб провести з музикою до шлюбу дочку Івашка Рогатинського…

— Дочку Івашка? — зойкнула Орися. — Чому — ти?

— Боярин ще в Луцьку запросив. Але признайся, дівчино, що здурила тоді мене, що не тобі завтра вінок на голову покладуть, не тебе позавтра під плач моїх гуслів завиватимуть. Скажи, що та інша буде, не ти…

— Та інша буде, Арсене, — наче вітром шелеснуло.

— А ти чия?

— Твоя була б, якби моя воля…

Вона дивилася в його очі, в яких мінилися всі кольори світу, збудженого нині весною, зникли з пам'яті бліді, мов пліснява, з зіницями, як вістря голок, очі її жениха. Орися подалася уперед і відчула, як її губи обгорнула спека, як м'якли вони, розтавали і розпливалися у гарячому солоді. Був день, і серед дня коївся несусвітний гріх: наречена за день до вінчання цілувала весільного музику…

«Сеньойри, сеньйори, чи не бажаєте ви послухати пісню про кохання…» — дзвеніли скомороші гуслі. «Рано–вранці каплиця відтворена, рано–вранці кровиця розілляна, Боже, Боже, хто кровцю пролив…» — голосила якась дивна пісня на цвинтарі.

Арсен одірвався від Орисиних вуст. Вона була така прекрасна, що самому стало страшно за себе перед її красою, і здалося тоді йому, що він — не він, бо чи ж могла б його, бродячого скомороха, покохати найкраща у світі дівчина?

— Ти Івашкова донька?

— Дві в нього доньки. Одна тебе нині цілує, другій завтра гратимеш на весіллі. Одна йтиме крізь нетрі й болота весь вік за тобою, друга з нелюбом у білу постіль ляже…

— Ходи зі мною у світ, Орисю…

— Ходи зі мною у двір, Арсене…

— Залиш свого батька, дівчино…

— Покинь свої гуслі, музико…

Орися відірвалася від Арсена, відступила назад до огорожі, вийшла на дорогу й подалася — поволі, поникло. Потім зупинилася, повернулась.

— Розбий свої гуслі, Арсене. Не грай мені…

І пішла на той бік провалля, залишивши над кручею самотнього гусляра.


— Ось тобі дукат, боярине, — сказав на другий день Арсен Івашкові Преслужичу в його дворі: ще дівчата не сходилися на заводини, та вже біла челядь споряджала в дівичнику молоду.

Івашко, не розуміючи, пильно дивився на засмученого й від смутку того аж згорбленого гусляра. Переглядалися між собою скоморохи, знизуючи плечима.

— А ви відробляйте гривню, братове, я цим разом не буду за пиво честь віддавати.

— То йди собі, Арсене, від нас, — мовили дударі. — Нам давно з тобою тяжко. Відколи з Луцька пішли — і гроша доброго не перепало. Чомусь нудиш світом: то лазаря тягнеш, мов жебрак, то зовсім не хочеш грати.

— Сам знаю, що треба геть іти. Прощавайте…

Арсен підступив до побратимів, з якими обійшов півсвіту, обняв кожного і, поправивши гуслі на плечі, подався до брами. Але вернувся. Він підбіг до Івашка, що стояв серед подвір'я, усе ще не можучи збагнути дивної поведінки гусляра. Вклонившись у пояс, Арсен сказав тремтячим голосом:

— Не справляй весілля, боярине… Не віддавай дочки за поганого Давидовича. Ти ж батько…

— Так ось чого ти… Чи не за тебе віддати? — не стримав за зубами лютого крику Івашко.

І стишився, зів'яв, бо уздрів у цю мить тільки обличчя Арсена, а про його скомороший одяг, про його гуслі забув, і побачив у ньому себе самого, колишнього — молодого, вродливого, за яким пішла, не питаючи, хто він, красуня Параскева, і яка то радість, яке то щастя було в них, а що буде в Орисі з цим холоднооким Адамом, і чому б не… чому б не…

— Боярине! — схлипнув Арсен, дивлячись, як м'якне суворість батька. — Я люблю Орисю, і вона…

— Вона?! — сполотнів Івашко, втямивши, що ось тут, у цю хвилину, посмів скоморох просити руки боярської дочки — жебрак хоче стати його зятем? — Що — вона? — ступив до нього, стискаючи кулаки. — Іди ти… Іди, поки я добрий, поки собак з ланцюгів не спустив!

Служниці чесали молоду, вона дивилася крізь вікно і бачила, як ішов з двору похилий гусляр, по Орисиному лиці текли сльози, а губи ворушилися у вдячній молитві за те, що не обминула її, хай і коротка, мить щастя, що спізнала вона хоч присмак його, бо ж могли вони й розминутись…

На передмісті Арсен зустрів Осташка Каліграфа.

— Заболіло, Арсене, — сказав Осташко, вислухавши скомороха. — Добре, що заболіло. А куди помандруєш тепер?

— До Львова подамся.

— Не йди, парубче, у той Вавілон. Рать тут буде. Навіщо йдеш на той бік? Невже думаєш, що тільки мечами воюють? Гуслі — теж зброя. Хіба не болітиме тобі серце там, коли тут литиметься кров?

— За кого литиметься кров? За Івашка?

— За землю нашу. За віру православну.

— Немає у мене ні землі, ні віри, — змахнув рукою Арсен, обминув Осташка й подався Волинським шляхом.



Розділ п'ятий

НА ЗАДВІРКАХ ВАВІЛОНА


Досі серце ще не боліло. Ані тоді, коли ректор Ягеллонського університету заборонив схизматам проживати в бурсі, і Арсен у гурті жебручих спудеїв пішов співати «gaudeamus» попід вікна краківських міщан, ані коли залишав уранці нагріту тілом корчемної служниці тверду постіль в убогому меркаторії, ані коли пропив останній квартник і з чотирма такими, як і він, жаками в товаристві львівських малярів вирушив без гроша в мандри. Веселі то були часи! Де пиво пив, там честь віддавав і не залишався в боргу ні перед кривдниками, ні перед доброчинцями. Вся земля належала йому і кожну віру ісповідував.

А нині не стало ні землі, ні віри.

Він уздрів ув образі дівчини незнану досі чистоту і збагнув, що вона десь–таки існує на світі, горить чистим золотом, проймає світлом заскорузлі душі й нагадує людині про те, що природа їй обіцяла набагато більше, ніж дало життя. І ту чистоту поганять, і те світло гасять.

Ішов швидко, слух його переслідували весільні пісні, хоч їх ще й не заводили дівчата, прошпигували мозок звуки труб і дуд, хоч скоморохи ще не починали грати, — уявні співи й музика, під які сьогодні неминуче впаде заслона, яка назавжди сховає від нього Орисю, скупчилися навколо нього, мов тучні хмари.

Квапився, щоб устигнути подолати відстань, через яку не зможе наздогнати його справжній весільний гомін, бо напевно вернувся б і блукав довкола Івашкового двору, мов пес, і карав би себе красою молодої, і картав би себе за те, що зрікся товариства.

Аж коли минув Юшковичі й Ожидів і дорога вивела його в тихе поле, що рябіло чорними проталинами серед віспуватого снігового покриву, сповільнив хід і відчув, як з кожним кроком пройденої дороги наростає злість у серці і пригасає печія. Чув, що відривається назавше, від того життя, яким жив досі, — перегоріла посередині нитка, і вже розмотується новий клубок, і вже кличе до себе нове, незвідане, і буде Арсен у тому житті іншим. Яким — не знав. Ішов просохлим на весняному сонці Волинським шляхом і дивувався, що від люті глухне біль.

Ще тиснув душу щем, запах талої води пригадував йому олеський цвинтар: на засніженій могилі слід від дівочих колін, а перед ним — очі до очей — тепла голубінь, а потім дотик м'яких, мов мед солодких, губів; ще боляче стукали у мозок останні Орисині слова, а вже роз'ятрювала його душу злість на людей, які відібрали від нього те, що повинно належати йому, відібрали, не питаючи, заслуговує він на щастя чи ні, відібрали лише тому, що в нього весь маєток — гуслі за плечима, і він проклинав Івашка, який потоптав доччину волю, і Орисю, яка так покірно кинула ту волю під батькові ноги, і на Осташка, що то вдруге став йому на дорозі з напучуваннями, заяріла лють.

— «Рать буде… Гуслі — теж зброя…» — Арсен уголос перекривив Каліграфа. — А що ви луччого дасте мені, ніж маю, якщо б я і пішов з вами? Нині Івашко обіцяв собак на мене нацькувати, що ж — після переможної битви він, напевно, виконав би свою обіцянку. За віру православну… А яка для мене різниця, хто спускатиме псів з ланцюгів — католик чи схизмат? Рать за віру… А її, ту віру, давно подібні до вас розпродують за привілеї і герби, вимінюють за місця на магістратських лавах, програють по корчмах у кості. Та й скільки вас — Осташків та Івашків — спохопилися по воду, коли хата згоріла? З усіх боків ви вже оточені костьолами, тож змиріться, бо там сила, а вас жменька. Та ви ще не встигнете дзенькнути мечами, як вам на шиї надінуть колоди, і ви умить зречетеся тії віри. Швидше, ніж я… «Рать буде…»

Йшов швидко, розмовляючи і лаючись уголос — біль приглушувався, і жаль йому ставало за тим болем, який дав йому відчути, що й він людина. Але не щадив його — хай щезне: нитка перепалена і розмотується новий клубок.

Перед смерком минув млин осадника Зоммерштайна на Полтві і ступив на Краківське передмістя Львова.

«Плетуть вінок Орисі…» — ще раз зав'ялило в душі й стихло. Нові враження заполонювали Арсена: він упізнавав Старе Місто, в якому зупинявся кілька років тому, йдучи на Рогатин.

Лиса гора з руїнами Данилового замку ще видніла на тлі оранжевого неба, а Підгородця і Старий ринок, і костьол Іоанна Хрестителя серед густих лип уже сховалися в сумерки. Над самим Волинським шляхом високим підмурівком звелася паперть Миколаївської церкви — десь недалеко, тут, повинна стояти корчма «Брага», в якій майстер Симеон Владика та його челядник прощалися з Арсеном після довгої дороги з Кракова до Львова.

Арсен вибрався на підмурок, обминув жебраків — ті ще не розходилися, в церкві відправлялася вечірня — і звідти побачив високий з баштами мур, що оперізував Нове Місто. Того разу довелося його обійти, бо скоморохів не пропускали у Татарській брамі, завтра ж він заховає гуслі під полу каптана або в корчмаря залишить, а таки пройде, бо мусить відшукати мудрого майстра і друга Симеона Владику.

З–за кам'яних дувалів татарського кварталу спинався мінарет мечеті; Арсен згадав, що корчма стоїть трохи нижче. Був утомлений і голодний — «десь грають братове до віночка молодій», — хотілося напитися й забутись хоч на–трохи, бо в серці таки не вгамовувався щем.

Арсен ішов провулками, захаращеними камінням, покидом, сміттям, обминав дощані халупи і згадував слова майстра Владики: «Тут жила, кипіла й хизувалася теремами, храмами й замком славна столиця Лева. Це все, що від неї залишилося. Польський король Казимір спалив її дотла, а корону, трон, обшитий діамантами, клейноди, золоті хрести з церков, срібло, навіть мантію Лева вивіз до Кракова. Згарища залишив русинам, полоненим татарам, євреям, вірменам і сарацинам. Згодом усі проникли в Нове Місто — вірмени заснували свою єпархію, — тільки русини залишилися тут. Чому, питаєш? «Лядський то город», — сказали, забувши, що своїми руками його зводили, і на згарищах халупки будували, щоб тільки ближче бути до уцілілих від вогню своїх церков. Потім отямилися, з поклонами ходили до бургграфа, та було пізно. Лише кільком родинам малярів, ювелірів і ливарників дозволив патриціат поселитися на Соляній вулиці, яка нині Руською зветься. Бо кунштмістрів своїх у них мало. Там і я живу».

Арсен відтворив у пам'яті образ статечного майстра з чорною кучерявою борідкою, його поважну мову, і тиха радість напливала до серця гусляра: він завтра знайде старого друга і буде в цьому чужому місті не самотній.

У порожній корчмі блимали дві свічки: на шинквасі й на краю довгого стола. Арсен увійшов під закоптіле склепіння, присів скраю — корчмар–вірменин уже стояв біля нього в запобігливо–вичікувальній позі — замовив рибу та вино.

— Переночувати є де? — спитав.

— Аби гроші, — відказав корчмар, ставлячи на стіл кухоль з вином і на мідяній таці смажену рибу.

— Є гроші, — відказав Арсен.

Він був голодний, ковтав рибу великими шматками, запивав міцним вином — хміль швидко п'янив голову. «Десь там п'ють братове за здоров'я молодої», — знову тьохнуло боляче; Арсен не бажав більше цього болю, узяв гуслі, торкнувся пальцями струн і упівголоса заспівав пияцької пісні краківських жаків, яка проголошувала наймудріший сенс життя:

In tabernis quando sumus,

Nescimus, quia est humus,

Ubi multus timet mortem,

Sed pro Baccho mittunt sortem.[15]


У темному куті хтось заворушився, зарипіла лавиця, чиясь постать присунулася ближче до світла, і Арсен побачив перед собою худого, немов мощі, жовтолицього чоловіка, вік якого важко було вгадати. Світло свічки додавало обличчю ще більше мертвецької жовтизни, очі хворобливо блищали, чоловік п'яно похитувався, придивляючись до Арсена.

— Хто ти? — спитав Арсен, обриваючи гру.

— Агасфер… — відказав худий чоловік.

— Агасфер? Але ж ти на єврея не схожий, чому називаєш себе ім'ям Вічного жида–скитальця, який не дозволив Ісусові перепочити у своєму дворі, коли той ішов на Голгофу…

— І ти Агасфер, хоч теж не єврей. Хіба не бурлакуєш? Весь народ наш — Агасфери. А за що покутуємо — чей же давали притулок і ляхам, і уграм, і литвинам…

Худий чоловік похитував головою і говорив тихо, ніби до себе самого:

— І ти у Вавілон прийшов. А навіщо? Бог тут давно сплутав усі язики, а русинський з'їв. Ага, ти думаєш, що знаєш мову, яку розуміють усі, — музику. Ха–ха!.. Ти ж іще не чув про новий артикул, який видав краківський біскуп… «Не причащати святими тайнами комедіантів, котрі волочаться по корчмах, — велить він. — Лише тих, які розпогіднюють чола королям, князям і магнатам, — тих причащати і щедро платити за працю». А ти гадав, що твою мову зрозуміють усі… Ні–і, тебе ще вчитимуть, сім куп віників поламають дидаскали на твоїй спині, поки ти заговориш по–їхньому. Чи, може, уже умієш говорити зрозумілою панам мовою?

— Не второпаю, про що ти…

— Второпаєш… Я теж гадав, що володію зрозумілою для усіх вавілонян мовою — фарбами на полотні. Але мене вигнали з цеху, бо я не хотів більше вельможам чола розпогоджувати, хоч раніше робив це залюбки. Хіба не я розписував спальню короля Ягайла у Краківському замку?

— Хто ж ти? — нахилився через стіл Арсен. Йому здалося, що він бачив колись цього чоловіка.

— Я покутник. Небіжчик, який за життя допустився гріхів, а на тому світі не має спокою. Я — на тому світі. Дитина, що вдарила маму в груди, стає покутником. Ситий багач, який взяв у бідного шматок хліба, — теж. Піп, которий узяв гроші, а служби не відправив. А за що я? Пику архієпископа намалював без лжі!.. Ха–ха… — Він, не питаючи, схопив Арсенів кухоль і спорожнив його до дна.

— Слухай, чоловіче, — простягнув до нього руку Арсен. — Ти не знаєш, бува, майстра Симеона Владику?

— А знаю. Він робить вітражі в католицькій катедрі і бере по двадцять грошів за вікно. Я не хотів… А ти йди, йди, розпогодь чоло королеві. Ягайло часто навідується до Вавілона… Чого так дивишся, Арсене, — скомороший Агасфере?

— Челядник… Яцько Русин? — вигукнув Арсен. — Що це трапилося з тобою…

— Впізнав… А я тебе — відразу. In tabernis quando sumus… Ти ж навчив нас цієї пісні… — прошепотів маляр, опустив на стіл сп'янілу голову й заснув.

— Корчмарю, — покликав Арсен вірменина, — постели нам обом.

…Погожий ранок кинув перехрещений тінями ґрат прямокутник світла на прічу, де спали, заховавши від холоду голови під благеньке рядно, Арсен і Яцько Русин. Тісна комірка, яку корчмар відступав на ніч за два гроші заблудам, гнітила низькою чорною стелею, з кам'яної долівки тягло зимовим холодом, хоч надворі почалася уже весна.

Арсен прокинувся. Висунув голову з–під рядна і, тепер при денному світлі, придивлявся до сусіди, усе ще ледве впізнаючи в його жовтому обличчі риси колись жвавого і веселого Яцька Русина, який не так давно вертався з Кракова із своїм майстром Симеоном Владикою в рангу челядника–товариша, сповнений райдужних мрій і зухвалих задумів. Після довгих літ учнівства і челядництва він відбув обов'язкову трирічну мандрівку і здобув право намалювати свій майстерштик[16], за який повинен отримати титул майстра. «То буде велике моє свято, — мріяв уголос Яцько, відміряючи довгі стадії[17] дороги з Кракова до Львова. — Ти посміхаєшся, Арсене, на все споглядаєш ніби зверху, хоч сам ненабагато старший за мене. З усього глузуєш. А я… Ти розумієш: настане день, коли котрийсь із наймолодших учнів обійде з пихою[18] усіх майстрів–малярів, золотників, ливарників, — закликаючи їх на сходку. Все товариство подивиться на мої малюнки, а вони будуть добрі, бо ж учився я не в когось там, а у самого Владики, і мене назовуть кунштмістром. І я поставлю братське пиво… Знову смієшся. Скоморох ти… Я знаю, що спочатку, як наймолодший майстер, ще з рік носитиму вино для братії, свічки буду гасити в каплиці і нести мари з домовиною, коли хтось, не дай Боже, помре. Але потім… Потім я стану поважним у Львові малярем, матиму своїх учнів, а мій куншт дасть мені славу і гроші…»

Арсен дивився на Яцька, чув його наївний хлоп'ячий голос і не міг повірити, що ті слова говорив цей самий схудлий від голоду й пиятики чоловік, вік якого важко вгадати. Ось він лежить, немов на смертному ложі, із складеними на грудях руками, довгий ніс загострився, оскалилися почорнілі зуби — що трапилося з ним?

Арсенові ув одну мить стало моторошно, що він лежить поруч з мерцем, він злегка штовхнув Яцька ліктем, той розплющив очі і хрипло прошепотів:

— Гавриле, угоднику Божий, витруси із своєї ліри хоч би чверть гроша, пошли хлопця у «Брагу», коли не маєш нічого в пляшечці. В горлі пече, душа росички просить…

— Я не Гаврило, Яцьку. Я — Арсен. Прокинься.

— А–а, — позіхнув Яцько. — Слава Богу… Бо в того Гачила не допросишся. Навіть як і дасть, то вже таку літанію вичитає, що й келишка відхочеться: і гріх, і болість, і ганьба, і в рай не попаду, а щоб тобі Бог послав здоров'я, Гавриле, — я уже давно в раю.

— З яким Гаврилом ти далі базікаєш, та продери вже очі!

— З отаманом. Я у шпиталі, недужному храмі при Миколаївській церкві притулився… Ближче до Господа Бога. Там усякого грішного приймають, аби він лише був голий та босий. Опікальники в такий спосіб душі свої спасають, їсти раз на день дають, ескулапінок деколи навідується, ліки приносить, до лазні раз на тиждень посилає, а в неділю пресвітер до церкви на молитву жене. То, скажу тобі, цех не гірший, ніж на Руській, тільки того, що жебрацький. Я волочебного отамана кликав, — забув, що з тобою засидівся вчора в корчмі, а він у нас ніби за бургграфа.

Арсенові пригадався жебрак з Луцька — невже той самий? — підвівся на лікті й спитав:

— Який той Гаврило собою?

— Бог, Арсене. Пророк. Страдник однорукий і одноокий… Та він добрий чоловік, тільки праведний дуже.

«Той самий», — стало враз душно Арсенові. Не міг пояснити, чому боїться жебрацького отамана; відкинув укривало і присів на прічі.

— Ходімо, Яцьку, шукати Владику. Тобі не можна більше залишатися у тому вертепі — пропадеш. Владика допоможе, я ж його знаю… Не став же він з людини супостатом…

— Як чорт улізе в очерет, то в яку хочеш дудку грає… А мені хіба не все одно, від кого брати подаяния? Тут легше… Дадуть тобі, проходячи, і в очі не дивляться, і на «простибі» не чекають: кожен своїм грошем свій гріх у Бога замолює. А там вдячності, поклону ждуть.

— Ти жебраєш?!

— Всіляко доводиться. Я здебільшого партачу. Образочки із святими трійцями на лубках малюю, кубки з фігурками амурчиків клепаю — такий товар іде на престольних храмах, відпустах, тільки не завжди їх продаси, бо за партачами нюшкують ціпаки — famuli civitatis[19]. Нецехові ремісники тільки два рази на рік мають право збувати свій крам на міських великих ярмарках, а душа кожного дня винця просить.

— Яке лихо спровадило тебе сюди?

— Свинячі вуха архієпископа.

— Не второпаю…

— Послухай, коли хочеш.

Повернувшись з трирічної мандрівки, Яцько Русин засів за образи — мав їх намалювати три. Несповна місяць розмальовував по липовій дошці розіп'ятих Ісуса і двох розбійників, а перед хрестами стоголову юрбу, яка кричить: «Розіпни його!» Похвалив Симеон Владика і сказав намалювати королівські лови. Це теж легко далося Яцькові — подібну сцену він розмальовував у спальні Ягайла: розлючені хорти й загнаний ведмідь удалися немов живі, обличчя короля вражало мужністю, з підлесливим захватом споглядали ловчі, як вінценосець убиває звіра рогатиною. «Це сподобається цехмістрові», — сказав Владика і загадав ще одну роботу: портрет будь–якого львівського вельможі на весь зріст. Саме тоді навідався до цеху канонік від архієпископа Яна Одровонжа, того зажерливця, що грабував церкви і навіть костьоли й не слухався самого короля, лише свого брата Пйотра — старости руського. Канонік передав цехмістрові повеління: їх ексцеленція бажає мати свій портрет. Яцькові — карти в руки. Цех охоче довірив маляреві, який розмальовував Вавель, відтворити на полотні лик львівського ієрарха. Та з цього й почалися усі Яцькові нещастя…

— Я не міг інакше, — говорив Яцько, лежачи з заплющеними очима на прічі. — А втім, спочатку все виходило так, як того бажав архієпископ. Показна статура в пурпуровому одязі й золотій інфулі[20] імпонувала ієрархові. Святенницькі очі з прихованою за лудою побожності жорстокістю теж сподобалися йому: Ян Одровонж у всьому намагався наслідувати краківського єпископа Олесницького. Тонкий ніс із сплющеними ніздрями, на думку архієпископа, підкреслював його вольовитість. Схвалив теж святий моє вирішення лінії рук: складені до молитви, вони не сходилися долонями — отак кинеться і увіп'ється ними комусь у горло. Тільки вуха… Я їх викінчував в останню чергу. Ті великі з напухлими мочками клаповислі вуха надавали натурі звірячого виразу, і коли я вималював їх з найдрібнішою достовірністю аж до бородавки, що відтягала ліву раковину вниз, архієпископ, глянувши, позеленів від прихованої люті, злодійкувато позирнув на каноніка, який був присутній на всіх сеансах, чекаючи від нього допомоги в цій делікатній ситуації. «Swietnie, swietnie[21], — уклонився канонік, — тільки пан маляр, очевидно, не знає того, що портрет буде висіти з правого боку олтаря у катедрі, і є певні, прийняті католицькою церквою, канони іконопису… — Він показав на лубочний образок, що висів на стіні: святий Иосиф уклякнув перед немовлям, наставивши правильне, без жодного згину маленьке вушко. — Деякі елементи іконопису повинен запозичити пан маляр…» — «Przeciez nо…»[22], — вдоволено хитнув головою Одровонж. Я послухався, підмалював Йосифові вуха й подався з портретом додому. А тоді почалися мої муки. По ночах мордувало мене сумління за вчинений перед самим собою фальш, за одверту паскудну зраду своєму пензлеві. На полотні пишався благодійник — так змінився весь його лик. Це ж колись подумають люди: який добродій верховодив костьолом у Львові на початку п'ятнадцятого століття, або ж, дізнавшись про його злочини, оплюють мою пам'ять. Майстер Владика промовчав, оцінюючи портрет, він сам не міг збагнути, що йому бракує. Я ж добре знав… Одного ранку, не витримавши мук совісті, я взяв шматку, вмочив її у покості, стер вуха Ісусового опікуна і з пам'яті намалював Одровонжеві.

Настав довгожданий день сходки. Яцько Русин приніс до цехової господи три свої роботи і набитий грішми гаманець — на багате братське пиво. Від Одровонжа прийшов канонік, щоб закупити портрет архієпископа, як тільки новачка приймуть у майстри.

Цехмістр відкрив скарбону на знак, що урочиста сходка розпочалася — всілякі суперечки, колотнеча при відкритій скарбоні суворо заборонялися, — усі встали і вголос помолилися.

Після молитви майстри, челядники й учні посідали на лави, перед них вийшов Яцько, три його картини стояли приперті лицевим боком до стіни. Показав першу — розп'яття. Старі майстри схвально похитали головами, цехмістр — теж. Далі — королівські лови. На задніх лавах прошелестів серед челядників і учнів захоплений шепіт — картина вражала застиглістю стрімливого руху. Прийшла черга показувати третій, головний майстерштик — портрет вельможі. Видно було: Яцько чомусь вагається. Він підійшов до полотна, хвилину постояв, потім, ніби зважувався на відчайдушний вчинок, рвучко повернув до глядачів портрет. На майстрів дивився підступний ханжа з огидним ликом гемонської тварюки.

Мовчали майстри, не знаючи, що сказати, адже сам архієпископ мусив бачити, що малює Яцько на полотні: на задніх лавах дружно пирснули сміхом челядники, а тоді канонік, прийшовши до тями, закричав:

— Маляр лотр! Вуха, вуха чиї?

Наймолодший майстер поляк Хойнацький, який теж вчився у Владики, схопився з лави:

— Та чиї ж — Одровонжеві! Я мав честь бачити його ексцеленцію зблизька. Чей же не свинячі!

Вибухнув регіт на задніх лавах. Канонік підбіг до Яцька і схопив його за вилоги каптана.

— Чиї вуха, пся крев?!

Яцько відштовхнув каноніка, цехмістр закликав до порядку, але було вже пізно. Челядники посхоплювалися з місць і сердиті на святенника, через якого ось пропадає лібація[23], потягнули його в темний кут господи, частуючи під боки стусанами. Хтось клацнув вічком скарбони, даючи цим стуком сигнал до бійки. Почалася веремія…

Яцько замовк.

— А потім? — повернув до нього голову Арсен.

— Потім… Потім сталося те, що сталося. Одровонж викупив у цехмістра портрет, щоб його, бува, не вивісили, а мене наказав вигнати з цеху.

Коли Яцько забрав свої пожитки і прийшов до Владики прощатися, той дорікнув йому:

«Навіщо ти виліз на сходку з тими свинячими вухами? Та намалював би йому хоч з Діви Марії, коли вже так хоче».

«Не кривіть душею, майстре. Самі хмурилися, коли я показав вам портрет, той — з Йосифовими вухами… А втім, малюйте собі херувимів, я не вмію…»

«То й пропав. Дурень ти… Який маляр пропав!»

«А коли маляр домальовує чортові ангельські крила, то це не означає, що він пропав? Коли лжу за правду підносить?»

«У кожній лжі є зерно правди. І наші нащадки знайдуть її».

«У купах гною порпатимуться, щоб знайти перл, так?»

«Але таки знайдуть. А що ти зможеш залишити, коли уже погубив себе?»

— Оце й усе, — закінчив Яцько. — Владиці пробачили за мене — він погодився робити для катедри вітражі. Хойнацького визнали призвідцею ребелії і присудили його до двохсот поклонів у цеховій каплиці й одного каменя воску. А я опинився на задвірках Вавілона.

Двері до комірки прочинилися, крізь отвір просунулася голова корчмаря.

— Пора, — сказав. — Давайте плату і йдіть, коли не залишаєтесь на другу ніч.

Яцько Русин благально глянув на Арсена, і той замовив вина.

— Залишайся зі мною, — сказав Яцько, коли знову захмелів.

— Та замовкни, ти! — скипів Арсен.

— Рачил би тобі, ведлуг давнього обичаю, не зарікатися від лазаревої суми…

— Хто намовив тебе і чиїм язиком говориш? — скрикнув Арсен, згадавши, що такі слова він уже чув біля брами Луцького замку. Чому його хочуть затягнути до себе жебраки, з якого приводу? Сказав, ніби відпрошувався від напасника: — Зрозумій же, Яцьку, що я музикант, і хліб собі завжди знайду.

— Жебраки також мають ліри…

— Чого ради тягнеш мене у свою твань? — з докором мовив Арсен.

— А ти сведецтво маєш, що не у твань ідеш?

Коли виходили, корчмар улесливо промовив до Арсена:

— Ай джан, залишайся у мене на службі, мені музикант ой як потрібний!

— Та пропадіть ви пропадом! — розлютився Арсен, віддав корчмареві плату, Яцькові всунув у долоню монету і вийшов з корчми, грюкнувши дверима.

Яцько Русин вийшов слідом за ним на поріг.

— А не забудь сюди дороги, позначку десь залиши! — гукнув.

Тепле сонце встало високо над Левиною горою, гомоніло передмістя, снували люди, мов мурахи, вимішуючи ногами весняну квашу. За костьолом Марії Сніжної звелася трьома вежами Татарська брама, манила до себе, і водночас віяло від неї холодною тривогою.

«Орися йде до шлюбу», — згадалося Арсенові. Він зупинився, наче хотів вернутися назад, та попереду бігла брукована тверда дорога: він поправив гуслі на плечі й рішуче попрямував до воріт Нового Міста.



Розділ шостий

ВИГОСТРИ СЕРЦЕ СВОЄ…


Каліграфові приснився зморний сон: начебто їх, Осташків, на світі два. Один живий, але безплотний, а другий мертвий — у плоті. Живий стоїть біля домовини, дивиться на упокоєного високочолого, з болісно стиснутими губами двійника і журиться, що ось так скоро зійшов він з цього світу, не залишивши по собі ні роду, ні плоду, ані діла знакомитого.

На грудях у мертвого лежить оправлена книга — це те, що зосталося по ньому, і хоч писаніє обірвалось на половині рядка, усе ж може потішити себе Осташко, що й він вкарбувався скромним ділом у час, в якому жив, і подібно тому пілігриму в яскині, заморозив для прийдешніх своє напуття.

Живий Осташко боязко розкрив книгу, щоб прочитати слово, на котрому зупинилася трость, і збагнути, яку силу воно має, хоч знав: навіть титли додати вже не спроможний. Розкрив і жахнувся, побачивши, що аркуші у книзі чисті, він почав гортати їх, але на жодному не було й сліду від черленої цинобри, в яку він умочував скорописну трость. Осташко нахилився, наче близькозорий: від його писання залишився ледь помітний слід трості і на першій сторінці він ще міг відчитати своє слово про Вітовта:

«Тогда бяху крепко служаще єму велиції князі, честь і дари подавах єму, і також служаху єму і восточниє царі татарскії, а такожде і німецькі великії князі служаху єму со всеми гради своїми і землями».

А далі і цей тиснений слід губився — літопис Осташка збляк разом з його смертю, не переживши його ні днини, а чей же він писав його не для себе — нащадкам.

«Чому, чому? — бився у безнадійній скорботі Каліграф, знаючи, що вже нічого змінити ані поправити не можна. — Хіба я фальшивив, пишучи про могутність Вітовта, підступність Ягайла, непостійність бунтівливого Свидригайла?»

Осташко почав пригадувати слово за словом весь свій літопис — ні, лжі в ньому не було, та враз він побачив, як дивиться на нього добрими очима кушнір Галайда й показує пальцем на книгу: «Я знаю, Осташку, що ти й мене там добре розмалював!», а за ним стоять гончар Микита і Арсен, і божевільний тивун, і сотні інших облич — усі на книгу позирають, впевнені, що їх імена записані, адже вони жили і були часткою великої історії.

Каліграф опустив очі — не писав він про них. І подумав, що до цинобри, котра нагадує колір крові, мабуть, потрібно було домішати — щоб фарба була тривкою — хоча б краплину справжньої крові серця, витисненої болем за людей, імен яких у літописі немає.

Прокинувся. Химерний сон ще не встиг розтанути, Осташко хапливо сягнув по оправлену в чорні палітурки книгу, яка лежала поряд на стільці, розгорнув і аж тоді полегшено зітхнув і усміхнувся, зрозумівши, що все це йому снилося. «Такі сни — на довге життя», — прошепотів, з утіхою вдихнув весняного повітря, що вливалося до ізби крізь відчинене віконце густим струменем, пропахлою березовим соком і солодкою бростю, але схаменувся, згадавши тривожне сновидіння.

«А й справді, чи промигнуло в моєму літописі хоч одне ім'я ратника, кметя, ремісника, каланника? Таж ні… Але чому? Хіба я їх не знаю? Не заведено писати про них — скажу. Це правда. Однак чи можна назвати літописом — писання за літами — житія повелителів, котрі вряди–годи осідлують Кліо і возвишаються над безіменною юрбою, яка насправді є душею і плоттю першої Музи?»

Осташко вийшов на поріг. У медових чагарниках гуділи бджоли — було вже по теплому Олексі. Синє небо повисло над олеськими полями, а між ним і молочним туманом над Ліберцією плавав, немов гігантський ковчег без вітрил, червоний замок.

Гомін, брязкіт, звуки литавр і труб долинали з Замкової гори, звідні мости на обох дорогах опущені — до замку прямували вершники і піші люди.

Каліграф згадав: Івашко Рогатинський на другий же день після доччиного весілля наказав войському об'їхати всіх землян: хай висилають до замку із своїх земель сулиці[24], заможні кметі виставляють одне коп'є з п'яти сімей, данники платять воєнний чинш, тяглі стають до робітничої і пушкарської служб.

І потяглися звідусіль вибранці[25]: від Маська Калениковича з Понюшкова, Іваська Калдубицького з Пониковець, Костаса Жмудського з Підлисся — родовитого литвина, батько якого ще за Любарта осів у Галичині, Дзюрдзя Струтинського з Суходолу, Януша Підгорецького з Підгірців, Нега Стрибоцького з Кутів, Демка з Ожидова. Ішли кінні й піші, у кольчугах, караценах і шоломах, з карабелами і гаківницями, ішли і в свитах — неозброєні. Їх зустрічали в замку литаврами і сурмами, і заздрили гоноровій ратній службі кметі, які платили дань медом, воском і борошном, робітні люди, що працювали на валах, і каланники, яких залишили обробляти землю.

Йдуть і нині з самого ранку. В Олеську вже ніхто й не приховує, що Івашко Рогатинський готується до війни з Ягайлом. Усі знають: минулого тижня Свидригайло прислав з Вільнюса гінця. По Симеоні–літопровідцю Вітовт прийматиме від Сигізмунда корону в Тракаї.

Осташко ще не позбувся гнітючого враження від сну, бачив ще розкриту книгу із збляклими літерами, він стояв на порозі своєї хатини і думав про велику битву за Волинь і Галичину, яка нині множиться у людях і душах, зріє на його очах, а завтра вибухне полум'ям. І вона мусить залишитися на письмі.

Надто далеко дім літописця від серця Кліо, — сказав уголос Каліграф. — Я піду до вас, ратні люди, не можна мені стояти осторонь. Може, моє скромне слово пригодиться вам у боротьбі.

У вибивану пацьорками тайстру, яку з собою приніс із Чехів, поклав Осташко оправлену книгу, чорнильницю з циноброю, тростинове перо і, не зачиняючи дверей у халупі, подався звивистою стежкою з Білої гори до передмістя За Брамою.

Здалеку почув голосну розмову, сміх, що долинали від обійстя Галайди. Підійшов ближче, зупинився. Кушнір реготав, узявшись руками за живіт, навпроти нього стояв у кумедній позі проповідника колишній тивун Давидовича Мартин, який після тієї нефортунної придибенції на Гавареччині ходив Олеськом, називаючи себе то інклюзником, то упирем, то Христовим апостолом.

Івашко потримав Скрибку в казні тільки на час весілля, аби не псував і так не надто радісного весільного настрою, а потім відпустив. Суддя відхрестився від Мартина, мовляв, такого він і у вічі не бачив, якийсь дурнуватий смерд на свою власну руку збирав від його імені чинш, не впоминався теж у Івашка, щоб видав йому Микиту. Така поведінка дивувала державця Олеської землі, знав–бо він мстиву натуру Давидовича. Суддя же, опецькуватий, з червоним, мов у різника, обличчям, перед весіллям і під час нього надміру улещувався до Івашка, та як тільки староста підписав трактат на земському суді, за яким віддавав за Орисею три лани[26] із свого маєтку під Бродами, Давидович зачинився у дворі, наче й не обходили його більше Івашкові справи.

Мартин Скрибка мав себе зараз, певне, за апостола Христового: він звів угору руки і проповідував перед Галайдою:

— Єгда же Бог сотвори небо і землю, сатана сидяше у морській піні і пищаше, що помічників не має. Змилостивився Господь, сказав йому стріпнути один раз пальцем. А той стріпував і стріпував і натворив чортів премного. Тоді Бог узяв чортів у жменю і розкидав їх. Котрий упав у воду, став водяником, котрий у ліс — лісовиком, який у хату — домовиком, а один упав над Галайдове озеро і став суддею Давидовичем… Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, — перехрестився Скрибка і потюпав до другої хати проповідувати.

Галайда заходився від сміху. Він уже побачив Каліграфа, та лише помахав йому рукою для привітання, а другою тримався за живіт, але поглянув на гірко–сумне обличчя Осташка й перестав сміятися — засоромився із своєї утіхи над блаженним.

— І хто б міг подумати, — розвів винувато руками, — що такий сумирний Микита позбавить чоловіка розуму.

— Не Микита це вчинив, — мовив Осташко. — Людина ж не народжується убивцею, жебраком, блазнем… Чей не вродився звіром і Мартин. Хтось навчив його, як стати здирою, хтось відняв у нього серце.

— Давидович, Осташку.

— Він. Але й Давидовичів теж хтось сплодив на світ.

— Ex, Каліграфе, Каліграфе, — зітхнув кушнір і спересердя вдарив кулаком об кулак. — Чи ж то люд наш став уже таким під'яремним бидлом, що ніколи не спроможеться повернути собі відібране?

— Сліз людям ніхто не поверне…

Мартин повторював свою проповідь десь у сусідньому дворі, і вже не смішила вона Галайду.

— Чого це так Івашко узявся за того Давидовича? — думав уголос кушнір. — Сам же по–божому з людьми, тож хіба не бачить: суддя, щоб обігнати в багатстві самого старосту, панщину на своїх угіддях подвоїв, чинш потроїв, землі скуповує по всій Волині і Подолії, а Івашко йому доньку — таку квітку… Таж до Юда православний, він і свата свого продасть, єже йому хто заплатить добре.

— А може, Івашко тебе боїться…

— Мене?!

— Черні боїться… Сам–то добрий і справедливий, зате псів лютих біля двору тримає. Щоб мав ким відігнати вас, коли забагато зажадаєте.

— Ось воно що… Не дурний казав, де багатство, там прокляцтво. Але що він без нас зможе?

Осташко кивнув Галайді головою, прощаючись, і попрямував до міських воріт.

— А ти куди, Осташку? — окликнув Галайда.

— До замку, — відказав Каліграф, не зупиняючись. — Там мені треба бути.

— Кожен нині мусить стати на призначене йому Богом місце і твердо на ньому стояти, — промовив сам до себе Галайда.


Стражники вже другий день відганяли від брами замку вродливу молодицю, що добивалася до самого пана державця. Вперта жінка наче й не чула погрозливих окриків, грізних облич озброєних людей ніби й не помічала, її можуть убити, розіп'ясти, заморити голодом у темниці, але тільки після того, як вона зустрінеться з боярином Івашком Рогатинським. Хай і не думають, що вона піде звідси: пройдуть вибранці, мости піднімуть, а тоді хто сюди добереться?

На неї уже й не звертали уваги. Де ж бо то чувано — впустити жінку за ковану залізом дубову браму замку або ж викликати на забаганку якоїсь баби старосту, котрий з ранку до вечора й не присяде, зустрічає вибранців, готує їх у хоругви, приймає провізію і амуніцію, стежить за роботами біля валів, показує, де ставити намети, сам проводить екзерциції[27] з новобранцями.

Осташко ішов дорогою, що стрімко спиналася над аркадами до замкової брами, і поглядав униз: у підніжжі гори стояли ряди білих наметів, біля валу форкали на прив'язі коні, а на майдані, що сягав аж до Бродівської брами, гарцювали комонники. Осташко мало не наткнувся на жінку, що сиділа на камені неподалік в'їзних воріт, схиливши на руку голову, і вельми здивувався, бо що могла робити тут жінка. Молодиця ж, побачивши Осташка, схопилася, обняла його за коліна, заблагала:

— Каліграфе, ви письму і вшеляким мудростям учений і боярин до вас милостивий, просіть, хай випустить мого Микиту, бо не винен він, а що мені, молодій, робити без мужа, та поки я його діждуся, то й минуться червоні яблучка!..

— Скажу, молодице, — скрушно похитав головою Осташко. — Обіцяю, що скажу… — І подався до брами.

Постукав ковтачем, що висів на ланцюжку, у квадратове вічко глянув стражник.

— Передай бояринові Преслужичу, що йому б’є чолом Каліграф, — мовив Осташко.

Довго чекав, а Марія Микитиха, рада, що хоч одна добра душа появилася біля цієї понурої фортеці, яка здавалася їй однією великою тюрмою з кривавим лобним місцем, шибеницями і розмаїтими знаряддями тортур, скаржилася співучим голосом на свою біду:

— Травичка зелена, комашка маленька, бджілка злотокрила на сонечко дивляться, росичку п’ють, чистим повітрям дихають, а мій Микита в темниці гниє, світа Божого не бачить, рученьки–ніженьки черв роз’їдає… А за віщо? Учепився Давидович Гавареччини, мов багачів яких, бо дізнався, що горшки на ярмарок вивозимо. І щороку подвоює чинш. А нам руки ломить від тії роботи, він же, червоний, мов кармазин, у шкіру не влазить. Але Бог є, є Господь на небі — скарає супостата. В чепці він уродився, та на посторонку здохне..

Загримотіла брама, відчинилася, стражник пропустив Осташка.

— Підожди тут, до боярина проведе тебе лучник, — сказав і пішов у сторожку — глибоку нішу в мурі.

Осташко розглянувся довкола. Квадратовий дитинець упирався зліва в основу прямокутної башти, від якої тягнулася аж до брами, обминаючи криницю з великим коловоротом, забудова, викладена дикими валунами — певно, хороми; у забудову втискався вузький прохід. З боку Вороняків здіймався високий мур з галереєю, справа тулилися до дуги муру низькі цейхгаузи[28], челядницькі гридниці. Звідти долинав гамір і брязкіт металу.

Каліграф помітив, як за ним сторожко стежить стражник, він подумав, що здобути цей замок нелегко — ні мури, ані людей, і все ж здався він Осташкові островом, закинутим серед чужого моря — немало таких островів на Червоній Русі, Волині й Подолії, але ж є десь у них і свій православний материк…

До нього підійшов лучник, пов'язав йому хустиною очі й повів до Івашка.

Простоволосий, у кубраку, сидів Івашко за столом. Голостінні хороми на другому поверсі башти з вузьким вікном–бійницею служили Івашкові канцелярією, де він перебував під час облоги й військового набору, а іноді приймав тут землян і послів.

Боярин був похмурий, обличчя його не розпогоджувалося після весілля. І все стояла перед його очима Орися у хвилину прощання.

…Відгуляли. Скоморохи сумлінно відробили гривню, заплачену їм ще в Луцьку, — за себе й за Арсена. Орися, видно, відплакала своє раніше, бо за два дні гульби не зронила ні сльозини, хоч би для годиться, — повинна ж сплакнути молода бодай раз; відраділа своє ще в дитинстві і не усміхнулася ні разу, коли відтанцювала з дружками останній дівочий танець, а мала б усміхнутися, бо так повелося на всіх весіллях за давніх часів, не пригорнулася до батька, коли молодий забирав її з дому, — дивувалися гості, бо такого прощання ще не бачили, і не дозволила Адамові взяти себе на руки, коли той хотів, теж за старим звичаєм, висадити на весільний ридван, — відбула Орися своє весілля, наче замість неї присутній був її мармуровий образ: прекрасний і неживий.

«Спасибі, батьку, за хліб–сіль», — сказала, схиливши голову в скупому поклоні.

Здавив сльози Івашко і простягнув руки, щоб востаннє обняти дочку — ще чисту, не торкану, не обніману ніким чужим, але Орися стояла незворушно і холодно дивилася на батька, чекаючи благословення.

А Івашкові умить згадалося, і так бажав він, щоб і Орися про це саме спімнула… Тихий Рогатин у сніговій завії, і баскі коні з гірляндами дзвіночків на кантарах, попід вікна ходять хлопці з вертепом, лунко б'ється коляда об крицеве холодне небо, візник коней пугою лякає, свистять по снігу сани — ідуть Преслужичі до бабки на Острів з кутею. Івашко обгорнув бараницею Параскеву, а мала доня перелізла з маминих колін на батькові, під бараницею тепло, мов у запічку, знайшла розпорку в його шубі, теплими ручками поповзла до шиї, обняла, дихнула у бороду молочним запахом, прошепотіла: «Ти найдужчий у світі».

Орися стояла у стриманому поклоні, а зринуло в пам'яті зовсім інше — таке далеке, мов давній сон або пригода з забутої казки: весняне надвечір'я, а на подвір'ї дударі такої дивної грають, а чорновусий парубок співає про пана Івана, в якого кінь кращий, ніж у короля, в якого лук міцніший, ніж у гайдука…

Івашкові умить почулося ридання дзвонів: на вишитих рушниках несуть олеські земляки домовину, туск крає до безтямного болю серце, несуть на вічний супочинок дружину Параскеву до каплиці святої Катерини, а поруч з Івашком, до його плеча притулившись, ступає Орися і без слів шепоче: «Ти найрідніший мені на світі».

Орися стояла із схиленою головою і бачила чорновусого парубка… Довкола хрести, довкола смерть і небуття, а він до життя її кличе, і вона цілує його, забувши, що поцілунок на цвинтарі приносить закоханим вічну розлуку…

Згадався й Івашкові красень–гусляр, який ось тут, на цьому місці, віддав йому дукат і просив не видавати Орисю за Давидовича. І вдарив у його серце розпучливий плач дочки, коли її спорядили до шлюбу… Івашко глянув на червонощокого, з блідими очима зятя і жахнувся від думки: в цю мить він, не вагаючись, віддав би дочку за скомороха, аби тільки вона усміхнулась і припала до його грудей.

Згадала й Орися похилу постать Арсена, що віддалялася за частоколом Пушкарською дорогою, й промовила гірко:

«Спасибі, батьку…»

Відсторонила рукою Адама й сама ступила на приступку ридвана.

Рвонули коні…

І це весь час перед Івашковими очима, в кожну мить. І тепер… Чого хоче Осташко? Мовчки чекав.

— Служити прийшов, боярине, — сказав Каліграф.

— Мені?

— Землі нашій.

— То й служи там, на Білій горі. Хіба то не земля?

— За скорописця буду у вас.

— Рук дужих мені треба, щоб могли щит і меч тримати! — змахнув затиснутим п'ястуком Івашко. — Вої мені потрібні з м'язами, як твоя голова, а не мізеротні референдарі з мудрими головами!

— А ви слонів, слонів з Індії спровадьте! — несподівано для себе самого заярів Осташко. — І ще свою голову на клинок повісьте, бо вона теж розумна, — наступав Каліграф, і від подиву розширювалися в Івашка зіниці. — Ви хоча б у свого ворога повчилися: Олесницький зростом у три лікті, а здавив за горло всю Галицьку Русь. Темною силою хочете воювати з ворогом гнучким і мудрим, мов змія? Та чи знаєте, що майже всі філософи світу, які давали силу сильним, були тілесно недолугі? То тільки в Спарті кволих і розумних дітей скидали у пропасть, грубу силу обожнюючи!..

— Ну, прости, — зітхнув Івашко, сперши на руки голову. — Тривожно мені стало, Каліграфе. Чую — велика сила піде на нас. А з серця мого м'якуш зробився. Тяжка мені дочки утрата, не думав, що аж так буде тяжко…

— Вигостри серце своє мужністю, боярине. Не дочці воно належить і не тобі… Чи дозволиш дати кілька порад?

— Радь.

— З малого почну. Випусти Микиту. Люди згадають це добродійство у прикру для тебе хвилину.

— Випущу. Тільки не додому — уб'є його Давидович. Воїном буде.

— Не вір Давидовичу.

— Давно не вірю. Тому й дочкою пожертвував — свата ж таки не зрадить… А сулиці не шле мені, собака шолудивий!

— Облегши подать поспільству…

— Досить! Ратники, тисячі ратників — що їстимуть?

— Думаєш, коли почнеться облога, самим військом перемогти?

— А то кметі з вилами і баби з рогачами много наратоборствують? Ще маєш щось сказати?

— Маю. Два роки тому Вітовт, ідучи на Новгород, прорубав дорогу в пущі. Битва не відбулася, миром розійшлися. Тепер тою дорогою новгородські купці їздять у Литву. Чом би тобі або Юрші, а паче Свидригайлові та не поблагословити на ту дорогу посла до великого Костянтина, сина Дмитрія Донського, і до посадника новгородського Юрія Онцифоровича?

Івашко пильно глянув на Каліграфа, потім опустив очі, довго думав.

— Знаєш що, Осташку, — мовив згодом боярин. — Прийшов єси служити, то служи вірою і правдою… Житимеш у замку. На самому верху башти є комірка — вистачить для тебе. Харчуватися будеш разом із залогою — у гридниці. Та не це головне. Ти забив мені добрий цвяшок у голову, то сам його і вийняти мусиш. Я складу, а ти перепишеш листа Свидригайлові. З тим листом сам поїдеш до Вільнюса і вручиш йому… Як доберешся — твого розуму справа, а грошей дам. Їздять же путні бояри на Вільнюс… Я міг би послати гінця, але треба мені, щоб там був ти і своїми очима зрів усю Вітовтову коронацію і поведенцію Свидригайла — від початку і до кінця. А тепер ходімо визволяти твого Микиту…

Вони вийшли в дитинець, Івашко підійшов до заґратованої хурдиги біля криниці й гукнув:

— Гей, стража! Відімкніть.

Стражник підбіг до залізних дверей, скреготнув ключем.

— Виходь.

З темної нори муру боязко, поволі вийшов блідий зарослий чоловік; Марія нізащо не впізнала б тепер свого Микиту.

— Відпочив, гончарю? — спитав насмішливо боярин.

— Не дай Боже нікому… — вистогнав Микита.

— Іди тепер до служб, там тебе поголять, у цейхгаузі зброю дадуть і — до намету, в хоругву!

— Боярине…

— Мовчи… Горшками ти здольно воював, побачимо, як келепом орудуватимеш.

— Та я… Та я за всіх… за все!.. І за Мартина теж…

Перед вечором Микита вийшов за браму — в кольчузі, шоломі, з мечем при боці. Ішов до свого намету. На камені сиділа жінка, і скрикнув Микита, уздрівши Марію.

Вона довго приглядалася до ратника, очам своїм не вірила, а потім з плачем припала до мужа.

Тут не можна, Маріє, не можна, — віднімав Микита жінчині руки і гладив їх. — Я ж воїн, Бог допоміг… А ти йди додому, крути горшки і продавай. Може, мене відпустять на день–два, я буду проситися. Іди.

Він збіг униз на леваду, де стояли намети, Марія довго дивилася йому вслід, а потім пішла дорогою над аркадами — горда, немов княгиня!



Розділ сьомий

КОРОНАЦІЯ


Після святого Якуба, коли втомлене спекою літо вже улестилося до ласкавої осені, на Вавелі залихоманило. Королеві донесли, що з Відня, минаючи Познань, йтиме ескорт від Сигізмунда з короною до Вільнюса.

Треба було негайно їхати в Литву. Може, ще вдасться мирно вмовити Вітовта незатіювати коронаційного з'їзду. Та ось з Рима прибув до Кракова легат з папським листом. Мартин V велів Ягайлові прийняти гуситських вождів, які вершать свої «прекрасні походи» по Європі, але не перестають добиватися відкритого диспуту з католицькими ієрархами. Папа пропонував вислухати й переконати їх словом, щоб припинили кровопролитну війну. При цьому передав королеві листа вождя гуситів, адресованого Сигізмундові. Проповідник Прокіп Лисий, який перейняв після смерті Жижки гуситську булаву, погрожував імператорові:

«Ми боремося, як відомо вашій імператорській світлості, за чотири артикули. Хай слово Боже приголошується вільно — не лише тими духовними особами, яким папа довіряє місію проповідництва. Хай приймають причастя усі християни — не тільки духовенство. Хай кожен, незважаючи на сан, однаково відповідає перед законом за свої гріхи. Хай духовна влада відділиться від світської. Для захисту цих артикулів ми взялися за меч і не покладемо його доти, доки їх не визнає весь світ. То хай тобі буде відомо, приречений королю, що ми провадимо з тобою війну не задля користі, а ради Христової істини. Раніше ніж позбавиш нас слави, сам станеш ниций, раніше, ніж образиш Христа, сам славу свого імені переміниш на вічну ганьбу перед народами».

Можливість здійснення цих погроз була тепер для всього світу очевидною: гусити здобували в Європі місто за містом, твердиню за твердинею, добиралися до Польщі. Сигізмунд сам був безсилий, а походу польсько–литовських військ на чехів боявся більше, ніж гуситів. Тому єднав собі короною Вітовта.

Ягайло наполягав, щоб зустріч з гуситами відкласти на пізню осінь, спочатку треба покінчити з коронацією у Вільнюсі. Єпископ Олесницький думав інакше. Хіба королеві не відомо, що Зигмунт Корибутович разом з колишнім луцьким старостою Федором Острозьким присягнули таборитам на вірність? Хіба забув, що вони із своїми загонами під проводом Прокопа Лисого доходили нещодавно до Познаня і Гданська — гнав же король тоді гінців до папи з благанням скликати антигуситський собор. Потрібно спершу знешкодити ближчу небезпеку…

Вслід за легатом прибув від папи ще один посланець. У Базелі–на–Рейні тільки–но почалися приготування до Вселенського собору, а вже на ратуші, на мурах, стінах будинків гусити вивісили листки з маніфестом, який гласить:

«Католицька церква відмовляється провести публічний диспут, боячись, що оголяться усі її гріхи. Гусити воліють вести війну словом, а не мечем, та слова їм не дають. Проте світ уже переконався, що Бог на боці гуситів. Папа, кардинали, єпископи, прелати, пройняті страхом, самі собі готують загибель».

Мартин V повідомив короля, що католицька церква готова прийняти гуситів на соборі й довести їм свою правоту, але до того необхідно вислухати їх у Кракові, щоб мати можливість гідно підготуватися до словесного бою із схизмою на соборі.

Ягайло вислав гінця до познанського підкоморія з наказом за всяку ціну затримати ескорт з короною; Олесницький відправив на Мораву до Прокопа Лисого заложників.

…У посольському залі на Вавелі зібралися професори Ягеллонського університету і весь капітул краківської єпархії. Чекали короля. Його ввели, тримаючи під руки, два лицарі–охоронці. Ягайло — плюсклий, помітно осунутий за останні місяці — сів поруч з Олесницьким. Підвівся єпископ:

— Панове! Ми зібралися тут у тяжкий для нашої держави час. Гусити проникли на наші землі, нам ледве вдалося врятувати Познань і Гданськ. Імператор Священної Римської імперії бездіяльний, він зайнятий більше коронаційними справами відступника Вітовта, ніж згуртуванням сил проти схизматів. Тому апостольська церква поклала на нас священну місію — очистити Чехію від гуситської зарази, не дати поєднатися західній і східній схизмі. Його преосвященство папа Мартин V дав повну владу польському королеві судити зрадників костьолу й відпускати вину іменем Рима. Нині на наш суд прийшли верховоди чеської ребелії, яких ми повинні допитувати у підвалах Вавельського замку. Проте милостивий король погодився їх вислухати. Уведіть кацерів![29]

До посольського залу увійшли вождь таборитів Прокіп Лисий, його соратники Петро Англік і Вільгельм Костка та банітовані в Польщі — небіж короля Зигмунт Корибут і Федір Острозький. Дверники провели їх до лави, що стояла збоку, — наче для підсудних.

Ягайло набундючився, відвів очі, щоб не зустрічатися поглядом із своїм племінником, якого колись, у згоді з Вітовтом, мітив у чеські королі, не думаючи, що незабаром доведеться приймати його як одного з керівників ворожого стану. Адже за нинішню зустріч із гуситами мусив віддати заложникам п'ятьох прелатів — професорів Краківського університету. Олесницький з ненавистю поглядав на Федора Острозького: сьогодні він змушений провадити з ним принизливий диспут, а міг же колись згноїти його у крем'янецькій тюрмі.

Єпископ, не встаючи, звернувся до Прокопа Лисого:

— Найясніший король і капітул краківський милостиво дозволили, щоб ви пояснили, за віщо проливаєте християнську кров.

Вождь гуситів підвівся.

— П'ятнадцять років тому, — сказав він, — Ян Гус просив у Констанці слова. Католицький собор спалив йому вуста вогнем. Нині послідовники Гуса, узявши зброю на захист християнської справедливості, примусили пройнятих страхом верховодів католицької церкви запросити нас на розмову. Ми пам'ятаємо слова Яна, якими він прощався з пражанами: «Як той купець, що має при собі золото, не впевнений за своє життя, так і той, хто Боже слово без лесті проповідує, не може бути в безпеці». Знаємо: ви можете пожертвувати своїми прелатами взамін за наші голови, проте прийшли–таки, мов вівці до вовків, засвідчуючи: ми готові припинити війну.

— Ваше священство, — засовався Олесницький, — ми погодились вислухати ваші вимоги, але не бажаємо слухати проповідей.

— Наші вимоги давно викладені — у чотирьох артикулах. Чи згодна з ними католицька церква?

— Костьол погоджується на другий артикул — причащати всіх християн. Інших прийняти не може. Невже ви справді, без лукавства, вірите в те, що кожен може проповідувати слово Боже, що помазаників Господніх має право судити суд черні, що світська влада зуміє оберегти паству без допомоги церкви? Як ви насмілилися взяти на себе обов'язки апостолів непізнаної Божої справедливості? Адже вчить єдино справедливе вчення Фоми Аквінського, що тільки несвідоме підпорядкування вищим силам є найточнішим регулятором людської діяльності. А ви насмілились поставити себе нарівні з Богом!

— Бог у людині, а не поза нею, — відказав спокійно Прокіп Лисий.

— Це сентенція найбогопротивнішої єресі! — вигукнув професор Анджей з Кокорина. — Ось погляньте, — він показав на дерев'яну скульптуру, що стояла в ніші стіни. — Смерть у простягнутій руці тримає піщаний годинник. Хіба ця фігура не нагадує вам, що самі станете перед найсуворішим і найсправедливішим судом, який каратиме вас за те, що посміли пізнавати таємниці Господні?

— Чому ж цей символ короткочасності земного життя не навіває на вас таких думок? — вийшов з–за лави лицар у панцирі — Вільгельм Костка. — Виходить, що ви, послідовники вчення Фоми Аквінського, якимось чудом таки пізнали непізнане і відаєте про те, що діється на небесі. Ви так упевнено лякаєте нас найвищим судом, немов уже підписали з Богом контракт і дістали дозвіл від нього складати на нас звинувачувальний акт! То скажу я вам: не прикривайтесь лжевченням, бо не Бог вам дорогий, а жадоба до влади і багатства. Я можу дати взірець «справедливості» вашого суду, який ви в порозумінні зі своїм богом чините. Пригадайте собі: колишнього папу Іоанна XXIII, який вів процес над Гусом, теж проголосили непогрішним. Та раптом викрили його у страшних і мерзенних злочинах. Уже не його преосвященство Іоанн, а Балтазар Косса утікав з Констанци, його спіймали, й посадили в ту саму тюрму, де мучився Гус. І що вирішив суд Божий? Пірат і розпусник закінчив свої дні в сані декана святого колегіуму при нинішньому папі Мартині V, а проповідник слова Божого загинув у полум'ї!

— Ми не виправдовуємо акту розправи над Гусом, — відказав Олесницький. — У його смерті й сьогоднішньому пролитті крові винен імператор Сигізмунд. Ми ж хочемо…

— То чому ви, володарі Польщі, — перебив єпископа Федір Острозький, — єднаєтеся тепер із своїм одвічним ворогом проти слов'ян? А тому, що католицьке засліплення відібрало вам тверезий розум. Замість того щоб брататися з православним світом в ім'я вашого ж спасіння, ви готові піти проти нього з хрестоносцями, уподібнюючись скаженому псові, який кусає того, хто його годував.

Олесницький схопився, напускний спокій покинув його.

— Та як ти смієш, зраднику, звинувачувати святу католицьку церкву в несправедливих діяннях, ти, який поглумився над образом святої Діви Марії у Ченстохові!

— Не поглумилися ми, а зняли з кіота, щоб узяти з собою у Галичину. Не вдалося це нам зробити, а шкода, — русинський–бо маляр малював образ. А вкрав його із скарбця Лева Казимір, коли завоював Львів. — Федір на хвилину замовк, злорадно поглядаючи на Олесницького, який тіпався у безсилій люті. — Погляньте тепер ви на образ, що висить справа на стіні: Ісус наступив на череп Адама, гріх якого спокутував перед людьми. Так і ми наступимо на голови ваші, врятувавши церкву від католицького гріха. Коли ж нам це й не вдасться, усе одно програєте ви, бо приречені єсьте: на другий же день після перемоги над нами на ваші голови опуститься орденський хрест і меч, на Сході самі вдавитеся православними народами, завеликий шматок вкусивши!

Сіпнулася у короля голова, дрібно затрусилася, він повернувся до Олесницького і пропищав:

— Що це за зборище? Ми судимо чи нас судять? У тюрму їх, у темницю!

— Руки стали короткими, вую, — спокійно мовив Зигмунт Корибут. — Ти у змові з папою посилав колись мене до Чехів, щоб я навернув гуситів у лоно католицької церкви. Я намагався виконати вашу волю, за що мене мало не скарав справедливий Жижка. Тепер кажу, Ягайле, я — твій ворог!

Втім, рвучко відчинилися парадні двері, по килимі, простеленому серединою посольського залу, карбував крок до королівського столу рицар у кармазиновій куртці й тісних смугастих штанях. Дзенькнув золотими острогами:

— Ваша світлосте, — відрапортував королеві, — я — гонець від познанського підкоморія.

Король подався уперед усім тілом, Олесницький кивнув слугам, щоб вивели гуситів.

— Найясніший королю, Сигізмундові посли спіймані біля Члухова — на межі Польщі й Пруссії!

— З короною?

— З листами. Корону несуть слідом. Підкоморій відпустив їх без паперів і напівголих. А на горі Тур'я виставив на чати п'ятитисячне військо. Посли з короною не пройдуть.

— Кортеж… Кортеж! — гукнув король. — До Вільнюса!

…За краківськими воротами до Федора Острозького підійшов чоловік у купецькому одязі й подав йому листа.

В Остраві Федір попрощався з Прокопом Лисим і його соратниками. Гуситські вожді рушили на Мораву, Острозький із загоном русинських гуситів — у протилежний бік. Скрадаючись лісами, перелісками й відкритим полем, вони прямували на північний схід.

Свидригайло і Юрша кликали колишнього луцького старосту до столиці Литви.


Осташко Каліграф протягом кількох тижнів намагався усілякими способами пробратися до замку Гедиміна у Вільнюсі, де імениті гості, гаючи час на бенкетах та полюваннях, ждали коронаційних урочистостей. До величної твердині на високій горі, яку омивали з півночі Няріс, а зі сходу Вільна, стража не допускала сторонніх на постріл з лука.

Іноді можна було побачити мисливські виїзди молдавського господаря, який полюбляв товариство перекопських мурзаків; родинні прогулянки дочки Вітовта Софії і її юного сина — великого московського князя Василя Васильовича — у супроводі старого Бориса Олександровича Тверського, який приїхав сюди чомусь із своєю сестрою–красунею княжною Анною; щодня можна було побачити князя Семена Гольшанського, та до нього підступити ніхто не мав змоги — він у товаристві тевтонських комтурів виїжджав з тісних провулків за город на левади над Вільною — справляти герці… Свидригайла чи ж то кого–небудь із русинських князів не видно було ніде, хоча про те, що вони перебувають у замку Гедиміна, знали всі.

Йшло вже до глухої осені. Осташкові треба було повертатися додому, поки не захопила зима, вертатися — не виконавши Івашкового доручення, не дізнавшись, чому відкладається коронація і що замишляє Свидригайло. Аж одного дня заговорили купці вголос, що до Німана наближається кортеж Ягайла, — почали рихтувати торгові фургони. Осташко поклав ще почекати приїзду короля — щось при ньому та вирішиться.

А було так.

Вітовт, занепокоєний тим, що не приходять віденські посли, слав гінців до великого магістра Тевтонського ордену Руссдорфа, через землі якого мав проїхати кортеж з коронами. Відповіді не діждався, та несподівано прибув до Вільнюса сам Руссдорф. Він радив великому князеві терпеливо чекати, затаївши перед ним, що посли повернулися до Відня, не дійшовши навіть до Тур'ї. Руссдорф сам велів їх завернути після того, як до нього прибули повірники Сигізмунда — побиті, обдерті, з глибокими ранами на зап'ястях від збитих по дорозі кайданів.

Вітовт саме лаштувався до виїзду на Німан, де на нього чекав кортеж Ягайла. Дорогою, обтиканою з обох боків прапорами та гербовими щитами, рушили вони з Руссдорфом, у супроводі ескортів, назустріч королеві.

Ягайло завжди розгублювався у присутності Вітовта: розум і хитрість литовського князя були сильнішими від жорстокості польського короля. Вийшовши з карет, попрямували по мосту одні одним назустріч: Ягайло з Олесницьким, Вітовт з Руссдорфом.

Руссдорф. Я прибув до Вільнюса з тим, щоб примирити вас, королю і великий князю.

Олесницький мовчки зміряв поглядом великого магістра, мовчав.

Ягайло. Що ти затіяв, дорогий брате… Повір мені, що корона зменшить, а не помножить твою велич. Між князями ти єси перший, між королями будеш останній. Що за честь, подумай сам, у похилому віці увінчувати голову золотом і кількома дорогоцінними каменями, а цілі народи віддати жахові кровопролитної війни?

— Я жду корони, — твердо відказав Вітовт.

— Візьми мою, — благально простягнув руки Ягайло, — тільки розійдімося у мирі.

— Солодко миру просиш у брата, давлячи його за горло. Я жду корони, яку не повернуть твоїм спадкоємцям спадкоємці мої.

— Не діждешся, великий князю! — виплюнув Олесницький крізь стиснуту підкову губів. — Великий магістре, — єпископ помахав перед Руссдорфом згортком паперів, — раніше треба було миротворити нас, а тепер ваша карта бита: ось — листи Сигізмунда до Вітовта, а корона — ви цього ще не знаєте — у скарбці на Вавелю!

Усі глянули на Вітовта. На його обличчя поволі наповзла жовтава паволока і коли обволокла все лице — від чола до підборіддя, залишивши тільки риску губів, великий князь простогнав:

— Води…

— Мосціпани, — мовив Руссдорф, — моя дипломатична місія закінчилася, віднині розмовлятимемо силою. — Він повернувся і подався мостом до свого ескорту.

Вітовт поволі вмирав у Тракайському замку на руках у дружини Юліанни — так згасає масивна свіча, догоряючи до чашечки канделябра. Крізь відчинені вікна долинало шемрання хвиль Тоториського озера, що обмивало острів з замком, у якому пролітував великий князь п'ять десятиліть.

«Корону…» — шепотів він, прокидаючись із забуття.

У сусідній залі сиділи Ягайло і Олесницький.

За два дні до святого Михайла Вітовт сказав покликати короля. Він віддав йому ключі від великокняжих замків і разом з ними владу, яку відібрав у Ягайла піввіку тому.

Того ж дня до замку Гедиміна увійшов із своїм загоном Федір Острозький.

Того ж дня Свидригайло підписав воєнний трактат з Руссдорфом і приймав через послів і особисто від литовських та руських князів, бояр і державців присяги на вірність.

Осташко присяги не складав. Він віддав Свидригайлові листа від Івашка і ждав, що повість князь.

«Скажи бояринові, що Борис Олександрович Тверський не слабший від Костянтина Новгородського».

«Але Костянтин ближчий нам, ніж тевтонський магістр», — витримав Осташко погляд князя.

«Пам'ятаю тебе з Луцька, — відказав спокійно Свидригайло. — Івашко знає, кого брати собі в помічники».

«А ти не знаєш… Одну спину має людина, а не дві. І одне обличчя. Спиною спирається на друзів, лице підводить на ворога. Інакше перемогти не може. Хто ж буде твоїм другом у битві з Ягайлом — тевтонець чи тверський ратник?»

«Знай кожен своє місце в хоругві. Той, хто попереду, у два боки дивиться, той, хто збоку, — тільки в один. Отож передай Івашкові Преслужичу, хай заходу пантрує: по Олеську випаде перший удар. А решту залишіть мені. Йди, любомудре…»

На другий день заспокоєний Ягайло вступав до замку Гедиміна в супроводі надвірних литовських лучників, яких вислав назустріч королеві Свидригайло. Молодший брат запевнив старшого у своїй вірності польській короні.

Перед королем, Олесницьким і їх почетом широко відчинилася брама, та надто швидко зачинилася і підозріло скреготнув ключ у замку. Дитинець умить оточили литовські ратники і наказали королівській охороні скласти зброю.

— Великий князь Свидригайло просить вас до тронного залу! — вигукнув каштелян, насмішкувато поглядаючи на стетерілих можновладців.

Їх самих, немов бранців, завели до порожньої з готичним склепінням зали, вистеленої шкурами. Біля стола для гри в кості стояло крісло на оленячих ногах, замість билець — турові роги, за спинку правила лосина корона.

З бокових дверей у повному військовому обладунку вийшов крижастий Свидригайло, за ним — Михайло Юрша, Василь Острозький, Олександр Ніс і Семен Гольшанський.

Князь, немов після тяжкої роботи, опустився у крісло і довго мовчав, не дивлячись на Ягайла і Олесницького, мав він вигляд рисі, в якої лапи напружені до хижого скоку.

— Що ж, королю, і ви, ваша ексцеленціє, — врешті промовив єхидно Свидригайло, не запрошуючи навіть сісти своїх недавніх повелителів. — Несподіванку я вам зробив, чи не так? Тож благослови мене на велике князівство, вашмость Ягайле. Не хочеш?.. Тоді ось що я скажу тобі, брате… Я провів у тюрмі багато років, ти ж пробудеш у найглибшій тракайській темниці до свого скону, єсли не віддаси мені Поділля, єсли не заприсягнеш, що твої війська не ступлять на східний берег Бугу, ні на північний берег Дністра, єсли не пошлеш гінця зі своїм листом до державця Кам'янецького замку — щоб віддав ключі Федору Острозькому, який уже вирушив на Поділля.

Свидригайло вмовк, якусь мить потішався з розгубленості польських повелителів, потім вів далі:

— Моя панове–рада, — показав рукою на князів і бояр, що стояли позаду, — проголосили мене вчора великим князем. А завтра я стану королем. Поки ти безсонно ждав смерті Вітовта, мені теж не спалось. Мені вже склали omagium[30] майже всі литовські й руські князі та бояри. На півдні вірним мені буде молдавський господар Олександр, на півночі зіпрусь об лікоть Бориса Тверського. З Руссдорфом уклав трактат. А з Чехів покличу Корибута. Я сильним став, королю, чуєш? — Свидригайло затиснув у руці буздиган, прикрашений на головці срібними пластинками. — А коли ти не погодитися на мої вимоги, — він рвучко схопився з крісла і підійшов упритул до короля, — я зроблю з тобою те, що зробив ти колись із Кейстутом! Сідайте до столу, вашмості, — ось вам пера, чорнило, папір. Подай єпископу причандалля, князю Семене.

Ягайло безмовно скляними, стеряними очима поглядав то на Свидригайла, то на Олесницького.

Краківський єпископ, навдивовижу спокійний, кивнув королеві головою:

— Присягайте і пишіть, що від вас вимагається, ваша світлосте.

— Ви… ви пишіть, ексцеленціє, — простогнав король.

Коли Ягайло і Олесницький вийшли з залу у супроводі стражників, Свидригайло, невтримний у своїй втісі за взяту нарешті владу, розкотисто зареготав. Але різко змовк і за хвилину проказав твердо:

— Вертайтеся у свої замки, панове, готуйтеся до битв. Король перейде і Буг, і Дністер.

Потім довго мовчав, обличчя його судомила навальна лють, він підійшов широким кроком до Гольшанського і потряс його за вилоги жупана.

— Куди дівся Жигмонт Кейстутович, якому служиш? Чому не присягнув мені на вірність?

— Великий князю, — відвів Гольшанський Свидригайлові руки. — Не подоба тобі загравати з Борисом Тверським, запеклим ворогом католиків. Ти забув, що литовські князі — римського віросповідання. Що робить тут Борисова сестра Анна! У два боки шарахаєшся, на який же станеш?

— Тут стою, тут! — заревів князь і стишився, поглянувши на Гольшанського і Юршу, що стояли один навпроти одного у понурій, тяжкій мовчанці. — Панове, — мовив лагідно, — тиран помер, почнемо ж ми по–новому правити. Щоб по ньому, який чвари сіяв, і духу поганого не залишилося…

Втім, захиталася завіса на дверях, до тронного залу вбіг маленький чоловічок, лементуючи:

— А я, а я, а я — куди дінусь?

— Генне! — вдарився об поли Свидригайло. — Не взяв тебе чорт до розсолу, не візьме й до юшки!..

На Михайла Осташко Каліграф, повернувшись увечері до своєї кімнати, яку наймав у купецькій гості, записав у книгу таке:


«Зрозумівши цесарськую з Вітовтом лігу, же дві корони посилає Сигізмунд — одну Вітовтові, а другу Юліанні, жоні його, поляки вирушили в поле і положишися межи лісами на Турій горі, аби послов з коронами похватали. А гди посли довідалися, же поляки на них стережут, вернулися до Сигізмунда–цесаря, їх же поймали і корону доставили в столицю польську. Учувши то, Вітовт упав у хворобу і умер у Тракаї, маючи віку от рожества своего більш, ніжлі літ вісімдесят.

Поховано у Вільнюсі з великим плачем і жалостію. І положиша його тіло в костелі святого Станіслава подле дверей захристейних. Великим же князем Литви став Свидригайло».


Другого дня Осташко вирушив з Вільнюса на Луцьк — Олеськ.



Розділ восьмий

КОМУ ПОВІМ ПЕЧАЛЬ СВОЮ?..


— Кноффель, еіn Becher Wein![31]

Власник непоказної з виду, зате вибагливої на вибір питва пив'ярні, що сиротіла за Латинською хвірткою біля Сокільницької дороги, перехилився через шинквас, глянув спочатку на ратушеву вежу з годинником — її видно було крізь отвір дверей, — потім на ставного парубка в поношеній свиті й хукнув у долоні: клієнтів сьогодні він ще не мав.

— Доброго ранку, Herr Musiker![32] Рейнське, бургундське, мускатель?

— Усього потроху — в один кухоль.

— Чудово! — Шинкар повернувся до бочок і, спритно виймаючи чопи, вмить націдив у масивний пугар хмільної суміші. — За що, за кого пан музика так зранку п'є?

— За круля!

— Браво, niech zyje krol![33] Маю надію, що до вечора назичиш йому багато літ… — Шинкар нагнувся до Арсена, таємниче підморгуючи: — Чув якісь новини?

— Оголошено привілеї руській шляхті, розумієш, Кноффель? Руський шляхтич має право на свій герб!

— Руський шляхтич? Де ти бачив руського шляхтича? Sa, popi i chlopi[34], це я знаю, а…

— Видно, що є… Вчора новий бургграф іменем короля оголосив… noch einmal[35], Кноффель… оголосив русинам привілей. Отак, мовляв, і так: не піднімайте коромоли, не слухайте, що робиться там, у Литві, у нас усі рівні… Віват круль! Кхе–е… А православним міщанам дозволено супроводжувати померлих через Ринок на цвинтар, тільки щоб на розі Руської свічки гасили. А там і так вітер задуває, знаєш, як тягне з Татарської, ха–ха!.. Налий ще за круля. Маю ті привілеї в дулі, але ж король мені, мені… Наливай, не бійся, я вчора заробив, адже грав на бенкеті після виборів бургграфа. Тобі дивно? То я зараз таке скажу, що вмреш. Ти розумієш, Кноффель, я прожив на світі двадцять вісім років, півсвіту переміряв своїми ногами, а не знав, що все робиться руками короля. Гадав: люди самі собі живуть, їдять, працюють, будують, малюють, співають, убивають, крадуть, моляться, жебрають, дають ялмужну, торгують — так ні, дзуськи! Усім кермує круль. Бо ж коли він знає про мене, бродячого музику, то значить — знає все. Отож я учора грав на бенкеті і в думці молився за здоров'я Хойнацького — допоміг мені маляр урвати такий заробіток. Ти ж знаєш: за цей рік мало–м не здох. І в тебе грав, і у дворах, і на ярмарках… А бургграф підпив і каже мені при всьому вельможному патриціаті: «Призначаю тебе головним музикантом у патриціанській лазні!»

— Mein liber Gott![36]

— А бачиш! Очима бургграфа запримітив мене сам король. Шість кіп на рік! Це і їсти, і спати, і Симеону Владиці борг сплатити, ще й на «бичий»[37] податок вистачить, бо женитися не хочу. Ну, бувай. Панський музика Арсен цілий день нині ходитиме на радощах від пив'ярні до медоварні, мов той колядник з козою.

З боку Полтви долинув густий тупіт копит — Кноффель вибіг з корчми. Вийшов за ним і Арсен. Згори, від Юрського монастиря, спускалася до мосту кінна хоругва, вершників зо триста, попереду лопотів на вітрі стяг з білим коронованим орлом посередині полотнища.

— Торги, торги! — сплюнув у пучки Кноффель. — Скільки їх уже перейшло за цей тиждень. І як вони вміщаються у Низькому Замку?

— Високий Замок теж весь запруджений військом.

— Буде війна?

— Тут? Хто сюди зможе дійти?.. Торгуйте собі спокійно, пане Кноффель. А взагалі — що ми знаємо чи можемо… Людина — це ніщо. Комаха…

Над замерзлою Полтвою мела низька поземка, бовдурився обіч німий млин, крізь сиву імлу проступали обриси Юрського монастиря. Бервена на мосту лунко гримотіли, скрипіли палі, вершники їхали мостом по два, на цьому боці четверилися й звертали до в'їзної брами Низького Замку — резиденції старости Пйотра Одровонжа.

«Іменем короля… Наказом бургграфа… Повелінням старости… руками посіпак… Усі в цьому місті і поза містом, у державі, у світі… Воїни, купці, міщани, ремісники, музиканти, малярі, жебраки — іменем всесильних. Живуть на землі з їх дозволу, за їхніми розрахунками. Мурахи, кроти, слимаки…»

— Слабке вино в тебе, Кноффель. Скільки випив, а в голові дзвінко, як у моздирі. Піду на Ринок. Бувай здоров, niech zyje krol…

— З Богом, з Богом. Тільки затям — замикаю із заходом сонця.

Арсен вернувся назад до міста. У грудях будо тоскно, терпко, сухо, немов тією розмовою у Кноффеля вицідив із себе душу. За Латинською хвірткою зупинився, глянув на готичний шпиль катедри. Вікна фасаду мінилися різнобарвними візерунками; голубі, зелені, кармінові барви оживляли понуру споруду, робили її легкою, урочистою.

«Кожен мазок, кожен камінь, капітель, карниз — руські», — згадалась Арсенові постійна фраза майстра Симеона Владики, колись гордого, тепер хилого й пониклого, — нею він щодня утішав себе, йдучи до катедри робити вітражі. Ні, не втішав, визволявся з мурашника, шукаючи для своєї роботи, яку віддавав гнобителеві, вищого сенсу.

«Дури себе, майстре, дури. Вітражі руські, костьол же польський… А Хойнацький шукає себе в мурашнику ще інакше: поклявся, що не намалює портрета жодного пана, і, щоб жити, фарбує у магістраті двері, покриває бронзою фігури, виготовляє різноколірні скельця для ліхтарів, яких ставлять навколо ратуші. І все одно служить панам… А чим я себе здурю? Донині було інакше: я ще заробляв по–скоморошому, не брав грошей у сильних світу сього. Що ж придумати русинському музикантові, який погодився грати польським панам?.. Еврика! Ти ж чув привілеї… Ходитимуть до лазні пани русинські — своїм буду грати! Тьху…»

Невже один Яцько Русин вільний?.. Дряпнуло в грудях, скоробилась в Арсена совість — за цілий рік ні разу не провідав Яцька — боявся. Боявся, що не витримає і візьме в Гаврила жебрацьку торбу. А таки не простягнув руки ні разу, хоч недалеко було до цього. Слава Богу, допоміг Хойнацький… Тепер буде мати хліб. Панам гратиме? Всі панам грають. Усі. Такий світ. Хтось там бунтує? І що — все одно потім упокориться.

На ратушевій вежі вдарив годинник. Сполохані ворони злетіли зі шпиля і сіли на стовп, що височів біля лобного місця. Ніби прокинувшись, глянула з великої ікони, вправленої у вежу годинника, Пречиста Діва, очі її зупинилися на двох фігурах, що, обернені одна до одної спинами, стояли біля стовпа страти: Феміда із зав'язаними очима і кат з мечем.

«Оце символ усієї нашої правди і волі, тож мовчи й радуйся прожитим днем, дякуй Господу Богу кожного ранку за те, що бачиш іще землю, і небо, і людей, і цих хоробрих ворон, які — єдині у місті — без страху перед карою зафайдують голови сліпій Феміді й жорстокому катові».

Арсен пішов краєм ринкового квадрата, минув патриціанську лазню на розі Шевської, згадав, що завтра прийде сюди і життя його піде новим трибом: звернув на Різницьку з рядом м'ясних ще порожніх яток і вийшов на Францисканську, в яку впирався тильним боком Низький Замок.

Зупинився. Ніби вперше побачив ці високі фортечні стіни й готичну вежу над ними, і весь різноманітний ансамбль гостроверхих будівель. Арсен не раз споглядав резиденцію львівських правителів, але в цю мить усвідомив, що саме тут розміщаються покої короля, який часто приїжджає до Львова, кімнати старости й бурпрафа, що саме тут вирішується доля тисяч людей і його доля — теж; і як то так, думав він, що звичайнісінькі на вигляд люди якимось чудом проникають у цей замок і дістають тут необмежену владу. Їх слово — і людниться Ринок, відчиняються крамниці, броварні, ятки, їх слово — і Галицьку браму біжать обороняти кравці і стельмахи, а башти над Полтвою займають крамарі й пекарі; їх слово — й на галерею ратуші виходить сурмач, оголошуючи суд; їх слово — і міський кат, той, що в інші дні вивозить за місто сміття, здохлих псів і котів, стає раптом паном людського життя; їх слово — гримлять гармати… Все дане зверху й таке міцне, що людині годі з цим боротися, людина таки справді мурашка, яка мусить виконувати відведену їй функцію і, крім неї, вона нічого іншого не бачить і не знає, і коли та мурашка зупиниться або спіткнеться, або не дай Боже, піде супроти — її усувають, викидають, відштовхують, убивають, щоб не заважала.

— Гей, з дороги! — хтось крикнув позаду Арсена.

Відскочив набік, — ось бачиш, зупинився і вже став комусь на заваді, а вчора, видно, стояв на належному йому відведеному на той час місці — на нього не кричали, навпаки — запримітили й переставили на більш вдале місце; усе тут виміряно, визначено сильними людьми, котрі бачать світ зверху, а тобі слід іти сумирно в потоці й дивитися перед собою на відстань свого власного кроку.

Арсен відступився, пропускаючи повз себе чотирьох слуг, що несли палантин, а в ньому патриція: може, це староста, бургграф, писар, радник, лавник, а врешті, яке це має значення — несуть слуги сильну людину, від якої цілком залежить і Арсен, і всі люди в цьому місті.

Ха… Арсенові пригадалася побрехенька чи то правда — говорили таке між собою малярі: а може, у цих самих носилках несли два або три роки тому магната Якоба з Кобилян герба Гримала, який спокусив Соньку Гольшанську, четверту жінку Ягайла, забувши на той мент про те, що готичні вежі Низького Замку сягають зір, а підвали входять у пекло. Запроторили в темницю могутнього могутніші, і він перестав бути всесильним, і слово його більш нічого вже не важило. Якоб зігнив у тюрмі, королева ж присягнула на вівтарі, і капітул визнав її невинною. Словом, людина — це ніщо, вища сила керує нею. Тож даремно борсатися, марно втішати себе, що за твою працю згадають тебе нащадки, глупо видумувати собі вищу мету, заради якої готовий покласти голову під сокиру, — дурниці все те. Кожному виміряно, визначено, ніхто не має своєї волі, усі — від найвищого до мізероти — невільні, і якщо хтось і став на прю, то тільки для того, щоб своєю волею накинути комусь неволю, сам же з одного зашморгу вставляє шию в інший.

Але можна бути вільним — для цього так мало потрібно. Позбудься тільки ілюзії про важливість свого існування. Заробляй на хліб, не улещуючись до хлібодавця, зневажаючи його в душі, і знайди для себе маленьку мету — що всі ці втіхи згадаєш у свою судну годину і зрадієш ними перед смертю. Може це бути вино або жінки, або ж — найпростіше: у кожну вільну хвилину зумій радіти з того, що тобі дано бачити живий світ. Ти мучишся, ти голоден, тебе б'ють, ти змерз — усе це видасться тобі марницею, коли усвідомиш, що ти міг зовсім і не появитися на світ і не знав би, що таке голод, холод, побої і відпочинок від них. Тільки так можна знайти для себе сенс існування у цьому розміреному сум'ятті.

Місто оживало, люднилося, метушилося — усі чогось потребували. Купець починав ошукувати, лихвар нараховував лихву, суддя шукав винного, кат чекав жертви, Владика видумував для себе безсмертя, Хойнацький стоїчно малював двері в магістраті, вірячи, що слава сама його знайде, у пив'ярні на Вірменській Арсенові не доливав шинкар, бажаючи розбагатіти.

Тільки гусляреві стало легко й затишно — у своїй самотності, відокремленості від людей він знайшов волю у невільному світі. Пив і заздалегідь втішався словами, які скаже Симеонові Владиці, коли повернеться до його піддашшя на Руській:

«Майстре, ви всі раби, а я вільний. Я співаю для насолоди самому собі — мов птах. Співаю не за плату, я беру плату для того, щоб співати. І мені байдуже, хто мене слухає і як оцінює мій спів. Усі на світі — раби, бо хочуть багатства, влади і слави. А я — лише малої втіхи для себе. І тому ви уподібнюєтеся до блазнів, я ж — до солов'я!»

Перед вечором Арсен вийшов з пив'ярні на Вірменській, поплівся провулками й забрів до єврейського кварталу. Прохожі вступалися йому з дороги, і з цього він був задоволений, приємне відчуття незалежності, відчуження від юрби гріло його все більше, Арсен почував себе зовсім самотнім і вголос наспівував вуличну пісеньку, яку почув уже тут, у Львові:

Dziwna rzecz, ze pan ekzaktor stal sie faraonem

On z zydami wojne toczy, krzywde czyniac onym…[38]


Співав і думав, що якби він завтра не йшов на службу до патриціанської лазні, то цією пісенькою тут, на Бляхарській, таки б заробив якийсь гріш у цих скупих людей у жовтих ярмулках і в сукманах з жовтою латкою на грудях. Але не мусить — заробіток учорашній і завтрашній уже дав йому волю, проте пісенька доспівувалася сама з веселим присвистом:

Nie grosz od trzech, ale trzy bierze od czwartego

Grosz do skarbu oddaje, a trzy do swojego![39]


Назустріч йому йшла жінка у фалдованому плащі і Баликовому чепчику, вона чомусь не хотіла обминати його; Арсен, заточуючись, відступив набік, але жінка вперто йшла на нього. Зупинилася, обдала теплим подихом і з безсоромною відвертістю дивилася йому в очі.

— Добрий вечір, пане музиканте…

Відсторонив її рукою, буркнув:

— Хоч би очі опустила, безстиднице!

— Ту patrz na ziemie, bo jestes z gliny, a ja na ciebie, bo jestem z twego zebra[40]. Гарно співаєш. Може, підеш у нашу синагогу за кантора? А–а, русин… А я жидівка Ханка. І обоє ми по вулицях волочимось. Ходім, звесели мою самотність. Я в боргу не залишусь, я вмію… Мене люблять і вірмени, і поляки, а русина ще не мала.

— А ти… — Арсен спробував посміхнутися. — Ти це теж робиш з благословення короля?

— Що, що? А–а, так, і кожного дня молюся за його здоров'я, бо другий буде гірший… No chodz, przeciez nie jestes sodomita![41]

Повія узяла його за руку, і він слухняно пішов за нею, бо був вільний і мав своє право на маленькі втіхи, а нічого великого не жадав. Нині було вино й буде жінка, завтра прийде якась нова радість; жінка звернула в браму, що вивела в тісне, оточене високим муром подвір'я, потім вони піднімались стрімкими рипучими сходами вгору. Від теплого дотику жіночої руки прокинулось у Арсена млосне бажання, воно навально опанувало ним, солодка дрож пронизала тіло, коли жінка відмикала двері; у кімнаті він уже нічого не бачив — тільки її шию, плечі, груди, звабливе вгнуте лоно; Арсен квапливо роздягав її, вона прошепотіла: «Ти такий голодний, а гроші маєш?», він вийняв з кишені все, що залишилось, дав їй, вона ахнула: «Та коли я це відроблю?», Арсен упився в її губи і потягнув до ложа.

Шал минув так раптово, як і прийшов: жалюгідне відчуття спустошення протверезило Арсена, він боязко глянув на жінку, хвилину тому таку звабливу й жадану, тепер — змучену, зношену, з прив'ялими слідами давньої краси, підвівся з брудного лежака й хапливо почав одягатися. «Оце й усе… І нині, і завтра, і завжди — дрібні радості, які мають принести мені свободу, життєвий смисл і втіху в судну годину…» Був злий на себе, бо знав, що в людей, від яких він утікає, щось є інше, вище, краще, вони борються за те, а він не вміє, а тому глузує з них; сердитий був на жінку — сильну, здорову, яка теж, подібно, як і він, утікає від життя, рятуючись брудною волею; жінка водила за ним пивними очима й мовчала, можливо, й рада була, що не муситиме відробляти всі гроші, і вони обоє тихо розійшлися б, коли б Арсен не сказав:

— Міцна, як кобилиця, а…

— А ти! — прошипіла вона, підвівшись на лікті. — Ти не продаєшся? Я ж не раз бачила тебе, красеня з гуслями, у дворах і в шинках. Поглянь на себе, який ти дужий, але не довбеш камінь, не куєш, не шиєш, не копаєш, не воюєш! Я тіло продаю своє, ти ж — душу… А до моєї вам усім зась, бугаї голодні! Та, може, я… Та, може, я за ці гроші сина утримую в Ягеллонському університеті. А ти, що ти із своєї ганьби придбав: вино і курв!

— Я не мав мами… мене не утримували… — прошепотів Арсен і стиснув до болю повіки. Ілюзія свободи, яку він видумав нині для себе, ураз пропала, усе майнуло йому перед очима, мов перед смертю, — докторські тоги, аудиторії, диспути і жебраний хліб жака, й обличчя дівчини — єдине, яке йому запам'яталося з усіх жіночих облич, постало перед ним і зникло, і в цю мить він уперше відчув, як жорстоко тисне на нього світ лещатами безвиході; він радів, що вивільнився з неволі, а ще дужче впокорився, і тепер пригноблений, загублений, притоптаний повзе по землі, не можучи вдихнути повітря, пил набивається в очі, рот, вуха, і він гине, мов черв, під ним.

Струснув собою, хміль знову наплив до голови густою патокою, а десь поза нею, зовсім близько, існував світ, який натужувався, щоб скинути з себе задушливий леп покори, але для Арсена він був недосяжний. Хмільна патока гусла, твердла, він застогнав: «Я ж не слимак…» — і звалився на підлогу.

…Лежав і ніжився на високих подушках, на білих простирадлах, під пухкою ковдрою, його долоню лоскотало чорне волосся, буйне, пухнасте, він гладив його, притискав до подушки, щоб поглянути на лице, брови, очі; Арсен відчув біля себе тепло дівочого тіла, йому хотілося відкинути ковдру й поглянути, і притулитися розпаленим чолом до нього, але руки були кволі й м'які; добрий і щасливий, він міг лише прошепотіти:

— Орисю…

Йому ніхто не відповів, і він набрався сил, щоб підвести голову. Тяжко було підводитися, та врешті одірвався від подушки і в синюватому ранковому світлі на заяложеному тюф'яку побачив осунуте, з темними підковами під очима обличчя жінки, яка спала.

Арсен упав долілиць на рядно й беззвучно заплакав.


Вістки про те, що Свидригайла проголошено у Вільнюсі великим князем Литво–Русі, а переляканий король, уступивши братові Поділля, оголосив у Львові привілей русинській шляхті, дійшли до Олеська скоріше, ніж устиг повернутися Осташко.

Нелегка то була дорога, Каліграф прибився до Олеського замку аж перед Різдвом — пішки. Торгові шляхи, якими ще недавно їздили купецькі каравани та упряжки путніх бояр, враз обезлюдніли: озброєні косами та рогатинами мужицькі ватаги вешталися по всьому краю. На Холмщині згоріло Ратно, у Белзькій землі — Буськ; польські шляхтичі залишали свої двори й утікали на захід; опришківські загони множилися, зростали і, не з'єднані поміж собою, воювали поодинці іменем Свидригайла за Галицько–Волинську Русь. Сам же Свидригайло чекав у Вільнюсі мирної депутації від короля, яка мала засвідчити, що Поділля з замками у Кам'янці, Бакоті й Скалі передані Федорові Острозькому. Нічого більше великий князь не вимагав від Ягайла, а на Литовській Русі розгорялася народна війна. Стражник не впізнав Осташка. У сірій латусі, на яку розжився у кметів біля Берестя, й високій баранячій шапці Каліграф скидався на гнома; довго мусив пояснювати, хто він такий; з вартівні повиходили ратники, і аж Микита–гончар, який теж відбував сторожову службу, добре приглянувшись до пришельця, вигукнув:

— Та це ж Каліграф, Боже милий! Іди, йди, Осташку, до боярина, він уже, певно, заупокійну по тобі відслужив… Пан Івашко саме раду радить із землянами.

У замкових хоромах олеського державця сиділи за столом семеро землян із семи волостей Олеської землі. Чекали на суддю Давидовича, який ні разу не зводив прийти на раду. Сьогодні Івашко послав за ним каштеляна і чотирьох ратників. Не захоче йти — привести силоміць: замок і город готові до оборони, треба готувати залоги в селах.

Осташко став на порозі, зняв шапку й знесилено оперся об одвірок.

— Чолом, боярине… — проказав тихо.

— Живий! — вигукнув Івашко, схопившись з–за столу.

Земляни повернули голови до дверей; боярин, відсунувши ногою лаву, вийшов назустріч Каліграфові.

— Ну й живучий ти, Осташку! — мовив Костас Жмудський з Підлисся, похитуючи головою. — Як же тебе, таку мізероту, не замели сніги, вовки не з'їли, опришки не закатрупили…

— Добрий серцем єсьм, — кволо всміхнувся Осташко. Відштовхнувся рукою від одвірка, важко опустився на бокову лавицю. Боярин подав йому кухоль з вином, Каліграф жадібно випив цілющого трунку. — Я був у руках опришків. Зустрічався з ними біля Каменецького стовпа за Берестям.

— І що? — впало кілька голосів.

— Воїни це суть, а не опришки. Воїни без вожака… Я їх спитав, за що воюють, вони ж спочатку примусили мене перехреститися і добре приглядалися, як я складаю пальці до хреста, а переконавшись, що я православний, відповіли: «За Русь. Сказали–сьмо громаді, аби не йшли на двірські послуги й панові Яшовському вже не були послушні, бо князь Свидригайло йде на католиків, котрі уярмили нас».

— За Русь, за Русь!.. — крекнув Януш Підгорецький. — Так і дивись — наплодиться тепер такого шумовиння, що й сам спокійно не заснеш. Їм аби волю — то й на своїх підуть.

— А підуть, — відказав Осташко. — На лихих підуть, а потерплять і невинні — так мусить бути без єдиноначала. Дайте їм вождя. Чого ж наші бояри бояться їх більше, ніж чужих? Зумійте ви здобріти серцем хоча б у цю тривожну годину…

— Він мудро каже, — мовив Костас Жмудський. — Але хіба великий князь…

— Що сказав Свидригайло? — перебив суперечку Івашко.

— Боярине, — підвівся з лави Осташко, якось винувато глянувши на Костаса. — Христом–Богом прошу, не покладайся усією душею на князя. На два боки грає цей музика, присяй–бо, залишить нас посеред танцю. Родичається він з Борисом Тверським на догоду русинам, а з Руссдорфом трактує. Чи ж то йому болить наш біль — він корони хоче, а не русинської волі. Якщо йому буде вигідно, він потрактує завтра із своїм братом Ягайлом супроти нас.

— Що ти плетеш? — підвівся Костас. — Як смієш…

— Усім відома твоя чесність, Костасе, і я розумію, що болять тобі мої слова про твого знакомитого родака, — розвів руками Осташко. — Дай же то Боже, щоб я помилився…

Івашко понуро глянув на Каліграфа:

— Чи не радиш ти мені — від тебе й такого можна чекати, — щоб я себе проголосив великим князем?

— А ти гадаєш, що вождь родиться з печаттю на чолі? Час створює вождів… Я не кажу — будь ти чи інший. Але заворушився край, не було ще такого за сотню довгих літ — весь народ встає. А то ж — сила. З такою силою виходили колись галицько–волинські князі навіть проти татар.

— Інші то часи були… Що нині вдіє мужик з рогатиною проти королівського лицаря, який у сідлі виріс? — зітхнув Демко з Ожидова.

— Бо ви перестали бути лицарями — надто сито вам їсться, затепло спиться. Ще й не спробували, а вже наперед знаєте: не встояти. Ex, відьма, відьма все наробила!..

— Яка відьма? — загомоніли земляни, забобонний сполох майнув по обличчях.

— Хочете, розповім яка… Жив ув одному замку лицар красен, давніми битвами славен. Давніми, та не нинішніми. Трапилось щось із ним, чи то йому було пороблено: помітили воїни, як день відо дня згасає його доблесть. То переляканий, у поті страху прокидався із сну, то здригався від посвисту нічного птаха… Замість того щоб вести ратників на битву, посилав послів із викупом, на ніч зачинявся у своїх кімнатах на сім замків, удень приймав до себе лише найбільш довірених — боявся навіть своїх. Згодом почав його лякати стукіт шашеля у дереві. Не знав лицар сам, що з ним трапилося, ненавидів себе за свій страх, але нічого не міг із собою вдіяти. Одного ранку крізь відчинене верхнє віконечко влетіла прудка ластівка, і лицар помер від переполоху… Ніхто не міг розгадати причини ганебної смерті відважного колись богатиря. Та ось спіймала сторожа відьму, що прокрадалася до замку. А відьму легко впізнати — крізь поліно, в якому випав сук. Взяли її на диби, колесували, пекли залізом, аби повіла, що поробила лицареві. І відьма призналася: коли він спав, вона вийняла з його грудей лицарське серце, а вставила замість нього заяче.

Івашко понуро дивився в землю, лють, змішана із соромом, наповзала тінями на його обличчя. Дехто із землян криво посміхнувся.

— Смієтеся з казки? — примружився Осташко. — Тільки не казка це. Більше ста років тому католицька відьма почала прокрадатися до наших сердець: страхом, улещуванням, дибами і привілеями. Католицький мор хоче вигубити спочатку наші душі, щоб потім легше взяти нас — випотрошених, мов порожні гарбузи. Стряхнімося від луди страху й ласої спокуси! Народ чекає… Ненавчений? Навчіть. Розсіяний? Зберіть докупи. Та невже в нащадків Данила Галицького насправді забилися заячі серця? Підіть погляньте: он там, за горбами, чорніють руїни древнього Пліснеська — там ваші предки на смерть стояли і всі загинули, а не здалися татарам. Чому боїтеся ви? Дивіться, що роблять гусити. Хіба Жижка або Прокіп народилися з булавою у руках? Чи, може, для того, щоб появився серед нас вождь і з пастухів зробив героїв, потрібен спочатку свій Ян Гус? — Осташко закашлявся, сягнув по кухоль з вином. Рука трусилася, він мовив тихо: — Простіть мені печаль мою. Кому ж повім?..

Тихо було в хоромах. Слова, що лилися з уст хворого Осташка, напливали на присутніх, мов розпечена лава; земляни, які хвилину тому насмішливо поглядали на мізерного Каліграфа, опустили тепер очі, бо сором добирався й до них; Івашко стояв посеред кімнати з опущеними руками, його дужа постать зігнулася під тягарем Каліграфових слів, костисте обличчя враз налилося багрянцем — Осташко мовчки чекав кари за зухвальство.

— Ні! — крикнув Івашко. — Ні! Ще не встигла відьма прокрастися у наш замок. А коли хтось почув, що бувала вона біля нього в ночі — не держу. Тільки пріч тоді із землі Олеської! Панове, розходьтеся по своїх дворах. І з кожного села робіть фортецю. З людей — фортецю. Жодного шляхтича не милуйте, жодного католика…

— Що ти задумав, спам'ятайся! — подався до нього Демко з Ожидова.

— Війну! Зрадить Свидригайло — кликнемо на допомогу сусідніх князів. А самі поки що станемо крицевим ланцюгом від Кам'янця–Подільського через Олесько — до Луцька. З Федором Острозьким, з Михайлом Юршею. Піднімайте народ за православну Русь!

Преслужич зупинив погляд на Костасеві Жмудському, чекав, що він, литвин, повість на його слова.

— Я з вами буду — що б не трапилося, — сказав Костас.

До хоромів увійшов каштелян.

— Панове, Давидовича в Олеську немає. Бачили його вчора пізно ввечері: виходив із загоном ратників за Браму.

— Прокляття! — ударив кулаком об стіл Івашко. — Як він смів… Посилай гінців у Теребовлю!


Удосвіта Орисю розбудив кінський тупіт на подвір'ї. Схопилася з постелі, припала лицем до шибки: обгороджений високим частоколом двір повнився вершниками. Озброєні ратники спішувалися, прив'язували осідланих коней до палів біля конюшні.

— Батько! — тихо скрикнула. — Приїхав провідати… Рідний, любий. Таточко… — шепотіла і в потемках швидко одягалася. — На коліна впаду — забери мене звідси… Не буду тут…

Боязко глянула на двері, що вели до кімнати свекрухи — певне, не спить стара, недремне в неї око за невісткою; повернула голову до других дверей — навпроти, за якими живе, окремо, рум'янощокий Адам. Він теж уже не спить — звечора рахує гроші, а вдосвіта підглядає з галереї, як виходять слуги до роботи.

Слава Богу — не приходить більше до неї. Першої ночі боялася, хоч знала, що не минути їй цього; зсудомила її огида, коли Адам прийшов і ліг поруч; напружена, ворожа й холодна ждала, проте він до неї навіть не торкнувся. Жде ласки, подумала, а дати її не могла. На другу ніч він грубо потягнув Орисю до себе, пригортав, м'яв, а вона не могла збагнути, чому далі залишається чистою. Наступного разу теж не розділив з нею ложа, він скаженів зі встиду, і аж тоді зрозуміла Орися, що буде при ньому дівчиною завжди. Легше стало від цієї здогадки, з погордою й зневагою, на які тільки здатна здорова жінка, відштовхнула від себе немічного валаха, і тоді прийшло до неї усвідомлення волі: навіть церква не в силі узаконити на все життя неосвячений близькістю шлюб.

Однак волі не було. Батько не приїжджав, а за нею слідкували всі. За ворота двору, що стояв на околиці Теребовлі, її не випускали й на крок: одвірний слуга стояв біля зачиненої брами й дивився незворушно мимо її обличчя, був глухий, мов бовван, на вимоги, погрози, просьби. Свекруха сказала: «Негоже молодиці самій вештатись дорогами, чого тобі тут бракує?», і зрозуміла Орися, що її замкнено до клітки, з якої самій не вибратись ніколи.

Таточко приїхав!

А ночами снився Арсен. Не той, котрого цілувала на цвинтарі — поривчатий, закоханий, і не той — зажурений, з опущеними плечима, якого востаннє бачила на подвір'ї, коли віддавав батькові дукат, а безтурботний скоморох на луцькому ярмарку, що співає пісню про Орисю, обпікає коханням і навіки зникає між людьми, мов голка в сіні. І були ці сни для Орисі єдиним життєвим пристанівком у брудному й мерзенному світі.

Батько приїхав. Ублагає… Буде слугою, покоївкою, білою челядиною — щоб тільки геть з цього задушливого двору, де пахне пліснявою, смердючим потом скопця, де пасуть її злі очі свекрухи, заздрісні — служниць, похітливі — дворових парубків; геть з цієї очастоколеної ями, де навіть сни полошаться від рипу стільця, на якому сидить потвора, що ночами рахує гроші.

Передсвітанковий сумерк розтавав, у двір наїжджало й наїжджало вершників, а батька серед них не було. Орися сахнулася од вікна, побачивши біля галереї тлустого чоловіка в шубі, що зсунувся з сідла й покотився до вхідних дверей.

Адам, уже одягнений, стояв у галереї біля віконця, звідки видно було весь двір: кожного досвітку підглядав, хто із слуг заспав, щоб потім покарати — голодом або канчуками.

Стетерів, побачивши озброєних людей, які без його дозволу в'їздили на подвір'я; боязко відчинив двері і прозорими очима дивився на спітнілого батька.

Давидович, сопучи, увійшов до кімнати, заштовхуючи поперед себе зляканого Адама, спитав, показуючи на двері:

— Та — спить?

— Яка напасть пригнала вас, тату?

— Питаю — спить?

— Та певне… Ніч іще…

— А ти далі — окремо?

— Навіщо питаєте, коли знаєте, — потупив очі Адам.

— Ратника тобі пришлю на допомогу. Он які здорові бугаї.

— Я ж вам казав — не треба мені жони…

— А ланів хотілося? — Давидович прошпилив сина гострими очицями. — Еге ж, хотілося. А то як інакше мав я їх видерти в Івашка? Ну, нічого, господарюй, це ти вмієш, а там — Бог добрий, ще пошле тобі чоловічої моці. Я тобі стовчу в моздирі заячого скоку, орлиного льоту, ведмежого реву, все те змішаю з ранішньою мрякою… — бурчав глузливо сам до себе, не дивлячись на недолугого сина, роздягався. — Бо ж треба спадкоємця, — пожбурив шапку на ложе. — А не поможе, то доведеться випустити лань за ворота, але на довгій прив'язі… Ну, чого очі вибалушив? — розстібав Давидович шубу, хухав у пальці, що відтавали з холоду. — Чийсь бичок поскаче, а телятко буде наше… Та–ак… Бо кому це все, коли помремо, — голоті? А ще які багатства потечуть! — потер долонями. — Отож слухай, Адаме: житимемо всі разом тут, на Подільській землі. Є добра новина: Свидригайло випустив з ув'язнення короля аж тоді, коли той послав гінця до кам'янецького старости Бучацького з наказом віддати фортецю Федорові Острозькому. Та перехитрив князя Олесницький: всунув потаємно гінцеві свічку, а в ній цидулу — схопити Федька. Бог допоміг. Ми вже під берлом короля. А він привілеї, привілеї оголосив! Хай начувається тепер коромольник Івашко Рогатинський!

Адам не зводив з батька погляду, тупо сприймаючи те, що він говорить; Давидович скинув шубу, повернувся до стіни, щоб повісити її на кілок, й охнув, побачивши в проймі відчинених дверей білу постать.

— Зрадники! — Орися кинулася із стиснутими кулаками на старого. — Зрадники!!

Давидович ударив її кулаком по голові, і вона впала на долівку.

— Почула, погань… Ні, не можна тепер випускати лань з двору навіть на прив'язі. Гукни маму, хай покропить її водою…

…Того ж дня перед вечором на річці Гнізні біля Теребовлі ратники Давидовича вбили трьох гінців Івашка Рогатинського.



Розділ дев'ятий

НЕ ВБИВАЙ НЕВИННОГО!


Ні зловісне рокотання натовпу, що висипався на майдан до Дмитрівської церкви, ні апокаліптичні викрики Мартина Скрибки біля дзвіниці, ані мовчазні жерла гармат і гаківниць на валах — тої гемонської страшної зброї, звуку якої ніхто в місті ще не чув, не могли порушити благодушного спокою раннєлітнього недільного дня над Олеськом.

Теплінь, і тиша, і безшелесні тополі, і омолоджені м'якими блідо–зеленими китицями старі смереки, райкання жаб над розімлілою, майже висохлою Ліберцією, лящання солов'їв у темних садах надолужували порушену рівновагу між тривогою і спокоєм у світі.

І думалось потім Осташкові: не було б сьогодні такої дивовижної гармонійності у природі — хтозна, чи не переважила б шалька гніву й печалі і замість розсудливої стриманості взяла б гору нерозумна рішучість, і початок правого чину навіки знеславився б кривавим злочином.

Вигук кушніра Галайди дав людям почути цю тишу, і скресла добрість у їх серцях, вигук спинив підняту руку над головами невинних — так у критичну мить добрий фірман зупиняє міцним ривком віжок розшалілих коней, які під натиском важкого воза скачуть наосліп у стрімголову пропасть.

Галайда продерся крізь натовп до бабинця і з високого помосту гукнув до знавіснілих міщан, що з сокирами обступили переляканих до смерті чоловіків, жінок, дітей:

— Спиніться! Кров отрочат впаде на наші голови!

І в ту мить люди почули благословенну тишу, а серед неї, десь над головами, — свердляче жебоніння жайворонка, що повис грудочкою у зеніті і щебетом благословляв красу світу й сп'янілі від люті голови людей, які намірились ту красу скривавити. І опустились руки…

Затиснутий, зім'ятий натовпом Осташко глянув уверх і перехрестився: мент безумного шалу минув.

…Раннім ранком невідомо й хто приніс до Олеська жахливу вість:

— Луцьк спалили ляхи! До ноги вирізали!

Вістка повиганяла мешканців міста з домів. Поки її почули на замковій горі і в Івашковому дворі, міщани, озброївшись, хто чим мав, збігалися до Ринкової площі — наполохані й нерішучі. А Мартин Скрибка, роздерши на собі сорочку, загорланив:

— Опустіє земля, розсиплються камені й городи, джерела висохнуть, і вітри не повіють, і биті дороги опустіють, і перестануть жорна молоти, і море умертвиться, і многолистя дерев упаде, і яловими стануть плодовиті, і Бог прийде з престолу свого Страшний суд творити…

Страшні слова Іоанна Богослова з останньої книги Нового завіту, що, не раз викрикувані біснуватими жебраками на відпустах, престольних празниках, не лякали раніше навіть дітей, тепер набирали окресленого змісту — великий руський город знищений, убитий, і не Бог, а Люцифер з однораменним хрестом іде з заходу спустошувати православну землю, ллється черлена кров невинних, божеволіють жінки й діти, і станеться страшний пекельний суд тут — на Олеській землі; Мартин не переставав глаголити, нагнітаючи страх і гнів, голосили жінки, і хтось вигукнув:

— Ріж ляхів!

Сколихнувся натовп, умить розбився на гурти й розбігся по місту; не минуло й півгодини, як на майдан до Дмитрівської церкви зігнали з усього Олеська більше двадцяти польських родин на розправу.

Боярин Івашко наказав умить спорядити загін ратників для наведення в місті ладу, Каліграфа послав наперед, щоб він його іменем зупинив розправу; Осташка зім'яв натовп; жінки–полячки умлівали, падали на коліна, чоловіки із зв'язаними руками в безумному страху дивилися на своїх сусідів, які враз стали суддями їхнього життя.

Галайда вигукнув пересторогу з паперті Дмитрівської церкви і побачив, як сколихнулася юрба, рогатини, сокири, ножі опустилися долу, на ошалілих від люті обличчях людей тінями лягли зніяковіння і сором; приречені отямлювалися і, зів'ялі від раптової навали страху, з докором тепер дивилися на одномістян, які вчора були добрими сусідами, а нині замахнулися на їх життя; до них ще не дійшла думка, що невинні й судді, що хтось лихий і безпощадний, сам будучи звіром, розбудив звіра в душах цих людей, і карати винуватця сукупно треба, — приречені ще не усвідомили цього, а Галайда волав:

— Не вбивай! Чи винен він у тому, що єсть поляком? Хіба у Луцьку від меча королівських убивць загинули тільки русини? Чи пощадять вони й ось цих, коли вдеруться до Олеська? Шляхта милує лише шляхту. Того, кого б пощадили, тут уже немає! Де русин Давидович — суддя олеський? Його треба було спіймати і розіп'ясти он на тому хресті, ми ж йому дозволили вислизнути з города, а завтра зустрінемося з його посіпаками на олеських валах!

Розтавала юрба, полякам розв'язали руки, і було тихо на майдані, тільки жебонів жайворонок у зеніті і хихотів на могилі божевільний Мартин; цей сміх просяк у благодушну тишу, і ставала вона непевною, тривожною, зловісною; прогнати б Мартина пріч, хай не каламутить своїми вигуками й моторошним хихотом тієї решти спокою — дарма: тиша закінчилась в Олеську.

Задудніла земля від копит: униз по Вірменській вулиці чвалував загін вершників, попереду їхав лицар у кольчузі й гостроверхому шоломі — містяни впізнали боярина Івашка Рогатинського.

— Городяни! — вигукнув він, спиняючи коня перед стіною натовпу. — Нерозумне діло затіяли ви, шукаючи нині ворога поміж собою, — нема вже його тут. Он — порожня шкаралуща гадючника, — показав мечем на двір Давидовича, що з другого берега Галайдового моря дивився на Дмитрівську церкву білими вікнами з виструганого рогу. — Це він, сват мій, перший пролив кров олесьчан на Гнізні. Перші мої ратники впали не від рук польських ремісників, а від меча судді!

Він умовк, спазма пройшла його горлом, і зрозуміли люди, що запізніле каяття за дочку, яку віддав поганому Давидовичу, аби тільки умоцнити Олесько, пойняло тепер батьківське серце, і прихилились людські душі до олеського старости, бо і в нього, як і у всіх, своє горе. Підступили до нього ближче й мовчки чекали наказу.

Івашко переміг біль, який раптово й пекуче нахлинув до серця, він аж тепер утямив, що не бачити йому більше рідної дочки, але розумів: не батьком єсть, а державцем землі і людей, здавив у серці печію і заговорив:

— Я всім, кому Олесько був або став нині чужиною, дозволяю до вечірнього дзвону безкарно вийти з города. Хто ж залишиться — ремісник він чи купець, землянин чи тяглий мужик — на вали! Я не забуду вашої раті і вашої крові… Не пустимо ворога в Олесько!

— Не пустимо! — заревів майдан.

Римар Войцех Марцінковський, якому тільки що розв'язали руки, вибрався до Галайди на паперть і сказав спокійно:

— Родаки! Не чужинна нам земля Олеська, бо на ній ми народилися і виросли. Не затаюйте в серці зла на русинів. Не тут наші вороги…

— Не тут? Не тут?! — вигукнув Мартин Скрибка. — А де, де?

Він продерся крізь юрбу, перебіг вулицю і помчав стрімголов до обійстя судді. За ним повернули голови люди: може, колишній посіпака опам'ятався, упізнав місце, де колись давали йому жерти і вчили бити підневільних, а тепер шукає там сховку від роз'ярілого на Давидовича народу.

— Держи паскуду! — крикнув хтось, та Мартин уже встиг перескочити частокіл, виважив віконну раму і вліз до будинку.

Люди подались у бік двору, зупинилися біля частоколу і втім усі побачили, як з горища бухнув клубком дим. Закурився дах з усіх боків, полум'я лизнуло ґонт, дім спалахнув.

Божевільний Мартин продер біля димаря покрівлю, вибрався на верх і верескнув:

— Він мене вбив! Він мене вбив!

А затим провалився у полум'я.

Ніхто не рятував ні будинку, ані Мартина…

До обіду спорожнів майдан біля Дмитрівської церкви. Літня тиша стала напруженою, тяжкою — ніхто ж бо, навіть боярин Івашко, не відав, що трапилось там, над Стиром. Ждав Олесько гінців від Юрші або ж від Свидригайла. А знали всі одне: розпочалася війна.

Потім Осташко Каліграф запише у свій літопис такі слова:


«По Рождестві 1431 року били чолом Свидригайлові, сулячи допомогу, посадник Новгорода боярин Юрій Онцифорович бересту прислав йому, а такожде посадник Пскова Аким посла прислав. Побоявшись сукупного з українним поспільством православного рушення, а мужицького звиценжства, Свидригайло гінця до Руссдорфа одправив, аби магістр польські городи брав, інак сам супроти нього піде з Ягайлом. То вислав Руссдорф двадцять тисяч війська на Куяви, Добринську землю і на Познань. І спалили тевтонці двадцять і чотири городи польські, а сіл більше тисячі, і платив великий магістр крижакам–паліям за город три гривні, а за село гривню. Ягайло же свого секретаря до Свидригайла послав, аби той повинувався йому, а великий князь, в ярость попавши, ударив посла в лице і прогнав.

В перший же місяць літа король з великим військом ставши в Городлі над Бугом, виказав війну Свидригайлові і рушив на Володимир, спалив його і став обозом подле села Забороло за милю від Луцька. На другому же боці Стиру стояло шість тисяч литвинів, русинів і татар. Свидригайло міст розкидав, а бою не давав і послав до Михайла Юрші, которий у Луцькому замку укріпився, гінця з листом:

«Слух маю, же ти псю крев — мужиків узяв до оборони і що Федір Острозький, которого визволив з Кам'янецького замку боярин Баба, з мужицьким ополченням пішов до Подолії, а такожде слух маю з Теребовлі, що Івашко Рогатинський сказав мужикам зброю брати. Я же, прирожоний князь, з панами панством воюю, а не хлопством, і війська у вас боярського просив, а не ватаг і опришків. Що повість мені на таку збродню моя пані–рада і вся католицька Європа?»

І стояв Свидригайло три дні, а коли польське військо з трудністю великою й утратою свого люду през Стир перейшло, великий князь полишив чотири тисячі війська Юрші, а з двома тисячами утік у Степань над Горинню і оттоль вів трактати з князем Земовітом, которий Луцьк спалив, а замок обложив.

Король же другу колону виправив на Поділля, а третю, у шість тисяч війська, під проводом князів Казимира Мазовецького і Менжика з Діброви — через Белз на Олесько».


Із заходу дули вітри, гнали по небу розірвані хмари, і хоч вони були звичайними передвісниками згубних жнивних сльот, олеські поселенці думали, що це дими, бо й пахли вони гаривом, а вечірні сполохи наближалися без гуркоту, що ніч, то виразніше миготіли на небосхилі, тремтіли, спалахували, гасли в чорноті і знову виростали все вище й вище червінню.

До Гвашка Преслужича прискакав нарешті гонець від Михайла Юрші з Луцька.

— Готуйтеся до битви!

«Готуйтеся, бо почервоніла Солокія, Белз згорів і сплив кров'ю, і Рата, і Буг червоні; Казимир Мазовецький і Менжик з Діброви не щадять ні старого, ні малого, велика повінь рине, а встояти мусите — Луцьк стоїть! Свидригайло трактує з королівськими послами у Степані, на два роки хоче укласти мир з Ягайлом, та Луцький замок не візьмуть, хай же не візьмуть і Олеська, то пошлемо, Гвашку, послів у Новгород, і не Литво–Русь, а Галицько–Волинську стару державу піднімемо з руїн і упремося українними землями в могутню православну стіну і так стоятимемо, Іване Преслужичу, грізним обличчям до католицького світу і сильні станемо, лиш не здаваймося нині!»

Івашко Рогатинський спокійно вислухав гінця; твердий та незворушний був державець Олеської землі у всі ці тривожні дні очікування, сам обходив вали, оглядав кожну башту, кожен камінь у заборолах; олесьчани звозили смолу, каміння для метавок, мололи порох, виливали ядра для гармат, зброярі на Пушкарні кували бойові ціпи, бичі й булави, плели кольчуги, ладнали пластинчасті обладунки для ратників і наголовники для коней; оборону міських валів Івашко довірив кушніреві Галайді.

Один тільки раз спохмурнів боярин — коли кастелян боязко доповів йому: стало відомо від рогатинських перебіжчиків, що львівський староста Пйотр Одровонж віддав якомусь Миколі Параві з Любліна дідизну Преслужича на Рогатинщині з селами Потоком, Рудою, Чашниками і Насташиним. Майнула в голові боярина скрушна й тривожна думка, що небавом у нього залишиться стільки землі, скільки є її під його ногами по цей бік валів; Івашко ставав з кожним днем рішучішим і лютішим, бо що таке — боярин без землі, і сказав роздати зброю ремісникам та кметям, які бажали воювати за ту землю, яка ніколи їм не належала.

…Першим із позаміських землян утік із своєю хоругвою за городські вали Демко з Ожидова.

— Несила, боярине! Нас жменька, а там — тьма!

— Боягузе! — Івашко замахнувся на втікача шестопером. — Народ на кого покинув?

З Ожидова долинав лемент; дорогою, стежками, полем потяглися ключі жінок і дітей — з торбами і голіруч, залюднювався город, впускав боярин біженців і думав, що з кожним новим утікачем зменшується на якусь частку харчових запасів в Олеську, то чи ж подобає впускати всіх безборонних з великої волості? Ротів до їди багато, а рук до зброї не прибуває, і коли нині місто може прожити в облозі півроку, а замок — цілий рік, то завтра буде з'їдено все за один день.

Івашко покликав до себе Демка з Ожидова і вже спокійніше, але рішуче наказав:

— Скачи із своєю хоругвою в Підлисся до Костаса Жмудського, лев'яче серце в нього, це тобі відьма вчора заяче вставила, і передай йому моє повеління, що назначаю його провідцем землянського ополчення. Нехай збирає хоругви з Пониковець, Суходолу, Підгірок, прилучає до свого війська опришківські ватаги і заходить із Вороняків у тил полякам. І до мене щодня най гінця присилає… Он глянь на обрій, переляканий Демку, скоро сльоти почнуться, може, це й добре, що ти так хоробро втік з Ожидова, нехай розбивають Менжик з Казимиром табір над висохлою Ліберцією. Тепер же пріч з очей!

А їх ішло і йшло… Розповзалося сталеве грізне військо, якого ніхто досі ще не зупинив у кривавому поході, та й нікому було зупиняти, бо Свидригайло втік, а Юрша замкнувся у своєму замку — шляхта воювала поки що з жінками та дітьми, — розповзалося грізне військо по полях і перелісках від західних відрогів Вороняків через Ожидів, Юшковичі, Кути — аж до Білої гори на сході.

Чорна рівнина над Ліберцією, що за дощів прорила собі разом з притоками повсюдно вузькі рівчаки, схожі на шашельні ритвини в старому дереві, до вечора зарябіла білими наметами та полотняними будами, над якими замайоріли різнобарвні прапори з гербами. Яскраво одягнене лицарство на закосичених китицями конях свавільно вешталося на полі, порослому рідким вільшаником; нахабніші підступали аж до валів і, задираючи голови, насмішкувато поглядали на замок, що вистрелив гранчастою баштою до неба і виглядав, зрештою, тепер — серед моря чужого війська — іграшкою, яка розвалиться, як тільки гряне битва.

Казимир Мазовецький і Менжик з Діброви не квапилися. Город вони візьмуть за день, замок — за два, треба лише добре приготуватися. Князі розташувалися у зеленому наметі на пагорбі біля Кутів, на шпилі намету залопотів прапор з гачкодзьобим орлом у короні, а вояки майстрували облогові тури, які безкарно маневруватимуть по рівнині, зупиняючись у найзручніших місцях. Ті шопи на колесах покривали волячими шкурами, яких не проб'є ядро, на помостах закріплювали гармати; інші підкочували до валів тарани.

А Олесько — немов вимерло. За два дні облоги ні город, ані замок не подали жодних ознак життя.

Казимир наказав підпалити спорожнілі Ожидів, Юшковичі й Кути; цілий день стелились над полем чорні дими, але й тепер Олесько мертво мовчало, і не міг знати мазовецький князь, що, дивлячись на ту пожежу, плакав за валом поляк Войцех Марцінковський, старий римар, який усе життя працював, щоб збудувати в Кутах добрий дім для своїх дітей і внуків. Він дивився із–за заборола, як горів білий з нового тесу будинок на околиці села, і прокляв короля, його рід і плід.

Казимир вислав до воріт на Пушкарні вивідачів, щоб дізналися, чому так тихо в городі, а ті вернулися здивовані; підійшли–бо до самої залізної брами, і ніхто їх не спинив, гукали — не відізвався теж ніхто.

Польські лицарі палили вогнища, варили м'ясо в казанах, а в каплиці Олеського замку правив щодня службу отець Серапіон з Пліснеського монастиря і нічого більше в Бога не просив — тільки дощів.

Дощі таки впали на четвертий день облоги, опівночі, напередодні штурму. Насичене димами повітря ніби не витримало тягаря, спузи, сипнуло мжичкою, а далі прорвалося скісними струменями, яким не було кінця, — почалася затяжна жнивна сльота, яку в добрі роки ревно проклинали олесьчани.

Івашко став на коліна перед образом нерукотворного Спаса і гаряче молився.

До ранку напучнявіла підступна Ліберція чорними торф'яними водами, прогнулося тверде, мов криця, поле, і застрягли по осі колеса облогових башт. Королівські вояки запряглися разом із кіньми й тягли їх ближче до мурів, де біліла опока, схожа на вапняк, і тут тури застрягали намертво у в'язкому, немов смола, білому місиві.

У таборі засурмили труби — сигнал до наступу. Вершники миттю осідлали коней, а дощ лив і лив, коні застрягали по животи, осідали на крупи, вершники спішувалися, метушилися; Менжик і Казимир наказали відступати за спалені Кути; військо згортало намети і брело безмежними болотами, зупиняючись купами біля кущів та дерев, а тоді на башті Олеського замку залопотів руський стяг — золотий лев на білому полотнищі.

Уночі, як тільки почався дощ, помчав Івашків гонець до Підлисся; тепер же Костас Жмудський із своїм кінним військом ударив з–за Ожидова, польські лицарі ув'язалися у бій, та були вмить відкинуті назад у болото, а тоді гримнули з валів гаківниці, просвистіли хмари стріл; лицарі падали, брели; крик, веремія знялись над полем, що вже стало одним чорним озером — з острівками кущів, біля яких купчилися недобиті вояки.

Івашко кінноти не виводив — Костас Жмудський справлявся у тилу сам. Боярин приглядався з валу до побоїща і коли побачив, що багато вояків усе–таки вибирається з боліт до міських валів і лаштується до штурму, махнув мечем. З брами на Пушкарні вихопилися озброєні бойовими сокирами, бичами, ціпами піші безпанцерні городяни, вони, легкі, поскакали по купинах, звалених деревах і поодинці трощили закованих у лати рицарів. Попереду звихався з чеканом кушнір Галайда, розмашисто орудував ним і кричав хрипло:

— А не вбивай… А не вбивай невинного!

І почервоніло болотне поле.

