Трилер по-американськи, або Історія про інтелектуальну власність

25 березня,1993, Вашингтон,

Міжнародний валютний фонд, художня виставка

– Оце так успіх! Неймовірно! Невже ваша країна має семитисячолітню історію? Трипільська культура? Що там етруски і шумери… Назавтра заплановане інтерв’ю з «Вашингтон пост» і зустріч з одним галеристом. Його дуже зацікавила ваша графіка… Чи не завітали б ви увечері до нас на фуршет? Звичайно, якщо любите пиво – в нас його буде кілька десятків сортів…

– Дружина одного з засновників Національного музею – Ольга Гішгорн?

– Так, так… Вона вважає, що ви під впливом Генрі Мура, але хоче придбати дві ваші роботи. Невеличкі. Наступного року пані Гішгорн збирається робити виставку тої колекції, що тримає в своєму вашингтонському особняку. У самій галереї Коркоран! «Te Mouse House» – так комічно зватиметься виставка. Унікальна можливість для молодого скульптора потрапити в одну з кращих галерей Америки…

– Коркоран? Найстаріша галерея міста? Та, що навпроти Білого дому? – художник приємно вражений. Ось воно, визнання. Все ж таки людей цікавить мистецтво. Мистецтво його країни і його власне мистецтво. Отож не марними були зусилля, аби виставка побачила світ…

– Так, звичайно, якщо в Коркоран, то продам… Інтерв’ю з журналом «Сітізен»? Зробимо. Прийом у посольстві? Будемо.

Успіх, овації, інтерв’ю, слава і всенародне визнання. Все ж таки у мистецтві – сила. Воно, як сказав класик, «останній притулок свободи». А світ ще не бачив сили нашої свободи.

– Звичайно, каталог виставки вражає. Хотілося б, щоб були трохи кращі англомовні редактори. Невже ніхто з діаспори не взявся відредагувати? Це ж для справи… А матеріал вражає.

– Що за блискуча ідея – поєднати археологію із сучасним мистецтвом! Це геніально! Кому таке спало на думку? Хто автор? Яка енергія, яка сила!

Художник задоволено посміхається у вуса. Хоч і не був ніколи особливо скромним, але тут визнання і захват публіки перевершили всі його сподівання. Оце так старт! Варто творити… Міжнародний валютний фонд, галерея Коркоран, посольства, прийоми… Що далі – Нью-Йорк і світове визнання? Варіанти можуть бути безкінечні…

Нью-Йорк, трьома місяцями пізніше, 1993,

виставка «Мистецтво світанку цивілізації»

в Українському музеї на Мангеттені, 2-га авеню

Художник понуро топчеться перед входом у музей, вирішуючи, чи варто йти на відкриття задуманої ним виставки. Археологія? Так. Усі археологічні експонати з вашингтонської виставки перекочували до мистецької столиці світу. Підійшов огрядний дядечко, постійний клієнт бару «Лис Микита»:

– То це ваша виставка, трипільшька?

– Була наша, стала не наша…

– Така дайнамічна айдіа – поєднати аркеольогію із сучасним мистецтвом, показати жв’язок поколінь, енергію – flow – у нас говорять по-англійшьки. Не можу дочекатись!

– Там тільки археологія залишилась, сучасного нічого нема, не підійшло…

– Але ж то ви привезли виставку до Стейтів?

– Я привіз.

– То як же так вийшло, що її переполовинили?

– Так вирішило рідне посольство, та ще от музей ваш діаспорянський з ними разом. Я тепер сам собі бригадир.

– Не журіться, молодий чоловіче, все влаштується. Ошь моя картка, може щось треба…

– Не пропадемо!

Кафе «Веселка», 2-га авеню, ранок наступного дня після відкриття виставки в Українському музеї

Сопілкар зі Львова Микола підходить до зажуреного депресованого Художника. Бере каву, посміхається, сідає.

– Ось тобі свіжа преса, брате. Тепер, кажуть, трипільці Мангеттеном ходять… Це про тебе? Був на відкритті виставки?

– Ні, не був…

– Оце так, а я був. Там уже нові куратори інтерв’ю пресі роздавали. Директорка музею в дизайнерській трипільській сукні збирала компліменти. Рідне посольство якогось клерка прислало, у пом’ятому костюмчику – виголосив «хвалебну речь». А потім одна молода археологиня брошуру презентувала – така кучерява і гарна дівчина – з Прінстона, кажуть.

– Яку ще брошуру? – здивовано перепитує екзильний Художник, а в душі його здіймається циклон і антициклон одночасно.

– Я ж кажу – свіжа преса! – Микола віддає лискучу кольорову брошуру.

– Отакої, то це ж фотографія з мого каталогу, який я в Києві видав… – читає. – О, то це ж моя стаття, тільки трохи перекручена… Англійська мова і справді краща… У них що, свого матеріалу на Заході нема? Ти взагалі щось про авторське право знаєш, брате?

– Е, забудь. Коли починають дуже критикувати, то це комусь повинно бути вигідно… Залишаєшся в Нью-Йорку?

– Залишусь трохи, попрацюю. Подивлюсь, що далі з моєї виставки зварганять.

Київ, листопад 1995,

двір скульптурного комбінату на Подолі

Художник тягне на плечі мішок гіпсу, який йому виписали на виконання замовлення меморіальної дошки відомого Письменника в центрі міста. Машини немає, ловить тачку. На чорній «волзі» підрулює Руслан Кучерявенко, завідувач архітектурних пам’яток міста. Кажуть, посада прибуткова, кожне художнє замовлення проходить через його стіл. Він визначає, судить і бере усе, що треба. Не корито, та годівничка неабияка.

– На машину не заробив у Нью-Йорку? – скептично шкіриться Кучерявенко. В руках тримає валізу, до якої причеплена телефонна трубка. На даху «волги» антена, як сирецька телебашта. Весь пристрій скидається на рацію часів німецької окупації. Художникові пальця в рот не клади:

– А це у вас мобільний телефон чи пристрій для заглушки ворожих голосів у спадок від батька-генерала із застійних часів дістався?

Кучерявенко ображено майнув фалдою шкіряного плаща і заклопотано забубонів у трубку. Поговорювали, що чиновник, коли вчився в художній школі, мав цілий набір своєрідностей. Підперезувався корсажем, наприклад. Мабуть, осанку ставив. Чи живіт ховав. Художник придивляється до талії чиновника, але вирішує промовчати щодо корсажа. Підкотила тачка.

– Робота буде готова вчасно, через два тижні, як було домовлено, – кидає Художник і вантажиться в тачку разом з гіпсом.

– Попрацюй, попрацюй… – Кучерявенко в супроводі кількох кривозубих підлабузників відрулює на «волзі», зловтішно посміхаючись.

Київ, двома тижнями пізніше.

Художня рада, приймають роботу Художника,

вул. Б. Хмельницького, 68

У спітнілого Кучерявенка очка бігають, як у австралійського хамелеона.

– Для чого ж він у гіпсі робив? Ми ж іще не затвердили… Це його проблема – не треба було спішити… Бо щось тут не та художня концепсія, не той собор. Зовсім не те малось на увазі… Собор мусить бути маленький, і журавлі так низько-низько над степом… Читайте класика!

Художник мляво пробує протестувати, наперед знаючи, що роботу заріжуть. Метровий гіпсовий макет меморіальної дошки одиноко і сумно стоїть посеред кабінету Письменника. Підлабузники-чиновники виводять тоненькими голосками і перехиляють чарка за чаркою заморський коньяк хазяїв, заїдаючи пирогами з картоплею:

– Е, мало він каші з’їв. Молодий…

– Мабуть, там, у Нью-Йорку перевівся – не відчуває рідної культури, не знає, де наше коріння… А мусить бути отак.

– Як «отак»? Покажіть, намалюйте, і ви ж колись художниками були, не завжди ж у кабінетах… – ще одна наперед приречена спроба протесту митця.

– А то не наша справа, то твоя – малювати. Недопрацювали, молодий чоловіче, недопрацювали.

Художник втомлено відходить від гіпсового барельєфа, з розпачу теж вихиляє чарку коньяку і згадує слова побратима Миколи: «Коли критикують, то комусь це вигідно».

Кучерявенко в іншому кінці кімнати посоловіло і переможно виводить своєї довірливим слухачам-родичам:

– От так треба було зробити, ця робота нікуди не годиться, цю не можемо затвердити, наші діти нам не пробачать. Наша культура – найрідніша в світі. Наше слово не вмре, не загине. Совість – головне! І лебеді так низенько-низенько, чи гуси…

– Будемо допрацьовувати, знайдемо когось з наших… – виносить вердикт дрібноокий зам і ковтає шматок маковика.

В голові чиновника округлюються цифри відкату, що перепаде через «наших», і під корсажем розливається приємне тепло чи то від коньяку, чи то від помсти… Кому потрібні такі вільні митці? Вільних ніхто не любить.

Відкриття меморіальної дошки, квітень 1996

Кучерявенко зі свитою виголошує промову. Вже зовсім інша меморіальна дошка, відчута і перероблена «нашими», сумно й одиноко дивиться на натовп. Щось у ній вгадується з минулої роботи Художника. Гіпсова версія роботи Художника, забракована худрадою, пилюжиться на горищі його будинку на Нивках. Сам Художник у цей час знову в Нью-Йорку, на Мангеттені.

Кучерявенко, проймаючись глибоким відчуттям відповідальності перед «найріднішою культурою» і майбутніми поколіннями, патетично проголошує промову:

– Світоч української культури! Титан! Яка геніальна робота!..

З-під поли чиновникового піджака зрадницьки виглядає край корсажа, яким підперезане його неслухняне пузо. З кишені солідно поблискує новий мобільний телефон, уже без валіз і антен – технічний прогрес.

Вересень 2002 року, Київ

Місто змінило своє обличчя за останніх сім років. Кучерявенко міцно вріс у крісло в конторі на Подолі й затверджує художні проекти. Деякі провалює, керуючись власним корсетним патріотизмом. Ба більше – пішов угору: сам як архітектор підписався під найбільшими проектами перебудов. Тільки й того, що підписався. Халтурні стовпи на Хрещатику рано чи пізно таки заваляться…

Ще не до кінця зломлені чи оглянцьовані ЗМІ вперто порівнюють Кучерявенка з Лазарем Кагановичем. Той свого часу теж хотів змінити обличчя міста – переінакшити його на свій копил, повирубувати тополі й каштани… Теж упивався владою, грошима і власною безкарністю. Прикриваючись мистецькими смаками й удосконаленнями, зводив пам’ятки власної нікчемності.

Місто протистоїть по-своєму. Розсипається бризками зухвалого сміху ще недозомбованих постсовком студентів Художньої академії, що на вічних пагорбах. Місто залишається собою в скверах і парках, у затишках ще не вирубаних Кучерявенком тополь. Художник працює в Нью-Йорку, але щоліта повертається до свого міста, бо тут йому легше дихається. Він уже давно вирішив стати сам собі спонсором, здобути фінансову незалежність, щоб ніколи не залежати від Кучерявенків і йому подібних.

Балтимор, вересень 2002,

Український фестиваль у Петерсон-парку

Художник щойно скінчив велике скульптурне замовлення у цьому місті й декомпресується пивом разом з друзями на зеленому газоні, спроквола про щось бесідуючи. Трохи про політику, трохи про мистецтво, трохи про виживання на еміграції. Сонце шкварить більше ста за Фаренгейтом, на сцені ансамбль «Лиман» танцює гопак. Маленькі негренята із сусіднього гетто марно пробують повторювати рухи танцю…

Жваво у фестивальних лотках іде торгівля варениками, сувенірами й дитячою літературою. На чужині іммігранти^[1] особливо чутливі до патріотичного виховання своїх дітей. Ціни кусаються – 30—40 зелених за лискучі солоденькі книжечки про Івасика Телесика та Пана Коцького видавця Ґудзика-Пудзика. Люди знаючі про нього кажуть, що його українське слово перевершить своєю безглуздістю тільки арабську абракадабру…

– Хтось добрий робить бізнес на сантименті переселенців… Подумати – дитяча література, і такий раптом ажіотаж у ситих американосів! – сьорбаючи пиво, роздумує сопілкар Микола з Нью-Йорка. Він теж прибув до Балтимора підробити на святі.

– Коли ми вже твій диск почуємо? – питає Художник, знаючи, що це Миколина заповітна мрія.

– Коли самі себе розкрутимо, тоді й почуємо… – філософськи відповідає той. – Я чув, ти теж подався ілюструвати дитячу літературу?

– Подався. Минулого літа здав ілюстрації в Києві в одну відому контору. Ціле літо витратив, щоб виконати замовлення. Хотів, щоб дітям в Україні додалось трохи екзотики… Акваріум, морське дно – довго вигадував.

– Ну й що?

– А вгадай! Отримали у видавництві ілюстрації, подзвонили, розкритикували, сказали, що грошей поки що нема на заплановану книжку. Зависло.

– Буває. Поки сам собі не видаси, ніхто тобі не видасть, – Микола про своє…

Через годину, ще після пляшки пива, Художник підходить до одного з епатажних новоприбулих книготорговців. Роздивляється.

– Як бізнес? – питає.

– Потихеньку. Дитячі книжки найкраще беруть. Бачили можливості сучасної поліграфії? Були б такі, коли ми виростали… Це все – Ґудзикові-Пудзикові.

– А оця – про морське дно? – Художник бере в руки книжку, з того часу, як робив ілюстрації минулого літа, тема ця його цікавить.

– Це нова – на початку року вийшла. Розбирають, остання залишилась.

У Художника потихеньку закрадається холодок усередину, незважаючи на пекельну спеку… Нехотячи перегортає сторінку. Знайомі малюнки хитро дивляться на нього звідти. Ще одна сторінка – ще одна до болю рідна ідея. Композиція на розвороті, образ, що ніяк не вдавався протягом двох тижнів…

– Ну що, будеш брати? Це найкраще видавництво в Україні. Дуже модне, – крізь туман спантеличеності чує Художник. Усвідомлення, що дивиться на власні ілюстрації, недобре, але міцно вкорінюється.

– Буду, – повільно витягає з кишені дві останні двадцятки і розраховується.

Балтимор, вечір того ж дня, майстерня Художника

На підлозі розкладені оригінали його власних ілюстрацій, які гуляли видавництвами Києва з минулого літа, доки не матеріалізувались в офісі Ґудзика-Пудзика. У кріслі навпроти сидить інженер з Болівії – Хаїм Шварцберг і крутить у руках щойно придбану на фестивалі книжку незнайомою йому мовою. На столі стоїть пляшка «Житомирської» і дві стопки.

– You’ve got screwed, buddy. (Тебе, друже, надурили…)

– You think? I am not paranoic? After all – his pictures are good, so many details, new details… (Думаєш? У мене ще не всі з голови клепки повибивало? Непогані ж ілюстрації, багато нових деталей…)

Хаїм Шварцберг недовірливо хитає головою – він п’ятдесятилітній філософ із джунглів. Його батько – родом з Ізмаїла, Художник родом з Одещини, на цьому і зійшлись. Півгодини тому Хаїм повідомив Художникові, що знає дещо про українську історію. Виявилось – знає: козаки зупинили Наполеона й Гітлера.

– Це тебе в Болівії навчили? – питає господар майстерні, впізнаючи все більше й більше своїх ідей у новоспеченій книжці. – Що б у тебе в Болівії зробили за таке? – вказує на малюнки.

Хаїм, а по-американськи Джеммі, живописно починає змальовувати болівійські звичаї і їхні лапаські (Ла-Пас – столиця Болівії) варіації. Як усі народжені недалеко від пекучого екватора – емоційно розмахує руками, щось доводить. Гаряча кров. Художник слухає, але повз вуха. Може, просто перебрав пива на фестивалі. Єдине, що просотується у його притуманену свідомість, – це остання Хаїмова мудрість.

– Shit happens, buddy. (Всяко буває, друже…)

– Shit happens (Всяко…), – вже веселіше погоджується Художник.

Гей-тітоньки!

Дві київські тітоньки виграли в лотерею «зелену картку» – дозвіл на право проживання в Штатах. У першої донька вийшла заміж за американця, син другої з дружиною й онуками виїхав до США по роботі ще п’ять років тому. У посткомуністичному Києві обом тітонькам було самотньо й незатишно. Обидві розлучені й сумували за дітьми й онуками. Тому жінки вирішили їхати…

Старша з них, Оксана, все життя пропрацювала на Дарницькому комбінаті швачкою-мотористкою. Вона й сама була моторна і мала хороше здоров’я, та тільки іноді любила «закладати». Звичка дісталася їй у спадок від чоловіка, якого вона покинула ще десять років тому, коли донька закінчила школу і вступила до медінституту. Оксані тоді було сорок п’ять, і далі терпіти знущання постійно п’яного алконавта було не сила. Проте відлуння стресів, жах і безглуздість двадцятирічного подружнього життя її іноді накривали хвилею, і тоді вона починала себе жаліти і, відповідно, – «закладати». А загалом жінка була привітна, добра господиня, непосидюща і завжди елегантно вбрана київська тітонька.

Коли ж донька покинула медінститут і зібралася заміж за студента консерваторії Пітера, худого і завше сумного американця-гітариста, Оксана не запила, а на останні збереження закатала таке весілля, що про нього ще й досі пам’ятають усі родичі. Після від’їзду доньки Оксана захопилась спочатку езотерикою (зі збанкрутілої фабрики на той час уже звільнилась), потім почала щонеділі ходити до церкви і почитувати релігійну літературу.

Інша переможниця лотереї на «зелену картку» недавно відбула свій п’ятдесятилітній ювілей. Тридцять років вона провчителювала і тільки-но вийшла на ранню пенсію. Зарплати не платили, а мігрені перетворювали кожен день роботи в середній школі на суцільні тортури. Тому Аліна вирішила, що півжиття роботи на освітній ниві їй вистачить, і вже час серйозно подбати про власне здоров’я. Аби заробити, вона в’язала пухові светри і оптом здавала їх на базар через сваху. Жінка не мала бізнесової жилки, тому родичка обдирала її, як липку, проте на життя їй вистачало. Інколи син Микола передавав з Америки якісь гроші.

Аліна жила сама в центрі, в однокімнатній квартирі з телефоном. Нещодавно вона також спробувала нову професію – автовідповідача. З дев’ятої до п’ятої сиділа вдома й записувала повідомлення, за що їй досить справно платила «сірувата» фірма з нерухомості. Чоловік від неї пішов ще три роки тому до молодшої, але цьому вона була навіть рада. З двадцяти років спільного життя – останні вісім перетворилися на пекло. Чим складнішою ставала ситуація в країні, тим паскуднішим – характер чоловіка. Її Гриша був із того розряду худосочних псевдоінтелігентів, які свою нікчемність «зганяють» на домашніх – жінках і дітях.

Найбільше Аліна сумувала навіть не за сином, а за онуками. Двоє хлопчиків-близнят снились їй чомусь завжди у гумовому човні, який відносило в море. Вони розпачливо кликали: «Бабуню, рятуйте!» Майже щоночі Аліна прокидалась у гарячці від жаху й до ранку не могла заснути. Тому, коли несподівано знайшла в поштовій скриньці лист, що виграла «зелену картку», одразу ж зателефонувала синові й повідомила, що починає оформляти документи. Син обіцяв допомогти, бо досі мусив наймати дітям дорогу няньку.

Чиновники ще надовго запустили Аліну лабіринтами кабінетів, та врешті вона продала квартиру й отримала дозвіл на виїзд. Ще залишилась маса нерозв’язаних справ, але син уже зарезервував квиток на десяте жовтня – треба було летіти.

Щойно Оксана з’ясувала, що воно таке ПМП, – енергійно взялася оформляти всі документи і вже за півроку купила собі авіаквиток на десяте жовтня. Так несподівано і спокійна Оксана, і засмикана зборами Аліна тієї осені опинились на літаку авіаліній України рейсу Київ – Нью-Йорк.

У літаку Оксана примостилась біля вікна в самому хвості, Аліна ж – десь у середині салону. Тієї миті, коли шасі відірвались від землі, обидві жінки відчули, може, вперше в житті, якийсь незбагненно глибокий простір – СВОБОДУ непідвладну земним законам, метушні й часу. Літак підняв їх у високе незвідане піднебесся. Скупчення хмар навіювали такі гарні думки й переживання, яких жодна з них уже давно не відчувала. Кольори хмар за вікном змінювались від сніжно-білого до рожево-перламутрового і підносили дух мандрівниць ще вище у зоряний простір.

У Дубліні старий літачок робив посадку й дозаправку. Натовпові окрилених і трохи підпоєних українців, яким випало перетнути залізну завісу совєтських кордонів (що завжди тривожило і надихало), дозволили вийти у вестибюль. Дублінський аеропорт був першим «закордоном» і для Оксани, й для Аліни. Вони повільно шпацерували по залі, зачудовано дослухались іншомовних оголошень, непомітно розглядали людей, вдихали незнайомі запахи і були у повній ейфорії. Життя давно не здавалось таким яскравим.

У центрі зали аеропорту Шенон стояв стенд з копіями старовинних прикрас кельтів, нащадками яких вважає себе кожен справжній ірландець. Дивовижної краси мідянисті сережки, намиста, браслети і пряжки лише здавалися недбало розкинуті на червоному оксамиті. Насправді тільки уміла рука закоханої в свою праісторію людини могла зібрти таку міні-виставку. Прикраси загадкових кельтів у павутинні зеленавої патини ширили чар древньої країни зелених пагорбів і дух войовничих тисячоліть волелюбного народу.

Натовп із постсовдепівського літака завис біля барвистих вітрин дьюті-фрі. Тільки дві скромно одягнуті жіночки заворожено тупцяли перед кельтською виставкою і зосереджено вдивлялись у незнайомі літери. Оксана й Аліна стояли перед стендом і не помічали ні базарної метушні своїх співгромадян, ні одна одної, не чули оголошень. Їх манила, як магнітом, краса і справжність давнього нордичного мистецтва. Їм здавалось, що ця невелика виставка є вікном у свободу для їхніх понівечених жорстокою реальністю, але ще не зовсім затерплих душ…

Та от хтось із співгромадян їх гукнув – час вирушати в заокеанську дорогу. Як це чудово, що літак летів саме туди, куди летів – до невідомої далекої країни, в якій усе ще можна здійснити мрії. Обидві мимохіть посміхнулись одна одній – дві людини, на якусь мить об’єднані мистецтвом, і в задумі, кожна про своє, попрямували до літака.

У літаку совкове жлобство вистромило свою огидну пику, повернувши Оксану до реальності. П’яним гугнявим голосом товстогубий сусід попросив її пересісти на інше місце, бо йому конче треба було обговорити бізнес з новим партнером. Дихнувши драконівським перегаром, він грубо виштовхав Оксану в прохід до нового місця, яке було, звичайно ж, не біля вікна. Однак місце виявилось поруч з Аліною, і Оксана швидко заспокоїлась – тут було спокійніше і затишніше. Жіночки знову посміхнулись одна одній, але розмови не завели, обидві були не з говірких.

Упродовж восьмигодинного польоту вони таки познайомились, за обідом. Аліна запропонувала Оксані посидіти біля вікна кілька годин, доки вона дріматиме. Та радо погодилась – ніяк не могла надивитись на чарівні каньйони і провалля хмар дивовижних незбагненних форм. Коли ж літак у сизо-прозорому небі робив останній віраж уже над іншим континентом, над Нью-Йорком, обидві поприпадали до круглого віконечка і роздивлялись неповторне технологічне диво світу, що стало яскравим завершальним акордом їхньої подорожі за кордон. Місто здавалось їм і недоступними джунглями, і бажаним берегом усього нового й гарного водночас. Статуя Свободи, як найдавніша Мати-Богиня світу, впевнено і незаперечно запрошувала їх до нового життя…

Проходячи митницю незнайомої країни, жіночки вже підсвідомо тримались одна одної – таки легше, коли поруч хтось свій серед волооких негрів та індусів-прикордонників у малинових чалмах. Виявилось, що й Оксана, й Аліна їхали в те саме портове місто на східному узбережжі, де, за якоюсь примхою долі, жили тепер їхні діти. Вражена Аліниною інтелігентністю, Оксана залишила їй візитку доньки і попросила зателефонувати. Також вона розповіла їй про одну слов’янську церкву, що нібито була в центрі міста і яку вона збиралась відвідувати. На цьому й розійшлися, підхоплені дітьми в різні боки.

Минув майже рік. Аліна насолоджувалась кожним днем, проведеним з онуками. Єдине, що її насторожувало, прихід зими. Це означало, що їй доведеться довше сидіти вдома з близнятами замість прогулянок у парку. Тобто частіше доведеться ділити простір тісної квартири із сином і невісткою, особливо вечорами. Не все було ідеально.

Довго розмірковуючи, Аліна вирішила орендувати собі квартиру й забирати туди онуків на день, щоб менше заважати заклопотаним дітям. Надумавши це, жінка вирішила піти до церкви й поставити свічку святому Миколаєві, щоб допоміг їй здійснити сміливий задум. Прийшовши в неділю до незнайомої слов’янської церковці з єдиною думкою, як прокрутити свій зухвалий задум, – вона одразу ж упізнала Оксану. Аліна їй так ніколи й не дзвонила, спершу її закрутив вир заокеанського життя, а тоді подумала, що, може, та співвітчизниця з літака вже про неї й забула.

Проте Оксана її не забула і навіть виглядала в церкві щонеділі. І ходила вона в цю церкву з надією, що зустріне там колись Аліну. Жіночка за звичкою звинуватила себе в тому, що не взяла тоді в літаку Алінину адресу. Та вперше перетнутий «кордон у закордон» на борту авіаліній України їх чимось поєднав, і маленька слов’янська церква портового міста залишалась єдиним місцем можливої зустрічі.

Оксана одразу ж упізнала Аліну і підійшла до неї сама. Жінки розговорились. Поділились враженнями про своє нове життя у новій країні. Виявилось, що Алінині проблеми були дуже схожі до Оксаниних проблем. Хай як безмежно вони любили своїх дітей, та обидві відчували, що краще було б їм жити окремо, бути вільнішими і трохи звільнити дітей. Слова ОСОБИСТА СВОБОДА були всюдисущими в цій країні й проникали навіть у підсвідомість новоприбулих…

Аліна поділилась своїм задумом переїхати на окрему квартиру. Оксана одразу ж підключилась: «А якщо нам знайти маленький будиночок на двох? Замість того, щоб знімати окремі квартири і платити вдвічі дорожче, ми могли б орендувати трикімнатний будиночок і поділити кошти…» Звичайно, Оксана не заперечуватиме, коли Аліна вдень там доглядатиме онуків. Вона сама мріє про онуків… А якби вони знайшли такий будиночок десь тут, коло церкви, то Оксана могла б ходити сюди навіть серед тижня… Усе життя мріяла – жити біля церкви!

Жіночкам було легко говорити про такі, здавалося б, нездійсненні в їхньому попередньому засмиканому житті речі. У новій країні, в новому місті – щоб дві жінки-емігрантки, які ще до пуття й мови не вивчили – жили окремо? Легко знаходилось пояснення: «Скажемо, що ми сестри, і мову вивчити буде стимул». Перспектива здобуття ОСОБИСТОЇ СВОБОДИ закрутила їм голови, за планами вони й не помітили, як звечоріло… Обидві стужились за звичайним людським спілкуванням, на яке протягом усього життя їм обом не дуже щастило…

Через два місяці Оксана й Аліна перебрались у маленький трикімнатний будиночок навпроти сірої кам’яної церкви. Вдалось їм це без особливих труднощів: і діти не заперечували, і будиночок знайшовся саме такий, про який вони мріяли – маленький, акуратний, поблизу парку і набережної.

Етнічно неоднорідні мешканці Н-ської вулиці усіх соціальних статусів не дуже повірили, що Оксана з Аліною сестри – надто вже вони були між собою несхожі. А сусід індус, працівник відомої в місті комп’ютерної контори, жартома охрестив їх «gay ladies» – гей-тітоньки. Прізвисько причепилось.

Спочатку Аліну, яка розуміла незнайому мову трохи краще, – це обурювало і бентежило. Жіночки навіть віддалились одна від одної, переживаючи через недоречний жарт ліберального індуса… Та згодом почали помічати, що молоді й літні сусіди називали їх «gay ladies» без осуду чи злості. Меншини завжди вважались хорошими сусідами, на відміну від наркоманів чи п’яниць. Так аура портового міста поступово почала витісняти з київських жіночок стереотипи щодо сексуальної орієнтації…

З іншого боку, їм так добре було в маленькому будиночку вдвох, як рідко коли бувало в їхніх попередніх життях. Тітоньки не сварились між собою, а якщо виникало якесь напруження, мирно розходились по своїх кімнатах. Вони поділили хатні обов’язки – по черзі готували обід і прибирали. Кулінарія навіть була для них таким собі мирним змаганням. Усі витрати на оренду й рахунки ділили навпіл, а решту своїх невеликих доходів витрачали на себе. Дедалі частіше вони дивились телевізор разом у спільній кімнаті, тому, що їм це подобалось. Так нечасто раніше в житті випадало робити те, що було до вподоби…

Згодом і Аліна й Оксана вже не звертали увагу на те, що Н-ська вулиця вперто і миролюбно називає їх «gay ladies». Молодь давно звикла, що в такому будинку живуть дві надзвичайно добропорядні й спокійні «гей-тітоньки», які щонеділі частують сусідів пиріжками. Різнорідному соціально й етнічно населенню великого портового міста потрібні були позитивні емоції, а приязні київські тітоньки ніби стали прикладом ідилічного існування осіб однієї статі під спільним дахом. Навіть коли не йшлося про жодну фізичну близькість… А коли йшлося, то хто тим переймався в портовому місті з його ліберальними порядками? Це була спілка двох істот, які натерпілись за своє життя, дбаючи про інших, і віднедавна насолоджуються кожною хвилиною спокою, розмови, товариства і порозуміння.

Щовечора Оксана й Аліна прогулювались набережною, аби підтримувати тонус і спортивну форму, а з відкритих вікон барів і кафе їм напівжартома гукали знайомі і старожили цієї прибережної околиці:

– Гей-тітоньки! Як буття? How are you doing?

– О’кей, о’кей… – дружньо махали у відповідь київські тітоньки і прямували далі у своїх потертих спортивних костюмах і кедах. Вони випромінювали спокій і щастя й наче стали місцевим символом злагоди.

Пройшовши фазу жартів і натяків, невдоволення й непорозуміння власних дітей та їхніх підозр, тітоньки змирились зі своїм прізвиськом. Одного разу сміливіша Оксана діловито запитала:

– А може, ми й справді гей-тітоньки? Якщо те, що в нас є зараз – спокій, близька людина поруч щодня, спільні інтереси, надійність, – і є «gay» – то в моїй голові щось міняється!

Аліна кивнула. Вона була певна, що життя подарувало їй ще один шанс на щастя, хай би в якій формі й у якому віці вона його знайшла.

Острів Асатіг

Гусак Антуан прилетів на острів Асатіг з Канади, з далекого Квебеку. Недарма порода його була – канадійський гусак. Мав він довгу чорну шию і кудлату голову, коричневого лакованого дзьоба й широкі сіро-білі крила на добре вгодованому тулубі. За характером Антуан був першопрохідцем. От і про цей заповідний острів на прибережній Атлантиці він прочув від перелітного Шпака, який колись там зимував. Шпак довго розводив теревені про тамтешні звичаї – жодного мисливця, усі пернаті й парнокопитні мають рівні права, свободу цвірінькання, пташиних новин й віросповідання. Антуан вирішив одного літа туди емігрувати в пошуках примарного щастя і кращого життєвого рівня.

Коли він уперше глянув із синьої височини на тонку смужки землі, то острів Асатіг видався йому місцем небувалої краси. З одного боку його омивали широкі хвилі океану, вкриті білими бурунцями. Сиві високі дюни з пасмами довгої шовковистої трави відгороджували суходіл від нестихаючих атлантичних вітрів. Низькорослі ялички химерно переплітались з олеандрами й високими декоративними очеретами, створюючи дивовижний краєвид. Протилежний берег острова омивала мальовнича затока, її вода спокійно і привітно хлюпала об трав’янисті болотяні береги, у яких водились міріади смачнючих комах.

Антуан з першого погляду закохався в острів Асатіг і вирішив неодмінно тут оселитись, хоча б на певний час. Ще від Шпака він чув, що такої нечуваної свободи острів досяг головне завдяки диким коням, вони й були візитною карткою Асатігу. Саме на них з усіх куточків світу приїздили дивитись туристи, платили вступне мито й купували сувеніри з їхніми привітними і не дуже вже дикими фізіономіями. Згори гусак бачив мозаїку спин сірих, гнідих, каштанових, чалих і плямистих коней, які мирно паслись на Асатігових луках, їхні буйні гриви і хвости.

Антуан одразу помітив і офіс Ренжера Сема, єдиного офіційного представника заповідника, з яким йому треба було так чи інак поговорити й випросити дозвіл на поселення. Та хитрий Гусак не поспішав: він одразу зрозумів, що жити в такому ідеальному куточку світу хотілося не йому одному, і отримати дозвіл буде непросто. Він вирішив спершу на якийсь час облаштуватись на острові як нелегал, роздивитись, зібрати інформацію і розробити план подальших дій.

Удома, у франкомовному Квебеку, в Антуана залишилась дружина: вона планувала приєднатись до свого хазяйновитого і непосидючого гусака, щойно той влаштується на новому місці. Жаклін не дуже любила далекі перельоти, тому непевний час вирішила пересидіти вдома.

Раніше Антуан ніколи не бачив океану, бо сам походив з болотистих рівнин Канади, лише читав про нього багато в журналі National Geographic. Тож свою першу посадку планував на піщаній безмежній смузі тієї частини острова, що омивалась відкритим океаном. Його одразу ж ледь не перекинув потужний порив вітру і мало не оглушив гуркіт кількаметрових хвиль. Відважний гусак утримався на своїх коротких лапах, обгорнувся крилами й діловито подибав на прогулянку берегом.

Навколо не було жодної істоти, тільки гуркотів океан і білосніжні чайки ширяли поміж небом і хвилями, здивовано роздивляючи Антуана. Жодна з них не підлетіла привітатись, тож гусак простував собі далі, сподіваючись надибати якогось місцевого старожила. Враз йому пригадалась історія про одного відомого лікаря, його співвітчизника. Той спокусив свою молоденьку секретарку розповідями про океан і минулого року таки вмовив її рвонути з ним на Маямі, таємно від своєї благовірної, звичайно. Коли Кет уперше в житті вийшла на берег океану, то зреагувала так: «Ой, докторе Боб, а я думала, що він (океан) більший…»

Гусак зайшовся ґелґотом, уявивши обличчя Боба, і подумав про себе, що йому самому океан видавався досить таки великим. Може навіть занадто великим і неосяжним. Усередині в нього почало прокидатись ледь уловиме відчуття ностальгії, але він його тут же пригамував, згадавши собі, що його пригодницька вдача і дух мандрів завжди надавали яскравості пташиному існуванню.

Також яскравості життю додавало мистецтво, роздумував він собі далі, чалапаючи берегом океану. Антуан дуже любив співати і таємно мріяв десь прилаштуватись аби розважати публіку, даруючи свій талант. Гусак бачив кольорові сни, де він сяє на сценах світу у світлі рамп і спалахах об’єктивів, і роздає автографи (відбитки лапки) натовпам фанів, тому щовечора він неодмінно вправлявся у вокальному співі й грі на банджо, які й були його основними мистецькими талантами.

Так роздумуючи під акомпанемент могутніх хвиль канадійський гість надибав першого мешканця, з яким завів знайомство. Спершу він здалеку побачив велику рапату в чорних бородавках мушлю, всередині якої щось млосно ворушилось. Коли, долаючи потужний вітер, гусак підступив ближче, то розгледів дивну істоту – желейне прозоре тіло, з посадженими на ньому великими здивованими очима. Істота ловила мушлею-віялом океанський вітер і щось тихенько сама собі напискувала.

Перекрикуючи гуркіт прибою, Антуан відрекомендувався і, незграбно підступивши, вклонився. Істота закотила очка і щось пропищала у відповідь, чим нестерпно нагадала гусакові підстаркувату театральну даму в стані екзальтованого піднесення.

Здогад його не був далекий від правди, бо за півгодини розмови на краю океану він довідався, що істота також не цурається всіляких мистецтв і звуть її мадам Устриця. Практичних порад щодо облаштування на острові мадам дати не могла, бо сама жила на спадок, що їй дістався від чоловіка, який давно загинув (його з’їли гуманоїди). Крім того, вона була дуже зайнята курсуванням між будинками, котрі теж успадкувала. Проперті потребували постійного догляду…

За словами Устриці, такого курсування жадала також її мистецька натура, що не могла довго перебувати на одному місці. От і зараз вона готувалась пірнути у води океану і впасти на дно, де в неї нібито була хатинка, аби закінчити якийсь творчий проект. Правда, який творчий проект, Антуанові дізнатись не вдалось – проект огорнув серпанок таємничості. Та він особливо й не прагнув довідатись, тільки радів, що першою зустрів таку артистку.

Устриця обмахувалась венеціянським віялом, попискувала і закочувала очі, розмовляла таємничо і без зупину торочила, яка вона богемна:

– I am so very bohemian – you can not imagine how bohemian I am… Bohemian is my middle name. I am all about art and bohemіa – wait and see. (Я така богемна – ти не уявляєш, яка я богемна… Богема – моє друге ім’я. Я вся зіткана з мистецтва і богеми – зачекай, побачиш).

Устриця говорила дещо відмінною від Антуанової мовою й наполегливо називала його Тоні, замість поетичного Антуан. Та гусак не сперечався, він намагався зав’язати якомога більше знайомств у цій невідомій частині світу. Тому, коли драматично підстрибнувши, мадам хлюпнулась у морську піну разом зі своєю богемною мушлею – він галантно махнув їй на прощання крилом – оревуар.

Тільки тоді мандрівник помітив, що сонце хилиться до заходу, а вітер ніяк не вщухає, він ще не знав, що на цій частині острова вітряно повсякчас. Промерзнувши до кісток і зголоднівши, новоохрещений Тоні почалапав від океану через пісок, тоді незграбно переліз через дюну й опинився посеред олеандрів і яличок, де зовсім не було вітру, зате багато товстеньких і смачненьких комах. Не довго думаючи, гусак-нелегал підкріпився ними і побрів далі – шукати притулку на ніч.

Уже в присмерку він раптом почув з висоти басистий голос:

– Yo! Brother! You are trespassing my hood! Who the hell are you? (Агов, браток! Ти шниряєш моїм районом! Хто ти в біса такий?)

Антуан стрепенувся, витяг свою довгу шию і грізно зашипів на всі боки, аж доки не розгледів у присмерку велику конячу голову, що нависла просто над ним. Голова мала виразні каштанові очі, на які спадало густе пасмо волосся, без сумніву вимите спеціальним шампунем. Каштаново-біла елітна шуба «дикого» коня була також ідеально вичесана і напарфумована, копита заманікюрені, а шию обвивав великий золотий ланцюг. Навіть один зуб асатізького аборигена підозріло блиснув золотом.

– Я тут проїздом, – прожебонів Антуан, він уже здогадався, що набрів на знаменитого мешканця Асатігу – одного з диких мустангів.

– Поживу тут трохи і полечу собі далі. Я сам з Канади, Антуаном звуть.

– А, ну то нічого, живи собі, місця всім вистачить… – уже без помпи промовив Мустанг і похнюпив свою розкішну голову, здавалось, аж закуняв.

Сонце тим часом зовсім сховалось за мальовничим берегом затоки, й острів, здавалось, теж задрімав, готуючись до сну. Мустанг голосно захропів, давно забувши про Антуана, а той потихеньку, задкуючи відступав, бо все-таки трохи побоювався копитного велетня. Невдовзі він набрів на приземкуватий кущик, землю під яким встеляла запашна травичка. Кращого місця для ночівлі годі було й уявити, тому гусак після переповненого подіями дня зручно вмостився й одразу ж пірнув у міцний сон.

Не встиг Антуан спросоння розправити крила, потягнутись і вдихнути свіжого океанського повітря, як почув чиїсь кроки. По асфальтованій дорозі заповідника, яка в денному світлі виявилась зовсім поруч, до нього наближалась дивна пара. Вона – огрядна Видра, розодягнута в квітчастий одяг і обвішана саморобними прикрасами з пір’я і мушель, він – миршавенький, сіро-буро-малиновий Зяблик на тонких ніжках. Видра вкарбовувала сліди своїх огрядних лап у дорогу, а далі – в пісок, сколихуючи, здавалось, простір навколо, а Зяблик дріботів позаду, щось цвірінькаючи.

– Е, ні, так діло не піде! – ще здалеку зарепетувала Видра до Антуана. – Цей кущик – prime piece of real estate (елітна нерухомість)! На ньому хіба написано, що він вакантний? Мені його зараз показувати покупцям, а тут якийсь бомж оселився!

У Зяблика, який був розміром в одну четверту його супутниці, від обурення аж пір’я нагогошилось. Антуан трохи здивувався, але ще раз огледів місце ночівлі, переконуючись, що все залишив прибраним і чистим, а ночувати в дикій природі всім десь треба. Він приосанився і чемно привітався, а далі пояснив, хто він, звідки і навіщо прилетів. Зяблик стріпнувся, аж підскочив: виявилося, що вони з Антуаном – земляки.

– Ми з Видрою познайомились по інтернету, – схвильовано заторочив Зяблик, – вона мене запросила сюди на поселення й оформила документ в Ренжера Сема, і живу я тут уже три роки… Якщо хочеш тут оселитися, тобі треба знайти собі гніздо в оренду й отримати дозвіл на проживання. А позавчора я бачив на тому боці острова цілу зграю гусей, – він смішно мотнув головою в інший бік і аж оббіг Видру навколо, – таких, як ти, та вони вже дуже давно з Канади перебралися і дуже галасливі.

Упродовж усього Зябликового монологу Видра переминалась з лапи на лапу й не знала, як поводитися. Їй було ніби й незручно, що вона назвала такого ошатного гусака бомжем, і водночас в очах у неї блимали маленькі лічильники, і подумки вона прораховувала, що можна цьому клієнтові загнати. Видра завжди намагалась злупити зайву копійчину через різні махінації, доки її недалекий і балакучий Зяблик виспівував і дріботів навколо. Єдине, на що вона спромоглася – «скачати» з гусака орендне мито за той самий кущик, де він ночував першу ніч, однак подати це йому як велику послугу.

– Я можу вам дозволити ночувати під цим кущиком, якщо ви сплатите мені таке й таке мито, в тутешній валюті, звичайно, – одразу ж перейшла до діла Видра, чим заскочила Антуана зненацька.

– А як же клієнти? – перепитав він.

– Клієнтам підшукаємо щось інше, – відмахнулась огрядна бізнесвумен зі спритним до чисел розумом.

– Оформимо скидочку, оформимо скидочку… – видав своє незмінне гасло замовлений по інтернету Зяблик. Його власний добробут залежав від настрою його подруги, а на її плечах лежали всі турботи про сімейний прибуток, що дрібного птаха дуже влаштовувало.

Не довго думаючи Антуан розрахувався і побачив, як тут же купюри зникли в одній зі складок Видри, яка на диво швидко поспішила віднести їх у надійне місце. Зяблик підтюпцем кинувся за нею, вигукуючи якісь гасла про вірну дружбу Антуанові, однак ні на крок не відстаючи від своєї інтернетної половини.

Отак розпочався другий Антуанів день на острові, чим той був немало вдоволений. Тепер він отримав тимчасове житло, яке його влаштовувало, залишалось ще трохи купюр на дрібні витрати, і гусак був готовий до нових пригод. Оскільки океан його манив більше, ніж неминуча розмова з Ренжером, то мандрівник після сніданку знов переповз через дюну й пішов прогулюватись берегом. Хвилі трохи вляглись, і водяне плесо набуло приємного світло-сірого відтінку з ледь зеленуватими блискітками. Вода вже привітніше розливалася перед Антуановими червоними лапами й виносила на берег химерні мушлі різного розміру.

Устриці на піску не було, мабуть, вона таки справді впала на дно океанське. Чайки так само відсторонено розглядали гусака згори, не підлітаючи ближче. Тільки десь вдалині, де океанський безмежний берег вигинався півколом, вимальовувалось загадкове біле місто з хмарочосами і водокачками, каруселями і променадом. Гусак довго вдивлявся в його обриси і вирішив неодмінно там побувати.

Раптом Антуан побачив величезного собаку, який нісся, висолопивши язик і вирячивши очі, і за кілька стрибків уже був біля гусака. Пес напевне був домашній і до природи не пристосований, бо поводився дуже нахабно і необережно, намагаючись обнюхати Антуанів куций хвіст. Гусакові довелось навіть добре шипнути на нього, що той аж відскочив у хвилю і зайшовся гавкотом. Одразу ж з-поза дюни з’явився гуманоїд жіночої статі, та гусак не налаштований був вступати в довгі перемовини з туристами, тому подався досліджувати інший бік острова.

Посеред мілкої затоки, яка відділяла острів Асатіг від материка, стояв білосніжний височезний гордий птах Герон. Саме до нього й попрямував гусак. Не дуже зграбно опустившись на поверхню води, Антуан спробував лапами дістати дно, але не зміг, бо його лапи були набагато коротші від Геронових. Гордий птах зміряв непроханого гостя поглядом, сповненим презирства, так що той аж знітився.

Оговтавшись, гусак таки спробував заприятелювати з місцевою «зіркою», однак зазнав повного фіаско. Високо піднімаючи свої довжелезні ноги і обурено щось пирхаючи про іммігрантів і їхнє нашестя, Герон вирішив припинити будь-які намагання встановлювати подібні знайомства. Усе, що Антуан розібрав, це погрози поскаржитись Ренжерові, натяки на чужорідне гусакове походження і заклики забиратись відкіля взявся.

Спантеличений таким несподіваним поворотом подій, ображений пихатістю білоперого нахаби, Антуан і собі розвернувся й поплив до берега попоїсти, щоб втамувати незаслужену образу. Що він такого зробив? Чому аристократичний на вигляд птах виявився таким нікчемним паскудником? Невже так важко поводитися цивілізовано?

Життя, як правило, відповіді на такі риторичні запитання не дає, тому єдиним порятунком був обід, і Антуан відбув його на славу. Тут таки, в прибережних чагарниках водилося незліченна кількість різних комашок, серед яких найбільше – комарів, але траплялись і різні види мошок, на диво неповороткі й ліниві. Наловити їх виявилось дурного робота, варто було роззявити дзьоба і трохи його покрутити в різні боки – комахи практично самі туди застрибували.

Після обіду Антуан почувався значно краще, подумки охрестив Герона не дуже культурним словом, показав йому з безпечної відстані одне буре середнє перо свого крила на знак неповаги і попрямував в глибину острова, сподіваючись надибати когось кращого. Асатіговими асфальтованими дорогами проїздили притишеним ходом автомобілі з туристами, але гуманоїди рідко з них виходили. На кожному кроці попереджувальні знаки повідомляли, що годувати диких звірів і птахів заборонено, а також, що дикі коні кусаються і хвицаються. Проте невдовзі гусак побачив, що так звані дикі коні, одного з яких він напередодні зустрів, з прохацькими фізіономіями вишиковувались при дорозі і благальним поглядом проводжали автомобілі, розраховуючи на подачку.

Подачки у вигляді крекерів і чипсів простягали з напіввідкритих вікон тремтячими руками туристи, а дикі коні своїми шерехатими губами обережно їх брали і старанно пережовували. Взагалі рухи коней зводились до мінімуму й уявити собі, що хтось із них насправді може вкусити чи хвицнути, було важко. Гусак протупцяв повз шерегу мустангів, чемно з ними вітаючись, і тут натрапив на свого знайомого. Той щойно отримав особливо привабливий сендвіч з броньованого «кадилака» тому був у гарному настрої.

– Yo! Its you again – my brother! Whats’up? Did you fnd a crib in this hood or what? (Агов! Це знову ти, мій брате! Як воно? Ти знайшов собі хатинку в цьому райончику чи як?), – Мустанга розібрав сентимент після смачної перекуски, і він вирішив бути чемним.

– О так, я прилаштувався на перший час… – відповів Антуан і розповів про своє знайомство з Видрою і Зябликом.

– You probably got screwed, buddy, this pair will sell your own head to you… But everybody needs to start somewhere… For instance – look at me… (Тебе, напевно, надурили, друже, – ця парочка може продати тобі твою ж власну голову… Проте всім треба десь починати… Наприклад – візьми ось мене…)

Мустанг відвів гусака вбік від дороги. Сендвіч смачно влігся в його шлунку, і коня хилило на розмову. Він ліг на суху запашну травичку, щоб бути зі співрозмовником віч-на-віч, а тоді повідав історію своїх предків: «Колись давно мої предки були рабами у білих фермерів. Низькорослі мустанги жили бідно і працювали тяжко вдень і вночі: перевозили вантажі з кукурудзою, бавовною і бочками віскі… Яке тут майбутнє?.. – важко зітхнув Мустанг.

Якось на найбільшу ферму пригнали сталевого коня на ймення Трактор. Він був такий сильний, що міг працювати за кількох коней. Далі залізних коней приганяли й інші фермери. Здавалося б, робота віднині не буде такою важкою: сталеві коні багато витриваліші й сильніші, і важка, а далі й узагалі майже вся робота лягла на їхні колеса. Та виявилося: немає роботи – немає майбутнього, – форкнув кінь, – мустангів було багато, роботи для них мало, отже – утримувати їх невигідно. Годі було й мріяти про безмежні пасовища й соковиту траву – все належало людям. І мустанги теж… Були такі серед них, що навіть за таких обставин збиралися захистити свої права. У крайньому разі планували намотати копитами, – кінь мотнув головою, відкинувши пасмо з очей.

Коли стало зрозуміло, що майбутнє за сталевими кіньми, а мустангів і надалі триматимуть у рабстві, незважаючи на поправки до конституції, – одного літнього вечора найвідчайдушніші подались на острів Асатіг, через затоку. Фермери кинулися навздогін, погрожуючи вилами, та коли побачили, що табун переплив на острів, то дали їм спокій. Зрештою вони вважали, що коні не прогодуються самі й не виживуть в острівних умовах.

На щастя, люди здатні помилятись. За кілька поколінь мустанги зовсім здичавіли й заполонили весь острів і на материк уже ніколи не повертались. Вони вважали, що свою службу виконали і заслужили волю довічно. Згодом держава таки оголосила Асатіг заповідником і навіть зробила коней місцевим талісманом, – Мустанг гордовито форкнув. – Тож тепер – життя малина: туристи, сендвічі, всезагальна пошана і ніякої важкої фізичної роботи…»

Тут кінь схилив голову і, здавалось, зробив паузу в своїй розповіді – його здолав сон. Антуан ще трохи потупцяв перед ним, щоб не видатись нечемним, але кінь міцно хропів і вже нічого навколо себе не помічав. Тож гусак подався собі далі, обмірковуючи почуту розповідь і роздумуючи про сенс життя взагалі. А власне життя йому треба було влаштовувати негайно… Тому Антуан і розмірковував про майбутнє, уявляв собі зустріч з Ренжером Семом, мріяв про те, як невдовзі до нього приєднається його вірна Жаклін у цьому райському ситному куточку. От тільки думка про Сема не давала йому спокою, легалізація немало тривожила гусака…

У той момент він побачив приємну його серцю картину: з гортанним клекотінням, над низькими яличками острова пролітав клин сірих канадійських гусей, його власної породи. Антуан одразу ж злетів у повітря, аби до них приєднатись, та клин невдоволено заґелґотів і скерував униз, недалеко від Ренжерового офісу.

Старший гусак невдоволено підступив до нього:

– Хіба не бачиш – ми тут свої справи маємо? – не дуже привітно запитав він Антуана. – Чого тобі?

– Та я ж тільки хотів… Дивлюсь – свої. Мене Антуаном звуть – земляк ваш. Я й не думав заважати… – розгубився гусак.

– Та чули ми про тебе, Зяблик на «мило» скинув, що з’явився тут такий… То ти Тоні?

Гусак-лідер був добре поінформований, але невідомо з якого дива такий роздратований, і зграя його чомусь сіпалась. Антуанові навіть вчулося образливе «лох» на свою адресу. Та він не здавався:

– Я бачу, що ви птахи зайняті – то, може, й я міг би стати в пригоді у вашому бізнесі, в мене досвід… – почав було Тоні.

Гуси якось притишено поміж собою перешикувалися, нарешті старший несподівано розкрив карти.

– Слухай, брате, ми маємо свій бізнес – партію марихуани з Канади треба доставити, а тут Ренжер скрізь суне свого носа, ще й ти під лапи лізеш… Воно тобі треба? Лети собі до біса!

– Ні, хлопці, з наркотиками справу не матиму. Я думав, ви в шоу-бізнесі – я співаю непогано, – «скромно» випнув груди Антуан.

– То йди Ренжерові заспівай, поки ми з його пікапом розберемось, – заворушилися гуси.

На тому й розійшлися: Антуана не цікавив наркотичний бізнес, а справи ґелґотливого птаства лежали в напрямі наркотики – гроші. Раптом гусак обернувся на неймовірний галас і побачив, як любителі травички заточуючись і неприродно вимахуючи крилами видерлись на новенький пікап і… стали скидати сірі ляпсуси-бомби, шиканням заохочуючи один одного. Такого неподобства Антуан просто не міг допустити і хоч в глибині душі розумів, що встряє в чиїсь сторонні острівні справи – його творча естетична натура була вкрай обурена. Розкинувши крила, він кинувся на гусей і, скидаючи з пікапа ошелешених безсоромників, грізно шипів. З гнівними вигуками він злетів у повітря, врізався в клин, чим посіяв без-порядок і припинив на деякий час підле бомбардування.

– Ви що, шалапути, пошаліли? Гусей ганьбити? Канадійських? То вам шифер зняло чи шишок об’їлись? Машину шкодити! А фарба від ваших бомб полущиться? А колір повицвітає? Наркомани бісові! – не на жарт розійшовся Тоні.

Очманілі від несподіванки гуси накивали лапами, а на ґвалт вискочив Сем.

Звиклий до витівок гусей, такого шаленого він бачив уперше. Сем знав, що зілля дозволене в Канаді як медичний засіб. Бандою верховодив один підстаркуватий гусак, який мав усі необхідні рецепти. Використовуючи це прикриття, клин курсував поміж Канадою і Асатігом, доставляючи траву місцевим наркоманам.

Коли Ренжер з вікна побачив, як Антуан вискочив на пікап, то було подумав, що банда не лише поповнилася, а й геть знахабніла. Але побачене далі здивувало його ще більше. Гусак, відсапуючись, дибав навколо пікапа й шипів.

– А ти ще хто такий? Відділ боротьби з наркотиками? – хмикнув чоловік. – Щось раніше я тебе тут не бачив…

Ренжер міцно схопив Антуана за лапу і, не висловлюючи ні йоти вдячності за врятований пікап, потарабанив його в офіс. Гусак запанікував, відбивався крилами й стогнав. Тільки коли Сем вмостив його в зручне крісло посеред офісу, Антуан трохи заспокоївся: ось вона – неминуча зустріч з Ренжером…

Антуан вирішив триматись з гідністю і відмежуватись від своїх кримінальних співвітчизників. Він привів до ладу пір’я і стримано розповів свою історію. Сем уважно вислухав, хоч про себе вже вирішив цього дивного гусака легалізувати в Асатігу. Ренжер добре бачив, з якого тіста цей птах…

– То що тут робитимеш, чим займатимешся? – провадив стандартне опитування Ренжер.

– Відкрию бар! – сам себе дивуючи, відповів гусак. Втрачати йому вже було нічого – пан або пропав. – Так, так! Бар на березі океану! Для усього Асатігу! Сам я маю скромний музичний талант, тож у барі щовечора буде жива музика – побачите! І назва вже є – «Салун Білого Коня»!

Сем довго не думав, зробив кілька фотографій Антуана (у профіль і анфас), зняв відбитки його лап і видав дозвіл на поселення і ведення бізнесу. Антуановому щастю не було меж. Серце, здавалося, билося гучніше від шуму океану, в голові гуло від планів на майбутнє. Він вийшов із Ренжерового офісу й почалапав прогулятись берегом у променях заходу сонця. Голова гусакова йшла обертом від переживань, під крилом він міцно тримав такі бажані важливі папери, і життя попереду видавалось прекрасним. На гнівно гуркітливий океан опускалось покривало ночі.

Прокинувшись рано-вранці під своїм оплаченим наперед кущиком, щойно легалізований волею долі гусак одразу ж узявся до діла. Він піднявся високо в небо і полетів кружляти над островом, вибираючи потенційне місце для майбутнього бару. Ліниві морди копитних і круглі очі пернатих слідкували за його дивними маневрами, нічого не тямлячи. Антуан намотував кола, доки нарешті не переконався, що зробив правильний вибір. На маківці острова височіла одинока розлога дюна, з якої видно було і океан, і затоку. Ця дюна – місце майбутнього «Салуну Білого Коня»…

На диво справи в Антуана пішли швидко і злагоджено: кожен мешканець Асатігу хотів докласти лапу чи копито до будівництва нового істеблішменту. Коні, хоч і були ліниві й розбалувані увагою туристів, натягнули з усіх усюд старі уламки яхт і кораблів, які виносили на берег океанські шторми (вони розраховували на майбутні знижки у барі). Бобер-будівельник збив їх до купи, поскручував канатами і вибудував на вершечку дюни терасоподібну споруду. Усе це здійснювалося під керівництвом чорноголового Нирка-архітектора. За молодості Нирок мандрував світами і відвідав неймовірну кількість барів, зокрема на Карибах. Його проект заінтригував Антуана, який барів, крім канадійських, багато в своєму житті не бачив, але любив екзотику.

За кілька місяців, великою мірою завдяки порадам офіційного на той момент радника Нирка, «Салун Білого Коня» було відкрито. Антуан дуже пишався своїм досягненням і статусом власника бару, яким його нагородив Ренжер Сем. Бар таки мав екзотичний вигляд – уламки кораблів, щогл, шматки канатів прикрашали стіни, стільці й столи були зроблені зі старих барил, стійка бару – у формі перекинутої шлюпки. Наплив публіки не спадав, Антуанові доводилось працювати майже цілодобово. Час було летіти по Жаклін, яка могла б допомагати на кухні і тим самим сприяти бізнесові.

Одного літнього ранку, залишивши всі необхідні розпорядження своїм помічникам, Антуан вирушив додому. На розлогій дюні край острова гордо височів його Салун, а води безмежного океану омивали, як завжди, мальовничі береги Асатігу. Груди гусака розпинало від гордості, він навіть спромігся на такий собі переможний клич, що розчинився в небі.

Жаклін уже давно чекала свого гусака у далекому Квебеку, щодня поглядаючи в сіре похмуре небо. Подружки не могли розрадити її смуток, улюблений шопінг не тішив душу. Тож коли ще за верхівками вічнозелених сосен вона почула знайомий ґелґіт, помчала назустріч. Антуан і Жаклін довго обвивали шиями одне одного, розглядали кожну пір’їнку і вирішили більше ніколи не розлучатись. Вони дуже скучили одне за одним і ніяк не могли наговоритись.

Антуанова розповідь про «Салун Білого Коня» дуже порадувала гуску, яка в своїх найсміливіших мріях не могла уявити такого успішного розвитку подій. Ще кілька днів вони провели, відвідуючи родичів і знайомих, та невдовзі на світанку здійнялись у похмуре небо і подались у зворотну путь.

Перше враження Жаклін про острів було суперечливим. Він видався їй таким відмінним від звичних густих соснових лісів. Та й океан здавався дуже самотнім і безмежним, аж мороз ішов поза пір’ям. Довго хвилюватись їй не довелось, пара приземлилась прямо на ґанок Салуну, і почались привітання і здоровкання.

Кінь Мустанг, який і днював і ночував тепер у барі на правах Антуанового приятеля, повідав гусці історію острова, доки сам хазяїн перевіряв рахунки й вів перемови з упорядником Нирком. Зяблик, що підхалтурював барменом, весело теревенив з першими відвідувачами – Оленем і Орлом, які вже цмулили по другому коктейлю. Загалом усе було гаразд, і вечір мав бути вдалим.

Нарешті Антуан показав гусці їхні апартаменти, що над Салуном. Чудовий вигляд на океан з усіх вікон. Місце Жаклін сподобалось, але в голові її виникло безліч запитань і пропозицій. Відчуття неспокою не зникало, але бізнес потребував щохвилинної присутності і негайного вирішення проблем. Життя йшло своїм ходом.

Невдовзі Салун став надзвичайно популярним завдяки спостережливості Жаклін. Це вона запровадила щорічні внески для найбільш відданих клієнтів, які навзамін могли пити пиво задарма й досхочу. Однак за їжу вони мали платити, що перекривало з великим плюсом усі витрати хазяїв. Саме Жаклін вигадала щосуботні турніри з гольфу, стрільби з лука і кидання підков на більшу кількість очок. З її легкої лапки щосереди бар був відкритий тільки для жінок – де вони могли досхочу обговорювати колір пір’я, поведінку туристів, своїх чоловіків і взагалі пліткувати.

Майже щовечора Антуан розважав натовп піснями під банджо, і це його неабияк радувало. Овації і схвальні відгуки завжди наснажували гусака на нові звершення. Єдиною складністю було те, що тепер йому доводилось вивчати багато нових пісень з радіо, аби поповнити репертуар. Так гусак перейшов на джаз і легку музику Карибських островів, яка дуже подобалась відвідувачам Салуну.

Джекі (так її тепер тут називали) подружилась з Устрицею, яка переповзала дюну з океанського узбережжя майже щосереди, щоб узяти участь у жіночих посиденьках. Її розповідям про свою богемну вдачу і мистецькі проекти не було кінця. Джекі спершу намагалась побачити хоч щось із шедеврів Устриці або хоча б її портфоліо, доки не стало зрозуміло, що Устриця є великою художницею тільки на словах.

Чванливий Герон кілька разів спробував був повечеряти в Салуні, але мало хто хотів приятелювати з ним, врешті-решт він зрозумів, що тут він небажаний гість, і повернувся ловити жаб. Так звані дикі Мустанги стали Антуановими найкращими клієнтами: вони були ліниві, алкогольно залежні, але завдяки статусу місцевих знаменитостей їхнє життя складалось із суцільних розваг або жебрання в туристів. Антуанові було легко з ними спілкуватись. Банда канадійських гусаків-марихуанщиків теж іноді залітала розважитись. Зла вони не тримали і трохи побоювались співвітчизника за високу «підписку».

Ренжер Сем сам навідувався послухати гусакового співу та почаркуватись після роботи. Щовечора він повертався в місто, яке виднілося вдалині, там на нього чекали жінка й дрібні діти. Саме з того міста і приходили по інтернету вказівки, як Семові урядувати на острові, на що він постійно нарікав. Виявилось, що і його влада була досить обмеженою і залежала від невидимих босів.

Тільки Жаклін дедалі більше сумувала за засніженими сосновими лісами Канади. Часом одноманітні океанські краєвиди вганяли її у справжню депресію. Бізнес ішов блискуче, гроші текли рікою, але неспокійна гуска все частіше поглядала на північ. Тож і не дивно, що коли настав час гускам нести яйця, Джекі категорично заявила, що робитиме це тільки вдома.

Жодна екзотика приокеанського острова й космічні заробітки не могли змусити її лишитись.

Антуанові довелось передати справи Ниркові, домовитись, що той щомісяця надсилатиме йому скромний чек у Канаду і ставитиме час від часу його альбоми карибського джазу, які він планував записати в недалекому майбутньому. Нирок з радістю на все погодився, адже він переймав дуже прибутковий бізнес. Тож одного вересневого вечора усі мешканці острова зібрались перед Салуном й весело проводжали у зворотну путь пару гусаків, які летіли додому відкладати яйця. Так життя внесло свої корективи в Антуанів план, але він особливо й не шкодував, бо рік, проведений на острові Асатіг, був одним з найкращих років, які йому випало прожити.

Овен

Найперше – ода баранцям. Є така порода. Ще їх називають овнами або аресами, хоч з мого досвіду – припнутість до певного астрологічного знака ще нічого не означає. Овен – це риса характеру, і її з іншою не переплутаєш. У таких баранців лобасті голови і міцні ріжки, якими вони трощать все навколо. Хоча надовго їхньої войовничості не вистачає, а після пристрасних баталій з будь-якого приводу вони швидко відходять і охолоджуються. Тут же знизують плечима – мовляв, а ми тут до чого?

Можуть баранці бути жорстокими й егоцентричними, а можуть надзвичайно чутливими і зворушливими. Мабуть, їхні настрої залежать від магнітних бурь… Усі вони – неординарні, яскраві люди, але дехто з них забуває про свій талант, коли не отримує постійного визнання своєї геніальності. Визнання може бути у вигляді компліментів (чим більше, тим краще), а також у формі натовпів папараці, аудиторій і фан-клубів. Основне – щоб потік похвал не припинявся, бо баранцям тоді стає дуже сумно й незатишно.

Найбільша вада баранців та, що вони не вміють слухати, а особливо – чути інших. Щоб достукатись до овна, треба часом пробити три шари залізної броні… Якщо не допомагають благання й погрози, то зробити це можна так: позбавити норовистого овна якогось позитивного моменту його існування, наприклад – обіду. Або ще чогось. Одразу ж тоді баранець загальмує і задумається – що це за непорядок? У той самий момент йому треба висунути ультиматум, і все влаштується.

Інша проблема – як переконати баранця в чомусь. Дуже просто. Треба мимохідь підкинути йому потрібну думку (особливо, якщо та справді раціональна), а через два дні він радісно і захоплено видасть її за свою. Якщо баранець вірить, що він власним розумом і талантом до чогось дійшов, для нього це незаперечний факт.

Проблема щей у тому, що баранці по вінця набиті абсурдними ідеями, кожна з яких для них унікальна і неповторна. Тут варто застосувати цензуру: пропускати повз вуха лавину нісенітниці, а за потрібні ідеї їх хвалити й плескати в долоні. Тоді енергія баранця спрямується в одне річище, а не в тисячі.

Декого такий тип поведінки страшенно дратує, а декому імпонує. Для мене баранці наче гарячі породисті лошаки, яких треба об’їздити. Як і всіх молодих коней їх часто заносить, і тоді не обійдешся без покарання… Але в результаті саме з них можуть вийти «призові» коні.

Дуже від баранців страждають люди миролюбні, спокійні, які всіма силами уникають життєвих протистоянь. Вони й мовчать, доки терпіти вже несила, а коли баранці остаточно сідають їм на голову – вибухають праведним гнівом. А праведний гнів (особливо чийсь інший) тільки підливає масла у вогонь…

Як співіснувати з баранцями під одним дахом? Частково – примусити їх себе чути, частково – махнути на них рукою

і сприймати як ексцентриків. Жити поруч з баранцями може бути суперскладно. А може бути й суперкласно. Найбільш постійне в стосунках з баранцями те, що з ними не заскучаєш за жодних обставин!

Жив у портовому місті один з такої породи баранців, і звали його Рустам. За фахом Рустам був архітектором і мріяв збудувати колись найвищий хмарочос на планеті. Точніше сказати, архітектором він ще й не був, бо щойно закінчив інститут і отримав диплом. Будинків ще не проектував, працював на фірмі й тільки ночами креслив у власному таємному альбомі найсміливіші проекти майбутнього.

Одразу після одруження з молодою казашкою-іммігрант-кою Жиммергуль зажебріло перше велике Рустамове замовлення. У невеликому містечку неподалік планувалось будівництво дерев’яної церкви за старовинними зразками минулого століття. Зовні церковця мала бути точною копією давньої карпатської церкви, а зсередини – модернізована й начинена всіма досягненнями нашої сумнівної споживацької цивілізації… Для Рустама це було не замовлення, а мрія.

В архітектурі його завжди найбільше вабила можливість поєднувати непоєднуване, протилежні форми, створювати нові сміливі комбінації. Шанс об’єднати минуле із сучасним, модерн зі старовиною був для Рустама особливо цікавим. Молодий архітектор так хотів отримати замовлення, що аж тремтів від очікування.

Вивчаючи історію мистецтва, Рустам розумів, що для його фаху перше замовлення завжди дуже важливе. Після першого успішно виконаного проекту люди почали б довіряти талантові, щедро йому відміряному. Так сталося з Мікеланджело і Рафаелем, з якими Рустам подумки не соромився себе порівнювати. У його уяві такою вимальовувалась реальність професії будівничого, реальність, яка існувала ще в Греції й Римі, а тоді – крізь віки й до сьогодні. Бо кого й коли з породи баранців зупиняли сумніви, якщо вони насправді чогось хотіли досягти? Найменший натяк на сумнів, що з’являвся в голові Рустама, завжди заступало питання: якщо змогли вони, хіба я – гірший? Молодий архітектор щиро вірив у свою здатність подолати труднощі початку творчого шляху і досягти світового рівня в ремеслі. Він чітко уявляв, як перше велике замовлення неодмінно прокладе шлях до гарного життя видатного митця.

Та була одна дрібничка: Рустам майже нічого не знав про дерев’яну архітектуру. У студентські роки він не надавав особливого значення такому нетривкому й неграндіозному матеріалу, як дерево. Це не зашкодило неодноразовим зустрічам із замовником і врешті-решт за півроку таки переконати його, що він, Рустам, – єдиний архітектор і підрядчик у всій країні, який може виконати таку специфічну роботу. Рустам виграв таки конкурс на побудову дерев’яної церкви неподалік портового міста.

Невдовзі контракт підписали, завдаток виплатили, і молоде подружжя загуляло по кафе і ресторанах. Час ішов, гроші танули, а проект просувався мляво. Коли стало очевидно, що робота не йде – Рустам зажурився. Днями сидів над складними розрахунками, перестав голитись, та робота не клеїлась. Клієнт дзвонив щодня і вимагав остаточний проект до затвердження. Рустам перестав слідкувати за собою, погано спав, перетворився на худорлявого виснаженого привида.

Його молода дружина Жиммергуль відчувала: щось відбувається з її життєлюбним баранцем. Гроші розтанули, а проектом і не пахло. На всі її розпитування Рустам тільки відповідав: «Не хвилюйся, зробимо». Та Жума мало вірила в його оптимістичні прогнози, тож коли Рустам увечері йшов на традиційну прогулянку, вона роздивлялась його розкидані креслення спочатку з цікавості. Жиммергуль була недурна і скоро зрозуміла, що Рустам просто нічого не тямить в роботі з таким специфічним матеріалом, як дерево. Він робив довжелезні розрахунки, які ніяк не вкладались у схему.

Жума пішла в бібліотеку. Вона замовила всі можливі книжки про дерев’яну архітектуру і почала їх сумлінно штудіювати. Далі зробила ксерокси саме з тих сторінок, які могли допомогти Рустамові в його загальмованому проекті. Якось вранці, ніби мимохіть, Жума підклала потрібну інформацію на робочий стіл своєму неголеному, засмученому генієві в дірявих шкарпетках:

– Тут мені трапилось дещо про дерев’яну архітектуру, може, тобі знадобиться, – скромно і ненав’язливо промовила розхвильована неминучим провалом чоловіка Жума й пішла на кухню готувати плов.

Рустам буркнув у відповідь щось нерозбірливе й повернувся до своїх нескінченних розрахунків. Протягом дня він кілька разів зиркнув на Жумині ксерокси. Тоді взяв їх, погортав із саркастичною посмішкою. За дві години Рустам ксерокси таки прочитав і поклав ніби й не чіпав. Тоді глянув на креслення й замислився.

За сніданком він раптом підхопився:

– Евріка! Ось воно! Придумав!

– Слава Богу, – з полегшенням зітхнула Жума, а оскільки була ревною християнкою, перехрестилась.

З новим завзяттям Рустам узявся за проект. Через три дні й три безсонні ночі остаточні креслення нарешті були готові. Замовник їх затвердив, і почали набирати бригаду.

Навесні загуло будівництво. Рустам сам працював по чотирнадцять годин на добу (ще одна притаманна баранцям риса – трудоголізм), але й робітникам не давав передишки. Вони вважали його ненормальним, й іноді ховались від нього, як від напасті. Та Рустам знаходив тисячі способів примусити людей працювати: умовляннями і погрозами, особистим прикладом і ласкавим дружнім словом. Робота просувалась на диво швидко, вже через півроку церква височіла посеред галявини, тільки що без бань.

Креслення бань виявились неправильно розрахованими, незважаючи на постійні Жумині панегірики талантові свого чоловіка, що досі його окрилювали. Двічі Рустам виганяв п’ятиметровий каркас, і двічі його доводилось розбирати. Робота майже припинилась. З червоними очима Рустам сидів уночі над кресленнями, а його щаслива від несподіваної передишки бригада вже третій тиждень покурювала марихуану на запустілому будівельному майданчику.

Жиммергуль в паніці зрозуміла, що на цьому дежавю може скипітися блискучо розпочата кар’єра її чоловіка… Перевтомлений Рустам скнів над паперами і ніяк не готовий був зізнатись у власнїй безпорадності.

Під виглядом студентки, яка пише роботу на тему дерев’яної архітектури Східної Європи, Жума звернулась до десятків федерацій і спілок, щоб роздобути потрібну інформацію. Вона витратила всі свої особисті заощадження на кур’єрів і швидкісну пошту. Рустам тим часом танув на очах від власного безсилля, заростав щетиною і не спав ночами. За два тижні, коли вже весь проект перебував під серйозною загрозою, поштою прийшов жовтий конверт. У привітному листі невідомий каліфорнійський професор бажав успіху з дисертацією студентці архітектури Жиммергуль і залучав детальний опис розрахунків зведення дерев’яної бані певних розмірів. Жума від щастя навіть пустила сльозу.

Увечері Жума прошмигнула в майстерню і тихенько поклала папери на стіл своєму чоловікові.

– Тут дещо прийшло поштою. Я не розберу. Напевно, це твоє… – і так само тихенько вийшла.

Рустам, на межі нервового зриву, жбурнув папери в кошик для сміття і знову занурився з головою в море своїх записів. Через півгодини він витягнув ту кляту пошту з кошика і переглянув, далі почав вивчати детальніше.

На ранок без жодної тіні сумніву у власній геніальності, молодий архітектор радісно повідомив:

– Тепер усе. Я це зробив.

Жума знову з полегшенням перехрестилась і подумки подякувала святому Миколаєві, а заодно й Магомету, за те, що в голові її чоловіка таки залишилась крихта здорового глузду. Оповитий солодким передчуттям успіху Рустам похапцем поголився і помчав на об’єкт.

Через два місяці дерев’яні бані встановили на місце, а ще через три – весь проект було успішно завершено. Раділи всі – замовник, Рустам, Жиммергуль і робітники. Газети зарясніли похвальними публікаціями. Приїздили експерти з усіх усюд оцінювати роботу. Ніхто не знайшов жодної хиби. Преса була в захваті, Рустам ледве тримався на ногах від перевтоми, але шпацирував у хвилях компліментів щасливий і гордий. Його зовсім не хвилювало, що на успішне завершення цього замовлення він витратив втричі більше сил, ніж це б зробила будь-яка інша нормальна людина на його місці. До слова, і кошти він витратив більші, ніж потрібно, тобто сам собі суттєво зменшив гонорар… Але такі дрібниці Рустама не обходили – його хвилював результат.

Дивовижної краси дерев’яна церква височіла на пагорбі неподалік портового міста й приємно пахла свіжим деревом. Хто б не глянув на неї – всім вона подобалась. Зарплати були виплачені, кар’єра успішно розпочата. Рустам взяв вірну Жиммергуль і поїхав з нею на канікули в Париж. Бо хто б що говорив, але є в баранців ще одна незаперечна риса – широта і цілісність натури.

Пірати ХХІ віку

Літак зібрався в потужний згусток м’язів і легко стрибнув у повітря. В утробі весело ворухнулось дитинча. Це була його перша повітряна подорож, і Есмеральда мріяла, як її син колись стане великим мандрівником.

Шлях авіалайнера пролягав по чистому безхмарному небу, на вісімнадцяту довготу північної півкулі – острів Сент-Томас. На п’ятому місяці вагітності Есмеральда взяла собі на тиждень відпустку й вирішила полетіти на Карибський острів – побути на самоті із собою і своєю майбутньою дитиною.

Уже за три години із сірих туманів, холодних травневих дощів і небувалих повеней Північної Америки літак приземлився в мініатюрному аеропорту острова, обніженого ласкавим лазуровим морем, у розкоші квітів, запаху сонця і швидкоплинних, як сон, дощів. Дитинча знову весело заворушилось, ніби у передчутті острівної пригоди.

Автобус підхопив Есмеральду і швидко доправив у готель, де прямо від балкона починався пляж; прозора вода, схожа на якісь фантастичні бірюзові акварелі, лоскотала зір і тіло. Пальми тільки-но починали викидати на пісок химерні суцвіття полудневої тіні, як павичі своє дивовижне пір’я.

Наплававшись, Есме присіла у напівпорожньому пляжному барі з видом на мальовничу затоку, скелястий берег і дивовижної краси захід сонця в таких самих скелястих і кольорових хмарах. Тривога танула, вузли нервів почали розплутуватись, рани й рубці минулого року затягувала солона вода. Так завжди бувало з нею – вода океану, моря, річки, озера чи затоки омивала тіло, її прохолода – душу, очищувала її водолюбну вдачу і наснажувала новою енергією, з якою відновлювалась і віра в життя…

Острівні бари тої частини світу мають свій шарм: неквап, утома від пересиченого сонцем дня, спокій, безкінечне тринідадське каліпсо – музика колишніх рабів цукрових плантацій. Тут же за стійкою можна було й повечеряти всюдисущим чизбургером і насолодитись безалкогольним місцевим напоєм дивного густого рожевого кольору. Напій, як виявилось, видобувався з кори особливої гостролистої пальми і приємно тішив смак.

Через півгодини остання підстаркувата пара американських туристів у незмінних шортах і футболках відбула до апартаментів, а повільний бармен-острів’янин із густою бородою і чіпким, як у сойки, поглядом, намотував безкінечні круги по протоптаній стежці за стойкою. Нарешті він присів і теж задивився в далечінь на вже затемнене глибиною океанського мороку небо, де почали виринати великі колоекваторні зорі. Око Небес, засльозене й тривожне, наче споглядало театр свого творіння…

Есме задивилась на літнього шоколадношкірого бармена, доїдаючи свою вечерю, намагалась вгадати, що він за один. Мускулисте жилаве тіло Мамби напиналось м’язами під квітчастою сорочкою. Навіть раса важко вгадувалася: бронзова від вічної спеки шкіра могла бути чорною, жовтою чи навіть білою – тепер була густо-мідною від сонця.

Раптом сторожко, озираючись на всі боки, до бармена підійшла жінка-аборигенка – місцева. Вона почувалася ніби не в своїй тарілці на цьому ізольованому від зовнішнього світу фешенебельному курорті. Її проста сукня й головний убір, подумалось Есмеральді, скидались на мішковидну кору кокосових пальм. Есме одразу ж помітила, що та теж вагітна.

Схвильовано острів’янка заговорила до Мамби-бармена, який уже вийшов зі свого споглядацького трансу. Густий діалект Вест-індських островів Есме ледь розуміла, хоч він і був різновидом англійської. Усе ж їй вдалось розібрати, що жінка питає поради.

Оскільки відвідувачів, крім Есмеральди, в барі не було, Мамба підлив своїй єдиній клієнтці рожевого соку і сів навпроти острів’янки, уважно її слухаючи. Есме з цікавістю спостерігала. Їй почало здаватись, що вона розуміє, про що йдеться. Жінка питала поради про свою майбутню дитину, вказувала на живіт, про щось просила.

Мамба похитував густою гривою свого скуйовдженого сиво-чорного волосся і взагалі тримався дуже загадково й поважно. Відповідав небагатослівно, театрально завмирав на мить, наче в глибоких роздумах. Тоді підвівся зі свого високого табурета, відійшов, витягнув з великої банки і з’їв червону вишеньку, якими прикрашав свої знамениті ромові коктейлі. Пригостив аборигенку. Повернувся, ще трохи посидів, по тому заговорив.

Кількома фразами він заспокоїв жінку, щось їй прорік, а вона, вдячно кланяючись, увіпхала йому в руку кілька папірців і зникла в густій темряві ночі. Вся ця сцена дуже зацікавила Есме:

– Слухай, Мамбо! Що це було? Про що вона питала і за віщо платила тобі гроші?

Мамба хрипкувато розреготався, трусонув своєю пишною бородою і присів навпроти Есме. Вечір раптом наче затих в очікуванні його розповіді…

Добираючи слова, щоб мова його була більш зрозумілою, загадковий острів’янин пояснив:

– Ні, дитина не моя, я вже застарий… Навіть не питай, скільки мені років. Але ти маєш рацію – вона приходила за порадою. Моя друга професія – обеа-мен.

– Хто-хто? Обеа-мен? – здивовано перепитала Есмеральда.

– Так, Обеа – це старовинна традиція цієї частини світу, релігія аборигенів, від яких уже мало й сліду лишилось… А острів’яни все йдуть до обеа-магів за порадою… Йдуть і йдуть… Ні баптизм, ні католицизм не викоренили її. І не викоренять. От вона й питала: чи буде доля її дитині, чи буде доля їй самій? Бо чоловіка в неї нема.

– І що ж ти їй відповів? – Есме зручніше вмостилася на високому стільчику, загадковість ситуації її щораз більше цікавила, і сам Мамба видавався надто незвичайним персонажем.

– Буде о’кей! І дитина її буде здорова, і чоловік з часом повернеться. Такі вони, наші острівні чоловіки – нестабільні… – Бронзовошкірий бармен клацнув пальцями і задумався над чимось своїм.

– А мені що скаже обеа-мен? – хитро запитала Есме.

Мамба прискіпливо на неї глянув, завмер у відтренованій чи вродженій театральній паузі, наче зважуючи щось, а тоді кинув:

– Ів тебе буде о’кей. І в тебе буде хлопчик здоровий і сильний, це тобі говорить обеа-мен.

