Book: Обережно: міфи!



Обережно: міфи!

Михайло Лукінюк


Обережно: міфи!



Спроба системного підходу до висвітлення фальшувань історії України




Київ

Видавництво імені Олени Теліги

2012








Поки ми не змиємо того в’язкого намулу, який нанесла імперська ідеологія на нашу національну культуру, нашу історію, ми не доберемося до свого історичного коріння, не зрозуміємо свого історичного минулого в усій його складності й не отримаємо життєдайного соку для живлення нації...


Анатолій Матвієнко



Тобі, Україно, присвячую


Та обставина, що навіть у час, коли проблема хліба насущного стала суворою реальністю в домівках більшості наших співвітчизників, зримо зріс, особливо серед шкільної та студентської молоді, інтерес до вивчення історії, з одного боку, можливо, відгонить певною феноменальністю, а з іншого — цілком зрозуміла, позаяк людині завжди властиве зацікавлення власними коренями, минувшиною рідної землі. Та на відміну від пріснопам’ятної «епохи розвинутого соціалізму», коли ця похвальна потреба мала усі підстави бути цілком задоволеною (так бодай вважалося) величезним наробком радянської історичної науки, зараз стан справ докорінно змінився.

Плоди того стрункого дерева наразі втратили попередню принадність, оскільки, як з'ясувалося, саме дерево було добряче поточене незчисленними міфами, себто вигадками, перекрученнями, прямим фальшуванням історичного матеріалу на догоду пануючій в СРСР комуно–більшовицькій ідеології, яка до того ж успадкувала чимало історичного анахронізму від своєї імперської попередниці.

Тож багато що в історичній царині нині, безперечно, потребує перегляду, переосмислення, нових досліджень, пошуків.

Для цього потрібні додаткові кошти (в тому числі й значні видавничі витрати), здібні дослідники, а головне — час. Не секрет, що цього, як і багато чого іншого, в Україні зараз гостро бракує.

До того ж, як слушно наголосив донеччанин О. Боргардт («Літературна Україна», 05.02.1998), «українська історична наука й досі тихо спить в обіймах російської, тихо пливучи руслом імперських концепцій Росії, великодержавних та шовіністичних...»

Тому не дивно, що, попри фахових істориків, до цієї справи долучаються й ентузіасти.

Викладач спеціальних дисциплін у Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут» Михайло Лукінюк не належить за фахом ні до істориків, ні до письменників, однак його дослідження з історії рідної землі та українського народу вже отримали справедливе визнання як серед літераторів, так і серед істориків.


Леонід ГОРЛАЧ


Книга для вдумливого читача


Слово «міф» має пряме й переносне значення. У прямому термінологічному значенні — це витвір колективної народної уяви, що дає узагальнений і водночас чуттєво–конкретний образ світу; міфологічна модель світу в первісних культурах була свого роду еквівалентом культури, а тепер зберігає своє художньо–творче значення. У переносному значенні (яке випливає з абсолютизації міфології як замінника науки) міф — вигадка, оманливе уявлення, що претендує на істинність, а насправді створює далекий від дійсності ілюзорний світ. Такі міфи можуть виникати стихійно на ґрунті малообізнаності або недисциплінованості думки, але їх можуть і цілеспрямовано продукувати й розповсюджувати, нав’язувати з певною корисливою метою. Саме цим дуже часто займалися і займаються політики, особливо владні, задля впливу на свої народи, здійснення певних партійних чи державних завдань, компрометації противників тощо. З особливим успіхом такі міфи в своїй пропагандистській якості застосовуються в тоталітарних суспільствах, де влада здійснює універсальну ідеологічну обробку свого населення. Націонал–соціалістична держава Гітлера — Геббельса і комуно–соціалістична держава Леніна — Сталіна — Жданова були справжніми царствами міфів.

Але і в суспільствах нетоталітарних, в усьому сучасному світі міфи є чи не найефективнішим елементом політичних технологій, що їх використовують окремі діячі, партії та цілі держави, а створення пропагандистських міфів і впровадження їх у суспільну свідомість стає професійним (і часто високооплачуваним!) заняттям цілої касти людей — ідеологів, публіцистів, журналістів. Водночас діяльність і продукція новітніх «міфотворців» давно вже привернула до себе увагу науки, насамперед соціології та культурології, які вивчають способи творення та застосування міфів, їхній вплив на масову свідомість. «Відстеженням» пропагандистських міфів та протидією їй займається і твереза, раціонально налаштована публіцистика, незалежна громадська думка.

Саме в цьому контексті слід сказати про унікальну в своєму роді працю Михайла Лукінюка «Обережно: міфи!» Чому я називаю її унікальною? Щоб обґрунтувати таку оцінку, мушу звернути увагу на деякі обставини.

Територія Радянського Союзу була, сказати б, зоною особливої міфонасиченості, а територія Радянської України — ще й утрикрат міфонасиченішою. Адже тут діяли міфи ідеологів царської Росії, Російської імперії, міфи ідеологів більшовизму, міфи русифікаторів різних поколінь. Після проголошення державної незалежності України вона стала і стає дедалі більше об’єктом ідеологічної та інформативної агресії з боку великодержавницьких та реваншистських сил Росії, що реанімують старі міфи й активно створюють нові.

І треба визнати, що українська політична думка досить мляво реагує на цю нахабну й настирливу ідеологічну експансію, що нерідко намагається вбратися в «наукові» одежі. Є окремі «контрудари» публіцистів, є випадки аргументованої полеміки науковців, але все це діється епізодично й час від часу.

Що ж до спроби оглянути всю картину цієї тотальної ідеологічної навали на Україну, узагальнити її, вичленувати систему антиукраїнських міфів (як політично цілеспрямовано спродукованих, так і «самонароджених» у бур’янах задавнених стереотипів), то Михайло Лукінюк — тут таки піонер! А ще унікальність його праці в тому, що він розглядає всі зазначені вище три «покоління» міфів на тему України — царської доби, радянської доби і пострадянської, описуючи механізм їхньої взаємопов’язаності і взаємодії.

У книзі — 35 розділів про 35 міфів. Звичайно, це умовність: їх могло бути менше, могло бути більше. Та річ не в цім. Хай читач оцінить величезну роботу, яку здійснив автор, рясноту джерел, які він використав. А широке цитування джерел — як писань самих «міфотворців», так і їх критиків, — допоможе читачеві зробити власний висновок, може в чомусь і «підкоригувавши» самого автора, якому не чужий полемічний запал.

Хочеться побажати цій книзі саме такого читача — цікавого до нової інформації, уважного і схильного до самостійного думання.


Іван Дзюба, академік НАН України


Book for a thoughtful reader


(Переклад англійською Тетяни Лукінюк)


The word «myth» has both direct and indirect meanings. In direct terminological meaning a myth is a product of collective national imagination providing generalized and at the same time sensually specific image of the universe; the mythological model of the world in the ancient cultures was some kind of equivalent of culture, and till now it has preserved its artistic and creative value. In its indirect meaning (which results from absolutization of mythology as a substitute for science) myth is a fable, false representation, which claims to be true, but in fact creates unreal illusionary world. Such myths can arise naturally as a result of lack of information or discipline of thought; they can also be created and propagated or even imposed for certain mercenary purposes. Politicians, especially of authoritative type, have often been engaged in such activities with the purpose of influencing their peoples or promoting certain party or state objectives, discredit of their opponents and etc. Such myths are mostly successfully applied in totalitarian societies, where the authority imposes universal ideological treatment on the population. A national–socialistic state of Hitler — Hebbels and a communist–socialistic state of Lenin — Stalin — Zdanov were in fact kingdoms of the myths.

Even in non–totalitarian societies, however, in the modern world the myths are almost the most effective tool of political technologies used by certain politicians, parties and even entire states; creation of the propaganda myths and their imposing in the public consciousness has become a professional (and often highly rewarded!) business for the entire caste of people — ideologists, publicists, and journalists. In the meantime activity and production of the new myth–creators have long ago attracted attention of the science, first of all sociology and culturology, which study ways of creation and application of the myths, their influence on public consciousness. Sober–minded and rational publicistics and independent public thought are also engaged in tracking and counteracting against the propaganda myths.

In this very context it is necessary to mention a unique in its way creation of Mikhailo Lukinyuk’s «Attention: Myths!». Why do I call it unique? Let me draw your attention to certain circumstances to justify such evaluation.

Territory of the Soviet Union was so to say an area of special myth density, and territory of Soviet Ukraine was filled with myths several times denser. Here in Ukraine the myths of the ideologists of Russian kingdom, then Russian empire, then bolshevism, and russifiers of different generations have been applied. Upon declaration of independence of Ukraine it has become an object of ideological and informational aggression by great–power and revanchist forces of Russia, who bring back to life the aged myths and actively create new ones.

We have to acknowledge that Ukrainian political thought is rather reluctant in reacting to this impudent and importunate ideological expansion, which is often tried to be presented as a scientific finding. Rare counterblows of the publicists as well as certain discussions of the scientists happen incidentally and occasionally.

Mikhailo Lukinyuk is a definite pioneer in his attempt of observing and generalizing the entire picture of this total ideological invasion in Ukraine, defining a system of anti–Ukrainian myths (both political, created with certain purpose, and naturally arisen from the depth of out–dated stereotypes). His creation is also unique since there he considers all three generations of the myths about Ukraine as described above — imperial times, Soviet and post–Soviet periods, showing how these myths have counteracted and been interconnected.

This book contains 35 chapters about 35 myths. Of course such separation is quite conditional. There could have been less or more. But this is not important. Let reader evaluate huge job made by the author, and abundance of sources he has used. Extensive quoting of sources by both creators of the myths and their critics will help reader to make his/her own conclusion and perhaps in some ways «correct» the author who is not free from certain polemic zeal.

This is the kind of reader I wish this book to have, the one interested in new information, thorough and able of independent thinking.


Ivan Dzjuba, an academician of Ukrainian National Academy of Sciences


Про деякі особливості радянської міфотворчості


Замість передмови


Міф у перекладі з грецької означає оповідь, переказ, що передає вірування народів про богів, легендарних героїв, про походження світу, життя на землі або самого народу, творця цього міфу. Чи не всі народи, котрим випало щастя будь–коли мешкати на нашій планеті, на певних — переважно ранніх — стадіях свого історичного розвитку надавали належну увагу міфотворчості, бодай щодо свого «благородного», ба навіть — «божественного» походження. Загальновідомо, наприклад, яких визначних успіхів у цій царині досягли давні греки. Та навіть їх безсмертні творіння блякнуть поряд із витворами справжніх віртуозів цієї справи (щоправда, це вже була міфотворчість зовсім іншого штабу, більше пов’язана зі ще одним значенням слова «міф» — щось вигадане, неіснуюче), якими згодом показали себе «кремлівський мрійник» та його численні послідовники: ці піддали тотальній міфологізації усі сторони життя — як утвореної ними держави «нового типу» в цілому, так і кожного її громадянина зокрема.

А куди ж було подітися, якщо в тому «новому світі», що його так енергійно заповзялися вимуровувати більшовики, просто катастрофічно не вистачало фахівців: більшість із тих, у кого в погляді проблискував бодай натяк на інтелект. Були відправлені за межі царства диктатури пролетаріату (чимало самі здогадалися вчасно втекти або були занесені в чужодаль моторошними суховіями громадянської війни), як недостойні прийдешнього «світлого майбуття», або відразу у «кращий зі світів» — за допомогою різноманітних способів, які загалом іменувалися «знешкодженням ворожого елементу».

Тож аби якось зменшити негативні наслідки від того, що, як влучно підмітив М. Бердяєв, на вершину влади «вознеслися Хлестакови», себто пустодзвони без необхідних для такої складної справи знань і досвіду, вже невдовзі вони безжально нищитимуть усе, що виявлятиме бодай найменші риси самобутності та оригінальності, а натомість, наче повінню, затоплять усе посередністю та нововинайденою «типовістю»: з’являться незчисленні «типові» плани, програми, проекти, забудови, товари (щоправда, товарами вони здебільшого визнавалися лише всередині цієї нетипової країни), «типовий» дефіцит (навіть на згадані «товари») і «найтиповіші» у світі черги за ним. Та ще чимало такого ж «типового» — аж до «простої радянської людини» (лише її ця «типовість», власне, й стосувалася, а от себе «істинні арійці», чи то пак «борці за щастя трудового народу», навпаки, щільно оточили різними «спец...»: спецпайками, спецбуфетами, спецрозподільниками, спецквартирами, спецлікарнями, спецпутівками, спецпоїздками за кордон тощо).

Тим часом це найвище творіння «епохи типовості» з ушкодженою потворними стереотипами компартійної ідеології психікою було визнано дійсно–таки оригінальним витвором більшовизму, ба більше — для його виокремлення від створеного Богом прототипу фахівці винайшли спеціальний науковий термін «homo sovetikus». І не дай Боже, виявити у ті часи бодай щонайменшу невідповідність «науково» розробленим критеріям тієї типовості («пошук інакодумців, — напише у своїй “Последней книге” Є. Габрилович, — ставав такою ж верховною партійною справою, як Вітчизняна війна»... — М. Л.), що практично були аналогами горезвісних гітлерівських критеріїв «расової чистоти», — у тих, котрі не зуміли чи не схотіли смирно влягтися у прокрустове ложе загальної «типовості», чатувала дійсно типова доля...

А «вожді», теж не надто обтяжені подібними речами, послідовно дотримувалися відомих рекомендацій 3. Фрейда, котрий стверджував, що «маси тримають у покорі двома способами: насильством та ілюзіями...» А тому й одного, й другого в цьому «новому» світі було предостатньо. Та, власне, лише на них та ще на страхові, що крижаним гадом назавжди заповзав удушу від нічного гуркоту чорних «воронків» (а що вже казати про моторошне грюкання тисяч зачинюваних дверей гратованих вагонів–«телятників»!), цих зловісних церберів головного, чорновусого й чорнодушого, «ворона», який, певно, з ненависті до денного світла перевів на нічний режим роботу всього державно–партійного апарату, і саме темними ночами вони творили чорну справу «побудови світлого комуністичного майбуття», нова держава й трималася.

Далі — більше: «нічтоже сумняшеся» взяли й заборонили для вжитку об’єктивні, але, на їх думку, шкідливі для молодого організму «нового світу» закони історичного, економічного, соціального розвитку (вистачило, однак, глузду не пробувати «відмінити» фізичні закони — уявляєте, що було б, якби, приміром, заборонили на всій території червоної імперії дію закону земного тяжіння?!), замінивши їх свіжоспеченими міфами, які в разі необхідності легко піддавалися оновленню та коригуванню. І якщо раптом клята реальна дійсність не схилялась до безумовного слідування проголошеним «законам», то саме вона в першу голову й приводилась до повної відповідності, і спосіб для такого приведення був розроблений надзвичайно ефективний: усе, що бодай якимось боком не вкладалося у жорсткі рамки прийнятих стереотипів, безжально відсікалося.

Тож на дбайливо підготовленому в такий спосіб ґрунті й розквітали буйноцвітом узвичаєні міфи — як загальнодержавні, тривалість існування яких прив’язувалась до нововведених п’ятирічних циклів життя суспільства, так і менші — так би мовити, місцевого значення. Власне, і значущість, і «художній» рівень міфів визначалися саме тим, на кого вони переважно спрямовувалися, тобто рівнем інтелекту «споживача», мозком якого вони мали бодай якийсь час володіти.

Свого часу ще Платон, підкреслюючи роль міфів у вихованні верстви стражів для своєї «комуністичної» держави, наголошував на необхідності їх закорінення у свідомості громадян його «ідеальної» держави, починаючи з дитячого віку (1971. — с. 156): «Ми вмовимо виховательок і матерів розповідати лише визнані міфи, щоби з їх допомогою формувати душі дітей швидше, ніж їхні тіла — руками». Для цього, за Платоном, в різних творах «слід твердити, що Бог» — у «безбожні» часи комуно–більшовизму в свідомості більшості радянських людей це місце звично посідали керівники партії та уряду — «не всьому є причиною, а лише благові». А тому вину за всі негаразди й невдачі слід покладати на численних «ворогів народу», безупинно виводжуваних на чисту воду невсипущими «стражами порядку».

Тож, скажімо, для дошкільнят Союзу цілком придатним був міф–казочка про Хлопчиша–Кибальчиша, а от міф про патріота Павлика Морозова призначався вже для школярів молодших та середніх класів. Юнаки ж та дівчата старших класів мали захоплюватися героїчним Павкою Корчагіним чи канонізованими партійною ідеологією героями «Молодої гвардії».

Більшовицькі ідеологи створили з автора знаменитого роману «Как закалялась сталь» героїчний образ самовідданого комунара, котрий, зазначено навіть у лаконічному «Українському радянському енциклопедичному словнику» (УСЭС. — 1988. — т. 2. — с. 597), як «учасник громадянської війни, воював у бригаді Г. І. Котовського та Першій Кінній». Однак чимало видань позбавлені подібної вади. Так, скажімо, знаменита «Детская энциклопедия», призначена «для дітей середнього та старшого віку», щедро подає численні подробиці «героїчної біографії» (1968. — т. 11. — с. 393): проте, як змалку Миколка «ненавидів поміщиків, на чиїх полях за жебрацьку платню працювали його рідня й односельці». А тому «зрозуміло, що в роки революції на Україні, коли робітники та селяни повстали проти царя, поміщиків та фабрикантів, юний Островський не міг залишитися осторонь від народної боротьби». Про те, що «так само як Павка Корчагін, юний доброволець не раз брав участь в пекельних бойових сутичках, хоробро ходив у розвідку». І як, незважаючи на «хвороби та пораненняв атаці під Львовом Миколу Островського було важко поранено, і його демобілізували з Червоної Армії», пояснює «ДЭ». — М. Л.) ...сміливо боровся з куркульством та бандитами». А герой роману, масово розтиражований більшовицькою пропагандою та перетворений із художнього образу в реальну людину («УСЭС» прямо називає його «автобіографічним»), став, як наголошено у згаданій енциклопедії (с. 350), «символом героїзму, душевної стійкості та високої моральної чистоти радянської людини». Тож не дивно, що «багато передових молодіжних бригад... самовіддано домагались надання імені Миколи Островського, а багато військових підрозділів Радянської Армії в роки Великої Вітчизняної війни виборювали звання корчагінців» (там само. — с. 393).



Та, як стало відомо зі знайденої в архівах музею Островського його автобіографії (Мицик, 1998), нічого спільного з героїчною біографією свого героя Островський не мав, оскільки ніколи не був червоноармійцем, не кажучи вже про «пекельні бойові сутички» (до речі, навіть у виданій вчетверте у знаменитій серії «ЖЗЛ» книзі «виправлених» спогадів про М. Островського, яку «написала його друг і дружина» Р. Островська, не наведено жодного «героїчного» епізоду з «бойового шляху» М. Островського — все більше про «участь у здійсненні обшуків»). Та й на зведенні знаменитої вузькоколійки не надривався. Тож, як наголошує професор Ю. Мицик, «про участь Павки в поході Першої Кінної юний Микола Островський писав з чужих слів, а не з власних вражень». І, як письменник, безперечно, мав повне право на будь–який художній вимисел. Та, погодимося з дослідником, компартійні ідеологи «не мали морального права ліпити і підтримувати міфи такого роду, маніпулюючи свідомістю суспільства».

З такою ж брутальністю і на такому ж підмурку художніх фантазій «ліпився» й міф про «Молоду гвардію». «У Краснодоні, — пишуть автори солідної монографії «Советский Союз в годы Великой Отечественной войны» (1976. — с. 370), — бойові групи «Молодої гвардії» знищували фашистських солдатів і офіцерів, звільняли військовополонених, здійснювали диверсії на підприємствах...» А насправді, наголошує досліджувач цієї вигадки Е. Шур (1999), якому «Центральний архів ФСБ (Федеральна служба безпеки Росії, правонаступниця колишнього ВЧК–НКВС–МДБ–КДБ СРСР. — М. Л.) надав можливість вивчити... двадцять вісім томів матеріалів слідства зі звинувачення поліцаїв та німецьких жандармів у розправі над підпільною організацією “Молода гвардія”, об’єднаних у «Справу № 20056», «такої підпільної молодіжної організації, про яку ми знаємо з дитинства, у Краснодоні не було».

Не дивно, що у дослідника виникло цілком закономірне запитання: «Звідки ж узявся міф про величезну, розгалужену, надзвичайно загрозливу для німців підпільну організацію?» Як засвідчили матеріали згаданої «Справи», все почалося з банального пограбування у ніч з 25 на 26 грудня 1942 року німецької автомашини з новорічними подарунками для німецьких солдатів та офіцерів. Поліція почала приховане прочісування місцевого базару, сподіваючись, що поцуплені з вантажівки кілька коробок сигарет злодії намагатимуться продати. І не помилилася — почалися перші арешти серед молоді. Залякані арештанти називали все нові й нові прізвища «незадоволених новим порядком». Так, О. Лядська (жодного стосунку до «сигаретної справи» Ольга не мала й була заарештована «цілком випадково»), яку «слідчий Захаров пообіцяв повісити на базарі» тільки за те, що у невідправленому листі, знайденому під скатертиною, вона писала про своє небажання «їхати до Німеччини у «РАБСТВО» (саме так: у лапках і великими буквами), дізнавшись від слідчого, що поліція затримала Т. Мащенко, саме на неї й вказала як на «неблагонадійну». Тим часом, називаючи Мащенко, яку на той час він уже відпустив, слідчий просто «схитрував». Упіймавшись на цю вудочку, Лядська «назвала ще пару прізвищ — тих, кого пам'ятала по активній комсомольській роботі ще до війни і які жодним чином не були причетні до “Молодої гвардії”», зокрема Козирева, Третьякевича, Ніколаєнка («і ще вісімдесят осіб», додає Е. Шур). У свою чергу, «Третьякевич виказав Шевцову», а далі «почав називати “молодогвардійців” цілими селищами» — це вже явно «тягло» на організацію. Керівництво краснодонської поліції так і доповіло наверх, зметикувавши, що «розкрити рядове пограбування куди як менш важливо, ніж цілу підпільну організацію».

Тож суперечка — а вона продовжувалася в СРСР не одне десятиліття — про те, «чим справжня історія “Молодої гвардії” відрізняється від написаної Фадеєвим», як з’ясувалося, була позбавлена будь–якого сенсу: матеріали «Справи № 20056» незаперечно доводять, що «у книзі було прикрашене не життя, а вже створений до письменника міф». Таким чином, наголошує дослідник, легендарну підпільну організацію «вигадали двічі. Спочатку в краснодонській поліції. Потім Олександр Фадеєв». Та останній, коли його запитували, «чим насправді займалася “Молода гвардія”», і не приховував, що «писав роман, а не історію». Тим часом підпілля на Сході України й справді діяло, однак організували його зовсім не ті «наставники–комуністи», яких Фадеєв «у 1951 році на наполягання ЦК увів до своєї книги».

Але хіба «істинних арійців», чи то пак справжніх більшовиків, могли зупинити чи бодай змусити завагатися подібні «дрібниці»! Широкомасштабне продукування брехливих, облудних ідеологічних «казок» в СРСР не припинялося ні на мить, «запудрюючи» мізки не одному поколінню «юної зміни». А на дорослих трударів чекали передбачливо заготовлені міфи про «рекорди» Олексія Стаханова «сотоварищи», про численних героїв постійної «битви за урожай» тощо.

Ну, а самому «авангардові робітничого класу» постсталінського періоду аж дух перехоплювало від нібито втрачених перспектив сподіваного розвою радянської і партійної «демократії», коли замість диктатора Сталіна мало не прийшов (вважалося, що коли б не горезвісна Сталінська підступність, то перебіг подій на XVII з’їзді ВКП(б) неминуче мав би ознаменуватися перемогою «здорових» сил партії) «улюбленець партії» С. Кіров, «злодійськи вбитий» 1 грудня 1934 р. Тож всі наступні «Перші» та «Генеральні» — задля власної вигоди — дбайливо творили з нього образ «справжнього більшовика», що загинув на бойовому посту. Насправді ж, як пояснює у своїх спогадах П. Судоплатов (1994. — с. 22–25), у 30–ті роки відповідальний працівник НКВС, наближений до Берії (цей мелітопольський хлопець, що, долаючи шлях до генерала держбезпеки, особисто вбив полковника Коновальця та підготував ще чимало вбивств, зокрема Троцького та генерала УПА Шухевича, а потім, як мовиться, від дзвінка до дзвінка відбув п’ятнадцятилітнє ув’язнення за нібито участь у «змові Берії», безперечно, знав правду стосовно багатьох кремлівських таємниць), «Кірова було вбито... рядовим співробітником одного з ленінградських райкомів партії Леонідом Ніколаєвим», дружина якого була однією з численних «подружок» Кірова. До того ж Кіров не становив жодної альтернативи Сталіну, навпаки, «він був одним із важливих компонентів сталінської системи — непохитним сталінцем, що відігравав активну роль у розгромі партійної опозиції».

[Сталіну смерть Кірова створила сприятливі умови, аби ще раз «обрушитися на своїх ворогів та можливих суперників». Відлуння тих репресій не обминуло й Україну (Боротьба... — 1995. — с. 553): «використовуючи факт убивства, НКВС розстріляв сотні українських діячів, серед них таких письменників, як О. Близько, Г. Косинка, К Буревій, А. Крушельницький з двома синами (один поет), Д. Фальківський та ін. Сотні інших заслано (наприклад, письменники В. Підмогильний, П. Филипович, М. Йогансен, Є. Плужник, О. Слісаренко, М. Ірчан та багато інших)», уже невдовзі переважну більшість їх було знищено.]

Так само нині декому аж слина котиться при думці, які блискучі перспективи, мовляв, мали б відкритися перед Російською імперією, якби не «прийшли більшовики й розграбували Росію». Ніби вони були привезені в обозі із Занзібару, а не були цілком логічним виплодком неосвіченості й деспотії, що віками панували в Росії. «Ні, — заперечує їм персонаж із книги свідка тієї «ери підлабузництва, підглядання і наклепників... віри у все, що наказано, і зневіри у всьому» Є. Габриловича (1996. — с. 312), — все, що ми пережили після Сімнадцятого, — це найнормальніший, рідний хід нашої Історії. І не треба напускати туману! Більшовизм — це наше, природне, близьке, істинно російське...»

Достатньо було і витворів значно вищого — загальнодержавного — значення, які призначалися всім громадянам СРСР, незалежно від їх професії, статі, віку. До таких, безперечно, слід віднести надзвичайно укорінений у свідомості міф про незмінно хороших та розумних «наших» і незмінно поганих чи дуже поганих «їхніх», як і про «найлюдянішу людину», яка і після смерті залишалася «живішою за всіх живих», або про єдину у світі країну, «де так вільно дихається всім», а чи про суворого та незмінно справедливого «батька всіх народів», який, як любить і нині дехто наголошувати, щорічно «хоча б на 2–3 копійки, та все ж знижував ціни».

При цьому реальна ціна, якою це досягалося, зокрема й те, що чи не половина працездатного населення країни заради цього працювала за колючим дротом практично задарма, дивним чином не усвідомлювалось рештою громадян, котрі поки що перебували з «цього боку» дротяної загороди. Тож навіть представники високоосвічених верств, — а за дротами опинилися цілі інститути, конструкторські бюро тощо, — отримуючи за свій труд, зазначає, наприклад, у книзі «Золото партії...» І. Бунич (1994. — с. 122–123), «як привілей ненормований хліб і півсклянки сметани», не ремствували і не обурювалися, навпаки, «цінували свої привілеї... В'язень Туполєв створював нові, небачені за дальністю польоту літаки... а в'язень Корольов уже розробляв ракетну техніку... І вони були задоволені, бо мільйони інших в'язнів трудилися в шахтах, на рудниках і в копальнях за “пайку”, яка могла підтримати сили лише впродовж двох тижнів, ще не розуміючи, що їхня смерть запланована так само, як і їхня двотижнева праця, коли на зміну їм прийдуть інші в’язні...» Так кувалися майбутні «будівники комунізму», творилася «нова людина» — людина–гвинтик, в якої людське заміщувалося так званими «інтересами партії і держави»[1].

Навіть важко собі уявити, якою величезною мала бути справжня сила того дурману, аби цілі народи, що мали славну історію і героїчне минуле, покірливо, ніби перебуваючи в гіпнотичному заціпенінні, дозволяли творити над собою наругу, подібної якій ще не бачив світ! Так само вівці, щільно збившись докупи, перелякано спостерігають, як невблаганні пастухи по одній чи по декілька одразу виривають їх із гурту під безжальні ножі, однак не виявляють при цьому жодних спроб вивільнитися. Цей успішно культивований більшовицькою владою вірус повної покори був страшнішим за СНІД, оскільки призводив до повної втрати людьми відчуття власної гідності, до цілковитого пригнічення прагнення свободи, притлумлення сили волі до щонайменшого спротиву державному насиллю і, зрештою, призводив до зомбування широких мас на беззаперечне сприйняття ролі безликого «гвинтика» — аж до покірної готовності на самопожертву в ім’я облудних «ідеалів соціалізму»...

Та щонайвищими за рівнем майстерності були міфи, спрямовані на одурманення усього світового співтовариства, — і такі були, й успішно працювали на створення привабливого іміджу «країни Рад», за висловом С. Єфремова, «на світовому дурилюдстві заснованої». Так, міф про «сите» життя українського селянства, запущений на потребу моменту в 1932–1933 рр., приховав таки від світової громадськості моторошний голодомор, штучно організований кремлівським керівництвом.

Отак і жила собі пересічна радянська людина в оманливо викривленому світі міражів, щедро обкурена задушливим ідеологічним чадом. З тим і вмирала, так і не спізнавши, що ж воно означає насправді «це солодке слово — “свобода», так і не зумівши вирватись із лабет потворної ідеології.

Тож завдяки кропіткій та послідовній «селекційній роботі» радянського керівництва більшість населення СРСР врешті–решт таки повірила у реальність навіюваних міфів. Ось як, зокрема, згадувала про це в телепередачі російського «ОРТ» (08.11.1995), присвяченій минулому радянського кіно, колишня учасниця «масовки» у зйомках 1948 р. кінострічки «Кубанские казаки», надзвичайно популярного у ті часи міфу про колгоспний «рай»: «Життя тоді було дуже важким, тож якби ще й у кіно показували таке саме — узагалі життя не було б. А так — ми вірили (о, ця незбагненна віра всупереч очевидному! Учасники зйомок «дивилися на муляжі чудових булок, соковитих яблук, їли принесену з дому кукурудзяну кашу» і — вірили, вірили, вірили... — М. Л.), що таке життя можливе».

Таким чином, велике плавання великого радянського народу у безмежному Океані Міфів почалося. Затуркані мандрівники ще не підозрювали, — хоча, відчувши на собі усю безжальність застосованих підготовчих заходів, могли й здогадуватися, — на поталу якій стихії віддають вони свої життя, які грізні випробування вже запланували для них «батьки–кормчі», готові на будь–які жертви заради успіху проголошеного курсу. При цьому в процесі «плавання» із потаємних нетрів величезного корабля імперії під претензійною назвою «Союз непорушний»[2], немов із бездонного мішка витівника–ілюзіоніста, час від часу з’являтимуться нові міфи, все принадніші та сміливіші щодо обіцянок (чого вартий, наприклад, такий: «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі!»). Однак це жодним чином не впливатиме на гнітючу непривабливість всуціль муляжної радянської дійсності...

Помандруємо безмежними просторами цього неперевершеного — куди там уславленим сімом чудесам світу! — витвору імперського генія й ми (не обмежуючись при цьому самим лише радянським періодом імперської міфотворчості), аби детальніше розгледіти бодай деякі з тих неповторних творінь.




1. Міф про «варварство» наших предків у дохристиянській Київській Русі


Це чи не єдиний із запропонованих для розгляду міфів, що не може бути віднесеним на карб будь–якому із різновидів Російської імперії, оскільки він значно старший за неї. Тож і автори цього узвичаєного поголосу інші, однак стверджувати, що адепти останньої взагалі гребували використовувати його на свою користь, було б, певно, перебільшенням.

«В історії народів–варварів, яку нам викладають, — наголошує Б. Ребіндер у книзі (1993. — с. 6), яку він присвятив своїм нащадкам («а також усім французам, які мають хоч краплину слов'янської крові та не мають знань, достатніх, щоб прочитати тексти, написані давньою слов'янською»), — нам показують варварів як безкультурних, злих і диких істот (саме таке значення цього слова й занесено до словників: так давні греки та римляни зневажливо називали чужоземців, що перебували на більш низькому рівні розвитку, і ще — темних, неосвічених, а також грубих та жорстоких людей. — М. Л.), що не мали ані законів, ані релігії, ані храмів. Насправді ж, для цих народів були характерні тонке мислення і дуже цікаві обряди, проте предки цивілізованих народів зробили все, щоб знищити ці культури, а потім твердили, буцімто культури [у них] взагалі не існувало...»

Нема необхідності доводити, що наші пращури зовсім не жили в умовах беззаконня та сваволі, навпаки, вони свято шанували закони, що дісталися їм від попередників. Певен, коли б вони записували їх на камені, як славнозвісний вавілонський цар Хаммурапі, то, можливо, до нашої доби збереглися б значно старші писемні пам’ятки давньослов’янської законотворчості, аніж звід звичайного права, що діяв на теренах Київської Русі в ІХ–ХІ ст., відомий як «Закон Руський».

Не маючи на меті спеціально ставати на захист дохристиянських — язичницьких, себто «народних» — вірувань наших предків (так само, як і щонайменше принижувати роль християнства чи применшувати його внесок у розвиток цивілізації, однак узайве не ідеалізуючи й не заплющуючи очей на відомі видатки процесу запровадження цього вірування), все ж зазначу, що всупереч розповсюдженій — і розповсюджуваній! — думці щодо низького рівня розвитку дохристиянської релігії у слов’ян, останні спромоглися розробити досить струнку й глибоку систему власних релігійних вчень. Ревнителі апріорно–заперечувального підходу в оцінюванні дохристиянських релігій всіляко наголошують на її «поганстві», спекулюючи на виразно негативістському звучанні такого визначення в сучасній українській мові, хоча насправді цей термін утворено від латинського paganus, що означає селянин, сільський. А проте язичництво — на відміну від християнського культу гріха — спиралося на дуже глибоку філософію життя, корені якої сягали глибин не одного тисячоліття. Та й поширюване упродовж століть звинувачення язичників у «страшному» злочині — багатобожжі, яке, до речі, й досі культивується в деяких сучасних релігіях, — схоже, теж не має серйозних підстав, в усякому разі щодо українських язичників. Адже те, що наші пращури називали свого бога різними іменами, як з’ясувалося, ще зовсім не означало, ніби за кожною такою назвою вони розуміли і окремих богів. Ось що каже про це «Велесова книга» (1995. — с. 111, дощечка 30): «...якщо трапиться якийсь блудень, що хотів би порахувати богів, поділити в небі, то вигнаний буде з роду... бо бог є єдин і множествен. І хай не розділяє ніхто того множества і не говорить, що мали богів многих». На превеликий жаль, таких «блуднів» (за сучасною термінологією — фальсифікаторів) ще знайдеться у нашій історії чимало — саме їх покручі упродовж віків будуть визнаватися за офіційну версію історії. І хоча, як наголошує Б. Ребіндер (згад. пр. — с. 32), «релігійні погляди слов'ян ближчі до християнства, ніж вірування древніх римлян та греків», язичництво на той час уже вичерпало себе. Воно ще тривалий час могло жевріти і дійсно жевріло по глухих закутках Русі, надто на угро–фінських обширах Півночі, але його історичний час невідворотно минав, бо воно не могло дати суспільству того, що несло з собою християнство: писемність, а отже — цивілізацію, навіть глаголиця, котру більшою мірою, аніж скомпільовану на базі грецького алфавіту кирилицю, можна вважати оригінальною «руською», не змогла набути значного поширення через свою архаїчність — детальніше про це поговоримо далі. Тому останнє й стало магістральним шляхом розвитку європейської спільноти, до якої належала й Русь–Україна.



А ось щодо часу появи слов’янської писемності поговоримо докладніше, бо то була доволі суттєва, як на той час, ознака рівня цивілізованості. Про існування у слов’ян власної («докириличної») писемності незаперечно свідчать деякі дохристиянські пам’ятки, зокрема відоме Корсунське Євангеліє IX ст., написане давньоруським письмом.

І не тільки воно. Ще знаний російський дослідник історії писемності Я. Шніцер (1903. — с. 230) наголошував, що «в усіх збережених списках Олега з греками (911 р.)» мовиться «про письмові заповіти», які мали місце в Київській Русі (в оригіналі, звісно, «в России»), однак нема жодних відомостей проте, «якою мовою ті заповіти писалися». Так само і «в угоді Ігоря з греками (945 р.) ми також знаходимо вказівки про ознайомленість руських дохристиянської епохи з уживанням письма», проте і там «не зазначені мова і спосіб письма».

Як відомо з історії, під час облоги Корсуня (Херсонеса) Великим Київським князем Володимиром (988 р.) одним із мешканців міста, «на ймення Анастас», з–за мурів була пущена у стан Володимира стріла з таким написом: «Кладези еже суть за тобою, от востока, из того вода идет по трубам. Копав переими». Але і тут, як зауважує Я. Шніцер, неможливо стверджувати, що «грамотка, пущена Анастасом, внесена була в літопис дослівно так, як вона була написана». Та водночас цілком очевидно, слушно зазначав академік І. Срезневський (1863. — с. 7), що вона була написана «саме такою мовою, яка була зрозуміла Володимиру».

На думку того ж І. Срезневського, оскільки «і до 988 р.» були на Русі християни — «і за княгині Ольги, і за Аскольда й Дира, і навіть раніше», — то, «отже, були й книги». Причому, наголошує він, то були не лише «списки праць учителів слов'янських Костянтина й Мефодія та їх учнів... але й домашні руські, про що свідчить... оповідь самого Костянтина–філософа, який побачив у Корсуні руський переклад Євангелія та Псалтиря ще в ті часи, коли сам він не починав свого подвигу освічення слов'ян...» (Срезневский, 1903. — с. 29).

Докладніше ця обставина описана в «Моравсько–паннонському житії Костянтина і Мефодія», де, зокрема, йдеться про те, як до царя візантійського прийшли посли від хозарів (року 860) і просили, щоб той прислав до них «моужа книжна», котрий би навернув їх до істинної віри, бо євреї спонукають їх свою «віру і справу прийняти», а сарацини — «мир даючи й дари многі» — «схиляють до своєї віри». Цар доручив цю справу філософу, зазначивши, що «ніхто інший не зможе цього достойно вчинити». Той одразу ж вирушив у дорогу і, діставшись Корсуня, «знайшов тут євангеліє та псалтир, русьскими письменами писані», а також зустрів «чоловіка... який глаголив тою бесідою». Кирило, приставши з ним до бесіди та приладнавшись до його мови, «став до своєї (солунської. — М. Л.) мови прикладати знайдені письмена, наголоси і та приголосні... і вже невдовзі, навдивовижу багатьом, він почав читати [ті руські письмена] та говорити [тою говіркою]» (Труды... — 1930. — с. 11–12). А в редакціях так званої «Толковой Палеи» наведено ще таке: «І грамота руська явлена Богом дана в Корсуні Русину; від неї ж навчився філософ Костянтин, оттуду сложив (тобто створивши на її основі свою абетку. — М. Л.) написав [книги] руським гласом...»[3] (Истрин, 1907. — с. 61).

Звертаючи у своїх «читаннях про давні руські літописи» увагу на те, що у «Повісті минулих літ» «є згадки про події не лише VII–VIII ст., а й більш ранніх, і ряд річних чисел починається в ній з 6360 (852) року», І. Срезневський зазначав (1903. — с. 31–34), що навіть коли вилучити ті з них, що могли бути «запозичені з візантійських і болгарських джерел», то й тоді там «залишиться доволі значне число подій, про які літописець міг дізнатися тільки з джерел домашніх (наприклад, «замітки погодні». — М. Л.)». Від 860 до 1110 років, коли останній з низки літописців «Повісті» дописував її кінцівку, минуло два з половиною століття, тому «підтримувати [усним] переказом роки подій такого обширу часу пам'ять народна не могла», тим паче, що у літопис переважно вносилися описи подій, які стосувалися княжого, а не народного життя. А тому подібні «подробиці», наголошував Ізмаїл Іванович, «мали б згинути з пам'яті», і на потвердження цієї думки наводив цілу низку подібних подробиць, зокрема:

• «...В літо 6390 (882)... Олег... постановив варягам данину давати від Новагорода гривень 300 на рік...»

• «...В літо 6392 (884) пішов Олег на сіверян... і наклав на них дань легку, і не дозволить їм Козарам данину платити».

• «...В літо 6422 (914) пішов Ігор на деревлян і, перемігши їх, наклав на них данину більшу Олегової».

• «...В літо 6454 (946) кладе (Ольга) на них (деревлян) данину тяжку: 2 частини данини йде Києву, а третя Вишгороду для Ольги (виділено І. С. — М. Л.)»...

А «якщо не згинули й занесені у літописи, — вважає І. Срезневський, — то занесені [були] у свій час». Отже, доходить висновку цей відомий філолог–славіст, «були літописи дуже давні, дуже близькі до часу подій, переказ яких можна вважати вірогідним».

Упевнені в цьому й сучасні дослідники, зокрема й відомий український лінгвіст Г. Півторак (1995. — с. 136): «...найдавніші писемні пам'ятки, які дійшли до нас, датуються аж другою половиною XI ст. Ні з X, ні з першої половини XI ст. ніяких писемних джерел до нас не надійшло, хоч вони, напевне, були». «Що ж до XI ст., — радить директор Інституту мовознавства ім. О. Потебні академік НАН України В. Русанівський (1996. — с. 254), — то слід прислухатися ще й до думки М. Грушевського, який твердив, що найдавніші українські рукописи свідомо нищилися в часи нівеляції українського культурного життя...» І не тільки українські: як наголошує кандидат історичних наук Ю. Зінченко (1994), «у 1883 р. з усієї території колишнього Кримського Ханства було зібрано величезну кількість книг та рукописів, що залишилися після завоювання Росією Криму, які були спалені». Не відставала від своєї попередниці й більшовицька імперія: «у 1928 р., під гаслом боротьби з кримськотатарським буржуазним націоналізмом, були зібрані, тепер вже повністю, всі давні рукописи, що дивом збереглися, і нові книги, видрукувані кримськотатарською мовою, і спалені». І такий вандалізм, з імперської точки зору, був цілком закономірним, — попри фізичне винищення поневолених народів, завойовники не менше дбали й про нищення духовне, — саме тому неграмотність і була насаджувана самим російським урядом.

До згаданих пам’яток слід віднести вирізьблену на дерев’яних дощечках, щоправда, недостатньо ще вивчену фахівцями «Велесову Книгу» [згадку про те, що «у руських є свої письмена, які вирізалися на дереві», наводив у своєму «Списку книг», написаному ним в 987 р., арабський письменник Ібн–ель–Недім (Шницер, 1903. — с. 232)], «Літопис Аскольда»[4], деякі рукописи зі славетної Олександрійської бібліотеки тощо. До речі, про те, що той же Кирило сам вивчав (а не створив) існуючі у наших предків письмена, прямо говориться і у «Велесовій книзі» [1995. — с. 59, дощечка 8(3)]: «І той Ілар, який хотів учити дітей наших, повинен був ховатися по домівках тих, аби його, невченого, повернути на наше письмо...» І ще одна цікава деталь: у «Велесовій книзі» прабатьком Русі визнається Даждьбог, а тому руський народ, русичі неодноразово називаються в ній «Даждьбожими онуками», пізніше до такого ж, сказати б, «язичницького» вислову не раз вдається й православний автор «Слова о полку Ігоревім».

Та й із вікопомним творінням, що відкрило нову епоху в історії слов’янства, так званою кирилицею, яку історична традиція узвичаєно пов’язує з іменем видатного просвітителя Костянтина (Кирила) Солунського, не все так просто. Свого часу ще відомий український мовознавець Л. Булаховський (1888–1961) наголошував, що «питання про азбуку, винайдену Костянтином, і досі залишається не розв'язаним», оскільки «є серйозні підстави гадати, що азбука, застосована для цієї мови, є пізніший витвір і що вона витіснила давнішу, так звану глаголицю, яка ще в XI ст. (почасти й пізніше) відігравала роль її суперниці» (1977. — с. 221). Ось, зокрема, які дані наводить у своїй передмові до «Истории древнерусского языка» Л. Якубинського (1953. — с. 9) академік В. Виноградов: «Львов вважає (див.: Львов А. С. К вопросу о происхождении русской письменности // Русский язык в школе. — 1951. — № 6. — М. Л.), що в середині IX ст. у східних слов'ян існувала не лише церковна, а й світська оповідна література, зафіксована у писемній самобутньо–слов'янській глаголичній формі. Руське літописання почалося десь у середині IX ст., принаймні не пізніше 60–х років цього століття». На думку Львова (там само. — с. 23), «на Русі, починаючи з X ст., відбувалася заміна (виділено А. Л. — М. Л.) глаголиці кирилицею».

Значну увагу дослідженню походження слов’янської (зокрема, й східнослов’янської) писемності приділив відомий український історик і палеограф, доктор історичних наук С. Висоцький. Ця проблема, на думку вченого, «становить значні труднощі через відсутність достатньої кількості джерел», які до того ж «нерідко суперечать одне одному». Тому питання про те, яка із двох абеток, що дійшли до нас, є давнішою і яку з них, власне, винайшов Костянтин–Кирило, ось уже понад два століття «привертали й привертають увагу вчених–славістів у різних країнах» (Висоцький, 1998. — с. 9).

Тривалий час саме кирилицю — про що свідчить уже сама її назва — вчені вважали винаходом видатного слов’янського просвітителя. Аж до 1785 p., коли «Г. Добнер вперше віддав перевагу глаголиці». Та оскільки на ту пору «найдавнішою глаголичною пам'яткою був Псалтир 1222p., що походив із Далмації», де, до речі, «глаголиця збереглася [аж] до XX ст.», то чеському славістові Й. Добровському вдалося відстояти першість кирилиці, а час появи глаголиці відсунути аж до XIII ст. Цей status quo проіснував аж доти, поки «в середині XIX ст. не були виявлені нові глаголичні пам'ятки й серед них — Клоцієвський збірник». Цей рукопис, який датувався XI ст., засвідчив, що «глаголичні тексти аж ніяк не молодші за кириличні».

Важливого значення набули виявлені в бібліотеках афонських монастирів «Маріїнське та Зографське євангелія XI і XII ст., написані глаголицею[5], а також палім псест (у перекладі з грецької це — пергамент, з якого стерто більш ранній рукопис і написано новий. — М. Л.) XII ст., написаний кирилицею по змитому тексту глаголиці». А невдовзі у Празі вже «були виявлені два аркуші, писані глаголицею в X ст., а в одному монастирі на Афоні... напис, зроблений глаголицею на грецькому акті Іверського монастиря 982 р.». Аналізуючи всі знахідки, чеський вчений П. Шафарик «дійшов висновку, що Кирило винайшов глаголицю, а кирилиця виникла в Болгарії завдяки працям учнів Кирила та Мефодія, найімовірніше, створена Климентом Охрідським». Головними доказами такого походження слов’янської писемності С. Висоцький вважає так звані «“Київські уривки” та “Празькі листки” моравського ізводу, написані в X ст. не кирилицею, а глаголицею». Ця теорія швидко здобула широке визнання. А1884 р. російський медієвист Вс. Міллер висловив «принципово новий погляд на походження кириличної писемності». На його думку, вона «виникла в результаті практичної діяльності слов'ян, які сусідили з греками й мали потребу в написанні різних ділових документів», тобто утворилася еволюційно (там само. — с. 10–14).

Це виглядало цілком логічно: за основу своєї писемності вони брали «сусідську» абетку й додавали до неї спеціальні, «не грецькі», букви для забезпечення досконалого передавання особливостей власної мови — з часом кількість цих букв поступово зростала. Про те, що саме такий підхід «по чину (тобто за образом. — М. Л.) грецьких письмен», але «за слов'янською мовою» — було застосовано при творенні кирилиці, читаємо у широковідомій оповіді «Про письмена» староболгарського книжника чорноризця Храбра (кінець IX — початок X ст.)[6]. А в результаті й було створено абетку, про яку Храбр пише: «Се же суть словенські письмена», які, однак, «подібні суть грецьким письменам» (Куев, 1967. — с. 196). Це — про кирилицю.

А що ж глаголиця? Під 862 роком «Паннонське житіє» повідомляє, що моравська делегація звернулася до візантійського імператора Михаїла і патріарха Фотія з проханням дати вчителя, який навчив би їх церковній службі та проповідям на рідній мові. Незважаючи на поганий стан здоров’я, Кирило поїхав до Моравії, а вже незабаром винайшов для моравів абетку й почав перекладати церковні книги. Сталося це 863 р. Однак, зазначає С. Висоцький, «яку саме абетку він склав — не повідомляється, імовірно, це була глаголиця». Тим часом Храбр у своїй оповіді згадує й про глаголицю: «Тим–то словенські письмена пресвяті суть і пречисті, бо святий муж їх сотворив, а грецькі елінів — погані» (там само. — с. 197). Оскільки кирилиця, за визнанням самого Храбра, подібна «суть до грецьких письмен», то протиставляти їм, «поганим», наголошує Висоцький, «він міг лише... глаголицю».

То що ж, зрештою, являли собою ці дві слов’янські абетки? «Глаголиця нараховувала 40 літер, які мали своєрідну стилізацію у вигляді різних закруглень та петель... Її графіка дуже відрізнялася від візантійського уставного письма (існує також версія про створення глаголиці на основі візантійського скоропису. — М. Л.), яким писалися православні богослужбові книги». Та, попри те, що глаголиця «виявилася дуже важкою для користування... нею було написано значну кількість книжок». На думку дослідників, «Кирило і Мефодій користувалися під час своєї місії саме глаголицею». «Абетка кирилиці письмових книжних пам'яток XI ст. Нараховувала 43 літери. До неї повністю входили 24 літери візантійського алфавіту та ще 19 спеціальних літер... На початку X ст. у початковій кирилиці додаткових слов'янських літер було лише 14, а вся абетка нараховувала 38 літер [саме про таку абетку пише чорноризець Храбр у своїй оповіді «Про письмена». Ось, до речі, як він відповідав тим, хто вважав абетку з 38 літер занадто великою — мовляв, обходяться ж греки 24 (Куев, 1967. — с. 195): «ну як зможете написати добре грецькими письменами [слова] бог, або живот, або зело, або... широта, або щедрота, або юність, або... язик, або іния, подобная сим»? — М. Л.]» Суттєвою перевагою кириличних літер було те, що «вони дуже чіткі й легкі для написання та читання» — це мало важливе значення, адже ті «книги писалися вручну і призначалися для читання вголос у церкві» (Висоцький, 1998. — с. 11–19).

Незважаючи на значні відмінності між цими абетками, у них, однак, є чимало спільних ознак: деякі букви мають однакові числові значення, інші — дуже подібне накреслення, однаковими є назви букв[7]. Усе це, зазначає доктор історичних наук С. Висоцький, «вказує на історичний зв'язок абеток та вплив однієї на іншу», але водночас «утруднює визначення пріоритету однієї з них». І хоча, на думку знаного палеографа, на важливі питання походження слов’янської писемності: яку саме абетку винайшов Кирило і яка з них є старшою, й досі «однозначної відповіді нема», та все ж, наголошує він, «можна стверджувати, що Кирило не міг винайти кирилицю», бо «вона склалася еволюційним історичним шляхом, чому є вагомі докази, а міг лише вдосконалити». На друге питання, тобто яка з абеток є старшою, С. Висоцький відповідає так: «глаголицю винайдено у 863 році, і вона старша за кирилицю, яку вдосконалено лише на початку X ст., але протокирилиця (тобто початкова кирилиця, що еволюціонувала шляхом поступового додавання до грецького алфавіту слов’янських літер, — Храбр цю докириличну слов’янську писемність, що ґрунтувалась на абетках неповного складу, називає письмом «без упорядкування», а ще раніше, пише Храбр, слов’яни «не імєху книг» і використовували — для ворожіння та обрахунків — «черти і рези». — М. Л.) значно старша за глаголицю». А щодо можливого існування протоглаголиці, то це, наголошує С. Висоцький, «викликає великі сумніви» (там само. — с. 27).

Не менш складним є й питання походження східнослов’янської писемності. Зізнатися, мене завжди дивувало те, як така велика держава, якою свого часу була Київська Русь, могла впродовж тривалого періоду свого існування — майже 150 років! — обходитись без писемності? Адже за таких умов розгалужений, розкиданий на величезних обширах державний апарат просто не зможе нормально функціонувати. Тож, як слушно зазначає С. Висоцький, після утворення Київської держави саме «її інституції стали одним із перших замовників писемності». Адже остання є вкрай необхідною для фіксації різних державних актів, зокрема договорів і законів, збирання податків, обліку матеріальних, військових, людських ресурсів тощо. Це, до речі, створювало значні проблеми і для місіонерської діяльності грецьких проповідників у Русі, де християни з’явилися ще за Аскольда. Досить згадати, як посланий до Моравії проповідувати християнське вчення Кирило, дізнавшись, що там немає писемності, назвав це, образно кажучи, «писанням на воді». Тому він змушений був спочатку розробити абетку, а потім уже братися до перекладу церковних книг. Та більшість дослідників довгий час дотримувалися думки, що «писемність у Київській Русі з'явилася раптово — із введенням Володимиром християнства в 988 р.». Тому попередні півтора століття вони іноді називали «безписемним періодом в історії Русі» (там само. — с. 27, 33).

«Проте це не зовсім так, — наголошує С. Висоцький. — Останні археологічні дослідження та знахідки на території Київської держави свідчать про існування кількох різних графічних систем, а саме: рунічної, куфічної, грецької, кириличної, глаголичної та, можливо, протокириличної». Наприклад, на амфорі, знайденій наприкінці 40–х років XX ст. у Гніздівському кургані на Смоленщині, було виявлено напис кириличними буквами, який його відкривачі прочитали як слово «гороухща», яке означає гірчицю (пізніше були запропоновані й інші варіанти прочитання), і датували «першою чвертю X століття», що «підтверджено й палеографічним аналізом [напису], здійсненим членом–кореспондентом Академії наук СРСР М. Тихомировим» (Авдусин, 1952. — с. 21). «Хто знає, — напише згодом академік М. Тихомиров (Авдусин, 1957. — с. 21), — можливо гніздівська амфора зберігала ті овочі, по–нашому прянощі, що були серед дарів, отриманих Олегом від греків після походу на Царгород». А кириличні написи на дерев’яних циліндрах другої половини X ст., знайдених у Новгороді, свідчать про те, що «князівська адміністрація Новгорода, яка підпорядковувалася Києву, користувалася кириличною писемністю у другій половині X ст., до запровадження офіційної державної релігії» (Висоцький, 1998. — с. 35–36).

Вельми цікаву абетку знайшов у Софійському соборі в Києві й сам С. Висоцький. Вона, на його думку, «є непрямим свідченням про користування в [Київській] Русі до офіційного введення християнства невпорядкованою абеткою, в якій ще не було більшості слов'янських літер». І хоча її написано на стіні собору в XI ст., але, певен її відкривач, «вона засвідчує писемність значно ранішого часу». Абетка становить 27 літер: 23 грецьких і лише чотирьох слов’янських: Б (на ту пору «буки»), Ж («живєтє»), Ш, Щ. Саме в цьому й полягає її незвичайність, адже, як ми мали змогу переконатися, у кирилиці XI ст. додаткових слов’янських літер було вже 19. Аргументовано спростувавши твердження про те, що «це нібито недописана абетка кирилиці» або «взагалі не абетка, а літери з числовим значенням», визнаний палеограф доходить висновку, що «відкрита абетка належить до невідомої нам писемності, яку знали в Києві ще в XI ст. Київська абетка за кількістю слов'янських літер є найдавнішою з усіх відомих слов'янських, давнішою навіть від згадуваної Храбром. Нею, можливо, також користувалися при карбуванні монет за доби Володимира Святославича... Це дає нам змогу віднести відкриту абетку до середини IX ст., тобто часів, близьких до утворення Києворуськоїдержави та Аскольдового хрещення». Отже, доходить висновку С. Висоцький, «можемо припустити появу у східних слов'ян, насамперед у Києві, протокирилівської писемності наприкінці IX та першій половині X ст.», тобто у найраніші часи існування Києво–Руської держави (там само. — с. 36, 44, 49).

А тепер дещо докладніше про більш ранні пам’ятки руської писемності, ніж ті, що, як було сказано, «датуються аж другою половиною XI ст.». Як відомо, ще від початку X ст. візантійський уряд, воліючи упорядкувати свої відносини зі східними слов’янами, «намагається, — як зазначає Л. Якубинський (1953. — с. 88–91), — оформити свої стосунки з Київською Руссю в письмових договорах. Перший з цих договорів, який до того ж є найдавнішим відомим нам писемним пам'ятником Київської Русі, укладений з київським князем Олегом в 911 (академік С. Обнорський наводить ще договір 907 р. — М. Л.) році». Другим є договір Візантії з київським князем Ігорем від 944 р., третім — договірне зобов’язання київського князя Святослава від 971 р. Уже в тексті першого договору є вказівка на те, що усні домовленості перестали задовольняти обидві сторони, а тому вони «не точью просто словесемъ, но и писаниемъ и клятвою твердою, кленшеся оружьемъ своимъ, такую любовь утвердити и известити по вере и по закону нашему». Усі ці договори київських князів з греками «є пам'ятками перекладними (переклади договорів є сучасними до їх грецьких оригіналів)». Усі вони писані церковнослов’янською мовою. А те, що в текстах договорів (їх копії збереглися в «Повісті минул их літ») «є окремі давньоруські елементи», свідчить, що «договори перекладалися руськими», а не грецькими чи, як припускали деякі лінгвісти, болгарськими перекладачами — «для такого припущення нема жодних підстав», наголошує Л. Якубинський (С. Висоцький схиляється до думки, що переклад все ж було здійснено болгарином, а пізніше уже «виправлено київським редактором»). А значить, уже на початку X ст. в Києві були русичі, котрі добре володіл и грецькою мовою і могли перекладати з грецької на церковнослов’янську.

Найцікавішими з них С. Висоцький (1998. — с. 62) вважає договори 911 та 944 рр., оскільки «з їх змісту випливає, що писалися вони на “двою хартью”, тобто у двох примірниках». Як відомо, у подібних випадках візантійська дипломатична практика вимагала писати перший примірник грецькою мовою, «а другий — мовою того народу, з яким укладалася угода». І хоча важко однозначно сказати, якою саме писемною системою написано другий примірник, однак С. Обнорський, присвятивши розв’язанню цієї проблеми спеціальну працю (Язык договоров русских с греками // Язык и мышление. — 1936. — Вып. VI–VII. — с. 102), дійшов висновку, що «письмо їх текстів, найімовірніше, було кириличним» (там само. — с. 63). До речі, у договорі 911 р. «згадується про давній звичай писати заповіти на випадок смерті, особливо тими особами, що збиралися їхати за кордон на військову службу», а це вже, наголошує С. Висоцький, «свідчить про користування писемністю в побутових справах», тобто про значне розширення сфери її застосування.

Надзвичайно важливим повідомленням у договорі 944 р. є згадка про те, що відтепер посли й купці, подорожуючи до Царграда, повинні мати «писані грамоти від київського великого князя»[8]. Цей перехід до писаних грамот засвідчує, пише С. Висоцький (1998. — с. 64–65), про «великі зміни, що відбулися в користуванні писемністю в державних установах Київської Русі в середині Х ст.». Якщо раніше роль державних службовців «зводилася лише до видачі печаток послам і купцям, то тепер уже необхідно було писати грамоти». Дослідник цілком припускає, що ці супровідні грамоти писалися «тією самою писемною системою, що й угоди з греками 911 р., й особливо 944 р., тобто, досить імовірно, кирилицею».

Як наголошує академік С. Обнорський (1960. — с. 276), «усі ці сукупності (опріч уже згаданих угод, Обнорський сюди зараховує також «знамените Остромирове євангеліє, датоване 1056–1057 рр.» і так звану «Руську правду», відомості про яку літопис подає під 1016 р. — М. Л.) дають змогу вважати беззаперечним дуже раннє зародження у нас писемної культури, задовго до першої писемної пам’ятки, що фактично збереглася», ба більше, на думку академіка, — «в жодному разі не було б сміливим припущення про належність якихось форм писемності уже русам антського періоду (в VI–VIII ст.)»[9]. Із цим, до речі, непогано кореспондується повідомлення про знайдену в 1803 р. П. Сумароковим на Тамані плиту з білого мармуру, на якій, як повідомляє професор С. Шелухін (Пастернак, 1991. — с. 11), вирізьблено «грецький напис майже цілком слов’янськими літерами, якими потім писали в Києві». Дослідженню цього напису, відомого як «Напис Євпатерія», знаний російський історик B. Латишев (1909. — с. 211) присвятив велику статтю, в якій, зокрема, доводить, що «напис належить до періоду царювання імператора Маврикія і саме до 590 року». Безперечно, ще більшої історичної глибини сягають корені нашої усної мови.

До речі, змішування так званої живої мови з літературною доволі поширене. Як зазначає відомий сучасний мовознавець, історик української літератури Ю. Шевельов (1994. — с. 16), «літературні мови на Україні мінялися, вони творилися, вживалися і виходили з ужитку. Тяглість живої, “природної”, “нерукотворної” мови існує близько 1300 років. Можна для кожної літературної (виділено Ю. Ш. — М. Л.) мови подати більш–менш точну дату постання. Староцерковнослов'янську створив Кирило з Солуня коло 863 року, як німецьку Мартін Лютер своїм перекладом Біблії 1522–1542 років, італійську Данте своїми писаннями початку XIV ст.». А от для будь–якої живої мови встановити точну дату народження неможливо. От умовна дата постання давньоукраїнської літературної (церковної) мови відома — 988 рік, рік хрещення Київської Русі. «Цю мову, — наголошує Ю. Шевельов, — можна і слід назвати давньоруською. Але справжня, “жива” українська мова ніколи не була “давньоруська”, ніколи не була “спільноруська”, ніколи не була тотожна з російською, не була предком або нащадком, або відгалуженням російської мови. Вона поставала й постала з праслов’янськоїформуючися від VI до XVI ст., і найкращий учений не визначить дня її постання. Вона витворювалася сторіччями...»

На думку іншого мовознавця, професора К. Німчинова (1996. — с. 186), «найстаріші пам'ятки письменства на Вкраїні свідчать про досить довге окреме існування української мови ще перед XI століттям». Те саме, безперечно, можна стверджувати і про її творця та носія — про український народ.

І хоча розвиток писемності, зокрема створення Київської писемної школи (до речі, «однієїз найдавніших графічних систем Європи», як зазначає С. Висоцький), що стала важливою складовою частиною культури Київської держави, є незаперечним свідченням її цивілізованості, однак цим набутки згаданої культури, звісно ж, далеко не обмежуються. До загальновизнаних культурних надбань наших предків слід віднести також багату пісенну творчість і правічні колядки, виготовлення ювелірних прикрас і тисячолітні традиції писанкарства, досягнення із містобудуванні й культурі землеробства, прадавні традиції вироблення одягу і величезну скарбницю освячених тисячоліттями звичаїв — та хіба все перелічиш!

Тож не маємо жодних підстав почуватися меншовартими в сім’ї інших народів, устидатися «варварства» наших предків...




2. Міф про те, як «западенці окупували» Київ


На людину, що бодай поверхнево цікавиться історією України (про фахових істориків зайве й говорити), уже від самого заголовка повіє, певно, печерним холодом відомої побрехеньки, чи то пак «концепції», Погодіна. Тож чи варто знову привертати увагу до того, що, напевно, давно вже припало порохнявою?

Власне, і не привертав би, якби не довелося самому переконатися — ще не вмер курилка! І де — не на якійсь–то там віддаленій від переднього краю людського знання периферії, а в одному з найбільших його скупчень — Національному технічному університеті України. Саме тут наприкінці березня 1997 р. у перерві між півпарами довелося — і не мені одному — почути від сивочолого викладача ВНЗ, що є визнаним флагманом технічної освіти в Україні, просто неймовірне: «Какой еще украинский народ! Нет такого и не было никогда! Были разные племена: древляне, поляне, а народа такого не было. А этих “западенцев” я всегда называл и называю оккупантами — и никак иначе!..» І мовилося це на повному серйозі. Тож, як бачимо, валуєви та богговути й досі серед нас, ще й хизуються своїм, дійсно неймовірним і войовничим, невіглаством (цікаво, як би відреагував цей фахівець–«технар», якби хтось серйозно запропонував йому подискутувати щодо наукової вірогідності моделі будови нашої планети, за якою вона — пласка та ще й утримується на трьох слонах, що стоять на черепасі і т. ін.? Певно, подумав би, що в того не все гаразд з головою). Спробуймо, однак, пояснити дійсний стан заявленої «проблеми» бодай для тих, хто помиляється в цьому питанні щиро, через брак об’єктивної інформації.

Деякі російські вчені, зокрема Є. Чепурковський, висловлювали думку про те, що спадковість між середньовічними й сучасними українцями взагалі відсутня (Сегеда, 1995. — с. 196), вважаючи, що «дотатарська людність Київської Русі після татарської навали змінилася». Насправді ж все було якраз навпаки: за століття татарського панування в північних землях фізичні та духовні підвалини саме новоутворюваного майбутнього російського етносу, основу якого — за оцінками російських дослідників, зокрема академіка М. Покровського, щонайменше на 80 % — становив угро–фінський субстрат, поповнилися ще й чималим внеском іншої азійської складової — татарської. А щодо українців, то і письмові, і численні археологічні джерела «незаперечно свідчать про відсутність суттєвих змін населення в Південній Русі між XIII і XVI ст. Тобто з часів Київської держави тут жив один народ, який переживав послідовні етапи свого історичного розвитку» (Залізняк, 1996. — с. 46).

Та згаданих російських учених найменше цікавить дійсний перебіг історичного процесу. І коріння такого підходу простягається на півтора століття назад, у 1856 рік. Саме тоді з’явилася так звана «концепція» М. Погодіна, за якою до татарської навали на території Київської Русі нібито жили самі тільки великороси (тоді, певно, час виникнення цієї «російської» держави доведеться перенести до часів сформування російського етносу, тобто бодай на два століття пізніше, та чи це може злякати запеклих великодержавників?), і лише після того, як давньоруське населення центральних земель Київської Русі було винищене татарами або мігрувало на північ, туди переселилися аж від Карпат «західняки», від яких і пішли сучасні українці. Послідовник Погодіна О. Соболевський, значно перевершуючи свого попередника, вважав за можливе відсунути це псевдопереселення українців на київські землі аж на XVI ст. Але в такому випадку «окупанти–західняки» мали б успадкувати від великороських «аборигенів» й давню великороську топоніміку краю. Наприклад, у Києві тоді б мало бути не згадуване ще у «Повісті» «Угорьское» урочище, а, скажімо, Венгерское, та й назва відомої київської річки мала б звучати більш «по–пушкінськи» — Лебедь. І взагалі, тоді не києво–руська топоніміка мала б набути такого широкого розповсюдження на північно–східних землях, як сталося в дійсності, а навпаки, угро–фінські топоніми повінню мали б затопити Наддніпрянщину. Та хіба подібні «дрібниці» здатні збентежити імперських істориків! Правдиве висвітлення історії — то не їх мета...

Першим і негайно — у тому ж таки 1856 році, на сторінках московського журналу «Русская беседа» — виступив проти цієї гіпотези видатний історик, фольклорист і мовознавець М. Максимович, який «аргументовано спростував твердження М. П. Погодіна про прихід українців з–під Карпат на нібито російську Наддніпрянщину, довів автохтонність українського населення на цих землях і відзначив, що українська мова формувалася на південній Русі в X–XI ст.» (Півторак, 1993. — с. 13). Пізніше антинауковість тверджень М. Погодіна послідовно доводила у своїх працях ціла когорта відомих фахівців, зокрема О. Котляревський, М. Костомаров, П. Житецький, В. Антонович та інші (що, однак, зовсім не завадило реакційно настроєним професорам окремих університетів імперії посилено пропагувати погодінську «теорію»). Не залишилася вона поза увагою і наступної генерації науковців.

Російський академік О. Шахматов, який добре знав цю «теорію», зокрема, наголошував (1899. — с. 339–346): «...ми не маємо підстав припускати, що сучасні малоруси прийшли у Придніпров’я лише в історичний час». А обґрунтоване ним «припущення про змішаний характер київського населення (воно, пояснює Шахматов, «було в самому місті значною мірою розріджене іншими руськими племенами, найімовірніше сіверянами, що сиділи густими масами по протилежному березі Дніпра: їх міста Чернігів та Переяслав суперничали з Києвом». — М. Л.) робить абсолютно зайвою гіпотезу Соболевського, значною мірою обумовлену теорією Погодіна...»

