Book: Робінзон Крузо



Робінзон Крузо
Робінзон Крузо

Данієль ДЕФО

РОБІНЗОН КРУЗО

Роман

Розділ 1

Перші кроки

Я народився 1632 року в Йорку в поважній родині — батько мій заробляв собі на хліб нерухомістю, а походив сам із Бремена. Переїхавши до Йорка, він одружився з моєю матір'ю, що була з родини Робінзонів, от чому при народженні я отримав таке ім'я.

Мав я двох братів — один із них служив підполковником у Фландрії і загинув у битві при Дюнкерку. Ким став середульший брат, я не знав, але батьки мої здебільшого сушили собі голову, ким стану я.

Я був третім, наймолодшим сином у родині, не здатним до жодного ремесла, адже з дитинства мене полонили мрії. Я отримав чудову середню освіту, і батько волів, щоб із мене вийшов адвокат, але я марив морем. Ні батькові заборони, ні материні вмовляння не могли збити мене з цього фатального, як я згодом переконався, шляху.

Одного дня мій статечний батечко закликав мене до кабінету й лагідно заговорив на тему моря. Його цікавило, що саме, окрім юнацької пристрасті до подорожей, тягло мене покинути батьківський дім і рідну країну. Він переконливо пояснював, що тільки нездалі злидарі, які нічого не змогли досягти на батьківщині, або ж пересичені багатії пускаються в мандри, щоб тим зажити собі слави. Я ж походив із родини середнього достатку й міг сподіватися на тихе, спокійне, щасливе життя; тисячі людей заздрять такому життю.

Після цього вступу батько серйозно мені сказав: не поводься як безрозсудний хлопчак, користайся з того, чим доля щедро тебе обдарувала. Він обіцяв свою підтримку й допомогу, якщо тільки я погоджуся залишитися вдома й викинути дурниці з голови. Наостанок він сказав: твій найстарший брат теж мав юнацьку мрію — хотів служити в армії, і що з того вийшло? Коли ж і я наважуся на нерозумний крок, Бог не благословить мене, а батько не зможе мені допомогти.

Батько так розхвилювався від розмови, що сльози виступили в нього на очах, а голос урвався.

Я був надзвичайно зворушений його словами і навіть вирішив покинути думки про втечу. Але вже за кілька днів татові слова потихеньку вивітрилися з моєї шалапутної голови, а ще за кілька тижнів я твердо постановив тікати. Я захопив мою матінку в момент, коли вона була в гарному гуморі, і звірився їй, як палко бажаю поглянути на світ. Нехай батько дасть свою згоду, бо я змушений буду втекти і без неї, адже маю вже вісімнадцять років. Мені запізно вчитися торгівлі а чи праву, а коли б я й пристав на це, то певен, що не витримаю науки й утечу-таки на море. Якби матуся поговорила з батьком, аби він погодився на одну-однісіньку подорож, то, може, я, скуштувавши моря раз, на другий уже й сам його не захочу. І тоді вже надолужуватиму згаяний час із подвійним завзяттям.

Мати страшенно розхвилювалася: вона-бо була певна у марності будь-яких спроб переконати батька. Та й як я можу далі мріяти про море після відвертої розмови з татом? Вона ж зі свого боку не піде проти чоловікової волі і теж не підтримає мене.

Хоча матінка відмовилася навіть зачепити цю тему з батьком, пізніше я чув, що вона таки до нього говорила, а він тільки й одповів: «Хлопець міг би щасливо прожити вдома, та коли він усе-таки зважиться на подорож, життя його зійде на пси, і я не можу дати на це згоди».

Минув майже рік, доки я насмілився-таки на втечу, але весь цей рік я не приставав на жодні пропозиції взятися до справи, яка була б мені не до душі. Одного дня я завітав до містечка Гулль; я й на гадці не мав нічого такого, аж раптом зустрів приятеля, який разом зі своїм татом збирався плисти на кораблі до Лондона і запропонував мені приєднатися до них. Вони не просили жодної плати за цю подорож, тож я без батьківського благословення, не дбаючи про наслідки, 1 вересня 1651 року заплигнув на борт корабля, що прямував до Лондона.

Ще ніколи ланцюжок нещасть не починався для молодого мандрівника так рано і не тривав так довго, як у мене. Ледь корабель вийшов із затоки Гамбер, як здійнявся вітер, а море страшенно розхвилювалося. Я ще жодного разу не був на морі, тож тіло моє пройняла слабкість, а серце охопив жах. Подумки я вже лаяв себе за нерозважливий учинок, бо це небесні сили покарали мене за непослух батькам. І татові сльози, і материні вмовляння одразу пригадалися мені, тож совість моя нила від страшного каяття.

А тим часом шторм посилювався, і морські хвилі вищали, — хоча згодом мені довелося спостерігати і гірші шторми, проте й цього було досить, щоб вразити юного моряка, який ані крихти не знався на морському ремеслі. Я так і чекав, що котрась хвиля проковтне наш корабель, і щораз як судно провалювалося з гребеня хвилі у морську глибінь, мені здавалося: ми вже ніколи не випливемо. Я молив Бога порятувати мене і заклявся, скоро-но ступлю на тверду землю, до кінця життя й не мріятиму про кораблі. Понад усе мені кортіло повернутися додому до батька.

Такі думки кружляли в моїй голові, допоки шторм не вщух. Але вже наступного дня настрій мій змінився: хоча я ще почував деякі ознаки морської хвороби, проте небо виясніло, вітру не було зовсім, над морем запав лагідний вечір. На ніч сонце скотилося за обрій, а зранку піднялося небесним склепінням; тихе море було настільки чарівним, що я не міг одвести від нього очей.

Всю ніч я міцно проспав, морська хвороба відступила. Зранку я з подивом роззирав тихе й красиве море, яке щойно добу тому було таким моторошним. Мій приятель скористався з того, що я змінив думку про море, і, плеснувши мене по плечу, заговорив:

— Ну, Робіне, як ти перебув цю халепу? Можу заприсягтися, що ти вчора добряче налякався вітерцю!

— Вітерцю, ти кажеш? — відповів я. — Та це ж був справжнісінький шторм! — Який шторм, дурню! І ти називаєш це штормом? На такі шторми порядні моряки й уваги не звертають! Але ж ти, Робіне, зовсім зелений у морських справах. Давай-но зладуємо по кухлю пуншу і забудемо про все. Бачиш, як виладніла сьогодні погода?

Не буду довго тут розводитися, скажу тільки, що ми повелися, як усі моряки усіх часів: від кухля пуншу хміль закрутив мені голову і вивітрив усі добрі наміри й муки совісті, які я почував напередодні. Одним словом, лагідне море втишило всі страхи, а колишні мрії завирували з новою силою. Я цілком забув обіцянки, які давав сам собі. А якщо якась розважлива думка й заповзала в голову, я миттю відкидав її. Попиваючи пунш у доброму товаристві, вже днів за п'ять-шість я цілком подолав муки совісті — хіба не так само поводиться переважна більшість юнацтва? І тоді провидіння, як і має бути в таких випадках, назавжди відвернулося від мене.

На шостий день ми підійшли до порту Ярмут. Вітерець дув нам в обличчя, а загалом погода стояла тиха, тож із дня шторму ми подолали небагато шляху. У Ярмуті нам довелося кинути якір і чекати на попутний вітер днів сім або й вісім. За цей час із Ньюкасла прийшло чимало кораблів, бо саме в цьому порту найзручніше було перечекати, доки вітер подме в бік ріки.

Нам би, може, й не довелося стояти так довго, бо ми б зайшли на ріку з припливом, проте вітер свіжішав, а днів за чотири-п'ять подужчав. Але ж ми стояли в гарному порту, на міцному якорі, і моряки не хвилювалися зовсім і навіть не думали про небезпеку, а натомість відпочивали й забавлялися. Аж раптом на восьмий день зранку вітер посилився, і наші матроси ледве змогли спустити стеньгу та задраїти все, що зачиняється, щоб корабель мав цілком вільний хід. Під обід море не на жарт розігралося, ми насилу витримали приплив і гадали, що якір обірветься. Нарешті капітан скомандував витягти запасний становий якір, і тепер нас тягло в море і крутило, незважаючи на два інші якорі.

Здійнявся шалений шторм, і я став помічати переляк і подив в очах бувалих моряків. Навіть капітан, хоч і далі робив усе для порятунку корабля, кілька разів дорогою до каюти бурмотів собі під ніс: «Боже, змилостився над нами! Ми всі загинемо! Нам усім каюк!» Я ж на початку поводився, як дурний хлопчисько, лежачи собі в каюті в третьому класі й навіть не звертаючи уваги на шторм: я гадав собі, що загроза смерті давно минула, цього разу й близько нічого страшного не станеться… Та коли капітан кілька разів пройшов повз і промурмотів, що нам гаплик, я нечувано перелякався.

Я вискочив із каюти й роззирнувся — ніколи в житті не бачив нічого жахливішого: море котило гори хвиль, і кожні три-чотири хвилини хвиля накривала нас. Біда була кругом: на двох кораблях неподалік рубали щогли, бо судна й так під тягарем вантажу майже сиділи у воді, а потім хтось крикнув, що корабель за милю від нас пішов на дно. Ще два зірвало з якорів і витягло з Ярмутського порту у відкрите море, а на них уже не лишалося жодної незламаної щогли! Легшим кораблям велося краще, та й тут не всім пощастило: два чи три пронеслися повз нас у відкрите море, і вітру вони могли протиставити тільки шпринтови.

Надвечір старпом і боцман благали капітана дозволити їм зрубати фок-щоглу. Капітан заперечував, але боцман доводив: якщо не зробимо цього, потонемо. Капітан погодився, та коли зрубали фок-щоглу, грот-щогла захиталася й почала розкачувати корабель, тож довелося зрубати і її — на палубі нічого не лишалося.

Можете здогадатися, в якому стані міг тоді перебувати такий молодий моряк, як я, що й десятої частки подібного страху до того не переживав. Каяття знову заволоділо мною. Та я не знав, що найжахливіше ще попереду. Шторм дедалі дужчав, і бувалі моряки зізнавалися: самі ніколи не бачили нічого гіршого. Ми мали міцний корабель, проте він був добряче навантажений і сидів так низько, що матроси раз у раз вигукували: от-от підемо на дно! Я був настільки недосвідчений, що як слід і не зважав на такі вигуки, проте мене вразило інше: і капітан, і боцман, і кілька інших найрозважливіших матросів молилися, а це, погодьтеся, трапляється з ними нечасто!

Серед ночі, наче й так нам було мало нещасть, один із матросів закричав із трюму: пробоїна! Інший гукнув, що вода піднялася вже на чотири фути. Всі руки схопилися відкачувати воду. Тільки-но я почув це, в мене завмерло серце — я поточився просто на ліжко в своїй каюті. Та моряки швидко звели мене на ноги й пояснили: коли я не вмію виконувати складної роботи, то до відкачування води цілком здатен. Я нарешті отямився й побіг до помпи; працював я від серця.

Тим часом капітан побачив, що кілька транспортних кораблів-вуглевозів змушені були знятися з якорів і вийти у відкрите море, тож тепер проходили повз нас, і капітан наказав випустити ракету як сигнал про біду. Я ніколи не чував пострілу ракети, тож першої миті мені здалося, що корабель просто розламався. З переляку я знепритомнів. На цей раз кожен піклувався про власне життя, тож на мене не зважали; один із матросів просто відсунув мене від помпи, наче мертвого, й минуло доволі часу, заки я оговтався.

Ми працювали й працювали, а вода все прибувала через діру; не було жодного сумніву, що корабель потоне. Хоча шторм потроху вщухав, корабель навряд чи міг би повернутися в порт; капітан і далі пускав сигнальні ракети, і маленьке судно, що пливло попереду нас, спустило байдак нам на допомогу. Попри страшний ризик байдак подолав відстань до нашого корабля, але ми зовсім не мали змоги злізти в нього, а той не міг підійти до борту впритул. Хлопці на човні з усієї снаги працювали веслами, аж нарешті наші матроси спромоглися кинути їм канат, а в байдаці своєю чергою ледь-ледь упіймали його. Щойно ми опинилися в байдаці, то вже й не думали повертатися до судна-рятувальника, а тільки веслували ближче до берега. Наш капітан пообіцяв рятівникам: коли ми опинимося на березі, він допоможе їм повернутися до свого капітана. Отак, підгрібаючи веслами, а здебільшого віддавшись на волю хвиль, наш човен плив на північ, забираючи ближче до берега десь побіля Вінтертонського рогу.

Не минуло й чверті години, як ми врятувалися з корабля, аж він пішов на дно, — отоді я збагнув увесь сенс цих жахливих слів. Зізнаюся чесно, я боявся й зиркнути в той бік, коли моряки сказали, що корабель тоне: з того самого моменту, коли мене спустили в байдак, серце мені завмерло в грудях від жаху.

Матроси боролися з веслами, щоб якось підгребти ближче до узбережжя (коли байдак виринав на вершечку хвилі, вдалині проглядала земля), — уздовж берега вже бігало чимало людей, готових допомогти нам видертися на сухе. Проте ми наближалися до землі занадто помалу, та ще й, проминувши маяк Вінтертона, втратили нагоду вискочити на берег і тепер мали плисти аж до бухти біля Кромера, яка б трохи захистила нас од лютого вітру. Коли нам нарешті вдалося видертися на берег, ми змушені були прямувати до Ярмута пішки. У Ярмуті, на щастя, до нас поставилися напрочуд людяно, і магістрат вділив достатньо коштів, щоб доправити нас до Лондона або назад до Гулля.

Якби мені вистало здорового глузду повернутися до Гулля, а звідти — додому, батько зустрів би мене розкритими обіймами, адже він довший час гадав, що я потонув під час бурі поблизу Ярмута. Та лиха доля знову вперто штовхала мене на погибельний шлях, і я не слухав внутрішнього голосу, який шепотів мені: мерщій вертайся додому!..

Зі своїм приятелем я не бачився кілька днів, адже в Ярмуті нас розділили на групи. Коли ми знову зустрілися, його настрій відчутно змінився, батько ж його відверто мені сказав:

— Хлопче, не варто тобі більше виходити в море. Ота страшна буря — то знак долі, що тобі не бути моряком.

— Але ж, сер, — здивувався я, — невже й ви більше ніколи не виходитимете в море?

— То зовсім інша річ. Море — моє покликання і мій обов'язок. Для тебе ж перша мандрівка була пробною, і небесні сили показали тобі, що станеться, коли ти й надалі не звернеш із цього шляху. Гадаю, ми всі постраждали від бурі саме через тебе — це як у біблійній історії про пророка Йону, якого проковтнув кит… Скажи мені, що штовхнуло тебе до моря?

Я розповів про себе. Він страшенно розхвилювався:

— За які провини Бог послав мені в попутники такого безталанного моряка? Та я й за тисячу фунтів стерлінгів більше не сів би з тобою на один корабель!

Після цього емоційного сплеску він дещо заспокоївся і порадив мені повертатися до батька, коли вже самі небеса повстали проти моєї морської кар'єри. — Хлопче, — підсумував він, — якщо ти зараз не послухаєшся знаку долі, справдяться всі застереження твого тата.

Невдовзі ми розійшлися, і я не знаю, куди саме подалися мій приятель та його батько. Я ж, маючи в кишені сяку-таку копійчину, суходолом попрямував до Лондона. Дорогою в душі моїй точилася суперечка, який життєвий шлях обрати — вирушити до рідної домівки чи все-таки до моря.

Додому мені було соромно повертатися: я був певен, що сусіди висміють мене. В юності часто здається, що грішити не соромно, а соромно каятися; що вчинити дурницю не соромно, а соромно зізнатися в цьому. Ще довго я роздумував про все, але зрештою спогади про недавні нещастя майже стерлися з пам'яті, і я твердо вирішив податися в мандри.

Робінзон Крузо


Розділ 2

Рабство і втеча

Робінзон Крузо

Незважаючи на всі застережливі знаки, я опинився на борту корабля, який прямував до Африки, — у моряків це називалося «вояж до Гвінеї». На своє нещастя, я не схотів стати справжнім моряком, хоча міг би, якби доклав хоч трохи зусиль, спершу записатися в команду простим матросом, а згодом дослужитися до помічника капітана. Ні, у мене в кишені дзвеніли грошики, тож я зійшов на корабель гарно вдягненим джентльменом, який не хоче нічому вчитися.

У Лондоні я, на диво, не потрапив у погане товариство; навпаки, спершу я заприятелював з капітаном корабля, який щойно повернувся з дуже вдалої подорожі у Гвінею і планував незабаром знову йти туди. Я сподобався капітану— він вважав мене гарним співрозмовником. Тільки-но він дізнався, як палко я прагну побачити світ, то одразу запропонував місце на кораблі — жодних витрат, просто йому кортіло мати компаньйона. Якщо ж я захоплю якісь речі на продаж, то можу ще й підзаробити у Гвінеї.

Я вхопився за цю пропозицію. Швидко потоваришував із капітаном, людиною чесною і щирою, та вирушив у подорож разом із ним. Завдяки безкорисливій допомозі капітана я зміг примножити свої кошти: на сорок фунтів стерлінгів я накупив різних дрібничок. Ці сорок фунтів я отримав із ласки своїх родичів, які, певно, зуміли вмовити чи то батька, чи то мою матір допомогти мені з першою торговою справою.

Ця подорож стала єдиною вдалою мандрівкою для мене, і все завдячуючи щирості мого приятеля-капітана. Саме він навчив мене багато чого з математики та навігації, показав, як тримати правильний курс корабля, розповів про основні обов'язки моряка. Йому подобалося вчити, мені ж — учитися. Перша мандрівка зробила з мене і моряка, і торгівця. Додому я привіз п'ять фунтів дев'ять унцій золотого піску, які в Лондоні легко обміняв на триста фунтів стерлінгів. Несподіваний успіх закрутив мені голову, і згодом я за це поплатився.

Але й ця мандрівка не була вдалою в усьому: я безперестанку хворів, адже не звик до занадто спекотного клімату.

Тепер я вважався торгівцем із Гвінеєю. На біду, невдовзі після повернення мій приятель заслаб і помер, але я все одно вирішив повторити подорож. Я опинився на тому самому кораблі під керівництвом колишнього старпома, який тепер сам став капітаном. Ця мандрівка стала для мене найневдалішою. Хоча з собою я мав тільки сто фунтів стерлінгів, а решту двісті віддав на зберігання удовиці мого покійного друга-капітана, я зазнав страшенних збитків.

По-перше, одного ранку, коли ми пропливали між Канарськими островами та африканським берегом, на нас напали турецькі пірати з Салеха. Ми підняли всі можливі вітрила — тільки б щогли витримали — і сподівалися відірватися, але пірати все одно наздоганяли нас. Ми приготувалися дати відсіч. На нашому кораблі було дванадцять гармат, у піратів же — вісімнадцять. Близько третьої години дня їхній корабель порівнявся з нами, але помилково підійшов не з корми, а з борту, де ми обстріляли їх із вісьмох гармат. Вони трохи відступили і своєю чергою також обстріляли нас, але не тільки з гармат, а ще і з двох сотень рушниць. На щастя, ніхто з наших моряків не постраждав. Пірати приготувалися до нової атаки, а ми — до оборони. Знову пірати підійшли до нашого борту, й шістдесят із них зістрибнули до нас на палубу та кинулися різати вітрила. Ми відстрілювалися з рушниць і двічі звільняли палубу. Проте невдовзі наш корабель втратив керування, троє матросів були вбиті, а ще восьмеро поранені, тож ми змушені були скоритися. Ми опинилися в полоні у Салеху — цей порт належав маврам.

Зі мною повелися не так зле, як я очікував: мене не відправили разом з іншими моряками вглиб країни до султанського двору, а натомість капітан піратів залишив молодого полоненого для власних потреб. Із торгівця я вмить перетворився на жалюгідного раба. Знову згадалися батькові застереження! Небеса помстилися мені, але це був лише початок.

Мій новий господар забрав мене до себе додому, тож я сподівався: коли він знову вийде в море, то візьме й мене на корабель. У такому разі була б надія, що зрештою іспанські чи португальські вояки захоплять піратів і звільнять мене. Та мри мої швидко розвіялися: хазяїн незабаром відплив на кораблі, а мене залишив на березі поратися в саду та виконувати іншу чорну роботу, призначену для рабів. Коли ж пірат повертався з подорожей, то змушував мене стерегти корабель.

Я думав тільки про втечу, але не міг вигадати жодного способу. Не мав я і товариша для втечі — серед рабів не було ні англійців, ні ірландців, ні шотландців. Довгі два роки я тільки й мріяв про волю, але мріям цим не судилося здійснитися.

Аж через два роки трапився дивний випадок, який повернув мені надію. Мій господар залишався вдома довше, ніж зазвичай. Коли він хотів підзаробити, то раз чи двічі на тиждень, а то й частіше, брав напівбаркас і виходив у море на риболовлю. З собою він брав мене і хлопчика на ім'я Ксурі та садовив на веслах. Ми веселили пірата, а крім того, я досить вправно ловив рибу. Іноді хазяїн навіть відпускав мене й хлопця на риболовлю разом з одним із маврів — його приятелів.

Одного разу ми вийшли в море погідного ранку, але згодом нас огорнув такий густий туман, що хоч ми відпливли не більше ніж на льє від берега, ми зовсім не бачили землі. Цілий день ми гребли, не знаючи, в який бік рухаємося. Наступного ранку виявилося, що ми прямували у відкрите море, замість прибитися до землі. Тепер човен був на два льє від берега. Нам довелося добре попрацювати веслами, щоб повернутися додому. Всі ми страшенно зголодніли.

Наш господар перелякався і на майбутнє вирішив більше турбуватися про безпеку: постановив виходити у море на англійському баркасі, який захопив на нашому кораблі, і завжди брати з собою компас і запас харчів. Він наказав корабельному теслі, теж англійському рабові, змайструвати на баркасі каюту. Спереду мало бути місце для стерна, а ззаду — для того, щоб вправлятися з вітрилом. В каюті вистачало простору для господаря, одного-двох рабів, обіднього столика та маленьких шафок, де пірат тримав пляшки з міцними напоями, хліб, рис і каву.

На цьому баркасі ми часто виходили на риболовлю, і хазяїн ніколи не залишав мене вдома, знаючи, який управний з мене рибалка. Одного разу він хотів вийти в море з двома чи трьома маврами і добре підготувався до мандрівки: ще звечора відіслав на баркас великий запас харчів, а також звелів зарядити три рушниці, які мав на борту, на випадок, якщо їм закортить не тільки порибалити, а й розважитися полюванням.

Я все підготував, як наказано, а зранку вже чекав у добре вимитому баркасі. Проте хазяїн прийшов сам, пояснивши, що друзі змушені були кудись податись у справах, і наказав своєму приятелю-мавру, хлопчику Ксурі та мені наловити риби, — щоб до повернення його друзів риба була готова.

І тут до мене повернулися думки про втечу: я почувався володарем маленького корабля. Щойно хазяїн пішов, я вирішив підготувати баркас не до риболовлі, а до невеличкої мандрівки, хоч і не знав, у який бік мені плисти.

Найперше я вирішив схитрувати з мавром: сказав йому, буцімто нам не годиться харчуватися з одного столу з господарем, тому варто потурбуватися про власний запас харчів. Він одразу погодився та приніс на баркас цілий кошик сухарів і печива, а також великий глек прісної води. Я знав, де господар зберігає пляшки з алкоголем — ще один піратський скарб із котрогось англійського судна, тож поки мавр лишався на березі, перетягнув їх на борт, наче вони там завжди були.

Крім того, я захопив великий шмат бджолиного воску — вагою понад п'ятдесят фунтів, мотузку, сокиру, пилку й молоток, — усе це нам пізніше дуже придалося, особливо віск, із якого ми ліпили свічки.

Ще в одному я піддурив мавра, і він легко купився на мою вигадку. Ім'я його було Ізмаїл, але всі кликали його Молі. Я звернувся до нього:

— Молі, господареві рушниці вже на борту, то чи не міг би ти принести ще пороху та куль? Може, нам пощастить підстрелити парочку куликів на обід.

— Звісна річ, — відказав він, — зараз принесу.

І справді приволік великий шкіряний мішок, де було натоптано з півтора фунти пороху, а може й більше, і ще один клунок із дробом та кулями — той важив щонайменше п'ять чи й шість фунтів. Все це опинилося на баркасі. Я ж тим часом розшукав ще трохи пороху в каюті господаря і пересипав його у велику пляшку. Все було готове, тож ми вирушили на риболовлю. На виході з гавані сторожа навіть не звернула на нас уваги.

Дув північно-східний вітер — норд-норд-ост. Це не радувало мене — якби вітер був південний, ми б точно опинилися біля узбережжя Іспанії, могли б зайти в затоку Кадіс в Андалусії. Але й несприятливий вітер віддаляв мене від жахливого місця мого поневолення, тож я поклався на долю.

Ми трохи порибалили, але нічого не впіймали (навіть коли щось чіплялося мені на гачок, я навмисне не підсікав, начебто не клює). Нарешті я заговорив до мавра:

— Щось мені це не подобається. Хазяїн буде невдоволений. Мабуть, треба вийти далі в море.

Мавр не запідозрив підступу й погодився: підняв вітрила, а я повернув стерно, проплив льє і зупинився, начебто порибалити. Я передав стерно хлопцю Ксурі, а сам підійшов до мавра, нахилився, ніби хотів щось направити, і нагло штовхнув його в море. Він тримався на воді, як корок, і благав мене взяти його назад на борт — готовий був плисти зі мною світ за очі. Він із шаленою швидкістю наздоганяв баркас, а вітер майже не напинав вітрила, тому я побіг у каюту, схопив мисливську рушницю та пригрозив мавру.

— Я тебе поки що не скривдив і не хочу цього робити й надалі. Пливи до берега — море зовсім спокійне, а з тебе неабиякий пливець. Якщо ж спробуєш видряпатися до нас на борт, я без вагань прострелю тобі голову — свобода мені дорожча.

Він нарешті повернувся й поплив до берега. Я не сумніваюся, що він доплив — такого чудового пливця я ще не зустрічав.

Можна було взяти з собою мавра і натомість викинути за борт хлопця, проте я не міг довіряти маврові. Коли той відплив, я обернувся до хлопця, якого всі кликали Ксурі, і мовив:

— Ксурі, коли ти не зрадиш мене, я збагачу тебе. Та якщо ти не поклянешся у вірності пророком Магометом та Аллаховою бородою, мені доведеться також виштовхати тебе в море.

Хлопець приязно усміхнувся і щиро заприсягнувся, що ніколи не зрадить мене і готовий об'їхати зі мною цілий світ.

Поки мавр міг нас бачити, я вів баркас за вітром, буцімто ми прагнемо досягти Гібралтарської протоки (будь-хто при здоровому глузді так би і вчинив). Ніхто б і не подумав, що ми наважимося повернути на південь, до варварського узбережжя, де чорношкірі мисливці в каное миттю б оточили нас і повбивали, а коли б і ні, то ми б потрапили в лапи до диких звірів.

Та щойно над землею засірів вечір, я змінив курс і попрямував на південний схід, щоб триматися ближче до берега. Море було спокійним, а вітер достатньо дужим, отож на другий день близько третьої години ми відпливли принаймні на півтори сотні миль від Салеха й нарешті дісталися землі. Ми опинилися поза межами марокканського султана — та й узагалі поза межами цивілізації, бо навколо не було жодної живої душі.

Проте я так настрашився в полоні у маврів, що й тепер боявся потрапити їм до рук і вирішив тут надовго не зупинятися, а натомість, гнаний попутним вітром, плив іще п'ять діб. Нарешті вітер перемінився, і я собі подумав так: коли б нас хтось і переслідував, мусив би вже зупинити гонитву, — тому я зважився пристати до берега і кинув якір у гирлі невеличкої річки — не знав я ні ймення річки, ні назви землі, ні хто її населяє, не знав навіть широти, на якій ми зупинилися. Берег був безлюдним, та я й не прагнув побачити людей; все, чого я хотів, — то набрати питної води.

Ми зайшли в гирло річки надвечір і вирішили плисти до берега, тільки-но стемніє, щоб розвідати, яка це країна. Та коли над землею запав вечір, вдалині залунало таке ревисько й виття диких звірів, яких і наймення ми не знали, що бідний хлопець ледь не вмер із переляку і благав мене не наближатися до берега, допоки не розвидніє.

— Ксурі, — мовив я, — але ж удень на березі можуть з'явитися люди. А ці люди можуть виявитися страшнішими за левів.

— Тоді ми стріляти рушниця, — засміявся Ксурі, — а вони тікати.

(Ксурі навчився ламаної англійської поміж рабів).

Я зрадів, що хлопець трохи звеселився, тож дав йому ковтнути міцненького з запасів нашого господаря. Ксурі дав непогану пораду, і я пристав на неї; ми кинули якір і простояли в гирлі всю ніч. Заснути нам так і не вдалося — години за дві чи три ми побачили, як величезні невідомі тварини спустилися до берега та зайшли у воду. Вони довго плюскалися й прохолоджувалися і при тому так вили й гарчали, що я подібного реву не чував у житті.

Ксурі був страшенно наляканий, та й сам я також, але ще більше ми налякалися, коли почули, що один із гігантських звірів поплив у бік баркаса. Ми ще не бачили його, та до нас долинали такі звуки, що ми не мали сумнівів: це люте чудовисько. Ксурі шепнув, що це лев, і може, так і було. Ксурі заплакав, благаючи мене знятися з якоря й відплисти подалі від берега.

— Ні, — похитав я головою, — ми просто ослабимо канат із буєм і трохи відійдемо. Вони не зможуть далеко гнатися за нами.

Щойно я це промовив, як помітив незнаного звіра зовсім близько — на віддалі двох весел. Я миттю скочив у каюту, вхопив рушницю і вистрілив. Звір розвернувся й одразу поплив до берега.

Неможливо описати страшенний галас і рик, який здійнявся уздовж берега, коли я вистрілив. Гадаю, страшним тварюкам ще ніколи не доводилося чути звуку пострілу. Я переконався, що поночі нам не вдасться наблизитися до берега, а чи вдасться зранку, теж іще лишалося під питанням: потрапити до рук дикунів — анітрохи не краще, ніж до лап лева чи тигра.

Та хай там як, нам треба було десь пристати до землі, щоб набрати питної води, бо на борту вже не лишалось і пінти. Коли ж і де це зробити? Ксурі запропонував взяти глечик і сплавати на берег, коли б я відпустив його. Я здивувався: чому він хоче зробити це сам, а не відправити мене, самому ж лишитися в човні? Він одповів із такою щирою приязню, що я назавжди полюбив цього хлопця:

— Якщо дикі люди вийти, вони їсти мене, а ти тікати.

— Ні, Ксурі, — заперечив я, — попливемо разом, і ніхто нас не з'їсть — будемо відбиватися.

Я дав Ксурі сухарик і ковток міцного з пляшки. Ми підігнали баркас якомога ближче до берега. На берег ми ступили, маючи при собі рушниці та два глечики для води.

Я не наважився відійти далеко від берега, щоб не згубити баркас із поля зору — так і чекав, що дикуни спустяться вниз по ріці. Хлопець же помітив спокійне місце десь за милю від нас і побіг туди. Невдовзі я побачив, як він захекано мчить назад. Невже його переслідують дикуни чи страшні звірі? Я побіг йому назустріч, та коли наблизився, побачив — щось висить у нього через плече. Він підстрелив дичину! Звір був схожий на зайця, але мав хутро іншого кольору, а ноги довші. Ми раділи — м'ясо виявилося напрочуд смачним. Та ще більше ми раділи від того, що Ксурі знайшов воду і зовсім не бачив дикунів.

Згодом з'ясувалося, що не треба ходити по воду аж так далеко: якщо піднятися лиманом трошки вище, можна в час відпливу набрати прісної води. Отож ми наповнили глечики, добре почастувалися впольованим зайцем і приготувалися для дальшої подорожі, адже тут не знайшлося жодних людських слідів.

Я вже бував коло цих берегів, тож знав, що Канарські острови — недалечко від материка. Тільки в мене не було жодних пристроїв, щоб визначити, на якій ми зараз широті, та й, по правді, я не пам'ятав, на якій широті розташовані Канари, тому не міг визначити, в якому напрямку плисти. Я просто сподівався, що ми, рухаючись уздовж узбережжя, нарешті допливемо до місць, де торгують англійці. Я легко впізнаю їхні кораблі — і тоді ми врятовані.

Наскільки я зміг визначити, зараз ми перебували в безлюдних місцях якраз посередині між землями марокканського султана й чорношкірих тубільців, і мешкають тут хіба дикі звірі. Чорношкірі відійшли на південь, налякані маврами, а маври не схотіли заселяти ці пустельні землі, де замешкують численні тигри, леви, леопарди та інші хижаки. Маври полюють тут, споряджаючи загони, як на війну, по дві-три тисячі чоловіків у загоні.

Ми на власні очі переконалися: на сотню миль уздовж берега вдень не побачиш людини, а вночі хіба що вчуєш рев і рик диких звірів.

Удень раз чи двічі мені привиділося, що вдалині проступають обриси Тенерифського піку — найвищої гори на Канарських островах, і я навіть важився вирушити в тому напрямку. Я зробив дві спроби, але жодного разу не впіймав попутного вітру, а суденце моє було занадто маленьким для такої подорожі, тому я повернувся до попереднього плану.

Кілька разів нам доводилося висаджуватися на землю, щоб поповнити запаси питної води. Одного ранку ми кинули якір біля високого рогу. Починався приплив, тож ми мали ще наблизитися до берега. Ксурі виявився окатішим, ніж я, і він лагідно попередив мене:



— Не можна плавати до берег. Там спати дикий звір на горбку.

Я глянув, куди він указував, і справді вгледів величезного лева, що заснув на березі в затінку від скелі, яка нависала над морем.

— Ксурі, — мовив я, — ти вийдеш на берег і вб'єш його.

— Я вбити?! — перелякався Ксурі. — Він ковтнути мене цілком!

Я нічого не відповів, а натомість витягнув найбільшу рушницю — розміром із добрячий мушкет, набив пороху і вклав два набої. Ще одну рушницю я зарядив двома великими кулями, а третю — п'ятьма маленькими. З мушкета я цілився звіру в голову, проте він лежав так, що лапа затуляла морду, тож я поцілив йому в лапу. Лев заревів од болю, хотів звестися, але знову повалився навзнак. Нарешті йому вдалося звестися на три ноги, і він страшно й гучно заревів.

Я одразу ж підхопив другу рушницю і вистрілив, поціливши в голову. Лев без жодного звуку впав на землю. Ксурі розхоробрився й попросився на берег.

Я дозволив, тож хлопець скочив у воду і, тримаючи маленьку рушницю однією рукою, другою почав гребти до берега. Підкравшись до звіра, вистрелив йому просто у вухо і добив.

Ми вполювали дичину, але не змогли її їсти. Шкода було пороху й набоїв, які ми витратили на нікчемне м'ясо. Але тут Ксурі попросив у мене сокиру.

— Навіщо? — здивувався я.

— Я рубати йому голова.

Одначе Ксурі не зміг відрубати звірові голову, а навзамін відрубав лапу — величезне лапище.

Я ж вирішив, що шкура левова зможе нам згодитися, і ми оббілували звіра. Ксурі виявився набагато здібнішим за мене м'ясником — я не мав і гадки, як це робиться. Цілий день ми поралися коло звіра, та нарешті розстелили шкуру на даху каюти, й вона добре просохла на сонечку. Згодом я охоче спав на ній.