Есмеральді було дуже приємно чути таке пророцтво, й хоча в острівні вуду її раціональна вдача не дуже то й вірила, та глибокий казковий вечір на тропічному острові налаштовував на дива…

– Розкажи мені про обеа, я ніколи про них не чула…

Мамба присів на табурет і неквапом почав:

– Ми на Вест-Індії віримо в духів. Називаємо їх джамбі… Вони можуть принести і удачу й біду, любов і багатство, а можуть і несподіваний гігантський рахунок за електрику, як-от мені минулого місяця… Тому з ними треба обережніше – їх треба задобрювати й поважати… Усі знають, що перед тим, як зробити важливий крок, треба спитати поради в обеа-мена і задобрити джамбі, наприклад, коли купуєш новий будинок чи одружуватись збираєшся… А задобрити їх можна всілякими амулетами, травками і настоянками, грибами, що ростуть он у тих скелях…

Мамба невизначено махнув рукою в ніч.

– Грибами? Галюциногенними? – допитувалась Есме.

– Та різні бувають способи, і такими… От і пірати з джамбі дружили, тому й були такі багаті… Я ж то знаю…

– Пірати?

Інтерес Есме до бороданя зростав і вона неодмінно вирішила довідатись, що він знає про піратів. Мамба й сам мав вигляд пірата з легенди, майже як Синя Борода. Дикий, суворий, але чутливий і незбагненний Синя Борода, історію якого Есме пам’ятала ще з дитинства: як він вибудував замок на горі для своєї коханої, а вона втекла від нього з іншим моряком, із того горя і через розбите серце Синя Борода й подався в пірати…

Аби продовжити розмову, Есме замовила собі ще один сен-двіч, бо її майбутній мореплавець потребував поживи, заплатила за склянку рому для Мамби і приготувалась слухати історію про карибських піратів. Мамба зрадів ромові, як кожен острів’янин, і на радощах щасливо підкинув у рожевий Есмеральдин сік дві червоні вишеньки.

– Спробуй вишеньки від обеа-мена. Не пошкодуєш, – чемно усміхнувся бармен.

Есме безтурботно проковтнула вишеньки і голова їй ледь запаморочилась, наче від ковтка шампанського. Мамба маринував вишеньки для своїх відомих коктейлів разом з грибами, що росли на сірих скелях острова… Вони давали дуже легкий і нешкідливий ефект галюцинації, яка пробуджувала уяву людини до стану, коли питання самі знаходять свої відповіді. Спрощено – таким і був секрет острівних обеа-менів: допомогти людині самій дати відповідь на своє питання.

Оскільки в Есме в голові в той вечір ніяких особливо важливих запитань не було, то вишенька просто допомогла їй по-дитячому захоплено сприймати розповідь Мамби, як своєрідний екскурс в історію цієї екзотичної частини планети. Перед очима поставали картини й події, про які вона досі не відала й не здогадувалась… Мамбин голос накочувався і відступав, як невидимі хвилі нічного моря, шелестливо розбиваючись об дрібний пісок…

– Колись потрапив я (чи дід мій? не пам’ятаю…) в іспанську в’язницю. Безневинно – так звані «друзі» допомогли… – Мамба відпив рому і вів далі. – Одного разу приходить офіцер і каже: «Амністія тим, хто добровільно поїде на Карибський острів створювати колонії. Волонтери – крок уперед». Я довго й не думав, хоч відчував, що з краю світу вже не повернуся. Сім’ї в мене не було, і не хотілось молоде життя проводити в холодному підземеллі… Зібралось ще зо тридцять таких «амністованих» – усього десятеро з них були моряками – та й відправили старий корабель з нами – тюремними птахами – на острів Сент-Томас у Вест-Індіс. Оцей самий.

Уже на кораблі, у плетиві безсонних ночей, потерпаючи від морської хвороби, я дізнався від супутників більше про ці острови: про їх незвичний для нас клімат і страшні лихоманки, непролазні хащі з отруйними рослинами та зміями і вічну загрозу від місцевих войовничих карибів-дикунів… Вони, ці кариби, вигнали автохтонів араваків у Пуерто-Рико й на Гіспаньолу, захопили їхні землі. Саме кариби першими зустріли флотилію славнозвісного спаніярда Колумба. Зустріли, звісно, стрілами… Тому висаджуватись на Сент-Томас Христофор не поспішав: наніс острови на карту – і назад до іспанських монархів по нагороди.

Та дороги назад не було, вибір зроблено… Корабель наш таки прибило через півтора місяця до берега неосвоєного тоді острова Сент-Томас (таку назву йому дав Христофор Колумб). Напівживі, але щасливі розбили ми табір. У ті часи більше кораблів тонуло, ніж досягало далеких земель, тому радості нашій не було меж. Десять років облаштовувались, будувались, воювали з карибами, мирились, одружувались з острів’янками, вимирали від лихоманки, народжували дітей… Звели церковцю, заснували місто. Одне слово – колонізували.

Жили мирно, можна сказати процвітали, аж доки англійська корона не розбила нашу іспанську армаду. Доти майже всі Карибські острови належали імперії спаніярдів, моїх предків. Одразу ж Англія, Франція і Голландія повиписували своїм мореплавцям грамоти – дозвіл нещадно нищити всі іспанські кораблі, колонії, поселення й захоплювати землі кожен в ім’я своєї корони… З того й почався великий світовий розподіл Карибських островів. З того й почались пірати…

Європейські корони навіть назву придумали своїм загарбникам у законі – «приватири», тобто приватизатори. Приватири, згідно з грамотами, мали всі права висаджуватись на землі вже колонізовані іспанцями й чинити з ними, як заманеться. А по дорозі вони нищили й топили чужі кораблі в ім’я своїх монархів. Приватир одного короля був піратом для всіх інших королів і попередніх колонізаторів…

Звідти й пішло. Коли на освоєний нами Сент-Томас прибув приватир сер Френсіс Дрейк – він знищив наше місто, церкву, повирізав жінок і дітей. Що нам залишалось? Помста!

Багато минуло часу, доки я зібрав команду, купив корабель на Гіспаньолі – бажання помститись Дрейкові було сильнішим за мене. Часу свого я дочекався. Одного дня мій корабель (під прапором уже відомого на той час Веселого Роджера) розбив і потопив бригантину англійця і самого його відправив до риб…

На землю повертатись мені вже не хотілось, так мий залишились на своїй флотилії під чорним прапором, грабували і мстились за поховані надії на краще…

Саме на цій ноті Мамбиної розповіді у барі з’явився новий відвідувач, замовив рому, отримав його і втупився у плазму телевізора над головою з нудним американським бейсболом. У Есмеральди перед очима ще пропливали картини минувшини, у ту мить вона не сумнівалась, що зустріла не кого іншого, як найлегендарнішого першого пірата. Тим часом Мамба вже звільнився від своїх обов’язків і вмостився навпроти неї з ромом для себе і новим рожевим напоєм для неї. Есмеральді не терпілось дослухати його розповідь.

– На тих каравелах, у тих походах – я й навчився ремесла обеа-мена. Джентльменам фортуни необхідно було привертати до себе удачу. Щоб довше прожити. У мене був талант. І хороший учитель. Він і навчив мене поводитись з духами-джамбі… А якщо знати це ремесло, то жити можна довго-довго…

Тут Мамба по-змовницьки підморгнув і продовжував, а Есмеральда розсміялась – чи то від ще однієї вишеньки, яку знайшла на дні свого напою, чи від того, що бармен ніби прочитав її думку про першого пірата. А той вів собі далі своїм співучим діалектом:

– Згодом у тих англійців з’явилася нова ідея: цукрові плантації. До кінця дев’ятнадцятого століття більше двохсот тисяч чорних рабів з Африки понавозили на острови білі колоністи. У місті, яке я заснував на Сент-Томасі, відкрили найбільший на Карибах невільницький ринок. Хіба для цього я його засновував, те місто? Цукрова тростина ріками пливла в Європу, підживлюючи піратство на морехідних шляхах. Ідеальні умови для процвітання. Ти як думаєш?

Скоро почались повстання, поступово, один за одним острови звільнились від білих колонізаторів, найголовніше – звільнились від принизливого рабства.

Однак влада залишалась у руках білих, вона в них і зараз… Нові володарі, колишні плантатори невдовзі перекваліфікувались і жваво стали торгувати вже цілими островами. Купували за безцінь, продавали, обмінювали. Влаштовували військові бази. Тому так і сталось – одні острови французькі, інші іспанські, мій – ось цей – належить Америці.

Тепер я маю американське громадянство – але навіщо воно мені? У мене є мій острів, море, сонце завтра зійде таке, як ніде в світі, клієнти не переводяться… Хочеш ще вишеньку?

Есмеральда на ту пізню годину вже почувалася дуже втомленою. За одну вечірню розмову їй відкрився цілий острівний світ. Вона заперечливо похитала головою, залишила Мамбі щедрі чайові і побрела в номер відсипатись.

Зранку чекав новий день на острові, в самому центрі історії піратства, на яке вона мала тепер дещо змінений погляд. Слуга одного короля – пірат для іншого.

А щодо Мамби – чи справді він Синя Борода стараннями духів-джамбі? Питання залишилось відкритим. Можливо…

«Скляний палац»

О шостій вечора в тісній задушливій бруклінській майстерні під назвою «Скляний Палац» уже вкотре за день настирливо задзвонив телефон. Максим, художник із Києва, відірвався від креслярського столу і, струснувши денну втому, став пробиратись до телефону поміж стелажів зі шматками скла і дзеркал. Обидва його боси застряли в пробці десь на Мангеттені, тому відповісти довелось, хоч і не хотілось.

– Yes? – гримнув Максим в трубку, чекаючи якоїсь неприємності.

Якось одразу він не добрав – Маліка? Та Маліка, яку він знав усе своє дитинство в далекому й улюбленому місті? Молодша сестра його найближчого київського друга? Яким розрядом грому могло її голос занести в це місце, таке відірване від їхнього попереднього життя?

Але людська пам’ять працює дивовижно. Враз Максим згадав, як п’ять років тому Маліка вийшла заміж в Америку і живе тепер у Вашингтоні. Художника огорнула приємна хвиля сентиментального спогаду про їхнє спільне дитинство у вичовганих дворах багатоповерхівок. Про всю їхню ватагу, яка була грозою вулиці Калинової і страшним сном для батьків і вчителів. Відчайдушні шукачі пригод і першовідкривачі, Томи Сойєри і Оцеоли, вони провели всі шкільні роки у війнах і битвах із сотнями перемог, ран, захоплень і відкриттів. Таке дитинство не забувається, воно залишається мірилом справжності на все майбутнє життя. І діти такі рідко виростають у спокійних бухгалтерів чи бібліотекарів…

– Маліка! – В хлопця аж ноги підкосились від несподіванки. Він важко опустився в самотнє крісло посередині виставкової кімнати. – Наче машина часу перенесла мене в минуле… Невже таке буває?

– Буває ще й не таке… – відповів знайомий до болю голос на другому кінці дроту.

Уся незвичність цього дзвінка приємно шокувала Максима, бо хто ще може так струсонути твій день серед асфальтової спеки бруклінського літа, як не голос з далекого дитинства. Америка рідко залишає в системі людей-іммігрантів хоч якусь нішу для спогадів, для друзів звідти, для минулого життя…

Маліка й Максим говорили довго, впивались спогадами, сміялись і жартували. Хтось сказав – серцю добре серед своїх. Друзям дитинства так добре говорилось… Нарешті дійшли до справи. Дівчина запитала:

– Ти чув про археологічну виставку тут, у Вашингтоні, в Міжнародному валютному фонді? Позавчора вона офіційно закрилась. Але сталася велика біда. При перевезенні до посольства пропала частина експонатів. Серед них славнозвісна Трипільська Мадонна, невеличка глиняна статуетка. Мені підказує чуття, що саме в Нью-Йорку повинна виплисти якась інформація про викрадені цінності. Рано чи пізно все, що пов’язане зі справжнім мистецтвом, опиняється в столиці світу. А ці експонати не просто справжні – вони безцінні… Ти маєш справу з артдилерами, художниками, реставраторами – прислухайся, що люди кажуть, добре?

– Без проблем. А що ж ваша вашингтонська поліція, охорона в Міжнародному валютному фонді? – Максим тільки тепер згадав, що Маліка працює куратором виставочного залу МВФ, говорив колись її брат.

– Це заплутана історія, деталі зараз неважливі. І поліція й Посольство працюють, але те, що можна дізнатись у вільному Нью-Йорку, дуже складно дізнатись у бюрократичному Вашингтоні. Порозпитуй, для мене це дуже важливо. Ось мій мобільний…

Розмова скінчилась… Максим давно повісив трубку, але ще добру годину не міг прийти до тями. Яка вона тепер, Маліка? Яке волосся чи та ж фігура? Вона давно стала дорослою, але художникові було так важко позбутись образу шістнадцятилітньої коротко підстриженої дівчинки з довгими, як у чаплі, ногами, з якою вони так запаморочливо колись цілувались на Володимирській гірці…

Надовго потонути в солодких спогадах Максимові не дала поява босів – Моні й Шльоми. Двері майстерні відчинились, і на порозі з’явились два партнери-власники «Скляного Палацу» у традиційно засмальцьованих джинсах. Моня, зі зневажливим гострим поглядом на всіх і все, крокував попереду. Вираз зневаги Моні вдавалось приховати тільки в розмовах з клієнтами. Так вимагав бізнес – клієнт завжди правий. За Монею увійшов Шльома, на дві голови вищий за свого побратима, в бейсболці, з лінійкою за поясом і філософською посмішкою на засмаглому обличчі. Максим же в ту мить подумки ширяв якнайдалі від проблем бізнесу…

– Что, Максик, сачкуешь? Усы крутишь? – незлобливо запитав Шльома, хоч в Максима й не було ніяких вусів. – А мы тут колесим по Нью-Йорку, заказы тебе, мечтателю, вылавливаем?

– Что ты, Шльома, я силой мысли заказы ищу… – віджартувався Максим.

– И много нашел? Я тебе за них комиссионные заплачу, – пообіцяв Шльома, як завжди поглинутий єдиною непоборною пристрастю свого життя під назвою «як розбагатіти».

Обидва Максимові боси покладали великі надії на розквіт свого бізнесу. Вони недавно відкрили цю майстерню художнього скла й марили натовпами багатих клієнтів, які за шалені гроші замовляли б позолочені скляні панно для своїх вілл і яхт. Правда, жоден із компаньйонів нового бізнесу самого мистецтва не розумів і не любив. Але скло на той час у Нью-Йорку було надто популярним і прибутковим предметом гламуру. Моня невтомно вчив Максима: «Когда говоришь с клиентом – ты ему побольше прогружай про форму, про линию, про синтез и гармонию, чего тебя там в Академии шесть лет учили. Клиенты это любят и уважают».

Моня зі Шльомою заклопотано посунули в глибину майстерні, видно, не пощастило із замовником. Максим почув, як вони щось жваво стали обговорювати на ідиш. Коли боси не хотіли видавати свої секрети, вони переходили на ідиш, хоча спілкувались переважно російською. Один із них був народжений у Кишиневі, інший – у Києві. Тоді обидва довго жили в Ізраїлі, доки не втекли до Америки. «А что там делать, в кибуце пахать?» – зазвичай відповідали вони, коли їх питали, чому не залишились жити на історичній батьківщині.

Максим потрапив до «Скляного Палацу» випадково, але робота його дуже влаштовувала в момент адаптації до нової системи. По-перше, він мав змогу опанувати нову для себе техніку роботи зі склом, навчитись робити гравюри, вітражі. По-друге, це була робота за фахом, а художникові з совєтським паспортом і застарілою візою знайти роботу за фахом у Нью-Йорку не дуже просто (бо ж з усього світу сюди пнуться митці у пошуку щастя й визнання). Крім того, в цій бруклінській майстерні він дізнавався набагато більше про нову країну, про її плюси й мінуси, ніж у тісних мангеттенських квартирах українських іммігрантів. А Максим хотів дізнатись про цю Америку якнайбільше, він був ще в тому віці, коли люди хочуть відкривати для себе світ. Вбирати його в себе і завойовувати.

О дев’ятій вечора Максим вийшов з майстерні. Він озирнувся на вітрину, де серед неонів і кольорових підсвіток сяяли його скляні панно. Крилатий лев, висічений з товстого, в пів-долоні скла, переливався зеленавим світлом галогену. Лев був об’ємний і скидався на патиновану бронзову скульптуру. Венеційський пейзаж з гондольєром, підсвічений червоним світлом, створював ілюзію фантастичного заходу сонця в далекій класичній країні. Велике скло з японською пагодою було дуже професійним, зроблене зі знанням традиції Орієнту.

Художник задоволено посміхнувся – ще п’ять місяців тому він гадки не мав про техніку роботи зі склом. Перейшовши на другий бік жвавої бруклінської авеню, загальмував біля міні-маркету, щоб купити банку пива після трудового тижня. Тут з-під навісу відкритої навстіж у цю червневу спеку вітрини до нього посміхалась пергідролева тьотя Клава. Здавалось, що це був зовсім не італійський район Брукліна, а всім відомий законсервований совок Брайтон-Бічу. Тьотя Клава з Таганрога посміхалась усіма своїми золотими зубами.

– А, Максимчик! Пиво? Холодненькое, яби сама не против, дак на работе… Банан? Нет? Может, яблочко скушаешь? Ты такой худенький!

Продавчиня з Таганрога дуже любила побазарити під час робочого дня, але, як правило, не було з ким. Бо по-англійськи вона вміла тільки рахувати гроші і відпускати товар. Клава завжди намагалась пригостити Максима чимось вторгованим. У кращих традиціях таганрозьких гастрономів на овочах і фруктах Клаві й тут вдавалось обважити покупця на кілька центів.

– Доллар за пиво, ну возьми хоть горсточку орешков от тети Клавы. Мой босс, красавец, не обеднеет, и так торчу тут от темна до темна, а платит он только за восемь рабочих часов, паразит! И сестра моя тут до меня год работала, и дочка. Вся семья переработала, пока лучшую работу не нашли… – Продавчиня коли починала говорити, то переслухати її було неможливо. Подякувавши, пішов далі…

Максим простував вечірнім Брукліном, посьорбуючи пиво, заховане від копів у коричневий паперовий пакет. На душі в нього ніби цвіли троянди. Навколо гули машини, і сунув найрізноманітніший у світі натовп. Тут не було краваток і налакованих черевиків, як у вечірню годину на Мангеттені, зате був весь інший богемний люд – від музикантів до наркодилерів, відповідно барвисто одягнений. Ряди притулених один до одного різнокольорових будинків, мініатюрні садочки перед будинками – усе оживало, коли спадала літня спека. Сусіди перегукувались з веранд, хтось повертався з роботи, хазяйки вибігали щось докупити перед вечерею в золотозубої тьоті Клави. Весь цей гармидер означав вечірнє спадання спеки і кінець робочого тижня.

Думалось Максимові: як він опинивсь і що робить ось уже майже рік у цій частині світу? Обсіли його філософські роздуми й настрої після дзвінка Маліки. Ставив собі запитання, чи правильно чинить… Але знов і знов ловив себе на відчутті, що йому цей вир до вподоби, що тут бути цікаво, спостерігати за людьми, ставати частинкою, малим атомом великого міста. Йому це насправді подобалось. «Кожен справжній художник повинен прожити в Нью-Йорку хоча б п’ять років свого життя», – пригадались йому слова скульптора, політичного емігранта Ернста Неізвєстного…

І художник думав: от він прожив тут уже майже рік. Чого він навчився? Іноді здавалось – більше, ніж за шість років студій в Академії мистецтв. Він завжди пам’ятав, що майстерність і впевненість йому таки дала школа соціалістичного реалізму. Але рік у Нью-Йорку, в цих мистецьких джунглях модерну, в безкінечному потоці виставок, зустрічей, подій, скандалів, проектів та ідей – був незвичайним роком. Максим зрозумів: скільки б йому відпущено віку, його перший рік у Нью-Йорку, всі його події, запах спеки і радість першовідкриття – ніколи не вивітряться з його душі.

Згадував він також того вечора Маліку, її брата, свого вірного друга, з яким вони провчились десять років в одному класі. Згадував юність – ту, ранню, шкільну, як засипали цукор у бензобак «запорожця» математичці… І думав про своє сьогодення серед барвистого й багатоголосого бруклінського коловороту. Ставало йому весело і трохи щемно на серці, однак які б почуття не охоплювали хлопця в такі хвилини – не було одного. Не було відчуття, що життя проходить намарне. Максим прямував дізнаватись у друзів-бруклінців – що сталось із Трипільською Мадонною та іншими експонатами, які чи то вкрали, чи «загубили» з виставки у Вашингтоні. Де ж їм ще було опинитись, як не в Нью-Йорку?

Маліка мала рацію. Через кілька днів до «Скляного Палацу» дійшла чутка про «трипольскіє ценності». А сталося це так. У другій половині дня, коли спека досягла найвищої точки і вийти з прохолоди кондиціонера було просто неможливо, до майстерні завітали гості. Ромі, смаглявий азербайджанець, його дружина Світлана (народжена у Львові, вона емігрувала з батьками на історичну батьківщину ще в дитинстві) й Роміна новоприбула до Америки мама.

Огрядна тітонька лише три дні тому прилетіла прямим рейсом із Тель-Авіва. У відомій бруклінській майстерні вона вирішила замовити нові двері для синової квартири. Ромі й Світлана проживали в тісному двокімнатному апартаменті в південному Брукліні, де вже третій день панувала всюдисуща Ліліана. Ромі не бачив свою матусю більше п’яти років, відтоді, як сам переїхав з Ізраїлю до Америки. Тому для нього було справою честі виконувати всі Ліліанині забаганки, приймати її якнайтепліше й довести протягом двомісячного візиту, що з нього в житті таки вийшли люди.

Доки Ліліана примруженим оком розглядала скляні панно у виставочній залі, Моня зі Шльомою вже завели свою знайому пісню про унікальну техніку гравюри на склі, що виконує їхня єдина на весь Нью-Йорк майстерня. Тим часом Максим перекинувся кількома словами з майже землячкою – Світланою.

Ромі покірно тупцяв за своєю неосяжною матусею і примовляв, що ціна для нього не має жодного значення, аби мама залишились задоволені. Світлана притишено виливала душу Максимові. Говорили вони по-українськи, хоч Світлана мала смішну суміш галицького й ізраїльського акцентів. Та це й не дивно, коли людина перших десять років свого життя прожила в центрі Львова, ще десять років в центрі Тель-Авіва і останніх п’ять – у Брукліні, зі своїм коханим Ромі.

– Знаєш, у них (тобто євреїв із Середньої Азії) такий звичай, що коли приїздить свекруха, тобто ота – я повинна спати з нею в одному ліжку цілий тиждень! Уявляєш? А як вона хропе! Що ж мені робити, Максимчику?

Жінок до Максима тягнуло завжди, бо він високий, добре складений, з широкими вилицями на красивому засмаглому обличчі. Коротке густе темне волосся особливо гарно грало з його такими ж чорними, глибоко посадженими очима. Крім того, він ще й умів терпляче слухати жінок, і не одна з його короткочасних знайомих таємно мріяла його звабити.

Хлопець з розумінням похитав головою – Схід, мовляв. А сам ледь не пирснув сміхом. Бідна дівчинка… Це після того, як з тобою ніби з писаною торбою носились твої тато й мама у Львові, як після довгих пошуків в Ізраїлі тобі таки знайшли достойну пару – жениха Ромі з американською візою, щоб ти не опинилась десь в кібуці-колгоспі на буряках чи що там у них росте… Після всіх тих стратегій, в тісному бруклінському апартаменті, в червневій спеці й задусі ти повинна ділити ліжко з почесною хропухою, якій ніхто не сміє сказати слова наперекір! Мамо, тату, де ви?

Максимові було шкода дівчини, все-таки землячка, але аж ніяк не міг їй зарадити. Втішав – та це ж усього на тиждень, а тоді переселите родичку в іншу кімнату й залишишся зі своїм веселим смаглявим Ромі. Він тобі щодня возитиме додому ящиками екзотичні фрукти – ківі й авокадо, тангерини, папаї та гігантські стиглі груші, бо Ромі розвозить ці дари тропіків з ранку до ночі у розмальованій азербайджанськими пейзажами вантажівці. Зачинятиметесь ви з ним і з фруктами в окремій кімнаті і яке тобі буде діло до якоїсь там свекрухи! Все ж таки твій Ромі не ортодокс, наголо тебе стригтись не примусить, як твою ще одну землячку обчикрижили в Боро Парку, – ото звичаї… Ромі ж людина майже наша, азербайджанська.

Світлана трохи повеселішала. Із сусідньої кімнати чулось, як Моня умовляє клієнтку: «…у нас же уникальный художник работает, посмотрите же вокруг, ведь это все он сделал – и портреты, и пейзажи, и витражи… Красота! Хотите, он ваш портрет на стекле изваяет? Он у нас даже скульптуры из стекла лепит». Це була відверта брехня, але промовлена дуже переконливо. Моня добре знав свою справу, для нього існувало золоте правило: «Заказ надо брать, а думать позже». Світлана пожартувала: «Ти зроби їй такі двері, щоб зачинились і більше не відчинялись!» Художник-самородок, як його охрестив Шльома, побачивши, що землячці вже краще, вийшов до своїх босів на допомогу.

– А, так это выи есть тот молодой художник? – обернулась всіма своїми тілесами до Максима Ліліана. – Смотрите, такой молодой, и такой талантливый!

Ліліані було до вподоби нью-йоркське життя, особливо коли за неї платили і була змога говорити про мистецтво.

– Я не только ценитель, но и коллектор всякого рода искусств… – так вона сама себе титулувала.

Зараз Ліліана була в центрі уваги, почувалася пупом Всесвіту і просто танула від насолоди. За наступних три хвилини вона встигла всім повідомити, що все своє життя присвятила мистецтву, а ще неймовірно схожа на Елізабет Тейлор. Максим лише посміхався.

– Очень, очень красивые работы, я вам предрекаю большое будущее. Вы наш, да? Из России? А, из Киева? Ну, значит, да, из России, – Максим не став читати мадам Тейлор курс з історії, а терпляче слухав її монолог. – А иврит уже выучили? Нет еще? Напрасно, напрасно, весь мир говорит на иврите, повсюду открываются школы, вам надо уделить этому внимание, непременно…

Ліліана не могла навіть допустити, що в славнозвісному Брукліні, в тому Нью-Йорку, де євреїв живе більше, ніж в Ізраїлі, могла затесатись людина іншої національності. І знову Максим не став даму розчаровувати. Ще з півгодини він з нею мило бесідував і нарешті почув, що її рідним братом є відомий нью-йоркський артдилер. Ліліана пообіцяла познайомити молодого художника з Гаріком, до якого не так просто доступитись. Зараз Гарік був дуже зайнятий, бо готував якесь археологічне замовлення для свого найважливішого клієнта. Яке замовлення? «Что-то из керамических статуэток, точно не скажу. Из какой-то вашингтонской выставки, из бывшего Советского Союза».

Цієї інформації було для Максима достатньо, тепер він уже знав, як допомогти Маліці. Звичайно, знаменитий Гарік не міг залишитись осторонь такої глобальної справи, як зникнення Трипільської Мадонни.

Вхідні двері розчинились і дзеленькнули. Ромі тягнув два ящики елітного винограду без кісточок із найщирішою дитячою посмішкою. Моня діловито показав, куди їх поставити, і безцеремонно продовжував розкручувати клієнтку. Даремно Ромі сподівався, що його щедрий дар вплине на ціну замовлення його новоприбулої матусі. Партнери знали свою справу добре, без сантиментів: кожен клієнт має витрусити зі свого гаманця навіть запах грошей.

Ще через місяць у художницьких колах стало відомо, що ФБР накрила на контрабанді відомого артдилера Гаріка. Трипільську Мадонну повернули в українське посольство, а відтак і на батьківщину. А Максим залишився у Нью-Йорку ще на рік, аж доки подався подорожувати світами далі.

Елітне добриво

Якось у неділю вранці Ігор розгорнув газету і побачив оголошення про гастролі цирку. Відома нью-йоркська трупа «Брати Бейлі» прибувала на літо до портового міста. Ігор одразу ж пригадав, як вони ще десятилітніми хлопчаками разом з найкращим другом Мишком пробирались під смугасті шатра цирку і, затамувавши подих, поринали в циркове магічне дійство. То були чарівні часи щасливого дитинства…

Їхні батьки, небагаті повоєнні емігранти до Америки, працювали важко, і грошей на такі розваги, як всесвітньо відомі циркачі, своїм чадам не видавали. Тому хлопці, ризикуючи бути викритими й заарештованими, пробирались під смугасте шатро зайцями ледь не щодня.

Ігор набрав номер свого й досі найближчого друга:

– Здоров, Мишко. Я оце прочитав у недільній газеті, що прибувають «Брати Бейлі». Пам’ятаєш, останнього разу ми їх бачили, коли нам було по десять років?

– Цирк?.. – задумливо перепитав повільний і завжди врівноважений Мишко. – А знаєш, що мені спало на думку? Може, там є ще слони? Нам би не завадило дістати трохи добрива для садків… А найкраще для цього йде елефантшіт. Розумієш, про що я?

Обидва приятелі захоплювались садівництвом і городництвом, проблема добрива завжди стояла гостро. Для виробництва органічного компосту обидва викопали ями в кінці ділянок, на які треба було постійно викидати відходи з кухні. Ями смерділи і дратували сусідів усе літо. А тут на горизонті з’явилась унікальна можливість роздобути найкращого і найвизнанішого за рецептами усіх садівничих журналів добрива – з-під самого слона. Ігорева думка одразу ж перекинулась від сентиментальних спогадів на буденні проблеми.

Того ж недільного ранку друзі обмірковували стратегію. Домовились своїм дружинам поки що нічого не повідомляти, бо інтуїція підказувала, що жодна особливо не зраділа б вилазці за слонячим лайном. Спогади дитинства про цирк відійшли на дальній план…

Задум не був просто прогулянкою. О четвертій годині ранку на наступний день два самовіддані садівники сонно тупцяли перед чорним входом до циркового лота. І хоч як це дивно, були вони там не самі. З десяток інших садівників різного віку, раси й настрою, озброєні чорними пластиковими мішками, очікували появи довгожданого доглядача слонів. А Ігор з Мишком і не подумали, як везти добриво додому. Чомусь їм здавалось, що такі відходи, як слонячий манур, повинні роздаватись вже запакованими і розфасованими… Вони уявляли, що цінного добрива мало б вистачити на всіх бажаючих – та дійсність вистромила свою огидну пику й неабияк подивувала.

Коли нарешті у дверях брами з’явився червононосий наглядач слонів з одноколісним візком, до нього одразу ж підскочив увесь ранній люд з мішками й лопаточками. Вправніші вміло перевантажували вміст візка у власні торби. Манур розсипався навколо і смердів, але в усезагальному ажіотажі ніхто цього не помічав. Наглядач закурив осторонь, похитав нестриженою головою і з буддистським спокоєм спостерігав за садівниками. Йому було невтямки, чому деякі люди так пристрасно полюють за слонячим мануром, бо ні садки, ні городи наглядача не цікавили.

Найумілішою виявилась молода пара у флісових костюмах. Жваво накидавши два повні мішки добрива, вони самовдоволено тягнули їх до свого новенького пікапа. Решта не дуже зграбних «жайворонків» підбирала залишки розтоптаного добрива навколо візка, відшкрябувала його від асфальту, таїм перепав лише мізер після атаки флісових костюмів. Ігореві з Мишком, які не вирізнялись здатністю швидко орієнтуватись у ситуації і не мали тари, взагалі нічого не дісталось. Вони жадібно спостерігали за процесом полювання на манур і випрацьовували стратегію на майбутнє.

Для успішного проведення операції кожному з друзів варто було б залучитись підтримкою жінок. У чотири руки кожна пара ще на світанку забивши вигідне місце біля заповітного чорного входу до всесвітньовідомого цирку, могла розраховувати на успіх. Залишалась проблема – вмовити свої половини на таку корисну, але малопривабливу справу…

По дорозі додому друзі розробили план. За обідом Ігор дипломатично завів розмову з жінкою здалеку:

– Лідусю, чи хотіла б ти, щоб цього року твої помідори виросли, як гарбузи, і родили ціле літо?

– Хотіла б, – підозріло відказала Лідуся, перемішуючи салат.

– А що для цього потрібно, знаєш? – улесливо вів далі чоловік.

– Це якби земля була інша, а не ця іржава індіанська пустеля, якби чорнозем, як на Подніпров’ї, тоді були б помідори. І персики були б. І цибуля… – відмахнулась Лідуся, згадавши яготинські городи свого дитинства.

– А до міста цирк приїхав…

– Ну?

– А там слони є…

– І що?

– Слони продукують найкраще в світі добриво…

– Ну то поїдь і набери.

– Е-е, це не так просто. Ми вчора вже з Мишком пробували. По-перше, вставати треба дуже рано, бо слоняче стійло чистять з третьої до п’ятої ранку… По-друге, там стоїть черга з мішками і лопаточками… По-третє, треба діяти швидко й злагоджено. Словом, мені потрібна твоя допомога…

– Ти що, схибнувся? За слонячим лайном у чергу? До такого дожитись? А як в Україні хтось із родичів дізнається? Ну, цього вже не діждешся… – вибухнула Лідуся й сердито задзвеніла посудом.

Через три години вмовлянь Ігорева половина поступово почала здавати позиції. Її основна умова полягала в тому, щоб ніхто ніколи й ні за яких обставин не дізнався про цю вилазку, інакше вона гарантувала чоловікові розлучення і фінансовий крах.

Наступного ранку, тільки-но почало сіріти, набурмосена Лідуся сиділа в машині. Біля брами циркового лота вже тупцяли садівники. Мишка ніде видно не було, мабуть, його Оксана не піддалась на вмовляння, остерігаючись втратити свій соціальний статус. Діючи швидко й злагоджено, Ігор і Лідуся таки вихопили з візка до півмішка добрива. У колі знавців це вважалось неабияким успіхом. Хоча добрива виявилось лише кілограмів десять, все ж таки це була перемога.

На третій день Мишко вирушив до цирку сам, бо дружина Оксана його супроводжувати відмовилась навідріз. Приїхавши ще затемно, любитель саду й городу (і особливо городини) зайняв чергу один із перших, що гарантувало йому хоч якусь здобич. Протягом наступних двох годин біля воріт зібравсь чималий гурт з чорними пластиковими мішками.

В кавову темряву ночі молоком влився світанок. Присутні іноді скупо перемовлялись, однак повітря, здавалося, ставало густішим чи то від запаху мануру, чи від їхніх гострих поглядів. Доглядач слонів не з’являвся, гурт тривожно гудів. Мишко грюкнув кілька разів кулаком у ворота, і довгожданий заспаний цирковий робітник нарешті розчинив заповітну браму. Він повільно відхилив хвіртку з виглядом страждальця, що напередодні неабияк перебрав. Тоді хрипкуватим голосом оголосив:

– Ladies and Gentlemen, no more elefant shit today… (Леді й джентльмени, слонячого мануру сьогодні не буде…)

Натовп отетерів. У напруженій гонитві за «високоякісним продуктом» усі забули, що тварина-виробник може мати свої проблеми. Виявилось, що у слона зі шлунком не все гаразд і добриво того ранку не надійшло… Гурт розчарованих людей почвалав до машин, а Мишко від розчарування просто не міг зрушити з місця. Як це так: простирчав тут три години, а слон так і не видав мануру? І що його робити в такій ситуації?

Повертаючись додому, Мишко думав: «Життя вкрай несправедливе – найпростіші, здавалося б, бажання, залишаються невдоволеними. Ну чому не вдалось дістати хоча б пів-мішка такого потрібного мені добрива?» Та найважче Мишкові було через те, що він не любив пасти задніх, а ще менше – відступати. Чоловік вирішив: якщо не вдалось дістати мануру в цирку, то дістане його в зоопарку, навіть якщо доведеться за це заплатити. Тільки так Мишко міг віднайти втрачену душевну рівновагу і не відчуватися лузером.

Наступного дня ні світ ні зоря Мишко вирушив до найближчого зоопарку. Про запас набрав мішків і лопат різного калібру і вже не мав сумніву, що без добрива додому не повернеться. До найближчих слонів їхати довелось не більше не менше як триста миль – до столиці штату.

В обідню пору Мишко прибув. Він трохи походив поміж клітками з тваринами, впевнився, що тут слони є і, здавалося, без проблем із травленням. Саме в цей час наглядачі в зелених халатах чистили слонячі стійла і вивозили манур десь у невідомому напрямку… Один із зеленохалатників зупинився закурити. Мишко також закурив і підійшов. Чорний лискучий негр пробубнів щось нерозбірливе у відповідь на привітання, а в Мишка тим часом визрів у голові план:

– Слухай, я вирощую рідкісні тропічні квіти, з яких виготовляють медикаменти, – безсоромно став він брехати. – Аби довести проект до кінця, мені треба виростити одну дуже вибагливу орхідею. Вона потребує спеціального ґрунту, а для нього найбільше підходить слонячий манур. Я купив би в тебе пару мішків… Хочеш заробити двадцять доларів за десять хвилин?

Негр недовірливо і неприязно сопів, але почувши про гроші, зацікавився.

– Давай двадцятку, мішок і чекай біля входу – за двадцять хвилин матимеш свій манур.

Мишко піднісся духом і пішов до машини, безтурботно насвистуючи. Через півгодини біля запиленого пікапа з’явився вже знайомий негр із чорним мішком за спиною. Він вдавав, що страшенно втомився від такої важкої ноші, але на чай від скупуватого Мишка так і не діждався. Обидва врешті вдарили по руках і розійшлися з виглядом колумбійських наркодилерів.

– Приходь ще, – змовницьки промовив наостанок негр у зеленому халаті й пішов у бар пити пиво.

Совість негра була майже чиста, відсотків на вісімдесят він вірив, що набрав у мішок саме слонячого мануру із загальної купи, хоча лишалася досить велика ймовірність, що манур міг бути з-під носорога… Та він тим не довго переймався, бо, зрештою, байдуже, на якому ґрунті виросте рідкісна орхідея, що може врятувати людство від страшних хвороб?

Мишко тим часом мчав на своєму пікапі й тихо радів. «Високоякісний продукт» поважно похитувався на задньому сидінні – нагорода за Мишкові поневіряння. Везти його в кузові чоловік навіть не ризикнув: щоб не загубити. Десь на півдорозі його почав діймати сморід, але Мишко терпів. Він уже бачив, як завтра цінне добриво лежатиме на городі й робитиме свою благодатну справу. Та й добрива було, мабуть, удвічі більше, ніж роздобув його друзяка. Отже й удвічі більше шансів на велетенські помідори й персики… Головне – це був саме той омріяний манур, про який писали всі фахові журнали, а не просто харчові відходи чи, може, з-під якоїсь іншої тварини. До речі! У нього ж удома навіть є кілька таких журналів з фотографіями різного виду добрив. Можна не тільки впевнитись, а й ще підживити радість перемоги після кількох прикрих спроб…

Діставшись пізно ввечері додому, Мишко на радощах спробував було занести мішок з мануром до хати, але жінка не розділила його ейфорії й стала дибки. Довелось відтарабанити цінну торбу в гараж, хоч йому й було трохи боязко там її залишати: що як хто поцупить вночі?

На ранок, з журналами під пахвою, Мишко побіг до гаража аби остаточно переконатися. Манур смердів, але хіба це могло зіпсувати настрій господареві такого(!) трофею? Він довго прискіпливо порівнював купку майбутнього добрива з фотографіями добрив журналів: перечитував характеристики, перекладав фото з місця на місце, порівнював зображену й наявну фактуру, придивлявся до якості фото самих видань… Марно! Перед ним як вирок лежав результат його наполегливої боротьби – манур носорога. Ще не вірячи своїм засльозеним чи то з досади, чи то через сморід очам, Мишко вкотре читав: «rhinoceros shit is not recommended for fertilizing your tomato and peach plants. It contains…» («манур носорогів не рекомендується для підживи помідорів і персикових дерев. Він містить…») – далі йшло докладне пояснення, чому це добриво не рекомендувалось для задуму, який виношував чоловік…

Як людина практична і звикла до ударів долі, Мишко вирішив приховати свою помилку… Підживлювати город він уже й не думав, тепер його головним завданням було позбутись слідів власного фіаско. Весь багатий улов непотрібного й досить таки смердючого добрива він розпакував у маленькі мішечки, щоб вони менше привертали увагу, й увечері, прогулюючись із собакою, акуратно порозкладав їх біля сміттєвих баків сусідів (назавтра мали забирати сміття). За його планом уже наступного ранку всі докази його невдалої покупки зникнуть у череві сміттєзбирача безслідно.

Уся вулиця того вечора рясніла маленькими акуратними білими мішечками… Вони, як овечки, вишикувались біля сусідських воріт. Літній ранок огорнув невідомий сморід…

Ступивши вранці на ґанок, Мишко не повірив своїм очам: усе сміття вже позабирали, крім десяти смердючих білих мішечків – сміттярі, виявилося, знали таких хитрунів, як Мишко. Мішечки вишикувались, як мовчазні свідки його поразки.

«Скільки ж може отак людині не щастити?» – чоловік кинувся в гараж, завів пікапа і за три хвилини нервово позакидав усі мішечки в кузов – байдуже, що подумають сусіди. Втопивши педаль газу, він швидко щез у невідомому напрямку… Що він зробив з десятьма білими мішечками – відвіз їх назад у зоопарк, чи може, втопив у річці, – й досі є загадкою.