Інший визначний російський історик О. Прєсняков (1918. — с. 1–8), висвітливши суть «етнографічних переконань» М. Грушевського, який, нагадує автор, «вважає, що завдання “звичайної” схеми — побудувати “общерусскую” історію — неможлива по суті, позаяк нема ніякої “общерусской” народності, а на черзі — інше наукове завдання — створення, з одного боку, історії українського народу, а з другого — історії великоруської», водночас піддав аргументованій критиці ідею встановлення «тотожності й спадкового зв’язку московської та київської державної влади», що посіла у великоруській історіографії узвичаєне місце «історичної аксіоми». «“Аксіома” ця, — пояснює Олександр Євгенович, — була використана московською владою... для обґрунтування зазіхань Москви на увесь спадок Рюриковогороду...» Та й сучасні «обустроители» наголошують (Россия на пороге... — 1996. — с. 43): «поза київською прабатьківщиною єдність московської та імператорської Росії (у тому числі і її більшовицька стадія. — М. Л.) стає проблематичною, тільки стійкість київського архетипу в нашій колективній культурно–історичній пам’яті забезпечить тяглість і цілісність національного генотипу». А ще краще — пам’ять все–таки не надто надійна річ — коли б оті «архетипи» знов стали, мріють вони, «нашими південними губерніями...»

Не залишилось поза увагою О. Прєснякова і те, що «перша наукоподібна гіпотеза, яка намагалася з’ясувати органічний зв’язок північно–руської історії з київським минулим, запропонована М. П. Погодіним». Посилаючись на ряд історичних досліджень відомих російських істориків XIX ст., зокрема І. Срезневського, О. Пипіна, О. Спіцина, відомий вчений буквально каменя на камені не залишив від «погодінського домислу», зазначивши однак, що останньому «надзвичайно поталанило в нашій історіографії. Домисел цей зостався у ній міцним засновком у викладі північноруської історії, даючи зовні зручний перехід від “київського” періоду до “володимирського”».

Ці дослідження були науково обґрунтовані — на відміну від самого Погодіна, який, наголошує Олександр Євгенович, творячи свою «гіпотезу», «оперував наївною філологією (виходячи з того, що, мовляв, «“билини київського циклу співаються у нас повсюдно — в Архангельську й Володимирі, Костромі й Сибіру”, але не в Малоросії. Погодін дійшов висновку, що у Києві здавна жило “великоросійське плем’я”». — М. Л.), ототожнюючи церковно–слов’янську мову з давньоруською, і наполягав на запустінні київського півдня», без чого просто неможливо було пояснити «блискучу» здогадку щодо пізнішого переселення в Придніпров’я власне «малоросів». Утім, не більшою науковістю відзначене й обґрунтування М. Погодіна «древності» великоросів (1872. — с. 1251): «якщо великоросійське плем’я є найбільш багаточисельним з усіх племен слов’янських і найбільш поширене, то воно має бути й одним з найдревніших»... Серйозній критиці піддав дослідник і «соловйовську схему російської історії», яка, наголошував Прєсняков, фактично «узаконювала, по–своєму, уяву про традиційну магістраль російської історії, пролеглої від Києва через Володимир до Москви».

Попри очевидну абсурдність згаданої «теорії» Погодіна — Соболевського, яку А. Кримський назвав «яскраво неймовірною», не оминув її своєю увагою й видатний мовознавець академік Л. Булаховський, який, із зрозумілих причин не вдаючись до обширного її аналізу, обмежився стислою констатацією в суто «академічному» стилі: «Гіпотези Погодіна — Соболевського про “великоруське” населення давнього Києва мовні факти не підтверджують» (1977. — с. 213). Ба більше, як наголошує антрополог С. Сегеда (1995. — с. 204), «це й подібні твердження різко розбігаються із фактичними даними, й це переконливо довела Т. І. Алексєєва», на думку якої, «краніологічні дані (вивчення будови черепа. — М. Л.) дають змогу простежити в Середній Наддніпрянщині дуже глибоко лінію антропологічної спадковості, а саме: племена доби бронзи — скіфи лісової смуги — населення черняхівської культури — нащадки літописних полян». Тож, як мовили древні, сперечатися з фактами — марна річ, бо насправді, як зазначав М. Грушевський (1991), «фікція “київського періоду” не дає можності відповідно представити історію великоруської народності»...

Проте ця «фікція» залишила свій потворний відбиток і на проблемі тяглості української державності. «Чому, починаючи історію міста Києва слідом за академіком Толочком з кінця V ст., ми відмовляємо в таких же глибоких коренях його споконвічним мешканцям — українцям? — дивується Л. Залізняк (1996. — с. 30). — Адже «виключення Київської Русі з української національної історії протирічить логіці всього європейського історичного процесу».

Дійсно, суперечить. Однак навіть відомі російські історики, як і раніше заангажовані москвоцентричним світоглядом, у цих питаннях начисто ігнорують елементарну логіку. Так, спираючись на археологічні матеріали, В. Седов переконливо показав (1995. — с. 310–343), як на історичній арені у VI–VII ст. з’явилися південні та західні слов’яни (чехи, хорвати, серби, поляки та ін.), які у ІХ–Х ст. створили свої перші національні держави (подібні етно– та державотворчі процеси відбувалися й на решті території середньовічної Європи). Але вже у наступній своїй монографії московський історик, опускаючи етнічні корені українців (1999. — с. 38–41) у VI–VII ст. до антів та дулібів, затим раптом стверджує (с. 285), що з цього «зовсім не витікає висновок щодо початку становлення українського етносу в І тис. н. д.». І хоча він сам визнає (с. 271), що «суттєвих переміщень населення пізніше в цьому регіоні ні за даними археології, ні за історичними документами не було», однак чомусь начисто відмовляє етносу, котрий у ті ж часи сконсолідував Київську Русь, у праві додержуватися тих же історичних законів, за якими розвивалися сусідні європейські народи.

Отже, слушно зазначає доктор історичних наук Л. Залізняк (1998), «за Сєдовим, поляки зароджуються в VI ст., а їхні безпосередні східні сусіди українці лише в XIV. Якщо так, то на берегах невеличкої річки Сян, що розділяла етнічні землі українців та поляків, мала місце небувала в історії Європи ситуація. Етноісторичний розвиток правого берега Сяну, за В. Сєдовим, відставав від лівого на 800 років, тим самим ламаючи всі універсальні закони історичного розвитку Європи».

Та цим навряд чи збентежиш носіїв імперського світогляду, котрі, визначаючи вік українців за Погодіним та Соболевським, цілком поділяють і «концепцію» іншого відомого українофоба, який твердив, що українці, чи то пак «малоросіяни... завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим менше — державою» (Белинский, 1955. — с. 60). Ось і уславлений категоричністю своїх висновків — чого, як ми матимемо змогу ше не раз переконатися, не скажеш про їх обґрунтованість — О. Солженіцин, не кліпнувши оком, вчергове «відкриває Америку» (1990): «Усе це — вигадана недавно фальш, нібито ледве не з IX століття існував осібний український народ з осібною неросійською мовою...»

Та історичні факти свідчать про інше. Як переконливо доводить, досліджуючи наші корені, Л. Залізняк (1996), «українці є прямими етнокультурними спадкоємцями склавинів та їхніх нащадків деревлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів, полян північно–західної України, меншою мірою антів лісостепового Подніпров’я. Саме на цьому етноісторичному підґрунті постала перша українська держава Київська Русь». Саме це — «відновлення законного права українців на історичну спадщину Київської Русі як першої української держави» — і вважає цей відомий історик доленосним для української державності та найважливішим для національної історичної науки завданням, оскільки «без цього історичного фундаменту, — наголошує він (Залізняк, 1996. с. 16–18), — неможлива побудова незалежної України».

Цю спадковість, зокрема, підтверджують пам’ятки «традиційної української кераміки, житлобудівництва. Продовжували традиції княжої Русі дерев’яна та кам’яна церковна архітектура XVII–XVIII ст., так зване козацьке бароко. Етнографи дійшли висновку, що український національний одяг веде своє походження навіть не від одягу Русі, а від давньо–слов’янського». А що вже казати про українські колядки на тему світового дерева, що, як вже зазначалося, співаються не одне тисячоліття! Про це ж свідчить і вибудувана українцями після століть поневолення унікальна Гетьманська держава, в якій, наголошує директор Інституту українознавства П. Кононенко (1994), «продовженням київсько–руських традицій постали історіософія (козацькі літописи — подовжувачі Київського, Волинського та інших) й філософія (“Філософія серця” Іларіона), наука (Києво–Могилянська, Острозька та інші академії), освіта (братські козацькі школи) й мистецтво (доба бароко)», правові основи держави, що своїм корінням сягали славнозвісної «Правди» Ярослава Мудрого.

На думку інших дослідників, вік існування державності на нашій землі сягає значно більшої історичної глибини. Так, з точки зору М. Брайчевського (1993. — с. 34–41), «ця держава виникла задовго до IX століття внаслідок органічного розвитку східного слов’янства — формування тут класового устрою... Ознаки його виявляють себе ще в першій половині І тисячоліття н. е. (Антське царство)»[10]. Тож можна твердити, наголошує М. Брайчевський (1995. — с. 77), що «початки української державності» простягаються «саме в антські часи», а отже, «Русь (Україна) була безпосереднім наступником і спадкоємцем антів», ба більше — «Русь... це ядро наступного об’єднання». І на думку О. Оглоблина (1995. — с. 408), анти, які «ще в IV ст. опанували широку територію від Дунаю й Балканів до Озівського моря... створили першу українську й слов’янську державу».

А згідно з припущеннями відомого сучасного російського історика B. Мавродіна (1951. — с. 5–8), до речі, стійкого прихильника імперської «концепції» єдиного давньоруського етносу, «...y VI ст., в боротьбі з аварами на Волині, у Прикарпатті утворюється могутнє та обширне об’єднання антів під орудою дулібів–волинян. То було не просто племінне, а політичне об’єднання... Лише наприкінці 20–х років VII ст. (626 р. або близько цього) “держава волинян” була розгромлена аварами... Нема сумніву в тому, що “держава волинян” в VI–VII ст. — ...перша “держава” східних слов’ян епохи “військової демократії” (термін Ф. Енгельса. — М. Л.), — прямий попередник Київської держави».

З наведеними твердженнями можна погоджуватися або, навпаки, заперечувати їх, однак, як наголошує О. Оглоблин, «опираючись на дані сучасної історичної науки, неможливо не визнати український народ автохтоном», тобто корінним на території України. Адже він і справді, як зазначала російська дослідниця Е. Ільїна (1990), з тих часів «нікуди не переселявся». Цього ж висновку дійшов врешті–решт і патріарх сучасної російської славістики академік Б. Рибаков, який у своїй «новій концепції» державотворення наголошує (1990): «Я обстоюю позиції, що українці живуть автохтонно, тобто споконвічно, на корінній слов’янській землі».

Як зазначає відома письменниця та історик Р. Іванченко (1996. — с. 14–18), в 60–70–ті роки VII ст. починається вже «стабільне державницьке існування» поляно–руського народу, а «епоха Аскольда (він першим із київських князів був охрещений константинопольським патріархом ще у 866 році під час укладення мирного договору з Візантією після вдалої осади столиці могутньої імперії. У тому ж таки році Аскольд здійснив масове хрещення киян грецькими священниками, а вже наступного року, на його прохання, патріарх Фотій прислав до Києва першого митрополита М. Сіріна з кількома єпископами, і тут була заснована перша на Русі єпархія константинопольського патріархату. Із зрозумілих причин матеріали про це, дійсно перше, хрещення були знищені, а прорюриківська імперська історична наука довгі століття замовчувала цей яскравий період історії української нації. — М. Л.) була періодом розквіту держави Києвичів», нащадків князя Кия. У 882 році, з приходом із Новгорода воєводи Олега з малолітнім сином Рюрика Ігорем, у Києві стався династичний переворот, унаслідок якого «замість династії Києвичів, яка зійшла з історичної арени, з’являється, через перехідну постать Олега, династія Рюриковичів»[11]. При цьому, наголошує Р. Іванченко, «політична структура монархічного Києва і Київської держави не змінилася... Рюриковичі продовжили розбудову Київської держави (а отже, твердження про те, «що в 882 році Олег прийшов до Києва, об’єднав Новгород і утворив державу — Київську Русь, не відповідає історичній дійсності». — М. Л.)», яка і після цього перевороту продовжила своє існування як «самобутнє державне утворення подніпровського поляно–руського населення».

А відомий дослідник історії рідного краю Г. Василенко вважає (1991. — с. 6–8), що «початок існуванню слов’янської держави» поклав «воєнно–політичний союз на чолі з Полянським князівством», який об’єднав «племінні княжіння Середнього Подніпров’я в I ст. до н. е». Першу згадку про цю державу, зазначає він, «подає “Heims Kringla” — збірник скандинавських історичних переказів».

«Генетичною базою формування українського народу, — наголошує М. Брайчевський (1995. — с. 81), — залишився загальноруський стовбур, що пройшов три стадії етнічного розвитку (анти початкова Русь, або “Русь у вузькому значенні слова” — Київська Русь IX–XIII ст.). На превеликий жаль, радянська історіографія демонструє в цій сфері брутальну деформацію, прямий фальсифікат. Думка про походження українського народу протягом цілого І тис. після P. X. тривалий час перебувала під забороною і вважалася за націоналістичну... Незрозуміло, чому формування українського народу в XVI ст. визнається за “інтернаціоналістичну” тезу, а в IV ст. — за “націоналістичну”», — дивується цей відомий історик. Та все тому ж — імперська історична наука, в тому числі й радянська, визнавала тільки те, що відповідало строго витримуваній москвоцентричній версії розуміння історії. А якщо історичні факти не вкладалися у це прокрустове ложе, їх із легкістю заміщували новими «фактами» — сфабрикованими на догоду імперській ідеології.

На жаль, саме з цією «історією» Московії–Росії, добряче нашпигованою подібним фальсифікатом, знайомилася переважна кількість західних дослідників. То ж не дивно, що, за спостереженнями професора І. Лисяка–Рудницького (1994. — с. 166), який читав лекції з історії у різних західних університетах, «історію “Росії” звичайно розглядають як історію національно однорідного обширу, а не як багатонаціональної імперії». Завдяки невпинним впливам — чи радше грошовим «вливам» — Російській імперії поступово вдалося досягти такого становища серед освіченої верстви західного суспільства, в тому числі й у середовищі вчених, за якого «погляди й інтерпретації, що їх традиційно захищає російська наука, стали загальнопоширені, і їм довіряють, не перевіряючи їх засновків. Концепцій, що відбігають від цієї ортодоксії, не важать щодо їх наукової обґрунтованости, але автоматично виключають з–під розгляду, як буцімто тенденційні й «націоналістичні».

На продовженні узвичаєного сприйняття української історії за історію Росії європейським загалом навіть за теперішнього часу наголошувала й сучасна дослідниця української літератури з Парижу Сільвія Гер (авторськарадіопередача Ю. Шаповала «Відроджені імена», 07.04.1998). Молодій аспірантці університету, що фахово займається цими питаннями, просто впадає в око те, що, на відміну від Росії, українська держава явно недостатньо працює над тим, аби подолати цю, до речі, цілком зрозумілу інерційність та закорінені довготривалими й цілеспрямованими потугами ідеологів сусідньої імперії стереотипи мислення. Тож українським вченим доведеться докласти чималих зусиль, аби позбавити своїх західних колег такого прикрого однобокого «автоматизму».

Тут варто згадати ще про один підхід до історії, що є притаманним виключно українським авторам. Як наголошує відомий історик Я. Ісаєвич (1995. — с. 109), останнім часом «в Україні з’явилися публіцистичні статті і навіть книжки, в яких виникнення українського народу датується дуже давніми часами — кілька тисячоліть або навіть раніше. Очевидно, це реакція на концепції офіційної радянської науки, яка нав’язувала дуже пізнє датування появи українського етносу. Треба думати, що поширення подібних неоромантичних схем буде зменшуватися в міру реального утвердження самостійності України»[12].

Певно, на хвилі названого поширення згаданих схем, зокрема, і з’явилася, ставши одразу ж популярною серед пересічного читача і не менш подразливою для фахівців–істориків, книга доктора економічних наук Ю. Канигіна «Шлях аріїв». Не маючи наміру аналізувати цей твір, звернемо, однак, увагу читача на дуже оперативно видану брошуру із доволі детальною критикою згаданого роману–есе (до речі, на зустрічах із читачами пан Канигін саме цю «художність» — роман! — свого твору використовував як щит проти звинувачень у бездоказовості, а подеколи — і в антинауковості наведених у книзі тверджень). Цікаво вже те, що ця, добряче нашпигована численними цитатами, брошура (По следам... — 1996) не має авторів, щоправда, на шмуцтитулі зазначено, що «в ней приняли участие юристы, педагоги, журналисты, специалисты различных областей знания». Яка ж необхідність терміново об’єднала таку кількість фахівців згаданих «областей» і викликала необхідність ведення, як кажуть військові, залпового вогню? Якщо коротко — «у зв’язку із тим, що допущено (автором «Шляху аріїв», напевно. — М. Л.) вихід на загал наклепницької інформації, що не може не дезорієнтувати читачів, виникла необхідність дати конкретну відповідь на наклепницьку книгу Ю. М. Канигіна “Шлях аріїв”, як наголошено у «Замість передмови». Ну що, здавалося б, такого — один допустив «вихід» однозначно кваліфікованої згаданими критиками «інформації», а останні відчули внутрішню необхідність дати «конкретну відповідь». Але... — впадає в око така собі специфічна однобокість шановних авторів. Ось лише один приклад, однак дуже характерний і цілком достатній для розуміння суті суперпозиції критиків. Так, як їм здається, «автор не вгамовується» саме у намаганні піднести до рівня такого собі «стрижня» слов’янства, ба більше — на роль «суперетносу, покликаного очолити всю справу спасіння нашого гріховного... світу» (назв. пр. — с. 22–23), український народ: «...Надто довго Україна розкидала каміння. Час починати збирати... Ось–ось почне...

Росія почне? (Питання задано неспроста... — М. Л.)

Саме Україна. Саме!..»

Отакої загилив, та ще й «від імені Гуру» пан Канигін! І, певно, захопившись, «не врахував головної розбіжності». А вона для цих неназваних добродіїв принципово неприпустима — тому, як казав Тарапунька, з усією «категоричною принципіальністю» вони намагаються вернути все на «свої» місця: із «фактами» в руках — звіртеся хоча б у «відомому пророцтві Превелебного Серафима Саровського» — доводять запамороченому читачеві, що тут йдеться «про майбутнє... Росії». Адже то саме про неї — дивно, однак, що дехто й досі цього ще не знає! — «Господь Бог з давніх давен мовив вустами всіх святих: “Грізне й непереможне царство всеросійське, всеслав’янське — Гога Магога, перед яким тремтітимуть усі народи”». Тут навіть численні посилання на свого Гуру не допомагають, бо й без окулярів видно — яке їхало, таке й здибало...

Будемо сподіватися, що поширення подібних «схем», дійсно, зменшуватиметься в міру реального утвердження та поглиблення самостійності України, оскільки, як слушно зауважує Л. Залізняк (Походження... — с. 16–18), «користь від цього псевдонаукового, суперпатріотичного жанру Українській державі сумнівна, а шкода — очевидна»[13]. Попри те що цим дезорієнтується громадськість і дискредитується українська історична наука, «це утруднює вирішення доленосного для української державності і найважливішого для національної історичної науки завдання... — відновлення законного права українців на історичну спадщину Київської Русі як першої української держави». А «без цього історичного фундаменту, — наголошує історик, — неможлива побудова незалежної України». Тож мусимо подбати, аби велична споруда відновленої української державності дійсно мала під собою надійні історичні підвалини.




3. Міф про «першу спробу» визволення Русі від монголо–татар


Щороку на початку вересня шпальти часописів, згадуючи про «цей день в історії», узвичаєно повідомлять своїм читачам приблизно таке: «1380. Відбулася Куликовська битва, що поклала початок визволенню Русі від монголо–татар». Ті, хто закінчував школу повоєнної пори, певно, пам’ятають, як ще у молодших класах захоплено слухали розповіді про величну перемогу на Куликовому полі руського війська під орудою великого московського князя Дмитрія, прозваного затим Донським. Навмисне наголошую на «повоєнності», бо, виявляється, до війни радянська історична наука не надавала цій історичній постаті такого значення. Скажімо, у першому випуску «БСЭ» (1935. — т. 22) Димитрію Івановичу присвячена невеличка стаття, у якій, зокрема, зазначено, що «найбільшої популярності Д. зажив через так звану Куликовську битву», а також наголошено, що «великодержавні буржуазні історики ідеалізували Д. як національного героя, який боровся за “єдину” Русь проти татарського владарювання». А про саму Куликовську битву та ж «БСЭ» (1937. — т. 35) писала, що вона «була першою серйозною спробою “русских” (тут, звісно, маються на увазі майбутні великороси, на ту пору — московити. — М. Л.) вивільнитися з–під татарського ярма». Дійсно, спробою і, до речі, невдалою, бо, як читаємо, наприклад, у вісімнадцятому томі «Энциклопедического словаря Русского библиографического института ГРАНАТ» (видання 1902 року), та перемога «не звільнила руську землю від татарської кормиги: уже 1382 року Тохтамиш, що замінив у Орді Мамая, несподіваним наскоком розгромив Москву», і московські князі ще майже сто років платили Орді данину. «Куликовська битва, — зазначав С. Соловйов (1896. — Кн. 1. — с. 981), — була з числа тих перемог, які близько межують з важкою поразкою».

Але вже у наступному, повоєнному виданні «БСЭ» (1952. — Т. 14) тон викладу різко міняється: Дмитрій Донськой уже «один із улюблених національних героїв» (та й обсяг статті — на порядок більший із додатково наведеними картою Московського князівства і схемою битви), а сама Куликовська битва — уже не якась–то там «спроба», а «найвидатніша подія свого часу, вирішальний поворот у боротьбі “русского народа” проти татарської неволі». А найбільш проникливі радянські історики через майже непроглядну імлу століть зуміли розгледіти, що саме у тій битві «вперше виразно вийшло на поверхню тяжіння білоруських та українських земель до возз’єднання з Великоросією» (Пашуто, 1982. — с. 6)...

У чому ж причина такої раптової зміни? Про це читаємо в кінці названої статті в «БСЭ»: «У виступі на параді Червоної Армії 7 листопада 1941 у Москві на Червоній площі Й. В. Сталін назвав ім’я Д. Д. в ряду імен наших великих предків, мужній образ яких надихав радянських воїнів на боротьбу з німецько–фашистськими загарбниками...» Ось із цього, власне, й почалося: «хазяїн» сказав... Сталін «вибачив» великому князеві те, за що власний командний склад карав безжально: переодягання під час бою в обладунки простого воїна, і навіть вдався до замовчування (про це у величезній статті в «БСЭ» — ані слова) того малоприємного факту, що Дмитро Іванович (уже Донський!) перед лицем небезпеки — до Москви наближалося військо Тохтамиша — раптом покинув столицю і, як пояснювала «молодому поколінню будівників комунізму» «Детская Энциклопедия» (М., 1967. — т. 8. — с. 246), «рушив у Кострому, щоб зібрати на Волзі нове військо», а насправді, прямо наголошували дореволюційні російські історики (напр., «Большая Энциклопедия» під ред. Южакова, СПб., 1902, т. 8, с. 463), «втік у Кострому». Така поблажливість з боку «сталевого» більшовика почасти зрозуміла: не час вдаватися до дріб’язкової принциповості, коли самому вже добряче п’яти присмалює... Не маючи наміру анінайменше втручатися у дуже болючий процес постійного переосмислення росіянами окремих фрагментів своєї історичної «легенди», в тому числі й щодо значущості знаменитого бойовиська на Куликовому полі, все ж мусимо зауважити, що насправді Куликовська битва була зовсім не першою спробою вивільнити руські землі з–під татарського ярма, а отже, не могла «покласти початок визволенню Русі від монголо–татар».

Не дивно, якщо такого — узвичаєного ще від тих часів, коли, як наголошував журнал «Вопросы истории» (1951. — ч. 6), саме «геніальні роботи тов. Сталіна» озброювали радянських істориків «новими теоретичними знаннями» — потрактування цієї події продовжують дотримуватися російські видання: мотиви такого перекручення з їх боку є бодай зрозумілими. Та якщо таке тлумачення «цього дня в історії» й досі калькує поважне українське видання («День», 08.09.1999), то складається враження, що автори цієї «подачі» не лише самі все ще не виборсалися зі спочилої в Бозі «епохи», коли наріжним каменем усіх радянських «історій» був невмирущий сталінський «Краткий курс истории ВКП(б)», а й намагаються затягти туди своїх читачів, до числа яких відношу й себе. Та читачі нині вже менше, ніж це було у згадані часи, сповнені священного трепету перед усяким друкованим словом, ба більше — нерідко їм самим кортить розібратися у тому, що викликає сумніви, не обмежуючи свій пошук лише легкодоступними джерелами.

І тоді виявляється, що перша спроба — до того ж набагато вдаліша щодо досягнених результатів була здійснена майже за два десятиліття до згаданої битви, у 1362 році. Це була славнозвісна битва на Синій Воді — наразі мало відома не тільки широкому загалові, а, певно, й фаховим історикам. І в цьому немає нічого дивного, позаяк імперська історична наука начисто замовчувала цю видатну історичну подію. А ось як вона описана у відомій «Хроніці» польського хроніста XVI ст. Стрийковського (цитування за кн.: Похилевич, 1864. — с. 348–349): «Литовський князь Ольгерд, укріпившись на троні литовському, заповзявся звільнити південну Русь від татар, а тому з чотирма небожами своїми — Олександром, Костянтином, Юрієм і Федором Коріятовичами — зібрав військо і вирушив з Новогрудки проти татар у Дикі Поля. Коли ополчення (а воно складалося переважно з українців та білорусів. — М. Л.), проминувши Канев та Черкаси, прийшло до урочища Синя Вода (нині Синюха), то побачили в полі очолену трьома цариками велику орду татар, поділену на три частини. Ольгерд розділив своє військо на шість частин і розташував їх півколом, щоб татари не змогли, як зазвичай буває, обступити і вражати стрілами. Татари негайно і густо випустили з луків залізний градопад. Вони кілька разів намагалися розірвати лави ополчення швидкими атаками, та це їм не вдалося, тому що руси, пильнуючи порядок, швидко розступалися. Затим Литва з Руссю атакували з обох боків татар і, ставши до рукопашного бою зі списами та шаблями, похитнули передні татарські ряди». Татари «не змогли витримати натиску, почали змішуватися і поспішно відходити широкими полями. Усі три царики татарські загинули у битві, а при них — багато мурз і уланів. Трупом татарським укрилися поля й заповнилися ріки». Переможцям дісталися «декілька десятків кінських табунів і верблюдів, а також увесь обоз і майно». Міста Торговицю, Білу Церкву, Звенигород «і всі поля аж за Очаків, від Києва й Путивля до гирла Дону звільнили від татар... Скориставшись перемогою, Ольгерд вертав назад через Поділля, де теж татари мешкали... і там вибив та вигнав їх. Лиш небагато їх врятувалися...» А ось як лаконічно підсумовує ту перемогу Густинський літопис: «И оттоли от Подоля изгна власть татарскую».

Досить детально, спираючись на різноманітні джерела, дослідив цю знаменну для історії України подію М. Грушевський (1993. — т. IV. — с. 73–92). Зокрема, він наводить «класичний текст давнього русько–литовського літопису», який описує де так: «“Коли господарем над Литовською землею був великий князь Ольгерд, він пішов у степи (“в поле”) з литовським військом, побив на Синій Воді татар — трьох братів: князя Хачебея, Кутлобуга й Дмитра. Ті три брати — татарські князі були дідичними володарями (отчичи і дедичи) Подольської землі; від них правили в землі отамани, а баскаки, наїжджаючи, відбирали дань від тих отаманів. Брат же в. кн. Ольгерда Корьят, що одержав Новгородок литовський, мав чотирьох синів: то були князі Юрій, Олександер, Константин і Федор; з тих Кориятовичів три (старші) за дозволом в. кн. Ольгерда й помочию литовської землі пішли тоді в Подільську землю, а прийшовши в Подільську землю, увійшли в приязнь з отаманами, почали боронити Подільську землю, а баскакам дань давати перестали” (Учения записки II отд. академій. — т. І. — с. 44)».

Коротко згадує це також Никонівський літопис, який, на відміну від попереднього, що взагалі не наводить дати, подає цю звістку «під р. 1363»: «Того же лета князь великій литовскій Ольгердъ Гедиминовичь Синюю воду и Беловежіє повоєва». Остання обставина, зазначає М. Грушевський, «дуже цінна». Оскільки розповідь згаданого русько–литовського літопису писана значно пізніше описуваної події («правдоподібно в другій четвертині XV в.»), вона «має свою політичну тенденцію — довести виключні права в. кн. Литовського на Поділля». І хоча ця тенденційність «не йде ніде аж до перекручення фактів», однак, наголошує Михайло Сергійович, «в очах історичної критики дуже важно, що звістка Никонівської компіляції, свобідна від таких компіляцій, боронить історію Ольгердового походу і зв’язаних з нею початків [литовської] окупації Поділля від підозрінь в фантастичности або в повній недокладности». Не маючи сумніву у реальності описуваних подій, М. Грушевський, однак, деякі подробиці, що їх наводить «пізнійший компілятор Стрийковський», зараховує на карб його «власних здогадів (хоча «нема нічого неправдоподібного в тім, що так воно й дійсно було, але як саме — того, розуміється, не будемо знати, поки будемо мати в руках тільки коротеньке оповідання русько–литовського літописця», зазначає Михайло Сергійович. — М. Л.)». До речі, останній користується значно більшою довірою видатного історика.

«Літописець сей, — пише Грушевський, — зазначивши, що окупація Поділля сталася наслідком побіди над татарами, “отчичами і дідичами Подільської землі”» (останнє якраз є свідченням тенденційності згаданого літописця: «се йому потрібно, аби вивести державні права в. кн. Литовського на Поділля». — М. Л.), далі сам підносить, що окупація ця немала характеру насильного опановання», оскільки, за його словами, «вона чинилася на підставі добровільної угоди з місцевою руською людністю». Спочатку Кориятовичі «входять “у приязнь” з місцевою старшиною — “отаманами”», а затим «з їх помочию організують оборону землі від татар». Вони «мурують замки для сеї оборони [«Енциклопедія українознавства» (1995. — т. 2. — с. 432) пише, що «вони почали будувати укріплення в Бакоті, Кам’янці–Подільському, Смотричі». — М. Л.]», а один із них, Олександр, «і головою накладає в якімсь конфлікті з татарами». З огляду на те, що «для тенденції літописця було б найзручніше підчеркувати навпаки, що Поділля було здобуте силою литовського меча, — наголошує історик, — таке представлення подільської окупації має всяке право на наше довір’я».

На думку Ю. Матівоса (1999), князь Ольгерд, «українець по матері», з юних літ перебуваючи у Вітебську, «зріднився зі слов’янською мовою і звичаями, слов’янською культурою». Він «надзвичайно прихильно ставився до всього українського», а тому «залишив Україні її віру, закони, а мову українську запровадив навіть у Литві». І все це — попри негативне ставлення литовської верхівки до таких нововведень. Не дивно, що «наприкінці правління Ольгерда у великому князівстві Литовському», в якому, зазначає Н. Полонська–Василенко (1993. — т. 1. — с. 312), «було 9/10 білоруської та української людності (приблизно таким же був і територіальний склад цього князівства. — М. Л.)», не лише Ольгерд, а й інші князі «в грамотах наголошували, що “старовини не рушають, новини не вводять”, і це здійснювали на практиці». Тож литовці «переймали українську військову організацію, систему будування фортець, валів, переймали адміністрацію, господарство; “Руська Правда” стала джерелом права... Українська культура, вища, ніж литовська, перемагала в усіх галузях литовську». У державному діловодстві зберігалася українська термінологія. «Навіть система князівського управління не змінилася, тільки місце князів Мономаховичів посіли князі Гедиміновичі, хоч залишився й дехто з Мономаховичів...» Правлячою стала у великому Литовсько–Руському князівстві й православна церква: якщо Гедимін ще «залишався поганином», та все ж частина його дітей прийняли християнство, а вже при Ольгерді «всі його 12 синів та 6 дочок були охрищені» (там само). Таким чином, є всі підстави твердити (Грушевський, 1993. — т. IV. — с. 98), що «окупація українсько–руських земель Литвою в XIV в. мала характер не завоювання, не чужоземної напасти, а прилучення, збирання земель Руської держави, аналогічно з тим, як збирали колись розсипані части Київської держави її провідники Х–ХІІ в.».

Грушевський (там само. — с. 81–82) доклав також зусиль, аби визначитися із назвою «Синя Вода», тобто пов’язати її з конкретною місцевістю. Це виявилося не такою вже й простою справою, позаяк в історичних джерелах названа так місцевість «не популярна» і згадується вона, власне, лише двічі. Однак це згадування її в обох звістках, зазначає Грушевський, «робить певним (або майже певним), що і в записці русько–литовського літопису про побіду Ольгерда над татарами на Синій Воді і в никонівській записці про “войованнє Синьої Води” ми маємо оден і той самий факт. Здається, що вже густинський компілятор... порозумів се й звів ці дві звістки докупи», розповідаючи про ту перемогу Ольгердового війська «під р[оком] 1362» (втім, сьогодні у різних авторів зустрічаються обидва варіанти датування). «Цю Синю Воду, — пише далі М. Грушевський, — звичайно уважають теперішньою Синюхою, лівим притоком Бога; на московській мапі XVI в. вона зветься дійсно Синьою Водою. Але є ще й інша Синя Вода — теперішня Сниводь, на пограниччі Київщини, Волині й Поділля, “при шляху татарськім”, звісна під іменем “Синьої Води” в подільських люстраціях XVI в. Супроти того, що з битвою над Синьою Водою зв’язувалася окупація Поділля, мені б здавалося правдоподібнішим, що битва з татарами сталася над Сниводдю».

Пристаючи на це, Н. Полонська–Василенко додає (назв. пр. — с. 310), що «таке розуміння топографії місцевости, де відбулася битва, вияснює, чому Ольгердова перемога на “Синій Воді”відкрила для нього шлях на Поділля». Такої ж думки дотримується й сучасний краєзнавець А. Годзик (1994): «Літописець уточнює, що, розбивши на Синіх Водах татар, Ольгерд заволодів Хмільником. Якщо Ольгерд переміг татар на Сниводі, поряд із Хмільником, то все зрозуміло. Якщо ж татари були розбиті на Синюсі, то це від Хмільника — кількасот кілометрів, і повертатися переможцям у далекий тил не було жодної потреби».

Тож ця, насправді «перша серйозна спроба» русів звільнитися від татарського ярма, була дійсно успішною: бо «оттоли» — на 118 років раніше за Московію — від татар було звільнено спочатку Правобережну, а затим — і Лівобережну Україну. Та не намагайтеся прочитати про це у десятках (якщо не сотнях!) томів енциклопедій та енциклопедичних словників, якими щільно набиті полиці знаних київських бібліотек, — там цього нема. Як і того, що значну частку армії Донського становило військо, приведене з України: сини Ольгерда, Андрій та Дмитро, за словами архангельського літописця (Бантыш–Каменский, 1993. — с. 23), «приєдналися до полків його із сорокатисячним військом». А то було відчутне поповнення, особливо коли згадати, що, на думку деяких авторів, 150 тисяч нараховувала загальна кількість людей у війську князя Дмитрія, а не «ратних людей». Та й переможну стратегію ведення бою запропонували, ба навіть — «наполягли» на ній, ті ж Ольгердовичі, що, слушно наголошує історик, «іще більше вивищує їх славу».

[Цікава деталь: коли великий князь при наближенні війська Тохтамиша, «втративши — за висловом М. Карамзіна, — бадьорість духу», залишив Москву напризволяще, там спалахнув «бунт», який, наголошує С. Соловйов (назв. пр. — с. 982), «угамувався, коли до Москви прибув литовський князь Остей, якого літописець називає внуком Ольгердовим». Саме цей «достойний воєвода, юний князь Литовський», пише М. Карамзін (1988. — с. 362–364), «розумом своїм і щедрим серцем... відновив порядок, заспокоїв серця, додав духу слабким», організував і очолив оборону Москви. «Три дні продовжувалася битва... І воїни, й громадяни московські, наснажувані прикладом князя Остея, намагалися відзначити себе мужністю». Тоді Тохтамиш «вдався до підступності»: наголосивши, що має своїм ворогом Донського, а не московитів, пообіцяв негайно піти від Москви, якщо її мешканці вийдуть до нього з дарами і впустять його в столицю, щоб «оглянути її пам’ятні місця». До обіцянок Тохтамиша поставилися з недовірою, однак серед послів перебували й двоє християн — сини Дмитра Нижньогородського (до речі, тестя великого князя), Василь і Симеон — які «дали клятву, що хан дотримається слова і не вчинить анінайменшого зла московитам. Хоробрий Остей порадився з боярами, з духовенством і народом: всі вважали, що порука нижньогородських князів є надійною», а, навпаки, «надмірна недовіра може бути згубною...» Та коли відчинили ворота і князь литовський «першим вийшов і ніс дари», за ним — «духовенство з хрестами, бояри й громадяни», ординці напали на неозброєних, посікли їх, вдерлися до міста й «убивали всях без розбору». Наклав головою й мужній Остей. Утім, ані про нього, ані про його роль у захисті Москви від Тохтамиша згадана «Детская Энциклопедия» у чимал ій статті «Оборона Москвы в 1382 году» чомусь не прохоплюється жодним словом...]

Але, якщо скористатися спортивною термінологією, імперські «арбітри» цю «спробу» чомусь не зарахували, а затим, через 18 років, проголосили «першою» зовсім іншу... І тільки восьмитомне (десять книг) академічне видання «Історії Української РСР» (Київ, 1979) не обійшло увагою цю, як сміливо сказано у розділі «Хронології» першого тому, «перемогу литовських і українських військ над татарами в урочищі Синя Вода» — їй щедро виділено аж... чотири рядки тексту. І то лише короткою цитатою із Густинського літопису — без жодних пояснень...

Побіжно зазначимо також, що не менш безпідставним є й пов’язування битви на Куликовому полі із визволенням Русі. Тут слід говорити про Московське князівство, або ширше — про північні князівства (до речі, лише у такому контексті й може йтися про те, що ця битва «поклала початок визволенню...»), але аж ніяк не про Русь, бо, як ми матимемо змогу переконатися далі, це — особливо у ті часи — зовсім не одне й те саме.

У листі до С. Міллер граф О. Толстой писав півтора століття тому (1986. — с. 289): «У твоєму щоденнику я знайшов такі рядки: “Для досягнення істини треба раз у житті звільнитися від усіх засвоєних поглядів і заново побудувати всю систему своїх знань”», додаючи, що особисто він із радістю «потрудився б над цією перебудовою». А чи не пора й нам поновити свою — до того ж брутально спотворену численними міфологізмами — систему знань і врешті–решт перестати вже послуговуватися побитими міллю ідеологічними догмами, а тим паче — видавати їх за таку собі «історичну правду», припудрюючи цими атавістичними вислідами нашого колоніального минулого мізки і собі, й довірливим споживачам тієї інформації?..




4. Міф про «третій Рим»


Думка про те, як «облагородити» свій родовід, замішаний переважно на угро–фінській та татарській крові, мабуть, сушила мозок не одному московському князеві. Тож і хапалися то за так звану «шапку Мономаха», то за двоголове візантійське чудисько, то додавали «голубої» (з часом — усе більше) крові європейських монархів. Аж доки не «осінило» проголосити себе — через присвоєну києво–візантійську спадковість — нащадками римських імператорів, а Москву — ніяк не менше — третім (і останнім, бо втішали себе думкою, що «четвертому не бути») Римом.

[Як визнають і московські історики, жодного стосунку до Мономаха цей узвичаєний символ нібито високого (візантійського!) походження московської монархічної династії не має. Насправді, як зазначає в журналі «Родина» доктор історичних наук Є. Анісімов (1989), «знаменита “шапка Мономаха”» є «дорогоцінною тюбетейкою золотоординської роботи». Останню московський князь Іван І, прозваний Калитою, «одержав (замість тридцяти срібняків. — М. Л.) із рук свого покровителя золотоординського хана» (Логвин, 1997) за те, що сам зголосився покарати непокірних і «лютував безмірно», придушуючи повсталу 1327 року супроти татарської неволі давню суперницю Москви великокняжу Твер та інші землі, які, на заклик великого князя Олександра «боронити Рурську землю», піднялися «на татар». «Всю землю Русскую положиша пусту», — наводить слова літописця В. Ключевський, який досить детально описував «уміння московських князів користатися обставинами» (1908. — с. 17–23). За виявлену відданість Золотій Орді Калита отримає не лише омріяний ярлик на велике княжіння, а й виключне право на здирство з інших князівств данини для Орди (і ніхто в Москві ні тоді, ані пізніше й не подумав накласти на цього безжального нищителя Руської землі церковне прокляття або затаврувати його зрадником, як, скажімо, Мазепу).

Ось у такий спосіб — підступністю, обманом, зрадою, пролитою кров’ю родаків — здійснювала Москва сумнозвісне «збирання» земель. «Я не пишаюся, що я росіянин, — наголошував у листі Б. Маркевичу 26 квітня 1869 р. О. К. Толстой (1964. — т. 4. — с. 281), — я скоряюся цьому становищу (виділено О. Т. — М. Л.). І коли я думаю... про красу нашої історії до проклятих монголів і до проклятої Москви, ще більш ганебної, ніж самі монголи, мені хочеться кинутися на землю й качатись у відчаї від того у що ми зробили...»

А в якості коронаційного вінця шапку (для цього тюбетейку доповнили хрестом і опушили соболем) вперше було використано великим князем московським Іваном III для коронування свого спадкоємця. Нею ж коронувався перший московський цар Іван IV Грозний та його наступники — аж до першого російського царя (з 1682 р.) Петра І, який у 1721 р. замінив її імператорською короною.

Цікавий огляд різноманітних версій щодо походження «шапки Мономаха» наводить знаний в Україні історик С. Кот (1997), зазначаючи, що «особливо багато праць на цю тему з’явилося в другій половині XIX ст.». Проте навіть тоді «переважна більшість дослідників критично ставились» до «візантійського» походження царського вінця, «у тому числі й Грушевський». Сюди ж, певно, можна віднести й дослідження, «в яких на основі порівняльного аналізу літописів та їхніх різних списків переконливо доводиться, що одна з головних державних реліквій майбутньої імперії далеко не відразу визначилась як “шапка Мономаха”, будучи спочатку просто шапкою”... Саме так вона фігурує в ранній редакції Чину поставлення на велике князівство в 1498 р. Дмитра Івановича — онука Івана III». Натомість висувалися інші версії, зокрема «стверджувалося, що це шапка арабської роботи, зроблена в Каїрі і прислана звідти 1317 р. Узбеку (хан Золотої Орди в 1313–1342 рр. — М. Л.), а вже той подарував її Івану Калиті (Филимонов). Пізніше “шапку Мономаха” почали атрибувати як виріб середньоазійськоїроботи XIV ст. А з середини 40–хроків саме ця точка зору стала загальновизнаною, наводиться в енциклопедичних виданнях». Однак історична цінність «шапки» не визнавалася ні Культурною Комісією, яка під час мирних переговорів між Українською державою та більшовицькою Росією в 1918 р. готувала «перелік історичних та культурних цінностей, що, на думку українських експертів, мали бути повернутими в Україну з музеїв Москви та Санкт–Петербурга», ані Паритетною комісією — «під час нового раунду переговорів з приводу повернення історичних та культурних цінностей в Україну... наприкінці 20–х — на поч. 30–х років». Тому відповідь на запитання, чи потрібна Україні ця «шапка», переконаний цей історик, «може бути лише однозначною — ні» (там само).]

Щодо визначення часу «формулювання ідеї» — тут думки дослідників розбігаються, та більшість сходиться на тому, що «її автор — ігумен псковського Єлеазарового монастиря» Філотей, який «писав у 1520–1530 рр.» (Пашуто, 1982. — с. 61). Ця теорія, наголошує відомий російський історик Н. Чаєв, «набуває у XVI ст. найважливішого значення в царині внутрішньої політики Московського уряду... будучи спрямованою на обробку свідомості московського суспільства... В результаті суспільство внутрішні та зовнішні події в тодішній державі починає розглядати виключно з точок зору, накинених московськими ідеологами. В основі цих поглядів непорушне твердження, що Москва — то “богохранимий, преіменитий царствений град”, третій Рим, благочестям квітучий, єдине, з огляду на це, місце у всій “підсонячній”» (Оглоблин, 1951. — с. 6–10). Поступово ідея третього Риму стає національною теорією не лише Московської держави, а й Московської церкви, тож невдовзі, завдяки невпинній ідеологічній обробці, її цілком поділяли й «широкі верстви московської людности», зазначає О. Оглоблин.

Та майже завжди знаходилися в Росії — хай і поодинокі — непересічні особистості, які насмілювалися виступати проти шовіністичних стереотипів. Ось як різко виступив проти ідеї «богообраності», що стала національною теорією росіян, видатний російський філософ і богослов XIX ст. В. Соловйов (Идолы... — с. 362): «Проголосили себе народом святим (“російському народові, як стародавньому Ізраїлю, ввірені слова Божі. Він виразник і хранитель істинного християнства. У нього істинне богопізнання, у нього віра істинна, у нього сама істина”, — наводить Володимир Сергійович виступ одного із «наших шановних пастирів церкви». — М. Л.), богообраним і богоносним, а потім в ім’я всього цього почали проповідувати (на щастя, не надто успішно) таку політику, яка не лише святим і богоносцям, а й звичайним смертним жодної честі не робить». Чи не те ж бачимо й у сьогоднішній політиці Росії?

І нині зрослі на ґрунті свого месіанського призначення росіяни схильні надавати особливості усьому, що їх бодай якось зачіпає, оскільки, як наголошує у листі, опублікованому московським тижневиком «Аргументы и факты», росіянин С. Тетерін (1992), «привчені», що саме до них «усюди повинні прислухатися», саме їх «всюди повинні поважати», саме під них «усі повинні підлаштовуватися». А тому не дивно, що і в такому питанні, як відносини з Україною, «російські політики» узвичаєно «сплять і бачать Україну керованою» (Михайлов, 1993). Та не лише Україні впадає в око посилювана останнім часом безпардонність не тільки російських ЗМІ, цього, за влучним висловом М. Фішбейна, «королівства кривих дзеркал», а й державної політики Росії взагалі.

Ось і американці, свого часу добряче налякані зловісною тінню В. Жириновського і, здавалося б, готові «не помічати» будь–яких вибриків офіційного Кремля, під час переговорів у Вашингтоні Президента США Б. Клінтона та Прем’єр–Міністра Ізраїлю І. Рабина з питань врегулювання близькосхідного конфлікту побачили нарешті, як відзначають «Известия», «інший образ Росії. То був образ країни, яка безцеремонно і егоїстично вторгається у делікатну матерію близькосхідного врегулювання» (Надеин, 1994). Та хіба тільки туди? Скидається нате, що така поведінка взагалі є одним з найхарактерніших, як полюбляли свого часу приказувати — на іншу, правда, адресу — професійні марксисти, «родимчиків» Росії...

Зрозуміло, що великоросійській свідомості, віками виплеканій на зверхності всього великоросійського, на «обраності» та «месіанському покликанні» Росії, обґрунтовано скритикованих істориком М. Брайчевським ще в 60–ті роки, важко примиритися із втратою своїх керівних позицій у колишньому «союзі». Звичайно, дехто може заперечити, що, мовляв, відносно царської Росії з цим можна б і погодитися. Справді, як заперечиш, скажімо, пріснопам’ятний столипінський циркуляр від 20 січня 1910 р., що вимагав не дозволяти спілок «чужорідних, в тому числі українських та єврейських, незалежно від переслідуваних ними цілей» (Коваленко. Грозит ли... — 1992), оскільки «об’єднання на інтересах національних веде до збільшення національного відокремлення» (Полонська–Василенко, 1993. — т. 2. — с. 430)? Пізніше це йому навіть у заслугу ставили, мовляв, тільки Столипіну вистачило сміливості сказати вголос те, про що всі давно знали (про те, що розповсюджене твердження відносно того, нібито в Російській імперії «не було правлячої нації», м’яко кажучи, не відповідає дійсності, зокрема, переконливо доводить у згаданій статті, надрукованій у московській «Столице», В. Коваленко). А от що стосується колишнього СРСР, то в ньому, як відомо, всі республіки нібито були рівноправними, як зараз модно висловлюватися, суб’єктами, а народи — братами. То до чого мова про якусь там нібито керівну роль російського народу?

Цілком ймовірно, що подібне припущення багатьма колишніми радянськими людьми, а надто самими росіянами, буде сприйняте як цілковите блюзнірство, безпідставний наклеп. Та воно й не дивно, адже ця страшна державна таємниця суворо оберігалася від стороннього ока, тобто від усіх, крім вузького кола особливо втаємничених. Та як не ховали, не берегли, однак те ретельно заховане «шило» несподівано, але рішуче виперло–таки з імперського мішка. ї не у вигляді пустопорожніх домислів якогось там маловідомого пішака, а цілком усвідомленою заявою фахівця чи, як тепер прийнято казати, експерта з подібних питань, котрий добре знає, про що говорить, — останнього Генсека ЦК КПРС, першого і останнього Президента колишнього Союзу РСР М. Горбачова, котрий у бесіді з головним редактором «Российской газеты» В. Логуновим, опублікованій 19 серпня 1993 року, заявив буквально таке: «У Конституції (тут мається на увазі Конституція колишнього Союзу. — М. Л.) записано, що вони (колишні союзні республіки. — М. Л.) — суверенні держави. Але ж то абсолютна політична демагогія! Адже багато в чому республіки залишалися безправними»[14]. І далі: «Тож нема чого тут хитрувати й лукавити. СРСР — легітимна, конст итуйована форма визнання всіма народами Союзу керуючої ролі Росії...» (Горбачев, 1993).

Та, зрештою, нічого нового у цьому «одкровенні» нема — ще Сталін, виголошуючи 24 травня 1945 р. відомий тост «за здоров’я російського народу», називав його «керівним народом» та «керівною силою Радянського Союзу», щоправда, останню чесноту — разом із «розумом, честю» і навіть «совістю» всієї ленінсько–сталінської «епохи» — перебере вірна його пам’яті ВКП(б) — КПРС. Тож всі, хто у той чи інший спосіб тягне Україну назад до інтегрування у так званий Союз, мали б, не лукавлячи, сказати, що знову прагнуть віддати її під любу їм «високу руку» Москви, нового «батька й учителя всіх народів»...

Про те, що це мало місце на практиці, багато хто здогадувався, ба більше — відчув на собі, але стосовно твердження, що всі народи конституційно визнали, то це вже, даруйте, занадто! Та й де ж той надтаємний документ, в якому цей історичний акт зафіксовано — чи він так само загадково зник, як, наприклад, статті Переяславської угоди? Та справа, зрештою, не в документі, а в тім, що такий стан речей існував насправді, а росіяни дійсно до цього привчені всім розвитком своєї історії. Навіть більшовицька «Правда» визнає (Степанов, 1993), що саме «чимало росіян... відчули, як багато вони втратили з розвалом Радянського Союзу». Це певною мірою пояснює ту, парадоксальну на перший погляд, обставину, чому Росія, ремствуючи на те, що саме на її плечі припадав основний тягар «союзної» ноші, одночасно вдається до будь–яких заходів, аби тільки змусити колишні республіки до об’єднання в новий «союз».

Аналогічного висновку доходить і «НЬЮ–ЙОРК ТАЙМС» (Імперська Росія, 1996): «Відсутність імперії та статусу наддержави мучить багатьох росіян», оскільки «майже за одну ніч росіяни в таких державах, як Литва, Естонія та Узбекистан, перетворилися із привілейованої та захищеної еліти на меншість, яку зневажають». На думку незалежного російського депутата К. Борового, «божевільні заяви Державної думи», котрими вона продовжує шокувати Україну і світову спільноту, то і є саме «результат постімперського мислення», обумовленого тим, що «у свідомості громадян Росії живе відчуття великої Росії». І, на жаль, саме по собі «це не минеться, це необхідно людям пояснювати» (Безгинекая, 1996). Але й за таких умов сподіватися на радикальні зміни у цьому здеформованому мисленні — марна справа, бо для цього, як переконаний К. Боровий, бодай «одне покоління має просто змінитися», аби врешті–решт «зникла оця домінуюча ментальність», яка, за висловом Г. Федотова, «спотворює духовне обличчя» російського народу.

Говорячи про вкрай спрощений світогляд «русского человека», Г. Федотов додає (1991. — т. 2. — с. 285): «Він ближче до москвича своєю гордою національною свідомістю, його країна єдино православна, єдино соціалістична — перша у світі: третій Рим. Він з презирством дивиться на решту... світу».

Та будь–яка критика дуже слабо — і то ненадовго — здатна вплинути на росіянина взагалі, не кажучи вже про переконаного великодержавника. Тож мав цілковиту рацію М. Хвильовий, коли у памфлеті «Україна чи Малоросія?» ще 70 років тому дійшов невтішного висновку (1995, с. 738), що «хоч скільки б ми не кричали, що цей погляд застарілий і не відповідає вимогам сьогоднішнього дня, московський месіанізм буде жити в головах московської інтелігенції, бо вона й сьогодні виховується на тому ж самому Бєлінському»[15]. На жаль, за час, що минув із тих пір, мало що змінилося: для них і досі історія України — то лише «киевский период» у історії їхнього «Отечества» (Современная... — 1995. — с. 79). І саме продовження «недалекоглядної лінії Москви на відтворення імперії з чорного ходу, — вважає відомий московський оглядач М. Стуруа (1995), — штовхає численні країни СНД в обійми Заходу, змушуючи їх іти у стосунках із Заходом значно далі розумної необхідності», відповідно скорочуючи обсяг стосунків із Росією.

Тут видається доречним з’ясувати, а що ж думають самі росіяни щодо перспектив подальшого поступу їхньої держави. З цією метою звернемося до своєрідного дайджесту з опублікованих в Росії матеріалів на цю тему, поданого московським «Огоньком» (Прощай... — 1996). Укладач цієї підбірки О. Никонов розпочинає її з наведення деяких міфів, звично закорінених у свідомості росіян. «Великі імперії об’єднують великі ідеї, які є нічим іншим, як великими міфами».

«Міф номер один (виділення та нумерація О. Н. — М. Л.). Упродовж п’яти століть, від часів псковського інока Філофея, що назвав Московську Русь третім Римом, в Росії царювала месіанська ідея Великої Держави, яка Об’єднує Народи». Колись розміри території тієї чи іншої країни та кількість її населення дійсно були головними ознаками її величі. Однак в індустріальну (а що вже казати про нинішню, постіндустріальну!) добу ці фактори втрачають своє значення, а тому, наголошують автори, «героїчна місія завершена, тепер давайте просто жити».

«Міф номер два. Росіяни донині думають, що Росія — найбільша країна». Якщо на початку XX ст. вона займала третє місце за чисельністю населення, то на початку XXI ст. займатиме лише дев’яте. Однак «патріотів втішає, що Росія все ще залишається найбільшою за територією державою. На жаль, радість ця безпідставна (так само необгрунтовано генералісимус Сталін намагався оцінювати міць держав за кількістю наявних танкових дивізій; цю необґрунтованість наочно продемонстрував розвал більшовицької імперії й так званого соцтабору загалом. — М. Л.)», оскільки, будучи де–юре дійсно найбільшим державним утворенням світу, де–факто вона перебуває лише на п’ятому місці за величиною ефективної території, позаяк більш ніж дві третини її є практично непридатними для мешкання людини (сюди відносять райони, розташовані вище 2000 м, або північніше ізотерми «мінус два градуси Цельсія»). Останнім часом «героїчні» північні райони («севера», як їх узагальнено подають автори), щільність заселення яких і так практично нульова, «покинуло вже 40 % населення». Таким чином, лише за останнє століття «колишня Російська імперія втратила більше половини (!) своєї ефективної площі. Корисна площа Росії зменшилася до рівня XVI ст. Коло замкнулося».

Та самим лише «неохопним простором Росії» (вислів А. Ананьєва), себто географічною площею, дійсно величезною, проблема великої Росії не вичерпується — навіть на сірниках, ввезених із Росії, читаємо: «Нам нужна великая Россия». Вже й у самій Росії декому ця надмірність впадає в око. Ось і відомому московському оглядачеві М. Стуруа (назв, пр.) вона, що називається, ріже око. Тож він, говорячи про «ностальгійну короткозорість і нудьгу» Росії «за “колишньою величчю”», доволі сміливо, як для працівника, якого, хоча він і перебуває в зарубіжжі, оплачує все ж таки Москва, уточнює: «якої насправді ніколи й не було». М. Стуруа зовсім не єдиний, хто дотримується подібних переконань. Таку саму думку висловив згодом і знаний в Росії історик, керівник Центру політичних досліджень РАН Б. Шмельов (1996), який дійшов висновку, що «зовнішньополітичні кроки РФ останніх років показують, як нелегко відмовитися від погоні за міражами, коли заради міфічної величі держави із легкістю приносяться в жертву інтереси чи навіть життя людей. Тож якою б великою не була така держава, вона завжди буде стояти на глиняних ногах». Та, зрештою, не наша то справа — нехай самі розбираються, що справді було, а що — лише міраж...

«Міф номер три. Росіяни думають, що Росія одна із природно найбагатших країн. Чи ж це так?» З одного боку, за запасами корисних копалин Росія дійсно практично не має собі рівних. Та зовсім інше виходить, коли подивитися з енергетичної точки зору. В північних країнах левова частка видобутої енергії йде на обігрів, тобто на боротьбу зі стихією, але аж ніяк не на покращення життя людей. Таким чином, «російське багатство надр нафтою, вугіллям та іншими копалинами дуже невдало компенсується її дивовижним кліматичним жебрацтвом», позаяк Росія — «найхолодніша країна світу».

Звісно, закон енергетичної неефективності великої держави вчені відкрили не сьогодні. Тому давно відомо, що потреби в енергії зростають не лише там, де холодніший клімат, а й там, де більші території. Оптимальна площа держави, після перевищення якої існування країни стає енергетично невигідним, становить приблизно 500 тис. км кв. Саме цей закон пояснює той — раніше загадковий — факт, чому один японець витрачає на рік 4,5 ТУП (тонна умовного палива приблизно відповідає такій кількості тепла, яка виділиться при спалюванні однієї тонни високоякісного вугілля, або 0,7 тонни нафти), а американець — аж цілих 11!

Та й з точки зору ефективності управління господарством бути великим невигідно через велику інерційність такої системи: керівні сигнали йтимуть надто довго. До того ж сюди необхідно додати велике згасання, викривлення, завади й т. ін. Звідси — низька ефективність енерго–інформаційного обміну в такій країні.

Невідворотними для такої держави є й транспортні перевитрати. Скажімо, за підрахунками самих американців, вони на одиницю валового національного продукту витрачають на 20 % енергії більше, ніж європейці. В тому числі й на транспортування самої енергії. До додаткових витрат спричиняє й те, що велика країна складається з регіонів із різними природно–кліматичними умовами, з різним культурно–природним середовищем тощо. І все це, зрозуміло, супроводжується чистими перевитратами енергії. А отже, роблять висновок автори наведеного аналізу, «енергетично невигідна система мусить розвалитися» — це, так би мовити, чиста фізика[16]. Так, зокрема, накопичивши величезні внутрішні напруження, «тріснув і розвалився» Союз «непорушний». Та на цьому, наголошують вони, процес розпаду, звісна річ, не припиниться — «енергетика буде колоти країну до ефективних площ».

Географи у зв’язку з цим «виділяють на території Росії 36 так званих природних країн — регіонів із однотипними природними умовами». А всього лише 100 років тому відомий датський дослідник Г. Брандес (1911. — с. 8–9), покликаючись на «Письма из России» графа Мольтке та опираючись на власні враження від подорожування Росією, переконував читачів, що навіть «думка про те, що велика держава із часом розпадеться на безліч дрібних, навряд чи правильна», позаяк, на його думку, «те, що поєднала географія, того люди не можуть роз’єднати». Ну, це не такий вже й переконливий аргумент, бо те, про що в XIX ст. не наважувалися й подумати, нині здійснюють буквально граючись. Та й про згадану «підступність» енергетики тоді ще навіть не здогадувалися.

Утім, ця обставина не змогла завадити німецькому вченому і мандрівникові Й. Колю у своїй книзі про Україну, виданій у 1841 р., дійти доволі сміливого і цілком протилежного брандесовому висновку (Січинський, 1992. — с. 200): «Нема найменшого сумніву, що колись велетенське тіло імперії розпадеться, й Україна стане знову вільною і незалежною державою. Час цей наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Хвилево Україна роздерта між сусідами. Але матеріал для будови української держави лежить готовий: коли не нині, то завтра з’явиться будівничий, що збудує з тих матеріалів велику і незалежну Українську Державу!» А «пропагандист Наполеона» граф Ж. Монгайяр у майбутньому неминучому розпаді цієї «протиєвропейської» держави бачив не лише єдину можливість «назавжди врятувати» Європу від російської небезпеки — саме в цьому він вбачав і єдину можливість демократизації порядків у самій Росії (Борщак, 1952. — с. 642): «Лише тоді, коли Російська імперія буде розчленована, а сила обставин робить це розчленування неминучим, деспотизм і рабство [в Росії] ослабнуть, і піддані зможуть сподіватися одержати поміркований уряд і добрі політичні й громадські закони».

Та й відомий український історик Ю. Липа ще в довоєнний період наголошував на неминучості майбутнього розпаду Росії: «Величезні терени дозрівають і розпадаються» (1954. — с. 74), оскільки вже «невигідно і недоцільно» бути під таким проводом, «котрий уже виконав свою історичну місію (в минулі століття різні народи, що населяли Росію, утримувала «певна централізаційна сила», основою якої «було розпросторення, виповнення певних меж», але воно вже себе вичерпало. — М. Л.), котрий не зумів економічно зорганізувати підданих йому просторів, ані не розв’язав квестіївзаємовідносин між народами» (там само. — с. 36–37), а тому має настати «повне розчленування Росії на національні держави».

У прийдешньому розпаді Росії була впевнена, якщо вірити сучасному метрові російської поезії А. Вознесенському (1996), й колишня перша леді Америки Ж. Кеннеді, яка, на його переконання, «тонко розуміла вірші й дуже любила Росію». Тож саме вона й сказала якось йому таку «цікаву страшну фразочку»: «Андрію, ви розумієте... Росію Вашу, мов хижі птахи, розтягнуть ті, хто навкруги». Ну, по–перше, якось навіть важко уявити, кого саме можна б назвати «хижими птахами» у порівнянні з самою Російською імперією. А по–друге, хіба все те, що, як напророкувала пані Кеннеді, «розтягнуть», упало Росії з неба, а не було перед тим загарбано нею в процесі «збирання» земель саме у тих, «хто навкруги»?

Але якщо таке станеться, тобто «якщо світ втратить духовність Росії», то увесь світ, лякає А. Вознесенський, — і цим значно перевершує Д. Лихачова, який погрожував катастрофічними наслідками лише українській культурі, — «він теж завалиться», оскільки для інтелектуалів світу Росія — «це якась духовна скарбниця. Завжди нею була». Ну що ж, думка про «особливість» Росії не нова. Однак існують й інші міркування. Ось, скажімо, думка відомого знавця європейських літератур, у тому числі й російської, Г. Брандеса (1911. — с. 20), який, як ми вже переконалися, теж вірив у нерушимість російської держави: «Безліч разів [іноземці] говорили, що вони [росіяни], так би мовити, не сприяли розвиткові цивілізації, а лише засвоїли культуру інших народів [до цієї «безлічі» можна піднести, зокрема, й твердження французького дипломата де ля Невіля кінця XVII ст. про те, що «московитяни без допомоги німців не могли б нічого доброго зробити» (Сочинський, 1992. — с. 128). — М. Л.]». Позаяк нова батьківщина великоросів, зазначав професор Петербурзького університету К. Кавелін (1897. — с. 623–624), «не внесла безпосередньо в їх життя жодних освітніх елементів», а також через відсутність в них «усякого змісту і сильну потребу заповнити цю порожнечу... — єдиним шляхом культури Великоросії було поступове, так би мовити, всмоктування в себе освітніх елементів іззовні... з інших країн, більш освічених». Наведені думки, вочевидь, є полярними, а істина, як відомо, завжди лежить десь посередині: втрата будь–якої, а не лише російської, складової духовності земної цивілізації є для останньої, безперечно, річчю непоправною — і саме так слід розглядати безжальне винищення десятків народів на теренах російської імперії...

Та все ж — чи можна бодай щось зробити, аби «врятувати імперію?» «Це неможливо», — з усією категоричністю відповідають дослідники.

Звичайно, не всі однаково оцінюють цю ситуацію. Так,, скажімо, московський історик і політик, лідер руху «Духовное наследие» О. Подберьозкін якраз у відновленні російської імперії — і звісно ж, «у колишніх історичних кордонах» — вбачає майбутнє російської держави. Ба більше — на переконання О. Подберьозкіна, оприлюднене, зокрема, у його рекламному ролику як кандидата у Президенти Росії на виборах 2000, «XXI век — время Российской империи» (московський телеканал «ТВЦ», 22.03.2000). А В. Кожинов (1998) переконливо показує, як величезні розміри й різкоконтинентальний клімат Росії спричинюють «гігантські витрати енергії», що, врешті–решт, робить головний продукт російського експорту — нафту — «в принципі, неконкурентоспроможною на світовому ринку (тут автор наводить «надзвичайно показовий факт», на який звернув увагу «один із найбільш серйозних» російських соціологів Є. Стариков, а саме: «попри теперішні “сприятливі” стосунки Росії з Німеччиною, остання рік у рік зменшує закупки російської нафти... поповнюючи нестачу імпортом з Великої Британії та Норвегії». — М. Л.)», а Росію — в економічному сенсі — «явно неконкурентоспроможною (виділено В. К. — М. Л.) країною».

Головною причиною цього малоприємного висновку дослідник називає те, що «у вартості будь–якого вітчизняного товару враховані усі ті надвитрати», які є «неусувними у принципі». А шлях подолання цієї «у повному розумінні тупикової» перспективи він бачить у ще одній особливості російської — і не тільки — економіки. Оскільки існуюча нині сяка–така — за висловом автора, «позірна» — конкурентоздатність російських товарів «можлива лише через низьку заробітну платню тим, хто безпосередньо добуває нафту чи вирощує хліб», то, переконаний В. Кожинов, «тільки всеохопний і максимально твердий, хоча одночасно й максимально гнучкий державний протекціонізм (виділено В. К. — М. Л.) — тобто потужна система “захисту” вітчизняної економіки — може врятувати країну від животіння і деградації». Що ж, подібний «рецепт» лікування немічних пострадянських економічних організмів пропонує багато хто, однак поки що ніхто так і не наважився на серйозне його запровадження. Адже політика економічного ізоляціонізму, яка до того ж невідворотно спричинить ізоляціонізм політичний, аж ніяк не додасть реальної ваги отій — справді позірній — «конкурентоздатності» наших товарів.

Та й якими б мали бути практичні механізми того запровадження? Адже пропонований В. Кожиновим — «люди можуть і повинні зрозуміти...» — не менш позірний, бо можливий лише за умови повернення до сталінських «порядків», коли таке «розуміння» досягалося шляхом запровадження масових репресій. Однак часи не ті, та й люди, хочеться вірити, вже не дозволять знову зробити себе безіменними «гвинтиками» тієї моторошно–безправної системи, бо хочуть вже жити, а не знову «боротися й гинути» заради якихось ефемерних ідей...

До речі, згадані дослідники переконані, що така ж доля невідворотно спіткає і США, і Канаду (останній буквально дивом вдалося уникнути розколу вже нині — унаслідок проведеного в 1996 році в Квебеці референдуму), і Китай (Тайвань — лиш перша ластівка), і Австралію — та, зрештою, й «усі інші великі державні утворення». І аби хоч трішки втіш ити занепокоєних таким песимістичним прогнозом «імперіалістів», автори оптимістично висловлюють надію на те, що «економічна доля цих — “відколотих” — країн складеться більш вдало, ніж доля унітарної Росії».

І цей процес деколонізації, який завжди започатковувався на окраїнах імперій, дійсно «уже іде» — він розпочався визволенням з–під колоніального гноблення кількох колишніх радянських республік (ще раніше — Польщі та Фінляндії), а надто України, з приєднання якої свого часу й розпочався процес формування Російської імперії. Тож головне зараз, аби цей історичний процес не вийшов з–під контролю та не набув якихось крайніх форм, тобто не перетворився, як писав про цю «птицу тройку», що мчить у безвість, Гоголь, в «наводящее ужас движение», бо спонтанний лавиноподібний розпад такого Левіафана може спричинитися до великого лиха як для самої Росії, так і для інших народів, а надто — для найближчих її сусідів.




5. Міф про «возз’єднання» та подальше «процвітання» України


Упродовж століть «міф про Переяславську раду входив отрутою в генетичну пам’ять українців, народжував у них комплекс національної неповноцінності, історичної вторинності, фаталістичне уявлення про неможливість самостійного існування...» (Апанович. Правда... — 1994). Рясні плоди пекельного посіву того «возз’єднання», певно, ще довгі роки ставатимуть на заваді нашого державотворення...

Як відзначили уважні дослідники, префікс «воз» тут просто недоречний, позаяк він означає повторне об’єднання, але ж такого, як відомо, до 1654 року ніколи не було. А відомий сучасний історик М. Брайчевський (1990) вважає, що «з точки зору історичної застосування цього визначення... є елементарним невіглаством (це, безперечно, усвідомлював ще О. Пипін, який у своїй «Истории русской литературы» 1879 р. вживав цей термін в лапках — М. Л.)». Україна, як відомо, офіційно іменувалася (Оглоблин. Українсько–московська... — с. 30) «Війська Запорозького Україною» та «Державою Руською», а Росія — «государевым Московским государством», тобто, як легко пересвідчитися, Україна була чітко відокремлена.

Значна кількість дослідників цієї проблеми, зокрема М. Грушевський, О. Оглоблин, В. Липинський, А. Яковлів, Н. Полонська–Василенко та інші, навіть виходячи із московських переписів тексту угоди, що, як вважав М. Грушевський, «носять на собі сліди ріжних перебірок і доповнень...», одностайно доводили: «Переяславсько–Московський договір... жодною мірою не позбавляв Україну її суверенних прав», — на це, приміром, незаперечно засвідчували «ті численні союзи, що їх укладала Україна після 1654 року з різними державами».

Незалежність України, її право на самовизначення визнавалися ще задовго до укладання згаданої угоди. Так, ще у травні 1650 р. «прибули до Гетьмана Хмельницького в Чигирин чужоземні посланці од своїх володарів з вітанням його в Гетьманському достоїнстві, побільшеному значними воїнськими набутками і Зборівським трактатом, що визнав його і народ Руський вільним і ні від кого, окрім самих себе, не залежним. Тими посланцями були: від султана турецького Осман Ага з пашею сілістрійським Узук Амієм і багатьма значними турками; од царя московського — радник його князь Василій Бутурлін з багатьма боярами і, нарешті, від короля польського і Речі Посполитої канцлер князь Любомирський з воєводою Киселем і багатьма іншими». Посли привезли численні подарунки від своїх монархів і «пропонували кожен од своїх володарів і народів дружбу свою і союз», а також «намовляли Гетьмана з народом до себе в протекцію...» Хмельницький у відповідь сказав послам, що «союз і дружбу готовий тримати зі всіма народами», а «вибирання народом протекції, коли вона йому потрібна буде, залежить від його [народу] доброї волі, спільної поради і вирішення». Окрім того, він рішуче заявив, що «від спадкового володіння народом сим моєю фамілією в якості Гетьманів (це пропонувалося монархами внести в угоду про протекторат, тобто фактично заснувати нову монархічну династію. — М. Л.) я рішуче одмовляюся і того вічно уникати буду, яко противного правам і звичаям народним, за якими вони керовані бути повинні вибраним з–поміж себе всіма урядниками і самим Гетьманом». Щодо протекції — радилися: «польську з першого разу одностайно відкинули, про решту розмежувалися думками». Якщо старші «погоджувалися на пропозицію московську», бо, мовляв, віра одна, то «молоді вельми їм противилися», доводячи, що «в народі московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у вищій мірі і що в них, окрім божого та царського, нічого власного нема і бути не може; і що людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб в ньому не мати нічого, а лише рабствувати»[17]. Та й самі «вельможі та бояри московські титулуються звичайно рабами царськими... Словом сказати, з'єднатися з таким неключимим народом є те саме, що кинутися із вогню в полум'я» (Історія Русів. — с. 140–142).

Тож чужоземні держави та монархи трактували Україну «як самостійну, вільну, окрему від Москви державу, — наголошує А. Яковлів (1934. — с. 48–52) — а договір 1654 р. вважали тільки за договір союзу... або “протекції” в тодішньому розумінні, протекції чисто номінальної (цар московський іменувався царем “Малыя Россіи”, як і султан турецький іменувався сувереном багатьох держав–васалів, але це була лише буква без реального змісту), що не перешкоджало вести з Україною дипломатичні зносини, як із повноправним суб’єктом міжнародного права». Так, шведський король Карл X Густав писав Б. Хмельницькому 15 липня 1656 р. (Грушевський, 1931. — с. 1280): «Ми знали, що між в. кн. (великим князем московським. — М. Л.) і народом Запорізьким зайшов певний договір — але такий, що полишав свободу вашого народу цілою і непорушною. Покладаючися на такий вільний стан ваш, ми хотіли цілком явно, за відома навіть князя московського, ввійти в листування з вашою світлістю...»

«Фактично від 1648 року Україна користалася всіма функціями самостійної держави», наголошував М. Грушевський (там само. — с. 757). На думку визначного дослідника доби Хмельниччини О. Оглоблина (Хмельниччина... — с. 24), «Українська Держава, в якій влада належала Війську Запорозькому, в якому влада належала гетьманові Богдану Хмельницькому, була збудована вже в перших роках Хмельниччини. Вона з’явилася внаслідок великої національно–визвольної революції, вона будується стихійно, з великими труднощами й жертвами, вона ще немає чіткої формули державного устрою, ця формула з’являється — і то не остаточно — лише в кінці гетьманування Богдана, але українська держава (“Малороссийское Государство”, як називали її москалі) вже існувала. І саме ця держава укладає року 1654 союзний військовий договір, відомий під назвою Переяславської Угоди».

Те, що Україна не втратила своєї державності у 1654 р., визнавали й такі відомі російські історики, як О. Пипін, В. Сергеевич. Останній, до речі, зазначав, що вона «не була приєднана як провінція, як були приєднані, напр., Твер, Рязань та ін. княжіння. Малоросія зосталась особливою державою зі своїм особливим ладом, своїм військом, своїм законодавством і навіть із правом зносин з іноземними державами» (Сергеевич, 1910. — с. 115). І М. Гоголь у начерку «Размышления Мазепы» писав про Україну, як про «самобутню державу, що перебувала лише під протекцією Росії» (1982. — с. 83).

Та, зрештою, «заява московського уряду про те, що Ян–Казимир “клятву свою на чем присягал, преступил, а подданных своих, вас... от подданства учинил свободными”, потверджує», що й «московськийуряд визнавав Україну в момент укладання договору свобідною державою» (Полонська–Василенко, 1993. — т. 2. — с. 26–27).

Узагалі–то, Ян–Казимир визнав українців вільними «від підданства» значно раніше — про це пише знаменита «Історія Русів»: після жахливого розгрому польського війська 17 червня 1649 р. поблизу містечка Зборова (цей день автор «Історії Русів» називає «преславним днем, котрий мусить бути завжди вікопомним в Історії Малоросійській») від імені Короля Польщі Яна–Казимира було укладено та 7 вересня 1649 р. підписано обома сторонами Зборівський трактат, у якому, зокрема, зазначалося (назв. вид. — с. 138–139):

«1. Народ Руський з усіма його областями, містами, селами і всякою до них народною і національною приналежністю, визволяється і вилучається від усіх домагань та долеглостей Польських та Литовських на віки вічні, яко з віків вільнийу самостійний і не завойований, а лише за самими добровільними угодами і пактами до єдності Польської і Литовської приналежний...

3. Народ Руський од сього часу є і має бути ні від кого, крім себе самого і уряду свого, незалежним...

5. Границі Руської землі встановлюються і затверджуються від Чорного моря і лиману Дніпровського вгору на південь по річці Дністер, а од верхів'я його до ріки Горинь, а від ріки Горинь до ріки Прип'ять, а звідти рікою Дніпром до міста Бихова, а звідти до ріки Сож і Сожем до повіту Смоленського...

6. Верховний начальник і Господар землі Руської і народу того має бути Гетьман, обираний вільними голосами, а посторонньому альбо інакше посталому не бути нікому ні в яку пору...»

Про це ж свідчив і зміст статей Переяславсько–Московського договору (усього їх нараховувалось 23), на яких піддавалися українці під протекцію Москви, та юридичні процедури, які вони пройшли в Москві, про шо, зокрема, повідомляє в своїй «Исторіи Малороссіи», виданій у Москві в 1842 р., М. Маркевич (т. 1. — с. 340–345). Ось декотрі з них:

«1) Козаки судяться своїми правами; від козаків же ніхто із боярів, воєвод або інших будь–яких з московських чиновників, не має права втручатися в їх управу...

3) Шляхетство малоросійське залишається при усіх попередніх правах своїх; воно, як і раніше, обирає урядників зі свого середовища.

4) В містах урядники будуть із малоросіян...

6) На випадок смерті Гетьмана, малоросіяни обирають нового Гетьмана зі свого середовища і Його Царську Величність повідомляють, аби те Його Царській Величності не завдавало журби, позаяк то давній звичай військовий.

7) Маєтків козацьких ніхто не забере, тож зостаються від роду в рід...

13) Права, надані Королями, мають бути непорушними.

14) Чужоземних послів Гетьман вільно приймає, і лише сповіщає про те Його Царську Величність.

15) Податки в царську скарбницю з Малоросії збирати малоросіянам.

16) Воєводи під час наїздів не можуть позбавляти привілеїв та прав.

17) Привілеї, надані Королями, мають бути священними й перед Царськими Величностями...

Цар усі оті статті підписав. Ратифіковані статті й царські грамоти були урочисто оприлюднені по всій Малоросії та покладені до архіву Трибуналу Малоросійського».

Аналізуючи монографію американського дослідника д–ра Джона Басараба (Basarab John. Pereiaslav, 1654. — Edmonton, 1982), яка «дає блискучий огляд усього спектру наукових поглядів», І. Лисяк–Рудницький (1994 — с. 73) доходить висновку, що бодай один бік проблеми Переяславської угоди (другим є так званий Переяславський міф) «можна вважати досить ясним: Переяслав не означав “возз’єднання” України з Росією, поглинення України Російською державою». На його думку, «цей пункт варто особливо підкреслити тому, що саме цю, зовсім неправдоподібну інтерпретацію, піднесено в Радянському Союзі до рівня офіційної догми». Те саме, до речі, відбувалося ще раніше в царській Росії — і з тією ж метою: міф про «возз’єднання» служив якщо не юридичною, то принаймні політичною підставою для «узаконення» загарбання України Росією. Утім, жодного особливого права Московській державі щодо України ця угода не давала та й за своєю суттю нічим не відрізнялася від інших подібних договорів, скажімо, із Річчю Посполитою та Османською імперією, які укладалися і до, і після 1654 року.

Та, як з гіркотою зазначає згаданий М. Брайчевський (1992), «підступний та брехливий царат і не думав поважати свої власні зобов'язання, освячені його підписом». І вже невдовзі після смерті Б. Хмельницького була відзначена «московська фальсифікація, що сталася року 1659, під час укладення нової угоди з гетьманом Юрієм Хмельницьким, — наголошує О. Оглоблин (Українсько–московська... — с. 79–77). — Більшість дослідників, як українських, так і російських, вважає, що т. зв. “прежнія статьи Богдана Хмельницкого”, числом 14, які оголосив на Раді в Переяславі 17 жовтня 1659 року кн. О. Трубецькой (колишній голова московської делегації під час березневих переговорів 1654 року), були підробкою, фальсифікатом автентичних статтів договору 1654 р.» У них, як наголошував відомий дослідник історії України часів Гетьманщини А. Яковлів (цит. за кн.: Полонська–Василенко, 1993. — т. 2. — с. 40), «проведено принцип повного підкорення України Москві».

Проте був час, коли й офіційна радянська історична наука визнавала Переяславську угоду як таку, що «юридично оформила початок колоніального панування Росії над Україною» (Большая советская энциклопедия. — М., 1935. — т. 59. — Кол. 818). Та вже невдовзі — у наступному виданні! — писалося зовсім інше (т. 55. — 1947): «Для українського народу приєднання України до Російської держави мало величезні позитивні наслідки... Припинилися релігійні гоніння, а разом з тим і спроби повного придушення національної самобутності українського народу». І це про державу, яку це ж видання охарактеризовує як «тюрму народів», державу, в якій «скорені... народи були абсолютно бесправні і зазнавали страшенної економічної експлуатації, нещадного національного гноблення, всіляких принижень, зневаги», державу, в якій «самодержавство запроваджувало політику насильницької русифікації... прагнуло задушити будь–які вияви національної культури», нарешті державу, вся історія якої «пронизана національно–визвольним рухом скорених неросійських народів, їх боротьбою проти колоніального пригнічення...» (БСЭ. — Т. 49. — М., 1941. — Кол. 442). Така–от об’єктивність!

Та й чи могло бути інакше, тобто без подібних фальсифікацій, в Московскій державі, коли московські дипломатичні урядовці, як висловився щодо них та їхніх специфічних документів піддячий Посольського приказу Г. Котошихін, який емігрував до Швеції (Апанович: Правда... — 1994)[18], «пишуть вони у статейних списках не проти того, як говорено, а прегарно, розумно вславлюючи свій розум на ошуканство... аби дістати у царя собі честі й жалування великого; і не соромляться того чинити... Для чого так чинять? Для того: російської держави люди природою своєю пихаті й непризвичаєні до будь–якої справи, позаяк у державі своїй научення ніякого доброго не мають і не приємлють, окрім пихатості та соромітності, та ненависті, та неправди [наче, дивувався й сумував відомий російський мислитель середини XIX ст. П. Чаадаев (1991. — с. 547), «добру терпиму милосерду Росію не можна любити, не зненавидівши усіх інших сотворінь». — М. Л.]»... А тому і змушені були московські царі закликати до себе таких, котрі відрізнялися схильністю до «научення», зокрема й українців.

На схильність тогочасних московитів до перебріхувань звертали увагу чи не всі іноземці, яким довелося відвідати Москву. Так, посол цісаря Л еопольда І при московському дворі А. Майєрберг у своїй книзі, виданій у 1661 р., зокрема, писав (цитовано за кн.: Сочинський, 1992. — с. 93): «Розмова гостей (москалів), як людей не вихованих ніякою школою або освітою, разить нісенітницею, дуже часто образлива для порядної людини. Лайка, захоплення найбільш бридкими ділами або нахабне вихваляння, котре ображає чисте ім'я інших [безперечно, мав рацію відомий російський історик К. Кавелін (1897. — с. 613), зазначаючи, що «на вдачі великорусів позначилася історія їхнього походження». — М. Л.]... Брешуть москалі з неімовірним нахабством і без усякого встиду... видаючи брехню за правду». Тож і не дивно, що саме така доля спіткала невдовзі й «березневі статті» Хмельницького,

До речі, розповсюджене — зокрема, й у пріснопам’ятних тезах ЦК КПРС про 300–річчя возз’єднання — твердження про те, що український народ єдиним поривом підтримав вікопомне рішення про перехід «під руку» московського царя, теж є черговим імперським міфом. О. Апанович (Правда... — 1994), посилаючись, зокрема, на знахідки історика Ю. Мицика у краківських архівах, розповідає, як воно було насправді: «Не було у Переяславі представників Запорозької Січі. Не приїхав славетний Іван Сірко. Не присягнули уманський і брацлавський полковники. Категорично не сприйняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького найкращим козацьким стратегом... Київське духовенство на чолі з митрополитом Сільвестром Косовим і вся українська шляхта [присягати] відмовилися... В полках Полтавському і Кропив’янському царських урядовців навіть побили киями». Як зазначено у згаданих архівних документах, чорнобильці «заявили, що швидше помруть, ніж будуть присягати московському цареві, і твердо стоять на цьому... Кияни теж цьому були противні, але їх наче бидло гнали козаки до присяги... Вони ж під час присяги не називалися своїм іменем, що було дано їм при хрещенні, а після присяги дуже її лаяли... Митрополит не дозволив присягати, і отець архімандрит, і все духовенство... Гадяцький і Брацлавський полки не хотіли зноситися з Хмельницьким і не хотіли їхати на цю присягу до Переяслава, і серед тієї України стався розкол».

Згідно з «нововідкритим реєстром приведених до присяги 8(18) січня», знайденим М. Грушевським (1996. — с. 734–736) у московському архівосховищі посольського указу, виходить, що в «актах 8(18) січня брало участь від війська чоловік коло 200 — коло 100 сотників, коло 100 старшини і козаків від полків — не багато, як бачимо, — наголошує М. Грушевський, — хоч звідомлення Бутурліна говорить провелику силу” присутніх». А разом із українською шляхтою, духовенством та міщанами нараховується аж «284 особи», а не «весь народ», як сповіщав царя боярин Бутурлін (Полонська–Василенко, 1993. — Т. 2. — с. 24)[19]. «Трагедія подальшої історії України, — зазначає Н. Полонська–Василенко, — була в тому, що цей сфальшований документ 1659 року став єдиним офіційним текстом так званих “Статей Богдана Хмельницького”». І саме цей фальсифікат став підмурком імперського міфу про «вічну дружбу» українського та російського народів, яким прикривалася загарбницька політика імперії в Україні.

Так само роздмухувався й роздмухується донині і міф про те, наскільки ж благодатним було для українського народу «возз’єднання» з Москвою. При цьому начисто ігнорується той факт, що вже дуже швидко по тому високоосвічена та волелюбна українська нація була уярмлена в кріпацтво і доведена, за висловом Г. Петровського, до «здичавіння». «І в найстрашнішому сні, — слушно наголошує О. Апанович (Правда... — 1994), — Богдан Хмельницький не міг передбачити, в яку безодню, в які нещастя, біди, страждання, знущання, в яке рабське поневолення, геноцид був кинутий на довгі століття український народ через договір з московським царем 1654 року...»[20]

Зараз існують неоднозначні оцінки як щодо самого Богдана Хмельницького, так і щодо правильності його тогочасної орієнтації на Москву. Не вдаючись до детального аналізу цих питань, наведемо все ж оцінку цієї визначної фігури свого часу, дану дослідником доби Хмельниччини О. Оглоблиним: «Найбільше місце Б. Хмельницького в історії України — не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівничого української Козацької держави». Аналогічної оцінки дотримувався й інший відомий історик В. Липинський. Тим часом, ще й нині деякі «знавці» нашої історії силуються всіляко принизити значимість і здобутки Української держави часів козаччини, зводячи її до «беспутного» існування такої собі «шайки разбойников и гуляк» на Січі.

Корені цієї фальсифікаторської традиції простяглися у глиб століть. Як зазначає відомий дослідник історії та культури України Г. Нудьга (1991. — с. 21), «російські царі, зокрема Катерина II, всюди “трубили” що козаки — це розбійники, які не визнають ніяких порядків і цивілізованих правил співжиття між народами...» Та «зовсім інше пишуть представники Європи», котрі до того ж свідчать не з чужого голосу, «а на основі зовсім конкретних фактів, свідками яких вони були». Так, посол Венеціанської Республіки А. Віміні, що прибув з цією місією до Хмельницького в 1650 р. (саме він, наголошує Г. Нудьга, «першим вдався до термінареспубліка”» щодо козацької України), у своїй «Реляції», написаній у 1651 р., зазначав, що «запорожці люди прості, але мають бистрий розум, який найкраще виявляється у державному правлінні». Найвищим органом правління у козаків є Рада, на якій «козаки обмірковують свої справи, обороняючи кожний свої погляди без чванства», а коли упевняться, що чиясь думка є кращою, аніж власна, то сприймають її, «і цього не соромляться» (там само. — с. 54). Варто зазначити, що наша держава того періоду аж ніяк не обмежувалася одним лише Запоріжжям. Хоча, безперечно, то була надзвичайно важлива складова її державного устрою, та не менш важливою органічною складовою була й так звана городова Україна (городове козацтво).

Можна було б навести безліч відомих потверджень наступного упродовж століть безжального гноблення українського народу і такого ж пограбування української землі. Але я не буду наводити даних ні про моторошні штучні голодомори, ні про безжальні масові депортації населення окремих регіонів, ні про жахливі криваві репресії. Усі ці «заходи» державної політики, програмна теза якої, за згадкою Д. Лихачова, колишнього в’язня страшного соловецького концтабору, була лаконічно викладена над його ворітьми; «Железной рукой загоним всех в счастливое будущее!», сплачені десятками мільйонів безневинних жертв як українського, так і багатьох інших народів. Наведу лише кілька свідчень, які не менш переконливо розвінчують згаданий міф.

Спочатку звернімося ще раз до промови Г. Петровського (1974. — с. 79) на засіданні IV Державної думи: «Переписи 1740 року і 1748 року говорять, що в семи полках Гетьманщини Полтавської та Чернігівської губерній на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. Одна школа припадала на 746 душ. У 1804 році було видано указ про заборону вчитися українською мовою. Результати національного гніту позначилися далі. Перепис 1897 року показав, що найбільш малограмотний народ у Росії — українці. Вони на найнижчому ступені... на 100 душ населення 13 грамотних». Важко повірити, що тут йдеться про той самий народ, про якого відомий мандрівник і церковний діяч П. Алепський, подорожуючи у 1654 і 1656 рр. Україною разом зі своїм батьком антіохійським патріархом Макаром III, записав у своєму щоденнику (Січинський, 1942. — с. 76): «...по всій Козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже здивувала: всі вони, замалим винятком, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби та церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт і не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях». А ось як про самих просвітителів і вчителів (там само. — с. 77): «Середмонастирських наставників є люди вчені, правники, промовці, знають логіку і філософію та працюють над глибокими питаннями...»

Та тільки–но українці віддалися під опіку «старшого брата» (ставши в очах останнього малоросами), як ота схильність до наук раптом зникла, наче її й не було. А відтак, як не старалися нас «просвітити» російські царі та цариці, нічого путящого з цього, як бачите, не вийшло, бо сказано ж — такий вже вони народ, ці малороси. То, може, й правильно зробили московити, перебравши ближче до себе києво–могилянців — нас би вони від неуцтва, яке до пріснопам’ятного «возз’єднання» дивним чином чомусь не проявлялося, певно, все одно б не порятували, а там — згодилися. Та ще й як!

У згаданій промові Г. Петровський наводить і більш свіжі, як на той час, статистичні дані з цього питання: «...в Європейській Росії відсоток грамотного населення становить всього лиш 30 % — це менше половини того, що ми маємо в найвідсталішій з європейських країн — Австрії. Але... вона ще жахливіша на Україні. Я взяв сім чисто українських губерній[21]... І що ж виявилося? У жодній із цих губерній грамотність не досягає і тієї середньоросійської величини» (там само. — с. 11–12). Воно й не дивно, адже, як наголошує доктор історичних наук Є. Анісімов з Москви, від часів Богдана Хмельницького «Україна пройшла шлях від унікальної демократичної республіки з вільним козацьким населенням до стану звичайної російської губернії» (1989). А насправді — впала ще нижче...

Отак–то «процвітала» наша батьківщина у «братніх» приймах! Цікава деталь: коли у травні 1650 р. Польща, Московія і Туреччина запропонували Хмельницькому протекторат для Української держави і духовенство виступило проти московського покровительства, то «видатний богослов та проповідник» протопоп черкаський Ф. Гурський передрікав (Історія Русів. — с. 142–143), що, оскільки «московські дари суть всі в рогожах (московськими послами були «піднесені подарунки, складені в дорогих хутрах... і в косяках різної парчі та матерії, зложені в кулі рогожані, а скарб, присланий для війська, в бочечках, загорнутих рогожами». — М. Л.), то неминуче і [український] народ, живучи з ними, доведений буде до такої вбогості, що вбереться він в рогожі і під рогожі. І ці висновки суть вірні і перевищують всіх оракулів світу».

Та невже ж це ті українці, що упродовж століть дивували світ досягненнями в духовності? Ті, що вражали сучасників суцільною освіченістю і незборимою прихильністю до волі та демократії — досить пригадати, що знаменита «Конституція прав і вольностей Запорозького Війська», проголошена в 1710 р. (за 77 років до прийняття американської!) її творцем Пилипом Орликом у день обрання його на Гетьманство, була першою в Європі і передбачала створення в повністю незалежній Україні козацького парламенту! Ті, що, як зазначено у статті, опублікованій в московській «Независимой газете» (Игумен Иннокентий, 1993), ще півтораста літ після «возз’єднання» не допускали на Київську митрополичу кафедру жодного великороса, цим убезпечуючи себе від «проникнення до Київської академії “московського невігластва»?

Чому таке могло статися? Чи не тому, що після возз’єднання з неосвіченою (за висловом того ж Г. Петровського, «російська неграмотність» була традиційно «охоронювана і насаджувана... урядом»), але надзвичайно агресивною — за підрахунками згаданого історика Р. Пайпса, протягом трьохсот років Росія пригрібала по 80 квадратних миль щоденно — молодою монархією Україна небавом навіть імені свого історичного була позбавлена, а натомість, з «легкої» руки московських дяків, отримала вигадане і принизливе — Малоросія. А в такому разі — що з нього візьмеш: мале, значить, нерозумне, звідки ж тут грамотності взятися? І взагалі, якщо Малоросія, то вже ніяка не Україна, а всього лише малий окраєць (сказано ж — «окраїна») великої «Родіни» — Росії. «Малоросія — голодна і обідрана — славиться як житниця імперії і як найгостинніший край, який все оддає, не пручаючись і не рахуючи, передусім — свої таланти, свою інтелігенцію» — так визначив сутність Малоросії Є. Сверстюк (1989. — с. 117).

Та невже ж так–таки й «не пручалася», невже отак відразу й змирилася з імперським ярмом Україна? Звичайно ж, ні! Противилася, сердега, як тільки могла. Взагалі, наші предки, як наголошує О. Герцен (1907. — с. 129–130), «мучені поляками, турками і московитами, постійно затягувані у війну з кримськими татарами, ніколи не падали духом[22]. Мала Росія, добровільно поєднавшись з Великою, встановила важливі за своїм значенням закони. Цар Олексій звелів їх переглянути; Петро І, прикриваючись зрадою Мазепи, зоставив тільки мариво від тих привілеїв; Єлисавета і Катерина ввели там кріпосне право. Нещасна країна протестувала, та як можна було опиратися тій згубній лавині, яка у своєму русі з Півночі до Чорного моря покривала одноманітним і льодовим саваном рабства буквально все, що носило руське ім’я... Украйну спостигла доля Новгорода і Пскова, але значно повніше...»

За рахунок цілеспрямованого відтоку з України інтелектуально найрозвиненіших міцніла імперія і, відповідно, біднів генофонд власної нації. Оточували турботою і шаною, роздавали чини й ордени, вимагаючи натомість тільки одного: працюйте, передавайте новому «отечеству» все, чим володієте самі, будьте відданими великій, а про свою малу — забудьте! І працювали такі люди, не покладаючи рук, і віддавали все найкраще, чим щедро напувала їх із молоком матері ненька–Україна; чесність, терпеливість, любов і природний хист до праці та знань. І поступово витісняли із пам’яті своє босоноге дитинство серед соняшників, виривали із серця духовну пуповину, що незримо єднала з отчим краєм. Наживали достатки і пиху. А для виплеканих на солодких хлібах імперії дітей їхніх проблеми «малої» вітчизни вже взагалі не існувало — вона була їм майже зовсім чужа...

При цьому російська асиміляція велась і силою. Прикладом силового методу може бути введений у 1933 р. у РРФСР порядок, за якого українцями записували лише громадян, які народилися в Україні. Так, скажімо, на Кубані, наголошує А. Завгородній, «посилено доводилось, що українцем може вважатися лише той, хто народився в Україні, а оскільки Кубань увійшла до складу РРФСР, значить усіросіяни»[23]. Так і вчинили при введенні паспортизації у сільській місцевості: «всі кубанці були записані росіянами» (Завгородний, 1993). А ось і результати такої великодержавної політики (Горілий, 1993): «Якщо в 1918 році українці становили 80 відсотків населення Зеленого Клину (Далекий Схід), то в 1989 — лише 8, у Північнокавказькому краї в 1926 році українців було 62 відсотки населення, тепер (на Кубані) — 3,9 відсотка». А як зазначає П. Вольвач (1993), «за статистичними даними, в Україні з кінця XIX по кінець XX століття — найнижчі показники природного приросту населення... Ще в 1920 році природний приріст складав більше 300 тис. осіб. Через десять років цей показник зменшився до 174 тис. осіб... Першим в Україні почало вимирати село... “процес винародовлення” в селах розпочався з 1979 року, в містах — з 1990 року...». До цієї страшної статистики просто нічого додати!..

Не менш підступну політику було спрямовано на знищення всього самобутньо–національного, насамперед мови і культури, цих оберегів волелюбного духу народу — згадайте, скільки було їх, указів з вимогою «запретить!», та й репресії найперше спрямовувались проти діячів науки, культури, мистецтва, носіїв і відстоювачів духовності нації. Зокрема, П. Столипін вважав, що «історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно–територіальних основах» (Грушевський, 1921. — с. 534). Академік В. Вернадський намагався застерегти російських великодержавників від цього хибного кроку, наголошуючи (1996), що «небезпека для Росії не в українському русі як такому, а в упередженому потрактуванні його як шкідливого й до того ж наносного явища у державному та національному організмі». Навпаки, вважав визначний учений, саме «продовження антиукраїнської політики зберігає у державному організмі виразку безправ’я й сваволі, що паралізує будь–який успіх прогресивних починань...»

Та голосом розуму узвичаєно зігнорували. Тож, отримавши «такі директиви, місцева влада почала похід проти українських установ: “Просвіта”, українські клюби, бібліотеки закрито; заборонено продавати українські книжки, навіть Євангелію українською мовою, що її видав Синод, та граматики; заборонено українські концерти, афіші, вивіски і т.п.» (Полонська–Василенко, 1993. — т. 2. — с. 430)[24]. Реалізація такої політики призвела до «переполовинення української нації в останні 75 років», — відзначив у своєму виступі на Міжнародній науковій конференції «Голодомор 1932–33 рр. в Україні: причини та наслідки» (Голодомор... — 1993) І. Драч. Додамо, що у мирний час кількість жертв з боку українців, як незаперечно свідчать матеріали згаданої конференції, значно перевищила втрати в обох світових війнах! Хоча — який там мирний! — у дійсності це була безупинна і безжальна війна московської влади проти українського народу! За даними історичної науки (Залізняк. Нариси... — 1994. — с. 238), лише «в 30–ті рр. знищено близько 80 % української інтелігенції»... А натомість партноменклатурними «обозами» завозилася «правильна» керівна й освітянська верства з Росії. Це підривало коріння нації, позбавляло окрему особу можливості (і необхідності) усвідомлення себе як невід’ємної частки українського народу, тобто імперія культивувалась уже в самій Україні.

Унаслідок цілеспрямованого впровадження цієї політики в життя було досягнуто просто–таки разючих «успіхів» — увесь самобутній народ підвели до прірви національного самовиродження настільки вправно, що окремий індивід цього навіть не бачив! А коли прозрілі одинаки пробували відкрити йому очі на смертельну небезпеку, що чатувала його попереду, завчасно сформована проімперська «громадська думка» з відразою і озлобленням цькувала сміливців і, довівши себе до «благородного» шалу, вже сама вимагала їм кари. Тож імперській владі залишалося тільки реагувати на «глас народу». І вона — реагувала... Наприклад, керівництво НКВС УРСР у 1937 р. тричі зверталося до НКВС СРСР з клопотанням «збільшити для республіки ліміт знешкодження ворожого елементу (це переважно селяни–середняки, тобто найбільш численна верства українського селянства. — М. Л.) по I–й категоріїрозстріл в порядку адміністративного проведення через “трійки”, тобто без суду та слідства. — М. Л.) на 8700 осіб... І ні разу не мали відмови» (Мусієнко, 1993). Не відставали від карально–репресивних органів і компартійні: пізніше були «виявлені рішення Політбюро (Компартії України. — М. Л.) від 31 січня 1938 р. про збільшення розстрілів на 6000 осіб та від 17 лютого 1938 р. — на 30 тисяч осіб» (Ефимов, 1997) — у повній відповідності з прижиттєвими настановами «вождя всіх трудящих».

Результати цього витонченого єзуїтства наявні: мільйони українців зараз не усвідомлюють своєї національної належності — вони перетворені у безлике «російськомовне населення» — ба навіть хизуються цим. І після цього українську державу ще й звинувачують у проведенні політики насильницької українізації! Та ще при сьогоднішньому повсюдному засиллі російськомовності, при тому що в багатьох регіонах України нема жодного українського дитсадка, жодної української школи, не видається жодної української газети, а російськомовність чіпко вкорінилася у нашій душі і, як всепоглинаюча іржа, поступово, але невідворотно роз’їдає її національні ознаки.

Хоч історія й не визнає умовного способу творення і минулого не вернути, однак винести з нього урок — необхідно. Тому видається цілком доцільним показати, як розцінювали цей вимушений крок України відомі особи.

Ідеолог російського анархізму та народництва М. Бакунін, як видно з його промови на Конгресі Ліги Миру та Свободи в 1868 р. (1920. — с. 109), був переконаний, що «частина України з ненависті до Польщі припустилася великої помилки», коли «прийняла покровительство московського царя». Врешті–решт «царі нагородили її, звичайно, найбрутальнішим деспотизмом, таким самим, який існував у великій Росії з жорстокою поміщицькою експлуатацією і не мети жорстоким пригнобленням бюрократії... Зараз цей [царський] панславістський національний уряд систематично і жорстоко переслідує малоросійську мову... Цей [український] народ, разом з 4 мільйонами білорусів, певно, складе окрему, незалежну націю мільйонів на 20 жителів, котра може, звичайно, вступити у союз із Польщею чи Великоросією, однак повинна залишитися цілком незалежною від одної й другої».

На думку дослідників–шевченкознавців, великий Кобзар виявляв «однозначно негативне ставлення до Переяславської угоди» (Грабович, 1993). Навіть М. Драгоманов (1992. — с. 38), який аж ніяк не був схильний до того, аби бодай щонайменше ідеалізувати Гетьманщину, визнавав, однак, що коли «порівняти і ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ’ям, яке було у государстві московськім, то усе–таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більш подібен до устрою теперішніх вольних держав європейських, так званих конституційних, ніж московське царство і теперішня російська імперія».

На думку відомого сучасного дослідника І. Лисяка–Рудницького (1994. — с. 52), «приєднання України до Російської імперії мало переважно шкідливі наслідки для суспільних відносин українського народу» — загалом це був надзвичайно трагічний, за влучним висловом М. Драгоманова, «пропащий час» у нашій історії.

Від припущення подібної помилки сьогодні застерігає й відомий московський політолог О. Ціпко. Покладаючись на родимку зверхності росіян, чистосердечно попереджає «молодших сестер» Росії, ризикуючи бути затаврованим у «проукраїнських» настроях (Кирилюк, 1995): «Для України та Білорусії буде краще, якщо вони не возз’єднаються з Росією... Не хочеться ніякої реінтеграції не тільки тому, що вона зараз неможлива. Просто шкода населення України, Білорусії та Казахстану... Якщо Україна та Білорусія хочуть зберегти шанс на демократичний розвиток, на нормальну національну розбудову, зрештою, на виживання, їм треба якомога далі триматися від нинішньої Москви... Наші московські “генії” уражені “столичним розумом”. Чогось іншого, крім зверхності, глузувань та приниження, українцям та білорусам од цих людей годі чекати».

Та що там сучасні московські «генії» — он навіть такий відомий демократ, як Ф. Достоєвський, у статті, мова про яку ще попереду, докоряючи балканським народам на недостатні почуття вдячності до Росії, не утримався від того, аби не назвати їх «народиками» і навіть «народцями»! До речі, на цьому «почутті зверхності», яке «великоруси глибоко носять у своїй душі», наголошував ще всередині минулого століття й відомий російський історик К. Кавелін (1897. — с. 613). Це тільки взайве засвідчує, якої глибини сягає коріння великодержавного російського шовінізму.

Утім, століття притирання до московської кормиги не могли для нас минутися безслідно — ще й сьогодні немало українців, скуштувавши важкого хліба омріяної самостійності, все ще сумують за твердою рукою «старшого брата».

З часом, як казали древні, минається все. Невідомо, однак, скільки знадобиться для того часу і яку пустелю–випробування доведеться нам подолати. Та, певен, здолаємо, бо іншого просто не дано.




6. Міф про «окраїнність» України


Схоже, що українці, тобто майбутні малороси, якось одразу не сподобалися московській владі, а надто дякам. Нібито й люди, як люди — з двома руками, ногами, очима тощо, — але не давало спокою якесь підсвідоме передчуття: «...чує моє серце, навозимося ми з тими... хохлами!» І, певно, саме тому ледве не з моменту «возз’єднання» почали забороняти простому, але на той час ще вільному українському людові усе, що тільки можна було заборонити: і носити яскравий одяг, і сап’янові чоботи, що, з точки зору самодержавної пихи, могло негативно впливати на закріпачених, «лапотних» московських «холопів», і вільно торгувати, і друкувати та читати (а бажано б — і думати!) рідною мовою, і навіть хрестити «українськими іменами» власних дітей. Та й про «хохли, котрі у вас на головах», не забули — уже у тому ж таки 1654 р. наказом царя Олексія Михайловича вимагалося: «пострижіть» (Соловьев, 1963. — т. 10. — с. 626). Хоча М. Драгоманов (1917. — с. 10) наводить цей маніфест царя як приклад «тупоголовості» московських політиків в момент, коли Україна зверталася до них із проханням «союзу та протекції», однак навряд чи могло бути інакше — волелюбні, освічені та ще й чепурні українці становили зрозумілу небезпеку для варварськи деспотичного режиму, що неподільно панував у Московській державі, де, як наголошував М. Лєрмонтов, «ницість є благо».

А далі таких указів, добірно просякнутих спесиво–зверхнім «заборонити!» все українське, було безліч. До того ж ревні виконавці «высочайших» повелінь «на місцях» у своєму українофобстві перевершували будь–які можливі межі брехні та цинізму. Так, наприклад, згаданий циркуляр губернатора фон Богговута (Кучерук, 1991) серед іншого вимагав також «усіма засобами викорінювати вживання назв “Україна”, “український”», «скласти правдиву історію малоруського народу, в якій роз'яснити, що Україна” — то “окраїна” держави в минулі часи... і що ніколи українського народу не було...»

Узвичаєна маячня, розвінчувати яку — забагато честі. Та все ж цікаво, «окраїною» якої держави наприкінці XII ст., коли назва «Україна» вперше зустрічається у літописних джерелах (це зовсім не означає, що саме тоді вона й виникла, однак більш ранні джерела не дійшли до нас, зокрема й тому, що, як наголошував М. Грушевський, «свідомо нищилися»), можна було б вважати величезну імперію, якою ще була на той час Київська Русь? Хоча пан губернатор і не уточнював, яку саме «державу» він мав на оці, однак жодних сумнівів щодо цього не виникає — не він перший... Правда, тоді доведеться «поправити», скажімо, відомого дослідника історії Москви С. Бахрушина, котрий, нагадаю, навіть на кінець XIII ст. визначав її як «закутковою» [та говорити бодай про початки російської державності на ту пору ще не доводиться, оскільки, як зазначають найостанніші академічні історичні видання Росії (Русские, 1997. — с. 16), самий лише «початковий етап формування» російського етносу «припав на XIV століття»), або іншого відомого історика І. Огієнка, який доводив (1991. — с. 61), що «навіть в XVII віці Москва животіє в темноті». Та й за оцінкою М. Драгоманова (1992. — с. 43) Московщина на той час «була дика і не знала другого письменства, окрім церковного». А тому «читала Московщина в книгах не про народовства грецькі та римські, а про біблейські царства; бачила перед собою приміри не італійських народовств, не Англії, не Швайцарії, не Голяндії, а татар казанських, астраханських, з їх ханською самоволею». Сучасник Драгоманова, російський історик К. Кавелін, наголошуючи на «повній відсутності культури російських мас», зазначав, що «невиразністю та безхарактерністю дише домашнє й громадське життя, розумова й усіляка діяльність навіть освічених верств нашого суспільства» (1897. — с. 613, 644–645), а от у «малоросіян... навпаки, індивідуальність сильно розвинута, внаслідок їх історії та порівняно вищого ступеня культури». Ось до якого «центру» прилучилася «окраїнна» Україна. Та й Польща (є й такий варіант: бо, мовляв, була «окраїною» польської держави) «в 12–1З ст. переживала період феодальної роздрібності», і лише «в 14 ст. польські феодали захопили більшу частину Галицько–Волинського князівства» (Украинский... — 1988. — т. 2. — с. 719), тобто на той час тільки–но започатковувався процес «збирання» польського королівства...

А щодо назви «Україна», то вона зустрічається в літописах із 1187 р., коли, повідомляючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича (18 квітня 1187 р.), літописець додав (Літопис Руський. — 1989. — с. 343): «За ним же Україна багато потужила». Важливо, що при цьому, як слушно зауважує відомий дослідник цього питання професор В. Мороз (1995. — с. 71), «літопис вживає слово “Україна” без жодних пояснень, як самозрозуміле». Тому цілком вірогідним є припущення про те, що ця назва широко вживалася й раніше, але не в офіційних документах, а в усній мові. Та «на письмі», зрозуміло, мала вживатися тільки офіційна назва держави — «Русь». Як наголошує В. Січинський (1948. — с. 23), «Україна як назва географічна і збірнонаціональна була завжди чистонародною, глибокоінтимною і соборною».

Останнім часом з’явилося чимало досліджень щодо походження назви нашої землі, як сьогоденних, так і більш раннього написання. До перших належить і невелике за обсягом, але досить ґрунтовне дослідження цієї проблеми, здійснене доктором філології В. Скляренком (1991), який, проаналізувавши розвиток слова край аж із праслов’янських часів, переконливо доводить, що найбільш вірогідним є пов’язати назву Україна із словом «край, країна», зазначаючи при цьому, що «етимологічний зв'язок іменників край (країна) та Україна (останній, на думку автора, «виник, очевидно, вже після розпаду праслов'янської єдності». — М. Л.) не прямий, як гадає більшість дослідників, а набагато складніший».

Аналогічну версію ще в середині минулого століття обґрунтував академік О. Чертков (1853. — с. 84): «Укри жили на крайньому кінці поморів, які займали увесь південний берег Балтики від Данії до лівів, чуді й корси. їх країна через те називалася у німців Uckermark... Варнефрід називає Крайну “дійсною батьківщиною слов'ян — “Slavorum patria”. І далі: “Крайна”, каже Mannert, “походить від слов'янського слова край, Granzland”». Посилаючись на розвідки С. Шелухіна («україна — окрема, одрубана, одсічена, одрізана, одкраяна, вкраяна, украяна, виділена в самостійне посідання земля»), і згаданий В. Мороз висловлює припущення (1995. — с. 70–71), що «первісне значення [назви «Україна»] було “окрема країна, край з окремим статусом (так, про дочку, що вийшла заміж і відділилася від родини, створивши окрему сім’ю, в народі й досі кажуть «одрізана (одкраяна, украяна) скибка”». — М. Л.)». До речі, автор чотиритомного етимологічного словника російської мови М. Фасмер (1967. — с. 364), пов’язуючи походження широко розповсюдженого в багатьох слов’янських мовах слова край з «чергуванням голосних в [російських словах] “кроить, крою”» (ще виразніше цей зв’язок простежується в українській мові: краяти, вкраяти тощо), наводить, зокрема, також «порівняння... з авестійським karana — “край, сторона”», хоча й зазначає, що воно — «ненадійне». Та й Б. Грінченко у своєму «Словарі української мови» 1907–1909 рр. наводить лише два значення слова Україна: «країна» та «країна, заселена українським народом».

У дослідженнях слов’янських старожитностей О. Вельтман (його талановитість не піддавав сумніву навіть такий строгий критик, яким був В. Бєлінський), наводячи різні назви, вживані щодо держави гуннів у V ст. («окрім Гунненланд, вживається й Унгерланд»), ще в середині XIX ст. наголошував (1858. — с. 38. — Прим. 2), що «ця Унгерланд становила Слов'янську крайну, або украйну з Римом[25]. Ці Українці (виділено О. В. — М. Л.) — Укряни, Укри, Угри — по–польськи вимовлялися Wengi...» А ось що писав про це О. Чертков у грунтовному дослідженні історії численних пелазго–фракійських племен (1853. — с. 83–84): «Щодо Каті, то нема жодного сумніву, що вони Крайни, Крайняни, Українці (як ми переконалися вище, він також вживає щодо українців назву «укри». — М. Л.) як в древності, так і тепер. Жоден із давніх географів не відділяє їх від Henetes [вони ж «Еne tes, Vene des, Vendes, Венеди, Венети, Венди...» Відомий дослідник історії слов’янських племен П. Шафарик (1837. — с. 123), говорячи про «іноземні назви» давніх слов’ян, наводить й інші варіанти: Wenedi, Winidi, Winitha, Winethi, Winnetes, Winodi, Wenedi, Hwinidi тощо. — M. Л.]». Тепер стає зрозумілішим зв’язок між не надто схожими, як на перший погляд, назвами «укри», яких давні географи «не відділяли» від венедів, і «wengi». Про це ж додатково знаходимо у Черткова (там само. — с. 31 «Приміток»): «Wengen, коло Bodensee, також вказують на Wenden», а вище він згадує про «Венду, доньку Крока, князя Полян, які мешкали на Вислі».

Зрештою, точне встановлення значення того чи іншого етноніма є не таким уже й значущим для долі його носія (до того ж часто воно буває зовсім позбавлене тої величі й романтизму, які вбачають у ньому прихильники різних версій), але, звісно, розшифрування давніх назв далеко не позбавлене дослідницького інтересу. Тому час від часу різні історики спрямовують свої розвідки й у цьому напрямі.

«Найдавнішою згадкою імені “Русь”... вважається повідомлення Псевдозахарії» (сірійський автор VI ст.), який «знає народ Рос (Hros або Hrus)», що «жив на північ від Азовського моря». Псевдозахарія, наголошує М. Брайчевський (1999. — с. 334), «пов'язує це ім'я не з північними, а з південними землями Східної Європи». А «дата цього повідомлення виключає будь–яку можливість тлумачення його (імені «Русь». — М. Л.) з позицій норманізму, оскільки жодного нормана VI ст. не було і не могло бути в південно–східній частині Східної Європи, з якою пов'язується походження цього загадкового етноніма».

А відомий російський славіст академік Б. Рибаков[26], досліджуючи «взаємовідношення термінів “Поляни” і “Русь”», доходить висновку, що «Русь є більш пізнім позначенням, яке замінило давнє ім'я полян», адже на хронологію цих двох термінів прямо вказав ще Нестор Літописець: «поляне, яже ныне зовомая Русь», А «часом витіснення древнього імені полян іменем росів, — на думку Рибакова, — слід вважати V–VI ст., коли після гунського розгрому почалось укладання нових племінних союзів». І саме тоді, «у VI ст., склалося потужне темінне об'єднання слов'янських племен, яке носило за головним племенем назву Русь» (Рыбаков, 1982. — с. 85–87).

До південного походження цієї назви схилявся й інший російський академік О. Шахматов (1916. — с. 93–94), аналізуючи так званий Начальний літопис (звід). «Що ж каже Начальний звід про Русь? Він протиставляє Русь — Словенам. Руська земля — це... Київська область. Русь здійснює похід на Царград ще до закликання Варягів. У розповіді про похід Олега Русь — це, звісно ж, близькі літописцю Поляни, а Словени — це малоосвічені мешканці півночі. Словени, Кривичі, Меря, Чудь закликають до себе Варягів, а не Русь». Те, що «Начальний звід (це відновлений О. Шахматовим на основі досліджень літописів так званий Начальний літопис 1093 року, що ґрунтувався на давніших літописах — зокрема, на так званому Найдавнішому київському зводі — і передував «Повісті минулих літ», першу редакцію якої історики датують 1111 р. — М. Л.) не виводив назву Русі від Варягів, особливо очевидно з того, що, розповівши про захоплення Києва Ігорем, він повідомляє: “І сів Ігор княжити в Києві, й були у нього мужі Варяги і Словени, і відтоді прозвалися Русію”». Однак, наголошує Олексій Олександрович, «до слова відтоді (у Шахматова «оттоле». — М. Л.) приписано пізніше на полях слово “прочии”, що цілковито змінює початкову суть фрази. Вочевидь, первісна суть цієї фрази в тому, що, сівши в Києві, Ігор та його дружина назвалися Руссю (тут і вище виділено О. Ш. — М. Л.); отже, ім'я Русь вони не принесли з собою з півночі, а отримали його на півдні».

«Термін Русь — не скандинавський, — наголошував і В. Мавродін (1978. — с. 157). — Часи вікінгів його не знають... Ні на яке плем'я чи народ “русь” у Скандинавії не вказує жодне джерело середньовічної Європи».

Та повернімося до назви «Україна». Слід зазначити, що подібні припущення щодо «міфічних» укрів, м’яко кажучи, не надто поділялися сучасними фаховими істориками. Тим несподіванішою є оприлюднена останнім часом позиція професора В. Мороза з цього питання (1995. — с. 72): «Виявляється, — пише він, — що слово “брахмани” на позначення певної ритуальної частини населення є історично недавнього походження. В часи “Махабхарати” та “Рамаяни” вживалося інше слово — “укри”. Виходить, що “укри” (українці) були спеціальною групою, щось на зразок левітів у староєврейському суспільстві. Цілком імовірно, що етнонім “Україна” походить саме від цього слова». До речі, «Велесова книга» (1995. — с. 96, дощечка 25) теж подає назву «укри» у поєднанні з назвою ритуальної частини населення: «І се прийшли волхви укри Ухоріз і брат його Ословень, і так сказалирусам...»

Автор монографії про Генріха І Ф. Фатер на підставі історичних документальних матеріалів пише (Січинський,1948. — с. 23), що Генріх І, який був цісарем в 903–936 pp., перш ніж іти на Італію, «мусів ще раз йти на Укранів (F. Vater. Herr Heinrich. Munchen, 1941. — P. 459)». Схематична карта, що міститься в згаданій праці Ф. Фатера, подає на Помор’ї, поруч з Ободрітами і Редарітами, також і Укранів («Ukraner»).

Чимало прихильників теорії «окраїнності» апелюють до того, що, мовляв, існувало багато україн–окраїн, зокрема Галицька, Литовська, Смоленська тощо. Однак, як слушно зазначає дослідниця з Москви Т. Анісімова (1998), у літописах «слова Країна, Вкраїна, Україна, Вкраїниця вживаються лише для етнічних українських територій, отже, існувала якась традиція вживання цього слова саме для цієї території, яка ніяк не пов’язувалася з місцем розташування», себто її окраїнністю відносно «центру». До того ж ці назви нашої землі існують упродовж багатьох століть, «на відміну від пізніших “україн” на території нинішньої Росії, які як виникли, так і зникли», і якби вони несли значення окраїнності, то «наша мова донесла б це — чи через письмові джерела, чи через народну творчість... але, — наголошує Тетяна Петрівна, — ми не знайдемо в літописах посилань на землі, що лежали “у края”», позаяк взагалі «не існує доказів того, що на час виникнення слова “Вкраїна (Україна)” слов'яни користувалися поняттям окраїнності території».

Та «скринька» щодо узвичаєної затятості російських можновладців проти назви «Україна» відкривається зовсім просто. Так, колишні російські міністри Кривошеїн та Мілюков і колишній посол в Австрії Шебеко у записці–інструкції державам Антанти підкреслювали (Сергійчук. Чи втретє... — 1992): «Офіційне визнання слів “Українаі “українцінеминуче потягне за собою зменшення російського народу більш як на третину і одріже російські землі від Чорного моря (певно, аби запобігти цьому, гетьман Скоропадський «у серпні 1918 року відступив» Війську Донському «етнічно український Таганрозький округ». — М. Л.). Коли б навіть “Україна” на світовому конгресі й була зарахована до складу російської держави, але зберегла цю назву, то ми б залишили й на майбутнє багате поле діяльності для сепаратистів, бо поки існує окремий народ, доти домагання своєї окремої держави завжди буде мати ґрунт і рацію».

Ось що непокоїло імперську верхівку Росії — не повинно бути окремого українського народу, який завжди буде домагатися своєї окремої держави. Будь–якими шляхами зруйнувати цю кляту окремішність, що так нестерпно ріже око й сушить серце російського шовініста — ось завдання із завдань, яке завжди ставила перед собою «братня» імперія. Одним із шляхів його розв’язання були неминаючі намагання імперських ідеологів будь–що довести (ще краще — звести в ранг аксіоми), що українці — то ніякий не окремий народ, їхня мова — ніяка не... і т. ін. І робилося це просто–таки з винятковим цинізмом.

Неабияких потуг для обґрунтування все того ж «окраїнного» походження назви «Україна» докладає і сучасний російський автор А. Зубов (1993), твердячи, що буцімто лиш «від часів приєднання... до Руського царства[27] в 1654 році починає називатися Україною... і лише поступово це ім'я витіснило старовинну назву народу і країни: “малороси”, “Малоросія”». І зовсім не дивує автора те, чому б то такі, на його думку, «старовинні» назви не знайшли жодного — ані в сиву давнину, ані в часи нової доби — відображення у багатющій фольклорній спадщині самого українського народу! Та саме тому, що, як наголошує Г. Федотов (1991. — т. 1. — с. 250), українство «само себе завжди називало руським», принаймні «до кінця XIX ст.» Про це ж ще півтора століття тому писав і згаданий російський історик О. Чертков (1853. — с. 84): «Нащадки древніх Крайнів і до наших днів зберегли ім’я, передане їм праотцями. Країна їхня й тепер має назву Крайна (Украйна)».

А ось що відносно походження «старовинного», на думку А. Зубова, найменування українців малоросами читаємо у листі, надрукованому журналом «Колокол» ще 15 січня 1860 р. (Драгоманов, 1917. — с. 32): «Більшість великоруської та польської публіки звикло не вважати нас (українців) окремим народом. Цей помилковий погляд виник через те, що дворян–малоросів нема, за винятком небагатьох. Народність малоросійська, як звикли її називати з легкої руки дяків Олексія Михайловича, завжди зоставалася набутком пригніченого стану...»

Московська дослідниця Е. Ільїна мала усі підстави наголошувати, що саме «апологети й ідеологи російської імперської ідеї перейменували Україну в “Малоросію”, а українців —у “малоросів”». Тож «слова“Малоросія” і “малороси” такі ж штучні, як і слово “колгосп”», вважає вона. Зрештою, нема чому й дивуватися, від самих первнів «возз’єднання» Москва заповнювала наші стосунки штучністю та нещирістю: на словах називала братами, а наділі — чинила гірше заклятого ворога.




7. Міф про «старшобратство» та тотожність понять «Русь» та «Росія», «руський» та «російський»


«Постійно читаючи російські засоби масової інформації, — наголошує М. Фішбейн (Радіо «Свобода», 23.03.1994), — можна зайчика в голову отримати, тобто зсув по фазі — наче потрапляєш в королівство кривих дзеркал... Теревенять, теревенять, теревенять...», докладаючи чималих потуг, аби зобразити Україну «сірою», а українців — недолугими. Неначе для свого самоствердження росіянам доконче необхідно принизити саме неслухняну Україну.

На мою думку, причиною цієї неперехідної затятості є якраз те, що в глибині душі наші молодші «старші» брати, які — як не крути — зросли саме з нашого кореня, постійно відчувають саме свою історичну меншовартість, оскільки століттями будували свою «правічноруськість» саме на нашому — вкраденому і привласненому — історичному підгрунті. Так само на наших теренах постала й теперішня Російська православна церква Московського патріархату. До 1448 р. Москва належала до Київської митрополії, потім оголосила себе автокефальною, а у 1685 р. вже, у суто московському стилі, «насильно приєднала до себе Київську метрополію, що на той час перебувала в юрисдикції Константинопольського патріархату... і хоча у 1686 році патріарх Константинопольський Діонісій і дав Москві відпускну Грамоту, але вже у наступному, 1687 році, Константинопольський Собор скасував рішення патріарха Діонісія стосовно Київської митрополії і за порушення канонів позбавив його патріаршества» (Зикич, 1993). Однак тепер, звикшисьзі своїм «старшинством», вважають за краще про це й не згадувати[28].

Ось, наприклад, як брутально переставляє все догори ногами пріснопам’ятний М. Погодін, який в 1839 р. писав про українців Галичини: «Оці русини... суть чисто росіяни... наші рідні брати, які носять наше ім'я, розмовляють нашою мовою, сповідують нашу віру, мають одну з нами історію» (цитовано за кн.: Шевельов, 1994. — с. 25). Цих «братів» аніскілечки не бентежило, що ті ж галичани прийняли християнство ще тоді, коли в місцях, де М. Погодін виробляв цитований покруч, розкошував у всій своїй незайманості так званий угро–фінський «субстрат» (термін Т. Алексєєвої), а процес формування російського етносу, по суті, ще й не розпочинався.

Цікаво, а як у ті часи називалася майбутня «Московська земля», з якої невдовзі й мав започаткуватися горезвісний процес «збирання»?

Відомий дослідник історії кримчанин О. Корсовецький (1999), покликаючись на дані історичної граматики, аргументовано доводить, що згадана у «Слові» поряд із «многи страны» — Литвою та Деремелою, країною ятвягів, країна «Хінова» має звучати як «Фінова», себто «Земля фінів». Не дивно, що саме з угро–фінськими словами пов’язують деякі дослідники назву російської столиці — виходить «ведмедиця» або, що, на думку дослідника, «ще вірогідніше», «Чорна вода» чи «Коров'яча калюжа». Однак, зазначимо, офіційна російська топонімія (Поспелов, 1988. — с. 129) сприймає це як «пусті кабінетні домисли». Та й «наймення Фінова (навіть Хінова), — наголошує О. Корсовецький, — не знайти в російських наукових публікаціях, бо це незаперечно засвідчує неслов'янську належність означеної землі»[29].

Тож українці — брати. «Ясна річ, молодші», — слушно додає Ю. Шевельов. Тому за самопроголошеним правом «старшого» російські шовіністи пригрібають собі все, що бодай лівій нозі забагнеться, — і «престижні» шматки нашої історії, і видатних діячів, митців та вчених (у тому числі й новітньої доби), і пам’ятки культури та історії [по суті, ці імперські, чи то пак «старшобратні», манери демонструє й сучасна, демократична Росія (Коваленко, 1993): «Кремль стосовно військового майна (в тому числі військової нерухомості) на території інших республік (України, Грузії, Латвії та ін.) фактично оголосив повну сваволю: «все, що нам вдасться захопити, де б то не було і як би то не було (також, наприклад, угон літаків. — В. К.) — усе наше»]. Он як хвацько і з яким самовдоволенням демократ Єльцин оголосив про те, що нібито саме російський народ дав світові Ярослава Мудрого (Вахрин, 1993).

«Навіщо ж присвоювати чуже? — дивується російська дослідниця історії Е. Ільїна (1990), додаючи, що «Олег, Ігор, Ольга, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах, “Повість временних літ”, Нестор, Київська Русь, Київ — усе це належить Україні». Це, до речі, загальновідомо. І взагалі, «яка Росія в 12 столітті?!» — обурюється далі авторка, непризвичаєна ще до таких перекручень. Та й російський академік О. Шахматов, попри його, за висловом Ю. Шевельова, «російсько–імперський патріотизм», наголошував у 1916 р. (1922. — с. 52.): «...Ми повинні одкинути якнайрішучіше гадку про те, що Київщина з давніх часів залюднена була не предкоми сьогочасних малорусів, а предками сьогочасних представників інших руських народностей. Шукати в Х–ХІ віці над Дніпром великорусів — це річ цілком даремна, бо ж великоруська народність походження нового». І те ж про мову: «...поняття “великоруська мова” означає явище пізнішого походження; перед настанням сієї мови точилось відрубне життя північно–русів (тоді ще переважно угро–фінів. — М. Л.) і середньо–русів (їх автор називає ще «полуднево–руським племенем», маючи на увазі праукраїнців. — М. Л.); говорити про мову правеликоруську ми не можемо» (Шахматов, 1913. — с. 8).

Ще раніше В. Ключевський дійшов висновку (1904. — с. 361–362), що «великоруське плем'я вийшло не з розвитку, що продовжувався... старих (києво–руських. — М. Л.) обласних особливостей», властивих населенню «центральної середньодніпровської смуги», яке «служило основою первісної руської народності» (центром її «був Київ», зазначає історик), а «було справою нових різноманітних впливів, які почали діяти після розриву», тобто відокремлення від автохтонної народності згаданої «смуги» тієї її частини, яка намірилася колонізувати заселені поки що «дикими» племенами північні землі і вже невдовзі посяде там місце провідної верстви новостворюваного етносу. Цим, власне, і було започатковане «утворення... великоруського племені... що розпочалося приблизно з XIII ст.»[30]. При цьому дослідник вповні припускає, що «й до XIII ст. існували деякі місцеві побутові особливості», які, з одного боку, утворилися під впливом «обласного поділу Руської землі», а з другого — були «унаслідувані від більш давнього племінного побуту полян, деревлян та ін.», однак, переконаний він, вони вже «стерлися від часу та переселень...»

Але XII ст. — то ще далеко не межа. Он і російський історик М. Карамзін, відомий, як стверджує Г. Макогоненко (Карамзин, 1988. — с. 19), ретельністю, з якою він «вивчав руські літописи», постійно зловживав термінами «Росія» та «росіяни» усюди, де належало б писати «Русь», «русичі». Зокрема, розповідаючи про правління київського князя Олега, пише (там само. — с. 121): «В Олегових умовах з Імперією (Візантією. — М. Л.) сказано, що грек, ударивши мечем росіянина (і це в договорі 907 (або 911) року! О мудрі греки, до появи самоназви «Росія» ще має минути вісім століть — та й після того Європа довго ще називатиме її Московією, — а вони вже, виявляється, далекоглядно пишуть в офіційному державному документі «росіянин»! Та й сам Олег, якщо вірити Карамзіну, не пас тут задніх — на с. 220 згаданого видання читаємо, що Київ, «за словом давнього Олега, мати городів російських...» — чого ж тоді можна вимагати від «аматора» Ананьєва, про якого мова ще попереду? — М. Л.), або росіянин грека, зобов'язувався сплатити за вину 5 літр[ів] срібла[31]. Росіяни брали також у Царграді за кожного невільника грецького 20 злотників...» Якщо вже «росіяни», то, певно, доладніше було б казати «у Стамбулі», а не «у Царграді». Та зайве й наголошувати, що ця вигадка — цілковито лежить на совісті згаданого історика, бо насправді читаємо, наприклад, у доповіді Всеросійському археологічному з’їздові, що проходив 1911 року в Новгороді (Падалка, 1915. — с. 13), у тому договорі одну з високих сторін іменували «Русинами» й «Русью», а іншу — «Христьянами» та «Греками». Ну, а щодо узвичаєних для багатьох російських істориків вживань назви «Росія» усюди, де всякий історик беззастережно мав би вживати назву «Київська Русь», то їх годі й порахувати: на воловій шкірі не запишеш — не вмістяться.

Тим часом, навіть за Петра І Європа визнавала, що існує Московщина, а ніяк не вигадана «Росія», чим надзвичайно дратувала новоспеченого імператора. І з цим «неподобством» дуже серйозно боролися, всіляко пропагуючи «нову» Росію. Ось що, наприклад, з наказу царя писав князь Меншиков московському послові в Копенгагені В. Долгорукову (Соловьев, 1963. — т. 17. — с. 333): «В усіх курантах (тогочасних газетах. — М. Л.) друкують державу нашу Московською, а не Російською, і того ради звольте у себе оце перестерегти, аби друкували Російською, про що й іншим до всіх дворів писано». Щоправда, й самі росіяни, чи то пак московити, вже після проголошення «царем–реформатором» нової назви імперії, щоб запобігти можливим непорозумінням, використовували й стару. Так, замовлена імператором на початку 20–х років XVIII ст. «Новая достоверная всея Европы карта»(автори «А. Ф. Зубов, П. Пикарт и ученики») назву «Россіа» доповнювала необхідним роз’ясненням: «или Московиа» (Алексеева М., 1990. — с. 146).

А ось лише один штрих до того, як «перестерігали» — із доповіді російського агента Я. Толстого шефові російської поліції з Парижа (Тарле, 1937. — с. 567): «Шпальти п'яти газет (наведені їх назви. — М. Л.) будуть в моєму розпоряджені, тільки–но я отримаю засоби для їх заохочення. Для досягнення хороших результат ів необхідно було б, опріч іншого, заснувати власну газету і мати її цілковито в своєму розпорядженні, доручивши орудування нею підставній (розрядка Є. Т. — М. Л.) особі». І ця тактика таємних фінансових ін’єкцій, яка, звісно, не обмежувалася підкупом самих лише «курантів» (починаючи від Вольтера й Дідро і кінчаючи численною когортою сучасних діячів та цілою мережею різноманітних рухів і партій з їх газетами й видавництвами в країнах Заходу аж до початку 90–х років XX ст., Москва, використовуючи різноманітні форми прихованої фінансової підтримки, традиційно щедро винагороджувала їх за плідну діяльність над створенням привабливого іміджу Російської імперії в усіх її різновидах), давала змогу доволі швидко досягати очікуваних результатів — уже за часів Шевченка крадену назву «русский», «Россия» Європа визнала. І не тільки визнала — звичка заміщати цими назвами всі народи, які були у Союзі, та й увесь СРСР назагал стала таким усталеним стереотипом, що й досі чуємо про «здобутки росіян» в освоєнні космічного простору, створенні атомної зброї тощо і навіть про «велику перемогу російського народу над фашизмом», наче численні інші «братні народи» не мали до того жодного стосунку!

А от сам Кобзар «не визнавав і постійно вживав лише “москаль”, “московський”, “Московщина”», як «не визнавав Московщині права на будь–який спадок Руської держави IX–XIII ст. з столицею Києвом, і тим протестував проти загарбання України...» (Овчар, 1995).

Тож, мабуть, уже досить робити вигляд, що нічого такого не відбувається, коли ті, хто не має на це ніякого історичного права, присвоюють собі чималий шмат нашого історичного минулого, щоб досягти притягнутої за вуха «тисячолітньої» історії, а ми, вражені комплексом провінційності та вторинності, тільки сором’язливо червоніємо, як молодичка, нахабно ущипнута на людях.

Ось і для відомого російського письменника А. Ананьева, шо взявся за дослідження «тисячолітньої загадки» Росії, «русское» й «российское», навіть при досліджуванні найглибшого минулого — практично синоніми (1993. — с. 18), а «Русь», ба навіть готська імперія Германаріха (IV ст. н. е.) — не що інше, як «території майбутної Росії» (там само. — с. 27). А от про Україну чи українців (про ще одних «братів» — білорусів, — годі й говорити!), що тисячоліття населяють саме цю землю, — ні півслова, наче й не існувало їх у природі ні тоді, в часи Русі, ні тепер. Тому виведене автором коло історичного наслідування — «багатоплемінна Русь Київська, багатоплемінна Московська держава, тобто Московія, ще більш багатоплемінна Росія, СРСР і знову Росія» (там само) — ретельно замкнуте, аби — не дай Боже, — не надумалося комусь у це коло хоча б боком упхати бодай згадку про Україну.

[Однак «українські й білоруські товариші не повинні непокоїтися за минуле своїх мов і писемних традицій: воно у них залишається спільним з російським», — заспокоює нас з висоти московської дзвіниці О. Трубачов (1987), і не думаючи бодай спитати згоди на ту «спільність» у самих «товаришів». Та й для чого, коли він певен, що «існуюча з давних–давен традиція назв “Русь”, “руський”, “Руська земля”» — звісно, маючи за самозрозуміле їх тотожність сучасним назвам «Росія» й «російський» — «не повинна легковажно відмінятися чи замінятися...» Тобто історик закликає начисто нехтувати історичними фактами й «науковою правдою», яку він же спонукав («Правда», 13.12.1984) оберігати «від свідомих шаблонів», не помічаючи, що така позиція саме і відображає геть запліснявілий великодержавний стереотип...]

Однак це далеко не єдиний випадок подібного підходу до історії. Так, автор новітньої, «подеколи парадоксальної» версії історичного шляху Росії О. Бушков (1997), посилаючись на «головну працю життя... несправедливо забутого» російського історика А. Лизлова «Скифскую историю» (книга «написана в 1692 р.»), у якій той зокрема (с. 133) «розміщує серед (розрядка А. Б. — М. Л.) слов'янських племен: москви, росіян (зрозуміло, чому новітньому реформатору так не приглянувся «старець Нестор», якого він «закидає» аж у XV–XVI ст. — М. Л.), литви... європейських татарів», у своїй розповіді «про галицького князя Мстислава Удатного» називає руські війська, що брали участь у битві на р. Калці в 1223 р. «російськими полками». Тож не дивно, що у розлогому — на сотнях сторінок — аналізі історії Русі (автор жодним чином не пов’язує її з Україною) цей дослідник теж не згадує про автохтонних мешканців тих місць українців як повноправного суб’єкта історичного процесу.

Щоправда, один раз він все ж «опускається» до спроби недбало накидати етногенезу українців (с. 236), покликаючись на те, «що писав девяносто літ тому Д. Іловайський»: «Чорні Клобуки (кочові племена з південних рубежів Русі. — А. Б.) назву свою одержали від свого улюбленого головного убору, високих баранячих шапок чорного кольору, верх яких робився інколи з якої–небудь кольорової тканини і звисав на бік (як у козаків), їх смугляві обличчя були вкриті чорними вусами та бородою... Поселені на південних теренах Русі з обов'язком бути її передовими кінними вартовими від співплеменних з ними половців, Чорні Клобуки, природна річ, піддавалися невідпорному впливові Руської народності й поступовому з нею злиттю... Схрещення Русі з цими чужорідцями поклало початок тій “русско–украинской” народності, котра пізніше з'являється в історії під іменем Козаків або Черкесів. Останнє засвідчує ще й домішок Прикавказьких і Таврійських Козар або Черкесів, що в різні часи оселялися на російських украйнах...» Ось так!

Та що вже дорікати цьому прихильнику — скористаймося його ж виразом — «зухвалого злету фантазії», коли й такі визнані фахівці, як, скажімо, Л. Гумільов, анітрохи не ніяковіючи, вдаються до подібних фантазувань. Так, аналізуючи розпад в XIII ст. Київської Русі та подальше розселення етнічних уламків того розпаду, він далі пише (1998. — с. 106–107): «Одні з них пішли служити до поліетнічної Великороси (? — М. Л.), зберігши віру й культуру, другі — до Польщі, втративши релігію, але залишивши своїм нащадкам рідну землю, треті — до південного кордону, спустошеного безладними зіткненнями між купками степних тюрків та руських дружинників, що зосталися без князів. І там, змішавшись із охрещеними половцями, вони створили новий етнос — малороси (збережена стара назва), або козаки (тюркська назва людей без начальства), або українці (так їх називали поляки)». Тож, попри різний фаховий рівень, у цих «фантазерів» спостерігається одна й та сама — великодержавницька — ідеологічна зашореність.

А відомий діаспорний дослідник російської історії М. Ульянов (1990), силкуючись ототожнити поняття «руський» та «російський», готовий навіть відмовити у праві на існування термінові «великоруський», вважаючи його «породженням настроєностей (надміру радикальних російських реформаторів та українських «сепаратистів». — М. Л.) XIX–XX ст.», аби лишень відхреститися від сакраментальних, на його думку, тверджень радянської історичної науки (зокрема, «БСЗ», т. 37, с. 45 та «МСЗ», т. 8, с. 55) про те, що «великоруська (руська) народність твориться упродовж XIV–XV століть» і що завершилося це її «творення» тільки у XVI ст. Тож, на думку цього автора, не існує ні окремих «великорусів», ні «малорусів», ані «білорусів», а лише єдиний «русский» народ, і «ім'я це живе тисячу літ», і саме воно «ровесник російської держави та російської історії».

Таким чином, з легкої руки цих нібито різних та водночас надзвичайно подібних авторів Україні начисто відмовлено у наявності у неї будь–якого історичного коріння на власній землі. Мовби й не має наш стражденний народ жодної причетності ні до своєї землі, ні до її — й своєї — історії. Ото вже, справді, як відзначав якийсь любитель афоризмів, «не народ, а Великий відсутній історії»... Але ж, як слушно зазначає згадана Е. Ільїна (1990), «він живе тут же таки, в Україні, “від часів створення світу”, на берегах Дніпра він родився, хрестився [він, а не Росія; та це жодною мірою не завадило саме в Москві влаштувати бучні святкування з приводу 1000–ліття хрещення Київської держави, а сам Київ при цім був десь збоку. На думку академіка Я. Ісаєвича (1995. — с. 107), це стало «своєрідним апогеєм повного привласнення Росією спадщини старого Києва». — М. Л.] і відзначався блискучою культурою, нікуди не переселявся, і ще не виявлено досі історичною наукою, щоб українці в якомусь столітті і звідкись прийшли й окупували Київ, як турки Константинополь».

Ще уславлений археолог і дослідник історії прадавніх слов’ян, першовідкривач трипільської культури В. Хвойка (1992. — с. 56–65), спираючись на незаперечні наукові факти, отримані внаслідок численних археологічних розкопок, аргументовано (це і «повна стабільність обряду поховання», і «вражаюча схожість антропологічних даних», і така ж «вражаюча стабільність типу... в устрої жител із їхнім інвентарем») доводив, що на території нинішньої України «із доби найглибшої древності» проживає «один і той же... осілий тут... незмінний народ» (виділено автором. — М. Л.).

Дивна річ, В. Хвойка або, скажімо, М. Грушевський ще наприкінці XIX — на початку XX ст. знали про це, а ось на уславлених радянських істориків наче якесь запаморочення впало, ба навіть повна втрата пам’яті... Та час бере своє. Ось і відомий російський славіст академік Б. Рибаков, як уже зазначалося, значно обновив свої концептуальні погляди щодо історії українського народу. «Усвоїй концепції — наголошує Борис Олександрович в інтерв’ю відомому українському журналові (1990), — я обстоюю позиції, що українці живуть автохтонно, тобто споконвічно, на корінній слов'янській землі. При цьому спираюсь на трьох китів історичної науки: Недерле, що створив “Слов'янську енциклопедію”, академіка Грекова, історика держави і права Юшкова».

На не менш значимого «кита» історичної науки, якого, на відміну від трьох названих, зовсім вже неможливо запідозрити бодай у найменшому суб’єктивізмі, спирається сучасний дослідник В. Лучик, а саме на гідроніми, які, як зазначає автор (1995. — с. 160), «завжди виявляються надійними і об'єктивними свідками особливостей назначуваних ними об'єктів, часу номінації та етнокультурних процесів, які відбувалися упродовж періоду формування ономастичної лексики на відповідній території. Вони ж підтверджують висновок археологів та істориків про споконвічність і безперервність слов’янського етносу на терені України, а відтак і її корінного населення—українського народу». Та що до того новоявленим «реформаторам» історії! Вони, знай, своєї правлять: тільки «з часів приєднання» до Московії Україна, чи то пак Малоросія, «починає називатися Україною... і лише поступово це ім'я витіснило старовинну назву народу і країни: “малороси”, “Малоросія”» (Зубов, 1993).

А от не такий знавець подібних покручів папа Григорій XV у 1621 році, тобто саме у часи, коли, згідно з просторікуванням А. Зубова, «старовинною назвою» України була ще Малоросія, писав (Кучерук, 1993): «приєднана до Польської корони Русь (за «логікою» А. Зубова, тут ідеться про приєднання Московії, оскільки саме її він називає «Руським царством». — М. Л.) вся була схизматицькою», себто православною.

Так само сучасник папи, відомий турецький географ та мандрівник XVII ст., автор десятитомного видання подорожніх заміток Е. Челебі жодним чином не ототожнював русів з росіянами, а тому, як зазначено у коментарях московських редакторів до його книги (1979. — с. 233), «руси Евлії Челебі — це не росіяни, яких він називає московитами (описана тут подорож відбулася у 1666–1667 рр. — М. Л.), а українці».

А от, скажімо, сучасник Ігоря та Ольги візантійський імператор Костянтин Багрянородний взагалі обмежував Русів самим лише Києвом. Так, у своїй праці «Про народи», закінченій у 949 році, він пише: «Коли настає листопад, князі їхні зараз же виходять з усіма Русами з Києва і вирушають на полюддя, що зветься гірою, і саме в слов'янські землі Деревлян, Дреговичів, Сіверян та решти слов'ян, що сплачують данину Русам. Вони прогодовуються там упродовж цілої зими, а коли у квітні розтане лід на Дніпрі, вони знову вертають до Києва. Затим добувають, як мовилося вище, свої однодеревки (човни. — М. Л.) і відправляються до Візантії» (Шахматов, 1916. — с. 90).

Утім, і давні руські літописці чітко відрізняли власне Русь від північних земель київської держави і, як уже зазначалося, у своїх письменах ніколи не вживали назви «Русь» щодо північноруського населення. Та й Б. Рибаков (1952), оцінюючи точку зору Д. Лихачова про те, ніби «найдавнішим, основним значенням “Русь” і “руський” є значення загальне, звернене до всіх руських земель і до всього руського народу в цілому», як «украй непереконливу», наголошує на цьому вирізненні «вузької» Русі літописцями. Так, пише він, «Лаврентіївський літопис найчастіше відділяє Володимиро–Суздальську землю від Русі у вузькому розумінні», у Іпатському — існує «і риторичне розуміння єдності Русі... й конкретне уявлення про Русь як південну частину всієї руської єдності», а перший Новгородський літопис навіть «іноді протиставляє його (Новгород. — М. Л.) Русі (Південній)».

Рибаков визначає також часові параметри поняття «Руська земля»: зазначивши, що у вузькому розумінні слова цим поняттям «позначалася тільки південно–східна частина руських земель, Придніпровська Русь», він вважає цілком можливим «віднести виділення “Руської землі” (у вузькому розумінні) як певного історичного цілого до VI–VII ст.». На думку дослідника, є очевидною «невідповідність літописного поняття “Руська земля” в його вузькому значенні історичній дійсності Х–ХІІІ ст. [однак, напише пізніше Рибаков (1982. — с. 86), «пам'ять про цю найдавнішу і мінімальну землю росів збереглася... до середини XII ст., але винятково в місцевих київських літописах; літописці інших міст її вже не пам'ятали». — М. Л.]». «Мусимо визнати, — зазначає далі Б. Рибаков, — що у географічних рамках Руської землі (у вузькому розумінні — від Києва до Курська) у VI–VII ст. вже складалася руська народність, яка виокремлювалася від решти слов'янських племен» (там само).

На такій позиції стояли й відомі російські історики XIX ст. Навіть такий монархічний патріот Росії як С. Соловйов чітко відділяв північну Московію від Русі — наприклад, на с. 107 згаданої книги (1989) читаємо: «Юрій Ростовський виступив у похід (року 1157–го. — М. Л.) на Русь». Причину такого виділення пояснює сам Соловйов (там само. — с. 104): «тому що Руссю у власному розумінні цього слова називали один Київ з округом», себто Київську землю [в іншому місці (1896. — Кн. 1. — с. 19) він називає її «Київською областю» і характеризує як «Русь у найтіснішому розумінні»]. А. В. Ключевський цілком резонно охарактеризував північні землі, зокрема Ростово–Суздальську, на яких, власне, й відбулося «утворення... великоруського племені», як край, «котрий лежав поза старою корінною Руссю у XII ст. і був більш чужорідним, аніж руським краєм», де «в XI–XII ст. жили три фінські племені: мурома, меря, весь» (1904. — с. 358–359)[32].

Не було, певно, жодної плутанини із цим і в простих мешканців Київської Русі. Ось, наприклад, що казали «ростовці й суздальці, й переяславці, й вся дружина у від малого до старого, з'їхавшись до Володимира» (ПСРЛ, 1962. — т. 1. — с. 371) після вбивства А. Боголюбського, зарізаного власними слугами 1174 р.: «...князя нашого убито, а дітей у нього нема, синок його у Новгороді, а брати в Русі, по кого й хочемо послати в свої князі».

Так само, до речі, відділяв «Руську землю» від своїх «вотчинних» земель й сам зверхник Ростово–Суздальїцини, цієї, за висловом М. Грушевського (1992. — с. 191), «свіжої слов’янської займанщини на фінськім ґрунті», А. Боголюбський. Ось, наприклад, як 1174 р. відповів він на клопотання Ростиславичів, аби Роман Ростиславич знову вернувся до Києва княжити: «зачекайте трохи, послав єсм до братії своєї в Русь (можливо, під цією, як зазначав М. Грушевський, «українською “братією”» Боголюбський розумів своїх союзників Ольговичів, що претендували на Київ. — М. Л.): яка мені вість буде від них, тоді й відповім вам» (там само. — с. 203).

Однак ці добре відомі факти анітрохи не бентежать сучасних російських істориків. Вдавшись колись до подібних перекручень, що кричуще грішать проти історичної правди, вони — скористаймося виразом О. Прєснякова — возвели їх у категорію «історичної аксіоми» і так зрослися з ними, що зовсім не помічають їх самовидної хибності. А тому дуже болісно реагують на будь–які спроби ті хиби виправити. «...Зараз у науковій літературі, та й серед широкої громадськості набрала силу думка, — нарікає відомий славіст–мовознавець, член–кореспондент АН СРСР О. Трубачов (1987), — що нібито незручно називати нашу початкову писемність та її мовурусскими”, позаяк то є спільний спадок мови й культури не одних росіян, а й українців та білорусів». На думку вченого, такий підхід є яскравим прикладом того, як, виходячи із правильного засновку, вдаються до неправильних висновків. «Адже Русь Х–ХІ століть, — переконує він величезний загал читачів “Правды”, — сама себе інакше й не називала, а лише Руссю, Руською землею», вдаючи, ніби не знає, що в ті часи Руссю себе називала зовсім не та «земля», на якій пізніше — значно пізніше! почала створюватися сучасна Росія...

А як має сприйняти більш–менш обізнана з історією людина «перли» згаданого раніше А. Ананьева типу (1993, — с. 27): «Орди Чингісхана та Батия, що вторглися на початку другого тисячоліття нашої доби в межі Росії», не кажучи вже про безкінечні підміни історичних назв різних місцевостей знеособленим і штучним визначенням «терени сучасної Росії»? Можна лише із впевненістю сказати, що самі Чингісхан та Батий, як і їхні сучасники, ні про яку «Росію» ні сном, ні духом не відали, бо у певний історичний період будь–які «межі» мали свою, цілком конкретну, історичну назву. Цікаво, а як би відреагував сам Анатолій Андрійович на заяву, скажімо, з мого боку, що, мовляв, 971 р. наш київський князь Святослав водив руських (не плутати з російськими!) воїв не на Візантію, а у «межі» Туреччини, або що року 1552 військо Івана Грозного захопило та зруйнувало столицю Татарської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки Казань?

На цю родимку російських істориків — «повсякчасну похибку бачення, яка переплутує всі наші поняття», спричинену тим, що вони порівнюють «свою теперішність не зі своєю минувшиною», а з таким собі «стороннім зразком» на кшталт «тисячолітньої» Росії на підґрунті «спільної колиски» — ще півтораста літ тому звертав увагу згаданий К. Кавелін (1897. — с. 596–597). «Почнемо з того, — наголошував історик, — що ми прожили не тисячу літ, а значно менше». І переконливо доводив це, посилаючись на незаперечні історичні джерела: «Відкриймо перший наш літопис... Укладач його знає малоросіян і перелічує різні галузі цієї гілки руського племені; називає північно–західні галузі того ж племені... але знаменно, що великорусів він зовсім не знає. На схід від західних руських племен, де тепер проживають великоруси, мешкають, за літописом, фінські племена... А де ж були тоді великоруси? Про них у переліку племен, що проживали в теперішній Росії не згадується ані словом... Із цього цілковитого мовчання слід зробити висновок, що на той час цієї, тепер найчисленнішої... гілки руського племені (далі Кавелін цілком обґрунтовано називає її «молодшою гілкою руського племені». — М. Л.), ще не існувало». Та наважившись на нечуване — «визнання Київської Русі “Малоросією”, себто Україною (виділено М. П. — М. Л.)», Кавелін, на жаль, «знову сам один серед російських істориків», — наголошував основоположник погромленої у 30–40–х роках XX ст. школи радянських істориків, що поділяли історичну концепцію Грушевського, академік М. Покровський (1943).

А як було ту школу не погромити, коли «помилкові погляди» її засновника, як зазначено у відповідній статті третього видання «БСЭ» (М., 1975. — т. 20. — с. 169), «негативно позначилися на розвиткові» всієї «радянської історичної науки». Чи могло бути інакше, якщо, наголошувалось ще у першому виданні тієї ж енциклопедії, М. Покровський «не дійшов... до розуміння диктатури пролетаріату»? Далі — більше: згодом він уже «заперечує той факт, що більшовизм є спадкоємцем усього кращого, що виробило людство за всю свою історію» — і це корифей історичної науки, специфіка якої полягала в тому (Кон, 1951), аби «служити робітничому класові»! І для того, аби ці небезпечні «збочення у розумінні партійності науки... були викриті й розгромлені», знадобилося «особисте втручання товариша Сталіна» (там само).

І хоча згадані втручання головного фахівця радянської історичної науки вже давно припинилися, сучасні офіційні російські видання, чітко дотримуючись визначеного ним курсу, продовжують рясно навішувати все ту ж «наукову» локшину на вуха довірливого масового читача. «Давня Русь, — запевняє новий московський «Энциклопедический словарь» (Отечество... — 1999. — с. 189), — назва початкового періоду історії Росії (9–13 ст.), що включає епоху Давньоруської держави...» Ба більше — ці «науковці», брутально нехтуючи історичними фактами, й досі намагаються переконати недосвіченого в подібних «тонкощах» читача, нібито «термін “Русь” закріпився за північно–східними територіями колишньої Давньоруської держави...» (там само. — с. 522). Що всіляко намагалися закріпити — безперечно, але не надто успішно, бо, як ми вже мали змогу переконатися, ще й у XVIII ст. Європа визнавала тільки назву «Московія». Однак російські дослідники продовжують видавати подібні покручі за «наукові»...

«Та що тут дивуватись, — зазначає невгамовна Е. Ільїна (1990), маючи на увазі «наукові» викрутаси на кшталт ананьївських, — коли навіть совєтський академік А. Орлов у книзі “Володимир Мономах” (видання Академії наук СРСР, 1946) пише “Русь”розуміє “Росія”, тобто “забув” академік (а не знати цього він не міг), що наша Вітчизна Руссю стала називатися щойно з 17–го століття...» Просто якась шокуюча (на думку цієї дослідниці, «такі помилки можна пробачити німецьким історикам, але коли такі письмові “помилки” зустрічаються в сучасних російських істориків — знайте: цей історик або невіглас, або так званий великодержавник») необізнаність та забудькуватість! Не звикла до подібних історичних покручів Е. Ільїна («радше математик», ніж історик) слушно зауважує з цього приводу: це і є «той математичний знак — плюс або мінус. Написано “російська”, і все зрозуміло — це “історія Росії”. Якщо ж поставити інший знак, тобто написати “руська”, як і писали в листах та документах тих часів, будемо мати інший результат, а саме — історію України. Бо все, що творилося на території України, за винятком проїзду Катерини Другої до Одеси, все, що написано на території України, “Слово о полку Ігоревім”, Літописи — усе це належить Україні і українському народові».

Як засвідчує Л. Залізняк (1996. — с. 46), «за даними історії, археології, етнографії, мовознавства, антропології... русичі Середнього Подніпров’я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були праукраїнцями, які створили державу Русь зі столицею в Києві». А що ж росіяни та білоруси, які, за поширюваною ще недавно імперською міфологемою, вийшли з тієї ж «колиски трьох братніх народів»? Немає жодного сумніву, наголошує історик (там само. — с. 53), «що культурні традиції Київської Русі були важливою складовою підґрунтя російського та білоруського народів. Однак, на відміну від українців, які є прямими нащадками людності давнього Києва, Галича, Чернігова, російська та білоруська етнічна специфіка (росіяни та білоруси, як відомо, належать до віслянського антропологічного типу, який суттєво відрізняється від динарського, до якого належать українці. — М. Л.) є прямим продуктом їхнього саморозвитку в своєрідних історичних та природних умовах власних етнічних територій. Росія та Білорусія спадкоємці давнього Києва такою ж мірою, якою Франція — нащадок давнього Риму (румуни, нащадки древніх фракійців, настільки «романізувалися», що навіть назвою свого етносу і держави взяли похідну від Риму, однак їм якось і на думку не спало доточити до своєї історії тисячолітню історію Римської імперії. — М. Л.), Сполучені Штати — наступник Лондона, а Мексика та Аргентина — спадкоємці іспанського середньовічного Мадріда».

Зрештою, це просто якась неповага до власної, дійсно російської, історії. Як гірко наголошує В. Новодворська (1993), «хапаючи чуже, ми позбулися свого», а внаслідок, як зазначав М. Грушевський (1991), «історія великоруської народності зостається властиво без початку». Та це й зрозуміло: аби припасувати собі той чи інший «престижний» шмат чужої історії, треба відрізати такий же шмат власної. І через цю хапальну ненаситність до чужого історія Росії ставала все більш схожою на циганську ковдру, суціль зшиту із різноманітних клаптів, сяк–так прикриту накинутим поверх неї мереживом імперських історичних міфів. Та нині, коли горезвісну андерсенівську «голість короля» приховати вже несила, цей шмат української історії — на відміну від так само брутально присвоєних численних українських історичних та культурних пам’яток, що й досі чіпко утримуються Москвою, — буквально вислизає із рук неоімперських істориків, невтримно зменшуючись, немов знаменита шагренева шкіра...

Пригадую, в дитинстві довелося якось прочитати доволі простеньку казочку про те, як два брати, повертаючись із далеких країв додому, аби не витрачати важко зароблених грошей на харчування, заповзялися красти у придорожніх селах харч. І хоча їжі було вдосталь, та й їли нібито порівну, але один із них чомусь увесь час худнув, а другий, навпаки, гладшав... Секрет, як це завжди буває в казках, відкрився лише наприкінці: якщо для першого із братів споживаний харч був дійсно краденим, і він перебував у постійній напрузі, то інший спокійно споживав фактично своє, оскільки непомітно для брата завжди розплачувався із постраждалими господарями, тому й гладшав. Можливо, я десь і схибив у викладі подробиць цієї казки — давно то було — та мораль цієї байки назавжди закарбувалася в пам’яті: краденим не наситишся!

Так і з російською історією. Скільки б російські історики за атавістичною імперською звичкою не напинали на себе чужий кожух, їм від того тепліше не стане — скомпільована таким чином «історія» російської держави неминуче «худнутиме» (фактично сталося те саме, що відзначив свого часу В. Бєлінський в «Литературных мечтаниях» щодо «обольщения» росіян відносно рівновартісності російської літератури з європейською, яке він називав «маячнею пихатості»: «підломилися ходульки... атлетів», на які спирався великодержавницький міф «тисячолітньої» Росії, «завалилися солом’яні підмостки»), а самі вони змушені будуть марнувати сили і час у даремних намаганнях хоч якось полагодити ту Охрімову свиту російської історії.

Уже й тепер, коли подібні питання неможливо «вирішувати» грізним окриком московського ЦК, доводиться їм усіляко викручуватись у намаганні відшукати якісь нові аргументи для «наукового» обґрунтування старих імперських підходів у висвітлені історії «тисячолітньої» Росії. Ось лише один із безлічі (деякі з них були вже зачеплені вище) прикладів на потвердження сказаного.

Не так давно виповнилося 500 років руському друкові. Російська історична наука визнає цей знаменний ювілей, але намагається зробити його... нічиїм (згадайте у класика: «так не доставайся же ты никому!» Так само свого часу сталося і з успадкуванням Київської Русі: коли імперська історична наука переконалася у власній неспроможності довести, що Київська Русь була російською державою, то спритні фальсифікатори, аби лише не допустити визнання її українською, що було б смертельною загрозою як для великодержавницького міфу про «тисячолітню Росію», так і для спокійного існування імперії взагалі, теж оголосили її нічиєю).

Аналізуючи цей черговий «тріумф» наукової думки на підставі матеріалів, видрукуваних у Москві (Материалы и исследования. — М., 1991), історик В. Довгич, зокрема, пише (1992. — с. 250–253): «Відомий московський дослідник Є. Немировський не в змозі явно приписати першу руську книгу російській культурі. А тому виводить для книгодрукування хитрі означення: “кирилловское, славянское, восточно–славянское”. Та підтекст далі вибухає відвертими фальшивками. Ось одне “відкриття”, гідне колумбійського: “На східних землях Великого князівства Литовського жили білоруси і українці, що сповідували православ’я. Їхній політичний вплив у країні був дуже сильним. Державною мовою князівства вважався “язык”, який в ту пору йменували “русским”». Або ще: «Протягом 1491–1492 рр. у Кракові вийшли в світ три твори — Тріодь, Часослов та Октоїх... Вони не русские, а руські, русинські. Якщо, крім українців, хто й може ще претендувати на право спадковості, то це білоруси. Два десятиліття доводити, що “оригиналы были привезены из Московского государства” — явний абсурд. По–перше, це була така глухоманна окраїна Європи, що, за свідченням С. Соловйова, мало хто в цивілізованому світі знав тоді про її існування. По–друге, Немировський аналізує все (формат, водяні знаки, ініціали, автографи російських власників) — лише не мову. Бо то не класичне кирило–мефодіївське “есперанто”, а церковно–слов’янщина, густо пронизана українськими та білоруськими живими словами...»

Та логіка розгляду історичного процесу, навіть попри бажання самих дослідників, як це підмічав А. Кримський ще у давніх київських літописців, час від часу все ж підбиватиме їх до висновків, далеких від потреб ідеологічного імперського замовлення. Так, аналізуючи «Повість минулих літ», Д. Лихачов (1945. — с. 42), віддавши належне імперській концепції єдиної давньоруської народності («Нестор... описує найдавніший побут руських племен, розглядаючи їх як єдиний народ...», доводиться уточнити: Нестор, навпаки, наголошував, що «всі ці племена мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен — свій норов і побут»), далі, зокрема, зазначає, що літописець «звертає увагу на походження руської мови як головної ознаки руської народності». Тож, дотримуючись логіки автора, на запитання, а кого, власне, має на думці Д. Лихачов під тодішньою руською народністю, неминуче доведеться припуститися сакраментальної, з точки зору панівної імперської ідеології, відповіді — українців та білорусів, бо, як відомо, формування російського етносу — і саме на підґрунті етнічного матеріалу згаданих у «Повісті...» неслов’янських народів — на той час ще й не розпочиналося. Самозрозумілим видається й те, що, виокремлюючи — разом із літописцем — мову як головну ознаку руської народності, Дмитро Сергійович аж ніяк не міг мати на увазі російську, бо ті північні племена — літописець чітко відділяє їх від русько–слов’янських, — з яких за кілька століть ще тільки має сформуватися так звана великоруська народність, говорять іще своїми, як наголошено літописцем, окремими, неслов’янськими мовами.

У своєму намаганні утриматися на «тисячолітньому» постаменті новітні переписувачі російської історії, переконавшись, що із втратою права на присвоєння так званого «київського періоду історії Росії» досягти бажаного результату, покладаючись на свою «древню столицю», явно неможливо, взялися виводити корені російської державності вже від Новгорода. І наукове обґрунтування чергового бачення вже готове, ба, навіть знайшлися, як запевняє академік В. Янін (Был ли Новгород... — 1998), «нові історичні факти». Хочете знати які?

«Найцікавіше, — ділиться радістю від такого «відкриття» цей відомий російський славіст, — про різні корені у слов’ян північної і південної Русі написано ще в “Повісті минулих літ”. Два брати, Радим і В’ятко, прийшли із ляхів у тобто два племені — радимичі і в’ятичі — переселилися із Заходу». А далі, покладаючись на дослідження берестяних грамот академіком А. Залізняком, які показали, що особливості новгородського діалекту «споріднюють його із західнослов’янськими мовами», а не з «мовою Києва», доходить висновку: тепер уже «поляки виявляються кривичам, новгородським слов’янам, в’ятичам за походженням рідними братами, а київські поляни — двоюрідними».

[Взагалі–то, названі племена належать до різних мовно–культурних груп (Залізняк, 1997. — с. 110). Та й мови —російська й польська — належать, як переконливо доводять лінгвісти (Царук, 1998. — с. 111–112), до різних, відмінних між собою мовних підгруп: антську прамову, українську, білоруську, польську, чеську, словацьку, сербсько–хорватську (у давній хорватській частині), верхньолужицьку дослідник зараховує до антської підгрупи слов’янських мов, а старослов’янську, сучасні російську, болгарську, македонську, сербсько–хорватську (у давній сербській частині), нижньолужицьку — до словенської підгрупи. А коли вже розбиратися у ступенях нашого споріднення, то російський етнос доводиться українському радше «дитиною», котра виросла з його «колонізаторського» сімені у лісистому лоні угро–фінської матері, що, певно, й привело до формування у неї «неслов’янської» вдачі, яку В. Новодворська (1993) охарактеризувала так: «темна, як хаща лісу, гармонійна, як бурелом, підступна, як поліські зелені болота, дружелюбна, як у пугача...»]

Цій же, так званій лехітській, концепції походження росіян присвятив значну частину своєї нової монографії знаний московський археолог–славіст В. Сєдов (1999). Уже сама її промовиста назва — «Древнерусская народность» — красномовно окреслює царину домагань автора. Однак для обґрунтування згаданої концепції історик, який у попередніх свох працях (1982. — с. 58) визнавав відсутність археологічних доказів просування слов’ян з Вісло–Одерського угруповання до «кривичів басейну Великоїй Псковського озера», наводить (1999. — с. 116) «предмети провінційноримського походження» (залізні остроги з гострими конічними шипами, залізні бритви, пінцети, двошипні втульчасті наконечники, кам’яні жорна тощо), які, за визнанням самого автора, «не є етнічними індикаторами». До того ж більшість з них до цього Сєдов зараховував (Залізняк, 2000) до ознак міграцій слов’ян на Верхнє Подніпров’я не з заходу, а з півдня...

Та навіть без аналізу видимих вад пропонованої знаними істориками схеми, яка, по суті, є підновленим варіантом усе тієї ж «звичайної схеми “русскої” історії» і слугує тій же ідеологічній меті, можемо констатувати: корабель російської історичної науки вкотре намагається скоригувати свій курс. Однак поки що спостережувані еволюції корпусом, на жаль, не надто переконують у щирому бажанні російських істориків вивести його на чисту воду.

Головною метою згаданого інтерв’ю академіка В. Яніна відомому московському часописові було, як видається, бажання дати рішучу відсіч новітнім, переважно доморослим, «реформаторам» історії», їх «спекуляціям на історії», найперше — академікові–математику А. Фоменку, який написав «Новую хронологию Руси», де, зокрема, “секвестрував” років на чотириста» й російську історію.

Не маючи жодного наміру устрявати в цю суперечку «гігантів РАН», все ж зазначимо, що академік Фоменко — зовсім не перший серед тих, хто насмілився «секвеструвати» офіційний вік російської держави. Наприклад, відомий російський історик, академік М. Любавський (1860–1936), слушно наголошуючи, що «основною державною територією великоруської народності є територія Московської держави», чітко визначав і період утворення цієї держави, віднісши «момент зародження» її до XIV ст., а «момент остаточного створення» — «приблизно на половину XVI ст.» (Любавский, 1929. — с. 12).

Та й різні радянські енциклопедії, як наголошувалося вище, зафіксували таку ж позицію офіційної історичної науки того періоду. Тож реформатор–математик Фоменко, як видається, не надто схибив тут у арифметиці...




8. Міф про «єдиний народ», себто про цілковиту спорідненість «великоруського» та «малоруського» етносів


Неспроста ідеологи Російської імперії «з метою боротьби проти українців» рекомендували саме «доводити тотожність великоросів з українцями» (Кучерук, 1991). Подібними «теоріями» Москва всіляко намагалася обґрунтувати «природність» своєї експансіоністської політики в Україні. Фактично, вони ставали ідеологічними засадами проголошення єдності та неподільності Російської імперії. Від згаданої «тотожності» адепти «єдинонеподільності» цілком «логічно» переходять до встановлення «тотожності та спадкоємного зв’язку московської й київської державної влади». Останнє, наголошував визначний російський історик О. Прєсняков (1918. — с. 1–8), уже посіло у великоруській історіографії узвичаєне місце «історичної аксіоми». «“Аксіома” ця, — пояснює він, — була застосована московською владою... для обгрунтування зазіхань Москви на увесь спадок Рюрикового роду», тобто створювала видимість «законності» неперебутнім брутальним посяганням Москви на українські землі, крила в собі реальну загрозу для українського народу.

А чи були взагалі бодай якісь підстави, окрім згаданих ідеологічних намагань, говорити про оту «тотожність»? Навіть поверхневе ознайомлення з наявними науковими даними незаперечно свідчить — жодних. Навпаки, ше С. Соловйов наголошував (1989. — с. 189) на відмінності «природою своєю», тобто на «відмінності у характері північного і південного народонаселення», що, акцентує знаний історик, «виявляється помітно в джерелах». Ба більше — його сучасник, визначний данський літературознавець Г. Брандес (1911. — с. 115), вважав малоросів та великоросів «різко відмінними одна від одної народностями».

А такий визначний знавець української душі, як О. Довженко, щиро вважав, що «українець зовсім не так, як росіянин, сприймає світ». Він звертав увагу на те, що «Гоголь все життя писав по–російськи, та за складом мислення й внутрішньою суттю залишався українцем» (Муратов, 1995). На цьому ж наголошував майже століття тому і відомий дослідник гоголівського стилю професор Й. Мандельштам (1902. — с. 197): «Усі твори Гоголя носять сліди його основного світогляду, яке вирізняє Гоголя від інших... внаслідок того, що він підтримується мовою його батьківщини — малоросійською». До речі, про безсумнівну «малороськість» Гоголя наголошував і той же Г. Брандес, і навіть такий загальновизнаний знавець російської мови, як В. Даль. А сам Гоголь вважав український народ «дуже відмінним від росіян» і таким, що «дихав вільністю й молодецьким козацтвом та хотів пожити своїм життям», однак у Росії, на думку видатного письменника, «йому загрожувала втрата національності» (1952. — с. 83–84).

«Цілковиту відрубність москвинів за часів їхнього формування від українців, — зазначав у своїй книзі, написаній у 1943 р., Ю. Бойко (1992. — с. 40–41), — стверджують московські вчені Прєсняков, Любавський, Смирнов тощо... Московський історик П. Мілюков пише: “трудно було б шукати наших предків, як це робили московські історики–націоналісти, між кочовими племенами російського півдня (цебто України. — прим. Ю. Б.) ...там відбувалися інші процеси, і московська національна традиція — навіть і несвідомо — туди не доходить”». Та, фактично, нічому було й доходити, оскільки, «не маючи власних культурних та державотворчих традицій, москвини переймали їх від нас, з України. Так перейняті були наші книги, наші поетичні легенди (див. думку В. Бєлінського, В. Пассека, інших російських істориків щодо безперечної «українськості» «Слова о полку Ігоревім», «руських билин», казок тощо. — М. Л.), цілий ряд особливостей нашої матеріальної культури. Доходило до того, що переймано навіть назви наших міст (Володимир, Галич тощо). Москвинам здавалось, що коли вони запозичать з України зовнішній вигляд її культури, то це піднесе їхню молоду державність на рівень могутности Київської Руси. Тому у Володимирі–Суздальському з’являються Золоті Ворота, річка Либедь тощо». Важливо зазначити, що предки нинішніх москвинів у жодній мірі не були співтворцями культури і цивілізації Київської Русі, оскільки, як наголошує згадана В. Новодворська (1993), «на Півночі виковувався інший національний характер», відмінний від руського.

Воно й не дивно, адже, як наголошував відомий російський історик академік М. Покровський (1943), в процесі підкорення лісових племен Півночі останні «достатньою мірою фінізували своїх поневолювачів». Це, зокрема, підтверджує й ґрунтовне дослідження географічних назв, здійснене академіком М. Любавським (1860–1936), котрий, навівши величезну кількість прикладів фінських коренів у назвах російських поселень XIV–XV ст., зазначав (1929. — с. 11–12), що «особливо доказовим у даному випадку є цілі місцевості, волості й стани із самостійними чужорідними іменами... Це враження ще більше посилюється гідрографічною номенклатурою цієї території». Про це ж свідчить і чимала кількість запозичених «великоруським наріччям» фінських назв у царині землеробства та домашнього побуту, з чого, вважав ще в середині минулого століття К. Кавелін (1897. — с. 603–604), «можна припускати, що, з цього боку, руське плем’я підкорялося впливові фінів і запозичило від них поняття і звички, яких саме не мало».

А відомий російський історик О. Пипін (1879. — с. 308) зазначав, зокрема, що «як етнографічна різниця давньої півночі й півдня, так і те, що історична діяльність Києва належала південній царині... не викликає сумніву». І про це ж у іншій своїй капітальній праці (1907. — с. 153); «З цієї точки зору (на підставі цілого визначення характеру південного племені, наскільки він може бути визначений існуючими даними, за його етнологічним складом, побутовими звичаями, поетичною творчістю) не може не впадати в око різниця півдня та півночі, і як прадавній Святослав з його чубом та його норовом степового наїзника нагадає в потомстві не московського великоруса, а радше південноруського козака, так і ліричний епос “Слова о полку Ігоревім” відізветься не у північній пісні, а радше у південноруській думі».

А ось як подає цю різницю М. Костомаров у своїй праці «Две русские народности» (1903. — с. 37): «суздалець, москвич, смолянин — були руськими за тими ознаками, які служили органами їх поєднаності разом: за походженням, за вірою, за книжною мовою та об’єднаною з нею освіченістю; киянин же, волинець, червонорус були руськими за своєю місцевістю, за особливостями свого народного, громадського та домашнього побуту, за вдачею та звичаями». На півночі й не могло цього бути, оскільки там, як зазначав М. Костомаров у іншій своїй праці «Мысли о федеративном начале в Древней Руси» (там само. — с. 19), «відбувалося перетасування народних елементів; відбувся процес переродження фінських народностей і домішку татарів».

На цілковиту відмінність московитів і українців свідчило й чимало чужинців. Зокрема, данський посол Юст, який у 1711 р. переїхав через усю Україну, зазначав (Сочинський, 1992. — с. 142–147): «...все населення України відзначається великою ввічливістю, вдягаються чистої чисто утримують доми... Вони у всіх відношеннях чистіші і чепурніші від росіян». Будинки ж, у яких мешкали московити, підмічав російський історик XIX ст. М. Хлебников (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 317), «іноземці легко вирізняли за страшним запахом, яким обдавало кожного, хто до нього наближався».

І ввічливістю московити не вирізнялися. Навпаки, як підмітив німецький вчений А. Олеарій, котрий кілька разів відвідав Москву в середині XVII ст., «вони дуже лайливий народ». Олеарій зізнався, що, «коли б того не вимагала історична оповідь», він ніколи не навів би тих широковживаних московитами «сороміцьких, огидних слів», які «говорять батьки дітям, а діти батькам». І таки наводить, щоправда, тільки невеличку дрібку... Значно пізніше і М. Костомаров змушений був визнати, що «непристойна лайка, на жаль, дотепер є бридкий бік нашої натури» (там само. — с. 242–250).

Та чи не найбільше чужоземних відвідувачів Московії дивувала схильність її мешканців «постійно напиватися» — та так, що, як зазначав М. Костомаров, описуючи домашнє життя й норов великоруського народу в XV–XVII ст., «і в Москві, і в містах, і селах — усюди можна було бачити людей, що лежали непритомними в грязюці чи на снігу... траплялося, що й люди порядного походження, себто дворяни й діти боярські... спускали свої маєтки й пропивалися догола»; не відрізнялося тверезістю й російське духовенство, навпаки, «перевершило інших у схильності до вина» (там само. — с. 316).

Так, згаданий вже Г. Брандес, побувавши 1887 року в Росії, причому «в різних її краях», і «зустрівши кілька сотень людей різних народностей і різних верств суспільства», дійшов висновку (1911. — с. 10), що «з інтелектуальним життям» у Росії — а надто в провінційних містах — «справи безрадісні: карти й горілка, горілка й карти». Цю ж особливість російського суспільства описував, зокрема у своїй «Даме с собачкой», і А. Чехов (1986. — с. 311): «Какие нравы, какие лица!.. Неистовая игра в карты, обжорство, пьянство... и уйти и бежать нельзя, точно сидишь в сумасшедшем доме...» Але й нам не варто задирати носа, бо щось подібне запримітив ще наприкінці XVIII ст. француз Ж.–Б. Шерер, автор першого західноєвропейського твору, цілком присвяченого Україні, й у наших предків (1994. — с. 23): «Вони [мешканці України] вміють воювати, полювати звіра, ловити рибу й знають усі ремесла, потрібні у житті... Вони не знають утоми, вперті й хоробрі, але трохи схильні до пиятики». Цікаво, а що сказав би цей знаний дослідник про нас, сьогоднішніх нащадків тих «славних прадідів»?

А ще іноземці одностайно акцентували на «пихатості» та «надзвичайній бундючності» московитів, котрі «звеличують себе» і «вважають вищими за всі інші народи», вирізняються «вихвалянням, марнослів’ям» і «брехливою вдачею (при цьому «москвичі вважаються хитрішими й брехливішими за решту росіян». — M. Л.)», а «про правдивість... уяви не мають» (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 239–240, 254–255, 264–265).

Багатьом впала у вічі й жорстокість московитів: «нема народу більш жорстокого, — наголошував голландський парусний майстер Я. Стрюйс (с. 411), що 1669 року побував у Москві, Новгороді та Астрахані, — ніж московитяни», котрі, зазначав данський дипломат Я. Ульфельд (с. 256), «використовують замість розмірковувань насильство»[33]. Будь–хто в Москві, підмічав навіть під час «ліберального» правління Б. Годунова глава англійського посольства Т. Сміт, «може побоюватися, що йому відріжуть язика, якщо він буде все висловлювати»; якщо ж зважиться «стати на захист своїх переконань... буде позбавлений життя» (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 409).

І лише Ю. Крижанич, хорватський письменник, що прожив у Росії майже двадцять років, питає себе: чому «виникли в цього народу такі огидні звичаї, що інші народи вважають московитів брехунами, зрадникамиу нещадними грабіжниками і вбивцями, лихословами й нечупарами»? На його думку, «причина цьому — круте правління, з–за якого їм й саме життя опротивілоу а честь — і поготів». «А звідки це йде? Від того, що всюди повно кабаків у і монополій, і заборон... й таємних донощиків, тож люди повсюдно зв’язані й нічого не можуть чинити з власної волі, не можуть вільно користуватися тим, що здобуте їх працею й потом». Тому вони, «звикнувши все робити потайки й по–злодійському, зі страхом і обманом, забувають про всяку честь, позбавляються ратної хоробрості й стають грубими, неввічливими й неохайними». Тому, зазначає Ю. Крижанич (там само. — с. 408–409), «всі народи цураються цього царства й народу...» Тож не дивно, що багато іноземців, як, наприклад, згаданий А. Олеарій, не могли «не зараховувати» московитів — «за їх душевними якостями, вдачею та побутом» — «до варварів».

Про це ж пише у своїх «Записках про Московію» і дипломатичний агент французького уряду де ля Невіль (перебував у Москві п’ять місяців 1689 р.), який, наголошує В. Сочинський (1992. — с. 128), «скрізь називає землю нашу Україною, тоді як росіян — не інакше як Москвинами, а їх землю Московією», у своїх «Записках про Московію»: «Московитяни, власне кажучи, справжні варвари, недовірливі, жорстокі, розпусні, обжерливі, користолюбні, жебраки й боягузи... Вони настільки грубі й неосвічені, що без помочі німців, яких у Москві велика сила, не могли б нічого доброго зробити». А згаданий вже Й. Г. Корб, що перебував у Москві 1698–1699 рр., зазначаючи у своїй книзі (там само. — с. 125–127), що «серед москалів завжди і скрізь можна знайти фальшивих свідків, бо до тої міри здеморалізовані в них поняття, що штука обманювати вважається майже ознакою високого розуму», дає й коротку порівняльну характеристику обох народів. Як на його переконання, то московитяни — «нарід неосвічений, мають вялий і тупий розум», в той час як український «нарід (Козаки) сильний і перевищує Московитів і військовим умінням, і хоробрістю».

Це, до речі, чи не єдина риса московитів, щодо якої думки іноземців дещо розбіглися — маю на увазі їхню схильність — чи відсутність такої — до ремесел. Якщо, скажімо, дипломат Д. Флетчер, котрий був англійським послом у Москві наприкінці XVI ст., відзначає, що «вони не вирізняються жодним, навіть ремісничим виробництвом», то італієць Р. Барберіні, відвідавши Москву в 1565 р., навпаки, наголошував (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 255–256), що московити «вправно виробляють різні шкіряні речі... минулого року ввели вони у себе книгодрукування (вочевидь, йдеться про «Апостола», видрукуваного І. Федоровим у 1564 р. — М. Л.)... Уже ллють у себе і гармати, й дзвони і самі роблять пищалі й інші різні речі на кшталт тих, які захопили у полонених років за тридцять тому»[34].

Вельми цікавим є порівняльний опис «порядків», що побутували в Україні й Московщині в часи «возз’єднання», здійснений відомим мандрівником і церковним діячем П. Алепським. Останній, подорожуючи у 1654–1656 рр. Україною, захоплено відзначав у своєму щоденнику (Січинський, 1992. — с. 90–91): «О, яка це благословенна країна! Що за благословенний народ!». Подібні враження не раз висловлювали й самі росіяни. Наприклад, російський мандрівник Всеволожський у двотомному описі своїх подорожувань Європою зазначав навіть двома століттями — століттями безжального гноблення і того благословенного краю, й того народу — пізніше (1839. — с. 11): «Тут відчуваєш уже зовсім іншу природу: ти вступив до Малоросії! Народ не той, риси обличчя інші, ґрунт землі, місцеположення, все набуває іншого вигляду... взагалі все гостинніше...» А згодом, пробувши серед московитів майже два роки, Алепський записав у своїх спогадах, що «життя москалів дуже зв’язане... ніхто з чужинців не може зносити цього, і людині все здається, ніби вона у в’язниці... Бог хай спасе від них (лукавих москалів, що підглядали і про все доносили)».

Але, можливо, чужинці надто упереджені у своїх оцінюваннях московського люду? Як самі росіяни ставилися до тих оцінок? Скажімо, О. Пушкін вважав, що іноземці, котрі твердили про відсутність поняття честі у російських дворян, «дуже помиляються». Насправді «ця честь, яка полягала в готовності жертвувати всім заради підтримки якогось умовного правила, в усій пишноті свого безумства “видна в древнем нашем местничестве”». А М. Чернишевський, погоджуючись з оцінками Я. Рейтенфельса, посла Риму в Москві в 1670– 1673 рр., щодо «моральних якостей» росіян, зокрема й такою: «росіяни хитріші за всіх європейців, а москвичі хитріші за всіх росіян», пояснював це тим, що іноземці «мали справу переважно з дяками та піддячими», для яких ця риса є надбанням їх ремесла (Размышления... — 1996. — т. 1. — с. 253, 265).

Не менш різко, ніж численні іноземці, визначав характерні риси російського суспільства та держави й згаданий історик М. Хлебников, котрий був переконаний, що саме «вада морально–релігійного виховання робила звичайнісінькими речами наклеп, фальшиві доноси, брехливі клятви». Через це, «як і раніше, пияцтво було загальною вадою й квітнуло в найширших розмірах; груба розпуста, непристойні розповіді й анекдоти, медвежі танці були головним задоволенням чоловічого товариства під час громадських зібрань на свята, весілля, хрестини, іменини. Відсутність законного суду, що забезпечував би особистість, змушувала людей вдаватися до лицемірства, двоєдушності, як єдиного засобу порятунку». Навпаки, у кримських татар, як свідчить посол польського короля М. Броневський, що 9 місяців жив серед них у 1578 р., «нема ні нашіптування, ні доносів». Вони, відзначав і згаданий дослідник Є. Марков (1884. — с. 362–363), в більшості своїй «не знають злодійства, замків, обману». І взагалі, наголошував він, «кримський татарин... побачений нами майже доброчесним, порівняно з російським забродою».

А ось як охарактеризовував «московитів», що створили «свою жахливу Імперію», Г. Федотов (1991. — т. 2. — с. 285), найвідоміший мислитель сучасного російського зарубіжжя (1886–1951): «Світогляд російської людини спростився до крайності; навіть у порівнянні з середньовіччям — москвич примітивний. Він не розмірковує, він приймає на віру декілька догматів, на яких утримується його духовне та суспільне життя... Він з презирством дивиться на інший, тобто західний світ; не знає його, не любить і боїться його. І, як і у давнину, душа його відкрита Сходові». Характерно, що росіяни, схоже, так і не перехворіли ще тією загадковою заходофобією: як показали результати відповідей, близько 10 тисяч респондентів на запитання, що їх запропонував академік М. Амосов з групою співробітників благодійного Фонду з історії комп’ютерної науки (Молодь... — 1997), «контактам з Європою надають перевагу 48 відсотків» громадян України, зокрема «Західна Україна та молодь — 60, росіяни — 22 відсотки». Саме від цього малопривабливого образу москвича Г. Федотов перекидає логічний місток і до створеної унаслідок «соціального перековування» так званої «нової радянської людини», яка, на переконання Федотова (там само. — с. 299–300), «не стільки виліплена в марксистській школі, скільки вилізла на світ Божий з Московського царства...»[35]

На противагу такому обтяжливому московському життю, зовсім інша атмосфера панувала на той час в Україні. Ось як, повернувшись в Україну, записує про це в своєму щоденнику той же П. Алепський (Січинський, 1992. — с. 91–92): «Цієї ноні ми спали на березі ріки, зовсім задоволені та спокійні, бо від тієї хвилини, коли ми побачили Печерську лавру... та як до нас долетіли премилі пахощі цих квітучих земель, наші душі затремтіли від радощів та втіхи, серця наші порозкривалися, і ми розливалися в подяках Господові Богові. Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть–чисто стиснений і придушений, бо в тій країні (Московщині) ніхто не може почувати себе хоч трохи вільним. Зате Козацька Крайна була для нас начебто наш власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, неначе ми самі».

Пояснення причин такого «стиснення і придушення» московського люду подає, зокрема, і видатний російський філософ М. Бердяев (1990. — с. 6–7): «Інтереси створення, підтримання й оберігання величезної держави обіймають абсолютно виключне і домінуюче місце в російській історії. Майже не залишилося сил у російського народу для вільного творчого життя, уся кров пішла на укріплення та захист держави... Особистість була пригнічена величезними розмірами держави, що висувала непосильні вимоги... Російська державність... перетворилася у самодостатнє, далеке від дійсності начало; вона живе своїм власним життям, за своїм законом, не хоче бути підлеглою функцією народного життя. Ця особливість російської історії наклала на російське життя печать безрадісності та придушеності. Великі жертви приніс російський народ для створення російської держави, багато крові пролив, однак сам залишився безвладним у своїй державі». Згадуваний уже Г. Федотов вважав (1952. — с. 199), що саме «втрата імперії буде моральним очищенням, звільненням російської культури від страшного тягаря, який спотворює її духовне обличчя».

І сучасні ідеологи «нової» Російської імперії вимагають від російського народу того ж: пожертвувати всім заради сильної держави, позаяк, на їх переконання, «опирання на загальнолюдські та індивідуальні цінності супроводжує ущемлення національних інтересів Росії» (Ильин, 1999. — с. 401, 446)...

А ось як про свої враження від зустрічі з Україною писав 14 червня 1846 р. своїй дружині затятий українофоб В. Бєлінський (Сочинения... — 1907. — с. 1235): «Верст за 30 до Харкова я побачив Малоросію, хоча ще й перемішану з брудним москальством. Хати хохлів схожі на будиночки фермерів — охайність, краса не піддаються описові... Суп цей (йдеться про «малоросійський борщ». — М. Л.) вони готують пресмачно і надзвичайно чисто. І це селюки! Інші обличчя; дивляться інакше. Діти премилі, в той час як на російських дивитися неможливо — гірші й бридкіші за свиней...»

Схожої думки дотримувався й М. Лесков, який дав порівняльний опис помешкань українських і російських селян у 1883 році (1990. — с. 9). «Там опалена стріха і голе сіре обвалування навкруг чорної й напів–відчиненої хатини, — тут розквітлий бузок і вишня коло білої хати під густою солом’яною крівлею... Селяни малороські краще одягнені й краще їдять, ніж великороси. Личаків у Малоросії не знають, а носять шкіряні чоботи; плуг возять тут двома, трьома парами волів, а не однією шкапиною, що ледве волочить свої власні ноги...»

А відомий російський публіцист і критик XIX ст. Є. Марков, подорожуючи Україною в умовах дуже «непривабливої погоди» і «багатьох дратівних обставин», виявив у ній «стільки чистоти, чесності й наївності», що це «залишалось помітним, незважаючи на сльоту і сніг». Порівнюючи українців і росіян, він зазначав, що натура останніх — «це не наша російська, метушлива... ласа до грошей, до пащекування; духу гендлярства і шахраювання тут не рознюхаєш», навпаки, впадає у вічі «чистота і простота стосунків». Самовидець відзначав також «цілком особливий характер» українських сіл в цілому. Якщо російське село «здалеку видається якоюсь невиразною купою гною; хліви, будинки, клуні, навіси — все зливається в одному тоні», то в українському селі «кожна хатка видна сама по собі, видна так ясно і весело зі своїми чисто вибіленими стінами і розмальованими віконцями... — ніби в чистій сорочці; особливо ясно і весело, коли зацвітуть довкола сади і квітники... Під тінистим напуском широкої солом’яної крівлі неодмінно міститься відкритий ґаночок... А сама крівля — верх чистоти і акуратності; це не наша копиця гною, скуйовджена, мов нечесана голова»[36]. А в Україні, наголошував Є. Марков, і люди «милі та охайні», а поголос про те, «нібито хохол хитрун», на його думку, вигадав сам «пройда москаль». Але насправді — «куди йому проти москвича чи туляка! Ті ж бо дійсно, як мовиться, без мила влізуть у шпаринку, продадуть і куплять хохла і, вивернувши навиворіт, знову продадуть — перш ніж він помітить...» (1884. с. 6–13).

Чимало характерних рис сучасних росіян висвітлив у своїй «Последней книге» — як у вигляді власних думок автора, так і вустами введених на її сторінки персонажів — відомий російський журналіст, письменник і кінодраматург Є. Габрилович (1899–1993), який, за його ж словами, був «незаперечним свідком майже століття життя Росії», жив «не віддалік, а в самій гущі» буремних подій і на власні очі бачив «і розкуркулених, відважуваних бозна–куди в уральську млу; і уповноважених у військових кашкетах і чоботах, що вдиралися до осель у пошуках схованого хліба; і господарів тих осель, що збилися докупи під образами; і газети, що закликали до нещадності, й газети, що невдовзі вже викривали ту нещадність; і будні й свята; і Сталіна з дівчинкою на руках, і тундру в бараках для ув’язнених...» (1996. — с. 344–345): «Людство переоцінило Росію... Наш чоловік зовсім не добрий. І не благотворний. Це вигадали слов’янофіли». Насправді ж «це звичайний живий народ. Не від того, щоб убити та вкрасти...» (там само. — с. 312).

Спостережливий автор упродовж довготривалого життя помітив чимало інших характерних рис, але головною — «це був магістральний мотив» — вважав «звичку плазувати на пузі, успадковану від часів татарського полону. Ось тут–то ми й справді вказали людству шлях, осяяний ладаном та інтернаціоналізмом». Хоча, на переконання Є. Габриловича, російський народ, навіть врісши у комунізм, все ж «не любив ні комуністів, ні комунізм, ні Сталіна, ні радянську владу», проте «низькопоклонничав — це точно. Це властиве менталітетові наших осик: не любити, однак захоплюватися, ненавидіти, але улесливо». Зрештою, усе оте побачене упродовж майже століття дало дослідникові підстави заявити навіть «про рабську підстилку російської душі». І, як наголосив один із персонажів книги, «вона нам, совкам, якраз. Спробуй відшкрябай! Та тут, братику, треба ще тисячу літ убивати і вішати, поки дошкребешся до дна. Та й куди поспішати? Ми — не Європа. Ми — країна особливої долі...» (там само. — с. 183, 193). Заради правди, відзначимо, що через жахливе горно того «совкування» пройшли не самі лише росіяни...

Так само різними, як прості українці та московити, були і їх провідці: «Південні князі, — зазначав С. Соловйов (1989. — с. 190), — передовсім думають, як би то в битві взяти честь свою[37], північні ж князі думають, як би без непевної битви отримати користь для своїх володінь», тобто і вони, використовуючи вислів Г. Федотова (1991. — т. 2. — с. 285), були позбавлені «всілякого воїнського духу»...

Серед інших П. Голубенко відзначає «духовні та культурні відмінності українського й російського народів (їх етнічна та культурно–історична спорідненість узвичаєно «перебільшується і в багатьох моментах є ілюзорною без будь–яких реальних підстав і наукових даних». — М. Л.)», які, на його думку, «відіграють вирішальну роль у взаєминах України з Москвою» (1993. — с. 64). Принагідно зазначимо, що навіть наявність певної спорідненості зовсім не означає невідворотного настання оспіваної єдності «братніх» народів, оскільки, як слушно зауважував О. Пипін (1879. — с. 24), «спорідненість мови, переказів та інших національних ознак у слов’янських народів не підлягає сумніву; та питання в тім, наскільки ця подібність може мати дійсного у тобто практичного значення. Мови французька та італійська мають надзвичайно багато спільного, однак ця схожість не стала підставою для національної єдності Італії та Франції».

Пригадую, як одного разу моїй молодшій доньці — о тій порі шестикласниці — вчителька української літератури дала завдання виписати епітети, які використовували у своїх творах поети щодо України. Ми переглянули із нею велику кількість книжок, які знайшлися у нашій домашній бібліотеці, зокрема Шевченка, Франка, Лесі Українки, Рильського, Ольжича та інших, і виписали чималу кількість шуканих епітетів, серед них: солов’їна, незбагненна, рідна, зажурена і ще немало подібних. Проте жодного разу не зустрівся улюблений епітет наших сусідів: велика — певно, він аж ніяк не пасував, позаяк поети хотіли зобразити духовно живу істоту, а не якогось там кам’яного чи скорше — імперського боввана. А от громадяни нашої сусідки виховуються у зовсім іншому дусі — навіть на сірниках, завезених із Росії, читаємо: «Нам нужна великая Россия»[38]. Таке виховання, зрозуміло, має цілком певне спрямування і дає цілком конкретні плоди. Тож навіть у цьому, тобто у внутрішньому сприйнятті власної країни, держави, самих себе — ми теж різні. Це, до речі, цілком природно. Інакше і бути не може, хіба б ми перестали бути самими собою.

Та саме на це завжди і була спрямована імперська політика, яка мала на меті саме знищення національної окремішності поневолених народів аж до повного їх поглинання панівною в імперії російською нацією. Таке ж передбачено й національно–державною ідеологією теперішньої Росії (Ильин, 1999. — с. 391): «Етнічні росіяни зливаються з русифікованими групами (татари, карели, комі, башкири, чукчі, мордва, буряти, якути, осетини, адиги, дагестанці, тувинці, інгуші, калмики, чеченці, кабардинці, балкарці, черкеси тощо) і навпаки». Неважко собі уявити, що залишиться від згаданих «груп» в результаті такого «злиття»...

Та, зрештою, відомо і про антропологічні відмінності українців і росіян. На цьому наголошував ще визначний антрополог Ф. Вовк (1847–1918), який вважав (1994. — с. 33,48), що «українці є досить одноманітне плем’я», і першим виділив властиву саме українцям сукупність морфологічних ознак, яку він назвав «українським антропологічним типом». Та й нині, як наголошують антропологи (Сегеда, 1995. — с. 204), «українці загалом досить однорідні в антропологічному відношенні». А відомий сучасний російський антрополог Т. Алексєєва у своїй фундаментальній монографії «Этногенез восточных славян по данным антропологии», зокрема, наголошує (1973. — с. 241): «Українці, як уже відзначалося, є інший антропологічний комплекс, аніж росіяни та білоруси. Передовсім усі територіальні групи українців більш темнопігментовані, у більшості з них вищий головний показник, ширше лице». Дослідниця аргументовано заперечує, зокрема, твердження В. Дяченка, наведене в його монографії «Антропологічний склад українського народу», виданій у 1965 р., щодо «схожості центральноукраїнського типу, притаманного більшості українського населення, з так званим східновеликоруським типом», оскільки росіяни в антропологічному відношенні є народом, «генетично пов’язаним із північно–західним та західним слов’янським населенням, що увібрало у себе риси місцевого фінсько–угорського субстрату». Антропологічний же склад українців «свідчить про генетичні зв’язки із середньовічним населенням у Дніпро–Дністровському басейні і вплив на їх фізичний вигляд романомовного населення» (там само. — с. 273). А за кольором очей та волосся українці та їх північні сусіди — росіяни–валдайці — містяться якраз на протилежних кінцях ланцюга, що поєднує північну та понтійську, тобто південноєвропеоїдну расові групи. І взагалі, на думку дослідниці (там само. — с. 242), «увесь антропологічний вигляд українського народу та його попередників свідчить про південні зв’язки і, певно, нема підстав дошукувати йому аналогії серед груп, які належать до кола північних європеоїдів».

Найбільш повне підсумкове резюме щодо відмінностей українців та росіян сформулював ще відомий російський філолог XIX–XX ст. академік Ф. Корш, який в 1904–1905 рр. очолював Комісію Петербурзької академії наук для складання Записки «Об отмене стеснений печатного малорусского слова» (Животко, 1936. — с. 11–12): «Відміни українців від інших слов’янських народів настільки очевидні, що про них не варто й говорити. Що ж до їх відміни від «державної народности», то вони виявляються:

1) мовою, що належить до великоруської приблизно так само, як кашубська до польської або словінська до сербо–хорватської, й розпадається на наріччя та говірки, незалежно від розгалуження великоруської мови;

2) фізичним складом, докладніше визначення якого є справою антропологів, але досить типовим для того, щоб можна було відрізнити українця від великоруса з першого погляду;

3) особливостями духовними: своєрідним гумором, вразливістю, живою уявою, волінням образів перед теорією;

4) побутовими рисами, настільки різними та тривкими, що вони зберігаються й там, де українці живуть серед великоруського населення.

Усі ці ознаки не можна не визнати істотними (взагалі, наголошує Федір Євгенович, «наявність української національности може видатися сумнівною тільки тому, хто немає про неї жодного поняття». — М. Л.), бо скластися вони могли тільки за багато століть окремого від великорусів життя, й тому витримають, звичайно, ще багато століть, змінюючись тільки в дечому під впливом загальнолюдської культури».

Відомо, що на момент «возз’єднання» України та Росії то були дві абсолютно різні країни, ба більше — як переконливо доводить Л. Залізняк (Нариси... — 1994. — с. 226), «Україна та Росія історично належали до різних типів цивілізації. Якщо Україна своєю долею з часів Київської Русі до кінця XVIII ст. була нерозривно пов’язана з Європою, то Росія розвивалася як деспотія східного типу (між іншим, така властива для російського села община — згадаймо, як наголошував на «обов’язковості общинності» для великоросів М. Костомаров — «сама була частиною деспотичної системи», наголошує Л. Залізняк. Саме вона «забезпечувала ефективну експлуатацію селянства державою», а після скасування кріпацтва 1861 р. «сприяла збереженню російського самодержавства в його азійських формах, заважаючи приватизації землі і поширенню капіталістичних відносин на селі». Цілком закономірно, що у радянській Росії духовними нащадками російської общини, цієї вкрай необхідної для нової форми деспотії інституції, стали насильницьки створені державою колгоспи. — М. Л.). Тому неправильно зараховувати Київську Русь до російської імперії як перший етап розвитку російської держави» (історик має цілковиту рацію, позаяк процес утворення так званого великоруського етносу, як відомо, започаткувався тільки в XIV ст., а утворена в IX ст. Руська держава, ядром якої була Київська земля, на ту пору вже давно припинила своє існування).

Свого часу ще М. Драгоманов у «Автобіографії» наголошував (1937. — с. 70), що «найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що Україна до XVIII в. була більше зв’язана із Західною Європою, і хоч з проволокою (завдяки Татарам), та все ж йшла разом із Західною Європою в суспільному і культурному процесі». А під сучасну пору, як зазначав знаний діаспорний дослідник історії України І. Лисяк–Рудницький (1994. — с. 2), «більшість істориків згідна з тим, що Московщину–Росію 14–17 століть не слідуважати за європейську по своїй суті країну. Загальновідомо, що “європеїзація”, чи пак “окциденталізація”, Росії наступила щойно внаслідок реформ Петра І. Але навіть багато російських мислителів вважали цю європеїзацію проблематичною».

Зокрема, й Г. Федотов наголошував на тому, що татарська стихія «зсередини» оволоділа душею Московії, «проникала у плоть і кров», і саме через це та душа, «яку давнину... відкрита Сходові», себто повернута до Азії. А декотрі сучасні автори у московських виданнях взагалі відмовляють росіянам у належності до слов’ян (Коваленко. Имперский... — 1992): «Помилуй Боже, та які ж росіяни слов’яни ? Це тільки так мовиться для красного слівця. Слов’яни — то Європа. А найрозумніші голови (євразійці) твердять, що хоча й не повністю Азія, але й ніяка не Європавиходячи із цілісності Росії», сучасні послідовники Трубецького вважають (Россия на пороге... — 1996. — с. 29), що саме «євразійське вчення має потужну ідеологію, яка може надовго спаяти Росію й розселені в ній народи воєдино», у такий собі «євразійський суперетнос», «ядром» якого, звісно ж, буде «російський народ». — М. Л.]. Навіть російські “патріоти”, найбільш тямущі, як В. Кожинов, і ті заявляють: “Я взагалі не думаю, що російський народ є за своєю внутрішньою суттю власне “слов’янським”посівши форми європеїзму», наголошував у своїх «Литературных мечтаниях» В. Бєлінський, росіянин насправді «зробився тільки пародією європейця». — М. Л.). Навіть з точки зору антропологічної в ньому дуже мало слов’янського, не кажучи вже про історичну долю”. Ні, розмовляти мовою слов’янської групи — ще не означає бути по духу слов’янином... Он і римський папа по–російськи розмовляє майже без акценту: в Сибіру виучився. Вся справа в тім, яка програма записана в кору головного мозку».

І хоча, як запевняв академік М. Покровський (1943), питання стосовно того, «що фіни становили корінне... населення майбутньої Великоросії, що слов’янські пришельці не займали порожні місця, а «поглинали», тобто насильницьки підкоряли собі, це корінне населення країни», не викликало «розходжень уже у буржуазних істориків», все ж таки саме в утворенні «великоруської гілки, її розселенні й обрусінні фінів», на думку згаданого К. Кавеліна (1897. — с. 599), якраз і «полягає інтимна, внутрішня історія російського народу», яка «залишається й досі якось в тіні». Значить, наголошував цей історик, «у ній–бо саме й лежить ключ до всього ходу російської історії». Однак російська історична наука й досі вважає за краще не звертати на той «ключ» жодної уваги...

Тому так мертво й учепилися вони за «київський період» української історії. Бо, на думку сучасних ідеологів «великої Росії», тільки «київський православний корінь виступає одночасно і запорукою... європейської належності, й гарантією національної гідності» великоросів (Россия на пороге... — 1996. — с. 43). Україна ж, навпаки, наголошує Лисяк–Рудницький, (назв. пр. — с. 2) «ніколи не пережила доби насильного й раптового “узахіднення”, аналогічної з царюванням Петра в російській історії», позаяк вона вже «від своїх початків була суттєво європейською... і не потребувала асимілюватися до Європи шляхом наглого, революційного перевороту», який започаткував Петро І.

Саме тим і пояснюється та непримиренно уперта і невгавна багатовікова боротьба українського народу проти московських поневолювачів навіть тоді, коли, зважаючи на незрівнянно біл ьшу могутність імперії та на незаперечні успіхи імперської політики, спрямованої на переманювання на свій бік керівної верстви та інтелектуальної еліти з одночасним винищенням тієї її частини, котра залишалася вірною національним інтересам свого народу, здавалося б, не залишалося вже жодних реальних надій на успіх, що, як зазначає П. Голубенко (1993. — с. 63–64), «Україна з її культурно–історичними традиціями є цілком окремий і суверенний національний організм, який не може вжитися й примиритися з російською системою. Ця боротьба свідчить про органічну хибність ідеї співжиття українців і росіян в одній російській державі (виділено П. Г. — М. Л.)».

Довготривале присилування до того співжиття не могло не позначитися на ставленні українців до «братнього» поневолення (після Другої світової війни поступово так само здеформуються й почуття Москви визволених Червоною армією народів так званого соцтабору, коли визволителі від німецької окупації самі посядуть місце окупанта). Ось, наприклад, які настрої серед українського народу зафіксував ще 175 років тому безсторонній самовидець, німецький мандрівник Й. Коль, який відвідав Україну в 30–х роках XIX ст.; «Огида, яку народ Малоросії відчуває до народу Великороси) така сильна, що її можна справедливо схарактеризувати як національну ненависть. Від 17 століття, коли країну вперше приєднано до Московського царства, ці почування не зменшилися, але радше скріпилися... Малоросіяни твердять, що до часу їхнього підкорення (про «возз’єднання» в той час, як бачимо, і не йшлося! — М. Л.) всі вони були вільні люди та що кріпацтво було між них невідоме. Як вони самі кажуть, росіяни повернули половину народу в рабів. Упродовж першого століття після об’єднання Малоросія мала своїх гетьманів та зберігала у великій частині свою старовинну конституцію та привілеї; але все це було зметене назадницькими реформами останнього та поточного століття... Полтавську битву до сьогодні згадують у цілій Малоросії з почуттями, подібними до тих, що з ними битву під Білою Горою згадують у Чехії... Якщо колись настане день, коли колосальна імперія — Росія розпадеться на шматки, годі сумніватися в тому, що малоросіяни утворять відрубну державу. Вони мають свою власну мову, власні історичні спогади, рідко змішуються зі своїми московськими господарями та нараховують уже понад десять мільйонів душ» (цитовано за кн.: Лисяк–Рудницький, 1994. — с. 161).

На жаль, за століття, які проминули з часу запису цих спостережень, російсько–радянською імперією (саме імперією, а не російським народом!) вчинено проти українського народу стільки таких дій, які, за термінологією правників, кваліфікуються як геноцид та етноцид, що назагал це жодним чином не могло сприяти, аби означені Й. Колем «почування» зменшилися. Навіть В. Ленін, якого, як відомо, сповнювали «почуття національних (великоруських. — М. Л.) гордощів», змушений був визнати (ПСС. — т. 38. — с. 182–183), що «трудящімаси інших націй були сповнені недовіри до великоросів, як нації... котра пригнічує», ба більше — на переконання вождя, великоруська нація цим «викликала до себе у всіх інших націях шалену ненависть». Однак поширювати їх на увесь російський народ було б, звичайно, безпідставно.

Водночас мусимо усвідомити — тільки український народ має бути неподільним господарем на українській землі, а Москва, якими б історичними «аксіомами» на кшталт спліснявілої «теорії» Погодіна — Соболевського чи новітньої «правди» Хасбулатова — Лужкова вона не обґрунтовувала своє загарбництво, не має (і ніколи не мала!) жодних прав на спадок, залишений нам нашими пращурами доя того, аби ми його зберегли та передали своїм нащадкам.




9. Міф про «спільну колиску трьох братніх народів»


Що й казати, люблять росіяни нашу історію, але, як писав М. Лєрмонтов (з інших причин, зрозуміло), «странноюлюбовью», а саме: дуже вже полюбляють видавати її як свою власну. Ось і перший Президент «нової Росії» Б. Єльцин, далі торуючи стежку М. Горбачова щодо «тисячолітньої Росії», анітрохи не знітившись, зарахував Великого Київського князя Ярослава Мудрого до «видатних російських реформаторів» (Вахрин, 1993).

Що видатний реформатор — хто ж заперечить? Але щодо решти — створилось враження, ніби дехто сподівається, що всі навколо сліпі, глухі й до того ж — нічого не пам’ятають: те, що Ярослав Мудрий дійсно заснував нинішній російський Ярославль, коли ці землі були київськими, жодною мірою не означає, що від цього Великий Київський князь враз став російським — пошукайте краще достойні історичні фігури серед своїх. Та, можливо, Єльцина, як це з ним не раз уже бувало, просто «не так зрозуміли», або він просто обмовився з ким не буває? Але ніяка то не обмовка, а узвичаєна позиція — уже через десяток–другий наступних слів він додатково висвітлив власне бачення заторкнутого питання, заявивши, що «народ, який дав світові Ярослава Мудрого...» — хто б ви думали? Правильно — російський! До речі, цю тактику російських «новітніх авторів», що передбачає або «повне замовчування» відомих фактів, або «безсоромне підсовування читачу (і за йолопа його ж вважають) висновків, прямо протилежних фактам», тонко підмітив ще М. Покровський (1943).

Та що вже дивуватися із аматора від історії Єльцина, коли й такий визнаний метр з питань російської історії, як Є. Соловйов (1989. — с. 176, 178), називає Великого Київського князя Володимира «нашим (себто російським. — М. Л.) Володимиром... апостолом Росії». Та й хіба лише він один? Безліч фахових російських істориків (а що вже казати про «простих» росіян!) узвичаєно дотримуються таких же поглядів щодо нашого історичного спадку. Як і російська історична наука в цілому: коли імперські історики переконалися у власній неспроможності довести, що Київська Русь була російською державою, то спритні фальсифікатори, аби лише не допустити визнання її українською, що було б смертельною загрозою як для великодержавницького міфу про «тисячолітню Росію», так і для спокійного існування імперії взагалі, оголосили її нічиєю, чи то пак «спільною», що узвичаєно сприймається росіянами як виключно їх власна.

Тож не дивно, що сучасні прихильники горезвісної «єдиної колиски трьох братніх народів» не розуміють (радше — роблять вигляд): і чого б це оті «добродії знову галас зчинили», коли Ярослава Мудрого зарахували до сонму російських реформаторів («чому ж ви своєму князеві тут, у Києві, не поставили?» — запитує не чужоземний спостерігач, а «свій» академік–історик, вдаючи, ніби й справді не відає, чому, скажімо, «не поставили» пам’ятника Мазепі чи Полуботку, Петлюрі чи Бандері), оскільки, виходячи із засад згаданої, добряче затрухлявленої «концепції», мусять вважати, що «він такою ж мірою наш, як і їх» (Академик Петр Толочко... — 1995).

Певно, навіть академікам, як наголошував відомий український історик О. Оглоблин, «залишаючись у традиційних рамцях “звичайної схеми руської історії” (чи то “історії СССР”), мислячи традиційними московськими категоріями, годі правдиво ту історію зрозуміти». А трьома китами згаданої «схеми», вважав О. Оглоблин (1963. — с. 19–20), є:

«1) концепція єдиної руської народности, покликана заперечити те, що Київська Русь була Першою Українською державою;

2) концепція возз’єднання України з Росією, що з мілітарно–політичної угоди двох держав робить міфічний акт об’єднання двох народів — українського і російського — в єдиній державі Російській, а отже, ніякої Другої Української держави — козацької — не було;

3) концепція — знов–таки міфічна — спільної вітчизни (“отечества”), колись Росії, потім СССР, аби твердити: ніякої Третьої Української держави та її визвольних змагань не було... а була лиш УССР» — ось так.

Усе йшло до того, що український народ був приречений на повну втрату своєї етнічної окремішності, на недалеке вже остаточне поглинання його зажерливою сусідкою. «У XVII та XVIII ст. російсько–українські стосунки, — наголошував понад вісім десятиліть тому академік В. Вернадський (1996), — зводились до поступового поглинання та перетравлювання Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідувалися основи місцевого культурного життя (школа, свобода книгодрукування) і були піддані переслідуванню навіть етнографічні відмінності...» Тож уже дуже скоро від українців мали залишитися — і то з дозволу імперії — лиш перетворені у притчу во язицех широкі шаровари та горезвісне «українське» сало — так само, як колишньому шотландському народові, зазначав на одній із своїх лекцій у Національному технічному університеті України доктор історичних наук Л. Залізняк, залишили тільки знамениті шотландські спіднички та волинки.

Та головне досягнення імперської національної політики було навіть не в цьому, а у тім, що пересічний українець відчув–таки себе саме «малоросом» і у палкім пориванні будь–якою ціною затерти свою мимовільну, природжену «ущербність» сягав таких висот ревного служіння поневолювачам, що лютою ненавистю зненавидів родиму пляму свого українства, яка, мов потворне тавро, псувала його вгодовану вірнопідданську пику[39].

І не було, здавалося, такої ціни, яку він не зміг би заплатити, аби будь–що довести свою вірність московській владі, хай би навіть за це вимагали просто неможливого. Ось як трагедійно у новелі «Я (Романтика)» пише М. Хвильовий про цілковиту втрату людяності його героєм, якого безжальна революційна дійсність [«Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитися і змамою” (він підкреслив “з мамою”), як умів розправлятися з іншими»] невблаганно підвела до необхідності відняти життя у власної матері, бо саме через це пролягла, як йому здавалося, «єдина дорога до... прекрасної комуни». І у своєму неспинному революційному русі він переступив–таки ту неймовірно страхітливу межу: «...я відчував — там (серед інших приречених, «темного натовпу на розстріл». — М. Л.) ішла моя мати з похиленою головою. Я відчував: пахне м’ятою. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини... І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілося мені — так, як в дитинстві, на теплих грудях. І спалахнуло: невже я веду її на розстріл ? Що це: дійсність чи галюцинація ?Але це була дійсність... безвихідна, неминуча, як сама смерть... Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни... Я у млості... притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню. Як підрізаний колос похилилась вона на мене...» (1995. — с. 277–283).

Насправді то був постріл у власну душу. І коли б той нещасливець навіть і зміг дійти до існуючого тільки в запаленій уяві брехливих «ощасливлювачів» людства «загір’я», він — із простреленою душею — не міг більше бути повноцінною людиною. Тож мільйони зденаціоналізованих українців, які й досі тужать за тією «прекрасною комуною», до якої так і не вдалося дійти за майже вісім десятків літ жахливих поневірянь, — це трагічне відлуння все того ж фатального пострілу. Цим моторошним шляхом московські більшовики впевнено вели десятки й десятки народів до обіцяного «світлого майбутнього», і ті йшли, мов ягнята, приречені на заклання. До тієї ж безвиході кличуть нас і сьогодні все ті ж — готові на будь–які нові жертви — проводирі...

І вельми симптоматичним є те, що в цей надзвичайно відповідальний для нашої нації час саме українці припускаються затято–різких проявів україноненависництва. Ось лише один приклад — зацитую листа, надісланого до «Літературної України» (Кирилюк, 1995). «Радий усвідомлювати, що лише силою влади та закону нам начепили ярлик називатися українцями. Ми ж — малоросіяни. Народжені від предків, котрі називалися Русами (незрозуміло все ж, чому діти Русів стали раптом «малоросіянами» — доволі дивна метаморфоза, чи не так? Насправді ж наші предки, дійсно вважаючи себе нащадками Русів, прозивалися русичами, русинами — відповідно до відомих правил словотворення, а не на догоду політичній заангажованості, як це роблять подібні автори. — М. Л.). Київська Русь — то наша спільна русько–слов’янська хата».

Як бачимо, тут вкотре повторюється горезвісна «концепція» єдиної давньоруської народності, про яку М. Грушевський ще у 1904 р. у спеціальній статті «Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східнього слов’янства», зокрема, писав (1991): «Володимиро–московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені... Історія великоруська (такою стає ся “руська історія” від XII–XIII вв.) з українсько–руським (київським) початком, пришитим до неї, се тільки калікувата, неприродна комбінація, а не якась “общерусска” історія. Зрештою, “общерусскої” історії й не може бути, як нема “общеруської” народності. Може бути історія всіх “русских народностей”, кому є охота їх так називати, або історія Східного Слов’янства. Вона й повинна стати на місце теперішньої “русскої історії”».

Цю ж позицію обстоює й переважна більшість сучасних істориків. «Чи не є концепція давньоруської народності, — запитує Л. Залізняк (1996. — с. 26), — таким же ідеологічним міфом, як і радянський народ [відомий вчений–лінгвіст Г. Півторак у своєму дослідженні походження української мови прямо наголошує (1995. — с. 135): «...давньоруської народності ніколи не було, це — вигадка більшовицьких ідеологів». Та й С. Висоцький вважав давньоруську народність «вигаданою російськими імперськими істориками» (1998. — с. 58). — М. Л.]? Вона постала як спроба ідеологічного обґрунтування поневолення Москвою інших східнослов’янських етносів. Посилаючись на колись нібито єдиний давньоруський народ, сучасні прихильники “єдиної та неділимої” намагаються зберегти імперію за рецептом О. Солженіцина, бодай в межах її слов’янського ядра».

А що, власне, спричинилося до появи чергової «нової» концепції (неважко помітити, що її ідеологічні корені простягаються аж до сумнозвісної «теорії» М. Погодіна)? Які нові історичні факти обумовили вихід на арену тієї загадкової «народності», про яку чомусь не було відомо Ключевському й Соловйову, Кавеліну й Любавському, Пипіну й Грушевському, Шахматову й Кримському, іншим знаним історикам? Насправді згаданих фактів як не було, так і не з’явилося. Однак після розгрому пануючої в СРСР у 20–30–х роках XX ст. школи М. Покровського, представники якої дотримувалися реалістичних, а не ідеологічних засад, зокрема слідом за Кавеліним, обстоювали «визнання Київської Русі “Малоросією”, себто Україною», у кремлівських кабінетах сформувалося ідеологічне замовлення на «нове» бачення «історії нашої Батьківщини».

Найбільш оперативно — при зовні задовільному рівні обґрунтування — відреагував на нього відомий московський історик В. Мавродін (деякі дослідники віддають пальму першості у висуванні цієї ідеї іншому російському історикові Б. Грекову), яким, як повідомляв журнал «Вопросы истории» (В институте истории... — 1951), на теоретичній конференції «з питання про утворення російської народності та становлення її як нації», що відбулася 1–2 лютого 1951 р. в Інституті історії АН СРСР, «була представлена... схема етнічного розвитку російського народу»[40]. У ній серед іншого професор Мавродін стверджував: «...3. У VIII–IX ст. у зв’язку з розпадом первісно–общинного ладу та розвитком феодальних відносин, що привели до утворення Київської держави, племена східних слов’ян утворили єдину давньоруську народність зі спільною для всієї держави мовою».

Але ж у цей період до Київської держави, як пише автор «Повісті минулих літ», входило чимало народів — зокрема, чудь, меря, весь, мурома, черемиси, мордва тощо, про яких літописець зазначає, що «усі вони говорять своїми мовами»; та й щодо так званих літописних слов’ян він наголошує, що «всі ці племена мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен свій норов і побут» — про яку ж «єдину народність» у межах всієї величезної держави можна вести мову? Та це зовсім не завадило автору «нової» схеми твердити, що тільки виникнення наприкінці XI — початку XII ст. феодальної роздробленості спричинило «державний розпад єдиної давньоруської народності», а надто — «татаро–монгольське завоювання». Ну, а далі — відомо: саме з цієї «колиски» й вийшли «три братні народи».

Однак навіть московські історики не підтримали антинаукових розумувань свого «старомодного» колеги. Тож, як наголошено у згаданому повідомленні, «запропонована В. В. Мавродіним схема основних етапів етнічного розвитку російського народу з цілої низки важливих питань була піддана всебічному розгляду та критиці з боку істориків та лінгвістів»[41]. До того ж ця критика виявилася такою нищівною («у всіх виступах була відзначена вузькість наукової бази, покладеної в основу концепції В. В. Мавродіна», «односторонність» підходів, а частина його доповіді, присвячена докиївському періоду, «за одностайною думкою учасників дискусії», була визнана «гіпотетичною й малопереконливою»), що сам автор схеми змушений був, як кажуть на флоті, відпрацювати задній хід: «у своєму заключному слові В. В. Мавродін погодився з низкою критичних зауважень принципового характеру». Зокрема, «він визнав за можливе переглянути питання про ступінь єдності та спільності народності Київської Русі», що фактично означало відмову від концепції єдиної давньоруської народності в результаті її аргументованого заперечення московськими істориками.

Але оскільки в СРСР науку відносили «до числа таких специфічних явищ, які належать до царини ідеології», а неухильна «партійність» зобов’язувала «під час будь–якої оцінки події прямо та відкрито ставати на точку зору певної суспільної групи» (Кон, 1951), то останнє слово у науковій дискусії було зовсім не за науковцями (не помогли навіть залучення відповідних «висловів Й. В. Сталіна»), а за вищою ідеологічною інстанцією — ЦК КПРС. І вже невдовзі цей непогрішимий судія, не вдаючись до щонайменшої дискусії, у пріснопам’ятних тезах про 300–річчя возз’єднання України з Росією (Тезисы... — 1954), розтовкмачив отим незговірливим вченим, що «російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності, яка утворила давньоруську державу — Київську Русь», і що «поступово з єдиної давньоруської народності утворилися три братні народності — російська, українська і білоруська». Тож, цілком у компартійному дусі наголошує згадане «джерело», останні «пронесли через століття усвідомлення єдності походження... усвідомлення спільності своєї долі» — а ви кажете «вузькість наукової бази»!

І, мабуть, оте брутальне приведення наукових поглядів у строгу відповідність із «генеральною лінією партії» видалося багатьом вченим настільки переконливим, що більшість радянських істориків одразу зрозуміли — як і все нове, проблема «потребує подальшої розробки». Тож, опираючись на труди Леніна, Сталіна і першопрохідників В. Мавродіна та Б. Рибакова, який оперативно відгукнувся статтями, де запропонував розглядати проблему утворення давньоруської народності «в свете трудов И. В. Сталина» (1952,1953), негайно розпочали роботу[42]. І незабаром результатами тих «розробок» зарясніли сторінки журналів, наукових збірників і, звичайно ж, підручників. А сама гіпотеза уже не потребувала жодного обґрунтування: «Давньоруська народність, як відомо, стала тією основою, на якій затим утворилися три братні народності» (Черепнин, 1958).

А деякі українські історики донині продовжують звично схилятися перед «колискою, що випестувала три братніх слов’янських народи» (Академик Петр Толочко... — 1995). І навіть задеклароване «нове бачення» історії України не спроможне позбавити їх від закоріненого у свідомості стереотипу: «...залишається безсумнівним науковим фактом (? — М. Л.) походження українців, росіян і білорусів від народу Київської Русі (?! — М. Л.), як би його не називати: давньоруською народністю чи східнослов’янською етнокультурною спільністю» (Історія України: нове бачення... — 1995. — т. 1. — с. 89; автор цитованого розділу М. Котляр, Інститут археології НАН України). А які ж заперечення, дійсно, можна висунути проти факту — та ще й «безсумнівного»?

Здавалося б, уже давно всім зрозуміло, з якою метою висувалися перёймом «концепції» подібного штибу. Вони, як свого часу й абсурдна «теорія» Погодіна — Соболевського, були вкрай необхідні — спочатку царській, потім більшовицько–імперській, а тепер уже «демократичній» федеральній владі (див., наприклад, с. 375 «Большого энциклопедического словаря», виданого московським науковим видавництвом «Большая российская энциклопедия» 1997 р.) — для того ж таки «обгрунтування зазіхань Москви на увесь спадок Рюрикового роду». Адже без цієї міфічної «народності» відповідь на питання: «А який же етнос ще у IX ст. консолідував численні народи Східної Європи у могутню державу зі столицею в Києві — так само, як відповідні етноси творили у той же історичний період інші європейські держави?», — стає самоочевидною.

Та цим навряд чи можна бодай похитнути твердокам’яні підходи в поріділих лавах носіїв проімперського мислення[43], бо для згаданих ревнителів «спільності» це — без перебільшення — питання життя і смерті (не їх самих, звісно, а «тисячолітньої» імперії). Тож і не дивно, що будь–яка аргументація для них — мов пугою по воді...

Важко все ж однозначно стверджувати, чим керуються поодинокі речники колись чисельної когорти апологетів «єдиної колиски», які з останніх сил тужаться, аби реанімувати тлінні останки цього безнадійного мертвяка, що давно вже залишив царину історичної проблематики і став фактично науковим анахронізмом — щоправда, освяченим у свій час вищим компартійним «омофором». Єдине, що, на мій погляд, можна стверджувати напевне — це те, що вони анінайменше не обтяжені бажанням встановлення наукової істини. Адже нічого нового внести у цю «проблему» вони так і не спромоглися.

Аби переконатися в цьому, достатньо порівняти присвячені цій «проблемі» їхні публікації 30–40–літньої давності й теперішні. Скажімо, основні засади статті П. Толочка «Давньоруська народність: міф чи реальність?» (Київська Старовина. — 2000. — ч. 1. — с. 3–17), по суті, нічим не відрізняються від його ж статті «Этническое и государственное развитие Руси в XII–XIII веках», видрукованої понад чверть століття тому (Вопросы истории. — 1974 — ч. 2. — с. 52–62). Правда, в останній розвідці автор «відкрив» для себе М. Грушевського, М. Костомарова, І. Огієнка, О. Шахматова, навіть... «Повість минулих літ» і, навпаки, «закрив» В. Пашуто та звів нанівець посилання на рясно цитованого раніше Б. Рибакова, який першим «підсвітив» цю концепцію трудами Сталіна. Однак, незважаючи на такі нововведення, головні «кити» концепції В. Мавродіна (до речі, ані тоді, ні тепер П. Толочко не розкриває жодних обставин її появи, не наводить історіографії цього історичного «феномену») залишилися незмінними: «єдність мови, територіальна спільність, культурна єдність... єдність релігії і навіть психічного (?! — М. Л.) складу». Саме для підтвердження цих засад і використовує автор ці «нові» джерела, щоправда, не завжди вдало.

Наприклад, вже згадуване положення «Повісті минулих літ» про те, що названі літописцем племена «мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен свій норов і побут», не надто спрацьовує на користь означених «єдностей». І навіть ремарка П. Толочка про те, що ці характеристики племен «стосуються їх переддержавного і дохристиянського буття», не додають їм переконливості, бо оті «звичаї свої», «закони батьків», «норов», відзначені літописцем, — то не одежі, які після виходу із переддержавного буття можна легко змінити на державний мундир (цього, до речі, за кілька століть так і не змогла вчинити з українським «норовом» Російська імперія в усіх її різновидах, маючи незрівнянно потужніший аппарат пригнічення).

Так само непереконливо виглядає й твердження про те, нібито О. Шахматов вважав, що «розпад єдиної давньоруської мови на російську, українську і білоруську визначився тільки в XIV–XV ст.», бо вже на перших сторінках відомої монографії «Історична морфологія російської мови» (1957. — с. 15) видатний російський філолог, навпаки, наголошував: «Нагадаю вам [цим Шахматов наголошує, що не раз уже писав про це у своїх попередніх працях — зокрема, в іншій відомій праці «Введения в курс истории русского языка» (1916. — с. 14) читаємо: «...у історичну епоху руська мова роздробилася, але в епоху доісторичну вона, за нашим припущенням, мала певну єдність». Однак ще раніше, у своєму дослідженні про початок української мови він писав про неможливість «означити цю прамову як великоруську» (1913. — с. 8). — М. Л.], що у історичну епоху — а історична епоха починається з моменту появи писемних пам’яток, виготовлених руськими людьми, — руська мова вже не була єдиною, вона розпалася на декілька наріч...» До того ж, згадаймо, цей відомий дослідник доводив (1922. — с. 52), що Київщина «з давніх часів залюднена була... предками сьогочасних малорусів», а не міфічною давньоруською «народністю». Тому шукати там «предків сьогочасних представників інших руських народностей» — річ, дійсно, цілком даремна.

Серед новітніх спроб обґрунтувати існування єдиної давньоруської народності слід відзначити й доробок доктора історичних наук О. Моці (Інститут археології НАН України), автора кількох глав про етнічний розвиток Київської Русі, які увійшли в останній том тритомного академічного видання «Давня історія України», видрукуваного 2000 р. Подаючи давньоруську народність як «історичну реальність упродовж усього часу існування східнослов’янської державності в IX–XIII ст.», історик запевняє, що «на користь цього свідчить ряд фактів» (назв. пр. — с. 480). Які ж саме факти має на увазі поважний автор?

Насамперед, звісно, «існування єдиної давньоруської мови» — про реальність цього «факту» було вже достатньо сказано. Далі йдеться про вже згадувану «територіальну єдність Руської землі» (причому саме «в широкому значенні цього терміна»), разом з якою, переконаний О. Моця, «росла і міцніла національна самосвідомість давньоруського народу». Це, мабуть, слід розуміти так, що навіть у стані ще незміцнілої самосвідомості «давньоруська народність» упродовж ІХ–ХІ ст. вже встигла сконсолідуватись у єдиний народ (за цієї умови вірогідність наведеного вище припущення проф. Г. Санжеєва багатократно зростає). І нарешті — про «культурну та релігійну єдність». Безпідставність такого твердження (як і про вже згадувану «єдність психічного складу») видається самоочевидною, бо навіть неможливо собі уявити єдиною культуру, тим паче релігію християнського Києва, Чернігова, Галича і язичницьких північних та північно–східних околиць Київської держави[44]. До речі, на безпідставності тверджень стосовно мовної та культурної спільності не тільки всього населення Київської Русі, а й самих слов’ян наголошував ще під час обговорення концепції Мавродіна в Інституті історії АН СРСР В. Пашуто. Про це ж твердив і Г. Санжеєв.

Утім, наведені О. Моцею паралелі з етнічними процесами у Західній Європі (там само. — с. 492–493) — зокрема, про те, що у киян, галичан, рязанців так само, як і баварців, швабів, саксонців, етнічна самосвідомість «була набагато сильнішою», ніж загальнонімецька чи загальноруська, — дійсно дають можливість, як визнає сам історик, за аналогією «говорити про ефемерність існування загальнослов’янської спільності», себто так званої загальноруської народності. Щоправда, далі він уже переконує читачів у тому, нібито «комплексне вивчення наявних джерел дає змогу говорити (всього кількома сторінками перед цим цей автор говорив тільки про необхідність майбутнього глибокого комплексного дослідження. — М. Л.) про реальне існування» згаданої «спільності».

Що ж показало це так зване «комплексне вивчення наявних джерел»? А те, що, на відміну від західноєвропейських феодалів, які, «отримавши свої володіння, залишалися тут назавжди», руські князі «весь час перебували в русі», намагаючись зайняти більш престижний і вигідний стіл. Такою ж рухливістю вирізнялись і їх слуги, які впродовж усього життя «перебиралися з місця на місце». Тому саме представників феодальної верхівки, вважає О. Моця (там само. — с. 489), «слід розглядати в першу чергу як фундаторів народності».

Та навіть якщо припустити достатню сконсолідованість згаданої верхівки, чи дає це підстави говорити про те, що це мало невідворотно спричинити таку ж консолідацію всього різношерстого населення величезної Київської держави в єдину народність? Ні, звичайно! Адже, як визнає сам О. Моця, «навряд чи можна говорити, що мешканець поліського села на Волині і в часи ранньофеодальної монархії, як і в часи феодальної роздробленості, ясно і повною мірою усвідомлював свою єдність з нащадком сіверян лівобережних районів Дніпра (не говорячи вже про смерда десь із–під Пскова[45]. Тож як після визнання цього реального стану можна все ще намагатися оголосити їх — а що вже казати про угро–фінські (азійські!) племена Півночі! — в єдину народність і навіть «народ»? Дійсно, ефемерно.

Можливо, усвідомлюючи очевидну хибність аргументаційної бази цієї концепції, О. Моця наприкінці викладу «проблеми давньоруської народності» опускає планку домагань на її єдність до якоїсь невизначеної «відносної єдності східнослов’янського суспільства протягом усього давньоруського часу» (там само. — с. 496), а це, погодьтеся, вже зовсім інше, адже величина будь–якої відносності може бути як завгодно малою — аж до нульової.

А щодо наведених прихильниками «спільної колиски» консолідаційних факторів, то тут аж напрошується одна історична паралель. Усі вони — і ще чимало інших (зокрема, й відзначена О. Арциховським і В. Яніним «рухливість міського населення») — існували й діяли в радянській імперії, яка до того ж мала можливість використовувати — і постійно використовувала! — незрівнянно потужніші та досконаліші засоби асиміляції. Однак, незважаючи на постійно здійснювану «національну» політику, спрямовану на поглинання цілих народів, неймовірні масові репресії й депортації, та держава, як і її монархічна попередниця, так і не змогла досягти бажаного об’єднання суспільства у так званий радянський народ, і після розпаду СРСР від того «єдиного народу» не лишилося й сліду...

Саме відсутність твердого грунту під згаданою «концепцією» спричинилася до того, що її прихильники йдосі не виробили навіть єдиного терміна для позначення того рукотворного «феномену», називаючи його то «давньоруською народністю», то «східнослов’янською етнокультурною спільністю», то «давньоруським народом», то «народом Київської Русі». Однак завдяки неперебутнім потугам згаданих достойників цей ідеологічний вишкребок (за словниками, цим словом називають «останню дитину в сім’ї», а також «невеличкий хліб із залишків тіста на дні та стінках діжі» — погодьтеся, стосовно досліджуваної «концепції» обидва значення звучать досить символічно) комуноімперських істориків ще й сьогодні кочує сторінками поважних — академічних! — видань (Толочко П., 1996; Толочко О., Толочко П., 1998 тощо), отрутою, як писала свого часу О. Апанович про Переяславську угоду, заповзаючи в генетичну пам’ять українців, особливо молоді.

Та зовнішня привабливість цих ошатних видань жодним чином не позначилася на рівні обґрунтування їх авторами своїх поглядів. Скажімо, їхнє твердження про те, що «Новгород завжди був рідним братом (? — М. Л.) Півдня» — навіть із посиланням на М. Костомарова — зовсім не означає, що й усі племена, що мешкали на величезних просторах Київської держави між північним Новгородом і, скажімо, південним Галичем, теж були кревними родаками — аж до проголошуваної «єдності» мови, культури, норову[46]. Так само й наведений ними костомарівський вираз «народна загальноруська стихія» навряд чи можна довільно трактувати як «велике етнічне ціле» (Толочко О., Толочко П., 1998. — с. 290–291). А голослівне твердження, нібито «переважна більшість дослідників сходиться на тому, що вже в IX–XII ст. на основі півтора десятка східнослов’янських племінних об’єднань утворилася відносно єдина давньоруська етнічна спільність (як бачимо, й тут планку єдності вже дещо опущено: після опублікування згаданих тез ЦК КПРС ні про яку відносність єдиної давньоруської народності не йшлося. — М. Л.)», взагалі не має під собою реального ґрунту.

Не заперечувана ніким феодальна роздробленість Русі — це, на переконання С. Висоцького, «яскраве свідчення того, що населення [Київської] держави не було єдиним етносом, який би усвідомлював необхідність державної єдності. Інакше в ньому не існувало б сепаратистських тенденцій — однієї з причин розпаду держави». Якщо ж говорити про єдиний етнос Київської Русі, то ним, на думку історика, «ймовірно, було населення Руської землі — русини — предки сучасних українців». Що ж стосується населення всієї Київської держави, то, навпаки, численні свідчення джерел, наголошує С. Висоцький, свідчать, що населення власне Руської землі й населення «Русі зовнішньої» жодним чином «не могли бути єдиним етносом» (1998. — с. 58).

Та й залучення О. і П. Толочками до тієї таємничої «переважної більшості» українських гетьманів, котрі нібито «слідом за літописцями та істориками... неодмінно підкреслювали етнічну спорідненість українців та росіянЦе визнавав навіть Іван Мазепа», — тріумфально додають автори, роблячи вигляд, ніби й не здогадуються, чому саме означені гетьмани могли вдаватися до подібних тверджень. — М. Л.)», і навіть дуже сміливе підпрягання туди ж... М. Грушевського, який, на їх думку (там само. — с. 288, 293), якраз у своїй знаменитій «Звичайній схемі» нібито «засвідчуєпоза авторським бажанням», зазначають оборонці підупалої «колиски». — М. Л.) спорідненість двох народностей», анітрохи не додають переконливості хибній від самого народження «теорії» В. Мавродіна.

Зрештою, нема жодної необхідності продовжувати далі аналіз доказової бази цього ідеологічного атавізму, позаяк усі ті аргументи були вже не раз спростовані й відкинені науковцями. Та, як не дивно, віднаходяться нові охочі підперти власним плечем ті тлінні останки. Ось і поважний представник «науки наук» В. Пироженко (1998), не затнущиись, оголосив «концепцію походження українців, яку сформулювали і відстоювали наприкінці XIX — на початку XX століття деякі відомі українські історики» (прямо пов’язати її з ім’ям М. Грушевського у автора, схоже, духу не вистачило) «явно застарілою», позаяк вона «була розроблена в специфічних політичних умовах боротьби української інтелігенції за національну автономію», до того ж «спиралася на дуже обмежений порівняно з нашим часом історико–фактичний та археологічний матеріал».

Ну, щодо історико–фактичного матеріалу, то якось не пригадується, аби у «наш час» з’явилося щось таке, що докорінно б змінило погляди істориків на нашу історію (окрім хіба що неймовірної заідеологізованості радянської історичної науки, яка — скористаймося виразом В. Пироженка — дійсно–таки «служила певній політичній кон’юнктурі»). А от щодо сучасного археологічного матеріалу, то й справді — не спирався на все, що потім у величезній кількості «накопала» археологія, бо його в ті часи ще не існувало (що лише взайве підтверджує історичний геній Грушевського).

То, може, сам В. Пироженко взяв на себе труд хоча б побіжно проаналізувати здобутки археології останніх літ? Зовсім ні. А жаль, позаяк тоді, можливо, не стверджував би, що у Київській Русі «етнічний склад був переважно однорідний — східнослов’янський», бо, як зазначає Л. Залізняк, аналізуючи цю «концептуальну» працю, «східні слов’яни — це не конкретний етнос, а такий же умовний термін, як вже згадувані (В. Пироженком. — М. Л.) германці чи романці, під яким мається на увазі група споріднених реальних етносів» (1999). «Етнічна своєрідність східнослов’янських племен, — наголошує відомий археолог, — доведена археологами за етновизначальними прикрасами традиційного вбрання». Або ще: виходячи з формально правильного твердження про те, що «самоназва “українець” утвердилася... лише в XV–XVI ст.», В. Пироженко доходить висновку про «некоректність висновків, що випливають з відновленої старої концепції етногенезу українців», і закликає «шукати ознаки української народності не раніше середини XIV — середини XV ст.» (у цьому ж нас переконує й «теорія» В. Мавродіна).

Л. Залізняк називає це «абсолютно непереконливим аргументом», додаючи, що «людині, яка претендує на авторство нової, сучасної концепції україногенези, слід було б знати, що багато європейських етносів протягом середньовіччя змінили свої етноніми: колишні ляхи стали поляками, волохи — румунами, московіти — росіянами, а русини — українцями», хоча в Карпатах «старе наймення українців збереглося до XX ст.». Насамкінець знаний в Україні історик слушно зазначає, що «стаття В. Пироженка — ще одна з багатьох невдалих спроб критики ранньосередньовічної версії походження українців з позицій радянської історіографії. І причина непереконливості цієї критики навіть не в незнанні предмета дискусії, а в принциповій вірності перевіреної часом концепції етногенези східних слов’ян, біля витоків якої стояв М. Грушевський».

Серед фахових істориків «не знають» про це хіба що ті, хто вперто не бажає визнати очевидного. А всім, хто цікавиться цим питанням позафахово, можна порекомендувати видане понад три десятиліття тому в українській діаспорі доволі детальне й чітко аргументоване дослідження М. Чубатого (1964), цілком варте того, аби його перевидали і в Україні. Наведемо лише один взірець аргументації цього дослідника — цитата, мабуть, трохи задовга, але, безперечно, цілком варта того, аби її навести (с. 105–107).

«На руїнах політичної структури Київсько–Руської імперії залишилась, може, й сильніша, ніж політична, сила вже малодинамічної імперської влади, культура Київської Руси... Ідеали київської культури проявляються в “Повісті временних літ”, в прекрасному “Поученні дітям” Володимира Мономаха, в “Слові о полку Ігоревім” та ін. Насувається питання: хто був творцем тої київської культури, коли Київсько–Руська держава з її різноетнічною культурою в результаті стала тереном народження трьох східнослов’янських народів? Про творця київської культури свідчить її духовний характер, і тому знайти його не тяжко... Великодержавні амбіції нині сильного російського народу спонукують його вчених та істориків, дослідників мистецтва, права чи економіки старатися величну культуру Київської Руси–України привласнити собі. Але є річчю безсумнівною, що ця культура східньоєвропейського середньовіччя, яка є тріюмфом слов’янського світу, постала–таки на Русі–Україні, що вона є творчістю українського народу, бо її духовність є вірною відбиткою духовности українського народу, а не російського народу пізніх часів. Російські археологи та історики, дослідники минулого Київської Руси, будучи не в силі заперечити факту, що в IX–XI ст., коли Київська Русь була вже цивілізованою країною, мешканці північно–лісової смуги жили ще крайньо примітивним життям, приходять до незрозумілого висновку у що київська культура була твором усіх племен східної слов’янщини. Як таке може бути, коли племена, що згодом стали ядром московсько–російського народу, лише частинно говорили тоді слов’янською мовою, а більшість уживала фінських діалектів? Ще й в XII стол. вони були ворожі до того християнства, що приходило до них з Києва та з Руси–України». Дійсно, як можна твердити про участь згаданих племен «з горішнього доріччя Волги в творенні такого архітвору, як “Слово о законі та благодаті”, в конструкції св. Софії київської, в композиції “Повісті временних літ” тощо? Твердити, що всі ці архі твори поставали духовними силами всіх трьох східнослов’янських народів, є прямо нонсенсом. Однак цей нонсенс, на жаль, повторюють російські вчені, справді заслужені до науки».

І не тільки вони, а й українські вчені — і теж справді заслужені до науки — не пасуть задніх. «Нині склався усталений погляд на саму давньоруську народність як на історичну реальність», — видаючи бажане за реальне, голослівно стверджує згаданий О. Моця, не завдаючи собі труду назвати — окрім кількох відомих фундаторів цієї концепції (В. Мавродін, Б. Рибаков, Д. Лихачов, П. Толочко), якими ще в «післявоєнний час» вона «була розглянута в теоретичному плані», — бодай когось із нинішніх істориків, що стоять на цій, нібито «усталеній», позиції (згад. пр. — с. 480).

«Твердо заявляю, — не вгамовується «малоросіянин», — ніколи не визнаю незаконнонароджену україну–окраїну незалежною від Русі–Росії. Тому ніколи не будемо солідарні з тими, хто говорить: “що моє — те моє”. Ми ж кажемо: це наше єдине руське. Цим ми пишаємося, на цьому твердо стоїмо непохитно. Україна — тільки у складі Росії, про інше мови не може бути! Такий наш союз...» І підпис: «Письменнику богослов. Анатолій Нечипоренко, Дніпропетровськ». І таке, зважте, — при повному розумі й пам’яті — просторікує не чужоземний зайда–україноненависник, а єдинокровний син України!

Зайве й наголошувати, наскільки антинаукова, антидержавницька діяльність таких–от «синів», спрямована на розвал української держави зсередини, є більш руйнівною та небезпечною, аніж будь–які вихватки антиукраїнських сил іззовні. Заперечуючи існування в Україні об’єднавчої національної ідеї — та, зрештою, й самої української нації — всіляко силкуються затягти українців до «нового», тепер уже «слов’янського союзу», а фактично — домагаються повернення України до все того ж осоружного імперського барака, в якому роль капо звично перебере «старший брат».

А згадана діяльність стоїть також на заваді справі відновлення дійсно правдивої історії українського народу, особливо якщо подібні вихватки підпираються авторитетом фахових істориків, котрі й досі, за висловом О. Оглоблина, перебувають у «традиційних рамцях» узвичаєної москвоцентричної схеми історії.

І це в той час, коли саме вони мал и б допомогти позбавитися від цих лабет іншим — і не лише в Україні...




10. Міф про «побічну ріку» російської історії та українське «наріччя»


Добре відомо, що людина (надто чоловічої статі), якій Господь чомусь недодав зросту (при цьому він, зазвичай, щедро передає честолюбства та амбітності), не маючи реальної змоги радикально змінити цю дратівливу обставину, всіляко намагається вивищитися в будь–якій іншій царині — спорті, бізнесі, науці, політиці тощо, аби тільки позбутися певного комплексу меншовартості. З тих же причин, скажімо, дитина за певних обставин теж намагається додати собі «солідності», навмисне доточуючи собі віку. Цілком зрозумілими є й мотиви, що змушували імперського міністра П. Валуєва затято твердити, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може», додаючи, що «наріччя її, вживане простолюддям, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі», — бацила великодержавності, яку він мусив у собі викохувати бодай «за посадою».

Якби ж тієї клятої «мови» і справді «не було», то не існувало б жодної причини взагалі про це й говорити. Однак оте їхнє постійне, як казав мудрагель Вінні–Пух, ж–ж–ж–ж, себто дзижчання щодо її неіснування, — неспроста: саме те, що вона, незважаючи на численні «высочайшие» заборони, продовжувала бути, становила для імперії значно більшу загрозу, аніж будь–який зовнішній ворог. Жива українська мова впливала на формування психіки у її носіїв, сприяла відродженню української самосвідомості, єдино здатної згуртувати безлику масу «малоросійських підданих» в український народ, природним прагненням якого стане нестримний потяг до волі, перед яким не здатні встояти і найміцніші мури «тюрми народів». Це не давало спокою кремлівським зверхникам усіх мастей, висушувало їм серця денно і нощно. До того ж і українська мова, і її творець та носій український народ існували задовго до утворення як російської (попервах — московської) держави, так і самого російського етносу — від часів Київської Русі.

Взагалі, необхідно чітко відрізняти усну мову Київської Русі від письмової, бо то цілком різні речі. Як наголошував іще академік А. Кримський (1922. — с. 114), «літературною мовою для південної Руси зробилася чужа, церковнослов’янська... Живі південноруські елементи могли вдиратися до письменської церковнослов’янської мови тільки проти волі писаря–русина (в іншому місці цієї ж праці читаємо, що тогочасні писарі «нехотячи робили описки в дусі своєї живої мови, і через це ми з–попід церковнослов’янської кори виловлюємо загальні зариси південно–руської мови, якою говорили люди в літописній Київській великокнязівській державі» і що «написаннями отакого типу київський Ізборник 1073 р. аж рясніє». — М. Л.)». Тобто лише внаслідок недогляду писаря в офіційну мову рукопису зрідка «вдиралися» звичні йому із повсякденного вжитку елементи тогочасного усного мовлення.

Та цим, звичайно, «вдирання» у літописні джерела XI ст. особливостей, притаманних тогочасній живій українській мові, не обмежувалося. Так, А. Кримський (згад. пр.) серед «найголовніших ознак південноруської мови, що їх видко з пам’яток XI ст.», зокрема називає такі: широке вживання «улюблених для сьогочасних українців» чоловічих імен на –о (Синько в угоді Ігоря з греками 945 року, Петро, Пауло — в Ізборнику 1073 року, Марко Печерникъ у Києво–Печерському монастирі, Василько та дядько — у Начальному літописі); збережена українцями дотепер клична форма (дівко! чоловіче! коню!); утворення давального та місцевого відмінків однини з перехідним зм’якшенням (на дорозі, дівці, в кожусі); збереження давального відмінка на ові (чоловікові); закінчення 3–ї особи теперішнього часу на ть, яке сягає своїм корінням у сиву прадавнину (він носить, вони носять), зустрічається «на кожнісінькій сторінці геть–усіх південноруських пам’ятників XI віку, хоч це йде проти церковнослов’янського правопису» тощо. «Ми могли б подати значно довший реєстр особливостей південноруської мови, повитягавши їх з–попід кори книжної церковнослов’янської мови того часу, — наголошує видатний філолог. — Але й того, на що ми вказали, вистачить, щоб схарактеризувати київську та червоноруську мову з доби дітей Володимира Святого». Згодом цей «реєстр» розширять спадкоємці його студій у цій царині.

Так, згаданий палеограф С. Висоцький (1998. — с. 186–187) наголошує на частій появі серед київського епіграфічного матеріалу XI–XIII ст. «закінчень –ови, –єви у давальному відмінку однини в особових займенниках чоловічого роду», зокрема: «Ставрови, Георгієви, Андреєви, Петрови, Борисови, Попови» (ці закінчення, що «найчастіше трапляються» саме в київських писемних пам’ятках, пізніше, зазначають дослідники, зосібна відомий російський мовознавець Ф. Філій, «поступово переміщуються на південь і зовсім зникають на півночі». — М. Л.). Висоцький звертає увагу й на досить добре поданому в епіграфіці Києва, особливо в графіті, кличному відмінку: «Стефане, Пантелеймоне, Фоко, Софіє, старче, владико, небоже» тощо, а також на відзначену дослідниками, зокрема В. Німчуком, «взаємодію живої київської мови зі старослов’янською» на монетах київських князів.

Глибокі дослідження «українізмів у “Повісті плинних літ”», здійснені професором кафедри російської історії Сімферопольського держуніверситету П. Гарчевим (Кримська світлиця. — 2000. — №№ 8–14), на думку автора, який навмисне використав «Лаврентіївський літописний збірник, складений у XIV ст. ченцями Нижнього Новгорода для місцевого князя», щоб повністю виключити можливість «внесення цих українізмів доПовісті...” Нестора у XIV ст.», «безперечно, засвідчують існування розвиненої української мови (саме українська мова, зазначає П. Гарчев, більше за інші слов’янські мови «зберегла найдревнішу слов’янську лексику». — М. Л.) та її носія в XI ст.».

А якою ж мовою, власне, розмовляли русичі? На думку того ж таки А. Кримського, уже з XI ст. «мова Наддніпрянщини та Червоної Русі (Галичини) — це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиницяжива мова півдня XI віку, — наголошує Агатангел Юхимович, — стоїть посеред східного слов’янства цілком уже відокремлена». — М. Л.). І в ній надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона має в собі величезну частину сьогочасних українських особливостей»[47]. Ось як пояснював причину цього автор «Нарису праісторії України», професор В. Щербаківський (1937. — с. 35): «...в VI і VII віках на Україні панувала мова слов’янська, і ця слов’янська мова мусіла уже тоді бути одночасно і українською, бо ці племена залишилися на місці і до наших днів, і їхня мова була мовою наших колядок, щедрівок, веснянок і інших обрядових пісень весільних, обжинкових, купальських і т. под., які дійшли до нас у майже незміненому вигляді від тих часів».

Тож не дивно, що А. Кримський та його послідовники, досліджуючи давні київські та галицькі рукописи, відкрили в них величезну кількість українізмів, серед них, зокрема, й такі: багно, вежа, віття, гай, гілля, глечик, жито, лічба, оболонь, парубок, тулитися, ховатися тощо. І взагалі, як наголошував Агатангел Юхимович у своїй праці, присвяченій аналізові погодінської гіпотези (1973. — с. 111), «словниковий матеріал Київського літопису вирізняється вражаючою близькістю до сучасної малоруської [мови]... Приклади у нас в наявності: дяк Іоанн, великокняжий переписувач Ізборників 1073–го та 1076–го року, належав до київської інтелігенції, обертався серед великокняжого оточення, однак його мимовільні описки показують нам, що говорив він не по–спільноруськи, а по–київському». Та й деякі ознаки епіграфічних пам’яток Києва, зауважує їх дослідник С. Висодький (1998. — с. 190), «свідчать про прото–українські мовні особливості киян XI–XII ст.» Не помічають їх хіба що ті, хто просто не хоче цього бачити.

«Якби Нестор і продовжувачі його, київські літописці, були малоросіянами, то яким чином могло статися, щоб вони, пишучи на чужому, церковному наріччі, як припускалося дотепер, не зронили бодай подекуди якогось малоросійського слова, не вжили малоросійського звороту, не вставили якоїсь приказки чи утрималися від вигуку?» — дивувався М. Погодін (1872. — с. 1249). Про те, як було насправді з отим «не зронив», ми вже мали змогу переконатися. Але у не надто досвідченого у тонкощах цієї справи читача може виникнути закономірне питання: якщо, скажімо, у давньому Києві розмовляли мовою, близькою до сучасної української, то чому тексти у давніх рукописах наводяться не українською мовою, а російською, з такими характерними для неї «ятями»? Тим паче, що той же М. Погодін у своїх «Ответах на филологические письма М. А. Максимовича» (Русская Беседа. — 1856) загострює: коли «я не знаю по–малоросійськи, а літописи — Несторів і Київський — розумію вповні, значить, у них нема нічого малоросійського». Насправді давні літописи (до нас вони дійшли у пізніших переписах) були написані, звичайно ж, не російською як такою — вони значно старші за неї — а церковнослов’янською, яка була офіційною літературною мовою Київської Русі, а пізніше саме на основі цієї церковної мови і була створена російська писемність — звідси така їх схожість.

Тож, на відміну від українців, чия жива мова ще у сиву давнину проросла на загальнослов’янському мовному ґрунті, а відтак продовжувала розвиватись у певних історичних умовах, росіяни, як слушно підмітив академік П. Лавров (Труды... — 1930. — с. II–III), «особливо міцно збагатилися елементами церковнослов’янської мови (остання, повторимо висновок А. Кримського, була чужою для Русі. — М. Л.), позаяк, узявши її за книжну мову, нерозривно її з’єднали з рідним у своїй літературній мові». А тому, наголошував Лавров, «нема іншої слов’янської мови, в якій під сучасну пору залишилось стільки елементів старослов’янських (радше — церковнослов’янських. — М. Л.), як у російській».

Ще далі розпросторював царину поширення української мови російський мовознавець академік О. Шахматов (1899. — с. 338–339): «Малоруси від берегів Прип’яті (а вони «перейшли її ще в доісторичну добу», тобто до IX ст., зазначав він. — М. Л.) аж до Чорного моря, від Дніпра і до Карпат розмовляють такими говірками, що ясно свідчать про правічну їх племенну єдиність». А відомий російський історик і етнограф XIX ст. І. Прижов (1869. — с. 17–18), говорячи про написаний церковнослов’янською — «з домішком руської» — мовою Галицько–Волинський літопис (до 1292 р.), «перейнятий справами однієї лише Південно–Західної Русі», наголошував, що, «за словами вчених — видавців літопису, в лексиці князів та інших осіб зберігся зразок чистої південно–руської (себто української. — М. Л.) мови».

І як виявляється, північноруські ж говірки зі згаданої єдності начисто випали. Так, володимирський «говір», пише В. Ключевський (1904. — с. 368–370), зовсім «віддалився» від говірок «давньої Київської Русі», однією з особливостей яких була «певна фонетична гармонія» вимови голосних та приголосних, ба навіть «втратив давнє сполучення голосних із приголосними». А от «московське наріччя, засвоєне освіченим російським суспільством як зразкове... ще далі відійшло від говору давньої Київської Русі: “гаварить па–масковски (виділено В. К. — М. Л.), значить ледве чи не ще більше порушувати правила давньоруської фонетики, ніж порушує їх володимирець чи ярославець»[48]. Московити, наголошував Ключевський, супроводжуючи свої висновки значною кількістю відповідних прикладів, взагалі, говорять «всупереч правилам давньої руської фонетики (до речі, сформована таким чином «велика російська» є функціонально неспроможною до адекватного відтворення важливих особливостей українського мовлення: скажімо, відмінювання прізвищ із типово українськими закінченнями, забезпечення форм кличного відмінка тощо. — М. Л.)», яка, однак, «збереглася у наріччі малоросів».

Тож відроджуватися дійсно було чому, а тому і боролися з цією неминаючою загрозою усією імперською потугою — від розрахованих на слабкодухих подібних імперських окриків і, за визначенням Г. Брандеса (1911. — с. 164–165), аж «до справжньої винищувальної війни».

Та з міністром, як мовиться, усе зрозуміло (визнавши окремою мовою те «наріччя», доведеться визнати, що українці — ніяка не «молодша галузка», а окремий народ, що має свою історію, батьківську землю... — так можна далеко зайти!). А от що змушувало брутально грішити проти істини такого високоосвіченого знавця літератури та історії, як В. Бєлінський, який стверджував (1955. — с. 60), що «історія Малоросії — не більш, аніж епізод із царствування царя Олексія Михайловича... — це побічна ріка, що впадає у велику ріку російської історії», асамі українці, чи то пак «малоросіяни», на його думку, «завжди були племенем і ніколи не були народом, а ще менше — державою»? Певно, те саме — великодержавний шовінізм та майже патологічне україноненависництво. А ще — «егоцентрична ілюзія», яка, наголошує автор домінуючої нині «цивілізаційної» концепції історичного розвитку людства А. Тойнбі (1995. — ч. 1. — с. 48), «побудована на припущенні, що існує лише один потік цивілізації, наш власний, а всі інші або впадають у нього, або губляться в пустельних пісках».

Мабуть, саме це «егоцентричне» збочення свідомості змушує грішити проти істини навіть такого визнаного фахівця у галузі славістики, як згаданий В. Сєдов, котрий, як наголошено в біографічній довідці до його останньої монографії (1999), «спеціалізується у [вивченні] археології Європи, історії та культури слов’ян, болтів, фіно–угрів і Давньої Русі». Так, говорячи про «найдавніші слов’янські запозичення, поширені по всій території східнороманської (румунської й молдавської) мови (частка лексем слов’янського походження серед термінів, пов’язаних із землеробством і ткацтвом, у молдавських діалектах «становить 30 %» і тільки «5 % мають латинську основу». — М. Л.)», Сєдов (1995. — с. 107) начисто заперечує думку Е. Петровича про те, що «слов’янське населення цих земель до його асиміляції румунами говорило на одному з українських діалектів». До такого висновку румунського лінгвіста навернула підмічена ним особливість розповсюдження топонімів слов’янського походження у східних районах Румунії та Молдавії: «ареал їх розповсюдження збігається з районами поширення географічних назв слов’янського походження з повноголоссям». [Українська мова, за винятком кількох слів, зазначає О. Царук (1998. — с. 132–133), «послідовно перетворює неповноголосні форми в повноголосні». На думку дослідника, «це явище є її глибинною, органічною властивістю». На противагу цьому російська мова, схоже, «зіткнулася з повноголоссям досить пізно», судячи з того, що слов’янізми із сусідніх із російською угро–фінських мовах, наголошує він, посилаючись на О. Шахматова, «переважно запозичилися у неповноголосному вигляді». Тож, на відміну від української, «російська мова й сьогодні зберігає численну групу неповноголосних форм».] Однак, безапеляційно заявляє В. Сєдов, «про українські діалекти в досліджуваний тут час не може бути й мови».

А, власне, чому? Подальше припущення Седова про те, що «топоніми з заміною [вибухового] g на [фрикативне] h слід пов’язувати з мешканням у Карпатсько–Дунайському регіоні на початку середньовіччя антів», на мій погляд, зовсім не обумовлює отого категоричного «не може бути», позаяк українцям (чи, коли хочете, праукраїнцям) анти зовсім не чужі — чого, як ми вже мали нагоду переконатися, Сєдов не заперечує [до речі, Б. Рибаков, говорячи, що «Русь VI–VII століть... взяла участь у загальнослов’янському (слов’яно–антському) русі на Дунай», свідчення чого «відобразились і в археологічному матеріалі... і в архаїчній топоніміці на лівобережжі Нижнього Дунаю від Видина до р. Серет» (1982. — с. 87), спирається саме на дослідження Е. Петровича, зокрема на його працю «Славяно–болгарская топонимика на территории Румынии», яка вийшла друком у Бухаресті 1958 р.].

Але сам Сєдов, посилаючись на В. Абаєва, котрий вважає, що «діалектні ознаки антського племінного утворення, такі як, наприклад, фрикативний [h], що розвинувся в частині наріч праслов’янської мови за умов ірано–слов’янської взаємодії, не обмежується українською територією, а поширений у ареалі сучасного слов’янського світу більш широко», доходить висновку, що «діалектні особливості антів жодним чином не можна вважати власне українськими» (втім, нагадаємо, О. Царук беззастережно зараховує українську мову саме до антської підгрупи слов’янських мов). Та, на думку самого Абаєва, зовсім не виключається можливість розповсюдження фрикативного [h] поза межами України, скажімо, наприклад, «чеська і словацька мови були охоплені цією ізоглосою ще тоді, коли пращури чехів і словаків були розселені східніше теперішньої території й мешкали “у безпосередньому сусідстві з предками українців» (цитовано за кн.: Царук, 1998. — с. 140). Однак Сєдов, визнаючи (1999. — с. 271), що «корені північноукраїнських говорів перебувають у празько–корчацькому угрупованні ранньосередньовічного слов’янства і у наступному історичному його розвитку», все ж вважає, що «розповсюдження північноукраїнських говорів на регіони Дніпровського лівобережжя, ймовірно, належить вже до XIV–XVI ст.» А зрештою, робить цілком передбачуваний глобальний підсумок (там само. — с. 285): «з усього сказаного аж ніяк не випливає висновок про початок становлення українського етносу в 1–му тис. н. д.». І знову виникає те саме запитання...

Як слушно зауважував майже півтора століття тому К. Кавелін (1897. — с. 586), багатьма дослідниками російської історії запитання формулюються «навмисне так, щоб отримати бажану відповідь», однак «такі відповіді — ще не історія, не істина», позаяк «з них пізнається не те, що було, а те, чого домагався, що хотів бачити історик»...

Та що вже там україноненависники Валуев чи Бєлінський — від них годі й очікувати іншого підходу — навіть «родоначальник рад. літератури» (УСЕС. — 1988) М. Горький у своєму листі українському письменникові О. Слісаренкові від 07.05.1926 р. з Капрі наголошував, що і «за старого режиму... протестував проти таких явищ», тобто щоб «зробити... українське наріччя... “мовою”» (Сергійчук. Вашу «Мать»... — 1992)[49].

При цьому добродій Пешков також обурювався тим, що цим нібито ще й «пригноблюють тих великоросів, які опинилися у меншості на теренах розповсюдження даного наріччя». На те Слісаренко, зокрема, заперечив, що хоча «відроджувана пролетарська Україна» і «зажадала від надміру пихатого російського чиновництва, міщанства та інтелігенції поваги до своєї культури та мови», та, однак, «змусити нахабу поважати господаря країни ще не означає пригноблювати цього нахабу». І оце «господар», в розумінні український народ, і «країна», в розумінні Україна, та й прозорий натяк щодо «нахаби» — усе це ще трагічно відгикнеться Слісаренкові: уже через два роки, приїхавши до Харкова на зустріч із місцевими письменниками, М. Горький раптом — ні сіло, ні впало — «охарактеризував Олексу Слісаренка... шовіністом»; невдовзі ж кривавий 1937 рік назавжди зупинить палке серце цього патріота рідної землі. Та й доля патріарха червоного російського письменства позначена не меншим трагізмом, особливо останні роки так званого радянського періоду його життя...

Цей сповнений великодержавного шовінізму лист Горького обурить і М. Хвильового, який у памфлеті «Україна чи Малоросія», надрукованому в тому ж таки 1926 р., зокреманапише (1995. — с. 740): «Навіть в авторові “Буревестника”, навіть в цій людині, що, очевидно, хоче грати роль “совести земли русской”, навіть в ньому сидить великодержавник, проповідник російського месіанізму й “собиратель земли русской” для земли русской».

Та не будемо ворушити старе — давайте–но, використовуючи спортивну термінологію, подивимося, наприклад, результат проходження цієї випробувальної «траси» відомим сучасним російським мислителем Г. Федотовим (1991. — т. 1. — с. 249–250): «Проблема України є найважчою з ряду національних проблем майбутньої Росії. Не розв’язати її — значить загинути, тобто перестати бути Росією. Ми присутні при бурхливому і надзвичайно небезпечному для нас процесі зародження нової української свідомості, по суті, нової нації. Вона ще не народилася, і її доля ще не визначена. Убити її неможливо, але можна працювати над тим, щоб її самосвідомість утверджувала себе як особливу форму російської самосвідомості. Південноруське (малоруське) плем’я було першим творцем російської держави, заклало основи нашої культури і само себе завжди називало руським. Наполягаючи на цьому, ми, росіяни, правильніше виражаємо історичну ідею українофільства, ніж сучасні самостійники, що зраджують свій народ». Нинішні прихильники «єдності слов’янських народів» теж переконані, що «амбіційна», на їх погляд, «лексика “самостийности” — це не істинна мова народного буття» (Россия на пороге... — 1996. — с. 42). Російський шовініст завжди був певен, що саме він «правильніше», ніж ми самі, виражає наші потреби — нічого, як бачимо, не змінилося й нині...

Такої ж, по суті валуєвської, позиції щодо всього українського дотримувалися і найвищі московські бонзи брежнєвського «розливу» — про це пише у своїх спогадах колишній перший секретар ЦК КПУ П. Шелест (3 політбюрівського... — 1996). Так, на засіданні Президії ЦК КПРС 2 вересня 1965 р. «добалакалися навіть до того, що на Україні занадто багато розмовляють українською мовою... І взагалі, дійшли деякі до того, що оголосили українську мову викривленою російською мовою. В усьому цьому, — наголошує Петро Юхимович, — виявлявся найоскаженіліший шовінізм». І це зовсім не було якимось там поодиноким випадком. Зокрема, на засіданні Політбюро ЦК КПРС 30 березня 1972 р., під час якого Шелеста різко критикували за те, що «не було вжито рішучих заходів щодо “трактату” Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”», Соломенцев у своєму виступі наголосив, що «на Україні багато вивісок та оголошень на українській мові. А чим вона відрізняється від російської? Тільки спотворенням останньої. Тож навіщо це робити?» Ще більше «нерозуміння» висловив Косигін: «Незрозуміло, чому на Україні в школах повинні вивчати українську мову?» Для багатьох «знавців» подібного штибу це «незрозуміло» ще й сьогодні — і не лише в Москві.

Що ж, можливо, на думку «високоосвічених» партійних бонз — дійсно, «тільки». Але дослідження мовознавців, навпаки, свідчать про те, що ці дві мови завжди — ще від найдавнішого періоду свого самостійного розвитку — «виступали як дві найбільш віддалені», ба більше — «генетично різні». І то настільки, що навіть «важко припустити, що колись ці дві мови могли мати спільну прамову, настільки в них відмінні закономірності артикуляції звуків» (Царук, 1998. — с. 111, 127, 146). А от щодо «спотворення», то тут якраз навпаки — саме українську мову увесь час намагалися «підігнати» під російську, розглядаючи її лише «як джерело реконструкції давніх діалектних утворень російської мови». Тож більшість тих форм української мови, що «не знаходили відповідників у російській, оголошувалися регіональними”, або “діалектними”». Таке «підлегле» становище української мови, наголошує дослідник (там само. — с. 114–115), «призвело до невиправданої фіксації (зокрема, В. Далем, М. Фасмером) її прадавніх оригінальних форм як діалектних утворень» російської мови, «якій ці форми не були генетично властивими (цьому сприяла також численна група українізмів у південно–західних російських говорах)».

А панівна концепція «генетично споріднених східнослов’янських наріч» невідворотно призвела «до викривлення історії української мови». Найяскравіше це виявилося при укладанні 6–томного «Етимологічного словника української мови» (ЕСУМ. — К., 1982–1989). Виходячи саме з таких засадничих принципів, його автори обов’язково супроводжували українські лексеми найперше російськими прикладами — навіть тоді, коли їх семантика чи фонетичний вигляд були «менш точними, ніж у білоруських чи західнослов’янських відповідників. Пор.: мешкати “жити, проживати”... рос. мешкать “гаятися”, блр. мъшкаць “проживати”, польськ. mieszkac — “перебувати, жити”; застар. “гаятися” (ЕСУМ III: 455); до укр. журити(ся) першим подано рос. журить “ганити” і лише потім білоруський аналог журьщца із тотожною з українським номеном семантикою “сумувати” (ЕСУМ II: 210); до укр. гулякати основними аналогіями виявляються рос. і блр. улюлюкать, хоча, зокрема, чеська мова володіє абсолютним відповідником українській формі — hulakati (ЕСУМ I: 617); до укр. гарувати — рос. ухариться, пор. блр. гараваць, польськ. harowac, чеськ. harovaf та ін.» (там само. — с. 189–191). У своєму ретельному вишукуванні — переважно в російських говірках — відповідників українських форм, наголошує О. Царук, «українські етимологи явно передали куті меду», фактично знецінюючи оригінальність власної мови, її самобутність.

Але так було не завжди. Московській владі довелося докласти значних зусиль, аби схилити українських лінгвістів до «лінії партії», спрямованої на неухильне російщення української мови. Ось, наприклад, якою розгромною статтею розродилася «Правда» на появу в Києві академічного видання «Російсько–українського словника», що, на думку головного рупора більшовицького режиму, став «характерною ілюстрацією зрадницької діяльності» українських націоналістів (Кошевой, 1937). Орган ЦК ВКП(б) аж до нікуди розпікало те, як «націоналісти–лексикологи» замість того, щоб віддати перевагу словам, «вживаним у російській мові», навпаки, всіляко намагаються «вводити обов’язково “свої”». Останні неспроста взяті в лапки, оскільки введенням, скажімо, таких слів, як «керувати» (замість кальки з російського «управлять»), «наймит» — у той час як «Правда» переконана, що «необхідно вживати слово “батрак”, “крамар”» (замість «торгаш» — від цього «слабшає викривальна гострота цього слова»), не кажучи вже про «такі перли, як “брухт” (лом), “брила” (глыба), “безладдя” (анархия)» тощо, на думку «центрального органу», «нахабно ігнорується жива практика української мови». А вже пропозиція «відміняти» (російське «склонять») слова «бюро», «депо», «кіно», «пальто» — «як це приписувалось і скрипниківським правописом» — взагалі, ніщо інше, як «найбрутальніша вульгаризація морфології», намагання «розірвати живий, кровний зв’язок культур українського й російського народів...»

Штучність притягання за вуха цієї російсько–української мовної «спорідненості» можна довести навіть в оперті на дослідження російських вчених, котрих дуже важко запідозрити у проповідуванні відрубності української мови (Царук, 1998. — с. 189–196). Так, наприклад, «укр. вирій супроводжується насамперед рос. ирий (ЕСУМ І: 380)», коли ж звернутися до розвідок російського лінгвіста Ф. Філіна (1972. — с. 529–530), то «знайдемо цікавий і чіткий коментар: «В. І. Даль образно розкриває значення південного (? — О. Ц.) і українського слова: “Якийсь казковий, загадковий край...” На російській території поки що відмічене рідке курське вырей “жаворонок”. В етимологічному словнику Ф. Міклошича слово реєструється з позначкою “укр.” (96) і хоча зустрічається ще й у польській мові (waraj), однак, очевидно, повинно вважатися унікальним лексичним маркером української мови, в якій воно засвідчується ще з часів “южанина Владимира Мономаха”».

Аналогічні підходи притаманні й укладачам «Этимологического словаря славянских языков» (М.: Наука, 1982–1994. — Вып. 1–21): навіть тоді, коли українське походження слова є майже незаперечним, зазначає О. Царук, «етимологи прагнуть шукати інший шлях його появи в російській мові або, що значно простіше, надають цьому утворенню статусу власного “південного” діалектизму». Так, скажімо, російське діалектне «мацать» оголошено «вірогідно, полонізмом» (ЗССЯ17:111)», а про український мовний відповідник цієї форми — ані слова. Навіть якщо «застаріле польськ. lynac в етимологічних коментарях супроводжується ремаркою “з укр.”», то вже «рос. регіональне линуть — “хлинуть”, ніяких позначок про запозичення з української мови не має (ЗССЯ 17:35)». За такої практики до розряду полонізмів потрапляють навіть ті слова, «які за своїм наддіалектним просторічним характером, емоційною забарвленістю опираються тому...»

Подібна однобокість подання впливів польської мови на українську викликає заперечення навіть у польських лінгвістів. Так, сучасна польська дослідниця Д. Будняк, аналізуючи функціонування в слов’янських мовах ряду лексем, які «традиційно розглядаються на українському ґрунті як запозичення з польської мови», дійшла висновку, що насправді має місце зворотне засвоєння. «Ретельний аналіз чотирьох слів — хвиля, кохати, мова, квіт, — зазначає Д. Будняк, — привів нас до несподіваних з точки зору традиційного лінгвістичного розуміння результатів. А разом з тим... була виявлена довільність підходу, практикованого щодо української мови, який примушував у кожній українсько–польській зустрічі слів, що не знаходили паралелі в російській літературній мові, бачити полонізм (виділено нами. — О. Ц.)». Та «особливо прикро», наголошує О. Царук, «коли на псевдоросійській питомій лексиці вибудовуються праслов’янські реконструкції типу brexunъ — лише на підставі рос. («русск.») брехун [Варбот 1984:197], хоча мотивуюче дієслово при українсько–російському зіставленні визнається характерним переважно для української мови». І взагалі, як визнає Ф. Філін (1972. — с. 590), «у величезній масі оригінальних північноруських пам’яток слово брехати... не зустрілося». Зайве й казати, що наведені тут — як, зрештою, й у ґрунтовній монографії О. Царука в цілому — приклади є лише маленькою дрібкою від тих «перлів», якими так рясно напхані згадані багатотомні наукові видання...

Побіжно згадався ще один, пов’язаний із поновленням функціонування української мови на рідних теренах, свіжовипечений міф, відповідно до якого певна категорія ностальгійно–проімперськи налаштованих громадян, яким ця клята «нєзалєжность», як вони полюбляють кривлятися, кісткою стала впоперек горла, буквально в багнети зустріла і таке нововведення — вживання виразу «в Україні» замість радянськозвичного «на Україні». Мотивували це тим, що «так — ніколи не говорилося», анінайменше себе не утруднюючи пошуками бодай якихось фактів на потвердження цього. А варто було б заглянути до ще недавно широко розповсюджуваної — тримільйонним накладом! — та, певно, не так уже й широко читаної книги С. Соловйова «Чтения и рассказы по истории России», виданої московським видавництвом «Правда» у 1989 р., аби, скажімо, на с. 607 побачити, як, наприклад, це говорилося, скажімо, ще у XVII–XVIII ст. Так, генерал Рене у розмові з княгинею Дольською каже про Івана Мазепу: «Зжалься, Боже, над цим добрим і розумним паном! Він бідний не знає, що князь Меншиков яму під ним копає й хоче, усунувши його, сам бути гетьманом в Україні...» А на с. 611 наведена — не навмисно, звичайно — ціла низка таких вживань: «якщо король шведський і Станіслав (польський король. — М. Л.) з військами своїми розділяться, і перший піде в державу Московську, а другий в Украйну...», або там же читаємо: «Київ та інші фортеці в Украйні...», або ще: «в Украйні зверхні й підлеглі, духовні й мирські...» А от щодо Москви — ніби навмисно — там же і якраз навпаки: «...пісню співають, і на Москві»...

Утім, оте нав’язування форми на Україні — як і все, що робилося імперськими ідеологами, — чинилося неспроста. Ось яке пояснення цьому видатного знавця української мови І. Огієнка наводить відомий сучасний мовознавець О. Пономарів (1999. — с. 226–227). У статті під промовистою назвою «В Україні, а не на Україні», видрукуваній у місячнику «Рідна мова» 1935 р., Огієнко, зокрема, писав: «Коли говоримо про докладно окреслену територію, як закінчене ціле, або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник в чи у (а не на): в Австрії, в Америці, в Румунії, у Франції, в Польщі, в Росії і ін. Що ж до прийменника на з місцевим відмінком, то його вживаємо при географічних назвах на питання “де?” тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, не окреслена докладно, не самостійне ціле, тільки складова частина чиєїсь держави: на Поділлі, на Полтавщині, на Київщині, на Волині, на Буковині... До непродуманих традиційних форм належить і вислів “на Україні”, що має прецікаву історію... Цілі віки ми чули то na Ukraine (від поляків. — О. П.), то на Украине (від москалів. — О. П.), а тому й защепили собі це “на Україні”, як своє власне (цей «звичайний традиційний погляд, що Україна — то частина другої держави, — зазначав Огієнко, — несвідомо захоплював і Шевченка, чому й він нерідко писав на Україні, на Україну». Однак додамо, форма в Україну, в Україні вживалася Шевченком значно частіше. — М. Л.), зовсім забувши про його історичне походження й не відчуваючи, що це, власне, на — болюча і зневаяслива ознака нашого колишнього поневолення...» То ж І. Огієнко закликав українців «змінити стару граматичну форму й уживати тільки в Україні, в Україну...»

А взагалі, пан міністр таки має рацію — «малоросійської мови», дійсно, не було і немає, оскільки була, є і, дасть Господь, буде чарівна українська мова! На противагу різним ганителям цей створений українським народом упродовж свого існування шедевр цінують у світі: її «фонетична розкіш, лексичне та фразеологічне багатство, синтаксична гнучкість, величезні словотворчі можливості дістали загальне визнання 1934 р. у Парижі на всесвітньому конкурсі краси мов, де українська зайняла третє місце (на першому — французька, на другому — перська)» (Антисуржик. — 1994. — с. 7). І це попри те, що упродовж століть вона безжально переслідувалася імперською владою, виставлялася такою собі «селюцькою» попелюшкою, навіть не визнавалася за мову!

Якби подібний мовний конкурс відбувався у наш час, то навряд чи українська мова змогла б отримати подібне високе визнання — настільки потужним було її нівелювання під «велику й могутню». Цілеспрямоване і довготривале спотворення краси і своєрідності української мови шляхом широкомасштабного калькування мовних конструкцій російської мови було настільки сильним, шо багато хто (нерідко навмисне!) ототожнює рівень розвитку сучасної української мови із рівнем горезвісного суржику, що буквально затопив українське суспільство. І, на жаль, грішать цією вадою не лише пересічні громадяни — його відголоски брудними потоками стікають зі шпальт ЗМІ, екранів телевізорів, естрадних підмостків тощо. Тож знадобляться чималі зусилля як мовників та людей, фахово пов’язаних з мовою (працівники радіо й телебачення, актори, лектори, викладачі, вчителі, журналісти), так і широкого громадського загалу в Україні, аби зневажена нашою байдужістю попелюшка знову засяяла у всій своїй красі та неповторності.

Красу та багатство нашої мови відзначали численні чужинці, яким довелося побувати на українській землі, зокрема відомий турецький мандрівник та географ Е. Челебі, як наголошують укладачі російського видання його знаменитої «Книги путешествия» (Челеби, 1961. — с. 19), «говорячи промову киян, тобто про українську мову, він пише: “мова їх ще більш всеохоплююча й багата, ніж фарсі, китайська, монгольська й усякі інші»...

Таку ж високу оцінку красі й багатству української мови висловлював відомий російський філолог–славіст XIX ст. академік І. Срезневський, що присвятив вивченню української мови, історії, збиранню фольклорної спадщини українського народу чимало своїх праць. Так, у статті «Взгляд на памятники украинской народной словесности» (1834), яка, на думку дослідника його творчості Вс. Срезневського (1916. — с. 8–9), заслуговує на «особливу увагу», зокрема тим, що «у ній автор висловлює свою думку про мову малоросійську у зв’язку з іншими, як про мову, що має повне право на самостійне літературне існування. “Нема причин доводити”, — говорить І. Срезневський, — “що мова українська (чи, як воліють називати інші, малоросійська) є мова, а не наріччя російської чи польської, як доводить дехто; і многі переконані, що мова ця є однією з найбагатших мов слов’янських... що це мова, котра, бувши ще не оброблена, може вже зрівнятися з мовами, створеними за гнучкістю й багатством синтаксичним, — мова поетична, мелодійна, живописна”».

Можливо, й сьогодні дехто намагатиметься віднести таку високу оцінку визнаного фахівця на карб його захоплення Україною, в якій він змалечку провів не один десяток літ. Однак, наголошував Всеволод Ізмаїлович у іншій своїй статті (1898. — с. 2–3), «вдивляючись у характер робіт Ізмаїла Івановича з вивчення України, неможливо не помітити, що вони не містили в собі місцевого патріотизму». Звичайно, наголошує він, посилаючись на листування І. Срезневського зі своєю матір’ю, зокрема на лист від 7 липня 1829 року (на ту пору Срезневський був зовсім ще молодим хлопцем): його «не могли не приваблювати до себе поетичні думи, і мелодійні пісні, й малодосліджена, повна цікавості історія Малоросії, й багатство збереженої в народі живої старовини, однак він ставився до всього цього як спостерігач, дослідник, а не як патріот–українець».

Ба більше — при всіх своїх «місцевих захопленнях», зазначає інший дослідник творчості І. Срезневського професор Сумцов (1916. — с. 72–73): «Срезневський, однак, вважав себе чужою людиною для України». Називаючи своєю батьківщиною Великоросію, «говорив, що він “викоханий у чужій країні”». Ставлення Срезневського до української мови, вважає М. Сумцов, «було нарівні з його загальним ставленням до України: спочатку надмірне захоплення, затим байдужість і під кінець — майже неприязне ставлення». Щоправда, після довгих літ мовчання з тих пір, як у 30–х роках XIX ст. він «возвеличував лексичне багатство, мальовничість і мелодійність» української мови, у 1860 р. І. Срезневський знову «висловлює рішучу впевненість у праві й необхідності окремої української словесності і переконаний, що її майбутнє «сповнене надій».

Та вже у лекціях 1870 року його погляди щодо української мови «дуже змінюються», і він висловлює завваги про те, що хоча й «нема жодної потреби нищити чи припиняти писемність на місцевих наріччях», однак нема й «необхідностіробити цю писемність самостійною окремою літературою, належною нібито окремому народові». Причина такої зміни поглядів наразі невідома, однак, наголошував М. Сумцов, безпідставність таких засад просто «впадаєу вічі». Живе слово, певен Микола Федорович, «не може бути обмежене у своєму розвиткові», і «кожен живий народ має повне право на необмежений розвиток його мови й відчуває насущну необхідність у створенні самостійної літератури, як кращого засобу для оберігання та правильного розвитку своєї національної особистості».

Віддавали належне красі та чарівності нашої мови й видатні російські письменники. Так, на думку дослідників, «любив українську мову» і М. Булгаков. «Чи знав Булгаков українську мову? — цікавиться літературознавець Л. Яновська (Булгаков, 1989. — с. 15–16). — Літературну, письмову, книжну, може статися, й ні. У будь–якому разі, свідчень цьому нема. (Відзначу, однак, запис у щоденнику О. С. Булгаковой 25 червня 1937 року: “М. О. купив на Арбаті український словник”.) Та живу стихію усної народної мови, безумовно, і знав, і любив: це видно з величезної кількості та точності українізмів у “Білій гвардії”» — навіть попри те, що «українізми ці вціліли далеко не всі».

Та чи так–таки й «любив»! А як же тоді так переконливо зображена Булгаковим (там само. — с. 56–58) ненависть щодо цієї «проклятої мови», якої нібито «й на світі не існує», з боку головного героя О. Турбіна, який «за влаштування цієї миленької України» готовий був вішати і який на долю власне українського «елемента» відводив лише «п’ять відсотків», а решту — на «росіян»! Нічого дивного, однак, тут немає. Навпаки, дивно було б, якби автор зробив вигляд, що нічого подібного на теренах Російської імперії — та ще в ті трагічні для більшості часи — просто не існувало. Але то лише позиція героя роману Турбіна, який належав до такої соціальної верстви, в якій і раніше про те, «що діється... у тій справжній Україні, що за величиною більша від Франції, в котрій десятки мільйонів людей (ось це вже позиція самого автора. — М. Л.)... не знав ніхто». «Нічого не знали», наголошує Булгаков (там само. — с. 72), однак «ненавиділи всією душею». А щодо самого Михайла Опанасовича, то Л. Яновська зазначає, що «у автора в цьому його романі сторінки прози, чаклунським чином просякнуті мелодією української мови...»

Така ж ситуація і з іншою «проблемою»: ким слід вважати українців — народом чи «племенем»! Попри те, що й нині послідовники «племінної теорії» вперто дотримуються відомого постулату Бєлінського «сотоварищи», для багатьох, зокрема і для відомого російського історика В. Пассека, цього, за висловом О. Герцена, «мученика», що «всім серцем ненавидів самовладдя», це розв’язувалося дуже просто ще століття тому (Срезневський, 1893. — с. 383): «Хто перший із нас встановив зв’язки з європейськими державами? Хто зупинив згубну повінь перших татарських орд, змусив їх знову забратися у свої степи та так сильно, так полум’яно й розкішно оспівав битви з коновими половцями? Малоросіяни! Який народ без твердих і постійних кордонів, які могли б його захистити від войовничих сусідів, без неприступних гір, котрі могли б врятувати його незалежність, зумів бути страшним для своїх ворогів, встиг розвинути свою національність і зберегти її впродовж важких п’яти століть насильства татарського, литовського, польського? Який народ упродовж п’яти століть неволі, коли спопеляли його міста, піддавали мукам за відданість релігії, умів її зберегти і водночас не раз був грозою своїм гнобителям, навіть серед цих тортур будував училища для освіти юнацтва? Цим народом були малоросіяни

Чому ж не зробили цього великороси? Чому, як тонко підмітив К. Кавелін (1897. — с. 613), «помічають із зачудуванням, що у цього народу (російського. — М. Л.) нібито й нема історичної пам’яті, що найвеличніші події та епохи його історії нібито пронеслися над його головою непомітно, не залишивши майже жодних слідів у народних спогадах?» Та тому ж, чому, наприклад, як зазначав Костянтин Дмитрович, «великоруси не зберегли анінайменшого спогаду про Перуна», і «всі місцеві назви, всі мовні звороти, в яких згадується про Перуна, зустрічаються нині тільки у малоросіян та білорусів»: бо не з великоросами усе те відбувалося, позаяк «колонізація Великоросії» — а отже, й формування російського етносу — «почалися вже після» тих подій та епох (там само. — с. 607).

На цьому ж, до речі, в оперті на загальновизнані здобутки в царині мовознавства наголошував і відомий російський лінгвіст академік О. Шахматов (1913. — с. 19): «Ся доба гегемонії полуднево–руського племені в руській родині є блискучою сторінкою минулого життя українців»[50]. Та й сам Бєлінський змушений був визнати (Сочинения... — 1896. — С, 359), що в «південній Русі», тобто в Україні, «й тепер ще так багато людського та благородного в сімейному побуті, де стосунки статей основані на коханні, а жінки користуються правами своєї статі; все це — протилежне північній Русі, де сімейні стосунки брутальні, жінка — вид домашньої худоби, а кохання — абсолютно стороння річ у шлюбі [а що ж не стороннє у такому шлюбі? — Вигода, зиск. Ще Т. Шевченко у своїх щоденникових записах (1979. — с. 182) відзначав це, як він пише, «жидівське начало в російській людині», яка «без посагу не може навіть покохати». — М. Л.)».

А відомий російський письменник XIX ст. М. Лєсков відзначав навіть певне «сибаритство» українського селянина (1990. — с. 9): «Він полюбляє спати в просі, йому необхідний клуб у корчмі, він “не поважає” одну горілку, а “потягує слив’янку та запіканку, яку й пан п’є”, його дівчина цілу зиму зображає собою свого роду прядивну Омфалу, а він зітхає коло її ніг. Вона пряде з комфортом не коло курної скалки, а коло вимоканої жидом свічки, котру приносить дівчині ввічливий парубок, і сам тут же сидить вечір коло ніг своєї Омфали. Це вже люди, яким доступна й потрібна душевна ніжність». Та й «великий російський письменник» М. Гоголь у своїх «матеріалах з російської історії» (1952. — с. 36) засвідчував, що «з слов’ян південні незрівнянно перевищували північ[них] цивілізацією, м’якістю й деякою витонченістю натури».

Про цю ж «протилежність» читаємо й у О. Герцена(1907. — с. 130): «Тільки ціле століття рабства змогло винищити все те (хвалити Бога, не все... — М. Л.), що було в цьому хороброму народі незалежного і поетичного. В ньому значно більше індивідуального розвитку, більше місцевих особливостей, ніжу нас. У нас жалюгідна форма без відмінності покриває все життя народу...»

То хто ж — «плем’я»!




11. Міф про справжніх «героїв» та підступних «зрадників»


У своєму природному намаганні остаточно скорити народи поневолених колоній будь–яка метрополія в межах широкопланового завдання знищення їхньої власної історії (в тому числі й шляхом її присвоєння) завжди вдається до тотальної дискредитації та поганьблення наявного пантеону національних героїв із одночасною заміною їх новоствореними постатями «справжніх героїв» — з–поміж осіб, що всіляко сприяли закріпленню панування метрополії.

Трішки перефразувавши чи, точніше, розширивши відомий вислів І. Дзюби, зазначимо, що й російська імперія у всіх її різновидах — від Московського царства і до СРСР — усіляко намагалася переконати українське суспільство у тому, ніби її, імперії, прислужники і, таким чином, зрадники українського народу — це герої, а справжні герої української нації, борці за її незалежність — то, мовляв, «зрадники» і «бандити». Зрештою, це стало важливою складовою міфологізації як історії України, так і історії російської імперії взагалі, причому якщо першу всіляко спотворювали, штучно пов’язуючи із «зрадниками», в ліпшому разі — замовчували, то остання, навпаки, всіляко «героїзувалася».

Саме тому, як уже зазначалося, в українській історіографії (а про російську — годі й думати!) практично не згадується про битву на Синій Воді, яка й справді «поклала початок визволенню Русі від монголо–татар». Та й про славнозвісну Конотопську битву — «один із центральних епізодів україно–російської війни 1658–1659 рр.» (Малий словник... — 1997. — с. 208) — ні півслова: ні у трьох виданнях «БСЗ», ні у двох «Української радянської енциклопедії». Навіть згадане академічне видання «Історії УРСР», розлого (т. 2. — с. 85) оповідаючи про перебіг подій «влітку 1659 р.» (від винищення гетьманської залоги в Переяславі, Ніжині та Чернігові й аж до масових виступів «проти зрадницької політики І. Виговського» селян, по більшості — чомусь білоруських, і козаків, від чого той, врешті–решт, «змушений був рятуватися в таборі польсько–шляхетських військ»), начисто випустило з виду таку собі «дрібничку»: розгром І. Виговським 28–29 червня «100–тисячного (за іншими джерелами — майже 150–тисячного. — М. Л.) російського війська та загонів відданого Москві наказного гетьмана І. Безпалого (від 19 квітня князь Трубецький намагався заволодіти Конотопом, який відважно боронив Г. Гуляницький, маючи під рукою, як зазначає Бантиш–Каменський, «не більше чотирьох тисяч» захисників! — М. Л.)... У бою загинуло близько 40 тис. царського війська, 15 тис. (у тому числі півсотні воєвод) потрапило в полон. Утрати військ гетьмана Виговського становили 4 тис. козаків і 6 тис. татар) (Малий словник... — 1997. — с. 208–209). І нічого тут губи копилити. Коли вже така кількість істориків — і так дружно! — про щось мовчить, чи то пак не пише — значить, його просто не було. І бути не могло!..

Таким робом деформувалася національна свідомість українців, глибоко закорінювалося відчуття власної меншовартості, а така ненависна імперії українськість успішно витіснялася культивованим малоросійством.

У минулому України знайдеться немало її синів, котрі уособлювали в собі обидві згадані іпостасі — залежно від того, з якого боку оцінювалися їх діяння. Ми обмежимося переважно одним із них, зате найбільш відомим не лише на російсько–українських, а й —унаслідок тривалої обробки громадськості Європи — на європейських теренах справжнім «титаном чорної справи», саму лише пам’ять про якого ще довгі століття після його смерті піддавали безугавному паплюженню і який, завдяки цим невпинним потугам імперських ідеологічних установ, у тому числі й церкву, посів у громадській свідомості — в усякому разі в межах Російської імперії — звичне і лиш йому належне місце «уособлення зради та ієзуїтської підступності» (термінологія Л. Вишневського). І навіть за той довжелезний проміжок часу, що проминув з тих пір, нікому так і не вдалося не те що перейняти, а навіть серйозно похитнути той постамент незаперечної першості, на якому його встановив і незмінно утримував імперський офіціоз. Йтиметься про українського гетьмана Івана Мазепу.

Зі зрозумілих причин, ця трагічна і водночас велична постать нашої історії неоднозначно сприймалася навіть його сучасниками, а що вже казати про наступні покоління, зрослі на щедро обробленому імперськими ідеологами антиукраїнському ґрунті! Навіть такий блискучий і освічений дипломат та історик тієї доби, яким був надзвичайний посланник англійської корони при «московському дворі» Ч. Вітворт, знаючи, що гетьман Мазепа «користувався повною повагою та довірою царя», керував «квітучою провінцією», у якій «користався владою, що мало поступалася владі монарха», й нажив «великих скарбів», визнавав у своєму листі з Москви статс–секретареві Бойлю від 21 листопада 1708 p., що, «беручи все це до уваги, важко усвідомити, внаслідок чого або заради чого він у такому похилому віці зважився віддатися новому середовищу й новій діяльності» (Дипломатическая... — 1884. — с. 108).

А й справді, заради чого? Маючи все, про що тільки можна було бодай мріяти: владу, кошти, маєтки, повну довіру (попри численні доноси) і «прихильність» (найвищі нагороди, титул «князя України» і навіть виклопотаний Петром І у цісаря титул «Князя Св. Римської імперії») царя, палке (в такому віці!) кохання юної Кочубеївни, будучи мудрою людиною і блискучим політиком при величезному життєвому досвіді, і все ж — «зважився»! Тож і не дивно, що для багатьох, як, наприклад, для австрійського посла О. Плеєра, котрий один з перших написав про перехід Мазепи на бік шведів, повідомлення про те, що «престарий і білосивий, завжди щиро відданий цареві та його улюбленець, козацький вождь Мазепа перейшов до ворога» (Мацьків, 1995. — с. 89) — то була дійсно «несподівана вістка».

Та що вже дивуватися тому, що чужоземні спостерігачі були просто ошелешені таким вчинком «благополучного» можновладця й не розуміли [окрім хіба що російських істориків, для яких Мазепа був, як, скажімо, неодноразово наголошував Д. Бантиш–Каменський (1993. — с. 390–398), безсумнівно, «зрадник»] мотивів його вчинку, коли навіть такий відомий український патріот, як М. Костомаров, називає Мазепу «злощасним зрадником», ба, навіть «ворогом» (1918. — с. 456–479): «...за весь час двадцятилітнього гетьманства Мазепи в Україні проявилася ненависть до його підданних», а український народ нібито вважав його «чоловіком польського духу, ворогом закоренілих козацьких змагань до рівности і загальної свободи» [а от французький дипломат Жан Балюз писав про Мазепу (Січинський, 1992. — с. 123), що він, навпаки, «дуже поважаний у козацькій країні, де народ, загалом, свободолюбний і гордий, мало любить тих, що ним володіють. Привернув Мазепа козаків до себе твердою владою, великою воєнною відвагою»]. Цю «нелюбов» відомий історик і етнограф пояснював тим, що гетьман буцімто «виявляв польському королеві бажання прилучити Україну знов до Польщі». І це в той час, як «простий нарід», на думку М. Костомарова, «линув до монархічної влади», і то настільки, що «як тілько в Україні старшини стали б задумувати що–небудь в розлад з монархічною владою, можна було б надіятися, поспільство стане по стороні останній». Щоправда, далі він сам спростовує це, зазначаючи, що, лише «уступаючи тяжким обставинам», українець схиляв голову «то перед Ляхом, то перед Москалем, то перед Турком», однак «його заповітним бажанням було прогнати їх усіх від себе і жити дома на своїй волі».

А от сучасник тих подій англійський капітан Д. Перрі чомусь вважав (Мацьків, 1995. — с. 123), що, навпаки, згадане «поспільство» настільки було невдоволене московською владою, що не тільки козаки, а й «усе населення... було готове до повстання», хоча їй, владі, цілком вистачало нахабства й цинізму — вустами найкривавішого із російських царів у маніфесті за 6 листопада 1708 р. — просторікувати (Оглоблин, 1960. — с. 332), що, мовляв, «жодний народ під сонцем такими свободами і привілеями і легкістю похвалитися не може, як з нашої, царської величности, милості Малоросійській». І це написали в ту пору, коли на місці столичного Батурина, безжально — до ноги — винищеного з тієї ж царської «милості» 3 листопада (лише три дні тому!), ще не охолонув попіл моторошних згарищ, ще не засохла безвинна кров його нещасних мешканців...

Подиву гідне, що першим, хто виступив на захист Мазепи, став російський єзуїт отець Мартинов, який у своїй рецензії на монографію М. Костомарова «Мазепа и Мазепинцы», видрукуваній в 1884 р., зокрема, писав (Борщак, 1933. — с. 3): «Костомарів осуджує Мазепу без жалости й найкатегоричніше... Але чому властиво Костомарів думає, що Мазепа хотів піддатися Польщі, безсилля якої він знав йяка була ненависна українцям?.. Це був із боку Мазепи політичний хід (щоби краще заховати свою гру), дипломатичний підступ... Ні, подібно Богданові Хмельницькому, Мазепа в дійсності мав амбіцію зробити Україну незалежною державою і він вибрав для цього момент якнайсприятливіший... Союз із Швецією не представляв жодної небезпеки для політичної свободи України. Спроба Мазепи знищити всяке чужинецьке панування на Україні дійсна й щира».

Грушевський, не погоджуючись із Костомаровим (безперечно, це стосувалося й переконань останнього щодо «злиття» двох народностей, малоруської та великоруської, «у вищу національну єдність “русского народа”»), вважав його погляди «виразним пережитком старої історіографії» (1910. — с. 223). Але що стосується «зрадника» Мазепи, то й нова історіографія радянського періоду практично не змінила свого узвичаєного імперського ставлення до цієї історичної постаті, бо, як наголошує «Український Радянський Енциклопедичний Словник», виданий 1988 р. (себто в «епоху плюралізму і гласності»), лише «укр. бурж. націоналісти намагаються виправдати М[азепу] і зобразити його борцем за свободу України», а от «в укр. рад. історіографії... ці твердження», певна річ, «спростовуються».

Історіографія та вже почила в Бозі, та справа її й досі живе. Ось і автори об’ємної брошури (Анисимова..., без р. в. — с. 218), спираючись на невмирущі імперські підходи щодо висвітлювання історії України, знову накидають простодушному читачеві думку про те, що Мазепа нібито «був заклопотаний тільки своїми майновими справами і думав тільки про те, як би вигідніше продати Україну». Ще й намагаються звести цю мертвечину на ноги з допомогою... Шевченка: «Про це цілком однозначно розповідає Т. Г. Шевченко, всупереч вигадкам окремих псевдоісториків» (там само). Однак, видається, до вигадувань та перекручень свідомо вдаються якраз автори згаданої брошури.

Справді, якби Шевченко засуджував «зраду» Мазепи, то, вочевидь, мав би прихильно ставитися до «потерпілого» — Петра І. Але добре відомо, як ставився Кобзар і до цього царя, і до інших російських царів — та й до Росії в цілому. Ось хоча б у поемі «Сон»:

«...Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову сиротину.

Кати! кати! Людоїди!..»

А допитаний у справі Кирило–Мефодіївського товариства студент Г. Андрузький (протокол допиту від 14 квітня 1847 р.) свідчив, що, «засуджуючи Хмельницького, Шевченко звеличував Мазепу» (Кирило–Мефодіївське... — 1990. — с. 504). Та й М. Драгоманов свого часу прямо називав Шевченка прихильником Мазепи. Цікаві спогади залишив сучасник Кобзаря П. Селецький (Записки... — 1884), з яких випливає, що Шевченко — в опері, яку їм запропонувала написати княжна В. Рєпніна, — «хотів показати його (Мазепу. — М. Л.) поборником свободи в боротьбі з тиранією Петра». А коли у Селецького «в запалі суперечки вирвалося слово: “зрадник”, то вони «з–за цього ледь–ледь не посварилися». Зрештою, «кожен залишився при своїй думці, тим справа й скінчилася в Яготині».

Та навряд чи подібних «дослідників» збентежиш висвітленням дійсного стану речей, адже — знають, що роблять! Тож і не дивно, що, не обмежуючись таким, м’яко кажучи, дуже своєрідним трактуванням мотивації вчинків однієї з найтрагічніших постатей української історії, вони вдаються до подібних перекручень і щодо самого Шевченка. На їхню думку (Анисимова. — с. 204), «Шевченко разом із Чернишевським і Добролюбовим боровся проти роз’єднання братніх народів — російського й українського», ба навіть — «розкривали шкідливість націоналістичних прагнень Куліша...» І якщо насправді, як наголошує столичний літературознавець В. Мовчанюк (2000), «жодних фактів такої боротьби Шевченка проти Куліша, та ще й у спілці з Чернишевським і Добролюбовим, історія не знає», то... тим гірше для фактів!

Та послухаймо, нарешті, самого Мазепу (Борщак, 1933. — с. 21–22): «Пред Всеведуючим Богом протестуюся і на том присягаю, що я не для приватной моей ползи (стиль та орфографію оригіналу в основному збережено. — М. Л.), не для вииіших гонораров, не для большаго обогащенія, ані для інних якових–нибудь прихотей, но для вас всех, под властію й реіментом моїм зостаючих, для жон і дітей ваших, для общаго добра матки моей отчизны бідної України... хочу тоє при помощи божай чинити, щоб ви, з жонами й дітьми, і отчизна з войском запорожским, так от московской, як шведской сторони не погибли. А як бим яких–нибудь приватних моїх прихотей тоє дерзал чинити, побій мене, Боже, в Трійце святой єдиний і невинна страсть Христова, на душі й на тілі». Ці наміри, до речі, підтверджують і статті офіційного договору Мазепи з королем Карлом XII (там само), зокрема: «...2. Все, що завоюється з бувшої території Московського царства, належатиме на підставі права війни тому, хто цим заволодіє, а все, що, як виявиться, належало колись руському народові, передається й затримається при українській державі». Ось вони, дійсні мотиви вчинку гетьмана Мазепи, які упродовж століть так силуються спотворити заплічних справ майстри від історії.

А «поблизу містечка Семіоновки», пише Д. Бантиш–Каменський у своїй «Истории Малой России», виданій 170 років тому (1993. — с. 396), Мазепа «виголосив таку промову військам: Ми стоїмо тепер над двома безоднями, готовими поглинути нас, якщо не минемо їх, обравши шлях надійний... Зброя вирішить долю монархів. Станемо оберігати незалежність... В шведах маємо не тільки друзів і союзників, а й благодійників. Вони послані нам Богом для визволення отчизни нашої від рабства й презирства. Подбаймо про інтереси наші, попередьмо небезпеку. Цього вимагає від нас потомство. Страшімся його проклять». Ось чого прагнув і чого боявся Мазепа на схилі літ.

Навіть відкритий ворог Мазепи князь Меншиков, — це саме про нього ще у 1706 р. генерал Рене казав (Соловьев, 1989. — с. 607), що він, «яму під ним (Мазепою. — М. Л.) риє», аби самому загарбати Україну, — нарікаючи у своєму листі до царя від 26 жовтня 1708 р. на «злохитру поведінку» Мазепи й дійшовши висновку, що «певна річ, він зрадив», визнає, однак, що «коли він це вчинив, то не для одної своєї особи, але й заради всієї Украйни» (Письма... — 1951. — с. 864–865). А відомий російський історик XIX ст. О. Брюкнер взагалі вважав «спробу визволення України з–під панування тодішньої малокультурної московської імперії як «айн героішер акт» (Мацьків, 1995. — с. 186), себто героїчним вчинком. І навіть довгочасний супротивник запорозького козацтва турецький султан узяв Мазепу під свій захист, незважаючи на численні домагання Петра І. Як пише у своїх спогадах німецький історик Й. Барділі (там само), коли цар вимагав від Порти видачі «зрадника» Мазепи, султан, посилаючись на Коран, не схотів видати «такого чоловіка, що так щиро боровся за волю, свободу та права свого народу, що зазнав стільки переслідувань за те, щоб тільки зберегти свій народ від упокорення під московським ярмом, і тому мусів шукати захисту спершу у шведського короля, а тепер у Туреччини».

Разом з тим, ще й сьогодні деякі наші історики, схоже, так і «не зрозуміли» (хоча, на думку І. Борщака, сьогодні про незрозумілість та загадковість задуму Мазепи «можуть говорити неуки або люди злої волі») справжніх намірів гетьмана. Ось лише один взірець такого «нерозуміння», ба більше — непримиренно–викривального підходу, який блискуче продемонстрував вже побіжно згаданий кандидат історичних наук Л. Вишневський (1985).

Якщо дехто, ну, скажімо, той же Ч. Вітворт, бодай намагався розібратися у мотивах вчинку старого гетьмана, то — і це буквально з перших слів впадає в око — пан Люціан без довгої паузи одразу ж розкриває свою «принципову» позицію щодо цього «запроданця українського народу». Та й справді, чого вже там комизитися, коли для нашого автора і так «все ясно», хоча й дивиться він на все, що пов’язане із життям Мазепи, тільки через звичні йому чорні московські окуляри.

Тож і не дивно, що за такого підходу все, чого досягав майбутній гетьман упродовж свого довготривалого життя, — і те, що йому змолоду поталанило потрапити у «покойові» до короля Яна–Казимира, і те, що, «потіснивши інших придворних», саме він вручав клейноди правобережному гетьманові П. Тетері, і те, що «домігся довіри» нового гетьмана П. Дорошенка і став генеральним писарем, і те, що потім перейшов (де там — «перекинувся»!) на службу до лівобережного гетьмана І. Самойловича, а невдовзі ще й став генеральним осавулом, і т. ін. — усе це ставиться йому на докір і подається у незмінно–негативістському плані. Та й найвищу в ті часи державну посаду гетьмана (об’єднавши нарешті Правобережну Україну з Лівобережною, а після переходу на його бік в березні 1709 р. низового козацтва приєднав — правда всього на кілька місяців — ще й Запоріжжя) не просто обійняв, а — ясна річ — «захопив». Хоча насправді Мазепа був обраний 25 липня 1687 р. на Коломацькій раді, де зібралося «в круг козаків 800 кінних і 1200 піхоти», і до того ж, як наголосив С. Соловйов (1896. — т. XIV. — с. 1014–1015), «усі відповідали одноголосно: “Мазепу!». А цього фаховий історик такої кваліфікації, яким є наш автор, звісно, не може не знати...

І, звичайно ж, на догоду своїм найчорнішим намірам Мазепа, як це стверджує Л. Вишневський, всіляко зміцнював свої «стосунки з польським королем», ба більше — «у березні 1690 року обидві сторони» нібито навіть «зголосилися на спільний виступ проти російських військ (сама можливість такого «святотатства» ще й нині ніяк не вкладається у нашу зросійщену свідомість, а от Москва вже невдовзі після «возз’єднання» дійсно–таки «зголосилася» з Польщею на сумнозвісне Андрусівське перемир’я і без жодних докорів совісті розшматувала Україну. — М. Л.)». На підтвердження свого звинувачення Л. Вишневський посилається на відомого російського історика М. Устрялова, за яким Мазепа нібито писав «польському королю Яну III» (1858. — с. 479–480): «...початок ми здійснимоу а ваша королівська милість надайте допомогу водночас своїми жовнірами скільки тисяч надсилайте на призначене місце через Дніпро на Канів». Аби читачеві було зрозуміло, про що йдеться, замість трьох крапок, якими розпочато цитування, поставимо те, що було подано в цьому листі самим Устряловим: «Дайте нам достотну вістку через нашого Соломона, то вже самі будемо з Ордою бити Москву». Ось на що покладається у своїх звинуваченнях наш автор — на матеріали сумнозвісної «справи Соломона». Однак це «відкриття» вже добряче припало пилом, оскільки ще М. Костомаров, котрий, як ми вже знаємо, приділив серйозну увагу «зраді» Мазепи, зазначав (Мазепа... — 1905. — с. 422), що хоча «Устрялов у своїй Історії Петра Великого” схиляється до думки, що Мазепа дійсно таємно посилав до Польщі цього ченця (Соломона. — М. Л.)» з листами до короля, однак «для цього нема жодних підстав. Неможливо, аби Мазепа у довіривши Соломону таке страшне для себя діло у сам потому домагався, аби Соломона видали в Москву і допитували його таму а не в Батурині». Цей виступ М. Костомарова на захист Мазепи (певна річ, лише у цьому епізоді) є тим більш цінним для встановлення істини, оскільки, як відомо, з одного боку, сам Костомаров вороже ставився до гетьмана, а з іншого — дуже цінував саме згадану «Історію...» Устрялова, вважаючи її «твором дорогоцінним» (там само. — с. 380), а отже, запідозрити його у щонайменшому бажанні «обілити» Мазепу — неможливо.

Значну увагу цій гучній справі приділив і С. Соловйов (1896. — Т. XIV. — с. 1104–1120), який детально описав перебіг тих подій. «У березні місяці (1690) монах Соломон повернувся з України в Польщу і, не доїжджаючи півмилі до Варшави, в селі Солці найняв студента писати листи від імені гетьмана Мазепи (згаданий монах — покликається на свідчення покойового шляхтича при королі польському Соловйов — наприкінці листопада чи на початку грудня 1689 р. вже привозив «до короля листа від гетьмана Мазепи... Про що там було писано», той шляхтич «сказав, що не знає, та тільки підпис не гетьманської руки...» Тож король листам начебто й не повірив, однак монаха відпустив. — М. Л.), — один до короля, другий — гетьману Яблоновському [останній — на той час коронний гетьман Речі Посполитої — наголосивши, що добре знає «письмо гетьмана Івана Степановича Мазепи й підпис руки, і розум письмового складу», одразу дійшов висновку, що «в Соломонових листах і рука не гетьманська, і розум не його», — М. Л.]. В обох листах мовилося, що він, Мазепа, з усім військом Запорозьким бажає бути в підданстві у королівської величності; за роботу студентові монах дав дві єфимки; ім’я гетьманське написав сам і запечатав підробленою печаткою». Усе б нічого, та, на біду, студент, пропиваючи у варшавській корчмі отриманий «гонорар», розпустив язика, ба більше — «на доказ прочитав чорнові листи, що залишилися у нього». Про це донесли куди треба, і довелося бідоласі ще раз розповісти, як діло було, але вже на тверезу голову. Через якийсь час приїздить сам Соломон і — «просто до короля, та подає листи від гетьмана Мазепи». Та на цей раз король вже зовсім не йняв віри спритному Соломону, а «очна ставка зі студентом» значно прискорила доведення справи до логічного завершення — «Соломон... зізнався, що й раніше приїжджав також з підробленими листами, а у гетьмана Мазепи ніколи не бував». Останню крапку в цій справі поставив польський посланник Ян Окраса, який прибув до Москви в серпні 1691 р. спеціально «для пояснень у справі Соломона» і передав «три листи і дві печатки» царському окольничому Чаадаєву.

Ось така справжня ціна цитованому Л. Вишневським з «Истории...» М. Устрялова «воровскому», як доведено, листові (звичайно, це не може кинути тінь на самого її автора, позаяк він, імовірно, ще не знав усього того, про що пізніше знали С. Соловйов та М. Костомаров, та сам Л. Вишневський, цитуючи їх, цього не знати не міг). Здавалося б, усе — і давно вже — у цій справі з’ясовано, однак Л. Вишневський майже через три століття знов витягає на світ божий поїдені міллю «відомості» й починає для чогось каламутити воду.

Не обмежуючись простим цитуванням брехні, він додає до неї ще й власну: «Важливо відзначити й таку деталь: Мазепа неодмінно підписував свої листи — “гетьман його королівської величності військ запорізьких”». А оскільки, як незаперечно встановлено, ніяких листів Мазепа до короля не писав і через горезвісного Соломона — який, нагадаємо, «у гетьмана Мазепи ніколи не бував» — не передавав, то, наголошує відомий діаспорний дослідник історії України Т. Мацьків (1995. — с. 185), Мазепа «не міг їх підписувати “гетьман його королівської величности”, як це хотів би мати Вишневський... З цього виходить, що Вишневський свідомо і навмисне, говорячи делікатно, написав історичну неправду»...

Та не будьмо надто прискіпливими до цього історика, адже далі він звично криє голу «правду–матку»: виявляється, цей майже «єзуїт» Мазепа ще до підходу любих його серцю шведів завчасно «заготував фураж на 53 тисячі коней і близько 60 пудів жита, у Чернігові зосередили 15 тисяч чверток хліба», але й на цьому вражий син не зупинився — що то значить «єзуїтська школа»! — а ще «прагнув зосередити на шляхах просування шведських військ амуніцію, зброю, військові припаси»... Покликаючись на шведські джерела, Л. Вишневський повідомляє вже й так, певно, добряче ошелешеному читачеві, що тільки в одному Батурині були зосереджені «великі склади бойових припасів» і навіть «70 металевих гармат».

Це не поодинокий випадок цитування автором саме шведських джерел (і це — віддамо належне мудрості нашого автора — слід визнати дуже вдалим і ефектним ходом, бо виглядає, ніби самі шведи свідчать проти «зрадника» Мазепи!). Та не можна не помітити й того, що, цитуючи шведського самовидця — «офіційного історіографа», як зазначає сам Вишневський, — Г. Адлерфельта про те, як шведи, просуваючись по Україні, «у селах... не зустрічали жодної живої душі й ніякісіньких припасів», він водночас абсолютно ігнорує інші щоденникові записи цього ж історіографа, зокрема такий (Мацьків, 1995. — с. 151): «Цар, хотячи помститися Мазепі... наказав Меншикову негайно заатакувати його столицю, поки шведи не прибули на допомогу. Меншиков напав на неї 3 листопада і добув її. Потім дав наказ вимордувати усіх без різниці віку і плоті... Рівно ж по–варварському сплюндрував і спалив все місто...»

Та й взагалі, Батуринську трагедію, що буквально сколихнула всю Європу, Л. Вишневський сприймає як звичайну «акцію»: «Водночас відбулася така важлива військово–політична акція, як ліквідація гетьманської резиденції в Батурині». І далі він з відчутним задоволенням констатує, що «великі запаси фуражу, продовольства, а також артилерія, ядра і порох, приховані в місті, були знищені. Таким чином, шведську армію позбавили важливого опорного пункту на шляху просування вглиб країни». І це все, що, з погляду нашого дослідника, варте уваги в цій «акції», яка сколихнула всю Європу! Невже попіл Батурина, невинна кров його мешканців, яких Меншиков, як писав 28 листопада 1708 р. прусський посол Кайзерлінг у листі своєму королеві, «alles masakriret», тобто усіх повирізав — «не виключаючи немовлят», наголошує Д. Бантиш–Каменський — не «б’є у груди» шановному українському історикові?! Чи варто тоді дивуватися тому, що, скажімо, В. Ключевський у своєму 5–томному «Курсе русской истории» взагалі не обмовився про цю моторошну масакру; та й С. Соловйов, який у своїй багатотомній «Історії Росії» подає найдетальніші описи усіх подій (у тому числі цитування листів і просто розмови), сподобився лише буквально на пару слів про «взяття та винищення» самого Батурина. Бо розуміли — мало честі від того Росії...

Зате гучноголосо — що «селянсько–козацька маса» Мазепу нібито не підтримала. Автор звично ігнорує відомості про те, що, як зазначає, наприклад, Н. Полонська–Василенко (1993. Т. 2. — с. 72), «були також протимосковські повстання в Полтавському полку та в частині Слобожанщини», а «між Ворсклою та Ореллю діяло 15000 повстанців», як і про перехід запорожців на бік «нелюбого» їм Мазепи та ще й у той час, коли шведські справи зримо погіршилися майже до безнадійності, про що пише й С. Соловйов.

Ще до об’єднання з Мазепою запорозькі козаки під керівництвом ушосте обраного кошовим отаманом К. Гордієнка, який, залишивши 1 березня на Січі наказним отаманом М. Симодченка, на чолі семитисячного війська «попрямував на Переволочну», «розгорнули бойові дії» проти царських військ, «що змінило на краще воєнну ситуацію для гетьманських козаків та шведів», зазначила відомий знавець історії українського козацтва О. Апанович (1998. — с. 73). Так, натрапивши під Царичанкою на «три тисячі російських драгунів під командуванням бригадира Кемпеля... запорозькі козаки рішуче атакували» і «понад сотню порубали їх, стільки ж захопили в полон, решту розігнали. Потім вони розгромили російське військо під Келебердою і здобули Маячку, Нові Санжари та інші населені пункти по Орелі й Ворсклі, очистивши територію до Дніпра й відкривши собі шлях для об’єднання з військами Мазепи й Карла XII».

А вже 26 березня Гордієнко «на чолі 8–тисячного Запорозького Війська... прибув до Диканьки, де перебував гетьман Іван Мазепа...» О. Оглоблин слушно назвав цю подію — перехід січовиків на бік гетьмана — «справжнім тріумфом» Мазепи–політика. А згаданий Д. Перрі наголошував (Мацьків, 1995. — с. 123), що навіть варварське знищення Батурина «не відстрашило козаків та українське населення допомагати Мазепі».

Насамкінець — цілком у дусі компартійного «хеппі–енду» — Л. Вишневський апофеозно завершує: «Зметені гнівом народним, Карл XII та його прибічник Мазепа змушені були втікати з території України». А саме джерело цього «гніву» — «селянсько–козацька маса» — певна річ, «рішуче висловилася за непорушність рішень Переяславської Ради 1654 року». І таке, зважте, пишуть наші, українські історики! Чого ж тоді можна очікувати від чужих, скажімо, російських?[51]

Приблизно таке ж сприйняття Мазепи та його вчинку притаманне і «неісторикам», наприклад митцям, що у своїй творчості зверталися до цієї непересічної, а тому художньо привабливої особистості. Скажімо, для великого російського поета О. Пушкіна, автора відомої поеми «Мазепа», останній — безсумнівний «злодей», у якого, вочевидь, уже й не лишилося нічого людського: він і «не ведает святыни», і кров готовий «лить как воду», і взагалі «не любит ничего» (щоправда, бодай у цьому Пушкін явно суперечить самому собі, оскільки чимало місця в поемі приділяє палкому — і взаємному! — коханню старого гетьмана до молоденької Мотрі Кочубеївни, наголошуючи, що в того аж «пылает серце... в огне страстей раскалено». Та й слова, які він вкладає у вуста гетьмана:

«Без милой вольности и славы

Склоняли долго мы главы

Под покровительством Варшавы,

Под самовластием Москвы.

Но независимой державой

Украйне быть уже пора:

Изнамя вольности кровавой

Я подымаю...»

— не надто пасують змальованому образові «злодея»), а свободу — навіть «презирает». І нарешті, останнім акордом у поданні цього чорного негативізму виступає доволі сміливе твердження поета, що нібито у нього, цього «гетмана–злодея», поняття вітчизни взагалі не існує — «нет отчизны для него», пише Пушкін, певно, маючи на оці «самовластную Москву», і в цьому, безперечно, має рацію. Ось такий він, цей «малороссийский гетман»! І хоча насправді було не так, однак марно було б дорікати великому митцеві за певну історичну невідповідність змальованого ним образу Мазепи реальній особі. По–перше, треба врахувати, коли та ким усе те писалося, по–друге, писав він цей майже всуціль чорний образ найвизначнішого із «врагов России и Петра», опираючись на викривлене подання його як офіційною історичною наукою, так і відповідно сформованою великодержавництвом громадською думкою. Нарешті, нема жодних підстав висувати до більш емоційно забарвленого, аніж науково точного художнього твору ті ж вимоги, яким, безперечно, повинні відповідати наукові історичні праці.

Зовсім інший художній образ створили неросійські митці. Так, якщо в уяві Пушкіна гетьман Мазепа усього лишень «старец нечестивый», то для не менш великого англійського поета Дж.–Г. Байрона «він був, як дуб–титан». Знову ж таки, на противагу Пушкіну, котрий переконаний, що вже на момент написання ним згаданої поеми («прошло сто лет») вже й сама згадка про «изменника» Мазепу стерлася з пам’яті народної («забыт Мазепа», і навіть «с давних пор»!), і лише «раз в год анафемой» нагадує Російська православна церква про всю жахливість «гріхопадіння» цього «злодея–гетмана». В. Гюго, вважаючи Мазепу патріотом–мучеником, у своїй однойменній поемі висловлює впевненість, що «його велич із його мук постане», і він «колись іще буде народом України звеличений». Віддамо належне глибині історичного передбачення великого французького письменника — попри злобиве сичання з імперських закутків, цей час настав!

Незважаючи на те, що Мазепі, як і багатьом іншим патріотам рідної землі, його попередникам і нащадкам, не вдалося здійснити своїх величних задумів щодо визволення «бідної матки України» з–під московської кормиги, все ж ні, не «забыт Мазепа», як мріялося поневолювачам, бо, як наголошує Т. Мацьків, саме гетьман Мазепа «став символом прагнень українського народу в нерівній боротьбі за свою волю!» І саме в цьому щонайперше таїлася неминаюча загроза Мазепи усім імперським режимам, що в різні часи панували в Україні.

Та й сама багаторічна державницька діяльність гетьмана в Україні не була безплідною. Ось якою залишив він її після себе, за спостереженнями данського посла Юста, занотованими останнім 16 червня 1711 р. (Борщак, 1933. — с. 15–16): «У козацькій країні всі благоденствують і всі живуть у розкоші... У протилежність до росіян, кожний козак ходить до церкви зі своїм молитовником. Вони під усіма оглядами незрівнянно чистіші й охайніші за росіян... Хати гарні, вулиці чисті. У Росії нічого подібного я не бачив...»

Звернімо увагу на це об’єктивне свідчення іноземного дипломата, бо ще й нині деякі «знавці» нашої історії силуються всіляко принизити значимість і здобутки Української Держави часів козаччини, зводячи її до «шалапутного» існування такої собі «ватаги розбійників і гультяїв» на Січі. Свого часу, як зазначає відомий дослідник історії та культури України Г. Нудьга (1991. — с. 21), «російські царі, зокрема Катерина II, всюди “трубили”, що козаки — це розбійники, які не визнають ніяких порядків і цивілізованих правил співжиття між народами...» Та «зовсім інше пишуть представники Європи», які до того ж свідчать не з чужого голосу, «а на основі зовсім конкретних фактів, свідками яких вони були». Так, посол Венеціанської Республіки А. Віміні, що прибув з цією місією до Хмельницького в 1650 р. (саме він, наголошує Г. Нудьга, «першим вдався до терміна “республіка”» щодо козацької України), у своїй «Реляції», написаній у 1651 р. (передрукована в «Киевской старине» у 1900 р.), засвідчував (там само. — с. 54), що «запорожці — люди прості, але мають бистрий розум, який найкраще виявляється у державному правлінні (важливо, що до такого висновку Віміні прийшов «після власних спостережень над державними принципами козаків». — M. Л.)» Найвищим органом правління у козаків є Рада, на якій «козаки обмірковують свої справи, обороняючи кожний свої погляди без чванства», а коли упевняться, що чиясь думка є кращою, аніж власна, то сприймають її, «і цього не соромляться». Варто зазначити, що наша держава того періоду аж ніяк не обмежувалася одним лише Запорожжям. Хоча, безперечно, то була надзвичайно важлива складова її державного устрою, та не менш важливою органічною складовою була й так звана городова Україна (городове козацтво).

Важливо й те, що ці свідоцтва, як наголошує І. Борщак, висловлені «по гарячих слідах Мазепи... Почитайте, що пише в 1841 р. німець Коль або в 1851 р. англієць Генсон про Україну, й порівняйте, що майже одночасно, в 1839 р., пише про Росію маркіз де Кюстін, і ви побачите, який тривкий слід залишила на Україні культурна діяльність Мазепи». Звичайно, марно намагатися шукати в Мазепі такі звичні нам за укоріненими радянськими стереотипами риси «справедливого народного героя», котрий завжди бере бік знедолених. Скоріше, навпаки, — у спорах він підтримає не селян, навіть не козаків, а візьме бік можновладної старшини, бо він — державець, а тому мусить діяти не лише в силу своїх особистих якостей чи почуттів (які, зазначимо, немає жодної потреби ідеалізувати, адже гетьман був людиною у повному розумінні цього слова, а отже, тою чи іншою мірою підвладним усім людським емоціям, почуттям, бажанням), а керуючись залізною логікою державних інтересів і об’єктивних умов, що створилися попри його волю чи бажання (як це, наприклад, сталося із сумнозвісним наверненням армії Карла ХІІ в Україну). Тому, перебуваючи на чолі України, яку він бажав перетворити у незалежну державу (в «могутнє королівство», як наголошував Ф. Вольтер), Мазепа, знаючи, щб становить головну підвалину будь–якої держави (недарма ж, як стверджують дослідники, він полюбляв Макіавеллі), мусив тримати сторону старшини, бо лише з неї міг «зробити освічену аристократію»[52].

І його політика таки дала українській старшині «ідеольогічну основу національної аристократії, завдяки якій вона... навіть перетворившись у російське дворянство, висунула пізніше з–поміж себе не одного діяча національного відродження. Ледве чи таке явище було можливе без двадцятилітнього гетьманування Мазепи», — наголошує І. Борщак. Тож і оцінювати цю постать, напевно, доцільніше саме як державного діяча, а не блукати в лабіринтах його особистих якостей, які до того ж є менш очевидними, аніж його вчинки як державця. Ось і М. Костомаров, звинувачуючи Мазепу в «підступному задумі», пояснює його наміри тим, що «це був егоїст у повному розумінні цього слова» (Мазепа... — 1905. — с. 712–713) — чи не занадто просто для діяча такого рівня?

Що ж до традиційного лементування поневолювачів українського народу з приводу горезвісної «зради» Мазепи, то такими ж «зрадниками» були оголошені Москвою і гетьман Павло Полуботко, і останній кошовий Січі Петро Калнишевський, і голова Директорії Симон Петлюра, і один з провідників ОУН Степан Бандера, і безліч інших патріотів України.

Особливо безугавно переминали на зубах цю іманентну «зрадливість» українців у численних художніх витворах «епохи соцреалізму» повоєнної пори. За встановленим каноном навіть позитивних героїв–«хохлов» зображали недолуго–хитруватими, з обов’язковим кривомовним просторікуванням на своєму чудернацькому «наріччі», готових за шмат сала виказати навіть рідну матусю (до речі, й нині російськомовні ЗМІ всіляко намагаються зобразити — скористаймося вікопомним виразом «найпрогресивнішої» соціалістки — «тупоголовых украинцев», саме такими) — начисто нехтуючи тим, що, як слушно зазначає В. Лупейко (1998), саме «Росія “подарувалагітлерівському вермахту ціле сонмище зрадників. Генерали Власов, Зайцев, Малишкін, Трухін, Благовєщенський, Закутний, Жиленков, полковники (згодом стали генералами) Мальцев, Меандров, Зверев, Шатов, Корбуков та інші вірою й правдою служили Рейху аж до падіння Берліна й визволення Праги[53]... А тим часом» впродовж чотирьох років війни, жоден (жоден!) з найвищих офіцерів–українців, маршалів чи генералів (а їх немало було серед вищого командного складу РСЧА: Тимошенко, Малиновський, Гречко, Москаленко, Рибалко, Лелюшенко, Жмаченко, Кравченко, Батицький, Кошовий та інші. — М. Л.), не перейшов на бік ворога, не порушив військової присяги...» Важко навіть уявити, як реагувала б Москва, «якби бодай один генерал–українець подався б у відступники?!»

Цей список продовжив професор Московського державного пед–університету В. Попов (1998), який висунув свою версію причин поразок РСЧА на початковому етапі війни. До цього, на його думку, призвели цілеспрямовані дії «великої кількості невдоволених політичним режимом у СРСР» у армії, якими «всю відлагоджену, створювану роками систему [оборони СРСР] ударними темпами довели до стану непридатності». Серед вищих військовиків, які нібито «могли жити хисткою надією на “вирятування” від більшовиків з німецькою допомогою», зокрема названі «П. Понеделин, П. Артеменко, Е. Егоров, Е. Зыбин, И. Крупенников, М. Белешев, А. Самохин, Н. Лизутин, М. Лукин и другие». І що ж?

Ані В. Попову, ані авторові післямови до цієї статті Ю. Кублановському якось навіть на думку не спало назвати їх зрадниками. А от українці, звісно, «зрадники»... Та це й зрозуміло, адже з боку окупаційного московського режиму в Україні інакше не могло й бути, оскільки всі українські патріоти саме з цим окупаційним режимом і боролися.

І хоча сьогодні, як це не жаль, є більш ніж достатньо підстав, які змушують погодитись із твердженнями багатьох дослідників про те, що маємо в Україні поки що державу вчорашньої колоніальної партноменклатуру «глибока деукраїнізованість, знекоріненість» і «низький етичний рівень» якої, на думку академіка І. Дзюби, є «чи не найістотнішим суб’єктивним чинником нашого занепаду й осоромлення перед світом...» (Іван Дзюба, 2000), однак Українська держава таки відбулась, і за це ми схиляємо свої голови перед пам’яттю всіх борців за її незалежність і адресуємо їм слова щирої вдячності.

А що їх зусилля не «минулися», як це гадалося в Росії не лише О. Пушкіну, то найпереконливішим і найвагомішим потвердженням цього сьогодні є те, що все нові й нові покоління їх нащадків уже зростають у своїй державі, а не в «братніх» приймах. До речі, за результатами рейтингового опиту про ставлення до різних історичних осіб, проведеного «Літературною Україною» (дані опубліковані на шпальтах часопису 19 грудня 1991 р.), гетьман Мазепа посів почесне третє місце (49,61 %) після Шевченка та Грушевського, випередивши князя Володимира Великого, гетьмана Хмельницького та інших видатних діячів українського народу. Останні місця посіли Сталін (0,00 %) та Щербицький (0,00 %). Недалеко «втік» і Ленін (2,92 %). А щодо об’єктивного ставлення до них (як і до всього українського чи то пак «неросійського» взагалі) на теренах Росії, то поки що на таке годі й сподіватися, бо абсолютна більшість великоросів віддавна саме із великодержавними переконаннями, схоже, й народжувалася. Тож цю хворобу ще й сьогодні, на жаль, нездужає чи не вся Росія, яка, мабуть, так ніколи й не примириться з тим, що навіть звично «своя» Україна — і та «зрадила» її своєю «нєзалєжностью», відмовившись і далі мешкати під одним дахом.

Та що нам, зрештою, до того — «нам своє робить»...




12. Міф про те, як українці «на все готовеньке» приперлися


Коли наприкінці буремних «перебудовчих» чітко викристалізувалася можливість (і бажання) виходу України з СРСР, керівництво червоної імперії, існування якої невідворотно наближалося до свого логічного завершення, почало залякувати українців «статистикою», згідно з якою «до республіки незмінно завозилося більше продукції, ніж вивозилося». Тепер, коли невідворотне відбулося, на потребу моменту її замінили просторікуванням на тему, що українці не брали жодної участі у розбудові Криму — мовляв, приперлися «на все готовеньке».

Як відомо, українці заселяли півострів задовго до того, як там з’явилися росіяни — заданими науки (Кононенко, 1994), «наприкінці XVII ст, із 1120 тис. мешканців Криму 920 тис, становили українці»; аналогічні дані навело в одній із історичних серій і «Радіо “Свобода”», покликаючись на результати турецького перепису населення Криму, здійсненого у 1666 р.

Дещо інші дані наводить відомий турецький мандрівник Е. Челебі, що саме в ті часи подорожував Кримом (Книга путешествия. — 1999. — с. 45): «На цьому Кримському острові (автор усюди називає Крим саме островом. — М. Л.), що простягся окіл на 776 миль, розташовані 1600 сіл і 6 тисяч отарів», тобто земельних наділів. Усі ті села можуть виставити «всього 100 тисяч воїнів, а отари — 26 тисяч [якщо врахувати кількість їх родин, вважає автор нового навчального посібника з історії Криму В. Крисаченко (2000. — с. 77–78), «то отримаємо не більше одного мільйона татарського населення». — М. Л.)» Однак, наголошує Е. Челебі, «в походи йде 40 тисяч», щонайбільше — «за бажанням хана» — «80 тисяч татар», решта «залишається в Криму», Чому? А тому, пояснює Челебі, «що в самому Криму перебуває 4 рази по 100 тисяч полонених козаків, 4 рази по 100 тисяч козачих дружин і З рази по 100 тисяч синів і дочок (чи не замало? — М. Л.)... Ще там є 20 тисяч грецьких, вірменських та юдейських невірних. А франкських і мадярських християн нема». Ось так виглядав етнічний склад Криму в другій половині X–VII ст.

А знаючи працелюбну вдачу наших предків, можна стверджувати, що українці вклали у розвиток цього краю труд багатьох поколінь. На наявності у Криму значної кількості руського люду і в більш віддалені часи наголошувалося й у другому виданні «БСЗ» (т. 23. — с. 552): «Історія середньовічного Криму нерозривно пов’язана з історією Київської Русі... Київські князі в боротьбі з Візантією спиралися на руське населення Криму [можливо, то нащадки тих слов’ян, які, як записано у «Велесовій книзі» (1995. — с. 114–115, дощечка 32) в часи війн із готами у III–IV ст. породичалися з митридами (якщо припустити, що так, за назвою династії царів, що правили Понтійським царством, колись могли називати жителів Криму взагалі): «А митриди сказали русам, що ті можуть селитися біля них... А ми з тими митридами поріднилися...» — М. Л.]». Важко собі уявити, що «БСЗ» має на увазі українців, та виходить саме так, бо до появи росіян як таких має минути ще не одне століття. Мабуть, у московських ідеологічних установах теж зметикували, що припустилися певного відходу від непохитних канонів «спільної колиски» — у третьому виданні про це вже анічичирк. І то не дивно — із відомих причин імперія завжди культивувала розпалювання ворожнечі між поневоленими нею народами.

Насправді ж, попри широко висвітлювані доволі часті військові сутички українського козацтва із кримською ордою, були й інші стосунки — найперше торгівельні — оскільки Україна й Крим споконвіку були сусідами. Відомо, що навіть такий славетний войовник Криму, як кошовий отаман І. Сірко, за певних умов — коли траплявся у них «недород на траву» — дозволяв кримчакам кочувати на запорозьких землях, вважаючи, що «коли ми, мешкаючи з татарами по–сусідськи, допомагаємо одне одному, то це розумному анітрохи не дивно» (Львов, 1895. — с. 8–12). Та й султан «за торговою угодою... дозволяє козакам і народу малоросійському [зрозуміло, що це власна термінологія російського автора, бо і татари, і турки називали українців не малоросами, а русами (урусами) та козаками — на цьому, зокрема, наголошено у знаменитій «Книзі мандрів» Е. Челебі. — М. Л.] вільне плавання всіма морями своїми та ріками для торгівлі й обміну». А от коли б, скажімо, «хтось із донських козаків почав сваволити на морі», то за цим договором «Запорожжю і Криму» належало «взаємно помагати один одному, аби очистити море». Однак мирне співіснування двох сусідніх народів ніколи не входило в сферу інтересів Москви. Тож, скажімо, коли гетьман І. Самойлович домагався від Москви «включення в Бахчисарайський мир з Туреччиною 1681 року положення про необхідність збереження дружніх стосунків між Україною і Кримським ханством [дійсно, запорожці «вже з XVII століття прагнуть розвивати дружні стосунки з ордою. У більшості воєн Росії запорожці прагнуть забезпечити мир і можливість союзу з ордою»; відомі навіть морські походи запорожців 1624 та 1629 рр. у союзі з Кримом супроти турків, а 1638 р. запорозьке військо здійснило успішний похід до Бахчисарая на захист Шанги–Гірея від московського війська під орудою Кантеміра (Січинський, 1954. — с. 17). До такої політики вдавались і Хмельницький, і його наступники. М. Л.]», Москва, навпаки, прямо вимагала: «А миру запорожцям із Кримом ніколи не мати... і остерігатися того дуже кріпко, аби із малоросійських міст до Криму з торгами, запасами та всякою живністю не їздили і коней в Криму не продавали» (Буткевич, 1991).

Та запорожці теж свій гонор мають — відмовилися, ще й пригрозили створити з ордою союз супроти північного утискувача, чим, вочевидь, передали–таки куті меду. Тож Петро І, «зустрівши таку непокору... 14 травня 1709 року зруйнував Січ. У відповідь на такі дії запорожці вийшли з–під протекторату Росії і пішли на союз з Кримом, який визначається Прутським мирним договором 1711 року. Майже чверть століття (до 1733 р.) Запорожжя і Кримське ханство мали одну державність. Гетьмани України (П. Орлик, І. Скоропадський, П. Полуботок, П. Дорошенко) і собі прагнули добитися автономії, об’єднатися з Січчю і встановити добрі відносини з Кримським ханством. Але це призвело лише до того, що Росія домоглася 1739 року приєднання Запорозької Січі до Росії» (там само).

До такого ж підходу вдаються й у питанні оборони Севастополя, участь в якій українців дехто всіляко силкується обмежити практично однією, хоча й загальновизнаною постаттю легендарного «матроса Кошки» (українець Петро Кішка народився й помер у селі Ометинці на Вінничині). Але достатньо подивитися на укріплені на передній стіні колишнього храму святого архістратига Михаїла — в 1854–1955 рр. гарнізонного храму — пам’ятні мармурові плити військовим з’єднанням, котрі становили гарнізон Севастополя під час оборони, щоб упевнитися, шо тут було немало й українських з’єднань. Зокрема, Чернігівський гренадерський полк, Волинський, Дніпровський та Полтавський піхотні полки, Галицький, Житомирський, Кременчуцький, Одеський і «Украинский» (дивно навіть — чом не «малороссийский»?) єгерські полки.

Так, на думку дослідників, є всі підстави говорити про українське походження й іншого визначного учасника оборони Севастополя адмірала П. Нахімова, який «пишався своїм походженням із українського роду козацького старшини Нахімовського» (Залізняк. Нариси... — 1994. — с. 232). Про українські корені Нахімова пише й відомий російський дослідник життя уславленого флотоводця А. Зонін (1987. — с. 7): «Художник написав [портрети] діда і прадіда Степана (батько майбутнього адмірала. — М. Л.) та Якима (двоюрідний брат Степана. — М. Л.) Нахімових, сотника Манойла і запорожця Тимофія, на весь зріст; на обох яскраві жупани, у обох хижі горбоносі обличчя, й однаково стискаються сильні пальці на ефесах оголених кривих шабель...» Дванадцятирічний Павло («велика його схожість із прадідівським портретом!» наголошує A. Зонін) любив дядька за його розповіді «про українську козачу старовину, про битви з ляхами і татарами...» (у першому виданні цієї книги в 1944 р. про Якима сказано, що він «любивукраїнську старовину»).

Як наголошує знаний дослідник українсько–кримських взаємин B. Чумак (1996), «звернення до історичних документів дає можливість стверджувати, що учасники героїчної оборони Севастополя були в переважній більшості українцями!» Це, до речі, мимоволі потверджує і видатний російський історик, академік Є. Тарле (1959. — с. 243), покликаючись на відомого учасника оборони Севастополя В. Васильчикова, який у своєму листі зазначав, що матроси уже встигли перейменувати Нахімова і називали його Нахіменком, щоб «більше було схожим на матроське прізвище». Як бачимо, справжнє «матроське» прізвище, на переконання захисників Севастополя, мало звучати на український манер. На доблесть та звитягу українців при обороні морської твердині прямо свідчить і стаття провідного наукового співробітника музею оборони Севастополя Л. Голикової із знаменним заголовком: «...Каждый рядовой — Шевченко, каждый офицер — Бирилев», опублікована на сторінках російського історичного журналу (1995), в якій дослідниця вміщує численні цитати із часописів того періоду.

Зокрема, головнокомандувач князь Меншиков у наказі по війську так писав про вчинок, який він назвав «звитягою, що має назавжди залишитися в пам’яті» (Дубровин, 1900. — с. 397–398): «30–го флотського екіпажу матрос Гнат Шевченко, який під час усіх вилазок перебував коло лейтенанта Бирильова, показав особливий приклад хоробрості й самовідданості у вилазці, що відбулася 20–го січня». Витіснені багнетами з траншей, десятка з півтора французів, «відступаючи, націлилися в лейтенанта Бирильова та його супутників. Шевченко першим помітив, на яку небезпеку наражається його начальник, перехрестився й кинувся до нього, закрив його й своїми грудьми прийняв кулю, що неминуче мала вразити лейтенанта Бирильова. Шевченко впав на місці, як істинно хоробрий, як праведник». 1874 р. в Миколаєві «звели перший у Росії пам’ятник «нижньому чинові», який 1902 р. «перевезли до Севастополя, встановивши його на Корабельній стороні, напроти казарм 30–го флотського екіпажу» (Шавшин, 1989. — с. 51).

Взагалі, використання української військової потуги доволі широко практикувалося царською владою ще задовго до згаданої так званої першої оборони Севастополя. «Як свідчить літопис, — пише віце–адмірал Б. Кожин (1996), — 25 квітня 1696 року гетьман Іван Мазепа (останній, як відомо, не раз і не два очолюючи багатотисячне — 20–40 тисяч — козацьке військо, зневажати яким не насмілювався жоден супротивник, брав найактивнішу участь у численних «кампаніях» царя Петра, оружно забезпечуючи йому можливість «збирання» Москвою все нових і нових земель. — М. Л.) та граф Шереметьев вирушили козацьким флотом, який вже налічував 200 козацьких “чайок”, під Очаків. Попереду українського флоту повинен був іти авангард запорозьких козаків під проводом кошового отамана Якова Мороза при підтримці полку з 1740 реєстрових козаків київського полковника Мокієвського. Таким чином, основну морську силу значної морської десантної операції становив український козацький флот».

Та й історія взяття Азова (червень 1696 р.) «свідчить про те, що наслідки бойових дій українських козаків та українського флоту були настільки ефективними», що вже невдовзі оборонці фортеці змушені були винести з воріт «схилені турецькі прапори». «Я вважаю, — наголошує адмірал, — що тільки за рахунок боєздатності українського козацтва, козацького флоту були створені умови для взяття Азова, що, у свою чергу, дало можливість отримати дозвіл на будівництво та фінансування російського флоту, який святкує свою 300–ту річницю».

Адату 7 червня 1788 р., наголошує Б. Кожин, «повинні пам’ятати усі військові моряки України. У цей день Чорноморська веслувальна флотилія завдала нищівного удару турецькому флоту». Ось як писано про це у офіційній реляції генерал–фельдмаршала кн. Г. Потьомкіна–Таврійського від 19 червня 1788 р. (Высочайшие... — 1872. — с. 223–224): «Флот капітан–паші веслувальною флотилією розгромлений, 6 кораблів лінійних спалено та 2 віддалися... 30 суден розбиті... Між кораблями знищені капітан–пашинський та віце–адміральський, у полон взято людей з 3.000, побито не менше... Ця перемога одержана малими, новозбудованими за небувалим калібром, веслувальними суднами, яких побудовано до 200 і у них розмішується по 60 осіб, легкість і моторність [їх] така, що ворожий корабель тільки встигав їх побачити, а вони уже той оточують... Встановлено, що вони незрівнянно більше загибелі ворожому флотові вчиняти можуть, аніж великі військові кораблі — як це в останній поразці турецького флоту насправді й виявилося. Цими суднами переважно управляють Запорожці, котрих всього тепер нараховується до 20.000». Не дивно, що навіть Катерина II у своєму указі сенатові 14 квітня 1789 р. (там само. — с. 223) відзначала «колишніх Запорожців», що «із завзяттям та відвагою» билися проти турків.

Нас усіх привчили — і досі привчають численні лужкови та затулиш — вважати Севастополь за місто виключно «русской (себто російської. — М. Л.) славы». Однак саме цим, на думку В. Галушка (1996), демонструється «цілковита неповага до інших народів, які лицемірно називають “братніми”». І це дійсно так, бо завжди, як наголошує московський історик О. Ціпко (Если нація... — 1992), «Чорноморський флот був не тільки великороським, але й малороським» і «українці служили вітчизні не гірше, ніж великороси». А стосовно кількості — навіть переважали.

За даними доктора історичних наук Я. Дашкевича (1993. — с. 109), в період між 1905 та 1917 рр. українці становили до 75 % особового складу Чорноморського флоту. Не виключено, що ця частка була ще більшою — особливо у XVIII–XIX ст. (справді, якщо врахувати стан російських доріг, важко уявити, щоб контингент «нижніх чинів» ЧФ формувався за рахунок рекрутів із Сибіру чи далекосхідних регіонів імперії). Ця тенденція — комплектувати особовий склад флоту за рахунок українців — уповні збереглася й у XX ст. Так, у резолюції Третього Українського військового з’їзду, що відкрився у Києві 20 жовтня 1917 р., зазначалося: «Зважаючи на те, що Чорноморський флот має у своєму складі 80 % українців і знаходиться у територіальних водах України, з’їзд постановляє, щоби Морська Генеральна Рада негайно приступила до українізації Чорноморського флоту».

Тож насправді — слава Севастополя значною мірою здобута звитягою і кров’ю саме українців. Утім, українці переважали не тільки на кораблях цього флоту — недарма восени 1917 р. Верховний головнокомандувач Росії О. Керенський видав наказ про українізацію крейсера «Светлана» на Балтиці (Сергійчук. Над Чорним... — 1992).

Як бачимо, не стояли українці осторонь у військових справах. Однак офіційні історичні джерела імперії, у тому числі й радянської, всіляко замовчували ці історичні факти. Дотримується цієї трад иції й багатотомна «Советская воєнная энциклопедия», видана в 70–80–х роках XX ст. Так, у обширній статті «Російсько–турецькі війни 17–19 ст.» (т. 7), де детально описано перебіг подій у численних і багаторічних війнах між цими непримиренними ворогами, жодним словом не згадується щонайменша участь у бойових діях ані козацьких військ, ані козацького флоту, наче їх і не існувало взагалі, хоча в статті «Чорноморське козаче військо» (Советская воєнная... — 1979. — т. 8. — с. 461) визнається, що «Ч. к. в. відзначилося у Кавказьких війнах, Севастопольській обороні 1854–1855 рр., російсько–турецьких війнах 17–19 ст.» Отака вона, імперська вдячність та об’єктивність!

Так само, до речі, починаючи ще від Сталіна, всіляко применшують і внесок українського народу у перемогу над гітлерівською Німеччиною, звично затіняючи його «великою перемогою російського народу». Відвідавши країну невдовзі після визволення, американський журналіст Е. Сноу, зокрема, писав (Дробот, 1998. — с. 226): «Уся ця титанічна боротьба, яку деякі схильні скинути з рахунку, ніби якусь “славу Росії”, була насправді — і в багатьох аспектах — насамперед боротьбою, запеклою війною України, яка їй коштувала болючих втрат... Жодна інша країна Європи не зазнала такого руйнування міст, промисловості, сільськогосподарських угідь, загибелі стількох людей». Дійсно, як свідчать документи, саме Україна зазнала найбільших втрат у тій війні, куди її втягнули кремлівські «вожді» (Косик, 1993. — с. 455–456): «Втрати України становлять 40–44 % загальних втрат СРСР: більш 5,5 мільйона цивільних жертв і 2,5 мільйона загиблих на фронті, що разом становить 8 мільйонів загиблих, тобто 19 % від усього населення [України]... Загальні втрати Росії дорівнюють приблизно 5–6 мільйонам загиблих». Якщо ж сюди додати, що Німеччина втратила 6,5 мільйона загиблими, Польща — близько 5 мільйона, Японія — 2,35 мільйона, Югославія — 1,7 мільйона, то стає очевидним той факт, що Україна зазнала найбільших втрат серед усіх країн, що брали участь у бойових діях [до речі, в Україні зараз мешкає й найбільша, порівняно з іншими країнами, кількість людей, що постраждали від фашизму, бувши вивезеними до Німеччини на примусові роботи: понад 650 тисяч (Коломиец, 1998)]. Такою ж виглядає й картина матеріальних збитків (Косик, 1993. — с. 456), що «в Україні оцінювались у 286 мільярдів карбованців», або «42 % від загальних збитків СРСР», становлячи назагал «679 мільярдів, з яких 255 мільярдів у Росії, 75 мільярдів у Білорусі, 20 мільярдів у Латвії, 17 мільярдів у Литві, 16 мільярдів у Естонії». Вельми показовим є те, що «Радянський уряд у 1943–1945 роках виділив 75 мільярдів карбованців на відбудову радянських територій, яким було завдано збитків. Але Україні було виділено лише 18,3 мільярда карбованців, тобто 24 % від загальної суми»...

А в економіці? Ось тільки один невеличкий приклад із промови Г. Петровського на засіданні IV Держдуми 20 травня 1913 р. (1974. — с. 11): «У той же час за дев’ять років з України було зібрано 3500 тисяч (величезні кошти, як на той час — доповідач говорить про XVIII ст. — М. Л.) прибутків, а повернулося на різні витрати 1760 тисяч карбованців». Не дивно, що у Петровського «постає питання, на які ж цілі пішла майже половина коштів, зібраних на Україні?» Аж ніяк не на освіту чи підвищення добробуту українського народу, як бачимо далі з тієї ж промови: «Політика... у Росії досі ще призводить слов’янського селянина до набагато більшого здичавіння, аніж призводять до цього негрів у Америці». І робилося таке перекачування коштів, зважте, не одну сотню літ!

Та й не саму тільки готівку «викачували» з нашого народу — не менш, коли не більш важливим внеском України було те, що, як зазначав московський «Радикал» (Померанц,1993), вихідці з України «були вчителями Московіі й допомогли їй стати Росією». А видатний російський мовознавець академік О. Шахматов, якого дослідник його життя та творчості В. Виноградов (1922. — с. 28) називає одним «з небагатьох російських гуманістів», зазначав (1922. — с. 79–80.): «Володимир над Клязьмою, а так само й інші городи руські, всю свою культуру взяли із Київа... І Новгород, і Полоцьк, і Ростов здобули з Києва не самісіньке християнство, а й тую інтелігентну верству, що була провідником і державної влади, і південноруської культури... Кожний із городів давньоруських дістав в уділ частину тієї культури, того духовного багатства, яке встиг витворити у себе Київ». Ба більше — часто вони просто копіювали навіть зовнішні форми, узвичаєні в Русі. «Варто прислухатися, — наголошував В. Ключевський (1904. — с. 353–354), — до назв нових суздальських міст: Переяслав, Звенигород, Стародуб, Вишгород, Галич — усе це південноруські назви, які миготять ледве чи не на кожній сторінці старого київського літопису в оповідях про події у південній Русі... Імена київських річок Либеді й Почати зустрічаються у Рязані, у Володимирі на Клязьмі, в Нижньому Новгороді...» Та й «ім’я самого Києва не забуте в Суздальській землі: село Києво... в Московському повіті; Київка — притока Оки у Калузькому повіті, село Київці поблизу Олексина у Тульській губ.».

Відомо, що Петро І був надзвичайно нетерпимим до всього українського, однак незаперечним є те, що у своєму реформуванні Росії він опирався саме на українських учених та духівників. Про це, зокрема, писав і російський дослідник П. Пекарський: «За Петра російська освіченість творилася з двох стихій — київської вченості... та європейської освіти», і при цьому «київська вченість мала перевагу, тому що мала за собою право давності; європейська ж освіта, внаслідок причин історичних, засвоювалася з трудом» і «не мала в Росії видатних речників» (1862. — с. 5). Як наголошує Г. Федотов, «від XVII ст. починається потужний та плідний вплив Малоросії на російську культуру, особливо церковну (перевага українців у російській Церкві відчувається до XIX ст.). Наша школа XVII–XVIII ст., наша літературна мова більше київського, аніж московського походження... Гоголь зробив малоруські степи та південний фольклор для більшості з нас ріднішим, аніж великоруська забута Північ» (1988. — т. IV. — с. 208).

Відомо, зрештою, що зовсім не кузбасівським вугіллям, не тюменською нафтою і навіть не магнітогорськими рудами вдовольняла імперія свої гігантські військово–промислові потреби. Та й українські ліси навряд чи пішли тільки на будівництво власних хат, а, скажімо, деревину для будівництва того ж парусного Чорноморського флоту та необхідних берегових споруд везли з російської Півночі чи Уралу. А надто це стосується продукції сільського господарства, оскільки, як відомо, Росія завжди була промислово відсталою аграрною державою, переважну частку експорту якої становила саме сільськогосподарська продукція. «На початку XX ст. 90 % основного експортного продукту імперіїпшениціприпадало на Україну. Тут збирали 43 % світового врожаю ячменю, 20 % пшениці та 10 % кукурудзи» (Субтельний, 1991. — с. 235). І все це — усього лише окремі фрагменти до внеску України у розбудову російської імперії.

Та й становлення неоросійської, себто радянської, імперії не могло відбутися без багатої на природні ресурси України, і це чудово розуміли численні «вожді» більшовицького заколоту — ось як, зокрема, наголошував на цьому в «Інструкції агітаторам–комуністам на Україні» нарком Л. Троцький: «Пам’ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно вернути Україну Росії, без України нема Росії, без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може: вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами...» (Ромжчук, 1990. — с. 56–58). Саме з цієї причини «один із найвпливовіших більшовицьких вождів на Україні» Г. Пятаков закликав «не підтримувати українців, оскільки їхній рух невигідний пролетаріатові. Росія не може існувати без українського цукру, промисловості, вугілля, зерна тощо» (Субтельний, 1991. — с. 305). Не наголошуючи взайве на тому відомому фактові, що більшовики в Україні провадили колабораціоністськи проросійську, по суті, антиукраїнську політику, звернемо увагу на чітко окреслені хижацькі зазіхання. Всілякі просторікування щодо «визволення» українських трударів з–під капіталістичного гноблення призначалися лише для наївних та довірливих, бо насправді в Україні вони бачили лише величезну та багату комору, без пограбування якої їхня влада була дійсно приречена.

І то не було анінайменшим перебільшенням: «лише Донбас давав 70 % вугілля, що видобувалося вромановській імперії. Крім того, з України на заводи Росії у 1915–1916 рр. Надходило 96,7 % прокату, 68 % — сортового металу, 81 % — олова, 90 % — срібла, близько 75 % чавуну. А ще чимало збіжжя, спирту і цукру» (Історія України. — 1996. — с. 226). Реальна загроза власному існуванню спонукала до цинічної відвертості. Не менш цинічними були і дії, спрямовані на досягнення поставленої мети. І вона була досягнена. «Упродовж багатьох десятиліть, — наголошує відомий московський часопис («Известия», 03.09, 1991), — уся країна без винятку жила карпатською нафтою та донецьким вугіллям, криворізьким металом, нікопольським марганцем, запорізьким титаном і феросплавами. Україна не щадила себе, не рахувалася із втратами...»

У 60–70 роки, «маючи 19 % населення Радянського Союзу, Україна продукує близько 40 % усієї радянської сталі, 34 % вугілля, 51 % чавуну, понад 23 % його сільськогосподарської продукції... Існують виразні докази того, — наголошує Орест Субтельний (1991. — с. 455–457), — що Україна постійно вкладає до радянського бюджету більше, ніж отримує з нього. Американський економіст Холланд Хантер констатує: “Вилучення поточного доходу України й використання його в інших регіонах СРСР є основною ознакою економічної історії України». Та й у розбудові флотів колишнього СРСР значний внесок належить Україні — ось відомий московський часопис наводить цілком конкретні дані (Коваленко. «Говорят “флот”»... — 1993): «...44 % усіх кораблів ВМФ СРСР зібрані на українських корабельнях, з української сталі, руками українських робітників. Увесь же ЧФ — лише 9,2 % від ВМФ СРСР

А в подяку за це, наголошують ті ж «Известия», «починаючи з 1654 року... проводилася планомірна, послідовна політика знищення України як національної держави...» Тож не дивно, що, як зазначає доктор історичних наук з Москви Ю. Кобищанов (1993), «упродовж усього радянського періоду» саме «українці становили відносну, а в періоди колективізації та повоєнний у Західній Україні — й абсолютну більшість ув’язнених ГУЛАГу і засланих», і без них, зауважує дослідник, «Тюмень, Якутія, Магаданська область і Камчатка не могли б розвинути свою видобувну промисловість».

А тепер, зізнається московський професор В. Ільїн (1999. — с. 407), «возз’єднання України з Росією, відверто кажучи, останній економічно не вигідне», враховуючи «крайню виснаженість [української] сировинної бази». Та й взагалі, погордливо констатує він, «колишні республіки Союзу переважно слаборозвинуті, монокультурні». Однак навести справжні причини такого «виснаження» — поза намірами поважного автора. Бо тоді аж надто нещирою виглядатиме його спроба переконати своїх молодих російських читачів у тому, що нібито «Росія не традиційна імперія», а тому, «на відміну від банальних метрополій, вона не практикувала нещадної хижацької експлуатації окраїн», навпаки, «завжди була донором колонізованих народів». Та що там чиїсь визнання — сама дійсність переконливо довела саме хижацьку вдачу Російської імперії, як і всіх інших, «банальних».

А от наміри використати «можливі варіанти політичної залежності» колишніх «братніх» республік, спричинені їхньою «економічною несамодостатністю», стосовно України, «возз’єднання» з якою автор все ж вважає «цілком реальним», то це надія на те, що вона, не витримавши «тягара самостійности», знову перетвориться у «просторовий буфер... засічну смугу, що дистанціює [Росію] від Західної Європи та послаблює войовничі поривання наступаючого ворога», — навіть не приховуються (там само. — с. 405–436)...

І ще одне свідчення, не позбавлене цікавинки. «Напередодні більшовицького заколоту (1917 р.) квадратна верста російських земель давала у державну скарбницю щорічний прибуток 451 руб. 63 коп. Земля України з тієї ж версти давала 1023 руб. 49 коп.» А щодо видатків з бюджету імперії, то він передбачав таке: «на одного українця, скажімо, Херсонщини 56 коп., а на мешканця Петроградської губернії — 4 руб. 23 коп.» (Войтенко, 1996. — с. 40).

Тож, як ми мали змогу переконатися, зовсім не за карі очі так наполегливо тягли Україну, її народ у «братні» обійми, а, як слушно підмітив у вірші «Шовіністам» Д. Паламарчук (1995), «щоб дерти шкуру з того ж таки “брата”»...




13. Міф про «исконнорусскость» Криму


Після того як несподівано тріснули потужні канати, що намертво і, здавалося, назавжди («навіки разом!», переконували нас кремлівські кормчі, спритно виставляючи «братній» налигач таким собі «виявом споконвічних прагнень і сподівань українського народу...») пришвартували Україну до Союзного причалу, і вона — повільно і важко — вирушила у самостійне плавання, деякі російські державці та політики почали посилено експлуатувати термін «одвічно російський» стосовно Криму і особливо — Севастополя[54].

За визначенням «Словаря русского языка» (1981. — т. 1. — с. 678), термін «исконный» (український відповідник — споконвічний, одвічний) означає «існуючий з незапам’ятних часів, завжди». З незапам’ятних часів існує, наприклад, Київ, бо відомо, що місто було збудоване задовго до того, як з’явилися перші літописні згадки про нього. У той же час, якщо виходити з обумовленого внутрішнього змісту цього терміна, навряд чи правочинно вживати його як щодо назви «Росія», оскільки добре відомо, коли і як вона виникла, так і щодо більш розширеної назви «Русское (в розумінні — «Російське», але аж ніяк не «Руське») государство», бо коли навіть прийняти на віру притягнуте Горбачовим за вуха визначення «тисячолітня держава», то й це ніяк не відповідатиме ознаці «з незапам’ятних часів», позаяк із літописних джерел достеменно відомо, як Московське князівство переростало у Російську державу, а також — як і коли сформувались і це князівство, і сама Москва.

Неважко довести, що ще менш правоспроможним є вживання цього епітета щодо Криму, бо зовсім не з незапам’ятних часів, а в 1783 р. Крим насильницьки приєднали до Російської імперії, попередньо, в 1778 р., депортувавши за наказом Катерини II з рідної кримської землі понад 31 тисячу (Вольфсон, 1941. — с. 62) християн — греків та вірмен, котрі заселили півострів задовго до приходу татар, уклали у розвиток цього краю труд багатьох поколінь. От саме про них (однак задовго до грецької колонізації півострова, на початку І тис. до н. е. його вже населяли перші літописні аборигени — таври, які частково збереглися аж до XV ст.) і можна сказати, що Крим — то «одвічно» їхня земля.

Те «добровільне» термінове відселення християн із Криму супроводжувалося чи не такими ж актами насилля над православним людом, як згодом і приєднання «нечестивих» татар. Уяву про це дає бодай одне невеличке свідчення з праці професора імператорського університету святого Володимира Ю. Кулаковського (1914. — с. 134–135): «Трагедія розгрому вікового устрою життя одвічного кримського грецького населення, жах розорення, сльози і зойки жінок та дітей...» Тут би, здавалося, і зупинитися «захисниці» усіх пригнічених, адже після пріснопам’ятної депортації християн татарам більше не було кого «утискати» в Криму. Та де там! Доля самих християнських підданих з Криму взагалі менш за все турбувала Росію — лише власні інтереси Завжди були «альфою» та «омегою» імперської політики[55]. У декларації Катерини II від 8 квітня 1783 р. про «приєднання» Криму мовиться: «Перетворення Криму в незалежну (від Туреччини за Кючук–Кайнарджійським «миром» 1774 р., але не від Росії! — М. Л.) область не принесло спокою Росії...» Ось саме про чий спокій так щиро й невтомно пеклася прихильниця справедливості — про власний. А просторікування щодо знедолених у татарській «неволі» християн — то крокодилячі сльози про людське око, а точніше — з метою створення зачіпки для виведення на сцену головного козиря у цій брудній грі — російської армії.

У своїх стосунках із «нечестивими» туземцями «цивілізована» імперія дозволяла собі вповні обходитись і без подібних «зачіпок», адже, згідно з офіційною доктриною Москви, татари — і не тільки кримські, а й казанські, й астраханські, й сибірські — то «споконвічні вороги Росії». Тож які тут можуть бути церемонії — вони повинні скоритися! І оце підкорення, зазначає згаданий Є. Марков (1884. — с. 349), «здійснилося у декілька вельми рішучих заходів». У 1736 р. граф Мініх, вигнавши татарське військо з Перекопської фортеці, «так акуратно взявся за чистку Криму, що Бахчисарай та інші головні міста... перетворилися у купу руїн, а степи цілковито обезлюдніли». 1737 р. інший російський фельдмаршал, граф Лассі, розгромивши військо Мерглі–Гірея, «з тою ж німецькою пунктуальністю заходився спустошувати степи і руйнувати міста. Він спалив 1000 сіл, які вціліли після Мініха лише тому, що залишалися в стороні від його маршруту. Вдала робота так розлакомила знаменитого маршала», що вже наступного року він знову подався до Криму. Та на цей раз, зазначає Є. Марков, «похід виявився неможливим з тієї простої причини, що в Криму нічого не залишилося після походів 1736 і 1737 років», і військо не могло себе прогодувати розбоєм. Тому змушені були на деякий час дати спокій татарам. Але вже 1771 р. князь В. Долгорукий «знову взяв приступом і розорив міста Перекоп, Арбат, Кафу, Керч, Єнікале, Балаклаву, Євпаторію, Бельбек і Тамань». А далі вже чекає своєї черги ще один безжальний фельдмаршал — Суворов...

Очолював на той час Кримську державу незалежний та незговірливий хан Девлет–Гірей, для усунення якого від влади «Росія пустила в хід багаторазово перевірений засіб — підкуп», зазначає відомий дослідник історії кримсько–татарського народу, доктор історичних наук В. Возгрін (1992. — с. 265), який, до речі, вбачає свій обов’язок як історика в тому, аби «показати аж ніяк не прикрашену, а вивільнену від багаторічних нашарувань брехні, бруду і мерзенних домислів картину історичного розвитку кримського народу». У 1777 р. на кримський ханський престол зійшов проросійськи орієнтований хан Шагін–Гірей, котрий своїм указом зрівняв у правах християн із магометанами. Та вже незабаром самодержиця Катерина заявила про нестерпні утиски християн у Криму, що невідворотно призвело до горезвісної акції «приєднання». Між іншим, Шагін–Гірей був одружений на росіянці — чим не красномовний штрих до портрета «утискувача» християн?

Новий хан повернув Росії усіх уярмлених військовополонених християн, нещадно винищував прихильників легкої наживи, котрі грабували українські поселення і, взагалі, як наголошує інший дослідник історії Криму Б. Вольфсон (1941. — с. 61–62), «проводив русофільську політику». Та дарма, бо ніщо не може порятувати ягняти, коли вовк їсти хоче!

На відміну від істориків, котрі, на думку В. Возгріна, висловлюють свою думку «цілком чітко, з повною щирістю», таких, наприклад, як відомий дослідник історії Російської імперії С. Бахрушин (1936. — с. 57), котрий акцію «приєднання» прямо і «точно охарактеризовує яканексію”», а згаданий Б. Вольфсон (1941. — с. 65) — «загарбанням» Криму, тобто називають речі своїми іменами [у перші десятиліття існування СРСР до такої ж оцінки вдавалася й офіційна московська історіографія, називаючи ту акцію «так званим «приєднанням...» і навіть «загарбанням Криму» (Малая Советская Энциклопедия. — т. 7. — М., 1931. — Кол. 416)], є й такі, наголошує В. Возгрін, що «цією рисою не можуть похвалитися» і готові виправдати будь–які дії можновладців. Так, наприклад, П. Надинський іменує цю акцію не просто «приєднанням», а «возз’єднанням» (1950. — с. 59). Ба більше — якщо вірити тому ж Надинському, то «возз’єднання Криму з Росією не було загарбанням чужої землі. Крим — одвічно руська земля, з якою руський народ (то все ж таки — руський чи російський? Бо, як уже було зазначено, далеко не все те, що тоді дійсно було «руським», зараз автоматично може вважатися «російським». — М. Л.) та його предки — східні слов’яни з колиски свого історичного життя були завжди тісно пов’язані... Кримські землі належали Київській Русі». Тож, на думку цього реформатора від історії, тільки після «возз’єднання» нарешті було досягнуте справжнє торжество справедливості, позаяк «кримський півострів було повернуто справжньому володарю — російському народові» (1951. — с. 92–93).

Та й інший історик, М. Максименко, перебуває в захопленні від того, як у Криму, чи то пак на той час уже Таврійській губернії, «на підставі російської цивілізації почала розвиватися економіка та культура...» (1957. — с. 5). Чом би вже не заявити, що саме від того часу, тобто з моменту анексії, тільки й розпочалася справжня історія розвитку Криму? І просто не звертати уваги на те, що «підстава» ця й сама на той час була, м’яко кажучи, не надто цивілізованою і що, за оцінкою інших дослідників, наприклад того ж Б. Вольфсона, якраз після цього «господарство Криму занепало».

Для того аби з’ясувати, що саме дало Криму оте «приєднання» до Росії, його дослідник Є. Марков пропонує розглянути, «чим володів Крим раніше і чим володіє тепер». Ось яке враження справила ця благословенна земля на мандрівника, котрий відвідав Крим у 1787 p., тобто через чотири роки після його захоплення (Марков, 1884. с. 339–341): «Крим може прогодувати ціле військо плодами своєї землі, яка родючіша за українську... Численні отари пасуться на вершинах гір південного берега, що за красою, теплом і здоров’ям подібний до Перського берега південної Франції». Судацькі сади й виноградники він називає «багатими», про долину Кабарди (Бельбека) говорить, як про «прекрасну країну... багатющого землеробства». Те ж стосується й Феодосійської частини Криму, тобто місцевості на схід від ріки Карасу, яка ще в дотатарські часи «слугувала для Греції за житницю». Та й Митридат «отримував звідси величезну кількість хліба».

А посол польського короля Стефана Баторія М. Броневський у своєму описі Криму 1578 р. «постійно говорить про нього, як про плодоносний і квітучий край». Землі Феодосійського повіту він багато разів називає «багатими хлібом, славними своєю родючістю». У Бахчисараї він бачив «сади яблунь і іншої садовини, виноградники, чудові поля, зрошувані чистими струмками», а довкола вже «пустинного» на час подорожі Є. Маркова Інкермана М. Броневський бачив «сади... і прегарні виноградники». Землі Сімферопольського і Перекопського повітів, тобто та частина півострова, де «мешкає хан зі своїми татарами... оброблена, рівна, родюча, багата травами», а місцевість у бік моря хоч і дуже гориста й лісиста, але «надзвичайно плодородна і оброблена (виділено Є. М. — М. Л.)». Проїжджаючи степами, Броневський «часто зустрічав криниці, надзвичайно глибокі, викопані з дивовижним трудом і майстерністю», щоправда, міст у степу було «дуже мало, зате багато сіл».

Та й член Петербурзької АН, природознавець і географ професор П. Паллас, який у 1793–1794 pp. досліджував Південну Україну та Крим, хоча «дуже неприхильно ставився до економічного побуту татар», однак і він, як зазначав Є. Марков (там само. — с. 342), «не міг не відгукнутись із похвалою про сади й виноградники» цих самих татар (до речі, Паллас нарахував 35 різних сортів винограду, які вони розводили, багато з яких йому самому ще не були відомі). «Було б дуже важко вирощувати зернові на полях, — писав він, — розсіяних по терасах і кам’янистих схилах гір, якби численні струмки не давали засобів для зрошення, якими татари зуміли скористатися (виділено Є. М. — М. Л.)». Табуни і отари були такими великими, розповідає П. Паллас (там само. — с. 347), що «коли 1769 року закупили у кримських татар 1000 верблюдів для армії, що воювала у Персії, то зменшення числа цих тварин зовсім не було помітне».

А ось що побачив сам Є. Марков на початку 70–х років XIX ст., тобто майже через століття після «приєднання» Криму до Росії (1884. — с. 338–339): «Степи, що становлять 9/10 території півострова — цілковиті пустелі... Води майже нема... 310 фонтанів 8 розбиті або пересохли... Поселення трапляються рідко... Які ж є — не поселення, а руїни... З десяти хат заселені дві... Татарські назви урочищ... нагадують вам назви залюднених і багатих сіл, що були тут раніш... Та й у горах — сплюндровані могши коло доріг, здичавілі сади вздовж струмків, назви, що втратили [свої] значення, села, що втратили мешканців... Верблюди стали рідкістю, буйволів майже нема... у степу рідко зустрінете невеличкий табунок» коней.

Та, може, «приєднання», як тепер полюбляють наголошувати, відкрило перед кримчаками широку дорогу до цивілізації, тобто значно підвищило рівень їхньої освіченості? Судіть самі: «На 100 тис. татарського населення Криму в 1867 р. нараховувалося 154 татарські училища; серед них 131 початкове і 23 медресе, тобто духовні академії для підготовки священнослужителів і вчителів (і це, зважте, «в період величезного занепаду їх нації», коли, як наголошує Марков, «багато училищ було закрито, інші — спорожніли», а ще у XVIII ст., за свідченням згаданого митрополита Богуш–Сестренцевича (там само. — с. 362), «училища їх були численними і заповненими учнями». До того ж, зазначає Марков, жодна з татарських шкіл не отримувала підтримки ні від казни, ні від земства... — М. Л.). Учнів у них було 5081 особа, з них 901 дівчинка». Якщо в татар «1 учень припадав на 27,9 мешканців», то серед російського населення — «1 учень на 66,1 мешканців. Татарське плем’я, що становило 17,85 % всього населення Таврійської губернії, дало 1867 року 23 % учнівської молоді; російське плем’я, що становило 62,5 % населення, дало тільки 28,5 % учнівської молоді...» А ось і цілком закономірний висновок, зроблений Є. Марковим (там само. — с. 356–357): «Ми,росіяни, впродовж 80 років не розповсюдили серед татар анінайменшої загальної освіти, анінайменших технічних знань... Ми і не могли дати нічого, тому що ми... самі були багато в чому бідніші за татарина...»

Але М. Максименко, схоже, найменше переймається подібними «дрібницями», він вбачає здобутки нової влади Криму насамперед у тому, що «розбивалися красиві парки, виростали палаци...» (1957. — с. 5). «На жаль, — засмучується чутливий до таких покручів В. Возгрін (1992. — с. 280), — доводиться визнати, що історика–марксиста захоплюють такі плоди цивілізації, як насамперед пам’ятки колонізаторської субкультури, споруджені на одвічній землі пограбованих трудящихвін і досі не спокутий, цей гріх перед людьми і землею, започаткований у далекому XVIII столітті», — напише пізніше у часопису «Голос Крыма» Валерій Євгенович. — М. Л.)».

Та для згаданих вже істориків–марксистів якось само собою відходить у тінь те, що «ціна цих дійсно розкішних палаців — зубожіння і фізична загибель десятків тисяч корінних жителів, зігнаних зі своїх клаптів землі й приречених на батракування чи еміграцію на чужину». Такої ж думки дотримується й згаданий С. Бахрушин (1936. — с. 57), доводячи, що анексія «призвела не лише до знищення політичної незалежності татарської держави в Криму, ай до нещадного руйнування царизмом тієї красивої й яскравої туземної цивілізації, яка виросла на кримському ґрунті внаслідок різноманітних культурних впливів, що схрещувалися тут». Згодом цю справу успішно довершать більшовики...

Як чергове нашестя варварів оцінив цю акцію шанувальник і знавець Криму, видатний російський поет М. Волошин, додаючи, що «на цей раз це більш серйозно і довгочасно, позаяк ці варвари — росіяни, за їх спинами не хиткі, плинні води кочового народу, а важкі фундаменти Санкт–Петербурзької імперії» (1990. — с. 215). Через небачене плюндрування благодатна кримська земля спустошувалася й безлюдніла — різко зменшилася кількість корінного населення, а на їх місце незабаром вже (Мазур, 1993) «спішно (і теж насильницьки) переселялись селяни з Росії». Те саме буде зроблено і в Україні, коли штучно організованим Голодомором 1932–1933 рр. московська влада «вивільнить» мільйони місць в українських селах: як свідчать документи російських архівів («Державний російський архів економіки: Ф. 5675. — Оп. 1. — Спр. 185. — Арк. 2»), тільки в голодному 1933 р. в Україну прибуло понад 117 тис. переселенців (Винниченко, 1994. — с. 24).

Непоправних втрат зазнала і культура ханства. Ось лише одне свідчення іноземного самовидця, яке наводить С. Бахрушин (1936. — с. 58): «Переможці спустошили країну, вирубали дерева, зламали будинки, зруйнували святилища та громадські будівлі туземців, знищили водопроводи, пограбували мешканців, поглумилися над татарським богослужінням, викинули із могил і покидали у гній тіла їхніх предків, перетворили домовини в корита для свиней, винищили всі пам’ятки старовини».

Інший недавній «історик–марксист», а нині політолог В. Поляков (1998. — с. 20) піддає сумніву ці «слова якогось іноземця», ба більше — називає їх «явною нісенітницею». Полишаючи на сумлінні автора його вельми своєрідну «політологічну» термінологію (як і його безпідставні намагання піддати сумніву наукову репутацію С. Бахрушина), звернемося до відомого описувача подібних дій російської армії у іншому — кавказькому — регіоні. Ось як показав це Л. Толстой у повісті «Хаджі–Мурат» (1981. — с. 253–257) на прикладі лише однієї чеченської сім’ї: «Повернувшись до свого аулу (після нападу на нього військового загону. — M. Л.), Садо знайшов свою саклю зруйнованою: дах було провалено, і двері, й стовпи галерейки спалені, і внутрішність опаскуджена. Син же його, той вродливий, з блискучими очима хлопчик... був проштрикнутий багнетом у спину... Були поламані й обпалені посаджені старим і викохані абрикосові й вишневі дерева... спалені всі вулики з бджолами. Голосіння жінок чулося в усіх будинках і на площі, куди було привезено ще два тіла... Фонтан було запаскуджено, вочевидь умисно, так що неможливо брати води з нього. Так само була запаскуджена й мечеть...» Такому ж плюндруванню солдати, яким було «наказано палити хліб, сіно й самі саклі», піддали й інші убогі обійстя «знищеного набігом» аулу Махкет. Багато подібних «епізодів» наведено, зокрема, у багатотомному виданні В. Потто «Кавказская война в отдельных очерках, эпизодах, легендах и биографиях», яке упродовж кількох років виходило друком у Санкт–Петербурзі й Тифлісі наприкінці XIX ст. і до якого ми ще звертатимемось далі.

Також різко реагує В. Поляков і на висвітлення колонізації Москвою інших територій, зокрема Сибіру. Попри численних українських авторів, які теж переймалися цією проблемою, історика особливо зачепив невеличкий лист М. Халітова (повністю його опубліковано у ч. 5 журналу «Родина» за 1990 р.), адресований Правлінню Спілки кінематографістів РФ та кіностудії «Мосфільм» у зв’язку зі зйомками фільму про Єрмака, в якому, зазначає В. Поляков (1998. — с. 19), автор «пише про страшне “лиходійство”, вчинене свого часу загарбниками над казанськими татарами, а тепер і сибірськими». «Професійні вбивці, — цитує він М. Халітова, — озброєні вогнепальною зброєю, розстрілювали наших предків як диких звірів, потопили в крові їх спротив. Призвичаєні вбивати всякого, хто зустрінеться, до вбивств “туземців”... ставилися як до тренувань на мішенях. І ось таких людей російський народ у переважній більшості подає як народних героїв, вважаючи загарбання чужих земель і скорення інших народів святою справою, подвигом». Це, пише далі Халітов, “не першопрохідники, а першовбивці”».

Звинувативши авторів, котрі «доходять висновку, що всі біди українців, татар, інших народів» походять від «імперських позицій» Росії, у «незнанні» та «навмисному викривленні» історії, В. Поляков зазначає (там само. — с. 140–141), що й у «минулі, зокрема в 20–30 роки, історики та письменники різко критикували «колоніальну політику російського царизму в Сибіру». Так, «талановитий письменник Артем Веселий (пізніше репресований)», засуджуючи «російську колоніальну експансію», виставляв «дружину Єрмака ледве не збіговиськом звичайних злочинців».

А ось як подають ту ж «дружину» літописні джерела (Полное собрание... — 1987. — т. 36. — с. 38): того року — а прийшов Єрмак «Сибір воювати року 7089», тобто 1581 р. — учинив цар Іван Грозний багатьом волзьким і донським козакам «утиски великі й вигнання з Волги і Дону. І мали їх кидати до в'язниць та карати на смерть. І через те козаки й отамани з Волги — Єрмак Тимофіїв, 9 отаманів та козаків 540 чоловік — прийшли до Сибірських країн року 7089. Інші літописці пишуть, що закликали їх з Волги Строганови і дали їм... одягу доброго і всяку зброю, і гармати, і рушниці, й своїх людей дали їм 300 чоловік». Як бачимо, А. Веселий не надто й помилявся у своїй оцінці.

Так само, до речі, охарактеризовували «приєднання» сибірських земель історики. Зокрема, пише В. Поляков, «історик В. Огородников у монографії “Русская государственная власть и сибирские инородцы” показав гнітючі картини життя аборигенів Північної Азії у XVI–XVIII ст., показав жорстоке пригнічення їх царськими чиновниками...» (якщо те, що в оприлюдненій у згаданому числі журналу «Родина» статті московського історика М. Нікітіна «Предъявлять ли счет векам?», яку густо цитує В. Поляков, замість ось цього «показав» ужите слово «намалював», можна вважати несуттєвою дрібницею, то вилучене ним же уточнення Нікітіна про те, що Огородников у своїх висновках користувався, «за його ж словами, виключно друкованими джерелами», видається все ж вартим уваги. — М. Л.) Або ще: «археолог та історик О. П. Окладников, майбутній академік, писав тоді, що «скорення народів Сибіру здійснювалося вогнем і мечем із винищенням цілих племен у разі їх спротиву». І подальше доповнення про те, що, мовляв, «пізніше він рішуче переглянув свою точку зору», нічого, по суті, не міняє, бо добре відомо, що саме змушувало радянських істориків різко змінювати точку зору — ми з цим стикалися, наприклад, при розгляді проблеми давньоруської народності. Спричинювали до того зовсім не раптові зміни джерельної бази...

Звернімося до тих же літописів (Полное собрание... — 1987. — т. 36. — с. 32–34). «І дісталися улуса Карачі (Карача, пояснює літописець, був радником царя сибірського Кучума. — М. Л.)... І сталася там брань немала, і улус було захоплено, і велике багатство захопили й занесли у струги свої. І дісталися Іртиша. Погані же прийшли на берег — одні кінно, інші пішо. Козаки ж вийшли на берег і вчинили брань, загинуло безліч поганих». Іншим разом, дізнавшись, що «царевич (Маметкул, син Кучума. — М. Л.) стоїть на річці Вагаї», Єрмак «послав козаків, вправних у ратній справі. Вони підійшли, напали вночі й побили багатьох... Далі хоробрий Єрмак повоював багато міст і улусів по Іртишу і великій Обі й Назимське містечко узяв із князем і всім багатством...»

Той вандалізм, який чинили загарбники в різних кінцях колишньої Російської імперії, зокрема в Криму та на Кавказі, не піддається людській логіці, та цілком відповідає імперській: зникнуть пам’ятки «старовини», поступово зітреться і пам’ять поневолених народів про власну історію, а якщо нема власної історії, то нема й народу, а є самі лише піддані імперії!

«Коли в Малоросії не буде гетьмана, треба подбати, аби їх доба й імена канули в безвість», тобто стерти їх час та імена, далекоглядно звеліла Катерина II (Анисимов, 1989). А вже невдовзі, 1764 р., увільнила «від гетьманського чину» останнього гетьмана України К. Розумовського (Указы... — 1779) і відновила функціонування горезвісної Малоросійської колегії під орудою графа Рум’янцева, що, фактично, як наголошувала у примітках до друкованого «Доклада графа П. А. Румянцева императрице Екатерине II 1781 года» редакція журналу «Киевская старина» (1884. — т. 10. — с. 694), означало «підкорення Малоросії військовому режимові Рум’янцева, який управляв нею біля 20 років, нівелюючи її в усіх напрямках...» Так само добе розуміли усю небезпеку збереження історичної пам’яті народу й імпер–більшовики. Зокрема, Л. Троцький у вже згаданій «Інструкції агітаторам–комуністам на Україні» наголошував: «Ані на хвилину не забувайте, що Україна мусить бути нашою, а нашою вона буде лише тоді, коли буде радянською, а Петлюру [буде] вибито з пам’яті народу назавжди».

Такої ж лінії дотримується й теперішня Російська імперія, дещо обкраяна, але така ж хижа. 15 грудня 1999 р. «члени Ради Безпеки РФ обговорили ситуацію, що виникла під час виконання другого етапу анти–терористичної операції з ліквідації бандформувань на території Чеченської республіки, і виробили робочу концепцію реалізації її завершального, третього етапу» («...підлягають тотальному знищенню», 2000). Відповідно до цієї концепції, «усі будови (включно з культовими та історичними) гірського району [Чечні], древні родові башти будуть прирівняні до об’єктів укриття бандформувань (а чом би й ні — адже до «бандитів» російські генерали зараховують навіть дітей старше десятилітнього віку... — М. Л.) і підлягають тотальному знищенню».

Як бачимо, «маленькому в.о. Президента» (на той час) демократичної Росії В. Путіну, людині з університетською освітою, не забракло сорому по–варварськи звести руку на те, на що не наважилися замахнутися навіть безжальний Єрмолов і «великий» Сталін. А щоб уже остаточно стерти добу мужніх оборонців рідних гір, передбачено після закінчення військової операції з цієї місцевості «вивезти усі будівельні та інші матеріали». І взагалі, відкинувши вбік фарисейські просторікування щодо материнського піклування матінки–Росії про долю своїх «малих» народів, РБ РФ вважає за необхідне «зробити цей регіон незаселеним (! — М. Л.) і назавжди ліквідувати базис для вирощування нових бандитів і терористів» (читай — усіх чеченців з їх непроминальною жагою до волі), бо це — «в інтересах Росії».

А що ж, власне, російський народ? Він, як писав про страшні часи московської смути О. Толстой (1964. — т. 3. — с. 488), «не тільки не протестував, але наче змовився допомагати йому (тоді — Івану Грозному, під сучасну пору — теперішнім російським «царям». — М. Л.) всіма силами». А тому, як і тоді, «виправдання» вчинкам кремлівського керівництва «слід шукати у співучасті всієї Росії». Як свідчать численні опитування, російський народ з розумінням ставиться до «антитеро–ристичноі» політики своїх зверхників. Тож, як наголошував Г. Федотов (1991. — т. 2. — с. 280–286), «свідомо чи несвідомо він (вкотре! — М. Л.) зробив свій вибір між національною могутністю й свободою», а тому сам «несе відповідальність за свою долю»...

У своїй руйнівній затятості імперія здіймала руку не лише на історичну пам’ять уярмлених людей, а й на історичну пам’ять загарбаних земель. Показовою в цьому розумінні є брутальна наруга, вчинена загарбниками стосовно топонімів півострова, тобто географічних назв поселень, рік, гір, місцевостей тощо.

Топонімія, як відомо, тісно пов’язана і з географічним середовищем, і з особливостями його існування та розвитку. Тож і в Криму вони творилися і закріплювалися (або відмирали) упродовж довгих століть, відображаючи численні періоди його доволі бурхливого історичного розвитку. Так, скажімо, грецькі назви давніх міст Пантикапей (на місці сучасної Керчі), Херсонес (поблизу Севастополя), мису Меганом тощо з’явилися ще в часи грецької колонізації Криму в VI–V ст. до н. е. (Суперанская, 1995. — с. 18). А столиця готської колонії Дорос, завойованої в 679 р. хозарами, перетворюється в Мангуп (до речі, генуезці, що теж утворили свої поселення на півострові, — згадаймо відому генуезьку фортецю поблизу Сурожа, сучасного Судака, або сумнозвісну своїми невільницькими базарами Кафу, сучасну Феодосію — «в XII–XIV ст. вживали назву Хозарія для всього Криму», а давні греки називали півострів Тавридою — за назвою народу, що населяв його ще з догрецьких часів). У ІХ–Х ст. їх потіснили печеніги (однак Боспор і Тамань залишалися в руках хозарів), аж поки печеніги під ударами Київської Руси «в середині XI століття... пішли у Придунайські степи»), сліди перебування яких в Криму «збереглися у назвах декількох поселень Кангіл з варіантами Кангил, Кангул» — від самоназви печенігів «кангли, кангар».

А, скажімо, назва Володимирівка, певно, пов’язана якось із Великим Київським князем Володимиром, який в 988 році прийшов у Крим і взяв у облогу грецьке місто Корсунь (Херсонес), аби змусити візантійських імператорів віддати за нього царівну Анну. Після важкої та довготривалої облоги місто вдалося взяти завдяки пущеній на стрілі у стан руських воїв записці, у якій вказувалося, де саме проходять міські водогони. Володимир, перекопавши останні, змусив корсунців піддатися йому. Здобувши місто, повідомляє літописець (Іванченко, 1996. — с. 37), Володимир пригрозив Василію II: «А ще єя (Анну) не дасте за мя, то сотворю граду вашому (Царгороду. — М. Л.), яко і сьому сотворив». І хоча буквально перед цим імператор, відповідно до усталеної традиції візантійського двору, відмовив французькому королю Гуго Капету, який сватав Анну за свого сина, тут він змушений був поступитися київському князеві (Грушевський, 1994. — с. 499): «царівну Анну виправлено до нього в Корсунь, і там відбулося весілля її з Володимиром, а той відступив назад Корсунь Візантії: “вдасть же за віно (тобто в посаг. — М. Л.) Корсунь грекам...”, як оповідає літописна повість». Ось таким непростим перебігом подій ознаменувався період перебування київського Володимира в Криму. То й не дивно було б, що це відобразилося в топоніміці останнього. Та, виявляється, жодного ставлення до описаних подій та історичних осіб ця назва не має і мати не може, оскільки ще й чорнило не встигло висохнути відтоді, як її, разом з тисячами інших назв, «увічнили» новітні «реформатори» — але про це згодом.

Та найбільше топонімів — і це закономірно — пов’язано саме з татарами, які в 1233 р. вигнали половців з Криму (місто Бахчисарай, село Ай–Даниль, урочище Кара–Мурза, гора Аю–Даг, водопад Учан–Су тощо). А про що свідчать назви Піонерське, Червоногвардійське або, скажімо, Планерське — невже їх вік такий же короткий, як і цих неологізмів? А про що, опріч буйної фантазії автора, говорить назва Чорноморське, адже, як слушно зауважують автори монографії (Суперанская, 1995. — с. 42), «на Чорному морі усі об'єкти чорноморські»...

Топонімічна система [а під цим терміном фахівці розуміють (там само. — с. 49) «єдність топонімів тієї чи іншої території, обумовлену спільністю психології мовного колективу, що її населяє, своєрідною спрямованістю його мислення, спільністю сприйняття навколишньої дійсності...»] твориться упродовж століть і є «строго територіальною». А яким із цих ознак відповідають такі, сповнені колгоспного соцреалізму, штампи, як Кукурудзяне, Лугове, Сінокосне, Овочеве, Танкове, Ударне, Фронтове і навіть Резервне? Хіба що свідчать про убогість мислення їх запроваджувачів, бо територіально ці «топоніми» такі ж «кримські», як і, скажімо, казанські чи рязанські, тобто геть безликі... Як сталося, що «поетика кримських назв, що творилися століттями й увібрала в себе топоніми і грецькі, і тюркські, і українські, й безліч інших мов», була раптом зруйнована майже дощенту?

Розповідають, що масові перейменування в 1944–1945 та 1948 рр. проходили так (Бобровица, 1996). «З Москви Кримському обкомові партії доручили підготувати проект указу. Обком обговорив проблему і доручив очолити роботу найбільш грамотному зі своїх членів — редакторові партійної газети. Той... — відповідальному секретареві. Йому ж передоручити далі було нікому, тож довелося самому сісти за список тисяч нових назв. Коли в пам'яті відповідального секретаря вичерпалися людські імена — Миколаївка, Новомиколаївка, Іванівка, Новоіванівка, Семенівка, Володимирівка (ось як і коли насправді народилася на світ наша стара знайома, до того ж не раз — чотири рази, але де, як переконаємося далі, «далеко ще не межа»! — М. Л.), Петрівка і т. ін., він пустив у дію садово–городну, сільськогосподарську і взагалі географічну тематику — так народилися Овочеве, Городнє, Сінокосне, Випасне, Пшеничне, Кукурудзяне... А потім — Орлине й Соколине, Перевальне й Перевалівка, Нагірне й Підгірне, Синьокам’янка й Червонокам’янка... Коли ж і ця тема була вичерпана, він, переривши редакційну шафу, знайшов військовий довідник, і пішли Гвардійське, Батальне, Героївське, Бастіонне, Партизани, Лазо, Фурманове, Чапаєве... Завдання Москви було успішно виконано і навіть перевиконано». Мета таких масових перейменувань, а розпочалися вони, як відомо, одразу ж після «приєднання» Криму до Російської імперії, полягала «у ліквідації назв, котрі, як історична пам'ять самої землі, нагадували про злочини завоювань та депортації».

Кримський письменник О. Корсовецький провів ґрунтовне дослідження російського та українського, фольклору, яке «показало, що в усіх жанрах російської народної пісні аж до нашого століття топонім Крим навіть не згадується, в той час як в українському та кримськотатарському фольклорі він вживається постійно». Наприклад, лише у відомій думі про Самійла Кішку різні кримські топоніми зустрічаються десятки разів. Як вважає дослідник, «саме народні пісні й топоніми, згадувані в них, переконливо свідчать про історичну належність Криму тим народам, на чиїх мовах вони створені».

У наслідок такого руйнування «на теперішній час у Криму [вже] переважають російські назви населених місць», хоча, як відомо, навіть в 20–х роках XX ст. росіяни становили не таку вже й незначну частку населення півострова. Але вже нині, завдяки разючим успіхам ленінської «національної» політики, як наголошено у згаданій монографії з проблем кримської топоніміки, «там мешкає багато росіян». Нестача російських назв чи інтелекту в їхніх поширювачів призвели до того, що останні припустилися просто неймовірних для такої відносно невеликої територіальної одиниці, як Крим, повторень: «за даними 1960 р. в Криму було 5 Василівок, 5 Веселих, 7 Калинівок, 7 Лугових, 6 Підгорних, 6 Широких і т. д.». Зрозуміло, що вивчення цих «нових кримських топонімів» (тепер уже псевдотопонімів), на думку вчених, вже «не становить жодного інтересу» (Суперанская... — 1995. — с. 51), бо вони не утворюють жодної оригінальної, властивої у своїй сукупності лише цьому чарівному куточкові Землі, топонімічної системи.

Та хоча історично утворена система кримських назв і була безжально сплюндрована смертоносним смерчем імперських перейменувань, — як наголошує кримський автор М. Бобровиця (1996), «з карти Криму були стерті 1400 споконвічних історичних міст і сіл. До них слід також додати більше 1000 змінених гідронімів, назв гір, ландшафтних пам'яток, об'єктів» — однак цілковито знищити її так і не вдалося — «мова землі та історії виявилася сильнішою за мову указів»[56]...

Сплюндрувавши благодатну кримську землю та вчинивши безжальну наругу над її жителями, завойовники, наголошує С. Бахрушин, врешті–решт «встановили своє огидне кріпосне право». А от історик–марксист П. Надинський оспівує звільнення саме російською армією якихось «рабів». І це при тому, що, як зазначає В. Возгрін (1992. — с. 279), «жоден серйозний фахівець жодним словом не згадує навіть про окремі випадки рабської залежності у Криму в останні століття історії ханства, не кажучи вже про систему рабської праці...», а згаданий вже М. Волошин саме «золотий вік Гіреїв» важав за період «вільного розквіту» кримської землі, якого вона не знала ані до цього, ні після.

«Усі корінні мешканці Криму, — пише Є. Марков, — з гіркотою й обуренням слухають» грубі нападки на цей працьовитий народ. Адже, як свідчив про сучасних йому татар XVIII ст. поважний католик, литовський митрополит Богуш–Сестренцевич, народ цей «не перебував у рабстві, а лише був зобов'язаний відбувати військову службу». До речі, на відміну від багатьох «цивілізованих» народів, татари, писав митрополит, «вважали поєдинки за безчестя», оскільки, «за їх правилами, справжню мужність слід було виявляти тільки на війні». І взагалі, попри «усі корисливі брехні щодо аморальності татарського племені, — наголошував Є. Марков, — я щиро бажав би для свого рідного племені багато–багато з того душевного добра, яке помічали старі письменники в кримських татарах і яке всі неупереджені спостерігачі помітять і тепер...» (1884. — с. 361–362).

А от про фактичне рабство в самій Росії — говорено немало. Скажімо, загальновідомим є лермонтовське «Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ». Хоча насправді, як і в усякій деспотії, де усі є рабами деспота, єдиного «пана», так і в Росії — навіть ті, кого поет відносить до «панів», фактично, й вони є рабами царя, який один вершить їх долю — як полюбляв говорити Іван Грозний (Федотов, 1991. — т. 2. — с. 284), «жаловать есьмя своих холопов вольны, а и казнить вольны же». Ось як, наприклад, звертається цар Петро до високородного князя Долгорукого (Ключевский, 1923. — с. 56): «...рабе (до речі, саме з Петра московські царі почали називати своїх підданих не «холопьями», як раніше, а рабами. — М. Л.) вірний! В малому був мені вірним, над багатьма тебе поставлю», чим одразу ж засмутив інших «вірних» рабів: «Меншикову та іншим це було дуже прикро».

Та й відомий російський демократ М. Чернишевський (не кажучи вже про О. Герцена) твердив, що великороси — це «нація рабів, від верху і до низу — усі раби» (1949. — с. 197). І для цього мав усі підстави, оскільки, як наголошували — і саме про російський народ — ще засновники марксизму, «не може бути вільним народ, який пригноблює інші народи» (Маркс К. і Енгельс Ф., 1964. — с. 488).

Як зауважує Г. Федотов (1991. — т. 2. — с. 280–286), «увесь процес історичного розвитку Русі [тут мається на увазі зовсім не та, за висловом С. Соловйова (1896. — т. І. — с. 20), «древняя собственная Русь» — «князівства Київське, Переяславське, Чернігівське, Смоленське, Волинське, Турівське», тобто Київська, а саме Московія–Росія. — М. Л.] став зворотним західноєвропейському: то був розвиток від свободи до рабства (тут вже мається на увазі власне Російська імперія, починаючи з Московії, в якій, як свідчить сам Федотов, «людина вільної професії була явищем немислимим», оскільки «всі стани були прикріплені до держави службою або тяглом... жили в примусовій організації», а «кріпосна неволя... зробилася повсюдною у той самий час, коли вона відмирала на Заході, і не перестаючи обтяжуватися до кінця XVIII століття, перетворилася в чисте рабство». — М. Л.). Рабство диктувалося не примхою влади (однак, як зазначає сам Г. Федотов, «московський цар хотів царствувати над рабами». — М. Л.), а новим національним завданням: створення Імперії на убогому економічному базисі. Тільки крайньою і загальною напругою могла існувати ця злиденна, варварська, нескінченно розпросторювана держава», у якій, як наголошує Г. Федотов, взагалі «не могло бути місця свободі»...

Тож насправді сталося якраз протилежне — вільні до цього виробники Криму невдовзі, ставши безправними кріпаками, саме й потрапили до імперського рабства. Та й чи могло бути інакше? Чи міг хоча й волелюбний, та малочисельний народ встояти супроти ненаситної імперії–вовчиці? Звичайно, противився, як міг, але наявні сили опору не йшли ні в яке порівняння з вишколеним для цієї справи імперським механізмом упокорення. Тому сталося те, що за цих умов неминуче мало статися — опір було зламано, непокірних — упокорено. Але якою ціною! «Упокорення, — наголошує Б. Вольфсон (1941. — с. 63), — сталося тільки після винищення значної частини татар». Та що таке кілька десятків тисяч понівечених життів якихось там «тубільців» — власні інтереси імперії понад усе! Однак і на цьому, як відомо, поневіряння кримських татар не скінчилися.

Попри те що, як зазначав герценівський «Колоколъ» (Гонение... — 1962): «загальна думка усіх, хто знає Крим, одноголосно свідчить на користь татар», зокрема про те, що народ цей «тихий, покірний (у першому — 1906 р. — виданні свого нарису «Прошлое Тавриды» згаданий Ю. Кулаковський акцентував на «віротерпимості татар і мирному характері їх стосунків з сусідніми християнами». — М. Л.), що не мав жодних упереджень проти російського уряду, незважаючи на всі пригнічення; народ, що ніколи не думав про перехід до одновірців (турків. — М. Л.) і зовсім не бузувірський» і що «під час самої війни (мається на увазі Кримська війна 1853–1856 рр. — М. Л.) він не зраджував Росії... Навіть у пограбуванні Керчі та ін. він брав участь менше за самих росіян і аж ніяк не більше вірменів, греків, євреїв та інших туземців», усе ж під час згаданої війни союзного альянсу проти Росії розпочалась–таки «нагінка на кримських татарів». Ось як про ці гоніння писав «Колоколъ»: «По отриманні відомостей про висадку союзників таврійський губернатор послав чиновника Максимовича з сотнею козаків для спостережень за татарами в Євпаторійському повіті. Максимович з козаками почав карати і грабувати в усіх селах, козаки гвалтували жінок, в селі Тшей засікли 7 осіб і при тому оголошували, що з приходом російських військ усі татари будуть перерізані».

Такі «зловживання влади... а також чутки про наміри уряду переселити татар з Криму» спричинилися до масового переселення татар з Криму. «Щоб зрозуміти всю злочинність урядових розпоряджень», писав «Колоколь», «зазначимо, що з 241 тисячі душ магометанського населення Криму — пішло 100 тисяч... Татари плакали, розлучаючись з Кримом, брали пригоршні землі з батьківських могил і зі словами: “ми 60 років їли російський хліб, дай бог здоров'я російському царю!” покидали рідні береги». Та й тим, хто залишався на ній, пізніше ще не раз доведеться оплакувати змушене виселення з батьківського краю.

Натомість на найвищому рівні були «схвалені розпорядження... про переселення державних селян на власницькі землі в Криму». Та коли російське керівництво «витіснило з Криму віддане йому татарське населення для того, щоб поселити в Криму росіян», тільки тоді «здогадалося воно», що «росіяни — через особливості краю, через нестачу водопоїв і т. ін. — у Крим не підуть». Чиновник з особливих доручень Лошкарьов у конфіденційному листі з Криму просив «звернути увагу на ті підстави, котрі спонукають його визнати несправедливим погану думку про татар і вважати необхідним відхилення їх переселення до Турції», оскільки, на думку автора листа, таке «переселення масами» здатне «згубити край». Саме так, по суті, й сталося. Ось що, зокрема, писало у вересні 1860 р. таврійське дворянство генерал–ад’ютантові П. Ланському: «Уся степова частина півострова вже є вид пустелі: села без мешканців, поля не зорані, і нема сумніву, що з наступною весною гірська частина, в якій рух татар відносно степової ще мало помітний, матиме ту ж пустельну картину... Навряд чи найкровопролитніша війна, загальний голод чи морова пошесть могли б у такий короткий час обезлюднити край...»

Та й встановлення радянської влади не принесло відчутного полегшення багатостраждальному корінному населенню півострова — уже від самого початку перемоги жовтневого заколоту в Росії, наголошують дослідники (Зарубин, 1994. — с. 31–33), Крим «став дослідним полігоном використання всіх форм насильства...» Але й на цьому гіркі випробування кримського населення далеко не вичерпались: у «кримської трагедії», як зазначає П. Мазур (1993), «був і другий (за наказом Гітлера в роки війни були знищені караїми, цигани та євреї), і третій акт», коли «Постановою Державного Комітету Оборони від 11 травня 1944 року з Криму були вислані татари, вірмени, болгари, греки — третина населення Криму! — 228543 особи», а перед війною за вказівкою «вождя всіх народів» «в адміністративному порядку, без суду і слідства, вислані греки і турки».

Ось як згадують про цю трагедію кримських татар свідки тих подій (Чумак, 1993. — с. 48–50). Розповідає П. Халід: «Ніч. Заходять солдати зі зброєю і кажуть, щоб через 15 хвилин зібралися. Солдат відбирає у мами Коран і кидає його в туалет. Нас відвозять на кладовище і до ранку там тримають. Вранці нас женуть на станцію. Там заганяють, як худобу, в вагони–“телятники”: маму — в один вагон, мене в інший. Тоді я бачив маму в останній раз... В Саратові нас пересадили у вантажні баржі. Не годували, поки не привезли в Марійську АРСР... 18 кілометрів гнали пішки в тайгу. Поселили в таборі серед болота, там до нас жили поляки. Дуже багато людей умирало,.. Жінки працювали на лісоповалі. Пили гнилу воду, і добре пам'ятаю, що у всіх, хто умирав, останнім бажанням було — випити ковток чистої води з рідного Криму».

Розповідає І. Ахаєва–Бекерова: «...У дитячій пам'яті надовго залишилося: гавкіт собак, нявкання котів, мукання корів, бекання овечок, крики і нещасний плач людей...»

Розповідає Л. Валялова: «...Виселяючи нас, дозволили взяти на трьох одну подушку і одну ковдру, а горшки, ложки, харчі наказали залишити... Усі плакали... Товарні вагони заповнили так, що багато хто стояв, сиділи по черзі Не відчиняли дверей, солдати запитували, чи є померлі. Хоронити їх ніхто не дозволяв, а просто, на ходу поїзда, викидали з вагона. В перший день прибуття в Узбекистан усіх взяли на облік у спецкомендатурі. Життя людей залежало від людських якостей і службового рівня комендантів. Ніколи не забуду їх прізвищ... Як вони принижували нашу людську гідність! Як вони знущалися над нами! Страшно і моторошно про це згадувати»...

Отаке–то щастя принесли народам Криму сумнозвісна російська, а затим і радянська анексії, але побрехеньки про міфічний «розквіт» Криму після приєднання до Росії продовжують свою переможну ходу. А «значить, — спитаємо разом із Антуаном де Сент–Екзюпері, — комусь–то це потрібно




14. Міф про те, що в Новоросії та Донбасі «зроду старої України не було»


Усе ж таки оце зумисне змішування, ототожнення понять «руський» та «російський» здатне призвести до суттєвої плутанини у будь–якому питанні, надто якщо врахувати ще й характерну особливість людської натури: чим менше знань, тим більшу категоричність висновків дозволяє собі їх носій. Ця риса надзвичайно притаманна численним «знавцям» України, історії та культури українського народу, котрі, аж ніяк не соромлячись за відсутність глибоких знань у відповідній царині, із легкістю вдаються до «глобальних» висновків.

От і «ледве чи не наполовину українець» О. Солженіцин (1990) безапеляційно, як і більшість росіян, коли справа стосується «українського питання», заявляє, що, мовляв, у Новоросії, в Криму, в Донбасі «зроду старої України не було». А от коли б не ототожнювали двох згаданих понять, то чимало обумовлених цим непорозумінь одразу ж прояснилися б. І не лише щодо «древнього російського міста Миколаєва», а й стосовно не менш «древньої російської» Одеси, та й Новоросії в цілому[57]...

То ж спробуймо з’ясувати, чи була в минулому і на яких саме землях «стара» Україна? Коли саме і як вона зникла та куди поділася? І яким чином раптом з’явилася Новоросія, себто «нова Росія»? Ось як визначав козацькі землеволодіння визначний дослідник історії Січей Д. Яворницький (1990. — с. 13–25). Запорозькі землі на Правобережжі охоплювали територію від річки Тясмин на півночі до гирла Дніпра та Бугу на півдні. Західним кордоном були річки Буг та Синюха. Північною межею на Лівобережжі була річка Оріль, а південною — Конка. Далі на схід запорозькі землі тяглися аж до Нижнього Дону, виходячи в районі Бердянської коси та гирла Кальміуса до Азовського моря.

Первісно всі ці території були надані Запорізькому війську спеціальними указами. Ось що пише про це А. Скальковський, якого доктор історичних наук Л. Залізняк (Нарис... — 1994. — с. 189) вважає за «офіційного історика Новоросійської губернії» (1846. — ч. І. — с. 29–34): «...давні права, володіння і вольності Запорозького війська, визнані грамотами Сигізмунда І та Стефана Баторія (в року 1576 місяця Августа 20 дня)», пізніше були підтверджені «в царських грамотах, даних Кошовим Запорозьким... від імені Російських Монархів». Та вже «дуже скоро після приєднання України до Росії російським власникам були передані величезні угіддя з числа українських державних (військових) земель» (Коваленко. Грозит ли... — 1992).

А вже з середини XVIII ст., наголошує Л. Залізняк (там само. — с. 194), російський царат розпочинає справжній «наступ на запорозькі землі» — 1746 р. була відрізана їх східна частина по річку Кальміус на користь донських козаків... В 1751–1752 рр. збудовано фортецю святої Єлизавети (нині — Кіровоград), що стала центром так званої Нової Сербії (ці землі зайняли переселенці, зокрема з Сербії). Запорозькі землі від Дніпра і Тясмина до Синюхи на заході уряд віддав переселенцям: сербам, угорцям, болгарам, росіянам–розкольникам, українцям зі Слобідської України. їхні воєнізовані поселення були покликані протистояти господарям цих земель — запорожцям. Друга частина цих переселенців зайняла північно–східні запорізькі угіддя навколо фортеці Бахмут — так звана Слов’яносербія. Достатньо побіжно глянути на видрукувану в наш час кольорову мапу України третьої чверті XVIII ст., аби упевнитись, що Новосербія та Слов’яносербія були створені Російською імперією зовсім не випадково — наче два тонкі та довгі ножі–стилети, уп’ялися вони з двох боків у тіло України, начисто відтявши Запоріжжя від Гетьманщини та Слобожанщини.

У 1764 р. уряд Росії, розцінивши виступ запорожців на захист своїх прав як бунт, ухвалив рішення про заснування Новоросійської губернії, до якої увійшли Новосербія, Слов’яносербія і так звана Українська лінія (воєнізовані поселення на запорозьких землях від річки Синюхи до Сіверського Дінця)... У той час як запорозькі землі Правобережжя «увійшли до складу» Новоросійської губернії, запорозькі землі Лівобережжя теж не залишилися поза імперською увагою — їх відшматували на користь Азовської...

Уже після зруйнування Січі, коли виникла потреба у війську, Потьомкін, що свого часу «з власного бажання увійшов до [запорозького] війська у Кущівський курінь» та був прозваний козаками «Грицьком Нечосою», одразу ж, наголошує А. Скальковський (1846. — ч. III. — с. 320), «згадав тоді про “братчиків Запорожців”» — було спішно набране «доброхітне» Чорноморське козацьке військо під проводом А. Головатого, а «невдовзірозпочата з Турцією війна (1787–1791 pp. — М. Л.) довела всю корисність цього козацтва».

Майже століття тому секретар австрійського посольства у Москві Й. Корб так охарактеризував значущість українських козаків для московського війська (Січинський, 1992. — с. 126): позаяк московське військо «б'ється лише зі страху перед царськими карами і не знає почуття власної гідности (як зазначав Г. Федотов (1991. — т. 2. — с. 28)) новоутворений «московський тип» російської людини, який «психологічно є сплав північного великороса з кочовим степняком», взагалі існував «без будь–якого воїнського духу», позаяк «у Москві згасла київська поезія воїнського духу». — М. Л.) і хоробрости» і «дуже швидко піддається паніці (таке, зокрема, сталося й під час сутички кількісно переважаючої російської армії з корпусом шведського генерала Левенгаупта коло Лісної в 1708 p., коли лише екстраординарні заходи самого Петра І, який, як описує перебіг тої баталії «Історія Русів», «виставив поза фронтом і з флангів малоросійських козаків із суворим наказом рубати шаблями та колоти списами всіх, хто під час бою подасться назад», врятували його армію від поразки. — М. Л.)», то, наголошує Корб, «важливим скріпленням для царських (військових) сил є козаки. Московити схиляють їх на свій бік щорічними подарунками і стараються втримати їх вірність найщедрішими обіцянками, щоб вони (козаки) не задумували перейти до поляків, бо разом зі своїм переходом вони можуть забрати з собою цілий нерв московського війська». І недарма — козацьке військо не раз демонструвало свою звитягу.

Так, 13 вересня 1789 р. три кінних та три піших полки козаків під проводом Чепіги та Головатого разом із корпусом Дерібаса «взяли приступом замок Єнідуя у Хаджибеї й дали початок нинішній Одесі, бо коли там збудована була в 1793 р. фортеця, вони оселилися перші окремою слобідкою чи передмістям на “Пересипу”» (Скальковский. Назв. пр. — с. 216, 233). Таким чином, Одеса, які, скажімо, Севастополь, не виникли на порожньому місці. До речі, поселення слов’ян, котрі поступово змінили свою назву на Гаджибей, відомі із письменних джерел 1415 р. як Кацюбії (Змієнко, 1996). Тож насправді у 1794 р. відбулося не так заснування Одеси, як чергове перейменування Кацюбіїв–Гаджибея...

Ну, а тепер кілька штрихів щодо того, хто ж населяв цю саму Новоросію у різні часи (Заставний, 1993. — с. 105): «У 1763–1764 pp. національний склад населення Новоросії характеризувався такими показниками: українці займали 74,81 %, росіяни12,05 %, «волохи» — 9,19 %, серби — 2,08 %, поляки — 0,83 %, болгари — 0,24 %, угорці — 0,14 %, німці — 0,09 %, татари — 0,06 %, грузини — 0,06 %, інші — 0,24 %». А як змінилися ці показники упродовж наступних півтора століття? «За даними перепису населення 1926 р., в степових районах України, які в основному збігалися з Новоросією, налічувалось 5568 тис. чол., у тому числі 3674 тис. (66 %) українців, 798 тис. (14,3 %) росіян, 396 тис. (6,1 %) євреїв, 206 тис. (3,78 %) німців, 34 тис. (0,6 %) поляків, 460 тис. (8,3 %) представників інших національностей» (там само. — с. 106).

Тож Л. Залізняк має всі підстави стверджувати (назв. пр. — с. 205), що «українці завжди становили більшість населення Новоросійської губернії. Тому імперський уряд послідовно провадив щодо них політику етноциду». Масові депортації українців до північних та східних районів Росії, а також зустрічне переселення росіян в Україну стали одними із наріжних каменів ленінсько–сталінської національної політики. При цьому, як наголошує в журналі «Дружба народів» В. Коваленко (1995), «переселення росіян було аж ніяк не спонтанним, а ретельно планувалося Кремлем: кількість, термін, заходи матеріального заохочення, забезпечення транспортом, житлом тощо».

А ось і деякі результати цієї політики (Заставний, 1993. — с. 108): «національний склад жителів Одеської, Миколаївської та Херсонської областей за даними повоєнних переписів:

у 1959 році українці тут, відповідно, становили 55,4 %, 81,1 % і 81,0 % (росіяни — 21,7 %, 13,7 % і 15,6 %);

у 1970 році українці — 55,0 %, 78,8 % і 78,3 % (росіяни — 24,2 %, 16,1 % і 18,1 %);

у 1989 році українці — 54,6 %, 75,6 % і 75,8 % (росіяни — 27,4 %, 19,4 % і 20,2 %)».

Як бачимо, і в повоєнні роки, незважаючи на помітне збільшення частки росіян — що не в останню чергу обумовлене посиленням політики зросійщення — українці в усіх областях так званої Новоросії становлять абсолютну більшість. Та це жодним чином не заважає панам солженіциним та іже з ними, у повній відповідності до валуєвських настанов, затято стояти на своєму: «не було» — і все тут!




15. Міф про «найлюдянішу людину» та геніальність «усеперемагаючого вчення»


Відомі багатьом поколінням радянських людей приклади щодо особливої людяності В. Ульянова–Леніна давно набули чи не такої ж хрестоматійності, як, наприклад, серед християн розповіді про чудеса Христові. Для показу міфічності цього твердження стосовно колишнього «вождя пролетарів усіх країн» можна було б звернутися до численних спогадів його сучасників та соратників, зокрема й самої Н. Крупської (вельми характерною, скажімо, є широковідома нині розповідь Надії Костянтинівни про безжальну розправу завзятого мисливця Ілліча над зігнаними повінню у неймовірній кількості на невеличкий острівець зайцями, в той час як офіційна пропаганда широко тиражувала розповідь про те, як Ілліч під час полювання лисичку «пожалів»). Однак, аби унебезпечити себе від звинувачень у тенденційному підборі авторів (а може, у такому ж присікуванні до «дрібниць»), обмежимося відтворенням портрета цього злого «генія» XX століття, покладаючись переважно на його власні творіння, не нехтуючи при цьому і результатами окремих досліджень.

Ось, для початку, висновки відомого західного історика, котрий спеціально це дослідив, — вони наведені у статті Б. Нілана (1995), надрукованій у нью–йоркському часописі «ТАЙМ»: «Інколи стверджують, що то тільки під керівництвом Сталіна комуністи почали використовувати такі жорстокі методи, а от творець радянської держави Володимир Ленін, мовляв, не був таким кровожерним. Від подібного судження, ймовірно, не зостанеться й сліду після прочитання тому, що невдовзі вийде, озаглавленого “Секретные архивы Ленина”, у якому зібрані досьє з ленінської канцелярії. Редактори книги — американський історик Річард Пайпс з Гарвардського університету та російський вчений Юрій Буранов. Пайпс завжди жорстко ставився до Рад. Однак, за його словами, працюючи з архівами Леніна, він “усе ж трішки сподівався” знайти у вождя хоч якісь людські риси. Та, як заявив Пайпс, він, навпаки, “виявив, що то була ще більш жорстока та байдужа людина”, аніж усі вважали...».

Подібної думки дотримуються, й російські автори. Зокрема, сучасний дослідник історії російського більшовизму І. Бунич охарактеризовує «самого человечного» (1994. — с. 38–59) як «гнучкого реаліста, безпринципного і жорстокого», екстреміста «у кожному прояві», якому, «поряд із вражаючою працездатністю та маніакальною гіпнотичною силою притягання до себе найкровожерніших покидьків», були також притаманні «шалена жага влади та суто азійські диктаторські замашки» і який, не вагаючись, вимагав «вирішити проблему... багатих класів», «козаків», «куркулів, попів та поміщиків» «шляхом поголовного їх винищення...». Саме «особистіякості вождя», на думку відомого радянського історика і філософа, генерала Д. Волкогонова (1997. — с. 461), посприяли тому, що після нього «найважливішою рисою більшовика стали ненависть до класових ворогів, непримиренність до імперіалізму, вороже ставлення до всього несоціалістичного, немарксистського, неленінського...» На цих же рисах вождя наголошував і відомий російський кінодраматург Є. Г абрилович, котрий — «спільно з режисером Юткевичем» — написав про нього три сценарії (1996. — с. 226–228, 357): «Ленін ненавидів (тут і далі виділено Є. Г. — М. Л.) тих, хто був незгідний з ним... Нещадний і жорстокосердний... ненавидів він люто. Люто і жорстоко». І сам більшовизм «все щільніше робився зліпком із ленінського характеру: нетерпимість, беззаперечність, упевненість лише у своїй правоті... Такою стала і Партія — ненавидною». Та й самі правителі «з кожним кроком ставали все самовпевненішими, брехливішими, безсоромнішими, кривавішими...» І — як наслідок — «з кожним кроком вивітрювався моральний рівень країни...»

А московський історик, колишній викладач і керівник кафедри міжнародного комуністичного руху у Вищій партійній школі в Москві А. Латишев, який, за власним визнанням, у 1991–1995 рр. опублікував у газетах і журналах «понад 70 статей з ленінської тематики, у яких “розсекретив” понад 100 ніколи не публікованих раніше робіт Леніна», дійшов висновку (1996. — с. 9, 227, 239), що «навіть ВЧК була гуманнішою, ніж Ленін», який, наголошує автор, «з безмежною жорстокістю ставився до своїх співвітчизників». Це, серед іншого, потверджується і тією вражаючою безвідповідальністю, з якою цей безжальний монстр XX століття втягнув сотні мільйонів людей у авантюру, моторошні наслідки якої перевершили усі знані людством катаклізми. На цьому тлі дійсно геніальною виглядає передбачливість «залізного» канцлера Німеччини О. Бісмарка, який, кажуть, у відповідь на вихваляння принад новітнього революційного вчення Маркса твердо заявив, що, коли навіть воно таким і є, то все одно він не допустить, аби випробування нової теорії проводилося на німецькому народові, порадивши обрати для цього «країну, яку не жаль»... Ленін же, навпаки, присвятив усе своє життя саме втягуванню гігантських мас людей у експеримент, можливі наслідки якого осягнути не міг та, певно, і не хотів...

Як відомо, навіть негативний результат, отриманий у будь–якому дослідженні, теж результат. Незаперечна цінність довготривалого експерименту, про який тут йдеться, полягає саме у тім, що він наглядно й переконливо показав людству, що йти цим, проголошеним ще молодим В. Ульяновим «іншим шляхом», не варто, бо то глухий кут для поступу. Обіцяні принади «нового» світу виявилися усього лише примарними цяцянками для одурених — як наголошує професор Одеського університету Є. Присовський (1996), «не порядність, а безсовісність, не скромність, а пихатість, бундючність, не братерство, а шовіністична ненажерність і обмеженість, не вміння жити для людей, а намагання ухопити жирніший шматок життєвого пирога, не єдність, а повний розрив між словом і ділом, між лозунгом, закликом та реальним способом як власного життя, так і життя народу — ось справжні ознаки» новоствореного комуністичного режиму, його людиноненависницької моралі. Та вони настільки майстерно приховувалися ідеологічними завісами, що необхідний був тривалий час, ба більше — «мав статися вибух у житті суспільства, що стався у серпні 1991 р., щоби ці істини повністю відкрилися кожному... щоб і Ленін розкрився перед нами не як зразок людяності та простоти, а як кривавий ідол, надихач масових убивств». Жаль тільки, що за набуття цього досвіду людству, зокрема й українцям, довелося сплатити таку неймовірно велику, неймовірно моторошну ціну. Та найбільш незбагненним, як на мене, є те, що й донині існує ще чимало людей, яких цей жахливий імперичний набуток, схоже, так нічому й не навчив, ба більше — вони палко закликають поновити той «експеримент»...

Усі ідеї світу не варті однієї сльози дитини, стверджував мудрець. Здавалося б, як взагалі можна порівнювати таку «дрібничку», якою є сльоза дитини, і ідею, яка може зробити щасливим (чи нещасливим) усе людство?! А дуже просто: ідеї, здатні спричинити появу сліз бодай дитини, ніколи не зможуть ощасливити й усіх. Чергова — марксистсько–ленінсько–сталінська — спроба реалізації старої, як світ, ідеї побудови комуністичного «раю» за відомою формулою «від кожного за здібністю, кожному — по потребі», опрацьована основоположниками марксизму, перетворена у «інструкцію до дії» ленінцями і впроваджувана протягом десятиліть сталінцями, спричинила до пролиття бездонних океанів сліз та величезних рік крові, супроводжувалася масовим геноцидом та етноцидом, обумовила виникнення найжорстокіших воєн та небачених екологічних катастроф, буквально «до основання» потрясла як земну цивілізацію, так і саму Землю. Які ж іще потрібні теоретичні обґрунтування її хибності, небезпечності, нарешті, злочинності, коли практика (єдино вірний і незаперечний критерій істинності всякої теорії, як наголошували ще недавно самі марксисти–ленінці) з усією незаперечністю показала неспроможність та злочинність цієї антилюдської ідеології! Скільки ж іще маємо хапатися голими руками за розжарену праску, аби нарешті впевнитись, що це не найкращий метод визначення її температури, як і термостійкості власної шкіри! Невже кількох моторошних десятиліть для цього все ще замало, і ми знов піддамося на знайомі заклики повірити — хоч би й востаннє! — усе тим же сліпцям, які вкотре рядяться у поводирі до примарного «ельдорадо», знову змусимо себе забути, куди невідворотно приводить ця дорога, вимощена їхніми «благими» намірами?

Мабуть, багатьом стражденним та зневіреним в Україні аж у голові паморочиться від масштабів тих обіцянок, які так узвичаєно щедро, мов з чарівного рогу достатку, розсипають новітні комунобільшовики. Але чому ж тоді, коли упродовж семи з лишком десятиліть їх влада на цій землі була ще більш глобальною та необмеженою, аніж у будь–якої з відомих деспотій, вони так і не спромоглися створити не те що обіцяного комуністичного раю, а навіть суспільства з більш–менш життєздатною економікою та більш–менш пристойними демократичними засадами? Чи все ж створили (бо зараз колишні партноменклатурники, що і тоді, дійсно, жили, як в раю, і за нинішньої «демократичної української» держави не бідують, полюбляють нагадувати, як нібито «добре було тоді» усім без винятку радянським людям)?

Та про це — згодом, а зараз повернімося до предмета нашого розгляду. І почнемо з моменту появи на світ цілком закономірного виплоду процесу «революційного оновлення світу» — масового запровадження більшовиками (а вони, взагалі, виявилися надзвичайно винахідливими щодо запровадження різних нововведень, спрямованих на масові винищення людей — досить згадати використання децимації, себто розстрілу для застороги кожного десятого, зокрема серед донського козацтва, створення концтаборів, формування так званих трудармій тощо) вже дещо призабутих на ту пору світом розстрілів заручників — бажано дворянського походження, бо що можна експропріювати у «простих»? Тож і не дивно, що зродилося воно саме в «колисці революції» і саме з подачі вождя, який, після вбивства 30.08.1918 р. в Санкт–Петербурзі Урицького [як наголошує І. Бунич (1994. — с. 41–44), сам Ілліч його й наказав «ліквідувати» за те, що той разом із Володарським переправив 78 мільйонів золотом «кудись наліво через приватні банки у Скандинавії», в той час як мільярди переправлялися до певних європейських банків з наказу чільного експропріатора] вирішив на білий терор відповісти червоним (не обмине ця доля й України — 18 травня 1919 р. голова Всеукраїнської ЧК М. Лаціс у газеті «Известия ВУЦИК» сповістить про запровадження «червоного терору» в Україні).

«Ось бачите, — чую вже голос запопадливого більшовика–ленінця, — він просто був змушений!» Воно нібито так — дійсно, «змушений», але, як любив примовляти у дискусіях з радянськими «визволителями» Чехословаччини зразка 1968 р. такий собі начитаний місцевий опонент, про що розповів у книзі «Освободитель» учасник тих подій В. Суворов, «Леніна уважно читати треба, батечку». А тоді виявиться, що, на відміну від так званого «білогоруху», який виник й справді вимушено — як реакція російського дворянства на жовтневий 1917 р. заколот «голоти» (це, зрозуміло, не дає жодних підстав для найменшого виправдання «білого» терору), майбутні більшовики, вустами Ульянова–Леніна, ще в травні 1901 року (стаття має доволі символічну назву: «З чого почати?») однозначно заявили: «...ми ніколи не відмовлялися і НЕ МОЖЕМО відмовитися від терору. Це одна із воєнних дій, що може бути придатною і навіть необхідною у певний момент битви» (ПСС. — т. 5. — с. 7). Тож має цілковиту рацію відомий генетик академік В. Войтенко, коли доходить висновку (1997. — с. 65), що «дірка в тому місці, де у людей буває душа, виникла у Леніна задовго до революції».

Подальші застереження майбутнього вождя «від захоплення терором, від визнання його головним засобом боротьби» — то лиш про людське око, бо, як вже невдовзі покаже практика більшовизму, саме кривавий «революційний» терор та не менш кривава беззастережна брехня стануть наріжними каменями комунобільшовизму. Як наголошує сучасний російський філософ О. Ціпко (1990), хоча окремі автори й досі переконують читача, «нібито в теорії Маркса насильство відіграє другорядну, незначну роль, обмежується функцією повитухи, що вивільняє плід від пуповини», насправді ж саме «насильство у Маркса і Енгельса виступає у ролі творця нового життя», оскільки перехід до диктатури пролетаріату можливий лише шляхом масового запровадження терору і насильства.

Скористаймося ж порадою начитаного пражанина і бодай продивімось дійсно багатий ленінський спадок. Звичайно, лиш те, що пильні охоронці «класової чистоти» пропустили до широкого вжитку, себто до відкритого «повного» зібрання творів — але й цього цілком достатньо, аби кров захолола в жилах! Почнемо з листа товаришеві по партії і соратникові від 26.06.1918 (Ленин. ПСС. — т. 50. — с. 106): «Тов. Зинов’єв! Тільки сьогодні (Володарського–Гольдштейна вбито 20.06.1918. — М. Л.) почулив ЦК, що в Пітері робітники (виділено В. Л. — М. Л.) хотіли відповісти на вбивство Володарського (теж прибраного своїми, наголошує І. Бунич. — М. Л.) масовим терором і що Ви (не Ви особисто, а пітерські чекісти) утримали. Протестую рішуче!» Володимир Ілліч поки що тільки «протестує» — уже невдовзі він вимагатиме широкого і якнайрішучішого впровадження цієї життєво важливої складової комунобільшовицького режиму. Ось лише дві із таких вказівок, відправлених ним в один день, 09.08.1918 (зверніть увагу — задовго до того, як вождь «змушений» буде відповісти червоним терором). Лист Г. Федорову, «голові Нижньогородської губради»: «У Нижньому явно готується білогвардійське повстання. Треба напружити всі сили... навести відразу (виділено В. Л. — М. Л.) масовий терор,розстріляти і вивезти сотні повій, які споюють солдатів, колишніх офіцерів і т. ін.» А ось телеграма Пензенському губвиконкому (там само. с. 143): «Отримав Вашу телеграму. Необхідно... навести нещадний масовий терор проти куркулів, попів та білогвардійців». Уточнення про те, проти кого він має бути спрямований, — лише задля красного слівця: хто за таких умов, тобто нещадного і масового терору, буде розбиратися, чи ти дійсно «опіум для народу», а чи просто під гарячу руку потрапив! А потрапити під гарячу руку Ілліча — не приведи Господи! Так, 10.09.1918 на шляху «кремлівського мрійника» раптом каменем лягла Казань, а «товариш Троцький», від якого якраз і вимагалося «нещадно і масово», раптом візьми і завагайся — ціле місто все ж таки... І що ж «найбільший гуманіст» Ленін? Він, як завжди, на висоті вимог революційного моменту — саме уособлення «революційної принциповості» (там само. — с. 178): «...здивований і стривожений сповільненням операції проти Казані, особливо якщо повідомлене мені, що ви маєте повну можливість артилерією знищити супротивника, є вірним. Як на мене, не можна жаліти місто та відкладати далі, оскільки необхідне нещадне винищення, якщо тільки вірно, що Казань у залізному кільці»[58]...

Але, може, то якийсь прикрий поодинокий випадок, зовсім не характерний для керівного стилю вождя? Якраз навпаки — цілком характерний. Скажімо, в тому ж таки 1918 р. він вимагав від голови надзвичайної комісії Бакинського Раднаркому (Латышев, 1996. — с. 20) підготувати «все... для спалення Баку дощенту», а 28 лютого 1920 р. посилає таку телеграму в Реввійськраду Кавказького фронту (там само. — с. 20–21): «Смилзі та Орджонікідзе. Нам до зарізу потрібна нафта. Обдумайте маніфест до населення, що ми переріжемо всіх (у Майкопі та Грозному. — М. Л.), якщо вони спалять і зіпсують нафту та нафтопромисли. (ЦПА НМЛ. — Ф. 2. — Оп. 1. — Д. 13067)». Як бачимо, масовий терор був для найбільшого «гуманіста» всіх часів і народів аж ніяк не пасербком, радше навпаки: «...ставлення до терору, що його виявляють на ділі у парламентських промовах, газетних статтях... то розбещення (виділено В. Л. — М. Л.) революційної свідомості робітників», — роз’яснює Ленін (ПСС. — т. 40. — с. 57) тим слабкодухим, кому ще невтямки, що без масового терору більшовицький режим просто не може існувати.

Не обминула, звичайно, ця гірка чаша і України — про це, зокрема, у 1920 р. писав всесвітньо відомий письменник та гуманіст В. Короленко до А. Луначарського, протестуючи «проти безглуздих розстрілів і проти убивств дітей» і просячи милосердя хоча б щодо дітей. У своїх листах Короленко, зокрема, наводить приклад, коли в Полтаві — батьківщина Луначарського! — серед 9 розстріляних «в адміністративному порядку», сиріч без суду, що, як запевняв його «один із відомих членів Всеукраїнської ЧК», робилося, зрозуміла річ, лише «для блага народу», були «одна дівчина 17 років та ще двійко малолітніх». Та «наркомпрос» Луначарський, знаючи позицію вождя у цих питаннях, навіть не відповів на жоден із численних листів Короленка. Згадані масові розстріли «в адміністративному порядку» — теж одна із «революційних» пристрастей всеохопного «хлопченяти з розумними очима та чолом високим та ясним».

Про прямі накази Леніна на масові розстріли без суду і слідства під час громадянської війни вже говорилося, однак і після її закінчення він не заспокоївся. Так, «у травні 1922 року в розпал кампанії по розграбуванню церков Ленін, як завжди “строго таємно”, наказує: “...вилучення цінностей, особливо найбагатших лавр, монастирів та церков, має бути здійснене з нещадною рішучістю, безумовно ні перед чим не зупиняючись та в найкоротший термін. Чим більшу кількість представників реакційної буржуазії та реакційного духовенства вдасться під цим приводом розстріляти, тим краще» (Латышев, 1996. — с. 148). А 15.05.1922 Ленін посилає додаток до проекту «Вводного закона к уголовному кодексу РСФСР», який фактично був спрямований на одне — якомога більше розширити «розстрільні» статті (ПСС. — т. 45. — с. 189): до вже існуючої редакції — «революційним трибуналам надається право застосування у якості вищої міри покарання — розстрілу за злочини, передбачені статтями 58, 59, 60, 61, 62, 63» — «великий гуманіст» вважав за вкрай необхідне «додати статті 64, і 65, і 66, і 67, і 68, і 69 (ще радикальніше підходив до цього питання здібний учень кремлівського Гуру, керівник Всеукраїнської ЧК у 1919–1921 pp. М. Лаціс, який пропонував взагалі не обтяжувати себе — навіть формально — щонайменшими юридичними процедурами: «не шукайте на слідстві доказів», повчав він чекістів, лише гляньте на руки того, хто до вас потрапив, «якщо білі — стріляй» — та й по всьому... — М. Л.)».

Але й цього колишньому адвокатові, себто фаховому захисникові прав громадян, «законникові», що поклав своє життя на те, аби встановити владу, «не обмежену жодними законами», звісно, мало — у супровідному листі наркомові юстиції Д. Курському він наголошує: «По–моєму, треба розширити використання розстрілу... до всіх видів діяльності меншовиків, с.–р. (соціалісти–революціонери або есери. — М. Л.) і т. ін.» Через день (там само. — с. 190) посилає тому ж Курському «начерк додаткового параграфа Карного кодексу», який супроводжує додатковим роз’ясненням: «...основна думка, сподіваюсь, ясна... відкрито виставити принципове... положення, яке вмотивовує суть та виправдання терору, його необхідність, його межі (нижче він їх сконкретизує: «формулювати треба якомога ширше...» — М. Л.). Суд повинен не усувати терор... а обґрунтувати і узаконити його принципово...» А зроблене лише два роки тому, в доповіді на першій сесії ВЦВК VII скликання 2 лютого 1920 р. запевнення (Ленин. ПСС. — т. 50. — с. 101) про те, що як тільки більшовики «отрималирішучу перемогу», то «ще до закінчення війни... відмовилися від застосування смертної кари і цим показали, що до своєї власної програми ми ставимося так, як обіцяли... Тож я вважаю, сподіваюся і певен, що ВЦВК одностайно підтвердить цей захід Раднаркому... аби застосування смертної кари у Росії стало неможливим» — відкинуте вбік впало, тихенько дзенькнувши, як вже вистрілена, а отже, непотрібна гільза...

А щодо геніальності самого «всеперемагаючого» вчення — надамо слово колишньому першому секретареві Полтавського обкому КПУ, членові ЦК КПУ та ЦК КПРС Ф. Моргуну (1995), який не із чужих слів знає теорію і практику ленінського вчення: «Більшовизм спотворив та довів до абсурду соціалістичну ідею, побудував тоталітарну державу, в якій нема місця ані економічній, ані людській свободі. Соціалісти Заходу будують громадянське суспільство з ринковою економікою, вони авторитетна сила цього суспільства. На ідеях ленінізму–сталінізму його не побудуєш. Сумно, коли деякі ліві сили продовжують триматися за сталінізм як прапор свого руху. Перспективи у нього нема»[59].

Та й інший професійний московський ідеолог, колишній начальник Інституту воєнної історії Д. Волкогонов, признавшись, що йому, «людині, що довгий час боролася за реалізацію догматизованих постулатів марксистсько–ленінскої ідеології, говорити таке непросто, навіть важко», змушений був визнати (Генерал Дмитрий Волкогонов... — 1990): «Що таке комуністична перспектива... що нового можемо сказати про цю перспективу? По суті — нічого. Тоді навіщо ставити таку химерну мету? (Виділено Д. В. — М. Л.)».

Але останні й досі роблять вигляд, буцімто знають, що і як, оскільки до зубів озброєні «найпередовішим» вченням всіх часів і народів. Щоправда, переборовши майже генетичний страх перед щонайменшими спробами коригування узвичаєних постулатів, і вони змушені — на потребу дня — вдаватися нині до певних, я б навіть сказав, корінних замін особливо потьмянілих партійних догм — скажімо, виступати «за багатоукладну економіку», в той час коли «Маніфест Комуністичної партії» Маркса — Енгельса недвозначно наголошує на тому, що взагалі «комуністи можуть виразити свою теорію одним положенням: знищення приватної власності» (Маркс К., Енгельс Ф., 1972. — с. 40). Та задля відвоювання владних позицій, певно, і не на такі поступки можна погодитись.

Не маючи за душею ніякої серйозної альтернативи європейській, тобто ринковій моделі економічного розвитку, що упевнено опановує світ, і переконливо продемонструвавши усьому світові, чого варта їх власна «модель», наші «вічно вчорашні» у разі захоплення ними влади змушені будуть й собі «капіталізуватися», себто стати на рейки ринковості. Утім, колишня компартійна верхівка практично вже давно це вчинила, «приватизувавши» партійні кошти, які жодним чином не були, власністю самої лише партноменклатури (як і партії в цілому, позаяк упродовж усього періоду існування злочинного режиму її керівництво, узурпувавши владу в державі, постійно запускало руку до державного бюджету). Або — знов намагатися реанімувати конаючу серед уламків колишнього соцтабору, остаточно збанкрутілу азійську, чи то пак «соціалістичну», економічну модель, відновлення якої потребуватиме невідворотного повернення й горезвісного сталінського «порядку».

Ще перший давньогрецький «комуніст» Платон, майже дві з половиною тисячі років тому зводячи подумки у своїх знаменитих «Діалогах» «ідеальну державу», в якій розподіл праці мав відповідати «потребам та природнім задаткам» її громадян, усвідомлював, що в її основу має бути покладено саме подібний устрій. Передбачаючи наявність у цій державі трьох основних верств — правителів, стражів та простих трудівників, у тому числі й рабів, він був переконаний (Платон, 1971. — с. 226), що «перехід з однієї верстви до іншої (наприклад, якщо «ремісник чи хтось інший, ділок за своїми природніми нахилами... спробує перейти до верстви воїнів, або хтось із воїнів намагатиметься проникнути до складу членів ради чи стражів...» — М. Л.)» повинен «вважатися найвищим злочином». Тож, якщо вже ти народився (радше якщо визнали тебе «мудрі правителі») баобабом, чи то пак ремісником або землеробом, то, як співав В. Висоцький, так і будеш ним, аж «доки не помреш». Саме такий порядок й запровадив лиховісний «батько народів», припнувши робітників до заводів та фабрик, селян до колгоспів, а всіх радянських людей назагал — до певних місць мешкання, визначених так званою пропискою.

Та повернення до тих порядків уже просто неможливе — як неможливо змусити мільйони людей, що вдихнули п’янкого повітря свободи, знову жити у задушній атмосфері союзного бараку. Тож і роблять кілька кроків назад, поступаючись «принципами» та сподіваючись зробити хоч один уперед. Он і чільний комуніст Росії Г. Зюганов, відчуваючи вже явну недостатність ратування за згадану багатоукладність навіть укупі з відмовою від впалого нині в пошані атеїзму, змушений сьогодні визнати (Челноков, 1996), що «марксистсько–ленінська концепція не тільки застаріла, а й багато в чому була хибною». Подібний висновок багато чого вартий!

Не ставлячи собі за мету більш–менш детальний аналіз цього «революційного вчення», спрямуємо лише увагу зацікавленого читача на ще, на жаль, мало відоме в Україні, але надзвичайно грунтовне дослідження американця українського походження П. Балея (1981), вже сама назва якого розкриває як засадничі положення цього вчення, так і методи впровадження його вжиття. Переконливо показавши (с. 78–83) «еклектизм у Марксовій теорії історичного матеріалізму»[60], автор ставить закономірне питання: а, власне, «скільки ж тоді оригінального у Маркса?» І далі, покладаючись на те, як сам Маркс «признається до свого вкладу в розвиток комуністичних ідей», П. Балей доводить відсутність цього «оригінального».

Ще менше оригінального неупереджені дослідники знаходять у Леніна, бо «на ділі Ленін — ідеологічно і програмово — не вніс анічогісінько нового до марксизму в цілій своїй пропагандивній і революційній діяльності... До такої оцінки доходили й переконані марксисти, як–от Герберт Маркузе в одній із своїх праць («Совет Марксизм», Винтедж Бук, 1961. — с. 34) про СРСР: «Ленін не впровадив жодного нового теоретичного концепту, який змінив би структуру Марксової доктрини, ані не випрацював поняття про новий інтернаціональний характер клясової боротьби» (там само. — с. 23). Ленін був практиком марксизму «із здібностями політичного стратега в революційній діяльності, які набагато перевищували здібності Маркса як практичного політика», а тому він дуже швидко збагнув, що «марксизм це, по суті, принцип переваги політичної тактики над ідеологією в боротьбі за тотальну і абсолютну владу і що ідеологія це тільки один із важливих засобів у політичній боротьбі» — за ту ж владу... А величезний обсяг ленінської спадщини, характерною ознакою якої є те, що «на кожний виступ, документ чи послання» певного змісту у згаданому спадкові можна знайти виступ, документ чи послання «цілковито протилежного змісту», на думку І. Бунича (1994. — с. 65), «свідчить радше про незагальмовану шизофренію, ніж про “геніальну гнучкість”»...

«Вірні ленінці» намагаються усю вину за дошкульну поразку комуністичної ідеї звалити на Сталіна, який нібито припустився значного «відходу» від ленінської теорії. А ось який порівняльний аналіз цих чільних провідників більшовизму дають фахівці з точки зору соціоніки (Букалов, 1992. — с. 48–49): «Ленін розробляє теорію і практику збройного захоплення влади в країні й проведення революційних перетворень. Для цього створюється законспірована, підпільна партія, яка потім стане правлячою. Теорія починає впроваджуватися у життя найжорстокішими методами. Сталін перебував у дзеркальних (з точки зору соціоніки. — М. Л.) стосунках з Леніним. Це відносини взаємокорекції. І коли Ленін помер, Сталін став коригувати його дії та систему, що існувала, — у бік ще більш жорсткої централізації, нещадного пригнічення будь–якого вільнодумства. Він побудував свій “макет соціалізму”. На 1937 рік макет на вигляд був міцним — рухався, воював, однак позаяк то був “дослідний зразок”, то й працював він відповідно: для підтримання його життєздатності загинули десятки мільйонів людей»[61].

Так само, як нині запопадливі апологети ленінізму силкуються звалити усю вину за поразку комуністичної ідеї на «поганого» Сталіна, так і західні марксисти всіляко намагаються (Балей, 1992. — с. 160–165) «відокремити Леніна і увесь совєтський марксизм від Маркса» та обґрунтувати «немарксистськість» ленінської революції в Росії, доводячи, що «марксизм у практиці “пролетарської диктатури” скомпрометував себе на теренах Совєтсько'іімперії», а ленінізм, додамо, заплямував «чистий» марксизм. Якого поступу у розвитку суспільства можна очікувати, скажімо, від проголошеної Леніним формули: «Клас пролетаріату дорівнює комуністичній партії, а партія дорівнює радянській державі»! Якщо згадати відоме твердження про те, що в самодержавній Росії існувало два різновиди рабів — закріпачені селяни, що були рабами дворян, та самі дворяни, що були рабами царя, то — за аналогією — у радянській Росії, по суті, було те саме: «прості» радянські люди фактично були рабами партійної (і злитої з нею державної) номенклатури, а самі номенклатурний були відданими рабами генсека, який «за сумісництвом» очолював і державу — прямо чи через цілком підлеглих йому глав уряду та парламенту.

[Ще М. Драгоманов, аналізуючи тактичні методи російських соціалістів, зокрема єзуїтську теорію про те, що мета виправдовує засоби, пророчо передрікав (1906. — с. 385–386), що вона приведе врешті–решт до того ж таки деспотизму, на «останній та рішучий» бій з яким начебто й піднімали народ російські революціонери, оскільки «уже й тепер у деяких колах (маються на увазі так звані «виконавчі комітети». — М. Л.)» виразно видно ознаки тих же «придворних звичаїв: боязкість заперечувати... німування та піддакування». Із часом, завдяки невпинним потугам фактично злитих ідеологічного та репресивного апаратів режиму, ці симптоми набули тотального поширення.]

Щоправда, у цьому Ленін навряд чи суттєво переплюнув і самого Маркса, який у статті 42 статуту Комуністичної ліги, зокрема, задекларував (Балей, 1992. — с. 165): «Виключені і завіщені члени, як також усі запідозрені особи, будуть під наглядом і знешкоджені в ім'я добра Ліги». Як бачимо, обидва класики варті один одного і, як наголошує П. Балей (1981. — с. 22), «суттєвих розходжень між теорією Маркса і її практичним приміненням Леніна немає». І вже тим паче не варто переносити всю вину з комуністичної системи Маркса на постленінського диктатора Сталіна — він є її закономірним продуктом, який лише цинічно реалізував на практиці ті можливості, які дає режим пролетарської диктатури (як колись, так і нині показне піклування нібито про інтереси пролетарів та усіх знедолених є лише зручним прикриттям для компартійної верхівки у справі запровадження необмеженої власної диктатури)...

Біда, однак, утім, що, попри всю свою неоригінальність, марксизм, завдяки потугам численних його апологетів, став не лише теоретичною платформою, а й «інструкцією до дії», яке в руках звичних до крові комуно–більшовицьких «кухарок» стало безжальним знаряддям — скористаймося термінологією М. Волошина — «множення трупів». При цьому в основу цієї «революційної» діяльності з перетворення «старого» світу клався саме згаданий принцип Макіавеллі... Ну, а як виглядає теорія Маркса з точки зору основного критерію істинності, яким марксизм–ленінізм визнає практику? Короткий аналіз цього наводить відомий український історик М. Брайчевський (1993. — с. 6–7):

«Маркс і Енгельс вважали, що соціалізм має прийти на зміну капіталізмові внаслідок світової пролетарської революції. Цього не сталося...

Маркс і Енгельс вважали, що ланцюг капіталізму має розірватися в економічно найрозвиненіших країнах (Англія, Франція, Німеччина, США тощо). Цього не сталося...

Маркс і Енгельс стверджували, що перемога соціалістичних сил має спричинитися до відмирання державності. Цього не сталося...

Маркс і Енгельс вважали, що перемога соціалізму спричинить небачене піднесення всіх сторін суспільного життя, тимчасом як капіталістичний лад, утративши свої прогресивні потенції, здатний лише гнисти й розкладатися. Дійсність показала протилежне...

Маркс і Енгельс гадали, що перемога соціалістичного ладу забезпечить людству незрівнянно вищий рівень матеріального й духовного життя. Сталося навпаки: соціалістична революція всюди призвела до різкого зниження життєвого рівня, матеріального зубожіння, падіння духовної культури, моральної деградації, до панування брехні й облуди...

Маркс і Енгельс стверджували, що соціалізм буде царством свободи й усебічного розвитку людини–творця. Сталося протилежне. В умовах побудованого соціалізму країна перетворилася на суцільний концентраційний табір, царство страху, терору, знущання.

Маркс і Енгельс вважали, що з ліквідацією визиску людини людиною («соціалістичний» ступінь визиску, навпаки, значно перевищив «капіталістичний». — М. Л.) та класової нерівності зникне проблема міжнаціональних відносин, а натомість утвердиться ніким не обмежений інтернаціоналізм, який у віддаленій перспективі зумовить злиття народів у єдину загальнолюдську націю з єдиною загальнолюдською мовою. Цього не сталося. Навпаки, XX століття минає під знаком націоналізму та національно–визвольних воєн, розпаду великих колоніальних імперій, здобуття народами (великими й малими) державної незалежності».

Зате сталося багато такого, чого безвідповідальні «основоположники теорії та її неофіти», певно, і в моторошних снах не могли побачити! А й справді, чому узбіччя широко пропагованого «шляху до щастя всіх трудящих» всуціль завалено такою небаченою кількістю трупів як «ворогів» того руху, так і самих «ощасливлюваних»? Чому, попри гучномовні заяви більшовиків про те, що саме вони нібито вже вхопили бога за бороду, себто стоять на єдино правильному шляху поступу, той проголошений рух до Правди та Істини супроводжувався небаченими за своєю цинічністю дводушністю і брехнею? Чому замість очікуваних небувалих результатів від «вивільненого труда» апологети марксизму–ленінізму спромоглися — і то в різних кінцях світу — лише на створення однаково нежиттєздатних (і водночас — надмілітарних) економічних систем з небаченим ступенем визиску трудівників? Чому, попри постійні запевнення радянського керівництва про те, що СРСР ось–ось «наздожене і пережене» західні країни у їх економічному розвитку, насправді сталося — зараз це визнає навіть останній генсек КПРС М. Горбачов (1999) — протилежне: «вони обігнали Радянський Союз на цілу епоху»! Чому проголошена побудова «найсправедливішого суспільства» невідворотно призвела до фактичного відновлення рабовласницького ладу у найжахливішому його варіанті, тобто до руху, як влучно підмітив поет–політехнік В. Кравець (Щирого... — 1998. — с. 156), «вперед — у печеру...»!

Перелік цих «чому?» можна нескінченно продовжити, однак відповідь на усі ці запитання самоочевидна: та «теорія» була утопічною від самих її первнів, а тому й не могла дати позитивного результату (тим паче — здатного конкурувати зі здобутками так званої ринкової економіки), незважаючи на нелюдські методи «заохочення», якими широко користувалися її запроваджувачі.

Це, між іншим, визнають навіть зверхники поріділих лав сучасних апологетів збанкрутілого «вчення». Так, у солідному виданні, радше — програмному документі, головним редактором якого, як і личить, виступив Г. Зюганов, колишні інтернаціоналісти, а нині палкі прихильники «російської ідеї» («відновлення Союзу», «слов’янського братерства» — чи будь–якої іншої течії, спрямованої якщо не на повне відновлення імперії у колишніх кордонах, то бодай утримання її від подальшого розвалу), дорікнувши демократам, для яких «словокомунізм” стало лайливим», переконують широкий загал, що насправді «комунізм — така собі благородна утопія» (Современная... — 1995. — с. 43). Можна б навіть погодитись із їх же твердженням про те, що, мовляв, «людство має потребу у привабливих утопіях». Можна б — якби не та моторошна ціна, котру довелося сплатити тому ж людству за позірну «привабливість» комуно–більшовицької химери...

Якби, не приведи, Господи, комусь спало на думку приймати до реалізації якісь технічні ідеї з аналогічним рівнем їх «істинності», то можна собі уявити, як літали б створені на їх базі літаки та космічні кораблі, як плавали б теплоходи та підводні човни, їздили автомобілі та потяги, витримували навантаження будинки та мости тощо. Щоправда, «щиро певні того, що їм пощастило пізнати закони історичного розвитку», оскільки вони опанували «науку наук», апологети цього «вчення» час від часу вторгалися і в технічні (про соціальні чи економічні й говорити не доводиться: там вони визнавали лише накреслені «основоположниками» догми, нещадно критикуючи відкриті «буржуазними» вченими закони) галузі, згадаймо хоча б Чорнобильську АЕС, зведену «в срок» вікопомним рішенням московського ЦК з повним ігноруванням аргументованих заперечень та попереджень про можливі негативні наслідки вчених АН України. І до чого це призвело!..

Таким чином, «кричущий розрив між декретованою ідеологічною догмою і реальним ходом історії» є незаперечний. А що вже казати про незліченні жертви, якими заплачено за хиби цих нелюдських «вчень»?! Та українські комуністи, намагаючись бути святішими за папу Римського, ніяк не наважаться «поступитися принципами» і, як і раніше, вірнопіддано перебувають у захопленні від «геніального вчення» незабутнього «вождя світового пролетаріату», суттєво вдосконаленого «батьком усіх народів». Ба більше, верховний «партайгеноссе» наших необільшовиків П. Симоненко (1996) видає такий — «за Леніним вивіряючи крок» — підхід за таке собі «марксистське розуміння ситуації». Тобто рух вперед із постійно виверненою назад до пожухлих комуно–більшовицьких догм головою і непохитною вірою у всемогутність подібного «звіряння».

«Здавалося, — зазначає Д. Волкогонов (1997. — с. 451–452), — якби Ленін прожив ще хоч трохи, він неодмінно вивів би пролетарський корабель на правильний курс. Тоді ми не зайшли б у гавань Історичної безвиході... Але це така ж щира помилка, як і коли ми вважали, що існує класова істина. Однак є тільки класова облуда. Істина — загальнолюдська». Насправді ж «історичний шанс, що з'явився у зв'язку із Лютневою революцією...» саме ленінцями й «був безжально знищений». А вибудувана на тих руїнах ціною небачених жертв «ленінська система», що, як і сам Ленін, на переконання Д. Волкогонова (там само. — с. 469), «могла існувати лише уп'явши очі в опонента через перехрестя прицілу», була «історично приречена на поразку». Такого ж висновку дійшов і член «горбачовського» політбюро, один із ідеологів розпочатої в середині 80–х років «перебудови» радянської системи О. Яковлєв, який у одній із передач «Времячка» (московський телеканал «ТВ–Центр», 11.05.1999) назвав її «невдосконалюваною». Тож депутат Верховної Ради України В. Жеребецький мав усі підстави назвати цей рух «мертвою течією»...

Певно, і сам Маркс був би прикро вражений таким небажанням його послідовників ураховувати нові реалії життя — це саме той випадок, коли незмінність вважається ознакою обмеженості. Як вчить народна мудрість, коли Господь хоче когось покарати, то відбирає в нього розум. То — справа Господа, звичайно. Бідажу тім, що від цього мусить потерпати вся Україна...




16. Міф–казочка про право на самовизначення


Мабуть, люди старшого віку ще пам’ятають, як свого часу на численних уроках та лекціях з історії КПРС окремо розглядалося питання про те, як більшовики–ленінці неодноразово змінювали своє ставлення до чи не найпоширенішого лозунгу періоду підготовки та проведення жовтневого заколоту — «Вся влада Радам!». Ще більшого поширення він набув у незліченних засобах та заходах комуністичної пропаганди в СРСР. Так само змінювалося ставлення більшовицького керівництва й до іншого, зовні дуже привабливого лозунгу про безперечне право усіх націй на самовизначення.

Висновок про те, що більшовизм є черговим різновидом того ж таки російського імперіалізму, як відомо, належить М. Бердяеву. Однак задовго до нього про певну (а нерідко — й повну) спорідненість російських революціонерів із їхніми самодержавними антиподами пророчо писав ще М. Драгоманов, зазначаючи (1917. — с. 117), що вони «зовсім не підривають ідеї державно–централістичного самодержавства, а лише передають його в інші руки». От саме цим і пояснюється зазначена Драгомановим «боязкість заміритися на радикальне заперечення існуючих політичних відносин», що, зокрема, виявилося «в абсолютному замовчуванні... питання про права національностей та в приховуванні різноманітного населення Росії під іменем “русского народа”». Ця особливість вповні притаманна і сучасним російським діячам від згадуваного вже сучасного дослідника проблем майбутньої Росії Г. Федотова з його панічним страхом перед процесом «зародження нової української свідомості» та намаганням загнати його в «особливу форму російської самосвідомості» до Президента–реформатора Б. Єльцина, що вперто дотримувався все того ж таки самодержавного бачення права націй на самовизначення і, незважаючи на жертви, брутально намагався покрити все тим же, за висловом О. Герцена, «одноманітним саваном рабства» усі колишні васальні щодо Росії народи.

Звісно, батьківською турботою про долю цих народів, що становлять частину РФ, подібні дії Кремля й прикриваються. Тож саме благими намірами імперського центру й було, певно, викликане надзвичайно спритне вкорочення прав цих «об’єктів федерації». Небезпечно розширені їх права безслідно щезли під час очолюваного Президентом процесу випрацювання проекту Конституції РФ із остаточного варіанта, винесеного тим же Президентом на всеросійське затвердження, під час якого голос будь–котрого із численних «неросійських» народів РФ на тлі беззастережної переваги голосів етнічних росіян був не більш значущим, ніж сумнозвісний глас волаючого в пустелі. Таку волю «більшості представників більшості народонаселення», яка, як це легко бачити, «часто може йти цілковито у розріз із інтересами значної частини населення та найсуттєвішими правами осіб, груп, областей і навіть націй», М. Драгоманов вважав за «самодержавство народне» (там само). А той, хто саме становить більшість народонаселення в РФ, додаткових пояснень не потребує. Та, зрештою, недавня «надія та опора» російської демократії Президент Єльцин і не приховував свого — вельми своєрідного — бачення права націй на самовизначення (Романчук, 1994): «Я — прибічник права націй на самовизначення... за винятком права на відділення від Росії».

До такої ж відвертості згодом вдався й назагал небагатослівний прем’єр–міністр «нової демократичної» Росії В. Черномирдін. Наслідуючи передвиборчий стиль свого патрона, керівник російського уряду, пообіцявши спочатку, що Росія твердо дотримуватиметься всіх домовленостей з «чеченською стороною», відтак не втримався від не надто демократичного вияву рецедиву імперської свідомості у звичному демонструванні «твердої руки» Москви: «Москва не дозволить, — заявив В. Черномирдін («Новини» радіостанції «Голос Америки», 14 червня 1996 р.), — будь–кому навіть подумати про відокремлення від Російської Федерації».

Саме таке, суто імперське, розуміння прав колонізованих народів, власне, і є «альфою» та «омегою» всіх дій московського керівництва.

«Ноги» цієї доволі дивної правової політики кремлівських нащадків ленінських традицій ростуть із практично аналогічних позицій самого їх фундатора, котрий теж полюбляв демонструвати захоплюючі зразки контроверсійного підходу. Так, поки при владі в Росії перебував Тимчасовий уряд, Ленін, з метою його ослаблення і повалення, рішуче закликав «відстоювати передовсім проголошення та негайне здійснення повної свободи відділення від Росії всіх націй та народностей» (ПСС. — т. 31. — с. 167). «Не піддавайтеся анексіоністській політиці російських капіталістів... Тимчасового уряду щодо Фінляндії, Курляндії, України та ін.! Не бійтеся визнавати свободу відділення всіх цих націй», — закликає російських робітників та селян майбутній зверхник заколоту, що ще тільки готовили більшовики (ПСС. — т. 32. — с. 7), бо то лише дрібні буржуа, меншовики та есери «бояться» відділення», пояснює він, а ми, «свідомі пролетарі», — анітрохи.

Але як тільки більшовики самі нарешті захопили владу, то «в даний момент», як з’ясувалося, вже «ні один марксист, не пориваючи з основами марксизму і соціалізму загалом», лякає вождь слабодухих прихильників проголошуваного ним же раніше права, «не може заперечувати, що інтереси соціалізму стоять вище, ніж інтереси права нації на самовизначення. Наша соціалістична республіка зробила все, що змогла, і продовжує робити для здійснення права на самовизначення Фінляндії, України та ін., АЛЕ якщо конкретне становище є таким, що існування соціалістичної республіки наражається на небезпеку в даний момент через порушення права на самовизначення декількох націй (Польщі, Литви, Курляндії та ін.), то, певна річ, інтереси збереження соціалістичної республіки стоять вище».

А ось і цілком «єльцинівський» підхід до цього питання: «...ми за право відділення (а не за відділення всіх!)... Загалом, ми проти відділення». Та й взагалі — тим, хто цього ще й досі не зрозумів, роз’яснюємо окремо — «право на самовизначення є винятком з нашого загального засновку централізму... Та виняток не можна тлумачити розширено. Нічого, абсолютно нічого, окрім права на відділення» (ПСС. — т. 48. — с. 235). Цікавий штрих: навіть для найбільш демократичної частини росіян, зокрема й для російських дисидентів, саме національне питання було каменем спотикання: «більшість з них не визнавала за поневоленими народами СРСР права на самовизначення», а погоджувалася лише «на культурно–національну автономію під російським “крилом”» (Історія... — 1996. — с. 367).

Однак і це вже слід визнати за певне демократичне зрушення, позаяк, згадаймо, буржуазно–демократичний Тимчасовий уряд Росії свого часу був категорично проти подібного послаблення імперських обіймів. От і нова Конституція РФ в цьому плані суттєво «переплюнула» Конституцію колишнього СРСР. Остання — бодай на словах — усе ж визнавала це право, «бо тільки таке визнання», наголошує П. Балей (1992. — с. 76), і «відрізняло російських марксистів від російських чорносотенців в очах українського самостійницького руху». Та насправді російські більшовики не мали анінайменших намірів надати Україні можливість зреалізувати це право. А тому й самі розмови про бодай якусь культурно–національну автономію для «демократа» Ульянова (він її незмінно супроводжує красномовним епітетом «горезвісна») — просто кістка в горлі, ба більше — контрреволюція, бо «протиставлення української культури в цілому великоруській культурі, теж в цілому, означає найбезсоромнішу зраду інтересів пролетаріату на користь буржуазного націоналізму» (Ленін... — 1977. — ч. 1. — с. 439). Скажімо, варто лише було Революційній українській партії (РУП), що в грудні 1905 р. перейменувалася в Українську соціал–демократичну робітничу партію (УСДРП), порушити питання про культурно–національну автономію, як вона одразу ж була зарахована більшовиками до табору буржуазно–національної контрреволюції. Бо, на переконання головного стража «інтересів пролетаріату» Ульянова–Леніна (там само. — с. 441), «боротьба проти всякого національного гніту — безумовно, так», а от «боротьба за всякий національний розвиток, за “національну культуру” взагалі» — не менш «безумовно, ні».

Та якщо у тій «союзній» Конституції бодай формально все ж було передбачено право народів на самовизначення, то вже нова російська взагалі такої можливості не передбачає. Тож федеративна клітка, клацнувши іржавим імперським засувом, зачинилася. «Права суб'єктів на вихід із Федерації ні Конституція, ні Федеральний договір РФ не передбачають, — наголошують теперішні спадкоємці кремлівських інтернаціоналістів (Современная... — 1995. — с. 80), — самовизначення здійснюється в рамках Федеративної держави, яка не зобов'язана беззастережно надавати населенню республіки право на відділення, навіть якщо цю вимогу на референдумі підтримає більшість населення (виділено у цитованому джерелі. — М. Л.)». І взагалі, переконані ці свіжоспечені «демократи», «такий рефередум протиправний...»

[Утім, це «правило» поширюється лише на «своїх», себто ощасливлених перебуванням під російським «крилом», а от щодо чужодальніх народів, які жодним чином не можуть бути втягнені до згаданої клітки, то тут імперська політика є самим втіленням демократизму. Як наголосив з приводу ізраїльсько–палестинських переговорів, спрямованих на зупинення подальшої ескалації збройного конфлікту, міністр закордонних справ РФ І. Іванов, Росія всіляко підтримує невід’ємне право палестинського народу на самовизначення та на побудову власної держави (денний випуск інформаційної програми «Сегодня» московського каналу «НТВ», 7 вересня 2001 р.). Так само, згадаймо, російська верхівка сприяла розпалюванню сепаратистських настроїв у Абхазії, серед російськомовного «народу» Криму. А от щодо «своїх» народів, тобто тих, що разом із своїми землями були свого часу анексовані й досі утримуються під рукою Москви, зокрема чеченського, то тут, звісно, зась. Ось така вона, імперська «логіка» у вирішенні невід’ємності чи «від’ємності» незаперечних прав конкретних народів: інтереси імперії — понад усе!]

Тож за щонайменших намагань будь–якого із зачинених там народів залишити її межі — Росія без вагань виводитиме на сцену ту саму дійову силу, що і при згадуваній сумнозвісній акції Катерини II по «спасінню» християн у Криму, а саме російську армію. Так було у Тбілісі та Вільнюсі, у Придністров’ї та Чечні — так буде усюди, де імперські інтереси Росії будуть загрожені черговим намаганням якогось із «суб'єктів федерації» домогтися реалізації свого природного права самому порядкувати на своїй землі. І таке протистояння — то загострюючись, то вщухаючи на якийсь час — продовжуватиметься аж до тих пір, допоки протиприродне імперське утворення не дійде свого логічного кінця, і «бездарно створена» Федерація, як по–війському коротко, але вичерпно сказав про це генерал–полковник А. Лопата (2000), «так само бездарно закінчиться»...

А поки що російські великодержавники, сяк–так приладнавши доволі мулькі для них шати демократів, не можуть відкрито заперечувати те осоружне їм право, однак можливість його реалізації повною мірою визнають лише за російським народом, а от щодо «інших народів Росії» (Руцкой, 1995. — с. 18–19), то гарантією їх «вільного розвитку», на думку цих «облаштовувачів», «має стати принцип «національно–культурної автономії», яка передбачає безперешкодний розвиток національних культур», але, ясна річ, «в рамках єдиної та неподільної Росії», тобто такий, що «виключає створення будь–яких внутрішньо–російських “суверенних держав” за національною ознакою».

Ще жорсткішу позицію, «виходячи зі столипінського, що нам, патріотам, потрібні не потрясіння, а велика Росія», виголошують у виданій Московським університетом монографії представники російської «червоної професури» (Россия: опьгг... — 1994. — с. 96), котрі, будучи невдоволеними «інспірованим більшовиками стихійним безладним процесом етатогенезу (від французького etat — держава. Вочевидь, мається на оці процес появи нових державних утворень на території колишньої Росії–СРСР. — М. Л.)», який, звісно ж, тільки «задовольняє дрібні амбіції нечисленної національної бюрократії», теж намірилися покласти «однозначний кінець» цьому «безладдю», а тому пропонують оголосити РФ «територіально одноцілою». Для цього, за їх задумом, «на законодавчому (конституційному) рівні змінюється статус суб'єктів федерації» і «приймається не регіонально–етнічний, а регіональний (територіальний) поділ, що зрівнює територіально–адміністративні одиниці»[62].

Так, усілякі там претензійні національно–автономні утворення, які й досі, «незважаючи на незворотну логіку здійсненої колонізації», все ще уражені сепаратизмом (Россия: опыт... — 1994. — с. 226), стають «нормальними» губерніями. Що, до речі, дасть змогу «правильно тлумачити» федералізм у Росії (Ильин, 1999. — с. 534–535): «не як національно–територіальну, але як територіальну форму демократичного ладу на підґрунті волевиявлення всіх (а не «титульних») громадян, що мешкають у даній адміністративній одиниці» (не обмежуючись такими напівзаходами, автор прямо пропонує «припиняти концентрацію “титульних” етносів у автономіях» шляхом «зацікавленого симбіозу великоросів з іншими етно–популяційними одиницями»). При цьому Москва, ощасливлюючи своєю «батьківською» опікою «менш просунені у цивілізаційному плані нечисленні народи», заодно «знімає одвічну російську проблему центру — околиць».

Чітку уяву про те, як саме мають на меті здійснювати оце «зняття проблеми» кремлівські «опікуни», дає згадана (див. гл. 13) «робоча концепція» Ради Безпеки РФ («...підлягають тотальному знищенню», 2000): «Учасники наради дійшли висновку, що гірські селища чеченців, які становлять менш як 20 % усіх населених пунктів Чеченської республіки, не мають якої–небудь значної економічної або іншої цінності ані для даного суб'єкта федерації, ані для Росії в цілому (?!! — М. Л.) і підлягають повному знищенню у секторі Бамут — Зандак — Ітумкале. Одночасно тут мають бути створені умови, абсолютно не придатні для проживання, а рештки мирних жителів (на думку богорівних членів РБ РФ, вони «завжди мали яскраво виражену антирадянську, антиросійську орієнтацію і постійно надавали допомогу різним злочинним угрупованням», а тому для їх «виштовхування» зі своїх помешкань «планується здійснити інтенсивний бомбовий і ракетно–артилерійський обстріл укріплених пунктів бандитів і терористів...» — М. Л.)... слід переселити до північних районів Чечні або асимілювати у інших районах Росії...» Тож виходить цілковито за Шевченком:

«...тільки дайте

Свої сині гори

Остатнії... бовжевзяли

І поле, і море»

(«Кавказ»)

Схоже, В. Путіну не дають спокою лаври новітнього «скорювача Кавказу»: йому не забракло цинізму взятися за довершення справи Єрмолова (про існування подібних планів, зокрема «плану Єрмолова і Вельямінова» та «плану [царя] Миколи», пише у згаданій повісті Л. Толстой) і Сталіна — моторошне півторастолітнє коло брутального нищення чеченського народу замкнулося...

Однак згадана «концепція», попри її вражаючий цинізм, не вирізняється оригінальністю, ба більше — існує її історичний двійник чи радше, судячи з його віку — понад півстоліття! — ідейний батько. Його автор брав на себе сміливість стверджувати, що міста, які йому не глянулися, теж не мають жодної цінності, й будь–які «аргументи щодо [їх] значення були [ним] відхилені». Він «непохитно» стояв на тому, аби їх «зрівняти з землею» (щоправда, не заперечував і проти того, щоб «задушити голодом»), шляхом завдавання інтенсивних бомбових ударів. І з тією ж метою: назавжди ліквідувати «центр бандитського (в оригіналі — «більшовицького». — М. Л.) опору», а попутно — ще й «позбавитися від мешканців цих міст», аби не довелось їх «годувати впродовж зими» — відверто й цинічно. Залишається додати, що йшлося у тій «робочій концепції» про Москву і Ленінград, а її автором був Адольф Гітлер (цитовано за книгами: Гальдер, 1971, с. 101, 177, 198; «Совершенно секретно!..», 1967, с. 260; Фест, 1993, с. 244)...

То ж, як бачимо, «одвічну російську проблему» намірилися «зняти» кардинально: за принципом «нема людини, чи то пак народу, — нема й проблеми». Саме на це й спрямоване пріснопам’ятне «злиття націй», адже дратівлива багатонаціональність, якою невідворотно оберталося «збирання» чужих земель, була неминаючим головним болем усіх імперій і врешті–решт спричинювала їх розпад...

Однак подібне категоричне ставлення до вирішення проблем з власними «окраїнами» жодним чином не заважає навіть таким «невеликодержавникам», як О. Солженіцин, вимагати від України поваги до можливого — у разі проведення референдуму з цього питання — волевиявлення навіть не народу, а всього лиш російськомовного населення Криму чи, скажімо, Донеччини. Тут уже і О. Руцькой, що прямо наголошує (назв. пр. — с. 4): «наш ідеал: великодержавна Росія; наша мета: відродження великої Росії... у її природних (? — М. Л.) кордонах», і О. Солженіцин, який заявляє (Выбраться... — 1994), що він нібито «ніколи не хотів великодержавності Росії» — одного поля ягоди. А проголошення — про людське око — опіки щодо «менш просунених» значить для них ще менше, ніж голослівно задеклароване метрополією право цих народів на самовизначення.




17. Міф про утворення 25 грудня 1917 року в Україні Радянської республіки


У всіх підручниках з історії КПРС–СРСР, у всіх енциклопедичних і наукових, а також у незліченних художніх та художньо–документальних виданнях колишнього СРСР, ба навіть у численних підручниках з історії України, видрукуваних уже після проголошення незалежності нашої держави, можна прочитати проте, що 25 (12) грудня 1917 р. І Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив Україну «Республікою Рад». Насправді ж це виявилося тільки одним із багатьох міфів, удосталь напродукованих більшовицькою пропагандою. Як зазначає доктор історичних наук Я. Дашкевич (1993. — с. 43), він так настирливо пропагувався, що в громадській свідомості (та й в історичній науці України) перетворився у певний стереотип, ба більше — в аксіому, що вже не потребувала жодного доведення.

Та розглянемо бодай коротко справжній перебіг подій тих буремних часів, використовуючи, зокрема, дослідження згаданого історика. Почнемо з того, що жодної необхідності проголошувати Радянську владу (тобто владу Рад) в Україні просто не було, а тим паче аж після жовтневого заколоту в Росії, оскільки тут ще від 17 березня 1917 р, існувала Центральна Рада (російська політична практика і наука, звертає увагу Я. Дашкевич, ніколи не перекладала термін «Центральна Рада» як «Центральный Совет» — тоді одразу б стало явним ошуканство із встановленням так званої «советской власти» в Україні: на біса ж її встановлювати, коли цей «Совет» і так перебуває там на чолі подій!), визнана як іншими Радами, так і Тимчасовим урядом Росії, з яким вона вела переговори.

За даними самих більшовиків, наголошує дослідник, на березень 1918 р. у Центральній Раді з 792 депутатів 212 були представниками Всеукраїнської Ради селянських депутатів, 158 — Всеукраїнської Ради військових депутатів, 100 — Всеукраїнської Ради робітничих депутатів, 50 — інших Рад робітничих і селянських депутатів, тобто представники різних Рад становили понад 65 % особового складу Центральної Ради. Але російських більшовиків ця українська Радянська влада, ясна річ, аж ніяк не влаштовувала, позаяк основна маса Рад, що існували в Україні, під час наступу червоної Росії на Україну не підтримала російської окупації.

Та іншого годі було й сподіватися, адже ще під час виборів до розігнаних пізніше тими ж таки більшовиками Установчих зборів Росії саме в Україні останні, як партія, що позивалася виступати єдиним виразником трудових верств, зазнали повного політичного банкрутства. Ось як оцінювали результати тих виборів більшовицькі історики. «Цікаво зіставити, — зазначає знаний у ті часи більшовицький історик М. Попов (1933. — с. 116), — цифри (а вибори, як наголошує автор, відбувалися «через три тижні після Жовтневої революції», яку автор часто–густо називає «переворотом»[63], а отже, «вже після видання декрету про землю». — М. Л.) по окремих українських і по окремих великоруських губерніях. У Волинській губернії за більшовиків голосували 4 %, у Київській — 3 %, у Полтавській, більш наближеній до Росії, — 6 %, у Харківській (де наявний сильний пролетаріат і близькі зв'язки з Росією) — 11 % ...у цілому по Україні — 10 %. Абсолютно іншу картину дають нам великоруські та білоруські губернії: по Володимирській за більшовиків проголосувало 56 %, по Московській — 56 % (та це — губернії промислові), по Мінській (промисловості майже ніякої нема) — 63 %, по Смоленській — 55 %, по Тверській — 54 %. Із цих цифр як двічі по два ясно, що на Україні за більшовиків голосували головним чином робітники (виділено М. П. — М. Л.)». Останні ж, як відомо, були переважно поросійщеними. А кому ж віддав свої голоси електорат, як нині модно називати виборців, революційної України? Згаданий історик наводить «дані про те, скільки [голосів] отримали по Україні українські есери: по Київській губернії — 71 % (більшовики — 3 %), у Полтавській, де більшовики отримали 6 %, за один список УПСР (ця партія, яку М. Попов вважає найбільшою партією Центральної Ради, виставила там два списки: у першому українські есери виступили окремо, а в другому частина їх виступала «спільно з російськими есерами». — М. Л.) голосувало 60 %, у Чернігівській — 60 %...» Тож, як бачимо, український народ віддав практично абсолютну перевагу своїм прихильникам революційних перетворень, а не московським зайдам.

Більшовиків–ленінців таке «завертай голоблі», звісно, не влаштовувало. Тоді вони організували в Москві І з’їзд Комуністичної партії (більшовиків) України (відбувся 5–12 липня 1918 р.), який виступив проти «неправильних» Рад в Україні, оголосивши їх «так званими Радами» — російським більшовикам були потрібні не просто Ради як форма влади, а Ради, зрадницькі щодо інтересів українського народу і цілком віддані кремлівським вождям.

А коли навіть І Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, що зібрався в Києві 17 грудня 1918 р. у складі близько 2500 осіб, висловився за підтримку Центральної Ради та її лінії на незалежність України і з обуренням відкинув ленінський ультиматум, яким, формально визнаючи Українську Народну Республіку, кремлівські «братчики» не визнавали Центральної Ради, прозоро натякаючи на необхідність її зміни, новоявлені провісники «нового порядку» у чужій державі в узвичаєному стилі вікопам’ятних московських «дяків» роблять черговий хід конем. Невелика групка депутатів І Всеукраїнського з’їзду Рад — російські біл ьшовики та десятків зо два їх поплічників, усього 124 особи від 49 Рад [загалом на той час в Україні було створено 300 Рад (Білас, 1994. — Кн. 1, — с. 42)], що разом становило 5–6 % депутатів цього з’їзду — перебігають із Києва до Харкова, де в цей час відбувався III з’їзд Рад Криворізько–Донецького басейну (неправочинний, до речі, навіть для цієї частини української території, оскільки на ньому були делегати лише від 46 Рад із 140 існуючих у цьому регіоні).

За командою з Росії, цей абсолютно неправочинний щодо волевиявлення всього українського народу «з’їзд» проголошує 25 грудня 1917 р. встановлення Радянської влади в Україні (що важливіше для зверхників червоного заколоту — проголосив її федеративною частиною більшовицької Росії, а отже, підпорядкував її дії ленінських декретів), зовсім не звертаючи уваги на згадані «процедурні» тонкощі — влада диктатури «пролетаріату» жодним чином не обмежувала себе будь–якими законами [так свого часу московський цар, для котрого всі піддані, незалежно від їх стану, були усього лише рабами, «не відчував себе зв'язаним законом» (Федотов, 1991. — т. 2. — с. 284)], керуючись виключно «революційною доцільністю». Тим часом офіційний репрезентант поглядів кремлівської влади більшовицька «Правда» завчасно розпочала всіляко нагнітати обстановку навкруги ненависної «Рады», поступово переходячи до коротких закликів–команд. «Чому насувається зіткнення з Радою?» — запитує той, за відомим висловом вождя, «партійний організатор», і сам же пояснює: тільки тому, що ця «неправильна» Рада обдурює український народ, та найгірше — «у всій Росії хоче встановити режим буржуазної влади». А тому — «долой засевших в Раде пособников Каледина!». До тих же, кому таких коротких пояснень–вказівок недостатньо, аби повірити в те, що Кремль клопочеться виключно про інтереси українських трударів, «Правда» звертається із обширним зверненням (Воззвание... — 1917), у якому, зокрема, йдеться: «...Брати українці. Вас запевняють, ніби ми виступаємо проти самовизначення України. Це — брехня. Ані на мить не помишляємо ми зазіхати на права України», ба більше — саме «революційний» пролетаріат Росії «зацікавлений у тім, щоб усім націям було забезпечено право на самовизначення, аж до відділення... Українські селяни. Ви не побачите землі, ви не побачите волі, якщо відділитесь від робітників і солдатів Росії». На цьому коротка, але енергійна підготовка революційної ситуації в Україні завершується, і вже 23(10) грудня на звичному місці розміщено зовсім короткий і зрозумілий заклик чи, радше, команду: «геть Раду!» Що ж, партія сказала: «Треба!», чи то пак «геть!», значить — «геть», і «український» більшовик — навіть у 1918 р. серед них «українці становили лише 3 відсотки» (Залізняк. Нариси... — 1994. — с. 237) — дисципліновано відповівши «єсть!», невідкладно взявся до руйнації осоружного «старого» світу, не підозрюючи, що незабаром сам впаде жертвою цього руйнівного процесу. Тож уже невдовзі «Правда» захоплено вітала проголошення «советской» влади на, власне, ще від березня радянській Україні.

«Ми були певні, — аж захлинається від радості «Правда» (Советская... — 1917), — що революційні робітники, солдати, селяни йдуть за українськими радами (в оригіналі, звісно, «советами». — М. Л.), що стоять на одній платформі і діють заодно із [центральним] урядом, утвореним всеросійським з'їздом робітників, солдатів і селян. Для нас не було жодних сумнівів, що за Радою йде меншість трудових українських верств... І тому ми закликаємо українських робітників і солдатів (селяни вже почали «випадати» — московське керівництво завжди косо дивилося на українського селянина... — М. Л.), їх ради притягти до відповідальності петлюрівську Раду... І от учора отримали звістку, що блискуче виправдала наші надії... У Харкові відбувся всеукраїнський з'їзд Рад Робочих, Солдатських і частини Селянських Депутатів, на якому обрано новий Ц. В. К. Рад України, який взяв владу в свої руки і оголосив стару Раду скиненою». Уже з перших заяв цього «Ц. В. К.» «центральним» більшовикам стало «ясно, що нова Радянська влада, що утворилася на Україні, піде нога в ногу з Радою Комісарів» у Кремлі. Тож Україна — наша! А тому «нехай донські калединці змовляються з українськими калединцями з Ради», торжествує рупор російського більшовизму — тепер, коли українські хліб та сало, як мовиться, у більшовиків у кишені («якщо вам потрібні харчі, — з цинічною відвертістю заявив 15(2) січня 1918 р. у тій же «Правде» М. Радек, — кричіть: “Смерть Раді”!»), намагання «схопити за горло фронт і Росію кощавою рукою голоду... не страшні», а «розпочата ліквідація української контрреволюції та її агента Ради буде доведена до кінця».

Тож московська «Правда» небезпідставно раділа з приводу «блискуче виправданих надій», а вже фальсифікаторська радянська історична наука в подальшому доклала всіх зусиль, аби твердо вкарбувати в громадську свідомість міф про те, що 25 грудня 1917 р. — це день проголошення Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Та якщо навіть залишити поза увагою те, що харківський «з’їзд» не мав жодного права репрезентувати український народ і виступати від його імені, то й тоді це пізніше твердження радянської історичної науки — не більш, аніж груба фальсифікація: у вже існуючій УНР, державі, що отримала визнання багатьох держав, серед них і більшовицької Росії, відбувся, по суті, переворот, бо оголошено про насильницьку зміну влади — місце Центральної Ради з її урядом займає утворений Центральний виконавчий комітет, який формує новий уряд. Однак, наголошує Я. Дашкевич (назв. пр. — с. 48), «жодної УРСР в Харкові створено не було... Ніхто не оголошував створення УРСР. Було застосовано грубий камуфляжний трюк: у вже існуючій УНР, державі, що отримала міжнародне визнання (очевидно, не лише від червоної Росії, а й від держав Антанти), відбувається ніби заміна влади. Місце президії (так званої Малої) Центральної Ради з її урядом займає Центральний виконавчий комітет (утворений у Харкові 25 грудня 1917 р.), який формує уряд (отже, для світу відбувається переворот: в УНР міняється законодавча і виконавча влада, та й тільки)». Характерною ознакою цього новоутвореного «уряду» було те, що, складаючись із певної кількості «міністрів», він не мав власного голови — той був абсолютно не потрібен, оскільки згадані «міністри» беззаперечно виконували розпорядження, що надходили безпосередньо з російського Центру за підписами В. Ульянова–Леніна або його підручних.

Згадаймо, що під час окупації Франції гітлерівською Німеччиною там існував уряд маршала А. Петена, який автоматично виконував вказівки А. Гітлера. І Петена, і його міністрів пізніше судили як німецьких колаборантів. Але якщо ті французькі міністри, незважаю