Робінзон Крузо

Розділ З

Кораблетроща. На безлюдному острові

Робінзон Крузо

Днів десять-дванадцять ми рухалися на південь. Харчів залишилося зовсім мало, а на берег ми виходили тільки тоді, коли закінчувався запас питної води. Я сподівався нарешті дістатися Гамбії або Сенегалу, себто Зеленого мису, де можна було натрапити на європейський корабель. Якщо ж це мені не вдасться, я й не відав, яким курсом плисти далі: чи все-таки шукати острови, чи загинути від руки чорношкірих. Європейські кораблі, що прямували в Гвінею, Бразилію чи Ост-Індію, обов'язково причалювали до Зеленого мису, тож усі свої надії я покладав саме на нього.

Днів за десять я помітив: берег уже не такий безлюдний. Двічі чи тричі ми, пропливаючи, бачили, як люди зібралися на березі й спостерігають за нами. Всі вони були чорношкірі й голі. Одного разу я ледь не зважився підплисти до них, проте Ксурі, мій мудрий порадник, не дозволив:

— Не можна плавати, не можна плавати.

Однак я трохи наблизився до берега, щоб поспілкуватися з ними. Вони радо підбігли. Зброї у них не було, тільки один мав довгу палицю, і Ксурі пояснив, що це спис. Оскільки чорношкірі добре вправляються зі списом і можуть поцілити здалеку, я тримався на віддалі. Розмовляли ми здебільшого мовою жестів: я показав, що хочу їсти. Вони ж показали, щоб я зупинив баркас, тоді вони зможуть принести м'яса.

Я приспустив вітрило і зупинився. Кількоро чорношкірих кудись побігли і вже за півгодини принесли сушеного м'яса та зерна, яке вирощували в цій місцевості. Ми зраділи дарункам, але тепер постало питання, як отримати їх: мені не хотілося причалювати до берега, а господарі теж побоювалися нас. Тоді вони знайшли вихід: залишили м'ясо та зерно на березі, а самі відійшли подалі, поки ми перетягували дарунки на борт. Зрештою вони знову наблизилися.

Ми жестами подякували, адже не мали нічого, щоб відплатити їм за щедрість. Але тут трапилася несподівана нагода: доки ми стояли на якорі, з гір на берег вискочило двійко величезних звірів — один гнався за другим. Це була незвична погоня, адже здебільшого тварини виходять на полювання тільки вночі. Люди на березі страшенно перелякалися, особливо жінки. Всі почали тікати, окрім чоловіка зі списом. Проте звірі пробігли повз людей і скочили у воду, один із них підплив зовсім близького до нашого човна.

Я зарядив рушницю і наказав Ксурі зарядити ще дві. Щойно звір достатньо наблизився, я вистрелив. Звір зник під водою, та за мить знову виринув — він боровся за життя. Він повернувся до берега і швидко поплив, проте через рану, а ще через спротив води йому так і не вдалося досягнути землі.

Неможливо описати подив бідолашних аборигенів, коли вони почули звук пострілу: дехто мало не помер від жаху, перелякано попадавши на землю. Та коли люди уздріли забиту тварину, трохи оговтались і підійшли ближче до води. Я знайшов місце, де звір потонув, бо там розпливалася кривава пляма, обв'язав здобич мотузкою і наказав чорношкірим тягнути. Вони виволочили звіра на берег, і виявилося, що це гарний плямистий леопард. У захваті чорношкірі звели вгору руки й тільки дивувалися, як я зміг забити такого здорованя.

Інший звір, переляканий спалахом вогню та з гуком пострілу, рвучко поплив до берега, а далі погнав у гори. З такої віддалі я не міг навіть розпізнати, що це була за тварина. Чорношкірі ж виявили очевидний інтерес до м'яса забитого леопарда, тож я запропонував їм цей дарунок. Жестами я показав, що леопард тепер належить їм, і вони від душі дякували мені.

Одразу ж вони почали білувати звіра. Ножів не мали, але використовували загострене дерево і швидко та вправно здерли шкуру — краще, ніж ми б це зробили ножами. Вони хотіли віддати нам трохи м'яса, та я відмовився, а натомість попросив шкуру. Вони радо погодилися, та ще й принесли додатково харчів, і хоча я не знав, що це таке, але прийняв подарунок. Потім я жестами попросив води і простягнув глечики — перевернув їх догори дригом, показуючи, що вони порожні. Тут-таки вийшли дві жінки і принесли величезну глиняну посудину, відпалену, я гадаю, на сонці. Я відіслав Ксурі на берег, щоб він перелив воду з посудини в наші глечики. Жінки були так само голі, як і чоловіки.

Тепер я мав повний комплект провізії: якісь корінці, зерно, воду, — тож попрощався з приязними аборигенами та вирушив далі. Подорож моя тривала ще одинадцять днів, і більше я не наближався до берега, допоки не побачив довгий ріг землі, який випинався у море за чотири чи п'ять льє попереду. Море було тихим, тому я помалу підплив до рогу, й одразу за ним, десь за два льє, уздрів тверду землю. Я був певен: нарешті Зелений мис! Та насправді острови були ще далеченько, і якби мене підхопив сильний вітер, я міг би проминути і перший, і другий.

Щоб поміркувати про найкращий вихід, я усамітнився в каюті й передав Ксурі стерно. Аж раптом Ксурі загукав до мене:

— Хазяїн слати корабель із вітрила!

Дурний хлопчисько був до смерті переляканий — йому здалося, що то колишній наш господар вислав корабель нам навперейми, але я миттю зметикував, що йому вже ніколи нас не наздогнати. Я вискочив із каюти й упізнав португальський корабель. Мені спершу здалося, що він прямує у Гвінею, та згодом я помітив, що він рухається зовсім іншим курсом і не збирається наближатися до берега. Будь-що-будь, я вирішив спробувати перемовитися з португальцями.

Скільки міг, я напнув вітрила, але ніяк не міг наздогнати їх настільки, щоб вони мене помітили. Коли я вже впадав у відчай, моряки, схоже, побачили мене в підзорні труби і мали подумати, що це європейський баркас, який загубив свій корабель. Вони приспустили вітрила і дали мені підплисти. Я вистрілив із рушниці, подаючи сигнал про біду. Пізніше моряки розповіли, що побачили дим, але не чули пострілу. Тоді португальці лягли в дрейф і чекали на мене години зо три, допоки я не наблизився.

Мене хотіли розпитати і португальською мовою, і іспанською, і французькою, але я не знав жодної з них, та нарешті матрос-шотландець заговорив до мене. Я розповів, що я — англієць, який утік із рабства у маврів. Рятівники одразу запросили мене на борт і перенесли мої речі.

Не можу передати словами своєї радості — я виборсався з безнадійної халепи! Капітану корабля я волів віддати все, що мав, та він не схотів прийняти від мене нічого, а натомість запропонував доправити мене до Бразилії.

— Я врятував вам життя, — пояснив він, — безкорисливо, бо колись, може, хтось урятує так само й моє: ніколи не знаєш, як доля повернеться! А крім того, ми пливемо аж у Бразилію, так далеко від вашої рідної домівки, тож якщо я зараз заберу все, що ви маєте, у Бразилії вам лишиться хіба що голодувати. Невже я вкорочуватиму віку людині, яку щойно врятував? Ні, нізащо. Seignior Inglese (сеньйоре англійцю), — додав він, — до Бразилії ви допливете безплатно, а свої речі зможете там обміняти на кошти, яких вам стане на дорогу додому.

Він не тільки був милостивим до мене, а ще й заборонив матросам кривдити мене. Мої речі він забрав собі в каюту, а мені видав розписку за них — навіть глиняні глечики потрапили до переліку.

Капітан також звернув увагу на мій баркас, — той був у прекрасному стані, — і запропонував викупити його в мене. Коли він запитав, скільки я хочу за баркас, я не зміг відповісти — нехай він сам пропонує ціну. Тоді капітан дав мені вісімдесят песо, а якщо у Бразилії хтось дасть мені більше, він доплатить різницю. Він також пропонував мені шістдесят песо за хлопця, якого вважав моїм рабом, але я не міг продати свободу Ксурі, який так допомагав мені в подорожі. Тож я пояснив ситуацію капітану, і той знайшов вихід: він забере хлопця собі, але підпише зобов'язання, що коли хлопчина навернеться у християнство, одразу зможе залишити капітана й далі жити як знає. Ксурі пристав на таку пропозицію.

До Бразилії ми допливли без пригод і за двадцять чотири дні причалили в бухті Всіх Святих. Знову я щасливо уникнув лиха, тож мав нарешті замислитися про майбутнє.

Ніколи не забуду, як чудово ставився до мене капітан: мало того, що не зажадав плати за подорож, та ще й дав мені двадцять дукатів за леопардову шкуру, сорок — за левову, наказав повернути мені все, що було на баркасі, а ще відкупив усе, що я схотів продати, наприклад, запаси міцних напоїв, дві з моїх рушниць, один із кавалків бджолиного воску (із решти воску я ліпив свічки). Словом, за всі свої пожитки я отримав близько ста двадцятьох песо, і з такими статками зійшов на берегу Бразилії.

Невдовзі мене представили в домі капітанового приятеля, людини так само порядної, власника плантації та цукроварні. Я прожив у нього деякий час і навіть навчився дечого в мистецтві вирощування цукрової тростини та цукроваріння. Цукроварам велося вельми непогано, вони швидко багатіли, тож я подумав: коли отримаю дозвіл на проживання, варто буде спробувати себе у плантаторстві. А тим часом я шукав шляхів повернути собі гроші, які лишилися в Лондоні.

Саме тому я отримав посвідку про натуралізацію, себто дозвіл на постійне мешкання, на всі гроші закупив землі і розробив план, за яким збирався організувати плантацію і збудувати собі житло, коли з Лондона прийдуть кошти.

Сусідою моїм був португалець із Лісабона, але походив він із англійської родини на прізвище Вельс. Історія його приїзду до Бразилії була дечим схожа на мою. Я називаю його сусідою, бо його плантація межувала з моєю, і ми часто спілкувалися. Я не мав багато статків, так само й він; два роки ми хіба що вирощували харчі для себе. Та з часом прибутки наші почали зростати. На третій рік ми висадили трохи тютюну й підготували землю під цукрову тростину. Тепер нам знадобилися помічники, і я вкотре пожалкував, що розлучився з Ксурі.

На жаль, знову скоїти дурницю було для мене звичайнісінькою справою. Зараз я взявся до діла, яке не було насправді мені до душі, і тільки-тільки почав підніматися до рівня заможності, який мені з самого початку пропонував батько. З тим самим успіхом я міг нікуди не виїжджати з рідної домівки! Дедалі частіше я казав собі: а я ж бо міг зараз спокійнісінько жити в Англії, поміж друзів, а не забратися за п'ять тисяч миль світ за очі до чужинців і дикунів, де ніхто й гадки не має, хто я та звідки.

Не було навіть із ким перемовитися словом, хіба що зі своїм сусідою; я змушений був тяжко працювати руками; іноді мені здавалося, що я живу, як людина, яка сама-самісінька опинилася на безлюдному острові. Але часто так трапляється, коли людина починає скаржитися на долю, небеса посилають їй справжнє випробування. І коли я подумки вважав себе самітником на безлюдному острові, я ще й гадки не мав, як повернеться життя і як я жалкуватиму за втраченими можливостями.

Ще коли я тільки-но облаштувався на своїй новопридбаній плантації, мій приятель капітан знову зібрався в подорож: три місяці його корабель готувався до нової мандрівки. Я розповів йому про кошти, які маю в Лондоні.

— Seignior Inglese, — він завжди мене так називав — «пане англійцю», — якщо ви дасте мені доручення і напишете листа людині в Лондоні, яка зберігає ваші гроші, щоб вона переслала їх у Лісабон, то я з Божою поміччю привезу їх вам, коли вертатимусь до Бразилії. Та оскільки людина не може передбачити всього наперед, я б радив вам узяти поки що тільки сотню фунтів стерлінгів. Якщо ж перша половина коштів щасливо дістанеться свого власника, ви зможете згодом таким самим робом отримати і другу половину.

Порада капітана була напрочуд мудрою, і я одразу на неї пристав. Я підготував листа для удовиці, яка зберігала мої гроші, а також довіреність на ім'я капітана-португальця.

Удовиці мого давнього друга — англійського капітана — я написав про всі свої пригоди: про рабство, втечу, про зустріч із португальським кораблем у морі, про те, як людяно поставився до мене капітан-португалець, про своє теперішнє становище. У Лісабоні капітан-португалець знайшов англійського торгівця, котрий згодився передати удові листа. Дізнавшись мою історію, вона не тільки переслала мої гроші, а ще й передала капітанові-португальцю подарунок за його великодушність до мене.

Торгівець у Лондоні придбав на сотню фунтів стерлінгів товар, який йому порадив португалець, і переслав у Лісабон. Весь товар щасливо дістався Бразилії. Тут були зокрема й такі речі, про які я, недосвідчений плантатор, спершу й не подумав: тканини і необхідний реманент для роботи на землі.

Коли прибув корабель, я гадав, що доля нарешті зглянулася на мене. Та ще й капітан витратив власні п'ять фунтів на те, щоб привезти мені помічника, який згодився відпрацювати у мене шість років. Жодної плати за свою допомогу португалець не взяв, попросив тільки трошки тютюну, вирощеного моїми руками.

Усі речі, які прибули з Англії, користувалися в Бразилії великим попитом: одяг, тканини, сукно, — отож я перепродав їх із великим прибутком. Мабуть, я збагатився вчетверо і залишив свого приятеля-плантатора пасти задніх.

Але надто часто несподіване збагачення має згодом гіркі наслідки. Так сталось і зі мною. Наступного року справи на плантації йшли вельми успішно: я виростив п'ятдесят великих звоїв тютюну — кожен із них важив понад сто фунтів — і відклав їх до повернення флоту з Лісабона. В голові ж моїй почали снуватися недосяжні плани та проекти. Якби ж то я нарешті заспокоївся і далі працював на землі! Таж ні: лиха доля, проти якої застерігав мене батько, знову підмовляла мене на нерозважливі вчинки.

Мрії, які одного разу штовхнули мене на втечу від батьків, знову не давали мені спокою. Мені замало було тихого і забезпеченого життя — кортіло всього й одразу, а натомість я опинився на дні найглибшої прірви.

Майже чотири роки я мешкав у Бразилії; за цей час я не тільки забагатів на плантації, а й добре вивчив мову та заприятелював з іншими плантаторами й торгівцями порту Сант-Сальвадор. У їхньому товаристві я часто розповідав про дві мандрівки до берегів Гвінеї, про торгівлю з чорношкірим населенням, про те, як цінуються тут дрібнички — намиста, іграшки, ножі, ножиці, сокири, люстерка тощо, — і за них можна не лишень виміняти золотий пісок і слонову кістку, а й привезти собі чорношкірих рабів.

Приятелі завжди з інтересом слухали мене, а найбільше їх цікавили чорношкірі раби — в той час у Бразилії така торгівля здійснювалася з дозволу королів Іспанії та Португалії, і коштували раби недешево.

Одного ранку трійця приятелів-плантаторів завітала до мене з таємною пропозицією. Попросивши мене тримати їхні слова в секреті, вони розповіли, що мають намір спорядити корабель до Гвінеї — хочуть привезти собі рабів для роботи на плантаціях. Усього-на-всього один вояж! Мене ж вони запрошували у ролі суперкарго, тобто відповідального за торгову оборудку у Гвінеї, і запропонували добру частку прибутку.

Лиха година штовхнула мене пристати на цю пропозицію!

Я з радістю дав згоду, коли тільки хтось пригляне за моєю плантацією, доки мене не буде. На випадок загибелі я склав заповіт на користь капітана-португальця, який порятував мені життя. Половину статків, отриманих із продажу плантації, я відписував йому, а другу половину він мав переслати в Англію.

Коли б я так само ретельно обмірковував, чи варто мені взагалі вирушати у подорож, як я готувався до неї! Коли б я тільки пам'ятав, скільки разів уже море повставало проти мене!

Компаньйони спорядили корабель і придбали необхідні товари. Лихої днини 1 вересня 1659 року я вирушив у путь — це був той самий день календаря, якого вісім років тому я вчинив проти волі батьків у Гуллі.

На кораблі ми везли сто двадцять тонн товару (здебільшого дрібничок: намист, дзеркалець, ножиць, ножів, сокир тощо) і шість гармат; в команді було чотирнадцять моряків, окрім капітана.

Щойно ми зійшли на борт, як підняли вітрило і, спрямувавши корабель на північ від узбережжя, мали намір відійти на десять-дванадцять градусів північної широти, а після цього взяти курс на Африку. Весь час, поки ми йшли до мису Святого Августина, погода стояла чудова, хіба що занадто спекотна. Тут ми вийшли у відкрите море і втратили землю з поля зору. Ми взяли курс на острови Фернанду-ді-Норонья, проминули їх і за дванадцять днів опинилися на семи градусах двадцяти двох мінутах північної широти.

І тут ми потрапили в страшний ураган — справжній торнадо. Почався він на південному сході та швидко рухався на північний захід, але зрештою зупинився на північному сході. Дув такий шалений вітер, що дванадцять днів ми нічого не могли вдіяти, просто лягли в дрейф і чекали вироку долі. Ніхто на кораблі вже й не сподівався на порятунок.

На біду, ще й один із матросів помер від тропічної лихоманки, а інший разом із юнгою опинився за бортом. На дванадцятий день погода трохи заспокоїлась, і капітан провів виміри та визначив, що ми зараз приблизно на одинадцятому градусі північної широти, але на двадцять два градуси довготи далі від мису Святого Августина. Тобто перебували ми зараз десь побіля Гвіани на півночі Бразилії, поміж річками Амазонкою й Оріноко, яку ще називають Великою Рікою. Корабель протікав, і капітан мав швидко вирішити, як йому чинити.

Я не хотів повертатися до берегів Бразилії. Ми ще раз проглянули карту узбережжя Америки і вирішили, що нема сенсу причалювати, допоки ми не наблизимося до островів у Карибському морі. Ми взяли курс на Барбадос і, тримаючись далі в морі, щоб нас не затягло в Мексиканську затоку, сподівалися за п'ятнадцять днів досягти землі — без зупинки ми ніяк не допливли б до Африки.

Саме тому ми взяли курс на норд-ост і мали надію нарешті дістатися островів, які належали Англії. Але доля знову насміялася з нас. Коли корабель перебував на широті дванадцяти градусів вісімнадцятьох мінут, налетів новий шторм і потягнув нас на захід, де закінчувалися всі знані нами шляхи, де мешкали тільки дикуни, тож навіть якби ми врятувалися з моря, більше б не мали надії повернутися додому.

Вітер дедалі дужчав. Зненацька один із матросів гукнув: «Земля!» — та ще не встигли ми повибігати з кают, щоб роззирнутися, як корабель сів на мілину. Судно різко загальмувало, а прибережна хвиля накрила нас із головою. Ми були певні, що тут усім нам і кінець, але дивом встигли поховатись у трюмі.

Людині важко описувати страшні події, які вона пережила. Ми не знали, до яких берегів прибилися, був це острівець — чи великий суходіл, мешкають тут люди — чи місцевість ненаселена. Шторм не вщухав, і кожної хвилини ми очікували, що корабель просто розтрощить на друзки. Моряки перезиралися між собою, і в очах кожного читався смертний вирок. Ми вже готувалися в останню путь, — а що нам іще лишалося? Єдиною примарною надією було те, що корабель ще й досі не розвалився, а капітан запевняв: вітер починає стишуватися.

Ми сиділи на мілині, і не було надії, що корабель знову випливе на глибоку воду. Перед штормом ми встигли підготувати байдак, проте вже перша висока хвиля розтрощила його об стерно і змила за борт. Іще один човен поки що залишався цілим, але ж як спустити його на воду? Та часу на роздуми не було — корабель уже дав тріщину.

Старпом за допомоги матросів нарешті спустив другий байдак побіч корабля, ми всі зійшли в нього і віддалися на волю провидіння.

Та насправді скочили ми з дощу та під ринву: хвилі здіймалися такі височенні, що мали ось-ось поглинути наш вутлий човник, і тоді ми всі вже напевне підемо раків годувати. Вітрил на байдаці не було, та навіть якби й були, чи змогли б ми їх підняти? Ми з усієї снаги гребли веслами до землі, а серце стискалося від страшного передчуття: щойно ми наблизимося до берега, високі прибережні хвилі помотлошать човен на тріски. Покладаючи всі надії на Бога, ми чимдуж гребли до землі, тим самим наближаючи свій кінець.

Не відали ми, який берег чекає нас попереду — кам'янистий чи піщаний, високий чи плаский. Лишалася єдина можливість порятунку: якимсь дивом зайти у лиман річки, бо тільки там ми могли сподіватися виплисти на тиху воду. Проте що ближче ми підходили до землі, то примарнішою ставала надія: жодної річки не проглядалося поблизу, а земля мала вигляд страшніший, ніж море.

Ми пропливли із півтора льє — і раптом на нас іззаду стрімко впала застрашлива хвиля. Це був смертний вирок. Байдак миттю перекинувся. Ми не встигли вигукнути «Боже!», як море поглинуло нас.

Не можу описати свого стану, коли я поринув під воду. Хоч я плавав дуже добре, проте ніяк не міг вискочити на поверхню, щоб хапнути ротом повітря. Аж тут найбільша хвиля просто викинула мене на берег — і відкотилася, полишаючи моє напівмертве тіло на сухому. Я ще був при тямі, тож змусив себе звестися й повзти подалі від берега, бо вже наступна хвиля знову злизне мене в море. Але я розумів, що другої ворожої хвилі мені все одно не уникнути; я зібрав усі сили, щоб прийняти удар, і сподівався: хвиля штовхне мене ще далі на берег. Треба було тільки втриматися, щоб вона не потягла мене за собою назад у море.

За мить хвиля накрила мене з головою — я опинився на двадцять чи й тридцять футів під водою і відчував, з якою страшенною силою тягне мене на берег. Я затамував подих і тільки гріб з усієї снаги. Уже почав задихатися, аж тут нарешті голова моя виринула над поверхнею води — двох секунд мені вистало на те, щоб ковтнути повітря і відновити сили для дальшої боротьби.

Мене знову накрило водою, та цього разу ненадовго. Я відчув, що хвиля почала відкочуватися, і вчепився землі, щоб вода не потягла мене за собою. Ноги мої вперлись у ґрунт. Кілька секунд я лежав непорушно, поки не відчув, що хвиля відкотилася, а тоді з останніх сил звівся на ноги й побіг. Але й це не врятувало мене від роз'ятреного моря — ще двічі хвилі накривали мене, ще двічі шарпали й кидали на плаский берег.

Останній кидок ледь не став для мене фатальним: височенна хвиля шпурнула мене на камінь, і я знепритомнів. Якби одразу за першою йшла наступна хвиля, вона б, поза сумнівом, потопила мене. Проте мені пощастило, і перш ніж море знову накотило, я трохи прийшов до тями. З усієї моці я вчепився в камінь, затамував подих і чекав. Перечекавши жахний удар хвилі, я звівся на ноги й помчав, і хоча наступна хвиля захопила мене, я вже настільки відбіг углиб острова, що вона не могла збити мене з ніг і потягти за собою в море. Промчавши ще трохи, я зрештою вискочив на сухе і важко опустився на траву — уже недосяжний для моря.

Я сидів на березі й дякував Богові за порятунок. Як описати стан душі, яка однією ногою стояла на краю могили? «Бо й радість, як біда, вражає перш»[1].

Розмахуючи з радості руками, я розгублено блукав берегом, а в голові билася одна думка — про мій чудесний порятунок. Потім прийшов спогад про загиблих товаришів — окрім мене, навряд чи зосталася хоч одна жива душа. Від команди не лишилось і сліду — тільки три кашкети, одна кепка і два розпарованих черевики. Далеко в морі лежав наш потрощений корабель, і я не міг повірити, яким дивом зміг сам дістатися берега.

Та щойно минув перший захват від дивовижного порятунку, як я почав роззиратися — де я і що маю чинити далі? Важкі думки одразу напосілися на мене: я був мокрий до нитки і не мав іншого одягу, крім того, що на мені; не мав я також ні харчів, ні питва — мені лишалося хіба що померти з голоду чи стати здобиччю хижаків. Та що найгірше — не мав я жодної зброї, щоб полювати на дичину або захиститися, щоб самому не стати дичиною. У кишені в мене лежали тільки ніж, люлька та трошки тютюну в табакерці. Коли я збагнув, у якій безвиході опинився, то ледь не збожеволів із туги. Мов причинний, я бігав берегом аж до ночі. А коли спустилися сутінки, думки мої переключилися на диких тварин, які, поза сумнівом, водяться в цій частині світу і які обов'язково поночі вийдуть на полювання.

Єдиним порятунком було видертися на яке-небудь густе й колюче дерево — ялину абощо — і пересидіти ніч, а вже на другий день вирішувати, якої саме смерті чекати, бо й крихти надії на життя я не мав. Я відійшов від берега на одну восьму милі, шукаючи питної води, — і несподівано, на свою радість, знайшов її! Я напився, пожував трохи тютюну, щоб відбити голод, знайшов дерево і заліз на нього. Там я вмостився так, щоб уві сні не впасти на землю. Для захисту я вирубав довгу палицю й облаштувався у своєму тимчасовому притулку. Я був такий змучений, що миттю поринув у сон. Спав я міцно і зручно, незважаючи на жахливі умови, а зранку почувався бадьорим, як ніколи.

Робінзон Крузо

Розділ 4 Перші тижні на острові

Робінзон Крузо

Прокинувся я за білого дня. Погода стояла ясна, шторм ущух, море не бурунилось і не ревло, як напередодні. Та найбільше мене здивувало, що за ніч море підштовхнуло наш корабель майже до того каменя, на який учора безжально шпурнуло мене. Тепер від берега до корабля було близько милі. Судно стояло вертикально, і я вирішив доплисти до нього, щоб урятувати хоч якісь пожитки, котрі могли мені придатися.

Коли я спустився зі сховку на дереві, то роззирнувся і помітив байдак, який прибоєм викинуло на берег, милі за дві праворуч од мене. Я попрямував у той бік, але не зміг дістатися човна: на шляху постала нездоланна перепона — затока завширшки в цілу милю. Тож я повернувся до попереднього плану — спробувати потрапити на корабель, щоб пошукати хоч якісь корисні речі.

Після опівдня море зовсім заспокоїлося, а з відпливом — відступило так далеко, що чверть милі я йшов по сухому. Звідси стало видно таке, від чого серце моє стислося: корабель майже не постраждав, і якби ми всі залишалися на борту, вся команда заціліла б і щасливо прибилася до берега. Я мав би побіч себе товаришів, а не опинився на незнайомому березі цілком самотнім. На очах мені виступили сльози, але сльозами горю не зарадиш, і я намірився добитися-таки до корабля. Я зняв верхній одяг (стояла страшна спека) і пірнув у воду.

Коли я доплив до корабля, труднощі мої тільки почалися: я гадки не мав, як мені видертися на борт. Судно стояло у воді, борт вивищувався над хвилями, а я не мав нічого, чим би за нього зачепитися. Двічі я обплив навколо корабля і за другим разом уздрів кінець канату, якого не примітив спершу. Канат звішувався з носа корабля так високо над водою, що я з величезними складнощами зачепився за нього і видряпався у носовий кубрик. Тут виявилося, що дно корабля пробите і крізь діру набралося повно води. Проте корабель лежав на твердому піску, корма його задерлася вгору, а ніс зануривсь у воду; уся кормова частина судна підносилась над водою і була цілком сухою, тож найперше мені треба було визначити, які пожитки зіпсувалися, а які ще можна буде використати.

На щастя, виявилося, що харчі не змокли у воді; я був такий голодний, що насамперед завітав на камбуз і наповнив кишені сухарями й печивом, а потім, обстежуючи судно, потроху жував собі. У каюті знайшлася дещиця рому, і цього було достатньо, щоб підтримати бойовий дух за таких сумних обставин. Тепер мені потрібен був човен, щоб доправити на берег найпотрібніші речі.

Який сенс сидіти й чекати на щось, чого ніколи не станеться? Безвихідь зробила мене вигадливим. На кораблі були запасні бруси, рангоутне дерево на лаги, запасні стеньги. Я вирішив використати все це і перекинув через борт, спершу добре перев'язавши канатом, щоб дерево трималося купи. Далі я підтягнув дошки ближче до борту, чотири широкі бруси зв'язав за кінці так, що вийшла подоба плоту, а згори настелив упоперек дощок, тож тепер міг вільно ходити своїм новоспеченим плотом. Щоправда, він не витримав би значної ваги — дерево було занадто тонким. Отож я взявся до роботи і розпиляв стеньгу на три частини, а потім, докладаючи нелюдських зусиль, приладнав їх до свого плоту. Снаги мені надавала тільки надія, то тепер я матиму які-не-які пожитки, на котрі ще вчора й не сподівався.

Тепер пліт міг витримати вантаж, і варто було поміркувати, що саме я хочу взяти та як застерегтись, аби речі не змокли у воді. Але вихід знайшовся дуже швидко: спершу я настелив на плоті всі лаги, які мав, а згори поставив три великі моряцькі скрині. Першу я наповнив харчами — хлібом, рисом, голландським сиром, сушеним козиним м'ясом; ще на кораблі лишалося трошки зерна, яким ми годували свійську птицю, але під час шторму всі птахи загинули. Було трохи ячмінного та пшеничного борошна, та згодом я виявив, що борошно попсували щури. Кілька ящиків із міцними напоями, що належали нашому шкіперу, і п'ять галонів вина я також перетягнув на пліт. Їх я не запаковував у скрині, бо в цьому не було потреби.

Поки я працював, почався приплив, і я у розпачі зауважив, що мій одяг, який лишився на березі: куртку, сорочку, жилет, — усе змило в море. Зостався я в самих бриджах, у яких і приплив на корабель, та в панчохах. Довелося шукати собі якогось одягу. Цього добра знайшлося багато, але я взяв собі тільки найнеобхідніше, бо найперше мені треба було подбати про речі важливіші — інструменти, які згодяться для роботи на березі. Пошуки забрали багацько часу, та зрештою я натрапив на теслярську скриню — у моєму становищі це був просто дарунок долі, цінніший, ніж повний корабель золота. Усю скриню я просто завантажив на пліт, навіть не перевіряючи її вмісту, бо вже не мав на це часу.

Варто було подбати про зброю. У великій каюті зберігалися дві прекрасні мисливські рушниці та два пістолі. Найперше я перетягнув на пліт саме їх, прихопивши заодно порох і кулі. Взяв я також дві старезні іржаві шаблі. Я пам'ятав, що на кораблі мають бути три діжки пороху, проте не пригадував, де наш гармаш їх тримав. Кінець кінцем мені вдалося розшукати їх; дві виявилися сухими, а третя набралася води. Отож дві діжки пороху я перетягнув на пліт. Крім того, я завантажив дві пилки, сокиру та молоток. Більш-менш я себе забезпечив, і варто було поміркувати, як дістатися берега з усім цим скарбом. Я не мав ні вітрила, ні весел, ні правила, а найменший вітерець загрожував перевернути хистку посудину.

Але море було лагідним, починався приплив, а слабенький легіт дув до берега. Я відшукав кілька зламаних весел із розбитого човна і відчалив. Приблизно з милю я проплив спокійно, хоча пліт протягнуло трохи далі від того місця, де мене вчора викинуло на берег. З цього я зробив висновок, якщо вже є течія, десь неподалік може бути річка або струмок, а річковий лиман може послужити мені гаванню, де я спокійно причалю до берега.

Так і сталося: очам моїм відкрилася невеличка затока, течія нестримно тягнула мене туди, тож я спрямував пліт так, щоб триматися середини затоки.

Але тут я ледь не зазнав другої кораблетрощі, яка, либонь, просто розбила б мені серце. Я зовсім не знав узбережжя, і коли мій пліт одним кінцем сів на мілину, він так накренився, що всі пожитки з'їхали набік і заледве не потопилися. У розпачі я підпер скрині спиною і не знав, що діяти: самотужки я не міг зрушити пліт із мілини. Отак я простояв із півгодини, допоки приплив не підхопив плоту. Тоді я схопився за весла і почав скеровувати посудину глибше в затоку — й нарешті уздрів річку. Я не знав, чи варто підніматися вище по ріці, тож вирішив причалити якомога ближче до морського узбережжя.

За деякий час я помітив невеличку печеру по праву руч; великих зусиль мені коштувало спрямувати туди пліт. Із кількох спроб мені це вдалося. Але й тут на мене чигала небезпека: берег був крутим, тож я будь-якої миті міг потопити свій безцінний вантаж, адже не було де гарненько причалити. Тому я чекав найвищої точки припливу, а весло використовував замість якоря, щоб стримати рух плоту, і врешті-решт вода винесла мене на мілину. Коли я помітив, що води навколо — не більш як на фут завглибшки, то відштовхнувся веслами й викинув пліт на узбережжя, а потім миттю занурив обидва весла у пісок, аби зупинити пліт. Отак я тримався непорушно, допоки не почався відплив і всі мої пожитки сухими й неушкодженими не опинилися на березі.

Треба було добре обстежити околицю і вибрати собі гарну місцину для житла, де майну моєму не загрожували б жодні несподіванки. Я ще й досі не знав, де саме опинився. Був це континент чи острів? Населений чи безлюдний? Мешкали тут хижаки чи ні? Менш ніж на милю попереду височів скелястий пагорб — найвищий серед цілої шереги пагорбів на північ од мене. Узявши мисливську рушницю та пістоль, а також ріг із порохом, я вирушив на верхівку пагорба на розвідку. З великими труднощами видряпавшись нагору, я побачив, що доля моя незавидна: я перебував на острові, зусібіч оточеному морем. Ніде поблизу не було видно великої землі, окрім кількох скель, які виступали з води, і двох невеличких острівців, менших за мій, на відстані близько трьох льє на захід.

Збагнув я і те, що мій острів — цілком безлюдний. Мабуть, тут мешкають які-небудь дикі звірі, та поки що я не бачив навіть їх. Зате кругом літало безліч птахів. Я не знав, що це за птахи і чи можна їх їсти. На зворотній дорозі я уполював великого птаха, що сидів на дереві якраз там, де починався ліс. Мабуть, це був перший постріл, що пролунав на цьому острові з дня сотворення світу. Тільки-но я вистрілив, як звідусіль злетіли цілі хмари пернатих; вони збентежено ґелґотали і били крильми. Я не міг упізнати серед них жодної відомої мені пташки. Що ж до птаха, якого я вполював, то він схожий був на яструба і пір'ям, і дзьобом, але не мав яструбиних пазурів. М'яса його я не зміг їсти.

Я цілком задовольнився першою розвідкою і повернувся до плоту, щоб перетягнути пожитки на берег. Цим я й займався до самого вечора. Я ще не вирішив, як мені перебути ніч, бо страшнувато було влягатися спати на землі — раптом поночі мене ковтне який-небудь хижак? Тільки згодом я переконався, що для таких страхів на острові не було жодних підстав.

Отож я забарикадувався поміж скринь, які витягнув на берег, таким чином змайструвавши собі подобу хижі. Що ж до їжі, я поки що не знав, чим харчуватимусь далі, бо крім птахів, примітив на узліссі хіба що двох чи трьох тваринок, схожих на зайців.

