Book: Комашина тарзанка



Комашина тарзанка

Наталка СНЯДАНКО

КОМАШИНА ТАРЗАНКА

Повість

Купить книгу "Комашина тарзанка" Сняданко Наталка

Комашина тарзанка

— Дідусь помер. Збила машина, — сказала в трубку мама і від’єдналася.

Сарона стояла посеред супермаркету з візком, забитим продуктами, які збиралася сьогодні завезти на село, бабі з дідом. Вона ніколи не вміла вчасно відреагувати на повідомлення про смерть, і їй завжди було трохи незручно, коли в таких випадках на очах інших сльози з’являлися швидше, ніж у неї. Зараз на думку теж спадали чомусь самі дурниці. Вона нерішуче зупинилася і застиглим поглядом вдивлялася у спину товстої тітоньки перед собою, яка спершу довго й уважно вивчала вміст полиць із низькокалорійною їжею, а потім розвернулася і звично покидала у візок солодкі напої, джеми, шоколадні тістечка, чіпси, консерви та інше, від чого Сарона на її місці стрималася б. Та і на своєму стримувалася. Потім вона втратила тітоньку з поля зору і почала уважно роздивлятися заплутану мапу острівців свіжих слідів на щойно вимитій прибиральницею підлозі, вологі смуги на якій швидко висихали. Запах миючого засобу, яким користувалася прибиральниця, був неприємним, і Сарона з недоречною старанністю намагалася пригадати, який саме це засіб, а одночасно картала сама себе за такі недоречні думки.

Потім їй пригадалося, як дід возив їх на ожину, шестирічну Сарону і двох молодших сестер. Мама на літо завжди відправляла їх до бабусі в село. Дід тоді нещодавно купив «Волинянку» і дуже тішився, що тепер може проїхати у таких місцях, де будь-яка інша машина застрягне. І хоча в машині було тільки два сидячих місця спереду, проблему було вирішено за допомогою додаткових табуреток, які совгалися по салону під час руху. Щоб не впасти з них, треба було триматися руками за спеціально поприкріплювані дідусем до брезенту шкіряні ремені. Підкидало дуже сильно, але всі мужньо терпіли і ніхто не плакав. Особливо складно переїздили доволі широкий рів, яким було перегороджено вулицю через дві хати від дідової з бабою оселі. Напевно, цей рів має якесь надзвичайно важливе господарське значення і його неможливо засипати, навіть частково, аби машинам легше було проїздити, бо він зберігся у первісному стані й досі. Сарона щоразу виходила з машини перед тим, як їхати через рів, але жодного разу їй не вдалося зробити цього, не вдаривши дна машини. Взимку земля біля рову не замерзала, а влітку там завжди було болото. Коли дід вперше переїздив через рів не на ровері, а на «Волинянці», він сміливо в’їхав у нього на повній швидкості, і Сарона боляче гримнулася головою об задні дверцята машини.

— Шо там, гальорка? — озирнувся дід, коли рів залишився позаду. — Всі живі? Ну і рихт. У танку ше не так трясло, але війну вигралисьмо. Поїхали далі.

Вони їхали не дуже далеко, але вузькими лісовими стежками, через болото і ями, поміж низько опущеними гілками дерев, тож про танк згадати довелося ще не раз. А потім нарешті приїхали у заповідник, де дід мав знайомого лісника, і вийшли з машини, бліді, з позатискуваними губами, які так і не випустили назовні ситний бабусин сніданок, вдихнули ранкового лісового повітря і раптом побачили, що під ногами немає нічого, крім ожини. Ягід було стільки, що вони закривали собою навіть листки. Сарона ніколи раніше, та і потім, не бачила такої кількості ожини одночасно, у перший момент вона стояла закам’яніло, як зараз, посеред супермаркету, і дивилася кудись поперед себе, а якісь несуттєві, другорядні деталі раптом зосередили на собі всю її увагу. Вона уважно спостерігала за павуком, який непоспіхом переповзав із листка на її ногу, час від часу завмираючи на місці, ніби теж задивлявся на рясні ожинники. Потім її погляд прикипів до листка на дереві, синюваті пухирці на якому просвітлювалися на сонці і нагадували розмальовану невправною дитячою рукою контурну карту. Сонячні промені не скрізь пробивалися через густі хащі і вихоплювали то з одного листка, то з іншого поодинокі краплі роси, які раптом спалахували, і здавалося, що на них, мов на уламках гірського кришталю, раптом з’являються багатокутні грані і таємничі надщерблення, які так само загадково зникають, варто лише сонцю посвітити з іншого боку. А тоді подивилася на свіжу пляму від яєчні на холоші давно не праних дідових штанів із відстовбурченими колінами. Сестри Сарони вже квапливо збирали ожину, жменями запихаючи до рота солодкі ягоди, чорний сік з яких випорскував з-поміж пальців і густими смугами стікав аж до ліктів і по шиї, а вона все ніяк не могла отямитися від раптової і незвичної гостроти переживання моменту, усвідомлення своєї присутності тут і зараз, яке не має нічого спільного ні з тим, що відбувалося досі, ні з тим, що станеться далі. І це відчуття замкнутості у межах миті, яка швидко і невпинно минає, заважало рухатися, примусило заніміти і поволі вбирати в себе найдрібніші деталі всього, що вдавалося зафіксувати, щоб потім перетворити цей епізод на один із найбільш яскравих дитячих спогадів. Вона боялася порушити цю випадкову і дуже тонку гармонію відчуттів і обережно дихала, ніби поряд із метеликом, готовим знятися і полетіти геть.

Поки вони наїдалися до оскоми, а потім наповнювали ожиною кілька відер на варення і наливку, дід замислено дивився поперед себе і зосереджено курив. А потім раптом показав рукою кудись у просвіток поміж кущами, звідки сонце пробивалося косими променями, які, здавалося, можна вхопити в долоню.

— Дивіться, туткайво, нє, десь правіше, за тим он деревом, є правдивий центр Європи, — сказав дід і посміхнувся, задоволений собою, а потім додав, ніби остаточний аргумент, який не потребував жодного додаткового підтвердження. — Наука доказала, — і випустив дим зі своєї саморобної файки.

Робити файки діда навчив друг-партизан у п’ятдесятих, коли він разом із більшістю односельчан переховувався у довколишніх лісах. Друг був гуцулом і невдовзі загинув. На згадку в діда залишилася файка, зроблена другом, але ту файку він курив рідко і зберігав у серванті, і це була єдина дідова річ у цьому царстві найцінніших, на думку бабці, речей — келишків до горілки, горняток від кількох недобитих сервізів і святкових тарілок із квіточками, обведеними блискучими лініями, схожими на люрексові стрічки.

Діти тоді ще були занадто малі для розмов про центр Європи, і Сарона згадала це лише кілька років тому, коли бачила документальний фільм, у якому журналісти об’їхали понад тридцять таких центрів у різних країнах Східної Європи і всюди якийсь упевнений у торжестві науки дід показував вирізку з районної газети, де все було написано. А кілька старожилів у тлі переконано кивали головами, мовляв, так, так, все правильно, ми підтверджуємо — центр Європи, він тут, у нас, єдиний і непорушний, які можуть бути сумніви?


Мама Сарони виховала чотирьох дітей. Батько багато років тому поїхав на заробітки за кордон, звідки надсилав їм листівки та гроші. Дитячі спогади Сарони, пов’язані з батьком, схожі на старі світлини, зображення на яких з кожним роком стають все більш розмитими і вицвілими, зате чіткішають і сильнішають запахи, що їх вбирає папір, а багаторічний пил додає цим запахам ще чогось горіхового вологого. Запах свіжоструганого дерева міцно в’ївся в батькову шкіру, одяг, волосся, а найсильнішим чомусь був на шиї, справа, ближче до передпліччя, ніж до щоки. Коли Сарона обіймала батька, обережно торкаючись носом дводенної щетини, їй завжди здавалося, що скалки позалазили у пори батькової шкіри і тому запах такий сильний, вона уважно оглядала шию і комір сорочки у пошуках таких скалок. Запах батька був приємним і неприємним водночас, поєднував випари давно не митого чоловічого тіла, сморід міцних цигарок та потяга, в якому батько кілька діб їхав додому. Сарона добре пам’ятає батьків погляд у момент, коли він вперше відчиняє двері після довгої відсутності, погляд теплий і водночас зляканий — поки його не було, діти так сильно виросли і розмовляють із ним стримано ввічливо, як із чужим дядьком. Його присутність у їхньому щоденному житті небажана і зайва. Його роль — уявна, вони звикли, що батько є, але він десь далеко, такий, яким хочеться його бачити, а не такий, яким є насправді. Втомлений і роздратований, йому заважає дитяча біганина і галас, він дратується через подряпини на побіленій під час минулого приїзду стіні, відтоді минув уже майже рік, але він не думає про це, лише нарікає, що фарба потріскалася і пооблітала, на ній повно відбитків брудних дитячих долонь і слідів від олівця, яких мати марно намагалася позбутися перед батьковим поверненням. У житті його дітей і дружини за цей рік трапилося чимало таких же невидимих для нього змін, він усвідомлює це і ще більше нервується через подряпану стіну.

Він намагається підпорядкувати їхнє життя власному ритму, вимагає від матері носити йому обід на таці, а дітям забороняє пустувати, поки вранці відсипається. Їхні розмови за обідом часто проходять у штивній атмосфері, бо діти не знають, як себе поводити з батьком, а він не знає, про що розмовляти з ними. Вони шепочуться з мамою на кухні, розповідають їй останні шкільні новини, намагаються не галасувати у своїй кімнаті і щоранку питають, коли вже батько нарешті знову поїде. Аби вони не помічали його розгубленості, він ховає її під напускною суворістю, постійно підкреслює, що приїхав на відпочинок, який йому, як годувальнику сім’ї, потрібен більше, ніж іншим, тож усі повинні поводитися належним чином.

Сарону обурює така батькова поведінка, тоді вона ще не розуміла, що за цим стоїть. Її обурюють його сварки з матір’ю через гроші, які, на його думку, ніхто в сім’ї не вміє заощаджувати, дорікання за понищені дітьми речі та занедбану господарку, через інші дрібниці. Але батько ніколи не згадує під час цих сварок свого страху перед майбутнім, у якому можуть трапитися які завгодно жахіття, найгіршим із яких батько чомусь вважає те, що він може втратити свої непевні закордонні підробітки, з яких вони зараз живуть. Він лише час від часу повторює матері, що їм не вдасться «підняти на ноги» стількох дітей, хоча і не пояснює, що саме вкладає у зміст цієї загадкової формули, і це звучить як погроза їм, як щось, у чому він не винен, хоча і намагається цьому запобігти. Ніколи не згадує батько і про якусь ще глибше тамовану і не зрозумілу йому самому розгубленість, підозру, що його життя минає не так, як повинно, і водночас небажання зізнаватися у тому, що він не знає, як саме повинно минати життя. Цей страх перед відсутністю певних і чітких правил гри, до яких він звик на своїх нехитрих роботах, коли все за тебе вирішують інші, а тобі залишається лише нарікати на їхню несправедливість, недалекоглядність, невміння оцінити тебе належно і побачити перспективу. Страх показати себе дружині і дітям такого, яким він є насправді — слабким і невпевненим ні в чому, адже таким він може бути їм не потрібен, бо йому здається, що вони шукають у ньому певності і сили, яку він вдаватиме, доки зможе, і ніколи не наважиться визнати, що материна спокійна покора і невибагливість насправді виявилися набагато мудрішою життєвою стратегією, аніж його уривчаста і непослідовна гра в авторитарність.

Мати мовчки все вислуховує і не заперечує, а коли Сарона згодом висловлюватиме своє обурення, мати лише коротко відповідатиме:

— Він живе в іншому світі. Йому нас не зрозуміти.

І напевно, саме це мовчазне і покірне ігнорування найбільше бісило батька. Можливо, йому було б легше, якби мати сперечалася з ним, доводила його неправоту, намагалася щось пояснити, але вона просто не реагувала на нього, сприймала як погоду, на яку немає сенсу ображатися чи навіть звертати увагу, все одно нічого не зміниться.

На заробітках батько займався ремонтами і багато працював зі столяркою. Він привозив додому м’які іграшки яскравих кислотних кольорів. Саме такі кольори були перемішані із сірістю брудних вулиць та давно не ремонтованих будівель маленького містечка, де вони жили з матір’ю. Громадського транспорту тут майже не було, а їхню стареньку машину батько мамі не довіряв, і вона слухалася цієї заборони навіть тоді, коли дітей стало четверо, а батько з’являвся додому все рідше. А потім поміняв країну заробітків, і їздити та дзвонити йому стало занадто дорого. Через відсутність транспорту вони майже не ходили до садочка, матері було складно волочити малюків через усе місто. Взимку діти часто хворіли, застуда передавалася від старших до молодших і затягувалася на місяці.

Сароні подобалося хворіти. Була особлива затишність у тому, щоб прокинутися, коли захочеш, а потім довго розглядати намерзлі за ніч крижані лабіринти на віконних шибах і тішитися, що не мусиш пірнати у напівморок і незатишну мутнувату сірість зимового світанку.

Сарона любила позависати у такому проміжному стані напівпрокинутості або напівзасинання, коли находило приємне розслаблення і віддалені та нереальні плани наближалися на відстань простягнутої руки і зручно розташовувалися на кінчиках пальців, поверталися в різні боки та виставляли напоказ свою досяжність і здійсненність. Ясна річ, що більшість із цих планів та обіцянок видавалися їй такими реальними тільки в ту єдину мить і ніколи більше, а деякі взагалі забувалися відразу ж. Але було так приємно не відчувати жодної відповідальності за здійснення напланованого, за неминуче у ході кожного будування планів ігнорування своїх бажань у той, майбутній момент. Було просто чудово не відчувати страху, що коли доведеться все це виконувати, то ніякої радості вже не буде, а залишиться лише нудна і обтяжлива рутина. Ця непередбачуваність своїх власних бажань у майбутньому є головною небезпекою всіх планів і може зіпсувати задоволення навіть від найприємнішого, якщо, заплановане заздалегідь, воно потім відбуватиметься невчасно. Так трапляється не завжди, але страх перед тим, що так може трапитися, позбавляє радості. І тоді спочатку треба пережити тривожне очікування запланованого і побоювання, що все буде не так, як хотілося б, а потім лише полегшення, якщо все пройде гаразд. І ніякої бурхливості, яка супроводжує зазвичай лише вияви спонтанних, не планованих заздалегідь емоцій. І тільки в момент повільного прокидання, або такого ж неспішного засинання цього вдається уникнути, тоді все довкола стає можливим і приємно необов’язковим. Сароні так хотілося, щоб можна було ніколи не переходити нечітку межу, яка відділяє плани від мрій, щоб можна було завжди зберігати за собою можливість у будь-який момент забути про заплановане як про стару іграшку і не відчувати докорів сумління за власну необов’язковість.

Напевно, цей дискомфорт через відчуття провини навіть за необов’язковість, яка ще не трапилася, а лише може трапитися, мав би відігравати роль специфічної компенсації за хаотичну безвідповідальність, з якої часто складається щоденне життя, — думала вона собі, ліниво розправляючи складки на ковдрі, — безвідповідальність, на яку неможливо вплинути, коли заплановане не виконується через випадковий збіг обставин, але це все одно не позбавляє ні докорів сумління, ні відчуття дискомфорту від необхідності планувати далі з усвідомленням, що все знову може так само безуспішно провалитися. Мабуть, можна розглядати це і як іронію над самою схильністю до планування, схильністю впертою попри щоденне підтвердження необґрунтованості цієї впертості. І якщо вже бути зовсім точним, то це відчуття відповідальності само по собі не менш абсурдне, ніж звичка планувати щось у майбутньому, про яке неможливо мати жодної певності, навіть у тому, що воно взагалі настане. Таке щоденне доведення самій собі тотальної абсурдності існування переважно ставало завершальним моментом Сарониного прокидання, а інколи і засинання. Їй подобалося постійно аналізувати власні і чиїсь вчинки і роздуми саме з точки зору їх тотальної абсурдності, яка, з іншого боку, може виявитися доречністю і логічністю вищого порядку, збагнути який неможливо, можливо хіба інтуїтивно відчути і повірити, що саме так і повинно бути.


Найбільш чіткими у спогадах Сарони про батька були клітки з кріликами, біля яких вони часто сиділи разом і годинами розглядали журнали з порадами догляду та облаштування таких кліток. Тоді Сарона знала про кріликів усе — як часто їх потрібно годувати, скільки наливати води, як чистити клітки, і те, що біля них обов’язково щодня потрібно посидіти, бо по-іншому вони відчуватимуть себе самотніми і нікому не потрібними. Так вважав батько. Сарона любила сидіти і спостерігати за метушнею у клітках.

Це було в якомусь зовсім давньому, попередньому житті, коли ще ніхто не їздив на заробітки, а Сарона з батьками жила в селі разом із бабусею та дідусем. Батько мав кулінарну освіту і працював у їдальні сільської школи. Але робота була важкою, платили за неї небагато, і через деякий час на сімейній раді було вирішено, що доцільніше використовувати сильні батькові руки у власному господарстві. Можливо, якби батько і далі цілими днями пропадав на роботі, а бабця залишалася єдиною повноправною володаркою свого господарського царства, все склалося б інакше, і вони все життя прожили б разом із бабцею, а батько нікуди б не їздив. Але бабця, як і всі селяни, з підозрою ставилася до будь-яких нововведень, і її консервативні уявлення про способи ведення господарства занадто сильно відрізнялися від новаторських ідей батька, аби існувала хоча б найменша можливість уникнути конфлікту.



Батько майже відразу почав розбудовувати господарку різними екзотичними на той час елементами. Насамперед розвів кріликів та нутрій, до яких бабця спершу теж поставилася підозріло, але досить швидко змирилася, відчувши вигоду від цього м’ясного і хутряного бізнесу. Хоча потай бабця і далі продовжувала вважати це заняття «новомодними вибриками», бо, на її думку, м’яса все одно було значно менше, ніж зі свині, а мороки — більше. Ще важче бабця звикала до дивного присмаку зятевого густого варення з цілих волоських горіхів, такого несхожого на посполитий смак її яблучного повидла, до штруделів з яблуками, які зять пік на свята, і бабця ревниво спостерігала за тим, що їх з’їдають значно швидше і з більшою охотою, ніж її власні пляцки, важке забите тісто яких було перемащене маргарином або повидлом. Її дратував запах сушеного любистку на горищі і було дивно щоранку спостерігати, як зять витрачає майже годину на догляд численних вазонків із базиліком на підвіконнях. Здається, саме базилік став причиною одного з перших фундаментальних конфліктів між бабцею і батьком. Вона спершу приглядалася до зятя і терпіла, як звикла терпіти чоловіків, яких вважала істотами слаборозвинутими і ненадійними. Додавання до страви чогось, окрім солі, перцю і цукру, не викликало у неї захоплення, але любисток на горищі і в зупі вона ще стерпіла. Напевно, так само, зціпивши зуби, вона стерпіла б і базилік у салаті, але зять зробив грубу тактичну помилку, і хоча помилка ця була несвідомою, його провини в очах бабці аж ніяк не зменшувала. Він висадив ні до чого не потрібний, на її думку, базилік у вазонок, куди вона сама напередодні висіяла розсаду на помідори. Тут уже бабця не витримала, і вибухнув скандал, але оскільки він був першим, обидві сторони повели себе досить стримано. Тато вибачився, хоча нічого не знав про помідори, бабця промовчала, бо насправді хотіла приховати від усіх свою чергову спробу підкорити цю примхливу розсаду.

Помідори були слабким місцем бабчиного городництва, бо, попри всі старання, їй так ніколи і не вдалося зібрати урожай. Тобто якісь зелені або напівзогнилі помідори вона збирала щороку, потім вони довго лежали на підвіконні, а тоді бабця закручувала їх у слоїки і вперто виставляла на стіл, хоча їсти їх ніхто не хотів. Але рік за роком бабця відмовлялася повірити в те, що якісь таємничі сили, а можливо, банальна кліматична непристосованість, шкодять її помідорам, і старанно висаджувала розсаду по вазонках, а потім кущики помідорів на грядки. Якби замість цього вона посадила цибулю, до вирощування якої мала справжній талант, то обов’язково отримала б рясний врожай. З цибулею в бабці ніколи не траплялося проколів. Якогось дня вона виходила на двір, зупинялася на мить у задумі, а потім приймала рішення — сьогодні. І того ж дня сіянку треба було висадити на грядки. У сусідів, які садили на день раніше чи пізніше, нічого не сходило, або сходила половина, цибуля гнила або висихала в землі, їй шкодили несподівані дощі, відсутність дощів, приморозки чи спека. А в бабці цибуля завжди була зразковою і на базарі продавалася за найвищою ціною. Але перемоги над самою цибулею бабці було замало, як кожна сильна натура, вона звикла ставити собі надзавдання і вперто добиватися успіху. Помідори були надзавданням бабусі досить довго. Сароні навіть здається, що бабця і досі потай висаджує розсаду в той самий вазонок, але розсада вперто не сходить.

Того року, який став останнім у житті під одним дахом батьків і бабусі, у вазонку прийнявся базилік, а не розсада. Бабця не сказала нічого, але затаїла на зятя образу.

Потім настав період довготривалого перемир’я, під час якого бабця уважно стежила за кожним кроком зятя, чекала, аж поки він скоїть щось справді нечуване, і тоді всі побачать, що вона таки мала рацію у своїй неприязні, яку відчувала до нього з самого початку, і навіть не змогла б точно сказати чому.

Момент настав, коли різали свиню. Зять уже не вперше брав участь у цьому священнодійстві, яке відбувалося двічі на рік, що свідчило про досить заможне, як на тодішні уявлення, життя. І бабця оцінила його кулінарну вправність, адже він не лише зміг замінити різника, якого раніше завжди доводилося запрошувати і платити йому, а й міг заколоти свиню одним точним ударом, тоді як різник рідко приходив зовсім тверезий, і одного разу свиня навіть вирвалася у нього із ножем у серці і побігла подвір’ям зі страшним вереском, розхлюпуючи дорогоцінну кров. Саме у цей момент на сходи ґанку вийшла тоді ще зовсім мала Сарона, й осліпла від болю свиня мало не збила її з ніг.

У батька таких проколів ніколи не траплялося. Він миттєво вціляв у серце, а потім вправно виконував усі наступні маніпуляції. Зливав кров у вичищену до блиску мидницю й обережно заносив цей цінний продукт до літньої кухні. Крові мало вистачити не лише на кров’янку з гречаною кашею і смаженими шкварками, напхану в усі вцілілі кишки і запечену в брайтрурі, а й на сальцесон у літрових банках, чаклувати над яким дозволялося лише бабці. Зять витягав і розплутував кишки, заливав окропом спорожніле свиняче черево, на морозі пара з нього виходила густа, схожа на туман, здавалося, з неї зараз матеріалізується джин і попросить усіх присутніх загадати бажання. Сароні хотілося торкнутися руками голови або свіжообсмалених ратиць, але було страшно, здавалося, що свиня смикнеться і важко зітхне в агонії. Потім батько відчищав од слизу промиті від випорожнень кишки та ковбасянки, віртуозно орудуючи тупим боком ножа. Його рухи були швидкими і вправними, а бабця ревниво поглядала на його пальці, бо раніше тонке мистецтво відчищання кишок було доступне лише їй.

І поки усі решта дорослі, а потім і Сарона, які на той день перетворювалися на підсобних помічників і позбавлялися права голосу, мовчки різали дрібними кубиками сало і перетоплювали його на шкварки або на смалець, зять займався високою логістикою і розподіляв м’ясо — краще на рулети, гірше — на ковбасу, невеликий шматок полядвиці — на недільні відбивні.

Бабця потроху звикла до присмаку любистку, який він додавав до м’яса, хоча і далі вважала, що без цього можна було б обійтися. Зять був єдиним, крім бабці, хто до глибокої ночі зберігав енергійність і хороший настрій. Адже м’ясо потрібно було чимшвидше переробити, щоб воно не зіпсувалося. І от, десь під вечір, наставав найважчий момент, коли роботи залишалося все ще багато, а сили ні в кого уже не було. Вчадівши від випарів перетоплюваного на печі сала, сиділи на порозі літньої кухні осоловілі коти, яких сьогодні годували від пуза. Стукотіння ножів ставало все більш млявим, втрачало бадьорий ритм і енергійність, а зліплені у масні пагорби шматки сирого м’яса і сала поволі заповнювали усі вільні миски, баняки і ринки, майбутні шкварки і ковбаси громадилися на столах, знесених до літньої кухні з цілої хати і застелених кольоровими цератами, ці гори м’яса загрозливо збільшувалися, нагадуючи паску, яка виходить зі своїх берегів у нагрітій до максимуму печі і от-от її пишні боки виваляться із форми і потечуть у невідомість, заполонивши все довкола своєю млосною ванільною задухою.

Кожен із підсобних помічників мріяв лише про те, щоб ця тортура якомога швидше завершилася і можна було нарешті вийти зі смердючої кухні, але це не завершувалося, здавалося, що, порізане кілька годин назад, от-от знову зліпиться, як герої пластилінових мультфільмів, на пальцях боліли натиснуті руків’ям ножа мозолі, пекла сіль у порізах, здавалося, відтепер усе і завжди довкола буде просякнуте смородом топленого сала. І в цей критичний момент батько раптом на кілька хвилин зникав, а потім повертався з підносом кави, яка пахла кардамоном, і цей запах якимось дивом перебивав навіть всепроникний сморід гарячого смальцю. До кави була вишнева наливка власного приготування і спечений учора «кручений» пляцок зі сливовим варенням. «Одна третина тіста заморожується і треться на велику терку зверху на варення», — цю фразу з рецепта Сарона запам’ятала назавжди.

Після кави всі пожвавлювалися, і батько обов’язково розповідав щось про своє дитинство. Він виріс у мандрівному цирку, був дитиною акробатів і завжди міг розповісти про це щось цікаве. Його мати була українкою, батько — румуном, обоє рано загинули, і малого віддали до дитбудинку.


Сарона трохи ревнувала батька в такі моменти, бо про своє циркове дитинство він розповідав їй перед сном, і вона хотіла, щоб ці історії належали тільки їм обом.

Батько ніколи не ходив до школи. Щороку, коли надходила осінь, його батьки починали новий гастрольний тур, і про школу якось ніхто не згадував. Батьки були переконані, що малий також стане цирковим акробатом, а для цього освіта не має великого значення. Для циркового училища достатньо буде навчитися елементарного. Коли батькові виповнилося вісім, костюмерка їхнього цирку, лагідна бабуся із пофарбованим у яскравий рудий колір волоссям, почала щовечора вчити його читати. Оскільки книг у неї було небагато, вчилися вони на великій ілюстрованій «Біблії рецептів», як називала костюмерка це подарункове видання. Книгою ніхто ніколи не користувався за призначенням, описані у ній страви були надто вишуканими і складними у приготуванні, не могло бути й мови, щоб комусь спало на думку протягом п’яти годин варити бульйон з кількох сортів м’яса чи дві години запікати овочі у герметично запаяному посуді, не кажучи вже про маловідомі соуси та прянощі, потрібні для цих страв. Але в альбомі були великі літери, і костюмерка вирішила, що це важливо для початківця. Можливо, саме ця «Біблія рецептів» визначила майбутнє захоплення батька кулінарією. Він годинами роздивлявся фотографії і малюнки, намагався уявити собі, як пахне розтертий між пучками пальців сушений любисток, свіжий базилік з крапельками ранішньої роси на листі, кінза, про яку він лише чув і ніколи не куштував.

Аскетичний цирковий побут і абсолютна самотність позбавленої товариства однолітків дитини лише посилювали ці його мрії. Домашній затишок, вечеря за спільним столом, запахи недільного пирога — усе це він знав лише з книжок і відчував, як сильно йому бракує постійності, усталеності побуту, бракує відчуття дому і всього того, від чого його однолітки після досягнення певного віку мріють якнайшвидше втекти. Коли герої у книгах, які він читав підлітком, починали мріяти про подорожі, пригоди, незвичайних людей, ризик і небезпеки, він лише скептично перегортав сторінки і зовсім не розділяв їхніх мрій. Неуважно перегортаючи розлогі фантазії про далекі подорожі і незвідані країни, він жадібно вишукував описи дитячої кімнати, спальні дорослих, вітальні, у якій, як йому здавалося, обов’язково має висіти лампа під зеленим абажуром, вишукував описи маминої сукні і зачіски, того, як відбувається ритуал щоденного збирання до школи або недільного походу до церкви, намагався уявити собі, як скрипить під ногами підлога шкільних коридорів, як сонце зазирає у вікно класу, як виглядають дівчачі коси і стрічки у них. Вишукував описи щоденної нормальності і рутини, якої так бракувало у його мандрівному житті.

Він часто описував Сароні, як його мати щодня по дві години висіла на своєму волоссі, тренуючись для найхітовішого їхнього номера. А його батько завжди спав на битому склі і міг долонею розбити навпіл цеглину. У їхньому старенькому німецькому вонмобілі з трьома спальними полицями біля стіни, як у закордонних поїздах, із розкладним столиком і крихітним холодильником, завжди чомусь пахло тирсою і цинамоном. Цей запах був трохи схожим на те, як пахне у старих театральних залах вдень, коли немає глядачів. Пахне чимось солодкавим і брудом, який неможливо до кінця вимити. Цей запах був чи не єдиним, що Сарона могла дуже добре собі уявити. Так пахли нелаковані дерев’яні підлоги, коли мама шурувала їх щіткою і водою із пральним порошком. Підлоги висихали, випаровуючи цей вологий і трохи маснуватий запах. Схоже пахла і бабусина швейна машинка, залізна, з механічним ножним приводом і спеціальною крихітною викруткою для шпульки, якою бабця регулювала натягнутість нитки.

Батько розповідав про пітона, який був його нянькою в дитинстві, й одного разу навіть мало не задушив цуценя, бо приревнував те до свого підопічного. Пітон був стареньким, любив вилежуватися на сонці перед їхнім вагончиком. Батькові завжди здавалося, що пітон дуже сумний і часто бачить сни про своє власне дитинство. Перед сном батько завжди розповідав пітонові казки про теплі краї і дивовижні пригоди, які їм обом ще доведеться пережити, коли батько підросте і візьме пітона із собою у подорож, щоб завезти на батьківщину. Сарона кілька разів питала батька, що трапилося з цим пітоном потім, коли батько вже був у дитбудинку, але так ніколи про це і не почула. Батько лише сумно зітхав і знизував плечима.

Ще у батька була своя мавпа, вже занадто стара, аби виступати на арені. Але вона вміла багато чудових речей і навіть бігала з батьком на атас красти яблука, а коли їх бачили селяни, то лякалися і хрестилися, бо думали, що то нечиста сила. Мавпу звали Назар, хоча це була самка. Мабуть, хтось пожартував, назвавши її так, а потім ім’я прижилося. Назар умів плести на спицях різні вовняні речі і часто сідав на вулиці, на сонечку, поряд із пітоном, поклавши поряд із собою кілька різнокольорових клубків. Коли вони гастролювали у невеличких містечках, довкола циркового наметового містечка завжди крутилися місцеві дітлахи, яким було цікаво все про циркачів. Біля Назара завжди збирався найбільший натовп, дітей захоплювало, як вправно він орудує спицями. У великих містах біля Назара часто фотографувалися туристи і навіть пропонували батькові купити котрийсь із виробів. Але батько не погоджувався. Адже Назар в’язав шалики не на продаж, а для батька, щоб той не мерз узимку. Ці шалики були дуже кольоровими, бо нитки у Назара часто рвалися, і він просив батька зав’язати вузлика, але продовжував плести уже з вовни іншого кольору.