З тієї нещасливої пригоди між друзями пробіг чорний кіт, хоча Мишко не пов’язував сварки з тим, що Ігореві помідори й персики вродили на славу восени. Його город чах на очах, що так чи інакще нагадувало про події, пов’язані з тим клятим добривом.

Поступово Мишко взагалі втратив інтерес до садівництва й захопився риболовлею. Крім того, заборонив синові бачитися з Ігоревими дітьми.

За кілька років Мишкова й Ігорева давня дружба майже зав’яла. Вони бачилися рідко, а коли й бачились, то улюбленої колись теми садівництва уникали. Коли Мишків син і Ігорева донька повідомили, що мають намір одружитись, то наскочили на шалений спротив з обох боків. Діти не розуміли: чому після того, як вони росли поруч, врешті-решт закохались і вирішили будувати спільне життя, їхні батьки несамовито стали цьому шкодити. Закохані пішли з дому і зняли квартиру в місті, хоча про весілля не могло бути й мови.

Ніхто не здогадувався й не підозрював, що причиною всьому міг бути славнозвісний слонячий манур…

Так тривало, аж доки цирк знову не навідався в портове місто. Син Мишка навесні влаштувався на нічну роботу сторожем, щоб підробити грошей на оренду квартири. До його обов’язків входило прибирання стійла слона під час нічної зміни. Одного вечора, згадавши якісь давні домашні розмови про чудодійне добриво, Максим, не довго думаючи, набрав три здоровенні мішки слонячого мануру, відвіз до батьків на город і порозкидав. На той час батька вдома не було, та й мама сказала, що навряд чи цього року той займатиметься городництвом, але подякувала синові.

Невдовзі пан Михайло повернувся й відчув уже в дворі якийсь невідомий запах. Коли Оксана сказала йому про синів подарунок, чоловікові аж подих забило. У той же вечір він повитягав і зніс з горища закидані й забуті журнали по садівництву, аби вибирати сорти помідорів, які хотів виростити влітку. Він уже подумки збирав врожай і згадував давно забуті мрії. На щастя, на Михайловому городі того літа помідори вродили на славу. Він навіть завоював приз на сільськогосподарській ярмарці штату.

Відтоді Мишкові й Ігореві стосунки почали вирівнюватись, сім’ї знову зблизились. Нарешті батьки погодились на весілля дітей і, дякуючи одному й досі невідомому слонові, обидві родини надалі жили в мирі й злагоді.

Піранія

Піранією друзі називали одну даму невизначеного віку й невиразної професії. Її справжнє і’мя зникло за сірою завісою буднів…

А буднів Піранія не любила; їй подобались свята. Якщо в графіку молодички випадало більш ніж три будні поспіль, вона почувалася дуже нещасливою. Підпрацьовувала ця особа в одному фешенебельному ресторані офіціанткою, і зарплати її якраз вистачало на оренду малесенької однокімнатної квартирки в самому центрі Мангеттена. Решту витрат (одяг, їжу, розваги) вона покладала на чергового потенційного нареченого.

Понад усе Піранія прагнула вийти заміж за чоловіка-«кредитну картку». Оскільки перший шлюб виявився суцільними буднями, жіночка вже років з десять шукала собі іншого зручнішого претендента, щоб питання грошей зникло з її життя назавжди. Піранія не хотіла працювати, тому чоловік мав більшість часу проводити на роботі, а краля поки давала б раду його кредитній картці.

Такою була її заповітна мрія, не перша й не остання мала таку дилему. У тій мрії не було нічого романтичного й жодних претензій на почуття (це все лишилось десь позаду, в ранній юності), жінка марила зручним життям, повним розваг і ресторанів. Пошукам такого кандидата в женихи Піранія присвячувала весь свій вільний час. І бажання не було таким уже й нездійсненим, бо вигляд вона мала (особливо у вечірньому освітленні) досить таки нічогенький. Невеликі, але живі каштанові очі, тонка талія, пишний бюст – на такі зваби так чи інакше мав би кинути око майбутній щасливчик. Жіночка вважала, що бути з нею щодня, володіти її привабливим тілом – щедра винагорода будь-якому чоловікові, який має стати знаряддям виконання її забаганок. Жодних емоцій! Усе строго за планом!

Кожен день Піранії був дуже схожий на попередній: вона так довго жила сама, що вже не помічала рутини свого існування. Пізно вранці вона прокидалась, чистила зуби і ще в піжамі крутилася з півгодини перед великим дзеркалом, оцінюючи свою вроду. Тоді колотила чашку розчинної кави і в голові її окреслювалась думка: «Відчуваю, що жива».

Саме в той день іти на роботу їй не випадало за графіком, отже це був час підсвідомих бажань, страхів і прагнень.

Далі зазвичай Піранія відчувала, що зголодніла, тому замовляла по телефону курку з сусідньої забігайлівки і нетерпляче чекала на її доставку, тупцяючи навколо столу. За тим самим звичаєм слухала модний компакт, а після доставки одразу ж накидалась на їжу, не в змозі себе контролювати. Після блискавичної розправи з куркою вже бадьоріше думалось: «Відчуваю, що жива».

Опісля вона трохи ніжилась на дивані, даючи можливість курці перетравитись. Далі наша героїня поверталась до дзеркала і критично себе розглядала: «М-да, занадто товста!» Миттєво збирала сумку і мчала до спортзалу зганяти зайві кілограми. Через годину інтенсивних вправ вона відчувала, що розтопила досить жиру, і поверталась додому з чистою совістю.

Коли йшла додому гамірною вулицею й нічим особливо не переймалась, її організм зазвичай посилав непомильний сигнал, що знову зголоднів. Не в змозі протистояти йому, Піранія звертала в широкі двері дорогого супермаркету:

«Так. Зелень, картопля, цибуля… Це коріння і листя треба мити, чистити, готувати. Потім мити й прибирати після приготування… Це ж купа часу!» – з жахом думала надзвичайно заклопотана жіночка й хапала чіпси з соусом. Вона знала точно, що з ними робити. Повернувшись у свою мініатюрну квартирку, вона зі смаком споживала чіпси. Знов десь у підсвідомості промайнуло: «Відчуваю, що жива».

З наближенням вечора в голові Піранії завихрювалась інша думка: «Нудьга заїла… Чим би зайнятись?»

Вона брала трубку і набирала номер чергового жениха, який був, як завжди, тимчасовим і несерйозним. У жениха ніхто не відповідав. З досадою Піранія кидала трубку і спрямовувала свою увагу на якусь телевізійну мильну оперу. Внутрішній неспокій не минав. Якось жінка підійшла до дзеркала і раптом з жахом помітила на щоці червоний прищик. Тут же вона схопила телефонний довідник і набрала номер лікаря-дерматолога. Той уважно вислухав її лемент і порадив сьогодні ж прийти на консультацію, оскільки «предмет розмови» треба було бачити на власні очі. Хвилину Піранія вагалась, тоді схопила гаманець і помчала до лікаря.

Чолов’яга уважно розглядав проблему на обличчі жінки з печальними від розпачу очима, швидше оцінюючи вартість проблеми, а не її складність, тоді мазнув по щоці якоюсь гидотою і зарядив ціну у сто доларів. Вдоволена пацієнтка зловила тачку і повернулась додому. Вечір невідступно наближався і нагадував про себе порожнечею в квартирі, душі й шлунку… Піранія вкотре набрала номер жениха, який, на щастя, тепер виявився вдома. Жінка наполягала на зустрічі – треба ж якось розважитись. Жених ліниво погодився, бо й сам занудьгував.

Тим часом у Піранії раптово виникло бажання приготувати вечерю й так само раптово зникло, коли вона заглянула в порожній холодильник. Махнувши рукою на вечерю (забагато зусиль), вона одягнулась і стала наносити щедрі шари вечірнього макіяжу. Години дві копіткої праці перед дзеркалом далися взнаки – обличчя після денної пригоди було бездоганно відреставроване. Нарешті в дверях з’явився жених – музикант у протертих кросівках і дірявому светрі. Піранія критично оглянула його і його одяг і подумала, що приготована вечеря була б марною тратою грошей і зусиль…

Натомість запропонувала сходити повечеряти до ресторану. Дві години були варті того, щоб розкрутити жениха на вечерю, і вже в ресторані, огорнуту музикою й світлом лазерних ламп, Піранію знову пройняла вже знайома до болю думка: «Відчуваю – ще живу».

Ніхто перспективніший, ніж музикант, ні в ресторані, ні в барі їй не трапився. Тому поверталась в малесеньку квартирку вона з тим-таки депресивним служителем муз. Тицьнувши пальцем в пульт, обидва всілись на диван і випили ще по келиху вина. Піранія (за звичним сценарієм) почала легко загравати до жениха – той ліниво відмахнувся (подивитись бойовик – теж, на його думку, варіант), вечір котився до завершення. В якийсь момент короткочасного любовного процесу в голові у Піранії чітко дзеленькнуло: «Відчуваю – ще жива».

Годині о дванадцятій ночі вона випхала жениха за двері без зайвих церемоній і майже щасливо заснула. Минув ще один день.

Наступного дня їй випадало йти на роботу. Це мало радувало, але принаймні давало черговий шанс відшукати потрібного чоловіка. За одним із столиків вечеряв добре вдягнений горбань. Цілий вечір він накидав оком на Піранію, однак ніщо не ворухнулось в її душі в передчутті потенційного претендента, аж доти, доки за десертом він вкрадливо не пробубонів:

– Якби мені таку жінку! Ти варта всіх моїх кредитних карток…

Цей напівшепіт скидався на запаморочливий шелест купюр у гаманці – її найпотаємнішу мрію. Критично оглянувши старого лисого горбаня, впіймала себе на думці: «Чому б і ні?» – коли ж той запросив Піранію після роботи в бар, не відмовилась.

Горбань виявився дуже наполегливим. Мабуть, через власні фізичні вади він обожнював молоде тіло своєї нової коханки. Наступного дня новий жених сплатив усі рахунки Піранії і вручив їй віяло кредитних карток. Спершу Піранії було трохи соромно з’являтись з горбанем у товаристві, але кредитні картки в гаманці затьмарили своїм блиском усі сумніви. Справжні емоції, які вона знала, – це змога задовольнити свої найменші забаганки, і то негайно. Їй не хотілось думати ні про завтра, ні про вчора, тільки про день сьогоднішній. Так, тут вона виявилась майже буддисткою…

Через півроку Піранія вийшла заміж за горбаня і переїхала в його шикарний будинок за містом – так здійснилася заповітна мрія. Кожен з «молодят» отримав те, чого так прагнув. Коли ж ситу, доглянуту й безтурботну жінку міцно огортала туга чи неспокій – вона хапала кредитну картку і мчала в місто витрачати гроші.

Поступово наша героїня перетворилась в організм з певними добре розвинутими органами – одним із яких, звичайно, був шлунок. Голова й серце швидше нагадували рудиментарні відростки. Оскільки тепер потреба шукати чоловіка і спонсора в неї відпала, вона перестала відмовляти собі в їжі й уже за рік важила сто п’ятдесят кілограмів, через два роки – двісті. У такому режимі й габаритах вона й дожила своїх ще відміряних їй двадцять років.

Шанс

Знаєш, як почуваєшся, коли тобі ще немає тридцяти років і ти раптом зустрічаєш свого найдавнішого друга в незнайомому портовому місті? А надворі така погода, що хочеться співати й танцювати водночас!

Такими раньоосінніми вечорами, особливо у великих містах, збираються друзі в барах і кафе, діляться своїми літніми враженнями, жалями й радощами. Чомусь саме у вересні люди починають більше говорити одне одному про наболіле, про події літа, про плани – може, це останній відблиск наймальовничішої пори року? Хай там як, а того вересневого вечора набережною тинялись студенти і за столиками кафе, виставленими прямо на тротуарі, сиділи за келихом пива чи вина закохані чи просто щасливі парочки.

Так, несподівано після довгих блукань по світах, зустрілись у портовому місті двоє земляків. Як годиться, чи то через загальний настрій, вони почали згадувати старі часи, рідне місто й різні пригоди, які випадали на їхню долю за останнє десятиліття. Легкий солонуватий бриз лагідно лоскотав тіла й душі…

Сьорбаючи темне пиво, молодший з двох, Остап, риторично заводив:

– Хіба можна повірити, що вже більше десяти років, як ми закінчили школу? Ще тільки вчора, здавалось, сиділи на нивківських лавочках, лузали насіння, а все життя і яскраве майбутнє було в нас попереду… І от тепер ми в тому яскравому майбутньому опинились… І вже п’ять років минуло, як ми випустились з Художнього інституту?

Наче в трансі, в задумливому мареві ностальгії, відлунням продовжив Андрій:

– Усі ці шалені студентські часи, надії на новий світ, на нову країну, подорожі, наша майстерня… На тлі живої історії… Розвал совєтів, пасіонарні дев’яності…

Старший, Андрій, який випадково проїздом опинився у портовому місті, ще й досі не міг отямитись: він сидить віч-на-віч зі своїм однокласником і однокурсником, найдавнішим другом:

– Мій молодший брат цього року подав документи туди ж – і що? Те саме телефонне право, ті ж хабарі, ті ж сподівання на щасливе майбутнє великого художника… І що йому поясниш? Мріяти треба, тільки пізніше життя вносить свої корективи…

– Мабуть, тільки мені одному вдалось проскочити в той крутий інститут без хабарів, на шару. Я ще й досі не розумію, як це сталось, і з кожним роком розумію все менше…

І Остап уперше розповів своєму однокурсникові, яка історія з ним трапилась під час вступу до Київського художнього інституту років дванадцять тому. Тепер уже можна було навіть посміятись над тою фантастичною, хоча й правдивою історією.

Батько в Остапа був військовий, сім’я переїздила з місця на місце майже щороку. Жили то в Азії на полігонах, то в маленьких містечках російської глибинки, а останніх сім років – в одному провінційному містечку в Бессарабії. Для продовження освіти в Балті було два вибори – бурса трактористів і педучилище на сотні кілометрів навколо.

Класі в сьомому Остап почав замислюватись над тим, що фах тракториста чи освітянина після закінчення Балтської десятилітки його не влаштовує. Тому вирішив пробиватись у широкий світ самотужки. Передусім написав листа бабі з дідом до Києва, які жили в побудованому власними руками будинку на Нивках. Написав, що має намір жити з ними. Баба з дідом погодились, але батьків такий вибір не дуже-то влаштовував. Довгих півроку зі щоденними скандалами і сварками довелось Остапові вмовляти батьків відпустити його до Києва. Зрештою батькам набридла синова впертість, і вони відпустили його після закінчення сьомого класу. Так він опинився в столиці, в мансарді дідівського будинку з квітучим садом і малиновими чагарями. І зажив хлопець столичним життям, доки батьки його й брат продовжували нидіти у провінції.

Незабаром, начитавшись захоплених листів старшого брата, поставив ультиматум батькам і молодший – за кілька місяців і він вирушив до столиці, жити з дідом та бабою. Ще через півроку до Києва переїхала мама, а згодом вийшов на ранню пенсію батько-військовий і теж поміняв Балту на Київ назавжди.

Сім’я в Києві жила небагато, зате у власному будинку. Коли дід помер, Остапові дістались майже всі його штани. Дід був товстий, тому всі успадковані штани були з матнею по коліна – так він у них і ходив до кінця школи.

Після випускного вечора Остап твердо вирішив вступати до Художнього, хоча в Києві були родичі-лікарі й медінститут був для нього куди доступнішим. Та серце до медицини не лежало: вже кілька років він ходив у Палац піонерів на різні студії з живопису і графіки – серце лежало до мистецтва…

Коли Остап удома повідомив про свій намір стати художником, батьки від душі сміялися, баба стукала кулаком по голові, а молодший на два роки брат повільно промовив: «Ну й дурак же ти, Ося, виявляється». Муза мистецтва на Нивках тоді мовчала.

Після тривалих умовлянь на користь медицини всі розійшлись по своїх кімнатах. Родичів особливо не хвилювало, що робитиме після школи Остап, тільки батько попередив, що годувати його більше не збирається. Йди, мовляв, здобувай сам собі на прожиття, якщо такий розумний. То були не просто слова. Після школи старший син справді одразу ж перейшов на власний хліб, хоч і далі жив у мансарді дідівського будинку.

Того ж літа Остап самостійно розпочав епопею вступу до Художнього інституту. На першому ж іспиті отримав двійку і, відповідно, вилетів з числа абітурієнтів. З огляду на батьків ультиматум довелося влаштовуватись на роботу. Начитавшись книжок про неординарне життя великих художників, Остап вирішив не пасти задніх.

Працювати він влаштувався в морг (туди його порекомендував хтось із медиків-родичів) при медінституті з єдиною метою – досконало вивчити анатомію. Так починав свою науку Мікеланджело, так вирішив зробити й Остап. Отже, рік він працював у морзі на кафедрі анатомії, вивчав усі можливі м’язи, кістки і форми, невтомно замальовував їх в альбом. Крім того, Остап відвідував студію, де одна молода викладачка вмовила його займатись скульптурою, а не живописом. Хлопець добре малював, особливо портрети, але скульптура йому здавалась більш чоловічою справою. Тому врешті він таки зробив свій вибір – буду скульптором.

Теорія і практика молодої викладачки складалась з «постановки руки» своїм студійцям. Для цього вона вимагала, щоб кожен із хлопців (бо скульптурою цікавились переважно вони) щодня приносив їй по три ескізи. Вона їх оцінювала й чекала нових.

Остап приносив не по три, а по десять ескізів щодня, намагаючись надолужити втрачені в Балті роки. Ще більше дивувало вчительку скульптури, що такого молодого гарного хлопця не цікавили ні ровесниці, ні старші жінки, а тільки кістки та м’язи.

Ескізи для студії Остап малював переважно в метро, коли їхав на роботу чи повертався додому. Якось до нього підсів літній дядечко і поцікавився, що він робить. Зопалу Остап відсунувся, але потім передумав і розповів, що готується вдруге вступати до Художнього інституту. Дядечко виявився журналістом газети «Вечірній Київ», і Остапова історія його зацікавила. Він пообіцяв написати статтю про те, як молодий талановитий хлопець самовіддано, власними силами пробивається в широкий світ мистецтва. За це Остап з радістю намалював і його портрет.

Майже в той самий час декан кафедри патанатомії при медінституті, де працював Остап, теж помітив у підвалі кафедри хлопця з блокнотом. На той момент Остап уже перемалював усіх співробітників, прибиральників і студентів. Декан з інтересом перегорнув Остапів альбом, вислухав його розповідь про свою мрію бути справжнім скульптором і запропонував: «Якщо хочеш, можеш зробити виставку своїх портретів тут, на кафедрі. А ще я можу тебе познайомити з одним викладачем скульптури Художнього інституту: покажеш йому свої роботи – може, він допоможе тобі при вступі».

Так відбулась Остапова перша соло-виставка в коридорах кафедри патанатомії медінституту. Незабаром він познайомився зі своїм першим Учителем – Сухенком. Літній скульптор був хворий, працював мало, викладав теж небагато, бо мучився хронічним артритом. Ще в брежнєвські часи він виконував велике державне замовлення і виконання проекту не вкладалося в заплановані часові рамки. Йому довелося днями й ночами працювати в сирому підвалі, партійні боси навіть замикали його там, аби вчасно закінчив пам’ятник. Це далось Сухенкові взнаки, тепер він розплачувався власним здоров’ям за найбільшу роботу свого життя.

Остап носив до майстерні Учителя ескізи й деякі скульптури, які почав ліпити у морзі. Відповідний вигляд вони й мали… Сухенко був терплячим. Він пояснював Остапові, як ліпити не треба; вчив, як варто, показував книжки про мистецтво. Так відбулось знайомство Остапа з першою в його житті Людиною, яка справді знала й любила Мистецтво і вважала його єдиною вартісною в цьому світі справою.

Наприкінці весни Остап спитав у Сухенка, чи не допоможе він йому зі вступом. Це був його єдиний шанс, бо інших людей, пов’язаних з мистецтвом, він просто не знав. Якимось дивом саме того року Сухенко сидів у приймальній комісії, бо через стан здоров’я він викладав і приймав іспити нечасто. Учитель пообіцяв Остапові простежити, щоб його оцінки на вступних іспитах не занижувались. Не обіцяв допомогти – тільки дати шанс.

Того року вступні іспити до Художнього інституту починались з історії КПРС і твору. Перший же іспит Остап склав з бойовим запалом: з таким переконанням розповідав про Троцького, що викладач, старий політрук, аж пустив сльозу. Він не зміг не поставити п’ятірку такому блискучому абітурієнтові, хоч і мав у кишені дуже конкретний список, кому п’ятірки ставити не треба. Політрук довго тиснув йому руку і зі сльозою в оці нарешті промовив: «Якби всі так знали історію партії, то ми б швидко комунізм побудували…»

І перший, і другий іспит – твір про Грибоєдова – Остап здав на п’ятірки. Зі спеціальності він отримав дві четвірки і трійку – ті оцінки, які насправді заслужив. Сухенко дотримав свого слова.

У результаті за прохідним балом на факультет скульптури зарахували вісьмох. Остап був дев’ятим і, відповідно, пролетів. Усім було відомо, що шестеро з восьми на скульптуру потрапили не просто так. Ще вступив один хлопець з колгоспу й один із заводу, від робітників – так створювалась картина соціальної справедливості. Навіть той, хто вступив від робітників, теж був трохи «блатним» – директор його заводу щонеділі ходив на полювання з ректором Художнього інституту.

Коли Остап дізнався про результати іспитів, навіть не подумав про чергову поразку. Він знав, що треба щось робити, але не знав, що саме. В той час у дідівському будинку на вулиці Калиновій квартирував довгов’язий, патлатий Сашко з Ічні. Оскільки сім’ї не було особливого діла, чи вступив Остап кудись, чи ні, старший син вирішив порадитись із квартирантом. За пляшкою горілки Сашко з Ічні до самого ранку навчав Остапа, як треба діяти й відстоювати свої права в цьому жорстокому світі.

Найперше Сашко витяг із шухляди засмальцьовану копію статті про Остапа у «Вечірньому Києві», що її таки написав дядечко з метро – про самородка з народу, про сім’ю, де ніхто ніколи не мав справи з мистецтвом, у цього ж – проявився талант невідомо з яких глибин. Сашко дав газету Остапові в руки і підсумував, що цей газетний аркуш – його основний інструмент, а також і єдиний шанс. Тоді він склав список, куди завтра треба йти зі статтею, і пояснив, як добиватись додаткового місця.

Наступного ранку Остап розпочав свої походи за додатковим місцем. З газети «Труд» його відправили до Профспілок, розміщених у сусідньому будинку на проспекті Перемоги. Із Профспілок його відрядили до Міністерства культури. З Міністерства культури – у приймальну комісію Художнього інституту. Скрізь, де з’являвся, Остап показував статтю, розказував свою історію, питав поради і запитував, чи можна взагалі людині вступити до цього інституту, якщо в неї немає контактів. Скрізь Остапа вислуховували, хитали головою і відсилали далі.

Уже під кінець робочого тижня хлопця знову відправили назад до Профспілок. Якась жіночка завела його в просторий кабінет із лакованими столами. Остап відтренованим жестом поклав газету на стіл і вже вкотре почав розповідати про свій двобій за вищу освіту. Батьки, мовляв, п’ють, брат – наркоман (для красного слівця Остап трохи перегинав палку), він шукає справедливості й шансу. Уся пристрасна промова про класову нерівність і тяжке життя пролетаріату лунала на тлі червоних прапорів і портретів вождів – ішов ще застійний 1987 рік. Жіночка з високою, як Львівський замок, зачіскою уважно його вислухала, співчутливо похитала головою, і, очевидно, прокинулось у неї якесь материнське почуття. Вона зняла трубку і набрала номер замміністра освіти.

– …знаєте, тут в мене сидить хлопець, про нього газети пишуть… пробивається в Художній інститут… по балах проходить… Може, зробимо для нього одне додаткове місце? Давайте станемо йому хрещеними батьками, га?

На другому кінці дроту замміністра відповів:

– А це не той, часом, що до мене в приймальню приходив? З газеткою? Той? Настирний такий… Ну, спробуймо написати листа в Москву, може, виділять додаткові місця… На весь інститут.

Після тої, як з’ясувалося пізніше, переломної для всього його майбутнього розмови Остап ще кілька разів пробував дзвонити до приймальної комісії, але нічого не зміг добитись. Він засумував і впав у глибоку апатію, майже щодня пив горілку з квартирантом з Ічні й вів безкінечні розмови про несправедливість цього світу…

Через десять днів у поштовій скриньці по вулиці Калиновій Остап знайшов тоненького, погано заклеєного листа з печаткою Міністерства освіти. Тремтячими руками він відкрив конверт, де повідомлялось, що на Художній інститут виділено 20 додаткових місць, одне з них – на факультет скульптури, і такого-то абітурієнта з вулиці Калинової зараховано. У той же день Остап звільнився з моргу.

За два дні святкували день народження брата, і Остап вирішив оголосити радісну новину. За столом, коли батьки за вже майже щоденною традицією добре підпили, Остап оголосив, що поступив до Художнього інституту на факультет скульптури. Від здивування рідні ледве що не попадали зі стільців. Весь попередній рік вони товкмачили синові, що це за інститут такий, мовляв, що це за професія, ніколи ти туди не потрапиш. А він узяв і вступив, ще й почувається переможцем. Майбутній скульптор, біс його знає, що воно означає…

Перший місяць навчання в омріяному вузі Остап від перенапруги ходив худий як тінь, але щасливий. Пізніше все вирівнялось, і студент-першокурсник відчув себе як риба у воді. Поступово йому й справді почав відкриватись широкий світ, а в житті з’явились незвичайні, цікаві й неординарні люди. Від них він навчився спостерігати й робити правильний вибір, відкривати нове й черпати силу з давно забутого.

Відтоді й до сьогодні Остап вірить у шанс. Що цей самий шанс випадає не тільки тоді, коли він тобі дається, а його ще треба відчути і використати. Навіть коли шанс здається дуже примарним. Назавжди визначальною для Остапа залишилась підтримка квартиранта Сашка з Ічні, який невдовзі зник кудись і ніколи вже більше не з’являвся на горизонті. Підтримка, якої він не знаходив у сім’ї, з’явилась з іншого боку, від зовсім чужої й випадкової людини.

Одна розмова з Сашком після провалених вступних іспитів дала Остапові більше впевненості у власних силах, ніж усі бої й суперечки з батьками. Розмова із засмальцьованою газеткою на пошкрябаному столі про свою відмінність від сірої безмежної маси, яка все вкриває і зрідка пускає бульки то тут, то там… А ти над цією масою літаєш і дивишся вниз на бульки, а маса тебе хоче засмоктати й проковтнути, аби ти став іще однією булькою, яка лопне і не лишить після себе й сліду… А ти цього не хочеш і вибираєш собі політ…

Така низка шансів спроектувала Остапові все його майбутнє життя. Розповівши цю історію за столиком кафе своєму другові через дванадцять років, він і собі самому нагадав, які дивовижні віражі окреслює часом наша доля.

Бай-бай, 2002!

Вечір 24 грудня 2002 року

Сиджу за письмовим столом без настрою й думок. Така звична на чужині подруга – депресія… Ну й рочок видався! Чого ще чекати від останнього тижня? Завтра Різдво в цій країні, тобто перевалочний пункт. Час підбивати підсумки… До всього ще й м’язи всі ломить, грип, мабуть, – у голові каламуть. Як із цим розібратись? Несподівана підказка прийшла від Руслана (він щось рубає в мармурі у майстерні, стукіт дратує), каже: «Сядь і напиши про минулий рік історію. Тоді відпусти його к трясці!» «Може, й справді?» – думаю.

Отже, почалося все рівно рік тому, день у день. Бойфренд моєї подруги Крістіни, іспанки з Мадрида, приготував різдвяний обід. Заради Крістіни (на які жертви не підеш задля дружби) ми прийшли на обід і вислухали довжелезну тираду Андреаса (так його звали) про невдалу наукову кар’єру, про несправедливість академічної системи Америки до іноземців і про невизнаного генія. Іноді такі лузерські тиради йдуть на користь, бо починаєш краще цінувати власний вибір людей-аутсайдерів. Того Різдва ми відчували себе на диво сильними, тож вислухали, втішили друзів як могли і втекли швиденько додому.

На Різдвяну всеношну потягнула нас інша моя подруга-американка з іменем риби – Лин. Відвідали базиліку – найстарішу церкву портового міста. І все було б добре – спів і музика, якби й Лин не була в глибокій депресії, на межі суїциду – така зворотна сторона Різдвяних свят в Америці… Вона, як і мільйони інших американців, працювала на корпорацію й усе життя мріяла мати власний бізнес, як це робимо ми вже протягом останніх семи років. Давно вже я їй намагалася пояснити, що реставрувати історичні будинки не така вже й гламурна справа – виникають мільйони проблем: інспектори міста, ледачі робітники, перевірки податкових і різноманітних комісій. Але Лин – американка затята, і все повторювала, що для неї в п’ятдесят років власний бізнес – єдиний шлях хоч у якесь майбутнє і до власної свободи.

Тож у плані моральної підтримки я їй запропонувала: якщо ти така переконана, то, може, в наступному році зробимо один будинок разом – як експеримент. Лин одразу ж повеселішала й повідомила, що тепер у неї з’явилась у житті мета. Добравшись додому після другої ночі з відчуттям виконаного гуманітарного обов’язку, полегшено завалились спати… Відтоді й дотепер я вивчила урок: «Не кажи того, чого не знаєш чи не зможеш виконати».

Новий, 2002 рік ми зустріли з друзями в Нью-Йорку; наче все почалось благополучно. У середині січня поїхали на місяць у Київ, і той місяць виявився найкращим з дванадцяти – варили куліш, багато гуляли луками й містом, погода була чудова і життя прекрасне.

Коли повернулись, виявилось, що я вагітна, і ми радісно почали чекати поповнення сімейства. Але на початку квітня вагітність перервалась, і тут знову вийшли на сцену мої подруги Лин і Крістіна, втішаючи і заспокоюючи мене й Руслана. Тоді думалось: «Добре, що ми були терплячими з ними взимку – тепер добро повертається». Десь так воно й було.

У бізнесі все йшло справно: Америка переживала розквіт кредитування, і молоді професіонали косяками перебирались жити в місто зі своїх нудних околиць. Нас це дуже влаштовувало, і ми один за одним реставрували старі закинуті будинки, як великі іграшки для так званих яппі: з деками-балконами на дахах, щоб приймати гостей на вечірній коктейль, з вітражами й дивними вбудованими меблями, зі спіральними сходами на видові балкони й з мініатюрними садочками.

Навесні американка Лин знову почала пропонувати відреставрувати один будинок разом на досить вигідних умовах. Ми трохи про це задумались, хоч і не дуже вірили в партнерство. Та оскільки Лин перебирала на себе менеджерські обов’язки всього проекту і роботу з інспекторами міста (частину, що завдавала найбільше клопоту), договір почав вимальовуватись. Лин оговталась після депресії і будувала блискучі плани на майбутнє. Ми пили вино і вели довгі бесіди в садочку нашого будинку на вулиці Південного Вовка.

Четвертого травня, під час роботи у майстерні над керамічною мозаїкою для одного з будинків-іграшок, у Руслана вискочила з-під різця керамічна плитка і різонула кілька вен. Кров била фонтаном. Перетягнувши йому руку телефонним дротом (тим, що трапило під руку в майстерні), я відвезла його у напівпритомному стані в госпіталь Гопкінса. Там йому наклали одинадцять швів, внутрішніх і зовнішніх, і відправили додому з рахунком на кілька тисяч за медичні послуги.

Після цього ми вирішили зробити довгу перерву і добре зайнятись власним здоров’ям. Через три тижні в кінці травня ми побачили будинок, який давно мріяли відреставрувати. Такі будинки нам не часто траплялись: ручнотесані балки і класичне федерального стилю планування, набережна за кілька кварталів і панорамний вигляд з даху на затоку й даунтаун. Історія та сьогодення могли в такому будинку віртуозно переплестись і сусідувати, а в цьому і є сенс історичної реставрації. Будинок на вулиці Робінзона чарував старою дубовою підлогою й мозаїками, старовинними вітражами й ліпними стелями. Підрахувавши всі витрати на реставрацію, залучивши Лин до менеджерських обов’язків і роботи з інспекторами, ми були впевнені, що проект зможемо завершити за два-три місяці.

У кінці червня будинок на вулиці Робінзона перейшов у володіння новоствореної компанії, і всі ми гарно загуляли. З перших же днів справа пішла не так, як треба. Суперечки з Лин, яка хотіла займатись тільки дизайном, були безмежно виснажливими й неконструктивними. Купи мотлоху з будинку повивозили, він стояв голий і сумний. Уже другого серпня наша партнерка заявила, що працювати з нами не може і йде назад на роботу у велику корпорацію, де просто треба було відсиджувати години. Менеджерські обов’язки і робота з інспекторами перекинулись на нас, тільки тепер у кінці всього проекту довелось ділитись прибутком з подругою Лин, яка вже подолала свою депресію. Тепер депресія почалась і у мене…

Лин зникла з горизонту дуже швидко, залишилась одна Крістіна, хоча до неї приїхала з Мадрида сестра-художниця. Їм обом тепер довелось вислуховувати мої тиради-нарікання на несправедливість світу і людську бездарність… Справи на Робінзоні йшли дедалі гірше. Місяць минав за місяцем, ми з Русланом працювали щодня понад силу, а кінця-краю видно не було…

Будинок виявився зачарованим. Інспектор – низькорослий латинос містер Сантана – настирно вимагав хабарів. Він нічого не отримав, бо це було б аж надто гнітюче: не для того ж працюємо в Америці, щоб давати хабарі… Життя від такої принциповості тільки ускладнювалось: робітники відмовлялись працювати або халтурили, електрики й сантехніки дурили й викручували жили, інженер робив помилки в кресленнях. У мене почалась хронічна алергія, в Руслана – гастрит, минала осінь, а ми по горло загрузли в проекті, який мав би бути найлегшим з усіх…

Десь під час епопеї з вулицею Робінзона ми дізнались, що зроблені Русланом минулого року ілюстрації й моя дитяча книжка, які зависли в одному з київських видавництв, вийшли друком. Та не зовсім так, як би цього хотілося, тобто зовсім під іншими іменами (та про це – в історії «…про інтелектуальну власність»). Тоді вже нас обох накрила депресія, однак ми вперто дописали деякі нові казки, домалювали нові, набагато кращі ілюстрації й запланували видати влітку ще дві книжки, поки не вкрадені спритними київськими видавцями.

Тим часом вулиця Робінзона перетворилася на суцільний жах, без кінця і краю. Півроку ми почувалися дітьми підземелля, але нічого вдіяти не могли, бо прийняли у свій бізнес партнерку, яка тепер висіла на нашій шиї гранітною брилою. Десь у той осінній період окреслився урок другий із відомого кінофільму: «Все люди – такие козлы». Хоч стовідсотково я в це так і не повірила…

На додачу до всіх неприємностей пішов і не повернувся один із котів – прототип з дитячої книжки, чим дуже нас засмутив. Але залишився другий (адже один краще, ніж жодного…).

І от сьогодні, 24 грудня 2002 року, я нарешті отримала заповітний папірець від низькорослого латиноса містера Сантани про пройдену останню інспекцію на вулиці Робінзона. Мабуть, не варто повторювати, що за останніх півроку він перетворився на мого персонального ворога з його безкінечними тупими вимогами. Але цього разу він з’явився на диво вчасно, ні до чого не присікався, ходити й дивитись відмовився і всівся на диван, вчепившись у свій портфель.

Тільки тоді я вперше за півроку нашого знайомства помітила, що в Сантани серйозна задишка і досить огрядне пивне пузо, яке завдає йому багато клопоту. Виписуючи мені довгожданого папірця, який означав завершення такого нещасливого бізнесового проекту і свободу від уже ненависного партнерства, містер Сантана взявся виливати мені душу. Чи то передсвятковий настрій його розчулив, чи таке неіснуюче в американському житті й лексиконі поняття, як совість, проявилось – невідомо. Сантана ледь не плакав: який він, мовляв, самотній, і всім від нього потрібен тільки папірець, ніхто, мов, про нього не дбає, і сім’я його покинула, і тупа в нього робота, і намарно страчене життя…

Майже упиваючись віднайденою свободою, міцно затиснувши в руці рожевого папірця, я стояла і дивилась на товстопузого латиноамериканця, який мені псував життя впродовж останніх півроку. Що робити? Сантана був таким само іммігрантом, як і ми, і його душа потребувала співчуття й розуміння, людяного ставлення і доброго слова…

У результаті я згадала, що сьогодні таки свято, і це переломило моє власне ставлення до дійсності. Довелось відповісти Сантані щось дуже гарне про його роботу і про його персону. Інспектор прояснів, довго дякував, розбалакував про душевних слов’ян, а тоді пішов морочити голову комусь іншому, а може, просто пити пиво. Я ж, міцно стиснувши рожевий папірець, що гарантував свободу, з радістю покинула вулицю Робінзона, сподіваючись ніколи більше туди не повертатись.

Отже, сьогодні вималювався третій урок: «Ставитись до людей по-людськи – не набагато складніше, ніж по-свинячому».

І от я сиджу за своїм письмовим столом, дивлюсь на фотографії коханих людей та на довгожданий папірець інспектора Сантани і згадую минулий рік: зробили експеримент з бізнесом – отримали неприємний досвід, який, однак, приніс прибуток; довіряли людям – люди обманювали; друзі втрачались – інші знаходились; наплатились медичних рахунків, але залишились живі; створили нову компанію – розпустили компанію; з’їздили на Дикий захід і до океану – провели півроку, як діти підземелля на вулиці Робінзона. Під кінець – ненависний інспектор-монстр перетворився на нещасного іммігранта…

Просто ще один рік… Залишається тільки додати: «Бай-бай, 2002!»

Яким буде наступний?

P.S. Уже через кілька тижнів після Нового року ми стали чекати Нестора, який і народився в наступному, 2003-му, одному з найпам’ятніших за все життя. Але про це – далі…

Як Нестор прийшов у цей світ

Люди кажуть – забудеться. А мені здавалось – хіба може таке забутись? Хіба може стертись із пам’яті ота незабутня мить, коли мій син подивився мені в очі вперше моїми ж (чи Руслановими?) безмежно рідними очима і наче мовив: «Ну от, я прийшов, як ти просила. Тепер – не підведи…»

Чи зможу я забути, коли його у двадцятихвилинному віці обступила безлика реанімаційна бригада, а тоді у пластиковій таці повезла у невідомому напрямку гігантського вулика госпіталя Джона Гопкінса, не сказавши мені ні слова? І як уперше ми усі втрьох зустрічали схід сонця вже вдома, і як уперше я повірила, що дитина житиме? Те бабине літо буде назавжди для нас освячене його багатостраждальним приходом…

Люди кажуть – забудеться. Дещо хотілося б забути і не згадувати. Дещо хотілось би пам’ятати, доки живу… Тому й виникла ця історія.

Портове місто жило собі своїм гомінким життям – веселе й безнадійне, завжди привабливе й пустопорожнє. Пізнє літо опустилось на нього лінивим покривалом. Спека тільки-но почала спадати після шести місяців окупації. Бомжі тинялись вулицями, радіючи прохолоді. Чепурні набрильянтинені яппі (молоді службовці) повертались додому одразу ж після п’ятої, засмикані й злі вилітали зі своїх дорогих машин і гриміли ключами від вхідних дверей таунхаузів в надії чимшвидше добратись до пива в холодильнику.

Появу Нестора ми чекали з дня на день. Усе було приготоване до його приходу: маршрут до лікарні Джона Гопкінса випробуваний, пелюшки закуплені, книжки перечитані. Покладались ми тільки на власні сили: так склалось, що ніколи не мали справи з немовлятами, нічого про них не знали. Та коли вже син вибрав з’явитись на світ у далекому портовому місті – ми готові були віддати всі сили, щоб оточити його любов’ю й затишком.

Дні вересня спливали, як пелюстки жовтих лілей, і наближався такий бажаний астрологічний знак Терезів, а з ним і ураган Ізабель. Сам ураган нас лякав мало, хоча могли бути перебої з електрикою в лікарні чи інші неприємності. По телевізору «заспокоїли», що йде він на штат Кароліну, а портове місто хіба що здуватиме сильний вітер. Найполохливіші сусіди позабивали фанерою вікна. У чистому вересневому небі вже третій тиждень поспіль царював Марс, того року його траєкторія проходила дуже близько до нашої старенької планети. То було справжнє нічне видовище: Марс – крупний, золоточервоний, нахабний і безстрашний, виходив ще в сірих сутінках і світив ясно і владно крізь ніч. Неозброєним оком мешканці міста бачили щоночі його пульсуюче сяйво. Можливо, він і накликав стихію урагану Ізабель, так несподівано змінивши карту зоряного неба, бо непомильно збурював космічні настрої.

У передніч урагану ми вдихали з балкона його пахощі: низькі, пронизані теплою вологою пасма хмар пахли океаном і тропічними спеціями. Мені навіть вчувались у тих хмарах острівні барабани карибських аборигенів. А на ранок місто й усі землі навколо затопила тепла брудна вода. Повінь позривала дощані набережні; позатоплювала ресторани й підвали, перші поверхи. Стихія втихомирилась за кількасот метрів від нашого дому. Ото була радість! Але винахідливі яппі вже повитягали байдарки і плавали ними вулицями портового міста, як каналами Венеції. Яппі, коли не працюють, то розважаються… Затоплені сусіди вивантажували з будинків промоклі меблі. На площу привезли фургон з дармовими гамбургерами на допомогу постраждалим від повені. Місто гуло й гуляло.

Протягом дня вода поволі стала спадати в затоку. Пожежні машини, як гігантські жовто-червоні слони, викачували хоботами воду з підвалів і випльовували її брудним сірим потоком на тротуари. Затока Чесапік вийшла з берегів і затопила кілька тисяч гектарів передмість, а також історичну частину міста, де ми жили на той час. Передмістя, де жила моя подруга Крістіна, повністю затопило, і тільки з новин ми дізнались, що вся та округа залишилась без води й електрики. На щастя, жертв через ураган Ізабель не було.

Про Крістіну ми нічого не чули протягом трьох днів, доки нарешті одного вечора ціла компанія іспанців (у неї гостювала сестра з Мадрида з бойфрендом і ще хтось) заявились до нас з рушниками й шампунями приймати душ. Пізніше ще довго всі сиділи на руф-декові (терасі на даху) і обговорювали, як безнадійно наша цивілізація прив’язана до електрики, телефону й гарячої води. Аж до смішного! За три дні ерудовані чепурні іспанці перетворилися на майже бомжів!

Нестор усе штовхався і стукався ізсередини, наче хотів узяти участь у всезагальному бенкеті на честь завершення урагану. Гості пішли, смачно поївши (останні ж дні сиділи на самих бутербродах), а ми поїхали до лікарні на звичайну перевірку.

Звідти мене вже не випустили. Незнайома ординаторка з дерев’яним обличчям заявила, що нам з Нестором загрожує інфекція, й вирішила стимулювати пологи. Вибору не було. Я залишилась у фешенебельній палаті з телевізором і крапельницею, прикута до ліжка, а Руслан поїхав додому за речами. Невдовзі повернувся, бо не збирався нас тут кидати напризволяще.

Наступні шістнадцять годин я пам’ятаю ледь-ледь, стимульовані перейми приходили надто часто, а пологи не просувались, тільки виснажували мене й дитину. Здавалось, нікому до нас не було діла, чергові лікарі заходили й виходили, хитаючи головою. Аж ось нарешті в палаті з’явилась медсестра Трейсі, вона щойно заступила на чергування після повільної кругловидої острів’янки. З усього параду лікарів, медсестер і студентів усіх кольорів, відтінків і національностей, які пройшли через мою палату, – мешканка портового міста, звичайнісінька американка Трейсі, єдина виявилася справжньою…

Отож, о сьомій ранку 26 вересня Трейсі енергійно влетіла в палату і вмить оцінила нашу жалюгідну ситуацію. Вона побачила, як мене виснажили минулі шістнадцять годин, можливість інфекції (від якої одні мої близькі друзі втратили дитину на початку свого подружнього життя), невідомість, відсутність елементарної інформації… Медсестра нам усе детально пояснила, привела в палату заспаного китайця – чергового лікаря, тоді китайцевого боса і не відпускала їх доти, доки вони не зробили щось для пришвидшення пологів. За півгодини задушевної розмови з Трейсі я вже знала, що прийшов час виштовхувати Нестора на білий світ.

Невдовзі ми почули крик дитини – такий довгожданий і несподіваний водночас. То був пік блаженства, який там біль! Кричить – значить живий! То була найбільша перемога. Тоді ж прийшла та незабутня мить, коли ми вперше зустрілися. Мій син, ще з прим’ятими вушками і губенятами бантиком трохи повернув голівку на вигині мого ліктя й уважно подивився просто в очі – моїми ж очима! Пізніше казали: «Не міг він тобі в очі дивитись! Новонароджені не здатні концентрувати погляд…»Та я знаю, як воно було насправді. І щось у мені тоді обірвалось, чи з’явилось нове, чи змінилось назавжди, коли він сумно-сумно дивився мені в очі в ті перші хвилини і наче без слів казав: «Я прийшов, як ти просила. Тепер – не підведи».

Я поклялась сама собі – не підведу! Нарешті можна перевести дух – дитина жива, дихає, дивиться мені в очі. Я навіть не пручалась, коли Трейсі забрала його зважити, хоч ревно спостерігала, як на пластиковому візочку черговий лікар (ще один!) важить (3.400!), обтирає, перевіряє реакцію. Усе обійшлося. Раптом на тому ж візочку біля мого ліжка маленьке рідне тільце й кудлата голівка почали здригатись в конвульсіях – ні звуку, ні крику, тільки якесь натужне хапання повітря… І голос Трейсі, наче крізь густий туман: «Ой, як мені це не подобається, зовсім не подобається…»

І ось вже бригада з реанімаційного відділення ввалюється в палату, починає тикати Нестора пальцями, якимись приладами, просить: «Ну закричи, маля, закричи…» Сторожко зиркають на мене з-понад своїх пов’язок… Трейсі ввігнала в руку шприц із заспокійливим, щоб попередити істерику, й одразу ж узялася пояснювати: дитину треба забрати, штучне дихання, це дуже професійна команда…

Істерика таки почалась, коли пластиковий візочок зник за дверима, я примусила Руслана поклястися, що він ні на мить не відійде від дитини, куди б її не повезли… Тільки так, мені здавалось, можна врятувати нове життя – коли хтось із нас не відступить від нього ні на крок… Руслан рвонув за Нестором, а в моєму житті почалась та найчорніша година, коли я не знала, чи ще побачу колись живою свою щойно народжену дитину… Час тягнувся, мов дьоготь, більшого жаху я до того не знала: чи дихає Нестор і де в нетрях цього гігантського вулика перебуває, я не могла уявити.

Єдина Трейсі не втекла в ту годину, сиділа біля ліжка, тримала мене за руку, втішала й деякі з її слів навіть прослизнули крізь біль і жах: «І мій син пройшов через реанімацію, зараз йому одинадцять років, і твого врятують – це просто випробування, і його треба пройти…» На якусь мить моя заніміла душа перенеслась у той день, коли й Нестору стане одинадцять…

Та перша година тягнулась вічністю, аж доки не обірвалась поверненням Руслана – ДИТИНА ЖИВА! Відчинились двері, ввалилась гротескна баберія (вона виявилася психологом лікарні) і повісила на бильце ліжка фотографію. Дорогоціннішого фото в моєму житті не було: маленький Нестор, обплутаний дротами, шлангами, голки стирчали з його рук і живота, з ротика – трубка, на голові шолом – прибулець прибульцем. Очка намазані чимось, наче стікають сльози.

У реанімаційну Руслана одразу ж не пустили, але він, як і обіцяв, просидів ту годину в найближчій до Нестора точці, під дверима, і жоден лікар не міг його звідти зрушити. Поклявся ж. Щойно всі дроти, голки й апарати під’єднали – навіженого батька таки пустили всередину, пересвідчитись, що дитина живе.

Наступних п’ять годин я спиналася на ноги. Трейсі пояснила політику лікарні – доки не станеш на ноги, до дитини не потрапиш. Благання ні до чого не привели. Отже, усі мої зусилля сконцентрувались на одному – зіп’ястись на ноги. Обдурити систему. Прорватись до Нестора. Відшукати його й бути поруч.

І от Руслан уже котить мене на візку крізь двері й коридори туди, де я повинна бути. Реанімація новонароджених… Дух лабораторності, сирени і блималки, які починають голосно вити, коли життєві показники одного з нещасних немовлят падають. Гнітила атмосфера безвиході і приреченості – тільки згодом я зрозуміла чому.

Госпіталь Джона Гопкінса стоїть у центрі міста, з одного боку – історичний центр, з іншого – одне з найбільших в усій Америці негритянське гетто. Що таке гетто великих міст Америки – треба побачити й відчути. Хоча б для того, щоб зрозуміти, як від Людини могла відділитись людиноподібна мавпа мільйони років тому… Великий демократ Кеннеді у шістдесятих роках минулого століття надав афро-американцям особливі свободи, тим самим загубивши життя великих міст країни. Шляхетний намір і відчуття провини за рабовласницьке минуле дали зворотний ефект. Дармові гроші, тобто соціальні гарантії, трансформувались в огидні явища. Афро-американці окупували міста, поступово витіснивши білих американців у передмістя. З легкої руки Кеннеді за державні кошти споруджувались численні житлові комплекси для бідних у містах, так звані проджекти. Невдовзі всі вони перейшли у володіння чорних, бо ті вважали відтворенням історичної справедливості отримати від держави майже дармове житло.

Отже, білі працювали, жили в передмістях, чорні – захопили міста, розмножувались і за це отримували соціальну допомогу – шістсот доларів на місяць допомоги зростали в кілька разів з появою кожної дитини. Усі «велферні» гроші йшли на наркотики для батьків, їхні ж діти з гетто виростали дикими, хворими й відсталими. Так (за іронією долі!) держава стала головним спонсором наркомафії й криміналу в міських гетто.

Ще одним наслідком такої спроби відновлення історичної справедливості було й те, що наркозалежні підлітки з гетто вже в тринадцять – чотирнадцять років мали своїх дітей. Ці нещасні недоношені створіння й опинялись у реанімації лікарні Джона Гопкінса, до якої ми потрапили… Під ковпаками, обплутані дротами і обставлені моніторами, куди не кинь оком лежали чорні немовлята – зморщені, облущені, розміру новонароджених кошенят. По трубках до них текли антибіотики, рідко коли хто з них рухав своїми крихітними ручками чи ніжками. Жодного разу я не чула, щоб хтось із них подав голос… Ніхто до них не підходив, крім медсестер чи лікарів… Пізніше ми дізнались, що майже всі чорні немовлята покинуті, більше того – на них випробовують ліки… Мало хто з них покидав ту реанімацію.

От у такому місці смутку, місці експерименту над людськими створіннями, пронизаному байдужістю і приреченістю, ми знайшли нашу дитину через п’ять годин після народження. Наше маля так само під’єднане до всіх можливих моніторів, з трубками і шлангами з рота, носа й живота, з проколотими голками руками й ногами. Праворуч, у пластиковому інкубаторі лежала крихітна Лілі, не більше кілограма; з другого боку – Мелані, така ж чорна дівчинка, що з’явилась на світ у п’ять з половиною місяців…

Ми були єдиними батьками і в той і в наступні дні в реанімації, яка більше нагадувала піддослідну станцію. Заяложені м’які іграшки понуро сиділи під ковпаками, що мали імітувати радість з приводу приходу на світ цих бідних створінь. Навряд чи хтось із них коли-небудь гратиметься іграшками… Іграшки переходили з-під одного ковпака під інший, коли мешканці інкубаторів зникали у безвість… Я одразу ж викинула худого страуса, що його запхала під наш ковпак безлика медсестра.

Повертаючись подумки до тих страшних днів, згадую одну до себе вимогу, яка переросла в манію – бути біля Нестора щохвилини. Витягти його звідти. Іноді нас виставляли за двері, тоді ми мучились у порожній кімнаті, втративши відчуття ночі й дня, лічили хвилини, коли двері реанімації відчиняться знов.

Нестор багато спав, а коли розплющував оченята, то ніби з болем, чекаючи нових тортур від білих халатів. Він уже не фіксував погляд на мені так, як у перші хвилини життя, ми бачили, що він страждає, й ні на що добре від цього світу не сподівається… Як єдиних батьків у цьому понурому місці, нас відгородили благенькою ширмою, за якою ми й проводили час з нашим немовлям. Там же я вперше приклала його до грудей, і то теж був містичний досвід: у мене виникло дуже реальне відчуття, що колись когось я вже так годувала, напевне, в минулому житті.

Коли Нестор плакав, то звучало це сюрреально, бо інші діти плакати не могли… Усі інші мовчали, безголосі, накачані ліками, нещасні, нікому непотрібні створіння. Поступово з нашої дитини почали витягати трубки й голки: шланг зі шлунка, дроти, якими він був обплутаний. Ми днювали й ночували в тій реанімації, до палати повертались тільки тоді, коли дитинча засинало.

Через чотири дні мене виписали з лікарні, Нестора ж перевели до благополучних немовлят, на три поверхи нижче. Ми ридали від щастя, годували його, співали. Він почав реагувати на пісні, і то був переломний момент, коли ми із таким запізненням відчули, яке це диво – поява нового життя, коли все – вперше. І це життя слухало, уважно розглядало нас, трохи наче почало довіряти цьому світові, в який його так брутально закинули. То були перші моменти нашого єднання. Незабутні миті, що повинні ставатись одразу ж після народження, таки наздогнали нас. Ті моменти, коли нове життя вперше відчуває довіру й віру в те, що його візьмуть на руки і не випустять, що його чекали, любитимуть і цінуватимуть.

Пізніше була наша битва з системою. Ще два дні Нестора шпигували антибіотиками, кололи кількадюймовими голками в стегно, коли він довірливо простягав для масажу ніжку. Наше завдання лишалось незмінним: бути біля нього щохвилини, щоразу, коли прокидається, на кожен огляд чи укол. Щоб він знав – ми з ним. Ми не могли спинити лавину голок, які в нього всаджували, нам не пояснювали – навіщо. Але ми могли бути поряд щохвилини, незважаючи на протести і невдоволення лікарів.

Через сім діб майже без сну або на стільці біля дитини у мене підкосились ноги, і Руслан відвіз мене додому напівпритомну. Там я проспала шість годин, а він біг підтюпцем о четвертій ранку ще не пробудженим містом, щоб власноручно нагодувати Нестора з пляшечки. От такий у нас тато. Нестор про це знає…

Версій щодо стану дитини було стільки ж, скільки й лікарів, через яких ми пройшли. На сьомий день невизначеності й безпорадності та ж єдино людяна Трейсі відвела мене в куток коридору, де ніхто не чув, і порадила таке: «Забирайте дитину додому. Напишіть розписку, що під власну відповідальність. Система після реанімації ще може довго качати з вас гроші…» Трейсі сторожко озирнулась, чи хто її, бува, не почув, і зникла за скляними дверима. Більше я її не бачила, та запам’ятала на все життя.

Правдами й неправдами, написавши якісь розписки, наслухавшись залякувань лікарів і бюрократів, нарешті ми невміло запакували Нестора в коляску і вийшли на світ Божий з того гігантського вулика, де він народився. Уповільнено пролетів білий голуб. Заспівав цвіркун. Наш син прислухався. У повітрі відчувалася осіння прохолода, а в ранньому надвечір’ї проявилось сузір’я Терезів просто над нашими головами. Небо, птах, цвіркун, зірка утвердили нашу віру в нове життя і всеохопну радість.

Як змія оновлюється, скидаючи з себе шкіру, так я ставала новою людиною після народження сина. В мені утвердилось давно існуюче невиразне відчуття: найвище досягнення кожної людини в житті – чинити з любові щодня і щогодини. Для всіх нас відкривався новий світ. Нас обох (поступово привчалася казати трьох) тягнуло додому як ніколи. Хотілося просто жити.

Утрьох. Вдома. Врятували. Госпіталь-катівня залишився позаду. Усе виявилось дуже просто. Основне – ЖИТТЯ. Усе інше не мало значення.

P.S. Перші два місяці Несторового життя у портовому місті запам’ятались однією мажорною нотою – ніколи ми не знали такої довгої, лагідної і теплої осені. Солодкий акорд бабиного літа з обважнілими птахами і золото-червоними деревами. І ми втрьох – то в саду, то на набережній, то на даху під зорями. І все – для нового життя. Усі наші ідеали вкладались у вечірні молитви, йому розповідались мрії і сподівання, з ним ділились найпотаємнішим. Тоді й укріпилась наша спілка, хоч знайомі ми, певно, були ще в інших життях. А потім був Київ і вже нова історія з новими й тими ж самими дійовими особами. Найголовніше, що десь у глибині душі назавжди залишилось переконання: ЖИТТЯ – велика містерія, непояснювана, подарована з неба, крихка і чарівна. Життя – основне, що у нас є. Життя і Любов.

Гуляйполе в Балтиморі

Давно в портовому місті не було концерту такого рівня. Співачки розворушили навіть заскорузлих повоєнних емігрантів з їхнім дивним птахоподібним діалектом. Через відсутність спецефектів у залі раз по раз зблискувала сльоза, прихована й не дуже. Молодь тужила за своїм, старші діаспоряни, не добираючи слів високої поезії, мліли від не менш високої музики.

Відбувши поклони й овації, потиснувши десятки рук, вислухавши панегірики, а головне – торкнувши душі присутніх своїм співом і запаливши в них вогник – втомлені артистки відбули відпочивати.

А хлопцям хотілось гуляти! Ой як хотілось! Розбурхана концертом ностальгія за свободою, за батьківщиною, за рідним домом ясним жаром пекла їхні козацькі душі… Хлопці вирішили гуляти, та так, щоб здригнулась уся клята еміграція.

Треба було звідкись починати, і Василь-тернопільчанин, а тепер балтиморець із десятирічним стажем, запропонував:

– Гайда до мене. Я рік тому викупив будинок у банку за невиплачений кредит, саме ремонтую. Роботи – достобіса! Покажу вам щось… Перестінків ще нема, ні води, ні електрики, але от учора встановив джакузі. І бар.

– Ах ти буржуй класовий – будинки купувати! – незлобливо мовив Бадді, гість із Нью-Йорка, а в попередньому житті львів’янин на ймення Богдан.

– Та ми в портовому місті усі цим грішимо, – захистив друга Остап, скульптор із Києва. – Нерухомість – одна з найдешевших в Америці, білі відвойовують гетто у чорношкірих пролетарів-велферщиків. Он Василь свою хату купив за десять, а вже на весну поставить на ринок за сто тисяч! Так, брате?

– І я поставлю, – підключився Віталій, редактор місцевого журналу, теж киянин з канадійським бекграундом і з мрією про створення корпорації на всю країну. – А тоді підемо на біржу, продаватимемо акції…

Хлопці ще нічого не пили, тому розмова пробуксовувала… А гуляти ой як хотілось! Широчінь їхніх душ прагнула пригод. Василь, невиправний оптиміст і носій безлічі історій (навіть він не зміг би передбачити, яке гуляйполе чекало хлопців тої ночі) вів хлопців на оглядини:

– Тут уже білі відвоювали від гетто кілька блоків біля води, чисто й безпечно. А моя хата просто на кордоні. З одного боку – білі, а з другого – повні джунглі. Ще пару блоків углибину, то взагалі військова зона. Сорокова дорога, або ай-форті називається.

– Показуй! – скомандував Бадді-Богдан з Нью-Йорка, і хлопці ввійшли в будинок.

Після огляду джакузі, що самотньо поблискувало в обідраному, але добротному цегляному таунхаузі Василя, а також після ретельного огляду та дегустування бару, під який була прилаштована єдина шафа на кухні, жити стало веселіше. Історії і пиво з віскі лились рікою:

– Одного разу авто стало на сороківці, стартер накрився… – заливав Васько чергову бувальщину. – Вечір, темно. Я вийшов подзвонити комусь, щоб забрали. А зі мною ще Женька був, а він по-англійськи зовсім не тягне… Коли – двоє чорних вилазять із тіні. Молоді. Підходять, але не близько. Один – руку за пояс, ніби за пістолетом і кричить: «Давай гаманця!» Я йому: «Не дам тобі гаманця, покажи пушку спершу». Женька вийшов – другий до нього, звідки, мовляв. Той дурень, каже: «Рашн!» А в чорних з росіянами якісь розборки. То я зразу: «Юкрейн, юкрейн! Нема тут бісових рашн!» Той чорний пушку так і не дістав. Ми собі просто пішли геть. Коли поліція їде – ми до них, кажемо: «Хотіли пограбувати…» Ті на нас подивилися (самі ж були чорні) й поїхали собі. Добралися додому пішки по хайвею. Там якщо по тій сороківці йти, то всі ті чорні вовками дивляться зі своїх ґанків, кричать, а не чіпають. Бо поліція часто їздить. А як звернеш на маленьку вулицю, то й без голови лишишся… Поїхали подивимось, а тоді мо’ – купатись?

Тож першою пригодою того вечора стало катання сороківкою. Хлопці, врубивши на повну козацький марш із засмальцьованої касети, їздили найнебезпечнішим хайвеєм портового міста, покрикували на негрів із відкритих вікон і голосно розмовляли незнайомою мовою. Такого нахабства мешканці гетто ще не бачили. Вони отетеріло дивились услід білому мікроавтобусу з білими нетутешніми парубками, поматюкувались навздогін і навіть пострілювали, але де їм було добрати, як розворушило волелюбні душі високе мистецтво. Васько поривався вискочити з машини, поквитатися з неграми: чи то прапор підняти, чи пику яку розбити, але побратими таки стримали гарячу голову.

Аж ось на горизонті завидніла набережна, де вже прогулювались накрохмалені блідолиці яппі, хоч напідпитку, але миролюбні й неозброєні. Набережною курсували поліцейські машини з білими копами, і панував повний порядок.

Ще пропустивши чарчину в барі «Сім морів», козаки рушили купатись подалі від людських очей. Дорогою Василь філософствував:

– Америка, то, хлопці, – інший вимір. Сміття повно, вологість клята, а за пляж треба платити! Їхати зо дві години, а тоді ще й платити… Але то не про нас, ми скупаємось коло старого пірса. Он там, – тицьнувши пальцем у пустирище, балтиморець почув, що з тріском розчавив якогось жука й миттю переключився. – Таргани тут називаються японські бітли і такі, як миші завбільшки. Коли спека, вони не витримують і вилазять на тротуари. У перше літо, коли я сюди потрапив, ледь не помер: прогулююсь собі перед сном – назустріч суне щур. Розміром з нашого бобра. В мене аж волосся дибки, – Василь провів рукою по макітрі, ніби вкладаючи здиблене волосся, – морда довга, хвіст лисий, сам горбатий. Вилитий мутант! Потім мені пояснили – той звір опосумом зветься. Урбаністична тваринка… – зауважив знавець портового тваринного світу. – А є ще єнот, ракун по-їхньому. Я змалку мультик пам’ятаю «Крошка-єнот», миле таке звіреня там було. А тут ракун – помийник, щоночі роздирає пакети зі сміттям, буває на людей кидається. Смердить старими шкарпетками. Є ще сканки. Такі собі чорно-білі котики. Але як присне з того кінця, що протилежний до голови, – скривився оповідач, – то нічим не відмиєшся, так тхне. Помагає, кажуть, тільки ванна з томатного соку. Але для нашого брата – то незрозуміла розкіш. Сік же томатний, щоб запивати. До речі…

Тут у розмову втрутився Віталій:

– Хотів був вчора крабів наловити, так налякали місцеві. Без ліцензії ловити – штраф у двісті баксів. То краще вже купити по тридцять… Купимо, як скупаємось?

Остапова некерована натура збунтувалась:

– Які штрафи? Які ліцензії? Зараз будемо купатись, а тоді з трусів сачок зробимо. Покажеш, де ти тих крабів бачив…

Далі події розвивались блискавично. З одного боку пірса брудна вода затоки здавалась дещо чистішою. Тож козаки, повідкидавши руками дошки із цвяхами, розметавши поплавки пакетів від чіпсів і пивних банок, не довго думаючи, гайнули освіжитись. Десь завила сирена, четверо борців із системою вскочили у свої шорти і заспівали. Ще за півгодини виловили саморобним сачком трьох пузатих крабів і, ховаючи їх за пазухою від поліції, стали пробиратись до мікроавтобуса, припаркованого на вулиці Південного Вовка. Ностальгія не відпускала.

– А тепер, – повідомив зазвичай мовчазний Віталій, – я повезу вас на тихі води. Є місце, де затока Чесапік так схожа на Дніпро, що серце стискається. І острів там є. Весь в очереті.

Краби щипали за пазухою, тому їх поскидали у паперовий пакет, разом з банками бадвайзера, де мешканці морського дна весело шаруділи. Виїхали в одноманітне, затемнене вже передмістя, де козак Василь миттю переключився на нову бувальщину.

– Тут уже чорних не побачиш, Богдане, це тобі не Нью-Йорк, де всі табуном ходять. Бував я одного разу в Нью-Йорку… Бував. Приїхав на автобусі, вийшов на Мангеттені – гам, шум, смог, всі біжать, хмарочоси давлять, – він обхопив голову руками й ніби скинув ті кляті будови десь собі під ноги. – Так мені сумно стало… І я, мов кіт у нору, стриб назад в автобус – і додому. Чоловіче, я кажу тобі – це був шок! А тут, у передмісті, чорних ганяють куклукскланівці. Не те щоб вбивати, просто не пускають. Як чорний поселиться – хату спалять. Може, воно й був би порядок, якби тих кланів більше було. Але ж вони і проти емігрантів. Почують акцент – і все, ховайся! Не розберешся з цією Америкою… – з досадою зітхнув Василь.

Козацькі душі обурила ще й така несправедливість політики ККК, тому марш зазвучав з новою силою сонним передмістям з відкритих вікон білого мікроавтобуса. На радіоантені, як махновський прапор, сохли труси, які ще недавно були сачком. Покрикували всяке і про всіх, доки не дістались того дивного місця над затокою, яке так нагадувало Дніпро під Києвом.

Всілись хлопці на березі і засумували. Кожен думав про своє. У нічній млі мерехтів дивний острів, вкритий очеретами, над головами блищали крупні зорі, нічні птахи герони гострим криком пропікали нічну тишу. По колу ходила фляга, в банці з-під оселедців булькотіли краби на багатті. Ідея не забарилась… Вечір був недогуляний:

– А що, слабо, хлопці, Дніпро переплисти? – пожартував Василь.

– Козаки з яйцем у зубах перепливали… Туди й назад, – додав історичну довідку Остап.

– А ми з крабом у зубах, як вам? – заохочував ньюйоркчанин…

Крабів було три. Віталій сказав, що плавун з нього не дуже, тож пливли втрьох. Четвертий стеріг тили. Він забув про те, що так званий Тримильний острів, до якого наближались його побратими з крабами в зубах, належав американській армії. Ходили чутки, що крім військової бази там ще був склад токсичних відходів і тюрма. Хлопці ж у воді думали лише про славне козацьке минуле… Берег наближався.

Коли їх з двох боків оточили патрульні катери з прожекторами і з рупорів загавкав гучний наказ підняти руки вгору, їм вже було байдуже. Під ногами в усіх трьох ковзало глинисте, замулене дно, а острів з очеретом простелився прямо перед очима. Завдання виконане – Дніпро підкорений. Спочатку від несподіванки підняли руки вгору, а тоді, повипльовувавши крабів, хлопці так зареготали, що шоковані, але демократичні військові, нічого не добравши, перевезли їх на другий берег, перевірили документи й наказали забиратись. Можливо, спрацювало ще й те, що наші герої забули говорити по-англійськи…

На ранок, попрокидавшись навколо Василевого блискучого джакузі, хлопці хитали головами:

– Це, мабуть, хтось нам наврочив…

Від ностальгії не лишилось і сліду.

Балта – Бруклін – Балтимор

Сто днів перед народженням сина, або Роздуми на дивані

Якось, лежачи на канапі у своєму будинку в історичній частині міста Балтимора, я передивлявся мистецькі альбоми з улюблених поличок. Читаючи передмови до ілюстрацій, заснув. Коли ж прокинувся, то мимоволі задумався: чому так подіяли на мене рядки, написані мистецтвознавцем? Чому майже завжди з цікавістю гортаю ілюстрації й ніколи не дочитую текстів розумних писак про мистецтво? Щось зі мною не так чи з ними? Завжди вистачає двох-трьох сторінок їхньої писанини. Тоді стає нудно й хочеться спати… Ще як був студентом Художнього інституту, пригадую, купував мистецькі альбоми заради фотографій.

Першим альбомом, у якому відчулася гармонія тексту й ілюстрацій, став для мене альбом «Dali: The Painting» by Deschanes and Neres. Автори перейнялися натурою й енергією Сальвадора настільки, що від початку текст як захопив мене, так і не відпускав. Великий томище англійською я поглинув за кілька днів, хоч навмисне відкладав читання на завтра, щоб розтягти задоволення.

Доти всі мистецькі видання відштовхували мене як читача (не глядача) своєю зарозумілістю, а по суті словоблудством. Деколи здавалось, що автор не надто обізнаний з предметом чи взагалі має про нього хоч яке уявлення… Вживаючи зарозумілі фрази, завчені ще з підручників у студентські роки або бездарно перекладені з англійської, мистецтвознавці частенько напускають туману. Або просто женуть халтуру, аби заробити на шмат хліба і сподобатися замовникові.

Коли чую слово мистецтвознавець – згадую незадоволені нарікання всіх знайомих скульпторів, живописців і графіків. Про нерозуміння, про поверховість або взагалі профанацію у сприйнятті їхніх творів. Тому, натрапивши в альбомі текст, що захопив, спробував проаналізувати, чому саме. Зрозумів, що автор роздуму про чиюсь творчість має бути близькою людиною, часто спілкуватись із тим, про кого пише, разом вони повинні «і випивати й закусювати»… Або автор є й сам художником з талантом оповідача. Тоді той, хто пише, насправді зливається з духом творів і стає своєрідним провідником для тексту. Як правило, мало бути просто мистецтвознавцем, щоб писати про мистецтво. Мало простого розуміння творів – потрібна мова письменника, інтелект, відчуття часу, потреби читача не пересічного, а неординарного, читача творчого. І просто комерційний нюх.

Згодом на тій же канапі прийшла ще й така думка. Коли прогулюєшся вулицями будь-якого міста Америки – неодмінно причепиться той чи інший пройдисвіт, бомж чи жулік – з єдиним бажанням поживитись чужими грошенятами. Такий тип розкаже зворушливу історію, як не вистачає грошей на проїзд чи неприємності вдома, що йому тільки кілька доларів і зможуть зарадити. Від тих жуліків можна навчитись деяких комерційних трюків. Найголовніше для них – зловити промінчик уваги потенційного клієнта. Спершу вони намагаються зачепити хоча б одне з відчуттів – погляд, слух, нюх або й незбагненну підсвідомість. Коли ж мета досягнута – роби крок до суті справи. Пройдисвіту завжди потрібні лише гроші, хоч би про що там йшлося. Образно кажучи, таке саме завдання має ставити перед собою й автор-мистецтвознавець – зачепити читача і не відпускати доти, доки не віддасть усієї своєї уваги твору. Не має значення, йдеться про скульптуру, живопис чи рекламу автомобіля.

Для мене в тексті художнього альбому найголовніше, щоб вірилось у прочитане. Цікавлять, як правило, неординарні, символічні події з життя митця. Щось шокуюче, особисте, смішне – таке, що можна було б порівняти з власним досвідом. Завжди цікавить, як художник досягнув свого рівня, свідомості, висот. Факти про ранній етап і становлення.

Часто усе це оповите мистецтвознавчим туманом. Звичайно, в основі має бути талант, особиста обдарованість, але з досвіду знаю: нерідко вирішальним є – де народився, сім’я, оточення, виховання, які шанси давало життя і наскільки зміг їх використати. Мало бути просто талановитим художником. Для вершини необхідно бути висококласним менеджером. І кожен художник робить для себе вибір, чи хоче розполовинитись…

Коли я навчався в Художньому інституті, побутувала думка: проштовхувати себе – неетично, не по совісті. Перейнявшись цим переконанням, я особисто знищив більшість своїх академічних робіт і композицій. Тепер трохи шкодую. Ніколи не цікавився нюансами самореклами, накопиченням творчого матеріалу, захистом власних ідей. Аж доки не потрапив до Америки. Не хочеться навіть згадувати, як важко було переладнати мислення совка на мислення дикого ковбойського капіталізму, що виявився, врешті-решт, тим самим совком, тільки навиворіт… А найголовніший урок Заходу для мене, як для молодої творчої людини, – доки сам про себе не даси знати, доки, образно кажучи, не загорланиш на все горло – ніхто про тебе й не знатиме.

Протягом перших двох років в Америці я організував близько п’ятнадцяти виставок. Можу навіть пригадати всі міста і штати, де вони відбулися. Перша – у престижному виставочному залі МВФ, у столиці Вашингтоні. Далі – галереї й галерейки, музеї й торгові центри, мистецькі шоу й експо від Нью-Йорка й до Канади. Тоді мені дуже кортіло набрати кількість, щоб писалося в прес-збірці – мав п’ятнадцять персональних виставок. Та швидко «наївся» кількістю і західністю. Згодом прийшло розуміння якості. Виставитися на найпрестижнішій виставці країни важливіше, ніж взяти участь у десяткові дрібних шоу в передмістях середнього заходу.

Пізніше трапилася нагода, і моя скульптура потрапила до галереї Коркоран. От тоді вже прийшло відчуття гордості! Зараз вона виставлена разом із творами Пікассо, Мура, Кунінга, Дюшампа та інших класиків. Я не боюся визнати, що в мене було більше неякісних виставок, в розумінні де відбулися, які ціни на роботи, реклама і преса. І я дуже гордий, коли вдається влучити в десятку. Навіть кілька разів за десять років.

Той, хто читає, нехай краще знає правду, що перегукується з його правдою і допомагає в житті. Коли ж людина відчуває відвертість і схожість, читає написане ніби про себе – тоді й вірить написаному… Відвертість – найголовніше у стосунках між автором і читачем чи глядачем.

Далі мій роздум на канапі потік у такому руслі. Отже, я поласував славою і вдовольнив амбіції, але з часом стало очевидним, що й це – не найголовніше. Життя диктувало свої умови. Рівень творчості залежить від гармонії й розвитку самої людини і, як не дивно, від стабільності її життєвого рівня. Коли немає чим сплачувати рахунки – сумніваюсь, що прийде натхнення створити шедевр. Принаймні зі мною такого не траплялось. Шедевр твориться тільки у внутрішній рівновазі й гармонії усіх складових життя.

Задля рівноваги я увійшов у період пошуку спонсорів. Чому б грошовитим американосам не посприяти талановитому молодому скульпторові творити безсмертне мистецтво? На жаль, такі пошуки, та й самі спонсори додали тільки неприємних моментів у життя… Прийшло розуміння, що творити незалежне, вільне мистецтво можна тільки тоді, коли став сам собі спонсором. Заплати за житло, за шмат хліба з маслом, за майстерню і матеріал, заплати особистому менеджерові – а тоді займайся своєю справою. Так я собі тоді постановив. За такого сценарію, наймаючи людей для реалізації своїх ідей і планів, можна контролювати ситуацію. Замовляти музику і правити бал. Відтоді досягнення фінансової незалежності стало для мене рівнозначним творчій свободі.

Десять років промайнуло в досягненні цієї мети. Довелось пройти через імміграцію, шлях від повного безгрошів’я до власного невеликого бізнесу, від бездомності до власного будинку. Протягом усіх років я мріяв про мистецтво, про скульптуру – своє покликання. Мріяв і діяв увесь час, аби досягти фінансової незалежності, дозволити собі творити, бути художником таким, як я хотів.

Через десять років імміграції з неприхованою радістю й гордістю можу вже дозволити собі бути митцем. Та й узагалі – ким завгодно! У своєму житті й у своєму мистецтві я просто насолоджуюсь можливістю творити будь-яку форму. В ранніх творах я був глибоко занурений у філософію, давнє мистецтво. Нічого з тих переконань не втрачено і не забуто в серці і в єстві. Але художнику властиво змінюватись, талант завжди шукає нових проявів. У природі моїх сьогоднішніх творів домінує радість буття. Я просто щасливий бути вільним і творити, що хочу. Незалежно від замовлень і замовників, незалежно від грошей. Роблю собі в мистецтві абсолютно те, що подобається, і жодна жива душа не може мені диктувати, що робити. Its freedom! І моє кредо сьогодні – invest fnances wisely and be free in art!

Роздум на канапі вийшов з річища споминів і переметнувся в сьогодення, у мою теперішню творчість. Жах, що про неї напишуть мистецтвознавці! Краще вже сам… Хотілось би розповісти синові, який от-от народиться в цьому світі, про свої переконання. Поговорити з ним як з дорослим. Без сумніву, мистецтво буде присутнім у його житті, інакше чому б йому народжуватись саме в нас?

Отже, синку, слухай. Після школи твій тато пішов працювати на кафедру анатомії медінституту з єдиною метою: вивчити анатомію людини не з книжки, а з натури, щоб використати знання в скульптурі. І тільки зараз, через сімнадцять років, я зміг забути те, що тоді вкарбувалось у мою свідомість, схопилося гіпсом розуміння про те, де які м’язи, куди вони кріпляться і звідки починаються. Дуже непросто було зламати кістяк анатомічної інформації у своїй власній голові. Коли малюю вже зараз, часто ловлю себе на думці: «Так не буває. Рука повинна починатися з плеча…» Та насправді – немає значення, звідки починається рука? Якщо це допомагає висловити ідею, підкреслити задум, передати те, що відчуваєш, абсолютно байдуже, звідки починається рука!

Найголовніше у творі – це енергія, дух, а не скільки очей на обличчі або чому в однієї людини три руки чи чотири ноги. Рафаель намалював шість пальців на руці у Папи Римського у Сикстинській Мадонні. А як використовує анатомію, нещадно її ламаючи у своїх скульптурах, Іпостегю! Мікеланджело відбивав руки-ноги мармуровим фігурам, бо відчував, що вони заважають духові твору. Митці енеоліту не ліпили рук богиням – ні етруски, ні трипільці. Або ж навпаки – в Індії вирубували з каменю шестируких богинь, а в Римі – Кібелу з шістнадцятьма грудьми!

Немає значення – як передати ідею, задум. Має значення лише те, доніс ти їх до глядача чи ні. Чи зупинив твій твір потік і чи примусив байдужих перехожих-глядачів загальмувати, замислитись. Або, як писав Рей Бредбері, чи запалив вогник у душі іншого. Це і є справжня мета художника. Важливо звільнитися від комплексів мистецьких наук і технік.

Я часто люблю показувати свої твори людям, далеким від мистецтва. Їхня думка важить для мене найбільше. Вони не заглиблюються в техніку виконання, анатомію чи пропорції. Їм або подобається, або ні, образ схожий чи не схожий, твір або заряджає позитивом, або ні. Ось що мене цікавить. Такі люди бачать душею, а не розумом. Звісно, не можна забувати і про власний обов’язок – твір мусить бути професійно виконаний, технічно завершений. Це питання особистої професійної чесності й гордості. Тут себе ніяк не обдуриш. Мистецькі твори мають бути виконані досконало, щоб пройти випробування часом!

Розумію, чому митці так часто звертались до міфологічних тем. Тому що в буденності сюжетів небагато, швидко вони вичерпуються або занадто одноманітні. А міфи й легенди – справжній океан ідей, глибокий, пересіяний і перевірений віками, тисячами умів і сердець. І коли знайшов тему в сьогоденні, втілив її у творі, тоді відбувається магія прямо на очах: твій сюжет сам стає легендою, міфом…

Художнику потрібно шукати щось своє. Мислити поза системою. Всі великі відкриття в мистецтві й науці зроблені людьми, які мислили неординарно, не так, як інші. Треба бути впевненим у собі, вірити у власне покликання і в успіх. Слухатися душі й серця, віддати їх мистецтву, і воно поверне енергію сторицею!

Коли ж зробив відкриття, знайшов своє – нікому не показуй його сирим, недовершеним. Відшліфуй, відпочинь. Тоді знову подивись свіжим оком. А далі – найважливіше: перед тим, як будь-кому похвалитися, поділитися або просто показати, треба розрекламувати свій винахід на весь світ! Нехай усі знають, що ти – автор, винахідник і творець ідеї. Перетвори винахід на легенду! Це й буде найкращим патентом.

Преса – вона і є патентною установою для художника. Якщо таке зараз не під силу – поклади винахід у шухляду до кращих часів, доки окріпнеш. Це значить, що є багато недоліків, які треба доліпити. Художник, який не здатен крикнути на весь світ так, щоб його почули – незавершений художник! Тут доцільніше буде закопати свій винахід у землю в глиняному глечику або замурувати його в стіну будинку для майбутніх археологів. Але, будь ласка, не забудь написати своє і’мя фарбою, що не вицвіте з часом… Тоді залишається шанс на визнання.

Найкраще – вчитись сприймати життя таким, яким воно є у дітей чи тварин. Тоді будеш щасливим. Якщо передаси це у своїх творах – будеш художником. А коли матимеш змогу сам собі спонсорувати таке життя – то будеш щасливим художником. Мистецтво і пасивний прибуток (прибуток без або з мінімальною витратою власного часу) – нерозривні поняття. Як Христос та Іуда. Без одного не може бути іншого. Свобода творчості пропорційно пов’язана з фінансами. Лише стережись продати душу. Не забувай, що квітка твоєї творчості виростає з перегною. Не забувай час від часу піддобрювати свою підсвідомість реальністю життя, бо не виростуть і не зміцніють паростки.

Забезпеч собі фінансову основу для життя, для того, щоб бути вільним від смаків «грошових мішків». Твори те, що вважаєш за потрібне і що відчуваєш. Тоді будеш щасливий. А «мішки» нехай підтягуються до твого рівня…

Слухай, синку, зовсім недавно настав момент, якого я так довго чекав. Сталося це десь за сто днів до твого народження. Я дозволив собі сісти з олівцем за аркуш паперу, не думаючи про те, чим сплачу завтра рахунок за електрику. Не думаючи, чим сплачуватиму рахунки і через місяць, і через рік, бо знав: свої фінансові тили я забезпечив. Сів і справді розслабився – твори, що душі заманеться! Не пригадую, як довго сидів, мабуть, не дуже, хоч година вже була пізня. Тоді в голову стрелив образ. В уяві, а згодом на чистому папері вималювались контури. Не було деталей, одне відчуття. Почав переслідувати образ той олівцем, малюючи десятки ліній.

Тоді й виник серед безкінечності штрихів образ воїна з луком. Не гаючись, витер зайві лінії, і переді мною постав малюнок – особисте нове відкриття, яке віддзеркалювало мій сьогоднішній настрій. Той лучник підштовхнув створити цілу галерею образів. Відчув у собі непоборне бажання працювати, не зупинятись, і тієї ночі я вже не спав. В альбомі з’явились ще два малюнки. Відіспавшись трохи вдень, відбувши необхідні клопоти по господарству і заплановані зустрічі, ледь діждався ночі, щоб поринути в чисту творчість. У такому режимі й проходять ці сто днів. У ніч перед твоїм, сину, народженням, я завершив сотий малюнок. За сто днів випрацювався, вималювався і відшліфувався цей новий і незвичний для мене стиль. Своїми імміграційними малюнками я гордий.

Нарешті вдалося реалізувати те відчуття, що переслідувало мене ще з дитинства. Той надрив скульптурних композицій Мікеланджело. Напруження на межі життя і смерті скіфського стилю. В малюнках (а пізніше в живопису й скульптурі) я передав, як рвуться сухожилля і зв’язки, як напинаються м’язи наперекір усім відомим законам анатомії. Надлюдські, надприродні викручування і вигини персонажів доведені до максимальних можливостей. Коли далі вже неможливо згинатись – це межа. Її я вхопив. Тоді виникає відчуття, що рух зараз почнеться у зворотному напрямку. Наче стисла пружина, у якій на мить завмерла енергія, що ось-ось вибухне. Ніби вигнутий лук мого першого лучника випускає енергію – свою стрілу…

Переплетеність образів останніх ста днів мені нагадує давньоруську в’язь, кельтське, нордичне плетиво. У такому плетиві нема ні початку, ні кінця. Як і у Всесвіті – все єдине і взаємопов’язане. Зупинки не існує – Життя завжди межує зі Смертю, одне – невід’ємна частина іншого, як день і ніч. Рух ще підкреслюється й там, де в однієї людини три або чотири руки чи ноги. Мені здавалось, що зображую не мить, а відтинок у часі. Це можна побачити на фотографіях швидкого руху. Назви я вибирав на контрасті – з трохи шокуючою, але освіжаючою парадоксальністю: Політ Валькірії над Чесапіком, Козак у бейсболці чи щось таке… Так я висмикуюсь із повсякдення і шаблону.

Часто я зображував руку з двома вигинами в двох ліктях. Або викручував ногу у протилежний бік. Потім ловив себе на думці: що це я витворяю? Але коли малюнок завершено і сам вірю зображеному, питання зникає. Мої образи ніби у Вирії, у повітрі. Вони не виростають із землі, як гори, а вільно почуваються у просторі. Аркуш паперу завжди прагну заповнити. Він через силу утримує в собі образ. Так само й тон. Я розтягую його до найчорнішого, коли далі вже нікуди. Це також входить у задум. Межа, максимальність, остання мить перед вибухом. Дух первісності й свободи бути тим і таким, яким хочеш бути.

Іноді мені самому власні образи здаються диваками з музею анатомічних аномалій. Аж одного разу навіть закралась думка виправитись… Але в такому напруженні справді є щось прекрасне – щире й веселе! Мій земляк по Балтиморщині Едгар По писав: «Нема довершеної краси без унікальності пропорції». А улюблений Генрі Мур мовив так: «Краса у греко-римському розумінні не є метою моїх скульптур».

Мій власний сьогоднішній підхід викривлює дійсність? Так! Відчуваєш, як противиться мозок? Добре! Тоді й спитай себе – чому… І сам собі дай відповідь. Ікара теж переконували, що літати – неможливо.

Якщо малюнки не залишили глядача байдужим – моя особиста мета досягнута. Якщо глядач відчув енергію, наповнення, можливо радість чи електричний струм – я себе з честю можу назвати художником. Якщо глядач запам’ятав мій твір і не може викинути його з голови, і щось ніби доповнилось у його житті – вважаю свою місію виконаною. Я залишив штрих в історії мистецтва! Так що, синку, бажаю тобі цікавого життя і Життя з Мистецтвом!

Іммігрантські бувальщини…

Тотентанц

Рояль тремтить, ридає розпачливим сміхом, розсипається дріботінням чорних крапель і знов звихрюється у вогняний стовп. Пломінь кострища піднімається над потрісканою землею південного степу. Шкварчить м’ясиво на порубаних кістках щойно впольованої антилопи. Шаради романсів вплітаються в димову завісу над циганським табором. Табір гуляє. Запаморочлива круговерть дукачів, вогняних язиків, схлипів і вигуків серед золотого піску іскор під густою овечою шапкою ночі. Барвисті тканини і тонкі талії молодих циганок лабіринтом навколо чорновусих, кіньми пропахлих їхніх циган… Гітари й голоси – виятрена пристрастю ніч. Голопузі замурзані смагляві діти без страху, в захваті дикого буйства шугають поміж колесами, копитами, вогняними язиками й голосіннями. Серпень зорями сипе у степ і на голови сп’янілих від танцю, розтріпаних чорноволосих людей. У їхній шляхами збитій, опоєній життям сім’ї хтось сьогодні народився, хтось помер…

Танець смерті в індіанській резервації. Шаман-жінка, шаман-маска. Обплутана волокнами, з сірими обвислими пасмами маска шакала виверчується навколо хмизового постаменту, навколо звосковілої білої статуї, розкресленої вохрою навхрест, навпіл, навпроти, супроти дню, всупереч знакові Життя. Риси й рухи померлого скам’яніли ніби на мить, очі ж шамана крізь сіру кудлатість, хаотичну пір’їстість, брязкітливу рухомість – прикипіли до скам’янілості… Раптом монотонність тулумбасів звилась у ріг надривного завивання, яке спіраллю напнулось угору, вгору до волі, аж поки не повернулось в руки шамана палаючим факелом. Вогонь лизнув хмиз і зник у нетрях. Рука шамана відпружилась, і факел хижо, як ніж, лишився встромленим у бік постаменту. Лемент племені надломився на найвищій ноті, й один за одним червоношкірі, великі й малі, вступили в коло ритуального танцю. Дрібні розхристані рухи поєднувались у нитку скляного намиста в руці гнівного розбудженого невидимого велетня. Хмиз спалахнув одночасно з чотирьох сторін, війнув жаром та іскрами на пір’я шамана і на голі груди танцюристів. Біла статуя заворушилася. Нитка скляного намиста стала натягуватись у панічному жахові, як розпечена струна, і пружніла, пружніла, доки врешті не тріснула диким зойком саме тоді, коли покрова полум’я оповила біло-вохрянисту фігуру і поповзла вниз шиплячими змійками того, що було колись людиною.

Маска шкірила зуби і несамовито вертілась поміж червоношкірих рук, ніг, плечей і безтямних очей. Маска вимахувала попелястими крилами понад безумом танцю, доки крила не почали рости, і вона ними не накрила все це розпорошене свавілля і не вгамувала у своєму нутрі. Згодом втишена стихія танцю й ритуалу охолола до обвугленого кістяка й черепа посеред галявини й гурту виснажених людей навколо в глибокій знемозі. Маска, відкинута і спустошена, як порожня лушпайка, лежала перевернута під деревом, біля ніг шамана.

І знов рояль. І знов дуель. Обплутаний димом, приборканий бичем волі й іскрою таланту, він, як приневолений бізон, тяжко зітхає, дихає, іноді розплющує одне око, друге, як химера, випростується і обтрушується від сну. Поволі, поволі його мнуть, розігрівають, тихо ненавидять, аж ось він гучним риком сповіщає про себе світові поза стінами й деревами, поза містом і епохою. Аж ось він розтинає порожнечу і безглуздість існування язицьким ірраціональним ревом. Аж ось хоч в одному моменті – а таки спалахне степом кострища і безміром танцю. Франц Ліст – Тотентанц. Карпати й Трансільванія, гори, перенасичені тягарями легенд і міфів кожного з народів. Хащі, вбивства, дороги, культи; хащі людської натури, найтемніші її провалля і найвищі висоти… Дикі люди, дике кохання, дика мудрість. Усе в одній містичній миті, яка з останнім звуком-ревом безслідно розтане поміж небом і ніччю.

Це один із тих акордів, що його людське серце не завжди витримує. Не витримує напруги й тиску правди – розривається. Розповідали, що стара циганка, коли стояли вони табором над Сагою, померла в танці. Прийшла валка нізвідки до села, розклалась собі гармидером на витолоченому футбольному полі. Стали цигани на літо, розтеклись по базарах, зарябіли по дворах своїми спідницями й бубнами, як годиться, ними стали прилякувати дітей. Та цигани й не цигани невпинно і невідворотно перемішувались – братались, кохались, бились, крали, торгували. У той день помер старий козак, що не один табір проводжав сумним поглядом.

А ввечері танцювала та циганка, що любив він її так давно і шукав так вічно. Зібрався чималий натовп – у густій ночі вогняне коло, лискучі гітари, далекі й щемливі пісні доріг будили жаль і сльозу. Тільки білі зуби конокрадів виблискували хижо й насмішкувато. Вовтузіння стихло і зібралось в одному рухомому видиві різнобарв’я і блиску, у танці циганки: в тонких пальцях, у чорно-сивих косах, у гортанному клекотінні й клечанні. І коли вкипіли в неї всі своїми спраглими на забаву очима, коли терзали її своїми оголеними мечами німих питань – раптом чебрець їй під ногами взявся туманом і обплутав стан. Ще кілька пташиних злетів рук і вій, ще одне шатро хустки над кетягом сивини – і вся людина, все її життя з гріхами й перемогами, з трагедіями і світанками, з дорогами й дітьми – цвітастим клумаком завмерло біля вогнища. І вже більш не поворухнулось… Серце не витримало – серце розірвалось.

А пізніше їх поховали разом. Розітнутих різними культурами, різними звичаями, трансільванськими дикими безкінечними шляхами, розітнутих осудом і недолею, розхрещені два потоки, що стреміли назустріч одне одному в кожній своїй пісні й у кожнім танці, що в кожній своїй любові шукали ще вищої, непояснюваної тайни єдності. І в смертях їхніх була краса, а їм обом, недосягнутим земним теплим людським щастям – спасіння.

Казка про осінь

У невеликому місті стоїть цегляний будинок, восьмивіконний, з камінною трубою і балконом. Навколо нього галявинка, встелена плющем, два кипариси і кущ калини. Унизу, біля дороги тече невелика річечка, кам’яниста, з крутими берегами. Дерева сплітаються арками над нею, в їхніх кронах живуть сонячні зайчики. А будинок мовчазний, похмурий. Старий, як світ… Коло річки живе олень. Він невидимо гасає з берега на берег, недовірливо поглядає на дорогу, по якій снують кольорові машини, і копитом викопує собі з-під опалого листя жмутик солодкої терпкої трави. А на кипарисовому вічнозеленому кущі, прямо коло парадних дверей будинку, живе богомол. Він робить лише кілька рухів на день: уночі ховається у візерунчасте тіло куща і зливається із сіро-зеленою гілочкою, а в тихий полудень перемандровує на поверх вище, гріється в теплі великого денного світила і поглядає навколо двома пастельними бубками трикутної голови. Іноді йому доводиться зробити зайвий рух – вхопити кігтем своєї лапи соломинку, яку йому піднесуть до самого носа, перевіряючи бойовий його дух. Будинок, олень і богомол – уже три персонажі.

У вечірніх сутінках над будинком інколи пролітає білий лев. Він як хмарка, його грива – пасма туману. Лев приземляється перепочити на гребені будинку і гордо й велично дивиться на річку на оленя, що копитом розкидає листя, на нерухомого богомола і на осінь. Тоді піднімається над будинком і пливе в місячному сяйві, як привид середньовічного вітрильника. Зірки, місяць, лев і вітер. Бо вітер, мов сторож, мандрує за левом скрізь – понад сонними вечірніми дахами й садками, понад банями соборів і дзвіницями церков, понад кручами великої річки, понад парком і понад часом. Лев – мандрівник ночі. Він зі своїх сріблистих крил розсипає сни і мрії усім тим, хто ночами задивляється у красу неба і без страху віддає себе на волю вітру.

Мандрівникові ночі особливо до вподоби цей восьмивіконний будинок з крутим гребенем даху біля річки. От і сьогодні в грозу присів він відпочити поміж димарем і телеантеною, згорнув свої прозорі туманові крила з краплинками роси. Хмари насувались із заходу чорним шатром. В їхній тривожній передгрозовій тіні лев виглядав ще білішим, кожен м’яз його чудового тіла виразно проступав – він був майже реальним. Лев думав: «Чому в моєму місті так багато людей, які мене не бачать? Чому для них – я привид? А для інших – казка, диво? Чому те, що для одних диво, для інших – жах?»

У будинку з крутим гребенем жили двоє, для яких у світі все ще було більше дива і зовсім мало жаху… Дивом був ліс, і лев, і музика, казкою – життя. Казка іноді ставала сумною, коли в неї вплітались біль, смерть, хвороба, розпач. Але закон природи переборював їх, затоплював новим днем і сонцем, перетворював на внутрішню міцність і витривалість. Ці двоє любили життя понад нежиття. Так само, як лев і олень. Вони знали йому ціну – безмежне чаруюче диво. І йому віддавались і віддавали одне одного…

Пізньої осені богомол загинув. Його на льоту збила машина, але й у ту сумну хвилину не втратив він свого бойового духу. Його маленькі лапи-кігтики войовничо націлились на палаючого фарами монстра. І що ж? Це майже точно, що неупокореність комахи тут же перенеслась в інше місце (може, і в інший час?). Можливо, у тіло оборонця, що йому богомолова сила була найпотрібніша в ту мить для захисту своїх дітей. Смуток розвіявся, бо душа – невмируща.

А олень ночами бродив по сухому зів’ялому листі колись зеленого, колись осінньо-ошатного лісу. Він із розпачем позирав на людей, ніби жалівся: «Я знаю, що ви мене бачите, і нема мені де сховатись, бо кожен мій крок шелестить на цій крихкій зів’ялолистій землі. Я собі йду, і ви собі ходите, здебільшого заклопотані й нецікаві, так не будемо тривожити одне одного. Скоро випаде сніг, і я знову стану невидимим, нечутним і, як димок від делаварського вогнища, зможу пролітати своїм лісом, і буду вже я тоді за вами спостерігати зі схованки своїм вологим карим зимовим оком».

Зірки падали у небі крізь осінь, а лев літав собі над містом. Ті двоє, які жили в похмурому будинку, ходили до річки, слухати її вечірні розповіді. Добре, що природа говорить так неголосно. І одного разу вони випадково побачили, як лев і олень зійшлись на дорозі, потерлись своїми мокрими носами, а тоді здійнялись у небо і полетіли понад містом, понад будинком і співом річечки у невідомі чарівні краї. Їхні дороги перетнулись… І так це було незвично й гарно, що двоє людей захоплено підскочили до того місця, де стояли дивовижні звірі. Й тут земля під ними заворушилась, тоді ніби перехилилась на один бік так, що вони схопились за руки, а тоді їх виштовхнуло вгору, як ядра з гармати крізь рівні безлисті стовбури. І ледь отямившись, вони вже легко погойдувались у потоках ефіру над улюбленим своїм містом. І дуже дивним було те, що люди здатні літати. І на душі ставало радісно й світло. Диво таки трапляється з тими, хто його шукає.

На весну на кипарисовому кущику богомол з’явився знов. Він так само незворушно вигрівав свої срібно-зелені крильця в променях сонця. І так само в час небезпеки піднімав свої кігтики на нас, людей. Тільки став він чомусь меншим і світлішим, а одне його око стало дрібнішим за інше, так, ніби він скептично мружиться. Весело було дивитись на його бойову насмішкувату фізіономію. Він повернувся додому.

Ромка і Чорний

Пилюка й спека, втома і сльози перемішались, та доводилось лише міцніше стиснути зуби. Ромка сам напросився в цю дорогу. Фура сунула вперед по трасі не зупиняючись, вона тягнула в собі Ромку, змученого і знесиленого, його пораненого коня Чорного і ще двох вгодованих дурних і байдужих клубних коней. Півгодини тому в Чорного несподівано підкосились ноги, він почав падати у спекоті й тисняві боксу, падав із приреченим іржанням, тоді спинався на тремтячі ноги і знову падав, іржав і спинався, а хлопчина разом з ним.

Обидва кричали, задихались, але водій не чув їхніх благань зі своєї кабіни, а якщо й чув, то просто не схотів даремно витрачати час на зупинку. Худий, кістлявий, гнучкий, як в’юн, Ромка вперше віз свого довгоногого, дужого, але нервового коня на великий старт великих змагань. Коли Чорний учетверте повалився на слизьку підлогу і з глухим стогоном ткнувся носом Ромкові в живіт, хлопець на якусь мить знепритомнів. Але кінь став битися, наче в агонії, і малий отямився, з останніх сил тягнув Чорного вгору, ковтаючи сльози, просив піднятись, не вмирати, не втрачати сили. Чорний уже майже здався, його очі затуманились, язик у білій піні повис між зубами, лискучі ребра неприродно випинались з-під шкіри, як клавіші. Ромка у відчаї притулився щокою до змокрілої кінської шиї.

На долю секунди погляди людини й коня замкнулись одне на одному. Те, що Ромка в тому погляді прочитав, – перехопило подих. Він побачив таке, що людям не дано бачити, і це щось проштовхнуло його крізь страх і безпорадність – на другий бік, де не здаються і не відступають… Шептав далі, як заклинання:

– Прошу тебе, не дай йому вмерти, не дай йому вмерти. Нехай він мене затопче, але встане. Коли він встане – ми врятуємось. Я ляжу під ним, і він уже не впаде, бо він ніколи не впаде на мене. Він мене любить. Чорний, встань! Не вмирай тільки, а збери сили, братику, а тоді я зупиню цю кляту коневозку і виходжу тебе, і напою… Прошу тебе, встань!

Та Чорний здався, він тремтів і стогнав і не збирався вставати. Ромка зважився на останнє. Він ухопив лозину і ляснув Чорного. Тоді знов і знов, душачись слізьми, доки Чорний не став пручатись, битись об стінки боксу і нарешті не зіп’явся на тремтячі ноги. Кінь стояв, важко дихаючи, хропів і відкашлювався, пашів від перевтоми, на ньому не було сухої шерстини. Та в очах його вже не було безсилля. Нитка життя плелась далі.

Ромка швидко прив’язав коня так, що той не міг навіть поворухнутись, а головне – не міг знову впасти. Тоді став люто грюкати у передню стінку машини, та водій не чув чи не хотів чути. Раптом якийсь свіжий, занадто незвичний запах вдарив у ніздрі хлопчині. Він із жахом глянув на свій живіт, руки – весь він був рясно зрошений кров’ю. Крові було так багато, що в Ромки знов потекли сльози. Але він схаменувся, кинувся до Чорного і тут таки побачив його рану. Кінь упав грудьми на іржавий гостряк кріплення передньої стінки боксу. Рана наче розітнула кулясті груди навпіл, і кров цівкою текла по ногах коня просто на підлогу. Ромка, здавалося, починав божеволіти. Такої глибокої, червоної і страшної рани він ще не бачив ніколи. Кривава пляма на чорній гладкій шкірі здавалась тавром смерті. Він хапливо стягнув із себе сорочка, міцно притиснув її до грудей Чорного й у ту ж мить сороча стала мокрою. Коли тепла масна рідина потекла йому крізь пальці, в голову стрелила недитяча і твереза думка. Рану треба зараз же зашити, бо його друг помре.

Через десять хвилин водій спинив машину.

– Агов! Живі ви там? – прокричав дядя Вова у маленьке віконце знадвору.

– Швидше відкривай двері, кінь поранився, – прохрипів Ромка.

– Оце так, та не бреши, – відповів водій і заметушився біля дверей.

Двері грюкнули, пустивши світло у вологу напівтемряву. Ромка з металевою ноткою в голосі скомандував:

– Ідіть сюди, притисніть мішок йому до грудей і міцно тримайте, щоб кров не витікала. Я візьму голку і буду зашивати.

Дядь Вовині безбарвні очі наповнились соромом і тихим смутком, хоч він і заперечив:

– Куди тобі, шмаркачу, зашити таку дірку. Кінь же не стоятиме смирно, доки ти його колупатимеш.

– Буде, – відрізав хлопець.

Очі Ромки вп’ялись в очі Чорного. Кінь страждально закліпав. Ромка вшилив грубу нейлонову нитку в шевську голку. Як на зло, у скрині не виявилось шприца, щоб вколоти антибіотик чи знеболювальне. Довелось шити по-живому.

– Дядь Вова, закрийте йому очі рукою і підніміть вище голову.

– Ти бач, шмаркач-командир, – буркотів безпорадний водій Чорному. – Ну-ну. Терпи, дурна шкапо.

Як у напівсні ввіткнув Ромка голку в живе тіло коня. Чорний здригнувся, гримаса болю і страху перекосила Ромкове обличчя. Його пальці вгрузали в тепле місиво м’язів, але крізь запаморочення голка все ж чіпляла і стягувала береги рани, хоч Чорний хрипів і метляв головою від болю. Ромка ковтав біль і свою безпорадність, доки червоний півметровий кінець нитки не обвис між передніми ногами зболеного коня. Рана зашита, кров не юшить рікою, а лише краплиною стікає з кінця нитки. Ромка опустився на коліна і закрив обличчя руками. Шофер припнув коня і повернувся до хлопця:

– Будуть з тебе люди, будуть…

Дядь Вова хотів узяти голку із закривавлених пальців хлопця, але Ромкові пальці так міцно стиснули голку, аж здавалось, не розімкнуться ніколи. Водій боляче смикнув його за чуба і забрав голку. Хлопчина щасливо посміхнувся, Вова теж вишкірив зуби, і навіть Чорний злегка хитнув головою, ніби подякував за врятоване життя.

Уночі ж біля вогнища, коли розвантажили коней, показали Чорного лікарю і вкололи йому антибіотики, коли в казанку булькотів звичайний суп-харчо, а коні так затишно хрумали пахучим сіном (позиченим у збірної Грузії), дядь Вова дав ковтнути своєму відчайдушному супутнику кислого вина з плетеного бутля, що виміняв його на сало в молдаван.

– А що, Ромко, нащо вони тобі здались, ці коні? Хіба це життя? Це ж рабство, ще й у нашій совдепії… – Вова, виявляється, був підпільним дисидентом. А Ромка, переживши, мабуть, найбільший стрес свого чотирнадцятилітнього життя, гордий і чутливий, безмірно радий за життя свого коня, розговорився:

– То, дядь Вова, не поясниш… Як казав мій перший тренер – «хватіт прітворятца»… Коні – то вроджене чи, може, гени… Хтось пояснить це колись. А мені найдорожча ота щоденна хвилина, коли виводжу свого засідланого Чорного на вулицю, поправляю амуніцію, здимаю з крупа останні порошинки (він весь аж сяє сталевим блиском м’язів і не тільки від того, що добре вичищений!) – і одним махом опиняюсь у сідлі, вкарбовуюсь у нього, наче там і народився. Кінь подається вперед, цокають підкови, дзеленькає трензель і м’якенький шкіряний повід лягає в долоню, як кермо казкового вітрильника… Ці перші десять секунд у сідлі неповторні! Вони переносять людину в інший вимір… Життя ж у сідлі – це життя в іншому вимірі, розумієте? Варто б покликати екстрасенса, він би зафіксував момент переходу в інший вимір… Ви мене розумієте?

– А як понесе? Як почне тебе тягти по асфальту, заплутаного в стременах? У мене таке бувало… – Вова ще не коловся на сантименти.

– Буває й так, але не з моїм Чорним. То паніка, дядь Вово, і воно не варте уваги. Я про інше. У мене – кінь робить перший крок, витягує, наче граючись, шию, приймає вершника на спину, кусне трензель з мундштуком, а тоді робить свої перші вільні велетенські кроки. Ці кроки повні енергії нового дня, сили найвеличнішої тварини, ці кроки стають першими кроками нового великого механізму. О, кінь також радіє такому моментові, будь певен…

Або от кінь іде розлогою риссю – є мить, коли можна відчути, як усі чотири ноги не торкають землі! Тобто – летить! А ще є галоп… Вільний галоп по полю ранньою весною – це точно відчуття не з цього світу. Згусток енергії потужно вистрілює уперед і опускається на свіжозорану землю, яка парує в перших теплих променях… Я тоді перестаю відчувати своє тіло – руки, ноги… Часом мчиш зі швидкістю сну, особливо на високих, довгоногих конях, коли кінь пашить здоров’ям, чистокровний, його шерсть блищить, як нова монета… Ікар же теж шукав свого вільного польоту! І говорити з ними можна – вони уважні слухачі.

– Буває вільний політ через оковиту… – сумно заперечив Вова, навчений досвідом і свідомий убогістю свого порівняння.

– А стрибок? Особливо в лісі… Коли кінь підходить до стрибка, він найперше нашорошує вуха вперед, ви знали? – Ромка захопився своєю розповіддю. – Тоді ти відчуваєш зміну ритму галопу, кінь збирається і скорочує ходу. Ти хапаєшся за гриву і вона врізається тобі в пальці… За три кроки до перешкоди віддаєш повід і гарно тренований конкурний кінь (такий, як мій Чорний) математично і з неймовірною насолодою розраховує свій підхід. Тоді поштовх – і ти можеш тільки довіритись йому, злитись з ним, з його силою, його кров’ю, вп’ястись колінами в сідло і затамувати подих. І вже ніяка сила не спинить коня, який любить стрибати – один ривок, другий, кінь потужно відштовхується і летить по діагоналі вгору, так що тільки встигає закарбуватись в оці вершини перешкоди, і блисне підкова на підібраних сильних ногах… Кінь відштовхується від землі і ти вистрілюєш разом із ним у вічність!.. Тоді він витягує передні ноги для приземлення, ти й сам вирівнюєшся і відчуваєш шалену радість – бути в сідлі… Розумієте ви це?! Тоді ж залишається видихнути і поплескати коня по змокрілій шиї…

– Гарно плетеш… – Дядь Вова вже зовсім розкис. Зелений змій не рятував. І не було в розповіді хлопчини нічого сентиментального. Водій зрозумів, що Ромка рано подорослішав, можливо, навіть за час їхньої подорожі. Подорослішав не в розумінні став черствішим і цинічнішим, а навпаки, визначився у своїх найсправжніших бажаннях. Став більше собою, став більше тим чоловіком, яким виросте згодом… Справжнім, надійним. І Вова нишком витер сльозу, і стало йому шкода себе до болю.

Пташина Рада

Кольоровим густим мотлохом тягнулись низькі хмари над вечірнім містом. І люди ходили стомлені, виснажені днем, спраглі ночі, тепла й гарячої вечері. Звідусіль злітались різнопері до розлогого дуба, з далеких світів збирались птахи на Велику Раду. В хмарах дощу і втоми дерево розросталося до розміру міфічного велетня, що в його тілі вміщався весь знаний всесвіт.

Першим прилетів біло-чорний дятел й вмостився у велетня на бороді. Звідси він міг бачити метушню всіх малих птахів і не бути поглинутим нею. Дятел не любив метушні. Він був самозаглиблений трудар. Срібний віночок на його червоній потилиці вирізняв його з-поміж інших. Дятел ритмічно постукував і споглядав. Думалось йому: «Люди дуже подібні на нас, птахів. Є орли, є горобці. Є дятли».

Дятел прокидався вдосвіта й летів у свій вранішній круїз. Йому випадало втричі більше роботи, ніж іншим птахам. Дерева спрагло простягали йому назустріч свої стомлені суглоби-гілля. Він радо вистукував комах з-під їхньої шорсткої кори. Так само і письменник вилущував слова з-під кори-клавіш своєї друкарської машинки. Він знав, що люди, через його слова, відкриють хоч на трішки свої серця. Дятел і письменник іноді переглядались через шибку – вранці, вдень, у сутінках. Глянуть одне на одного – і знов пірнають у потік щоденного невпинного вистукування. У їхніх життях було щось спільне: три чверті праці й одна – переконання у своєму призначенні. І вони обидва раділи такому життю, бо дев’яносто довгих хвилин щоденної роботи завжди винагороджувались п’ятьма ще довшими, ще гарнішими. Щось було майже чарівне в тому, щоб бути саме таким птахом і бути незмінно обдарованим вдячністю тих, кому допомогли або чию душу торкнули.

На Пташину Раду прилетіли сизі голуби. Вони заполонили своїм туркотінням усе середнє гілля дерева-велетня. Нарешті повсідались, здебільшого парами, і затихли. Голуби принесли з собою відчуття хатнього затишку, притишеного темпу життя, невеликого розуму і простої природної доброти. І гніздились ці птахи завжди біля людей теплих, сімейних, коло родинних вогнищ, квадратиків квартир. Тулячись своїми округлими крильцями одне до одного, сизі монотонно стиха торохкотіли: «Ми птахи добрі, невисокого польоту, любимо розміреність коротеньких міських днів, любимо стареньких бабусь, які нас підгодовують крихтами у сквериках… Гроза нашого спокою – дворові коти, головне нам вчасно дременути від цього лютого смітникового звіра». Голуби, як і люди-гвинтики, сумирно тягнули свою лямку, щодня ходили на ту ж саму роботу, щовечора повертались до своїх квартир, повних дрібних дітей, і рано влягались спати. І спали без снів… Для людей-гвинтиків найбільшим жахом завжди було втратити свою зручну роботу, свою бюрократичну клітинку в механізмі великих підприємств. Бо ця клітинка – єдина серцевина їхнього тіла. Єдине серце – їхня робота і соціальний статус. У всіх гвинтиків завжди було добре забезпечене, затишне гніздо, домашнє тихе вогнище, тепла вечеря в кінці дня. Гвинтики і голуби – єдині найдобріші і найщасливіші серед людей, та й серед птахів.

Стрілами й дугами луків-арбалетів падали з неба в крону дерева ластівки. Частіше по одній, ніж парами. Витончені, граційні акорди високих емоцій і почуттів. Їхнім був простір поміж хмарами й дахами, вони його розкреслювали фігурами своїх дивовижних польотів. Ластівки добре розуміли художників та інших служителів муз, людей творчих. Розуміли вихор почуттів і станів, що був двигуном їхніх запаморочливих польотів, а для людей мистецтва – двигуном життя. Ластівки тільки їх і помічали на землі, тих, хто живе у хмарі, зітканій з емоцій. Ходить по землі, як маленька репліка великої планети зі своїми грозами, проваллями, океанами, небесами, вітрами і квітами.

Одна маленька й особливо вразлива ластівка розповіла про піаністку… Про людину, заплутану в перепадах власного настрою, доведену до знемоги пошуком досконалості й неможливістю її знайти. Про людину, котра ніяк не може вирватись із хмари-пастки власної планетки і подивитись на цей маленький світик збоку: на всі його таємничі мерехтіння і незагоєні рани, на талант, на музику, на знахідки і втрати, на сльози й аплодисменти. Маленька ластівка розповіла, що так багато вона бачила добрих і талановитих людей і що так часто вони засліплені й нещасливі… Іноді жорстокі, й, попри всі обдарування своєї натури, не знаходять вони єдиної віри, яка окрилила б їх для вільного і впевненого польоту понад власним маленьким світиком… Такі й подібні сюжети були ластів’їними.

Десь у ногах-стовбурі велетня копирсались приземлені запилюжені горобці. Їх були сотні й тисячі. Своєю численністю і своєю сірістю вони могли одурманити навіть орла. Горобчики вицвірінькували тисячі історій, та всі їхні розповіді були хоч і різні, але й дуже схожі водночас. У них не було затишку, як у голубиній зграї, була якась дрібність і гріховність, без-початок і без-кінець. Щойно прибулий з далекого польоту орел необачно й важко опустився на одну з нижніх гілок, щоб перевести дух, а мимоволі потрапив у горобину колотнечу. Спершу сірі грудочки підстрибували до його рівня і відбивались від орлиної аури, як сухий горох, доки один зухвалий горобець не підлетів аж надто близько і не зацвірінькав аж надто голосно. Кутиком ока птах просторів і висот помітив його, але не завдав собі клопоту через таку мізерність, він просто давав мить спокою своїм стомленим могутнім крилам.

Однак зухвалий горобець надоумив другого, тоді третього, вони увірвались шквалом в орлову самотність. Своїм горобиним белькотом дрібні птахи тривожили орла, розпитували про щось, розказували свої запилюжені історії і дуже хотіли б, щоб орел став великим горобцем і приєднався до їхньої толоки. Тоді «великий горобець» став би героєм їхніх безкінечних розповідей… І орел на хвильку піддався, розпорошився, завагався, забув на мить, що він – велетень! Але крила його вже відпочили, і він, струснувши втому і блиснувши обуреним оком, шелеснувши усіма своїми загартованими перами – перепурхнув на самий вершечок дуба. Звідти було видно і обрій, і рогач молодого місяця, а торохкотіння натовпу тануло очеретяним колисковим звуком.

Дерево гуло й стогнало, кричало і корчилось. Весь світ умістився в ньому. Мільйони голосів і життів, сотні катастроф і народжень в одній миті. Буря наступала важезним кроком. Буря захоплювала всіх – горобців і художників, орлів і гвинтиків. Вона вирівнювала всіх і змалювала. Кожен будинок, птах, дерево були піщинкою в її ревищі. Міра ваги перестала існувати. Міра творчості також. Серед хаосу, серед виру залишились тільки буря і Бог. Вони були однаково байдужі й однаково милосердні. Вони зупиняли час, перемішували народи й епохи, рятували й дарували. Вони вивихрювали до небес багатих і бідних, птахів і людей, очищували свідомості й душі, а тоді знов опускали їх на землю – ліпи, піщинко, весь цей світ знову! Кожен птах міг вибирати, ким йому бути. Один із горобців став фламінго, маленька ластівка перетворилась на летючу тропічну рибку. А дятел, стомившись за свій вік, полетів у казку, щоб стати жар-птицею і створювати диво.

На гребені хвилі

Ізабелла розсміялась. Їй було так тепло і затишно в товаристві сивочолого Археолога, так його шанобливо, з великої літери називали колеги. Старенький джип поборював сто шосту милю бразильських ґрунтових доріг.

– Нам ще півлісу попереду… – мовила задумливо молода жінка.

– А хоч би й півпланети, – безтурботне у відповідь.

– Правда, втечемо від цивілізації… – підхопила Ізабелла.

– Та вже давно втекли… – трохи із смутком.

Так вони їхали більше шести годин, проте ще досі не набридли одне одному. Експедиція виявилась повною несподіванок, але всі були задоволені, бо знаходили те, що шукали. Археологія наука така – одного дня перед тобою розчахнеться цілий світ, а в інших – рутина і сірість. Ситуація потребувала постійних змін, несподівано склалось так, що керівник експедиції вирушив зранку в дорогу до одного віддаленого містечка вдвох з Ізабеллою. Він радів, бо бачив у цій веселій аспірантці власну десь загублену молодість… Ще вони були зв’язані тільки простотою і затишністю у спілкуванні.

Так-таки і незв’язані нічим іншим? Була ще спільна робота, ця довгождана експедиція, яку так вимріювали довгими зимовими вечорами. Чомусь цих двох, таких різних за віком, непоборно тягнуло одне до одного. І не те, щоб раніше такого не траплялось. «Невідповідними» романами були списані томи, половина світової літератури. То було більшим, ніж альянс спільних інтересів. Це був не той роман, що виникає з випадкової сутички, коли двоє опиняються в одному місці в той самий час, день за днем. Це не був курортний роман.

Кожен із них, незважаючи на всю неможливість цього, коли опинявся поруч – переживав дивне непояснюване піднесення. Якесь натхнення любити самих себе з більшою гармонією й розумінням. Піднесення, що розворушувало їхнє захоплення таємницями світу. «Some things lead to realms beyond words…» (Дещо веде нас до реалій поза словами…) – мудрі слова, мудрої людини.

Тропічні хащі навкруги, піщана вузька дорога, вихор пилюки з-під коліс і кілька пляшок пива на задньому сидінні – атмосфера безтурботна. Відпустити себе і свою фантазію в сонячні, щасливі моменти.

– Нас мчить щасливий випадок по країні диких мрій, і голос сам не свій? Ой, не буде з мене поета…

– Нічого, сонечко, будь вільною, вигадуй усе, що спаде на думку. Це мені – бальзам на старечі рани. А щодо поезії – «я застарий, щоб просто гратись, замолодий, щоб жити без бажань…»

– Доведеться засісти за німецьку літературу ще раз, бо ви цитуєте Гете, а я ніяковію…

Ліс навколо хижів первозданністю, хоч іноді проглядали з хащі очеретяні хатки і клаптики відвойованого у джунглів зеленого поля. Та ось джип викотився із заростей у сонячний простір і покотив попід прямовисною скелею. Раптом налетіла тропічна злива, але безтурботний настрій лишився. Лобове скло стало схожим на спітніле чоло мандрівника. Археолог майстерно кермував крізь багнюку й дощову завісу.

– Сині гори і провалля інтелекту…

Дощ припинився так само раптово, як і почався. На обрії й справді засяяли сині гори понад смарагдом лісу. Далеко в долині з’явилось містечко, до якого їхали, щоб розшукати щоденники одного антрополога.

– А ти вигадуй далі, сонечко, свої фантастичні історії.

– Ну то хай буде так:

…наш шлях, притрушений пилом древніх народів, веде нас, як струна до бою. Як руки храмів, простяглись до неба наші руки – це дерева. Наш ліс, наш сад здіймає крила і мчить до неба Синій Птах.

Цей ліс – це Птах, і серце в його кулястих грудях – це ми. Нас звів неспокій ненадовго, на час одного потемніння в очах у Птаха. Тоді, засліплений любов’ю, той Птах забуде своє серце, заплющить очі, похитнеться, і нам дозволить глянути собі у вічі, ніби ми – не ми, а вільні в щасті люди…

Усі звірі битимуть нам браво, а сонце заспіває гімн. Та Птах нам дав лише три лічені хвилини для того, щоб сказати правду собі і світові і ось – він повертається до своєї величі, вмикає розум і в шаленій люті на свій сон клює залізним дзьобом власні груди.

Він хоче бути вільним від людей, від їхніх тайн і святощів навіки.

– Амінь, доню, то гарна фантазія.

Ізабелла не відповіла. Вона сама замислилась над своєю вигадкою. Передчуття затопили їй реальність, не було ні лісу, ні птаха, ні Археолога поруч, тільки метелики сподівань, кольорові, легкі, як сни. Вона не дуже любила цей стан, коли не можеш пояснити, що з тобою відбувається, коли в душі смієшся або плачеш, і немає слів для того сміху чи жалю.

Чоловік крадькома дивився на неї, здавалось, дівчина спить з відкритими очима. І що там, за тими загадковими снами, – невідомо. Озвався егоїзм:

– Будь ласка, подай мені пляшку пива і щось з’їсти, – Ізабелла вмить повернулась до своєї попередньої безтурботності й до легких слів, якими вони так любили перекидатись.

– Ходімо, встрелимо ведмедя на вечерю.

– Тут у хащах є тільки леви, мавпи, бегемоти, барани…

– Знаю, знаю, – роздаючи печиво, відповіла, – тоді розкажи мені про левів…

Сивочолий помолоділий чоловік залюбки заходився розповідати про левів, тигрів, бегемотів і їхню вдачу.

Пізніше духмяний вечір сидів з ними за плетеним з ліан столиком у містечку, де їм випадало розшукати завтра такі необхідні для експедиції щоденники француза із Бордо. Містечко нудьгувало і пашіло з кутків бідністю. Але тим двом не було нудно. Вони захоплено перешіптувались між собою, як двоє дітлахів, на незнайомій нікому мові.

– Шкода, що у житті так багато непорозумінь, – заплутавшись в очах свого співрозмовника, тихо мовила Ізабелла.

– Шкода й боляче, що світ не дасть нам бути разом…

– Я люблю вас…

– І я тебе, доню. Але Птах насторожі.

Вони доїли свою вечерю, й Ізабелла пішла спати. Чоловік лишився з вечором чекати ночі. Дівчині снились леви, Синій Птах, ліс і спокій. А вранці сталося диво. Вона ще міцно спала, коли хтось із її сну постукав, не дочекався відповіді, увійшов і став на коліна біля її ліжка.

– Ти мені наснилась… – ніжно-ніжно, як майже не буває в цьому світі, промовив до її заплющених очей.

Тоді схилився над її безтурботним молодим сном і поцілував. У цю мить Ізабелла знала, що Птах засліплений, тому його, Птахове, серце стало вільним. Вона відпустила свої руки, і вони, не стримувані дійсністю, міцно тримали своє щастя. Археолог з’явився з її сну, як не могла б з’явитись жодна інша людина, і теж благословив Птаха.

Перший поцілунок був довгим, як зима, чистим, як казка, бажаним, як нове життя. У тих довгих митях єднання непоєднуваного, в тих митях, проклятих майбутнім, неминучим людським днем – їх ніщо не чекало, і нічого не було позаду. Синій Птах подарував їм цей бразильський ранок, як знак таємниці усіх майбутніх поколінь. Як талісман непорозумінь…

А вже за три місяці експедиція завершувалась. Групі археологів треба було повертатись у свої університети, міста й містечка, у свої країни. Роман Ізабелли з Археологом, як і передбачалось, виявився безвихідним. Обоє пов’язані іншими людьми, обов’язками, вікова різниця – непоборимі дійсністю. Тільки на краю світу могла така любов розкритись, коли нічого більшого між двома людьми і бути не може…

Треба було повертатись. І одного вечора відбулась розмова, яка так чи інакше відбувається в житті кожного. Коли розходяться дороги двох людей, так міцно пов’язаних між собою на всіх рівнях, розходяться безповоротно. Двох людей, яким так потрібно було, але не вдалось порозумітись…

Коли тільки познайомились, Ізабелла була недовірливою, розгубленою молодою жінкою, трохи дикуватою, ні в якому разі не готовою впасти йому в обійми. Тому ним була створена ілюзія, що ця зустріч однаково потрібна їм обом, як ліки, наче її сила дорівнювала його силі, її потреба у спорідненій душі – паралельною його потребі. Та чи не так воно й було?

Сила його особистості своєю магією межувала з безумством. Завжди вона відчувала, як він цінує її пораду, допомогу, відвертість. Саме цим він і пробудив її. Вона ж так до кінця і не зрозуміла, до якої міри ця його гра була розрахованою наперед, а до якої – вияв його чистої, кришталевої, не засміченої злом світу натури.

Він її створив. Взяв під своє крило і як провідник, як лікар, коханець і друг пробудив і звільнив від тягаря нещасливості.

І от – розмова. Під кінець літа вони знов сиділи за маленьким столиком єдиного кафе маленького бразильського містечка. І говорили. Востаннє.

– Ти вже знаєш, що я хочу сказати?

Археолог тривожно глянув на неї, груди стиснуло – так, він знав.

– Трохи здогадуюсь, – але ніяк він не чекав того, що вона мовила далі.

– У мене на ранок квиток, і ми ніколи більше не побачимось. Це було б занадто важко для нас обох. Робота, інше місто – все вже влаштовано…

Ізабелла говорила привітно і впевнено. Розмова зовсім не була сценою з мильної опери. Незважаючи на силу їхньої любові – жінка вирішила все припинити, а як натура цілісна – могла піти тільки назавжди. Треба було висловити все, що можна висловити у безвихідних ситуаціях.

Археолог дивився на неї, таку відому і незбагненну для нього людину, і його затоплював смуток. Він добре знав її вдачу – важливими словами вона ніколи не розкидалась. Що вирішено – те вирішено. Хотілося боротись…

– Не спіши…

– Я хотіла пояснити, не тікати. Ми завжди так гарно з тобою говорили. За цим я ридатиму ночами. Так, моє рішення незвичайне і ненормальне – скажеш. Це не настрій, воно в мені накопичувалось довго. Це рішення вже іншої людини, яку, дорогий мій, ти сам і створив. Я готова відкинути тягар й минуле й почати від початку. Я хочу бути відвертою сама з собою. Без неможливості, без тебе, у тихому місці.

Обличчя чоловіка ще більш спохмурніло. Він навіть не відповідав, щоб уберегти її від зайвих баталій. Що вирішено, те вирішено… На мить заплющив очі, а коли їх відкрив, то в його погляді вкорінився вже абстрактний холодок. Ізабелла не відводила очей, погляд вона витримала, але серце її стікало кров’ю. Вона дивилась у ці такі близькі очі великої людини, вже повні контролю. Погляд звинувачував німо, нещадно…

– Я завжди знав, що для тебе залишитись – надто важко і несправедливо. Ти вибрала настрій. Навіть не відчула потреби порадитись… Як ти могла все так уміло приховати?

– Я тут, щоб відповісти на всі твої запитання. Я не можу поїхати без того, щоб ти мене хоч трохи не зрозумів…

– Ти хочеш моєї підтримки? – вже знервовано.

– Ні. Я хочу зберегти ввічливу повагу. Це й буде моя відпускна.

Він знов заплющив очі. Враз ніби постарів і стомився.

– Чому назавжди? Я не можу сказати, що розумію. Від такого не тікають. Але їдь, я тебе не тримаю.

І відпустив її жестом підкресленої ввічливості, коли Ізабела підвелась, щоб іти. Цей жест уже сторонньої людини був їй найболючішим. І залишився назавжди. Тому Археолог зрозумів, що вони повинні розв’язати цей вузол зараз, щоб не залишитись розбитими каравелами назавжди. Він підхопився, завернув її і заспокоїв.

Знову вони сиділи за столиком на відстані погляду.

– Ти мене просто налякала. Я не хотів так реагувати… Для чого ця категоричність? Колись ти, може, сама захочеш повернутись, просто для розмови. Колись ти побачиш, що там, у тому світі не так уже все й ідеально…

– Я хочу ризикнути, сама пройти своє – і без страховки в кишені. Коло тебе цього не зможу.

– Розкажи мені, як ти до цього прийшла. Хочу почути про це.

– Я не шкодую… Колись я собі пообіцяла – якщо поряд з тобою прийде той час, коли кожен новий день нестиме мені неспокій замість щастя, страх замість гордості – я відійду. Ти мене знаєш краще, ніж я сама. Колись, може, зрозумієш, чому тікаю і чому назавжди.

– Якщо це правда, що за все найкраще треба платити – то це моя найбільша розплата. Якби я тільки вчасно здогадався…

– Не муч себе. Ти б нічого не змінив. Я просто прокинулась, ти мене розбудив, і цей новий стан вимагає нових дій. Це ніби новий голос – голос дійсності. Невичерпаної дійсності. Нашій магії я була вірною доти, доки ця магія не почала мене топити. Тоді примітивний інстинкт у мені збунтувався, не можу я всю свою силу і талант кинути саме в цю дійсність. Щось мене жене далі. Я боролась, але марно.

– Ти дуже захоплена сама собою, цього не завжди достатньо в житті…

– Життя ж – музика. Хочеться зіграти музичну фразу від першої до останньої ноти, залишити її позаду, але таку, що прозвучала. І йти далі. Мене щось жене, неспокій…

– Це молодість. Колись одна з цих музичних фраз почне завмирати, але проситиме її втримати. Колись ти побачиш, що людина одна не самодостатня величина. Що її особисті бажання, особисті злети й рішення – це так нікчемно мало…

У голосі чоловіка звучали ноти докору й жалю.

– Але й говоримо ми зараз про мене, що привело до цього рішення. Я пробую показати тобі ту стежку, яка привела мене до тебе, і тепер веде геть. З цього маленького, досконалого світу без майбутнього, який іноді застигає у досконалій нерухомості. Зі своїм же захопленням зміною, рухом, подіями – я завжди у цьому світі сама. Я так багато навчилась у цьому світику, я була щаслива тебе зустріти у своєму житті. Але світ мене манить, тут я випірнута з його виру…

– Як ти просто це говориш, наче цей світ був недостатньо великий. Ти справді віриш, що вичерпала цей світ і піднялась вище?

– О ні! Коли я кажу, що досягла межі – то тільки своєї власної.

Через довгу-довгу паузу:

– Це твій погляд, доню, не мій… Я допускаю, що ти віриш у те, що робиш. Я знаю, не ти, скільки болю принесе цей крок. Але чогось ти таки досягла. Я приймаю твоє рішення.

– Ти назавжди залишишся для мене дуже близькою людиною, і сьогоднішній день нічого не змінить…

Чоловік закам’янів і зблід. Здалось на мить, що він хотів зробити крок назустріч. Тоді схилив голову, і вони розійшлись. Ще довго відлуння її гучних кроків пронизувало той вечір. Незбагненна жінка, яку він любив понад усе, – вона загнала його в таку глибоку печаль. Серед інших трагедій життя – її кроки, гучні, сміливі, безповоротні, так і не відпустили його ніколи.

Ізабелла заборонила собі думати про їхню останню розмову надовго. Вона поїхала в інше місто і продовжувала працювати в археології. Коли ж подумки поверталась у ті бразильські часи, то завжди їй здавалось, наче дивиться з напівтемної кімнати на сонячний берег великої річки. Ті спомини назавжди залишились споминами про щось відокремлене від справжньої дійсності містичним чарівним святом. І згадувалось Археологове: «Життя повне непорозумінь і тихого смутку».

16 і 37

Алла була красивою тридцятисемилітньою жінкою, з якоюсь незвичайною аурою теплоти і спокою. Її світлі очі завжди трохи світились глибоким смутком. Хоч і кажуть, що всі блондинки мають холодні натури, у ній не було і краплі холоду. Алла здавалась примадонною давно забутого театру або ще героїнею геніальних чеховських п’єс. Минулорічне розлучення з чоловіком додало в її витончений образ відому ноту жіночої самотності… А самотність не буває непоміченою.

Розлучення її залишило добре забезпеченою, й Алла не шкодувала за своїм чоловіком. Щось дуже важливе, есенція їхнього шлюбу – вже давно забулась і відмерла. Тому розрив не був несподіванкою, дивною видавалась звідкись надбана свобода.

Щосуботи за звичкою Алла приходила у заміський яхт-клуб, де швартувався їхній човен. Вона просто любила атмосферу причалу. Перед тим, як символічно зійти на борт і перевірити, чи все на місці, Алла любила випити чашку кави під великою смугастою парасолею кафе.

Того разу вона сиділа з газетою, чашкою кави й грінкою. Легкий бриз затоки подзеленькував металевими тросами щогл. Жінка помітила Хлопчика віддразу, він був офіціантом за сусіднім столиком, і мимохіть зловила себе на думці: «Шкода, що він не мій офіціант». Хлопчик був на диво гарний, як еллінська скульптура, – високий, з копицею світло-русого, вигорілого на сонці волосся. Білий короткий фартух щільно обтягував стегна, майка підкреслювала вигини засмаглих і мускулистих рук. Алла ненароком спіймала погляд Хлопчика, і він трохи довше, ніж би годилось, затримав свій погляд на ній. Тоді, наче отямившись, підхопив кошик з-під булочок і щез на кухні.

Алла занурилась у газету, та думки її були десь далеко, десь за обрієм, де танули в імлі білі вітрила і виблискувала затока міріадами сонячних зайчиків. Вкотре вже затопило її відчуття свободи, повної свободи, втрачене колись давно. Вона посміхнулася, і їй вчулася далека чарівна мелодія.

Коли жінка підвела голову, Хлопчик стояв перед нею й усміхався. У його сірих очах грало сонце і перекочувались бурунці хвиль. Від нього пахло морем. У руках у Хлопчика був кавник.

– Мадам, мій напарник пішов на ланч, ви не проти, якщо я його заміню?

І посміхнувся широкою, ще дитячою шістнадцятилітньою посмішкою.

– Ні, звичайно, ні, – cпохопилась жінка. Вона не могла відвести від нього очей.

У Хлопчикові не було ні крихти хитрості, ні грама бруду – тільки енергія, інтенсивність, захопленість, молодість.

– Ще трохи кави?

– Так, прошу.

Хоч кави не хотілось, вона прагнула подовжити цю мить.

– І склянку апельсинового соку з льодом, будь ласка. Робін, так?

На майці помітила значок з емблемою яхт-клубу і його ім’ям.

– Так. За хвилину повернусь.

І Робін, як ельф, знову щез за скляними дверима кухні.

Алла впала в транс. Чого їй хотілось? Чому їй раптом так стисло в грудях, так захотілось жити, як тоді, коли їй було шістнадцять? Цікаво, скільки років цьому Хлопчикові? Він мав вигляд студента-першокурсника… Та насправді йому було десь близько 16-ти… Алла подумала, що густих розсипів русявого трохи хвилястого волосся так хотілось би торкнутись…

Тут вона схаменулась. Чого я хочу? Бути разом з цим Хлопчиком? Але це абсурд. То чому ж мені так боляче його відпускати? Просто фізично боляче…

Робін повернувся з бокалом соку, і Алла зважилась. Звідки у неї, такої боязкої, взялась та сміливість? Ще перед тим, як вона встигла щось сказати, Робін поставив перед нею бокал, у якому перекочувались кубики льоду в оранжевому напої.

– Я подумав, що цей фужер вам більше пасуватиме, ніж звичайна склянка…

Погляди їхні знов перетнулись, очі Хлопчика були веселі й п’янкі, як вино, що колись наповнювало високий бокал… Очі як вино…

– Слухай, Робіне! Я не змогла останнього разу відчинити замок на яхті. Мені б не завадила чоловіча допомога… У тебе є кілька вільних хвилин?

Його очі заграли ще ясніше, якась електрична хвиля вдарила Аллу, може, їй просто було соромно від своєї брехні. А від Хлопчика ж ішло саме світло, переповненість життям. То чому б їй не насититись трохи тим, що й так ллється через край?

– Звичайно, з радістю. Зараз повернусь, – і Робін, казковий персонаж, розчинився в повітрі.

Майже всі столики були порожні, напарник Робіна вже повернувся, і коли тих двоє прямували пірсом до човна, усе наче застигло у скляній сонячній миті, де рухомими фігурами були тільки жінка й Хлопчик. Час застиг порожнім сонячним склепінням над ними, і Алла взяла Робіна за руку, потягнула за собою стрімко, ніби руки їхні ніколи й не існували нарізно. Диво доторку пронизало їх обох своєю електрикою.

На яхті Робін підналіг плечем, і замок відчинився.

– Ну от і все, мадам, жодних проблем.

– Не називай мене так, моє ім’я – Алла. Може б ти міг закріпити он той канат, на кормі? Я не знаю, що з ним робити. Я не хочу, щоб мій колишній чоловік подумав, що я погано доглядаю за його човном… Бачиш, він ще не забрав звідси всі свої речі…

З Хлопчиком говорити було легко, вони говорили одне з одним і, водночас, наче самі з собою. Алла говорила про розлучення, Хлопчик про своїх друзів. Коли подавала йому молоток, жінка ненароком (чи ні?) торкнула засмагле плече. Навіть не торкнула, а пронесла долоню дуже близько, наче перевіряючи, чи правдою було те, що вона відчула раніше.

І знову її вдарила дивна електрична хвиля, що зачепила кожен нерв у тілі, і в Хлопчика здригнувся м’яз – він безумовно відчув те саме…

Повертаючись до кафе, розмовляли. Хлопчик розповідав, що завтра зі своєю однокласницею поїде в музей. Вони хотіли побачити виставку старого французького художника, і Робін прагнув дізнатись, чи той француз «справжній», як про нього пишуть усі підручники у його школі мистецтв. Чи цікавить Аллу живопис? Бо вона сама ніби якась нереальна картина, ніби фея… Алла сміялась, але чомусь саме у цей день їй хотілось чути компліменти, освідчення, говорити про красу, чути про красу…

– Алло, приходь завтра в галерею, там не буде багато людей…

– Так, можливо. Мені б також цікаво було подивитись на твою подругу – вона має бути щасливою, що в неї є такий чудовий хлопець…

– Анжела? О, ні – ми з нею просто друзі. Виросли на одній вулиці, три роки за однією партою… А для щастя ж потрібна електрика… Ось така.

І Хлопчик схилив голову і несподівано поцілував Аллі руку. Тоді підняв очі і на півсекунди втонув у її очах, а тоді миттєво зник за смугастими парасольками.

Алла не сміла зрушити з місця, щоб не розсипати бісер магії цього невинного романтичного прояву. А Хлопчик ще обернувся і гукнув, голос його долинув до Аллиної свідомості, наче з паралельної дійсності.

– Приходь завтра… Я хотів би з тобою подивитись ті картини…

Решту дня Алла провела наче уві сні. Її переслідували фантазії і видіння. Наздоганяв голос Хлопчика, легкий доторк губ на руці, той момент, що пронизав наскрізь її сутність. Вона забула про свою самотність. Здавалось, що Хлопчик уже знає її найпотаємніші думки… Хто може бути певним, що створює, а що руйнує диво? Може, він був посланий їй з неба, аби вона віднайшла свою втрачену силу. Жінка вже була певна, що в ту мить, у тому дні – любила його більше, ніж будь-кого на землі. Аллу вабила та чиста близькість іншої людини, як буває тільки в дитинстві. Беззастережний світлий потік любові, ще не обтяжений розчаруваннями. Вона себе переконувала, що то настрій, нічого, крім скороминущого настрою не може бути між дорослою жінкою і зовсім юним Хлопчиком. А вночі він їй наснився…

Ще лежачи в ліжку, на ранок Алла вирішила дозволити подіям розгортатись. Такий чарівний сон не міг бути грішним. У сні Алла билась у гарячці, її роздирав біль – і тут з’явився Хлопчик. Він виник, мов ельф – із повітря, швидко, з простягнутими руками підійшов до неї, і весь біль щез тієї ж миті, коли він її обійняв. У сні Алла пам’ятала, що йому лише шістнадцять, і вона одразу ж має розімкнути його обійми. Але це виявилось неможливим, вони просто стояли обійнявшись і танули одне в одному… І в обох текли сльози по щоках, і сонце затоплювало їх чистими хвилями блаженства…

Саме через той сон Алла вирішила поїхати до музею. Зрештою, чи це було б так низько з її боку? Просто побути поруч нього ще кілька годин.

Вона побачила Робіна вже в останньому залі галереї, коли майже втратила надію. Він завмер перед величезною картиною з квітами і садами, трохи схиливши голову. Біля нього, майже торкаючись плечем, стояла дівчинка його віку. Алла не наважилась підійти. Вона просто заціпеніла – від своєї ніяковості, від щастя, від того, що їй хотілось сміятись…

Але Хлопчик відчув її погляд, він обернувся, і в ту ж мить між їхніми очима знову виник той зв’язок, та течія, що вихоплює двох людей із дійсності. Людина одразу ж опиняється в цій течії, і потік циркулює в обох напрямках, це зрозуміло без слів.

Ще одне миттєве диво. Диво погляду. Величезна картина, в шаленстві барв і відблисків літа, була ніби тілом Хлопчика – він зійшов з неї. Кохані люди відчувають присутність одне одного в тісній кімнаті, навіть ще не бачачи одне одного.

Їх притягувала незвідана сила. Мабуть, жоден з них більше не розумів, що відбувається. Нарешті, Робін підійшов.

– Я безмежно радий, що ти тут. Я знав, що ти прийдеш. Ходімо, я познайомлю тебе з Анжелою.

Анжела виявилась дуже схожою на Хлопчика, справді, як сестра. У її темних глибоких очах спершу застигло здивування, але швидко воно розвіялось, як тільки в юності можуть зникати сумніви. Усі були на піднесенні, буяння кольорів і квітів з картин передавалось таким же настроєм.

Пізніше вони всі втрьох сиділи в кафе, майже торкаючись плечима, а на малесенькому столику ледве вміщались три горнятка кави. Про що вони говорили? Про що могли говорити троє таких різних людей у багатоголоссі галерейного кафе? Звичайно, про кольори і квіти, про літо, про любов і плани на майбутнє. Алла знала точно – їй теж шістнадцять.

Виявилось, що Анжела поспішала на заняття поблизу музею, тому Алла запропонувала підвезти Робіна додому. Коли вони минали яхт-клуб, Хлопчик, наче хапаючись за соломинку цього останнього-першого вечора, спитав:

– А скільки вітрил на твоєму човні?

– Сім. Ти щось у цьому тямиш?

– Так, у мого батька теж човен… – Запитав несміливо: – Завернемо?

Так вони опинились на яхті. Велике стомлене сонце опускалось за обрій. За бортом так само стомлено плескали тихі хвилі. Робін завмер на кормі й невідривно вдивлявся в обрій, дихав на повні груди. Для Алли то була мить прозріння – оця чарівна картина і є момент її блаженства. Усе інше – сумна штука…

Коли вона спускалась у каюту, щоб дістати з холодильника пепсі, ноги її ледь тримали від щастя. Алла прикрила дверцята спиною і завмерла, тримаючи дві холодні пляшки в обох руках – Хлопчик стояв на порозі. Якась алхімія дійсності стояла у повітрі.

– Я хочу досягти з тобою суті наших душ, я хочу перенестись у фантазію, я хочу повернути тебе назад до життя, до творчого начала… Я буду безмежно вдячний…

У словах його була немислима глибина, така справжність, така сила, що жінку пробрав мороз. «Мабуть, я ще не доросла до нього», – подумала Алла. Пляшки випорснули на підлогу, і вона зробила крок назустріч. Тоді жінка не думала про його вік. Вона бачила в ньому свою першу любов, свою найбільшу любов…

І тоді почалася казка… Те, що сталося між ними, – хто не прагне такого захоплення, такої чистої пристрасті? Робін був Хлопчиком за віком, але чоловіком по своїй любові. Вони кохали одне одного за законами підсвідомості. У них жила сліпа віра. Ніяких сподівань на майбутнє, тільки та мить. Ледь вловимі голоси й шелестіння хвиль об дерев’яні борти… Він іноді навіть плакав у її обіймах. У ньому було щось, чого хоче кожна жінка. Вони здались на милість великого почуття. Ніхто не прагнув правити, була тільки любов. Вони не хотіли знати, хотіли тільки любити. У нього була сміливість, у неї – звільнення. Сила такої любові – коштовний подарунок. Вони загубили себе.

А його слова! Який дорослий чоловік здатен на такі слова? З віком ця здатність відмирає…

– Ніколи не будь сама, бо я завжди біля тебе з глибоким почуттям…

Ти мене доводиш до шаленства – творчість, це наше раптове диво… Я хотів пробудити твою гордість – завойовувати, як володарки широких земель і тисяч міст і сіл… Я не міг допустити, щоб ти була рабою… Мені здається, що ми закохані не тільки на простому людському рівні, а що ми – інструменти чогось вищого, ми зустрілись, щоб збагатилось людство… З яких чарівних звуків тебе створено? До яких глибин ми можемо втонути, які нові світи створити?.. Я хочу розворушити дійсність із тобою, хочу пробудити ідеї… Тепер я розумію, чому люди разом, без, здавалось би, на те причини. Імперсональне, дивне задоволення від того, що ти поряд… Твої очі як вино… Я вмію розрізняти всі-всі деталі… Твоє розуміння мене – це все, що в мене є…

У якого дорослого чоловіка є така уява, така психічна сила, така здатність ясновидіння, така безмежна гра кольорів, звуків і відчуттів? Яка б жінка не віддала півжиття, щоб протягом двох тижнів почути такі слова? І відчути те саме у відповідь?

Хлопчик був для Алли як священний ідол молодості. Вона тікала в нього, у його гармонію, в красу, у спокій, у розуміння. Забувала там про час, забувала про всі розчарування цього світу. Щоб сидіти на кормі й слухати хвилі. Сьорбати оранжевий сік. Мовчати. Не думати – тільки відчувати…

– Ми могли б з тобою прожити життя дикунів. Без часу, без законів, за законами душі, пристрасті, емоцій. Іти, коли треба йти. Відчувати біль, коли він є, і відпускати. Навчитись літати…

Алла закохалась так, як ніколи не закохувалась. Може, тому, що для Хлопчика це було вперше, і він займався археологією своєї власної древньої прекрасної незвіданої душі. У його очах завжди світилась безмежна віра й висока мрія. Вони жили на яхті, наче в мушлі, повній найдивовижніших предметів. Лапландські хутра, шовки, книги, магічний камінь, висушене коріння, люльки з опіумом – з кожної спіралями фантазії. Турецький килим, готовий до польоту. Вода в зеленій пляшці з Атлантиди. Намиста, пояси, японська паперова лампа, як квітка папороті. Вони жили як у печері Алі-Баби. Він віддавався самозречено. Жив у захопленому погляді. Їм хотілося втонути в тій печері, серед тих скарбів… Вони не вимріювали собі життя, вони його жили…

– Чи любов означає взаємообмін душами? Чи ти вже більше стаєш мною, а я тобою?

Врешті-решт про їхній зв’язок дізналися. Хтось їх бачив, хтось говорив із батьком Хлопчика. За десять днів мала початися школа. Алла більше його не бачила. У цьому не було болю. Вона плакала кілька вечорів, але плакала саме тому, що не було болю. Хлопчик її зцілив – і пішов.

Через рік жінці прийшло повідомлення, що батько Хлопчика подав на неї в суд за розбещення неповнолітнього сина. Аллині адвокати виграли справу, переконавши присяжних, що вона перебувала у стані тимчасового божевілля.

Хлопчик прожив щасливе життя.

Вірджинія

Велика кімната, темний вечір. Дуже давно усі повлягались спати, тільки вона сидить у глибокому кріслі і курить свій довгий мундштук. Я десь недалеко, але ніяк не зважусь зайти до їдальні й порушити її неспокій.

Нарешті. Вона мені посміхнулась, почала щось розповідати, і я відчула, що ця людина вже пізнала мудрість світу і стоїть перед смертю, а я ще й не народилась, живу серед безформних уламків думок і образів, хоча й вони мене зачаровують своєю недосконалістю. Ми стоїмо на різних кінцях життя – його зародження і його переходу.

Вірджинія щось говорить, піднімається з крісла, підходить до книжкової шафи, до вікна, дивиться на годинник. Вона нервує. Я чекаю. Тихо, на краєчку стільця, біля столу – зачаровано слухаю історію про дивну, сильну жінку. Вона чудова, вона аристократка, в ній така глибина і жіноча суть, що я готова їй цілувати руки… Ніч наступає, годинник відбив першу ночі, другу… У мареві диму й неспокою Вірджинія творить свою ніч. У мене мимоволі виступають сльози на очах. Я відчуваю, як страшна вища сила мене притягує до неї, як до живого джерела, як до незрозумілого нікому символа.

– Сива, сива… Сьогодні все закінчиться, – пасмо диму просочується крізь її тонкі пальці. – Недолугість цього світу… Неможливість досягти… Марні сподівання… Тільки тому, що я жінка, можу сказати своє останнє слово… У них не стане сили… Вони прийшли з безглуздя і підуть туди ж…. Ми поїдемо. Не плач. У тебе будуть інші люди, яких ти любитимеш…

Чутно кожну ноту Всесвіту в нічній тиші. Сльози затопили мою розгублену свідомість. Вона вже не присутня тут. Її слова й думки вже незрозумілі в цій кімнаті. Вірджинія блукає поглядом серед книжок і речей. Ось зачепилась поглядом за мене – скільки в тобі доброти і людяності! Я бачу, що ти вже піднялась дуже високо, в тебе вже майже німб сяє над головою, але я й досі не можу змиритись, що це твоя остання ніч…

Ти так гарно посміхнулась…

Сідаємо в машину. Я не вірю, але їду.

– Зверни на ту дорогу, що веде до узбережжя. Ні. Зверни. У дзеркалі я бачу своє спотворене жахом обличчя (я боюсь своєї ролі) і поруч рідне, тривожне лице Вірджинії. Залізні тунелі, мости, спіралі. Щось мене стягує з дороги й котить до берега моря. Піщаний пляж простелений серед хвиль і хмар. Нікого й ніде.

Знову хапаю її за руки, вмовляю: «Ти ж бачиш, як я тебе люблю і розумію, не йди, ти така гарна, без тебе світ загубиться, ти всім робиш дуже боляче…»

Вона дивиться каламутним поглядом і посміхається: «У тебе буде в житті ще багато людей, яких ти любитимеш». Цілує мене і посміхається…

Тоді раптом усе перемінилось. Висохли мої сльози, і я затуманено дивилась, як Вірджинія збирає каміння і кладе то в одну, то в іншу кишеню.

Це ж не кінець її зараз буде, а початок! Вона знайде нарешті щастя. Невже я не хочу їй щастя? Вона ж так намучилась, стільки втратила, її тонкі пальці й лагідні очі вже давно стали всім чужими, крім мене. Така материнська вірність, така грація і химерність, така тепла вічна жіноча суть – усе під сонцем живиться цим. Без початку і без кінця – Вірджинія.

Вона пройшла крізь світ, і ось уже її сіра сукня зникла у хвилях. Лишилось щось важливе. Я зрозуміла.

Крок до невідомого

Варто мені заплющити очі – і знов вони, іскри мого життя, маленькі захоплення – великі переживання уповільнено вимальовуються й тут же тануть мінором чудового чистого звуку… Вони, як казкові ельфи, пронизують буденність моїх зимових сірих днів. Чому ми не здатні затримати ельфів, попросити їх спинитись хоч на кілька секунд, чому ми не можемо затамувати, як подих, їхнього щемливого блискавичного лету в пам’ять? Їхнього легковажного польоту в спогад? Я намагаюсь не дати безслідно розтанути моментам ідеального розчинення в щасті… Це завжди – тільки гарні моменти, гарні до безумства і не стороннього, а раптового вибуху шаленства краси всередині розміром у цілий світ. Відчуття таке, ніби всі внутрішні протиріччя, усі терзання і хаотичні думки, кожне з сильних перестражданих почуттів сплітаються у досконалий букет дивовижної квітки, яка і є моє справжнє єство, мій ідеал краси і мудрості. Вона в мені… І всього тільки мить… Квітка розсипається міріадом крапель роси і веселки… Але я її бачила, я її відчула в собі кожну пелюстку і нектарну росинку – і за це вдячна.

Ось тому я так захоплююсь людьми, довго спостерігаю, маніакально перебираю риси характеру до кожної маленької рисочки. Моє глибинне зацікавлення відмінністю… Врешті вічна присутність робить мене видимим персонажем, видимим і необхідним, доводить до тієї мимовільної іскри, завжди непередбаченої і несподіваної, але тим особливо солодкої.

Я благаю природу, навчи мене, мамо, як розтягнути мить просвітління хоча б до тяглості сходу сонця або веселки над хвойним пахучим лісом. І я благаю тих, хто дарував мені дорогоцінні іскри-спалахи: люди, ви ж сильні і талановиті, я ж недаремно вас вибрала, дехто навіть сильніший за мене, добріший й талановитіший… Я ж захоплена вашим, єдино вашим унікальним даром. І ви з мене хоч і дивуєтесь, та знаєте, що і я для вас і любов, і ліки, і щемлива недосяжність. Благаю вас – зробімо крок назустріч. Затримаймо наші тремтячі руки одна в одній ще на одну іскру довше… Перегляньмось крізь натовп і зупинімось поглядами трохи довше, до заплутаного в нетрях очей зітхання. Хай не здмухне сяючу, як діамант, дорогоцінну іскру в наших очах гармидер балу.

Але марно… Ми не знаємо як, ми боїмось продовжити чистий звук, шалено можемо гукати навздогін йому у своїх листах і шукати наступного, вітром принесеного… Я хочу танцювати. Я хочу танцювати так довго, доки в землі не вкарбується протоптана стежка від нашого вихору. Стежка, до якої можна буде потім прийти і припасти в розпачі. Нам була подарована іскра в танці. Я хочу взяти твою руку і довго-довго тебе слухати, розгладити зморшку на твоєму чолі, зловити сльозу і крізь неї ж розповісти тобі про свій біль. Мені віриться, що люди, такі схожі долею і характером, такі вразливі до фальшу, такі ламкі й загартовані, можуть, завжди могли дарувати одне одному тепло, красу, любов, без огляду на світ. Тільки двоє. Тільки ми. Тільки мить. Але мить може мати тяглість весняного ранку…

Як можна порівняти саргасовість байдужості в її трохи глупому мажорі (від того, що все під контролем, все зважене і вивірене, міра встановлена, і ця міра лише одне у цілому світі – Я) і сонячний ураган злиття двох світових потоків? Крик самозабуття і мінорний надрив свого розчинення, а тоді народження знов? Сьогодні я свідомо вибираю мінор, біль – ту муку, яку принесе нездійсненність і втрата, але я також вибираю той єдиний поцілунок, який вселив сяючий океан мені в серце на довгі дні, океан зі штормами й гуркотом, із синіми хвилями й тілами альбатросів… Поцілунок-землетрус, поцілунок до сліз, той поцілунок…

Дощ падає сльозами богів, свято Різдва засльозене в цій землі. І я молю в цей передсвятковий день, щоб біль не корчив твоїх рук, твого великого доброго серця, щоб ми ще пережили разом багато незабутніх миттєвостей, просвітліли і сказали ті слова, що тільки ми ладні промовити. Поміж нами двома. І ще раз кидаю свою гарячковиту молитву в цей засмучений дощ за вікном з єдиним проханням щасливої людини – не дай нам розминутись, не дай пройти повз справжнє, тільки нам видиме, не дай!.. Бо щасливість вимоглива, вона потребує розгорнення нового, бо без нього не дихає.

Ми, такі як ми – тонко відчуваємо кожен штрих дійсності, він іноді лягає нам рискою на чоло. Усе, що поза світом реальним існує для нас у напіввидимих, напівпочутих, але ударом серця відчутих ритмах. Вони снують у кожному нашому дні як кольорові метелики, витвори уяви, спомини, наша творчість. Ці ритми припалюють голе тіло розпеченим залізом, але тут же тануть без сліду. Сідають нам на плечі і заплутуються хмарками в хвилях волосся, лоскочуть нам вії і тануть гірким шоколадом на вустах. Ці антиреалії, наші миттєві найсправжніші бажання, наш сміх і поцілунок, наш щем у грудях і сльоза…

Пошли нам силу, пошли відвагу і любов, щоб пристрасно і вічно, невідворотно дарувати себе іскрам, дарувати одне одному – трепетно, зі сльозами в сяючих очах, із завмиранням схлипу в грудях, у танці, в погляді, в слові.

Сьогодні я вибираю закоханість і муку.

А завтра – я йду, щоб вас поцілувати. Людина – це ж така безмежність. У наших душах – які слова можуть те переповісти, яке мистецтво, яка музика? Безмежність. Це відлякує нас самих. Але я не готова її відпускати, втрачати, тому я більш нічого не говоритиму, поцілую, а там – хтозна…

Трохи збентежено вони стояли, взявшись за руки під тінню новорічної ялинки, що своїм пухнастим віттям заколисувала світ. Вони дивились на мене, на мою нетутешність, неналежність, на мої тонкі в старовинних перстенях пальці, вони тонули в пристрасті моїх очей. І не знали, що сказати. І не знали, як зробити крок назустріч…

Підійшла я, обійняла їх обох, ніби крилами огорнула, і відчула – коло замкнулось, тут усе сплелось в одну струну. Вони були перед моїми очима і вустами, в моїх руках, у серці. Їхні здивовані очі мерехтіли і мінились сльозою на відстані подиху. Перша хвиля – губи злились, хвиля затопила гарячим тиском, все закрутилось, і тільки руки, як вісь коловороту, міцно тримали їх обох.

А коли ми всі отямились виснажені, напівживі, наче повернулись з того світу, так хотілось втекти і заховатись, хоч тепер вони стреміли до мене, як до живої води, чистотою своїх коханих душ і сльозами переповнених щастям очей. «Мені треба йти…» І відбитком в душі й на папері лишилась лише тінь їх обох, безтямно закоханих, тінь екстазу, страждання і непорозуміння.

Багая

– Розкажи мені про вашу подорож.

– Сьогодні я тобі можу розповісти тільки про Багаю, у такий день, коли цвітуть усі ці вишні і магнолії, коли цвіте, здається, кожна суха гілка, і навіть смуток зацвітає маленькою білою квіткою, – на думку спадає тільки ця історія.

– Добре. Отже?

– Уперше в житті ми опинились у субтропіках. У тій світло-зеленій смужечці на глобусі, яка ще зі шкільного уроку географії увібралась у пам’ять, як інкрустація намистинок пальмових островів на глобусі серед срібно-блакитного океану. Ми мчали цим ланцюжком вкраплень землі, не вірячи іхньому існуванню, не вірячи солоному бризу, сонцю й кораловому привітному рифу, десь там прихованому в сяючому плесі. Мчали в розпалі зими. Тоді, коли зима була скрізь, але не тут, не з нами. Машина легко перестрибувала з острова на острів візерунчастим сталевим мостом, під розпеченим черевом мосту снували розвітрильнені яхти й катери. Навколо люди були засмаглі й молоді – рибалки, закохані, діти, а може, тільки їх ми й помічали… У той ранній ранок казковий субтропічний світ ще тільки прокидався.

Як справжні екскурсанти, зупинились біля сувенірного кіоску, там щойно вимита підлога ще пахла милом, і господар десь пірнав серед своїх копійчаних скарбів – мушель, намиста, каурі й уламків рожевого рифу. Ми затонули, як іспанські кораблі, в радості першовідкриття серед цього підводного царства. Кожною своєю клітинкою відчували той могутній шал, який віками гнав уперед першовідкривачів нових земель…

Від кіоску до наступного острова їхати довелось усього дві милі. Ще в полоні примітивної комерційності в’їхали в заповідник Багая, розміщений на одній з тендітних долонь острова. Заповідна межа недоторканності – ні синтетичних кольорів, ні людей, ні звуків; блакитне мілководдя кольору світанкового ніжного неба і моноліти спокійних вічних пальм. Там і поснідали шматком чорного хліба й стиглими круп’янистими помідорами. Раптом добре знайома цивілізація великої країни розтанула десь за крилами пелікана, який гордо й доісторично промайнув над нашими головами. Він змахнув одним крилом наші клопоти, а іншим – минуле й майбутнє, залишаючи нам лише нас і цей довгий день попереду, такий солодкий і людський, такий тропічний.

Новими просвітленими очима дивились одне на одного, на наші обціловані сонцем, в прожилках океанської солі тіла. Чуттєвість тіл підвищилась удесятеро, а з очей наче спала паволока. Згодом кокосова пальма опустила свої віти і сховала нас від пекучого зеніту. Коли ніжились у її затишку, розпечені й сонні, прибігла маленька сіро-горіхова ящірка і приховалась за краєчком рушника. Вона довго спостерігала, потім зблиснула різким папуговим кольором свого напівкруглого, мов мандаринова долька, міхурчика під горлом. Цей міхурчик яскраво до звуку червоний, поплямований білими цяточками, був нам знаком відпустити себе в багатство кольору й дотику подарованого нам клаптика вбереженої планети.

Вода й пісок змагалися в доісторичності з пеліканом. Пелікан перемагав вигином гордої шиї, низьким польотом хижого птеродактиля. Затока брала першість неповторним дизайном своїх дрібних хвиль, кожною з них вона щомиті народжувала нове маленьке сонечко і випускала його у простір. У їхньому танку була гармонія зародження Життя на цій планеті – гордий птах і розстелений простір сяючих вод – була прийдешність.

Згодом пливли на легкому пластиковому каное, а тінь від днища на рифові попід нами робила його таким єдино можливим папірусовим. Риф кликав із глибин світлом неймовірного підводного царства. І крихітний острівець привітав, як брат по планеті, простеливши пекучий затишок і пекучий полудень перед очі. Ні душі навкруги, лише дві наші, в розкоші самоти й у гарячих обіймах. Нарешті ми вдвох і первісна природа. Те, чого завжди шукаємо у клопітних буднях. Ми і краса. Ми і гармонія. Ми і кохання. Ми і вічність…

Заплив на острів виснажив, вилікував, прокинув і збудив, кинув у лагідні долоні океану і його живущої сили. Бо океан і сила – єдині. Втілення сили – океан, втілення океану – сила. Могуть безмежності, радість чистоти, грім перемоги. Купались у затоці досхочу, пірналось легко, як дельфінові у безкрайому просторі сонця, пісків і бірюзових хвиль. У полудневу пору заповідник залюднився, але північні прихожани з вітрів Вісконсіну і снігів Квебеку поводились тут наче чемні гості, а не лементуючі завойовники. Вони, здавалось, бережно ступали навіть по зів’ялому листі, що тут – о диво! – постійно в’яне і невпинно проростає знов, творячи коловорот подвійної сили.

При прозорому заході сонця купались у розбурханих хвилях Гольфстріму на другому боці острова. Двоє вже засмаглих аборигенів цього століття, яким вдалось в одному дні вмістити кілька епох і тисячу життів. Як остання нота дня на мене виринула зграйка срібних літаючих рибок, стрімко спурхнула над лазуровою хвилею і помчала вперед до нових земель і століть… Вони заворожили мене до німоти, як може, бувало, заворожували до німоти старокиївських князів екзотичні заморські дари. І знов ми розтанули в запаморочливих поцілунках при заході величного червоного сонця. Щасливі, що живі.

– Та чи є там готель у тому заповіднику? Я б хотіла там побувати.

– Готель? Слава Богу, ні. Там є три дерев’яні будиночки, вкриті стріхою з пальмових гілок, а в тих стріхах гніздяться фламінго й живуть маленькі гномики. Готелі є на інших островах Кей Весту.

– Але ж – дах над головою, і ванна, і ліжко, і вечеря… Як же можна відпочити без усього цього?

– О, все це! Де ж, як не в Багаї, можна відпочити від усього цього! Бач, та це вже інша історія, а оцей вальсуючий квітень за вікном, що гуде заметіллю білого цвіту, – не дає мені її розповісти… Бо ж так нечасто і лише нам дано – любов’ю повертати те, що від нас вкрадене… Тільки ми і такі дні будуть незворушним центром, коли лютуватиме хаос… Тільки ми закликатимемо дощ, коли все навколо сохне… Тільки ми нестимемо гармонію у кривавих сутичках різнополярних стихій… Ми й такі, як ми, а подорожі в інші краї та країни нам допомагатимуть.

Сонячна Корона

«Те, що в мене перед очима, випадає бачити тільки раз у житті…» – думав Марко. Нічого прекраснішого, чистішого й божественнішого він не міг собі уявити. І не вірилось, що проста людина, та ще й у надскладному рукотворному апараті може стати свідком такої краси. Йому хотілось розтанути і стати частинкою мінливого космосу. Хотілося до болю. Марка торкнув дотик вічності, ніби невидима пір’їна. «Коли душа моя покине тіло, можливо, вона опиниться тут…» – майнула в голові думка.

Сонце цієї системи було вже в похилому віці. Воно дійшло тієї фази, коли кілька мільйонів літ розпікалось останнім спалахом, змінювало клімат усіх своїх планет, а тоді нарешті вибухало. І вся його система припиняла існувати. А згодом магматичне розпечене тіло Сонця перетворювалось на звичайний сірий астероїд, що його змітав космічний вітер разом з уламками зруйнованих планет…

Невеличка планета, перед якою зависла одномісна тісна капсула, звалась Сонячна Корона. Хтозна чому. Справжнє Сонце і його корона буяла на весь екран – то був останній цвіт світила перед невідворотною загибеллю. А маленька хмариста планетка, зовсім сіра, незначна і малопомітна на тлі океану лави, особливо ж у тіні голограми досконалого Аполлона, витвору химерного настрою якогось міжгалактичного митця. Так, цей Аполлон навіював на астронавта тривогу. Хто, коли (він міг би знайти інформацію в комп’ютерній базі даних, але не спішив це зробити) спроектував той вічний еллінський шедевр над магмою світила? Про що думав художник і до чиїх душ хотів донести своє послання? «Може, саме до таких от, як моя, ув’язнених у металічних, нашпигованих технікою апаратах… Ув’язнених, але ще не пропащих…» – думалось юнакові.

Уперше у кар’єрі астронавта Марко відчув колосальний наплив непояснюваного, струмінь, що вливався до нього іззовні, з того звичного вже космосу і ніс гострі химерні відчуття, денне марення, непідвладне розуму. Можливо, це через двотижневу самотність і максимальну напругу мозку чи завдяки дивній енергії від того досконалого Аполлона, котрий своєю мовчазною присутністю збурював зливу запитань: «Чи я є частинкою цього космічного спектаклю? Може – я тут чужий? Непроханий гість? Де починається вічність? Як утримати віру? Що там, на тому боці життя?»

Марко знав, що повинен сам відживити себе, знайти в собі радість щоденної праці. Раніше рятувала фотографія – коловорот подій напіввійськового життя, вловлених на екран цих маленьких сюжетиків. Їхня завершеність, їхня належність до його єства давала силу. Але то було так давно, що тепер не вдавалось припинити згадувати і шкодувати, а взяти фотоапарат у руки. Краса за склом кабіни волала – зроби це! І він нарешті зважився.

Сонячна Корона була найближчою планетою до вируючого живою лавою світила. Раптом хмаристе покривало планетки стало танути на очах. Марко перевірив прилади, тоді зв’язався з космічною станцією.

– Капітане, спостерігаю атмосферні аномалії на планеті Сонячна Корона.

– Продовжуйте роботу, – почув спокійний голос капітана. – Ми також читаємо дивні явища і схоже, це ще тільки початок. Нам потрібна детальна зйомка, ваша позиція – найкраща. Не втрачайте жодної деталі!

– Слухаю, капітане.

Ну от, завдання просте й по-військовому чітке. Чому тільки початок? Невдовзі все прояснилось… Хмари стали танути з одного боку кулі, а формувались з іншого. Їх наче здимало на один бік, і це надавало планеті нової видовженої форми. Рідко коли побачиш небесне тіло неправильної форми та ще й з атмосферою. Ту атмосферу ніби здимав невидимий космічний вітер. Марко вирішив зробити, крім рутинної зйомки, кілька творчих фотографій – таких, щоб у них передалась напруга космічного вихору. Погляд зі сторони на цілий світ… На його загибель чи народження… Справді – це загибель чи початок нового циклу? Чи є на планеті якісь колонізатори? Цього ще ніхто не знав. Вибрати своїм домом планету, найближчу до Сонця, та ще й такого, що згасне через кілька тисяч літ? У просторах нашої галактики траплялось різне. Кожен здогад буде марним, доки люди не висадяться на поверхню. Якщо висадяться…

А тим часом Корона оживала в Марка перед очима, її змінювала світло-рожева хмара, що перегукувалась з голограмою Аполлона. Білий мармур торса відбивав не тільки ніжний колір хмари, а й вогнисті хвилі світила і холодний блиск зірок.

Еллінське зображення виднілось лише з певної точки – точки абсолютної краси, тому пілот відхилився від курсу на пів-градуса. «Руки й розум знають свою справу, треба ж колись і душу відпустити…» – думалось Маркові, і хлопець настроював свій забутий фотоапарат, що працював окремо від рутинної зйомки.

Невидимий вітер зітнув уже шапку хмар із Сонячної Корони на три чверті. Ліва півкуля відкрилась ніжно-зеленим кольором, поверхня забарвилась цим пастельним цвітом. Ні морів, ні річок, ні рукотворних споруд не було видно. За даними метеоприборів атмосфера танула. Марко впіймав ракурс і встиг натиснути на кнопку свого фотоапарата в ту мить, коли хмара атмосфери повільно відірвалась від планети. Раптом її обперезало ще прекрасніше сяйво, чарівніше, ніж живі язики полум’я світила: спалахнуло тепло-жовтим і мінливим, оповило колом. «Наче руки матері обняли дитину… – подумалось Маркові. – От звідки назва Сонячна Корона!» Дивовижної візерунчастої форми корона спалахнула над маленькою планетою й узяла її у свої теплі обійми, наче рятуючи від холоду Всесвіту… Прибори показали, що атмосфера на планеті збереглась. Корона стала швидко танути, а планета жила й далі, хоч і безхмарна, але ніжно-пастельна, ніби щойно викупана. Пілот полегшено зітхнув і зв’язався з кораблем.

* * *

Два дні по тому наукова група висадилась на поверхню світло-зеленої тендітної планети. Людей було семеро. Марко входив у групу, бо його власна фотографія миттєвого спалаху корони виявилась унікальною. Ота мить, коли він встиг натиснути кнопку, вихопила із часу і Всесвіту зображення дивовижне, коли планету в останньому блискучому спалаху оповила щезаюча атмосфера. Гігантська куля Сонця, обрамлена палаючим сяйвом, а під ним – тепла, мінлива корона маленької пастельної планетки. І над усім цим спектаклем – голограма непідвладного часові грецького бога краси і світла Аполлона… Марко радів, що знову повернувся до свого покликання – творчої фотографії.

Уже стало відомо, що на планеті є невеличка колонія. Колись переселенці з Землі впродовж століть розвивались своїм власним шляхом: усамітнені, самозаглиблені фаталісти, шукачі із непояснюваним вогником генія в душах, вони володіли надскладними приладами. Мали свій космічний корабель, але все те приховувалось у шахтах планети. На поверхні вони жили просто і примітивно. Кілька будівель посеред степу-пустелі, табун коней, невеликі пірамідальні храми, де у медитаціях чи в мандрах душі проходили дні й роки цих служителів культу абсолютної краси. На щастя, аборигени дозволили землянам користатись своїми багатющими архівами, і робота закипіла.

Група вивчала й досліджувала планету, а психологічна частина проекту дісталась Марковій сестрі Аріадні, то була її професія. Жінка розкошувала. Їй перепала робота-мрія. Колоністи, віддані повністю своєму ірраціональному началу, вибравши зовсім інший шлях еволюції, ніж земляни, то входили у свої транси-мандри на цілі дні, то поривались за технічним надскладним винаходом. Вони складали окрему віть на дереві людської культури.

Природа тішила ранньовесінніми кольорами – всюди буяв килим чарівного різнотрав’я. Плечі піщаних дюн вкривав цвіт – краса протиріч. Табір розкинувся між двома мальовничими пагорбами: три намети, всюдихід, пересувна лабораторія. Сонце панувало на півобрію, але, на диво, не палило, а лагідно лоскотало очі м’яким світлом. Тільки один недовгий місяць можна спостерігати тут світило без хмар. Згодом атмосфера починала впродовж року відновлюватись, кипіти, захмарювати планету. Щороку на початку літа ті хмари знов згорали блискавичним спалахом, короною обперезавши планету. Дощі тут падали рідко, воду видобували з надр і зберігали у підземних неосяжних резервуарах.

Колоністи жили в трьох поселеннях, а наземні їхні споруди скидались на храми-маунги індіанців або на степові округлі піраміди. У середині пірамід були чудові фрески із зображеннями відомих і незнаних людям богів. Складний внутрішній світ колоністів розділяв дійсність на дні трансів-медитацій і дні звичайних буднів. Під камінними бутонами пірамід, у лабіринтах складних підземель розміщувались архіви, резервуари і досконала техніка, яку використовували рідко.

– Знаєш, Марку, у колонії є людське дитя. Дівчинка. Їй було тільки п’ять, коли її єдину врятували після катастрофи… – розповідала братові Аріадна біля вечірнього багаття.

– А скільки їй зараз?

– Шістнадцять.

– Цікаво було б її побачити…

Внутрішню заглибленість у колоністів спричинила нелегка доля, вічна дорога. Покинувши Землю півстоліття тому, мандрівники довго не могли знайти собі світ, де б можна було раз і назавжди осісти. Їх переслідували катастрофи, вони лишали позаду одну домівку за іншою, тікали від війн та епідемій. Врешті моноліт духовно зміцнених і об’єднаних людей розпорошився по галактиці, а ця крихітна колонія отаборилась на Сонячній Короні. Їх не лякала близька загибель Сонця, вдача фаталістів і внутрішні шукання їх привчили не заглядати наперед. Серед таких диваків волею долі жила шістнадцятилітня дівчинка з ім’ям Променея, і до неї на зустріч прямувала Маркова сестра.

Аріадна пригальмувала на пагорбі, щоб іще раз роздивитись поселення. Дві овальні піраміди з вохристими боками скидалися на древні ковчеги. Вони височіли посеред хвилястої рівнини, а за ними, за рядком будиночків з круглими віконцями приховалась обвита плющем альтанка. Там гостя розгледіла фігуру дівчини, яка схилила біляву голову над столом і, здавалось, нічого навкруги не помічала. Аріадна сама собі посміхнулась, примружилась на величезне око Сонця і стала спускатися з пагорба. Подумала: «Певно, вона…»

Дівчина в коротких шортах і білій сорочці, босоніж, креслила щось на папері. Чи малювала? Довгі візерунчасті сережки з невідомого металу спадали на її відкриті плечі. Підлога рясніла змальованими аркушами.

– Променея? – стиха, щоб не налякати, мовила гостя.

Дівча стрепенулось, як ластівка. В її погляді не було ні остраху, ні запитань. Пальці випустили олівець, а світлі очі сканували чужинку. Тоді дівча посміхнулось своєю відкритою світлою посмішкою і повела рукою – сідай. Хвиля вітру підхопила змальований аркуш, гостя зловила його і стала роздивлятись, присівши на стільчик. Із пірамід лунали приглушені звуки співів-молитов, так колоністи супроводжували свої душі у часі й просторі в дивних медитаціях. Аріадні защеміло від відчуття прірви між життям колоністів і земним спадком дівчинки. «Як тобі, мабуть, буває самотньо…» – чомусь спало на думку. Сірі очі спостерігали за кожним її рухом.

– Я бачу, ти малюєш дахи і захід сонця, такі дахи є і в тому місті, де я народилась. – Аріадна пробувала знайти точку опертя в розмові.

– Малюю те, що на душі. А звідки воно там – хто його знає… Мені снились такі мозаїки дахів. Може, то з дитинства, – відповіла дівчинка замислено і розцвіла посмішкою, мовляв, ми на рівних, я тебе приймаю. Можу грати за твоїми правилами, бо ми ж, певною мірою, сестри. Принаймні народжені на одній планеті, а може, і в одному місті.

– Мене звуть Аріадна. Я принесла тобі книжки про твою далеку батьківщину. Тут є багато фотографій.

Розмова зав’язалась, а ще – проткалась якась ниточка поміж ними двома. Марко вгадав присутність тої ниточки одразу ж, коли розшукав їх надвечір в альтанці. Прохолода білої ночі лоскотала язичками вітрів. Денна робота завершилась, і альтанка ніби запрошувала усіх їх, таких різних, зійтись ближче. Коли Марко побачив дві постаті, схилені над камінним столиком, то хвиля давно забутої теплоти здійнялась у нього в грудях. Дві гарні, окрилені молодістю і чистотою спілкування молоді істоти, з переливами сміху й ефірними жестами рук. Краса, і молодість, і впевненість належали їм обом. Була в тому спілкуванні довіра до світу, до цієї дивної планети, одна до одної і якась невтомленість життя, нефальшивість…

Юнак почув уривок розмови:

– …вашій цивілізації простіше, усе поділене на реальне й потойбічне. А у нас є три величини, і то щонайменше! Священна тріада. В них – усі сполучення і прояви. Моя родина – великі шукачі й провідники, я намагаюсь їх наздогнати, але біда в тому, що моє тіло чуже, непристосоване… Мене тягне до того, що я малюю…

Аріадна помітила Марка, підхопилась:

– Знайомтесь. Моя рідна душа – мій брат. Думаю, вам буде про що поговорити.

Довго ще всі троє сиділи в міражах білої ночі, розповідаючи історії, у розбурханій справжнім спілкуванням дійсності. До них линули сумні октави з пірамід. Променея розповідала про уривчасті спогади дитинства: мамині руки, що витягали її з колиски, дахи, річки і квітучі сади. Марко показав свою найдорогоціннішу фотографію з орбіти Сонячної Корони. Променея довго роздивлялась її, зблиснула непрохана сльоза, і тільки мовила:

– Ми називаємо її Золотоцвіт. Небо зацвітає золотом раз на рік, світлішає, а тоді надовго захмарюється знов.

Того вечора не гнітило ні безводдя, ні різність світів. Усі вони були людьми.

* * *

«Експедиція вже триває місяць і затримується ще на кілька тижнів. Я безмежно щасливий тут бути. На цій планеті, поряд з цією дівчиною – мені відкривається новий простір для зросту. Я стаю кращим. Повітря насичене дивовижним еліксиром… Мабуть, скоро почну літати!» – такі записи стали з’являтись у Марковому щоденнику. Колоністи невидимо впливали на землян своєю простотою і відкритістю, своїм спокоєм, добром і мудрістю відчуттів. Не тільки Маркові хотілось тут побути довше під трохи задимленим сонцем, серед людей, вільніших від умовностей, щасливіших і правдивіших.

І фізично мешканці планети відрізнялись – були легші тілом, ніж люди. Вони майже не розрізняли кольорів, лише напівтони, картини світу сприймали внутрішнім зором. Усміхнені люди дивились в очі, а проникали у найпотаємніші стани душі. Перебування на Сонячній Короні стало смугою очищення для землян, внутрішньою перевіркою.

Марко не знав, як до неї підступитись. Уже давно підійшов би, обійняв, та невидима сила втримувала. Жарти, легка хмаринка дотику, погляд крізь густі вії – і ні кроку далі. У цій пустельній красуні була глибинна жіночість. Квінтесенція прекрасної частини людства. Може тому, що ніхто ніколи не вчив, якою жінка має бути, а тільки заохочував – прислухайся до голосу зсередини, там все є, там все заховане…

Променея завжди шукала власного шляху. І в своїй першій любові знаходила себе вільною від сум’яття, що її зазвичай переслідувало. Не було ніяковості через те, що доля її надовго позбавила товариства землян. Не було питань. Тільки прянощі нового спілкування з кимось, таким до болю подібним. Тому і розтягувала години розмов, ледь видимих прихованих натяків і такого терпкого, незнаного доти бажання. «Навіть не думай підійти до мене перший, я сама зроблю крок назустріч», – ніби попереджала.

Одного вечора, коли проводжала Марка до втоптаної вже між табором і поселенням стежки, промовив виразний внутрішній голос – сьогодні. Вона довше, ніж звичайно, затримала руку юнака у своїй, а другою несміливо торкнула темного чуба:

– Якби ти одним, тільки одним поцілунком зміг торкнути мою душу – я б лишилася з тобою… – тихо, але переконливо сказала дівчина і відкинула пасмо світлого неслухняного волосся на засмаглу спину. Сірі очі дивились прямо і без лукавства, з ледь вловимою смішинкою. Юнак мало не заточився від несподіванки. Тоді обережно заправив ще одне її пасмо за маленьке прозоре вушко.

– Одним? – не міг ще отямитись від її раптової дорослості. Тут же відчув, що її дар – та виняткова щирість зі своєю сутністю і з Природою.

Марка пройняла трема. Він пристрасно бажав, щоб уся ця мить наповнилась істинним змістом. «Ось тут я стою, запилюжений, передчасно зістарений, а переді мною найчистіше створіння Всесвіту чекає мого поцілунку, як в старовинних легендах свята земля чекає небесного дощу. Щоб напоїв її і сам напився, і громом сповістив новий початок…»

Думки неслись табуном під пронизливим поглядом сірих запитливих очей, як під лезом меча. З мимовільним острахом представника усього людства, усіх сердечних шукань старенької Землі, він торкнув її напіввідкриті вуста. Острах розтанув. Вона сміливо обвила йому однією рукою шию, зачепившись пальцем за вухо, а другою вперлась у груди, ніби ще витримуючи звичну дистанцію. Марко провалився у вимір позареальний і наскрізь наповнився сяючим, як місяць, щастям. Її рука на передпліччі давала тяглість цій миті трепетним спротивом, а вуста зливались з його вустами надзвичайно поволі, як у німому кіно.

Променея перша розірвала поцілунок, щоб на крок відступити і подивитись цій раптом найближчій у світі людині в очі.

«Я не уявляла, як це може бути чудово…» – безхитрісно промовила вона. А Марко дико бажаючи, але остерігаючись отого її першого обмеження одним поцілунком, торкав неслухняні світлі коси.

– Променея – це ластівка, – тільки й сказав.

Трохи нахиливши голову, дівчина посміхнулась, і, видно, щось їй навіялось знов, бо зробила ще один крок назустріч і притулилась до Марка гарячим тілом, доки він не заточив її нарешті у міць своїх рук. Тоді вже поцілункам втратився лік. Для нього, як і для неї, усе видавалось первинно справжнім: вигин шиї, по якому ковзне щока, і спраглі миттєвою розлукою губи. Крила рук і два напівзімлілих серця, що мчать шалом кінських табунів. Поцілункам вже не було ліку, як не було їм перешкод і кінця.

* * *

У Різдвяну ніч сталося непоправне. У своєму таборі гості зібралися на традиційну святкову вечерю. Робота на планеті завершувалась. Марко хотів привести Променею, тому попростував до пірамід. Ніхто йому не дивувався, всі знали, що хлопець закоханий. Колоністи також святкували. По-своєму, незрозуміло землянам: співи-голосіння, чаші з мутним молочним питвом, транси і мандри у світах невидимих. У небі виднілись три прозорі мереживні місяці, три силуети на потемнілому небесному шатрі.

Променея теж сиділа в колі своєї сім’ї і, здавалось, не помітила Марка. Тримала перед собою ритуальну чашу. Її рідне вже обличчя збудило хвилю тепла всередині. Хтось дав чашу і йому, Марко зробив три ковтки. Густе питво і кольором, і смаком нагадало йому три місяці в нічному небі. Дивна сила примусила сісти в коло – усе зникло… А коли він знову розплющив очі, то втонув в очах і посмішці коханої людини. Променея дивилась йому просто в глибину глибин:

– У тебе чистий духовний світ, але ти стомлений і не довіряєш сам собі…

– Ворожіння?

– То у вас так воно зветься. А ми просто видобуваємо правду. Ти хочеш, щоб я пішла з тобою до табору?

– Дуже.

– І далі?

– Так…

– Добре. Я наздожену…

Марко не став далі переривати видінь колоністів, відійшов і в тумані щойно промовленого між ними побрів до табору. Променея вміла читати потаємні сторінки своєї і його душі, вірила в її безмежжя. І його віра відновилась, пульсувала всередині розумінням того, що стоїть він на порозі нового світу, і поріг той переступлять вони удвох…

Через півгодини Променея йшла тою самою стежкою. Її трохи похитувало від терпкої рідини, від видінь і передчуття щастя зустрічі, вона мугикала нову вивчену пісню землян. Іноді рвучко проводила долонею перед очима, наче розганяючи пелену.

Раптом дорогу перетнула похмура сіра постать. Дівчина одразу відчула загрозу. Такого вона ще не переживала. Сіра постать у клубах шерсті, у вовчій вишкіреній масці також завмерла у напрузі. Страх, таке малознайоме відчуття, але таке людське і реальне в ту мить, заступив очі. Крику в горлі не було, а хотілося кричати, гукати на допомогу.

Волохата маса з риком зробила крок уперед – зблиснув ніж. Лезо холодним блиском приворожило дівчину, її навіть на відстані пропік холодний метал. Крок назад – глуха стіна порожнечі й усвідомлення свого безсилля. Хто б то не був – він був сильніший. Променея заплющила очі і зусиллям волі спрямувала удар людині-вовкові в груди, а він уже відштовхнувся від землі у смертоносному стрибкові, щоб одним замахом сталі увірвати її життя та її щастя.

Залізна стріла вп’ялась у згусток ненависті й у сірий клубок шерсті й шкіри. Траєкторія польоту конвульсивно заломилася, і сіра маса впала на пісок. Неподалік на пагорбі Променея кутиком ока побачила дві постаті з дугами арбалетів. Дівчина було кинулась до них, але ті мовчки відвернулись і розтанули в нічному повітрі: «Невже це вони? Невже це мої прийомні батьки?» Неймовірним напруженням дехто з колоністів уміли матеріалізувати свої ефірні тіла у інших площинах. В одному з них Променея побачила батька… Вона не змогла просто так тікати, врятована. Підійшла до нерухомого тіла, взяла в руки сіре пасмо й потягнула на себе вишкірену, зі скляними очима маску. Перед нею, торкнутий блискавичною смертю, блідий і на диво спокійний лежав її прийомний брат. Вона його безмежно любила. Він також її любив… Охоплена жахом, дівчина кинулась тікати. До Марка.

Коли вона впала в його обійми, ридаючи й кусаючи губи до крові, лікареві довелось дати їй заспокійливе. Перед тим, як провалитись у цілющий сон, вона ще встигла розповісти про свою біду.

На ранок найстарший з колоністів з’явився в таборі. Земляни стомлено сиділи біля намету, де спала неспокійним, сповненим жаху й нерозуміння сном, Променея. Старійшина зі смутком мовив:

– Вона не може тут лишатись. Захищаючи її, ми втратили власного сина. Наша колонія не готова до вторгнень з іншого світу. Емоції занадто сильні. Різні. Протиріччя непоборимі. Це нас може знищити. Прощавайте. Не прилітайте більше.

І сум, і біль були у цих словах. Усе сказане вкарбувалось лезом кожному із землян. Час настав покинути цю таку привітну й чарівну, але таку людську планету. Життя таки сповнене непорозумінь і тихого смутку.

* * *

Марко забрав Променею із собою. Дві долі злились в одну. Вона стала його єдиним сонцем і центром Всесвіту. Їм стелилось багато доріг і на самій Землі, і поза нею. Дівчина цінувала кожну мить нового життя, як краплинку роси у пустелі, і її безмежне захоплення природою, різними країнами і культурами передалось і Маркові. Раніше йому Земля видавалась тісною, але не тепер. У рідній планеті з’явився небачений доти простір, простір з’явився і в кожній людині. Все засяяло в його житті світлом ізсередини.

Одного вечора вони сиділи на даху і милувались заходом сонця. Передзахідня пора стала найулюбленішим часом для Променеї, часом, коли вона малювала. Двоє людей сиділи над мозаїкою дахів, над смугою берега, а Марко давав назви пастельним малюнкам своєї дружини. Ці рисунки і його власна фотографія Сонячної Корони колись згодом потраплять у Музей Духу планети Земля. У них були простота і пристрасть. Вірність собі.

Мистецтво світанку цивілізації

В авторів цієї книжки є одна велика любов на двох – мистецтво давніх народів. Саме тому й хотілося спробувати своєю творчістю відхилити завісу в далекі часи світанку цивілізації, аби відчути їх – у польоті птаха, у зблиску риби над озером, у грозі, в ході коня, шепоті листя чи посмішці коханої людини…

Прагнули донести думку, що доісторичне мистецтво і боги давні – це не протистояння іншим вірам чи культурам. Космос єдиний, і всі в ньому єдині. Лише проявляються вони десятками різних шляхів, сотнями різних оповідей. Це – як любов: одне велике почуття може вмістити в собі так багато… Від насолоди – до ненависті, від страху – до блаженства, а ще – радість, смуток, зрада, політ, біль, щастя, розпач, байдужість і найвища єдність.

Давні боги і давні традиції не загрожують і не заперечуюють пізніші релігії. Вони їх збагачують, а може, навіть пояснюють. Вони визначають нас із вами, наше коріння.

Є така наука – культурна антропологія. Вона реставрує світогляд людини Природи, коли не існувало ще писаних текстів, а тільки міфи, легенди та образотворчість. Мистецтво приймалося як дар, кожним своїм штрихом присвячений богам, сакральному та невідомому.

Людська свідомість була чистішою в ті далекі кімерійські, шумерські, трипільські часи, в епохи атлантів та лемурійців. Юнача. Безтурботна. Ми найбільше робимо для себе відкриттів, ставимо вічних запитань та пояснюємо світ десь на межі між дитинством і дорослістю. Тоді, коли вперше замислюємось, закохуємось і розчаровуємось. Уперше. Тоді, коли мріємо, і мрії наші найзухваліші і найправдивіші. Тоді, коли ні гроші, ні кар’єра, ні буденні клопоти не затьмарюють безмежності нашого пізнання.

Коли ж бачиш дорослу нещасливість розвинутої цивілізації двадцять першого століття, ловиш себе на думці: чи не були мудрішими вони, ті древні люди? Куди поділося відчуття Природи? Де древній сенс коловороту?

Природа первісна. Вона щодня і щомиті оповідає, ділиться, вчить нас таємниць Буття, зміни страждання і тріумфу, спокою й тривоги, знахідки і втрати. З таємниці моменту й неминучості нового дня складається життя. Наші далекі попередники були мудріші серцем.

Я вірю в універсальну рівновагу доброго і злого в природі, в людині, в кожній окремій долі. То безкомпромісна рівновага. Ще я вірю, що добро – від природи, а зло – від людини. Чим більше розчиняєшся у природі, в природності, вивіреній тисячоліттями, тим менше болю, чистіші почуття і світліші думки. Коли занадто заглиблюєшся у винайдене, створене, прожите – тим більше занурюєшся у хаос. Бо ж учора – це завжди учора… І ще вірю у вільний вибір людини. Кожному він під силу. І в кожній людині є природа і є мистецтво, і може вона бути вінцем творіння, але потрібна для цього воля вибору. Домолекульна віра і чесність в бажанні бути Природою…

«Нема людей, – каже зістарена і змучена життям знайома жінка. – Нема ідеальних людей». І вчить: побач в людині найкращу рису і люби її за це. Поважай у ній те, що тобі найбільше до серця, і тим самим складеш свою шану Природі. Люди навколо тебе повертатимуться тією стороною, яку ти в них любиш.

«А якщо ні?» – питаю.

«Як ні, то прости. Не заглиблюйся в огидне. Відкинь його, як можеш відкинути біль, нещастя і подивитись у безмір неба, поринути в тишу спокою, у бездоганну і безпристрасну гармонію Природи».

Не завадить повертатись час від часу на межу дитинства й дорослості. Нічого ми не втратимо, а може, нічого й не знайдемо. А може, і знайдемо той дивовижний стан, коли ціла дивовижна планета розгорнутим полотном тільки й чекає нашої появи. І не тільки планета, а й кожна подія, кожна мить, кожна жива душа. Чекає запитання й відповіді, тільки не з книжки, а власної – чесної, відкритої, дитинної.

То і є наш еліксир вічної молодості. Бо ми невпинно дорослішаємо, старіємось, обтяжуємось. Грубшає шкіра. Твердішає душа. Сум втрати торкає наші дні. Але навіть із сірої буденності можна повернутись на Межу, через те давнє, прекрасне і незбагненне мистецтво світанку цивілізації. Там Природа відповість нам на всі запитання єдино істинним словом. Або словами великих поетес – і стане початком тоді твій кінець… І кожен фініш, це, по суті, – старт.

Давні люди мимоволі усім своїм існуванням опинились на межі. Від безвісті – до свідомості. Культурна антропологія, мистецтво світанку цивілізації, шепіт давніх богів доносять нам її голос. І звучать в ньому наші мрії, а часом – наш внутрішній голос. Що для мене щастя? Весна, сонце, любов, цвіт, земля, дім, діти. Що для мене біда? Хвороба, темрява, біль, самота, несвобода. І для нас також…

Землеробський світ літописують для нас у керамічні розписи. Мисливський – петрогліфи на камінних стінах скель та печер. Храми й оселі, рисунки та скульптура – мова явищ.

Тільки людина відкрита, багатовимірна сприйме красу давньої мови. Міфи дають для цього міцне підґрунтя. Бо міф – це світогляд суспільства, філософія епохи. І тому кіммерійці та трипільці, лемурійці й атланти – першогерої пізніших теорій великих мислителів. Наші предки так само прагнули пояснити диво існування, як кожен із нас прагне його пояснити ще з дитинства.

Якщо зберегти це відчуття, то можна зрозуміти своїх попередників, кращих із них, об’єднатись з ними, пасіонаріями, котрі завжди першими виходили на сцени духовних баталій. Їхня ненасильницька, дослідницька вдача – це наша релігія Любові.

Мистецтво світанку цивілізації, прекрасні древні люди нам ненав’язливо повторюють у своєму орнаменті, петрогліфі чи ритуалі: Чим далі від своєї суті – тим далі від щастя. Чим далі від природи – тим далі від свободи.

А головне, чому навчило нас захоплення давніми мистецтвами, доісторичними подіями та міфологією, це те, що кожна людина, чи десять тисяч років тому, чи сьогодні, моделює своє життя сама. Приймає рішення і за них відповідає. Яке життя прожити, ким бути, любити чи не любити, яких дітей виростити і друзів зберегти, що створити і після себе залишити. Усе давнє мистецтво кричить нам криком: ти – Людина і маєш свій особистий вибір. Твій вибір має право бути, і який він, залежить від тебе. Нехай не соромно буде озирнутись назад і сказати: так, це моє життя. Я його собі сам обрав і сам створив, попри всі обставини і негаразди, попри всі епохи і часи.

Отак би хотілось сказати своїм дітям. Не забувай своє коріння і завжди пам’ятай, хто ти є. Цим і поділились з тобою, читачу. Твій вибір завжди з тобою.

Сон, якому дві тисячі років…

З давніх переказів вгадується, що на прип’ятських, надроських, трахтемирівських землях Середнього Подніпров’я жив колись древній народ нащадків світловолосих і високочолих атлантів, вихідців із легендарного острова. А серцем і місцем сили цих земель була священна гора Бога Радуха. Втоптана босими п’ятами подніпровського люду, обперезана підковою древнього валу, наче витнута з мирської суєти, ця гора, як скам’янілий гігантський птах, навіки вгруз у пастку крутих глин жовто-зелених круч. Щоранку сонце запалювало іскру життя в байдужому пурпуровому оці птаха, але щовечора його м’які кулясті груди неминуче холонули.

У сутінках дубів біля підніжжя гори сидів собі старий оратай, вслухаючись у тихе шелестіння річки. Він прийшов сюди здалеку, щоб піднятись уранці до престолу Бога, чия воля рухала й гамувала всі світові стихії, з чиїх долонь проростав кожен зелений пагін і народжувалось нове життя, чий дух єднав покоління, пробуджував у людині пам’ять, почуття краси, гармонії, справедливості й належності до прийдешнього. Бог Радух учив свій народ культурі, щедрості, побратимства, вчив шанувати магічні дні свят і збирав у такі дні на священній горі велелюдний натовп, що його своєю вищою силою об’єднував у народ. Тонкі й прозорі, як сухі стебла, пальці оратая торкали живі струни кленових гусел, а вітер розплітав на голові пасма його сивої косиці. Заколисані ніччю, поволі завмерли звуки струн, тільки дуби простягали своє живе віття до Всесвіту і сонно шептали мінорні рими молитов.

Він – гусляр, сходив за свій вік безліч доріг. Мандрував з кочовими скіфами, які в безкраїх південних степах у пошуках соковитих пасовиськ для своїх табунів жили й помирали в повстяних житлах на колесах. Бував у військових походах проти перського царя Дарія, коли всі наддніпрянські народи спільного кореня повернули свої стріли в один бік проти муштрованого війська азіатського властолюбця. Доводилось йому бачити пишний похорон вождя царських скіфів, коли слідом за повелителем у скорботному екстазі, прошиті лезами мечів відходили в Ірій жертви – раби, наложниці, коні, воїни, всі в крові й золоті. Усього зазнав у житті: кохав свавільну степову красуню, повелительку комонних ватаг, горду й непокірну царівну меотів. Пив вино з черепа переможеного, спускався по Дніпру великим хлібним шляхом у чайці, завантаженій важкими пшеницями. У чорноризців-меланхеленів приносив у болотах жертву могутньому Ящуру, володарю підземного світу, а з північними неврами і будинами крутився в шалених хороводах під стоголосі вовчі плачі.

Та тільки тут, у краю своїх предків, серед сколотів – мирних і мудрих хліборобів, коло гори духовної єдності свого народу старий співець завжди переживав мить просвітління й оновлення, відчував щедру силу прабатьківської землі. Людність краю, здавалось йому, найпильніше прислухалась до співів-розповідей про давні часи сотворення світу, про науку богів і золоті небесні дари, що впали орачам з неба, про трагічні події минулих віків, які врешті сплітались у співучі кетяги дум і легенд. Перевіяна часом мудрість окрилювала стомлені душі і гоїла безнадійні рани, в’язала розум і гідність поколінь у живе чудове дерево. Дерево Роду.

Підібгавши ноги та обійнявши старечою рукою тугий вигин кленових гусел, оратай сидів над срібно-місячною течією Вічної Ріки. Його спогад мимоволі перейшов у напівсон. І привиділось співцю, що з-поза Чорного Лісу з’явились чотири крилаті створіння з головами Лева, Тура, Людини і Орла. Рудо-червоний лев ішов крізь вогняну заграву, але гострі серпи полум’я не палили його ніжних білих крил; чорний лев з головою тура йшов по щойно зораній ниві; золотий лев з головою орла плив у легкій течії вітру, купаючись у сяючих бризках сонця; четвертий лев з головою людини простував битим шляхом, якому не видно було ні кінця, ні краю. Старий гусляр подумав, що добре знає ці образи, що бачив на землі їхні тіні, співав про них, їхні силуети зображені на його шкіряному колчані… Та хіба міг він уявити той шквал краси і довершеності, коли величавою ходою повз нього проходили Лев, Тур, Людина й Орел – чотири прекрасні крилаті істоти, втілення вічних вогню, води, землі й неба. З гуслами за плечима і з новою мелодією в душі оратай побрів слідом за своїм видінням…

Хмари, як білі гриви, клубочились під шатром неба, і всі сторони світу ніби збігались відпочити на вершечку гори. Посеред чебрецем встеленого дворища, на кам’яному престолі стояв сам сколотський ідол – Бог Радух. Вигоріла лиса потилиця, риски очей, вкарбований в камінь погляд. Кручена гривна на шиї, дуги плечей, ріг-ритон в лівій руці, меч-акинак при поясі. Кожна лінія статуї непомітно виринала і раптово зникала в камені, але з кожної лінії незмінно народжувалась нова, перетікала в іншу – і всі вони разом розкреслювали стовбур тіла на ледь помітні символи світових стихій. Біля ніг Радуха ще тліли вуглинки в купах попелу, а земля всотувала останні краплі святочних медів з перекинутих керамічних глеків.

У блаженному спокої завмерли півколом менші кам’яні статуї – Радуниця, Лада, Велес, Світовид, Ярило, боги весняного пробудження, охоронці священних гаїв, вод, душ померлих. Незворушні, обвішані полотняними рушниками й золотими прикрасами, усі вони постомлювались і спочивали після багатоголосих ритуальних дійств. Старий співець наближався до дерев’яних воріт святилища, увійшов у них, минув купи попелу, півколо ідолів і нарешті спинився біля кам’яного престолу наймудрішого Бога Радуха. Чотири прекрасні істоти з головами Лева, Тура, Людини і Орла сиділи довкола престолу, а вгорі вигравала чистими барвами веселка. І відчув оратай, що настала та мить, коли між ним і Богом не стоять більше ні смертні люди, ні волхви, ні власний страх… Світ Яви – щоденного життя людини з усіма його пристрастями і тягарями розтанув. Натомість відчинились перед ним загадкові ворота світу Нави, світу мудростей і фантазій, навіяних з усіх віків.

Співець мовив до Бога:

– Я все життя співав на майданах легенди, сказання, думи… Та цілісною людиною відчув себе лише тоді, коли почав виловлювати з потоку завчених слів і образів ті, які самі входили в душу й пам’ять. Моя уява почала змінюватись, з’явилося відчуття власної, хоч і крихітної участі у коловороті часу й подій, в тайнах Життя, Смерті й Любові… І хоч де я мандрував, а завжди повертався сюди, до духовного стовбура – мого особистого, що водночас був стовбуром і більших за мене людей. Це моє відкриття. Поясни, що це?

– Ти відчув міць і силу Дерева Життя. Мого Дерева, того старого дуба над Дніпром, що для тебе явивсь деревом твого, сколотського роду. Той стовбур зв’язує покоління, братає душі, народжує і нищить мільйони заради того, щоб підняти одиноких геніїв до вищих сфер, до висот справжньої творчості… З легендою, з її розумінням до тебе приходила впевненість і легкість, а головне – приходило бачення твого особистого шляху, твого кола. Більше коло твого шляху – це дорога з предвічних днів через зелені кургани і гончарні круги, крізь намиста хороводів і крізь безліч людських доль, крізь золотаві храми і пісенні свята, через сьогоднішню мить до наступних перетворень. Менше коло – це твоє життя серед сколотів-хліборобів, з гуслами, в безкінечній дорозі, з луком і стрілами в час небезпеки, з музикою й легендами, які ти несеш людям. Ти зникнеш зараз, але потім повернешся знов. Так триватиме, допоки росте Дерево.

– Я б свою душу викував у струну, нехай би вона лишилась на гуслах хоч би й іншого поета…

– Твоє життя – твій вибір. Ти можеш вічно бути живим пагоном на Дереві, а можеш впасти у байдужу пітьму. Твій вибір, людино.

– Та чи не зникне Дерево раніш, ніж припине звучати музика? Якими шляхами йтиме мій народ?

– Я розповім тобі, слухай. Будуть чорні орди, татарські й половецькі, топтати землі мирних хліборобів, але щоразу на згарищі проростатиме зелений пагін-колос… Буде Київ і Київська держава вогнищем європейської культури, а твоє слово звучатиме в устах співців Бояна, Ора і Митуси. Ти живеш зараз, як повнокровна частинка природи, знаєш зло тільки із зовнішнього світу, в тобі панує світле начало. Згодом людина захоче подолати зовнішнє зло і мимоволі пустить у своє серце темну силу – страх. Тоді прийде Месія, він вкаже людям шлях до подолання темряви в своїх серцях і подарує світові молоде, світле і всепереможне слово – Любов.

Буде дивовижне козацьке братство, що не лишить по собі багатих мармурових палаців, майже ніякого матеріального сліду. Але духом цього братства будуть освячені подвиги майбутніх лицарів, бунти проти огидного рабства й усі шляхетні пориви. Дух козацтва, його ідеал розцвітатиме, як чарівна квітка папороті серед найтемнішої ночі. Струна життя, як мрія, звучатиме в рядках «Кобзаря», ридатиме гіркою давньою правдою, ревтиме від безнадії, але не порветься і не сфальшивить. Крапля розіллється морем, а відблиск давньої правди, сонячна блискітка з тої струни запалає гнівом розбудженого велетня на штиках рушниць Холодноярських гайдамаків, Січових Стрільців, воїнів Повстанської Армії.

А твій змучений народ століттями молотитимуть жорна двох великих імперій. Вилущуватимуть з нього знання, віковічну поетику й талант… Могутня течія Вічної Ріки твого народу гнитиме синьо-зеленими болотами, вода стане отруйною, земля перестане родити. Житимуть на землі твоїй поторочі – безголові, бездухі, безкрилі. Але й тоді я скажу: твоє життя – твій вибір, людино. Якщо подужаєш ти тоді, як і тепер, свою душу викувати в струну, щоб звучала вона в музиці іншого – то будь певен, співець знайдеться. І співатиме, доки житиме на твоїй і моїй землі хоч одна незломлена людина, яка не зречеться себе, тебе, мене, не спідлиться і не змертвіє, яка обожнюватиме дітей і ніколи не розірве струну єдності з усім живим. Дерево, воно ж, як і чарівна квітка папороті, розцвітає тоді, коли хоч одна жива душа за нього бореться… І вірить в нього.

Отже – твій вибір, людино!

Таку історію навіяв старому оратаю дві тисячі років тому сам Бог Радух, коли той прийшов йому вклонитись перед дорогою в далекі світи.