Думки мої повернулися до корабля: можна зробити спробу переправити на берег більше корисних речей, наприклад, канати й вітрила, тож я постановив здійснити ще одну вилазку на корабель. Я ж бо був певен, що найперший шторм уже точно його розтрощить, тому вирішив відкласти всі нагальні справи й добути з корабля все, що тільки можливо. Треба було поміркувати, як краще вчинити з плотом — використати старий чи змайструвати новий? Добре розмисливши, я дійшов думки: краще за все самому доплисти до корабля, а там уже змайструвати новий пліт. Та тепер я роздягнувся не на березі, а в своїй хижі, і зостався тільки в картатій сорочці, лляних штанях і легких сап'янцях.

На борт корабля я дістався таким самим робом, як і першого разу, та приготував новий пліт. Маючи вже досвід, я подбав про те, щоб пліт не виявився ні залегким, ні затяжким; я навантажив його найнеобхіднішими речами: у теслярському відсіку знайшов три мішки цвяхів (великих і маленьких), здоровезну викрутку, дюжину топірців і, що найголовніше, таку важливу річ як гострильний камінь. Крім цього, я позичив кілька речей у гармаша: дві чи три залізні ломаки, дві діжки мушкетних куль, сім мушкетів, ще одну мисливську рушницю і трохи пороху, а також цілий великий мішок дробу.

Крім того, я зібрав увесь одяг, який тільки зміг відшукати, запасне вітрило, гамак, кілька сінників. Навантаживши другий пліт, я щасливо дістався берега.

Я дещо хвилювався, що поки перебуватиму в морі, на березі звірі пожеруть мої харчі. Проте коли я повернувся в хижу, то не знайшов у ній жодних слідів чийогось перебування. Тільки на одній скрині сиділа тварина, схожа на кішку. Коли я наблизився, кішка відбігла на кілька кроків і зупинилася. Вона сиділа спокійно і дивилася мені просто в очі, начебто хотіла завести зі мною знайомство. Я виставив перед собою рушницю, але ж кішка ніколи перед тим не бачила рушниць, тож і не злякалася й не думала тікати. Тоді я кинув їй шматочок печива, хоча запаси мої й так були незначними. Кішка підійшла, понюхала та з'їла печиво. Вона вдоволено поглянула на мене, начебто просила ще. Я розвів руками: не міг же я віддати їй усі харчі! Кішка пішла собі геть.

Коли я перетягнув на берег і другий вантаж (довелося діжки з порохом відкрити, бо вони виявилися занадто тяжкими, і пересипати порох у мішки), я вирішив змайструвати собі намет із вітрила та рейок, які зрубав саме з цією метою. В наметі я сховав усе, що могло змокнути під дощем чи зіпсуватися на сонці. Порожніми скринями я загородив намет, щоб захиститися від наглого нападу людини або ж звіра.

З дошки я змайстрував собі двері до намету, постелив на землі постіль і, поклавши в головах два пістолі, а рушницю побіч себе, вперше спокійно ліг спати і міцно проспав усю ніч. Я був дуже змучений, адже попередньої ночі спав погано, а весь день тяжко працював, перевозячи речі з корабля на берег.

У мене були такі запаси різноманітного реманенту, яких, певно, ніхто ніколи не мав, але я й далі не міг заспокоїтися: поки корабель стоїть на мілині, я просто зобов'язаний дістати з нього все можливе: канати й мотузки, парусину, з якої в разі потреби можна зробити вітрила, діжку з підмоклим порохом. Крім того, я хотів зрізати всі вітрила і частинами перетягнути їх на берег, — вітрил із них уже все одно не пошиєш, зате парусину можна використати для намету.

Я вже зробив п'ять чи шість мандрівок на корабель і гадав, що більше нічого на ньому не знайду, коли зненацька натрапив на величезну діжу зерна, три діжки рому, коробку цукру і кадіб білого борошна. Знахідка надзвичайно здивувала мене, адже я гадав, що більше нічого на кораблі немає, окрім, звісно, харчів, які підмокли у воді. Зерно я пересипав у мішки, які наробив із парусини, і всі свої знахідки щасливо доправив на берег.

Наступного дня я мав здійснити останню мандрівку. На кораблі вже нічого не лишалося, тож я вирішив зрубати всі канати і переправити на берег усі залізні ланцюги. Та цього разу мені не так поталанило: пліт виявився перевантаженим, його дуже важко було скерувати в затоку, де я зазвичай причалював. Пліт перевернувся, і я, разом з усіма скарбами, опинився у воді. Мені нічого поганого не зробилося, берег-бо був зовсім близько, але я втратив свій вантаж. Щоправда, коли почався відплив, більшість речей я знайшов на піску. Я працював, як проклятий, щоб перетягнути все це на берег, особливо залізні ланцюги!

Вже тринадцять днів я жив на острові, одинадцять разів сплавав на корабель і забрав усе, що може перенести пара рук. Якби й далі стояла тиха погода, я, либонь, розібрав би корабель на трісочки й перевіз їх також. Та одного дня погода зіпсувалася, здійнявся вітер. Я саме залізна борт і востаннє обнишпорював каюту, певен: тут уже нічого нема, — аж раптом помітив шафку з шухлядами, в яких знайшлися леза до гоління, великі ножиці, дюжина ножів і виделок, а в одній шухлядці — гроші. Тут були монети: і європейські, і бразильські, і песо, і золоті, і срібняки, — загалом на суму тридцять шість фунтів стерлінгів.

Я тільки й посміхнувся, коли уздрів гроші. «Марнота! — вигукнув я сам до себе. — Чого варті для мене зараз гроші? Немає сенсу і брати їх! Усі вони — не дорожчі за ножа! Тож і лишайтеся на борту та йдіть на дно, як річ цілком непридатна»… Але, трохи поміркувавши, все-таки вирішив забрати гроші собі, загорнув у шмат парусини і сховав у кишеню. Я саме готувався змайструвати ще один пліт, аж тут небо потемніло, вітер почав лютувати; за чверть години з берега подув свіжий бриз. Тільки зараз я збагнув, що в такий вітер не зможу в'язати пліт, тож треба швидко забиратися з корабля, доки не почався приплив — інакше я просто не дістануся берега. Я стрибнув у воду й поплив, але плисти було дуже тяжко: по-перше, всі кишені мої були натоптані різноманітними дрібничками, а по-друге, вода почала чинити опір. За деякий час здійнявся справжній шторм.

На моє щастя, я вчасно добився до берега й заховався в наметі, оточений своїми скарбами, почуваючи себе в цілковитій безпеці. Всю ніч дув дужий вітер, а зранку, коли я вийшов на берег, то вже не побачив свого корабля! Я трохи розхвилювався, але заспокоював себе думкою, що встиг переправити на берег майже всі корисні речі. І взагалі, то не моя була провина, що я більше не зміг нічого взяти з корабля.

Згодом море викинуло на берег уламки судна, та що я вже міг із ними вдіяти?

Думки ж мої тепер зосередилися на питанні, як захиститися від хижаків чи дикунів, якщо такі раптом мешкають на острові. Треба було вирішити, як найкраще облаштувати своє житло — викопати землянку чи поставити великий намет, і зрештою я постановив збудувати щось середнє.

Дуже скоро я збагнув, що обрав не найкращу місцину для житла: земля була низька й заболочена, ще й море зовсім поруч; до всього, за питною водою теж доводилося ходити далеко. Я вирішив пошукати кращого місця.

Отож, треба було знайти куточок сухий і з питною водою поблизу. По-друге, непогано б мати захист від палючого сонця. По-третє, місце має бути укріплене на випадок нападу хижаків — звірів чи людей, усе одно. По-четверте, я хотів обов'язково бачити море: якщо Бог пошле мені на порятунок корабель, я не маю права втратити нагоду ще здалеку побачити його! Навіть тепер надія на спасіння не полишала мене.

Пошуки привели мене в чудове місце: невелика рівнина впиралась у пагорб. Схил його був таким крутим, що згори на рівнину ніхто б не зміг спуститися. В пагорбі ж я побачив невелике заглиблення, начетам був вхід до печери. Але згодом виявилося, що печери все-таки немає.

Саме тут, на порослій травою рівнині перед заглибленням у скелястому горбі, я вирішив ставити намет. Рівнина була невеличка — не більше сотні ярдів завширшки — і помалу спускалася в море. Розташована вона була на північному заході острова, тож пагорб добре захищав мене від палючого сонця: мого житла сягали тільки призахідні промені.

Перш ніж ставити намет, я окреслив перед заглибленням у скелі півколо радіусом у десять ярдів і по всьому півколу у два ряди забив у землю міцні загострені палі. Вони здіймалися на п'ять із половиною футів над землею. Поміж рядами не було й шістьох дюймів.

У це міжряддя до самого верху я напхав канатів, які притягнув із корабля, а зсередини добре підпер огорожу. Тепер ніхто не зміг би ні подолати міцний паркан, ні перелізти через нього. Мені довелося добряче попрацювати, особливо коли я рубав і загострював палі, а потім забивав їх у землю.

Всередину я не заходив через двері, а залазив драбиною, і коли я опинявся за огорожею, то прибирав драбину. Отак я цілковито захистився від світу, хоча згодом виявилося, що не було потреби аж для таких застережних заходів — вороги не чигали на мене на острові.

З великими труднощами я переніс усі свої пожитки за загорожу, а всередині поставив намет. Щоб захиститися від злив, які лютують тут у сезон дощів, намет я зробив подвійним — маленький всередині, а над ним більший. Дах я накрив просмоленою парусиною, яку врятував із корабля з іншими вітрилами.

Тепер я уже міг спати не на сінниках, які переніс на берег, а гойдатися в гамаку— колись він належав старпому.

У наметі я заховав харчі і все, що могло змокнути під дощем. Після цього почав довбати печеру в пагорбі. Землю та каміння я перетягнув попід огорожу й облаштував собі терасу, яка здіймалася на півтора фути над землею. Печера в пагорбі слугувала мені коморою.

Не один і не два дні я витратив на облаштування житла, і за цей час відбулися ще деякі події. Коли я саме планував будівництво, насунулася гроза, вперіщив шалений дощ. Гримнув грім і зблиснула блискавка. І зразу я сіпнувся від жахливої думки: порох! Серце мені стислося від жаху: якщо блискавка влучить у порох, як я полюватиму на дичину?! Я так перелякався за порох, що цілком забув про небезпеку, яка могла чигати на мене.

Щойно гроза вщухла, я закинув будівництво, а натомість почав шити мішки та майструвати невеличкі скрині, щоб розділити порох і не зберігати його весь гамузом. Так він хоч не весь одразу згорить! На це в мене пішло зо два тижні, і кінець кінцем я розділив порох (близько ста сорока фунтів вагою) на сотню пакунків. Що ж до діжки з підмоклим порохом, то нею я поки що не переймався, а помістив у печеру, яку пишно називав кухнею. Решту пороху я поховав у ямах поміж каміння, щоб він не змок, і добре означив місця, де я його прикопав.

Тим часом майже щодня я виходив із рушницею на полювання, щоб трохи відволіктися від роботи і, можливо, підстрелити поживну дичину. Хотілось і краще вивчити околиці. У першу ж вилазку я виявив, що на острові водяться кози. Це відкриття надзвичайно мене втішило. Проте кози були зовсім дикі, вони лякалися кожного руху й звуку, і підкрастися до них було майже неможливо. Та я не впадав у відчай, а натомість вирішив початувати на них. Я помітив, що коли кози стрибали поміж скель, а я стояв у долині, вони, щойно помітивши мене, починали перелякано втікати. Коли ж я блукав поміж скель, а вони паслися в долині, то зовсім не звертали на мене уваги. З цього я зробив висновок, що вони здебільшого дивляться вниз і не помічають того, що розташоване вище їхнього поля зору. Отож згодом я завжди чатував на них поміж скель і час од часу міг підстрелити на обід чудову дичину.

За першим разом я підстрелив козу з молочним козеням. Я одразу пожалкував, що вчинив так необачно. Коли коза впала від мого пострілу, козеня лишалося коло матері, допоки я не підійшов і не завдав тушу собі на плечі. І навіть після цього воно причепилося до мене й пострибало навздогін. Біля хижі я поклав козу на землю, взяв на руки козеня й переніс через паркан. Там я сподівався нагодувати його і згодом приручити, але воно не схотіло їсти, тож зрештою я змушений був забити його на харч. М'яса двох кіз мені вистало надовго, бо їв я небагато, а особливо беріг хліб.

Коли я облаштував житло, треба було подбати про місце, де я міг би розводити ватру, і про дрова. Отож і про це, і про те, як я розширив печеру, і про інші зручності я розповім згодом, а зараз хотів би поділитися думками, які обсідали мене весь це час.

Я опинився на безлюдному острові далеко від морських шляхів, тож мав усі підстави вважати, що небеса покарали мене і решту життя я маю збавити у цьому пустельному куточку світу. Розмислюючи про майбутнє, я не міг стримати сліз, бо за таких обставин не здатен був навіть подякувати Господу за своє врятоване життя. Та одного дня, коли я з рушницею блукав узбережжям, інші думки зринули в моїй голові. «Пригадай собі, — почав я міркувати, — де зараз твої приятелі-моряки? Хіба не одинадцятеро вас сиділо в байдаці? І де ж тепер десятеро з команди? Чому ніхто не врятувався, окрім тебе, чому ти мусиш вештатися тут одинаком?» Я поглянув на море і збагнув: нема такого зла, що не несло б у собі хоч часточку добра.

Пригадалося також, як непогано я облаштувався на острові, а цього б не сталося, якби корабель дивом не зацілів (шанси ж його були тисяча до одного)! Що б я робив без зброї, без набоїв, без реманенту, без одягу й намету над головою? Та все одно мене не полишали сумні думки про цілковиту самотність на безлюдному острові. Я почну життя спочатку, і нехай усе буде так, як має бути. За моїми підрахунками, я опинився на страшному острові ЗО вересня. Сонце стояло в мене просто над головою, і я приблизно підрахував, що перебуваю на широті дев'ятьох градусів двадцяти двох мінут на північ від екватора.

Через десять-дванадцять днів мені спало на думку, що я швидко втрачу лік часу, коли в моїх запасах скінчиться і папір, і чорнило, і пера. Я не знатиму, коли будень, а коли свята неділя. Тому я відпиляв дерев'яну дошку, прибив її на хрестовину і вкопав на березі, куди мене вперше викинула хвиля. На дошці я викарбував напис: «У цьому місці я ступив на берег 30 вересня 1659 року».

На товстій палі хрестовини, де кріпилася дошка, я щодня ножем карбував зарубку. Кожна сьома зарубка була довшою, ніж інші, і таким чином я вів свій календар, відраховуючи тижні, місяці й роки.

Ще одне призабув: на кораблі з нами мешкали двійко котів і собака; про їхні видатні пригоди я розповім свого часу. Котів я перевіз на острів на плоті, а собака сам стрибнув із корабля у воду й доплив до берега того ж таки дня, коли я доставляв на берег свій перший вантаж. Багато років поспіль він вірою і правдою служив мені. Мені не треба було нічого, що він готовий був уполювати для мене; мене не радувало його мовчазне товариство — понад усе я хотів, щоб собака заговорив до мене. На жаль, він не вмів говорити.

Згодом серед речей, врятованих із корабля, я знайшов дрібниці, котрі спершу вважав не надто потрібними. Серед них були пера, чорнило, папір, що належали капітанові, старпому та теслі, а також кілька компасів і математичних приладів, підзорних труб, карт, книжок із навігації, — усе це я зібрав докупи, ще не знаючи, знадобляться вони мені чи ні. Поміж цих речей було також три Біблії, котрі мені прислали з Англії, кілька португальських книжок, а ще декілька молитовників. І доки мені вистачало чорнила, я вів охайні записи. Коли ж чорнила забракло, я не зміг продовжувати — не знайшов жодної рослини, з якої міг би зробити чорнило сам…

А того дня я перебирав подумки речі, які мені були так потрібні, проте яких я не зміг узяти на кораблі: по-перше, великий запас чорнила; по-друге, мені необхідна була гостра лопата, щоб копати, і квадратна шупля, щоб відкидати землю; бракувало голок, шпильок, ниток; кепсько було спати без постільної білизни, та згодом я пристосувався.

За браком реманенту кожна нескладна робота перетворювалася на тяжкий труд. Так я промучився майже цілий рік, заки обладнав свій намет і скінчив огорожу довкруж нього. Палі, які я забивав навколо житла, були такими важкими, що я ледь міг підняти їх, тому рубати їх було неймовірно складно, а ще важче було волочити додому. На першу палю в мене пішло три дні: два дні я рубав і загострював кінці, а на третій день заледве доволік палю з лісу. Для цього придалися залізні гаки, хоча вони й перетворювали роботу на тяжку муку, яка, здавалося, ніколи не скінчиться. Та що за біда мені з того? На безлюдному острові я маю вдосталь часу. Та й що матиму до діла, коли ця важка робота нарешті скінчиться? Блукати островом у пошуках їжі? То я й так майже щодня змушений це робити…Дедалі частіше я замислювався над станом, у якому опинився. Свої міркування я записував — не для когось, хто може опинитися на безлюдному острові після мене, — це занадто неймовірно, — а для того, щоб хоч якось упорядкувати думки. Розсудливість брала гору над відчаєм, я втішав себе, як міг, тож наважився на кожне погане знайти щось хороше, так би мовити, звести дебет із кредитом, щоб хоч трошки втішити себе у цьому жалюгідному становищі. Отже:

Кепсько

Я опинився на страшному безлюдному острові, і жодної надії на порятунок немає.

Я цілком один, відмежований від усього світу, у жалюгідній самотності.

Я самітник, відокремлений від людської громади.

Мій одяг зовсім скоро зноситься.

У мене немає засобів, щоб захиститися від нападу чужаків — людей а чи звірів.

Немає живої душі, з ким можна було б побалакати і вилити свій смуток.

Добре

Я живий, а не потонув, як решта з команди корабля.

Але я сам-один із команди корабля уникнув смерті — Бог дивом урятував мені життя.

Але я не голодую, не гину на голому місці, де немає чим підтримати сили.

Клімат на острові спекотний, тож тут і не потрібен одяг.

Але ж я на острові, де немає хижих звірів — таких, як я стрічав на узбережжях Африки, а що б я почував, якби корабель розбився там?…

Зате Бог милостиво зоставив для мене корабель близько до берега, аби я встиг перевезти стільки речей, що, либонь, мені стане на решту життя.

Якщо підсумувати все добре й погане, стане ясно, що становище моє — жалюгідне, а проте і в ньому є за що дякувати небесам. Отож варто бути оптимістом — у кожній ситуації є і плюси, і мінуси, у кожному підприємстві на балансі завжди щось є у кредиті.

Підбивши баланс власного життя і покинувши щомиті поглядати на море — чи, бува, не пропливає вдалині корабель, я вирішив повернутися до більш нагальних справ — до облаштування власного побуту, щоб зробити його якомога комфортнішим.

Я вже описував своє житло — намет під захистом скелі, огороджений міцним парканом із паль і канатів. Огорожу я можу сміливо назвати муром чи земляним валом, бо ззовні насипав землі завтовшки два фути. А ще згодом, десь років за півтора, між стіною і скелею я настелив перекриття з балок, яке накрив хмизом, щоб захистися від дощу — інколи в сезон острів заливали страшенні зливи.

Я також уже згадував, що всі речі тримав всередині огорожі, в печері, яку викопав позаду свого намету. Спершу речі були звалені без жодного ладу на купу і займали багато місця — не було де й повернутися. Я вирішив трохи розширити печеру. Скеля, під якою я копав, була з порожнистого пісковику, тож лупати її виявилося не так уже й важко. Коли я збагнув, що на острові мені не варто боятися хижих звірів, то прокопав у печері праворуч довгий коридор і зробив вихід надвір. Тепер я міг виходити через двері, а не лазити через частокіл. Крім того, комора значно розширилася.

Потім я змайстрував собі дві вкрай потрібні речі — стіл та стілець. Без цього я не зміг би насолоджуватися кількома задоволеннями, що лишилися мені в цьому світі: зручно їсти чи писати за столом. Отож я взявся до роботи. Тут маю зауважити, що математика — вельми корисна наука: якщо людина поворушить мізками, добре прорахує, як краще зробити роботу, вона з часом зможе оволодіти мистецтвом механіки. Ніколи в житті я не тримав інструментів у руках. Та коли прийшла в тому потреба, я впевнився, що завдяки праці, старанності й вигадливості можу змайструвати собі все, що забажаю, коли б тільки були знаряддя. Але й без них я спромігся зробити безліч речей. З одними тільки теслом і сокирою я майстрував такі речі, що ніхто б, мабуть, і не повірив: їх можна так легко зробити.

Наприклад, якщо потрібна була дошка, мені не лишалося нічого іншого, як спиляти дерево, а потім стругати його сокирою з двох боків, допоки воно не стане пласким. Коли дошка була вже достатньо тонкою, я шліфував її теслом. Звісна річ, таким чином я міг витесати аж одну дошку з цілого дерева, — на допомогу мені приходило терпіння. На одну тільки дошку в мене пішла купа часу, та чого вартий був час на безлюдному острові?

Отже, найперше я змайстрував собі стіл і стілець — їх я зробив із коротких дощок, які привіз на плоті з корабля. Коли ж прийшла пора робити полиці в «кухні», довелося стругати дошки таким способом, який я описав вище. На цих полицях, що в ширину мали півтора фути, я поскладав усі свої інструменти, цвяхи, різноманітні залізяки з корабля тощо. Словом, я нарешті розгріб купу мотлоху, відділив дрібні речі від більших, щоб полегшити доступ до всього. У стіну печери я понабивав цвяхів для рушниць та інших речей, які зручно було вішати. Тепер печера нагадувала арсенал найнеобхідніших предметів. Усе було під рукою, і мені неймовірною втіхою було оглядати свій багатий арсенал і знати, що все тут складено до ладу.

Щодень я робив записи у щоденнику про те, чим займався минулого дня. Спершу я занадто поспішав — не тому, що мав забагато роботи, а радше тому, що розум мій ніяк не міг заспокоїтися. Тоді у щоденнику з'являлися зайві й нудні записи. Наприклад, я міг записати: «30-го числа. Коли я видерся на землю, уникнувши долі потопельника, замість подякувати Богові за порятунок, я насамперед виблював солону воду, якої наковтався в морі. Щойно я трошки отямився, то почав гасати берегом, заламуючи руки, гамселячи себе кулаками по голові, бо тільки так міг передати всю жалюгідність свого становища, і репетував: „Кінець мені! Всьому кінець!“ Змучений до непритомності, я змушений був прилягти на пісок і спочити, проте не міг заснути: боявся, що мене роздеруть хижаки».

За кілька днів, коли мені вдалося сплавати на корабель і перевезти багато необхідного, я почав думати тільки про те, як мені видертися на верхівку скелястого пагорба і поглянути на море — раптом помічу вдалині корабель. Мені здавалося, що на горизонті я уздрів вітрило, тож мене проймали надії; та згодом, коли я вдивлявся й вдивлявся в обрій, доки очі не починали сліпнути, я зрештою губив парус, і тоді сідав не землю і починав ридати ридма, як дитина. І так мій жалюгідний стан погіршувала власна дурість.

Та коли минув перший відчай, коли мені вдалося дещо налагодити побут, я змайстрував собі стіл і стілець — наскільки вже гарними й охайними вони вийшли, то інша справа, — я почав вести щоденник. Тут я наводжу записи зі свого щоденника (звісна річ, не повторюватиму того, що вже оповідав), поки мені вистачало чорнила, бо коли чорнило скінчилося, мені довелося відкласти папір убік.

Робінзон Крузо

Розділ 5

Щоденник. Як будувалася хата

Робінзон Крузо

ВЕРЕСНЯ 1659. — Я, нещасний бідолаха Робінзон Крузо, зазнав кораблетрощі під час жахливого шторму на узмор'ї і виплив на берег на цьому зловісному острові, який я назвав Островом Безнадії. Решта команди потонула, а я був напівмертвий.

Залишок дня я провів, бідкаючись над своїм злиденним становищем, — я не мав ні харчів, ні житла, ні одягу, ні зброї, ні прихистку. Не вірячи в порятунок, попереду я бачив тільки смерть — чи зжеруть мене хижаки, чи заб'ють дикуни, чи сам я сконаю з голоду. Коли прийшла ніч, я заснув на дереві, бо остерігався диких тварин. Спав я міцно, хоча всю ніч накрапав дощ.

1 ЖОВТНЯ. — Зранку я з великим подивом помітив, що корабель припливом прибило ближче до острова. З одного боку, мене втішило видовище рідного корабля — побачивши судно на воді, а не розтрощеним на друзки, я сподівався, коли вщухне вітер, добитися на борт і знайти там дещо з харчів і корисних речей; з іншого боку, мене пройняв розпач через втрату товаришів: якби ми всі залишалися на борту, могли б спробувати врятувати корабель або принаймні не потонули самі. Якби ж товариші мої не потонули, всі разом ми б збудували човен із корабельних дощок, щоб переправитися в якусь іншу частину світу. Майже весь день я провів у розпачі, та зрештою, побачивши, що корабель стоїть на мілині, наскільки міг по сухому наблизився до нього, а далі поплив. Цього дня й далі накрапав дощ, але вітру вже не було.

1–24 ЖОВТНЯ. — Усі ці дні я здійснював вилазки на корабель, щоб перевезти плотом усе, що тільки міг. Ненастанно періщила злива, тільки зрідка погода вияснювалася. Схоже, на острові — сезон дощів.

20 ЖОВТНЯ. — Я випадково перекинув пліт з усіма пожитками, але, на щастя, був недалечко від берега, а речі були здебільшого тяжкими, тож під час відпливу мені вдалося зібрати більшість із них.

25 ЖОВТНЯ. — Весь день і всю ніч хляпав дощ, здіймалися пориви вітру. Через сильний вітер корабель розвалився на частини, і я більше не бачив його на обрії — тільки остов сидів на мілині й виступав із води під час відпливу. Цілий день я ховав і накривав свої пожитки, щоб дощ не попсував їх.

26 ЖОВТНЯ. — Майже весь день я гуляв берегом, щоб вибрати собі місце для нового житла. Треба було убезпечити себе від наглого нічного нападу — чи звірів, чи людей. Ближче до вечора я обрав місцину під скелею і позначив півколо, всередині якого вестиму будівництво. Житло я вирішив укріпити й огородити стіною чи то пак валом, в основі якого будуть два ряди загострених паль, поміж яких я напхаю обрізки канату.

26–30 ЖОВТНЯ. — Всі ці дні я тяжко працював, перетягуючи свої пожитки в нове житло, хоча час від часу пускалася періщити страшна злива.

31 ЖОВТНЯ, РАНОК. — Я пішов углиб острова з рушницею в надії вполювати собі щось на обід, а також розвідати місцевість. Уполював дику козу; її козеня ув'язалося за мною, тож мені згодом довелося забити і його, бо воно ще не вміло самостійно годуватися.

1 ЛИСТОПАДА. — Під скелею я встановив намет і першу ніч ночував у ньому. Намет я зробив якомога просторішим, а всередині забив палі, на яких можна було повісити гамак.

2 ЛИСТОПАДА. — З дощок, які я познаходив на кораблі, щоб майструвати з них плоти, всередині валу я збудував додаткову огорожу.

3 ЛИСТОПАДА. — Виходив на полювання з рушницею і поцілив двох птахів, схожих на качок. У них виявилося дуже смачне м'ясо. Увечері почав ладнати собі стіл.

4 ЛИСТОПАДА. — Цього ранку я вирішив написати собі розклад робіт — коли я працюю, коли йду на полювання, коли лягаю спати, а коли якісь роботи треба поміняти місцями. Наприклад, якщо немає дощу, зранку я йду на полювання на дві-три години, потім години до одинадцятої працюю, потім снідаю зі своїх запасів, з дванадцятої до другої відсипаюсь у наметі, бо надворі — страшенна спека, увечері знову беруся до роботи. Робочі години цього дня і наступного були цілком присвячені майструванню столу, бо тесля з мене нікчемний. Але згодом необхідність змусила мене багато чому навчитися — так само сталося б із будь-ким у моєму становищі.

5 ЛИСТОПАДА. — Цього дня я вийшов на полювання у супроводі собаки й забив дикого кота. Шкура була м'якою, але м'ясо ні на що не годилося. З усіх упольованих тварин я завжди зберігав шкуру. Коли повернувся на узбережжя, то побачив безліч різноманітних морських птахів, яких я раніше ніколи не бачив. Мене налякали два чи три тюлені, та поки я з подивом розглядав їх — що за дивна тварина? — вони пірнули в море і втекли.

6 ЛИСТОПАДА. — Після ранкової прогулянки я знову трудився над столом і нарешті закінчив роботу, хоча мені й не надто сподобався чин моїх рук. Не скоро я ще навчився теслювати краще, щоб поліпшити вигляд столу.

7 ЛИСТОПАДА. — Нарешті погода виясніла. 7-го, 8-го, 9-го, 10-го і половину дня 12-го листопада (бо 11-го була неділя) я майстрував стілець, цього разу вкладаючи в нього всю душу, але результат роботи все одно не задовольнив мене. Майструючи, я кілька разів розвалював стілець, щоб почати роботу знову.

ПРИМІТКА. — Скоро я припинив дотримуватися неділь — я забував відмічати їх довгою рискою на стовпчику, тож незабаром просто переплутав усі дні.

13 ЛИСТОПАДА. — Цього дня падав дощ, він приніс полегшу й охолодив землю. Але разом із дощем гримів жахливий грім і блискавка розтинала небо, і це вельми налякало мене — я боявся, що згорить порох. Тому я вирішив розділити запас пороху на малі порції і якомога краще заховати їх.

14, 15, 16 ЛИСТОПАДА. — Ці дні я майстрував маленькі дерев'яні скриньки, в яких вміщалося з фунт пороху, іноді два. Розподіливши порох, я поховав його в місцях, віддалених одне від одного. Одного з цих днів я уполював великого птаха, який виявився напрочуд смачним, хоча я й не знав його назви.

17 ЛИСТОПАДА. — Цього дня я почав копати печеру під скелею, щоб звільнити місце для своїх пожитків.

ПРИМІТКА. — Для роботи мені до зарізу потрібні були інструменти — гостра лопата, квадратна шупля і возик або кошик. Мені довелося відволіктися від роботи і поміркувати, чим я можу замінити такі потрібні знаряддя. Замість лопати можна довбати землю ломакою, але вона занадто тяжка. Та й без шуплі не обійтися — як без неї відгрібати землю? Я ж не знав, із чого можна було б її змайструвати.

18 ЛИСТОПАДА. — Наступного дня в лісі я розшукав дерево, яке в Бразилії називають «залізним», оскільки деревина його навдивовижу тверда. Мені насилу вдалося його зрубати — я заледве не зіпсував сокиру, а ще важче було дотягти тяжезне дерево додому. Тверде дерево піддавалося важко, мені довелося довго на ним попріти, заки я зміг видовбати з нього подобу квадратної шуплі. Держак був такий самий, яким його робили в Англії, проте штих був не залізним, а дерев'яним, тож навряд чи мені довго послужить. Однак для нинішніх потреб шупля цілком придалася, хоча, гадаю, в цілому світі не знайдеться інструменту такої форми і на виготовлення якого пішло б стільки часу.

Та й досі мені бракувало кошика або візочка. Кошика я собі сплести ніяк не міг — чи то на острові не росло гнучкої лози, придатної до плетення, чи то вона мені просто ще жодного разу не трапилася на очі. Що ж до возика, то я міг би змайструвати все, окрім колеса — я й гадки не мав не тільки про те, з чого зробити колесо, а й яким робом його закріпити. Не мав я з чого зробити й залізні болти, що ними прикрутив би колесо до осі, навколо якої воно вертиться. Отож я відмовився від свого наміру й вирішив змайструвати щось на взірець ночов, у яких робітники змішують і приносять мулярам будівельний розчин для цегляних робіт. Хоч ця робота виявилася не такою складною, як виготовлення лопати, усе разом відняло в мене понад чотири дні (якщо зважити ще й на час, витрачений на марні спроби змайструвати возик). Але щоранку я хіть-не-хіть вирушав із рушницею на полювання — майже завжди з таких прогулянок я приносив собі добрий харч.

23 ЛИСТОПАДА. — Поки я виготовляв необхідні інструменти, робота стояла, та щойно я це закінчив, продовжив працювати день у день, скільки ставало сили в руках, і вісімнадцять днів витратив на розширення печери, щоб зручно розташувати в ній усі мої пожитки.

ПРИМІТКА. — У печері я так тяжко працював, бо хотів зробити з неї одночасно і комору, і кухню, і їдальню, і льох. Що ж до житла, то я надавав перевагу намету, однак у найбільш дощовий сезон він не міг захистити мене від вологи, яка просякала скрізь, тож мені довелося зробити між огорожею і скелею, згори над наметом, перекриття з балок і застелити дах листям і хмизом.

10 ГРУДНЯ. — Мені здавалося, що печера вже готова, аж раптом з одного боку зі стелі посипалася земля — либонь, я зробив печеру занадто широкою. Я страшенно перелякався — якби в той момент я опинився під завалом, то й грабар не відкопав би мене. Отож роботи додалося: по-перше, треба було розчистити завал і вивезти землю, а по-друге, варто було поміркувати, як зміцнити стелю.

11 ГРУДНЯ. — Сьогодні я взявся саме до стелі — спершу встановив у печері два стовпи, які підтримували широкі дошки попід стелею. Цілий тиждень я зміцнював повалу, і тепер кілька рядів стовпів добре тримали перекриття з дощок, а до того ж і зручно розділяли печеру на кілька комірчин.

17 ГРУДНЯ. — З цього дня й до двадцятого числа я навішував полички, а на стовпи прибивав цвяхи, щоб порозвішувати все, що тільки можна, тож у печері можна було навести вже який-не-який лад.

20 ГРУДНЯ. — Щойно я закінчив із печерою, то узявся до кращого облаштування житла: з дощок змайстрував собі мисник для харчів і начиння, хоча дощок уже бракувало, а ще збив собі нового стола.

24 ГРУДНЯ. — І вночі, і вдень періщив дощ. Надвір я й не потикався.

25 ГРУДНЯ. — Цілий день дощило.

26 ГРУДНЯ. — Нарешті дощ скінчився. Він остудив землю, надворі стало набагато приємніше.

27 ГРУДНЯ. — Сьогодні я вполював молодого цапа, а ще другому ненавмисно пошкодив ногу. Мені вдалося його легко піймати, і я на мотузку привів його додому. Тут я забинтував йому поранену ногу й прив'язав до перелому лубок.

NB[2]. — Я добре дбав за цапа, тож він вижив, а нога цілком зрослася і стала як новенька. А що я так піклувався про нього, то він цілком приручився, щипав травичку в мене під порогом і не хотів тікати до лісу. Отоді вперше я замислився над питанням: чи не приручити мені свійських тварин, щоб і згодом, коли скінчиться порох і набої, мати вдосталь м'яса?…

28, 29, 30, 31 ГРУДНЯ. — Жахлива спека і жодного леготу — я не міг навіть вийти на прогулянку, хіба що увечері, коли бракло їжі. Весь час я розкладав речі в печері по поличках.

1 СІЧНЯ. — І досі неймовірно спекотно, але рано вранці й пізно вночі я виходив на полювання, а вдень відпочивав у гамаку. Сьогодні увечері я зайшов углиб острова далі, ніж зазвичай, і натрапив на долину, де паслася неймовірна кількість кіз. Вони були такі полохливі, що я не міг підібратися ближче. Я вирішив взяти з собою пса, який допоміг би мені вполювати козу або цапа.

2 СІЧНЯ. — Отож наступного дня я вирушив на полювання разом із собакою, але помилився з розрахунком: кози не тільки не злякалися пса, а й згуртовано зустріли його, готові дати відсіч. Собака добре збагнув небезпеку й не наважився наближатися до них.

3 СІЧНЯ. — Почав будівництво огорожі й валу. Оскільки я й далі остерігався, що хтось може напасти на мене, то вирішив зробити огорожу товстою та міцною.

NB. — Оскільки будівництво валу я вже описував, то не буду наводити щоденникові записи повністю. Досить зауважити, що загалом робота зайняла-таки в мене дрібку часу — з 2-го січня до 14-го квітня, хоча вал був не більше двадцяти чотирьох ярдів завдовжки і мав вигляд півкола від скелі до скелі. В діаметрі вал був близько вісьмох ярдів, а вхід до намету я зробив якраз по центру за валом.

Увесь цей час я гарував, як навіжений, але часто-густо дощ заганяв мене в намет — іноді доводилося гаяти цілі тижні. Проте мені здавалося, що без валу я ніколи не почуватимусь у безпеці, тож я працював. Важко повірити, що всю неймовірно тяжку роботу я переробив самотужки — особливо коли тягав із лісу палі, а потім забивав їх у землю, — у таких товстелезних палях не було насправді жодної потреби.

Коли я закінчив огорожу, то збагнув, що якби невідомий корабель несподівано пристав до берега, матроси нізащо б не зауважили мого житла з узбережжя. Проте одного разу, як ви переконаєтеся незабаром, мені це добре прислужилося.

Коли дощ дозволяв вистромити ніс надвір, я поновлював прогулянки островом і нерідко робив невеличкі відкриття. Якось я натрапив на диких голубів, які будували гнізда не на деревах, а в заглибленнях скелястого берега. Я витягнув із гнізд кілька молодих пташат і хотів їх приручити, та коли вони підросли, втекли від мене — мабуть, шукали їжі, якої я не міг їм дати. Проте я часто натрапляв на голубині гнізда й ловив пташенят, які мали смачне м'ясо.

Коли я облаштував оселю, виявилося, що мені бракує багатьох речей і я самотужки не зможу їх змайструвати. Наприклад, я хотів злагодити діжку, але не мав обручів. Кілька невеличких діжок я привіз із корабля, але за їхньою подобою не зміг нічого змайструвати сам: ні дошки підігнати, ні дно забити так, щоб трималася вода, мені не вдавалося, тож я швидко облишив марудну справу. Бракувало мені й свічок, отож дуже скоро з настанням темряви (зазвичай близько сьомої вечора) мені доводилося лягати спати. Я з сумом згадував кавалок воску, з якого ліпив свічки під час африканських подорожей, але цього разу з воском мені не пощастило. Тоді я зробив собі лойового каганця: розтопив на сонці сало забитого цапа, виливу глиняну посудину, а посередині устромив ґнотик. Але світло в лойовому каганці блимало й ніколи не світило так ясно, як свічка.

Якось я перекладав речі та знайшов мішок зерна, яким годували свійську птицю на кораблі дорогою з Лісабона. Як виявилось, усе зерно пожерли пацюки. Я хотів використати мішок для інших потреб (мабуть, для пороху), тому добре витрусив його під скелею.

Сталося це якраз напередодні сезону дощів. Я цілком забув про пригоду, аж тут за місяць потому я помітив, що з землі вистромилося кілька стебелець. Спершу я гадав: це місцева рослина, якої я не знаю, та незабаром з подивом упізнав колосся ячменю — справжнісінького англійського ячменю!

Неможливо описати словами моє приголомшення. Раніше я не був надто релігійним, усі свої пригоди вважав простим випадком або, як ми зрідка жартуємо, Божими забавками, але ніколи не замислювався над Божим чином. Та коли я побачив, як ячмінь виріс у кліматі, який йому зовсім не пасує, мені раптом спало на думку, що Господь дивом виростив зерно для мене у цій дикій місцевості. Я зовсім забув, що колись витрушував мішок від зерна саме тут, побіля скелі.

Від зворушення у мене виступили сльози на очах, та ще більше я зачудувався, коли трохи далі уздрів ще кілька стебелець — на цей раз рису. Я знав цю рослину, адже не раз бував на берегах Африки.

Я був переконаний, що стебельця — то Боже послання, тож почав блукати островом, шукаючи ячмінь деінде, але більше нічого не знайшов. Нарешті згадав, як витріпував мішок. Мана розвіялася, а відчуття вдячності Господу, яке переповнювало моє серце, потроху вгамувалося, хоча в дійсності диво нікуди не поділося, нехай і мало воно логічне пояснення. Хіба не дивом було, що десять-дванадцять зерен, не строщених пацюками, опинилися саме там, де їх від палючого сонця затуляла скеля, тому вони миттю проросли? У будь-якому іншому місці пагінці миттю би всохли.

Коли ячмінь дозрів, а це сталося наприкінці червня, я дбайливо зібрав кожне зернятко, бо плекав надію свого часу виростити його стільки, щоб можна було спекти хліб. Але тільки на четвертий рік я зміг дозволити собі пустити ячмінь на харч, та й то дуже ощадливо, бо першого року втратив майже весь урожай: посіяв зерно в суху погоду, й воно дуже погано зійшло.

Крім ячменю, як я вже згадував, виросло двадцять-тридцять стебелець рису, які я також зібрав, щоб почати вирощувати. З рису я не пік хліба, а готував страви — цього я з плином часу добре навчився.

Та повернімося до щоденника.

14 КВІТНЯ. — Перші три-чотири місяці я працював із неймовірним напруженням, але нарешті закінчив будівництво валу. Всередину я залазив по драбині, бо не мав дверей: не хотів, щоб знадвору хтось упізнав у валі житло.

16 КВІТНЯ. — Закінчив майструвати драбину. По ній я заліз на вал, а тоді затягнув її досередини за собою і опустив вниз у дворі. Тут я почувався в цілковитій безпеці: ніхто не міг напасти на мене — спершу треба було подолати вал.

Однак наступного дня, потому як я закінчив будівництво валу, я ледь не зіпсував усю роботу й не загинув сам. Сталося це так: я працював у дворі поза наметом, якраз навпроти входу до печери. Аж тут мене перелякав жахливий звук: земля посипалася зі стелі печери, посипалася вона і з пагорба просто мені на голову, а два стовпи, які в печері підпирали повалу, небезпечно тріснули. У мене жижки задрижали й у серці похололо; без жодної думки в голові я переліз по драбині через вал і опинився знадвору, бо всередині вже не почувався у безпеці. Та тільки-но я ступив на землю, як збагнув, що стався землетрус: земля здригнулася тричі з проміжком приблизно у вісім хвилин і з такою силою, що могла завалити найміцнішу будівлю. Близько півмилі від мене величезний камінь скотився з вершечка гори й упав у море з таким оглушливим гуркотом, якого мені в житті не доводилося чувати. Я помітив також, що море ходило ходором, — гадаю, в морі поштовхи були сильнішими, ніж на березі.

Ніколи мені не доводилося не те що переживати подібне, а й чути про землетрус від інших, тому першої миті я стояв, як громом уражений. Від двигтіння землі мене занудило, як у морі від морської хвороби, та гуркіт каміння привів мене до тями і нажахав до смерті. Я не міг ні про що думати і тільки малював в уяві, як земля сиплеться на мій намет і ховає під своєю товщею і збудовану тяжкою працею оселю, і всі врятовані з корабля пожитки. Душа мені знову втекла у п'яти.

Після третього поштовху, коли все втишилося, я потроху отямився, та ще й досі не мав мужності перелізти за огорожу, а натомість присів на землю й відсторонено чекав, не знаючи, що вчинити. Міг я тільки повторювати про себе: «Боже, зглянься на мене!»

Поки я сидів, небо затягло хмарами, як на дощ. Згодом здійнявся вітер, а за півгодини над землею розгулявся буревій. Море миттєво запінилось і вкрилося бурунами, воно кидало хвилі на берег, а вітер шарпав і гнув дерева, заледве не видираючи з корінням. Години три море штормило, а тоді шторм почав помалу заспокоюватися, і ще за дві години вітер майже вщух. Натомість уперіщила злива.

Весь цей час я байдуже просидів на землі, та раптом мені спало на думку, що і вітер, і дощ — то наслідок землетрусу, тобто землетрус уже перейшов, і я можу повертатися додому. Такі міркування підбадьорили мій дух, тим паче що дощ підганяв мене в намет, і я наважився заховатись у своїй домівці. Але дощ періщив із такою силою, що міг от-от завалити намет, тому мені довелося ховатись у печері. Тут я тільки й чекав, коли стеля впаде мені на голову.

Шалений дощ змусив мене поміркувати над тим, як відводити воду зі свого укріплення, щоб мене просто не затопило. А тим часом я сидів у печері й повільно заспокоювався. Щоб додати собі снаги, я завітав у комору й сьорбнув рому. Ром я пив нечасто, коли нагода того вимагала, адже запас у мене був зовсім маленький.

Дощ лив усю ніч і весь наступний день. Я не міг і поткнутися надвір і розмислював над тим, як зміцнити оселю проти землетрусів. Якщо на острові вони трапляються нерідко, то мені не можна залишатися в печері, де мене одного дня може просто заживо поховати, а варто збудувати собі хижку на відкритому місці, огородивши її від ворогів — людей чи звірів.

19–20 КВІТНЯ. — Я вирішив переставити свій намет з-під навислої скелі, яка, поза сумнівом, могла будь-якої миті впасти й розчавити мене, на інше місце. Два дні я роздумував, куди б і як перенести намет. Зі страху я не міг спокійно спати в наметі, але й залишатися знадвору, без захисту моєї надійної огорожі, теж не міг. Знов-таки, коли я оглядав своє впорядковане помешкання, то навіть думки не припускав, що повинен звідси вибиратися. Крім того, я розумів, що на переїзд знадобиться чимало часу, тож все одно доведеться жити в старій оселі, допоки не збудую собі хижку на відкритому місці.

21 КВІТНЯ. — Отак я дійшов висновку, що треба хутко братися до роботи: огородити палями велике коло, як я робив це раніше, а коли все буде зроблено, всередину перенести намет. Тим часом мешкати я змушений у старій оселі.

22 КВІТНЯ. — Наступного ранку я обмірковував, як найкраще втілити свій план, проте мені забракло реманенту. Я мав три великі сокири й цілу купу сікачів (їх ми везли на обмін для індіанців), але після того, як я зрубав ними неймовірну кількість твердого дерева, всі вони затупилися й були щербаті. Хоча у мене було точило, я не мав на чому розкрутити його, щоб добре нагострити сокири.

Отак я міркував, ніби державний муж над справами політики а чи суддя над долею засудженого — подарувати життя або скарати на горло. Зрештою я додумався до колеса з ременем, яке я міг запускати й крутити ногою, щоб руки залишалися вільними.

ПРИМІТКА. — В Англії я ніколи не бачив такого механізму й не знав секрету його виготовлення, хоча насправді він дуже поширений. До того ж мій гострильний камінь був таким здоровезним і важким, що це тільки ускладнювало роботу. Цілий тиждень я прів над своїм механізмом, заки довів його до ладу.

28, 29 КВІТНЯ. — Два дні я гострив своє приладдя, і машина з точилом показала себе дуже добре.

30 КВІТНЯ. — Я зауважив, що запаси хліба тануть, тож вирішив тепер їсти одне сухе печиво щодня. На душі мені було важко.

1 ТРАВНЯ. — Зранку я споглядав море. Саме був відплив, і я помітив на березі щось велике й незвичне — схоже воно було на діжку. Я підійшов і впізнав діжечку з корабля, а ще кілька корабельних уламків, які викинуло на берег під час останнього шторму. Помітив я також, що остов, який затонув на мілині, сьогодні стирчав із води вище, ніж завжди. Я вибив накривку з діжки й оглянув вміст. Виявилося, що тут зберігався порох. Він набрався води і злежався на камінь. Про всяк випадок я відкотив діжку далі на сухе, а сам вирішив підібратися до остова корабля якомога ближче.

Робінзон Крузо

Розділ 6

Хвороба

Робінзон Крузо

Наблизившись до кістяка корабля, я зауважив, що він змінив положення. Якщо раніше ніс був заритий у пісок, тепер він вивищувався футів на шість, а корма, добряче пошарпана морськими хвилями, відвалилась і лежала окремо. Попід самим кораблем намило цілу гору піску, тож коли раніше я не міг підібратися до нього навіть під час відпливу, хіба що плавом, тепер спокійно підійшов упритул. Спершу мене все це вельми здивувало, та згодом я вирішив, що то — наслідки землетрусу. Оскільки землетрус остаточно розламав корабель, тепер щодня море виносило з його нутра якісь речі.

Я цілком забув про те, що треба швиденько переносити житло на нове відкрите місце, а натомість всенький день шастав узбережжям, шукаючи, як би то мені добитися на корабель. Весь остов був заметений піском, і дороги всередину не було. Та оскільки я вже навчився не впадати у відчай, то постановив перетягнути на берег шматок за шматком усе, що тільки мені вдасться обдерти з корабля, — будь-яка дрібниця може згодом знадобитися.

2 ТРАВНЯ. — Найперше я відпиляв балку, на якій, гадаю, тримався ют. Коли я спиляв її, то зміг трохи розчистити пісок. Але саме починався приплив, тож мені довелося покинути роботу.

4 ТРАВНЯ. — Вийшов на риболовлю, та не впіймав жодної їстівної рибини. Я вже втомився й збирався додому, коли нарешті підчепив молодого дельфіна. Рибалив я линвою, яку зробив зі звичайної мотузки, і хоча я не мав справжніх рибальських гачків, досить часто мені вдавалося упіймати рибину, яку я сушив на сонці і потім їв в'яленою.

5 ТРАВНЯ. — Працював над остовом корабля — зрубав ще одну балку й розпиляв її на шматки, а також відірвав три великі соснові дошки з палуби. Все це я зв'язав докупи й плавом доправив до берега, коли почався приплив.

6 ТРАВНЯ. — Знову працював на кораблі: викрутив кілька залізних болтів та ще деякі залізяки. Робота була тяжкою, і я повернувся додому неймовірно змучений та подумував, чи не закинути мені цю справу з кораблем.

7 ТРАВНЯ. — Знову ходив до корабля, хоча й не мав наміру працювати, а тут помітив, що остов ще більше розламався і кілька балок відкололися самі. Шматки дерева ледь трималися каркасу, а нутро корабля відкрилося так, що я міг у нього зазирнути. Проте там було забагато води й піску.

8 ТРАВНЯ. — Пішов на корабель, прихопивши з собою ломаку, щоб відривати дошки від палуби, яка тепер зовсім виступила з води. Відірвав дві великі дошки та з припливом доправив їх на берег. Лом залишив на кораблі до наступного дня.

9 ТРАВНЯ. — Ломакою проламав отвір, крізь який зміг потрапити в трюм корабля. Намацав ломом кілька діжок, навіть спробував підкотити їх ближче, проте не зміг витягнути. Намацав також рулони свинцевого прокату, але вони були занадто тяжкими, щоб дістати їх із води.

10–15 ТРАВНЯ. — Щодня навідувався на корабель і назбирав багато дощок, стовпів, а ще два-три шматки заліза вагою сотню фунтів.

16 ТРАВНЯ. — Вночі здійнявся вітер, тому хвилі потрощили залишки корабля. Я ж цілий день полював на голубів і не зміг пробратися на судно, бо вже почався приплив.

17 ТРАВНЯ. — Кілька уламків корабля викинуло на берег десь милі за дві від того місця, де я мешкав. Я вирішив подивитися, чи вони мені не придадуться. То була частина носу, проте уламки виявилися такими тяжкими, що я не зміг зрушити їх з місця.

24 ТРАВНЯ. — З цього дня й аж до 15-го червня я щодень приходив на корабель і ломом відривав усе, що тільки міг. Одного разу на берег винесло припливом діжку смальцю, проте всередину потрапили морська вода й пісок, тож смалець зіпсувався. За ці дні я назбирав стільки дощок і стільки залізних деталей, що зміг би побудувати човен, якби знав як. Крім того, я зміг відрізати собі кілька шматків рулонного свинцю.

16 ЧЕРВНЯ. — Сьогодні на узбережжі я знайшов велику черепаху. Це вперше я натрапив на черепаху, і здається, з власної вини, бо їх тут водилася безліч: якби я раніше здогадався перейти острів навпростець, то міг би харчуватися черепахами хоч і щодня.

17 ЧЕРВНЯ. — Сьогодні запік черепаху. Всередині було шістдесят яєць! А м'ясо виявилося таким смачним, що я нічого подібного раніше не куштував, тим паче що останнім часом харчувався хіба що м'ясом диких кіз і птахів.

18 ЧЕРВНЯ. — Увесь день лив дощ, тож я сидів у наметі. Цього разу дощ був холодним, і вітерець відчутно освіжав. Для цих широт — незвичне явище.

19 ЧЕРВНЯ. — Мене лихоманить так, мовби надворі різко похолодало.

20 ЧЕРВНЯ. — Не спав усю ніч. Шалено боліла голова, допікала гарячка.

21 ЧЕРВНЯ. — Почуваюся зовсім хворим і переляканим: я в такому стані, а мені нема звідки чекати допомоги. Молився Богу вперше з дня шторму в Гуллі. Навіть не пам'ятаю, що я просив і якими словами промовляв до Господа.

22 ЧЕРВНЯ. — Мені трішки краще, але настрій усе одно кепський.

23 ЧЕРВНЯ. — Знову гірше. Спершу лихоманило, а тоді страшенно розболілася голова.

24 ЧЕРВНЯ. — Набагато краще.

25 ЧЕРВНЯ. — Гарячка й лихоманка тримали мене сім годин, а коли трохи відпустило, мене кинуло в піт.

26 ЧЕРВНЯ. — Легше. Не мав що їсти, тож узяв рушницю, але через хворобу почуваю страшенну слабкість. Уполював козу і насилу дотягнув її додому. Підсмажив трохи м'яса. Якби я мав горщик, краще було би зробити тушковане м'ясо або зварити юшку.

27 ЧЕРВНЯ. — Знову шалена лихоманка, тож я весь день пролежав у ліжку, не їв і не пив. Мало не вмирав од спраги, проте не міг підвестися, щоб принести собі води. Знову молився Богу, але в голові паморочилось, і я не міг знайти інших слів, окрім як повторювати: «Господи, зглянься на мене! Господи, пожалій мене!» Здається, дві чи три години я так марив, а далі заснув. Прокинувся вже поночі й відчув значне полегшення. Слабкість і спрага мучили мене, але в наметі не було води, тому я просто лежав до ранку, а під ранок задрімав. Отоді мені й наснився лиховісний сон.

Привиділося мені, що я сиджу на землі, якраз попід валом, де просидів багато годин у шторм після землетрусу. Зненацька я уздрів чоловіка, який спускався з великої чорної хмари, огорнений язиками полум'я. Він увесь світився, як вогонь, тож я заледве міг дивитися на нього. Чоловік мав таку грізну зовнішність, що її і словами не описати. Коли він ступив на землю, мені здалося, що земля здригнулася, саме так, як під час землетрусу, а навколо нього в повітрі спалахували язики вогню. Щойно чоловік зійшов на землю, як попрямував до мене, а в руці тримав довгого списа — мав намір убити мене. Він наблизився і заговорив — від цього голосу мене пройняв невимовний жах. Я зміг вирізнити тільки декілька слів із його мови: «Ніщо не спонукало тебе до каяття, тому зараз ти помреш». У цю мить він підніс руку, в якій тримав спис, щоб убити мене.

Хто б не читав мій щоденник, він зрозуміє, що слова безсилі описати той переляк, який охопив усе моє єство. Так, це був сон, але уві сні мені було так страшно, що коли я прокинувся, то довго не міг оговтатись і повірити, що це було всього-на-всього нічне жахіття.

На жаль, я мало дбав про спасіння душі. Мій батько робив спроби настановити мене на шлях істини, але мене швидко збили з нього, і потім збивали протягом вісьмох років такі самі морські волоцюги, що на одного з них перетворився я сам. Не пригадаю, щоб до цього дня у мене хоча б зринала думка про свій шляху житті. Я ніколи не прагнув добра і не остерігався зла.

Чого б не траплялося зі мною в житті, я ніколи не помислював звернутися до Бога і покаятися за те, що вчинив проти батькової волі. Коли я нидів у неволі на берегах Африки, навіть думка не зринула в мене просити Божої ласки й помочі. Коли мене врятував португальський капітан, який так шляхетно повівся зі мною, я теж не виявив належної вдячності. Коли я зазнав кораблетрощі й вижив, я також зважував добре й лихе у своєму становищі, але не почував каяття чи вдячності до Бога: вважав себе жалюгідним собакою, якого всі б'ють.

Це правда, коли я вперше опинився на безлюдному острові й усвідомив, що вся команда корабля загинула, лишився я сам-один, якесь незрозуміле відчуття ворухнулося в душі. З нього могла б вирости справжня вдячність до милості Божої, але так і не виросла: я просто по-дитинному радів, що лишився живий. І не замислювався над тим, чому Бог уберіг мене. Таку саму радість почувають усі моряки, коли щасливо дістануться берега після кораблетрощі, але вже наступного дня топлять цю радість у кухлі пуншу. Опинившись на острові, я більше переймався тим, як мені найзручніше облаштуватися тут, і зовсім не думав про те, чому саме рука Господня привела мене сюди.

Чудесно пророслі пагінці ячменю теж спершу зворушили мене, але відчуття вдячності тривало недовго: тільки-но я збагнув, що в пророслих зернах немає нічого містичного, як одразу покинув про це думати.

Навіть землетрус, оце жахливе за своєю природою явище, спершу налякав мене й посіяв у голові незвичайні думки, та коли минув перший переляк, усі вони миттю вивітрилися. Я не хотів визнавати, що моє становище — то чин руки Господньої. Але тепер, коли я захворів, а думка про смерть дедалі частіше навідувалася до мене, коли дух мій занепадав, а тіло було виснажене гарячкою, моє сумління, що так довго спало, почало прокидатися. Я каявся за своє попереднє життя — усіма нерозумними вчинками я сам накликав Божий гнів і кару.

Такі думки тримали мене в полоні вже другий день. Поміж нападами лихоманки я встигав промовити кілька слів до Бога, які навряд чи можна назвати молитвою, що в ній людина висловлює свої прагнення й надії. Мій голос був просто голосом страху й горя. Думки мої плуталися, я нізащо не хотів помирати утому жалюгідному стані, в якому зараз перебував, душа моя квапилася висловити свої страхи, але язик не встигав за нею, і я вигукував раз по раз: «Боже, яка ж я мізерна істота! Я хворий і, поза сумнівом, помру без допомоги. А далі що?»

Сльози бризнули мені з очей, і пригадалися всі добрі поради мого батечка, а також його перестороги: коли я вчиню дурницю й утечу на море, Господь не благословить мене, і мені залишиться тільки жалкувати про минуле, бо допомоги чекати буде нізвідкіль. Уголос я заговорив сам до себе: «Отак і справдилися татові слова. Бог покарав мене, і нема кому прийти мені на допомогу. Кілька разів я лишався глухим до пересторог долі, я полишив своїх батьків самотою оплакувати моє безрозсудство, тож зрештою прийшов час плакати мені самому. Я знехтував допомогою близьких, які прагли якнайліпше облаштувати моє життя, і зараз маю боротися за виживання. І в цих умовах не маю ні помочі, ні підтримки, ні поради». У розпачі я вигукнув: «Господи, допоможи мені у цій скруті!» Оці слова й були першою моєю справжньою молитвою.

Але повернімося до щоденника.

28 ЧЕРВНЯ. — Після сну я почувався набагато краще, а напад лихоманки минувся. Я підвівся з ліжка. Хоча в душі ще тримався острах після пережитого, проте я розсудив, що напад якщо й повториться, то вже завтра, а сьогодні треба подбати про себе. Я наповнив велику скриню пляшками з водою й поставив на столі побіч себе, щоб просто з ліжка міг дотягнутися рукою. Коли ж мене знову почне трусити лихоманка, я зможу полегшити свій стан — для цього до води я додав із чверть пінти рому. Далі я підсмажив на вугіллі великий шмат козиного м'яса, але з'їсти зміг зовсім мало. Я трохи прогулявся, але почував слабкість, та ще й опосідали мене сумні думки — боявся, що назавтра хвороба повернеться.

Повечеряв я трьома черепашачими яйцями, які заліку приску. Після вечері хотів вийти на прогулянку, та насилу міг підняти рушницю, а без неї я ніколи не відходив далеко. Тому я погуляв поблизу оселі, присів на березі й задивився на море — гладеньке та спокійне. Отак я сидів і глядів, і раптом у голові зринули питання: навіщо створені землі й моря, яких я вже досить надивився? Коли і звідки вони взялися? Хто я такий і навіщо живу, і навіщо живуть усі інші істоти, дикі й ручні, звірі і люди? Звідки ми взялися? Поза сумнівом, нас усіх породила якась незнана сила, яка створила землю і море, повітря і небо. Але що ж це за сила? І тут цілком логічно прийшла відповідь: Бог усе створив. А якщо Бог усе створив, либонь, він усім і керує, — сила, яка могла щось створити, безперечно має змогу ним і керувати. Отож якщо в Божому царстві щось відбувається, то не без Його відома.

А коли нічого не відбувається без Його відома, Він знає, що я тут, на безлюдному острові. І коли нічого не може статися без Його волі, саме Він вчинив так, щоб я тут опинився. Але чому Він так повівся зі мною? Що лихого я зробив, щоб заслужити таку кару? І раптом якийсь внутрішній голос заговорив до мене: «Ти питаєш, що такого ти зробив? А чому ж ти не питаєш, чого ти НЕ зробив? Ти міг потонути ще в Ярмутському порту — і не потонув. Ти міг загинути під час сутички з піратами з Салеха, коли вони захопили корабель, — і не загинув. Тебе могли зжерти хижаки на берегах Африки — і не зжерли. Ти міг утопитися ТУТ, так само, як уся команда корабля, — але не втопився! То чому ж ти не питаєш, що Я для тебе зробив?» Ці думки просто ошелешили мене. Я звівся на рівні ноги й попрямував до намету, переліз через вал, наче був уже час лягати спати, але спати не міг, тому я сів на стілець у печері й запалив каганець — уже западали сутінки.

Думки мої повернули в інший бік. Бразильці, згадав я, не визнають жодних ліків од хвороб, окрім тютюну. В одній із корабельних скринь я відшукав кілька скручених листків тютюну — і брунатних, оброблених, і зелених. Поряд із тютюном я знайшов кілька книжок — мав я тепер ліки не тільки для тіла, а й для душі. Я знав, що була тут і Біблія, хоча раніше не мав потреби бодай одним оком зазирнути в неї.

Я й гадки не мав, як приготувати ліки з тютюну, отож почав експериментувати, певний, що мені вже ніщо не зашкодить. Спершу взяв листя тютюну й пожував. Зелений тютюн виявився таким міцним, що в мене потемніло в очах. Далі кілька листків я намочив у ромі і вирішив випити настоянку, коли лягатиму спати. І ще кілька листків підпалив у горщику і вдихав дим, поки він курився, хоча від розжареного диму я ледь не задихався.

Поміж цих процедур я дістав зі скрині Біблію і почав читати. Думки мої плуталися, я не міг зосередитися й не розумів слів. Запам'ятав тільки перше речення, яке впало мені в око, щойно я розгорнув книгу: «І до Мене поклич в день недолі, — Я тебе порятую, ти ж прославиш Мене»[3].

Спершу слово «порятую» прозвучало для мене порожнім звуком — про який порятунок ідеться у моєму становищі? Та потім я почав запитувати сам у себе: «Чи може Господь порятувати мене з цього безлюдного місця?» Нові надії спалахнули в душі, і згодом я часто згадував їх і плекав віру в порятунок.

Година була вже пізня, а від тютюну голова моя зробилася важкою, і сон почав морити мене. Не загасивши каганця в печері — раптом уночі щось мені знадобиться, я вклався спати. Та перш ніж лягти, я вчинив те, чого не робив іще жодного разу в житті: я став навколішки й гаряче помолився, увірувавши, що Він обов'язково порятує мене від лихої години. Потім я випив ромової настоянки з тютюну — вона була такою міцною, що я насилу проковтнув її й одразу ліг у постіль.

Ром ударив мені в голову, я миттю заснув і спав міцно та спокійно, а прокинувся наступного дня, коли за сонцем була вже, мабуть, третя година. Маю підозру, що насправді я проспав не одну ніч, а ще й цілий день і ніч та прокинувся о третій пополудні аж за добу, бо в іншому разі як пояснити, що в моїх розрахунках загубився цілий день, — про це я дізнався вже багато пізніше. Так чи йнак, а прокинувся я цілком бадьорим і веселим. Коли я підвівся з ліжка, то почув у собі сили — не таку слабкість, як напередодні. До того ж я був голодний. За весь день я не мав нападів, а стан набагато поліпшився. Це було 29-го червня.

30 ЧЕРВНЯ. — Цілий день я почувався добре і навіть вийшов на полювання, але не наважився відходити далеко від дому. Я підстрелив двох морських птахів, схожих на диких гусей, але сьогодні мені не схотілося їх їсти. Натомість я пообідав черепашачими яйцями. Увечері я повторив лікування, яке так допомогло мені вчора, — зробив настоянку тютюну на ромі, але випив не так багато, як напередодні. Листя я вже не жуваві над димом не дихав, і тому наступного дня, 1 липня, почувався гірше. Напад лихоманки повторився, проте був він не таким шаленим, як перед тим.

2 ЛИПНЯ. — Лікувався всіма трьома способами. Як і перше, аж голова закрутилася від тютюну; до того ж я подвоїв дозу настоянки.

3 ЛИПНЯ. — Напади цілком припинилися, та я ще не поновив сили до кінця. Поки я остаточно приходив до тями, думки мої весь час крутилися навколо тих самих слів: «Я тебе порятую». Неможливість порятунку тисла на мене, та зненацька інша думка зринула у свідомості: чи не забагато я мрію про порятунок із безлюдного острова? Може, насправді порятунок уже здійснився, — адже я видужав від страшної хвороби? А на це я й не звернув уваги! Маю бути вдячним за цей порятунок — чого ж більшого я так прагну? Серце моє стислося, я став на коліна і щиро подякував Господу за чудесне одужання.

4 ЛИПНЯ. — Зранку дістав Біблію і почав читати Новий Заповіт. Читав стільки, скільки міг, і все згадував свій жахливий сон і слова грізного чоловіка: «Ніщо не спонукало тебе до каяття»… Я щиро каявся за своє минуле життя, і тоді вперше з'явилася віра, що Бог мене почує.

Та слова псалма «до Мене поклич, — Я тебе порятую» зараз дещо змінили свій сенс. Спершу за ПОРЯТУНОК я вважав визволення з безлюдного острова — хоч яким великим був острів, та для мене він залишався неволею, в'язницею, якої гірше й бути не може. Але тепер, споглядаючи своє минуле життя, я бачив ПОРЯТУНОК в іншому — у звільненні від тягаря провини, який тиснув на мене усі ці роки. Я не страшився самотності — і не просив звільнення від неї. Якщо хтось читатиме мої записи, нехай знає: порятунок духовний — це більше благословення, ніж порятунок тілесний.

Та повернімося до щоденника.

Становище моє поліпшилося — хоч у житті нічого не змінилося, проте багато змінилося в моїй душі. Я заспокоївся, здоров'я відновилося. Я подбав про все, щоб якнайвигідніше облаштувати своє щоденне існування.

4–14 ЛИПНЯ. — Усі дні я здебільшого прогулювався з рушницею, щодня потрошку, як людина, яка відновлює сили після серйозної хвороби. Ліки, які я застосовував, навряд чи колись використовувалися саме так, та я й нікому не раджу їх вживати. Хоча лихоманка й гарячка минулися, слабкість у тілі лишалася ще довго. Після хвороби я зробив один важливий висновок: у сезон дощів у жодному разі не можна перебувати довгий час надворі, особливо коли дме шалений вітер. У вересні-жовтні нема таких вітрів, і тому дощі в цей час не такі небезпечні.

Робінзон Крузо

Розділ 7

Досвід землеробства

Робінзон Крузо

На лиховісному острові я мешкав уже понад десять місяців. Надії на визволення не було — я був цілком переконаний, що нога людська не ступала у цій місцевості. Тепер, коли моя оселя була добре укріплена, я вирішив краще розвідати острів — може, знайду корисні рослини чи те, про що досі й не здогадувався.

Ретельне дослідження острова я розпочав 15-го липня. Насамперед я прогулявся вглиб острова берегом лиману, в якому зазвичай причалював плоти. За дві милі я помітив, що морська вода вже не сягає сюди, а в лиман впадає річечка зі свіжою джерельною водою.

Зараз був сухий сезон, тож річечка майже пересохла. На берегах її розкинулися зелені луки — рівнинні, вкриті травою; трохи далі від берега, куди не сягає вода навіть під час розливу річок, ріс тютюн — зелений і з напрочуд міцними стеблами. Знайшов я й інші рослини, але не знав їхніх назв; можливо, це були корисні рослини, тільки я не відав їхнього призначення. Я шукав коріння маніоки, з якого індіанці печуть хліб, але воно мені не трапилося. Зустрілися мені зарості алое, та я не знав, яка з них користь. Бачив я також цукрову тростину, але дику, яку важко вирощувати для виготовлення цукру.

Поки що я задовольнився побаченим і повернувся додому, міркуючи, яким чином мені перевірити різні рослини й плоди — які з них добрі, а які ні. Поки я мешкав у Бразилії, я так мало звертав увагу на дику природу, а які-не-які знання рослин у моєму сьогоднішньому становищі могли б мені дуже придатися.

Наступного дня, 16-го числа, я знову вирушив тою самою дорогою, але зайшов далі, ніж учора, й побачив, що річечка щезла, з нею щезли й луки, а натомість попереду проглядала лісиста місцевість. Тут росли різноманітні плоди; під ногами мені щораз траплялися дині, а з дерев звисали грона винограду. Лоза виноградна вилася по деревах, і грона були якраз у самому соку — стиглі та смаковиті. Відкриття здивувало й потішило мене, хоча я боявся наїдатися досхочу, пам'ятаючи один випадок із власного життя: коли я був у неволі в Африці, кілька англійців-рабів загинули від гарячки, яку викликало споживання місцевого винограду. Тож я вирішив висушити виноград на сонці, а потім їсти родзинки, які матимуть м'якшу дію на організм; до того ж я зможу їх їсти, коли сезон винограду скінчиться.

Весь вечір я провів тут і навіть не повернувся на ніч додому, — це була перша ніч, коли я спав не у власній оселі. Спав я на дереві і виспався добре, а наступного дня продовжив розвідку. Я пройшов близько чотирьох миль увесь час на північ; вдалині стриміли верхівки пагорбів. Нарешті я помітив розколину в горах, з якої било прісне джерело. Струмок спускався на схід, а навколо нього буяла зелень — яскрава й багата, наче рукотворний садок.

Я спустився в долину, досліджуючи її з дивним відчуттям утіхи, — важко було уявити, що все це належить мені, що я — володар і король усього острова. Безліч какао-дерев росли довкруж мене, а ще апельсини, лимони, солодкі цитрини. Це були дикі дерева, майже без плодів, та може, зараз була й не найкраща пора для них. Зібрав я тільки зелені лайми — смачні та корисні. Лаймовий сік я пізніше змішував із водою й отримував напій, який чудово освіжав.

Я назбирав стільки плодів, що час було повертатися додому. Я вирішив зробити запас винограду, лимонів і лайму на сезон дощів, який уже наближався. Для цього я склав зібраний виноград, лимони й лайми на три купи і, взявши з собою потрошку з кожної, вирушив додому, вирішивши навідатися сюди ще раз із великим лантухом, щоб забрати решту. Отож, повернувся я додому після триденної відсутності (печеру й намет я давно вже називав домівкою), але в дорозі виноград зіпсувався: від власної ваги стиглі ягоди потріскалися, пустивши сік, тож уже не годилися в їжу. Лайми я доніс прекрасно, але їх я взяв небагато.

Наступного дня, 19-го липня, я повернувся в долину, маючи при собі дві торби для врожаю, і був приголомшений, коли побачив, що мої запаси, охайно складені на три купки, були розкидані й цілком потовчені, та ще й наполовину зжерті. З цього я зробив висновок, що в долині водяться якісь дикі тварини, проте які?… Хай там як, та я не надто шкодував, бо знав, що не зможу донести виноград додому: перестиглі плоди знову дорогою порепаються під власною вагою, тож я ухвалив інше рішення. Я розвісив грона винограду на деревах, щоб просушити на сонці. Додому ж я приніс стільки лимонів і лаймів, скільки зміг підняти.

Вдома я раз у раз повертався думками до багатої долини. Вона була розташована в прекрасному місці, захищена від штормів лісом, а з другого її боку протікав струмок. Я збагнув, що збудував собі оселю на найгіршій ділянці острова. Саме тому всі мої думки були спрямовані на те, як перенести житло у місце безпечне й захищене, та, разом із тим, багате на рослинність і фрукти.

Такі думки довший час тішили мене, а чудова місцевість спокушала, та незабаром я змінив напрямок своїх міркувань. Зараз я мешкав на березі моря, де є хоч якась надія дати про себе знати; та ж таки лиха година, яка викинула мене на безлюдне узбережжя, може раптом послати мені товаришів у нещасті. І хоча шанси були мізерні, все одно було б нерозумно сховатись у лісах поміж гір, у самому центрі острова, і цілком виключити можливість визволення. Тому я не можу переїжджати зі старої оселі.

Та я настільки закохався у прекрасну долину, що провів там решту липня; постановивши все-таки не переїжджати, я однак збудував собі невеличку хижку, яку огородив міцним парканом — подвійним частоколом височенних паль; проміжок між рядами паль я щільно натоптав хмизом. Тут я почувався у безпеці і ночував іноді дві-три ночі поспіль. Всередину залазив тільки драбиною. Тепер я уявляв себе багатієм: маю постійну домівку і літню хатину. Над спорудженням літньої оселі я трудився до початку серпня.

Тільки-но я скінчив зводити паркан, як почався сезон дощів. Це змусило мене триматися ближче до старого намету, бо хоча я змайстрував собі новий намет зі шматка вітрила, проте не мав над ним даху, який би добре захищав мене від штормів. Не було в долині й печери, куди б я міг заховатися, якщо вперіщить зовсім уже шалена злива.

Отож, на початку серпня я закінчив будівництво і тепер відпочивав. 3-го серпня я виявив, що виноград добре просушився — сонце зробило з нього чудові родзинки. Я познімав виноград із дерев, і дуже вчасно: дощі, які пішли майже одразу потому, безперечно зіпсували б його, і взимку я б не мав чим поласувати. Усього я насушив із дві сотні великих грон винограду.

Як я вже казав, коли я познімав виноград і переніс додому, хлянули дощі. З того дня, а було це 14-го серпня, дощі лили майже щодня й до середини жовтня. Іноді землю заливала така злива, що я не міг і носа вистромити надвір по кілька день.

Цього літа родина моя несподівано поповнилася: спершу втекла одна з моїх кицьок, і я дуже засмутився. Я гадав, що вона загинула, але наприкінці серпня вона повернулася додому з трьома кошенятами. Це було тим паче дивно, що хоча я й уполював колись на острові дикого кота, тобто вони тут водилися, проте мені здавалося, що то була цілком інакша порода, ніж коти європейські. Кошенятка ж виявилися звичайними домашніми котиками, як і їхня мама. Оскільки я мав тільки дві кицьки, подиву моєму не було меж. Згодом котяча сімейка так розрослася, що мені доводилося відстрілювати їх, як хижаків, і виганяти подалі від хати.

З 14-го до 26-го серпня лили шалені дощі, і я нікуди не виходив, бо після хвороби боявся сильно змокнути. Обмеження одразу далися взнаки: мені бракувало харчів. Двічі мені вдавалося вийти на полювання; першого разу я вполював цапа, а 26-го числа знайшов величезну черепаху, — це для мене був смаколик. Отак виходило, що на сніданок я ласував родзинками, на обід смажив собі козине або черепашаче м'ясо (на жаль, я не мав посудини, щоб варити або тушкувати його), а вечеря моя складалася з двох-трьох черепашачих яєць.

Поки я змушений був ховатися вдома від дощу, дві-три години щодня я працював над тим, щоб розширити й поглибити печеру. Рухався я весь час в один бік, тож незабаром прорубав отвір назовні, збоку пагорба, і тепер міг спокійно виходити й заходити. З іншого боку, мене не надто тішило, що я відкрив вільний доступ до оселі: раніше я почувався цілком захищеним, а зараз — вразливим, та насправді на острові я ще не надибав жодної істоти, яка б становила для мене загрозу: мені не траплялося тварини, більшої за цапа.

30 ВЕРЕСНЯ. — Сьогодні — сумні роковини мого прибуття на острів. Я порахував карби на дереві й виявив, що провів на острові вже триста шістдесят п'ять днів. Цього дня я вирішив не працювати, а натомість молився Богу й просив Його милості. Я постив, і за дванадцять годин з'їв тільки одне сухе печиво й пригорщу родзинок, а потім вклався спати. До того часу я не зважав на святі неділі, бо не мав релігійності в душі, а згодом взагалі припинив вирізняти тижні і більше не карбував довшу позначку, відзначаючи неділю. Але тепер, перерахувавши дні, я розділив їх на тижні й відзначив кожну неділю. Наприкінці роботи я збагнув, що в мене якось загубився один день.

За кілька днів я помітив, що в мене закінчується чорнило, і вирішив витрачати його ощадливіше — записувати тільки найвизначніші події свого життя, а не вести щоденні записи.

Сухий сезон і сезон дощів регулярно зміняли один одного, і я, навчившись передбачати їх, устигав добре підготуватися. Проте свій досвід я набував не так легко — часто-густо після чергового досліду в мене лишалися ґулі, і про один такий випадок я розповім.

Я вже згадував, що зібрав кілька колосків ячменю й рису, які дивом виросли у мене під порогом, як мені спершу здалося, самі собою. Гадаю, мав я щось із тридцять колосків рису та двадцять колосків ячменю. Коли перейшов сезон дощів, я гадав, саме слушний час посіяти зерно, тим паче, що сонце перемістилося й не так пекло з боку мого намету.

Дерев'яною лопатою я, як міг, скопав ділянку землі, розділив її навпіл і посіяв ячмінь та рис. Коли я сіяв, мені спало на думку, що не варто витрачати весь запас зерна, бо я точно не знаю, коли найкраще садити, тож я посіяв приблизно по дві третини, а по пригорщі рису та ячменю залишив на другий раз. Згодом я переконався, як мудро вчинив, зоставивши трохи зерна! Те, що я посіяв, не хотіло сходити, адже місяці були засушливі, не було дощу, щоб промочити землю, і доки не почався сезон дощів, жодне зерно не проросло. Коли ж пішли зливи, колоски дружно проросли, наче я їх тільки-но посіяв.

Отож наступного разу я обрав більш вологу ділянку землі поблизу літньої хатини й посіяв зерно у лютому, якраз напередодні весіннього рівнодення. У березні й квітні лили дощі, тож колосся дружно вистромилося з землі, і я зібрав прекрасний врожай. Щоправда, його було небагато — не більше однієї восьмої бушеля кожного виду. Та завдяки цьому експерименту я набув досвід, коли найкраще сіяти зерно, і протягом року міг тепер збирати два врожаї.

Поки росло зерно, я зробив два відкриття, які мені згодом дуже придалися. Щойно скінчилися дощі та встановилася ясна погода (а було це в листопаді), я навідався у свою літню хатину. Хоч я там не бував кілька місяців, усе там лишалося неторканим. Подвійна огорожа міцно сиділа в землі, а оскільки я зрізав живе дерево, воно пустило коріння й зазеленіло, причому свіже галуззя було довгим і гнучким, як на вербі. Я не знав, як називається це дерево.

Видовище зазеленілої огорожі здивувало мене, та заразом і потішило; я підрізав живопліт, а за три роки він розрісся неймовірно, і крони дерев шапкою нависали над наметом і затіняли його. Тут можна було жити протягом усього засушливого сезону. Це несподіване відкриття навело мене на думку зробити таку саму огорожу навколо старої оселі. Я нарубав паль із того самого дерева й обгородив подвійним рядом оселю на відстані близько вісьмох ярдів від валу. Дерева гарно розрослися і не тільки захищали від спеки, а згодом послужили добрим захистом — про це я розповім свого часу.

Мої спостереження підтвердили, що пори року на острові — то не зима й літо, як у Європі, а радше сезон дощів і сухий сезон: починаючи з середини лютого, весь березень і до середини квітня — дощить, сонце ж у цей час близько до небесного екватору. З другої половини квітня, весь травень, червень, липень і до середини серпня — сухо, а сонце стоїть на північ від екватору. З другої половини серпня, весь вересень і до середини жовтня — дощить, а сонце вертається. З середини жовтня, протягом листопада, грудня, січня і до половини лютого — сухо, а сонце переповзає на південь від екватору.

Іноді сезони дощів скорочувались або подовжувались — в залежності від напрямку вітру, проте загалом картина була прогнозованою. Оскільки я вже мав сумний досвід — захворів, змокнувши під зливою, — то намагався подбати заздалегідь про харчі, щоб не доводилося виходити надвір, і в дощові місяці просиджував цілі дні в наметі. Отут я й узявся до роботи, яку весь час відкладав на потім, бо була вона занадто копіткою, а я не мав достатніх до неї навичок. По-перше, я волів сплести собі кошика, та лоза, яку я раніше збирав, виявилася занадто ламкою. Хлопчиком я годинами простоював біля майстрів, спостерігаючи за плетенням кошиків, і зараз спогади мені вельми придалися. Я охоче допомагав кошикарям, тож багато чому навчився від них і знав основи цього ремесла. Мені потрібен був тільки відповідний матеріал.

Аж тут мені спало на думку скористатися лозою з того дерева, схожого на вербу, з якого я зробив живопліт, — може, його галуззя виявиться достатньо міцним і гнучким? Наступного дня я завітав у літню хатину, вирізав кілька тонших лозинок і випробував їх на міцність і гнучкість. Вони витримали випробування. Наступного разу я повернувся до літньої хатини, озброєний сікачами, щоб нарубати собі достатньо лози. Я розклав галуззя в тіні огорожі, щоб воно просушилося, і коли воно було готове для роботи, забрав його до печери.

Коли вперіщили дощі, я сидів і плів кошики, безліч кошиків, — щоб виносити землю з печери і щоб складати речі, — і хоча зовні мої кошики були непоказними, однак добре слугували моїм цілям. Пізніше я ніколи не забував брати кошик із собою на прогулянку. А коли корзини зношувалися, я робив собі нові. Сплів я кошики і для зерна — міцні й надійні — замість старих лантухів, тож тепер тільки чекав нового врожаю.

Коли я виконав перше своє бажання, а на це в мене пішло чимало часу, я замислився, як задовольнити ще дві потреби: не було в мене жодної посудини для рідини, окрім двох діжечок, майже повних рому, а також кількох скляних пляшок — і звичайних круглих, і великих квадратних, і для води, і для міцних напоїв. Не мав я навіть горщика, щоб зварити собі страву, — один тільки казан порятував із корабля, та й той такий здоровезний, що в ньому неможливо було зварити юшку чи потушкувати м'ясо для мене одного.

Друга ж річ, про яку я мріяв, — викурити люльку доброго тютюну. Сам я не був у змозі змайструвати справжню люльку, проте незабаром винахідливість допомогла знайти їй замінник… Отож восени я мав багато роботи — насадив живопліт навколо домівки, а коли почало дощити, сидів удома та плів кошики. Але тут з'явилася нова справа, яка на довгий час заволоділа моєю увагою.

Робінзон Крузо

Розділ 8

Розвідини місцевості

Робінзон Крузо

Понад усе мені кортіло дослідити кожен куточок острова. Я вже прогулювався проти течії річечки, яка впадала в лиман, де розвідав прекрасну долину, збудував літню хату і знайшов новий вихід у море — просто на протилежному кінці острова. Перетнувши острів упоперек, я вирішив дослідити його уздовж. Цього разу я озброївся рушницею, сокирою, порохом і набоями, узяв із собою пса і не забув про харчі — два сухих печива й великий запас родзинок, та вирушив у подорож.

Якщо перетнути долину, де я збудував літню хижу, як я вже казав, можна вийти просто до моря. У ясну погоду на обри було видно землю — чи то материк, чи то ще один острів. Лежала ця земля на захід від мого острова, і відстань до неї була величезною — за моїми розрахунками, понад п'ятнадцять чи й двадцять льє.

Я й гадки не мав, яка це частина світу, — міг тільки здогадуватися, що то має бути Америка. Мабуть, то землі, близькі до іспанських володінь. Заселені вони дикунами, тож якби наш корабель прибило саме туди, я б опинився у гіршому становищі, ніж зараз. Я подякував долі за її рішення — тепер я починав вірити, що рука провидіння спрямовує всі наші кроки, і все, що стається, — то на краще. Отакими міркуваннями я відганяв марні мрії спробувати перебратися на далекий берег.

Крім того, мені спало на думку, що якби ота далека земля була в іспанських володіннях, я мав би хоч раз помітити корабель, який наближався чи віддалявся від неї. Та оскільки кораблів немає, отже, це дика місцевість поміж іспанськими володіннями та Бразилією, а дикуни, які мешкають там, — людожери, котрі не гребують людським м'ясом.

Отак себе потішаючи, я прогулювався далі. Ця частина острова була набагато красивішою, ніж місце мого постійного мешкання. Широкі зелені луки розцвічені були неймовірними квітками, росли тут гарні кущі й дерева. Навколо літало безліч папуг, і я був би не проти піймати собі одного, щоб тримати для компанії та навчити говорити. Після кількох невдалих спроб я уполював-таки молодого папужку — збив його палицею з дерева. Коли він трохи оговтався, я забрав його додому. Кілька років пішло на те, щоб навчити його говорити, та зрештою я навчив його називати мене на ім'я. Свого часу я розповім про одну цікаву приключку, пов'язану з папугою.

Прогулянка добре розважила мене. У луках я зустрів зайців (принаймні я так називав цих тваринок) і лисиць. Вони вельми відрізнялися од звірів у моїх широтах, і я боявся їсти їхнє м'ясо, хоча й уполював кількох. Не хотів марно ризикувати, бо мав достатньо їжі, до того ж їжі смачної: козиного м'яса, голубів, черепах, ще й родзинок на додачу. Найбагатший лондонський базар не зміг би забезпечити такого розмаїття до столу! Хоча становище моє на острові було тяжким, але в одному я мав би бути цілком вдячним долі: я не лишень не голодував, а навпаки, мав їжі аж забагато, включаючи й різні смаколики.

Під час прогулянок я ніколи не проходив більше двох миль на день, але стільки разів обійшов місцевість, що звик до неї і навіть зважився заночувати. Ночував я здебільшого на деревах або обгороджувався частоколом поміж кількох дерев, щоб жоден хижак не міг підкрастися до мене вночі, не збудивши.

Опинившись на морському узбережжі, я переконався, що моя стара домівка таки розташована у найгіршій частині острова, бо тут на березі просто кишіло від черепах, а зі свого боку я за півтора роки уполював тільки трьох. Над морем літало безліч птахів; деяких із них я бачив раніше, а деякі виявилися зовсім не знайомими. У деяких було ніжне та смачне м'ясо, — я не знав, що це за птахи, упізнав тільки пінгвінів.

Міг би я собі наполювати повно дичини, проте старався використовувати порох і набої ощадливо, тому й надавав перевагу козі, з якої було набагато більше м'яса. Хоча в цій частині острова паслося більше кіз, аніж у моїй, мені рідко вдавалося наблизитися до них, бо місцевість була рівнинна. Кози помічали мене здалеку, у себе ж я міг із пагорбів підкрастися до них.

Присягаюся, ця частина острова була чудова, набагато краща за мою, а проте я не поспішав переїжджати: я звик до своєї домівки, як до рідної, тож прогулянки до літньої хатини здавалися мені мандрівками, з яких я завжди повертався додому. Мандрував я уздовж узбережжя і на схід. Пройшов близько дванадцяти миль і встановив на березі стовп, щоб позначити місце. Я вирішив наступного разу вирушати у подорож зі своєї печери, щоб із другого боку підійти до стовпа.

На зворотній дорозі я обрав інакший шлях. Я гадав, що вже достатньо вивчив острів і не зможу заблукати — легко відшукаю оселю, проте помилився. Я подолав дві чи три милі й раптом опинився посеред широкої долини, оточеної лісистими пагорбами, тож не міг зорієнтуватися, окрім як за сонцем. Та й за сонцем важко було визначити, де я перебуваю, адже я не пам'ятав точно, де має бути сонце в цей час доби. На моє нещастя, ще й погода останні кілька днів стояла хмарна, і коли я опинився в долині, сонце цілком сховалося від ока. Я блукав і блукав, допоки не вийшов на узбережжя. Тут мені довелося шукати свій стовп, за котрим я вже визначив, у якому напрямку маю рушати. На узбережжі було неймовірно спекотно, а я був обвішаний рушницею, порохом і набоями, сокирою та іншими дрібницями, тож повертався до літньої хатини зовсім помалу, долаючи невеликі відстані і щораз зупиняючись, щоб одпочити.

Дорогою мій пес сполохав козеня та накинувся на нього. Я наздогнав собаку й устиг урятувати козеня з його зубів. Я постановив забрати козеня додому, бо давно вже мріяв про те, щоб приручити кількох кіз — мати досить м'яса під рукою, коли скінчиться порох та набої до рушниці. З мотузки я зробив козеняті ошийник і на довгій шворці повів маля за собою. Це було не так легко, воно пручалося. Я повернувся до літньої хатини і замкнув там козеня, а сам вирушив додому, бо дуже вже хотілося провідати печеру, куди я не зазирав понад місяць.

Не можу висловити насолоди, з якою я зайшов до старої оселі й упав у гамак. Довга мандрівка, коли я не мав постійного місця ночівлі, так виснажила мене, що рідна хата, як я її називав, у порівнянні з цим видалася ідеальною оселею. Тут усе було зручно впорядковано, і я вирішив, що вже ніколи не пускатимусь у мандри так надовго, коли вже мені судилося просидіти на цьому острові ще невідь-скільки.

Тиждень я відпочивав після виснажливої подорожі. Весь цей час я здебільшого витратив на одну нелегку справу — майстрував клітку для папужки Поля, який уже почувався як удома і почав до мене звикати. Тоді я згадав про бідолашне козеня, яке замкнув у дворі літньої хатини, і вирішив забрати його додому або хоча б нагодувати його. Козеня ніде не поділося, — та й де б воно могло подітися з-за огорожі? — але вже ледве дихало з голоду. Я наламав різного гілляччя й кинув козеняті, а коли воно наїлося, накинув йому, як перше, шворку на шию і вивів за огорожу. Голод упокорив козеня, і я міг би навіть не тримати його на мотузці: воно дибало за мною, як пес. Я весь час підгодовував його, і козеня полюбило мене.

З тої пори молода кізочка зробилася ще одною домашньою твариною у моїй оселі і навіть гадки не мала тікати від мене.

Прийшов сезон дощів осіннього рівнодення. Я відзначив 30-го вересня так само суворо, як і минулого року. Це була вже друга річниця мого перебування на острові, а надії на порятунок я мав не більше, ніж того першого дня, коли я сюди потрапив. Цілий день я дякував долі за всі дрібні переваги, які вона послала мені в моїй самотності та без яких становище моє було би зовсім жалюгідним. Я дякував Богові за те, що Він показав мені: на самоті я можу почуватися щасливішим, ніж у доброму товаристві, де мені доступні всі задоволення світу. А ще за те, що Він послав спокій і втіху моїй душі і, сподіваюся, ніколи мене не покине.

Тільки зараз я почав розуміти, що сьогоднішнє моє життя — набагато краще, ніж те жалюгідне існування, яке я вів до кораблетрощі. Моє ставлення до радощів і до туги змінилося, мої бажання стали інакшими, і прагнув я тепер зовсім не того, чого волів іще два роки тому.

Раніше, коли я виходив на полювання чи просто оглядав острів, серце завмирало в грудях, щойно я подумаю про неозорі ліси, гори, пустелі, серед яких опинився, які ув'язнили мене, замкнули океаном краще, ніж замками й запорами, на дикому безлюдному острові, звідки немає порятунку. Іноді я нібито почувався спокійним і врівноваженим, та сама згадка про нещасливе ув'язнення прошивала мене, як блискавка, і я починав заламувати руки і ридати, мов дитя. Часто напади відчаю ставалися під час роботи, я падав на землю і, зітхаючи, просиджував довгі години. Це було навіть гірше, ніж плач, бо сльози та прокльони знесилювали мене, і горе відступало.

Тепер я до всього ставився інакше. Я повірив, що самотою, на безлюдному острові, можу бути щасливішим, ніж деінде в світі. Хотів був навіть подякувати Богу за те, що закинув мене сюди, але сам себе зупинив: «Як можеш ти бути таким лицеміром? Як можеш вдавати, що вдячний за цю самоту, коли всім серцем бажаєш тільки одного — вирватися з острова?» Отож натомість я подякував Богові за те, що відкрив мені очі на моє минуле життя і дав сили покаятися за нерозумні вчинки.

У такому настрої я розпочав третій рік на острові. Не хочу мучити читача таким самим докладним описом третього року, як першого, та загалом і рідко коли мав я вільну хвилину на писанину: свій час я розділив на кілька щоденних занять. По-перше, я обов'язково читав Святе Письмо, іноді навіть тричі на день. По-друге, щодень зранку виходив на полювання години на три, якщо не дощило. По-третє, я мав оббілувати й порубати тушу, а потім зготувати з неї страву. Це зазвичай займало найбільше часу. Крім того, не варто забувати, що опівдні, коли сонце стояло в зеніті, страшна спека не випускала мене надвір. Отож чотири години увечері — то єдиний час, коли я міг попрацювати. Час від часу я міняв місцями роботу й полювання: працював зранку, а виходив у мандри з рушницею після обіду.

Мало того, що часу на роботу залишалося небагато, то ще й сама робота була вельми нелегкою: я не мав потрібних знарядь, не мав навичок, тож на будь-яке діло витрачав часу більше, ніж треба. Наприклад, на те, щоб витесати довгу дошку і змайструвати полицю, я витратив сорок два дні, а на тартаку з того самого дерева зробили б шість дощок за півдня.

По-перше, я хотів широку полицю, тому шукав старе грубе дерево. Щоб його зрубати, мені знадобилося три дні. Ще два дні пішло на те, щоб обчухрати галуззя, отримавши гладку колоду. Потім я довго рубав і різав колоду з двох боків, аби вона стала тоншою і легшою — інакше я просто не міг зрушити її з місця. Далі я тесав один бік, доки він не став рівним і гладким. Перевернувши колоду, я почав тесати з другого боку і нарешті отримав дошку завтовшки три дюйми, рівну та гладеньку. Можете собі уявити, яких зусиль коштувала мені ця робота. Тільки тяжким трудом і терпінням я міг отримати те, що хотів. Я наводжу цей приклад, щоб показати, чому так багато часу я витрачав на різні незначні роботи, — мав я тільки терпіння і дві руки.

Прийшов листопад, а за ним і грудень. Я чекав урожаю ячменю й рису. Ґрунт, який я скопав під посів, був не дуже добрим; до того ж я втратив перший урожай, і для посіву лишалося по жменьці зерна. Проте я очікував, що цього разу маю зібрати непоганий урожай, — аж раптом з'ясувалося, що знову можу втратити все: у мого поля було забагато ворогів. По-перше, кози. По-друге, дикі тваринки, схожі на зайців, які так уподобали собі солодкі стебла, тільки-но ті зійшли, що їхнє можливо було вигнати ні вдень, ні вночі. Вони обгризали молоді стебельця, не даючи їм набратися сили.

На це не було ради, окрім як обнести ділянку огорожею. Довелося попріти, бо все треба було зробити дуже швидко. Зрештою, позаяк ділянка моя була невеликою, якраз на дві жменьки зерна, за три тижні я добре обгородив її. Вдень мені вдалося підстрелити кількох малих драпіжників, а вночі я лишив чатувати пса, прив'язавши до стовпа. Він всеньку ніч брехав і скиглив, тож зовсім скоро вороги дали нам спокій, стебла виросли й налилися, і швидко почали достигати.

Якщо тварини важилися знищити мій посів, поки стебельця були тоненькими, то птахам припало до вподоби колосся. Одного разу я прийшов провідати урожай і побачив, що його обсіло птаство. Яких пернатих там тільки не було! Скоро я наблизився до поля, вони відлетіли на деяку віддаль і чекали, коли я піду. Я завжди мав при собі рушницю, тож, не гаючи часу, вистрілив, щоб налякати їх. І тут просто з-поміж колосся випірнула ціла хмара інших птахів!

Я вельми розхвилювався: розумів, що не мине й кількох днів, як вони пожеруть усі мої надії. Я голодуватиму без хліба, бо вже ніколи не зможу зібрати врожай. Я не знав, як учинити, тільки вирішив: чатуватиму на полі день і ніч, але не дам шкідникам знищити посів. Найперше я перевірив, якої шкоди птахи вже встигли завдати, і побачив, що вона вже таки чималенька. Проте колосся було ще зеленим, крадії ж вибирали стиглі зерна, тому й мені ще залишалося досить зерна, коли тільки вдасться його врятувати.

Поки я заряджав рушницю, птахи сиділи навкруж мене на деревах, ніби тільки й чекали, доки я піду звідси. І не встиг я відійти на кілька кроків, вдаючи, ніби забираюся геть, як вони один по одному пурхали на поле і зникали поміж колосся. Я страшенно роздратувався, уявивши кожне видзьобане зернятко, з якого колись могло б вирости зо чверть бушеля хліба. Я кинувся до огорожі й вистрілив; трьох птахів убило дробом. Цього мені й треба було: з грабіжниками я вчинив так само, як чинять зі злодіями в Англії, — я підвісив їх на огорожі, щоб відлякувати інших. Навіть не уявляв собі спершу, що це справить на решту птахів таке враження: вони не лишень покинули видзьобувати моє зерно, а й узагалі забралися з цієї частини острова та не показувалися сюди, поки на огорожі висіли опудала. Мене це цілком влаштовувало, і наприкінці грудня, а то був якраз час другого врожаю, я вижав стиглий хліб.

Не мав я, на жаль, ні серпа, ні коси для жнив, тому довелося склепати собі їхню подобу з шаблі, яку я знайшов поміж зброї на кораблі. Оскільки перший врожай був невеликим, збір його не завдав мені аж такого труду. Жав я власним способом: різав тільки сам колос; колоски збирав у кошик і «молотив» руками. І в результаті з двох жменьок зерна я отримав майже два бушелі рису та два з половиною бушелі ячменю. Звісна річ, так я прикинув на око, бо не мав чим поміряти.

Я плекав надію, що незабаром зможу сам собі пекти хліб. Щоправда, і тут мене чекали труднощі: я не відав, чим змолоти зерно та як випекти з нього хліб. Не знав я також, як провіяти зерно від полови. Та якби я навіть і знав, з чого печеться хліб, де я його пектиму? Зваживши все, я вирішив цього разу нічого навіть не пробувати, а залишити все зерно на посів, а тим часом попрацювати над знаряддями, які допоможуть мені забезпечити себе хлібом.

Я розповім, як я над цим працював. Гадаю, мало хто замислюється, скільки всього треба знати, щоб виростити, змолоти, замісити і спекти всього-на-всього буханець хліба.

Я опинився сам на сам із природою, щодня змушений боротися з нею. Щогодини почував я свою безпомічність, навіть коли зібрав перші пригорщі зерна, які для мене здалися небесним дивом.

По-перше, я не мав плуга, щоб зорати землю; не було навіть лопати, щоб скопати її. Цю перешкоду я подолав, витесавши собі дерев'яну лопату. Але дерев'яна лопата ускладнювала роботу, тому я витратив на копання набагато більше часу, не зміг зробити все, як належно, та ще й лопата швидко стесалася. Я все перетерпів, навіть змирився з тим, що земля була скопана не надто добре. Борони я теж не мав, тому, коли посіяв зерно, мав перейтися полем, волочучи позаду деревце, і самотужки загорнути землю.

Поки ще хліб зростав, мені довелося багато попрацювати, щоб він дозрів: огородити плотом, захистити від птахів, потім вижати його, зібрати й принести додому, змолотити, провіяти від полови, зсипати на зберігання. Далі я хотів змолоти борошно, а щоб спекти хліб, мені потрібні були дріжджі й сіль. Щоправда, цього разу я відмовився від задуму молоти борошно й пекти хліб, — досить було й приємного відчуття, що колись-то я це зроблю.

Як бачите, праця була важкою і копіткою, та що вдієш! Та й часу я не шкодував, бо розписав собі графік і щодня мав години для роботи. Позаяк я вирішив перший урожай залишити на посів, тепер мав шість місяців на те, щоб забезпечити себе реманентом — тут мені знадобилася не лишень працелюбність, а й винахідливість.

Робінзон Крузо

Розділ 9

Човен

Робінзон Крузо

Насамперед слід було скопати велику ділянку землі, бо ж тепер я мав зерна досить, щоб засіяти цілий акр. Тиждень я втратив на виготовлення лопати. Мала вона мізерний вигляд, та ще й була такою важезною, що копати нею було вдвічі тяжче. Та зрештою земля скопана, і я посіяв зерно на двох великих ділянках чим ближче до своєї оселі, обгородив міцним плотом із кілків, які, я вже знав, швидко пускають коріння. За рік мій живопліт зазеленіє і розростеться, тож за ним не важко буде доглядати. На все про все я витратив щонайменше три місяці, тим паче, що почався сезон дощів і змушений був здебільшого сидіти вдома. Коли я ховався від дощу, я теж завжди знаходив собі роботу, а поміж ділом говорив до свого папужки — хотів навчити його розмовляти. Я швидко привчив його відгукуватися на своє ім'я, а згодом він і сам почав голосно його вимовляти — «Поль». Це було перше слово, яке я почув на безлюдному острові, окрім тих слів, які промовляв сам.

Отаким було моє заняття, яке завжди супроводжувало основну роботу, а її було чимало. Останнім часом я багато міркував над тим, як змайструвати глиняний посуд. Я шукав відповідної глини, проте поки що вона мені не траплялася. Якби я знайшов глину і виліпив горщики, то, був певен, пекуче сонце острова добре просушило б їх, щоб я міг тримати в них зерно, сушені плоди тощо — все те, що мається зберігати в сухому місці. Крім того, мені потрібне було начиння, щоб варити обід, і я вирішив зробити кілька великих горщиків і для цього.

Читач пожалів би мене чи радше насміявся б із мене, якби побачив, як я замішував глину; які дивні, безформні, бридкі посудини я ліпив; скільки з них розвалилося, а скільки злиплося на кулю, бо глина була занадто рідкою; скільки горщиків потріскалося, не витримавши занадто гарячого сонця, бо я не вмів правильно сушити їх; скільки розсипалося на скалки від одного доторку вже після того, як просохли… Одним словом, з великими труднощами я відшукав підхожу глину, приніс її додому, ліпив із неї, випалював — і після двох місяців роботи отримав тільки дві великі потворні посудини, які й горщиками не можна назвати.

Коли сонце добре відпалило мої горщики, я обережно заніс їх додому і помістив у два кошики з лози, які я сплів, щоб посуд випадково не розбився. Кошики були трохи більшими за горщики, отож між стінками я напхав сухого бадилля з рису та ячменю. У нових посудинах я збирався тримати зерно, щоб воно не підмокло. Якщо жмені вдасться зерно змолоти, я зможу тримати в горщиках борошно.

Невдачі переслідували мене, коли я ліпив великі посудини, проте з маленькими я мав значно менше клопоту. Я наліпив собі горщиків, тарелей, глечиків, кухликів — усього, що тільки міг вигадати. Яскраве сонце добре випалило їх і зробило міцними.

Та поки що я не виліпив собі головної речі — посудини, у якій можна було б варити юшку на вогні, бо мої кухлики й глечики вогню не витримували. Одного разу я смажив м'ясо; розвів велике кострище, а коли воно перегоріло, то поміж вугілля я випадково знайшов кілька уламків з побитих глиняних горщиків. У вогні череп'я зробилося твердим, як камінь, і червоним, як черепиця. Я вельми здивувався і подумав: якщо череп'я можна так добре відпалити, то має бути спосіб відпалити й цілу посудину.

Тепер я міркував над тим, як тримати вогонь під контролем. Я гадки не мав про печі для відпалу, у яких гончарі сушать свої вироби, не знав також, як посуд поливають шкливом — свинцевою поливою, хоча й мав у запасі свинець. Отож я наробив три миски й кілька горщиків, поскладав їх один на один, а навколо обклав хмизом. Попід низ я насипав жару. Я роздув вогонь, і хмиз зайнявся до самого верху. Я підкидав хмиз, поки не побачив, що горщики розжарилися до червоного, але зовсім не потріскалися. Коли посуд розжарився, я ще п'ять-шість годин сушив його, підтримуючи вогонь, аж тут помітив, що один із горщиків не тріснув, а потік, — пісок, який домішався до глини, розплавився від шаленого вогню і, либонь, скоро б перетворився на скло, якби я вчасно не зупинився. Отож я помалу стишив полум'я; горщики поступово змінювали колір з ясно-червоного на темний. Цілу ніч я спостерігав за ними, щоб вони не охолоджувалися занадто швидко, а на ранок отримав три чудові (хоч зовні й непоказні) миски і два горщики — міцні й надійні, а один із них на додачу ще й гарно политий розплавленим піском.

Після такого досліду я, як ви розумієте, вже не відчував нестачі у глиняному начинні, бо отримав ціле розмаїття. За формою посудини були дуже різні, бо ліпив я їх, як діти ліплять пасочки, або ж як невмілі жінки ліплять пироги.

Ні з чим не можна порівняти моєї радості від такого маленького досягнення — зліпити глиняні горщики, які можна ставити на вогонь. Я не міг дочекатися, доки вони охолонуть, а тоді знову розвів багаття, налив у горщик води та зварив м'ясо. Юшка з козиного м'яса зварилася прекрасно, бракувало тільки вівсяного борошна та ще деяких приправ, щоб вона була такою, як удома.

Далі я хотів видовбати собі кам'яну макітру, щоб терти у ній зерно. Про млинок я не міг навіть мріяти — такого досконалого механізму одна пара рук не зробить ніколи. Але й тут я зіткнувся з великою перешкодою: з усіх ремесел найменше я знав про тесання каміння. Що вже казати про інструмент — я не мав жодного. Багато днів я блукав островом, шукаючи достатньо велику каменюку, щоб у ній вирубати заглибину, котра служила б мені макітрою, і нічого не міг знайти — великі брили траплялися хіба що серед гір, але я не мав змоги викопати чи відколоти їх. Та й каміння на острові було крихким — здебільшого то був пісковик, який легко розсипався; він розколеться, коли я товктиму по ньому м'ялом, та ще розкришиться так, що борошно буде з піском.

Згаявши доволі часу, я вирішив пошукати краще твердого дерева і майже одразу знайшов таке. Я вибрав величезну колоду, яку тільки зміг зрушити з місця, з одного боку вирівняв поверхню сокирою, а з другого, після годин і годин важкої праці, випалив у ній заглиблення, — так індіанці в Бразилії виготовляють свої каное. Потім я витесав великий тяжкий товкач, чи то пак м'яло, з «залізного» дерева. Отож до наступного врожаю макітра моя була готова, а я плекав надії намолоти собі борошна і спекти хліба.

Та й це не все. Тепер треба було подумати, з чого змайструвати сито, яким просіяти борошно, щоб відділити висівки та полову, адже як інакше отримати чистий хліб? Отут мені довелося попріти та помізкувати, адже не мав я головного — мережі чи тканки, через яку просіювати борошно. Багато місяців я не міг нічого путнього вигадати. Лляних простирадл у мене не лишалося, хіба що саме лахміття. Мав я доволі козиного хутра, але не відав, як сплести з ворсу сито, як хоча б спрясти з нього довгу нитку. Та якби я й володів цим ремеслом, все одно у мене не було необхідних інструментів. Перебираючи речі, які врятував із корабля, я раптом згадав, що маю десь серед одягу хустки, які моряки носять на шиї як краватки, отож із них мені вдалося змайструвати три невеличкі ситечка. Ними я користувався кілька років поспіль, а що вигадав опісля, проте розповім свого часу.

А зараз час був помізкувати над тим, як саме я випікатиму хліб, коли зерно дозріє. По-перше, в мене не було дріжджів. Тут я навіть не хвилювався: дріжджі мені взяти нізвідки, тому краще просто зразу за них забути. Але ж яку-не-яку пічку я мушу збудувати! Зрештою ось що я вигадав: виліпив кілька великих полумисків, широких, але мілких — два фути в діаметрі й дев'ять дюймів заввишки. Їх я добре випалив у вогні, як перед тим усе своє глиняне начиння. Коли приходив час пекти хліб, я розпалював велике багаття на саморобному коминку, який я виклав із квадратних кахель (їх я виліпив і обпалив власноруч, тож, мабуть, їх не варто називати квадратними).

Коли вогонь перегорав на розжарене вугілля, я розкидав його по всій поверхні коминка, щоб той добре прогрівся. Далі я відгортав вугілля набік, клав на коминок хліби, а згори накривав полумиском. На полумисок і з боків, і згори підгортав жар. Отак, мов у найкращій печі світу, я випікав ячмінний хліб і незабаром вивчився на вправного пекаря. З рису я випікав бабки і паски. Тільки пирогів із начинкою не міг зробити — не мав гарної начинки, окрім козиного і пташиного м'яса.

Не дивина, що майже весь третій рік перебування на острові я займався цими справами, бо ж поміж домашньої роботи я ще мав потурбуватися про врожай, а потім обробити землю під новий посів. Коли зерно достигло, я зібрав його і приніс додому. Зберігав колоски у великих кошиках, допоки не «помолотив» їх, а «молотив», себто розтирав, просто руками, бо не мав ні на чому молотити, ні чим.

Запаси зерна росли, і час було подбати про велику клуню, де його зберігати, бо вродило цього року дуже добре: мав я близько двадцятьох бушелів ячменю, а ще майже стільки само рису. Тепер я міг не труситися над кожною зернинкою. Старі запаси хліба давно скінчилися; мені треба було дізнатися, скільки зерна я витрачатиму протягом року, бо я вирішив сіяти тільки раз на рік.

Згодом я встановив, що сорок бушелів ячменю та рису — аж забагато на рік для мене самого, тому щороку сіяв однакову кількість, сподіваючись, що все буде добре і на хліб мені стане.

Що б я не робив, чим би не займався, та думками витав далеко — отам, на смужці землі, яку я побачив із протилежного берега острова. У мріях я вже причалив до далекої землі і виявив, що то — материк, та ще й не безлюдний. Там я знайду спосіб дістатися вглиб материка і зрештою визволитися.

Я гнав думки про небезпеку, про загрозу потрапити до рук дикунів, котрі можуть виявитися страшнішими за левів і тигрів Африки. Якщо я опинюся серед них, тисяча до одного, що мене заб'ють і навіть, цілком імовірно, з'їдять, — я чув, що на карибських узбережжях мешкають людожери, я ж бо перебуваю саме в цих широтах. Та коли вони й не людожери, все одно заб'ють мене, як трапилося з безліччю європейців, навіть коли вони подорожували групами по двадцятеро. А я ж один як палець і не зможу захистися. Усі подібні загрози варто було зважити, і згодом вони не раз спадали мені на думку, але на початку я гнав їх від себе: мене магічно притягувала смужка землі на обрії.

Я з сумом згадував хлопчика Ксурі і довгий баркас із трикутним вітрилом, на якому ми пропливли понад тисячу миль уздовж узбережжя Африки, проте на мій сум не було ради. Тоді я вирішив піти глянути на байдак, що його, я вже казав, під час шторму викинуло з розтрощеного корабля на берег далеко-далеко від мене. Він так і лежав, де його викинуло, перевернутий догори дригом хвилями і вітром, і впирався у піщаний горбок, який намело вітром. Море відступило далеко. Якби я зміг полагодити човен і знову спустити на воду, він був би цілком придатним для того, щоб повернутися в Бразилію. Але ж зрушити такий байдак із місця для мене — все одно що зрушити з місця острів! А втім я сходив до лісу, нарубав довгих паль на важелі та повернувся на берег, маючи незламний намір зробити все, що мені до снаги. Говорив я собі так: якщо зможу перевернути байдак, то зможу й полагодити його. Зроблю собі прекрасне судно, на якому можна плисти куди завгодно.

На цю безнадійну роботу я не шкодував зусиль — витратив на неї щонайменше три або чотири тижні. Коли я переконався, що власними силами не зможу перевернути човен навіть за допомогою важеля, я кинувся відгрібати пісок, підкопуватися під судно, щоб воно завалилося набік, а сам підкладав дерев'яні підпорки так, щоб байдак упав, як мені потрібно.

Та коли він нарешті упав, не було й мови про те, щоб поставити його прямо. Я не мав змоги підлізти під нього чи посунути його ближче до води. Я здався. І хоча надії на байдак були поховані, бажання дістатися невідомої землі тільки зросло, якою б вона не здавалася недосяжною.

Тут мої думки повернули в інший бік: а чи не зможу я витесати каное або пірогу? Такі човники майструють собі індіанці з великих дерев, і вони при цьому не мають жодних інструментів, навіть не тешуть руками. Мені здалося, що це не лишень можливо, а й не важко, і я тішився мріями, як довбатиму човник, бо мені це буде легше зробити, аніж чорношкірим чи індіанцям. Єдине, що я не брав до уваги, це кілька пар рук, потрібних для того, щоб спустити готове каное на воду, — ця робота може виявитися складнішою, ніж саме виготовлення, бо тут мені знадобляться такі знаряддя, яких у мене немає. Бо що ж це буде, коли я виберу-таки величезне дерево в лісі, з неймовірними труднощами зрубаю його, наявними інструментами видовбаю середину, випалю зовнішню і внутрішню поверхні, аби надати дереву форму човна, — щоб зрештою стикнутися з непереборною перешкодою — як спустити його на воду?

Читач, звісно, гадає, що я мав би добре обмізкувати, як спустити човен на воду, перш ніж починати його майструвати. Проте в думках я бачив себе у човні вже посеред моря і навіть не замислювався, як спроможуся відчалити від землі. Либонь, мені було б легше проплисти сорок п'ять миль морем, аніж волочити човен сорок п'ять морських сажнів землею — від того місця, де він зараз лежав, до узбережжя.

Я прів над човном, як дурний, — людина при здоровому глузді ніколи б так не повелася. У мріях я намалював прегарний човен і не замислювався, чи зможу своїми силами здійснити задум. Коли ж час од часу тривога, чи зможу я спустити судно на воду, закрадалась у серце, я відганяв її такими міркуваннями: «Спершу треба збудувати. Певен — коли прийде час, я знайду який-небудь вихід». То була цілком безглузда поведінка, але мрія заволоділа мною, і я далі завзято працював. Я зрубав високий кедр — чи мав Соломон таке ж прекрасне дерево, коли будував Єрусалимський храм?[4] Кедр мав у діаметрі п'ять футів десять дюймів у найширшому місці й чотири фути одинадцять дюймів біля крони, а довжина стовбура була двадцять два фути. Щоб зрубати таке дерево, мені довелося зібрати в кулак усю свою волю. Двадцять днів я підрубував стовбур, щоб звалити його. Ще чотирнадцять днів витратив на те, щоб обчухрати гілля. Тут мені придались і сокира, і сікач, а ще — тяжка праця. Ще місяць я мучився над тим, щоб зовні надати колоді форму човна, аби вона рівно трималася на воді. Нате, щоб видовбати середину, пішло три місяці. Я вирішив не палити середину вогнем, а використовував молоток і зубило, і зрештою витесав дуже гарну пірогу, в якій могло б поміститися двадцять шість моряків, не кажу вже про мене з усім моїм майном!

Я все зробив як слід і був задоволений результатом праці. Човен за розміром перевершував будь-які каное чи піроги, видовбані з цілого дерева, що я бачив у житті. Я стільки витратив на нього зусиль, що тільки й мріяв спустити його на воду. Якби мені це вдалося, я б не замислюючись пустився в мандри, а це ж була цілковито божевільна та нездійсненна ідея.

Та які б знаряддя я не використовував, не міг підтягнути човен до моря. Зараз він лежав за сто ярдів від води, не більше, проте вже з першого кроку мене підстерігали труднощі: щоб дістатися лиману, доводилося волочити судно під гірку. Аби усунути цю перешкоду, я вирішив зрівняти гірку. Я змарнував багато зусиль, та що таке важка праця, коли попереду— примарний порятунок? Коли ж я нарешті зрівняв гірку, виявилося, що все одно не можу зрушити каное з місця — так само, як не міг зрушити байдак.

Помірявши віддаль до води, я постановив викопати довгий рівчак, аби підвести воду до самого каное, коли вже не можу дотягнути каное до моря. Одразу ж узявся до роботи. Спершу треба було прорахувати, якої глибини цей рівчак має бути, якої ширини, на яку віддаль тягнутися. Щойно я здійснив усі необхідні розрахунки, як збагнув, що, маючи лишень пару власних рук, витрачу щонайменше десять-дванадцять років, аби звершити свій задум: берег був високим, його найвища точка здіймалася над водою на двадцять футів. Отож зрештою я змушений був відмовитися від цієї ідеї.

Я був страшенно засмучений, адже тільки зараз усвідомив, як безглуздо починати роботу, не розрахувавши власних сил. Та було вже запізно.

Десь на середині тяжкої праці мене захопили четверті роковини перебування на острові. Я відзначив цей день так само, як і попередні: читав Слово Боже, яке напучувало мене. Змінилося моє ставлення до багатьох речей. На світ я дивився, як на щось віддалене, до якого я не маю жодного стосунку і від якого нічого не очікую; словом, до світу мені немає діла, та й навряд чи колись буде, отож і дивився я на все іншими очима: з цього світу я походив, але втратив із ним зв'язок.

Я позбавлений був усіх спокус і не мав чого прагнути, бо отримав усе, що могло мені зараз принести втіху. Я був володарем земель, імператором цілої країни, яка належала мені. Не було в моїй країні ні заколотників, ні ворогів — нікого, хто б зазіхав на мої володіння. Я міг би вирощувати гори зерна, проте не мав у цьому потреби, тож сіяв лишень стільки, скільки сам міг спожити. На острові водилися черепахи, і час від часу я ловив собі, котру хотів. Тут росли дерева, з яких можна було б збудувати цілий флот кораблів. Щороку на острові родив виноград — я міг робити з нього вино чи сушити родзинки, або ж навантажити ним цілий торговий флот, коли б збудував флотилію.

Цінними були для мене тільки ті речі, які я міг використовувати. Я мав досить їжі та інших дрібниць, які забезпечували мої потреби, то що важило все інше? Якби на полюванні я підстрелив дичини більше, ніж міг сам з'їсти, довелося б віддавати м'ясо псові чи викидати хижакам. Якби я виростив зерна більше, ніж міг спожити, воно б зогнило. Якби я зрубав зайві дерева, вони б трухлявіли на землі, бо дрова мені були потрібні тільки для приготування їжі.

Одним словом, природа навчила мене: все, чим ми володіємо, має цінність, коли ми можемо це використати. Найгірший скнара у світі вилікувався би від скупощів, якби опинився на моєму місці, бо я мав у своєму володінні набагато більше, ніж потребував. Існували які-не-які речі, яких мені бракувало, та насправді то були дрібнички. Я вже згадував, що на кораблі знайшов гроші золотом і сріблом — близько тридцяти шістьох фунтів стерлінгів. На жаль, то був непотріб — я не мав жодної змоги використати його. Іноді мені спадало на думку, що я віддав би пригорщу монет за одну курильну люльку чи за ручний млинок для борошна. Що там довго розводитися — я б віддав усі гроші за насіння ріпи чи моркви з Англії, або за жменю гороху чи бобів, або за пляшку чорнила. Отак монети й лежали у шухляді та вкривалися цвіллю від вогкості у сезон дощів. Навіть якби я мав повну шухляду діамантів, нічого б не змінилося: яка їхня вартість, коли я не можу ними скористатися?

Зараз моє життя впорядкувалось і налагодилося. Найголовніше, заспокоїлася моя душа. Майже завжди до обіду я сідав із великою вдячністю Господу, який накрив мені стіл у дикій глушині. Я навчився цінувати світлі сторони свого теперішнього буття і не нарікати на темні; радіти тому, що мав, і не прагнути недосяжного. Це приносило мені внутрішню рівновагу, якої я не можу висловити. Я б хотів поділитися нею з людьми, які не можуть вдовольнитися дарами, що посилає їм Господь, бо прагнуть чогось, чого Він їм не дав. Душевний неспокій — плід невдячності за те, що маємо.

Тішився я також, коли порівнював своє становище з тим, у якому міг би опинитися. Що було б зі мною, якби Бог не прибив корабля до берега, і я не зміг врятувати з нього зброю і знаряддя, які тепер забезпечували мене харчами?… Цілі дні я малював в уяві страхіття, які могли б трапитися зі мною, коли б я не встиг нічого врятувати з корабля. Тоді б мені лишалося харчуватися рибою та черепахами, та перш ніж я знайшов би їх, я б загнувся з голоду. Якби ж мені й пощастило упіймати козу чи голуба, я не мав би чим порізати м'ясо, і мені довелося б рвати його нігтями та зубами, як дикому звіру.

Видіння, які поставали перед очима, викликали в душі щиру вдячність долі за сьогоднішнє моє існування, хоч яким би складним і сумним воно не було. Я порадив би зважити добре й погане усім, хто раз у раз запитує себе: «Чому ж мені так не таланить?» Нехай згадають, що є безліч людей у набагато гіршому становищі, та й вони б могли опинитися у ще гіршій біді, якби на те була Божа воля.

Ще одне міркування підтримувало мій дух — я порівнював теперішню свою кару самотністю з тою, на яку насправді заслуговував, яку мав би очікувати від невблаганної долі. Я не жив праведним життям: хоча батьки добре виховували мене, намагалися прищепити мені почуття відповідальності, обов'язку, та на жаль, моя одержимість морем усе зруйнувала. В юному віці я опинився серед моряків, разом із ними навчився зневажати небезпеку, байдуже споглядати смерть; спілкувався я з черствими душею людьми і незабаром сам зачерствів. Я не почував вдячності до Господа за чудесне своє визволення з Салеха, за те, що мене підібрав капітан португальського корабля, що згодом я так вдало облаштувався у Бразилії і без пригод отримав багаж із Англії…Але багатомісячні міркування змінили мої погляди на життя; я збагнув, що нема мені чого жалітися на долю, а навпаки, потрібно радіти з того, що маю, і щоденно дякувати небесам за хліб насущний — бо тільки диво могло прогодувати мене на безлюдному острові, мов пророка Іллю — круки[5]. Та й хіба знайти кращого місця для життя у цьому віддаленому куточку світу? Тут мене не підстерігали хижі звірі, люті вовки чи тигри; не водилися тут отруйні плазуни, не мешкали дикуни-людожери. Словом, якщо з одного боку життя моє видавалося жалюгідним, то з іншого — благодатним. Я припинив сумувати.

На острові я перебував уже так довго, що більшість запасів, які врятував із корабля, закінчилися або були близькі до того. Як я вже згадував, чорнило скінчилося давно, я зберіг тільки крапельку і щораз розводив водою, поки чорнило не виблякло настільки, що майже не лишало видимого сліду на папері. Поки я мав чим писати, то відмічав у щоденнику дні, коли зі мною траплялося щось важливе. Коли ж я переглядав записи, не міг не звернути уваги, що дати, коли мене наздоганяла рука долі, дивним чином збігаються. Якби я був настільки забобонним, щоб вірити у фатальні або доленосні дні, мав би придивитися до таких дат уважніше.

По-перше, я зауважив: того самого дня, коли я втік від батьків до Гулля, щоб стати моряком, пізніше мене схопили пірати з Салеха та зробили рабом; утой-таки день, коли я врятувався з затонулого корабля у Ярмуті, пізніше я втік із Салеха на баркасі; того ж дня, коли я народився — 30-го вересня, через двадцять шість років я дивом урятувався, потрапивши на безлюдний острів…

Після чорнила скінчився хліб — маю на увазі сухарі та печиво, які я перевіз із корабля. Я розтягував їх, як міг; майже рік споживав не більше одного сухарика на день, та все одно ще майже рік мав потерпати без хліба, поки не виростив перший урожай зерна. Я був вдячний долі, що дивовижним чином отримав можливість поповнити свої запаси хліба.

Одяг також зносився. Білизна витерлася до дірок, крім декількох картатих сорочок, які я знайшов у скринях моряків на кораблі і які трепетно беріг, оскільки іноді стояла така спекотна погода, що, окрім сорочки, я нічого не міг одягнути. Мені пощастило, що на кораблі я знайшов майже три дюжини сорочок. Мав я також кілька грубих кітелів, у яких матроси зазвичай стоять на вахті, але вони були занадто теплими. Хоча на острові було так жарко, що можна ходити голим і я навіть подумував про це, оскільки був тут сам-один, я не зміг цього зробити: палюче сонце пропікало навіть крізь одяг — часто-густо шкіра згоряла до пухирів. Коли ж я вдягав сорочку, було навіть прохолодніше, ніж без неї. До того ж на сонце неможливо було вийти без кашкета — у цих широтах таке сонце, що якби я не носив кашкета, безнастанно потерпав би від головного болю.

З таких міркувань я вирішив упорядкувати те лахміття, яке називав одягом. Я зносив усі куртки і тепер подумував, чи не вдасться мені пошити кілька із кітелів та іншої матерії, що я перевіз із корабля. Я взявся до роботи — покроїв, чи, радше, покраяв матерію, бо результат був жалюгідним. Однак я все-таки пошив дві-три нові куртки, які, я мав надію, довго служитимуть мені. Що ж до бриджів або штанів, мені вони вдалися далеко не з першого разу.

Я вже згадував, що збирав шкури всіх тварин, яких приносив із полювання. Шкури я розтягував на сонці і сушив; декотрі так пересохли, що я не міг ними користуватися, проте були й цілком придатні. Насамперед зі шкур я пошив собі шапку, хутром назовні, яка не промокала під дощем. У мене так добре це вийшло, що згодом я пошив собі костюм зі шкур — куртку і широкі бриджі до коліна, в яких рятувався від спеки, а не від холоду. Не приховую, що саморобний одяг мав мізерний вигляд, — я був кепським теслею, та ще гіршим я показав себе кравцем. Проте хутряний одяг виявився вельми практичним: у дощ він зовсім не промокав.

Далі я взявся майструвати парасольку і витратив на це багато часу й зусиль. Парасолька була однією з найнеобхідніших речей. Я бачив, як робили їх у Бразилії для захисту від сонця. На моїх широтах сонце було таким самим спекотним, а може, ще й палючішим, бо острів розташовувався ближче до небесного екватора. Крім того, парасолька захищала б мене ще й від дощу. Парасолька забрала в мене всі сили: я хотів зробити складану, бо інакше мені довелося б носити її завжди розгорненою. Я довго мучився, перш ніж придумав, як вона має працювати, та й тоді перші дві чи три зіпсував. Нарешті мені вдалося змайструвати складану парасольку, яку я накрив шкурами хутром назовні, щоб із неї добре стікав дощ. Вона надійно захищала і від сонця, тож я міг виходити надвір навіть у найспекотнішу пору року і почуватися краще, ніж без неї почувався б у найпрохолоднішу пору. Коли ж потреби у парасольці не було, я складав її і носив під пахвою.

Отак я і жив на острові, зручно та спокійно, сподіваючись тільки на милість долі. Я навіть більше не страждав від того, що немає з ким поговорити, — навчився розмовляти сам із собою, відповідаючи на власні думки.

Робінзон Крузо

Розділ 10

Приручення диких кіз

Робінзон Крузо

Минуло ще п'ять років, протягом яких не відбулося нічого надзвичайного. Я жив день у день тими самими клопотами, у тій самій оселі. Щороку я сіяв ячмінь і рис, сушив родзинки, — запасав рівно стільки, щоб вистало мені на прожиття; щодня виходив на полювання. Але крім усього я мав іще одну важливу роботу: майстрував каное. Цього разу мені вдалося прокопати канал завширшки шість футів і завглибшки чотири фути, перетягнути каное в лиман і спустити його на воду.

Перший човен, видовбаний із цілого дерева, був занадто великим, оскільки я не продумав наперед, як спускатиму його на воду. Отак, не в змозі доправити його до води чи підвести воду до нього, я змушений був покинути його на березі як пам'ятник моєму глупству. Наступного ж разу, хоча мені й не вдалося зрубати таке дерево, яке я хотів, та й відстань до води була великою — півмилі, я бачив, що мета цілком здійсненна, і не здавався до кінця. Майже два роки я працював над човном, але не нарікав — сподівався, що зрештою мені вдасться вийти в море.

Нарешті пірога[6] була готова, але розміри її не відповідали тим цілям, які я мав на оці, коли майстрував перший човен. Маю на увазі свою мрію дістатися TERRA FIRMA — великої землі, яка відлягала від мого острова миль на сорок. Новий човен був занадто малим, і це поклало край нездійсненним мріям. Але човен є човен, і я вирішив здійснити мандрівку навколо острова: коли я пішки перетнув його упоперек й опинився на протилежному березі, то зробив стільки відкриттів, що тепер горів бажанням розвідати і решту його куточків. Тепер я мав човен і не міг думати ні про що, як тільки про подорож навколо своїх володінь.

До мандрівки я вирішив добре підготуватись: витесав невеличку щоглу і пошив собі вітрило зі шматків старих корабельних вітрил, яких мав іще вдосталь. Встановивши щоглу і напнувши вітрило, я випробував човен і переконався, що він прекрасно пливе. Тоді я змайстрував невеличкі скриньки на носі та на кормі, щоб зберігати харчі, набої та інші необхідні речі, які бояться води — буде це дощ чи морська хвиля. Ще я вирубав довгасту заглибину зсередини борту і в ній зберігав рушницю; згори вона запиналася шкурою, щоб туди не потрапила вода.

Над стерном я закріпив парасольку — захищатися від сонця. Отож час від часу я здійснював нетривалі прогулянки морем, але ніколи не відпливав далеко від лиману. Нарешті бажання добре розвідати межі мого королівства здолало мене, і я вирушив у мандрівку. Я добре запасся харчами: взяв дві дюжини буханців ячмінного хліба, повний горщик обсмаженого рису (його я вживав багато), невеличку пляшечку рому, козине м'ясо, а також приготував порох і набої для полювання дичини, запасся двома грубими кітелями, які знайшов, як я вже писав, у скринях матросів на кораблі, — на одному я спав уночі, а другим накривався.

Шостого листопада на шостий рік мого царювання на острові — чи пак ув'язнення, як вам більше до вподоби, — я вирушив у подорож, яка тривала довше, ніж я очікував: хоча сам острів був невеличким, проте коли я доплив до східного узбережжя, воно виявилося кам'янистим. Скелі рогом виступали на два льє в море, деякі з них випиналися з води, інші ховалися під водою. На півльє далі за скелями простяглася піщана коса, тож мені довелося зробити добрячий гак і вийти далеко в море, тим самим подвоївши довжину маршруту.

Спершу, коли я уздрів скелястий берег і не знав, на скільки миль він простягається, навіть подумував припинити мандрівку й повернутися іншим разом. Я також не був певен, як мені вдасться повернутися додому, тож я став на якір (його я змайстрував із поламаної кішки — невеликого якоря, котрий свого часу переправив із корабля).

Припнувши човен, я вибрався на берег і видерся на пагорб, щоб добре обдивитися місцевість, і ухвалив рішення мандрувати далі.

Коли я з пагорба оглядав околицю, то помітив сильну підводну течію, яка струменіла на схід і підступала близько до скелястого рогу, котрий я мав обігнути.

Я намагався добре занотувати в пам'яті, де саме біжить течія, бо тут існувала небезпека, що вона просто затягне мене і викине у відкрите море, — тоді я не зможу повернутися назад до острова, бо з протилежного боку скелястого рогу бурунилася ще одна течія, яка побіля берега закручувалася виром: якби я й вирвався з першої течії, то втрапив би у вир.

Два дні я простояв на якорі, бо дув сильний вітер ост-зюйд-ост, якраз проти течії, тож на морі здійнялися брижі. Отож через високі хвилі прибою я не міг підійти ближче до берега, а через течію не міг плисти далі.

На третю добу вітер вночі ущух, і зранку море було цілком спокійним, тож я вирушив у путь. Та нехай недосвідчені та поквапливі моряки вчаться на моїх помилках: щойно я досяг рогу, незважаючи на те, що перебував од берега не більш як на довжину свого човна, глибина моря вразила мене, а течія підхопила і понесла з такою швидкістю, мовби я потрапив у шлюз. Весь опір, який я міг чинити воді, — то триматися ближче до землі. Мене тягнуло далі й далі в море. Вітру, щоб підняти вітрило, не було, а веслами я нічого не міг вчинити. Я вже думав, що пропав, бо ж точно знав, що за два льє з тамтого боку скелястого рогу буде друга течія; коли мене кине в неї, це буде кінець. Але ж хіба цього уникнути? Якщо я й не потону в морі, то все одно не зможу повернутися на берег і неминуче помру з голоду, щойно скінчаться припаси.

Коли я ходив на розвідку, то знайшов на березі величезну черепаху — я насилу зміг її підняти — і затягнув у човен. Мав я також великий глечик прісної води. Та що означають такі мізерні запаси, якщо мене винесе у відкритий океан, де немає суші — ні материка, ні острова — на багато тисяч льє?

Отак я упевнився, як легко Богові кинути людину з найжалюгіднішого становища в іще гірше. Я згадував безлюдний острів, як найкраще місце на землі, і мріяв тільки проте, щоб знову туди повернутися. Я простягнув до нього руки й вигукнув: «О люба пустеле, більше я тебе не побачу! Бідолашна я істота, куди ж я прямую?» Я картав себе за те, що не цінував самотності на острові, — усе б зараз віддав, щоб тільки знову опинитися там! Ми ніколи не цінуємо того, що маємо, допоки не втрачаємо його, — неможливо описати мій жах, коли мене віднесло на два льє від любого острова (яким він тепер мені видавався) просто у відкритий океан, а також мій розпач, що мені вже ніколи не повернутися.

Проте я завзято змагався зі стихією, скільки стало сили, щоб утримати човен подалі від течії, де бурунився вир. Аж після опівдня, коли сонце перетнуло зеніт, з півдня я відчув легкий повів вітру в обличчя. Це мене трохи розрадило, а ще за півгодини здійнявся відчутний бриз. Я вже віддалився на загрозливу відстань від острова, і якби погода перемінилася на шторм, мені неминуче прийшов би кінець: я не мав на борту компаса і ніколи б не визначив, з якого боку острів, якби втратив його з поля зору. На щастя, погода стояла ясна, тож я підняв на щоглі вітрило і, тримаючись чимдалі на північ, щоб оминути течію, спрямував човен до острова.

Коли вітрило було підняте, і човен почав потроху вириватися з течії, я помітив, що боротися мені лишилося недовго: де течія була стрімкою, там вода ставала каламутною, але попереду вона робилася дедалі прозорішою, і я збагнув, що вискочив із підводної течії. На сході, десь за півмилі від мене, я побачив скелі, об які розбивалися великі хвилі. Тут течія розділялася на дві; стрімкіша побігла на південь, а слабша билась у скелі, і там крутився вир.

Тільки людина, яка на ешафоті дізналася про помилування, або яка врятувалася від грабіжників, що мали намір замордувати її, може уявити собі мою радість.

Я розправив вітрило, бо дув свіжий вітерець, і спрямував човен до берега, нарешті потрапивши у приплив, який підштовхував мене до землі.

З припливом я подолав льє і опинився за два льє від підводної течії, яка підхопила мене з тамтого боку скелястого рогу. До острова я підійшов із північного узбережжя, якраз протилежного тому, з якого вирушив у мандрівку.

Коли приплив закінчився, я виявив, що перебуваю просто поміж двох течій — південної та північної, і вода тут зовсім спокійна. Вітерець напинав вітрило, я кермував прямо до острова, хоча й не так швидко, як із припливом.

О четвертій по обіді я наблизився до землі на льє. Попереду мене виступали з води скелі, об які розбивалася південна течія, що з неї я насилу вискочив. Вир бурунився побіля них, але це було не зовсім на моєму шляху, тож я під вітрилом тримався більше на північний захід і нарешті, десь за годину, був за милю від суші, де спокійне море незабаром винесло мене на берег.

Опинившись на суходолі, я впав на коліна й подякував Господу за порятунок, вирішивши, що вже нікуди далеко не вирушатиму човном. Потім я підкріпився з тих запасів, які мав із собою, витягнув човен на берегу невеличкій бухті, котру запримітив іще з моря, і влігся поспати, цілком виснажений подорожжю. За годину я прокинувся.

Отеперечки я замислився, яким шляхом повертатися додому! Я пережив страшенний ризик і добре усвідомлював це, тож навіть не мріяв повернутися тим самим шляхом, яким дістався сюди. З іншого боку, я не відав, що очікує мене на західному узбережжі острова, і не хотів знову пускатися в авантюри. Наступного ранку я вирішив потихеньку плисти на захід уздовж узбережжя, шукаючи заплави, де міг би у безпеці залишити своє судно до того часу, коли воно мені знову знадобиться. Приблизно за три милі я зайшов у гарну затоку завдовжки з милю; вона поступово звужувалась і закінчувалася річечкою. Тут я знайшов затишне пристановище для човна — тепер він стояв, мов у доку. Я кинув якір і зійшов на берег, щоб роздивитися, де опинився.

Виявилося, що приплив я майже в те саме місце, куди ходив уже пішки. Отож я міг усе залишити на човні, взяти тільки рушницю й парасольку, бо спека стояла нестерпна, і вирушити додому. Після всього, що я пережив на морі, перехід видався мені надзвичайно приємним, і скоро я дістався старої літньої хатини. Тут усе стояло на своїх місцях, бо я завжди підтримував у хатині лад.

Я переліз через паркан і влігся в затінку, щоб дати спочинок натрудженим ногам. Був дуже змучений і швидко заснув. Але уявіть собі мій подив, коли мене збудив зі сну голос, що кілька разів покликав мене на ім'я:

— Робіне, Робіне, Робіне Крузо! Бідолашний Робіне Крузо! Де ти, Робіне Крузо? Де ти? Де ти був?

Після того, як я гріб веслами цілий день, а потім ще й подолав пішки добрячий шмат дороги, я так міцно заснув, що спершу ніяк не міг продерти очі. У дрімоті мені вчувалося, що хтось говорить до мене. Але голос і далі повторював: «Робіне Крузо, Робіне Крузо», — тому нарешті я цілком прокинувся — і першої миті страшенно перелякався. Я підскочив на ліжку від жаху, але тільки-но розплющив повіки, як побачив Поля, який сидів на вершечку огорожі. Я збагнув, що це він говорив до мене, бо саме я навчив його такої жалісливої мови. З нього був добрий учень, він усідався мені на палець, нахиляв дзьоб до самого мого обличчя і жалібно вигукував: «Бідолашний Робіне Крузо! Де ти? Де ти був? Як ти сюди потрапив?» — усі фрази, яких я його навчив.

Та навіть коли я переконався, що це всього-на-всього папуга, мені знадобилося кілька хвилин, щоб оговтатися. По-перше, я не міг утямити, як птах залетів аж сюди. По-друге, дивно було, що він тримається поблизу хатини, а не літає деінде. Коли я переконався, що до мене говорить мій-таки чудовий папужка, то простягнув руку і покликав його:

— Полю!

Балакучий пташок підлетів до мене, всівся на великий палець, як завжди, і знову заговорив:

— Бідолашний Робіне Крузо! Як ти тут опинився? Де ти був?

Мені здалося, він дуже зрадів, побачивши мене, тож я взяв його додому.

На деякий час моря з мене було досить — кілька днів я просидів, не в змозі відігнати видіння небезпеки, через яку пройшов. Непогано було б переправити човен назад на свій берег, але я не відав, як практично це можна здійснити. На східне узбережжя, яке я обігнув, не було чого й потикатися вдруге, — у мене серце провалювалось у п'яти і кров застигала в жилах, тільки-но я згадував свою пригоду. Що ж до західного узбережжя, я не знав, чого від нього чекати. Коли б там я наштовхнувся на таку саму підводну течію, з якою вже мав нагоду позмагатися, мене знову потягне далеко від острова у відкрите море. Поміркувавши так, я вирішив поки що обійтися без човна, хоч він і був плодом багатомісячної праці, а ще кілька місяців я витратив, аби спустити його на воду.

Цілий рік я не змінював свого рішення — жив тихомирно, з упокореними думками, цілком відданий на милість долі. Життя моє видавалося мені цілком щасливим, бракувало хіба що товариства.

Я набув корисних навичок у різних ремеслах, до яких брався. Якби виникла потреба, то показав би себе незлим теслею, особливо зважаючи на брак інструментів.

Крім того, несподівано для себе я досяг вершин у гончарному ремеслі — навчився виробляти горщики за допомогою колеса, і це значно спростило й поліпшило мою роботу. Раніше круглі предмети, які я ліпив, мали бридкий вигляд, зараз же — гарну круглу форму. Та найбільше я запишався і зрадів, коли мені вдалося виліпити люльку. Вона мала потворний вигляд — груба люлька з червоної відпаленої глини, проте добре затвердла і пропускала дим. Я був щасливий: я звик до куріння, і на кораблі, знаю, були люльки, але спершу я про них не подумав, а потім не зміг знайти.

З мене також вийшов непоганий кошикар, я наплів цілу купу кошиків і корзин — їхні чудернацькі форми мені підказувала фантазія. Може, вони й були некрасивими, проте дуже зручними, коли мені треба було скласти на зберігання якісь харчі або донести щось додому. Наприклад, якщо мені вдавалося вполювати козу, то я підвішував її на дереві, білував, потім рубав тушу й приносив додому в корзині. Те саме і з черепахою: я розтинав упольовану черепаху, виймав яйця та вирізав стільки м'яса, скільки було треба, і приносив додому в кошику, а панцир лишав. Крім того, великі кошики слугували мені для зберігання зерна. Його я «молотив» одразу, як воно достатньо підсихало, а потім засипав у глибокі корзини.

