Book: Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри



Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Данило Яневський

Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

I

Переднє слово

У попередній розвідці «Проект “Україна”, або Таємниця М. Грушевського», в основу якої були покладені, по-перше, документи і матеріали Української Центральної Ради та Української Народної Республіки[1] і, по-друге, результати досліджень останніх 10 років вітчизняних суспільствознавців, автор дійшов таких висновків.

Покоління українських істориків, читаючи, перечитуючи, цитуючи, узагальнюючи, зівставляючи та аналізуючи наведені документи і свідчення, якимось дивом не помітили (або не мали бажання помітити) очевидне: суб'єкти й об'єкти політичного життя мусили сформулювати своє ставлення до факту окупації Польської держави Австрією та Росією і виробити modus vivendi, прийнятний як для себе, так і для окупаційних режимів. На це пішло життя принаймні трьох поколінь «українців», поляків, євреїв, інших народів. Результат, зокрема щодо «українців», був, як нам видається, в цілому таким.

Ті з них, які опинилися під рукою Габсбургів, не мали на що особливо нарікати. Дунайська монархія дала їм якщо не все, то майже все: громадянські та політичні права, свободу відправлення культу, саму назву їхній Церкві, національні інсигнії, громадські організації, кредитні спілки, – тобто все або майже все, що було потрібно цій частині нашого народу для продуктивного національного розвитку. Саме тому всі без винятку галицькі політичні сили зберігали лояльність до двоєдиної монархії навіть після її офіційного розпаду.

Ситуація на схід від Збруча була цілком відмінною. Держава Романових пішла шляхом уніфікації новоприєднаних територій та народів. У цих умовах погляди суб'єктів колишнього, польського, політичного життя на подальші перспективи свого існування розділилися. Частина пішла шляхом відмови від національної ідентичності, шляхом цілковитої інтеграції до російських імперських структур, стала важливою невід'ємною частиною панівної верстви. Інша, демонструючи лояльність назовні, обрала інший шлях, а саме – підтримки та розвитку відмінної від імперської національно-культурної ідентичності. На рівні політичному така позиція вимагала сформулювати адекватну обставинам місця та часу відповідь на системотвірне питання. А саме: за якого політичного устрою Російської держави є можливим національний розвиток «українців», якщо чинний устрій такому розвитку не тільки не сприяє, а, навпаки, робить усе для знищення національно-культурної ідентичності тих, кому відмовили навіть у праві на самоназву, вигадавши для них термін «малороси», «хохли», «южноукраинцы» і т. п.?

Як показала вся історія XIX ст., «українська» суспільно-політична думка, яка розвивалася в межах Російської імперії, вийшла на фундаментальний висновок про необхідність заміни її державного ладу на республіканський. Прихильники такого підходу розділилися принаймні на два табори. Перший вважав найбільш доцільним варіантом переформатування унітарної Російської імперії на федерацію демократичних національних республік. В очікуванні сприятливих політичних умов для реалізації цього сценарію вони, тимчасом, зосередилися на реалізації програм національно-культурного розвитку та просвіти народу. Саме цим шляхом пішли «Стара громада» та її послідовники, наприклад один з найвизначніших національних інтелектуалів своєї доби Василь Зіньківський. Один з провідних членів партії конституційних демократів, професор Київського університету, міністр сповідань часів Української держави, він «наголошував на федеративному зв'язку з Росією як політичному максимумі для України». Цей політичний вибір «не заперечував, а, навпаки, зумовлював виявлення та розвиток своєрідності української культури». В. Зіньківський, як й інші його однодумці, відстоював «історичну зумовленість федеративного зв'зкуміж Україною і Росією», «бачив шлях України до продуктивного руху вперед у федерації з Росією на засадах культурного паралелізму», послідовно розвивав ідею «реформування ідеологічних канонів Російської імперії у напрямку зростання правосвідомості українського народу», «висловлював прагнення до самостійної України та Української православної церкви».[2]

Інший шлях передбачав революційні, радикальні підходи, що на рівні політичної практики виявлялися в «стимулюванні» активних форм боротьби з дійсним ладом – аж до методів індивідуального терору. На рівні політтеорії прихильники цього варіанта виразно ділилися на три групи. Перша була орієнтована на створення соціалістичної національної української республіки як федеративної частини майбутньої соціалістичної Росії. Друга сповідувала необхідність створення окремої від Російської, самостійної, але також соціалістичної Української держави. Третя, в свою чергу, орієнтувалася на тих політичних діячів, які поставили за мету добитися повалення монархічного ладу в Росії будь-якими засобами з метою викликати всесвітню соціалістичну революцію, яка була нібито здатна позбавити усі народи світу від будь-яких форм національного чи соціального визиску.

В умовах глобального світового збройного конфлікту «старо-громадівська» частина «українського» політикуму, у координації із російськими однодумцями, для реалізації обраного сценарію пішла на створення Центральної Ради – представницького координуючого органу всіх національних соціалістичних і демократичних партій та груп, які діяли на теренах південно-західних російських губерній. Уся легітимність Центральної Ради в цьому сенсі походила від квітневого Національного конгресу, була детермінована ним. Радикальна націонал-соціалістична частина українського політикуму на чолі з В. Винниченком, об'єднана в Раді, використовувала її в своїх цілях. Саме їм заважали помірковані, «консервативні», «буржуазні», недостатньо, з їхнього погляду, національно свідомі елементи в УЦР – чи то соціалісти-федералісти, чи то кадети, чи то російські та польські політики соціалістичної орієнтації.

Саме ці політики – аби позбутися «родових плям» Національного конгресу – і пішли на скликання так званого І Всеукраїнського з'їзду робітничих, селянських та солдатських депутатів, який мав дати «нову» легітимацію УЦР, «санкціонувати», «узаконити», «легітимізувати» в очах народу їх дії, спрямовані на ліквідацію приватної власності на все, у першу чергу на землю. Оскільки в межах чинного правового простору, що усталився на той час, зробити це було неможливо, то треба було цей самий правовий простір зруйнувати дощенту. Це, в свою чергу, було неможливо без ліквідації дійсної тоді держави та її інститутів і наступного адміністративно-територіального переділу відірваної від неї частини.[3]

Для того щоб ліквідувати державу, треба було за будь-яку ціну добитися її поразки у війні. Для цього необхідно було вступити у відповідні переговори із супротивником. Для того щоб вступити в переговори на міждержавному рівні, треба було оголосити бодай паперову державну незалежність. Для того щоб оголосити державну незалежність, треба було мати під рукою квазідержавну інституцію, якою і виступила УЦР, що її підтримала її «київська» частина І Всеукраїнського з'їзду рад.

Натомість «харківська» частина цього з'їзду пішла тим самим шляхом – проголосила свою «радянську» «українську» та «соціалістичну» «державу» на чолі зі Всеукраїнським Центральним виконавчим комітетом цього з'їзду і Народним Секретаріатом. Мета в цьому випадку була інша – максимально сприяти всесвітній «соціалістичній» революції. Реалізувати амбітну програму такої революції можна було тільки на шляхах ліквідації попереднього державного устрою. Для цього і треба було підписати зрадницький мир, нацькувати на політичну та економічну еліту максимально можливу кількість їхніх співвітчизників. Для цього треба було відібрати все, що було у приватній власності колишніх власників та розпорядників тої держави. Саме звідси і пішло вікопомне «Грабуй награбоване!», «Землю – селянам!», «Фабрики – робітникам!», «Влада – народу!». Оскільки втримати владу самостійно ця частина «українського» політикуму була не в змозі, то вона негайно звернулася по допомогу до «держави» Ульянова – Бронштейна.

Ще одна група радівських діячів, лідером яких був Михайло Грушевський, торувала курс на укладання сепаратного миру з країнами Почвірного союзу. Весь їхній життєвий та інтелектуальний досвід стверджував: розвиток їхнього «українського» народу можливий лише на засадах, реалізованих в Австро-Угорщині[4]. Політична форма такого розвитку – створення самостійної Української держави на чолі з монархом – австрійським ерцгерцогом. Метод – максимальне матеріальне та організаційне сприяння будь-яким антицентралістським, антиросійським політичним рухам, політичним партіям та організаціям. Для голови УЦР усі його політичні прихильники були лише «хлопчиками на побігеньках», таким собі гарматним м'ясом, і не були втаємничені у справжній зміст політичного проекту М. Грушевського та його австрійських партнерів.

На заваді реалізації цього проекту стала німецька політична візія, яка не передбачала посилення австрійської позиції в регіоні, натомість передбачала створення Української держави під німецьким протекторатом і за допомогою німецького ж окупаційного корпусу та політичної підтримки Берліна.

Усе це і продовжують до сьогодні вперто називати «Українською революцією» та/або «Національно-визвольними змаганнями українського народу».

В новій розвідці «Проект “Україна», або Крах Симона Петлюри» ми спробуємо зрозуміти, що саме відбувалося на теренах сучасної України в період існування так званої «другої» Української Народної Республіки. Ця робота охоплюватиме події від травня 1918 р. – часу створення Українського Національного союзу, першої націонал-соціалістичної опозиційної організації щодо Української Держави та її провідника, гетьмана Павла Скоропадського, – і до листопада 1920 р. – часу остаточного краху так званих «національно-визвольних змагань українського народу». В основу роботи покладено збірку документів того періоду, а також результати численних розвідок істориків національної та діаспорної шкіл, написаних і оприлюднених упродовж останніх 90 років.

Тут і далі ми будемо вживати терміни «лібералізм», «націоналізм» та «соціалізм» в їх дейвісівському розумінні. Суть політичного лібералізму Норман Дейвіс визначив як урядування за згодою (підкреслено нами. – Д. Я.). Лібералізм економічний, у свою чергу, передбачав вільну торгівлю та невтручання уряду в економічне життя. Націоналізм він трактував як «сукупність ідей, пов'язаних із нацією, чиї інтереси вважались за найвище добро». При цьому, на думку Нормана Дейвіса, існує два види націоналізму. Перший – державний, або громадянський, другий – «народний» («етнічний»). «Державний націоналізм, – указує науковець, – започатковується «згори», серед політичної еліти, що намагається поширити свої вартості на суспільство загалом». Народний, натомість, «зароджується на рівні простого люду, на дні, прагнучи спершу здобути масову підтримку, а вже потім повалити наявний державний устрій». При цьому агресивний політичний націоналізм «вимагає права на самовизначення задля побудови національної держави», в якій «величезна більшість громадян усвідомлює свою спільну ідентичність і належить до однієї культури». Як «соціалізм» будемо розуміти як «колективну віру», таку саму, як і націоналізм; віру, яка «виступає проти експлуатації та власників, для захисту не просто індивіда, а суспільства в цілому»[5]. Нарешті, будемо мати на увазі, що «легітимність» – це «визнання правомірності офіційної влади суспільством і міжнародним співтовариством».[6]



Сучасний стан інституційного розуміння проблеми

Сучасний стан «офіційного» розуміння сутності процесів, які відбувалися на теренах сучасної України в 1917—1920 pp., яскраво репрезентує фундаментальне видання «Україна: політична історія. XX – початок XXI століття», яке побачило світ заходами провідних академічних українознавчих інституцій та науковців сучасності. За деякими окремими винятками автори відповідних розділів повторили всі антинаукові, політично та ідеологічно заангажовані тези, сформульовані учасниками т. зв. «національно-визвольних змагань», які після 1920 р. опинилися на еміграції.

Міфи, які після проголошення державної незалежності України 1991 р. засвоїли і потягли у майбутнє колишні дослідники «Великої Жовтневої соціалістичної революції та громадянської війни на Україні», якщо сказати коротко, є такими. Перше: в будь-який спосіб довести нелегітимність та «зрадницьку», «проросійську» сутність режиму Української держави на чолі з гетьманом Скоропадським. Друге: перекласти на нього всю політичну відповідальність за діяння попереднього політичного режиму, що його уособлювала Українська Центральна Рада. Головний «злочин», який ставили за провину гетьманові, полягав у тому, що він нібито «здав» Українську державу Росії, підписавши 14 листопада 1918 р. так звану «федеративну грамоту». Зробити це було необхідно для того, аби обґрунтувати історичну та політичну необхідність націонал-соціалістичного антигетьманського повстання та створення нової державної формації у формі Української Народної Республіки.

Наступна теза «дослідників» націонал-соціалістичної орієнтації: УНР зазнала поразки виключно через несприятливі причини зовнішнього характеру, а саме агресію з боку більшовицької Росії, Польщі, Добровольчої армії та байдужість до «української справи» західних союзників – переможців Першої світової війни. Мовляв, якби не ці та деякі інші другорядні за значенням факти, справа розбудови української державності, обіпертої на принцип «самоозначення народів», не могла не перемогти. Але не перемогла, оскільки агресія Радянської Росії, Польщі etc., etc. перешкодила реалізації величної справи розбудови національної державності українського народу, заснованої на принципі самовизначення народів…

Цитуємо: «Федеративна грамота Скоропадського, навіть з огляду на всю складність міжнародної політичної кон'юнктури, стала фактом фактичної відмови від української державності»; «Грамота (від 14 листопада. – Д. Я.) означала фактичне зречення Скоропадського від державної незалежності України». Це – лише один приклад абсолютно беззмістовного, не обґрунтованого реальними фактами оцінного антинаукового судження, автор якого свідомо замовчує і зміст отієї «грамоти», і обставини, які передували її написанню та проголошенню, і юридичну силу цього документа, і його можливі та фактичні політичні наслідки. І це при тому, що увага читача акцентується на разючій якісній відмінності уряду гетьмана від усіх урядів УЦР. Це був уряд професіоналів різних національностей, практично всі вони були українцями за походженням, зокрема представниками національних шляхетських та старшинських сімей. При цьому один з авторів цитованої академічної монографії дозволяє собі судження на кшталт: «Головна причина такого кроку гетьмана (тобто видання грамоти 14 листопада. – Д. Я.) відсутність твердих самостійницьких переконань і роздвоєна ментальна лояльність». Це твердження взагалі випадає за межі історичної науки, адже його автор, підкреслюємо, є доктором історичних, а не доктором медичних наук. Власне, науковець відрізняється від шахрая лише тим, що формулює судження виключно в межах своєї компетенції.

Хоча з останнім тут також не склалося. Ну не повинен доктор історичних наук стверджувати, що Директорію сформував Український Національний Союз, а «зречення гетьманським урядом влади, вступ до Києва військ Директорії, парад повстанських військ у столиці України – все це знаменувало відновлення (підкреслено нами. – Д. Я.) Української Народної Республіки»[7] хоча б тому, що фальшивість цих, як і інших, фундаментальних тез націонал-соціалістичних мислителів була доведена багато десятиліть тому. Ось приклад. У цитованій колективній монографії йдеться про так звану «державну нараду», яку нібито скликала Директорія у Вінниці 12—14 грудня 1918 р. Але виникає просте питання: «державна нарада» якої держави відбувалась у Вінниці? Столиця Української держави станом на цей час перебувала в Києві. Гетьман зрікся влади лише 14 грудня, так що на пору її відкриття Українська Держава з гетьманом на чолі формально ще існувала. Отже, зібрання заколотників проти гетьмана не могло бути державною нарадою гетьманської держави, а мусило би бути «державною нарадою» якоїсь іншої держави. І тут знову виникає просте питання: а якої, власне, держави була «державна нарада» 12—14 грудня? Відповідь на це питання проста: жодної! Адже УНР як держава була наново проголошена 22 січня 1919 р., у річницю проголошення так званого IV Універсалу УЦР. Універсалу, який сама УЦР, підкреслимо це вкотре, ніколи не розглядала і не ухвалювала. А якби такий факт і мав місце, то, наголошуємо на цій обставині в черговий раз, жодного значення з правової точки зору це не мало би, оскільки УЦР ніколи і ні від кого такого права не отримувала. Отже, ніякого «відновлення» УНР у січні 1919 р. не відбулося і відбутися не могло – в іншому разі до керівництва треба було кликати Грушевського, Центральну Раду, Малу Раду та Раду Народних Міністрів на чолі з останнім прем'єром доби УЦР Всеволодом Голубовичем. Натомість, як це мало би добре бути відоме авторові даного розділу, Директорія намагалася «легітимізувати» свою владу через скликання так званого Трудового Конгресу Народів України (ТКНУ) – збіговиська ніким не уповноважених та в більшості своїй нікому не відомих осіб. Ці особи, сказати правду, стали хіба ширмою для тих, хто прагнув встановити на території, яку обіймає сучасна Україна, сегрегаційний неправовий, незаконний, а сказати прямо – бандитський за суттю національно-соціалістичний режим.

На жаль, сучасні науковці продовжують продукувати подібні дурниці. Автора даної роботи примудрився здивувати, зокрема, один із дослідників, який, усупереч давно і добре відомим фактам, вважає Директорію УНР «формальним поверненням до УНР часів Центральної Ради», ТКНУ – «представницьким органом», який формувався на підставі «куріальної та непропорційної системи виборів». Останнє твердження суперечить законам арифметики, один з яких твердить, що частина цілого не дорівнює цілому. З останнього, зокрема, випливає, що «куріальний» принцип = «сегрегаційний»; натомість «представницький» = представництву всіх без винятку правоздатних громадян.

Акт Злуки, який, і це добре і давно відомо, був підписаний правочинними представниками ЗУНР та приватними особами – Панасом Андрієвським, Симоном Петлюрою та Федором Швецем, – цей-таки фахівець уважає таким, що «заклав правові підвалини формування соборної української державності» «у формі конфедеративного об'єднання принаймні до остаточного визначення питання про форму держави Всеукраїнськими Установчими Зборами». Зборами, збирати які ніхто ніде і ніколи не збирався. Останній фундаментальний висновок цитованого автора – «з огляду на те, що Директорія УНР не виконала своєї головної мети – зміцнення та збереження самостійної української державності – можна говорити про формальну поразку українських визвольних змагань 1917—1920 рр. Ці процеси були лише етапом становлення українського суспільства і держави»[8] – взагалі не вкладається в межі наукового дискурсу. Наприклад, тому, що етапом становлення «українського суспільства і держави» можна назвати що завгодно – від царювання Панька до так званого Акта проголошення Української держави від 30 червня 1941 р.

Ось ще один приклад ідеологічно упередженої та не дуже вмілої фальсифікації. Як вважає її автор, Гетьманат у зовнішній політиці продовжив курс УЦР «на утвердження України в якості суб'єкта міжнародного права і передав його у спадок Директорії УНР, а центральним напрямком міжнародної діяльності останньої стало мирне співіснування останньої з усіма народами світу»[9]. Дарма, що будь-яке, крім цього, дослідження, які побачили світ упродовж останніх 90 років, в один голос стверджують: ніякого правонаступництва між УНР доби Грушевського, УД та УНР доби Директорії не було і в принципі бути не могло, тим більше у сфері зовнішньої політики. Стверджувати таке – це все одно, що стверджувати, наприклад, ніби Михайло Горбачов у зовнішній політиці продовжив курс РКП(б) на утвердження СРСР «в якості суб'єкта міжнародного права і передав його у спадок» незалежній Україні, «а центральним напрямком міжнародної діяльності останньої стало мирне співіснування з усіма народами світу». Дискутувати з цим неможливо в принципі.

Цитовані дослідження, ясна річ, радикально розходяться з фактами та висновками, встановленими раніше іншими дослідниками. Наприклад, доведено, що:

– «закон про форму влади на Україні», який деякі науковці називають тимчасовою Конституцією об'єднаної України, «складався лише з 8 розділів і був слабо опрацьований»,

– «у конституційних актах Директорії фактично не відчувалося наміру відтворення демократичних принципів»,

– нові керівники України використовували соціалістичний принцип «трудової демократії»,

– УНР фактично перестала бути правовою й демократичною державою, тому що лише окрема частина її громадян, хоч і без огляду на свою національність, була визнана законом повноправною,

– незабезпечення державою права приватної власності на землю кожного громадянину «стало фатальною помилкою практично всіх розглянутих у дослідженні урядів України. Позбавивши українських громадян права приватної власності на земельну ділянку, держава автоматично знищила гарант стабільного розвитку та добробуту українського народу».

Але найголовніший, на нашу думку, висновок тут такий: «особливість зародження українського конституціоналізму в досліджуваний період полягала в тому, що він формувався у складних умовах несприйняття ідеї незалежності та самостійності України не тільки Росією та Польщею, а й значною частиною населення України, особливо – російськомовного»[10]. Якщо зовсім просто, то слід констатувати: Директорія УНР, як і сама УНР, була приречена, тому що її не сприймали ані всередині країни, ані за її межами.

З цими висновками до певної – але лише до певної – міри корелюють висновки інші. Наприклад, той, що Трудовий Конгрес був єдиним діючим на той час органом «установчої» влади. Це справедливо лише за умови, якщо вважати це фіктивне збіговисько випадкових людей «органом влади». Важко сперечатися з іншими висновками – і щодо змішування виконавчої та законодавчої влади в одному політичному суб'єкті, в даному випадку в особі «колективного органу» – Директорії УНР, яка від літа 1919 р. була «юридичним» представником лише однієї фізичної особи —Петлюри, і щодо безмежного розширення кола суб'єктів законодавчої ініціативи. До останніх належали і Директорія, і уряд, і окремі міністри, і голови відомств, які не входили до складу кабінету, і Державна канцелярія, щоб мало не здалося – ще й Державний контролер та Державний секретар – тобто кількадесят фізичних осіб. Ще одним оригінальним винаходом стало «закріплення можливості прийняття закону без затвердження вищого органа державної влади Директорії (тобто Петлюри. —Д. Я.) повторним ухваленням парламенту»[11] (якого не існувало в природі. —Д. Я.).

Отже, справедливим буде твердження, що отці Директорії, її учасники, члени всіх без винятку її урядів не тільки не мали найменшого осмисленого уявлення про принципи державного будівництва, а й створили унікальну систему тотального правового хаосу, політичної безвідповідальності та управлінського безладу на всіх рівнях формальної ієрархії.

Цей висновок автора даної розвідки суперечить, у свою чергу, позиції керівництва авторського колективу, який підготував і видав двотомну документальну збірку, до якої увійшли 622 документи, в тому числі всі журнали Директорії та урядів УНР. Видання побачило світ 2006 р. заходами колективу науковців Інституту історії України HAH України, Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України і Дослідного інституту сучасної української історії (Філадельфія). Логічно було би передбачити, що у вступному слові упорядники зроблять спробу, спираючись на висновки останніх на той час досліджень, сформулювати несуперечливу, бодай в основних своїх рисах, концепцію, яка дозволила би скласти адекватне уявлення про роль і місце досліджуваних суб'єктів в історії нашого народу. І такі очікування справдилися. Щоправда, лише частково.

У передмові, що її написав відомий дослідник, заступник директора Інституту національної пам'яті Владислав Верстюк, постулюються 10 засадничих тез:

– антигетьманське повстання було розгорнуто «під гаслами відновлення Української Народної Республіки»,

– УНР «була відновлена в ході антигетьманського повстання»,

– «були зроблені перші кроки до будівництва нових державних структур»,

– «центральне місце в новій системі української влади посіла Директорія, яка стала титульною інституцією відновленої Української Народної Республіки»,

– в Декларації від 26 грудня 1918 р. вона іменувала сама себе «Верховною Владою Української Народної Республіки»,

– в основу цієї Декларації «поклали (хто, де, коли? – Д. Я.) так званий трудовий принцип, який мав увібрати кращі риси радянської та парламентської систем»,

– цей документ «іноді називали “тимчасовою конституцією УНР”» (за цим деперсоналізованим посиланням на авторитет стоять невідомий читачеві архівний документ та спомини одного з прем'єрів УНР Ісаака Мазепи, про якого трохи згодом. – Д. Я.),

– у «конституції» «права та обов 'язки уряду, як і його місце в системі державної влади, не були визначені»,

– «селянський характер української нації, її слабка присутність у містах, невиробленість національної ідеології, недостатня консолідація, поділ України на підросійську та австрійську частини весь час змушували державне керівництво до вибору між заходом та сходом, між парламентською демократією і демократією революційною, яка імпонувала масам, але виявилася непридатною для конструктивного державного будівництва»,

– «два роки діяльності Директорії УНР у вкрай несприятливих зовнішніх і внутрішніх обставинах нагромадили величезний обсяг роботи вищих органів влади, спрямованої на забезпечення життєдіяльності державного механізму».[12]

Уникнути цих та інших суджень, які не мали і не мають відношення ані до науки, ані до того, що відбувалося насправді, досить легко. Треба взяти в руки перше-ліпше дослідження, яке побачило світ до моменту написання цих дурниць, та ознайомитися з його висновками. Зокрема такими:

– перший етап конституційного будівництва в «другій» УНР (листопад 1918– серпень 1919 р.) «характеризувався перевагою тенденції до побудови соціалізму, державного будівництва на грунті класового підходу (хоч у пом'якшеному, порівняно з ленінською моделлю, вигляді) над тією, що тяжіла до загальнодемократичного державотворення»,

– «перший акт конституційного значення після приходу до влади Директорії (тобто Декларація від 26 грудня. – Д. Я.) і за походженням, і за структурою, і за значенням. У ньому було чимало положень, запозичених у більшовиків»,

– вважати ТКНУ «“загальним представництвом” українського народу підстав не було»,

– «…прихильність до радянсько-соціалістичної моделі привела до відповідного ставлення до юридичних норм»,

– «конституційні» акти, ухвалені Трудовим Конгресом, «обмежували публічно-правову правоздатність значної частини населення («нетрудового елементу»), передбачали побудову держави трудових рад, визначали дискримінацію за соціальними ознаками. Ці положення були закріплені в конституційних за своїм характером актах – “Законі про місцеві конгреси і ради трудового народу” і “Тимчасовому законі про внесення і затвердження законів в УНР” (лютий 1919 р.)» (нижче ми покажемо, що ніякого правового, а тим більше «конституційного» характеру ці акти не мали. – Д. Я.),

– «з точки зору юридичної техніки загального рівня вказані закони не є досягненнями вітчизняної конституційно-правової думки, але цілком адекватно відображають соціальні умови та політико-правові уподобання політичної еліти УНР доби Директорії, перш за все її голови В. К. Винниченка та його прихильників».[13]

Незалежно від цитованого вище дослідника та паралельно з ним подібних висновків дійшла інший фахівець:



– «всупереч логічному продовженню розвитку державотворчого процесу Директорія не скликала Центральну Раду, не запровадила в життя Конституцію УНР 1918 р. і не відновила попереднього законодавства»,

– «чіткої та сталої програми державного будівництва Директорія не мала. Вона здебільшого послуговувалася загальними гаслами»,

– «законодавча діяльність Директорії доводить, що законодавство тільки тоді є дієвим та ефективним регулятором суспільних відносин, коли воно пов'язане, узгоджене з реальними чинниками соціально-економічного та політичного життя суспільства».[14]

Ці висновки, в свою чергу, корелюють із результатами ще одного дослідження:

– «Директорія, на відміну від своїх попередників Центральної Ради та гетьмана П. Скоропадського, не мала чіткої програми державотворення»,

– політичні партії, які її утворили, «не мали спільної програми національно-державного будівництва, підтримували протилежні типи організації влади – від радянської системи до традиційно-парламентської моделі»,

– «в результаті детальної та довготривалої дискусії (про яку, насправді, нічого не відомо. – Д. Я.) був теоретично розроблений і третій шлях – “трудовий принцип” державного управління… Реалізація цього принципу виявилася важко здійсненною»,

– «Директорія виявилася неспроможною створити єдиний фронт національно-демократичних (насправді – націонал-соціалістичних. – Д. Я.) сил для конструктивної державотворчої праці й гідного опору зовнішнім противникам, для підтримання злагоди в суспільстві»,

– «згадані фактори… мали катастрофічні наслідки для визвольних змагань України».[15]

Чому «офіційна» версія не може бути правдою

Внутрішньо суперечливий, антинауковий характер тверджень більшості сучасних дослідників має давнє й глибоке коріння. Проростати воно почало задовго до початку так званих «національно-визвольних змагань», а розквітати – відразу після їх початку. Наведімо лише один приклад, який стосується не першого, але й не другого за значенням та питомою вагою їхнього учасника. Його ім'я – Володимир Винниченко.

Приклад такий. 26 грудня 1917 р. київська друкарня С В. Кульженка випустила в світ невелику брошуру, в якій були сформульовані якщо не всі, то майже всі основні міфологеми так званої «Української революції». Брошура такого собі Юрія Тищенка – найбільш рання відома нам робота агіографічного характеру, яка формулює всі основні фальшиві ідеологеми, до сьогодні відчайдушно експлуатовані в українознавстві доби незалежності України. У цьому сенсі ця брошура, як і всі без винятку відомі нам життєписи Винниченка, в т. ч. академічного походження, є предметом літературно-філологічного, а не історичного аналізу. Ось лише декілька рядків з одного життєпису цього письменника, драматурга та політичного діяча:

– «Український народ, один з найбільш поневолених народів, скинувши кайдани неволі, напружує тепер всі сили свої, щоб утворити на своїй землі новий демократичний лад та зайняти таке становище, щоб не впасти знову в тяжкі кайдани неволі»,

– «для того, щоб утворити такі закони, він вибрав з-поміж себе людей, яким вірить, і послав їх до Києва»,

– «ці люди, депутати, мужі довір'я народу, утворили “Українську Центральну Раду”, яка і являється законодавчим народним органом»,

– «з-поміж себе “Українська Центральна Рада” вибрала людей, котрим доручила проводить в життя все те, що вона постановить, а також складати необхідні для добробуту народу закони і подавати їх на розгляд Центральної Ради»,

– «ці вибрані люде і складають Генеральний Секретаріат Української Народної Республіки».

Означені в тексті і «три категорії» «ворогів українського народу». Це, ясна річ, «чорносотенці, або, як вони себе звуть, “істінно-русскіе”. Це і «великі землевласники – поміщики та сільські дуки —… кулаки». Але «найбільш хитрий і найбільш контрреволюційний» ворог – більшовики, які «виступили» «останніми часами». З останнього твердження, між іншим, випливає, що до цих «останніх часів» вони «ворогами українського народу» не були. Якщо взяти до уваги дату написання брошури – 26 грудня, то з великою долею вірогідності можна стверджувати, що «ворогами» більшовики стали після початку відкритих військових дій проти УНР. З цього, в свою чергу, випливає, що до початку цієї війни керманичі УЦР вважали їх друзями.

Подавши причепурену, випомаджену версію біографії вождя УСДРП, витриману в кращих традиціях «Житій святих» або такого шедевру, як «Л. І. Брежнєв. Короткий біографічний начерк», Юрій Тищенко формулює історичної ваги висновок, який пережив свого автора майже на століття: «…ніхто не сміє сказати, що В. Винниченко буржуй. Все його дотеперішнє життя єсть безупинна завзята боротьба за народню волю, за счастя працюючого люду, за ідеали соціалізму. На протязі всього життя далекими були йому особисті інтереси: в свободі Українського працюючого люду він бачив свою свободу, в його щасті бачив і бачить своє щастя».[16]

Щоб переконатися в тому, що цей нарис і подібні йому сучасні розвідки, присвячені Винниченку, мають мало що спільного з його реальним життям, досить погортати оприлюднені сторінки його щоденника, просякнуті і незрілими чоловічими рефлексіями щодо дружини Розалії (Кохи), і примітивними політичними судженнями. «Щоденник» Винниченка (який, до слова, ще чекає на свого неупередженого дослідника), малює яскравий портрет малоосвіченої, нетерпимої, агресивної особи, весь життєвий досвід якої походив від примітивних, архаїчних світоглядних уявлень селюка, накладених на несистематизовані чуттєві уривки, підхоплені в численних європейських кнайпах. Акцентований виключно на матеріальних аспектах людського буття, насамперед фінансових, Винниченко ніколи не бачив іншого, нематеріального світу – світу ідей, світу етичних імперативів та моральних цінностей, які, власне, роблять з «людини розумної» людину вільну, людину-громадянина, відповідальну за своє життя, відповідальну за свою свободу, відповідальну за свою долю, відповідальну за долю своєї родини, відповідальну за долю своєї Батьківщини. Усі ці поняття завжди були для Винниченка порожнім звуком – якщо він узагалі щось або когось слухав і чув (ясна річ, крім Кохи) впродовж свого буремного життя.

Але від суджень оцінних перейдімо до чітких, документально підтверджених, отже неспростованих констатацій. По-перше, в ході антигетьманського повстання Українська Народна Республіка, проголошена III та IV Універсалами Української Центральної Ради, ніколи не була відновлена хоча б тому, що провідники повстання ніколи не ставили собі це за мету і ніколи про це не говорили – ані публічно, ані приватно.

По-друге, наприкінці січня 1918 р. проголошена була інша держава з тією самою назвою.

По-третє, поєднати в межах однієї політичної системи принципи парламентської демократії і радянської антидемократії, а просто сказати – радянського тоталітаризму неможливо в принципі.

По-четверте, так звану Декларацію Трудового Конгресу Народів України можна кваліфікувати як завгодно, залежно від рівня фантазії, але чим вона ніколи не була і бути не могла, так це основним законом держави – хоча б тому, що вона не визначала об'єму прав та обов'язків громадян. Не визначила вона і «права та обов'язки уряду, як і його місце в системі державної влади», тобто не визначала власне те, що повинна визначати будь-яка конституція.

По-п'яте, антинауковим є твердження про існування якоїсь окремої «української селянської нації». Усі, підкреслімо, всі серйозні сучасні дослідники (і про це ми неодноразово писали) заперечують факт існування станом на 1917 р. не просто окремої української селянської нації, а української нації взагалі.

По-шосте, антинауковим, алогічним є твердження про можливість вироблення «селянською нацією» «національної ідеї». Логічним було би припущення про можливість вироблення «селянською нацією» селянської ж ідеї; натомість ототожнення понять «селянство» і «нація» – це елементарна підміна понять, адже будь-яка нація складається з різних соціальних груп, і, отже, частина цілого не може бути всім цілим.

По-сьоме, некоректним є твердження про наявність окремих «підросійської» та «австрійської» частин України. Причини такі. Від 1772 р. Російська імперія та Австрія окуповували руські землі, які увіходили до складу Польської держави – Речі Посполитої. З правової точки зору, ніякої окремої України на той час не існувало в природі. Як політико-правове поняття «Україна» виникла лише в серпні 1917 р. після видання російським Тимчасовим урядом документа, який визначав назву цієї адміністративної частини Російської держави, визначав її адміністративні кордони та порядок управління. Що стосується «австрійської частини» окупованих земель Речі Посполитої, то вони мали – аж до кінця 1918 р. – чіткий юридичний статус, кордони, органи влади та управління тощо, але найголовніше – назви. Назви, нагадаймо доктору історичних наук, професору В. Верстюку, були такі: «Герцогство Буковина» та «Королівство Галичини і Лодомерії». Якщо зовсім просто, то можна і так сказати: окуповані Росією та Австрією руські землі були тією самою мірою «австрійськими», як і «російськими», або «підавстрійськими» – тією самою мірою, як і «підросійськими».

По-восьме, ніякого коливання між «сходом» та «заходом» серед керівництва «другої» УНР ніколи не було. Жоден з урядів цієї «держави» ні про який такий абстрактний «схід» не мріяв – не до Палестин було. Попросту сказати, різні політичні сили всередині УНР намагалися реалізувати принципово непоєднувані зовнішньополітичні концепції. Закінчилися ці спроби так, як вони закінчилися, – політично та історично ганебно, але про це трохи згодом, у відповідному місці.

По-дев'яте, сама постановка питання про те, що «демократія революційна, яка імпонувала масам <…>, виявилася непридатною для конструктивного державного будівництва», не має відношення до науки. Це – приклад елементарної підміни понять, приклад незграбної престидижитації. Зауважимо, що демократія не може бути «революційною» або «контрреволюційною». Демократія, за визначенням, є виключно владою народу. Зауважимо, що в ті часи сам термін «революційна демократія» означав вихід за межі усталених на той час понять про право й закон. Означав принципову необхідність відмови від них, оскільки в іншому випадку реалізувати програму селянську «чорного переділу» всієї приватної власності на користь селянства, та й то не всього, а лише найбільш злиденної його частини, було неможливо за визначенням. Але, вийшовши за межі «права» та «закону», побудувати будь-яку державу в принципі неможливо, оскільки держава є, насамперед, правовим інститутом. Інститутом, який визначає правила гри для її підданих або громадян, інститутом, який слідкує за дотриманням цих правил усіма і кожним, інститутом, основним завданням якого є створення та розвиток системи його, права, захисту.

Нарешті, по-десяте. Спробуймо проаналізувати тезу про «нагромаджений величезний обсяг роботи вищих органів влади, спрямованої на забезпечення життєдіяльності державного механізму». Видима абсурдність цієї тези полягає в тому, що за часів «другої» УНР, тобто у 1919—1920 pp., вона ніколи не являла собою скільки-небудь окресленої несуперечливої цілості. Ще до її проголошення декілька фізичних осіб підписали від імені ще не проголошеної, отже, недійсної навіть квазіформально, УНР так званий Акт Злуки з державою – Західно-Українською Народною Республікою. Після 28 січня 1919 р. це об'єднання в кращому разі можна назвати «конфедеративним». При цьому обидві його частини мали несумісний між собою політичний устрій, що стало однією з причин його розвалу вже влітку 1919 р. Після формального розриву відносин одна з його частин, власне УНР-2, продовжила існувати у політичній формі так званої «трудової республіки» (від 16 липня до 11 серпня). Від 12 серпня її керівництво оголосило про відмову від цієї політичної форми, проголосило намір розбудувати натомість «парламентську республіку». При цьому не існувало жодного правового, законного, легітимного акта, який визначав би той чи інший її статус. Фактично, вся повнота законодавчої та виконавчої влади була зосереджена в руках одноосібного голови держави, Голови Директорії УНР, Головного отамана Петлюри. Якщо це все «забезпечує життєдіяльність державного механізму» в тому розумінні, що ця «держава» контролювала в кращі часи лише ту територію, яку контролював чи не єдиний її боєздатний збройний підрозділ – Січові стрільці, а також залізницю Київ – Кам'янець-Подільський та ґрунтову дорогу Кам'янець-Подільський – Волочиськ, то в цьому випадку нам залишилося би лише мовчки погодитися з колегою Верстюком.

Але це неможливо зробити без низки застережень. Адже практично всі постулати, сформульовані цим дослідником, були спростовані задовго до їх написання. 1998 р. світ побачили принаймні три дисертації, присвячені аналізу генези та особливостей функціонування Директорії УНР.

Перше з них (в алфавітному порядку), хоч і не позбавлене притаманних часові ідеологічних штампів типу: в діяльності Директорії «ніби сфокусувалося споконвічне прагнення українського народу до створення власної державності, самоідентифікації, самоутвердження», або створення Директорії «стало логічним вінцем діяльності демократичної течії українського національного руху в революції 1917—1921 pp.» і т. п., але в цілому, як на наш смак, цілком добре констатує очевидні речі, а саме:

– фактично жоден з заходів уряду УНР не було завершено,

– на Трудовому Конгресі «Директорія не забезпечила повне представництво усіх народних обранців»,

– узимку-навесні 1919 р. єдина державна ідеологія була відсутня.[17]

Наступний період діяльності Директорії УНР характеризувався «тотальною боротьбою за владу на всіх рівнях політичної системи УНР». Як було показано в іншому досліджені автора даної розвідки, це сталося, зокрема, тому, що Універсал ТКНУ не внормував взаємовідносини між вищими органами державної влади – Директорією, Радою Народних Міністрів та комісіями ТКНУ Саме тому цей недолік намагалися «компенсувати» іншим документом. Know how українських націонал-соціалістів полягав у тому, що Основний закон (точніше – його відсутність) намагалися замінити міжпартійною угодою – т. зв. Чорноострівською угодою між двома ЦК – УСДРП й УПСР та делегатами Центрального повстанського комітету (ЦПК). Очевидний наслідок: верховною владою в такій ситуації невідворотно став той, кого підтримували військові. У даному випадку Петлюра, «який фактично одноосібно визначав напрямки державної політики». Ще одним політичним наслідком, який, на нашу думку, мав лише обмежений пропагандистський характер, розрахований на зовнішнього споживача, стала урядова декларація від 12 серпня 1919 р., яка відкинула засадничий, «трудовий принцип» Декларації ТКНУ і всього політичного устрою «другої» УНР і «проголосила курс на парламентаризм та загальну трудову демократію».

Цей період характеризувався також:

– «протиборством між соціалістичним урядом, С.Петлюрою і групами “правої” політичної орієнтації»,

– «значною напругою» у відносинах між урядами УНР та ЗОУНР внаслідок того, що вони обстоювали діаметрально протилежні політичні, ідеологічні, соціально-економічні принципи побудови державності,

– «крахом усіх акцій дипломатії УНР на міжнародній арені»,

– несумісними принципами зовнішньополітичної орієнтації: УНР – на поляків, ЗОУНР – на денікінців.[18]

Випробування часом у цілому витримало і спеціальне дослідження, присвячене виключно діяльності Директорії УНР. Попри ідеологічно вмотивоване як на той час твердження – «у 1918—1919 рр. існувала об'єктивна необхідність такої специфічної форми державного правління, як Директорія», – інші є цілком обґрунтованими:

– «характер конституційного процесу не дав можливості закласти справжні конституційно-правові підвалини державного будівництва»,

– «невизначеність державних інститутів щодо пріоритетів внутрішньої та зовнішньої політики, непослідовність її проведення»,

– запровадження «трудового принципу» в процесі державотворення унеможливило громадянську злагоду»,

– «нехтування процесом вироблення Конституції, порушення конституційних норм і принципів призвело до встановлення автократичного режиму».[19]

За 10 років таких самих висновків, значно розширивши їх, у цілому паралельно дійшли й інші дослідники:

– нові провідники України «значною мірою орієнтувалися на більшовицькі методи розв'язання політичних та соціально-економічних проблем»,

– вони негативно поставилися до ідеї ТКНУ, але таки взяли в ньому «небезрезультатну» участь,

– з кінця 1919 р. діяльність проводу УHP переміщується, «в основному», на еміграцію,

– Петлюра, «з огляду на позиції країн Антанти та внутрішні фактори», виразно еволюціонував від націонал-соціалізму в бік поміркованих, лояльних до нього есефів,

– плани відсторонення соціалістів від влади та зміни політичного курсу у Петлюри і провідних діячів УПСФ «визрівали з кінця 1919 р.» і «були реалізовані у травні 1920 р. у вигляді есефівського уряду».[20]

За чотири роки до виходу документальної збірки «Директорія, Рада Народних Міністрів У HP» наукова, та й не тільки, громадськість, принаймні та її частина, яка не гребує знайомитися з результатами досліджень колег, була поінформована про те, що:

– Директорія, на відміну від своїх попередників – Центральної Ради та гетьмана П. Скоропадського, не мала чіткої програми державотворення,

– політичні партії, які її утворили, не мали спільної програми національно-державного будівництва, підтримували протилежні типи організації влади – від радянської системи до традиційно-парламентської моделі,

– реалізація «трудового принципу» виявилася «важкоздійсненною»,

– «у серпні 1919 р. Директорія УHP (власне – Петлюра, оскільки на той час Директорії як «колективного органу управління» вже не існувало. – Д. Я.) остаточно визначилася, що в основі державного будівництва має лежати принцип парламентаризму <…>, але проголошення нею того чи іншого принципу слід розглядати лише як декларацію намірів, оскільки жоден з них внаслідок воєнно-політичних обставин так і не втілився в життя»,

– і, нарешті, «Директорія виявилася неспроможною створити єдиний фронт національно-демократичних сил для конструктивної державотворчої праці й гідного опору зовнішнім противникам, для підтримання злагоди в суспільстві. Згадані фактори <…> мали катастрофічні наслідки для визвольних змагань України».[21]

Констатація

Упродовж останніх 15 років українська історіографія не змогла виробити цілісної несуперечливої концепції виникнення та розвитку так званої Української Народної Республіки (грудень 1918 – листопад 1920 p.), визначити її характер, правові підвалини існування та причини, які призвели до її занепаду.

Щоб здійснити спробу створити таку концепцію, доведеться пригадати історію країни після розгону Української Центральної Ради, скасування УНР, проголошення Української Держави на чолі з Павлом Скоропадським. Пригадати, власне, не одну історію, а декілька. Саме їх «сходження» або «розходження» в часі та просторі, як на нашу скромну думку, і творять Історію як таку.

II

Український Національно-Державний Союз – Український Національний Союз: інфернальний вибір націонал-соціалізму

Після підписання ганебного, зрадницького Берестейського миру, після безславної смерті УЦР, після окупації більшої частини її німецькими та австрійськими військами, після проголошення нової, Української Держави перед провідниками збанкрутілого націонал-соціалістичного руху постала дилема політичного вибору. Головне питання: як ставитися до нового національного, але зовсім не соціалістичного режиму, опертого на німецькі та австрійські багнети? Теоретично варіантів було декілька.

Варіант перший. Підтримати новопроголошену державу та її провід. На користь цього вибору говорили формально проголошений і фактично реалізований національний характер цієї Української держави та її провідника. Адже саме завдяки зусиллям націонал-соціалістичного проводу УНР колишні супротивники по війні, тобто австрійці та німці, окупували всю територію УНР.

Варіант другий. Стати в «м'яку» опозицію до гетьманського режиму, критикуючи його, скажімо, за недостатньо радикальну політику в соціальному, наприклад, питанні. Власне, напрям критики в цьому випадку особливого значення не мав – головне в таких випадках, а особливо в умовах війни, робити акцент на слові «м'яка», а не на слові «опозиція».

Варіант третій. Обрати курс на «жорстку» опозицію режимові, критикуючи його несамостійність, залежність від окупаційних військ тощо. Цей варіант не міг бути практично реалізований тому, що саме націонал-соціалісти УНР і запросили німецькі та австрійські війська.

Варіант четвертий. Проголосити радикальний, опозиційний курс із метою скинути новий політичний режим. Такий курс мав базуватися не інакше як на ультрасоціалістичних, радикально «антибуржуазних», антиросійських (але не антибільшовицьких) гаслах. У цьому і тільки в цьому випадку відкривалась можливість бодай тимчасового політичного та військового союзу з ленінським режимом, без допомоги якого розгорнути скільки-небудь активну антигетьманську діяльність було неможливо.

Перший місяць після розгону УЦР провідні її політичні сили – Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) та Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і їхні лідери ознак життя не подавали – спостерігали за тим, куди подує новий вітер. Як свідчать усі відомі дослідження, лише 21 травня другорядні за політичною вагою представники Української партії самостійників-соціалістів (УПСС), соціалістів-федералістів (УПСФ), трудової партії (УТП) та хліборобів-демократів (УХДП), а також об'єднаної Ради залізниць України та Головної ради Всеукраїнської поштово-телеграфної спілки несміливо проголосили утворення так званого Українського Національно-Державного Союзу (УНДС).

Говорячи про українські політичні партії тієї доби, треба взяти до уваги наступні міркування. За найоптимістичнішими підрахунками, усі вони станом на листопад 1918 р. формально могли нараховувати в своїх лавах не більше 10 тис. зареєстрованих членів, у т. ч. УПСР – до 5 тис, УСДРП – до 3,5 тис. Характерними рисами цих «гуртків за інтересами» були: низький ступінь організованості, відсутність власне партійного апарату, незначний вплив на політичних симпатиків та інших людей. Усі інші «фактично мало були поширені дисциплінованим членством поза інтелігентські гурти»[22]. Як справедливо зауважив один із дослідників, з усіх національних організацій соціал-демократичної партії в дореволюційній Росії Українська соціал-демократична робітнича партія мала чи не найменше значення. Сказати прямо – мала настільки мізерне політичне значення, що серйозні політики, як, наприклад, Ленін, ніколи не цікавилися УСДРП як політичною потугою. Передовсім тому, що вона нею не була.[23]

21 травня ці «партії» оприлюднили так званий «Меморіял», у якому заявили: «сучасний Кабінет Міністрів врятувати державу від анархії й безладдя, установити тверду владу, оперту на довір'я народу, та зміцнити самостійну Українську Державу не зможе». Автори документа, які гостро ревнували свою відсутність у складі гетьманського уряду, висловили йому «недовір'я»… «Добрий державний лад, – ішлося далі, – може завести тільки національний демократичний діловий кабінет, складений в більшості з відомих українських діячів, взагалі з осіб української орієнтації, які мали б повне довір'я широких українських мас». 30 травня УНДС ухвалив ще один документ, цього разу – звернення під назвою «Український Національно-Державний Союз до німецького народу» радикально антиросійського, антипольського та антиєврейського спрямування, в якому вся провина за негаразди в Україні покладалася саме на ці національні групи[24]. Щиро кажучи, риторика УНДС – це риторика діячів, які відкрито запропонували свої послуги Скоропадському та фактично прямим текстом визначили об'єм першого внеску за такі послуги.

Тими самими днями група інших колишніх членів УЦР та діячів УНР здійснила спробу скликати у Києві Українські Установчі Збори. Дізнатися подробиці можна з виявлених автором цього дослідження споминів Микити Шаповала, який зіграв ключову роль у націонал-соціалістичному таборі влітку – восени 1918 p., та класичної розвідки Матвія Стахіва, яка спирається на спомини того-таки Шаповала.

Хто такий Микита Шаповал?

Народився 1882 р. у бідній селянській родині. Освіта – двокласна школа. З 1901 р. – член Революційної Української партії (РУП). У 1909—1914 pp. – видавець та співредактор часопису «Українська хата». У 1917 р. – член ЦК УПСР, член Центральної Ради, член Малої Ради, член Генерального секретаріату, голова Всеукраїнської лісової спілки. Співавтор IV Універсалу УЦР. Помер 1939 р. в Чехословаччині.

Микита Шаповал. Оцінні судження

Життєвий шлях людини, яка відіграла ключову роль в організації антигетьманського повстання та в створенні Директорії УНР, докладно проаналізовано. Дехто з дослідників переконаний у тому, що цей «високосвідомий український громадсько-політичний діяч», «один із співавторів IV Універсалу», «автор законів про землю і ліси в Українській Народній Республіці»:

– «протягом усього свого життя… органічно вливався в усі стадії процесу становлення Української держави, а також був одним з творців державотворчих засад, ідеологічного підґрунтя української революції та її подальшого історико-соціологічного аналізу..»,

– «один з найактивніших діячів української революції, політична далекоглядність якого, на жаль, не завжди вчасно бралася до уваги провідниками новоствореної держави»,

– «спочатку підтримував автономістські домагання Центральної Ради, та після участі в роботі Демократичної наради почав виступати за унезалежнення українських законодавчих органів, а після більшовицького перевороту – за цілковите розірвання відносин з Радою Народних Комісарів і усамостійнення України»,

– «залишаючись противником будь-якого співробітництва з більшовиками, М. Шаповал не підтримав ініціативи В. Винниченка щодо таємного отримання більшовицької допомоги для проведення повстання. Конфлікт з Винниченком, зрештою, і став дійсною причиною відмови М. Шаповала ввійти до складу створеного ним дітища – Директорії».[25]

Микита Шаповал. Основні події життя

Життєвий шлях цього діяча найбільш ґрунтовно описано в такому собі «історико-краєзнавчому дослідженні». Відомості подаються такі:

Червень 1882 p. – «народився в с. Сріблянка Бахмутського повіту Катеринославської губернії (нині Артемівський район Донецької області) в сім'ї відставного унтер-офіцера, сільського наймита Юхима Олексійовича та Наталії Яківни Шаповалів.

Червень 1882 – осінь 1887 р. – жив у селі з батьками. Осінь 1887 – зима 1888 pp. – с. Званівка. «Спроба навчатись в місцевій школі. Самостійно навчився грамоті у званівського шевця».

Весна – осінь 1888 р. – с Сріблянка. «Бігав до місцевої школи».

Осінь 1888 р. – с Кремінна. Навчання в церковнопарафіяльній школі.

Весна 1889 р. – с Сріблянка. Жив у баби Горпини. Навчався з перервами в церковнопарафіяльній школі.

Весна 1891р. – с Долинівка. «Перше трудове гартування».

Весна 1894 р. – «наймитування поденщиком на сільгоспроботах у місцевих заможників, на шахті та в паровозному депо».

Осінь 1891 – весна 1892 р. – «навчання у Варваропільській народній школі».

Літо 1892—1893 р. – «поденна робота на шахті виборщиком породи».

Осінь 1892 – весна 1894 р. – «навчання в Петро-Мар'ївській народній школі».

Літо – осінь 1894 р. – с Сріблянка. «Поденна робота на сільгоспроботах у місцевих заможників. Знайомство з «Кобзарем» Т. Шевченка».

Осінь 1894—1895 р. – с Голубівка. «Поденна робота сортувальником вугілля на Голубівській шахті».

Осінь 1896 р. – «Конторський хлопець» на Голубівській шахті. Знайомство з сім'єю Г. Кривка.

Осінь 1896 —весна 1898 р. – навчання в Комишуваській двокласній школі Міністерства народної освіти.

Літо 1897 р. – під час канікул працює за «конторського хлопця» на Голубівській шахті.

Літо 1898 р. —«помічник конторщика на Голубівській шахті».

Осінь 1898 – літо 1900 р. – учень Новоглухівської державної лісової школи.

Літо – осінь 1900 р. – землемір і доглядач за будівельними роботами, помічник інженера-архітектора Жиловської шахти, м. Алчевськ.

Липень 1901 – березень 1902 р. – с Маяки. Помічник лісничого. «Перше залучення до соціалістичної ідеї. Знайомство з О. Макаренком. Перші спроби боротьби з гнобителем місцевих селян».

Квітень 1906 р. – м. Слов'яносербськ; с Сріблянка. «Гостювання у батьків та родичів перед від'їздом до військової частини».

Квітень-липень 1907 р. – м. Слов'яносербськ; с Сріблянка. «Перебування у батьків та родичів після повернення з Польщі. Роздуми про пошуки майбутнього життєвого шляху».

Осінь 1907 р. – м. Слов'яносербськ; с Сріблянка. «Ознайомлення батьків та родичів з молодою дружиною Ольгою Філаретівною».

З 1908 по 1917 р. – Микита Шаповал з дружиною короткочасно приїжджали до батьків у Слов'яносербськ та до тітки в с Сріблянка «під час відпусток, коли вони йому випадали».

Якщо наведеної інформації не досить, можна навести ще два оцінні судження, які, на нашу думку, дозволяють сформувати цілісний образ національного державотворця, «велетня з Донбасу», «машиніста української революції». Судження такі:

– «Микита з братами теж мріяв стати монтером»,

– «Патріотичні почуття, навіть здобрені соціалістичними ідеями, все одно не можуть побороти юнацьких почуттів до протилежної статі. Любов до книжок, до церковного співу збагатила юнака, зробила його цікавим співрозмовником. Тарний спів і музичні від природи здібності, характерні майже для кожного українця, робили Микиту бажаним учасником молодецьких гулянь будь-якого зборища. Особливо любив народні пісні, які співав з дівчатами. В школі навчився грати на гітарі і багато міщанських українських мотивів».[26]

Нагадаємо: перед нами – вся біографія одного з лідерів «національно-визвольних змагань українського народу», члена УЦР та Малої Ради, міністра УНР, фундатора Директорії та міністра в її уряді, співавтора документа, який проголосив незалежність УНР, та автора законів, що перевернули її догори ногами – раз і до сьогодні.

Шаповал про скликання Українських Установчих Зборів

Опинившись на еміграції, Шаповал пригадував: «Ми заініціювали нараду членів Установчих Зборів, щоб на ній прийти до певних рішень. Ця нарада відбулась на Пушкінській вулиці в помешканні комітету по справах палива, в якому якусь ролю грав професор Ф. Швець і він же технічно влаштував помешкання для наради»[27]. «Злагодивши дома проект “П'ятого Універсалу”», прийшли на нараду. Засадничі тези документа, наведені Шаповалом в іншій праці, були такі:

– «українська влада повалена, але вона має бути»,

– утворення нелегального органу влади, який би і репрезентував «революційну народну Україну»,

– оповіщення влади Установчих Зборів,

– «вибори Викопного (так у тексті. —Д. Я.) Комітету Установчих Зборів, який єдино може репрезентувати народню волю, а головним завданням має сформувати уряд, і йому доручити ведення боротьби проти гетьманщини»,

– «ми з демократичних загальних виборів, а тому ми законна влада»,

– «європейська психіка вже звикла рахувати лише те, що виходить з виборів»,

– «це створило б нову ситуацію в Україні і навколо неї».

«Організацією уряду, – стверджував М. Шаповал, – універсалом, одним фактом, що другий уряд є законний, ми помішали б всі карти гетьманщини і німецької реакції».[28]

«Зійшлося членів Установчих Зборів менше, – писав автор цитованих мемурів, – ніж ми сподівалися – всього 50—60[29]. Я пригадую: Швеця, Шрага, Пшеничного, Ксендзюка (с-ра), Янка, Щадилова. Майже всі були с-ри, з с-д. – Б. Мартос. Здається, дехто був з комітетів і не членів Установчих Зборів». На зборах М. Шаповал, якщо вірити його споминам, виклав такий план:

«<…> Нарада членів Установчих Зборів обирає Уряд УНР і доручає йому організацію боротьби за відновлення Республіки. Зрозуміло, що діяльність цього Уряду була б нелегальною, а члени його законспіровані, хоч акти, які він видаватиме, мусіли б бути підписувані дійсними прізвищами, щоб населення знало, хто і куди кличе. Инші члени Установчих Зборів мусіли б також перейти на нелегальне становище: бути фактичними керівниками акції на місцях. На цій боротьбі розвинеться і скріпиться свідомість і в нашому народі, скріпиться національна ідея, похитнута останніми часами, а головне, підірвана буде шкідлива думка, ніби німців привела Україна».

Шаповал стверджував: цей його план захищало 12—15 людей, головним чином депутати-селяни, а також персонально Швець і Янко. Більшість присутніх, у тому числі Борис Мартос, який виступив від імені УСДРП, а особливо – київські есери та помірковані діячі УЦР, речником яких був Ілля Шраг, була категорично проти. «Вислухавши його аргументи, – зауважив Микита Юхимович, – я в нестямі обурення укинув Шрагові: “Вся Ваша аргументація є аргументацією політичної трусости!”. Збори було зірвано: члени У[становчих] 3[борів] роз'їхалися по домівках, бо ними ніхто не цікавився»[30]. Вихватка Шаповала, за його власним визнанням, зруйнувала нараду і «покінчено було на тім, що треба скликати другу таку нараду»[31]. На евентуальній можливості скликання навіть квазілегітимних, навіть в урізаному складі Установчих Зборів було поставлено хрест.

«Революційний комітет повстання». Версія 1

Покинувши збори, Шаповал ішов по вулиці з Янком, Шидловим «і ще кимось». Упродовж бесіди «тихої зоряної ночі» він, за власним визнанням, дійшов таких висновків:

– «взагалі такі справи треба робити, а не говорити про їх і ні з ким не радитися»,

– його опоненти – «не представники народу і не революціонери», а отже, нічого не варті,

– ми закладаємо «воєнно-революційний комітет з трьох осіб, який візьме на себе завдання провадити революційну акцію»,

– «я – головою комітету»,

– «членів мені порекомендує він, Янко, який в зв'язку з подібною організацією, але вона складається з молодих людей, і тому добре буде, коли вони дістануть фахове керівництво з мого боку як освіченого офіцера, а до того ще й соціяліста-політика».

«Додому, – констатував Шаповал, – я прийшов пізно вночі головою всеукраїнського ревкома». Впродовж наступних днів і тижнів пан голова зустрічався з тими, кого рекомендував Янко. «Разів, мабуть, ще 3 я бачився з ними, але переконався, що це були зовсім невинні в політиці люди. Хоч і с-ри, але політичні діти. Зв'язків з провінцією у них було мало. Радитися з ними не було підстав». «Так за якийсь місяць я «розпустив» фактично «ревком» (який, як бачимо, так ніколи і не був створений. – Д. Я.) і обдумував далі плани боротьби»[32]. «Отже, – підсумовував М. Шаповал, – мене більше цікавив “Комітет повстання”. До його було делеговано представників від “Селянської Спілки” – Пушкарь і Дяченко, від залізничників і ще хтось… Після деяких спроб наладити роботу цього “Комітету” я переконався, що праці з його не буде».[33]

Це – перша версія, представлена Шаповалом.

«Революційний комітет повстання». Версія 2

Версія друга, представлена тим-таки Микитою Юхимовичем, причому на тій самій сторінці, трактує історичну прогулянку дещо по-іншому: «Рішило зорганізувати бойовий комітет повстання[34]. Я – представник від «бюро» Установчих Зборів, яке на всякий випадок було зорганізовано шляхом представництва від кожної губернії по одному депутатові. «Бюро» кілька разів сходилося на збори, але єднання не було, не було планів і віри».[35]

«Революційний комітет повстання». Версія З

Шаповал виписав для нащадків і третю версію. На відміну від попередніх, у ній фігурують лише два персонажі – він і Винниченко. «Довгими ночами перед повстанням ми з Винниченком обговорювали політичну програму нової влади на випадок успіху і стояли на юридичній позиції, що влада (має належати. – Д. Я.) Установчим Зборам… Виписувалась і нова концепція – Трудового Конгресу. З Вінниці Директорія і представники с. – рів та с. – деків схилились до думки про Трудовий Конгрес. Але нікого не було за ЦРаду», – писав він. І додавав, що «не зручно було висувати ЦРаду ще йз політичних мотивів, оскільки ЦРада закликала німців…, не винесла протесту проти німецько-гетьманського перевороту…».[36]

Весною 1918 р., читаємо далі, «соціялісти-самостійники затіяли об'єднання – Український Національно-Державний Союз, до якого увійшло чимало груп опріч с.-д. і с. – рів. Пригадую, що Олександр Макаренко, лісничий, лідер колишньої УНП, що перетворилась в самостійників-соціалістів, доволі енергічно і різко вів цей Союз, рішуче виступав проти гетьманщини». За свідченням Шаповала, Національно-Державний Союз склали 4 партії: УПСФ, УПСС, УПХД, УТП. «Провід, – згадував він, – давали головно» Олександр Макаренко, доктор Луценко; УПСФ представляли Кушнір і Корчинський; трудовиків – О. Грушевський, Скрипник, Міхновський; хліборобів – брати Шемети[37]. «Одначе нам, соціялістам-революціонерам, – вказував автор споминів, – було ніяк не по шляху з цим Союзом, ми в його не вступили, і він трохи згодом розпався». Щодо УПСР та УСДРП, писав він, «то обидві партії в Національно-Державний Союз не входили, бо його соціяльна ідеологія нам чужа і ворожа».[38]

«Революційний комітет повстання». Версія 4

Четверта версія належить дослідникові Стахіву. «Власне ідею скликання Установчих Зборів України і фундування УНСоюзу, як тимчасового громадсько-репрезентативного органу, – писав він, – висунено пляново організаторами повстання (майбутнього. – Д. Я.) для того, щоби не скликувати знову Української Центральної Ради… Організаторам, – доводив дослідник, – зокрема Винниченкові і Шаповалові, йшлося про те, щоб усунути від політичного впливу не тільки самого голову УЦРади М. Грушевського, але й цілий гурт діячів, що його очолював Трушевський <…>, який у самім УНСоюзі в часі гетьманщини не брав участи та не підтримував ідеї повстання в тій формі, яку створила Директорія. Таку саму позицію, – додає Стахів, – займали всі діячі Української партії соціялістів-федералістів…».[39]

Народження Українського Національного Союзу. Версія Шаповала

Натомість політики, які з різних міркувань відмовилися увійти до складу УНДС, вирішили утворити Український Національний Союз. Установче зібрання відбулося в редакції «Самостійника» на вул. Мала Підвальна[40]. Почалося, як водиться, з непорозумінь. Присутні представники УСДРП Садовський і Мартос «трошки постояли мовчки і пішли собі з усмішкою превосходства і жалю до зібрання». Ті, хто залишився, вирішили створити «всеукраїнський центр». Мабуть, саме тоді й ухвалені були «Політичні засади Українського Національного Союзу». Документ визначав:

«§ 1. Мета Союза: а) утворення міцної самостійної української держави; б) боротьба за законну владу на Україні, відповідальну перед парляментом;

в) боротьба за демократичний виборчий закон в усі установи (по 5-ти член, формулі);

г) оборона прав українського народу і Української держави в міжнародній сфері».