В історіях для дорослих про циркове дитинство батька ніколи не згадувалося ні про кулінарну біблію, ні про запах тирси з цинамоном, ні про кольорові шалики. Дорослим батько любив показувати фокуси і розповідати, як ведмідь випадково напився горілки і розтрощив увесь цирковий реквізит. Або про мавпу, яка дуже любила їсти цибулю і постійно паслася на грядках дачників. Дорослі історії батька не подобалися Сароні. І не лише через почуття ревності і страх, що батько зрадить їхню таємницю і таки розповість колись про пітона, Назара чи кольорові шалики. Їй було неприємно слухати історії про цирк без романтики, брудний, і позбавлений затишку побут узалежнених від алкоголю і дуже самотніх людей, про знущання людей над тваринами і тварин над людьми, про надто швидке у порівнянні з іншими професіями старіння і відчуття власної непотрібності, про нетривкість всього цього хаосу. Їй подобалося слухати про цирк, яким бачив його батько, цирк очима дитини, здатної в усьому знайти казку і несподіванку. І зовсім не хотілося відчувати страждань і неминучого цинізму цієї дитини, яка виростала в таких нетипових умовах. І хоча коли батько розповідав тільки їй, у його розповідях було значно більше смутку і замріяності, аніж у його спогадах для дорослих, Сароні це подобалося більше. Дорослі історії нагадували їй примітивну комедію, в якій треба сміятися над тим, що хтось послизнувся на банановій шкірці. А вона не любила таких комедій.


Бабця під час таких розмов похмуро мовчала, їй не подобалося, коли відволікалися від роботи. Зате пожвавлювалися всі решта і після цієї короткої перерви значно швидше орудували ножами. У їхньому стукотінні навіть з’являлася певна злагодженість, трохи схожа на монотонну мелодію.

Авторитет зятя у кулінарних справах був у родині абсолютним і навіть у бабці не викликав жодних сумнівів. Принаймні до моменту, поки батько Сарони не почав робити стратегічних помилок і віддавати перевагу кулінарній вишуканості перед селянською ощадливістю. Остання в домі бабці завжди була найвищим законом. До цього її привчило життя, в якому вершиною достатку завжди вважалися запаси сала, картоплі і квашеної капусти на зиму. Бабця росла найстаршою у бідній селянській сім’ї, де крім неї було восьмеро дітей. Її доросле життя складалося з війни і гарування у колгоспі, біля трьох дітей і чотирьох городів. І навіть якби після цього всього довгообіцяний комунізм раптом настав, навряд чи бабця повірила б у те, що можна не запасати на зиму картоплі, солонини і капусти.

Того разу бабця нездужала, коли різали свиню. У неї був нежить і висока температура. Але дату священнодійства завжди обирали заздалегідь, так, щоб це не суперечило церковному календарю і сім’я не їла м’яса в піст, або не залишилася без ковбаси на свято. І переносити цю дату не практикувалося. Тож бабця стоїчно, як завжди, керувала процесом незважаючи на хворобу. А коли всі важливі рішення було прийнято, тушу розділили і порубали на частини, залишилося тільки монотонно продукувати майбутні шкварки і смалець, бабця пішла ненадовго відпочити. І в цей момент батько Сарони прийняв своє доленосне рішення і начинив спеціями майже всю полядвицю, найціннішу частину свині, яку ділили на невеликі порції і вудили, а потім ощадливо різали на свята. Кілька шматочків свіжої полядвиці смажили того ж дня, коли різали свиню, аби винагородити себе за важку працю, і це було найсмачніше м’ясо з того, що коли-небудь доводилося куштувати Сароні. Ще кілька відбивних з’їдали наступного дня, під час недільного обіду. Решта перетворювалася на шинку, до якої бабця з дідусем рідко допускали зятя, аби він не зіпсував цінного продукту своїм базиліком чи любистком. Шинка і ковбаса призначалися лише для святкового столу, тому під час їх приготування найважливішим було, аби вони не зіпсувалися протягом часу, який мине від Різдва до Пасхи, і м’ясо переважно робили пересоленим та занадто вудженим. Головним був не смак, а тривалість зберігання. Але на свята, коли і без ковбаси не бракувало їжі, не надто смачна холодна вудженина не користувалася особливим попитом, і, мабуть, більша частина її в результаті діставалася псові та котам, бо таки псувалася від тривалого стояння на святковому столі. Але навіть якби хтось наважився сказати про це бабці, ні в чому б її не переконав. Традиційні механізми селянської ощадливості були вироблені роками, і така нікчемна річ, як насолода, не бралася ними до уваги. Важливо було, щоб їжі вистачило і щоб вона не змарнувалася, а не те, яка ця їжа на смак. Батько Сарони потай не погоджувався з цим і вирішив переконати бабцю, порушивши закон ощадливості. Наступної неділі, коли всі прокинулися з важкою головою, ніби з сильного похмілля, як це бувало завжди після інтенсивних інгаляцій випарів топленого сала, сюрприз від зятя уже запікався на літній кухні і видавав такі запахи, які були просто неможливими в аскетичній бабусиній кулінарії. За обідом м’яса і салатів було більше, ніж картоплі. На таке нечуване марнотратство бабуся спершу зреагувала лише похмурою мовчанкою. Вона не відразу здогадалася, з якого саме м’яса приготовано печеню, тому пообідати вдалося спокійно. Всі розслабилися, випили зайвого, і дідусь почав розповідати про те, як різали свиню у Моніки, німецької господині, в якої він працював під час війни, після того як утік із концтабору і якимось дивом здобув собі фальшиві документи. Моніка була доброю жінкою, і дідусь часто згадував про те, «який у німця був порядок», і про те, що один брат Моніки був «шльонзаком» і пішов у партизани, а другий служив у СС. Одного разу вони зустрілися, і есесівець врятував усіх партизанів, яких мав знищити, а потім зняв форму, і вони разом із братом втекли кудись на захід, а після війни відкрили в Канаді якусь фірму.



— Бачиш, які вони — німаки, — завжди говорив дід, коли доходив до цього епізоду історії про Моніку. — Наші би брат зарізав брата, і всьо. Чи раз таке виділи. А ті нє, повтікали, і живі-здорові. Того в німця тре було навчитисі. І я сі навчив.

— Ти би сі навчив менше горівки пити і язиком талапати, — зазвичай доповнювала його в цьому місці бабця.

Їхні репліки були незмінними і заздалегідь усталеними, як і меню святкового столу.

— Цить, жінко! — мав гримнути кулаком по столі дід після бабусиної репліки і продовжити: — Жінка, знаєте, то є ноль. А тіко чоловік — то фаза. А коли фаза сі стикає з нульом, знаєте, шо буває? Не знаєте! А я знаю. Бо світу видів.

І коли дідусь вимовляв цю фразу, це означало, що він уже досяг ступеня сп’яніння, на якому марно з ним дискутувати. Але цього разу, можливо, через непередбачені зміни у меню, бабуся відволіклася і в момент, коли дід уже приготувався гепати кулаком по столі, раптом щось запідозрила, вихопилася з-за столу і кинулася до літньої кухні, в якій зберігалося м’ясо на вудженину. Поки бабця марно намагалася знайти полядвицю, а потім з перекошеним від обурення обличчям поверталася в кімнату, де застигла на порозі, підшукуючи достатньо вагоме слово, дід сидів із піднятою рукою, не знаючи, до чого йому тепер нав’язати традиційне мораліте своєї історії. Застиглі під впливом несподіваних і незвичних суперечливих емоцій, бабуся з дідом нагадували якусь скульптурну групу або фрагмент авангардової вистави, одним із елементів якої є використання сповільненої дії персонажів.

Бабця ще трохи постояла в роздумах, не певна, чи її звичне «де ж то таке виділи?» цього разу не прозвучить надто буденно, а тоді віддихалася і тремтливим від хвилювання голосом проказала:

— Ти, циганчук нещасний, то ти м’ясо красти?

Після цього за столом запанувала мовчанка. А через кілька місяців батьки Сарони виїхали жити до сусіднього містечка і залишили бабусі клітки з кріликами, нутріями і сушений любисток на стріху. Любисток бабуся не чіпала, і він ще роками осипався під ноги, додаючи щось пряне у запах сушеного сіна, який панував на горищі.

Циганчуком батька Сарони дражнили у сирітському притулку за смаглявий колір шкіри і чорне кучеряве волосся. У цирку, до загибелі батьків під час однієї з вистав, коли їхній ризикований номер не вдався через чиюсь недбалість, батька Сарони ніколи не називали циганчуком. Це прізвисько з’явилося у його житті разом із сирітством, дитбудинком і занадто рано втраченим дитинством. Коли у когось у дитбудинку щось пропадало, він завжди ставав першим підозрюваним. Цигани ж, як відомо, крадуть. Ця нічим не обґрунтована упередженість обурювала батька Сарони ще більше, ніж саме прізвисько, хоча це обурення і не позбавило його самого звички говорити, як це робили всі довкола: «Він єврей, знаєте», і робити після цього багатозначну паузу, так ніби сказане вже само по собі багато що пояснювало.

Очі в батька були голубі і дуже великі, навіть коли він дратувався, його погляд залишався м’яким і добрим, принаймні Сароні ніколи не було страшно, коли мати лякала їх тим, що батько приїде і покарає за якісь пустощі.

Сароні було вісім років, коли у неї народилася молодша сестра. Того року батько вперше поїхав на заробітки і дуже хвилювався, як мати дасть собі раду з двома дітьми. У зв’язку з візовими та іншими побутовими складнощами повернутися додому йому вдалося аж через півроку. Зароблені гроші швидко закінчилися, довелося їхати знову. Тепер батько повернувся вже через кілька місяців, коли мати по телефону сказала, що знову вагітна. Він намагався переконати її позбутися дитини, але мати відмовилася. Після сварки батько поїхав назад і не приїхав навіть тоді, як матері час було народжувати. Поки мати була у пологовому будинку, Сарона залишалася за старшу. Батько приїхав аж через рік, коли Рахіль вже ходила, а Лія повзала. Стосунки з мамою протягом перших днів були напруженими, але обидві дівчинки виглядали так зворушливо, що батько не витримав і пробачив матері. Сарона чула, що він так і сказав:

— Я прощаю тобі, хай вже буде.

В останньому слові він поставив наголос на останню літеру, ніби підкреслюючи виваженість і остаточність свого рішення.

Через кілька місяців після того, як він поїхав, з’ясувалося, що у них буде четверта сестричка. У тому, що це буде саме сестричка, ніхто не сумнівався. Мати нічого не казала батькові, а коли він приїхав додому на свята, до пологів залишалося менше місяця. Того разу батько мало не підняв руку на матір, він був дуже розлючений.

— Як ти уявляєш собі наше майбутнє? Хочеш, щоб діти жебрали по електричках? — кричав він, а мати мовчала.

Він поїхав, так і не дочекавшись пологів, а мати назвала дівчинку Естер, їй чомусь подобалися старі єврейські імена, які вона називала «біблійними». Відтоді батько навідувався до них усе рідше, аж поки не залишився за кордоном назавжди. Щоправда, останнім часом, уже після того як дівчата виросли і стали самостійними, він знову почав часто дзвонити і писати матері. Раз переконував її кинути все і поїхати до нього, а іншим разом збирався на старість повернутися додому. Мати підозрювала, що він дзвонить не дуже тверезим і взагалі, мабуть, рідко буває зовсім тверезим. Їхати до нього вона не збиралася, а проти його повернення не заперечувала.

— Він мій шлюбний чоловік. Має право тут жити, — казала вона, коли знайомі дивувалися її великодушності.


Сарона перемістила продукти з візка до багажника і сіла за кермо. Їй здавалося, ніби вона перетворилася на півавтомат, а замість істерики і плачу впала у якийсь ступор і тепер відчувала лише повну загальмованість усіх реакцій. Це не впливало лише на її здатність вести машину, вона любила бути за кермом і ніколи не панікувала навіть у складних ситуаціях на дорозі. Через годину вона була вже в селі, де з’ясувалося, що дід живий, а матері подзвонили сусіди, не розібравшись, що машина переїхала іншого Василя Лепка, з сусідньої вулиці. В їхньому селі це прізвище було дуже розповсюдженим.

Це трапилося увечері біля сільського шинку. Загиблий відпроваджував знайомого, який допомагав йому білити стіни. Вони трохи випили за «квітку», на трасі знайомий сів на ровера і поїхав. А Василь переходив дорогу, коли з-за повороту на нього на великій швидкості вискочив десятирічний «Опель». Водій не встиг загальмувати. Василь залишив трьох малих дітей, у водія двоє своїх.

Те місце на трасі мало погану славу. Тут був пішохідний перехід, але менш вдалу ділянку дороги для нього було годі вибрати. Вночі траса не освітлювалася, про перехід не попереджав жоден знак (чомусь усі вони тут швидко зникали, останні кілька років міліція вже навіть не поновлювала знаків, бо щойно поставлять новий, за кілька днів від нього не залишається й сліду), а дорога різко повертала, і машини не встигали зменшити швидкість перед пішохідним переходом, який вів до школи. «Опель», який збив дідового тезку, їхав особливо швидко, бо тікав від міліцейського патруля, який ще у попередньому селі намагався зупинити машину за незначне перевищення швидкості. Замість просто записати номери, міліціонери чомусь погналися за водієм, і якби не це, може, страшної трагедії й не трапилося б.

Баба з дідом були далекими родичами загиблого, а дід колись викладав у тракторному училищі разом із його батьком. Це було вже у 60-х, коли закінчилася партизанка, і дідові, який встиг побувати як у німецькому полоні, так і в лісах, тепер загрожувала розправа з боку совєтів. Не залишалося нічого іншого, як піти в партію. Так він і зробив. На той момент у них із бабою вже було троє дітей.

Вступ до партії, як і сподівалися дід з бабою, спрацював як індульгенція, і діда залишили в селі, де катастрофічно не вистачало чоловічих рук. Правда, самого партквитка виявилося замало, і бабі ще довелося відвести до голови колгоспу корову. На щастя, через рік підросла теличка, бо по-іншому сім’ї довелося б сутужно.

Одного разу з вищих партійних інстанцій прийшло розпорядження познімати хрести з пагорба під тим самим лісництвом, де дід любив збирати ожину. Ці три хрести, під якими розташована ділянка дороги з поганою славою, стояли там «завжди», як говорила баба, і вважалося, що вони захищають село від недоброї сили. Але під час низки антирелігійних заходів їх вирішено було зняти. Місію доручили викладачам тракторного училища. Батько Василя Лепка разом із трьома іншими викладачами пішли виконувати наказ, а діда баба закрила на горищі.

— Божа кара страшніша за совєтів, — вирішила баба, і дідо, який попри свою теорію про «ноль і фазу» звик в усьому слухатися баби, просидів усю операцію на горищі.

Розповіді про це супроводжуються в селі звичними в таких випадках фольклорними аксесуарами — небо потемніло, набігла хмара, піднявся сильний вітер, і добряче підпилі для сміливості партійці вмить протверезіли та налякалися. Вітер не давав їм підійти близько до хрестів, руки трусилися, ноги підгиналися, по спинах лився холодний піт, але вони таки впоралися з партійним завданням.

Партія їх не забула, і через якийсь час їх було нагороджено новісіньким «Москвичем», який вони всі дружно поїхали забирати з Москви. Як саме збиралися поділити на чотирьох розкішну білу машину зі шкіряним салоном — продати чи користуватися по черзі, — невідомо. Але до цього справа так і не дійшла. Після приїзду з Москви друзі довго «обмивали» подарунок, а бажаючі подивитися на небачене чудо сходилися з усіх довколишніх сіл. І от одного разу, добряче напідпитку, всі четверо сіли в автомобіль і поїхали кататися. Але далеко від’їхати не встигли — на тій самій ділянці траси, про яку саме відтоді пішла погана слава, вони не впоралися з керуванням і розбилися на смерть, машина кілька разів перевернулася, падаючи з гори, а потім спалахнула і вибухнула.

Відтоді усі члени родин цієї четвірки гинули тільки під колесами автомобілів і переважно на тому самому місці. Василь Лепко став сьомою жертвою.

— То є Божа кара, — суворо стиснувши губи, прокоментувала подію бабця, і Сарона відчула глибоку вдячність до неї за те, що свого часу вона не випустила діда з горища.


Сарона успадкувала бабину поставу, яка, попри ціле життя, проведене на грядці, була по-аристократичному випростаною, бабину гордість, яка навіть тепер, коли їй було вже за вісімдесят, не дозволяла приймати допомоги з рук онуків. Щоразу, коли Сарона привозила їм продуктів, баба довго сварила її за марнотратство і намагалася запхнути до кишені зім’яті десятки зі своєї пенсії. Матеріальні амбіції баби з часом не зменшилися, як це часто трапляється з іншими старими людьми, пригніченими злиденністю пенсіонерського виживання. Баба уважно стежила за прогресом і щороку підвищувала рівень комфорту у своїй старенькій хаті.

Спершу там провели газове опалення, і старенькі, ручної роботи п’єци тепер були таким же елементом декору, як і машинка «Зінґер», вироблена на початку минулого століття. Потім баба зажадала пральку-автомат, і то не абияку, а неодмінно фірми «Зануссі», вона стежила за рекламою і вирішила, що тільки така якість її влаштує. Потім у хаті поставили електронагрівач води, зробили ремонт на кухні. Зараз баба мріє, щоб на вісімдесят восьмі уродини їй подарували посудомийну машину.

Ясна річ, вона не погоджується, аби її забаганки фінансували донька чи онуки, і регулярно їздить на базар «до міста», продавати сіянку і цибулю. Аби зменшити кількість цих поїздок, які коштували всім неабияких нервів, Сарона вигадала «спеціальну систему знижок і довгострокових кредитів без відсотків» в одному із супермаркетів, яку так заплутано пояснювала бабці, що та врешті махала рукою і вірила, що назбираних нею грошей уже досить на омріяну побутову техніку.


Сарона успадкувала бабчину наполегливість, залізний характер і комерційне чуття. Тільки скероване воно було не на вирощування і продаж сіянки, а на туристичний бізнес. Мати завжди мріяла, що донька стане державним службовцем або працюватиме в банку. Необхідність постійно місити болото ґумаками і вирощувати сіянку виробили у матері Сарони особливе захоплення перед людьми в костюмах. Можливість працювати в теплому офісі, а не надворі, носити елегантний діловий одяг і отримувати гарантовану зарплатню були в її уявленні найбільшим щастям, про яке тільки можна було мріяти. Сарона послухалася матері і здобула економічну освіту, а потім деякий час працювала у філії одного з великих іноземних банків. Її працелюбність і ділові якості дуже цінували і через кілька років навіть зробили керівником нової філії, яка відкрилася у місті.

Але робота в банку здавалася Сароні надто нудною і одноманітною. Вона придбала в кредит квартиру спершу собі, а потім ще одну для молодших сестер (усі сестри послухалися матері і здобували економічну освіту), а потім написала до батька з проханням допомогти їй знайти стартовий капітал для того, щоб відкрити власну туристичну фірму. Саме про це Сарона мріяла вже багато років.

Батько допоміг, і тепер Сарона днями та ночами працювала на свій бізнес. Сестри допомагали їй, а після завершення навчання вони планували працювати всі разом.

Це трапиться згодом

Ту подорож вона запланувала у свій улюблений момент, відразу після прокидання і лінивого пиття кави в ліжку, серед незвичної легкості позбавленого будь-яких справ та обов’язків вихідного дня посеред тижня. Таке накопичення випадкових приємностей додало її мріянню ейфорійності. І вона відразу ж почала побоюватись, що варто лише озвучити сказане, як відразу доведеться брати на себе певні зобов’язання, а разом з тим зникне приємність спонтанної дії.

Тому їхати вирішили наступного ж дня. Зібралися, купили карту і вирушили.

Це була їхня давня мрія, здійснити яку завжди заважали об’єктивні обставини, як виправдовувалася вона саме перед собою, хоча добре усвідомлювала, що всі об’єктивні обставини насправді є лише намаганням пояснити власну нерішучість. Цього разу вдалося наважитися, і тепер Сарон сидів за кермом, а Сарона вишукувала на карті назви міст і містечок, кожне з яких могло б стати метою їхньої подорожі. Вони вирішили рухатися хаотично, без жодного маршруту, покладаючись тільки на миттєві бажання і симпатії. Пункти їхньої мандрівки визначалися настроєм, назвою або обиралися навмання на карті. Їм не хотілося обмежувати себе ні конкретним маршрутом, який заважав би приймати спонтанні рішення, ні тим більше тривалістю перебування у тому чи іншому місці.

Важливим було все, наприклад, несподіваний краєвид на заросле ряскою озеро, що відкривався з правого боку дороги і заслуговував на коротку зупинку. Озеро пахло осінньою прілістю і не підпускало близько, захистившись мочарами і болотистим берегом. У раптовому сонячному зблиску вони побачили, що між гілками двох дерев на протилежних берегах озера протягнуте павутиння, розгледіти яке можна тільки у момент, коли сонячне світло падає на павутиння під певним кутом. Ця комашина тарзанка виглядала зворушливо і підкреслювала автономність життя водойми, від якої, мабуть, давно відчепилися люди, знеохочені болотом, зарослими очеретом болотистими берегами і прохолодною вологістю лісу довкола, де метушиться надокучлива комашня. Завдяки цій безлюдності і відокремленості тут була якась особлива атмосфера, хоча Сарона і не змогла би чітко пояснити, в чому саме була ця особливість. Хотілося просто стояти на березі озера, вдихати вологувате повітря й уважно стежити за сонячним променем, зосередившись на тому, щоб якомога частіше вдавалося побачити павутиння над озером. Сароні здавалося, що коли сонце заходить і комахи можуть бути впевнені, що ніхто більше не зауважить їхню тарзанку, вони починають активно бігати по ній з одного берега озера на інший і розносити по старанно замаскованих криївках свої комашині скарби.

Потім був ще лісок, непомітний із траси, до якого довелося їхати неасфальтованою стежкою. Вони погуляли трохи по цьому лісі й зауважили рекордну кількість білок та їжаків. Опале листя м’яко шурхотіло під ногами, вони брели навмання, вслухаючись у цей приємний шурхіт, аж поки не натрапили на галявину, яка несподівано відкрилася перед очима, ніби винагородивши їх за наполегливість. Сонце, якого майже не відчутно було у решті лісу, падало на цю галявину косими променями, здавалося, до них можна доторкнутися, ніби до натягнутих струн. Дерева утворювали ідеальний за геометричними пропорціями овал, а між ними суцільним килимом натягнувся яскраво-зелений сухий мох. Вони лягли просто на мох, підставили обличчя сонцю і пролежали так, аж поки не почало холоднішати.

Коли втомлювалися їхати, зупинялися у першому-ліпшому селі і ходили від хати до хати, шукаючи місця для ночівлі. Часом їх відразу ж пускали переночувати, а бувало, що пошуки затягувалися. Одного разу вони проїздили аж до півночі, поки не домовилися з дядьком, якого зустріли біля напівпорожнього сільського шинку. Господар привів їх під хату і попросив зачекати кілька хвилин. Як потім виявилося, за цей час він підняв з ліжка дружину, тещу, трьох дрібних дітей і погнав їх ночувати до кухні, а нічним гостям запропонував лягти під ще теплі перини з легким запахом дитячої сечі. Окрім спальні та кухні у будинку, як і в кожній сільській хаті, була ще вітальня. Шлюбні фото господаря і господині за склом серванта, а на полицях виставлені в рядок, ніби реліквії чи коштовності, дешеві фаянсові горнята — недобиті рештки кількох сервізів, балончики з-під дезодорантів та дешевих парфумів. Накритий вишитим рушником телевізор на почесному місці, ікони на килимі, який закриває побілену підсиненим вапном стіну, два великі ліжка, на яких настелено подушок і перин майже до висоти людського зросту, а зверху все це м’яке і тепле царство накрите капами та вишитими серветками. Вітальня не опалювалася, і ночували там, мабуть, лише в особливих випадках. Цього разу також обійшлися без вітальні, гості розмістилися у спальні господарів, а господарі полягали на розкладному дивані та дерев’яному бамбетлі в кухні. Вранці по черзі виходили до порожньої і промерзлої за ніч вітальні, щоб помолитися і переодягтися. Сароні чомусь запам’ятався недоречний пластмасовий нічник у формі трьох червоних тюльпанів, який не мав шансу на використання, навіть якщо у кімнаті хтось ночував, бо висів не над високо застеленим ліжком і навіть не над диваном, а над святковим столом, білу вишивану скатертину якого прикривала картата церата. Пилюки не було навіть на кришталевих келихах у серванті, мабуть, вітальню щотижня прибирали.

Ця вітальня пригадуватиметься Сароні, коли їй доведеться мати справу зі схожими уявленнями людей про святковість як про щось страшенно формальне, потрібне про людське око і ніяк не пов’язане з бажанням приємно провести час свята. Адже в хаті її бабці все виглядало схоже. Найцінніші предмети намагалися використовувати якомога рідше і зберігали саме у вітальні, куди заходили зрідка. Ніби боялися раптом відчути себе комфортніше у власній оселі, зробити щось приємне для себе, а не напоказ, ніби вважали чимось непристойним розміститися вільніше, відокремивши спальню від дитячої. Ніби наявність у тісній хаті однієї неужиткової кімнати давала їм відчуття якоїсь особливої зручності, вартої щоденної тісняви. Ніби усі розкоші, доступні їхньому скромному існуванню, зводилися до того, аби кілька разів на рік скликати гостей і розсадити їх довкола столу, під кічуватим нічником, під яким діти хотіли б спати щодня, але їм не дозволяють, наставити на стіл побільше ситних наїдків і чимшвидше випити кілька чарок, аби не зауважувати більше тягучої мовчанки, яка западає за столами, де збираються люди, які не звикли відпочивати чи просто проводити час у розмовах і яким насправді абсолютно байдуже, де напиватися — у старанно прибраній до свята просторій вітальні чи тісній кухні. Мабуть, у кухні було б навіть зручніше, не потрібно далеко носити наїдки і можна курити за столом.

Звичка постійно відмовляти собі у приємностях і зосереджуватися тільки на обов’язках має свій сенс. Так значно легше мобілізуватися у будь-якій ситуації і змиритися з життєвими незручностями. Дивною вона виглядає лише у перенесенні на ритуал святкування.

Про це Сарона згадувала, і коли зустрічала суботнього пообіддя виснажені пари молодят, цілковито поглинуті старанним виконанням стандартної святкової програми. Невиспані наречені щосуботи вже вдосвіта займають черги у салонах краси — зачіска, манікюр, педікюр, солярій, складна процедура вбирання і взування. А тоді черга на сходах до загсу, церемонія одруження у виконанні тітки зі старомодною залакованою зачіскою, випускання у небо голубів на тих же сходах, черга молодят і немовлят на сходах до церкви, церемонія шлюбу у виконанні замученого священика, який щойно посвячував джип і ще не встиг відхекатися, квіти до пам’ятника жертвам війни, прогулянка середмістям і напружені посмішки перед камерою у салоні винайнятого лімузина, час від часу можна потай помасувати втомлені ноги, подивитися, чи спущена петля на панчосі не доповзла ще до видимого з-під сукні місця, але ні в якому разі не згадувати про те, як тисне сукня чи краватка. Обмін вимученими посмішками, тостами, жартами, квітами та конвертами, поцілунки на замовлення і танці під живу музику. А найгірше, коли все це відбувається пізньої осені чи ранньої весни, — закоцюбла і змучена молода у самій сукні обережно обминає калюжі, шкутильгаючи на неприродньо високих обцасах. Старанні нагромадження дорожезних мережив, декольте та гіпюрів, завершені складними конструкціями зачісок, сильно дисонують із грубуватими обличчями — масивними скулами, манерою постійно жувати ґумку, криво посміхатися кутиком вуст, виставляти напоказ золоті коронки. Але найбільше дивує ця затятість у намаганні все зафіксувати, так ніби перегляд відео може стати цікавішим, ніж самі відчуття в цей день, прожитий по-особливому, чи спогади про ці відчуття. Дивує переконаність, що речові докази пережитого задоволення є важливішими за саме задоволення, отримати яке у вищеописаних умовах надзвичайно складно.

До таких святкувань дуже відповідним є слово «відбути», яким їх переважно й описують. Але навіть воно залишає без відповіді питання — навіщо відбувати, як це питання переважно залишається без відповіді і в ситуаціях менш тривіальних.


Під час цієї подорожі за кермом переважно був Сарон. Він зосереджено вів машину і час від часу питав:

— Зараз направо?

І вона кивала, бо насправді було байдуже, поїдуть вони направо, наліво чи прямо. Важливим було не повертатися назад і їхати у якомусь напрямку, не витрачати зайвих зусиль на вибір маршруту. Тільки часом, коли бачила на карті, що їм доведеться їхати по дуже поганій дорозі, то заперечувала:

— Ні, наліво.

Або:

— Ні, прямо.

Сарон усі ці дні курив більше, ніж звичайно, спершу зупинявся і виходив із машини, а потім почав курити в салоні. Час від часу вона теж брала цигарку.


На готель вони натрапили випадково. Він був розташований на відлюдді, і в жодному вказівнику на дорозі не зазначалося, що тут є готель. Вони поїхали у тому напрямку, бо раптом серед лісу побачили досить пристойно заасфальтовану дорогу. Мабуть, власники вирішили, що такий спосіб звернути на себе увагу буде кращим за рекламу. Будинок був невеликим, із неоновою вивіскою, яка спалахувала синіми літерами напису «ГОТЕЛЬ». Щойно почало темніти, і ця несподівана поява з-за повороту місця для ночівлі була дуже вчасною.

Сарон мовчки припаркував машину навпроти входу і витяг цигарку. Сарона взяла сумку з документами і вийшла довідатися про вільну кімнату. Коли виходила, нещільно причинила за собою двері, так у неї виходило майже завжди. Він механічно перехилився через крісло і зачинив двері ще раз. Вона озирнулася і подумала, що його це, мабуть, кожного разу дратує, відчула докори сумління, пообіцяла собі не робити так більше, але розуміла, що все одно переможе звичка.

У невеличкій рецепції було порожньо і приємно пахло кавою з горнятка на столику. Сарона підійшла до столика і зазирнула в горнятко, кава була з молоком і ще парувала. Щось дзенькнуло, і з розсувних дверей до неї вийшла усміхнена дівчина із довгим жовтаво-білим волоссям незвичного відтінку, тож Сарона мимоволі придивилася до нього уважніше.

— Доброго дня, Юліє, — привіталася вона з дівчиною, ім’я якої прочитала на табличці біля горнятка.

— Я не Юлія, а лише заступаю її сьогодні. Але якщо ви хочете переночувати, будь ласка. Кімната на двох із вікнами на озеро?

Сарона не встигла відповісти, бо у цей момент почула шурхіт коліс і звук двигуна з вулиці. Вона підійшла до вікна і відхилила жалюзі. Побачила, як від’їздить зі стоянки авто і Сарон махає їй рукою на прощання.

— Ні, на одного, будь ласка. Точніше, на одну. З вікнами на озеро, — відповіла вона дівчині, якось механічно фіксуючи все, що відбувається. Чомусь це не викликало у неї навіть подиву.

Бланк реєстрації, який їй довелося заповнити, виглядав досить незвично. Аби відповісти на його запитання, Сароні довелося багато що пригадати:

1. Перший дитячий спогад, який запам’ятався назавжди.

2. Улюблені страви, напої, кольори у десять років і зараз.

3. Улюблені книги, фільми, картини.

4. Імена трьох найближчих друзів дитинства і юності.

5. Улюблені сорти квітів.

6. Чи часто ви мрієте?

7. Скільки часу на тиждень відводите для спогадів?

8. Що для вас важливіше — жити передчуттям приємної події, переживати щось приємне чи пригадувати пережиту приємність?

9. Чи збираєте ви згадки про важливі моменти вашого життя і про які саме моменти?

10. Як вам краще подорожується — на самоті чи в товаристві?


Не було питань про ім’я чи прізвище, дату народження, місце проживання, планований час перебування. Сарона слухняно заповнювала бланк, намагалася відповідати якомога детальніше і нарешті дійшла до останнього запитання: «Як саме і де ви хотіли б бути поховані і що хотіли б пережити перед смертю?»

Прочитавши це запитання, вона раптом відчула дуже сильну втому і неспроможність зробити над собою ще якесь, навіть мінімальне зусилля.

— Можна я відповім на це запитання завтра? — запитала вона дівчину, яка за цей час встигла вже випити свою каву і тепер впорядковувала якісь папери у рожевій течці.

— Звичайно, всі так роблять, — не здивувалася дівчина і дала їй ключ. — Ваша кімната буде не дуже великою, але всі так починають. Добраніч, — сказала дівчина, і Сарона мовчки взяла ключ і пішла до своєї кімнати, так ніби жила тут уже давно.

