Book: Майстер-клас смерті



Андрій Процайло


Андрій Процайло



Майстер-клас смерті


(оповідання)

День минув нормально, в клопотах. Моя голова була розчарована — не мала часу на дурниці. Бо придумувати проблеми, а потім у панічному страху їх вирішувати було її хобі. Давно. Може, з народження…

Я сьогодні в муках підписав два вкрай важливих договори, заробив похвальбу від шефа і догану за зірваний договір вчорашній. Так що радість переважила суттєво, бо інакше довелося б змінювати долю. Докорінно. З роботи погнали би сто процентів. Навіть без заїкань. А кожна людина, яка не має відхилень від кимось придуманої норми, боїться змін більше, ніж чорта. Я не без гріха, тому зміни мене просто жахають. Тим паче, що я маю своєрідну голову, яка легко і за малинку може влаштувати мені пекло у вихідний. Чи у відпустці. Заради справедливості варто відзначити, що у відпустці в неї це виходить геніально!..

Дружина приготувала голубці з грибною підливкою. Мої улюблені. За вечерею донечка розповідала про гномів, які поселяються у головах нечемних дітей, і намовляють їх на бешкети. А потім тішаться, коли дорослі дітей сварять. Так казала вихователька в садочку. «Ворог нації номер один, твоя вихователька!.. — подумки вилаявся я, щоб не лякати малу. — Нащо змалку вирощувати в ангельських головах страх?..»

Почитав доньці казку про Котигорошка, який товк усіх підряд. Дитина звеселіла. Але, засипаючи, все ж таки запитала, чи дуже Котигорошкові за його подвиги влетить?..

— Якщо він не захоче, то ні, — відповів я. — Все в його голові…

— Ясно, — мовила донька спросоння. Цікаво, як виглядає її ясність?..

Я заснув за телевізором, коли дружина в кухні мила посуд. Струмінь води перебивав усі звуки, доходив до мозку і заспокоював. Можливо, плинність і є рятівною, а вода наймудрішою?..

Крізь сон я чув, як дружина мене цілує. Я благословляв кожну мить, коли жінка хоче любощів. Але в ту ніч… Я не прокинувся.

Телефон співав, як здурілий. Я спросоння підняв трубку, бо мусив. Відчував…

— Приїжджай, — почув.

Дружина схопила мене за шию. Її руки були ціпкі, як гілки винограду. Обв’язали, наче на врожай. Грона лоскотали груди.

— Не впущу… — прошепотіла. — Я без тебе не зможу…

Я ніжно вивільнився з її обіймів. Поцілував у чоло. Вона заплакала. В долоні, ображено схлипуючи, як дитя.

Авто я залишив на узбіччі. Постукав у браму. На диво, виглянув Василь, далекий родич, який сам робив меблі.

— Заносити? — запитав я.

— Заїжджай, що будеш таскати?..

Машину я поставив задом до дверей майстерні. Ледве повитягував дошки. Були тяжкі, як кара Господня.

Василь майстрував собі труну. Мовчи, насвистуючи соловейка. Я і собі взявся за роботу. Став біля стіни і черкнув над головою олівцем. Зі запасом. Щоб не було тісно. Ввімкнув станок, почав обстругувати дошки. Щоб гладенькі були, без задирок. Для себе ж стараюся!..

— Помогти? — запитав Василь.

— Ні, я сам… — відповів, усміхаючись.

— Ясно, — розуміюче кивнув родич, укладаючи собі дно домовини стружкою. М’якою, як пух, і білою, наче сніг. Гладив ту стружку долонями так любляче, аж запирало дух. Чи я зможу так само?..

Робота мені йшла, як ніколи, хоча в столярці я не дуже… В дитинстві хіба що дідусеві подавав інструменти. Труна вийшла глибокою, зручною. Я ліг, трохи полежав, щоб звикнути.

— Не бався! — гримнув на мене Василь. — Доробляй хреста на кришку, бо час…

Делікатна робота для моїх рук трохи мука. Але з горем пополам хрест виходив, як намальований.

Зайшла Василева дружина Галя.

— Мені треба дві планочки до вазона врізати, — звернулася до мене. Я зрозумів, що вона користає момент, бо Василь послав би її під три чорти разом з тими планочками. Проте мене теж добряче пересмикнуло. «Я тут до вічності готуюся, а їй в голові якісь планочки?».

— Галю, йди геть, — Василь таки втрутився. — Не заставляй мене під кінець грішити…

Галя пішла. Тихо, як і прийшла. Я сумнівався, чи насправді їй ті планочки були потрібні…

— Пора, — мовив Василь, відходячи від вікна. — Чалапає.

Ми вляглися кожен у свою труну. Легко, наче робили це не вперше і не востаннє.

Я почув тупі кроки, і кришка закрила від мене світло. Я глибоко видихнув, побачив смерть і…

Прокинувся.

Страху не було. Липкого поту не було. Руки не трусилися. Було відчуття, що життя — це кожен поштовх серця, що ганяє гарячу кров по судинах вічності… З голови щезли дурниці, бо дав їй Бог мудрості не пережовувати минулого і не зазирати в майбутнє. А дивитися, як крізь вікно у спальню пробивається сонце. І падає на дружину, яка в цей час крізь сон мені всміхається…

Невже дружина теж майструє собі труну, щоб відчути смак життя?..

3 травня 2014 року




home | my bookshelf | | Майстер-клас смерті |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу