Книга: А що робити?..

Андрій Процайло

А що робити?..

(оповідання)

Увечері, в сім’ї вчителів Обдурених, у яких троє дітей, виник скандал.

— А що робити?.. — кричала Марія Іванівна, що спала три години на добу, була нагороджена всіма міністерськими грамотами, і була схожа на туберкульозну засушену тараньку.

— Піти на базар. Продавати…Як інші люди… — відповів учитель географії Іван Степанович, якого поважали не лишень учні, а навіть випадкові перехожі на вулицях, бо в його очах було написано, що знав він цілий світ, хоча в житті орієнтувався, як корабель без компаса. Його призначенням було готувати переможців олімпіад і начальників, які про вчителя згадували хіба що при п’янці… Як хтось ненароком підніме тему нікому непотрібної освіти… Вони тоді казали: «А у мене був учитель — монстр… І за це я його поважаю…». Правда, ніхто цього не слухав і не пам’ятав. Навіть той, хто говорив… — В Туреччині доволі нормальні ціни на шмаття, — розвивав базарну тему Іван Степанович. — Можна закупляти. Тим більше, що я турецьку краще знаю, ніж російську…

— З тебе торгаш, як з мене балерина! — розбила чоловікові проекти дружина.

— Навчуся. Руки і голова на місці… — не здавався Іван Степанович.

— Дітям треба поїсти — перше! — констатувала, як на нараді мама Марія. Вона дивилася фактам в очі, а не в чоловікові ілюзії. — Друге: весна — а в них взуття зимове, і те мале. В тебе є пропозиції щодо весняного?..

— Пропозиції є, — відповів тато Іван. — Але грошей немає. Бо ти всі віднесла за комунальні послуги. І за пральну машинку. Що не кажи, а я не гірше прав вручну, економлячи ще й електроенергію. І без якихось хімікатів, що коштують, як рідна мама, щоб ця машинка не зламалася…

— То не хімікати, то протидія корозії!..

— Не свисти!..

— Ти хочеш скандалу?

— А в нас його колись не було?

— Але ти не будеш сперечатися, що ми з тобою через нас ніколи не сварилися? Хіба через злидні?..

— Пішла ти в пень зі своєю філософією!.. Я мав роботу в Москві. На будові… Не з повітря, а з кумом… Місце перевірене, люди живі гроші додому привозили… Вже би діти виглядали, як люди. Чому ти мене не впустила?..

— Бо я не хотіла, щоб ти втішав якусь зверхню московку…

— А думаєш, мені легко було тебе уявляти під сантехніком?..

— Згинь! — крикнула Марія. — Досить тої роботи клятої, що енергію з мене ссе, то ти ще крівцю мою п’єш?.. На моїй безталанній голові ще тридцять неперевірених зошитів!..

— Будьте тихо, — озвалася наймолодша і найдорожча п’ятирічна Ганнуся. — У нас ні нормальної мобілки, ні плеєра, ні планшета, ні комп’ютера, то ще телевізора… — мала підбирала мудре слово, — архаїчного, захриплого… не можна спокійно подивитися… Може, годі?.. — дівчинка сплеснула в долоні, як стара баба…

— Згинути? — перепитав насичений емоціями вчитель географії Іван Степанович у своєї перенасиченої міністерськими відзнаками дружини…

— Уяви собі, що так!.. — випалила спересердя Марія Іванівна, тримаючи в руках зловісні зошити. Що в такому настрої можна було наставити бідним діточкам — аж страх брав?..

…На похороні Івана Степановича говорили мало. Наче змовилися…

— По телевізору казали, — не витримала могильної тиші баба Олена, — що вчителям підвищили зарплату…

— Може, не будуть вже вішатися, га?.. — запитав прогульник Петро з дев’ятого класу, який ніс вінка. — Бо мені шкода Івана Степановича… Він був… як правильно сказати… нещасний… Але він жив — нами… Як він тішився, коли я знав столиці країн!.. Я спеціально вивчив на його День народження. Думаю, зроблю дурневі приємне… Простіть, вчителю… Бо шкода мені його було… Думаю, хоч щось… корисне зроблю… Я навіть не уявляв, що то буде для нього такий подарунок!.. Та він навіть в магазині мене похвалив. Мій тато там був тоді, горілку, видно, купляв, і ввечері сказав, що мною гордиться… Вперше за все життя!... «Бо хоч Іван бідний, — казав тато, — як церковна миша, але чесний, як танк…». Чому, як танк, я в тата не смів перепитати, бо він був п’яний… А як він п’є, самі знаєте, не вгоди йому — і народиш дідька…

— Не будуть вішатися вчителі більше, — вставив своє вагоме слово голова сільради, на якого націлилася камера обласного телебачення. — Бо гряде грандіозне покращення…

Процесія тягнулася геть за небокрай, ніби хотіла обняти цілий світ. Якого так любив покійник…

Марію на уколах волокли за Іваном попід руки родичі… Двоє синів-близнюків, яким через рік «поступати», ревли, як дітваки. Не уявляли себе без тата… Мала Ганнуся хапала маму за руку і просила не плакати… Вона думала, що, як все закінчиться, татко встане і прийде додому…

Іванові друзі, Петро і Степан, були як воскові — з горя втратили лиця.

— Думаєш, йому Бог простить? — мучило Петра.

— А він що мав гріхи?..

— А самогубство?..

— Думаю, не простить… — відповів по паузі Степан. — То смертельний гріх…

— То що тоді виходить — справедливості нема?

— На землі точно нема…

— А на небі?..

— Я що там був?

— Та я питаю просто, чого злишся? — образився Петро.

— Мовчи ліпше. Ти на похороні, а не на конференції… — відрубав Степан.

Якийсь учень у пам’ять по вчителеві ніс глобус…