Задля реалізації цих завдань УНС вирішив, що саме він «організує українську громадсько-політичну волю і <…> вживає всіх відповідних заходів для її виявлення і реалізації, як в межах України, так і поза її межами». Очолити цю діяльність всесвітньо-історичного значення повинна була Рада Союзу, керівництво якою, в свою чергу, покладалося на президію. До складу останньої мали увійти по одному представникові від кожної політичної партії і по два представники «від усіх інших організацій, які входять в склад Союза».[41]

Шаповал докладно зупинився на питанні про наявність течій всередині новоствореного Союзу. Перша (УПСФ) обстоювала «тактику переговорів і переговорів аж до того, що німці переконаються, що гетьманський уряд треба змінити на національно-буржуазно-ліберальний». Селоспілка та УПСР «вели внутрішню політику організації сил, що коли прийде якийсь слушний час, то фактична сила в Національному Союзі буде в інших руках».[42]

За Шаповалом, Винниченко замінив провідного діяча УПСФ Андрія Ніковського на посаді голови Союзу 18 вересня. Останній відійшов, позаяк на засіданнях УНС «почали висувати соціалістичні питання». Винниченко та його прихильники запровадили деякі організаційні зміни в його структурі, зокрема утворили комісії: військову (голова – Винниченко), закордонних справ (Шаповал), а також земельну, культурно-просвітню, церковну, економічно-фінансову та інші, чим нібито «було забезпечено цільність складу, добірність і конспіративність її праці та намірів». Треба звернути увагу ще на одну важливу обставину – вузьконаціональний характер Союзу як «суцільно чисту національну репрезентацію без чужих елементів»[43],– росіяни, поляки та євреї до складу УНС не входили. Сучасники вважали за потрібне наголосити й на такій важливій особливості діяльності УНС, як «повна конспіративність». Навіть члени центральних комітетів політичних партій не завжди знали, що обговорювалося і які рішення приймалися. І коли Національний Союз «обрав Директорію і проголосив повстання, це з'явилося для багатьох несподіванкою».[44]

Друге зібрання новоствореного Союзу відбулося «в помешканні Українського клубу, в затишній кімнатці “Просвіти”». Саме там і було схвалено його Статут, головними тезами якого були: «самостійність, демократія і т. д.». До Президії обрали Ніковського, Швеця (Селянська Спілка), Шаповала, Макаренка (УПСС), Дмитра Левицького (галицько-буковинська рада) «та ще когось».[45]

Діяльність УНСоюзу, який врешті-решт ставив собі за мету повалення «пронімецького», «проросійського» «буржуазного» режиму Скоропадського, почалася досить оригінально. «Спеціяльно», щоб «легалізувати себе, але не датись до знищення», Рада УНС вислала делегацію до німецького посла барона Мумма, аби заявити про непричетність до вбивства головнокомандувача німецьких військ в Україні генерала-фельдмаршала Ейхгорна. Прийняв делегацію генеральний консул. «Пан фон Тіль був людиною передовою, – вважав М. Шаповал, – не вільною від вольтер'янства. По його очах було видно, що він дивиться на нас, як на африканських негрів, типовий колоніяльно-буржуазно-вільгельмівський барбосі Ми товкли йому, що в Національний Союз входять всі українські партії, що це – політичний центр українства, а він нам – що гетьман хороший чоловік, щирий українець, все налагодиться і треба всіма силами підтримувати уряд. Мені було гидко, і я в душі рішив ніколи не говорити з окупантами. Про розмову з фон Тілем було дано звістку до газет. Титус (так у тексті. – Д. Я.) Національного Союзу пішов в словесний оборот».[46]

Ми вже ніколи не дізнаємося, як довго Шаповал переживав відчуття отієї огиди. Але причина такої його та Винниченка політичної поведінки більш-менш відома. Стахів адекватно пояснив її тим, що УПСФ, УХДП та більшість УСДРП «не думали, що німці залишать Україну і не буде кому ефективно її боронити перед інвазією. Виходу німців з України і після революції, – прямо писав Стахів, – не дуже-то сподівалися навіть організатори повстання, але рахувалися з можливістю, що німецькі війська будуть триматися міцно і довго в Україні і навіть будуть мстатися на українськім народі. Вони також переоцінювали силу білих московських генералів».[47]

Один безпосередній позитивний для УНСоюзу наслідок від згаданої зустрічі з німцями все ж таки був. Його керівники діяли без будь-яких перешкод з боку влади, скинути яку вони мали на меті, дістали можливість приймати в своїй штаб-квартирі численні делегації з місць, висвітлювати діяльність Союзу в газетах тощо.

УНС шукає підтримки в Антанти. Версія перша

Шаповал згадував, що вони, тобто організатори повстання проти гетьмана, «уповноважили» гетьманського консула у Галаці запропонувати Антанті конфіденційно від імені УНСоюзу умови співпраці з Україною. Умови такі: визнання Антантою повної незалежності України в етнографічних межах «з відібранням від Австрії Галичини, Буковини і Закарпатської Руси»; встановлення торговельних взаємин; сприяння організації повстання проти німців; «усунення германофільського уряду гетьмана»; визнання країнами Антанти майбутнього українського уряду; надання ними «потрібної допомоги» організаторам повстання, дозволу останнім, на випадок поразки, відступити на територію Румунії.

Представник Антанти, у свою чергу, висунув такі вимоги до можливої угоди: повстання повинно розпочатися до вступу флоту союзників у Чорне море; «Антанта стоїть за самовизначення всіх народів, за відбудування Росії, нічого не має проти принципу української державности»; Антанта «жадає організації української армії», а доки остання не організована, «охорону кордонів України від анархії доручити Добровольчій армії»; брак офіцерського корпусу в українській армії компенсувати за рахунок офіцерів Добровольчої армії; «негайно подати список майбутнього (українського) уряду» (представникам Антанти).

УНС шукає підтримки в Антанти. Версія друга

Зовнішньополітична програма майбутнього режиму, за тим-таки Шаповалом, мала бути такою: «З Росією – мир. З Центральними державами – мир. Німцям ставимо лише одне домагання – вибратись з України геть. Взагалі – політика нейтралітету». Реалізовувалася така політика досить дивним способом: організатори повстання уповноважили українського дипломата Білецького вступити від імені УНС в конфіденційний контакт з дипломатами країн Антанти, які перебували тоді в Яссах, і представити їм зовнішньополітичну програму майбутнього українського національно-соціалістичного режиму. Програма така. Перше. «Признання повної незалежности України в етнографічних межах з відібранням від Австрії Галичини, Буковини й Закарпатської Руси». Друге. «Торговельні взаємини». Третє. «Деякі концесії (шлюзування Дніпра)». Четверте. «Повстання проти німців». П'яте. «Усунення германофільського уряду гетьмана і т. п.». «Ми ждали, – свідчив Шаповал, – признання будуччого «демократичного» уряду, потрібної допомоги»[48]. Відповідь Антанти була лапідарною: повстання повинно розпочатися зі вступу військово-морських сил країн Згоди у Чорне море, союзники підтримують принцип самовизначення народів, «відбудування Росії», але при цьому «нічого не мають проти принципу української державности», вимагають створення регулярної української армії, офіцерський корпус якої, за браком національних кадрів, необхідно сформувати за рахунок російських добровольців. Крім того, союзники зажадали від української сторони «негайного подання» списку майбутнього уряду та звільнення французьких дипломатів і військових, заарештованих свого часу німцями[49]. «Їм, – написав у зв'язку з цим Солуха, – не вдалося продати (ленінське) повстання Антанті. То не їхнє повстання, вони ним не розпоряджалися».[50]

Очевидно, що талановиті українські дипломати школи Винниченка – Шаповала були здивовані, з одного боку, визнанням Антантою незалежності України, а з другого – її вимогою «фактичної окупації» України Добровольчою армією. Наступний раунд переговорів мав очолити Григорій Сидоренко. Він прибув до Ясс уже після початку антигетьманського повстання, – пригадував Шаповал, «доставивши наші остаточні умови і список кабінету».

УНС шукає підтримки у Центральних держав

Вступивши в переговори з представниками Антанти, українські талейрани одночасно вступили в контакт з німецькими представниками. У Києві їм рішуче відмовили, мовляв, вважають поїздку представників УНСоюзу до Німеччини «рішуче невчасною», тому «нізащо» до Берліна її не пропустять. Однак позиція німців зупинила українців ненадовго. У листопаді, у переддень повстання, вони уповноважили «в загальній формі» начальника консульського відділу МЗС Миколу Шаповала[51] та такого собі журналіста Петра Бензя вступити у зносини з новим міністром закордонних справ Німеччини Давідом. Пан міністр прийняв українців «дуже прихильно і заявив категорично, що він негайно дає німецькій обер-команді приказ на Україні не втручатись в боротьбу нашу з гетьманом і триматися строгого нейтралітету».[52]

УНС шукає підтримки у більшовиків

У повній відповідності з доктринальними політичними установками своїх організаторів і керівників УНС ініціативно вступив у прямі контакти і з більшовиками. Вони чудово розуміли, що «могли бути корисні большевикам лише в плані загальних антигетьманських сил»[53]. УНС вів ці переговори паралельно з переговорами про вступ їхніх представників до уряду Ф. Лизогуба[54]. Можна сказати більше: вступивши в переговори з більшовиками, українські національно-соціалістичні кола не лише вчинили акт державної зради, а й активно сприяли розвитку передумов наступної поразки своїх «національно-визвольних змагань».

Переговори з представником більшовицької делегації Дмитром Мануїльським вів особисто Винниченко[55]. Зрозуміти це було складно навіть утаємниченим особам, адже зовнішніми справами в УНС опікувався Шаповал. До слова, так само їм тоді, а нам сьогодні незрозуміло, чому головою військової комісії було обрано саме Винниченка, «який війська ненавидів… Все робилося якось навпаки»[56]. Переговори з більшовиками відбувалися, зокрема, в будинку заступника міністра фінансів Василя Мазуренка, який безпосередньо брав у них активну участь. Мета переговорів, за словами Шаповала, полягала в тому, щоби «добитися нейтралітету більшовиків у нашій війні проти німців». Більшовики йшли на взаємне визнання, пропонували 3 млн рублів за умов підписання «оборонного союзу проти Антанти… Через загальний принцип нашої політики… – нейтралітет за всяку ціну – такого договору писаного ми не хотіли заключати, лишились при чесному слові обох сторін не шкодити взаїмно. І не взявши від їх ніякої грошової допомоги», – стверджував Микита Юхимович. І тоді, і сьогодні ці твердження особливої довіри не викликають[57]. Винниченко, в свою чергу, на пленарному засіданні Трудового Конгресу повідомив, що в ході цих переговорів було досягнуто угоди з 5 пунктів, які передбачали визнання Радянською Росією самостійності, нейтралітету та демократичного устрою УНР, встановлення торгових відносин між двома державами, а також дозвіл на діяльність українських комуністів за умов, «що цій партії не вільно захоплювати владу збройною рукою».[58]

Про що Винниченко домовився з більшовиками?

Зміст угод детально проаналізував дослідник Солуха. Висновки такі. Перший: переговори вів одноособово Винниченко, нікого при цьому фактично не інформуючи. Другий. Існують принаймні дві версії щодо угод, підписаних сторонами[59]. За версією Винниченка, це – посилення розвідувальної діяльності на фронті, визнання нового націонал-соціалістичного режиму єдиною українською владою, невтручання у внутрішні справи України, легалізація національної компартії. За Шаповалом, умови були такі: визнання України самостійною державою, устрій якої буде встановлено конституантою, невтручання в її внутрішні справи, «строгий нейтралітет до всіх держав». При цьому більшовики обіцяли 3 млн рублів на організацію антигетьманського повстання і «допомогу людьми», «вимагаючи, щоб Винниченко підписав “оборонно-зачіпний” союз України з большевицькою Росією проти Антанти», на що Винниченко не погоджувався[60]. Третій. Це була угода між представниками Російської радянської держави та приватною особою. Винниченко вів їх не як державний діяч, а як український соціал-демократ, не маючи при цьому навіть офіційного уповноваження партії. Четвертий. Встановлення конкретної форми політичного режиму в тій чи іншій країні є виключною і абсолютною прерогативою її громадян, а не предметом угоди приватних осіб. П'ятий. Громадяни УНР ніде і ніколи не вимагали легалізації створеної невідомо ким у Москві української комуністичної партії, про існування якої вони навряд чи тоді здогадувалися. Шостий. Усе це свідчило «про цілковитий моральний розклад наших соціялістичних партій, нашої демократії, наших провідників».

До змісту Винниченкової угоди додали ще й принциповий пункт про спільні дії проти Денікіна, Краснова, Антанти та Польщі. Це відкривало для УНР принаймні два нових фронти – на півдні та на заході. Дії Москви та білоцерківських заколотників координувалися. З одного боку, про це свідчить тактика, якої дотримувався Коновалець під час повстання[61], з другого, – створення вже 20 листопада тимчасового робітничо-селянського уряду України.

Тими днями гетьманські спецслужби перехопили більшовицького кур'єра з трьома мільйонами рублів. Слідство встановило: більшовики нібито вже видали УНСоюзові 50 млн на антигетьманську агітаційну кампанію. До в'язниці потрапив навіть радянський консул в Одесі, зокрема тому, що підтримував тісні зв'язки зі збройними більшовицькими загонами.[62]

Сам гетьманський уряд також активно розігрував «російську карту», але, на відміну від націонал-соціалістів, з антибільшовицьким забарвленням. За його дозволом у Києві, Одесі, Харкові, Житомирі та інших містах було відкрито опорні пункти для поповнення армії «білих». Надавалася і матеріальна допомога: на Кубань було направлено щонайменше 9700 гвинтівок, 5 млн набоїв, 50 тис. снарядів. Німці, зі свого боку, надали не менше 11,5 тис. гвинтівок, майже 100 кулеметів, 46 гармат, 10 тис. снарядів, іншу зброю.[63]

УНС шукає підтримки у Скоропадського

УНСоюз активно шукав контактів і зі Скоропадським особисто, і з керівниками його уряду. Винниченко сам передав до рук гетьмана власноручно написану заяву Союзу. У ній стверджувалося: уряд Скоропадського не є повноправним і законним; він чужий українському народові національно і ворожий йому політично; вся урядова діяльність веде край до руїни; законним може бути тільки уряд, який спиратиметься на «широкі демократичні маси українського народу». Заява, схоже, ігнорувала ту очевидну обставину, що в Україні жили і маси народу неукраїнського, і маси, несвідомі величних принципів УНСоюзу

Чи не головна вимога цього пафосного документа (інших Винниченко писати не вмів) цілком імперіалістична: згуртування «в один державний український організм усіх заселених українцями земель»[64]. Згодом таку вимогу, але щодо німців, кваліфікували як «нацизм». Винниченко також запропонував гетьманові створити «коаліційний» кабінет за участю УНС.

Отже, Винниченко фактично запропонував Скоропадському політичний союз. Його умови: УНС, за яким реально стояло декілька десятків політичних авантюристів, готовий заплющити очі на «нелегітимність» режиму. Гетьман висуває територіальні претензії до сусідніх держав та регіональних урядів de facto. Це фактично означало би війну проти країн Антанти, які мали свій погляд на проблеми повоєнного устрою в Європі, розподілу територій Німецької та Австро-Угорської імперій. Практично це означало і війну з Польщею, Угорщиною, Румунією, Чехословаччиною, регіональними урядами, які утворилися на великоросійських землях, та тими російськими силами, які виступали з централістських позицій (наприклад, із військовими частинами Денікіна, Юденича тощо).

Стахів кваліфікував цей документ як «останню платформу угоди і компромісу» між УНС та Скоропадським. Посилаючись на Шаповала, дослідник зауважив, що Винниченко «аж до останніх днів перед самим рішенням про переводження повстання в практиці ще вагався, чи взагалі реально йти до повстання, чи пробувати нових способів компромісу з гетьманом…». За декілька днів до 14 листопада Винниченко «висловлював пропозицію, щоб погодитися з гетьманом за таку політичну ціну: гетьман покличе до влади чисто український кабінет, який зобов'яжеться, що після проведення загальних виборів в Україні українська демократія підтримає його кандидатуру на президента держави»[65]. «Одним словом, – підсумував Шаповал, – Український Національний Союз став трансформатором революційної енергії в Україні, а роль машиністів узяли на себе Винниченко і я».[66]

Мемуаристи та дослідники про роль і місце «трансформатора» та його «машиністів» в історії

Оцінки змінювалися – в залежності від персони, яка їх давала, обставин часу та місця, в яких такі оцінки формулювалися. Критерій простий: чим більш «національно свідомим» був оцінювач, тим більш пихато він висловлювався. Наведімо характерні приклади.

Перший. «Український Національний Союз як авторитетне представництво організованої української демократії і як єдиний речник політичної волі України мав повне конституційне право й обов'язок рішати справи, що були необхідні для рятування суверенности Української Держави в часі, коли не можна було скликати Конституанти України».[67]

Приклад другий. «Український Національний Союз шукав компромісу й угоди з режимом, сальвуючи тільки суверенність Української Держави та суверенність народу в ній». Такий підхід фактично визнавав і вузьконаціональний характер УНС, і те, що Союз не був представником волі всього «українства», а лише «виразником волі політично-організованого українського громадянства»[68], та й то не всього, а лише його націонал-соціалістичного крила. «Серед Національного Союзу були справжні більшовики-українці, і від них першим був український письменник, талановитий та запального темпераменту агітатор В. К. Винниченко. С. В. Петлюра, хоча і не був більшовиком, але робота його агентів по підготовці повстання проти германської влади була рівносильна віддачі України во владу більшовиків, що і підтвердили блискуче події найближчих місяців».[69]

На відверто сегрегаційний характер діяльності Союзу звертали увагу й інші дослідники. В конкретних обставинах місця і часу, вказував один із них, гасло чергової «соціяльної революції», яке висувалося лідерами УНС, практично «означало повну українізацію», як охарактеризував це Шаповал у такій дефініції: «Українізація це значить: українська держава, українська в ній влада, українська земля належить українцям, український хліб, сало, залізо, нафта, вугілля, цукор, ріки й моря – все, що є на українській землі, належить українцям і їх владі».[70]

Принагідно нагадаймо: за декілька місяців після оголошення Винниченкових вимог, а саме 5 січня 1919 р. було засновано Німецьку робітничу партію. 24 лютого 1920 р. Її перейменували у Німецьку націонал-соціалістичну робітничу партію. Того ж дня її лідер оголосив програму партії, перші два пункти якої були сформульовані так:

– «ми вимагаємо об'єднання всіх німців на підставі права самовизначення народів у Велику Німеччину»,

– «ми вимагаємо рівноправності для німецького народу, нарівні з іншими націями…».

Наголошуємо: майбутній керівник Німеччини, якого вважають одним із найбільших злочинців свого часу, політик, який поставив догори ногами весь світ, вимагав лише рівних прав для свого народу. Володимир Винниченко, натомість, вимагав вищих прав для найбільш злиденної частини неіснуючого ще «українського» народу – за рахунок більш заможних співгромадян, насамперед – інших національностей.

Отже, попри всі високі національні, патріотичні почуття, доводиться погодитися з такими висновками:

– «лідери УНС готовили Україні не сильну державну владу, а соціялістичну руїну, яка почалася з моментом захитання гетьманської влади»,[71]

– УНС не був ані «загальнонаціональним об'єднанням», ані цілком «українським»,

– роль УНС в організації антигетьманського повстання була «чисто декоративною».[72]

Події наступних днів, тижнів, місяців не залишають сумнівів у справедливості цих висновків.

Висновок автора

За дев'ять десятиріч українські історики різних шкіл та генерацій так і не дійшли згоди щодо часу, місця, обставин утворення так званого Українського Національного Союзу, який начебто створив так звану Директорію, яка, в свою чергу, нібито зорганізувала антигетьманське повстання, очолила його, а згодом – проголосила й очолила Українську Народну Республіку, яка буцімто проіснувала на території сучасної України до кінця 1920 р.

III

Хто створив Директорію? Стан розуміння проблеми

Перший системний дослідник тієї доби запровадив до наукового обігу дві тези, широко вживані у науковій та популярній літературі й сьогодні, які увійшли в усі підручники з історії України, отже, стали аксіомами. Аксіома, як відомо, – це твердження, яке не потребує доказів. Перша аксіома, сформульована Стахівим, така: Директорія була обрана Українським Національним Союзом, що його сформували всі українські політичні партії (крім УХДП) та професійні спілки, за якими стояло 80% виборців України.

Друга аксіома: Директорія «не була самочинним органом», «креаційне тіло, яке своїм вибором покликало Директорію УНР, було вповні компетентне в цих надзвичайних обставинах представляти політичну волю українського народу аж до найближчого нового формального голосування при нових загальних виборах». Спираючись на свідчення Шаповала та Христюка, Стахів стверджував, що участь у виборах узяли «представники національних політичних партій УНСоюзу, професійних організацій і війська», а Петлюра на вимогу січових стрільців був «відразу обраний на Головного Отамана».[73]

Протилежної точки зору дотримувався найбільш прискіпливий – аж до сьогоднішнього дня – читач Стахіва. Цей читач був цілковито переконаний у тому, що Директорія була органом самозваним, оскільки Союз у час її організації не проводив ані з'їзду, ані конгресу. «Особи, що мали сміливість висловлювати волю всіх членів політичних партій, професійних та суспільних організацій та об'єднань, не були волею українського народу, який був розгублений при революційній анархії, остаточним зруйнуванням і так недосконалого апарату», – писав він.[74]

Панівною в сучасній історіографії є концепція Стахіва. Саме її вважає апріорно правдивою абсолютна більшість сучасних дослідників. Характерний приклад – творчість широко відомого у вузьких колах члена-кореспондента HAH України В. Солдатенка. В одній із численних монументальних, але дуже непослідовних та часто-густо слабко обґрунтованих розвідок він твердить: саме Винниченко скликав засідання УНСоюзу. На ньому він переконував присутніх: «повстання назріло і організаційно-технічно забезпечене». За Солдатенком, саме Винниченко запропонував «обрати Директорію і від імені всіх партій українства передати їй повноту влади». Саме «13 листопада (за іншими даними – в ніч проти 15-го[75]. —Д. Я.) в приміщенні Міністерства шляхів на Бібіковському бульварі відбулося таємне засідання українських партій, на якому було обрано Директорію, а В. Винниченка – її Головою»[76]. В іншій праці Солдатенко стверджує: «З початку листопада М. Шаповал і В. Винниченко перейшли на нелегальний стан, довідавшись через дружину С. Петлюри[77] про те, що існує розпорядження про їхній арешт. Переховуючись вночі, – пише дослідник, – вони обмірковували всі деталі розпочатої справи»… Саме «так з'явилася ідея про утворення на час боротьби за владу, до скликання Установчих Зборів спеціального керівного органу – колегії з 35 осіб – Директорії», яку «мав сформувати Український Національний Союз».[78]

Прихильники альтернативної точки зору, крім уже наведених у розділі «Мемуаристи та дослідники про роль і місце «трансформатора» та його “машиністів” в історії», обґрунтовують і такі тези:

– компроміс у стосунках з гетьманською владою став неможливим через заборону останнім Національного конгресу,

– «створене нашвидкуруч керівництво повстання не мало політичної програми».

– «федеративна грамота не стала ні причиною, ні приводом для повстання».

На підставі виявлених науковцями свідчень можна підтвердити і тезу про гострий конфлікт між Винниченком та Шаповалом: перший після «обрання» Головою Директорії правдоподібно став просто ігнорувати існування Шаповала. Шаповал зробив крок у відповідь – під приводом того, що, мовляв, Директорію обирав УНСоюз, останній і повинен мати право контролю над діяльністю Директорії[79]. Така вимога, очевидно, була абсолютно неможливою: основною ударною силою повстання був Осадний корпус Коновальця, якому були глибоко в носі політичні амбіції Шаповала і, як з'ясувалося дуже швидко, і самого Винниченка.

Хто створив Директорію? Свідчення Шаповала

«В Україні тепер так тихо і спокійно, – писав у жовтні 1918 р. дружині начальник штабу групи армій «Київ» генерал В. Гренер, – що коли б не тінь невизначеності, яка долітає сюди з інших фронтів та з Берліна, то тут можна було б комфортно жити».[80]

Справами на той час переймалися цілком мирними. Наприклад, 22 жовтня, тобто менше ніж за місяць до початку повстання, у Кам'янці-Подільському відбувалися урочистості з нагоди відкриття тамтешнього українського університету, другого національного вишу, заснованого за режиму Скоропадського[81]. На урочистостях перебувала вся державна й політична верхівка, в тому числі й Шаповал. Свої враження він докладно описав у споминах, які нам пощастило виявити у фондах Слов'яно-Балтійського відділу Нью-Йоркської публічної бібліотеки. Мемуарист залишив для нас й інші відомості, що дозволяють намалювати іншу картину подій, які незабаром укотре перевернули Україну догори ногами.

Після повернення до Києва, як пригадував М. Шаповал, дослівно «через декілька днів», тобто не раніше 25 жовтня[82], він рано-вранці вийшов у Чехівський провулок з буднику №6, в якому мешкав. Тут сталася його випадкова зустріч з його давнім колегою Андрієм Макаренком.

Хто такий Андрій Макаренко?

Один із персонажів, яких доля буквально винесла – нехай і на дуже короткий час – на авансцену нашої політичної історії 1919—1920 pp. залишив по собі такі відомості.

Народився 1886 р. в Гадячі Полтавської губернії. Даних про освіту немає. 1917 р. – голова Всеукраїнської спілки залізничників. За часів Української Держави – директор департаменту Міністерства залізниць. Член Директорії УНР. Від 1920 р. – на еміграції. Помер у 1951 р. в м. Х'юстон (США).[83]

Хто створив Директорію? Свідчення Шаповала – продовження

На розі Чехівського провулка та вул. Столипінської вони зупинилися. Макаренко нарікав на «хижацтво» гетьманщини і розповідав про саботаж вивезення українського майна на Дон. Він сказав Шаповалові, що Міністерство шляхів сполучення, в якому він, Макаренко, працював, організувало «окрему сторожу» на чолі з генералом Осецьким, помічниками якого були полковники Віктор Павленко (Лівобережна залога) та Хилобоченко (Правобережна залога), «обидва, – за словами Микити Шаповала, – люди для України вірні». Далі «випадкова» розмова набула такого характеру:

Андрій Макаренко:

– «організація сторожі полягає в тому що тепер генерал Осецький зложив по всіх станціях штаби, управи, дібрав дещо службового штату»,

– «вже принято і козаків. Організовано з їх резервовий полк у Києві (залізничний полк). До полку приймаються лише свідомі українці»,

– проблема полягає в тому, що військове міністерство хоче перебрати їх «під свою руку».

М. Ш.: «Чи можете в певний час зупинити рух залізниці?» А. М.: «Можу! Наша головна рада залізничників скаже, і буде зроблено».

М. Ш.: «Для мене було поки що досить. Думки миготіли і вихрували. Далі ми говорили про безнадійність і безцільність всяких пертрактацій з Скоропадським і з німцями, що українську справу можна зрушити з місця тільки боротьбою активною…

– А що якби повстання? – питаю».

A. M.: «Це єдине, що треба робити!»

М. Ш: «Далі ми навперебій заговорили про озброєне повстання проти гетьмана і німців».[84]

Вияснивши, що у випадку повстання його організатори можуть реально розраховувати на підтримку запасного полку (Болбочан)[85], полку січових стрільців (Коновалець), Чорноморського коша (Пелещук) та залізничного полку, співрозмовники розпочали обговорення «політичного» боку цієї справи. У відповідь на запитання: «Хто мав дати політичний провід, взяти відповідальність на себе, риск?» Макаренко висловився категорично за Національний Союз.

«Я одверто сказав, – читаємо далі спомини М. Шаповала, – що Національний Союз абсолютно нічого не думає про озброєну боротьбу», що «6 Національному Союзі про цю справу ні з ким не можна говорити, опріч Винниченка». Макаренко відповів: як Винниченко і Шаповал не візьмуться «за цю справу, то нічого і затівати». Разом з тим, Макаренко повідомив свого співрозмовника про існування «свого, більш тіснішого гуртка», до складу якого, за його словами, входили якісь Строкоза, Тулюга, Різниченко, а також генерал Осецький.[86]


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Олександр Осецький.

Хто такий Олександр Осецький?

Народився 1873 р. в м. Кременець Волинської губернії у дворянській родині. Закінчив Полоцький кадетський корпус та Павлівське військове училище, Археологічний інститут, Академію Генерального штабу. Служив підпоручиком 59-го піхотного Люблінського полку. Перевівся до лейб-гвардії Преображенського полку. Учасник Першої світової війни, командир 3-го гренадерського Перновського полку, командир бригади 31-ї піхотної дивізії. Генерал-майор (23.05.1917 p.). Нагороджений Георгіївською зброєю, орденами Св. Станіслава (2-го ст.), Св. Анни (2-го ст.). За часів Української Держави – командувач Корпусу охорони залізничних шляхів. У грудні 1918 – лютому 1919 р. – військовий міністр в уряді Чехівського. В 1919 р. – Наказний отаман Дієвої армії УНР. У 1920 р. – голова військової місії в Бельгії. Після 1920 р. – на еміграції у Франції. Помер 1937 р. в Парижі.[87]

«Український Національний Союз». Хто це?

Уже «наступного дня об 11 годині» в кабінеті Макаренка у Міністерстві шляхів сполучення відбулася зустріч, до участі в якій було запрошено Винниченка й Осецького[88]. Останній «без передмов… виклав свої міркування і план глибокого охвату Києва. Це був безумовно правильний план, як виявилося потім… Словом, – підсумував М. Шаповал, – розглянувши ситуацію, ми переконалися, що справа наша не безнадійна». Учасники зустрічі доручили Макаренку вислати емісарів до Болбочана (Новгород-Сіверський), Пелещука (Бердичів), і Коновальця (Біла Церква).

Підготовку повстання у Київській губернії очолив нікому до сьогодні невідомий Петро Косенко.[89]

«Я почав лихорадочно працювати, – записував М. Шаповал. – Громадяни бачили мене щодня в надзвичайному руху, але навіть ніхто не здогадувався, яку тайну я носив в грудях. Знав Винниченко, Андрій Макаренко, Осецький, Петро Антонович (Косенко) і делегація, прізвища членів якої я забув».[90]

Що таке «Військова комісія» УНСоюзу?

Практична підготовка до повстання нібито зосередилася у так званій «військовій комісії» Українського Національного Союзу. За відомими станом на кінець 2009 р. свідченнями, вона складалася з двох видатних фахівців військової справи: монтера-неука та письменника-драматурга – Шаповала та Винниченка[91]. Вони домовились вважати (підкреслення наше. – Д. Я.) за членів комісії Осецького, Макаренка і тих, «хто з ними в спільній праці брали участь». Імена оцих «хто» добродій Шаповал забрав із собою до могили.

Нове зібрання в кабінеті Шаповала в помешканні сільськогосподарського «Централу» по вул. Прорізній, 19. Участь у ньому взяли сам господар, Винниченко, Осецький, начальник оперативного відділу гетьманського генерального штабу полковник Тютюнник, полковник Коновалець, начальник штабу січових стрільців полковник Мельник. Учасники наради дійшли висновку, що кістяк збройних сил, на які вони могли розраховувати, становить приблизно 12 тисяч багнетів. «Швидко могло б бути змобілізовано 60 полків залізничної охорони», – підраховували вони, для якої, однак, не було зброї. Зброю «військова інтендатура гетьманська чомусь не давала, зволікаючи день на день». Командири січових стрільців, зі свого боку, поінформували про «наявність 1500 людей», у т. ч. «900 вивчених», а також запаси зброї ще для 5000 вояків.

«Для розвитку організаційної праці генерала Осецького ми мали здобути кошти, – читаємо у спогадах Шаповала, – і остаточно сповістити політичний план, бо досі ми “ситуацію” ще не аналізували остаточно. Військовий план було ухвалено по проекту генерала Осецького: повстання починається на периферіях, близче до Галичини, а відтіль наступає на Київ. Взагалі вся акція далі від Києва, щоб його повільно охватувати концентричними кругами, йти вперед, організуючи політично і адміністративно тил. На сильний виступ в Києві не можна було опиратись, бо в Києві було 30 000 німців і велика гетьманська організація – Сердюцька дивізія і інші формування. Питання про гроші і політичний план відсунули на кілька день». Учасники наради також вирішили, що «Селянська Спілка» дасть «кількох людей, які поїдуть закладати «штаби» чи “трійки” в повітах».

Наступна нарада, якщо вірити спогадам М. Шаповала, відбулася в кабінеті Осецького «на Золотоворотській площі». Цього разу хазяїн кабінету, а також полковник Павленко та Микола Шаповал, брат Микити, обговорювали політичні аспекти повстання. «Треба признатися, – пригадував останній, – що з Винниченком ми його не обмірковували разом, бо й часу не було… Винниченко більш про технічні справи запитував, інформувався, а від обмірковування політичної будуччини ухилявся чи що».

«Я (тобто Микита Шаповал. – Д. Я.) виклав генералу Осецькому загальну мету так: відновлення Суверенної Української Народної соціалістичної Республіки з Установчими Зборами на чолі. Тимчасова влада належатиме якомусь органові з невеликого числа душ – Директорії чи щоб-то. Директорія організує правительство. Командування всіма військами має бути доручено одному чоловікові, очевидно тому, хто стоїть на чолі всієї військової підготовки повстання».

Обговорили Шаповал та Осецький й ідеологічну базу свого руху – «соціалізм». Відповідь царського гвардійського – в недавньому минулому – генерала одному з політичних лідерів українського селянства та радикальному націонал-соціалісту була такою: «…я йду на велику справу во ім'я самостійної та соціалістичної України. Во ім'я іншої України я не пішов би. Хоч я і бувший гвардійський генерал, але передовсім я українець і громадянин».

Підсумком згаданих нарад, а також окремої зустрічі організаторів повстання з полковником Болбочаном, яка відбулася на квартирі Винниченка, стала констатація факту: «…наша військова організація склалась з Головного Штабу на чолі з генералом Осецьким, полковником В. Павленком, полковником Тютюнником, полковником Хилобоченком і війська: Головна Команда (генерал Осецький), Лівобережний командуючий – полковник Болбочан, Січові стрільці – полковник Коновалець, Чорноморці – полковник Пелещук».

12—13 листопада. План повстання ухвалено

12 листопада «після обіду» в редакції «Нової Ради» відбулося чергове збіговисько за участі Макаренка, Петлюри та інших «тільки що відпущених з тюрми», провідників УХДП Шемета та Міхновського, УПСФ Єфремова, Мацієвича, Ніковського, УСДРП – Винниченка та Садовського, Швеця (ЦК «Селоспілки») та Шаповала, який «репрезентував» УПСР.

Офіційного статусу «нарада» не мала і мати не могла з тієї простої причини, що всі її учасники не мали офіційних повноважень від своїх партій: «вони були, – як вказував Шаповал, – персонально запрошені Винниченком і мною».

Причина друга полягала в тому, що сам Шаповал лише «по деякому часі» визнав за можливе поінформувати партійних соратників з ЦК УПСР та ЦК «Селоспілки» про свою діяльність. Вони, за його словами, «постановили одноголосно приняти справу повстання». Впадає в очі й те, що різні течії в УСДРП зреагували на це повідомлення Шаповала про підготовку повстання по-різному. «Болото» висловилося проти; прихильники Винниченка, які творили більшість у ЦК, також виступили проти, бо не хотіли «йти на авантюру». Лише згодом, за словами Шаповала (але коли саме і хто персонально – невідомо), лідери УСДРП «змінили гнів на милість і постановили таки приєднатись до повстання»[92]. Але і тут суцільний туман. Стахів, який витратив величезні зусилля, аби відшукати правду, стверджував: з числа провідників УСДРП ідею повстання підтримував, крім Винниченка, хіба Авдієвський. Більшість ЦК, натомість, жадала порозуміння з гетьманом[93]. Заколотники також «зробили кроки, щоби приєднати до повстання» УПСФ. Про результати Шаповал нічого не каже, однак вони і так відомі. Соціалісти-федералісти творили кістяк гетьманських урядів. Ну і нарешті, за порозуміння зі Скоропадським виступали хлібороби-демократи, які, власне, і «легітимізували» його обрання 29 квітня.

Тепер декілька слів про хід зібрання:

К. Мацієвич у відповідь на промову Винниченка попередив про «розвиток нечуваного більшовизму», наголосив на тому, що не треба руйнувати «ще слабкі форми державності»;

В. Винниченко у відповідь на це «з нетерпеливості» зауважив: «ми воліємо лівий народний большевизм, як правий поміщицький большевизм!».

М. Шаповал доповів присутнім про наявні сили заколотників: січові стрільці – 1500; чорноморці – 600 («мають озброєння ще на 5000»); три полки запасної дивізії – відповідно 6000 (10 000); запасний полк – 1000 (2000); залізнична охорона – чисельність невідома, «але по мобілізації можна мати ще 60 полків».

Загалом, звітував Шаповал, організатори повстання впевнено розраховували на 11 600 озброєних вояків. Вони також вважали за можливе зібрати під свої знамена «в перший-другий день мобілізації ще 13 500» вояків. «Загалом рахуємо, – стверджував промовець, – на 25 000 озброєного регулярного війська; не рахуючи до цього партизанських сил, які й тепер б'ються на Україні і що-хвилини прилучаться до нас».

«Ми рахуємо на революційність населення», – повідомляв Микита Юхимович. Цей фактор «взагалі є передумовою всякої революції і творить її». Закінчив він свій виступ заявою про те, що, мовляв, у перспективі ближчих днів керівники повстання розраховують на 50—60 тис. озброєних людей.

С Єфремов підтримав виступ К. Мацієвича: «повстання не треба робити, щоб не руйнувати апарату державного і не викликати большевизму, яким тепер живуть».

А. Ніковський, за М. Шаповалом, «був разом за і проти повстання». Він говорив, що «повстання може мати успіх, але вони (тобто члени УПСФ. – Д. Я.) не бачать в ньому виходу для української справи з теперішнього становища, не визнають його як методу боротьби».

В. Садовський висловився «проти повстання, аргументував тими самими міркуваннями – але квазімарксистською фразеологією».

Останній, хто виступав, Ф. Швець, сказав «кілька слів про потребу повстання».

Очевидно, що склад учасників зумовив і атмосферу засідання, і його результати: «На засіданні говорилось, кричалось, ніхто не знав, як реагувати». Засідання Г(оловної) Р(ади) УНСоюзу (яку він щойно охарактеризував як нараду приватних осіб, запрошених персонально ним та Винниченком), писав Шаповал, «нічого не дало нікому». Після засідання Петлюра підійшов до Винниченка і сказав йому: «иншої дороги нема, як повстання». Винниченко відповів: «Все готове! Хочете з нами?» Відповідь не забарилася: «Петлюра погодився».

От і вся правда про «таємне» засідання УНСоюзу[94], яке «обрало» Директорію.

А ось і вся правда про обрання Директорії: «Далі ми пішли вдвох з Винниченком, обмірковуючи “першу поразку” в нашому великому ділі. Ми були через те дуже бадьорі і рішили тут же взяти всю справу виключно на себе самих…».[95]

О 20-й годині того ж дня, 12 листопада, генерал Гренер та фон Тіль викликали до себе Винниченка, якого було попереджено про неприпустимість виступів проти гетьмана та його режиму.

Заколотники негайно зробили крок у відповідь – призначили «засідання повної Президії Національного Союзу» на 13 листопада[96]. Причина такого поспіху – побоювання, що «можуть нас злапати на місцях всіх»[97]. На цьому засіданні нібито й «було доложено про підготовку повстання». Згідно з Шаповалом, за підтримку плану збройного виступу висловилися анонімні представники центральної течії УПСР, Селянська Спілка[98], УСДРП, УПСС. Представники урядової УПСФ, у свою чергу, заявили, що вона «принципово проти, але не буде перешкоджати і перечити». Наслідком засідання, мабуть, під впливом розмови Винниченка з представниками німецької адміністрації, стала постанова: «попередити всіх членів Національного Союзу, аби по можливості виїхали з Києва, бо в мент нашого виступу на них впадуть репресії».[99]

Хто, як і коли насправді сформував Директорію

О 20-й годині 13 листопада в приміщені Міністерства шляхів сполучення, в кабінеті такого собі Стокози (урядовця з особливих доручень при міністрі), відбулося вже «конспіративне» засідання Президії УНС «разом з військовими». За Шаповалом, крім нього та господаря кабінету були присутні також Винниченко, Янко (член ЦК УПСР, редактор «Народної волі»), О. Макаренко (лідер УПСС), П. Андрієвський (член УПСС), Макаренко, Кушнір, Осецький, Коновалець, старшина січовиків Дідушок «та кілька стрільців».[100]

Присутні представники УПСР та «Селоспілки» висловилися за створення революційного уряду у формі Директорії, а згідно з Шаповалом, «про цеу нас було постановлено раніш». Де «раніш», коли «раніш»? – про це Микита Юхимович дипломатично промовчав… Представник «Селянської Спілки» Янко запропонував обрати до складу Директорії знову-таки «погоджені раніш» кандидатури Винниченка, Петлюри та Шаповала. Макаренко, у повній відповідності з досягнутими «раніш» залаштунковими угодами, підтримав цю пропозицію і запропонував прийняти її без обговорення.

У цей самий момент М. Шаповал несподівано для всіх присутніх виступив проти своєї кандидатури. Аргументи – «у мене не вистачить на це просто сили, волі, нервів»; «я зморився, треба людей сильніших, здорових» – справили приголомшливе враження на присутніх. «Я пішов, – читаемо далі у споминах, – і заявив Янкові на вухо: ви не маєте права настоювати на моїй кандидатурі, бо моя присутність в Директорії дасть їй марку більшовицької». Замість себе до складу Директорії Шаповал запропонував Янка, але той відмовився майже в тих самих висловах.

«Всі сиділи в здивуванні», – читаємо у Шаповала.

Тоді він узяв слово і запропонував до складу революційного уряду Винниченка, Петлюру та члена ЦК УПСР професора Швеця з наданням їм права кооптувати до складу Директорії по одному представнику від залізничників та УПСС. Сам же Шаповал запропонував і кандидатури Макаренка та свого давнього приятеля Панаса Андрієвського.

«Бідний Швець! – з іронією писав Микита Юхимович. – Він попав ні з того, ні з сього в Директорію, як курка в борщ. Не знав ні підготовки, ні механізму всього «заговору», ні провідних його ідей».[101]

Як і чому Петлюра став членом Директорії? Версія Шаповала

«Чому я, власне, запропонував такий склад?»– запитував себе згодом Шаповал. І відповів на своє питання так: «Коли мали випустити з тюрми Петлюру і інших, чого ми добивалися в усіх переговорах з гетьманом і німцями, то ми взагалі не знали, що маємо робити з ним, Петлюрою. Для Винниченка тепер, а для мене завжди Петлюра був чужий чоловік. Я його просто не знав ніколи, хоч і був шапочно знайомий. Одначе, побачивши методи його роботи в Генеральному Комітеті і в Уряді Центральної Ради, я визнаю його за людину не високих здібностей. В Центральній Раді я рішучо виступав проти його методів восени і перед III Всеукраїнським Військовим З'їздом гостро критикував його за бездарність в військово-адміністративній справі. Петлюра окружав себе нездібними дітваками, – писав Шаповал, – які захоплювались його деклямаціями, але не розуміли діла, прислухував до їх славословія і панував, не виносючи критики, виїдаючи здібніших і самостійно думаючих. Військова його організація – це кустарна праця з військового погляду і “хитра компанія” – з приватно індивідуального. <…> Ми взагалі тоді були між собою незнайомі, ніхто нікого не знав, а вірили хіба тільки реклямованим раніш особам», – читаємо у його споминах. «Понеже Головним отаманом війська у нас уже був призначений генерал Осецький, то ми Петлюрі ніякої ролі у війську не призначили, – наголошував Шаповал. – Але як Петлюра став іменно Головним отаманом – я цього й досі не знаю… Думаю, що Винниченко на це погодився, як з доконаним Симон Петлюра фактом, щоб не викликувати кризи в Директорії в перші дні її тяжкої і відповідальної праці…. Вся дальніша історія показала, що Директорія розбилась внутрішньо, морально не об'єдналась, справи управління викликали велику гру пристрасти і розбили ту єдність, яку я вважаю передумовою іменно для такого творення Директорії. <…> Петлюра не приймав ніякої участи в організації повстання, а був закликаний на готове діло. <…> Ми з Винниченком по своїй волі дали Петлюрі можливість стати народним героєм, а він вибрав для себе – стати польсько-шляхетським попихачем. Призначення нами Петлюри в склад Директорії було нашою помилкою – це треба признати», – з сумом констатував Шаповал.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Симон Петлюра.

Хто стояв за спиною Петлюри?

Беручи до уваги це міркування, не можна заплющувати очі й на до сьогодні не з'ясовані обставини діяльності Симона Васильовича. Йдеться про його надзвичайно тісні політичні відносини з січовими стрільцями та особисто з Коновальцем. Якщо й припустити, що Петлюру було включено до складу Директорії «випадково», то ця «випадковість» пояснюється дуже просто – за ним фактично стояли січові стрільці. Недарма на цю обставину звертали увагу й мемуаристи, й дослідники. Деякі з них спеціально підкреслювали, що стрілецтво «рахує себе окремою політичною партією з певним політичним завданням». Наслідок: «Стрілецька Рада, маючи свого представника в Директорії, стала не тільки військовим, а й політичним чинником». Більше того, «у добу Директорії Євген Коновалець мав величезний вплив на головного отамана Є. Петлюру і був одною з центральних фігур тієї політичної групи, яку ми називали військовою… – писав Солуха. – Його впливи на українську політику погетьманського часу були дуже великі і, можна сказати, переважаючі… Директорія ухвалювала «лише формальні рішення, всі ж актуальні проблеми вирішувались у тісному і вибраному колі наших полководців у залях [готелю] «Континенталь». Можна сказати, – підсумував дослідник, – що політика Директорії та її уряду, то була політика Коновальця. Фактично він був диктатором».[102]


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Полк Січових стрільців біля своїх казарм у Києві (1918 p.).

Чому Шаповал покинув Директорію? Версія Шаповала

«Як неприємно дорослій людині бути запідозреній у дитинячих слабостях до кукол, так неприємно мені бути запідозреному в славолюбстві і бажанні «влади». Я переріс інстинкт влади політично, бо за найвище в світі вважаю владу моральну. Такої влади я мав по горло при організації повстання, коли люде без нічого рискували своїм життям по одному моєму заклику. Винниченко і я мали дійсну владу до момента вибору Директорії (підкреслення Шаповала. – Д. Я.). Це визнавали всі, навіть вороги. Ну і що ж мені всяка влада, “портфель”?».

«Я ввесь 1918 рік, – продовжує автор цитованих споминів, – ходив з важкою образою в житті, з думкою, що міщанство, міряючи мене своєю міркою, не допускає навіть думки, що людина має вищі насолоди в громадській творчости, ніж переживання влади. І хотілось дати доказ, що я не міщанин. Я відмовився від вступу в Директорію, вірючи до останнього моменту в перемогу, успіх нашого діла. Хай собі Швець чи А. Макаренко покуштують влади і Петлюра разом з ними! Можливо, що в їхньому житті нема инших вищих переживань і радостей… Приймати участь у великому ділі, багато робити, з нічого зробити щось – в цьому є насолода і справедлива гордість самим собою: я пережив це в повній мірі під час небезпечної роботи по організації повстання. А тепер можна і назад стати, від близької справи не одходючиї Це була головна причина моєї відмови вступити в члени Директорії. Другою причиною була та, яку я заявив голосно. Третьою – та, про яку я нишком сказав Янкові», – такими словами завершив цю частину своїх споминів один з лідерів українських есерів Микита Шаповал.

Як і чому потрапили до Директорії Андрієвський, Швець та Макаренко? Версія Шаповала

«Швеця, – свідчив далі М. Шаповал, – я запропонував до Директорії просто через те, що не було другого кандидата. Янко відмовився через свою малу політичну освіту, він рішучо не підходив до цієї ролі. А Швець, хоч я його й не знав з особистого і політичного боку, опріч того, що він син селянина і член Селянської Спілки та нашої партії, але він був «професор». Іншого кандидата взагалі не було. Я був доброї думки про його особисті прикмети, як людини освіченої і коректної, товаришської, але й це потім стало під сумнівом».

Ще одного члена Директорії, Макаренка, Шаповал охарактеризував так: «він приймав близьку участь в підготовці справи між залізничниками, це в моїх очах було цінним, і я був певний, що його вибір буде корисний. Потім мені самому було жаль на безпринципність, запобігливість його перед дрібними людьми во імя популярности і т. д. Видно, що в житті йому доводилось переживати роль, хоч би фіктивну – “доброго чоловічка”, що він занявся цим і [в] Директорії. Політичних здібностей не виявив».

«Не мав ніякого діла в підготовці повстання і Андрієвський, – признавався Шаповал. – Його ми всі, і я в тім числі, знали дуже мало. На засідання перед виборами до мене кілька разів підходив О. Макаренко, голова самостійників-соціялістів, і просив Припяти до Директори також і їхнього кандидата, називаючи при тім Андрієвського. Я О. Макаренка знав давно, вважав за соціяліста, патріота і порядну людину, то його рекомендація, як провідника партії, мала свою вартість. Оскільки я міг помітити потім, вибір Андрієвського був рішуче невдалим. <…>Геть підозріння, особисті смаки, симпатії та антипатії! Аби справу було зроблено. Не однаково, чи Швець, чи Винниченко, чи Андрієвський, чи п'ятий, десятий? Кожний українець – “харош чоловік”. Наші успіхи і неуспіхи – все мусимо поділити по-товаришському, не про себе ж дбаємо. Кожний «Директор» буде, як був товаришем, разом діло робитимемо».

«Не важно, хто буде членом Директорії»

Така констатація не є якимось там публіцистичним перебільшенням. Це – тверде переконання її організатора Микити Шаповала. Повністю цитата має такий вигляд:

«Це не важно нарешті – хто буде в Директорії. Директорія – тимчасовий повстанський політичний орган: заберемо Київ, скличеться народне представництво, Директорія дасть звіт і піде собі в одставку. Ніхто з чесних українців, обдарований довіррям, не буде зловживати, бо всі українці чесні, милі, гарні люде…»– пояснював сам собі і нащадкам Шаповал. І вів далі: «Я й досі дивуюсь тим своїм настроям – сантиментального довірря до всіх страждущих, а за таких я вважав всіх українців. Чому? Не знаю… Я так ненавидів весь час міщанство, пошлость, рабство українофілів, так вишукував скрізь і картав, а тут якась дивна добрість і довірря!

Петлюра, Швець, А. Макаренко і Андрієвський попали в Директорію несподівано навіть для їх самих. До самого моменту виборів ніхто про це навіть і в голови не покладав. Тільки про Петлюру ми напередодні чи що якось поговорили з Винниченком, ночуючи останню ніч разом в нашій добрій схованці у В. Петрушевського. Але така вже судьба їх: “без драки попасть в большіє забіяки”. Андрієвський потім зкомпромітував себе заговорщицтвом проти Директорії, пияцтвом та безлабурним поведениям. Швець і Макаренко дали себе вивезти за кордон, щоб стати «директорами» в готелі. Маленькі, хоч по-своєму і чесні, може, люди…

Так було вибрано Директорію…

Коли Директорію було вибрано, ми, цивільні, почали прощатися, щоб Директорія з військовими людьми розробили план близчих, негайних заходів. Винниченко сказав мені: – Глядіть же, Микита Юхимович, помагайте справі й далі – ми будемо працювати, як і працювали, разом. – Я підтвердив свою заяву і погодився прийняти, якщо мені щось доручать. Рішили завтра виїздити до Білої Церкви. Винниченко обіцяв повідомити про виїзд і про чергову роботу. Я пішов ночувати на Гоголівську, до доброї своєї приятельки – письменниці Галини Ж-би. Там мене уже чекала моя дружина. Я їй сказав двоє слів: “вибрали Директорію. Я вільний”».[103]

Як і чому Петлюра став членом Директорії? Версія Винниченка

Надаймо слово й іншому провідному учаснику події, першому голові Директорії.[104]

«І отут треба відзначити одну (не приціпіяльну, а так би мовити технічну) помилку організаторів повстання, проти якої особливо настійно застерігав Микита Шаповал: проти допущення до акції Петлюри. М. Шаповал доводив, що через свою хоробливу честолюбність, через згагу «слави» С. Петлюра є здатний стати на послугу всякої реакції, що він здатний навіть до гетьмана підійти й за пост якогось міністра продати йому всіх нас. На доказ цього він нагадував нам усім відомий факт, як С. Петлюра під час боротьби з російським “Временним Правительством” Центральної Ради, коли ми всі готували свої сили до проголошення автономії, до видання Першого Універсалу, як він чіплявся до М. Грушевського і до мене, щоб Центральна Рада домаглася у Временного Правительства призначення його, С.Петлюри, «товаришем міністра» військових справ Росії, товаришем руского міністра Керенського, свідомого запеклого ворога національного визволення України, М. Шаповал нагадував нам, – твердив В. Винниченко, – що самі соціял-демократи відкликали С. Петлюру з уряду за його нездатність, бездіяльність, за його маніякальну любов до парадів та самореклями. Шаповал доводив, що користи трудно ждати від цієї людини, але шкода може бути дуже велика».

«Ми, – твердив голова Директорії, – визнаючи рацію доказів М. Шаповала, все ж таки вагались, бо деякі військові елементи (надто дрібні отамани на провінції) пропонували закликати й Петлюру. Не хотяче нехтувати ні найменчою поміччю справі, було постановлено С. Петлюру все ж таки закликати в останній момент, щоб він не мав часу побігти до гетьмана <…> С. Петлюрі, – читаємо далі у Винниченка, – дійсно, тільки в останній момент було запропоновано прилучитися до акції і подано конспіративну адресу та годину останнього засідання Національного Союзу. На цьому засіданні мали бути вироблені основні директиви повстання, обрано Директорію і призначено точну дату загального, одночасного початку руху по всій Україні.

І всі наші організаційні заходи, всяробота, все повстання трохи-трохи не були знищені С. Петлюрою. Він певної відповіди на пропозицію не дав і на засідання Національного Союзу не з'явився. <…> Поки Національний Союз підставляв себе під розстріл, – фантазував Винниченко, – і засідав, цей нещасний чоловік тихцем помчав у Білу Церкву до Січових Стрільців і, немов би присланий Національним Союзом, видав від свого імені відозву до українського народу з закликом до повстання. <…> Та більше: на рух зразу було накладено тавро одної людини. Це виходило не повстання свідомої робітничо-селянської демократії проти соціяльної, політичної та національної реакції, монархії й окупантів,

а бунт “якогось Петлюри”, якогось «отамана» проти «гетьмана». <…> Ні селянство, ні тим паче мійське робітництво на заклик “отамана Петлюри” не хапалося збігатися. Тільки як стало відомо серед широких мас, що керують повстанням політичні партий соціялісти, а не якісь отамани…коли по інших кутках України розпочався нашими емісарами рух, тільки тоді біля нашого ядра, полка Січових Стрільців, почався справжній рух революції», – такими словами завершив свої пояснення Винниченко. Якщо вірити Шаповалові, то Винниченко не мав підстав нарікати, адже основним лобістом Петлюри був він сам. «Підготовляючи повстання і обговорюючи склад провідного органу, ми (цебто Винниченко і я), – стверджував Шаповал, – намітили Петлюру до цього органу, якому дали назву Директорії <…> Винниченко вдруге провів Петлюру на відповідальну роль».[105]

Якісний склад Директорії. Оцінки фахівців

Багато років тому був сформульований висновок, не спростований до сьогодні. Висновок такий: «склад Директорії був дуже слабий». Автор цієї формули звернув увагу і на надзвичайну неприязнь Шаповала до Грушевського та його оточення (про їхні звитяжні досягнення на герці національного державотворення ми прозповідали в попередній книзі. – Д.Я.). Наголосив цитований дослідник і на тому, що «для правної безпреривности та легітимности» до складу Директорії необхідно було б включити бодай одного із членів останнього уряду УНР (до речі, проти цього рішуче заперечував Шаповал. – Д. Я.). Підкреслив пан Стахів і очевидно невдалий вибір Андрієвського і Макаренка. Заразом висловив припущення, що якби Петлюра був особисто присутній на відомому засіданні, то він, а не Винниченко, був би обраний Головою Директорії.[106]


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Федір Швець, Андрій Макаренко та Симон Петлюра.


Але, врешті-решт, справа була не тільки в персонах. Надзвичайно важливим було те, що, по-перше, не існувало жодного документа, який визначав би статус Директорії як органу влади, її внутрішню організацію, по-друге. По-третє, Директорія висунула претензію на «керівну» роль – це півтора десятка років тому довели М. та О. Копиленки – без жодного правового акта[107]. Тобто була вона органом самочинним, нелегітимним, створеним неправовим шляхом. Наслідок – і населення «України», і країни Антанти, переможниці Першої світової, ставилися до неї як до настирливої мухи.

Стахів навів інші відомості про склад гуртка заколотників. Посилаючись на спомини того ж таки Шаповала, він відзначив, що після відомої зустрічі Скоропадського та генерала Краснова[108] «став поширюватися ініціятивний гурт евентуального повстання», до якого було «приєднано» полковника Павленка, командирів січовиків Коновальця та Мельника, полковника Болбочана; політичними справами опікувався консул Білецький, закордонними – заступник керівника гетьманського МЗС Артемій Галіп, а також сотник січовиків Дідушок як секретар «керівного гурту».[109]

Враховуючи обставини місця і часу, годі було й сподіватися, що інформацію про підготовку повстання вдасться утримати в таємниці. Власне, це добре розуміли його організатори. Сам Шаповал вважав, що чутки про підготовку повстання розповсюджувалися в Києві через Садовського, Кушніра, Ніковського та Єфремова. Він також повідомив, що есери «спромоглися» скликати так зване «офіційне» засідання неіснуючої Головної Ради УНС. На ньому «Винниченко красномовно і офіціозно, як Голова Національного Союзу заявив, що він не знає ні про які подібного роду авантюристичні заходи в Національному Союзі і може одверто і з повною рішучістю спростувати всякі провокаційні чутки. Навпаки, – запевняв Винниченко, – Національний Союз і т. д. і т. п.». «Я, – записав з цієї нагоди Шаповал, – вніс відповідну резолюцію», в якій, зокрема, зазначалося: Головна Рада УНСоюзу «прохає все громадянство прийняти до уваги лише постанови Українського Національного Союзу, відкидаючи всякі чутки, котрі ширяться з метою знервувати громадянство і внести дезорганізацію, яку використовують на користь української справи…» «О ти, політична мораль…» – такими словами завершив свої спогади про підготовку повстання головний його організатор.[110]

9 листопада – останній день Української Держави

Розповсюдженням резолюцій Шаповал, якщо вірити його мемуарам, не обмежувався. 7 листопада він «одправив полковника Пелещука в Бердичів з інструкціями і наказом підготовитись до мобілізації, яка буде оповіщена приблизно через тиждень. Болбочан виїхав <…> раніше з наказом – ждать гасла. Коновалець був у Києві. Отже, наша організація стояла на варті момента в повній бойовій підготовці», – переконував він.[111]

Таким «моментом» були визнані згадана зустріч гетьмана з генералом Красновим, але, передовсім, чутки про листопадову революцію в Німеччині і усунення кайзера від влади. Добре розуміючи, що іншого шансу може не бути, керівники повстання зробили принциповий крок: уклали з представниками німецького командування «джентльменську» угоду про взаємний нейтралітет. Німецькі полки діставали змогу безперешкодно виїхати на батьківщину, їхні партнери залишилися з'ясовувати стосунки з ненависним гетьманом сам на сам. Треба було поспішати – на п'яти наступали більшовики…

Тимчасом настало 9 листопада, «яке я завжди вважав останнім днем мого режиму», – записав у мемуарах Скоропадський. Того дня український посол у Берліні барон Штейнгель поінформував голову держави про революційні події в Німеччині та про усунення від влади імператора Вільгельма II. Українські націонал-соціалістичні діячі, зі свого боку, подали гетьманові декларацію УНСоюзу, з'їзд якого вони планували скликати 17 листопада. Скоропадський, за його пізнішим визнанням, ясно зрозумів, що справа йде до повалення.[112]

11 листопада 1918 року, після 1568 днів війни, Німеччина, Франція та Велика Британія підписали угоду про припинення вогню на Західному фронті, яка вступила в силу об 11 годині дня. Перша світова завершилася.

Разом з тим гетьман чітко усвідомлював, що, з огляду на відсутність власної армії та реальний стан німецького експедиційного корпусу, перед ним відкривалися, власне, лише дві можливості. Перша – «самому стати на чолі українського руху», для чого скликати Конгрес, провівши до його складу своїх прихильників… «Я особисто мало вірив в успіх при цьому рішенні, – признавався гетьман, – оскільки ще вранці отримав повідомлення, що було розкрито весь заколот повстання при арешті начальника частини моєї охорони, полковника Аркаса. З його повідомлення з'ясувалося, що конгрес конгресом, а повстання все одно спалахне…» Інша теоретична можливість – закрити Конгрес, опершись при цьому на офіцерські формування, які діяли в Україні – «є одному Києві у нас було до 15 тисяч офіцерів». На роздуми пішли чотири дорогоцінні дні.

Лише 13 листопада після обговорення в уряді питання про форум УНСоюзу «вісьмома голосами проти семи допущення Конгресу в даний час було вирішено негативно. Я погодився з цим рішенням, – пригадував П. Скоропадський, – але оскільки ясно було, що при недопущенні Конгресу негайно ж ліві українські партії вживуть агресивних заходів, мені необхідно було створити більш рішучий кабінет і більш підходящі для цього військові сили, на які я вирішив спертися, на російський офіцерський склад та на свою Сердюцьку дивізію, на котру я за всіх умов розраховував. Для офіцерства російського складу, – пояснював він логіку сво'іх рішень та дій, – я повинен був негайно оголосити федерацію, бо мені вуха прогуділи, що якщо це буде зроблено, то весь офіцерський склад стане горою, заради Росії, за гетьманську Україну». 13 листопада гетьман відправив у відставку уряд і одночасно оголосив: «твердо стоючи на грунті політичного, культурного і економічного розвитку України, віднині ми повинні працювати для майбутньої федерації з Росією».[113]

IV

Перші документи Директорії та «легітимність» нової влади

15 листопада на світ Божий за підписами Винниченка, Петлюри, Швеця та Андрієвського (підпис Макаренка з невстановлених до сьогодні обставин відсутній) було випущено перший документ Директорії. Зміст укладається в три тези.

Теза перша. Російський генерал Скоропадський, спираючись на німецькі багнети, захопив владу, намагався приєднати Україну до «єдиної неділимої Росії». Спроби його режиму навести такий-сякий правопорядок, покласти край селянському бандитизмові кваліфікувалися як «класова помста поміщиків», яка, мовляв, «дійшла до такої міри, якої не знав і царський режим».

Теза друга також наскрізь брехлива. «Підписанти» стверджували, що:

а) «Український Національний Союз як найвище представництво організованої української демократії вживав до останнього дня всіх заходів, щоб мирно, без пролиття крові і дезорганізації громадського життя захистити й одстояти права народу»;

б) «настав час залишити мирні заходи»;

в) «Директорію Самостійної Української Народної Республіки» обрали «організована українська демократія» та «все активне народне громадянство».

Нарешті, теза третя вражає своєю алогічністю. В час, коли Київ було захоплено, гетьман та його уряд відійшли від влади, вірні йому частини припинили опір, підписанти пропонували «негайно, без пролиття крові» «залишити обманом і насильством захоплені ними урядові посади».[114]

Того самого дня було підписано та/або розповсюджено ще один документ під назвою «Універсал» з підписом «Головний отаман Українських республіканських військ Петлюра». Місце та дата народження документа такі: Біла Церква, «ставка головної команди Українських республіканських військ у половині листопаду 1918 р.».

Петлюра оголосив: «з наказу ДИРЕКТОРАТУ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ стаю на чолі всього Українського війська як головний його отаман». Немає потреби зайвий раз підкреслювати, що відповідного наказу в природі не існувало. ДИРЕКТОРІАТ, себто ДИРЕКТОРІЯ, ніколи нічого подібного не ухвалював/ухвалювала. В іншому випадку Симон Васильович просто пред'явив би відповідний папірець, підписаний його колегами. Друге – в день початку повстання він перебував не в «ставці Українського війська», а в штабі січовиків Коновальця, тобто в штабі чужоземного війська. Усі січовики станом на кінець листопада були австро-угорськими підданими і носили австрійські однострої – саме їх і назвали «Українським військом». Документ у позасудовому порядку оголошував уже колишнього гетьмана «поза законом за головний державний злочин проти самостійної Української Народної Республіки». Одночасно «Універсал» оголошував «скасованими» «гетьманські накази по війську» та закликав «військові частини генерала Скоропадського» переходити під знамена УНР з метою «знищення сили, на яку досі опирався» гетьманський режим[115]. Іншими словами, пан «Головний отаман», будучи нібито при здоровому глузді, закликав російських офіцерів вступати до війська, метою якого було знищення російських офіцерів.

Ще одна дивина – перше та єдине відоме на сьогодні «офіційне» військове зведення «Штаба Украинских Республиканских Войск», підписане Петлюрою та Осецьким. Головний зміст – безапеляційні запевнення у всенародному характері повстання. Запевнення без жодних на те підстав. Більше того, ці «підстави» навіть не змогли вигадати впродовж наступних 90 років – на відміну від, скажімо, поразки більшовицьких загонів 23 лютого 1918 р. під Червоною гіркою, яке радянські фальсифікатори згодом видали за перемогу, адміністративним порядком «призначивши» днем народження Червоної армії та флоту. У тексті, однак, містилися твердження, які заяви про «всенародність» повстання спростовували. Наведімо його мовою оригіналу:

«Армиями Украинского народа занята Полтава, Харьков, Екатеринослав. Передовые части стрельцов приближаются к Киеву. Под Васильковом 14 ноября начался бой. Первый отряд добровольцев разбит. Убито до двухсот. Много ранено. Нам досталась пушка и 8 пулеметов. С нашей стороны 3 убитых и 9 раненых. Немцы помогают нам оружием. Рабочие общей забастовкой. Солдаты-крестьяне радостно берут оружие. Мобилизовано до 30 тысяч селян и озброєно. Сердюки бросают добровольцев и перебегают до нас целыми сотнями»[116]. Тепер українською: за допомоги німців, невідомо ким, як і коли мобілізованих до війська 30 тис. селян захопили 3 міста і наблизилися до столиці. Воюючи проти професійних військових та й до того поголовно офіцерів, вони втратили аж 3 убитими і 9 пораненими, вбивши при цьому до двох сотень супротивників. Констатуємо: досягти таких показників за весь час своєї кар'єри не пощастило ані Сунь-цзи, ані Велізарію, ані Олександру Великому, ані Наполеону Бонапарту.

Дещо про перебіг повстання

За 90 років українська історична думка, попри всі спроби, не спромоглася дати відповіді на прості питання: де повстання почалося? Хто брав у ньому участь? Хто командував повсталими? Скільки було повстанців? В яких місцях відбувалися бойові дії? Якими були втрати протидіючих сторін? Де поховані і чи поховані загиблі?

Чи не першим літописцем повстання став такий собі Зенон Стефанів.

Хто такий Зенон Стефанів?

Історик українського війська, журналіст. Народився 1902 р. в с Топорівці Городенківського повіту. Автор розвідок, які стали класичними: «Українські збройні сили 1917—1920 pp.» (1934), «Українське Вільне Козацтво» (1935), «Коротка історія українського війська» (1938); співредактор «Історії українського війська» (вид. І. Тиктора, 1936). Дійсний член НТШ та Американського Військового інституту, член Американського історичного товариства. Помер у США 1976 p.

Що з'ясував Стефанів?

За 30 років, які минули після тих подій, йому пощастило з'ясувати таке:

30 жовтня» був уже створений повстанчий Оперативний Штаб», до якого увійшли генерал Осецький, полковники Тютюнник та Кедровський[117] і «представники січових стрільців» Мельник та сотник Черник.

1 листопада Директорія виїхала до табору Січових стрільців у Білій Церкві, «залишаючи в Києві для повстанчої акції в столиці Військовий Революційний Комітет».[118]

14 листопада. Гетьман проголосив Грамоту, і «рівночасно» з'явилася в «столиці та по українських містах» відозва Директорії!!!

Тут натрапляємо на першу проблему. Як це могло статися, «рівночасно» —, аби прочитати гетьманську Грамоту, написати проект своєї Декларації, узгодити її текст з членами Директорії, які вже нібито були в Білій Церкві, а Грамота була написана в Києві і навряд чи того самого дня потрапила відразу до Білої Церкви! До того ще треба було набрати текст у друкарні, вичитати, надрукувати, розвезти наклад по містах та розклеїти по стінах, парканах та на інших придатних для цього тогочасних носіях. І це все – за відсутності стільникового зв'язку, комп'ютерів, факсів, білл-бордів, FM-радіо, телебачення тощо!!! Читаємо далі.

16 листопада. Повстання починається виступом стрільців у Білій Церкві. «Гетьманська залога розбіглася без боротьби», «січовики визволили з Білоцерківської в'язниці кількадесят політичних в'язнів» (!!! – Д. Я.) та «розстріляли кількох гетьманських урядовців».

Розстріляли, зауважмо, без слідства, без суду. Розстріляли просто так, задля забави. В кращих традиціях, які згодом цілком справедливо назвуть «більшовицькими».

До Києва виїжджає 2-га сотня січовиків й одна гармата (командир – сот. Сушко).

17 листопада. До Фастова прибувають Петлюра, Директорія, «команда Загону СС[119] та решта сотень СС».

Гетьман направляє до Фастова «батальйон російських офіцерів (яких 1000 людей), один сердюцький полк, одну батарею, бронепотяг і кінську сотню» під командою князя Святополка-Мірського загальною чисельністю «щонайменше» в 3000 багнетів та шабель.

З Фастова до Києва їм назустріч вирушив авангард січовиків: 2 сотні, одна чота, кінна розвідка та «імпровізований бронепоїзд із одною гарматою». Авангард займає ст. Мотовилівка.

18 листопада. На полях між Мотовилівкою та Васильковом відбувається «завзятий бій», який завершується увечері захопленням Василькова. Січовики втратили загиблими двох сотників, противник – більше 600 убитими. Висновок: «В українській воєнній історії Мотовилівка одержала почесну назву українського Маратону, подібно до того, як Крути стали в нас Термопілями».[120]

Нагадаємо: битва між афінянами та персами під Марафоном відбулася 12 вересня 490 р. до н. є. Як вважають численні фахівці з воєнної історії, ця битва, в якій загинули 192 греки та 6400 персів, є однією з найважливіших битв у всесвітній історії.

Тепер про інші повстанські битви, обставини яких установив Стефанів.

Після 15 листопада. Загін учнів української гімназії в Богуславі (чисельність невідома) «ліквідує» місцевий «більшовицький загон», та й то не в самому містечку, а в якомусь Богом забутому селі під ним. Цей загін «воював» два тижні. Втрати: загинув Антон Григоренко. Обставини загибелі невідомі.

На боці заколотників виступили загони: отамана Зеленого (Трипільщина). Чисельність: 10 тис. селян. Сердюцький Лубенський полк (командир – полковник із «поширеним» українським прізвищем Отмарштейн). На Лівобережжі – Сіра дивізія та Полтавський корпус під командуванням Болбочана. Участі в облозі Києва ці війська не брали.

Загальну кількість повсталих з'ясувати неможливо. За висловом, який наводить 3. Стефанів, «тут уже й чорт не розбере в тому всьому»[121]. Воно і зрозуміло: революційний порив українського селянина завершувався за порогом власної хати, за межею свого поля, за межею рідного села.

20 листопада. «Повстанчі війська, об'єднані згодом в Осадний корпус», розпочали облогу Києва.

Скільки було цих «військ», які бойові дії мали місце, де вони відбувалися, що взагалі діялося впродовж наступних днів – нема знаття.

12—13 грудня. Загальний наступ на Київ. «Після дводенних завзятих боїв вони зовсім розбили російсько-гетьманські дружини».

14 грудня. Частини Дніпровської дивізії і Січових стрільців увійшли до Києва за півдня, тобто в'їхали залізницею з боку Василькова.

Все.

Підіб'ємо підсумок. За період 16 листопада – 14 грудня, тобто впродовж 29 календарних днів, невідома кількість озброєних людей їздила залізницею з Білої Церкви (відстань до Києва – 82 км) через Фастів (відстань до Києва – 62 км) та Васильків (відстань до Києва – 36 км). Точно відома кількість основного ударного загону повстання. Станом на середину листопада у Білій Церкві перебувало 59 старшин і 1187 рядового складу січових стрільців, у т. ч. в строю відповідно 46 і 816 вояків, зведених в один піхотний курінь у складі 4 сотень, кулеметну сотню, загін кінної розвідки, гарматну батарею і технічну частину. Середній темп пересування цієї армади – 2,9 км на добу. Цей показник відповідає, наприклад, темпу просування російських військ під час Брусилов ського прориву 1916 р., підчас якого 600 тис. росіян проривали укріплену оборону австріяків та німців, чисельність яких сягала 450 тис. Тоді за 81 день сторони втратили вбитими та померлими від ран 62 тис. (Росія) і 300 тис. (Австро-Угорщина та Німеччина). Глибина просування наступаючих – від 80 до 120 км, – інформує ресурс «Россия в Великой Войне»[122]. Втрати повсталих у 1918 р. склали 2 загиблих старшини.

Упродовж 60 років, які минули після виходу в світ цитованої розвідки Стефаніва, до відомої величної картини було внесено істотні корективи. 2005 р. заходами товариства «Просвіта» було видано пишну монографію, яка, на нашу думку, узагальнює всі відомі на сьогодні відомості про обставини, якими наш народ повинен завдячувати «українському Маратону». Монографію, автор якої, на жаль, пішов із життя, рецензували тричі доктор наук (філософських, богословських та мистецтвознавства) Д. Степовик, доктори історичних наук В. Сергійчук та В. Гусєв (усі троє – професори). Прикінцевий список опрацьованих автором джерел нараховує 268 позицій – у принципі, все, що написав Петлюрою та написано про Петлюру українською мовою. Ця обставина, зокрема, дозволила видавцям зробити висновок про те, що автор «цією книгою зробив вагомий внесок у розвиток вітчизняної петлюріани».

З цитованої нижче розвідки дізнаємося таке.

Перше. Директорію було обрано «спочатку з 3-х, а пізніше з 5-ти чоловік» на «історичному таємному засіданні (УНС) за участю представників всіх партій». При цьому ані імен перших трьох членів Директорії, ані дати «історичного засідання», ані переліку «всіх» політичних партій, ані імен їхніх представників автор, на жаль, не наводить.

Друге. Після оприлюднення в ніч проти 15 листопада Декларації до Директорії приєдналися «запорізький корпус, чорноморський кіш, січові стрільці, старшини і вояки сірожупанники та інші…» Знову повна анонімність – ані чисельності підрозділів, ані імен командирів, ані місць дислокації на дату «приєднання». Найбільшу небезпеку для Директорії представляла «300—400-тисячна австро-німецька армія», частину якої «війська Директорії обеззброїли».

А оце – відверта дурниця, якщо не сказати – брехня. Ще в 1924 р. російський воєначальник, видатний радянський військовий історик А. Зайончковський показав: у січні 1918 р. на всьому Східному фронті було дислоковано 52 німецьких та 31 австрійська дивізії плюс три дивізії їхніх союзників – загалом 86. У березні їх число скоротилося до 70, в т. ч. 43 німецьких, 25 австрійських та 2 дивізії їхніх союзників. В листопаді їх залишилося лише 34—28 німецьких та 6 австрійських[123]. Це все. Тепер щодо чисельності цих дивізій. Щодо австрійських дивізій, даних у відкритих для нас джерелах виявити не вдалося. Щодо дивізій німецьких, ясності більше. Так, ще один класик радянської історичної науки навів дані, згідно з якими станом на 1914 р. списочний склад однієї німецької дивізії – 16 600 військовослужбовців. У 1918 р. Їх число скоротилося «майже удвічі»[124], тобто ні за яких умов не могло перевищувати 10 тис. осіб, у т. ч. поранених, хворих та тих, що перебували у відпустках. Отже, чисельність австро-німецького окупаційного корпусу із частинами забезпечення, які участі в бойових діях ані практично, ані теоретично брати не могли, на початок так званого «повстання» – це maximum maximorum 300 тис. осіб. Причому далеко не «першої свіжості»: все краще гинуло або вже загинуло на Західному фронті. Беручи до уваги цю абсолютну цифру, треба врахувати наступне. Німецьке угруповання, «група армій “Київ”»[125] нараховувала у своєму складі 6 корпусів. Їхні штаби розміщувалися відповідно в Гомелі, Києві, Новограді-Волинському, Сімферополі, Таганрозі та Харкові. Тобто 4 з 6 штабів та, самозрозуміло, підпорядковані їм підрозділи розміщувалися на території Білорусі й на тій частині території сучасної України, на якій тоді Директорія ніякого, навіть міфічного, впливу не мала і ніякого «повстання» організувати там за визначенням не могла. Австрійців, у свою чергу, «представляла» 2-га армія під командуванням генерал-фельдмаршала Бем-Ермолі. Вона складалася з 3-х корпусів, штаби яких були розгорнуті відповідно в Одесі, Херсоні та Кам'янці-Подільсько-му. Отже, 2 з них (крім Кам'янець-Подільського) навіть теоретично брати участі у повстанні не могли – Директорія не мала «вірних» частин ані в Херсоні, ані, тим більше, в Одесі.

Ну і, нарешті, ніяких достовірних даних щодо нібито «обеззброєння» чи то австрійських, чи то німецьких частин у природі просто не існує – якщо, ясна річ, не ввважати «природною» уяву національно налаштованих псевдоісториків.

Третє. З гетьманського боку в бою при Мотовилівці нібито взяли участь сердюцька дивізія (у Стефаніва – полк), полк піхоти і кавалерія під прикриттям панцерника (у Стефаніва – батарея та бронепотяг), що «перевищувало сили січовиків майже у п'ять разів». Результат запеклого бою, в якому «артилерія січових стрільців косила наступаючі лави гетьманських військ» (які в реальності оборонялися), а «стрілецька піхота шквальним вогнем і гранатами відбивала настирно атакуючі офіцерські дружини» (які тільки-но були «сердюцькою дивізією» та «полком піхоти»), такий. З боку наступаючих повстанців, які «оборонялися», – командир 3-ї сотні СС М. Загаєвич і 17 стрільців; смертельно поранено сотника Черника. З боку гетьманців (які «наступали» від Києва, насправді – обороняючи Київ): «переважаючий ворог був розбитий на голову і залишив на полі бою біля 600 убитих». Прикінцевий висновок запозичено без посилання з праці Стефаніва: «В українській воєнній (у Стефаніва – «воєнній». —Д. Я.) історії Мотовилівка одержала почесну назву українського Маратону, подібно до того, як Крути стали в нас Термопілями».[126]

Четверте. Далі, згідно з цитованою розвідкою, події розвивалися так.

20 листопада. Осадний корпус Коновальця починає облогу Києва.

29 листопада. Німецьке командування зажадало відходу січовиків від Києва на 25 км, «інакше вони обіцяли виступити на боці Скоропадського і добровольців». Відхід стався в ніч на 30 листопада.

8 грудня. Штаб Головного отамана ухвалив «виступити проти німців на Правобережжі і роззброїти тут німецькі війська, що і було успішно зроблено».

І знову одна загадка змінює іншу. Яким способом провадилася 9-денна облога? Куди відійшли січовики? Де, в які дні, які німецькі частини, а головне – ким були «успішно» роззброєні?

19 грудня. «Петлюра увійшов до Києва урочисто».[127]

Перші документи Директорії та «легітимність» нової влади – продовження

20 листопада брехня Директорії набула вже міжнародного масштабу – вона випустила «Звернення до всіх воюючих і нейтральних держав». Зміст пафосного, багатослівного документа, написаного, між іншим, українською, а не французькою мовою – мовою міжнаціонального спілкування того часу, – зводився до чотирьох головних тез. Перша: «нікому невідомий» генерал Скоропадський, який «скасував державну самостійність України і прилучив її знов до Росії», оголошений «поза законом». Теза друга: «Український національний союз <… > союз українських партій, як соціалістичних, так і демократичних, а також професійних, кооперативних та громадських організацій, об'єднав в собі все свідоме українське громадянство». Теза третя. «Українська демократія обрала тимчасове правительство – Директорію Української Народної Республіки, котрій доручила вести рішучу боротьбу із узурпатором і злочинцем Скоропадським». Теза третя. Члени Директорії застерегли від того, щоб «демократія держав Антанти в ім'я інтересів генерала Скоропадського, його поміщиків або во ім'я яких-будь інтересів ступила на шлях грубого втручання у внутрішні та міжнародні права українського народу».[128]

21 листопада від імені Директорії, яка нібито того дня перебувала у «ставці», було випущено «Оповіщення», спрямоване проти анонімних «ворогів українського трудового народу», які «хочуть збаламутити та затуманити перед народом те, що діється тепер в Україні». Суть документа – переконати цей самий «український трудовий народ» у тому, що «не окремі люде (тобто персонально Винниченко і Петлюра. – Д. Я.) повстали проти гетьмана та його поміщиків, а весь народ». «Оповіщення» містило всі вже відомі на той час ідеологеми – і про «соціалістичні та демократичні партії, за якими йде весь народ», і про «обране» ними «тимчасове правительство» тощо. Документ містив програму з 10 пунктів, яку з повним правом можна назвати першою у нашій історії політичною програмою під умовною назвою «10 кроків назустріч людям». Кроки планувалися такі:

– «скинути гетьмана та його правительство і вернути назад» УНР,

– «поскидати скрізь гетьманських старостів та варту»,

– ліквідувати «поміщицькі “карательні отряди”,

– «передати власть народові, його виборним людям»,

– «одібрати землю у поміщиків і передати її трудящим безземельним та малоземельним»,

– «повернути людям» вже стягнуті з них «контрибуції»,

– «відновити <…> права городського робочого класу»,

– запровадити «робітничий контроль» над виробництвом,

– відновити права вільних зборів, свободи слова, друку газет,

– створити кабінет міністрів та забезпечити «обрання передпарламенту», «видання закону про землю, про установчі збори та інші державні та громадські справи».[129]

Задля реалізації цих величних цілей Директорія негайно оголосила про запровадження таких заходів: утворення військово-польових судів (наказ Петлюри та Осецького від 22 листопада), скасування свободи слова, зібрань та друку (постанова Директорії «Про заборону агітації проти УНР» за підписом Винниченка, 26 листопада), оголошення мобілізації) до війська УНР, в якому, згідно з заявою Петлюри та Осецького, вже перебувало більше 30 тис. багнетів. Видала директорія наказ від 27 листопада невідомо ким і коли призначеним губернським і повітовим комендантам і комісарам: «негайно припинити всяку порубку лісів і розгром фабрик і заводів республіки». Наказала створити реквізиційні комісії на місцях з метою забезпечення війська всім необхідним (30 листопада). Вдруге заборонила «антиурядову агітацію» (8 грудня) і втретє – вже після 26 грудня.[130]

«Передача» влади

Поки що в нашому розпорядженні немає документально підтверджених даних, де були і щоб робили члени Директорії, військове керівництво повстання між 8 та 14 грудня. Достеменно відомо лише, що з 12 по 14 грудня вони перебували у Вінниці, але про це трохи нижче. Саме 14 грудня[131] Скоропадський підписав документ такого змісту: «Я, гетьман всієї України, впродовж семи з половиною місяців всі свої сили клав на те, щоб вивести край із того тяжкого становища, в котрому він був. Бог не дав мені сили виконати цю задачу. Тепер з огляду на нинішні обставини, керуючись виключно благом України, я зрікаюся влади. Павло Скоропадський».[132]

«На мене вплинула кулеметна тріскотнява, що лунала десь удалині, – пригадував він, – і я подумав… мабуть, є чесні люди, які б'ються доти, доки не отримають відомості, що вони звільнені від своїх обов'язків і від присяги, і написав тут же на місці своє зречення від влади. А потім наказав начальникові штабу здати його полковникові Удовиченку. Офіцер повіз ці два папери в штаб Долгорукова. Це приблизно було близько другої дня…»[133]

Влада перейшла до гетьманського уряду, який о 15.00 того самого дня, 14 грудня, ухвалив такий документ: «Засудивши вимогу Директорії, Рада Міністрів ухвалила скласти з себе повноваження та передати владу Директорії». Підписи поставили Голова Ради Міністрів Гербель, міністр торгівлі та промисловості Меринг, міністр внутрішніх справ Кістяківський, міністр фінансів Ржепецький, міністр народної освіти Науменко, державний контролер Петров, міністр праці Косинський[134]. 0 20.00 Київ цілком захопили повсталы. «І з цього часу і до 19 грудня, – пише відомий сучасний історик, – вся повнота влади в Києві була передана командиру Січових стрільців коменданту Києва Євгену Коновальцю та Київському Тимчасовому ревкому на чолі із Володимиром Чехівським»[135]. Як на нашу думку, цей список треба скоротити на одну персону, залишивши в ньому одне прізвище. За Чехівським, на відміну від Коновальця, ніякої реальної сили не проглядалося.

Хто такий Євген Коновалець?

Народився 14 червня 1891 р. в с. Зашків поблизу Львова в сім'ї управителя народної школи. 1909 р. після закінчення Львівської української академічної гімназії працює секретарем Львівської філії товариства «Просвіта». В 1909—1914 рр. – студент правничого факультету Львівського університету. В 1914—1915 рр. – поручник полку ландверу у Львові. У квітні 1915 р. потрапив до російського полону. В листопаді 1917 р. вступив добровольцем до Галицько-Буковинського куреня січових стрільців. 19 січня 1918 р. обраний командиром куреня. В січні 1918 р. курінь зробив вирішальний внесок у придушення більшовицького повстання в Києві. З листопада 1919 р. у польському полоні. З 1920 р. на еміграції в Чехословаччині, Німеччині, Швейцарії, Італії. Емігрував до Чехословаччини. 1920 р. заснував Українську військову організацію (УВО). 1929 р. був обраний першим головою Проводу Організації українських націоналістів (ОУН). Загинув 23 травня 1938 р. внаслідок атентату НКВС.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Євген Коновалець.

«Передача» влади. Деякі оцінки

Одна з характерних особливостей нашого національного менталітету – бачити те, чого нема. Яскрава ілюстрація цієї тези – ставлення дослідників до останніх політико-правових актів Гетьманату. Наприклад, більш ніж компетентний у більшості своїх суджень та оцінок Стахів побачив у них таке: «цими актами гетьман і його уряд визнали повну правність влади Директорії УНР»[136]. Сьогодні це кваліфікується не інакше, як «однією з вищих точок розвитку Української революції, одним із переломних її рубежів», який, крім усього іншого, «надзвичайно високо оцінюється в історіографії»[137]. Або: «прихід до влади в Україні збройним шляхом <…> був об'єктивно зумовлений революційними суспільно-політичними процесами 19171920 років у країні, а також кардинальними змінами у світі після закінчення Першої світової війни»[138]. Ба більше: «Повстанням проти гетьмана, боротьбою проти гетьманського уряду було врятовано» не більш і не менш як «чистоту української державної ідеї».[139]


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Голова Директорії УНР Симон Петлюра (в центрі) серед політичних і військових діячів УНР. Зліва від нього – Іван Омелянович-Павленко, справа – Михайло Омелянович-Павленко.


Чи не найбільш адекватну оцінку тому, що сталося в країні наприкінці 1918 р., дав командувач УГА та Дієвої армії УНР Михайло Омелянович-Павленко. Коли читаєш його слова, мимоволі складається враження, що пише він про події в Україні початку наступного, XXI, століття: «історія слідуючих днів показала, – писав він, – що політики доброї волі були ще у нас рідким явищем. Зусилля їх розбилися об наші смертельні штріхи: заздрість, персональну амбітність, <…> зловживання друкованим словом, – гріх, може, найбільший при низькій політичній освіченості мас, – нерозуміння лідерами того, що давати складні завдання масам, які щойно починають жити політично, рівнозначно навмисному розбиттю сил» тощо. Але головним воєначальник вважав «невиправиме фантазування і будування справ на підставі знаменитого прислів'я: “якось то буде”, що мені особисто доводилось чути від найвідповідальніших наших політиків».[140]

Як показали подальші події, слів на вітер українські політики дарма не кидали. Фаховий рівень не дозволяв.

Дещо про фаховий рівень провідників

Події останніх днів листопада – першої половини грудня – яскрава ілюстрація ще однієї особливості українського політичного мислення. Особливість ця полягає в тому, що «українець політичний», незалежно від його орієнтації, не просто намагається діяти, а послідовно й активно діє так, ніби навколишнього світу просто не існує.

Сьогодні в це важко повірити, але факт залишається фактом: усі політичні суб'єкти в Українській Державі буквально «проспали» таке явище всесвітньо-історичного значення, як закінчення Першої світової війни. У жовтні-листопаді британські та французькі війська звільнили більшу частину окупованої території Франції та Бельгії. Італійці, в свою чергу, звільнили свою батьківщину, захоплену австро-угорською армією. Станом на

I листопада імператорсько-цісарські війська залишили Албанію, Сербію, Чорногорію. Збройні частини країн Антанти увійшли на територію Болгарії (вона уклала перемир'я з Антантою 29 вересня) та безпосередньо на територію Австро-Угорщини. 30 жовтня перемир'я підписала Туреччина, 3 листопада – Австро-Угорщина. В ніч проти 30 жовтня почалося повстання моряків німецького імператорського флоту, яке стало початком Листопадової революції. 9 листопада імператор Вільгельм II зрікся влади, 11 листопада Німеччина підписала перемир'я.

«Для кожного політичного обсерватора, – констатував Стахів, – мусіло тоді бути ясно, що в цій ситуації війна Німеччини на Заході вже програна. Тимчасом і урядові, і опозиційні кола в Україні чекали ще довго, майже місяць, заки взагалі подумали про те, що в світі настав рішучий зворот в користь перемоги Антанти».[141]

Фактичний військово-політичний крах центральних імперій і, отже, неминуча евакуація їхніх військових частин на батьківщину відкрили новий раунд кривавої боротьби за Україну. У цьому сенсі треба визнати справедливість слів Бориса Мартоса, який якось зауважив, що «якби Директорія не проголосила повстання, то це зробили б боротьбісти або більшовики».[142]

Останні, треба віддати їм належне, зробили черговий, надзвичайно ефективний, з огляду на їхні цілі, крок. У повній відповідності з філософією та практикою своєї партії загрібати жар чужими руками там і тоді, де і коли це було можливо, ленінські делегати Раковський і Мануїльський під час зустрічі з Винниченком 3 листопада на квартирі В. Мазуренка наказали почати антигетьманське повстання 14 листопада[143]. Це означало неминучий стратегічний програш для його організаторів – українських націонал-соціалістів. На цю обставину свого часу звернув увагу Солуха, зауваживши, що «з хвилиною проголошення з Білої Церкви повстання проти гетьмана Ленінові не потрібні стали ні Винниченко, ні Шаповал, ні Січові Стрільці, ні договор з Мануїльським, ні перемир'я. Прапор повстання, піднятий Директорією, – писав він, – перейшов до рук Леніна. Тепер Москва сама, без Директорії, робитиме повстання за українську радянську владу».[144]

Щодо інтересів Леніна та його зграї, то тут усе самозрозуміло: вони ніколи не приховували своїх намірів роздмухати пожежу світову й зрівняти із землею тюрми та церкви, а заразом і держави, на землі яких ті стояли. А от щодо інтересів українських націонал-соціалістів, то тут не все так просто. Ще сучасники намагалися з'ясувати сенс антигетьманського повстання. Якщо вірити Шаповалу, то 9 листопада 1919 р. з ним зустрічалася група провідників та активістів УПСР на чолі з Грушевським. Під час зустрічі колишній голова УЦР нібито прямо сказав Шаповалова: «Повстання проти гетьмана – саме темне місце в українській революції.» «Я, – пригадував організатор Директорії, – відповів спокійно… Коли говорив, що повстання мусило ліквідувати те, що створила своєю політикою Центральна Рада, Грушевський спинив. “А ви, пане, не були в Центральній Раді?” – кинув мені». «Був, – відповів Шаповал, – але політики не робив».[145]

Висновок автора

Антигетьманське збройне повстання готувалося й направлялося як мінімум з двох центрів. Перший – під проводом Шаповала, Осецького, Тютюнника – спирався на підтримку незадоволених режимом збройних підрозділів Української Держави. Другий – під проводом Винниченка та за матеріальної і політичної підтримки російських більшовиків, яка надходила через їхню делегацію в Києві на чолі з Мануїльським.

Саме так, на нашу думку, можна пояснити таку дивну річ, як наявність одночасно двох різних відозв до населення з приводу початку повстання. Ту з них, яка починалася словами «Громадяни! Останнім зрадницьким актом генерала – гетьмана П. Скоропадського…» і яка в ніч проти 16 листопада була розклеєна на київських парканах, написав особисто Винниченко 15 листопада. Іншу відозву написав керівник прес-служби січовиків Осип Назарук у Білій Церкві в присутності членів Директорії та командування січових стрільців.[146]

Озброєні піддані Австро-Угорщини – ударний загін повстання

Питання про роль і місце командування січових стрільців у підготовці повалення гетьманського режиму, так само як і питання про їхнюучасть у політичному житті Наддніпрянської України в 1917—1929 pp., до сьогодні залишається одним з найбільш «темних» місць української історії початку XX ст. Не ставлячи собі за мету зупинятися на цій проблемі скільки-небудь докладно, зауважмо таке.

Січові стрільці відігравали найактивнішу роль в українському політичному житті від початку 1918 р. Вони являли собою чи не єдину організовану збройну частину, яка до останніх хвилин підтримувала націонал-соціалістичне керівництво Центральної Ради. Політичне кредо організації висловив її легендарний командир: «Ми маємо певні межі направо, але не маємо їх наліво. Коли б ми знали, що большевизм опанує цілу Європу, то негайно приєднались би до большевиків. Але ми переконані, що большевизм – явище тимчасове. Зокрема його не буде в Галичині»[147]. В іншій редакції ці слова подані так: «Дехто обвинувачує нас в контрреволюційності. Це неправда. Ми залишилися такими, якими були. Нам нема чого змінятися. Ми маємо певні межі направо, але не маємо їх наліво. Коли б ми знали, що большевизм опанує цілу Європу, то негайно приєдналися би до большевиків. Але ми переконані, що большевизм – явище тимчасове…. Тому з большевиками нам не по дорозі».[148]

Після 29 квітня січові стрільці та їхні батьки-командири опинилися в глухій, але виразній опозиції до нового режиму, підтримували щільні – але завжди конспіративні – відносини з націонал-соціалістичними лідерами антигетьманської опозиції. Історія цих зносин до сьогодні оповита густим туманом. Очевидно одне: загін січових стрільців, який завжди вважав себе відмінною від інших українських сил політичною одиницею «з певним політичним завданням», пізньої осені 1918 р. значно посилив свої позиції, легалізувавши їх в щойно створеній Директорії. Сучасники абсолютно ясно розуміли, що з перших днів її існування Коновалець «мав величезний вплив на Головного отамана С. Петлюру і був одною з центральних фігур тієї політичної групи, яку ми називали військовою…» Його, Коновальця, «впливи на українську політику погетьманського часу були дуже великі і, можна сказати, переважаючі…, – писав Микола Ковалевський. За його словами, Директорія ухвалювала «лише формальні рішення, всі ж актуальні проблеми вирішувались у тісному і вибраному колі наших полководців у залях [готелю] “Континенталь”»[149]. Про широко відомі слова першого Голови Директорії Винниченка, сказані на VI конгресі УСДРП: «Воля Осадного корпусу для мене найвищий і найсвятіший закон», – годі й говорити.

Оцінки дослідників

Як і в переважній більшості випадків, оцінки залежали, власне, не від фактів, а від політичних смаків, уподобань та застережень.

Стахів, наприклад, вважав, що «активний збройний чи пасивний опір українського народу проти <…> безправно накинутого режиму був би, отже, вповні правним актом <…> Директорія, – був переконаний він, – не зважаючи на свою боротьбу проти гетьманського режиму, стояла на грунті правної сукцесїі Української Держави по цьому режимі та заступала теорію правної держави». Ну, а необхідність повстання він легко обґрунтував антиселянською політикою гетьмана та «невідворотністю» зради режиму з боку «місцевих московських військових організацій» на користь Денікіна. При цьому дослідник витончено обійшов принципове політичне питання: якщо Директорія так піклувалася про оту травну сукцесію», то чому вона не пішла на відновлення скасованої німцями УНР? Відповідь така: «вимоги колишніх членів УЦРади із табору УПСР на чолі з головою УЦРади Михайлом Грушевським, щоб відновити діяльність самої УЦРади і привернути в силу всі ухвалені нею закони, не знайшли собі послуху ні серед більшости політичних кіл біля Директорії, ні самої Директорії»[150].І крапка.

Сказати правду, про «послух» взагалі не доводилося говорити: ліва рука не знала, що робить права. Наведемо лише один приклад, який до сьогодні ніхто не пояснив, та й не збирався: уже в першій половині грудня 1918 р. Директорія «змінила свою політичну канву, накреслену в своїй першій повстанській декларації. Вона відкинула концепцію парляментарної всенародної демократії, а прийняла в основу організації державної влади в Україні так званий трудовий принцип»[151]. Якщо зовсім просто – Директорія зробила виразний, невідворотний крок у напрямку інтеграції з московським більшовицьким режимом. На нашу думку, саме це і було головною політичною метою ляльководів антигетьманського повстання.

Це ясно підтверджують, наприклад, висновки о. І. Нагаєвського. Зокрема такий: «Протигетьманське повстання спричинило вибух громадянської війни, під час якої дві українські дивізії покинули північну границю і тим прискорили наїзд 75-тисячної більшовицької армії на Україну»[152]. Марголін, свідок подій на Київщині, поділився таким враженням: «Назрівало розкладання, анархія, починались самочинні дії, влада вислизала з рук тих, хто стояв на чолі, хто був натхненниками та керівниками повстання».[153]

Нічого дивного в цьому не було. Адже «Універсал з Білої Церкви розв'язав руки всім авантюрникам, агентурам, політикам, аматорам революції, анархії, охотникам чужого добра. В цьому і полягає природа повстання, де кожний може, не питаючи дозволу, не підлягаючи нікому, брати зброю і йти воювати проти кого хоче і за що хоче; встановлювати свою владу в залежності від своєї сили і спроможности»[154]. Ще одна, вже сучасна аполітична, правова оцінка є однозначною: «суворі формулювання» Універсалу Петлюри «відкривали шлях беззаконню й сваволі».[155]

Висновок автора

Диктатором націонал-соціалістичної Української Народної Республіки вже за кілька днів став підданий «двоєдиної» Австро-Угорської імперії, який впродовж попередніх чотирьох років зі зброєю в руках обстоював її державні інтереси у війні з Росією, частиною території якої була «Україна». Для встановлення такої диктатури фактично вистачило невеликої і не дуже добре вишколеної та озброєної військової формації, а також невеличкого клаптика паперу з надрукованим великими літерами словом «Декларація».

Більшість організаторів антинімецького, антигетьманського повстання, більшість членів Директорії мали на меті не відновлення поваленої УНР, не розбудову нової демократичної національної держави, а створення промосковського, пробільшовицького політичного режиму. В боротьбі за владу були застосовані виключно заколотницькі, насильницькі методи, оперті на невтримну соціальну демагогію, – тепер це називають «популізмом». Ціна, яку неодмінно треба було заплатити за роздмухування громадянської війни, як завжди, не мала значення.

V

Перші дні «беззаконня» й «сваволі»

Упродовж перших днів повстання до Директорії приєдналися Запорізька дивізія, Чорноморський кіш, а також прибула з Австро-Угорщини Сірожупанна дивізія, два кадровані корпуси, розташовані в Одесі й Вінниці. Згодом на бік заколотників перейшли Сердюцька дивізія та Лубенський кінний сердюцький полк[156]. Райдужну картину псували, як завжди, життєві реалії. Для переведення в життя проголошеної загальної мобілізації Директорія не мала необхідного адміністративного апарату. Не було також «достатньої кількості старшин і підстаршин, озброєння та обмундирування <… > і коли в перших днях оголошення мобілізації почали напливати маси народу, їх не могла опанувати жодна з частин». Державний, правовий колапс мав першим невідворотним наслідком «небувалий рівень жорстокості» – під час цієї першої, з нашого погляду, україно-української війни «ніхто нікого» в полон не брав.[157]

Натомість факти, насамперед – ріки української, російської, польської, єврейської, татарської тощо крові, які потекли в країні, мало цікавили натхненників цієї різанини. З Леніним та його поплічниками все і давно зрозуміло. А от українці… З одного боку, ними керував страх – його ясно сформулював Винниченко, який «цілком припускав і навіть майже певен був, що нас розіб'ють, розженуть, розтрощать». Але розпочату бійню виправдовувало, з його точки зору, те, що «цим виступом ми реабілітуємо ідею національного українського руху серед нашого народу, де політики Ц. Ради, німці й гетьманщина так запаскудили її, так спровокували й огидили, що маси без ворожости не можуть чути слова “Україна”»[158]. Зупинити її не було кому. Сама Директорія такої мети перед собою не ставила. Наведемо лише один результат лише одного аналізу: «Політико-правові підходи держави до проблем охорони правопорядку та боротьби із злочинністю не знайшли прямого відображення ні в політико-правових, ні в конституційних актах доби Директорії»[159]. Можна сказати простіше: з початком повстання жоден мешканець українських земель не був гарантований від пограбування, зґвалтування, безсудного вбивства.

«Передача» влади – продовження

15 грудня січові стрільці урочисто увійшли до Києва. Першим ділом влаштували парад – із Петлюрою на білому коні. Шаповал пригадував: «Ми були приїхали поїздом з Ворзеля. В хаті холодно, а на вулиці добре. Увечері в українськім клубі метушня. Здавалось, все буде гаразд і ціла Україна під нашим зарадом, самосвідомість неймовірно велика, одностайність».[160]

Директорія прибула до столиці 19 грудня і відразу потрапила «з корабля на бал»: виконувач обов'язків голови УНСоюзу Шаповал влаштував в Українському клубі урочистий прийом з цієї нагоди. Але організовувати треба було не святкування, а тризну. Дійсність була більш ніж неприваблива: «за бортом державного корабля залишилися майже всі розумові сили України. Директорія залишилася на самоті з невеликою купкою людей, здатних до державної роботи з числа трьох партій, які взяли участь у повстанні».

Події наступного року показали, що ця оцінка була занадто оптимістичною – особливо щодо «розумових здібностей» та «здатності до державної роботи». «Невдовзі став визначатися основний тон політики Директорії. Винниченко йшов швидкими нестримними кроками вліво. В цьому його посилено підтримував Чехівський, який з часів виборів до 1-ї Державної Думи зберіг ще свіжість молодої віри перебудови світу на соціалістичних началах. З'явилися відозви Директорії з випадами проти буржуазії. Таким чином Директорія і уряд вирішили різко відмежуватися від буржуазії і будувати державу лише силами соціалістичних партій та пролетаріату. Але це було майже тією ж програмою-максимумом, що і програма більшовиків. Втім, Винниченко до цього і прагнув, але він хотів провести межу між московським більшовизмом і своєю програмою на грунті питання про самостійне і незалежне існування України. Крім того, він вірив ще тоді, що Директорії вдасться зберегти всю повноту влади і не допустити тих безчинств і того жаху, в які вже тоді вилився радянський режим. То було зачароване коло, – констатував Марголін. – Неможливо було водночас і протиставляти себе більшовизму, і сприймати майже цілком його програму. Треба було зупинитися на одному з двох: або будувати Україну за образом та подобою вже наявних у Західній Європі та Америці демократичних держав, або оголосити себе прихильником радянської системи, відмовитися від спілкування з буржуазною Західною Європою і домовитися з Москвою про розподіл сфер влади».[161]

Таємна історія Київського Тимчасового ревкому

З-поміж усіх таємниць, на які так багата наша історія 1917—1920 pp., – це одна з найтаємніших. Якщо сказати правду, то про історію цього «революційного комітету», на відміну від усіх інших «ревкомів» тієї доби, ми не знаємо нічого, навіть дати його виникнення. Маємо нічим не підтверджене свідчення Винниченка, згідно з яким до революційного комітету увіходило нібито 14 комісарів, головно чільних діячів «незалежної» течії УСДРП, зокрема Авдієнко, Висоцький, Галаган, Загородній, Марченко, Пісоцький, Чехівський.[162]

Хто такий Володимир Чехівський?

Народився 19 липня 1876 р. на Київщині у родині сільського священика. 1900 р. закінчив Київську духовну академію. В 1901—1905 pp. – помічник інспектора Кам'янець-Подільської духовної семінарії. В 1902—1904 pp. – член РУП. З 1905 р. – член УСДРП. 3 1906 р. – депутат 1-ї Державної Думи, після розпуску якої перебував на засланні у Вологодській губернії. З 1908 р. жив і працював в Одесі, редактор газети «Українське слово».

В 1917 р. – керівник Одеського комітету УСДРП, член УЦР, гласний Одеської міської думи, в жовтні-листопаді – голова міського ревкому. В 1918 р. – член ЦК УСДРП та УНСоюзу. З 24 грудня 1918 р. по 31 січня/19 лютого 1919 р. – Голова Ради Народних Міністрів УНР.

У 1920-х pp. – член Української комуністичної партії, працював в історико-філологічному відділі ВУАН, професор Київських медичного та політехнічного інститутів. 1929 р. заарештований у справі «Союзу визволення України». Розстріляний 3 листопада 1937 р.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Володимир Чехівський.

Таємна історія Київського Тимчасового ревкому – продовження

Документи малюють несподівану картину. Цих документів сім, вони датуються 15—23 грудня 1918 р. і мають назву «Журнали засідань “Ради комісарів”». З першого протоколу дізнаємося декілька важливих речей. Перша. Участь у засіданні взяли 20 осіб, у т. ч. 11 есдеків, 4 соціалісти-федералісти, по 1 представникові УДХП, УРДП, УНРП, УПСС та ще один добродій, про якого невідомо нічого, крім прізвища. Двоє з 20 ідентифіковані в документі як члени Київського ТРК:


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

У другому за порядком протоколі, датованому 16 грудня, вказано імена ще трьох «ревкомівців». Це голова комітету Чехівський, а також А. Драгомирецький та якийсь Прокопенко. Придивімось до них уважніше:

– Висоцький Зиновій, роки народження і смерті невідомі. Член УСДРП, належав до «винниченківської» течії в партії, член УЦР та MP, згодом – член Закордонної групи УКП, повернувся до УСРР, був репресований НКВС.

– Драгомирецький Антін, 1887 р. н., член УСДРП, член Селоспілки, член УЦР, MP, один із засновників УСДРП «незалежної», голова УКП, член КП(б)У, член ВУЦВК, репресований НКВС.

– Порш Микола (1879—1944), один із лідерів УСДРП, член УЦР та MP, голова Всеукраїнської ради робітничих та солдатських депутатів, генеральний секретар праці та військових справ за часів «першої» У HP, у 1919—1920 pp. посол УНР в Німеччині. Помер на еміграції.

– Прокопенко, на прізвище якого натрапляємо тільки один раз і тільки в згаданому протоколі. Що він таке, де жив, як жив до 16 грудня 1918 р. і після цієї дати – усе оповите непроглядним туманом.

Закономірність проглядається тут така: четверо з п'яти членів ревкому – українські соціал-демократи, причому щирої пробільшовицької орієнтації. Троє з них були цілком, треба сказати, заслужено віддячені за це чекістською кулею в потилицю; один щасливо помер своєю смертю на еміграції. Жоден з них, наскільки нам відомо, ніяких свідчень про свою звитяжну діяльність у складі ревкому не залишив. Жодного натяку на це не залишив і Винниченко…

Гіпотеза автора

Найпевніше, так званий Київський революційний комітет, якщо він реально й існував, був утворений за допомогою та/або прямою вказівкою з Москви. Пригадаймо: більшовицька дипломатична місія, яка від літа 1918 р. провадила в Києві безкінечні переговори з гетьманським урядом про укладення мирової угоди, безперешкодно займалася підривною діяльністю. На користь такої гіпотези свідчить те, що така практика була добре розроблена більшовиками і з різним успіхом використовувалася ними від грудня 1917-го аж до 1989 p., коли за допомогою подібного «ревкому» в Афганістані скинули легітимний монархічний режим. Має право на життя й інша версія: «ревком» «утворили» з метою залучення більшовицьких коштів для оплати поточних як особистих, так і, власне, партійних потреб київських есдеків, насамперед самого Володимира Кириловича. Більшовики грошей на потреби світової революції не шкодували: «червоні дипломати» Раковський та Мануїльський роздавали їх у Києві сотнями тисяч.

Інша політична місія, яку об'єктивно виконував ревком по захопленні Києва Коновальцем, – створював ілюзію, що саме він, а не січовики є реальною владою в місті. Але тривало це недовго – 17 грудня Чехівський поінформував колег «пророзмови з командуванням Осадного корпусу й Національним союзом про відношення до революційного комітету та про визнання цього комітету скінчившим свої справи, позаяк з переходом військової влади до представника Директорії – командира Осадного корпусу, а політичної та цивільної влади до визнаного існуючого складу Ради комісарів – надалі участь революційного комітету в постанові влади припиняється».[163]

Київський Тимчасовий ревком і «Рада комісарів»

Але від сміливих гіпотез повернімося до фактів. На першому задокументованому засіданні ревкому, яке зібрали за півтори, а то й дві доби після захоплення міста, його голова Чехівський поінформував колег: «Революційний комітет з часу повстання був весь час в контакті з Директорією, посилав їй постійно інформації про стан справ у Києві та отримував од Директорії інструкції. Серед вказівок Директорії мається й така, аби Революційний комітет вжив відповідні після знищення гетьманської влади заходи до менту приходу Директорії: охоронити державне майно, сприяти нормальному ходові життя у столиці. Керуючись цією директивою Директорії, – вів далі голова ревкому, – Революційний комітет визнав відповідним наставити по всіх міністерствах комісарів, які провадили би біжучу роботу та оберігали інтереси держави».

Яку практичну роботу могли провадити по міністерствах професійно ні до чого не здатні малописьменні добродії – це також тема окремого дослідження. Важливо тут інше: ніякої «держави», інтереси якої на той момент треба було «оберігати», формально вже/ще не існувало: гетьманську Українську Державу Директорія «скасувала», а свою, рідну, Українську Народну Республіку, здогадалася проголосити лише наприкінці січня. Поза тим, наявність нехай віртуального ревкому «посилювала» позицію Винниченка всередині Директорії, насамперед супроти Петлюри, за яким стояли «січовики» Коновальця. В умовах хаосу, який запанував у Києві з відходом німців, саме есдеківський «ревком» був єдиною «інстанцією», яка могла хвалитися тим, що «втримала» ситуацію в столиці під контролем до приходу в місто республіканських військ, тобто тих самих січовиків. «Наявність» ревкому дозволяла говорити про реальну-віртуальну наявність його комісарів, делегованих до міністерств з метою «провадити» та «оберігати». Наявність реально-віртуальних комісарів дозволяла говорити про наявність їх «Ради», яка «провадила» та «оберігала». Наявність Ради комісарів, для тих, хто міг би поставити факт її існування під сумнів, підтверджували протоколи засідань. Питання на цих засіданнях розглядалися найрізноманітніші, але як реально можна було виконати ухвали, враховуючи параліч усіх державних структур та міської думи, – таємниця за сімома замками. Можливо, вона буде роз'яснена в майбутньому, під час наступних грецьких календ.

«Рада комісарів» і Директорія

Офіційно відносини між двома інституціями було встановлено аж 17 грудня. Згідно з офіційним протокольним записом, це сталося в Києві, куди на засідання Ради комісарів прибув із Вінниці 42-річний чоловік на ім'я Юрій Коллард.

Хто такий Юрій Коллард?

Полтавчанин за місцем народження, інженер-технолог за освітою, залізничник за родом занять, Коллард був земляком Петлюри. Але найважливіше те, що разом з Андрієвським, Дмитром Антоновичем та іншими він став співзасновником Революційної Української партії, ідеологом якої був Микола Міхновський. Після розколу РУП на «есдеківську» та «самостійницьку» течії Коллард, правдоподібно, відійшов від активної політичної діяльності. Зробити такий висновок дозволяє його послужний список: у 1907—1912 рр. він працював на будівництві Транссибірської залізниці, у 1912—1915 pp. – інженером на Кавказькій, а згодом – і на Мурманській залізниці. З падінням романовського режиму Коллард очолив управління залізниць на Поліссі, вступив до Української партії самостійників-соціалістів, а за часів Української Держави обійняв якусь керівну посаду по залізничному відомству.

Партійна приналежність визначила і політичну орієнтацію пана Юрія. Всередині антигетьманського табору він належав до групи «самостійників» Петлюри – Коновальця – Андрієвського, яка жорстко опонувала групі Винниченка – Чехівського, що орієнтувалася на встановлення в Україні прокомуністичного, промосковського режиму. В листопаді-грудні вожді першої групи перебували в Білій Церкві, за місцем дислокації Осадного корпусу; вожді другої перебралися до Вінниці – від гріха подалі. У випадку теоретично можливої поразки це відкривало можливість евакуюватися на територію Галичини, а за найнесприятливішого розвитку подій – ще далі.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Юрій Коллард.

«Рада комісарів» і Директорія – продовження

Отже, 17 грудня Коллард «передав Раді комісарів привітання від Директорії й ознайомив в загальних рисах (підкреслення наше. —Д. Я.) з діяльністю її» – хоча ще за два дні перед тим, як запевняв Чехівський, Рада «посилала» їй «постійні інформації» та отримувала від неї у відповідь «інструкції». Важливо також запам'ятати, що пан Коллард «передав своє уповноваження від Директорії, як викон. обов'язки міністра шляхів Директорії» і на цій підставі був включений «без голосування до складу Ради комісарів». Запам'ятавши це, формулюємо гіпотезу: станом на 17 грудня «уряд» якщо не всієї, то принаймні частини Директорії вже існував – бодай на папері.

«Державна нарада» неіснуючої держави

Підтвердження цієї гіпотези давно відомі. 12—14 грудня «реабілітатори національного українського руху» зібралися у Вінниці на засідання, яке згодом було гордо іменовано Державною нарадою. І це при тому, підкреслимо вкотре, що ніякої держави, бодай формально, ще не існувало – її похапцем проголосили лише наприкінці січня.

Головне питання порядку денного – визначення форми майбутнього державного устрою нової, післягетьманської України. Розглядалися три варіанти:

– парламентська республіка та скликання Установчих Зборів (Петлюра, Андрієвський, більшість УСДРП, УПСФ, УХДП, УТП, «Поалей-Ціон»),

– радянська влада на засадах «трудового принципу» (Винниченко, Макаренко, Швець, центральна течія УПСР, «Селоспілка»),

– радянська влада у формі диктатури пролетаріату («незалежна» фракція УСДРП та ліва / «боротьбисти» / УПСР).

Результат палких дискусій: «процес державотворення в УНР спрямувати по компромісному “третьому шляху”: в основі його було прагнення побудувати державу радянського зразка з використанням деяких рис, притаманних західним демократіям». Ці принципи і були зафіксовані в Декларації 24 грудня.[164]

Загадка «Державної наради»

Але є в цій історії одне «але». Детальні життєписи Скоропадського та Петлюри дозволяють зробити висновок: 12—14 грудня Головного отамана у Вінниці не було, про ухвалені там рішення він дізнався пізніше. Аргументи такі. По-перше, в ніч проти 14 грудня розпочався загальний штурм Києва військами, які були підпорядковано Петлюрі як Головному отаманові. Отже, маловірогідно, що в день загального наступу головнокомандувач перебував за 260 кілометрів від своїх військ. По-друге, 14 грудня в Києві відбулася таємна зустріч Скоропадського з невідомими до сьогодні учасниками «помірних українських і земських діячів з метою вмовити гетьмана припинити кровопролиття в Києві». «Найпомірнішим» українським земським діячем був, як відомо, сам Симон Васильович. Тональність розмови – це повторення його декларації, яка побачила світ наступного дня. На цій зустрічі гетьман нібито передав залишки державної скарбниці – в обмін на гарантії безперешкодного виїзду з України для себе та своєї родини. «Залишки державної скарбниці» – це декілька мільярдів карбованців…[165] Те, що такий обмін справді відбувся, підтверджує той факт, що «ворог народу» Скоропадський був оголошений поза законом лише 17 грудня. Відбулося це абсолютно дико. Директорія – інституція нелегітимна, інституція, яка діяла поза межами права як такого, до того ж перебрала на себе права судової влади. Гетьман був оголошений злочинцем поза нехай формальним, але все ж таки судовим процесом: «На засіданні 17 грудня 1918 року Директорія Української Народної Республіки, розглянувши справу про зраду бувшого гетьмана Павла Скоропадського Українській Народній Республіці та про його злочинство відносно Українського Народу і приймаючи на увагу, що відносно виновности Скоропадського як у державній зраді Українській Народній Республіці, так і в злочинствах щодо Українського Народу немає сумніву, постановила: бувшого гетьмана Павла Скоропадського за вищезгадану зраду і злочинства об'явити поза охороною закону, а його майно – рухоме й нерухоме, яке є на території Української Народної Республіки, сконфіскувати. Підписи»[166]. 21 грудня, на додачу, Директорія ухвалила формальне рішення про створення «Верховної слідчої комісії для розслідування карної діяльності бувшого гетьмана Скоропадського». Дарма що проіснувала вона аж до жовтня 1919 р. – результати її діяльності історичній науці досі невідомі.

Перший/другий уряд Директорії: тимчасовий компроміс Винниченка та Петлюри

За свідченням Винниченка, перший «уряд» Директорії – Тимчасову раду завідуючих державними справами «без виразних конституційних прав та обов'язків; це був примітивний дорадчий орган Директорії в усіх справах державно-адміністраційного життя»[167] – було створено саме у Вінниці.

З цього, в свою чергу, випливає: вона була створена рішенням частини членів Директорії, яка на той час перебувала в місті, а це лише Винниченко та, правдоподібно, Макаренко і Швець. Петлюра на той час перебував не у Вінниці, а в Білій Церкві. Місцеперебування тими днями Андрієвського нам з'ясувати не вдалося. Важко уявити, що Петлюра та Винниченко, які зневажали один одного, бувши на відстані 350 км один від одного, нічим іншим не займалися, як узгоджували між собою список членів майбутнього уряду – за відсутності Інтернету, стільникового та й просто телефонного зв'язку між обома містами. Власне, ця обставина і стала вирішальною в долі «Тимчасової ради завідуючих».

«Припинення існування» провинниченківського ревкому на практиці означало істотне посилення впливу групи Андрієвського – Коновальця – Петлюри. «Рада комісарів» була партійною структурою УСДРП, а не тільки провинниченківського її крила, як це було у випадку ревкому та Ради завідуючих. Зміну status quo треба було формалізувати, що і було зроблено практично негайно. 24 грудня під проводом «голови» Директорії, який ще 20 грудня іменувався її «президентом», відбулося «об'єднане засідання Директорії, міністерств, керуючих міністерств та комісарів міністерств». Протокол зафіксував чотири питання порядку денного.

Перше. Винниченко оголосив Декларацію «Директорії Української Народної Республіки», яку збори «постановили» вважати за «програму майбутньої політичної діяльності правительства». Як на нашу думку, політично це означало таке собі «скасування» положень першої Декларації, оприлюдненої за підписом Петлюри 15 листопада[168], яка за змістом була радше Петлюриним публічним посланням до колишнього гетьмана. Поза революційною риторикою Петлюра від імені «Українського Національного Союзу як найвищого представництва організованої української демократії» запропонував «Скоропадському і його міністрам залишити обманом і насильством захоплені урядові посади», причому зробити «це негайно, без пролиття крови» в «ім'я спокою і порядку в Республіці».

Декларація 24 грудня

Це був декларативний документ, тон якого «був переконливий, а головне – вони були написані простою, зрозумілою для народу мовою і дихали теплотою та відвертістю. Безперечно, – писав Марголін, – у Директорії були найблагіші наміри не лише відвернути згубні для повстання та його цілей анархію й погроми, але всіляко забезпечити мирне та дружне співжиття всіх народів на засадах повної рівності»[169]. Натомість пафосна, юридично абсурдна та політично нездійсненна Декларація від 24 грудня[170] – в ній явно проглядається Винниченкова рука, – яка починалася словами: «Героїчним поривом озброєного трудового народу…» – повторювала основні тези перших, листопадових, декларацій повсталих. Перша з них – наголос на «тимчасовому характері» «верховної влади» Директорії. Друга – «першоджерелом» її влади було визначено відсутнє в природі «революційне право трудящого народу», якому, як запевнялося, у невизначеному майбутньому і будуть передані повноваження Директорії. Декларація запроваджувала дикунський сегрегаційний принцип (до нього не додумалися навіть Ленін із Троцьким!) належності влади «лише класам працюючим —робітництву та селянству». Всі інші соціальні класи та групи основних громадянських прав, тобто «права голосу в порядкуванні державою», позбавлялися. Останнє право надавалося також «робітникам на ниві народної освіти, лікарським помішникам, народним кооперативам, служачим, в конторах та інших установах». Тільки їм надавалося право обирати делегатів на так званий Конгрес Трудового Народу України, який мав «вирішити форми влади як на місцях, так і в центрі». Декларація також запевняла: Директорія «всі зусилля свої <…> направить на таку організацію народного господарства, яке відповідало би сучасному переходовому моменті, коли нищиться старий капіталістичний світ і на його руїнах сходять паростки нового всесвітнього ладу». При цьому Декларація соромливо ігнорувала відповідь на просте питання – як можна «впорядкувати» економіку за умов скасування приватної власності на засоби виробництва, насамперед на землю, і де знайти фахівців, здатних вирішити таке завдання? Проте документ містив цілком конкретний захід, спрямований на вирішення цього величного завдання. Це – безпощадне винищення, «не зупиняючись перед карами військового часу <…>, всіх форм спекуляції». У кращих більшовицьких традиціях обіцялося і запровадження «надзвичайок» – «комісій боротьби з спекуляцією», тобто насамперед комісій по боротьбі з тим самим селянством. Обіцялося «дбати про забезпечення трудящих» предметами першої необхідності та продуктами споживання, насамперед «шкурами» (чиїми – не уточнювалося). «В сфері міжнародних відносин, – запевняв документ, – Директорія стоїть на грунті цілковитого нейтралітету», у сфері відносин міжнаціональних – за «дружнє поєднання», але тільки «трудової демократії, всіх націй, що заселяють українську землю». Всім іншим люб'язно пропонувалося «признати свою шкідливість і несправедливість їхнього бувшого панування і на раз на все примиритись з тим, що право рішати долю більшості народу повинно належати тій самій більшості, себто класам трудовим». Насамкінець усі ці завдання було названо «великими». Було висловлено і віру в те, що «весь трудовий народ України щиро допоможе своєму правительству в цій важній, відповідальній роботі».[171]

Підписали це Голова Директорії Української Народної Республіки Винниченко, члени Директорії Петлюра, Швець, Андрієвський, Макаренко.

Декларація 24 грудня. Оцінки

Схильні до патетики дослідники характеризували Декларацію як «тимчасову конституцію доби Директорії Української Народньої Республіки», яка відкинула концепцію всенародної парламентської демократії, тобто порушила принцип рівності громадянських прав незалежно від релігії, статі, майнового стану тощо[172]. Ніде правди діти: «загальний курс на соціалістичну революцію залишався стрижнем Української революції навіть тоді, коли з тактичних міркувань доводилось уникати чітких характеристик руху»[173]. Саме тому слова Шаповала: «Хто підписав цей документ, той – коли він моральна людина – мусить до кінця життя залишатись йому вірним, бо цей документ є зобов'язання перед пролитою кровію поневоленого народу нашого, який пішов боротись за Трудову Республіку на наш поклик. Цей документ і є максима української національної етики»[174], – є абсолютно логічною оцінкою того папірця. Стахів, у свою чергу, кваліфікував документ не інакше, як «грудневу тимчасову конституцію УНР», що установив «деяку форму тимчасової конституції УНР». На його думку, затримка з оприлюдненням цього твору майже на два тижні під впливом «непевних політичних настроїв в Україні та вісток про розколи в робітничих партіях на Заході Європи, зокрема в Німеччині» мала, зрештою, «фатальні наслідки». Причина – «провідники на місцях і самі політично зацікавлені маси були таким відкладанням дезорієнтовані, отже, не знали, якої лінії триматися…». Спроба реалізувати курс нейтралітету, в свою чергу, «означала не що інше, як хитання, причім Директорія позбавляла себе перспективи підтримки Антанти у випадку війни Совєтської Росії. Взаємини, які нав'язувала Директорія з Антантою <…>, були половинні і непослідовні». Фактично, підсумував Стахів, Директорія «мала не лише репрезентаційні функції, але вона виконувала також безпосередні функції законодавчі, судові і адміністраційні».[175]

Сучасні дослідники схильні до більш поміркованих суджень. Наприклад, таких: «за змістом вона була сурогатом радянства, свого роду національним большевизмом»[176]. Вибір, який стояв перед Директорією, вважають М. та О. Копиленки, полягав або в утвердженні європейської моделі розвитку, тобто принципу верховенства права, розподілу влад, розвитку парламентаризму тощо, або в утвердженні ідеї диктатури пролетаріату і республіки Рад. Зупинилися на третьому варіанті, який тимчасом задовольнив усіх учасників процесу: проголосили створення “вертикалі” трудових Рад на місцях <…>, а в центрі – Конгресу трудового народу».[177]

Від себе додамо: правовий абсурд Декларації полягав і в тому, що ніякої УНР станом на 24 грудня 1918 р. не існувало. В цьому сенсі Директорія могла бути тільки Директорією самої себе, а не УНР. Вибір, який нібито постав перед Директорією, був абсолютно умоглядним, лежав, якщо можна так сказати, виключно в теоретичній площині. Політико-правові реалії часу і місця подій, конкретні обставини виникнення самої Директорії, врешті-решт, політичне походження та політичні ж уподобання її членів тощо кінець-кінцем запрограмували її пробільшовицьку орієнтацію, яка, власне, і знайшла своє відображення в Декларації 22 грудня.

Перший/другий уряд Директорії: тимчасовий компроміс Винниченка та Петлюри – продовження

Тепер ознайомимося зі змістом другого питання порядку денного «об'єднаного засідання Директорії, міністерств, керуючих міністерств та комісарів міністерств». Голова зборів «оголосив склад членів Ради Міністрів».

Список як список, нібито нічого особливого. Але якщо придивитися до нього уважніше, легко зробити висновок про «коаліційний» склад цього «уряду», місця в якому були надані прихильникам Винниченка, Шаповала та тріумвірату Андрієвський – Коновалець – Петлюра. Судіть самі.

Голова кабінету – явна креатура Винниченка, до якого впродовж свого політичного життя тяжів і Мазуренко. Мицюк, Остапенко, Пилипчук, Штефан – однопартійці Шаповала, потрапили до уряду, найпевніше, за «квотою», як би сказали сьогодні, «батька» Директорії. Капітан першого рангу Білинський (який, до слова, отримав адміральські погони з рук Петлюри), художник Холодний – безпартійні професіонали, яких хронічно бракувало націонал-соціалістам в усі часи. Есдеки Антонович та Михайлів орієнтувалися на Петлюру – так само, як і есеф та масон Шелухін. Самостійник-соціаліст Симонів та генерал Осецький – однопартійці члена Директорії Андрієвського. Підсумок: два голоси в уряді контролював Голова Директорії, чотири – Шаповал, шість – Петлюра, якому, як Головному отаманові, формально підлягали Білинський та Осецький. Про політичні орієнтації ще двох добродіїв – Холодного та Сніжка – сказати щось певне важко.

Правовий абсурд існування першого коаліційного «уряду» полягав у тому, що Директорія якщо і могла призначати уряд, то виключно на підставі повновладдя, наданого їй останньою ухвалою гетьманської Ради Міністрів, яку Директорія не визнавала. Це – по-перше. По-друге, уряд Чехівського, як ми з'ясували вище, був, як мінімум, другим за порядком «урядом» Директорії. По-третє, призначаючи наступний уряд, треба було ухвалити відставку попереднього, що зробити було неможливо, оскільки він був сформований поза урахуванням позиції тріумвірату. Визнати легітимність першого, «вінницького», «уряду» останні не могли хоча б тому, що таке визнання створювало прецедент ухвалення рішень від імені Директорії особисто Винниченком – ніхто з діячів того часу не підозрював ані Швеця, ані Макаренка у політичних впливах. Це, в свою чергу, сформувало неподоланий, між іншим, до сьогодні конфлікт, який прирікав і прирікає на занепад будь-яку українську державну формацію. Адже держава – це інституція, базована насамперед на принципі верховенства права над усіма іншими принципами, інституція, покликана забезпечувати, захищати, примножувати права громадян, а не примножувати беззаконня та захищати приватні інтереси окремих осіб, навіть якщо вони щирі патріоти.

Третє ухвалене питання порядку денного «об'єднаного» засідання 24 грудня – «надання права голові Ради Міністрів доповнити склад кабінету» – яскраво ілюструє вищенаведене міркування. Надання права голові уряду одноосібно призначати собі міністрів – випадок нечуваний і небачений у всесвітній історії, випадок, який нічого спільного ані з правом, ані з законом не має. Але надає можливості для зловживань персонально голові кабінету – зловживань, неосяжних за своїми матеріальними та іншими наслідками. Нарешті, четвертим рішенням історичних зборів стало надання права міністрам обирати собі заступників.[178]

Отут і почалася історія УНР доби Директорії, про яку не пишуть, бо не люблять, професійні вітчизняні фальсифікатори. Бо мають на те вагомі підстави. Спробуймо написати про це ми, але трохи згодом. Наразі з'ясуймо, як планувалося утверджувати новий лад у новій державі, яка «не знатиме ніякого гніту та визиску». Зробити це тим легше, що в нашому розпорядженні є текст «Тимчасового закону Ради Народних Міністрів про силу законів, про порядок утворення законів та про форми і порядок їх оголошення», датований 26 грудня.

Про «закони» Директорії

«Оголошена» невідомим рішенням Директорії – нікому невідомої, ніякими представницькими органами ніколи не створеної, отже, нелегітимної та незаконної інституції, – нелегітимна та незаконна Рада її міністрі неіснуючої ще навіть формально держави УНР мала творити законність у новій державі у такий спосіб.

Пункт перший. «Закон» від 26 грудня надав «право» «затверджувати» закони Директорії – аж «до остаточного утворення Конституції Української Народної Республіки» – конституції, яка ніколи не була написана і ніколи не була запроваджена.

Пункт другий. «Право законодавчої ініціативи» надавалося Директорії, РНМ та окремим міністрам, тобто групам Винниченка – Чехівського та Петлюри – Коновальця – Андрієвського. Всі інші політичні «суб'єкти» УНР такого «права», отже, будь-якого політичного впливу за нових порядків позбавлялися.

Пункт третій. «Право» написання законопроектів надавалося виключно чиновникам «відповідних міністерств», «державної канцелярії» та «окремих відомств»[179], тобто нікому невідомим і ніким на це не уповноваженим добродіям, які дісталися до сво'іх посад через відданість тому чи іншому угрупованню всередині Директорії.

Такий «порядок» законотворення був застосований для створення «законів», покликаних, наголосімо вкотре, для розбудови держави без «гніту та визиску». Ось перелік першочергових, найактуальніших, з погляду фундаторів нового режиму, п'яти «законів», покликаних цей «гніт та визиск» ліквідувати негайно та назавжди:

– декрет Директорії УНР про утворення управління преси та інформації на правах окремого міністерства (31 грудня),

– закон про вищий уряд Української автокефальної православної соборної церкви (1 січня 1919 p.),

– закон про державну мову в УНР (1 січня),

– закон про скасування гетьманського Державного Сенату та відновлення Генерального суду (2 січня),

– скасування департаменту Державної варти Міністерства внутрішніх справ та утворення замість нього «адміністративно-політичного департаменту» і формування народної міліції (3 та 4 січня).[180]

5 січня Директорія видала «на-гора» Інструкцію з виборів делегатів Трудового Конгресу…

VI

Як «обирали» «делегатів» на Трудовий Конгрес Народів України?

Першу відому нам, але вичерпну характеристику цьому документові дав, наскільки нам відомо, ще Гольденвейзер. Вона така: оскільки «питання державного ладу відродженої Української Народної Республіки були цілком не з'ясовані, <…> Директорія за прикладом більшовиків віддала перевагу запровадженню аристократії навиворіт. І втіленням цього псевдонародного принципу повинен був стати своєрідний представницький орган – Трудовий Конгрес».[181]

Пояснюємо: в основу виборчої системи, яка мала призвести до створення цієї «аристократії навиворіт», було покладено принцип вибору делегатів по куріях. Подібний принцип діяв у Російській імперії після революції 1905 p., і за його скасування відчайдушно боролися всі без винятку течії загальноросійського демократичного руху аж до 1917 р. В даному випадку такий виборчий принцип формально «фаворитизував» робітництво, оскільки надавав пролетарям «трохи більше представництво, ніж це їм на основі їх відсотку серед населення могло належатися».

Інструкцією встановлювався і квотний принцип представництва – по 1 представникові від 200 до 2000 «душ трудових селян» і по 2 представники – від сіл з населенням більше 200 осіб. Критерії, за якими «трудові селяни» відсепаровувалися від «нетрудових», не встановлювалися. Визначили лише, що таких представників має бути 377: по 50 – від Київщини та Харківщини, 47 – від Поділля, по 46 – від Волині та Полтавщини, 42 – від Чернігівщини, 37 – Херсонщини, 31 – Катеринославщини, по 14 – від Таври, «Холмщини, Підляшшя та Поліської округи».

Встановили квоти і для «робітництва»: 3 особи – від Таври, 4 – від «Холмщини, Підляшшя і Поліської округи», по 8 осіб – від Поділля та Полтавщини, 9 – від Чернігівщини, по 11 – від Харківщини та Херсонщини, 12 осіб від Київщини – загалом 88 осіб. Робітники найбільш пролетаризованого району – Донецько-Криворізького – до списку не потрапили. «Робітникам інтелектуальної праці», до якої зарахували тих, хто «не визискує чужу працю і не володіє майном, яке приносить нетрудові доходи», надали аж 33 місця. Між іншим, якщо взяти до уваги, що 1 делегата від цієї соціальної категорії обирали 50 його колег, це означає, що весь інтелектуальний потенціал, на який міг теоретично розраховувати новий режим, становив аж 1650 осіб – це на країну із більш як 30-мільйонним населенням! Нарешті, «робітникам та служачим пошт і телеграфів» виділили по 10 мандатів, 65 місць надали депутатам від щойно народженої ЗУHP, отже загалом їх мало бути 593.[182]

На думку Стахіва, найбільші преференції за такої схеми дістала «трудова інтелігенція», якій гарантувалося більш як 6% мандатів. Він також зауважив, що організаторам Конгресу практично не було потрібно позбавляти права голосу представників т. зв. «нетрудових клясів». Останні, за його словами, були «зникаючою меншістю», але їх відсутність на Конгресі давала можливість противникам УНР стверджувати, що це державне утворення «по суті тільки інший рід большевиків – українських»[183]. Розподіл по станових виборчих куріях забезпечував селянству, тобто УПСР та «Селоспілці», 2/3 голосів на Конгресі. Згідно з іншою думкою, «у висліді цього закону лівобережне козацтво, що було найсвідомішою і найбільш заслуженою історичною верствою, яка дала Котляревського, Гребінку, Гулака-Артемовського, Квітку-Основ'яненка, Куліша, Білозірського, Стороженка та інших культурних діячів, було виключено з Конгресу як поміщицьке, Симиренки й Харитоненки – як буржуї, капіталісти. Отже, Симиренки, Чикаленки та інші, які організували український національний рух і підтримували його матеріяльно, були позбавлені громадянських і політичних прав на користь московського робітництва в Україні. Це давало московським і польським колам аргументи перед західними державами, що влада Директорії УНР – це, по суті, тільки інший, український, вид большевиків».[184]

10 січня Директорія та створене при ній Центральне інформаційне бюро повідомили «товаришів селян та робітників» про сам факт скликання Конгресу в Києві 19 січня. Повідомили і про те, що ТКНУ «буде найвища влада в Україні», який «буде вироблять всі закони для нашої землі, заводитиме добрі порядки, дбатиме про те, щоб в нашій землі не було ні бідних, ні багатих, ні панів, ні рабів, а щоб були всі рівні, всі вільні і всі забезпечені землею і добрим заробітком». Обирати на Конгрес закликали лише «вкраїнських соціалістів» та «тих, що йшли боротися проти гетьмана і поміщиків».[185]

Як працював Трудовий Конгрес?

Автентичне джерело – «Листівка» Центрінформбюро при Директорії УНР, видана в лютому, тобто по завершенні конгресових праць, – вказує: на першому засіданні 23 січня було зареєстровано 366 делегатів, у т. ч. 116 представників УПСР, «потім йшли безпартійні, с.-д., ліві с.-р. і с.-д., с.-с. (5), московські с.-р., московські с.-д. (7), БУНД (7) і безпартійні. Були і поштово-телеграфні робітники (34), – йшлося в листівці, – залізничники, галичане, буковинці»[186]. Відомі і пізніші оцінки дослідників: УПСР та «Селянської Спілки» – до 150, УСДРП – до 40, інших українських партій – до 50. Були присутні також представники так званих «московських соціалістів», ПСР, БУНДУ, «Поалей-Ціону», а також «пара депутатів» від польської меншини. Ці останні, «прихильники відкритої совєтської влади в союзі з большевиками», мали на Конгресі «лише кругло 30 осіб серед делегатів».[187]

Усі відомі нам джерела вказують на присутність приблизно 400 делегатів, у т. ч. всіх галичан. Але хто, де, як і коли обирав цих людей – нерозв'язана до сьогодні проблема. Беручи до уваги обставини часу, неможливо уявити, як можна було визначити кандидатів, сформувати виборчі комісії, організувати процес волевиявлення, підбити його підсумки, сформулювати накази обраним делегатам, доправити їх до Києва. І вкластися треба було в два тижні. Якщо сказати прямо, все представництво на конгресі – суцільна фікція. Фактичним головою збіговиська став невідомий на Східній Україні галицький діяч, соціал-демократ Семен Вітик, секретарем – Сергій Бачинський.

Хто такий Семен Вітик?

Народився 1876 р. Родом з Дрогобицького повіту. Походження невідоме. Засновник галицької Української соціал-демократичної партії, депутат австрійського парламенту. За доби ЗУНР – комісар Дрогобицького повіту, віце-президент Української національної ради. 1925 р. повернувся з еміграції до УСРР. Репресований НКВС, загинув 1937 р. Деякі сучасники прямо вказували на нього як на агента австрійського впливу в українському русі, який «пірнув у Відні й виринув в Києві» в день відкриття ТКНУ, на якому він «головував як заступник голови Конгресу». Його «було обрано до президії Конгресу, як представника фракції українських соціал-демократів» (отже, можна зробити більш ніж вірогідне припущення, що він був Винниченковою креатурою. – Д. Я.) передовсім тому, що «Селянська Спілка до кінця Конгресу не спромоглася дати свого представника до президії на голову Конгресу з-за внутрішньої незгоди, розколу, Вітик залишився фактичним головою Конгресу».[188]

Хто такий Сергій Бачинський?

Народився 1887 р. на хуторі Бачина Новомосковського повіту Катеринославської губернії. Закінчив кадетський корпус в Орлі, продовжував навчання у Петербурзі у військовій Андріївській школі, а пізніше – у лісному інституті. З 1905 р. працював у Селянській Спілці на Катеринославщині, засновував перші гуртки українських соціалістів-революціонерів у Петрограді та Катеринославі. З 1904 р. – член УПСР. В 1908/ 1909 pp. емігрував до Франції. Закінчив математичний факультет Паризького університету та агрономічний – у Тулузі. Працював учителем, інспектором народних шкіл, завідуючим інформаційного українського бюро в Парижі. Амністований у серпні 1917 р. повернувся з-за кордону до Катеринослава, працював тут учителем першої української гімназії. Очолював міську та губернську організації УПСР, згодом – ще й Херсонську та Таврійську. Член УЦР, ЦК УПСР. Депутат Всеросійських та Українських Установчих Зборів. Влітку 1918 р. через політичні розбіжності вийшов з партії. Заступник міністра закордонних справ УНР Розстріляний НКВС 22 червня 1941 р. у Києві.[189]

Як працював Трудовий Конгрес – продовження

Головна причина вибору таких керівників Конгресу полягала в тому, що як сама УПСР, так і її опора – «Селянська Спілка» були поділені на три ворогуючі фракції. «Боротьбисти» виступали за впровадження радянського режиму. Прибічники Михайла Грушевського підтримували ідею влади рад селянських та робітничих депутатів – це також «дуже мало різнилося від большевизму»[190]. В останній день роботи Конгресу вони, до слова, провели свою конференцію, на якій підтримали перехід влади «до рук клясових органів, себто Рад Селянських і Робітничих Депутатів» та обрали окремий Центральний Комітет. Нарешті, третя група, т. зв. «правиця», стояла на ґрунті демократичного соціалізму західноєвропейського, так би мовити, ґатунку. Очевидно, що ці фракції репрезентували три відмінні інтенції українського політичного життя, хоча деякі дослідники вважали, що в основі поділу УПСР лежали, зрештою, лише особисті непорозуміння їхніх лідерів. Так, наприклад, Стахів писав: «якщо йдеться про становище Швеця і Шаповала до особи М. Грушевського в тім часі, то тут <…>рішальним моментом була визначна індивідуальність Грушевського, якої не терпіли тодішні урядові кола»[191]. В кожному разі беззаперечним є те, що саме ця обставина, а також безперестанні чвари з принципових питань в есерівському середовищі не дозволили провести на голову Конгресу кандидатуру колишнього голови Центральної Ради.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Сергій Бачинський.


Слід додати, що творці Конгресу вдалися і до сегрегації за політичною ознакою. До участі у форумі не були допущені діячі націоналістичної самостійницько-державницької орієнтації – Микола Міхновський та Іван Луценко, лідери УХДП брати Володимир та Сергій Шемети, а також група від хліборобів-держав-ників на чолі з братами Коваленками.[192]

Чого прагнули «делегати» Конгресу?

Уже перші години роботи засвідчили, по-перше, що <«…> найбільша фракція конгресу, Селянська Спілка, разом з есерами, залишалася паралізована своїми внутрішніми суперечками ще в більшій мірі, ніж це було до початку конгресових нарад. Інші українські фракції також не виявляли потрібної ініціятиви й активности». В цих умовах, за словами Ісаака Мазепи, ключову роль відіграли 40 представників УСДРП та їхня група підтримки з Галичини, причому останній «було важко розбиратися в тодішніх надзвичайно складних відносинах на Великій Україні»[193]. По-друге, учасники Конгресу мали діаметрально протилежні погляди на принципові питання майбутнього державного устрою, задля вирішення якого вони, власне, нібито були обрані та з'їхалися до Києва. За словами того-таки Мазепи, <«…> перед Конгресом стояла дилема: або висловити довір'я Директорії, залишаючи її склад без змін, або замість Директорії передати право верховної влади т. зв. “малому конгресу” в складі 41 члена, на чому… настоювала фракція есерів (центральна течія на чолі з Грушевським та ін.)»[194]. За даними, які наводить Стахів, більшість есерів заявила, що підтримуватиме такі принципи:

– відновлення законів Центральної Ради та ствердження законів, виданих Директорією, як основи майбутньої держави,

– «державні органи влади – як у центрі, так і на місцях, мусять належати колективам, складеним із представників трудового люду – селян і робітників, обраних на підставі рівного, безпосереднього виборчого права, способом таємного і пропорціонального голосування»,

– «органом верховної влади має бути Всеукраїнський Конгрес Трудового Народу із делегатів, обраних по вище зазначеному способу з виконавчим органом, – відповідальна перед ним Рада Народних Міністрів»,

– «верховна влада зараз належить нинішньому Конгресові Трудового Народу України»,

– будь-що-будь досягти «повного об'єднання в скорім часі всіх українських земель в одну Українську Трудову Республіку».[195]

Вимоги меншості цієї партії, у свою чергу, передбачали:

– розпуск Директорії,

– негайне формування Трудовим Конгресом замість неї «колективної влади на трудовім принципі»,

– тимчасове – до формування нового кабінету – ведення справ Радою Народних Міністрів,

– належність місцевої влади «в Галичині, Буковині та Угорській Україні <…> місцевим органам демократично сконструйованої влади»,

– негайний початок переговорів з тими політичними силами, «які підняли боротьбу проти Директорії» з метою захисту УНР «від зовнішніх імперіялістичних і внутрішніх контрреволюційних замахів».

Центральний пункт вимог меншості українських соціалістів-революціонерів був сформульований так: «Для продовження діяльности Трудового Конгресу утворюється Малий Конгрес по пропорції 1 на 15 повного Конгресу, то значить з 41 члена; Малому Конгресові доручається скликати повне зібрання Конгресу при найближчій можливості, а до того часу Трудовий Конгрес передає всі права верховної влади Малому Конгресові».[196]

Третя платформа, представлена «незалежною» фракцією УСДРП, передбачала:

– оголошення України «незалежною соціялістичноюреспублікою»,

– передачу влади радам робітничих і селянських депутатів,

– мирні переговори з російським радянським урядом,

– виведення з України «чужостороннього імперіялістичного війська»,

– саморозпуск Трудового Конгресу,

– «передачу влади робітничо-селянським радам і скликання Конгресу робітничо-селянських рад України, який вже і має утворити нормальний лад Української Соціялістичної Республіки Рад і організувати постійний уряд».[197]

Четверта платформа – есдеківської більшості:

– «цілком відкидала» організацію влади в центрі і на місцях у формі рад робітничих і селянських депутатів,

– містила підтримку «тільки принципу власти, основаного на вселюднім, прямім, рівнім і пропорційнім виборчім законі, з закритим голосуванням»,

– «розуміла» «власть трудових мас в Україні в формі демократичного парляменту Української Народної Республіки»,

– місцева влада «має належати органам місцевого самоврядування, обраним всенародним голосуванням».

Така концепція передбачала, що верховна влада в УНР до скликання парламенту повинна належати Директорії «з уведенням в її склад представника від Західної України, причім Конгрес Трудового Народу України має полишити після себе постійно працюючі комісії з контрольними функціями: земельну, адміністративно-політичну, військову, міжнародну, фінансову, народньої освіти, комунікації і праці». Місцеву владу – аж до часу її перевиборів – мали «представляти уповноважені правительством комісари, які мають працювати під контролем і в контакті з місцевими, повітовими і губерніяльними радами, складеними із пропорціонального представництва селян і робітників». Бунд устами Рафеса заявив, що буде «боротися за заведення совєтської системи в Україні». Поалей-Ціон, точку зору якого представив Абрам Ревуцький, підкреслив, що «всім соціялістам всіх партій» необхідно «творити державу такою, якою вона повинна бути, а не як вона, дякуючи випадково склавшійся ситуації, зараз виглядає».[198]

Очевидно, що примирити ці концепції між собою було неможливо за визначенням. Долю голосувань визначали ситуативні домовленості між частиною есдеків, частиною есерів та делегатів від «Селоспілки» і фракції галичан. Саме цей блок «остаточно вирішив постанови Конгресу».

23 січня Конгрес відкрився доповіддю Винниченка «і було цілком присвячено справі прилучення Галичини, Буковини й Угорської України». Це рішення було ухвалено одноголосно – очевидно, так само, як і так званий Акт Злуки, який наскільки патетично, настільки ж безпідставно стверджував: «Однині є незалежна Українська Народна Республіка. Однині народ український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднаними дружними зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну Самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».[199]

23 і 24 січня відбувалися наради фракцій. 25-го пленарні засідання відновилися. Перед делегатами виступали з «одчотом» і члени Директорії, і міністри нового уряду. Кожен говорив про своє. Знову відзначився Винниченко – його красномовство воістину, меж не знало. У короткому «одчоті» про його промову знаходимо і «гетьманську наволоч», і «канчуки гетьманських посіпак», і всюдисущих «ворогів, готових одурити народ», і більшовиків, які «йдуть, щоб забрати хліб, худобу та пашу». В цілому промова продемонструвала «брак виразно накресленої програми діяльності Директорії на майбутнє», у виступі не містилося «зазначеного становища до принципів конституції, яку повинен був ухвалити Конгрес, ні до дальшого пляну реформ у суспільно-громадській ділянці. Все те збуте загальниками, покликаючися на Захід».[200]

«Конституції» Трудового Конгресу 28 січня

Головні засади нового державного устрою, нібито підтримані більшістю делегатів (ніяких документів, які підтверджували би це, не збереглося), викладені в ухвалених в один день і відмінних між собою «Універсалі» Конгресу (його було ухвалено нібито Конгресом) та законі «Про форму української влади» (його було ухвалено нібито Президією ТКНУ та підписано Вітиком і Бачинським). Згідно зі свідченням Мазепи, впродовж останніх двох днів «конгресових нарад мені і П. Феденкові, що був також членом Трудового Конгресу від Катеринославщини, майже не доводилось виходити з галереї оперного театру, де відбувався Конгрес, працюючи там над виготовленням проектів універсалу, закона про форму влади на Україні та інших постанов Конгресу, фактичним редактором яких був П. Феденко».[201]

У першому документі проголошувалося:

– «вся вища власть на Україні на час перерви засідань Трудового Конгресу має належати Директорії, яка доповнюється представником од Наддністрянської України»,

– вища виконавча влада передавалася Раді Народних Міністрів, відповідальній нібито перед Конгресом, а на час перерви його засідань – перед Директорією,

– влада на місцях мала належати «представникам правительства Республіки», які мали працювати під контролем місцевих трудових рад, сформованих на пропорційній основі селянами та робітниками,

– ТКНУ «визнав необхідним залишити після себе» комісії по обороні, земельну, освітню, бюджетну, харчову та закордонних справ.

Другий документ з тією ж датою; 28 січня, що його за наявними свідченнями, від імені УПСР (центральної течії) та УСДРП вніс Бачинський, містив положення, принципово відмінні від положень першого документа.

«Закон про форму української влади» роз'яснював:

– Конгрес виступає «проти організації робітничої диктатури і висловлюється за демократичний лад на Україні»,

– уряд та комісії Конгресу повинні «підготувати закон для виборів Всенародного парламенту»,

– Директорія мала право видавати лише закони, «необхідні для оборони Республіки»,

– ці закони мали затверджуватися на «найближчій сесії» ТКНУ,

– влада на місцях мала належати урядовим «комісарам», які мали працювати «в контакті і під контролем» місцевих трудових рад,

– в царині зовнішньої політики Україна мала дотримуватись виразної політики «нейтралітету».[202]

«Конституції» Трудового Конгресу 28 січня. Оцінки дослідників

Учасники Конгресу, які заповіли нам свої спомини, зокрема Бачинський, Мицюк, Мазепа, Феденко, Коновалець, Назарук, а також професор Чубатий, по-перше, так і не зрозуміли (або свідомо проігнорували) той факт, що Конгрес Трудового Народу ухвалив дві «конституції» однієї держави (або два варіанти «основного закону» цієї держави – як кому подобається). Поза тим усі вони були налаштовані вкрай оптимістично, якщо не сказати – ейфорично, надзвичайно високо оцінюючи наслідки цього зібрання. Частина дослідників, зокрема Стахів, таке ставлення поділяла цілком і повністю. «Більшість Конгресу Трудового Народу, – писав він, – виявила своїми постановами про тимчасову конституцію УHP великий політичний розум, відчуття історичного моменту і цивільну мужність»[203]. Інші сучасники, які спостерігали за величчю з'їзду зі сторони, слушно вказували на такі системні прорахунки, як відсутність процедури створення та регламенту діяльності місцевих органів влади. Після Трудового Конгресу в Україні встановився «режим» суцільного адміністративного безладу. Гетьманська адміністрація була юридично розпущена. Влада перейшла нібито до органів місцевого самоврядування, обраних за часів УЦР. Однак вони, якщо навіть подекуди й існували, виявилися нездатними підтримувати елементарний правопорядок. «Час Директорії, – зауважив у зв'язку з цим один із жителів столиці, – був для Києва епохою хуліганства “par excellence”. З-поміж усіх влад, які царювали над нами впродовж цих строкатих чотирьох років, ні за жодної не розквітнули таким пишним цвітом нальоти, грабунки й здирництво».[204]

На відміну від Стахіва, інші дослідники були більш обережні і звертали увагу на хиби документів, зокрема Універсалу трактуючи його як «тимчасову конституцію Української Держави», один з них, наприклад, указував на «непослідовність, неясність редакційних форм» її, пояснюючи це тим, що текст був підготовлений не Директорією або Радою Народних Міністрів, а самими делегатами ТКНУ[205]. Сучасні дослідники обмежуються головно загальнополітичними оцінками, уникаючи будь-якої конкретики. Ось характерний приклад: тимчасова Конституція ТКНУ «свідчить, що дальшого розвитку платформи (програми) Української революції, всупереч сподіванням, не сталося».[206]

Як вважають деякі сучасні дослідники, закон про форму влади від 28 січня фактично вперше з моменту проголошення УHP в 1917 р. визначав підвалини державного устрою не у формі політико-правового акта, а у формі закону і таки набрав чинності. Разом з тим, вважають вони, цей закон відбивав дуалізм позиції Директорії та українських політичних партій у визначенні стратегічних орієнтирів державотворення. Відмовившись від принципу диктатури пролетаріату і висловившись за демократичний устрій УНР, закон 28 січня – підтримав при цьому «трудовий принцип» організації влади, який передбачав, що місцеві державні адміністрації повинні працювати під контролем місцевих рад.[207]

Вичерпним аналізом «Закону про форму влади на Україні», який деякі науковці все ще подеколи називають тимчасовою Конституцією об'єднаної України, завдячуємо принаймні одному фаховому дослідженню. Процитуємо його ще раз: документ «був слабо опрацьований», та й взагалі «у конституційних актах Директорії фактично не відчувалося наміру відтворення демократичних принципів», які намагалися замінити соціалістичним принципом «трудової демократії». УНР фактично перестала бути правовою й демократичною державою, тому що лише частина її громадян, хоч і без огляду на свою національність, визначалася цим «законом» повноправною. «Особливість зародження українського конституціоналізму в досліджуваний період, – підкреслює сучасна дослідниця, – полягала в тому, що він формувався у складних умовах несприйняття ідеї незалежності та самостійності України не тільки Росією та Польщею, а й значною частиною населення України, особливо – російськомовного». Мало того, незабезпечення державою права приватної власності на землю кожному громадянину України «стало фатальною помилкою практично всіх розглянутих у дослідженні урядів України. Позбавивши українських громадян права приватної власності на земельну ділянку, держава автоматично знищила гарант стабільного розвитку та добробуту українського народу»[208] (підкреслення наше. – Д. Я.).

«Конституції» Трудового Конгресу 28 січня. Висновок автора

Висновок перший. 28 січня, як це випливає з відомих уже документів, було ухвалено щонайменше два варіанти «основного закону» УНР, нетотожні як за формою, так і за змістом.

Висновок другий. Кожна з двох конкуруючих груп усередині Директорії та уряду могла або спиратися на один з двох документів, або трактувати один із них на свій розсуд та смак.

Висновок третій. Паралельні ухвали Президії ТКНУ та самого ТКНУ лише зафіксували наявність двох нетотожних проектів державного устрою нової УНР. Перший – назвімо його «національно-комуністичним», – ґрунтований на принципах, викладених в Універсалі 28 січня, обстоювала група Винниченка. Другий, – назвімо його «націонал-демократичним» – був більш поміркованим, орієнтував своїх прихильників на створення такої-сякої, але все ж таки парламентської демократії.

Висновок четвертий. Незаперечним фактом залишається те, що Трудовий Конгрес ніколи більше не збирався, а ніяких відомостей про діяльність місцевих трудових рад та/або «представників правительства», які мали співпрацювати між собою, не існує. Так само відсутні будь-які свідчення про діяльність комісій ТКНУ

Висновок п'ятий. Ухвали ТКНУ питання про форму державного устрою УНР не розв'язали, а, навпаки, лише заплутали, формально обумовивши тим самим вкрай нестабільний характер нового політичного режиму.

28 січня. Останній день життя ТКНУ

Увечері 28 січня Винниченко від імені Директорії склав урочисту присягу про те, що вона «свято виконає доручену справу»[209]. З притаманним тільки йому цинізмом того самого дня він вмістив у своєму щоденнику такий запис: «Трудовий Конгрес другий день уже топчеться на пустому місці, не можучи розжувати питання про верховну владу. Одні хочуть, щоб ця влада належала Директори, а другі – Малому Конгресові. Особливо на останньому настоює «Чорномор», як називають в кулуарах М. С. Грушевського. Він має надію стати головою Малого Конгресу і вернуть собі незабутні часи Малої Ради. Цей заздрісний, нечесний дідок грає свою гру. Я нетерпляче чекаю його перемоги. Тоді я, нарешті, увільнюся від конфлікту з самим собою. Тоді я поїду до сонця, до зеленуватих хвиль, до тужної солодкої самоти. Тоді я буду жити серед нереальних, але більш дійсних людей, ніж ті, яких я бачу тепер».

Обравши членів тимчасових комісій, таких собі квазіпредставницьких інституцій, які повинні були теоретично готувати законопроекти в доручених їм ділянках державного будівництва та «контролювати і направляти діяльність Директорії й Ради Міністрів»[210], делегати мусили припинити засідання: радянські війська на деячих ділянках стояли на відстані 30 км від Києва. «Взагалі було видно, – читаємо у Мазепи, – що українська влада доживає останні дні в своїй столиці. Саме в цей час поспішно формувалися різні українські місії для виїзду за кордон. Цих місій було дуже багато. Разом з ними тоді виїхало за кордон немало політичних діячів, які за тих обставин напевно зробили би більше користи для свого народу, якби залишилися на Україні. Та все це, – із сумом пригадував мемуарист, – було дрібницею в порівнянні з тією загальною безпорадністю, що панувала в урядових колах. Ніхто не знав, яка політика Директорії, а про уряд Чехівського… вже й говорити не доводилося».[211]

Кінець кінцем, ТКНУ «через військові події мусів тимчасово припинити свою працю. Але треба думати, – писали автори «одчоту» про діяльність Конгресу, – що скоро наша Україна буде очищена від усяких банд і Трудовий конгрес знову збереться»[212]. Як завжди, вони гірко й тяжко помилилися. Цього не сталося до сьогодні.

«Конституції» Трудового Конгресу. Реалії життя

Як з'ясувалося буквально наступного дня, обидва «основних закони» УНР-2 не були варті паперу, на якому були надруковані.

Причини того були лапідарні, лежали, як то кажуть, на поверхні – не бачити їх міг тільки той, хто не бажав їх бачити.

Наприклад, абсолютно неможливо було провести навіть квазілегітимні вибори до місцевих органів влади. Причини були різні – від відсутності паперу для друку бюлетенів до відсутності регламенту обрання та діяльності виборчих комісій. Насамперед у таких виборах було абсолютно незацікавлене політичне керівництво новопосталої Республіки. Міркування тут було доволі просте: такі вибори у випадку їх проведення могли поставити під сумнів перебування цих діячів на «керівних» посадах. Саме тому «на верхах політичних чинників йшов спір, чи переводити загальні вибори, чи вибрати тільки трудові ради <…> Тим не видано ніякої законної норми, і справи поки що залишилися в різних місцях різно»[213]. Саме ці причини мали наслідком те, що рішення ТКНУ в частині, яка стосувалася порядку обрання місцевих «трудових» рад, сфери їх повноважень та відповідальності, розмежування нормотворчих та виконавчих функцій, порядку взаємодії та вирішення конфліктних ситуацій з урядовими емісарами тощо були неясними, залишали місце для різних тлумачень.

Замість вирішувати проблему, Директорія та РНМ видали чудернацький «Закон про місцеві Конгреси і Ради Трудового Народу» за підписами Винниченка, Макаренка, Андрієвського та Швеця. За усталеною українською революційною традицією, яка запанувала після березня 1917 р., – без неї життя вже не уявляли, – норми закону суперечили нормам «конституцій» 28 січня. Він, зокрема, надавав Трудовим Радам не адміністративного, а «судово-слідчого»[214] характеру, націлюючи їх не на вирішення питань місцевого самоврядування, а на «боротьбу з контрреволюцією і анархією». Отже, тим самим цей «закон» у разі його втілення в життя перетворив би органи місцевої влади на жовто-блакитні ЧК. Місцеві «Ради Трудового Народу» не мали навіть адміністративної влади і, отже, в кращому разі, могли виконувати лише контрольні функції щодо діяльності адміністративних органів Директорії та її урядовців[215]. Поза тим, дякувати Богу, цей закон так ніколи й не був – навіть формально – запроваджений.

Крім Божого промислу існувала причина більш прозаїчна і більш політично вагома: в реалізації «закону» не були зацікавлені урядовці численних міністерств та відомств УНР. Причина така: «від половини лютого 1919 р. територія під фактичною владою УНР корчилася кожного дня щораз більше. Не зважаючи на те, міністерства залишали свій дотеперішній персонал, який в кожнім міністерстві начислював багато десяток, а то і сотні центральних урядовців». Наприклад, за короткий час перебування керівних інституцій УНР у Рівному в апараті МВС налічувалося 172 урядовці, не рахуючи тих, хто з тих чи інших обставин та міркувань перебував в інших містах та місцях. 12 департаментів з відповідною кількістю урядовців у своєму складі налічувало фактично нечинне Міністерство фінансів.[216]

Керманичі «держави» уже швидко зрозуміли й недолугість інших, похапцем ухвалених засадничих «конституційних» принципів. Норми змінювали тишком-нишком. Уже 13 лютого Директорія затвердила тимчасовий закон «Про порядок внесення і затвердження законів в Українській Народній Республіці», що мав на меті врегулювати відносини між нею та урядом. «Появу цього закону, – читаємо в спеціальному дослідженні, – можна оцінити як позитивний факт, проте він спрямовувався проти наслідків, а не самої причини, яка крилася в цілковитій невизначеності правового статусу як Директорії, так і уряду, не кажучи вже про те, що деякі положення закону лише породжували нові суперечності». Так, наприклад, закон передбачав, що в «надзвичайних» випадках закони могли видаватися без попередньої ухвали уряду. Але, оскільки у воєнний час усі обставини «надзвичайні», то, зрозуміло, що всі «законотворчі повноваження уряду фактично зводилися нанівець. До того ж нічим не обмежувалися можливості членів Директорії втручатися в повсякденну діяльність Ради Народних Міністрів та окремих міністерств».[217]

Довше – але теж мало – прожив в «основному законі» й «трудовий принцип». Під тиском вихованих в іншій правовій та політичній традиції лідерів ЗУНР, які послідовно й аргументовано виступали проти «радянського» принципу (державного будівництва. – Д. Я.) в будь-яких його проявах і прагнули до європейської моделі», Рада Народних Міністрів 12 серпня ухвалила Декларацію, яка остаточно визначила стратегічний напрям державотворення – відмову від «трудового» принципу і перехід на рейки європейської моделі. Практично це означало проголошення необхідності розробки законів «про вибори в Парламент з правом Установчих Зборів» та створення органів місцевого самоврядування на основі «всенароднього, безпосереднього, таємного, рівного пропорційного виборчого права»[218]. Заради історичної справедливості зауважимо: саме ці принципи обстоював режим Української Держави і особисто її провідник Скоропадський. І саме це, зокрема, ставили йому у провину директоріальні заколотники.

Висновок автора

Конгрес Трудового Народу України продемонстрував відсутність чітких стратегічних орієнтирів і глибокі суперечності між різними політичними силами, які його «обрали», щодо перспектив розбудови національної соціалістичної державності. Разом з гарячковими пошуками зовнішніх союзників це «зумовлювало дивовижний правовий нігілізм Уряду й таке ж поблажливе ставлення до нього Директорії. В той момент це влаштовувало обидві сторони». Конгрес у принципі не міг ані розв'язати проблеми розподілу сфер впливу між Директорією та урядом, ані визначити, чи обмежується її «верховна влада» лише законодавчими функціями, чи поширюється і на інші, наприклад виконавчі або судові?

З політико-правової точки зору, Трудовий Конгрес зафіксував принципову неможливість створення повноцінної, ефективної, життєздатної державної моделі на основі відмови від дотримання усталених на той час принципів права, рівності громадян перед законом, захисту приватної власності тощо.

Реалізувати ці та інші завдання не було можливості ще й тому, що сам Конгрес був суцільною фікцією. 12 вересня Рада Народних Міністрів була змушена констатувати «відсутність точних даних про кількість дійсних членів комісій Трудового конгресу», хоча за півроку перед тим, 23 березня, інший уряд УНР відпустив на його звитяжну діяльність невідому суму, долю та величину якої встановити не вдалося. 17 жовтня неіснуюча інституція отримала ще «1 млн карбованців» на утримання «особового складу членів комісії та канцелярій конгресу», а 23 жовтня – додатково також «на утримання президії, комісії та канцелярії Трудового конгресу до 1 листопада 325 тис. грн.» (тобто на 8 днів!).[219]

VII

Західно-Українська Народна Республіка. Сучасний стан розуміння проблеми

Якщо назвати речі своїми іменами, то практично весь обсяг сучасних знань про спроби створення національної української держави на території Східної Галичини та Буковини, або, якщо зовсім точно, на території східної частини Королівства Галичини і Лодомерії та на території герцогства Буковина Австро-Угорської імперії – це ідеологеми, сформовані фундаторами цього державного утворення на еміграції. Ці ідеологеми давно перетворилися на стійкі стереотипи, які впродовж останніх 90 років перекочовують з одного видання в інше, збагачуючись, у кращому випадку, третьорядними деталями. Сьогодні основна з цих ідеологем, яка на рівні масової свідомості вже давно перетворилася на аксіоматичне судження, звучить так: «ЗУНР національна демократична держава українського народу на його західних землях, яка виникла у 1918 р. як закономірний результат розвитку національно-визвольного руху доби Української революції 1917—1920 рр.».[220]

Причини такого стану справ лежать на поверхні. Вони такі.

Перша. Архів Західно-Української Народної Республіки залишається недоступним для дослідників. Попри безсумнівне юридичне зобов'язання хранителя цього архіву, Української греко-католицької церкви, він до сьогодні не переданий державі Україна. За відсутності документів годі говорити про всебічне, об'єктивне та неупереджене наукове дослідження.

Причина друга. Автори абсолютної більшості українських писань на цю тему принципово ігнорують аргументи – чи то минулі, чи то сучасні – польської сторони, яку галичани-українці свідомо зробили стороною конфлікту, принципово ігноруючи права та інтереси польської громади.

Причина третя. Подобається це кому чи ні, але факт залишається фактом: для української людності Східної Галичини ідея національної і несоціалістичної держави була і залишається святою. За цю ідею віддали життя сотні тисяч галицьких українців – точної цифри, очевидно, ми не дізнаємося ніколи. І всі ці нечувані жертви були марними хоча б тому, що українську державу в тому вигляді, в якому вона існує зараз, створили, проголосили, конституювали їхні найзапекліші вороги – комуністи. І тут виникає декілька простих, ясних як Божий день питань: а чи потрібні були ці жертви взагалі? Чи були інші варіанти політичної поведінки у тих, хто наважився на проголошення української держави на «західноукраїнських», як їх тепер називають, землях у 1918 p.?

Сама постановка такого питання за сучасних українських реалій видається якщо не блюзнірською та/або чудернацькою, то, як мінімум, глибоко антинаціональною та/або антидержавницькою. Ще б пак: адже в цьому випадку треба визнати те, що встановили десятки сучасних суспільствознавців. Установили, довели, обґрунтували: ніякого українського народу станом на 1917 р. у природі не існувало. Отже, за визначенням, не могло існувати ніяких національно-визвольних змагань цього народу. Крім того, держава – це, насамперед, правовий, а не національний або ще якийсь інститут, основною функцією якого, на нашу думку, є забезпечення на підставі права безпечного та сталого продуктивного розвитку людських спільнот, які її утворюють.

Виходячи з цього, процитоване вище аксіоматичне судження «ЗУHP – національна демократична держава українського народу на його західних землях, яка виникла у 1918 р. як закономірний результат розвитку національно-визвольного руху доби Української революції 1917—1920 рр.» є якщо не абсурдом, то ідеологічно, а не науково вмотивованим судженням. Такий висновок випливає навіть із самого щойно цитованого дослідження. Так, виникнення ЗУНР розглядається поза контекстом державницького розпаду Австро-Угорщини! Якщо взяти до уваги те, що цей процес розпочали чехи, які 28 жовтня проголосили Чехословаччину, а вже 29-го виникло Королівство Сербів, Хорватів та Словенців, 31-го розпочалося збройне повстання у Будапешті, 11 листопада оголошено про відновлення незалежності Польщі, 12 листопада державну незалежність проголосила Карпатська Русь, а саме цього дня імператор зрікся престолу, що означало кінець Австро-Угорської імперії, то стане очевидним, що проголошення 1 листопада ЗУНР було насамперед одним з елементів розпаду Габсбурзької імперії, а не «результатом розвитку національно-визвольного руху доби Української революції 1917—1920 рр.» на теренах Австро-Угорської держави.

Ідімо далі. Достеменно встановлено і неодноразово підтверджено, що «підготовка до встановлення влади українцями у Східній Галичині на місцях мала цілком таємний характер». Іншими словами, проголошення ЗУНР стало результатом заколоту, а не, знову-таки, наслідком «Української революції» 1917—1920 pp. Такий висновок підтверджується тим самим автором, який прямо вказує на те, що «відновлення національної державності на західноукраїнських землях» проголосили аж 66 делегатів Української Національної Ради. А можна було би сказати простіше. Сказати правду. Правда ж полягає в тому, що ніякої національної державності на «західноукраїнських» землях, що не існували в природі, ніколи не проголошувалося. 66 осіб, які, між іншим, не мали на те ніяких легітимних повноважень, проголосили Західно-Українську Народну Республіку на частині території Королівства Галичини і Лодомерії, тобто на східних теренах Польської Республіки, окупованих Австро-Угорщиною в 1772 р.

Якщо взяти до уваги буквально маніакальний антипольський характер цієї «революції», «батьки» якої пішли на проголошення української держави поза переговорами з поляками – організувати переговори треба було хоча б з огляду на 10-кратну чисельну перевагу поляків над українцями та відсутність в останніх необхідних для утримання держави мобілізаційних ресурсів, – стане самозрозумілою абсурдність головних усталених в історіографії аксіом, зокрема таких:

– «Листопадова революція 1918 р. на західноукраїнських землях носила національно-демократичний характер»,

– вона «стала закономірним результатом і складовою частиною розвитку загальноукраїнського національно-визвольного руху першої чверті XX ст., в т. ч. і Української революції 1917—1920 рр.»,

– виникнення та утвердження ЗУНР «стало закономірним наслідком розвитку Листопадової революції»,

– процес державного будівництва[221] в ЗУНР «мав цілеспрямований, послідовний, законодавчо обгрунтований та забезпечений характер на кожному з цих етапів. Його реалізація в конкретних формах мала певні особливості, не характерні для процесу національного державотворення в ході Української революції 1917—1920 pp. в інших регіонах України».[222]

Висновок автора

Чинна офіційна схема історії ЗУНР така: загальноукраїнський національно-визвольний рух «першої чверті XX cm.» (якщо зовсім коректно – його відсутність у 1900—1917 pp. – Д. Я.) мав своїм «закономірним наслідком Українську революцію 1917—1920 рр.», яка, в свою чергу, мала «закономірним наслідком» Листопадову революцію, а та, в свою чергу, мала «закономірним наслідком» створення ЗУНР. Створення останньої, в свою чергу, мало особливості, «не характерні для процесу національного державотворення <…> в інших регіонах України». Хто тут кого «мав», як і коли – зрозуміти важко. Так само, як і неможливо на тверезу голову зрозуміти, як одна й та сама «Українська революція» знову ж таки «мала» своїм наслідком два діаметрально протилежні, антагоністичні, несумісні за характером процеси. А саме – діячі ЗУНР і подумати не могли про скасування інституту приватної власності, запровадження сегрегаційних законів та й взагалі скасування права як такого, проведення одночасно п'яти чи шести зовнішньополітичних курсів, створення фронтів воєнних дій на трьох-чотирьох напрямках одночасно й т. д., й т. п.

Що ж відбувалося насправді?

Насправді відбувалося ось що: «конфлікт двох народів, що заселяли поліетнічну територію Галичини. Українці, – на думку сучасних польських дослідників, – мали на своєму боці більшість населення, а за поляками стояла сильніша господарська, стратегічна і культурна традиція».[223]

Територія та населення

Один з найбільш кваліфікованих дослідників історії того часу, Микола Чубатий, вважав, що землі, які увійшли до складу Західно-Української Народної Республіки (а це східна частина Галичини та північна – Буковини), обіймали не менш ніж 70 тис. кв. км, на яких проживало принаймні 6250 тис. чоловік. За національним складом вони розподілялися так: 71% українців, 14% поляків, близько 13% євреїв, менше 2% німців; за релігійним: 62% греко-католиків, 18% католиків латинського обряду, 6% православних, близько 13% іудеїв.[224]

Підрахунки Чубатого не збігаються, більше того – суперчать даним інших дослідників. Деякі вказують, що лише на території Галичини в 1939 р. проживало 5,8 млн. людей[225], деякі пишуть про 8 млн. станом на 1910 р.[226]

Завдяки сумлінному сучасному дослідженню маємо натомість ясне уявлення про кількісний, національний та конфесійний склад населення герцогства Буковина (тобто Південної та Північної Буковини). Воно сягало майже 800 000 осіб, з яких майже 83 тис. проживало в Чернівцях. За мовною ознакою населення герцогства розподілялося так: русини – 305 104 (38,4%), румуни – 273 254(34,4%), німці– 168 851(21,2%), поляки 36 210(4,6%), інші– менше 1%. «У 1910р.,– вказує Г. Скорейко, – 102 913 були іудеями (12,9%), яких необхідно відняти від німецькомовної групи, хоча, звичайно, з невеличкою похибкою, бо були іудеї, які подавали своєю розмовною мовою й польську, українську». В Чернівцях станом на 1910 р. проживало 28 427 (34,4 %) євреїв, 14 737 (17,9%) поляків, 14 242 (17,3%) русинів, 12 522 (15,2%) румунів, 12 193 (14,8%) німців, менше 1% припадало на представників інших національних груп.[227]

Міркування автора

Не треба бути професійним істориком, демографом або соціологом, аби зрозуміти надзвичайну, якщо не сказати більше, строкатість населення Королівства Лодомерії та Володимири і Герцогства Буковина.

А сказати треба більше. Сказати треба про те, що в першому випадку, у випадку Галичини, на відміну від Буковини, а тим більше підросійської «України», національний склад населення та розподіл його за конфесійною ознакою збігалися: поняття «русин» означало водночас «греко-католик», «поляк» – «римо-католик», «єврей» – «іудей», «німець» – «протестант». В обох випадках, як у Галичині, так і на Буковині, лінія розподілу між основними національними та конфесійними групами проходила і на рівні села, і на рівні міського кварталу, і на рівні будинку, і на рівні поверху цього будинку, і всередині однієї родини – у мультинаціональних районах «змішані» шлюби є правилом, а не винятком.

Це, в свою чергу, жорстко детермінувало необхідність міжконфесійного та міжнаціонального порозуміння, постійного діалогу – як на рівні окремої родини, так і на рівні тих чи інших національних груп або конфесійних громад. Цілком очевидно, що регуляторну функцію тут могла виконувати і виконувала держава – на основі права та громадами і людьми – на основі звичаю. Самоочевидним є також, що вирішення такого надважливого питання, як питання подальшого правового статусу тієї чи іншої території (або її частини) після державного розпаду Австро-Угорщини, вимагало надзвичайної зваженості, поміркованості, поступу, врахування інтересів усіх сторін. У випадку Галичини це означало необхідність діалогу поміж політичним проводом насамперед польської, єврейської та української громад, у випадку Буковини – української, румунської, німецької та єврейської. Будь-яке ініціативне рішення проводу будь-якої громади автоматично сприймалося проводом усіх інших мінімум як недружнє, максимум – як вороже. Усі подальші політичні події це тільки підтвердили.

Ось один приклад. Загальновідомими є дані про те, що приєднання «української частини Буковини» до складу «єдиної Української держави» було ухвалене на чи то «загальнонародному», чи то «багатолюдному» «народному вічі», яке зібралося в Чернівцях 3 листопада 1918 р. Задумаймося над цим. Спробуймо поставити прості питання й отримати на них ясні відповіді.

Питання перше: яку легітимність, яку законну силу і для кого могло мати рішення про «приєднання» до «єдиної Української держави» за 10 днів до зречення імператора Карла? Перша ясна відповідь є такою: ніякої сили і ні для кого це рішення не мало. Австро-Угорщина існувала, і ніхто, в т. ч. сам імператор не знав З листопада про своє зречення листопада 11-го. Не могли знати цього ані учасники віча, ані його організатори – хіба хто з них мав здібності провидця.

Питання друге: до якої такої «єдиної Української держави» було ухвалено приєднатися? «Українська держава» станом на З листопада була тільки одна – під проводом гетьмана Скоропадського. Але саме про приєднання в зазначеному рішенні чернівецького «віча» не йдеться.

Питання третє: хто, коли і де бачив оригінал цього «рішення»?

Питання четверте: де, коли, ким і за яких обставин воно було оприлюднено і чому ознайомитися з його текстом неможливо?

Питання п'яте: хто і коли уповноважив учасників «віча» ухвалювати таку, без перебільшення, історичної ваги резолюцію?

Питання шосте: наскільки репрезентативним було таке зібрання?

Цих і подібних їм питань може бути багато, а от відповідей – як не було, так і немає. А є лише просте міркування. Якщо подивитись на географічну карту, то відразу стає зрозумілим, що «приєднатися» «українська» частина Буковини могла тільки до Української Держави Скоропадського. Це так тому, що саме з цією державою вона мала спільний кордон. Ні до якої іншої «Української держави» Північна Буковина «приєднатися» не могла і тому, що вже була «приєднана» до Західно-Української Народної Республіки. Нагадаймо: ще 19 жовтня у Львові Українська Народна Рада проголосила Українську державу «на всій українській етнічній території» Галичини, Буковини та Закарпаття й обрала президента цієї «держави» – Євгена Петрушевича.

Отже, чернівецьке «рішення» абсурд ще й тому, що за ним було ухвалено приєднати «українську» частину Буковини до самої себе, як до частини вже проголошеної ЗУНР Заразом міфічне «віче» обрало собі і другого за числом президента – Омеляна Поповича.

Тепер задумаймося над питанням: а хто практично міг узяти участь у вікопомному чернівецькому зібранні? Якщо лише представники русинської громади, то це значить, що ухвалу не підтримало 82% городян. Якщо уявити, що «за» приєднання висловились і представники єврейської громади, то разом з їхніми голосами навіть теоретично можна отримати лише статистичну меншість. Ухвалу навряд чи підтримали німці – уявити, що вони спали і мріяли жити в «соборній», «незалежній» Українській державі, – на це не вистачає бурхливої уяви навіть у професійних фальсифікаторів історії нашого народу. За це рішення, самоочевидно, не голосували румуни. 11 листопада Румунія встановила військовий контроль над цією територією, 28 листопада «Генеральний конгрес Буковини» проголосив її об'єднання з Румунією. В серпні 1920 р. це рішення було легітимізоване західними альянтами на конференції в Севрі. «Скасували» його однодумці Гітлер та Сталін лише за 20 років.

Констатуймо й інше: безумство проголошення незалежних національних українських державних утворень на землях Королівства Лодомерії та Володимири і Герцогства Буковини мало наслідком жахливі десятилітні братовбивчі криваві конфлікти поміж різними групами населення. Рови, наповнені трупами та залиті кров'ю убієнних, замучених, закатованих, до сьогодні розділяють народи і держави, насамперед Україну та її найближчих західних сусідів – Польщу й Румунію – попри всі заходи політичних керівників та релігійних лідерів засипати рови поміж нашими державами і нашими народами.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Євген Петрушевич.

Політична візія Української греко-католицької церкви та Митрополита Шептицького

Специфіку національного державотворення на землях західної частини сучасної України неможливо зрозуміти поза контекстом впливів Української греко-католицької церкви та її Предстоятеля Митрополита Андрея Шептицького і, самозрозуміло, впливів Римської католицької церкви та держави Ватикан[228]. Відзначмо, що Ватикан був не стільки стороннім спостерігачем, скільки активним політичним суб'єктом, який мав принципово важливі інтереси в регіоні, більше того, вважав ці інтереси загрожуваними. Офіційна позиція двох ключових відомств Апостольської столиці – Державного секретаріату (тобто «міністерства закордонних справ») та Конгрегації для Східних церков («міністерства» у справах Східних католицьких церков) була сформульована так: «Відлучення цієї землі від Польщі і дефінітивна віддача Українській Народній Республіці були б не тільки політичною помилкою, але це дало б передусім смертельний удар католикам, що становлять там велику більшість. Український уряд, не знаючи ніякої міри в лібералізмі, але зрозумілому, і постепенно сповняючи свою програму, без сумніву незабаром відхилить всяке поняття релігії в прилюднім життю і соціяльнім, творячи в той спосіб пригожий терен для масонства і всіх інших розкладових ідей, якщо його урядування не скінчиться поворотом царату і схизматицької реакції. Католицька Церква, – читаємо в документі, – має приготовитись до суворого переслідування в Українській Республіці, яка, хоч формально противна большевизмові, в дійсності йде за його доктринами, або принаймні апробує, дозволяючи конфіскату приватної власности – в тому випадку Поляків-Католиків – і в такий спосіб викорінюючи католицькі елементи, яких виключними представниками є Поляки»[229]. Якщо сказати прямо, Ватикан ніколи не бачив потреби, можливості, необхідності створення української держави на теренах Східної Галичини, так само як і не бачив необхідності створювати таку державу, наприклад, на Місяці. Ніколи не ставила таке питання і УГКЦ та, тим більше, її Предстоятель. І це при тому, що саме УГКЦ і персонально Андрей Шептицький зробили колосальний, неоціненний до сьогодні внесок і у формування українського народу як такого, були і залишаються донині ядром формування та розвитку українського народу на територіях своєї юрисдикції. І в цьому полягає принципова відмінність у так званих «націотворчих процесах» на підавстрійській та підросійській територіях. У першому випадку цей процес мав виразно екклезіальний характер, у другому офіційна державна Російська церква робила все від неї залежне, аби викорінити у місцевого населення залишки національної свідомості. Наприклад, 1875 р. всі «уніати», які проживали на території Королівства Польського, були адміністративним порядком переведені на московське православ'я.

Політична візія Української Парламентарної Репрезентації

Позиція Української Парламентарної Репрезентації (далі – УПР), тобто депутатів імперського парламенту, обраних від русинського населення в справі розбудови єдиної незалежної української держави, була цілком лоялістською щодо монархії. Найбільш радикально налаштовані діячі говорили хіба про потенційну можливість створити коронний національний край на східногалицьких теренах. Радикалізувалася ця візія лише наприкінці 1917 р., та й то поділялася далеко не всіма політичними провідниками тогочасного «українства». Наприклад, 19 грудня голова УПР Євген Петрушевич озвучив у віденському парламенті вимогу створити окремий коронний край у складі «двоєдиної» монархії з Галичини, Буковини та інших «українських» територій[230]. З огляду на принципову утопічність така ініціатива практичних наслідків не мала. Хіба сприяла подальшому погіршенню стосунків між українцями та поляками, які непохитно обстоювали правову позицію – відновлення Польської Республіки у кордонах 1772 р.

Авторитетний сучасний дослідник говорить із цього приводу цілком ясно: Українська Парламентарна Репрезентація устами свого лідера Костя Левицького ще 9 жовтня 1918 р. (тобто лише за 3 тижні до так званого «Листопадового зриву», а фактично – авантюрної спроби захопити владу в краї, до якої вдалися екстремістськи налаштовані галичани. – Д. Я.) «висловлювалася насамперед за перебудову Австрії на федеративних засадах і лише на випадок визнання Східної Галичини приналежністю до Польщі залишала за собою право вимагати з'єднання західноукраїнських земель з Наддніпрянщиною». «Український політичний провід, – пише той самий фахівець, – до останніх днів існування Австро-Угорської монархії все ще покладав надії на легітимне розв'язання східногалицького питання й одержання санкції на створення західноукраїнської державності з рук віденських урядовців». Науковець справедливо наголошує на причинах такої «дивної», з точки зору сучасних фальсифікаторів нашої історії, поведінки. Галицькі русини стали «жертвою» власної лояльності до Габсбурзького дому – в той час як інші національні групи встановлювали зв'язки з переможцями у війні, формували кістяк власних збройних сил та «тіньове» керівництво майбутніми національними державними утвореннями.[231]

УПР обирає курс на війну з поляками

Радикальна антипольська позиція Петрушевича стала набувати ознак політичної реальності восени 1918 р., напередодні державницького краху Габсбурзької імперії. Близько 500 представників українських політичних партій під проводом найстаршого українського парламентарія, віце-президента австрійського парламенту Юліяна Романчука ухвалили резолюцію з вимогами якнайшвидше ратифікувати Берестейський мир, відокремити українські землі від польських, забезпечити їхню національну автономію та політичне рівноправ'я, передати до складу Наддніпрянської України Холмщину і Підляшшя. На думку о. Нагаєвського, такі вимоги були реакцією на урядові плани забезпечити прихильність поляків в обмін на обіцянку прилучити Галичину і Холмщину до майбутньої Польщі, яка мала стати складовою частиною федерації з Австрією. Президія УПР під проводом Митрополита Андрея виступила з різким протестом проти цього плану. Власне, це був чи не перший публічний виступ першоієрарха УГКЦ з проблеми можливого переустрою двоєдиної монархії.

9 жовтня 1918 р. УПР загострила свою позицію, ухваливши заяву, головною думкою якої було: «наша дорога веде до Києва, а не до Варшави». 10 жовтня (за іншими даними – 12 жовтня), аби поставити імперську владу перед доконаним фактом, УПР ухвалила скликати 18 жовтня т. зв. «з'їзд мужів довір'я», на якому обговорити подальшу долю краю. На цій нараді був присутній і Митрополит Андрей, який підписав це рішення.[232]

Увечері 18 жовтня члени УПР, українські депутати галицького та буковинського соймів, єпископи УГКЦ, а також чільники політичних партій, проголосили створення «конституанти українських земель Австро-Угорщини» – Української Національної Ради. Склад УНРади визначили в 56 осіб, на чолі з Петрушевичем[233]. Ухвалили створити три так званих делегатури: Галицьку (керівник Кость Левицький, осідок – Львів), Буковинську (Попович, Чернівці), Віденську (Петрушевич, Відень). Завдання останньої полягало в тому, щоби «стати не делегацією У. Н. Ради, але таки українським сеймом і від перших днів, коли ми тут перейняли владу, підняти законодатну працю», добитися формальної передачі влади від уряду, опікуватися встановленням стосунків з іншими державами та керувати діяльністю Галицької і Буковинської делегатур[234]. Треба підкреслити: формально в цей момент вони діяли в правовому полі, що існувало, – цісарський маніфест від 16 жовтня гарантував українцям право на самовизначення.

Декларація Української Національної Ради

Оприлюднена програмна декларація УНРади містила «основні правові і соціально-економічні засади молодої держави». Серед них – політична та економічна рівність усіх громадян, без огляду на національність, мову, конфесійну належність, рід, стан або стать. Декларувалося запровадження демократичного ладу на основі загального, рівного, безпосереднього, таємного і пропорційного виборчого права, а також право представництва так званих «нацменшин» в уряді[235]. Обіцялися «справедлива земельна реформа», вибори до крайового парламенту тощо.

Деякі драматичні обставини ухвалення Декларації описав очевидець – чільний діяч УСДП Антін Чернецький. Він, зокрема, розповів про ключову роль, яку відіграв у процесі підготовки та ухвалення документа його «однопартієць», лідер наддніпрянських соціал-демократів Винниченко. За словами Чернецького, учасники зустрічі впродовж усієї ночі гарячково обговорювали засадничі ідеї декларації, яку наступного дня повинна була ухвалити УНРада. Більшість – усупереч позиції соціал-демократів – обстоювала ідею проголошення західноукраїнських земель коронним краєм у складі Австро-Угорщини. «Рішення УНРади від 18 жовтня було формальне, тимчасом до певної міри легалізоване маніфестом цісаря Карла з 16 жовтня, який перетворював Австрію на федерацію й закликав утворити з послів до державної ради національну раду кожної нації, яка в порозумінні з центральним урядом мала уладити дальші відносини в Австрії»[236], – пояснив інший безпосередній учасник події, відомий галицький політик, радикал-демократ Іван Макух.[237]


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Цісарь Карл.

Проголошення ЗУHP: необхідність, злочин чи дурість?

Саме цю ідею наступного дня – 19 жовтня – Петрушевич та представник УНДП Степан Баран запропонували учасникам вищезгаданих представницьких зборів усієї Галичини, які зібралися в «Народному домі». Натомість представник УСДР Микола Ганкевич запропонував принципово інший варіант – злуку з Наддніпрянською Україною, «але не з режимом П. Скоропадського».

«Те, що говорив Микола Ганкевич на зборах…, – зауважив Макух, – про негайне проголошення об'єднання, не мало ніякої ясної програми дії, без якої така справа, як державне будівництво, взагалі неможлива»[238]. Це свідчення само по собі спростовує всі пізніші конструкції українських суспільствознавців щодо Листопадової революції як «закономірного результату і складової частини розвитку загальноукраїнського національно-визвольного руху першої чверті XX ст., в т. ч. і Української революції 1917—1920 pp.». Дивує те, що таку позицію озвучив член Головної Української Ради у 1914—1917 pp., віце-президент Загальної Української Ради у Відні в 1915 р., людина, яка «скептично ставилася до перспектив українського національного руху в Наддніпрянській Україні, а зазбручанців вважала безнадійно зросійщеними». І взагалі, Ганкевич «був переконаний, що галичанам варто орієнтуватися на спілку з польськими соціалістами, з якими значно легше домовитися стосовно самостійної України, ніж із наддніпрянцями, а тим паче з росіянами».[239]


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Микола Ганкевич.


Тимчасом «зчинився в залі крик і протести, – пригадував Чернецький. – Я прискочив до д-ра Петрушевича і скинув його з трибуни. Проти нас була більшість, яка нас просто закричала. Ми демонстративно вийшли зі зборів, а з нами й січові стрільці <…»> – частина яких, пригадаймо, в той самий час активно готувалася до збройного виступу, перебуваючи поблизу Києва, у Білій Церкві. Між іншим, це ставить на порядок денний питання про необхідність дослідити питання про можливість підготовки Коновальцем якогось невідомого сьогодні власного політичного проекту. Але це так, до слова.

Тимчасом інсургенти зібрали окремі збори, які вирішили заснувати Комітет злуки західноукраїнських земель з УНР (яка на цей час не існувала в природі. – Д. Я.), а не з Українською Державою. Ініціатором такого рішення виступив член Головної Української Ради та Бойової управи січових стрільців Володимир Старосольський, який, нагадаймо, підтримував «давні дружні зв'язки» з Винниченком. Зв'язки були «дружніми» настільки, що Винниченко, перебуваючи до революції 1917 р. на еміграції, нелегально приїжджав до Росії під прикриттям паспорта Старосольського![240]

Увага: австрійський підданий Старосольський надавав свій паспорт для російського підданого Винниченка, який з цим документом нелегально в'їжджав до Росії з метою проведення підривної, антидержавницької діяльності! Слід зауважити, що сам Володимир Кирилович ніколи від себе своєї зовнішньополітичної орієнтації в ті роки не приховував. «Кінець австро-германської орієнтації» він констатував для себе лише після Лютневого перевороту, власне, між 20 березня та 10 червня 1917 р.[241] Відкритим залишається питання, хто фінансував ці поїздки та багатомісячні перебування Винниченка в Росії, у т. ч. в Москві? Варіантів тут небагато: ці подорожі були здійснювані або власним коштом (нагадаймо, що п'єси політемігранта Винниченка йшли по театрах усієї Росії, зокрема в Петрограді, Москві, Києві, Баку, Тифлісі, Саратові, Одесі, Самарі та інших містах), або були фінансовані з бюджету Австро-Угорщини, або ж правдиві обидва варіанти.

Слід узяти до уваги, що Старосольський був знаковою постаттю галицького соціал-демократичного руху. Під час війни він активно співпрацював із Союзом визволення України, тобто брав участь у реалізації фінансованого Віднем політичного проекту створення коронного українського краю на чолі з австрійським ерцгерцогом у складі «двоєдиної» монархії.

Це видається цілком логічним ще й тому, що Старосольський був переконаним прихильником «соціал-демократичної ідеології австро-марксистського зразка», яка, на його думку, «підтверджується історично, найбільш повно і вичерпно відповідає менталітету та стремлінням українського народу»[242]. У цьому сенсі консервативний режим Скоропадського, що спирався на підтримку німецького війська, був двічі ворожим для соціал-демократа та австрійського підданого Старосольського.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Володимир Старосольський.


Натомість негативне ставлення Петрушевича та його прихильників, зокрема Степана Барана[243], «до справи негайної злуки українських західних земель з Наддніпрянщиною» пояснювалося «тим, що в жовтні 1918 року існував ще режим Скоропадського… та сам Винниченко порадив не проголошувати тоді злуки». За Чернецьким, саме Винниченко відіграв ключову роль у процесі, адже «за декілька днів перед своєю смертю» 1951 р. письмово підтвердив, що саме він «дав галичанам вказівки проголосити злуку з УНР».[244]

Політична візія поляків

Погляди польських політичних кіл – і то тих, які діяли на території імперії Габсбургів, ы то тих, які діяли на території імперії Романових, були широко відомі, зрозумілі, послідовні і не змінювалися впродовж 135 років, тобто впродовж життя 4—5 поколінь. Вихідний пункт, на якому вони базувалися, був незаперечним історичним фактом: Польська Республіка була окупована Росією та Австро-Угорщиною, отже, йтися могло тільки про відновлення цієї держави в кордонах, які існували на момент окупації, тобто на 1772 р.

Ця позиція, безперечно, була правовою, консенсусною, послідовною, логічною, ясною та недвозначною. Така позиція в принципі не передбачала існування на якійсь частині окупованої Польської держави будь-якого іншого національного державного утворення – чи то українського, чи то єврейського, чи то німецького. Це стосувалося і Східної Галичини, яка перед окупацією була невід'ємною, інтегральною частиною Речі Посполитої.

Але, як це завжди буває в практичній політиці, різні люди бачили різні шляхи, які могли би привести їх до омріяної мети. Одна з таких концепцій передбачала, зокрема, відновлення автономії статусу Польського Королівства у складі Росії. Такий варіант прагнув реалізувати створений у серпні 1917 р. в Женеві представниками Польської народно-демократичної партії Польський Національний Комітет на чолі з Романом Дмовським. Цей Комітет навіть дістав був офіційне визнання з боку Антанти, оскільки його фундаментальна політична ідея не суперечила принципу «неподільності» одного з учасників коаліції переможців – Росії. Але практично таку концепцію реалізувати було неможливо з тієї простої причини, що російська політична думка «так і не доросла до визнання права польського народу на самостійне державницьке існування». Крім того, «принцип самовизначення народів», підтримуваний «тодішньою (російською. – Д. Я.) пропагандою, суперечив засадам “єдиної і неподільної Росії”, якими керувався (Тимчасовий. – Д. Я.) уряду політиці і практиці. <…> Незважаючи на проголошення незалежності Польщі, Тимчасовий уряд розраховував утримати майбутню польську державу у сфері власного впливу, не відмовляючись при цьому від претензій на гегемонію у Східній Європі»[245]. Крім того, повалення Тимчасового уряду, прихід до влади більшовиків та формальне визнання ними права польського народу на створення власної держави політично анулювали цю концепцію та її прихильників.

Поворотним моментом у справі відновлення польської державності стали:

– перемога Великої Британії, Франції та Сполучених Штатів у війні, що мало неодмінним наслідком принципові зміни територіального устрою Європи та створення, за необхідності, «санітарного кордону» проти нового режиму,

– події в Росії, які зруйнували щойно народжену демократичну республіку, мали наслідком створення держав та державних квазіутворень на периферії історичних московських земель,

– розпад імперії Габсбургів та утворення національних держав на території коронних земель Габсбургів.

У жовтні під тиском обставин, породжених військовою поразкою у війні та, відповідно, карколомним наростанням внутрішньополітичної напруженості в імперії, цісар Карл звернувся до підданих із закликом згуртуватися для захисту держави. Інструментом такого «захисту» повинні були стати так звані «національні комітети», які реально стали прототипами майбутніх національних виборних органів. Саме вони і добили агонізуючу державу Габсбургів: замість сприяти стабілізації ситуації, вони пішли шляхом створення національних державних утворень. Хистку «правову» підставу для цього створив відомий проект майбутньої мирової угоди, підготовлений та оприлюднений Президентом США Вудро Вільсоном. 11-й пункт проекту прямо говорив, що угода між переможцями та переможеними у війні повинна передбачити «якнайширшу можливість автономного розвитку» для «народів Австро-Угорщини». Ще один принципово важливий пункт, 13-й за порядком, говорив: «Повинна бути створена незалежна польська держава, яка повинна включати в себе всі території з незаперечно польським населенням, якій повинен бути забезпечений вільний та надійний доступ до моря, а політична та економічна незалежність якої, так само як і територіальна цілісність, повинні бути гарантовані міжнародною угодою»[246]. Принципово важливо також відзначити, що ця декларація обминала ключове для польського політикуму та народу питання – про кордони цієї держави.

Проблема тут полягала в тому, що польська сторона не змогла виробити консенсусне рішення як щодо кордонів Польської республіки, так і щодо статусу нетитульних націй та народів у її складі. Дві політично найвпливовіші платформи – інші особливого впливу та значення не мали – представляли Юзеф Пілсудський та Роман Дмовський.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Вудро Вільсон.


Перший «не бачив Україну в числі можливих нових державних утворень чи як фактор, сприятливий для відтворення й існування Польської держави»[247], але визнавав «права литовців, білорусів і українців на самовизначення»[248]. Другий «вважав за нонсенс програму відновлення Польщі в кордонах 1772 р. <…»>, – передбачав, наведемо експертну оцінку, інкорпорацію «стільки “східних” <…> земель, скільки можна «проковтнути», скільки можна поступово повністю полонізувати, перетворивши Польщу на мононаціональну державу. Такими територіями вважалися Східна Галичина, Волинь і Поділля»[249]. «Нема людської сили, здатної перешкодити тому, щоб Україна, відірвана від Росії й перетворена на незалежну державу, не стала збіговиськом аферистів з цілого світу», – аргументував свою позицію пан Дмовський. «Україна стала б виразкою на тілі Європи», – передбачав він. На його переконання, «русинів вигадали австрійці, щоб ослабити поляків», отже, «програма незалежної України не може розраховувати на те, що Польща її підтримає…».[250]


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Роман Дмовський.

Польські політичні практики осені 1918 р.

У вересні 1917 р. в зв'язку з окупацією Королівства Польського військами Центральних держав імператори Німеччини та Австро-Угорщини ухвалили створити для управління окупованими територіями Регентську раду. До її складу було включено президента Варшави Здіслава Любомирського, примаса Польщі, архієпископа Варшави Олександра Каковського та Йозефа Островського. Канцелярія Ради становила Цивільний Кабінет, яким керував секретар її, прелат Зигмунт Хелмицький. 7 листопада 1918 р. саме Регентська Рада оголосила незалежність Польщі. Її першими практичними кроками стали усунення від влади окупаційних органів влади та створення національних збройних сил. Їх начальним вождем був іменований Пілсудський, який від 22 листопада іменувався також Тимчасовим керівником Держави.[251]

Ще один орган влади з широкими установчими та виконавчими повноваженнями був створений 28 жовтня у Кракові. Польська Ліквідаційна комісія мала головним завданням ліквідацію державно-правових відносин, що існували на території австрійської Галичини, забезпечення безпеки та громадського спокою в краї до моменту утворення загальнопольського уряду[252]. Як стверджують компетентні українські історики, Ліквідаційна комісія призначила збройний виступ у Львові в ніч проти З листопада.[253]


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Юзеф Пілсудський.

Міркування автора

Політичні реалії осені 1918 р. були цілком очевидні. Вони полягали в тому, що:

– країни-переможниці у Першій світовій війні одностайно підтримували принцип незалежності Польської держави,

– «з січня 1918 р. держави Антанти виступили з ідеєю утворення “санітарного кордону”, який відділив би Європу від російської анархії»,

– «відродження незалежної Польської держави проголошено у листопаді 1918 р. і закріплювалось рішеннями Паризької мирної конференції в січні 1919 р. Країни Антанти вбачали роль Польщі у повоєнному світі в якості буферної зони з одного боку проти більшовизму, з іншого – проти Німеччини»,[254]

– Велика Британія, Франція та США не мали чіткої позиції у таких стратегічно важливих для майбутньої долі галичан-українців моментах, як кордони польської держави, форма її державного устрою, статус нетитульних націй у цій державі,

– польські політичні кола не досягли консенсусу щодо форми державного устрою Речі Посполитої та статусу «національних меншин» у її складі.

Це об'єктивно відкривало для галицьких українців широкі можливості для політичного маневру. Відкрита й недвозначна політична та організаційна підтримка позиції Пілсудського на противагу позиції Дмовського забезпечувала українському населенню Галичини законодавче закріплення всього об'єму прав та свобод, необхідних для продуктивного і поступового розвитку громади, дозволяла поставити на порядок денний перед Пілсудським та/або західними альянтами питання про повноцінну, широку політичну національно-територіальну автономію Східної Галичини та, за необхідності, і Буковини. Такий політичний маневр, у свою чергу, унеможливив би наступні десятиліття кривавого українсько-польського протистояння, в якому переможця бути не могло за визначенням.

Політична візія галичан-українців

Назвати позицію української сторони правовою, або, тим більше, політично доцільною, язик не повертається.

Межу довоєнних політичних вимог русько-українських галицьких та буковинських політиків – створення окремого національного коронного краю в межах Габсбурзької держави – тим більше не було порушено і під час війни. При цьому таку позицію категорично не сприймали ані австрійські, ані угорські урядові, ані польські політичні кола.

Можливість для маневру україно-австрійських політиків відкрилася по закінченні Першої світової війни, яке спричинило карколомні зміни на політичному ландшафті Європи. Послідовність головних подій восени 1918 року була такою:

– 29 вересня капітулювала Болгарія,

– З жовтня в Німеччині був сформований ліберальний та пацифістський уряд на чолі з принцом Максом Баденським,

– 4 жовтня німецький уряд звернувся до адміністрації США з пропозицією почати мирові переговори на основі 14-ти пунктів Вільсона,

– 14 жовтня почався загальний наступ Антанти на Західному фронті,

– в ніч проти 30 жовтня у Кілі розпочалося повстання матросів імператорського флоту, яке в лічені дні «добило» імперію Гогенцоллернів,

– 30 жовтня капітулювала Оттоманська Порта,

– З листопада про капітуляцію оголосила Австро-Угорщина,

– 5 листопада війська Антанти прорвали Західний фронт,

– 6 листопада розпочався загальний відступ німецької армії,

– 9 листопада кабінет Макса Баденського впав, його замінив соціал-демократичний уряд Фрідріха Еберта,

– 10 листопада імператор Вільгельм II зрікся престолу,

– 11 листопада зрікся престолу імператор Карл.

Проголошення ЗУНР: необхідність, злочин чи дурість? – 2

Дізнавшись про створення польського Ліквідаційного комітету, члени УНРади скликали на вечір 31 жовтня термінову нараду. Ухвалили направити делегацію на чолі з К. Левицьким до намісника Галичини графа Гуйна. Під час зустрічі делегація зажадала передачі УНРаді всієї повноти влади у Галичині та на Буковині. Гуйн відмовився виконувати будь-які правні акти тому, що був інтернований українцями. Легітимний вихід із цієї ситуації знайшли в тому, що намісник передав повноваження заступнику, а той уже на підставі цісарського маніфесту від 16 жовтня та «одностайного бажання українського народу» передав владу УНРаді[255]. Австрійській стороні це нічого не коштувало – за 10 днів імперія припинила своє існування. Українці та поляки опинилися сам на сам зі зброєю в руках. Божевілля припинилося лише після акції «Вісла». Жертви обидві сторони не можуть підрахувати до сьогодні.

Події наступних осінніх днів 1918 р. також відомі до найменших деталей. Українці, очевидно, були готові до такої відповіді. Подальші їхні кроки об'єктивно свідчать, що делегація УНРади відвідувала намісника, так би мовити, для годиться, аби дістати формальну відмову. Остання, на їхню думку, очевидно, розв'язувала їм руки. Керівник Військового комітету УНРади Дмитро Вітовський підписав наказ про переобрання влади на місцях власними силами та наказ підрозділам січовиків, які дислокувалися в Чернівцях, виступити до Львова. Таке блискавичне рішення, на нашу думку, свідчить про те, що воно готувалося заздалегідь, тобто до зустрічі з Гуйном. Озброєні українці наважилися на збройне захоплення влади, чим поставили себе поза законом – як іще чинним австрійським (оскільки всі вони були піддані Габсбургів), так і польським, якому належало народитися найближчими якщо не годинами, то днями.

За деякими даними, збройну допомогу повсталим надала київська Директорія, яка тим самим прямо втрутилася у внутрішні польські справи. Львів'янам передали «батарею гавбиць з амуніцією і обслугою, кілька тисяч рушниць і сотні тисяч набоїв; кілька тисяч добрих кожухів, шапок, чобіт, тепле білля, панчохи; кілька вагонів муки і цукру та 10 млн. австрійських крон». За згодою Директорії до Львова виїхав генерал Омелянович-Павленко (іменований начальним вождем УГА) і полковник Мишковський (начальник генерального штабу) – обидва «з переконання гетьманці, яких Директорія хотіла позбутися».[256]

Перші законотворчі кроки ЗУНР

Найперше УНРада схвалила «Тимчасовий Основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії». Засадничий принцип – рівність прав усіх громадян (який, до слова, було відкинуто режимом Директорії). Однак це стало не лише чинником внутрішніх сварок і непорозумінь всередині «об'єднаної УНР», але й одним з найважливіших факторів її нежиттєздатності.

Питання про автора (чи авторів) Основного закону ЗУНР не з'ясовано. Проаналізувавши архів ЗУНР, який зберігається в Українському католицькому університеті ім. Папи Климента VIII в Римі, о. І. Нагаєвський зробив висновок, що автором проекту Конституції ЗУНР був ієромонах ЧСВВ, визначний богослов, науковець та громадський діяч, один з найближчих співробітників Митрополита Андрея о. Плятонід Філяс[257]. У розмові з автором цієї роботи в Римі у вересні 1996 р. ректор УКУ Кир Іван (Хома) повідомив, що проект Конституції ЗУНР написали Митрополит Андрей, єпископи Йосафат, Коциловський, Григорій Хомишин та о. д-р Філяс, які перебували тоді в Перемишлі.

9 листопада було створено вищий орган виконавчої влади ЗУНР – Тимчасовий Державний секретаріат (згодом – Рада Державних секретарів Західно-Української Народної Республіки) під головуванням Костя Левицького. «Перебрання влади Державним секретаріатом було імпровізоване, як імпровізоване було й перебрання влади в краю, – зауважив у зв'язку з цим один з активних учасників процесу. – Ми не мали, як це зробили чехи, наперед визначених мужів до відповідних ділянок нашого державного життя. Лише великий запал і жертвенність населення спричинилися до того, що перебрання влади нам цілком удалося». «Жоден з наших провідних політиків, – вів він далі, – не виїздив на довші політичні студії поза Львів, щоб навчитись, як провадити політику. Ми не мали між нами ні Масариків, ні Бенешів, ні їм подібних політиків».[258]


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Провідні політики ЗУНР (у центрі – Петрушевич). Грудень 1918 р.


Відсутність національних Бенешів та Масариків спробували компенсувати обранням Президії з 9 осіб на чолі з Петрушевичем[259]. 9 листопада створили виконавчий орган – Державний секретаріат, якому, найперше, доручили «виробити потрібні заходи для з'єднання всіх українських земель в одну державу»[260]. Листопад був місяцем гарячкової розбудови нової держави. Розбудовували, головним чином, на папері. 16 листопада побачив світ конституційний закон «Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки», який запровадив її новий адміністративний поділ на 49 повітів. Кордони ЗУНР на східному напрямку було поширено на схід від р. Сян, загальна площа її склала близько 40 тис. кв. км, із 4 млн. населення[261]. 4 січня було визначено форму політичного ладу (закон «Про Виділ Української Національної Ради»). Закон, треба сказати, був цілком шизофренічний, оскільки поєднував непоєднуване – «колегіальний принцип голови держави із принципом одноособового шефа держави»[262]. Закон, зокрема, передбачав, що ця інституція виконуватиме «функції, що звичайно входять в обсяг уповноважень президента держави». Президентом Виділу став Петрушевич[263]. Другим законом «Про внесення змін до Статуту УНРади» ці функції передали Президії Виділу на чолі з тим-таки Петрушевичем[264]. Сформовано було і новий склад Держсекретаріату на чолі з Сидором Голубовичем.

Акт Злуки як спроба поєднати «коня» й «трепетну лань»

Головною запорукою фізичного виживання після державного перевороту, організованого військовим крилом УНради, та після проголошення ЗУНР усупереч польській більшості населення, на думку керівництва східногалицько-буковинської держави, стало адміністративно-територіальне й політичне об'єднання з Наддніпрянщиною[265]. Це, за їхнім розрахунком, відкривало можливість використати мобілізаційний ресурс УНР у боротьбі проти Польщі. Уже 1 грудня 1918 р. делегації Директорії та УНРади уклали у Фастові так званий «Передвступний договір» про злуку двох частин України в «одне державне тіло». ЗУНР та УНР заявили про свої наміри: перша – «увійти з усією своєю територією і населенням, як складова частина державної цілості в Українську Народню Республіку»; УНР, зі свого боку, – «прийняти всю територію і населення Західно-Української Народньої Республіки, як складову частину державної цілості, в Українську Народню Республіку». Обидва уряди взяли на себе зобов'язання здійснити «державну злуку можливо в найкоротшім часі, щоби <…> обі держави утворили справді неподільну державну одиницю».


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Універсал про злуку УНР і ЗУНР.


З січня 1919 р. конституційний закон про об'єднання ЗУНР та УНР був схвалений УНРадою. Державний секретар Вітовський повідомив київське керівництво: «До Головного отамана Українського республіканського війська С. Петлюри. Київ. Із Станіславова. 3/1. Українська Національна Рада Західно-Української Народньої Республіки на засіданні дня 3-го січня одноголосно ухвалила й торжественно проголосила прилучення своєї території до Української Народньої Республіки в одну одноцільну Українську Народню Республіку. Хай злукау – писав Д. Вітовський, – спаяна спільною пролитою кров'ю обох бувших республік, довершить мрію і щастя робочого українського народу»[266]. 16 січня відповідний офіційний лист до київської Директорії направили Президія УНРади і Рада Державних секретарів. 22 січня Злуку урочисто проголосили на Софійській площі в Києві.

При цьому забули про одну просту річ. Сама УНР суто формально була проголошена Трудовим Конгресом лише 28 січня 1919 р. Це означає, що Злука, яку десятиліттями оспівують вітчизняні ура-патріоти, з огляду на цю обставину (але не тільки) була не чим іншим, як фікцією. На нікчемному з правової точки зору клаптику паперу стояли, з одного боку, підписи очільників ЗУНР, а з другого – чотирьох приватних осіб, які нібито представляли групу з п'яти фізичних осіб, що називали себе Директорією невідомо чого. З 15 грудня вони називали себе «Директорією УНР», УНР, яка була проголошена, нагадаємо, лише за б днів після Злуки!

Але навіть якби в авторів цієї трагікомедії було все бездоганно з формально-правової точки зору, справа об'єднання була приречена від початку. Дивує не те, що вона розпалася, а те, що вона проіснувала, нехай формально, чи то 173, чи то 175 днів – з 22/24 січня до 16 липня. Причин катастрофи, яка спіткала «Соборну Україну», багато перелік зайняв би десяток сторінок. Назвімо лише декілька.

Це несумісність формальних політичних систем обох «держав»: націонал-соціалістичної – у випадку УНР, націонал-консервативної – у випадку ЗУНР. На відміну від сучасних «фахівців», яких до речі б назвати якщо не «фальсифікаторами», то принаймні «маніпуляторами», це абсолютно ясно бачили сучасники отого «об'єднання». «Політично і соціально це були протилежності, – констатував один із прем'єрів УНР Мазепа. – Галицький уряд був представником правої частини галицького суспільства. Ліва частина цього суспільства, що об'єднувала коло галицьких соціал-демократів та т. зв. Селянсько-Робітничого Союзу, стояла в гострій опозиції до цього уряду. Наддніпрянський уряд навпаки складався із соціалістів, а всі правіші угруповання ставилися до нього опозиційно».

Але це була тільки одна причина. Були й інші. Наприклад, керівництво ЗУНР вважало першочерговим завданням активізацію воєнної боротьби з Польщею, не заперечуючи і можливості укладання відповідної угоди з Денікіним. Петлюра ж наполягав на зосередженні всіх зусиль на боротьбі з більшовиками – навіть за рахунок Галичини; можливість досягнення у зв'язку з цим угоди з Денікіним рішуче відкидалася.

Приречена від початку «об'єднана» УНР була, наприклад, і тому, що її утворення не було погоджено з новими господарями світу – Великою Британією, Францією та Сполученими Штатами, які мали свої погляди на повоєнний устрій Європи. Українці із їхніми нечуваними і небаченими в цивілізованому світі політичними ідеями та політичними ж практиками нічого, крім огиди, у керівництва країн Антанти не викликали. Не було в «соборників» і спільних позитивних міфів, усталених побутових практик, загальнонаціональних лідерів, об'єднавчих ідей, спільних підходів до наявних деномінацій тощо.

Саме цього не хочуть розуміти, не хочуть помічати, не хочуть прийняти сучасні фальсифікатори нашої історії, які продовжують співати мантри та писати сутри на кшталт: «документи про об'єднання двох українських держав УНР і ЗУНР в єдиній державі мали велике значення для розвитку національної державності та подальшого поступу конституційних ідей в Україні» або «основою конституційних ідей в українській політичній та правовій думці протягом всього XX ст. в більшості своїй були ідеї, спрямовані на реалізацію українським народом свого невід'ємного права на самовизначення та побудову суверенної, національної, демократичної, української держави».[267]

«Соборна» УНР: протверезіння після весілля

На сесії УНРади, яка тривала 25 березня – 15 квітня, було ухвалено закон про утворення Сойму, законодавчого органу ЗУНР. Вибори планували провести у червні за національним куріальним принципом, на засадах загального, рівного, безпосереднього, таємного та пропорційного виборчого права. Новообраний парламент мали скласти 226 осіб, у т. ч. 160 українців (70,8%), 33 поляки (14,6%), 27 євреїв (11,9%), 6 німців (2,7%) – відповідно до національного складу населення Галичини[268]. 20 квітня ухвалили і закон про громадянство ЗОУНР, який визнавав усіх громадян ЗОУНР громадянами УНР, усіх громадян УНР – громадянами ЗОУНР.[269]

Тимчасом реалії життя були досить далекі від майже ідилічних юридичних норм, покликаних регламентувати життя суспільства та його відносини з державою. Нормою життя ЗУНР стали корупція, домінування локальних інтересів над загальнодержавними, катастрофічна нестача кадрів, ігнорування розпоряджень Державного секретаріату, втручання військових у справи, які належали до компетенції цивільної влади, зловживання революційною та національною риторикою[270]. Традиційні українські хвороби, немов рак, роз'їдали державне тіло.

Тимчасом 19 березня польська армія почала наступ на Львів. 30 квітня місто було захоплено. 24 травня новий наступ поляків підтримали з території Буковини румунські війська. За цих умов 24 травня Виділ УНРади та Рада Державних секретарів схвалили закон про передачу всієї повноти влади в ЗОУНР Державним секретарям Бурачинському, Мартинцеві, а також, «в разі потреби», Артимовичу, Казаневичу, Паненкові, Лозинському. Цим особам надавалося право «заступати правительство Західної Області Української Народньої Республіки, ділати від імені цього правительства і справляти урядові правні акти».[271]

ЗОУНР: від формальної демократії до фактичної диктатури

Головне питання, яке постало перед проводом ЗОУНР, формулювалося гранично просто: чи капітулювати перед Польщею і перейти на територію Румунії, чи ж податися на землі, що досі лишилися під владою Директорії?

9 червня Президія Виділу УНРади та Держсекретаріат ухвалили «надати право виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконував досі на основі конституції Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріат, уповновласненому Диктаторові Євгену Петрушевичу». «Заломані духовно держсекретарі, – констатував безпосередній свідок, – одного дня вирішили скласти свої повноваження» Петрушевичеві, якому «сподобався такий жест і він дуже радо погодився» на таке призначення. Він перебрав владу того самого дня «в дуже разюче неформальний спосіб»[272] (підкреслення наше. – Д. Я.). Ступінь «неформальности» у викладі Мазепи звучить так: Петрушевича було проголошено Диктатором «лише самим Петрушевичем… Цей факт, що з членів Виділу Національної Ради ніхто не брав участи в проголошенні диктатури Петрушевича, крім його самого, пригадую, викликав серед членів нашого уряду й Директорії велике здивування й навіть обурення». Речник наддніпрянського уряду «Вісті Української Народної Республіки» взагалі трактував цю подію як «державний переворот в Галичині». За словами Мазепи, Петрушевич при цьому «казав, що не вірить у справу відновлення державности на Наддніпрянській Україні, тому хоче мати вільну руку перед “великими державами” Антанти для відстоювання державної самостійности Галичини»[273]. Незрозуміло тільки, кого при цьому хотів надурити новопосталий пан Диктатор – себе чи своїх поплічників? Адже країни Антанти цілком ясно висловилися на підтримку державної незалежності Польщі і ніколи не розглядали можливості надати державну незалежність невід'ємній частині польської території – Східній Галичині.

Негайно після «обрання», а насправді – негайно після державного перевороту, в критичний для подальшої долі новопроголошеної держави момент, Петрушевич не знайшов нічого кращого, як… податися до Відня. Привід – «офіційно повідомити про утворення Західно-Української Народної Республіки всім державним урядам та ув'язати контакт зі світом, зокрема з антантськими державами». Після фактичної втечі він повернувся «лише за два місяці»[274]. Реальну владу тими днями в тому, що називалося ЗОУНР, реалізовували так звані уповноважені Диктатора ЗОУНР, які керувалися виключно його вказівками. Ними були Голубович (внутрішні справи), Степан Витвицький (закордонні справи), генерал Віктор Курманович (оборона держави), Іван Мирон (транспортні справи).[275]

Петлюра vs Петрушевич: залишитися має один

Фактичний на той час глава Директорії УНР Петлюра не визнавав диктаторських повноважень Петрушевича. Формально він мав рацію: Основний закон ЗУНР не передбачав такої посади[276]. За деякими даними, 9 червня той навіть формально вийшов зі складу Директорії і надалі брав участь у засіданнях не як її член, а як Диктатор ЗОУНР. При цьому сама Директорія нібито не визнавала такого статусу Петрушевича, виходячи саме з вищезазначених формально-правових міркувань. «Щоправда, – стверджує дослідник, – щодо Є. Петрушевича ніхто спеціального рішення не ухвалював, однак і Директорія, і уряд, і він сам вважали, що його вихід із складу Директорії стався 9 червня»[277]. 4 липня Головний отаман зробив крок у відповідь – оголосив про створення спеціального міністерства у справах ЗОУНР[278]. Це викликало гнівне обурення галичан. Невдовзі більшовицький наступ примусив Петлюру дати «задній хід» – піти на формальне примирення з Петрушевичем: представників Диктатора запросили до складу Ради міністрів УНР…

Однак притлумити антагоністичні суперечності між спільниками, які представляли несумісні політичні орієнтації, було неможливо. Остаточно це стало зрозуміло після переходу керівництва ЗУНР на територію Наддніпрянщини. «Наші внутрішні відносини дуже ускладнилися, – констатував Мазепа. – Зійшлося два уряди, що саме в цей час знаходилися в особливо ненормальних взаємовідносинах і поборювали один одного. Політично і соціяльно це були протилежності. Галицький уряд був представником правої частини галицького суспільства. Ліва частина цього суспільства, що об'єднувала коло галицьких соціяль-демократів та т. зв. Селянсько-Робітничого Союзу, стояла в гострій опозиції до цього уряду. Наддніпрянський уряд навпаки складався із соціялістів, а всі правіші угруповання ставилися до нього опозиційно»[279]. На рівні практичної політики ситуація мала такий вигляд: керівництво ЗУНР, не заперечуючи можливості укладання відповідної угоди з Денікіним, вважало першочерговим завданням активізацію воєнної боротьби з Польщею. Петлюра наполягав на зосередженні всіх зусиль на боротьбі з більшовиками – навіть за рахунок Галичини; можливість досягнення в зв'язку з цим угоди з Денікіним рішуче відкидалася[280]. Петрушевич спочатку був спробував організувати спільний з румунами фронт проти більшовиків. Коли Бухарест відмовився від такої «спокусливої» пропозиції, пан Диктатор почав обстоювати необхідність спільної боротьби з більшовиками проти поляків. Практичним результатом цих політичних маневрів став союз УГА та Дієвої армії УНР проти більшовиків. «З великими труднощами вдалося уговорити Петрушевича, замісць спілки з большевиками, піти разом з нашою армією проти них», – підсумував Мазепа. І додав: «Петрушевич вважав нас усіх за політичних фантастів та неуків, а ми були переконані, що він не здатен зрозуміти революційної ситуації в Україні і тому не може знайти правильного шляху в боротьбі за національне визволення».[281]

Але, врешті-решт, у політичній могилі опинилися всі.

Кінець ЗУНР

Уже 16 липня ЗУНР припинила своє існування de facto. Залишки УГА перейшли Збруч і з'єдналися з військами Директорії. Петрушевич у супроводі найближчого оточення подався до Відня. Тут він «зорганізував новий закордонний центр уже знову Західно-Української Народної Республіки, відкинувши назву “Західна Область Української Народної Республіки”.[282]

30—31 серпня Київ було одночасно зайнято денікінськими та петлюрівськими частинами. Між ними негайно розпочалися збройні дії. Частини Дієвої армії УНР були змушені залишити місто. Впродовж вересня вона зазнавала самих поразок. Ці та інші катастрофічні для УНР події хоч і покликали до життя ефектну, але абсолютно неефективну спільну заяву урядів ЗУНР та УНР про необхідність боротьби проти Денікіна, проте на практиці призвели до перемир'я між Дієвою армією та поляками, з одного боку, та до капітуляції Української галицької армії перед російською армією, з другого. В свою чергу, Петлюра, опинившись перед загрозою окупації тогочасного осідку УНР – Кам'янця-Подільського російськими військами, запросив до міста польські загони. Залишки державного апарату та армії (близько 2 тис. вояків) було евакуйовано до Любара.

Через багато років після цих вікопомних подій лише один їхній учасник зробив чесну спробу проаналізувати та систематизувати чинники, що призвели до ганебної поразки. Тут були і «невідповідна політична підготовка нашого політичного проводу до здійснення самостійницького ідеалу», і політична неадекватність проводу «панівної тоді» галицької націонал-демократичної партії, і «величезний брак урядовців у спеціальних ділянках адміністрації, як залізничні шляхи, фінанси і т. п.», і «цілковитий брак» професійних офіцерів, дефіцит зброї, військової амуніції, придатних для військової служби чоловіків, і відсутність зовнішніх союзників, і такі відомі й досі «чесноти», як хабарництво та корупція, особливо в сфері нафтової промисловості, і багато чого іншого.[283]

Висновок автора

Проголошення Західно-Української Народної Республіки та «Соборної УНР» об'єктивно були історичними авантюрами, які відкрили двері до глобальної гуманітарної катастрофи, яка спіткала наш народ у XX столітті.

Одним з найбезглуздіших, найкривавіших, найтриваліших конфліктів був україно-польський. Війна між обома народами почалася 11 листопада 1918 р.[284], коли поляки встановили контроль над Перемишлем, який було назавжди втрачено для українців. Власне, від цієї дати і починається відлік україно-польської війни, переможцем у якій стала Москва, яка збройним шляхом встановила політичний та економічний контроль над двома народами. Війна поляків та українців тривала понад 30 років. Зупинити її вдалося дикунським способом, який назвали «Акція “Вісла”». Фактично війна тривала ще декілька років – аж до винищення польських та українських партизанів. Формальне примирення двох народів сталося лише на початку III тисячоліття, коли голови держав – Леонід Кучма та Олександр Квасневський, Предстоятель УГКЦ Любомир Ґузар та Примас Польщі Юзеф Глемп принесли взаємні вибачення обом країнам та їх громадянам від імені своїх народів та вірян своїх Церков.

VIII

Здобутки Директорії в царині державотворення

За дев'ять десятків років, які минули від часу створення Директорії, українознавство по обидва боки океану так і не спромоглося визначити ані правового, ані політичного статусу цієї інституції, ані форм, ані методів її діяльності, ані об'єктивно оцінити її внесок у розвиток форм національної державності. Це дивно тим більше тому, що другий голова Директорії був першим головою УНР в екзилі, тобто першим головою Української Народної Республіки на еміграції. Абсурдність такого стану справ полягає також і в тому, що його наступник та останній президент УНР в екзилі Микола Плав'юк 22 серпня 1992 р. передав першому Президентові незалежної України Леоніду Кравчуку Грамоту Державного Центру УНР, в якій Україна, проголошена 24 серпня 1991 p., трактувалась як правонаступниця УНР. Прийнявши регалії, Леонід Кравчук, перший легітимний голова першої легітимної української держави, визнав, на нашу думку, de facto правовий характер УНР, яка його ніколи не мала і мати не могла.

З усього наявного об'єму українознавчих розвідок можна хіба черпнути відомості про те, що Директорія, створена УНСоюзом «для керування антигетьманським повстанням», оголосила себе «тимчасовою верховною владою і тому свої повноваження мала передати майбутньому парламенту – Конгресу трудового народу України». В принципі це все. Оскільки обставини створення Директорії та перебігу Трудового Конгресу Народів України були проаналізовані в попередніх розділах, то в цьому спробуємо зрозуміти характер діяльності цього «колективного голови держави» після Трудового конгресу.

На сьогодні дослідникам доступні протоколи 33-х її засідань, у т. ч. 23-х – за лютий (20-го – 2 засідання на день, 22-го – три, 25-го – два), чотирьох – за березень, двох – за квітень (обидва від 30 квітня), двох – за травень, одного – в серпні. Після 23 серпня члени Директорії разом не збиралися (принаймні таких даних не існує). Отже, можна стверджувати, що весь період її діяльності формально тривав від 24 грудня, коли її члени вперше офіційно зібралися разом, до 23 серпня, коли троє з шести членів Директорії (Петлюра, Макаренко та Швець) зібралися для того, щоб обговорити конфлікт між Головним отаманом (тобто Петлюрою) та міністром шляхів УНР. Загалом – формально 220 днів. Винниченко як Голова Директорії, до слова, головував і був присутній на її засіданнях лише тричі – 1, 7 та 8 лютого.

Якщо перейти до конкретики, то одна загадка тут змінює іншу. Ось, наприклад, що п'ятеро членів Директорії робили впродовж січня? Питання це не риторичне – адже 29 грудня вони розподілили між собою сфери відповідальності. За Винниченком як Головою Директорії закріпили «відання» міністерствами закордонних та внутрішніх справ, праці, а також державного секретарства; до Петлюри відійшли відомства військове, морське, мистецтва та народного здоров'я; Андрієвському «уділили» юстицію, продовольчі справи, культи та контроль; під оруду Швеця перейшли міністерства народної освіти, фінансів, торгу й промисловості та земельних справ; Макаренку довірили кураторство над поштами, телеграфом та шляхами сполучення.[285]

Офіційні документи про їхню діяльність на довірених їхній опіці напрямках не збереглися або, або не існували. Відомо лише, що перше засідання після ТКНУ відбулося 1 лютого, останнє – 23 серпня. Основні результати державотворчої діяльності були такими.

Перший. Роздача грошей

Загалом від 1 лютого по 23 серпня включно Директорія ухвалила роздачу майже 450 мільярдів гривень – невідомо де, коли і ким надрукованих, невідомо чим забезпечених; відомо лише, що їх «перевозили з Німеччини». Суми видавалися різні – від 4 тис. 275 грн. допомоги «шоферам 2-го Подільського корпусу за напружену працю, яку вони несли в перші два [дні] перебування Директорії у Вінниці по обслуговуванню самоходами» (3 березня) до загадкових 6 мільярдів як «асигнування грошових знаків державної скарбниці». Головний напрямок грошових потоків – культурницькі потреби. По цій умовній «статті» видатків знаходимо і 50 тис. на «українські бурси Києва» (1 лютого), і 200 тис. «українським біженцям Хотинського, Сорочанського, Акерманського повітів» (7 лютого), і 10 млн «на видання книжок і учбових приладів для народної освіти», і зовсім вже мізерні 9200 «на утримання Холмської духовної колегії» (8 лютого). Вражають видатки на саму Директорію: тут і 20 млн – «на екстраординарні видатки» (8 лютого), і 50 млн – на «секретний фонд на закордонні інформації» (12 лютого), і знову 20 млн на «екстраординарні видатки Директорії» (19 лютого). Ще один напрямок інакше як злодійський охарактеризувати не можна: це і 1 млн «на видання в єврейській мові творів українського письменства», і 2 млн «на підтримку української преси на території У HP, яка зайнята ворожим військом» (3 березня), і 3 млн «П. Андрієвському на організацію партизанських отрядів» (20 лютого), невідомо де і з кого організованих, і 62 млн – «на допомогу українським видавничим організаціям» (24 лютого) – при тому, що на «експлуатацію залізниць, заготовку палива та металу» для них було асигновано 17 млн грн. (24 лютого), а «на військові потреби» – 112 млн (25 лютого).[286]

450 млрд гривень – це багато чи мало? Дати точну відповідь на це сьогодні навряд чи можливо – дані, які з'ясовували би купівельну спроможність тогочасної національної валюти, досі досліджено недостатньо. Відомо хіба, що 21 червня уряд Мартоса ухвалив встановити «предільні» ціни на цукор-рафінад (520 грн. за пуд, або 32,5 грн. за кг) та цукор-пісок (600 грн. за пуд, або 37,5 грн. за кг)[287]. Рівно за 90 років ціна одного кілограма цукру-піску в роздрібній торговельній мережі Києва становила 7 грн. за кілограм та трохи більше 3 грн. за кг у системі Держкомрезерву при обмінному курсі 1 USD = 7 грн. Коректно ствердити, що рішення уряду Мартоса запроваджувало адміністративне регулювання ціни – на вільному ринку ціна кілограма цукру була вищою, – інакше рішення встановити «предільну» ціну позбавлене будь-якого сенсу. Адміністративно встановленою є і ціна Держкомрезерву. Отже, якщо припустити, що собівартість виготовлення одного кілограма цукру в 1919 та 2009 pp. була однією й тією ж (а це не так, оскільки і робоча сила, і енергоносії на початку століття були дешевшими, ніж наприкінці того ж століття), то ми можемо припустити, що 37 грн. в 1919 р. за купівельною спроможністю відповідають 1 USD в році 2009. Озброївшись калькулятором, отримуємо 450 млрд: 37 = трохи більше 12 млрд USD. При тому, що весь держбюджет України в 2009 р. складав майже 240 млрд грн., або 35 млрд USD.

Другий. Інше

8 лютого «директори» ухвалили «Закон про місцеві конгреси і ради трудового народу», скасували «Головну слідчу комісію при Директорії», міністерства військове та морське, на базі яких було утворено міністерство оборони, а також «командирували» Чехівського «представником Директорії в Чехію». Скоротили чисельний склад дипломатичних місій до Франції, США, Великої Британії, Італії. 13 лютого затвердили новий склад Ради Народних Міністрів на чолі з «професором» Остапенком та призначили Наказним отаманом Олександра Грекова.

20 лютого ухвалили «доповнити» Директорію представниками від Галичини і ввести «представників Галичини до правительства», хоча Петрушевич офіційно увійшов до її складу лише 12 березня. 25 лютого доручили урядові «в спішному порядку» підготувати три акти: про «межі території» УНР, про «погляд на союз народів» та про «прийняття на себе обов'язків по виплаті частин боргу бувшої Російської імперії», відсутність яких унеможливлювала діяльність дипломатичних місій УНР за кордоном, у т. ч. на Паризькій мирній конференції. 9 квітня відправили у відставку уряд Остапенка (відповідну заяву члени кабінету подали ще 14 березня) і ухвалили новий склад уряду на чолі з Мартосом.[288]

У принципі це всі діяння Директорії УНР як колективного органу, спрямовані на розвиток національної української державності за весь час її фактичного існування в такому складі.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Олександр Греков.

Здобутки Директорії в царині зовнішньої політики

11 лютого відбулося засідання, яке зафіксувало крутий, на 180 градусів, розворот державного човна (або того, що можна було ним вважати). Учасники засідання – Петлюра (головуючий), Андрієвський, Макаренко та Швець заслухали звіт делегації в складі Остапенка, Грекова, Сергія Бачинського та Мазепи, яка приїхала з Одеси, де проводила переговори з командуванням союзницьких військ. Ухвалили: «висловити свою згоду на прийняття в принципі тих умов, які були висунені з обох сторін і спільно обмірковані в тих радах». 12 лютого голова уряду зачитав листа капітана (!) Ланжерона, який у відповідь на цитовану ухвалу Директорії від 11 лютого зажадав звільнення з тюрми гетьманських міністрів та урядовців Гербеля, Ржепецького, Рейнбота та інших (усього 17 осіб). Директорія від розуму великого звільнити ув'язнених категорично відмовилася. Підставу вигадали таку: мовляв, ця вимога була «беззаконною» – можна подумати, що їх запроторили до буцегарні законно! 17 лютого «колективний голова держави» «вислали» до Одеси «уповноважених представників від Директорії» – міністра закордонних справ Мацієвича та його заступника Бачинського «з правом передати військовому командуванню декларацію Директорії Української Народної Республіки, заключати і підписувати умови, згоди з представниками держав Антанти від імені Директорії Української Народної Республіки». 5 березня «прийняли до відома» текст відповіді уряду УНР командувачеві військ Антанти в Одесі (відповідного тексту, як завжди, ніхто до сьогодні в очі не бачив).[289]

Але це й не важливо – з 90-річної перспективи цілком ясно видно, що точку зору як Антанти в цілому, так і Франції, зокрема і в першу чергу, діячі УНР до уваги просто не брали – мабуть, за браком зацікавлення.

Марення українських націоналістів проти реалій геополітики

Франція, яка за результатами війни виразно домінувала на європейських теренах, прагнула реалізувати здобуту в кривавій війні стратегічну перевагу. У Парижі, так само як і в Лондоні і у Вашингтоні, добре пам'ятали, хто в критичні для долі Антанти дні уклав мирову угоду з їхніми смертельними на той час ворогами. Провідники країн-переможниць ще не встигли забути, хто в листопаді 1917 р. сприяв державному розвалу Росії – одного з трьох фундаторів Антанти. Її провідники ще не встигли забути, що, проголосивши державну самостійність, УНР негайно підписала мирову угоду в Бресті, що дозволило Німеччині зосередитись на військових операціях лише на Західному фронті. Провідники країн-переможниць ще не встигли забути, що лідери антигетьманського повстання зруйнували хистку можливість відтворення українсько-російської федеративної демократичної республіки, яка могла б при нагоді відіграти роль східноєвропейської противаги Німеччині та її союзникам. Оголошення Директорією свого «позаблокового», нейтрального статусу, яке містилося в Декларації 26 грудня, не могло викликати в стані країн-переможниць нічого, крім роздратування. На цьому тлі нікого і ні до чого не зобов'язували ухвали ТКНУ про нормалізацію стосунків з Антантою вже не могли мати ніякого позитивного політичного значення.

Тимчасом перемога країн Згоди у Першій світовій війні, державний розпад чотирьох монархій – Австро-Угорської, Російської, Німецької та Оттоманської Порти – висунули на перший план необхідність перебудови всього європейського геополітичного простору. Основні принципи цієї перебудови сформулював учений-геополітик зі світовим ім'ям сер Гелфорд Джон Маккіндер (Haiford John Mackinder).

IX

Хто такий Гелфорд Маккіндер?

Батько Версальського договору, якщо зовсім точно – всієї системи повоєнних мирових угод (1861—1947), сер Гелфорд сформулював і наріжний принцип Версальського світового устрою. «Той, хто контролює Східну Європу, – повчав він, – той командує Хартлендом. Той, хто контролює Хартленд, той командує Світовим островом (тобто Євразією та Африкою). Той, хто контролює Світовий острів, той командує світом». «Хартленд, тобто «серцевинною землею», сер Гелфорд уважав центральну частину Євразії, навколо якої, згідно з його поглядами, розташовувалися внутрішня (Європа – Африка – Індокитай) та зовнішні (Америка – Африка – Австралія/Океанія) дуги. Директор Лондонської школи економіки (1904—1908 pp.), член Палати громад парламенту Великої Британії (1909—1922 рр.), сер Гелфорд відіграв і вирішальну роль у справі ставлення альянтів щодо України. У 1919—1920 pp. він обіймав посаду Верховного комісара в підконтрольній Антанті частині України та британського радника-проконсула в штабі Денікіна, вважаючи «білий рух» єдиною проатлантистськи орієнтованою збройною та політичною силою в тогочасній Росії, яка здатна протистояти пронімецьки орієнтованим силам – передовсім більшовикам та їхнім сателітам, українським націонал-соціалістам.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Гелфорд Маккіндер.


Отже, Версальський договір мав на меті закріпити за Західною Європою статус берегової бази для таласократичних (морських) держав. З іншого – створити низку т. зв. лімітрофних держав (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Чехословаччина, Румунія), основним геополітичним завданням яких було не допустити створення континентального альянсу телурократичних (сухопутних) націй та держав, тобто слов'ян і німців, спрямованого проти Великої Британії та її спільників[290]. Існування самостійної, незалежної, а тим більше Соборної України ця схема ні в якому разі не передбачала і передбачати не могла. Ні за яких обставин. Ні за яких умов.

Політичні практики переможців

Як це часто-густо трапляється в житті, найкращі теоретичні концепції розбиваються об сувору практику життя. Політичні лідери країн-переможниць у питанні повоєнного європейського устрою дотримувалися позицій якщо не антагоністичних, то цілком протилежних. Причини – різниця в географічному положенні, фактичний внесок у перемогу над ворогом, історичні традиції тощо.

Франція

Лідери Франції, передовсім прем'єр-міністр Жорж Клемансо та маршал Фердинанд Фош, вважали своєю головною метою створення такої системи світового порядку, яка унеможливлювала би нову німецьку агресію проти Франції. Рішення вбачали в тому, щоби створити на сході континенту державне утворення, яке, перебуваючи в сфері впливу союзників, могло б за необхідності утворити другий антинімецький фронт. Виконати таку роль об'єктивно могла б лише федеративна демократична Росія, складовою частиною якої мала би бути Україна.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Жорж Клемансо.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Фердинанд Фош.


Але більшовицький переворот, державний розпад Росії, громадянська війна на її теренах спонукали до інших рішень. «Щойно звільнені народи Південної Європи були готові перегризти один одному горлянку в гонитві за кращими шматками спадку померлих імперій, – пояснював прем'єр-міністр Великобританії Девід Ллойд Джордж. – Поляки та українці напали на Галичину… В прикордонних областях, де проживало змішане населення, гарчання було оглушливим. Конференція не могла продовжувати роботу внаслідок цього буйства».

В таких обставинах Париж обрав курс на об'єднання новоутворених малих держав, передовсім Польщі, Румунії, Чехословаччини. Союз цих країн між собою, з одного боку, всіх їх із Францією – з другого, на думку Клемансо, мав би виключити можливість початку нової світової війни в Європі. «Створення великої Польщі було одним з основних прагнень французької воєнної стратегії», – прямо вказував його британський колега.[291]


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Ллойд Джордж.


Ця концептуальна ідея не була таємницею українців. Член делегації УHP на Паризькій мировій конференції Марголін називав французького прем'єра «головним прихильником створення величезної польської держави за рахунок земель сусідніх народів, батьком французької ідеї про велику Польщу». Не була таємницею для українців і наявність двох протилежних орієнтацій усередині французьких політичних еліт – проросійської та пропольської. Їхні прихильники, на відміну від українців, однак, не лише ніколи не боролися між собою на рівні публічної політики, а й доповнювали, «страхували» одна другу. Польська концепція, як було добре і давно відомо, нічого іншого, крім як відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р., не передбачала. Саме ця фундаментальна політична ідея мала особливо великі симпатії військових кіл Франції і самого Клемансо. «Останні теоретично готові були, в тайниках своєї душі, – писав у зв'язку з цим Марголін, – визнати на папері незалежність маленької України, фактично підпорядкованої Польщі і такої, яка б ішла у неї на буксирі, в якості гарматного м'яса проти Німеччини. Завершенням такої коаліції Великої Польщі і Маленької України на Сході був план залучення до неї Румунії, а якщо вдасться, то і Чехословаччини… Общипана із заходу на користь Польщі, Румунії і Чехословаччини Україна малювалася в уяві авторів цього проекту лише в кордонах до Дніпра, ліва ж частина Придніпров'я була визначена для заспокоєння зазіхань Великороси…».[292]

Ставка в антибільшовицькій боротьбі на Польщу та «єдинонеділимські» кола мала своїм наслідком зміну всієї концепції зовнішньополітичної діяльності союзників на теренах колишньої Російської імперії. Вони почали реалізовувати план, запропонований Фошем. Його головна ідея полягала в тому, щоб активно використовувати на більшовицькому фронті об'єднані військові сили Польщі, Румунії та УНР Реалізувати цей план було неможливо без задоволення територіальних претензій Бухареста на Бессарабію та Північну Буковину. Реалізація плану вимагала також встановлення негайного миру на польсько-українському фронті (польські збройні сили провадили військові операції на теренах Холмщини, Підляшшя, Полісся і Волині від грудня 1918 р.)[293] і початку офіційного політичного діалогу між керівництвом України та Польщі.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Арнольд Марголін.

Велика Британія

Лондон аж ніяк не був зацікавлений у безмежному посиленні французьких позицій. На офіційному рівні Ллойд Джордж аргументував британську позицію тим, що реалізація французького задуму призведе до подальшого послаблення антибільшовицьких сил на Півдні Росії, в т. ч. українських республіканських військ, які воювали проти більшовиків.[294]

Британський уряд чинив опір намирам Фоша надати негайну допомогу полякам у їхній боротьбі за Львів за рахунок польських частин, розміщених в Одесі та у Франції. «Ніхто не завдавав нам стільки неприємностей, як поляки, – пояснював згодом британський лідер. – Сп'яніла від молодого вина свободи, яке їй дали союзники, Польща знову уявила себе цілковитою господинею Центральної Європи… Право народів самим визначати свою національну приналежність, – підкреслював він, – було негайно відкинуте польськими лідерами».[295]

Доктрина Вільсона: ставки зроблено

29 жовтня 1918 р. 14 основних і 4 додаткові пунктів доктрини Вільсона обговорювали англійським та французьким прем'єри за участю особистого представника американського президента полковника Гавса. Четвертий пункт цієї доктрини, який безпосередньо стосувався України, звучав так: «Перше питання, чи російська територія є рівнозначна з територією, яка належить до колишньої Російської імперії. Ясно, що це не так, бо ж пункт XIII постановляє про незалежну Польщу; це є постанова, яка виключає відновлення імперії. Те, що признано важним для поляків, мусить бути з певністю признане для фінів, литовців, латишів і, можливо, також для українців. Бо ж від часу, коли ця умова була сформульована <…>, ці поневолені народи піднялися, і не може бути сумніву, що їм мусить бути дана можливість вільного розвитку»[296]. Ця позиція, підтримана Ллойдом Джорджем, вимагала визнання існуючих національних урядів та етнічних кордонів між державами de facto. Разом з тим, констатувалася наявність гострої суперечки між Україною і Польщею в Східній Галичині, причому американські представники відкрито заявили, що остання «не повинна належати до Польщі»[297]. Очевидно, що така позиція не могла бути беззастережно підтримана французами. Клемансо погодився з ідеями Вільсона, в т. ч. про створення Ліги Націй як частини нового світового порядку, в обмін на підтримку позиції Франції, зокрема щодо Польщі.[298]

США підтримували Велику Британію, висунувши водночас певні рекомендації:

– підтримати самостійну українську державу,

– передати Східну Галичину Україні,

– якщо Україна перебуватиме «в стані хаосу», передати Східну Галичину Польщі, але тільки як автономну частину, якій Ліга Націй гарантуватиме право на вирішення власної долі в майбутньому,

– Крим повинен належати Україні як природний материк. США та Великобританія також виступили проти польської інвазії в Галичині. Аргументи полягали в тому, що воювати проти більшовиків можуть і повинні лише громадяни країн, які зазнали більшовицької агресії, а не поляки. Як пригадували Мартос та Удовиченко, 19 березня уряд ЗОУНР та командувач УГА Омелянович-Павленко, а також польський комендант Львова отримали телеграму, підписану прем'єрами Франції, Великобританії, Італії і президентом США, з пропозицією як українцям, так і полякам припинити між собою бойові дії і обіцянкою «справедливого» розгляду справи Галичини на Мировій конференції[299]. «Нехай нас розсудять залізо та кров», – такою була відповідь українського воєначальника.

Ставка Антанти на Денікіна та Колчака, визнання останнього 26 травня «Верховним правителем», у свою чергу, визначили всю подальшу логіку боротьби на фронтах громадянської війни в Росії та Україні. Зрештою, ці рішення визначили хід історії Європи аж до кінця XX сторіччя.

Ілюзії УНР

Що принципово могла протиставити світовій потузі націонал-соціалістична УНР, провідники якої підписали на початку року в Бересті зрадницький, з точки зору Антанти, мирний договір?

Єдино правильна відповідь на це риторичне запитання є такою: НІЧОГО.

Адже, згідно з рішенням лідерів країн Антанти, до участі в конференції було запрошено тільки ті держави, які воювали на боці країн Згоди. Україна, яка підписала угоду з німцями, суб'єктом конференції бути не могла за визначенням. «Саме тому українських дипломатів на світовому форумі ніхто не чекав, до того ж вони не мали належної фахової підготовки». Голова делегації Сидоренко, як і більшість його підлеглих, не знав іноземних мов. Всередині самої делегації було три течії – «самостійників», «федералістів», «галицьких сепаратистів». Українці до того ж не змогли налагодити співпрацю навіть «із прихильниками незалежної УНР з числа французьких громадсько-політичних діячів, які були змушені працювати самостійно для справи визнання України Антантою».[300]

Дипломатія УНР могла хіба апелювати до вищих ідеалів справедливості, права націй на самовизначення тощо – жодних практичних наслідків це мати не могло і не мало. Союзники ні за яку ціну не стали б псувати відносини між собою через претензії українських націонал-соціалістів. Хіба 24 січня 1919 р. схвально відгукнулися на пропозицію американського президента, ухваливши заяву про свою стурбованість «повідомленнями про численні випадки застосування в Європі та на Сході збройної сили з метою оволодіння територією, хоча тільки мирова конференція повинна встановити, кому вона буде справедливо належати»[301]. Але такі та їм подібні зауваження були нічого не вартими словами. Щоб нейтралізувати їхній теоретично можливий ефект, Варшаві треба було лише час від часу нагадувати країнам-переможницям про Брестський мир, про більшовицький характер УНР та про споконвічну належність Галичини до Речі Посполитої.

Але можна було обійтися і без цього. Українська сторона цілеспрямовано, наполегливо, напружено затягувала зашморг на власній шиї. А заразом і на шиях мільйонів мешканців тогочасної України. Щоби переконатися в цьому, достатньо лише погортати сторінки протоколів офіційних урядових засідань. Збереглися вони, мабуть, не всі, але те, що є в розпорядженні дослідників, вражає. Візьмімо для прикладу діяльність першого директоріального уряду.

X

Рада Народних Міністрів. Уряд Чехівського. Внутрішня політика

Перший націонал-соціалістичний кабінет УНР відбув 40 засідань (перше – 25 грудня, останнє – 13 лютого), на яких обговорив близько 500 різноманітних питань[302], тобто в середньому 12 питань на 1 засіданні. Основні теми засідань: державне будівництво, справи військові та міжнародні, фінансові, аграрні, культури та освіти, культів та інші.

Протоколи перших засідань свідчать про таку-сяку адекватність перших кроків нового уряду. Міністри утворили Малу Раду Міністрів з правом «остаточного вирішення справ, переданих їй Великою Радою», які вважаються дійсними «при присутності голови її чи його заступника, державного секретаря чи його представника і не менше ніж 4 міністра» (2 січня), призначили послів до іноземних держав (2 січня), обрали на посаду голови Малої РНМ товариша міністра фінансів Василя Мазуренка (3 січня), обрали міністрів внутрішніх справ, юстиції та фінансів заступниками голови РНМ (10 січня), ухвалили кандидатури 10 осіб на посади «найвищих суддів» (10 січня), доручили міністру внутрішніх справ «скласти комісію для негайного вироблення проекту державного устрою Української Народної Республіки» «для пред'явлення Конгресу Трудового народу», вирішили «спільно із Директорією» «обміркувати законопроект про місцеві з'їзди та ради трудового народу» (13 січня), оголосили військовий стан на всій території УНР та стан облоги в Полтавській і Чернігівській губерніях (20 січня). Ухвалили і «з'єднання УНР з ЗУНР» (21 січня, спільне засідання РНМ із Директорією), призначивши «свято прилучення Галичини до України» на 22 січня (18 січня), хоча за день перед тим з'ясували, що обидві «держави» не мають навіть шляхів сполучення між собою і, отже, ніяк фізично «прилучені» одна до одної бути не можуть (20 січня).

Певну увагу міністри приділили й основному питанню – становищу на фронтах, хоча, цілком очевидно, ніякого впливу на перебіг воєнних дій вони не мали. Членів уряду просто ставили перед фактом, лише інформуючи їх «про стан військових подій на Вкраїні» (16, 20 грудня, 13, 22 лютого). Принаймні двічі обговорювали питання створення та відрядження місії до Паризької мирної конференції: кандидатів визначали не за професійними, а за політичними ознаками. Так і записали: «представниками України поза кордоном призначались тільки виключно певні українці» (25 грудня)[303]. Ці люди, як показали їхні подальші дії, не мали жодного, жоднісінького уявлення про міжнародні справи. Вони за визначенням не могли зрозуміти, що від дня підписання перемир'я в Комп'єні 11 листопада шансів України на самостійне державне існування не було.

Зовнішня політика

Національно-соціалістичний режим від першого дня свого існування діяв, не беручи до уваги наявність інших держав. Перші неофіційні контакти представників повстанських кіл із союзниками відбулися ще в останніх числах жовтня. Першого офіційного листа Винниченка від імені Президії УНСоюзу було направлено до них лише на початку листопада. «Від половини листопада аж до появи антантських частин в Одесі зовнішня політика Директорії спочивала»[304], – зауважив з цього приводу Стахів. Пробудившись від сну, керманичі української зовнішньої політики направили першу згадку про себе державам Згоди лише 19 листопада. В документі, зокрема, йшлося: «Україна не потребує помочі Держав Антанти, про яку благав гетьман усі держави. Директорія ввічливо прохає Держави Антанти мати на увазі згадану ситуацію: згідно з тим зробити рішення щодо приявности антантівських військ на українській території». Нота, що її підписали всі члени Директорії, містила також вимогу виведення військ союзників з території України[305]. Натомість 24 листопада французький експедиційний корпус висадився в Севастополі, а за два дні – в Одесі.[306]

У середині січня зовнішньополітичний курс УНР змінився на 180 градусів: Директорія раптово зрозуміла, що «без допомоги Антанти Україна не зможе втриматися проти переважаючих сил Совєтської Росії»[307]. Розумним кроком у такій ситуації стали і переговори з представниками небільшовицьких режимів, які утворилися на південно-західних теренах колишньої Російської держави. Спільна декларація містила узгоджені позиції щодо форм державного устрою цих держав та щодо шляхів і методів «придушення анархії та большевизму у всіх тих державах та частинах, на які розпалася Росія». Декларацію, крім Марголіна, підписали: від уряду України – Галіп, Бич – від Кубані, генерал Баханович – від Білорусі, від Дону – генерал Черячукін. Головна думка документа була сформульована так: <«…> Ми, представники України, Білорусії, Дону та Кубані, дійшли до глибокого переконання, що питання державного устрою цих чотирьох одиниць може дістати швидке та належне вирішення лише шляхом окремого існування початків державності і порядку в кожній з них». «Підписанти» закликали Антанту «надати посильну допомогу національним прагненням наших народів до зміцнення вже створених окремих утворень», питання державного устрою відповідних країн вирішувати лише після «придушення більшовизму та анархії», використовувати в цій боротьбі «місцеве населення, як джерела живої сили» та надати останньому всіх можливих видів збройної та матеріальної допомоги.[308]

Лондон і Париж ці маневри обходили. Під час аудієнції делегації УНР[309] на Мировій конференції Клемансо сказав українським послам просто в очі: «Але я, старий політик, переконаний, що Франція мусить керуватися геополітичними міркуваннями, в цю війну геополітика змусила вас іти з німцями, а років через 10—20 знову німці нападуть на нас, а ви підете з німцями. Через це ми мусимо підтримувати відбудову великої могутньої Росії, яка буде нашим союзником»[310], – саме в таких словах прем'єр-міністр Франції виклав аксіому повоєнної зовнішньої політики своєї країни. Українцям забракло півроку, аби зрозуміти просту річ: і французька, й англійська зовнішня політика була цілком зорієнтована на підтримку Денікіна та Колчака. Британці, пригадував Марголін, вважали за доцільне з'єднання українських республіканських військ та Добровольчої армії. З точки зору лідерів Великобританії, «ідеалом державного устрою для України була федерація з Великоросією». Зустріч Марголіна з держсекретарем США справила на українського дипломата «приголомшуюче враження». Ще б пак: «Лансінг <…> категорично наполягав на тому, щоби український уряд визнав Колчака вождем всіх протибільшовицьких армій»[311]. «Взагалі прихильників незалежної України не чути ні серед французьких], ні серед америка[нських] політиків, – читаємо в записниках відомого політичного діяча, військового міністра «першої» УНР Олександра Жуковського, – коли не з любови до Росії, то з страху, коли відродиться, то пригадає всім, хто обстоював її роздроблення…. Америка взагалі не має самостійної політичної лінії і загальний настрій за Англією, – занотовує він далі. – У Вільсона одна ідея – здійснити Лігу народів і стати її головою, тому робить великі уступки, ні з ким не хоче зачіпатись в Українській справі + опозиція республіканців в Конгресі <…>. Америка не хоче активної політики в Європі». Підсумок: «Счастливі союзники, що добре вискочили з війни і не хочуть встрявати в новий ризк. Концесії се друге діло <…>. Дипломатична справа України програна».[312]

Олії підлила місія делегації УНР на чолі з Семеном Мазуренком, яка їздила до Москви. Результат переговорів такий: «Мазуренко погодився тоді на фактичну капітуляцію Директорії перед совєтським ляльковим урядом у Харкові для припинення громадянської війни»[313]. А ось і сучасний висновок: «Підписавши пакт щодо посередництва РСФРР у переговорах між двома українськими урядами, місія С. Мазуренка погодилася на фактичну капітуляцію, якої Директорія не прийняла». Саме результат цієї місії спонукав Петлюру «змінити курс зовнішньої політики, шукати підтримки серед країн Антанти», хоча він «ніколи не залишав спроб порозумітися з Москвою, але через політику більшовиків усі ці намагання були марними».[314]

Не залишався осторонь процесу і Петрушевич. Сепаратно від Петлюри та керівництва УНР він у червні вступив у переговори з уповноваженими представниками українських більшовиків. Тема переговорів – військова підтримка більшовиків УГА на випадок бойових дій проти Дієвої армії в обмін на пропуск більшовицьких військ до Угорщини з метою допомоги тамтешнім червоним грабіжникам та вбивцям. Відомо також про контакти Франца Платтена, довіреної особи Леніна, з керівництвом УНР щодо укладання спільної з РРФСР угоди про збройну боротьбу проти Денікіна. Для проведення відповідних переговорів уряд УНР навіть призначив спеціальну делегацію, «але вона ніколи не поїхала до Москви».[315]

Усі ці ігри УНР допомагали мало, якщо зовсім точно – тільки шкодили. Насамперед відштовхували від України тих впливових діячів, які за інших обставин могли би підтримати українські домагання. Навіть Ллойд Джордж, який до того часу «мав прямий, симпатичний підхід до емансипаційних змагань українського народу»[316], під час обговорення українських проблем 16 січня Найвищою Радою (Радою П'яти) сказав: «Щодо України, де, ми сподівалися, був установлений сильний уряд, що тепер якийсь авантюрист з кількома тисячами людей скинув його без великого труду. Повстання мало більшовицький характер, і його успіх довів однозначно, що Україна не є заборолом проти большевизму, як це ми собі уявляли. Отож такий самий режим починається в Україні, який довершився в Росії».[317]

Але повернімося до діяльності кабінету Чехівського.

Гроші

Основним, як нам здалося, предметом професійної зацікавленості членів уряду було роздавання грошей. Роздавали їх наліво, роздавали їх направо, роздавали всім, хто просив, роздавали і тим, хто не просив. Роздавали без формального розпису державних видатків. Заради справедливості відзначмо, що З січня міністри «прийняли до відома» бюджет УНР, але його зміст нам не відомий. Невідомо також, хто і коли готував розпис державних надходжень та видатків – відповідних фахівців у лавах націонал-соціалістів ніколи не існувало. Але якщо уявити неймовірне – що такі фахівці таки були, – негайно виникає інше, також цілком природне питання: а чи можна підготувати проект державного бюджету за тиждень – навіть якщо уявити, що уряд доручив розробити відповідний проект негайно після свого «призначення» ввечері 25 грудня? Відкритим залишається і питання про забезпечення наявної грошової маси золотом, іноземною валютою, іншими активами. Відомо лише, що законом від 6 січня в обіг запровадили «державну українську грошову одиницю гривню». Тим самим законом з обігу «вивели» російські кредитні білети і знаки (так звані «керенки»), які, попри всі ці постанови, перебували в обігу аж до кінця 1920 р.

Наведімо лише декілька прикладів нічим не обґрунтованих, ніяк і ніким не контрольованих виплат: міністру продовольчих справ – 50 млн крб. «на заготовки для населення немонополізованих продуктів» (31 грудня), 50 млн крб. – міністру внутрішніх справ «для задоволення різних потреб, зв'язаних з евакуацією» (2 лютого), 40 млн крб. – «для продовольчих операцій Галичини, Буковини та Холмщини» (18 січня), 37 млн 400 тис. крб. – «на допомогу українським видавничим організаціям» (12 лютого), 10 млн крб. – «6 розпорядження краевого комісара Холмщини О. Ф. Скоропис-Йолтуховського» (29 січня), 2 млн крб. – «для негайної допомоги єврейському населенню, яке постраждало від погромів» (20 січня). Перепала копійка і дипломатам: бюджет дипмісії до США на 6 місяців ухвалили у сумі 1 471 400 крб. (6 січня), 3-місячний бюджет дипмісії у Франції у сумі 3 228 340 крб. (6 січня) та 958 830 крб. (17 січня) і університету Св. Володимира, «на забудову» якого відпустили 1 млн. крб., а на ремонт – 87 500 крб. Аби в подальшому не розмінюватися на дрібниці, ухвалили заснувати «фонд для видавання грошових допомог» при Директорії (9 лютого) та дозволили міністру фінансів «випустити грошових знаків» на суму 8 млрд грн. (12 лютого), хоча 27 грудня цей добродій уже дістав «право» емітувати папірців «на суму 3 500 000 000 карбованців».[318]

Аграрний закон 8 січня. Вихід за межі цивілізації

Ключовим питанням так званої «української національної революції» було питання якраз не національне, а соціальне. Якщо зовсім точно – аграрне.

Відповідний проект РНМ обговорила 6 січня, а остаточно ухвалила за день – 8-го. Загальна ідея другого видання націонал-соціалістичного земельного закону за підписами Чехівського та Шаповала, – це маніакальна, злочинна, антигуманна ідея скасування приватної власності на землю та передання «верховного порядкування і розпорядження всіма землями, з їх водами, лісами, надземними і підземними багацтвами <…> верховній владі Української Народної Республіки»[319], якою на той час була Директорія невідомо чого. Унікальність цього рішення полягала в тому, що вперше в цивілізаційній історії цієї частини земної кулі було скасовано основний принцип, на якому ця цивілізація розвивалася впродовж попередніх тисячоліть. Позбавивши людей права на приватну власність, у першу чергу на землю, яка давала основний обсяг ресурсів для людського розвитку, українські націонал-соціалісти взагалі, Чехівський та Шаповал персонально, зруйнували основу розвитку як народу, так і окремої людини. Саме вони зробили вирішальний внесок у становлення на території нашої Вітчизни людоїдського більшовицького режиму – ленінська банда прийшла на все готове.

Розвиток національної культури

Деякий інтерес урядовців було спрямовано на питання розвитку «національної» культури. Наприклад: «на подорож до Парижа та інших країн Західної Європи» Української республіканської капели видали на 1919 р. аж 1 184 500 крб. та 1 142 500 франків (23 січня); видали 200 тис. крб. на «улаштуванни друкарні Кам'янець-Подільського державного українського університету» (5 лютого); ухвалили доповідь міністра освіти «про українські написи на кінематографічних фільмах в УНР» (24 січня), закрили відому 1-шу Київську чоловічу гімназію (відкрита 1813 p.), ухваливши утворити замість неї Українську гімназію ім. М. Костомарова (26 січня), ухвалили законопроект про управління освітою в УНР (8 лютого). Устигли втрутитися і в церковні справи, зокрема розглянули питання (результат невідомий. – Д. Я.) «про розв'язання шлюбів, освячених православною церквою» (22 лютого) та затвердили бюджет посланцеві УНР в Константинополі «на командировки до східних патріархів» у сумі 250 тис. крб. (17 січня), а також ухвалили:

– задовольнити «грішми китайських робочих, які працювали на Південно-Західному фронті» (25 грудня),

– призначити пенсію у сумі 3000 крб. на рік батькам помічника одеського коменданта, «забитого більшовиками» (26 грудня),

– «негайно» перевезти гроші з Німеччини (26 грудня),

– звільнити від податків українські театри (26 грудня),

– проект «закону про губерніальних та повітових лісничих» (5 лютого),

– тимчасові штати Вінницької психіатричної лікарні (9 лютого),

– поділити Радомишльський повіт Київської губернії на два повіти (10 січня),

– збагатити світове правознавство, ухваливши post factum закони, «переведені Директорією»,

– повідомити «військового міністра про необхідність його присутності в Раді Міністрів» (6 лютого).[320]

Усе це, з дозволу сказати, «державотворення» у виконанні уряду Чехівського тривало аж до 26 січня, коли добродії міністри «прийняли до відома» заяву про відставку з посади прем'єра та міністра закордонних справ. 29-го РНМ «ухвалила податися на демісію, не припиняючи ні на одну хвилю праці як в Раді Міністрів, так і по міністерствах до утворення Кабінету», ухвалили евакуацію «з міста Києва українських діячів і інституцій», а впродовж двох наступних днів вирішили продовжити «всю працю» свою у Вінниці (30, 31 січня). Остаточно «повноваження» цього «уряду» були припинені «Наказом Директорії УНР» від 31 січня, а фактично закінчилися «13 лютого б. р. о 12 год. ночі».[321]

Чому УНР не могла не програти?

Усі урядові «рішення» та жадання жодних позитивних політичних наслідків для української сторони не мали і мати не могли. Причин було принаймні чотири.

Перша. Населення підросійської України ніколи режим УНР як такий не підтримувало. Позиція міського населення, всіх так званих «національних меншин» та заможної частини національного «українського» села самозрозуміла. Вони не могли підтримати режим націонал-соціалістичних експериментаторів тому, що були приречені ним або на знищення, або щонайменше на суттєве обмеження своїх соціальних, економічних та політичних прав, компенсувати яке тисячними накладами «Кобзаря» та співами «Ще не вмерла Україна» було неможливо. Що стосується села, насамперед «українського», то позиція його була і залишалася однозначною: «чорний переділ». Після того як Чехівський із Шаповалом оприлюднили написаний ними «закон», незаможне село втратило до них цікавість – земельку треба було будь-що поділити, а її колишніх власників позбутися будь-яким способом до початку весняних польових робіт. Селяни кинулися дорізати колишніх власників та дограбовувати їхнє майно. Над країною запалав пекельний вогонь – порівняти його можна хіба зі звірствами Хмельниччини, Коліївщини й т. п. героїчних «досягнень», яких так багато в нашій історії. Загасити цей вогонь змогла тільки більшовицька диктатура.

Друга причина – тяжкі поразки Дієвої армії.

Причина третя – Париж принципово підтримував російські «білі» сили.[322]

Четверта – сегрегаційний, націонал-соціалістичний характер нового режиму УНР. Усі чотири обставини, а також їхні практичні наслідки, наприклад евакуація проводу УНР із Києва, бойові дії отамана Григор'єва проти французького експедиційного корпусу тощо, виробили у французького керівництва і передовсім у Клемансо, який щойно пережив замах на своє життя, стійку алергію на словосполучення «соціалістична Україна».

Безпосереднім наслідком безпринципної політики стало посилення розколу в українських політичних колах. Найголовнішу властивість їхніх зовнішньополітичних теорій та практики сьогодні назвали би «багатовекторністю». Частина політиканів «стала шукати співіснування з совєтсько-московською інвазією в Україні»[323], частина і далі більше дивилася в бік Антанти. І не просто дивилася, а вдавалася до цілком конкретних кроків, вступивши у переговори з країнами Антанти. Цікаво, що ці групи сепарувалися за територіальною, а не політичною ознакою: «кияни» виступали за союз із більшовиками проти Антанти, «катеринославці» – з Антантою проти більшовиків. Останніми, за ініціативою лідера УХДП Шемета та заступника міністра закордонних справ УНР Марголіна, «було встановлено зв'язки з одеськими представниками урядів, які утворилися на території колишньої Російської імперії – Кубанської Республіки, Всевеликого Війська Донського й Білоруської Народної Республіки». 5 лютого вони подали спільну декларацію командуванню війська Антанти в Одесі з проханням про надання допомоги «в ліквідації унітарної російської монархії й урятуванні Росії від більшовицької катастрофи»[324]. Очевидно, ніякої відповіді на це звернення не отримали, та й отримати не могли – союзники трактували як єдиного правонаступника Російської держави Денікіна і принципово виступали за відновлення державної єдності Росії.

Натомість отримали вимогу, озвучену начальником штабу експедиційного корпусу союзників полковником Анрі Фрайденбергом. Він зажадав негайної демісії Винниченка та Чехівського і тимчасової відставки Петлюри. Україна мала взяти на себе зобов'язання створити протягом 3-х місяців і виставити під командування Франції 300-тисячну армію для антибільшовицької боротьби, припинити війну проти Польщі, спрямувати офіційне прохання до паризького уряду про прийняття УНР під протекторат Франції, погодитися на вирішення долі України та Закарпаття Мировою конференцією, відмовитися від проведення будь-яких соціальних реформ під час війни з більшовиками, підтвердити підтримку принципу приватної власності, винагородити первинних власників землі при проведенні аграрної реформи. Зі свого боку, Франція повинна була визнати Директорію як уряд України de facto аж до вирішення Мировою конференцією питання про суверенітет України, надати українським республіканським військам матеріальну та технічну допомогу, а також надіслати військових інструкторів. Відповідь треба було надати впродовж 24 годин.[325]

Ультиматум офіційно обговорювався на так званій Державній нараді у Вінниці 7—8 лютого[326]. Дискусія відбувалася на тлі безперервних військових поразок на більшовицькому фронті. Глибину прірви, в яку загнали самі себе націонал-соціалісти, а заразом країну та її народ, оцінив тогочасний Голова Директорії: «7.02. Одною з перших вимог, вимогою ультимативною, є мій вихід з уряду. Мало того: мене і Чехівського треба вигнати “як собак” <…> 10.02. Ця формула не задовольнила наші партійні поля. Вони гадають, що це є нахабство і образа нашої суверенности… Отже, становище таке, – підсумовував Винниченко, – підемо з Антантою – загинемо через реакцію, що прийде з Антантою, через недовір'я народу, і попадемо в обійми єдиної-неделимої, яка вже соромливо стоїть за спиною <…> союзників і жде слушного часу. Підемо з большевиками – загинемо через анархію, а потім через ту саму реакцію, за спиною якої стоїть все та сама едина-неделима. Підемо самі – ні з большевиками, ні з Антантою – загинемо через своє безсилля, втому, брак засобів, зброї, одежі».[327]

Практичний результат державницьких міркувань був таким: Директорія офіційно повідомила французьку сторону про згоду з вимогами союзників «в принципі». Крім того, ЦК УСДРП та ЦК УПСР ухвалили відкликати своїх представників як зі складу Директорії, так і зі складу Ради Народних Міністрів. 11 лютого подав у відставку Винниченко. Щоправда, згодом цей пройдисвіт стверджував, що ніколи не зрікався членства в Директорії[328]. Того самого дня, 11 лютого, Петлюра надіслав попередньо узгоджений із членами партійного керівництва лист до ЦК УСДРП про «тимчасовий вихід із складу членів Української Соціал-Демократичної партії»[329]. За деякими даними, союзники запропонували Петлюрі просто «зникнути», бо він, мовляв, «не виправдав свого антантофільства і не виконав обіцянки й наказу свого шефа масонської ложи Моркотуна не брати участі у повстанні проти Гетьмана»[330]. Лави соціал-демократичної партії залишив і член Директорії Швець.[331]

14 лютого Директорія і Рада Народних Міністрів отримали від французів документ, який мали підписати й оприлюднити від власного імені. У ньому містилися визнання Директорією своїх помилок, прохання у держав Антанти «протекції» для України, передача французькому військовому командуванню права призначати членів Директорії, а також керівництва економічними, політичними, військовими, фінансовими, адміністративними, юридичними та зовнішньополітичними справами УНР «до кінця боротьби з большевизмом». Директорія мала погодитися з тим, що країни Згоди «при закінченні боротьби з большевизмом поможуть урегулювати питання національні і справу границь» УНР. Для остаточного погодження умов капітуляції до Одеси відрядили міністра закордонних справ Мацієвича. Під час переговорів представники французького командування відмовилися визнавати державний суверенітет УНР, а також висунули низку додаткових вимог. Головними з них були: усунення зі складу Директорії Петлюри та Андрієвського, призначення нових її членів тільки за згодою французького військового проводу, а також передача всіх українських військ під командування експедиційного корпусу. Командування військ Антанти брало на себе зобов'язання докласти зусиль, «щоб припинити стан війни між Польщею і військами Директорії», встановити «умови перемир'я», вирішити «питання про Львів», подбати про встановлення «добросусідських взаємин з Румунією».[332]

Всі ці та інші головоломні проблеми мав би розв'язувати наступний, другий за порядком уряд УНР.

XI

Рада Народних Міністрів. Уряд Остапенка

Наразі у розпорядженні маємо протоколи 17-ти засідань цього уряду. Перше датовано 14 лютого, останнє – 10 квітня; протоколи за березень відсутні (вірогідно, засідання уряду не проводились у зв'язку з катастрофічним станом на фронті, евакуацією уряду до Рівного). За цей час міністри встигли обговорити 166 питань порядку денного, тобто в середньому 10 питань на 1 засіданні. Перше, що зробили батьки цього уряду, – запровадили радикальні зміни до чинного порядку підготовки та ухвалення «законів». Підписаний прем'єром 14 лютого «Тимчасовий закон про порядок внесення й затвердження законів в Українській Народній Республіці» встановлював:

– після підготовки законопроекту в тому чи іншому відомстві він «передавався безпосередньо» до голови уряду,

– голова уряду «по своєму розсуду» (підкреслення наше. – Д. Я.) передає його для ухвалення або до РНМ, або до новоствореного на підставі цього ж «закону» Кабінету Народних Міністрів (далі – КНМ),

– КНМ утворювали: сам голова уряду, міністри – закордонних справ, народного господарства, земельних, внутрішніх справ, фінансів та військовий (з правом вирішального голосу), держконтролер та держсекретар (з правом голосу дорадчого),

– Після ухвалення законопроекту чи то КНМ, чи то РНМ він передавався для письмового затвердження до Директорії. Останній пункт цього «Тимчасового закону» гідний того, аби процитувати його повністю: «В надзвичайних випадках закони і постанови можуть видаватися безпосереднъо Директорією без попередньої ухвали Кабінету чи Ради Народних Міністрів. В цьому випадку ці закони і постанови посвідчуються керуючим справами Директорії і передаються до державної канцелярії для опублікування»[333]. Кінець цитати.

Що розповідають біографії членів КНМ УНР?

Придивимось до цих персон уважніше.

Сергій Остапенко (1881—1937 (?)), прем'єр-міністр. Народився в Троянові Волинської губернії в бідній селянській родині. З 1904 р. – член УПСР. До 1907 р. – в ув'язненні. 1909 р. екстерном закінчив Володимирський кадетський корпус у Києві. Напередодні 1917 р. – доцент Київського комерційного інституту. Член делегації УНР на переговорах у Бресті-Литовському. За Української Держави працював при українській мирній делегації на переговорах із представниками Радянської Росії в Києві. Міністр в уряді Чехівського. У лютому 1919 р. вийшов з УПСР 3 липня 1919 р. – приват-доцент Кам'нець-Подільського університету. 1921 р. засуджений за так званою «справою УПСР». Загинув у таборі ГУЛАГу.

Олександр Шаповал (1888—1972), міністр військових справ. Полковник Дієвої армії УНР, член УПСС із 1917 р. – командир 1-го козацького полку ім. Богдана Хмельницького. Учасник антигетьманського повстання. На початку 1919 р. – командир т. зв. Правобережного фронту Армії УНР. З 13.2.1919 – міністр військових справ в уряді Остапенка. Помер на еміграції в США.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Сергій Остапенко.


Григорій Чижевський (1888 —?), міністр внутрішніх справ. Відомостей по собі залишив обмаль. Народився в сім'ї відомого діяча українського руху Павла Івановича Чижевського (1860—1925). П. Чижевський (вірогідно, масон) – відомий земський діяч, член УРДП, ТУП, української фракції в 1-ій і 2-ій Державних Думах. Член УЦР від Полтавської губернії, член ЦК УПСФ. З 1918-го – голова української торгової делегації у Швейцарії, голова закордонного бюро УПСФ у Відні, член екзильного уряду УНР у Тарнові. Г. Чижевський з 24 квітня 1918 р. виконував обов'язки помічника Полтавського губернського комісара.

Степан Федак (1861—1937), міністр фінансів. Визначний громадський діяч, правозахисник, адвокат та фінансист. У 1918 р. – державний секретар харчових справ ЗУНР.

Іван Фещенко-Чопівський (1884—1952), міністр народного господарства. Народився в м. Чуднів на Житомирщині. Випускник Київського політехнічного інституту, згодом доцент цього вишу.

Член УПСФ, УЦР, голова Київської міської Національної Ради, голова Губерніальної ради Київщини, директор департаменту промисловості в уряді Винниченка (1917), міністр торгівлі й промислу в уряді Голубовича (1918). У 1921 р. – перший і єдиний Голова Ради Республіки, створеної за рішенням Петлюри на еміграції у Тарнові. У 1945-му заарештований НКВС, засуджений на 15 років заслання. Помер у таборі ГУЛАГу.

Євген Архипенко (1884—1959), міністр земельних справ. Народився в м. Кагарлик. Один із лідерів Української народно-республіканської партії, заснованої наприкінці 1918 р., до якої належав і керівник міністерства шляхів П. Пилипчук (у тому ж уряді). УНРП відіграла керівну роль в організації заколоту Оскілка 29 квітня 1919 р. У 1919—1920 рр. – міністр в урядах Мартоса та Прокоповича. З 1921 р. – на еміграції. Помер у ФРН.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Олександр Шаповал.


Кость Мацієвич (1873—1942), міністр закордонних справ. Народився в с. Деремезна Васильківського повіту Київської губернії. У 1894-му закінчив Київську гімназію. 3 1895 р. – лідер київської «Студентської громади». 1897 р. закінчив Ново-Олек-сандрівський інститут сільського господарства (Польща). З 1899-го – земський діяч, агроном на Полтавщині. У 1908—1912 рр. відбував тюремне покарання за участь в антидержавній діяльності. 1916 р. на запрошення князя Львова очолив економічний відділ Всеросійського союзу земств. Із 1917 р. – член УЦР та Малої Ради від УПСФ, товариш генерального секретаря земельних справ. Рішуче засудив аграрну реформу УЦР: «Аграрний терор і руїна в сільському господарстві України, – заявив він, – виникли внаслідок проголошення III Універсалом ідеї примусової соціалізації землі». Член делегації УНР на переговорах у Бресті-Литовську. В 1918 р. активно працював з Петлюрою у Всеукраїнському земському союзі. Член УНСоюзу. З травня 1919-го до 1923 р. – посол УНР у Румунії (радник посольства – І. Фещенко-Чопівський). Масон. Помер у Празі.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Іван Фещенко-Чопівський.

Висновок автора

Аналіз відомих біографічних даних членів КНМ УНР дозволяє сформулювати гіпотезу про відсторонення від ухвалення політичних та військових рішень в УНР групи Винниченка та перебрання всіх важелів впливу групою Петлюри – Андрієвського – Коновальця. З 7 членів Кабінету Шаповал був провідним членом УПСС, яку в Директорії представляв Андрієвський. Архипенко натомість представляв партію – політичного союзника самостійників-соціалістів. Федак, галичанин за походженням, увійшов до Кабінету за умовною «квотою» ЗУНР та Петрушевича. Мацієвич та Фещенко-Чопівський, правдоподібно, увіходили до однієї ложі з Петлюрою. Щодо Чижевського можна висловити обережне припущення (враховуючи місце народження та політичну кар'єру батька) – в уряді представляв групу Петлюри.

Рада Народних Міністрів. Уряд Остапенка – продовження

Справу остаточного усунення від важелів впливу колишніх партійних побратимів з-поміж чільників УПСР та УСДРП довершив підписаний 24 лютого «Закон про утворення посади Наказного отамана Народної Республіканської армії (НРА) та про обсяг прав та обов'язків Головного отамана, Наказного отамана та військового міністра». Зміст закону простий: на Головного отамана покладалися функції Верховного головнокомандувача, на отамана Наказного – функції головнокомандувача. При цьому Наказний отаман підлягав Головному, а через нього – Директорії. Можна сказати і простіше: від 24 лютого 1919 р. головнокомандувач НРА підлягав Петлюрі як Головному отаману, а через нього – Петлюрі – як Директорії УНР За військовим міністром залишили функції головного армійського інтенданта.[334]

Про зміну внутрішньополітичних пріоритетів повідомили публічно – листівкою Центрального інформбюро при Директорії. На відміну від ультрабільшовицьких, екстремістських гасел короткої Винниченкової доби, тут містилися пункти, які інакше як «контрреволюційними» не назвеш. Так, з одного боку, в тексті містилися ідеологеми доби антигетьманського повстання – про необхідність ліквідації ліберально-буржуазного режиму, реквізиції поміщицької землі і передачу її безземельним селянам та запровадження робочого контролю. З іншого боку, прямим текстом говорилося про необхідність «передати власть народові та його виборним людям, повернувши назад демократичні думи та земства» (п. 4), «вернути людності право збиратися, говорити, видавати газети» (п. 9) та «якомога швидше скласти кабінет народних міністрів та організувати Передпарламент із народних делегатів для обміркування і видання законів про землю, про Установчі збори та про інші громадські справи» (п. 10). На цьому не зупинилися. 15 березня за підписами Остапенка та Архипенка було опубліковано «Постанову про тимчасове користування землею на 1919 р. (підкреслення наше. – Д. Я.)».[335]

Але ці вербальні модифікації на реальний стан справ ніякого впливу не мали: в конкретних обставинах місця та часу уряд був змушений діяти відповідно. Отже, 9 березня «на зміну та доповнення вже існуючих законів» ним було ухвалено «Закон про хлібну повинність», тобто запроваджено продрозкладку. Заразом, за відсутністю предмета діяльності, об'єднано мінхарчсправ та мінторгпром в одне відомство.[336]

Іншими проблемами, якими почав перейматися новий уряд, були, зокрема, такі:

– доповідь прем'єр-міністра «в справі евакуації міністерств з м. Вінниці» (22 лютого),

– про розташування міністрів та міністерств у Рівному (4 квітня),

– встановлення добової платні лікарям мобілізаційних комісій у сумі 54 крб. (6 квітня),

– «законопроект про організацію військово-морських сил на побережжі Чорного моря» та «призов до фльоти громадян Наддністрянської України» (підкреслено нами. – Д. Я.) (8 квітня),

– ухвалення законопроекту «про обов'язкове навчання всіх дітей шкільного віку України» (9 квітня).

У царині зовнішньополітичній уряд або «приймав до відома» відповідні дипломатичні свдчення, або відряджав кудись якісь делегації, наприклад:

– «прийняли до відома» доклад прем'єра Остапенка «в справі переговорів в Одесі» та «телеграми голови місії до совєтської Росії п. Мазуренко від 20 та 21 лютого ц. р.» (22 лютого, зміст доповіді та телеграм невідомий. – Д. Я.),

– «прийняли до відома» інформацію голови уряду «про внутрішнє і зовнішнє становище України» (25 лютого, зміст повідомлення невідомий),

– організаційне питання діяльності делегації на Мировій конференції в Парижі (4 квітня),

– вирішено «вжити негайних заходів для налагодження добросусідських відносин з Румунією» (6 квітня),

– делегувано до Тернополя заступника голови РНМ та держсекретаря «на державну нараду з представниками, делегованими від Антанти» (9 квітня).[337]

Між тим УНР стрімко падала в прірву. Було віддано Катеринослав, Київ. У перших числах березня було втрачено тимчасову столицю – Вінницю, а також Бердичів, Херсон. 18 березня вийшли з-під контролю черговий тимчасовий осідок державного проводу – Проскурів, 19-го – Жмеринка. Контрольованим залишався лише вузький клаптик території між Бугом і Збручем. При цьому Петлюра і Макаренко опинилися в Рівному, Петрушевич та Андрієвський – у Станіславові; частина урядових установ та керівні органи політичних партій осіли в Кам'янці-Подільському.[338]

5 березня вищезгадані французькі вимоги обговорювалися на черговій Державній нараді у Вінниці. Участь у ній узяли всі, крім Петрушевича, члени Директорії, члени РНМ, комісій ТКНУ та представники політичних партій. Ухвалили оповістити союзників про відмову прийняти їхні вимоги щодо відставки Андрієвського та Петлюри і провадити зміни у складі Директорії за бажанням будь-яких іноземних посадовців. З цим Остапенко та військовий міністр Греков виїхали до Одеси. Повернувшись, Остапенко 14 березня доповів про результати візиту учасникам Державної наради, які зібралися в Проскурові. І цього разу Державна нарада не спромоглася виробити принципового рішення з принципового-таки питання: продовжувати чи перервати переговори як з Антантою, так і з Радянською Росією[339]. І це – в той самий час, коли українські делегати та представники французького військового командування все ж таки спромоглися виробити прелімінарні умови військового антибільшовицького союзу! Однак «цілком раптово і несподівано в останніх числах березня представники французького командування заявили, що переговори про угоду, згідно з телеграфним розпорядженням з Парижа, перериваються <…»>.

Уже після евакуації з Одеси учасники подій мали нагоду дізнатися: це сталося під впливом тих європейських політиків, які зображували «всіх українців більшовиками» та агітували на користь Добровільної армії[340]. Очевидно, що така роз'яснювальна робота мала перманентний характер. Але були й інші причини зриву переговорів. Виявляється, існували два варіанти згаданої україно-французької угоди. Перший, датований 15 січня, був сфабрикований більшовицькими спецслужбами з метою дискредитувати Директорію перед Трудовим Конгресом. Другий, який у різних джерелах датується 21, 24, 26 числами лютого або 1 чи 8 березня, є «достовірним». Але за будь-яких обставин підписання такого документа формально виходило за межі компетенції французького військового командування – отож офіційний Париж і дезавуював цю угоду.[341]

Заколоти проти Директорії

Провідники українських соціалістичних партій, які з тих чи інших причин не потрапили до складу уряду, робили свою улюблену справу – організували перманентні інтриги і заколоти проти всіх. У 20-х числах березня Грушевський, Чехівський, Голубович, Степаненко, Мазепа, Ткаченко та інші діячі часів «першої» УЦР нашвидкуруч зрехтували «Комітет Охорони Революції». Від його імені звернулися до Директорії з вимогою негайної зміни політичного курсу та передачі влади до якоїсь міфічної Ради Республіки у складі 9 осіб, яку ще треба було утворити – невідомо з кого і яким чином. Декларація націонал-соціалістичних інсургентів містила якісь фантастичні вимоги типу негайного припинення переговорів представників Директорії та Антанти в Одесі, початку переговорів з більшовицьким маріонетковим урядом України, виведення російських військ з України, розпуску Ради Народних Міністрів та формування нового уряду на II Всеукраїнському з'їзді рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, а також перетворення УНР на УСРР.[342]

Спостерігаючи з-за лаштунків за відчайдушною боротьбою колишніх політичних поплічників, натхненник та організатор Директорії писав у щоденнику:

«6 березня. Дебата над основними питаннями земельної реформи. Становище справи безнадійне. Люде самоосліплюються і повторюють наші помилки. Більшість промовців за викуп. Платити поміщикам, цеб-то полякам і жидам.

13 березня. Уряд (Західно-Української Народньої Республіки. – Прим, упорядника) завів бюрократично-поліцейський режим. Людність володає і ненавидить уряд… Ведеться сепаратистична робота. Приглянувшись до Галичини можна заключити, що об'єднання – це довга річ.

21 березня. На фронті справи не гаразд. Взяли війська Оскілка Коростень, Овруч (ніби й Малин), але большевики вже взяли Вінницю, Жмеринку, Житомир, Херсон, Миколаїв. Йдуть на Вапнярку. Був Коновалець. Сказав, що стрільці постановили, щоб заключити угоду з большевиками, бо “воювати з українським народом вони не можуть”. Коли цю пропозицію не буде прийнято – підуть на Холмський фронт. Стрільці вимагали, – повідомляв нащадкам Микита Шаповал, – щоб негайно було зложено Соціялістичний Кабінет, котрий перевів би угоду з большевиками».

25 березня: «Розповідають сьогодні таку новину: з Кам'янця позавчора виїхала Директорія і міністерства в Гусятин. Через півгодини після виїзду «владу» взяла група на чолі з Голубовичем і Чехівським. Жуковський, Христюк, Ткаченко і инші оповістили Директорію скинутою і запропонували міністерствам вернутись… Кажуть, що цим керує нишком Грушевський. Мають ніби розпочати переговори з большевиками, котрі вже зайняли Проскурів».

28 березня. «Боже, який розклад… Один одного висилає, один одного підозріває, нишпорить, а Україна гине. Через наше історичне безладдя і поголовний авантюризм, непорядність, хабарництво, егоїзм. Як тяжко бути свідком морального упадку нашого суспільства».[343]

«Директорія – мертвий труп»

Розуміючи повну неспроможність кам'янецьких заколотників реалізувати свій план, усвідомлюючи водночас необхідність адміністративної реорганізації вищого керівництва, Петлюра зробив зустрічний крок. 1 квітня під час зустрічі з представниками УСДРП він заявив: «Директорія мертвий труп». Оживити небіжчика, на думку Головного отамана, мав би захід, за характером своїм цілком антиконституційний – проведення особових змін у складі Директорії – поза рішенням Трудового Конгресу. Місця Андрієвського та Швеця повинні були б у цьому випадку заступити партійні креатури – Мартос (УСДРП), Ковалевський (УПСР) та Макаренко (УПСС)[344]. Амбіції лідерів перших двох націонал-соціалістичних партій принципово відкидали можливість співробітництва із самостійниками та есефами, проте міжпартійні чвари не дозволили Петлюрі реалізувати цей план.

Третій підхід, покликаний вийти з безвиході, в якій опинилися націонал-соціалістичні провідники, а разом з ними й Україна, був сформульований на партійній нараді частин УСДРП та УПСР. 5 квітня вони ухвалили спільну платформу партій[345], яка повторювала головні положення, сформульовані авторами першої концепції у славній декларації «Комітету охорони Революції». Це – мир із Радянською Росією за будь-яку ціну та відмова від евентуального співробітництва з Антантою. Перші два розділи її формулювали засадничі принципи партійної диктатури есдеків та есерів, яка була покликана провести «політичну реформу» УНР.

Натомість інший уламок УПСР та «незалежники» УСДРП утворили «Всеукраїнський революційний комітет», а потім і «Головний повстанський штаб», які «ставили собі замету збройну боротьбу як проти більшовиків, так і проти “внутрішньої реакції”, під котрою вони розуміли Директорію». Провідні діячі цього угруповання – М. Любинський, Д. Одрина, Н. Петренко, І. Часник та ін. – були «давніми противниками Директорії і загального виборчого права». Вони пропонували запровадити Українську Трудову Республіку замінити Директорію на т. зв. «Раду Республіки»[346]. Цікавим у цьому є не стільки маніловські марення цих діячів, скільки їхня абсолютна нездатність пам'ятати і слідувати іншим своїм маренням. За декілька тижнів перед тим було досягнуто міжпартійного компромісу, який передбачав передання всієї повноти законодавчої влади Директорії (Раді Республіки) у складі 9 осіб – по три від есерів, есдеків та есдеків «незалежних», а військової – Головній Військовій Раді з «правами верховного головнокомандування».

Це був четвертий план, покликаний оживити небіжчика – УНР.

Те, що вона приречена, було видно простим оком. 18 березня у Проскурові «відбулося перше й останнє засідання Директорії в її повному п ятичленному (так у тексті; всіх членів Директорії було 6. – Д. Я.) складі. Саме в той час, – згадував Мазепа, – Петрушевич увійшов до складу Директорії як представник від Галичини. Потім Директорія вже ніколи не відбувала своїх засідань у повному складі. Частина членів Директорії на чолі з Петлюрою опинилася в Рівному, друга частина, Петрушевич і Андрієвський, майже цілком «урядувала» в Станіславі. Так само на кілька частин розбився уряд Остапенка». Власне, Раду Міністрів і урядом назвати було важко: «в кінці березня… кабінет Остапенка фактично майже перестав існувати або існував у такому вигляді, що, напр., ролю міністра внутрішніх справ виконували аж чотири особи заразом. Члени Директорії також не були вкупі, й кожний на свою руч шукав виходу з цього прикрого положення»[347]. Красномовний приклад. 1 квітня Макаренко надсилає до Лівицького листа такого змісту: «№ 626. Рівне. А. М. Лівицькому 3 одержанням цього наказую негайно вступить до виконання обов'язків міністра внутрішніх справ під страхом карної відповідальности за невиконання розпорядження верховної влади. За Директорію УНР, член Директорії А. Макаренко».[348]

П'яту політичну концепцію сформулювали опоненти чотирьох попередніх. Самостійники-соціалісти та їхні тогочасні тактичні політичні союзники – соціалісти-федералісти та народно-республіканська партія були впертими противниками «трудової демократії», «радянської системи» та союзу з більшовицькою Росією в будь-якій формі. Вони запропонували встановити диктатуру Директорії під проводом Петлюри, проголосити парламентський устрій та укласти союз з Антантою для боротьби з більшовиками. Найбільш радикально всередині цього табору була налаштована УПСС, яка мала помітний вплив в офіцерському корпусі та три міністерські портфелі (до складу РНМ увіходили морський міністр Михайло Білинський, голова партії Олександр Макаренко та державний секретар Дмитро Симонів). Їхній план також передбачав створення при Головному отаманові «Військової Ради», до якої мали увійти, крім нього, по 2 представники від наддніпрянської армії та УГА. Чи не головним лобістом цього плану був командувач так званого Північного фронту Оскілко, який сподівався, що «у випадку прийняття його пляну, по короткім часі він усуне Петлюру і сам буде диктатором».

Шостий підхід обстоювали представник УПСС у Директорії Андрієвський та його політичний союзник Петрушевич, які були в опозиції до перших п'яти конструкцій. Останній, наприклад, прямо говорив про те, що «Антанта Петлюрі не вірить, бо вважає його за большевика, і тому не дасть допомоги Україні, доки на чолі армії буде стояти Петлюра. Українська справа, – переконував він, – загибає від командування Петлюри. Армія йому зовсім не вірить, бо він не є військова людина».[349]

І це ще не всі думки!

Існувала і сьома політична пропозиція. Представники «інших правих партій» носилися з ідеєю призначити Головою Директорії Петрушевича, Головним отаманом – Оскілка; Петлюра мав залишитися лише одним із членів Директорії.[350]

Восьмий варіант був такий. Коновалець та частина членів УСДРП і УПСР наполягали на запровадженні радянського державного устрою. Однак «пробити» цю позицію її прихильники не змогли. Петлюра вперто обстоював «трудовий принцип» організації влади, тобто стояв на позиціях «конституції» 28 січня. Пізніше, під час т. зв. «кам'янецького сидіння» Рада Міністрів під впливом Головного отамана ухвалила документ «Про вибори в парламент з правом Установчих зборів і про запровадження місцевого самоврядування на основі всенароднього, безпосереднього, таємного, рівного і пропорціонального виборчого права».[351]

Антагоністичні підходи спробували були розв'язати на черговій Державній нараді. Цього разу вона відбулася за участю Андрієвського, Макаренка, Петлюри, представників партій та комісій ТКНУ (для них ці збори взагалі стали останніми, в яких вони взяли участь) у Рівному 6 квітня[352]. «Нарада закінчилася тим, чим зачалася: ствердженням факту, що є криза на верху і на долах, – меланхолійно зауважив Стахів, – але не знайдено способу її полагодження в згоді всіх політичних чинників»[353]. Очевидно, що «негайна» зміна кабінету Остапенка на уряд під проводом Мартоса з одночасним скасуванням «їхніх мандатів у справі переговорів з Антантою на умовах, даних їм від Директорії», яка сталася 9 квітня[354], була навіть не паліативом, а рефлекторним рухом – без мети, без сенсу, без урахування можливих наслідків. Здавалося, що керівництво республіки вживало тих чи інших заходів тільки для того, щоб хоч би щось робити.

Висновки автора

Перше.

Заміна кабінету Остапенка на уряд Мартоса зафіксувала фундаментальне зрушення в політичному бутті Української Народної Республіки. Від 9 квітня 1919 р. всі діяльні політичні сили відмовилися від дотримання загальноприйнятих правил, зафіксованих у тимчасовій конституції 28 січня. Під час номінації кабінету Мартоса було допущено перше відкрите порушення фундаментального принципу проголошеного державного устрою – принципу верховного колективного керівництва членів Директорії. Уряд був фактично створений постановою Стрілецької Ради КСС. Така ухвала, хоч і була наслідком політичних реалій часу, разом із тим створила надзвичайно небезпечний прецедент: військові дістали право ухвалювати політичні рішення. Державне керівництво мусило надалі погоджуватися з ними поза своїм бажанням.

Можна стверджувати, що від початку квітня 1919 р. легальні партійні сили втратили вплив на принципові політичні рішення – прерогатива їх формулювання перейшла до штабу КСС та штабу Головного отамана. Інакше кажучи, від квітня 1919 р. формально цивільний та республіканський устрій УНР став порожньою оболонкою. Усередині її відчайдушну боротьбу за примару влади над клаптиком української землі вели командири військових частин. Перемогу в ній отримав той, хто мав за собою більш організовану та численну збройну силу. Від 9 квітня 1919 р. УНР пішла незворотним шляхом до одноосібної військової диктатури.

Друге.

Перша відома на сьогодні офіційна публічна декларація нового уряду, затверджена Петлюрою та Андрієвським, зафіксувала переорієнтацію зовнішньополітичного курсу УНР. Державні вороги були названі в такому порядку. На першому місці – «польське панство», яке «оружною силою напало на споконвічні українські землі й забрало столицю Галичини місто Львів і другі міста й повіти нашої землі, политі потом і кров'ю українського народу». На місці другому – «російське комуністичне більшовицьке військо», яке, «не вдовольняючись грабуванням селян у Росії, напало на визволену з-під гетьманського ярма Україну». Оголосивши війну на два фронти (реально на три: ще проти «білих» збройних сил Півдня Росії загальною чисельністю більше 200 тис. багнетів та шабель, які від лютого 1919 р. почали бойові дії проти більшовиків на територіях Полтавської, Таврійської, Харківської губерній), уряд Мартоса визначив і чудодійний засіб, покликаний забезпечити перемогу. Так і написали: «єдиний порятунок для українського народу, щоб спасти волю і майно від нападів і грабунків хижих сусідів», – «в будуванні самостійної і незалежної Української Народної Республіки».[355]

УНР на шляху до диктатури Петлюри

Номінація уряду Мартоса містила неприховані формальні порушення постанов ТКНУ Перше з них полягало в тому, що декларацію про призначення уряду підписали від імені УНР лише двоє з наявних тоді de jure членів Директорії. По-друге, Петлюра не мав ніяких підстав іменувати себе в цьому документі «Головою Директорії», як і Макаренко – «членом-секретарем». Лише в другій половині квітня вдалося дістати мовчазну згоду Швеця; Андрієвський, зі свого боку, так ніколи і не погодився з фактом призначення кабінету Мартоса та програмовими принципами його діяльності. Більше того, вже перебуваючи в Станіславові, «він гуртував навколо себе колишніх членів уряду Остапенка» та «взагалі незадоволених новим правительством».[356]

Отже, зміна Ради Народних Міністрів зафіксувала радикальний перерозподіл прав та обов'язків усередині вищого цивільного та військового керівництва УНР.

Ця владна революція стала наслідком, по-перше, позиції країн Згоди в особі керівників французького експедиційного корпусу, по-друге, наслідком тотального хаосу, який панував у сфері як військового, так і цивільного управління. Реорганізація Директорії, яка провадилася поза встановленим ТКНУ квазіправовим полем, під приводом «військової доцільності» та методами цілком революційними, дозволила врешті-решт навести такий-сякий організаційний лад хіба в царині верховного командування українських республіканських військ. Петлюра залишив за собою титул Головного отамана, реальне керівництво зосередив у своїх руках Наказний отаман Олександр Греков (1875—1957). Кадровий військовий, колишній командир лейб-гвардії Єгерського полку, кавалер орденів Св. Георгія, Св. Володимира, Св. Станіслава та Св. Анни, він цілком ясно розумів фізичну неможливість провадити скільки-небудь активні воєнні дії. Стратегічна ініціатива належала Червоній армії, яка захопила всю Лівобережну Україну, Київ, контролювала найважливіші транспортні та промислові центри на правому березі Дніпра тощо.

Перемога антигетьманського повстання, наближення весняних польових робіт, прагнення селянства негайно скористатися наслідками аграрної реформи, військовий та пропагандистський тиск більшовиків тощо спонукали численні селянські загони, що брали активну участь у повстанні, залишати фронт. Анархія, подібно до ракової пухлини, роз'їла українську армію за лічені тижні. Дієву армію добили бунти Херсонської дивізії під командуванням отамана Григор'єва, 1-ї та 2-ї Дніпровських дивізій, інших регулярних частин. Ці події увійшли в історію країни під назвою «отаманщини».[357]

Проаналізувавши все це, Стахів зробив такі висновки: «Малосвідоме селянство, а, значить, також малосвідоме вояцтво, мусіло стати жертвою отаманщини. <…> Змобілізована в нові частини маса, перемучена попередньою довгою війною і розхитана в духовній рівновазі дворічною революцією і чужими окупаціями, взагалі у своїй більшості не хотіла воювати чи взагалі бути дисциплінованим військом. <…> Має повне значення тільки мала свідомість і політична національна невиробленість більшості українського селянства при кінці 1918 і на початку 1919 років».[358]

Переворот у Директорії

Крах усіх зовнішньополітичних намагань УНР на міжнародній арені доповнювала безвихідь внутрішньополітична. Усередині націонал-соціалістичного табору точилася «тотальна боротьба за владу на всіх рівнях політичної системи УНР», тобто «між соціалістичним урядом, С. Петлюрою і групами “правої політичної орієнтації». Відносини між спільниками, які проголосили свою соборну єдність менш ніж 4 місяці тому, характеризувалися «значною напругою», оскільки вони, по-перше, обстоювали діаметрально протилежні політичні, ідеологічні, соціально-економічні принципи побудови державності. По-друге, дотримувалися несумісних зовнішньополітичних орієнтацій: УНР – на поляків, ЗОУНР – на денікінців.[359]

На рівні практичної політики ситуація мала такий вигляд. Усередині Директорії остаточно сформувалися два угруповання. Перше, яке підтримували УСДРП та УПСР, утворювали Петлюра й Макаренко, що мали за собою також пасивну підтримку Швеця та союзника в особі прем'єр-міністра Мартоса. В опозиції до цього товариства перебували Петрушевич та Андрієвський.

Користуючись чисельною перевагою, «трійка» продовжила практику порушень «конституції», яку ще чотири місяці перед тим урочисто присягалася боронити. 9 травня на світ Божий з'явилася постанова, підписана Макаренком, «членом-секретарем» Швецем, керуючим справами Директорії Мироновичем та самим Петлюрою. Написано там було таке: «За виходом зі складу Директорії Голови Директорії В. К. Винниченка обрати Головою Директорії члена Директорії, Головного отамана Українських республіканських військ С. В. Петлюру»[360]. Тобто з 6 формально «правосправних» на цей момент членів Директорії за обрання Петлюри висловилися троє, у т. ч. він сам. Ані Винниченко, ані Андрієвський, ані Петрушевич за рішення не тільки не голосували, але й навряд чи були з ним наперед ознайомлені. 13 травня троє членів Директорії зробили наступний крок – санкціонували постанову про «вибуття» Андрієвського з її складу[361]. Причина – його участь у спробі державного перевороту, організованого УПСС та УНРП під проводом полковника Оскілка і приборканого січовиками Коновальця[362]. За два тижні ухвалили, що «всі засідання і рішення Директорії є дійсними і законними пише в тому випадку, якщо участь у них візьме Голова Директори, Головний отаман Петлюра».[363]


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Симон Петлюра.


Логіку дій Головного Отамана зрозуміти легко, адже вона була визначена наперед комбінацією об'єктивних та суб'єктивних чинників, існування яких Симон Васильович, як і інші політикани його масштабу, ігнорували. Якщо зовсім точно – просто не усвідомлювали внаслідок критичного низького інтелектуального та освітнього рівня. Універсал ТКНУ не унормував відносин між вищими органами державної влади – Директорією, Радою Народних Міністрів та комісіями ТКНУ Лікувати ракову пухлину, яку самі створили на рівні державному, намагалися звичним способом – шляхом нової безпринципної угоди між керівниками двох партій – УСДРП і УПСР та ще й Центрального повстанського комітету (ЦПК). У такій ситуації верховним владарем невідворотно став той, кого підтримували військові. У даному випадку Петлюра, «який фактично одноосібно визначав напрямки державної політики».[364]

Військова катастрофа

Логіку конкретних політичних рішень дедалі більше визначав перебіг подій на фронтах воєнних дій. В умовах усе більшого тиску Червоної армії на польсько-українському напрямку, який розпочався 21 квітня, рештки армії та держапарату під загрозою захоплення в полон евакуювалися до Радивилова і Тернополя. З іншого боку поодиноким українським збройним загонам загрожували польські збройні сили. Головною потугою на цьому напрямку була армія генерала Юзефа Галлера, переведена з Франції до Польщі з «умовою» не воювати в Галичині. Вона була «направлена до Галіції нібито для того, щоби вигнати звідти більшовиків, – пояснював англійський прем'єр-міністр, – але насправді ж вона повинна була завоювати цю країну та приєднати її до Польщі»[365]. 14 травня 100-тисячна армія Галлера розпочала бойові дії на Волині. Ідеологічне забезпечення кампанії – необхідність боротьби з більшовизмом. Їй протистояли дві дивізії – десь 35 тис. січовиків та інших українських військових[366]. 16 травня поляки захопили ключовий пункт – м. Луцьк. Уламки «соборної» УНР поспіхом перевозили на територію Західної Області. Українські частини, які не встигли вискочити з оточення, зосереджувалися вздовж залізниці Броди – Здолбунове, штаб армії та уряд перебралися до Тернополя.[367]


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Юзеф Галлер.

Паризький похорон УНР

21 травня у Парижі відбулася зустріч членів Найвищої Ради з українською делегацією[368], яка зафіксувала наявність серйозних суперечностей між Парижем і Лондоном. Під час зустрічі британський прем'єр-міністр гостро розкритикував позицію Франції у польському та українському питаннях, заявивши, що «головним інспіратором заговору проти українців був сам французький уряд і він єдиний несе відповідальність за напад поляків і румунів на Українсько-Галицьку Державу в травні 1919 року»[369]. Ллойд Джордж також говорив, що, отримавши незалежність, про яку ще 5 років тому вони не могли мріяти, поляки тепер «навіть простягають свою руку до населення, яке не є їх власним. Вони висувають свої претензії до 3,5 млн галичан, – вів англійський лідер, – забуваючи, що при віднові держави не повинні хапати для Польщі непольське населення, яке ніколи не стане польським… Польща має свою самостійність, здобуту не своїми власними жертвами, – наголошував британський чільник, – а кров'ю інших».[370]

Така заява відкривала для українців можливості для широкого політичного маневру. Однак це позитивне ставлення Великої Британії до української справи зіпсували самі українці – вони розпочали прямі переговори з поляками.

Вісь Польща – УНР: польська візія

Розрахунок української сторони, яку уособлював Петлюра, був ясний, як день. Унормування відносин із Польщею диктувалося навіть не фактом його давнього приязного знайомства з Пілсудським, а «стратегічною необхідністю», яка вимотала добитися «більш прихильного ставлення держав Антанти до України». На заваді був лише один фактор – безкомпромісне ставлення до цього як Петрушевича персонально, так і галичан у цілому. Усі інші ідеологічно забарвлені гасла типу «амбіційні інтереси польських лідерів на сході були уразливим місцем налагодження приязних стосунків УНР з польською державою»[371], на нашу думку, не витримують глибшої критики. Якщо точніше – не витримують жодної критики.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Станіслав Грабський.


Що стосується Польщі, то тут щодо України існували дві основні концепції, які взаємно поборювали одна одну. Перша, уособлена Пілсудським та підтримана ППС-лівицею, обстоювала відновлення кордонів Польщі 1772 р. На територіях між цими кордонами та тодішньої лінією фронту мали бути сформовані українське та білоруське державні утворення під протекторатом Варшави. Лівобережна Україна мала відійти до Росії. При цьому Пілсудський теоретично не виключав можливості укладання в майбутньому федеративних або конфедеративних відносин між Польщею, Україною, Білоруссю та Литвою. Основними провідниками другої концепції виступали лідери «Демократії Народової» – Роман Дмовський, Ян-Ігнацій Падеревський та керівник зовнішньополітичної комісії Сейму професор Станіслав Грабський.

Вони категорично відкидали можливість створити незалежну Українську Державу в будь-якій формі і взагалі з надзвичайною особистою неприязню ставилися до українського націонал-соціалістичного руху. Уся Польща знала вислів Дмовського: «Бути членом будь-якої соціалістичної партії, не треба мати великого розуму, щоб розпалювати ненависть юрби з вулиці і вести… громити свою державу, як це зробив Петлюра»[372]. Ставлячись до українського руху як до «німецького винаходу», спрямованого на послаблення Польщі, група Дмовського – Падеревського – Грабського вважала за необхідне погодитися на пропозиції територіального поділу українських та білоруських земель, запропонованих Москвою, ще і тому, що чудово розуміла: більшої території Польща просто фізично не зможе «перетравити».[373]


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Ян-Ігнацій Падеревський.


Урешті-решт обидві групи досягли порозуміння, яке було зафіксовано у відповідній ухвалі зовнішньополітичної комісії Сейму у таких словах: «Польща мусить домагатися остаточного скасування доконаного поділу мусить жадати, щоб були усунуті історичні кривди, які не дозволяють на добрі сусідські взаємини в майбутності між народами польським та російським <…> [Польща] має право та обов'язок вимагати звороту території, що належить в границях з року 1772, з тим, щоб населенню цієї території була дана можливість висловитися про свою державну приналежність».[374]

Вісь Польща – УНР: початок

Наскільки відомо сьогодні, офіційні контакти між УНР та Польщею відбувалися з січня 1919 р., коли до Варшави було направлено українське посольство на чолі з Прокоповичем. Паралельно переговори з польськими представниками в Одесі провадив і міністр закордонних справ Мацієвич[375]. Ще одним центром дипломатичних контактів був Париж. «Сьогодні[376], – читаємо в «Щоденнику» Шаповала, – в газетах є телеграма з Станіславова від 13 мая про те, що 12 мая в Парижі відбулось засідання польсько-української комісії про перемирря. З боку поляків: англійський генерал Бота, Дмовський і генерал Розвадовський, з української: Панейко, Лозинський, Вітовський. Головував Бота, котрий запропонував демаркаційну лінію: від Північного Бугу до західної границі Дрогобицького повіту, цеб-то, що Львів залишається в польській, а Дрогобицький повіт в українській окупаційній зонах. Ця лінія не буде служити за вихідну при закріпленні державних границь…».[377]

А проте безпосередні контакти між Петлюрою та Пілсудським були встановлені, правдоподібно, не раніше травня 1919 р. і мали на цьому етапі конспіративний характер. Справі сприяв «факт його (Петлюри. —Д. Я.) давнішнього знайомства і дружби з Пілсудським»[378]. Зв'язківцями між двома провідниками виступали майор Заглоба-Мазуркевич та «полковник» Клим Павлюк (він же Закшевський). Події розгорталися за сценарієм банального детективу: Заглоба перейшов лінію фронту, дістався до Радивилова, де перебував Петлюра зі штабом. Наслідок: 17 травня українська дипломатична місія під проводом чергового полковника, цього разу на прізвище Левчук, звернулася – між іншим, за спиною Є. Петрушевича і уряду ЗОУНР – до польського командування з пропозицією про перемир'я, а згодом і про мир[379]. 10—16 серпня 1919 р. в Дембліні відбувся черговий раунд переговорів, цього разу під проводом полковника Липки та генерала Тржаски-Дирського.[380]

Позиція української сторони на переговорах з поляками була заздалегідь програшною. Крім усього іншого, ще й тому, що орієнтація на підтримку Польщі добила рештки українського націонал-соціалістичного табору. До першої групи увійшли УПСФ, більшість УСДРП, народно-республіканська партія, «безпартійні» фахівці. Їхніми непримиренними опонентами виступала УПСР; окремі позиції в цьому питанні обстоювали галицька УСДП, УХДП, УПСС і т. д. Компроміс між фракціями був неможливий.[381]

Крім того, Петлюра мав справу з партнером, який представляв консолідовану позицію, схвалену громадянами, всіма політичними та суспільними силами і фактичними господарями повоєнної Європи. На порядку денному могли стояти хіба що питання: яким чином і за чий рахунок повинна бути відновлена державна незалежність Польщі? Очевидно, що будь-які спроби встановити кордони нової слов'янської держави на основі т. зв. «етнічного принципу» відразу наштовхувалися, говорячи словами Ллойда Джорджа, на «майже нездоланні труднощі». Не останню роль відігравали й особисті якості польського лідера. Як зауважив британський прем'єр, «вислів “Немає гіршого шовініста, ніж якобінець, що став шовіністом” цілком можна вжити до Пілсудського. З моменту досягнення влади, – писав Ллойд Джордж, – він віддавав усі сили свого розуму і волі політиці територіальної експансії за допомогою зброї. Він не звертав ніякої уваги на всі протести населення».[382]

Вісь Польща – УНР: розвиток

Отже, курс на відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р. не мав реальної альтернативи. На рівні практичної політики це означало розділ УНР між Польщею та Росією по лінії Дніпра: Варшава ніколи не висувала домагань на Лівобережжя сучасної України. 19 березня Падеревський, попри аргументи англійського прем'єра, який вважав, що «Польща не повинна поглинати населення, яке не є і не хоче бути польським», зажадав від Мирової конференції включення до складу Польської держави всієї Галичини[383]. 22 травня Сойм офіційно ствердив: Східна Галичина мала утворити «невіддільну частину польської держави», українцям евентуально надавалися права широкої національної, економічної та цивільної автономії. Сойм також висловив «сподівання», що польському населенню в Україні будуть надані аналогічні за обсягом і характером автономні права. Нарешті, УНР запропонували укласти таку мирову угоду, яка «гарантувала би вищеподані польські інтереси».[384]

24 травня представник УНР у Варшаві Борис Курдиновський[385] та прем'єр-міністр і міністр закордонних справ Польщі Падеревський поставили свої підписи під двосторонньою угодою. Обидва уряди визнали державну незалежність України та Польщі, погодилися, що підпорядковані їм збройні сили будуть взаємодіяти під загальним польським командуванням, а також визнали необхідність укласти окрему військову конвенцію щодо конкретних форм взаємодопомоги. УНР відмовлялася від усіх прав на Східну Галичину, яких вона, до слова, і не мала, визнавала територію до р. Стир інтегральною частиною Польщі, зобов'язалася не робити ніяких дипломатичних кроків без попереднього погодження з урядом Польщі, а також забезпечити громадянські права польської меншини в Україні та відшкодувати їй матеріальні збитки. Польський уряд, зі свого боку, брав зобов'язання подати Україні збройну допомогу в боротьбі з більшовиками, гарантував забезпечення політичних та економічних прав українського населення Польщі[386]. 31 травня Падеревський гарантував учасникам Паризької мирової конференції, що «Польща надасть усім національним, мовним та релігійним меншинам ті ж самі права, що й іншим своїм громадянам. Вона забезпечить цим меншинам, – запевняв прем'єр, – усі свободи, які були або будуть надані їм великими націями і державами Заходу <…»>.[387]

Січові стрільці – збройна опора націонал-соціалізму

Воєнним фоном для переговорів Курдиновського та Падеревського були катастрофічні за своїми наслідками українські поразки. Нічого дивного в тому не було: єдиною організованою збройною опорою Директорії в період тотального військового та державницького краху, який розпочався буквально на другий день після закриття Трудового Конгресу, залишався фактично лише Корпус січових стрільців. Усе інше назвати регулярною армією було навряд чи можливо. Гранично відверто охарактеризував стан справ генерал Марко Безручко. «Українська армія організується і формується без усякого пляну й без усяких підстав, – констатував він. – Виключенням із цього був лише Запорізький корпус і загін Січових Стрільців (після протигетьманського перевороту – корпус Січових Стрільців). <…> Українська армія ніколи не могла довести частин навіть до половини штатного складу. Ні одна мобілізація їй не вдається, а те, що змобілізоване, після перших боїв дезертує»[388]. Нагадаю, це свідчення належить воєначальнику, який у буквальному значенні цього слова врятував Європу від більшовицької чуми, поклав край більшовицьким планам розпалити революцію на території Європи.

Своє ставлення до політичного проводу УНР Стрілецька Рада КСС зафіксувала документально, запевнивши, що залишатиметься «карним і слухняним військом кожного Українського Народноправного Правительства, яке стоятиме на плятформі самостійности Української Народної Республіки і признавання Українському Народові всієї землі в його розпорядимість»[389]. Вкотре звернімо увагу читачів на те, що цей документ підготували й підписали люди, які ще півроку тому були відданими габсбурзькими лоялістами, які воювали в тому числі і проти «українців-наддніпрянців», російських підданих, які на той час відмовили у підтримці режиму Директорії УНР.

Тимчасом – поза деклараціями Коновальця – польський наступ у Галичині і на Волині розвивався своїм порядком. Український фронт розвалювався на очах. Поляки здобули Луцьк, Директорія та Рада Народних Міністрів через Красне та Золочів перебралися на короткий час до Тернополя. 1 червня втратили і це місто. Шматки, які залишалися від Дієвої армії, втративши всі військові запаси, відступили на Галичину, розмістившись у трикутнику Озеряни – Тернопіль – Збруч. Намагаючись хоч якось стабілізувати ситуацію, уряд видав «наказ» щодо «організації місцевої самооборони проти грабіжників і дезертирів з Червоної армії» (практичні наслідки наказу невідомі), «оповістив» «народ український» про заколот Болбочана та «зрадника Гавришка» (обидва – 11 червня), постановив побороти «злочинну погромну протиєврейську агітацію» (15 червня); міністр єврейських справ перед тим закликав «єврейське населення України» «рука в руку з українським народом боротися за перемогу вільної Української Народної Республіки» (12 червня).[390]

16 червня УНР підписала угоду про перемир'я. Лінія замирення пройшла по лінії: Залізці (біля Тернополя) – Серет – Острів – Золота Липа – Незвиськ. У той самий час інша частина українського війська розпочала наступ на поляків: 12-го червня відбили Теребовлю, 15-го – Тернопіль, 20 червня – Бережани і Зборів. Дієва армія, зі свого боку, відвойовувала у червоних територію на схід від Збруча.

Ефективні воєнні операції червоних змусили французьке політичне керівництво ухвалити рішення про евакуацію військ з Одеси. Це сталося в останніх числах березня. Можлива політична угода між УНР та Францією «була положена під зелене сукно як неактуальна»[391]. Територія, яку формально контролювала Директорія, станом на 1 травня обмежувалася лінією Дністра на півдні, лінією Львів – Сокаль – Луцьк – Сарни на заході та лінією Сарни – Здолбунів – Збараж – Теребовля на півночі та сході. На решті території сучасної України господарювали білі, червоні та зелені армії і загони, а також румунські й польські збройні сили.[392]

Отже, вже в середині травня 1919 p., тобто за п'ять місяців після початку антигетьманської авантюри, перед республіканським керівництвом на повний зріст постало питання життя і смерті: як урятувати бодай рештки збройних сил. Діяли українці як завжди: кожний сам по собі, уникаючи будь-якої координації планів та дій між собою. Так, Петрушевич та військове керівництво ЗУНР стояли перед вибором: або відійти за Збруч на терени Великої України, або продовжувати боротьбу проти поляків на території Галичини. Очевидно, що в умовах неприхильного ставлення з боку Антанти, відверто ворожого ставлення Румунії та війни з Польщею єдиним рішенням міг бути перехід Збруча та об'єднання з Дієвою армією. У її лавах на той момент налічувалося близько 25 тис. вояків, які щойно під тиском більшовиків відступили на лінію Луцьк – Сарни – Рівне – Крем'янець. Після цього об'єднані українські армії могли завдати удару по більшовицьких військах, стратегічне становище яких у той час надзвичайно ускладнили активні операції Денікіна.

Галичани зупинилися на першому варіанті. УГА, чисельність якої сягала 30 тис. бійців, почала стягуватися в трикутник між Серетом, Збручем і Дністром на лінію Гусятин – Чортків – Бучач – Нижнів[393]. 24 травня румуни виставили ультиматум про евакуацію району Снятии – Коломия – Хриплий – Делятин. «Не маючи сил встрявати у війну ще з Румунією, Галицький Уряд мусив згодитися на ультиматум румун», – підсумував генерал Удовиченко. 6 червня УГА почала наступ в напрямку Чорткова, але поляки відкинули галичан на початкові позиції. Натомість Петлюра та Коновалець уклали перемир'я з поляками, яким демаркаційну лінію між УГА і польськими військами було встановлено по лінії Залізці—р. Серет – Тернопіль – Острів – р. Золота Липа – Дністер – Незвиська. Петрушевич визнати цю угоду відмовився, безперспективні для УГА бої тривали й надалі, аж поки вона не «вичерпала всі матеріальні й політичні ресурси»[394]. 16 липня УГА почала евакуацію на східний берег Збруча, Петрушевич та командування армії перебралися до Кам'янця-Подільського.

Рештки ж Дієвої армії УНР чисельністю до 14—15 тис. багнетів, 350—380 кулеметів, до 120 гармат, за майже повної відсутності кавалерії, технічних частин, авіації, бронепотягів тощо у її складі, наприкінці травня утримували територію між Дубном і Бродами[395]. Цим силам протистояли: 12-та червона армія, яка окупувала Київську, Волинську та Подільську губернії, й 14-та, яка займала відповідно Херсонську та Катеринославську губернії. Їхня загальна чисельність сягала 70 тис. вояків. На протилежному, західному фронті військам УНР протистояла польська армія. На деяких ділянках фронту їх та українців розділяла вузька смуга завширшки 10 км.

У цій ситуації політичне та військове керівництво «об'єднаної» УHP остаточно розкололося: штаб УГА «відмовився коритися розпорядженням Наказного отамана Осецького та Отамана Петлюри і видав наказ своїй армії скупчуватись в кут між pp. Дністром і Збручем», маючи на меті «в крайньому випадкові» укласти мир з більшовиками. Командування Дієвої армії, зі свого боку, вирішило прориватися на територію України. Це, в свою чергу, було неможливо без перемир'я з поляками. Наступ Дієвої армії в напрямку Старокостянтинів – Проскурів – Кам'янець, який мав на меті створити умови для об'єднання з УГА, розпочався 1 червня. Упродовж 30-денних безупинних боїв республіканським військам удалося навіть зайняти Проскурів, але в ніч проти 6 липня червоні відбили місто, поставивши Дієву армію на межу катастрофи[396]. «З відступом Української Наддніпрянської армії на південь від залізниці Волочиськ – Проскурів, – писав Удовиченко, – становище її стало катастрофічним. Фізичні її можливості дійшли до краю. Крім того, повний брак набоїв і зброї. Україна була в повній ізоляції, і дістати військове знаряддя з-за кордону не було змоги навіть за величезні кошти»[397], – підкреслював воєначальник. Армія була вимушена зосереджуватися між Збручем і Дністром по лінії Зіньків – Ярмолинці—Городок – Гусятин.

Долю Східної Галичини вирішено

25 червня союзники оприлюднили рішення щодо Східної Галичини: «З огляду на охорону людей і майна мирного населення Східної Галичини зі сторони більшовицьких банд, Найвища Рада Союзних та Заприязнених Держав рішила уповноважити збройні сили Польської Республіки продовжувати свої операції аж до р. Збруч. Це уповноваження у жодному випадку не може вплинути на пізніше рішення Найвищої Ради в справі політичного стану Галичини»[398]. Ясності в останньому питанні не додала і Паризька мирова конференція. Стаття 93 Версальської угоди, підписаної 28 червня між Німеччиною та Антантою, передбачала лише вироблення додаткової угоди, складовою частиною якої мали стати спеціальні пункти, «необхідні для захисту в Польщі інтересів жителів, які відрізняються від більшості населення за расою, мовою та релігією». Сен-Жерменська угода, укладена 10 вересня того ж року між союзниками та Австрією, санкціонувала приєднання Буковини до Румунії. Водночас Австрія перебирала на себе зобов'язання визнати будь-які постанови держав-переможниць та їхніх союзників щодо територій, які колись належали імперії Габсбургів. Нарешті, Тріанонська мирна угода 4 червня вже 1920 р. між Антантою та Угорщиною містила статтю про передачу Закарпатської України Чехословаччині.

Санкціонувавши окупацію Східної Галичини, союзники разом з тим «цивілізували» своє рішення, зобов'язавши Польщу створити на окупованих територіях цивільну адміністрацію, але тільки «після укладання між союзниками та державами, що з ними об'єдналися», угоди, яка «гарантувала б, наскільки це можливо, автономію даної території, рівно як і політичні, релігійні та особисті свободи населення. Ця угода мала грунтуватись на праві вільного волевиявлення, до якого жителі Східної Галичини могли звернутися як до останнього засобу для вирішення питання про свою приналежність до тієї чи іншої держави». Кінець кінцем такий документ було підготовлено; гарантами стали члени новоутвореної Ліги Націй, але реальні інтереси сторін надалі брали гору над офіційними зобов'язаннями. 28 червня країни Антанти та Польща підписали мирову угоду, яка обіцяла всім мешканцям Польщі «всебічний і повний захист життя та свободи… без різниці походження, національності, мови, раси чи релігії». Документ містив також зобов'язання Варшави гарантувати всім без винятку громадянам свободу совісті, рівність громадянських, політичних та інших прав, у тому числі право вільно користуватися своєю мовою в приватному та публічному житті і в судах, гарантував рівність перед законом усіх національних, релігійних, мовних меншин тощо.[399]

У такій ситуації українській стороні залишалося лише звертатися до нових господарів Європи із жалісливими відозвами. 27 числа з Кам'янця-Подільського до голови делегації УНР на Паризькій конференції Сидоренка було надіслано урядову ноту. РНМ зажадала від свого представника «передати пану Президентові Мирової конференції», що УНР веде збройну боротьбу із більшовиками, «представниками великоросійської реакції», Румунією та Польщею. У зв'язку з чим і вимагає від «народів світу» допомогти їй «як морально, так і матеріально», а від країн Антанти – «визнати суверенність українського народу і тим полегшити міжнародні зносини УНР і дати можливість вишукати засоби для дальшої рішучої боротьби з московськими більшовиками». Вимагали і «вплинути» на Румунію та Польщу «в цілях припинення незрозумілої війни і примирення на підставі принципів, проголошених президентом Вільсоном».[400]

30 червня: вирок УНР оголошено

30 червня на зібрання Ради Міністрів закордонних справ, членів Мирової конференції був запрошений представник УНР Марголін. Він був поінформований, що Мирова конференція не підтримує домагання України на самостійне існування[401]. «Так на ділі здійснювалися в той час принципи Вільсона, – підсумував український дипломат. – Сполучені Штати підтримували Колчака, Англія – Денікіна і Юденича, Франція – Галлера… Без допомоги залишався один Петлюра…»[402]. До цих слів залишається додати одне: відповідальний політик мав би замислитися над питанням підтримки своїх ініціатив перед тим, як їх висувати, а тим більше, намагатися реалізувати.

У середині липня рештки Дієвої армії були зосереджені на вузькому клаптику української землі – між р. Ушиця, Збручем та Дністром. Під контролем Петлюри та його уряду, який опинився на території Польщі, у Тарнові[403], залишався клаптик землі 50 ± 10 км на 30 ± 5 км. З півночі нависали більшовицькі армії, з південного сходу – денікінські, з південного заходу – румунські, із західного – польські. 28 липня Шаповал залишив у «Щоденнику» такі рядки: «Петлюра за цей час так змінився, постарівся, що його тяжко пізнати. Повний крах справи. Ясно, що тепер українство дійшло до кінця. Виглядів ніяких на успіх. Страшно важко»[404]. Це і зрозуміло – Петлюра опинився в ситуації вибору без вибору – будь-яке рішення було гірше за інше. Після гарячкових міркувань він вирішив разом із поляками йти на Київ: перебирання контролю над столицею, на його думку, сприяло би підвищенню міжнародного авторитету УНР. На думку військових фахівців, цей варіант мав принаймні дві хиби – створював реальні передумови збройної боротьби на два фронти, залишав відкритими північні та південні фланги наступальників. «Похід на Київ, – писав один з безпосередніх учасників тих подій, – се загонистість, казацький збиток, непевна гра “va banque”, де все полишається щастю і сліпим припадкам»[405]. 2 серпня об'єднана армія розпочала наступ на Київ. Уранці останнього літнього дня військові підрозділи УНР вступили до центральної частини столиці України. Того ж дня до міста увійшли й передові частини генерала Бредова. Вояки обох армій вступили у збройне протистояння просто на Хрещатику. Українські війська були змушені відступити до Козятина, а 6 вересня вони ледь зупинилися на станції Попельня.

XII

Рада Народних Міністрів. Уряд Мартоса

Сміливо констатуємо: уряд УНР, уряд двох народів – «наддніпрянського» та «галицького» (саме так вони іменувалися в офіційних відозвах), ніякого впливу на перебіг подій не мав. Про це ясно свідчать протоколи засідань кабінету уряду. Так, лише 14 серпня РНМ визначила, нарешті, сферу своєї «компетенції». Згідно з «Тимчасовим статутом Ради Народних Міністрів Директорії УНР», який є скоріше регламентом її роботи (підкреслюємо – Директорії УНР, тобто особисто Петлюри, а не УНР як держави. – Д. Я.), до обов'язків цієї інституції належали: «обміркування й ухвала проектів законів по всіх галузях державного керування»; «обміркування й ухвала проекту розпису державних прибутків і видатків та проектів асигнувань з державних коштів, що передбачені згаданим розписом»; «загальне керування й об'єднання діяльності всіх відомств» та інше. Уряд Петлюри, таким чином, «поєднав» функції органу виконаної влади та законодавця – до цього не додумався навіть один з німецьких рейхсканцлерів, який керував країною на підставі закону «Про подолання тяжкого стану народу та держави» (нім.: Gesetz zur Behebung der Not von Volk und Reich), ухваленого парламентом, а не самим урядом![406]

Загалом уряд відбув, як мінімум, 88 засідань (перше – 11 квітня, останнє– 27 серпня), на яких було розглянуто 415 різноманітних питань[407], тобто в середньому 5 питань на одному засіданні. Головні напрямки діяльності – це демонтаж того, що залишалося від УНР, та видання формальних постанов, що «продовжували» дію більшовицьких за своїм характером, надзвичайних заходів типу продовження дії «законів» про хлібну, трудову, підводну натуральну повинності (відповідно 15, 17 та 27 серпня). Постановою уряду від 15 серпня в УНР були також формально скасовані і без того недійсні громадянські права. Документ із довгою назвою «Про тимчасові правила щодо засобів боротьби з діяльністю окремих осіб, яка загрожує республіканському ладу, спокою і внутрішньому порядку Української Народної Республіки» дозволяв позасудовий арешт будь-якої особи з подальшим розглядом її «справи» в Особливій нараді, яка мала складатися з міністрів юстиції, військового та внутрішніх справ (І).[408]

Наведімо приклади інших урядових «рішень»:

– наказали «всім урядовим особам та військовим без ріжниці рангу, громадянам Наддніпрянської України (“підкреслення наше. – Д. Я.), що перебувають на території Західної Області УНР, не пізніше 23 квітня ц. р. прибути до своїх посад в місця перебування відповідних установ. Особи, які не виконають цієї постанови, будуть звільнені з посад, вважатимуться дезертирами і підлягатимуть відповідальності по законам військового часу <…>» (16 квітня),

– запропонували міністрам «скоротити до мінімуму персональний склад співробітників міністерств»(«залишити при міністрі не більше 2-х урядовців», а також директорів департаментів, не більше 2-х урядовців у кожному департаменті, бухгалтера та «гараж з шоферами») (3 травня, 23 травня),

– призначення комендантом урядового «потяга Ч. 1» якогось п. М. Волосевича, «урядовця міністерства народного господарства» (3 червня; це було єдине питання порядку денного, його вирішували аж 4 міністри за головування прем'єра. – Д. Я.),

– «тимчасово організували владу на місцях», ухваливши утворити в «зайнятих українським військом» губерніях «колегії» з представників «господарчо-економічних та адміністраційних органів», залишивши в селах та волостях «існуючі зараз органи влади» (10 червня),

– «тимчасово» припинили дію закону від 9 березня «Про хлібну повинність» (4 липня),

– ухвалили «виробити регламент засідання Кабінету і Ради Народних Міністрів» (15 червня),

– увільнили «А. Лихо-Лишенька з посади директора канцелярії міністра земельних справ з 25 травня б. р.»(11 липня),

– вирішили «вияснити сучасний стан Комісій (ТКНУ – Д. Я.) і їх кворум» (28 липня),

– доручили голові уряду «довести до відома Голови Директорії, що Кабінет визнає безумовно і пильно необхідним, аби прямії права Кабінету й окремих Міністрів, яко вищих органів виконавчої влади, надалі не порушувалися» (4 серпня),

– закрили газету «Нова Україна», яка надрукувала матеріал про конфлікт між Директорією та урядом, і заборонили «надалі допускати в офіційних військових органах критику правительства УНР»,

– ухвалили «видати від імені правительства УНР відозву, в якій ясно зазначити дальніший напрямок політики уряду» (13 серпня).[409]

Ще один видимий симптом відходу у небуття «об'єднаної» та «соборної» Української Народної Республіки – карколомні темпи розлучення двох її частин. 1 липня уряд ухвалив унікальне рішення. Унікальне з точки зору навіть тогочасної національної правничої думки, яка відкинула основні правові норми та правила, як непотріб. Отже, члени РНМ «визнали неможливим дальнійше перебування п. Петрушевича в складі Директорії»[410], – це при тому, що вся «легітимність» урядів УНР походила від Директорії, яка, формально, санкціонувала створення Ради Міністрів, яка була цій Директорії підзвітна. 4 липня це «рішення» спробували пояснити в «Універсалі до Галицького народу», а заразом обґрунтувати абсолютно нелегітимне і незаконне рішення про створення «міністерства в справах Західної області республіки».

Дурість цього заходу полягала, самозрозуміло, в тому, що жоден уряд у жодній країні не може змінювати форму державного устрою, в даному випадку самочинно ухвалюючи рішення про перехід від конфедеративної (а «соборна» УНР була саме такою) «держави» до унітарної. 9 липня міністри надіслали через старшину Індишевського (!!) листа до міністра в справах Галичини Вітика з вимогою до нього приїхати до Кам'янця. Мета – синхронізувати зовнішньополітичні зусилля, «оскільки досі за кордоном існують представники як Наддніпрянської, так і Наддністрянської України, які одержують директиви кожний од свого уряду»\\ Одночасно панове міністри закликали «на спільну нараду» з питань «закордонних зносин» та «утворення спільного фронту» Петрушевича (якого щойно перед тим «виключили» зі складу Директорії) і С Голубовича. Таке рішення було продиктоване повідомленням міністра закордонних справ Темницького про дозвіл, наданий полякам Паризькою мировою конференцією, встановити контроль над територією Східної Галичини (до Збруча).

Принагідно наведімо для прикладу ще декілька чарівних у своїй шизофренічності рішень:

– доручення міністру закордонних справ звернутися «до уряду Галичини з телеграфним проханням надіслати до відома уряду УНР копію ноти галицького уряду до держав світу і з одержанням її спроектувати відповідну ноту до Румунії», а міністру преси та інформації – «припинити в пресі систематичні виступи проти галицького уряду» (14—15 липня),

– «в порозумінні з галицьким урядом спроектувати протест проти польського переходу через Збруч на територію Наддніпрянської України» та «підготовити політичну делегацію до Варшави» (17 липня),

– ухвала, згідно з якою «всі справи Галичини у сфері закордонної політики вирішуються центральним правительством в порозумінні з галицьким урядом» (31 липня).[411]

Крах УНР прискорювали катастрофічні поразки на фронтах збройної боротьби. 20 червня уряд ухвалив проект листа «від головного командування української армії до польського командування… відносно умов припинення бойових дій на україно-польськім фронті». Стан збройних сил був катастрофічним, так що урядові не залишалося нічого іншого, як вислуховувати доповіді Петлюри «про стан фронту та його потреби»; звертатися із «відозвою до армії, в якій висловити подяку за її героїчні послуги і боротьб[у]»; ухвалити закон про мобілізацію до війська «літературних, наукових, артистичних і технічних сил України» (26 червня). «З огляду на недостачу відповідних технічних і фахових сил в нашій армії» члени кабінету доручили члену Директорії, залізничнику за фахом, Макаренку «взяти на себе догляд за своєчасним постачанням Дієвої армії артилерійськими засобами», «міністрові закордонних справ запросити відповідних інструкцій у чужоземних держав» (7 липня), а міністру внутрішніх справ Мазепі – «взяти на себе організацію інтелігенції м. Проскурова з метою складання з неї, згідно з її заявою, озброєної частини» (8 липня). Оцінюючи державну вагу останньої ухвали, треба взяти до уваги, що перед Першою світовою війною в місті проживало близько 35 тис. людей, виходила одна газета польською мовою, було одне реальне училище, телефонна станція мала місткість аж на 40 абонентів, а три маленькі лікарні могли прийняти 46 хворих[412], яких обслуговувала відповідна кількість персоналу, – оце і вся інтелігенція Проскурова! На цьому тлі інші ухвали в царині військовій – це просто-таки зразок державницького мислення. Це і визнання «необхідним систематичний об'їзд членами правительства армії», скасування посади Наказного отамана, передача командування армією до рук Головного отамана Петлюри, асигнування йому авансу в сумі 100 000 крб. «на непередбачені витрати», 70 млн грн. – «на військові потреби Галицької армії» (17 липня), формальне запровадження єдиного командування Української республіканської армії (31 липня).

Ще один головний біль уряду – організований селянський бандитський, погромницький рух. 21 та 22 липня урядовці були змушені «заслухати інформації» члена так званого Всеукрревкому (організованого «незалежною» фракцією УСДРП), оскільки повстанські «загони не виконували наказів політичного і військового керівництва, грабували населення, чинили єврейські погроми». У зв'язку з цим уряд був змушений вдатися до арештів провідників повстання з числа «незалежників» та есерів. Це, в свою чергу, мало наслідком подальше звуження і без того жалюгідної бази його політичної підтримки.

Повний хаос панував і в сфері зовнішньополітичній. Марення керманичів УНР полягали, наприклад, у тому, що вони цілком серйозно «сподівалися на заступництво інтересів України на Паризькій мировій конференції» – в цьому їх намагався переконати міністр внутрішніх справ (!), звітуючи про зустріч, яка відбулася 10 квітня за участі «членів українського уряду з представниками Америки та Сербії, які перед тим мали поїздку по Україні (11 квітня). Причина такого марення – відсутність у членів уряду поняття про основні напрямки зовнішньої політики держави, якою вони «керували». Так, 13 квітня (!) ухвалили відкласти від'їзд за кордон керуючого МЗС «до приїзду знову призначеного пана міністра та вияснення курсу закордонної політики» (підкреслення наше. – Д. Я.). 24 червня РНМ зажадала визнання «суверенності» УНР, для чого було «принципово визнано необхідним звернутись через послів УНР з нотою до держав світу» (22 червня), текст якої був ухвалений (виявити не вдалося. – Д. Я.). Про реакцію керівників іноземних держав на цей заклик відомо вже й не так багато – мабуть, з тієї простої причини, що вищим рівнем представництва з їхнього боку була «делегація від французького командування на чолі з майором Сегоне»![413]

На відміну від справ військових та міжнародних, у справі фінансовій уряд Мартоса примудрився-таки досягнути значних успіхів. Крали десятками мільйонів та сотнями тисяч. Основні напрямки такі:

– на міфічні проекти типу «лісокультурні роботи» (1200 000 грн.),

– «для закупки німецького майна» – 110 млн грн. та 50 млн доларів США,

– на потреби армії Західної Області УНР – 347 млн 200 тис. грн. (лише на серпень 1919 p.),

– «на закупівлю медичного майна за кордоном» – 20 млн грн.,

– «на зміцнення лікарсько-санітарних установ» – 240 млн грн.,

– на потреби Директорії 655 тис. грн.,

– міністру внутрішніх справ «на екстраординарні видатки» – 2 млн грн.,

– «на допомогу галичанам-біженцям» – 10 млн грн.,

– «на допомогу біднішому єврейському населенню міст і містечок, що постраждало від погромів» – 11 млн 460 тис. грн.,

– «на боротьбу з пошестями» – 25 млн грн.,

– «на видачу кооперативам урядовців відомств п'ятирічної безвідсоткової позички» – 2 млн грн.,

– «на видання періодичного органу» міністерства народного господарства – 280 тис. грн.

Перепадало і чесним людям та патріотичним організаціям, серед яких, зокрема, знаходимо «урядовця мін. внутрішніх справ Марії Михайленко, обікраденої 20 цього червня» (2000 крб.), урядовців біржі праці Проскурова (4000 грн.), Кам'янецький робітничий кооператив «Пролетарій» (100 000 грн. «на збільшення його оборотного фонду») тощо. Не забули і сиріток: 14 серпня уряд ухвалив законопроект «Про забезпечення дітей вояків, які потерпіли на війні»…

Природно, що виникає запитання: за рахунок яких ресурсів забезпечувалася така щедрість? Повної відповіді ми вже, напевно, ніколи не дізнаємося, але основні джерела відомі. Це – емісія (2 млрд грн.), урядові кредити в Держбанку (200 млн грн.), випуск короткострокових зобов'язань держскарбниці (200 млн грн.) та різноманітні «одноразові податки» на кшталт «одноразового оподаткування державних, концесійних і народних сітей в 1919 р.» або запровадження «повинності» на домовласників, які, в залежності від кількості кімнат, мали «доставити» на потреби режиму від 1 до 2 пар білизни (18 липня). Готувалися і до запровадження інших заходів – більшовицьких або нацистських (як кому подобається) за своєю формою, суттю та змістом. Так, наприклад, ухвалили проекти законів «Про трудову повинність громадян УНР» (26 липня), «Про державну хлібну повинність зурожаю 1919 р.» (30 липня), запровадили «обов'язкову возову повинність для формування військових транспортів» (16 серпня), ухвалили розробити законопроект «в справі монополізації зовнішньополітичного торгу» (26 серпня). На цьому фоні виокремлюється ухвала 28 серпня про заснування концентраційних таборів для «інтернованих польських полонених Галицької армії та більшовицьких полонених».

Не забували і про ідейно-політичне наповнення державного життя. Серед останніх заходів на цьому герці – ухвали про вилучення «з ужитку на Вкраїні шкільних підручників, вороже або тенденційно освітлюючих Україну і українську національно-державну справу» (9 серпня), про «пересунення Рівненської скарбниці з третьої до другої ранги» (15 квітня), а також святкування 1 травня «по всіх інституціях, підприємствах та школах» та річницю оголошення І Універсалу УЦР – 29 червня (бюджет свята в Кам'янці-Подільському – 200 000 грн.).[414]

Петлюра «змінює» політичну орієнтацію

12 серпня в умовах військової поразки та фактичного державного розвалу уряд фактично відкинув «трудовий принцип» – засадничий принцип усього політичного устрою «другої» УНР. РНМ видала чергову Декларацію, яка цього разу «сповіщала про свій твердий та неухильний намір довести діло закріплення народного демократичного ладу на Україні до успішного кінця. Правительство, – читаємо в декларації, – виробляє проекти законів про вибори в парламент з правами Установчих Зборів і про утворення реформованих органів управління (самоврядування на місцях на основі всенародного, безпосереднього, рівного, тайного і пропорційного виборчого права»[415]. Практично це символізувало намір Петлюри та його групи «суттєво» скорегувати «магістральний шлях державотворення» «в напрямі загальноприйнятих демократичних цінностей, парламентаризму». Однак – на цьому треба наголосити окремо – «у Директорії, на практиці, демократичні методи реалізації державно-владних повноважень не спрацьовували».[416]

За документом проглядалася консолідована позиція опозиційних до лівосоціалістичної Директорії та уряду української «правиці». Партії хліборобів, селянська соціалістична, самостійників-соціалістів, соціалістів-федералістів та народних республіканців згуртувалися в Національно-Державний Союз, висунувши вимогу «зазначення ясного принципу парляментаризму і повної консолідації всіх творчих сил від верху й до низу». УСДРП запропонувала негайно ввести до складу уряду представників опозиції. УПСР виступила проти, запропонувавши натомість встановити диктатуру двох партій. «Після взаємних переговорів і дискусій, – пригадував Мазепа, – есери погодилися на видання урядової деклярації щодо зміни “трудового принципу” на парламентський», «залишивши за собою право агітації за трудовий принцип».[417]

За місяць, 17 вересня, Петлюра звернувся з відозвою до населення, в якій виклав головні принципи очолюваного ним режиму. Документ підтвердив відмову від «трудового принципу», підтвердив намір запровадити загальне, рівне, таємне, безпосереднє, пропорційне виборче право. Голова Директорії обіцяв:

– неухильно обстоювати самостійність і незалежність УНР,

– передачу «земель казенних і всіх великих власників без викупу до рук селянства»,

– запровадження «цілковитого забезпечення робітничої кляси, як того вимагають інтереси самих робітників та інтереси республіки», 8-годинного робочого дня та страхування робітників,

– «мир та добре співжиття зі всіма народами світу» та «зав'язання з ними торговельних зносин».

Петлюра запевняв: «Щоб остаточно збудувати і завершити будівлю Української Держави, Уряд Республіки при першій змозі скличе Велику Державну Раду, яка прозветься українським Парляментом з установчими функціями, до складу якого увійдуть представники найширших кіл українського громадянства. Цей парлямент, а не хтось інший, розв'яже справу нашого державного устрою і дасть нарешті спокій, лад і силу Державі». Документ також інформував тих, хто мав змогу його прочитати, що «Верховний Уряд Республіки, Директорія» під головуванням самого Симона Васильовича віднині складається лише з нього, Швеця та Макаренка, а також доводив до відома про призначення нового уряду на чолі з Мазепою[418], який насамперед заходився визначати принципи державного устрою УНР – і це через півроку після її проголошення!

Рада Народних Міністрів. Уряд Мазепи

Упродовж другої половини 1919 р. цей уряд відбув як мінімум 100 засідань (перше – 29 серпня, передостаннє – 16 листопада, останнє – 29 грудня), розглянувши на них 325 питань, тобто середня продуктивність одного засідання становила аж 3,5 питання. Характерна особливість діяльності цього кабінету – діяльність навіть не в екстремальних, а в надекстремальних умовах. Сам Головний отаман описав їх в одному реченні: «Якраз тепер на міжнародному суді розв'язується справа – бути чи не бути нашому державному незалежному життю». Дарма казати – ніякого суду як такого не було, а сама справа націонал-соціалістичної УНР була програна задовго до початку антигетьманського повстання. Попри те, керівники «держави» (в даному випадку – Петлюра, Швець, Макаренко та керуючий справами Директорії Миронович) сформулювали новому урядові його величні завдання у таких словах: «наріжним каменем в основу нашого державного будівництва» повинно бути запровадження «щиро народного парламентаризму, консолідація творчих сил українського громадянства без ріжниці національностей, стоячих на грунті нашої державності, переведення в життя намічених соціально-економічних реформ і прямування довести Республіку нашу до мирного співжиття зо всіма народами світу»[419]. Дарма казати – жодне з цих завдань не могло бути реалізоване ані теоретично, ані практично. Наприклад, через відсутність будь-якого авторитету провідників цього режиму, та й режиму в цілому як такого, в народі.

А проте діяльність уряду Мазепи розгорталася у крайньому поспіху, в умовах перманентних евакуацій та реорганізацій. Ще одна характерна особливість – усталена практика розробки документів за принципом «сьогодні» – «на завтра»[420]. Ані їхня кількість, ані їхня якість, урешті, ніякого практичного значення не мали – уряд Мазепи, як і уряди його попередників, – це уряди потяга, який безупинно переміщався вздовж залізничної колії Київ – Фастів – Козятин – Вінниця – Жмеринка – Проскурів – Ярмолинці—Кам'янець-Подільський. Далі їхати потягом не було куди і не було як: на території колишньої Австро-Угорської імперії, яка починалася за Дністром, стандарт залізничної колії був іншим, ніж на російській Південно-Західній залізниці.

Після відставки Мартоса «через перевтому» уряд зненацька вирішив розібратися зі станом державних фінансів, ухваливши, що «таємні видатки, які ріжні відомства провадять з військового фонду й інших джерел, підлягатимуть ревізії Державного контролю УНР» (1 вересня). З цього випливає, що всі попередні уряди УНР мали в своєму розпорядженні таємні фонди невідомого походження, якими їхні керівники розпоряджалися на власний розсуд і без будь-якого контролю. Немає потреби вказувати, що це рішення було радикально компенсовано його неухильним та послідовним невиконанням. Намагався уряд Мазепи і самореорганізуватися та самовдосконалитися шляхом суворого «приєднання» морського міністерства до військового (29 серпня), скасування міністерства у справах Галичини (12 вересня), перейменування міністерства культів у міністерство ісповідань (18 вересня), а також, скажімо, таких екзотичних рішень, як «внесення кандидатури заступника міністра освіти професора Івана Боберського на посаду фахівця по фізичному вихованню з 11 вересня» (23 жовтня).

Здійснили були і спробу запровадити нову форму державного устрою, ухваливши 12 вересня розробити впродовж 3 діб (!!!) законопроект про скликання передпарламенту. Ця «справа <…> була негайно поставлена на порядок денний. Міністерству внутрішніх справ, – писав Мазепа, – уряд доручив спішно виготовити відповідний проект закону. В основу проекту мала бути покладена постанова наради членів Трудового Конгресу, що відбулася 17 вересня в Кам'янці з участю представників від політичних партій, громадських та професійних організацій» тощо. У постанові наради говорилося, що треба негайно скликати передпарламент для «сконсолідування всіх творчих сил Української Народної Республіки та управильнення планомірного будівництва держави». Нарада домагалася, щоб передпарламент «був тілом тимчасово-законодавчим і контрольним та з'єднав у собі без виїмку всі верстви нашої суспільности, які стоять на грунті української державности». «Президія і комісії Трудового Конгресу мали ввійти в передпарламент як рівноправні його члени. Передпарламент мав існувати до скликання Парламенту або сесії Трудового Конгресу». Після листопадової катастрофи, роз'яснював прем'єр, «всі українські політичні групи домагалися реорганізації проводу». Так звана «права опозиція» та верхівка УПСР обстоювали «негайну ліквідацію Директорії і встановлення замісць неї Ради Республіки» (есери) або «Начальника УНР (праві групи)». Натомість лідери УСДРП, отже, і сам Мазепа, «пропонували до часу скликання передпарламенту не касувати Директорії, а лише обмежити її компетенцію на користь кабінету міністрів. В такому дусі був уложений проект “Тимчасового закону”, до обговорення якого члени уряду зараз же приступили».[421]

26 жовтня на черговій Державній нараді[422] Головний отаман повідомив: «Наш уряд твердо стоїть на грунті останньої деклярації про заведення парляментаризму на широких демократичних підставах. Події на фронті поки що не дають перевести цей державний лозунг в життя. Щоби все ж таки хоч у невеликій частині підготовити грунт для нормальної парляментарної діяльності, – говорив Петлюра, – наш уряд скликав отсю першу Державну нараду… Доки не виясниться остаточно наше стратегічно-політичне становище і не дасть змогиурядові скликать парлямент чи передпарлямент, Державна нарада не раз ще матиме нагоду зустрінутися з Верховною Владою і урядом для обміркування питань, про які бажано мати авторитет ширшої громадської опінії».[423]

Тимчасом у третій декаді грудня в Хмільнику лідери УПСР в «порозумінні з представниками Галицької армії» обрали так звану «Раду Республіки» у складі 12 осіб на чолі з Іваном Лизанівським. Загалом на цьому збіговиську були присутні 18 осіб, отже, «обирали самі себе». Мета, поставлена перед Радою Республіки, формулювалася просто: «проголосити свою радянську владу на Україні, а тоді разом з іншими українськими радянцями почати будувати свою незалежну радянську Республіку». З цим і прийшли до голови уряду. Після переговорів ухвалили інше рішення: «б найближчому часі скликати передпарламент, перед яким Директорія і уряд мають скласти свої повноваження»; «Раду Республіки перетворити в комісію при уряді для виготовлення законопроекту про скликання передпарламенту»; «призначити І. Макуха керуючим міністерством внутрішніх справ», «Сумневича – керуючим міністерством фінансів та народного господарства». 29 січня на засіданні ЦК УСДРП в Кам'яці за участю Безпалка, Мазепи, Лівицького, Шадлуна та інших було ухвалено резолюцію, згідно з якою політичною програмою уряду повинно надалі залишатися скликання передпарламенту, «перед яким уряд і Директорія здають звіт з своєї діяльності і складають свої уповноваження», а «для унормування загального управління негайно видається окремий закон, в якому точно означується компетенція Директорії як верховної влади». На другий день – 30 січня – така собі комісія під головуванням Лівицького подала проект «Тимчасового закону про державний устрій і порядок законодавства», з яким погодилися всі інші впливові есдеки. У документі, який складався з 4-х пунктів, ішлося:

«1. Після відновлення урядового центру негайно, одначе не пізніше як 1 травня 1920 р., скликається передпарламент – “Державна Народня Рада”, яка встановляє тимчасову форму державного устрою і порядок законодавства на час до скликання постійного законодатного органу.

2. До скликання передпарламенту Директорія здійснює свою владу виключно через раду і кабінет міністрів.

3. Верховне представництво військ УНР належить голові Директорії, як Головному отаманові. Для командування армією призначається Головним отаманом, на предложения голови ради міністрів і військового міністра, головнокомандуючий армією, що фактично керує військом на підставі загальних вказівок верховного головнокомандуючого, якому безпосередньо підлягає.

4. Для координації фронту і тилу утворюється в місці перебування штабу головнокомандуючого військова рада на чолі з головнокомандуючим армією в складі членів: військового міністра або його заступника, начальника штабу головнокомандуючого армією, представника від Головного отамана та одного від кабінету міністрів».

Іншими словами, йшлося не про що інше, як про запровадження колективного органу військової диктатури, якому і передавалася вся повнота влади в УНР. 29 грудня 1919 р. на засіданні РНМ в Брацлаві за участю Макуха, Безпалка, Паливоди, Черкаського та Мазепи було сформовано комісію для вироблення статуту передпарламенту. Цей проект передали для погодження лідерам УПСР Степаненку, Голубовичу, Григорієву «та іншим, що в той час перебували в Кам'янці». Останні заявили, що домагаються скасування Директорії взагалі, але погодилися з тим, що до скликання передпарламенту вона залишається «для репрезентації верховної влади». Есери також висунули вимогу негайно позбавити повноважень Швеця та Макаренка. Дізнавшись про це, несподівану спробу перебрати ініціативу на себе здійснив фактичний лідер УНРади Баран. 8 лютого 1920 р. він вніс в раду проект резолюції, згідно з якою пропонувалося визнати Директорію та РНМ «неіснуючими». Її навіть не поставили на голосування. Натомість ухвалили «побажання, щоб в найскоршому часі був скликаний тимчасовий законодатний орган у формі передпарламенту, який би мав вирішити питання про верховну владу в УНР та її правительство».[424]

Укотре до цієї теми повернулися аж 29 грудня, ухваливши «для негайної підготовчої роботи в справі скликання передпарламенту назначити комісію по виробленню статуту Ради Республіки і переведення виборів до неї, в склад якої входять представники від С.Р: Данило Сухенко, С.Д.: Панас Феденко, Радикалів: Микола Балицький, С.С.: Олекса Щадилів» – до того та після того нікому не відомі діячі без юридичної освіти.

Хто такий Панас Феденко?

Друг Мазепи, дев'ята дитина в селянській родині, народився на Катеринославщині 1893 р. У 1913 р. закінчив гімназію в м. Олександрія. 1915 р. вступив до нелегальної УСДРП. Після Лютневого перевороту 1917 р. повернувся до рідного села Веселі Терни, де заходився створювати першу українську гімназію. Був інструктором УЦР на Катеринославщині. Що робив під час гетьманату – невідомо. У січні 1919 р. був обраний делегатом Трудового Конгресу. За деякими даними, був автором резолюцій, покладених в основу «Закону про владу», та так званого Акта Злуки. Помер у Німеччині 1981 р.

Директорія, уряд Мазепи і становище на фронті

Усі ці заходи допомагали мало, сказати прямо – не допомагали зовсім: фронт розвалювався на очах. З вересня уряд хіба заслухав інформацію в. о. військового міністра про умови капітуляції «на польському фронті». Поразку намагалися компенсувати шляхом асигнування 400 тис. грн. «військового фонду» на представництво військовому міністру, асигнування 412 млн 700 тис. грн. «по сміті управи по ремонту армії», оголошення «мобілізації урядовців центральних установ (крім міністрів, їх заступників, директорів департаментів та членів ради міністра», приєднання до постанов Гаазької конференції 1907 р. «Про закони та звичаї сухопутної війни» тощо. Політика уряду Мазепи, сказати прямо, була цілком шизофренічною. Наприклад, 2 та 4 вересня панове міністри затвердили відозву уряду УНР до народу, в якій запевняли, що «українське командування вживає заходів стратегічного порозуміння з Денікіним та з усіма силами, які активно борються проти більшовиків», але ці «заходи не мали успіху», бо «командування частин добровольчої армії заявило, що українські війська <…> з большевиками». Пожалілися на Денікіна і «державам світу», що їх намагалися переконати в тому, що «тільки розумне стратегічне порозуміння зо всіма силами, що активно борються з большевиками, доведе до остаточної перемоги і повної ліквідації російських комуністів»[425]. Одна з причин таких метань з однієї крайності до іншої – безвихідь, у яку завела вітчизняних націонал-соціалістів їхня авантюрна політика. Час було безнадійно втрачено, йшлося, власне, тільки про тривалість агонії. 22 вересня розпочався наступ Добровольчої та Червоної армій. 40 тисячам голих, босих і майже беззбройних українських вояків протистояло, з одного боку, щонайменше 40 тис. добре озброєних «добровольців», а з другого – понад 20 тис. червоноармійців[426]. Але українська армія загинула не від куль. Край її існуванню поклала епідемія тифу – в лавах залишилося від 4 до 10 тис. вояків, «у сотнях залишалося від 5 до 10 бійців, а полки доходили до 50—60 багнетів»[427]. Перед українською армією, рештки якої зосереджувалися в районі Любара, залишалося два варіанти дій. Перший – продовжити збройну боротьбу. Другий – капітулювати. Останнє рішення залишало вибір: або капітулювати перед більшовиками, або перед Добрармією, або перед поляками.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Панас Феденко.

Уряд Мазепи, Денікін та Пілсудський

22 вересня ухвалили «негайно послати місію до Польщі» на чолі з Лівицьким та «негайно об'єднати всі українські національні сили для рішучої боротьби проти окупації військами Денікіна території України»[428]. 24 вересня в черговій відозві до народу за підписами Петлюри, Петрушевича та членів уряду УНР оголосила війну Денікіну, а 8 жовтня – закликала держави Антанти «примусити генерала Денікіна залишити територію України і дати можливість уряду Української Народної Республіки установити лад та спокій на вільній українській землі».[429]

В міжчассі одні українці відчайдушно змішували карти іншим. 25 жовтня, в той самий день, коли на черговій Державній нараді Петрушевич виголосив зворушливу промову про «одну волю» двох урядів і «одне командування» обох армій (якщо вірити Мазепі, з 1 листопада жоден з наказів штабу Головного отамана УГА не виконувався), Начальний вождь УГА Тарнавський «цілком таємно від штабу Наддніпрянської армії вислав делегацію до денікінського командування для укладання з ним сепаратного договору»[430]. б листопада в Зятківцях, де розміщувалася штаб-квартира командувача 4-ї дивізії «білих» Якова Слащова, представники Тарнавського підписали угоду про повний перехід УГА разом з усіма її запасами на бік Добровольчої армії. Умовою переходу була відмова від застосування УГА проти військ, що залишалися під проводом Петлюри. Інший важливий пункт договору – припинення діяльності уряду ЗОУНР у зв'язку з «відсутністю території». Осідком адміністрації Петрушевича було визначено Одесу.[431]

У той самий час Директорія й уряд, які провадили паралельні переговори з більшовиками, прийняли їхні умови щодо військово-політичного союзу, спрямованого проти Денікіна. Текст угоди ще 25 жовтня привіз емісар Москви Платтен. Формула угоди – «союз проти Денікіна за деякі землі, зайняті большевиками»[432]. Москва також поінформувала про наказ командувачу своєї 12-ї армії Муралову передати Дієвій армії (але тільки після початку переговорів!) 12 тис. рушниць, 200 тис. набоїв, 12 нових гармат і «потрібну кількість кулеметів». «Вже незабаром після від'їзду Пляттена до Москви, – пригадував Мазепа, – наш фронт проти большевиків <…> був фактично зліквідований. Внаслідок цього, в середині жовтня Січові Стрільці й 1-й та 2-й корпус Галицької армії були перетранспортовані <… > проти Денікіна». У той сам час «провідники Галицької армії продовжували твердо стояти на тому, що нас може врятувати тільки союз з Денікіном». Наслідок такої політики був самозрозумілим: відносини між двома проводами загострилися до крайньої межі, Петрушевич знову став бойкотувати засідання Директорії[433]. 17 листопада він підписав нову угоду з «білими», яка майже дослівно повторювала попередню. Після цього диктатор ЗОУНР виїхав до Відня.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Мирон Тарнавський.

Репліка автора

Відомий на сьогодні обсяг свідчень про ЗУНР та її лідера, здавалося б, не залишає багато місця для фантазій. Але це уявлення глибоко помилкове. Усупереч усім виявленим документам, а найголовніше – незаперечним фактам, відомим від 1919 p., знаходяться-таки «фахівці», для яких правдиві свідчення не мають ніякого значення. Візьмімо в руки, для прикладу, шедевр, автор якого на підставі огляду печатки на одному з документів, підписаних Петрушевичем 29 грудня 1921 p., робить такий висновок: «Поєднання гербів двох держав українського народу – УНР та ЗУНР символізує… органічну державну єдність західноукраїнських з усіма українськими землями, як це і було проголошено під час злуки УНР і ЗУНР… свідчить про панування в цей час серед її керівництва соборницьких настроїв. Це, в свою чергу, робить сумнівним твердження окремих дослідників про те, що вже восени 1919 р. наступив державний розрив між ЗУНР і УНР».[434]

Уряд Мазепи і гроші

Чи не єдиний напрямок державотворення, на якому уряд Мазепи (так само, як і попередні, до речі) досягнув значних успіхів, – це безконтрольне розтринькування десятків та сотень мільйонів чи то гривень, чи то одиниць іноземної валюти:

– 500 млн грн. – «на потреби Дієвої армії» (6 вересня),

– 100 млн грн. – позика «міським самоврядуванням на закупки в межах України речей першої необхідності» (30 жовтня),

– 60 млн грн. – міністру шляхів «на відновлення зруйнованих залізничних і шосових будувань»,

– 40 млн грн. – міністру народного господарства «з огляду на поширення території та збільшення оперативних витрат» (4 вересня),

– 35 млн 660 тис. грн. – «на ремонт шосейних шляхів в 1919 р.» (6 вересня),

– 20 млн 904 тис. грн. «на допомогу пресі на Україні» (16 вересня),

– 20 млн грн. – «на видання підручників, шкільних книжок і шкільного приладдя для шкіл всіх типів» (9 жовтня),

– 10 млн грн. – в розпорядження політичного департаменту та «його місцевих установ» МВС (5 вересня),

– 10 млн грн. – «для допомоги галицьким виселенцям» (26 вересня),

– 5 млн грн. «на утримання Вінницької психіатричної лікарні до 1 січня 1920 р.» (тобто на 2 місяці!) (З листопада),

– 4 млн «на видання Св. Письма, богослужебних і інших книжок українською мовою» (23 жовтня),

– З млн грн. – «на допомогу біженцям з Галичини» (30 серпня),

– 2 млн 552 тис. грн. – на утримання делегації УНР у Вашингтоні (всі – 13 жовтня),

– 2 млн грн. – «Подільській губерніальній народній управі на розробку торфу» (3 жовтня),

– 2 млн грн. – керуючому МЗС «на видатки, злучені з перебуванням чужоземних представництв на Вкраїні» (16 вересня),

– 1 млн 428 тис. грн. – «на заходи по скотарству на Поділлі» (4 вересня),

– 1 млн 658 тис. 600 грн. – міністру в справах Галичини «на час дефенетивного затвердження штатів»,

– 762 060 грн. «на видання періодичного органу» міністерства ісповідань (3 листопада),

– 600 тис. грн. на утримання «персонального складу надзвичайної дипломатичної місії УНР до Румунії по купівлі військового майна» (6 вересня),

– 600 тис. грн. – позика українській сільськогосподарській спілці «Централ»,

– 504 тис. грн. – «на переведення в життя українізації Служби Божої»,

– 300 тис. грн. – громадянам м. Ориніна за «високопатріотичний вчинок» та «на заснування кооперативу»,

– 100 тис. грн. – міністру сповідань на тимчасові штати Українського Церковного Синоду,

– 69 тис. грн. – «на ремонт меблів в помешканні губерніального комісара, яке зайнято головою Ради Народних Міністрів та його канцелярією» (27 жовтня),

– 12 тис. грн. на рік – на пенсію якомусь К. Криницькому за «попередню надзвичайно корисну для суспільства працю» (6 вересня).

Крім того:

– 10 млн німецьких марок – «на купівлю медично-санітарного майна за кордоном» (24 вересня),

– 1 млн 83 тис. франків – «на продовження ще на 4 місяці подорожі Республіканської капели за кордоном» (3 жовтня).[435]

Наведімо приклади інших зацікавленостей державних уенерівських мужів. 5 вересня вони знайшли час вислухати доклад про «контракт купівлі-продажу перев'язочного матеріалу, зложеного між Кругляковим і Друкманом з одного боку і надзвичайною дипломатичною місією в Румунії з другого». 8 вересня знайшли час обговорити та відхилити законопроект «Про унормування перемолу хліба на млинах і крупорушках». Натомість 18 вересня ухвалили «виключити з ужитку в шкільних і бібліотечних, не наукового значіння, установах України книжок та інших видань, які не відповідають державним інтересам УНР», а 30-го – призначили на 12—19 жовтня «Тиждень Українського Козака».[436]

Святкування, мабуть, вдалося не дуже…

Останні дні 1919 року

Листопадові дні стали останніми не тільки в історії Директорії УНР як колективного органу управління державою, а й політичного режиму, який вона уособлювала взагалі. 8 листопада в ставці командувача Дієвої армії відбулася чергова Державна нарада за участю «всіх членів уряду і командирів дивізій» на чолі з Омеляновичем-Павленком. Постановили: 1. Видати «негайно» закон про передпарламент і «якнайшвидше» його скликати. 2. «Розпочати 12 листопада наступ проти більшовиків»[437], з якими два тижні перед тим була підписана чи не союзницька угода!

УНР агонізувала карколомними темпами. Одночасно набирав ходи формальний процес передачі всієї повноти цивільної та військової влади до рук Голови Директорії. 15 листопада Петлюра підписав незаконний «закон» такого змісту: «1. На час відсутності з території Української Народньої Республіки членів Директорії А. Макаренка та Ф. Швеця верховне керування справами Республіки покладається на голову Директорії пана Головного отамана Симона Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони та постанови, ухвалені Радою Народніх Міністрів. 2. На випадок його смерти все верховне керування Державними справами Республіки та її озброєними силами покладається на залишившихся в живих членів Директорії, або одного з них, з тим, аби вони провадили зовнішню та внутрішню політику Республіки на грунті її самостійности до часу скликання представництва від українського народу»[438]. Того ж дня Петлюра, Мазепа та Шрамченко, «на підставі постанови Директорії УНР… від імені верховної влади УНР і її уряду» надали Макаренку та Швецю, «які відбувають за кордон», «повновласть»:

– «брати участь в Мировій конференції в Парижі і інших міжнародних конференціях з правом заступництва інтересів УНР»,

– «стверджувати фінансово-економічні договори», укладені уповноваженими уряду УНР,

– «мати вищий контроль над діяльністю всіх урядових інституцій за кордоном»,

– «заключати прелімінарні умови і політично мілітарні договори від імені УНР».

Уся повнота влади формально й остаточно зосередилася в руках Головного Отамана, який цілком серйозно вважав: усе, що сталося, – «результат історичного процесу і певного відношення сил серед нашого народу і вираження державної волі, якими в ці часи – починаючи від закінчення сесії Трудового Конгресу, – є активні політично-державні групи та партії українського громадянства, працюючі під гаслом УНР… Зрештою, я повинен підкреслити, – писав Симон Васильович до Швеця, – що колегіяльний принцип верховного управління не порушений, бо я працюю на підставі формально-державних пленіпотенцій (тобто «необмежених повноважень». – Д. Я.) і закону».[439]

16 листопада агонія УНР вступила у завершальшу фазу – почалася евакуація «столиці» УНР – Кам'янця-Подільського. «Вдосвіта» до Румунії виїхав Петрушевич. «Пополудні» місто покинув Петлюра. Напередодні виїхали керівник Міністерства юстиції та закордонних справ Лівицький, міністр фінансів, міністр народного господарства Шадлун. У поспіху залишали місто урядовці та партійні активісти. Попри те, що на чолі потяга, в якому евакуювалися члени уряду, стояв сам міністр транспорту Тимошенко, рухалися зі швидкістю 2,5 км на годину… На ст. Гречани, аж за 100 км від Кам'янця, потрапили лише 19 листопада. Із собою до Чорного острова – «сліпого кутка, з якого вже не було виходу» – везли державну скарбницю: 190 тис. золотих франків, 39 тис. золотих рублів, 30 тис. срібних рублів, близько 1,5 млн паперових рублів, 6 млн грн. та 3 млн радянських рублів. Діставшись до Чорного острова, скоротили уряд – до 5 осіб: Мазепи, Шрамченка, Безпалка, Красного та Черкаського. Далі «автами і кіньми» вирушили в напрямку Старокостянтинова. Паралельним курсом на автомобілі рухався Петлюра. «Майже всі урядовці і штабові старшини», а серед них полковник Капустянський, міністр внутрішніх справ Христюк, товариш міністра освіти Григоріїв, «виїхали до Волочиська і далі в Польщу». Біля 20 листопада на Старокостянтинів через Війтівці «автами і кіньми помандрували» інші члени уряду і «коло 30 чоловік урядовців. Всі архіви, яких не можна було вивезти, спалено».[440]

Остаточну риску під “пленіпотенціями” Петлюри підвів Коновалець, розпустивши своє військове з'єднання. Рештки відділів УГА відкочувалися на південь – у напрямку на Тульчин – Балту. Там на них чекали червоний полон та перейменування в Червону Українську Галицьку армію. Трагічна іронія історії була в тому, що обидві «українські армії, які досі рам'я в рам'я боролися проти червоного наїзника, тепер мовчки проходили обіч себе – одна на захід, до поляків, а друга на схід, до Денікіна. Було це 17 листопада 1919 року <…> саме в річницю повалення гетьмана Скоропадського тим самим корпусом Січових Стрільців під командою того самого полковника Коновальця, і то за те, що Гетьман так само, як тепер УСС, вибрав злуку з Денікіним як менше лихо для України».[441]

2 грудня Петлюра дав згоду на підписання Лівицьким чергової угоди з поляками, «в якій УНР давала Польщі все, включно з Галичиною і Волинню». Вимоги української сторони передбачали: визнання УНР з боку Польщі, звільнення військовополонених, звернення до Варшави про військову допомогу та надання дозволу замовляти необхідні військові матеріали і транспортувати їх через територію Речі Посполитої[442]. Того ж дня за підписами Петлюри, Мазепи, міністрів Черкаського, Безпалка, Красного, Паливоди, держсекретаря Шрамченка та якогось Солодара (в. о. міністра народного господарства) випустили відозву «з приводу подальшої діяльності уряду та армії». Зміст відозви: внаслідок відсутності «реальної підтримки державами світу» «українського народу на шляху до самостійного життя», «російські комуністи», «російські контрреволюціонери» та «імперіалістичні держави Європи» перешкодили правительству УНР «заводити лад і порядок на території України». У зв'язку з цим, а також у зв'язку з переходом УГА на сторону «білих» та любарською зрадою «правительство УНР… тимчасово переходить на інші способи боротьби за нашу державність» і «разом з верховною властю республіки для державного діла перебуватиме в певному місці»[443]. Це був останній документ УНР, ухвалений на українських теренах, – наступний побачив світ у Польщі лише в березні наступного року.

«Певне місце» (за термінологією відозви) – це Польща[444]. «Мій від'їзд з України стався внаслідок військово-державної наради за участю п. п. міністрів, начальників всіх дивізій Дієвої армії в м. Любарі З грудня 1919 року, – намагався згодом замилити очі нащадкам Голова Директорії. – Нарада під моїм головуванням прийшла до необхідності переміни, з огляду на зраду командування Галицької армії, методи провадження боротьби з ворогами української державності, а мені виїхати за кордон для провадження державної акції…»[445]. 5 грудня Петлюра у супроводі начальника свого штабу та двох осавулів, які тільки й одержали «дозвіл на проїзд до Варшави», покинув Україну[446]. 16 листопада уряд ухвалив: «з менту залишення урядом УНРм. Кам'янця і району Поділля призначити головноуповноваженого уряду УНР в залишеному районі. При нім і на чолі з ним працює комітет в складі по одному представникові від всіх центральних установ. <… > На пост уповноваженого призначити ректора місцевого університету і міністра ісповідань, професора І. Огієнка. Асигнувати в розпорядження головноуповноваженого з коштів державної скарбниці 30 млн грн. на видатки по піклуванню громадян УНР, що залишаються на цій території, та на забезпечення шпиталю та хворих. Головноуповноважений як представник уряду заступає інтереси громадян перед тою неукраїнською владою, яка займем. Кам'янець. <…> Урядовців центральних установ, що залишаються в м. Кам'янці, відпустити у відпустку, при тім з 1 січня 1920 р. без утримання». Функції «уповноваженого» Огієнко, за фактичної відсутності уряду формально виконував до кінця квітня 1920 р.[447]


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Іван Огіенко.


Останні політичні акорди року прозвучали 11—12 грудня. Тими днями було оголошено про кардинальну зміну політики країн Згоди щодо Польщі. Париж та Лондон вирішили надалі активно не підтримувати Денікіна. Ллойд Джордж та Клемансо запропонували залишити більшовиків «за колючим дротом», не допустити їх подальшого просування на захід європейського континенту. Така позиція «не давала Польщі жодних конкретних перспектив, передбачаючи, що її треба зміцнювати <…> заради майбутніх непередбачених ситуацій». Саме після цього рішення Великої Британії та Франції, вважає українська дослідниця, Польща стала почуватися так, ніби її кинули напризволяще і вона сама має шукати виходу зі статус-кво, що склався[448]. Єдиним союзником Пілсудського у смертельній для обох народів та держав битві з більшовизмом, союзником слабким та непевним, залишався лише Петлюра, якого підпирав хіба папірець під назвою «акт про об'єднання наддніпрянської та наддністрянської армій»[449] (або того, що від них залишилося).

З тим і зустріли рік 1920-й…

XIII

УНР: держава без території

Усе «державне» «життя» УНР на початку 1920 р. – це поодинокі засідання уряду Мазепи, головно на території Польщі. У лютому РНМ відбула одне засідання, у березні – 3, у квітні – 1; 17 припали на травень.

14 лютого в Кам'янці, на останньому засіданні уряду, участь у якому взяли Мазепа, Лівицький, Шадлун, Безпалко та Огієнко, «6 порозумінні» з лідерами УПСР Голубовичем та Степаненком ухвалили декілька принципових управлінських рішень, покликаних, на їхню думку, оптимізувати діяльність УНР – держави без території та громадян:

– схвалили законопроект про «Тимчасовий закон про форму державного устрою та про порядок законодавства»,

– передали колегії у складі Лівицького, військового міністра Сальського та міністра внутрішніх справ Христюка «права» вирішувати всі внутрішньо– та зовнішньополітичні питання діяльності УНР,

– вирішили скасувати всі «уповноваження», видані свого часу Макаренкові та Швецю, але – після оголошення «Тимчасового закону про форму державного устрою та про порядок законодавства»,

– передали всі права, пов'язані з розпорядженням державними коштами УНР, які містилися в німецьких банках, міністрові фінансів Мартосу.[450]

За словами Мазепи, проект «Тимчасового закону» «не касував Директорії як такої, залишаючи в її складі Швеця і Макаренка, лише ставив певні обмеження щодо втручання членів Директорії в справи управління. Це останнє, – писав прем'єр, – мало велике значіння, зокрема в справах управління армією». Мазепа стверджував, що особисто направив документ із відповідним листом за власним підписом до Петлюри, але «після повернення з Зимового походу я взнав, що Петлюра “Тимчасового закону” не затвердив. Головний отаман заявив, що текст закону утворює охлократію з ради міністрів, переплутує мале з великим і, як ухвалений наспіх, обов'язує до перегляду <…> Я можу, – писав Петлюра, – в любу хвилину передати раді міністрів свої повноваження, коли вона певна, що її піддержить населення, <…> але гадаю, що в даний момент це було б шкодою для діла».[451]

Основні напрямки урядової діяльності в березні (4 з 8 розглянутих питань «державного» життя): «скорочення штатів експедиції державних паперів», «підвищення платні робітникам друкарського відділу» та «урядовцям центральних державних установ і тих місцевих, які знаходяться під владою УHP», а також видача їм «великодньої допомоги». На єдиному засіданні в квітні в центрі уваги уряду знову-таки питання видачі «великодньої допомоги», затвердження штатів санітарної управи та військового міністерства тощо.[452]

Така «активність» пояснюється дуже просто – у Варшаві повним ходом ішли таємні переговори Голови Директорії та Начальника Польської держави про військово-політичний союз. Стратегічна ініціатива тут була цілком і повністю на боці Пілсудського, якого беззастережно підтримували громадяни Польщі, західні альянти і прихильності якого відчайдушно добивалися більшовицькі дипломати… Петлюра мусив поспішати і в цьому поспіху погоджуватись на будь-які вимоги свого візаві та ухвалювати рішення, спрямовані на імплементацію цієї угоди, зокрема щодо підготовки нової воєнної кампанії проти більшовиків. За період з 9 березня по 22 квітня рішеннями уряду, які підписував не прем'єр Мазепа, а утаємничений у перебіг переговорів заступник голови уряду Лівицький, було зокрема ухвалено:

– асигнувати 2 млн австрійських крон «на тримісячне утримання санітарно-медичної експедиції на Україну під керуванням Міжнародного Червоного Хреста» (9 березня),

– тимчасову постанову «про утворення та формування військової жандармерії УНР» (14 березня),

– асигнування на потреби Лівицького 30 млн грн. та 3 млн польських марок (25 березня),

– доручення Лівицькому «на час відсутності І. Мазепи обов'язків голови РНМ» (31 березня),

– розпорядження Петлюри Мазепі та Огієнкові створити «Особливу державну комісію» з представників усіх політичних, але лише українських, партій, «які стоять на грунті української державності і які поділяють основну лінію політики, якої до сього часу трималося і тримається правительство УНР», – вона повинна була опрацювати всі необхідні законодавчі акти, що мали сформувати новий політичний устрій УНР (31 березня),

– доповнення та зміни до законів про військові суди (21 квітня).[453]

Москва – Варшава: підготовка до Риги

Ще 22 грудня 1919 р. більшовицька Москва, прихильності якої так довго і так уперто добивалися українські есери та соціал-демократи, ініціювала питання про розподіл впливу у Східній Європі шляхом укладення миру з Польщею. До Варшави було направлено відповідну ноту, в якій ленінська РНК виступила і від свого імені, і від імені так званого Всеукрревкому – маріонеткової інституції, покликаної заступити «уряд» Радянської України. У документі йшлося про готовність зробити територіальні поступки Польщі за рахунок України та Білорусі. Оскільки відповіді не отримали, 2 лютого 1920 р. пропозицію повторили – цього разу від імені ВЦВК. Радянський російський «парламент» напряму звернувся з маніфестом до польського народу – випадок нечуваний у світовій дипломатичній практиці! 20 лютого до Варшави надіслали третю ноту. 24 лютого до міністерства закордонних справ Польщі по згоду на встановлення демаркаційної лінії, «пропонованої союзним урядом Совєтської Росії», офіційно звернувся вже «український» радянський лідер Раковський. б березня з'явилася нова нота, в якій було висловлено надію на те, що «польський уряд не буде надалі зволікати з відповіддю на мирові пропозиції, з якими до нього звернувся український совєтський уряд, і що переговори увінчаються можливим успіхом». У відповідь польське керівництво зажадало повного визнання незалежності новопосталих держав на території колишньої Російської імперії, повернення всього майна польської держави в кордонах 1772 р., в т. ч. частки золотого запасу, архівів, бібліотек, творів мистецтва; матеріальної компенсації польських втрат часів Першої світової війни, революції та громадянської війни, визнання за Варшавою права вирішувати «долю тих територій, які лежать на захід від кордону 1772 р. згідно з волею їх населення»[454]. Практичний результат напруженого дипломатичного листування – згода обох сторін на проведення офіційних переговорів у Ризі.

Фронти громадянської війни

У цій ситуації державний та політичний провід УНР залишився «поза грою» і міг лише пасивно спостерігати за подіями. Цей його маргінальний стан радикально підсилювався з перебігом подій на головному фронті громадянської війни. Ще 25 січня 1920 р. більшовики захопили головну базу Добровольчої армії та союзників на півдні України – Одесу. Частини УГА, які перебували в районі Бірзула – Балта, визнали владу більшовиків. Частини Дієвої армії під командуванням Омеляновича-Павленка, що оперували в районі Ананіїв – Балта, розділившись на окремі загони, намагалися прорватися на Правобережжя. Вся Україна була охоплена селянськими повстаннями, війна на її теренах остаточно набула неорганізованого характеру. Червоні і польські війська протистояли одне одному по лінії Ямпіль – Жмеринка – Козятин – Житомир – Коростень. Частини під командуванням Удовиченка ледве втримували ділянку фронту від Дністра до Нової Ушиці. На початку травня на фронті утворилася парадоксальна ситуація, яку командувач описав такими словами: «Польські війська натискали на червоних, останні – на армію УНР, а з боку Вапнярки, в її запіллі, наступали червоні частини, що їх спішно було кинуто для ліквідації “петлюрівських” військ».[455]

Зовнішня «політика» УНР

За таких обставин і творилося те, що в УНР називалося зовнішньою «політикою». У цій царині панував повний безлад, про будь-які осмислені та цілеспрямовані дії годі й говорити. Упродовж січня 1918 – квітня 1920 р. лідери націонал-соціалістичної УНР уклали базові стратегічні зовнішньополітичні угоди з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Румунією, Радянською Росією, Польщею. Це дало одному з дослідників повне право зауважити: «політика УНР була весь час політикою хитання»; «складання договорів стало нашою хворобою»; дипломати УНР «складали [договори] з ким попало і як попало»; «ні один з договорів не складено до пуття»; творці української зовнішньої політики «хворіли на повстанську філософію», «чотири рази продавали своє повстання» і взагалі всю «політику провадили по-дитячому».[456]

Опікувалася цією «політикою», провадила її в життя так звана «Закордонна колегія» РНМ під керівництвом Лівицького. До її складу включили по три представники обох частин «соборної» держави. Головна мета діяльності «колегії», згідно зі спільною ухвалою Директорії та уряду (тобто спільною ухвалою Петлюри і Петлюри), – добитися визнання «недійсності» польсько-українських угод, що існували на той момент[457]. Українці повинні були розпочати переговори лише після обіцянки поляків підтримати УНР у боротьбі проти Денікіна. «В найтяжчій ситуації» українській делегації наказано «йти на втрату Холмщини та Підляшшя й то умовно, до скликання українського парламенту, який має остаточно вирішити цю справу», а також «не погоджуватися на віддання полякам Галичини, оскільки це питання повинна вирішити Паризька мирна конференція»[458]. Очевидно, така позиція для польської сторони була абсолютно неприйнятною, переговори були приречені ще до початку.

Приречені вони були ще й тому, що 2 грудня 1919 р. Лівицький офіційно погодився на встановлення нового міждержавного кордону по р. Збруч. Це означало ліквідацію ЗУНР/ЗОУНР. Її представники, ясна річ, заявили рішучий протест і вийшли зі складу місії. 12 березня УНР та Річ Посполита домовилися укласти угоди про статус адміністрації на галицьких теренах, спільні кордони, а також про визнання Польщею УНР.[459]

Варшавська угода

22 квітня 1920 р. Лівицький та міністр закордонних справ Польщі Ян Домбський підписали політичну, а 24 квітня – військову угоду. Суть таємних домовленостей така:

1) <«…> Річ Посполита Польська визнає Директорію незалежної Української Народної Республіки на чолі з Головним отаманом п. Симоном Петлюрою за верховну владу Української Народної Республіки…»,

2) кордон між УНР та Польщею встановлювався по лінії «на північ від ріки Дністра, а далі вздовж бувшого кордону між Австро-Угорщиною до Вишегрудка…, на північ через Узгір'я – Крем'янецькі, а далі по лінії на схід від Здолбунова, потім вздовж східного адміністраційного кордону Рівенського повіту, далі на північ вздовж кордону адміністраційного бувшої губернії Мінської до схрещення його зр. Прип'яттю, а потім Прип'яттю до їїустя»,

3) «уряд польський признає Україні територію на схід від кордону, зазначеного в арт. 2 цієї умови, до кордонів Польщі 1772 р. (передзборових), які Польща вже посідає або набуде від Росії шляхом збройним чи дипломатичним».

Сторони зобов'язалися не укладати міжнародних угод один проти одного, взаємно забезпечити національно-культурні права українців і поляків в обох державах. Обидві країни визнавалися військовими союзниками, загальне керівництво збройними силами покладалося на «начальну команду польських військ». Важливо відзначити, що польський текст політичної та військової угод мав перевагу над українським, документ набував чинності негайно по його підписанні. Усі його положення, окрім пункту про визнання Польщею УНР, вважалися таємними, і, отже, на ратифікацію до польського сейму вони не вносилися, а українського законодавчого органу, якщо не вважати таким комісію Трудового Конгресу, в природі не існувало. Як вважалося, обидва документи були утаємнені навіть від Швеця, Макаренка та Петрушевича, не кажучи вже про Голову Ради Міністрів Мазепу або, тим більше, членів уряду.[460]

Того самого дня Петлюра роз'яснив суть угод у зверненні до народу. Його роз'яснення такі. Перше: «спільною боротьбою заприязнених армій – української і польської – ми виправимо помилки минулого, а кров, пролита в купі в боях проти давнього історичного ворога – Московщини <…> освятить нову добу заприязнених відносин українського та польського народів». Роз'яснення друге: уряд Мазепи «відновив свою роботу по заведенню ладу та порядку на Україні та по організації державної влади на місцях».[461]

Варшавська угода: оцінки

Критики Петлюри кваліфікували договір, «уложений за участю в редагуванні тексту самого Симона Петлюри», що тоді перебував у Варшаві[462], як «ганебний», «зрадницький», «юридично нечинний», всіляко підкреслювали незаконність засад, на яких він був підписаний українською стороною. Найбільш толерантна оцінка звучала так: «повторення концепції політичного польонофільства».[463]

Сучасні оцінювачі консенсусу не дійшли. Деякі серйозно вважають, що «погоджуючись на підписання Варшавського договору, Симон Петлюра керувався інтересами української соборної державности». Найбільше значення договору, – пише, наприклад, відомий дослідник Литвин, у тому, що він дозволив армії УНР продовжувати збройну боротьбу проти більшовиків. «З великою певністю можна твердити, що коли б не спільний україно-польський спротив, то запланований більшовицький похід на Польщу, Румунію та Чехословаччину був би успішним і обернувся би трагедією для усіх цих народів»[464]. Інші вказують на те, що підписання варшавської об орудки було для польського лідера актом, який суперечив поглядам як Антанти, так і польського уряду. У цьому сенсі Варшавська угода, йдеться в іншому дослідженні, стала персональним союзом Пілсудського та Петлюри, «який не додав слави ні одному, ні іншому в очах власних народів»[465]. Треті переконані, що варшавська угода є не чим іншим як «здобутком вітчизняної дипломатії»[466]. Прихильники ще однієї точки зору доводять: Варшавська угода – це, власне, «угода на особистих засадах, яка з часом мала призвести до дистанціювання між державами». Згідно з цією концепцією, Петлюра розглядав угоду «як усвідомлену необхідність та засіб для досягнення великої ідеї – незалежності та державності України». І далі, не переводячи дихання: «щоправда, договір створював для уряду УНР обмежені можливості у справі державного будівництва та саморозвитку». Остаточний висновок тут такий: «У підсумку, україно-польський союз був позбавлений підґрунтя конструктивізму та прагматизму» та й взагалі – «визначальним чинником майбутньої долі України мав стати не Варшавський договір, а наслідки війни з Радянською Росією».[467]

Точка зору самого Голови Директорії та Головного отамана була сформульована в таких висловах: «актом 22 квітня цього року уряди польської Речі Посполитої і Української Народньої Республіки заключили історичну умову для боротьби проти споконвічного ворога обох держав, який прибравшись у крайню форму руйнуючої демагогії має тенденцію повалити самостійність обох Республік і нанести великий удар давнім їх вольностям». У зв'язку з підписанням угоди Петлюра звернувся до свого варшавського кореспондента – Пілсудського – з пропозицією «негайного полагодження справ», до яких Головний отаман відносив: амністію всім учасникам визвольних змагань, які перебували в польському ув'язненні; «вільний вступ всіх боєздатних галичан до союзних армій»; допущення представників українського населення до «одповідальної участи в житті краю»; початку переговорів польського уряду з представниками українського населення в Східній Галичині.[468]

УHP після Варшавської угоди

Після підписання «союзницької» угоди події розвивалися стрімко. 25 квітня українці випустили урядову постанову щодо «встановлення і відновлення влади УНР по всіх галузях державного життя в місцевостях України, звільняємих від більшовицької окупації». Відповідальним з титулом Г – «головний комісар уряду УНР» – призначили голову дипмісії УНР у Швейцарії Костя Лоського.

Хто такий Кость Лоський?

Юрист, громадсько-політичний діяч, письменник, видавець, публіцист, один з активістів українського національного руху на Холмщині, організатор «Просвіти» в краї. Народився 1874 р. Навчався в Київському та Варшавському університетах. Служив в урядових установах Холмської губернії. У 1917—1918 pp. – комісар Бучацького повіту в Галичині, помічник губернського комісара Галичини і крайовий комісар Холмщини. Член УЦР, керівник департаменту Генсекретаріату внутрішніх справ. У 1918 р. – посол Української Держави, потім УНР у Фінляндії, згодом у Швеції та Норвегії. З 1920 р. на еміграції у Чехословаччині. Помер у Празі.

УНР після Варшавської угоди – продовження

26 квітня 3-тя та 6-та польські армії під особистим проводом Пілсудського розпочали наступ на Київ. 1 травня в Україну повернувся Петлюра. 7 травня «об'єднана» армія увійшла до Києва. Днем раніше в районі Ямполя до неї пробилися частини Дієвої армії.[469]

Основні клопоти уряду УНР тими днями – питання перебазування з Кам'янця до Вінниці, підготовка урочистостей, пов'язаних з приїздом до цього міста Пілсудського та перерозподіл залишків державних фінансів. З травня Петлюра ухвалив реорганізацію уряду: міністром внутрішніх справ призначив Білінського, його заступником – Генріха Юзефського; міністром земельних справ замість Ковалевського був іменований Станіслав Стемповський. Пилипчук та Холодний були підвищені до рівня керуючих відповідно міністерством шляхів та міністерством народної освіти[470]. 8 травня у Кам'янці Голова Директорії дав членам свого уряду нові настанови, якими ті повинні були керуватися в повсякденній діяльності. Указівки стосувалися долі «повстанських загонів» та «галицьких частин», питань митної політики та кордонів між обома державами, порядку обігу польської валюти на території УНР, налагодження стосунків між польськими військами та українським населенням, порядку функціонування земських установ, стану Дієвої армії, аграрної проблеми тощо.[471]

Формалізація одноособової влади Петлюри

Відведений йому долею недовгий час Петлюра використав передовсім для остаточного оформленння режиму одноособової влади. 19 травня у відставку подав Мазепа, 21 травня Рада Міністрів у черговий раз скасувала закордонні повноваження Макаренка та Швеця. У документі, підписаному Петлюрою, йшлося про таке: «І 3 приводу відновлення праці уряду У.Н.Р. і перебрання міністерством закордонних справ провадження цілої закордонної політики, скасувати уповноваження, надані членам Директорії А. Макаренку і Ф. Швецю в листопаді 1919 р. 2. Визнати необхідним, в державних інтересах, негайне повернення з-за кордону членів Директори А. Макаренка і Ф. Швеця. 3. Доручити міністерству закордонних справ негайно про цю постанову довести до відома як членів Директорії А. Макаренка і Ф. Швеця, так і всіх дипломатичних представників од уряду У.Н.Р. за кордоном»[472]. Не визнаючи таку дію законною, обидва повернутися відмовилися. На цій підставі Голова Директорії і його уряд, ігноруючи формально діючу «конституцію» Трудового Конгресу, ухвалили: вважати надалі, що Макаренко та Швець «по своїй волі вийшли зі складу Директорії і перестали бути її членами»[473]. Українського громадянства були фактично позбавлені потенційні претенденти на керівництво УНР – Грушевський та Шаповал, а також інші чільні діячі українського національно-соціалістичного руху[474]. 26 травня уряд Мазепи подав у відставку, від 31 травня його заступив новий кабінет під проводом Прокоповича.

XIV

Рада Народних Міністрів. Уряд Прокоповича

Цей уряд став формально чи не найпродуктивнішим з-поміж усіх кабінетів директоріальної доби. Він відбув аж 115 засідань (перше – 31 травня, останнє – 15 жовтня), на яких розглянув 523 питання, внесених до порядку денного. І це при тому, що урядовий потяг безупинно переміщався: з Вінниці – до Жмеринки, потім до Проскурова, звідти – до Кам'янця і далі – від ст. Каленівщина до Станіславова, зі Станіславова до ст. Ряшів, з Ряшова – до ст. Пржеверське, знову до ст. Ряшів, далі до Тарнова, звідки він знову перебазувався до Станіславова.

Першим публічним документом нової РНМ стала «Декларація правительства Української Народної Республіки» від 2 червня, яка зафіксувала черговий, але знову радикальний поворот у внутрішній та зовнішній політиці держави, остаточну відмову від принципів, покладених в основу рішень Трудового Конгресу, який формально «легітимізував» цю державу. «Декларація» чітко визначила головний пріоритет зовнішньої політики УНР: військово-політичний союз із Польщею – проти більшовиків та Денікіна. Саме такий курс, на думку РНМ, мав «відкрити перед Україною широкий обрій спільного з усією Європою культурно-економічного життя». Уряд оголосив курс на встановлення такого державного ладу, який би відповідав «дійсним потребам населення». Цей лад мало «встановити народне представництво – парламент, складений на підставі загального, рівного для всіх, безпосереднього, таємного, пропорційного виборчого права». До скликання парламенту функції законодавчого органу влади обіцялося передати «передпарламенту», сформованому «з представників населення, місцевого самоврядування, громадських, політичних, професійних і кооперативних організацій». Урядова Декларація обіцяла також створити «міцну дисципліновану армію», сприяти розвитку приватної ініціативи у всіх сферах економіки, «перевести систему внутрішніх реформ, ставлячи в першу чергу заведення твердої влади та планомірної організації ладу і повного спокою». Усі ці та інші марення розбивалися вщент, унеможливлювалися постулатами про «селянство, яке є основою нашої державності» та постулатом про те, що «до остаточного вирішення земельного питання в парламенті вся земля і надалі повинна залишатися в користуванню селян, котрі її оброблюють і обсівають».[475]

Висновок автора

Автори та натхненники «Декларації правительства Української Народної Республіки» так і не зрозуміли ясних, як Божий день, речей. Перша: основою держави не може бути ані селянство, ані будь-який інший стан суспільства. Основою держави, тим більше парламентської, може бути виключно і тільки право, втілене в системі законів. Одним з основних, Богом даних, невід'ємних, природних прав людини є право на приватну власність, у тому числі на землю. Позбавивши незаконним, насильницьким способом цього права всіх, крім «селян, котрі її оброблюють і обсівають», УHP від початку прирекла себе на криваву агонію. Причина в тому, – і це доводить уся відома історія людських спільнот, – що селянство як стан у принципі не може бути державотвірним чинником. Держава потрібна виключно місту – як інструмент гармонізації його, міста, економічних і соціальних відносин та регуляції його взаємодії з зовнішнім світом.

Рада Народних Міністрів. Уряд Прокоповича – продовження

Видавши означену Декларацію, уряд заходився налагоджувати державні справи. Напрямки державотворення, за умов відсутності будь-якого реального впливу на військову, зовнішню політику та доступу до валютних ресурсів, обрали такі:

– роздача грошей (наприклад, 10 млн грн. «для утримання Сільськогосподарського вченого комітету України», 5 млн грн. «на видачу ріжних допомог військовослужбовцям», 12 млн грн. – «аванс на купівлю інвентарю для судових справ», 1 млн 650 тис. – на «вислання торговельно-економічної місії до Варшави»,

– передача польській стороні невідчужуваного державного майна (наприклад, «про перехід українських залізниць під польський військовий та цивільний заряд»),

– листування з Макаренком та Швецем, на листи яких уряд офіційно ухвалив «не реагувати», а натомість проголосував «необхідність» їх «приїзду…до місця осідку центрального українського уряду»,

– чергова ухвала щодо «вживання всіх заходів до найскорішого внесення до Ради Міністрів законопроектів про Конституцію і скликання передпарламенту».

Зробили спробу і з'ясувати кількість населення УНР. З цією метою видали відповідний закон. Дарма що не було кому і коли його виконувати – так само, як і закон про мобілізацію армії УНР, і наказ Петлюри з вимогою «завести постійний порядок і лад», і «Закон про цивільне управління при Головній команді Військ УНР» тощо.[476]

Перша кінна армія і доля УНР

5 червня 1-ша Кінна Будьонного прорвала українсько-польський фронт. Наступного дня «по пропозиції польської військової влади» уряд Прокоповича ухвалив евакуацію з Вінниці. 9 червня столицею Республіки – аж «до вияснення становища» УНР – було визначено Жмеринку, але вже 14-го числа мусили тікати і звідти. 12 червня було відновлено більшовицький контроль над Києвом. 16 червня уряд Прокоповича опинився вже у Проскурові – за 120 км від Жмеринки. Єдині проблеми, якими уряд переймався тими днями, – це евакуація з однієї залізничної станції до іншої, призначення та перепризначення вищих урядовців та фінансове становище. Так, 18 червня РНМ була змушена констатувати «скрутне фінансове становище держави», поліпшити яке було вирішено за рахунок позички у Польщі (від 500 млн до 1 млрд польських марок), «довгострокової позички» в 2 млрд французьких франків «за кордоном», «короткострокової позички» в 100 млн французьких франків «на негайні потреби закордонних місій», «вжиття самих рішучих заходів щодо одер в Німеччині раніш виготовлених гривень, а також продовження друкування їх в Німеччині», «одержання» 400 млн «германських марок з рахунку українського уряду», «негайного продажу державних земель», закордонних інвестицій, «утворення спеціального емісійного банку» й т. п..[477]

Ухвалення цих історичних рішень можна пояснити хіба глибоким душевним потрясінням українських урядовців – землю під ногами вони тратили в буквальному значенні цього вислову. За місяць від початку більшовицького наступу польсько-українські загони опинилися вже біля Збруча, більшість армії відступала вздовж операційної лінії Рівне – Львів – Варшава. 9 червня польський уряд подав у відставку, 29 червня був створений кабінет під проводом Грабського. Його головним завданням стало укладення негайного миру з Радянською Росією за будь-яку ціну.

УНР у переддень польсько-російського миру

Західні союзники розуміли: на порядку денному стоїть не стільки питання збереження т. зв. «Великої Польщі», скільки питання про її збереження в етнографічних межах взагалі – як буферної держави між Росією та Заходом. Проблему гарячково заходилася вирішувати союзницька конференція, що зібралася в бельгійському Спа.

22 червня туди направили і делегацію УНР на чолі з послом у Парижі графом Михайлом Тишкевичем. До складу місії включили також посла у Великій Британії Марголіна, посла у Бельгії Андрія Яковліва та посла у Швейцарії Миколу Василька. Делегати мали визнати перед західними альянтами «лежачу на Україні частину зовнішнього державного боргу Росії… відповідно до кількості населення», заявити, що Варшавська угода «не зв'язує УНР щодо відносин до інших держав», запевнити їх, що Україна «не буде запирати виходу майбутньої Росії до Чорного моря», та поінформувати: «що торкається території, то факт договору з Польщею вияснює позицію УНР в цій справі».[478]


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Михайло Тишкевич.


Варшавський уряд, зі свого боку, 5 липня формально звернувся по допомогу до Антанти. За тиждень світ дізнався про ультиматум британського міністра закордонних справ Керзона, негайно відкинутий ленінським режимом. 6 липня учасники конференції погодилися просити Найвищу Раду про допомогу та надання посередницьких послуг у переговорах із Москвою. 10 липня польський прем'єр підписав угоду з «великими державами» на умовах відведення польських збройних сил на 50 км на схід від лінії Керзона, утворення нейтральної 20-кілометрової зони в Галичині, передачі м. Вільно Литві, участі польської делегації на мировій конференції в Лондоні – разом з делегаціями Радянської Росії, Фінляндії, Латвії, Литви та Східної Галичини тощо. При цьому Антанта цілком ясно висловилася за збереження незалежного від Польщі статусу Східної Галичини. 11 липня уряд Великобританії виступив як посередник у мирних переговорах між більшовиками та Польщею. 12 липня уряд Прокоповича визнав «доцільним» «виїзд уряду УНР за межі Східної Галичини», тобто на територію Польщі. В ніч на 15 липня вся цивільна адміністрація УНР у складі 1200 осіб була затримана польською владою і під конвоєм доправлена до Тарнова. Тут від 19 липня і «працював» український уряд. Саме тут цей уряд остаточно відмовився навіть від примари суверенності – одним із головних питань у порядку денному стало питання випозичення у Польщі чи то «500 млн польських марок» на невідомі нікому потреби, чи то 450 тис. тих самих марок – «на улаштування прийомного покою, шпиталю і аптечки для урядовців державних установ»[479]. Читаючи протоколи урядових засідань, важко уявити ступінь безумства, в якому перебували члени українського уряду. Якнайкраще цей стан характеризує, наприклад, ухвала асигнувати 2 тис. франків «в розпорядження військового міністра» на потреби, пов'язані з пропозицією «англійської фірми «Гендлей-Педусь» організувати повітряну фльоту», або, скажімо, про асигнування 10 млн гривень «на таємні видатки та посилку ріжних місій за кордон». Так і написано: «на таємні видатки та посилку ріжних місій за кордон». Чорним по білому. За відсутністю інших важливих справ, ухвалили і видачу 20 млн грн. «на допомогу» Республіканській хоровій капелі. 500 тис. дістали невідомі особи та інституції – «на культурні потреби». «Санітарним заходам», правду сказати, пощастило менше – 50 тис. польських марок (при курсі 1:8).[480]


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Вінсент Вітос.


Тимчасом ситуація на польсько-радянському фронті значно змінилася – очевидно, на користь «червоних». Радикально змінилася внутрішньополітична ситуація в Польщі: уряд Грабського заступив уряд «національної оборони» під керівництвом Вінсента Вітоса, який 22 липня звернувся до Москви з пропозицією негайно підписати перемир'я та мир.

30 липня більшовики зробили хід у відповідь – оголосили про створення так званого Тимчасового революційного комітету Польщі та оприлюднили його «Маніфест до польського трудового народу міст та сіл». Того самого дня надзвичайне засідання уряду УНР, яке відбулося у Варшаві, «прийняло до відома» присуд, винесений українцям Пілсудським, головою уряду Вітосом та його заступником Дашинським. Дослівний текст присуду наразі невідомий. Відома лише реакція РНМ: «звернутись до всіх держав і народів з нотою в справі сучасної політичної ситуації й тої позиції, яку займає уряд УНР в зв'язку з наближенням мирових переговорів».[481]

Ніякого пуття ця нота не мала і мати не могла. По-перше, тому, що на той час у світі не залишилося зацікавлених її читати. По-друге, і це найважливіше, 11 серпня передові загони Червоної армії вийшли на лінію Вісли. 13-го розпочався штурм Варшави. «Центром зв'язності» всього польсько-радянського фронту стало Замостя, стара фортеця, яку захищали 3200 вояків під командуванням українського генерала Марка Безручка за підтримки невеличкого кавалерійського загону в 200 шабель, 12 гармат та 3 бронепотягів. Саме сюди було перекинуто 1-шу Кінну, яка, попри відчайдушні зусилля, так і не змогла оволодіти містом. 31 серпня будьоннівці залишили поле бою. 6-та Українська покрила свої бойові знамена невмирущою славою, фактично врятувавши незалежність Польської Республіки й не допустивши окупації значної частини Старого Світу більшовиками.


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Семен Будьонний.

Хто такий Марко Безручко?

Український військовий діяч, генерал-хорунжий армії УНР (з 5 жовтня 1920 р.). Народився 1883 р. в с Великий Токмак Херсонської губернії. Закінчив учительську семінарію в Переяславі, Чугуївське (за іншими даними – Одеське) військове училище та 2 класи Миколаївської військової академії. Учасник Першої світової війни. У 1914 р. – у складі 106-го Уфімського полку; поранений, контужений. У 1915 р. – зарахований до Генерального штабу. У 1916—1917 pp. – ад'ютант 42-го, згодом 30-го армійського корпусу. У 1918 р. – у Генеральному штабі Української Держави, начальник штабу піхотної дивізії. У 1919 р. – начальник штабу Запорізької бригади, з квітня – начальник штабу Корпусу січових стрільців. У грудні 1919 р. інтернований польською владою. З 8 лютого 1920 р. – командир 1-ї (з 21 березня – 6-ї січової) дивізії армії УНР. У 1920—1924 pp. військовий міністр, віце-міністр уряду УНР в екзилі, член Вищої Військової Ради УНР. У 1931—1935 рр. – голова Українського воєнно-історичного товариства у Варшаві. Автор книги «Українські Січові Стрільці на службі Батьківщині» та «За державність». Помер 1944 р.[482]


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Марко Безручко.

УНР у переддень польсько-російського миру – продовження

Самозрозуміло, що битва біля Замостя не могла залишитись поза увагою уряду УНР. Вона і не залишилася: 23 серпня міністри вислухали «заяву міністра єврейських справ про надсилку депеші польському уряду з привітанням з приводу успіху польської зброї» (підкреслення наше. – Д. Я.) та «одноголосно» ухвалили її текст. Заразом на тому ж засіданні відпустили майже 8 млн грн. на видатки, пов'язані з «командируванням сотника Чайківського до румунської вищої школи» та 960 тис. грн. «на піврічне утриманя поручика Федака»[483]. Хто ці люди і чим вони заслужили такі урядові милості, залишиться, мабуть, уже назавжди, однією з найбільших таємниць того уряду.

Тимчасом на всі військові та зовнішньополітичні виклики уряд УНР відповідав рішуче – новими хвилями роздачі грошей. Тут і розподіл 500 тис. польських марок на потреби дипломатичної та торговельно-економічної місій у Варшаві, і 196 млн 468 тис. 800 грн. лише «на перші витрати по організації прифронтових установ», і 50 млн – «в розпорядження військового міністра… на купівлю майна за кордоном», і 1 млн 200 тис. «на видатки по закордонним командировкам спеціалістів міністерства закордонних справ», і 20 тис. польських марок «урядовцю Мамчуру на лікування», і 120 тис. польських марок «для видачі удові полковника Мішківського – Лисаветі Мішківській за втрачене під час бою майно», і 3 млн гривень «на допомогу робітникам цукроварень», і 2 млн 572 тис. польських марок – на «командирування в Відень комісії для видання військово-топографічних мап України», і клопоти по «забезпеченню урядовців центральних установ одягом, білизною і взуттям». Нарешті, 20 серпня – на дев'ятнадцятий місяць існування держави УНР, її уряд видав 200 тис. грн. «на утримання комісії по розробленню тимчасового закону про державний устрій Української Народн. Респуб.».[484]

Того самого дня, 20 серпня, коли уряд вирішив, нарешті, профінансувати програму, мета якої – встановити, що це за феномен такий – Українська Народна Республіка, більшовицький нарком закордонних справ Чичерін від імені радянських Росії та України оголосив умови перемир'я з Польщею. Перед загрозою втрати державної незалежності уряд Речі Посполитої, всупереч Варшавській угоді, здав Петлюру та його «державу», відкривши сепаратні переговори з Москвою.

У відповідь РНМ ухвалила розробити законопроект «про встановлення нових зразків поштових марок УНР і випуск їх в обіг в розмірі ста мільйонів (100 000 000) штук» та вислухати «докладів» голови дипмісії у Варшаві (!) Лівицького «в справі пертракції з генералом Врангелем». Як пояснили укладачі цитованої збірки документів, «у серпні 1920 р. делегація УНР (полковник Литвиненко, підполковник М. Крат, сотник Л. Чикаленко, хорунжий Роменський відвідала Крим. Під час переговорів, – читаемо у примітці 37, – Врангель висловився за порозуміння з українською владою і запропонував, щоби представники обох армій зустрілися з метою укладання військової конвенції». Коло замкнулося. Нагадаймо: менше двох років минуло з моменту, коли лідери «другої» УНР оголосили державним злочинцем та зрадником Скоропадського за його лише тільки намір утвердити Українську державу як федеративну частину держави Російської. Нагадаймо: у переговори з Врангелем вступили люди, які не мали за собою серйозної військової потуги (3 жовтня Петлюра на таємному засіданні уряду лише мріяв мати 25 тис. війська, забезпеченого «взуттям і теплим одягом»[485]) чи політичної підтримки, люди, які були на утриманні Польської держави, існування якої всі без винятку російські «єдинонедєлімські» кола заперечували як факт!

У міжчассі уряд гарячково розв'язував найактуальніші питання життя держави. Наведімо лише декілька з них, найбільш актуальних, з нашої точки зору. Принагідно зазначмо, що подібний список не є вичерпним, а тим більше репрезентативним. За наявності часу та натхнення кожен охочий може дозволити собі сформувати свій варіант. Отож, серед інших уряд УНР ухвалив: «негайно приступити до розроблення конституції УНР» (30 серпня), законопроекту «в справі забезпечення урядовців державних установ одягом» (1 вересня), «призначення горожанина Німецької Республіки Йосипа Фонфе почесним генеральним консулом УНР без платні на округу Берліна та провінцій Бранденбурга, Померанії, Шлезії з осідком в Берліні» (4 вересня), «законопроект <…> про реєстрацію людності, мешкаючої на території Української Народної Республіки» (6 вересня), «призначення інженера Плюща Єфрема на посаду директора департаменту нових будівель» (9 вересня). 11 вересня міністри – несподівано для себе – з'ясували, що не всі вони є членами так званого «Кабінету Народних Міністрів» – інституції тим більш загадкової, що факт її народження не був обумовлений жодним, навіть усним, розпорядженням чи то Голови Директорії, чи то керівника його уряду. Повноваження цей орган мав неабиякі. Так, наприклад, того-таки 11 вересня він видав 400 млн грн. міністру народного господарства «на закупку предметів постачання для Дієвої армії» – предметів невідомо яких, які невідомо де можна було закупити. 40 млн випало головноуправляючому «справами мистецтв та національної культури» на справу більш ніж актуальну, а саме – «на переорганізацію Української національної капели». Того-таки дня сам Голова Директорії вказав цьому Кабінетові (далі – КНМ) на необхідність упродовж наступних 2—3 тижнів «вирішити остаточно і в деталях» питання про «форму влади в одібраних у ворога місцевостях», «порядок її відновлення», «справу заосмотрення армії», а також «організувати судівництво», «встановити лад в сфері відносин церковних і, зокрема, у відносинах між урядом і єпископатом». «Всяке проволікання в налагодженні цих справ», підкреслюємо, впродовж 2—3 тижнів, суворо запевнив міністрів голова «держави», «примусило би п. Головного отамана вживати відповідних заходів в порядку верховного управління».[486]


Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Георгій Чичерін.


Рішення за участі п. Головного отамана ухвалювалися лише принципові, системоутвірні. Ось приклад. 17 вересня, за 4 дні до початку переговорів у Ризі, КНМ прийняв до відома й ухвалив:

– необхідність «заключити стратегічний союз з Врангелем і поставитися обережно щодо союзу з ним політичного»,

– «відносно Совітської Росії прийняти тактику використовування можливих мирових переговорів в цілях агітаційних»,

– «в справі польсько-українського союзу поширити, заглибити та закріпити культурно-політичне єднання з політичними й культурними колами Польщі, збільшуючи шляхом агітації популярність польсько-українського союзу й української державної ідеї»,

– «продовжувати й заглибляти дружні відносини з Румунією»,

– «по всій Європі, особливо у Франції й Англії… повести ширшу інформаційну роботу…»,

– «утворити цілий ряд агентур за кордоном», а також сприяти утворенню і підтримуванню національних українських організацій, які ведуть і мають вести боротьбу з псевдоукраїнськими (комітет С. Моркотуна) (між іншим, масонського «брата» Петлюри, Прокоповича, Лівицького. – Д. Я.),

– нарешті, «підпорядкувати діяльність всіх посольств УНР єдиній політичній лінії міністерства закордонних справ»,

– і, насамкінець, «скоротити число й штати українських закордонних місій».

21 вересня у Тарнові КНМ, який знову став Радою Народних Міністрів, ухвалив «реевакуюватись на свою територію». У той самий день у Ризі відкрилися російсько-польські мирні переговори. Варшава – в обмін на визнання за нею вже зайнятих «українських» територій – визнала уряд УСРР Делегацію УНР, на чолі з міністром внутрішніх справ Саліковським, призначену ще 20 липня, просто перестали допускати до участі в засіданнях. Протоколи урядових засідань тих днів об'єктивно свідчать: члени уряду розуміли, що перспективи подальшого державного існування УНР є більш ніж туманними. Вірогідно, такий висновок можна було зробити на підставі доповідей міністра Саліковського – про перебіг справ у Ризі та Лівицького – про стан переговорів із Врангелем. 26 вересня міністри визнали доцільним визначити місцем свого перебування «Головну квартиру» Дієвої армії і «тимчасово встановити скорочений кворум Ради Народних Міністрів з п'яти членів Ради Міністрів, маючих право голосу». Наступного дня РНМ «визнала можливим скласти з генералом Врангелем військову конвенцію з політичними гарантіями, а саме: при умові визнання генералом Врангелем самостійності Української Народної Республіки і її сучасного уряду».[487]

Рига

5 жовтня умови миру між Радянською Росією та Польщею було підписано. Воєнні дії припинялися на умовах взаємного визнання сторонами державної незалежності одна одної та встановлення кордону між ними по лінії Збруч – Двіна. 11 жовтня на таємному засіданні члени РНМ заслухали «доклад голови української надзвичайної дипломатичної місії в Річі Посполитій Польській – міністра юстиції Лівицького в справі пертракцїі з Руським політичним комітетом у Варшаві[488] і з урядом генерала Врангеля». Рішення, ухвалене наступного дня, вражає своєю сміливістю та далекоглядністю: «скласти проект інструкцій представникам УНР для переговорів»[489]. Фактично це були останні рішення уряду Прокоповича – якщо не брати до уваги ухвали типу видати 30 млн грн. «на утримання шкіл в звільнених від ворога місцевостях» (13 жовтня), «про організацію гуральництва» (14 жовтня), законопроекту «про фінансування цукрової і горілчаної промисловості на кампанію 1920—1921 pp. і на підготовку до кампанії 19211922 рр.» (15 жовтня)[490] й т. п.

XV

Рада Народних Міністрів. Уряд Лівицького

16 жовтня членам Ради Народних Міністрів довели «до відома» наказ Директорії (тобто Петлюри) про звільнення з посади Прокоповича та призначення на його місце Лівицького зі збереженням за ним портфеля міністра юстиції. Тим же наказом заступником голови уряду було призначено Олександра Саліковського, який зберіг за собою портфель міністра внутрішніх справ.[491]

Кабінет Лівицького – це кабінет остаточного демонтажу УНР на рідних теренах. Безперестанно рухаючись уздовж Збруча – з півдня на північ, від Кам'янця до Волочиська, а потім евакуювавшись на територію Польщі, цей уряд до кінця року примудрився-таки провести 41 засідання, на яких розглянув був 199 різноманітних питань. Першими з них у Станіславові були доповіді про стан справ на фронті та в царині зовнішньої політики. Останніми, в Тарнові 29 грудня, – «про напрямок дальшої політики уряду» та «затвердження постанови про умови розрахунку з Австрією».

18 жовтня українські збройні підрозділи, які опинилися на лінії Яруга – Ялтушків – Літин, отримали наказ припинити бойові дії. У той самий день члени уряду вкотре закликали Макаренка та Швеця «негайно прибути на Україну для обняття влади і праці», а міністр закордонних справ Ніковський доповів колегам про стан «справ в справі перемир'я поміж Польщею і Совітською Росією». Стан «справ в справі» був такий: 12 жовтня сторони підписали угоду про перемир'я та прелімінарні умови миру.

Кордон поміж країнами було встановлено східніше так званої «лінії Керзона» – до Польщі відійшли крім Східної Галичини західна частина Волині та Поділля. З 18 жовтня було оголошено перемир'я терміном на 21 добу.

19 жовтня вогонь було припинено по всій лінії польсько-радянського фронту. 21 жовтня військове керівництво Польщі видало наказ, згідно з яким було заборонено надавати будь-яку підтримку чи допомогу українським або білоруським військам, які продовжували бойові дії проти червоних. Уряд УНР відреагував на ці події бадьоро – методом нових запаморочливих грошових інтервенцій. Серед них:

30 тис. польських марок – старшому юрисконсульту мінюсту Завадському – «на лікування»; 200 млн польських марок – «для заосмотрення української армії» (19 жовтня); 1 млн польських марок – «філії Українського Червоного Хреста при Дієвій армії» (20 жовтня); 250 млн 874 тис. грн. – на перешивку залізниці Гусятин – Ярмолинці, Волочиськ – Проскурів, Кам'янець-Подільський – Проскурів, Проскурів – Жмеринка «на нормальні європейські дільниці» (27 жовтня), 194 341 073 грн. – на «утримання окремої бригади залізничної охорони на шляхах УНР» (11 листопада).[492]

10 листопада Червона армія прорвала фронт, українська армія розкололася на дві частини. Одна з них опинилася на території Румунії, основні сили чисельністю до 30 тис. вояків – у Польщі, де вони були роззброєні та інтерновані. 14 листопада уряд Лівицького, заслухавши відповідні доповіді військового міністра генерала Галкіна та начальника генерального штабу Сінклера, ухвалив: «евакуацію уряду і державних установ розпочати в ніч з 14 на 15 цього листопаду, напрямок евакуації – Лянцкорун, Чемерівці, Сатанів». Наступного дня ухвалили переправити на територію Польщі Держбанк та експедицію заготовки державних паперів, «залишивши при уряді» 125 млн крб., 35 млн грн., «та всю готівку в іноземній валюті». 450 тис. польських марок видали урядовцям УНР – пасажирам «потягу на ст. Гусятин-Польський»[493]. Як і коли можна було витратити ці гроші в одному з найвизначніших центрів тогочасного хасидизму, населення якого сягало хіба двох, максимум – трьох тисяч осіб, залишається нероз'ясненною загадкою…

18 листопада відбулося останнє засідання проводу УHP на східноукраїнських теренах. Почалося воно приблизно о 4-ій годині дня у прикордонному поселенні Фрідріхівка, що на лівому березі Збруча (тепер це Волочиськ, Хмельницької обл.). Петлюра роз'яснив присутнім головну причину, яка, за його словами, лише тільки унеможливила «продовження героїчної боротьби з ворогом», – «брак набоїв». «Армію треба зберегти, – поділився він планами на світле майбутнє, – аби при першій можливості знов розпочати боротьбу за визволення Батьківщини». Петлюра поставив урядові і конкретне завдання – «вияснити відношення уряду Речі Посполитої Польської до переходу армії і уряду на територію Польщі». Міністр ісповідань Огієнко, в свою чергу, визначив «чергове завдання Ради Народних Міністрів – зберегти голову Директорії – Головного отамана Симона Васильовича Петлюру, в особі якого ототожнюється ідея державності Української Народної Республіки» (підкреслення наше. – Д. Я.). Інші завдання – «зберегти» «армію», «уряд», «урядовців» та «українських громадян, що примушені були по політичних обставинах залишити Батьківщину».

По 9-ій годині вечора Голова Директорії – Головний отаман довів «розпорядження» «представника польського уряду капітана Марушевського» щодо подальшої долі УНР Розпорядження таке:

1) «хворі, ранені і біженці перепускаються через польський кордон»,

2) «вищому командному складу дається право мешкати на території Польщі при закордонних паспортах»,

3) військо УНР інтернувалося у Ланцуті; офіцери – з холодною зброєю, в уніформі та при особистому майні; російські частини при цьому розташовувалися окремо,

4) осідком уряду УНР визначалися Ржешув і Тарнов,

5) «державне майно і зброя поступають на депозит». Вислухавши й обговоривши цей ультиматум, панове міністри, серед іншого, «одноголосно»[494] ухвалили:

– «причина невдачі армії УНР в боротьбі із совітськими військами – брак набоїв та амуніції»,

– «друкування грошей не припиняється, гроші залишаються в розпорядженні уряду Української Народної Республіки,

– «уряд перебуває при війську»,

– «вжити рішучих заходів щодо одержання позички в польській валюті і щомісячних квот від польського уряду».

Наступні чотири дні – останні дні перебування уламочків УНР на українській землі. У Волочиську та на ст. Богданівка (неподалік від нього) міністри ухвалювали рішення типу «в справі транспортування зброї і збереження кінського складу», спрямовані на реалізацію ухвал 14 листопада. Останнє рішення, проголосоване на рідній землі, – «уповноваження» керуючому міністерством пошт і телеграфів «позичити від Блакитного Хреста десять тисяч польських марок. При можливості позичити певну суму в канцелярії Директорії і в військовім міністерстві».[495]

Висновок Петлюри

«Оцінюючи безсторонньо зміст військових подій, що закінчилися нашою невдачею, – повідомив Петлюра 25 листопада 1920 р. Лівицького, – я кваліфікую їх не як ліквідацію нашої державности, не як ліквідацію наших державних зусиль, а як ліквідацію одної з мілітарних спроб (розправитись) з окупантською владою на Україні. Хоч яке важне те становище, в якому опинився уряд, його апарат та армія по переході на територію Польщі, але на підставі перебування нашої армії на терені, звільненому від ворога, не тільки я, ай всякий громадянин Республіки міг переконатися в противному».[496]

Українські політики в умовах державного краху

В умовах утрати УНР решток формального суверенітету, в умовах воєнної катастрофи, в умовах фізичного розвалу того, що намагалися видати за Українську Народну Республіку (а це, за нашими найоптимістичнішими підрахунками, менше ніж 20 тис. військових та урядовців, тобто менше 0,06% українського населення підросійських та підавстрійських земель), українські політики продовжували відчайдушну боротьбу за примару влади невідомо над ким та невідомо над чим.

XVI

Конституційні потуги уряду УНР. Варіант комісії Ніковського

Ще 30 серпня РНМ відповідною ухвалою утворила Комісію з вироблення Конституції Української Народної Республіки під головуванням міністра закордонних справ Ніковського. З 2 вересня по 1 жовтня 1920 р. комісія, місцем зібрання якої був тарновський готель «Брістоль», провела 39 засідань. Умови для роботи там, згадував сучасник, «були більш ніж скромні і чисто похідні, перспективи вельми невизначені. І все ж таки кращі сини українського народу, які зібралися тут, міцно спаялися в єдине ціле, бадьоро переносили нестатки і твердо вірили в майбутнє, в здійснення всіх своїх надій. Замість того, щоби розсипатись по світу в якості емігрантського пилу, вони терпляче чекали тут, поблизу від батьківщини, поки промчить, нарешті, смерч більшовицького засилля над рідними полями, і готувалися до повернення для праці по відродженню порядку і державності».[497]

Готувалися, треба визнати, не гаючи часу. Учасники нарад обговорили два об'ємних конституційних проекти, перший з яких було представлено видатним українським юристом, дійсним статським радником, відомим у середовищі дореволюційної київської інтелігенції «своїм спартанськи-скромним життям вічного трудівника»[498] Отоном Ейхельманом. Балтійський німець за походженням, він блискуче володів багатьма європейськими мовами, мав усталену репутацію великого знавця державного і міжнародного права, до революції обіймав кафедру міжнародного права Університету Св. Володимира в Києві. «Незвичайно відданий ідеї української державности і всі свої сили на старості піт присвячував нашій справі»[499],– такими словами характеризували його колеги.

Комісія Ніковського «практично без обговорення» відхилила проект О. Ейхельмана, який, цілком у дусі драгомановських ідей, виходив з принципових положень про суверенітет народу та федеративно-державний устрій України. «Доля не судила цьому проектові стати основним законом УНР, – писав згодом член комісії Литвицький, – а наукова критика не визнала за ним тих позитивних ознак, які виправдовували б бажання його творців накинути його українському народові дорогою ціною, – абсолютне ігнорування волі цього народу».

На нашу думку, тогочасні критики Ейхельмана керувалися не професійними критеріями, а виходили з міркувань політичних, міркувань «революційної доцільності». Саме тому вони не помітили – оскільки не хотіли помічати – «історичну випереджальність правових ідей О. Ейхельмана, виняткову його повагу до закону, регламенту, порядку, організації, увагу до узгодженості прав і обов'язків, повноважень різних органів і посадових осіб»[500] тощо.

Уже на першому засіданні комісії Ніковського перевагу було віддано проектові такої собі Всеукраїнської Національної Ради. Саме його було прийнято за основу для подальшого обговорення – «як повний і найбільш зв'язаний з сучасним реальним життям» та ухвалено «представити Раді Міністрів», а головне – «через окрему делегацію в складі голови комісії, заступника голови М. Білінського та члена комісії п. Ковалевського вручити п. Головному Отаману текст виробленої Конституції».[501]

Конституційні потуги уряду УНР. Варіант комісії Саліковського

Головний отаман на проект, поданий комісією Ніковського, ніякої уваги не звернув. Адже 2 липня своєю ухвалою (ч. 61) він створив іншу комісію, на чолі якої поставив міністра Саліковського. До її складу було включено по два представники МВС, Всеукраїнської Національної Ради та наукових інститутів, по одному – від відомств праці, юстиції, військових, закордонних, освітніх, єврейських справ, державної канцелярії, причому 7 з 15 членів цієї комісії одночасно працювали і в комісії Ніковського. Було визначено і кінцевий термін роботи комісії – «не пізніше як на протязі трьох тижнів з дня затвердження цієї постанови».

Комісія Саліковського розглянула декілька не пов'язаних між собою інших варіантів проекту Основного закону, представлених як окремими діячами, так й інституціями. «За основу взяли законопроект Ради Міністрів, в якому (зусиллями головним чином проф. Огієнка) було зроблено багато дрібних поправок, особливо в редакційному відношенню»[502]. Закон, роз'яснив згодом суть справи прискіпливий до деталей Мазепа, «в значній своїй частині був по суті перерібкою згадуваного проекту від 14 лютого 1920 р. Різниця між першою та другою редакціями полягала в тому, що варіант від 14 лютого пропонував залишити Директорію як “колегіальну державну установу”». Головний зміст проекту, пропонованого цією комісією, – визнання за Директорію лише «особу голови Директорії», передача йому всієї повноти верховної влади в УНР.

На цю історичну місію було витрачено 10 засідань[503]. Підсумок: 16 серпня законопроект було схвалено і передано на розгляд уряду разом із заувагами та висновками. У висновках, зокрема, читаємо: «Основна мета законопроекту полягає в тому, щоби точно накресленими, безсуперечними правничими нормами визначити “верховне тимчасове управління та порядок законодавства”, яке склалося в процесі безпреривної боротьби за самостійну Україну»[504]. Другий проект, розглянутий комісією, визначав порядок скликання та роботи своєрідного передпарламенту УНР, який і було названо «Державна Народна Рада» (ДНР).[505]

Двомісячний термін роботи над законопроектом про ДНР, складеним комісією 4 вересня і переданим до Ради Міністрів 30 вересня, пояснюється, по-перше, тим, що комісія повинна була узгодити два документи. Перший проект, розроблений ВНР, мав 150 артикулів; другий, так званий «соціялістичний», складався з 36 статей. По-друге, всередині самої комісії не було консенсусу з принципових питань. Врешті-решт, «комісія установила основні принципи щодо організації Парламента, доручила попередню розробку проекту підкомісії, яка розклала виклад свого проекту по перерахованим відділам так званого соціялістичного проекту та комбінувала зміст обох проектів, поновляючи пропуски другого проекту належними артикулами першого більш повного в деяких деталях проекту».

У пояснювальній записці до документа було також зазначено, що комісія «поповнила знайдені нею пропуски в обох проектах новими артикулами, переробила в багатьох артикулах самий зміст одержаних проектів та зовсім виправила форму виклада артикулів, взятих з двох проектів». Обмеження прав передпарламенту було пояснено, по-перше, «не зовсім установ-пенимиумовами нашого життя», по-друге, «не зовсім скінченими та закресленими теренами держави» і, по-третє, необхідністю «відчинить найскоріше і без одкладання діяльність Парламента зараз же по перейденню на рідні терені, хоч би навіть на пространстві деяких повітів».[506]

Врешті 23 жовтня уряд «більшістю голосів» («проти» висловився лише Архипенко) ухвалив «приступити до негайного розгляду» законопроектів «про Державну Народну Раду УНР і про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці». Наступного дня останній законопроект розглянули постатейно та ухвалили в цілому. 26 жовтня ця доля спіткала і законопроект про Державну Народну Раду[507]. За два тижні пан Головний отаман таки підписав червоним чорнилом нібито попередньо ухвалені Радою Народних Міністрів закони «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» і «Про Державну Народну Раду», проставивши на титульному аркуші першого з цих документів дату «12 листопада 1920 р.»[508]

Конституційні потуги уряду УНР очима її сучасників

Мазепа новий порядок «управління» УНР оцінив цілком нейтрально, констатувавши принципову новацію «закону» так: «на випадок смерти Петлюри все верховне керування державними справами Республіки та її озброєними силами покладалося на залишившихся в живих членів Директорії або одного з них».[509]

За словами іншого «експерта», Шаповала, «Закон про тимчасовий державний устрій» означав, що «перервано органічний зв'язок з усією попередньою добою» та «засновано» (на папері, під польським режимом) нову «державу» під колишньою назвою «УНР» з Петлюрою в ролі «президента» і диктатурою «кабінету» «з соціал-демократів». Цей «переворот, – вів далі «машиніст» української революції, – був зроблений п'ятьма міністрами на вимогу поляків і в порозумінню з Петлюрою, цебто один член Директорії і п'ять міністрів». Це – «документ політичного шахрайства людей, що сиділи в польському полоні», він «є виразом явного переходу соціал-демократів в табір буржуазної контрреволюції». З притаманними йому щирою любов'ю та приязню до політичних спільників й опонентів М. Шаповал охарактеризував їх так: «всі партійні і безпартійні політики – опріч соціал-революціонерів – пішли проти здійснення влади українського трудового народу». Усі видані ними «акти, направлені проти прав і законів Трудового Конгресу, – переконував творець Директорії (замовчуючи при цьому тему легітимності самого ТКНУ та всіх його рішень), – є незаконні, а тому творені на основі цих актів органи влади чи представництва також незаконні, а виконавці цих актів є державними зрадниками, узурпаторами і самозванцями». «Всі спроби своєвільно переиначити й цілком відкинути волю Трудового Конгресу, – читаємо далі, – є не лише державною зрадою, але й політичним шахрайством, самозванством». З маніакальною упертістю Шаповал продовжував переконувати себе в тому, що «українська революція була соціяльною», а «наш нарід – трудові селяни і пролетарські маси, тому й державність українська може бути лише їх державністю, а не буржуазії <…> З політичного погляду, – доводив він, – закон 12.11.20був фактичною передачею прав Директорії одній групі – радикал-демократам, яка Петлюрі дала компенсацію – титул “голови держави”». Отже, підбив він підсумок, «рік 1920 це вже не УНР, а петлюрівщина – спеціяльний рух контрреволюції з метою захопити фактичну владу над Україною».[510]

Не менш жорстку оцінку дав один з найавторитетніших українських правників Сергій Шелухін. Зазначивши «узурпаційний характер» походження влади Петлюри, відсутність у його діях «правового титулу», їхню протизаконність щодо постанов Трудового Конгресу 28 січня 1919 p., Шелухін підкреслив: такими своїми діями Петлюра «розірвав свій легальний зв'язок з Українською Народньою Республікою і перетворив уряд, який працював з ним, в уряд Петлюри, бо уряд УНР міг мати свою повновласність тільки з Конституції 28 січня 1919 року. Так державно-правовий зв'язок з УНР було знищено, а уряд УНР зліквідовано»[511]. «Акту 12 листопаду (1920 р. – Д. Я.), – аргументував свою позицію юрист Шелухін в іншій розвідці, – не вимагали ні “льогіка” подій, ні державні інтереси. Його (акт 12 листопада. – Д. Я.) утворено з єдиною ціллю: утворити єдинодержавіє Петлюри й позбавити прав інших членів Директорії <…»>. Загалом Шелухін кваліфікував цей документ як «неправий», «узурпаційний», «надзвичайний», «екстрений» і «основний» акт.[512]

Конституційні потуги уряду УНР очима наших сучасників

Нібито позбавлені тогочасних політичних упереджень сучасні дослідники вважають, що обидва закони «підбивали підсумок усьому процесові українського державотворення в 1917—1920 pp., суть якого полягала в поступовому переході від парламентської до президентсько-парламентської моделі організації влади»[513]. «Цей закон, – читаємо хіба в єдиному з досліджень на цю тему, написаному не просто фаховим юристом, а ще й авторитетним суддею, – виявився конституційним актом, який базувався не на класичному, а на новітньому уявному (оманливому, дуалістичному, кульгаючому) конституціоналізмові, тобто квазіконституціоналізмі, що мав первісними джерелами бонапартистську конституцію 1799 p., монархічну Конституційну хартію 1814 р. та численні німецькі октройовані закони. Авторитарний за своїм характером, цей закон, – веде далі дослідник, – не міг дати ані суттєвого прирощення знань, ані збагатити практику демократичного державотворення. <…> Чимало його положень застосовувалось у екзилі ще досить довго. Саме на підставі розглядуваного тимчасового закону після вбивства у 1926 р. Головного отамана верховну владу в УНР прийняв на себе А. Лівицький».[514]

Висновки автора

Після встановлення влади над ядром своїх етнічних територій Росія та Польща, Румунія та Угорщина пред'явили світові та одна одній свої права на «українські етнічні землі». У випадку Польщі це була пропозиція повернутися до спільного минулого, пропозиція, обґрунтована історичними та правовими аргументами. Більшовики запропонували нову ідеологію спільного майбутнього, ідеологію тотального розриву з минулим – отже, ідеологію виходу за межі цивілізаційної моделі, що існувала, ідеологію нової цивілізаційної моделі, принципово відмінної від попередньої.

Спроба вийти з однієї цивілізаційної моделі та створити замість неї нову завершилася історичною катастрофою. На території підросійської України запанував цілковитий адміністративний, фінансовий, господарський хаос. Промислове виробництво сягало хіба що 15—20 відсотків від довоєнного, посівні площі скоротилися на третину, урожайність зернових – принаймні на 25—40 відсотків, поголів'я основної тяглової сили – коней – на 1 млн голів, реманент – на 60%. Натомість у 1920 р. вже існувало 960 колгоспів[515], організація яких стала «логічним наслідком» безумного земельного декрету Чехівського-Шаповала. До речі, запровадити самі колгоспи Директорія не встигла «лише за браком часу».[516]

Фантастичними виявилися людські втрати. За період 1914—1920 pp. лише українське село втратило вбитими та зниклими безвісті щонайменше 3,5 млн осіб[517]; абсолютна їх більшість – чоловіки репродуктивного віку. Зруйнованою виявилася сама тканина буденного людського життя: населення було позбавлено продуктів харчування в необхідній кількості і необхідному асортименті, не працювали правоохоронні органи, комунальні служби, системи охорони здоров'я, катастрофічно бракувало пального, житла, медикаментів, товарів повсякденного вжитку тощо.

Масштаби гуманітарної катастрофи оцінити неможливо навіть сьогодні. Очевидно лише, що на історичну арену сучасної України вийшли два нові типи людини – хижаки, позбавлені елементарних моральних понять, та безпринципні ж пристосуванці, основною метою життя яких стало лише фізичне виживання за рахунок знищення інших.

Злочинна авантюра зі створенням «національної» селянської Української держави, заснованої на принципах ігнорування права, відмови від дотримання цивілізованих принципів соціального устрою, як-от право приватної власності, захисту природних прав та свобод громадян, завершилася так само ганебно, як і починалася. Платити за цю ганьбу довелося народові, який – ніде правди діти – став співучасником цього злочину.

Відкритим у цій історії залишається хіба одне питання: коли цей рахунок буде закрито і якою буде остаточна сума?

XVII

Спроба зазирнути в майбутнє

На переконання автора даної розвідки, наше сучасне та наше майбутнє, сучасне наших дітей та онуків, майбутнє їхніх нащадків жорстко детерміноване. Попри будь-які намагання, ми не можемо вийти за межі цивілізаційної моделі, в якій ми фізично існуємо «тут і тепер. Так само як не можемо вийти за межі законів, що жорстко детермінують функціонування і розвиток фізичного світу. Для того, щоби визначити наше майбутнє, якщо завгодно – сформувати сьогодні головні принципи, правила, закони нашого майбутнього життя, треба дати межово чітку відповідь на принципове питання. Питання таке: хто є носієм права і, отже, суверенітету? Наступним, жорстко пов'язаним із попереднім, є питання про співвідношення «права» та «суверенітету». Якоюсь мірою воно нагадує проблему filio que: від кого воно, право, походить (наприклад, від Бога чи Творця світу), через кого реалізується (Аллаха, короля, народ, парламент)?

Відповіді на ці питання можуть різнитись, наприклад, так. Право походить від Бога і реалізується через володаря, який є носієм та втіленням суверенітету. Наприклад, у Московії, чи то в сучасній Росії, це людина, яка сидить у Кремлі і, бажано, «вінчана» на престол Патріархом Московським. Походження, національність та попереднє віровизнання при цьому Великого князя Московського, імператора та самодержця Всеросійського, Генерального секретаря ЦК КПРС чи Президента Росії жодного значення не мають. Вони наказують – народ виконує. Вони працюють – народ радіє.

Сучасна держава Україна, проголошена незалежною 1991 р. не внаслідок боротьби народу за цю незалежність, а лише ad hoc національною комуністичною номенклатурою виключно в інтересах самозахисту від «демократії» тогочасного російського лідера, у цьому сенсі хворіє на невиліковну шизофренію. Формальним вищим носієм права, отже, влади, є народ. Фактично ж його узурпували галузеві й територіальні кримінально-політичні фінансово-економічні групи та їхні репрезентанти. Вони реалізують це фактичне право через центральний уряд та місцеві органи влади. Реаліз