На дверях не було номера, замість нього напис «Кімната», а на ключі напис «Сарона». Крихітна кімнатка, відразу ж біля сходів на другому поверсі. Широке ліжко посеред кімнати, письмовий стіл, полиці з книгами, відео та музикою, аскетично обставлена крихітна лазничка, на полицях косметика, якою зазвичай користується Сарона. У коридорі вбудована в стіну шафа, на полицях — речі Сарониного розміру і більш-менш у її стилі. Все це не здивувало її, так само як не здивував раптовий від’їзд чоловіка, нетипові питання на бланку готельної реєстрації, її не дивувало взагалі ніщо під час цієї подорожі. Вона тільки тепер усвідомила, що відтоді, як вони вирушили з дому, вона ще жодного разу не здивувалася. Але і це видалося їй цілком природнім, вона роздягнулася і лягла спати.

Як з’явився Сарон

Йому завжди бракувало вміння справляти враження на людей. Він любив спостерігати за тим, як інші легко знайомляться із вродливими жінками, розважають застільну компанію анекдотами і бувальщинами, не переймаючись при цьому, чи достатньо дотепно те, що вони розповідають, вільно поводять себе перед публікою чи камерою. Йому самому все це вдавалося рідко, точніше, він сам вважав, що це вдається йому рідко, бо щоразу, коли він удавав таку невимушеність, відчував провину за те, що поводиться нечесно. Адже насправді неможливо показувати себе з кращого боку і бути при цьому правдивим, неможливо поводитися вільно перед публікою і не хизуватися або бути цілком байдужим до того, як виглядаєш в очах інших. Неможливо не хвилюватися, зваблюючи жінку, яка тобі подобається, а приховуючи це хвилювання, відразу ж обманюєш і себе, і цю жінку. І цей марнославний момент нечесності завжди його непокоїв і позбавляв приємності від досягнутого навіть тоді, коли і йому вдавалося бути дотепним, справляти приємне враження на нових знайомих чи демонструвати власну незамінність на робочому місці.

Його цікавило, як дають собі з цим раду інші і чи можливо уникати цього або пов’язаних із цим сумнівів. Ці сумніви не мучили його лише тоді, коли він діяв не у власних, а в чиїхось інтересах. Саме тому для нього таким важливим було зберігати тісні зв’язки із друзями і навіть просто знайомими. Коли Сарона про щось просили, він завжди все відкладав і негайно виконував прохання. Навіть якщо його власні справи вимагали більш термінового вирішення, ніж чуже прохання. Він вважав неетичним ставити власні інтереси вище чужих. Сароні здавалося, що він часто проявляє у такі моменти непотрібний максималізм, за яким просто не розпізнає того самого марнославства, якого так боїться і уникає. Адже коли допомагаєш іншим, теж не можеш бути вільним від прагнення показати себе з якомога кращого боку і справити добре враження.

Вони часто дискутували про те, яку саме дозу егоїзму можна вважати здоровою, і погляди їхні на це рідко співпадали. Сарон був переконаний, що нехтувати можна лише своїми інтересами і в жодному випадку не справами інших. Сарона ж стверджувала, що ставити так питання некоректно і критерієм має бути важливість і терміновість тої чи іншої справи, а не те, чиї саме інтереси пріоритетні — свої чи чужі. Якщо не ремонтувати кран, який тече, у власній кухні, а замість цього ремонтувати крани знайомій, яка про це попросила, то рано чи пізно можна затопити сусідів і спричинити проблеми і собі, і сусідам, значно суттєвіші за той клопіт, який могла б завдати собі знайома, викликавши сантехніка. У даному випадку ідеться не про те, що знайома не зможе дати собі раду сама, а про приємність від її подяки і захоплення власним альтруїзмом, тоді як ремонт власного крана є лише звичайним буденним обов’язком і не обіцяє жодної сатисфакції. У здоровому егоїзмі Сарона вбачала значно менше самозамилування, ніж у гіпертрофованому альтруїзмі. На її думку, поміркований егоїзм був чесним, а приховування цього егоїзму і вимушування себе до саможертовності — штучним і неприроднім. Сарон частково погоджувався з нею, але визначити, яку ж саме дозу егоїзму слід вважати «здоровою», їм так ніколи і не вдалося.


Сарон працював шеф-кухарем у дорогому французькому ресторані. Це був єдиний такого рівня ресторан у їхньому місті, у якому все, від столів до мінеральної води, привозили з Франції і спершу навіть намагалися знайти кельнерів, які володіли б французькою. Від останнього, щоправда, відмовилися, обмежившись Сароном, який мав досвід роботи у відповідних паризьких закладах.

Вони з Сароною знали одне одного завжди. Їхні матері теж були подругами дитинства, майже одночасно народили дітей і назвали їх однаково. У дитинстві їх завжди жартома називали «зятем» і «невісткою», а коли вони одружилися насправді, ніхто не здивувався. Сарон і Сарона ходили до одного садочка, потім сиділи за однією партою в школі. Тільки після школи їхні дороги ненадовго розійшлися, бо Сарон не послухався батьків, у яких був єдиним сином, і замість вступати на юридичний здобув фах кухаря, потім виїхав разом із батьками за кордон, звідти привіз трохи заощаджень, купив квартиру, машину і планував із часом відкрити власний ресторан.


Саронові подобалася робота в ресторані, важка, цікава і добре оплачувана, вона вимагала постійно бути в формі, жити інтенсивно та енергійно, не займатися самошкодуванням під час безкінечних сезонних депресій. Насичене «зовнішнє» життя, з одного боку, справді обмежувало, примушувало обертатися у колі практичних думок і залишало занадто мало часу для роздумів, читання чи розваг. Зате, з іншого боку, дозволяло ефективніше використовувати власний час і вести емоційно більш комфортне існування. Якщо найважливішим у житті є встигнути зібрати за відведений тобі проміжок часу якомога більше різноманітного досвіду, то він усе робив правильно.


Тепер, у готелі, коли Сарон раптом опинився в умовах незвичної бездіяльності, коли нікуди не потрібно було бігти і тільки від нього самого залежало, чим саме заповнити свій день, він почав усвідомлювати, що таке існування теж має свої приваби.

Хоча на самому початку це давалося йому досить складно. Він постійно поривався вийти на прогулянку, нервовими кроками обходив околиці і відчував лише задуху, дискомфорт від бездіяльності, потребу чимось себе зайняти. А повернувшись до своєї кімнати, усвідомлював, що не пригадує, як виглядали околиці, якими він гуляв, чи зустрічалися йому дорогою якісь люди, які дерева переважають серед тутешньої рослинності, які пташки найчастіше зустрічаються, яким було сьогодні вранці небо і як воно змінилося після обіду. Він усвідомлював, що відвик звертати увагу на всі ці важливі речі, постійно зосереджений на буденній біганині, усвідомлював, що розівчився відпочивати. Йому було неспокійно, і він не міг зосередитися ні на чому, навіть на розгляданні краєвидів. Та через кілька днів це минуло, і він раптом почав відкривати для себе масу цікавих і раніше не зауважуваних речей. Це було схоже на ранок вихідного дня, коли після важкого тижня і недосипу нарешті вдалося повноцінно відпочити, і навіть фарби довколишніх предметів відразу отримують більш насичені кольори. Його прогулянки стали повільнішими, давали заспокоєння і цілу масу нових вражень. Тепер він уважно стежив за переміщеннями хмар, напрямком вітру і впливом погоди на настрій, зауважив, що трава у довколишньому лісі старанно вистрижена, ніби на газоні, і це справляє враження якоїсь штучності, ніби ти у знімальному павільйоні кіностудії. Що у траві дуже багато мурашок (забагато? але звідки йому знати, скільки насправді повинно бути мурашок), зате майже немає мух, і це, мабуть, засмучує численних павуків, які поз’єднували гілки дерев такою густою сіткою павутиння, що, здавалося, ніби птахи могли б гойдатися у цих сітках, як у гамаках. Хоча, мабуть, якщо є стільки павуків, то повинні бути і мухи, просто вони поводяться значно обережніше. Після кожного дощу вздовж стежки рівним шнурочком вишиковувалися равлики і нерухомо проводили так кілька годин, а потім розповзалися в різні боки. Дивний ритуал, повторюваність якого захоплювала Сарона, і він щоразу після дощу спеціально виходив надвір, аби стежити за пересуваннями равликів.


Сарон завжди був максималістом. Він часто подумки повертався до котроїсь зі своїх випадкових фраз у не менш випадковій розмові і міг по кілька разів перепитувати Сарону, чи не прозвучало це по-дурному, чи було достатньо зрозумілим, чи варто було взагалі це говорити, чи правильно його зрозуміли. Так ніби вона могла це знати. За кермом Сарон також постійно вагався, чи правильно обігнав машину, чи не занадто підвищив швидкість, чи не засильно підрізав машину праворуч. І марним було намагатися переконати його, що не варто так сильно сумніватися у кожному своєму слові чи вчинкові. Саронові важливо було мати певність, що він усе робить правильно.

Для Сарона було дуже важливим не порушувати комфорту інших. Він ніколи не дозволяв собі запалити, попередньо не запитавши дозволу, навіть якщо знав, що усі присутні також палять або ніколи не мали нічого проти. Перш ніж витратити навіть незначну суму з їхнього сімейного бюджету, він завжди радився із Сароною. Не з міркувань ощадливості, а просто тому, що вважав це справедливим. Але ніколи не ображався, якщо Сарона приймала якесь фінансове рішення сама. Одним із основних його життєвих принципів було не вимагати і не сподіватися ні від кого вдячності. Тому, попри свою безвідмовність у допомозі іншим, він завжди довго вагався, перш ніж попросити про допомогу когось іншого. Сарона вважала, що він трохи перебільшує з цим і що більшість людей почувалася б комфортніше у стосунках із ним, якби він принаймні час від часу давав їм можливість зробити щось для себе. Але сперечатися з ним на цю тему було марно. Колись раніше він поводив себе так і з Сароною, і їй доводилося вдаватися до хитрощів, аби довідатися, чого саме хочеться йому поза бажанням догодити їй у всьому. Важливими були бажання і настрої Сарони, а Сарон звично підпорядковувався цьому й опирався її спробам змінити такий стан речей. Вони багато про це говорили, і Сарон погоджувався, що Сарона має рацію. Він чесно намагався робити над собою зусилля, але зламати звичку, вироблену роками, було непросто. Більше того, її зусилля отримали цілком несподіваний ефект. Із часом Сарон перестав відокремлювати своє існування від її і почав вважати справи Сарони власними справами, тому насамперед виконував прохання інших, а не її. Сарону ображало те, що справляти враження на неї Сарон уже не намагався, і це, на її думку, була найбільш поширена помилка, яка може зруйнувати будь-які стосунки. Коли перестаєш боятися зіпсувати думку про себе у найближчої людини, коли здається, що стосунки міцні і будуть такими завжди і ніщо їм не загрожує.


Сарон дуже мало спав. Йому достатньо було чотирьох годин на добу, і він завжди прокидався близько четвертої-п’ятої, годину-дві читав і після цього ще трохи дрімав. У готелі він почав спати трохи більше, але з такою ж годинною перервою на читання вночі, і ця друга половина його спання була дивною. У цей час він бачив не сни, а уривки з власного минулого, розглядав їх, ніби на супутниковій карті, наближав і віддаляв від себе зображення, дивився на нього під різними кутами зору. Ніби прослуховував записані на диктофон розмови, натискаючи на «стоп» у місцях, де не був певен, чи добре все зрозумів, чи правильно сказав, а особливо довго затримувався на тих місцях, які з задоволенням би знищив. Але функції монтажу вві сні, як і в реальному житті, не існувало. Він помітив за собою, що після таких снів-спогадів став значно спокійніше ставитися до своїх вчинків і слів, тепер він усе частіше повертався до них просто з цікавості і перебирав, як світлини в альбомі, його вже не настільки болюче, як раніше, цікавило, чи правильно він сказав чи вчинив, чи можна було б краще і як це виглядало збоку.

Пітагорас

Єдине, що її не влаштовувало тут, це запах тютюну. Так, ніби у порожніх коридорах хтось ховався і чекав, поки Сарона вийде з кімнати, щоб запалити чергову цигарку. Такою вразливою на тютюн вона раніше ніколи не була. А те, що вона не бачила, хто саме курить, викликало сумнів, чи справді вона чує дим, чи це їй лише здається. І ця непевність примушувала ще більше зосереджуватися і принюхуватися. Часом їй починало здаватися, що вона чує дим навіть у власній кімнаті. Це нагадало їй епізоди з її першого перебування в Парижі, в гостях у грека Пітагораса, екстравертного молодого філософа з Родосу. Його називали Пітагорас через прихильність до одноіменної анісової горілки, яку він приносив із собою на всі вечірки. Пітагорас цілими днями сидів на кухні помешкання, яке спільно винаймали кілька студентів, і кожному, хто заходив на кухню, детально розповідав про те, як провів день, — коли прокинувся, що робив потім, які має плани на обід чи на вечір. Такий стиль спілкування він називав «середземноморським темпераментом» і описував це досить лаконічно:

— Ти можеш легко вступити з людьми в розмову. Ясна річ, це поверхово, але ти розмовляєш, отримуєш задоволення і йдеш далі.

І, здається, саме це і було для Пітагораса найважливішим. Не тема розмови і навіть не сам співрозмовник, а просто факт регулярного спілкування, можливість щось сказати і почути реакцію на це. Він міг детально розповідати зміст побаченого щойно фільму, не зауважуючи, що співрозмовник відверто нудиться або кудись поспішає. Міг довго розпитувати, що ти думаєш про тих чи інших відомих митців, спортсменів чи політиків, прізвища яких щойно випадково почув по телевізору, і забути їх через п’ять хвилин. А потім з подробицями розповідав про те, як ведеться якимось грецьким знаменитим митцям, спортсменам чи політикам, хоча його про це ніхто не питав, а прізвища цих людей співрозмовник чув уперше або і востаннє. І тільки тепер Сароні спало на думку, що, попри численні розмови з Пітагорасом, вона мало що знає про нього самого, що він значно більше любив розпитувати, ніж розповідати, і ця манера розмови насправді була далеко не настільки поверховою, як могло би здатися на перший погляд. Пітагорас часто випитував її про те, як виглядає життя в Україні, як люди проводять вільний час, що готують, про що спілкуються, порівнював почуте зі своїм досвідом, але цей досвід рідко бував надто приватним. Тільки колись у розмові, коли він вчергове запросив Сарону до себе в гості, на Родос, то випадково обмовився, що у нього в помешканні стоять три двоповерхових дитячих ліжка, на яких можна розмістити чимало гостей. І тон сказаного був таким, що Сарона не наважилася розпитати, звідки у нього ці ліжка і де тепер діти, для яких їх там поставили.

Часом те, що розповідав Пітагорас, втрачало ознаки правдоподібності, бо важко було повірити, що людина з однаковим ентузіазмом може цікавитися такою кількістю різних речей.

Пітагорас знав напам’ять дати днів народжень усіх своїх знайомих і завжди дарував їм подарунки. Йому залежало на тому, щоб справляти людям приємність.

Улюбленою розвагою Пітагораса було екзаменувати знайомих на знання поширених в усіх мовах слів грецького походження:

— Ну скажи, як буде грецькою «душа»? — зустрічав він з порога Сарону, яка від одного вигляду його цигарки змушена була бігти назад, до своєї кімнати, так недобре їй ставало від запаху тютюнового диму. Але вона не хотіла розповідати Пітагорасові про свою проблему. Можливо, сумнівалася, що коли розповість, то він припинить постійно курити і видихати дим співрозмовникові в обличчя. Адже звички змінити не так просто.

— Психе, — казала вона і стійко боролася із бажанням втекти геть.

— А як буде грецькою «любов»? — питав Пітагорас. — Ну, тобто, не тілесне кохання, — щоразу, ставлячи це питання, він плутався, не вміючи знайти пояснення відмінності поміж еросом і агапе.

Сарона знала правильну відповідь, а заодно розповіла Пітагорасу і свою улюблену історію про ці два грецькі слова, історію від іншої паризької знайомої, художниці Сімони. У сільській школі, де вчилася Сімона, обов’язковими були уроки релігії. І ось одного разу пастор, який викладав релігію, вирішив розповісти дітлахам про відмінність між еросом і агапе. Третьокласники дуже нудилися під час цих розповідей, але вчитель чомусь захопився темою і знаходив усе нові й нові приклади, які яскраво демонстрували несхожість цих двох понять. Невідомо, чому йому настільки хотілося поділитися своїми відкриттями з учнями, можливо, він сподівався, що така тематика зробить уроки релігії цікавішими, може, у нього були якісь інші міркування, але протягом кількох місяців на кожному уроці він так чи інакше згадував про це. Аж поки хтось із дітей не розповів про дивну звичку священика батькам. Батьки, ясна річ, стривожилися, поскаржилися куди слід, і пастора звільнили за аморальність. Заступити його було нікому, тож уроки релігії відмінили. Сімона розповідала цю історію непоспіхом, театрально карбуючи кожне слово і час від часу затягуючись синім «Голуазом» без фільтра, який вона курила через мундштук із позолоченим краєм. З усіх цигарок Сарона найлегше витримувала запах «Голуаза» без фільтра. Сімоні було уже за сімдесят, і з правого боку спини у неї був невеличкий горб. Але вона зовсім не комплексувала з цього приводу і завжди вбиралася у дуже елегантні сукні вільного крою, а шию загортала шаликами або стильними хустками. Сімона була дуже уважна до всіх побутових деталей, і Сарона часто відвідувала її у дощові чи морозні дні, бо знала, що художниці важко виходити з дому в таку погоду, а вона ніколи не купує більше трьох скибочок пармезанської шинки у єдиній крамниці, в якій, на її думку, можна купувати м’ясо. Щодня виходить по свіжі круасани до сніданку, а потім за багетом на вечерю. І якщо погода їй заважає, то вона радше відмовиться від їжі, ніж від своїх принципів.

Сімона могла витратити годину на декорацію столу, коли Сарона заходила до неї на каву, по декілька разів міняючи горнятка, підставки під горнятка, цукерничку і довго роздумуючи, на яке ж саме еспресо має сьогодні охоту — на еспресо з кардамоном, цитриною чи звичайне.

Сімона сама зауважила, що Сарона страждає від цигаркового диму, перебування у непровітрених приміщеннях і запаху квітів. Квіти, які стояли у вазі кілька днів, ще задовго до того як зів’янути, починали страшенно смердіти. Мабуть, справа була в якихось специфічних добривах, які робили ці квіти витривалішими, бо не в’янули вони справді довго.


Сарона і Сарон жили у невеличкому двоповерховому будиночку на околиці містечка. Вони купили його у спадкоємців бабці, яка прожила тут усе життя, і вирішили не перебудовувати, а лише поволі ремонтувати, зберігаючи дух будівлі і пристосовуючись до неї, замість того щоб адаптувати її до своїх потреб. Ця тактика виявилася правильною, і вони відчували це, у будинку була якась особлива, приємна атмосфера, яка створюється тільки у тих будівлях, які зведені з дотриманням якихось знаних лише старим майстрам і сільським людям правил, сформулювати які ніхто з них не вміє, але завжди може з точністю сказати, що саме варто робити, а що не слід. Навіть нові ліжка у кімнатах вони розмістили на тих же місцях, де були розташовані старі. Встановили центральне опалення, але зберегли п’єц, хоча він і забирав багато місця. А час від часу навіть розпалювали в ньому, Сарона любила готувати паляниці з маком. Як вчила її бабця — пісне тісто із квасного молока і борошна, лише трохи солі, а випікати на нічим не змащеній печі, старанно перевертаючи паляниці після того, як вони стануть рум’яними з одного боку. Свіже молоко підсолоджувалося, до нього додавався розтертий із водою мак, а паляниці розмочувалися в молоці. Таємниця смаку цієї страви полягала саме у способі випікання, бо паляниці, приготовані у газовій або електричній духовці, були прісними та нудними на смак, або ж зовсім неправдоподібними, як ті селянські страви, які часом подають у дорогих ресторанах, декорованих під сільські шинки.

У садку перед входом вони поставили кілька старих швейних машинок, під однією з яких любив спати їхній пес. Мабуть, цим пояснювалося те, що машинки ніхто не зламав і не вкрав.

Справжньою дилемою стали для них вікна. Було дуже шкода міняти дбайливо вистругані віконця, але іншого виходу не було, саморобні вікна були надто нещільними. Ніби в компенсацію за це вони вирішили фарбувати стіни тільки вапном, щороку підбілюючи хату зовні і всередині.

Квітник перед будинком був справою Сарона, він дбайливо добирав сорти квітів, які оточували зільник. Улітку Сарон вирощував усі свої приправи на городі, взимку заставляв підвіконня вазонками базиліку. Зимовими вечорами Сарон часто розпалював у п’єці, відчиняв заслонку і любив спостерігати за тим, як згорають поліна. Дрова він завжди заготовляв сам, у лісі, розташованому за кілька кілометрів від міста.

На вихідні вони часто виїздили кудись у гори. Блукали довкола розвалених замків, розташованих поблизу, а часом їхали у пошуках такої руїни доволі далеко, вишукували по селах старі дерев’яні церкви, вівтарі, розписані відомими майстрами, або ж вівтарі, кілька століть тому перенесені на периферію з котроїсь із міських церков. Селяни, побачивши на богослужінні чужих, часом дивувалися і перешіптувалися, а церковний сторож переважно вдивлявся у них із відвертою підозрою, хоча переживав він, мабуть, не так за ікони чи розписи, як за церковну касу, за збереження якої відповідав насамперед.


Тепер, коли Сарона згадувала це все, спогади вишиковувалися в чергу один за одним, як книги на полиці, їх раптом ставало дуже багато, як буває багато монет, коли починаєш вигрібати їх із кишень зимового одягу під час весняного прибирання, і Сарона відчувала необхідність повернутися до кожного з цих спогадів, хоча б на коротко знову відчути атмосферу якихось приємних вечорів, проведених біля полум’я в п’єці удвох із Сароном, посиденьок із Пітагорасом та Сімоною, інших епізодів, до яких хотілося б повернутися ще раз подумки. Їй здавалося, що важливо час від часу подумки повертатися до тих чи інших спогадів, ніби стираючи з них пилюку, бо по-іншому деталі можуть поволі вивітритися, ніби парфуми, якими рідко користуються, і поволі у пам’яті залишаться лише дуже загальні, позбавлені конкретики, враження.

Вони з Сароном часто вечеряли при свічках, Сарон готував щось спеціально для них двох, випробовуючи нові рецепти, і дуже хвилювався, коли Сарона повільно куштувала страву, адже від її реакції залежало, чи пропонуватиме він увести страву в меню. Сарона старанно розповідала про свої враження від страви, хвалила, критикувала, намагалася вловити найменші відтінки смаку, куштувала гарячим і трохи охололим, порівнювала, як краще, оцінювала аромат і навіть те, скільки доводиться чекати на приготування, адже і це важливо, аби не зруйнувати святкового настрою, якщо очікування буде надто тривалим, або навпаки, занадто коротким, і ним не вдасться насолодитися. Після цього тесту напруження Сарона спадало, вони пили вино і розмовляли.

Сарон розповідав про кумедних відвідувачів, які боялися замовити тринадцятий столик або вимагали, щоб у меню були подані рецепти страв і калорійність кожного складника, або і таких, що приходили обвішані коштовностями і хутром, здавали їх до гардеробу, а поряд ставили охоронця, якому весь вечір не дозволялося відлучитися навіть у туалет. Деякі з гостей завжди мали при собі натільні пляшечки з горілкою і потай в туалеті запивали ексклюзивні вина міцнішими напоями, щоб не бачила дружина. Інші, витративши на вечерю кілька сотень, потім поспішали на автобус, щоб не витрачатися на таксі. В автобусі у них могли витягти гаманець, і наступного дня вони обурено розповідали про кишенькових злодіїв, які в долі з водіями, і про те, що це свинство. У деяких гостей з-під трохи закоротких штанів костюмів від Армані взимку визирали протерті і не дуже чисті кальсони очевидного базарного походження, а з «ролексів» частково стерлася «позолота» і залишилася на шкірі власника непоміченим зеленуватим осадом. Це було трохи схоже на складання пазлів, коли до описаних офіціантами візуальних портретів Сарон додавав свої кулінарні спостереження. Наприклад, про одного з постійних відвідувачів, який щоразу замовляв асорті з морепродуктів та жаб’ячих лапок, одну з найдорожчих страв, але завжди залишав його неторкнутим, і це дивувало Сарона, аж поки він випадково не побачив на столі у свого лікаря карточку цього чоловіка (замовлення постійних клієнтів приходили на кухню з прізвищами), розкриту на черговому записі. Із запису Сарон довідався, що у цього чоловіка важка форма алергії на усі види морепродуктів.

Чи про іншого, який постійно замовляв цибулевий суп, з’їдав кілька ложок, а потім використовував майже повну тарілку замість попільнички, повертаючи її повною сигарних окурків.

Ще один відвідувач замовляв завжди одну і ту ж страву, спеціально введену в меню на його прохання і попри заперечення Сарона, який вважав, що смаженому філе хека і фриткам із кетчупом не місце у такому ресторані. Для тих, хто дивувався, побачивши цю страву, в меню зазначалося: на прохання одного з постійних клієнтів. До картоплі з рибою він завжди пив кубинський ром, а на десерт просив какао, зварене на молоці.

Систематичне пригадування

У цій кімнаті Сарона жила на початку свого перебування в готелі. Вона жодного разу не вийшла далі балкона, на якому час від часу курила, а у теплі пообіддя пила каву. Вона не могла б сказати, що її не випускали з готелю, про таку заборону ніколи не згадувалося, і ніхто ніколи не говорив їй цього прямо. Але кожного разу, коли вона вбрана виходила з дверей своєї кімнати і прямувала до сходів, щось траплялося. Із кімнати навпроти хтось виходив і починав з нею розмову, просив зайти на хвильку випити чаю або переглянути разом фільм. Часом на сходах перед нею виростав хтось із персоналу, і з’ясовувалося, що їй потрібно терміново зайти до кабінету адміністратора. Вона заходила до сусіднього номера, до кабінету адміністратора, на черговий огляд до стоматолога, підписати якийсь документ, і щоразу після такої випадкової затримки на неї чомусь нападала страшенна втома, і вона мовчки, без нічиєї підказки, поверталася до себе в номер, роздягалася і вкладалася спати. Вона не відчувала якогось дискомфорту від того, що не буває на вулиці, навпаки, відтоді, як потрапила сюди, постійно перебувала у стані якоїсь незвичної душевної рівноваги, гармонії. Усвідомлювала, що повинна збагнути якісь дуже важливі для себе речі і поки не збагне, потрібно робити все так, як вимагають того від неї обставини, повільно плисти за течією й уважно роздивлятися все, що трапляється дорогою. Це значно важливіше безрезультатних спроб бунту.

Увесь цей час вона багато пригадувала. Точніше, пригадувала вона постійно, це стало її єдиним і найважливішим заняттям. І попри таку інтенсивність пригадування, спогади не вичерпувалися, а, навпаки, ставали все детальнішими і цікавішими. Щодня їй вдавалося дійти у цих спогадах до найбільш віддалених у часі і дрібних епізодів, про важливість яких вона ніколи б не здогадалася у той момент, коли довелося це пережити, як не повернулася б до цього, якби продовжувала жити у своєму попередньому ритмі, заклопотаному і сповненому другорядних побутових дрібниць. Часом їй здавалося, що ці спогади є єдиною причиною її перебування тут, що цей її шанс пригадати все і приведе її до усвідомлення тої важливої речі, збагнути яку вона повинна, інакше її перебування тут не матиме жодного сенсу. Їй зовсім не бракувало подій у її теперішньому житті. Навпаки, здавалося, що будь-яка зайва подія могла би все зіпсувати, відволікти від спогадів. Їй почало здаватися, що пам’ять уже ввібрала у себе максимально можливу кількість інформації і просто не здатна засвоїти більше, тому тепер їй достатньо просто пригадувати і по-новому оцінювати пережите. І тільки коли вона відсуне на задній план усе другорядне, яке поступово зникатиме з пам’яті, з’явиться місце для чогось нового. Це трохи нагадувало порядкування у шафі, коли улюблений і нещодавно модний светр раптом перестає бути актуальним і з найзручніше розташованої полиці перемандровує на віддалену, а згодом і взагалі викидається у смітник.

Їй ніколи раніше не доводилося впорядковувати спогадів. Вона ставилася до них трохи так, як сім’я, у спальні якої вони ночували дорогою до готелю, ставиться до своєї вітальні, як до чогось дуже важливого, але тільки символічно присутнього у щоденному житті. Спогадами обмінювалися під час вечірок із друзями, під час розмов із Сароном, за склянкою вина, спогади часом допомагали вбити час чекання, подорожі чи безсоння. Здавалося, вони завжди поряд, класифіковані за важливістю, і зовсім не потрібно зусиль, аби відділяти суттєві враження від дріб’язкових і не вартих пригадування.

Тепер вона усвідомлювала, що хаотичність і недокладність, з якою вона відтворювала власне минуле, була не випадковою, і навіть важливо було пригадувати хаотично, бо тільки так у пам’яті спливали найменші подробиці, які у момент, коли все це відбувалося, проминули непомітно, а тепер, із відстані часу, здавалися найцікавішими, і було б шкода втратити їх.

Раніше вона рідко знаходила час на пригадування і навіть на звичайне обдумування пережитого чи прочитаного. Час летів надто стрімко і був заповнений надто щільно. Або ж вона не вміла правильно розподілити цей час. Прочитані книги переважно відразу ж відкладалися вбік, і вона тішила себе ілюзією, що завжди зможе повернутися подумки до своїх вражень і легко відтворити їх. Згодом вона не раз ловила себе на тому, що не може пригадати той чи інший епізод, бо у пам’яті залишилося саме лише відчуття про те, яким було її враження — сильним і позитивним, сильним і негативним, або ж невиразним і не вартим уваги, але сам епізод, його конкретні деталі зникали безслідно, залишалися тільки нічим не підтверджені епітети, які розсипалися, мов пісочні замки, вартувало лише наблизитися до них і спробувати відтворити в пам’яті, чого саме вони стосуються. Тепер це здавалося їй несправедливим, бо у такому пригадуванні найкращі з пережитих моментів, прочитаних книг, побачених фільмів, картин і фрагментів почутої музики прирівнювалися до найгірших або і до зовсім другорядних, від них залишався лише короткий плюс або мінус, схожий на позначку навпроти прізвища у списку, за яким перевіряють присутність на лекції.


Її теперішні спогади також були хаотичними, ніяк не впорядкованими ні хронологічно, ні за важливістю подій, але у цій хаотичності був певний сенс, Сарона відчувала це, хоча і не змогла би пояснити, в чому саме полягав цей сенс. Деякі спогади поверталися до неї кілька разів, аж поки їй не вдавалося збагнути, чому саме котрась із пригаданих деталей така для неї важлива.

Наприклад, сцена дорогою до летовища. Четверта ранку. Сарона біжить на метро, щоб встигнути на літак. На площі щось перебудовують, і вона не може знайти вхід у метро і тут бачить, що назустріч їй іде чоловік, перший перехожий, якого вона зустріла протягом півгодинної прогулянки від готелю. Аби не витрачати часу, вона питає, як пройти до метро, він пояснює і відходить, а через кілька кроків раптом знову гукає її. Сарона озирається.

— Слухай, — каже чоловік. — Я подумав, у мене ключі від машини, куди тобі їхати, давай підвезу.

— Ні, дякую, мені далеко, — відповідає вона і заходить у метро.

Мабуть, цей ефект викликаний напівсонною свідомістю, податливою до фіксування вражень, бо інакше Сароні важко пояснити, чому цей епізод так їй запам’ятався і часто пригадується. Вона вже навіть не пам’ятає, скільки років тому це трапилося і в якій саме країні, десь за кордоном, це точно. Але сам діалог досі інтригує її. Вона ніяк не може збагнути, чому чоловік раптом запропонував її підвезти? Чому вона відмовилася? І якщо припустити, що він справді запропонував просто так, у пориві якихось власних, невідомих їй емоцій, а не спокушений можливістю вуличного флірту о четвертій ранку, то чи дійсно цей епізод вартує аж таких тривалих роздумів про нього. Чи взагалі вартує роздумувати над емоціями? Чи можливо це? Чи потрібно? І чого від цього більше — користі чи шкоди, адже роздуми часто вбивають спонтанність, таку важливу у всьому, що стосується емоцій.


Часом їй здавалося, що цієї попередньої фази життя ніколи не існувало. Вона надто далеко відсунулася назад у спогадах і була захована за дуже чіткою цезурою, яку не завжди вдавалося переступити. Сарона часто ловила себе на думці, що зовсім не пригадує облич своїх однокурсників, хоча від навчання в університеті її відділяє лише трохи більше десяти років. Навіть деякі обличчя однокласників пригадувалися з більшою виразністю, ніж студентські часи.


Тут, у готелі, Сарона почала детальніше пригадувати свої перші студентські роки. Ці спогади були дуже вибірковими і почалися із запахів. Вона дуже добре пам’ятала, як пахли старі меблі в університетських аудиторіях, угрузлою в лак пилюкою, старими олівцями для креслення, ще тими, з червоного дерева і з дуже м’яким стержнем, розлитим на підлогу чорнилом із авторучок. У цих аудиторіях ніколи не смерділо, навіть коли на пару сходилася сотня першокурсників, які щойно повернулися з уроку фізкультури. Мабуть, так було через високі стелі та вікна і через те, що все тут було з дерева, бруд залишався на його поверхні, і провівши долонею по парті, потім ще довго можна було відчувати на шкірі маслянистий залишок із тим самим специфічним столярським запахом, який вже через півроку міцно в’їдався в одяг. Але звикнути до цього запаху настільки, щоб перестати його відчувати, Сарона так і не змогла.

Пари фізкультури чомусь завжди були нульовими, на них Сароні доводилося спершу довго добиратися повільними ранковими трамваями, а потім проходити навпростець через старий цвинтар. У паркані цвинтаря навіть була спеціальна дірка, зроблена її попередниками навпроти трамвайної зупинки. Взимку о восьмій ранку на цвинтарі було ще темно, і ця прогулянка відлякувала багатьох, тому пари фізкультури мали найвищий відсоток прогулів. На другому курсі Сарона навіть заходила за однокурсницею Тетяною, бо та боялася сама ходити через цвинтар, хоча фізкультура їй подобалася. Сарона завжди приходила до Тетяни пунктуально і чекала в коридорі, поки подруга метушилася по квартирі, виконуючи повторювані з дня в день дії. Вона щедро доливала води з-під крана до свого занадто гарячого чаю, відсьорбувала ковток, ігноруючи нарікання матері про те, що змішувати кип’ячену воду із сирою шкідливо, потім натягувала колготи, які від поспіху майже завжди дерлися, і доводилося шукати в шафі нові. Тоді хапала сумку, запихала одну руку в рукав пальта і, тримаючи в руках шапку, вибігала слідом за Сароною на сходи. Дорогою вона ще довго щось підтягувала і защіпала, пудрила носа і зачісувалася, щоб потім, після фізкультури, з такою ж старанністю змити весь макіяж разом зі спортивним потом і знову підпудрюватися і підфарбовуватися у трамваї, тепер уже дорогою на наступні пари.

Тетяна у дитинстві займалася художньою гімнастикою, і мабуть, саме тоді її гнучке тіло навчилося приховувати свою силу. Вона була худенькою і тендітною, здавалося, зараз її понесе вітром, постійно хотілося підтримати її і допомогти нести сумку, хоча насправді це враження було оманливим, Тетяна мала в руках значно більше сили, ніж Сарона, легко підтягувалася більше 30 разів і виконувала вправи для біцепсів із десятикілограмовими гантелями.

Сароні подобалося повертатися з фізкультури навесні або восени, коли зацвітали дерева на цвинтарі. Вона любила зупинятися і розглядати старовинні гробівці, за якими ніхто не доглядав, і щороку на них можна було зауважити невеличкі метаморфози. Вона розглядала літери, які зникали майже на очах, здогадувалася про зміст напівзатертих написів чудернацькими готичними літерами, дивувалася тривкості каменю і відчувала легку меланхолію цієї зникомості, у якій крім сумного було і щось дуже природнє, логічне. У кожному разі, якби їй довелося вибирати поміж таким меланхолійним і напіврозваленим цвинтарем і старанно вичищеним, упорядкованим і заметеним, вона однозначно і по-декадентськи віддала би перевагу першому. Найчастіше вона зупинялася перед двома могилами початку ХІХ століття. На одній був досить невеликий нагробок із каменя, схожого на граніт, із залишками чоловічого портрета, контури якого ще можна було роздивитися. В епітафії дружина старанно перерахувала всі регалії покійного чоловіка, генерала, який міг загинути, судячи з дати, у наполеонівських війнах, але сама залишилася анонімною і «люблячою». А навпроти цієї скромної, але тривкої могили був зведений справжній кількаметровий пантеон із червоної цегли, з вікнами і навіть вітражами. Великий фронтон із довгим траурним написом «Коханій дружині від чоловіка», а потім три рядки регалій самого чоловіка, дружина ж знову залишилася анонімною, навіть без дати народження, тільки з датою смерті. Такі цвинтарні лекції зі специфіки статевої психології і звичаєвості минулих століть вганяли Сарону в мрійливий меланхолійний настрій.

Окремі лекції, як і окремих професорів, пригадати було значно важче. За винятком хіба що курсу з психології, який читала пані Людмила. Чомусь всі називали її просто пані Людмила, ніхто не звертався по батькові. Її прізвища Сарона пригадати також не змогла. Пані Людмила була знаною у всьому університеті, і не лише тому, що психологія чомусь вважалася обов’язковим предметом як у гуманітаріїв, так і на технічних факультетах. Сарона не мала нічого проти такої обов’язковості, їй подобалася психологія. Але пані Людмила вкладала у це поняття щось дуже своє, не схоже на конвенційні трактування. Сарона відвідала лише кілька її лекцій, про що тепер шкодувала, бо не мала повного уявлення про систему поглядів цієї жіночки. Пані Людмила закручувала своє довге волосся у класичну вчительську «дульку» і завжди куталася у велику хустину з червоно-зеленими квітами і люрексом. Куталася не вона одна, в університетських стінах із товстими мурами навіть у літню спеку бувало прохолодно, але такої кічової хустини і настільки старомодної навіть на ті часи «дульки» не було більше ні у кого з викладачів. Цим педагогічний склад університету вигідно відрізнявся від шкільних вчительок.

На першій же лекції пані Людмила намалювала на дошці щось на зразок людського скелета, її малюнок нагадував дитячий. Десь у ділянці живота вона поставила хрестик, від нього вбік провела риску і написала під рискою «душа».

— Душа — центральне поняття людської психіки, — диктувала пані Людмила, а помітивши, що розгублена аудиторія не конспектує, повторила: — Записуйте: Душа тире…

Зловивши на собі суворий погляд пані Людмили, Сарона записала: «Душа людини вірить у Бога, і саме вона є елементом зв’язку між Богом і людиною. Щось на зразок пошти. Якщо ви хочете звернутися до Бога, вам необхідно знати, де саме знаходиться душа».

У такому ж стилі відбувалися всі лекції пані Людмили, на більшість із яких Сарона не ходила. Але здати іспит у неї виявилося зовсім не просто. На іспитах пані Людмила вимагала від кожного дуже детального вказання місця, де саме у людини знаходиться душа, і приблизні малюнки її не влаштовували. Рекордом став один із курсів філологів, де іспит зі 100 чоловік з першого разу здали тільки 10. Саме ці десять і були єдиними, хто ходив на пари пані Людмили.

Сарона вже не пам’ятала, чи вдалося їй здати іспит і з якої саме спроби, але пані Людмила виявилася однією з небагатьох викладачів, хто залишився у її спогадах.


Через якийсь час вона отримала першого листа від адміністрації.

Шановна пані!

У відповідь на ваше клопотання раді повідомити про перше розширення ваших повноважень. У разі втрати попереднього листа ще раз дозвольте подякувати, що ви погодилися виконувати запропоновані вам обов’язки і виявили таку старанність.

Сподіваємося, умови вашого проживання та побуту задовільні.

З найкращими побажаннями. Дирекція.

Наступного дня її перевели до просторішої і світлішої кімнати поверхом вище, і цього ж дня вона вперше вийшла з готелю. Під час першої своєї прогулянки околицями готелю Сарона хвилювалася. Це було незвичне хвилювання, бо воно, як і все тепер у її житті, було цілком позбавлене подиву. Вона сприймала усе побачене ніби само собою зрозумілі речі, про існування яких завжди здогадувалася, а ось тепер побачила на власні очі. А хвилювання її було пов’язане з цілком новим відчуванням добре знаних і не зауважуваних колись речей — відчуттям на шкірі, коли її лоскоче легенький вітерець, шурхотом піску під ногами, краплями дощу в долонях, запахом довколишнього лісу.

Готель розташувався посеред густого і доволі негостинного лісу, в якому можна було знайти лише кілька приємних для прогулянки стежок. Одна з них вела до цвинтаря, доволі дивного, бо більшість могил на ньому ще порожні, але на плитах написані імена, прізвища і дати народження майбутніх мерців. Найближче до входу, оточена окремим ланцюгом, була розташована могила, на плиті якої імені не було. Побачивши цю могилу, Сарона чомусь відчула себе незатишно і повернулася назад до готелю на ватяних ногах, роздягнулася і відразу ж лягла спати. Їй снилося, що вона щодня ходить на цвинтар, намагаючись не пропустити момент, коли на порожньому надгробку з’явиться її власне ім’я і дата смерті, але їй постійно щось заважає дійти до цвинтаря — то раптова негода, то хвороба, то зміна настрою. Прокинувшись наступного дня, вона зрозуміла, що і справді тепер постійно ходитиме до цвинтаря. Зрештою, місць для прогулянок тут було обмаль.


Вона розуміла, що лист від дирекції і розширення повноважень якось пов’язані, мабуть, тепер час від часу вона отримуватиме ще більші повноваження, а рано чи пізно отримає повноваження необмежені.

Вночі вона прокинулася від раптового усвідомлення. Ланцюг, уся справа в ланцюгу. Це такий самий ланцюг, який давно, ще у часи її глибокого дитинства, лежав під ліжком.

Перший сегмент ланцюга прийшов поштою, коли батько приїхав із заробітків додому на кількатижневий відпочинок. Побачивши поштове повідомлення про посилку, мати здивувалася, і дорогою зі школи вони з Сароною зайшли на пошту. Пакунок виявився невеликим, але надзвичайно важким. Він з усіх боків був обліплений американськими поштовими марками, а в кутку пакунка нерозбірливими каракулями була написана адреса. Мама довго вдивлялася у літери, поки змогла розпізнати прізвище вуйка Стефка. Сарона пригадує, як важко їм було нести пакунок, врешті вони розплутали щедрий клубок шнурівок і волочили загорнутий у поліетилен вантаж за собою по снігу.

Вуйко Стефко багато років назад якимось хитрим способом утік до Канади. Його мати, пані Стефа, жила у сусідній хаті, біля Сарониної баби і діда. Батько вуйка Стефка загинув на війні, а він уже багато років регулярно надсилав матері пакунки з аспірином, кавою і ангоровими светрами. Аспірин і каву пані Стефа роздавала знайомим і сусідам, а светри, чомусь всі до єдиного яскраво-рожеві, дбайливо складала на горищі, де ними ласувала міль. Але дбайливість єдиного сина дуже її зворушувала, і вона могла годинами розповідати, який Стефцьо молодець.

Вуйко Стефко працював на будові, де з ним трапився нещасний випадок, внаслідок якого він майже зовсім втратив слух. Відтоді фірма виплачувала йому щедру пенсію, на яку вони з дружиною купили собі будиночок за містом, а потім дружина також покинула мити посуд у великому ресторані, чим раніше заробляла на життя. Дружину звали Люська, і вона також була з бабиного села, втекла до Канади разом із вуйком Стефком. Дітей у вуйка Стефка з Люською не було.

Що два роки вуйко Стефко і Люська приїздили на село, і ці відвідини не припинилися і після смерті пані Стефи. Вони завжди заздалегідь попереджали про свій приїзд і у чітко встановленій і назавжди закріпленій послідовності, яка відповідала суворій, хоча й оберненій ієрархії родинних зв’язків, відвідували спершу сусідів, далі далеких родичів, потім брата Люськи, який був єдиним їхнім близьким родичем, бо батьки її давно померли.

До їхнього візиту мама Сарони завжди готувалася заздалегідь і дуже переживала, чи сподобається закордонним гостям її частування. Вона навіть мила вікна і робила в домі генеральне прибирання, яке називала «справжніми порядками», на відміну від буденних, щотижневих, «порядків» звичайних, які робилися не так ретельно. Їй хотілося, щоб усе в їхньому скромному помешканні виглядало хоч трохи респектабельніше.

Спершу Стефко і Люська відвідували дідуся з бабусею, і бабуся ставилася до візиту не менш відповідально, тож матері доводилося допомагати робити «справжні порядки» ще й у бабусі. Вони кілька разів збиралися на поважні наради, складали список справ, які потрібно залагодити перед візитом, вигадували меню, розподіляли обов’язки. Бабця завжди пекла пляцки на обидві гостини, мати варила холодець, бо вважалося, що у неї він виходить прозорішим і смачнішим, а бабчині пляцки було легше транспортувати, ніж крихкі і вишукані, прикрашені саморобними цукатами і фруктами, материні торти, які так любила Сарона. Ясна річ, мати все одно пекла як мінімум один торт, адже гості обов’язково «вступлять» і до неї. Окрім холодцю, кількох салатів та закусок, обов’язково було ще кілька видів гарячого, борщ і десерт. А тоді вже пляцки і фрукти з кавою. На десерт бабуся готувала ґаляретку, а мати — чорнослив з вершками, начинений волоськими горіхами. Ясна річ, що звиклі до безхолестеринового дієтичного харчування гості не могли подужати і десятої частини пропонованого їм меню, але широкий асортимент страв був справою престижу, тож зменшувати їх кількість бабця з мамою не збиралися.

Вуйко Стефко попри слуховий апарат мало що чув і тому під час розмов із сусідами і кревними переважно лише кивав з поважним виглядом, а Люська з року в рік дивувалася, як дивно, що ні у бабці, ні у мами немає машинки до чищення бульби, це ж бо так зручно, а ще дивніше пити зі склянок, вимитих вручну, а не в посудомийці, вони виглядають такими брудними. І взагалі дуже важко подорожувати в Україні, навіть легені не витримують, таке тут важке повітря. Після години такої світської конверсації і напруженої мовчанки гості залишали на столі кількадесят долярів, ніби чайові в ресторані, і прощалися. Інколи вони ночували у мами, і тоді обов’язково «забували» якісь свої особисті речі, які також мали би розцінюватися як ненав’язливі і дуже вартісні подарунки із «Заходу». Так у матері назбиралася ціла колекція нейлонових нічних сорочок Люськи, білих шкарпеток вуйка Стефка, два яскраво-рожевих ангорових светри, точнісінько такі, що їх свого часу отримувала в «пачках» мати вуйка Стефка, кілька велетенських банок аспірину і майже повна коробка з тальком, яку вуйко Стефко забув у туалеті.

Мамі також час від часу приходили «пачки» від вуйка Стефка і Люськи. У цих пачках крім традиційного вже аспірину було щоразу по дві-три вечірніх сукні та мешти на високих обцасах. Сукні були голубі, помаранчеві або фіолетові, завжди 53-го розміру. А взуття — точно в тон, але 36-го розміру. Мама все життя носила одяг 40-го, а взуття 39-го розміру, та і навряд чи знайшла б, куди ходити у таких сукнях, тож завжди віддавала їх дівчатам на одяг лялькам. Тканини вистачало не лише на всіх ляльок, а й на самих дівчат. Час від часу вони просили маму сусідської дівчинки перешити котрусь із суконь, і потроху в них назбиралася ціла модельна колекція, покази якої вони влаштовували з нагоди дитячих уродин та інших сімейних урочистостей. Це завжди проходило дуже весело, і Сарона досі зберігає кілька суконь як найкольоровіші згадки свого дитинства.


Але того разу в «пачці» були явно не модельні сукні. Коли вдома вони не без зусиль розірвали важезний пакунок, з нього випав сегмент товстого ланцюга. Метал глухо стукнув об підлогу, всі аж здригнулися. Мати з батьком перезирнулися і почали уважно оглядати папір у пошуках пояснень, але в пакунку не було ні листа, ні листівки, ні навіть традиційної пачки аспірину.

Батько спершу запропонував викинути ланцюг, але мати вмовила його почекати, бо ж раптом вуйко Стефко приїде і спитає, де його ланцюг. Переслати такий тягар поштою, мабуть, коштує немалі гроші.

Після того надійшло ще чотири чи п’ять пачок із такими ж грубезними сегментами ланцюга, щоправда, форма кілець постійно змінювалася, мінялися і відтінки сріблястого кольору, в який був пофарбований ланцюг. Сарона з матір’ю терпляче волочили тягарі з пошти, пристосувавши для цього візок, яким возили на базар мішки бабиної цибулі. Продавати цибулю їм доводилося після того, як закінчувалися прислані батьком гроші. Ланцюг спершу складали під ліжком Сарони, а потім виволочили на горище.

Якогось вечора задзвонив вуйко Стефко, що само по собі було незвичним, адже він через свою глухоту рідко користувався телефоном. А Люська вважала, що такий зв’язок надто дорогий, тому віддавала перевагу коротким вітальним листівкам на Різдво і на Великдень. Вуйко Стефко довго щось кричав у слухавку, яку здивована і перелякана мати відставила від вуха на безпечну відстань, і з його плутаного монологу поволі прояснялося, що цим ланцюгом він хоче обгородити могилу матері, але ніяк не може визначитися з остаточним дизайном, замовляє то одній фірмі, то іншій, а вони «гроші дерут, а ніц не роблєт», але то все не важливо, він не має наміру заощаджувати на такій потрібній справі.

Тому хай ланцюг поки що лежить у нас, а коли приїде батько і вже будуть усі сегменти вкупі, то вуйко Стефко теж приїде, і вони разом віднесуть ланцюг на цвинтар і зроблять «все як тре».

Після цього минуло кілька років, надійшло ще з десяток пачок, Сарона поїхала вчитися до іншого міста, а одного разу, коли вони з мамою пішли на цвинтар поприбирати на могилах бабусиного брата і його дружини, як це робили щороку, Сарона ще здалеку побачила монструальну конструкцію на могилі матері вуйка Стефка. Окрім масивного ланцюга, могилу оздоблював ще мармуровий пам’ятник, який зображав стареньку в хустці і з котом на колінах. Голови жінки і кота були непропорційно великими, а очі моторошно виряченими. Цей пам’ятник кидався в очі з будь-якого куточка невеликого сільського цвинтаря. Він сильно контрастував із рештою могил, був якимось чужорідним тілом посеред цих простих неструганих дерев’яних хрестів, живих квітів, тінистих дерев. Якщо раніше Сарона любила бувати «на могилках», як називала цвинтар бабця, ставлячи наголос на «о». Тут було дуже сонячно і зовсім не моторошно, як це часто буває на інших цвинтарях. Сароні подобалася простота дерев’яних хрестів, які виготовляв єдиний сільський столяр, а перед ним — його батько і дід, які теж були єдиними сільськими столярами. Але тепер атмосфера тут змінилася. І що саме в ній змінилося, Сарона зрозуміла лише згодом, через кілька років, коли моду на монструальні пам’ятники та ланцюги почали наслідувати інші родичі померлих, переносячи до села стилістику сучасних цвинтарів, моторошних і потворних у своїй випнутій напоказ безликості.

Потреба дистанції

Все почалося з роздратування, причини якого їй досить складно було пояснити і яке охоплювало її несподівано, у ситуаціях, що досі видавалися цілком звичайними і не викликали якихось особливих емоцій. Наприклад, у невеличких чергах, коли Сарона заходила на пошту і ставала за кимось, терпляче очікуючи, коли касирка виконає трудомістку операцію, необхідну для придбання конверта, надсилання рекомендованого листа чи оплати послуг. Численні заповнені вручну бланки, тривалі маніпуляції на старенькому комп’ютері, зникання кудись у нетрі підсобки, вишукування у потаємних шухлядах менших і більших поштових марок, печаток, усе нових і нових бланків. Сарона ставилася до цього насиченого одночасно флегматичністю і агресією світу зі співчуттям і повагою, намагалася не нервуватися в очікуванні, бо ж касирки ні в чому не винні, не вони вигадали цей складний паперовий космос. У котрийсь із моментів такого очікування обов’язково мусив з’явитися хтось третій і цим створити вже справжню чергу. Цей третій чомусь обов’язково ставав надто близько до Сарони, примушуючи її напружитися від неприємної близькості, яка порушувала її приватний простір і нав’язувала необхідність вдихати різкі аромати несвіжої білизни, вчорашнього перегару, борщу з часником чи навіть валер’янки, але найгіршим було не те, приємним чи огидним був запах, а ця вимушена близькість. А також загадковість мислення людини, яка підходить упритул, хоча поряд є стільки вільного місця. Цікаво, що саме тут є визначальним — ілюзія, що черга рухатиметься швидше, якщо буде щільнішою, чи страх втратити своє місце у цій черзі. Якщо Сарона відступала на півкроку вбік, черга за нею тут же просувалася на півкроку вперед і займала частину її, Сарониного місця, на якому вона щойно стояла і з якого зовсім не збиралася поступатися, а навпаки, хотіла збільшити територію свого особистого простору. Тепер у цьому мовчазному, позірно флегматичному поєдинку з’являлася агресія, — Сарона відчувала, що варто їй поступитися ще хоча б міліметром, і вона ризикує помінятися місцями з тим, хто позаду, і часом таке рішення навіть видавалося їй не позбавленим рації, у кожному разі, так вона позбавила б себе цієї нервової напруги, цього погляду собі в спину, сповненого злості тільки за те, що Сарона випадково опинилася на крок попереду, цієї готовності піти на конфлікт всього лише задля мінімального просування в черзі.

Зберігання дистанції раптом почало видаватися їй дуже важливим для почуття комфорту, і її дивувало і дратувало, коли люди довкола не розуміли цієї потреби. Вона почала відчувати брак спеціальних ліній на підлозі, за які не дозволяється переступати відвідувачам, що стоять у черзі, аби той, хто розмовляє зі службовцем у віконці, не відчував дискомфорту й агресивного дихання в спину. Мабуть, справа була саме в цій лінії, у щедрому метрі, який вона давала першому в черзі на те, аби спокійно залагодити свою справу, а також спонукав усю решту черги розсердитися, не вести напруженої боротьби за кожен сантиметр вільного місця. А можливо, справа була просто у відмінностях в уявленні про комфорт, можливо, для когось створювала комфорт саме така тіснява і близькість сусідського ліктя, комфорт специфічний, трохи інтимний і не дуже пристойний через цю відчужену й анонімну інтимність.

Або йшлося взагалі не про це. А, наприклад, про зосередженість. Якщо дуже сильно зосередитися на якійсь конкретній меті, скажімо, якнайшвидшому відправленні рекомендованого листа, і всі свої думки підпорядкувати тільки цьому, то, мабуть, усі інші речі відійдуть на другий план, і на такі дрібниці, як співвідношення комфорту і дистанції у черзі, просто не залишиться ні часу, ні сил. Мабуть, так можна прожити усе життя, ривками просуваючись від однієї дуже конкретної і важливої мети до іншої, зціпивши зуби і відганяючи від себе все другорядне і непотрібне, героїчно долаючи труднощі і рідко переводячи подих на бігу. І це навіть міг би бути цікавий, хоча і трохи одноманітний досвід сприйняття дійсності у кількох основних кольорах і аспектах. Навряд чи до їх переліку могло б потрапити щось таке цілковито протилежне цій побутовій аскезі, як комфорт.

Або це був би зовсім інший комфорт, комфорт важко здобутих побутових зручностей, дорогого одягу, ремонту і засобу пересування, які служать більше для підтвердження того чи іншого статусу, аніж для задоволення дійсно важливих потреб. Адже коли дороге і зручне взуття вбирається лише по святах, то використовуються радше його декоративні переваги, ніж функціональні. Хоча специфічний психологічний комфорт досягається і тоді, коли щодня носиться неякісне і незручне, зате дешеве взуття, бо таким чином створюється ілюзія власної ощадливості, а отже, і недаремності затрачених на заробляння грошей зусиль. Можна розглядати таку псевдоощадливість як перемогу комфорту, створеного напоказ, над комфортом для себе, перемогу статусу над функціональністю. Але можна побачити у такій добровільній аскезі і щось філософське, наприклад, намагання боротися зі швидкоплинністю людського існування, хоча б і в такий примітивний спосіб, як створення ілюзій.


Колись такі роздуми видалися б їй не вартими уваги дрібницями, але тепер вона переважно думала над речами, які раніше вважала не вартими уваги, або, принаймні, не настільки важливими. Наприклад, про вирази облич. Скажімо, обличчя людей у транспорті переважно напружені і зосереджені на чомусь невидимому, мабуть, на якомога швидшому досягненні мети, так ніби вони здатні на це вплинути. Суворі і зосереджені люди з обличчями, на яких посмішки не з’являються просто так тільки тому, що хтось звертається до них, чи самі вони до когось звертаються. Люди втомлені і роздратовані о кожній порі дня, люди, які не знають, як виглядають збоку, мабуть, через те, що всюди так мало дзеркал. Якби дзеркал було більше і кожен міг би несподівано наштовхуватися на своє власне обличчя хоча би тричі на день, люди б лякалися самі себе і посміхалися б частіше. Спершу несміливо і кривувато, далі впевненіше, а потім звикли б. І справа тут навіть не у наявності чи відсутності причин на поганий настрій, це просто справа звички і потреби бачити довкола себе привітні й усміхнені обличчя. Так здавалося Сароні, і їй було дивно, чому вона не помічала цього раніше і чому це не стало такою ж очевидністю і для інших. Із Сарони навряд чи вийшов би добрий педагог, вона ніколи не відчувала приємності, коли пояснювала комусь те, що добре знала сама. Навпаки, це дратувало її і викликало відчуття втраченого часу, її часто дратувало те, що люди не розуміють очевидних речей. Хоча вона й усвідомлювала безглуздість такого роздратування. Мабуть, вона також не усвідомлює якихось очевидних для інших речей або усвідомлює їх занадто пізно, але засуджувати себе за те саме, за що засуджуєш когось, було не просто. Тут потрібна вже якась зовсім інша дистанція до себе і до світу.

Читання

Сарона завжди багато читала. Вона відчувала у цьому фізичну потребу. Їй складно було розслабитися після важкого дня перед телевізором, як робила це переважна більшість її знайомих і навіть Сарон. Йому, аби відпочити, достатньо було якийсь час просто сидіти і перемикати канали, не особливо зосереджуючись на побаченому. Це викликало у нього якийсь трохи схожий до гіпнотичного стан, бо так він сидів до пізньої ночі, а вранці, невиспаний, не міг збагнути, навіщо витратив стільки часу і що взагалі дивився. Сароні це було дивно, але Сарон дратувався, якщо його в такі моменти намагалися відірвати від телевізора, раціональні аргументи на нього не діяли, і Сарона поволі звикла до цього ритуалу вечірнього втикання в екран і ранкових шкодувань за втраченим часом. Її телебачення зовсім не заспокоювало, навпаки, дратувало. Вона витримувала перед телевізором зовсім недовго, якщо не потрапляла на хороший фільм чи цікаву передачу. Жарти знайомих, у яких обігрувалися актуальні рекламні слогани, залишалися для неї незрозумілими.

Щоб заспокоїтися і розслабитися, їй потрібна була книга. Причому часто цей механізм був дуже схожий на телеузалежненість Сарона. Вона не могла читати серйозних книг, коли була втомлена, і бралася за те, що лише розважало і допомагало приємно провести час. Швидко ковтала легкостравні тексти і вже незабаром не могла згадати навіть того, чи вже читала колись цю книгу, перебираючи новинки на полиці у пошуках нового чтива. Неперетравлена за день інформація нагромаджувалася в голові і вимагала спокою та впорядкування, але для цього не було часу, а інколи і потреби, тож залишалося тільки якомога швидше забути весь той непотріб. Бездумне поглинання тексту чи рухомих зображень було потрібне тільки для того, аби витіснити попередній, нагромаджений за день спам.

Причому тут не спрацьовував механізм зміни занять, чергування розумових навантажень з фізичними, а легших розумових навантажень із складнішими для підвищення ефективності. Насправді все було зовсім навпаки і залежало від того, як почати день і чим його заповнити на самому початку. Саме це ставало вирішальним. Вартувало вранці зайнятися дріб’язковою біганиною, і вже до полудня відчувалася якась інтелектуальна блокада і нездатність зосередитися чи засвоювати нову інформацію, зате залишалося достатньо енергії, аби цілий день пробігати, залагоджуючи справи, які давно відсувалися в довгий ящик. І навпаки, якщо почати вихідний день читанням хорошої книги, то можна просидіти над нею до глибокого вечора, і не виникне бажання зайнятися якоюсь хатньою роботою чи перейти на легше чтиво. Настрій дня виникав не у ній самій, а підхоплювався нею зовні, і все залежало від якихось невловимих ранкових миттєвостей, закономірність яких їй так і не вдалося збагнути.


Але основна суперечність читання полягала навіть не у відмінності між справді глибокими і поверховими текстами і навіть не у доцільності їх існування. Найважливішим було вміння досягнути внутрішньої готовності для сприйняття того чи іншого тексту, і саме це вміння було найважчим. Ще в університетські роки Сарона пробувала збагнути феномен так званого систематичного читання. Це здавалося таким зручним і правильним — просто читати книги у наперед визначеній кимось послідовності й очікувати таких же гарантованих результатів. Але щось не спрацьовувало, і зусилля, яких вона докладала, аби подолати книги, які треба було читати зараз, попри те, що хотілося читати щось зовсім інше, або не хотілося читати взагалі, ці зусилля виявлялися марними. Минало зовсім небагато часу, і вона ловила себе на тому, що пам’ятає про ту чи іншу книгу зовсім не те, що їй би хотілося. Пам’ятає густе і насичене пилюкою повітря читального залу, промені призахідного сонця, переломлені під високою стелею, які потрапляли сюди ніби випадково і так само швидко зникали, мало ким помічені, ніби відчували недоречність власної грайливості на фоні загального поважного зосередження. Пам’ятає біле, як тісто, обличчя бібліотекарки дитячого зросту із опухлими ногами і дуже виразною косоокістю, бібліотекарка завжди повертала голову трохи праворуч, щоб бачити людину, з якою розмовляє, і знала напам’ять увесь велетенський каталог університетської бібліотеки. Пам’ятає рипіння дощок підлоги і запах старих словників, столи, за якими поміщалося десяток студентів, велетенські люстри під стелею і масивні перила з облущеним лаком. Пам’ятає такий недоречний у цій всій розкоші радянський лінолеум, постелений у гардеробі, сморід каналізації, відсутність води і діряві брудні рукомийники, пам’ятає радіоприймач при вході, біля вахтерського столика, і самого вахтера, який просиджував тут цілими днями, мабуть, лише для того, аби час від часу вмикати свій приймач, а потім раптово струшувати сонливість, вихоплювати поглядом котрогось зі студентів і вимагати у нього читацьке посвідчення. Студент показував, хоча і не приховував свого здивування від раптового пожвавлення вічно сонного дядька. На Сарону його вибір за багато років так ні разу і не впав, мабуть, вона не була схожа на людину, яка намагатиметься проникнути до читацького залу бібліотеки без посвідчення.

Зовсім по-іншому виглядали її спогади про книги, які вона читала без жодної системи, просто відчувши у якийсь певний момент потребу прочитати саме це.

Таке читання було дуже схоже на проживання тексту, і Сарона ще кілька днів після того, як дочитувала книгу, ловила себе на тому, що подумки дискутує з кимось із героїв чи з автором. Тоді її зовсім не втомлювали складні і довгі описи, шматки тексту, які доводилося перечитувати по кілька разів, аби зрозуміти. Навпаки, у неї з’являвся майже спортивний азарт докопатися до самого дна кожного речення, а за кожним новим прочитанням відкривалися численні можливості розуміння, інтерпретації порівнянь із прочитаним, продуманим, прожитим раніше. Ці книги теж забувалися, але забувалися значно повільніше і по-іншому. Зникали з пам’яті другорядні деталі, або навпаки, лише вони і залишалися, але щоразу ці деталі, описи і порівняння пригадувалися їй у певних життєвих ситуаціях і раптом ставали узагальненою моделлю такої ситуації, або навпаки, спонукали сприймати дійсність як модель для створення значно переконливішої чи багатограннішої паралельної реальності книг. Така гра з постійним перетворенням дозволяла їй відчути дистанцію до дійсності, сприймати її як вигадку і відчувати себе у такий спосіб значно більш захищеною.


Впертість власної пам’яті, яка відмовлялася зафіксувати те, що у даний момент видавалося їй неактуальним, а потім поверталася до цього з якоюсь на перший погляд цілковито алогічною мотивацією, спершу дратувала Сарону, і вона продовжувала робити спроби упорядкувати механізм власного сприйняття. І часом їй це навіть удавалося, але кількість затрачених зусиль була настільки неадекватною до результатів, що Сарона здалася, і основним критерієм для читання того чи іншого тексту стало схоже на примху бажання прочитати саме це і саме зараз.

Тоді Сарона вперше зіткнулася з дивною закономірністю, якої не помічала раніше. Їй завжди здавалося, що підпорядковувати власні бажання необхідності чи прийнятому рішенню набагато складніше, ніж дослухатися до власних бажань і жити у відповідності з ними. Вона вважала набагато важчою для себе потребу виконувати чітко розплановані заздалегідь дії, аніж самостійно і спонтанно визначати перебіг дня залежно лише від власних потреб. Коли їй доводилося встати вранці, піти до бібліотеки і цілий день працювати над якоюсь наперед заданою темою, це здавалося страшною несправедливістю, і було дуже шкода втратити численні гіпотетичні альтернативи, які могли б зробити цей день набагато приємнішим, цікавішим, змістовнішим, якби тільки вдалося позбутися нудної рутини.

Але раптом виявилося, що для неї, як і для більшості людей, долання цього спротиву насправді є набагато легшим, ніж необхідність щомиті приймати рішення, які визначають подальший перебіг дня, ризикуючи вчинити неправильно, даремно втратити час, зіпсувати собі настрій власною контрапродуктивністю чи просто забути щось важливе і термінове. Коли всю відповідальність за помилки і невдачі доводилося нести самостійно, кожна дрібниця раптом обростала масою складних і неоднозначних рішень, різноманітних небезпек і наслідків, про які можна було не думати, просто виконуючи поставлені кимось завдання.

Колись давно, ще у шкільні та студентські роки Сарони, у них вдома не було вибору поміж тим, що саме пити під час сніданку — каву чи чай, бо дефіцитна розчинна кава подавалася до столу тільки на святкові оказії, а для щоденного вжитку існував дрібненький цейлонський порошок, багатократно залитий кип’ятком. Це здавалося їй несправедливим, але вимагало лише звички, яка приходила автоматично. Схожа обмеженість стосувалася і решти доступних тоді продуктів, а відповідно, і приготованих із них страв. Це було одноманітно, але зате не вимагало зусиль, пов’язаних зі здійсненням вибору. Про це тепер Сарона згадувала, коли розгублено стояла поміж полицями в супермаркеті і вагалася поміж тим, що купити їй просто хочеться, а що справді потрібно, і як визначити межі цієї потрібності, доступності і важливості того чи іншого бажання. На ці сумніви їй часто доводилося витрачати стільки душевних зусиль, що придбане врешті-решт, як і його споживання, не давало їй жодної приємності.

Схоже відбувалося і з книгами. Відмова від примусово систематичного читання спершу привела її до хаосу майже бездумного поглинання тексту, коли йшлося лише про можливість розслабитися і відпочити, схожого терапевтичного ефекту вона могла б досягнути і завдяки плетенню шкарпеток. Тепер вона сприймала це як своєрідну помсту свідомості за спроби дисциплінувати її. Потім цей бунт свідомості минув, і Сарона відчула потребу читати по-іншому, щоразу відшукуючи тонкий баланс поміж бажанням сприйняти текст, готовністю до цього сприйняття і можливістю належно зрозуміти прочитане. Так само як несподівана широта вибору продуктів спершу примушувала хаотично пробувати все підряд за нав’язаними ззовні критеріями, а лише потім прийшло спокійне усвідомлення власних смаків, яке обмежило вибір, але це обмеження вже було зовсім іншим, не штучним, нав’язаним іззовні, а свідомим і добровільним.

Інтенсивність

Тут, у готелі, Сарона не вперше замислилася над різницею поміж зовнішньою і внутрішньою насиченістю існування. Але ніколи раніше це не було для неї настільки гострим і важливим. Колись вона вважала власним збагаченням і здобутком будь-який, навіть негативний досвід, тож почувала себе комфортно, коли у її житті постійно щось відбувалося. Досвід і враження здавалися їй цінністю в собі, і те, що ніколи не вистачало часу зосередитися на тому, що трапляється, обдумати, усвідомити важливість чи другорядність тої чи іншої події, не надто їй заважало.

Але раптом настав момент, коли бажання постійно здобувати все новий і новий досвід зникло. Вона почала відчувати приємність повторюваності, знайомих, перевірених ритуалів, вражень і подій. Так, ніби валіза, до якої бездумно впихали зім’яті речі, нарешті наповнилася, і замість купувати і запихати туди обнови, доводилося витягувати придбане раніше, розпрасовувати і вбирати, дивуючись вдалому чи не дуже вибору. Перебування в готелі примушувало її поскладати у своїй валізі, залишити лише справді потрібне, позбутися баласту і заповнювати звільнене місце значно обережніше і продуманіше.

Ще зовсім недавно такий триб існування здавався б їй нудним і монотонним, вона почувала б себе сонною і нервувалася б через те, що довго ніхто не дзвонить і нічого не відбувається. Але тепер у неї не виникало враження, ніби в її житті бракує подій. Інтенсивність її теперішнього існування, зосередженого на пригадуванні та аналізуванні, була значно більшою, ніж ілюзія такої інтенсивності, яку колись давала їй бурхлива діяльність, заповнена поверховими враженнями, які зникали так само швидко, як і з’являлися.

Її ставлення до книг теж змінилося. Колись вона прослизала поверхнею текстів, які читала, відзначаючи для себе хіба що послідовність описуваних подій і приємне враження від легкості авторського стилю. Книги, які читалися важко, вона здебільшого відкладала. Їй здавалося, що така тактика є правильнішою від намагань розкласти все на полички літературознавчих теорій, як пропонували автори критичних статей, бо їхнє надмірне теоретизування позбавляло її приємності від читання і перетворювало тексти на різновид добрива, придатного лише для підживлення тих чи інших теорій. Схоже ставлення було у неї тоді й до подій власного життя, у якому її значно більше хвилювало сприйняття її поведінки оточенням, ніж те, наскільки сама вона почувається комфортно в тій чи іншій ситуації. Вона розуміла, що це неправильно, але не вміла зламати цей вироблений роками механізм і намагалася заглушити в собі сумніви, які час від часу з’являлися.


Першим, хто зрозумів ці її сумніви, був Сарон, якому вдалося значно далі просунутися на шляху боротьби із власною поверховістю і який, попри поспіх щоденної рутини, вмів зосереджуватися на важливих моментах власного сприйняття, хоча і не завжди здатен був пояснити, чому саме це для нього так важливо.

Він міг безліч разів повертатися до моменту, коли відчув себе некомфортно. Наприклад, у розмові з іноземцем, коли виявилися недоліки його англійської. Ця глибоко захована негативна самооцінка через те, що Саронові важко давалися іноземні мови, поширювалася у нього на зовсім інші, не пов’язані з цим риси. І йому було важливо докопатися до того, чому саме так трапляється. Чому він через це починає вважати себе людиною нижчого сорту, тоді як іноземець, англійська якого нічим не краща, зовсім не комплексує з цього приводу. Раніше Сарона вважала, що Сарон даремно заморочується і це не так важливо. Важливо знайти час, піти на курси і підівчити англійську. Тепер думка її змінилася. Адже англійська — це лише привід, маловажливий епізод, значно важливішим є механізм психіки, який примушував Сарона ставитися до цього саме так, тоді як інші взагалі не помічали існування такої проблеми. Що саме примушує нас одні проблеми чи недоліки вважати суттєвішими за інші? І чи справа у важливості самої проблеми, чи лише в її актуальності? Адже в момент, коли проблема виникає, не має значення, наскільки вона суттєва у порівнянні з іншими проблемами чи проблемами інших людей. У той момент усе це не має жодного значення, єдиним сенсовним заняттям є вирішення актуальної проблеми, навіть якщо існують сумніви у її серйозності. Так само як будь-яка чергова застуда не стає менш дошкульною від спроб порівняти її із пережитими колись чи гіпотетично можливими справді серйозними хворобами.


Через якийсь час Сарон отримав першого листа від адміністрації.

Шановний пане!

У відповідь на ваше клопотання раді повідомити про перше розширення ваших повноважень. У разі втрати попереднього листа ще раз дозвольте подякувати, що ви погодилися виконувати запропоновані вам обов’язки і виявили таку старанність.

Сподіваємося, умови вашого проживання та побуту задовільні.

З найкращими побажаннями. Дирекція.

Через декілька днів він отримав другого листа від адміністрації.

Шановний пане!

Перепрошуємо за тимчасові труднощі з листуванням. Очевидно, що перший наш лист вам отримати не вдалося, бо відповіді на нього до нас не надійшло.

У відповідь на ваше клопотання раді повідомити про перше розширення ваших повноважень. У разі втрати попереднього листа ще раз дозвольте подякувати, що ви погодилися виконувати запропоновані вам обов’язки і виявили таку старанність.

Сподіваємося, умови вашого проживання та побуту задовільні.

З найкращими побажаннями. Директор.

Він зауважив, що цей лист відрізняється від першого. Насамперед нерозбірливим підписом від руки у кінці, що означає зменшення формальної дистанції. Замість абстрактної дирекції з ним тепер листувався конкретний директор, хоча прізвища його наразі відчитати і не вдавалося. Ну і, ясна річ, двома загадковими реченнями на початку. Чому відсутність відповіді має свідчити про те, що він не отримав листа. Де вказано про його зобов’язання писати таку відповідь? Можливо, у слові «очевидно», але натяк це занадто тонкий як на примітивний і надто канцелярський стиль листа. Мабуть, насправді вся ця гра значно тонша, і відсутність зворотньої адреси має дати йому певність, що відповідати на ці листи немає ніякої потреби. Тим більше що він і не збирається брати на себе ніяких обов’язків, не кажучи вже про посаду. Все це просто формальності, яких треба дотримуватися, не замислюючись над їхнім справжнім змістом.

А крім того, якщо припустити, що перебування його тут таки має ще якесь призначення, крім мети, яку він виявив нещодавно, то, мабуть, не варто будувати свої стосунки з дирекцією за тим самим примітивним принципом, за яким це робиться завжди, коли значно важливішим за справу є завоювання симпатії шефа і підтримка своєї зразкової репутації. Якби він хотів піти саме таким шляхом, то доклав би зараз максимальних зусиль для того, щоб знайти можливість відповісти дирекції. Але фраза про старанне виконання своїх обов’язків дає йому натяк на те, що все ж таки досі ним були задоволені попри те, що він і не намагався встановити безпосередній контакт із дирекцією, або навіть і завдяки тому, що він цього не робив. І Сарон, як і герой його улюбленого роману в схожій ситуації, вирішив, що обрана ним тактика виявилася правильною.

Тепер настав час детальніше сформулювати свою мету, яку він досі відчував лише інтуїтивно.

Лист від Сарони

Я вирішила не ставити дат, і не лише тому, що мені вже давно складно зорієнтуватися в часі. На перший погляд видається, що тут усі дні схожі між собою, як корінці багатотомної енциклопедії на полиці, але думаю, що насправді все зовсім не так. Я ще ніколи з такою інтенсивністю не проживала кожну мить, у мене навіть складається враження, що коли я почну розповідь зі слів «була субота, ранок» чи «це трапилося навесні», то зіпсую весь ефект. Адже всі ці окреслення — ранок, вечір, весна, четвер — для того і придумані, щоб якось уніфікувати почуття, відрізнити будній день від святкового, осінній настрій від зимового і таким чином звести все до заздалегідь приготованих схем, з яких випадають «зайві» нюанси. А мені розходиться саме на цих випадкових дрібницях, які раптово все міняють і примушують посеред похмурого вечірнього осіннього дощу зауважити особливий блиск бруківки у світлі ліхтаря, зосередитися на спогляданні цього і на якийсь час забути про неприємності чи просто поганий настрій, який нібито заздалегідь передбачений і виправданий при такій погоді. Найважчим є навчитися помічати такі деталі і відповідно реагувати на них.

Знаєш, це трохи схоже на подружні сварки. Коли ми з тобою з’ясовували стосунки, то часто не могли порозумітися саме через цей брак уважності до того, що відбувається довкола. Адже у подружніх сварках є така сама циклічність, як і у порах року чи днях тижня. Якщо хтось один звик тримати свої речі в шафі в ідеальному порядку, а для іншого це не важливо, час від часу неминуче траплятиметься конфлікт, бо примушувати себе робити щось, що не видається тобі необхідним, завжди складно. Починаються самовиправдання і безкінечні з’ясовування, хто постарався більше, а хто менше, і що насправді важливо, а що ні. І на таких розмовах дуже легко зациклитися, тому часом варто просто несподівано увімкнути улюблену музику і на кілька секунд зосередитися тільки на ній, настрій зміниться, і предмет сварки раптом перестане бути дуже важливим. Захочеться спокою і гармонії, і значно легше буде знайти спільну мову. Цікаво, чи можна виробити у собі такий-от рефлекс відволікатися на щось несуттєве у моменти, коли це необхідно.

Лист від Сарона

У жінках мене завжди насамперед цікавили долоні. Вони мають бути подовгастими, із тонкими пальцями і ненафарбованими нігтями. Важливо, аби рухи жіночих рук не були надто різкими, а долоні надто м’якими, пухкими, позбавленими характеру. Але найбільше мене дратують надто товсті пальці, позбавлені нервовості, з куцими обгризеними нігтями і загрубілою шкірою. Або з короткими нігтями негарної форми під яскравим чи блискучим лаком. Якщо руки жінки мені не подобаються, мені надзвичайно складно ставитися до неї доброзичливо, не кажучи вже про те, щоб вона хвилювала мене.

Твої руки мені відразу сподобалися. Я ще ні в кого не бачив таких вузьких і тендітних долонь, прохолодних, із довгими пальцями і нігтями правильної форми. Я не раз казав тобі, як мені подобаються твої руки, але ніколи не наважувався зізнатися, що оцінюю всіх жінок за формою їхніх рук. Це несправедливо, схоже на якийсь расизм, але нічого не можу з собою зробити. Всі інші деталі жіночої зовнішності для мене не такі важливі. Тобто, звичайно, щось подобається більше, а щось менше, але я не здатен зненавидіти жінку лише за те, що у неї недостатньо тонка талія чи неправильні риси обличчя (яке дивне формулювання — ніби існують якісь правила для облич, і це при тому, що найцікавішими, як відомо, є обличчя із невеличким недоліком, які відрізняються від стандарту). Мені завжди подобалися дуже різні жінки. Вони могли бути високими, навіть значно вищими за мене, могли бути мініатюрними, мати довге і коротке волосся, вільно міняти його колір і стрижку. Усі ці деталі завжди цікавили мене, я люблю слухати жіночі розмови про перукарні і модні фасони одягу. Але до будь-якої зміни у зовнішності мені потрібно звикнути. Я дуже рідко здатен відразу визначити, подобається мені твоя нова сукня чи ні. Напевно, це часто ображало тебе. Але це справді так, я повинен спершу звикнути, а вже потім можу оцінити.

Я пригадую, як ми з тобою були разом у німецьких партнерів, які допомагають тобі організовувати поїздки романтичного туру. Це було одне з маленьких східнонімецьких містечок, здається Айзенах. Точно, Айзенах, місто Баха. Вранці ми підіймалися якоюсь височенною горою до тамтешнього замку. Напевно, існує якась менш крута стежка, але ми поспішали і подерлися вгору майже навпростець. Ти забула вдома карту, а запитати не було в кого. Це було в березні, але ще лежав товстий шар снігу. Тоді протягом усієї поїздки нас переслідував цей сніг. Ми слухали по радіо, що настає відлига, але це завжди було у тому місті, з якого ми виїздили, а там, куди ми їхали, починався снігопад. Або ще гірше — снігопад разом із відлигою — калюжі по кісточки, які не встигали прибирати, і через це вулиці виглядали в чомусь схожими на наші.

Не знаю, чому мені пригадалася саме ця поїздка. Мабуть, тому, що перед тим у нас був дуже складний період, ми багато працювали, втомлювалися, і нам важко було зрозуміти одне одного. Я вже навіть почав переживати, що наші стосунки так ніколи і не повернуться до попередньої ніжності і взаєморозуміння. Я чув про таке у пар, які занадто довго знаються. Як ми, з дитинства. Що такі пари просто перестають помічати одне одного, звикають настільки, що часом навіть перестають сваритися.

Але все виявилося не так погано, і щойно ми опинилися поза умовностями щоденної рутини, як усе налагодилося.

Так, це було в Айзенаху. Перше місто, куди ми приїхали, а маршрут у нас тоді був досить довгим, тижнів три. Вечірній потяг, порожній вокзал крихітного містечка. Готель на десяток місць у самому центрі міста, поряд із дзвіницею. Все по-німецьки акуратно і по-німецьки недорого, кімнатка з трьома двоповерховими ліжками, мабуть для студентів, вигоди на поверсі. Останнє було б незручно, якби не те, що заселеною на цьому поверсі була лише наша кімната. Ми повернулися пізно, бо перед тим ледь знайшли кнайпу, де можна було повечеряти. Місто після дев’ятої вимерло, і здавалося, що вже глибока ніч. Ми були єдиними відвідувачами того ресторанчика, і нас обслуговував сам господар. Ми сиділи при свічках і реготали, хоча тепер я зовсім не можу пригадати, що ж такого смішного було у цих старанно накрохмалених скатертинах, по-провінційному розцяцькованих вікнах і столах, усіх цих фіраночках з рюшами і альпінаріях зі штучного каменю на підвіконнях, а тим більше у пісній міні господаря, бізнес якого явно переживав не найкращі часи. Тієї ночі ми бурхливо кохалися, як не траплялося уже давно, випили в номері півпляшки привезеного з дому коньяку, а потім наголяса бігали в душ.

Вранці ми підіймалися до замку, захекані і спітнілі, я щокроку шкодував про випиті за сніданком два горнятка кави. Потім ти довго розмовляла із персоналом, а я блукав коридорами і фотографував крізь вузькі вікна бійниць довколишні пагорби, загорнуті у рожево-сірі клуби туману. На світлинах зовсім не видно, які вони гарні, але я зберіг ці фото, щоб пригадувати собі настрій тодішнього ранку. Через недосип і втому все сприймалося з особливою гостротою, і мені так подобалося потай стежити за тим, як напинаються джинси на твоїх стегнах.

Тут, у Вартбурзі, Лютер перекладав Біблію, і я намагався уявити собі, як він почувався у цих незатишних вузьких коридорах, переодягнутий, під іменем «юнкера Йорґа» і в постійній небезпеці, бо кожен, хто впізнав би його, міг безкарно вбити. Він зробив свій переклад усього лише за одинадцять тижнів, і його кімнатка, більше схожа на камеру, має у довжину приблизно стільки ж кроків.

Ми ходили за екскурсіями замком і старанно вислуховували легенду за легендою, які тут, як і у всіх середньовічних замках, розповідають щось неймовірне про кожен камінь. Єлизавету Тюринзьку тут проголосили святою за перевиконання «норми» на чудеса, необхідні для офіційної канонізації, а тепер тут щороку видають атестати зрілості місцевим школярам. І попри весь офіціоз і неминучу в таких випадках штивність, це, мабуть, одна з найвеселіших імпрез, які коли-небудь відбувалися у цих похмурих монументальних стінах. Я пригадав собі портрети — знамениті кранахівські зображення Лютера, портрет Баха у тутешньому будиночку, де мешкав композитор, — обличчя, за сьогоднішніми стандартами, як мінімум п’ятдесятирічних чоловіків, тоді як насправді портретованим лише трохи за тридцять. Мабуть, даремно цивілізація нарікає на зростання темпу життя, якщо у часи Баха і Лютера люди за свій наполовину коротший вік встигали народити по два десятки дітей і половину з них поховати.

Зібрання картин обидвох Кранахів є практично у кожному більш-менш відомому німецькому музеї, особливо східнонімецькому. І це не дивно, враховуючи солідні масштаби серійної продукції картин Кранаха-старшого, цього комерційно спритного художника, який займався не лише декоруванням палаців, виготовленням гобеленів, ткацтвом і позолотою, а й вигідним інвестуванням, наприклад у видання Біблії у перекладі Лютера. Хто із сьогоднішніх видавців відмовився б мати права на таку книгу? Його обожнювали замовники, бо його портрети не надто спотворювали дійсність, але при цьому не ображали амбіцій клієнта. Простуваті і наївні, його картини обійшли у мистецтві багатьох конкурентів, чиї прізвища значно менш знані, попри схожий естетичний рівень творів. Численні мадонни з дітьми у виконанні обох Кранахів, усі з однаковими сумними очима, як жінки, так і діти, очима настільки підкреслено одухотвореними і розумними, що це швидко втомлює, як і будь-яка одноманітність. Зате добре запам’ятовується, і вже після десяти картин починаєш із першого погляду відрізняти руку, точніше, фірмовий стиль Кранаха.


Але я насправді не про ці пенсіонерські одкровення хотів тобі написати. Чомусь я небагато пригадую з туристичних атракцій тієї подорожі, хоча їх було більш ніж достатньо, ми ж вивчали маршрут, який ти потім збиралася продавати. До речі, дуже гарно все придумала з цими романтичними подорожами: Бах-Айзенах, Ґьоте-Шиллер-Ваймар, Лютер-Віттенберґ і нарешті Ваґнер-Байройт. Ми ще жартували з тобою про те, що більшість клієнтів зацікавляться маршрутом, мабуть, у надії на романтичні знайомства, а не на знайомство з німецькою культурою доби романтизму. А виявилося, що романтичною в усіх сенсах слова ця подорож виявилася саме для нас.

Я нічого не пригадую про містечко Віттенберґ, здається, воно ще менше за Айзенах. Тільки вокзал і написи на табличках «Місто Лютера». Я ще подумав собі, що кльово було б і у нас такі таблички на вокзалі, наприклад, Броди — місто Йозефа Рота, Дрогобич — Бруно Шульца. Але зате дуже добре пам’ятаю, як ми з тобою ходили по крамницях, у Віттенберзі чи в Айзенаху, яка, зрештою, різниця, вони ж поряд. Ми купували одне одному якісь смішні панчохи, краватки, а потім сиділи в Інтернет-кафе і до самого закриття листувалися через Інтернет. А продавці з розумінням посміхалися нам. Біля крамнички з квітами висів рекламний плакат: «Шановні чоловіки. Сьогодні можна подарувати жінкам квіти». Такий собі обережний натяк на Восьме березня. І тоді ти зайшла до крамнички, купила оберемок квітів і демонстративно подарувала мені. Потім ми кохалися у готелі і розмовляли про те, що потрібно обов’язково знайти вдома наші старі футболки для любощів, які ти купила нам, коли ми тільки одружилися. Це були звичайні чорні футболки. Дуже широкі і довгі, твоя сягала тобі колін. Після кожних любощів ми вирізали в них ножицями дірки на місці, де знаходили свіжі червоні плями від надто міцних поцілунків. І дуже тішилися, коли після наступних любощів знаходили у розрізі свіжу червону пляму. Тоді відразу ж кохалися ще раз. Потім футболки десь загубилися. Ми так і не знайшли ті футболки, коли повернулися додому. А даремно.


Мені ніколи не подобалися жінки з пишним бюстом. Я розповідав тобі, як колись у журналі прочитав про кінозірку, яка зробила пластичну операцію на зменшення бюсту. Мене страшенно захопила її відвага і бажання не відповідати загальноприйнятому стандарту. І цей світоглядний момент, який я тоді не усвідомлював, мабуть, найважливіший у процесі формування смаку. Я пригадую, як ти іронізувала і не хотіла вірити, що маленький бюст справді може виглядати для чоловіків привабливо. Але такі первинні інстинкти, як секс чи смакові пріоритети, також піддаються вихованню. Тобто не йдеться про те, щоб свідомо прагнути змінити одні смаки на інші, це було б нудно. Ідеться про внутрішній розвиток, якщо він відбувається, то і смаки змінюються, стають тоншими і багатшими на нюанси. Привабливість пишнотілих блондинок у чомусь схожа до запахів із фастфуду, коли ти дуже голодний, ці запахи видаються апетитними, але щойно трохи втамовуєш голод, як цей запах починає дратувати. Смак дорогого чаю часто теж можна оцінити, лише коли він несолодкий, майже усі солодкі напої смакують однаково. Але для цього спершу треба відвикнути від солодкого чаю і навчитися розрізняти тонші смакові нюанси. Тобто для мене важливо не те, дорогий чи дешевий чай смакує людині, а чому саме смакує той чи інший чай.

Іноді мені здається, що багато наших смаків та уподобань — це лише самонавіювання і звичка, бо з часом можна переконати себе в чому завгодно. І це трохи сумно, бо виходить, що все зводиться до самодисципліни і прагнення не відрізнятися від загалу. Відколи я збагнув це, то перестав так цінувати вишуканість і ознаки доброго смаку, якщо все це є лише наслідком певного виховання, а не результатом праці над собою. Адже переважно про смаки говорять або ж демонструють їх для підтвердження якогось статусу, і тоді важливим є лише те, чи співпадають твої смаки з уподобаннями інших, певного кола, до якого прагнеш належати, а не те, якими саме є ці смаки, добрими чи поганими, запозиченими чи власними.

Я сподіваюся, ти розумієш, про що я тут так плутано пишу.

Лист Сарони

Часом мені подобається прокидатися серед ночі. Свідомість, несподівано вирвана зі сну, не відразу здатна зорієнтуватися у просторі і часі. Але достатньо не піддатися слабкості повторного засинання, і дуже швидко приходить така несподівана і продуктивна бадьорість, якої майже ніколи не вдається так швидко досягнути після прокидання о звичній порі. Прокидання сприймається як пригода, і втома відсувається на другий план, вона повернеться згодом, коли за прозорими шторами з’являться перші освітлені вікна.

Кілька разів, давно, ще коли ми тільки одружилися, ми з тобою прокидалися одночасно о якійсь четвертій над ранком. І тоді у нас бував найкращий секс.


Але я хотіла написати не про це. Після твого листа мені також пригадалися подробиці нашої тодішньої подорожі. І я подумала, що туристика у класичному її розумінні — це насправді доволі нудна і виснажлива штука. Можливо, це тільки для мене таке відкриття, а ти давно це зрозумів, але мені було трохи боляче усвідомлювати це, адже я стільки зусиль доклала для створення власної туристичної фірми і все життя мріяла про те, щоб багато подорожувати і показувати світ іншим. Напевно, так відбувається з усіма мріями, якщо їх перетворити на професію. Тобто я не про те, що туризм — це нудно для когось, мабуть, ні, бо тоді б не було у світі стільки туристів. Я просто ніколи не думала, що це може колись набриднути мені.

І усвідомила я це, коли почала пригадувати, як ми з тобою блукали ваґнерівськими місцями у Байройті. Пригадуєш, ми тоді жили кілька днів у поближньому замку, від якого до Байройта і Реґенсбурґа було досить близько. Милий і комунікабельний фармацевт явно не звик розмовляти літературною німецькою, постійно забувався та переходив на баварський діалект. Він був прямим нащадком того барона, який, повернувшись із Хрестового походу, побудував замок. Ліжка, які стояли у нашій спальні, були зроблені, коли замку було вже більше ста років, у XV столітті, і постіль для них доводиться шити на замовлення, адже розміри ліжок тепер інші. Спати на цих ліжках було не дуже зручно. У середньовіччі люди були нижчими, а крім того, мали інші пріоритети, до переліку яких явно не входив побутовий комфорт. Короткі ліжка, невеличкі вікна-бійниці, зате височенні стелі і постійний холод всюди, навіть у спальнях. Моторошні анфілади, зі стін яких звисають портрети предків, деякі більші за людський зріст, і на всіх однакові суворі та насторожені обличчя, фарба на деяких пооблущувалася і потьмяніла від часу і перепаду температур, а світло, яке лише до обіду пробивається крізь вітражі арочних вікон, кидає на картини примхливі тіні. Срібний тостер, якому вже два століття, і єдиний туалет на всі кілька десятків кімнат, оформити дозвіл на цей туалет власникові було дуже непросто, адже це втручання в архітектуру історичної пам’ятки.

З вікна коридору, яким ми щоранку йшли до їдальні, було видно замкову церкву з ренесансними вікнами, на шибах яких досі можна відчитати написи старофранцузькою.

Спершу мені, як завжди у ситуаціях, коли доводиться мати справу з такими давніми предметами, було трохи дивно і моторошно, адже наша історія значно більш нещадно поводилася з предметами та їхніми власниками, і коли бачиш, як усе це могло би виглядати, завжди виникає відчуття недовіри, несправжності, хочеться зазирнути за куліси або почути нарешті давно сподівану історію про те, що все це — лише вдала імітація, відбудова, що завгодно, тільки не середньовічна автентика, яка досі не змінила навіть господаря, а просто переходить у спадок від батька до сина ось уже котре століття. Оглядини вітчизняних замків завжди значно більш драматичні. Залишки туберкульозної лікарні у зруйнованих Підгірцях, фрагменти понищених скульптур Пінзеля в Олеську, анонімні могили, які залишилися після розстрілів євреїв під час останньої війни у Золочівському замку. Все це позбавляє екскурсії буденності, яка видалася мені такою дивною у розповідях нашого баварського господаря.

Звичайно, що він не може ставитися до цього по-іншому, якщо народився і виріс у замку, і схожих, збережених та відреставрованих замків у тутешній околиці більше, ніж супермаркетів. Хоча буденність його ставлення до всіх цих предметів сильно відрізнялася від ставлення, наприклад, істориків та мистецтвознавців, які працюють у Вартбурзі чи інших великих державних замках. Ці люди також проводять усе життя серед пам’яток, знають про них усе, що тільки можливо знати, мабуть, сильно втомлюються від туристів та неминучої у цій професії бюрократії. Думаю, що і вони більшість часу проводять у роздумах, де взяти кошти на ремонт даху, підлоги чи реставрацію вікон, але говорити про це з відвідувачами їм не хочеться. Навпаки, у них загораються очі, коли вони мають рідкісну нагоду розповісти не лише звичні туристичні байки чи поділитися побутовими труднощами, а й згадати якісь більш особисті речі, що пов’язують їх із цим замком, — дослідження, теми дисертацій, наукових статей, останні відкриття і плани на майбутнє.

Напевно, саме тому їхні розповіді справляють зовсім інше враження. І справа навіть не в тому, що вони фахівці. Наш знайомий барон також надзвичайно добре орієнтується у найрізноманітніших архітектурних та реставраторських тонкощах і дуже цим пишається. Замок став змістом його існування, увесь свій вільний час і сили він витрачає на те, щоб відремонтувати, відреставрувати, зберегти, не втратити. Як музейний працівник, тільки без зарплатні і з колосальними фінансовими та трудовими затратами. Навіть у відпустку не їздить, аби заощадити кошти і час. Справжнє подвижництво. Але коли він розповідає про все це, чомусь складається враження, що якби замість замку в нього був звичайний двоповерховий будинок на шести сотках із гаражем і терасою, він ставився б до його догляду так само ретельно і самовіддано, детально оповідаючи долю саджанців на грядочці під вікном та описуючи спосіб функціонування кожного зі своїх тринадцяти поливальних апаратів.

Це, напевно, і є те, про що ти писав у своєму листі. Коли смаки і життєві пріоритети є не власними, а успадкованими чи пасивно перейнятими від оточення. Усе це зовні виглядає абсолютно бездоганно, і цей милий чоловік здатен помітити найдрібніші недоліки в імітованих історичних інтер’єрах будь-якої доби, він освічений і впевнений у власній непересічності, бездоганності смаку, відчутті стилю і потрібності власної місії. І правильно переконаний. Але у всьому цьому бракує його духовного зв’язку з цим замком, хоча, можливо, я упереджена і просто не встигла цього помітити за кілька коротких днів, які ми провели там.

Останнього вечора барон із гордістю провів нас по всіх кімнатах, розповідаючи дорогою короткі рекламні інформації про своїх предків — хто з них був особливо наближеним до королівського двору і які це мало територіальні наслідки для маєтку, які жінки вважалися найбільшими красунями, як саме відбувалися добудови та модернізації приміщень. У кількох кімнатах із хаотично нагромадженими шафами різних періодів зберігається родинний архів і навіть листування біженців, які переховувалися тут під час Другої світової війни і всі до одного врятувалися. На жаль, ми лише кілька хвилин провели у цих кімнатах, які сподобалися мені найбільше, але господар явно не вважав їх цікавими для огляду. Я не стрималася і запитала його, чи не хотів би він, аби хтось із дітей зайнявся дослідженням історії власного роду. Барон здивувався і сказав, що безробітних істориків не бракує, він готовий навіть запропонувати невеличку стипендію комусь, хто впорядкує всі ці папери, щоб можна було віддати їх до якогось місцевого музею. Але власних дітей йому для цього шкода.


Знаєш, я тоді дуже чекала цієї поїздки і захоплено сприймала все, що бачила. Пам’ятаєш, як я тішилася навіть несподіваній крихітній перукарні в одній із ще римських кам’яниць середмістя Реґенсбурґа, у цій перукарні волосся фарбували лише у «креативні» кольори — синій, зелений, червоний, ніяких наближених до натуральних. Відповідними були і зачіски. Тоді з цієї перукарні вийшла жіночка років п’ятдесяти, у звичній джинсовій уніформі, кедах, із волоссям яскраво-зеленого кольору та екологічно свідомою текстильною торбинкою в руках, і попрямувала просто на закупи. Така собі альтернативна домогосподарка.

А потім я приїхала у Реґенсбурґ іще раз, із групою. Це було влітку, і місто виглядало значно жвавішим, чудова погода, обід над Дунаєм, повна ідилія. Але знаєш, мені було страшенно нудно. Я відчувала себе на роботі, яку зобов’язана виконувати якісно, але того разу робота не давала мені задоволення. Не знаю, в чому саме була причина мого тодішнього настрою, але я раптом дуже гостро відчула, що всі ці фантастичні краєвиди, гарні ракурси міських вуличок, подорожні кумедності мають сенс лише тоді, коли можеш із кимось поділитися ними, бо коли я переповідатиму тобі про те, що бачила згодом, це вже буде зовсім не так цікаво, як переживати усе разом. Наша попередня поїздка була значно менш спланованою, ми часто губилися, опинялися без ночівлі у чужому місті і шукали перший-ліпший готель, ми відсипалися вранці, замість того щоб бігти оглядати туристичні приваби, і саме ця спонтанність і зробила враження такими сильними і яскравими. Оглядання міста з екскурсоводом було значно більш інформативним, але половину інформації я пропустила повз вуха, намагаючись не заснути на ходу.

Лист Сарона

Знаєш, я ніколи раніше не говорив тобі про це, але відчуваю, що повинен. Тепер це вже не страшно і можна розповісти, мої докори сумління вже не настільки сильні.

Думаю, ти пам’ятаєш той найскладніший період наших стосунків, коли ми надто часто сварилися через різні дрібниці. Хоча раніше навіть не сперечалися на такі теми. Де поставити шафу, чи робити ремонт, куди поїхати у відпустку — усе це ми раніше обговорювали з лінивою розслабленістю, ніколи не переймалися термінами чи якістю виконання запланованого. Ти кілька разів питала мене, в чому справа, я виправдовувався втомою. Але причина була в іншому.


Її звали Тамара, студентка з Грузії, вона проходила практику в нашому ресторані, була якоюсь далекою родичкою власника. У неї було справжнє кулінарне чуття. Вроджене, такому неможливо навчити. Їй не потрібні були рецепти, вона добирала приправи на запах і ніколи не помилялася, завжди вигадувала нові страви із легкістю, якій можна було тільки позаздрити. Усе, що вона готувала, мало характерний стиль, і відвідувачі відразу зауважили це. Коли я готував на спеціальне замовлення придуману нею страву, у мене виходило по-іншому, клієнти дякували, але не приходили наступного ж дня замовити те саме ще раз. А до неї приходили. Я пішов до шефа і запропонував узяти її на постійну роботу, описав, як магічно її страви діють на клієнтів, показав статистику відвідувань, яка сильно покращилася за кілька місяців її стажування у нас.

Це нелегко мені далося, адже спершу я відчував саму лише ревність, мене обурювало, що якась недовчена шмаркачка може перевершувати у чомусь мене, найкращого кухаря в місті. Я був як ніколи близький до того, щоб погодитися із секситськими твердженнями інших кухарів про те, що жінки можуть готувати нудні щоденні обіди, але в ексклюзивній кулінарії їм не місце, тут королюють чоловіки. Вона глибоко зачепила мої амбіції, але я подумав, що не можна піддаватися таким дріб’язковим почуттям, і вирішив піти до шефа. Шеф погодився зі мною, і вона почала працювати.

Дивно, але її руки зовсім мені не подобалися. У нашій роботі важко зберегти пещені руки, а у неї від народження була загрубіла червонувата шкіра, короткі і товсті пальці, великий шрам на зовнішньому боці правого зап’ястка. Спершу я уважно стежив за кожним її кроком, пояснюючи це собі необхідністю контролювати молоду і недосвідчену працівницю, передати їй свій досвід, вберегти від помилок. Але вже через кілька днів мені стало ясно, що я не маю чого її вчити, навпаки, сам би міг навчитися від неї тої легкості, з якою вона змішувала між собою найнесподіваніші складники і щоразу отримувала дуже переконливі результати. Усе моє вміння було дрібницею в порівнянні з вродженими здібностями цієї дівчини. Коли я поспостерігав за нею довше, то збагнув, що її манера готувати страви кардинально змінить моду, яка ось уже кілька десятиліть панує в елітарній кулінарії. Якщо мене завжди вчили, що вишукані страви мають поєднувати у собі багато складників, смакові якості яких гармонійно формують одне ціле, і жоден не домінує, а всі лише доповнюють один одного, то Тамара пропонувала значно більш лаконічні варіанти, у яких домінував один — максимум два-три складники, і саме вони становили основний акцент смаку, до якого вона зрідка додавала трохи приправ, але завжди можна було відрізнити, з чого саме приготовано страву. Це суперечило практиці дорогих ресторанів, але я змушений був визнати, що в цьому була приємна новизна. Наприклад, одну з найпопулярніших своїх страв я готував на основі поленти з папаї, з домішками маракуї, вершків і вареної телятини. До цього додавалося більше десятка різних приправ, і подавалося це у вигляді дуже густої зупи, яку переважно присмачували розплавленим сиром. Тамара ж вважала, що ця суміш смачна, але коли її їси, то цілковито втрачається смак кожного зі складників. Тому вона залишила з мого рецепта лише папаю, вершки, телятину і присмачувала все майораном. Загальний характер страви змінився, став більш лаконічним, але тепер справді відчувалися смакові нюанси кожного зі складників. І клієнти стали все рідше замовляти «поленту від шеф-кухаря», а перейшли на «поленту з папаї». Ясна річ, велику роль у цьому відіграв момент новизни, адже ніщо не набридає так швидко, як ті чи інші страви, якщо їсти їх часто. А особливо якщо більша половина цих страв виглядає однаково — густіші і рідші зупки, соуси, підливи з екзотичними для українського вуха французькими або італійськими назвами. У цьому Тамара також ввела нові традиції — зменшилася кількість соусів, вони стали відрізнятися кольорами, і основні компоненти соусу можна було визначити на смак. Цій дівчині навіть не потрібно було знати теорію кулінарії, щоб вносити в неї кардинальні і при цьому успішні зміни. Марно було і записувати за нею рецепти. Відтворені з максимальною точністю, вони ніколи не давали такого ж результату. Та і в неї самої жодна страва двічі не смакувала однаково. Мабуть, це і було її головною таємницею, яка вже незабаром збільшила кількість наших клієнтів удвічі.

Зовні Тамара не була привабливою — невисока, з вічно згорбленими плечима, вона завжди носила джинси і стару витерту футболку. Лише раз я бачив її у сукні і з подивом помітив, що у неї криві і надто худорляві ноги. Вона була схожа на коника, якого довго тримали у сірниковій коробці, — згорблені плечі, очі хворобливо мружаться від світла. Її смаглява шкіра мала жовтуватий відтінок. Розкішно виглядало лише її довге, густе смолисто-чорне волосся, але на роботі вона завжди ховала його під банданою кольору хакі, яка заміняла їй кухарський ковпак. Лише на час перевірок я примушував її вбиратися, як того вимагають санітарні норми, аби не підвищувати наші хабарі санстанції.

Я не знаю, як вона ставилася до мене на початку нашої роботи, коли я звертався до неї, то бачив скерований на себе уважний погляд старанної учениці. Вона ніколи не критикувала рецепти страв, що їх змінювала. Часом мені здавалося, що вона навіть не дуже вникає, які саме складники необхідні і як їх найкраще приготувати. Її взагалі не цікавила абстрактна кулінарія. Їй потрібно було бачити перед собою продукти, і вона починала змішувати їх, керуючись напівусвідомленими імпульсами, і ніколи наперед не могла сказати, що саме вийде з цієї суміші. Вона не займалася вивченням кухарських книг і складанням калькуляцій, як інші повари, вона просто брала шматок м’яса чи листок салату, нюхала і починала працювати. Аби повторити приготоване нею на замовлення клієнта, мені доводилося записувати її дії і наступного разу класти перед нею ті самі продукти у відповідній кількості. Але страви все одно відрізнялися — іншою була якість м’яса, свіжість яєць і консистенція вершкового масла, вивітрювалися або були недостатньо ароматними приправи, зібрані в різні пори року, і всі ці невідчутні звичайній людині нюанси вона вловлювала миттєво і компесувала брак одного зі смакових складників іншим. Її куховарство нагадувало гру на якомусь музичному інструменті, коли виконавцеві набридає розучувати один і той же твір і він починає імпровізувати на його основі, замінює місця, які здаються йому слабшими, і ті, які не піддаються вивченню.

Я сам здивувався, коли одного вечора раптом накинувся на неї і повалив просто на стіл, де ми перед тим готували якусь нову страву. Ресторан уже був зачинений, усі пішли, а ми затрималися, щоб завершити складання калькуляції. Все було як завжди — вона імпровізувала зі складниками, я записував її дії. І от печеня вже смажилася, і потрібно було зачекати, аж поки вона буде готова. Ми зварили собі кави і налили по чарці коньяку. Вона подивилася на мене якось по-іншому, і в мене перед очима раптом щось спалахнуло. Це був якийсь такий жадібний і несвідомий порив, я навіть не пригадую деталей, як усе відбулося. Тільки її погляд, у якому зовсім не відчувалося здивування, але не було і байдужості, яку часто можна помітити в очах жінки, коли вона просто дозволяє кохатися з собою, але сама залишається байдужою.


Після того вона працювала у нас ще півроку, і весь цей час я не знаходив собі місця. Ми більше не кохалися і ніколи не розмовляли про той випадок, і я навіть не знаю, чи зрозуміла вона, що саме трапилося, чи просто вирішила, що у мене так буває зі всіма молоденькими працівницями. Тоді мені було лише соромно за свій вчинок. Соромно перед тобою, соромно перед нею, я зневажав себе за те, що не зміг стриматися і повівся так негідно.

І лише тут і тепер я почав аналізувати свій тодішній вчинок. Адже відтоді, як ми одружилися, я не знав інших жінок, крім тебе. Закоханості, які були у мене в школі і потім, ніколи не бували взаємними, я розповідав тобі про них як другу і навіть не усвідомлював, що не маю права тобі про це розповідати. Але це робило наші стосунки дуже особливими, не схожими на інших. А потім, коли ми одружилися, це було так природно, я багато років і не уявляв, що міг би одружитися чи навіть просто захотіти іншу жінку. Ти часом питала мене, чи не відчуваю я себе обділеним через те, що не можу порівняти сексуальний досвід з іншими жінками, а я чесно відповідав, що ні, бо у нас із тобою був найкращий у світі секс. Я в цьому переконаний тепер як ніколи. Я і тоді розповідав тобі, що порівняння різних жінок ні до чого не призведуть, бо до інших жінок я відчував лише цікавість, і нічого більше. Але те, що трапилося зі мною тієї ночі, було дивним. До Тамари я не відчував навіть цікавості. Ні до, ні після того випадку я ні разу не зловив себе на тому, що вважаю її привабливою. Момент, коли я накинувся на неї, був повною втратою контролю над собою, трохи схожою на втрату свідомості. Я навіть не знаю, що відчував, коли був у ній. Але я не міг і забути про той момент. Більше того, тепер я по-іншому дивився на жінок, і мені дуже хотілося розширити свій сексуальний досвід. Я став дратівливим, погано спав, ображався на все, що ти казала мені. Мабуть, я несвідомо звинувачував тебе у тому, що не здійснюю своїх бажань. Я хотів залишатися вірним тобі, але ображався на тебе через це.

Потім у мене було ще кілька жінок. Про це навіть не варто згадувати, бо все виглядало так, як я і передбачав, — спалах цікавості миттєво згасав, щойно жінка опинялася в моїх обіймах. З однією ми навіть зустрілися двічі, але вдруге це вже було зовсім нудно.

Цей період завершився так само раптово, як і розпочався. І знаєш, тепер я подумав, що дати собі волю все ж таки було потрібно. Якби я тоді стримався з Тамарою і з іншими жінками, я би досі звинувачував тебе, а можливо, це зруйнувало б наші стосунки.

Лист Сарона

Ти не відповідаєш мені, мабуть, образилася за попереднього листа. Я мав би попросити у тебе пробачення, а я тільки намагався виправдати себе. Але я справді думаю, що вчинив правильно і пишу тобі чесно, все як думаю. Може, це вартує більшого, ніж фальшиві вибачення?

Я ніколи не вмів бути дипломатичним. Особливо з жінками. У дитинстві в мене був друг, якому завжди все сходило з рук. Він погано вчився, бешкетував, ніколи не виконував материних завдань, але у момент, коли розлючена мати чекала його вдома, щоб покарати, він раптом з’являвся з велетенським оберемком квітів і, посміхаючись, дарував їх матері, а потім скромно опускав очі долу і казав:

— Вибач.

Він змалечку вмів вчасно сказати комплімент і вчасно промовчати, і саме за це його всі любили, навіть коли він поводив себе як останній негідник. І мені завжди було прикро за те, що всі мої намагання бути слухняним і вихованим ніколи не оцінювалися, бо коли я попадав під поганий настрій матері, то замість того щоб сказати:

— Боже! Як це тільки могло трапитися! Який жах! — і співчутливо покивати головою в такт материній розповіді, я завжди примудрявся ляпнути щось на зразок:

— Нічого страшного, матусю, не переймайся.

І тоді все роздратування матері виливалося на мою голову, бо якою б мізерною не була чиясь проблема, у той конкретний момент, коли вона виникає, для людини не існує нічого важливішого, і марно намагатися переконати її, що все не так страшно. Особливо це стосується жінок. Теоретично я усвідомлюю це, але щоразу, коли справа доходить до конкретних ситуацій, моя дурнувата чесність підводить, і я знову жартую невпопад або ляпаю своє «нічого страшного». За це на мене завжди всі ображалися. Ти також, хоча тобі вистачало терпцю щоразу пояснювати мені мою помилку. Я вибачався, обіцяв виправитися і навіть чесно намагався і вірив, що вдасться, але коли траплялася нагода, спрацьовував автоматизм, і лише знову ляпнувши щось недоречне, я усвідомлював, як це було неправильно.

І ось я знову у своєму репертуарі. Стільки років виношував своє покаяння, мріяв розповісти тобі це віч-на-віч, при свічках, як має бути, а зіпсував усе своєю дурнуватою чесністю. Пробач мені, будь ласка.

А знаєш, я взагалі не про це хотів тобі написати. Я пригадав твого листа про замки, пригадав ту подорож і зрозумів, що ти маєш на увазі. Коли я сьогодні намагаюся відтворити у пам’яті інформацію про побачені тоді пам’ятки архітектури, музеї, окремі картини, це вдається мені дуже рідко, всі замки зливаються в одну довжелезну анфіладу вікон із арками та вітражами, склепінь із фресками, стін, оббитих шовком. Пригадую, як ми приїхали тоді до Байройта. Це був весняний день, але здавалося, ніби вже літо. Пилюка підіймалася з тротуару і кружляла у сонячних променях, неквапливо переходили вулицю чепурні німецькі бабусі, школярі дисципліновано вишиковувалися в чергу і заходили по одному через передні двері автобуса, щоб продемонструвати водієві свій квиток. Ми з тобою спробували придбати якусь там спеціальну картку, яка зі знижками давала можливість відвідати 20 музеїв Байройта. Не тому, що справді збиралися всі їх відвідати, а просто щоб перевірити, чи путівник пише правду. Виявилося, що картку придбати можна, але реально відвідати вдалося б не більше трьох музеїв, усі інші зачинені, бо ще не почався туристичний сезон. Ми дисципліновано відсиділи нуднувату аудіоекскурсію в театрі Вільгельміни, а потім довго блукали старанно відреставрованими залами її палацу. Я не дуже люблю рококо, і всі ці помпезні портрети, розцяцьковані ланцюжками з квітів, які символізують чесноти замовника, перуки, позолочені роялі і обмін куртуазностями в листуванні не надто мене зворушують. Ще менше мені подобається малярство тієї доби, закостеніле в умовностях і правилах. Я дуже добре розумію французьких імпресіоністів, які боролися з цією традицією і її найвищим уособленням — паризьким салоном, тож заснували свій власний салон із тих, чиї роботи були відхилені на підставі невідповідності канонам. Тепер це найвідоміші імпресіоністи світу, яких знає кожен школяр. А картини тодішніх зірок викликають далеко не таке жваве зацікавлення. Хоча з іншого боку, критерій масовості в оцінці мистецтва є більш ніж сумнівним. Щось я задалеко відійшов від теми, пробач.

Так-от, я пригадую ці нескінченні ілюстрації з Овідієвих «Метаморфоз» на стінах замку, картини самої Вільгельміни, старанні, з дотриманням усіх класицистичних правил — сюжети античної міфології, надмірно промовисті пози, застиглі у стражданні чи радості, але жодної конкретної картини у моїй пам’яті не збереглося, мабуть, вони вразили мене недостатньо сильно. Зате пригадую приватні кімнати Вільгельміни. В усіх бачених раніше замках і будинках-музеях кімнати-вітальні того і навіть пізніших періодів відрізнялися виставленою напоказ розкішшю, яка контрастувала з убогістю та аскетизмом приватних приміщень, — спальні, дитячі, кабінети були крихітними та незручними. Хоча дороге оздоблення віталень теж навряд чи додавало зручності у щоденний побут. Особисті апартаменти Вільгельміни не такі, вони теж просторі й оздоблені з не меншою, а можливо, і більшою розкішшю та фантазією. Відчувається, що вона любила не лише показний блиск, а й зручність, їй було важливо, щоб краса оточувала її постійно. Усі ці уламки дзеркал на золотій стелі, мотиви китайської міфології в декорі, зображення самої Вільгельміни як китайської імператриці — нездійсненна абсолютистська мрія провінційної аристократки.

Потім ми пішли до будинку Ваґнера, і там мені зовсім не сподобалося. Мабуть, через те, що все це було відбудовано після війни, відчувалося, що особиста присутність композитора — це лише ілюзія, створена старанними мистецтвознавцями. А може, це тому, що я не люблю музики Ваґнера. Пригадую лише бібліотеку, яка зайняла усі стіни просторої вітальні, перетвореної на концертний зал зі знаменитим роялем у центрі. У путівнику я прочитав, що у цій бібліотеці зібрано понад 2500 томів, і мені стало дивно, як могла така освічена людина стати антисемітом і нацистом. Звичайно, не він один був такий, але мені ніколи цього не збагнути.

Та я знову відхилився від теми. Насправді я хотів написати тобі, що добре розумію твої відчуття, коли спершу переживаєш подорож як пригоду, пов’язану з особистими емоціями, а потім потрапляєш у те саме місце разом зі зграйкою чужих людей, які намагаються сфотографуватися у всіх спеціально відведених для цього місцях, аби потім зібрати ці світлини в альбомі-звіті про свою подорож, який гордо демонструватимуть знайомим, хоча їхні враження навряд чи сильно відрізнятимуться від тих, що їх можна отримати після перегляду відповідного документального фільму. Але можливо, все не так схематично, ми ж не знаємо, що відчувають ці люди. А твої настрої могли бути наслідком звичайної втоми. Не поспішай ставити хрест на своєму захопленні туризмом. Як і в кожній роботі, тут трапляється рутина, і з нею потрібно змиритися. А потім ти відчуєш, як щоразу робиш свою справу все краще, й отримуватимеш задоволення уже від цього, а не від новизни побаченого чи пережитого.

Лист Сарони

Дивно, як все ж таки складно людині зробити крок від усвідомлення власних недоліків до того, аби позбутися їх. Ти так переконливо описав своє вміння мимоволі образити, а потім перекреслив усе фразою, що ти не про це хотів написати. Так, ніби те, про що ти написав, зовсім і не важливо, такі собі дрібниці.

Хоча, мабуть, я також часто обмежуюся лише констатацією власних недоліків і пишаюся тим, яка я чесна і самокритична, але змінювати щось у собі не поспішаю. Це ж так складно, та й чи потрібно, якщо в більшості випадків достатньо просто вчасно покаятися, і все буде гаразд.

Наразі не знаю, що тобі відповісти.

Лист Сарони

Я знову думала про наш романтичний тур. Пригадуєш, як ми з тобою приїхали до Ваймара. Там у мене була запланована особлива схема візиту, я хотіла перевірити, як працює подорожування за допомогою організації «Сервас». Принцип її роботи дуже простий — ти можеш скористатися гостинністю незнайомих тобі людей із цієї організації, натомість обіцяєш виявити таку ж гостинність до тих із них, хто захоче приїхати до твого міста. Таким чином можна подорожувати значно дешевше і цікавіше, колекціонувати не лише краєвиди та екскурсії, а й нові знайомства.

Отож, у Ваймарі нас зустріла на вокзалі вродлива жінка з довгим чорним волоссям, у чоботах на високих шпильках. У її зовнішності було щось дивне, і я не відразу збагнула, в чому справа. Вже аж згодом, після уважного спостереження за її мімікою і манерою розмови, я зауважила дивну суперечливість у її зовнішності. Вона була схожа на одне з досконалих зображень на обкладинці якогось глянцевого журналу — доглянутість, ідеальна пропорційність рис обличчя та фігури, майже неможлива без хірургічного втручання, холодний спокій в очах. Але щойно вона починала говорити, як виявлялося, що це дуже жвава і комунікабельна особа, зовсім не схожа на самовпевнену і неприступну красуню. Вона була уважною і спостережливою господинею, детально розпитувала про нашу подорож, нашу країну, враження від Ваймара. Хоча, можливо, це просто розбилося одне з моїх кліше в уявленнях про жінок певного типу. Насправді, зовнішність і характер, мабуть, далеко не завжди настільки пов’язані між собою, як про це прийнято думати. Принаймні, як я про це раніше думала.

Ельке приїхала на новенькому джипі і відразу ж вибачилася, що машина забруднена, бо нею вони з чоловіком зазвичай їздять лише на полювання. Вони з чоловіком були адвокатами, власниками фірми, яка займала просторий кількаповерховий будиночок в історичній частині міста, а жили у віллі, розташованій на кілька кварталів далі. Дітер нещодавно опублікував серію пригодницьких історичних романів про Єгипет.

Увечері ми з ними їли фондю і пили бордо, спорожнили чотири пляшки, а вранці дружно про це шкодували. Їхні стосунки були класично патріархальними, а це нечасто можна зустріти в Німеччині. Ельке, років на п’ятнадцять молодша від чоловіка, після кожного речення запитально дивилася на нього, ніби чекаючи схвалення або зауваження. На роботі вона була його помічницею і керувала веденням кореспонденції на фірмі. Двоє їхніх синів училися в інтернаті далеко від дому.

Про свою письменницьку діяльність Дітер розповідав небагато, від Ельке ми довідалися, що працював він в основному по вихідних, зачинявся у кабінеті, куди йому через рівні проміжки часу треба було носити каву і забирати повні попільнички. Перший роман досить непогано продався, до наступного видавництво уже мало претензії, і його довелося суттєво переробити, третій був опублікований лише тому, що це було обумовлено в попередньо підписаній угоді, а четвертий рукопис опублікувати так і не вдалося. Тоді Ельке і Дітер вирішили винагородити себе за цю прикрість і вперше поїхали до Єгипту. Мені така послідовність видалася трохи дивною, але зрештою, в історичному пригодницькому романі і так не варто описувати туристичні приваби сучасних готелів на березі моря, а щось інше їм навряд чи вдалося побачити за десять днів, які вони перебували на березі Червоного моря.

— Піраміди вражають, — лаконічно підсумував свої враження Дітер.

— Там дуже гарно, — погодилася з ним Ельке.

Родинним захопленням, яке Ельке і Дітер успадкували від батьків, є полювання. Вони довго і детально розповідали про всі пов’язані з цим труднощі, дорожнечу дозволів, зброї і всього решти, необхідного для виїзду на полювання. Про те, що вони є учасниками модного тепер руху за екологічне полювання, чим дуже пишаються:

— Ми не стріляємо у тварин бездумно, як це робить багато хто. Ні. Ми цілу зиму їздимо до лісу і підгодовуємо їх, спостерігаємо, а потім відстрілюємо слабших, тих, які й так не мають шансу вижити. Щоправда, буває важко, бо вони звикають до нас і стають майже ручними, тож зовсім не бояться і не бороняться, — розповідала Ельке. — Але, знаєте, воно вартує усіх цих труднощів, адже вибух адреналіну, який отримуєш на полюванні, ні з чим не зрівняти.

Вони були дуже милими людьми, і мені було складно уявити їх із рушницями і те, як вони тішаться, коли вбите майже впритул оленятко здивовано дивиться на них затуманеними від болю очима. Після цієї розповіді я залпом випила три келихи бордо й остаточно сп’яніла.

Наступні два дні ми провели у будиночку Ґьоте, куди заходили з першими відвідувачами, а виходили з останніми. Кажуть, існує два види відвідувачів будиночка Ґьоте у Ваймарі. Перший — це люди, які знають про поета або дуже багато, або зовсім нічого, і вони приїжджають сюди, щоб захоплюватися. Для них важливо знати, де ступала нога класика, де він сидів, де розмовляв зі своєю дружиною Крістіаною і так далі. Саме для них 173 роки зберігається недоторканим кабінет, де геній написав свої безсмертні твори, пригадуєш, там стоїть підставка під ноги і подушка, що на неї він спирав руки під час читання, так, ніби господар лише вийшов на кілька хвилин і перегородив прохід ланцюжком. А потім туристи невеликими групками переходять до аскетично вмебльованої спальні, в єдиному кріслі якої Ґьоте помер у 83-річному віці патріарха. Узимку він вставав о 4-й ранку, влітку о 6-й, відразу ж сідав до праці, а за стіною у крихітній кімнатці тіснилися кілька секретарів, яким він надиктовував свої думки.

Другий тип відвідувачів цього будинку-музею, постійно переповненого відвідувачами, переважно напівосвічений, і вони глузують зі всього. Наприклад, з того, що Ґьоте був товстуном і ненажерою, до того ж любив випити, діставав усіх постійними лекціями з будь-якого приводу, не пішов на похорон власної дружини, вважав себе генієм, без кінця показував усім свою колекцію каменів та привезених з Італії картин, врешті задовбав усіх своєю Італією.

І знову класична для тієї доби ситуація — після численних зал, заповнених картинами, скульптурами, гіпсовими погруддями, скромність і тіснява кімнат Крістіани, з якою поет одружився тільки після 20 років спільного життя. Це вражає, хоча, може, навпаки, вражає те, що таки одружився після стількох років. Через свій невизначений статус вона мала серйозні проблеми, її не визнавали у товаристві, ігнорували, уникали, вона скаржилася на це у своїх листах до друзів. Але генієві було не до того, він творив.

Напевно, не мав часу займатися і вихованням сина Авґуста, позбавленого як батькового таланту, так і батькового егоїзму. Ґьоте-молодший терпляче витримував усі вибрики своєї дружини, ексцентричної аристократки Отилії, яка нічим не нагадувала терплячу і невибагливу Крістіану. Авґуст помер зовсім молодим від інфекції, яку підчепив за іронією долі саме в обожнюваній і оспіваній батьком Італії. Але навіть на помпезному надгробку з білого мармуру його назвали «Сином, що випередив батька». Невдячна доля тіні генія.

Не знаю, чому ми так багато часу провели у будиночку Ґьоте. Як не знаю і того, до якого з двох вищеназваних типів відвідувачів нас тепер зараховувати. Ми двічі прослухали екскурсію, щоразу з іншим екскурсоводом, і виявили, що далеко не всі факти у цих двох розповідях співпадають.

Виявляється, неточності можливі навіть у цьому, безумовно, одному із найбільш вивчених життєписів, адже дослідників творчості Ґьоте по цілому світі навряд чи вдалося б розмістити у середмісті Ваймара.

Значно більше мені сподобалася атмосфера у будиночку Шиллера, розташованому неподалік. Зовсім не така помпезна, без гіпсових бюстів, скульптур і картин, зате живіша і багатша на особисті деталі. Фінансова ситуація Шиллера завжди була скрутною, і його кореспонденція переважно торкається способів заощадити гроші, серед яких, наприклад, — необхідність домішувати до хорошої кави неякісну, зате дешеву, або пити дорогу каву, але рідше, щоб надовше вистачило. Я пригадую зворушливі господарські нотатки поета, розвішані на стінах музею, які починаються словами: «Мені потрібно» і «Я маю», причому суми того, що є в наявності, завжди збігаються із тими, які були необхідні. Ця неабияка господарська вправність дозволяла Шиллеру уникати боргів, що було вкрай непросто, враховуючи необхідність утримувати з літературних заробітків родину з чотирма дітьми. Стосунки з дружиною у Шиллера були надзвичайно теплі, у листах він не раз дякував їй за лагідний характер, який допомагав йому рятуватися від нападів меланхолії. Теща, ясна річ, переживала з приводу фінансової нестабільності сім’ї. Стиль імітованих під тканину і рясно заквітчаних шпалер на стінах помешкання поета наштовхує на думку, що вагому роль у вмеблюванні будинку відігравав саме смак тещі.

Найбільше мене вразила тоді дитяча спальня, крихітна кімнатка, радше схожа на вузенький прохід, абсолютно незрозуміло, яким чином там могли поміщатися чотири дитячі ліжечка.

Із таких екскурсій переважно запам’ятовуються якісь дурниці. Наприклад, анекдот про те, що Шиллер нібито любив тримати у шухлядах письмового столу зогнилі качани яблук, запах яких інспірував його. Чи те, що Шиллер помер не в кріслі, як Ґьоте, а в ліжку, бо був значно слабший здоров’ям. Або про те, що Шиллер ніколи не подорожував через брак грошей і хворобливість, а численні описи інших країн, які так часто зустрічаються у його драмах, поставали завдяки уважному розгляданню глобуса, що досі стоїть на письмовому столі.

Ну, і деталь, яка, мабуть, запам’ятовується всім, хто побував тут, — переважна більшість меблів у будинку Шиллера — не автентичні, а зроблені згодом. Майстер, який виготовив їх, був в’язнем Бухенвальду, якого забрали з табору спеціально для цього замовлення. Про те, що знаменитий табір смерті знаходиться так близько від Ваймара, цього вічного осередку культури і вільнодумства, вірити якось не хочеться. Можливо, тому далеко не всі відвідувачі будиночків Ґьоте та Шиллера знаходять час і бажання, аби поїхати до розташованого неподалік Бухенвальду. Ми з тобою теж не їздили. Кажуть, після того, як Ваймар зайняли радянські війська, в’язнів концтабору, на той момент уже визволених, так і не забрали звідти, а просто залишили на голодну смерть.

Але навіть ця сумна нота не залишає після відвідин будиночка Шиллера такого пригніченого настрою, як після музею Ґьоте. І тому коли ми з тобою пили каву у кнайпі на ринку, під самим будинком Ґьоте, то замовили «пунш за рецептом Шиллера». Оригінал цього рецепта досі зберігається на письмовому столі слуги поета. А знаменитий килимок із латинським написом «Salve», який лежав і досі лежить перед входом до їдальні Ґьоте, а також перед дверима кожного третього німецького помешкання, вирішили не купувати. Щоб не виглядати надто вже по-туристичному. Нам було так добре тоді, у ці кілька сонячних днів.

Знаєш, я теж маю написати тобі дещо важливе. Але, мабуть, ще не зараз.

Лист Сарони

Знаєш, наші стосунки мені завжди здавалися в чомусь нелогічними. У хорошому сенсі цього слова. Я маю на увазі в порівнянні зі схемою, за якою переважно розвиваються подружні стосунки. Короткий період закоханості, окриленості, зустрічання, женихання, одруження, медового місяця, а потім довгі і нудні будні з поступовим, спершу болісним, а потім обридлим звиканням одне до одного. Хоча, можливо, я перебільшую і насправді все не так примітивно. Бо що можна знати про стосунки інших, якщо навіть у своїх власних почуттях часто годі розібратися.

У нас усе було не так. Ми пропустили цю першу, яскраву фазу, бо давно знали одне одного. Мабуть, ми щось втратили, завжди щось втрачаєш, але зате у нас не було болючості звикання і допасовування. Ми ніби завжди збиралися жити разом і в якийсь момент таки зібралися. Я навіть не можу сказати, що тепер, після стількох років, я ставлюся до тебе якось по-іншому, ніж це було на початку. Але, мабуть, я знову перебільшую, бо ж усе змінюється. Навіть якщо цього не зауважуєш.

Ми ніколи про це не домовлялися, але воно само так вийшло, що ми не розмовляли на певні теми. Не через бажання щось приховати, а тому що знали — така розмова не принесе нічого, крім суперечки. Наприклад, розмова про твоїх батьків, з якими ти не спілкуєшся відтоді, як відмовився залишитися з ними за кордоном. Мені завжди здавалося, що мати обов’язково пробачила б тобі, якби ти зробив перший крок, але ти відмовлявся обговорювати це навіть зі мною, чи особливо зі мною. Вона досі час від часу надсилає мені листи, з яких я знаю, що батько вже на пенсії і зовсім припинив малювати, а мати час від часу підробляє бебі-сіттингом у родині знайомих, більше для товариства, ніж для заробітку. Що вони їздили відпочивати до Греції, Італії, Єгипту і на Мальту, а наступного року планують навколосвітню подорож. Знаю, як виглядає їхнє помешкання, і те, що вони хотіли б переїхати до будиночка. Знаю і те, чого мати твоя не пише, але про це ми з тобою не розмовляємо. Ти не поїдеш до них, а вони не приїдуть до нас, якщо я запрошу їх потай від тебе. Навіть якщо моя мати запросить, вони не приїдуть. Хоча мені це і незрозуміло.

Так само ми не розмовляли ніколи і про подружню невірність. Тобто не так само. Тут наші погляди були значно більш схожими, і розмовляти про це не було особливого сенсу. Як нам здавалося. Ми обоє не надаємо ваги випадковим пригодам, і думаю, якби я довідалася про твою історію раніше, я так само швидко пробачила б тобі це. Адже це все не має нічого спільного з нашими стосунками. Така випадковість не змогла б підважити ці стосунки.

Але я багато думала про це, коли тільки почалося наше листування з Карлом. Ти знаєш його, він викладає літературу в університеті Гумбольдта, в Берліні. Ми навіть зупинялися у нього під час однієї з поїздок. Але це було ще до нашого з ним листування.

Я навіть не можу сказати, чи ці листи дають мені підстави розмірковувати про подружню невірність, адже в них так само мало тілесного, як і в наших стосунках із Карлом загалом. Але я не уявляю собі, що могла б показати тобі ці листи. Розумієш, я раптом усвідомила, що це якась зовсім інша частина мене, невідома навіть мені самій. І я досі не можу зрозуміти, чому так трапилося. Чи причина у тому, що я багато років намагалася змінити власний характер і стати такою, якою завжди мріяла бути. Чи зміни в мені відбулися під впливом наших з тобою стосунків, адже люди, які живуть разом багато років, поволі уподібнюються одне до одного і вже перестають помічати дрібні зміни, які трапляються. Я не знаю. Але в цих листах чомусь дуже часто згадується про все те, чого мені бракує.

Мені бракує твоєї спонтанності. Я б хотіла, аби ти здивував мене чимось, навіть якщо це буде неприємно. Але одночасно я боюся цього, бо звикла передбачати твої вчинки і реакції, і завдяки цьому почуваюся з тобою затишно і захищено. І якби у тобі раптом з’явилося щось нове, я ревнувала б до цього, бо у кожній зміні, навіть приємній, завжди є щось тривожне.

Мені бракує твоєї відвертості. Ми так багато знаємо одне про одного, що часто не обмінюємося простими побутовими новинами. Точніше, я розповідаю тобі про те, що відбувалося зі мною вдень, а ти обмежуєшся стандартними формулами: «все гаразд», «втомився», «багато роботи», «нічого не встигаю». Ці фрази схожі на погано пошитий одяг, в якому навіть вродливі та стрункі люди виглядають потворно. А мені часто хотілося б знати, про що ти подумав сьогодні, коли вдихав аромат свіжопокраяного базиліку, як ти вдихаєш його щоразу. Я люблю спостерігати за тобою в такі моменти — ти забуваєш про все, і риси обличчя у тебе розгладжуються, ти замріяно дивишся поперед себе, але бачиш те, що існує тільки у твоїй уяві.

Мені хотілося б знати, як ти почуваєшся, коли проходиш повз дівчину, яка миє у вас посуд. Тобі шкода звільнити її, бо вона колишня наркоманка, яку підлікували, і відтоді, як вона працює у вас, то тримається і не вживає наркотиків, але вона рідко миється, носить синтетичний одяг, і запах її несвіжого поту перебиває запахи миючих засобів. Я думаю, ти звертаєш увагу на те, як вона переодягається, знімає білий халат, під яким у неї якась, скажімо, чорна блузка з синтетичної тканини. Потріскують і розлітаються довкола іскри, а попід пахвами у неї розпливаються білі плями від поту. Тобі неприємно, але ти не можеш відірвати погляду.

Я хотіла б знати, про що ти думаєш, коли чекаєш у пробці на перехресті, тоді ти часто перемикаєш програвач із програми радіо і вмикаєш диск. Ти вслухаєшся в музику, і тебе починає дратувати хаотичний радіоефір, музика щільно заповнює салон автомобіля, і ти занурюєшся в меланхолійний джазовий настрій, який чомусь додає тобі значно більше енергії, ніж удавана бадьорість ранкової інформаційно-музичної передачі. Тоді ти проводиш пальцями по нагрівачу, напевно, перевіряєш щось, але доторк твій такий ніжний. Я б хотіла, щоб це був доторк до мого тіла.

Ми часто питали одне одного: «Про що ти думаєш?», але ніколи по-справжньому не відповідали на це запитання. Бо підбирання відповідних слів завжди займає занадто багато часу, і воно настільки неточне, що шкода навіть намагатися. Але якщо питання формулювалося інакше, точніше, не було питання, а просто якась невимушена розмова, що починалася традиційним зачином «а знаєш…», то формулювати думки виявлялося значно легше. Шкода тільки, що такі моменти трапляються дуже рідко, і переважно глибоко вночі або вранці, під час пиття кави, коли на нормальну розмову просто не залишається часу. А можливо, цінність таких розмов саме в їхній уривчастості, бо якби вони могли тривати довше, то не вдалося б уникнути вимушеності і банальностей.

Мені бракує вміння цінувати приємні моменти. Особливо коли наші настрої не співпадають, ти приходиш веселий і піднесений, а я чимось роздратована і реагую на твій настрій по-дурному. А потім шкодую, намагаюся все залагодити, але це переважно не вдається. А часом буває навпаки, мій радісний настрій наштовхується на твій похмурий, і дуже складно передати тобі хоча б трохи власних емоцій.

Одна моя знайома використовувала такий метод — коли їй хотілося посваритися з чоловіком, вона намагалася уявити собі, що з ним завтра може щось трапитися, автомобільна аварія, невиліковна хвороба, каліцтво, і уявити собі, як вона почуватиметься перед ним після сьогоднішньої дріб’язкової сварки. Не знаю, чи правильно це, але вона розповідає, що коли їй вдається переконати себе у тому, що всі її побоювання вже невдовзі можуть виявитися правдою, то роздратування дуже швидко зникає і їй стає радісно від власного благородства і вміння пробачати. Мабуть, якісь традиційні християнські методики покути правильніші і природніші, але її, як і мене, цього ніхто не вчив у дитинстві, а тепер прийняти все це вже не вдається.

Я навіть не знаю, чи має це все якийсь зв’язок із Карлом. Він ніколи не відписує мені у сенсі відповіді на мої листи, не аналізує і не оцінює того, що я йому пишу. Можливо, саме через це мені так легко писати йому, бо насправді про це все ми мали говорити з тобою. Але на тебе я не можу реагувати так беземоційно. І це, мабуть, добре.

Карл теж пише мені листи. Про те, як складно йому домовитися з колишньою дружиною, з якою у них двоє дорослих дітей. Карл пішов від сім’ї, бо закохався, але стосунки з іншою жінкою так і не склалися, а дружина відмовилася потім дати йому ще один шанс. Вона настроює проти Карла дітей, і йому дуже боляче від усього цього. А особливо від усвідомлення, що він сам у всьому винен.

Він пише мені і про те, які складні у нього стосунки з його теперішньою дівчиною Ліною, яка набагато молодша від нього і у якої якась дуже незвичайна форма лейкемії. Прогнози лікарів достатньо оптимістичні, деякі навіть припускають, що вона зможе повністю вилікуватися, але Ліна часто впадає в депресії і не вірить лікарям.

Я також ніколи не коментую написаного Карлом і не даю йому ніяких порад, бо які тут можуть бути поради. Просто йому, як і мені, потрібно комусь виговоритися.

Але попри те, що наші з Карлом стосунки виключають будь-який роман, навіть епістолярний, мені все частіше здається, що це значно серйозніша зрада тобі, ніж будь-який звичайний флірт.

Важлива функція конюшини

Сарон добре пригадував той день, коли раптом перестав думати про час. На самому початку перебування в готелі йому практично не вдавалося позбутися страху, що години почнуть спливати все повільніше і потроху склеяться у тягучу масу, в якій уже не має значення, ранок зараз чи день, осінь чи весна, як не має значення і те, чим ти займаєшся, бо все викликає у тебе однакову мляву нехіть. Таке траплялося з ним і раніше. Наприклад, коли він зрозумів, що не зможе жити за кордоном, але ще не наважувався прийняти рішення про повернення. Це не було пов’язане з якоюсь конкретною подією чи з тим, що йому погано велося. Він займався улюбленою справою і міг дозволити собі жити так, як йому подобається. Через це його повернення так і не зрозуміли батьки. Вони вважали, що неможливо приймати відповідальні рішення під впливом миттєвих настроїв. Просто в якийсь момент усвідомити необхідність змінити щось у своєму житті, а потім інтуїтивно відчути, яка саме зміна потрібна. Приймаючи рішення, батьки звикли не прислухатися до власних відчуттів і станів, а пристосовуватися до обставин, які завжди керували їхнім життям незалежно від їхніх бажань, а часто і планів. Але він і не намагався виправдати своє рішення ні перед ким. Розумів, що з їх перспективи воно виглядає звичайною примхою.

Але перш ніж він прийняв відповідне рішення, довелося пережити тривалий період боротьби з часом. Він звільнився з роботи і проводив цілі дні у роздумах і прогулянках. Спершу йому подобалося це, він багато читав, слухав музику, спілкувався зі знайомими, відвідував виставки, концерти, музеї, але потім раптом відчув, що йому стає страшно залишатися наодинці. Що він боїться відчути густу порожнечу нічим не заповнених годин, як це бувало в дитинстві, коли уроки вже зроблено, а надворі погана погода. Або коли він хворів і після лінивого ранку з книжкою наставало пообіддя, а з ним приходило раптове усвідомлення, що він не знає, чим себе зайняти. Тобто занять насправді не бракує, адже потрібно наздоганяти пропущене в школі, але це було нудно, так само як нудно дивитися телевізор, читати чи просто мріяти з горнятком теплого чаю в руках. Ще вчора, коли він сидів і нудився на уроці алгебри, йому здавалося, що більшого щастя, ніж отак проводити час удома, без жодних обов’язків, просто не існує, а сьогодні він уже бачив різницю між тим, як минав час тоді і як він минає для нього тепер. Тоді у нього була чітка і близька мета — дочекатися до кінця уроку, він був навіть готовий рахувати сорок п’ять разів по шістдесят, тільки б якось згаяти час, і навіть кілька разів намагався, але заплутувався і кидав це безнадійне заняття, тим більше що підрахунки все одно випереджали годинникові стрілки. А тепер його знудженість не мала кінця — точніше, вона мала би гарантовано розтягнутися на кілька наступних днів і завершитися неприємним візитом у поліклініку, де сувора дільнична випише довідку. І дочекатися до цього моменту було значно складніше, ніж до великої перерви. Не мало змісту навіть починати рахувати, бо втома охоплювала його вже на третій хвилині, він позіхав і зупинявся, і йому ставало себе страшенно шкода.

Ще у дитинстві він відкрив спосіб боротися з часом. Це виявилося не таким уже й складним завданням, потрібно було лише скласти собі якийсь розпорядок дня. Не має значення, наскільки важливими будуть заплановані справи, достатньо, аби вони були призначені на певну годину. Адже чекання цієї години наповнює існування нехай ілюзорним, але все ж таки змістом. Тоді з’являється якийсь розподіл часу — до події і після, і це чомусь дає заспокоєння. Важливу терапевтичну місію щоденного перегляду багатосерійних фільмів він оцінив значно пізніше, так само як і глибокий зміст дитячого питання про те, скільки ночей ще треба поспати до дня народження чи недільного походу в кіно.

Значно дійовішим є метод, коли розпорядок дня визначений кимось і потрібно лише виконувати поставлені завдання. І ці додаткові обмеження знімали з нього відповідальність за деструктивні прояви поганого настрою чи раптові депресії. Та й самі ці депресії проходили значно легше, або і взагалі непомітно, бо усьому існувало логічне пояснення — робота, від неї усі біди.

Тут, у готелі, Сарон також спочатку намагався застосовувати у боротьбі з часом ці два дійові методи — розбивати день на частини, аби він швидше минав, і шукати якусь зовнішню причину, від якої залежить поганий настрій. І йому було спокійно відчувати, що ніяка депресія йому не загрожує. Або що він готовий дати їй гідну відсіч. Це трохи нагадувало постійні поповнювання домашньої аптечки матір’ю, якій завжди здавалося, що варто їй лише забути купити парацетамол, і відразу ж уся сім’я захворіє на грип. А коли вона придбає усі необхідні ліки, то ніби принесе якусь модифіковану часом язичницьку жертву відповідним богам, і хвороба омине їхню сім’ю. Колись Сарон жартував із цієї материної звички, а тепер раптом усвідомив, що сам іде таким же шляхом, коли вигадує засоби боротьби з неіснуючою проблемою. Адже ніяких ознак депресії за весь час перебування в готелі він так і не відчув.

Спершу була навіть якась ейфорія, як це завжди трапляється на початку відпустки, коли втомлена свідомість цілими добами перебуває у напівсні і не хочеться ні про що думати і нічим займатися. Потім сили потроху відновлюються і стає радісно відчувати себе енергійним і бадьорим.

Якийсь час він ще перебував у напруженому очікуванні, що от-от його перебування тут завершиться і потрібно буде повертатися до звичного ритму життя, боявся занадто сильно розслабитися, відвикнути від навантажень і рутини. Але потім зрозумів, що це знову одна із уявних небезпек, про яку наразі немає сенсу думати. І щойно він це збагнув, як зловив себе на тому, що вже досить давно не згадує про час, навіть не цікавиться, який сьогодні день тижня.

У його житті тепер важливими були зовсім інші речі.


Епізоди з минулого один за одним виринали у його пам’яті із незнаною досі чіткістю, і він раптом усвідомив, наскільки поверховим і вибірковим було його сприйняття у момент, коли все це відбувалося з ним насправді. Він почував себе так, ніби раптом почав у бібліотечній тиші перечитувати книгу, яку раніше намагався прочитати у галасі переповненої людьми кімнати. Таке бувало у нього раніше з книгами світової літератури, які він колись похапцем ковтав перед іспитом, зосереджуючись на самому лише сюжеті і моментах, які міг запитати викладач і які переважно здавалися учням нудними. Але коли траплялося перечитувати ці книги згодом, він раптом відкривав у них безліч не помічених раніше нюансів і деталей, які цілковито міняли враження від тексту.


Першим був спогад про бабусину конюшину. Сарона в дитинстві часто відвозили на літо до бабусі Аліції, яка мешкала у маленькому містечку. Йому подобалося проводити літо у великому і захаращеному старими предметами будинку. Чоловіка бабусі Аліції, дідуся Штефана, Сарон ніколи не бачив. Він був австрійським чиновником і їздив з перевірками по лікарнях сіл і малих містечок. У родині бабусі Аліції теж були австрійці, вона закінчила гімназію у Відні, а потім кілька років слухала лекції у Сорбонні. Після одруження вона наполягла на переїзді до будинку, в якому виросла. Хотіла, щоб її діти народилися саме тут. Абсолютно незрозуміло, як саме бабусі вдалося вижити тут під час і після війни, але вона категорично відмовилася виїздити до Відня, дідусь поїхав сам, сподіваючись забрати їх пізніше, але його вбили дорогою, а бабуся з батьком Сарона залишилися і вижили.

— Знаєш, це конюшина, — казала йому колись бабуся. — Вся справа у ній. Малою я постійно зривала квіти конюшини, витягувала по одній тичинці і висмоктувала нектар. Чомусь це смакувало мені краще за будь-які солодощі, мабуть, бракувало якихось вітамінів. Я ходила з квітками, як інші діти з льодяниками, і дуже сумувала, коли конюшина відцвітала. А потім, коли я була вже дорослою, раптом одного разу спробувала конюшину у Відні. І цей нектар був зовсім іншим. Не те щоб він мені не смакував. На той момент ця дитяча пристрасть уже не була такою актуальною. Але я чомусь злякалася. Мені здалося, що варто лише усвідомити, що в дитинстві конюшина була солодшою, як відразу почнеш старіти. Коли я повернулася потім сюди, це відчуття зникло, точніше, уже не видавалося мені таким страшним, хоча, ясна річ, конюшина вже теж не смакувала, як раніше.


Сарон у дитинстві теж пробував висмоктувати нектар із квіток конюшини, і йому навіть подобалося, хоча, можливо, це просто діяла магія бабусиних розповідей. Але тоді, коли він раптом надумав повернутися, ішлося не про смак нектару. Ішлося про те, щоб оселитися у місці, де не будеш боятися старіти.

Лист Сарона

Знаєш, у дитинстві бабуся Аліція часто розмовляла зі мною німецькою. І мені навіть здається, що я знаю, про що вона розмовляла, хоча німецьку так ніколи і не вивчив. Мені завжди здавалося, що ця мова десь живе у моїй свідомості і я зможу заговорити нею, достатньо лише дуже захотіти, натиснути на якусь уявну кнопку в глибині своєї пам’яті. Але кнопка так і не знайшлася, а я так і не вивчив мову далі необхідного для побутового порозуміння мінімуму. Мене самого завжди дивувало, чому так трапилося, у Німеччині я жив значно довше, ніж у Франції, але французькою володію значно краще, ніж німецькою. Хоча специфіка роботи кухаря не вимагає доброго знання мови, і у Франції я міг би обходитися таким же мінімумом слів, яким обходився у Німеччині.

Мені часом навіть сняться сни німецькою. Точніше, з німецькими написами на всіх тих антикварних предметах, яких було повно в будинку бабусі Аліції. Пригадуєш, ми колись їздили з тобою туди у дитинстві. Цікаво, як тепер виглядає цей будинок. Я чув, що у ньому відкрили краєзнавчий музей. Мабуть, навішали на стіни стендів із неточними кілометрівками, а екскурсовод розповідає про партизанів, чи про боївки УПА, не знаю, що тепер у моді в провінційних музеях. Мабуть, тепер боївками цікавляться більше, ніж червоними партизанами, але це не має значення. Адже все це ніяк не стосується бабусі Аліції.

Одруження було чи не найкоротшою фазою її життєпису. Принаймні, точно найкоротшим із усіх безхмарних періодів. Після війни бабуся замешкала з панною Мілею, вчителькою літератури однієї із середніх шкіл.

Я не знаю, що саме тримало їх обох у цьому затхлому провінційному містечку. Страшно навіть уявити, які чутки про них ходили, як усі сторонилися їх, дивно лише те, як це ніхто не написав анонімки куди слід, а якщо написав, то як ця анонімка не мала відповідних наслідків. Але напевно, вони все життя боялися, що справа дійде і до них, і цей прихований драматизм я інтуїтивно відчував малим, хоча і не здогадувався, у чому справа.

Тільки тепер я розумію, чому бабуся так не любила несподіваних візитів і здригалася щоразу, коли хтось дзвонив у двері. Чому блідла, коли приходили термінові телеграми. Чому вставала вночі перевірити, чи зачинені вхідні двері. Можливо, нічого особливого у її поведінці і не було, можливо, всі бабусі так реагують або так реагували тоді, бо такі були часи. Але я завжди був переконаний, що у бабусиному житті є якась таємниця, яка відрізняє її від інших.


Пані Міля теж була одружена ще до війни, але дітей не мала, її чоловік загинув на фронті, а сама вона мріяла піти в монастир. Можливо, її виснажливе і невдячне вчителювання якоюсь мірою замінило їй подвижництво монашого життя. Бабуся Аліція і пані Міля ні від кого не приховували своїх стосунків, з часом усі звикли, що вони живуть разом, і питання про те, чому саме так трапилося, нікого не цікавило. Зрештою, бабуся завжди казала, що у ті часи люди мали достатньо власних проблем і менше втручалися у життя інших.

Я пригадую, як ми снідали в саду всі троє. У дитинстві я завжди вставав рано, але мені ніколи не вдавалося випередити пані Мілю. На момент мого прокидання вона переважно уже була вбрана і бадьоро поралася по господарству, поки я, ще напівсонний, спускався сходами до кухні. Ми виносили у сад усе для сніданку, і це займало досить багато часу, бо пані Міля і бабуся Аліція ніколи не їли абияк, стіл завжди мав бути дбайливо накритий. Біла скатертина завжди була ідеально чистою, накрохмаленою і випрасуваною. У бабусі в креденсі акуратні стосики таких скатертин ручної вишивки білим по білому, перекладені лавандою і ялівцем, займали цілу полицю. Цікаво, чи збереглася у цьому краєзнавчому музеї хоча б частина бабусиного посуду, не розумію, чому батьки не забрали його. Порцеляновий кавник зі спеціальною підставкою-підсвічником, щоб кава не вихолола надворі. Керамічні, зроблені вручну на крузі бабусиним знайомим гончарем горнятка для ранкової кави, досить великі, бо каву вранці пили з підігрітим молоком або збитими вершками і варили у срібній джезві. Пообідню каву бабуся готувала у мідній джезві, з кардамоном і цитриною, її пили без молока із маленьких порцелянових філіжанок. Порцеляна обов’язково мала бути кольору слонової кістки, бабуся не визнавала ніякого фаянсу, а тільки справжню тонесеньку порцеляну, яка видавала особливий мелодійний звук, коли горнятко ставили на блюдце.

Часом бабусі наливали собі до пообідньої кави по чарочці вишнівки і пекли крихітні тістечка, посипані брунатним цукром. Вранці пані Міля часом пекла хлібці з висівками і подавала їх до сніданку ще теплими, розрізала навпіл і намащувала маслом, яке тануло всередині хліба. Коли вставала бабуся Аліція, все вже було готово, біля кожної тарілки стояла срібна підставка на варене яйце, а у спеціальні срібні вазочки пані Міля розкладала домашній джем. Бабуся Аліція завжди готувала дуже смачні джеми, з цілими шматочками фруктів, не дуже солодкі, міцно приправлені цинамоном. Я досі пригадую, як смакували хлібці пані Мілі, на які я щедро клав собі бринзи й аґрусового джему.

Мені не хочеться думати, що все це потрапило у чужі руки, а особливо у руки тих, для кого це просто срібло чи порцеляна, вартість якої вимірюється самими лише грошима.

Не знаю, як бабусі вдалося зберегти стільки непотрібних за мірками того часу речей у голодні воєнні та повоєнні часи. Мабуть, цього було ще більше, частину довелося розпродати і виміняти на продукти, вона ніколи про це не говорила, але більше ні в кого, крім неї, я не бачив такої кількості срібного посуду, і після літа, проведеного в бабусі, мені бракувало цих крихітних виделок, якими їли шарлотку, бракувало чарок для вишнівки, в які мені наливали яблучного соку, бракувало гарячого шоколаду, який найкраще смакував із бабусиного порцелянового горнятка. А найбільше мені бракувало горища, на якому бабуся обладнала бібліотеку. Полиці з книгами до самої стелі, невеличкі розкладні драбини, кілька крісел і лампи, які переносилися з місця на місце. Я часто проводив там цілі дні, розглядаючи старезні географічні та анатомічні атласи, словники і томи якогось допотопного видання брокгаузівської енциклопедії. У більшості цих книг я не міг прочитати ні слова і лише розглядав малюнки, але ці малюнки були такими філігранними, що я досі можу із заплющеними очима відтворити схожі на топірець контури стародавньої Ассирії чи кокетливі вигини Єгипту, які нагадують жіночий черевичок, що впирається в землю кінчиками пальців. Цієї бібліотеки мені шкода, мабуть, ще більше, ніж бабусиного посуду. Назви більшості з предметів посуду я знаю лише німецькою, тому мушу вживати якісь кострубаті конструкції, типу пристрій для вилущування вишневих кісточок чи щипці для розколювання брунатного цукру, коли хочу пояснити, про що мені йдеться. І я досі переконаний, що навіть найдосконаліші сучасні пристрої для вилущування вишневих кісточок ніколи не зрівняються зі старим бабусиним, у якому мене найбільше зворушував срібний ланцюжок і крихітна металева бирка з вигравіруваним іменем майстра.

Напевно, предмети займають стільки місця у моїх дитячих спогадах, бо я не пригадую, про що саме розмовляли бабуся Аліція і пані Міля. Вони багато читали і часто говорили про літературу, але тоді я не дуже багато розумів із цих розмов, хоча не певен, що і тепер зрозумів би набагато більше, бо куди мені до їхньої освіченості. Бабуся багато читала і мені. Навіть тоді, коли я давно вмів читати сам. Деякі книги для мене просто не існують без звуку її голосу. А деякі взагалі існували тільки для мене. Було кілька німецьких і французьких книг, які бабуся переклала мені. Вона читала мені з рукопису, а я розглядав малюнки в оригіналах, які були видані ще за часів бабусиного дитинства. Я вже навіть не пригадую, чи подобалися мені ці історії і що саме це були за книги, мабуть, якісь трохи старомодні моралізаторські історії, можливо, Жан Поль, якого бабуся обожнювала, чи Йоганн Непомук Нестрой, можливо, що і Гофман, якого я любив найбільше. Це не має значення, важливим був сам ритуал, коли таємницю тексту, що його я тримав у руках, озвучував знайомими мені словами бабусин голос. У цьому була якась магія, як у порипуванні старих грамофонів. Навіть у пізніших вінілових дисках ще збереглося трохи тієї магії, заступленої тепер акустичною стерильністю цифрового звуку.

Мабуть, їм було самотньо у тому повоєнному містечку. Пригадую, кілька разів до нас у гості зазирав сусід. Мабуть, у якихось справах. Сусід воював в УПА, потім відсидів і переїхав з більшого міста до маленького, щоб заховатися. Він власноруч збудував добротний і потворний цегляний будинок, розподілив усю площу довкола нього поміж теплицями та грядками і цілими днями порався по господарству. До бабусі Аліції він мав більшу довіру, ніж до решти сусідів, російськомовних переселенців, і часом намагався поговорити з нею про «давне» з наголосом на «е».

Сусід вважав, що незабаром нас усіх чекає ще більший занепад духовності, «бо молоді на танцульки бігают, а не до церкви, а колись того ніґди не було». Він чомусь постійно згадував про смерть, так і казав: «Я все сі інтересував смертю і все хотів троха побути біля мерцє». Мабуть, вважав, що це свідчить про якісь його особливі духовні шукання. Історії про смерть, які він оповідав, завжди були однаковими — про те, як вбивали його чергового товариша і треба було комусь цілу ніч молитися біля покійника. Сусід завжди зголошувався, а потім цілу ніч йому ввижалися диявольські спокуси.

— Такеє, знаєте, тойво, з рогами, з копитами. Хай Бог бороне.

І сусід замовкав. Як більшість людей із практичним складом розуму, він не надавав великої уваги словам, часто їх плутав і називав більшість предметів «теє-то як воно». Пригадую, як обидві бабусі штивно і прямо сиділи протягом усього візиту сусіда, ввічливо киваючи у такт його розповіді, але ніколи нічого не розповідали самі. Здавалося, вони просто терпляче чекають, коли відвідувач піде. Сусід рідко розумів ці натяки. Час від часу він починав заходити частіше, мало не щонеділі, і тоді це означало, що йому знову забракло площі під якусь із його теплиць і він хотів би поговорити з бабусею Аліцією, чи не відступила б вона йому «якось-то» шматок свого саду. Але бабуся була невблаганна. Не тому, що їй шкода було віддати щось сусідові, а тому, що вона не відчувала за собою права порушувати гармонію саду і будинку, створену задовго до її народження. Вона була переконана, що втручатися у такі речі можуть тільки невігласи.

Найбільше сусід боявся втратити хоча б шматочок своїх шести з половиною соток, з яких він найбільше пишався саме цією половиною, яка вирізняла його від загалу, бо стандартною площею були шість соток. Бабусин сад займав значно більшу площу, він був створений ще за іншими, прадавніми стандартами. Сусідові це здавалося несправедливим, але відверто сказати про це він не міг, бо це суперечило б його власному замилуванню і схилянню перед «давними часами». Тому він просто час від часу заходив до бабусі. А одного разу привів священика з дружиною, до яких додому ходив на потаємні відправи.

Я був уже трохи старшим тоді і розумів, чому бабуся Аліція і пані Міля сидять із такими кам’яними обличчями. Вони також час від часу їздили на домашні відправи, але далеко, до великого міста, до старенького священика, який колись хрестив і мене. Він був надзвичайно освіченою людиною, і бабуся навіть збиралася віддати мене до нього в науку греки і латини, але не встигла, священик помер, і бабуся більше не їздила до церкви.

А чоловік, якого привів сусід, колись був учителем фізкультури у школі, де працювала пані Міля, сильно пив, а потім, коли одного разу мало не помер від алкогольного отруєння, раптом вирішив стати священиком. Він плутано говорив щось про потойбічні світи, куди «всілякі гагаріни літають псувати ноосферу», про «зіпсовану карму» і про те, що «все є гріх, навіть те, шо ми не знаємо, теж є гріх, ми повинні покаятися і ходити до церкви кожен день, тоді гріх наш нам проститься», і ще про те, що «без пожертви на церкву гріх наш нам не проститься», і про те «як ви думаєте, шо це таке», і підіймав угору бабусине порцелянове кавове горнятко, — «ви думаєте, це творище рук людських, а це твориво Боже, от що ми маємо пам’ятати, а ми живемо в гріху і не ходимо до церкви». Кожна його фраза була неймовірно довгою, я мало зустрічав людей, які могли б так довго говорити про такі прості і зрозумілі речі і вживати при цьому стільки зайвих, а часом і недоречних слів. Це мене дивувало, бо бабуся завжди сварила мене, коли я починав речення, не продумавши заздалегідь, що хочу сказати. Вона дуже не любила слів-паразитів і вважала, що висловлюватися слід чітко і ясно. «Друкрайф» — це одне із небагатьох німецьких слів, які мені назавжди запам’яталися.

— Говори друкрайф, — казала бабуся. Це означало, що говорити я мав так, ніби читав надрукований текст.

Сама вона так і говорила, за нею самою можна було записувати і публікувати без редагування. Тож коли я починав ліпити щось на зразок:

— Ну, а тоді ми пішли туди, е-е-е, ну як його, ну ти знаєш, там, де ще той…

Бабуся завжди різко перебивала мене і казала:

— А тепер забери усі «ну», «е-е-е» і «той», і від твого речення нічого не залишиться, то навіщо було починати?

Я майже фізично відчував, як бабуся з останніх сил стримується, щоб не зробити священику зауваження, як нервово позирає на неї пані Міля, а самому мені хотілося розсміятися.

Після того візиту сусід довго до нас не приходив. Мабуть, священику не сподобалося у бабусі.

Лист Сарона

А знаєш, мої батьки колись були красивою парою. Збереглося дуже мало фотографій, на яких вони молоді, але одна особливо мені подобається. Мама на ній, здається, вагітна, це вже перед самим їхнім одруженням. Контури нечіткі і розмиті, як на усіх старих фотографіях, але від цього чомусь ще краще відчувається настрій. Батько з мамою у когось в гостях, п’ють чай з великих горнят незвичної форми, схожих на шматок тіста, з якого намагалися виліпити спіраль, але так виглядає, ніби робили це чиїсь не надто вправні пальці, відбитки яких застигли у цих неправильної форми покручених горнятах, з яких у кілька рядів стирчать подовгасті керамічні шийки для пиття. Така собі пародія на модні тоді курортні горнята для лікувальної води. У мами на обличчі загадкова посмішка і ледь помітна припухлість довкола губ, так буває тільки у вагітних. А батько високий, стрункий, ще без сивини, щось говорить своєму співрозмовнику, але дивиться у цей момент на маму, і в його погляді відчувається щось, що потім з’являлося дуже рідко, а далі зникло зовсім.

Мама колись розповідала мені, що цю світлину було зроблено в майстерні їхніх друзів-вітражистів, які невдовзі після того емігрували до Ізраїлю і з якими втратився зв’язок. Батько на той час був дуже модним художником, офіційно вважався працівником заводу з виробництва пластмаси, де крім регулярного оновлення дошки пошани не мав особливих обов’язків. Зате у непогано обладнаній майстерні міг малювати. Саме тоді він задумав серію портретів своїх знайомих у костюмах різних історичних епох. Тоді якраз було модно досліджувати свої попередні інкарнації, і багато знайомих батька після сеансу глибокого гіпнозу раптом довідалися про те, ким були у часи Середньовіччя чи Відродження. Такими батько їх і зображав — іспанськими лицарями, італійськими дожами, голландськими різниками, російськими п’яничками, німецькими баронами, англійськими місіонерами. Кожну картину з цієї серії батько малював двічі, але продавав тільки одну, він хотів мати повну колекцію цих портретів у себе.

Мати походила з родини асимільованих російськомовних євреїв, але не усвідомлювала себе єврейкою, поки не почала оформляти документи на виїзд. Тоді раптом у ній прокинулася цікавість до власного походження, історії свого народу, і вона почала відвідувати лекції у єврейському осередку їхнього містечка. Та коли стало відомо, що документи на виїзд вона подала до Німеччини, а не до Ізраїлю, з нею перестали вітатися в осередку, і вона більше не з’являлася там. А я продовжував ходити спершу до дитсадка єврейської громади, який фінансувався з-за кордону й умови та вихователі в ньому були найкращими в місті. А потім до початкової і середньої школи при цьому садку. Класи по троє-четверо учнів. Поглиблене вивчення німецької, англійської, івриту та комп’ютерної грамоти, обов’язкове отримання водійських прав — на той момент такої освіти не давали в жодній іншій школі містечка і навіть великих міст.

Здається, у батьків із бабусею був конфлікт з приводу їхнього виїзду. Тобто навіть не самої еміграції, тут бабуся вважала, що не має права впливати на їхнє рішення, а щодо цього дивного єврейства з надто вже яскравим прагматичним ухилом. Я не знаю подробиць того конфлікту, бо від мене це намагалися приховувати, але, здається, бабця так і не змирилася з рішенням батьків, не кажучи вже про те, щоб їхати з ними, і саме через це позбавила батьків права спадщини на будинок. Вона написала заповіт і навіть по-старосвітськи залишила його в нотаря, згідно, із цим заповітом майже все її майно успадковувала пані Міля, а бібліотека і частина посуду залишалася батькам. Але пані Міля пережила бабцю Аліцію лише на кілька місяців, і я навіть не знаю, чи батьки після їх смерті намагалися отримати свою спадщину. Потім будинок несподівано перетворився на музей, а сад якимось незбагненним чином перейшов у власність роботящого сусіда. Щоправда, і він не встиг скористатися із землі, бо його раптово розбив параліч, а через кілька місяців сусід помер.

Тепер у мене часто буває таке відчуття, що разом із будинком у мене забрали дитинство, а разом із ним і напівказковий світ, яким був і залишається для мене будинок бабусі Аліції. Адже все, що я можу знати про нього, існує лише в моїй пам’яті, нетривкій за своєю природою. Її обов’язково потрібно підживлювати старими листами, книгами, світлинами, горнятами чи виделками. Але цього всього немає, і часом я прокидаюся вночі від намагання пригадати смак полуничного варення бабусі Аліції, та замість цього у пам’яті виринають лише візерунки на білій скатертині, старанно складені і запхані у срібні кільця серветки, легкий аромат бабусиних парфумів, вона і в найбільш скрутні часи примудрялася діставати десь французькі парфуми. Це все дуже заспокійливі і приємні фрагменти, але мені все одно страшно від думки, що я забуваю і потроху втрачаю все більші і більші фрагменти тодішнього життя.

Але я хотів не про бабусю, а про батьків.

Знаєш, я довгий час думав, що ніколи не наважуся створити власну сім’ю, щоб усе це не закінчилося так, як у батьків. Тобто у них це не закінчилося, вони досі разом, але я не можу перебувати поряд із ними довше кількох годин підряд, і мені навіть важко пояснити, чому саме.

Батько почав пити ще у часи матеріального процвітання, коли завод працював на повну потужність і йому платили непогану за тодішніми мірками зарплатню. Мати до знайомства з батьком працювала у конструкторському бюро, ти знаєш, вона завжди була надзвичайно гарна, і в неї рано чи пізно закохувалися майже всі її знайомі чоловіки. А може, і всі. Невідомо, чи вона вибрала б саме батька, якби не завагітніла, а коли народився я, батько наполіг, щоб вона пішла з роботи і сиділа вдома. Напевно, це і була їхня перша важлива помилка. Колись мама розповідала мені, що на самому початку стосунків батько був зовсім іншим. Він і тоді міг прийти додому нетверезим, бо кожен із замовників вважав справою честі «обмити» завершення портрета чи купівлю картини, але тоді батько ніколи не влаштовував сцен і не починав безкінечного з’ясовування стосунків, як робив це згодом. Він страшенно тішився народженням сина, дивував усіх знайомих нетиповою для тодішніх чоловіків заангажованістю у догляд немовляти, хапався за усі можливі підробітки і діставав неймовірні, як на ті часи тотального дефіциту, речі. У мене були навіть одноразові підгузники, про існування яких переважна більшість тодішніх молодих батьків і не здогадувалася.

Коли через рік після мого народження матері запропонували повернутися на роботу й очолити конструкторське бюро, бо звільнилася вакансія, їй дуже хотілося вирватися з одноманітності домашнього побуту. І вона вже навіть домовилася з нянею для мене. Але батько вмовив її не робити цього, переконав, що їй буде важко, що обом їм буде важко, бо домашню роботу доведеться відкладати на вечори і вихідні, вони не зможуть відпочивати, почнуть сваритися, це відіб’ється на дитині. Запропонував матері не відмовлятися від послуг няні, а у вільний час краще ходити на каву з подругами, до перукарні, на манікюр, відвідувати його у майстерні чи просто відпочивати. Мати погодилася, але вже через кілька місяців батько вперше за час їхнього спільного життя не ліг спати після того, як прийшов додому нетверезим, а влаштував матері скандал за те, що на кухні не прибрано. Вранці він довго вибачався й обіцяв, що таке більше не повториться, мати повірила, але відтоді схожі сцени траплялися все частіше і частіше. І зрозуміло, що батькові зовсім не йшлося про те, щоб мати підтримувала в квартирі ідеальний порядок чи щодня варила свіжий борщ. І я навіть не знаю, про що йому більше йшлося — про щоденне підтвердження того, що йому вдалося перетворити недосяжну красуню на домашню прислугу чи про бажання відчути себе сильним і владним мачо. У тверезому стані батько був зовсім не схожий на мачо і ставився до матері ніжно і з повагою. Принаймні, тоді так було, точніше, так це виглядає у моїх спогадах, які можуть бути оманливими, адже мати напевно розповідала мені далеко не все, та і сам я розумів далеко не все з того, що мені доводилося бачити. Можливо, саме це поєднання протилежностей у характері тверезого і п’яного батька приваблювало матір у ньому, робило їхні стосунки бурхливими і не схожими на сонну млявість інших пар. Я не знаю.

Коли згодом я питав матір про це, вона завжди відповідала шаблонно — у неї не було роботи, вона фінансово залежала від чоловіка і не хотіла залишати мене без батька. Але мені слабо віриться у такі примітивні пояснення.

Мати стверджує, що намагалася знайти роботу, але тепер вона і сама вже розуміла, що зароблятиме значно менше, ніж батько, а домашня робота, яку вони раніше робили разом, потроху цілковито перейшла в її обов’язки, і змінити це вже не вдасться. Попередня батькова заангажованість у моє виховання тепер поверталася тільки у моменти, коли приходили гості і йому хотілося подивувати їх своєю і моєю незвичайністю. Як одну, так і другу він вважав своїми заслугами. Він витягував папки, куди мама повинна була складати всі мої дитячі малюнки, детально описував кожного зліпленого мною у дитсадку пластилінового зайчика, примушував мене декламувати віршики на стільчику і вигадував інші схожі тортури, через це я досі ненавиджу, коли в дім приходять гості. А коли ми переїхали за кордон, де у батьків спершу не було друзів і батько не мав перед ким похизуватися моїми успіхами, які вважав своїми педагогічними досягненнями, він втратив до мене інтерес і міг тижнями не промовити до мене ні слова.

Батько любив працювати руками і зовсім не був відірваним від життя митцем, яким мав би бути згідно із поширеним стереотипом. Він із дитинства вчив мене користуватися рубанком, дрелькою, точити ножі, білити стіни, лагодити меблі. Всю хатню роботу він намагався робити своїми руками, але для нього було дуже важливо постійно чути, що навіть найпростіші речі він робить значно краще за інших.

Коли до нас приходили гості, готував переважно батько. Він любив і умів готувати, але звик робити це не тоді, коли потрібно, а тоді, коли на нього находив відповідний настрій, і страшенно нервував, якщо страва не вдавалася або якщо її з’їдали як буденну вечерю і належно не захоплювалися майстерністю кухаря. Щоденні обіди і вечері готувала мати, і батько нещадно критикував майже все, що вона робила, або ж повчав її, ніби малу дитину.

Знаєш, коли я так пишу це все, батько виглядає якимось тупуватим тираном, а мати безборонною теличкою, але насправді все було зовсім не так. Ти ж розумієш. Зрештою, можливо, ти знаєш про життя моїх батьків значно більше, ніж я, бо наші матері завжди були найближчими подругами і ти могла випадково чути їхні розмови і знати навіть те, що від мене приховувалося. Ми з тобою ніколи про це не розмовляли. Та, напевно, і не варто.

Мої батьки справді були чи принаймні могли стати хорошою парою. Мати за складом характеру ідеально надавалася на «дружину генія», вона мудро залишалася на задньому плані і робила вигляд, ніби батько і справді вирішує у нашій сім’ї все, хоча усвідомлювала, що насправді все тримається на ній.

Я потроху звик до домашніх вистав, які відбувалися щоразу, коли до нас приходили гості. Спершу всі куштували приготоване батьком печене м’ясо і захоплено прицмокували, а він детально розповідав рецепт і свої кухарські таємниці, демонстрував ідеально наточені ножі, сушений базилік власного приготування, саморобні вурчестер чи табаско, які виготовляв у домашніх умовах із доступного тоді скромного асортименту складників. Потім пили каву з яким-небудь кардамоном, яку батько подавав на стіл із загадковою посмішкою гіпнотизера, їли десерт, а після десерту починалася демонстрація картин. Мати у всьому цьому відігравала роль модератора. Закуповувала необхідні продукти, планувала меню, асистувала батькові на кухні, а потім першою починала хвалити батькову майстерність на випадок, якби гості не здогадалися, як саме потрібно поводитися.

З роками ці їхні ритуали ставали все більш комічними і штучними, бо мати відчувала, що батькові запої частішають у періоди, коли йому бракує захоплених відгуків і він починає сумніватися, чи достатньо талановитий. Вона вважала, що винен у цьому не він сам, а недоотримана в дитинстві батьківська любов, а також його надмірна вразливість та емоційна нестабільність, властиві усім митцям. Зараз, із відстані років, мене вражає материна терплячість, і я розумію, що моя теперішня поведінка дуже невдячна, адже вона робила все це великою мірою через мене, намагалася захистити мене від батькових нападів гніву та алкогольних ексцесів, які з роками все частішали.

Напевно, все було б по-іншому, якби батько продовжував розвиватися як художник. Але його картини не надавалися до демонстрації на офіційних виставках, і все, що йому залишалося, це посиденьки з поодинокими шанувальниками у майстерні. Шанувальники висловлювали своє захоплення, розпачали, що все це не можна виставити для ширшого огляду, батько тішився, шкодував себе і вчергове напивався. Часом, коли він надто довго не повертався з майстерні, мати забирала мене, і ми йшли ночувати до знайомих. Інколи залишалися вдома і посеред ночі чули гуркіт батькового приходу. Він будив нас і починав читати лекцію про неосвічений плебс довкола, нездатний оцінити його талант.

В одну з таких ночей мати і прийняла рішення про виїзд. Вони кілька років виробляли документи, вчили мову і залагоджували формальності, але я відчував, що і їм, як і мені, здається, ніби все це не насправді, що це безкінечне чекання і постійні вагання так ніколи і не завершаться, що ніякого виїзду не буде, що це просто ідея, з якою приємно жити, чергова ілюзія, яка допоможе легше долати щоденну рутину.

Я пригадую тодішній настрій. У ньому був якийсь неспокій, схожий на творчий. Усі розмови із знайомими зводилися до питання, варто чи не варто їхати. Одні розповідали історії про вдалі виїзди, інші відраджували. Як правило, відраджували ті, хто бував за кордоном і на власні очі бачив, як виглядають вдалі і невдалі виїзди, а переконували ті, хто все життя тільки мріяв кудись поїхати. Але суть була, ясна річ, не в тому, щоб знайти правильну відповідь на питання, їхати чи ні. Батьки, як і їхні знайомі, добре розуміли, що такої відповіді не існує. Із сьогоднішньої перспективи мені здається найцікавішим саме той стан постійного бродіння й очікування, у якому ми тоді жили.

Напевно, у такому стані перебувають вагітні жінки, коли розуміють, що кожна мить їхнього існування наповнена сенсом і цей сенс — у простому очікуванні. І навіть якщо очікування це наповнене фізичним болем чи страхом, витримати все це набагато легше через усвідомлення глибокої і таємничої змістовності своєї місії.

Хоча порівняння, ясна річ, неточне. Кожне очікування має сенс само по собі. Це перехід в якийсь особливий стан, коли час ніби сповільнюється і його відлік набуває важливості, а разом з тим чіткіше запам’ятовуються окремі епізоди, адже всі вони згодом пригадуватимуться як етапи важливого процесу.

Люди, які чекають, мають час і бажання замислитися над речами, важливішими, ніж прості буденні клопоти. Саме тому чекання таке нестерпне для людей, не схильних до філософських роздумів.

Можливо, ці відчуття мають якусь релігійну чи принаймні містичну природу, адже очікування — це реабілітоване, змістовне проведення часу, це час, звільнений від пошуку сенсу в житті, адже на короткий проміжок часу цей сенс зосереджується саме в чеканні.

За ті роки батько намалював свої найкращі картини. Деякі з них батьки забрали з собою, а частина загубилася, як загубилася уся їхня бібліотека і майже всі світлини, які у нас були. Світлин мені шкода навіть більше, ніж бібліотеки. Але найбільше шкода, ясна річ, картин.

Поки ми чекали дозволу на виїзд і вечорами вивчали карти, намагаючись уявити, де саме будемо мешкати, розповідали одне одному, де б хотіли мешкати, стосунки батьків були дуже гармонійними. Такого взаєморозуміння між ними я не пригадую ні до того, ні пізніше. Батько майже перестав пити і пообіцяв матері, що відразу ж по переїзді знайде собі «нормальну» роботу і назавжди покине малювати. Він навіть почувався гордим за рішення пожертвувати собою задля сім’ї і можливості дати дитині хорошу освіту.

Згодом, коли він уже знову почав пити, я не раз вислуховував від нього, що він міг би стати генієм, якби не я. Я розумів, що це лише п’яна маячня, але все одно було образливо. Як було образливо за матір, яка мовчки терпіла його поведінку, намагаючись не спровокувати його необережним жестом чи словом на ще більшу агресію. Ми терпіли або пересиджували батькові запої по знайомих, а потім поверталися, батько каявся і дуже шкодував про свій зрив, стояв перед матір’ю на колінах і благав мене пробачити, давав обіцянки і клятви, які деякий період часу старанно виконував.

Мені складно сказати, чи справді його нереалізованість як художника мала якийсь вплив на ці запої, чи він пив би так само або і більше, якби раптом отримав світову славу. Я більше схильний вірити у фізіологічну природу алкоголізму і в те, що зовнішніми причинами такі люди лише виправдовують себе. Але сам я все життя боявся, що міг успадкувати батькову проблему, і тому майже ніколи не п’ю.

З часом у стосунках матері і батька встановилася певна циклічність і взаємна залежність. Він потребував її як терплячого глядача і слухача, а вона розуміла, що коли минеться черговий запій, вона на деякий час отримає ілюзорну гармонію і таку ж ілюзію своєї необмеженої влади над батьком на момент, поки його мучать докори сумління. Для матері було важливим мати повний контроль над обома нами і знати не лише те, чим ми займаємося, у що вбрані, що їли на обід, а й про що ми думаємо, мріємо, чого сподіваємося і про що шкодуємо. Вона дуже ображалася, коли виявляла, що у нас із батьком можуть бути якісь, нехай навіть неусвідомлені, таємниці від неї. Коли вона довідувалася, що я, скажімо, забув розповісти їй про якусь подію свого шкільного дня, то ображалася на мене. Я звик детально звітувати їй про все, що бачив, чув і думав, і ми щовечора годинами обговорювали події дня, навіть якщо це були звичайні буденні зустрічі і розмови. Не знаю, навіщо їй було це все. Можливо, мати так звикла за роки, проведені вдома, що її світ обмежується мною і батьком, що навіть коли у неї вже з’явилося власне життя, не могла позбутися цієї залежності. Вона була безмежно терплячою до батькових егоцентричних вибухів, до моїх дитячих плачів і юнацьких пригод, але за це ми повинні були належати їй цілком, розповідати їй все, як на сповіді, і навіть детальніше, у цьому виражалася її абсолютна влада над нами, тиха і на перший погляд непомітна. І коли я усвідомив це, то зрозумів, що мушу позбутися цієї залежності, бо якщо не зроблю цього вчасно, то вже не зможу позбутися цього ніколи, як не може батько. Я злякався, що так триватиме вічно і що навіть у дорослому житті я нічого не зможу вирішити без її згоди чи поради, що не зможу поважати навіть сам себе за таку слабкодухість, а якщо людина сама себе не поважає, то годі сподіватися, що її поважатимуть інші.


Пізніше я збагнув, що їхні ролі жертви і ката не випадкові, що вони час від часу обмінюються цими ролями і що крім неприємних і болючих моментів у цьому є й елемент гри, яка подобається їм обом, або принаймні вони звикли до неї настільки, що вже не можуть по-іншому. І тоді я образився на них обох і відчув себе використаним, бо мене втягнули в цю гру без моєї волі і без права вибору. Це був, як ти розумієш, період юнацького бунту. Тоді я звинувачував матір за те, що вона не пішла від батька, аби вберегти мою психіку від нічних ексцесів і п’яного крику. Звинувачував батька, що він не знаходив собі іншого місця для дебошів і що не пішов від нас із матір’ю. Звинувачував їх обох в егоїзмі і зацикленості на собі. Відчував себе жертвою і насолоджувався цим самошкодуванням, не усвідомлюючи, що в цьому мало відрізняюся від них обох. Від батька, який виправдовував усі свої вчинки тим, що суспільство не оцінило його як художника. Від матері, для якої універсальним виправданням стала фінансова залежність від батька.


Коли прийшли документи на виїзд, батьки кілька днів не могли отямитися, нікому не вірилося, що це справді трапилося. Ми так довго готувалися до цього моменту, що вже звикли до стану постійного очікування, і раптово усвідомили, що зовсім не готові до активних дій. Я раптом збагнув, що повинен назавжди поїхати невідомо куди, покинути всіх своїх друзів. А батьки раптом опинилися перед фактом, що виїзд назавжди пов’язаний із масою побутових труднощів.

Досі ми жили в ілюзорному світі, який дає очікування і пов’язане з ним гостре усвідомлення тимчасовості всього, що відбувається. Всі неприємності виглядали не такими страшними, а приємні моменти, навпаки, переживалися особливо інтенсивно, бо все це мало незабаром зникнути. Батьки з полегшенням відмовлялися від необхідності ремонтувати квартиру, бо ж усе одно її доведеться продавати, з легкістю витрачали всі зароблені гроші і не робили заощаджень, бо розраховували на фінансову стабільність після виїзду, навіть проблеми зі здоров’ям здавалися не такими страшними, адже кращий рівень медицини за кордоном дозволить все підлікувати. Але роки минали, крани продовжували текти, зі стелі обвалювалася штукатурка. Це було незатишно і трохи тривожно, але водночас і заспокійливо, адже все це не назавжди. Виявилося, що існувати, усвідомлюючи тимчасовість ситуації, дуже приємно. І от коли з’ясувалося, що довгоочікуваний виїзд таки настане, тимчасовість різко обірвалася. Відтепер усі наші вчинки стали остаточними і невідворотними. І наше життя сповнилося незатишності і постійної тривоги. Усі ми погано спали вночі і часто в години безсоння сиділи на кухні, пили тепле молоко і намагалися заспокоїти одне одного.

Справи, які відкладалися з року на рік, тепер потрібно було терміново вирішувати. І на нас раптом навалилися усі організаційні труднощі переїзду, а разом з тим і панічний страх мандрівки в невідомість.

Але, як з’ясувалося згодом, невідомість не була найстрашнішим із того, що нам доведеться пережити. Думаю, якби батьки знали, як виглядатимуть перші роки їхнього життя після виїзду, вони б передумали. Мені досі страшно згадати, в яких жахливих умовах ми прожили перші роки. Після елітної квартири в центрі міста і статусу головного художника найбільшого у місті заводу, а також одного із найцікавіших представників мистецького андеґраунду батько змушений був змиритися з тим, що все доведеться починати з нуля. Йому важко давалася мова, його лякали робітничі околиці, де нас поселили, принижували походи по інстанціях, які затверджували право на соціальну допомогу.

Мати, яка багато років підряд сподівалася на те, що нарешті позбудеться фінансової залежності від чоловіка і зможе почати нове життя, здобути фах і знайти роботу, збагнула, що досягнути цього важче, ніж мріяти про це. Особливо коли мрії так і залишилися ефемерними і позбавленими конкретики, адже мати так і не вирішила, чим буде займатися і як здобути необхідний фах. Не знаю, чому їй здавалося, що в чужій країні все це трапиться якось само по собі.

Це був дуже важкий період, але, як не дивно, батько в цей час рідко напивався. Він зосереджено вчив мову і шукав роботу. Мабуть, у нього просто такий характер і він не може існувати спокійно. Мусить вирішувати надзавдання або компенсувати їх брак алкоголем. Батько досить швидко знайшов роботу в будівельній фірмі, де незабаром уже займав керівну позицію. Мати значно довше ходила на різноманітні курси, але потім також влаштувалася працювати в бібліотеці. Вона любила читати і була задоволена новим місцем праці.

Побутові проблеми, які перед виїздом здавалися батькам найстрашнішими, їм вдалося подолати порівняно швидко і безболісно. Залишилися проблеми психологічні. Але я сумніваюся, що хоч комусь під силу подолати емігрантські страхи, фобії і комплекси.


Знаєш, я ніколи б цьому не повірив, але днями отримав дуже дивного листа. До мене написав коханець матері, з яким у них тривають стосунки вже понад десять років. Він не може покинути важко хвору дружину, яка всі ці роки при смерті, але досі так і не померла, а мати вважає, що не може піти від батька, бо це вона переконала його виїхати. Батько міг би залишитися і стати знаменитим художником, але пожертвував собою задля сім’ї. А я відмовився реалізувати шанс на життя у кращому світі, який дали мені батьки, бо ж вони, як виявляється, виїхали задля мене. І якщо тепер ще й мати піде від батька, то батько почуватиметься подвійно зрадженим.

Не знаю, як саме материн коханець знайшов мене, але він пише, що моїй матері поставили дуже невтішний діагноз і жити їй залишилося лише кілька років, і він хотів би, щоб вони прожили ці роки разом. Його дружина дуже рідко повертається до свідомості, і він готовий передати її догляд в чужі руки, але моя мати не погоджується піти від батька. У листі цей чоловік просить мене зустрітися з ним, бо хотів би, щоб я спробував переконати матір хоча б наостанок прожити кілька щасливих років. Він усвідомлює, яким дивним може видатися мені його прохання, але дуже сподівається, що я зрозумію його як чоловік чоловіка і переконаю матір хоча б раз у житті зробити щось для себе, а не для інших.

Я не знаю, що йому відповісти. Мені дуже складно погодитися з його аргументацією, бо вже сам факт їхніх стосунків свідчить, що мати все ж таки жила не тільки для інших. Крім того, я в жодному випадку не хотів би втручатися в це, бо переконаний, що міркування матері, мабуть, значно складніші, ніж просто обов’язковість і жаль до батька. Та і хто може знати, чи будуть щасливими ці її останні роки, якщо вона раптом так кардинально змінить своє життя. Я не переконаний, що люди, яким так довго вдавалося бути щасливими на відстані і які давно змирилися з цим, не зіпсують ідилію своїх стосунків, якщо раптом опиняться разом. Можливо, саме брак побуту і рутини став визначальним для цих ідеальних стосунків. Або існування мого батька як негативного персонажа робило постать далекого і відданого коханця ще привабливішою, а саме цього мати і потребувала насправді. Може, вона просто не хоче по-іншому? Звідки мені про це знати, та і яке я маю право втручатися в її життя після стількох років, які минули з часу нашої останньої зустрічі. Теперішній я — це зовсім чужа для неї людина, вона нічого не знає про мене і навряд чи зможе повірити, що я давно не той маленький хлопчик, за якого вона все життя щось вирішувала, а дорослий чоловік, який здатен допомогти їй самій прийняти важливе рішення. Та я і сам не знаю, чи можу допомогти їй у цьому, чи взагалі хтось комусь може допомогти, коли йдеться про такі рішення. Напевно, усі ці мої розмірковування — це звичайне боягузтво і небажання втручатися. Не знаю. Але я переконаний, що стосунки будь-якого подружжя завжди набагато складніші, ніж це видається на перший погляд, і схематичні окреслення — щасливий-нещасливий — просто втрачають сенс, коли довідуєшся про життя цих людей більше. Навіть якщо люди самі переконують себе, що вони разом тільки через дітей чи інші обов’язки, насправді все може бути значно складніше, і варто лише порушити цю непомітну на перший погляд гармонію, як вступають у дію механізми взаємного узалежнення, тонкі і тривкі, як сталеві хірургічні нитки, об які можна порізатися, але які складно розірвати.


Моя мати все життя хотіла мати доньку, але так і не наважилася народити від батька другу дитину. А коли я був малий і у мене відросли перші кучері, вона заплітала їх у коси і зав’язувала коси рожевими стрічками. Цього я досі їй не пробачив.

Лист Сарони

Знаєш, як не дивно, я нещодавно думала про те саме. Тобто не про твоїх батьків і їхню взаємозалежність. І не про коханця твоєї матері, про якого вона навіть моїй матері нічого не розповідала. Або моя мати нічого не розповідала про це мені, що, мабуть, більш імовірно.

Я думала про механізми саможертовності, які так часто скріплюють подружні стосунки. Коли людям здається, що їхня добровільна відмова від чогось накладає на інших певні зобов’язання. Цей нещирий альтруїзм, про який ми з тобою так часто сперечалися, коли ти переконував мене, що нічого доброго в егоїзмі немає і що власні інтереси ніколи не повинні бути важливішими за чужі. Стосунки твоїх батьків теж тримаються на добровільній жертві кожного з них, яку вони звикли вважати необхідною і неминучою, хоча невідомо, як склалися б їхні стосунки, якби вони нічим не жертвували і батько продовжував би малювати, а мати не була б від нього матеріально залежною. Можливо, вони просто намагалися переконати себе, що вчинили правильно і не мали жодної іншої можливості. Напевно, така переконаність необхідна, по-іншому навряд чи вдасться позбутися сумнівів. Але з іншого боку, чи постійні сумніви і непевність не є кращим каталізатором стосунків? Цікаво, що було б із твоїми батьками, якби батько усвідомлював, що мати може піти від нього, а мати не переконувала б себе, що назавжди пов’язана з батьком.

Ти сам пишеш про те, що боявся, аби наші з тобою стосунки не закінчилися так, як стосунки твоїх батьків, попри те, що їхні стосунки не закінчилися, їм вдалося зберегти сім’ю, залишитися разом. Питання тільки в тому, чи добре їм у цьому. Точніше, це їхнє питання. А мені цікаво, чи ми будуємо наші стосунки з урахуванням їхніх помилок, чи наші дії такі ж інтуїтивні і неосмислені? Як ти думаєш?

Лист Сарона

Думаю, коли йдеться про людські стосунки, складно вирішити, як краще діяти — інтуїтивно і неосмислено чи логічно та продумано. Якби свого часу твоя мати послухала логічних і продуманих аргументів твого батька про те, що їм не прогодувати стількох дітей, чи добре б це було і чи не шкодувала б вона про це зараз? З іншого боку, я не знаю, чи добре їй зараз і про що вона шкодує. Чи можливо взагалі прийняти хоч якесь рішення, у правильності якого не виникне жодного сумніву? Я якісь зовсім банальні речі пишу, вибач.

Лист від адміністрації

Шановні панове!

Вітаємо вас із остаточним розширенням ваших повноважень, доступних на цьому етапі нашої співпраці. Сподіваємося, ви не зупинитеся на досягнутому і продовжите працювати з таким же успіхом. Дозвольте подякувати вам, що ви погодилися виконувати запропоновані вам обов’язки і виявили таку старанність.

Сподіваємося, умови вашого проживання та побуту були задовільними.

З найкращими побажаннями. Дирекція.

P.S. Дозвольте нагадати, що у день від’їзду бажано звільнити номер до 12.00.


Купить книгу "Комашина тарзанка" Сняданко Наталка

home | my bookshelf | | Комашина тарзанка |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу