Book: Емілі виростає



Емілі виростає

Емілі виростає

Емілі виростає

Емілі виростає

Лусі Мод Монтгомері

ЕМІЛІ ВИРОСТАЄ

Переклад Олега Бурячківського

Ілюстрації Івети Ключковської

Розділ 1

Емілі пише

Емілі Берд Стар сиділа у своїй кімнаті в Місячному Серпі, в Чорноводді. Був похмурий лютневий вечір, за вікнами шаленіла хуртовина. Емілі почувалася щасливою, такою щасливою, як тільки може бути людина. Тітка Елізабет, з огляду на сильний мороз, дозволила їй розпалити в коминку вогонь — виняткова ласка! І тепер він весело палахкотів, шугаючи вгору і на всі боки червоно-золотавими омахами, нерівномірно освітлюючи невелику охайну кімнату з чималими вікнами та зі старосвітськими меблями; білий лапатий сніг, нещадно гнаний буревієм, ритмічно бив у замерзлі, синяві шиби. Омахи полум’я надавали свічаду, що висіло на протилежній до комина стіні, вельми таємничого вигляду, поглиблювали перспективу з фігуркою Емілі, яка сиділа на отоманці перед комином, при двох великих білих свічах, — лиш таке освітлення дозволялося в Місячному Серпі. Емілі писала в новісінькій книзі, оправленій в шкіру, одній з так званих «книг Джиммі», що її кузен Джиммі подарував їй саме сьогодні. Писала, тримаючи книгу на колінах. Емілі дуже тішилася цим подарунком, бо вже списала, до останньої сторінки, попередню книгу, подаровану кузеном Джиммі ще восени. Цілий тиждень вона, позбавлена паперу і змоги продовжувати свій щоденник, відчувала невгамовну жагу писання.


Емілі виростає

Той щоденник став чи не головною рушійною силою її молодого, багатого внутрішнього життя. Він замінив їй листи, котрі, бувши зовсім дитиною, писала до свого небіжчика-батька, — листи, що виражали потребу «виписатися», звірити комусь свої турботи й печалі, бо ж навіть у такому чарівному віці — неповних чотирнадцять літ — людина вже має свої турботи й печалі, особливо якщо та людина живе під суворою, не завжди чуйною, хоч і, безсумнівно, приязною опікою тітки Елізабет Муррей. Часом Емілі відчувала, що цей щоденник достоту рятує її від спалення у вогні власної душі. Товста «книга Джиммі» здавалася їй сердечним другом, найвідданішим повірником, якому зізнаються в речах, що вимагають неодмінного висловлення, а водночас є занадто дражливими, аби звіряти їх будь-чиїм вухам. Але неописані книги чи навіть аркуші в Місячному Серпі траплялися зрідка і якби не кузен Джиммі, то Емілі ніколи б не стала власницею тих насущно потрібних, милих її серцю, незаймано білих аркушів. Тітка Елізабет, поза всяким сумнівом, не дала б їй такої книги на щоденник. Вона дотримувалася думки, мовби Емілі витрачає забагато часу на ту «нікчемну писанину», а тітка Лаура не зважилася б на вчинок, суперечний волі сестри, до того ж і вона гадала, що Емілі могла би проводити час із більшою користю і навіть приємністю. Тітка Лаура була найдобрішою жінкою у світі, але деяких речей вона не могла збагнути.

А от кузен Джиммі не боявся тітки Елізабет, і коли йому здавалося, згідно з його підрахунками, що Емілі вже потребує нової книги, то купував її і дарував, незважаючи на сердиті погляди тітки Елізабет. Того дня, попри сніговицю, він саме їздив до Шрусбері, їздив лишень по книгу, без жодної іншої справи. Тож Емілі тепер почувалася безмежно щасливою, пишучи при світлі свічок і м’якого, приязного відблиску полум’я, а за вікнами завивав і висвистував буревій — розгойдував віття старих дерев, засипав лапатим снігом любий усім садок Джиммі й люто знущався над Трьома Принцесами, як Емілі раз і назавше охрестила трійцю високих дерев, що росли в куті саду.


«Люблю вечірні хуртовини, коли навіть з дому не вийти, — писала Емілі. — Ми з кузеном Джиммі складали плани щодо літнього сезону, а саме: що садитимем у садку. Дивилися ціни в каталозі; вирішили замовити насіння червоних айстр, однак і далі будемо плекати золотаві айстри, що нині дрімають собі, вкриті теплою сніговою ковдрочкою. Приємно складати плани на літо, коли за вікнами шаленіє отака завія. Тоді виникає враження, неначе здобуваєш перемогу над чимось багато сильнішим і потужнішим від тебе, і це лиш тому, що людина має мозок, а хуртовина є силою сліпою — страшною, проте сліпою. Те саме відчуття переживаєш тоді, як там, за вікнами, лютує стихія, а ти сидиш отут, захищена, у своїм куточку, біля милого коминка й тільки смієшся з неї. А все чому? Бо понад сто років тому мій прапрапрадід Муррей збудував цей дім, і збудував на совість. Цікаво: чи хто за сотню літ здобуде перемогу над чимось потужним саме через те, що я жила колись на світі, або через те, що я одного дня померла? Ця думка є мені спонукою і натхненням.

Ці слова написала курсивом, а вже тоді опам’яталася. Пан Карпентер вважає, що я надуживаю курсивом. Каже, то манія ранньої вікторіанської доби, і я конче мушу позбутися цієї шкідливої звички. Дійшла висновку, що й справді, від манії треба відвикати, бо, зазирнувши до словника, зрозуміла, що бути маніяком зовсім небажано, хоч це ще не так страшно, як бути навіженим. От: знову курсивом! Але здається мені, цього разу вживання курсиву є цілком обґрунтованим.

Щодня не менш, як годину, читаю тепер словник. Аж якось тітка Елізабет подивилася на мене з підозрою і зауважила, мовляв, краще б я штопала панчохи. Вона й сама не знає, чому недобре копирсатися в словнику цілими годинами, проте гадає, що це має бути погано, адже вона особисто ніколи не відчувала такої потреби.

Я так люблю читати словник! (Що не кажіть, а тут курсив потрібен, пане Карпентере. Бо звичайне „люблю“ не здатне відтворити моїх почуттів!) Слова є чимось дуже захопливим. Тепер я вчасно схаменулася — встигла підкреслити лише перший склад! Саме лиш звучання деяких слів (наприклад: „одержимий“, „таємний“) вже засвічує в мені промінчика. (О, Боже! Але ж я мушу виділити „промінчика“. Бо це не звичайний промінчик, а найнезбагненніше, найчарівніше явище в моєму житті. Коли він спалахує в мені, то враз переді мною неначе стіна розступається, і крізь той-несподіваний, втім, незримий отвір я маю змогу зазирнути потойбік нашого світу), і знову курсив! Ох, бачу, пан Карпентер має рацію, коли сварить мене. Мушу дбати сама про викорінення поганої звички.

Я помітила: довгі слова гарними не бувають. От, скажімо, — „реставрувати“, „авантюристичний“, „інтернаціональний“, „конституційний“. Вони нагадують велетенські хризантеми, що їх показував мені кузен Джиммі на виставці квітів у Шарлоттетауні. Ми з Джиммі так і не спромоглися виглядіти в них ані найменшої краси, хоч деякі відвідувачі вважали їх винятково гарними. Кузен Джиммі вирощує у своєму садку квіти середньої величини вкупі з дрібними, на перший погляд непоказними, але насправді багато красивішими. Втім, ухиляюсь від теми, що також, як слушно зауважує пан Карпентер, є моєю вадою. Мовляв, я мушу (цей курсив належить йому!) навчитися зосереджуватись. Зосереджуватись або концентрувати увагу; „концентрувати“ так само є довгим, важким і неймовірно бридким словом.

Так любо гортати словник! Це краще, багато краще, ніж лагодити панчохи. Мати б одну пару, тільки одну пару шовкових панчох. Ільза має три таких пари! Батько купив їй аж три, і ладен купити все, що їй заманеться, відколи її полюбив. А тітка Елізабет говорить, мовляв, шовкові панчохи є непристойними. Чого б то? Чого панчоха може бути непристойною, а сукня з такого ж матеріалу — ні?!

Коли вже мова про шовкові сукні… Тітка Джейні Міллборн з Гусячого Ставу (вона не рідня нам, однак усі називають її тіткою) склала обітницю, що не буде носити шовкових суконь, поки всі погани, в цілому світі, не навернуться до християнства. Це страшенно мені сподобалося. Хотіла б я бути такою доброчесною, як вона, але не в силі: надто вже полюбляю усе шовкове. Таке розкішне воно і блискуче! Завжди, невпинно воліла б носити шовкове; якби могла сама собі купувати сукні, маючи для цього достатні кошти, то купувала б саме шовкові. Хоч припускаю, що, тільки згадавши про милу тітку Джейні й ненавернених поган, я відчувала би страхітливі докори сумління. Втім, ще багато років мине, доки стане мені грошей на одну-єдину шовкову сукню, а тим часом я щомісяця жертвую частину свого виторгу від продажу яєць на місіонерську справу. (Нині маю п’ять кур; усі походять од сірої квочки, яку подарував мені Перрі того дня, коли мені виповнилося дванадцять). Як буде змога колись у житті купити собі шовкову сукню, то вже знаю, як вона виглядатиме. Ні чорної, ні бронзової, ні блакитної барви, не буде вона й стриманого, практичного кольору — такого, який віддавна вподобали Мурреївни з Місячного Серпа, — о ні! То буде плаття з шовку, що міниться, — блакитне за певного освітлення й срібне за іншого — немов присмеркове небо, яке споглядаєш крізь шиби, запушені памороззю. Де-не-де буде оздоблено мереживом, подібним до тих невеличких сніжних пір’їн, що нині облипають моє вікно. Тедді обіцяє намалювати мене в тій сукні, а портрет назвати: „Крижана дівчина“. Тітка Лаура на це посміхається і мовить ласкаво, ніжно, з особливими інтонаціями, які, правду казати, сильно мені не подобаються, навіть у любої, милої тітки Лаури:

— Яка ж тобі користь, Емілі, з такої сукні?

Не про користь ідеться. Я почувалася б у ній так, наче була тільки часткою самої себе, а втім найкращою часткою, без домішки сірої, нудної буденщини. Я повинна мати бодай одне таке плаття у своєму житті. А до нього шовкову нижню сорочку й шовкові ж панчохи!

Ільза має тепер шовкову суконку. Ясно-червону. Тітка Елізабет каже, мовляв, доктор Барнлі вдягає Ільзу не за віком і, як на дитину, занадто розкішно. Але ж він прагне винагородити її за той тривалий відтинок часу, коли взагалі не дбав про її одяг. (Я не маю на думці, що Ільза ходила нагою, проте могла б і нагою ходити, якби це залежало тільки од її батька). Нині він робить усе, чого забагнеться Ільзі, — догоджає їй на кожному кроці. Як мовить тітка Елізабет, це Ільзі на користь не піде. Мушу визнати, часом я заздрю Ільзі — трошечки. Я знаю: це негарно, але нічого не можу з собою вдіяти.


Емілі виростає

Незабаром доктор Барнлі пошле Ільзу до вищої школи в Шрусбері, а пізніше вона поїде на ще ґрунтовніше навчання до Монреалю. Саме тому (переважно) я заздрю їй — не через шовкову сукню. От би й мені тітка Елізабет дозволила поїхати до Шрусбері! Але боюсь, вона ніколи не дасть на те своєї згоди. Вважає, мовби не має права відпускати мене від себе ні на крок, позаяк моя мати була втекла з батьківської оселі. Даремно вона боїться: я не втечу ніколи. Бо твердо вирішила заміж не виходити. Я одружуся з мистецтвом.


Емілі виростає

Тедді охоче поїхав би навчатися до Шрусбері, але мати йому не дозволить. Не з остраху, що він утече, а тому, що любить його занадто сильно, аби з ним розлучитися. Тедді прагне стати художником; пан Карпентер каже, він геній, тож має спробувати щастя у великому світі. Однак і той, і той остерігаються говорити про це з пані Кент. Вона дрібної статури, здається, не вища від мене, та всі її страшаться, і я — не виняток… Боюся її страшенно! Я завжди знала, що вона мене не любить; відчула її неприязнь уже тоді, як ми з Ільзою стали вчащати до її оселі й бавитися з недужим Тедді. Однак тепер вона достоту ненавидить мене — я певна цього! — і саме тому, що Тедді мене любить. Вона не зносить його почуттів до будь-кого, крім неї самої. Ревнує сина навіть до малярства! Тож нема чого й сподіватися, що Тедді навчатиметься в Шрусбері. А Перрі — їде. Не має й шеляга за душею, але багато працюватиме, відтак подолає всі труднощі. Постановив їхати саме до Шрусбері, бо гадає, ніби тут, у наших краях, легше буде знайти роботу, крім того, тутешнє життя є начебто дешевшим, ніж деінде.


Емілі виростає

— В тієї старої бестії, тітки моєї Томаси, грошей негусто, — повідав Перрі, — а мені не дасть ні цента, якщо… якщо…

І подивився на мене значущо.

Я геть зашарілася від збентеження, а потім неабияк розлютилася — на себе, за соромливий рум’янець на своїх щоках, і на Перрі, який нагадав мені щось таке, про що не бажала ні слухати, ні міркувати… Це діялося давно: тітка Томаса перестріла мене на стежці в гайку Високого Джона й смертельно перелякала запитанням, чи я згодна, тільки-но виросту, побратися з Перрі. Зажадала від мене обіцянки, що вийду за нього заміж, а тоді, мовляв, вона забезпечить йому гідну освіту. Я нікому про це не сказала — соромилася. Втім, для Ільзи зробила виняток.

— Ну й плани в старої тітки Томаси! — вигукнула Ільза. — Закортіло їй Мурреївни для Перрі!

Мушу зазначити, Ільза надто сувора у ставленні до Перрі, відчайдушно лається з ним, і то за будь-що, за такі речі, які в мене викликають лише усміх. Перрі ж не любить програвати — нікому й ні в чому. Минулого тижня ми всі були на підвечірку в Емі Мор. Її дядечко оповів нам історію про чудернацьке теля, що народилося з трьома ногами. На цю оповідку Перрі відгукнувся так:

— Це ще дрібниці в порівнянні з качкою, котру я бачив у Норвегії.

(Перрі насправді побував у Норвегії. Як був малим, то батько скрізь возив його з собою. Проте в існування тієї качки я не вірю. Перрі, звісно, брехав або, в кожному разі, вигадував. Ох, дорогий пане Карпентере, не можу я обійтися без курсиву!)

За його небилицею, качка мала чотири лапки — дві лапки звичайних, що є в кожної качки, а дві таких, що росли безпосередньо з пліч. Тож коли бувала втомлена ходою на звичайних лапках, — лягала навзнак і пересувалася на запасних!

Перрі оповідав свою побрехеньку з неабиякою поважністю. Всі реготали, а дядечко нашої Емі сказав: „Ти, Перрі, дотепний хлопець“. Та Ільза була геть розлючена й дорогою назад не бажала з ним розмовляти. Одначе встигла заявити, що він корчить із себе блазня, що, розповідаючи свої дурні історії, він просто кривляється, що джентльмен не чинив би так ніколи, за жодних обставин!

Перрі відповів:

— Я й справді не є джентльменом, я тільки наймит, але з часом, панно Ільзо, я стану джентльменом, і то елегантнішим за всіх тих, кого ти знаєш.

— Джентльменом, — сказала ображена Ільза, — треба народитися. Годі стати джентльменом — затям це собі!

Тепер Ільза майже цілком перестала лаятись і роздавати прізвиська, як це робила давніше, коли сварилася зі мною чи з Перрі, — тепер вона розмовляє спокійніше й зваженіше, однак не раз повість нам щось неймовірно жорстоке й болюче. Це дошкуляє дужче, ніж прізвиська, та я не звертаю на це уваги, принаймні, недовго тим переймаюся, адже знаю, що Ільза любить мене так само щиро, як я її. А от Перрі каже, такі слова є жалом, що довго стримить у рані.

Після суперечки про джентльменство Перрі з Ільзою того вечора вже не розмовляли, проте наступного дня Ільза знову взялася його шпетити, закидаючи йому помилки в мовленні, а також те, що він не підводиться з місця, коли до кімнати заходить дама.

— Звісно, від тебе марно чекати обізнаності в царині добрих манер, — мовила так гостро і так ущипливо, як тільки могла. — Водночас я певна, що пан Карпентер змушений докладати велетенських зусиль, аби навчити тебе граматики.

Перрі нічого їй не відповів, натомість обернувся до мене.

— А ти схочеш виправляти мої помилки? — запитав він. — Од тебе я прийматиму будь-які зауваження, бо коли виростемо, саме ти, а не Ільза, матимеш зі мною справу.

Він сказав це навмисно, аби подражнити Ільзу, але розгнівав радше мене, оскільки тема його натяків була забороненою темою. Тож ми обидві не розмовляли з ним протягом двох днів.

Перрі — не єдиний у Місячному Серпі, хто зазнає чиєїсь немилості. Я теж бовкнула несосвітенну дурницю — вчора ввечері. Червонію на саму лише згадку… Тітка Елізабет запросила на вечерю кількох людей. Ми з Ільзою чекали, доки старші впораються з вечерею, бо всі присутні не могли розміститися за столом одночасно. Спершу я забавлялася, прислухаючись до розмови дорослих, та, коли вони заходилися їсти, залягла мовчанка, й зробилося нудно. Відтак підійшла до вікна і стала в думці складати вірша, задивившись на сад за вікном. Так поринула у віршування, що геть забула про гостей, аж раптом почула пронизливий голос тітки Елізабет: „Емілі!“ Я озирнулася. Тітка самими очима, вельми промовисто звернула мою увагу на пана Джонсона, нового нашого пастора. В замішанні, блискавичним рухом схопила я чайника з рідиною і викрикнула:

— Пане Горнятко, ви дозволите мені наповнити вашого джонсона?

Знявся приглушений гомін, тітка Елізабет скривилася, наче від болю, тітка Лаура почервоніла від сорому, а я взагалі ладна була крізь землю провалитися. Півночі очей не зімкнула — все міркувала про те, що сталося. Найдивовижнішим було відчуття невимовного сорому — гостріше, ніж якби я насправді вчинила щось лихе. Тут, поза сумнівом, діє та сама „Мурреївська пиха“, і я гадаю, це дуже погана риса. Інколи мені спадає на думку, що тітка Рут, Рут Даттон, попри все, має рацію, судячи мене аж так суворо.

Ні, не має вона рації!

Але ж традиція Місячного Серпа велить нашим жінкам завжди, в будь-якій ситуації, залишатися на висоті, себто бути незмінно чемними й сповненими гідності. Ну, а поставити таке запитання новому пасторові, вочевидь, не було виявом ні чемності, ані гідності. Я певна: надалі він уникатиме дивитися на мене, щоб не згадувати подробиці тієї прикрої події, а коли вже наважиться й погляне, то я під його поглядом буду тільки звиватися й щулитися.



Втім, тепер, коли я описала цей випадок у моїм щоденнику, я почуваюся трохи краще. Ніщо не постає мені таким жахливим або гнітючим, ані таким прекрасним і величним (на жаль!), як воно вже описане, відтворене словом. Кожна річ або явище є велетенськими, потужними, допоки вони лишень відчуваються чи обмірковуються. А, будучи висловленими, ОДРАЗУ МАЛІЮТЬ.

І той рядок, що прийшов мені на розум за хвилину до оклику тітки Елізабет і мого недоречного запитання, навіть наполовину не є таким розкішним, як видався мені там, біля вікна:

„Де пітьми стопа оксамитна крокує нечутно“.

Це вже не те. Втрачено свіжість. А коли стояла край вікна, уп’явши очі в темну далечінь, мені ввижався морок, що суне крізь сад, вибирається на узгір’я, наче красуня-жінка в темрявих шатах, яка простує снігами в зимову ніч. Її очі були, мов зорі; саме вони й надихнули мене, збудили в мені промінчик, відтак я забула про все, що не належало до цієї краси, краси, яку мусила, неодмінно мусила виповісти. Коли той вірш постав у моїй свідомості, я спізнала відчуття, ніби то не я витворила його, ніби хтось інший намагається промовити до мене таким способом, ніби хтось інший підказав його мені — прошепотів чарівні слова… А тепер вони здаються мені такими пласкими, такими безглуздими, й образ, який хотіла змалювати, — не такий пластичний і яскравий, як думала перше.

О, коли б я вміла описувати речі та явища так, як бачу їх! Пан Карпентер закликає мене: „Працюй, працюй старанно і невтомно. Слова — це твої знаряддя, перетвори їх на своїх невільників, і рано чи пізно вони покірно виражатимуть за тебе все, що ти захочеш“. Ваша правда, вчителю! І я намагатимусь досягти цієї мети, однак мені видається, є щось поза чи, радше, понад словами, всіма і всякими, — щось таке, що раз у раз вислизає, коли ми хапаємо його рукою, проте в долоні від нього таки залишається крихта; втім, не мали б і крихти, якби взагалі не простягали руки по те „щось“.

Пригадую, як одного разу, торік, ми з Діном рушили до Чарівної Гори, до лісистих її схилів. Там ростуть чи не самі ялини, та є й ділянка старих розкішних сосен.

Сіли ми в затінку, й Дін став читати мені напам’ять поезії Скотта, а скінчивши, роззирнувся округ і мовив:

— Боги шепочуть поміж сосен, боги вікодавньої північної країни, боги складених вікінгами саг. Зіронько, ти знаєш поезію Емерсона?

І, не діждавши моєї відповіді, взявся декламувати мені його вірші, що їх легко запам’ятала, а відтак і полюбила. У віршах було те саме „щось“, яке постійно вислизало з моєї свідомості. Повсякчас нашорошую вуха, аби схопити його, але знаю, що це намарне, бо не маю достатньо гострого слуху… Та іноді все-таки чую (я певна цього!) легеньке, кволе, далеке відлуння отого „чогось“, і тоді почуваю таку насолоду, яка межує з болем і розпачем, адже я неспроможна і не буду спроможна передати всю велич і красу нашого світу, ба більше — Всесвіту — людською мовою. Я знаю це!

Чому ж я така нездара — не вмію скористатися з прекрасної миті, з чарівного почуття?

А коли б я вміла граційно увиватися коло нашого пастора і вправно налити йому чаю зі срібного чайничка, що дістався нам у спадок від прапрабабці Муррей, — так, наче Велителька Пітьми наливає темряви у білу чашу засніженої долини Чорноводдя, — тітка Елізабет була б куди більше задоволена з мене, ніж якби я подужала (спромоглася) написати (створити) найкращого в усій світовій поезії вірша.

Кузен Джиммі такий особливий! Того вечора, як переглянули каталог до кінця, я прочитала йому свого вірша. Він сказав, це гарний вірш. (Не знає він, та й не може знати, наскільки моя поезійка не відповідає тому, що вирувало в моїй душі, коли складала ті рядки). Кузен Джиммі й сам віршує. Вряди-годи він дуже мудрий, а буває зовсім інакше. Свого часу тітка Елізабет необережно штовхнула його, і він упав до криниці. Дістав струс мозку, який залишив по собі тривалий слід. Через те люди називають його дурнуватим, а тітка Рут навіть сміє казати, мовляв, він не годен відрізнити кота від сметанки! Проте, якщо скласти докупи всі „клепки“ в його голові, то не знайдеться в Чорноводді нікого, хто дорівнював би йому своїм розумом. Нікого! І пан Карпентер не виняток. Проблема лише в тім, що всіх його клепок не можна скласти докупи, — між ними завжди є невелика порожнеча. Хай там що, я люблю кузена Джиммі і вже не боюся, коли на нього находить… А, крім мене, бояться всі — навіть тітка Елізабет. Перрі любить повторювати, мовляв, не боїться нікого й нічого — просто не відає, що таке страх. Як же здорово бути таким хоробрим! Я теж прагну бути безстрашною. Пан Карпентер мовить, що страх — почуття огидне, що це початок мало не всього лихого й мерзенного в нашому світі.

— Вирви страх із свого серця, — закликає він. — Страх — визнання власної слабкості. Те, чого ти страшишся, є сильнішим за тебе, інакше ти не страшилася б. Пам’ятай раду Емерсона: завжди роби те, чого ти боїшся.

Втім, це свідчення досконалості, як твердить Дін, а я не вважаю, що в силі осягнути досконалість. Коли вже бути гранично відвертою, то страшуся багато чого, але з людей — лише двох на цілім світі: пані Кент і божевільного пана Моррісона. Останнього боюся страшенно, та й кожного (я певна) жахнув би його вигляд. Проживає він у Гусячому Ставі, але майже ніколи там не буває — блукає собі околицями, шукаючи свою дружину. А та померла за кілька тижнів по шлюбі, відтак нещасний Моррісон утратив розум. Водно твердить, ніби вона тільки пропала безвісти й кінець кінцем він неодмінно її відшукає. Тепер він старий, згорблений, та для нього вона залишається молодою і вродливою — не може збагнути, сердешний, що й вона зістаріла б, якби досі була живою.

Минулого року, влітку, приходив до нас, однак не став заходити до будинку — зупинився на порозі кухні й спитав: „У вас немає моєї Енні?“ Того дня він був лагідний і сумирний, але буває скаженим, несамовитим. Каже, мовби невпинно чує голос Енні, що кличе його. Обличчя нещасного пооране зморшками, виглядає він сивою, цілком сивою мавпою. Але чого не зношу найдужче, то це вигляду його правиці, суціль укритої червоними гнійниками. Ніколи, нізащо в світі не торкнулася б тієї руки. А часом він регоче так моторошно, аж мороз іде поза шкірою. Єдина істота, до якої він не байдужий і про яку піклується, — це чорний пес, котрий завжди обік нього. Подейкують, він ніколи не просить шматка хліба для себе — тільки для вірного свого пса. І якби не пес, то вештався б голодний і виснажений, доки не сконав десь на узбіччі.

Ох, який він мені страшний: коли приблукав до нас, я навіть зраділа, що не зайшов до господи. Як відходив, тітка Елізабет провела його довгим поглядом.

— Замолоду Ферфакс Моррісон був тямущим і привабливим. Подавав блискучі надії, — сказала вона, зітхнувши. — Недовідомі шляхи Господні.

— Саме тому вони такі захопливо цікаві, — озвалася я.

Тітка Елізабет стягнула брови й застерегла мене, щоб я, бува, не стала безбожницею. Таке повторюється щоразу, як я скажу про Господа Бога бодай слівце. Не розумію, чому. Не дозволяє вона говорити про Нього ні мені, ані Перрі, хоч Перрі дуже цікавиться Ним і старається довідатись про Творця якомога більше. Одного разу, в неділю, тітка Елізабет підслухала нашу розмову: я саме оповідала Перрі, яким уявляю собі Всевишнього. Тітка заявила, мовляв, це справжній скандал.

Неправда! Вся проблема у тім, що в мене й тітки Елізабет різні боги. Тільки й того! У всякого свій Бог — так мені видається. Наприклад, Бог тітки Рут — це Бог, що тільки роздає кари її недругам, суддя, що безупину оголошує вироки. Джимові Косгрейну Бог потрібен для того, аби присягатися Його іменням. А тітка Дженні Міллборн ходить в ореолі небесного сяйва, аж променіє — завдяки своєму Богові.

Ну, на сьогодні досить. Згортаю свій щоденник і йду спати. Я знаю: „багато слів розтринькала“ на цих сторінках. Словесне марнотратство — одна з вад мого стилю, гадає пан Карпентер.

— Тринькаєш слова, дитино, розсипаєш їх занадто щедрою рукою. Мусиш навчитися ощадливості й стислості — мусиш неодмінно.

Авжеж, він має рацію, тому в своїх оповіданнях і нарисах я стараюсь дотримуватися його настанов. Але в щоденнику, якого, крім мене, ніхто не читає і до скону мого не читатиме, я волію бути собою й дозволяти собі словесну надмірність.»


Емілі поглянула на свічу: свіча догоряла. Знала, що другої на нинішній вечір вона не дістане. Адже тітка Елізабет намагалася жити за правилами персів та мідійців. Емілі згорнула щоденник, загасила вогонь у коминку, що ледь жеврів, роздяглася й пірнула до ліжка. Відтак загасила й свічу. Покій став помалу наповнюватися аж наче моторошним у своїй білоті одсвітом снігів, що вкрили землю. Так буває тоді, коли місяць закритий хмарами. І ту мить, як Емілі ось-ось мала заснути, блиснула їй щаслива ідея — то був задум казкового оповідання. Юна письменниця притьма вислизнула з-під ковдри. Затремтіла від холоду, але змарнувати такий задум було б непрощенною легковажністю. Тож засунула руку під пухку перину й видобула звідти до половини спалену свічку, що її ховала саме для такої оказії.

Так чинити негоже — що й казати! Слухняні діти так не поводяться. Втім, я ніколи не стверджувала, ніби Емілі — слухняна дівчинка. Я взагалі не пишу книжок про дітей слухняних, і чемних, і вихованих. Ті книжки були б такими нудними, що їх ніхто не читав би.

Емілі засвітила свічку, натягла панчохи, накинула на плечі тепле покривало і, вийнявши з шафи іншу оправлену, з білими аркушами, книгу, заходилася писати при свічці, що пломінцем своїм утворювала маленьку світляну оазу посеред темного покою. Емілі писала, писала, не зводячи своєї чорної голівки, схиленої над папером, години спливали, інші мешканці Місячного Серпа вже бачили третій сон. Вона щулилася від холоду, відчувала неабияку втому, але нібито не здавала собі з того справи. Пекли їй очі, щоки були червоні, аж наче спечені, а слова тулилися й тулилися до пера, як ті вівці до чабана. Коли ж свічка нарешті згасла, Емілі, змушена повернутися до реальності, зідхнула й задрижала всім тілом. Її пройняв несамовитий холод. Годинник показував другу; Емілі почувалася змореною, навіть виснаженою, зате скінчила свою новелу, а була вона найкращою з усіх, доти нею написаних. Задоволена собою, прослизнула до зимного свого ліжка й миттєво заснула під стогони й виття знавіснілої хуртовини.

Розділ 2

Розмаїті враження

Пропонована книжка аж ніяк не складатиметься з фрагментів щоденника юної Емілі. Проте мусимо навести ще кілька витягів з її, властиво, автобіографії — витягів, конче потрібних для створення цілісного уявлення про її життя та індивідуальність. Крім того, як не скористатися з матеріалу, котрий вже маєш під рукою? Адже щоденник Емілі, з його нескінченними курсивами, юнацьким максималізмом і невпинним аналізом власної душі є набагато ціннішим джерелом відомостей про дівчину з Місячного Серпа, аніж найприхильніші описи стороннього біографа. Через те зазирнемо знову до пожовклих сторінок старої «книги Джиммі», свого часу списаних Емілі на горищі в Місячному Серпі.


15 лютого 19…

Постановила собі ось що: кожного дня в цім щоденнику занотовуватиму всі свої добрі та погані вчинки. Запозичила цю ідею з якоїсь книжки, й вона припала мені до душі. Маю намір стати найпоряднішою, найчеснішою, найдостойнішою. Певна річ, занотовувати гарні вчинки буде легко й приємно, однак лихі… О, це дуже прикро!

Сьогодні я вчинила тільки одну річ, яка доброю не була, принаймні я її доброю не вважаю. Була нечемною щодо тітки Елізабет. Їй здалося, ніби я задовго мию тарілки й полумиски. А я не вважала, що маю квапитись, не бачила для поспіху жодної причини, тож, миючи, подумки снувала сюжет повістини під назвою «Таємниця старого млина». Тітка Елізабет подивилася на мене, тоді на годинник і промовила вкрай неприємним тоном:

— А що, Емілі, слимак є твоїм братом?

— Ні, — відказала я зверхньо, — слимаки мені не рідня.

По суті мої слова зухвалими не були, на відміну від стилю, від інтонацій. Я прагнула бути зухвалою! Бо надто мене дратують, ба навіть обурюють, ущипливі зауваження. Потім шкодувала, що піддалася лихим почуттям, однак не тому, що повелася негідно, — тільки тому, що вчинила дурницю, вчинила неправильно. Не таким, я гадаю, повинно бути справжнє, щире каяття.

Що ж стосується добрих учинків, то нині я зробила їх два. Врятувала життя двом істотам. Майк упіймав пташку, а я відібрала її в нього. Пташка негайно пурхнула вгору; я бачила, що вона безмежно щаслива. А пополудні я піднялася на горище, аж там у мишоловці — здобич. Властиво, не вся мишка потрапила до пастки, лиш лапку її притисло пружинкою. Бідолашне створіння лежало знесилене, до краю виснажене надаремними борсаннями. Так жалісно дивилася своїми чорненькими очицями! Я не стерпіла й вивільнила її; вона мерщій побігла геть, хоч лапку її було понівечено. Я не впевнена до кінця, що цей учинок — добрий. З погляду миші — так, добрий безумовно, але що сказала б тітка Елізабет?

Сьогодні ввечері тітки Лаура й Елізабет читали й палили старі листи. Читали вголос, ще й коментували, а я сиділа в кутку, лагодячи панчохи. Листи виявились надзвичайно цікавими, я багато чого довідалася про рід Мурреїв. Розумію: це велике щастя — належати до такого роду. Тож нічого дивного, що жителі Чорноводдя іменують нас «обраним людом», хоч і в доволі несхвальному сенсі. Здаю собі справу, що маю стояти на висоті наших родинних традицій.

Сьогодні ж отримала довгого листа від Діна Пріста. Дін зимує в Алжирі. Повідомляє, що вертається в квітні й ціле літо пробуде в Чорноводді, у своєї сестри, пані Елфріди Еванс. Я так тішуся! Ніхто не розмовляє зі мною, як Дін. Зі старших, кого я знаю, він найцікавіший і наймиліший. Тітка Елізабет говорить, мовляв, він егоїст, як усі Прісти. Але вона упереджена в ставленні до Прістів. Крім того, завжди називає Діна Горбанем, що виводить мене з рівноваги. Справді: одна лопатка в нього трішечки вища, ніж друга, та хіба це його вина? Я вже просила тітку Елізабет не називати його так, а вона відказала:

— Не я прозвала його Горбанем. Його ж рідня називає так твого друга, Емілі. Прісти не відзначаються делікатністю — ні в почуттях, ні у висловах.

Тедді також отримав листа від Діна, вкупі з книгою: «Життєписи великих художників: Мікеланджело, Рафаеля, Веласкеса, Рембрандта, Тіціана». Тедді сказав мені, мовляв, не зважується показати цю книгу своїй матері, бо як побачить, що він читає її з захопленням, то спалить її неодмінно. Я певна: Тедді стане таким же великим художником, як ті, згадані вище, — аби лиш дістав змогу вчитися і розвивати свій хист.


18 лютого 19…

Нині, вийшовши зі школи, я подалася до гайка Високого Джона — прогулятися. І не пошкодувала! Сонце було вже над обрієм, а сніг — білий-пребілий! А тіні дерев на ньому здавалися блакитними. А коли ввійшла до саду кузена Джиммі, моя власна тінь виглядала дуже потішною — була такої довжини, аж трохи не сягала протилежного кінця нашого саду. І — негайно склала віршика з рядками:

Були б ми такого зросту, як наші тіні,

О, якими великими були б тоді наші тіні!

Гадаю, в цім вислові є своя філософія.


Емілі виростає

Сьогодні ж написала й новелу. Тітка Елізабет знала про це й була вельми незадоволена. Добряче висварила мене, мовляв, лиш марную час. Але ж ні, не марнувала я часу. Пишучи цей твір, я зростала внутрішньо, дорослішала. Відчуваю це ясно, впевнена у цьому. А, до того ж, люблю в моїй новелі деякі речення. «Така біла, така струнка, вона йшла крізь темрявий ліс, неначе сновида». Хіба не гарно? А пан Карпентер, як на те, говорить, що, коли мені якесь речення подобається особливо, то саме його я повинна викреслити без жалю. Однак цього я не здатна викреслити — о ні! Нізащо в світі! Дивує лиш те, що кожного разу, як пан Учитель радить мені щось викреслити, я чиню спротив, а через три місяці доходжу висновку, що рада його була цілком слушною, і тоді я соромлюсь недолугих своїх думок. Із нинішніми моїми стилістичними вправами пан Карпентер повівся вже зовсім немилосердно. Ніщо не припало йому до смаку — ніщо!

— Три «на жаль» в одному реченні, Емілі. Коли ж навіть одного забагато! «Вельми нездоланний»… Емілі, на милість Божу, пиши по-людськи! Неподобство, та й годі.

Справді. Я визнаю це; як він сварив мене, то відчувала, що сором огортає мене всю — від маківки до п’ят. У вправах моїх пан Карпентер голубим олівцем підкреслив чи не кожну сентенцію, викреслив усі найкращі, найхудожніші речення, ще й відзначив у них синтаксичні помилки. Сказав, наче з усього, що я пишу, проглядає манія мудрування, і зрештою, жбурнувши мені мій зошит із вправами, обіруч схопився за голову й вигукнув:

— Ну, ти й пишеш! Дитино, візьми-но краще дерев’яну ложку і вчися куховарити.

І вийшов геть, кленучи моє писання не дуже голосно, проте завзято. Я піднесла з підлоги мій бідолашний зошит; ні ображеною, ні навіть засмученою не почувалася зовсім. Куховарити вмію, а пана Карпентера з деяких сторін я вже пізнала. Він сердиться, гнівається через найкращі мої вправи. Тобто, що краще вони виконані, то дужче він лається. Останні вправи зроблені вельми добре — це очевидно. Насправді його дратує те, що я в змозі написати ще краще, а не зробила цього через недбалість або лінощі, а чи байдужість — так йому принаймні здається.



Тітка Елізабет не згодна з паном Джонсоном. Каже, його теологія суперечить духові нашої релігії. Минулої неділі зазначив у своїй проповіді, що в буддизмі є багато цікавого і доброго.

— Незабаром він скаже, мовляв, чимало доброго є в православ’ї, — обурено говорила тітка Елізабет під час обіду.

Може, справді в буддизмі є щось добре й цікаве? Розпитаю про це Діна, коли приїде!


2 березня 19…

Сьогодні ми всі були на похованні старої пані Сари Пол. Я завжди охоче буваю на похоронах. Коли ж вимовила це вголос, тітка Елізабет з обуренням подивилася на тітку Лауру, а та не без докору сказала:

— Ох, люба Емілі!

Казати правду, мені навіть подобається викликати обурення в тітки Елізабет, але, засмутивши тітку Лауру, я щоразу відчуваю жаль. Вона-бо така ніжна, така добра, така люба мені! Тож я саме їй намагалася розтлумачити мої спонуки. Та іноді взагалі важко щось пояснити, а вже такій людині, як тітка Елізабет, — і поготів!

— Поховання цікаві, — мовила я, — і навіть потішні.

Моє зауваження, поза сумнівом, тільки погіршило ситуацію. Хоч тітка Елізабет відає достеменно: це й справді кумедно — спостерігати за рідними пані Пол на її власному похороні, рідними, які багато років її ненавиділи (правда, любити покійну було нелегко — це треба визнати, попри те, що віддала Богові душу), а тепер от сидять з носовичками, що їх раз у раз прикладають до очей, нібито плачучи. Я добре знала, про що вони думають — кожен зокрема і всі разом. Джекоб Пол розмірковував, чи ця «стара відьма» відписала йому щось у своїй духівниці, Аліса ж Пол, яка твердо знала, що нічого не одержить, мала надію на те, що й Джекобом у заповіті буде знехтувано. Це справило б їй полегкість. А пані Карла Пол замислилася над тим, коли вже можна буде опорядити оселю інакше, згідно зі своїми уподобаннями, цілком відмінними від смаку небіжчиці. А тітка Мішел побивалася через те, що веліла підсмажити замало м’яса для цілого юрмища кузенів та кузин, котрі з’їхалися на похорон. А Лізет Пол рахувала присутніх, відчуваючи справжнє приниження, оскільки на похорон матері завітало менше осіб, аніж на проводи Генрієтти Лістер, які відбулися минулого тижня. Коли я звірила все це тітці Лаурі, та відказала поважно:

— Може, й твоя правда, Емілі (вона знає, що правда — моя), але така молоденька дівчина, як ти, не повинна засмічувати собі голову подібними речами.

Хіба ж я винна, що бачу те, що бачу?! Мила тітка Лаура завжди так співчуває людям, що не помічає кумедного в людській поведінці. А втім, я й інше здатна побачити. Скажімо, те, що малий Джеккі Фрітц, якого пані Пол усиновила й пестувала, як могла, був просто невтішним, що Марта Пол, думаючи про давню свою колотнечу з пані Пол, виглядала згорьованою і засоромленою; побачила й те, що лице пані Пол, яке за життя виглядало таким жовчним і невдоволеним, тепер було лагідним і врочистим, мало не гарним — так, ніби смерть нарешті дала їй блаженний спокій.

Ні, що не кажіть, а проводи завжди цікаві.


5 березня 19…

Нині падає сніг. Люблю спостерігати, як він поволі осідає на деревах — майже безгучно.

Гадаю, сьогодні я справила добрий вчинок. Джей Мерровбі прийшов до кузена Джиммі допомагати йому рубати дрова. Я ж угледіла, як він, полишивши працю, зайшов до хліву і взявся пити горілку просто з пляшки, яку витяг був із кишені. Але нікому про це не сказала — ані натяком! — і це мій добрий учинок.

Якби ж повідомила тітці Елізабет, як, властиво, й повинна була зробити, то вона вже ніколи не найняла б його на роботу, а він же мусить утримувати свою бідолашну дружину й дітей. Доходжу висновку, що це непросто — розрізняти добрі й погані вчинки.


20 березня 19…

Вчора тітка Елізабет неабияк на мене розсердилася, бо я не згодилася написати вірша — епітафії на честь старого Пітера де Гіра, що упокоївся минулого тижня. Пані де Гір сама, завітавши до нас, просила мене вшанувати епітафією покійного чоловіка. Я відмовила, ще й, правду казати, була сильно обурена її проханням. Адже то було б ніщо інше, як профанація мистецтва, якому слугую. Звісно, пані де Гір від мене цього не почула. По-перше, це образило б її, а по-друге, вона анітрохи мене не зрозуміла б. Навіть тітка Елізабет не збагнула нічого, коли по відході пані де Гір я намагалася пояснити їй свою точку зору.

— Пишеш і пишеш цілі стоси всіляких дурниць, які нікому не стануть у пригоді, — мовила вона шорстко. — То вже могла б хоч раз написати щось корисне й путяще. Це би втішило пані де Гір, яка оплакує чоловіка. «Профанація мистецтва!» Ото ще… Коли вже говориш, Емілі, то говори розумно.

Спробувала говорити розумно, з підкресленою поважністю:

— Тітко Елізабет, подумай сама — як же мені написати для неї такого вірша? Та ж я не можу писати нещиро, тільки для того, аби справити комусь приємність. Ти ж бо знаєш: годі бути прихильним і правдивим воднораз щодо бідного старого Пітера де Гіра!

Тітка Елізабет не відала цього, принаймні твердила, що не відала; так чи так, а мої пояснення ще більше налаштували її проти мене. Роздратувала мене до такої міри, аж врешті-решт я пішла до своєї кімнати і там написала віршований некролог про новопреставленого Пітера (написала для власного задоволення). Треба сказати, це дуже потішно — складати «правдомовний» некролог про когось, кого ти не любиш. Однак це не значить, що я почувала до Пітера де Гіра якусь огиду — я просто гордувала ним, як і всі, зрештою. Але тітка Елізабет розсердила мене; коли ж я сердита, — стаю саркастичною. І знов я відчувала, ніби «щось» водить моїм пером, однак це «щось» — інакше, як зазвичай: злостиве й глумливе. Щось таке, що тішиться з глузування над жалюгідним, ледачим, незграбним дурником, брехуном і святенником старим Пітером де Гіром. Думки, слова, рими з’являлися мовби на перший поклик, а оте Щось аж хихотіло від насолоди.

Цей твір видався мені таким дотепним і досконалим, аж я піддалася спокусі й вирішила показати його панові Карпентеру. Гадала, йому сподобається, і справді бачила за виразом його обличчя, що певні рядки припали йому до смаку. Та, прочитавши до кінця, він згорнув зошит і подивився на мене серйозно.

— Я розумію: є своя насолода в такому висміюванні людських вад, людської нікчемності, — мовив учитель. — Так, горопашний старий Пітер був людиною пропащою. Він помер, і Творець не відмовить нещасному грішникові у милосерді. Та люди, його ближні, істоти, подібні до нього, не відають милосердя. Коли я піду з життя, Емілі, ти й про мене напишеш так, як про нього, — в такому ж дусі? Безперечно, ти маєш хист… Риси небіжчика Пітера схоплено точно й подано вельми яскраво. Ти вмієш змальовувати людські недоліки й слабкості, дурість і ницість, умієш так, що це перевершує можливості звичайної дівчинки у твоєму віці. Проте… чи це вартує твоїх зусиль, Емілі?

— Ні, ні, — відповіла похапцем. Переживала такий сором, такий жаль, аж мусила вибігти геть і виплакатися. Мене жахала думка, що пан Карпентер уявлятиме свою епітафію, написану мною в подібному стилі, так само злісну й ущипливу, — і це після всього, що він для мене зробив!

Коли ж повернулася, пан Карпентер сказав лагідно:

— Не варто писати таких речей. Сатира буває надміру дошкульною. Звісно, є інфекції, що лиш вогнем випалюються, проте залиш цю справу великим та геніальним. Краще лікувати, як шмагати. Ми, люди з ушкодженою душею, знаємо це достеменно.

— Ох, пане Карпентере… — почала я. Поривалася сказати, що душа його зовсім не ушкоджена, і ще тисячу слів, однак передчувала, що він не дасть мені висловитися.

Так і сталося:

— Годі вже про це, Емілі. Коли помру, скажи так: «Він помилявся, блукав, але ніхто не відав краще, ніхто з більшою гіркотою не відчував ушкодженості його натури, ніж він сам». Будь милосердною до грішників, Емілі. Знущайся над підлотою та ницістю, якщо не можеш інакше, але зглядайся над слабкістю людською.

Промовивши це, учитель підвівся й закликав учнів на черговий урок. Уночі я не склепила очей — так злостилася на саму себе. Нині ж урочисто, як девіз, занотовую вчителеві слова до щоденника: «Моє перо повинно гоїти рани, а не завдавати їх». Підкреслюю цей вираз; хай то буде вікторіанська чи ще яка старосвітська манера — підкреслюю, бо він є безмежно важливим, і я беззастережно його дотримуватимусь.

Я так і не знищила того злощасного вірша. Рука не знялася. Надто він добрий, щоб віддати його вогневі. Я сховала його серед інших моїх паперів: перечитуватиму задля власної втіхи, але нікому ніколи не покажу.

Ох, якби ж то пан Карпентер не почувався ображеним!


1 квітня 19…

Сьогодні чула думку приїжджих про Чорноводдя, думку, що сильно мене уразила. Подружжя Сойєр, жителі Шарлоттетауна, були на пошті одночасно зі мною. Пані Сойєр, дуже вродлива, модно вдягнена і доволі бундючна, звернулася до свого чоловіка: «І як тутешній люд витримує у цій норі? Я би з глузду з’їхала. Тут ніколи нічого не відбувається!»

Я б охоче розповіла їй про Чорноводдя. Та мешканка Місячного Серпа, звісно ж, не стане здіймати прилюдних колотнеч. Тому, як пані Сойєр заговорила до мене, я обмежилася підкреслено холодним кивком голови і безмовно пройшла повз неї. За спиною почула голос пана Сойєра: «Хто ця мала?» Дружина йому відказала: «Це та, з роду Старів. А голову тримає так, як справжнісінька Муррей».

«Тут ніколи нічого не відбувається»… Наклеп, та й годі! Насправді у нас відбувається сила-силенна подій важливих, а часом і приголомшливих. Я гадаю, життя тут прекрасне й подиву гідне. Стільки причин для сміху, розмов і плачу!

От, пригадаймо події останніх трьох тижнів: яка ж бо суміш комічного і трагічного! Джеймс Бакстер несподівано перестав розмовляти з дружиною, й ніхто не відає, чому. Вона, сердешна, не відає також, і через те крається її серце. Старий Адам Гіліан, що не зносив бурхливих чуттєвих проявів, помер два тижні тому, й останніми його словами були такі: «Вимагаю, щоб на моїм похованні не чути було ніякого виття, ніякого шморгання носом». І справді: ніхто не «шморгав носом» і не «вив». Казати правду, нікому й не кортіло, а що небіжчик заборонив, то вже й поготів. Такого чудного похорону в Чорноводді ще не було. А я бачила весілля, сумніші від того похорону. Наприклад, одруження Елли Брайс. Якою ж пригніченою мала бути Елла, якщо забула взути білі черевички і зайшла до вітальні у весільній сукні й старих, геть стоптаних домашніх капцях, з дірками, крізь які виглядали пальці ніг. Коли б вона з’явилася голою, далебі, люди менше про це пліткували б. Нещасна Елла безперестану плакала під час весільної вечері — плакала від журби й приниження.

Старий Роберт Скубі посварився з єдинокровною сестрою, хоч разом вони прожили душа в душу тридцять років (утім, про неї кажуть, ніби вона жіночка буркотлива). Вона не вчинила нічого такого, що могло би вкинути його в гнів, не сказала жодного прикрого слова — тільки з’їла горіхи, до яких він дуже ласий і які з обіду залишив собі на потім, аби ввечері з’їсти в ліжку. Коли ж виявив, що горіхи зникли, запав у страшний шал. Облаяв сестру старою чортицею і велів негайно забиратися з його домівки. Бідолашна Матильда переселилася до своєї сестри, що проживає в Гусячому Ставі, а Роберт навіть не думає просити в неї вибачення. Обоє затяті, як усі Скубі. Й жодному з них уже не спізнати в житті ні щастя, ні навіть простого задоволення.

Джордж Лейк місячної ночі вертався додому з Гусячого Ставу. (Це діялося зо два тижні тому.) Зненацька уздрів на снігу чиюсь чорну тінь, що рухалася назирці за ним. А довкруг не було нікого — лиш вона, чорна тінь. Джордж увірвався до найближчої оселі, півмертвий од жаху, і подейкують, відтоді він трохи не при своєму розумі.

Це найдраматичніша подія останніх тижнів. Зараз, коли я пишу про це, мене аж мороз обсипає. Джорджеві щось примарилося, поза сумнівом. Але то людина путяща, і не питущий він зовсім. Не знаю, що й думати!

Арміній Скубі є людиною дріб’язковою. Повсякчас купує капелюшки для своєї дружини, і щоразу переплачує. А вдається до цього саме тому, щоб вона не купувала задорогих капелюшків! Усі жителі Шрусбері потішаються з нього. Минулого тижня він купував у крамниці пана Джонса черговий капелюшок, і пан господар обіцяв йому віддати вподобаний капелюшок задарма, якщо Арміній здолає шлях до вокзалу з тим капелюшком на голові. Арміній погодився! До станції було понад милю ходи, й усі хлопчаки Шрусбері бігли за ним із реготом та свистом. Однак Арміній на те не зважав: він заощадив аж три долари дев’яносто п’ять центів!

А тут, у Місячному Серпі, одного вечора я мала нещастя вилити некруто зварене яйце на другу, за своєю елегантністю, кашемірову сукню тітки Елізабет. Це також була подія! Крах однієї з європейських монархій не спричинив би в Місячному Серпі аж такого переполоху…

Отже, пані Сойєр, ви глибоко помиляєтесь. А, крім того, навіть без виняткових подій життя тут цікаве, адже цікаві тутешні люди. Не всіх люблю, але цікавлять мене всі. Наприклад: панна Метті Смоол — їй сорок літ, а носить лише світлі сукні. Останнього разу в церкві була у рожевому платті й яскраво-червоному капелюшку. Старий Рубен Баском — ледачий настільки, аж волів спати з парасолькою над головою, коли покрівлю його домівки було пошкоджено; волів радше цього, аніж просто відсунути ліжко. Пан Клоскі, який, оповідаючи про місіонерів, не сміє вживати слово «штани», отже, говорить — «нижня частина гардеробу»! Еймос Деррі, що отримав на виставці першу премію за городину, викрадену з поля старого Ронні. Ронні ж не отримав жодної нагороди. А Джо Бель, який учора приніс мені будку для мого песика! Всі пойменовані люди є цікавими, непересічними і потішними.

Що ж: я, либонь, довела пані Сойєр, що присуд її був несправедливим. Тепер я вже не така сердита на неї, хоч і нарекла мене «тією, з роду Старів». І на чоловіка її, що назвав мене «малою».

Чому мені так неприємно, коли про мене кажуть «мала»? Адже малі котики, приміром, є такими розкішними створіннями! Зате люблю, як називають мене «котенятком».


29 квітня 19…

Два тижні тому послала свій найкращий поетичний твір до одного з Нью-Йоркських часописів. А сьогодні отримала його назад із такою приміткою: «Шкодуємо, але надрукувати не можемо».

Почуваюся просто жахливо. Тепер я бачу, що не подужаю створити нічого насправді доброго.

Неправда: подужаю! Той часопис ще буде щасливий, що матиме змогу друкувати твори нині зневаженої авторки!

Я не відкрила панові Карпентеру, що послала вірша до редакції. Він не схвалив би моєї ініціативи. Каже, за п’ять років я матиму вдосталь часу на пошуки видавців.

Проте я знаю, що деякі поезії, вміщені у тому часописі, анітрохи не кращі від моїх.

Навесні поезії пишуться якось вільніше, легше, ніж іншої пори. Втім, пан Карпентер радить мені боротися з весняним «натхненням». Твердить, мовби весна несе більшу відповідальність за ті дурниці, що нами кояться, ніж будь-який інший чинник на світі.


1 травня 19…

Дін приїхав! Спершу зайшов до своєї сестри, а вже потім до Місячного Серпа. Ми прогулювалися коло сонячного годинника і розмовляли досхочу. Як добре, що він повернувся — зі своїми зеленими очима й ніжними вустами.

Гомоніли про Алжир, про переселення душ, про спалення тіл у крематоріях, про всілякі профілі (Дін говорить, у мене гарний, суто еллінський профіль). Я дуже люблю Дінові компліменти.

— Зіронько моя світанкова, як же ти виросла! — здивувався Дін. — Восени, коли від’їжджав, я залишив дитину, а тепер, повернувшись, бачу жінку.

(За три тижні мені виповниться чотирнадцять; мушу визнати, я доволі висока, як на свій вік. Дін радіє тим, радіє більше за всіх, особливо за тітку Лауру, що безнастанно зітхає, подовжуючи мої суконки й безупину повторюючи, мовляв, діти ростуть так швидко…)

— Час не стоїть на місці, — відповіла я Дінові, зацитувавши вислів, викарбуваний на камені побіля сонячного годинника, — відповіла, як справдешній філософ.

— Тепер ми майже однакові на зріст, — зауважив Дін. І з гіркотою додав: — Аякже, Горбань Пріст не вельми стрункий чоловік.

Я ніколи не поминала про калічну його лопатку, свідомо уникала цієї теми, однак тепер заговорила:

— Діне, будь-ласка, не говори про себе таким глузливим, знущальним тоном. Принаймні зі мною так не треба. Ти ніколи не був для мене Горбанем. Чуєш?

Дін взяв мене за руку й зазирнув у вічі, неначе бажав прочитати щось на денці моєї душі.

— А ти певна, Емілі, що ніколи не думаєш про мій горб, про моє каліцтво? І не прагнеш, аби я був простою собі, звичайною людиною?

— Для твого добра я би прагнула чого завгодно, — відповіла я. — Але, запевняю, це мені зовсім байдуже й ніколи, повік не обходитиме.

— Ніколи? О, якби я був певен, Емілі, якби я був певен!

— Можеш не сумніватися, — рішуче ствердила я.

Мене дратували його сумніви, а проте щось у виразі його обличчя підказувало мені, що я не все розумію, що у словах його може бути якась дещиця слушності. Почувалась я напрочуд ніяково. І нараз мені пригадалося, як він, урятувавши мені життя, оголосив, мовляв, відтепер моє майбутнє цілковито належить йому — саме тим, що він мене врятував. А я з неохотою думаю про те, що життя моє мусить належати будь-кому, хай навіть Дінові, тільки не мені самій. Та, з іншого боку, Дінові я віддаю перевагу перед усіма людьми на землі.

Коли спустилися сутінки й на небі засвітилися зорі, ми почали розглядати їх у телескоп Діна. Це було так захопливо! Дін багато знає про зорі; мені здається, для нього взагалі немає таємниць — ні в небесах, ні на землі. Коли ж я звірила йому свою думку, він одповів так:

— Одна таємниця лишається незвіданою. Безперечно! А я віддав би всі свої знання за розкриття одної-єдиної таємниці, яка, напевно, так і залишиться нез’ясованою. Це шлях до… шлях до…

— До чого? — спитала з неабиякою цікавістю.

— До серця, якого жадаю, за яким тужу, — мовив Дін, геть розмріяний, дивлячись на мерехтливу зірку, що зависла над кронами Трьох Принцес.

— Мені здається, воно таке ж недосяжне, як он та зоря, подібна до самоцвіту. А втім, хтозна, Емілі, хтозна…

Цікаво, чийого серця так сильно прагне Дін?


4 травня 19…

Дін привіз мені куплену в Парижі чудову папку для паперів; на зворотному боці обкладинки я записала мій улюблений вірш, з якого взяла й епіграф для цього щоденника. Присяглася була «зійти на альпійську вершину»! Тепер я починаю розуміти, що сходження на верхогір’я (в переносному сенсі) є справою надто важкою, і тут недостатньо «мати крила зі щирого світла». Пан Карпентер позбавив мене багатьох ілюзій.

— Мусиш працювати в поті чола, зчепивши зуби. То єдина дорога, що прямо веде до мети, — научав він.

Уночі, лежачи в ліжку, я обмірковувала заголовки для своїх книжок — тих, які напишу в майбутньому: «Дама з вищого світу», «Вірна до смерті», «Бліда Маргарита», «Королівство над морем»…

Залишається тільки придумати зміст і написати їх.

Нині пишу оповідання «Дім серед руїн»; заголовок начебто гарний, але з розмовами закоханих я досі не годна впоратись. Усе, що приходить мені на розум у тій царині, — таке блякле, безбарвне, таке безглузде, аж розпач мене огортає. Питала Діна, чи міг би мене навчити мистецтва любовних діалогів, нагадала йому, що це ж його давня обіцянка, та Дін відповів, мовби я ще занадто молода. І сказав це якось таємниче, як уміє лише він. Я відчула, що в словах його криється значно більше, ніж може здаватися невтаємниченому.

От би й мені навчитися так говорити, а саме — значущо, це ж бо робить людину надзвичайно цікавою.

Сьогодні, після уроків, сидячи в садку на кам’яній лавці, ми з Діном взялися читати «Альгамбру». Я почувалася так, наче перед моїми очима розчахнулася брама в країну добрих чаклунок. І так завжди, коли розкриваю цю чарівну книжку.

— Як мені хочеться побачити Альгамбру! — вихопилося в мене.

— Колись ми там побуваємо. Разом, — обіцяв Дін, наголошуючи на слові «разом».

— Ах, це було б чудово! — вигукнула я. — Ти й справді гадаєш, що ми спроможні здійснити це, Діне?

Перш як Дін устиг відповісти, з гайка Високого Джона долинув посвист Тедді, цей милий посвист, що складався з двох високих і одного низького, протяглого звуку. Наш умовний сигнал!

— Пробач, Діне, я мушу йти — мене кличе Тедді, — сказала я.

— Ти мусиш іти щоразу, як він покличе? — спитав Дін.

Я відповіла ствердно й пояснила, чому.

— Він кличе мене посвистом лиш тоді, коли я потрібна йому конче. І я дала слово, що завжди приходитиму, як буде хоч найменша змога.

— Ти й мені конче потрібна! — сказав Дін. — Я прийшов сюди тільки на те, щоб читати з тобою «Альгамбру».

Враз я відчула себе страшенно нещасною. Так хотіла залишитися з Діном, однак відчувала, що мушу йти до Тедді. Дін дивився на мене гострими, допитливими очима. Врешті-решт закрив книжку.

— Що ж, іди, — мовив.

Я рушила. Та ніби щось у мені обірвалося. Не знаю, що і чому.


10 травня 19…

Прочитала три книжки, позичені Діном минулого тижня. Одна була, мов розарій, — дуже мила, втім, дещо пересолоджена. Друга — неначе сосновий ліс на гірському схилі: з пахощами і навіть смаком живиці. Сильно вона припала мені до душі, хоч і сповнила якимсь наче розпачем. Була написана так гарно, так майстерно! Я так не вмію і, мабуть, не зумію ніколи. Ні, не зумію, я певна цього. Третя ж, остання книжка, відгонить хлівом — брудним і смердючим. Дін дав її мені помилково. Дуже був зажурений і сердитий на себе, коли виявив помилку.

— Зіронько… Зіронько… Я б ніколи не дав тобі такої книжки свідомо. Це моя злочинна недбалість! Пробач мені. Та книжка є правдивим образом світу, але не твого світу. Дякувати Богові, не твого! І не того, що я колись відкрию перед твоїми очима. Зіронько, обіцяй мені, що забудеш ту книжку.

— Якщо зможу — забуду, — відповіла я.

А втім, не знаю, чи в силі забути. Надто бридка вона… Прочитавши її, я вже не здатна бути такою щасливою, як перше. Таке враження, наче забруднила руки й ніяк не можу вимити їх начисто. І ще одне враження: мовби зненацька зачинилися за мною якісь ворота, і я опинилася в геть невідомому світі, де не знаю ні доріг, ні стежок, одначе змушена перейти його, жити в ньому.

Сьогодні я спробувала написати Дінів портрет — словесний, звичайно. Та він не дався мені. Вийшла ніби фотографія замість візерунка. У Діні криється щось таке, чого я не здатна осягнути своїм розумом.

Кілька днів тому Дін сфотографував мене — випробував новий апарат, — але знімком лишився незадоволений.

— Це не ти, — визнав він. — А втім, зоряне світло сфотографувати годі. Це ясно, як Божий день.

А за хвилину додав — надміру гостро, як мені здалося:

— Скажи отому ідіотові, Тедді Кенту, нехай залишить у спокої твоє личко й не вміщує його на кожнім своїм мальовидлі. То вже занадто!

— Він цього не робить, — рішуче заперечила я. — Тедді намалював мене один тільки раз, і цей портретик привласнила собі тітка Ненсі.

Я визнала це без тіні сорому, бо й донині не простила тітці Ненсі привласнення мого портретику.

— У кожнім його мальовидлі, достоту в кожнім, є певна риса твого обличчя, — наполягав Дін. — Твої очі, твій вигин шиї, твоя манера тримати голову… І це найгірше. Я не піклуюсь так ревно про твої очі, твою шию, але принаймні не хочу, аби те «щось», що є в тобі, було підкреслено в будь-якому з його малюнків. То ніби крадіжка частки твоєї душі без твого відома; чого-чого, а цього я не бажаю категорично. Либонь, він сам не усвідомлює, що діє, і це найгірше.

— Я не розумію тебе, — мовила згорда. — А Тедді молодчина… Сам пан Карпентер так висловився.

— А Емілі з Місячного Серпа одразу повторює це, мов яка луна! О, в того молокососа безперечний талант, і з нього вийде з часом щось путнє, якщо тільки схиблена його матуся не зламає йому життя. Але нехай пильнує свого олівця, я ж пильнуватиму свою власність.

Дін сміявся, вимовляючи ті слова. А я звела голову ще вище. Бо не є нічиєю власністю, навіть жартома. Й ніколи не буду.


12 травня 19…

Тітка Рут, дядько Воллес і дядько Олівер завітали до нас по обіді. Люблю дядька Олівера, а от тітку Рут і дядька Воллеса не полюбила анітрішечки. Вони прибули на малу родинну нараду й розмовляли у вітальні з тіткою Лаурою та тіткою Елізабет. Кузенові Джиммі було дозволено взяти участь у нараді, мене ж до тих посиденьок не допустили, хоч я відчувала, що йтиметься там про мене. Гадаю, тітці Рут не вдалося здійснити якісь свої наміри, бо за вечерею вона безупину мене ганила і, зрештою, заявила — мовляв, я виросла доволі бридкою. Тітка Рут завжди мене ганить, а дядько Воллес постійно намагається мною опікуватись. Казати правду, я волію вислуховувати догани тітки Рут, бо принаймні не повинна вдавати, ніби вдячна за них. До певного моменту я зношу їх мовчки, аж кінець кінцем тітонька стомлюється і змовкає й собі.

— Емілі, не сперечайся, — каже раптом тітка Рут, неначе до малої дитини. Я поглянула їй просто в вічі й холодно відповіла:

— Тітко Рут, мені здається, я вже достатньо доросла, щоб до мене зверталися з такими словами.

— Та не достатньо доросла, щоб бути нечемною і шорсткою, — відрізала тітка Рут, погрожуючи мені вказівним пальцем. — Була б я на місці Елізабет або Лаури, я б добряче накрутила тобі вуха, панянко!

Не зношу, як до мене говорять: «панянко». Таке враження, мовби тітка Рут поєднує в собі геть усі вади Мурреїв, а не має жодної чесноти, їм властивої.

Син дядька Олівера, Ендрю, приїхав разом із батьком і залишиться тут на тиждень. Він старший за мене на чотири роки.


19 травня 19…

Сьогодні мої народини. Мені виповнюється чотирнадцять. Написала листа: «Від мене, чотирнадцяти років, до мене — сорокарічної», заклеїла конверт і сховала серед моїх паперів. Розкрию його у день свого сорокаліття. Є у тому листі певні пророцтва. Побачимо, чи справдяться вони до сорокових моїх народин.

Нині тітка Елізабет віддала мені всі до єдиної книжки мого батька. Я так тішуся! Вони ж ніби татова частка! Кожен том підписано його ім’ям, його рукою, береги сторінок рясніють його зауваженнями та примітками. То наче посмертні листи, написані до мене. Переглядала їх цілий вечір, і знову батько був мені такий близький — я почувалася і щасливою, і вельми печальною водночас.

Лиш одне зіпсувало мені цей день. Коли на уроці підійшла до класної дошки розв’язувати арифметичне завдання, всі почали стиха сміятися. Спершу не втямила, у чому річ. Аж нарешті на дошці помітила напис: «Емілія Берд Стар, авторка чотирилапої качки». Коли стирала цей напис — стирала гнівними, рвучкими рухами, — засміялися гучніше. Таке глузування з моїх творчих амбіцій доводить мене до нестями. Додому я повернулася роздратованою і пригніченою. Та, як примостилася на східцях альтанки й побалакала про те, про се з кузеном Джиммі, — весь гнів, уся журба розвіялися без сліду. Ніхто не може упиратися в гніві своїм, якщо зустрінеться з чистим серцем ближнього: це мирить із життям та світом.

А все ж настане день, коли вони припинять сміятися!

Вчора Ендрю поїхав додому. Тітка Елізабет запитала мене, чи він мені сподобався. Досі не ставила таких запитань — мої вподобання мало її обходять. Вочевидь зауважила, що я вже не дитина.

Відповіла, мовляв, він добрий, привітний, дурнуватий і геть нецікавий.

Тітка Елізабет була так незадоволена, аж цілий вечір не озивалася до мене й словом. Незадоволена чим? Та ж я повинна говорити правду! А Ендрю справді такий, як я щойно сказала.


21 травня 19…

Вперше цієї весни сюди навідався старий Келлі. Як завжди, питав мене, чи скоро я вийду заміж. Але так, наче мав щось на серці. Й коли я пішла до молочарні, підтюпцем рушив за мною.

— Люба дівчинко, — заговорив якось таємниче. — Нині я зустрів на луці Горбаня Пріста. Він що — учащає сюди?

Я звела голову якомога вище, як личить Мурреївні.

— Якщо ви маєте на увазі пана Діна Пріста, — мовила я, — то справді, тут він частий гість. Адже Дін мій особистий друг.

Старий Келлі скрушно похитав головою.

— Любе моє дівчатко… Я ж остерігав тебе: не виходь за Пріста, за жодного з Прістів! Невже не пам’ятаєш?

Я відказала:

— Кумедні ви, пане Келлі! Я ні з ким не збираюсь одружуватися. Пан Пріст годиться мені в батьки, а я, як ви самі кажете, — дівчатко. Дівчатко, якому він допомагає в навчанні.

Келлі знову похитав головою.

— Дитино, я добре знаю Прістів. Вони завжди домагаються того, що собі постановили. А люди подейкують, отой Горбань вирішив з часом узяти тебе за дружину. І це спало йому на гадку саме тоді, як він тебе чи не з води витягнув. Ще кажуть, він справжній безвірник; всі ж бо знають, що коли його хрестили, він зірвав пасторові окуляри з носа. Чого ж доброго можна від такого очікувати? Пам’ятай, що каже тобі старий досвідчений Келлі: поки не сталося лиха, розірви з ним усякі стосунки. І не дивись на мене аж так по-Мурреївськи, миле дівчатко. Я застерігаю тебе для твого ж добра.

По тих словах я рушила геть, залишивши Келлі самого. Не можу сперечатися з ним про такі речі й не хочу, аби мені накидали подібні думки. Тепер у присутності Діна я декілька тижнів почуватимусь скутою. Втім, знаю достеменно: все, що сказав мені Келлі, — повна нісенітниця.

Коли старий поїхав, я описала його в зошиті, подарованому кузеном Джиммі.

Ільза отримала від батька новий капелюшок із блакитним тюлем та червоними вишеньками; зав’язується під підборіддям з допомогою стрічок. Мені цей капелюшок до смаку не припав. І я мала необережність признатися в цьому Ільзі. Вона вмить розлютилася, звинувативши мене у заздрості. Не розмовляла зі мною два дні! Я мусила все це передумати. Знаю, що заздрості в серці не мала, проте дійшла висновку, що все ж таки схибила. Вже ніколи нікому не скажу нічого подібного. Хоч і мовила правду, — слова мої були нетактовними.

Сподіваюсь, не далі, як завтра, Ільза мені пробачить. Коли вона гнівається й не розмовляє зі мною, мені до болю її бракує. Я так люблю її, вона така гарна, хороша — і лицем, і душею, — якщо, звісно, не сердиться.

Тедді також на мене сердитий. Йому не сподобалося те, що минулої середи Джордж Норт проводжав мене додому після відправи у церкві. Маю надію, це спричинено тільки примхами Тедді.

А чи треба писати про це? Втім, правда передусім!

Якби Тедді здогадувався про мої почуття, я була б неабияк засмученою і засоромленою. По-перше, відчула гордість і мало не щастя, коли Джордж вирізнив мене з-поміж усіх дівчат. Доти мене ніхто додому не проводжав, а Джордж — хлопець із міста, вельми привабливий і добре вихований; старші дівчата, трохи не всі в Чорноводді, домагаються його прихильності. Я ж вийшла з церкви, почуваючись обік нього так, наче мені додалося кілька дюймів зросту. Та вже за хвилину я ненавиділа його. Взяв щодо мене такий ласкаво-зарозумілий тон! Вочевидь подумав, ніби я звичайна сільська дівчина, котра аж мліє в його товаристві.

І це до певної міри правда! Й тепер це болить мені найдужче. Лишень подумати, що я була такою дурненькою!

Він пихатий і навіває нудьгу. Ні про що не здатен говорити розумно. А може, не вважав за потрібне розпинатися заради мене. Я була надзвичайно сердита, вже коли наближалися до Місячного Серпа. А відрази наїлася мовби за ціле життя!

Тітка ж Елізабет, довідавшись, що Джордж провів мене додому, оголосила, мовляв, більше ніколи не пустить мене на вечірню відправу саму.


25 травня 19…

Западають сутінки. Сиджу в своїм покої. Вікно відчинене, а жаби кумкають і кумкають — либонь, оповідають легенди жаб’ячої давнини. Надвечір дощ перестав, а загалом день видався дощовитим. Люблю всяку погоду, негоду люблю теж, легку негоду, під час якої Велителька Вітрів обережно похитує верховіття дерев. Однак люблю й шалені буревії, літні зливи, громи з блискавицями. Люблю слухати, як рясний дощ порощить об дах і шиби й вода гуркоче у ринвах, а Велителька Вітрів завиває, мов стара чаклунка, в лісах, полях і в нашому саді.

Лиш коли дощить, а треба виходити з дому, то нарікаю на погоду, як усі.

Такий вечір завжди нагадує мені той, весняний, коли три роки тому помер мій тато, нагадує милий старий будиночок у Травневому Гаї. Відтоді я ніколи там не бувала. Чи хтось мешкає у тій домівці? Чи Адам і Єва вкупі з Зарозумілою Смерекою ще стоять на своїх місцях? А хто нині спить у моїй кімнаті? Чи є кому любити отой невисокий чагарник і гратися з Велителькою Вітрів на оточеній смереками галявинці? Пишучи ці рядки, я живо пригадала собі ту мить, як пізньої осені я, восьмирічна, помітила на дереві два листочки, ще зовсім зелені та свіжі. Тоді я відчула дивне хвилювання, і вперше зблиснув мені «промінчик». З тієї пори чимало бачила всякого листя на різних деревах — всього й не згадаєш! — але ту пару листків я, з хвилюванням у серці, пам’ятатиму завше. Пам’ятатиму їх — і той чарівний настрій, що вони збудили в мені.

Розділ 3

Липнева ніч

Кожен із нас пам’ятає переломні моменти свого життя, коли закінчується певний етап і саме починається наступний, кожен пам’ятає ті прекрасні години, коли юнак стає чоловіком, дівчина жінкою, а по тому гіркі хвилини, коли зненацька усвідомлюємо, що молодість уже за плечима, і зрештою тихі, утішні дні смиренної старості. Емілі Стар повік не забуде тієї ночі, коли скінчився перший етап її життя, коли назавжди простилася зі своїм дитинством.

Будь-який досвід збагачує наше життя, і що глибшим є досвід, то більшим є багатство, яке випливає з нього. Та незабутня ніч, сповнена жаху, і таємничості, й дивовижної насолоди, дала дитячому серцю, дитячій душі таку зрілість, якої зазвичай досягають роками.

Стояв задушливий липневий вечір. День, що минув, випав неймовірно гарячим. Тітка Елізабет настільки знесиліла, аж вирішила не йти на вечірню відправу. Тітка Лаура пішла до церкви з кузеном Джиммі та Емілі. А перед виходом Емілі дістала дозвіл тітки Елізабет по скінченні Служби Божої провести додому Ільзу Барнлі й переночувати в її оселі. То була подія! Адже досі тітка Елізабет рішуче заперечувала проти того, щоб Емілі ночувала у знайомих чи подружок.

Того дня доктор Барнлі мусив їхати до хворого, економка ж лежала в ліжку, бо зламала ногу. Ільза просила Емілі переночувати в неї, й Емілі таки дістала тітчин дозвіл з огляду на виняткові обставини. Ільза про те ще не знала, тільки плекала несміливу надію, що тітка Елізабет цього разу поступиться. Одразу після відправи мала вона довідатись про позитивну відповідь на своє прохання. Коли б Ільза не спізнилася, Емілі повідомила б їй про спільне їхнє щастя ще до того, як зайшли до церкви, і це дало би змогу уникнути прикрих подій вікопомної тієї ночі. Але, на біду, Ільза, як завжди, спізнилася, і це призвело до сумних наслідків.

Зайшовши до церкви, Емілі сіла на лавку Мурреїв, побіля вікна. Нинішня відправа була особливою, поєднаною з говінням, оскільки в неділю віряни мали урочисто причащатися святих тайн. Проповідь виголошував не пан Джонсон — молодий, запальний, красномовний; Емілі любила його слухати, хоч і згадувала щоразу про ту вельми прикру свою неуважність. Сьогодні виголосити проповідь прибув пастор зі Шрусбері; його слава стягнула до церкви ціле товпище вірян. Емілі придивилася до нього своїм критичним, проникливим оком і дійшла висновку, що славетний проповідник мало цікавий, ще й схильний до фальшивого пафосу.

Декілька хвилин вона уважно слухала проповідь і з неї виснувала: мова пастора нелогічна, а він сам прагне дешевого успіху, та й годі. По тому взагалі перестала приділяти йому увагу, поринувши у власні марення, що мимоволі робила завжди, як бажала втекти від неприємної, дисгармонійної дійсності.

За вікнами церкви місяць обливав ялини та сосни потоками срібла, а з півночі поволі насувалася важезна чорна хмара. Вряди-годи з невідомої далини докочувалася грізне гуркотіння, від чого тихе вечірнє повітря немовби коливалося. Спекотний, безвітряний, тихий, ледь не врочистий вечір. Іноді, правда, зривався вітер — несподіваний, рвучкий — і миттю вщухав, неначе приборкуваний чиєюсь суворою, переможною рукою. У красі того вечора — тієї пори, коли все віщувало наближення грози, — було щось бентежне, таке, що не відпускало душу Емілі, яка подумки описувала свої враження — цього разу прозою. А водночас вона оглядала присутніх, у кожному разі тих, хто знаходився в полі її зору.

Що старшою ставала Емілі, то живіше віддавалася вивченню людських облич, вихоплених спостережливим оком з-посеред велелюдних зборищ. Це було таким захопливим — розгадувати різні вирази на обличчях, відчитувати з них історію людського життя, накреслену письменами, доступними тільки для втаємничених. Кожна людина має своє внутрішнє життя, свої душевні порухи, про які не відає ніхто, крім неї самої та Господа Бога. Стороннім дано про них тільки здогадуватися, й Емілі любила саме здогадуватися чи пак відгадувати. Хвилинами їй здавалося, що це навіть більше, ніж відгадування, що в моменти особливої психічної напруги їй вдається проникнути вглиб чужої душі, у приховані мотиви людських учинків, у самісінькі джерела таємних пристрастей, що незрідка навіть їхніми носіями не усвідомлюються. Емілі завжди важко було чинити спротив цій спокусі — спокусі психологічної гри, і щоразу її переслідувало неприємне відчуття: відчуття, що поводиться вона нетактовно, неделікатно. Зовсім-бо інша річ — линути на крилах фантазії у світ марень та видив, світ чарівної, захмарної краси, такий відмінний від реального, долішнього; там не буває причин для вагань і сумнівів. Але підслуховувати, користуючись бодай на хвилину прочиненими дверима, прозирати недосить пильно цієї миті стережену скарбницю душі та серця — це незмінно пробуджувало в ній відчуття своєї сили і водночас докори сумління. Це було чимсь забороненим, ледь не блюзнірським. Однак Емілі не була певна, чи спроможеться колись ту спокусу в собі здолати; зазирала безупину крізь прочинені двері людської душі до сердець ближніх, виявляючи там силу-силенну цікавого, поки здавала собі справу, що, власне, робить. Цікавого, але й моторошного — майже без винятку. Взагалі таємниці чи не завжди є моторошними. Добро і краса переважно не криються, на відміну від усякої гидоти й потворності.

«Старий Форсайт за давніх часів був би тираном і гнобителем, — розмірковувала Емілі. — Про це свідчить його зовнішність. Ось він ловить кожне пасторове слово, адже той описує пекло, а Форсайт гадає, наче всі його недруги підуть саме туди. Авжеж, і тому в нього такий радісний вираз обличчя. А пані Буїс кількасот років тому була б чаклункою, і старий Форсайт велів би спалити її на вогнищі. Вона не зносить нікого довкола себе. Як же страшно всіх ненавидіти! Мушу, неодмінно мушу описати таку особу — особу, по вінця сповнену ненависті. Цікаво, чи та ненависть випалила з її душі останню любов, чи там лишився незайманий куточок, присвячений любові? Коли так, то буде спасенна. А це добра тема для повісті чи й роману! Маю записати її, перед тим як лягти до ліжка; клапоть паперу в Ільзи знайдеться. А втім… Ось у моїм молитовнику є чиста сторінка. Цього вистачить.

Цікава я знати, що б ті люди відповідали, якби їм поставили запитання, чого вони прагнуть найдужче, і якби вони мусили відповідати цілком щиро, не криючись? Скільки дружин та скільки чоловіків запрагли б рішуче змінити своє життя? Кріс Фарер і його дружина точно запрагли б — вона іншого чоловіка, він іншої дружини. Зрештою, це відомо всім. Сама не знаю, чому я переконана в тім, що Джеймс Бітті та його дружина одне одного ледве терплять. На позір вони є щасливою парою, втім, одного разу я зауважила, як вона кинула на нього погляд, що палав ненавистю. Пані Бітті, звісно ж, не підозрювала, що за нею хтось спостерігає, через те я й дістала змогу заглянути вглиб її душі. Так, вона його ненавидить і боїться — страшенно! Зараз он сидить біля нього — маленька, щуплява, змарніла, — та душа її аж вирує. Найпалкішим її бажанням є звільнитися від нього чи, в кожному разі, бодай на пару тижнів вирватися з полону огидної буденщини. Так, це справило б їй полегкість.

А от і Дін. Цікаво, що привело його сюди. Вираз обличчя урочистий, але на денці очей ховається глумливість. Пан Семпсон саме розводиться про мудрих дів. Не зношу мудрих, розважливих дів — мені здається, всі вони страшенно зарозумілі й себелюбні. Могли би вділити від своєї розважності дівам нерозумним. Не йму віри, що Христос хвалив їх, — не йму, та й годі! Він лише застерігав дурноверхих від недбалості й хотів довести, що зле бути дурнуватим і легковажним, бо мудрагелі насправді є зарозумілими егоїстами й не поспішатимуть на допомогу тим, горопашним. Замислююсь, чи дуже погано, що я почуваю до дів нерозумних радше симпатію і хочу їм допомогти, розрадити їх, а не захоплюватися дівами розумними і розважливими, які до краю захоплені самі собою. Кінець кінцем, давати втіху тим, нерозумним, — куди цікавіше.

Он пані Кент і Тедді. О, вона з неймовірною силою прагне чогось, чого — не знаю, але чогось недосяжного, і це прагнення палить її душу і вдень, і вночі. Саме тому вона так наглядає за Тедді, саме тому. Однак не можу збагнути, чим вона відрізняється від інших жінок, — а відрізняється сильно! У її душу мені зазирнути зась, вона зачиняє двері перед будь-якими, допитливими чи недопитливими, очима; ці двері ніколи не бувають прочиненими.

Чого ж вона прагне найдужче? Хіба зійти на самісінький верх найвищої вершини найвищого гірського хребта.

„Щоб вирізьбити на брилі

Незнане жіноче ймення“.

Усі ми голодні. Усі вимагаємо від життя хліба насущного, але пан Семпсон не в змозі нам його дати. Хотіла б я знати, чого найдужче прагне ВІН? Душа його така імлиста — в ній годі щось розгледіти. Єдине можу сказати: чимало з його бажань і прагнень є ницими. Перш за все, він не терпить, коли над ним беруть гору. От пан Джонсон насправді жадає допомагати людям, нести їм світло істини; так, він щиро намагається виконувати на грішній землі апостольську місію. А тітка Дженні, як ніхто, прагне, щоб цілий світ прийняв християнську релігію. Вона не ховає в закапелках своєї душі ніяких нечистих бажань. Я знаю, чого жадає пан Карпентер — повернути собі втрачене становище в суспільстві. Кетрін Морріс хоче якнайдовше зберегти свою молодість, і нас, молоденьких дівчат, не зносить саме тому, що ми молоді. Старий Малькольм Стренг прагне попросту жити, існувати, бути — бодай рік, ще тільки один рік… Аби не вмирати! Який жах — не мати в житті іншої мети, окрім відтягнути власну смерть. А проте вірить у безсмертя душі, сподівається осягнути його. Коли б хоч раз йому, сердешному, блиснув мій „промінчик“, то не тремтів би так на думку про смерть. А Мері Стренг жадає померти до того, як зазнає страшного болю, нелюдських страждань. Це, кажуть, називається „рак“. Он там, вище, сидить пан Моррісон. Ми всі знаємо, чого він прагне: відшукати свою Енні. Том Сіблі бажає здобути місяць, хоч відає, що це йому не до снаги. Люди кажуть, він трохи несповна розуму. Емі Креб одно мріє, щоб Макс Террі повернувся до неї, — все інше її не обходить.

Що бачу нині, про що нині думаю — все мушу завтра занотувати. Це дуже цікаво, ба більше — захопливо, а втім, я радше волію писати про гарне, сподобне. Та, попри все, ті, не вельми сподобні речі мають певне підґрунтя, котрого речі красиві здебільшого позбавлені.

Місячне сяйво діє справжні дива з могильними плитами — найбридкіші з них виглядають чарівно. Як же спекотно у церкві, як задушливо, а той розкотистий гуркіт чути все ближче і ближче. Сподіваюсь, ми з Ільзою встигнемо додому, поки налетить буревій. Ох, пане Семпсоне, пане Семпсоне! Бог не суворий і не гнівний — ви нічогісінько про Нього не знаєте, якщо це стверджуєте. Так, Йому неприємно, коли ми, люди, вчиняємо помилки — це поза сумнівом, — але дрібничками Він не переймається, бо не є дріб’язковим. Знаєте, ваш Бог і Бог Елен Грін надзвичайно подібні, аж до нерозрізненності! Кортить мені встати з лави й сказати це вам в обличчя, однак Мурреївська традиція велить у церкві поводитись бездоганно. Таж ви спотворюєте образ Всевишнього! Він — прекрасний і милосердний. Ненавиджу тебе за це нав’язування людям сфальшованого Творця — ти, кремезний, дебелий… чоловічку.»

Пан Семпсон, якому під час проповіді не раз впадало у вічі серйозне обличчя Емілі й те, як вона похитувала голівкою чи не в такт його словам, скінчив промову й сів на своє місце, переконаний, мовби справив на те дівча нечувано глибоке враження. Віряни ще не розходилися, в очікуванні заключної молитовної пісні й священичого благословіння, аж тут, вже зовсім близько, загуркотіла громовиця, і люди поспіхом, юрбою ринули з церкви на свіже повітря, щоб дістатися додому, поки вперіщить злива. Емілі, захоплена людським потоком, згубила з очей тітку Лауру. Юрба відтіснила її од виходу ліворуч, за кафедру. Збігло чимало часу, доки вона спромоглася відокремитись од натовпу й, зробивши коло по церкві, дістатися до центрального виходу, де мала надію зустріти Ільзу. Однак і тут наштовхнулася на стовпище, яке, щоправда, швидко розсмоктувалося, — Ільзи ж так ніде й не угледіла. І раптом згадала: таж вона забула на лавці свого молитовника! Відтак мерщій, оббігши юрмище, повернулася до лавки. Мусила будь-що-будь віднайти молитовник, бо вклала до нього аркуша з нотатками, зробленими крадькома під час відправи. А містили ті нотатки не дуже схвальну характеристику панни Поттер, доволі гостру характеристику пана Семпсона і ще кілька гумористичних зауваг — те все юна авторка воліла залишити в таємниці, по-перше, з огляду на вищеназваних осіб, а по-друге, шануючи своє натхнення: річ у тім, що оприлюднення найпотаємніших думок Емілі вважала ні чим іншим, як профанацією власного «я».

Старий Джекоб Бенкс, церковний ключар, підсліпуватий і зовсім глухий, саме гасив лампи, коли Емілі приступила до лавки Мурреїв і схопила молитовник, що лежав на пюпітрі. Погортала — заповітного аркуша між сторінок не виявилось. Та при тьмяному світлі останньої лампи, яку старий Джекоб гасив саме тієї миті, вона зауважила на плитковій підлозі білий прямокутник. Нахилилася, підняла і вклала його до книжки. А Джекоб тим часом вийшов із церкви, замкнувши двері на ключ. Емілі цього не помітила. Внутрішність храму добре освітлювалася місяцем, дівчинка знов розгорнула книжку — роздивитись віднайдений папірець — і мало не скрикнула: аркуш не той! Де ж бо він запропав, її аркуш? Ага, ось де він! Емілі піднесла з підлоги жаданий прямокутник і побігла до дверей, що, на превелике її здивування, від сильних поштовхів навіть не подалися.

Лиш тепер вона цілком усвідомила, що Джекоб Бенкс вийшов із церкви, замкнувши її на ключ, і вона тут сама-самісінька. Ще і ще силкувалася відчинити двері — марно! Загукала пана Бенкса — мовчанка. Зрештою, прожогом кинулася до центрального виходу. Там крізь замкнені двері почула тільки-но стукіт повозу, що від’їжджав. А водночас місяць, либонь, сховався за хмари, бо в церкві стало так темно, хоч в око стрель.

Огорнена несвітським жахом, Емілі закричала, тоді взялася гатити кулачками в міцні двері, щосили торсати клямку, тоді закричала знову… Таж усі не могли піти геть, хтось таки має почути її. «Тітко Лауро! Кузене Джиммі! Ільзо!» І врешті-решт, у нападі справжнього розпачу: «Тедді! Тедді!»

Зненацька блакитно-білий світляний сніп осяяв нутро церкви. Знялася шалена буря, одна з найпотужніших серед тих, про які згадують Чорноводські хроніки. А Емілі Стар опинилася замкненою в церкві посеред лісу — вона, що завжди боялася грози, боялася якимсь незбагненним і геть нездоланним страхом.

Тремтячи всім тілом, вона повалилася на східці, що вели на хори, і скулилася, сподіваючись на якийсь порятунок. Хтось прийде з допомогою, неодмінно прийде, тільки-но зауважать її відсутність. А чи зауважать? Тітка Лаура й кузен Джиммі думатимуть, наче вона в Ільзи, як і було домовлено. Ільза, що вочевидь подалася додому, вирішить, мовби Емілі не отримала дозволу ночувати в неї, тож повернулася до Місячного Серпа. Ніхто не здогадається, де вона насправді, ніхто не вернеться сюди по неї. Мусить залишатися в цій зловісній, моторошній темряві, у церкві, яку досі так любила, а нині тремтить у її стінах від лютого страху. Нема звідси виходу! Вікна годі відчинити. Щоправда, вгорі були вентиляційні продухвини, котрі зачинялися й відчинялися з допомогою дротів або шнурів. Однак Емілі не могла дотягнутися аж до продухвини, та й не пролізла б назовні крізь її, продухвини, занадто вузький отвір.

Дрижала вся, від голови до п’ят, — дрижала дрібним дрожем. Удари грому й спалахи блискавиць тепер видавалися майже безперервними. Дощ порощив об шиби — не дощ, а злива, прямовисна водяна стіна. Ще й час до часу церковні вікна бомбардував густий град. Зривався й буревій, моторошно вив у навколишньому безлюдді, мало не струшуючи стіни церкви, що, здавалося, от-от не витримають буряного натиску й заваляться. То була не люба Велителька Вітрів її дитинства — о ні! — то було ціле юрмище знавіснілих чаклунок. «Володар земних просторів наказує вітрові», — мовив колись божевільний Моррісон. Але чому прийшов їй на думку саме він, божевільний Моррісон? Ох, як ті вікна тріщать — неначе демон бурі ломиться до церкви! Емілі чула від когось оповідку про те, як темної ночі, в порожньому храмі, один чоловік ледь не до смерті був приголомшений раптовим звучанням органу: той грав без доторку людської руки! А що, коли зараз, цієї миті, заграє церковний орган?! Будь-яка, найнеймовірніша, подія уявлялася можливою в цій темній, порожній, моторошній церкві. От наче сходи зарипіли… Морок між спалахами блискавок був настільки густим, що здавався відчутним на дотик. Емілі примарилося, ніби ця чорнота зараз огорне її фізично, й від жаху вона сховала обличчя в коліна.

Посидівши в такій позі хвилину-другу, Емілі дійшла гіркого висновку, що не втрималася на висоті Мурреївських традицій. Справжні Мурреї, либонь, не відають такого страху. Вони не бояться ні бурі, ні грому — принаймні панічно. Ті старі Мурреї, що спочивають вічним сном на цвинтарі ген за озером, відхрестилися б од неї як од звироднілого нащадка славетного роду. А тітка Елізабет, поза сумнівом, оголосила б, мовляв, то в ній, Емілі, озивається кров Старів. Треба бути відважною! Таж вона переживала й гірші хвилини, скажімо, тієї ночі, коли думала, мовби з’їла в майстерні Високого Джона затруєне яблуко, чи тоді, пополудні, як лежала на крихкій скелі над морською затокою. Нинішнє випробування було таким несподіваним, що вона ще не встигла отямитись і стати на прю з власним страхом.

Але мусить опанувати себе. Нічого жахливого не станеться, нічого гіршого, ніж провести ніч у замкненій церкві. А вранці вона зможе привернути увагу якогось перехожого, сильно стукаючи у двері й волаючи про допомогу. Знаходилася тут самітно вже понад годину, й нічого лихого з нею не сталося, якщо тільки волосся її не взялося сивиною, як це, подейкують, трапляється в подібних випадках. Емілі витягнула з-за вуха пасмо волосся й стала чекати наступної блискавки. Сяйнула блискавка — Емілі переконалася, що волосся її, як було, так і залишилося чорнявим. Відтак зітхнула з полегкістю. Тим часом гроза поволі стишувалася. Удари грому рідшали, громовиця вже віддалялася. Та злива й не думала вщухати, а вітер нещадно продував церкву крізь усі шпарини.

Емілі простягнула руки вперед і обережно поставила ногу на нижчу сходинку. Гадала, краще спуститися зі сходів на підлогу й опинитися між лавками. Бо сходи, від поривів вітру та громових ударів, можуть і зламатися під нею. А гроза з буревієм, чого доброго, ще повернуться! Так, найрозумнішим рішенням буде спуститися й сісти на лавку Мурреїв. Там вона заспокоїться, зосередиться, як слід обміркує своє становище. Емілі засоромилася свого панічного страху, хоч те, що з нею сталося, не могло не кидати в жах.

Навколо все панував непроглядний морок, через що виникала ілюзія, ніби його можна помацати. Ймовірно, такий ефект був наслідком вологого, спекотного, задушливого нічного повітря.

Вона знову простягнула руку, щоб намацати поруччя сходів, заледве стала на затерплі ноги… Втім, рука її торкнулася не дерев’яного поруччя, а… Боже великий, що це? Щось волохате! Емілі здригнулася від жаху, крик завмер на її вустах. І враз блискавиця осяяла внутрішність церкви: біля сходового підніжжя стояв велетенський чорний пес і, задерши морду, витріщався на неї кров’ю налитими, ворожими очима.

Волосся стало їй дибки, великий, краплистий, холодний піт заструменів од потилиці по спині. Не могла поворушити жодним м’язом — хоч би як намагалася! Так само й жодного звуку зі своєї гортані не могла вона видобути. За лічені хвилини перейшла через пекло такої тривоги, такого страху, аж почувалася фізично хворою. Кінець кінцем, зусиллям волі, на яке спромігся б не кожен дорослий (гадаю, саме тієї миті наша Емілі назавжди розпрощалася зі своїм дитинством), вона зібрала думки й відновила самовладання. Стиснула зуби й кулаки: хай там що, — вона буде відважною і розсудливою!.. А то був звичайнісінький пес одного з мешканців Чорноводдя, який приплентався до церкви за своїм господарем, заблукав десь на галереї й залишився тут на ніч. І знову блискавка освітила чи не всю церкву: порожньо скрізь! Пес, либонь, почвалав до якогось кута, ліг там, згорнувшись, і чекає, поки розвидніє. Емілі поклала собі не залишати свого місця. Вона оговталася від паніки, але потреби торкатися чогось вологого й холодного, та ще й у темряві, аж ніяк не почувала. Ще не позбулася відчуття огиди від зіткнення своєї руки з шерстю звіра.

Нині, ймовірно, північ. О десятій скінчилася відправа. Буря майже зовсім ущухла. Вряди-годи чути ще завивання вітру, але заводить він дедалі слабкіше. Тільки розмірений, одноманітний плюскіт дощу розлягається у темряві ночі. Помалу серце Емілі стало битися нормально, і водночас до неї верталася здатність мислити логічно. Ситуація, в яку потрапила, звісно, їй не подобалася, та вже замаячіли в її свідомості драматичні образи, що їх намірилася втілити словом в одній з книг, подарованих Джиммі. А, крім того, і в повісті (чи навіть у романі!), яку Емілі напише колись у майбутньому. То була ситуація скрутна, однак ідеальна — аби поставити в неї героїню майбутньої повісті; а врятувати, визволити її зі скрутного становища мусить, ясна річ, герой — герой майбутнього твору. Й Емілі заходилася витворювати сцену визволення у своїй уяві, посилюючи драматизм ситуації, насичуючи оповідь яскравими подробицями, шукаючи найточніших виразів для створення відповідного настрою… Це було так захопливо! Аби лиш знаття, де притулився пес. Як же стогне, як завиває вітер за вікнами! Однак тепер це озивається її давня приятелька — Велителька Вітрів. Вона, Велителька, — одна з дитячих фантазій, яким Емілі не зрадила, вже навіть будучи дівчиною. Нині ця вигадана істота приносить їй розраду, з нею у безлюдному храмі вона почувається не такою самотньою і всіма забутою. Шалені рицарі бурі й громовиці від’їхали геть, а давня товаришка Емілі повернулася. Вона зідхнула з полегкістю, мало не з насолодою. Найгірше-бо вже минулося. Й хіба не поводилася вона у тій скруті доволі гідно? Тож знову їй вільно себе шанувати.

І враз, цілком несподівано, Емілі відчула, що в церкві вона не сама!

Звідки постало це відчуття, вона не могла би сказати. Нічого не чула, нічого не бачила — нічого й нікого. Проте знала з нехибною певністю, що ззаду, на сходах, є хтось.

Повернулася, обвела невидющими очима нутро церкви. Моторошною була необхідність дивитися просто в вічі страшній, може, й уявній небезпеці, та ще страшнішим було почування за своєю спиною чиєїсь незримої присутності. Емілі вдивлялася неприродньо розширеними зіницями у безпросвітний морок, а втім, не могла добачити нічого. Зненацька… почула згори, над собою, неголосний сміх — страхітливий, якийсь нелюдський, сміх божевільного. Їй був непотрібен спалах блискавки, що на кілька миттєвостей розпанахав темряву церкви: Емілі одразу здогадалася, що тут, за три-чотири кроки від неї, знаходиться Причинний Моррісон. А він уже наближався до неї, вона бачила його навіч — так, наче розверзалася перед нею прірва, крижана якась розпадина… Кричати вона не могла.

Образ, який блискавиця зненацька вияснила перед її очима, назавжди закарбувався в пам’яті Емілі. Моррісон стояв на п’ять сходинок вище від неї. Його сива голова видавалася наперед, жовті зуби, оголені зловісним, нестямним сміхом, виглядали моторошно хижими, довга, вузька, коростява рука простягалася до неї, трохи не торкаючись її плічка.


Емілі виростає

Тут Емілі зазнала жаху, який струсив усе її, таке вразливе, єство. Вона миттєво скочила на ноги.

— Тедді! Тедді! Рятуй мене! — заволала несамовито.

Вона не здавала собі справи, що кличе саме Тедді, не усвідомлювала, навіщо. Вже по всьому вона пригадала собі цю деталь — так, як пригадуємо тілесний дрож, котрий будить нас від глибокого жахітного сну. Знала одне: що він мусить їй зарадити, що вона помре, коли та моторошна рука торкнеться її тіла. Ні, не може, не буде вона її торкатися!

Вона зірвалася, мов навіжена, в один скок опинилася долі й побігла до кафедри. Мусить укритися від його очей, до того, як блискавка знову освітить церкву. Не можна їй залізти під лавку Мурреїв, там він шукатиме її напевно. Тож присіла навпочіпки край бічної лавки, попід кафедрою. Тут для ока Причинного Моррісона вона була недосяжною. Попри те, все тіло її обливалося холодним потом. Вся душа її стогнала в лещатах шаленої, невгамовної тривоги. Єдиною думкою було інстинктивне: не дозволити старому божевільцеві хоч пальцем торкнутися її тіла!

Хвилини, що минали, здавалися їй століттями. Тепер вона чула кроки; ті кроки то наближалися, то віддалялися. Раптом вона здогадалася, що робить Моррісон: він просувається від лавки до лавки, обмацуючи кожну, шукаючи Емілі на дотик і зовсім не чекаючи на спалах блискавиці. Не раз вона чула оповіді про те, як він переслідував молодих дівчат, у кожній бачачи свою незабутню Енні. Схопивши в обійми перелякану дівчину, він міцно тримав її однією рукою, а другою гладив її обличчя, голову. Ніколи нікому не заподіяв жодної кривди, зате й ніколи не випускав дівчину з рук, допоки хтось не визволяв її. Подейкували, наче до Мері Пакстон, що з Гусячого Ставу, після фатальної зустрічі зі старим Моррісоном психічна рівновага так і не повернулася. Нервова система її від такої урази досі залишається розладнаною.

Емілі розуміла, що рано чи пізно, а він її відшукає, що це лиш питання часу. Не втрачала тями від страху й огиди хіба тому, що крайнім зусиллям волі зберігала ясність свідомості; якби ж зомліла, — негайно стала би здобиччю отих червоних потворних рук. І ось новий спалах блискавки виявив його присутність за одну чи дві лавки від неї. Емілі схопилася й перебігла на протилежний край церкви. І знов зачаїлася. Він її, безумовно, виявить, але вона й цього разу спроможеться утекти. Може, сила божевільного буде меншою, ніж її витривалість. Та, якщо ця гра у хованки триватиме цілу ніч, то Емілі якоїсь миті просто впаде від цілковитого виснаження, а тоді він кинеться на неї, можливо, заподіє їй смерть…

Емілі здавалося, ніби ця жорстока забава точиться вже кілька годин поспіль. А насправді вона тривала не довше, як півгодини. Бідолашна дівчина вже не була нормальною людською істотою — була створінням, геть знавіснілим з тривоги і лютого страху, не менш навісним, аніж її переслідувач. А той гнав її по всій церкві з дивовижною, незрівнянною наполегливістю й затятістю. Врешті-решт вона опинилася біля порталу і, в цілковитому розпачі, зачинила перед носом божевільця внутрішні двері, які зазвичай лишали відчиненими. З останніх сил, обома руками вперлася у тяжкі двійчасті двері, намагаючись хоч якось, хоч власним тендітним тілом їх забарикадувати. І коли отак відчайдушно змагалася, раптом почула — ні, це, певно, сон або марення! — почула голос Тедді, що пробився крізь зовнішні двері.

— Емілі! Емілі! Ти тут?

Не могла збагнути, як він опинився коло церкви, звідки довідався, що вона тут. Розуміла одне: він — поруч!

— Тедді, мене замкнено! — крикнула вона. — Тут Причинний Моррісон! Ох, швидше… швидше… Рятуй мене, рятуй мене!

— Ключ висить на цвяху, там, праворуч! — гукнув Тедді крізь двері. — Ти зможеш дотягнутися до нього й відчинити замок? Як ні, то виб’ю шибку…

Тієї ж миті хмари розійшлися, заяснів місяць. Емілі угледіла масивний ключ, який висів на стіні побіля головного входу. Підбігла, простягнула по нього руку, і водночас Причинний Моррісон, штовхнувши внутрішні двері, вдерся до притвору, і пес його за ним. Емілі таки спромоглася відімкнути зовнішні двері; відімкнувши, вона достоту впала в обійми Тедді, саме тоді, як Моррісон уже простягав свою коростяву руку до її волосся. Пролунав його дикий, розпачливий зойк. Та Емілі була вже у безпеці.

Ридаючи ридма, тремтячи всім тілом, вона щосили тулилася до Тедді.

— Ох, Тедді, забери мене звідси. Мерщій… мерщій! Не дозволяй йому торкатись мене, Тедді. Не дозволяй торкатись мене!..

Тедді стояв, тримаючи Емілі в міцних обіймах, і дивився просто у вічі божевільному.

— Як ви сміли так її налякати? — спитав гостро, з притиском.

На обличчі старого Моррісона блукала дурнувата посмішка. Не виглядав уже ані диким, ані шаленим — знову був старою людиною з розбитим серцем, чоловіком, що втратив кохану і не в силі змиритися з тим.

— Я хочу бачити Енні, — прошепотів старий. — Де моя Енні? Я думав, цього разу нарешті знайшов її. Я лиш хотів відшукати мою кралечку Енні.

— Тут немає вашої Енні, — відказав Тедді, міцно стискаючи крижану ручку Емілі.

— А можеш мені сказати, де вона, моя Енні? — спитав таємничо, з надією в голосі нещасний пан Моррісон. — Можеш мені повідати, де моя темноволоса Енні?

Тедді гнівався на пана Моррісона за те, що настрашив Емілі, однак відчай старого божевільця не міг не зворушити його. І враз у ньому пробудився художник. Відчув мальовничість тієї сцени на тлі церкви, опроміненої місячним сяйвом. Подумав, що залюбки намалював би Моррісона, отак, як він стоїть перед ним зараз, — високим, сухорлявим, у засмальцьованій одежині, з довгим нечесаним волоссям і довгою, скуйовдженою бородою, а головне — з тим глибоким благальним виразом на дні запалих, обведених темними колами очей.

— Ні… ні… я не знаю, де вона, — відповів уже лагідно, провинним голосом. — Але думаю, ви неодмінно колись її знайдете.

Моррісон тяжко зідхнув.

— А так. Врешті-решт мій буде верх — мій, а не Енні. Ходи, мій песику, ходімо її шукати.

Відтак, перейшовши церковну паперть, спустився зі сходів і поплентався вдалечінь, супроводжуваний незрадливим собакою. Й одразу пропав із життєвого виднокола Емілі. Вже ніколи вона не стикалася з безталанним паном Моррісоном. Але нині дивилася йому вслід лагідно й співчутливо, вона зрозуміла його і пробачила. Собі самому він аж ніяк не ввижався бридким стариганем, яким був для неї, принаймні тоді, коли її переслідував. Він гадав, ніби досі лишається молодим галантним нареченим або чоловіком, що шукає свою пропалу безвісти наречену чи й молоду дружину. Яснота його вірності, його молитви, яку розгледіла в його божевільних очах, розчулила душу Емілі, хоч не оговталася цілком від тяжкого свого переляку.

— Бідний, бідний пан Моррісон, — схлипувала вона. Тедді повів, мало не відніс її до однієї з брил, що лежали обабіч церкви.

Сіли на брилу. Емілі помалу заспокоювалася.

Відчувала, що ніколи, ніколи не подужає розповісти, ба навіть описати у «книзі Джиммі» всього жахіття останніх годин. Адже це неможливо віддати словами.

— І подумати тільки, — говорила вона, тамуючи ридання, — цей ключ висів там завжди. А я його не бачила, ніколи навіть не помічала.

— Старий Джекоб Бенкс постійно замикає головний вхід зсередини тим великим ключем, що висить на стіні праворуч. Задні двері, там, де хори, він зачиняє ззовні невеликим ключем, відтак забирає його додому. Завжди так чинить, відколи три роки тому загубив той великий ключ і шукав його декілька тижнів, поки нарешті знайшов.

Раптом Емілі пригадала, якою дивною, цілком неочікуваною була поява Тедді коло церковних дверей.

— Як же сталося, Тедді, що ти опинився тут?

— Зачув твій голос, — відповів юнак. — Ти ж кликала мене, хіба ні?

— Так, — підтвердила Емілі, дещо розтягуючи це коротке слово. — Я загукала тебе, коли вперше уздріла пана Моррісона. Але ж, Тедді, ти не міг мене почути — ніяк не міг! Ваш дім стоїть за милю звідси.

— Я чув твій голос, — наполягав Тедді. — Я спав, а твій крик мене розбудив. Ти кричала: «Тедді, Тедді, рятуй мене!» То був твій голос, я чув його так ясно, ніби стояв за два кроки від тебе. Отже, схопився, поспіхом одягнувся і щодуху помчав сюди.

— А як ти дізнався, що я саме тут, у церкві?

— Як? Ну, не знаю, — збентежено відповів Тедді. — Я над тим не замислювався. Просто знав, що ти у церкві, що звідти кличеш мене, і я побіг — так прудко, як тільки міг. То все таке… таке незбагненне, — додав непевним голосом.

— Це… це трохи мене лякає, — мовила Емілі, здригаючись. — Тітка Елізабет твердить, наче я володію даром ясновидіння… Ти ж пам’ятаєш історію з матір’ю Ільзи? Пан Карпентер каже, мовляв, із мене вийшов би добрий медіум. Не відаю, що означає це слово, але здається мені, я воліла би стати кимось іншим.

Емілі затремтіла. Тедді спало на думку, що їй стало холодно, і, не маючи нічого, чим би її обкутати, міцно обняв її однією рукою. Вчинив це, трохи вагаючись, бо не знав, що скажуть на те Мурреївська пиха вкупі з Мурреївською гідністю. Емілі не було холодно у фізичному значенні цього слова, вона лиш відчувала сильну потребу тепла як прихильності, приязні. Щось надприродне, щось таємниче, щось незбагненне наблизилося до неї впритул, і це не могло не справити на її надвразливу душу приголомшливої дії. Мимоволі вона пригорнулася до Тедді, інстинктом розуміючи, скільки хлопчачої ніжності криється за його нерішучістю. Ту мить вона усвідомила, що любить його сильніше, ніж будь-кого на світі, ще дужче, ніж тітку Лауру чи Ільзу, чи Діна.

Тедді послабив дещо свої обійми.

— У кожному разі, я щасливий тим, що з’явився вчасно, — сказав він. — А якби спізнився, то старий нещасний божевілець настрахав би тебе до смерті.

Хвилину-другу просиділи мовчки. Все довкола ввижалося їм чарівним, навіть трохи нереальним. Емілі здавалося, мовби вона снить і бачить одну з казок, нею написаних. Гроза перейшла зовсім, хмари не заступали вже ясного, сяйливого місяця. У нічному безгомінні чути було, як із церковної покрівлі падають великі дзвінкі краплі, як шепоче Велителька Вітрів, як шумлять удалині морські хвилі, як від часу до часу якимись шурхотами (таємничими, дивними) озивається сама ніч. Емілі чула їх не вухами — радше душею, внутрішнім слухом. Ось сова радісно зареготала десь на верхівці сосни. Від того магічного звуку засяяв в душі Емілі таємничий «промінчик». Почувалася так, наче вони з Тедді геть самі посеред великого, чарівного світу, світу оновленого, інакшого, ніж той, у якому жили вони донині, світу, створеного винятково для них, для їхньої молодості, їхньої втіхи та радості. Вони самі, як вона почувала, були часткою цієї холодної, сріблястої ночі, були кровно споріднені з тим реготом сови, з цими квітучими стокротками, запашними, одначе незримими.

Емілі у місячному світлі виглядала дуже сподобною — Тедді захопився її темними локонами, білосніжною шиєю та великими, сповненими якоїсь урочистої таїни очима. Пригорнув її дещо міцніше — втім, пиха Мурреїв, гідність Мурреїв не повстали й цього разу.

— Емілі, — зашепотів Тедді, — ти наймиліша дівчинка на світі.

Ці слова стільки разів стількома хлопцями шепотілися на вухо стільком дівчатам, що їх, через їхню заяложеність, пора би вже заборонити. Та, коли чуєш їх уперше, у чарівному юнацькому віці, до двадцятого року життя, вони видаються такими свіжими, неповторними і прекрасними, неначе підслухані були в самому Едемі. Ви, пані похилого віку, будьте відвертими, визнайте, що, як почули це освідчення вперше у житті з вуст якогось несміливого шанувальника, то затремтіли від хвилювання, і що була то велика, незабутня хвилина у вашому житті. Емілі огорнуло почуття дивовижної насолоди, була приголомшена і налякана заразом. Це почуття стало для її серця тим, чим «промінчик» був для її духу. Емілі спало на думку, що Тедді близький для неї настільки, наче був їй рідним братом, що вони, отже, можуть і повинні поцілуватися, як брат і сестра.

І Тедді одночасно з нею подумав те саме. А втім, цього разу поцілуватись їм не судилося…

Чиясь тінь просувалася до них від брами через садок, що оточував церкву. Тінь наблизилася впритул і торкнулася рукою плеча Тедді. Емілі придивилася і впізнала пані Кент. Вона стояла перед ними простоволоса, з трагічними, скорботними очима, що підкреслювалося яскравим місячним блиском.

Емілі й Тедді зірвалися на ноги, немов пружину хто натиснув. Омріяний, чудовний світ Емілі миттєво розвіявся. Знов була у звичайному, тутешньому світі, і то геть недоладному, смішному. Авжеж — кумедним, смішним був світ, у котрий зазвичай вкидала її поява чи присутність пані Кент. Чи могло бути щось недоладніше, як те, що її і Тедді о другій годині ночі його мати спіймала на гарячому, тобто… на поетичній розмові? Тільки з глузливим сміхом про це говоритимуть сторонні люди. Як воно діється, що та сама річ даної хвилини така чудова, розкішна, а вже наступної така недоладна, безглузда? Емілі відчувала пекучий сором. А Тедді… вона знала, що Тедді почувається вкрай ніяково.

Для пані ж Кент ситуація, що виникла, кумедною не була. В її очах вона була жахливою, нестерпною. Її хворобливі ревнощі надавали невинній сцені трагічного значення. Вона незмигно дивилася на Емілі своїми жадібними, неситими очима.

— Отже, ти намагаєшся вкрасти у мене мого єдиного сина, — заговорила вона. — Він є всім для мене, а силкуєшся його вкрасти.

— Ох, мамо, ради Бога, будь розважною! — став благати збентежений Тедді.

— Він закликає мене до розважності, — трагічним тоном звернулася пані Кент до високого, байдужого місяця. — До розважності!

— Так, до розважності, — зі стриманим гнівом повторив Тедді. — Навіщо здіймати такий галас? Емілі випадково замкнули у церкві разом з Причинним Моррісоном, який мало не заподіяв їй смерть — так її перестрашив. Я наспів саме вчасно, зумів її визволити, і от сидимо тут кілька хвилин, доки Емілі заспокоїться і зможе піти додому самостійно. Це все.

— А звідки ти дізнався, що вона тут? — з підступною міною на обличчі спитала пані Кент.

Справді! Це було непросте запитання. Скажи він правду, вона звучатиме дурною, ідіотичною брехнею. Та, попри все, Тедді сказав правду.

— Вона кликала мене, — визнав він.

— А ти почув її за милю звідси? І ти гадаєш, я в це повірю? — питала пані Кент, захлинаючись диким реготом.

Поки тривав цей напружений діалог, Емілі встигла себе опанувати. Емілія Берд Стар не бувала розгубленою довше, ніж хвилину чи дві. Гордовито випросталася і, незважаючи на виразно Старівські риси обличчя, виглядала достоту так, як тридцять з гаком років тому мала виглядати сама Елізабет Муррей.

— Вірите ви чи ні, однак це правда, — мовила вона зверхньо. — Я не збираюся красти у вас сина. Він мені непотрібен, і може йти з вами.

— Передусім я відведу тебе додому, Емілі, — оголосив Тедді. Він схрестив руки на грудях, голову закинув назад — силкувався виглядати так само значущо й статечно, як Емілі. Добре відчував, що це йому не вельми вдається, а втім, постава його таки справила враження на пані Кент. Вона заплакала.

— Іди, іди, — мовила вона з гіркотою. — Іди з нею, а мене покинь.

Тепер гнів охопив Емілі. Якщо ця нерозважлива жінка з такою упертістю прагне сцени, — добре: буде їй сцена.

— Він мені непотрібен, — повторила крижаним голосом. — Тедді, ходи з мамою додому.

— Ага, отже, тепер ти вже й накази йому даєш, — заволала пані Кент, утративши рештки самовладання. Тіло її струшували нестримні ридання. Вона заламувала руки.

— Хай він сам обирає! — викрикнула вона. — Нехай іде з тобою чи вертається додому зі мною. Обирай, Тедді, обирай сам! Ти не мусиш виконувати її волю. Обирай! — і театральним жестом простягнула руки до нещасного Тедді.

Тедді почувався безпорадним і розгубленим, подібно до кожного представника чоловічої статі, коли дві жінки змагаються за нього в його ж присутності. Волів би бути нині за тисячу миль звідси. Яке безталання стати свідком такої сцени, і не лише свідком, а ніби головним персонажем, отже, справжнім посміховищем в очах Емілі! Чому, на Бога, його мати неспроможна поводитись так, як матері інших хлопців? Чому вона аж настільки чутлива і владна? Не було для нього таємницею, що в Чорноводді багато хто називав її «схибленою». Він не вірив у її «схибленість», не допускав навіть такої думки. Але зараз вона ставила його у становище, в яке нормальна мати не поставить свого сина — ніколи, нізащо! Тедді знав достеменно: якщо відпровадить Емілі додому, його мати буде плакати ридма й молитися цілими днями й ночами. А з іншого боку, покинути Емілі напризволяще, дозволити дівчині йти самотою вночі, безлюдною місциною, та ще після моторошної пригоди в церкві — ні, це просто немислимо. Однак неподільною, цілковитою господинею становища нині була саме Емілі. Емілі, розгнівана тим особливим, крижаним гнівом старого Х’юго Муррея, котрий не любив розпорошуватись на порожню балаканину, а неухильно та владно прямував до мети.

— Ви, пані, нерозумна і вкрай себелюбна жінка, — промовила Емілі. — І рано чи пізно доведете сина до того, що він зненавидить власну матір.

— Я себелюбна?! — зойкнула пані Кент. — Та я живу тільки для Тедді, він є всім для мене!

— Ви себелюбна, — не вагаючись, повторила Емілі. Вона стояла випроставшись, очі були майже зовсім чорними, голос — різким. Дивилася справжнім «Мурреївським поглядом», у місячному світлі він здавався особливо грізним. Говорила й сама чудувалася, звідки вона все це знає.

— Вам тільки здається, що ви його любите, насправді ж ви любите лиш саму себе. Ви наче заприсяглися зламати йому життя. Ви не дозволяєте йому їхати до Шрусбері, щоб не завдати собі прикрощів. Ревнощі з’їдають вам серце, і ви вже не пануєте над собою. Ви не здатні пережити найменшої прикрості для добра свого сина. Що ви за мати після цього? Тедді має неабиякий хист до малювання, це всі знають. Ви повинні пишатися тим і дати йому можливість навчатися. Та ви цього не бажаєте, і невдовзі настане день, коли він зненавидить вас.

— Ні, ні! — скрикнула пані Кент. Вона простягала руки, мовби затулялася від примари тієї ненависті. — А ти жорстока, жорстока! Не знаєш, не можеш знати, скільки я вистраждала, який біль крає мені серце. Він, Тедді, — це все, що я маю, — все! Не маю нічого більше, ба навіть спогадів. Ти не розумієш, не годна зрозуміти. Я не можу зректися Тедді.

— Якщо ревнощі й далі будуть вас засліплювати, ви його втратите, — невблаганним голосом сказала Емілі. Доти вона боялася пані Кент, віднині перестала боятися і знала, що вже не боятиметься ніколи. — Ви не зносите все, що він любить, не зносите його друзів, його пса, його малювання. Я знаю це. Але так ви його не втримаєте, пані Кент. Ви загострите ситуацію до краю, і тоді вже пізно буде її виправляти. Надобраніч, Тедді. Дякую, що прийшов мені на допомогу. Надобраніч, пані Кент.

«Надобраніч» Емілі пролунало дуже рішуче і твердо. Відтак вона повернулася й пішла геть, не озираючись. Спершу почувала тільки палкий гнів, потім її огорнула втома — величезна, незборима втома. А тоді відчула, як проймає її остуда. Слабшала з кожною хвилиною. Що діяти? Не посміхалась їй думка рушити до Місячного Серпа: ні, несила їй буде дивитися в очі тітки Елізабет, як вийдуть назовні усі скандальні події, в осередді яких опинилася цієї ночі вона, Емілі. Отож, повернула в напрямку оселі доктора Барнлі. Надвірні двері там ніколи не зачинялися на ключ — Емілі ступила до передпокою, коли вже світало. Будити Ільзу не мало сенсу — ранком вона розповість їй свої пригоди й зобов’яже її мовчати. Не перекаже лиш однієї — чарівної! — фрази Тедді й розмови з пані Кент. Перше було занадто гарним, чудовим, а друге — вкрай неприємним. Хоча… Звісна річ, пані Кент відрізняється від інших жінок, і до неї не можна ставитись надто суворо. Однак зіпсувала, сполошила таку прекрасну, таку неповторну мить, перервала своїми дурощами найчудовіший настрій, здійснення потаємних дівочих мрій. А бідолашний Тедді вочевидь почувався дурником, і передусім цього не могла їй пробачити Емілі.

Засинаючи, вона ще і ще раз подумки переживала події останніх годин. Випадкове ув’язнення в церкві… моторошні відчуття, коли доторкнулася до вологої собачої шерсті… стократ гірші, коли втікала від Причинного Моррісона… порятунок завдяки Тедді… коротка ідилія при місячному світлі… трагікомічне вторгнення матері Тедді, горопашної, хворобливо ревнивої пані Кент.

«Сподіваюсь, я не була з нею занадто суворою, — міркувала Емілі. — Якщо ж була, то шкодую про це… І муситиму занотувати це у своєму щоденнику як поганий, негідний учинок. Почуваюся так, ніби мені за одну-єдину ніч додалося багато літ. І день вчорашній відокремлений від нинішньої хвилини кількома роками… Але ж який то буде розділ щоденника! Опишу все, геть усе… За винятком того, що мовив мені Тедді, — що я наймиліша дівчина на світі. Це надто… надто любе мені, щоб довірити його паперові. Про це я просто пам’ятатиму.»

Розділ 4

Якими нас бачать інші люди

Емілі саме скінчила мити підлогу на кухні, відтак притрушувала її піском у доволі вибагливий і в чомусь навіть граційний спосіб, що був однією зі сталих традицій Місячного Серпа як винахід прапрабабці, славної своїм «Я тут залишусь!» Тітка Лаура навчила Емілі, як це робити; дівчинка пишалася своїм умінням. Навіть тітка Елізабет — і та зволяла визнавати, що Емілі справляється з тією роботою вельми добре, а коли вже хвалила тітка Елізабет, то всякі інші оцінки були недоречними і зайвими. Місячний Серп був єдиною господою в Чорноводді, де підлогу посипали піском; в інших оселях господині давно вже освоїли новіші методи прибирання, незрідка навіть механічні. Але панна Елізабет Муррей і чути не хотіла про подібні новації. Допоки вона є повноправною господинею Місячного Серпа, у домі щовечора горітимуть свічі, а підлоги регулярно посипатимуться піском.

Ту мить, як Емілі закінчила свою роботу й відставила вбік, попід вікно, посудину з піском, з передпокою долинули чужі голоси. Позирнула у віконце і переконалася, що голоси належали панні Саломеї Поттер та пані Анні Сіріллі Поттер, які, поза сумнівом, прийшли у справі задуманого ними Товариства Жіночої Взаємодопомоги. Гості зупинилися біля дверей на кухню. Так заведено було в Чорноводді: якщо відвідини були діловими, тобто відвідували з метою отримати якісь відомості чи у справах фінансових, торговельних або громадських, то заходити належало дверима «для челяді».

Пані Анна Сірілла постукала двічі. Та Емілі, за розпорядженням тітки Елізабет, для прибирання кухні вдягнула цілком допотопний халат тітки Лаури, не менш кумедний, ніж отой незабутній «ляльковий фартух», і навіть не думала постати у такому вбранні перед очима двох не вельми доброзичливих — вона це знала! — жінок. Тому чекала, поки тітка Елізабет почує стукіт і відчинить їм двері, а тоді вона вислизне до своєї кімнати, де матиме змогу свій блазенський одяг перемінити на більш пристойний.

Панна Поттер була худорлявою їдкою пліткаркою, яка нікого не любила, а вже Емілі на дух не зносила. Пані Анна Сірілла — осадкуватою, втім, гарненькою жіночкою, що так само полюбляла пліткувати. А що позірно була доброзичливою і лагідною, то протягом тижня їй вдавалося заподіяти лиха більше, ніж панні Поттер за цілий рік. Емілі ставилася до неї з насторогою, хоч, попри все, вона їй подобалася. Не раз вона чула, як пані Анна висміювала людей, що з ними віч-на-віч була чарівливо милою і солодкою, а надто глузувала з недоладностей у зовнішньому вигляді, зокрема з того, як одягаються деякі жінки, — адже походила з родини кравця, що проживала в Гусячому Ставі.

І знову стукіт. Цього разу стукала панна Поттер, Емілі впізнала її наполегливе, нервове «стаккато». Жінки, очевидно, втрачали терпіння. Хай собі стукають хоч до вечора, вирішила Емілі. Не відчинить вона їм дверей у цьому старосвітському халаті — не відчинить, і край. І раптом зачула голос Перрі, який сповіщав жінок, що панна Елізабет за стодолою — обриває малину. Він зараз же піде по неї, а пані тим часом, якщо їхня ласка, нехай розташуються в кухні й трохи зачекають. На відчай Емілі, саме так і сталося. Ледве встигла вона сховатися в запічку. Панна Поттер сіла, крісло під нею затріщало. Сіла й пані Поттер, сукня її зашелестіла. Тут Емілі зрозуміла, що потрапила у справжню пастку. Було їй дуже гаряче і задушно. Одну мала надію: що Перрі незабаром відшукає тітку Елізабет.

— Ох, і спекотно ж тут, — простогнала пані Анна Сірілла.

Бідолашна Емілі… А втім, не називаймо її бідолашною. Вчинила вона дуже нерозумно, і на співчуття не заслуговує. Отже, Емілі цілком поділяла думку пані Поттер: було гаряче і задушно.

— Мені спека дошкуляє менше, ніж людям огрядним, — зауважила панна Поттер. Сподіваюсь, Елізабет не змусить нас довго чекати. Чуєш кроки Лаури на горищі? Але з нею говорити немає сенсу — Елізабет не зважить на жодну обіцянку сестри, бодай тому, що обіцяла не вона, а Лаура. Бачиш, підлогу тільки-но притрушували піском. А як тут усе занедбано! Елізабет має поправити кухню, одначе для цього вона є занадто скупою. Онде свічі, приготовані на вечір, а все через те, що трохи гасу для нашої Елізабет коштує задорого. Гм, не забере ж своїх грошей із собою в труну, буде змушена залишити їх на поверхні землі — дарма що Мурреївна.

Емілі аж здригнулася. Враз вона здала собі справу, що нині вперше від того пам’ятного вечора у Травневому Гаї підслуховує чужу розмову. Тоді вона чинила це зумисне, бо дядечки з тітоньками вголос вирішували її долю, визначали все її майбутнє життя, тож, сховавшись під столом, вона силкувалася довідатись про їхнє рішення принаймні на дванадцять годин раніше. Тепер вона підслуховує, так би мовити, ненароком — лишень для того, щоб не показатися перед гостями у зовсім комічному, на її думку, вбранні. Та це аж ніяк не міняло суті справи: панна Поттер і далі вправлятиметься у лихослів’ї, не підозрюючи про сторонні вуха, а Емілі ненароком, мимоволі привласнюватиме чужі секрети.

Емілі гнівалася на панну Поттер: тітка Елізабет не є скупою! А коли й так — чому це повинно її обходити? Емілі незрідка сама критикувала тітку Елізабет, одначе подумки, не розтуляючи вуст. Але чути, як її критикує, ба більше — паплюжить хтось чужий — о ні, це просто нестерпно! А шпилька на адресу Мурреїв, Мурреїв як цілого роду! Емілі навіть уявила собі лихий вогник в очах панни Поттер, коли та свою шпильку відпускала. Що ж до свічок…

«Мурреї, щоб ви знали, краще бачать при світлі свічок, аніж ви при яскравому світлі у сонячний літній день, вельмишановна панно Поттер», — думала Емілі з погордою, на яку тільки здатна людина, що обливається потом з голови до п’ят і насилу дихає.

— Гадаю, що, з огляду на кошти, Елізабет наступного року не посилатиме Емілі до школи, — говорила пані Анна Сірілла. — Люди кажуть, мовби вона повинна відправити її на рік до Шрусбері — бодай через родинну пиху. Втім, я чула, Елізабет рішуче проти цього заперечує.

Серце Емілі забилося частіше й сильніше. До цієї хвилини вона не підозрювала, що тітка не виряджатиме її до Шрусбері. Сльози бризнули їй з очей — пекучі, рясні сльози розчарування.

— Емілі має здобути якийсь фах, — зазначила панна Поттер. — Її батько не залишив їй ані шеляга.

«Він залишив мені — мене», — пошепки процідила Емілі крізь стиснені зуби. Гнів осушив її сльози.

— Ох! — вигукнула пані Анна Сірілла, заходячись глузливим сміхом. — Емілі, видно, готується заробляти собі на прожиття писанням романів та повістей. Я чула, вона уявляє, що це принесе їй навіть маєток, не лише хліб насущний.

І знов засміялася. Ця думка була такою потішною! Давно вже пані Анна Сірілла так не веселилася.

— Подейкують, вона збавляє на ту писанину цілі дні, — докинула панна Поттер. — Коли б я була її тіткою, я би хутко вилікувала її від тих пустощів.

— Насправді це нелегке завдання. Вона важко піддається вихованню — бо вперта, як може бути впертою тільки нащадок Мурреїв. Увесь клан Мурреїв вирізняється ослячою впертістю.

(Емілі, спересердя: «Що за манера висловлюватись — ніякої пошани до нашої родини, до нашого роду! Ех, не мала б я на собі цього клятого халату, то вийшла б на середину кухні й зажадала б від них пояснень!»)

— Її належить тримати міцною рукою, я-бо знаюсь на людях, — провадила далі панна Поттер. — Вона фліртуватиме, коли виросте, — це видно зразу. Буде викапаною Джульєттою — ось побачиш! Вже зараз пускає бісики до кожного хлопця, котрий на неї погляне.

(Емілі, гнівно, а водночас ущипливо: «Неправда! І мати моя ні з ким не фліртувала. Могла б, однак не робила цього. А ви, мабуть, і хотіли б, але не можете — ви, шановні матрони!»)

— Вона не така вродлива, як Джульєтта. Крім того, дуже підступна і хитра. Пані Даттон каже, мовляв, не стрічала ще дитини хитрішої та підступнішої. А втім… дещо у тій бідолашній Емілі мені таки до вподоби.

Тон пані Анни Сірілли був образливим своєю поблажливістю. «Бідолашній!» Емілі, зачувши це, скреготнула зубами.

— Чого я в ній не люблю, то це її марнославства, — твердо промовила панна Поттер. — Вона щоразу проголошує всякі мудрощі, вичитані у книжках, і видає їх за власні помисли.

(Емілі, вражено: «Неправда!»)

— Вона дуже іронічна й ущиплива, а вже пихата, як сам Люцифер, — сказала, немов припечатала, панна Поттер.

Пані ж Анна Сірілла засміялася поблажливо, чи не лагідно!

— Для кожної Мурреївни ці риси є невід’ємними. Найбільшою вадою Мурреїв є переконаність у їх безумовній вищості над усіма іншими людьми, й Емілі саме такої думки про власну персону. Їй навіть здається, що може краще відправляти Службу Божу, ніж пан Джонсон.

(Емілі: «Це все тому, що я сказала одного разу, мовляв, пан Джонсон суперечив самому собі в останній своїй проповіді; так, зрештою, і було. Однак я чула, як ви, пані Анно Поттер, піддавали критиці не одну, а цілу низку його проповідей».)

— Вона непомірно заздрісна, — вела далі пані Анна Сірілла. — Не зносить чиєїсь вищості, мусить бути першою скрізь і в усьому. Поза сумнівом, проливає зараз гіркі сльози — через те, що на концерті, кілька днів тому, Ільза Барнлі зірвала гучні оплески за свою декламацію. Емілі ж декламувала кепсько, до цього вона зовсім не здібна. А ще любить перечити старшим! Це було б навіть кумедно, якби не свідчило про погане виховання…

— Дивно: Елізабет не викорінює в небоги цієї риси. Мурреї переконані, мовби їх виховання поза всякою критикою, — ствердила панна Поттер.

(Емілі: «Атож, саме так і є».)

— Врешті-решт, особисті вади Емілі походять від надміру тісного спілкування з Ільзою Барнлі, — сказала пані Анна Сірілла. — Панна Елізабет не повинна заплющувати на це очей. Кажуть, Ільза така ж безвірниця, як її батько. Я чула, вона не вірує ні в Бога, ні в диявола.

(Емілі: «Аякже! Немає гіршого переступу у ваших очах!»)

— Ну, доктор Барнлі, відколи з’ясувалося, що люба його дружина не втікала з Леоном Мітчелом, ставиться до своєї дочки трохи краще, — просичала панна Поттер. — Посилає її до недільної школи. А все-таки Ільза — не подруга для Емілі. Лається, мов який гренадер, їй-право! Пані Марлін Бернс нещодавно відвідувала доктора і чула на власні вуха, як Ільза, звертаючись до пса, проказала: «Ти, клятий мерзотнику!»

— Боже мій, Боже мій! — захитала головою пані Анна Сірілла.

— Ти знаєш, що я бачила минулого тижня? Бачила на власні очі! — панна Поттер вимовила це з великим піднесенням. Пані Анна не повинна-бо навіть підозрювати, ніби вона дивиться на певні справи не своїми очима.

— Ти не здивуєш мене нічим, — солодко мовила пані Анна. — Подейкують, вона брала участь у тому котячому концерті, що влаштували бідолашному Джонсонові минулого вівторка. Тоді вона була у хлопчачому вбранні.

— Цілком слушно. Але те, що я тобі розповім, трапилося на моїм подвір’ї. Була вона в мене разом із Дженні Стренг — та приходила по троянди для своєї матусі. Я спитала Ільзу, чи вміє вона шити й куховарити. Відказала: ні, без найменшого сорому чи збентеження, — а тоді запитала… Як ти гадаєш, що за питання поставило мені те дівчисько?

— Звідки мені знати?! Ну, яке? — пані Анна затамувала подих.

— Важко переказати… Слухай: стала на одній нозі й запитала, примруживши очі: «А чи вмієте ви, стоячи на одній нозі, піднести другу до висоти чола — га, панно Поттер? Ні? А я вмію!» І… — панна Поттер зо два рази судомно ковтнула слину, — і зробила це!

Емілі ледь не вибухнула гучним сміхом. Знала, як любить Ільза при нагоді позбиткуватися над добропорядною панною Поттер.

— Боже милостивий, чи не було при тому якогось чоловіка? — спитала пані Анна.

— На щастя, ні. Але я була — хіба цього не досить? А, крім того, Ільза вчинила би те і в присутності самого пастора. Стояли ми коло хвіртки, тож міг її бачити хтось із перехожих. Я ладна була від сорому крізь землю провалитися. За мого часу дівчина радше сконала б, аніж на подібну вихватку зважилася.

— Ну, це не гірше, ніж прогулянка Емілі з Ільзою зовсім нагими над морем, у місячному промінні, — зауважила пані Анна. — Ото був, либонь, найгучніший скандал. Ти чула про це?

— Ще б пак! Ця історія облетіла все Чорноводдя. Всі чули про це — всі, за винятком Лаури й Елізабет. Не можу збагнути, як те все вийшло на світ Божий. Чи хто їх побачив?

— Ні, до цього, хвалити Бога, не дійшло. Ільза про все розказала сама. Вона ж бо не розуміє, що добре, а що зле. Я вважаю, хтось мав би застерегти Лауру й Елізабет.

— То розкажи їм про той випадок, — заохочувала панна Поттер.

— Ні, я не хочу сваритися з сусідами. Я не відповідальна за витівки Емілії Стар. Дякувати Богові, не відповідальна. Якби я її виховувала, то не дозволила б їй так тісно спілкуватися з Горбанем Прістом. Він-бо найбільший дивак з усієї родини Прістів. Я впевнена: він справляє на Емілі поганий вплив. Оті його зелені очі діють мені на нерви. Не можу збагнути, чи вірить він бодай у щось.

(Емілі, знов іронічно: «Невже і в диявола не вірить?»)

— Оповідають дивну історію про нього та Емілі, — казала панна Поттер. — Не доберу ума! Начебто у четвер пополудні прогулювалися вони узгір’ями, дивлячись на небо. Вряди-годи зупинялися, бралися за руки, потім рознімали їх, рушали далі — і все вдивлялися у крайнебо, на якому нічого не було, ну нічогісінько, і все на щось одне одному показували. Пані Прайс спостерігала за ними з вікон своєї домівки й сушила собі голову, що все це означає. Цілу ніч не стулила очей, роздумуючи над побаченим.

— То все походить з одного-єдиного джерела: Емілія Стар мусить чимось вирізнятися! — оголосила пані Анна Сірілла. — Часом мені здається, що я повинна заборонити Мюрієл і Гледіс так багато з нею спілкуватися.

(Емілі, як і перше: «От було б добре! Вони безупину кружляють навколо Ільзи й мене, а самі до того дурні, до того обмежені й пересічні, що знуджують нас до півсмерті».)

— Та в глибині душі мені, попри все, її жаль, — мовила панна Поттер. — Вона-бо немудра і зарозуміла, і жоден порядний, розважливий чоловік не візьме її за дружину. Джордж Норт каже, провів її одного разу додому, і вже з нього досить!

— Але вона, ймовірно, не доживе до тих літ, коли можна буде серйозно говорити про одруження, — зауважила пані Анна. — Вона виглядає, як сухотниця. Твоя правда: нещасна дівчина заслуговує на те, щоб її пожаліли.

Це стало тією самою останньою краплею, що, за приказкою, переповнює чашу терпіння. Вона, Емілія Стар, нащадок Мурреїв, є об’єктом жалощів з боку пані Поттер! Халат не халат, а цього вже несила стерпіти. Емілі зненацька вискочила з запічка й стала перед незичливими гостями. Її щоки аж паленіли, очі потемніли од гніву. Панна Поттер і пані Анна Сірілла не встигли стулити губ — сиділи, немов скам’янілі, зашарівшись по самісінькі вуха. Були ошелешені.

Емілі з хвилину дивилася їм просто у вічі. Мовчання було промовистим! А по тому з виразом ображеної королеви, величним кроком перейшла через кухню і зникла за дверима вітальні. Водночас тітка Елізабет увійшла до кухні з передпокою, з питомою своєю гідністю приносячи вибачення за те, що примусила так довго на себе чекати. Панна Поттер і пані Анна Сірілла були заскочені до такої міри, аж ледве спромоглися пояснити свою ініціативу щодо жіночої взаємодопомоги, тож після короткого обміну запитаннями та відповідями простилися й пішли. Тітка Елізабет не могла собі розтлумачити їх дивної поведінки і, зрештою, дійшла висновку, що вони, радше за все, образилися, оскільки, за їхніми уявленнями, їм довелося чекати на неї занадто довго. А незабаром і зовсім перестала про них думати. Мурреївна нездатна-бо розмірковувати довгий час над почуттями й думками якихось Поттерів. Не знала вона, що Емілі лежить на ліжку у своїй кімнатці й плаче, голосно схлипуючи, — плаче від сорому й приниження. Її гордість зазнала тяжкої, болючої урази. І все через дурне її марнославство — вона усвідомлювала це, — але ж кара була надміру суворою.

Слова панни Поттер менше її уразили, однак тонше, підступніше жало пані Анни вкололо її боляче. Досі вона любила гарненьку, напрочуд люб’язну пані Анну, що завжди була з нею такою милою, такою, на позір, ласкавою, і говорила їй самі лише компліменти. Гадала, наче пані Анна щиро любить її. А тепер вона добре почула, як та ставиться до неї насправді!

— Невже не могли вони сказати про мене жодного доброго слова? — схлипуючи, говорила вона пошепки. — Ох, я почуваюся замазаною, заплямованою… як моєю власною дурістю, так і їхньою підлістю й ницістю. Чи вдасться мені коли-небудь піднестися над цим приниженням?

Вона відчула себе «очищеною» лишень після того, як описала цей гіркий випадок у своєму щоденнику.

«Пан Карпентер твердить, що будь-який життєвий досвід збагачує наш розум і нашу душу, — писала Емілі. — Саме будь-який, незалежно від того, позитивний чи негативний. Тільки ж мусимо розглядати його об’єктивно, з холодним розумом. Це засада, — додає він з гіркотою, — яку виголошую все життя, однак досі не вмію застосовувати її на практиці».

Добре, спробую поглянути на сьогоднішній випадок неупереджено, з холодною головою. А отже, мушу розібрати все, що сказано було про мене, і з’ясувати, скільки в тому правди, скільки неправди (і несправедливості), а скільки свідомої, зумисної обмови, що, мабуть, є ще гіршим від неправди й несправедливості.

Отож, перший мій учинок — лихий: я не повинна була ховатися у запічку. Другим кепським учинком була несподівана поява перед очима тих жінок. Якщо вже так довго просиділа у запічку, то мусила висидіти там до кінця. Дарма: не в змозі я поки здобутися на повний об’єктивізм, бо тішуся якнайщиріше, що саме так учинила! Тішуся попри те, що таки постала перед ними у тому жахливому халаті. Повік не забуду їхні обличчя тієї миті! А надто пані Анни. Панна Поттер, безсумнівно, невдовзі радітиме — скаже, так мені й треба, — але пані Анна залишиться невтішною аж до скону — через те, що була ненароком і так несподівано викрита.

А нині розглянемо їхні зауваги про Емілію Берд Стар. Чи заслуговує пойменована вище особа на таку нищівну критику? Будь чесною, Емілі, вір у себе й старайся пізнати свої помилки, вади й недоліки. Намагайся побачити себе такою, якою ти є насправді, а не такою, якою ти бачишся панні Поттер, або такою, якою ти волієш себе бачити.

(О, я передчуваю, що це буде захопливо!)

По-перше, пані Анна сказала, мовби я вперта.

Чи справді так?

Я знаю, що я рішуча, а тітка Елізабет називає це впертістю. Рішучість є чеснотою, а впертість — вадою. Особа вперта здебільшого не розуміє власної глупоти, бо треба бути просто дурним, щоб стояти на своєму до останнього; поза тим, вона плекає впертість як мистецтво для мистецтва. Людина вперта силкується проламати головою стіну.

Ні, я не вперта.

Далі. Панна Поттер сказала, ніби я полюбляю фліртувати. Це відверта неправда, не буду над тим навіть замислюватися. А ще сказала, начебто я «пускаю бісики». Невже? Гадаю, що ні. Якщо й «пускаю», то незумисне — цього я певна. Виходить, можна пускати бісики й несвідомо — тож як запобігти лихові на майбутнє? Не знаю — не ходити ж мені з опущеними повсякчас очима! Дін сказав мені кілька днів тому:

— Коли так дивишся на мене, Зіронько, я не здатен відмовити тобі ні в чому.

А от тітка Елізабет минулого тижня була незадоволена, бо, за її словами, я дивилася на Перрі «нескромно», просячи його піти зі мною на вечірку, що її влаштовувала недільна школа. (Перрі не зносить такого роду забав.)

Ох, здається мені, що і в першому, і в другому випадках я мимоволі показала себе вертихвісткою.

Пані Анна Сірілла твердить, мовби я не гарна на вроду. Що ж, побачимо…

Емілі відклала перо, підійшла до свічада і стала дивитися на своє віддзеркалення «об’єктивно». Отже: чорне волосся… пурпурові губи… темні, глибокі очі. Незле! Чоло надміру високе, але можна до половини закрити його волоссям. Шкіра її занадто біла, щоки бліді, однак тепер вони ніжно-рожеві, неначе перлинова мушля. Вуста заширокі, але зуби гарні, міцні. Шпичакуваті вуха надають їй своєрідної привабливості — привабливості маленького фавна. Шия з таким вигином, який подобається їй самій, — тут нічого не вдієш. Струнка, ще дитяча фігурка доволі ладна. А ноги в неї від Шіплі, це повідала їй тітка Ненсі. Емілі серйозно й уважно споглядала Емілі-у-Свічаді, після чого вернулася до свого щоденника.


«Дійшла висновку, що я таки не вродлива, — писала вона. — Мені здається, я гарно виглядатиму, як матиму гарну зачіску. Але справді красива дівчина виглядає красиво навіть тоді, коли має негарну зачіску. Отже, у цім пункті пані Анна має слушність. А втім, я певна, що зі мною не все так погано, як вона каже.

Далі вона ствердила, ніби я хитра й підступна. Чи це правда? Ні, неправда. Але чому люди вважають мене хитрухою? Тітка Рут не втомлюється відзначати в мені цю рису. Либонь, це походить від того, що маю звичку, як стає мені нудно, втікати до свого маленького світу, зачиняючи двері до нього перед носом людей сторонніх, чужих. Це, звісно, метафора, та люди сприймають її як життєвий факт і гудять мене. Що, зрештою, цілком зрозуміло. Це не хитрість, одначе, а самозахист! Вони неправильно це називають. Отже, й нема чого тим перейматися.

Панна Поттер мовила річ огидну: нібито я видаю різні мудрощі, вичитані у книжках, за власні свої думки. Це зухвала брехня. Насправді я ніколи не хизувалася мудрістю — уявною чи справжньою, байдуже. Але вряди-годи мені важливо почути, як звучить моя думка, висловлена вголос. Може, це якраз від бажання похизуватися? Треба звернути на це увагу.

Я заздрісна? Аж ніяк. Люблю бути першою скрізь і в усьому — це визнаю. Однак це не заздрість, і не від заздрості плакала я по концерті, на якому так відзначилася Ільза. Плакала, бо відчувала, що зле впоралася із своїм завданням. Але ж і роль, яку мені призначили, не вельми пасувала моєму характерові, а в таких випадках я не вмію декламувати як належить. Згодилася грати цю роль винятково з пошани до пані Джонсон і почувалася страшенно осоромленою, адже бачила її розчарування. Саме з тієї причини страждала моя гордість, однак ревнувати до успіху Ільзи — таке мені навіть на думку не спадало. Навпаки: я нею пишалася, бо грала вона блискуче!

Так, я люблю перечити старшим, опиратися їхній волі. Визнаю: це велика моя вада. Але ж люди говорять безліч всіляких дурниць! І, зрештою, чому мені не дозволено перечити, коли дорослі щось кажуть, а дорослі дозволяють собі перечити, коли щось кажу я? Вони щоразу так чинять, хоч я маю слушність не рідше, ніж вони.

Іронічна? Так, це теж моя вада. Ущиплива? Ні. Я дуже вразлива, тож мушу боронитися. Пихата? Гм, справді — я трохи загорда, можливо, це і є пиха. Але, у кожному разі, менше в мені пихи, ніж люди гадають. Не вмію тримати голову схиленою до землі й не годна боротися з приємними почуттями, коли подумаю, що маю за плечима декілька поколінь достойних, чесних людей, зі своїми традиціями й чималими заслугами. На відміну від тих же Поттерів. Виросли, немов з-під землі, не далі, як учора чи позавчора!

Ох, як ті добропорядні дами паплюжать бідолашну Ільзу! Ну, не могли ми припустити, що хтось підглядатиме нашу сцену з „Макбета“. Звісна річ, панна Поттер, як і дружина одного з Поттерів, не відають, хто такий Шекспір, ба більше — цього навіть не можна від них вимагати! Отже, ми грали сцену з „Макбета“. Ільза у тім неперевершена. Й ніколи не брала вона участі в котячому концерті, казала тільки, що залюбки взяла би в ньому участь. Що ж до купання в затоці при місячному світлі, то це правда, однак не було в тому нічого поганого, стидкого — лишень гарне, романтичне. А тепер воно, звичайна річ, залишиться в пам’яті споганеним людською підлотою. Шкода, що Ільза прохопилася про те при сторонніх людях.

Подалися ми того вечора на узбережжя. Було напрочуд гарно. Захотілося нам скупатись, але не мали з собою купальних костюмів. Тож сіли просто на пісок і взялися розмовляти на різні теми. То була справжня розмова — не пусті балачки. Затока прослалася перед нами — срібляста, розкішна, таємнича, немов океан у чарівній казці.

Я мовила:

— Воліла б я сісти на корабель і поплисти далеко, далеко… Цікаво, де б я зійшла, на якому березі?

— В Європі, напевно, — відказала Ільза, налаштована, як на мене, занадто прозаїчно.

— Ні, ні — в зачарованій країні, — заперечила я, геть розмріяна. — Десь на незнаному узбережжі, де „ніколи не падає дощ, і вітер ніколи не віє“. А може, допливла б до тієї країни, куди прямував „Діамант“, до якої він, певно, так і не дістався. Бо ж і назад не вернувся! Душа поривається в далечінь, коли дивишся на сріблясті води такої розкішної ночі, як ця.

— Гадаю, в тобі озивається туга за небом, — зауважила Ільза.

І почали говорити про безсмертя душі. Ільза призналася, що безсмертя боїться. Її жахає ота неминучість життя нескінченного. Твердить, що безсумнівно буде стомлена, змучена до краю своїм власним „я“. Я ж відказала, що мені до вподоби уявлення Діна про низку людських існувань, послідовних утілень тієї самої душі (не можу збагнути, він сам вірить у те чи ні). А Ільза відповідала, мовляв, це було б дуже гарно, якби людина мала певність, що повернеться у цей світ особою чесною і достойною, а якщо ні?..

— Ну, безсмертя без ризику навряд чи можливе, — докинула я.

— У кожному разі, — провадила Ільза далі, — ким би я не була у наступному житті, а все-таки сподіваюсь, що не матиму такої незносної вдачі. Інакше я пошматую сама себе. Ти ж бо знаєш, Емілі, — я кажу правду. Вчора знову мала страшну колотнечу з Перрі. Посварилися тільки так! Це моя провина. Але чому він мене безнастанно і безпричинно дражнить? От би мені навчитися панувати над собою!

Я вже не зважаю на гнів Ільзи. Знаю: вона не має лихих намірів, тільки невгамовна у своїй поривності. Посміхаючись до неї, занотовую на папірчику всі назвиська, якими вона мене нагороджує. Це доводить її до такого шалу, аж починає труситися всім тілом, не в силі й слова промовити. Тоді припиняє лаятись. А поза тим Ільза така мені люба і є прекрасною товаришкою.

— Ти не владаєш над своїми поривами, бо любиш гніватися, — зауважила я.

— Ні, не думаю.

— А так, не сумнівайся. Ти насолоджуєшся своїм гнівом. Подумай про це.

— Гм, може, й твоя правда, — визнала кінець кінцем Ільза. — Інколи мені справляє задоволення — лаяти когось, обкидаючи його назвиськами. Ти маєш рацію, Емілі. Дивно, що досі це не приходило мені на розум. Можливо, якби я насправді була нещасна під час нападу злоби, то вміла би опанувати себе завчасу. Але потім я завжди переживаю такі докори сумління! Вчора, після колотнечі з Перрі, я плакала до пізньої ночі.

— Так, але спершу це справило тобі задоволення. А навіть і сльози каяття були приємними — хіба ні?

Ільза замислилася.

— Можливо, Емілі. Ти все-таки незвичайна дівчина. Облишмо вже цю тему. Ходімо краще скупаємось. Що, не маємо костюмів? Дарма. Навколо ж ні душі. Не можу я спокійно дивитися на ці хвилі. Вони кличуть мене.

Я почувала те саме, крім того, купання при світлі місяця видавалося мені таким романтичним. А в тому насправді є велика романтика, хоч усі Поттери, разом узяті, не мають про це і найменшого уявлення. То був здійснений, утілений в реальному житті вірш і водночас омріяна казка. У воді ми взялися за руки й танцювали, як німфи, по тому вийшли з води, одягнулись і рушили додому щасливі. Мусили, правда, розвісити в наших кімнатах мокрі спіднички, але ніхто цього не бачив. І цей-от випадок спричинив у Чорноводді такий скандал!

Так чи так, а маю надію, що він не дійде до вух тітки Елізабет.

Шкодую, що пані Прайс мала нічниці через Діна й мене. Ми просто прогулювалися біля Чарівної Гори й фантазували, на що (чи радше на кого) подібні оболоки над нашими головами. Це може видатись дитячою забавою, але справляє таке задоволення! Оце я в Діні люблю — те, що він не боїться невинних розваг, які в декого можуть викликати підозру, наче він дитинний і легковажний. Один оболок, що він його мені показав, виглядав достоту, мов янгол, який пливе по ясному, блідавому небу, тримаючи в ніжних обіймах маленьку дитину. Над головою він мав блакитний німб, а трохи лівіше від чола світилася бліденька зірка. Крила його були ніжно-рожевими, а шати — прошитими золотом.

— Ото Янгол Зорі Вечірньої з маленьким Завтра в руках, — мовив Дін.

Це було так прекрасно, що я спізнала одну зі своїх чарівних миттєвостей. Але десятьма секундами пізніше оболок прибрав вигляду верблюда з неймовірної величини горбом!

Ми з Діном провели чудових півгодини, хоч пані Поттер чи пані Прайс і справді могли подумати, що ми схибнулися з розуму: вони ж бо на небі нічого не бачили!

З того всього випливає, що жити про око людське не варто. А отже, лишається тільки одне: жити „про власне око“. Потай душі я вірю в себе. Я не така лиха і не така дурноверха, як їм видається, не хвора на сухоти і вмію писати. Вже зараз, трохи виписавшись, я почуваюся значно краще. Лиш одне журить мене і сердить: жалощі панни Поттер. Я — об’єкт жалощів з боку якихось Поттерів!

Визирнула у вікно і побачила грядку красолі, а біля неї кузена Джиммі, що підливає квіти. Раптом зблиснув мені „промінчик“. Панна Поттер, пані Анна з їхніми злостивими язиками враз перестали для мене існувати. Красолі, прегарні божисті витвори, — хто вас розмалював? Я знаю відповідь: постали ви з літнього призахідного неба!

Щоразу помагаю кузенові Джиммі в його садівничих роботах. Люблю це заняття — мабуть, не менше, як він. Щодня ми робимо нові й нові відкриття.

Отже, тітка Елізабет не збирається виряджати мене до Шрусбері! Я відчуваю таке розчарування, ніби плекала надію, що вона дасть свою згоду на мій від’їзд. Тепер у мене враження, неначе брама життя зачинилася переді мною назавжди.

Але треба бути справедливою: я багато чим зобов’язана тітці Елізабет. І вона дозволить мені ходити до місцевої школи ще два роки — поза сумнівом! А пан Карпентер може навчити мене ще стількох цікавих і потрібних речей! Я маю своє перо, яким за певний час буду спроможна заробляти собі на життя і твердо стати на ноги. А ще я отримала в подарунок чудового сірого котика, котрий саме скочив на мій столик, даючи на здогад, що вже годі писати.

Тепер я знаю: справжній кіт має бути сірим!»

Розділ 5

Напівперемога

Одного серпневого вечора Емілі зачула посвист Тедді, що долинав із Завтрашньої Стежки, й вибігла з дому на зустріч. Тедді мав якісь важливі новини — про це виразно свідчили його блискучі очі.

— Емілі! — вигукнув радісно. — Я їду до Шрусбері! Мама сказала мені сьогодні: «Я дійшла висновку, що ти повинен отримати кращу освіту». Вона дозволяє мені їхати!

Емілі зраділа, втім, радість її була не без домішки жалю, за що вона гірко собі дорікала. Якою ж самотньою буде вона цієї зими після від’їзду вірного свого товариша! Донині вона цілком не усвідомлювала, наскільки важливим було для неї товариство Тедді. Чи не завжди він перебував в осередді її думок, його дружбу вона вважала найщирішою і найнадійнішою. А тепер не матиме поруч нікого, навіть Діна, бо Дін, як на те, вирушав до Єгипту чи до Японії — ще не вирішив остаточно, куди саме. Що вона робитиме наодинці з собою? Адже всі книги, що їх подарує Джиммі, не зможуть заступити друзів та подруг — живих, з плоті й крові.

— Якби ж і тобі дозволили їхати до Шрусбері! — мовив Тедді співчутливо, крокуючи з Емілі Завтрашньою Стежкою, що була вже майже Сьогоднішньою, так вимахали вгору молоді дерева за минулих три роки.

— Не варто ні мріяти про те, ні говорити. Це тільки засмучує мене, — сказала Емілі меланхолійно.

— Ну, на вихідні ми можемо бути разом. А щодо мого від’їзду, то цим я завдячую тобі. Те, що ти сказала моїй мамі тієї ночі, перед церквою, вплинуло на її рішення. Я бачив: вона роздумувала над тим день і ніч. Я чув, як вона говорила стиха: «Це жахливо — бути матір’ю. Бути матір’ю і страждати так тяжко. А вона ще назвала мене себелюбною!» Іншого разу вона ледь чутно казала: «Невже це егоїзм — бажати зберегти коло себе єдину на світі рідну душу?» Зате сьогодні, коли оголосила мені, що я можу їхати вчитися, вона була премилою. Я знаю: про маму говорять, нібито вона несповна розуму. Вона й справді буває дивакуватою, але тільки в присутності чужих людей. Ти не уявляєш собі, Емілі, якою милою, якою лагідною може вона бути, коли ми з нею удвох. Страшенно прикро мені, що мушу їхати від неї. Але маю здобути освіту!

— Я тішуся, що мої слова спричинилися до такого рішення твоєї мами, та вона мені цього повік не простить. Вона завжди ненавиділа мене… Ти знаєш, я кажу правду. Ти бачиш, як вона дивиться на мене, коли я до вас приходжу. Так, вона дуже чемна зі мною, але її очі, Тедді, її очі…

— Знаю, — відказав Тедді з видимою неохотою. — А все ж не будь до мами занадто суворою, Емілі. Я певен: вона не завжди такою була, хоч, скільки себе пам’ятаю, була саме такою. Нічого не знаю про її життя до моєї появи на світ. Нічого не знаю про мого батька. Вона про нього не згадує взагалі. Не знаю навіть, звідки взявся той шрам на її щоці.

— Я не вважаю твою маму за причинну, — поволі проказала Емілі. — Я думаю, щось її мучить, не дає спокою, не може вона подолати якогось спогаду, якогось страху… Тедді, я впевнена: твоя мама є одержимою. Не злими духами, ясна річ… Не злими духами, а якоюсь страшною, невідступною думкою…

— Вона нещасна, оце можна ствердити напевно, — сказав Тедді. — А до того ж ми бідні. Мама призналася мені сьогодні, що зможе відрядити мене до Шрусбері заледве на три роки. На довше вона не спроможеться! Але мені й трьох років вистачить. Це буде мені основою і стимулом, а потім я доучуватимусь самотужки, працюватиму… Я знаю, що дам собі раду.

— З часом ти станеш великим художником, — замислено провістила Емілі.

Дійшли до краю Завтрашньої Стежки. Емілі поглянула вгору, на вікна домівки пані Кент. В оселі не світилося. Мабуть, самотня вдова плакала поночі, замкнена у своїй господі разом зі своєю таємницею, змучена марною тугою за люблячим серцем.

Емілі дивилася на призахідне сонце. Зажуреною вже не почувалася. Надовго вона ніколи не поринала в журбу, тим паче в товаристві Тедді. Не було на світі музики прекраснішої від його, Тедді, голосу. Як він був поруч, то все видавалося або можливим, або стерпним, або й чудовим. Вона не в змозі їхати до Шрусбері, але може вчитися й працювати над собою тут, у Чорноводді, у Місячному Серпі, а вчитися буде старанно, ох, як старанно! Пан Карпентер дає їй безумовно менше, ніж могла би дати вища школа у Шрусбері. Кожен має свою вершину, що на неї мусить спинатися; вона спинатиметься на свою вершину, йдучи від успіху до успіху, — ніщо не може їй перешкодити в досягненні омріяних висот…

— Коли стану великим художником, то намалюю твій портрет, — обіцяв Тедді. — Назву його «Жанна д’Арк». Матимеш на ньому натхненний, одуховлений вираз обличчя, адже чутимеш неземні голоси.

По тій розмові Емілі ладналася до сну в настрої радше сумному. Одначе вранці прокинулася з ясним передчуттям, що сьогодні їй у чомусь поталанить. Передчуття протягом дня не зникало, хоч година за годиною спливали найзвичайнішим чином, як минали усі суботи в Місячному Серпі: прибирали оселю, прибирали ретельно і навіть ревно, аби в неділю вона була ще чистішою, ніж повсякдень.

Надворі сутеніло. Пустився доволі густий дощ. Жодної доброї новини за день так і не надійшло. Емілі саме складала у своїй кімнаті вірша під заголовком «Мрії в дощову погоду», коли зайшла тітка Лаура. Зайшла вона сповістити, що тітка Елізабет бажає з нею, з Емілі, поговорити й чекає на неї у вітальні.

Бесіди з тіткою Елізабет у вітальні до приємних не належали. Емілі не пригадувала за собою жодного нещодавнього лихого вчинку, невиконаної доброї справи не пригадувала теж. А отже, тітка Елізабет вочевидь намірялася повідомити щось важливе, у противному разі її, Емілі, не кликали б до вітальні. Тут, у вітальні, відбувалися розмови й наради виняткового значення. Стоп, величенький кіт, що ним опікувалася Емілі, безгучно, як сіра тінь, прослизнув за нею до вітальні. Емілі сподівалася, що тітка Елізабет не викине його за двері. Його присутність покріплювала її дух. Що й казати: кіт, як маєш його під боком, є доброю моральною підпорою!

Тітка Елізабет зашивала щось. Виглядала вона урочисто, сердитою навіч не була. На Стопа вона не звернула уваги, зате подумала, що Емілі здається дуже високою у цьому великому, заповненому сутінками покої. Як швидко ростуть діти! І раптом уздріла перед собою Джульєтту — ясноволосу, вродливу. Зусиллям волі Елізабет Муррей відігнала від себе цей образ.

— Сідай-но, Емілі, — запросила вона. — Я маю до тебе розмову.

Емілі сіла. Стоп, весело вимахуючи хвостом, наслідував її приклад. Емілі раптом відчула, що долоні в неї вологі, а губи сухі та спечені. Вона б охоче й сама заходилася штопати — так тяжко було сидіти отут без діла й чекати в нервовому напруженні, що ж станеться. А те, що сталося, було єдиною річчю, про яку Емілі навіть гадки не мала. Тітка Елізабет, ще трохи помовчавши, не уриваючи завзятого свого штопання, запитала без будь-яких передмов:

— Емілі, ти хотіла би поїхати до Шрусбері на навчання? Уже з наступного тижня?

До Шрусбері? На навчання? Чи добре вона почула?

— Ох, тітко Елізабет! — тільки й спромоглася вона відказати.

— Я обговорила цю справу з твоїми дядьками й тітками, — вела далі тітка Елізабет. — Вони поділяють мою думку: ти повинна отримати вищу освіту. Ясна річ, то будуть значні видатки… Ні, не перебивай мене — не люблю, коли мене перебивають. Рут у своїй господі дасть тобі помешкання й утримання. Дядько Олівер відшкодовуватиме їй половину коштів, дядько Воллес даватиме гроші на книжки й підручники, а я тебе вдягатиму. Звісно, ти будеш допомагати тітці Рут у господарстві — в міру сил і можливостей, — щоб віддячити їй за її доброту. Можеш їхати до Шрусбері на три роки. Але з єдиною умовою…

Якою умовою? Емілі, що ладна була танцювати й співати, ще й сміятися з радості — у тій вітальні, де навіть її матінка не танцювала і не співала, — змусила себе до спокою і в думці поставила собі це питання. Відчувала, що нинішня хвилина є доленосною.

— Три роки навчатимешся у Шрусбері, — говорила тітка Елізабет, — це дасть тобі не менше, ніж академія. Хіба захочеш отримати диплом учителя, що, зрештою, тобі не потрібно, бо заробляти на життя ти не мусиш. Та все це, як я вже сказала, з однією умовою…

Чому ж тітка Елізабет зволікає, не оголошуючи тієї умови? Емілі стала непокоїтись. Може, тітка Елізабет і сама побоюється виголосити ту умову? Вона-бо не мала такої звички — тягнути час. Невже у неї на мислі щось страшне?

— Ти мусиш дати слово, — суворо мовила тітка Елізабет, — що протягом трьох років не будеш писати отих своїх нісенітниць, на що збавляєш стільки часу, що на час твого навчання відмовишся від того взагалі й писатимеш лише шкільні завдання і вправи — нічого більше.

Емілі сиділа мовчки. Було їй холодно. З одного боку — залишитись у Місячному Серпі, відмовитись від Шрусбері, а з другого — зректися поезії, новел, начерків, щоденникових записів у милих її серцю, пречудових «книгах Джиммі». Над відповіддю вона міркувала не більше хвилини.

— Такого слова я дати не можу, тітко Елізабет, — промовила вона рішуче.

Тітка Елізабет перестала штопати: була спантеличена. Такої відповіді вона не очікувала. Гадала, мовби Емілі настільки зрадіє перспективі навчатися у Шрусбері, що виконає все, чого від неї зажадають Мурреї. І йдеться ж про таку дрібничку! Тітка Елізабет вирішила, що це з боку Емілі впертість, неприпустима, гідна суворої кари впертість.

— Що ти хочеш цим сказати — що не відмовишся від тієї дурної писанини заради любові до науки, якої завжди так сильно нібито прагнула? — спитала вона.

— Ні, це не означає, що я не хочу навчатися, тітко Елізабет, — заперечила Емілі з розпачем у серці. — Це означає, що я не можу відмовитись від писання. — Знала, що тітка Елізабет цього не збагне, ніколи не могла збагнути. — Я не можу не писати, тітко Елізабет. Потреба писати у мене в крові. Наполягати марно. Я не в силі виконати таку обіцянку, то для чого ж мені обіцяти?

— У такому разі можеш залишитись дома, — сказала тітка Елізабет, насилу стримуючи гнів.

Емілі приготувалася до велично-урочистого виходу ображеної тітки з покою. Та тітка Елізабет і далі старанно штопала. Казати правду, Елізабет Муррей була приголомшена відповіддю Емілі. Адже збиралася вирядити її до Шрусбері, згідно з родинною традицією, що, зрештою, підтримували всі Мурреї. Однак умова, нею висунута, була її власною ініціативою. Гадала, наче випала їй чудова нагода відучити Емілі від тієї «базгранини», що є тільки марнуванням часу й паперу. Була впевнена, що задум її спрацює, бо знала, як сильно прагне Емілі їхати на навчання. І раптом ця нерозумна, недоречна, себелюбна впертість невдячного дівчиська! «Кров Старів дається взнаки», — з гіркотою думала тітка Елізабет, забуваючи про іншу спадковість — Шіплі. Що мала діяти? Зі свого досвіду вона знала: ніщо на світі не змусить Емілі відступити з позицій, колись нею зайнятих. Знала і те, що Воллес, Олівер і Рут не підтримають її дій, хоч і вважають писання Емілі справою дурною, даремною і не згідною з Мурреївськими традиціями. Елізабет Муррей передбачала цілковиту свою поразку, а така перспектива їй не подобалася. З якою насолодою схопила б нині за плечі цю бліду, худорляву істоту, що сидить перед нею на канапі, й трусила, трусила її до знемоги! Така юна, така тендітна — і така незламна! Протягом трьох з лишком років Елізабет Муррей силкувалася вилікувати її від манії писання і протягом трьох років не здобулася на перемогу.

Роздратована Елізабет завзято штопала, а Емілі сиділа непорушно, намагаючись побороти гірке розчарування й відчуття несправедливості. Поклала собі, що перед тіткою Елізабет не розплачеться, але насилу стримувала сльози. Воліла би, щоб Стоп не вимахував зараз хвостом із таким задоволенням, ніби з його котячого, з погляду сірого плеканого кота, все було якнайкраще. Жадала, щоб тітка Елізабет нарешті веліла їй залишити вітальню. Але та штопала і штопала, неначе в забутті, й не озивалася ані словом. Усе те разом складалося мовби в якесь лихе сновидне марення. Зірвався вітер, дощ заходився порощити об віконні шиби, а покійні Мурреї визирали очима, сповненими глибокого осуду, з темних важких рам. Не мали вони симпатій до «книг Джиммі», до всяких там «промінчиків» та альпійських вершин, до невсипущої гонитви за швидкоплинними, любими творчому серцю примарами. Яке ж бо чудове оповідання можна створити на матеріалі нинішньої сцени!

Зненацька двері відчинилися — ввійшов кузен Джиммі. Кузен Джиммі здогадувався, що тут відбувається, тож став біля дверей і взявся підслуховувати, аби здогади свої змінити на певність. Він знав, що Емілі ніколи не пристане на тітчину умову, сказав це Елізабет ще десять днів тому, під час сімейної наради. Був лише «дурнуватим» Джиммі Мурреєм, однак розумів те, чого розсудлива Елізабет Муррей ніяк не могла збагнути.

— Що тут діється? — запитав, дивлячись то на тітку, то на її племінницю.

— Нічого не діється, — зверхньо відказала тітка Елізабет. — Я надала Емілі можливість подальшого навчання, а вона її відкинула. Звісно, у цьому питанні вона має право розпоряджатися собою. Тут вона вільна.

— Не має вона права розпоряджатися собою. Не вільний-бо той, хто має за плечима тисячу предків, — мовив Джиммі тим урочисто-піднесеним тоном, яким зазвичай виголошував подібні сентенції. Елізабет щоразу в таких випадках проймав дрож: не могла вона забути, що цей тон, цей надприродний, сказати б, характер його слів спричинені її діями.

— Емілі не може обіцяти те, чого ти від неї жадаєш. Так, Емілі?

— Так.

І, всупереч твердій постанові, Емілі розплакалася — сльози потекли по її щоках.

— Якби могла, — вів далі кузен Джиммі, — то обіцяла б тітці, еге ж?

Емілі підтвердила й це.

— Ти зажадала надто багато, — звернувся кузен Джиммі до сердитої дами, схиленої над шиттям. — Ти вимагаєш, аби вона зреклася писання взагалі. Зажадай, щоб вона перестала писати деякі твори. Емілі, ти згодна відмовитись від писання творів певного роду? Чи здатна відмовитись, як ти гадаєш?

— Якого роду? — занепокоєно спитала Емілі.

— Ну, скажімо, речей «неправдивих», — кузен Джиммі присів поруч Емілі й поклав руку їй на плече. — Елізабет не припиняла орудувати голкою, але рухи свої уповільнила. — Наприклад, перестати писати оповідання, Емілі. Її обурює передусім те, що ти пишеш оповідання. Вважає це брехнею, та й годі. Інші твори не так її дратують. Як гадаєш, Емілі, ти могла б не писати оповідань протягом трьох років? Освіта — то велика річ! Твоя бабця, дружина Арчібальда, віддала б кілька років життя за змогу отримати добру освіту — я сам чув, і не раз, як вона це казала. То що, Емілі?

Емілі напружено міркувала. Як же вона любила писати новели! Важко їй буде зректися цього на довгих три роки. Зате віршуватиме — про що буде думати, про те й віршуватиме. Буде описувати людей, яких зустрічатиме, у низці начерків і замальовок, далі вестиме свій щоденник, а в нім зображуватиме події свого та навколишнього життя із забарвленням то гумористичним, то сатиричним, а то й трагічним, залежно від характеру події та особистого настрою.

— Спробуй… спробуй, — пошепки переконував кузен Джиммі. — Чимось треба поступитися, Емілі. Ти ж завдячуєш їй стількома добрими ділами. Поступися їй наполовину…

— Тітко Елізабет, — озвалася Емілі тремтливим голосом, — якщо ти згодна відправити мене до Шрусбері, я обіцяю, що протягом отих трьох літ не напишу й рядка, який не був би правдою. Цього, сподіваюсь, достатньо? Бо це все, що я можу тобі обіцяти.

Елізабет штопала ще хвилину, поки зволила відповісти. Кузен Джиммі з Емілі вже встигли подумати, що відповіді не буде взагалі. Врешті-решт, вона відклала шиття й підвелася.

— Добре. Хай буде так. Звісно, передусім я незадоволена тим, що ти базграєш оповідання, тобто вигадуєш усілякі нісенітниці. Що ж до іншої писанини, то піклування про твій час я покладаю на Рут: вона, поза сумнівом, залишить його тобі небагато, отже, не матимеш змоги марнувати його на дурниці.

Тітка Елізабет залишила вітальню у вельми піднесеному настрої, адже зуміла з позірним тріумфом вийти зі скрутної ситуації, в яку сама ж себе і вплутала. Кузен Джиммі поплескав Емілі по голівці.

— Все буде добре, Емілі. Знаєш: не треба бути занадто упертою. А три літа — то не вічність, курчатко.

Три літа, звісно, не вічність, але здаються вічністю, коли тобі чотирнадцять років. Поки заснула, Емілі плакала в ліжку. Відтак, прокинувшись о третій ночі, знову зронила кілька сльозин. Засвітила свічки, підвелася й описала вечірню сцену у «книзі Джиммі». Старанно дотримувалася точності й правдивості кожного слова, щоб не закралася в її опис бодай іскорка фантазії. Обіцяла ж!

Розділ 6

Шрусбері. Початок

Тедді, Ільза й Перрі аж стрибали з радості, коли Емілі оголосила їм, що їде до Шрусбері на навчання. Емілі була щаслива, проте, що більше про це міркувала, то менше тішилася. Так, навчатися у вищій школі — це понад усе. Однак перспектива мешкати в тітки Рут до серця їй не припала. Взагалі: це стало для Емілі несподіванкою. Вона гадала, що тітка Рут не погодиться, не захоче оселити її під своїм дахом, що, як тітка Елізабет насправді вирішить послати її до Шрусбері, то вона проживатиме в іншому місці, можливо, разом з Ільзою. Принаймні воліла би саме такої перспективи. Знала: життя під дахом у тітки Рут не буде солодким. А до того ж, не вільно їй писати новел!

Відчувати творчу наснагу, яка завше виповнювала її душу, і не мати права вилити її назовні, подумки насолоджуватися замислами гумористичними чи драматичними — і не могти втілити їх на папері, мати блискучі думки — і раптом усвідомлювати, що не вільно їх розвивати, — то все було справжньою мукою, яку не годен збагнути той, кому не випало народитися з тією фатальною, невгасимою жагою писання. Всі на світі тітки Елізабет неспроможні цього зрозуміти. Для них це тільки пуста забавка, дурничка.

Останні два тижні у Місячному Серпі минали в напруженій праці. Елізабет і Лаура провадили довгі наради з приводу вбрання Емілі. Мала вона отримати щось на зразок дитячого посагу, який не завдав би Мурреям сорому; втім, вирішальним чинником була тут розсудливість і практичність, аж ніяк не мода. Сама Емілі у цьому питанні права голосу не мала. Котрогось дня Лаура й Елізабет радилися кілька годин, чи справити Емілі блузку з тафти (Ільза, до слова, мала три блузки шовкові) і врешті-решт постановили, що ні, до великого розчарування нашої героїні. Проте Лаура наполягла на своєму щодо сукні, яку в думці називала «вечірньою», а вголос — «святковою»; вираз «вечірня сукня» нехибно згубив би її в очах Елізабет. То було дуже гарне плаття тонкого шовку, блідо-рожевого кольору, без комірця (велика поступка з боку тітки Елізабет!), з широкими рукавами, оздобленими буфами, які тепер виглядали б кумедно, але, згідно з тогочасною модою, вважалися гарними й елегантними, як прикрашали плечі юної вродливої дівчини тієї доби. То була найкраща суконка з тих, що Емілі мала коли-будь, а заразом і найдовша — це багато важило в ті часи, коли довга сукня нехибно представляла саме дорослу панну. Така сукня подолом сягала кісточок.

Якось увечері, коли обидві тітки вийшли з дому, вона одягла своє плаття, щоб показати його Дінові. Дін прийшов провести з нею вечір, бо вже назавтра збирався в подорож до Єгипту. Рушили в сад. Емілі почувалася цілком дорослою, філософувала завзято, хоч безнастанно мусила піднімати поділ сукні, щоб не замочити його росою. У волоссі мала вона червону стрічку й більше, ніж будь-коли, виглядала, як зірка; так уявлялося Дінові. Коти супроводжували їх, мов який почет: Стоп, веселий та жвавий, і Майк, що незмінно панував над котячою братією у повітці Місячного Серпа. Коти з’являлися і зникали, проте Майк був єдиним котом Емілі, чийого авторитету, чийого високого становища ніщо не могло підважити.

Дін лаштувався до Єгипту, але знав, що, попри всі чужоземні враження, завжди матиме перед очима чудову картину: Емілі у святковому вбранні, зі своїми котами, в саду Місячного Серпа.

Розмовляли вони менше, як зазвичай. Мовчання витворювало дивний настрій. Дін вагався: хвилинами він ладен був відмовитися від подорожі й зимувати тут, неподалік Емілі. Найкраще було б і йому податися до Шрусбері. На цю думку він лише знизав плечима і засміявся. Це дитя не потребує його присутності, його стережуть — і пильно! — панни з Місячного Серпа. А, крім того, для своїх забав вона має інших товаришів. Так, вона ще дитина, але ж ця постава, ці глибокі, сповнені мудрості очі! Який-бо ніжний вигин шиї, які привабні пурпурові губки! Невдовзі вона буде жінкою, а втім, не для нього, не для Горбаня Пріста, з роду її батька. Чи не всоте повторював собі Дін, що дурні свої мрії він мусить відкинути, що треба вдовольнитися тим, що прирекла йому доля, — дружбою і сестринською ніжністю Емілі. Адже протягом найближчих літ вона неодмінно когось покохає, і то буде прекрасне, щасливе кохання, та ощасливить вона іншого чоловіка. Поза сумнівом, думав Дін уже цинічно, вона ті скарби розтринькає — розтринькає на якогось красунчика-манекена, не вартого навіть її мізинця.

Емілі ж думала, як сильно бракуватиме їй Діна. Сильніше, ніж дотепер. Це літо зблизило їх ще більше. Здружилися — нерозлийвода. Кожна розмова з Діном збагачувала її життя, її душу. Його мудрі, дотепні зауваження, сповнені гумору, а подеколи й сатири, розвивали її здібності. Були для неї стимулом і натхненням. А його компліменти, що їх вряди-годи говорив, додавали їй бадьорості та впевненості. Розумом цього не усвідомлювала, проте відчувала ясно. Тедді… гм… тепер вона знала, за що любила Тедді. Бо він був собою, Тедді був Тедді й ніким іншим. А Перрі… Перрі був милим, засмаглим, гостроязиким зухвальцем, якого не можна було не любити. Але Дін був цілком інакшим. Чим він приваблював — чаром Незнаного і Таємничого чи, може, досвідом, знаннями, душевною витонченістю, гіркотою з приводу речей, про які добре відав, однак ніколи про них не говорив? Цього Емілі не вміла собі пояснити. Знала тільки, що кожен у порівнянні з Діном бачився їй «тьмяним», навіть Тедді, хоч і любила його дужче, ніж будь-кого на світі. Дін задовольняв якусь невідкличну потребу її чутливої, багатої натури — і голодної, і спраглої, коли його не було поруч.

— Дякую, Діне, за все, чого ти мене навчив, — сердечно мовила вона, як зупинилися побіля сонячного годинника.

— Ти думаєш, Зіронько, що нічого мене не навчила?

— Я — тебе? Таж я ще така молода, так мало знаю і розумію…

— Ти навчила мене сміятися без гіркоти. Сподіваюсь, ти ніколи не звідаєш, що воно таке — гіркий сміх. Не дозволь тим людям зі Шрусбері зіпсувати себе, моя Зірко. Так радієш близькому від’їздові, що я не хочу лити тобі на тім’я холодну воду. Але краще, безпечніше, затишніше було б тобі тут… у Місячному Серпі.

— Діне! Я маю здобути освіту.

— Здобути освіту? Освіту не сьорбають ложечками алгебри і латини. Старий Карпентер навчив би тебе ще багатьох речей — і краще, і ґрунтовніше, ніж викладачі та викладачки Вищої школи у Шрусбері.

— Так чи так, а я вже не можу відвідувати Чорноводську школу, — сперечалася Емілі. — Я буду в ній найстаршою, бо всі мої ровесники їдуть до Шрусбері. Не розумію тебе, Діне. Я гадала, ти будеш радіти з мого від’їзду до Шрусбері, з дозволу тітки Елізабет.

— Я радію… бо ти радієш. Але знання, якого я прагну для тебе, не набувають у школах — нижчій, вищій чи навіть найвищій. Тобі самій треба працювати над собою. Не дозволь їм перетворити себе на ту, якою ти не є. Це найважливіше. А втім, сумніваюсь, щоб їм у Шрусбері це вдалося.

— Можеш не сумніватися, — твердо сказала Емілі. — Адже я подібна до кіплінгівської кішки — роблю те, що мені до вподоби, й вимахую хвостом так, як мені заманеться. Тим-то Мурреї й дивляться на мене з незмінним знаком запитання в очах. Діне, Діне, пиши мені часто, добре? Ніхто так не розуміє мене, як ти. А, крім того, я так звикла до тебе, що вже не можу давати собі раду без твоїх думок, без твоєї присутності.

Дін зашарівся. Вони ніколи не прощалися вголос — такою була між ними давня умова. Дін натомість подав їй знак рукою: до побачення!

— Нехай кожен день приносить тобі радість, — побажав насамкінець.

Емілі усміхнулася до нього своєю таємничою, «поступовою» усмішкою. Відтак повернувся й пішов. Раптово сад видався їй неначе самотнім, сумним. А втішилася на посвист Тедді, що пролунав невдовзі, з гайка Високого Джона.

У переддень від’їзду пішла вона відвідати на прощання пана Карпентера й заразом дізнатися його думку про низку своїх рукописів, які принесла йому «на рецензію» кілька днів тому. Поміж ними були й останні новели, написані перед ультиматумом тітки Елізабет. Пан Карпентер був критиком суворим, але справедливим, тож Емілі почувала до нього безмежну довіру.

— Оця любовна історія нічого не варта, — заявив пан Карпентер з усією відвертістю.

— Я знаю: не є вона такою, якою б я воліла її бачити, — зітхнула Емілі.

— Такою не буде жодна з твоїх новел. Ти можеш задовольнити інших, однак себе задовольнити не зможеш. Що ж до любовних історій загалом, то ти неспроможна ще їх писати, бо не відчуваєш самої теми. Не силкуйся писати речей невідчутих, вони завжди у тебе кульгатимуть. Тепер оповідання про стару жінку. Незле! Діалоги розумні, стиль простий і граційний. Хвалити Бога, ти виробила в собі почуття гумору, і тому (я думаю!) ти не сягатимеш успіху в жанрі любовних історій. Ніхто з письменників, що обдаровані почуттям гумору, не вміє писати про кохання.

Емілі, проте, не розуміла, чому так є. Вона охоче писала новели про кохання, і то дуже сентиментальні, а подеколи й з трагічним фіналом.

— А Шекспір? — запитала вона.

— Сумніваюсь, аби твій талант дорівнював Шекспіровому, — сухо відказав учитель.

Щоки Емілі зарожевілися.

— Звісно, ні. Але ж ви сказали «ніхто».

— І гадаю, що слушно. Його, Шекспіра, почуття гумору, безсумнівно, відпочивало, коли він творив «Ромео і Джульєтту». Однак вернімося до Емілі з Місячного Серпа. Ця історія… Ну, скажу так: молоденька дівчина прочитала б її без найменшої шкоди для себе, для своєї цноти.

Емілі пізнала з голосу, що вчитель не схвалює її новели. Мовчала, а пан Карпентер далі переглядав рукописи, гортаючи аркуші з якимсь аж наче роздратуванням.

— А це звучить як слабке наслідування Кіплінга. Ти, певно, читала його нещодавно?

— Так.

— Я так і думав. Не треба наслідувати Кіплінга. Якщо вже мусиш когось наслідувати, — наслідуй Лауру Джін Ліббі. У цієї новели тільки добрий заголовок. А «Приховане багатство» не є вдалим твором, бо, читаючи його, ні на мить не можна забути, що це новела. Розумієш?

— Я прагнула написати щось дуже правдиве, взяте з реального життя, — пручалася Емілі.

— І ось результати — прошу дуже! Всі ми бачимо життя, немов крізь полуду, навіть найтверезіші з нас. Тому й не переконують нас люди й ситуації, надміру точно скопійовані з реального життя. А тепер візьмімо «Родину божевільців» — теж реалістична спроба. Але це тільки фотографія — аж ніяк не портрет.

— Скільки ж неприємного я сьогодні від вас почула, — знову зітхнула Емілі.

— О, світ був би приємним, якби кожен говорив лише милі, приємні речі. Але був би вкрай небезпечним! — відрізав пан Карпентер. — Ти ж бо кажеш, наче тобі потрібні критичні зауваги, а не лестощі. От «Різниця» є доброю новелою, я сказав би — цілком доброю, якби не побоювався, що надмірний фіміам тобі зашкодить. За десять років можеш повернутися до цієї теми й зробити річ насправді вартісну. Так, так, за десять років, і не стягай брови, мала. Ти маєш талант, маєш незвичайне відчуття мови, щоразу вживаєш точного слова на означення певного поняття чи предмету, а це дар безцінний. Але маєш і вади. Ці безнастанні підкреслювання… Позбудься їх, мала, неодмінно позбудься — чуєш?

Перед тим, як піти, Емілі розповіла вчителеві про свою умову з тіткою Елізабет.

— Чудово! — аж вигукнув пан Карпентер.

— Чудово?! — зумілася Емілі.

— Так, чудово. Саме цього ти й потребуєш. Це навчить тебе ощадливості. Спостерігай життя протягом оцих трьох літ, відтак побачиш, як його можна відтворювати у прозі. Облиш фантазію і вдовольнися (коли вже дала слово!) тим, що описуватимеш людське повсякдення, життя буденне, звичайне.

— Немає такого поняття — звичайне життя, — несподівано заперечила Емілі. — Життя є завжди незвичайним — бодай тому, що змінюється щодня, щогодини, щомиті.

Пан Карпентер з хвилину дивився на Емілі.

— Твоя правда, — сказав поволі, розтягуючи склади. — Однак доросла людина не може не чудуватися, коли чує таку мову з вуст підлітка. І з чого ти виснувала це? Ну гаразд, прямуй далі тією стежкою, яку собі обрала, — ти ж бо вільна…

— Кузен Джиммі сказав, не може бути вільною людина, що має за плечима тисячу предків.

— А люди ще величають його дурнуватим! — буркнув пан Карпентер. — Але бачиш, твої предки, здається, не вимагають від тебе нічого особливого. Ти успадкувала від них лише свій хист, вельми цінний, і маєш змогу спокійно плекати свої здібності. Побачимо: чи зазнаєш поразки, чи…

— …здобуду перемогу, — впевнено закінчила Емілі, закинувши назад свою темноволосу голівку.

— Дай Боже, — мовив пан Карпентер.

Тієї ночі Емілі написала вірша «Прощання з Місячним Серпом» — пишучи, зрошувала його рясними сльозами. Добре їхати вчитися до міської школи, але ж прощатися з милим, улюбленим Місячним Серпом!.. Кожна дрібниця у ньому приросла їй до серця, стала часткою її внутрішньої істоти.

«Не тільки я люблю мою світлицю, і дерева, і пагорби — вони теж мене люблять», — думала Емілі.

Її невелика валіза була спакована. Тітка Елізабет простежила, щоб не забули нічого вкрай потрібного, а кузен Джиммі й тітка Лаура подбали про те, щоб у валізі знайшлися і деякі «непотрібні» дрібнички. Тітка Лаура шепнула Емілі, що знайде там пару ажурних панчох (шовкових навіть Лаура не сміла дати Емілі в дорогу), а кузен Джиммі поклав три книги в шкіряних оправах, ще й конверта з п’ятидоларовою купюрою.

— Щоб могла купити собі те, що припаде тобі до душі, курчатко. Я поклав би й десять, однак Елізабет дала мені лише п’ять у рахунок моєї платні. Боявся, що вона здогадається…

— А можна мені витратити долара на поштові марки Сполучених Штатів, якщо знайду їх у продажу? — занепокоєно спитала Емілі.

— На що тільки захочеш, — з усією лояльністю відповів Джиммі, хоч невтямки йому було, як можна так пристрасно жадати американських марок. Та, якщо люба Емілі прагне купувати марки Сполучених Штатів, — нехай купує.

Наступний день Емілі переживала немовби у сні. Прокинулася рано-вранці, зачула пташку, що виспівувала в гайку Високого Джона… А далі вже їхала до Шрусбері імлистим вересневим ранком. Холодне привітання тітки Рут… чужа школа… вечеря у тітчиному домі — чи могло те все відбутися упродовж одного дня?

Будинок тітки Рут стояв наприкінці головної вулиці, майже за містом. Угледівши його, Емілі одразу вирішила, що це бридкий дім. Однак у Шрусбері венеційські вікна й червоні покрівлі вважалися чи не останнім криком архітектурної моди. Саду перед будинком не було, зеленів лише невеликий лужок. Але за домом, на радість Емілі, росли старі, високі, з густою глицею ялини.

Тітка Елізабет провела у Шрусбері цілий день і тепер, опісля вечері, збиралася додому. На порозі вона подала руку Емілі, наставляючи її, щоб була хорошою, чемною дівчинкою і сумлінно виконувала всі доручення тітки Рут. Емілі вона, прощаючись, не поцілувала, зате голос її, як на тітку Елізабет, звучав навдивовижу лагідно. Емілі ж ледве стримувала ридання — стояла з очима, повними сліз, на чужому порозі, проводжаючи поглядом тітку Елізабет, що верталася до милого, любого Місячного Серпа.

— Заходь, — мовила тітка Рут, — і прошу, не гримай дверима.

Емілі ступила до передпокою.

— Після вечері треба вимити посуд, — сказала тітка Рут. — Віднині це буде твоїм обов’язком. Я покажу тобі, де класти посуд і начиння. Сподіваюсь, Елізабет повідомила, що ти робитимеш мені деякі послуги й тим відшкодовуватимеш своє квартирування у моїй господі.

— Так, — лаконічно відказала Емілі.

Не боялася жодної праці, жодних «послуг», що їх доведеться робити, однак цей тон у черствих, невблаганних устах тітки Рут!

— Твоє проживання буде мені коштувати недешево, — вела далі тітка Рут. — Але ми всі мусимо прилучитися до твого виховання в дусі мурреївських традицій. Я висловлювала думку, що ти повинна вивчитись на педагога і мати про всяк випадок відповідний диплом у кишені.

— Я теж цього прагнула.

— Он як? — Тітка Рут недовірливо випнула губи. — Тоді я не розумію, навіщо Елізабет прислала тебе сюди. Вона поступається тобі чи не в усьому — чого б тобі не закортіло. Отож, не збагну, для чого їй було наполягати на своєму, якщо ти — випадково! — мала рацію. Хіба не дуже сильно ти цього прагнула, всупереч нинішнім твоїм словам. Ну, менше з тим! Спати будеш у кімнаті побіля кухні. Взимку там тепліше, ніж в інших кімнатах. Щоправда, туди не проведений газ, але в жодному разі я б не погодилася палити газ під час вечірніх занять. Маєш право на дві свічки щовечора — не більше. Кімнату свою мусиш тримати в чистоті й порядку, а також приходити вчасно на обід і вечерю. На цьому я ставлю особливий наголос. І не вільно тобі приймати тут своїх подруг та приятельок. Ще їх бракувало мені брати на утримання!

— Як — не можна мені запросити сюди ні Ільзи, ні Перрі, ні Тедді?!

— Ну, Ільза як-не-як із роду Барнлі, отже, наша далека родичка. Іноді може прийти, але іноді — не часто! Втім, судячи з того, що я про неї чула, — вона для тебе не дуже бажана товаришка. Що ж до хлопців — ні в якому разі! Про Тедді Кента я не знаю нічого, а що стосується Перрі, то гордість не повинна дозволяти тобі водити дружбу з Перрі Міллером.

— Насправді я занадто горда, аби з ним не дружити, — дала відкоша Емілі.

— Не дуже мудруй, коли розмовляєш зі мною, Емілі. Тут не будеш керуватися своїми примхами, як ти звикла у Місячному Серпі. Я не бажаю, щоб якісь наймити відвідували мою племінницю у моїй господі. Й звідки в тебе такі уподобання? Навіть батько твій справляв враження людини порядної. А зараз ступай нагору і розпакуй свої речі. По тому сідай за уроки. О дев’ятій ми лягаємо спати.

Емілі була не в жарт обурена. Навіть тітці Елізабет не спало на думку заборонити Тедді заходити до Місячного Серпа. Зачинилася у своїй кімнаті й взялася розпаковувати речі. Кімната була вельми бридкою, як і весь будинок. Двері щільно не зачинялися. Стеля була скісною і саме над ліжком такою низькою, аж можна було торкатися пальцями. Смак, властивий Мурреям, тут зовсім не відчувався.

«Навколо не роздивлятимусь, щоб очі мені не боліли. Цей покій — не гостинний, у кожному разі, для мене. Я ніколи до нього не звикну», — міркувала Емілі. Враз її охопила болісна туга за полишеним домом, за свічками Місячного Серпа, за улюбленими деревами, за співами вітру в гаю Високого Джона, ба навіть за цвинтарем, на якому спочивали померлі у Бозі Мурреї.

— Не буду плакати. — Емілі стиснула кулачки. — Тітка Рут висміяла б мене, та й годі. У цій кімнаті я не полюблю, не зможу полюбити нічого. А що там, за вікном?

Вихилилася з вікна. Виходило воно якраз на ялини. Смолистий цілющий дух огорнув її. Ліворуч дерева стояли мовби шеренгою, крізь яку виднів окраєць неба з прегарним місячним серпом, що завис над долиною. Щодня можна споглядати захід сонця!

«Як же гарно! — подумки вигукнула Емілі, жадібно вбираючи ніздрями пахощі живиці. — Батько завжди казав: скрізь можна знайти те, що гідне любові. Я любитиму цей краєвид.»

Раптом тітка Рут просунула голову крізь відхилені двері.

— Еміліє Стар, негайно зачини вікно. Ти що, збожеволіла?

— Ця кімната така тісна, — спробувала пояснити Емілі. — Мені було задушно.

— Можеш перевітрювати її вдень, але не ввечері, по заході сонця. Віднині я відповідаю за твоє здоров’я. Знай: сухотники мають уникати нічного повітря і протягів.

— Я ж не сухотниця!

— Не сперечайся зі мною!

— А якби й була сухотницею, — все одно: нічне повітря — це краще, ніж зовсім без повітря. Доктор Барнлі говорить, завжди треба мати чим дихати. Я не зношу вузького, замкненого простору!

— Молодим здається, ніби старі є дурними, а старі знають, що дурними є молоді, — тітка Рут виголосила цю сентенцію незаперечним тоном.

Емілі, скрушно зітхаючи, спустилася донизу. Їдальня в тітки Рут була значно кращою і сучаснішою, ніж їдальня в Місячному Серпі. Але ж наскільки милішою була атмосфера, що панувала там! Емілі тужила дедалі сильніше. Здавалося їй, не полюбить нічого в цілому Шрусбері, навіть школи, навіть самої науки, бо не можна любити нічого, мешкаючи під одним дахом з тіткою Рут. І вчителі їй видалися поверховими й обмеженими проти яскравого і мудрого пана Карпентера. Й одна зі школярок збудила в ній нелюбов із першого погляду. А вона ж гадала, що буде їй так добре і весело у великому гарному Шрусбері, у Вищій школі! «В житті все не так, як ми собі заздалегідь уявляємо», — виснувала Емілі у нападі песимізму й рушила до своєї кімнатки. Дін казав їй, що мріяв ціле життя проплисти гондолою по венеційських каналах при сяйві місяця. Коли ж дочекався здійснення своєї мрії, то мало не був з’їджений москітами.

Емілі стиснула зуби й гулькнула під ковдру.

«Було б йому зосередити думки на місячному світлі й романтизмі, а не зважати на якихось москітів, — подумала вона. — Але ж яку нудьгу нагонить тітка Рут!»

Розділ 7

Попурі

20 вересня 19…

Останнім часом я геть занедбала мій щоденник. Людина, що мешкає в тітки Рут, багато вільного часу не має. Але сьогодні п’ятниця, а я не мала змоги поїхати на вихідні додому, тож, аби втішити себе, далі веду мій щоденничок. Я маю право їздити додому що два тижні, не щотижня. Кожної другої суботи я мушу залишатися тут, адже потрібна тітці Рут для «генерального прибирання». Прибираємо цей будинок безнастанно, коли треба й коли не треба, а в суботу гаруємо вже зовсім без будь-якої потреби, хіба на те, щоб мати після чого відпочивати в неділю.

Нині в повітрі вже відчувається морозний подих. Як би сад у Місячному Серпі не постраждав од приморозків! Незабаром кузен Джиммі почне варити у старому саду картоплю для свиней — і читати вголос свої поезії. Довкола нього зберуться Ільза, Перрі й Тедді, що приїхали додому на вихідні (щасливі створіння!), і Стоп увиватиметься біля дружніх ніг. А втім, не хочу про це думати. Надто сильна проймає мене ностальгія.

Здається мені, я все-таки полюблю Шрусбері й тутешню школу. Хоч Дін мав рацію, твердячи, що я ніде не зустріну другого такого вчителя, як пан Карпентер. Вчуся у наймолодшому класі, на який старші й середні класи поглядають згорда. З них лише кілька учнів спустилися до того, щоб зав’язати зі мною сякі-такі стосунки. Наприклад, Евеліна Блейк, чия найкраща подруга, Мері Карсвел, мешкає разом з Ільзою в пансіоні пані Адамсон.

Я ненавиджу Евеліну. Це безсумнівно. І вона, радше за все, так само ненавидить мене. Ми є інстинктивними ворогинями — дивимось одна на одну, як двоє чужих котів. Досі я нікого не відзначала своєю ненавистю. Тож ненависть є мені чимсь новим, цікавим, відмінним. Евеліна вчиться в середньому класі, вона висока на зріст, гарна на вроду, розумна, з вузькими світлими, проте зрадливими очима. Говорячи, відчутно гугнявить. Має літературні амбіції і вважається найбільшою чепурухою і франтихою в усій школі. Може, й слушно. Та її сукні справляють сильніше враження, ніж вона сама. Дехто критикує Ільзу — мовляв, вона вбирається занадто пишно і поважно, але вона завжди є вищою від своїх уборів. А Евеліна — ні! Щоразу думаєш передусім про її убрання і вже по тому про неї саму. Відмінність полягає у тім, що Евеліна фантазує для інших, а Ільза — для себе. Мушу скласти її портрет, коли краще її пізнаю. То буде приємно, адже стане мені своєрідним відшкодуванням моральних збитків.

Вперше я зустріла її в Ільзи. Рекомендувала її Мері Карсвел. Евеліна поглянула на нас (вона трохи вища від мене і, зрештою, старша на один рік) і промовила:

— О, панна Стар? Я чула про вас від моєї тітки, пані Генрієтти Блейк.

Пані Генрієтта Блейк — це колишня панна Браунел. Я поглянула Евеліні просто у вічі й сказала:

— Не сумніваюсь: Генрієтта Блейк намалювала схвальний мій портрет.

Евеліна засміялася. Не люблю її сміху. Складається враження, мовби вона сміється з людини, а не з того, що ця людина сказала.

— У яких часописах ви друкуєтесь? — солодко запитала Евеліна.

Знає, знає достеменно, що не друкуюсь у жодних. Наразі — так.

— В «Ентерпрайзі», що виходить у Шарлоттетауні, у «Тижневику Шрусбері»… От і все, — відказала. — Я, власне, уклала з ними угоду: отримуватиму двадцять центів за кожну нотатку, надіслану до «Ентерпрайзу», і двадцять п’ять центів на тиждень за дописи у відділ світської хроніки «Тижневика».

Евеліну моя іронія здивувала. «Наймолодші» зазвичай не вдаються до такої зброї. Це привілей «середніх» і «старших».

— Я питала, і то цілком серйозно, про шкільні часописи, — зверхньо пояснила вона. — Часописом нашої школи є «Перо». Це місячник, який видається членами нашого літературного товариства, а належати до товариства можуть лише учні старших і середніх класів. Статті у «Пері» редагуються самими учнями. Властиво, кожний учень нашої школи може подавати до місячника свої твори, але на практиці твори наймолодших у часописі майже не з’являються.

Евеліна є двоюрідною сестрою видавця «Пера». Виголосивши свою промову, вона відвернулася, либонь, подумавши, що вже набридла мені остаточно, — перестала приділяти мені увагу. Лиш коли мова зайшла про сукні та інші убори, знов пустила мені шпильку:

— Нині я повинна оглянути нові моделі. Ймовірно, Джонс уже має пречудові нові суконки. Ця оксамитова хустка, яку ви, панно Стар, носите на шиї, дуже гарно на вас виглядає. Я й сама носила такі хустки (поки не вийшли з моди), адже вони до лиця кожній жінці.

Не зуміла їй відповісти нічого путнього. Приходять мені на думку різні мудрощі, коли вже нема в них потреби. Та, коли відказати треба негайно, слушні думки мене не навідують. Отож, не сказала нічого, лишень посміхнулась зневажливо. І це розсердило Евеліну більше, ніж словесна відсіч, адже згодом я випадково почула її слова: «У Емілії Стар дуже неприродна усмішка».

Примітка. Багато чого можна домогтися тією чи тією усмішкою! Мушу докладно вивчити це питання. Усмішка приязна… усмішка з докором… усмішка недбала… усмішка приваблива… звичайна усмішка чи просто гримаса вуст.

Що ж до панни Браунел (чи пані Блейк), то я зустріла її на вулиці два дні тому. Проходячи повз мене, вона сказала щось до своєї супутниці, відтак обидві голосно засміялися. Дуже лихі в них манери, як на мене.

Тепер я люблю Шрусбері, люблю нашу школу, проте ніколи не полюблю господи тітки Рут. Цей будинок має неприємну індивідуальність. Будинки ж як люди: одних ми любимо, а до інших почуваємо нездоланну відразу. Покої тут чисті, охайні, але що б не поставити чи повісити в них на стіні, все виглядатиме так, ніби має бути не тут, а деінде. Немає тут милих романтичних куточків — таких, як у Місячному Серпі. Моя кімната при ближчому знайомстві кращою не стала — якраз навпаки. Стеля давить мене і гнітить — так низько нависає над моїм ліжком, — а тітка Рут не дозволяє пересунути ліжко. Понад те: була неабияк обурена, коли я їй це запропонувала.

— Ліжко завжди стояло у тому куті, — сказала з притиском. Тим самим тоном вона могла б заявити: «Сонце сходить щодня».

Проте найгірше в «моїй» кімнаті — це так звані картини: олеографії найнижчого ґатунку. Я перевісила їх зображенням до стіни, а тітка Рут, зайшовши до кімнати (вона ніколи не стукає), миттєво це зауважила.

— Емілі, ти навіщо відвернула ті картини?

Тітка Рут полюбляє запитувати: «Навіщо те, для чого се?» Часом я можу їй пояснити, а часом — ні. То був один із випадків, коли не могла пояснити. Одначе мусила відповідати на поставлене запитання. Тут зневажливий усміх не зарадив би.

— Комір королеви Олексадри діє мені на нерви, — мовила я. — А вираз обличчя Байрона на смертному ложі заважає мені готувати уроки.

— Емілі, — озвалася тітка Рут, — ти повинна виявляти хоч трохи вдячності!

Вже ладна була запитати:

— Кому? Королеві Олександрі чи лорду Байрону? — але стрималася вчасно. Натомість повернула всі картини зображенням до наших очей.

— Ти не відкрила мені справжньої причини, через яку відвернула ті картини, — суворо, карбуючи склади, проказала тітка Рут. — Припускаю, ти й не збираєшся її відкривати. Я завжди казала: ти хитра. Першого ж дня, коли побачила тебе у Травневому Гаї, я прилюдно оголосила: ти найхитріша дитина, яку я бачила у своєму житті.

— Тітко Рут, навіщо ти кажеш мені таке? — спитала я, вже виведена з рівноваги. — Чи тому, що любиш мене і хочеш випробувати, чи тому, що ненавидиш і хочеш мене скривдити, чи просто тому, що не можеш не виказувати прикрощів?

— Ти, панно Нахабо, мусиш пам’ятати, що це моя господа. І мої картини ти надалі залишиш у спокої. На перший раз я тобі прощаю, але не раджу тобі повторювати свій учинок. Я викрию справжню причину, чому ти відвертаєш їх до стіни, — будь спокійна, — і твої хитрощі тобі не зарадять!

По тих словах тітка Рут вийшла з кімнати, втім, знаю: хвилину-другу вона стояла під дверима, наслухаючи, чи я, бува, не почну говорити сама до себе. Невпинно стежить за мною, підглядає постійно — навіть коли нічого не каже. Я відчуваю це. І почуваюся, неначе муха під мікроскопом. Ніщо не вислизає з її прискіпливої уваги. А що не вміє вона читати в моїй душі, то приписує мені найгірші думки й наміри, до яких я насправді зовсім не здатна. Саме це дратує мене найдужче.

Невже я неспроможна робити добрі діла, тітко Рут? Я знаю: на твій погляд, неспроможна.

Що цікаво: вона чесна і доброчесна, справедлива і вельми практична. Та не має чеснот, які привертали б до неї серця. Ніколи не відмовиться від розслідування, чому я перевернула ті злощасні картини. Не в силі вона повірити, що я сказала їй правду.

Однак… Могло статися й гірше. Тедді на моєму місці, либонь, назвав би ім’я не королеви Олександри, а самої королеви Вікторії!

Утім, я маю кілька власних малюнків, привезених з Місячного Серпа, і це неабияк мене розраджує. Один подарований Діном. Споглядаючи цей малюнок, я забуваю про королеву Олександру та лорда Байрона.

Одного разу тітка Рут запитала, звідки в мене малюнок. Я сказала. У відповідь вона засичала:

— Не збагну твоєї симпатії до Горбаня Пріста. Що б я робила з таким чоловіком?

Ще б пак: такий чоловік не для тебе, тітко Рут!

Будинок бридкий, моя кімната геть непривітна, але Країна Висот є напрочуд гарною, тож підтримує в моїй душі рівновагу. Країна Висот — це та ялина, що росте за будинком. Так охрестила її, бо всі ялини — навдивовижу високі й стрункі, хоч і скромні, прості. А, крім того, за ялиною видніють узгір’я, видніють крізь просвіт у галуззі дерева — такий вузький, аж ледве помітний. Ті узгір’я також належать до Країни Висот. Коли я сумна, коли почуваюся самотньою, невдоволеною чи надміру амбітною, то сідаю на підвіконня й задивляюсь на цей прегарний краєвид. Ніхто не може довго журитися, дивлячись на темні верховіття, що мало не сягають небесного склепіння. Часом іду під дерева з книжками, сідаю на лавку і вчу уроки, хоч тітка Рут бачить у тому ще один прояв моєї хитрості. Незабаром сутенітиме рано, і я вже не зможу ні навчатися там, ні просто читати. Шкода! Книжки мої набувають там іншого сенсу — іншого, ніж будь-де поза тим розкішним куточком.

У Країні Висот є стільки чарівних куточків! І всі вони сповнені запаху живиці й шуму трав, що їх любовно колихає Велителька Вітрів. А перед самісіньким моїм вікном ростуть дві смереки — при світлі місяця вони виглядають двома понурими відьмами. Коли вітер гойдає смерекове гілля, то виникає враження, мовби ті чаклунки відправляють якісь магічні обряди. Вперше побачивши їх у світлі призахідного сонця, при червонястому одсвіті свічі у шибці, я вперше за час мого перебування у Шрусбері відчула в собі — «промінчик»! Була такою щасливою, що все інше неначе перестало для мене існувати. Отож, і скомпонувала на цю тему вірша.

Як же я прагну писати новели! Я знала, що тяжко буде дотримати слова, даного тітці Елізабет, однак не передбачала, що буде аж так тяжко. І з кожним днем мені дедалі тяжче і тяжче: такі розкішні задуми тиснуться мені до мозку! Та мушу задовольнятися ескізами й словесними силуетами людей, котрих бачу. Створила вже кілька таких силуетів. Маю постійну охоту трохи підмалювати тло, додати кілька потішних деталей, проте вчасно опам’ятовуюсь: обіцяла ж тітці Елізабет писати лише правду. Отже, стримую себе і намагаюсь описувати людей якнайточніше.

Окреслила й силует тітки Рут. Справа захоплива, однак небезпечна. Ніколи не залишаю щоденника чи іншої «книги Джиммі» у своїй кімнаті. Знаю-бо: тітка Рут нишпорить там, коли я виходжу. Тож доводиться мені носити «книги Джиммі» у своєму портфельчику.

Ільза прийшла до мене сьогодні опісля вечері. Готували уроки разом. Тітка щоразу хмурить чоло, як бачить нас удвох. Казати правду, не певна, чи не має вона у даному випадку рації. Ільза така потішна, така кумедна, що здебільшого, замість навчатися, ми голосно і весело сміємось. А назавтра, як ведеться, гірше відповідаємо уроки. До того ж, цей дім є ворогом будь-якого сміху.

Перрі й Тедді подобається у вищій школі. Перрі заробляє на оплату помешкання тим, що наглядає за приготуванням їжі та миє посуд, а на прожиття — тим, що подає до столу. Крім того, отримує двадцять п’ять центів за годину більш тяжкої роботи. Я бачу його рідше, ніж Тедді, хіба тільки суботами й неділями, що їх ми проводимо вдома, у Чорноводді. Статут нашої школи забороняє хлопцям і дівчатам йти разом до школи чи разом повертатися з неї по скінченні уроків. Та учні не зважають на цю заборону. Я теж маю змогу обходити статут, але, подумавши, дійшла висновку, що вчиняти так є незгідним з традиціями Місячного Серпа. Кінець кінцем, тітка Рут щовечора питає мене, чи не проводжав мене додому хтось зі школярів. І здається, я інколи відчуваю розчарування, відповідаючи «ні».

Щиро кажучи, я взагалі не маю охоти прогулюватися з жодним із тих хлопців, котрі охоче прогулялися б зі мною.


20 жовтня 19…

Кімната моя виповнена сьогодні осінніми пахощами, але не вільно мені відчинити вікно. Я б ризикнула зробити це — попри все! — якби тітка Рут не була цілий день у вельми поганому настрої. На вчора припала саме та неділя, котру я мусила відбути в Шрусбері; коли ми зайшли до церкви, я сіла скраєчку лавки, в самісінькому куті. Я не знала, що зазвичай там сидить тітка Рут, а вона подумала, мовби я вчинила це зумисне. Як повернулися додому, вже пополудні, то годину чи й довше читала вона Біблію. Я відчувала, що вона читає її мені на злість, однак не могла утямити, що власне трапилося. Нарешті сьогодні вранці вона запитала мене, чому я вчора так повелася.

— Як? — перепитала я спантеличено.

— Ти знаєш, що ти вчинила. Май на увазі: я не збираюсь потурати тобі у твоїм ошуканстві. Відповідай: які мотиви керували тобою?

— Тітко Рут, я не маю і найменшого уявлення, що ти маєш на гадці, — відказала я з гідністю, бо відчувала, що тітка хоче мене скривдити.

— Емілі, вчора ти сіла скраю лавки, щоб зайняти моє місце. Навіщо ти так повелася?

Я поглянула на тітку зверхньо. Я ж бо тепер вища від неї, тому це легко мені дається. І це, звичайно, їй не до вподоби. Я була роздратована і, без сумніву, дивилася Мурреївським поглядом. Уся та історія була сущою дрібницею, і через таку дрібницю здіймати колотнечу?

— Якщо я скоїла це навмисно, щоб зайняти твоє місце, то хіба ти сама не назвала щойно причину? — мовила я з погордою, і це було точним виразом моїх почуттів. А тоді взяла свій портфельчик, напакований книжками та зошитами, і рушила до дверей. Але на порозі, несподівано для самої себе, зупинилася. Спало мені на думку, що, якими б не були спосіб життя і мислення, і власне поведінка Мурреїв, я в цій ситуації поводжусь не так, як личить дочці Стара. Мій батько, поза сумнівом, не схвалив би такої відповіді. Тож обернулася до тітки й заговорила так чемно, як тільки могла.

— Я не повинна була так із тобою розмовляти, тітко Рут. І прошу мені пробачити. Сідаючи скраю лавки, я не мала жодного умислу. Так сталося тільки тому, що я першою ввійшла до церкви. Я ж бо не знала, що це твоє місце.

Напевно, я перебільшила у своїй ґречності. Так чи так, а мої вибачення розгнівали тітку Рут ще дужче. У відповідь вона засичала:

— На цей раз я тобі прощаю. Але хай це більше не повторюється! Звісно, я ні секунди не сподівалася, що ти відкриєш мені справжні мотиви свого вчинку. Для цього ти занадто лукава і хитра.

О, тітко Рут, тітко Рут! Якщо не припиниш називати мене хитрою, то змусиш мене до справжніх викрутів, а тоді начувайся! Якщо вдамся до хитрощів, то вмить обведу тебе круг мізинця. Ти можеш давати собі раду зі мною лише завдяки моїй чесності.

Щовечора мушу лягати спати о дев’ятій годині: «Люди, загрожені сухотами, потребують багато сну». Коли вертаюся зі школи, то сідаємо обідати, а потім я цілий вечір готую уроки. Тож не маю для себе ані хвилини. Й не маю змоги писати! (Знаю: це наслідок змови, котру уклали між собою тітка Рут і тітка Елізабет). Попри все, я мушу писати! Отже, встаю чи не вдосвіта, одягаюсь, накидаю на плечі й пальто, бо ранками вже доволі холодно, і мережу папір щонайменше годину. Не хочу, щоб тітка Рут спіймала мене на гарячому і вкотре звинуватила у хитруванні, — тому розкрила їй свою таємницю. Вона ж дала мені на здогад, ніби я несповна розуму, ще й сказала, що я погано скінчу, найімовірніше в божевільні чи в якому притулку. А втім, наразі не заборонила мені моїх ранкових занять. Либонь, зрозуміла, що заборонами тут нічого не вдієш. Ота година на світанку є найчарівнішою в моєму теперішньому житті.

Протягом дня обмірковую свої оповідання, бо ж писати їх мені зась. Проте, подумавши, дійшла висновку, що й таким чином я порушую обіцянку, дану тітці Елізабет. Ламаю її думкою, не ділом, одначе думка — то найважливіше, адже з думки все починається. Отже, й від того відмовилася.

Сьогодні я написала портрет Ільзи. Вийшов дуже цікавий начерк. Ільзу складно описувати й аналізувати. Надто вже вона своєрідна, неповторна. Вона навіть сердиться не так, як інші. Я страшенно люблю її «вихватки». Вона вже не частує мене всілякими прізвиськами, як було раніше, та, коли гнівається, коли втрачає самовладання, то стає надзвичайно пікантною. («Пікантний» — нове для мене слово. Люблю вживати нові слова, письмово чи усно. Тоді мені видається, мовби я привласнюю певне слово, стаю його повелителькою).

Пишу край вікна. Страшенно люблю спостерігати, як вогники будинків Шрусбері мигочуть крізь глицю смерек на узгір’ях.

Нині я отримала Дінового листа. Він у Єгипті, поміж руїн стародавніх храмів, поміж гробниць фараонів. Ту дивовижну країну я бачу його очима, разом із ним поринаю вглиб історії — на століття, на тисячоліття… Я відчула всю таємничість, весь чар тієї безмежно далекої країни. Читаючи його листа, я перетворююсь на Емілі з Карнаку чи Емілі з Фів — перестаю бути Емілі зі Шрусбері. Таким даром володіє лише Дін — ніхто більше!

Тітка Рут зажадала категорично, щоб я показала їй Дінового листа. Прочитавши його, вона оголосила свій присуд: лист — безбожний. Що-що, а таке означення ніколи не спало б мені на думку.


21 жовтня 19…

Зійшла сьогодні на один із пагорбів, що їх видно з мого вікна, — на верховині спізнала щирого захвату. Сам лише факт підкорення якоїсь вершини справляє людині величезне задоволення. Краєвид, що відкривається звідти, — розлогий і вельми гарний. Забула про все — про тітку Рут з її хворобливою допитливістю і пронозливістю, про Евеліну Блейк з її претензійним, чванливим тоном, про комір королеви Олександри — словом, про все, що не є сприятливим у моєму житті. Такі розкішні думки тиснулися мені до голови — зліталися, наче птахи. І то були не мої думки. Я не вмію мислити так вільно і так яскраво. Їх навіював мені хтось.

Вертаючись додому, я зненацька почула сміх, що долинав з верхівки ялини край мого вікна. Зупинилася, наче вкопана. Знала: цей сміх — не людський, і, хоча він лунав, як сміх Шекспірівського Пака, — я вже нездатна вірити в існування ельфів. Як багато, одначе, втрачає людина, коли стає недовірком! Хвилину-другу я ще трохи боялася, сама не знаю чого. І раптом збагнула: це ж голос сови! А й справді: дві сови сиділи на гілці й зареготали були, очевидно, з якогось дотепного совиного жарту. Ні, я мушу написати на цю тему вірша, хоч наперед знаю, що не подужаю відтворити весь чар, всю демонічність пережитого щойно моменту.

Ільзу вчора викликали до директора, бо днями вона поверталася зі школи в товаристві Гая Ліндсея. Пан Гарді сказав їй слова, що розлютили її так, аж пожбурила (в нього чи в стіну?) вазон з хризантемами, який стояв на директорському столі. Вазон розбився на друзки.

— Якби не розбився об стіну, то влучив би у вас, — заявила вона при тому.

Не одна зі школярок мусила б гірко розкаюватись, учинивши подібне; втім, пан Гарді приятелює з доктором Барнлі. Й, зрештою, у жовтих очах Ільзи є щось таке, що їй минають речі аж зовсім неприпустимі. Я знаю добре, яким поглядом дивилася вона на пана Гарді, — по тому, як шпурнула в нього вазон. Гнів тоді вже, напевно, її відпустив, зате очі сміялися зухвало й безсоромно — так мовила б тітка Рут. Пан Гарді зауважив, що вона поводиться, мов нерозумна дитина, і мусить заплатити за вазон, який належить до шкільної власності. Це остудило Ільзу до решти: такою-бо прозою геройські чини не увінчуються.

Я насварила її гостро. Адже хтось повинен виховувати Ільзу, ніхто ж не бере на себе такої відповідальності! Доктор Барнлі знай сміється з усього, що вона йому розповідає. Отже, доводиться сварити мені, хоча з тим самим успіхом могла б її сварити й Велителька Вітрів. Ільза ж у відповідь лише сміялася й раз по раз стискала мене в обіймах.

— Емілі, мила, що то був за грюк! Коли я почула його, то вмить охолола.

Минулого тижня Ільза декламувала на шкільному концерті — всі були у захваті.

Тітка Рут сказала мені сьогодні, мовляв, плекає надію, що я стану «провідною ученицею». Всі школярки, які отримують дев’яносто балів зі ста можливих на передріздвяному іспиті, крім того, з кожного предмету отримують не нижче вісімдесяти, іменуються «провідними ученицями» й відзначаються золотими зірками, що їх носять на грудях аж до наступного іспиту. Це висока відзнака, і далеко не кожній школярці вдається її засягнути. Якщо ж зазнаю провалу й «провідною» не стану, тітка Рут буде страшенно розчарована. Тим-то мушу скласти іспит на «відмінно».


30 жовтня 19…

Листопадове число «Пера» вийшло сьогодні з друку. Тиждень тому я надіслала до видавця вірш про сову, але його не надрукували. Зате вмістили вірша Евеліни Блейк — пустого, хоча й претензійного віршика про «осіннє листя», щось подібне до того, як я сама віршувала три роки тому.

Евеліна взялася розраджувати мене перед усім класом; Том Блейк, імовірно, сказав їй про те, що я надіслала вірша.

— Ви не повинні журитися тим, панно Стар. Том каже, що вірш, у кожному разі, непоганий, але, звісно, ще не дотягує до рівня «Пера». За рік чи два ви, безумовно, зможете співпрацювати з нами. Отже, працюйте далі.

— Дякую, — відказала. — Я не журюся. Чим же? Я не римую «вірний» і «спокійний». Якби так римувала, то справді мала би чим журитися.

Евеліна спаленіла аж до кінчиків вух.

— Не виявляй так виразно свого розчарування, дитино, — «від щирого серця» порадила вона.

Однак тему розмови їй довелося змінити.

Для власного задоволення, повернувшись додому, я одразу ж написала критику на вірш Евеліни. За взірець я мала начерк Макколея про безталанного Роберта Монтгомері. Пишучи, я так утішилася, що вже не почувалася ні приниженою, ні зажуреною. Як буду вдома, у Чорноводді, то мушу показати свій витвір панові Карпентеру — реготатиме до сліз, до знемоги!


6 листопада 19…

Нині, гортаючи свій щоденник, я зауважила, що від певного часу перестала занотовувати мої добрі й погані вчинки. Напевне тому, що більшість моїх учинків наполовину добрі, наполовину лихі, й незмога було визначити, до якої категорії належить даний учинок.

Іспити почалися в понеділок уранці. Нині розбирали твори, написані на задану тему. До свого твору я доточила уривок із власного вірша «Морський вітер». Коли я вже відходила від гурту екзаменаторів і ладналася спуститись додолу, де сидять наймолодші учні, мене окликнула панна Ілмер, заступниця директора школи:

— Емілі, а що то за гарні рядки, які ти подала перед своїм твором? Звідки вони у тебе? Чи маєш цілого вірша?

Я була приголомшена і ледве здобулася на відповідь.

— Так, панно Ілмер, — підтвердила майже пошепки.

— Я би хотіла, щоб ти його мені переписала, — мовила панна Ілмер. — Можеш? До речі, хто автор?

— Автором, — відповіла, вже сміючись, — є така собі Емілія Берд Стар. Визнаю, панно Ілмер, — я забула про припис статуту, який передбачає подання перед твором певних віршованих рядків — епіграфу. Тому останньої хвилини мені довелося звернутися до власних поезій.

Панна Ілмер не відказала нічого. Лиш протягом хвилини дивилася на мене пильно-пильно. Це доволі огрядна, середнього віку жінка з правильними рисами обличчя і лагідними, красивими очима.

— Ви й далі хочете, щоб я переписала вам вірша, панно Ілмер? — спитала я, усміхаючись.

— Так, — ствердила жінка, не зводячи з мене погляду, так, наче ніколи доти мене не бачила. — І, будь ласка, перепиши його власноруч, добре?

Я обіцяла їй, відтак спустилася сходами донизу. Спускаючись, мимоволі озирнулася. Вона все ще стояла, не сходячи з місця, й дивилася мені услід. В очах її світилося щось таке, що робило мене щасливою. Я почувалася і гордою, і впокореною одночасно, була у тихому захваті. Ось точний вираз, яким окреслюється тодішній стан моєї душі.

Ах, то був прекрасний день! Що мені тепер і «Перо», і визнання (чи невизнання) Евеліни Блейк?

Сьогодні пополудні тітка Рут вийшла до міста, щоб навідати Ендрю, сина дядька Олівера. Нині він працює в місцевому банку. Мене «прихопила» з собою. Під час відвідин обдарувала Ендрю силою-силенною повчань щодо моральності, харчування й манери вдягатися, зрештою, запросила його до себе на котрийсь із найближчих вечорів. Ендрю ж, бачте, Муррей — отже, він має право переступити поріг, зависокий для Тедді та Перрі. Ендрю — юнак пристойний і миловидий, з рудавим волоссям, що немилосердно стирчить у різні боки.

Попри все, вважаю гостину не цілковито змарнованою, бо пані, в якої мешкає Ендрю, пані Гарден, має прецікавого кота. Той кіт явно мене уподобав — лащився до мене безперестану. Коли ж Ендрю погладив його, ще й назвав «бідолашним котиком», інтелігентне звірятко добряче його подряпало.

— Не можна бути з котами надміру довірливим, — застерегла я Ендрю. — А звертатися до них належить словами ґречними, приємними.

— Фі! — засичала з відразою тітка Рут.

Але кіт є кіт: інтуїтивно він знає, хто чого вартий.


8 листопада 19…

Ночі тепер холодні. Коли в понеділок я повернулася з Місячного Серпа до Шрусбері, то привезла з собою пляшку, що зберігає воду гарячою. Лягаю з нею до ліжка, відтак розкошую контрастом приємного тепла в постелі й хуртовиною за вікном. Тітка Рут, одначе, побоюється, що корок одного разу вистрілить і в ліжку буде справжній потоп. О, це було б так само зле, як випадок минулої ночі. Прокинулася опівночі з блискучим задумом оповідання в голові. Відчувала, що мушу встати й негайно занотувати свій задум на папері. А за три роки матиму право розгорнути його у повноцінну новелу.

Отже, випірнула з ліжка й стала потемки обмацувати стіл, аби знайти свічу. І ненароком перекинула чорнильницю! Це вже зовсім позбавило мене здорового глузду, я нічого не годна була відшукати. Сірники, свіча — куди воно все поділося?! Поставила чорнильницю як належить — денцем на стіл, — але знала, що на столі розпливається велика чорна пляма. Всі пальці мої були замащені чорнилом — не могла доторкнутися ні до чого й не мала чим витерти руки. І чула, безупину чула, як чорнило скрапує на підлогу.

В розпачі я прочинила двері (прочинила пальцями ніг, бо рукою не важилась торкнутися клямки) й спустилася донизу, де витерла руки пічною ганчіркою й віднайшла кілька сірників. Це розбудило тітку Рут; вона, звісно, встала і взялася допитуватись: що сталося, як сталося, чому сталося? Після допиту відібрала в мене сірники, засвітила свою свічу й рушила зі мною нагору. Ох, то була трагічна ніч! Як може така маленька чорнильниця містити так багато чорнила? Там було чи не півлітра, судячи з розміру катастрофи.

Я почувалася, немовби старий шотландський емігрант, який одного вечора прийшов додому, побачив свою домівку спаленою дощенту, а дружину й дітей оскальпованими (справа рук індіанців), і промовив: «Це ж позбавлене будь-якого сенсу!» Серветка на столі була заплямована, килимок увесь чорний, шпалери й ті постраждали. Сама лише королева Олександра посміхалася своєю незмінною посмішкою, а лорд Байрон помирав собі та й помирав.

Тітка Рут виказувала мені чи не годину часу. Її мова була напоєна оцтом і жовчю. Тітка Рут не повірила мені, коли я зізналася, що встала, аби накреслити задум оповідання. Вона, мовляв, знає, що я керувалася зовсім іншими спонуками, тож нині отримала новий доказ моєї хитрості й облудності. Наговорила мені ще й багато всякого іншого, чого я тут не наводитиму. Що й казати: я заслужила на її гнів тим, що перекинула злощасну чорнильницю, однак не заслужила всього, що вона мені наговорила. Втім, я вислухала її гучні звинувачення дуже сумирно. По-перше, я була винна. По-друге, мала на ногах нічні пантофлі. Будь-хто може тебе перекричати, якщо ти в нічних пантофлях. Кінець кінцем, тітка відійшла, оголосивши, що цим разом вона мені прощає, але щоб це було вже востаннє.

Перрі побив у спортивній школі всі рекорди й здобув найвищу нагороду. Своїм успіхом він хизується аж занадто — Ільза знову на нього сердиться.


11 листопада 19…

Вчора ввечері тітка Рут застала мене за читанням «Девіда Копперфільда». Я плакала над сценою розлуки Девіда з матір’ю, була вкрай обурена поведінкою пана Мордстоуна. Тітка Рут мусила довідатись, чого я плачу; коли ж я сказала їй правду, вона вкотре мені не повірила.

— Плачеш над долею людей, котрі ніколи не існували? — запитала вона з недовірою.

— Але ж вони існували й існують досі, — заперечила я. — Вони є не менш живими істотами, ніж ти, тітко Рут. Невже ти вважаєш панну Бетті Тротвуд за якусь примару?

Їдучи до Шрусбері, я гадала, ніби матиму змогу пити справжній чай, але тітка Рут вважає, що це для здоров’я некорисно. Тож доводиться мені пити холодну воду — не хочу я більше пити ромашкової настоянки. Я-бо вже не дитина!


30 листопада 19…

Ендрю був у нас сьогодні ввечері. Він щоразу приходить тими п’ятницями, коли я не їду до Місячного Серпа. Тітка Рут залишила нас самих у вітальні й пішла на збори Спілки Жіночої Взаємодопомоги. Під опікою Ендрю мене залишити можна, адже він Муррей!

Не можу сказати, що не люблю Ендрю. Як не любити таке безневинне створіння! Він належить до тих м’яких, балакучих людей, котрі збуджують в нас непереборну спокусу чимось їм дошкуляти. А потім, як ведеться, зазнаємо докорів сумління, бо ж вони такі добрі, такі нешкідливі!

Лиш сьогодні я усвідомила, як мало нам є що сказати одне одному. Вперше були ми так довго на самоті. Зауважила, що з легкістю можна спекатись Ендрю кількома «так» або «ні», промовленими зі сміхом чи навіть без. А найкраще даю собі раду, вряди-годи повторюючи: «Надзвичайно!» Він говорить, говорить, говорить, а я думаю про своє і на всяк випадок, від часу до часу перериваю його вигуком «Надзвичайно!» Вчинила те сьогодні, як бути точною, одинадцять разів. Ендрю ж говорив і говорив, я бачила, що він захоплений своїм успіхом. Безперечно, хлопчина відчував, ніби сам є «надзвичайним» і його мова так само. Я ж подумки перебувала далеко, в чарівних краях: на Рів’єрі, а ще в Єгипті, за царювання Тутмоса Першого.

Обидвоє ми, отже, були неабияк задоволені. Можу й надалі так чинити. Ендрю є надто вже нетямущим, аби мене викрити.

Тітка Рут, повернувшись додому, запитала:

— Ну, як вам балакалося?

Щоразу вона ставить нам таке запитання. І я знаю чому. Здогадуюсь, яку таємну змову уклали Мурреї, хоча й непевна, чи вже встигли зодягнути її в слова. Але думають вони про одне й те саме…

— Чудово, — відказала я. — Ендрю робить успіхи. Сьогодні він подужав сказати принаймні одну цікаву річ, до того ж, не мав, як звичайно, стільки клопоту з руками й ногами.

Не знаю, навіщо я відповідаю тітці у такий спосіб. Було б не робити цього. Проте щось (я, певно, успадкувала це від предків), щось велить мені говорити до неї саме так.

— О, ти, поза сумнівом, знайшла б цікавіших приятелів серед ковалів або шевців! — зневажливо промовила тітка Рут.

Розділ 8

Без доказів

Емілі завжди з неохотою полишала книгарню. Дуже любила запах книжок та свіжовидрукуваних часописів. Якнайчастіше навідувалася до книгарні й нишпорила цікавими очима по часописах, що їх купити не мала за що. Старалася з’ясувати, на якому літературному матеріалі спеціалізується те чи те видання. Особливо її цікавив відділ поезії. Не могла вона згодитись з тим, що більшість віршів, уміщуваних тими часописами, була кращою від її поетичних спроб. А, попри те, всі редакції систематично повертали їй надіслані нею рукописи. Емілі вже використала значну частину марок Сполучених Штатів, куплених за дещицю грошей, отриманих від кузена Джиммі, надсилаючи свої твори до американських часописів. І незмінно вона отримувала у відповідь грубшого, ніж очікувала, конверта. «Сміх сови» відбув уже мандрівку шістьма редакціями, і все без успіху. Та Емілі не втрачала надії побачити його надрукованим. Ранком того дня вона вкотре опустила листа до поштової скриньки побіля книгарні.

«Сьомого разу мені поталанить, адже сімка — то щасливе число», — думала вона, звертаючи на вулицю, де в пансіоні мешкала Ільза. Об одинадцятій чекав на неї іспит з англійської, тож перед тим, як іти до школи, вона хотіла переглянути Ільзині конспекти. Емілі сподівалася, що на всіх іспитах дістане оцінки, котрі загалом дадуть їй не менш як вісімдесят балів. Отже, сьогодні на порядку денному англійська мова. Не сумнівалася, що дістане з цього предмету щонайменше дев’яносто балів. Залишався ще іспит з історії, яка так само належала до її улюблених предметів. Усі плекали надію, що Емілі складе іспити з відзнакою. Кузен Джиммі не на жарт хвилювався, а Дін заздалегідь надіслав їй привітання — так був певен її успіху. Його лист надійшов того самого дня, вкупі з пачкою, що містила Різдвяний подарунок.

«Посилаю тобі невеличке намисто, зняте з мумії давно померлої принцеси, що належала до дев’ятнадцятої династії, — писав Дін. — Імення принцеси — Мена. Надгробок її сповіщає, мовляв, була вона „ніжною і сердечною дівчиною“. Гадаю, суворі боги зустріли її з поблажливою усмішкою, як стала вона перед їхніми очима. Цей скромний оберіг покоївся на її закостенілих грудях понад тисячу літ. Шлю його тобі разом з віками роздумів та любові, якими він обтяжений. Гадаю, то був дарунок від коханого. Як ні, то навіщо ж вона зберігала його на грудях століття й століття? Такою, певно, була її остання, передсмертна воля. Інакше на шию умерлої фараонової дочки наділи б коштовнішу прикрасу.»

Оберіг вабив Емілі своїми таємничими чарами, а водночас вона його остерігалася. Аж тремтіла, чіпляючи його на шию, відчуваючи дотик холодного металу. Все думала про безталанну дівчину-царівну, що носила його за часів єгипетської величі. Яким-то було її життя, її надії та хвилювання?

Тітка Рут, звісне діло, не схвалила Дінового подарунку. З якої речі Емілі має отримувати різдвяні подарунки від Горбаня Пріста?

— Прислав би щось нове, коли вже кортить йому презентувати тобі сувеніри.

— Наприклад, сувенір з Каїру — «виготовлено в Німеччині», — сказала Емілі з удаваною поважністю.

— А хоч би й так, — погодилася тітка Рут, не вчувши у словах Емілі жодної іронії. — От пані Ейерс: отримала від свого брата, коли той повернувся з Єгипту, гарненьке люстерко в золотій рамці з мініатюрним овальним малюнком сфінкса. Паперову овальну картинку вставлено в рамку люстерка, але відокремлено її від власне дзеркальця вузенькою золотою смужкою. Оце я розумію: презент так презент! А цей пошарпаний часом предмет, безсумнівно, коштував Горбаневі Прістові кілька шелягів — не більше.

— Кілька шелягів?! Але ж тітко Рут, невже не здаєш собі справи, що це намисто ручної роботи і що носила його єгипетська принцеса ще до народження Мойсея?

— О, мине ще трохи часу, і ти віритимеш усьому, що наплете тобі Горбань Пріст! — виголосила тітка Рут, явно потішена своїм красномовством. — Я б не носила цього намиста, бувши тобою, Емілі. Мурреї ніколи не носили нікчемної біжутерії. Ти ж не збираєшся почепити його зараз на шию — ні, дитино?

— Почеплю неодмінно, тітко Рут. Адже останній раз його надівали при дворі фараона за доби утиску юдеїв. Нині я матиму його на шиї, танцюючи на вечірці у Кітті Баррет. Яка ж бо різниця! Маю надію, що дух принцеси Мени не навідає мене цієї ночі. А може, вона винуватить мене у блюзнірстві? Але ж не я пограбувала її гробницю! Той, хто це скоїв, ймовірно, взагалі не думав про бідолашну юну принцесу. Коли б не я отримала це намисто, його носила би жінка, також байдужа до першої його власниці. Я впевнена: Мена ще менше раділа б, якби намисто лежало під склом у музеї, виставлене на позір для тисяч допитливих чи й зовсім байдужих, зимних очей. Ні, вона, поза сумнівом, не буде мені заздрити, що нині я носитиму її прикрасу. Ти, царівно Єгипту, чиє царство було розпорошене серед пісків пустелі, неначе вино, розлите по бочках та келихах, — я вітаю тебе крізь довгу плетеницю проминулих віків!

Емілі вклонилася доземно, ще й картинно повела рукою, вшановуючи своє розкішне видиво.

— Така пишномовність насправді є звичайнісінькою глупотою, — просичала тітка Рут.

— Моє останнє речення є майже точною цитатою з листа Діна, — наївно відказала Емілі.

— Атож. Я могла б і сама здогадатися, — зневажливо кинула тітка Рут. — На мою думку, твоє венеційське намисто личить тобі значно краще, ніж цей поганський оберіг. І пам’ятай, Емілі, не розважайся у гостях занадто довго. Ендрю має привести тебе додому не пізніше дванадцятої.

Отже, Емілі йшла з Ендрю на вечірку до Кітті Баррет. То була надзвичайна ласка. Якби й до першої години не повернулася, тітка Рут подивилася б на те крізь пальці. Так, зрештою, і сталося, хоч назавтра Емілі почувалася дуже сонною і млявою, тим паче що попередньої доби вона засиділася, працюючи, до пізньої ночі. Тітка Рут, з огляду на час іспитів, щовечора видавала їй додаткову свічу. Що б вона сказала, якби виявила, що Емілі уживає ті додаткові свічі на писання поеми під назвою «Тіні».

Емілі застала в кімнаті Ільзи Евеліну Блейк. Евеліна була в кепському настрої, бо не дістала запрошення на вечірку від Кітті Баррет. Тим гіршим було її приниження, що Емілія Берд Стар таке запрошення отримала. Тож, сидячи на столі й теліпаючи своїми довгими ногами — зумисне, щоб виставити напоказ шовкові панчохи й тим дошкулити своїм товаришкам, які мали тільки бавовняні, — Евеліна постановила, що буде сьогодні вельми і вельми нелюб’язною.

— Як добре, що ти прийшла, як добре! — аж зойкнула Ільза, побачивши у проймі дверей Емілі. — Евеліна бурчить і бурчить, дзижчить і дзижчить мені над головою, мов та муха, цілий ранок. Може, виллє трохи жовчі й на тебе, а я тим часом перепочину.

— Я її переконую, що вона має навчитися панувати над собою, — виголосила Евеліна урочистим, піднесеним тоном. — Хіба ви не поділяєте моєї думки, панно Стар?

— А ти вже сьогодні встигла щось накоїти, Ільзо? — поцікавилася Емілі.

— Посварилася з пані Адамсон. Рано чи пізно це мало трапитись. Я довго терпіла — мовчки! — поки не урвався мені терпець. Мері знала — правда ж, Мері? — Мері знала, що вибуху не уникнути. Пані Адамсон укотре взялася докучати мені неприємними запитаннями — як зазвичай. Далі почала буркотіти, а зрештою і плакати. Тоді я вліпила їй добрячого ляпаса.

— Бачиш! — значущо проказала Емілі.

— Я не могла стриматись, — говорила Ільза. — Я ще можу стерпіти її зухвалість, її вчепливість, та коли вона зарюмсала… О ні, це було вже занадто! Вона ж така бридка, коли плаче!

Ільза гучно розреготалася.

— І що ти думаєш? По-перше, вона одразу перестала ревіти. По-друге… Втім, за хвилину я вже почувала докори сумління. У кожному разі, я проситиму в неї вибачення. Я справді шкодую, що скоїла це, але знаю, що в подібній ситуації могла би вчинити так само. Якби Мері, тут присутня, не була такою доброю, я не була б і наполовину такою лихою. Мушу врівноважувати її добрість! Мері слабка і покірна, тож пані Адамсон попихає нею. Чули б ви, як вона сварить Мері, коли та ввечері виходить із дому частіше, ніж раз на тиждень!

— І вона має рацію, — підхопила Евеліна. — Було б набагато краще, якби й ти виходила з дому рідше. Тоді про тебе, Ільзо, менше пліткували б.

— А ти не виходила з дому вчорашнім вечором, еге ж, моя люба? — спитала Ільза з недоброю, уїдливою гримасою.

Евеліна спаленіла й відповіла пихатою, зневажливою мовчанкою. Відтак Емілі поринула у читання конспектів, а Мері та Ільза вийшли з кімнати. Емілі була не від того, щоб Евеліна рушила назирці. Однак Евеліна, вочевидь, не мала такого наміру.

— Чому ти не вплинеш на Ільзу, щоб вона поводилася по-людському? — заговорила вона довірчим, сповненим, одначе, стримуваної неприязні тоном.

— Я не маю впливу на Ільзу, — холодно відказала Емілі. — До того ж, не вважаю, що вона зле поводиться.

— Ну, люба моя, ти щойно сама чула розповідь про те, як Ільза здійняла руку на пані Адамсон.

— Пані Адамсон заслужила на свій ляпас. Це огидна жінка. Плаче й плаче без найменшої причини. Саме це й вивело Ільзу з терпіння.

— А ще Ільза знову втекла вчора з уроку французької й подалася на прогулянку до річки з Ронні Гібсоном. Якщо це траплятиметься надалі, її виженуть зі школи.

— Що вдієш: хлопці до Ільзи таки небайдужі, — зауважила Емілі, знаючи, наскільки Евеліні важлива прихильність хлопчачої половини школи.

— Небайдужі… Гм, найгірші з них, може, й небайдужі, — Евеліна заговорила м’яко, чи не ласкаво, чудово розуміючи, що це дратує Емілі найдужче. — Завжди вона водить за собою гурт нечемних, диких парубчаків. Милі, добре виховані хлопці не знаються з нею — зауваж!

Евеліна зверталася зараз на «ти», адже зміст був їй важливіший від претензійної, зумисне вживаної форми «ви» — вона, форма, застосовувалася щодо Емілі з метою підкреслити дистанцію у взаєминах.

— Хіба Ронні Гібсон не є чемним, добре вихованим хлопцем?

— Нехай так. Але що ти скажеш про Маршала Орде?

— Ільза не має нічого спільного з Маршалом Орде.

— Ой, невже? Таж вона минулого вівторка їздила з ним верхи до дванадцятої ночі, а він був напідпитку, коли виводив коней зі стайні.

— Не вірю! Ільза не їздила, не могла їздити верхи з Маршалом Орде.

Емілі аж вуста побіліли з обурення.

— Мені розповідала про те людина, що бачила їх на власні очі. Ільза й сама розводиться про той випадок на кожному кроці. Може, й не маєш на неї великого впливу, але точно маєш дорадчий голос. А втім, ти й сама робиш дурниці. Скажімо, йдеш купатися без купального вбрання, зовсім нагою. Уся школа вже знає! Я на власні вуха чула, як брат Маршала неабияк тим потішався. Хіба це з твого боку не безум, люба моя Емілі?

Емілі почервоніла з досади. Допекло їй радше оте звертання «люба моя Емілі», аніж власне плітка. О, те розкішне купання при сяйві місяця — скільки галасу воно спричинило! А втім, не буде вона сперечатися про те з Евеліною. Не скаже їй навіть, що насправді мали вони тоді з Ільзою на собі натільні сорочки. Хай собі думає, як їй думається.

— Ну, деякі речі ти навряд чи спроможна розуміти, панно Блейк, — мовила вона з ледь відчутною іронією.

— А так, я й забула: ти ж належиш до людей обраних, — уїдливо засміялася Евеліна.

— Безумовно, — спокійно відказала Емілі, не підводячи очей від сторінки зошиту.

— Люба моя, — не будь такою вразливою! Я кажу все це лишень тому, що жаль мені Ільзу, яка постійно збивається на манівці. А я люблю її, безталанну! А ще б їй не так яскраво, не так зухвало вдягатися. Минулого тижня вона виступала на концерті у тій червоній сукні… Їй-бо, мені аж очі боліли!

— Вона виглядала золотою лілеєю у пурпурових шатах, — заперечила Емілі.

— Ти віддана подруга, моя люба. Сумніваюсь, щоб Ільза так завзято боронила тебе. А втім, не буду відволікати тебе від науки. Об одинадцятій іспит з англійської, чи не так? Іспит прийматиме пан Сковіл. Пан Треверс, на жаль, занедужав. Ти не вважаєш, що пан Сковіл має прегарне волосся? До речі, коли вже мовиться про волосся… Чому не зачісуєшся так, щоб закрити вуха, ну хоч би кінчики? Це, моя люба, личило б тобі набагато краще.

Тут Емілі поклала собі, що, як Евеліна Блейк бодай ще раз назве її «моя люба», вона, Емілі, пожбурить у неї чорнильницю, повну чорнила.

Евеліна, проте, мала у своїм сагайдаці ще одну отруйну стрілу.

— А знаєш, твій юний приятель, що наймитував у вас, у Місячному Серпі, силкувався доскочити до «Пера». Надіслав патріотичного вірша. Том показав його мені. Не вірш, а скандал! Один дворядок особливо розкішний: «Канадо, ти, як дівчина, Вітаєш радісно своїх синів». Том аж ричав зо сміху, показуючи мені сього вірша.

Емілі усміхнулася мимоволі, хоч була прикро вражена тим, що Перрі виставив себе на глум. Невже він не розуміє, що пороги Парнасу для нього занадто високі!

— Я не думаю, щоб видавець «Пера» був зобов’язаний, а навіть і право мав показувати відхилені рукописи особам, які не входять до складу редакції, — промовила вона крижаним голосом.

— Ну, Том не вважає мене за чужу для нього особу. Отже, йду до книгарні.

Емілі зітхнула з полегкістю, коли за Евеліною нарешті зачинилися двері.

Повернулася Ільза.

— Пішла Евеліна? Миле створіння — нічого сказати! Не розумію, що знайшла у ній Мері. Вона, Мері, хоч не вельми цікава, зате порядна.

— Ільзо, — мовила Емілі з підкресленою поважністю, — ти їздила верхи вночі з Маршалом Орде?

Ільза спершу отетеріла.

— Ні, дурненька, не їздила, — спростувала вона, отямившись. — А я здогадуюсь, хто пригостив тебе цією пліткою. Не знаю, хто міг би їздити з ним, з отим Маршалом Орде.

— Добре. Але ти пропустила урок французької заради прогулянки з Ронні Гібсоном — так?

— Атож, пропустила.

— Ільзо, ти не повинна була… розумієш? Ну, справді…

— Емілі, відчепися, — перервала подругу Ільза. — Ти стаєш сварливою бабою — далебі! Що б таке утнути, щоб це не перейшло у тебе в хронічний стан. Ненавиджу всякий педантизм і будь-які повчання! Годі, мене вже нема — перед школою ще забіжу до книгарні.

Ільза схилилася над книжками, схопила кілька й прожогом вибігла з кімнати. Емілі позіхнула, відклала конспекти. Мала ще з півгодини часу. Можна прилягти на Ільзиному ліжку й трохи відпочити.

Навіть незчулася, як знову сиділа на ліжку, уп’явши круглі від жаху очі в годинник Мері Карсвел: менше п’яти хвилин до одинадцятої, а на дорогу їй потрібно чверть години! Емілі зірвалася з ліжка, схопила пальто й капелюшка, зошит з конспектами й вилетіла з кімнати. Прибігла до школи захекана, здивована тим, що люди оглядаються на неї, придивляються до неї з неприхованою цікавістю. Залишила в гардеробі пальто й капелюшка, відтак побігла до класу, не глянувши в люстро.

Коли зайшла, у класі вмить запанувала тиша, після чого розлігся гучний, невгамовний регіт. Пан Сковіл, високий, худорлявий, елегантний чоловік, роздавав картки з іспитовими завданнями. Одну з карток поклав перед Емілі й запитав поважно:

— А ви, панно Стар, дивилися у дзеркало перед тим, як сюди прийти?

— Н-ні, — вражено відповіла Емілі, відчуваючи, як над нею затяжіла якась невідома загроза.

— Я поглянув би… на вашому місці, — ледве із себе видушив, чи не вистогнав свою фразу пан Сковіл.

Емілі підвелася й попрямувала до дівочої роздягальні. У коридорі зустріла директора, пана Гарді. Директор, побачивши її, зупинився й спантеличено задивився на її обличчя. Що діється, у чому річ? Поглянувши в люстро, Емілі збагнула все.

Понад верхньою губою намальовано було величезні, розкішні чорні вуса, вони заходили аж на щоки, ще й хвацько підкручені були догори. Емілі приголомшено, з жахом дивилася на своє обличчя. Навіщо… як… і хто це витворив?!


Емілі виростає

Була обурена, озлоблена, скривджена до глибини душі. Й тут увійшла до роздягальні Евеліна Блейк.

— Ти… ти це вчинила! — скрикнула Емілі.

Евеліна дивилася на неї з хвилину, по тому зайшлася божевільним, нестримним реготом.

— Еміліє Стар! Ти виглядаєш, як справжнє городнє опудало. Ти що, ввійшла до класу з тією мазаниною на обличчі?

Емілі стиснула кулаки.

— Це ти вчинила! — повторила вона.

Евеліна вище звела голову.

— Далебі, панно Стар, я такими дурницями не займаюся. Припускаю, це твоя улюблена подруга, Ільза, викинула такого коника, щоб випробувати сталість твоїх почуттів. До речі, сміялася з чогось до сліз, до знемоги, коли прийшла до школи кільканадцять хвилин тому.

— Ільза ніколи б такого не скоїла! — крикнула Емілі.

Евеліна знизала плечима.

— Я б на твоєму місці змила передусім оті вуса, а вже тоді з’ясовувала, хто це вчинив, — промовила спокійно і вийшла з роздягальні.

Емілі змила вуса, тремтячи всім тілом від сорому, приниження та гніву. Таких мук вона досі не зазнавала. Постановила, було, вертатися додому. Проте за хвилину змінила рішення, опанувала себе і, зчепивши зуби, повернулася до класу, тримаючи голову аж надто високо й нарочито поволі ступаючи до своєї лавки. Обличчя її горіло, душа вирувала почуттями. В кутку, схилившись над зошитами, сиділа Ільза. Інші дівчата посміхалися, перешіптувалися. Пан Сковіл мав поважний вигляд, але в тій поважності прозирав осуд. Емілі взяла перо — рука з пером затрусилася над папером.

Якби вона виплакалася, її збурені почуття знайшли б вихід, вихлюпнулися назовні. Та вона заборонила собі плакати. Не буде плакати — і край! Не дасть їм усім побачити, якого глибокого, якого жорстокого зазнала вона приниження. Коли б Емілі разом з усіма посміялася з того лихого жарту, то враз відчула би полегкість, не переживаючи такого пекучого сорому. Але, будучи Емілі, до того ж, не ким-небудь, а Мурреївною, не в силі була сміятися. Всім серцем, всією душею відчувала вона, що її зневажено.

Тепер могла вже сміливо вертатися додому. Іспит з англійської блискуче провалено. Адже втратила двадцять хвилин, і мине щонайменше десять, поки спроможеться тримати перо у тремтячих пальцях. Не могла зібрати докупи розпорошені, гарячкові думки. А завдання були складними, як усі майже вправи, пропоновані учням вимогливим паном Треверсом. У мозку бідолашної Емілі панував невимовний безлад. Написала казна-що, сама не усвідомлюючи, що пише. Коли здала свою роботу і вийшла зі школи, то вже знала, достеменно знала, що не носити їй золотої зірки, тієї омріяної відзнаки. Та не це її хвилювало зараз. Побігла додому, до своєї незатишної кімнати. Тітки Рут, на щастя, не було. Емілі кинулася на ліжко і зайшлася плачем. Почувалася геть розчавленою, ніби над нею вчинили жорстоку наругу, безжально позбиткувалися… Але найдужче мучив її один сумнів, у якому ледве сміла собі признатися.

Ні, Ільза не робила цього! Не могла вона… Хто ж тоді — Мері? Ні, неймовірно. Тільки Евеліна. Більше нікому! Евеліна повернулася з крамниці й встругнула їй цю огидну штуку. Щоправда, вона все зі стриманим обуренням заперечила, проте очі її мали вираз штучної, фальшивої невинності. Ільза мовила: «Ти стаєш сварливою бабою! Що б таке утнути, аби це не перейшло у хронічний стан?» Невже?.. Невже Ільза обрала такий негідний, безчесний, такий дикий засіб проти її, Емілі, уявної сварливості?

— Ні, ні, ні! — розпачливо, крізь ридання, повторювала Емілі. Та сумніви не полишали її зболену душу.

Тітка ж Рут жодними сумнівами себе не обтяжувала. Того дня вона відвідала свою приятельку, пані Болл, чия дочка теж, як і Емілі, вчилася в молодшому класі. Аніта Болл повернулася додому з новиною, що вся школа, всі класи — і молодший, і середній, і старший — аж конали від сміху через горопашну Емілі Стар, котрій Ільза Барнлі встругнула таку недобру, а втім, таку веселу штуку.

— Я чула, — озвалася тітка Рут, зайшовши до кімнати Емілі, — я чула, добряче тебе розмалювала сьогодні Ільза Барнлі. Тепер, я думаю, ти зрозуміла, з ким в особі Ільзи маєш справу.

— Ільза цього не робила, — заперечила Емілі.

— Вона сама тобі це сказала?

— Ні. Я б не скривдила її подібним запитанням.

— А я вірю, що то саме вона. І не пущу її більше до своєї господи — ніколи. Запам’ятай це.

— Тітко Рут…

— Ти чула, що я сказала, Емілі. Не пасує тобі товаришувати з Ільзою Барнлі. Забагато я чую про неї останнім часом. А те, що вона скоїла сьогодні, прощати не можна.

— Тітко Рут, а якщо я поставлю Ільзі питання, чи це вона вчинила, і вона заперечить, ти їй повіриш?

— Ні, не йму я віри дівчині, так погано вихованій, як Ільза Барнлі. Я вже пересвідчилася, що здатна вона на все: на всяку прикрість і на всяку брехню. Не бажаю бачити її коли-будь у своїй оселі.

Емілі звелася на рівні й спробувала уразити тітку Рут справжнім Мурреївським поглядом.

— Тітко Рут, — мовила вона крижаним тоном, — я не буду нав’язувати тобі Ільзу, якщо ти не хочеш її бачити. Та я й надалі до неї ходитиму. А будеш мені забороняти — повернуся до Місячного Серпа. Зараз мені так тяжко на серці, що я взагалі не знаю, чи витримаю тут. Тільки в жодному разі, ніколи вже не подам руки Евеліні Блейк.

Тітка Рут розуміла добре, що мешканці Місячного Серпа вкрай негативно поставилися б до цілковитого розриву між Емілі та Ільзою. Надто приязними були їхні взаємини з доктором Барнлі. Пані ж Даттон не любила його віддавна. І дуже зраділа, коли з’явилася причина, зачіпка, щоб віддалити Ільзу від Емілі. Тільки зачіпки вона й чекала. Її обурення походило не від прихильного ставлення до Емілі, ні — розгнівало її те, що на глузи взято представницю Мурреївського роду, Мурреївну по крові.

— А я гадала, Ільзи тобі вже досить — після того, що сталося! Що ж до Евеліни Блейк, то вона дівчина занадто вихована і розумна, аби встругнути таке неподобство. Я знаю Блейків. Це порядна родина, а батько Евеліни є видатною особою. Саме так. Ти перестанеш нарешті плакати? Гарно виглядаєш — нічого сказати! Який у тім сенс — плакати?

— Жодного сенсу, — зі смутком визнала Емілі. — Тільки ж не можу я себе опанувати… Не зношу, коли мене здіймають на глум. Усе ладна стерпіти — тільки не це. Ох, тітко Рут, благаю тебе — залиш мене саму. Не можу я нині вечеряти.

— О, тебе зовсім вибито з колії — справжнісінька Стар! Ми, Мурреї, вміємо загнуздувати свої почуття.

«Нема чого загнуздувати, адже ви позбавлені будь-яких почуттів», — подумала Емілі. Душа її клекотіла…

— Після нинішнього випадку тримайся від Ільзи Барнлі подалі — тоді не зазнаєш публічної зневаги, — чи то веліла, чи то порадила тітка Рут, виходячи з кімнати.

Вночі Емілі не стулила очей. Хвилинами їй здавалося, що вона задихнеться, якщо не подужає негайно проламати рукою гнітючу стелю над головою. А встала з твердою постановою з’ясувати справу до кінця. Відтак попрямувала до Ільзи й переказала їй те, що говорила тітка Рут. Ільза спалахнула, обурилася, стала злитися, та Емілі з тривогою зауважила, що подруга не повстає проти самого звинувачення.

— Ільзо… ти ж… ти не робила цього? — спитала Емілі тремтливим голосом. Була певна, що Ільза непричетна до того, що трапилося, а все ж хотіла почути підтвердження з її вуст. На подив Емілі, Ільзине обличчя вмить забарвилося кривавим рум’янцем.

— Ти гадаєш, твоя подруга є підлим, паскудним псом? — запитала Ільза, явно збентежена. То була непряма відповідь, до того ж, Ільза нечасто бувала збентеженою. Відтак повернулася до Емілі спиною і заходилася порпатись у своєму портфельчику.

— Ти ж не думаєш, ніби я могла встругнути тобі щось подібне?

— Звісно, ні, — спроквола відказала Емілі. Тему начебто було вичерпано. А втім, деяка непевність залишилася й безнастанно ятрила вразливу душу. Не йняла вона віри, щоб Ільза це скоїла, а потім ще й брехала, замість визнати свою провину й просити в товаришки вибачення. Ні, ні, це неможливо! Але чого ж вона була такою збентеженою, такою зніяковілою? Чи ж безневинна Ільза не вилаяла б Емілі по-своєму, як вона вміє, за саму лише підозру, не спалахнула би сварка, аж кінець кінцем вони обнялися б, як сестри, поцілувалися, і жало з отрутою було би вирване раз і назавше?

Про той випадок вони у розмовах більше не згадували. Однак він кинув тінь на їхні стосунки. Позірно їх дружба була такою ж міцною, як доти, втім, Емілі здавала собі справу, що є між ними щось невимовлене чи недоговорене. Даремно вона силкувалася не думати про це. І те, що Ільза нібито геть не усвідомлювала нового стану речей, тільки поглиблювало прірву, яка вже існувала між ними. Виходить, Ільза так мало цінує їхню дружбу, що навіть не зауважує змін у стосунках? Така байдужа, що не відчуває її, Емілі, недовіри? Вона думала, думала і ставала дедалі сумнішою. То був кошмар, який і вдень, і вночі гнітив її палку, пристрасну душу. Жодна відверта суперечка, сварка з Ільзою не вразила б її так боляче. Ці переживання геть зіпсували їй Різдвяні канікули в Місячному Серпі. Що більше над усім тим розмірковувала, то жахливішим їй те все уявлялося. Була нещасна, вічно стривожена, з розпорошеною увагою. Тітка Лаура й кузен Джиммі бачили її душевний стан, але обидвоє приписували це розчаруванню з приводу не зовсім успішного складення іспитів. Емілі прямо сказала їм, що відзнаки, омріяної золотої зірки, їй не бачити. А втім, будь-які шкільні відзнаки й перемоги тепер не надто її цікавили.

Коли Емілі, повернувшись з канікул, прийшла до школи, то зразу побачила вивішені на дошці оголошень результати іспитів. Вона, певна річ, не знайшла свого імені серед імен чотирьох привілейованих учениць, на чиїх грудях блищатимуть золоті зірки — зірки найвищого визнання з боку викладачів. Тітка Рут дорікала їй тим упродовж кількох тижнів. Була впевнена, що прізвище Муррей в особі Емілі зазнало чи не ганьби — не могла їй пробачити. Емілі ж відчувала: Новий рік розпочався для неї під нещасливою зіркою. Перший місяць був таким сумовитим, що й згодом не любила вона вертатися до нього в своїх думках. Почувалася дуже самотньою, ледь не всіма покинутою. Після заборони тітки Рут Ільза не могла її навіщати. Вона, як і перше, ходила до Ільзи, та жало стриміло у серці, отрута просочувалася в душу, й прірва між ними поглиблювалася чи не з кожним днем. На Ільзиному обличчі нічого не можна було прочитати. Щоправда, вони майже ніколи не залишалися віч-на-віч. Кімната Ільзи мало не завжди була переповнена дівчатами — отже, гамором, сміхом і жартами. Те все було цілком невинним і навіть приємним, але ж яким далеким від тихої, щирої близькості, яка донедавна поєднувала двох подруг. Давніше вони примудрялися удвох проговорити кілька годин поспіль або сидіти мовчки, ні словом не озиваючись, і почуватися безмежно щасливими. А тепер вони не мали часу на подібне мовчання. Коли ж траплялося, що все-таки опинялися на самоті, обидві щебетали весело і завзято, немовби кожна потай в душі остерігалася, що ось-ось настане хвилина мовчання — та, котра виявляє таїну людської душі.

Серце Емілі кривавилося з жалю за втраченою дружбою. Щоночі вона проливала на подушку рясні сльози: була не в силі викорінити зі свого серця болючих сумнівів. Хоч як намагалася! Щодня вона переконувала себе, мовляв, Ільза Барнлі органічно нездатна вчинити таке. І — прямувала до Ільзи, з незламною постановою бути знову такою, якою була перед тим злощасним випадком. А єдиним наслідком її зусиль була лиш деяка неприродність, нота штучної сердечності, яка уподібнювала її до Евеліни Блейк — не до колишньої Емілі, завше сповненої простоти і щирості у поводженні з людьми. Ставлення Ільзи теж виглядало сердечним і дружнім; розлам у стосунках тривав і тривав…

«Тепер Ільза мене вже не лає», — з ностальгійним сумом думала Емілі.

То була правда. Тепер Ільза — Ільза! — була щодо Емілі незмінно люб’язною, виявляла до неї бездоганну чемність, не порушувану жодним вибухом, жодним спалахом. Емілі відчувала, що з радістю зустріла б шалену атаку колишньої Ільзи. Вона, атака, проламала б тонку (ще наразі тонку!) кригу, яка утворилася в їхніх стосунках, і знову вільно й бурхливо заструмувала би течія колишньої щирості та сердечності.

Що найприкріше, Евеліна Блейк здавала собі справу з охолодження взаємин поміж Емілі та Ільзою. Її глузливі очі, її ущипливі натяки ясно виказували її радість з цього приводу. Це завдавало Емілі невимовного болю; вона почувалася безсилою і беззахисною. Евеліна ж була дівчиною, котра не терпіла справжньої душевної близькості між подругами, і дружба Емілі з Ільзою дратувала її до нестями. Адже то була така досконала, така висока дружба, що робила обидві сторони такими щасливими! Не було в ній місця третій, ще й недоброзичливій особі. А Евеліна не любила почуватися зайвою, не мати доступу до будь-якого огородженого саду чи замкненого палацу. Тож була потай душі несказанно щаслива, що ця дражлива для неї, прекрасна дружба між двома ненависними їй дівчатами нарешті сконала чи ось конає на її очах.

Розділ 9

Велика мить

Емілі спускалася сходами. Спускалася мляво, недбало, відчуваючи, мовби всякі барви й мелодії відійшли з життя, що лежало перед нею суцільно сірим і одноманітним. Та вже за кілька хвилин заграла на видноколі веселка, а в пустелі її майбуття розквітли найрозкішніші троянди.

Причиною тієї чарівної переміни став лист, якого вручила їй тітка Рут — вручила з усміхом, властивим лише їй та іншим тітонькам, до неї подібним. Як додаток вручила й номер часопису, хоч наразі Емілі не звернула на це особливої уваги. Погляд її упав на верхній ріжок конверту, де під маркою читалася адреса певного видавництва. Пучками відчула, що конверт є незвично тонким, не подібним до тих конвертів, які містили відхилені редакціями рукописи.

Серце авторки забилося частіше й сильніше. Розірвала конверт і пробігла очима кільканадцять рядків машинописного тексту.


Достойній панні Емілії Б. Стар,

Шрусбері, Айленд,

Канада.

Шановна панно,

раді Вам повідомити, що Вашу поезію «Сміх сови» прийнято до друку редакцією часопису «Сад і ліс». Твір уміщено в останньому числі нашого тижневика, яке Вам надсилаємо. Ваші поезії позначені справжнім талантом, тож будемо раді, якщо надсилатимете їх нам і надалі.

У нас не заведено платити готівкою за твори, що ми їх публікуємо, та, може, Ви зволите вибрати якісь саджанці або насіння з каталогу, який надсилаємо теж. Вибрані Вами культури (ціною до двох доларів) ми негайно вишлемо на Вашу адресу.

Красно дякуємо за співпрацю з нами й підписуємося з глибокою повагою

Е. Карлтон і партнери.

Емілі згорнула листа й тремтячою рукою витягла з конверта випуск часопису. В голові їй паморочилося, букви стрибали перед очима, душа її зазнала великого і радісного струсу… На першій сторінці часопису, з віньєтками на початку й наприкінці, красувалася поезія «Сміх сови», підписана Емілія Берд Стар.

То був її перший літературний успіх — що ж дивного, що він достоту зачарував, оп’янив її. І це аж ніяк не свідчило про її глупоту або дитячу наївність. З листом і часописом рушила вона до своєї кімнати, щоб насолодитися досхочу виглядом свого надрукованого вірша. Не відчувала погляду тітки Рут — допитливого, недовірливого, — не чула її бурчання за своєю спиною. Тітка Рут не могла без підозри поставитись до рум’янцю на щічках небоги, до її блискучих очей, до цього раптового піднесення над усім земним, пересічним, буденним.

У своїй кімнаті Емілі перечитала надрукованого вірша — з таким почуттям, наче ніколи раніше його не бачила і не читала. На жаль, закралася в текст одна помилка — набірна, а втім, то був її вірш, її власний, схвалений редакцією та вміщений у справжньому часописі вірш.

До того ж, їй платять за цей твір! Так, чек був би їй миліший, два долари, зароблені самотужки, власним пером, були б для Емілі цілим багатством. Але з якою приємністю вони з кузеном Джиммі вибиратимуть насіння й саджанці для садка у Місячному Серпі! В уяві своїй вона вже бачила ту прегарну клумбу, яка там розквітне майбутнього року, — пурпурову і жовту, блакитну і золоту.

А ще ж у листі написано: «Ваші поезії позначені справжнім талантом, тож будемо раді, якщо надсилатимете їх нам і надалі».

О, блаженство! О, раювання! Вона підкорила світ, чи не зійшла на альпійські верхогір’я. Що там важать ще кілька кроків угору?

Емілі не могла залишатися у цій похмурій кімнаті, під низькою, гнітючою стелею, поміж бридких меблів. Могильний вираз обличчя лорда Байрона неначе глузував з її щастя. Тож накинула на плечі плаща і поспіхом рушила до Країни Висот.

Коли переходила кухню, тітка Рут, чимраз більше охоплена підозрами, запитала з неприхованою іронією:

— Що сталося? Чи не пожежа, бува, спалахнула?

— Ні. То в моїй душі спалахнуло полум’я радості, — відказала Емілі, загадково усміхаючись. Зачинила за собою двері й миттю забула про тітку Рут і взагалі про всіх неприємних осіб та всі неприємності. Яким прекрасним був світ, яким чудовим було життя, якою чарівною була Країна Висот! Емілі повагом зійшла на верховину пагорба. Здавалося їй, наче лине на крилах, — не відчувала під ногами землі.

«Позначені справжнім талантом, щирим талантом, непересічним талантом, — стиха проказувала Емілі, повторюючи (і вдосконалюючи) ті неймовірні, п’янкі до запаморочення слова. — Вони просять, аби я й надалі висилала їм свої твори. Ох, якби-то батько міг бачити мої поезії надрукованими!»

Колись у старій домівці в Травневому Гаї батько її, схилившись над донькою, що спала, промовив такі слова: «Буде любити палко, страждати тяжко, зате переживатиме хвилини справжньої слави».

Саме таку хвилину переживала вона тепер. Відчувала радість бодай тому, що жила на світі. Творча наснага, приспана упродовж останніх місяців, завирувала в її душі з новою силою, запалала, немов смолоскип. Враз позбулася усіх хворобливих, гнітючих станів, отруйних думок, ницих підозр. В одну мить Емілі збагнула, що Ільза ніколи б такого не скоїла. І засміялася радісно, втішена цим осяянням.

— Якою ж дурепою була я досі! Якою несосвітенною дурепою! Ну, звісно, ніколи в Ільзи не знялася б рука. Тепер вже немає між нами жодної перепони, все по-старому. Побіжу зараз до неї і скажу їй… Негайно!

Емілі хапливо спустилася з горбовини. Країна Висот підносилася за нею — таємнича у місячному освітленні, немовби оповита чарівною містерією зими. Вона, Країна Висот, перебувала у нерозривній єдності з красою і врочистою зимовою тишею. Несподівано дмухнула Велителька Вітрів, й одночасно в душі Емілі засяяв «промінчик». До Ільзиної кімнати вона вбігла з відблиском «промінчика» на серці.

На щастя, Ільза була сама. Закинула їй руки на шию, притулилася до неї міцно, всім тілом.

— Ільзо, прости мені! — чи не скрикнула Емілі. — Я не повинна була сумніватися в тобі. А все-таки… сумнівалася. Але тепер я знаю… знаю! Ти пробачиш мені?

— Ти, мала козо, — з удаваною похмурістю відказала Ільза.

Емілі невимовно зраділа, почувши це «миле» найменування. Перед нею була колишня, була її Ільза.

— Ох, Ільзо, яка ж я була нещасна!

— Ну-ну, не дуже про те пищи, — сказала Ільза. — Я теж була невесела. Слухай, Емілі, як воно все відбувалося насправді. Того дня я зустріла Евеліну Блейк у книгарні. Ми повернулися до пансіону (Евеліна забула в мене якусь книжку), аж бачимо — ти спиш без задніх ніг. Ти спала так міцно, аж навіть не прокинулася, коли я вщипнула тебе за щоку. Тоді отак, суто для жарту, я взяла олівця і сказала: «Намалювати їй на обличчі вуса — однаково не пробудиться». Евеліна скривила пику і промовила: «О ні, це підло було б — ти не думаєш?» Я бовкнула про вуса тільки жартома, однак протест Евеліни так мене розлютив, що я заявила, мовляв, конче зроблю те, що сказала. Коли ж прокинешся, то поглянеш у люстерко. А ще я вирішила про всяк випадок дочекатися твого пробудження чи й розбудити тебе завчасу і подати тобі люстерко. Але тут нагодилася Кетті Еррол — просила мене піти разом із нею. Отож, я не встигла тебе розмалювати і вийшла з кімнати. От і все, Емілі, — можеш мені вірити. Але потім я картала себе неймовірно — за те, що подала комусь таку негідну ідею. Коли ж побачила, що маєш на мене серце, то просто затялася. То була особлива злість — не шалена, ні — холодна, стримана, проте запекла. Гадала, тобі взагалі не повинна була прийти на розум така підозра — а саме, що я зумисне дозволила тобі зайти до школи з розмальованим обличчям. Отож, я сказала собі: якщо має про мене таку думку, то хай і надалі її дотримується — я не буду її спростовувати. Але зараз я тішуся невимовно, ти, гуско мала, що перестала підозрювати мене у такому паскудстві.

— Ти гадаєш, Евеліна утнула це навмисно?

— Ні. Тобто вона справді на таке здатна, тут сумніватись не доводиться, та я не уявляю, як вона могла це «утнути». До книгарні ми рушили втрьох: я, вона і Кетті. Кетті залишилася в книгарні, а ми з Евеліною пішли до школи — за п’ятнадцять хвилин були вже у класі. Не могла вона встигнути намалювати тобі на обличчі ті кляті вуса! Можна припустити, що це вчинила Мей Гілсон, ота мала чортиця. Саме була присутня, коли я розмахувала олівцем. Мерщій скористалася з поданої ідеї. Так чи так, але Евеліна, як виглядає, тут ні до чого.

Емілі ж, попри все, була переконана, що саме вона, Евеліна, стала призвідцею її ганьби. Однак тепер її найдужче турбувала непохитна впевненість тітки Рут, мовби Ільза була справжньою винуватицею скандалу.

І спробуй переконати її у зворотньому!

— Я мушу вивідати, хто це вчинив, — сказала Емілі понуро, — і тим довести тітці Рут, що вона помиляється.

Назавтра пополудні Евеліна Блейк застала обох подруг в особливому настрої. Ільза принаймні була надзвичайно веселою і сердечною. Емілі сиділа, схрестивши ноги, її обличчя виражало нудьгу і презирство, очі були напівзаплющені. Евеліну це мало би втішити як вияв холодних, недобрих стосунків між подругами. Та вже за хвилину Ільза взялася і лаяти, і обзивати Емілі, що Евеліну вкрай засмутило: це достеменно свідчило про те, що вони помирилися.

— Я тішуся, що ти пробачила Ільзі ту підлу витівку, — солодко говорила вона до Емілі наступного дня. — То ж була з її боку попросту легковажність, я всім це відтоді повторюю. Вона не подумала, що тим виставляє тебе на посміх, на глум. Бідолашна Ільза є такою жвавою, такою емоційною. Ти знаєш, я хотіла тоді її втримати… Не казала тобі, щоб не додавати до жару приску. Та їй зауважила, що це неймовірно підло — зробити з найкращої подруги загальне посміховище. Ти повелася шляхетно, пробачивши їй, дорога моя Емілі. Маєш краще, чуліше серце, ніж я. Мені здається, я б ніколи не спромоглася пробачити тому, хто наразив мене на людський глум.

— І ти не врізала їй по писку за цей наклеп? — жорстко спитала Ільза, коли Емілі слово в слово переказала їй Евелінину мову.

— Я примружила очі й задивилася на неї по-нашому, по-Мурреївському, — відказала Емілі. — А це, щоб ти знала, буває страшнішим, як смерть.

Розділ 10

Година шалу

Щорічний концерт у Вищій школі на користь її бібліотеки був для Шрусбері подією великого значення. Влаштовували його у першій половині квітня, коли учні та учениці ще не мусили скніти над книжками й зошитами, готуючись до весняних іспитів. Цьогоріч програма концерту обіймала музичні виступи, декламацію, а також невеличку комедію. Емілі запропонували зіграти у ній роль. Тітка Рут за жодних обставин не дала б на те своєї згоди, якби панна Ілмер не завітала до неї з проханням дозволити Емілі взяти участь у виставі. Панна ж Ілмер була онукою сенатора Ілмера, тож тітка Рут рахувалася з нею більше, ніж з будь-ким у Шрусбері. Панна Ілмер запропонувала учням скоротити музичну програму, відтак розіграти комедійку в двох актах замість планованого раніше діалогу. Учнівська молодь сприйняла пропозицію «на ура». Емілі отримала роль, яка відповідала її душевному складові, тому зацікавилася майбутньою виставою неабияк. Їй подобалися і репетиції, що відбувалися в будівлі школи вечорами, двічі на тиждень. За режисера була сама панна Ілмер.

Комедійка стала предметом жвавих розмов для цілого Шрусбері. Зацікавленість новим починанням Вищої школи була такою сильною, аж студенти з Шарлоттетауна вирішили приїхати на концерт, щоб оцінити п’єсу та її сценічне втілення. І це ще більше схвилювало новоспечених акторів. Студенти академії в Шарлоттетауні були досвідченими знавцями сценічного мистецтва, адже самі відіграли вже низку п’єс, і то не конче з аматорського репертуару. Отже, приїдуть на те, аби критикувати. Уся Вища школа не шкодувала зусиль, щоб вистава зробила честь Шрусбері як місту. Сестра Кетті Еррол, яка навчалася у театральній студії, ставила юним акторам голос і дикцію. Коли ж настав довгоочікуваний вечір, небувале збудження запанувало в усіх оселях родинних, в усіх пансіонах містечка.

Емілі у своїй кімнатці при світлі свічок задоволено дивилася на Емілі-у-Свічаді, для чого, правду казати, мала підстави. Зарум’янені щічки, потемнілі сірі очі увиразнювалися на тлі блідо-рожевої сукні. У волоссі поблискувало срібне листя, що надавало їй вигляду русалки. А втім, русалкою вона не почувалася. Тітка Рут веліла їй зняти мереживні панчохи, натомість одягти бавовняні. Силкувалася навіть схилити її до шерстяних, але відступилася, передбачаючи ганебну свою поразку. Зате примусила Емілі вдягнути під рожеву суконку фланелеву сорочку.

— Яка бридота! — буркотіла Емілі, маючи на увазі, певна річ, сорочку. Втім, за тієї доби у моді були переважно округлі форми, а стрункість Емілі давала змогу носити навіть грубшу сорочку, ніж та, до якої її схилили.

Вона саме чіпляла на шию своє єгипетське намисто, коли до покою рішучим кроком увійшла тітка Рут.

З першого ж погляду Емілі збагнула, що тітка Рут неабияк розгнівана.

— Емілі, пані Болл телефонувала мені хвилину тому. Повідомила щось таке, що мене заскочило. Це правда, що ти сьогодні гратимеш у комедії?

Емілі була спантеличена.

— Так, звісно, тітко Рут. Ти ж знала про це — хіба ні?

— Коли ти просила мого дозволу на участь у концерті, йшлося про діалог, і те саме казала мені панна Ілмер, — крижаним тоном промовила тітка Рут.

— Так, але згодом панна Ілмер вирішила діалог замінити короткою комедією. Я гадала, ти знаєш про це, тітко Рут. Ні, правда: я в цьому й не сумнівалася. Мені здається, я навіть згадувала про це в розмові з тобою.

— Тобі не може здаватися, Емілі. Ти зумисне приховала це від мене, бо знала, що я ніколи не дозволю тобі грати в комедії.

— Помиляєшся, тітко Рут, — заперечила Емілі з усією поважністю. — Я не мала наміру це приховувати. Визнаю лиш те, що уникала розмовляти з тобою про концерт, — адже знала, що не схвалюєш подібних заходів.

Коли Емілі говорила поважно, тітка Рут щоразу сприймала це як зухвалість.

— Ну, це всьому вінець, Емілі. Я, правда, знала, що ти хитрунка, завжди знала, однак не думала, що можеш бути аж такою хитрою.

— Яка ж то хитрість, тітко Рут?! — роздратовано вигукнула Емілі. — Чи ж не дурістю моєю було б намагатися приховати те, про що гомонить увесь Шрусбері? Не уявляю, як ти могла б не довідатись про те!

— Ти знала, що я не виходжу з домівки через бронхіт. Мене не ошукаєш!

— Я й не старалася тебе ошукати. Гадала, ти знаєш, що саме ми будемо грати, — от і все. А не розводилася про концерт, бо знала твою відразу до розваг подібного роду. Ось як насправді було, тітко Рут. І, зрештою, яка різниця між діалогом та комедією?

— Велика різниця! Комедія — це погано, дуже погано.

— Але ж то мала, маленька комедія! — переконувала, вже на межі розпачу, Емілі. Й зненацька вона засміялася: почула власні слова, що лунали так по-дитячому, так наївно, аж дурний сміх до неї вчепився. Той сміх тітку Рут допік до живого.

— Мала чи велика, коротка чи довга… а в комедії ти не гратимеш.

Емілі знову зумілася, аж брови їй звелися. І трохи зблідла.

— Тітко Рут, я повинна… Через мене вся вистава може зійти нанівець.

— Хай краще комедія зійде нанівець, аніж людська душа.

Емілі не знайшла в собі одваги посміхнутися. Адже йшлося про надто важливі речі.

— Не будь такою… такою суворою, тітко Рут, — мовила вона. Ледь не сказала — «несправедливою». — Шкода, що ти не схвалюєш комедій. Надалі я не братиму участі в жодній, але нині зваж на моє становище: сьогодні я мушу відіграти свою роль!

— Ну, люба Емілі, я не думаю, щоб ти була аж такою незамінною.

Тітка Рут була не в жарт роздратована. Як прикро може звучати слово «люба»! Але й цього разу Емілі себе опанувала.

— А так. Сьогодні я справді незамінна. Бачиш-но, тітко, — не можуть мене замінити в останню мить. Панна Ілмер мені б не пробачила.

— Невже прощення панни Ілмер тобі важливіше, ніж прощення Господа Бога? — запитала тітка Рут із виразом судді, що вирікає остаточний (і геть безжальний!) присуд.

— Так, важливіше, ніж прощення твого Бога, — відрізала Емілі, вже нездатна володіти собою після недоладного запитання тітки Рут.

— Невже ти не шануєш своїх предків? — з гіркотою питала тітка Рут. — Вони достеменно перевертаються у домовинах, чуючи такі блюзнірства з вуст онуки та праонуки!

Емілі почастувала тітку «нищівним» Мурреївським поглядом.

— Коли так, це буде для них першокласною гімнастикою. Хай там що, а я відіграю свою роль у тій комедійці, тітко Рут.

Емілі говорила спокійно, дивлячись на тітку зверхніми, вольовими очима. Та ж переживала вкрай неприємне для неї почуття безпорадності. Двері кімнати не замикалися на ключ, а силоміць небогу затримати годі.

— Якщо підеш, додому сьогодні можеш не вертатися, — оголосила тітка Рут, бліда від обурення. — Цей дім зачиняється на ключ о дев’ятій вечора.

— Як не вернуся сьогодні, то не вернуся вже ніколи, — відказала Емілі, занадто збурена, щоб могти обрахувати всі наслідки своїх слів та дій. — Якщо застану двері зачиненими на ключ, то подамся До Місячного Серпа. Там усі знають про комедію. Навіть тітка Елізабет охоче дозволила мені взяти в ній участь.

Вона сягнула рукою по пальто, натягнула на голову невеличкий капелюшок із пір’ячком, подарований їй на Різдво дружиною дядька Олівера. Хоч панни з Місячного Серпа завжди брали під сумнів смак тітки Едді, проте капелюшок був справді гарненьким, і Емілі виглядала в нім дуже добре. Тітці Рут впало у вічі, що дівчинка справляє враження не за літами зрілої, дорослої панни. Та це відкриття лиш посилило її злість. Емілі пішла грати комедію, Емілі посміла зневажити її заборону, відмовити їй у послуху! Нахабна, підступна! Треба її провчити!

Рівно о дев’ятій годині тітка Рут замкнула на ключ надвірні двері й лягла спати.

Комедія зажила великого успіху. Навіть студенти Шарлоттетаунської академії захоплено вітали п’єсу й акторів, винагороджуючи їх гучними, щедрими оплесками. Емілі грала натхненно, з посиленою енергією — розбурхала її перепалка з тіткою Рут. Геть забула про огидну фланелеву сорочку… Панна Еррол була приємно здивована, оскільки на репетиціях ставила Емілі в докір за холодну гру в сценах, що вимагали емоційного розмаху й особливої щирості. Юну акторку засипали компліментами. Навіть Евеліна Блейк промовила з підкресленою люб’язністю:

— Казати правду, люба Емілі, ти була неперевершеною. Справжня «зірка». Поетеса, новелістка… Яку ще несподіванку ти нам готуєш?

Емілі подумки: «Яка ласкава! І яка бридка!»

А вголос:

— Дякую, Евеліно!

Весела, щаслива своїм тріумфом, Емілі верталася додому в товаристві Тедді. Край порога сердечно побажали одне одному «Надобраніч!», а тоді… а тоді Емілі довелося пересвідчитись, що тітка Рут слів на вітер не кидає: двері було замкнено.

Гнів Емілі, притишений враженнями того вечора, вибухнув з новою силою. Не дозволить вона ставитись до себе у такий спосіб! Годі вже терпіти від тітки Рут всілякі прикрощі — годі! Це була, як то кажуть, остання крапля, і чашу терпіння вона вочевидь переповнила. Не можна-бо зносити геть усе, навіть з любові до науки. Людина має дбати і про власну гідність, про захист власного «я».

Три шляхи відкривалися перед нею. Перший: стукати так довго, аж доки тітка Рут підніметься з ліжка і впустить її до господи. Так одного разу вже трапилося, чим тітка Рут дорікала їй тижнями — жодної нагоди не змарнувала! Шлях другий: іти до пансіону, де мешкала Ільза. Дівчата ще, звісно, не спали. Тітка Рут, либонь, сподівалася, що Емілі вчинить саме так. Гаразд, але потім Мері Карсвел розповість про це Евеліні Блейк, а вже та, з уїдливим сміхом, роздзвонить усій школі. Емілі не вабила жодна з тих можливостей. Від тої миті, як наштовхнулася на замкнені двері, вона серцем вже знала, що стане на третій шлях: простувати до Місячного Серпа і там залишитися. Місяці утисків з боку тітки Рут призвели до неминучого бунту. Емілі пройшла через хвіртку, зачинила її за собою без найменшої Мурреївської гідності й самовладання, одначе з серцем, з гарячковістю, властивою справжній Стар, і вирушила на свою семимильну прогулянку. Було саме опівночі. Коли б вона мусила здолати навіть тричі по сім миль, — все одно б не завагалася.

Була настільки обурена, що ця вимушена прогулянка не видалася їй надміру довгою. Не відчувала й пронизливого холоду квітневої ночі, хоч мала на собі доволі благеньке пальто.

Сніг уже розтанув, та земля була ще примерзлою, твердою, аж ніяк не зручною для туфельок, подарованих їй на Різдво кузеном Джиммі. Емілі пригадала, в душі засміявшись (сміхом гірким, саркастичним), як тітка Рут переконувала її одягти фланелеву сорочку й шерстяні панчохи.

Ніч була ясною, місячною, хоч небо заволочували склубочені хмари; весь виднокруг був наче скупаний у тьмяному, сіруватому світлі. Вітер постогнував і посвистував у полях. Емілі задоволено відзначила, що нинішня ніч цілком відповідає її настроєві.

Ніколи не вернеться до тітки Рут — у цьому була вона певна. Байдуже, що скаже на те тітка Елізабет (а скаже, мабуть, чимало), байдуже, хто що повість. Якщо тітка Елізабет не погодиться, щоб вона проживала у пансіоні, вона відмовиться від навчання взагалі. Знала, що таке її рішення справить у Місячному Серпі великий переполох. Тяжко їй буде! А втім, у її теперішньому стані всі незвичайні рішення видавалися бажаними. Не дозволить більше принижувати себе — ніколи, жодного разу — не дозволить, і край! Тітка Рут перекрочила всі межі. Проте нікому не вільно збиткуватися над дочкою Стара!

«Скінчила з Рут Даттон назавше!» — присягалася Емілі. Й відчувала неймовірне задоволення, випускаючи слово «тітка».

Коли опинилася вже поблизу садиби, хмари несподівано розійшлися, і дерева у гайку Високого Джона заясніли в яскравому місячному сяйві. Це було так чудово, аж Емілі від захвату перехопило подих, і вона забула, принаймні на кілька хвилин, про тітку Рут. Однак незабаром гіркота спогаду взяла гору над чарівністю Трьох Принцес.

Вікно кухні світилося. Емілі пойняла цікавість, хто не спить о цій порі у Місячному Серпі. Дорогою вона уявляла, що застане весь дім зануреним у темряву. Ладналася прослизнути до оселі головним входом, навшпиньки пробратися до милої своєї кімнатки й лягти спати, залишивши усі з’ясування на день прийдешній. Тітка Елізабет щовечора урочисто замикала кухонні двері на ключ, але парадні двері на ключ не замикалися ніколи. Злодії та розбійники просто не могли бути вихованими так погано, щоб залізти до Місячного Серпа через головний, парадний вхід.

Емілі перейшла садок, відтак, наблизившись до будинку впритул, зазирнула до кухні крізь вікно. Побачила: кузен Джиммі сидить самотою, щоправда, у товаристві двох свічок. Очі втопив у шинку, що звисає зі стелі, й безгучно ворушить губами. Все ясно: кузен Джиммі складає вірші, хоч не цілком зрозуміло, чому віддається тій справі о такій пізній годині.

Емілі обережно відчинила кухонні двері й увійшла досередини. Бідолашний кузен Джиммі з несподіванки втратив дар слова. Це справді Емілі чи, може, її дух? Емілі у пальто гранатового кольору, в гарненькому капелюшку з пір’ячком, Емілі з розпущеним волоссям і трагічними, скорботними очима. Емілі в запорошених вечірніх туфельках, у цьому дивовижному вбранні тут, у Місячному Серпі, о такій порі, замість лежати у своїй дівчачій постелі в Шрусбері?

Кузен Джиммі схопив холодні ручки, що їх простягнула йому дівчинка.

— Емілі, люба моя дитино, що сталося?

— Казати просто, без недомовок: я покинула дім тітки Рут і вже ніколи туди не вернуся.

Кузен Джиммі наразі не відповів нічого. Перейшов через кухню, розпалив вогонь, присунув крісло до пічки й посадовив на нього Емілі. Засвітив ще пару свічок і поставив їх на піч. А тоді знову сів на своє крісло, поклавши руки на коліна.

— Розкажи мені все.

Емілі, ще збурена і сповнена гіркоти, розповіла йому з усіма подробицями весь перебіг подій.

Кузен Джиммі слухав уважно, киваючи головою. Емілі почувалася ніяково. Що сильніше кузен Джиммі кивав головою, то невпевненішою ставала Емілі, то менше самій собі здавалася героїнею. Скінчила свою оповідь, повторивши твердо:

— У жодному разі до тітки Рут не повернуся.

Кузен Джиммі кивнув головою ще енергійніше, після чого простягнув їй кілька горіхів.

— Підживися, курчатко, — запропонував він.

Емілі вагалася. Дуже ласа була до горіхів, а від часу вечері нічого не їла. Проте горіхи мали небагато спільного з викликом, бунтом, з революційною ситуацією. Горіхи були, поза сумнівом, елементом консервативним. Через те Емілі відмовилася від горіхів.

Довелося кузенові Джиммі частуватися самому.

— Отже, до Шрусбері ти не повернешся?

— У кожному разі, до тітки Рут не вернуся нізащо.

— Це, власне, те саме.

Емілі це розуміла. Знала добре: не варто й сподіватися, щоб тітка Елізабет витрачалася на її проживання у пансіоні.

— І ти здолала весь шлях у туфельках, одна-однісінька, глупої ночі! — знов закивав головою Джиммі. — Гм, міцний у тебе характер!

— Ти не схвалюєш мого вчинку? — спитала Емілі тремтячим голосом, відчуваючи, як весь її внутрішній гарт ламається, зникає під дією отого кузенового кивання головою.

— Н-н-ні. То було безсовісно й підло з боку Рут Даттон — залишити тебе за дверима на цілу ніч.

— Визнаєш… правда ж? Ні, я не в силі вернутися до неї після того, що трапилося.

Кузен Джиммі уважно розглядав горіхи, крутячи їх у пальцях.

— Не думаю, щоб котрась із твоїх прабабць так легко зреклася можливості навчатись, — промовив він. — Принаймні, з боку Мурреїв — жодна, це достеменно, — додав після деякої паузи, мовби хотів зазначити, що не знає родини Старів, тому й не може нічого стверджувати щодо них.

Емілі сиділа, не озиваючись. Як мовив би Тедді, кузен Джиммі влучив одразу в десятку. Відчувала, що коли вже він у приступі натхнення посилається на її жіночих предків, то все набуває інакшого значення. Атож: речі й люди, якщо розглядати їх під кутом традиції, постають у відмінному світлі.

Мері Шіплі, Елізабет Барнлі, ті любі небіжчиці з Місячного Серпа, дивляться зараз на свою онуку — запальну, неприборкану, шалену — дивляться докірливо й співчутливо. Кузен Джиммі немовби дає на здогад, що Стари повсякчас керувалися лише чуттєвими імпульсами, піддавалися власним слабкостям. Ні, ні, вона доведе їм, що вони помиляються!

У даному випадку вона сподівалася від кузена Джиммі більшої прихильності, більшого розуміння. Знала наперед, що тітка Елізабет засудить її вчинок, що й тітка Лаура буде засмучена. Проте на кузена Джиммі вона розраховувала як на безумовного свого союзника. І досі він завжди таким союзником був.

— Мої прабабці ніколи не мали справи з тіткою Рут! — ображено кинула Емілі.

— Зате вони мали справу з твоїми прадідами, — відказав кузен Джиммі, неначе мав на думці, що це було найтяжче випробування, немовби хотів сказати, що для того, хто спізнав норов Арчібальда чи Х’юго Мурреїв, тітка Рут є тільки чистилищем, аж ніяк не пеклом.

— Кузене Джиммі, ти вважаєш, я повинна вернутися й вислухати нову лайку, витерпіти нові утиски з боку тітки Рут і далі поводитись так, мовби нічого не сталося?

— А що ти сама думаєш про це, курчатко? — спитав кузен Джиммі. — Візьми-но горішка, маленька.

Цього разу Емілі дала себе умовити. Прагнула хоч якоїсь розради. Спробує гризти улюблені горіхи й, попри те, залишатися постаттю драматичною.

Емілі з тону скорботного зненацька перекинулася у тон задерикуватий.

— Тітка Рут була сьогодні просто потворною, і не лише сьогодні, а всі останні місяці — надто відколи бронхіт не дав їй змоги виходити з дому. Ти не можеш собі уявити, чим було життя в її господі.

— Чому не можу — ще й як можу! Рут Даттон завжди робила нещасними всіх, хто її оточував. А чи зігрілися в тебе ноги, Емілі?

— Я ненавиджу її! — викрикнула Емілі, гарячково шукаючи собі виправдання. — Це страшно — жити під одним дахом з людиною, котру ненавидиш.

— Так, це труїть кожну хвилину життя, — погодився кузен Джиммі.

— Не моя у тому вина. Я силкувалася її полюбити, здобути її прихильність. Вона завжди знаходить, чим мені дорікнути, завжди краще від мене знає, що я думаю, які мої наміри. Винюхує зневагу до себе у кожному слові моєму, у кожному вчинку. А сама безупину кривдить пам’ять моїх предків. Безупину прощає мені не скоєні мною провини чи радше добрі мої вчинки…

— Це ще прикріше, — підтакував кузен Джиммі, не втрачаючи серйозності.

— Ще прикріше — твоя правда. Знаю наперед: як стану перед нею завтра, то неодмінно скаже: «Цього разу прощаю тобі, але гляди — щоб це більше не повторювалося». А, крім того, вона так сичить — о, її мова є справдешнім зміїним сичанням!

— Ти чула колись сичання змії, курчатко? — спитав кузен Джиммі.

Емілі не зволила відповісти.

— Якби навіть хотіла, я не можу весь час поводитись зле, проте, на думку тітки Рут, я взагалі нездатна вчинити щось добре. Не дозволяє мені вечорами виходити з дому — під приводом того, що сухотниці, як і сухотники, повинні рано лягати спати. Коли їй холодно, я мушу вдягати теплу сорочку. Вічно ставить мені неприємні запитання, а коли я даю їй свої пояснення, не йме мені віри. Безперервно закидає мені хитрість, ба більше — підступність. От і цього разу твердила, наче я була настільки хитрою, аж приховала від неї участь у комедійці, знаючи, що вона не дозволить мені грати у ній. А мені таке просто на думку не спало. Таж минулого тижня писали про це місцеві газети. Тітка Рут уважно ті газети читає! Про одну й ту саму річ вона може говорити тижнями, були б лише тема і привід для бурчання чи лайки. Коли я ненароком заплямувала іржею одну з моїх сорочок, то вчинила мені натуральний допит — як, чому і коли це сталося, — а я не мала про те жодного уявлення — правда! Я божеволіла від самого лише звучання слів «іржа» та «сорочка»…

— Будь-яка нормальна людина сприймала би це так само, — промовив кузен Джиммі до шинки, що звисала зі стелі.

— Кожна поодинока, кожна окрема сцена є лиш дрібницею — я знаю! — і ти вважаєш мене дурепою, що все це кажу, але…

— Ні, ні. Сто дрібниць важать більше, ніж одна гостра колотнеча.

— Отож-бо: коле й коле мене своїми отруйними шпильками! Не дозволяє бувати у мене ні Ільзі, ні Тедді, ні Перрі, не вільно й мені нікого відвідувати, за винятком отого дурника — Ендрю. А мені від нього вже душу верне! Заборонила мені йти на вечірку, де були чи не всі учні мого класу. Не було мене й на святкуванні Нового року; всі пішли — всі, крім мене. Йду собі на узгір’я, до Країни Висот — вона вже переконана, що там діється щось підозріливе, щось недобре. Вона сама ніколи не відчуває потреби руху, потреби насолоджуватися красою природи, то звідки ж у мене, мовляв, такі забаганки? Твердить, я надто високої думки про власну персону… Ні, неправда. Чи ти гадаєш, вона має рацію?

— Ні, — замислено відповів кузен Джиммі. — Ти справді високої думки про себе, однак не занадто високої.

— Каже, мовляв, я завжди роблю не те, що належить робити. Її педантизм є просто нестерпним. Тільки й чую від неї: чому, для чого, навіщо? Тільки й чую, кузене Джиммі!

— Тепер, коли ти виказала все, що в тебе на серці, ти почуваєшся краще — правда ж, курчатко?

Емілі, зітхнувши, присунулася вкупі з кріслом до столу і взялася їсти горіхи. Щойно почавши їсти, відчула, наскільки вона голодна.

— А чи Рут годує тебе досита? — занепокоєно спитав кузен Джиммі.

— О, так. Принаймні у цьому пункті тітка Рут дотримується традицій Місячного Серпа. Кухня в її оселі є справді доброю. Але горіхів катма.

— А ти ж не від того, аби погризти щось перед тим, як лягти в ліжко — хіба ні? Тиждень тому, одначе, ти прихопила з собою до Шрусбері коробку горіхів…

— Тітка Рут по приїзді одразу їх сконфіскувала. Щодня виділяє мені якусь дещицю на десерт після обіду. Але в тім уже немає тієї насолоди, з якою гризеш їх потай, недозволеної години, — правда ж? А що сталося, що ти пильнуєш такої пізньої пори, кузене Джиммі?

— Одна з корів заслабла. Сиджу ось і вряди-годи заглядаю до неї.

— Як добре, що ти не спав, коли я прийшла. Я вже спокійніша, кузене Джиммі. Знаю: ти маєш мене за схиблену.

— Кожен є схибленим на свій лад.

— Добре. Отож, я вертаюсь і проковтну пігулку без нарікань.

— Ти прилягла б на софу й відпочила. А на світанку я відвезу тебе до Шрусбері.

— Ні, ні, це неможливо — з кількох причин. По-перше, дороги о цій порі року недобрі. По-друге, тітка Елізабет неодмінно почує нас, отже, й довідається про все, чого я, звісно, не хочу. Нехай година мого шалу залишиться нашою таємницею, кузене Джиммі.

— То як же ти вертатимешся до Шрусбері?

— Пішки.

— Пішки? О такій годині?

— Таж я прийшла сюди вже поночі. Доведеться мені повторити мою прогулянку в зворотному напрямку. Маю тут у шафі пару старого взуття. Зараз воно придасться мені краще, ніж вечірні туфельки. Геть знищила твій чудовий дарунок у своєму шаленстві! Вдягну й старе моє пальто. У ньому буде мені тепліше. На світанку дістануся Шрусбері. Тільки-но впораємося з усіма горіхами — вирушаю в дорогу.

Кузен Джиммі погодився з доводами Емілі. Була вона юною і сильною, а що менше знатиме Елізабет про ту родинну колотнечу, тим краще для всіх. Відтак зітхнув з полегкістю. А спершу побоювався, що впертість Емілі цього разу не вдасться перебороти.

— Скажи-но, як там твоє писання?

— Пишеться мені добре, хоча зранку в моїй кімнаті страшенно зимно. А втім, байдуже: я так люблю писати! Мрію створити в майбутньому щось насправді гарне і вартісне.

— І створиш. Навіть не сумніваюсь. Тебе ж ніхто не штовхав до криниці!

Емілі вдячно потисла його руку. Вона одна розуміла, що міг би звершити кузен Джиммі, якби не штовхнули його в дитинстві до криниці.

Коли всі горіхи були з’їджені, Емілі перевзулася у старі черевички й одягла старе пальто. Казати правду, то була злиденна одежина, та її молода врода не потребувала ще рам, покликаних ту вроду підкреслювати й уяскравлювати. Виглядала Емілі, мов зірка в убогій, курній хатині.

Кузен Джиммі не зводив з неї очей. Думав, яка вона гарна, щедро обдарована, життєрадісна юна особа і що певні речі, яких їй доводиться зазнавати, є просто ганебними…

— Висока і ставна, — промовив стиха, — як усе Мурреївське жіноцтво. За винятком тітки Рут, — додав після деякої паузи.

Емілі засміялася і скорчила дружню, веселу гримасу.

— Цей випадок буде тяжіти над її сумлінням до кінця року. Та не журися, мій найдорожчий кузене, — у близькому прийдешньому я не вчиню жодної дурниці. А тітка Елізабет подумає, ти з’їв силу-силенну горіхів, доглядаючи за недужою коровою…

— Може, тобі потрібна вже нова книга?

— Ще ні. Останню списала тільки до половини. І кожна нова книга мене мовби гнітить — я ж бо не можу наразі писати новел. О, якби знову могла, кузене Джиммі!

— Свого часу зможеш, обов’язково зможеш, — утішав її Джиммі. — Не втрачай терпіння — і дочекаєшся. Не жени гоном нічого в житті — й те, чого прагнеш, само до тебе прийде.

Відтак випустив Емілі й зачинив двері. Загасив свічки — всі, крім одної. По тім проказав голосно, у захваті від того, що Елізабет його не чує:

— А Рут Даттон нехай забирається до… — не стало йому відваги, — до… неба!

Емілі верталася до Шрусбері при місячному світлі. Дорога була гарною, понад усяке сподівання. Емілі ж була однією з тих «невільниць краси», про яких співають у пісні, мовляв, вони «панують над світом». Відчувала неабияку втому, але в такому стані ми незрідка сприймаємо навколишні явища і переживаємо наші почуття сильніше й гостріше. Мислила вона жваво, чітко. Снувала видива і марення, що наче несамохіть розгорталися в її нестримній уяві, компонувала діалоги блискучі й дотепні — хвилинами бувала собою, своїм хистом приємно здивована. Життя було прекрасним і захопливим, а її саму аж розпирала внутрішня життєвість, молода і навальна. Простувала вона самотою, але самотньою аж ніяк не почувалася.

Крокувала, уособлюючи, за давньою своєю звичкою, все, що бачила навкруги.

— Людина, втрачаючи легковір’я, втрачає надто багато, — промовила сама до себе. Подумала, що це доволі мудре зауваження, тож закортіло їй якнайшвидше опинитися біля столу в своїй кімнатці, аби мерщій занотувати влучний вислів.

Отже, змивши з душі гіркоту в чарах весняної ночі, надихавшись свіжого, цілющого повітря, відживившись напруженим духовним життям, Емілі врешті добулася до господи тітки Рут. Узгір’я були вже залиті пурпуром сонця на сході. Дівчина була певна, що надвірні двері застане ще зачиненими на ключ. Аж ні: клямка подалася, двері відчинилися, й Емілі зайшла до кухні, де тітка Рут саме розпалювала у печі вогонь.

Дорогою Емілі придумала цілу низку привітань, відповідних моментові. Але, ступивши до кухні й уздрівши тітку Рут, вона миттєво забула всі заздалегідь приготовані формули. Натомість їй спало на думку щось геть незвичайне:

— Тітко Рут, я повернулася, щоб сказати… Я прощаю тобі, але щоб це більше не повторилося!

Казати правду, пані Рут Даттон відчула велику полегкість, угледівши на порозі племінницю. Вона побоювалася Елізабет і Лаури (суперечки між Мурреями бували грізними!), а, крім того, вона потерпала, що Емілі може рушити до Місячного Серпа у тонких туфельках і благенькому пальтечку. Лихою жінкою Рут Даттон, властиво, не була — була нерозумним, вкрай упертим створінням, яке замірилося видресирувати жайворонка. Переживала щиро, що з її вини Емілі може застудитися й по-справжньому занедужати на сухоти. Коли ж дівчина вирішить за жодних обставин не вертатися до Шрусбері, то люди почнуть пліткувати, а Рут Даттон не зносила пліток, якщо сама ставала їх персонажем. Тим-то, не довго думаючи, постановила, що ліпше буде не почути зухвалого «привітання» небоги.

— Ти що, провела ніч на вулиці? — терпко запитала вона.

— На вулиці? Ні, звичайно. Я ходила до Місячного Серпа, погомоніла з кузеном Джиммі, попоїла горіхів і ось вернулася, як бачиш, назад.

— Ти бачилася з Елізабет? А може, з Лаурою?

— Ні. Вони спали.

І знову пані Даттон зітхнула з полегкістю.

— Ти вкотре засвідчила велику свою невдячність, Емілі, — проказала вона крижаним тоном. — Але прощаю тобі цього разу… — і зненацька запнулася. Хіба ж не були ті слова промовлені хвилину тому? І, поки встигла обміркувати інше речення, Емілі вже зникла, вибігши по сходах нагору. Пані ж Рут Даттон залишилася стояти з неприємним чуттям половинної перемоги, якщо взагалі доречно говорити про якусь там її перемогу.

Розділ 11

Радість і смуток

Шрусбері, 28 квітня

«Суботу й неділю провела у Місячному Серпі, до Шрусбері повернулася сьогодні ранком. Тужу за своєю домівкою. Понеділками тітка Рут ще незносніша, як зазвичай, чи, може, мені так видається через контраст між нею, з одного боку, та тіткою Лаурою й тіткою Елізабет з другого. Кузен Джиммі був таким же милим, приємним, як завше. Кілька разів озивався до мене так дивно, як тільки він спроможний. Був трохи сумний, бо молоді деревця, ним посаджені, вмирають — зашкодили їм зима, та ще й попелиця. До того ж, ніяк не може умовити тітку Рут запровадити деякі зміни в господарстві, що, на думку Джиммі, є конче потрібними. Але тітка є запеклою консерваторкою і не пристає на новизну, навіть якщо вона очевидно сприяє покращенню господарських справ. А я, признатися, тішуся в душі, що вона не погоджується. Я все люблю у нашому Місячному Серпі й прагну, аби все лишалося так, як нині.

Коли вдалося мені вирвати кузена Джиммі з його турбот, з його зажури, ми разом переглянули каталог Карлтона, радячись, що вибрати за два долари, рівноцінні „Сміхові сови“. Складали сотні комбінацій для квітів у клумбах, і треба сказати, ця насолода коштувала б не одну тисячу доларів, аж нарешті скомпонували подумки довгий, вузький квітник з айстр і лаванди, облямований гвоздиками. То буде надзвичайно красиво, відтак у вересні майбутнього року я споглядатиму цю красу й думатиму, що це вийшло і з моєї голови теж!

Тим часом зробила ще один крок у напрямку до письменницького Олімпу. Минулого тижня „Жіночий тижневик“ прийняв до друку мою поезію „Велителька Вітрів“, а заплатив мені двотижневою передплатою на цей часопис. Готівкою, отже, мені ще не платять, але й на те прийде час (я переконана!). Мушу якнайшвидше роздобути чимало грошей, аби сплатити тітці Рут за проживання й утримання все до цента. Поверну їй геть усі кошти, що їх витратила на мене. Тоді вже, либонь, не колотиме мені очі тими жертвами, на які вона йде заради мене, невдячної! Немає-бо дня, щоб вона мені про те не нагадувала. „Ні, панно Бітті, цього року не зможу дати такого великого внеску на місію, бо витрати мої суттєво збільшилися“. „О так, пане Моррісон, ваші тканини справді чудові, але цьогоріч я не в змозі справити собі шовкової сукні“. „Цей покій аж волає про оновлення, шпалери вже зовсім пошарпалися, та впродовж наступного чи навіть двох наступних років про це годі й мріяти“. І так безперервно!

Ні, не лежить мені душа до тітки Рут.

„Сміх сови“ передрукували в „Часі“, що виходить у Шрусбері, — передрукували з тою самою набірною помилкою. Евеліна Блейк твердить, мовляв, неймовірно, щоб я була авторкою цього вірша, що вона вже читала його кілька років тому, лиш не пригадує, де саме.

Впізнаю тебе, люба моя Евеліно!

Тітка Елізабет про все те не каже ні слова, та кузен Джиммі шепнув мені, мовби вона вирізає з часописів мої твори і вкладає їх до Біблії, що лежить на столику біля узголів’я її ліжка. Коли я оголосила їй, що отримаю за свого вірша рівновартість двох доларів у вигляді насіння, вона відказала, що незабаром я, безсумнівно, довідаюсь про банкрутство тієї фірми!

Маю намір послати до „Золотих миттєвостей“ те оповідання про дитину, що так сподобалося панові Карпентеру. Добре було б надрукувати його на машинці, та нині це, на жаль, неможливо. Доведеться переписувати пером — переписувати уважно й ретельно. Все думаю, чи зважитись на такий крок. За оповідання заплатили б готівкою — це достеменно.

Невдовзі повернеться Дін. Тішуся заздалегідь! Цікаво, чи скаже він, що я дуже змінилася. Я підросла ще — підросла безперечно. Тітка Лаура говорить, мовляв, незабаром я вже носитиму довгі сукні й зашпилюватиму волосся, однак тітка Елізабет зауважила на те, що я ще надто юна — мені ж лише п’ятнадцять років. На її думку, нинішні дівчата у такому віці є менш жіночними, ніж за часів її молодості. Я знаю: тітка Елізабет побоюється, що я, тільки-но виросту, втечу, „як Джульєтта“. Але куди мені поспішати? Я ще не хочу ставати дорослою. Краще затриматися на межі дитинства й панянського віку. Вряди-годи можна бути дитинною — і не соромитися того; а коли захочу проявити свою дорослість, то мені додадуть „авторитету“ кілька понаднормових дюймів мого зросту.

Нині теплий дощовий вечір. Чи не скласти віршика під заголовком „Весняні краєвиди“»?


5 травня 19…

У Вищій школі — справжній вибух віршування на тему весни. Евеліна й собі скомпонувала вірша, надрукованого у травневому випуску «Пера», — «Квіти». Знову лихі рими.

А Перрі! Й він почув щорічний запах весни, як мовить пан Карпентер, і втнув жахливого вірша під заголовком «Старий хлібороб сіє своє зерно». Перо вмістило його в рубриці «Гумор». Перрі дуже пишається тією публікацією — не здає собі справи, що корчить блазня. Ільза аж пополотніла від злості, прочитавши цей опус, — відтоді не розмовляє з його автором. Каже, мовляв, його товариство не для неї. Все-таки Ільза є засуворою щодо Перрі. Однак і я, читаючи ту маячню, відчуваю охоту його замордувати. А сам Перрі зовсім не розуміє, чим вірш є поганим.

— Скажи: рими є чи ні?

— О так, рими є!

Ільза ще кілька днів тому посварилася з Перрі, бо він з’явився до школи з одним-однісіньким ґудзиком на куртці. Це, признатися, роздратувало й мене, тому шепнула йому, аби по скінченні занять чекав мене на розі вулиці. Взяла з собою голку, нитку та ґудзики і просто там, на вулиці, пришила їх до куртки Перрі. А він не розумів, чого не можна було зачекати з тим до п’ятниці: тітка Томаса пришила б.

— А чом би тобі самому не пришити — га, Перрі? — спитала я.

— Не маю ґудзиків і грошей на ґудзики теж. Але менше з тим: у майбутньому, якщо тільки захочу, я носитиму золоті ґудзики!

Тітка Рут чіпким своїм оком угледіла, що я вертаюсь додому з голкою та ниткою в руці, й одразу вчинила допит: що, де, як, чому, навіщо?

Я відказала їй правду, а вона на те:

— Було б тобі залишити турботу про ґудзики Перрі Міллера його друзям.

— Я ж і є йому найкращим другом, — відповіла я.

— Не можу збагнути, звідки в тебе ті простацькі уподобання, — вкотре знизала плечима тітка Рут.


7 травня 19…

Сьогодні після обіду Тедді повів Ільзу й мене гуляти над річкою. Вирушаючи, ми хотіли нарвати травневих квітів. Й справді нарвали повні кошики різноманітного квіття і взагалі провели чудову годину над річкою у затінку могутніх ялин, жадібно втягуючи ніздрями пахощі живиці.

Та, коли вже верталися додому, зненацька нас огорнула густа імла. Тедді, одначе, впевнено повів нас на свист од потягів-паровиків, тож ми не боялися заблукати. Йшли, наче плинули білим морем — непроглядним та безмежно спокійним. Тиша стояла цілковита. Ми були наче відокремлені від реального світу. Вряди-годи подув вітру на мить роздирав ту щільну запону, і вона починала клубочитись, витворюючи фантастичні форми та видива. А тоді знову нас обкутувала непрозора цілокупна білина. То була справжня поезія, втілена у реальному житті, і я вельми шкодувала, що так швидко опинилася в місті, а відтак і вдома. Тітка Рут виявила своє занепокоєння тим раптовим напливом туману:

— Якби я знала, то не дозволила б тобі навіть вийти з домівки.

— Не було жодної небезпеки, тітко Рут, — нічого нам не загрожувало. Подивись-но краще на ці розкішні квіти.

Тітка Рут на квіти навіть не глянула.

— Нічого не загрожувало! А якби заблукала, потрапила під потяг чи під копита коня?

— Але ж у місті туман не страшний, тітко Рут. А який він гарний! Ідеш крізь нього, немовби мандруєш над Землею у міжзоряному просторі…

Говорила я з запалом, волосся моє, очевидно, було дещо сплутаним, бо тітка Рут промовила з виразним жалем:

— Шкода, що ти вродилася такою ентузіасткою, Емілі.

Цей крижаний і навіть зневажливий тон завжди виводить мене з рівноваги, тож відказала доволі гостро:

— Але ж подумай, скільки радості втрачаєш через відсутність будь-якого ентузіазму, тітко Рут. От наприклад: немає більшого задоволення, як танцювати навколо багаття. І для чого ж думати про те, що все скінчиться купою попелу?

— Як доживеш до мого віку, — мовила тітка Рут, — то матимеш більше олії в голові, і вже не захоплюватимешся різними там туманами.

А от мені видається неймовірним, щоб я могла коли-будь зістаріти й померти. Знаю, що це станеться, станеться неминуче, а все ж не вірю, не йму віри… Я нічого не відповіла тітці Рут, через що вона перевела розмову на інше.

— Я бачила Ільзу, вона простувала нашою вулицею. Емілі, невже та дівчина не носить натільної сорочки?

— «Прикрасою їй — шовки та пурпур», — стиха проказала я, цитуючи Святе Письмо, просто тому, що звучання цих слів мене зачаровує. Немає-бо стислішого і прекраснішого опису гарно вдягненої жінки. Тітка ж Рут, вочевидь, не здогадалася, що то цитата, вона майже не пам’ятає біблійних виразів — подумала, ніби я силкуюся говорити зверхньо.

— Якщо ти маєш на увазі, що вона носить шовкову сорочку червоного кольору, то скажи це людською мовою. Гм, шовкова сорочка… Якби це від мене залежало, вона не носила б шовкових сорочок.

— Колись і я носитиму шовкові сорочки, — мовила я не без виклику.

— Невже, панянко? А можна поцікавитись, за що ти купуватимеш ті сорочки, за чиї гроші?

— Переді мною велика майбутність! — проголосила я, намагаючись говорити якомога гордовитіше, по-Мурреївськи, як промовляли колись блаженної пам’яті Муррей чи Мурреївна.

Тітка Рут засичала на те щось незрозуміле.

Відтак, увійшовши до своєї кімнати, я поставила квіти у вази, розставила їх, де хотіла, і навіть лорд Байрон став виглядати так, ніби мав незабаром одужати.


14 травня 19…

Послала своє оповідання про дитину до «Золотих миттєвостей». Вкинула конверта до скриньки біля книгарні й досі ще тремчу від хвилювання. О, якби вони прийняли мою новелу до друку!

Перрі знов насмішив цілу школу. Сказав прилюдно, у класі, мовби «Франція експортує моду». Ільза підійшла до нього після уроку й сказала, як припечатала: «Ти, неплідне насіння!» І вкотре перестала з ним розмовляти.

Евеліна і далі солодким своїм голоском вимовляє різні ущипливі, отруйні слова, сама ж при тому й сміється. Шпильки я можу їй пробачити, а сміху не пробачу ніколи.


15 травня 19…

Вчора відбулася традиційна, щорічна травнева вечірка молодших класів. Та, коли посходились на вечірку, то виявилось, що газ не запалюється. Вже потім з’ясувалося: то середні класи перекрили газ, аби нам дошкулити. Першої хвилини ми не знали, до чого вдатися. І раптом я згадала, що тітка Рут отримала в подарунок від тітки Елізабет коробку свічок. Отже вернулася додому по свічі (тітка Рут, на щастя, була відсутня). Свічки ми розставили по всій кімнаті, засвітили їх, тож вечірка таки відбулася — понад те, вдалася на славу. Все пускали у діло — навіть імпровізовані канделябри; і те сказати, світло свічок є набагато приємнішим, лагіднішим, як світло газових ламп. Усі того вечора були веселими і дотепними. Кожен, діждавши своєї черги, виголошував промову. Перрі мав говорити про історію Канади — я вже приготувалася внутрішньо до справжньої лекції, вельми розважливої і вкрай нудної, — але несподівано він змінив свій намір і заговорив про свічі, імпровізуючи в міру натхнення. Розповідав про свічі, що їх бачив у різних країнах, як був ще хлоп’ям і плавав морями-океанами разом зі своїм батьком. Це було так захопливо, так яскраво і дотепно, аж ми, слухачі, сиділи, наче прикуті. Я впевнена: і школярі, й школярки вмить забули тоді про злощасну французьку моду і про старого хлібороба, що орав і сіяв.

Тітка Рут не завважила ще браку свічок. Завтра їду до Місячного Серпа. Проситиму тітку Лауру про ще одну коробку свічок (вона не відмовить — я знаю!), відтак привезу її тітці Рут і матиму спокій.


22 травня 19…

Сьогодні надійшов на мою адресу довгий, грубий, ненависний конверт. «Золоті миттєвості» повернули мій рукопис. Друкований текст повідомляв:

«З цікавістю прочитали Ваше оповідання. Шкодуємо, але наразі не можемо його надрукувати».

Спершу я силкувалася втішитись тим фактом, що прочитали його «з цікавістю». Однак, повернувшись додому, раптово збагнула, що, як отримуєш друковану відмову, то хвальні вирази стосуються всіх авторів, чиї рукописи відхиляють. Але, що найприкріше, — тітка Рут бачила конверт, перш ніж я повернулася зі школи. Я почувалася приниженою, осоромленою.

— Сподіваюсь, Емілі, це переконає тебе остаточно, що не варто тринькати гроші на поштові марки й відправляти до редакцій всілякі нісенітниці. Невже ти гадаєш, ніби спроможна написати новелу, придатну для друку?

— Два моїх вірші — коротких, щоправда, — надрукували! — вигукнула я.

Тітка Рут засичала:

— Фі! Вірші. Поезії. Та ж мусять вони чимось заповнювати шпальти — як ти думаєш?

— Може, й так, — відказала я з гідністю, ковтаючи сльози.

Відтак пішла до своєї кімнати, де прикрість, досада моя розвіялися швидко. Прийшло мені на розум, чи не спалити цей нещасний рукопис — спалити, і край. Але схаменулася: ні, перепишу його наново і спробую щастя в іншому місці. Мушу боротися і перемогти!

Здається мені, коли переглядаю останні сторінки мого щоденника, що починаю давати собі раду без підкреслень і курсиву. Інколи, втім, це буває потрібно — справді потрібно!


Місячний Серп, Чорноводдя

24 травня 19…

Від зими не лишилося й сліду. Щойно перейшов дощ. Квіти розгорнули свої пелюстки, птахи співають.

Сиджу у своїм покої край відчиненого вікна, в улюбленій моїй кімнатці. Як любо приїжджати сюди, до Місячного Серпа, від часу до часу. Понад гайком Високого Джона небо є жовтим, одна зірочка світить, ледь помітна серед цієї оргії розтопленого золота. Все навколо є таким чудовим, розкішним — око, споглядаючи, не може насититись, вухо з насолодою вслухається в добре знайомі, а все ж таємничі, завжди нові, завжди, кожної весни, чарівливі звуки.

Часом я думаю, що не варто писати нічого нового, — адже все з такою досконалістю висловлене у Святому Письмі. Будь-яке означення, будь-який опис, котрий там знаходиш, виповнює мене почуттям чи не безсилля: там-бо кількома словами відтворено те, на що я потребувала б кількох сторінок.

Нині після обіду ми, кузен Джиммі та я, засіяли наш квітник. Треба сказати, посилка з насінням не змусила себе довго чекати. Вочевидь, фірма ще не збанкрутувала. Все одно: тітка Елізабет підозрює, що насіння є гнилим і прорости не зможе.

Дін повернувся! Навістив мене вчора увечері. Не змінився анітрохи. Його зелені очі так само зелені, як і були, його ладні вуста так само ладні, його цікаве, привабне обличчя — так само цікаве й привабне. Взяв мої руки у свої, подивився на мене уважно і мовив:

— А ти змінилася, Зіронько. Виглядаєш, як весна, — більше, ніж коли-будь. Але прошу — далі вже не рости. Не хочу, щоб дивилася на мене згори.

— Я теж не хочу цього.

Мовила правду. Не хочу бути вищою за Діна. Це виглядало би зле.

Тедді ж вищий від мене на цілий дюйм. Дін каже, мовляв, Тедді з минулого року домігся значного поступу в малюванні. А пані Кент і далі ненавидить мене. Я зустріла її сьогодні, коли йшла на вечірню прогулянку. Не зупинилася, щоб перемовитися зі мною кількома словами, — прослизнула повз мене, як тінь. Глянула тільки мигцем, а в очах її чорніла безодня ненависті. Мені здається, з кожним роком вона дедалі пригнобленіша, дедалі нещасніша.

Під час моєї прогулянки я зайшла до Розчарованого Дому. Так мені його жаль — завжди! Це ж бо дім, який, властиво, ніколи не жив, який не здійснив свого призначення. Порожні вікна виглядають такими сумними на мертвому його обличчі, немовби шукають щось таке, чого знайти годі. Ніколи не світило крізь них світло домашнього вогнища — ні в літні сутінки, ні в зимовий морок. Але відчуваю, що ця домівка пильно береже свої сновиди й марення, і колись вони справдяться.

Я дуже прагну цього.

Відвідала нині всіх своїх давніх приятелів: гайок Високого Джона, старий садок, наш родинний цвинтарик, озеро, Завтрашню Стежку. Так люблю її, ту стежину, — для мене вона є найближчим, найсердечнішим другом.

Гуляючи, я снувала мрії та видива і старалася втілити їх у найкращих виразах. Вишукування гарних виразів та зворотів щоразу тішить мене і захоплює. Коли знаходжу новий, сподобний вираз, то радію так, неначе відшукала якусь коштовність, і не можу заспокоїтись, допоки не вберу його у шати відповідного речення.


29 травня 19…

Сьогодні тітка Рут повернулася додому з лиховісною міною на обличчі.

— Емілі, що означає та поголоска, що облетіла вже ціле Шрусбері, — начебто минулої ночі ти прогулювалася по вулицях у товаристві якогось парубка — він пригортав тебе, і ви цілувалися?

В одну мить я здогадалася, про що йдеться. Ледве не зареготала, почувши таку нісенітницю — настільки ж кумедну, наскільки й дурну. Тітка Елізабет негайно зметикувала б, що це неправда, вигадка, дурниця. Але тітці Рут, як завжди, потрібні були серйозні, докладні пояснення.

Ось що трапилося насправді…

Ми з Ільзою пізно ввечері «вешталися» по вулицях. Перед будинком старого Тейлора зустріли якогось чоловіка. Що за один — не знаю, і згодом я не впізнала б його. Не відаю, був він високим на зріст чи малим, старим чи молодим, білим чи темношкірим, юдеєм чи християнином, невільником чи вільновідпущеним… Знаю одне: того дня він не голився!

Зіткнулися «лобом у лоб» на розі вулиці. Я відступила вбік, щоб дати йому дорогу, він відступив у тому ж напрямку — не змогли розминутися. Я йду ліворуч, він — праворуч, і знову стоїмо лицем до лиця, бо йшли у протилежні сторони. Врешті-решт, я рвучко відскочила вбік, йому одночасно спало на думку те саме, тож протягом якої секунди я перебувала в його обіймах, адже він, бідака, передчуваючи неминуче зіткнення, простягнув руки вперед. Оскільки я худорлява, то впала достоту йому в обійми, ще й добряче «торкнулася» кінчиком носа його щоки.

— Вибачте, пані, вибачте, — простогнав безталанний перехожий, а тоді відштовхнув мене, мов яку прокаженну, і зник за рогом.

Ільза реготала, аж трусилася, — до знемоги. Сказала, мовби ніколи в житті не спостерігала нічого кумеднішого. Сталося все так хутко, аж можна було подумати (так говорила Ільза), що ми з незнайомим добродієм впізнали одне одного й кинулися в обійми, як брат і сестра, котрі не бачилися кілька років і ось несподівано зустрілися.

Мені болів ніс. Ільза сказала мені, що на мить у вікні дому Тейлорів майнуло обличчя панни Тейлор — саме тоді, коли все й відбувалося. Ну звісно, стара завзята пліткарка переказала той випадок по-своєму, у власній інтерпретації.

Те все я розповіла тітці Рут, яка поглянула на мене з недовірою, вочевидь, уважаючи те, що трапилося, подією особливого, непересічного значення.

— Дивна річ: ти не годна зробити й трьох кроків, щоб когось не поцілувати, — сказала вона.

— Послухай-но, тітко Рут, — відказала я. — Знаю: ти маєш мене за хитру, дурну і невдячну. Але ж, так чи так, а по крові я наполовину Мурреївна. То як тобі здається, може Мурреївна цілувати на вулиці чужого чи навіть знайомого чоловіка, чи навіть родича? На вулиці?!

— Я зразу сказала, що це видається мені дивним, — визнала тітка Рут. — Але панна Тейлор запевняє, що бачила те на власні очі. Й усі, хто був присутній, це чули. Не люблю, коли таке говорять про мою родичку. І нічого б не трапилося, коли б не пішла на прогулянку з Ільзою Барнлі всупереч моїй волі. Нехай такі випадки більше не повторюються — чуєш, Емілі?

От і поговори, чоловіче, з тіткою Рут!


З червня 19…

Країна Висот є неповторно чарівною. Знову можу писати собі на верховині. Тітка Рут поглядає з підозрою — щоразу, як туди вирушаю. Не забула, що колись я зустріла там Перрі! Краєвид з узгір’я простеляється прегарний. Спало мені на розум: а може, то чарівна гора, з вершини якої можна уздріти власне майбутнє? І що ж я звідти побачу — перемогу чи поразку?

Ох, ні — тільки не поразку!


9 червня 19…

Минулого тижня у тітки Рут був день уродин. Подарувала їй серветку під лампу, що вишила її власноруч. Тітка подякувала мені стримано і вже не звертала на мій подарунок уваги — ні того дня, ні пізніше.

Нині після обіду я сиділа у своїй кімнаті край вікна і розв’язувала, поки ясний день, алгебраїчні завдання. Надолі балконні двері були відчинені, звідти чулися голоси тітки Рут і пані Інс — вони, вочевидь, сиділи у вітальні. Я гадала, вони знають, що я нагорі, та, либонь, затуляла мене фіранка. Несподівано пролунало моє ім’я. Тітка Рут, як можна було зрозуміти, показувала пані Інс мій витвір — серветку під лампу.

— Моя небога, Емілі, подарувала це мені на уродини. Ви лиш погляньте, яка майстерна, тонка робота. Вона має справжній хист до рукоділля.

Невже це промовила тітка Рут? Неймовірно! Я заклякла від подиву.

— Вона не тільки до рукоділля має хист, — підхопила пані Інс. — Директор школи, пан Гарді, казав мені, що вона має всі шанси вибитись на перше місце у школі за результатами наступних іспитів.

— Її мати… моя сестра, Джульєтта… була надзвичайно розумною та інтелігентною жінкою, — зауважила тітка Рут.

— І вроди Емілі не позичати, — додала пані Інс.

— Її батько, Дуглас Стар, був напрочуд красивим чоловіком, — ствердила тітка Рут.

По тому вони залишили вітальню. Цього разу, підслуховуючи, я почула щось вельми приємне!

Але стільки утішних слів з вуст тітки Рут!


17 червня 19…

Сиджу тепер над підручниками до пізньої ночі, адже наближаються останні перед канікулами іспити. Перрі довів до справжнього шалу пана Треверса, не до речі зацитувавши на звороті алгебраїчного завдання Святе Письмо. (Не до речі — це найгірше!) Написав: «Бачиш скалку в оці брата твого, а колоди у власному оці не добачаєш». Пан Треверс, відомий своїми надзвичайно скромними знаннями в математиці, неабияк обурився й за кару оцінив роботу Перрі як незадовільну! А бідолашний Перрі хотів зацитувати інше: «Благословенні милостиві, бо вони помилувані будуть». Відтак пішов до пана Треверса й намагався виправдатись, але пан Треверс не забажав його вислухати. Тоді вже Ільза пішла до пана Гарді й просила його, щоб заступився за Перрі, розтлумачивши його, Перрі, помилку панові Треверсу. Пан Гарді обіцяв допомогти. Кінець кінцем, Перрі отримав добру оцінку, але й дістав застереження, щоб надалі словом Божим не легковажив.


28 червня 19…

Школа скінчилася. Іспити я склала на «відмінно». То був рік посиленого навчання, напруженої праці, а водночас радощів і забав. Тепер я вертаюсь до любого Місячного Серпа на два чудових місяці — місяці свободи і щастя.

Постановила: під час канікул напишу книжку про наш сад. Виношую цей задум вже кілька тижнів. Як не вільно мені писати новели, то буду вправлятися, пишучи етюди про сад кузена Джиммі. До кожного етюду долучатиму короткий віршований опис. То буде для мене добра стилістична школа, крім того, я знаю, що втішу цим кузена Джиммі.

Розділ 12

Під стогом сіна

— Для чого тобі це потрібно? — спитала чи радше засичала тітка Рут. Коли йдеться про тітку Рут, завжди належить уявляти собі те неповторне сичання, що виходить з її вуст, — навіть тоді, як авторка твору не згадує цієї подробиці.

— Хочу поповнити мою убогу скарбничку кількома доларами, — відповіла Емілі.

Канікули промайнули, книжку про сад було написано. Емілі читала її, мірою того, як вона поставала, кузенові Джиммі, на превелику його радість. Надійшов вересень, а з ним повернення до школи, до праці, до Країни Висот і… до тітки Рут. Емілі носила вже трохи довшу сукню, зачіска ж була такою високою, що скидалася на вежу. Тепер вона як школярка належала до молодших класів. Власне, хвилину тому вона розповідала тітці Рут, що збирається робити в ті суботи, які проводитиме поза Шрусбері.

Річ у тім, що редактор місцевого «Часу» мав намір видати спеціальне, багато ілюстроване число, а Емілі зобов’язалася знайти передплатників. На те вона не без труду отримала дозвіл тітки Елізабет — дозвіл, якого ніколи б не домоглася, коли б тітка Елізабет сама одна давала кошти на освіту Емілі. Але ж Воллес платив за підручники й зошити, тому він переконав Елізабет, що, як вона дозволить Емілі самотужки заробити кілька доларів, то це буде з її боку вельми шляхетно. Елізабет у глибині душі не дуже любила свого брата Воллеса і ставила йому на карб зарозумілі міни, які почали з’являтися на його обличчі, відколи він долучився до освіти Емілі. Коли ж почула аргумент, мовляв, Емілі може заробити на всі підручники й посібники, що будуть їй потрібні упродовж цілого навчального року, — здалася. Треба сказати, Воллес охоче прийняв би кошти, витрачені на навчання Емілі, якби їх вертала йому сама небога. Від Елізабет він прийняв би їх вкрай неохоче — Мурреївська пиха! — до того ж, на кожному кроці повторював, що молоде покоління взагалі повинно бути самостійнішим, а дочка Стара — і поготів.

Тітка Рут не могла не дати свого дозволу, якщо вже дозволила тітка Елізабет, але в кожному разі не схвалювала цього починання.

— Що за ідея така — мандрувати самотою по всій околиці!

— Я не буду сама — Ільза піде зі мною.

Тітка Рут, вочевидь, не вважала, що це може виправити становище.

— Вирушаємо у вівторок, — вела далі Емілі. — У п’ятницю уроків не буде, бо вмер батько пана Гарді, а в четвер уроки скінчуються о третій годині.

— А можна дізнатися, де ви збираєтесь ночувати? Невже посеред битого шляху?

— Звісно, ні. Переночуємо в Ільзиної тітки у Вілтні, другу ніч проведемо в родичів Мері Карсвел у Сент-Клері, а в суботу вертатимемось назад уздовж річки.

— Дурість несосвітенна! — оцінила план Емілі тітка Рут. — Жодна Мурреївна не вчиняла нічого подібного. Дивуюся Елізабет! Це ж просто непристойно, аби дві молоденьких дівчини мандрували самі від селища до селища аж три дні.

— А що може статися? — наївно спитала Емілі.

— Трапитись може що завгодно! — суворо відказала тітка Рут.

І вона мала рацію. Багато що могло й насправді трапилося під час тієї подорожі. Та Емілі й Ільза вирушили в путь у піднесеному настрої, з твердим рішенням спостерігати все, що зустрічатиметься дорогою, — здебільшого під гумористичним кутом зору. Емілі почувалася особливо втішеною. Того дня вона отримала листа від редакції третьорядного часопису, що платив їй трьома наступними числами за поезію «Ніч у саду», яку вона і кузен Джиммі вважали коронною в її книжці про сад Місячного Серпа. Емілі залишила «книжку» вдома, але зараз, уже в дорозі, вирішила переписати з неї низку фрагментів та розіслати по різних часописах. Це добрий знак, що так швидко взяли до друку перший надісланий твір!

— Ну, Ільзо, ми вільні! Нарешті вирушили! — мовила Емілі. — Цікаво, що нас чекає дорогою?

— Без сумніву, зберемо силу матеріалу для наших вправ, — відповіла практична Ільза.

Пан Гарді оголосив молодшим класам, що зажадає від них у першому кварталі навчального року цілої низки вправ-нарисів. Емілі з Ільзою постановили, що теми для кількох принаймні нарисів братимуть зі «скарбнички» своїх дорожніх вражень. Буде вельми цікаво порівняти різне бачення тих самих предметів і явищ! Отже, мандрівка мала подвійну мету: передплата й літературні вправи.

Було чудове вересневе пообіддя — таке чудове, як буває лиш ранньої осені. Дівчата йшли зачаровані, хоч незабаром їм доведеться пересвідчитись, що «вербувати» передплатників — справа нелегка. Щоправда, побіжно вони, як мовила Ільза, робили психологічні відкриття, та все одно — їхня праця була доволі важкою і не завжди приємною.

Один старий, наприклад, водно повторював «гм» на все, що вони говорили. Коли ж, кінець кінцем, вони попросили його поставити свій підпис, відповідь була простою і категоричною:

— Ні.

— Як добре, що ви хоч цього разу не сказали «гм», — не витримала Емілі, — бо це вже, далебі, ставало надокучливим.

Старий поглянув на неї здивовано і раптом зареготав.

— А ви, панно, либонь, із роду пихатих Мурреїв. Замолоду я наймитував у садибі, що зветься Місячний Серп. Одна з тамтешніх панянок, на ймення Елізабет, мала звичку так само, як ви, дивитися на людей — згорда.

— Моя мати була Мурреївною.

— О, я так і подумав. На вашому обличчі — явний відбиток вашого роду. Ось, панно, маєте два долари — напишіть на вашому аркуші моє прізвище. Та, перш ніж поставлю свій підпис, я волів би побачити отой спеціальний номер. Не люблю, знаєте, купувати кота в мішку. Однак це, далебі, варте двох доларів — уздріти пихату Мурреївну, що просить старого Біллі Скотта розписатися на папері!

— Скажи: чому ти не розчерепила йому голову? — спитала Ільза трохи перегодя.

Емілі крокувала з піднятою головою, роздимаючи ніздрі.

— Я вирушила в дорогу, щоб шукати передплатників, а не на те, щоб побільшити на світі армію вдів. Сумніваюсь, аби від того комусь була б хоч якась користь.

Інший старий все бурчав і ремствував, поки Емілі пояснювала йому суть справи, і врешті-решт, коли вже приготувалася почути відмову, підписав аж п’ять замовлень.

— А цей любить викликати розчарування чи робити приємні несподіванки, — мовила до Ільзи, як вийшли з його домівки. — Воліє справити комусь приємність — аби лиш уздріти на людському обличчі подив чи спантеличення.

Один селянин аж сипав міцною, добірною лайкою, інший ось-ось мав поставити свій підпис, коли до кімнати буквально вдерлася його дружина.

— Я, тату, не брала б того номеру на твоєму місці. Адже видавець є безвірником!

— У такому разі він, безсумнівно, є типом огидним, — виснував «тато» з усією поважністю і сховав гроші до кишені.

— Блискуче! — пошепки проказала Емілі. — Мушу описати цю сцену у «книзі Джиммі».

Загалом жінки приймали їх люб’язніше, як чоловіки, проте чоловіків легше було умовити на передплату. Єдиною жінкою, що підписала угоду про передплату, була вже літня дама, невтішна по втраті свого улюбленого кота. Емілі підкорила її серце, щиро перейнявшись її горем і виявляючи непідробне співчуття.

Найгірші враження мали вони від розмови з одним грубіяном, який добряче їх вилаяв, оскільки його політичні переконання не збігалися з політичними переконаннями редактора «Часу». Нечема вважав обох дівчат особисто відповідальними за ту несумісність поглядів.

— От бестія! — вирвалося в Ільзи, коли подруги віддалилися від негостинної оселі. — Вже маю тему для першого нарису: «Людська натура з погляду газетного агента». Опишу того типа й на папері викажу йому все, чого не виказала у вічі!

Емілі розреготалася і вмить повернула собі добрий настрій.

— Ти можеш собі це дозволити. А я навіть права не маю на подібний реванш. Я-бо зв’язана обіцянкою, даною тітці Елізабет. І мушу дотримуватись фактів — реальних життєвих фактів. Але забудьмо вже про того брутальника. Ну, принаймні ми назбирали чимало підписів. А тепер нам варто звернути увагу на захід сонця — щоб не опинитися у скруті.

— А все ж я залюбки стерла б отого вампіра на порох! — оголосила незаспокоєна Ільза.

У наступній, одначе, господі зустріли їх приязно, ще й запросили на вечерю. Повечерявши, дівчата вирішили задовольнитися на сьогодні тими підписами, які назбирали. Відтак рушили на Вілтні. Мусили перейти через густий ліс або прямувати довшою дорогою — полем. Ільза голосувала за довшу, проте надійнішу путь. Емілі, що завжди марила романтикою, воліла йти лісом: на тлі буйного зела дерев так гарно вирізнятиметься ясноволоса голівка Ільзи. Ільза мусила поступитися. Крокували вперто і мовчки: Ільза неабияк стомилася, до того ж (легко, щоправда) підвернула ногу, спіткнувшись об камінь. Емілі марила, снувала мислені образи — як зазвичай у подібних обставинах. Врешті-решт, добулися вони до узлісся, де стояло кілька халуп, але й сліду не вгледіли міста, до якого, власне, прямували.

— Куди ми зайшли? — з тривогою запитала Ільза. — Вілтні не видно ніде.

Емілі відігнала від себе всі мрії про майбуття, всі марення про незвідане і таємниче — насилу зібрала докупи розпорошені думки. Відтак роззирнулася довкола…

— Он баня церковна видніє — це, вочевидь, церква в Індіан Хед, — визначила вона. — Це означає, що ми рушили у хибному напрямку. Вийшли з лісу східною стороною, а мали вийти північною.

— Отже, ми віддалилися од Вілтні на цілих п’ять миль, — у розпачі виснувала Ільза. — Я вже не годна здолати ці милі, за жодних обставин! Та й лісом іти поночі — це справжній безум. Що ж нам, до лиха, робити?

— Якщо заблукали, то можна знайти у тім щось гарне, — стримано відповіла Емілі.

— Ще й як заблукали! — простогнала Ільза, знеможено опускаючись на густий смарагдовий мох. — Не розумію, втім, що гарного можна у тому знайти. Заночувати тут, на місці, ми не можемо. Єдиний вихід — ночувати в одній з тих халуп. Мусимо проситися на нічліг! Хоч мені це не до вподоби: тутешні люди є надто вбогими і брудними.

— Але чому не можемо заночувати просто тут? — поцікавилася Емілі.

Ільза глянула на Емілі з недовірою, одначе зразу переконалася, що подруга питає цілком серйозно.

— Де ж маємо спати? Хіба завісимося на дереві?

— Спатимем просто на сіні, — впевнено відказала Емілі. — Ось стіг, до нього, як бачиш, приставлено драбину, сіно, вочевидь, сухе і чисте, ніч тепла, комарів о цій порі року ще нема, а накриємось нашими плащиками. Чим не нічліг?

Ільза подивилася на стіг, на драбину, потім на Емілі, відтак зайшлася сміхом, який нехибно свідчив про її згоду.

— Уявляю, що тобі скаже тітка Рут!

— Тітці Рут необов’язково про це знати. Один раз я насправді буду хитрою та підступною — покараю її за нескінченні підозри. А зрештою, я завжди мріяла переночувати просто неба. Це одна з моїх найпотаємніших, щоб ти знала, мрій. І нині вона здійсниться. Дар богів — не інакше!

— А як пуститься дощ? — запитала Ільза, котрій ідея спати на сіні подобалася менше, ніж Емілі.

— Дощу не буде, на небі ані хмаринки.

Отже, піднялися на верх стогу, повалилися на м’яке запашне сіно й аж тоді зітхнули з полегкістю і насолодою. Понад ними простиралося небо — ясне, ще літнє небо, що ледь рожевіло від призахідного сонця. Ластівки пурхали над їхніми головами. Вдалині малювалася темна смуга лісів. Навколо ні душі. Настрій у подруг був прегарний (заборонена насолода виявилась надзвичайно сильною), почувалися несказанно щасливими й сміялися просто так, без видимої причини.

— Це здається мені неймовірним, — пошепки говорила Емілі. — Так мені добре, так розкішно, аж хвилинами серце проймає біль. Боюся мовити голосно, щоб не сполохати цих чарів. Удень ми гнівалися на того зануду, на того незносного буркуна з його політичними теоріями. Дурненькі! Адже він не існує — не існує, і квит. Принаймні у цьому, у теперішньому світі… Ось я чую, як Велителька Вітрів легкими, майже нечутними кроками вибігає на узгір’я. Вона є справдешньою відьмою, коли налітає з півночі; самотнім шукачем долі-щастя, коли з’являється зі сходу; усміхненою вродливою дівчиною, коли прилітає з заходу; а нині я відчуваю її повіви з півдня — повіви крилатої доброї чарівниці.

— Слухай, звідки у тебе такі думки, такі образи? — спитала захоплена уявою подруги Ільза.

Подібні запитання щоразу, невідомо чому, справляли Емілі прикрість.

— Не знаю, самі на розум приходять, — відказала вона лаконічно, ледь не брутально.

Ільзу розсердив її тон.

— На Бога, Емілі, не будь уразливою бабою! — вигукнула вона.

Тож на хвилину затремтів, захитався в своїх підвалинах той чарівний світ, у якому перебувала нині Емілі. Однак…

— Не сварімося тут, — попросила вона. — Щоб одна із нас не скинула другу зі стогу.

Ільза пирснула зо сміху.

Сміятися щиро і бути при тому розгніваним — річ неможлива. Таким чином, ця неповторна, розкішна ночівля просто неба не була зіпсована сваркою. Розмовляли стиха про шкільні секрети, звіряли одна одній свої мрії та острахи. Розмовляли навіть про своє майбутнє заміжжя. Не повинні були — звісна річ! — а все ж розмовляли. Ільза песимістично оцінювала свої шлюбні перспективи.

— Хлопці люблять мене як товариша, друга, однак сумніваюсь, аби хтось закохався в мене.

— Дурниці, — втішала подругу Емілі. — З десяти хлопців дев’ятеро закохані в тебе.

— А мені до душі припаде отой десятий, — замислено відказала Ільза.

Гомоніли чи не про все, про що лиш можна гомоніти. Кінець кінцем, заприсяглися одна одній, що яка з них помре першою, то вернеться на землю до другої, якщо це буде хоч трохи здійсненним. О, скільки подібних обітниць пролунало на землі, відколи на ній живе людина! Та чи бодай одну з них було виконано?

Врешті-решт Ільзу зморило на сон. Та Емілі сон не брав — не відчувала навіть потреби у сні. Відчувала потребу лежати отак, горілиць, і споглядати зорі, насолоджуватись чарами цієї розкішної ночі. Коли ж виплив місяць — округлий, величезний, променистий — захват Емілі посилився до такої міри, аж сльози потекли з очей, сльози щастя і вдячності Творцеві. Як добре, що Ільза спить. Жива, активна присутність найдорожчої навіть людини їй, Емілі, зараз небажана. Нині вона самодостатня — не тужить ні за любов’ю, ні за дружбою, ні за іншими почуттями, що зв’язують людину з людиною. Її щастя, її блаженство є досконалими, замкненими у власному просторі. Такі хвилини трапляються в людському житті надзвичайно рідко, та, коли вже трапляються, є невимовно прекрасними — неначе дочасне й скінченне враз вивищується до вічного й нескінченного, мовби людство на мить підноситься до Божественних високостей, а всяка бридота зникає зі світу, поступаючись місцем красі, самій лиш красі. О, краса! Емілі аж тремтіла, вимовляючи це чарівне слово. Любила красу понад усе, а нині була нею виповнена, як ніколи. Боялася зайвий раз поворухнутись чи дихати глибше, щоб не перервати цей плин краси, який поймав усю її істоту. Життя уявлялося їй чарівним інструментом, що на ньому душа її вигравала небесні мелодії.

— Боже, сподоб мене стати гідною цієї краси, сподоб мене, Господи! — молилася вона. Чи стане вона колись достойною свого покликання, чи спроможеться передати людям, бодай приблизно, зміст «Божественного діалогу»? Передати — мусить, не має вона права поховати його в собі. А світ — чи дослухається… чи зрозуміє… чи відчує? Лиш тоді відчує, коли вона подужає точно відтворити правду життя, іншим переказати те, що було їй сповірено. І байдуже, хвала від людей чи хула, слава чи неслава! Вона-бо жриця краси, лиш йому, божеству краси, вона у житті слугуватиме.

Заснула в піднесеному, безжурному настрої. Снилося їй, наче вона є Сафо, славетною еллінською поеткою, що стрибає в море зі скелі. Відтак пробудилася і з подивом зауважила, що лежить попід стогом, а нагорі, на стозі, сидить Ільза і дивиться на неї допитливими очима. На щастя, доволі багато сіна сповзло донизу разом із Емілі, тож Емілі не постраждала. Мала підстави промовити зі сміхом:

— Бачу, попри все, я таки вціліла!

Розділ 13

Пристань

Якщо ти засинаєш під гімни богів, а прокидаєшся внаслідок падіння зі стогу сіна, то є в тім щось образливе, навіть принизливе. Та завдяки цій пригоді дівчата побачили схід сонця над храмовою вежею, а для цього варто було пожертвувати кількома годинами сну.

— Врешті-решт я ніколи не думала, що павутиння, скупане у вранішній росі, може бути аж таким гарним. Подивись-но, Ільзо, — ось воно розтягненяяяе на цих високих, гінких травах.

— Мусиш як стій написати про павутиння вірша, — кисло відказала Ільза, адже її настрій таки зіпсувався після переляку, якого вона зазнала через падіння Емілі.

— Як там твоя нога?

— Добре. Але голова — геть мокра.

— У мене так само. Що вдієш: роса, Ільзо! Зараз надінемо капелюшки, а згодом сонце висушить нам волосся за кілька хвилин. Добре, що так рано вирушаємо нині в дорогу. Повернемось у лоно цивілізації тоді, як треба буде знов показатися людям. Ільзо, присягнися, що нікому й словом не обмовишся про нашу ночівлю. Була вона просто розкішною, але залишатиметься розкішною тільки доти, доки ніхто про неї не знатиме. Пригадай-но наше купання при світлі місяця!

— Люди мають цілком ідіотичні погляди на життя, — пробурчала Ільза, зсуваючись зі стогу на землю.

— Ой, поглянь на храмову вежу! Їй-бо, такої миті можна стати сонцепоклонницею.

Справді: сонце на сході дедалі сильніше забарвлювало рожевим і небокрай, і вежу церкви.

— Світ щодня є молодим упродовж кількох хвилин: як сходить сонце, — у захваті прошепотіла Емілі. Відтак дістала з торбини «книгу Джиммі» й занотувала новонароджений афоризм.

І знов, мандруючи, вони стикалися з тими самими проявами людської вдачі: одні відмовляли чемно, інші — брутально, ще інші підписувалися так неохоче, аж Емілі думала: краще б уже відмовили. Однак загалом приємно провели дообідній час, і це відчуття приємності неабияк посилилося, коли щедрий обід у гостинній фермі наповнив їхні зболілі від голоду шлунки.

— Чи не стрічали ви часом дорогою самітньої дитини? — спитав господар ферми вже по обіді.

— Ні. А що — пропала дитина?

— Малий Аллан Бредшоу, син Вільяма Бредшоу, зник безвісти. У вівторок ранком вийшов із дому, наспівуючи, й досі не повернувся.

Емілі з Ільзою в жасі перезирнулися.

— Скільки ж йому літ?

— Сім. Єдина дитина в сім’ї. Кажуть, його бідолашна мати у напівпритомному стані. Чоловіки містечка — всі як один — вирушили на пошуки. Дарма: шукали два дні й не знайшли.

— Що ж могло трапитись? — запитала Емілі, бліда від жаху.

— Таїна! Очевидно, заблукав і поночі не зміг відшукати дорогу додому. А що ніч проти середи була досить холодною, то, мабуть, перемерз і віддав Богові душу. Його мати думає так само, через те нещасна у такому глибокому розпачі. На жаль, радше за все, вона має слушність.

Ця біда не давала Емілі спокою. Йдучи в парі з Ільзою від ферми, ні на секунду не забувала про безталанну матір. Де ж притулився той зниклий хлопчик? Де провів ніч, під час якої вона розкошувала під зоряним небом на запашному сіні? Та ніч холодною не була, проте наступної тендітна, слабка дитина, ще й без теплого одягу та їжі, вочевидь не переживе.

— Боже правий, не можу я цього знести, це понад мої сили! — простогнала вона.

— Страшно! — хрипким голосом, зі сльозами в очах вторувала їй Ільза. — Але тут ми нічим не зарадимо. Тож нема чого й думати про це. Ох, — тут Ільза від злості аж тупнула ногою, — батько мав слушність, не віруючи в Бога. Чи могла би трапитись така нечувана кривда, якби на небі справді був Бог — принаймні порядний, справедливий Бог?

— Бог непричетний до того, що сталося, — впевнено відповіла Емілі.

— Як це? Таж він повинен був це лихо відвернути! — викрикнула Ільза, яка страждала тієї миті так тяжко, аж прагнула цілий всесвіт притягти до відповідальності за свій та чужий біль.

— Малий Аллан Бредшоу ще знайдеться, мусить знайтися, — зчепивши зуби, відказала Емілі.

— Знайдеться, але неживий! — зойкнула Ільза. — Ні, не кажи мені більше про Бога. І про лихо, що трапилося, теж не говори зі мною. Я божеволію, як думаю про це.

І знов тупнула ногою. Емілі намагалася відірватись думками від цього жахливого випадку і зайнятися винятково своєю «передплатною» справою, але душа була не на місці — аж тремтіла від тривоги й жалю. А все ж їй вдалося забути на деякий час про нещастя з хлопчиком — коли зупинилися посеред безлюдної місцини на околиці, угледівши невеличкий, вочевидь не заселений ще будиночок, що виглядав якимсь відособленим на тлі широких ланів, — гарний, ошатний, зусебіч оточений зеленню.

— Цей будиночок належить мені, — несподівано оголосила Емілі.

Ільза зумілася — аж бровою здвигнула.

— Тобі?!

— Так. Не є він, щоправда, моєю власністю — не те я хотіла сказати. Але часом трапляються домівки, що нам належать, без огляду на те, хто є законним власником. Тобі відоме таке почуття?

Ні, Ільза нічого подібного ніколи не відчувала — поняття не мала, про що йдеться.

— Я знаю, хто є справжнім власником цієї домівки, — мовила вона. — Пан Скубі з Кінгспорту. Збудував її собі для літнього відпочинку. Тітка Нет розповідала про це, коли я гостювала в неї у Вілтні. Будову скінчили заледве пару тижнів тому. Ладна домівочка, втім, як на мене, то замала. Мені до вподоби великі оселі — не люблю тісноти, вузького простору — особливо влітку.

— Але великий дім рідко, дуже рідко коли має свою індивідуальність, — замислено відказала Емілі. — А невеликі будинки завжди її мають. Оця домівка є наскрізь індивідуальною. Усміхається до мене, вітає нас… Мила домівочко, знай: я люблю тебе, розумію тебе. Якби мешкала в ній, то щовечора ставала б край західного вікна — помахати хусткою тому, хто вертається, стомлений, додому. На те і вибито у стіні це вікно, вікно як отвір любові та радісного очікування.

— Коли скінчиш розмову зі своєю домівкою, то мусимо йти, — сказала Ільза. — Насувається буря. Он, поглянь на ті хмари, на збурунену воду затоки. Подібні хвилі бувають лише перед бурею. За хвилину пуститься дощ. Найближчої ночі ми вже на сіні не спатимем, подруго Емілі.

Емілі рушила від любого їй будиночка неохоче, зволікаючи, все озираючись назад, поки могла його бачити. Такий був ладний, сподобний, такий для неї жаданий…

— Як не хочеться йти звідси, Ільзо, цей будиночок кличе мене, гукає, щоб я повернулася.

— Не будь дурепою, — вже роздратовано застерегла Ільза. — От і перші краплі дощу. Якби так не барилася, люба подруго, ми б уже були десь поблизу людського житла. Боже, як зимно стає!

— Ніч буде жахливою, — півголосом провістила Емілі. — Ільзо, де ж він тепер, той бідолашний маленький хлопчик? Так би хотіла почути, що його відшукали!

— Мовчи! — гримнула Ільза. — Ні слова більше. Лихо, страшне лихо, та що ж ми можемо вдіяти?

— Твоя правда: нічого. І це найстрашніше. Скажи: хіба не потворність — ми собі ходимо, збираючи підписи передплатників спеціального номера «Часу», тоді як нещасне хлоп’я блукає десь самітне, голодне і перелякане?

Дійшли до шосе. Решта дня сприятливою не була. Погода не виправдовувала сподівань. Жінки одна за одною відмовлялися від передплати, а чоловіків не було вдома — всі шукали нещасного Аллана.

— Втім, тепер це позбавлене всякого сенсу, — сказала одна з жінок. — Щонайбільше знайдуть його тіло. Прожити аж досі він не міг. Ох, я не годна ні їсти, ні готувати, ані шити, коли подумаю про його сердешну матір. Кажуть, вона спала з розуму — чи майже спала, — а що ж тут дивного?

— Либонь, тільки стара Маргарет Мак-Інтір зберігає цілковитий спокій, — зауважила літня жінка, що шила собі край вікна. — Я гадала, вона теж побиватиметься. Бо дуже любила малого Аллана.

— Ех, Магарет Мак-Інтір вже п’ять років як схибнулася з глузду. Не переймалася навіть долею власного сина, який замерз на смерть у Клондайку. Виглядає на те, що її почуття так само замерзли, закрижаніли. З тієї пори вона є напівбожевільною. Ось і тепер вона усміхнеться і повідає нам, ніби дала шльопанця королю.

Жінки засміялися. Емілі нюхом новелістки одразу вчула, що тут можна дізнатися щось цікаве, та Ільза квапила в дорогу.

— Мусимо поспішати, Емілі, а то нізащо не дійдемо до Сент-Клера завидна.

Втім, незабаром усвідомили, що не добутися їм сьогодні до Сент-Клера, ніяк не добутися. Адже мали здолати ще три милі дороги, а сонце вже спускалося за обрій і вечірнє небо віщувало негоду.

— Не дійти нам сьогодні до Сент-Клера, — оголосила Ільза рішуче. — За чверть години вже споночіє, а дощ починає лити, наче з відра. І буревій он зривається. Ходім до тієї домівки — попросимось на нічліг. Домівка виглядає непогано — зовні чиста, охайна — може, нас там прихистять.

Тієї ж миті сонце роздерло хмари, й велика багряна сонячна куля промінням своїм осяяла скісні смуги дощу. Весь краєвид у цьому предивному освітленні видався неземним, божистим.

— Ах! — захоплено вигукнула Емілі. — Ще ніколи в житті я не бачила нічого прекраснішого!

Мерщій видобула з торби «книгу Джиммі» й заходилася гарячково писати, не відриваючи олівця від паперу. Ільза чекала з нарочитою, демонстративною терплячістю. Знала, що Емілі з місця не зрушить, допоки не скінчить розпочатої замальовки. Сонце тим часом сховалося, дощ уперіщив з новою силою — Емілі ж, наче нічого й не відбувалося, неквапливо згорнула «книгу», зітхнула з задоволенням і підвелася.

— Тепер, Ільзо, можемо простувати далі.

— А ти не могла зачекати з тим писанням, доки не опинилися б під чиєюсь покрівлею? — запитала Ільза, тремтячи від холоднечі.

— Ні, не могла. Бо натхнення минуло б. Нині, без довгих роздумів, я подужала кожну річ назвати її властивим іменням. Ходім же! О, який пахучий цей вітер! Так люблю солоний пах морського вітру! Буря є чудовим, розкішним явищем природи — незважаючи ні на що. У мені щось підноситься, росте, коли споглядаю бурю.

— Часом я відчуваю це, однак не сьогодні, не зараз, — мовила Ільза. — Зараз я стомлена до краю, і це бідолашне дитя…

— Ох! — розпачливо скрикнула Емілі. — Я забула про нього, бідаху. Як я могла?! Де ж він може бути?

— Аллана серед живих немає, — сказала, як відрізала, Ільза. — Краще думати так. Уяви собі маленького хлопчика за такої негоди, з буревієм і зливою, самотнього і голодного… Краще, аби цього нещасного створіння вже на землі не було.

Охайно вдягнена, у білому фартуху жінка відчинила двері господи, в які несміливо постукали дівчата.

— Так, звісно, ви можете тут заночувати, — привітно відповіла жінка на прохання дівчат-мандрівниць. — Але мусите вибачити нам деякий безлад у кімнатах. Ми тут вельми зажурені й стривожені, живемо у безнастанному смутку й не можемо навіть думати про хатній порядок і щоденну роботу.

— Вибачте, — майже пошепки промовила Емілі. — Ми підемо до іншої оселі.

— Ні, якщо вам те все не заважатиме, ми з охотою дамо вам нічліг. За такої негоди вам буде непросто ходити від оселі до оселі. Я тут не господиня, я тільки сусідка, що прийшла допомогти в біді. Пані Бредшоу від горя зовсім втратила голову — а хто на її місці не втратив би?

— Це сталося… тут? Чи знайшовся синочок пані Бредшоу?

— Не знайшовся й ніколи не знайдеться. Мати плаче і плаче, а я не втішаю, бо що я можу їй повісти? Навіть похорону не буде, бо як можна справити похорон, коли немає тілесних решток?

Ці слова звучали достоту моторошно. Емілі з Ільзою воліли б рушити до іншої домівки, але буря шаленіла й темрява була непроглядною. Отже, скинули свої геть промоклі плащики й капелюшки і почвалали за пані Голлінгер (таким, виявляється, було її прізвище) до кухні.

— Сідайте-но біля вогню. Ось я трохи його підживлю… Не соромтеся, панни, — це дід Бредшоу. Діду, ці панни потрапили в негоду і прагнуть у нас переночувати.

Дід поглянув на дівчат блакитними очима, позбавленими всякого виразу, й не зронив ані слова.

— Не зважайте на нього, — шепнула пані Голлінгер. — Йому перевалило за дев’яносто, а говірким він не був і замолоду. Клара, пані Бредшоу, — в сусідній кімнаті. Коло неї брат її, пан Мак-Інтір з Шарлоттетауна. Вчора послали по нього, бо він єдиний уміє з нею поводитись і має на неї вплив. Цілий день міряла кроками світлицю — лиш йому вдалося умовити її лягти в ліжко. А чоловік її бродить околицями — все шукає малого Аллана.

— У дев’ятнадцятому сторіччі дитина щезнути не може, — зненацька озвався дід Бредшоу з незвичайною твердістю в голосі.

— Твоя правда, діду, поза тим, надворі вже двадцяте сторіччя. Невдовзі Аллан повернеться. Буде весело бавитись поміж нас усіх. До речі, а звати вас як, мої панни? Барнлі? Стар? То ви знаєте Мурреїв? О, племінниця!

Вигук пані Голлінгер був надзвичайно промовистим. Одразу видобула не абищо, а срібний столовий посуд і заметушилася коло поважних гость.

Емілі та Ільза їли вечерю з великим апетитом, дід Бредшоу приглядався до них наче з підозрою.

— Де мій синок… надворі ж мокро і зимно… де мій маленький синочок? — пролунав із суміжної кімнати жіночий голос, що віяв такою розпукою, аж Емілі в дрож кинуло.

— Він повернеться, Кларо, його знайдуть — от побачиш! — лагідно відказала пані Голлінгер.

— Ні, не повернеться, не повернеться вже ніколи. Помер, помер. Убила його та вівторкова холоднеча. О Боже, змилуйся! Такий був ласкавий хлопчик! Безліч разів научала його, щоб не озивався, доки його не спитають, а тепер не озветься до мене ніколи, ніколи в житті! Не дозволила йому тримати песика в домі, а він так цього прагнув! Тепер вже нічого йому не треба — тільки могилки та домовинки!

— Я не можу це слухати, Ільзо, — прошепотіла Емілі. — Не можу. Краще вийдемо звідси — на вітер і зливу. Бо це доведе мене до божевілля.

Пані Голлінгер повернулася до кімнати, усміхнулася лагідно.

— Отак побиватиметься, бідолаха, цілу ніч. Але ви не будете її чути. Я проведу вас до кімнатки під самим дахом — гаразд?

Ільза потягнула Емілі за рукав, і вони рушили слідом за пані Голлінгер, уникаючи настороженого погляду старого Бредшоу.

Коли за люб’язною, але не в міру говіркою пані Голлінгер зачинилися двері, дівчата зітхнули з полегкістю. Широке ліжко попід вікном немовби запрошувало до відпочинку, до сну. Ільза, що тремтіла, наче в пропасниці, мерщій пірнула під ковдру. Емілі пішла за її прикладом, а втім, неспішно, поволі. Ільза, змучена до краю, заснула миттєво, Емілі ж довго не могла стулити повік. Лежала й розмірковувала про нещасне дитя й невтішну, згорьовану матір. Молилася палко, аби Всевишній зіслав розраду тим людям, під чиєю покрівлею вона дістала притулок. Намагалася просвітити своїм поглядом темряву за вікном…

— О Боже, вчини так, щоб вони його відшукали. Боже, зглянься над цими людьми й поверни їм сина, — ревно благала Емілі, благала з тим більшим відчаєм, чим важчою для справдження видавалася їй власна молитва. Кінець кінцем, виснажена моральними гризотами й цілим днем безустанного ходіння, поринула у тяжкий, неспокійний сон.

Розділ 14

Жінка, що дала шльопанця королю

Назавтра Емілі пробудилася в кімнатці під дахом — пам’ятала, нібито вві сні шукала і знайшла пропалого хлопчика, та не могла пригадати, де саме. Ільза ще спала скраю ліжка, золоте хвилясте її волосся розсипалося на подушці. Емілі силкувалася зосередитись і таки згадати подробиці свого сновиду. Обвела поглядом кімнату… відтак дійшла висновку, що снить надалі.

Край маленького столика, накритого білим мереживним обрусом, сиділа жінка — немолода, огрядна. На рідкому, просивому волоссі мала вона очіпок, який у Шотландії на початку нинішнього століття носили вдови. Одягнена була у червону сукню, зверх сукні — білосніжний фартух. Вираз обличчя — мало не королівський. Шкіра обличчя була блідою, аж ніби крейдяною, у зморшках, однак Емілі з властивою їй моторністю реакцій вмить запримітила жвавість та енергію, що випромінювали її риси. Зауважила й вираз очей: погляд жінки нехибно свідчив про якийсь душевний струс, якого зазнала вона у минулому. То була, поза сумнівом, пані Мак-Інтір, що про неї розповідала пані Голлінгер. Що ж: у такому разі пані Мак-Інтір являла собою вельми шановану особу.


Емілі виростає

Пані Мак-Інтір сиділа, склавши руки на колінах. Дивилася на Емілі, не відриваючи погляду ні на мить. У тому погляді вчувалося щось чудне, щось таке, що важко означити словом. Емілі пригадала, що пані Мак-Інтір вважали не цілком здоровою психічно. Що робити? Емілі почувалася ніяково. Нараз пані Мак-Інтір перервала її вагання.

— Ти мала горян серед твоїх предків-шотландців? — запитала вона несподівано повним, дзвінким голосом з розкішною вимовою, притаманною шотландцям-горянам.

— Так, — визнала Емілі.

— Ти пресвітеріанка?

— Так, пресвітеріанка.

— Єдина порядна релігія, — зауважила пані Мак-Інтір тоном глибокого задоволення. — А можна довідатись, хто ти на ймення? Емілія Стар? Гарне ім’я. Назву тобі й своє імення: пані Маргарет Мак-Інтір. Я, щоб ти знала, є жінкою незвичайною — тою, що дала шльопанця королю.

В Емілі, ще заспаній, знов пробудився інстинкт новелістки. Ільза, прокинувшись тієї миті, аж скрикнула від подиву. Пані Мак-Інтір рукою зробила жест, що мав, на її думку, заспокоїти перелякану дівчину.

— Не бійся мене, люба дитино. Тебе я не вдарю, хоча короля таки ляснула була по м’якому. Коли йду до церкви, люди шепочуть про мне: «То жінка, що відлупцювала короля!»

— Мені здається, — несміливо озвалася Емілі, — нам пора вставати.

— Не встанете з ліжка, поки не вислухаєте моєї історії, — владно промовила пані Мак-Інтір. — Коли я тебе побачила, — вона звернулася до Емілі, — одразу збагнула: ось та, що вислухає моє оповідання з цікавістю. Щоки твої не рум’яні, взагалі — не сказати, щоб ти була дуже вродлива, — ні! Зате маєш маленькі ручки й маленькі вушка — такі, я гадаю, мають усі добрі чарівниці. Твоя ж товаришка є гарною дівчиною і незабаром стане доброю дружиною для якогось порядного чоловіка. О, вона мудра! — але ти обрала свою, особливу дорогу, і саме тобі я повідаю мою історію.

— Нехай розповість, — зашепотіла Ільза, — я помираю з цікавості, що за король дістав од неї стусана!

Емілі, усвідомлюючи, що не в силі завадити пані Мак-Інтір, а може тільки лежати сумирно і слухати уважно, — погодилася.

— Ти володієш обома мовами? Тобто, чи знаєш ти мову валлійську, якою говорять у наших горах?

Емілі похитала своєю чорнявою голівкою на знак заперечення.

— Шкода: англійською моє оповідання звучатиме не так добре. Спершу ти думатимеш, ніби старенька просто маячить, але потім зрозумієш свою помилку, адже я розповідатиму правдиву історію. Отже: я дала шльопанця королеві. Ясна річ, тоді він був не королем, а тільки принцом — дев’яти років, не набагато старшим від нашого бідолашного Аллана. Мушу, одначе, почати з самого початку, щоб усе було зрозуміло. Давним-давно, багато років тому ми жили у згоді й щасті — мій чоловік та я. Елістер був дуже красивим, ставним мужчиною. Вряди-годи, правда, сварилися, але без того подружнє життя є надто одноманітним. Коли ж мирилися, — кохалися дужче, ніж будь-яка інша пара на світі. Я й сама була вельми вродлива. Тепер я гладшаю і гладшаю, а тоді була тонка і вродлива — далебі, не брешу! — хоч нині вам здається, що так не могло бути. От як стукне тобі вісімдесят — лиш тоді мене розумітимеш!

Ти, може, знаєш — королева Вікторія і герцог Альберт щоліта приїжджали до Балморалу,[1] з собою привозили своїх дітей, а челяді брали якнайменше, бо не любили пліток і сварок — жити хотіли скромно і тихо, як прості смертні. У неділю вони, бувало, прогулювалися, йшли до церкви, аби почути проповідь пастора Дональда Макферсона. Був він талановитим проповідником, умів молитися по-справжньому і страх не любив, коли хто заходив до храму під час відправи. Тоді переривав моління й казав: «Зачекаймо, панове, допоки дужий Джим усядеться на своє місце». Атож, саме так і говорив! Либонь, королева сміялася з того ще й назавтра: з дужого Джима, звичайно, — не з пастора.

Коли челяді все ж бракувало, посилали по мене і по Джоанну Жардін. Чоловік Джоанни був лісничим. Джоанна вітала мене: «Добрий день, пані Мак-Інтір!», а я відповідала: «День добрий, Джоанно!» Мусила таким чином виказувати вищість Мак-Інтірів над Жардінами. Втім, вона була добрим створінням, і ми ладнали чудово.

Та з королевою ми приятелювали — саме так, приятелювали. Вона не була пихатою особою. Інколи заходила до мене в гості й, попиваючи чай, розповідала про своїх дітей. Особливою вродою не вирізнялася, проте мала гарні руки. От герцог Альберт був дуже красивий і показний; так принаймні твердили люди. Та, як на мене, мій Блістер був таки вродливішим. Поза сумнівом, одначе, вони являли собою вишукану пару. Мої діти щодня бавилися з малими принцами та принцесами. Королева знала, що її малеча у гарному товаристві, й була задоволена більше, ніж я, адже принц Берті був найнечемнішим, найгаласливішим хлопцем, який будь-коли жив на світі. Тож я невпинно боялася, що він поб’ється з моїм Алланом. І недаремно: бавилися щодня і щодня били горщики. І не завжди з вини Аллана! Проте щоразу саме Алланові перепадало на горіхи — бідолашний мій хлопчик! Когось я мусила вилаяти, але ж не принца, люба моя.

Зненацька трапилася біда: в гаю за домівкою спалахнула пожежа. Якби хто з дітей там заблукав, то задихнувся б од диму. Я наказала Алланові й принцові Берті, щоб туди не потикалися. Попри це, таки пішли, але, дякувати Богові, нічого лихого не сталося. По тому, як ведеться, один складав провину на другого, тож мусила висварити обох. Кількома ж днями пізніше принц Берті впав до сажалки — Аллан силкувався його витягти, відтак обидва мало не втопилися. Я саме верталася з замку, куди занесла була молоко. Як люди мені розказали, що трапилося, — помчала додому, мов навіжена… Уздріла їх на траві — сиділи мокрі, перелякані. Досить уже перепало від мене сердешному Алланові, а, крім того, була страшенно розлючена й думати забула про всілякі там титули. І завжди була запальною — знаєш? Отже, схопила принца Берті, перекинула його через коліна й вліпила дзвінкого плескача в те місце, яке сам Господь призначив на шльопанці — як у простолюду, так і в спадкоємців престолу. Йому я вліпила першому, оскільки був принцом. По тому дала шльопанця й Алланові; разом вони плакали й репетували голосно, адже зла була до нестями й руки своєї не жаліла.

Коли принц Берті, дуже сердитий, почвалав додому, я охолола, відтак трохи перелякалася. Не знала-бо, як королева поставиться до того, що трапилося. Немилою була мені думка, що Джоанна Жардін цього разу тріумфуватиме. Та королева Вікторія була жінкою розважливою і другого дня сказала мені, мовляв, я вчинила правильно. Герцог Альберт одно посміхався, жартуючи з приводу моєї сили й завзяття. А принц Берті вже ніколи не виявляв щодо мене непослуху — о ні! Понад те — довгий час не міг зручно сидіти. Що ж до Блістера, то я трохи побоювалася його гніву, втім, чоловік уважав так: що б не робила його дружина, — все слушно і правильно. Зі сміхом казав, мовляв, колись я буду розповідати, як дала шльопанця королю. Королева Вікторія, як ти знаєш, упокоїлася два роки тому, принц Берті нарешті зійшов на престол. Вже коли ми з Блістером перебралися до Канади, королева прислала мені в подарунок шовкову натільну сорочку. Вельми і вельми гарну — справді королівську! Ніколи її не носила — вдягну її один-єдиний раз: як лягатиму в домовину. Лежить вона у шафі в моїм покої, діти знатимуть, де її шукати. Якби-то відала Джоанна Жардін, що поховають мене у сорочці, подарованій королевою Вікторією! Дарма: Джоанна давно померла. Добра була душа, хоч і не з роду Мак-Інтірів.

Пані Мак-Інтір склала руки на колінах і мовби застигла. Повідала нарешті свою історію, тож була неабияк задоволена. Емілі уважно її слухала — весь час, поки тривала оповідь.

— Пані Мак-Інтір, ви дозволите мені описати цей випадок і оприлюднити його друком?

Жінка подалася вперед. Її бліде, пооране зморшками обличчя враз пожвавішало, глибоко посаджені очі заблищали.

— Ти хочеш сказати, це буде надруковано в газеті?

— Саме так.

Пані Мак-Інтір поправила на грудях шаль — тремтячими дещо руками.

— Дивна річ: як-то здійснюються деякі заповітні бажання! Шкода, що дурні, котрі твердять, мовляв, Бога немає, не в змозі чути цього. Ти це напишеш, зодягнеш у гарні, вишукані слова…

— Ні, ні! — квапливо заперечила Емілі. — Цього я не робитиму. Я нічого майже не змінюватиму, перекажу так, як ви щойно розповідали. Краще, ніж ви, оповісти годі.

Якусь хвилину пані Мак-Інтір дивилася з сумнівом, а тоді усміхнулася, втішена.

— Я бідна, проста жінка, не вмію добирати слів. Та, може, ти краще знаєш, як воно має бути. І те сказати, надто вже уважно ти слухала моє оповідання. Ну, тепер я спущуся донизу — дозволю вам піднятися й одягтися.

— А дитину знайшли? — занепокоєно спитала Ільза.

Пані Мак-Інтір заперечливо похитала головою.

— Ні. Не знайшли і не знайдуть. Цілу ніч я чула Кларині стогони. Вона, щоб ви знали, дочка мого сина Денієла. Він побрався з дівчиною із роду Вільсонів, а всі Вільсони здіймають галас через будь-що. Клара, бідаха, журиться, що була з ним недостатньо доброю і ласкавою, а насправді псувала, розпещувала його, як тільки могла. Тому він ріс неслухом і ось пропав, зник. Я їй не стану в пригоді, не відаю, де його шукати, — шостим чуттям не обдарована. Ти ж, поза сумнівом, маєш дар ясновидіння — це видно одразу, простим оком!

— Ні, ні! — взялася перечити Емілі, поквапливо й енергійно. Мимохіть пригадала собі той випадок у Місячному Серпі, як була ще дитиною… Не любила згадувати про те.

Пані Мак-Інтір похитала головою і ретельно вигладила долонею свій білий фартух.

— Ти не повинна зрікатися свого дару, моя люба. То великий дар! Аллана, проте, не знайдуть — о ні! Клара засильно його любила. Це, знаєш, недобре — любити когось занадто сильно. Бог є ревнивим Богом — саме так! Я, Маргарет Мак-Інтір, пересвідчилась у тім на собі. Я мала шестеро синів — шестеро! — і всі красиві та дужі. І що ж мені залишилося? Самі спомини. А першим загинув той, кого любила найпалкіше. Він помирав, коли я молилася за нього. Відтоді я більше не молюся. Певно, те саме відчуває зараз і Клара — твердить, що Бог нас не чує. Аллан був напрочуд гарним хлопчиком. Я залишила Клару саму, не хочу дратувати її марними розрадами. Я ж бо завжди була прибічницею невтручання в чужі справи — не тоді, одначе, коли давала шльопанця королеві. Джулія Голлінгер одно втішає її пустими словами. Немудра жінка! Розлучається з чоловіком, бо він бач не хоче зректися пса, якого дуже любить і якого вона заповзялася випхати з дому. Та я вже можу домувати вкупі з такою, як Джулія, бо навчилася зносити людську глупоту. А тепер я кажу вам «До побачення!», мої хороші. Дуже тішуся, що з вами погомоніла, зичу вам, щоб ніколи в житті не зазнали журби і страждання. Не забуду, як уважно ви слухали мою оповідь. Нині я особа не вельми значна, проте колись я дала шльопанця королеві!

Розділ 15

«Це неможливо»

Коли за пані Мак-Інтір зачинилися двері, дівчата нарешті звелися і стали поволі одягатися. Емілі з нехіттю уявляла собі день, який на неї чекав. Чари розвіялися, її вже не вабила «передплатна» робота, сповнена своєрідної романтики й всіляких несподіванок. Збирання підписів у придорожних домівках нараз видалося їй чимось принизливим. Та й фізично обидві дівчини були втомлені значно більше, ніж у тому собі признавалися.

— Немовби цілі століття минули з того дня, як ми вирушили зі Шрусбері в нашу мандрівку, — піднесено промовила Ільза.

Емілі почувала те саме і з такою ж гостротою. Здавалося їй, наче та ніч роздумів та мріянь при місячному сяйві прийшла в її спогади з далекого-далекого минулого. А ніч остання була, властиво, безсонною — короткий досвітній сон залишив по собі немиле, непевне відчуття, мовби туманом повиті спогадування далекосяжної подорожі в незнану країну… Оповідання пані Мак-Інтір на деякий час те враження розвіяло, однак тепер, коли Емілі неспішно розчісувала довге своє волосся, — воно повернулося.

— Почуваюся так, наче кілька годин простувала цієї ночі невідомо куди, — мовила вона. — Снилося мені, що знайшла малого Аллана… тільки не пам’ятаю, де саме. Страшно було усвідомити, що секунду тому ти його віднайшла — і раптом забула, де.

— Я спала, мов камінь, — сказала Ільза, позіхаючи. — Нічого мені навіть не снилося… Емілі, я хочу якнайшвидше забратися з цієї домівки, щось мені тисне у грудях — тисне до болю, мені страшно, я хочу втекти звідси — чуєш? Коли б я могла чимось допомогти — це інша річ. Але ж тут я безсила! Я сама зсувалася з глузду, як слухала оповідь цієї старої — яка нечула, яка бездушна істота! Вона ж анітрохи не переймається долею нещасного Аллана…

— Гадаю, вона вже давно не переймається нічим на світі, — замислено відказала Емілі. — Тим-то люди і вважають її за несповна розуму. Так: людей, котрі ні про що не турбуються, мають за ненормальних — доказом тут може бути кузен Джиммі. Але ж яка історія! Передовсім я використаю її як матеріал для вправ, а згодом постараюся, щоб її надрукували. Це ж першорядний нарис для часопису, треба тільки схопити тон і емоцію, що нею дихали слова оповідачки. Занотую, либонь, деякі з її висловів у моїй «книзі», а тоді рушимо далі.

— А ну тебе до лиха з тою твоєю «книгою», — вибухнула Ільза. — Спускаймося додолу, поснідаємо, якщо запропонують сніданок, — і в дорогу!

Та Емілі, збуджена новою літературною темою, вже забула про все на світі.

— Де ж моя «книга»? — спитала вона розгублено. — Нема її в моїй дорожній торбині… Я пам’ятаю точно: вчора ввечері я не брала її з торбини.

— Чи не вона лежить он там, на столі? — запитала Ільза.

Емілі перевела погляд на стіл і зумілася.

— Ні, це неможливо… Так, справді… Як це сталося? Я не могла помилитися: поза сумнівом, я не витягувала її з торби.

— Либонь, ти все ж таки забула, — байдуже відказала Ільза.

Емілі вражено підійшла до столу. «Книга» лежала розкритою, біля неї — олівець. І раптом щось прикувало до себе погляд Емілі. Нахилилася над столом…

— Чом би тобі не поквапитись і не зашпилити врешті волосся? — нетерпеливилася Ільза. — Я вже готова, як бачиш. На Бога, Емілі, відірвися від своєї «книги» й одягнися нарешті!

Емілі обернулася до неї, тримаючи в руці розгорнену «книгу». Лицем бліда, аж біла, тільки очі її потемніли від переляку й тривоги.

— Ільзо, поглянь, — промовила вона тремтливим голосом.

Ільза приступила ближче й задивилася на сторінку, що її показувала Емілі. На сторінці виявився малюнок, досить майстерно виконаний, — малюнок домівки над річкою, тієї домівки, якою Емілі вчора так захоплювалася. На одному з вікон був намальований чорний хрестик, а збоку, на «полі», — другий хрестик, під яким написано: «Аллан Бредшоу знаходиться тут».

— Що це, до лиха, означає?! — скрикнула Ільза. — Хто це намалював?

— Не… не знаю, — вистогнала Емілі. — Почерк… це мій почерк.

Ільза уп’яла очі в обличчя Емілі й відступила на кілька кроків назад.

— Ти, певно, вві сні це намалювала, — припустила вона.

— Я не вмію малювати — хіба ти не знаєш? — спростувала Емілі.

— Хто ж, як не ти? Пані Мак-Інтір? Не може бути — сумніватися тут не доводиться. Ну, Емілі, це дивовижний, нечуваний випадок! Як думаєш — він справді може знаходитись у тій домівці?

— Яким же побитом він туди забрався? Домівку замкнено на ключ, робітники розійшлися… Зрештою, коло неї не могли не ходити шукачі. Тож він, Аллан, показався б у вікні, загукав би, і його би почули, побачили… Мабуть, я справді намалювала той будиночок уві сні, хоч не збагну, яким робом я могла це вчинити. Але всі думки, всі помисли мої були зосереджені на маленькому Алланові. Так дивно… і моторошно!

— Ти мусиш показати це Бредшоу, — рішуче мовила Ільза.

— Напевно… Втім, не маю на те охоти. Я можу дати їм облудну надію, а облудною вона виявиться безсумнівно. Це приголомшило мене… Якийсь дитячий острах! От зараз би сіла просто на підлогу й заплакала… Якщо він там аж з вівторка, то вже помер од виснаження.

— Ну, в кожному разі щось би дізналися про нього! А якби виявилося, що він там… і, попри все, живий, то я знала би, що ти істота несамовита!

— Не кажи так, я не можу це чути, — благала Емілі, тремтячи всім тілом.

Коли зайшли до кухні, там не було нікого. Втім, за хвилину ввійшов молодий чоловік. То був, без сумніву, доктор Мак-Інтір, що про нього мовила пані Голлінгер. Вираз обличчя він мав приємний і мудрий, очі з-за скелець пенсне дивилися вельми проникливо, а все ж виглядав сумним і змученим.

— Доброго ранку, — привітався він. — Сподіваюсь, ви відпочили добре, і вам ніщо не заважало. А в нас панує смуток і жалоба, інакше й бути не може.

— Не знайшли хлопчика? — з тривогою запитала Ільза.

— Ні. І вже не сподіваємось його знайти. Не міг він пережити дві ночі — у голоді й холоді. Моя безталанна сестра напівпритомна від розпачу. Шкода, що ваше пробування у нас припало на такий нещасливий час і триває в геть несприятливих обставинах. Але ж пані Голлінгер, мабуть, не допустила, щоб вам чогось бракувало? Бабця Мак-Інтір була б невтішна, якби ви не мали у нас достойного відпочинку. Славетна була свого часу великою і щирою своєю гостинністю. Та ви, напевно, її не бачили. Адже вона нечасто виходить до гостей…

— Ні, ми бачили її, — неуважно, думаючи про своє, відповіла Емілі. — Нині прийшла до нас, до горішньої кімнати, й розповіла, як дала шльопанця королеві.

Доктор Мак-Інтір неголосно засміявся.

— То ви сподобилися великої честі! Не кожному наша бабця оповідає ту історію. Вона, як старий моряк, одразу й нехибно бачить, на чию увагу можна розраховувати. А втім, їжте, будь-ласка, — ось перший сніданок. Я вже, певно, набрид вам своєю балаканиною…

— Ще хвилинку, пане докторе, — спішно промовила Ільза. — Ми хотіли б вам показати…

Доктор Мак-Інтір наблизив здивоване обличчя до «книги Джиммі».

— Що це? Не розумію…

— Ми теж не годні зрозуміти. Хіба що… Хіба що Емілі намалювала це уві сні.

— Уві сні? — доктор Мак-Інтір був ошелешений до такої міри, що спромігся лише на відлуння.

— Атож. Нікого іншого в кімнаті не було — крім вашої бабці. Хіба вона вміє малювати…

— Ні, не вміє. Й ніколи не бачила тієї домівки. Це ж бо власність пана Скубі — там, за мостом Малверн, — так?

— Саме так. Ми бачили цей дім учора.

— Але нашого Аллана там бути не може, домівку від серпня зачинено на всі замки, робітники давно вже звідти пішли…

— Я знаю, — простогнала Емілі. — Та я стільки думала про Аллана перед тим, як заснути… Гадаю, то був лише сон… Врешті-решт, я нічого не розумію… Однак ми мусили показати вам цей малюнок.

— Так, звісно. Добре, візьму з собою Роба Мейсона й підемо. Дивно… Але ні, не може бути. Не уявляю, як можна було залізти до тієї домівки. Про всяк випадок захопимо з собою драбину. І поки що не казатиму нічого ні Віллісові, ні Кларі.

Емілі з Ільзою взялися до сніданку, вдячні пані Голлінгер, що залишила їх самих.

— Не вийду я звідси, доки не повернуться з відповіддю, — пошепки проказала Ільза.

Емілі кивнула головою. Їсти вона не могла. Якби тітка Елізабет чи тітка Рут побачили її в ту хвилину, то, без сумніву, не гаючи ні секунди, загнали б її до ліжка — і мали б цілковиту слушність. Була знесилена геть. Година, що минула відтоді, як доктор Мак-Інтір вийшов з господи, тривала для Емілі з Ільзою чи не вічність.

І раптом зачули якусь біганину, збуджені голоси…

— Клара першою має про все довідатись, це право матері, — мовив засапаний доктор Мак-Інтір.

І зник у спальні сестри. Пані Голлінгер, мов та буря, влетіла до кухні.

— Знайшли його… знайшли малого Аллана… у вітальні на підлозі… у домі Скубі!

— Живого? — затамувавши подих, спитала Емілі.

— Живого… Але насилу може говорити… Лікар запевнив, що буде жити, що невдовзі прийде до тями й відновить сили… Та ще година-друга, і був би йому кінець.

Дикий крик радості пролунав у прилеглій кімнаті. Клара Бредшоу з розкуйовдженим волоссям та збілілими губами, з блиском щастя в очах пробігла через кухню, вибігла з будинку й помчала до горбовини, на якій стояла домівка Скубі. Пані Голлінгер схопила пальто й побігла за нею. Доктор Мак-Інтір знеможено опустився на крісло.

— Я не міг її зупинити… А сам не в змозі бігти туди знову… Нічого: радість — вона не вбиває… І зрештою, було б жорстокістю зупиняти її, навіть якби подужав…

— А як почувається Аллан? — запитала Ільза.

— Буде почуватися нормально. Бідолаха виснажений до краю — це зрозуміло. Ще одного дня він би там не пережив. Ми занесли хлопця до лікаря Метьюсона — мусить побути під його наглядом і опікою. Лиш завтра можна перенести його додому.

— А ви дізналися, яким дивом він туди потрапив?

— Він не в силі нічого пояснити — ще б пак! А втім, я знаю, як усе відбулося. Одне вікно було зачинено нещільно, рвучкий вітер його розчахнув, Аллан вибрався на підвіконня, відтак зіскочив на підлогу, та потім уже не спромігся видряпатись на високе підвіконня, а тим часом вітер зачинив вікно, й треба було б докласти чималих зусиль, щоб його відчинити. Аллан подолав би цю перешкоду, якби стояв упорівень з вікном і працював обіруч. На стіні під вікном ми виявили сліди ніжок, його відчайдушних спроб утриматись на підвіконні — занадто вузькому, щоб міг на ньому утриматись. І зрештою, він не мав за що вхопитись… Отож, не міг покликати на допомогу — радше ні, він кричав, але ніхто не проходив біля домівки чи не дійшло до людських вух те дитяче волання крізь зачинені вікна та грубі стіни. Одне слово, був рокований на загибель, якби не ви, панни…

— Яка я щаслива, що він знайшовся! — вигукнула Ільза, ледве стримуючи сльози радості.

Дідусь Бредшоу зненацька просунув голову крізь відхилені двері:

— Казав же я вам, що у дев’ятнадцятому сторіччі дитина щезнути не може!

— Щезла одначе! — аж скрикнув доктор Мак-Інтір. — І живим не знайшлася б, якби не ясновидіння цієї панночки. Ні, це справді щось надзвичайне!

— Емілі є… медіумом, — сказала Ільза, цитуючи пана Карпентера.

— Медіумом? Гм! Цікаво, дуже цікаво. Не скажу, втім, що розуміюся на подібних явищах. Наша бабця ствердила би, мовляв, дівчина має шосте чуття. А в реальність шостого чуття вона, бабця, вірить беззастережно — як усі, властиво, шотландці.

— Ох, я певна, що не маю такого дару — ясновидіння тобто, — пручалася Емілі. — Очевидно, мені це наснилося… Я встала, не прокидаючись… Але… я взагалі не вмію малювати.

— У такому разі щосьщось використало вас як знаряддя, — зазначив доктор Мак-Інтір. — Кінець кінцем, твердження бабці, нібито ви маєте шосте чуття, є таким же законним, як будь-яке інше. У незбагненні явища ми можемо тільки вірити.

— Я воліла б не обговорювати це, — попросила Емілі, чиє тіло проймав дрож. — Так тішуся, що Аллана врешті знайшли, але прошу вас — не кажіть нікому про роль, яку відіграла в тому я. Скажіть, мовби вам, саме вам прийшло на думку обшукати той порожній будиночок. Я… я б не знесла, якби вся місцина тільки про те й гомоніла.

Щойно дівчата вийшли з оселі Мак-Інтірів, — дощ перестав, засвітило сонце. Краєвид лежав перед ними розкішний і дикий, як зазвичай після бурі у тій стороні.

— Залишимо подальші селища на наступну мандрівку, — запропонувала Емілі, трусячись від холоднечі. — Хай там що, а сьогодні я неспроможна збирати підписи. Подруго, мила, — ходімо на Малверн Брідж, а вже звідти поїдемо залізницею.

— Твій сон… це було неймовірно, — сказала Ільза. — Я тебе трохи боюся, Емілі. Трохи боюся…

— О, не бійся мене, — відказала Емілі. — То був лише збіг обставин. Я безперервно думала про Аллана, а той будиночок від учора мене переслідував.

— Ти згадай, як розкрилася таємниця моєї матері, — прошепотіла Ільза. — Все ж таки маєш якісь надприродні здібності, чого нам, простим смертним, не дано.

— Може, я переросту це, — мовила Емілі з розпачем у голосі. — Маю надію, що переросту. Непотрібен мені такий дар. Словами годі переказати, як я його боюся, Ільзо. Це так моторошно… Ніби мені призначено згори, ніби я справді несамовита… Наче я не людина! Коли доктор Мак-Інтір сказав, мовби щось використовує мене як знаряддя, мене аж морозом обсипало. Я враз уявила собі, як під час мого сну якась чужа свідомість, чужа розумна сила закрадається до моєї голови, ще й водить моєю рукою, малюючи ту домівку.

— Але ж почерк був твій, — нагадала Ільза.

— Ет, не будемо вже про те ні говорити, ні думати. Я мушу, мушу забути! І не поминай мені про цей випадок — ніколи, чуєш?

Розділ 16

Витяг зі щоденника

Шрусбері, 3 жовтня 19…

Скінчила збирання підписів на спеціальне число тижневика. Зібрала найбільшу кількість передплатних підписів. Заробила майже на всі книжки, що будуть мені потрібні упродовж навчального року. Коли я повідомила про це тітці Рут, вона — о диво! — не засичала. Вважаю це фактом, гідним занотування у щоденнику.

Сьогодні мені повернули поштою мою новелу «Зуб часу». Але відмова була машинописною, не друкованою. У даному разі машинопис є не таким образливим, як текст друкований, — так мені видається.

«З цікавістю прочитали Вашу новелу. Шкодуємо, але наразі не маємо змоги її опублікувати».

Якщо справді прочитали «з цікавістю», то це втішає. А втім, це може бути сказано тільки для того, аби підсолодити піґулку.

Навчання у самісінькому розпалі. Сьогорічна програма, як на мене, дуже цікава. Пан Гарді взявся викладати аж кілька предметів, а мені його спосіб навчання більш до вподоби, ніж будь-кого з викладачів, за винятком пана Карпентера. Дуже йому сподобався мій нарис «Жінка, що дала шльопанця королю». Поставив його на перше місце й детально коментував під час викладу теорії стилю. Евеліна ж Блейк переконана, ніби я переписала свій нарис з якогось часопису, і вона вже колись цей «опус» читала. Сьогоріч Евеліна носить зачіску а ля Помпадур. Гадаю, вона їй зовсім не личить.

А втім, оскільки плечі є, власне, єдиним, що мені у фігурі Евеліни подобається, то…

Що й казати: цілий «клан» Мартінів розлючений на мене. Дейзі Мартін минулого тижня ставала до шлюбу в англіканській церкві. Видавець «Часу» попросив мене написати репортаж «з місця події». Звісно, я не відмовила, попри те, що мене аж нудить від шлюбних «звітів». Стільки цікавих подробиць могла би подати — подробиць, яких насправді подавати не можна. Втім, одруження Дейзі видалося гарним, вона сама виглядала чудово. Репортаж мій вийшов милим і щирим, я підкреслила вроду нареченої й наголосила на розкішному букеті з орхідей і троянд — букеті, ще досі не баченому жителями Шрусбері. Я виводила літери так чітко, так, можна сказати, каліграфічно, що читався мій текст, далебі, як друкований — тож немає прощення для горе-набірника, котрий замість «орхідеї» вмістив чомусь «сардинки». Певна річ, людина розумна миттєво збагнула б, що це тільки набірна помилка, не більше. Та Мартіни навіяли собі, мовби я зумисне вставила «сардинки» — так, для дурного жарту, — тим паче, що колись я прилюдно поминала про те, наскільки мені осоружні оті безбарвні, до краю одноманітні шлюбні репортажі. Так, я справді проказала це вголос, але ж урізноманітнити свою розповідь згадкою про наречену, що тримає в руках букет сардинок?! О ні, на таке я нездатна. Попри все, Мартіни певні, що це була з мого боку свідома і злобна витівка, й от уже Стелла Мартін не запрошує мене до себе на вечір дівочого рукоділля. Тітка Рут каже на те, мовляв, нема чого й дивуватися, а тітка Елізабет докоряє мені за недбалість. Мені — за недбалість! Боже, дай мені сили стерпіти це…


5 жовтня 19…

Пані Клара Бредшоу приїхала до мене в гості сьогодні ввечері. На щастя, тітка Рут була деінде. Пишу «на щастя», бо аж ніяк не бажаю, щоб тітка Рут довідалася, яку роль я відіграла у знайденні малого Аллана.

Пані Бредшоу приїхала, щоб мені подякувати. Я знітилася, адже заслугу свою великою не вважаю. І не хочу ні думати про те, ні говорити. Пані Бредшоу каже, що малий Аллан почувається добре, хоч був страшенно виснажений, коли його віднайшли: самостійно не міг навіть сидіти. Під час розмови була вона дуже бліда і поважна, мало не урочиста.

— Він помер би у тій злощасній домівці, якби не ви, панно Стар. І я би померла. Я б не змогла жити далі, не знаючи, що… Ох, я ніколи не забуду жахіття тих днів! Мусила прибути і висловити вам свою вдячність. Коли я ранком того дня повернулася додому, ви з товаришкою вже рушили далі. Мала докори сумління через свою негостинність…

Вона втратила самовладання і розплакалася. Я — за нею. Ревіли разом, аж до знесилення. Радію невимовно, що Аллан віднайшовся, Богові вдячна за те, однак волію забути, яким чином це відбулося.


7 жовтня 19… Місячний Серп

Нині ввечері я прогулювалася кладовищем. Хтось може сказати, — це не найкраще місце для прогулянок. Та я люблю бродити там, де вічним сном спочивають ті, хто, відходячи, знали про життя і смерть набагато більше, ніж я тепер, ніж усі довкола мене. А найкраще рушати на таку прогулянку осіннім вечором. Читаю імення, вирізьблені на кам’яних плитах, вглядаюсь у дати народження і скону — відтак розмірковую над тим, скільки надій і поразок, скільки любові й ненависті поховано під тією чи тією плитою. Чудовою була моя прогулянка — чудовою і зовсім не сумною. А навкруги тягнулися червоні поля й розлогі схили, вже трохи примерзлі, де-не-де порослі рідкими лісками. Було там багато, дуже багато речей і явищ, котрі полюбила давно і люблю дедалі сильніше. Щоразу, як приїжджаю до Місячного Серпа (раз на два тижні), то маю враження, мовби все, що мене тут оточує, стає мені ще ближчим, ще дорожчим, ніж доти. І речі я люблю не менше, як людей. Здається мені, наче тітка Елізабет відчуває те саме. Й тому чинить опір будь-яким змінам у Місячному Серпі. Я починаю краще її розуміти. Бачу тепер, що вона мене любить. Спершу я була для неї лиш тягарем, обов’язком, та нині стала вже чимось більшим.

Залишалася на цвинтарі, доки не запали сутінки. Тоді прийшов по мене Тедді, й ми подалися навпрошки через поле, аж до Завтрашньої Стежки. Втім, тепер це вже Нинішня Стежка, адже дерева стали високими, вище від нашого зросту, однак ми й далі називаємо її по-старому, почасти від звички, а почасти від того, що, нею прогулюючись, ми довго розмовляємо про наше завтра, про наші надії на майбутнє. Так чи так, а Тедді був і залишається єдиною людиною, з котрою можу поговорити про день прийдешній, про мої життєві амбіції. Єдиною! Перрі одно глузує з моїх літературних спроб. Скажи йому про письменництво — він тільки знизує плечима: «І кому це потрібно?» Ну, якщо хтось не розуміє мети письменства, такому важко щось розтлумачити. Навіть з Діном не можна про це говорити — відколи з гіркотою мені сказав: «Не зношу, як мовиш про те завтра, бо це не може бути моє завтра». Мені здається, Дін неохоче думає про час, коли я стану дорослою, і прагне бачити мене дитиною якнайдовше. Гадаю, це ніщо інше, як суто Прістівські ревнощі: він не бажає ділитися з іншими людьми нічим, тим паче дружбою. Отже, тепер я, властиво, полишена на саму себе. Останнім часом Дін начебто взагалі перестав цікавитись моїми літературними спробами. Ба навіть інколи трохи кепкує з них. Наприклад: пан Карпентер був захоплений моєю «Жінкою, що дала шльопанця королю» — ствердив, що це оповідання написано бездоганно. Але Дін, прочитавши, усміхнувся і мовив: «Дуже добре виконане шкільне завдання, однак…» — і знов усміхнувся. Не сподобався мені той усміх. Був-бо занадто «Прістівським», як мовила б тітка Елізабет. Пригнітив мене той усміх!

— Пишеш дотепно і жваво, моя дитино, речення будуєш майстерно і вправно, але я заподіяв би тобі кривду, залишаючи тебе у переконанні, що це дозволяє плекати якісь надії на майбутнє.

Якщо це правда (а може бути правда, бо Дін по-справжньому мудрий і здатен бачити все наскрізь), тоді я не подужаю створити нічого, гідного слави, нічого насправді гарного й вартісного. Неспроможна, не буду спроможна вивершити потужний, видатний твір, бути ж «непоганою новелісткою» для мене замало.

А з Тедді все інакше.

Сьогодні він аж сяяв від радості; я поділила його радість, довідавшись про те, що стало її причиною. У вересні Тедді виставив свої роботи в Шарлоттетауні; пан Люїс з Монреалю купив їх по п’ятдесят доларів за «штуку». Цього з лихвою вистачить, аби прожити в Шрусбері зиму, — значне полегшення для пані Кент! Попри те, вона не зраділа, почувши про успіх сина.

— Ну, тепер тобі здається, що вже незалежний від мене, — промовила вона і розплакалася.

Тедді був приголомшений: таке йому навіть на думку не спадало. Бідолашна пані Кент! Безталанна! Існує якась дивовижна перепона між нею і зовнішнім світом. Давно я не бувала у неї вдома. Тільки раз улітку пішла до неї з тіткою Лаурою (вона дізналася, що пані Кент нездужає). Пані Кент підвелася з ліжка й заговорила з тіткою Лаурою, але до мене й словом не озивалася — тільки поглядала з чудним, тривожним блиском в очах. Лиш як стали прощатися — нарешті промовила:

— Високою виросла. Незабаром ти будеш жінкою, отже, в іншої жінки вкрадеш її сина.

Коли верталися додому, тітка Лаура сказала мені, мовляв, пані Кент завжди була чудною, але стає дедалі чуднішою.

— Люди твердять, вона несповна розуму.

— Мені здається, — мовила я, — у неї хвора душа.

— Емілі, люба, це щось жахливе, такого не можна казати!

— Не можна? Але чому? Тіло і розум можуть бути хворими, правда? Чого ж бо не може хворіти душа? Часом я відчуваю, відчуваю ясно, що пані Кент зазнала в минулому якогось важкого струсу, струсу, який зранив її душу, і ця рана ніколи не загоїться — буде кривавити й кривавити.

Тітка Лаура не відповіла нічого.

Як би я хотіла, щоб пані Кент перестала ненавидіти мене! Болить мені таке ставлення з боку матері Тедді. Чому — не знаю. От Дін не менш близький мені, як Тедді, а мені однаково-однаковісінько, чи люблять мене всі Прісти, разом узяті, чи терпіти не можуть.


19 жовтня 19…

Ільза і ще семеро кандидаток були обрані до Спілки Шкільної Молоді. Я отримала «чорну кульку» — себто відмову. Про це сповістили нас у понеділок.

Знаю, хто приклав до цього руку: Евеліна Блейк. Ніхто інший не голосував би проти мене. Ільза упала в лютість. Подерла на дрібненькі клаптики повідомлення про підсумки голосування й відіслала їх секретареві, вкупі з короткою заявою про відмову від членства у Спілці.

Евеліна зустріла мене сьогодні в гардеробі й запевнила, ніби голосувала за Ільзу й за мене.

— Хіба хтось твердив, що все було інакше? — спитала я, щосили наслідуючи тітку Елізабет.

— Ільза твердить, — відповіла Евеліна. — Дуже нечемно через те зі мною повелася. А хочеш знати, кого я підозрюю у тій «чорній кульці»?

Я поглянула їй просто в вічі.

— Зайве. Я знаю, хто це вчинив, — цього знаття мені досить.

Відтак повернулася на підборах і повагом відійшла.

У Спілці незадоволені результатами виборів. Але припускаю, — хтось висловився в тому дусі, що це непогані ліки на Мурреївську пиху.

Сьогодні новина дійшла до вух тітки Рут, і вона взялася допитуватись, чому саме я отримала «чорну кульку».


5 листопада 19… Місячний Серп

Тітка Лаура і я присвятили нинішнє пообіддя науці маринування корнішонів. Тітка Лаура є навчителькою, я, відповідно, ученицею. Підсумок такий: тітка Елізабет мусила визнати, що не може відрізнити мій маринад від маринаду тітки Лаури.

Вечір був чарівний. Гуляла самотою в саду. Хіба коти мені товаришували. Стоп у присмерку нагадував тигреня. Майк — стрункий, сріблястий, граційний… Стоп знає собі ціну: не водиться аби з ким і забагато ніколи не спілкується. Повітря було таким чистим, аж п’янким. Ходила біля сонячного годинника й почувалася невимовно щасливою. А ще певною — конче певною того, що майбуття належить мені. Минуле ж, без сумніву, є моєю неподільною власністю. Я мала враження, наче мешкаю тут від незапам’ятних часів і є часткою всієї любові, всього існування у Місячному Серпі. Мені здавалося, що житиму вічно, вічно, і край, інакше кажучи — я певна була у своїй невмирущості. Не вірила у безсмертя, а відчувала його.

Підійшов Дін. Опинився коло мене ще до того, як я зауважила його присутність.

— Посміхаєшся, — озвався він. — Люблю спостерігати за жінкою, що посміхається до своїх думок. Це, безумовно, означає невинність її думок і мріянь. Чи гарним видався день, чарівна панно?

— Дуже гарним. А найприємнішим даром цього дня є нинішній вечір. Я така щаслива, Діне, — щаслива вже тим, що живу на світі. Неначе пливу небесним океаном, поміж мільярдів зірок. Жадаю, щоб такий настрій тривав якнайдовше, коли вже не може тривати вічно. Я певна себе, певна свого майбутнього. Не боюся нічого. Не буду почесним гостем на бенкеті життя, буду діяльним учасником свята, братиму участь у творенні його, у приготуванні до учти…

— Як побачив тебе хвилину тому, ти виглядала, ніби ворожка, що ворожить на долю, — сказав Дін. — Знаєш, твоя шкіра — як пелюстки нарциса. Ти можеш прикласти до свого обличчя білу троянду — і витримати це порівняння. Небагато жінок можуть похвалитися такою шкірою. Знаєш, Зіронько, — ти не дуже вродлива. Але твій вигляд навіває людям думки про красу, а це рідкісний дар, якого позбавлені чимало жінок, чия врода видається досконалою.

Я люблю Дінові компліменти. Вони-бо такі відмінні од тих, які промовляють інші молодики. А ще люблю, як мене хтось називає жінкою.

— Я стану геть марнославною під впливом твоїх компліментів, — зауважила я.

— Ні, від цього тебе убезпечить почуття гумору, — заперечив Дін. — Жінка, наділена почуттям гумору, ніколи не захворіє на марнославство.

— Невже це риси несумісні?

— Безперечно. Жінці, обдарованій почуттям гумору, нікуди сховатися від своєї немилосердної тверезості. Вона не може вважати себе звабливо-таємничою. Не тане від розчулення, викликаного власною особою. Не варто й заздрити такій жінці: вона позбавлена ілюзій щодо себе самої.

Ці доводи, втім, не здалися мені аж надто переконливими.

Найближчої зими Дін подорожувати не збирається. Коли не маю змоги поспілкуватися з ним бодай раз на два тижні, життя уявляється мені тьмяним і нецікавим. Часом він буває таким промовисто мовчазним і тихим. От і нині був таким — декілька довгих хвилин. А по тім розповідав про далекі країни, про величезні базари Сходу. Далі знов гомоніли про мене, про моє навчання, про мої плани на майбутнє. Я — ніде правди діти — відчуваю симпатію до людей, котрі від часу до часу дають мені змогу поговорити про власну персону.

— Сьогодні, скінчивши з маринуванням корнішонів, я прочитала низку поезій пані Бравнінг. Цього року її твори входять до шкільної програми з літератури. Моїм улюбленим твором є «Онора». Героїні, Онорі, я співчуваю значно більше, ніж сама пані Бравнінг.

— Ще б пак, — відказав Дін, — адже ти є істотою наскрізь чуттєвою. Ти похитнула би небо заради своєї любові, подібно до того, як це вчинила Онора.

— Я не хочу кохати. Кохати — означає бути невільницею, — промовила я.

А промовивши, відчула сором, адже зрозуміла, що сказала це тільки для того, аби щось відказати, і ще для того, аби постати в очах Діна мудрою і глибокодумною. Насправді я не вірю, що кохання конче означає неволю — у кожному разі не для Мурреїв. Але Дін сприйняв мої слова серйозно.

— Що ж, коли всі ми мусимо бути невільниками на сьому світі, — зітхнувши, сказав Дін. — Кожен із нас є невільником чогось або когось. Ніхто не вільний! Може, зрештою, дочко Зір, любов є найлагіднішим, найменш суворим тираном, не таким жорстоким, як ненависть чи страх, чи обов’язок, чи самолюбство, чи гординя… А, до речі, як тобі вдаються любовні епізоди у твоїх новелах?

— Ти забуваєш: мені ще не вільно писати новели. Скоро, втім, заборона мине. Згадай: ти обіцяв мені допомогу. Казав, що навчиш мене надавати любовним епізодам справді художньої форми…

Я проказала це весело, напівжартома. Але Дін ту мить споважнів.

— Ти вже готова сприймати науку? — запитав, наближаючи своє обличчя до мого.

Мені здалося, — він мене поцілує. Я зашарілася й — дивна річ! — миттєво згадала про Тедді. Не знала, що відповісти, відтак схопила Стопа й заховала обличчя в його м’якому прегарному хутрі. Як стій з’явилася тітка Елізабет — запитала, чи маю на собі теплу шаль. Шалі я не мала, тож зайшла до будинку, а Дін попрощався навздогін та й відійшов. Я ще спостерігала за ним з вікна моєї кімнати — страшенно було мені його жаль! Коли ми разом, так мені добре, що геть забуваю про Дінові турботи, болі та смутки. А проте в його житті, без сумніву, задосить журби й сторін, мені зовсім незнаних. Я заповнюю лиш невеличкий куток його душі. Поза тим панує там, либонь, страхітлива пустка.


11 листопада 19…

Новий скандал через Емілі з Місячного Серпа та Ільзу з Чорноводдя! Хвилину тому я мала вкрай неприємну розмову з тіткою Рут, і ось мушу переказати її на папері, щоб видалити гіркоту зі свого серця. Знов буря у склянці води, знов буча — через дрібницю, через ніщо!

Минулого вівторка я провела в Ільзи цілий вечір. Студіювали разом історію англійської літератури. Напрацювалися досхочу, до втоми, й близько дев’ятої я зібралася йти додому. Вечір був гарний, тихий і теплий. Пансіонат, у якому мешкає тепер Ільза, розташований в парку. З вікна Ільзиної кімнати видно мальовничий місток.

— Прогуляймося трохи, перед тим, як рушиш додому, — запропонувала Ільза.

Я погодилася. Звісно, я не повинна була йти на ту прогулянку, а мусила повернутися додому й лягти спати, як належить порядній сухотниці, що дбає про своє здоров’я. Попри те, пішла. То були чудові хвилини… Ми вслухалися у посвист вітру, що гуляв над околишніми узгір’ями. Ялини й сосни шуміли урочисто. Ялини й сосни завжди приязні до нас, однак не звіряють нам стільки таємниць, як тополі та клени. Ялини й сосни головними своїми таємницями не діляться ні з ким, не зраджують сокровенного знання, береженого ревниво і пильно. Тим самим вони, певна річ, набагато цікавіші, як інші дерева.

Все узгір’я неначе співало — ніжними, тихими голосами. Повітря напоєне було розкішними пахощами. У наші серця вселився якийсь ідеальний, неземний спокій. Чого ми тільки не говорили одна одній, у чому тільки не признавалися! Назавтра я вже розкаювалася в тім — аякже! Хоч Ільза є повірницею без догани й чужих секретів ніколи не розголошує, — все одно: не в традиціях Мурреїв оголювати свою душу перед будь-ким, навіть перед найближчим другом. (То сутінки й запах живиці схиляють нас до незвичайних дій та вчинків…) Розмовляли й бавилися прегарно, адже Ільза є такою веселою, неперевершеною товаришкою! Нудитись в її товаристві — річ немислима. Прогулянка видалася просто чарівною, але хоч-не-хоч треба було вертатися, отож, ми повернули в бік оселі тітки Рут — Ільза зголосилася мене провести. На розі несподівано зустріли Тедді та Перрі. Перекинулися кількома слівцями, йдучи в тому самому напрямку, а тоді хлопці простилися й попрямували на політичні збори, куди, власне, й верстали путь. О десятій я вже лежала в ліжку і спала сном праведниці.

Але хтось бачив нас чотирьох, як переходили через місток. Назавтра відомо було у школі, що ми зустрілися в парку, а третього дня вже ціле місто обговорювало ту «прогулянку вчотирьох». Подейкували, ніби хтось бачив нас, тобто Ільзу й мене, як вешталися парком з двома парубками аж до півночі. Поголос не забарився дійти до вух тітки Рут, яка зажадала сьогодні від мене докладних пояснень. Я сказала їй правду, але, звісно ж, вона мені не повірила.

— Ти ж бо знаєш, тітко Рут, що у вівторок я прийшла додому о дев’ятій сорок п’ять.

— Я вірю, що мої знайомі у чомусь помилилися, — пролунала відповідь. — Але щось таки трапилося, бо з нічого така поголоска виникнути не могла. Диму без вогню не буває. Емілі, ти йдеш слідами своєї матері!

— Не чіпаймо пам’яті моєї матері, тітко Рут, — її вже немає серед живих. Йдеться про інше — ти віриш мені чи ні?

— Я не вірю, що це був такий переступ, як твердять очевидці, — промовила тітка Рут із деяким ваганням. — Але ви дали поживу людським язикам. І зрештою, ти маєш бути готовою до всього, коли вже водиш дружбу з Ільзою Барнлі та молодиком такого покрою, як Перрі Міллер. От Ендрю: просив тебе піти з ним на прогулянку минулої п’ятниці, — я чула, що ти йому відмовила. Ну звісно: його товариство є для тебе занадто пристойним!

— Атож, — відказала я. — Саме про це й мова. Немає приємності там, де є надмірна пристойність.

— Зухвалість і дотепність — це різні речі, моя панянко, — суворо й повчально виголосила тітка Рут.

Бог мені свідок: я не збиралася бути зухвалою, але нудить мене повсякчас дріботіти по п’ятах Ендрю. Взагалі, Ендрю поступово стає моєю великою проблемою. Дін відає так само добре, як і я, що за гра тут грається.

І коле мені очі моїм рудоволосим залицяльником…

Тітка Рут вийшла з кімнати — не захотіла чути нічого більше.

Я, може, навіть любила б отого сердешного Ендрю, якби ціла родина Мурреїв не нав’язувала мені його всіма можливими способами. Знаю: вони хочуть, аби я заручилася, заручилася до того, як досягну віку, в якому дівчина може втекти з молодиком чи зі школи, чи з рідного дому, і бачать єдиний мій порятунок в Ендрю Мурреї.

Як слушно каже Дін, ніхто у нашому світі не вільний, а якщо вільний, то принаймні нечасто, лічені моменти в житті. Мої хвилини свободи — це зблиски «промінчика» чи такі події, як спілкування з вічністю тоді, вночі, просто неба на стозі сіна. А поза тим усі люди є невільниками чогось: традиції, етикету, амбіцій, стосунків, обов’язку перед рідними… Тепер мені видається, ніби найтяжчою неволею є саме залежність од власної родини.


Місячний Серп, 3 грудня 19…

Сиджу тут, у своїй кімнаті, побіля коминка, де з ласки тітки Елізабет весело палає вогонь. Такий вогонь є завжди гарним, але стократ гарнішим є під час хуртовини, що шаленіє за вікнами. Таку ніч я описала була у своїй книзі «від Джиммі». Як я тішуся, що тут, у цьому затишному покої, все належить мені, все мені до вподоби. Ні на хвилину не можу відчути себе вдома у тій кімнаті в Шрусбері, в будинку тітки Рут, а тільки-но приїду сюди — заходжу до моєї кімнати як до власного королівства. Так люблю тут читати, мріяти… Сидіти край вікна і вдихати свіже, прохолодне повітря.

Читала сьогодні одну з книжок батька. Щоразу мені здається, наче любий мій тато, коли читаю його книжки, знаходиться поруч мене. Таке враження, мовби він стоїть у мене за плечима і теж водить очима по рядках.

І щоразу, як зустрічаю на полях його нотатки, я дивом дивуюся: все, що він написав, виражає мої думки, моє сприйняття прочитаного. Та книжка, яку читаю нині, є просто чудовою — чудовою і за задумом, і за втіленням, ще й вельми цікавою у поєднанні почуттів та пристрастей. Читаючи, я почувалася смиренною, жалюгідною, бездарною істотою. Промовляла сама до себе: «Ти, мале, нікчемне створіння — і ти собі уявляла, наче вмієш писати? Коли так, то твої ілюзії нині розвіялися й пізнала нарешті свою нікчемність і безпорадність». Ні, попри все, я вийду з цього душевного стану й знову почну вірити у власні сили, у свою спромогу створити щось. Доти писатиму нариси й вірші, доки не напишу щось насправді добре. За півтора року я буду вільна від обіцянки, даної тітці Елізабет, і знову матиму право писати новели. Терплячість і ще раз терплячість! Ох, і тяжко вистояти у цій чесноті до кінця! «Терпінням і працею…» Але хочеться бачити плоди своїх чеснот якнайскоріше! Втім, не зараз. Зараз я розкошую, немов кіт над мисочкою сметани. Якби вміла, то від насолоди аж муркотіла б.


9 грудня 19…

Нинішній вечір був присвячений Ендрю. Прийшов він гарно, ошатно вдягнений, ще й ніби весь накрохмалений — боявся поворухнутись, аби щось не тріснуло. Спало мені на думку, що ніколи я не чула гучного, щирого сміху Ендрю. А так він розважливий, добрий, з бездоганно чистими, охайними нігтями, і шеф його в банку дуже ним задоволений. Ох, не заслуговую я на такого кузена!


5 січня 19…

Канікули скінчилися. Два чудових тижні провела у старому, гостинному Місячному Серпі. На Святвечір я отримала аж п’ять повідомлень про те, що мої твори прийнято до друку різними часописами. Три видання готівкою не платять, лише дають мені безкоштовну передплату, а два до своїх повідомлень долучили й чеки: один на два долари за вірш, а другий на десять доларів за новелу «Зуб часу». Це перший випадок, коли до друку взято мою новелу. Тітка Рут недовірливо роздивилася чеки й запитала:

— Ти гадаєш, — банк і справді виплатить тобі ці гроші?

Не повірила в те навіть тоді, як кузен Джиммі, будучи в Шрусбері, реалізував обидва чеки.

Ці гроші я, звісно, витрачу на свій прожиток у Шрусбері. Але справила собі невинну приємність, безнастанно снуючи плани, що купила б за них, якби мала цілковиту свободу і матеріальну незалежність.

Перрі обраний до делегації вищої школи, яка наприкінці місяця поміряється силою в загальній дискусії зі студентами Шарлоттетаунської академії. Це неабияка честь. Дискусія відбувається щороку і вже третій рік поспіль перемагає академія. Ільза працює над дикцією Перрі, взагалі — над його мовою. Як це шляхетно з її боку, адже маю стійке враження, що вона бідолаху Перрі таки не любить. Дуже хочу, аби Шрусбері цього разу взяло в дискусії гору.

Нині перечитала свою — опубліковану в часописі — новелу. Кінець її сумний. Не заспокоїлася, допоки не придумала щасливого закінчення. Постановила: надалі всі мої новели завжди матимуть добрий кінець. І не важливо, чи це відповідатиме «життєвій правді», чи ні. Найбільшою правдою є те, що має бути, а не те, що є.

Коли вже мова про літературу: пару днів тому прочитала книжку, що належить тітці Рут, — «Діти монастиря». Героїня твору непритомніла чи не в кожному розділі й одразу плакала, тільки-но хтось зупиняв на ній погляд. Однак переслідування, що випали на її долю, зносила мужньо і, попри свою тендітну статуру й ніжну, рожеву шкіру, витримала знегоди, які звалили би з ніг найсильнішу нашу сучасницю. Увагу тітки Рут привернув мій постійний, майже безперервний сміх під час читання тієї книжки. Вона-бо вважає, що це дуже сумний роман — єдиний, зрештою, в її господі. Подарував їй ту книжку один з її залицяльників, як була вона молодою. Мені видається невірогідним, щоб тітка Рут мала коли-будь залицяльника. А дядько Даттон є для мене постаттю легендарною. Навіть його портрет із креповою стрічкою, що висить у вітальні, не переконує мене в його реальному колишньому існуванні.


21 січня 19…

У п’ятницю ввечері відбулася дискусія між представниками вищої школи та академії. Студенти Шарлоттетауна прибули переконані, мовляв, «прийдуть, побачать, переможуть», а від’їжджали як побиті пси з підібганими хвостами. Й саме Перрі схилив шальку терезів на користь нашої школи. Під час свого виступу він перевершив самого себе. Навіть тітка Рут мусила визнати: «Щось у тому хлопцеві є». По закінченні дискусії він прибіг нагору до Ільзи й до мене.

— Ну, Емілі, чи ж не був я сьогодні найкращим? — хвальковито запитав він. — Я знав, що в мені це живе, та не знав, чи подужаю це видобути, виявити… Коли починав, то відчував, що язик мій не хоче мені коритися, але потім я угледів тебе. Ти поглянула на мене так, мовби хотіла сказати: «Можеш — і мусиш!» І я відчув себе паном становища. Ти перемогла, Емілі!

Поводження Перрі, з огляду на присутність Ільзи, не було тактовним. Таж Ільза працювала з ним годинами, мучилася, не шкодуючи ні сил, ні часу. Їй не подякував жодним словом, все припало мені, чиєю єдиною заслугою були заохочувальні погляди під час його промови.

— Перрі, ти просто невдячний варвар, — кинула я й подалася геть. Ільза ж була настільки засмучена, що вмить зайшлася плачем. Відтоді вона з ним не розмовляє, а той неотесаний Перрі навіть не розуміє, чому.

— Що їй, зрештою, треба? — знизує плечима. — Та ж я подякував їй за працю після останнього нашого заняття!

Вочевидь, почуття Міллерів так само обмежені, як число Міллерівських поколінь.


21 лютого 19…

Вчора була гостина у пані Роджерс. Гостями були тітка Рут і я, а також сестра пані Роджерс зі своїм чоловіком. Тітка Рут одягла недільний мереживний капелюшок і вельветову сукню кольору бронзи, зашпилену великою овальною брошкою-медальйоном, що містила пасмо волосся покійного дядька Даттона. Я убралася в рожеву суконку, почепила намисто принцеси Мени й пішла на цей проханий обід вельми схвильована, бо швагро господині дому, пан Герберт, є великим посадовцем у Міністерстві Колоній і не раз бував у королівських палацах. Він сивий, кремезної статури і дивиться так пильно й проникливо, аж ніяково стає. А яка цікава у нього голова! Пані Роджерс посадовила мене обік себе. Я боялася розтулити вуста, щоб не бовкнути якусь дурницю. Тож сиділа тихенько, як миша, й жадібно слухала. Пані Роджерс повідала мені сьогодні, мовби її швагро, коли ми з тіткою пішли додому, висловився так:

— Ота мала Стар з Місячного Серпа є найрозважливішою і найтактовнішою дівчиною у своєму віці, яку я бачив коли-будь у житті.

Дивина: такий поважний, такий великий державний муж — і не вважає мене потворою!

А він був просто блискучий: мудрий, гострий на слово, з тонким почуттям гумору. Мені здавалося, — я п’ю якийсь хмільний, чарівний трунок. Геть забула про присутність тітки Рут. Це подія, справжня подія — зустрітися з людиною, яка безпосередньо причетна до зростання потуги й величі нашої батьківщини!

Перрі пішов сьогодні на вокзал, аби хоч поглянути на пана Герберта. Перрі твердить, мовляв, стане колись великою людиною — такою, як пан Герберт. Але… ні, не думаю. Перрі здатен (я вірю в це) доскочити досить високого становища. Однак він буде тільки вправним, доволі тямущим політиком, а не видатним державним діячем. Ільза мало не забила мене, як почула це з моїх вуст.

— Я ненавиджу Перрі Міллера! — вигукнула вона. — Та ще дужче я ненавиджу всякий снобізм. А ти є снобкою, Еміліє Стар. Тобі здається, оскільки Перрі не походить з Місячного Серпа, то вже неспроможний стати значною, великою людиною. От коли б він був одним зі святих Мурреїв, — його можливості, на твою думку, були б достоту необмеженими!

Мені не сподобалася Ільзина мова — я звела голову вище і проказала:

— Ти ж не будеш заперечувати, що є певна різниця між Мурреями та тіткою Томасою?

Розділ 17

Рідні душі

Було пів на десяту вечора. Емілі, зітхнувши, сказала собі, що час лягати спати. О пів на дев’яту вона повернулася від Аліси Кеннеді, де подруги все пообіддя займалися вишиванням. Відтак дістала дозвіл од тітки Рут ще годину готувати уроки. Тітка Рут подивилася на неї з підозрою, але дозволити — дозволила, з численними порадами і вказівками щодо свічок та сірників. Емілі напружено вчила уроки впродовж сорока п’яти хвилин, але п’ятнадцять останніх хвилин писала вірша, який вимагав ще поправок і вдосконалення, попри те, Емілі, сумлінна й чесна, згорнула зошит і веліла собі йти спати, згідно з обіцянкою, даною тітці.

В ту ж мить вона пригадала, що залишила свій портфелик разом із «книгою Джиммі» не де-небудь, а в їдальні. Досі такого з нею не траплялося. І не могло трапитись! Тітка Рут не повинна була заглядати в «книгу», що містила її характеристику — не цілком позитивну. А що тітка вранці підводилася з ліжка раніше, як вона, то небезпека була величезною.

Емілі безгучно відчинила двері й вислизнула зі своєї кімнати. Сходи тріщали так, аж мертві збудилися б, але тітка Рут, на щастя, зі сну не прокинулася. Емілі прокралася до їдальні, знайшла портфелик і вже збиралася вертатись до свого покою, аж раптом її увагу привернув лист, що лежав на столику під вікном. Очевидно, прийшов пополудні. Конверт був вузьким і тонким, адресованим саме до неї. У верхньому ріжку містилися назва й адреса одного з американських часописів. Емілі поставила свічку на стіл, розкрила конверт і виявила у ньому подяку за надісланий (і прийнятий редакцією) вірш Емілії Б. Стар, а крім того, чек на три долари. Такі листи, а надто чеки, досі були ще винятковими подіями в житті юної літераторки, тому чи варто дивуватися, що вони справляли на неї сильне, майже приголомшливе враження. Забула про тітку Рут, забула, що наближається вже одинадцята година… Стояла, наче вкопана, перечитуючи й перечитуючи цього премилого листа: «Ваш прегарний вірш… Хотіли б отримати більше творів, що вийшли з-під Вашого пера…» Невже й правда хочуть отримати більше моїх творів?!

Емілі здригнулася. Хтось стукає у двері? Ні, в шибку вікна. Хто, навіщо? Ту ж мить вона уздріла: то Перрі стоїть на веранді й дивиться на неї крізь шибу.

Прожогом кинулася до вікна. Окрилена своїми письменницькими успіхами, втішена до краю, відчинила вікно, не вагаючись. Знала, звідки прийшов Перрі, й аж помирала від цікавості. Того вечора він був на обіді в пана Гарді, у його вишуканій оселі. Запрошення до пана Гарді вважалося за велику відзнаку — небагато учнів удостоювалися такої честі. Перрі дістав запрошення завдяки своїй блискучій промові в дискусії з академією. Пан Гарді чув його виступ і, вислухавши до кінця, дійшов висновку, що «у хлопця є майбутнє».

Перрі був невимовно гордий фактом запрошення і радився щодо деталей візиту з Емілі й Тедді. З Ільзою — ні, не радився, вона ще не простила йому його нетактовності опісля дискусії. Емілі зраділа, проте застерегла Перрі, закликавши його бути обачним. Побоювалася, як би Перрі, що не завжди ладнав з етикетом, не викинув якого коника. Одначе сам Перрі не мав жодних побоювань. «Все буде добре», — спокійно повторював він. Тепер ось Перрі зіп’явся на парапет, а Емілі присіла на софу, переконуючи себе, мовляв, це лиш на хвилину…

— Проходячи, я побачив засвічене вікно, — озвався Перрі, — й вирішив зазирнути до тебе. Хочу переказати свої враження «по гарячих слідах». Слухай, Емілі, — ти мала рацію, цілковиту рацію. Не пішов би я знову на такий вечір, навіть за сто доларів!

— Що сталося? — занепокоєно спитала Емілі. Вона почувалася відповідальною за поводження Перрі «на людях». Адже він мав такі манери, яких навчився у Місячному Серпі.

Перрі скривився.

— Прикра історія.

— А все ж я воліла б її почути, — холодно й строго промовила Емілі.

Перрі знизав плечима.

— Розповім тобі все, як було насправді, але, прошу, не переказуй ні Тедді, ні Ільзі. Не хочу, аби вони сміялися з мене. Отже, до господи пана Гарді я прийшов вчасно, пам’ятав, що ти казала мені про чистоту нігтів та носовичок, про взуття та піджак. Усе було, як належить. Та, коли я ступив на сходи, мене огорнуло почуття страху. А, власне, то був не страх, ні… я тішився, був навіть розчулений… але трохи й боявся, боявся невідомості. Потягнув за шнурок дзвінка. Той задзвонив як навіжений — дзвонив, не вгаваючи. Я чув, як у цілому домі розлягається цей настирливий звук, і запав у розпач: вони ж думатимуть, наче я маю звичку дзвонити доти, доки хтось не відчинить. Коли покоївка відкрила двері, я знову мав клопіт: не знав, чи треба тиснути їй руку, чи не треба.

— Ох, Перрі!

— Ну, я все ж таки не простягнув їй руки. Бачиш-но, до того я ніколи не бував у домі, де є покоївка — вся у чорному, але в білому очіпку та білих рукавичках.

Емілі зітхнула з полегкістю. Перрі вів далі:

— Стояла вона у проймі дверей, трохи збоку, і чекала, доки я зайду. Зайшов. Та не знав, що належить робити далі. Поза сумнівом, стояв би так до ранку, якби не пан Гарді. Він вийшов мені назустріч, подав руку й повів до вітальні, аби представити мене дружині. А паркет був слизький, наче лід. На порозі вітальні я послизнувся і не спромігся втримати рівновагу: упав ногами вперед, аж торкнув носаками черевиків пані Гарді чи пак її сукню. Лежав горічерева, не долілиць, і це мене трохи втішило, бо виглядало не так бридко.

Емілі ледве не зареготала, але мусила стриматись.

— Ох, Перрі!

— Що ж ти хочеш, Емілі, — тут я не винен. Жоден етикет не відвернув би цього. Я почувався блазнем і дурнем, але звівся на ноги зі сміхом. Та, крім мене, ніхто не сміявся. Всі поводилися дуже пристойно і чемно. Пані Гарді була вельми чуйною і доброзичливою, висловила надію, що я не дістав ніякого забою, а пан Гарді зауважив, мовби він сам неодноразово послизався на тому ж місці — відколи старі, милі килими було витіснено до блиску натертим паркетом. Я вже боявся поворухнутись, аби знову не впасти, тож присів на найближче крісло, на якому, виявляється, лежав Покер — улюблений пес пані Гарді. Але я не позбавив його життя — не дивись так на мене! — ба навіть з нас двох я налякався дужче. Це факт достеменний! Коли пересідав на інше крісло, піт аж струменів з мого чола. Прибуло ще кілька осіб, які привернули загальну увагу, тож я дістав час зібрати думки. Мав таке враження, ніби в мене з десяток пар рук та ніг. Й черевики мої були завеликими, заширокими тобто. Коли отак розмірковував, то завважив, що руки тримаю в кишенях, та ще й посвистую.

Емілі вже ладналася вигукнути: «Ох, Перрі!», — але втримала язика на припоні. Що допоможуть слова, і то спізнені?

— Знаю, це непристойно, тож я перестав насвистувати і вийняв руки з кишень. Тоді взявся гризти нігті. Врешті-решт, підклав руки під себе — сидів на власних долонях. Ноги ж схрестив під кріслом, просидівши так до обіду. Тим часом огрядна літня жінка зайшла до вітальні. Всі чоловіки одразу попідводились зі своїх місць. Я не підвівся — не бачив причини підводитись. Адже вільні крісла були. Тільки згодом мене осяяло, що це, очевидно, загальновизнане правило, і я мусив підвестися разом з усіма. Так, Емілі?

— Ну, звісно, — підтвердила Емілі змученим голосом. — Чи ти забув, як Ільза гнівалася на тебе саме через те?

— Забув. Ільза безперестану гнівається на мене — то через те, то через те. А втім, життя є найкращим учителем. Тепер я вже добре пам’ятатиму! Були в пана Гарді гостями ще троє-четверо учнів, був новий викладач французької, двоє-троє банкірів та декілька дам. До столу я дістався без пригод, відтак сів поміж пані Гарді й тією огрядною, похилого віку жінкою. Окинув поглядом стіл і лиш тоді збагнув, що таке страх. Нічого подібного я в житті ще не бачив. У вас, у Місячному Серпі, коли приходять гості, все має бути «на відмінно», але розкіш, яку я уздрів там, видалася мені просто казковою. Скільки скла, різьбленого найвибагливішою різьбою, скільки ножів, виделок та ложок найрізноманітнішої величини! У мою серветку було загорнено окраєць хліба; як розгорнув серветку, окраєць покотився, впав на підлогу й покотився паркетом — усе з гучним звуком. Я відчув, що червонію аж до кінчиків вух. Ти називаєш це «пашіти рум’янцем». Доти я не пашів рум’янцем ніколи. Не знав, чи маю встати й підняти цей хліб, чи ні. Втім, покоївка принесла мені інший окраєць. Юшку я їв не тією ложкою, але вчасно згадав науку твоєї тітки Лаури щодо того, як треба їсти юшку, тож хвилину-другу їв тихо і чемно. Та, як на злість, мене захопила чиясь оповідь, і я почав гучно сьорбати.

— Ти перехилив тарілку, щоб виїсти рештки? — запитала Емілі з відчаєм.

— Ні. Вже ладнався це скоїти, бо юшка була смаковитою, коли ж пригадав собі настанови тітки Лаури. Шкода мені було тих смачнющих решток, до того ж, я був голодним… І стара відьма, що сиділа поруч мене, перехилила тарілку й спокійнісінько виїдала рештки. Ох, і важко було втриматись! Але м’ясо з городиною їв дуже культурно, тільки раз нагорнув на виделку цілу купу м’яса та овочів — аж тут на мені зупинилися очі пані Гарді. Пригадав, що не можна брати до рота стільки їжі нараз, скулився весь під її поглядом, і все, що було на виделці, попадало мені на коліна, власне, на серветку. Не відав, чи велить етикет прибрати їжу з колін та й покласти знов на тарілку, чи забороняє, тому залишив усе на серветці. Пудинг був добрий, але їв його ложкою. Ложкою для юшки, а всі за столом їли виделкою. Що й казати: смакота! — хоч їв незгідно з обов’язковими приписами великосвітського товариства. У Місячному Серпі ви завжди їсте пудинг виделкою!

— Чого ж ти не спостерігав за іншими й не наслідував їх?

— Занадто я був приголомшений. Але мушу тобі сказати, що кухня тамтешня анітрохи не краща, ніж у Місячному Серпі, може, навіть менш добра. Куховарство твоєї тітки Елізабет, поза сумнівом, припало б до смаку подружжю Гарді; а ще вони подають до столу так мало з кожної страви! По обіді ми перейшли до вітальні, і стало вже легше: вибив тільки одну шибку в бібліотечній шафі, а поза тим нічого поганого не вчинив.

— Перрі!

— Що вдієш? Це було неминуче. Сперся плечем на шафу, розмовляючи з паном Гарді, й вочевидь надто сильно сперся, бо видушив шибку геть. Після того прикрого випадку зовсім язика собі зав’язав. А втім, коли оговтався, то говорив цілком розумно і вправно, пам’ятаючи твої застороги щодо простацьких та діалектних виразів. Лише кілька разів прохопився, перш ніж спромігся повернути назад і висловитись як годиться. Ох, здається мені, я тоді ще й надміру себе вихваляв! Я часто вихваляю себе, Емілі?

До цієї хвилини Перрі ніколи не ставив такого питання — ні собі, ні друзям.

— Так, — відверто сказала Емілі. — І збоку це виглядає дуже кепсько.

— Я почувався з біса ніяково — щоразу, як ті похваляння зривалися в мене з язика. Скількох-то речей я ще мушу навчитися, Емілі! Треба купити книжку про правила поведінки у світському товаристві й вивчити її напам’ять. Таких вечорів я не збираюся більше переживати! А насамкінець діло пішло на лад: Джим Гарді запропонував мені партію в шахи, яку й програв найганебнішим чином. От у шахи я граю згідно з усіма правилами — запевняю тебе. Пані Гарді оголосила, мовляв, мій виступ у дискусії був найкращим з тих, які вона будь-коли чула з вуст юнаків мого віку. Вона велика дама, попри невисокий зріст і дрібну статуру, — а вже світський етикет знає досконально. Отож, я мушу одружитися з тобою, Емілі, бо дружина моя повинна бути розумною і добре вихованою.

— Не говори нісенітниць, Перрі, — обірвала його Емілі, з усією зверхністю, на яку була спроможна.

— Нісенітниць? О ні, — правив своєї Перрі. — Вже пора нам з тобою щось вирішувати. Ти не повинна вернути носа від мене — лишень тому, що походиш із роду Мурреїв. З часом я буду гідний навіть руки Мурреївни. Підійди-но ближче, подай мені руку й допоможи виборсатися з моїх злиднів.

Емілі підвелася, гордовито випроставшись. Як і кожна дівчина, вона мріяла про палке та вірне кохання, але у мріях її не було місця для Перрі Міллера.

— Я не Мурреївна. А тепер я йду нагору, до моєї кімнати. Надобраніч.

— Зажди півсекунди, — благав Перрі. — Коли проб’є одинадцяту, я поцілую тебе як майбутню дружину.

Емілі навіть думки не припускала, що Перрі виконає те, що обіцяв. І це було необачно, оскільки Перрі завжди дотримувався слова і здійснював усе, що постановив. Але, з іншого боку, ніколи доти не був сентиментальним. Отож, не зважила на його «обітницю» — затрималася, аби з’ясувати в нього ще дещо стосовно гостини в подружжя Гарді. Перрі ж не встиг відповісти: годинник почав бити одинадцяту. Відтак перескочив через парапет і зайшов до кімнати. Емілі надто пізно здогадалася, що Перрі таки вчинить те, чим щойно погрожував. Спромоглася тільки трохи відхилитися, тож дзвінкий поцілунок Перрі (не вмів нічого робити делікатно!) замість щічки влучив їй у вухо.

Ту мить, як Перрі цілував вухо Емілі, трапилися дві речі: рвучкий подув вітру з брязкотом зачинив стулку вікна й загасив свічу, що стояла на столі, а водночас на порозі «виросла» постать тітки Рут. У правиці вона тримала засвічену свічу, чиє безжальне проміння враз вихопило з темряви тих двох, скам’янілих від жаху і сорому.

Тут, у цьому місці своєї оповіді, сумлінний біограф відчуває, що перо його не зможе стати на висоті завдання…

Емілі й Перрі стояли неначе правцем биті. Тітка Рут — так само. Вона приготувалася, що застане Емілі за писанням, адже місяць тому вже спіймала була небогу «на гарячому» — та у пориві нічного натхнення спустилася донизу, до опалюваної їдальні, аби вписати

кільканадцять речень до «книги Джиммі». Але те, що вона уздріла… Мушу визнати: це виглядало приголомшливо. Як тут ганити тітку Рут за її справедливе обурення?

Тітка незмигно, не відводячи погляду, дивилася на нещасну пару.

— Що ти робиш тут? — звернулася врешті до Перрі.

Небіж тітки Томаси допустився грубої помилки.

— Розв’язую квадратуру кола, — відказав, дивлячись на Рут Даттон очима зухвалими, ще й сповненими відрази.

Безсоромність Перрі (так і промовила подумки тітка Рут, і я так само вважаю його відповідь безсоромною) тільки погіршила становище. Далі тітка Рут звернулася до Емілі.

— Може, ти зумієш мені пояснити, як воно сталося, що ти перебуваєш тут о цій порі, ще й цілуєш у пітьмі отого пройдисвіта?

Емілі здригнулася на звук цих брутальних слів, немовби тітка її вдарила. Забула, яку перевагу дає тітці Рут те, що вона побачила. Отже, віддалася духові непокори. Гордовито звела голову:

— Я не відповідаю на подібні запитання.

— Ну що ж, я так і припускала.

Тітка Рут засміялася неприємно, зловісно — у тому сміхові бриніла нота тріумфу. Саме так: можна було подумати, що, незважаючи на роздратування, щось її тішило. Ми ж потай радіємо, коли переконуємось, що в оцінці певної людини не помилялися!

— То, може, захочеш відповісти на інше питання — яким чином цей пройдисвіт сюди забрався?

— Вікно, — кинув Перрі лаконічно, бачачи, що Емілі не має наміру відповідати.

— Я не питаю тебе, мій пане. Вийди! — владно промовила тітка Рут, патетичним жестом вказуючи на вікно.

— Я ні кроку не ступлю звідси, поки не дізнаюся, що ви збираєтесь робити з Емілі, — відказав Перрі з металом у голосі.

— Я, — мовила тітка Рут тоном блискучої, неперевершеної погорди, — нічого не робитиму з Емілі.

— Пані Даттон, будьте великодушною, — благав Перрі, — це тільки моя провина, винятково моя! Емілі нічого поганого не вчинила. Бачите, пані, все було так…

Утім, цього разу Перрі спізнився.

— Я просила небогу дати свої пояснення, вона мені відмовила. А твої пояснення мені непотрібні.

— Але… — наполягав Перрі.

— Йди вже, Перрі, — веліла Емілі, що відчула в повітрі нову небезпеку. Говорила спокійно, та жоден із Мурреїв не міг би вкласти у свій погляд стільки величі й владної сили. Перрі не посмів чинити їй опір. Вистрибнув у вікно і щез у темряві. Тітка Рут підійшла до вікна жвавим кроком і зачинила його. Після чого, навіть не глянувши в бік Емілі, піднялася нагору, метляючи полами червоного халату.

Емілі тієї ночі не зімкнула очей, а зрештою, вона й не заслужила на відпочинок. Щиро це визнаю! Коли гнів її відпустив, — огорнув її пекучий сором. Усвідомила, що вчинила зовсім по-дурному, відмовивши тітці Рут у будь-яких поясненнях. Тітка Рут мала право ставити їй запитання, коли вже зіткнулася з геть незвичайною ситуацією у власній господі. Оті запитання могли бути неприємними, а все ж тітка Рут мала право їх ставити, ба навіть складно було вимагати, щоб вона робила це з особливою лагідністю. Звісно: вона б не повірила жодному слову племінниці. Зате Емілі не вплуталася б у ще скрутніше становище.

Емілі готова була до того, що її покарають: з ганьбою відішлють до Місячного Серпа. Тітка Рут не погодиться тримати у себе в домі так погано виховану дівчину. Тітка Елізабет визнає за нею слушність. Тітка Лаура буде тяжко зажурена. А кузен Джиммі — чи його лояльність до неї витримає ще й таке випробування? То були гіркі, навіть болючі припущення. Що ж дивного, що кожен удар серця болем пронизував усе її єство! Але, повторюю, — вона заслужила на те. Не маю для неї ні слова співчуття, ні слова виправдання.

Розділ 18

Випадкова очевидність

Суботнього ранку тітка Рут зберігала за першим сніданком гробове мовчання. Посміхалася тільки зловісно, намащуючи маслом грінки. Кожному було б ясно, що вона, попри все, неабияк задоволена, а Емілі дуже і дуже засмучена. Тітка Рут подала Емілі грінки й варення з вишуканою, убивчою люб’язністю.

Після сніданку тітка Рут підвелася й попрямувала до телефону. Емілі припустила, що тітка телефонуватиме до доктора Барнлі, аби той переказав вістку зі Шрусбері до Місячного Серпа. Очікувала, що тітка Рут велить їй спакувати речі. Але тітка зберігала урочисте мовчання. По обіді приїхав кузен Джиммі. Тітка Рут вийшла на ґанок і радилася з ним про щось декілька довгих хвилин. Повернувшись до кімнати, вона перервала нарешті свою мовчанку.

— Одягайся, — веліла вона. — Ми їдемо до Місячного Серпа.

Емілі мовчки виконала тітчин наказ. Відтак зайняла у повозі переднє місце, тітка ж Рут і кузен Джиммі всілися пліч-о-пліч позаду. Кузен Джиммі подивився на Емілі через плече, спонад свого хутряного коміра, й підбадьорливо мовив: «Привіт, курчатко!» Кузен Джиммі, найімовірніше, був певен, що сталося щось дуже важливе й непересічне, хоч і не міг здогадатися, що саме.

Приємною поїздка аж ніяк не була. Прибуття до Місячного Серпа теж не було веселим. Тітка Елізабет мала суворий вигляд, обличчя тітки Лаури виказувало переляк.

— Я привезла сюди Емілі, — з порога заявила тітка Рут, — бо сама вже не в силі боротися з нею. Ти, Лауро, і ти, Елізабет, мусите засудити її поведінку.

Отже, Емілі постане перед родинним трибуналом? Яким буде його присуд? Несправедливим, жорстоким і кривдним? «Якщо боротьби не уникнути, то буду боротися», — постановила Емілі. Відкинула голову назад і, з яскравим рум’янцем на щоках, приготувалася до відсічі.

Усі вже були у вітальні, коли Емілі повернулася зі своєї кімнати, де скинула пальто. Тітка Елізабет зайняла місце біля столу. Тітка Лаура втислася в кут канапи, ладна розплакатись. Тітка Рут стала біля коминка — виглядала, немов прокурор. Кузен Джиммі, замість іти до стодоли, що входило в його вечірні обов’язки, зупинився коло дверей — подібно до Перрі, він мусив знати, що буде діятись з Емілі, що з нею «робитимуть». Рут помітно нервувала. Вона воліла б, аби Елізабет не допускала, ніколи не допускала Джиммі до вирішення родинних справ. Бо важко припустити, щоб така доросла дитина, як Джиммі, могла тверезо судити про речі.

Емілі сідати не стала. Підійшла до вікна, поклала руку на підвіконня.

— Ну, — озвався кузен Джиммі, — починайте вже, і нехай це скоріше закінчиться. Емілі, поза сумнівом, зголодніла. Ми мусимо дати їй повечеряти.

— Якби ти знав про неї те, що знаю я, то сказав би, що їй треба дати ще дещо, окрім вечері, — терпко промовила пані Даттон.

— Я знаю про Емілі все, що може знати про людину людина, — заперечив кузен Джиммі.

— Джиммі Муррей, ти дурень! — не витримала тітка Рут.

— Може й так, а втім, не забувай, що ми є близькими родичами, — з уїдливою лагідністю відказав кузен Джиммі.

— Джиммі, заспокойся! — владно осмикнула його тітка Елізабет. — Рут, кажи нам, що маєш казати.

Тітка Рут оповіла все. Вона докладно дотримувалася фактів, але спосіб викладу цих фактів, нічого не переінакшуючи, все опоганював. Її розповідь виставляла Емілі в надто невигідному для дівчини світлі — Емілі слухала, вся тремтячи від обурення. Мірою того, як тривав монолог тітки Рут, обличчя тітки Елізабет ставало дедалі суворішим, тітка Лаура заплакала, а кузен Джиммі взявся посвистувати.

— Він цілував її в шию! — урочисто скінчила тітка Рут. — Її тон виразно свідчив про те, що негоже цілувати в місця, самою природою призначені для поцілунків, але стократ гірше цілувати когось у шию.

— Не в шию, а тільки у вухо, — пошепки спростувала Емілі, мимоволі скривившись.

— А тепер я питаю тебе, — мовила тітка Рут, простягуючи руку до тітки Елізабет, — чи можеш ти сподіватися, що я триматиму у себе в домі таку дівчину?

— Ні, справді не можу, — поволі, ледь не по складах, відповіла тітка Елізабет.

Тітка Лаура почала голосно схлипувати. Кузен Джиммі ступив кілька кроків до середини вітальні.

Емілі відійшла од вікна і по черзі оглянула всіх присутніх.

— Я поясню, що сталося, тітко Елізабет.

— Мені здається, ми все щойно почули, — холодно відказала Елізабет. У душі вона сильно досадувала: так пишалася Емілі, так сердечно її полюбила — на свій, Мурреївський, позначений глибокою стриманістю лад… І зненацька такий удар! Саме тому вона була зараз невблаганною: занадто сильно страждала.

— Ні, цього не досить, тітко Елізабет, — спокійно заперечила Емілі. — Я вже доросла, і нехтувати моїм поглядом на справу ти не можеш. Мусиш вислухати й другу сторону.

Емілі дивилася справжнім Мурреївським поглядом. На Елізабет, як ми знаємо, він справляв сильну дію. Вона завагалася.

— Ти мала змогу все пояснити ще минулої ночі, — просичала тітка Рут. — Але ти відмовилась!

— Я була приголомшена і знала, що ти мені не повіриш.

— Я повірила б тобі, якби ти сказала правду. Тільки тоді, вочевидь, не спали тобі на думку різні викрути, якими зараз ти прагнеш почастувати тіток і кузена Джиммі. Ти мала час обміркувати їх.

— А ти зловила коли-будь Емілі на брехні? — спитав кузен Джиммі.

Пані Даттон розтулила губи, щоб вимовити: «Так», — але стулила їх знову. А що, як Джиммі зажадає від неї навести конкретний приклад? Була певна, що Емілі раз по раз лукавить, одначе доказів її лукавства не мала.

— Ти зловила її на брехні? — напосідав Джиммі.

— Я не по те сюди приїхала, щоб вислуховувати твої нотації, — тітка Рут різко повернулася до Джиммі спиною. — Елізабет, я завжди казала тобі, що ця дівчина є хитрою і підступною, — чи не так?

— Так, — визнала бідолашна Елізабет, вдячна за те, що принаймні на це єдине запитання може відповісти ствердно без відчуття досади. — Ти повторювала це безупину.

— І що, я не мала рації?

— Боюсь, що мала.

То була гірка хвилина для Елізабет Муррей.

— А отже, вирішуй ти, що маєм робити, — з тріумфом виголосила Рут.

— Ні, вирішувати зарано, — втрутився Джиммі. — Ти не дозволила Емілі пояснити нам, що, власне, трапилося. Такий суд справедливим бути не може. Ви повинні дати їй десять хвилин — нехай все розкаже, — і не переривайте її жодними заувагами.

— То буде єдино шляхетне розв’язання цієї справи, — ствердила раптом Елізабет, в яку вселилася шалена надія, що Емілі спроможеться очиститись від усіх звинувачень.

— Ну добре, — неохоче погодилася пані Даттон і всілася на крісло під портретом Арчібальда Муррея.

— Розповідай, Емілі, як воно було насправді, — заохотив кузен Джиммі.

— Я слово даю! — скрикнула тітка Рут. — Ти що, гадаєш, я не розказала тільки-но, як усе відбувалося, гадаєш, я зводжу на неї наклеп?!

Кузен Джиммі зняв руку вгору.

— Починай, курчатко. Тепер твоя черга.

Емілі розповіла все — від початку до кінця. Троє слухачів повірили їй, угледівши логічний зв’язок між подіями. Тітка Рут і та в глибині душі знала, що Емілі каже правду, однак не бажала це визнавати.

— Правдоподібна історія — нічого не скажеш, — зауважила вона іронічно.

Тоді кузен Джиммі підвівся й, перетнувши вітальню, приступив до пані Даттон впритул.

— Рут Муррей, — звернувся він, — ти пам’ятаєш, що сорок років тому пліткували про тебе і Фредді Блера? Пам’ятаєш?

Тітка Рут поволі задкувала. Кузен Джиммі напирав.

— Ти пам’ятаєш, як тебе «застукали» в ситуації не менш скандальній, аніж теперішня, — зрештою, взагалі не скандальній, як на мене? Пам’ятаєш чи ні?

Рут відступила ще на крок. Джиммі на крок наблизився до неї.

— Ти пам’ятаєш, як ти обурювалася тим, що люди не йняли тобі віри? Але батько твій повірив тобі, повірив — через довіру до своєї, рідної крові. Так чи не так?

Тітка Рут була вже в буквальному сенсі приперта до стіни — далі задкувати було нікуди.

— Пам’ятаю, аякже! — роздратовано відказала вона.

Тітка Рут розчервонілася. Емілі приглядалася до неї з цікавістю. Невже тітка Рут уміє червоніти? Рут Даттон і справді довелося пережити в далекому минулому кілька тяжких місяців. Як було їй вісімнадцять років, супроти неї так само свідчили неспростовні начебто факти. А проте була неповинна, цілком неповинна, принаймні не мала наміру тікати з коханим — подібно до того, як учинила мати Емілі. Вона стала тоді жертвою фатального збігу обставин. Батько, однак, їй повірив, і вся родина знову прийняла її у своє лоно. Рут Даттон аж затремтіла на спогад про ті страждання, що їх довелося тоді зазнати. Далі сумніватися щодо Емілі вона не сміла, втім, одразу визнати свою поразку не бажала.

— Джиммі, — сказала вона гостро, — може, нарешті відступиш від мене і сядеш? Припустимо, що Емілі каже правду. Шкода, що вона не сказала цієї правди одразу, що так довго її приховувала. Я впевнена: той пройдисвіт закоханий у неї по самісінькі вуха.

— Ні, він тільки просив моєї руки, — холодно відказала Емілі.

Три вигуки — з трьох вуст. Здобутися на слово подужала сама лише тітка Рут.

— І ти збираєшся віддати йому її?

— Ні. Я відмовляла йому щонайменше дванадцять разів.

— Добре, що стало тобі на це розуму. Теж мені партія — небіж Томаси!

— Небіж Томаси чи не Томаси, у цьому разі не має значення. Якщо йдеться про суспільне становище, то за десять років Перрі Міллер стане людиною, чия пропозиція руки і серця зможе ощасливити навіть Мурреївну. Але тип юнака, який репрезентує Перрі, мені не підхожий. Не таким я волію бачити свого майбутнього чоловіка.

Невже це Емілі, ота висока молода жінка, що холодно розтлумачує причини своєї відмови Перрі, говорячи про «тип» юнака, який не відповідає її вимогам? Елізабет, Лаура і навіть Рут дивилися на неї так, мовби ніколи доти її не бачили. Їхні очі випромінювали повагу — щось нове у їхньому ставленні до Емілі. Всі троє пам’ятали про Ендрю — аж ніяк не забували! — та поки він освідчиться, поки Емілі стане дорослою! Аж раптом довідуються, що факт освідчення вже відбувся, і то дванадцять — щонайменше — разів. Тієї хвилини позасвідомо вони перестали вважати Емілі за дитину. Відтак сімейний суд над провинною дівчиною став уже недоречним. Відчували це, хоч не здавали собі справи, що підсвідомо думають саме так. І найкращим доказом цього стала несподівана заувага тітки Рут. Проказала її так, ніби зверталася не до племінниці, а до Лаури чи Елізабет.

— Уяви-но, Емілі, якби хтось угледів Перрі Міллера, що сидить на підвіконні о тій порі? Що б він подумав?

— Авжеж, я чудово тебе розумію, тітко Рут. Однак я хочу, щоб ти зрозуміла й мене. Я вчинила дурницю, відкриваючи вікно й розмовляючи з Перрі, — визнаю це. Але я не очікувала, що ми будемо розмовляти довше, ніж хвилину-другу, тим часом я вмирала з цікавості, що відбувалося у пана Гарді. Ну, й забула про час, а хвилини минали…

— То що, Перрі Міллер був присутній на обіді в подружжя Гарді? — вражено запитала тітка Елізабет. Усталений Мурреївський світ перевертався догори дриґом! Небіж тітки Томаси заходить на вулицю Королівську в Шрусбері! Водночас тітка Рут із жахом пригадала, що Перрі Міллер бачив її того вечора в червоному фланелевому халаті. Давніш це не мало би жодного значення, адже Перрі був тільки нікчемним плебеєм, однак тепер він буває в гостях у самого пана Гарді…

— Так. Пан Гарді вважає, що він блискуче проявив себе у дискусії, і твердить, що Перрі чекає велике майбутнє, — відповіла Емілі.

— Добре, — знехотя просичала тітка Рут, — а все ж я хочу, щоб ти припинила мандрувати глупої ночі моєю господою з метою десь притулитися й писати свої оповідки. Якби ти лежала тоді в ліжку, як личить добре вихованій панні, то нічого такого не трапилося б.

— Я не писала оповідання! — аж скрикнула Емілі. — Не написала ще жодного слова, взятого зі своєї уяви, відколи обіцяла тітці Елізабет, що писатиму саму лише правду або не писатиму взагалі. Таж я вже казала, що спустилася донизу тільки по книгу «від кузена Джиммі».

— І ти не могла зачекати до ранку? — напосідала тітка Рут.

— Облишмо ці марні допити, — озвався кузен Джиммі. — Я, знаєте, голодний. Жінки, займіться-но вечерею!

Елізабет і Лаура покинули вітальню так слухняно, неначе розпорядження щодо вечері пролунало з вуст самого Арчібальда Муррея. За хвилину й Рут подалася слідом за ними. Справа повернула на інше, і це стало для неї чималою несподіванкою. Але мусила відступитися: так чи так, а загроза великого родинного скандалу минула.

— Справу залагоджено! — весело оголосив кузен Джиммі, коли за всіма тітками зачинилися двері.

Емілі зітхнула. Стара, пишно обставлена вітальня раптом видалася їй такою гарною і затишною…

— Так, завдяки тобі, — сказала, кидаючись Джиммі на шию і сердечно його обіймаючи. — А тепер, любий кузене, ти мусиш добряче мене висварити.

— Ні, ні, не буду. Але обережніше було б не відчиняти вікно вночі — правда ж, курчатко?

— Правда. А втім, обережність є найнуднішою з людських чеснот. Буває, людина її соромиться, прагне чинити спротив, незважаючи на всі небезпеки, всупереч будь-якій обережності…

— А потім доводиться переживати всі наслідки такої хоробрості, — закінчив кузен Джиммі.

— Отож-бо й воно! — засміялася Емілі. — Не люблю я простувати крізь життя з головою, втисненою у плечі, роззираючись надовкіл, чи хтось, бува, за мною не спостерігає. Я чесна у своїх вчинках, а до людських очей та язиків мені байдуже. Що поганого в тім, що ми з Перрі розмовляли через вікно? І в тому, що він намагався мене поцілувати, теж немає нічого поганого. То було залицяння з його боку — не більше. Ох, ненавиджу етикет, усі ті правила поведінки! І, як слушно говориш, мені доводиться переживати наслідки цієї ненависті.

— Але не завжди ми в силі завдати собі на плечі такий тягар, курчатко, — у тому вся річ. От, якби ти з часом вийшла заміж, маленька, і мала дочку, що її вночі застала б на подібній розмові з парубком, якби ти опинилася на місці тітки Рут, — скажи, ти була б задоволена? Тобі сподобалася б така сцена? Скажи відверто…

Емілі задумалася.

— Ні, не була б задоволена, — визнала, — але тільки тому, що не знала би, що відбувається.

Кузен Джиммі захихотів.

— Отож-бо, курчатко. Сторонні люди не знають, не можуть знати, адже вони сторонні. Тим-то мусимо зважати на око людське. Я лиш дурнуватий Джиммі Муррей, одначе знаю, до якої міри ми змушені рахуватися з людськими очима і язиками й стежити за власною поведінкою. Ну, годі про це… Курчатко, на вечерю буде смажена картопелька!

Тієї ж миті з кухні долинув запах смаженої страви, такий домашній, звичний запах — нічого спільного з компрометуючими ситуаціями й сімейними трибуналами. Емілі ще раз обняла кузена Джиммі.

— Волію радше обіду, що складається з польового зілля, але в товаристві кузена Джиммі, аніж найкраще підсмаженої бульби в товаристві тітоньки Рут, — оголосила вона.

Розділ 19

Голоси

3 квітня 19…

Часом я починаю вірити у вплив недобрих зірок на наше життя чи в так звані фатальні дні. Якщо це вигадка, то як же з людьми доброї волі можуть траплятися такі достоту сатанинські події? Не встигла ще тітка Рут охолонути з обурення після моєї пригоди з Перрі, а вже знову я вплуталася у трагікомічну історію.

Треба бути чесною. Те, що сталося, сталося не через парасольку, що випала з моїх рук на землю, не через люстро, яке розбила минулої суботи в Місячному Серпі, — ні, це сталося через мене, це тільки моя провина.

З Нового року звільнилося місце пастора у церкві святого Джона в Шрусбері. Приїжджали кандидати на цю посаду, парафіяни слухали їхні проповіді. Пан Тауерс із «Часу» просив мене скласти звіти про ті казання. Я мала писати їх щодругу неділю, себто тоді, коли не їду на вихідні до Чорноводдя. Перша проповідь була доброю, я з приємністю писала про неї. Друга — ніякою: не затрудняючи себе, написала про неї кілька байдужих слів. Але третя була просто кумедною. Поділилася своїм враженням з тіткою Рут, як верталися з церкви додому.

— Ти гадаєш, — відказала тітка, — ніби є компетентною в оцінці церковної проповіді?

— Так, поза сумнівом!

Та проповідь була геть нікчемною. А, крім того, пан Вікгем суперечив самому собі разів… кільканадцять. Плутав метафори, приписував апостолу Павлові те, що безумовно належить Шекспірові, допустився чи не всіх літературних гріхів, зокрема такого, що був смертельно нудним. Попри те, я мусила скласти звіт і про це казання, коли вже впряглася у відповідну справу. Для власного задоволення я написала аналіз проповіді. То було розкішне заняття! Виявила всі логічні невідповідності, вказала на слабку аргументацію, непевність думки. Пишучи, я вельми тішилася — ох, то була дуже гостра, їдка сатира — воістину сатанинський витвір!

Певна річ, я написала цю критику для себе — лиш потім я відредагувала звіт, так би мовити, об’єктивно: щоб оцінка була не надто позитивною, але й не надто негативною. Після початкового аналізу, що справив мені таку насолоду, це було нескладно, адже я вихлюпнула з себе всю отруту, всю злість, викликану тим недолугим казанням.

І помилково віддала «Часові» саме ту — злостиву, їдку — критику!

Пан Тауерс передав її набірникові, не читаючи. Має довіру до моїх текстів, а радше мав, бо тепер мені його довіру вже не повернути. Назавтра число «Часу» з моєю злощасною статтею вийшло друком.

Уранці, прокинувшись, я довідалася, що засуджена всім загалом.

Пан Тауерс, однак, не обурений. Виглядає занепокоєним, але трохи навіть потішеним. Він щирий пресвітеріанин, тож ніхто й не подумає, наче він хотів образити власну релігію, а пан Вікгем не є місцевим пастором, й нікого тут його персона, властиво, не цікавить. Отже, весь тягар обурення лягає на горопашну Емілію Б. Стар. Більшість переконана, мовби я вчинила це, «щоб себе показати». Тітка Рут розлючена. Тітка Елізабет ображена до глибини душі, тітка Лаура зажурена, а кузен Джиммі вельми стурбований. Справді: не можна-бо критикувати пастора і його проповіді. Скандал! Згідно з Мурреївськими переконаннями, релігійні проповіді взагалі, а надто пресвітеріанські, — це святе й недоторканне. Моя зарозумілість і марнолюбство доведуть мене до загибелі, крижаним тоном заявила тітка Елізабет. Єдиною особою, хто виявив своє непідробне захоплення, став пан Карпентер. (Дін ще досі в Нью-Йорку. Він теж радів би — я знаю). Пан Карпентер чи не кожному стрічному доводить, мовляв, мій звіт є найкращим опусом такого роду, який він читав коли-будь. Але над паном Карпентером тяжіє підозра, начебто він єретик, тому його погляд не виправдовує мене — якраз навпаки.

Прикра історія! А втім, якийсь цинічний чортик — десь там, на дні моєї душі, — хихоче глумливо й зловтішно. Аякже: у тому їдкому, злостивому звіті кожне слово є правдою. І не лише правдою — кожне слово застосовано до речі й стоїть на своєму місці. Я не плуталася у метафорах…

Що ж: і це промине!


20 квітня 19…

Сьогодні простувала до Країни Висот, наспівуючи. Весна вже відчувається у повітрі, я переповнена радістю — ні про що інше думати неспроможна.

Зранку погода була похмурою і дощовою, та пополудні засяяло сонце.

Нараз я почула тисячі голосів, що лунали так радісно, так урочисто. То була перемога весни, яку ангели вістили світові, змученому довгою, похмурою зимою. Я зійшла на верхогір’я, щоб бути ближче до неба і краще чути ангельські голоси. Та невдовзі заглушили їх співи Велительки Вітрів. Молодик-місяць, один із тринадцяти, що їх бачимо упродовж року, завис над моєю улюбленою ялиною. Я стояла на вершині, роздивляючись навкруги, вслухаючись у таємничі звуки природи, що вкотре пробуджувалася до життя, й відчувала, що світ належить мені.

У кишені я мала заледве сімдесят п’ять центів — натепер усі мої статки, — але ж рай не купиш за гроші.

Врешті-решт, присіла просто на землю й спробувала відтворити свій настрій віршем. Вийшло, здається, непогано, але настрій моменту не подужала висловити так, як мені хотілося. Це дуже і дуже нелегко!

Було вже темно, хоч в око стрель, коли я спускалася з горбовини. Помчала б додому щодуху, якби… якби наважилася. Охопив мене страх — таким похмурим зненацька постав мені довколишній світ. Дерева, мої старі незрадливі приятелі, несподівано стали мені чужими, ба навіть ворожими. Не чути було вже тих радісних, чарівних звуків, що за білого дня виманили мене з дому на узгір’я. Здавалося, мене оточила юрба невидимих вампірів — я чула шурхіт од їхніх кроків, повів од їхніх шат… Я тремтіла. Коли ж нарешті переступила поріг будинку, то відчула таку полегкість, наче втекла від смертельної небезпеки, вирвавшись із країни поган і сатирів. Не думаю, що ліси залишаються цілком християнськими, коли занурюються у темряву. Достеменно живе в них таке, що не сміє показуватись при сонячному промінні, що перебуває у змові з чорною ніччю.

— Ти не повинна виходити з дому, якщо так сильно кашляєш, — застерегла тітка Рут.

Але ні холод, ні вогкість не заподіяли мені кривди. А скривдженою, зраненою я справді була. Причина — той небувалий пошепт якоїсь лихої, зловісної сили. Я страшилася його, а водночас цей таємничий поклик мене вабив. Краса, що об’явилася мені на верхогір’ї, зненацька стала зникомою, блідою супроти нового, моторошного чуття. Відтак сіла у своїй кімнаті й написала ще одного вірша. Скінчивши його, я знала, що звільнила від чарів якусь частину своєї істоти, й Емілі-у-Свічаді перестала бути мені чужою.

Хвилину тому тітка Рут принесла мені склянку гарячого молока з перцем як засіб від кашлю. Мусила випити молоко з перцем! Рай і пекло видаються мені зараз тільки дурною вигадкою, химерою…


25 травня 19…

Дін повернувся з Нью-Йорка минулої п’ятниці. Нині ввечері ми, розмовляючи, прогулювалися в Місячному Серпі. Я була у світлій сукні. Дін промовив:

— Коли угледів тебе віддалік — ти саме спускалася з пагорка, — одразу спало мені на думку, що ти як деревце, — он там, бачиш, — він показав рукою на великий білоцвітний кущ, який ріс у гайку Високого Джона.

Це так приємно, коли тебе порівнюють з прегарним квітучим деревцем! Починаєш подобатися самій собі. Вечір був милим, теплим, і так добре, що Дін, любий Дін, є знов поруч.

— Ти випромінюєш щось таке, — мовив Дін, — що зірки з тобою стають яскравішими, а півонії червонішими.

Хіба не сильно сказано? Як же так, що він і тітка Рут мають про мене такі відмінні думки?

Дін тримав щось під пахвою — щось невелике, квадратне. На прощання вручив оце «щось» мені.

— Я приніс тобі це, щоб могла «зрівноважити» умирущого лорда Байрона.

То була репродукція портрету Джованни Дельї Альбіцці, дружини славетного Торнабуоні («Гірландайо»), що жила у чотирнадцятому столітті. Я привезла картинку до Шрусбері й повісила на стіні у своїй кімнаті. Портрет молодої, вродливої, стрункої жінки з золотавим хвилястим волоссям, з ніжним, красивим профілем, білосніжною шиєю та ледь помітним виразом жалю в очах… Джованна померла молодою!

Її сукня, рукави, оксамит — усе напрочуд гарне. Вочевидь, Джованну обслуговувала першорядна кравчиня, і, хоч на портреті вона виглядає заледь не святою, — не можу позбутися враження, мовби вона усвідомлювала це з деяким навіть задоволенням. Хочу, щоб вона повернулася до мене «в анфас» і показала своє обличчя цілком.

Тітка ж Рут гадає, ніби вона, Джованна, виглядає дивно; тітка, я бачу, сумнівається, чи випадає, щоб ця молода жінка красувалася в одному покої з суворою, в династичних прикрасах, королевою Олександрою.

Я, казати відверто, сумніваюся теж.


10 червня 19…

Тепер незмінно готую уроки в Країні Висот — поміж тих чудових, високих, стрімких дерев. Я-бо жриця лісів — споглядаю дерева не лише з замилуванням, а навіть з побожністю.

Дерева, подібно до деяких людей, за ближчого знайомства лише виграють. Як би палко не любив їх спочатку, — можеш бути певним, що любитимеш їх ще дужче, мірою того, як минають літа, як пізнаєш їхні риси та властивості, як переживаєш разом із ними зміну пір року. Про любі мені дерева Країни Висот я знаю безліч речей, котрих не знала, коли приїхала сюди два роки тому.

Дерева не менше, ніж люди, обдаровані неповторною індивідуальністю. Немає двох однакових ялин. Завжди є якась особлива галузка, чи кора, що репнула, якийсь вигин, котрий вирізняє певне дерево серед його товаришів. Одні дерева люблять рости в громаді, є товариськими за своєю вдачею, сплітають гілля в обіймах, достоту як Ільза і я — наші руки; подібно до нас, вони пошепки звіряють одне одному свої таємниці. А інші є гордовитими, тримаються осторонь від посестер і побратимів, неначе Мурреї; є й безнадійні самітники, що не знаються ні з ким, опріч вітру та неба. Але саме такі дерева найбільше гідні пізнання. Людина дужче пишається дружбою з ними, коли нарешті здобуде їхню довіру й любов, ніж тою прихильністю, якою негайно обдаровують його дерева негорді, приступні. Сьогодні я раптом уздріла велику зірку, завішену понад ялиною, що росте перед моїм вікном. Зазнала дивного почуття від споглядання двох пишнот, які несподівано зустрілися у земному (чи понадземному) просторі. Цей образ буде скрашувати моє нинішнє життя — шкільне одноманіття, миття посуду, ба навіть суботні прибирання в оселі тітки Рут.


25 червня 19…

Сьогодні ми складали іспит з історії, а саме — з епохи Тюдорів. Та епоха неабияк мене захоплює, але найдужче захоплює те, про що історія мовчить, а не те, про що вона розповідає. Історики не повідомляють нам того, що справді, передусім, воліла би знати. Про що думала Джейн Сеймур, коли прокидалася у темряві? Про замучену Анну чи про бліду, всіма полишену Катерину? Чи, може, про своє нове намисто? Чи спадало їй бодай колись на гадку, що вона заплатила за свою корону занадто дорого, чи була просто задоволена тією, сказати б, оборудкою, яку зуміла залагодити? Чи щаслива була народженням сина, чи бачила внутрішнім зором юрбу привидів, що тислися до неї з погрозами на вустах? Чи завжди Джейн Грей була доброзичливою і ласкавою до всіх своїх знайомих, чи все ж таки переживала хвилини шалу та гніву? Що думала про Шекспіра його власна дружина? Чи існував коли-будь чоловік, який був закоханий у королеву Єлизавету? Щоразу ставлю собі такі запитання, коли гортаю сторінки підручника, котрий подає нам королів та королев як безживних маріонеток.


7 липня 19…

Другий рік навчання у вищій школі минув. Результати іспитів — мої результати — приємно здивували навіть тітку Рут, яка зволила заявити, мовляв, завжди вірила у мої здібності, от тільки не знала, чи здатна я до наполегливої праці. Я — перша учениця у своєму класі. Це тішить моє самолюбство. Але починаю розуміти, що мав на увазі Дін, твердячи, мовби справжня освіта визначається сумою наших переживань і вражень. Справді: головним джерелом поповнення моїх знань були вилазки до Країни Висот, незабутня ніч, проведена на стозі сіна, портрет Джованни, стара жінка, що замолоду вліпила шльопанця майбутньому королеві, мої старання писати правду й нічого, крім правди, і подібні речі. Навіть сутички з Евеліною, її неприязнь дечого мене навчили. Коли вже зайшла про неї мова: провалила іспит і мусить залишитися на другий рік у тому ж класі. Жаль, щиро жаль мені Евеліну!

Кажу так, ніби я шляхетна, завжди готова прощати особа. Але будьмо чесними до кінця. Шкодую, що не склала іспит переважно тому, що в противному разі вона б уже випустилася зі школи наступного року.


20 липня 19…

Ми з Ільзою щодня ходимо тепер купатися. Тітка Лаура стежить за тим, щоб ми брали з собою купальні костюми. Цікаво мені, чи дійшли до її вух поголоски про наше купання без відповідних костюмів.

Життя чудове, розкішне, прекрасне! Попри те, що нині отримала аж три конверти з поверненими рукописами. Нічого: ті самі видавці з часом тужитимуть за моїми творами, смиренно їх у мене проситимуть. Нині тітка Лаура навчає мене, як робляться чудові, геть особливі шоколадні тістечка — за рецептом, який отримала тридцять років тому від однієї зі своїх приятельок, що згодом оселилася у Вірджинії. Ніхто у Чорноводді не володіє секретом виготовлення таких тістечок. Тітка Лаура зажадала від мене урочистої обітниці, що я нікому його не викажу.

Точною назвою цієї лагомини є «Диявольський присмак», але тітка Елізабет проти вживання такої назви.


2 серпня 19…

Навістила сьогодні пана Карпентера. Лежить з ревматизмом. Видно, як він старіє. Минулого року мав чималі неприємності. Учні висловили колективний протест супроти його вчителювання, однак цей виступ залишився без наслідків: більшість дорослих чорноводців розуміє, що пан Карпентер, попри все, є винятковим учителем.

— Не можна вчити інших і бути водночас лагідним, — пробурчав у відповідь на заувагу, ніби учнівські скарги впливають на ступінь його шорсткості й вимогливості.

Чи не ревматизм уплинув так зле на настрій пана Карпентера? Мої поезії, які принесла йому, схвалення не дістали. Прочитавши одну з них, присвячену квітневому вечору, відкинув її недбалим рухом руки й затаврував словами:

— Банальність. Солодкава банальність.

А я гадала, що вірш, хоч деякою мірою, відтворює мій чарівний настрій того квітневого вечора. Як же я помилялася!

Тоді подала йому вірша, написаного того ж вечора, як повернулася з Країни Висот додому. Прочитав його раз і ще раз, відтак подер на дрібні клаптики.

— Навіщо? — спитала я, збентежена й незадоволена. — Що поганого у тому вірші?

— На перший погляд, нічого, — відповів учитель. — Могла би виголосити його в недільній школі. Та, якщо вчитатися, — це вираз граничного поганства. З погляду суто літературного та поезія у тисячу разів вартніша від твоїх гарненьких віршиків без глибокого змісту. Але саме тут ховається небезпека. Емілі, у твоєму вірші звучить, і то виразно, демонічна нота. Якби сумнівався, — цього б вистачило, щоб мене переконати, що поети чи не цілком перебувають під владою злих і добрих духів. Ти не почувалася одержимою, виводячи ті слова?

— Так, — визнала я, пригадуючи тодішні свої почуття. І вже тішилася, що пан Карпентер подер того вірша. Я б не зважилася на таке ніколи. Щоправда, я знищила цілу низку своїх творів, які здавалися мені недосконалими, але цей був добрий як вірш, добрий своїми римами й своєю експресією. А втім, пан Карпентер мав слушність, чинячи те, що вчинив, — я відчуваю це!

Ще й накричав на мене, коли я сказала йому, що читаю поезії пані Гімен. У тітки Лаури є невеличкий томик у блакитній оправі з золотавим орнаментом, з дарчим написом якогось шанувальника. За часів тітчиної молодості шанувальник підносив своїй обраниці на день народження обов’язковий презент: томик поезії. Те, що сказав пан Карпентер стосовно пані Гімен та її творів, неможливо переповісти в щоденнику юної панни. А все ж мені подобаються деякі з її поезій. Не бозна яке мистецтво — сумніватись не доводиться, — але іноді вони промовляють мені до душі; поза тим, рядки плинуть мелодійно, тож легко їх запам’ятовувати.

Пан Карпентер добряче мене висміяв, велів рушати додому й читати книжки для малих дітей. Та, коли насправді зібралася йти, почула від нього перший комплімент особистого, сказати б, характеру — перший за роки нашого знайомства.

— Люблю оцю твою блакитну суконку. Вмієш її носити. Це добре. Не витримую, як жінка вбирається зле, без смаку. Це мені достоту болить — гадаю, і Бога ображає такий, нечепурний, вигляд. А, власне кажучи, якщо вмієш елегантно вдягатися, то вже однаково, чи любиш поезії пані Гімен, чи ні.

Вертаючись додому, я зустріла старого Келлі, який пристав, простягнув мені пару цукерок і доручив переказати свої вітання «нареченому».


15 серпня 19…

Наскільки ж поетичнішими є назви, що їх дає квітам народ, аніж назви наукові, латинські. Люблю квіти, люблю їхні назви. Шкода, що літо вже наближається до кінця.


1 вересня 19…

Сьогодні сталися дві події. Перша — лист тітки Ненсі до тітки Елізабет. Тітка Ненсі від часу мого гостювання в Поповому Ставі ніколи, нічим не виказала, що пам’ятає про моє існування. З тієї пори минуло чотири роки. Вона ще живе, їй виповнилося дев’яносто чотири, і вона цілком здорова. У листі є деякі саркастичні зауваги щодо мене й тітки Елізабет. Але її, тітку Ненсі, вибачає той факт, що вона постановила заплатити за мій останній навчальний рік у Шрусбері. Зголосилася покрити всі мої видатки, включно з тими, які пов’язані з проживанням в оселі тітки Рут.

Я дуже тішуся. Попри уїдливість тітки Ненсі, не відчуваю ні образи, ні злобливості. Вона ніколи мене не гнобила, не принижувала, не ставилася до мене зверхньо. Нічого не зробила для мене винятково з почуття «обов’язку». «Чорти вхопили б той ваш обов’язок! — пише вона у листі. — Вчиняю це лиш тому, що хочу насолити деяким Прістам, а ще тому, що Воллес надто вже хизується своїм доброчинством щодо Емілі». Далі ж пише таке: «Скажи Емілі, нехай вертається до Шрусбері й навчається добре. Але хай пам’ятає, що знання свої треба приховувати, а ніжки виставляти напозір». Тітка Елізабет обурена геть — через ту пораду не хоче навіть показувати мені листа. Проте кузен Джиммі переповів мені все.

Другою подією стала заява тітки Елізабет, що вона звільняє мене від моєї обіцянки не писати творів «з уяви». Можу фантазувати, можу обирати будь-які теми — одне слово, вільна!

— Я не схвалюю й ніколи не схвалюватиму писання новел, повістей і романів, — поважно виголосила тітка Елізабет. — Та, якщо вже тітка Ненсі зголосилася покрити твої видатки, я вважаю своїм обов’язком звільнити тебе від тієї обіцянки. Маю надію, ти внаслідок цього не занедбаєш своєї науки.

О ні, люба тітко Елізабет! Не занедбаю я своєї науки. Але почуваюся, наче в’язень, випущений на волю. Пальці мені тремтять, пориваються до пера, у мозку рояться теми, сюжети та образи. Бачу цілу низку вигаданих героїв, що в них я прагну влити життя. Аби лиш не було такої різниці між тим, що бачимо, і тим, що виливаємо на папір!

— Вже тоді, як узимку ти отримала чек за свою новелу, Елізабет завагалася, чи не звільнити тебе від даного слова, — мовив кузен Джиммі. — Тоді не могла, однак, себе пересилити, й лиш послання тітки Ненсі стало для неї і приводом, і поштовхом. Що вдієш — гроші, Емілі, мають на Мурреїв магічний вплив. До речі, тобі ще будуть потрібні поштові марки з країни янкі?

Пані Кент повідомила Тедді, що може їхати до Шрусбері ще на один рік. Що буде потім — Тедді не знає. Отже, всі ми вертаємося разом до школи; я така щаслива, аж… аж мушу це речення виділити.


10 вересня 19…

Вибрали мене на цей рік старостою класу. Крім того, Спілка Молоді надіслала мені повідомлення, що мене удостоїли честі бути членом цієї пречудової спілки.

Уявляю собі, в якому душевному стані перебуває зараз Евеліна Блейк!

На першу пропозицію я пристала, а Спілці з холодною чемністю відписала, що відмовляюсь од честі належати до неї.

Я — членом Спілки? По тому, як торік отримала чорну кульку? Ніколи, нізащо!


7 жовтня 19…

Сьогодні в нашому класі запанувало велике пожвавлення. Доктор Гарді повідомив нам, що до Шрусбері приїжджає дядько Кетрін Дерсі, професор Мак-Гілл; професорові спало на думку призначити нагороду за найкращий поетичний твір, написаний учнем чи ученицею вищої школи. Твір повинен містити від двадцяти до шістдесяти рядків і його слід подати до першого листопада. Відтак почала гарячково ритися в книгах «від Джиммі» — зрештою, зупинила свій вибір на «Дикому винограді». Це мій другий щодо мистецької вартості вірш. Найкращим є «Пісенька про шестипенсову монету», але «Пісенька» складається лише з п’ятнадцяти рядків, а подовжити її, не зіпсувавши, мені не вдасться. «Дикий виноград» потребує деякої правки. Є там два чи три вирази, які викликають застереження. Не відповідають моїй думці достеменно, а інших знайти не можу. Шкода, що не можна придумати кілька нових слів, як це полюбляла робити в листах до батька. Тоді я витворювала слова і вигадувала словосполучення в міру потреби. І тато зрозумів би їх, якби читав колись ті листи. Але судді… Маю побоювання, що судді не зрозуміли б або поставили мої слова та вирази під сумнів.

«Дикий виноград» повинен отримати нагороду. Це не марнославство і не зарозумілість! Це усвідомлення. Коли б нагороду вручали з математики, її отримала б Кетрін Дерсі. За красу — мала б отримати Хейзл Елліс. За красномовство — Перрі, за дикцію — Ільза, за малювання — Тедді. А за поезію — тільки Е. Б. Стар!

Сьогоріч ми вивчаємо Теннісона й Кітса. Я люблю Теннісона, проте щось мене у ньому дратує. Він гарний (хоч не прегарний, як Кітс) — його артистизм є досконалим. А втім, не дає нам змоги забути про свій артистизм ні на мить — ми, читачі, безнастанно його відчуваємо. Ніколи не дозволяє захопити себе ні почуттям, ні пристрастям — неначе гірському потокові. Ні, його натхнення плине спокійно між добре впорядкованих берегів і старанно виплеканих садів. Та як би ми не любили сади, — незмога нам дивитися на них безперервно, від часу до часу ми відчуваємо потребу майнути кудись у місцину незайману, дику. Хто-хто, а Емілія Берд Стар полюбляє такі вилазки, чим незрідка засмучує рідних.

Кітс аж переповнений красою. Коли читаю його вірші, мені перехоплює подих, я відчуваю розріджене гірське повітря, буревій, що забиває дух, чи спокій, суворий спокій верхогір’я.

Але деякі з його поезій вкидають мене у розпач. Пощо ми докладаємо таких зусиль — у кращому разі створити те, що вже створене було до нас?

Та інколи натрапляю на твори, які справляють мені розраду, наприклад, вірш про безсмертя, вістоване нам «голосами». Це — правда, глибока правда. Маємо дослухатися до наших внутрішніх голосів, йти за їхнім велінням, всупереч байдужості, яка часами нас огортає, наперекір усім сумнівам і зневірам. Ті голоси допровадять нас до звершення, яким би воно не було.

Нині я отримала чотири повернених рукописи. Недобрий день, день поразок! «Голоси» ледве доходять до моїх вух крізь гамір щоденного життя. Але невдовзі я їх почую — почую неодмінно. Ще коли я дала обітницю, що братимусь нагору, допоки не осягну найвищої альпійської вершини і там на камені викарбую своє імення.

Треба спинатися і спинатися!


30 жовтня 19…

Вчора перечитала мої «Хроніки старого саду». Тепер, коли тітка Елізабет скасувала обмеження в галузі моєї літературної праці, я можу свою книжку трохи поправити і вдосконалити. Просила пана Карпентера, щоб він прочитав її, але вчитель відказав так:

— Дівчино, не годен я блукати в хащах цих сторінок, бісерним почерком списаних. Очі мене підводять. Тут, бачу, ціла книжка. Дитино, за десять років писатимеш книжки — не раніше!

— Я мушу вправлятися! — заперечила з обуренням.

— Вправлятися, вправлятися… Хай так, але не випробовуй цих вправ на мені. Я-бо вже старий, насправді — занадто старий, дитя моє… Охоче прочитаю оповідання, коротеньке оповіданнячко — вряди-годи! Але дозволь мені, немічному старому, не читати твоїх книжок.

Що діяти? Запитати Діна — хай скаже свою думку? Але Дін одно сміється з моїх літературних амбіцій, доброзичливо і приязно, одначе сміється! А Тедді вважає чудовим усе, що я пишу, отже, й він не може бути мені критиком. Цікаво, чи знайдеться видавець, який візьметься надрукувати «Хроніки». Я бачила книжки подібного роду, не набагато кращі від моєї.


11 листопада 19…

Нинішній вечір я провела, «обтинаючи» такий собі роман для пана Тауерса. Його заступник придбав право передруку нудного, треба визнати, англійського роману, який почав виходити в «Часі», коли пан Тауерс був відсутній. Повернувшись, він одразу зметикував, що роман, страшенно розтягнений, можна друкувати за принципом «далі буде» впродовж усієї зими. А все ж доручив мені скоротити текст. Я заходилася скорочувати немилосердно, викидаючи всі любовні діалоги та сцени, — вилучила майже три чверті любовної лінії з усією рішучістю, на яку була спроможна. У наслідку роман став коротшим щонайменше на чверть. Нехай небеса змилосердяться над душею безталанного романіста, який одразу мав написати свій твір у теперішньому, скороченому вигляді.

Минуло літо, минула осінь. Минули швидко, наповнені подіями і переживаннями. Щовечора спостерігаю червоне, криваве призахідне небо з фіолетовими смугами. Сьогодні крізь яскраво підсвічений оболок видніє зоря, що видається мені спасенною душею, котра співчутливими очима дивиться на нашу долину сліз та горя, на це чистилище для грішних душ, що тяжко беруться вгору під час своєї земної прощі.

А чи наважилась би я показати попереднє речення панові Карпентеру? Ні, не наважилась. Є в ньому щось аморальне, нечисте, хибне.

Я знаю, що. Це намагання писати «красно». А проте саме так відчувала, стоячи на пагорбі в Країні Висот і дивлячись долу.


2 грудня 19…

Сьогодні оголошено результати конкурсу на кращий поетичний твір. Перемогу присудили Евеліні Блейк за вірш «Легенда».

Коментарі, як то кажуть, зайві.

Тітка Рут уже висловила з цього приводу все, чого висловлювати не належало.


15 грудня 19…

Цього тижня «переможний» твір Евеліни був оприлюднений у «Часі»; поруч вмістили її фотографію вкупі з біографічними даними.

«Легенда» є гарним віршем. Баладного стилю дотримано, ритм чіткий, енергійний, рими точні, дзвінкі, чого не можна сказати про інші поезії Евеліни.

Щодо моїх віршів, друкованих у різних часописах, Евеліна твердить, мовби я списала їх з інших видань. Не хочу наслідувати її в будь-чому, але тут я впевнена, що насправді вона не є авторкою цього вірша. Це взагалі не її манера. З тим самим успіхом я могла би наслідувати почерк доктора Гарді й оголосити його своїм.

Насправді «Легенда», як уже мовила, є добрим віршем, однак не таким добрим, як «Дикий виноград».

Не казатиму цього нікому, але можу звірити це сторінці щоденника. Бо це правда.


20 грудня 19…

Показала панові Карпентеру «Легенду» й «Дикий виноград». Прочитавши обидві поезії, запитав:

— І хто ж були судді?

Я назвала прізвища.

— Вклонися їм од мене й перекажи, що вони є ослами.

Я втішилася. Не скажу ні суддям, ні кому іншому, що вони є ослами. Але бадьорить мене усвідомлення того, що це справді так.

Дивна річ: тітка Елізабет зажадала виголосити для неї «Дикий виноград». Вислухавши, промовила:

— Я не суддя у питаннях поезії — ясна річ, — але здається мені, що це твір найвищого ґатунку.


4 січня 19…

Різдвяні канікули провела у дядька Олівера. Задоволення не дістала. Було занадто галасливо. Кілька років тому це припало б мені до вподоби, однак тепер ні. Доти не запрошували мене ніколи! Мусила їсти, коли не була голодною, і розмовляти, коли воліла б мовчати. Наодинці з собою не була ні хвилини. Ще й Ендрю стає таким настирливим! Тітка Едді була зі мною страшенно чуйною, по-материнському, сказати б, чуйною і ласкавою. Я почувалася, наче кішка, що лежить на колінах не вельми приємних для неї людей і чомусь повинна терпіти небажані пестощі. Спати я мусила разом із Джонні, моєю ровесницею, — на думку Джонні, я не варта Ендрю. Втім, силкувалася бути зі мною люб’язною і зробити з мене «щось краще». Джонні мила, розважлива дівчина — розсталися ми як другині. Це слово придумане мною. Джонні та я — ми більше, ніж просто знайомі, й менше, ніж подруги (в моєму розумінні цього сподобного слова). Отже, другині: попри все, розмовляємо різними мовами.

Як повернулася до любого Місячного Серпа, — одразу пішла до свого покою і зачинила за собою двері. Насолоджувалася самотою.

Вчора відновилися заняття. Сьогодні сміялася (безгучно) у книгарні.

— Уяви собі, люба моя, — говорила пані Родні до пані Ілдер, одночасно переглядаючи книжки, — той роман у «Часі» скінчився. Й скінчився так швидко! Я читала його тижнями, і, здавалося, там ніколи нічого не станеться, не трапиться… Аж раптом прискорена, захоплива дія і… кінець. Не розумію!

Я могла би дати їй вичерпні пояснення. Одначе стрималася.

Розділ 20

У домі старого Джона

Справжню сенсацію в Чорноводді та Шрусбері викликало опублікування однією з наймасовіших нью-йоркських газет оповідання під заголовком «Жінка, що дала шльопанця королю», написаного Емілією Берд Стар. Передавали з вуст до вуст, ніби Емілі одержала за це оповідання аж сорок доларів. Відтак уперше вся родина поставилася до її письменницької «манії» з цілковитою серйозністю. Тітка Рут раз і назавжди перестала дорікати їй за «дурне марнування часу». Та вістка прийшла до Шрусбері саме тоді, як Емілі мало не занепала духом. Адже цілу зиму вона діставала самі лиш відмови. Тільки два часописи вмістили її твори — та й ті, в особі своїх видавців, найімовірніше, вважали, наче література повинна стояти понад справами матеріальними і не бажали поєднувати її з «ницою мамоною». Спочатку Емілі переживала це як болючі удари, та згодом загартувалася й перестала ронити за кожним разом гіркі сльози розчарування. Тільки спрямовувала на повернені рукописи «мурреївський» погляд і пошепки проказувала: «Все одно переможу!» Й ніколи, навіть у хвилини тяжкої зневіри, потай в душі не сумнівалася у своїй майбутній перемозі. Серце підказувало їй, що проб’є, конче проб’є її година. І, попри те, що боліла їй кожна відмова, за кілька годин по її отриманні вже сиділа за столом і писала нове оповідання чи нового вірша.

А проте під тиском стількох розчарувань таємничий внутрішній голос таки ослаб. І публікація «Жінки» сталася саме вчасно, перетворивши надію на певність. Чек, звісно, теж мав своє значення, але популярність часопису серед читачів була для Емілі важливішою. Усвідомлювала, що зробила поважний крок назустріч літературному визнанню. Пан Карпентер, читаючи оповідання, кілька разів заходився сміхом і в наслідку оголосив, мовляв, це «справді добрий, цілком добрий твір».

— Найліпша частина цієї історії належить, одначе, пані Мак-Інтір, — мовила Емілі зі скрухою в голосі. — Не можу визнати оповідання своїм.

— Але оправа, підмалювання тла й розмаїті деталі-спостереження таки твої. До того ж, не занадто вигладила стиль, а це доводить, що ти стала справжньою майстринею. Скажи: ти відчувала спокусу краще відшліфувати своє оповідання?

— Атож. Не в одному місці я хотіла поправити стиль.

— Але встояла перед спокусою, і це твоя заслуга, — виснував пан Карпентер і залишив Емілі наодинці з її думками.

Емілі витратила тридцять п’ять доларів зі свого гонорару так розумно і так ощадливо, аж навіть тітка Рут нічим не могла їй дорікнути. За решту грошей вона купила собі порцеляновий сервіз. Дуже пишалася тим, що має віднині власний сервіз, придбаний за свої, і то зароблені, гроші. Емілі й дотепер послуговується тим сервізом, дещо збляклим і трохи пощербленим, але дорожчим її серцю, ніж будь-які предмети, куплені згодом.

Настали для неї тижні безтурботного щастя. Мурреї нею пишалися, пан Гарді вітав її з успіхами, драматичний актор, доволі популярний (за провінційними мірками), виголосив її твір на концерті в Шарлоттетауні. Й що найдивовижніше, якийсь невідомий читач із Мексики надіслав їй листа, багатого втішними виразами, дякуючи за приємність, якої спізнав під час читання її оповідання. Емілі перечитувала й перечитувала цього листа, поки не вивчила його напам’ять. Лягала спати й ховала його під подушку. Далебі, ще жодне любовне послання не викликало ні в кому такої ніжності, такої вдячності…

Зненацька «справа дому старого Джона» впала, мов грім з ясного неба, — затьмарила їй життєвий обрій.

У п’ятницю в Гусячому Ставі давали концерт. Ільзу запросили як декламаторку. Доктор Барнлі забрав усю компанію — Ільзу, Емілі, Перрі й Тедді — до Гусячого Ставу. Їхали його повозом, жартуючи й сміючись. Під час концерту доктора несподівано викликали: хтось у Гусячому Ставі серйозно занедужав. Виходячи з зали, він доручив Тедді завезти усе товариство до Чорноводдя. Доктор Аллан Барнлі не дуже зважав на «око людське». Тедді й Перрі були порядними хлопцями, Емілі з роду Мурреїв, Ільза не дурного розуму. Докторові навіть не прийшло на думку питання: чи це пристойно?

По концерті рушили в путь. Падав густий, лапатий сніг. Тедді правив добре. Емілі, поправляючи на голові червоний капелюшок, все думала, чи завважив Тедді її нову зачіску «а ля Психея». Втім, думу про зачіску витіснила інша — про снігову завію, що завжди видавалася їй розкішною.


Емілі виростає

Та, коли виїхали з лісу, почалися неабиякі труднощі. Вітер дув зі страшною, ураганною силою. Вузька дорога зміїлася крізь поля, попри одинокі ялини обабіч. «За такої негоди можна тут руки-ноги поламати», — бурчав Перрі. Зрештою, путівець перестали вирізняти зовсім, коні грузли в снігу по коліна… Проїхали милю дороги, коли Перрі свистом окликнув Тедді.

— Слухай, ми ніколи не доїдемо до Чорноводдя, як будемо їхати в тому напрямку.

— Кудись, а доїдемо! — змагаючись з вітром, відказав Тедді. — Тут, у полі, ночувати не можна. І жодного житла не видно, тож мусимо рушити пішки — ми двоє — і пошукати якогось притулку. Дівчата, укрийтеся добре під верхом повозу, а ми з Перрі йдемо шукати.

Так і вчинили. Емілі вже не була певна, що хуртовина є чимось розкішним, захопливим. Перрі й Тедді були стривожені не на жарт. Розуміли, що коні не рушать далі такими глибокими снігами, що всі дороги засипано геть, а холоднеча бралася люта! Як рятуватися серед тих аж блакитних від морозу горбів поміж Гусячим Ставом і Чорноводдям?

За хвилину хлопці вернулися. Адже пішки вони не пройшли б навіть півмилі. Спробували тягти коні за повіддя, але скоро знесилилися, та й бідолашні тварини дихали тяжко, натужно.

— Залишається тільки одне, — сказав Перрі. — Мусимо повернутися до домівки старого Джона. Не можемо отак блукати поночі засніженими полями й шукати наосліп якоїсь садиби. Замерзнемо на смерть!

Повернули назад. Сніг падав дедалі густіший. Путівець був засипаний зовсім, і якби оселя старого Джона стояла хоч трохи далі, не угледіли б і її. На щастя, вона знаходилася неподалік, і врешті-решт, завдяки спільним зусиллям обох парубків, подорожні добулися до ліска, посеред якого стояла рятівна домівка.

Оселя була вже «в літах», коли сорок років тому Джон Шоу замешкав тут зі своєю молодою дружиною. Джон Шоу мешкав тут п’ять років. Дружина його померла, садибу він продав, але дім відтоді стояв пусткою. Двері не замикалися навіть на ключ. Лиш на кілька днів узимку зупинялися тут сини Малкольма, коли прямували на спортивні змагання. А бандитів та злодіїв у Гусячому Ставі не було. Отже, діставшись домівки, наші блукальці без особливого клопоту знайшли вхідні двері й, зітхнувши з полегкістю, переступили поріг. Нарешті вони опинилися у безпеці.

— Ну, принаймні, не замерзнемо, — озвався Перрі. — Ми з Тедді спробуємо завести коней до стайні, а тоді повернемось і будемо лаштувати сякий-такий нічліг. У мене є сірники!

Перрі запалив сірника, і з пітьми виринули дві наполовину згорілі свічі у високих підсвічниках, піч, яка ще трималася купи, три стільці, канапа й стіл.

— Удома за нас будуть страшенно хвилюватися, — мовила Емілі, струшуючи сніг з пальта.

— Протягом однієї ночі від хвилювання ніхто не помре, — зауважив Перрі. — А ранком у кожному разі повернемось.

— От пригода! — засміялася Емілі. — Постараймося добути з неї якнайбільше приємності.

Ільза ж мовчала. І це було дивно. Емілі поглянула на неї — обличчя подруги було незвичайно блідим і скривленим. Нараз пригадала, що Ільза й двох слів не промовила, відколи скінчився концерт.

— Тобі недобре, Ільзо? — спитала занепокоєно.

— Недобре? Мені зле, дуже зле, — відповіла Ільза з кволою усмішкою. — Почуваюся просто жахливо… Я хвора, як дикий буйвол, — додала з притиском.

— Ох, Ільзо…

— Тільки не здіймай очі до стелі, — осмикнула її Ільза. — Не починається у мене запалення легень чи напад сліпої кишки. Просто відчуваю якусь млість. Либонь, пиріг виявився для мого шлунку затяжким — той пиріг, що їла після концерту. Ох, ох!..

— Приляж на канапу, — порадила Емілі. — Може, стане тобі краще.

Ільза, тремтячи всім тілом, лягла на канапу. Шлунковий розлад не назвеш романтичною пригодою — ще б пак! — але жертві цієї недуги до всього байдуже, бо втрачає чи не будь-яку життєвість.

Тим часом хлопці знайшли за пічкою в’язанку дров і розпалили вогонь. Потім Перрі взяв одну зі свічок і подався на розвідку вглиб домівки. Не виявив у кімнатах жодних меблів, де-не-де на підлозі валялася тільки солома впереміш із сухою травою. Зате нагорі, в комірці, зробив справжнє відкриття.

— Там є свиняча грудинка й квасоля, — оголосив він. — Ще й бляшанка з консервами. А це у нас що?

Й урочисто підніс — так, щоб усі бачили, — невелику незакорковану пляшку.

— Віскі. Їй-Богу, віскі! Небагато, але цього вистачить. Ось твої ліки, Ільзо. Вип’єш трохи оковитої з гарячою водою, й зі шлунком тобі одразу полегшає.

— Ненавиджу віскі, — простогнала Ільза. — Тато не вживає горілки й не вірить у її лікувальну дію.

— А тітка Томаса вірить, — відказав Перрі, відказав так, немов посилався на беззаперечний авторитет. — Це засіб нехибний. От спробуй — і сама переконаєшся.

— Але ж води немає, — мляво пручалася Ільза.

— Ну, то пий саму горілку. У пляшці лишилося не більше, як дві столові ложки. Пий — не зволікай. Якщо це не поставить тебе на ноги, то в кожному разі не вб’є.

Бідолашна Ільза насправді почувалася так зле, що випила б першу-ліпшу отруту, аби лиш вона давала надію на одужання. Отже, сповзла з канапи, додибала до стільця коло пічки, сіла й взялася цмулити віскі просто з пляшки. Горілка була доброю, міцною. Хто-хто, а Малкольм Шоу розумівся на спиртних напоях! І було її таки більше, ніж дві столові ложки, хоч Перрі запевняв, що дві. Кілька хвилин Ільза сиділа, немов скам’яніла, відтак підвелася й поклала руку на плече Емілі.

— Тобі гірше? — з тривогою запитала Емілі.

— У… упилася, — пояснила Ільза. — На Бога, поможи мені дочвалати до канапи! Ноги мені підламуються. Не пам’ятаєш — хто це говорив, мовляв, ніколи не п’яніє, але горілка завжди б’є йому в ноги? А мені вона і в голову вдарила. Кола у мене перед очима…

Перрі й Тедді шарпнулися на допомогу. Завдяки хлопцям, Ільза хитливим кроком добулася до канапи — знову сховалася у своїм укритті.

— Що ми можемо ще зробити? — запитала Емілі благальним голосом.

— Що могли, те зробили. Навіть більше, — відповіла Ільза з неприродньою поважністю. Заплющила очі й вже не відповідала — ні словом, ні жестом — на будь-які запитання.

— Нехай поспить. Я певен, що після горілки їй попустить, — заспокоював Перрі.

Емілі ж не могла ставитись до цього по-філософському. Та, коли рівне дихання Ільзи переконало її, що хвороба подруги не є тяжкою, — тоді Емілі почала розкошувати. Приємно було сидіти край вогню, вслухаючись у дике виття хуртовини. Свічі кидали відблиски на обличчя Ільзи, що поринула в сон, на обличчя хлопців, що розмовляли півголосом… Ніч була романтичною, захопливою, неповторною.

Одної миті, несподівано звівши очі, Емілі помітила, що Тедді дивиться на неї чудними якимись очима. Їхні погляди зустрілися на секунду, не довше, але й секунди вистачило, щоб геть вивести Емілі з рівноваги. «Що сталося?» — запитала себе, коли трохи отямилася. Відчувала хвилю невимовного блаженства, що поймала і душу її, і тіло. Тремтіла, боялася чогось. Єдиною чіткою думкою серед виру інших думок, що тиснулися їй до голови, була та, що хотіла б отак сидіти з Тедді побіля коминка щовечора, аж до скону. Не важилася поглянути на нього знову, але щаслива була тим, що він близько, майже поруч. Відчувала його парубоцьку силу, його шляхетність і чесність, уявляла собі його сині променисті очі, задивлені в її обличчя. Знала віддавна, що любить Тедді, та нинішнє почуття було геть незвичайним, осібним. І враз вона збагнула, заради кого незмінно відкидала всі хлопчачі залицяння.

Сила нових почуттів була приголомшливою, майже нестерпною. Мусила цей стан перервати. Схопилася, відчинила вікно. Захотілося вийти на повітря, охолонути, звільнитися від цього незбагненного, надпотужного душевного зворушення. Вітер почав задувати в кімнату… Довелося вікно зачинити.

«Невже ти кохаєш Тедді? — запитала себе в думці. — Ні, не може бути. Ні, ні!»

Перрі, цілком несвідомий того, що сталося, позіхнув і простягся на підлозі.

— Слухай, Тедді, тут повно соломи — чим не постіль для нас? Он у тій кімнаті ліжко стоїть. Нанесімо соломи — багато — і зладимо сяку-таку постелю для дівчат. І насниться нам щось миле, приємне — особливо Ільзі. А там-он лежать шкури тварин — накриємось хутром і якось переночуємо.

— Та я вже наяву почав снити, — відказав Тедді з незвичайною веселістю в голосі. — Про що? Про славу, про всілякі пригоди на морі й на суходолі, про хащі непролазні… Можу продавати сновиди та мрії — стільки маю цього добра в запасі. Що дасте мені за один сон?

Емілі поглянула на нього і забула про все: туга за «книгою Джиммі» її охопила. Вмить-бо осяяв її задум новели під назвою «Продавець снів». Цілу ніч вона думала тільки про це.

Хлопці розляглися на соломі. Емілі постановила залишити Ільзу на канапі, де тій було доволі зручно, а сама лягла на ліжко в малій кімнаті. Однак не заснула: сон її не брав. Забула про своє кохання до Тедді, забула про все на світі, наснажена новим задумом, новою ідеєю. Образи сновигали їй перед очима, ставали дедалі повнокровнішими, живішими — то сміялися, то розмовляли, були то щасливими, то стражденними; вона просто бачила їх на тлі завірюхи, що шаленіла за вікнами. Щоки її палали, серце гупало, наче молот, радість аж прискала з неї — радість творча, незалежна від справ буденних, земних. Ільза упилася горілкою Малкольма Шоу, Емілі ж упивалася вином безсмертя.

Розділ 21

Густіша, ніж вода

Емілі не спала аж до світанку. Хуртовина вляглася, краєвид за вікном простелився суцільно білим і непорушним, осяяний першим промінням сонця на сході й останніми променями місяця, що заходив. Емілі нарешті задрімала, задоволена тим, що новела над ранок її відпустила. Тепер залишалося тільки одне: занотувати те, що виснувала зі своєї уяви. Не знатиме спокою, допоки всього не запише — чорним по білому. Втім, зараз свою ідею остаточно не втілюватиме — хіба що за декілька років. Мусить зачекати, аби час і досвід перетворили її перо на знаряддя, спроможне відтворювати словом найсміливіші задуми — відтворювати так, щоб це було гідним того чистого джерела, з якого задуми постають.

Розбудила її Ільза. Вона сиділа побіля її ліжка, трохи блідіша, як зазвичай, але з грайливою посмішкою на вустах.

— Ну що, Емілі, — я вже переспала своє нездужання. Зі шлунком усе гаразд. Горілка справді допомогла, хоч думаю, що ліки є гіршими, ніж сама хвороба. Ти, певне, дивуєшся, чому я не озивалася до тебе вночі.

— Я гадала, ти була занадто п’яна, щоб могти розмовляти, — простодушно пояснила Емілі.

Ільза весело зареготала.

— Була занадто п’яна, щоб не розмовляти! Коли лягла на канапу, то відчула потребу говорити. Потребу молоти всілякі дурниці, переказувати все, що будь-коли приходило мені до голови. Однак розуміла, що не повинна верзти всю ту глупоту, відчувала, що, як почну базікати, то вже ніхто мене не зупинить. Боялася виставити себе в негарному світлі, ще й у присутності Перрі. Як бачиш, я вже здатна владати собою.

— Чого я не розумію, — сказала Емілі, — то це такої сильної дії такої малої кількості горілки.

— Таж моя мати походила з роду Мітчелів! А відомо, що Мітчели без фатальних наслідків не можуть випити навіть ложечки оковитої. Таку-от маємо родову ваду! А тепер, сонце моє, вставай. Хлопці-он розпалили вогонь, Перрі запевняє, що перший сніданок буде просто відмінним. Не знаю, як ти, а я голодна, мов той вовк.

Емілі підвелася й рушила до комірки — понишпорити, чи не знайдеться там ще якого провіанту. Але зробила зовсім інше відкриття: в куті стосом лежали старі книжки, що, ймовірно, належали ще Джонові та Альмірі Шоу. Емілі з цікавістю взялася їх переглядати, аж раптом з одної книжки випала пожовкла сторінка. Емілі піднесла її… і серце дівчини закалатало. «Легенда»! Поезія, що за неї Евеліна Блейк дістала нагороду як переможець конкурсу. Поезія, вміщена у книжці, видрукуваній кількадесят років тому. Евеліна лише скоротила її на дві строфи — саме ті, що були найкращими.

«Для Евеліни це характеристично, — з презирством подумала Емілі. — Вона-бо не має жодного літературного смаку».

Поклала книжку на місце, але сторінку засунула до кишені; сніданок вона їла, вже думаючи про інше. Тим часом на поближньому шосе з’явилися люди, що відгортали снігові замети. Перрі й Тедді знайшли у повітці лопату й за короткий час проклали дорогу від домівки до шосе. Нарешті добулися дому, їдучи поволі, зате без перешкод. А в Місячному Серпі не знаходили собі місця. Тітка Елізабет «заднім числом» перелякалася, почувши про ночівлю в оселі Старого Джона.

— Могли замерзнути на смерть! — суворо сказала вона.

— Не мали вибору, — ствердила Емілі. — Надворі ми точно замерзли б.

І вже. Якщо все скінчилося добре, то що тут ще обговорювати? Так заведено було в Місячному Серпі. Одна з Мурреївських традицій!

У Шрусбері панували інші звичаї та уявлення. І це проявилося кількома днями пізніше. Ільза розповіла у школі про ту пригоду, що їх спіткала, в подробицях описала свій стан після випитої горілки — описала з гумором і дотепністю, — її оповідь раз у раз переривалася гучними вибухами сміху.

Того вечора Емілі зателефонувала до Евеліни Блейк — для останньої цілком несподівано. Домовилися про зустріч. Прийшовши до Евеліни, Емілі застала її в надзвичайно гарному настрої.

— Люба моя, ти не могла би переконати Ільзу не розповідати тієї історії?

— Якої історії?

— Ну, про те, як вона упилася минулої п’ятниці — тієї ночі, яку ви провели з двома хлопцями у занедбаному домі в Гусячому Ставі, — з їдкою іронією пояснила Евеліна.

Емілі спаленіла. У тоні Евеліни було щось таке, що з невинного випадку робило поважний переступ. Чи, може, Евеліна свідомо намагається її уразити?

— Не розумію, чого це Ільза мала би мовчати про ту пригоду, — холодно відказала Емілі. — Історія потішна і захоплива.

— Але ж підуть поголоси, — солодко заперечила Евеліна. — Те, що трапилося, може мати несприятливі для вас наслідки. Певна річ, ви нічим тоді не могли зарадити… Однак Ільза тільки погіршує справу. Яка ж бо вона нескромна! Невже ти не маєш на неї впливу, Емілі?

— Не по те я сюди прийшла, щоб це обговорювати, — відрізала Емілі. — Хочу дещо тобі показати. Оце я знайшла в домівці Старого Джона.

І простягнула їй аркуш паперу — той самий! — не випускаючи його з руки. Евеліна придивилася, й обличчя її стало пурпуровим. Інстинктивно простягнула руку по аркуш, та Емілі мерщій сховала його за спину. Їхні очі зустрілися. Ту мить Емілі зрозуміла, що війна між ними буде запеклою.

Чекала, поки Евеліна оговтається.

— І що наміряєшся з тим робити? — нарешті озвалася панна Блейк.

— Ще не вирішила.

— Напевно, хочеш показати це панові Гарді й скомпрометувати мене перед усією школою?

— Гадаєш, ти на це не заслужила?

— Я мусила здобути ту нагороду, бо тато обіцяв мені подорож до Ванкувера — влітку наступного року, — якщо здобуду перемогу, — вистогнала Евеліна. — Я так мріяла про це… О, не виказуй мене, Емілі! Тато буде страшенно обурений. Я віддам тобі свою нагороду, зроблю все, що захочеш.

Тут Евеліна зарюмсала, вигляд її був жалюгідний. (Так і відзначила подумки Емілі.)

— Не потрібна мені твоя нагорода, — промовила зверхньо. — Ти повинна зробити дещо інше. Мусиш признатися тітці Рут, що саме ти намалювала мені вуса у день іспиту з англійської — саме ти, а не Ільза.

Евеліна плакала й витирала сльози.

— То був тільки жарт, — виправдовувалася вона.

— Але брехня твоя вже не була жартом!

— Яка ж ти безжальна! — схлипувала Евеліна. — Кажу тобі: то був жарт, не більше. Я думала — прокинувшись, ти поглянеш у люстро. І я не знала, що твоя тітка візьме це так близько до серця. Звісно, я скажу їй, якщо… якщо…

— Напишеш своє визнання й підпишеш його. Просто зараз, — веліла Емілі.

Евеліна скорилася: написала те, чого жадала від неї Емілі, й засвідчила своїм підписом.

— А тепер віддай мені аркуш, — простягнула руку по жовтий від часу папір.

— О ні, це тим часом залишиться у мене.

— І хто ж дасть мені поруку, що ти не пустиш його в діло?

— Слово дочки Стара, — гордовито запевнила Емілі.

Від Евеліни вона вийшла усміхненою. Нарешті здобула перемогу в затяжному двобої. Тепер вона очистить Ільзу в очах тітки Рут.

Тітці Рут, як завжди, кортіло довідатись, яким чином, звідки й для чого… Але, наразившись на мовчання Емілі, вона скорилася долі, тим паче що Аллан Барнлі затаїв сильну образу по тому, як двері її господи перед Ільзою зачинилися.

— Добре. Я ж бо казала тобі, що Ільза матиме право знову сюди приходити, щойно ти доведеш її непричетність до тієї справи. Довела! Я жінка справедлива і вмію дотримувати слова, — закінчила тітка Рут, яка, ймовірно, була найменш справедливою поміж усіх своїх сучасниць.

Однак реванш Евеліни не змусив довго на себе чекати. Незабаром ціле Шрусбері аж вирувало з обурення від учинку Емілі та Ільзи, які в компанії двох парубків улаштували нічну пиятику, нібито криючись від сніговиці. На іменинах Джоанни Томпсон до Емілі поставилися так, що зі сльозами приниження вона мусила повернутися додому. Ільза була розлючена.

— Аби ж я, принаймні, добряче напилася, — казала вона, — а то випила замало, щоб бути щасливою, й цілком досить, щоб геть отупіти. Є хвилини, Емілі, коли б я хотіла бути котом, тільки б оті літні поважні пані зі Шрусбері були мишами. Але цур їм! Не обходять вони мене. Незабаром стихне і ця поголоска. Врешті-решт, ми будемо боротися.

— Як боротися з вигадками? — з гіркотою запитала Емілі.

Ільза не надто переймалася тією справою, Емілі ж була в розпачі. Мурреївська пиха страждала! У якомусь ницому пасквілі було описано їхню пригоду — втім, без називання імен. Емілі вмирала від сорому. Натяки були такими підлими, такими брудними й ганебними! Так осквернити чари тієї розкішної, вельми поетичної ночі в оселі Старого Джона! А вона ж гадала, що це стане одним із найкращих, на всі часи, її спогадів. І зненацька такий удар!

Тедді й Перрі були обурені вкрай і все погрожували когось забити. Але кого? Емілі цілком слушно зауважила їм, мовляв, що б не вчинили — тільки погіршать становище. Ота наклепницька статейка збурила суспільну думку добропорядного міста Шрусбері. Емілі не запросили до Флоренс Блек на вечір танців, що мав стати найяскравішою подією молодіжного життя упродовж зими. Жінки здебільшого не відповідали на її уклін, коли зустрічали її на вулиці. Або виявляли до неї холодну чемність, яка спонукала триматися на відстані. Молодики почали ставитись до неї зверхньо і запанібрата водночас. Один, незнайомий, котрогось вечора побіля пошти дозволив собі заговорити з нею. Емілі рвучко обернулася й зміряла його очима. Не перестала бути онукою Арчібальда Муррея! За хвилину молодик був далі від пошти, ніж нормальним кроком пройшов би за чверть години. Повік не забуде, як уміють дивитися очі Емілії Берд Стар, коли вона розгнівана.

Та навіть Мурреївський погляд не міг приборкати розв’язаних язиків. Усі охоче повірили огидним пліткам, що розпускалися про невинне товариство чотирьох друзів. Донесли їй, мовляв, панна Персі, господиня книгарні, прилюдно заявила: «Ніколи не любила усміху тієї Емілії Стар». Емілі здавалося, що, подібно до нещасного короля Генріха, не усміхатиметься вже ніколи. Люди пригадували собі, що Ненсі Пріст до сімнадцяти років теж була несамовитою, а хіба ж пані Даттон, до того як вийшла заміж, не стала героїнею гучного скандалу? «Ви ж розумієте, яблучко від яблуньки недалеко падає» — і т. д. А мати її втекла з отчого дому — хіба ні? А мати Ільзи? Так, її смерть — у криниці старого Лі — була трагічною випадковістю, але хто зна, що б вона утнула, якби не загинула? А ще оте купання голяка, без купальних костюмів! Кінець кінцем, у порядних дівчат не буває таких литок, як у Емілі. Не буває, і край!

Навіть скромний Ендрю перестав заходити п’ятницями на вечірнє чаювання. Емілі вважала його за нудного дурника й відчувала нехіть уже напередодні такого чаювання, але добровільне зречення небажаного залицяльника боляче її уразило, тим паче що причини цього були гранично ясними. Емілі, думаючи про те, аж руки заламувала.

Дійшло до неї, нібито пан Гарді висловив думку, що вона, Емілія Стар, після такого «скандалу» має покинути президію старших класів, оголосивши відповідну заяву. Емілі відкинула голову назад. Оголосити про вихід з президії? Визнати провину, якої вона не вчиняла? Нізащо!

— Емілі, не бери до серця! — втішала подругу Ільза. — Що тобі до того, що кілька столітніх розвалюх вернуть від тебе носа? Нехай пекельні сили мають їх у своїй обладі! Щонайбільше за місяць вони вже поганитимуть когось іншого, і справу буде закрито.

— Ніколи цього не забуду! — спересердя вигукнула Емілі. — До смерті пам’ятатиму всі приниження, що їх зазнала цими днями. Ільзо, пані Толлівер написала мені, щоб я відмовилася від мого столика на доброчинному базарі святого Джона.

— Еміліє Стар, що ти кажеш — це просто неможливо!

— Ще й як можливо — це щира правда! Як на те, і привід знайшовся: мовляв, приїжджає її кузина з Нью-Йорка, тож мусить надати їй столик, а вже для мене вільного столика немає. Крім того, тепер мене величають «Дорога панно Стар» (зверни увагу!), тоді як досі до мене писали: «Моя люба Емілі!» Всі знатимуть, чому я не беру участі в базарі. А я ж мало не на колінах благала тітку Рут дозволити мені взяти в ньому участь. І вона врешті-решт дозволила…

— А що каже на те все тітка Рут?

— Це, власне, найгірше, Ільзо, що тепер тітка довідається про все. Досі вона про нашу пригоду не чула, однак тепер уся справа неминуче вийде наяв. Я не витримаю її дурних зауваг, її брутальної лайки, Ільзо! Я вже нині змучена і розпачена до краю!

— Які жалюгідні, злостиві мізки у жителів цього містечка! — вигукнула Ільза. А втім, вона не надто переймалася. Емілі ж не справляло полегкості вигадування гострих епітетів і застосування їх до своїх недоброзичливців. Була вона пригнічена — не писала вже ні новел, ні поезій, не вела й щоденника. «Промінчик» перестав її навідувати — може, навіть назавжди, як думала Емілі. Життя уявлялося їй сірим, невдячним, невимовно смутним. Краси не стало у цьому світі — зникла! — навіть місячні ночі у Місячному Серпі не в силі були повернути її. Удома ж не здогадувалися про зажуру Емілі. Однак і це її мучило: незабаром дізнаються! Й будуть прикро вражені, що Мурреївна, хай безневинно, стала героїнею судів-пересудів, лихого язичення. А як вони оцінять поведінку Ільзи, що впилася горілкою Малкольма Шоу? Емілі від’їжджала до Шрусбері мало не з відчуттям полегші.

У кожному погляді, кожному слові, зверненому до неї в школі, ловила вона або насміх, або зневагу. Тільки Евеліна Блейк удавала з себе чуйну подругу і навіть захисницю. І це справляло Емілі чималу прикрість. Емілі не знала, скільки в тому було злостивості, а скільки страху, але твердо знала, що це не має нічого спільного зі щирістю, — облуда завжди була їй огидною. Евеліна всіх запевняла, начебто не вірить у чутки, що поширюються про «бідолашну Емілі».

Тітка Рут упродовж кількох тижнів була приречена на самотність через загострення ішіасу. Страждала сильно — так, що приятельки, які вряди-годи її провідували, не наважувалися доносити до її вух ті прикрі поголоси про її небогу, що невпинно кружляли містом. Зрештою, ішіас відступив, і це дозволило їй подумати про поточні справи. Передусім вона згадала, що Емілі останніми тижнями мало й неохоче їсть, що вона дуже бліда й очі її обведені червонястими колами. «Вона що — не висипляється?» Й тітка Рут постановила з’ясувати, у чому річ. Таємна журба в її господі була неприпустимою!

— Емілі, я хочу знати, що з тобою діється, — сказала вона в суботу по обіді, коли Емілі, геть бліда й неуважна, вставала з-за столу, майже нічого не ївши.

Дівчина трохи зашарілася. Надійшла хвилина, якої вона боялася. Треба все розповісти тітці Рут. Але відваги їй бракувало… Знала заздалегідь, що викличе обурення тим епізодом у домівці Старого Джона — неминуче! На думку про закиди, що їх почує нині, Емілі брала млість. Не могла розтулити губи — не могла, і край.

І враз вона зчепила зуби. Мусить перейти крізь нове пекло — нічого не вдієш!

— Нічого такого, тітко Рут, — відказала Емілі. — Просто вчинила одну річ, яку люди хибно витлумачили.

Тітка Рут скривилася, одначе вислухала оповідь Емілі, жодним словом її не перериваючи. Емілі намагалася розповідати якнайстисліше. Перед лицем тітки Рут — прокурора, судді й виконавця вироків в одній особі — вона почувалася, неначе підсудний на лаві провинників. Коли скінчила — застигла в мовчанці, очікуючи на терпкі коментарі з боку тітки.

— І що тут кому не до вподоби? — запитала тітка Рут.

Емілі розгубилася, почувши геть несподіване запитання.

— Я гадаю… гадаю, що вони… говорять… жахливі речі, — вистогнала вона. — Знаєш, тітко Рут… ніхто не замислюється над тим, що таке сніговиця… буран. А крім того, кожен тлумачить цю історію по-своєму, кожен щось додає і перекручує… І врешті-решт розноситься плітка, начебто ми всі там перепилися.

— Що мене дратує, — сказала тітка Рут, — то це паплюження тебе чи не всім Шрусбері. Але чому, на Бога, ви не залишили тієї історії в секреті?

— Це означало б удатися до хитрощів, — дала відкоша Емілі, в якій прокинувся давній демон.

— До хитрощів? Це означало б виявити розважність! — просичала тітка Рут. — Не маю сумніву: то саме Ільза не змогла втримати язика на припоні. Скільки разів я повторювала тобі, Емілі, — нерозумний друг є стократ небезпечнішим за ворога. Але чому ти так переживаєш? Твоє сумління є чистим. Незабаром плітка помре, як рано чи пізно помирають усі плітки.

— Пан Гарді, я чула, заявив, що я повинна оголосити про свій вихід з президії старших класів.

— Джим Гарді?! Та його батько наймитував колись у господарстві мого діда! — промовила тітка Рут з невимовною погордою в голосі. — То він гадає, ніби моя небога може поводитись непристойно?

Емілі була приголомшена. Невже це не сон? І ця гордовита, розумна жінка є справді тіткою Рут? Неймовірно! Емілі вкотре стикнулася з суперечливістю людської натури. Ту мить вона усвідомила, що можемо з кимось боротися, ганити когось, ба навіть ненавидіти, однак без наслідків це не минає — багатолітні стосунки неминуче призводять до утворення міцного душевного зв’язку між тобою і твоїм, так би мовити, супротивником. Поза тим, кров є завжди густішою, ніж вода. Коли чужі нападають на наших кровних, озивається голос крові. Тітка Рут володіла принаймні одною чеснотою Мурреїв — почуттям родинної солідарності.

— Щодо Джима Гарді не турбуйся, — заспокоїла небогу тітка Рут. — З ним я дам собі раду. Я навчу людей не гострити своїх язиків на Мурреях!

— А пані Толлівер наполягає, щоб я відступила мій столик на доброчинному базарі її кузині, — мовила Емілі.

— Я завжди знала, що Поллі Толлівер — нікчемна дурненька вискочка, — відказала тітка Рут. — Нічого нового тут для мене немає. У день, коли Ернест Толлівер одружився зі своєю стенографісткою, Земля перестала обертатися круг Сонця! Десять років та дівчина була жалюгідним босоногим створінням, що крадькома пересувалося бічними вулицями Шарлоттетауна. Навіть коти її цуралися… А тепер вона корчить із себе королеву! Нічого: нині я поставлю її на місце. Ще пару тижнів тому вона була щаслива, що матиме за столиком на базарі молоду Мурреївну. Це ж означало для неї піднятися на новий щабель суспільної драбини. Поллі Толлівер! Подумати тільки! І що це діється на Божому світі?!

Тітка Рут вийшла з їдальні, залишивши Емілі приголомшеною, спантеличеною, отетерілою.

Незабаром тітка повернулася в новій хутряній шубі, в найкращій шовковій сукні й найкращому капелюшку. Відтак попрямувала до особняка подружжя Толліверів. Провела там не менш, як півгодини. Тітка Рут була дебелою, огрядною жінкою й виглядала у своїй новій шубі та парадній сукні страх як немодно, зовсім по-старосвітському. Пані ж Толлівер у паризькій сукні, з майстерно закучерявленим волоссям, з лорнетом у випещених пальцях — була живим уособленням сучасної моди й елегантності. Але перемога однаково схилилася на бік тітки Рут. Ніхто не знає, яка розмова точилася тоді між двома жінками. Однак по тому, як пані Даттон покинула її оселю, пані Толлівер повалилася на ліжко, ридаючи від образи й приниження, немилосердно мнучи паризьку сукню й несамовито шарпаючи прегарно викладене волосся. Тітка ж Рут переможно несла у своїй муфті запрошення для «любої Емілі» неодмінно взяти участь у базарі, адже кузина з Нью-Йорка не виправдала сподівань, повідомивши, мовляв, до Шрусбері приїхати не зможе. Дім доктора Гарді був наступним етапом короткої мандрівки тітки Рут, і знов пані Даттон здобула цілковиту перемогу.

Покоївка пана Гарді чула на власні вуха, як тітка Рут промовила до керівника Вищої школи:

— Я завжди знала: ти дурень, Джиме Гарді, але, на Бога, перестань бути дурнем бодай на кілька хвилин!

Ні, це неймовірно. Покоївка вигадує, просто бреше…

— Ну, Емілі, твоїм неприємностям покладено край, — оголосила тітка Рут, повернувшись додому. — Поллі та Джим почули все, що їм належало почути. Отож, коли всі побачать тебе на доброчинному базарі, — зметикують одразу, звідки дме вітер і дадуть тобі спокій. А при нагоді я вичитаю ще кільком особам! Що ж це діється, як подумати: пристойні дівчата, порядні хлопці не можуть уникнути загибелі від морозу, не наражаючись на обмову! Але ти, Емілі, вже тим не переймайся. І пам’ятай: за тобою завжди стоїть твоя родина.

Як тітка спустилася донизу, Емілі підійшла до люстра й посміхнулася до Емілі-у-Свічаді — посміхнулася сердечно й водночас по-змовницьки.

— І де ж бо я заподіла ту книгу «від Джиммі», в якій змалювала словесний портретик тітки Рут? Мушу додати до нього кілька нових штрихів — конче!

Розділ 22

«Люби мене, люби мого пса»

Коли мешканці Шрусбері побачили, що пані Даттон стала на бік своєї небоги, всі поголоси стихли миттєво. І не дивно: пані Даттон жертвувала на парафію більше, ніж будь-хто з її членів. Це ж бо належало до Мурреївських традицій — всіляко підтримувати церкву. Крім того, пані Даттон позичала гроші половині міських виробників та фінансистів; Ернест Толлівер лише завдяки її допомозі втримався на поверхні у критичний для свого бізнесу момент. Отже, з нею належало рахуватися і навіть дбати про її добрий настрій.

Емілі на доброчинному базарі пані Толлівер продавала жакетики й черевички для дітей. Старші люди охоче купували в неї крам, що вона пропонувала, приваблені її посмішкою, відомою своєю чарівністю і в Шрусбері, і, звісно, в Чорноводді. Усі були з нею і чемними, і люб’язними. Емілі знову почувалася щасливою, хоч гіркий осад на дні душі залишався. Мешканці Шрусбері по багатьох літах говорили, мовляв, Емілія Стар так і не пробачила їм тієї обмови і додавали, що Мурреї взагалі не вміють прощати — факт відомий! Емілі стільки витерпіла тоді, що зненавиділа своє страждання разом з його причинами. Коли пані Толлівер за тиждень запросила її на чай, Емілі від гостини відмовилася — чемно, а втім, рішуче. У тоні її вчувалося щось таке, що нагадувало пані Толлівер, що вона, попри все, є лиш бідною Поллі Ріордан, відтак не гідна приймати у себе Мурреївну.

Ендрю натомість удостоївся аж надміру люб’язного прийняття, коли наступної п’ятниці з’явився в будинку тітки Рут. Був дещо несміливим, бо не знав, як Емілі до нього поставиться. Емілі ж була винятково, напрочуд ласкавою. Либонь, мала на те свої причини! І знову звертаю увагу читача, що я лиш біограф Емілі, а не її захисниця чи палка шанувальниця. Якщо вона вчинила з Ендрю у спосіб, якого не схвалюю, — що можу вдіяти? Тільки висловити свій жаль. Мушу зазначити, що Емілі справді зайшла аж надто далеко, говорячи Ендрю у відповідь на його компліменти, мовби він «надзвичайний хлопець». Навіть саркастичний тон її не виправдовує. Промовила це з солодкою посмішкою, відтак опустила очі, а серце Ендрю закалатало від хвилювання. Ох, Емілі, Емілі!

Тієї весни Емілі добре таланило. Надрукували багато її творів, отримала не один чек — вона ставала справжньою літераторкою. Родина дедалі поважніше ставилася до її письменницької «манії»: чеки були аргументом неспростовним.

— Емілі від Нового року заробила своїм пером п’ятдесят доларів, — мовила тітка Рут до пані Друрі. — Починаю вірити, що ця дитина з легкістю забезпечить собі самостійне становище.

З легкістю! Емілі почула це випадково й, почувши, зітхнула з печальною усмішкою. Що вони знають про сумніви й розчарування людини, яка важко спинається на верхогір’я? Що знає тітка Рут про безнадію, про відчай безсонних ночей, під час яких поет не може знайти єдино потрібних слів? Що вона знає про те розчарування рукописом, який вочевидь не відповідає твоїм прагненням, твоїй первісній поетичній візії? А ті ненависні повернення творів — виплеканих, вистражданих, твоїх? Ті години пригнічення й нових поривань до творчості!

Тітка Рут і гадки не мала про те все, однак тепер обурювалася, коли Емілі повертали рукописи.

— Яка зухвалість! — сичала вона. — Не смій посилати отому видавцеві ні слова! Пам’ятай: ти належиш до роду Мурреїв!

— Боюсь, він про це не здогадується, — серйозно відповідала Емілі.

— Чого ж ти йому не скажеш? — питала тітка Рут.

У травні в містечку сталася сенсація: з Нью-Йорка приїхала Жанета Роял, привізши з собою гучне ім’я, розкішні сукні та улюбленого песика. Жанета народилася й виховувалася в Шрусбері, однак не навідувалася до рідного міста, відколи виїхала до Нью-Йорка, — тобто цілих двадцять років. Від природи здібна й вельми амбітна, вона домоглася успіху: видавала великий і дуже популярний часопис для жінок. Емілі зачаїла подих, почувши новину про прибуття панни Роял. О, якби випала нагода з нею зустрітися, поставити їй декілька запитань! Коли пан Тауерс доручив їй піти до панни Роял з проханням дати інтерв’ю для «Часу», Емілі аж затремтіла від жаху і радості воднораз. Привід — є! Та чи знайде в собі відвагу для такої розмови? Чи не подумає панна Роял, ніби це з її боку нечувана зухвалість? Як же вона ставитиме панні Роял запитання щодо її кар’єри та життя у Сполучених Штатах? Ніколи не здобудеться на таку сміливість!

«Ми обидві молимося перед тим самим олтарем, але вона є верховною жрицею, а я лиш смиренною прислужницею», — міркувала Емілі.

Склала врешті листа, сповненого глибокої пошани, — переписувала його кільканадцять разів. У листі просила згоди панни Роял на інтерв’ю. Відіславши його, жила у великому неспокої — втратила сон і апетит. Спало їй на думку, що підписатися належало не «з повагою», а «з пошаною». Панна Роял подумає з певністю, що вона, Емілі, особа зарозуміла.

Панна Роял, однак, відповіла з незвичайною привітністю і сердечністю. Емілі донині зберігає того листа.

«Ешборн, понеділок.

Дорога панно Стар!

Звісно, ви можете прийти до мене на розмову — я розповім усе, що може Вас цікавити. Багато-багато років тому Джиммі Тауерс був моїм першим шанувальником, та мені важливіше поінформувати саме Вас — не його. Адже я прибула до Шрусбері передусім для того, щоб особисто познайомитися з авторкою „Жінки, що дала шльопанця королю“. Прочитала це оповідання минулої зими й була від нього у захваті. Прошу, завітайте до мене і розкажіть мені про себе, про свої життєві плани й претензії. Адже Ви — особа з претензіями й амбіціями, чи не так? І мені здається, що Ви спроможні реалізувати свої амбіції, — отож я прагну допомогти Вам у міру своїх можливостей. Ви, скажу відверто, володієте тим, чого я не мала ніколи: здатністю творити. Я, натомість, маю сякий-такий життєвий досвід і готова ним прислужитися, якщо це буде Вам потрібно. Може, вдасться мені вберегти Вас від багатьох розчарувань і хибних кроків. Чекаю на Вас у п’ятницю по скінченні Ваших занять. Проведемо чудову часинку за розмовою!

З найкращими побажаннями

Жанета Роял»

Емілі, читаючи цього короткого листа, від надміру почуттів аж підстрибувала. Трохи заспокоївшись, підійшла до вікна й блискучими очима задивилася на гінкі ялини Країни Висот, на квітучі схили узгір’їв. Невже це можливо, аби колись вона стала видатною особистістю — такою, як панна Роял? З листа випливає — так, можливо. Минуло чотири дні, й вона з биттям у серці прямувала на відверту розмову з «великою жрицею».

Пані Анджела Роял, котра відвідала тітку Рут за два дні до вікопомного візиту, не вважала панну Жанету за «велику жрицю» — аж ніяк. Відомо: серед своїх немає пророка, — пані ж Роял виховала Жанету, бувши свідком її розвитку з малечого віку.

— Заробляє вона дуже багато, — зізналася пані Роял тітці Рут. — Але, будучи старою дівою, часами нудиться й морочить собі голову різними дурницями.

Емілі, студіюючи латину перед відчиненим вікном своєї кімнати, аж здригнулася від обурення. Які вульгарні оцінки, яка образа людської величі!

— Вона досі є дуже гарною, — мовила тітка Рут. — І завжди була вродливою милою дівчиною.

— Дуже милою, безперечно. Але я завжди побоювалася, що вона занадто розумна, щоб вийти заміж, і, як виявилось, мала рацію. І безупину вона зайнята, без кінця заклопотана… Харчується нерегулярно. До смішного прив’язана до свого песика Чу-Чіна (як його називає). Навколо нього в моїй оселі зараз обертається все. Робить, що йому заманеться, й ніхто не має права закликати його до порядку. Мій кіт через нього є просто нещасним. А коли я скинула була ту розбещену тварюку з плюшевої канапи, Жанета обурилася так, аж не розмовляла зі мною цілий день. Як почувається ображеною, то завжди робиться такою бундючною і сердиться на всіх, хто потрапляє їй на очі, — не лише на тих, хто безпосередньо перед нею завинив. От цієї риси я в Жанеті не люблю. Емілі вона цікавиться страшенно! Завжди любила оточувати себе гарними молодими дівчатами; твердить, мовби це її омолоджує. На її думку, твори Емілі виказують справжній талант. Якби вона взяла над нею опіку, то для Емілі це була би велика удача! Тільки послухай, Емілі, — будь, на Бога, ласкавою до Чу-Чіна. Якщо ти його образиш, Жанета не зробить для тебе нічого — навіть коли припускатиме, що ти є другим Шекспіром.

У п’ятницю вранці Емілі пробудилася з відчуттям, що настав переломний день її життя. Тієї ночі наснився їй жахливий сон: нібито сидить вона навпроти панни Роял і на всі запитання відповідає «Чу-Чін!», неспроможна вимовити поза тим ані жодного слова.

Зранку дощило. Та пополудні випогодилося. Емілі побігла зі школи додому, бліда від хвилювання, пройнята важливістю майбутньої події. Питання: як одягтися для такого візиту? Вдягне нову шовкову блакитну сукню, вона-бо довша за інші й увиразнює її статуру. Може, відкрите чоло надасть їй інтелектуальнішого вигляду? Але ні: пані Роял сказала, що Жанета любить гарних дівчат, отже, треба бути гарною — за будь-яку ціну! Тож буйне чорне волосся було зашпилене так, що закривало чи не все чоло, а на голову Емілі наділа новий весняний капелюшок, який наважилася купити за щойно присланий гонорар, всупереч волі тітки Елізабет, незважаючи на сентенцію тітки Рут, згідно з якою дурень і гроші завжди стрічаються лиш на хвилину — не довше. Втім, тепер Емілі подвійно тішилася тим, що таки придбала цього капелюшка. Виглядала вона у нім дуже привабливою. Кожна деталь її вбрання була ретельно дібрана й естетична. Одягнена була наче з голочки — за старим виразом, який дуже мені до вподоби. Тітка Рут, як спускалася сходами додолу, поглянула на племінницю і несподівано зауважила, що Емілі вже молода жінка.

«Рухи справжньої Мурреївни», — подумала вона чи не з гордістю.

Насправді ж Емілі успадкувала елегантність і граційність од Старів. Мурреї були ставні й сповнені гідності, але з рухами занадто церемонними, негнучкими, сказати б.

Чу-Чін одразу не сподобався Емілі. Придивившись до нього (він сидів перед будинком пані Роял, немовби на чатах), вона дійшла висновку, що він, хоч і гарний по-своєму, але брудний. Сподівалася здобути його прихильність, однак уникнути фізичного зближення.

Чу-Чін зустрів її вельми привітно, вимахуючи хвостом і приглядаючись до неї з неприхованою цікавістю. Коли дзвонила у дзвоник, стояв біля гості у позі напруженого очікування, коли ж двері відчинилися, радісно скочив до жінки, що стояла на порозі, й ледве не збив її з ніг.

Панна Роял сама відчинила двері. Вродливою вона не була, як устигла помітити Емілі з першого ж погляду, зате вирізнялася вродженою вишуканістю, яку не може заступити ніщо набуте з літами. Одягнена була в гарну сукню з фіолетового оксамиту, на носі мала пенсне.


Емілі виростає

Чу-Чін, видершись на неї, рвучко — раз і другий — лизнув її в щоку, по тому забіг до будуару пані Роял. Чудову фіолетову сукню заплямував геть — зверху донизу. Емілі подумала, що ставлення пані Роял до цього песика є справедливим і що якби вона, Емілі, була йому господинею, то він був би краще вихований. Але панна Роял не дорікнула йому жодним словом. Емілі почувалася трохи ніяково, бо панна Роял привіталася з нею хоч і люб’язно, а втім, досить холодно.

— Може, зайдете до вітальні й присядете? — запросила вона.

Зайшли до вітальні. Панна Роял посадовила Емілі на м’яке, зручне крісло, а сама зайняла високий, з твердою спинкою, стілець. Емілі, чуйна і вразлива, зауважила вибір стільця, який робив панну Роял високою, величною, неприступною. Чому не сіла на крісло чи на канапу? Може, хотіла підкреслити офіційний характер зустрічі? Тим часом невгамовний Чу-Чін вискочив на канапу, немилосердно плямуючи плюш і мереживне укривало, розмахуючи змоченим у якійсь калюжі хвостом. Було знати, що панну Роял щось роздратувало й Емілі завітала до неї в недобрий час.

— Чудова погода, — пробелькотіла вона. Знала, що це найдурніший спосіб підтримати розмову з усіх, які існують, але мусила це проказати, адже панна Роял уперто мовчала. Це мовчання страшенно її, Емілі, гнітило.

— Справді чудова, — погодилася панна Роял, навіть не дивлячись на Емілі. Уп’яла очі в Чу-Чіна! Ту мить Емілі зненавиділа Чу-Чіна. Це справило їй деяку полегкість, оскільки не важилася ще ненавидіти панну Роял. Однак воліла би водномить відлетіти звідси на тисячу миль! Ах, якби вона принаймні не брала з собою цього стосика рукописів! Неважко було здогадатися, що саме вона тримає на колінах. Ніколи вона не зважиться показати це панні Роял. Взагалі: хіба можливо, щоб ця, з міною образи, королева була авторкою того чарівного своєю щирістю листа? Неймовірно! Емілі почувалася збентеженою, непоказною, маленькою… і зовсім юною! Ох, якою ж юною, недосвідченою і нетямущою!

Минали хвилини, що здавалися Емілі вічністю. Не годна була знайти тему для розмови. У мозку вона відчувала порожнечу, горло було наче здавленим чиєюсь рукою. І спало їй на думку, що панна Роял поставилася до неї так холодно тільки тому, що довідалася про ту «пригоду» в домівці Старого Джона!

Емілі від збентеження завовтузилася на кріслі, й перев’язаний стосик рукописів упав з колін на підлогу. Відтак нахилилася, аби підняти. Ту ж мить капосний Чу-Чін блискавично зіскочив з канапи й зірвав жмутик штучних фіалок з нового капелюшка Емілі. Емілі випустила стосик й обіруч схопила капелюшка. Чу-Чін же зубами вхопив рукописи й вискочив у вікно, залишивши на полі битви жмутик фіалок.

Та незносна тварюка поцупила найновіші й найкращі її твори. Один Бог відає, що вона з ними зробить. Ймовірно, вона, авторка, вже ніколи їх не побачить. Але принаймні закрито питання, показувати їх панні Роял чи ні.

Емілі поклала собі не зважати вже на панну Роял і не щадити її заради її ж прихильності, якої, втім, так і не здобула. Жінка, що дозволяє псові такі вибрики, не виховує цю бестію жодним чином! Навпаки: скидається на те, що вона забавляється його псячими витівками. Емілі певна була, що помітила усмішку на зухвалому обличчі панни Роял, коли фіалки з її капелюшка опинилися в зубах розбещеного барбоса.

Емілі згадала пораду, яку батько Високого Джона давав своїй дружині:

— Бріджіт, як люди тобі докучають, випни нижню губу. Випни, кажу, губу.

Емілі відкопилила нижню губу.

— Дуже грайливий пес, — зауважила вона іронічно.

— Дуже, — незворушно підтвердила панна Роял.

— Чи не вважаєте ви, що йому потрібна дещо суворіша дисципліна?

— Не вважаю. Напевно, ні, — відказала панна Роял, очевидно, думаючи про своє.

Тієї миті Чу-Чін повернувся, обійшов кімнату, винюхуючи щось по кутах, і стрибнув на канапу, де вмостився з усією можливою зручністю.

Емілі видобула з торбинки записника й олівця.

— Пан Тауерс доручив мені взяти у вас інтерв’ю, — нагадала вона.

— Розумію, — байдуже кинула панна Роял, не зводячи очей зі свого обожнюваного песика.

Емілі:

— Отже, чи можна поставити вам декілька запитань?

Панна Роял з перебільшеною люб’язністю:

— Дуже рада буду відповісти.

(Чу-Чін, перевівши дух, зістрибує з канапи й вибігає крізь прочинені двері до їдальні).

Емілі, заглянувши до нотатника, ставить перше своє запитання:

— Яким буде, на вашу думку, результат виборів у Сполучених Штатах?

Панна Роял:

— Ніколи над тим не замислююсь.

(Емілі, стиснувши губи, занотовує: «Вона ніколи над тим не замислюється». Чу-Чін з’являється знову, несучи в зубах запечене курча, й вискакує через вікно до саду).

Панна Роял:

— О, моя вечеря!

Емілі, повертаючись до зазначеної теми:

— Чи вірогідно, щоб Конгрес Сполучених Штатів підтримав нещодавні пропозиції канадійського уряду?

Панна Роял:

— Ага! Отже, уряд Канади зробив Штатам якісь пропозиції? Ніколи про це не чула.

(Емілі записує: «Ніколи про це не чула». Панна Роял поправляє своє пенсне).

Емілі думає: «З таким носом, коли зістарієш, ти виглядатимеш натуральною відьмою». Говорить: «На вашу думку, — історичний роман пережив себе як літературний жанр?»

Панна Роял стомленим голосом:

— Я завжди лишаю вдома свої думки та погляди, коли виїжджаю на відпочинок.

(Емілі пише: «Лишає вдома свої думки та погляди, коли виїжджає на відпочинок». Емілі прагне закінчити це інтерв’ю якнайскоріше. Переказала б його по-своєму, своїми словами, але знає, що пан Тауерс не прийняв би такого матеріалу. Втішає її згадка про новісіньку, непочату книгу «від Джиммі», яка дожидає на неї вдома, до якої впише таємний звіт про свої відвідини панни Роял. Заходить Чу-Чін. Емілі чудується, як він подужав упоратись з цілим курчам за такий короткий час. Чу-Чін, вочевидь, запрагнув десерту, бо миттю зриває з канапи мереживну серветку пані Роял, втискається з нею під фортеп’яно і починає старанно її жувати).

Панна Роял, палко:

— О, любий пес!

Емілі, у приступі натхнення:

— Ви любите шпіців?

Панна Роял:

— Це наймиліші створіння з тих, що існують під сонцем.

Емілі, ледве чутно, до себе: «Ну, один погляд вона все ж привезла з собою на відпочинок». До панни Роял:

— А я не належу до шпіцоманів.

Панна Роял, з крижаною усмішкою:

— Це ж очевидно, що люди мають різні уподобання щодо тварин.

Емілі, до себе: «Шкода, немає тут Ільзи — вона показала б оцій пихатій особі, де раки зимують».

На порозі з’являється великий сірий кіт. Чу-Чін висовується з-під фортеп’яно і розпочинає гонитву за бідолашним, у смерть переляканим котом. Дорогою перекидає горщик із улюбленою бегонією пані Роял — горщик розбивається на друзки.

Панна Роял, нещиро:

— Бідолашна тітка Анджела! Її серце буде кривавитись.

Емілі:

— Але це сущі дрібниці, правда?

Панна Роял, майже лагідно:

— Аж ніяк не дрібниці — чому ж?

Емілі, зазирнувши до нотатника:

— Як ви гадаєте, чи сталися в Шрусбері за час вашої відсутності великі зміни?

Панна Роял:

— Люди помітно змінилися. Молоде покоління не справило на мене позитивного враження.

(Емілі занотовує. Чу-Чін з’являється знову, либонь, випустивши з очей кота, й знов береться до своєї учти під фортеп’яно).

Емілі згорнула записника й підвелася. Навіть для пана Тауерса вона неспроможна вести це інтерв’ю далі. Вираз обличчя мала вона янгольський, а думки збурені, страхітливі.

— Дякую вам, це все, — промовила вона з пихою, цілком відповідною холодному тонові панни Роял. — Вибачте, що забрала у вас так багато часу. На все добре.

Злегка вклонилася й рушила в напрямку дверей. Панна Роял подалася за нею.

— Чи не хотіли б ви забрати з собою вашого песика, панно Стар? — запитала вона солодкавим голосом.

Емілі спинилася на порозі.

— Прошу?

— Мені здається, ви повинні забрати свого пса.

— Мого пса?!

— Так, вашого. Щоправда, він не докінчив ще тієї нещасної серветки, але її ви теж можете забрати. У такому вигляді вона тітці Анджелі вже не придасться ніколи.

— Але ж… то не мій пес, — простогнала Емілі.

— Не ваш? А чий же тоді? — з подивом запитала панна Роял.

— Я гадала, то… то ваш шпіц, — відповіла Емілі.

Розділ 23

Ворота відчинено

Панна Роял дивилася на Емілі чи не хвилину. Врешті- решт схопила її за руку, майже силоміць втягнула до вітальні, посадовила на крісло, сама трохи не повалилася на канапу і зайшлася гучним, нестримним реготом. Емілі розгублено усміхалася. Була приголомшена стількома враженнями, що так стрімко змінювали одне одного, та вже заяснів перед нею задум гуморески, яку напише ввечері, так би мовити, по свіжих слідах. Білий пес, докінчивши нарешті свій підвечірок, себто порвавши на дрібненькі клаптики нещасну мереживну серветку, знов пустився навздогін за котом.

Врешті-решт панна Роял випросталася й витерла з очей сльози.

— Це неймовірно, це щось надзвичайне! Еміліє Берд Стар, це прекумедний випадок! Я запам’ятаю його до вісімдесятого року свого життя. Хто з нас переповість його на папері — ти чи я? Але хто є господарем отієї бестії?

— Не маю жодного уявлення, — відказала Емілі понуро. — Ніколи в житті не бачила її досьогодні.

— Тоді мерщій зачинимо двері, щоб вона не змогла сюди повернутися. А тепер, мила моя, сідай поруч мене. Побалакаємо і щиро, і сердечно — насправді. Я була незносною, як ти силкувалася чинити мені допит. Чого не пожбурила мені щось у голову — бідолашне, зацьковане мною створіння?

— Охоти мені не бракувало. А втім, розумію: ви хотіли здихатись мене якнайшвидше — з огляду на манери та звички моєї, уявно моєї, тварини.

Панна Роял розреготалася знову.

— Не знаю тільки, чи пробачу тобі, що визнала ту бестію за мого улюбленого, прегарного шпіца. Проведу тебе зараз до моєї кімнати — мусиш перед ним вибачитись. Він спить на моєму ліжку. Я замкнула його, щоб тітка Анджела могла бути спокійною за свого улюбленого котика. Втім, Чу-Чін ніколи не ганяється за котами й ніколи їх не кривдить — лише бавиться з ними аж до знемоги. Бо, бачиш, коли кіт пускається навтьоки, пес не може за ним не бігти. Така-бо вже собача натура. Як пише Кіплінг, — не був би псом, якби цього не робив. Коли б той білий заброда вже дав спокій нашому котові!

— Який жаль, що він знищив бегонію пані Роял, — сумовито промовила Емілі.

— Ще б пак! Тітка Анджела милується нею вже багато років. Але нічого: я куплю їй іншу. Коли побачила тебе з тим псом, що крутив обік тебе хвостом, я подумала, то твій пес. Я одягла свою найкращу сукню, щоб виглядати гарно, адже хотіла здобути твою прихильність, люба Емілі; коли ж та бестія заплямувала її геть, а ти не озвалася й словом, не спробувала щось пояснити, не вибачилася, я відчула холодну лють, яка — ніде гріха діти — поймає мене доволі часто. Це одна з моїх вад! Проте охолола би швидко, якби не нові катастрофи. Біда за бідою! Присяглася собі, що, допоки не приборкаєш того пса, я нічим не викажу свого обурення. А ти, напевно, була обурена тим, що я дозволила моєму псові знищити твій капелюшок та погризти твої рукописи?

— Атож.

— Я в розпачі через твої рукописи. Може, знайдемо їх — не міг же той барбос їх пожерти, хоча добряче їх пошарпав — це безперечно!

— Менше з тим. Я маю вдома копії.

— А твої запитання! Емілі, ти була неперевершеною. Ти справді занотувала мої відповіді?

— Дослівно. Я мала віддати їх до друку саме в такій формі. Пан Тауерс дав мені перелік запитань, але, звісно, я не збиралася отак їх «вистрілювати» — зненацька і навпростець. Я хотіла ненав’язливо вплести їх у розмову… А от і пані Роял.

Пані Роял зайшла усміхнена. Але, щойно уздріла подерту бегонію, посмішка зійшла з її обличчя. Панна ж Роял заговорила хапливо:

— Тітонько, люба, не плач і не втрачай притомності. Принаймні не роби цього, допоки не скажеш мені, хто в нашій околиці має білого кудлатого пса, геть позбавленого всякого вміння триматися у товаристві.

— Лілі Бейтс, — відповіла пані Роял розпачливим голосом. — Невже вона знову випустила оту бестію на волю? Я обіцяла твердо: якщо бодай ще раз я застукаю її пса на якійсь шкоді в моїм будинку чи в саду, то нагодую його отрутою без жалощів. Відтоді вона не випускала його з дому. А тепер… ох, моя бідолашна бегонія!

— Отже, той пес зайшов сюди разом з Емілі. Я подумала, то її пес. Гостинність веліла мені бути прихильною до її пса — чи ж не так? На привітання він мене поцілував (і не раз!), поплямував нещадно мою найкращу сукню, Емілі зірвав з капелюшка фіалки, ганяв по всій домівці твого кота — так завзято, аж той перевертався, — розбив, перекинувши, горщик із бегонією, добряче її погриз, схопив запечене курча (мою вечерю) й утік з ним бозна куди… Так, тітко Анджело, вкрав зі столу курча!.. А я не промовила й слова, була люб’язною і смиренною. Моє поводження виявилось на висоті традицій Місячного Серпа — правда ж, Емілі?

— Ти була просто занадто розлюченою, щоб могти говорити, — сказала пані Роял.

— Бачиш, Емілі, як добре знає мене тітка Анджела! Визнаю: я не була уособленням люб’язності. Але, тітонько моя люба, — не переймайся: я куплю тобі нову бегонію в новому горщику. Подумай лишень, скільки матимеш утіхи з догляду за новою квіткою. Бо завжди приємніше передчувати те, що буде, аніж переживати те, що вже є.

— Ну, Лілі Бейтс я таки загнуздаю! — з погрозою в голосі промовила пані Роял, виходячи з дому до саду.

— А тепер, люба, можемо вільно поговорити, — сказала панна Роял, присуваючись ближче до Емілі.

Відтак провели годину за милою розмовою. Емілі почувалася мов на сьомому небі. Врешті панна Роял висловила пропозицію, від якої Емілі затамувала подих.

— Емілі, ти не хочеш поїхати зі мною в липні до Нью- Йорка? У нашій редакції є вакантна посада, посада, властиво, незначна, але на прожиття заробити зможеш; крім того, ти опинишся в інтелектуальному середовищі, матимеш змогу писати й публікуватися, зав’яжеш важливі стосунки, а це, повір мені, має неабияке значення. Коли я довідалася, хто є автором тієї новели, я приїхала сюди, щоб запізнатися з тобою і забрати тебе звідси. Це злочин — марнувати свої літа отут, у Шрусбері чи в Чорноводді. Я знаю: Місячний Серп є чудовою місцинкою, розкішним куточком, сповненим поезії та романтики. У Чорноводді я провела своє дитинство. Але ти повинна мати відповідне оточення, шанс вибитися в люди, ба більше — стати видатною особистістю. Мусиш пізнати широкий світ, а це можливо лише у великому місті. Їдьмо! Якщо поїдеш, я даю тобі слово: за десять років імення Емілії Берд Стар лунатиме по всій Америці.

Емілі сиділа, неначе загіпнотизована. Про таке вона навіть мріяти ніколи не сміла. Зненацька відчинилися перед нею ворота, за якими зводився променистий світ її сновидів та марень. А проте… проте якесь почуття — несміливе, непевне — дрімало на споді її душі, почуття, що пручалося від такого здійснення заповітних бажань і мріянь. Чи прикро вразила її та певність, яка звучала у словах панни Роял, — мовляв, не уславишся ніколи, якщо не поїдеш зі мною? Чи старі, давно спочилі в Бозі Мурреї заворушилися у своїх домовинах, зашепотіли з обуренням, що жоден із них не прийняв би чужої допомоги у здобуванні собі становища в суспільстві? Чи тон панни Роял був надміру поблажливим, покровительським? Так чи так, а щось повстримало Емілі від того, щоб кинутись в обійми панни Роял.

— Це було би чудово, — озвалася вона неначе крізь сон. — Охоче поїхала б, але тітка Елізабет не дозволить. Скаже, мовби я ще занадто молода.

— Скільки ж маєш років?

— Сімнадцять.

— Я мала вісімнадцять, коли покинула Шрусбері. Не знала в Нью-Йорку нікого, ані живої душі, грошей мала на три місяці — не більше. Була безпорадною, геть недосвідченою істотою, а все ж домоглася свого. Ти проживала б у мене. Я б опікувалася тобою незгірш од самої тітки Елізабет. Скажи їй, що я берегтиму тебе, як зіницю власного ока. Маю гарне, затишне помешкання, де ми жили б щасливо й безжурно, як дві королеви. І ти полюбила б мого Чу-Чіна, Емілі!

— Я воліла би кота, — відверто сказала Емілі.

— Кота? О, ми не можемо тримати кота в помешканні. Його не вдасться привчити до порядку. Ти мусиш відмовитися від котів, скласти цю жертву на вівтар свого мистецтва. Тобі добре буде у мене. Я маю лагідну вдачу, люба моя Емілі, ніколи не втрачаю самовладання, а якщо гніваюсь у душі, то це триває недовго. Я є доброю товаришкою, легкою у спільному житті.

— Не сумніваюсь, — мовила Емілі, усміхаючись.

— Ніколи доти я не потребувала співмешканки, — сказала панна Роял. — Але ти така промениста, Емілі. Поміркуй над моєю пропозицією.

— Мушу просити тітку Елізабет, щоб вона над цим поміркувала, — сумно промовила Емілі. — Якщо вона згодиться, то я поїду.

— Згодиться! — радісно вигукнула панна Роял. — Я поїду до неї на розмову. А знаєш, наступної п’ятниці рушимо до Місячного Серпа разом. Ти мусиш виплисти на ширші води!

— Дякую від усього серця, дорога панно Роял. Спробую! А тепер я мушу відкланятись. Повинна все обдумати на самоті, бо зараз я почуваюся геть приголомшеною. Ви навіть не уявляєте, чим є для мене ваша пропозиція.

— Уявляю, ще й як! — з жартівливими інтонаціями відказала панна Роял. — І я колись сумувала й плакала ночами в подушку, адже почувалася безталанною дівчиною, рокованою на сіре, нудне, одноманітне життя у провінції.

— Але ви самотужки здобули собі все, — несміливо зауважила Емілі.

— Так, але заради цього я мусила виїхати. Тут я не осягнула б нічого. Спочатку страшенно тяжко було і трудно. Їдьмо, люба моя дівчино, — я поможу тобі уникнути моїх розчарувань, моїх помилок і добутися врешті мети.

— Дякую, дякую, — прошепотіла Емілі, зворушена до сліз. Доти вона не багато отримувала в житті таких яскравих доказів людської прихильності та розуміння. Була розчулена… Покидала оселю Роял із почуттям чогось несказанно чарівного, що несподівано увійшло в її життя. Так, вона повинна скористатися з шансу, який випадає, — аби лиш тітка Елізабет дозволила!

«Не можу їхати всупереч її волі, — попри все, вирішила Емілі. — До того ж… Не думаю, щоб коли-будь я змогла полюбити шпіца. А доведеться споглядати його постійно, якщо мешкатиму в панни Роял».

Розділ 24

Долина поезії

Чи вирушить Емілі до Нью-Йорка з панною Роял? На це питання вона, Емілі, мусила нині дати відповідь. Не вона радше, а тітка Елізабет. Од її слова залежало все. Емілі не мала великої надії на те, що тітка Елізабет погодиться її відпустити. Мурреївська пиха й суспільні забобони можуть стати у даному разі нездоланною перепоною.

Емілі нічого не сказала тітці Рут про ініціативу панни Роял. Тітка Елізабет мала бути сповіщена про це першою; саме до неї належало звертатися небозі у справах життєвої ваги. У п’ятницю вони з панною Роял поїхали до Місячного Серпа й представили проект виїзду тітці Елізабет.

Та вислухала мовчки. Її мовчання було виразом осуду, Емілі відчула це з абсолютною певністю.

— Жінки з роду Мурреїв ніколи не заробляли собі на прожиття, — оголосила вона холодно.

— То не буде, власне кажучи, заробітчанство, дорога панно Муррей, — заперечила панна Роял з тією терплячою ввічливістю, з якою відповідаємо літній дамі, що репрезентує погляди старшого покоління. — Кінець кінцем, тисячі жінок нині здобувають собі фах і працюють за фахом.

— І правильно чинять, коли вже не виходять заміж, — підхопила тітка Елізабет.

Панна Роял вмить зашарілася. Знала, що в Шрусбері й тим паче в Чорноводді її вважають за звичайну стару діву, а отже, за невдатне створіння, без огляду на її статки та її становище в Нью-Йорку. Проте зразу ж опанувала себе й повела атаку з іншого боку.

— Емілі має незвичайний літературний хист, — зазначила вона. — Гадаю, вона може створити щось насправді вартісне, якщо матиме відповідні умови й можливості. Ми повинні забезпечити їй такі умови й можливості, дорога панно Муррей. Ви ж бо знаєте: тут немає для неї гідного поприща.

— Емілі цьогоріч заробила своїм пером дев’яносто доларів, — зауважила тітка Елізабет.

«Боже, дай мені терплячості!» — подумки звернулася панна Роял.

А вголос промовила:

— Так, за декілька років, сидячи тут, вона заробить дві-три сотні. Якщо ж поїде зі мною, то за десять років вона зароблятиме кілька тисяч на рік.

Емілі була неабияк здивована, що тітка Елізабет погодилася над тим поміркувати. Адже внутрішньо вона, Емілі, приготувалася до беззастережної відмови.

— Тітка дозволить, от побачиш! — шепотіла їй панна Роял. — Я знаю Мурреїв! До цифр вони аж надто чутливі!

— Боюсь, не дозволить, — скрушно прошепотіла Емілі.

По від’їзді панни Роял тітка Елізабет уважно поглянула на племінницю.

— Ти хочеш поїхати, Емілі?

— Так… Мені здається, так… Якщо дозволиш…

Емілі дуже зблідла. Надії на позитивну відповідь вона не мала — жодної.

Тітка Елізабет розмірковувала цілий тиждень. І не сама: радилася з Рут, Олівером та Воллесом. Рут не без вагання сказала своє слово:

— Ми повинні дозволити їй виїхати до Нью-Йорка. Там вона матиме широкі можливості й перспективи. Зрештою, не їде вона самотою, на що я особисто ніколи б не дала своєї згоди. Жанета буде про неї піклуватися.

— Замолода вона, замолода! — застеріг Олівер.

— Як хоче, нехай їде. Жанета Роял зуміла ж пробитися й домогтися свого, — рішуче висловився дядько Воллес.

Тітка Елізабет написала й до тітки Ненсі.

«Нехай Емілі вирішує самостійно», — надійшла відповідь.

Тітка Елізабет визнала цю пораду за наймудрішу й покликала Емілі на розмову до вітальні.

— Хочеш їхати з панною Роял — їдь, — оголосила вона. — Не маю права закривати перед тобою можливості, що так несподівано з’явилися. Знай: нам тебе бракуватиме, ми воліли б затримати тебе тут, у Місячному Серпі, ще на декілька років. Нью-Йорка я не знаю. Ймовірно, це страхітливе місто. А втім, ти отримала добре виховання. Лауро, чого ти плачеш?

Емілі відчувала, що от-от розплачеться й сама. Щасливою не почувалася анітрохи. Тепер, коли всі перешкоди було знято, вона вже не мала охоти від’їжджати до Нью-Йорка.

Не пішла вона одразу до своєї кімнати, щоб написати до панни Роял радісного листа. Подалася до саду, щоб зібрати думки, — міркувала все пообіддя суботи й цілу неділю. У Шрусбері весь наступний тиждень була такою тихою і замисленою, аж тітка Рут не раз крадькома до неї приглядалася. Але допиту не влаштовувала: може, Емілі думає про Ендрю? Крім того, діяла одностайна Мурреївська постанова: не впливати на вибір Емілі.

Вона й сама не розуміла, чому не написала до панни Роял негайно. Адже поїде з нею — певна річ! Хіба могла не поїхати? То ж була рідкісна можливість пізнати великий світ, у праці своїй, у творчості сягнути нового, вищого щабля. Чого ж за тиждень пішла по раду до пана Карпентера? Учитель мало чим міг їй зарадити: лежав із нападом ревматизму.

— Тільки не читай мені нових своїх творів, — зажадав він одразу.

— Ні, я нічого не маю з собою, — відказала Емілі з кволою усмішкою. — Я прийшла по інше.

Й розповіла йому все.

— Якщо хочеш замериканізуватися, то їдь, — шорстко відреагував пан Карпентер. — Я завжди прагнув, щоб ти залишалася справжнім дитям Канади. У Нью- Йорку не можна жити безкарно. Там кожен набуває янківських рис. Писати ж можна скрізь, але там ти не знайдеш чистих джерел натхнення — якраз навпаки!

— Я не є Шарлоттою Бронте, — з гіркотою заперечила Емілі. — Я повинна жити у певному середовищі, аби зрештою вибитись в люди. Тут я не зможу нічого.

— Тоді рушай. Моя думка є відмінною, але це особливого значення не має.

Емілі верталася додому пригніченою. Прагнула порадитися з Діном, але Дін мандрував по Каліфорнії і не писав уже кілька тижнів. А з Тедді важко було обговорювати цю проблему. Від часу тієї незабутньої ночі в домівці Старого Джона вони спілкувалися ніби так само, але з’явилася у їхніх стосунках якась силуваність, неприродність. Емілі не бажала признатися самій собі, що просто боялася звернутися до Тедді за порадою. А раптом він скаже, щоб вона їхала? То був би для неї удар, бо це нехибно доводило б, що йому однаково, поїде вона чи залишиться. Втім, ясно цих речей Емілі наразі не усвідомлювала.

— Ну звісно, поїду, — вголос проказала сама до себе. Може, промовлене слово усталить її рішення? — Що я робитиму тут наступного року, якщо не поїду? Тітка Елізабет не дозволить мені самостійно бодай з місця зрушити. Ільза від’їде, Перрі й Тедді також поїдуть. Тедді каже, що мусить їхати у великий світ — заробити гроші на вищу художню освіту. Отож, і мені треба рушати…

Так вона відповідала якомусь невідомому опонентові. Коли надвечір повернулася додому, обійшла всі покої з таким почуттям, неначе відвідувала їх уперше в житті. Яка чарівність, який смак, яка, зрештою, гідність людська — у кожній деталі обстанови! А її кімнатка — її власна кімната! А сад, виплеканий Джиммі! Чи помешкання панни Роял буде так само любим її серцю — бодай почасти?

— Ну звісно, поїду! — повторила вона голосно.

Вийшла до саду. Зачула віддалений свист потяга.

Зупинилася біля сонячного годинника. Заслухалася тихого шелесту Велительки Вітрів, своєї давньої вірної приятельки. Чи озиватиметься до неї Велителька Вітрів поміж гамору й гуркоту великого міста?

— Ох, відчуваю, що в Нью-Йорку «промінчик» мені не зблисне! — зітхнула вона.

Який же красивий цей сад, вирощений дбайливою рукою кузена Джиммі! Якою ж бо гарною, догляненою є садиба Місячного Серпа! А хто, крім неї, опише романтичну чарівливість Трьох Принцес? Як же вона покине цю стару оселю, яка прихистила її й полюбила (не кажіть мені, що оселі не можуть любити!), ті могили спочилих предків над чорноводським озером, ті широкі лани й заселені духами ліси, де вона відіснила барвисті, вибагливі сни свого дитинства? І нараз вона зрозуміла, що не в силі розлучитися з ними, що насправді потай душі не мала й наміру їх полишати. Тому й ходила, тамуючи відчай, до чужих людей — питати їхньої думки. Тому так гаряче прагнула повернення Діна, котрий, безсумнівно, відраджував би її од виїзду до Нью-Йорка.

— Я належу до Місячного Серпа, тут я серед своїх, — упевнено проказала вона.

Це рішення було остаточним; Емілі вже не потребувала нічиїх порад, нічиєї допомоги. Була внутрішньо заспокоєна, навіть задоволена собою, коли входила до кухні старого дому, де в магічному світлі свічок побачила Елізабет, Лауру та Джиммі, що сиділи круг столу.

— Тітко Елізабет, до Нью-Йорка я не поїду. Залишаюся з вами тут, у Місячному Серпі.

Тітка Лаура видала радісний крик. Кузен Джиммі вигукнув: «Ура!» Тітка Елізабет загубила петлю в панчосі, яку виплітала спицями.

— Я знала: Мурреївна вирішить саме так, — промовила вона за хвилину.

Понеділком Емілі поїхала до Ешборна.

— Тітка Елізабет дозволила мені самій вирішувати свою долю, — сповістила вона. — Дякую вам від усієї душі, панно Роял, але їхати я не можу…

— Емілі, дитя моє любе! Але чому, скажи — чому?

— Я не в силі розлучитися з Місячним Серпом. Занадто я його люблю. Занадто прив’язалася до нього…

— А я гадала, Емілі, ти справді хочеш поїхати зі мною, — сказала докірливо панна Роял.

— Так і було. Частина моєї душі справді хотіла їхати. Не думайте про мене, ніби я дурна і невдячна.

— Я так не думаю, — запевнила панна Роял, безпорадна перед рішучістю Емілі. — А все ж ти трохи нерозумна, дівчинко моя. Відмовляєшся і від кар’єри, і від щастя! Не уявляєш, які труднощі на тебе чекають…

— Я створю тут власну атмосферу, власний світ — і працюватиму, — відказала Емілі. — І тут є поле для спостережень. І тут люди живуть, працюють, грішать, радіють і журяться.

— Але тут ні до чого не допрацюєшся, дитино моя. Ніколи не матимеш вишуканого помешкання, розкішного вбрання, власної челяді…

— Ні, — перервала Емілі з поважним обличчям. — Те все до Мурреївських традицій не належить.

— …І благ духовних також не матимеш, а це ж найважливіше. Бачу наперед усе твоє життя, Емілі, — звужене, безбарвне, змарноване.

— Я бачу його ніби в зоряному світлі, — гордо заперечила Емілі. — І якщо тут нічого не досягну, то в Нью- Йорку й поготів. Висохне в моїй душі якесь джерело, якщо покину те, що так полюбила…

— На мою думку, — мовила панна Роял зі смутком, — ти, Емілі, вчиняєш велику помилку. З часом ти визнаєш мою рацію. Тоді ти напишеш до мене, і я радо відчиню перед тобою двері мого дому. Сюди я не повернуся, до цієї глушини, де молоді ставляться до мене як до матрони, а старі на кожному кроці говорять мені, мовби я подібна до своєї матері… Мати була шляхетної душі, але на вроду не гарна, — розумієш? Попрощаймося, Емілі, — попрощаймося без образ і нарікань.

— Панно Роял, — з теплотою в голосі озвалася Емілі, — хіба ви не відчуваєте, як високо я ціную вашу доброту? Ще ніхто не ставився до мене з таким щирим серцем, як ви.

Панна Роял крадькома піднесла хусточку до очей.

— Дякую тобі, дівчино, за ці слова, — відказала вона трохи не урочисто.

Відтак усміхнулася, поклала руку на плече Емілі й поцілувала її в щоку.

— Бажаю тобі всього найкращого — повсякчас, на все життя, — мовила вона. — Пощастило б мені, якби мала на світі місце, що стало б для мене тим, чим став для тебе Місячний Серп.

Уночі, о третій годині, Емілі, прокинувшись, не без задоволення пригадала, що справжнього Чу-Чіна вона так і не побачила.

Розділ 25

Кохання у квітні

«Вчора ввечері Ендрю Олівер Муррей просив руки Емілії Берд Стар.

Пойменована вище Емілія Берд Стар відмовила».

Добре, що це вже за плечима. Від певного часу я знала, що мені загрожує така пропозиція. Ендрю приходив щовечора й намагався говорити «поважно», а я щоразу вислизала: віджартовувалася й змінювала тему.

Вчора пішла до Країни Висот — чи не в останній раз. Коли знаходжуся на верховині, я ладна вірити в усе на світі — у прадавні міфи та легенди, у домовиків і фавнів, і русалок. Почувалася так, ніби душа моя вже полишила тіло й ширяла, вільна від земного тяжіння, у просторі всесвіту.

Надійшов Ендрю — весь висвіжений, накрохмалений, урочистий.

Я знала, що Ендрю хоче поговорити зі мною. Того й подався за мною до Країни Висот. Я воліла, щоб розмова відбулася тут, на пагорбі, себто без свідків. То вперше наші бажання збіглися, хоч і з різних причин. Між іншим, тітка Рут є впевненою, що я не поїхала до Нью-Йорка, бо не хочу розставатися з Ендрю!

Утім, я не збиралася проводити з Ендрю ніч при місячному світлі. Він довго зважувався заговорити; зрештою, запропонував «посидіти отак разом». Я відказала рішуче, мовляв, не маю наміру спізнюватись на вечерю, й спустилася з пагорба. Він рушив за мною назирці.

По вечері, нудній як звичайно, ми розташувалися у вітальні. Тітка Рут подалася до кухні. Ендрю зненацька вистогнав:

— Емілі, візьмімо шлюб, тіль… тільки-но я матиму змогу одружитися…

Хотів щось додати — це знати було по обличчю, — та не знав що. Отже мовчав.

— А навіщо нам одружуватись? — запитала я.

Ендрю був спантеличений. Вочевидь, Мурреївська традиція велить дівчині під час освідчин поводитись інакше.

— Навіщо? Як це… навіщо? — пробелькотав він.

— Так, навіщо?

— Бо я цього прагну.

— А я ні.

Ендрю знову був ошелешений.

— Але… чому? — спитав тоном тітки Рут.

— Бо я не кохаю тебе.

Ендрю зашарівся. Певно, визнав мою відповідь за нескромну!

— Гадаю, кожна дівчина згодилася б… — простогнав він.

— Може, — тільки не я, — відказала тоном, який не допускав і найменших сумнівів.

Такий був здивований, що не виказав навіть розчарування. Мурреєві, однак, негоже наполягати! Вийшов з вітальні, потім з будинку — гадала, то він гримнув дверима, а виявилось, то був лише вітер. Я воліла б, одначе, щоб це був таки він. Трохи прикро — відхилити освідчення чоловіка й довідатися, що він тим фактом лише здивований.

Назавтра, уранці, тітка Рут запитала мене, що між нами сталося. Либонь, і сама здогадалася!

— Що ти можеш закинути Ендрю? — невдоволено спитала вона, вислухавши мою відповідь.

— Нічого. Тільки не подобається він мені! Має багато чеснот, але бракує йому дрібки розуму.

— Сподіваюсь, ти не потрапиш у тенета якогось вискочки, — мовила тітка Рут, явно маючи на думці Перрі.

Щодо Перрі я могла її заспокоїти. Минулого тижня він прийшов сповістити мене, що їде до Шарлоттетауна вчитися на правника. Узяв його до своєї контори пан Абель, відомий адвокат. Привітала його сердечно й тішилася разом з ним.

— Житиму на заробітну плату, — сказав Перрі, — і вже якось дам собі раду, коли треба буде купувати одяг. Тітка Томаса більше не хоче витрачатися на мене. Ти знаєш, чому.

— Бідний Перрі, — відказала я напівжартома.

— Ти не проти, Емілі? — спитав він. — Я б охоче вирішив, що з часом ми візьмемо шлюб.

— Я вже вирішила, що ні.

Не можу говорити до Перрі серйозно — так, як до Ендрю. Маю враження, що їм тільки здається, ніби вони закохані.

— Ти не знайдеш розумнішого від мене чоловіка, — переконував Перрі. — Я високо злечу!

— Певна цього, і буду щиро радіти, бо є тобі давнім та вірним другом.

— Другом, — повторив Перрі з ноткою досади. — Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною! Утім, я знаю: наполягати не годиться, згідно з Мурреївською традицією. Скажи мені одне: ти вийдеш за Ендрю Муррея?

— Ні, ніколи.

— Добре. А отже, як зміниш свою думку щодо мене, то дай мені знати. Одружимось, якщо мої почуття до тебе не згаснуть.

Нашу розмову я відтворила точно, не додаючи й не випускаючи жодного слова. А в книзі «від Джиммі» описала все так, як воно мало відбутися.

Здалося мені, що Перрі був сильніше засмучений моєю відмовою, ніж Ендрю, і це мені болить. Надто я люблю Перрі як товариша і друга! Так мені тяжко на душі, що завдала йому прикрості! А втім, я знаю: він скоро відновить душевну рівновагу.

Отже, я залишаюсь у Чорноводді сама. Що ж: буду працювати, поволі спинаючись на альпійське верхогір’я. Хвилинами я шкодую, що не поїхала з панною Роял.

Однак віри у свої сили не втрачаю. Мій світ посейбік завіси — мій внутрішній світ.


Місячний Серп, 21 червня 19…

Щойно приїхала додому, як одразу відчула, що атмосфера тут просякнена невимовленим осудом. Відтак збагнула, що тітка Елізабет уже довідалася про нещасливі освідчини Ендрю й не в жарт розгнівана. Тітка Лаура вельми зажурена. Але ніхто нічого не говорить. Кузен Джиммі повідав мені у саду, мовляв, Ендрю, відколи дістав мою відмову, втратив апетит і помітно схуд. Тітка Едді обурена й питає, чи я, бува, не збираюсь вийти за принца, коли вже її син мені не підходить.

Кузен Джиммі вважає, що я повелася правильно. Але додав, що я вчинила би ще краще, якби, вислухавши освідчення Ендрю, забила його і закопала труп у Країні Висот. Як добре мати одного такого друга — не більше! — бо мати чимало таких друзів людині шкідливо…


22 червня 19…

Не знаю, що гірше: почути освідчення людини, яку не кохаєш, чи не почути його від людини, яку справді кохаєш. І перше, і друге приємності не справляє.

Доходжу висновку, що я лиш уявила собі деякі речі під час тієї ночівлі в домівці Старого Джона. Тітка Рут, очевидно, має слушність, кажучи, ніби моя уява потребує добрячої узди.

Нині я несподівано зачула посвист Тедді. Чи не має він для мене якоїсь важливої новини? Так і сталося. Тримав у руці листа: склав іспит настільки успішно, що дістав єдине стипендіальне місце в художній школі у Монреалі. Стипендія — п’ятсот доларів на два роки.

— Блискуче, Тедді! — промовила я, аж тремтячи від радості за нього. — Як же я тішуся! Але як твоя мама? Що вона скаже на те?

— Вона дозволила мені їхати, але житиме тут самотньою і нещасною, — відповів Тедді. — Я хотів, щоб вона їхала зі мною, та вона відмовляється покидати свою домівку. Ти могла би стати для неї чудовою розрадницею, Емілі. Який жаль, що вона тебе не любить!

Не прийшло Тедді на розум, що я теж потребую, може, якоїсь розради. Запала мовчанка. Рушили до Завтрашньої Стежки, такої гарної нині, що, певно, жодне Завтра не зможе посилити її чарівності. Упродовж кількох хвилин я почувалася дуже щасливою. Але мовчання тривало задовго, й за хвилину-другу мені стало дуже і дуже сумно.

— У Монреалі я працюватиму не покладаючи рук. Може, вдасться мені з часом дістатися до Парижа. Там, за кордоном, я матиму змогу оглянути оригінали великих художників — те, до чого я поривався весь час. А коли повернуся…

Тедді урвав свою мову і звернувся обличчям до мене. Я гадала, він скаже мені щось подібне до того, що сказали Перрі та Ендрю. Не знаю, що б я йому відповіла.

— Що буде тоді?.. — запитала я.

— Прославлю прізвище Кент на всю Канаду! — урочисто виголосив Тедді.

Я широко розкрила очі.

Відтак промовила декілька люб’язних, але цілком утертих фраз, і ми розійшлися.

Я могла би шалено, до нестями кохати Тедді Кента, якби я собі це дозволила, якби він сам цього прагнув. Та йому байдуже до мене — тепер це очевидно. Забув про те, як зустрілися наші погляди в оселі Старого Джона, забув, що казав мені коло церкви тоді, три роки тому… Тепер він зустрічатиме у своєму житті безліч гарненьких дівчат, а про мене й не згадуватиме.

Хай буде так — нічого не вдієш!

Якщо Тедді до мене байдужий, то і я повинна збайдужіти до нього. Так велить Мурреївська традиція. Але ж я тільки наполовину Мурреївна. І мушу рахуватися з другою половиною — Старівською. На щастя, я маю амбіції, маю своє мистецтво і бачу перед собою кар’єру. А богиня мистецтва, як мовить пан Карпентер, є богинею вельми ревнивою: вона не терпить, коли її вшановують напівсили.

Живуть у моїй душі три взаємосуперечні почуття. Перше: я владаю собою, я дотримуюсь традицій і тим пишаюся. Друге: на споді моєї душі є щось таке, що нестерпно боліло б мені, якби цього не тлумила. Третє — панує над усім: насолоджуюсь своєю волею, своєю свободою — втішно мені, що її наразі не втратила.


26 червня 19…

Ільза обурена тим, що наш спільний друг Перрі не втрачає надії стати моїм чоловіком.

— Хіба це зарозумілість? Це не зарозумілість, а ласкавість, — переконувала її, сміючись. — Адже Перрі належить до роду герцогів Карабасів.

— Він, без сумніву, доскочить високого становища, але завжди матиме вади, пов’язані з його походженням, — правила своєї Ільза.

— Скажи: чому ти незрідка була до нього такою суворою? — запитала я.

— Бо він є ослом, що дратує мене, — буркнула Ільза.

— Він зробив чималі успіхи впродовж трьох років.

— Емілі, благаю тебе — не будь аж такою розумною і поблажливою! — вибухнула Ільза.

Мушу визнати: колючість Ільзи добре зрівноважує мені поблажливість кузена Джиммі. Я, зрештою, заслужила на її нагінку.


27 червня 19…

Снилося мені вночі, мовби уздріла Загублений Діамант. Виблискував у траві край моїх стіп. Нахилилася й піднесла його. Хвилину він лежав у моїй долоні, хотіла затиснути його в кулаці, однак не подужала. Яскраво зблиснувши, він злетів у повітря, описав світляне півколо й перетворився на вечірню зорю, мою зорю, яку поклала собі переслідувати й наздогнати. Зненацька став обік мене Дін; він приєднався до гонитви за тією зорею. Ми не в силі були розлучитися. Раптом з’явився Тедді — простягнув мені руку. Очі мав такі, які бачила у нього лише двічі. Дивилися одне одному в вічі, аж тут пролунав жахливий крик Діна. Я повернулася на голос. Тим часом зоря згасла. Я прокинулася. Дощовий, похмурий світанок. Немає Тедді, нема його чулого, проникливого погляду.

Що може цей сон означати? Щось таки означає! А втім, я не повинна про це думати. Забобонність незгідна з традиціями нашого роду.


28 червня 19…

Надходить моя остання ніч у Шрусбері. Завтра прибуде по мене кузен Джиммі, і я вертаюся до Місячного Серпа.

Оце триліття, коли охоплюю його думкою, видається таким довгим. А водночас маю враження, ніби все сталося не далі, як учора: початок навчання, різні переживання, сутички й непорозуміння з тіткою Рут, усі радощі та прикрощі.

Я зробила деякі успіхи. Менше підкреслюю, не зловживаю курсивом. Краще володію собою, навчилася багатьох життєвих істин (у тому числі — гірких), навчилася приймати з усмішкою повернення своїх рукописів. Останнє було найважчим і заразом найважливішим.

З відстані часу чи не всі події та випадки постають мені дещо іншими, ніж тоді, коли їх переживала. Скажімо, неприязнь Евеліни, навіть оті жахливі вуса, намальовані нею, у моїх теперішніх відчуттях не є вже таким трагічним випадком, яким уявлялися тоді. Натомість перші мої літературні успіхи стоять мені перед очима як низка подій радісних, що їх повік не забуду і завжди переживатиму з однаковою силою і гостротою. А очі Тедді в домівці Старого Джона — ох, цей погляд з биттям у серці згадуватиму навіть тоді, як лежатиму вже на лоні Вічності.

Й обіцянка, дана тітці Елізабет, не минула без користі для мого творчого розвитку, як точно передбачив пан Карпентер.

Сьогодні ми складали випускні іспити. Дін, який розважався в Монреалі, з дороги додому прислав мені квіти: сімнадцять троянд — стільки, скільки маю років. Й вручили їх мені по скінченні останнього іспиту. То була прегарна ідея — милий, любий Дін!

Перрі виголосив промову од імені цілого класу. За своє красномовство отримав пам’ятну медаль. На цю медаль претендував Вільям Морріс, але перемогу здобув Перрі.

Написала сьогодні останню світську хроніку для часопису пана Тауерса. Не люблю цієї праці, однак ті центи, що їх у нього заробила, стали мені в пригоді. А крім того, треба помалу підійматися щаблями літературної драбини — хай у редакції незначної газети: «Часу», що виходить у Шрусбері.

По обіді пакувала речі. Тітка Рут зайшла до моєї кімнати й мовчки задивилася на мене.

Врешті сказала:

— Мені буде страшенно сумно без тебе, Емілі.

Про те, що вона це промовить чи навіть подумає, годі було й мріяти. Дивно мені стало на душі. Відтоді як тітка Рут повелася так гідно у справі скандалу, пов’язаного з нашою ночівлею в оселі Старого Джона, мої почуття до неї зазнали зміни. А все ж не могла їй відказати, мовляв, сумуватиму без неї.

Щось відповісти, одначе, мусила!

— Я завжди буду вдячна тобі, тітко Рут, за все, що ти зробила для мене упродовж оцих трьох років.

— Я лиш виконала свій обов’язок, — з підкресленою скромністю промовила тітка.

Відчуваю, що мені страшенно жаль покидати цю кімнатку, яку, втім, не любила ані хвилини і яка анітрохи не полюбила мене. Попри це, не можу викресати зі свого серця ні іскорки почуття до королеви Олександри і до вазону з квітами. А Джованна, звісно ж, поїде зі мною. Вона належить до моєї кімнати в Місячному Серпі, є її невеличкою складовою частиною. Тут вона завжди виглядала чужою, вигнанкою в чужій стороні. Засмучує мене усвідомлення того, що я вже ніколи не почую голосу вітру в Країні Висот. Зате щовечора чутиму мій улюблений вітер у гайку Високого Джона. Сьогодні ввечері я ходила прощатися з озерцем у парку, де не раз ми прогулювалися з Ільзою. Сонце спускалося за обрій, забарвлюючи плесо кольоровими смугами. Через кущ, повний білого квіття, нахилилася до води. Угледіла в ній своє віддзеркалення, а квітучий кущ видався наче гірляндою, що повила мою голову.

Сприйняла це як добрий знак.

Може, Тедді просто бракує рішучості.

Кінець


Емілі виростає

Примітки

1

Королівський замок у Шотландії — прим. перекладача.


home | my bookshelf | | Емілі виростає |     цвет текста   цвет фона