Осташко стояв на валу обіч боярина, дивився на першу переможну битву, а знав: це тільки початок. Він чув крики свого друга Галайди і радів, що руки олесьчан не обагрилися невинною кров'ю, що благородством почалася їх війна — то чи ж допустить доля, щоб програли у битві чесні з нікчемними, господарі своєї землі з наїзниками і вбивцями?

Поляки вибралися з боліт і виходили на передмістя за Брамою. Тут вдарили на них Івашкові кінні вої, і впав у цій останній сутичці, тяжко поранений, гончар Микита.

Незабаром на князівських наметах опустилися стяги з орлами, а на їх місце піднялися білі…



Розділ десятий

ГОЛИЙ КОРОЛЬ


В опочивальні патриціанської лазні пахло вином і помаранчами, зрідка крізь двері коридору заносило гнилим смородом пари, поту й розпеченого каменю — це тоді, коли заходив якийсь пан у квітчастому халаті, а якщо надто розіпрілий — то й зовсім голий.

З підвищення у куті, на якому щовечора стояли головний музикант патриціанської лазні гусляр Арсен, дудар Спитко з Клепарова і молдавський лаутар Боцул із скрипкою, зручно було споглядати напівголих і голих вельмож, що, розімлілі, звалювалися у дерев'яні крісла, стікали потом, віддихувалися, висихали, а потім замовляли музику, пили вино й розповідали, перебиваючи один одного, фацеції, а іноді точилися тут впівголоса розмови державної ваги — тоді музикантам веліли грати голосніше.

До лазні у відповідні дні приходили змивати з себе бруд магістратські райці, лавники, поборці, суддя, інстигатор[42], писарі, речники, ландвійти передмість; окремо парилася виконавча служба — нічний бургомістр, дверник ратуші, ключник міських хвірток, вежові трубачі, васерляйтери[43], екзактори, ціпаки; по суботах — це був найвідповідальніший для музикантів день — довго сиділи в опочивальні бургграф, Арсенів меценат, і два брати — верховні повелителі світського й духовного життя на Львівській землі — руський староста Пйотр і львівський архієпископ Ян Одровонж.


— Ха–ха–ха!

— Під час покутної процесії, — говорить хтось (Спитко уже всіх розпізнає, хоч вони й однакові без одежі: «Це дверник ратуші»), — узяв мужик жінку на плечі замість хреста, а його питають, де хрест. «Та на мені, весь вік його ношу». А жінка каже: «Це правда, тільки несе його не Ісус, а анцихрист».

— Ги–ги–ги!

— Запросили трефніса до панських покоїв, — вступає у чергу на фацеції ключник Босяцької хвіртки, — а там усе в коштовностях та золоті. Трефніс закашлявся, а сплюнути ніде, то й харкнув панові в бороду. «Вибачайте, ваш–мость, — розвів руками блазень, — я нічого тут не побачив бридкішого від вашої бороди».

Не сміється ніхто: інша справа — мужики, а з великих панів більшим панам належить сміятися, виконавчій службі не пасує. Знічений ключник водить очима по обличчях — ну, хоча б один вискалив зуби!

— Хі–хі… — не втримався дудар Спитко.

— Маєш гроша! — втішився ключник.

Е, та тут не тільки музикою, а й підсміюванням можна заробити. Отак просто: засмієшся і маєш гріш…

То було ще на початку Арсенової служби в лазні. Не сподобався смішок дударя головному музикантові, і гріш його впік, ніби не в Спиткову, а в Арсенову долоню впав, але не сказав нічого, а похмурий лаутар Боцул ніби й не помітив; Спиткові ж заробіток сподобався, і він вирішив подвоїти свої доходи.

— Крикнув трефніс до пана, який ішов кладкою над болотом: «Гей, вважай, бо зроблю тобі те, що вчора одному вже зробив!» — Спитко впізнає васерляйтера. — Пан зліз із кладки в болото та й питає: «А що ти зробив тому вчора?» — «А те саме, що зробили осьдечки ви, вельможний пане».

Знову жарт про великих панів — сміху немає, а Спитко:

— Хі–хі–хі!

— Маєш два гроші! — шпурнув монету васерляйтер.

— А я бачив такий дзвін у Кракові, що як у нього на Різдво задзвонять, то на Великдень у Варшаві чути, — хтось віцує, а розохочений Спитко булькає у дуду, сміється на весь голос.

— Лови півгроша!

Спитко йшов додому багатий. Сказав на Ринку побратимам:

— Ходім на пиво, я плачу.

— Не п'ю на блазенські гроші, — відказав лаутар Боцул.

— А будеш далі реготати, — процідив Арсен, — іншого дударя знайду.

— Дурні, тож регочіть і ви — це ж гроші!

— Марш, псяюхо! — гаркнув Арсен.

…Патриції, звісно, до дешевих фацецій не вдаються, розповідають дотепні придибенції, видаючи їх за свої. А Спитко спробував заробити і в патриціїв.

— Я нині розбирав справу трьох злодіїв, але яких, якби ви знали, мосціпани! — затер руки інстигатор, віддихавшись після пари. — Прийшли вони до магістрату просити, щоб дозволили їм учити купців, як пильнувати свій товар, їм дозволили, а вони стали перед торговими рядами з киями і давай молотити ними болото, вигукуючи: «Quisque suas res attendat!»[44] Позбігалися до болота купці, а інші драбуги з їхньої шайки за той час позамітали ляди та й тільки їх бачили. Привели до мене цих трьох, а вони кажуть: «Хіба ми винні? Ми ж попереджували торгових людей, щоб пильнували свого майна».

— І ви їх, розуміється, виправдали, — втрутився у розмову міський суддя. — Треба б на ваше місце поставити мою пані — ото був би прокуратор! Кажу їй якось: «Будемо нині судити хлопця за те, що з чужою жінкою спав. Жаль мені його — спробую врятувати бідолаху». — «Врятувати? — поглянула на мене зневажливо Магда. — На горло треба скарати нікчему, який біля чужої жінки заснув!»

— Ха–ха–ха! — зареготав Спитко.

На сміх дударя ніхто не зреагував, а по хвилині ландвійт Зоммерштайн кинув зневажливо в його бік:

— Як уже захотів бути блазнем при панах, то навчися не тільки сміятися, а й сказати щось розумне.

— На, маєш! — прошепотів Арсен. — Ти й до трефніса ще не доріс.

А взагалі працювати музикантом у лазні було навіть цікаво.

Симеон Владика, який мав можливість бачити патриціїв лише в адамашкових туніках та оксамитових жупанах, коли ті були в силу своїх посадних можливостей менторами, меценатами або ж цінителями його витворів, говорив, сміючись, Арсенові, що він з охотою, якби лише вмів, пішов би грати до лазні, аби побачити цих самих вельмож без регалій і пихи, коли–то вони з необхідності стають бодай на хвилину звичайними людьми.

Це було таки цікаво — стояти одягненим у гранатову туніку із срібними позументами й дивитися на туші вельможних панів, які там, унизу, сидять з обвислими животами, з баб'ячими складками на грудях, з мокрим волоссям, з–під якого стирчать червоні вуха, і знаходити для себе злобну втіху, споглядаючи ситу череду тварюк, що жадібно жере помаранчі, хлебче вино й ліниво м'ямлить фацеції, аби разом із сміхом видихнути пару, якої забагато вдихнули на найвищих східках у лазні. Це ж таки радість — відчувати фізичну й духовну вищість над тими, кому підвладний, ненавидіти їх, а потім дома разом із Симеоном Владикою впівголоса кепкувати з них і потішати себе, мовляв, якими б могутніми не були патриції, а до малярів, музикантів дорівнятися не можуть, бо надто великі їх животи — мов у наїдених кліщів, а голови малі й порожні, як у блощиць.

Ці насмішки давали Арсенові оту малу життєву втіху, якої шукав для себе, щоб відокремитися від чужого йому поспільства; цинізм був добрим лікарством на зневіру — кращим, ніж хвилеве забуття у ложі повії або щоденне усвідомлення своєї присутності на землі. Іронічна зверхність розбуджувала ще й злобу і створювала ілюзію непокори, протесту. Арсен злорадів, коли побачив свинячі вуха архієпископа, і огида до жорстокого святенника була рівна огиді Яцька Русина, і був Арсен однодумцем Яцька, різнило їх тільки те, що той за свою огиду платив сухотами в недужному храмі на Краківському передмісті. Арсен же, ненавидячи архієпископа, розпогіднював йому чоло, мав добрий заробіток, а ще міг підробляти, як Спитко, підхихикуванням на жарти вельмож.

Але ж не всім, не всім помирати на сухоти в Миколаївському шпиталі. Я ж не продаю душі вінценосній худобі, душа при мені, вона чиста і чистий я!..

Так, так, це підвищення в опочивальні патриціанської лазні, цей трикутний півострівець у кутку відокремив Арсена від того світу, де полювали на нього одержимі люди, пойняті нерозумними поривами; від мирської метушні, серед якої, з одного боку, чатували на людину золоті тенета духовного рабства, а з другого — чорне провалля розкритої лазаревої торби.

Арсен міг тепер з погордою дивитися на тих, хто внизу, будь то патрицій чи жебрак, бо розкіш і блиск високого світу ніколи не зваблювали його, а жебрацька миска вже не лякала — він тепер мав якраз стільки, щоб бути незалежним, міг упоюватися власною музикою і піснею, і байдуже йому було, хто її слухає, хто переймає — ситі чи голодні, одягнені чи голі, нападники чи обложені; музика сама собою мала вищий сенс, а він був творцем, то хто ж краще за Арсена міг заховатися в її найглибші тайники, утекти від світу разом із своїм безнадійним і споганеним людьми коханням.

…Суботнього літнього вечора, коли надворі було мало що прохолодніше, ніж у лазні, шепнув боязко Спитко:

— Ідуть…

Сам бургграф — ну й що? Руський староста і архієпископ власними персонами — ну й що з того, запобігливий Спитку? Чи не так, скрипалю Боцуле?.. Ах, ти поклявся промовчати весь свій вік, бо збагнув, що словом нічого змінити не можеш, а запропастити своє тіло або ж душу так легко; можливо, ти маєш рацію, я теж мовчу, тільки на відміну від тебе шукаю сенсу свого існування; ти ж, як і Хойнацький, зрозумів, що знайти його неможливо, ви більше не шукаєте і ждете, поки доля сама вас знайде. Хто з нас має рацію?

Вони увійшли до опочивальні в довгих до п'ят барвистих перських халатах, були надто, як для відпочинку, серйозні, чимось стурбовані; сіли за столик, нахиливши голови.

— W Olesku kleska[45] — почув Арсен слова Пйотра Одровонжа, і хоч йому було байдуже до того, що діється у чужому для нього Олеську, здригнулися пальці, збилися з ритму, вельможі зачули фальш у мелодії, хтось із них повернув до музикантів голову; Арсен вдарив сильніше по струнах, пильно дослухаючись до розмови. Здолали Преслужича? То й що… Проти панів пішов, бо сам захотів паном бути… Таж не за Яцька, не за мене, не за Гаврила!.. За Русь… Авжеж — за панську Русь. Проти поляків? Так… Але ж і Хойнацький поляк. Чи винен він у тому, наприклад, що Кашмір III зруйнував у Львові Успенську церкву й на тому місці наказав будувати кафедральний костьол, щоб міг у ньому молитися своєму католицькому Богові? То що скажеш, Преслужичу, — валити тепер цю величну споруду, над якою працювали тисячі чорних рук, і ставити знову церкву, аби вдовольнився православний Бог? До біса ті боги… Програв, Івашку? А Орися?.. Вона давно з твоєї ласки програла. І я — теж… Що, що?

— Бездари, хто їх послав туди! — заворушив вухами Ян Одровонж. — Гугнявий Менжик і слинявий князь з Мазовеччини… А скільки гонору! Krol Jagello bil krzyzaki i pan Krupa chcial byc taki…[46] Та я їх… Та я їх би…

— До Феміди на Ринку хоч на півдня прив'язав, — допоміг архієпископові бургграф.

Збадьорішала музика, Арсен сам не знав, чому швидше забігали пальці. Переміг Преслужич (а хіба Преслужич?) — русини перемогли, а у вас затрусилося сало зі страху, кабани годовані, на хлібі русинському випасені, вухаті свині, тварюки…

Вельможі розмовляли уже на повний голос.

— А ми тут, під боком, нічого не знали. Найясніший сам керував битвами з Городла, та замість гінця, що мав сповістити про перемогу, уздрів на власні очі Казика Мазовецького, якого випустив олеський лотр. А нині круль до нас — по допомогу. В песячий голос…

— Ясне чоло поникло, посмутнів орлиний зір, могутні плечі опустилися…

Пйотр Одровонж випльовував слово за словом.

— Тс–с–с… — бургграф приклав пальця до вусів, кивнувши головою на слуг, що заставляли стіл, вистелювали рушниками крісло. — Зараз заведуть. Йому лікарі прикладають п'явки…

— О, ці тварючки — найближчі приятелі короля, їм би шляхетські герби! — вигукнув архієпископ. — Хоча б скоріше приїхав Олесницький… Князь Семен Гольшанський уже робив нам візит. Він згоден на елекцію Жигмонта Кейстутовича. Не буде Свидригайла — Луцьк складе зброю. А тоді з Олеськом… — він притиснув ніготь великого пальця до стола.

— Що, знову в болото? — невдоволено глянув на брата руський староста. — Скільки шляхетського цвіту марно пропало! Інакше треба, інакше… Я відібрав у Преслужича Рогатин, а тепер обкроїмо всі його землі довкола Олеська і скажемо: виходь — віддамо.

— Це мудро! — вихопився бургграф і знітився під поглядом архієпископа.

До Арсена долітали уривки фраз, музика то стишувалася, то вибухала веселими спалахами: переміг Преслужич, перемогли русини, там Орися, дайте коня, дайте коня! Ураз схопився бургграф, змахом руки зупинив музику.

На порозі став пахолок, прошепотів:

— Їх ясновельможність…

Двоє слуг вели під руки згорбленого дідка в розстебнутому халаті, жовта шкіра обтягнула ребра, з лисуватої голови звисали пасма мокрого рідкого волосся; дідок дибав, кволо переставляючи ноги, і стогнав; староста, архієпископ і бургграф стояли у глибокому поклоні, старець махнув їм рукою, щоб сідали, сам допався до крісла і весь сховався у ньому, потім нагнувся уперед і, блудячи маленькими очицями по обличчях львівських вельмож, проказав, запинаючись:

— Панове… Панове… Я послав Казимира й Менжика, ага… Ви вже знаєте… і тих, які залишилися, на Поділля. Там теж… Там хоч францішканця посій, то вродиться схизмат… А до вас прийде князь Ян з Сенна. Під вашу руку… Боже, Боже, як я втомився. Яке тяжке життя… А взагалі, скажіть мені, панове, що то є — людське життя? Повіжте…

Мовчали вельможі, не знаючи, що відповісти, никли в поклоні, а дідок, забувши про державні справи, лепетав одне й те ж:

— Скажіть, на милість Божу, що таке життя?

Бургграф аж голову витягнув, напружуючи мозок, йому так хотілося дати влучну відповідь королеві і заслужити в нього ласку, та в голові лише порожньо гуло.

Арсен приглядався з підвищення до старця, і йому було смішно, що ця руїна уособлює державну владу, і ставало страшно при думці, що стільки крові дужих мужів ллється за примхи й бажання цієї немочі; король перехопив погляд музиканта й кивнув рукою:

— Ну, скажіть, хоч ви скажіть, пахолки…

Скрипаль Боцул тримав ув опущеній руці скрипку й понуро мовчав, не наважувався хихикати навчений уже Спитко, а король не спускав погляду з Арсена:

— No, powiedz, powiedz mi, mlodziencze, co to jest zycie…[47]

— Вельможний королю, — промовив Арсен, гасячи усмішку в кутиках уст, — життя — як лазня: хто вище сидить, з того більше поту тече.

— До дябла… — пробурмотів бургграф, глипнувши з ненавистю на Арсена.

Зморщене обличчя короля просяяло, наче ця відповідь дуже багато для нього важила.

— О–о! — вистогнав він. — Це правда, це свята правда!.. Грайте, грайте, мої кохані…

Спитко прошепотів єхидно:

— А ти доріс до блазня, Арсене.

Підвів Арсен руку і, стримавшись, тяжко опустив її на гуслі. Рвав струни.

Король промовив згодом:

— Які ладні музиканти… Хай вони завтра грають у вас на бенкеті, пане Одровонж.


На бенкеті короля не було — йому знову прикладали п'явки.

Пйотр Одровонж, отримавши необмежену владу над галицько–руським краєм, виголошував на радощах тости, а музиканти грали марша.

— За круля!

— За ойчизну!

— За звиценжство над схизматами!

Зойкнули струни на гуслях, обірвалися, мовчала скрипка, тільки дуда пропищала марш.

— Що там трапилося? — схопився бургграф.

— Струни порвалися, — не підводячи голови, глухо мовив Арсен.

— На такому тості, хаме… — довершилася учорашня злість на зухвалого музиканта, судома зціпила вилиці бург–графа, ще мить — і він наказав би слугам відлупцювати всіх трьох нагайками, але гості веселилися, короля не було, негоже було їм псувати настрій; з уст до уст ходила королівська фацеція — що таке життя; гості не знали, хто так дотепно відповів королеві, але знав бургграф, і староста, і Арсен — ні, не канчуками слід тепер покарати хама…

— Пане Одровонж, — перекричав бургграф галас. — Яко міський голова, маю до вас претензії, пане старосто. П'ять років тому рада львівського патриціату ухвалила, щоб жоден мешканець Львова під загрозою штрафу в чотири гривні не запрошував до себе в гості більше шістнадцяти осіб. Скільки тут разів по шістнадцять? Щоб не ставив на стіл більше чотирьох страв — скільки тут разів по чотири? І щоб не запрошував на забави більше двох блазнів, а в пана старости — аж три!

— Ми не блазні, вашмосць… — прохрипів Арсен серед мовчанки, що враз запала в бенкетному залі; тремтячою рукою він розстебнув комір туніки і повторив голосніше: — Ми не блазні, пане!

— Як же — ні? — розвів руками бургграф. — Хто ж учора пригравав та підбазікував голому королеві?

Сміх, немов вибух порохової бочки, потряс залою, і поник у цьому реготі Арсен. Розбити гуслі — не посмів, вийти — не рушив з місця; сміх переміг його, розчавив, і подумав гусляр, що даремно він закривався музикою, немов щитом, від сильних світу сього, одночасно прислужуючи їм. Так не можна, можна тільки відійти, як Яцько. А чому — як Яцько, чому — не як Осташко Каліграф? Хіба може встояти на світі один?

Бенкетний зал спорожнів аж уранці; іменитих гостей старости Одровонжа, п'яних, оббльованих, розносили в носилках слуги, розвозили в каретах.

Змучений, зім'ятий, чорний вийшов Арсен із воріт Низького Замку; не сказавши й слова Спиткові й Боцулові, поплівся провулками в бік Татарської вулиці і, зупинившись неподалік міської брами, сказав уголос:

— Прокляття вам. Не ступить більше сюди моя нога.

Пішов, і дивно було самому, що так спокійно, без давнього страху і без докорів сумління теж, іде до того місця, яке досі навіть у думках обминав, немов там давно приготований для нього надійний притулок.

На риштуванні біля щита з гербом Львова стояв щуплий, невисокий, весь заляпаний фарбою маляр — Арсен упізнав Збігнєва Хойнацького. Над головою лева, який передніми лапами сперся об скелю, він вимальовував золоту корону.

— Сервус, Арсене! — гукнув Хойнацький згори. — Так рано до «Браги»? Певне, перепив на королівському бенкеті?

— Перепив, Збиху. Перепив… А ти, бачу, герби вдосконалюєш?

— Аякже. Спохопився бургграф після приїзду короля, що це православний лев, і наказав домалювати йому корону — таку, як у польського орла.

— І стане лев католиком?

— А певне. І до катедри піде на пацєж[48], лише сумніваюся, чи вміє він по–латині.

— Цього не конче, Збиху. Поляки думають, матка боска молиться за ойчизну по–польськи; русини переконані: Пречиста Діва випрошує в Ісуса смерті ляхам клепарівською говіркою, але й ті, і ті забувають, що вона затята іудейка, яка навіть ідіш не знає, лише іврит.

— Та й то правда. А ти куди?

— Повіж, Збиху, навіщо ти мене спровадив у той вертеп? Захотілося тобі, ляху, з руського музиканта зробити блазня?

— А що — уже обзивали?

— Учора…

— То будь спокійний. Коли тобі кажуть, що ти блазень, а ти за це ображаєшся — значить, ти ще ним не є. Я ж не б'ю у морду того, хто мене називає малярем. Крім того, як видно, твою персону сприймають можновладці доволі серйозно: воюють з тобою. Та вони б тебе повісили, коли б ти сказав хоч четвертину того, що має право сказати блазень. О, та ти ще міцно стоїш! Ось коли тобі дозволять говорити, що думаєш, паплюжити вельмож, — то знай — тебе вже ніхто не боїться, і ти пропав.

— Розрадив ти мене… А я до Яцька йду.

— Видно, донині тобі добре жилося, що ні разу не відвідав бідолаху. А запахло бідою, то боїшся самотнім залишитися?

— Угадав, Збиху. Дотепер боявся жебрацтва, а нині…

— Немає жебраків, Арсене. Є бідні люди, є багаті і є блазні. Ми — бідні. Але ти все одно самотнім залишишся — Яцько на ладан дише…

— Хіба він один на світі? Ти ж є…

У темній прохолодній келії лежав на дощатій прічі Яцько Русин. Жовтий, худий — кістяк, обтягнутий шкірою, тільки очі живі й тверезі. Напевне, останніми днями Яцько вже не пив.

На сусідній прічі, поруч, сидів одноокий, без руки старець з довгим сивим волоссям: Арсен відразу впізнав жебрацького отамана Гаврила і знову здивувався, що більше не боїться його — немов та пропасть, яку Арсен проклав між скоморохами й жебраками, зійшлася берегами так, що її можна переступити, а натомість з учорашнього страху перед блазенським світом утворилася друга, і її переступити він не сміє. Сьогодні Арсен осягнув новий життєвий смисл, нову точку опори: він не один, він приналежний до багатолюдного знедоленого світу з першого дня свого життя і даремно так уперто й довго тікав від нього, шукаючи захисту в хрусткій шкаралущі відчуження.

Гаврило теж упізнав Арсена, але не сказав ні слова, тільки теплий полиск зблис у його оці. Він перевів погляд з Арсена на Яцька й прошепотів:

— Умирає…

Яцько блукав по стелі очима, вони були спокійні й умиротворені; він теж упізнав Арсена, бліді губи ледь розтягнулися у кволій усмішці й так застигли, а потім заворушилися, і в келії прожебоніло тремтяче й сумне:

Журо моя, журо, то–сь мя зажурила,

То–сь мене зжурила, з ніг мене звалила…


— Яцьку…

— Не чіпай його, — мовив Гаврило. — Дай йому попрощатися із світом.

Арсен присів біля старого, поклав гуслі на коліна й легенько підіграв останній Яцьковій пісні.

— Простіть мені, діду, — проказав він, водячи пальцями по струнах.

Старий не поворухнувся, не сказав нічого, а по хвилині заговорив тихо:

— Коли Марія з малям і Иосифом утікали аравійськими степами, на них напали бедуїни й пограбували. Підійшов вожак розбійницької шайки Дісмас, глянув на Ісуса й сказав: «Якби сам Бог народився, то не міг би бути кращим від цієї дитини». Він повернув святому сімейству награбоване, а Марія мовила: «Як виросте син — віддячить вам». І милосердний Ісус потішив розбійника, коли той умирав на хресті, словами: «Ще сьогодні будеш зі мною у раю».

— До чого це ви провадите, діду?

— А ти слухай і думай. Всесильний Бог у хвилину мученицького блаженства великодушно назвав розбійника собі рівним. А той повірив. Христос же після воскресіння зійшов у пекло, наказав ангелам зв'язати сатану і вивів у рай праотця Адама, праматір Єву і всіх пророків та святих. А про розбійника забув. Тоді Дісмас узяв свого хреста на плечі, помандрував сам до раю і сказав до архангела Михаїла: «Мовив Ісус: ще сьогодні будеш зі мною в раю, а то вже три дні минуло». Збіглися пророки й закричали: «Як, ми будемо жити разом із розбійником, багато чого міг би тобі Бог наобіцяти!» І вигнали простака з раю…

— Я зрозумів, діду. Ще вчора…

А я тобі, журо, та й не піддаюся,

Як піду до корчми — горілки нап'юся…


— О світлая земле руська… — зітхнув Гаврило. — Багата єси глибокими озерами, широкими ріками, крутими горами, чистими дібровами, токмо доброю долею позабута… Думаю не раз, хлопче, і богохульної тії думки боюся: недобрий наш Бог. Бо чом же на місці грішного Адама не створив праведного? А не хотів… Йому нудно було б без грішного люду, який можна карати і приймати від нього покаяння. А вельможі Богу уподібнюються і за його прикладом владарюють…

Ой, зійшлися люди, горілка ся пила,

Коло мого серця жура тугу звила…


Яцько Русин змовк, повернув голову до Арсена, промовив тихо:

— Прийшов, Агасфере… А що, багатьом сильним світу цього розпогодив чола? А по–їхньому співати так, бачу, й не навчився. І вигнали…

— Не кори, Яцьку…

— Не корю… Може, й правду мовив Владика: марно я проциндрив свій талан. Портрет святого із свинячими вухами пропав, а ті лубки…

— Ніщо марно не минає, брате. Я в тебе науку запосяг.

— Мовчи… — Яцько заплющив очі й більше не відкривав.

— Він зараз помре, — сказав Гаврило.

— Я залишуся у вас, — схилив Арсен на гуслі голову.

— Не треба тобі сюди — ще дужий єси духом і тілом. Тобі на олеські вали стати б…

— І ви з ними? Не думав…

— Не з ними — з нами. Чи ж то Свидригайло воює? Ми боремося, весь люд русинський… Ти знаєш Осташка з Олеська. Приноси йому відомості з Вавілона, я не все можу почути, та й сила не та. Чув, збирається там військо…

— Збирається…

— Тож вертайся туди — тебе ще не вигнали з раю. І слухай, добре слухай. Іди. А Яцька ми самі спорядимо…



Розділ одинадцятий

ЗРАДЖЕНИЙ ЗРАДНИК


— Я вмиваю руки, умиваю руки! — кричав Свидригайло на гуситського, луцького й олеського посланців, які стояли перед ним у високому наметі. — Ха, війна смердів під проводом Свидригайла! Каланники, ремісники, опришки назвали мене своїм вождем… Мене, сина Ольгерда, внука Гедиміна, узяла собі за ватажка смердюча чернь! І це ви, підступники й заколотники, повинні в цьому розгардіяші!

Свидригайло гримав по дубовому столу буздиганом, сталеві листи вбивалися у дерево, він виривав буздиган разом із трісками, червоне обличчя князя пашіло від люті й вина.

Було по Спасі. Дощове літо, яке допомогло вигубити під Луцьком і Олеськом ядро королівського війська, стекло сльотами, смужки осіннього голубого неба продирали брудне клоччя хмар — йшло до погоди, за якої легко брати твердині, але й зручно подесяткованому хворобами, стрілами і ядрами польському рицарству дати рішучий бій на твердому вкоченому грунті.

Треба було негайно використати мент, бо вже за тиждень буде пізно; з Олеська, з Луцька облога знята, на Поділлі Федір Острозький розбив загони Менжика й Казимира, а Свидригайло мало того, що не рухається з двома тисячами відгодованого війська із Степані над Горинню — він викликав з Поділля Федора і тримав його в своєму таборі, поки Михайло Бучацький не захопив знову Кам'янець. Уся поведенція великого князя говорила про відверту зраду русинським князям і боярам, які привели його на трон і покладали на нього всі надії; він же звалював вину на них за порушення умов ведення війни.

І ще ходила чутка, що князь одружується з сестрою Бориса Тверського Анною. У польському таборі про це ще нічого не знали, в русинському трактували Свидригайлів крок по–різному. З одного боку — матимуть православного союзника, але — як зрадить Свидригайло — чи захоче йти проти зятя Борис?

— Заварив ти много пива, князю, і во многих казанах, розпивати ж його доведеться нам усім, але й тебе не мине ця учта, — сказав, стримуючи гнів, Василь Острозький. — За нами ти став великим князем, без нас не будеш ним. Тільки ми одні тебе не зрадимо, бо немає нам куди нині від тебе податися; поляки ж, з якими трактуєш, тевтонці, на яких надієшся, навіть литовські князі зітруть тебе, як тільки нас відкинеш. Не люблять — ти ж це знаєш. А ми… Скільки наших бояр поклало голови, двічі визволяючи тебе з кайданів во ім'я свободи Литво–Русі. Що робиш ти тепер і чому? Мого батька Федора, який очистив усю Подолію від королівських воїв, пощо тримав два тижні у Степані?

— Недужий був твій батько, — понурив голову Свидригайло, лукаво блимнувши спідлоба очима. — Душею недужий. Старий він став, багато молиться, а меч тремтить у руках… Нині ж князь Федір на Поділлі…

— А за той час, поки ти лікував його від недуг, приставивши до нього сторожу, подільські замки зайняла польська залога. Ти батька мого злякався, князю, ти боїшся нашого умоцнення і зі страху рубаєш сук, на якому сидиш сам.

Уперед виступив соратник Прокопа Лисого Вільгельм Костка.

— Доношу тобі, княже, рішенець нашого вождя Прокопа. Ти кликав нас у союзники, і ми віддали тобі Федора Острозького, з яким ти так по–варварськи обійшовся. Крім того, гуситські загони стояли стіною на західній межі, готові вдарити на короля і піти тобі назустріч. Ти ж не ступив ні кроку із Степані, чекаючи перемоги над королем з боку Руссдорфа. Чи гоже нам, гуситам, які воюють за чистоту церкви, йти поруч з тевтонцями проти слов'ян? Ми бачили спалені рицарями села на Добринській землі, дітей з розбитими голівками, жінок повішених, розіп'ятих мужів. З такими союзниками ти вирішив відвоювати свободу для Литви й Русі? Мені велено доповісти тобі, що гусити віднині воюватимуть не на боці Ягайла, але проти Руссдорфа!

Вільгельм Костка вийшов без поклону з намета.

— Чого ви хочете? — втомлено підвів голову великий князь. — Поляки відійшли від Олеська, такожде від Луцька, перемога за нами. Я хочу припинити пролиття крові. Заключу з королем мир, сяду у Вільнюсі, і наше поспільство візьметься за рала.

— А досі за що лилася кров — за твою булаву? — спитав Осташко Каліграф. — Ти сам не віриш у те, що говориш, князю. Король піде у наступ, як тільки затвердне земля. Івашко Преслужич–Рогатинський востаннє просить тебе прислати військову підмогу замкові або ж дати королівським військам битву під Буськом — у відкритому полі.

Свидригайло знову понурив голову, мовчав.

— Князю, — продовжував Осташко, — єсли ти відмовляєшся надалі від союзу з нами — відмовляйся. Але не зв'язуй нам рук. Ми хочемо бити чолом Великому Новгородові, Борисові Тверському…

— Ха–ха–ха! — аж залопотів намет від злого реготу Свидригайла. — А хто ви такі — бити чолом північним князям? Хто відповість на вашу чолобитну? Та ви навіть не удільні князьки, навіть не посадники, ви — каштеляни моїх замків! Ха–ха… До Тверського Бориса задумали з Івашком? — Свидригайло підступив до Каліграфа з булавою, той зупинив князя ненависним поглядом. — А чи знаєш ти, що Борис Олександрович завтра стане моїм швагром, і я уміцнюся безпекою на півночі… Від усіх уміцнюся, і від вас!

— Я знав давно, що зрадиш нас, — сказав Осташко без тіні страху перед залізною булавою у підведеній руці князя. — Хай прокляття впаде на твою голову, як на Пилата. Русини надіялись на світло, яке принесе їм твоє ім'я. Воно ж принесло нам темряву…

— Геть з намету! — прошипів збагровілий Свидригайло.


Вістка про те, що Свидригайло привіз із Твері сестру князя Бориса і має намір повінчатися з нею у Степані, стривожила краківський двір: не можна далі довіряти великому князеві. За довічне перемир'я, якого добивався у короля, Свидригайло потаємно віддав Поділля — кістку полякам у зуби, а тепер чекай, що рушить з Борисовими полками на Буг — дорога вільна.

Наприкінці літа король з Олесницьким виїхали до Берестя. У столицю ж Литви пробрався серадзький каштелян Заремба, він розіслав литовським князям листи:

«Русини взяли перевагу над литвинами, а незабаром підуть на вас ще й Твер і Псков, і Новгород. Нині в русинських руках усі важніші городи й замки, чого не було за Вітовта».

Олесницький викликав до Берестя князя Семена Гольшанського, наказав позвати із Стародуба до Вільнюса Жигмонта Кейстутовича, Семена ж послав до Свидригайла з останнім листом.

…Князь Гольшанський з незворушним спокоєм спостерігав, як оскаженілий Свидригайло рве на шматки королівського листа, викрикує, бризкаючи слиною:

— Я — регентом до Соньчиного байстрюка Казиміра?! Я — великий литовський князь — у прийми до згрибілого Ягайла, якому допоміг змайструвати наслідника Якоб з Кобилян? Та я настільки не вірю твому королеві, що не сів би з ним за один стіл випити вина! А ти… ти став Ягайловим посланцем, зраднику, дядечку розпусної Соньки… Бачив я, бачив твою подвійну личину з самого початку!

— Не дволичив я з тобою, княже, сам знаєш: завжди перестерігав тебе від нерозумного загравання із схизматами… Тебе хочуть поставити регентом лише для того, щоб краківський двір знав про кожен твій крок, — немає тобі віри, і мирного договору не підпише ніхто із швагром тверського князя. А хочеш миру і спокійного трону у Вільнюсі — відішли Анну назад у Твер.

— Ніколи, ніколи… — прошепотів Свидригайло. — Це остання втіха, яку послала мені доля… Ти ж бачив її, Семене… Я… Я готов присягнути на олтарі, що не візьму собі на допомогу ні одного Борисового ратника.

— Ти можеш присягнути, але такої клятви не дасть нам Борис Тверський.

— Я поїду сам до короля на переговори.


Свидригайла й Анну вінчав у степанській церковці луцький єпископ Матей, який ще перед облогою утік з міста в табір великого князя.

Двадцятирічна Анна, присягаючи перед вівтарем на вірність мужеві, боязко поглядала з–під довгих русих вій на старого дужого витязя, і любов, змішана з тривогою, огортала її душу.

Перша пошлюбна ніч в обіймах шаленого коханця, якого не замучили ні злигодні, ані роки, була для неї щастям, але над головою, замість високих склепінь палацу, лопотіло на вітрі полотно похідного намету, так буде завжди з цим неспокійним мужем, так буде завжди…

Свидригайло горнувся до туготілої палкої княжни й думав: «Нічого мені більше не треба, нічого… Маю Вільнюс і Тракай, маю великокняжу булаву й молоду вродливицю у ліжку — втіху на старості літ. І до чорта все інше! Спокою хочу…»

Першого дня погідного вересня виїхав із Степані на Берестську дорогу критий ридван. У ньому поруч з молодою княгинею, блідою, стривоженою лихими передчуттями, сидів понурий, заглиблений у свої думи сивоусий князь. Біля ніг, скрутившись клубком, дрімав блазень Генне. Попереду ридвана чвалувала кінна хоругва, позаду — загін татарських вершників, яких прислав ще Вітовтові хан Перекопської орди Улук Мухамед.

Пізно ввечері княжий кортеж зупинився на околиці Ошм'ян у невеликому, обгородженому частоколом меркаторії. Виставивши довкола заїзду сторожу, ратники й татари розташувалися у дворі; князь, Анна і Генне подалися до корчми на вечерю.

Свидригайло жадібно обгризав курячу ніжку й запивав вином; його старість зраджувала тільки сивина — князь був голодний і сильний, і знову подумала Анна про те, що завше її мучило: має сей муж усе і не має нічого, бо ніщо в його житті не було і не є постійним, він багато хоче зробити, а ніколи не доводить до кінця розпочатого діла, на нього кожної хвилини чигає лихо. Анна бачила себе в майбутніх днях: ніколи їй не втішатися багатством і спокоєм, шаною придворних і знайомствами із знакомитими державцями чужих земель; отак завжди пробуде в походах із своїм неспокійним чоловіком, і змарнується її молодість, і дочасно зів'яне краса в цьому розбурханому війною, розтривоженому литовсько–руському краю.

Анна була стомлена, довкола заїзду панувала тиша, підсилена густим шумом недалекої діброви, мовчанка в корчмі ставала гнітючою, і Свидригайло підморгнув до Генне, щоб розважив княгиню.

— Хочеш загадочку, пані ласкава? — спохопився блазень. — Ось відгадай: чого не мають князі?

— Затишку, Генне… — відказала Анна.

— Хіба тут не затишно? — буркнув Свидригайло. — Навіть пси не гавкають…

— Тому й моторошно…

— Не вгадала, не вгадала! — запищав блазень. — Князі не мають таких, які б хотіли за них до пекла йти.

— Не смішно, Генне, — прошепелявив напханим ротом Свидригайло.

Генне мусив розвеселити княгиню, він поповзав під столом і, вилізаючи, гукнув:

— Знайшов! Послухайте… Одна пані скаржилась лікареві, що сліпне. «Тим краще, — потішив її ескулап, — не побачиш, вашмость, чорта перед смертю».

Анна посміхнулася одним кутиком вуст, Свидригайло гукнув корчмаря.

— Постели пані. А ти, Генне, від дверей не відходь. Я піду перевірю сторожу.

Саме зійшов місяць, надворі було тихо й тепло, ратники спали на землі, підклавши під голови кульбаки, сторожа вартувала у дворі й за частоколом; світло в корчмі погасло. Свидригайло дивився на підпертий головатими кронами дубів сталево–срібний обрій, спокоєм несло над світом, і думалось йому, що ось тільки укладе перемир'я з королем і відразу подасться у Тракай, і в цьому замку на острові цілий місяць не засвітить жодної свічі і весь віддасться тільки коханню з Анною. Ні, спочатку закріпиться у Вільнюсі, як колись Вітовт, прибере до рук русинських бояр і воювати більше не буде — за плечима старість, а він нарешті має те, чого чекав довгих сорок років. Сорок років бідувань, утеч, приниження, неволі та боротьби під гаслом визволення Галичини, Волині й Подолії… Зашкребло під серцем сумління — таки обманув, таки зрадив, пролито стільки крові, чи не завелика то ціна за буздиган з посрібленим оперенням, де знайдеться такий, щоб хотів за мене піти до пекла… Перестань, князю, усе це дурниці… Кров…

Кров ллється з Божої волі — не князівської. Скільки її вицідив Вітовт, а що ліпшого зробив? А Ягайло? За ними ж гори трупів… Так, але один зміцнив Польщу, а другий Литву, я ж постановив був умоцнити Русь… Так думалось, вірилось, а нині все це ні до чого. Чому я, литвин, повинен уболівати за русинський край?.. А Ягайло — хіба він поляк? Але в Ягайла є Олесницький і весь краківський капітул, за ним — сила, а що мають русини, крім прагнення до волі й готовності до боротьби? Де їхній капітул, на який міг би спертися князь, король? Колись був, це правда… Але пропало, зникло, вмерло, як умирає грибковина, коли вирвати з коренем гриба. А чи вмерла — хіба не відродилася добрим політтям нині, наче по дощі? Не хочу. Боюся… Треба протоптати. Це страшна сила — той народ, дай лише піднятися, і він поглине маленьку Литву міццю і розумом, ми вже нині свого духу не маємо, тільки литовські герби — розмовляємо їхньою мовою, пишемо їхнім письмом; ми перемогли українну Русь і стали нею переможені. А тепер — хай тільки вони поєднаються з Костянтинами новгородськими та Василями московськими — і по Литві, і по ляхах проспівають схизматинські попи панахиди. Яка то велика сила… Але з ким я? Ні з ким… Я самотній, бо так само боюся і Польщі. Але її не так страшно. Хай краще поглине нас панство, а не смердюче хлопство русинське…

Свидригайло ходив у задумі двором, заклавши руки за спину. Місяць піднявся високо на небо, посріблив вершки дубів, було примарно хороше, князь так давно не бачив справжньої краси світу — хіба що в отроцтві, коли ще не терзали душу честолюбні бажання. Свидригайлові захотілося вбігти до кімнати, де спить Анна, розбудити її, пахучу, кохану, і піти з нею у глибину темної діброви по он тій висрібленій місяцем лісовій стежині — у таємничі нетрі, повні лісовиків, мавок, чортів, водяників… Та ні, хай спить, вона стомилася, він зараз ляже біля неї, обніме її — гарячу, спраглу — своїми сильними руками, а після радості покладе сиву голову на її груди і так засне…

— А–а–а–а!! — залунало раптом з усіх боків, гемонський рев наповнив увесь простір, не стало щілини в повітрі, де б не лунав цей дикий крик.

Скаменів Свидригайло, бо крик увірвався в його нутро і здушив страхом. Схопилися ратники, загалакали татари; князь отямився, скочив на першого осідланого коня скраю, у руці не було меча, на тілі не мав кольчуги — тільки кубрак з лосиної сириці; у темряві мечі викрешували іскри, гупали бойові бичі об шоломи, хекали чужі вершники, б'ючи сокирами по головах, ламався частокіл, кінь дибився на задні ноги під Свидригайлом, іржав і не міг вихопитися з–поміж людей, що навалювалися одні на одних і падали йому під ноги, і серед реву враз почув князь знайомий голос, це гукав Семен Гольшанський:

— Свидригайла живого! Щоб волосок не впав!

Викрик Гольшанського спам'ятав великого князя, він шарпнув вудила, кінь, топчучи живих і мертвих, помчав у глибину двору, плигнув через частокіл і поскакав шаленим галопом по висрібленій місяцем доріжці, полохаючи сонних лісовиків і мавок.

Нападники добивали тих, які ще оборонялися, оборону було зім'ято; Свидригайлові ратники й татари кидали зброю, благаючи пощади.

Литвини виважили двері меркаторію, півживий зі страху корчмар упав на коліна, трусився.

— Вставай! — гарикнув Гольшанський на єврея. — Ми не розбійники. Перед тобою великий князь Литви Жигмонт Кейстутович, — показав на худого з кістлявими вилицями й блискучими очима лицаря. — Веди до княгині!

Анна, перелякана й прекрасна, стояла посеред кімнати в одній сорочці. Упізнавши Гольшанського, спитала тремтячим голосом:

— Де мій муж?

— Утік твій хоробрий лицар, — презирливо всміхнувся князь Семен. — Мов тхір… Чи ж вартий він такої жінки, як ти? Заспокойся, княжно, ми спорядимо тобі ридван і повернемо тебе у Твер — батькові. Тільки запам'ятай: ти ніколи не була замужем за Свидригайлом.

Анна якусь мить дивилася на князя нерозуміючими очима і враз осунулася на долівку. Гольшанський наказав привести її до тями, одягти й запрягати коней.

— А я, а я, а я?! — підкотився живий клубок до ніг Гольшанського. — Де я буду, з ким? Горе мені, горе!

— Це ж Генне, — мовив Жигмонт Кейстутович. — Залиши його мені. Він вірно відслужив двом панам, хай послужить ще й третьому.

…На другий день у Бересті Ягайло віддав Жигмонтові перстень на велике князювання. Великий князь відписав королеві Кам'янець, Луцьк, Олесько.

Наприкінці вересня прибула до Берестя депутація від Михайла Юрші; він добровільно здавав Луцьк, сам же виїхав у свій маєток на Київщину. Ягайло надав Луцьку магдебурзьке право.

У Полоцьку Свидригайло збирав сили для нових битв. Бив поклони Борисові Тверському, благаючи віддати йому Анну. Князь обіцяв — як тільки княгиня видужає.

З Поділля від кам'янецького старости Михайла Бучацького прийшла на ім'я короля грамота, якою він присягав на вірність польській короні. Посланець повідомив Олесницького, що Федір Острозький передав Бучацькому свій меч, а сам подався у Києво–Печерський монастир.

У Львові Пйотр і Ян Одровонжі чекали підданської депутації з Олеська. Почався жовтень — посли з останньої твердині Галицької Русі не приходили.



Розділ дванадцятий

КОРОЛІВСЬКІ МИЛОСТІ


Упав золотий накрап на Гаварецькі ліси. Вчепився кленового листя, крушинових кущів — і понесли прохололі вітри золотий мор по березині та бучині; спалахнули свічі самотніх осокорів на безлісному Вороняцькому хребті, зжухла жорстка трава, вранішні їдкі тумани точили пожовкле листя; у тихому смутку злітав густий падолист із крутих схилів на гончарські обійстя, що курилися горбатими печами й пахли випаленою глиною.

З раннього літа й дотепер Микита не бачив того клаптика світу, що заглядав до хижки крізь кругле маленьке віконце, — довгі місяці боровся ратник з костомахою, а коли вона відступила, саме закінчились дощі і перша лісова прозолота, осяяна сонцем, упала в око Микиті. Він зітхнув:

— Облога буде…

Марія й не чула. День у день крутила гончарний круг, мліли пальці, напухали руки в кистях, а в ярмаркові дні тягнула узвозами вивершений горшками візок через Вороняцький хребет до Олеська. Мізерні то були торги в замкненому городі, та все ж збувала потроху товар і за виручені гроші купувала для Микити харчу доброго й ведмежого сала, щоб зализував скоріше рани.

Уже була вдовою: Івашкові ратники принесли його, холодного, на Гавареччину — просив, що хоче вмерти коло Марії. Був білий мов полотно. Шляхетський спис пробив кольчугу і встряг у м'якуш легенів, кров вичуріла, життя уже й не теплилося у тілі, та, видно, десь ще жевріло біля серця іскоркою, бо ожив. Ожив для неї: буде Марія мати його завжди біля себе і вже ніколи не відпустить нікуди й на крок.

Микита почав вставати з постелі, і чекала Марія того дня, коли він підійде до лавиці, діткнеться рукою її плеча, легко відсуне від круга і сам, як то було колись, закрутить, закрутить, а звинні пальці тягнутимуть в'язку глину в довгі шийки гладунців, у розбехкані животи горшків, а вона сидітиме навпроти й лише дороблятиме до посуду із шликів вуха, і буде милуватися його високим, усипаним чорними кучерями чолом, тугими губами, добрим поглядом темних очей, в яких, диви, та й зблисне мовчазна усмішка — ота вся його мова про любов, щастя і радість, що їх принесла Марія у гончарську хатину.

Але Микита наче й забув, що сам колись гончарював, він з любов'ю поглядав на Марію, яка не розгиналася від гончарного круга, і раз у раз водив долонею по рубцюватому шрамі на ребрах, притискав, наслуховуючи, чи не пече всередині, и дивлячись у вікно, за яким віяло листв'яною заметіллю, уже вкотре говорив одне й те ж:

— Осінь… Сухо… Облога буде.

Марія чула, та ці слова не мали для неї жодного значення; війна, облога, замок, рать уже більше її не стосувалися, бо Микита біля неї — хоч і не каліка, хвалити Бога, та до зброї не придатний. А гончар весь був думками там і навіть не дивувався з того, що назавжди відчужився від одвічного ремесла, передавши його Маріїним рукам і голові, бо у своїх руках відчував лише вагу меча, під ногами стремена, а під собою — гик коня і шалений біг.

Одного дня він став на ноги, розвів руками, аж захрустіли кості, одягнувся і сказав:

— Чую, що–м здоровий, Маріє.

Вона боязко глянула на нього: якийсь він інший став, бо як це так, що навіть пальцем не діткнувся до глини, не погладив по животах свіжовиписані горшки, адже з ними, з цією роботою виріс; що поробилося йому, — тривожилася й водила поглядом за Микитою; він підійшов до вікна, довго дивився на жовті жагелі беріз серед брунатної бучини, а потім круто повернувся до Марії.

— Найди мені кольчугу, я зв'яжу, де пробито, а меч там дадуть.

— Не пушу–у! — скрикнула Марія і розіп'ялася руками на дверях, наче він у цю мить мав уже виходити з хати. — Не пущу, ти ще слабий, а рать… рать же закінчилася!

— Вона тільки–но розпочалася, Маріє…

— Не пущу! Не ратник ти, а з діда–прадіда гончар, то трапилося так, що мусив одягнути обладунок, а тепер вертайся до свого, бо кожному своє, а ти гончар, гончар!

— Заспокойся, Маріє… Я вже не той, ким ти мене називаєш.

Микита гладив її по обличчі незвично шкарубкою долонею, з якої не зійшли ще мозолі від рукояті, де той м'який дотик гончарських рук, що приніс їй першу ласку, чому чужі стали його пучки, звідки взялася в гончаря тверда шкіра на долонях, гей, таж бо меча вони тримали; а де його сором'язливий погляд, куди ж то раптом подівся той працьовитий добрий Микита, який нічого не знав і не хотів знати, крім горшків та Марії?

— Я вже не той, любко… Відтоді, як убив нещасного Мартина, я більше не гончар. У той мент я збагнув, що людська кривда набагато глибша, ніж тивунська жорстока дурість, ніж побори, чинш… А потім побачив, що з нею можна й позмагатися. Я не забув, як робити горшки, але навчився рубати ворога. Не пора тепер забувати цю науку. Не кожен може, але той, хто уміє, — гріх матиме, коли відмовиться від святого діла. А в мене є сила і лють. Силу мати дала, а лють — кривда наша, якої ми гаразд і не розуміли… Я бачив її — очі до очей, вона дихала мені ненавистю в обличчя, я жорстоко рубав її, і мені легше ставало, коли від мого меча падали один за одним кривдники, я зрозумів, що мої руки зменшують зло на землі, що я став потрібен. Як я сяду тепер за горшки, коли знатиму, що гинуть мої побратими, а я міг би їх захистити, як я цими руками лічитиму гроші на ярмарку, коли вони ще не відімстили за мою власну рану?

Марія оповила шию чоловікові й прошепотіла в нього на грудях:

— Пустив єси, Господи, мого Микиту на волокиту…

— Душко моя, та чи ти знаєш, що як програємо, то не треба буде нам ні горшків, ні тих грошей. Усе заберуть, усе спалять… Та я — хай навіть здобудуть замок — ходитиму Вороняцькими лісами, мов злий привид, і жодного ворога, поки житиму, не пущу на Гавареччину, тебе оберігати буду…

Микита в'язав пробиту списом кольчугу, Марія стелила свіжу постіль на ніч і росила її сльозами. Коли то ще зігріє її своїм теплом Микита? Та й чи зігріє?


— Воювати захотів, Микито? — дублене обличчя кушніра Галайди скривилося в гіркій посмішці. Він поставив перед гончарем кухоль браги. — Пий і вертайся до Марії та до своїх горшків.

— Не второпаю, що ти верзеш… — Микита відсунув кухоль, насторожено дивився на Галайду, скоробленого якоюсь незрозумілою йому гіркотою. — Що трапилося за цей час в Олеську? Вали ж цілі, чужого війська не видно, гаківниці не заржавіли, стяг із левом лопотить на замковій вежі…

— Усе на місці, як і було, Микито… Тільки черв'як проліз у серця наших ватажків і точить, бачу, точить… Сточив Свидригайла, і Юршу, і Острозького, та й до нашого добрався. Не відаю, що там діється на замковій горі, та одне відомо: королівський лист прийшов до Івашка. Мовляв, усе одно вам не встояти, Свидригайла ми скинули, Жигмонт віддав нам українні замки — увесь крицевий ланцюг від Кам'янця до Крем'янця віддав Кейстутович королеві, Микито, — мовляв, король не хоче марно проливати крові, тож складіть зброю, а ми вам усі землі з людьми й добрами повернемо. Волен би плюнути Івашко на ті обіцяні милості й допомоги на півночі шукати, так ні — скликав землян до свого двору й радяться нині, як краще голови наші в ярмо увіпхати… їм землі повернуться, а поспільству — калан і чинш, і панщина! Де ж ти бачив таке, Микито, аби пан захотів при житті із своїм добром попрощатися?..

— Не вірю, не вірю… — поник Микита. — Щоб Івашко?

— Івашко, Івашко… І розумний, і людяний, і лицар здольний, а як став віч–на–віч з утратою багатства — боярин, та й годі. А ми ще такі сильні! За півроку наш замок ніхто не годен узяти, а там і допомога підійшла б…

— Як це так, — хитав головою Микита, — бувши конем — та волом стати?

— Ми станемо волами. А вони… Ворон ворону ока не виклює.

— Не бути цьому, — вихилив Микита кухоль, аж забулькало в горлі. — Звикли ми були до ярма, та коли хоч один день походили без нього, хіба можемо вдруге добровільно голову впихати?

— Що ти задумав?

— Те, що й ти, — бачу по тобі. Разом будемо.

— Нас буде багато. Підемо в ліси, де кури не допівають, голосу християнського не чути, — розпогодилося кушніреве обличчя, він теж духом випив кухоль. — І налітатимемо шуліками, і спати п'явкам не дамо, у вічному страху держатимемо. Хто раз подихав волею, того ядуха душить у неволі, ти правду кажеш. Станьмо кожен нині на призначене йому Богом місце і твердо там стіймо. А загинемо, то стоячи, — не на колінах.


Івашко слухав Каліграфа, м'яв бороду і темнів, мов хмара, опускалися його дужі плечі під тягарем страшних новин.

Зрадив Свидригайло… Чорно, підступно — тоді, коли перемога, у крові скупана, у вогні випалена, підвелася у повний зріст на західній межі Литво–Русі… Зрадили і Свидригайла. А до кого ж ми тепер — самі? Як — самі? Хто ми?

— У Новгород ходив, Осташку?

— Ходив. Юрій Онцифорович готов був вислати шість тисяч війська. Я від тебе мову вів як від державця краю — не замку. Та ось із Полоцька прибув Свидригайло, далі величав себе великим князем, то посадник йому пообіцяв. Знову проллється кров за булаву. А могли б ми поміч узяти…

— Як? Адже ми каштеляни. Без знатного родоводу, без титулів. Жигмонтові каштеляни… А вже й не Жигмонтові — королівські.

Каліграф підступив до Преслужича, що сидів за столом, сперши на руки голову, діткнувся до його плеча; відчув боярин силу в тому дотику, він глянув на свого порадника, — той проймав його проникливим цупким поглядом.

— Князю, — мовив Осташко, — не чекай титулу від своїх повелителів, вони титулують того, кого не бояться. Ти ж не діждешся. І чи потрібен тобі він — фальшивий, мов підроблений гріш, який не має ходу на торгах? Титул у тобі, це твоя мужність, сила й розум. Князю, вели сурмити збір, і народ віддасть тобі клейноди, яким ціни немає, — не перстень, не срібний шестопер, а серця свої і віру. Нині проголосять тебе князем Галицької Русі й Волині, а завтра на півночі стануть стіною новгородські полки, на заході ж — гуситські!

Спалахнув пломінь в очах Івашка, і завмер у напруженому очікуванні Каліграф: кине зараз клич достойний муж, і сколихнеться море чорного люду, що нині бродить ватагами і в потемках воює іменем облудного литвина, люду, котрий жде цього поклику в хатах, у полі, за верстатами.

— Князю… Ти сказав — князю? Хто дав тобі право?

— Я тільки порошинка того народу, який посідає це право, відколи назвав себе Руссю. Та позабули ми про нього, і я нагадую: князю, встань за русинський край!

Івашко стояв обличчям до вікна, йому видно було весь город і горбатий Вороняцький хребет, і маленьку гірку серед боліт, на якій раннім літом залопотів ганебний білий стяг над наметом мазовецьких князів, гордість за звитягу сповнила його серце, він відчув, як приходить до нього рішучість — хіба не все одно, коли помирати, — і в цю напружену мить у важкій тиші протяжно зойкнули двері.

— Хто там?

— Боярине, — мовив, схилившись, одвірний, — до тебе посланець із Львова.

Зі Львова?! Преслужич готовий був уздріти ворожі війська, що облягають замок, прийняти титул, дарований йому Осташком, кинути з висоти Олеської твердині на Галичину, Подолію, Волинь клич до зброї, та не сподівався побачити перед собою смиренного посланця від львівського старости Одровонжа, а він уже ступав через поріг його хоромів — у чорному сукмані, з сувоєм у простягнутій руці, підкупливо й поштиво кланяючись.

Івашко розгорнув сувій, лист був написаний по–латині, прочитати він його не міг, глипнув на Каліграфа, але не звелів йому тлумачити, поклав сувій на стіл, спитав посланця:

— Про що там?

Посланець поклонився і проказав єлейним голосом:

— Руський і львівський староста пан Пйотр Одровонж нагадує панові Преслужичу про рескрипт королеви Ядвіги, в якому звелено було, щоб Олеський замок від польської корони не відлучати й настановляти там старостою тільки поляка або русина шляхетського роду. Ви порушили закон, перейшовши від Корони на бік коромольного Свидригайла, проте пан староста доводить до вашого відома високе королівське пробачення, пропонує скласти зброю, відкрити брами і вертатися на свої землі, вас же, боярине, залишає цивільним державцем замку. Коли ж на це немає вашої згоди, — посланець випростався, — тоді на вас піде зі Львова незліченне королівське військо, яке готове нині до походу.

Каліграф бачив, як потьмяніли Івашкові очі, боярин мовив до посланця покірним чи то втомленим голосом:

— Я пораджуся з землянами, а потім вишлю до пана Одровонжа депутацію.

Коли за посланцем зачинилися двері, Івашко винувато глянув на Каліграфа, немов просив вибачення за те, що супроти волі згас у його очах рішучий пломінь; боярин наче поменшав зростом, із велетня, яким тільки що був, стоячи при вікні, перемінився у звичайну втомлену людину, а погляд, що осягав увесь край, раптом потьмянів, бо звузився до обширу лану, на якому ростуть просо і гречка.

Івашко відчув тяжку душевну втому. Досі не знав, бо не давали їй очуняти то бої, то безвихідь, та ось несподівано вихід прийшов, і разом із бажанням спокою так боляче запекла в серці туга за дочкою, якої він зрікся в ім'я боротьби. А тепер усе закінчено, і не мусить він відступати на Волощину або гинути — може й тут під старість років спочити біля коханої дитини…

— Іди, Осташку, перетлумач листа, — сказав. — А в неділю я скличу до себе у двір землян. — І, немов виправдовуючи себе у чомусь, додав зітхнувши: — Як я давно дочки не бачив…

«Не має ще правителя українна Русь, — подумав скрушно Осташко. — Ще мало наруги, мало відчаю, щоб народився Жижка… Але що там задумали у Львові? Це ж непроста така ласка. Побачити б старця Гаврила…»

Того ж дня перед вечором прискакав із Теребовлі ратник з листом від Давидовича.

«Наче змовились…» — майнуло в думці Івашкові, коли відкривав листа.

«Дорогий свате, — читав Івашко, і спазми здушили горло старого лицаря, — передаю тобі поклін від твоєї єдинокровної дочки, що сохне в тузі за вітцем і просить щодня мене, абихмо помирилися з тобою. Прости мені за кров твоїх воїв, я ж прощаю тобі за сплюндрований мій двір в Олеську. Передай через мого гінця своє слюбовання прибути перед твоє обличчя, хай обніме твої коліна сирота Орися…»

— Доню, донечко!.. — схлипнув Івашко. — Бачить Бог, не витримає моє серце… Простіть мені, братове, я теж людина…

Він підвівся, утер сльози й мовив до теребовельського ратника:

— Скачи чимдуж… Скажи Давидовичу, що я жду його в неділю.


У дворі олеського старости людно. Приїжджають земляни, прив'язують коней до палів, дворова челядь звихається — Івашко Рогатинський справляє бенкет. Слуги не знають, з якої причини святкує боярин, не знають і земляни. Про якийсь королівський лист була чутка — та невже він такий утішний? А може бути…

На дубових столах у світлиці — сулії з винами, полумиски з пахучим м'ясивом; Преслужич у вишитій сорочці, домашній, добродушний, зустрічає гостей, садить за столи. Каліграф зі страхом дивиться на Івашка й очам своїм не може йняти віри: як це так раптом він став із владного державця Олеської землі осадником на королівщині, із повелителя — слугою…

Костас Жмудський підійшов до Преслужича, проказав крізь стиснуті губи:

— Коли віри до мене, литвина, не втратив, то дозволь мені з вами, русинами, до кінця бути — гріх Свидригайла, которий не токмо Русь, а й Литву продав, іскупити хочу…

— Підожди, Костасе, сідай… — відсторонив його рукою Івашко.

Уже всі вмістились за столом у напруженій цікавості — що повість староста. Івашко киває Каліграфові, той устає, розгортає сувій.

— Мені прислано королівського листа. Слухайте, панове, і розсудіть. Читай, Осташку.

— «Внесено отже, — почав монотонним голосом Каліграф, — що земельним власникам, прізвища яких Іван Преслужич, Масько Каленикович, Івась Калдубицький, Костас Жмудський, Дзюрдзьо Струтинський, Януш Підгорецький, Нег Стрибоцький, Демко Ожидівський, повертаються всі їх маєтності під королівством, а також осілості під Олеськом. Ми ласкаво й щедро допускаємо їх до їхніх власностей, вольні вони посідати, як і раніше, за великого князя Вітовта, свої власності із ставками, млинами й митницями та з усіма іншими доходами. Коли ж згадані олеські земляни стануть перед руським старостою, то кожному з них звелимо видати лист ведлуг їхніх маєтків і печать нашу приложимо…»

— За що така милість? — почувся голос Костаса Жмудського.

— За складення зброї в Олеську, — глухо відказав Івашко; він, слухаючи тепер удруге королівського листа, відчув у ньому підступну хитрість. Яка потреба ставати власною персоною перед очі Одровонжа?

— Це єдиний для нас вихід, — заговорив Демко з Ожидова. — Хіба не видно було з самого початку, що не перемогти нам?

— Головою муру не проб'єш!

— Кров людську треба пощадити…

— Замовкніть! — Костас Жмудський стукнув по столу порожнім кухлем. — Нас зрадив Свидригайло, а ми за його прикладом маємо зрадити народ, який повірив нам і готовий іти на смерть?

Схопився Януш Підгорецький:

— Ми вже повірили одному литвинові, а тут другий спаситель об'явився… Але коли тобі так хочеться смерті, то вмирай, а не тягни інших за собою! А якщо нас передавлять, мов мух, легше від того стане народові? Месія…

— А ти ж русин, то й спитай у русинського народу, чого він хоче!

— Хто його питатиме? Йому належить виконувати те, що велять!

Знявся рейвах.

— Панове! — підвів руку Івашко. — Ми стояли мужньо й поспільство нас підтримало, не маємо права забути цього. Але сьогодні безсилі ми стали. Юрша здав Луцьк, Острозький — Поділля. Чи можемо ми встояти, коли Жигмонт віддав нас королеві? На що надіятися?

— Свидригайло ще не програв, — озвався Her Стрибоцький.

— Зрадник він!

— Депутацію до Свидригайла!

— Були вже в нього!

— Моя така порада, — заговорив знову Івашко. — Не будемо йти до Одровонжа, хай пришле нам сюди листи на землі. І умову поставимо: щоб володіти Олеською землею при зброї. Зі свого боку присягнемо заховувати спокій і послушенство, жодних нападів не будемо чинити, у поспільства ж зброю заберемо…

— На це згода, — мовив Костас Жмудський. — Війна ще не закінчилась, рано складати оружжя.

— І ще одне, панове… — Івашко глянув на землян і опустив очі. — На це моя воля, а ви зрозумійте й мене… Я жду У гості Давидовича з моєю дочкою. Стража на Брамі знає…

Запала мовчанка — чутно було, як шелестять за вікном тополі.

Осташко Каліграф нерозуміюче дивився на боярина, мовчанка гусла, тяжіла; Івашко сягнув рукою по сулію — наливав трунку в кухлі.

— Випиймо, братове…

— І я сьогодні вип'ю, боярине, — встав Осташко. — Ще й слово скажу… Пообіцяв якось чорт марнотратникові велике багатство, але за те зажадав, щоб той убив батька. Не міг цього зробити марнотратник. Чорт під'юджував його вчинити содомський гріх — з сестрою. І тут відмовився гультіпака. Тоді Люципер махнув рукою: «То хоч упийся за моє здоров'я». Марнотратник упився, а захмелівши, вчинив і одне, і друге. Тоді ж його скарали на горло… Впийся, боярине, за Давидовича!

Виступили жовна на обличчі Івашка, гості мовчали, челядь застигла біля дверей, чекаючи неминучого лиха, та в цю хвилину високий чорновусий парубок розсунув руками слуг і став на порозі.

Арсен обвів поглядом гостей і увіп'явся очима, повними зневаги й погорди, в Івашка.

— Бенкетуєш, боярине? Святкуєш? Поклади, поклади свій кухоль, Преслужичу, не квапся пити мирову з Давидовичем!



Розділ тринадцятий

МОР


Уже позаду Кам'янець, а де Кафа, а де Тифліс і Ерівань, а де Венеція і Голландія — який великий світ, великий Боже! — та вже недалеко кінець Татарського шляху, а на тому кінці — чудова, найвищої похвали гідна християнська столиця Леополіс. Многолюдний город, подібного якому в усій Європі немає: там городяни живуть у розкошах, а крамниці повні товарів; у Львові знайдеш, чого тільки забажаєш. Різьбярі тешуть дивні різьби з дерева й руського мармуру[49], золотарі оздоблюють щити, мечі й булави химерними орнаментами, лимарі шиють пояси й сагайдаки, сідельникам за одне лише сідло треба віддати тисячу курушів, чинбарі виготовляють найкращий у світі сап'ян, у зброярів замовиш розмаїті обладунки, шоломи, лати, списи, сокири; навіть сто тисяч воїнів знайдуть у Львові все, що їм потрібно для війни. Недарма молодий і войовничий хан Криму Хаджі Гірей спорядив до Львова караван із п'ятдесяти возів з кавказькою селітрою, а теж із шовками й перськими килимами. Королеві Ляхистану потрібен порох, ханові — готова зброя.

Так думав караван–баша Богуш Ованесян, під'їжджаючи Татарським торговим шляхом до Теребовлі.

Знав, кого послати, солхатський хакан[50]: купець Богуш об'їздив усю Європу і у Львові вже раз бував, повертаючись з Амстердама. Яке то величне місто! Двома мурами обгороджене, а на мурах вежі, а на вежах гармати, а посередині міста височить ратуша з дзиґарями, які б'ють щогодини; і великий базар на ринковому плацу, а ще більший біля П'ятницької церкви; на базарах купці з Москви, Персії, Туреччини, Фландрії. Будинки в тому городі кам'яні й високі, під ними вриті глибоко в землю пивниці, в яких навіть літом напої холодні; повсюди зобачиш трояндові квітники й водограї, а за містом сади й виноградники…

Спасибі Хаджі Гірею, що довірив свій караван йому, Богушу Ованесяну, адже тут вірменська громада налічує близько ста сімей — у два рази більше, ніж в Амстердамі, а вірменських крамниць аж сорок, і ще мають вірмени суд, який судить за своїм власним правом, і собор не гірший, ніж лядські костьоли, і лазню…

Усе це бачив Богуш лише одним оком, а про решту див розповів йому земляк майстер Хочерис — карбувальник королівського монетного двору: зупинявся тоді в нього на одну ніч.

І ще думав караван–баша про розбійників, якими повен нині русинський край, молився щовечора Богові, щоб розминутися з ними, але й утішав себе думкою: якщо ті розбійники воюють з ляхами за свою волю, то мусять бути вони лицарями, а лицарі не нападають на торгових людей, які мають завжди при собі купецькі пайцзи.[51]

Мав це саме на мислі суддя Давидович, який нетерпляче очікував каравану з Кафи. Не важився навіть з цілою хоругвою добиратися до Львова, а потреба була велика, доконечна. Михайло Бучацький переслав йому листа від Пйотра Одровонжа: руський староста зважив на просьбу Давидовича і жде його у своїй резиденції. І ще повідомив його Бучацький про караван, що йде до Львова.

Багато літ потому ходитиме в народі легенда про русина, який приніс на своїх плечах чуму в рідний край. Ось як переказуватимуть її:

Сидів русин під модриною, сонце пекло вогнем, аж дивиться — йде дівчина, високонога, білим простирадлом обгорнута. Хотів утекти, бо побачив у ній нечисту силу, але діва схопила його довгою рукою і сказала: «Ти будеш мати всі маєтки, якими володіє тепер багато люду. Візьми мене на плечі й обнеси по всій Русі. Не минай ні села, ні міста і не бійся: здоровий будеш серед мертвих». Полишивши сумління під зеленою модриною, узяв русин відьму на плечі й поніс по своєму краю. Він ходив по ярмарках, біла діва махала чорною хусткою, а тоді дзвонили дзвони і пливли на цвинтар домовини. Не минав поганець ні міст, ні сіл, всюди залишав по собі порожні доми, сідав з чумою на купецькі вози — розносив мор по світу. І може б, пропала Русь, та дійшов зрадник до рідної місцини, щоб виморити найближчих — усе буде його, вийшли парубки–сміливці, схопили бузувіра і втопили разом із чумою у гнилому болоті.

…Давидович дочекався каравана, який заночував під Теребовлею, вранці відшукав башу. З недовірою дивився Богуш Ованесян на червонопикого товстуна, ану ж це і є ватаг розбійницької шайки, проте кавказцеві розбійники уявлялися зовсім інакшими, він ще не знав лику польсько–литовсько–руських грабіжників; масні очі товстуна підкуплювали, а ще більше дві гривні — гроші немалі. Богуш кивнув головою на чотирьох кінних ратників, що стояли позаду Давидовича — один кінь був без вершника — і замахав рукою.

— Назад їх, назад! А ти сідай коло мене, — і поправив пояса з причепленим до нього ножем у піхвах.

З Теребовлі вирушили до сходу сонця — дай Бог дістатися до Львова ще сьогодні. Страшно було Давидовичу, коли проїжджали ліси й переліски, але ж у караван–баші є пайцза, вона і його прикриє у тяжкому випадку; дрімають на возах торгові люди, скрипуча валка довга–довга, аж губиться на закрутах, тягнуть важкі вози мули, воли, бахмати.

— Твоє? — запитав перегодом Давидович, показуючи пальцем на вози; він уже оговтався, пильно приглядався до чорнявого кавказця: років йому не більше сорока, та невже це все — його власне?

— Ханське, — скупо відказав караван–баша.

Очі в Давидовича заокруглилися.

— Ого! А ти теж ханський?

— Умгу…

— А що везеш?

— Ай джан, — пирхнув Богуш, — скажи спочатку сам, хто ти, а потім уже випитуй.

Давидович злодійкувато оглядався, і хоча на передньому возі нікого, крім них двох, не було, нахилився до Богуша і щось довго шептав йому на вухо.

Караван–баша уважно слухав, недовіра на його обличчі мінялася здивуванням, далі — подивом, врешті — захопленням; Богуш широко усміхнувся і, змахнувши рукою, вдарив по простягнутій долоні Давидовича.

— Ай, молодець! Ай, дорогий!.. А не обманеш?

— Хіба мене сам староста обдурить.

— Не обдурить, навіщо йому обдурювати, ти ж для нього — не ти, а мішок з грішми!

Давидович зліз з воза, коли із–за лісів виринув купол Лисої гори. Покликав своїх ратників. Йому підвели коня.

— Я знайду тебе у Хочериса, — сказав до купця, ставлячи ногу в стремено.

— Не забудь, біля Вірменського моста! — гукнув йому вслід Богуш.

Смерком Давидович з ратниками в'їхав до Львова через Галицьку браму.

Арсен на службу більше не повертався. Забігав до нього Спитко — сказав: нездужає. А потім зайшов скрипаль Боцул — попрощатися: вирушає у свою Молдову.

Бургграф скаженів. Хойнацький попередив Арсена, щоб покидав як можна скоріше Львів або ж вертався на службу з поклоном. Ні, у казнь так просто не посадять — за віщо, але хіба такого вже не було, що ціпаки чіплялися до невинних за злодійство?

Арсен збирався у мандрівку. Куди — не знав. З жебраками? Минула слабість — з жебраками не піде, та й чи потребують вони його? Смішний Гаврило: слухай, каже, і передавай Осташкові. А хто мені повірить — панському лабзюкові? А якби й повірили — чи годен я, чи вмію, чи маю відвагу ставати віч–на–віч із смертю?

І щодня дивитися на чужу дружину Орисю? Немає мені місця ніде… Знайду знову скоморохів і підемо світами, чей же і бідні люди веселощів жадають…

Давно пішов би, та мусив ждати: Симеон Владика ще влітку вирушив до Кракова з челядниками, залишивши на нього свій рундук. Восени повернеться, ось–ось…

— Яцько помер… — замість привітання сказав Арсен, коли майстер став на порозі.

Високий, сутулий від довголітньої праці за пензлем і різцем, Симеон Владика стояв посеред кружґанку, безвільно опустивши руки, здавалось, ніщо не може зрушити з місця: вістка про смерть Яцька Русина, якого він ніколи не згадував, але ні разу не вивільняв свій мозок від думки про нього, на мить паралізувала старого майстра. Смерть улюбленого учня постала тепер перед ним непоправним злом, лихом, якого вже не перечекаєш, надіючись, що на світі зміниться на краще, що сам Яцько переможе свою слабість, що, врешті–решт, є друзі, які зуміють йому допомогти. А чи він, Владика, хоч раз за два роки спробував полегшити Яцькове життя? — заворушилася майстрова совість. Та ні, усе чекав, що той сам отямиться і прийде до нього… Смерть Русина була кінцем людини, яка могла багато зробити, а не зробила нічого і вже не зробить; другої такої не буде — сталася неокупна втрата для людства, яке легко обійдеться без Яцька, але буде без нього біднішим і того не знатиме. Для Симеона Владики в цей мент знецінились усі його творіння — портрети, картини, вітражі, різьби, бо стали вони враз тільки мистецьким документом часу, а не ланкою у ланцюгу, яка породжує своє безупинне продовження і розвиток — ланцюг обірвався.

— Чи могло наше панство видумати для себе гірше зло, ніж те, що знищує людей, які не вміють перед ним фальшивити?.. — промовив сам до себе Симеон, не дивлячись у вічі Арсенові, наче завинив перед ним. — Та що це я зажурився Одровонжами, наче і справді чесний Яцько міг їх зробити добрими та благородними… Ми цілий вік чекаємо апостолів і марно. Надіємося: оце буде князь, оце король! Вони ж виходять на підмурівок і з людей перемінюються в інквізиторів. А щоб ніхто не показував їм їхніх справжніх облич, як це насмілився зробити бідний Русин, убивають сміливців, і це насильство над людським духом називають найвищою справедливістю — auto da fe…[52]

— Так ладно говорите, майстре… — промовив Арсен, не дивлячись у вічі Симеонові Владиці. — Так ладно… І вже душу свою очистили мудрими і гнівними словами, а Яцько вмер — без вас. І люди гинуть. А чи зблисне бодай ошкруметок такої глибокої думки в голові смерда, який з розпуки вбиває вилами свого пана, а потім за це гине на шибениці? Та де там, і близько не світить таке прозріння в його неосвіченій голові, а гине, не боїться…

— А ти, — скептично глянув Симеон на Арсена, — поплакав над останками Яцька і цим купив собі право бути моїм суддею? Так легко… І після цього, бажаючи далі їсти, йдеш грати голим панам?

— Я вже не граю. І Боцул подався в Молдавію. Спитко тільки…

— О, тоді ти вже й зовсім змив бруд із свого сумління! — саркастично засміявся Владика. — Ти вже єретик, мало того — пророк для тих смердів, які за волю йдуть на плаху. Тільки вони цього не знають. Об'явися до них месією, і їм легше буде вмирати… Облуднику, я знаю свою неміч, та вже старий єсьм, а ти… Ти вічно проповідуєш непокору і бунт, а твоя Орися спить поруч з виродком і до любощів його звикає, а може, й звикла вже, а може, й плюнула б тепер на тебе, скалічена багатством, бо ти побоявся тоді, на замерзлому Стирі, подати їй руку, щоб не обтяжувати себе, не ризикувати собою! Ти й не питав її, чи вона згодна, ти не спробував і наздогнати — а може б, вона таки пішла була з тобою до гнідавської церковці? Але ж тебе огорнув страх, це так легко — страждати марно за коханням та жертвувати собою, стати за нього на олеські вали — то набагато важче! Речнику повсталих смердів, а скажи — ти любив узагалі кого–небудь, навіть оту Орисю?

— Майстре! — скрикнув Арсен і стишився ураз. — Майстре…

Він закрив долонями обличчя і вибіг з рундука.

«Хто сказав ці слова — Владика, чи вони в мені самому обізвалися так жорстоко й боляче?» — стугоніло, стукало, било молотком по мозку.

Не тямлячи, куди йде, Арсен опинився уверху Руської біля Босяцької хвіртки, завернув. Куди йти?.. В Олесько іти, вдертися до двору Давидовича, вбити, викрасти… плювок Орисин утерти з лиця… умерти на валах… Латинська хвіртка… Кноффель… Яке вузьке місто… Татарська брама… Краківське передмістя… Краківський жак при Ягелленському університеті, професорська тога, скоморох, блазень… рогата беретка бакалавра… Бляхарська вулиця, так багато людей у ярмулках, у сукманах з жовтою латкою на грудях… Dziwna rzecz, ze pan ekzaktor… Вірменська… On z zydami woine toczy… Та може, я за ці гроші сина утримую в Ягелленському університеті!.. Поцілуй легенько, гусляре, не зрани дуже. Ти ж душу продаєш, а що придбав — вино і курв? А що придбав…

Втомлений, задиханий зупинився перед відчиненою брамою, крізь яку проглядало тісне подвір'я, оточене високим муром. З подвір'я стрімко вверх ведуть рипучі сходи… Чому я йду сюди, не треба… Ти русин, а я жидівка Ханка, і ми обоє по вулицях волочимося… Я ж не хочу її, чого я йду?.. А син її учиться там, де вчився я… Я мусив кинути, бо не мав мами–повії… А він ще не кинув?

— Музикант?! — звела чорні дуги брів жінка з пивними очима й слідами колишньої вроди на обличчі. — Не сподівалася. Начельний музикант патриціанської лазні — до мене? Як мило!.. Тільки я зайнята… Але заходьте, заходьте, уже давно по всьому, ми п'ємо вірменський нектар, а цей чоловік, — Ханка показала на чорновусого кавказця, — приїхав з таких далеких світів, які нам і приснитися не можуть… А що за вина в них!.. Сідайте, сідайте, русинський музиканте, ви тоді так несподівано зникли, а я перед вами в боргу… — лепетала повія і була стурбована: ану ж підніме кавказець бучу, і вона втратить свіжого клієнта!

— Я на хвилинку, пані… — Арсен аж тепер зрозумів, що вчинив глупо, зайшовши сюди. Розради шукати в Ханки? — Я проходив вулицею попри вашу браму й згадав… Ви тоді казали… Я сам там учився… Ваш син далі в Ягеллонському?

— Пам'ятаєте? Як мило! Вчиться, вчиться мій Шимон, поки мама живе на світі — вчиться… А я, бачите, яка ще працьовита! — безсоромно засміялася.

Злегка сп'янілий кавказець світив білими зубами в добродушній усмішці — йому й на думку не спадало затівати сварку з прийшлим — за кого, за повію? Богуша все цікавило в цьому місті — зовні пишному й величному, а в глибині своїй такому подібному до всіх інших міст на світі, і люди цікавили теж: він зустрічався уже, торгуючи й відпочиваючи, з вірменами, поляками, євреями, а русина лише одного бачив — на своєму возі по дорозі з Теребовлі.

Богуш заметушився, немов господар дому, досягнув з полички чистий кухоль, підійшов до Арсена, узяв його рукою за плече, потягнув до столу.

— Сідай, джан, сідай! Я вдруге у вашому місті, але, вважайте, вперше, бо тоді витав тільки над шпилями замків і банями церков, мов над едемом, а тепер спустився на дно і ходжу по ньому вже два тижні, а першого ж дня знайомство завів з панею Ханкою. З дна інакше видно світ, ніж з неба… Я думав — поганий Амстердам, я думав — поганий Ерівань, а Кафа — найгірша, а то всюди однаково, всюди однаково… Мій друг Хочерис у золоті купається, на заскленому балкончику до сонця й зимою гріється, гарячі труби огрівають знизу його долівку, а під ним, у підвалі, таргани їдять дітей бідного ткача Авачка, зимою ж діти замерзають на бурульки… Всюди те саме… Пий, музиканте. Не хочеш, музикант не п'є? То заграй — ми, вірмени, любимо музику і тужливий спів… Я багатий купець, у мене є все, але я був бідний, дуже бідний, — він розглянувся по кімнаті, — і знаю, що то злидні, знаю… А де ти живеш? Ах, ти не живеш, ти граєш…

Богуш Ованесян наливав у пугар густого червоного вина, пив і все дужче хмелів. Ханка підбадьорювала його до трунку, щоб скоріше заснув, і рада була, що Арсен не п'є — бо ж такий з нього знаменитий клієнт: гарячий і грошей не шкодує… Але вірмен був міцний, сон його не брав, він завів довгу мову про свої купецькі справи. У Богуша десять возів шовку і килимів, цей товар пішов за два дні, але ж він приїхав із селітрою, сорок возів селітри треба продати, і чому не купує бургграф, староста, як це так, що їм пороху не треба? Але чорт з ними, хай стріляють просом.. Богуш, аби лише складський термін відбув[53] — у Львові, слава Богу, він триває не так уже й довго, а тоді подасться в Олесько і продасть там уже все оптом державцеві Олеської землі.

— Івашкові Преслужичу? — вихопилось мимоволі в Арсена.

— Якому Івашкові, якому Преслужичу? А–а, знаю, якісь розбійники захопили були Олесько, але їх уже вигнали чи мають вигнати… Завтра–позавтра їде туди з королівським загоном справжній державець, учора він приходив до мене, старостинську грамоту показував, щоб я не сумнівався… О, Давидович — то великий пан, хоч і русин! Ти чого схопився, сідай. Знаєш Давидовича? А чому б мав його не знати? Йому потрібно пороху багато пороху…

— А ти звідки знаєш Давидовича? — тамуючи тривогу, запитав Арсен.

— Бог добрий… У Теребовлі присів до мого каравану такий собі тлустий пан — опришків, каже, боїться, а вони купців не чіпають… Я питаю його, хто він, а панок шепоче мені на вухо: як закінчиш складський термін, я вже буду жондцею в Олеську…

Арсен, намагаючись бути спокійним, обережно підвівся, потер долонею очі, сказав до Ханки:

— Він згадав про старосту… Я ж і забув, заговорившись, що мені пора на службу. Ввечері, як розійдуться з лазні, я прийду до вас.

— Лишень не забудьте. Ви ще й вина не скуштували…

Арсен прожогом збіг сходами вниз. На вулиці зупинився. Він не знав, не міг второпати, чому Давидович прибув до Львова з Теребовлі, що діється в Олеську; тепер він не думав про Орисю, розумів тільки одне: проти Івашка Рогатинського і всіх, хто там, готується змова, і обов'язок його честі — якщо не пізно — попередити олесьчан про зраду.

Вечоріло. Зайти до Владики, сказати? Справився було на Руську, але круто повернувся і квапом подався до татарських воріт, ішов Волинським шляхом назад туди, звідки прийшов два роки тому й куди поклявся ніколи не повертатись.


У понеділок раннім ранком до Ринку поспішали заповзяті купці, обганяли один одного — кожен хотів зайняти зручніше місце для торгів. Сьогодні мав відбутися великий ярмарок. Хтось, найпрудкіший, першим прибіг на плац і, не дійшовши до кафських возів із селітрою, зупинився у великому страху. На бруку лежав горілиць мертвий купець, прийшлий по одежі впізнав караван–башу Богуша Ованесяна.

Він був синій і спотворений на обличчі — голодне гайвороння виклювало йому очі, тепер воно низько літало понад плацом, переверталось у повітрі й падало вниз.

Сторопілий народ збирався колом, боячись підступити до трупа, біля якого чорніли розпластані галки, божевільна тривога добиралася до людей. Міський кат з візочком, на якому всю ніч вивозив падлину з міста, підійшов до мертвого, нахилився і, випроставшись, закричав — страшний у своєму чорному каптурі з прорізами для очей і рота:

— Мор! Мор!

Натовп на мить занімів, і враз моторошний лемент потряс мури, купці втікали навмання від страшного місця, топтали одні одних, тягли за собою товар і залишали його по дорозі; плац умить спорожнів, тільки потоптані до півсмерті люди скиглили, плакали й повзали по бруку, щоб далі від погибелі — страшнішої від тої, яка їх тут уже постигла.

У цей час у брудній кімнаті на горищі ветхого будинку в єврейському кварталі вмирала, божеволіючи від лютого болю, повія Ханка, корчилась у муках на долівці й волала до глухих стін:

— Шимоне, Шимоне, синочку мій!

У понеділок рано–вранці до резиденції Одровонжа прискакав на змиленому коні єдиний уцілілий рицар з королівського загону, розбитого вщент під Олеськом.

— Вельможний старосто, усі вбиті! Давидовича повісили…

Руський староста знав уже про чуму — йому запрягали бричку; князеві Яну з Сенни наказав Одровонж виводити війська з Високого й Низького Замків до Голоска.

— Князя до мене! — крикнув староста. — Усе військо на Олесько! Дотла, до останнього каменя!

А місто лементувало й голосило, на соборних дзвіницях кришилися чаші дзвонів, хрипіла труба на ратуші, у Галицькій і Татарській брамах збилися вози; приїжджі люди перелазили через мури; від Латинської хвіртки рвонула крита бричка, промчала повз корчму Кноффеля через міст на Сокільницьку дорогу — брати Одровонжі втікали в Городок.

Волинським шляхом постугоніло піше й кінне військо на чолі з Яном із Сенни — рушило море мору на останню твердиню Галицької Русі.

У майстерні Симеона Владики на Руській сиділи й стояли цехові майстри: мечники, бляхарі, різники, пекарі, сідельники, малярі. Прийшли на пораду до старого кунштмістра.

Маляр Хойнацький зітхнув, порушуючи важку тишу:

— Арсен утік… А ми?

Симеон Владика мовчки й спокійно дивився на стривожених ремісників, зупинив погляд на Хойнацькому, мовив тихо:

— Не вірю, щоб Арсен злякався мору. Арсен там, де йому треба бути… А ми куди? Нікуди. Два рази не помремо. І як це так — покинути Львів? Що ми без нього, а він — без нас?



Розділ чотирнадцятий

ТУ ПИР ДОКОНЧАША…


Чорна стрічка, що нею Івашко пов'язував волосся, врізалася в набрякле чоло; лють і тривога скаламутили очі бояринові; розштовхуючи руками землян, він ступив до порога й потряс Арсена за вилоги туніки.

— Чого ради прийшов і що знаєш про Давидовича? Тільки правду, скомороше, правду кажи, бо одної смерті буде тобі мало!

— Правду сам дознаєш, — Арсен неблимно дивився у вічі Івашкові, — лише не барися, боярине. Я через вал переліз — ревно стережуть входів твої вої, токмо сватові дорогому путь сюди відкрита. А ти вийди — зустрінь його, та не на Брамі, а з львівського боку: йде він з королівським загоном до тебе в гості і з грамотою Одровонжа на олеське державство!

— Зрада?! — прохрипів Івашко. — Така чорна зрада?.. Хоругву… Дві хоругви! А цього вістуна — у татарню!

Микита і Галайда, полишивши кухлі на столі, вибігли з кушніревої хатини на звуки сурми. Давно не сурмили в Олеську: похід чи облога?

На майдані над Галайдовим морем умить зібрався натовп. На підвищення вийшов Івашко Преслужич. Його обличчя було погідне і в спокої своєму суворе, слабість і втома покинули його, і подумав Осташко, дивлячись на нього, що рішучість прийшла до боярина хоч і пізно, та назавжди.

— На вали! Сушіть порох! — гучно проголосив державець. — І стояти нам на смерть — відступати вже нікуди.

Галайда гукнув до ремісників — гуртами розходилися городяни до веж, Микита щодуху помчав до замку. Невдовзі на коні і при зброї виїжджав у своїй хоругві за Пушкарські ворота.

Йшли ратники поволі й сторожко, за Юшковичами Івашко зупинив коня і вглядався в далину поля, що закурилося на обрії.

— Ідуть… Багато… Одна хоругва — в обхід!

Курява підкочувалася усе ближче й ближче, виблискували шоломи на сонці; зупинилася валка, а вперед вихопилися чотири вершники.

Уже впізнав Преслужич брезкле обличчя Давидовича; Івашкова хоругва загородила дорогу, та суддя, видно, не запідозрював нічого лихого — струджений батько вийшов зустріти доньку — і здалеку всміхався до свата. Івашко чіплявся поглядом кожного вершника, та на жодному коні не догледів Орисі, і мурашки пробігли в нього за спиною: заложницею полишив?

— Чолом тобі, свате, — Давидович, масно посміхаючись, порівнявся з Івашком. — Як любо, що вийшов мене зустріти, — він пильно окинув оком хоругву, рахуючи, про всяке, ратників.

— Де Орися? — глухо запитав Івашко, не відповідаючи на привітання.

— Нездужає трохи… Я завтра пошлю ридван за нею і за Адамом…

Івашко спідлоба поглядав на Давидовича, який невинно посміхався, і думав, усе ще не вірячи, що Арсен повів правду.

«Невже він міг би… Але чому в один день — королівське пробачення і лист від нього? Ми виїхали б до Одровонжа за листами на землі, а він тут. А якщо й не виїхали б — уночі перерізав би сторожу… Але ні — оцей товстун зважився б на таке?»

Боярин мізкував спокійно, зупинивши погляд на воластій шиї Давидовича, яку зараз стисне зашморг, коли це правда.

— Чого ти зажурився, свате? Орисі голова болить та й тільки. Пожалів я її для верхової їзди… Дай же, Івашку, свою руку на вічну злагоду, — простягнув суддя правицю, ратники тісно збилися позаду нього.

— А що то за курява на обрії? — показав Івашко на захід.

— Кількоро чоловік моїх — дорога ж небезпечна, — почав насторожуватися Давидович.

Івашко зліз з коня.

— А дорогу ти кругову зробив, аж на Волинський шлях занесло. Я ж чекав тебе на Брамі.

— Неспокійно на тому боці, свате, дуже неспокійно, — уже бігали очі в Давидовича: надто доскіпується Івашко, але що може запідозрювати, адже ратник, який привіз йому листа, говорив, як плакав Івашко і просив, щоб скоріше приїжджав суддя з дочкою.

— То злазь, почоломкаємося і забудемо про все лихе, — розвів руки боярин.

Давидович закинув ногу, друга застряла у стремені — неповороткий став суддя.

— Я тобі допоможу, — підійшов Івашко, кивнув до своїх ратників і несподівано шарпнув товстуна за пояс, аж хряснула нога в стремені; гикнув суддя, падаючи на землю; біля кожного з ратників Давидовича опинилося по два–три Івашкових; Преслужич здавив суддю за горло.

— Старостинську грамоту показуй! — і обмацував одежу Давидовича, поки за підкладкою кунтуша не нащупав тоненький сувій, роздер полу, вийняв сувій, розгорнув його.

Два ратники підвели Давидовича, він зі страху балушив очі, з товстих губів скапувала піна; суддя надіявся, що грамоту прочитають не відразу, а королівський загін, забачивши сум'яття, уже рушив.

— Проклята латина! — скрипнув зубами Івашко. — Ану, любомудре, швиденько прочитай, — подав сувій маленькому чоловікові, що сидів на коні серед ратників, Давидович упізнав у ньому Каліграфа.

— Пощади! — вискнув суддя, падаючи на коліна, усе ще намагаючись виграти час: тупіт наближався.

— Микито! — гукнув боярин. — Скачи чимдуж до тих, хто в обході, і до ноги їх, до ноги! — показав на куряву, що накочувалась від обрію. — Постій, бери ще кількох і женіть у Теребовлю! Усе з димом, а Орисю, Орисю…

— Будь спокійний, боярине! — ударив Микита острогами коня.

Ратників Давидовича стяли на місці; обидві Івашкові хоругви вдарили на польський загін з двох боків.

Преслужич оглянувся довкола й зупинив погляд на крислатому осокорі. Змахнув рукою. За хвилину тучне тіло Давидовича загойдалося на гілляці.

Тільки один королівський вершник проскочив потім мимо осокора, галопуючи Волинським шляхом до Львова. Івашко не велів його доганяти: хай сповістить про все своїм панам.


Рожевощокий Адам сьогодні, як і кожного ранку, стояв у галереї біля віконця, підглядаючи, хто із слуг заспав, щоб потім покарати голодом або канчуками. Без цього вранішнього ритуалу, немов монастирському покутникові без молитви, не йшов сніданок до рота, а слуги снували по обійсті з самого досвітку, бо страшно було ставати пред паном, в якого на щоках дівочі рум'янці, а зіниці — мов цвяшки, і в них біліє бездушна жорстокість.

Він бачив: на подвір'я увірвалися вершники, але не злякався, як того разу, коли–то несподівано приїхав батько; зрадів Адам — старий уже розправився з Івашком і прислав за ним, щоб вибирався до Олеська, — там у безпеці перебуде, поки втихомириться на світі; вибіг на поріг і занімів — більше він до самого кінця не видобуде з себе слова: два чорні мужлани схопили його, скрутили назад руки і зв'язали бичівкою.

— Веди до Орисі! — прошипів Микита над його вухом і заштовхнув у галерею.

В Адама підгиналися ноги, але Микита підштовхував — мусив іти; гончар, щоб не здіймати зайвого галасу, відчиняв перед Адамом одні, другі, треті двері, і врешті вони опинилися у кімнаті, посеред якої стояла бліда, вихудла тінь жінки з великими синіми очима, в яких ніщо не животіло, крім страху загнаного звіряти.

Микита приглянувся, та тільки очі жінки були йому знайомі — невже це та сама пишна Орися, на яку колись позирали всі, милуючись, коли вона приходила разом із батьком до церкви або на базар у ярмаркові дні?

Орися дивилася на ратника очима, повними жаху, не знала, що хочуть з нею вчинити, тремтіла, і коли Микита мовив: «Одягайся мерщій, я поверну тебе до батька», — вона й не поворухнулася.

Жаль стиснув серце Микиті: що зробили тут з тебе, красний розмаю!.. Він сам накинув на її плечі якийсь лахман, а тоді повернувся до Адама й з усієї сили загамселив його важким кулаком по голові.

Ратники винесли Орисю й посадили на Микитиного коня, притримували, бо хилилася — жінка зів'яла, зрозумівши нарешті, що прийшла до неї не ждана вже воля. Микита виволік Адама за поріг; челядь з'юрмилася біля замкнених гридниць, де сиділи роззброєні стражники маєтку Давидовича; Микита гукнув до слуг:

— Невільна челяде жорстокого окрутника! Ось перед вами ваш пан, — штовхнув ногою Адама, який лежав на землі з вибалушеними білими очима. — Не ми йому судді, а ви. Милуйте або карайте, та віддайте господареві заслужене!

Мчали галопом назад з ледь живою Орисею. Микита раз у раз позирав на неї, міцно тримаючи однією рукою. Очі Орисі зайшли паволокою і були усміхнені, — Матінко Господня, чи не потьмариться у неї розум?

У чистому полі наздогнав їх гомін — з боку суддівського обійстя. Оглянулись, не зупиняючи коней: на околиці Теребовлі виростав до неба стовп диму, у просвітах між деревами темного саду мерехтіли язики полум'я.

Після полудня домчали до Підгірок. Тривожно було в селі, поселяни стояли гуртом на толоці, радили. Велике військо йде зі Львова, а Януш Підгорецький зі своїм загоном зник.

— Що в Олеську? — спитав у людей Микита.

— Галайда виводить жінок, старих, дітей у Гаварецькі ліси, — відказав тивун. — А боярин жде вас.

…У світлиці перед постіллю, на якій лежала із заплющеними очима Орися, стояв на колінах Івашко Рогатинський, ніхто не міг його зрушити з місця, а народ ждав наказу. Батько гладив чорну косу, що так страшно відтінювала блідість доччиного лиця, і шепотів:

— Одне тільки слово промов, доню: «Ти найдужчий у світі», — скажи… Мені так нині потрібні ці слова…

Позаду у нього стояли Микита й Осташко. Прискакав гонець з Пушкарні: польське військо вже близько. Каліграф твердо торкнувся рукою бояринового плеча.

— Вона житиме, Преслужичу. Дозволь занести її у замок — там безпечніше. А ти йди до ратників — страх їх огортає.

— Страх? — підвівся Преслужич. — Пізно вже боятися. Пора смерті глянути у вічі. Занесіть її у скарбець. І не відходь від неї, Осташку… А з татарні випусти Арсена, вклонись йому від мене. Він ще має час покинути Олесько.

— Арсена… — прошепотіла Орися. — Хіба ще є Арсен на світі? Тож так давно–давно було…

Осташко сам відімкнув татарню.

— Виходь, Арсене…

Дивився на смагле обличчя гусляра, його довгі вуса побила просивінь — не було ж у нього сивини, а тужава зрілість залягла в колись безтурботних, байдужих скомороших очах. Таким не знав його Осташко, це не той гусляр — «де пиво п'ємо…». Сказав Каліграф невпевнено:

— Ти вільний. Можеш іти через Браму… Поклін передає тобі Івашко. Йди. Бо завтра вже не вийдеш.

— Де мої гуслі? — спитав Арсен.

— Ти прийшов із порожніми руками…

— Так, так… Я прийшов до вас з порожніми руками. Але є ще в мене серце… Кажеш мені йти? А колись прорікав, що не тільки мечами воюють — темному говорив про барви. Чому нині не скажеш цього?

— Хочеш пролити кров за Івашка?

— За землю руську. За віру православну.

Арсен більше не вагався. Тільки згадкою майнуло перед ним прожите, і втямив тепер, де й коли позбувся слизького лепу страху, який супроводжував його на довгих дорогах: відступив він перед тяжчим страхом — ницістю, мізерністю і підлістю, які чигали на його душу. Хіба то лячно йти зі своїм народом на смерть за волю вітчизни? Страшно бути відкинутим нею і животіти, мов гнойовий черв, на покидьках ворогів твоїх.

З цейхгаузів виступало військо — важке, озброєне, суворе. Йшли ратоборці через дитинець на Бродівську дорогу — до Брами, де стоятимуть до останнього подиху.

Арсен спитав Осташка:

— Жива вона?

— Жива. В замку Орися.

Випростався, сягнув звичним рухом руки до лівого плеча — гуслів не було. Тоді, залишивши Осташка біля татарні, ступив уперед і замішався поміж ратниками, а за мить почувся його дзвінкий голос:

Ой, із–за гори та кам'яної

Виступало велике військо.

Пан Іван іде, коника веде,

Хвалиться конем перед королем:

Нема в короля такого коня,

Як у нашого пана Івана!


Шість сотень ратників підхопило Арсенів спів, і подесятерилось їх, бо мусило стати більше: на ожидівських і кутівських полях та чагарниках по сухому грунті розливалося море мору — десять на одного.

Нема в короля такого коня,

Як у нашого пана Івана!


Державець Олеської землі — високий, плечистий, у шоломі й латах — стояв над аркадами й шестопером показував на Браму. Він бачив Арсена і думав про пісню, яка співалась йому тричі в житті: королівському ленникові, Свидригайловому бояринові й запізнілому князеві, який отримав княжі клейноди перед смертю.

А пісня переживе, і візьмуть її інші, і здобудуть те, чого не могли вони здобути, і згадають мертвих.

Мертві сраму не імуть.

— Давид, сідаючи, клав персти на живії струни, ми ж беремо трость скорописну, чорнило і папір і кладемо письмена… Останні письмена…

У скарбці — найглибшому підвалі Олеського замку — на столику горить свіча. Осташко вмокнув трость у чорнильницю, перегорнув аркуш товстої книги, зіпер голову на долоню. У кутку на прічі, закутавшись у бараницю, сидить Орися.

— Що ви шепочете, Каліграфе?

— Згадав… Стихотвір згадав з однієї святої книги… Я з нього починав писати свою. Це було дуже недавно, а літопис уже закінчується — кілька сторінок чистих залишилося у моєму манускрипті. Густий був час — день року вартий.


«І сказав Свидригайло Юрію Онцифоровичу Новгородському: тамо ватага опришків засіла, а ти хочеш їм військо посилати. Дай мені, я розіб'ю Жигимонта і во православіє оберну Литво–Русь. І сталася битва під оними ж Ошм 'янами, і знову програв Свидригайло. Знищено тут загін гуситів, і Зигмунта Корибута, котрий вернувся до своя, вбито. Юрій же повернув решту своїх воїв у Новгород…

Ми обороняємося третій місяць, підступає зима, а з нею й наш кінець. Запаси зброї і їжі вичерпалися, підмоги чекати ніоткіль. Януш Підгорецький зрадив Преслужича на самому початку останньої битви, тепер він яро лютує зі своєю хоругвою на боці Яна з Сенни, який завтра–позавтра стане державцем замку й Олеської землі. Утік, невідомо й куди, Демко з Ожидова. Загинув на валах Костас Жмудський. Вічна пам 'ять здольному й безстрашному лицареві гончареві Микиті, який вийшов учора, коли пробили мур на Пушкарні, сам проти тьми королівських воїв, поклав їх своїм мечем много і загинув лицем до ворога. Олесько догоряє. Нас неповних дві сотні за ровом — у замку, і ще сотня — на Брамі. Кушнір Галайда з гуртом ремісників вибрався у Вороняцькі гори. Арсен у повному обладунку жде останнього бою. Завтра–після–завтра…

Останні мої письмена… Не затруїв я для лакомства мережу думок своїх олжою: крапля по краплі списав усю ту страшну й мужню правду, що відбулася на нашій стражденній землі, а сам невідступно був серед людей, яких із кожним днем стає менше й менше. Тож: відкладаю трость. Зміцніли мої руки, не мліє уже моє серце на вид черленої крові, пора й мені на мури замку. Заморожую свої слова. Ачей закінчиться колись зима. Залишаю книгу Орисі, може, не вб'ють жінку кати…»


Очі в Орисі спокійні, як і у всіх, хто залишився в замку.

— Осташку, я вже здорова. Чому Арсен не приходить до мене? Він іще живий?

— Живий, Орисю. Арсен прийде до тебе нині. Батько дозволив попрощатися.

Далеко в підземеллі застугоніли чиїсь кроки. Хтось іде до скарбця. Скрипнули низькі півокруглі двері.

— Арсен!.. Чому, чому ти прийшов так пізно?..

— Я казав, що не помру, поки тебе не побачу…

Осташко відвернув голову, схлипнув.

— Ідіть, — сказав. — Ще трохи на волю… На Брамі наша залога. Иди, Орисю, з матір'ю попрощайся. Обоє йдіть…

— Цвинтар!.. — зойкнула Орися.

…Широким світом ходив Трістан і приблукав в Олеську землю. І знову, як колись, клячала Ізольда перед гробом матері, а він стояв позаду і впізнавав її — дорогу і непізнану.

— Ходім, Арсене, — промовила Орися, підводячись з колін. — Он сосни на пагорбку за цвинтарем — під Гаварецькою горою. Там твоя буду.


Жорстока від паморозі трава в узголов'ї, а обважнілі сиві китиці сосон упіймали рештки нічних сутінків, хиляться до землі, заслоняють од світу.

— Ти бачиш — білий кінь стоїть на труні…

— То туман, любий, то вранішній туман…

Арсен поправив кожушок на Орисиних плечах, обкутав, поцілував у чоло.

— Поспи ще трохи… Чиста моя, ніжна…

Крізь віття сосон видніє чорний силует замку, ще спить унизу ворожий табір.

Нині чи завтра? Не гомонять, відпочивають.

Ще трохи ночі й першого кохання.

— Нікого у світі немає кращого за тебе.

А вже пора, скоро світатиме.

— Це не туман, це білий кінь стоїть…

— Ще трохи… Ще трохи почекай, коханий. Бо любов на цвинтарі — то вічна розлука.

— Вертаймося…

Уранці вої Яна з Сенни вдарили на Браму. Через згарища тугим клином повалили кінні й піші рицарі, і було їх тисячі, хмари стріл, ратищ і каміння впали на сотню ратників, що оборонялися за Брамою; звідти гримнули гаківниці й просвистіли стріли, падали королівські рицарі, але їх було багато — браму звалили голіруч, без таранів. Залога відступила за фортечний рів. Підняли мости. Настала черга останньої битви.

Цілий день військо Яна з Сенни штурмувало замкові вали, хотіло з розгону взяти, та обложені вже не щадили ні пороху, ні стріл — багато полягло польського рицарства, тож відступили. До вечора біля валів уже стояли облогові тури і тарани. Тоді у ворожому таборі затрубили на спочинок.

Увечері до скарбця зайшов Івашко.

— Пора, — сказав.

— Куди, тату? — стрепенулася Орися.

— Ви не повинні вмерти — ні ти, ні Осташко. А завтра остання битва, і нас більше не буде. Ти, Осташку, людям свою книгу віддаси, а Орися…

— Тату! — припала дочка до батькових грудей. — Я нікуди не піду, я не боюся тут… з вами. Там — боюся…

Івашко відвів доччині руки, погладив її долонею по обличчі, вона вдихнула запах батькової руки, затримала, як колись, у дитинстві; «Не треба, доню», — сказав й, відчепивши від пояса ключ, підійшов до стіни. Відчинилася стіна, холодом потягло з глибокої ями.

— Це цямрина криниці, з якої ми брали воду, — мовив Івашко. — Бачите мотузяну драбину? Нею спуститеся на глибину п'ятдесяти ліктів, а там побачите отвір у пів мого зросту до підземного ходу. Хід довгий і прямий. Вийдете біля Теребіжа, за Бродівським шляхом.

— І ти ходи, батьку, і всі вої! — заблагала Орися.

— Нам уже ніде нема життя ані волі, доню. Тож не покриємо себе соромом утечі в останню мить… Збирайтеся.

— Князю, — сказав Осташко. — Дозволь покликати Арсена.

— Клич.

Вони стояли одне навпроти одного — старші, змужнілі, і промовила рішуче Орися:

— Не піду, батьку! Ти один раз уже розлучав мене з ним, але більше ніхто не в силі.

Осташко підійшов до Преслужича, підвів голову, глянув на його зболене обличчя.

— Князю, втіху дам тобі в нашій безвиході. Не смерть страшна людині, а безслідність. То хай залишиться про нас слід. Нехай ідуть на волю ті, хто продовжить твій рід. Вони синові колись про нас розкажуть, пісень наших навчать, син же далі передасть, і пам'яті про нас не буде кінця… — І до Арсена: — Візьми, Арсене, мою книгу — в ній уся правда про русинське страдництво. Іди з Орисею на північ і там, де вже не віятиме крилом католицька чума, куди не донісся сморід Свидригайлової зради, зайди в монастир і залиши в ігумена книгу. Оживуть колись мої слова, і новий пілігрим візьме їх з собою. Були до нас, то й після нас народяться нові борці й літописці.

Арсен дивився на Орисю, з її очей світилася до нього воля, яку ще в цю хвилину він може запосягти. А запосягши, далі блукатиме скоморохом і шукатиме для себе нового сенсу в житті?.. Якого сенсу, коли його тут знайдено? Нового порятунку від свого стиду? А Орися не дорікне колись тобі — що ти, міцний і молодий, залишив замість себе вмирати на валах кволого Осташка?.. Я довго йшов сюди… До Орисі! І до неї… Та є на світі, є — найтяжча любов, перед якою никне все інше. І лише її одну зрадити не можна, бо не матимеш тоді ні від кого ані кохання, ані пошани, ані життя…

— Вам іти, — сказав Арсен.

Він обняв Орисю і хотів ще їй сказати, щоб назвала його ім'ям… Але змовчав, бо й так перевершилось болю.

Батько прикипів головою до цямрини, не відірвався від неї і тоді, коли руку обпік доччин поцілунок.

А як у глибині колодязя зникло полум'я свічки і лунко задзвеніли двері потаємного ходу, сказав Преслужич:

— Виспися, Арсене. Завтра помремо без соромоти.



Розділ п'ятнадцятий

І БУДЕ ТАК…


Сурми розкришать тишу, і на грунь, де білий кінь стоїть, вийде Марія голосити по мужеві. Почує її плач Галайда, і подасться з ватагою недеями, і ходитиме від села до села, полишаючи за собою чорні димарі на місці панських дворів.

Тарани проб'ють останній мур, і озлоблені довгою облогою шляхетські бузувіри ринуть з переможним криком і зімнуть дві сотні русинських ратників, що обороняли вали.

А кілька отроків з Івашкової охорони чекатимуть напоготові в дитинці і ждатимуть, поки впаде кована залізом дубова брама замку. Уже не буде в них ні стріл, ні пороху, ані смоли, тільки бойові молоти й мечі.

Брама впаде і наперед вийде ставний вусатий парубок, який не вмітиме орудувати мечем. Він пошпурить меч і схопить молот, і битиме ним по шоломах з дикою люттю — востаннє мститиме за краківські кривди, за львівський сором, за віру православну, за землю руську, за Орисю і за своє життя. І не доступиться ніхто до нього, вороги десятками падатимуть на брук, поки не обступлять його тісним колом і піднімуть на списи.

І згадається йому в останню мить лише замерзлий Стир, стебла зжухлого очерету над снігом і постать у білому кожушку й гарячій шалевій хустині з довгими тороками, і зникне дорога постать назавжди у чорному мареві…

А Івашко Преслужич–Рогатинський загине останнім — на самому вершечку вежі біля сніжно–білого стягу з золотим левом.

А потім, за Бродами, Осташко й Орися наздоженуть старця Гаврила, що втратив око й руку під Грюнвальдом, і двох сліпців, яким вибрали очі хрестоносці, й коломенського діда, котрий за князя Дмитрія віддав обидві руки на Куликовому полі. І підуть разом — то мовчки, то співаючи — у далекі північні землі, куди не сягнув мор, і в Смоленську віддасть Осташко ігуменові свій літопис.

А за Орисею пропаде слід. Та хтозна… Може, її правнук стане кобзарем. І вістуватиме він грізні походи козаків, які втоплять у гнилому болоті католицьку чуму. Бо прийде час, і в цьому замку, який нині стане руїною, народиться орел Зіновій, на прозвище Хмель, і назове його народ Богом Даним, і на тому самому шпилі, де стоїть у цю мить Івашко Рогатинський, водрузить він малиновий звитяжний стяг.

Буде…

Сурми розкраяли, розбили тишу. Білий кінь стрепенувся, у білого коня здибилась грива, кінь підвів голову до багряної смужки обрію і вдарив копитами. Захрустіла жорстка трава, посипалися голки з сосон, білий кінь мчав по Вороняцькому хребту, і стугоніла стужавіла земля.

Кришився світанок, кришилася криця на друзки, рожеві дими з гаварецьких печей струмували в небо, ламалися мечі й падали долу, щоб потім стати червоним піском, лилася кров, з якої колись зарясніють кетягами кущі калини…

Кінь галопував на схід. Крізь дні, і ночі, і віки — білий неосідланий кінь на гарячому крузі сонця.


Львів — Олесько

1974–1976





МАНУСКРИПТ З ВУЛИЦІ РУСЬКОЇ



Від автора


Я знаю: не всі мені повірять у те, що зараз скажу, та й справді воно може видатися надто вже фантастичним.

А було так.

Хтось із господарників нашого міста задумав у темному, квадратному й глибокому, немов велика студня, подвір'ї на вулиці Руській (там на стіні й нині пишається маскарон у вигляді п 'яного лева, який пожирає гроно винограду) розчистити від культурного, як мовлять археологи, нашарування середньовічні погреби, в яких на зламі XVI–XVII століть поміщалася не дуже славна, бо плебейська (славна, аристократична, була у підвалі Корнякта на Ринку, про неї мовитиметься потім) корчма «У Лисого Мацька» — і відкрити там ще одне вечірнє кафе, на які Львів і так не бідний.

Цей намір, як відомо, не увінчався успіхом, хтось із вищепоставлених господарників сказав: «Досить!» — але роботи якийсь час велися, а я, завжди цікавий до старовини і не менш зацікавлений у відкриттях подібних закладів, навідувався сюди доволі часто.

Робітники викидали гори сміття, глини і всілякої нечисті, що спресувались у погребах за більш ніж: триста років, добиралися до товстої стіни, яка відділяла корчму Мацька від сусіднього житлового будинку, і одного разу, при мені, дзенькнула лопата об щось металеве й лунке. Я підійшов до стіни (робітники вважали мене, певно, за архітектора або художника, який буде розмальовувати кафе) і побачив у ній квадратні залізні дверцята з проржавілим замком, який розкришився під лопатою. Дверцята відхилились, і хтось з робітників пожартував: «Хапайте скарби!», а я таки нагнувся і в темній ніші побачив великий чорний згорток. Схопив його: суха трухлява шкіра, мабуть, юхт, розповзлася в пальцях, і мені відкрився справжній скарб — сувій дрібно списаного паперу.

Не обурюйтеся, хто повірив у мою розповідь. Я поніс його не в наукову установу, а додому, і здається мені, що ви зробили б так само.

Не пам 'ятаю, що я сказав робітникам, та вони не звернули на мою знахідку особливої уваги, це ж не старовинні монети й не посуд — мотлох якийсь, ну а я, немов анахорет, просидів більше місяця вдень і вночі у своїй замкненій квартирі над зотлілими аркушами з філігранями брюховицької папірні, яка постачала папір ставропігійській друкарні, і з великим зусиллям відчитував своєрідний літопис якогось міщанина (може, самого Лисого Мацька), в який він вряди–годи, зате із скрупульозністю середньовічного лихваря по–українськи, а іноді по–польськи записував усе — від найдрібнішого гроша витрати чи прибутку до найгучніших подій у Львові. Перший запис датувався в нього 1585 роком, останній — 1611.

Були тут відомості про найрізноманітніші речі: що взяв у заклад за позичені гроші, скільки і на що витратив грошей на день, коли спалахнула у Львові проказа, кого і за що судили в магістраті; літописець смакував амурні справи львівських жіночок, не любив патриціїв, але з застереженням ставився до посполитих, яким позичав гроші або давав вино в борг. Описував військові паради, зокрема торжество на честь взяття Смоленська польним гетьманом Жолкевським, криваві екзекуції на лобному місці перед ратушею; багато уваги — з симпатією до православних — приділив Брестській унії, обурювався діяльністю єзуїтського ордену у Львові; з Успенським братством був зв'язаний торгівлею книг, про що свідчить запис: «Сьогодні приїхав до Львова мніх Іван з Вишні, купив у мене п'ять Псалтирів». Бували й такі чудернацькі записи: «Барон зустрівся з чортом і запродав йому свою душу», «На Кальварії цієї ночі шабашували відьми»; демонічні сили для нього реальні, проте він не раз з іронією зауважує, що зустрічаються з ними частіше ті, які п'ють. Багато пише про себе: як отримав міське право і як потім розчарувався у звабах городського життя; спочатку в літописця все оцінюється грошима — до аморальності, скільки витрачає щоденно на жінку, а скільки на сина, потім натрапляєш на несподіваний запис: «Гроші погубляють совість і розум». І весь час згадує якусь міщанку Абрекову і її дочок, певне, сусідок — то роздратовано, то з теплом, то з іронією.

Словом, переді мною вималювався цікавий тип середньовічного міщанина в тогочасному оточенні.

Незважаючи на те, що я дещо знаю про ту добу, коли боротьба православної людності проти католицизму набирала антифеодального звучання, манускрипт відкривав зовсім незнайомий цікавий світ середньовічного міста. З пожовклих аркушів поставали люди з їхнім способом мислення, з їхніми віруваннями, психологією; я читав–перечитував рукопис і поволі сам ставав сучасником описуваних подій, зрозумівши тогочасні образи, алегорії, їхню символіку. Виписував найцікавіші місця, потім вирішив зняти копію, а оригінал занести до музею. Та одного дня…

То був неймовірно тяжкий для мене день. Я зайшов уранці до своєї кімнати і побачив, що манускрипт дуже зжовк, аж почорнів. Узяв один листок у пальці, він розсипався, другий теж:, третій… і так майже всі кілька сотень листків.

Це була кара за мою захланність, я аж потім додумався, що рукописи, які пролежали довший час без повітря, напевне, піддають спочатку хімічній обробці і вже потім ними користуються: кисень з їв мій манускрипт, і я вчинив, не бажаючи того, злочин перед людством.

Звертаюся тепер до своєї скромної пам'яті (листків залишилося буквально півтора десятка, виписок зробив мало), щоб відтворити те, що дізнався з манускрипту. І хай вибачить мені читач, якщо десь замість літописного рядка, я, не можучи згадати його стислості, напишу десять, сто, а то й більше, що деяких місць не пригадаю зовсім, що порушу часову послідовність літописного викладу подій. Та головне зараз для мене — передати деякі проблеми того часу, дух, настрій тими літературними засобами, якими користувався літописець, включаючи й демонологію, бо ж: добре усвідомлюю: ніщо з того, що було, не сміє бути втраченим для пам'яті сьогоднішньої людини.

Цією працею я хочу викупити свою провину. Мені гірко, що так трапилося, та в стократ буде прикріше, якщо хтось не повірить цьому моєму зізнанню. Бо подумайте самі: якби не той випадок під час розчистки погребів Лисого Мацька, якби я справді на вулиці Руській не знайшов манускрипта, чи ж міг би я нині запропонувати вашій увазі ось цю мою книгу?



Розділ перший

ЩО СКАЖЕ НИНІ АБРЕКОВА?


Року 1611, 26 іюля. Клопітну ніч провела Абрекова, так їй треба, мусила б давно гадку мати, що поведенція її дочок, особливо молодшої, впрек поспільному спокою наставлена. Всяк–бо знає, з Льонці тоє почалося, що ті листки, до дешпектів волаючі, хтось кожної ночі над вікном Абрекової приклеює, то виставив нині магістрат подле дверей двох пахолків з бардами, аби на вулиці дискреція заховувалася, бо урядове представлення має в місті відбутися.

З манускрипту

Абрекова давно знала, що добра їй не буде. П'ятнадцять років тому до старшої дочки Ганни, яку на Руській чомусь Гізею назвали, мовчазної і стрункої, мов конопля, з темним скритним поглядом і буйним чорним волоссям, що закривало обидві щічки, залишаючи для людей тільки тужливі очі, стулку губ і прямий носик, почав залицятися вірменський купець Балтазар, приносив їй подарунки, й тішилася Абрекова — купецькою жоною стане бідна, мов липка, Гізя… Та якоїсь неділі в каплиці Трьох святителів Успенської церкви на відправі вона побачила, як на «придіте ядіте» її донька уклякла біля поважного сивого чоловіка — сеньйора братства пана Юрія Рогатинця і, замість на священика, на нього грішно дивилась, обличчя її полотніло, полотніло, а вона закривала його чорною запоною волосся… Як тільки віддзвонили, пан Юрій вийшов з каплиці, і Гізя, злегка похитуючись, мов полум'я свічки — ось–ось і задує чийсь подих, — встала й пішла слідом за ним. А потім пропала і нема її досі…

Вдруге таке саме передчуття біди прийшло десятьма роками пізніше. Абрекова одного дня запримітила, що молодша золотоволоса дочка Льонця має великі голубі очі, а брови — ніби купервасом вифарбувані, губи кармінові й наче навмисно віддуті; Боже, невже ота мізерота, отой пропитий Письо, який по цілих днях смердить у хаті, а ввечері йде напиватися до Лисого Мацька, невже він насправді тато обох її дівчат? Абрекова блямнула вказівним пальцем по Льончиних губах — чого надуваєшся? — але вони й далі зосталися так само відкопилені;

Льонця відмахнулася рукою, а тоді мама уздріла, як із–за мережки, яка облямовувала кофтину, визирнули тугі білі груди — мало не випорснуть; дівчина повернулася і, вигинаючи станом, підійшла до вікна, відчинила його, прихиляючи до стіни шибкою, щоб подивитися на себе. Вікно з кімнати Абрекової виходило на ріг Руської і Шкотської, з нього було видно весь Ринок, обступлений справа Шимоновичівським, архієпископським, Корняктівським й Лоренцовичівським палацами, а зліва будинками Альнпека, Ґуттера і венеціанського консула Массарі; Льонця зиркнула на вулицю й тихо скрикнула: «Антонів!» Абрекова виглянула теж і побачила, як ринковим майданом у бік Корняктівського палацу йшов високий смаглявий красень у альтембасовій ферезії[54], і впізнала в ньому самого консула.

Тоді й зрозуміла Абрекова, що матиме ще один клопіт, і як вона не помічала досі, що Льонця з дітвака стала враз принадною дівицею з дурманом в очах, млосною звабою на устах і жіночою хтивістю в порухах тіла? А коли б і запримітила раніше, то що вчинила б, у який спосіб могла запобігти халепі?

А тепер уже й по біді. Тобто по страхові перед бідою. Звикла. Що сталося, того не направиш. І до тих листків, котрі ось кілька років підряд хтось наклеює над її вікном під заголовком: «Що скаже нині Абрекова?», а в них пасквілі вже не на її дочку, а на райців, лавників і самого старосту, звикла і не звертає більше уваги на викрики ціпаків, які щоранку розганяють натовп, а нині, хвалити Господа, тихо.

…Абрекова сиділа біля вікна, спершись ліктями на підвіконня. Зрідка похропував на ліжку п'яний Письо, застелений тапчан чекав на Льонцю, яка ще не повернулася з ночі, тихо було в домівці, й стара жінка в цю мить відчула, що любить свій куток і свою розпусну доню любить, подвійно — за Гізю, якої, напевно, ніколи не побачить, і навіть хропіння Пися додавало домашнього затишку. Мирно було цієї хвилини на душі в Абрекової — може, через те, що за довгий час уперше не регоче, не реве юрба під її вікном, що той проклятий галас віддалився далеко на Ринок, де з самого ранку ведуться великі роботи: будують для чогось з дощок справдешні замки.

Дрімала, бо ніч минула майже без сну. Спочатку заважав спати Письо — хропів; штовхнула його коліном під зад і перейшла в потемках на Льончин тапчан — він дармує майже кожної ночі, Льонця приходить перед досвітком, а то й зовсім її не буває дома, ще б отой старий пияк здох, то стане тоді так тихо в хаті, що хоч скавули, як пес на місяць.

Не могла заснути до самого світання, а все через оту думку, яка кожен день з'їдає, мов іржа залізо: чому Бог, а може сатана наслав на її дочок плотську гріховність, адже мати їх, Абрекова, за весь свій вік не зазнала й разу гріха — ні солодкого, ні гіркого… та й що, зрештою, в праведності своїй доброго запосягла; а може, той соромітний гріх — єдина радість у цьому безпросвітному житті, і вона, мама, повинна дякувати Богу, що дав її дочкам хоч замолоду дрібку втіхи, бо потім не буде, ой, не буде…

Абрекова почула біля вікна кроки й подумала, що хтось–таки наклеїв новий листок і міська галайстра збирається його читати або ж Льонця приплелася з ночі. Виглянула: біля вхідних дверей стояло двоє магістратських слуг з сокирами на довгих держаках. Спершу жахнулася, що взяли її під стражу. Але ж почекайте — за віщо? За те, що ворожить з руки і називають її поза очі відьмою — а що мала робити після того, як почалася ота дешпектація з її Льонцею й тими листками і ціпаки заборонили їй перепродувати м'ясо, котре брала в глинянських загородників? А що таке — ворожіння з руки? Це справа чиста: хтось уміє читати з книг, а хтось із ліній долонь… Гізю мені не чіпайте, Гізя свята, не скажете на неї, що волочилася вулицями, одного полюбила, а що жонатого — даруйте, любов не питає, любов сама приходить, як мор… За Льонцю? А що — Льонця гірша, ніж ті, що на Векслярській із замтузу[55] не вилазять? То їм можна, а їй ні?

Вмить прояснилося в душі Абрекової: а таки нічого не трапилося такого в її сім'ї, щоб могла встидатися чи відповідати перед законом. А ви, — вже зверталася, поки що мовчки, до озброєних сокирами пахолків, — а чому ви не йдете до Нахмана Ізаковича, єврейського сеньйора, і не арештуєте за те, що його жінка, Золота Роза, про яку кагал побожні байки склав, спить із старостою Єжи Мнішеком? А чому Мнішека не чіпаєте за його куревську Марину, яка поволоклася за московським лотром, царем самозваним, і он якої авантури в світі наробила! А може, ви мені скажете щось на Пися? П'є — най собі п'є на здоров'я, а ви подивіться, що робиться в пивниці Корнякта, де багаті бісяться, та то суть одна банда і злодії, та туди й донині заходять брати Бялоскурські з Високого Замку, синки бург–графські, яких давно засудили на довічне за вбивство Антоніо і за мою… аякже, і за мою Льонцю теж! Ага, боїтеся, вам руки доходять лише до Абрекової!

Абрекова одяглася, вийшла в темні сіни й рішуче відчинила двері, що виходили на Руську. Зійшла східками на брук, взялася під боки і, набравши войовничого вигляду, кинула презирливо до озброєних пахолків:

— А ви чого тут поставали?

Один пахолок мовчки показав рукою на вікно, над яким кожного ранку висів новий листок, глянула — листка нині таки не було.

— Ов, а то що ся стало! — вдарилася в боки Абрекова, наче їй зробилося шкода, що на розі Руської і Шкотської порушився роками встановлений звичай.

— Що ся стало: було тонке та й ся обірвало, ха–ха! — почувся з–за рогу жіночий голос, і появилася сама Льонця з розпущеним лляним волоссям, підпухлими блудними очима, гарна й захмелена.

— А йди, йди до хати, шльондро векслярська, — мовила зовсім мирно Абрекова, взяла Льонцю за руку й підштовхнула її на східки.

— Йду, йду, стара хіромантичко, відьмо кальварійська, йду… — Льонця сперлася рукою на плече одного пахолка, повела долонею по його підборіддю, потім обняла за шию: — Може, підеш зі мною, поки стара он тому поворожить? Не хочеш, служба… — Вона вдарилась об двері й провалилася у темні сіни.

Абрекова провела дочку поглядом і знову запитала в стражників:

— То чого ж ви тут стоїте, коли там, — показала рукою на вікно, — ніякого дідька нині не почепили?

— Урядове видовище буде нині на Ринку, Абрекова. Стоїмо для порядку.

— О, слава Богу… Хоч одного дня буде спокійно під моїм вікном, — зітхнула полегшено й подалася до дверей. — Тільки стійте вже тут весь день, а щоб стояли ви каменем до судної години.

…Навпроти парадної ратушевої брами, на розчищеному ще вчора від рибних ляд і м'ясних яток ринковому плацу виросла з картону й дощок крихітна подоба московського города Смоленська. Сорокатисячний, втричі більший, ніж Варшава, з товстелезними високими мурами, тридцятивежний, із ста сімдесятьма гарматами і шеститисячною військовою залогою Смоленськ умістився на одній третині Ринку — бо переможений. Умістився, ще й вистачило місця для трибун, — їх притулено до крамниць аптекарів і золотарів біля венеціанського будинку, — і на них, завішаних килимами й гобеленами, сиділи, очікуючи видовища, львівські патриції, райці, лавники, купці, лікарі та інші достойники. Посередині на підвищенні возсідали призвідці московської авантюри — польний гетьман Станіслав Жолкевський і львівський староста Єжи Мнішек.

Біля Мелюзини — німфи, що нагнулася над криницею навпроти чорної кам'яниці Лоренцовичів, і коло статуї правосуддя на протилежному боці Ринку стояли готові до штурму руської фортеці переодягнені на списоносців, стрільців, рейтарів, драгунів і реєстрових козаків міщани. Із–за валів іграшкової твердині виглядали бородаті, в паперових шоломах, зі щитами і списами вої, які спочатку будуть оборонятися, а потім поляжуть за землю православну. Так, як було насправді там — під Смоленськом.

Народ загатив увесь ринковий майдан, тріщали балкони, хлопчиська чіплялися карнизів і стояли на дахах — весь Ринок здавався одним величезним котлом, повним тисяч людських голів.

Войовник Смоленська Станіслав Жолкевський в суворо застебнутій делії й шапці з високим султаном понуро спостерігав за приготуванням до видовища, яке ось–ось мало відбутися на його честь, а бачив справжній Смоленськ і Москву, і Клушин, де полягли тисячі його лицарів за марнославне прагнення короля Зигмунта III розширити Річ Посполиту від Швеції до Каспійського моря. Смоленськ упав — це правда, але польські жовніри у Москві щурів їдять, а жолду[56] король не дав ані своїм, ані найманим — нині–завтра рушить голодна зграя мародерів з московських земель на Польщу і з'їсть її разом з королем.

Горбоносий, з підкрученими вгору вусами, польський регіментар зло поглянув на тестя двох Лжедмитріїв — Єжи Мнішека; той вловив погляд гетьмана, послужливо повернув до нього своє важке обличчя, закрите чорною бородою, і мовив, добираючи улесливих слів:

— Накажете, вашмость, почати торжество на честь того дня, коли під вашим довудзтвом увінчалася вікторією наша довголітня боротьба з північними схизматами?

— Вікторія… — відвів погляд Жолкевський. — Я проклинаю той день, як Йов прокляв день свого народження…

Мнішек знітився. Він, призвичаєний до домашніх вигод, балів і воєн з посполитим людом, боявся цього сильного мужа, що постарів у сідлі і змалку не знімав з себе бойового обладунку. Сам же усвідомлював, що московська війна остаточно програна, вісті про друге овдовіння Марини і повстання в Москві підкосили здоров'я львівського воєводи, він осунувся, підупав, і гаряча Золота Роза Нахманова вже не може викликати в нього почуття радості, та все одно втішав себе надією: якщо Смоленськ узятий, а польське військо ще не покинуло Москви, то, може, таки посяде московський престол його внук, син Марини від замордованого в Калузі другого самозванця, і коли не половина московського скарбу, обіцяного йому пройдисвітом Гришкою Отреп'євим, то хоч сота його частка перепаде — для нього, для Рози, для чотирьох доньок і тузіна внуків.

— Пане гетьмане, — мовив єлейно, — ви втомилися походами, але світло ваших перемог опромінює нас, і близька та година…

— Усі ви берете світло, — перебив Жолкевський старосту, — тільки ніхто не квапиться підливати оливи, щоб лампа, яка дає те світло, не загасла. Починайте, вашмость.

Єжи Мнішеку відлягло від серця — він не знав, що відповісти цьому завжди гострому на слово регіментареві Польщі, в руках у якого все військо, а значить, і держава, хоч de facto він лише польний гетьман, і король не бажає надати йому звання коронного, незважаючи на те, що коронний гетьман Ян Замойський давно вже відійшов у кращий світ; староста вдоволений, що не мусить відповідати на адресовані йому ущипливі слова гетьмана, нагнувся до бургомістра Вольфа Шольца, який сидів східкою нижче; той, вислухавши, повернув голову вліво, від неї, немов відштовхнута, повернулася ще одна голова, а далі — п'ята, десята, і за мить біг до ратуші молодий ротмістр з шаблею при боці.

На балюстраду, під самим шпилем ратуші, вийшов трубач — над містом пролунали бойові трубні звуки. Стих клекіт на Ринку, а за мить з криками: «Naprzod, zabij go!»[57] навально рушили з обох боків майдану переодягнені у вояків міщани — зі списами, шаблями, алебардами. З мурів дощаного Смоленська вдарили гармати, мури захиталися — поморщився Жолкевський, — на стіну виліз бородатий боярин у шубі з бобровим коміром, змахнув рукою, щось там викрикнув, і знову вдарили гармати — нападники відступили, над Ринком потягло гострим пороховим смородом, ротмістри — справжні — горлали, заохочуючи переодягнених міщан до бою.

— Страхи на ляхи, гурра на мазура… — пробурмотів поет Шимон Шимонович; він сидів поруч з архієпископом Соліковським і, забувши, що його можуть почути, шепотів, поволі добираючи слова: — За ойчизну, любі діти, під благі намети… не беріть з собою ліжок, у полі спатимете… килими залиште дома — вкриєтесь щитами… не беріть з собою їсти… землі наїстеся…

Архієпископ повернувся до поета всім тілом, гострими очицями увіп'явся в його губи, які шепотіли слова вірша, він уловив зміст і своїм вухам не повірив: увінчаний самим Папою поет, поважана й недоторкана особа, королівський одописець, блюзнірствує у таку патріотичну мить?! А втім, цього можна було давно сподіватися…

— Пане Шимонович, — проказав Соліковський, приклеюючи до губів поштиву усмішку, — чи не причулося мені? В нинішню урочисту хвилину ви нічого більше не побачили в нашій звитязі — тільки смерть?

— Рими не можу відшукати, ваша ексцеленціє, — із спокійною іронією відказав Шимонович, на його обличчя напливала скептична посмішка. — Не беріть з собою пити — нап'єтеся крові… Нічого не виходить… А чому ви зараз такі побожні, наче в костьолі після святого сакраменту — хіба не глупо справляти нині оцю звицєнжну комедію, коли війна з Московією, відомо всім, програна?

Холодна маска лягла на обличчя архієпископа: поет Шимонович почав вільнодумствувати вголос… Так, можна було цього сподіватися. Соліковський не раз гостював у пана Шимона, в його бібліотечній кімнаті часто збиралися представники львівської еліти для поважних розмов, і хоч стриманий парнасець ніколи не давав волі словам, все ж не ховав від людського ока книг, записаних у папський індекс. Вільнодумство, шовкові рукавички… благопристойність… А найпростіше — вивести на поміст, під який накладені в'язки дров — і всі проблеми розв'язані — без дискусій, без шовкових рукавичок… О свята Супремо[58], чому ти обминула Польщу! Ні, ні, не Шимоновича, інших. А тоді він і сам зрозумів би… Спочатку хоча б десять православних отут, на Ринку, на цьому самому місці, де зараз наступають на дощані мури переодягнені за жовнірів міщани. Десять живих смолоскипів!

— Ваша ексцеленціє, — промовив Шимонович, йому ніби передались пристрасні проіспанські симпатії архієпископа. — Якщо зволите колись завітати до мене, я вам покажу вельми потішну книгу одного іспанського письменника — Міґеля Сервантеса. Недавно отримав. І дивне диво: він написав її, знуджений безділлям, у тюрмі!

— У тюрмі святої інквізиції? — єхидно примружився Соліковський.

— Не думаю… Він був збирачем податків.

— А–а… Хвальний пане поете… — архієпископ сховав кінчик довгого носа між складені, мов до молитви, долоні. — Я вельми поважаю вас за невтомне збирання книг, я сам завзятий бібліофіл, але мене трохи дивує те, що у вашій великій бібліотеці, де є і Ян Кохановський, і Торквато Тассо, і Еразм Роттердамський, і Томас Мор… Джордано Бруно, правда, не бачив, — архієпископ опустив погляд, — я не зустрів хоча б однієї книги…

— Томаса Торквемади? — запитав, підказуючи, Шимонович.

— Ну ні, для чого вам «Кодекс інквізиції», він є в мене…

— Справді, досить одного примірника книги великого інквізитора для нашого міста, тим більше, коли він зберігається у вас, — стерп голос Шимоновича, проте поет зразу перемінив тон. — А я таки вам позичу «Дон Кіхота» Сервантеса, адже вашій ексцеленції теж іноді треба спочити від теології.

— Я стурбований нинішньою розмовою з вами… Королівський поет, автор віршотвору, яким вітали введення ордену єзуїтів до Львова, став раптом так дивно мислити.

— Часи міняються і ми з ними теж… — мовив Шимонович, дивлячись на ринковий майдан. — Погляньте, ваша ексцеленціє, ось іде вистава битви за Смоленськ. А ви не подумали в цю мить, що ті вої — то тіні, привиди братів і дітей наших, які вкрилися щитами і наїлися землі на московських просторах… А за що? Мені, вам, отим людям, що затопили нині Ринок, легше стало жити? Хіба не могли вони, сини і брати наші, пити дома молоко замість крові і їсти хліб замість глини, а ми — тішитися ними, а не ридати над тінями?

Після другого штурму подесятирилися войовничі кличі. Так було задумано бургомістром Вольфом Шольцом: за третім разом Смоленськ упаде. Тепер лунали не тільки крики, а й брязкіт, гриміт — для більшого ефекту облягаючі тарабанили в листи бляхи, били в казани й бубни, вояки поривалися до звідного мосту. Опустили його і з голими шаблями навалилися на браму, впала брама, проте ще не настав час для вікторії. З нутра обложеного міста вихопилися московські оборонці в довгополих свитах і паперових шоломах, відтиснули ворогів, сурма в польському таборі сповістила про відступ: Шольц збирав усі свої військові сили для останнього генерального штурму.

У цю мить Барон, який стояв біля криниці, спершись об німфу — Мелюзину, — він не хотів далеко відходити від Корняктівського палацу, бо такий нині день, що в пив'ярному підвалі буде надто глітно, хтось, чого доброго, займе його постійне місце, — в цю саме мить затишку між штурмами Барон побачив чорта. Він упізнав Антипка, хоч той стояв спиною до нього, — упізнав по високому капелюху, який прикривав роги, і по довгих аж до землі штанях, які приховували копита.

Тяжкою стала Баронова доля. Він давно запродав чортові душу за те, щоб з найнижчого низу вибратися на найвищий верх, щоб з ремісника–партача перемінитися в барона, добився цього, став своїм серед патриціїв і вищого духовенства, та з якоїсь причини кілька років тому відвернулися від нього власть імущі, і він не знає, як запосягти знову у них ласки. Один лише залишився за ним привілей — йому ще дозволялось заходити до патриціанської пив'ярні. Сьогодні Барон уже встиг підхмелитися і думав оце завернути по другому разу, та зустріч з Антипком для нього була важливішою, він відштовхнувся від статуї і, пробираючись між натовпом, допав пекельного слугу, схопив його за рукав сурдута.

Чорт зиркнув на Барона: той улесливо посміхався, оскалюючи чорні зуби; гидливо поморщився Антипко, відзначаючи про себе, що Барон прогнив до решти, удав, що не впізнає, але висмикнути рукава не зміг.

— Пане Антипе, — лебедів Барон, — скажіть, за що? Замовте за мене слово, ну, як це так?.. Я ж душу, душу вам віддав…

— Іди до Бога, — процідив чорт. — Яка там у тебе душа… Треба було шануватися. А ти дурний… Нікому ти більше не потрібний. На твоєму місці в корняктівській корчмі вже сидить новий. Іди…

І чорт пішов не оглядаючись.

А тоді Барон зустрівся поглядом з сеньйором Успенського братства Юрієм Рогатинцем, що стояв сам, без компанії, на бруку й теж дивився на магістратську веремію.

Рогатинець не відповів на блазенське розшаркування Барона, відвів очі, та за мить почув позаду себе сопіння, густий сморід перегару вдарив у ніздрі.

— Чого хочеш, Бароне?

— І ти мене так називаєш… Чого хочу? Один раз випити з тобою. У якій бажаєш корчмі, тільки щоб люди бачили, що ти зі мною п'єш. Я ще маю до дідька грошей…

— Від дідька, Бароне, ти ж з ним у спілці, кажуть.

— Так, так! А скільки мав! З самим Люцифером і його кодлом пив, з нобілітованими відьмами спав, грошима сіяв, нажився! А ти чого запосяг?

— Совість маю.

— А що таке совість — ти можеш мені її показати, щоб я помацав, зважив, оцінив дукатами? Со–о–вість маєш! Я ж тебе на гріху спіймав — забув? Спіймав тебе на гріху! — вдарився Барон у груди.

Рогатинець гірко глянув на Барона, темний жаль затінив його сірі очі, він опустив голову.

— І нікому не сказав, нікому! То за те ходи тепер — випий зі мною на людях… Я нікому донині не сказав про твій гріх!

— То не гріх був, Бароне, — проказав тихо Рогатинець. — То… Та хіба ти зрозумієш?..

Народ уже втомився стояти, ворушився величезний казан, повен тисяч людських голів, треба було закінчувати виставу, та й сонце вже ховалося за банями Юрського собору.

Заграли ще раз сурми, їх заглушили войовничі крики — почався третій і останній штурм «смоленської твердині».

Він тривав недовго. Втомлені й голодні міщани, яким було обіцяно смажене на вогні м'ясо і кілька бочок доброго вина, так ретельно взялися воювати, що за мить розтрощили в'їзну вежу, міст не витримав ваги й напористості і завалився, вояки дряпалися по драбинах на мури, мури теж похитнулися і впали, обложені щодуху повтікали з фортеці, — когось же таки насправді придавить! — і поздавалися в полон, врешті, твердиня розсипалася зовсім — реготнув натовп на ринковому майдані.

Вольф Шольц, який задумав було розтягнути останній штурм надовше, з острахом позирав тепер на Жолкевського, проте гетьман втомлено й байдуже дивився під ноги, сперши на руку голову; бургомістр скористався задумою регіментаря і, рятуючи становище, наказав підпалити картон і дошки.

Полум'я бухнуло в небо, видовище було вражаюче — подібно, напевне, горів справжній Смоленськ, а трибуна поволі порожніла, гетьман наказав подати карету. Тоді нижні лавиці трибуни зайняли переможці й переможені, розпочався бенкет.

На дахах ще маячіли хлопчаки, вони розійдуться найпізніше. Між двома рядами димарів на Ґуттерівській кам'яниці стояли групами по троє чорносутанні новіції й схоласти єзуїтської колегії — збиратися великими гуртами і по двоє не дозволялося спудеям львівського новіціяту.[59]

Новіцій Зіновій, шістнадцятирічний син реєстрового сотника Михайла Хмеля, котрий служив у олеського старости Яна Даниловича, притулився до комина, на крок відступивши від схоластів Броніслава й Казика. Тільки на крок — більше не можна, вони все одно підійдуть, бо їм наказано опікуватися схизматом Зіновієм, який за час навчання в колегії повинен навчитися бути слухняним, як палиця в руках старця.

А новіцієві ще марилися заолеські поля і Вороняцький кряж, і тиха, глуха Гавареччина, що сховалася в глибокій ярузі, з якої видно тільки небо.

Схоластам наказано було зробити все, щоб він про це забув. Щоб почав існувати спочатку, так — наче дотепер не мав ні батька, ні матері, ані дитинства, ані рожевого дикого коня, що пасся і вигулював, відколи пам'ятає, на гаварецьких горбах.

Схоласти стояли позаду Зіновія, а він дивився поверх червоних міських дахів і не бачив, що чинилося на Ринку, а тільки дикого коня, котрий із сходом сонця появляється, мов видиво, на вершку гори і гасає, і рве копитами землю, і бавиться весь день на волі, аж поки не зчервоніє сонячний круг і в нього кане рожевий силует.

Зіновій дивився поверх дахів і враз побачив… Сутінки впали на гаварецьку полонину, а на ній стали гуртом коні — сірі коні збилися над коритом чи васагом, повним якогось їдла. Вони штовхалися, били один одного копитами; чорний без обличчя пастух сидів на білому коні, стягнувши поводами його голову аж до колін, у білого коня скапувала жовта піна на землю, загнузданий, та ще не впокорений білий кінь не хотів їсти — невже це той самий? — а бидло жерло з корита, хоч довкола хилились тихі полонинські трави і було просторо й вільно, а на жодному бидлові — ні шлеї, ні уздечки. І сходили з горбів до табуна поодинокі сірі коні, хоч їх не підганяв ніхто, хоча стелилися довкола соковиті трави.

А десь за горбами галайкали пастухи, і зненацька рожевий кінь, той самий рожевий кінь з дитинства, струнконогий, граційний, вискочив на пагір і, минаючи табун, стрілою помчав на захід сонця, сонячний кінь гордовито пролетів біля корита, він був вільний і мчав до волі, втім — так спокійно, що й не здригнулася голова, — чорний, без обличчя пастух скинув рукою, і тоненька змійка аркана свиснула швидше шаленого бігу рожевого коня; заіржав вільний кінь, здибився на задні ноги, присів крупом до землі, рвонувся з місця й розпучливо закричав, не відаючи, що трапилося, він не чув ні свисту аркана, ані поворозки на шиї, та мусив чомусь стояти на місці, а пастух спокійно тримав кінець аркана у своїй руці і спокійно жерло бидло з корита.

— Пустіть рожевого коня! — скрикнув Зіновій і отямився. Ринок галасував, горіла дощана фортеця, позаду нього стояли два схоласти. Він повів рукою по шиї, немов хотів намацати тонку волосінь, яка спіймала тільки що рожевого коня, ступив крок по рівному даху і зупинився, почувши тихий і владний голос.

— Новіціюше Зіновію! Хіба вже хтось повелів вам вертатися до бурси?

…Абрекова не відходила од вікна цілий день. Бо й справді — такі оказії трапляються у Львові не так уже й часто. За її молодості, правда, кипів одного разу натовп на Ринку — стинали тоді голову козацькому отаманові Іванові Підкові, того дня на ратуші обвалилася галерея: чи то багато напхалося туди роззяв, а можливо, й перст Божий; іншого разу святкували коронацію Зигмунта III, нинішнього короля, але такого, щоб воювали на Ринку, ще не було.

Льонця давно уже виспалася і пішла до праці, Письо довго хрюкав, кашляв, стогнав, це означало, що він просить грошей, — навіть не оглянулася, потім він щез із хати, — дідько його далі, як до Лисого Мацька, не занесе, — а на Ринку йшла війна: гриміли гармати, дзвеніли шаблі і врешті впала фортеця й загорілася.

— Bij schyzmatow, bij![60] — кричали п'яні вояки, коли вже їм дісталася нагорода за рать.

— Щоб я так з місця не рушилася, — мовила сама до себе Абрекова, — аби не ця пиятика, то вони б нині не тільки Смоленськ, а й саму Москву взяли!

Аж сплюнула — так їй це все сподобалося. Таки оглянулася до кімнати, бо рипнули двері. Очам своїм не повірила: на порозі стояла пані Дорота Лоренцовичева в чорній оксамитовій сукні, з дукатами на шиї, — ота справжня львівська пані, яка на вулиці не дивилася ні на кого, хто хоч нижче за патриція, а в костьолі вміла бачити самого Ісуса, бо чогось зітхала весь час, звівши очі до розмальованих склепінь: «О Єзу, Єзу!»; пані Дорота, пухкенька й рум'яна, мов пампушка, дивилася на Абрекову з гідною впевненістю й ласкавою посмішкою. В руці вона тримала мідний дзбан, і це ще дужче здивувало Абрекову, невже на Ринку перекрили воду, але ж чому не послала слугу?

— Абрекова, — масно мовила Дорота, — будьте, пані така ґречна, потримайте в себе цей… цю посудину один або найбільше два дні…

Абрекова нічого не зрозуміла, вона навшпиньках підійшла до пані Дороти й заглянула в дзбан:

— Гриби?!

— Ви знаєте, нині буде така ніч: всього можна сподіватися, та п'яна голота напевно піде грабувати, а вас, вас хто зачепить?

— Ну, а гриби аж так в ціні підскочили, ласкава пані? — наївно спитала Абрекова.

— То зверху — гриби, — прошепотіла, довіряючись, пані Дорота. — А під ними — персні, хрестики, ланцюжки, діадеми, браслети, завушниці… І все те золото, золото…

— І ви не боїтесь давати його мені… не боїтеся, що я вкраду? — зблідла Абрекова.

— Ви?! Як це — ви вкрадете? Та вас усі знають… Ваша бідолашна Гізя служила в мене, і я нічого не можу сказати… Та й про Льонцю ніхто чогось такого не говорить… Як можете на себе наговорювати, Абреко–о–ва! Ну, зрештою, ви б і не посміли… Поставте там, на кухню, отак, так, ще трохи далі посуньте, о–о, між ті найчорніші баняки…

Пані Дорота тихо зникла з кімнати, ніби її й не було. Абрекова підійшла до плити, нагнулася і, не дихаючи, дивилася в дзбан. Гриби. Обережно всунула між сухі опенькові голівки пальця і впеклася до холодного металу. Висмикнула палець — золото! Позадкувала до вікна, і в цю мить перед її очима промайнули обличчя Льонці й Гізі — щасливі обличчя щасливих дочок, і зникли, бо дуже міцно, аж до болю стиснула повіки Абрекова.

Потім, заспокоєна, виглянула знову на вулицю: на Ринку догоряв вогонь, лунали в надвечір'ї п'яні співи. Два пахолки з бардами — може, вже й інші — все ще стояли біля її дверей. Один повернув голову, спитав:

— No, to co powie dzisiaj pani Abrekowa?[61]

Дивилася мовчки на нього, довго думала.

— То ся добром не скінчить, — сказала нарешті.



Розділ другий

АВ INITIO[62]


Славний майстер сідлярського куншта, молодий і в науках битий Юрій Рогатинець, яко православний, зостав з цеху вигнаний, то о книгах почав пектися і друкарню покійного Івана Москвитина викупив у лихваря, на що я теж пожертвував дві лепти із свого вбожества…[63]

З манускрипту

Я — отакий собі Мацько аж з двома прізвищами. Називають мене Лисим, бо чомусь на моїй голові не виросло жодного волоска, а підписуюся Патерностер — так мене назвали, коли я був ще хлопчиком і навчався письма у дячка при Богоявленській церкві на Галицькому передмісті.

Не знаю, чому дали мені латинську прозиванку[64], я ж бо православний русин, але то таке, обізвуть ніби на жарт, а чіпляється оте чуже ймення до людини, мов шевська смола до стільчика.

Мешкаю на Руській у наріжному будинку, вікна з моїх двох кімнат виходять на вулицю Шкотську, а у дворі в мене — свій підвал. Коли магістрат дозволив русинам торгувати вином і горілкою, я відкрив у тому підвалі невеличку пив'ярню. Слава Богу, вже сплатив борги, а коштували мені помешкання й підвал аж 1273 золотих, до того ж 135 — рукавичного, то разом 1408 золотих. Це дуже багато: в мене росте син і жінку маю (вона, правда, допомагає торгувати в корчмі, проте витрачаю на неї щоденно не менше шести грошів), крім того, сплачую податки — чопове і шос, то можете самі тепер зрозуміти, що працювати мені доводиться більше ніж коневі.

І все одно дякую Богу, що допоміг мені вирватися з того страшного передмістя. Тут хоч і тісно — Руська вулиця в тринадцять ліктів завширшки, — та відколи я отримав міське право (за міщанський юрамент заплатив 50 золотих), почуваю себе більш–менш людиною. Ну а там… Мешкав я біля Песячого ринку навпроти Гончарської вежі, і життя моє було собаче. До цеху тебе, неміщанина, а ще й русина, не приймуть нізащо, партачеві не можна будь–коли продавати свій товар, йти до панського фільварку — то вже чиста неволя, загородником на панських грунтах не кожен може стати, а на вали, до доріг першими женуть перед–міщан.

Най славиться Господь: спочатку вдалося найняти на Руській кімнатку з сіньми (за сорок золотих річно!), а потім пішло легше. Я чоловік такий, що жодної роботи не гиджуся — спочатку сміття з дворів вивозив, а коли припас кілька сотень золотих, то вдалося їх позичити під процент. Спершу за вигоду брав від сотні по п'ятнадцять грошів на тиждень, а тепер — і до золотого. Як у кого. Панночки — ті ніколи не торгуються, коли їм припече. Скуповував теж сирове полотно у Винниках, давав вибілювати селянам на Пасіку і перепродував — мав з аршина по вісімдесят грошів прибутку. Ну, то зміг нарешті купити собі чверть кам'яниці й підвал. А тепер зовсім стало легко жити. Недарма кажуть: Бог за пожертву сторицею віддає. Я дав на друкарню панові Юрієві Рогатинцеві один золотий і два гроші, а став продавцем братських книг. За цю роботу платить мені братство по 120 золотих на рік — гроші неабиякі.

…Мені, Юрієві Рогатинцеві, було тоді двадцять п'ять літ. Першого дня Різдва у старій, ще перед пожежею, Успенській церкві трапилося таке, чого дотоді не знало наше старе місто.

За казальницю вийшов наш плюгавенький, добрий попик — вчорашній дяк — і почав проповідь.

— Дорогі мої дітоньки, — заглаголав він тоненьким голоском, — чи скажете мені, де Господь Бог перебував, коли ще не було нічого? А мовчите, бо не знаєте. То щоб мав де перебувати, Бог сотворив собі небо і землю. На небі — ангелів з очима соколовими, під небом ворон сорок, круків і горобців. На землі — свиней, корів, ведмедів, котів, мишей та інших преутішних звірят. І побудував рай, плотом обгородив, і насіяв там дубини, грабини, ріпи, редьки, моркви, пастернаку та іншого хвасту. А Люцифер, найстарший ангел, з Михайлом покумався, їв з ним і пив, та й каже: «Збудую собі другий рай». На се Михайло рече: «За такі слова бути тобі чортом, а не попом, і їсти тобі гівно, а не проскуру».

Хтось біля бабинця пирснув сміхом, а мені згадалися слова Івана з Вишні, мого старшого Острозького приятеля: «Хто дасть голові нашій воду, а очам джерело сліз, щоб ми могли оплакувати упадок нашої віри і духа?»

А попик продовжував:

— Тоді Бог зліпив Адама й питає його: «Треба тобі жони?» — «Так, Господи, — відповів Адам, — треба, бо не маю з ким спати». То сотворив Бог Єву, а та яблуко вкрала. І за ту кару пустив Господь на нас орду татар, турків і ляхів нечестивих, та й погризли вони в наших садах і петрівку, і спасівку. Одне лише древо ще стоїть, дорогі мої дітоньки, — то церква наша православна, а якби і її підгризли, то б усю нашу благовірну Русь чорт побрав, від чого най нас Господь боронить, амінь.

Прихожани зніяковіло переглядалися між собою; попик повернувся до престолу, а потім вийшов із святими дарами. У цю мить до церкви увірвалися троє в чорних сутанах; два каноніки і сам архієпископ Соліковський. Вони, штовхаючись, мов ціпаки, пройшли поміж людьми до царських врат, архієпископ відсторонив попа — той, переляканий такою неймовірною наругою, опустив чашу, народ стояв німий, отетерілий, безвольний — і загорланив:

— Віднині проголошуємо прийняття всіма православними синагогами єдиного апостольського грегоріанського календаря і закриваємо ваше поганське капище, поки не складете присягу в тому, що всі Господні празники святкуватимете в одні дні з католицькою церквою. Спасайте душі, поки гнів Господа не впав на ваші голови. Покарані–бо жиди, які не визнали вчення Христового, не мають нині своїх пророків. Відібрав Бог і в греків, а заодно і в русинів, мужів, глаголющих істину, і не маєте ви тепер ані пам'яті, щоб запам'ятати «Отче наш», ані проповідників своїх, ані розуму, щоб бачити своє спасіння. Боже, змилуйся над ними, заблуканими вівцями, і наверни їх до свого стада!

Соліковський проймав нас ненависним поглядом, перемінював, немов медуза Горгона, живих людей у камінь, дерево, глину, якою був наш праотець до того, поки Бог вдихнув у нього душу; потім зачинив царські врата, і ми, впокорені, без душі, без мислі, виходили з церкви подібно до отари баранів, яких ведуть на заріз, церква спорожніла, люд, зітхаючи й мовчки своєму Богу молячись, розійшовся по домах, і я пішов, і в мені почав народжуватися дивовижний страх перед самим собою. Вчора стинали на Ринку голову нашому провідцеві Підкові, і ми мовчали, покірно приймаючи кару Божу, нині в нас забрали духовні святощі, і ми впокорилися знову, завтра скажуть нам вбивати один одного — і ми зробимо се? І виправдовуватимемо себе так само, як учора й сьогодні, словами: «Що можемо вдіяти проти такої сили?»

Моя жона, католичка Грета, сказала, коли я повернувся:

— Чого ти зчорнів, мов ніч, коханий? Це ж мусило статися — як не нині, то завтра… Живемо в католицькому місті, в католицькій державі, то чи ж можливо, щоб піддані вічно молилися різним богам і слухалися різних владик? А ті ваші відправи — чи ж то не посміховисько над словом Божим?

Я згадав проповідь попика — так, Ґрета правду мовить, та в мене вперше зродилася злість на неї і на її одновірців, спутали коня і смієтеся, що він кульгає? Я закричав:

— А вірмени мають право? А євреї?

— Вірмени — зайди, євреї — іновірці, але чому ви, русини, які ісповідуєте того самого Христа, ту ж Діву Марію, не хочете визнати владикою Папу і держитесь за своїх патріархів? Багато тої Русі, а у Львові русинів — як кіт наплакав, а патріархи ваші туркам служать, де в них сила, щоб заступитися за вас? Що важить їхнє благословення, коли вони щороку за патріарший сан платять султанові тисячі дукатів і вижебрують ті дукати в московського царя?

Я не міг нічого їй заперечити, вона знову говорила правду. Вийшов з дому, довго блукав містом, а за мною гналися і шмагали мене вбивчі слова моєї малжони: «Русі багато, а русинів у Львові…». Та чому це справді так: ні в магістраті, ні в цеху, ні в суді, іно в церкві недолугий попик і кілька братчиків, серед яких не кожен і письмо знає. А ті вельможні русини — хіба вони хочуть нас знати?

Знову згадався мені Острог — я вчився чотири роки в острозькій школі, — і постав переді мною високий, з чорною бородою Іван з Вишні. Він був старший за мене, давно закінчив богословіє і служив коригатором[65] богослужебних книг у друкарні князя Костянтина. Той Іван був у науках вельми знаючий, побожний, хоча світських утіх не цурався; я ходив до нього за порадами й книгами і заставав не раз у його кімнаті, яку він винаймав у приміщенні друкарні, суворого отця Княгиницького — Іванового ровесника і земляка. Я помічав, як день від дня суворішає і сам Вишенський. Досі він втішався ласкою князя Острозького, котрий мав мільйон золотих річного прибутку й охоче надавав притулок шляхті, вченим і пройдисвітам; Іван з Вишні ходив до нього на бенкети і не цурався теж жінок, та ось — почав він закриватися у своїй кімнаті, не завжди впускав до себе й мене.

Тепер я кожного разу заставав його за книгами. «Красота воїну оружіє, кораблю — вітрила, а праведному мужу — почитаніє книжное», — любив він повторювати слова пророка Давида; я помітив, що Іванові враз остогидли двірські вигоди й пересит, що готує він себе служінню Божому.

Після четвертого року науки я вирішив повернутися до Львова, щоб навчитися ремесла. Зайшов до Івана попрощатися. Вишенський сказав тоді мені:

— Єдино вірно вчинив Княгиницький, подавшись на Афон спасати душу. Я думаю над його вчинком, молодий мій приятелю, вдень і вночі, і переконуюся: тільки іноцтво може врятувати нас від загибелі. Де в руській землі тепер віра, надія й любов? Замість віри — ненависть, зависть і мерзість. Священики чревом, а не духом службу совершають, з доходів богомольців дочкам своїм віно готовлять, синів одягають, жінок украшають, коней ситих у золочені карети упрягають…

Крізь вікно видніли вежі палаців князя Острозького — Іванового благодійника; кивнув Вишенський рукою на замок:

— Для православія душу віддає, а з православних лупить незгірш чужих…

— А що може вчинити інок у келії, звідки анахорет візьме сили, щоб народ врятувати? — спитав я несміливо.

— Тільки православна віра — єдина опора нашого народу, — відказав Вишенський, — і без неї він стане тліном. Та зміцнять її не архімандрити, не князі, не ігумени, які із святих місць поробили собі хутори. Тільки отшельники можуть це зробити — покутою, життям безутішним, духовним очищенням від мирських спокус і, перш за все, власним суворим прикладом. Громаду первісного християнства потрібно нам створити і наново проповідувати слово Боже, яким нині торгують для своїх користей.

Я бачив, як очі Івана Вишенського горіли вогнем одержимості; звідки взялося в нього це самовідречення, чи не багно двірське примусило його, простолюдина з роду, задуматися над долею простолюддя? Але хіба вірну дорогу порятунку він обирає? Самітництво, печери, покута, втеча, а тут… що від цього зміниться тут, коли найкращі мужі відійдуть і вивільнять у друкарнях і школах місця для чревоугодників — православних і католицьких?

— Бачу, мій приятелю, що сумніваєшся у вірності задуманого мною чину, — сказав Іван. — Та дійшов я до цієї ідеї через горнило бідності, гріхів і спокус. І уздрів: пропадає наш народ — хто у злиднях, хто в розкошах. А що гірше — злидні чи розкіш? Злидні, убогість — це горе, але вони очищують грішну сутність людини, і хоч люд той темний, зате він чистий духом і завжди готовий, щоб його вели на боротьбу. А розкіш розтліває, мов проказа, душі людей, які могли б стати провідцями народу. Хто ж поведе очищених у горі людей до світла правди? Ми — мужі із простолюддя, які мають силу вчинити над собою подвиг!

— А коли всі — оті мужі прозрілі — почнуть чинити над собою подвиг у самотніх келіях, хто ремесло справлятиме, хто майстром для юних стане, хто дидаскалом у школі, хто друкуватиме книги Божі і світські, які так потрібні нашому народові? Хто, благочестивий Іване?

— Усі так не зроблять. Та мусять бути в нас хоч поодинокі світочі у царстві духу.

Мені згадалася ця розмова з Іваном Вишенським, коли я, самотній і скривджений, і вбитий словами жони, блукав по місту. То й що? Де ж той твій подвиг, іноку Йване, і кому він потрібен, якщо ти навіть вчинив його? Десь ти, певно, подався слідом за Княгиницьким на Афон, і вас нема… А церкву нашу нині оплюгавили, молитви ваші нас не порятували, ми, мов отара, покірно розбрелись. А може… коли б у царських вратах стояв сьогодні не наш нікчемний попик, а одержимий волею Іван з Вишні, може б, ми кинулися гуртом на Соліковського і вигнали його з храму?

Я опинився знову біля церкви — з того боку, де громадилося присипане снігом каміння з дзвіниці, яка завалилася два роки тому. Стояла всього місяць — величава, струнка, восьмиповерхова вежа, споруджена на кошти купця Давида Малецького, завалилася: слабкий фундамент заклали будівничі. А ти, Іване з Вишні, будуєш у афонській печері храм Царства Божого, шпиль його, напевно, вже на небесі, в раю, біля самого Господа, а на твоїй землі ще не закладено жодного каменя фундаменту, на якому мав би стати отой храм духу. Будуй, Іване, не всі піднімуться до твоїх висот, але коли ми тут не почнемо збирати гранітних піщинок, коли не втопчемо своїми ногами грунт, самі не станемо тим грунтом, то завалиться твій храм, коли вже опустиш його на землю, як оця Давидова дзвіниця.

Так мізкував я того різдвяного дня, тиняючись руським кварталом і краєм вуха слухаючи тихі зітхання людей, які то тут, то там стояли гуртами у провулках: закрив Соліковський і Богоявленську церкву на Галицькому передмісті, і П'ятницьку — на Краківському, доп'ялися навіть його кігті до кафедральної церкви Юра — резиденції православного єпископа Гедеона Балабана.

Утоптати свій грунт… Як, з ким? Я подумав про братчиків, що розрізнено — кожен біля своїх церков — опікувалися парафіями: а що, коли б згуртуватися? Але з чого почати? Я не міг придумати для своїх рук і мозку якогось певного діла, хоч готовий був щось робити, щоб протиставити себе і тих, які ось стоять і зітхають, скривджені, в провулках, тій згубній хвилі, що так навально ринула нині на православних. І в цю мить майнула думка про друкаря Івана Федорова, який рік тому упокоївся в Онуфріївському монастирі, заклавши за борги друкарський верстат лихвареві Ізраїлеві Якубовичу. А що — коли б почати з книг? Але звідки грошей узяти, щоб викупити верстати, де знайти приміщення, друкарів, граверів, паперу? Я аж зігнувся під вагою цих думок, і не дали вони мені спати всю ніч.

Після свят я подався до своєї цехової майстерні — закінчував дві мистецькі роботи, сідло і сагайдак, не для продажу, а самого куншта ради. У тому сідлі, оздобленому візерунками, і з тим сагайдаком, вишитим золотою заполоччю, міг би виїжджати на війну сам гетьман, та не для користі працював я над ними — сама робота приносила мені велику втіху, отже, я квапився до майстерні, щоб забутися трохи.

Але там чекало мене найгірше лихо, якого я не міг і сподіватися. Цехмістр, котрий був завжди до мене прихильний і шанобливо відзивався про мої витвори, зустрів мене чужим поглядом, ніби вперше побачив, ніби я не давній член цеху сідлярів, а якийсь зайда. Він заступив мені дорогу і сказав:

— Ти вимазаний із списку цехових, пане Юрку… А втім, я тебе ще можу вписати, але тільки після того, як конфірмуєшся в костьолі. Не моя це затія — так наказав магістрат. Не ти один — усіх русинів у всіх цехах вимазано нині із списків…

— Куди ж мені тепер дітися? — тихо зойкнув я, і, напевне, мій вигляд був дуже жалюгідний, бо цехмістр опустив очі, зате скарбовий, — він давно бурчав, що православних слід відділити в окремі цехи, — сказав, прискуливши око:

— А ти до жебраків, до сліпців іди, то цех русинський, там і цехмістром станеш. І зрячими їх зробиш, сам–бо вчений єси!

І мені вмить просвітліло в голові, ніби пучок променів пробив густу темряву, що скупчилась наді мною. Так, вчений єсьм, а друкарня — готова! — у Львові! Зрячим народ темний зробити… Він, здоровий, очищений у горнилі горя, жде світла правди і науки — так казав Вишенський, — а провідців не має… По його тілу розповзлось панство, немов прищі, але тіло живе, зголодніле і спрагле. Жебраки? А хіба сором голодному просити хліба, коли своєю працею заробити на нього не може? Партачі? А що вдіє ремісник, коли його вигнали з цеху? Фільваркові слуги? А куди дітися, якщо землю забрали? Темні? А хто пробував дати їм світло? Схилені? А хто допомагав їм випростатись, щоб глянули в небо? Роздріблені? А хто їх гуртував?

У ту хвилину все постало переді мною дуже простим: друкарню можна викупити, друкарі і коригатори знайдуться, приміщення — теж. І буде зроблений початок. І почну я.

Я підвів очі на скарбового і мовив до нього:

— Спасибі, цеховий брате, за пораду. Ми й справді забули, де шукати опори для своєї віри й правди. А ти підказав. Тільки гляди, і нащадкам своїм передай, якщо вони будуть на тебе схожі: горе таким, як ти, коли сліпі прозріють!

Я забрав сідло та сагайдак і вийшов з цехової майстерні.

Моя Ґрета впала переді мною на коліна: я сказав їй, і вона, не побачивши в моїх очах розпачу й вагань, зрозуміла, що віднині муситиме йти зі мною тяжкою дорогою злиднів і поневірянь і терпітиме їх заради чужих їй ідеалів. Ґрета, збідніла шляхтянка з Городка, опинившись у Львові, тільки мріяла і гроші складала, щоб вибитися із сірого плебейства. Вписалась до братства Божого тіла при катедрі, аби бути на виду серед іменитих католичок, тішилася знайомством з Доротою Лоренцовичевою. Я намагався розвіяти її ілюзії: багаті пані близько до себе ніколи її не допустять — даремно. Тепер, у цю хвилину, вона ще вірила, що розжалобить мене, і я поступлюсь, зважу на її сльози.

— Юрасю, любий, послухай мене, ми тільки–но почали разом жити, у нас ще й дитини немає, а ти вже забороняєш їй на світ прийти… Молися кому хочеш, думай що хочеш, але змирися з тим, що один супроти всіх не встоїш. Та хіба від того, що тебе в цеху вважатимуть католиком, ти станеш ним? Я тобі твоє Різдво й Великдень справлятиму, і до церкви потихеньку будеш ходити, а це… це тільки про людське око… Ти ж такий майстер, Юрку, цехмістром станеш…

Я підвів її, взяв за плечі й труснув нею, аж волосся впало їй на обличчя.

— Що ти говориш, Ґрето!.. У яку темноту зради мене штовхаєш? Таж та дитина, якої бажаєш, гіршою стане від скарбового, коли виросте у тій пітьмі! Ні, дорога, я вже не відступлюся від того, що задумав… Нас обзивають сліпцями, і насправді ними єсьмо, але світло вже світилося, і ми роздмухаємо його знову з тої жаринки, що вкрилася попелом. Просвітимось і зрячими підемо на битву… Друкарню Івана Москвитина винесемо з підвалів лихваря!

— Дурень, дурень! — закричала Ґрета. — Шашіль сточив уже ті друкарські верстати, миші і щурі з'їли книги твого Москвитина, бо ніхто їх не читає, бо ніхто з того видуманого слов'янського язика не може бути вченим, а до справжнього Божого письма ваш розум не доходить!

Це були не її слова, я вже чув їх — приналежність до братства Божого тіла не пропала для Ґрети даром. Я відштовхнув її, жахнувшись тієї ненависті, що бризкала з очей жони.

— Ґрето, як могла ти колись клястися мені в коханні, зневажаючи мене, таких, як я?..

— Бо не знала, що ти такий затятий русин, не знала! Ах, які ви… Вас не люблять — ні поляки, ні німці, ні вірмени… Ви нещирі, заздрісні, затаєні. Ви уперті, злі русини!

— Злими нас зробили соліковські… І ти, полька, теж стала б злою, коли б, у біду попавши, не захотіла ламати хребта перед патриціями. Хіба мало поляків сидять у злиднях і жеброті? Але ти не бачиш того, твої очі тільки там, де блиск, де золото і пиха! Злі ми. Бо злом на зло відповідаємо. А станемо добрими, коли відвоюємо собі давні права… Я робитиму свою справу, Ґрето. А тебе не тримаю, можеш навіть покинути мене…

Я це сказав, і мені стало страшно, бо любив її — струнку, мов коноплина, жону, з чорним волоссям, що закривало обидві щічки — той образ пішов за мною, і я побачив його вдруге в іншій людині, яка принесла мені багато радості й болю, — я простягнув руки, щоб пригорнути її до себе, але вона подалася назад, мовила:

— Я вже тебе покинула. В цю хвилину.

…Сивобородий з моложавим обличчям львівський православний єпископ Гедеон Балабан скинув на мене великими білками, серед яких причаїлися насторожені цяточки зіниць.

— Хто ти, сину мій, і яка потреба привела тебе в мою обитель?

— Над церквою Успенія поглумилися, владико.

— Знаю. І над собором святого Юра — теж. Мене зневажено.

Я пильно глянув в очі Балабана, цього династичного владики, якого з пелюшок готували в єпископи; він, низькорослий і туго набитий, повів долонею по золотому хресті, що висів на грудях, наче підкреслив цим свій маєстат; я говорив про церкву, єпископ — про себе, і я повторив:

— Церкву зневажено, владико.

— Ти — успенський братчик? — примружився Балабан.

— Я — вигнаний з цеху сідляр Юрко Рогатинець, а в братство запишуся завтра.

— Що хочеш сказати?

— Фундушу прошу, щоб викупити друкарню Івана Москвитина. Темно у нас…

— О–о! — вигукнув єпископ, склавши долоні на грудях. — О–о… — повторив тихо. — Благословен мій народ, коли про книги дбає простолюдин!

— Я вчився в Острозькій школі, святий отче…

— Хвально… Хвально, сказав–бо Франціск Скорина: «Не токмо для себе живемо на світі, а ще більше для служби Божої і загального добра». Ти зможеш бути провізором друкарні?

— Зможу, отче. Я знайомився з друкарською справою в Острозі.

— Се перст Божий, — підвів угору палець єпископ. — Впору прийшов єси до мене. Ми думали над цим уже давно. Напевно, дійшли до тебе чутки про єпископський намір відкрити у Львові друкарню…

Я знову вчув у його словах зверхність, і мені стало дивно, чому владика підкреслює свою перевагу наді мною, адже справа друкарні належатиме не йому і не мені, а поспільству.

— Не доходили до мене такі чутки, святий отче.

— Дивно… — поморщився єпископ. — Сам дійшов до цієї мислі? Ми думали над цим давно, тільки не знали, кому віддати під опіку се важливе діло. Бог послав мені тебе в послушну допомогу…

— Ваше священство…

— Не квапся, сину мій, сказати слово, дай розуму своєму зважити його… Прийди до мене завтра, я видам вексель на 1500 золотих, знаємо–бо, скільки править за верстат Якубович. У тяжкі борги вліз покійний книгопечатник… А друкарі суть. Син Москвитина Іван Друкаревич знає сей куншт… Поставимо верстат у будинку, що біля Успенської церкви — і про це ми вже подумали. А першим друкованим листком буде наше послання до українського поспільства — складати пожертви, щоб повернулися церкві кошти. Благословляю…

Єпископ осінив мене хрестовим знаменням, давши цим зрозуміти, що розмова закінчена. Я йшов додому й думав, кого б собі взяти в помічники: це ж стільки буде праці, клопоту, мороки… І я зрадів, коли побачив знайомого конвісара Антоха Блазія. Він ішов мені назустріч, похилий і зсутулений; коли я порівнявся з ним, Антох розпрямився, хотів було посміхнутися, та посмішка не вдалася, я помітив лише чорний пеньок у верхньому ряді його білих міцних зубів; він зімкнув уста й поник, і я зрозумів, що його спіткала така сама, як моя, доля.

…Мацько Патерностер подавав мені на стіл пиво з моченими в олії грінками, допитливо поглядав на мене: він мусив знати все про свого клієнта, а я в його пив'ярні гостював уперше. Ніколи й у гадці не мав заходити до цього смердючого підвалу: конвісар, який має добре набиту руку, може собі дозволити на кращі пив'ярні. Я промочував горло в Аветика у вірменському кварталі, у «Бразі» на Краківському передмісті, не заходив лише до підвалу Корнякта. Там, кажуть, шинкар подає питво тільки патриціям, купцям і цеховим сеньйорам — зло і заздрість не раз мене допікали, думав: дай–но стану цехмістром, то вже так познущаюся з тебе, шинкарю, що впрієш. Вино у тебе розведене, пиво скисле, риба засмерджена, олія до грінок торішня… Ба, не судилося, мене вигнали з цеху яко православного, і я тепер випиваю, де дешевше, і скнію на службі в Успенському братстві. Багато нас, вигнанців, знайшло собі притулок біля старшого братчика Юрія Рогатинця, який встановив у будинку біля Успенської церкви друкарню і обіцяє зробити з неї прибутковий заклад. О–хо–хо, чекай, псе, поки кобила здохне… Але куди подінешся: православного тепер на роботу не приймуть ніде, а Рогатинець дає відсоток — малий, щоправда, але на хліб вистачає — від зібраних у русинів пожертв на викуп друкарні у лихваря. Оце я й ходжу по домах, немов жебрак, — випрошую. Гірка то робота, люди скупі й не всі мені довіряють, хоч я й записую на листку з братською печаткою прізвища й суму пожертвувань, дехто потрусить гаманцем, але це буває рідко, навіть православний Корнякт, купець іменитий, який назвався опікуном Успенського братства, дав лише сто золотих, правда, обіцяє давати стільки ж щорічно.

Лисий Мацько стояв біля мене, перехиливши набік голову — він мусив знати не тільки прізвище, а й увесь родовід свого клієнта, і я сказав нарешті, хоч свідком мені Господь, і не думав показувати цьому скупердязі листа з братською печаткою.

— Я — Антох Блазій, Мацьку, вчорашній конвісар, а нині — успенський братчик. Та ти, мабуть, чув про мене — збирача пожертв на братську друкарню.

Треба було бачити, як змаліли очі в Мацька, коли він почув слово «пожертви». Аж сахнувся, ніби його штовхнули в груди, а в мене зблиснула думка: здерти і з нього мзду, обскурати цього потаємного лихваря. Я вийняв з кишені сурдута листа з печаткою і промовив урочисто, сподіваючись розбудити в ньому православну совість:

— Ти, напевно, читав, Мацьку, послання нашого владики Балабана, я щоранку той листок наклеюю до стіни наріжного будинку Руської і Шкотської, бо прокляті ціпаки здирають. У тому посланні святий отець закликає наш простолюд до пожертв словами славного друкаря Івана Москвитина. Я напам'ять їх знаю. Ось послухай і ти зм'якнеш: «Обходив я багатьох багатих і благородних, просячи допомоги від них і кланяючись їм, стоячи навколішках і обличчям припадаючи до землі. Не випросив, не виєднав ласки у священних чинів, тільки деякі малі, неславні громадяни подали поміч, мов та бідна вдовиця, — вкинули дві лепти із свого вбожества». Ну, що скажеш на це, Мацьку? Єпископ і братство на таких надіється. А ти не дуже й бідний.

Мацько вже не відступав назад, послання, яке я прочитав йому напам'ять, чомусь не злякало корчмаря, він витягнув два гроші і подав мені.

— Мацьку, як тобі не встидно! — відсунув я пугар з пивом. — Дві лепти — це не два гроші, це дві частинки твого майна. Ось Абрекова дала золотого, а вона ж…

— Та дурна баба, — скипів Мацько, — зраділа, що їй таку честь зробили: над її вікном приклеїли оте твоє послання! І віддала те, чого не мала — в мене позичила. А тепер уже й не рада: водно зупиняється народ біля її вікна, галайкає, уже б ти краще над моїми дверима клеїв — якась роззява та до корчми зайшла б… А той хитрий грек, що винами торгує, маєтки скуповує, з патриціями в карти грає, а русинів називає братами, дав, кажеш, сто золотих?

— А так! Він віддав Збоївськ під проценти і обіцяє гой процент щороку вносити у братську касу, а ще хоче дзвіницю на місці Давидової побудувати…

— Обіцяв пан кожух… Сто золотих? — Мацько закотив очі, довго в думці щось підраховував і враз голосно зареготав: — Віддай мені, Антоху, один грош, бо я пожертвував більше, ніж Корнякт!

Звісно, він пожартував, того гроша не відібрав, а мені вже було й байдуже — тепер підраховував я і коли дорахувався (Мацькове майно можна оцінити хай на дві тисячі золотих, і його два гроші — це більше, ніж сто золотих Корняктових?! То скільки тоді грошей у Корнякта?) — і коли дорахувався, то аж піт мене облив.

— Боже, Боже, — сказав я, — де ж справедливість?

— До справедливості світу, — відказав Мацько (гей, та він–бо не дурний!), — треба йти як на торг: завжди мати при собі гроші.

— Гроші… гроші… — прошепотів я, схопившись за голову, і скупий Мацько поспівчував — присів біля мене.

— То, кажеш, книжки будете друкувати… А хто їх продаватиме? Для цього треба мати склеп.

— Що ти хочеш цим сказати, Мацьку? — підвів я голову.

— А те, що цілого золотого дам, якщо пообіцяєш замовити слово перед твоїм сеньйором Рогатинцем — я його знаю, — щоб той склеп був у мене. І вам буде добре, і мені…

— Давай золотого, — скажу Юрієві.

— Я, Антоху, надто розбагатіти не збираюся, — Мацько сягнув у кишеню, підсунув до мене золотого. — Я лиш аби жити… Ні райцею, ні лавником ніколи не стану — для цього треба мати п'ять тисяч золотих нерухомого майна і… і перейти на латинство…

Я аж підскочив: ці його слова прозвучали так невинно — ось піди, візьми, зроби… Мацько хитро дивився мені в очі, і я зрозумів, що він пробує в кума розуму.

— Ти, Мацьку, зі мною таких розмов не заводь, я член Успенського братства. Може, сам задумав віру зрадити?.. Ну, а якби й став латинником, то де стільки грошей візьмеш?

— А в чорта! — зареготав Мацько.

— Знаєш що, Патерностере, — сказав я, коли той перестав сміятися, — іди ти сам до чорта, а поки що на цього золотого принеси нам обом з'їсти й випити.

…Це було ніби уві сні, але присягаюся усім святим — то відбувалося насправді. Бо я не був дуже й п'яний — за того золотого, коли хочеш ще й закусити, і гарнця вина не вип'єш, а Патерностер приніс дорогого — іспанського аліканту, любить випити за чужі, — я зовсім не був п'яний, і це відбувалося насправді.

Мацько перехилив пугар і залишив мене самого, а я, згадавши багатство і становище православного Корнякта, вигукнув:

— Най мене чорт візьме! Таж і не всіх православних за ніщо мають!

І тоді побачив, як до підвалу зайшов сухорлявий, обтягнутий тісним чорним сурдутом рудобородий панок у чорному високому капелюсі, в довгих штанах, що замітали долівку. Він, не питаючи дозволу, присів біля мене, блиснув зизуватими очима і якимось дивним голосом мовив:

— Я готов тобі служити.

— Навіщо мені слуга? — спитав я здивовано, з острахом подумавши, що панок божевільний. — Я сам готовий служити — за шмат хліба.

— Навіть чортові?

— Тьху на тебе, я ж християнин, Богові належу!

Панок криво посміхнувся, зневажливо стенув плечима.

— Ти про біблійного Бога чи про того, котрого видумують собі деякі люди, і твій Рогатинець теж, називаючи Богом сумління? Якщо про біблійного, то чим він ліпший від чорта? Бог, по–твоєму, чинить добро, а чорт — зло. А хто сотворив чорта? Бог. Хто сотворив перше зло, яке спокусило Люцифера? Бог. А якщо чорт став пострахом для людей, то хіба він не є спільником Бога? Зрештою, сатана — ліпший. Бог видумав покари для людей, а сатана — любов. Бог хотів, щоб люди нічого не знали, а чорт привів людину до древа пізнання. Лютий Бог видумав зло, щоб за нього карати. І тут Богові стає в пригоді чорт, його спільник: не бажаючи бруднити власних рук, Бог доручає катівську роботу чортам… Ви молитесь Богові, а він обманює вас, обіцяючи рай на небі; чорти ж кажуть правду: гріши і будеш мати рай на землі… Тепер про Бога, якого вигадало людське сумління. Того Бога нема — це видумка жеброти. А чорти є. Хто дасть тобі розкіш? Чорт. Гроші? Чорт. Тільки не задурно — за вірну службу й за душу.

Я дивився на нього перестрашеними очима — панок говорив правду. Хто вигадав собі сумління — той убогий. Значить, те сумління нічого людям не дає. А якщо воно нічого не може дати, то його й немає. А справжній Бог — у спілці з чортом… То навіщо мучитися вірою у Божу справедливість, коли її не існує, а чорт все–таки може щось дати людині…

— Хто ти? — спитав я. — І звідки все це знаєш?

— Я — чорт. І ти кличеш мене, сам не усвідомлюючи того, вже досить давно. Тобі тяжко, ти прагнеш допомоги…

Мені відняло мову. Я все ще думав, що це якийсь збожеволілий шляхтич, але панок висунув з–під стола ногу, підтягнув холошу і справжньою козлячою ратицею постукав мене в коліно. Потім підняв капелюха — я побачив роги! — і швидко, певно, щоб не помітив Мацько, натягнув на голову.

— Запам'ятай мій одяг, — промовив чорт. — Ти зможеш завжди і всюди мене знайти. До речі, в тебе псуття вже почалося, — він тицьнув пальцем, на якому я побачив замість нігтя пташиний кіготь, у мій прогнилий зуб. — Давно почалося, Антоху…

Тоді до мене повернувся дар мови, і я закричав з переляку:

— Щезни!!

І чорт щез. Підбіг Мацько Патерностер.

— Ти мене кликав, Антоху?

— Та ні… Ні… — прошепотів я. — Дай ще кухоль вина, а я замовлю за тебе слово перед Рогатинцем. Будеш продавати наші книги.



Розділ третій

ПРОКАЗА[66]


Єзуїти дуже чорні й дуже войовничі ченці, які оживляють віру, що гине.

П. Гольбох

Тривожного літа 1588 року, коли бернардини і францисканці пророкували кінець світу в зв'язку з тим, що Ягеллонська династія вигасла, а сенат запросив на польський престол двадцятирічного шведського королевича Зигмунта Вазу — сина заповзятого лютеранина Яна III, трапилася насправді жахлива подія, яка певною мірою підтверджувала віщування монахів.

Молодий лікар і аптекар Гануш Альнпек — поляк з доброю порцією німецької крові, що позначилася блідавістю на обличчі й крутим характером, — виявив у одного міщанина страшну хворобу, якої у Львові ще не було, — проказу.

Ім'я Альнпека стало голосним зовсім недавно. Та раніше ніхто й не міг його знати. Син збанкрутілого купця, круглий сирота, він десять років тому залишився у винайнятій зубожілим батьком кімнатці — сам–один. З вікна тісного помешкання, що загубилося у темному лабіринті халабуд за пишним міським фасадом, видно було тільки брудну яму двору, куди стікали нечистоти з Ринку, а сміттярі завозили ярмарковий послід; по тому смітті нипали худі зарослі чоловіки, шукаючи недоїдків; а з вікон навпроти виглядали бліді личка дітей, які нагадували Ганушеві пагінці, що скільчилися у підвалі, цей лабіринт повнився виснаженими молодими жінками, які не мали що добути із пазухи, щоб нагодувати немовлят; кожного дня бачив Гануш хворих, котрі вмирали тихо, покірно і без ремства.

Одного дня юнак вирізьбив у стіні над вхідними дверима до своєї кімнати напис: «Deus providebit!» Для сусідів ці слова нічого не означали, сусіди, можливо, не вміли навіть їх прочитати, але для хлопця, який закінчив гімнасіон у Вроцлаві, вислів цей важив багато: доб'юся, Бог допоможе мені постигнути науки, і я облегшу життя знедолених. Він найнявся помічником до ароматарія[67] Лоренцовича, власника аптеки «Під золотим оленем», яка поміщалася у його ж Чорній кам'яниці, їздив з дорученнями у південні й східні країни і залишився врешті в Падуї. За кілька років повернувся бакалавром медицини, практикував у Лоренцовича, а коли той постарів, купив у нього аптеку. Невзабарі ім'я Альнпека почали називати вголос — хто з повагою, хто з ненавистю — усі мешканці міста. Він лікував бідних і не брав у них грошей! Без запрошень, без викликів заходив доктор Гануш до житлових підвалів, до кліток, прибудов, де тулилися убогі, оглядав хворих і давав їм ліки; він протягом року встиг обійти весь чорний Львів, про нього пішла слава, мов про месію, і вигукнув якось у ратуші на раді консулів патриціанський лікар і бургомістр Павло Кампіан:

— Це шарлатан і чорнокнижник!

Альнпека викликали до магістрату. Саме в той день він у підвальному помешканні на Гарбарській вулиці побачив чоловіка з червонувато–бурими плямами й ґудзами на тілі.

Райці готували чинити лікареві допит: чим він лікує і чому робить це потаємно, без відома магістрату. Вони зневажливо, знаючи наперед, який буде присуд — позбавлення лікарських прав або й вигнання з міста, — поглядали на білявого мужчину з холодними синіми очима, і підвівся Павло Кампіан.

Але поки він встиг вимовити слово, Гануш Альнпек ступив два кроки вперед і викрикнув:

— У місті лепра, тронд! Не знали цього, вашмость Кампіане? Чи, може, знали і лікували прокажених пігулками з гашеного вапна, а дерли гроші, як за справжні ліки?

— Протестую! Які пігулки… Це наклеп! — завищав Кампіан.

— А ось які! — Альнпек сягнув у кишеню й вийняв пляшечку з білими ґудзиками. — Я взяв їх в одного хворого і зробив аналіз. Так що, мене будете судити за шарлатанство чи я вас? Ха… Я знаю, — Гануш повів очима по знічених обличчях райців, — знаю: ви все зробите для того, щоб цей ошуканець не став перед судом, ви постараєтесь знайти причину вигнати мене з міста, але не зробите цього зараз. Я навчився в Італії лікувати проказу, а ви не вмієте… І не думайте, що вона, ця страшна хвороба, там, серед плебеїв, вона всюди, вона — тут! її не видно, проказа визріває багато років, а коли вже появляються плями й ґудзи — лікувати пізно. Я ж маю запобіжний лік — не шарлатанський, не чорнокнижний, а вченими мужами Падуї винайдений. Тож поки розправитесь зі мною, записуйтесь до мене в чергу — всі–бо прокажені єсьте!

…Архієпископ Соліковський полюбляв у вільний час забавлятися маріонетками. Ляльки робив сам. Якби не священичий сан, він міг би стати добрим майстром у малярському цеху — схожість ляльок на осіб, яких собі задумав католицький владика, була достеменною. Він іноді навіть жалкував, що не може похвалитися своїм кунштом перед гостями: архієпископ тримав домашній ляльковий вертеп у цілковитій таємниці, бо це була не забава, а політика.

Перша лялька, яку він зробив, коли приїхав з Вільна до Львова, замінивши титул каштеляна й королівського секретаря на архієпископський, була образом засновника й генерала єзуїтського ордену іспанця Ігнатія Лойоли. Його, живого Соліковський не мав змоги бачити: святий перенісся до Христа, щоб стати біля нього олесную, майже тридцять років тому, але й не портрети, не лубочні образки із зображенням Лойоли служили прообразом для ляльки. Соліковський збагнув духовну сутність цього ревнителя Ісуса, якого ні каліцтво, ні запідозрення в божевіллі, ані побої не звернули з праведного шляху: 1540 року Папа Павло III повірив, що Лойолі дано бачити Ісуса і затвердив його генералом ордену єзуїтів.

Лойола Соліковського — худий, вимучений постом і бичуваннями; постать мізерна і не від світу цього, усмішка квола, зате очі пронизливі і владні — ніяка сила не може встояти перед цим мужем, усі йому підвладні, бо він рече: «Кожен єзуїт мусить давати змогу Провидінню в особах генерала, суперіорів, прокураторів так керувати собою, начебто він був трупом. Будьте готові відгукнутися на голос духовних повелителів, ніби це голос самого Ісуса».

Лялька Лойоли стоїть край столу на підвищенні — вона непорушна, до її рук і ніг не причеплені шнурки, які — від інших ляльок — проходять крізь просвердлені дірки в столі. Лойола — це незмінність, догма, доктрина, наказ, символ. А всі інші ляльки будуть рухатися від його імені, але за помислом Соліковського.

Пієтет архієпископа до Лойоли був особливий. Адже це він у рік своєї смерті, 1556 року, сказав до патера Сальмерона: «Іди в Польщу. Там для слуг Христових чудове жниво. А крім того, це королівство отворить двері, крізь які ви понесете світло Євангелія до сусідніх народів. Бо міцний там оседок сатани — в Литві, Русі, Жмуді, Московщині, в безмежних просторах безбожних татар, що тягнуться аж до Хінів».

Тому лялька Лойоли стоятиме на підвищенні край столу, як натхненник боротьби за єзуїтство в Польщі.

А хто ж бореться?

Як не намагався архієпископ облагородити ляльковий портрет суперіора єзуїтів при костьолі Варвари у Кракові, а нині королівського проповідника і сповідника отця Петра Скарги, все ж заздрість до найвпливовішої в Речі Посполитій духовної особи зробила своє. Подоба Скарги вийшла відразливою: злобна гримаса губ, високе чоло у прямовисних зморшках, велика, мов лисина, тонзура і очі, стиснуті до перенісся.

Соліковський, щоправда, віддає належне знаменитому проповідникові й гофкапланові[68], котрий ще до коронації зумів схилити шведського королевича до католицької церкви, і молодий польський король Зигмунт III, вчорашній протестант, так відповів литовському канцлеру Леву Сапізі, який закликав піти на уступки протестантам:

«Хай краще загине Річ Посполита, ніж мала б католицька релігія і Божа честь зазнати якоїсь шкоди».

Тоді схопився з крісла Соліковський — злість на парвеню Скаргу, який так хитро обігнав його, зірвала архієпископа з місця: це ж недарма отець Петро не відступав від короля весь передкоронаційний час! Архієпископ відчув, як похитнулося його становище: таж Скарга ще, мабуть, у Рогатині гибів, коли Стефан Баторій уже довірявся Соліковському, а тепер… Щоб не втратити позиції приближеного до двору, треба було в цю ж мить засвідчити свою солідарність з королем; Соліковський зірвав з себе єпископське одіяння і, оголивши груди, заволав:

«Краще вмерти, ніж дати іновірцям свободу!»

І все ж таки король зробив Скаргу своєю довіреною особою.

Архієпископ не ворог гофкаплана, навпаки — однодумець, обидва ж колись в Римі вступали до єзуїтського ордену; він глибоко шанує автора книги «О jednosci kosciola Bozego»[69], в якій Скарга викриває блуди православної церкви і переконує схизматів у тому, що їхнє спасіння лише в унії з костьолом, але ж він таки парвеню. І як це йому вдалося — скарбникові львівської катедри, рогатинському пробощеві, звичайному канонікові львівського капітулу стати ректором Віленської єзуїтської академії, а тепер першою духовною особою при королеві?

Проте обидва вони борються за єзуїтство в Польщі. Скарга з Варшави, Соліковський зі Львова.

І поки що більше нема кому… Кардинал Вармії Гозій, який після Тридентського собору увів перших єзуїтів до Польщі, помер; примас Пшерембський безсилий: познанський синод не дозволив йому впровадити до Познаня товаришів Ісуса. Не бажає їх і львівський клір. А що, коли б удатися до світських авторитетів? І взяти собі на допомогу нечисту силу. Авжеж…

Архієпископ вийняв з шухляди жменю ляльок–чортів у довгих штанях і високих капелюхах, підкинув їх, спіймав — ex, хлопчики ви мої моторні! Бургомістр має ціпаків, катів, а я вас, вас! Єдиний Бог, він держить у руках своїх небо і пекло, і нам, своїм намісникам на землі, велів користуватися послугами небесних і пекельних сил. Посміхнувся і почав розставляти ляльок–чортів на столі. Одного — поруч з макетом катедри, другого — біля Успенської церкви, третього — коло палацу польного гетьмана Жолкевського на південній лінії Ринку. Повсилював шнурки у просвердлені в столі дірки, зібрав кінці в долоню, щоб почати гру, яка завжди навіювала йому добрі думки й ходи, та раптом опустив їх, знову сягнув рукою в шухляду і вийняв звідти ляльки: зображення Станіслава Жолкевського і молодого поета Шимона Шимоновича, який на коронаційному сеймі виголосив вітальну оду королеві.

— Вас треба впрягти в роботу, — сказав уголос, поставив ляльки на стіл і до кожної присунув по чортові. — Або ні… — Ще раз рвучко витягнув шухляду і вийняв найбільшу зростом ляльку. — Ось так. — Соліковський поставив її посередині столу, відшпурив чортів, які мали опікуватися Жолкевським і Шимоновичем, переніс гетьмана й поета до найбільшої ляльки. — Я сам займуся вами, — промовив до свого автопортрета. — Сам.

Він підійшов до дверей і посіпав за шнурок дзвоника.

— Запроси йогомость польного гетьмана і пана Шимоновича до мене на вечірню гербату, — наказав міністрантові.[70]

…Сорокарічний здольний войовник Станіслав Жолкевський цьогорічної весни за наказом канцлера Яна Замойського став на чолі війська і, розгромивши під Краковом габсбурзького претендента на польський престол архікнязя Максиміліана, повернувся до Львова з титулом польного гетьмана.

Думний своїм першим воєнним подвигом і високим званням, молодий гетьман уже встиг зважити собі ціну, він тримався перед Соліковським незалежно, а зрештою, поштиво: на догоду архієпископові підхвалював, смакуючи, густо–червону мальвазію, подану гостям до чаю.

— Божественний трунок, амброзія! — приговорював, очікуючи ділової розмови, чей же не на посиденьки запросив Соліковський його і Шимоновича. — А втім, ми погані смакоші: китаєць розуміється на чаю, турчин — на каві, московит — на горілці, а поляк п'є все і хвалить…

— Ну ні, поляк на пиво має смак, — заперечив гетьманові Шимонович. Серед присутніх поет був наймолодший, проте вже мав досить гучну славу: за прикладом Кохановського він писав не тільки латиною, а й рідною мовою. — У нас пиво найкраще. Покійний папа Григорій, він був якийсь час, як вам відомо, легатом у Польщі, вигукнув, лежачи вже на смертному ложі: «О santa piva di Polonia!»[71]. Правда, отці його не зовсім добре зрозуміли і почали молитися до святої Піви, щоб повернула папі здоров'я.

Жолкевський стримано посміхнувся, він любив жарти свого молодшого колеги; Соліковський спідлоба глянув на поета, вловив його іронічний погляд і смиренно опустив очі, готуючись до серйозної розмови.

— Я чув, — повернув голову до гетьмана, — що ви розпочали будувати в Жовкві фортецю, перед якою іграшками здаватимуться Олеський і Луцький замки…

— Так… І жити там буду. Тісно у Львові та й почет ніде тут тримати, а який то гетьман без особистого війська…

— Як архієпископ — без орденського воїнства, — Соліковський повертав розмову в потрібне йому русло.

— Не можете скаржитися, ваша ексцеленціє… У Львові кого тільки нема: бернардини, капуцини, кармеліти, домініканці…

— Лютерани, кальвіністи, аріани, — продовжував з іронією перелік архієпископ. — І православні, вашмость, і православні, — додав з притиском, злий вогник зблиснув в очах і пригас. — А ті запровадили своє антихристське братство і виповіли війну апостольській церкві… І їй важко: бернардини ходять з вертепами; капуцини гарну капусту викохують, босі кармеліти вміють добре жебрати, а воювати з віровідступниками нема кому.

— Але ж ви воюєте, — розгладив вуса Жолкевський, — церкви закриваєте, православних попів виганяєте з приходів, русинів — з цехів… Ваша ексцеленціє, не звинувачуйте мене в прихильності до схизми — мій шановний вітець, староста львівський, справді був у дитинстві православним, я ж вірно служу католицькій державі і її правителям… Проте гадкую, що в завойованому краю не слід різко порушувати попередній спосіб життя підданих… Щоб покорений народ прийняв переміни, треба вводити їх непомітно: люди бояться більше змін зовнішніх, ніж суттєвих.

— Не згоден з вами, вашмость… Правитель повинен провести всі необхідні жорстокості за одним разом, щоб піддані пережили їх без тривалого болю. Що ж стосується благодіянь, то їх треба давати потроху, щоб народ мав час оцінити добро.

— О, безсмертний Макіавеллі! — вигукнув голосніше, ніж дозволяв етикет, Шимонович. — Як видно з вашої розмови, вчення італійського політика можна трактувати як кому вигідно. Ви ж бо у вашому діалозі оперували тезами з трактату «Монарх», і кожен мав свою рацію. Чи не подібно ідеологи різних сект і віросповідань тлумачать Святе Письмо?

— А тому єзуїти визнають право тлумачення Святого Письма тільки за костьолом, мій сину, — відрізав Соліковський. — Пане гетьмане… Якщо у нас зайшла така розмова, — архієпископ тримав у долонях келих з вином, наче хотів його зігріти, — то при цій нагоді… Я прошу у вас, як у вельми впливового світського владці, підтримки… Може, мені вдасться переконати вас, що до Львова, в якому останнім часом досить люто заворушилася схизматицька гідра, необхідно ввести найвойовничіший орден, справжнє Ісусове воїнство, яке — єдине — може стяти погані голови потворі, — єзуїтів. А ви, шановний поете… Я хвалю вас, що пишете зрозумілою польському народові мовою, хоча… коронаційну оду ви могли були виголосити й по–латині… А втім, єзуїтська проповідь теж ведеться по–польськи, навіть сам Скарга… Ви, хвальний поете, своїм словом зуміли б у цій справі багато допомогти. Посполитий люд вірить своїм речникам. І якщо на кожному кроці… Навіть сухий кілок зазеленіє, коли його часто підливаєш водою…

На хвилю запала мовчанка. Шимон Шимонович опустив голову, та зразу ж різко підвів її і коротко спитав:

— Навіщо?

— Для перемоги Полонії на Русі. Єзуїтський орден здисциплінує плебс. Єзуїтська колегія замінить пауперську[72] катедральну школу, і виховуватиме вона не вільнодумців, які потім — хто до ліса, хто до біса, а вірних слуг святого костьолу, котрих, немов віск, можна завжди втиснути в потрібну форму і котрі зуміють жертвувати себе всього у вогні любові до Христа. Єзуїтизм з роками зробить польський народ могутнім передмур'ям християнства! — Архієпископ стояв, простягнувши вперед руки, він виголошував проповідь, очі його палахкотіли. — Дорогі мої, хіба ви не бачите, що Польщу, оточену протестантською Німеччиною, магометанською Туреччиною, православною Московією, може врятувати і зробити її твердинею тільки єзуїтський католицизм? Чому досі немає у Львові єзуїтського дому? У Вільні, у Кракові є… То виходить — риба у Львові, а рибалки в Польщі. Де тут логіка, панове?

Підвівся Шимонович.

— Я не політик, ваша ексцеленціє, і ви, звичайно, не слухатимете моїх порад: вводити єзуїтів до Львова чи ні. Але мені здається, що єзуїтська дисципліна шкідливо може позначитися на суспільному житті Львова, заселеного розмаїтими народами. При тому Львів — тільки острів серед українського моря, на це треба зважити. Ми повинні шукати якихось кладок, стежок для порозуміння з русинами, а не посилати до них духовних ціпаків, які закривають церкви, ловлять попів, монахинь з келій виганяють! Я боюся, щоб подібні заходи не окупилися колись морем крові!

Жолкевський сидів незворушно, прислухаючись до суперечки, розгладжував пишні вуса, а брови мав зведені догори — слухав уважно, і коли розчервонілий Шимонович уже сидів у кріслі, витираючи хусточкою піт з чола, промовив:

— Я не бачу аж такого чорного майбуття, як наш молодий гарячий віршотворець… У нас — сильне військо, а значить, і порядок… Проте я погоджуюся з паном Шимоновичем, що іще рано вдаватися до крайніх заходів, до огульної пацифікації[73] краю, і тому не раджу вводити до Львова такий войовничий орден, яким є єзуїтський. У моєму війську служать реєстрові козаки і слухняні суть. У Львові русини теж не піднімають ребелії[74]. А єзуїти можуть їх озлобити… Ви зарано, ваша ексцеленціє, взялися за шаблю. Спочатку варто спробувати порозумітися з православним кліром. Балабан послав королеві скаргу на вас — і має рацію: ви образили духовну особу. А чому б вам не зустрітися, як ми оце сьогодні, з єпископом, з київським митрополитом і не порозмовляти: Ісус у нас один, одна й Діва Марія, обряди подібні… Об'єднаймося. Унію складімо… Та якби це вдалося зробити, то не закривати церкви, а відкривати нові буде потребно, тоді можна буде посадити уніатського патріарха в Києві і цим вибити скіпетр у московського, яким він помахує через наші голови аж до Константинополя! А там прийде черга й на єзуїтів…

Соліковський довго думав, потім надпив з келиха вина і поглянув на гостей.

— Я дякую Господові за те, що маю у ваших особах щирих однодумців, панове. А тон нашої розмови… Що ж, на сеймі також усі разом кричать, ніхто нікого не слухає, а схвалюють одностайно…

…Альнпек це сказав і побачив, як сполотнів патриціанський лікар і бургомістр Павло Кампіан. Він підніс до очей руки, розглядав їх перестрашеними очима, тремтячими пальцями розв'язав плетені золотою ниткою шнурки рукавів шовкового жупана і, оголивши ліве зап'ястя, простогнав:

— Пляма… Червона пляма!

Альнпек підійшов до патриція, приглянувся до його руки і мовив посміхнувшись:

— Сугестія, ласкавий докторе… Лікуйтеся ось цими пігулками з гашеного вапна. Проказа не в тілі вашому, а…

Він не доказав, повернувся і вийшов з зали консулів.

Соліковський дізнався про страшну хворобу того ж дня, коли приймав у себе Жолкевського і Шимоновича. І то в дивний спосіб.

Гості пішли, він знову замкнувся у кімнаті з ляльками, зробив наспіх з аркуша паперу опудало православного єпископа Балабана і, поставивши його біля іграшкового собору Юра, підсунув до нього чорта. Потім, поміркувавши, забрав нечистого, вкинув до шухляди і, сягнувши рукою під блят стола, засмикав шнурками. Старі ляльки слухняно рухалися, кумедно викидали руками й ногами — так, як цього бажав архієпископ Ігнатій Лойола, стежив з краю стола за рухами маріонеток, держав у руці хреста і був задоволений. Соліковський довго смикав за шнурки і думав; паперове опудало Балабана стояло нерухомо; архієпископ нервово згріб докупи чортів і крикнув до них, мов до справжніх:

— Ви знайдете посередника між мною і Балабаном. Ви!

Тої миті у відчиненому вікні, що виходило на Ринок, з'явився ангел. Він був трохи більший за голуба, з сизими крильцями й золотоволосою дівочою голівкою. Ангел склав крила і, потупцювавши на підвіконні, рік по–латині:

— Lepra oppidum invasit. Deus praecipit tibi, ut coloniam leprosorum condas.[75]

— Що? — перепитав Божого посланця вражений архієпископ. — Для прокажених? А для воїнів Ісуса коли?

Але на підвіконні голуба–ангела вже не було, і подумав Соліковський, що це до нього глаголав голос з неба. Він виглянув через вікно, на Ринку збиралася юрба, чутно було тривожні вигуки:

— Тронд, тронд у місті! Прокажених у колонію!

Другого дня бургомістр Кампіан, вислухавши Соліковського, розпорядився з ліплянок на Калічій горі, що височить неподалік Сокільницької заміської вулиці, вигнати жебраків і заснувати там колонію для прокажених за європейським зразком.

У післяобідню пору через міст на Полтві в бік Калічої гори вирушила процесія — такої ще не зріли мешканці Львова.

Попереду в білій сорочці, підперезаній сировим шнурком, йшов безбровий і безвіїй чоловік з червоним спухлим носом, з його рота текла тягуча слина, він здичавілим поглядом позирав на людей, що товпилися скраю дороги і сахалися назад, коли він наближався. Це був Тимко Пєньонжек, якого знайшов Гануш Альнпек у підвальному помешканні на Гарбарській вулиці.

За ним тюпав міський кат у чорному каптурі і з прорізами для очей, він тримав у руках сокиру, і на відстані кількох кроків ішли канонік у комжі, одягнутій поверх реверенди, і два міністранти.

Процесія зупинилась під схилом горба. Кат показав на вершину, де стояли жебрацькі ліплянки під очеретяними дахами, і сказав до хворого:

— Ти більше не жилець на цьому світі. — Він нагнув Тимкові голову і змахнув біля шиї сокирою, імітуючи страту. — Назад тобі вороття нема.

Підійшов міністрат, кинув нещасному князеві рукавиці й подав йому в руки довгу паличку, на кінці якої теліпалася прив'язана мисочка.

— До сієї черти, — кат провів носком чобота по землі, — тобі можна виходити і в рукавицях простягати за подаяниям паличку з мискою. Коли ж не послухаєшся, то ця сокира вдарить на одну п'ядь ближче до твоєї шиї, ніж сьогодні.

Канонік почав тихо правити над прокаженим погребальний молебень. Тимко покірно слухав, не вимовивши й слова, дивився на каноніка засльозеними безвіїми очима і після молебня вимовив:

— Помоліться, святий отче, щоб я тут недовго був сам…

Так Тимко Пєньонжек започаткував у Львові колонію для прокажених, яка, волею Божою, випередила єзуїтську на багато років.

…Такого ж голуба з золотоволосою дівочою голівкою — а певно, це був той самий, — бачив ще один чоловік, Антох Блазій. Він вертався до братської друкарні, яка містилась поки що у вутлій прибудові до Успенської церкви у Зацерковному провулку; вертався від Лисого Мацька втомлений і злегка захмелений. Відвіз йому на візочку сто двадцять примірників Часословів, книжка та — по п'ять золотих кожна, а Мацько хитрий — половину по шість продасть, то цього разу не поскупився — поставив могорич.

Зупинився біля входу, витирав піт з чола, сопів, бо післяобіднє сонце таки добре пражило, а книжки, хай їм чорт, тяжкі, і вино у Мацька міцне. Стояв і думав, що має вже по саму гульку тієї біганини. Юрко Рогатинець, відколи його обрали на сходці сеньйором братства, не дає нікому передихнути. Геть чоловік перемінився, не спочине, не усміхнеться, схуд, сивіти почав, а тими сірими очима неволить усіх або ж дає зрозуміти: не хочеш — не тримаю.

І хоч би його, Блазія, адже він у Рогатинця перший помічник, підвищив у посаді — дідька лисого… Якийсь кравець Іван Красовський став віце–сеньйор ом, кушнір Хома Бабич — скарбником (хіба вони допомагали збирати в людей гроші на будівництво шкільного дому і братського будинку?), а його, Антоха, залишив далі поборцем, і мусить він гасати за датками не тільки по львівських братствах, а й у Рогатин, Дрогобич, Самбір, Бережани — всі малі братства підпорядкувалися Успенському.

А бачить він — чиниться гріх. Уже і єпископ Балабан (та коли б не він, чи стояв би тут друкарський верстат?) на проповіді в соборі Юра назвав успенських братчиків боговідступниками. Єпископ, правда, теж собача кістка, він хотів би, щоб усі доходи від друкарні йшли на єпархіальні потреби, а Рогатинець уперся — гімнасіон треба перш за все відкрити. Спочатку Юрко якось заглаголював єпископа, обіцяв, кланявся, та ось сталася притичина, і він здумнів геть–чисто. Проїжджав через Львів, вертаючись із Москви, антіохійський патріарх Йоаким — Рогатинець з Красовським спіймали його за поли сурдута і виблагали в нього грамоту, якою він затвердив статут братства. Видно, сподобався Йоакимові сеньйор, бо замовив слово перед царгородським патріархом Єремією, і той надав Успенському братству ставропігію.[76]

Отут і почався гріх. Антохові збоку так здається, бо він не надто побожний, ну, не такий, щоб пластом лежати в церкві під казальницею, але це… Де ж бо то видано, щоб церквою керували ремісники? А ні — стали ктиторами і назначають собі проповідників, і дидаскалів для гімнасіону без відома єпископа підшукують, отців до братських книг не записують, а всіх, хто вступає до братства, примушують при свічках складати обітницю. Гординя здолала Рогатинця. Вчора переказав єпископові через посланця: борги кафедральній церкві ми сплатили, його преосвященство патріарх дав нам самоврядування, то не будемо слухатися єпископа, а примусимо самого рахуватися з нами.

Антох думав це і почував себе так, ніби їх, Блазіїв, стояло тут два. Один денно й нощно працює для братства, бо треба якось жити, а другий бунтується. І не супроти братства, проти Рогатинця. Антохові не раз кортить докопатися причин тієї нехоті, протесту, бо ж не поклоніння перед єпископом (навіщо йому здався той Балабан?) і не те, що скарбником не став (виберуть на другій елекції, Бабич у грошових справах нехитрий), зовсім щось інше наштовхує Блазія проти Рогатинця. Якийсь він — ніби пророк. Хоч би до корчми пішов, хоч би за дівицею оглянувся… Усіх, хто коло нього, сковує своєю волею і метою, яку бачить він один. Ну, хай буде школа, навіть — академія. Чи ж то перша на світі? Ну, стануть русини членами ради Сорока мужів у магістраті — хіба тоді податки зменшаться? Був би Рогатинець мудріший — з братської каси жили б, ще й як! Та ні — волі духу прагне.. А хіба не відпочиває душа, коли поїси добре, перехилиш пугар, з добрим чоловіком порозмовляєш? А сам — ну, хто він такий сам? Сідляр. Найзвичайнісінький репаний ремісник. Ні краплі шляхетської крові. Якби хоч з трохи вищого стану, то вже б і не жаль слухатися. А коли говорить… Та хіба Антох не вміє говорити? Скаже деколи й мудріше, і пролітають його слова повз вуха людей, а коли Рогатинець — в очі дивляться, на шибеницю готові йти…

Здавалось би — чого вже більше потрібно? Віддав Корнякт — то шляхтич справедливий! — у фундуш на дзвіницю, аби лише вона називалась його ім'ям, страшну суму грошей (чи то конче було будувати таку вежу, щоб аж у небо впиралася), то мовив Антох до Рогатинця: «Розділи трохи між нас, ми ж бідні». А він тільки глянув і таке відказав, що після того ти вже не ти, а шмата:

«Одного разу, Антоху, злодії костьол обкрадали. Один заліз із заболоченими чоботами на вівтар, а другий каже: «Ти забруднив обрус». — «То нічого, мій синку, — відповів перший. — Бог дивиться на чисте серце, а не на ноги».

Муляри зводять шкільний будинок. Скоро прийдуть сюди спудеї, дидаскали, скоро тут сновигатимуть вчені мужі, і тоді до Блазія буде ще менше поштивості. Боже, Боже, а які почесті й висоти даруєш ти деяким людям!

І тут Антохові згадався чорт… Він жахнувся в душі, що донині не забув його, адже справжній християнин давно повинен відхреститися від таких згадок; Антох, хоч який був розморений сонцем, квапно перехрестився. А тоді побачив ангела.

З бездонної синяви літнього неба падав голуб просто на шпиль Домініканського костьолу і коли тихо сів на хрест, вмістившись саме посередині сонячного круга, Блазій побачив, що в голуба золотоволоса дівоча голівка. Він охнув, і так йому стало добре на серці, бо збагнув, що Господь дозволив йому зріти не тільки чортів, що це благословенне для нього знамення: кому, крім нього, щастило бачити живого, не намальованого ангела?

Блазій підбіг, щоб поглянути на нього зблизька, ангел змахнув крильми і закружляв: може, сяде на шпиль Корняктової дзвіниці, тоді Антох видряпається наверх і проситиме в нього кращої для себе долі; ага — сяде… Як може сісти, коли тут духовні особи не в пошанівку? Ангел, зробивши коло, шугнув понад Руською і завернув до палацу архієпископа.

— Грішні ми… — прошепотів Блазій.

— Невелика біда, Антоху… — Блазій здригнувся: біля нього стояв Рогатинець, він вийшов з душного, пропахлого фарбами приміщення друкарні подихати свіжим повітрям. — Он катедрі Папа дав право за мзду відпускати гріхи не тільки грішникам, а й душам у чистилищі.

— Ти мені, Юрію, такого не говори… — Антох улесливо посміхнувся, та вмить споважнів і повторив те, що колись сказав Мацькові Патерностеру: — Коли сам що задумав, то твоя справа, а я твердий православний… Ангела тільки–но бачив.

— А чорта — ні?

— Бачив колись і чорта…

— Слухай, Антоху, — Рогатинець поклав Блазієві руку на плече, — я ще раз кажу тобі: перестань пити. Ти ж знаєш, що записано в статуті. Вимажемо тебе зі списків.

Блазій від кривди аж почервонів.

— Та що це, в'язниця у тебе? Нічого не можна… Та хіба на тобі світ клином зійшовся?

— Ніхто не тримає, — відказав холодно Рогатинець. — Але той, хто залишається в братстві, мусить знати, для чого це робить і від яких утіх і вигод відмовлятися повинен. Твій світ, Антоху, замикається поволі в тобі самому — у твоїх жаданнях і прихотях…

Рогатинець говорив і пильно дивився в кінець провулку, бо побачив: з Руської на Зацерковну завернув священик — низький, набитий, з патерицею в руці, — і впізнав у ньому Балабана.

За єпископом ішли два крилошани.

Юрій подався Балабанові назустріч, зупинився перед ним і схилився, щоб прикластися до руки єпископа, але той, заклавши руки за спину, мовив:

— Ти сплатив мені борг, а Друкаревич — ні. За ним його і батькові борги. Веди в друкарню.

Іван Друкаревич, син Федорова, худий сухотний парубок, відтискав на верстаті аркуші — друкував новий наклад батькового «Букваря» для братської школи. Він саме приклав латунну таблицю до рами з набором і засував її під прес, коли побачив свого колишнього хлібодавця і пана. Суворий вигляд єпископа не обіцяв нічого доброго, Іван опустив руки, поник.

— Борги ти сплатив мені? — спитав Балабан, підвівши патерицю.

— Сплачу, владико, — благально глянув на єпископа Друкаревич. — Напечатаю «Буквар», він дорогий, а мені належаться прикладки — багато примірників, я їх продам…

— Не надрукуєш! — вереснув Балабан. — Зогниєш у борговій темниці! Я тебе з біди витяг, а ти… Я вам друкарню дав, а ви… — єпископ захлинався від люті.

— Що це означає, владико? — заговорив Рогатинець.

— Ставропігія, неповинування крилосу! Тільки–но з гною вилізли і вже Бога за ноги спіймали! Від турків взяли собі самоврядування, свої присяги складаєте, суди чините, через вас інші церкви відмовляються від послушенства, антихристи, єретики! — Балабан розмахнувся патерицею на Рогатинця. — А ти… ти, якому я повірив… Зміє підколодна, відступнику, юдо!

— Досить, ваше священство, — затримав патерицю Рогатинець. — Послухайте тепер мене. Думав я — одну справу ми з вами почали, во єдину волю, во єдину раду, коли точиться боротьба за кращу долю всього народу русинського. Але ви, отче, не про це думали, а тільки про свою владу і користь. То йдіть собі… Нас благословив патріарх, і ми вам непідвладні. Ми робитимемо своє діло — для народу нашого. А будете нам перешкоджати — вся паства передасть вас ненависті й ганьбі. Йдіть, ваше…

— Візьміть його! — крикнув єпископ до крилошан, показуючи патерицею на Друкаревича.

— Я сам піду, — витер у фартух руки Іван, син Москвитина.

— Спасибі, Іване, — вклонився Рогатинець, коли він виходив.

Довго гуділа в друкарні тиша. Згодом передихнув Юрій:

— Не токмо з чужими, а й зі своїми боротися потребно. Добре казав мені Вишенський: «А на панів руського роду не надійтеся, бо вони не ліпші від чужих…».

Ніхто не відізвався: ні складальник, ні прасар[77], ані Антох. Блазієві теж було важко, а проте він відчув у душі, супроти своєї волі, якусь полегшу чи то притлумлену соромну втіху. Бо щось тут, у братстві, таки негаразд. Чому ж бо ангел не завітав до них, а полетів до архієпископського палацу?



Розділ четвертий

ПРЕКРАСНА ЛЬОНЦЯ


І поклалася ти на красу свою,

і стала розпусною через славу свою,

і виливала ти розпусту

на кожного перехожого.

Єзекіїл, гл. 16, стих. 15

Добро курці просо: другого дня після магістратського представлення Абрековій випав заробіток. Усім, хто забажав прибирати ринковий майдан від посліду «смоленської битви», магістрат виплачував по три гроші. Абрекова забрала з собою і Пися — нехай хоч один раз сам заробить на вино.

А Льонця, стомлена нічним шарварком з підпитими переможцями й оборонцями смоленської твердині, верталася додому.

На Трибунальській біля єзуїтського костьолу, який уже почав спинатися масивними колонами фасаду до неба, наткнулася на суперіора колегії патера Лятерну.

Той вийшов о ранній порі з приміщення колишньої патриціанської лазні, нині єзуїтської колегії, щоб перед початком занять помолитися просто неба, коли побачив диво — прекрасну дівицю з розпущеним волоссям, стегнисту, світлоголову, з блудним дурманом в очах, і стетерів святий отець, став стовпом посеред бруку — він упізнав дівчину.

Льонця впізнала патера Лятерну теж — сповідника самої пані Жолкевської, та до осіб духовного стану їй не було жодного діла, а що зустріч з монахом — прикмета погана, то звернула на край вулиці, щоб виминути його, та патер заступив їй дорогу і, співчутливо глянувши на неї, мовив лагідним батьківським тоном:

— Тяжко тобі, дитино, знаю… Таке нещастя впало на тебе, та злі покарані будуть, а доброму — Господь подасть допомогу. Повір свої болі святому костьолові…

— А то з якої речі? — Льонця зупинилася, нахилила вбік голову, відгорнула пальцями зливу білого волосся.

Немов з алебастру виточене вухо, біла шия, віддуті губи, складені в гордовиту гримасу, жолобина між повними персами осліпила патера, він аж тепер зрозумів Антоніо Массарі і позаздрив йому. Опустивши очі, додав:

— …А католицька церква пошле спокій душі твоїй. У її руці…

— Скільки, святий отче, буде в тій руці? — голубизна Льончиних очей затопила патера, його вигартуване в Божій дисципліні серце вмить розслабилося; Льонця, блиснувши зубами, перепитала: — Ну, скільки?

— Хіба можна виміряти грошима милосердя Господнє, дитино? — взяв себе в руки патер. — Я ж про душу твою, втоплену во грісі, печалуюся… Ти вступи до нашого братства Божого тіла, а Ісус, який витерпів муки на хресті, допоможе тобі… — Лятерна підвів очі й голодно оглядав дівчину.

Льонця посміхнулася, їй говорили старіш повії, що серед духовних осіб можна знайти щедрих клієнтів, вона спідлоба глянула на патера і промовила — зовсім і без злості:

— Кламця… Брехун… Ти хоч раз спробував наслідувати Христа, його бідність і муки? Ти ж найбільший Ісусів ворог, бо користаєшся його ім'ям для своїх вигод… Та не хрестися, хіба не правду кажу? Братство Божого тіла… Марії Магдалини… — Льонця підступила до Лятерни, повела пальцем по білій пелерині, одягнутій поверх чорної ряси. — Задурно хочеш, га? А ти подивись… — Вона розстебнула один ґудзик на мережаній кофтині і жолобець поповз униз, розділяючи два білі бохонці персів. — Хіба можна таке — задурно? Кажи просто, святий отче, скільки заплатиш, то я зараз, хоча й дуже спати хочу…

— Свят–свят… — перехрестився патер Лятерна. — Цвіт, під яким гніздяться черви!

— То контетуйся плюсклою Жолкевською! — зареготала Льонця і пішла. Потім зупинилася, оглянулась: патер дивився їй услід.

— Я живу на розі Шкотської, отче. Пришли якогось монаха по Льонцю, гм–м? Після обіду, як висплюся…

…Але заснути не могла. Лежала роздягнена на тапчані, водила долонею по обличчі, по грудях, стегнах, животі — наче сліпець дивилась дотиком, пізнавала красу свого тіла і вперше за довгий час відчула, як у ньому терпко й боляче щемить душа.

«Цвіт, під яким кишать черви… А могло ж бути інакше. Могло… Мене, ще маленьку, коли я з мамою виходила на вулицю, хапали на руки незнайомі, любувалися й пророкували добру долю; мені, як я вже була дівчиськом, не спотреблювалося суконь з червоного шовку і з золотими комірцями, в які одягалися шляхтянки, щоб звернути на себе увагу; мені байдужими були атласи, адамашки й золоті ланцюги — я в сіренькій одежі ходила по місту королівною, і летіли за мною вслід захоплені й заздрісні шепоти: «Принцева наречена, русалка, зголоцяла сеньйорита!» Я стала дорослою і була чиста, мов лілея, і ніхто ближче, як на лікоть, не доступався до мене, навіть голодні жовніри, які ходили не раз за мною слідом, щоб затягнути в темний закамарок, тетеріли, коли я оглядалася, і була я пуп'янком троянди в те надвечір'я: переді мною зупинився опікун венеціанських купців консул Антоніо Массарі — смаглявий, з чорними палкими очима, високий, сильний — і сказав:

— Сеньйорито Леонідо, красуне… будь моєю коханою.

Я відповіла:

— Я ж бідна…

Мені так тяжко було рушитися з місця, але я відірвала ноги від землі, а вони ніби в смолі застрягли, і пройшла мимо. Та з того часу невідома дотоді сила водила мене щодня південним боком Ринку попри будинок з чотирма вікнами і левом, який стоїть над порталом, тримаючи в лапах розгорнуту книжку, і кожного разу бачила Антоніо — то у брамі, то у вікні, та проходила, не зупиняючись, ніби ніколи й не зустрічалася з ним. Одного разу він вийшов з брами, заступив мені дорогу і, опустивши, мов хлопчисько, очі, мовив:

— Я не питаю тебе про багатство, сеньйорито, — лише твоєї згоди. Не можу без тебе…

— І триматимеш мене в горницях для своєї утіхи… Не хочу так. Краще за бідного піду і буду в людей на видноті, свою дитину високо на руках носитиму, бо створена я, сеньйоре Антоніо, для того, щоб мене бачили і втішалися моєю красою. Більше ж бо нічого не маю.

Я знову відірвала свої ноги від землі, з густої смоли, і від того дня більше не виходила на південний бік Ринку; дивилася вслід за Антоніо — смаглявим, високим і сильним — із свого вікна, аж поки мама мене, чисту, мов лілею, не обізвала кривдно:

«Шльондро, за ким заглядаєш?»

Я не відказала нічого, навіть не поглянула на маму, бо якби повернулася, то запосягла б страшного гріха — ударила б свою родительку в лице. Як запекло мені вогнем по живому те слово, а сьогодні вже й не болить.

А одного дня…

Того весняного дня магістрат наказав мешканцям Галицького передмістя вийти укріплювати вали: Покутським шляхом на Снятии, Коломию і Галич, наближаючись до Львова, сунула тьмою–тьменною орда кримського хана Газі Гірея.

Тоді з Галицького передмістя, яке не раз добивалося в магістрату міського права, вийшли натовпом збіднілі шляхтичі, жовніри без служби, ремісники–партачі, панщизняні селяни — і рушили до ратуші.

За натовпом роз'юшених передмістян посунуло півміста, викрикуючи й собі:

— Патриціїв на вали!

Льонця бачила: на галерею ратуші вийшов бургомістр Павло Кампіан і крикнув до натовпу:

— Чого ви хочете?

Блідолиций чоловік, і був він ніхто інший, а Гануш Альнпек, який лікував бідних, виступив з юрби і проказав спокійно:

— Яким правом примушує магістрат до міських шарварків людей, котрі не мають міського права?

Кампіан підніс руки до очей, він кожного разу робив цей жест, коли бачив Альнпека. Страх перед заразою, яку вміє лікувати тільки лікар Гануш, породжував страх перед ним самим. Кампіан увів його до ради Сорока мужів, улещував, просив запобігливих ліків, Альнпек оглядав руки бургомістра, а ліків не давав; Кампіан прощав Альнпекові різкості, обіцяв зменшити податки — він усе одно менше боявся, коли поруч був лікар Гануш, але ж цей лотр зловживає його страхом — він став провідцем міської голоти!

— Пане Альнпек! — вигукнув обурений Кампіан. — Я накажу ціпакам схопити тебе як ребелізанта і посадити у вежу, ти в цю ж хвилину перестав бути членом ради Сорока мужів!

— За що така неласка, пане бургомістре? — відказав Альнпек. — Ці ж люди, — показав на передмістян, — вийшли голіруч, спокою не порушують, камінням у вікна ратуші не кидають, чому пан бургомістр не бажає вислухати вимог довіреного йому народу?

— Рокош[78] новий розпочинаєш?

Тоді знявся крик:

— Ану, дуки, скидайте шуби і самі йдіть на вали, хіба вам татар не страшно?

— Як почнеться облога, ви не дасте нам притулку в місті!

— Міського права вимагаємо!

— У нас трава не росте від копит ординських коней, а ви ховаєтеся за мурами!

З ратушевої брами вибігли ціпаки з бардами в руках. Сахнувся натовп, дехто пустився навтіки, зчинилася метушня, та в цю мить вихопився з юрби — Льонця ахнула — Антоніо Массарі, він кинувся до першого ціпака і вибив йому з рук барду.

— Правом недоторканості консула! — вигукнув Массарі, ціпаки зупинилися. — Пане бургомістре, я сьогодні ж виїду з консулатом зі Львова, якщо ви не припините цю бійню!

…Я прийшла ввечері до Антоніо. Усвідомлювала, що чиню, адже знала, що вернуся додому іншою, не дурила себе, що візьме він мене за жону, проте не цікавість звідати таємне і не любов, хоч кохала його, погнали мене до нього. З самої лише вдячності за те, що він, сеньйор Антоніо Массарі, який одягався в альтембасову ферезію, власник будинку з чотирма вікнами, венеціанський консул, котрому кланялися багаті купці, а патриції подавали руку, стояв не на галереї поруч з бургомістром, а внизу, серед сірого натовпу, — з самої лише вдячності я прийшла подарувати йому радість.

Адже це було так несподівано й дивно. Дотепер я знала і ніколи й не помислила, що може бути інакше: пани судили, стинали непокірним голови, прив'язували на ганьбу до стовпа Феміди, здирали з посполитих останній гріш, напускали на них, мов собак з прив'язі, ціпаків, ніхто з панів не ставав на боці знедолених. А один таки став. І це — Антоніо!

З острахом, ніби в холодний проруб, увійшла я в браму, над якою пишався гордий лев з книгою, побігла сходами догори, спотикаючись, — боялася, що хтось затримає, заверне мене назад, а я мусила прийти до нього, бо він жадав мене і заслужив на винагороду від мене — бідної; я зупинилася перед ясеновими червоними дверима й задихана, примліла від страху, засіпала шнурок дзвоника.

Двері відчинилися, вийшов консул із свічкою в руці, він був у вузьких чорних штанях і розстебнутій сніжно–білій сорочці, консул приглядався до мене, не вірячи, що це можу бути я, він довго, а може, тоді так повільно тягнувся час, стояв мовчки; я, засоромлена, збентежена, ступила назад до сходів, щоб утекти стрімголов, куди очі глядять, тоді він схопив мене за плече, до болю стиснув і, шепочучи: «Сеньйорито Леонідо, сеньйорито Леонідо», завів мене до своїх покоїв.

Антоніо поставив свічку у гніздечко масивного канделябра, я відчувала під ногами м'який килим, на мене вороже дивилися із стін портрети вельмож, шкірили зуби звірі з шпалер, мені чужо було в цьому пишному покої, я не могла зрушитися з місця, ноги всмоктала в'язка смола, а він підступив до мене. Я відчула, як його пальці, тремтячі й тривожні, розгортають моє волосся, намацують мочки вух, сміливішають, сповзають по шиї, від їх дотику спливає дрож по всьому тілу, пальці нетерпеливішають, переривчастий віддих ошпарює моє обличчя, а потім хлинула на мене пекуча злива. Він цілував мої губи, щоки, очі, він цілував мене всю, на моєму тілі не залишилося найменшої цяточки, яку б не обпік його поцілунок; я лежала на килимі гола, мов янгол, люблена, віддана, взята — не я, а частка його пристрасті, і у великій радості й несподіванці я почула слова:

— Наречена моя. Дружина… Завтра на балу я покажу тебе всім, а ввечері обвінчає нас італійський патер.

Мама зрозуміла все, коли я повернулася, її очі пожовкли з жалю, болю й огиди до мене, вона схопила мене за волосся — з лежака балушив на нас очі п'яний тато — і тягала по кімнаті, силкуючись кинути на долівку, щоб потоптати мене ногами, і кричала до хрипоти: «Шльондра, шльондра, шльондра!» Я й тепер не відізвалась ні словом, навіть не зойкнула, хоч як було боляче, а коли мама втомилася, я підвелася з колін, пригладила скуйовджене волосся й сказала:

— Я жона Антоніо. Чуєте — жона!

…За Княжою горою, а ще її називають Лисою, або ж Кальварією[79], — глибокий яр, яким стікають дощові води на Старий Ринок, а за яром — Високий Замок. Його круглий купол вихоплюється з темної шуби лісу і увінчується, немов короною, чотирикутною шестивежною фортецею — гніздом старого бургграфа замку Войцеха Бялоскурського.

Цей майже незалежний оседок озброєних розбійників гнітить усе місто. Передміщани, а то й городяни щодня засилають у магістрат скарги на нічні грабунки і вбивства, вони називають імена грабіжників — синів бургграфа Янка і Микольця, та магістрат, якому теж Високий Замок сидить скалкою під нігтем, не хоче йняти тому віри, бо Бялоскурські йому потрібні — вони тримають у страху й послушенстві все міське поспільство.

Справжньому патрицієві складати візит Бялоскурським — приниження, та ось сам бургомістр Павло Кампіан виїхав ридваном на Кальварію, виліз і без почту переходить звідним мостом над яром, пішки піднімається на гору, скрадливо стукає в браму, щось шепоче стражникам і проходить у дитинець. Йому потрібно запросити на бал, який має нині відбутися в кам'яниці Ґуттера, синів бургграфа — Янка і Микольця. З Альнпеком сам якось справиться, а от консул Массарі…

«У Ґуттера» — то тільки так мовиться. Патрицій Ґуттер давно вже помер, записавши в тестаменті покої й великий бенкетний зал магістратові, щоб тут пили, веселилися і згадували його — знакомитого гультяя, про якого говорили, що він мав спілку з чортом.

Сьогодні тут бал з нагоди звитяги гетьмана Жолкевського. Цього разу він воював не з австрійцями, не з турками і не з козаками: пацифікатор Речі Посполитої розгромив під Ґудзовом біля Радом'я поляків — шість тисяч рокошан, які під проводом краківського старости Зебжидовського виступили проти короля, Петра Скарги і єзуїтів — за золоту шляхетську вольність.

Гетьмана на балу не буде. Переможець, укритий цього разу братньою кров'ю, засмучений домашньою війною, проте віднині непохитний у своїй вірності королеві, переночує сьогодні в Низькому Замку, а завтра попрямує до своєї жовківської резиденції, де чекає на нього малжона Регіна.

Львівський староста Єжи Мнішек теж не прийде. До нього дійшла звістка, що самозваного царя Дмитрія, за якого він віддав дочку Марину, розтерзали московські окрутники, вона ж утекла у Тушино, де буцімто знайшла свого мужа — живого й неушкоджєного. Проте старості тривожно: чи не постигне така сама доля і другого самозванця?

Бенкет розпочався, веселість підігрівається вином. За столами, заставленими повними суліями, сарниною, ковбасами, розмаїтими потравами з ведмежих лап, бобрових хвостів, приправлених імбиром, шафраном, перцем, сидять львівські патриції з дамами. На чільному місці — бургомістр Павло Кампіан, зліва два велетні — Янко й Микольцьо Бялоскурські й сутулий Барон. Праворуч — патер Лятерна, який уособлює тут не тільки архієпископа Соліковського (той не відвідує світських бенкетів), а й усіх львівських єзуїтів. Біля патера вільне місце — для венеціанського консула Антоніо Массарі. Його ще немає.

Янко Бялоскурський нервово покусує губи, очі в нього хижі, злі; Микольцьове обличчя кам'яне й непроникливе — вони обидва не п'ють, хоч Кампіан проголошує тост за тостом.

Уже випито за короля, за Петра Скаргу, за Жолкевського, котрий побив, мов пса, проклятого Зебжидовського, за майбутню єзуїтську колегію — дасть Бог, її допоможе закласти ясновельможний пан гетьман.

Усі п'ють. Барон хмеліє. Недавно він зробив для своїх благодійників і повелителів велику послугу: впізнав і показав самому інстигаторові[80] схизматицького збуя, котрий півтора року тому напав на уніатського митрополита Іпатія Потія і, хвалити Бога, не вбив — поранив ножем у плече. Патриціат нарешті задоволений з Барона, тож може він нині випити й базікати, не просячи слова.

— Я люблю круля! — вигукує Барон. Його ніздрювате, немов побите селітрою обличчя червоніє від догідливості, він зизом поглядає на панів — чи всі чули його вірнопідданські зойки, і без тосту перехиляє келих.

Дами зітхають, похитуючи головами, з докором поглядають на Кампіана, який чомусь впустив цього ґбура у високе товариство. Янко скривився, глянув на Барона, потім перевів погляд на Кампіана, показав очима на вільне місце біля патера Лятерни. Бургомістр заспокійливо похитав головою.

— Бий ребелізантів!

— Мовчи, дурню, — шикнув Бялоскурський на Барона.

Барон відвісив губу, оскаливши нижній ряд зубів з трьома чорними пнями, подивився з докором на сусіда й помахав пальцем.

— Ти не будь такий дуже мудрий, я ще й тобі можу пригодитися. Вип'ємо, панове! За мого колегу Соліковського, нєх жиє!

Кампіан хоче припинити п'яні вигуки Барона, він простягає у його бік руку, але в цю хвилину всі повертають голови до парадних дверей. До бенкетної зали входить консул Антоніо Массарі, він веде під руку струнку біловолосу дівчину в сукні з дорогого єдвабу, на пальці лівої руки в неї перстень з великим дорогим каменем, обрамленим золотою короною. Волосся в дівчини пишно стелиться по плечах, великі сині очі боязко никають по залу, білі груди виглядають із декольте. Льонця опускає довгі вії, вона йде поволі, спіткнулася, щулиться біля плеча консула, полохливість додає їй краси. Захоплений шепіт шелестить за столом, мужчини ставлять пугарі, Антоніо Массарі проходить з дівчиною серединою зали і зупиняється біля вільного місця навпроти Янка Бялоскурського.

— Моя наречена Леоніда, — вклонився Кампіанові.

— Яка мила… — Кампіан кивнув Льонці головою. — А ви, пане Антоніо, як бачу, ще не виїхали із Львова з консулатом…

— Ви ж зважили на мою просьбу і не дозволили пролити кров, — відказав Массарі, сідаючи з Льонцею біля патера Лятерни.

Янко штовхнув ліктем Микольця — вони випили по першому келиху. Не закусуючи, перехилили по другому. Микольцьо з хрускотом розламав шмат сарнини надвоє, подав братові.

Янко пожадливо вгризся зубами в м'ясо, а очей з Льонці не зводив. Він чіплявся поглядом її губ, грудей, здирав з неї сукню, оголював, шматував її тіло; дівчина блукала очима, щоб утекти від звіра, який причаївся до хижого скоку, та на жодному обличчі спинити погляду не могла — всі були ворожі й чужі. Врешті знайшла точку опори — німфу, що звисала із стелі, з підсвічником у руці. Льонця відчула себе впевненіше, сперлась плечем до Антонів, дивилась тільки на німфу, проте вряди–годи в полі її зору появлялось звідкись знайоме, ніздрювате й важке, обличчя Барона, і тоді їй ставало страшно, що її впізнають і засміють Антоніо, який знайшов собі наречену в брудній халупі Абрекової.

— Пане консул, — Янко відклав набік недогризок сарнини, — я син Бялоскурського, бургграфа Високого Замку. Не чули про такого? А чого ви зблідли, сеньйорито наречена, наслухалися про нас пліток? Заспокойтеся, ми шляхетні люди, коли з нами по–шляхетному… Був правда, один випадок… Ми з Микольцьом якось уночі попросили корчмаря Аветика, щоб дав вина. А він забув, що Бог велів спраглого напоїти, відмовив нам, то й покарав його Господь: наслав на нього дурман, а може, то було й просвітління… Корчмар вилив у ночви вино і на другий день частував кожного перехожого, приказуючи: «Дурний Аветик, пошкодував вина Бялоскурським». Потім же, коли минув дурман, він побіг скаржитися в магістрат, буцімто ми примусили його таке робити. Хто ж до такого може змусити?..

Микольцьо беззвучно засміявся, блиснувши міцним оскалом зубів.

— A propos[81], пане консул, — продовжував Янко. — Чи не чули ви такої приказки, пане Массарі: «Людина на урядовій посаді — як бочка: в ній доти не бачиш дір, поки не наллєш води».

— Я не зрозумів вашої приказки, — холодно відказав Антоніо Массарі.

— Ну, вчора ви… я думаю, зовсім випадково… опинилися в брудному болоті міської черні, і–і — бочка потекла…

— Я там опинився не випадково, милостивий пане. Я сам із черні. І цієї високої посади, яку займаю, не перейняв у спадку, а добився її працею і талантом, подарованим мені Богом.

— Вперше чую, що в Італії простолюддю дано такі вольності, — втрутився в розмову Кампіан. — Адже свята інквізиція дбає, щоб…

— У Венеції інквізиції нема, пане бургомістре.

— А Джордано Бруно?

— Його підступно спіймали у Венеції, а спалили в Римі…

— І ви вважаєте його невинною жертвою?

— Я не юрист, пане Кампіан, але мене, глибоко віруючого християнина, лякає одне: язичники, які переслідували колись християн, вбивали лише людей, інквізиція вбиває Христове вчення — основу нашої віри…

— О, то пан Янко мудру приказку загадав, вона, на превеликий жаль, стосується вас.

— А чи знаєте ви, — примружився патер Лятерна, відхиляючись убік, наче боявся заразитись вільнодумством консула, — що за такі слова ми можемо вислати вас з Речі Посполитої? До того ж — вчорашній інцидент…

— Воля ваша, тільки я сумніваюся, що ви це зробите. Зі мною виїдуть купці, і тоді нашу відсутність відчує ваша скарбниця.

Насторожена мовчанка запала в залі, німфа з підсвічником у руці тихо похитувалася під стелею, скапував віск на підлогу; Льонця не відривала від неї погляду, щоб не зустрітися очима з Янком, вона прислухалася до розмови і, не розуміючи гаразд її змісту, відчувала, що над Антоніо і над нею нависла небезпека — їм треба чимшвидше йти звідси геть… До Льонці щораз пильніше приглядався блідими очима п'яний Барон, і вона згадала, що бачила його не раз, ще в дитинстві — у корчмі Лисого Мацька.

— Пані й панове! — сплеснув у долоні Кампіан. — Припинимо суперечки… — Він ураз зупинився і підніс до очей руки; гості не розуміли, що трапилося, Кампіан із страхом довго приглядався, потім полегшено зітхнув і знову сплеснув:

— Панове, прошу просити дам до танцю!

На галереї, завішаній ширмою, зазвучали лютні й дуди.

— З вами буду танцювати я, — кивнув до Льонці Янко.

Массарі почервонів.

— Ви поводитеся недостойно, пане… — він узяв наречену за руку й повів на середину зали.

Льонця ще ніколи не танцювала полонез, вона взагалі ні разу в житті ще не танцювала, та, мабуть, з полегші, що вийшла з–за столу, де її прострілювали хтиві погляди мужчин і ненависні — дам, дівчина стала невагомою, вона пливла у танці так, як цього хотів Антоніо. Їй було добре, легко, Льонця дивилася в темні очі коханого і тепер не боялася нічого; в залі танцювало багато пар, але їх було тільки двоє; насторожений вираз обличчя Антоніо лагіднішав, м’якнув, він прошепотів до неї:

— Я кохаю тебе, красуне…

У ту мить чиїсь руки роз’єднали їх — грубо, владно, і Льонця побачила перед собою три пари очей: бліді — Баронові, хижі — Янкові і холодні очі вбивці — Микольцьові.

— Як ти опинилася тут, сучко Абрекової? — вищирив прогнилі зуби Барон.

Янко схопив її за руку й шарпнув до себе.

— І ти відмовила мені — Бялоскурському? Микольцю, виведи її, справ їй весілля під ліхтарнею!

Пролунав ляскіт, музика стихла, лемент дам вдарився об стіни. Антоніо ляснув Янка в обличчя ще раз.

Микольцьо тягнув дівчину до дверей, скрутивши їй назад руки, вона опиралася й була німа, німфа з підсвічником хиталася в неї перед очима, Льонця мовчки благала в неї допомоги, та вона віддалялась, маліла; ще побачила Льонця: Антоніо схопив за груди Янка і враз зігнувся, мов зламаний — впав долілиць на підлогу.

— Ти перестарався, Янку, втікай! — прошепотів Кампіан до вбивці, який спокійно оглядав закривавленого ножа.

Брати Бялоскурські ґвалтували Льонцю в глухому темному дворі.

Вона приплелася додому вранці — побита, покусана, в роздертій чужій сукні, без заручинового персня.

— Чого ти дивишся на мене? — врешті прорвався в неї голос; вона кричала, надриваючись, щоб викинути з себе біль і жах, і втрату, і останній подих тієї Льонці, якої вже більше не буде. — Чого дивишся на мене, стара відьмо? — верещала до матері. — Ти ж навіщувала, ти! Тепер я шльондра… О, тепер я шльондра!

…До судової зали, де свідчила Льонця, брати Бялоскурські не з’явилися, їх заочно засудили на довічне ув’язнення. Єжи Мнішек зробив Високий Замок своєю літньою резиденцією. В день суду Бялоскурські спокійно пили вино на Краківському передмісті в корчмі «Брага».

А на другий день після суду, вдосвіта, над вікном Абрекової, де колись приклеювали єпископські послання із закликом складати пожертви на друкарню, появився листок зовсім іншого змісту:

Teraz piekna Loncio, stoisz pod parkanem,

I kto sie nie leni, bedzie twoim panem.[82]


І покотився згори весільний ридван.

Льонця не могла заснути. Вмовляла себе — не через спогади. Чей же ті згадки про старе, чотирирічної давності, давно вже не будять у ній ні туги, ні болю. Ще донедавна спинялася перед венеціанським левом і тоді з тихою усмішкою на один мент повертала собі Антоніо, а нині вже й образ його стерся в пам'яті — змішався з десятками інших облич, стрінутих тут же, під левом, — грубих, несміливих, п'яних, гарних… Більше Льонця не спиняється перед брамою венеціанських консулів, хіба що у справі, — не було й нема нічого, є тільки спаскуджений світ, до якого звикла, як звикають сміттярі до своєї брудної роботи.

І все–таки нині защеміло: «Цвіт, під яким кишать черви…» Ха! А це ж усюди, на всьому білому світі — так. Золоті шпилі костьолів, розцяцьковані склепіння, а поруч темні монастирські келії; величні башти замків, а внизу — темниці; на статуї правосуддя біля ратуші з одного боку — благородне обличчя Феміди, а з другого — жорстоке катівське; волання до чистоти душі й тіла з амвона вдень, а вночі попівські оргії з повіями… Отче Лятерна, ви святий, але ж за мною таки пришлете, адже сам Ісус не міг встояти перед Марією Магдалиною…

Відчула, що їй дошкуляє голод. Хтось уночі поїв її вином, а їсти — не їла. Підвелася з тапчана, підійшла до кухонної плити. Хоч би крихта де — все вишкріб Письо: він мовчки п'є, мовчки їсть, мовчки випрошує в дочки грошей, а щоб тебе… Льонця проковтнула проклін — нехай собі живе. І мама із своєю хіромантією — теж. З ними звично і навіть затишно, ніхто їй ні за що не докоряє, не неволить… Льонця рада б хоч раз побачити Гізю, але її нема. І добре, що нема… Бо поволокла б, поволокла б сестрицю на вулицю! Хай би втішилась хоч раз — іноді за вином, у міцних обіймах чоловіків Льонця бере для себе дрібку радості. Потім то все пропадає, але хоч мить, хоч мить… Добре, як добре, що Гізі нема…

Льонця пересувала горшки на плиті, сягнула рукою в челюсть печі, витягнула мідний дзбан — такого наче й не було в них дома, заглянула — гриби. Диви, розжилася стара Абрекова! Що ж, Льонця зварить грибів. Нахилила дзбан, щоб висипати сушню в миску, і враз осліпла.

Заторохтіло, забряжчало, з миски бухнуло червоне полум'я. Льонця жахнулася, вона нічого не могла зрозуміти, протерла очі — ні, не сниться. Золоті браслети, персні, хрестики, діадеми… Хатні сутінки розсунулися від блиску — звідки в старої таке багатство? Зачарована, приголомшена, здуріла, брала пальцями прикраси, придивлялася до чуда — одного, другого, третього… Притулила хрестик до грудей — поклала, приміряла дукати до шиї — теж відклала, натягала на пальці один за одним персні і зойкнула: такий самий — з великим каменем, обрамленим золотою короною, той самий заручний її перстень — тут, у цьому дзбані! Антоніо!.. Тривожні пальці розгорнули волосся, поцілунки обпекли її тіло…

Стягнула персні, а цей затиснула в долоні, й тоді дійшло до свідомості, що це хтось підкинув їм до хати скарб, щоб потім звинуватити в злодійстві і потягти на лаву… Та ні, такого не може бути, це Лисий Мацько переховує, він бере в заклад… Але як цей перстень тут узявся? Пам'ятає, якийсь Бялоскурський стягував їй з пальця. Продав?..

Похапливо складала золото в дзбан, трусилися руки, присипала коштовності опеньками, поставила дзбан, де стояв, а долоня не розтулялася, не могла розтулитися.

Боязко глянула у відчинене вікно: на вулиці стояв монах у чорному капелюсі й довгій до п'ят рясі.

— Чого тобі, святеннику? — вихилила голову.

— До патера йди… — монах не дивився їй у вічі. — До святої сповіді. Він чекає тебе в каплиці біля єзуїтського дому. Dominus vobiscum… — Чернець повернувся спиною до вікна, чекав.

— Бугаї Христові! — сплюнула Льонця. Розтулила долоню: так, це її перстень. Натягла на палець правої руки — замість шлюбного. Це моє. Тільки всього й залишилося мені… Хто його дошукається серед тієї золотої сарсами?

Льонця почала одягатися. До кімнати увійшла Абрекова.

— Хто то? — спитала шепотом, з тривогою.

— Отой? — показала Льонця на монаха. — Не бачите, слуга Божий.

— Не йди з ним, Льонцю, це сатана. Ти придивись: капелюх і ряса до п'ят…

— І добре, що сатана! — засміялася Льонця. — А ви, певне, хотіли, щоб за мною прийшов архангел Михаїл!.. Почекай, почекай, болотний чорте, вже йду.



Розділ п'ятий

ЧЕРЕЗ СЛАВУ Й БЕЗЧЕСТЯ


Року 1595–го…А єпископ Балабан насміхався над братчиками: «Хто м'я там судити має — шевці, кравці, кушнірі? Якийсь Рогатинець у них за патріарха, а Красовський за митрополита». Його ж, Юрія, самі братчики нібито за пристрастіє до хмільного зілля і до інших грішних прелестей у дзвіницю посадили. Не знаю нічого за перелюбство, вина ж пан Юрко не вживав, а що просидів добу у Корняктовій вежі й безмін штрафного воску на братський стіл поклав — то правда, всі про це знали на вулиці Руській.[83]

З манускрипту

Тиснуть, давлять на тіло й душу міцно кладені з дикого каменю стіни — чи то й дзвонареві так здається, коли виходить на останній поверх будити благовісти до виносу святих дарів? Та ні, музика дзвонів тоді руйнує вщент цей тісний склеп, тоді стелею дзвіниці стає небесна баня, а нині дзвони з прив'язаними до крис сердечками німо й тяжко визирають чорними копулами крізь чотири вікна у всі чотири сторони світу; чорно бовваніє Великий Кирило біля східного віконця, шнури закинуті на дубове перехрестя під склепінням; мовчать благовісти у вежі Корнякта, не вільно їм — Наливайко ходить Волинню.

Тихо на верхньому поверсі дзвіниці, мов у тюрмі. А таки ж тюрма: стілець у кутку, на ньому шмат хліба і кварта з водою, на долівці сидить Юрій Рогатинець, сеньйор братства, ув'язнений братчиками на добу й оштрафований безміном воску.

Сором уже пригас. Тільки пригас — він ніколи не перетліє на попілець, слід від нього відтиснеться на душі, мов друкарська фарба на папері; Юрій усе життя відчуватиме ці, тільки йому знайомі письмена, і вони пектимуть і перестерігатимуть його, і виховають у вдачі мужа щось нове, чого досі не було, а що — не може того знати нині Рогатинець.

А коли відійшов відчай — бо ж хотілося досягти з перехрестя шнур і задавити почуття стиду чорною темінню смерті, — думка почала вперто шукати причин, з яких виріс страх чи то байдужість: сеньйор братства Юрій Рогатинець, котрий примусив коритися суворій братській дисципліні всіх — від себе й до Антоха Блазія, сам не прийшов на сходку, яку скликав Красовський з приводу вельми важливого діла.

Хто ж я такий, що взяв на себе ношу гуртівника українських міщан, хто ж я такий, що став диктувати свою волю й уподобання тисячам людей, хто ж я такий, що посмів вимагати від поспільства чистоти помислів і вчинків, заборонив сумніватися, не випробувавши себе самого? Але хіба це можливо — перевірити себе наперед? Чим — коли і смерть здається якимсь неясним і зовсім не страшним маревом, інколи навіть заманливим пишним погребальним ритуалом, аж поки не стане вона перед тобою у всій своїй голій жорстокості й ти усвідомиш суть справжнього небуття? Чим — коли й тюрма виглядає здалеку обителлю спокою й відпочинку від мирської суєти, а тієї безвиході не спроможний уявити собі доти, доки темінь не засліпить очі, сморід не заб'є дихання, а простір обмежиться трьома кроками вздовж і двома завширшки? Чим — коли й кохання здається раєм, аж поки справжній біль не вселиться в кожну клітину мозку, серця, пальців, уст, і ти замість блаженства в жадану мить солодкої близькості передчуваєш наближення неминучої втрати? Чим — коли, проповідуючи високу ідею, не знаєш ще своєї власної марноти і, завдаючи собі на плечі все більше й більше вантажу, не можеш знати, яка крихта ваги придавить тебе до землі? Як можна наперед збагнути себе самого, правоту своїх вчинків, коли, осуджуючи противника, не завжди впевнений єси, що правда не за ним?

Сумніви увірвалися ордою в душу Рогатинця, в сумнівах шукає він виправдання для свого вчинку, в сумнівах хоче визначити самого себе — ким він був, ким став, ким повинен бути далі. Не марнославство мучить його — Юрій завтра прийде перед очі товариства і скаже все, що передумав, і прощення проситиме за зраду; він готовий стати найпростішим братчиком, але йому необхідно нині переконатися в доцільності розпочатого ним чину. А що, коли мають рацію єпископи, які прагнуть єдності, а не розколу костьолу й церкви? А що, коли правда за Вишенським, який закликає не до боротьби, а до самовдосконалення? А що, коли Наливайко — не захисник, а кровопролитник, який вицідить кров з народу, а нової ніде буде взяти?

Хто правий серед нас: просвітитель, войовник, анахорет чи примиренець? Ми не знаємо, бо переломлюється епоха і вона сама шукає поміж людьми речників, пробує, вивіряє, знаходить, відкидає, ми — породження її. Бо ж якби не боротьба церков, якби люди у всьому світі не забажали нині конче визнати свою родову приналежність, хіба не робив би я досі сідла, хіба Вишенський не жирував би при дворі Острозького, Балабан супокійно правив би в якійсь церковці, а Наливайко тримав би в руках замість шаблі чепіги.

Мов яблуко на гілці, визріває новий час. Люди відчувають його народження, будяться, шукають, метушаться, а десь у надрах народу виповнюється нашими здобутками і гартується нашими втратами чийсь розум, мусить так бути, і колись, освітлений променем нового часу, підніметься сей муж і вчинить непомильне й велике. Хто це буде і чи народився вже? Чий досвід прийме, чию дещицю праці візьме, що відкине й осудить? І звідки прийде він: з крилосу, з братства, з келії, з Січі, з багацького будинку чи з вертепу?

Де мудрий книжник, де дослідник віку цього?

А як повинен жити я, щоб і в мене було взято мою лепту для справедливого діла?

…Лист з печаттю й підписом берестейського єпископа Іпатія Потія дрібно тремтів у руці Гедеона Балабана — львівський владика вперше злякався.

Досі не боявся нікого. Царгородський патріарх Єремія погрожував йому позбавленням сану, київський митрополит Михайло Рогоза оголосив анафему за окрутництво в тяжбі з Успенським братством, а Балабан далі правив своєю єпархією і раз у тиждень писав вірнопіддане послання архієпископу Соліковському, який, зрештою, не вимагав від нього плати совістю за єпископський жезл.

Були, щоправда, хвилини, коли Балабан ждав не пастирського наказу покинути резиденцію на святоюрській горі, а розлючених прихожан, які за останні сім років тричі вирушали, озброєні палицями й камінням з міста і з погрозливими криками переходили мостом через Полтву. Рятував Господь: на початку Сокільницької дороги ціпаки розганяли натовп, але й за це ні бургомістр, ні архієпископ не вимагали в Балабана плати. А втім, намовляв його один пройдисвіт, щоб поклонився Соліковському, — не пішов, чекав запросин. І готовий був зробити все, що вимагатимуть від нього, аби лише вивільнитися від братського зверхництва. Та архієпископ запросин не присилав.

Перший раз виступили братчики Успенської й Онуфріївської церков — мстили за печатника–умільця Івана Друкаревича, якого Балабан посадив у яму при церкві Юра і вимагав від нього сплатити борги батька службою в тільки що заснованій крилоській друкарні. Хтозна, може б, Іван і погодився, яка ж бо різниця, з якої друкарні виходитимуть у світ книги — братської чи єпископської, та на третій день ув'язнення сухотний Друкаревич віддав Богові душу.

Другого разу ціпаки врятували Балабана від роз'юшених галицьких передміщан. Слуги єпископа спіймали ввечері священика Благовіщенської церкви Іоанна, який погодився стати дидаскалом братської школи, і прив'язали до церковних воріт. Нещасного Іоанна, непритомного від страху й мук, побачили вдосвіта парафіяни, які прийшли до утрені.

Втретє вирушила з Краківського передмістя процесія монахів. Це було два роки тому. Саме тоді успенські братчики перенесли друкарню з шкільного будинку до Онуфріївського монастиря. Балабан із стома слугами напав уночі на друкарню, верстат було поламано, а монаха–друкаря Мину єпископ наказав прив'язати до воза й відправити до Крилоса, що біля Галича. Монахів ціпаки не розганяли — заступили їм дорогу.

«Ти убійця й ненависник добра, — писав до Балабана патріарх Єремія. — Ти чиниш не як єпископ, а як ворог Божий. Ми тебе відлучимо від церкви».

Гедеон не боявся. На кожній відправі виголошував братству анафему.

Кликали єпископа на суд братчики. Він сказав на те погордливо: «Хто мене там судити буде — шевці, кравці, ковалі, чорна чернь?»

Київський митрополит викликав Балабана на собор у Берестя. Єпископ власноручно побив посланця і на собор не прибув.

Соліковський щодня приглядався до ляльки–Балабана і не посмикував за шнурок. Усе йшло якнайкраще, не треба поспішати; жвавішими були ляльки двох інших православних владик — Терлецького і Потія. А зовсім недавно архієпископові довелося робити ще одне опудало — такого собі сутулого парубійка з ніздрюватим обличчям і прогнилими зубами. Він зсукав його з кінської шерсті.

…Антох Блазій тихо вислизнув з друкарні, залишивши там розгублених складальника, прасаря, Юрія Рогатинця, і швиденько почимчикував провулком попри королівський арсенал. Дивився в небо і бачив слід ангела — бліду, гейби димок, смужку, що поволі розпливалася в паркому повітрі. Антох завернув до архієпископського палацу, глянув на вікна і уздрів: голуб злетів з карниза, стрімко піднявся в небо, він був тепер подібний до Святого Духа, якого малюють на церковних склепіннях; голуб потріпотів у висоті — благословив богоугодне місце, а потім полетів у напрямі Юрського собору. Антох пішов услід за ним.

«Вимаже мене із списків… Мене — першого фундатора братства? А то яким правом? І чому ти, чому саме ти, а не хтось інший, взяв у братстві верх? Чому не я? Не така сама голова, не такі руки, не така кров тече в моїх жилах? Хто ти єси, що на самого єпископа замахнувся? На православного єпископа, Господи мій! А мене до злодіїв прирівняв… Сам злочинець — церкву нашу русинську руйнуєш! Ісусе Христе! — зойкнув Блазій, усвідомивши в цю мить, що не за гроші болить його душа, а за віру. — Діво Маріє, — розпалював він себе, — та ж за неї, віру Христову, святі мученики гинули на шибеницях і в темницях… Апостоле Павле, тебе ж повісили вверх ногами і ти не розкаявся, не відступив, а я, мізерний хрущ, пішов за боговідступниками, за антихристами!»

Антох аж підбігав, так хотілося чимшвидше допасти до руки владики і стати першим слугою й захисником православного єпископа.

«Мене злодієм назвав! То я стану ним, та не для своєї користі — для блага святої церкви!» — зблиснула враз у голові Блазія спасенна думка, і він таки побіг, обливаючись потом.

Єпископ з недовірою й тінню гидливості в очах приглядався до парубійка, якого тільки що бачив у товаристві Рогатинця.

— Ваше священство, — припав Антох мокрими губами до руки Балабана, — дозвольте служити вам вірою і правдою…

— Чому це чиниш? — висмикнув руку Балабан.

— Єретицьке то зборище, душу свою погублю!

— Праведна думка осінила тебе, мій сину, але звідки я можу знати, що не зрадиш так само й мене?

— Я доведу… Господь підказав мені, коли я біг до вас, зляканий безоднею свого гріха. Ключ від скарбниці вам передам…

— Сатана… — аж затрусився єпископ. — І ти смієш мені говорити про таку послугу? Та як ти зважився хоча б помислити, що я візьму його з твоїх рук?!

— А я на тацю… на тацю церковному служці покладу… — опустив очі Блазій. — За четвертину, ваше священство, жити якось треба…

— Диявол! — просичав Балабан. — Іди пріч, не оскверняй мого порога! На тацю він…

— Саме так, владико, на тацю…

— Тьфу на вас, смердяї! Та у вас не гріх і красти…

— Я це саме подумав, коли біг сюди.

— Ну йди вже, йди… Тільки затям — за восьмину.

З відчуттям полегші, ніби висповідався і запричащався, вертався Антох з Юрської гори.

«Миколаю–угоднику, а я помислював чортові запродати душу… Рівноапостольські Космо й Дем'яне, а я подумував про католицтво!.. Віру славну православну зрадити…» Блазій хрестився і проказував уголос «Отче наш». Церкві русинській буде служити Антох, чуєш, поганий Рогатинцю? А вас з торбами, з торбами на Клепарів, голодранці!

Того дня Блазій зробив відчайдушний крок: він вирішив зайти до пивниці Корнякта. Давно марив: колись таки переступить той заповітний поріг, за яким бенкетує вищий світ, і хоч погляне і розповість потім комусь, у розповідях додумає, примножить свою втіху, але ні разу не міг зважитися й підступити близько до пишної брами, над порталом якої розкошували каріатиди. Йдучи з Ринку на Руську, він обгинав ратушу, щоб хоча б трошки наблизитись до заказаного місця, і з душевною скрухою тюпав до Лисого Мацька. Нині ж, пройнятий почуттям гідності й самоповаги, — адже служить не простакові Рогатинцеві, а самому владиці, — рішуче попрямував до брами Корняктового палацу.

Біля самого порога стало до млості страшно: з–під балкона дивилися на нього, насмішливо й глузливо, каріатиди, і стерпнула спина в Антоха — а що, коли у сутінних кутах подвір'я стоять слуги, які виштовхають його на вулицю, ще й поб'ють?

Йому тепер згадалося, з якою впевненістю й незалежністю він заходив до «Браги» або ж до корчми Лисого Мацька; Антох у цю мить пожалів, що зважився на такий нерозсудливий крок, — кожен знай своє місце під небом, — але переміг хвилевий страх і зневіру, як не нині, то вже ніколи не переступить самого себе, і життя його залишиться таким, як було… Ну, ще один крок, ще, ще, Блазію, і ти вже не будеш більше Блазієм, а кимось зовсім іншим, переможи себе, не прій, напусти гідності на своє обличчя!

Наліво — сходи вниз, це ж до того підвалу, до тієї обітованої пивниці, ось зійди чотирма східками, діткнися до дверей, натисни злегка. О Царице Небесна, двері немовби самі відчинилися нарозтвір, не рипнувши навіть, і вже Антох стоїть у підвальному залі на викладеній різнокольоровими плитками долівці. Вікон у пив'ярні немає, а ясно, мов надворі, сотні свічок горять у химерних канделябрах і павуках, стіни завішані шпалерами, на яких виткані дивовижні звірі, дубові столи вишикувалися один за одним у глибину залу, біля столів стільці, за столами — панове. Які ж пишні, в атласах і кармазинах панове, обличчя в них спокійні й безпечні — хто це: купці, посли, лавники, райці, а може, серед них сидить сам бургомістр, сам староста, сам архієпископ?

Антох уже й не витирав спітнілого обличчя, тільки для чогось то розстібав, то застібав сіренького каптана; на нього, слава Богу, ніхто не звертав уваги, він обережно повернув голову вправо і трохи заспокоївся, побачивши шинквас, за яким стояла пишна молодиця в чепчику й запитливо поглядала на дивного клієнта.

Антоха зрушило з місця, він підійшов до ляди; хтось казав йому, що посполитим не дозволено тут сідати за стіл, а навстоячки дають випити. Тільки ж дорожнеча яка… Але Антох мав гроші — процент за продані книги, йому нині не було їх шкода, а хоч би й пошкодував, то відступати було нікуди. Блазій поклонився молодиці в чепчику й мовчав, а вона щораз суворіше дивилася на нього. Антох уже готовий був утікати, він навіть подумав у цю мить, що якби йому вдалося вийти звідси цілим, то зайшов би до Лисого Мацька і напився б до чортиків і ніколи сюди більше не заглянув би. Та було пізно: він згадав — на своє лихо чи на щастя — чорта, і ось з–за колони, що посередині зали підпирала стелю, вийшов пан у високих довгих штанях і високому капелюсі.

— О, поклін вам, пане Блазій! — вигукнув пан, і Антох упізнав чорта. І хоч зустріч з ним була такою недоречною після споглядання ангела небесного, все–таки увійшла в його душу полегша, мов прохолодний легіт у спеку. Хоч воно й нечиста сила, але таки сила — не посміє тепер шинкарка вигнати його. — Сідайте біля мене, ось тут, — запросив чорт. — Ви, наскільки пам'ятаю, полюбляєте іспанський алікант… Пані Марисю, принесіть нам сулію аліканту!

Блазій балушив очі на чорта: той сам із зизуватими очима, гачкуватим носом і гострою рудою борідкою. Антох крадькома позирав на його ноги, але штани прикривали їх аж до долівки; чорт помітив погляд Блазія, посміхнувся і, наливаючи в пугарі вина, спитав:

— Ну, то як удався візит до його священства Балабана?

— О Господи… — склав три пальці Антох, щоб перехреститися, та вмить зміркував, що як чорт щезне, то його, Блазія, виженуть з–за стола, він опустив руку й мовив з гідністю: — Ангел Божий показав мені туди дорогу, пане Антипе.

— Чи ж я не говорив вам колись, що все суще на світі — чисте й нечисте, святе і грішне — існує з повеління Бога? Випийте…

Антох завагався, треба ж берегтися, щоб не пропити чортові душу, але згадав, що має гроші, він сам за себе розплатиться, і вихилив пугар. Божественний напиток розлився по всьому тілу, дійшов до голови, до ніг, до кінчиків пальців; Антох почав сміливішати, випив ще, відсунув пугар і, реготнувши, плеснув чорта долонею по плечу.

— А щоб тебе чорт побрав!

Йому стало добре, цей дідько навіть досить милий, і що він може Антохові вдіяти, коли у нього свята служба у глави православної єпархії! Антипко криво посміхнувся одним кутиком рота.

— Тебе побере, це вже видно, — сказав, помітивши, що в Антоха чорніє вже другий зуб. — Тільки ти не квапся покидати Рогатинця, маєш час…

— Ге, ти багато знаєш, але не все. Я… Ану наливай, чорте, коли вже запросив мене за стіл. О–о, досить. Ххе–е, благодать! Я того Рогатинця… Нічого не маю проти нього, він теж так, як і я, за віру православну, але пихи його не можу перенести. На самого єпископа підняв руку, то як це так: за віру православну і — проти православного єпископа? Га? То я ключ від скарбниці, чуєш, братський ключ передам його священству, а він має кого послати, щоб скарб той, з єпископської пастви зібраний, святій церкві віддати…

— О, це цікаво, — примружився чорт. — Але ти все одно не квапся і з цим, Антоху… — Він кивнув Блазієві, щоб той нахилився, і щось прошепотів йому до вуха.

Блазій довго дивився на чорта каламутними очима, ніби не розумів, що той йому сказав, потім стенув плечима.

— Папу щоб визнав? А яке діло чортам до Папи і взагалі до церкви?

— Який ти дурний… Де нема ксьондзів, попів, там і чортів не буває. У світі, Антоху, все створено за образом і подобієм Господнім. Король подібний до Бога, ти ж на болотного чорта схожий. Бог створив пекло, щоб людей карати, а королі — тюрми. Хіба львівський кат не служить старості, хіба староста може без нього обійтися? Ну, а що не сидить з ним за одним столом, то й ми не сидимо з папою, навіть з архієпископом — ні.

— Та воно ніби так, — намагався второпати чортову мову Блазій. — Але чому ти тоді не за патріарха?

— Таж вони туркам служать або ж Москві. А ми в Речі Посполитій живемо. І твій Балабан — теж. А Польща — під папським зверхництвом. Тож мусять і Балабан, і всі православні єпископи зрозуміти, що не турецький і не московський хліб вони їдять! — уже сердився чорт. — А ти чиє вино п'єш?

— Та й то правда… А таки правда! — уже тверезів Антох. — Але ж, братку, це віру треба зрадити…

— Віру? — засміявся чорт. — А що таке віра? її ж люди видумують. А ти, Антоху, хіба не людина? Чому хтось, а не ти сам, має керувати твоєю совістю? Чому Рогатинець проповідує свої думки, а ти не можеш? Адже думаєш інакше, ніж він, я бачу. Ти ж не черв, най тебе Бог візьме, пане Блазію, а людина!

— Та я весь час так думав! — вдарив себе у груди Блазій. — Але мені, темному, втовкмачувати інше — на мою муку, на приниження, щоб я слугою був. А я хочу бути паном. Чуєш, чорте, — паном!

— Чую, як же ні… А більше не пий, Антоху, ти вже готовий. Запам'ятай лише: день у день втовкмачуй Балабанові, хай знає, чого жадає простий люд. Ти ж поки що простий. Почекай… Віднині маєш право щодня сідати за цей столик — тобі завжди сюди подадуть шматок хліба, рибу і кухоль пива.

Перед вечором чорт вивів Антоха з пивниці, взяв під пахву і поніс його тим самим провулком, яким він сьогодні йшов услід за голубом. Кинув у кущі біля королівського арсеналу, витер об штани руки і провалився під землю.

На другий день Соліковський сукав із кінської шерсті ляльку Антоха Блазія.

…Лист від Іпатія Потія дрібно тремтів у руці єпископа Балабана, він ще і ще раз перечитував його і не міг йняти віри, що на нього, династичного владику, так підступно наставили капкан берестейський єпископ Потій і луцький єпископ, ненажера й розпусник, Кирило Терлецький.

Та хіба ж не вони, такі вже затяті руснаки, такі вже гарячі православні, а найпаче митрополит Рогоза, картали його і від церкви відлучали за війну з братством? А самі потаємно, щоб місця добрі захопити, погодились на унію з костьолом, і тепер вони із Соліковським купно самі з братством розправляться, а йому, Балабанові, замість білого митрополичого клобука приход Миколаївської церкви віддадуть… Бо не слухав Блазія. Боже, звідки він міг знати, що устами цієї мерзоти говорить сам Соліковський? А скільки разів хотілося Балабанові, сполоханому роз'юшеною паствою, побігти до архієпископа і на колінах просити, щоб визволив із патріаршої неволі. Але ж бо ні — що скажуть православні єпископи й митрополити? Лисиці… Вовки!

«Повідомляю сим, — Балабан ще раз перечитував Потієве послання, — що я і луцький владика Кирило Терлецький, порозумівшись з митрополитом Михайлом Рогозою, помислили вчинити богоугодне діло — звільнитися від пут патріархів, які запродали себе невірним і рачать нашу нещасну, сліпу церкву, що синагозі уподібнилась, віддати в наругу московському цареві, і осінити римським апостольським хрестом усю неукую Русь, ту плюгаву обору, що народом українським себе називає. Ти ж, Гедеоне, благородну рать розпочав проти бидла і глупих простаків, і коли ми тебе усовіщали, то з тим токмо наміром, аби ти зрозумів, що тільки в спілці з римською церквою можеш їх перемогти. Ти цього не хотів зрозуміти і тому не можеш стати першим між нами. Та коли не хочеш бути останнім, приїжджай у Берестя. Як ми повернемось з Рима поблагословлені папою, то приймемо тебе і ти підпишеш акт унії».

Коли вони встигли змовитися за його спиною? Рогоза — цей ревнитель православія, який каплицю Трьох святителів братчикам освячував, а Балабана віддавав анафемі! Але чи ж то за його спиною? Хіба отой гнилозубий Блазій не нашіптував йому день–денно, щоб піти на поклон до Соліковського і подякувати йому за те, що посилає ціпаків проти походів черні на Юрську гору? Що тепер діяти, в який бік кинутися? До Соліковського — пізно. Поїхати нині ж у Берестя і стати четвертим у сонмі відступників? Четвертим — йому, єпископові, якому снився митрополичий престол? А що, коли примиритися з братством і зажити слави захисника православія перед уніатами?

У двері єпископського покою хтось постукав. Гедеон склав листа і ждав. До покою увійшов диякон Юрської церкви.

— Владико, — мовив диякон, подаючи єпископові великий ключ, — якийсь парафіянин поклав служці на тацю і просив передати особисто вам.

Балабан кинувся до диякона, вхопив ключа.

— Умгу… Іди. Або ні, почекай… — Він сів за стіл, взяв аркуш паперу і довго писав. Потім засвітив свічку, дістав з шухляди сургуча, накапав на сувій і відтиснув печатку. — А тепер, у цю ж хвилину, — подав сувій і ключ дияконові, — йди до братського дому на Руській і віддай сеньйору братства Юрієві Рогатинцеві.

…Випав сніг на Михайла — святий архістратиг приїхав на білому коні. Якраз у той день з далекого студеного краю повернулися віце–сеньйор Іван Красовський і скарбник Хома Бабич на критих шкіряною будою санях і, вихудлі, зморені, ледве позаносили до братського будинку дари московського царя: п'ять сороків соболів, п'ять сороків куниць, ікону Ісуса шириною в півтора ліктя, а висотою у два, ікону владичиці з младенцем і золота чистого для прикрашення чесних ікон цілий фунт — щоб величнішою була Успенська церква, ніж римські костьоли, які своїми світлими прикрасами, благоліпієм, органами православних християн до себе притягають.

Велика була радість на братській сходці: постановили збудувати ще не бачену у Львові за красою і величчю православну українську святиню, фортецю віри й науки і запросили для звершення цього діла італійського зодчого Павла Римлянина, який прославився будівництвом Чорної кам'яниці Лоренцовича, а ще більше — готичної синагоги, фундованої сеньйором єврейської гміни Нахманом Ізаковичем.

Скарбником братства, з причини хворості старого Бабича, вибрали в лічбі спритного поборця пожертв на братські потреби Антоха Блазія, він–бо ревно покаявся, що трутного зілля більш не вживатиме і братству хоче вірно служити.

Соболів продали за дев'ятсот п'ятдесят золотих, куниць — за шістсот, а ще від молдавського господаря Єремії Могили цілу тисячу отримали, то як тільки потепліло, сповістив дзвін Кирило на Корняктівській вежі про закладення каменя під Успенську церкву.

У той же самий день на архієпископській відправі в катедрі промовляв з амвону Соліковський.

З вигляду він був спокійний, не піднімав уверх рук, запрошуючи Господа в свідки чи на допомогу, тільки пальці до білоти в нігтях стискали поруччя амвону, він не закликав нікого, не вмовляв і не чекав підтримки — архієпископ доводив до пастви своє рішення так, як повідомляє регіментар військо про початок війни.

— Переможець, який не знищив вільних установ завойованого краю, мусить чекати загибелі. Втрачена воля, коли вона ще живе в умах підданих, стає хоругвою ребелій. Чого ми дочекалися: козацькі ребелізанти під проводом якогось Наливайка сваволять на Волині й доти сваволитимуть — як не ці, то інші, — доки підкорений народ держатиметься своєї віри. А в нас під боком закладають схизмати свою синагогу. І ми, безпечні й сліпі, спокійно споглядаємо, як множиться гніздо гадюче! Колонії свої треба вводити на підкорений терен, і я роблю це на власну руку, бо не послухали моїх просьб ні гетьман, ні король. Я закликаю вас, правовірні католики, вийти у великодню п'ятницю на інавгурацію[84] ордену товаришів Ісуса — єдиних Божих сподвижників, які мають силу оновити нашу приспану віру, нашу снагу і здольність до боротьби із схизматами. Не бійтесь бути жорстокими, вірний син ойчизни має право йти проти законів милосердя, і всі його вчинки вважатимуться чесними й похвали гідними. А коли хто знайдеться серед вас, відданий Ісусовому серцю, і прийме у свій дім хоча б одного єзуїта, тому прощені будуть усі гріхи.

У великодню п'ятницю біля катедри зібрався натовп — найпобожніші католики, а особливо жінки, пропихалися наперед, щоб зблизька побачити рицарів Ісуса, вістка про яких розкотилася по всьому світу — від Іспанії до Хін, а до Львова входять уперше, щоб захистити святий костьол від схизматів.

Вони увійшли через Краківську браму, наче справжні пілігрими з далеких світів. Попереду крокував молодий суперіор[85] майбутнього єзуїтського дому патер Лятерна — в чорному капелюсі з широкими загнутими крисами; на поштивій віддалі від нього — три коад'ютори[86] в рогатих беретках, їхні смиренні очі дивилися повз людські обличчя, зосереджені в спогляданні святої мети, яку бачить єзуїт кожної миті, тим паче на людях. За ними йшов осел — символ Христового тріумфу; за ослом петляв, наче спутаний, монах у чорному катівському каптурі з прорізами для очей і рота, він ніс у руках хрест, а в кінці — кількоро монахів, простоволосих, з палицями й ґудзуватими шнурами в руках.

Процесія зупинилася напроти катедри, єзуїти помолились і пішли вбік Галицької брами: неподалік неї стояла непоказна каплиця, в якій досі молилися тільки жебраки.

Убогий вигляд рицарів Ісуса і те, що вони не заходять до величного й розкішного костьолу, а йдуть приймати благословення в Жебрацькій каплиці, їхня відреченість від мирських суєт, зворушили юрбу, жінки побігли слідом за процесією і вклякли на мокру землю, не оголюючи колін, а за ними й деякі чоловіки.

Юрій Рогатинець стояв посеред вулиці, мов загублений, діймало його тремке відчуття тривоги. Зловістям віяло від цієї чорної процесії, а ще на дні серця лежав терпкий осадок після вчорашньої розмови з Ґретою. Він пробував примиритися з нею.

«Ми бідні з тобою, Ґрето, ми однакові, чому нас має різнити віра. Ти зрозумій: багаті, поляки то чи русини, мають іншого Бога, ніж ми».

«Неправда, — відказала якось кволо й невпевнено, — ми з панею Доротою Лоренцовичевою одному Богові молимося…»

«Що у вас спільного може бути з панею Доротою? Єзуїтство тим і страшне, що воно прибирає машкару скромності й ловить душі бідних простаків. Ґрето, тебе обплутують, і мені тебе жаль. Зійдімось знову, забудемо ту суперечку…»

«Пані Дорота все знає… — сказала Ґрета, зречено глянувши на нього. — Завтра, Юрку, я тобі все скажу».

Рогатинець перебирав поглядом голови жінок, які стояли на колінах, і легшало в нього на душі: Ґрети між ними не було.

Коли поріділо біля катедри, Шимон Шимонович уздрів Рогатинця, підійшов до нього.

— Ви знаєте, пане Юрію, я ще не бачив, щоб так багато ослів віддавали честь одному, — засміявся Шимонович.

— Не до сміху, пане поете. Ви — поляк, вам не страшно. А на наш русинський край іде чума.

— Львів усе одно залишиться русинським містом, ніхто не в силі цього перемінити, пане Рогатинцю, запам'ятайте. Мій народ колись це зрозуміє. А втім, розуміє й нині — я також з народу. Тільки не замикайтеся від світу на своїй тісній Руській вулиці. З вашої школи молодь повинна глянути колись на великий світ, далеко ширший, ніж Україна. Не дайте занидіти їй у притворі з Часословцем і Октоїхом. Латина — не тільки словоблудіє, як мовлять ваші проповідники, а й вікно в науку.

Рогатинець не відповів: з боку Жебрацької каплиці донісся лемент жінок, і вони, кожен окремо, поквапилися туди.

На паперті каплиці перед архієпископом Соліковським стояли на колінах суперіор і коад'ютори, монах у каптурі тримав піднятий у руці хрест, а простоволосі монахи, оголені до пояса, мовчки били один одного палицями, шмагали ґудзуватими шнурами, осел кричав, ніби виригував із себе монаший біль: криваві басамани вкрили спини покутників; жінки вголос ридали, піддаючись екстазові, деякі пані зривали з вух сережки, знімали з ший кольє і кидали на паперть, а коли бичування закінчилось, до Соліковського підбігли дві жінки і, падаючи перед ним на коліна, закричали:

— О Єзу, о Єзу! Ми приймаємо їх, святих мучеників, захисників наших!

Рогатинець пропхався вперед і застогнав: він упізнав дочку покійного аптекаря Лоренцовича Дороту і свою мал–жону Ґрету.

Мов ошпарений, біг додому на Руську. Невідома досі сила страху гнала його, він ще не знав, що буде робити, в кого питати поради, але чув: за ним валить брудна хвиля потопу, яка заллє нині все місто. Лише кілька бузувірів удерлося до Львова, і їм викрикує дику осанну юрба, і в тій юрбі — його Ґрета. А що буде завтра, потім — всі одуріють, скоряться, озвіріють і зітруть усе те, що збудував він з братчиками на землі і в душах. І ніхто не допоможе — далеко православний світ.

Він похапцем зібрав свої речі у мішок, побачив на підвіконні оздоблене візерунками сідло і сагайдак, вишитий золотом, узяв їх і, не замикаючи дверей, пішов до братського будинку на Руську.

Біля дверей стояв диякон Юрської церкви. Він подав Рогатинцеві сувій, запечатаний сургучем, і ключ. Юрій сполотнів: він упізнав ключ від братської скарбниці.

Сидів у братській ізбі за столом, застеленим білою скатертиною, на столі хрест, підсвічники і братська скринька, — що це, Красовський, не дочекавшись його, скликає сходку? Екстраординарну? Протиєзуїтську? Юрій перечитував Балабанового листа, і все інше, крім тої пропасті, яку мережкою заступили єпископські рядки, здавалося марним, смішним, непотрібним. Яка сходка, кого вона врятує? Усе, що виростало роками, упало за один день, вони — мов діти, які будують з піску фортецю, а ту іграшкову твердиню за одну мить розвалює ногою дужий гевал або ж розмиває злива. Жменька білоголових дітей під високою стіною тюрми…

Одного не міг зрозуміти — чому Балабан? Чому ворог ворога сповістив про небезпеку?

Двері до ізби рвучко відчинилися, чорнобородий Іван Красовський зупинився біля стола, видихнув:

— Нас б'ють, але й правда наша! Послання від Вишенського прийшло!

Красовський здивувався: чому Рогатинець не схопився, ні слова не сказав? Адже це його замисел — написати листа до патріарха Єремії з просьбою, щоб той розшукав через своїх посланців Івана Вишенського на Афоні й передав йому ревну просьбу братчиків: хай приїде мніх Іван до Львова і проповідує в Успенській церкві.

— Ти слухай, слухай, Юрку! — Красовський розгорнув дрібносписаний лист паперу: «Посланіє до всіх обще в лядськой землі жив'ящих». — «О люта страно грішна, плем'я злоє, синове беззаконія! Од глави і ног остругали єсьте, осмраділи єсьте гноєм, несть місця цілого од гріховного недуга: все струп, все рана, все пухлина, все неправда, все лукавство, все лжа…»

— Це правда, свята правда… — не підводячи голови, мовив Рогатинець. — Тільки то дуже легко глаголати пророчі слова з теплої келії після порції бобу чи квасолі…

— Я тебе не розумію, Юрку, — розвів руки Красовський. — Ти ж сам говорив: кого ми протиставимо Скарзі, Соліковському? І вже маємо — Вишенського. Уїдливого, лютого, праведного. Адже ми беззубі: нас лихословлять, а ми благословляємо, нас переслідують — ми терпимо, нас лають — ми молимося, ми стали як сміття для світу, як ті покидьки!

— О, так!..

— Тому скличемо сходку сьогодні по великому ділу всього нашого народу: постановимо надрукувати посланіє Вишенського во мнозіх екземплярах, а королеві супліку складемо. Скажемо: немає в нас уже більше терпіння. У мурах Львова чотири народи живуть. Вірмени свій уряд мають, жидове — теж, тільки старожитній натуральний народ русинський — ніби в єгипетській неволі. Дзвони сказали нині сплутати, щоб ми ними не кликали Наливайка… — Красовський зблиснув очима й ударив кулаком по столі. — Але ж урветься терпець, і ми самі до нього підемо!

— Не підемо, — підвів очі Рогатинець. — Ніхто не піде із своїх домівок, від дітей своїх, від церков, від ринкового смороду. Від голови до ніг острупіли єсьмо… Не треба сходки. На, читай…

Рогатинець подав Красовському Балабанового листа і ключ від скарбниці. Іван пробіг очима листа і зажмурився.

— Сходку! Доконче нині сходку! Я посилаю дзвонаря із знаменням до всіх братчиків.

Не відказавши й слова, Юрій пішов з ізби. Пішов до Блазія. Не знав, що скаже йому, можливо, й нічого не скаже, навіть не плюне в його пику. Але побачити мусить.

Юрій зупинився перед халупою під міським валом неподалік зброярні. Потермосив дверима, ніхто не озвався, і закляв Рогатинець:

— Нехай пусткою стане мешкання твоє і нехай пожильця в нім не буде…

Він подався до Лисого Мацька, той може знати, де Антох.

— Дай, Мацьку, вина, — сказав, важко сідаючи на лаву.

— А то що в лісі здохло? — аж сплеснув у долоні Мацько. — Пан Рогатинець просить вина?

— Ісус Христос теж причащався. Налий, Мацьку…

Корчмар заметушився, гукнув синка, за ляду вийшов учень братської школи — Роман Патерностер і знітився: як це він буде подавати вино панові провізору?

— Не неволь дитину до тієї роботи, Мацьку, — помітив Рогатинець хлопцеве збентеження. — Досить, що ти вже…

Мацько запобігливо дивився на Юрія — Роман безкоштовно вчиться в братській школі; батько не хоче, щоб він лихварив чи торгував вином у корчмі, він мусить піти далі, чей же вчаться і прості в чужих краях, хіба доктор Гануш багатий був, а вивчився в Італії, видно, пан Рогатинець хоче допомогти, коли так каже…

— То візьміть його зовсім до себе, в бурсу, — перехилив голову Мацько, ніби вудочку закинув: а може, клюне.

— Ковтай, Мацьку, та не вдавися. Досить, що вчиться задаром… Ну, за твоє здоров'я… Слухай, Патерностере, Блазій пропав, зникла погань. Ти не знаєш часом, чиї він тепер стіни обтирає?

Мацько дивився на похмурого сеньйора й перебирав у думці всі можливі причини зникнення Блазія і прикидав усі свої втрати, які можуть статися, коли Блазій не знайдеться. Він натужно думав і враз ляснув себе долонею по чолі.

— Таж Антох у Корнякта п'є! Він до мене вже не заходить, а там сидить щодня.

— І ти цього досі мені не сказав?

— А чому я вам мав казати? Це ж я втратив клієнта, а не ви.

— Втратив і я… А віддавна він туди учащає?

— О, вже кілька років.

— Якби–то ми були знали…

Мацько заглядав у очі Рагатинцеві — хотів уздріти в них, що втратить він, Патерностер, від братської неласки до Блазія: чи далі продаватиме книги, чи буде Роман вчитися в братській школі задарма, та нічого не міг відчитати з потемнілого обличчя пана Юрія.

Рогатинець залишив вино недопитим, вийшов з корчми. Довго стояв на розі вулиць Руської і Шкотської. Уже не страх, а байдужа безнадія огорнула його. Все, що задумав колись, було облудою. Власть імущі дотепер тільки приглядались до братчиків, а нині побачили ту дрібку їхньої сили, оцінили її, прикинули, якою може стати потім, і — зітруть. Той обузувірений натовп з–під Жебрацької каплиці як не нині, то завтра, розвалить їх дім, книги спалить, друкарню потрощить, підмурівок нової церкви осквернить, а захисту ні в кого шукати, пастирів нема, братчиків жменька… Десь там, на просторі, гуляє Наливайко з козаками, а що вони, міщани, можуть вдіяти під цими мурами, безоружні. Піти до Наливайка?.. Але ж не кличе, не знайшовся іще муж, який наважився б підняти народ… Мніху Іване з Вишні, ти закликаєш очиститися від струпів, а очищених теж так само душать кліщами за горло.

Рогатинець глянув на ріг будинку, на якому вряди–годи хтось вивішував листок, навіть купці вихваляли свій товар над вікном Абрекової, і побачив приклеєний папір, на якому великими літерами було написано: «Bij Naliwajkow! Bij schyzmatow!»[87]

— Оце і все, — прошепотів. — Сходка… Яка вже там сходка?

Почуття нестерпної самотності окутало його всього: усе, що мав, чим жив донині, утратив за один день — для чого тепер жити? Він схилився головою до муру і тоді почув на плечі дотик чиєїсь руки. Оглянувся.

— Ґрета?

— Ні, я Гізя. Ганна… Пане Юрку…

Висока, перетягнута в талії, з буйним чорним волоссям, що закривало обидві щічки, дівчина чимось нагадувала Ґрету, але темний погляд очей був інший: доброта, з тугою й жаданням змішана, мовби чекала тільки одного його слова, щоб вилитися до краплі, і відчув сеньйор Юрій, що те добро уготоване для нього, що це єдине його духовне майно, якого ще не встигли відібрати, бо десь було заховане, а тепер з'явилося перед ним, щоб порятувати в безнадії.

Ця думка тільки промайнула і згасла, дівчина була дивно гарна у своїй доброті, але ж чужа, і Юрко пожалів, що не може взяти її за руку й піти світ за очі.

— Пане Юрку, ви так стомилися, я ж бачу. Кожного дня вас бачу, пощадіть себе трохи…

— Чи можеш допомогти мені, дівчино?

— Я кохаю вас. А більш нічого… Ходіть зі мною.

…Другого дня вранці Рогатинець з нудким передчуттям біди підходив до братського будинку. Він став і, опустивши руки, дивився на руїну. Вікна в ізбі побиті, скло валялося на землі, рами потрощені.

Він врешті зрозумів, що трапилося, і кинувся досередини. В ізбі порався Красовський. Його обличчя було в ранах, очі заплили синіми пухлинами, у руках тримав переламаний братський хрест.

— Де скарб? — прохрипів Рогатинець.

— Скарб є, — відвернув голову Красовський, поклав хреста на стіл. — Тільки що тобі до нього? Іди, Юрку, у вежу. А завтра братство вирішить, що чинити з тобою.

…Дзвін Кирило з прив'язаним до криси могутнім бильнем визирає кремезною чашею крізь східне віконце дзвіниці й мовчить. У нього відібрано голос, рух, а силу стриножено. Сонце ще не сходить, тільки рожевіють перисті хмаринки над Високим Замком. Невже дзвін мовчатиме, коли й сонце зійде, невже не він розбудить день?

А–а, марево… Мовчатиме він доти, доки цього захочеться повелителям. Що ми можемо… Що можемо? А ось по грошу склалася русинська громада і вилила дзвін — змогла… Руками витягли його братчики на останній поверх вежі, — теж змогли. І вдарив цей дзвін, і пробудив сплячих — зміг! То чи ж не знайдемо ми в собі сили, щоб повернути йому голос, він же не тріснув, не надщербився, не вирвали в нього сердечко, він тільки спутаний.

Юрко Рогатинець не зімкнув очей усю ніч. Думав: а чи не надщербився він сам, чи не пролягла тріщина боягузтва через усю душу, чи зможе він ще раз стати серед побратимів і йти з ними. А чи повірять тепер йому? Що ж залишилося від тебе колишнього? — спитають. А я так відповім: «Не дивіться на моє лице, воно змарніло, поникло, та душа в сумнівах скупалася, я ними перетер себе самого і знаю вже — не втратив відваги. Зважив марноту і силу свою — є в мене сила. Зміряв за одну ніч правду й неправду і кажу: хай благословенна буде шабля Наливайка — без жертв ще ніхто не виборов волі; хай святиться сподвижництво Вишенського — слово його стане гострішим за меч; хай згинуть відступники — народ не прийме глевтяка, купованого зрадою. Я пошукав віри у серці своїм і знайшов її: вірю в прийдешнього мужа свободи, якому віддам крихту свого чесного хліба, вирощеного на моїй убогій ниві.

То слова, Юрку, — скажуть мені. — Що маєш ти таке в душі, чому повірити можна? І я відповім: маю любов. Я знайшов її. Чуєте, маю любов і вона не дасть мені бути слабким. Бо коли я роздам усі свої маєтки і коли віддам своє тіло на спалення, а любові в серці не маю, то я — ніщо. Хто це сказав? Мабуть, апостол Павло до корінфян. Бо коли я маю дар пророкувати, коли можу навіть гори пересувати, то все одно без любові я — ніщо.

А в мене є любов. І хай вона тільки моя, тільки для мене, хай грішна й недозволена, — я стану заради неї знову сильним, заради неї не пущу більше страху в свою душу. Замало вам цього доказу, занадто він особистий? Але ж послухайте: хіба задля своєї гідності — а тільки вона може вберегти моє кохання — не піду я в тюрму й на смерть? Немає в черствих серцях, які не здатні по–земному кохати, шани до батьківщини. А може, я тоді злякався через те, що не мав іще тії любові?

Чутно кроки на сходах: йдуть братчики кликати на свій суд зганьбленого сеньйора.

Дайте мені йти разом з вами, бо час трудний, і я ще буду вам потрібен. Через славу й безчестя, через хвалу й ганьбу, не знаний ще нині вам, та пізнаний самим собою, я йду. Хай не зайде сонце во гніві вашім».



Розділ шостий

КІЛЬКА УЦІЛІЛИХ СТОРІНОК МАНУСКРИПТУ З ВІДСТУПАМИ Й КОМЕНТАРЯМИ


«…іж Потій, владика берестейський, і Кирило Терлецький, владика луцький, іменем митрополита київського Рогози їхали до папежа поклонитися йому і повіли, же суть прислані на тоє, аби унію прийняти. Належ тому рад бивши барзо, отослав їх до короля по привілеї.

А повідають такожде, тілько їм можна вірити альбо й ні, як тоє ся відбувало в Римі.

Мовлять, що київський митрополит аж у хворість упав по тому, як оттиснув печать і підпис свій поставив на тій супліці, що нею берестейський і луцький владики предавалися папежові, бо душею він за православіє істинно стояв, тілько витримати не міг патріарших поборів, которими патріарх Єремія купував собі пастирський жезл у турського царя. Я сам, бо єсьм справедливий православний русин, не якийсь там кламця на кшталт Блазія, мусив дати півтора золотих патріаршого побору, а за такі пенязі можна купити три з половиною гарнці найлучшої мальвазії. То сказав Рогоза: «Ми в нього, патріарха, такії овци, которих тільки доять і стрижуть, а не кормлять». А владики тоє підхопили, підлили оливи до лампади: «І як же то так, що якійсь сходці торгашів, пекарів, сідельників, не смислящих у богословських ділах, дають право пересуджувати суди, установлені церковною владою, то лучше вже піддатися Римському Папі».

Як на мене, то вельми глупі і святому письму супротивні тії єпископські постулати, єж бо апостоли Ісусові також–де не були архієреями, а простими рибалками і теслями, але ж, як мовлять посполиті люди, — сова коли з'яструбіє, то вище літає, ніжли сокіл.

І зело погано іще вчинив патріарх, що не хтів цілковито довіритися прирожоному духовному лицю Рогозі, а настановив своїм екзархом[88] луцького єпископа Терлецького, оного же знали у всій єпархії яко грабіжника, гвалтовника й убивцю. Той же скомпонував з берестейським шахраєм, прости м'я Господи, бо хто ж такий Іпатій Потій? Русинський пан, який давно совратився в католицтво, а потім притворно знову православним назвався і в ченці постригся, аби паству облукати і унію сотворити.

І тії двуликії владики, не дождавшись одповіді нашого справедливого Балабана, которого Бог урозумив до братчиків навернутися, в септемврії 1595 року депутузали себе до Рима з двома листами Петра Скарги: єден 70 Папи Климента VIII, а другий до генерала єзуїтського ордену Аквавіви.

Я міг би цього й не знати, але Юрій Рогатинець, якого братство скинуло з сеньйора за якусь немаловажну причину (чей не задарма сидів добу у вежі і безмін воску, которий коштує цілих три золотих, на братський стіл поклав), але яко мужа вченого на Берестейський собор послано, аби книжицю проти відступників написав, ото пан Юрко, котрий з причини безжонства ходить до мене обідати, а за обідом і вином стає звичайним, як ми всі, все, що чув, мені — довіреному продавцеві братських книг розповів.[89]

У грудні єпископів увели в залу Константина у Ватікані. Папа в білому вбранні, пурпуровому наплічнику й камаурі[90] возсідав на золотому троні під балдахіном в оточенні кардиналів.

Церемоніймейстер подав прохачам знак, вони впали на коліна, а Потій, не встаючи, тільки підвівши голову, подав святійшому акт унії. Папський секретар прочитав декларацію, потім — наперед складену відповідь Папи, а владики весь час стояли на колінах. За тим їх привели до присяги, і ті присягали, поклавши руки на Євангеліє, а опісля знову цілували Папі ноги. Тоді великий інквізитор розгрішив єпископів від гріхів схизми і дав їм право розгрішувати всіх, хто приступив до унії — на Україні і в Московії.

Бог буком не б'є. Козацький отаман Наливайко напав на Луцьк, зайняв його, розгромив маєток відступника Терлецького, сторожу вибив до ноги і забрав пергаментні документи з підписами духовних і світських осіб, які потаємно погодилися на унію. Ті документи він передав своєму братові Дем'янові, сповідникові князя Острозького, той віддав князеві, і аж тоді стало відомо поспільству про зраду Рогози.

Терлецький застав дома таку руїну, що отой напад катедральних жаків і братів Бялоскурських на русинський квартал у Львові виглядав супроти наливайківського погрому дитячою забавкою. У мене, приміром, було побито всього п'ять пугарів, випито й розлито три гарнці вина, і все це обійшлося мені в два золоті і двадцять сім грошів. А синок мій, хвалити Бога, здоровий і хоч має шрам на чолі — вчиться добре. Наливайко ж, вічна тепер йому пам'ять, відплатив за нас сторицею».

…Ще не стемніло, як до корчми Лисого Мацька ввалилися два незнайомі гевали, плечисті, з довгими руками. Корчмар відразу збагнув, що то за птиці, вибіг із–за шин–квасу з простягнутими руками, наче він міг заступити собою ляду, заставлену пугарями й суліями з вином та горілкою; один, вищий на зріст велетень, штовхнув Мацька в груди й гаркнув:

— Схизмат?

Мацькова жінка, яка давно звикла до непоштивих клієнтів, вийшла з комірки, де завжди сиділа напоготові, — часто находить стільки пияків, що Мацько сам не може дати ради, — й буркнула:

— А ми не знаємо, що це таке.

— І ми не знаємо, — підходив гевал до ляди, — а он там, на розі, висить листок, в якому мовиться, що треба бити схизматів. То шукаємо, де вони… — Він узяв пугар, постукав ним по ляді й спитав тихо: — Чому порожній?

Мацько, бачачи, що з цими гістьми заходити собі не варто, кинувся наливати вина, і поки він допав сулію й тремтячими руками перехиляв її над посудою, велетень брав один за одним порожні пугарі й кидав ними в стіну, поки не натрапив рукою на повний; тоді подав повний пугар товаришеві, який стояв мовчки з оскаленими білими зубами, потім узяв собі й сказав:

— Ми ще не були у вас, пане Мацьку, то будьмо знайомі: я — Бялоскурський, Янко, а це мій брат Микольцьо.

Жінка аж присіла за лядою, а Мацькові руки ще більше затремтіли, він згадав, як бідний Аветик черпав вино з ночв, пригощаючи кожного перехожого. «Добре, що хоч книжки продав», — подумав і чекав найгіршого, але збуйці перехилили пугарі, потім взяли ще по одному, понюхали й вилили на долівку; «рівно три гарнці», — підрахував Мацько, а Бялоскурські, посвистуючи, вийшли з корчми.

— А де Роман? — спитав у жінки Мацько, коли за братами зачинилися двері.

— Таж у школі, певне, — відказала жінка.

Біля Жебрацької каплиці спорожніло, смиренні єзуїти розійшлися по домах найправовірніших католиків, і стало в місті спокійно, як було перше. Бо нібито нічого особливого й не відбулося. Львів на своєму віку бачив уже й покутників, і біснуватих, навіть пророків. Мало того, в цій Жебрацькій каплиці вряди–годи з'являлася, а потім зникала чудотворна ікона Божої Матері; у страсний четвер на вікні кам'яниці Ґуттера проступав на склі Ісус — весь у кривавих ранах. І то ще нічого: в судовій залі ратуші донедавна літала опівночі домовина з останками якогось міщанина, невинно засудженого до страти. Виповзала вона з могили на катедральному цвинтарі, піднімалася в повітря, ковзала по місячному промені до ратушевого вікна, гримотіла, лякала сторожу, і тривало це доти, доки війт з лавниками зібрались на пересуд і виправдали невинного, посмертно записавши його в списки достойних мужів міста. До того ж усі міщани знали, що по суботах на Кальварії, а деколи навіть на бані Домініканського костьолу шабашують чорти й відьми — різні дива бачили львів'яни, то єзуїтські покутники ніби й не повинні були справити особливого враження. Та ось залишилося після них не знане досі збудження духу: старим хотілося молитви, жінки готові були на самопожертви, а молодим — жакам катедральної школи — забажалося крові.

Жаки снували біля катедри, не розходилися. Правда, коли побачили архієпископа, який у супроводі прелатів повертався з Жебрацької каплиці, готові були дати драла, але той зупинився, поблагословив їх хрестом, і жаки слушно прийняли це благословення як заклик до діяльності во славу Божу, а що саме чинити — вони добре знали: не будуть же себе шмагати, навпаки — відімстять біль покутників на шкірі невірних.

Учень молодшого класу братської школи Роман Патерностер стояв біля венеціанського палацу й дивився на місто зовсім іншими, ніж учора, очима. Нині він дізнався від улюбленого дидаскала Івана Борецького таке, про що ніколи не міг і здогадуватися: Львів — місто русинське, давня столиця Галицького князівства. З болем і люттю доходило тепер до нього усвідомлення своєї нерівноправності в цьому місті, де чомусь первісний господар–русин мусить жити у відведеному панами кварталі, а не там, де йому хочеться; він згадав свого тата, який тихцем молиться православному Богові й книги братські продає, а коли до нього зайде хоч би який задрипаний шляхтич, у пояс кланяється за ласку, мало ляду не лиже. Хлопець дивився на передвечірнє місто й щемко відчував, що любить його і що болить воно йому. «Ми живемо для того, щоб відібрати забране», — знову почув слова дидаскала Борецького. Хлопець стиснув кулаки, немов спробував відчути міць своїх м'язів, коли враз побачив, що його обступили жаки в чорних свитах і рогатих беретках. Подався назад, але кільце було замкнуте, один жак тицьнув йому під ніс дулю, перекривив:

— Паки–паки, дай, попе, табаки!

— На! — Роман і не спам'ятався, як це сталося, він зовсім не збирався вступати в бійку, їх же багато, та ось болість, яка щойно пройняла його, злилася раптом з образою: кров бризнула з розквашеного носа напасника, жаки на мить сторопіли. Роман скористався цією миттю, прорвав тісне коло і побіг у бік Руської. Чув за собою викрики:

«Люпус, Наливайко! Бий 'го, Господи помилуй!» Аж коло братської школи оглянувся — не було на вулиці нікого, він забіг до бурси й крикнув до спудеїв:

— Бійка буде, хлопці!

Проте до пізнього вечора ніхто не порушував тиші в руському кварталі, тільки хтось вивісив листок над вікном Абрекової: його спочатку побачив Юрко Рогатинець, а потім брати Бялоскурські, які вийшли з підвалу Корнякта.

Братчики розпочали сходку, не дочекавшись Рогатинця. За ним тричі посилали дзвонаря, але той повертався ні з чим — нема дома сеньйора. Речі ж його лежали в кутку сусідньої кімнати — ніхто не міг збагнути, що могло трапитися з Юрієм. На сходці склали супліку королеві, сеньйорові присудили добу арешту і штраф — знав же, що буде сходка, і не прийшов. Блазія вимазали з братських списків і прокляли.

Місто стихало. Вдарив на ратуші дзвін, скреготнули ключі у замках міських брам, хвірток та крамниць. Тісне, густе від люду місто спорожніло, стало просторішим; темне небо впало мороком на засмічений брук; ще тут то там проколювали тишу квапливі кроки запізнілих перехожих.

Красовський залишився після сходки сам у братській ізбі, він замкнув скарбону і якусь мить наслухав — глуху тишу полохали шепоти чи то шелест, — а, то ж вітер горне по бруку сміття, та все ж загасив свічку і в ту мить почув брязкіт битого скла — десь там, біля бурси, — і пронизливий свист. Він заховав ключі в тайник, підійшов до дверей і приглух від лускоту. Скалки скла обсипали його. Красовський ще встиг зариглювати двері, повернувся і ніби сам головою вдарився об камінь, що влетів через вікно. Липка кров залила очі, Іван упав на долівку.

Того вечора Бялоскурські не мали найменшого наміру гріти руки. Але ж над вікном Абрекової висів листок з таким заманливим закликом, що годі було і встояти. Дотепер вони сваволили в єврейському ґетто на Краківському передмісті, інколи заглядали до вірменського кварталу, а до русинів руки ще не дотягалися. Для бадьорості випили вина у Лисого Мацька і пішли Руською, шукаючи зачіпки. У кварталі було тихо, то вже хотіли вертатися, та враз із Зацерковної долинув протяжний свист, войовничі крики — жаки вискочили з засідки і увірвались до бурси. Микольцьо кинувся на смалене, Янко стримав його: встидайся з дітьми воювати, ось же перед тобою гніздо схизматів. Він ударив палицею по вікні братської ізби, старанний Микольцьо збирав каміння й шпурляв досередини.

Жаки вдерлися через розбите вікно до бурси, сподіваючись переколошматити сонних. Та самі попали в засідку: попереджені Романом спудеї не спали, вони впустили напасників досередини і кинулися на них з кутів, мов шуліки.

Опівночі, коли все стихло, учні старшого класу потихеньку вивели з бурси ледь живих жаків і, надававши кожному по стусанові, погнали їх униз Зацерковною.

…Мацько із страхом приглядався до розбитого чола сина, обмацував його, наче не вірив, що він повернувся живий, а потім потрусив його за оборки свити.

— Що сталося? Де був так допізна?

— Жакам надавали, тату…

— Жакам?! — скрикнув Мацько. — Та як ти смів? Та ти знаєш, з ким розпочав? Дурню, ти бився не з жаками задрипаними, а… а…

— Пустіть, тату, — Роман незалежно, з тінню зневаги дивився в очі вітцеві. — Пустіть… Як хочете, то гніться собі й далі в три погибелі перед кожним паном і панком, а я не буду. Чуєте, не буду!

Мацько опустив руки, стетерів. Він дивувався: адже в його домі, в сім'ї, в корчмі усе донині було зважено, перевірено, обчислено, і як це він досі не знав, що є ще речі, які не вміщаються в жодні виміри, є ще душа в людини, яку не зважиш, не обчислиш, хіба що зрозумієш. І що — віднині він повинен вчитися розуміти душу оцього вилупка, який не тільки проїдає денно п'ять грошів і виношує одягу та взуття на три гроші, а ще й має свою волю, свій гонор, честь, лють?

Мацько Патерностер на другий день записав у свою книгу таке:

«Почитаніє книжное помагає уму, но і шванк йому приносить: латво управляти душею темною, просвіщення же будить у людей, а паче в отроків, бунт противо власті отцовської і панствової. Мій син Роман, навчений братськими дидаскалами, виявив перше непослушенство.[91]

«Cudze pomoce czesto przynosza niemoce, cudze rady — zdrady»[92]. Та Абрекова зовсім не дурна, не знає іно, до чого прилатати розумне слово. А ця її примовка, ніби для нашого митрополита складена, але це не Абрекової розуму справа.

То як тілько повернулися єпископи з Рима, ясний круль Жигимонт пише епістолу Рогозі, аби у Бересті синод скликав, на котрий можуть прибути довірені й світські мужі, токмо без зграї, від католицьких і православних громад, а митрополит ще раз у недугу впав і хоч розіслав послання до духовенства й братчиків, сам на собор не прибув і ревно каявся во грісі своїм, що дав себе обдурити і в кабалу католицьку втягнути».[93]

А львівський бургомістр і райці позвали Красовського і Рогатинця до ратуші й улесливо намовляли, щоб ті визнали унію, а за те їх діти і внуки матимуть право рівності в торгівлях й ремеслах. На що їм від благовірних одказав Рогатинець: «На овчарню волки напали, а пастух скликав з різних весей псів для оборони. Собаки ж зажадали за роботу по овці. Єдна овечка і мовила: «Ах, воліємо ми гинути від справжніх ворогів, ніжлі від зрадливих оборонців». Не чув єм того, але твердив мені пан Юрій, що мовив тако. Повідав він мені тоє за обідом, то, може, трохи й переборщив; за обідом, а ще коли він не зовсім сухий, кожен трохи любить додати до правди. Я зособна гадаю, що за собак він мав оних єпископів, которі унії предалися, а за пастуха Рогозу. Лучше–бо, коли волки в лісі суть, а пси за кошарою. Легко тоді чинити реляцію, хто овцю із'їв».

То приїхали до Берестя духовні особи, воєводи, каштеляни, старости. Зі Львова од латинян — архієпископ Соліковський, а од православних — Балабан і Рогатинець. Єпископ і пан Юрій обнялися, мов брати, і слізно просили один в одного прощення за колишню зваду і поруганіє. Так, плачучи і слезами обмиваючись, просив Балабан: «Прости мені, брате Юрію, за мої прогрішення: разом починалисьмо святе діло, разом тепер за вітцівську віру постоїмо». На що відповів Рогатинець: «Простіть і ви, ваше священство, а ми проситимемо патріарха, аби вас екзархом своїм настановив».[94]

А ще приїхав до Берестя королівський казнодій[95] Петро Скарга, а король прислав озброєних татар і козаків, которі після Наливайка Жолкевському предалися. Скарга власною персоною з'явився перед очі князя Острозького, який зупинився у своїй кам'яниці і дорікав йому, що той за єретиками обстає. На що відповів князь: «Яким духом ви прибули сюди з озброєними почотами, ачей їхали–сьмо не на зваду, а на згоду». Подлії же латиняни давно помислили згоду внівеч оборочати, то підніс Скарга Острозькому такую кознь: «Ви, — каже, — главою свого партикулярного собору обрали турського шпигуна Никифора і дієте днесь впрек не тілько костьолові, а самому королеві». Тоє мовивши, пішов. А на другий день русинські й польські єпископи в шатах понтифікальних, з послами папськими й королівськими, в оточенні панів світських пішли до церкви святого Миколая, де правили православну літургію, а потім до костьолу найсвятішої панни Марії, там співали «Те, deum, laudamus»[96], а на Балабана і києво–печорського архімандрита Тура кинуто екскомуніку. Протосингела же Никифора, которий того же дня на православному соборі прокляв єпископів–відступників, увечері поймали і у вежу запроторили.[97]

А тоді князь Костянтин буцімто погрозив королеві війною і таке йому написав: «Усе християнське ісповідання від півдня до глибокої півночі буде тепер захищатися проти папежників. Ти, королю, хотів унією умоцнити римську церкву, а сталося противно — ослабив. До днесь православні ще не знали, за що мають воювати, а тепер уздріли: за те, що в них забирають. А хто встоїть перед нами, коли тілько з Волині й Червоної Русі ми можемо виставити тридцять тисяч люду при зброї, а папежники хіба превзойдуть нас числом тих кухарок, которих ксьондзи в себе місто жон тримають». Пан Юрій не читав того листа, і я не дуже вірю, аби подданий осмілився повелителеві таке написати, а ще, як то кажуть, ворон воронові очей не клює.

Тяжка молестія впала на наш народ русинський, недаром на святої Параскеви земля ся трясла, і гадали люди, що буде кончина світу. А у моїй пив'ярні впала з полиці куфа сиракузького вина, то була велика руйнація, бо втратив я на тому аж тридцять польських талярів[98]».

…Соліковський тупо дивився на маріонеток, не розрізняючи їх. Ляльки стояли — кожна на своєму місці — мертво, уява архієпископа вперше не змогла рухати ними, вони тепер скидалися на шахові фігури, вибиті противником з дошки — недіючі й непотрібні.

Програшу ніби й не було, адже за цими ляльками стоять олов'яні жовніри, їх багато в шухляді, але вдаватися до їх допомоги — то вже не архієпископська справа, а королівська. Ця сила вирішила долю Речі Посполитої в останній битві з Наливайком над Солоницею біля Лубен, але вона нічого не важить у боротьбі з людською совістю — чей же не пошлеш жовнірів ні в русинський квартал, ні на Юрську гору, ними не обложиш кожну церкву, не приставиш драгуна до кожної душі, тут і чорти безсилі — православіє живе, як і жило… Ба ні, не так. Дотепер воно було предківською замшілою вірою із старими обрядами, глупими попиками, розпусними архіпресвітерами, зажерливими єпископами, а після Берестя стало ідеєю, яка сама собою очищається від баговиння, хоругвою, котру ледь день піднімуть ще не відомі нині витязі й розбудять від сплячки приспаний люд, із темного смерда сотворять воїна, з пастуха — ватажка, з байдужого — зацікавленого, з боягуза — сміливця, а схильний до зради заховає глибоко в душу свою слабість, бо нині зраду стало видно у всій її соромоті й гидливості.

Тож таки програш. Але чому? Як могло статися так, що Балабан, котрим Соліковський нітрохи не турбувався, бо той давно своїми вчинками став олесную з костьолом, ураз перекинувся і вирішив, власне, долю унії? Бо що вона тепер — папір, а львівська єпархія, з якої мало розповзтися уніатство по всій Україні, залишилася православною. Що тепер діяти? Вбити Балабана і дати православним ще й мученика? Проповідувати? А що дасть нині проповідь — озлоблені, пробуджені схизмати не приймуть тепер з католицьких рук найбілішого хліба, бо він здаватиметься їм каменем. Посіяти страх, напустити тихих убивців… А що, коли замість страху народиться помста? Заборонити відправи — потаємно будуть сходитися на молитву, зруйнувати церкву — на руїнах складатимуть клятви, оголосити царгородського патріарха турецьким найманцем — московського визнають.

Перед очима Соліковського проступив лик його милості короля Польщі Зигмунта III — тридцятирічного марнославця, великого князя Литви, Русі, Пруссії, Жемайтії, Лівонії, спадкоємця шведської корони. І ще йому мало… Перед королем — поникле високе чоло Скарги і схилений Соліковський. «Я вам велів прокласти міст між Україною і Польщею, а ви проклали його між Україною і Московією. Тож поки не з'єдналася південна схизма з північною, я мушу піти війною на Москву, бо якщо там костьолу не поставлю, то схизмати заберуть у мене і Львів, і Перемишль, і Холм».

Не з'їсть жаба вола, то хоч пащу роззявляє. Чи ж то можна нині думати про московський престол, коли тут, на цій проклятій землі, сидимо, мов на бочці з порохом? Ось вибухне, ось задрижить…

І земля враз задрижала. Хитнувся стіл, поплив убік, втекла підлога з–під ніг архієпископа, з креденса впали підсвічники; Соліковський хрестився, не розуміючи, що трапилося, а стіл ковзав то в один, то в другий бік; ляльки попадали, перемішалися; весь прообраз ладу на довіреній йому землі, так ретельно продуманий, розставлений, вивірений, умить зруйнувався, тільки лялька–Лойола стояла міцно на краю стола як символ несхитності костьолу.

Соліковський судорожно тримався руками за стіл і в божевільному страху перед кінцем світу мовчки молився до образу засновника єзуїтського ордену. Лойола похитувався, тремтів, наче пройнятий благородним гнівом, втім Соліковський помітив, що фігура святого виростає, досягає людського зросту, гострі очиці генерала спалахнули, він підняв хреста і вдарив ним архієпископа по тонзурі.

Трясти перестало. Соліковський лежав на підлозі, і думалось тепер йому, що він у своїх сумнівах і душевних муках наблизився до Бога, як Мойсей на Синайській горі, або ж — як Магомет під час приступу епілепсії, бо коли падав, то виразно чув голос: «А ти зумій зневажити провідців їхніх, а ти зумій висміяти їхні святощі і науку, нехай діти соромляться їх і шукають у твоїй школі доріг до світла!»

Соліковський ще наслуховував, що підкаже йому голос Божий устами Лойоли, він розплющив очі, та замість святого побачив над собою ніздрювате обличчя Блазія.

— Не проганяйте мене, не проганяйте, — лепетав Антох. — Я бачив, як хиталася ратушева вежа, фігури падали з карнизів, і я подумав про вас і прибіг, щоб закрити вас своїм тілом.

— Баране, — звівся на лікті Соліковський, Блазій допомагав йому стати на ноги, — говори, як то сталося, що Балабан…

— Я почув — бароне, ваша ексцеленціє, — Блазій жалісливо скривився і затулив долонею рота. — Я падаю до ваших ніг — залиште за мною цей титул…

— Блазень… — прошепотів архієпископ і на мить задумався. — А ти й справді можеш бути блазнем. То скажи мені… Бароне, як це сталося, що Балабан не прийняв ключа від братської скарбниці.

— Чорт його… — затнувся Блазій на півслові. — Бог його… — знову затнувся. — Аллах його знає. Я зробив усе…

— Нічого ти не вмієш, дурню… Але я дам тобі роботу по твоїй силі. Слухай уважно… Ти будеш мати гроші. Стільки грошей, як у справжнього барона. І пропивай їх у корчмах з тими, колишніми, твоїми братами. Споюй їх, фундуй… І смійся, глузуй з усього. А коли вони, п'яні, почнуть підсміхатися, наливай ще — поки не зарегочуть на цілий рот. Тоді виводь їх на люди. І хай сміються з себе, з тебе, з своїх провідців, дидаскалів, проповідників, з церкви…

— Не второпаю.

— А ти бери гроші. На! — Архієпископ відчинив шафку, зачерпнув долонею золотих і срібних монет і висипав їх у наставлену жменю Блазія. — Тепер іди, а ці кружальця самі тобі підкажуть, що робити.



Розділ сьомий

ПЕЧАЛЬНА ГІЗЯ


Нехай він цілує мене поцілунками уст своїх.

бо ліпше кохання твоє від вина…

Став подібним до пальми твій стан,

твої перса — до грон виноградних.

Пісня пісень

Бургомістр Вольф Шольц готував переодягнутих жовнірів до останнього штурму іграшкової «смоленської» твердині, і був би Юрій Рогатинець ще почекав, щоб побачити фінал магістратського видовища, та мусив іти геть з Ринку, не оглядаючись, бо до нього прилипав, мов лишай, гнилозубий Барон з землянистим пропитим обличчям. Барон чіплявся за Рогатинця, мов вішальник за бантину; Юрко був нині для нього, сплюгавленого і відкинутого всіма, навіть чортом, єдиною надією на порятунок, він справді не виказав нікому таємниці, тримав її для найчорнішої своєї години і тепер домагався плати.

Не простак — знав, що спілка з панством нетривка; з панами, як з вогнем: здалеку не нагрієшся, а зблизька обпечешся; йому хотілося нагрітись, та обпікся, то мав тепер у запасі останній шанс, який допоможе йому втриматися на людській поверхні. Молох його прокаженої душі уже не мав нині що жерти, та йому не так багато й треба: тільки випити на людях з Рогатинцем. Невже за те, що тоді він не зганьбив братського сеньйора, той не віддячиться йому мізерною послугою? Так мало хоче — лише випити з ним за одним столом на людях, і не більше.

Господи, жахнувся Рогатинець, який страшний викуп править Барон за те, що зберіг таємницю його і Гізі, — рівності з ним хоче тоді, коли не знаходить її в найбруднішому подонні міста! Скільки років тримав він для цієї нагоди на кінці свого язика слово, яке, напевне, лоскотало його, пекло і яким він у кожну хвилину міг збити з ніг Рогатинця: перелюбник! І втримав. А був би випустив, і Юрка прокляли б у церкві, люди на вулицях супроводжували б його осудливими глузливими поглядами, братчики витерли б із списків, а Гізю, — якби тільки знайшли, — вимазану в дьоготь вивели б ганебно процесією за межу міста.

Кожного дня він готовий був до цього, і у невтішному смутку радів іноді, що Гізі нема — йому ще, може б, і простили, їй — ніколи.

Гізі не знайшов ніде, а сам чекав: ось покличуть його на сходку й спитають: ти прелюбодіяв? Відректись — як відректись від власної душі? Признатись — як признатись, що він, поважний громадянин міста, голова братства, просвітитель, охоронець моралі, звів дочку бідної Абрекової, і вона пропала, а може, з горя покінчила з собою?

Виростала школа, церква, знову обрали його сеньйором братства, писав книгу проти уніатів, сивів і ждав розплати.

Бо що кому до того, що з Ґретою він не живе, кого переконає, що якби не Гізя, то в ту ніч, коли Бялоскурські били вікна в братському будинку, він знайшов би собі смерть, бо безнадія — страшне й темне почуття. Воно триває одну мить, але ж для смерті більше не потрібно; тоді, коли все, чим жив і в що вірив, разом пропадає — як тоді ніхто не подасть тобі руки, щоб провести по кладці над прірвою, канеш безслідно. А Гізя взяла за руку людську тінь, яка ще сьогодні вранці була сильним мужем, — чи то ждала цієї миті, чи любов їй підказала, що саме в цю хвилину вона йому потрібна, — і обережно провела над урвищем і на тому березі вдихнула в тінь своє кохання і дала цій людській тіні в сто краг більше сили й віри, ніж було досі… Хто це зрозуміє? А нині розплата підповзла?

…Він пішов тоді за нею, бо нікуди йому було йти. Вона полишала за собою вузьку й тверду стежку, ту стежку міцно й туго витоптували її стрункі ноги, він ішов по ній, наче справді над проваллям, що зіяло з обох боків; не існували для нього ні люди, ні місто, тільки порожнеча глухо стугоніла в грудях, а вона іноді оглядалася, її очі були сповнені не бажанням, не пристрастю, не хтивістю — тільки добром, і він відчував, як це добро вливалося в нього; він ставав важчим, дужчим і вже впевненіше ступав стежкою, втоптаною її ногами, — Гізин погляд кожного разу додавав йому рівноваги. Вони вийшли за місто, йшли попід схилами горбів, густо засаджених виноградом, місто вже було далеко позаду, минули розкиданий унизу панський фільварок на Знесінню, і заховав їх густий ліс.

«Я кохаю вас, пане Юрку, — сказала вона, йдучи поруч, не зупиняючись, не шукаючи його рук, і було йому від цього добре, хоч не знав, чому й за віщо любить його ця дівчина; Юрій дивився на неї і мовчав, тільки погладив її по довгому кучерявому волоссі й від дотику до нього заспокоївся зовсім. — Я — Гізя, — підвела вона на Юрка очі, наче злякавшись, що він не знає, з ким іде, — дочка Абрекової. Я змалку люблю вас, бо ви — для мене. Усе у вас — для мене, а ви того й не знаєте…»

«Але чому?» — спитав він тихо.

І вона у відповідь думала вголос, йдучи поруч з Рогатинцем сивим буковим лісом:

«Я вперше побачила вас, Юрку, коли була ще підлітком. Ви ходили щодня Руською до братства, такий заглиблений у себе, поважний, мудрий… Нікого рівного вам у нашому великому місті не було, а я й не роздивлялась, усіх побачити не могла, та знала — нема… Ні в кого не могло бути такого проникливого погляду сірих очей, а в них — доброта й розум; ваше чорне, мов крукове крило, волосся побила перша вкрадлива сивина, і нікому вона не могла так пасувати, як вам… Ви стояли на колінах у Трьохсвятительській каплиці перед іконостасом, і я бачила по вашому обличчі — молитва ваша була не такою, як у всіх. Якими словами і за кого ви молилися? Людськими, звичайними і — за мене, за бідну Гізю, доньку перекупки Абрекової, за маленьку Льонцю, за пияка Пися. П'яного Пися, який усе життя мовчить, мов безсловесна твар, бо ж бидлом він і є — німим, безправним; що може нещасний Письо сказати, що йому те слово допоможе, вино лише для нього розрада, як вівці сіль… За мене ви молилися, за покоївку пані Лоренцовичевої, а в тієї пані на стінах образи світових малярів, у шафі — книги, в душі ж чорна темінь пожадливості й фальшивої віри в Ісуса… За мою дитину, яка не буде рости, як я, у темряві, бо ви дали нам, русинам, світло науки. Я чула вашу молитву, розуміла, і коли ви підіймалися з колін і йшли до виходу, я, не усвідомлюючи, що роблю, вставала і йшла за вами, а ви не бачили й не знали цього…»

«Чому ти вмовкла? — Юрко діткнувся долонею до Гізиного ліктя. Йому не похвала була потрібна, а ствердження своєї потрібності на світі: устами Гізі говорив той люд, якому він захотів дати зір і голос, а нині здалось йому, що цього зробити не зможе. — Говори, Гізю…»

«Ви не знали, а я любила вас, як люблять повітря, сонце, хліб, дощ, грозу — те, чого нічим не заміниш, не розлюбиш, не перелюбиш. Мені було страшно за вас; ось спіткнетеся, впадете на брук, баскі коні, запряжені в бричку, затратують вас; або з риштування впаде цегла, камінь, і вас уб'є, і я… і ми залишимось без вас, мов сироти… Боже, чого я тільки не придумувала, бо ще ж була підлітком, щоб відчути себе вашим захисником, вашою доброю долею… А роки йшли, і я почала розуміти, що інші лиха чигають на вас — не коні, не камінь, а злі люди, проти яких ви пішли, щоб заступитися за мене, беззахисну Гізю. Я хотіла, щоб ви покохали мене, бо без тії любові ви зникли б колись з мого світу і — я боялась — пропали б. Пропали б у той мент, коли моє добро перестало б слідкувати за вами, мов вірний пес. Я ж не для себе вас полюбила — для Абрекової, для Пися, для сотень таких, як вони, для Гізиної дитини, і тому носила зілля материнки за пазухою, а збирала її на вершечку Чортової скали — бачите, крізь ліс вона видніє, ми йдемо туди… Я зривала у вербну неділю пахучі жовті базьки ліщини, м'яла їх і замішувала в хліб, а потім той хліб відносила Мацькові в надії, що ви зайдете до корчми на обід чи на вечерю і з'їсте його. Шукала до сходу сонця чебрецю на сокільницьких лугах і купалася в його виварі, а в місячні ночі ходила до млина на Полтву і ставала одягнена під лотоки… Ви мене і в обличчя не знали, а я все одно була щаслива своїм коханням. А нині побачила, що вам дуже важко і зважилась…»

«Дуже важко, Гізю…»

У лісі зсутеніло, хоч був ще день, а вони йшли під гору навмання, полишивши втоптані стежки; темно–зелений сутінок пах лопухами, рястом і торічним прілим листям. Гізя йшла попереду, постать її то ховалася поза буковими сірими стовбурами, то виринала, вона квапилася, і Юркові здавалося, що дівчина хоче втекти від нього; вона схожа була тепер на лісове видмо, він наздогнав її, схопив за руку, повернув до себе, її сумовите обличчя перший раз проясніло, але усмішка вмить згасла на устах і засвітилася добротою з очей, сказала:

«Ходімо ще трохи».

І коли на гребені гори, над верхів'ям сосон засірів величезний камінь з химерними головами, з–за якого прозирало призахідне небо, вона зупинилася, повернулася до Юрка обличчям і так стояла опустивши руки — застигла в чеканні. Він легко діткнувся губами до її білої довгої шиї і відчув, як тече по ніжно–синіх жилах її кров; легко, наче боявся, що видмо розпливеться, розтане в його руках, узяв долонями її за плечі, а вона ще раз сказала:

«Я кохаю вас. А більш нічого…»

«А чого іще треба, — вимовив Юрко, — чого іще треба?»

«Жити вам треба. Для мене… Для нас…»

«Я буду жити… Тепер буду».

Тихо захрустіло й подалося торішнє листя під лісовою травою, дівчина була легка, немов очеретина, і він поніс її, поніс і не дійшов до каменя. З його грудей добулося слово, дивне у своєму солодко–терпкому звучанні — його він вимовляв уже не раз, але досі не знав, що те слово має вагу, плоть, дихання і що не похіть, а сильне, мов смерть, почуття, назване тим словом, є тою великою радістю, яка дає життя.

«Цілуйте мене, Юрку, цілуйте, — шепотіла Гізя. — Мене ще ніхто не цілував і ви не будете. Цілуйте мене всю ніч, на все моє життя, бо більш ніхто ніколи мене не поцілує».

«Що ти говориш, Гізю, я люблю тебе».

«Тихо, тихо… Ви вернетесь до своїх братів, щоб жити для мене, для моєї дитини… Вона буде така гарна, як наш поцілунок, а я житиму для вас. А коли розсвіне, не шукайте мене. І дужим будьте, бо ваших рук і розуму потребуватиме зачатий нині рід. Тут і там — у місті, у весях, по всій нашій землі починається нині новий рід. З дідівською силою, з батьківським просвітком…»

«Ти будеш зі мною жити…»

«Якби то… Хто нам дозволить разом жити? Нас уб'ють, нам душі повбивають. Не можна, Юрку… Але віднині вам ніколи не буде ні страшно, ні важко, я завжди буду біля вас».

Вони верталися, поєднані й тихі, коли почало світати. Ще трохи — і розлучаться, ще трохи — і розтане у вранішньому тумані Юркове видмо, а він іще не знає, що все життя шукатиме його, знаходячи весь час у собі лише слід Гізиної доброти, а її самої не знайде ніколи.

Сонце піднялося над обрієм, щоб освітити все красне й гидке на землі, і при першому промені зустрілося добро із злом: за Знесінням із Круп'ярської корчми вийшов Блазій. Юрко і Гізя саме минали корчму, а він, захмелений, протирав очі, не вірячи, що бачить Рогатинця, а коли усвідомив, що це таки він, його суддя, задріботів назад, але спинився, луда страху на обличчі змінилася злорадною посмішкою: Юрій не сам, з ним жінка — і не Ґрета, і не якась повія, а жива–живісінька Гізя Абрекової, його перелюбниця!

Тоді він масно засміявся і низько вклонився.

«Падаю до ніг шановному панству, падаю і вітаю праведника Рогатинця, який за законом братського статуту буде нині вимазаний із списків разом зі мною. Ха–ха!»

Вибухнула кров у Юркових грудях: треба вбити паскуду, що споганила світ і нинішній святий ранок… Він у нестямі кинувся на Блазія, і той, побачивши воочію свою смерть, помчав, мов вепр, поміж кущами винограду; Блазій у смертельному переляку біг швидше вепра і зник з очей.

А коли Рогатинець вернувся, Гізі не було…

…Юрій різко висмикнув ліктя, за який тримався Барон, і пішов крізь юрбу, не оглядаючись, він ще чув за собою погрозливе хрипіння: «А пожалієш, пожалієш!», гидливо струсився, начеб на нього хтось вилив відро помиїв, і звернув з Ринку в безлюдні вулички.

Туга убогості, руйнації дихала в тісних, завалених сміттям і кінським послідом провулках; пишний патриціанський фасад раптом змінився брудною клоакою, і — диво: навіть у цьому содомі оптимістична й добра людська рука виліплювала то тут, то там, для радості, танцюючих амурчиків на фризах, усміхнених сфінксів, маскаронів із спотвореними від реготу обличчями, п'яних кентаврів з кухлями в руках, і подумав Рогатинець, що коли насправді людство вічне і його не можуть винищити ні війни, ні чума, ані голод, то тільки завдяки силі людської радості, яка не набувається удачами, багатством, перемогами чи вином, а є споконвічною життєдайною силою — як опір смерті.

Він бачив проблиски радості в цьому похмурому світі всюди. В крамницях, де продавалися годинники з фігурами граційних ангелів і хижих левів на золотих футлярах, сікачі з ручками, оздобленими тонкою інкрустацією, папір з орнаментними філігранями; у заставних літерах, що їх карбували на металі братські формшнайдери[99] — колишні цехові малярі, котрих повиганяв з цеху Соліковський, щоб поляки не вчилися шанувати витвори, зроблені українськими руками; в білизні кривчицького полотна, яким у торгові дні на Ринку любуються чужоземні купці; у золотому пшеничному ядрі, що яріло у відкритих міхах, у маскароні п'яного лева, який пожирає ґроно винограду над входом до пивниці Лисого Мацька, і в собі — коли після втоми і смутку сідав викінчувати чи то по–новому оздоблювати сідло і сагайдак. Бо тільки за цією роботою знаходив Юрій для себе спокій і тиху втіху, а ще й надію щемну: колись далекий вільний нащадок погляне на його витвори і скаже: «Хто зна, що вони там діяли за тої темряви в часи Зигмунта III, для нас це залишилося таємницею, та мрія в них була. Вони робили сідла й сагайдаки, щоб віддати їх звитяжцям, яких чекали, прагли, а можливо, й народжували».

У цих тісних провулках Рогатинець наче відшукав себе самого — втраченого нині зранку, коли натовп валив на Ринок дивитися на магістратське видовище, глупу комедію, під час якої кожен став іншим, ніж є, або ж знеособився зовсім. Юрій віднайшов спокій: одна лише скульптурна групка танцюючих амурів повернула його обличчям до того невидимого, але, певно, усміхненого за роботою майстра, і він думкою уздрів добру людину. І подумав: чому це так? Адже серед цього багатотисячного натовпу — лише жменька лихих людей, а решта — піддаються злу і регочуть, і горлають замість того, щоб навалитися на дощані замки і змести їх, знищити символ, який прославляє розбій. Чому один Мнішек, один Соліковський, один Барон уміють заразити бузувірством і підлістю сотні людей, які народилися для добра?

Рогатинцеві згадалося: він якось попросив Гануша Альнпека провести його до колонії прокажених на Калічу гору — туди потрапив один із братчиків. Це було страшне видиво: колишні люди, і той братчик, у гнояках, струпах, безвії, сльозиві, каправі бігли до загорожі, товпилися і вигукували радісно: «Докторе, докторе, нового привели?» Вони тішилися, скакали, раділи, качалися від сміху по землі, простягали крізь загорожу руки, а прокажений братчик, вчорашній папірник з Брюхович, лебедів: «Пане Юрію, пане Юрію, як добре, що ви прийшли, я для вас прічу свою відступлю…» Юрій стояв приголомшений такою неймовірною жорстокістю, адже донині знав, що хвора людина стає чутливою, бажає здоров'я іншим, він спитав у Альнпека:

«Чому вони такі?»

«Ця страшна хвороба, — відказав лікар, — вбиває не тільки тіло, а й психіку, жорстока бацила прокази вражає злобою свідомість, хворий жадає, щоб усі були такі, як він, щоб увесь світ став прокаженим. Огидне бажання рівності…»

Барон теж хотів рівності. Блазій так мало жадав від Рогатинця — тільки випити з ним на людях. То чому це так: поспільство відокремлюється від людей, тіло яких вразила проказа, а не ізолює себе від прокажених духом? їх же вбивати треба, мов скажених собак!

Гріх мій згадав… Пізно, Бароне. Так пізно, що аж страшно: ти ніколи вже не зможеш відімстити мені. Гізі нема…

Так тоскно, так боляче стало Рогатинцеві, що завив би; сивий головатий камінь на горі, легка, мов очеретина, дівчина на руках і слово, яке дістало плоть і кров, — і нема, нема нікого, де ж ви ділись, де живете всі ці довгі шістнадцять літ?

…Після братського суду Юрій зайшов до Абрекової. І не тільки тому, що сподівався побачити Гізю, — привело його сюди ще й почуття провини перед матір'ю. Не бував тут ніколи, не мав чого сюди заходити і не помислював, що спотребиться колись, тож з острахом відчинив рипучі двері й у сутінках тісної клітки, надиханій густим горілчаним перегаром, змішаним із сопухом плісняви, уздрів спочатку янголя, що сиділо на лавиці біля вікна і баламкало ніжками, у янголяти було довге золоте волосся і великі сині очі, воно скрикнуло: «Мамо, пан зі школи!»; тоді Юрко розгледів профіль сивої худої жінки, яка стояла біля печі й помішувала кописткою чир у горшку; потім в очі впала синя пляма чоловічого обличчя, притуленого боком до чорної подушки на тапчані, а більш нікого не побачив Рогатинець і стояв мовчки посеред кімнати, поки худа сива жінка не повернула до нього голову.

«Нема Гізі, — тихо сказала Абрекова, і ковтнув спазму Юрій, бо ж цього не повинна була говорити Гізина мама, звідки їй знати, що він до її дочки прийшов; Рогатинець щулився в душі, чекаючи крику, — знав–бо, як уміють перекупки розмовляти, але Абрекова, повернувшись до печі, проказала ніби до себе самої: — Нащо було панові сеньйорові таку кривду нам чинити? Знав–єсь, жесьмо бідні, а купець Балтазар подарунки їй носив і мав до себе забрати, то й ми якось би… он Льонця підростає. А пан сеньйор, як той пес, що сукно стереже, сам же у ньому не ходить, приворожив дитину, хіба я не виділа, як вона у церкві, немов ваша тінь, клячала біля вас і вставала, коли вставали ви, і виходила… А позавчора прийшла вранці, а вже як дівчина прийшла з ночі, то з чим вона піде до жениха? Я спитала Балтазара, чи не з ним була, а він як закричить і подарунки почав забирати, я допомагала шукати, щоб чого не залишилося в нас чужого, на те надійшла Гізя і все, що дістала від нього, вифуркала за двері, а він ще погрожував, що в суд подасть. Голий грабунку не боїться, — глипнула Абрекова на Рогатинця, — суд нам не страшний, але Гізі нічого вже не світить, а нам і паче…»

«Де ж вона?» — видобулось нарешті Юрієві з горла.

«А панові сеньйору що до того? Чей не задумав женитися з Гізею при живій жінці, пані Ґрета, слава Богу, не вмерла… Побавилися нашим горем і ще чогось хочете? Я б її була і вбила, але така сумна вона, моя дитина, і добра така, і що то їй сталося, що здуріла, бо сказала… — Абрекова витерла очі. — Бо сказала, щоб ніхто її не шукав… Я подумала таке страшне і заголосила, а вона каже: «Не бійтеся, я буду жити, маю для кого, ви ж не шукайте, а якби хтось прийшов, то йому теж таке скажіть». А ви прийшли, то я вам і повіла. Боже, Боже, як то є на світі… Такий поважний пан і зацний, люди на вас моляться, спасителем називають, а ви… Ну, скажіть, пощо ви бідній Абрековій таку кривду заподіяли?»

Схлипнув Юрій, а сказати не мав що і не міг, бо хіба полегшає матері, коли він повість, що кохає Гізю, що шукатиме її, а стара вгадала його думки і мовила:

«А якби–сьте й знайшли, то що з того? Чому ви не подумали, що ніколи не зможете взяти Гізю, чому? Ідіть і най вам Бог гріха не пише… А Гізі нема… — І тут прорвало Абрекову, вона закричала, замахнувшись кописткою на Пися, який лежав на тапчані: — А ти, ти, німий пияку, чого мовчиш і тепер, хіба не чуєш, що нема, нема уже в нас Гізі?!»

…Іноді Юрієві здавалось, що він видумав для себе дівчину з сумовито–добрими очима і чорним буйним волоссям, що в той вечір вела його на Чортову скелю не Гізя, а Ґрета, якій добрий маг повернув любов і світлий розум, а він не впізнав своєї дружини лише тому, що досі не зазнавав від неї ні доброти, ні розуміння; таке могло лучитися, бо зовнішній лик — то тільки оболонка духовного світу людини; колір очей, закрій губ, голос, гнучкість тіла, цілунок — це тільки вияв багатства чи убогості душі. Та дівчина була подібна до Ґрети і зовсім інша, а може, була іншою Ґретою — Рогатинця вперто переслідувала ця химерна здогадка, і хоч знав, що Ґрета зняла кімнату в Лоренцовичевої, бо гидким їй став український квартал, все ж не раз підходив до свого колишнього помешкання і заставав там чужих людей.

Гізі не було ніде. Він виходив до Чортової скелі, сподіваючись, що, може, вона колись вийде туди зривати материнку, та материнки їй уже не було потрібно, і вона не виходила, а по неділях блукав позаміськими селами, розпитував по фільварках — даремно.

А одного разу побачив Гізю. Висока струнка дівчина з чорним і довгим аж до пліч волоссям зійшла із Левової гори і, минаючи Підзамче, квапно повернула польовою доріжкою в бік Замарстинова. Юрій здалеку впізнав її і побіг щодуху; він не кликав, щоб не сполохати, а коли, задиханий і від тривоги й радості зів'ялий, уже наздоганяв, дівчина повернулася, і він побачив жінку, подібну до Гізі і до Ґрети, але не була це ні Гізя, ані Ґрета — очі в жінки палали одержимим вогнем, вузька стулка губ стягнула, мов петелька, запалі аскетичні щоки, губи ледь помітно ворушились, вимовляючи якісь слова — чи то молитви, чи то прокльони. Юрій відступив назад, бо це таки була Ґрета.

«Що ти тут робиш, куди йдеш, Ґрето?»

«Пріч з очей, схизмате, не оскверняй мене своїм подихом! — прошипіла. — До Єрусалиму йду, до гробу Господнього!»

«Де ж той Єрусалим, що ти говориш?»

«У серці він, безвірнику. Я йду до нього, щоб знайти його у своєму серці…»

«Боже, Боже, що вони з неї зробили!.. — застогнав Рогатинець. — За що аж так скалічили?»

«Нещасний, бо не знаєш правди Ісусової, — презирливо виплюнула Ґрета. — Пріч, пріч!» — вона завищала, піднявши вгору руки, і Юрій позадкував, Ґрета ж пішла далі, звертаючи на Замарстинів.

Примарний образ скаліченої, обдуреної жінки переслідував Рогатинця, снився; Гізі не було ніде, а на світі жила Ґрета, і він її колись любив, а може, й нині любить, бо чому ввижається весь час і сниться; минуло багато часу, і вже та зустріч під Левовою горою теж здавалася сном; Юрій зважився зайти у дім Лоренцовичевої до Ґрети.

Застав її саму — спокійну, покірну, втомлену, марну; Ґрета довірливо притулила голову до його грудей, наче нічого ніколи між ними й не трапилось, і Юрій сказав:

«Ходімо, Ґрето… Додому».

«У Єрусалимі мій дім, Юрку. Я весь свій кількарічний заробіток віддала на дорогу до гробу Господнього. Патер Лятерна взяв… І я ходжу, щодня ходжу, поки знайду його. А ти залишися, залитися в мене до ранку, мені так страшно…»

«Що вони тобі зробили?»

«Нічого, ах, нічого. Покута, покута, покута!..»

Усю ніч просидів Рогатинець біля хворої, він вранці приведе лікаря, треба рятувати людину; перед світанком задрімав, а коли прокинувся, Ґрети в кімнаті не було.

Квапився до Левової гори, знав, що вона там. Довго сидів на тому самому місці і врешті побачив: Ґрета знову сходила з гори, минала Підзамче, вона довго кружлятиме довкола Львова — стільки, скільки миль до Єрусалима, якого прагне віднайти у своєму серці.

Юрій присів на обочину польової доріжки, схилив на руки голову; Ґрета, минаючи його, закричала істерично: «Пріч, пріч з очей, схизмат!» Рогатинець не підводив голови. Він аж тепер до кінця усвідомив, яку страшну пошесть принесли з собою святі отці — небезпечнішу за найчорнішу проказу, та вже не безвихідь, а тверда лють входила в його душу, і Рогатинець знав: утікати нікуди, можна тільки йти супроти, хоча б на смерть.

Дізнався недавно, що Ґрета померла — під час молитви, в екстазі. Та в серці Юрія не ворухнувся навіть жаль. Вона вмерла для нього давно. В пам'яті жив один–єдиний образ — доброї і печальної Гізі.

…З Ринку долинули переможний крик, рев, мушкетна пальба, бій барабанів — хоробрі жолнєрове здобули нарешті дощану фортецю.

Язики полумені досягали вершечка ратушевої вежі, дим розповзався вуличками по всьому місту. «Ще, чого доброго, спалять здуру Львів», — подумав Рогатинець і вийшов на ринковий майдан.

Вогонь швидко згасав, народ розходився, Юрій, минаючи Чорну кам'яницю Лоренцовича, попрямував на Руську. Біля будинку Шимоновича спинився, побачивши у брамі самого поета. Давно не бачив пана Шимона, ще з часу рокошу Зебжидовського — тоді Шимонович читав йому й Альнпекові у своїй бібліотеці поему «Лютня рокошанська», і з цього приводу між Рогатинцем і лікарем Ганушем спалахнула суперечка. Цікаво, де нині Альнпек?.. А Шимонович помітно змінився: колись витончене шляхетне обличчя осунулося, довге волосся стало шпакуватим, він мав вигляд гордовитого олімпійського божка; Рогатинець, на мить зупинившись, швидко пішов, усе ще не відриваючи погляду від поета, і Шимонович вловив його погляд, маску зверхності звіяла щира усмішка, він поклонився.

— Добридень, пане Юрію. Невже не впізнали, що минаєте?

Рогатинець розвів руки, ніби просив цим жестом вибачення, насправді ж йому хотілося обняти поета, він подався до нього, та за крок зупинився, наткнувшись на незриму перепону. Poeta regius[100] і сеньйор братства ще раз поклонилися один одному й, не вітаючись за руку, пішли на відстані кроку в бік вірменського кварталу.

Мовчали, щоб перечекати ту хвилю, за час якої мали б висловити вголос свою думку про нинішнє представлення, а говорити про це не хотілось обом: безглуздя бравурної комедії було очевидним, адже весь світ уже знав про крах московської авантюри, доходили чутки про канібальство серед польських жовнірів, обложених князем Пожарським у Москві; свій страх польські владці намагалися заглушити громом «смоленської перемоги». Не хотілось про це говорити, певне, ще й тому, що на магістратську комедію Рогатинець дивився з ринкового майдану, а Шимон Шимонович — з висоти трибуни, то й бачення їхнє мусило бути дещо відмінним, як, напевно, по–різному вони дивилися на все, що діялося в світі, і сходились, можливо, лише в одному — людській порядності.

— Давно не бачив вас, пане Шимонович.

— А я до Львова тільки наїздами. З ласки покійного гетьмана Замойського я живу тепер у своєму чернятинському маєтку біля Замостя. А за Львовом тужу… Ах, той Львів, Львів: розкіш і розпач, злет духа і чорна темрява, здоров'я і проказа…

— Так ладно говорите, як і личить поетові. Тверезо так… — посміхнувся Рогатинець. — До братства вас записав би, та нежонаті єсьте… А там, у Чернятині, великий у вас маєток?

— Гарний маєток… Ви знаєте, я й не підозрював, що в мені живе якийсь дивний атавізм. Батько мій — ректор катедральної школи, мама — з ремісників, а я — чистий вєсняк, селюк. День у день блукаю полями, перелісками, левадами, воєдино зливаюся з природою, і тільки тоді, коли у всі фібри мого єства входить божество первозданності, я відчуваю себе поетом… Я задумав написати жмут селянських поем, щось на зразок «Пісень» покійного Кохановського, тільки ближчих до людей, ніж до політики, і так назву їх — «Селянки». Мені хочеться схопити все, чим живе безмежно цікаве й миле українське село, простежити життя селян від народження до смерті.

— І їхню працю?

— Авжеж. І радість, і кривду, і жорстокість старост, і весільну буйність, і просту несфальшовану любов…

— А за прообраз братимете свій маєток?

— Напевне… — Шимонович пильно глянув на співрозмовника. — Він мені найближчий.

— А за старосту — вашого економа? — Рогатинець холодно витримав погляд Шимоновича.

— Та яка муха вкусила вас, пане Юрію? — поет переступив ту межу, шириною в крок, яка досі їх розділювала, взяв Рогатинця під руку, вони звернули на Краківську. — Та невже ви думаєте, що я… Зрозумійте, я насамперед поет і кожної миті думаю про те, що після мене залишиться для нащадків. І коли мій вірш іноді виходить світлішим, чистішим, ніж мій власний спосіб життя, то тим краще — значить, я маю силу піднятися над самим собою, можу скочити вище своєї тіні.

— Правда ваша, пане Шимонович… Далекий наш нащадок, можливо, не захоче знати, яку повинність відробляли селяни у вашому маєтку, якими одами ви вітали перемоги короля і гетьманів, він напевне не буде дошукуватися у вашій спадщині того панегірика єзуїтам, яким ви привітали закладення єзуїтського костьолу у Львові. Він буде впиватися вашими пасторалями, вчитися на них таємниць поезії, хвилюватиметься, ставатиме добрим і чесним… Але скажіть, як це у вас самих поєднується та, ну… подвійність?

— Був такий гріх, пане Юрію… А зрештою, людина, яка бажає у всіх відношеннях бути чистою і чесною, неминуче загине серед безчесної більшості. Я не поділяю всіх гасел Макіавеллі, але тут він мав рацію, це його слова. То тільки Томас Мор у своїй «Утопії» міг дозволити собі зробити із золота відхожі місця, а злочинців заковувати у золоті кайдани. В житті, самі знаєте, зовсім інакше… Хіба ви не скористалися в Бересті з православних симпатій магната Острозького, в добрах якого мій маєток канув би, мов крапля в морі, і який, обороняючи свою власність, погромив повстання єдиновірця Криштофа Косинського?

Нічого не відповів Юрій, змовчав. Бо ж так і є — далеко всім до досконалості… Не святий же і Рогатинець. Трети не врятував, Гізі не знайшов, зневірювався — Боже, таж він сам скільки знайшов би в собі гріхів!.. Чого ж раптом забажав у Шимоновичеві побачити ідеал? Захотів сотворити такого, яким сам не є?

— А я не славословлю князя Костянтина, — відказав невпевнено по хвилі. — І Корнякта, мецената нашого братства, — теж…

— Але ж користаєте з їх допомоги. Як у тій пісні: «Ой пане хороший, не треба нам твої віри, лишень твоїх грошей». Хіба це не макіавеллізм? Мета виправдовує засоби…

— Користаємо. Ми бідні. І не маємо права, як наш славний Вишенський, пишатися тією бідністю в самотній келії.

— Чув я — ви розійшлися з ним.

— На жаль, навіки… А коли він відійшов, ми зрозуміли, ким він міг стати для нас. Нині замість нього я своїм убогим умом складаю листи, перестороги проти уніатів і ваших єзуїтів, а все то таке недолуге й марне супроти слова мніха Йвана…

Шимонович і Рогатинець повернулися й пішли назад, в бік Ринку.

— Я читав «Пересторогу» в списку, — сказав після мовчанки Шимонович. — Трактат сей не підписаний, та зрозумів я тепер, що автор — ви… Багато болю в ньому, багато правди, а ще більше наївності. Хіба суть у тому — був чи не був апостол Петро першим Римським Папою? Ви забираєте Петра в Константинополь і робите з нього першого патріарха. І що з того? Сила ж за Римом. Ви проповідуєте ідею рівності між православними й католиками, мовляв, рівні єсьмо з часу прийняття Христової віри — і що з того? Солома й зерно рівні при народженні, однак солому їсть худоба, а зерно — люди…

— То який вихід для нас? — підвів голову Рогатинець. — Ви такий прихильний до русинів — підкажіть, де наш вихід.

— У вдосконаленні, в культурі. Я, пане Рогатинець, глибоко шаную вас — вашу працю, мужність. Ви почали… А коли русини піднімуться до найвищого культурного позему, в що я вірю, наші народи посполу їстимуть зерно.

— Неправда це… Посполу треба не тільки їсти, а й орати, сіяти і жати. А на це пан добровільно не погодиться. Він звик мати хлопа, раба…

— Не треба вам, Юрію, піддаватися ребелізантським ідеям, не ваша це справа. Хіба ви не бачили, до чого призводять ребелії? Де нині Наливайко? А скільки пролито крові. Ваш Пилип Дратва…

— Ця кров пролита на своїй землі і за свою землю. А за віщо і де проливають її тепер поляки?

— Хіба я похваляю короля, Скаргу, Мнішека за московську авантюру? Вони перші гробокопателі моєї Польщі, вони штовхають Річ Посполиту до упадку, бо озлоблюють проти неї народи…

— Можливо, ми ще й спасибі їм скажемо, — блиснув очима Рогатинець.

Шимонович зупинився біля свого будинку.

— Що маєте на увазі, пане Юрію?

— Задалеко зайшли провідці ваші у своїй захланності й жорстокості. І злом просвітили нас. І може, хтось серед мого народу вже знає або завтра знатиме, на кого нам опертися, щоб ми з худоби стали людьми.

— Прощайте, — подав Шимонович Рогатинцеві руку. — В нинішньому сутінку ми нічого ще розгледіти не можемо.

— Але коли вогонь просвітить нас — чи не може таке лучитися, що ми з вами станемо супротивниками?

— Путі Господні несповідимі. Та хай не допустить Бог, щоб навіть у найтяжчій борні ставали ворогами люди, які однаково бажають кожен своєму народові добра…

Рогатинець провів поглядом високу постать Шимоновича — крізь відчинену браму видно було, як він, зсутулюючись, поволі йшов подвір'ям, щомиті зупиняючись, наче щось забув на вулиці і хоче вернутися; божок сходив з п'єдесталу на землю; здавалось, він ураз відчув земне тяжіння — не магнітом, а відвічним земним болем, який стягав його з олімпійських захмарних висот, і, можливо, авторові пасторалей ввижалися тепер на тій землі не буйні трави і килими квітів, не щебет птахів і шум непорочних дібров, не досконала гармонія, а жорстока боротьба за життя у всіх її виявах — від комахи до людини.

«Не дай, Боже, нам стати ворогами, — прошепотів Рогатинець. — Але чи в смертельній сутичці з панами ми зуміємо з тобою, поете, піднятись над злобною люттю, чи запах крові не сп'янить, не задурманить найсвітліші голови, чи зуміємо ми тоді, коли підніметься народ на магнатів, заглянути хоча б на мить у царство людського розуму, щоб серед пекла битви зуміти збагнути, хто ворог, а хто друг? Ще темно, ще нічого ми не знаємо, це правда, Шимоне, та вже проклалася в суспільстві глибока борозна, яка поділила людство на обаполи, і дороги топчуться від неї врізнобіч. І непомітно, але щодня, щохвилини стають одні супроти одних на тих обаполах; знедолені й ситі, чесні й підлі… Пішли зрадливі русини за Блазієм — і добре. Задумався поляк Шимонович — і добре. Вигнав Лисий Мацько пересмішників з корчми, немов Ісус міняйлів з храму, став лихвар людиною — і добре. Вернувся з Італії його син Роман Патерностер — п'ючи в чужих студницях воду, смаку своєї не забув — добре. Вчиться в нього, дидаскала братської школи, учень Марко — і це прекрасно…»

— А я вам кажу, що то добром не скінчиться, — почув Рогатинець голос з вікна на розі Руської і стрепенувся: хто так різко заперечив його думки? Він підвів голову і побачив у вікні наріжного будинку Абрекову — її добродушне, зморщене, мов квашене яблуко, обличчя — і знітився, як завжди при зустрічі з нею… Ці слова вона мовила двом пахолкам, котрі стояли з бардами біля її дверей, а Рогатинець подумав, що до нього. Він привітався і, відвівши очі, відійшов уліво, а тоді почув тихе, материнське:

— Юрку… Юрочку… Постій, синку. Покажи мені свою долоню, може, я по ній відгадаю, де наша Гізя?..

…У винниківській улоговині поблизу ґуральні пана Залеського притулилася до жовтого горба така мізерна халабудка, — дивно, як її вітри не здули, але вибілена, під свіжим очеретом і всередині світла, вистелена по долівці пахучим шуваром. Марна, аж прозора, з великими темними очима жінка сидить у віконці, когось виглядає. На білі хрусткі пальці впала прядка чорного волосся, погляд жінки втомлений і спокійний — неділя. Завтра вдосвіта знову на ґуральню до гарячих котлів, у той чад, що задурманює мозок і висушує кров. Пан Залеський такий добрий, до всіх усміхається і ніби й не знає, що економ у нього — мов скажений пес: і як то людина так довго, без упину може носити в собі стільки злості й не згорить…

Між Львовом і Винниками — гора, поросла густим лісом, а на вершині з–поміж сосон прозирає сіра голова Чортової скелі, і здається жінці, що теплий вітер доносить звідти густий запах материнки.

Із–за гори, з міста, долинає приглушений людський рев, чутно постріли; спокійного обличчя жінки торкається тривога, вона, згинаючись у низьких дверях, виходить з хати і хистка, мов коноплина, довго стоїть на подвір'ї, вдивляючись у бік Личакова, звідки повинен надійти нині — бо ж неділя — її Марко–школяр. Жура щораз густішою тінню лягає на лице, та враз воно прояснюється — чутно дрібний і лункий тупіт на горбі, жінка впізнає: ніхто так твердо й густо не біжить по землі, тільки її син.

— Марку!

— Я, мамо! — У хлопчика розхристане русяве волосся, сірі очі іскряться, в нього знову якась радість. — Боже, скільки радості у тих дітей. — А ви чого такі?.. Там стріляли не по–справжньому, а тільки так, для забави. Такий замок горів! А за жовнірів переодягли простих, як нас у школі для різдвяної вистави… Мамо, а завтра в нас остання молитва, ректор сказав, і я вже буду дома ціле літо.

— Поможеш мені на ґуральні, я така недужа…

— Поможу! Але мамо… я вам ще не казав. Ми як тоді билися з єзуїтами… Та ви не бійтеся, ми вічно б'ємося… То один з них не бився, я підскочив до нього, а він як не крикне по–нашому: «Не підступай, бо вб'ю!» А я кажу: «То якого ти дідька тут, коли єси русин?» Він відвернув голову, а потім наздогнав мене і мовить: «Я з Олеська, мій тато в старости служить, а я маю дикого коня». А потім ми потоваришували з Зіновієм, тільки йому не дозволяють до нас ходити, то ми потаємно. Я нині бачив його, він ішов з новіціями до колегії, я підбіг до нього, а він шепнув: «Поїдемо завтра до Олеська, тато бричкою за мною приїде». Мамо, я вам усеньке літо буду помагати, лише пустіть мене поглянути на дикого коня.

— Як ти торохтиш, Марку… І що там ти ще бачив, у городі?

— Таж кажу, замок з дощок горів… А спочатку здавався справжнім. І жовніри воювали, ніби в полі. Але то все забава… А потім пана Рогатинця, провізора нашої школи, бачив. Він стояв біля вікна Абрекової, розмовляв із старою…

— О Боже, — прошепотіла жінка і зімкнула очі. — І про що?

— А я не слухав, стояв на другому боці вулиці… Та Абрекова завжди у вікні сидить, вона, кажуть, відьма — ворожить, нашіптує…

— Не вір тому, Марку… Нема відьом на Руській. А він, пан Рогатинець, який?

— А ви вже колись питали… Сивий, суворий, але ми його не боїмося. Він живе у шкільному будинку, одного разу завів нас із Зіновієм у свою кімнату, і таке сідло нам красне показав, і сагайдак, а Зіновій як скрикне: «Воно б моєму коневі пасувало!» Нічого не відказав на те пан провізор, лишень спохмурнів… А нині побачив мене і каже: «А чого ви з Зіновієм не заходите?» І пішов собі…

— Він добрий чоловік…

— Звідки ви знаєте?

— Мусить бути добрим, коли науку вам дає.

— Ну, мамо, то ви мене пустите з Зіновієм в Олесько? Він завтра вранці вільний, їхній ректор спудеїв відправляє, а його аж у обід. Після сніданку чекатиме на мене біля нашої школи. Мамо…

— Пущу, синку, пущу. Тобі ж треба подивитися на вільного коня. Аякже…

…— Не сходиться лінія серця з лінією натуральною, пане Юрію, — похитала головою Абрекова. — Не світить вам любов, не віднайдете її… — Вона притулилася лицем до підвіконня і прошепотіла ледь чутно: — О, скажіть мені, люди добрі, де моя Гізя?



Розділ восьмий

СКОРБНА П'ЯТНИЦЯ


Кгди ж зась русинські посполиті супроти костьолу стали, а не мали свого казнодія, подався старий Іван Красовський на Афон і ревно благав мніха Йвана, аби не замикався в пустині, потребно ж бо йому стати в ряди братів своїх, которі суть загрожені від поляків і від русинських відступників. І прибув мніх Іван року божого 1605–го і в мене був, купив п'ять Псалтирів, а я, уздрівши його, врозумів много такого, чого не розумів дотоле, і вигнав лотрів з корчми, які, бувши мудрими на злоє, не знали іще істини, щоб розуміти добро.

З манускрипту

Шевця Пилипа Дратву колись знали у Львові всі, а нині тільки дехто. Він продавав на Ринку цвяхи, смолу, шевські ножі та інше причандалля, і мало хто пізнавав у ньому колишнього сеньйора цеху, славного майстра, який робив найкращі сап'янці, і якби мав сто рук, то був би взув, напевно, ціле місто. Знав його добре лише Лисий Мацько: Пилип у всі неділі й свята заходив до його пивниці, сідав за столик у темному кутку, однак ніколи не пив, ні з ким не розмовляв і все думав, думав. А про що — те нікого не обходило, він залишав на столі гроша за посидне, і Мацько був з того вдоволений, хоча й задумувався інколи: чого приходить Дратва до корчми, коли й кухля ніколи до губ не піднесе, і їсти не замовить.

У Великодну ж неділю він дав про себе гучно знати, а двома роками пізніше так прославився на весь Львів, що шевці про нього навіть пісні склали.

А почалося все з того, що цієї ж таки провесни потрапила Дратві до рук книжечка «Гармонія», — польською мовою написана, а він, яко чоловік письменний, почав її читати, не глянувши, хто написав, і, дійшовши до слів: «…противники унії — не духовні особи, а ремесний люд, которий, покинувши дратву й шило і привласнивши собі уряд пастирський, письмо Боже шельмують, справжніх пастирів соромотять», — вельми обурився, тоді ж подивився на обкладинку і геть стетерів: автором книжки був Іпатій Потій.

Мало того, що цього русина–відступника проклинали всі православні й Дратва — теж, додалася в цю мить до посполитої ненависті ще й своя особиста: поганцю, нас же примусили покинути дратву й шило, а ти іще й ганьбиш, і плюгавиш мене — майстра, до якого колись, будучи берестейським каштеляном, слугу присилав з просьбою пошити для «свого» пана сап'янові чоботи руського крою з витяжними халявами.

Тож сидів Пилип Дратва на Ринку за скринькою, з шевським крамом, думав про оту погану книжицю і додумався до такого, що аж самому моторошно стало: хто більше винен у русинській біді — польські пани чи таки свої?

І ось у цей мент з подвір'я архієпископської резиденції вихопилися коні, запряжені у фаетон, у фаетоні — цибатий священик у чорній сутані, і хтось сказав до Пилипа:

— Он як жене, занюхав, що Балабан помирає…

— Хто — занюхав? — запитав Дратва у сусіда.

— А ти не чув? Новий митрополит київський, Потій, приїхав на єпископство наше уніата ставити.

Пилип мерщій замкнув скриньку, побіг на Руську і, мов оглашенний, бігав з двора у двір, волаючи:

— На Юрську гору! На Юрську гору! Церкву рятувати!

…Високий довгобразий Іпатій Потій зігнувся дугою над ложем, на якому під сніжно–білою периною згасав львівський владика і екзарх Гедеон Балабан. Тяжкі корчі в животі вже більше тижня зводили його тіло, лікарі були безпорадними, хвороба висмоктала колись рум'яне, мов у м'ясника, обличчя, і тепер воно, худеньке й вутле, визирало з–під перини, геть закрите сивою густою бородою, і тільки очі, вперті й великі, не змінилися. Гедеон мав ще ясний розум, він передумував усі свої діла і вчинки, важив їх на шальках совісті — покоробленої, скрученої, перетертої, але ще не зовсім утраченої, і відчував, що вона мовби очищається від накипу злості, заздрості, честолюбства, стає тією первісною, з якою він колись, сповнений благочестивих і для України потрібних намірів, займав єпископський престол на святоюрській горі. Візит Потія вельми здивував його й насторожив. Він ще не знав, що з ласки Петра Скарги Іпатій призначений київським митрополитом, і цей, їдучи з Володимира–Волинського до матері городів руських, завернув до Львова, довідавшись про хворобу Балабана. Не знав, але й нічого доброго від Потія не чекав, тому наставився не згоджуватися на жодні його намовляння: єпископ перед обличчям смерті не бажав наново засмічувати своє сумління плодами нечестивих спокус.

Потій стояв біля узголів'я і, молитовно склавши руки, півголосом вимовляв п'ятдесятий псалом за здравіє єпископа, не виминаючи при тому погляду Балабана, в якому тяжіли задавнена злість на підступного собрата.

— Я вас не кликав, превелебний отче, чого ви хочете? — тихо спитав Балабан.

— Господь осінив мене тривожним чуттям, брате, — відказав Потій. — У сію мить, після якої ви, бо всі ми в ласці Божій, можете стати перед найсправедливішим судом, маєте іще змогу опам'ятатися і останнім своїм словом викупити гріх перед апостольською церквою.

Втім, відчинилися двері: до єпископського покою увійшов Юрій Рогатинець і ректор школи Іван Борецький. Потій скосив поглядом, він упізнав братського сеньйора, потім глянув на єпископа; Балабан примружив очі, наче й не замітив пришельців, і проказав:

— Говоріть, говоріть… Я їх не кликав, та вони, певне, як і ви, стривожилися недобрим чуттям… Невже я нині помру?

— На все воля Господа, — продовжував Потій, не звертаючи уваги на братчиків, проте голос його став різкішим. — Підпишіть акт унії, отче. Зробіть богоугодне діло, і я, розгрішаючи вас, зніму анафему, митрополитом Рогозою утверджену.

— А я не прийняв тієї анафеми, — відказав Балабан, — я правив своєю єпархією, ви ж знаєте. У нас мир з братством, просвітив Господь наші голови й лють уйняв. Вони визнали мене екзархом, я ж більше не заважаю їм, бо часу на те не маю… Усі свої останні сили віддав справі книгопечатания і щасливий єсьм, що уздрів іще мої дітища, які віддаю православній церкві — «Служебник» стрятинський і «Учительнеє євангеліє» крилоське… А яким правом ви, превелебний, можете зняти з мене ту анафему? Я знаю, що Рогоза упокоївся, невже вам віддали митрополичий жезл?

— Саме так, отче, — жоден м'яз не здригнувся на холодному обличчі Потія, — іменем його милості короля.

Балабан підвівся, сперся на подушку ліктями, в його великих очах промайнула тінь болю й заздрості, він глипнув на братчиків, вони кивнули головами — дізнались про це скоріше від єпископа.

— Що ж, — сказав по хвилі Гедеон, — не підвладний королеві, а вам і паче, патріарший екзарх… Хвалити Бога, минув біль у моїй утробі, почув я сіє в цю мить. Видно, ще на цьому світі потрібний єсьм. — Біле й зморщене, мов пожмаканий папір, лице єпископа порожевіло, він сів, опустивши долу ноги; братчики помітили в його погляді зблиск тої злості й упертості, з якою мали стільки клопотів, він злобно посміхнувся й мовив до Потія: — Не маю ще права вмирати, ваша превелебність, бо поки найдеться наступник, ви наробите багато лиха… Панове, — звернувся Балабан до братчиків, — а може, ви таки погодитесь, щоб єпископом після мене став ігумен Унівського монастиря Ісайя Балабан, мій племінник?

Рогатинець з Борецьким переглянулися і, опустивши голови, мовили разом:

— Не згодні, владико…

Гедеон опустив голову на подушку й зімкнув очі, скрушно й винувато зітхнули братчики, єпископ посміхнувся.

— Бачите, не хочуть іншого Балабана, крім мене. То мушу ще жити… Щоб церков православну у Львові держати, а київська, дасть Бог, сама втримається, і сокрушаюсь я над вашою долею, превелебний, аще гнатимуть вас звідти розгами, яко блудницю вавілонську…

Кам'яне обличчя Потія побагровіло, він випростався і, звівши руки, заволав:

— Напоминаю, напоминаю вас, заблудших овець… — від люті він затинався, — же у Львові київські митрополити завше зверхність мали! Був я тої надії, жесьте мені, яко пастирю своєму, повинність оддасте, а єсли не хочете до правди Божої приступити, я меча Христового, мені поданого, добуду і соборну сію церков святого Георгія в посідання однині беру!

— Не кваптеся, пане Потію, — мовив спокійно Рогатинець. — Вигляньте лише у вікно. Он сад монастирський, много там дерев, а ще більше православного люду, і деякі з киями суть. То радили б вам як можна прудкіше піти із святої гори, бо ґвалт може ся учинити, і ми за ваш живот поруки не даємо…

Потій кинувся до вікна. У садку і на подвір'ї хиталося море голів. Він просичав:

— Ви згорділи, ґвалтом бороните мені входу до церкви?! То я ще раз напоминаю: єсли нині не пришлете до мене своїх людей з мирним словом, то повернуся я сюди після Великодня, і не майте тоді нам зле, коли до меча духовного і до права вдатися змусимо, а тоді пізнаєте, яка то небезпечна річ владі Божій противитися!

— Йдіть, Потію, — відчинив двері Рогатинець. — Я проведу вас до фаетона, щоб безпечні були–сьте, та веліть добре тримати коней, бо вельми крута гора, а наш люд голосний — наполохати може… І хай ніколи більш не ступає ваша нога сюди, а ваш здрайський язик не псує повітря на цьому святому місці. Йдіть, Потію!

Зіщулений митрополит вийшов з покою, за ним подався Рогатинець. Коли вийшли на подвір'я, він змахнув рукою до мовчазного натовпу:

— Розходьтеся по домах! Його превелебність хоче покинути нас!

Потій боязко ступав подвір'ям, перед ним розступалися міщани, вийшов на вулицю й поквапився до ридвана, тоді заступив йому дорогу Пилип Дратва, схопив обома руками за поли ряси:

— Паскудо! Шило й дратву ми полишили, але шевські ножі ще маємо!

Рогатинець прискочив до корячкуватого чоловіка, який термосив за оборки Потія, і відштовхнув його в юрбу. Митрополит ускочив до фаетона, рвонули коні, і тоді навтовп злорадно зареготав.

Юрій повернувся до єпископського покою блідий, стривожений. Йому згадалися застережливі слова з «Апокрисиса» Христофора Філалета: «Через унію сію вибухне полум'я домової війни…» Тільки що бачив зблиск кривавої ребелії, і стало Юрієві страшно: хіба для того закладалися фундаменти шкіл і церков, друкувалися книги, росли бібліотеки, дозрівало нове просвічене науками покоління — щоб усе те разом згоріло у вогні й скупалося в крові?

До Балабана долинув зловісний крик юрби, він прошепотів:

— Краще вмерти, ніж побачити те, до чого ви своїм посполитим умом доведете народ і церкву. Чи ж то погано жилося нашому люду тоді, коли він мирно молився і ще не знав розбрату?

— Кайтеся, отче, бо ви перші той розбрат посіяли, — мовив Іван Борецький. — А тепер ми всі пожинатимемо його плоди. За люд же не вболівайте. Від прозрілого краще прийме молитву Господь, ніж від темного, знає–бо прозрілий, чого просить.

— Ох, ох, — простогнав Балабан. — 3 чим ви проти них ідете? З Євангелієм? Католики теж його мають… Ми глаголимо до них стихотворами древніх євангелістів і апостолів, которі більше тисячі років тому глаголили, а вони б'ють нас вишуканим словом учених любомудрів. Не має ж бо православна церква своїх речників, не має!

Рогатинець підійшов до єпископського ложа і проказав, упершись поглядом у старця:

— Не каркайте, мов зловісний ворон, отче. Будуть речники. Іван Вишенський іде до нас з Афона.

…Він зайшов і став посеред братської ізби, а братчиків набилося густо, бо знали, що нині з Карпат, від Иова Княгиницького із Маркової пустині, прибуде мніх Іван Вишенський, який з висоти Афонської гори гласив світові Божу істину без підхлібства, олжу називав олжою, вовка — вовком, злодія — злодієм, диявола — дияволом, а своїм «Посланням к утекшим от православної віри єпископам» убив старого Рогозу, митрополита київського, Терлецького ж і Потія прибив плювками до ганебних перехресть і виставив їх на глум поспільству на велелюдних роздоріжжях.

Велика була любов до мніха Йвана — русинський люд у Львові чекав його давно. Відтоді, як Іван Красовський вирушив у далеку путь на Афон, аби славного Вишенського, який здалеку будив народ, до діла святого притягнути, щоб живим, а не книжним словом убивав католицьку тать.

І передав Красовський братчикам відповідь Вишенського, коли повернувся пізньої осені до Львова: «Пощо мене ожидаете: чи позичив я що у кого і віддати повинен? Чому хочете вирвати мене із Руссікону афонського — столиці духа мого народу, до кого я прийду, коли не має Україна воїнства Божого, когорти очищених від світських зваб і спокус християн?»

Тоді написав Рогатинець гнівного листа старому другові і через паломників передав. Легко, мовляв, вам, мніху Йване, ворогів шельмувати, безпечним у далекім краю будучи. Нам багато важче, на нас тут у кожну мить чигає доля протосингела Никифора, котрого в тюрмі згноїли за сміливе слово.

Тож вирушив на Україну Іван Вишенський і ранньої весни з колиби Княгиницького над Манявкою прислав до Красовського монаха із звісткою, що прибуде до Львова ко Великому Дню.

Він увійшов, а була Великодня субота, і став посеред ізби — сивобородий, у чорній рясі, з києм у руці, довге волосся впало з–під чорної шапки на плечі; Рогатинцеві важко було впізнати в цьому суворому дідуганові колишнього Івана з Острога, і він не підійшов, не припав до його грудей; величний старець водив глибокими темними очима по братчиках, які в святкових свитах і жупанах прийшли зустрітись із своїм речником. Вишенський ніби заглядав кожному в душу до самого дна, він був інакшим, ніж ці люди, які ждали від нього допомоги, і далекою була відстань між праведником, котрий не дбав ні про луду, ані про їжу, лише про чистоту душі, і ремісниками, що, немов мурахи, трудилися у світському світі, одягалися і їли, випивали, і любили, і будували.

Так стояли якийсь час. Братчики намагались поєднати в думці автора пристрасних послань з цим суворим анахоретом; Вишенський у свою чергу бажав збагнути духовну сутність людей, які, будуючи церкви, школи, шпиталі, такі далекі суть до зречення від земних благ.

Рогатинець мовчки чекав від Вишенського слова, мусив же мніх відповісти йому тепер на докірливого листа, і той, відхиливши на довжину руки кия, сказав:

— Не з причини далекості од вас, браття, правду сміло мовлю, бо за правду умерти ізволю, а ще Бог дарує. Ви ж долею Никифора себе лякаєте, а не помислили, що ув'язненням оного в Мальборку владці йому самому зла тим не вчинили, бо ж не позбавили його спільноти з Богом, зате собі причинили шкоди, показавшись гонителями й мучителями.

— Марно втішатися, преподобний Іване, збільшенням числа мучеників, — відказав Рогатинець. — І дармо надіятися, що засоромляться колись гнобителі вчинками своїми. Єдине вартісне — це ті діла, які людина встигне зробити, поки вийде скорбної п'ятниці на свою Голгофу.

— Правда, Юрію. Кожен обиватель у найдрібнішій справі мусить мати перед очима добро отчизни. Але Голгофа — кінець наших діл. І думати ми повинні, чи воскреснуть вони на третій день. Закінчилисьмо свій хресний хід і тепер у покуті й самовідреченні дозрівати мусимо до воскресіння. В царстві духа оновлюватися повинні щомиті… Я згоден проповідувати з ваших казальниць, та з одним токмо наміром — щоб навернути паству православну до первісних чеснот нашої віри, бо лише в очищенні від чужих лженаук, лише в поверненні до своїх витоків — воскресіння наше… І коли мені це вдасться, я готов прийняти муки. Завтра проповідуватиму в час Великодньої відправи.

Правду мовить мніх, подумав Рогатинець, проводжаючи поглядом горду постать Вишенського, який виходив з ізби, попрохавши не супроводити його до Онуфріївського монастиря, де він зайняв найскромнішу келію. Так, свою землю слід перш за все зорати і засіяти, своє зерно зібрати, свої джерела відкопати й розчистити… Але чи можна це зробити покутою й самовідреченням, відокремленим будучи од великого світу? Це ж так легко — вийти з хресного ходу у скорбну п'ятницю і загодя сотворити собі покутну Голгофу тоді, коли останній ряд процесії ще біля її підніжжя.

Сумнів пройняв душу Юрка: а й справді, чи маємо ми право, мніху Йване, думати про своє вдосконалення, коли з волі Божої опинилися на верху гори, а хтось іще й не пробудився до походу? А хай і так, що нам повелено першими оновитися в царстві духа, щоб ті, які пробудяться, пішли до нас, — то чи можна зробити це, затиснувши себе межами власного поля? Чи може зібрати найпрацьовитіший орач багатий урожай, коли не знатиме, як його викохує сусід? А якщо й збере, то чи повинен крадькома з'їсти, не показавши паляниці сусідові, не почастувавши його? Та якби так, чи ж мали б ми нині своє книгопечатания? Це мудро — засівати рідне поле, але ж, буває, вутле насіння маєш, чому ж не позичити ядерного в сусіда–ратая? Або чому не дати свого добірного зерна йому — хай знає, що й ми вміємо його ростити! А чи не всохне наше джерело, коли відвести від нього земні притоки? А що, коли те джерело в нас вибухне і, заперте греблею, гниллю візьметься — тоді, як хтось вмиратиме від спраги?

Братчики розійшлися, Юрій подався до своєї кімнати, що сусідувала з ізбою, підійшов до шафи, в якій пишалися його заповітні сідло й сагайдак: здались вони тепер йому забавками, на які марно витрачав час, — чи ж то подобає нині марудитися над латунними бляшками, над бісером і м'яко вичиненим юхтом, коли з латинських друкарень вилітає зграями тля отруйних книг, а ми, замість знаходити на них протиотруту, тримаємося, мов сліпець плота, старого куншта, щоб себе в ньому зберегти.

Ось Потієва «Гармонія»: він у ній підступно переконує православних, що унія — не відступництво, а давня традиція, бо підтвердила лише флорентійську унію 1439 року, а про те, що православні розірвали її тридцятьма роками пізніше — ні слова. А ось його «Антирисис» — відповідь на «Апокрисис» Христофора Філалета, який виступив проти об'єднання церков. Ось книга Петра Скарги «Synod brzeski i jego obrona»[101]. А в цих жовчних писаннях — знання світової філософії й історії! Мав рацію Балабан — чим ми їм відповіли? Посланнями Вишенського? Так… Вони розбудили народ, без них не вийшли б посполиті на Юрську гору проганяти зрадника, але чи ми можемо сказати, що писання мніха Йвана поставили нас як рівносильних на один позем з ворогами в царстві науки? Ба ні — лише гнів розбудили… Рогатинець зачинив шафку — не треба роз'ятрювати сумнівів, слава Богу, що прибув Вишенський, з ним, славетним словотворцем, ми станемо в сто крат сильнішими; як добре, що вже втоптався грунт і є на чому стати глашатаєві правди.

…Онуфріївська церква битнем набита, за казальницею стоїть мніх Іван — високий, з буйною бородою; підвівши уверх голову, глаголить і запалює сміливими словесами вогонь у очах парафіян.

— Поклонися папі, прийми його календар! — б'ється об склепіння саркастичний голос Вишенського, мніх схожий на розгніваного старозавітного пророка. — Панове бурмістри і войтове, не дайте русинам простору в жизні їх. Русин з папежником волі єдиної хай не має, в цехах ремісницьких русинові не бути… А коли й цим Русі не досадите, то святині їм зруйнуйте, на празники старого календаря дзвонити не дайте, а коли не послухають — сакрамент Христов обезчестіть, в темниці затворяйте, бийте і убийте в ім'я найсвятішого Папи!

Рогатинець слухає і думає, що б трапилося, якби в цю мить зайшов з каноніками Соліковський зачиняти райські врата? Двадцять років минуло з часу тієї наруги — це так мало, коли дивитися на себе, бо й не змінився, не ослаб, але ж це дуже й багато: немовлята за той час стали дівами й юнаками; це дуже багато, бо виріс люд, який уже не розійдеться нині, мов отара. А що вчинив би? Розтерзав би Соліковського!.. Чи ж не крові бажав тоді Рогатинець? Чому нині щемно й тривожно від цієї думки? Рано ще… Христос воскрес. Рано воскрес? Чи лиш спинається іще з хрестом на гору?..

Мацько Патерностер дивиться й очам своїм не вірить: то це той сивобородий дідуган у монашій рясі, який вчора заходив до його пив'ярні і п'ять Псалтирів купив, єсть самим Вишенським? Якби ж був знав — сулії з вином поховав би, пивницю ладаном прокурив, Господи, а він ще й посміхнувся, коли монах, беручи книги, мовив, похитуючи головою: «Блюзнірствуєте, львівські братове, Божими книгами торгуючи в пияцькому содомі»; посміхнувся й відказав: «Вино у мене церковне, благочестивий монаше, не зволите запричаститися?» Сором тепер обпалює Мацька — як смів так розмовляти з мужем, який не боїться вголос вимовляти коромольні слова? Та дивується Патерностер з іншого: щось трапилося з ним самим, бо чому не опускає голови, не глипає боязко на сусідів, не поглядає в бік притвору, чи не появиться там хтось такий, котрий, побачивши Мацька на нинішній відправі, завтра корчму йому закриє… Христос воскрес! Мацько дивується, а від слів проповідника бадьорий дріж пробігає йому по спині, він чує, як випрямляється в нього хребет, як гнівна мова мніха сіє в його душі злість на самого себе за те, що досі той хребет був зігнутий, немов яремна дуга, а що з того запосяг: чи ж оті складені за лихву й торги золоті варті того, щоб усе життя витирати носом ляду, та яка їм ціна, коли навіть син Роман, від'їжджаючи в далекий світ, не хотів і сотні взяти, бо вони йому смерділи батьковим приниженням. Мацькові й моторошно, тільки — знову диво! — не за себе, а за Вишенського: чи не потягнуть його після відправи до вежі, що біля міської зброярні?

Барон, сховавшись на хорах за людськими спинами, уважно слухає, щоб не пропустити жодного слова, і мліє від скоботливої втіхи, що матиме з чим прийти до свого хлібодавця, бо невдоволений Соліковський. Ти, Бароне, пропиваєш гроші, а користі з тебе катма, тих кілька кишенькових злодіїв із Шкотської, яких ти привів до чорта, то ще не плата за звання барона, нам треба, щоб зареготалися над братчиками ті, які нині рей водять на Руській; вже й кишенькові доносять на тебе, що ти по корчмах тільки те й робиш, що похваляєшся своїм титулом і службою в архієпископа, хоч мав би це при собі тримати… А як йому, від роду вбогому, приниженому і на чужу славу й статок заздрісному, як тримати в таємниці, як не похвалитися на людях, що він, колишній конвісар, а потім братський поштуркач, має нині своє постійне місце в пивниці самого Корнякта, що шинкарка, забачивши його, поспішає до столу з порцією смаженої риби і кухлем пива, що Антипко раз на тиждень пригощає мальвазією, що іноді навіть патриції кличуть Барона за свій стіл, а до покоїв архієпископа він має право заходити без стуку. І має десь Рогатинця. Зустрівся якось з ним після тієї оказії на Круп'ярській, хотів Рогатинець плюнути йому в лице, не посмів. Ні, не через те, що боявся, розголосу за перелюбництво (не бійся, я не кваплюся про це розказувати), — на Барона плюнути не зважився. Ти вважай і рахуйся із словами, я вже не Блазій. І проковтнув слину вельможний сеньйор, тепер виминає… Ну, скажіть, хто із посполитих заслужив таких привілеїв, хто зумів так піднятися над сірою юрбою? Христос воскрес!! То як це можна тримати в собі? Ще подумають люди, що він такий самий, як був, і замість поштивості й страху далі виквилятимуть йому співчуття, а то ще й насміхатися…

— І так буде доти, доки ми самі не визволимо себе із пут світської неволі. Бо хто єсть хлоп і невольник? — Вишенський повів вказівним пальцем, ніби цими словами таврував кожного прихожанина. — Та тільки той, хто світу сему яко хлоп, яко найманець служить і вік свій у службі аж до смерті губить. То посвятімо Богові помисли ума нашого, вогонь сердець і тоді, мов труха, розкришаться кайдани мирські!

«Мніху Йване, — заворушився протест у душі Рогатинця, — подвійні кайдани накладаєш на нас, по