Я помітив, що в мене закінчується порох. Сам пороху я б ніколи не зміг зробити, тож мав серйозно замислитися над тим, як діятиму, коли його не стане зовсім. Як полюватиму на цапів? Я вже розповідав, що на третій рік свого перебування на острові приручив кізочку і сподівався: згодом зможу впіймати і цапа їй до пари, але це мені ніяк не вдавалося. Зрештою моя коза постаріла, а оскільки в мене не піднімалася рука її забити, вона померла від старості.

Минав одинадцятий рік мого перебування на острові. Порох і набої закінчувалися, тому мені треба було подумати, як краще живцем упіймати кілька диких кіз — можливо, поставити капкан абощо. Найбільше я прагнув зловити козу з молочним козеням. Я наставив пасток у лісі — не маю сумнівів, що кози неодноразово в них потрапляли, але мені бракувало міцного дроту, та й самі пастки були слабенькими, тому завше я знаходив потім розтрощену пастку і з'їдену приманку. Згодом я замислив викопати вовчі ями, — знав, де здебільшого пасуться кози, і на їхньому шляху викопав декілька ям, накрив плетеними з лози гатками і замаскував. Згори я розкладав колосся ячменю та рису, але в яму не ставив пасток. Безліч разів я приходив зранку і бачив, що кози побували в моїй вовчій ямі, з'їли приманку, але самі повискакували і втекли. Тоді я почав ставити всередині ям пастки і нарешті одного чудового ранку козина сімейка упіймалася — в одній ямі сидів старий цап, а в другій — трійко козенят: козлик і дві кізочки.

Я гадки не мав, що робити зі старим цапом — він був такий злющий, що я не наважився спуститися до нього в яму. Живим я його звідти не витягну, це точно, а мій-бо задум був саме таким. Можна його забити, але навіщо він мені? Тому я випустив цапа, і він миттю накивав п'ятами, до смерті переляканий. На жаль, тоді я ще не знав, що голод приручить і лева. Якби я дав цапу посидіти в ямі три-чотири дні, а тоді приніс йому води та зерна, він би приручився так само швидко, як і козенята. А кози досить кмітливі та слухняні, якщо з ними добре обходитися.

Однак цього разу я відпустив цапа, не знаючи, як із ним чинити. Потім підійшов до козенят, витягнув їх одне по одному з ями, зв'язав усіх трьох між собою мотузкою і, долаючи їхній опір, привів-таки додому.

Минуло чимало часу, поки вони згодилися брати їжу з моїх рук. Я спокушав їх, кидаючи до ніг солодке зерно, і вони помалу почали до мене звикати. Отоді я й збагнув: якщо хочу мати свіже м'ясо, коли порох зовсім скінчиться, приручити кіз — єдиний вихід. Мабуть, доведеться тримати коло хати череду кіз, як ото тримають отару овець. Потім я зметикував, що приручених кіз варто випасати подалі від диких, бо в іншому разі вони втікатимуть до диких родаків. Для цього потрібно обгородити ділянку, — плетеним плотом або ж частоколом, — щоб домашні тварини не втікали, а дикі не могли заскочити всередину.

Для однієї пари рук задача була не з легких, але від цього задуму я відмовитися ніяк не міг, тому перш за все взявся до пошуків відповідної ділянки — з зеленою травичкою, на якій добре пастися, зі струмочком свіжої води, щоб кози завжди мали з чого напитися, з тіньочком, де вони могли б заховатися від сонця.

Ті з читачів, хто розуміється на розведенні кіз, подумають, що я, шукаючи відповідної місцини для своєї отари, виявив чергову непередбачливість: я обрав велику відкриту луку (або саванну, як її кличуть у західних колоніях), де протікало два-три струмки джерельної води, а з одного боку височів ліс. Знавці усміхнуться: щоб обгородити таку ділянку, потрібен паркан завдовжки дві милі! Проте що я ще мав до роботи на острові? У мене було стільки вільного часу, що я б узявся обгороджувати і луку окружністю десять миль. Проте я подумав, що коли козам дати забагато волі, чим вони відрізнятимуться від диких? На такій величезній площі я ніколи їх не упіймаю!

Моя новозбудована огорожа була вже п'ятдесят ярдів завдовжки, коли мені стрельнула ця думка, тож я про всяк випадок вирішив за краще зменшити площу і зрештою обгородив ділянку півтори сотні ярдів завдовжки. Завширшки моє пасовисько мало сотню ярдів. Для початку цього мені буде цілком досить, а якщо закортить збільшити отару кіз, я зможу розширити ділянку.

Я вирішив, що тепер чиню продумано й обачно, і ревно взявся до роботи. За перші три місяці загородив невелику площу, в якій оселив трьох козенят. Я намагався тримати їх поблизу від себе, щоб вони звикали, часто приходив до них і приносив колосся ячменю, жменю рису, годував із руки. Коли велике пасовисько було цілком загороджене і я випустив козенят на волю, вони не тікали, а бігали за мною, випрошуючи горстку зерна.

Отак знайшлася заміна пороху: вже за півтора роки я мав отару з дванадцятьох кіз, серед них і козенят, а за два роки отара зросла до сорока трьох голів. Час від часу я різав козу собі на м'ясо. Потім обгородив додаткові пасовиська, куди випускав отару через хвіртки, які з'єднували всі пасовиська між собою.

Але й це не все — крім козиного м'яса, я отримав ще й молоко! Спершу я й не замислювався, що зможу тепер пити свіже молоко, а коли це спало мені на думку, я надзвичайно зрадів. Щодня я міг надоїти галон чи й два молока і завів справжнісіньку молочарню.

Природа віддає живим істотам свої дари, та ще й научає, як найкраще їх використовувати. Отак я, котрий ніколи не доїв навіть корови, поминаючи вже козу, а як робиться масло чи сир, міг спостерігати хіба що хлопчиком, поступово, після безлічі помилок і невдалих спроб, зробив і масло, і сир. Вийшов у мене і солоний сир — сіль я збирав на березі, де вона засихала на камінні під палючим сонцем. Згодом я ніколи не відчував браку ні масла, ні сиру.

Яким милостивим може бути Творець до своїх дітей, навіть коли вони, здавалося б, потрапили у безвихідь! Він легко може підсолодити удари долі, навчити нас бути вдячними навіть в ув'язненні. Він накрив для мене багату гостину на пустельному острові, де, я спершу був певен, на мене чекає неминуча голодна смерть!

Робінзон Крузо

Розділ 11

Людські сліди на піску

Робінзон Крузо

Навіть стоїк[7] би усміхнувся, коли б побачив, як я сідаю до столу разом зі своєю невеличкою родиною. Тут було моє королівство, я був володарем цілого острова. Життя всіх істот були в моїй руці: я міг карати й милувати, давати свободу і відбирати її, і не було серед моїх підлеглих заколотників. А як я обідав, мов король, сам-один, оточений своїми підданими! Поль, мов справжнісінький королівський фаворит, єдиний мав право заговорити до мене. Мій пес, старий і дурний, який не знайшов собі подружки для продовження роду, завжди сидів праворуч од мене. Двійко котів всідалися по обидва боки столу, очікуючи, що я кину їм шматочок із руки — знак особливої прихильності.

Ці двійко котів — зовсім не ті, котрі припливли зі мною на кораблі, — перші померли від старості. Я власноруч поховав їх неподалік своєї оселі. Кицька ж, як ви пам'ятаєте, привела кошенят від невідомого звіра, і двох із малечі я приручив і забрав собі. Інші здичавіли й повтікали до лісу. Час від часу вони чинили мені шкоду — вдиралися до хати й цупили, що погано лежить, аж іноді доводилося їх відстрілювати. Нарешті вони забралися геть у ліси і більше не турбували мене.

Отак я й жив серед своїх підданих, і нічого мені не було треба, окрім людського спілкування. Як згодом виявилося, від людського спілкування я свого часу ще встигну втомитися.

Мені дуже хотілося ще поплавати у своєму човні, але я боявся занадто ризикувати. Іноді я замислювався, як переправити його ближче до постійного мешкання, а іноді відмовляв себе від такої ідеї — хіба мені й без човна погано? Але в голові скабкою засіла думка побувати в тому куточку острова, який мені так і не вдалося розвідати минулого разу через скелястий берег і страшну течію. Я бачив його з вершечка скелястого пагорба, але так і не знав, що є на узбережжі ще, окрім каміння. Дедалі більше я мріяв про це, і зрештою зважився вирушити туди пішки вздовж узбережжя. Якби англієць побачив мене у дорозі, він не міг би втриматися від сміху, — його вразили б і моє спорядження, і мій одяг. Зараз розповім.

На голові я мав височенну безформну шапку, пошиту з козиного хутра, а ззаду на спину свисала запона, яка мала захищати шию і від сонця, і, в разі потреби, від дощу.

У цих широтах такі дощі, що вода миттю просякала одяг і подразнювала шкіру.

Вдягнутий я був у куртку, пошиту, знову ж таки, з козиного хутра. Куртка була завдовжки до середини стегна, а на ноги я вдягав широкі бриджі до коліна. Бриджі я пошив зі шкури старого цапа, який мав таке довге хутро, що воно звисало, мов панталони, до середини литки. Ні панчіх, ні черевиків я не мав, але зробив собі пару взуття, не знаю як його назвати, схожого на сандалі, в які я пропихав ногу, а потім ремінці зав'язував на литці. Мало це взуття дикий вигляд, зрештою, так само як і решта одягу.

Підперезаний я був широким паском із висушеної козячої шкури; замість пряжки я зав'язував його на два ремінці. По два боки, замісто шаблі й кинджалу, висіли пилка й сікач. Іще один широчезний пасок, який зав'язувався на ремінці, я носив через плече, і на кінці його, якраз попід лівою пахвою, прив'язував два мішки — один із порохом, а другий із набоями. На спині я тягнув кошик, а на правому плечі — рушницю. Над головою розгортав велику кумедну парасолю з козячої шкури, — насправді це була одна з найпотрібніших речей, окрім, звісно, рушниці. Що ж до обличчя, то я не так уже й почорнів на сонці, як мала б людина в моїх умовах, я ж бо мешкав у дев'ятьох чи десятьох градусах від небесного екватора. Одного разу я так довго не втинав бороду, що вона відросла завдовжки в ярд, але в запасі я мав і ножиці, і леза до гоління, тому згодом почав її підрізати і носив зовсім коротко. Вуса ж я собі відростив знамениті — справжні мусульманські, такі я бачив на турках у Салеху. Маври не носили подібних, тільки турки. Вуса мої не були аж такими довгими, що на них можна було б повісити шапку, але достатньої довжини, щоб перелякати будь-якого порядного англійця.

Та все це дрібниці: ніхто не міг спостерігати за мною на острові, тому я не переймався зовнішністю. Отож в описаному вище костюмі я вирушив у мандрівку, яка тривала п'ять чи шість днів. Спершу я прямував уздовж берега туди, де ставив човен на якір поміж каміння, щоб роззирнути околиці. Зараз мені не треба було піклуватися про човен, тому я простував собі берегом і глядів уперед — на скелястий ріг, який виступав у море. Я шукав гостре каменюччя, яке минулого разу випиналося з води, і був дуже здивований, не помітивши його: море стояло тихе та гладеньке, і не було страшної течії, з якою минулого разу боровся мій човен. Я не міг пояснити такої дивини і вирішив зупинитися тут на деякий час, щоб дослідити природний феномен. Можливо, зміна припливу й відпливу так кардинально змінює ситуацію? Мабуть, коли з заходу починається відплив, у нього вливається якась могутня ріка, що протікає на цьому узбережжі, і створює стрімку підземну течію. Залежно від того, звідки дме вітер — з заходу чи з півночі, течія наближається до берега або віддаляється від нього. Я швидко переконався у правильності своєї теорії: я просидів на березі до сутінок, а коли над островом почав западати вечір, забрався на скелястий ріг і побачив картину, з якою мені вже доводилося стикатися: стрімка підводна течія з'явилася знову, тільки цього разу вона була трохи далі — мабуть, на півмилі від берега. Коли ж я пропливав тут човном, течія бігла набагато ближче до землі і тому підхопила мене й потягла у відкрите море. Сьогодні ж такого б не трапилося.

Мої спостереження підтвердили, що треба просто уважно спостерігати за вітром та за відпливом, і за сприятливої нагоди я зможу зовсім легко пройти небезпечну ділянку човном і нарешті доправити судно назад додому. Проте щойно я подумав, як практично це здійснити, жах пережитого охопив мене, і я більше навіть згадувати не міг про човен і про ще одну подорож морем. Я ухвалив цілком інакше рішення — більш трудомістке, зате безпечне: видовбати краще нову пірогу, чи пак каное. Тоді я матиму по човну з обох боків острова.

Як ви пам'ятаєте, на острові у мене було дві плантації, якщо їх так можна назвати, — одну я заснував на місці, де вперше ступив на острів. Тут стояв намет, огороджений міцним і надійним валом, а ззаду затулений скелею, у якій я видовбав печеру. За стільки років на острові я значно поглибив печеру, видовбавши у ній декілька окремих приміщень. З одного з них, найсухішого та найбільшого, двері вели назовні. Тут я тримав усі свої великі глиняні горщики й глечики, а також чотирнадцять чи п'ятнадцять кошиків, кожен місткістю п'ять-шість бушелів. У них зберігалося зерно — і в колоссі, і вже «помолочене» й відвіяне моїми власними руками.

Стіна, котру я вибудував із високих загострених паль, як пам'ятаєте, зазеленіла і тепер більше нагадувала живопліт. Дерева так розрослися, що зовні ніхто б ніколи не здогадався, що всередині може бути житло.

Поблизу головної моєї оселі, трохи далі вглиб острова, простягалися ячмінне та рисове поля, які я щороку обробляв і засівав. Вони давали врожай у свій час, а я ніколи не прагнув виростити більше зерна, ніж потрібно мені було на поживу.

Крім того, мав я ще й другу плантацію, теж до цього часу добре впорядковану. Тут я збудував собі «літню хатину», — я так її називав, — і підтримував її у доброму стані, час від часу ремонтуючи. Живу огорожу я подеколи підстригав, щоб вона не росла занадто високо, а всередині тримав драбину. Палі, колись забиті по периметру в землю, тепер перетворилися на справжнісінькі дерева, з товстими стовбурами, з широкою кроною, і добре затіняли двір. Посередині двору стояв намет, — його я змайстрував зі шматків вітрил, які напнув на тичках. Тут не було жодної потреби у ремонті. Долівку в наметі я застелив двома шкурами впольованих тварин. Коли спав, підстеляв ще й ту шкуру, яка зосталася в мене від утечі з Салеха. Накривався грубим моряцьким кітелем. Якщо я надовго відлучався з дому, у літній хатині мене завжди чекав надійний прихисток.

Неподалік я обгородив пасовисько для отари кіз, — багато часу й поту поклав я на цю роботу. Я так боявся, щоб кози не поламали огорожі й не повтікали на волю, що ні на день не полишав роботи, поки не понаставляв зовні тичок так густо, що вони цілком затулили просвіт поміж палями, і тепер всередину не можна було навіть руки пропхати. Огорожа скидалася радше на частокіл, ніж на тин. У сезон дощів усі палі зазеленіли, а згодом добряче розрослися, і тепер паркан був міцний, як мур, чи й ще міцніший.

Ви можете переконатися: я не марнував часу та не шкодував зусиль, щоб надійно облаштувати своє житло і поліпшити побут. А отара кіз — це і свіже м'ясо, і молоко, і сир, і масло, яке я матиму завжди, навіть якби мені довелося прожити на острові й сорок років. Як утримати отару, щоб вона не розбіглася, залежало тільки від мене: я мав потурбуватись, аби пасовисько було добре загороджене. Щоправда, коли почали зеленіти тички, котрі я позасовував поміж палями, вони заважали одна одній рости, і мені довелося деякі повисмикувати.

Неподалік ріс виноград, з якого я сушив на зиму родзинки. Його я завжди оберігав якнайпильніше, бо то був єдиний делікатесу моєму раціоні. Крім чудового смаку, родзинки мали лікувальні властивості, були поживними і добре відновлювали мої сили.

Літня хатина стояла якраз на дорозі до човна, і коли я навідувався до нього, а я досить часто це робив, то зупинявся тут на ночівлю. Все, що було пов'язане з човном, я зберігав у доброму ладі. Іноді мені хотілося відволіктися від сьогодення, помріяти (хоча я більше не зважувався вирушити у ризиковану мандрівку), і тоді я приходив до човна, сідав у нього та трошки відпливав від берега — не більше, ніж на відстань пожбуреного каменя. Я занадто боявся знову потрапити під владу вітрів та підводних течій і втратити контроль над судном.

Та одного дня сталася непередбачена подія. Якось опівдні я прямував до човна — і був заскочений неймовірним видовищем: на піщаному узбережжі чітко викарбувався слід босої людської ноги. Я став, мов мене громом ошелешило чи перед очі явився привид. Я нашорошив вуха, кілька разів роззирнувся, але не помітив нічого незвичайного. Тоді я видерся на пагорб і огледів усю місцевість, пройшовся туди й назад узбережжям, але більше ніде мені не трапилося слідів. Я повернувся до першого сліду, щоб добре обстежити, чи немає поряд інших — чи, може, мені взагалі він привидівся. Проте коли я вдруге на нього глянув, збагнув, що помилки бути не може: на піску виднівся чіткий відбиток підошви — пальці, п'ятка, — словом, справжнісінька людська нога.

Звідки вона взялася? Цього я не міг навіть уявити. Думки безпорадно кружляли в голові, я був цілковито збентежений. Нарешті я, не чуючи землі під ногами, нажаханий до найвищої міри, повернувся до свого надійного прихистку— намету, захищеного земляним валом. Дорогою я раз у раз озирався, і кожен стовбур здалеку видавався мені людиною. Неможливо передати, що я собі понавигадував дорогою, які божевільні ідеї зроджувались у голові, які дивні вигадки спалахували у свідомості.

Коли я дійшов до твердині (а я з тої пори тільки так і називав своє житло), то сховався всередині, мов за мною була гонитва. Не пам'ятаю навіть, чи переліз я по драбині, чи зайшов через двері у скелі. Як не намагався пригадати наступного ранку перебіг подій, не міг, бо я перестрашено втікав у свою схованку, мов заєць у лігво а чи лису нору.

Тої ночі я не склепив очей. Що більше часу спливало після незвичайної приключки, то більше хвилювання охоплювало мене, хоча зазвичай така реакція на переляк не є природною — з часом страх має відступати. Проте я так накрутив себе божевільними видіннями, що малював в уяві картини одну жахливішу за іншу, попри те, що давно втік із місця пригоди й надійно заховався.

Іноді мені ввижалося, що на березі мені явився сам диявол, і навіть тверезий розум не міг заперечити цього безумного припущення, бо хто б іще у подобі людини міг явитися на безлюдний острів? Де судно, на якому люди могли б переплисти? Де сліди інших ніг? Та й як могла людина дістатися цього берега?… Звісна річ, якщо добре поміркувати, напрошується питання: з якого б це дива дияволові являтись у подобі людини на безлюдний острів і лишати один-єдиний відбиток ноги, коли немає певності, що я той знак побачу? Якби диявол аж так хотів настрахати мене, міг би вигадати безліч моторошніших ідей, а не просто лишити одненький слід на піску. Тим паче, що здебільшого я мешкав на протилежному боці острова, тож чи не логічніше було лякати мене саме тут? Шанси, що я наштовхнуся на слід, — один до десятьох тисяч, бо ще до мого приходу хвиля цілком могла злизнути відбиток із піску. Така нерозважлива поведінка зовсім не личила дияволові.

Тверезі міркування переконали мене, що не було на острові жодних привидів, а радше тут з'явилися справжні люди — небезпечні дикуни, які могли приплисти сюди на каное з тої далекої землі, яку я сам неодноразово бачив, — чи то існує підводна течія, яку можна піймати і легко дістатися острова, чи то вони зловили попутний вітер і нарешті причалили на острів. А потім забралися собі назад. Мені б і самому не надто сподобався безлюдний острів, якби я опинився на їхньому місці.

Тільки-но певність, що то таки були люди, утвердилась у мене в думках, я відчув велике полегшення і вдячність небесам, що сам не опинився поблизу, коли незнайомці висадилися на берег, і що вони не примітили мого човна, бо в іншому разі б обов'язково зробили висновок: острів не такий уже й безлюдний. Тоді вони могли б почати шукати власника човна. Знову страх напосівся на мене: а коли вони знайшли-таки мій човен, коли вони й далі блукають десь островом? А може, вони повернуться пізніше, їх буде більше, вони вполюють і засмажать мене… Можливо, мене вони й не знайдуть, проте здатні винищити зерно, забрати собі отару кіз, а тоді я просто помру з голоду…

Страх цілком позбавив мене спокою. Я вже не вірив у милість Господню і не сподівався, що Він і далі посилатиме мені свої дари, як робив до цього дня. Я почав картати себе, що не сіяв зерна про запас, тож якщо лихої години щось станеться з моїм полем, наступної зими я лишуся зовсім без хліба. Я вирішив, якщо цього разу мені вдасться вийти сухим із води, то я сіятиму стільки хліба, щоб мати трирічний запас. Що б не сталось, у такому разі я вже не помру від голоду.

Які дивовижні повороти робить життя, ведене рукою долі! Як багато залежить від випадку! Сьогодні ми любимо те, що завтра ненавидітимемо, сьогодні ми шукаємо того, чого завтра уникатимемо, сьогодні ми прагнемо того, чого завтра боятимемося — більше того, дрижатимемо від самої думки про це! Саме так сталося зі мною: ще вчора я найбільше жалівся, що не маю людського спілкування, що скнію на острові самотиною, ув'язнений океаном, відрізаний од людства, приречений на одиноке життя, що ніколи я не побачу свого нащадка — найбільшого Божого благословення людині, та сьогодні я тремтів на саму думку, що можу зустріти на острові людину, і готовий був ховати голову в пісок од вигляду людського відбитка на землі.

Життя людини — як нерівна дорога. Пізніше, коли я трохи оговтався від першого збентеження, то багато міркував на цю тему і дійшов кількох цікавих висновків. Я збагнув, що нескінченно мудре й добре провидіння недарма послало мені таке випробування; що я не можу власним розумом осягнути Божого задуму, але не маю права піддавати його сумнівам. Я був Божим творінням,і Творець по праву може розпоряджатися моїм життям — карати за гріхи або нагороджувати за послух. Я ж повинен цілком покладати свої надії в Бозі та сумирно приймати все, що Він мені приготував.

Минали години, дні, та навіть тижні й місяці, а я все перебував під впливом незвичайної події. Одного ранку, лежачи в ліжку, я перебирав у голові небезпеки, які чигатимуть на мене, якщо на острові з'являться дикуни. Я страшенно рознервувався, і раптом у пам'яті знову зринули слова зі Святого Письма: «І до Мене поклич в день недолі, — Я тебе порятую, ти ж прославиш Мене». Щойно я про це подумав, як настрій мій кардинально змінився, і я бадьоро скочив із ліжка.

Тоді-то ще одна ідея спала мені думку: а не може так бути, що мої страхи — вигадані, що відбиток на піску — то слід власної моєї ноги, який я залишив, вистрибнувши з човна? Від такого міркування до мене повернувся добрий гумор, і я сам себе почав переконувати: це таки моя власна підошва лишила відбиток! Якщо до човна я йшов цією дорогою, то чому тим самим шляхом не міг іти і від човна? Хіба б міг я точно пригадати, де ходив, а де ні? Якщо слід виявиться моїм власним, то я уподібнюся дурням, які розповідають вигадки, буцім бачили привида, а потім самі ж того привида більше за всіх бояться.

Страх відступив, я почав ненадовго виходити з оселі, бо перед тим три доби поспіль боявся навіть поткнутися зі своєї твердині надвір. Мені вже бракувало харчів — лишалося трохи ячмінних пирогів і води, та ще кіз треба було щовечора доїти: якщо я не робив цього, вони дуже мучились і ревіли. На цей раз я не доїв кіз три дні, і кілька з них так настраждалися, що в них ледь не зникло молоко. Отож, сам себе підбадьорюючи, що відбиток на піску, поза сумнівом, був моїм власним і що коли так піде далі, я почну сахатися власної тіні, я виліз зі схованки і вирушив до літньої хатини, аби подоїти кіз. Не можна описати, як сторожко я рухався, як раз по раз озирався, як часто кидав кошик і тікав, бо мені ввижалося, що хтось мене переслідує! Отаким був мій переляк.

Однак за дві-три доби, що я день удень виходив надвір і ні разу не наштовхнувся на жоден підозрілий знак, я осмілів і повірив, що сам собі все нафантазував. Звісна річ, щоб остаточно переконатись у правдивості таких висновків, треба було ще раз сходити на берег і добре роздивитися слід, порівняти його з моєю підошвою. Я нарешті зважився на таку довгу прогулянку, знову розшукав відбиток і роззирнувся наокруж. Ні, витягаючи човен на берег, я ніяк не міг залишити слід у такому несподіваному місці. По-друге, я приміряв власну ногу до відбитку й одразу збагнув, що вона набагато менша. Це відкриття знову нажахало мене і викликало сум'яття в душі. Я вкрився холодним потом із переляку й побіг додому, певен, що на березі на мене чатують чужинці. Невже острів не безлюдний? Тоді мене можуть знайти будь-якої миті — і як мені захиститися від ворогів?

Яких тільки божевільних ухвал не виносить людина, що нею оволодів страх! Страх відбирає здоровий глузд і здатність тверезо дивитися на речі. Першим моїм порухом було розламати огорожу пасовиська й випустити на волю отару кіз, щоб, бува, ворог не наштовхнувся на таку багату здобич і не почав учащати на острів у пошуках більших скарбів. Далі треба перекопати ячмінне та рисове поля, бо й на них можуть натрапити чужаки. А після цього негайно знищити літню хатину, бо якщо її знайдуть, обов'язково шукатимуть мене по всьому острову.

Першу ніч я не спав зовсім — тільки про це й думав. Голова просто лускала від жахливих видив. Очікування лиха в тисячі разів моторошніше, ніж саме лихо, коли ти опиняєшся з ним віч-на-віч. Тягар тривоги часом гірший, ніж та небезпека, що тримає тебе у напрузі. Мені ніяк не вдавалося відігнати від себе жахливих думок, заспокоїтися, покластися на Бога, як я вже робив це на острові неодноразово.

Тільки під ранок я задрімав. Тривога так виснажила мене, що спав я на диво міцно, а прокинувся зовсім в іншому гуморі. Зранку я міркував уже виваженіше: острів мій, багатий на флору і фауну, недалеко відлягає од великої землі, і хоча на ньому немає постійних мешканців, нічого дивного, що час від часу сюди навідуються люди на човнах. Вони або вміють будувати великі човни, придатні для довгих мандрівок, або знають усі попутні вітри й уміють проплисти велику віддаль у маленьких каное. Я провів на острові п'ятнадцять років і ще жодного разу не натрапляв на слід людей, але це зовсім не означає, що вони так-таки й ніколи сюди не навідувалися. Люди могли припливати сюди у своїх справах, надовго не затримуючись, і швидко вертатися додому. Можливо, іноді їм навіть доводилося заночувати на острові, якщо вони одразу не могли повернутися назад, бо не було попутного вітру. Також може бути, що тут випадково опинилися втікачі, які після сутички з ворогом мали шукати собі прихистку і дорогою на велику землю зробили на острові коротку зупинку на перепочинок. Отож аби уникнути лиха, якщо раптом побачу, як люди причалюють до берега, я маю заздалегідь подбати про надійний сховок, де можна пересидіти небезпеку.

Я картав себе за те, що викопав таку широчезну печеру, та ще й приліпив до неї двері, котрі вели просто на волю, а не у двір, добре захищений валом. Що ж його чинити тепер? Мабуть, треба збудувати ще один вал, який би захищав і двері до печери! На щастя, мені не довелося довго пріти на цією важкою роботою: як ви пам'ятаєте, коли несподівано вкорінився й зазеленів частокіл навколо літньої хатини, я вирішив зробити такий самий живопліт довкола й старого мого житла. Цього разу я не забивав паль густо, бо знав, що вони й самі поступово розростуться. Коли ж розширював печеру, то тягав землю і висипав попід паркан. Я добре утоптував ґрунт, і незабаром зовнішня стіна нагадувала земляний вал. Дерева розрослися, і лишень у кількох місцях залишилися щілини, куди заледве могла пропхатися рука. Усього таких щілин було сім, і я вирішив скористатися ними: у кожній приладнав по мушкету з тих запасів зброї, що давним-давно порятував із корабля. Тепер я міг за дві хвилини вистрілити одночасно з сімох мушкетів!

Та й цим я не вдовольнився: поза парканом я насадив перелісок із того самого схожого на вербу дерева, яке так добре розросталося. Мабуть, загалом я повстромляв у землю понад двадцять тисяч лозин! Але поміж переліском і валом я залишив вільний простір, щоб ніхто не міг підібратися до мене непоміченим, ховаючись поміж лозою, коли вона добре розростеться.

За два роки перелісок перетворився на густий гайок, а ще за п'ять чи шість років темний ліс оточував мою оселю так щільно, що ніхто б і не повірив: за цими правічними деревами може ховатися чиєсь житло. А оскільки я не залишив жодних лазівок з дому, мені довелося тримати одразу дві драбини: одну я приставляв до скелі, яка мала зручний уступ, а другу ставив на цей уступ і таким чином видирався на саму гору. Коли ж я спускав обидві драбини, жодна жива душа не змогла б залізти до мене, не скрутивши собі в'язів, та коли б комусь це і вдалося, він потрапив би поміж двох валів, а не у внутрішній двір.

Я вжив усіх заходів безпеки, що їх диктувала мені обережність. Згодом виявилося, що робив я це таки недарма, хоча тоді ще не міг передбачити усіх наступних подій.

Робінзон Крузо

Розділ 12

Сховок у печері

Поки я укріплював свою твердиню, не міг не думати й про інші справи, адже треба було обов'язково захистити отару кіз, без якої я просто пропаду з голоду: коли закінчаться набої і порох, як я полюватиму на дичину? Якщо зараз втрачу цілу отару, доведеться починати все спочатку, приручати і розводити кіз заново.

Довго я розмірковував над непростим завданням і зрештою вирішив учинити так: видовбати велику підземну печеру і щоночі заганяти отару туди. Крім того, варто огородити кілька невеличких пасовиськ подалі одне від одного, добре замаскувати їх і в кожному тримати по півдюжини кіз. Якщо з головною моєю отарою станеться біда, я зможу знову розмножити поголів'я з цих невеличких сімейок. І хоча нова робота вимагала у мене великих додаткових зусиль, іншого виходу з ситуації я просто не бачив.

Довго блукав я островом, досліджуючи найбільш віддалені й дикі місця, і нарешті обрав непогану ділянку— глуху й відлюдну, як мені того й праглося. Смужка заплавної луки зусібіч була оточена лісом, — якось саме тут я заблукав, коли намагався розвідати новий шлях зі східної частини острова додому. Три акри порослої травами луки ховалися за стіною дерев так надійно, мов сама природа огородила їх парканом. Тут мені не доведеться впасти замертво від роботи, як на будь-якій відкритій місцевості.

Одразу ж я взявся до роботи і менш ніж за місяць добре огородив галявину, — козина отара (чи родина, як вам більше подобається) тут почуватиметься у цілковитій безпеці. Не зволікаючи, я вибрав десяток молодих кізочок і двох козликів і перевів їх на нове місце. Поки вони призвичаювалися до нового житла, я доробляв огорожу, допоки не вдовольнився результатом — паркан був таким самим міцним і надійним, як і решта з тих, що я ставив. Тут, щоправда, я не надсаджувався, і все одно витратив часу менше, ніж зазвичай.

Отакої я додав собі роботи, і все тому, що наштовхнувся на відбиток босої людської ноги на піску. Я ще й досі не зустрів на острові жодної душі, та вже два роки жив у постійній напрузі. Життя моє втратило спокій, який так тішив мене всі попередні роки. Мене зрозуміє людина, яка знає, як це — щодня й щогодини почуватися у полоні страху. Через ненастанну тривогу навіть релігійні мої почуття поблякли: я тільки й думав про те, що от-от можу потрапити до рук дикунів-людожерів, і тому не міг спокійно звернутися навіть до Бога. Щовечора, лягаючи спати, я молився з однією думкою: тільки б перебути ще одну ніч, тільки б до ранку не потрапити до рук людожерів.

Та повернімося до щоденних клопотів. Скоро я убезпечив частину свого товару, знову почав блукати островом, шукаючи ще одного гарного місця. Я просувався далі й далі на захід, — так далеко я ще жодного разу не ходив у цьому напрямку, — і нарешті вийшов на пагорб, звідки видно було вже воду. Глянувши на море, я уздрів серед хвиль човен. Тобто мені привидівся човен посеред морської гладіні, далеко-далеко на обрії. В одній із моряцьких скринь, я пам'ятав, зберігаються підзорні труби, які я переправив із корабля, проте зараз я не мав труби з собою. Човен маячів так далеко, що я насилу міг розрізнити його обриси. Я дивився й дивився на нього, допоки у мене не запекло нестерпно очі, але так і не розібрав, то насправді судно — чи тільки виплід моєї фантазії. Коли я почав спускатися з пагорба, то втратив човен із поля зору. Я вирішив більше нікуди не виходити без підзорної труби в кишені.

Я зійшов із пагорба на іншому боці острова, куди ще ніколи не забрідав. Коли я так погано знаю місцевість, то хіба дивно, що ніколи перед тим не бачив людських відбитків на землі? Просто доля розпорядилася так, щоб я висадився у найвіддаленішій, усамітненій частині острова, куди дикуни ніколи не потикаються. Якби я зразу опинився на цьому узбережжі, мабуть, дізнався би набагато раніше, що вряди-годи каное з великої землі причалюють до острова, якщо запливають задалеко в море і їм потрібен короткий перепочинок. А іноді, мабуть, після воєнних сутичок, дикуни-переможці доправляють на острів полонених ворогів, де, за своїм людожерським звичаєм, патрають і поїдають їх.

Отож, коли я спустився з пагорба на узбережжя, а це був південно-західний край острова, я був просто приголомшений. Як описати словами жах, який охопив усе моє єство, коли моїм очам відкрилося узбережжя, всіяне черепами й людськими кістяками? В одному місці залишився слід від кострища, оточений великим колом, мов амфітеатром, де всідалися дикуни під час бучних застіль, топчучи тіла переможених ворогів.

Видовисько настільки ошелешило мене, що я довго не міг прийти до тями і навіть не почував страху. Я спозирав жорстоку картину і міг думати тільки про брутальність і пекельні нахили людської натури. Я чував про таке, але ніколи не стикався особисто. Нарешті я знайшов у собі снагу відвернутися від моторошного видовища. Мене нудило, я ледь не умлівав, і тільки коли виблював, — мене просто вивернуло, — відчув полегшу. Я не міг зоставатись у цьому місці більше ні секунди — галопом видерся на пагорб і помчав до власної оселі.

Віддалившись від страшного узбережжя на пристойну відстань, я зупинився, щоб перепочити, але в голові й далі зринало побачене. Трохи оговтавшись, я звів до неба очі, з яких струмками бігли сльози, і з самого дна душі подякував Богові за те, що не дав мені перетнутися раніше з тими жахливими створіннями, які мешкали десь зовсім неподалік. Хоч моє становище на острові було жалюгідним, а проте Божа рука захищала мене стільки років і, я мав надію, благословлятиме й надалі.

Переповнений вдячністю, я дійшов до своєї твердині. На серці полегшало: моєму життю не загрожує пряма небезпека. Схоже, дикуни-людожери ніколи не припливали на острів по здобич, — мабуть, і так усього мали вдосталь. І в лісистій частині острова вони, либонь, бували, проте ніколи їм не траплялося нічого корисного. І все-таки дивна річ: я на острові вже майже вісімнадцять років, а й досі не наштовхувався на сліди людського перебування. І я цілком можу ще вісімнадцять років так само тихенько собі прожити, якщо випадково не видам себе дикунам якою-небудь необачністю. Краще поменше вистромляти ніс зі своєї твердині, допоки на острові не з'являться якісь мирні люди, а не людожери.

Після свого жахливого відкриття я ніяк не міг позбутися думок про дикунів-людожерів, про їхні страшні, нелюдські звичаї, про традицію пожирати собі подібних; я весь час ходив сумний та напружений і майже два роки старався триматися до своєї оселі якомога ближче. Мої шляхи пролягали поміж трьох пунктів: рідної твердині, літньої хатини і козиного пасовиська. Я більше не блукав островом, розвідуючи нові пасовиська для кіз: так настрашився людожерів, що, либонь, боявся стріти їх увіч більше, ніж самого диявола. Я вже й не ходив провідувати старий човен — вирішив за краще витесати новий, бо й думати забув по воді доправити старий човен на інший бік острова — що як зустріну людожерів у морі? Я вже знаю, що може статися з людиною, яка потрапить їм до рук.

Але час лікує все. Я переконався, що викрити моє перебування на острові на так-бо й легко. Я повернувся до звичного плину життя, тільки намагався виявляти більше обачливості — зірко дивився за тим, щоб не потрапити нікому на очі. Ще я обережніше поводився зі зброєю, бо хтось міг почути постріли. У такій ситуації тим паче мені пощастило, що я встиг приручити кіз, тож не було потреби блукати в лісах, щоб уполювати дичину. Щоправда, час від часу я полював-таки, але тільки за допомогою пасток, з якими уже мав досвід. Здається, за два роки я жодного разу не вистрілив, хоча ніколи не виходив із хати без рушниці. На додачу, за широкий шкіряний пояс я завжди затикав ще й два пістолі, котрі свого часу перевіз із корабля. Прихоплював із собою і велику шаблю, теж іще корабельну, і для неї змушений був пошити окремий пасок. Отож можете собі уявити, який грізний я був зовні, якщо до звичайного одягу, який я вже описував, докинути ще й два пістолі та шаблюку без піхв.

Я застосував деякі додаткові заходи безпеки, але загалом повернув собі спокій і мирний, тихий плин життя. Коли я пригадував усе, що бачив останнім часом, дедалі рідше мені здавалося, що моє життя таке вже жалюгідне, — Бог міг би покарати мене значно гірше, в цьому я переконався. Якби люди частіше порівнювали своє життя з тими, кому ведеться ще гірше, вони рідше б нарікали на долю, а частіше б дякували. Чому ж вони завжди порівнюють своє життя з тими, кому ведеться краще, і тоді безнастанно жаліються і плачуться?

Мені мало чого бракувало на острові, а коли я дізнався, що дикуни-людожери навідуються сюди час від часу, і почав поводитися обережніше, то викинув із голови всі химери, які мені спадали на думку ще зовсім недавно. Наприклад, я подумував зробити з ячменю солод, а вже з солоду спробувати зварити пиво. То була звичайна примха, і хоча зробити солод — не така вже й складна штука, я весь час відмовляв себе, бо розумів, що для цього мені знадобиться дещо, чого не так легко дістати на острові. По-перше, в якій посудині я зберігатиму пиво? Я вже писав, що багато днів, тижнів, та навіть місяців змарнував на те, щоб збити діжку, але так нічого й не досяг. По-друге, не мав я хмелю, від якого пиво краще зберігається, не мав я й дріжджів, завдяки яким грає, не мав я й казана, в якому міг би його зварити. Та навіть за всіх таких умов, якби не дикуни, якби не постійна загроза бути викритим, я б уже що-небудь вигадав і хоч би спробував зварити пиво, — я нечасто відступався від заміру, не доклавши до його здійснення усіх можливих зусиль. Коли вже якась ідея оволодівала мною, я йшов до кінця.

Але зараз голова моя працювала зовсім в іншому напрямку: дні і ночі я плекав мрію захопити грізних людожерів під час моторошного кривавого бенкету, перебити їх і, якщо вдасться, врятувати їхніх полонених. Мабуть, цілого книжного тому не вистане, щоб описати все, що я собі передумав, коли виношував плани, як винищити людожерів або хоча б налякати їх так, аби вони вже ніколи не важилися поткнутися на мій острів. Та жодна з мрій не могла бути втілена в життя, бо ж я все мав чинити самотужки. Що може одна людина проти двадцятьох чи тридцятьох дикунів, озброєних дротиками, стрілами, луками? А вони ж бо поціляють мішені анітрохи не гірше, ніж я стріляю з рушниці!

Я перебирав у голові різні варіанти. Наприклад, викопати яму попід кострищем, закласти туди п'ять-шість фунтів пороху, — нехай людожери розведуть вогонь, порох займеться і як вибухне! Рознесе все, що неподалік. Проте мені не хотілося марнувати стільки пороху, бо й так на залишку мав заледве один барель, до того ж я не був певен, коли саме вибухне порох: а раптом дикуни не сидітимуть у цей момент довкола вогнища, тож віддалений вибух добряче обсмалить їм вуха і налякає першої миті, але не аж так, щоб вони на все життя забули дорогу на острів? Цей варіант я відкинув. Далі я почав мріяти про те, як влаштую засідку в кущах неподалік кострища, озброївшись трьома рушницями, кожна з яких заряджена на два набої. Посеред дикунського кривавого святкування я зачну стрілянину, тільки так, щоб за кожним пострілом покласти на місці чи хоча б поранити двох-трьох із них, а коли вистріляю всі рушничні набої, вихоплю пістолі й залучу їх до справи. Я був певен, що коли б дикунів було й двадцятеро, мені все одно легко вдасться їх перебити.

Подібними думками я тішився кілька тижнів і так вжився в образ, що не міг ні про що інше думати і вночі уві сні винищував ворогів. Я так захопився ідеєю, що декілька днів блукав довкола узбережжя, підшукуючи зручне місце для засідки, де б я міг непоміченим чатувати на людожерів. Я вчащав на страшний берег, переповнений мстивих думок про майбутній кривавий порахунок із двадцятьма, ба й тридцятьма ворогами, і досить непогано вивчив місцевість. Жахливе видовище всіяного кістками піску, де дикуни пожирали собі подібних, тільки підстьобувало мою ненависть до них.

Нарешті я підшукав зручний сховок на пагорбі, де міг би в цілковитій безпеці дочекатися човнів, — з цього місця море було як на долоні, — а потім, ще до того як вони причалять, потихеньку спуститися з пагорба, підібратися ближче до узбережжя й заховатися в лісовій гущавині. Тут я знайшов дерево з величезним дуплом, в якому міг поміститися з усією амуніцією. Сидячи в дуплі, я спостерігав би за кривавими фестинами, а коли дикуни зібралися б у коло наокруж кострища, я б добре прицілився — і точно би не промахнувся, з першого ж пострілу поклав трьох-чотирьох ворогів. Отож я зупинив свій вибір саме на цьому місці для засідки, приготував два мушкети і, як зазвичай, рушницю. У мушкети я набив по декілька великих куль, а на додачу ще й по чотири-п'ять маленьких, розміром зі звичайну кулю для пістолів, а рушницю зарядив цілою пригорщею дробу найбільшого розміру. У пістолі я також зарядив по чотири кулі, тож добре спорядився для того, щоб вести безперервний вогонь. Я був готовий до вилазки.

Коли я ретельно прорахував план, то почав щоранку навідуватися до сховку на вершечку пагорба (від моєї твердині до цього місця було близько трьох миль) — чи не помічу на морі човнів, які прямують на острів. Та минуло два чи три місяці, човнів не було, і мені почав уриватися терпець. Я вже змучився від щоденного чатування, яке щоразу закінчувалося нічим, — за весь цей час жодного разу, ні поблизу острова, ні далеко в океані, куди сягало око, я не помітив чорної цятки — каное чи піроги.

Всі місяці, поки я вчащав на узбережжя, чатуючи на дикунів, мій дух і задум лишалися незламними: я готовий був за першої-ліпшої нагоди винищити двадцятеро-тридцятеро дикунів за злочини, щодо яких у мене не поставало жодних сумнівів, — таким-бо був мій праведний гнів, котрий запалився ще тоді, найпершого разу на узбережжі, коли я уздрів сліди моторошного звичаю нищити й пожирати собі подібних. Либонь, небеса відвернулися від цих страшних людей, у цю місцевість не сягає Божа мудрість, завдяки якій так розважливо облаштований світ, і нема кому відтрутити дикунів від їхніх чорних пристрастей і брутальних традицій. Вони полишені самотою справляти жахливі ритуали, і веде їх у цьому не Божа рука, а пекельна.

Та коли я потроху втомився від щоденного безрезультатного чатування — щодня здійснювати далекі мандрівки, і щодня марно, — моє ставлення до ситуації поступово змінилося. Я тепер міркував холодно й тверезо та зовсім по-іншому дивився на свої пристрасні плани. Хто я такий, щоб судити інших людей і виносити вирок, буцім вони є злочинцями? Хто дав мені таке право? Якщо небеса вже віки й віки дозволяють їм жити таким життям і не карають за це, то, може, саме небеса дають їм здійснювати кару одне над одним у такий жахливий спосіб? А хіба ж ці люди скоїли злочин проти мене особисто? Яке ж я маю право втручатись у криваві суперечки, котрі вони ведуть поміж собою на своїй землі? Я переконував себе: «Звідки мені знати Господні наміри у цьому конкретному випадку? Безперечно, ці люди не вважають і не розуміють, що чинять злочин. Мораль їхнього суспільства не повстає проти подібних дій, ніхто їх за це не засуджує. Вони не усвідомлюють, що чинять зле, а вважають, що сповняють присуд вищого правосуддя, — так само, як і ми подеколи припускаємося гріхів. Вони вважають, що після збройної сутички забити полоненого — не більший злочин, аніж для нас — зарізати бугая. Для них їсти людське м'ясо — те саме, що для нас їсти баранину».

Що довше я міркував над цим питанням, то яснішим ставало, що я дуже й дуже помилявся на початку: люди, які мешкають у цих краях, не більші вбивці (а я-бо вважав їх у думках саме вбивцями), ніж були християни, які страчували полонених після бою. Часто-густо християни без пощади вирізали до ноги цілі загони ворожої армії навіть потому, як ті склали зброю і підкорилися. Крім того, я не міг забувати, що хоча дикуни так брутально та жорстоко чинять одне з одним, але це аж ніяк не стосується мене: мені-бо вони не заподіяли жодного лиха. Якби вони спробували напасти на мене, якби мені довелося захищати власний живіт, я мав би право битися з ними. Але зараз вони й не відали про моє існування і не мали щодо мене жодних замірів, тож як я можу підступно стріляти їм у спину?

Так можна виправдати й звірства перших іспанців в Америці, коли ті винищували індіанців мільйонами! Так, індіанці-язичники[8] не знали християнського Бога, деякі їхні звичаї були кривавими й варварськими, наприклад, людські жертвоприношення богам, та щодо іспанців були людьми невинними. Сьогодні самі ж іспанці згадують про масові винищення індіанців, про спроби викорінити їх із власної землі з відразою та обридженням, а всі інші європейці-християни засуджують як криваву бійню, як акт нелюдської жорстокості, якому немає виправдання ні перед Богом, ні перед людиною. Через моторошні звірства, вчинені іспанцями, саме наймення їхнє тепер вимовляється з жахом людьми гуманними, справжніми християнами, ніби Іспанське королівство — то батьківщина народу, який не має ні моральних засад, ні жалю до злидарів, — а тільки такі-бо якості свідчать про душевну красу.

Ці міркування швидко вистудили мій шал і поклали край кровожерним планам. Я нарешті відступився від задуму винищити дикунів — яке маю право нападати на них першим, коли вони не чіпають мене? А от щоб вони мене й надалі не чіпали, то маю добре подбати про захист: якщо раптом вони викриють мене на острові й атакують, я буду цілком до цього готовий. Хоча з іншого боку, якщо я битимусь із дикунами, то швидше за все пошиюсь у дурні: щоб вийти переможцем у цій битві, треба винищити не тільки всіх людожерів, які перебуватимуть на острові, а й усіх тих, котрі можуть приплисти пізніше, якщо комусь із дикунів вдасться втекти й повідомити одноплемінників про те, що трапилося. Отоді-то тисячі месників висадяться на острові, щоб помститися за загибель товаришів, — за таких умов я не маю шансів вижити, а зараз-бо живу досить пристойно.

Зрештою я дійшов остаточного висновку, що ні з моральної точки зору, ні з політичної не повинен втручатися в чужі справи. Моє діло — добре ховатися, ніде не лишати слідів людської присутності на острові. У моїх міркуваннях релігійні настанови поєдналися зі звичайною поміркованістю, і я навіч переконався, що я, коли будував криваві плани, прагнув винищення невинних істот — принаймні не винних щодо мене. Якщо вони й коять злочини одне проти одного, мене це не стосується: вони мають право поводитися на власній землі, як їм заманеться, а вже судить їх нехай Бог, бо саме Він створив усі народи, і в Його руці карати ці народи або милувати.

Коли ж я ухвалив для себе не втручатися, то відчув велике полегшення: на щастя, не встиг здійснити вчинку, який тепер мені видавався страшенним гріхом — не меншим, аніж умисне вбивство. Я впав на коліна й сердечно подякував Господу, що не дозволив моїй руці вчинити кровопролиття. Я просив Його напутити мене й захистити від дикунів, щоб мені не довелося убивати їх, навіть для того, щоб захистити власне життя.

Минув майже рік. Понад усе я боявся потрапити на очі людожерам, тому більше не піднімався на верхівку пагорба, щоб глянути, чи не пливуть удалині човни. Не знаю, бували вони з тої пори на острові чи ні. Я не хотів іще раз побачити всіяне кістками узбережжя, щоб ненависть знову не оволоділа мною і думки про помсту не спокушали серце, щоб не спровокувати себе на безглуздий напад.

За цей час я здійснив тільки одну сміливу справу: все-таки переправив човен із північного узбережжя ближче до своєї оселі. Переправляв я його уздовж східного узбережжя, де колись дві підводні течії ледь не викинули мене у відкрите море, але я вже знав, як можу безпечно оминути їх. Був певен: дикуни також добре знають про стрімкі течії та підводні рифи, тож навряд чи потикатимуться на цей берег без особливої потреби. Обігнувши східне узбережжя, я натрапив на печеру, яку добре затуляла нависла згори скеля, тож вирішив заховати човен саме в ній. Разом із човном я забрав також усі причандали, без яких він не плив би, — щоглу й вітрило, котрі я змайстрував, і саморобний якір, що його і якорем важко назвати, але він добре показав себе у справі. Таким чином від мого перебування на північному березі не лишилось і сліду.

Крім того, я намагався вести зовсім тихе життя, рідко виходив із дому, окрім як у щоденних справах, без яких просто не міг обійтися: подоїти кіз, перевірити запасне пасовисько, — воно розташоване було в лісі на протилежному кінці острова, тож там я почувався у безпеці. Поза сумнівом, хоча дикуни час до часу навідувалися на острів, у них ніколи не виникало думки щось тут собі уполювати, отож і не відходили далеко від берега. Відтоді, як я дізнався про їхнє існування, вони либонь не раз і не два з'являлися тут, як робили це й раніше. Щиро кажучи, я з завмиранням серця пригадував свої колишні прогулянки островом: голий, з однією рушницею через плече, часто-густо зарядженою дрібненьким дробом, я блукав повсюди, зазирав у кожну щілину, розвідуючи місцевість. Ото був би для мене сюрприз, коли б замість одненького сліду на піску я раптом наштовхнувся на п'ятнадцятеро дикунів! А якби вони погналися за мною? Вони-бо бігають набагато швидше за європейця, тож шансів утекти у мене б не лишалося.

Від таких думок душа моя втікала у п'яти, і потім я ще довгенько не міг оговтатися. Подумати тільки — що б я протиставив переслідувачам? Як би захищався? Навіть у душі мені страшно було це уявляти. Навіть зараз, після того, як я добре підготувався до відсічі наглого нападу, я все одно не міг собі уявити, як захищатимусь від чисельно більшого ворога. Справді, якщо тверезо поміркувати, що може одна людина? Я ледь не впадав у відчай від таких думок, але зрештою вирішив покластися на провидіння, яке вже багато разів захищало мене від небезпек і рятувало в нещастях, із яких самотужки я б ніяк не міг виборсатися.

Я відновив душевну рівновагу, усвідомивши, що небеса знову виявляють до мене милість. Як часто доля чудесно оберігає нас від небезпеки, як часто, коли людина не може зважитися на цей або той крок, вона відчуває мовби таємний поштовх, мовби вищу підказку: чини так, а не йнак! Може, розум підказував нам чинити зовсім по-іншому, та інтуїція наказала: ні, зроби так! А згодом ми переконуємося, що якби діяли, як нам нібито підказував розум, то опинилися б у страшній халепі.

Я пригадав випадки з власного життя і пересвідчився: коли внутрішній голос нашіптував мені щось робити, а щось не робити, чинити так або інакше, я майже завжди підкорявся йому, хоча й не відав чому. І в юності, якщо я дослухався до внутрішнього голосу, то часто уникав халепи, та зараз, на острові, я почав значно більше дослухатися до нього, і тому таких прикладів міг навести без числа. А ще ж були випадки, коли я не послухався внутрішнього порадника — і згодом переконався, як немудро учинив.

Ніколи не пізно вчитися на власних помилках, і тому я раджу всім розважливим людям, якби їм довелося потрапити у такі ж неймовірні обставини, що через них пройшов я сам, не опиратися голосу провидіння, яке говорить через наше власне серце. Я не можу говорити про такі речі з певністю, але мені здається, що наша інтуїція — то підтвердження зв'язку між тілесним і духовним, між світом видимим і світом невидимим. А я розповім і про інші випадки, які безперечно про це свідчать.

Гадаю, читач не здивується, що душевний неспокій і постійна небезпека, в якій мені доводилося жити, знеохотили мене до роботи і до поліпшення побуту. Я більше піклувався про заходи безпеки, ніж про хліб щоденний. Я не наважувався забити цвях чи зрубати дерево, аби хтось сторонній не почув звуку; ще більше остерігався стріляти з рушниці. Та понад усе мені страшно було розводити вогнище, бо ж дим піднімається високо і тому вдень його видно здалеку. Він міг би видати мене. Через це мені довелося перенести роботи, яких не можна було зробити без вогню, — наприклад, обпалювати горщики і глечики, — в літню хатину в лісі, бо зовсім несподівано неподалік від неї я наштовхнувся на зручну підземну печеру, яка тягнулася далеко вглиб і про яку, я певен, дикуни нічого не знали. Та коли б вони принагідно й побачили її, то не стали б туди потикатися, бо така печера могла зацікавити хіба що людину, яка шукає цілковитої самотності, — таку, як я.

Вхід до печери відкривався в підніжжі скелястого пагорба, де цілком випадково (або ж, коли ми вже про це заговорили, велінням долі) я рубав дрова на вугілля. Перш ніж я повернуся до печери, хочу пояснити, для чого мені знадобилося вугілля: оскільки я боявся розпалювати вогонь поблизу власної оселі, щоб дим не видав мене, але ж зовсім без багаття жити не міг, бо треба було пекти хліб, смажити м'ясо тощо, то я вирішив палити багаття тут, у віддаленні від дому, прикриваючи його дерном, а потім збирати вугілля і вже вдома знову розпалювати з нього вогнище, — я бачив, як це робиться в Англії. Тоді багаття не давало диму.

Але це між іншим. Поки я рубав дрова, то помітив позаду густого гіллястого куща ніби западину. Я зацікавився.

З великими труднощами мені вдалося протиснутися в отвір, але всередині печера розширювалася, в усякому разі, вона виявилася достатньо великою, щоб я міг стати тут на повен зріст, і могла навіть вмістити ще одну людину. Та мушу зізнатися, що вискочив із печери я значно швидше, ніж протискувався у неї: в темноті я розгледів пару великих блискучих очей — людських чи диявольських, не знаю, — які світилися, мов дві зірки. Світло, яке проникало в отвір, відбивалося у їхніх зіницях.

Але згодом я трохи оговтався й обізвав себе дурнем: злякатися диявола — ганьба для людини, яка провела на острові двадцять років самотою. Навряд чи в печері міг бути хтось страшніший за мене самого. Отак поміркувавши, я зібрав волю в кулак, підняв розжарену головешку і знову заскочив до печери. Палаюча гілка в моїй руці справила враження, бо не встиг я ступити й трьох кроків, як знову не на жарт перелякався — почув шумне зітхання, мов то людина від болю хапнула ротом повітря, потім дивний здушений звук, який і словами не описати, і знову зітхання.

Холодний піт виступив у мене на чолі від страху, я миттю відступив. Якби на голові в мене не було важкої шапки, мабуть, волосся моє стало би сторчма. Та я змусив себе зібратися на силі, вірячи, що Бог оборонить мене, і знову зробив крок уперед. Розжарену головешку, як смолоскип, я тримав над головою. І тут у світлі полум'я я побачив на землі здоровезного старого цапа, який забрів у печеру здихати від старості. Я порухав його, чи раптом не зможу витягнути назовні, а він спробував зіп'ястися на ноги, але не зміг стати. Я подумав: нехай лежить собі. Коли вже він так налякав мене, то зможе налякати й дикунів, якщо комусь із них спаде на думку навідатись у печеру.

Спам'ятавшись від переляку, я почав роззиратися. Печера була зовсім невеличкою — не більше дванадцятьох футів. Форми вона була ні круглої, ні квадратної — руки самої природи витесали її і дали таку чудернацьку форму. Я також помітив, що в глибині печери є прохід, але він був таким низьким, що мені довелося стати навколішки, щоб зазирнути туди. Я й гадки не мав, куди він може вести. Я не мав із собою свічки, тож вирішив поки що не обстежувати прохід, а назавтра повернутися з каганцем і трутницею, щоб висікати вогонь, — я зробив собі її з запалу мушкета.

Отож наступного дня я повернувся до печери з шістьма свічками (зараз ліпив собі дуже добрі свічки з козиного лою, бракувало тільки якісного ґноту — не мав я нічого, крім просмоленої корабельної мотузки та ще сушеного стебла кропиви). Побіля підземного ходу в печері мені довелось опуститися навколішки та так і повзти майже десять ярдів, — гадаю, то був сміливий учинок із мого боку, адже я зовсім не знав, що може чекати мене попереду і як довго мені доведеться лізти.

Коли я подолав найвужчу ділянку ходу, склепіння піднялося — тепер висота печери сягала двадцятьох футів. Я ще ніколи не бачив на острові нічого величнішого — склепіння печери віддзеркалювало тисячі й тисячі вогників з двох моїх свічок. Не знаю, що саме так відблискувало у камінні — були то діаманти чи якісь інші коштовності, а може, й золото, але я цього ніяк не міг визначити. Я опинився у чарівному гроті, цілком зануреному в темряву; долівка була сухою та рівною, всипаною немовби дрібненькою рінню, і під ногами не траплялися огидні створіння, які зазвичай плодяться у вогких печерах. Не було вологи й на стінах та склепінні гроту.

Єдина незручність — вузький вхід, але мені це тільки грає на руку: я можу бути певний, що грот цілковито безпечний. Я настільки зрадів несподіваному відкриттю, що вирішив без зволікань перенести сюди які-не-які речі, котрі для мене являли найбільшу цінність: наприклад, запас пороху, резервну зброю — дві рушниці (загалом я мав три) і три мушкети (всього я мав вісім, а в моїй твердині мені досить було й п'ятьох, які я завжди тримав зарядженими в бійницях, що їх облаштував у паркані; коли б мені треба було кудись вирушити, я міг їх дістати і взяти з собою).

Коли я перебирав зброю, то навіщось відкрив і діжку пороху, яка була підмокла від води і яку я пожалів зразу викинути. Виявилося, що вода намочила тільки три-чотири дюйми пороху зусібіч, і там він злежався на камінь, проте не проникла глибше, тож усередині, мов у мушлі, він чудово зберігся. Таким чином до своїх запасів я додав ще близько шістдесятьох фунтів прекрасного сухого пороху. Для мене це було приємною несподіванкою; я забрав цю діжечку до печери, бо про всяк випадок ніколи не тримав у своїй твердині понад два-три фунти пороху— раптом загориться й вибухне! Крім того, я переніс у грот і свинець, з якого рубав кулі.

Тепер я почувався древнім велетнем, які, за переказами, мешкали у печерах і підземних скелястих гротах, де ніхто не міг добратися до них. Я переконував себе: навіть якщо п'ятсот дикунів почнуть шукати мене, їм ніколи тут мене не знайти. А коли б вони дивом і наштовхнулися на мій сховок, то не наважаться напасти на мене, доки я тут.

Старий цап, який лежав біля входу в печеру, здох на другий день. Я викопав глибоку яму і поклав його туди, а згори присипав землею, бо не зміг витягнути тушу назовні. Краще хай лежить у могилі, щоб не псувати повітря в моїй печері.

Робінзон Крузо

Розділ 13

Загибель іспанського корабля

Робінзон Крузо

Вже понад двадцять років я мешкав на острові. Я так звик до нього, до свого стилю життя, що якби постійно не хвилювався — дикуни можуть викрити мене, то цілком міг би погодитися провести на острові решту життя, а потім, як старий цап у печері, лягти на землю й тихо померти.

Я навчився отримувати маленькі задоволення й радощі, завдяки яким збавляв час із більшою приємністю, ніж раніше. По-перше, як уже розповідав, я навчив папужку Поля розмовляти. Він балакав цілком невимушено, чітко й ясно, і просто радував вухо. Він пробув зі мною двадцять шість років. Не знаю, може, він і далі жив на острові, бо у Бразилії кажуть, що папуги живуть сто років. Собака залишався вірним і лагідним моїм супутником щонайменше шістнадцять років, а потім помер від старості.

Що ж до котів, то їхня родина значно зросла, як ви пам'ятаєте, і мені навіть доводилося час від часу відстрілюватися від їхніх набігів, бо вони тільки й чекали, щоб пожерти всі мої запаси харчів. Коли дві домашні кицьки, перевезені ще з корабля, повмирали, я поступово почав відучувати котів від свого помешкання, щоб вони звикли до дикої волі, — я їх зовсім не годував і відлякував від оселі. Нарешті коти повтікали в ліс, окрім кількох домашніх улюбленців. Якщо в них народжувалися кошенята, мені доводилося їх топити. А старші коти були мені справжньою родиною.

До того ж я завжди тримав побіля себе кількох козенят, яких годував з рук. Я завів іще двох папуг, навчив їх розмовляти, і вони дуже гарно кликали мене на ім'я: «Робіне Крузо!» — проте їм не зрівнятися було з Полем — я не вклав у їхнє навчання стількох зусиль і стільки душі, яку навчання Поля. Ще біля мене прижилося кілька морських птахів, породи яких я не знав; їх я упіймав на узбережжі та підрізав їм крила, щоб не втекли. На подвір'ї в мене буяв зеленню живопліт, що неймовірно розрісся з малих тичок, тож птахи оселилися на деревах і знаходили там собі поживу, а я радів собі з того.

Якби не постійний острах перед дикунами-людожерами, я міг би сказати, що повністю вдоволений життям і не прагну нічого міняти. Та не так сталося, як гадалося. Хто б не читав моєї чудернацької історії, не зможе не зробити з неї отакого висновку: як часто в житті зло, від якого ми щосили намагаємося відгородитися, якого так жахаємося, коли нам доведеться з ним зіткнутися, стає запорукою нашого спасіння з пастки, в яку потрапили, — дверима, крізь які ми виходимо на волю! На прикладі власного життя я можу навести чимало таких випадків, та найбільш яскравою ілюстрацію були останні роки мого самотнього життя на острові.

Був грудень двадцять третього року мого перебування на острові. То був саме час літнього сонцестояння (зимою цю пору року я б ніяк не наважився назвати) — час, коли я збирав урожай і змушений був довгі години перебувати поза межами безпечної своєї оселі в полях. Одного разу я вийшов із дому рано-вранці, ще й на світ не бралося, і з подивом помітив вогник багаття на березі — милі за дві від мене в напрямку саме тої частини острова, куди, я помічав, коли-не-коли навідуються дикуни, але цього разу, на мій жах, значно ближче до мого мешкання.

Я страшенно перелякався, помітивши вогник, і завмер на узліссі, не наважуючись вийти з-за дерев — а раптом наштовхнуся на когось? Та в нутрі моєму все кипіло й вирувало: а що, як дикуни, вештаючись островом, натраплять на хлібне поле — вижате чи ні, або на якісь інші сліди чину моїх рук — тоді вони безперечно мають зробити висновок, що на острові мешкають люди, і не заспокояться, поки не знайдуть мене. Роздрочений такими думками, я хутко повернувся в мою твердиню, заліз усередину й забрав драбину, та й загалом постарався всьому навколо надати якомога дикішого і природнішого вигляду.

Далі я підготувався до відсічі: зарядив увесь наявний арсенал зброї (так я називав свої мушкети, котрі тримав у бійницях огорожі, а також пістолі) та постановив відбиватися до останнього подиху, сподіваючись тільки на милість небес, які не полишать мене беззахисним, якщо я щиро молитиму Бога про визволення з рук варварів. Дві години я так просидів, допоки мені терпець урвався і я подумував здійснити вилазку назовні — розвідати що і як, бо не було у моїй твердині шпигунів, яких можна було би вислати у ворожий табір.

Ще трохи почекавши, роздумуючи про можливі кроки, я дійшов до такого стану, коли вже не міг всидіти на місці, не знаючи, що відбувається на острові. Тоді я приставив драбину до валу, видерся на уступ, про який уже розповідав, а далі притулив драбину до пагорба й видряпався на самий його вершечок, дістав підзорну трубу, що її навмисне прихопив із собою, влігся на живіт просто на землі й почав оглядати місцевість. І миттю я побачив щонайменше дев'ятьох голих дикунів, які всілися на березі довкруж багаття — його вони запалили аж ніяк не для того, щоб зігрітися, бо стояла страшенно спекотна погода, — либонь, збиралися підсмажити звичайну варварську страву — людське м'ясо, яке привезли з собою, вже не знаю, живим чи мертвим.

На березі носами з води стирчали два каное. Був саме відплив, і мені здалося, що люди чекали припливу, аби нарешті забратися геть. Уявіть собі моє збентеження, коли я побачив, що дикуни перемістилися майже на моє узбережжя, так близько до моєї оселі! Але, поміркувавши, я згадав, що вони причалюють до острова під час відпливу, і трохи заспокоївся: я можу спокійно ставати до звичної роботи під час припливу, якщо побачу, що на березі ніхто не висадився раніше. Закарбувавши собі це спостереження, я потім завжди дотримувався обережності, коли вирушав працювати в поле.

Сталося так, як я собі й уявляв: щойно зі сходу почала прибувати вода, всі дикуни заскочили в човни, й повеслували геть. Забув сказати, що перед тим вони з годину танцювали довкола вогню — це було очевидно з їхніх рухів і жестів, які я добре роздивився в підзорну трубу. Я точно бачив, що були ці люди цілком голі, не мали навіть листочка, щоб затулитися, але здалеку я не розрізнив, були то чоловіки чи жінки.

Тільки-но я помітив, що вони забралися, як узяв на плечі дві рушниці, за пояс заткнув два пістолі, збоку повісив шаблюку без піхв і щодуху помчав до пагорба, з якого сьогодні вперше уздрів непроханих гостей. Дістався я туди години за дві, не швидше — з усією-то амуніцією на собі! — і побачив, що на узбережжі побували ще три каное: зараз усі п'ять гойдалися в морі, наближаючись до великої землі.

Жахливе видовище вразило мене, коли я спускався до узбережжя, — дикуни залишили по собі страшні сліди перебування — кров, кістки, шматки людського м'яса, які перед тим залюбки пожирали тут-таки, біля вогнища. Відраза переповнила мене так, що знову обсіли думки, як би то наступного разу винищити до ноги всіх людожерів, скільки б їх не припхалося на острів! Очевидно, дикуни не надто вчащали на острів, бо ж останнього разу я помітив їхню присутність п'ятнадцять місяців тому, — усі ці місяці не тільки не бачив жодної людини, а й слідів не помічав. А в сезон дощів, поза сумнівом, вони в житті не наважаться поткнутися на острів і тим паче забратися так далеко, як сьогодні. Та все одно з тої пори я не міг почуватися спокійно, бо щодня мене тримав у напрузі острах: дикуни можуть нагло з'явитися на острові. Воістину, очікування лиха страшніше за саме лихо, особливо якщо ні на мить не можеш відігнати від себе нав'язливих видінь!

Повсякчас я перебував у вбивчому гуморі і багато годин, які можна було б витратити з користю, провів у похмурих роздумах, як то мені підстерегти дикунів і напасти на них, коли вони наступного разу поткнуться на острів, особливо ж якщо вони розділяться на дві групи, як минулого разу, а не триматимуться купи. Я не замислювався над тим, що коли навіть переб'ю перших нежданих гостей — буде їх, скажімо, десяток чи дюжина, — то завтра припливуть інші, і їх теж треба буде перестріляти, а далі ще інших, і так можна боротися з ними ас! Ad infinitum[9], допоки я сам не перетворюся на звичайнісінького вбивцю, гіршого за оцих дикунів-людожерів.

День і ніч неспокій духу не відпускав мене — я так і чекав, що одного разу потраплю до рук безжальних істот. Якщо й наважувався вийти надвір, то повсякчас роззирався навсібіч й остерігався власної тіні. Отеперечки я зітхав із полегшенням, згадуючи, як вчасно приручив і розвів отару кіз, бо вже не наважувався вистрілити з рушниці, особливо в тій частині острова, куди найчастіше припливали дикуни. Якщо сполохати їх пострілом, вони, либонь, спершу втечуть, проте за кілька днів повернуться, і тоді до острова причалять двісті а чи й триста каное — і чого мені від них чекати?

Але минув рік і три місяці, перш ніж я знову побачив дикунів, і про це я згодом розповім. Можливо, за цей час двічі або тричі вони й припливали на острів, проте або не висаджувалися, або не потрапляли мені на очі. У травні ж, на двадцять четвертий рік мого перебування на безлюдному острові, я зіткнувся з дикунами за дуже дивних обставин, але про це у свій час.

Останні п'ятнадцять-шістнадцять місяців нервовий мій стан анітрохи не поліпшувався; я кепсько спав, мені снилися жахіття, серед ночі я схоплювався з ліжка. Вдень турботи відволікали мене, а вночі мені знову снилося, як я винищую дикунів, і тоді я шукав виправдання убивству.

Але забудьмо про це на деякий час. Отож, була середина травня, гадаю, шістнадцяте число, якщо не мій саморобний дерев'яний календар, бо я все ще карбував дні на стовпчику. Повторюся, було саме шістнадцятого травня, всенький день дув шалений вітер, раз у раз гримів грім і небо розтинала блискавка. Уночі погода тільки погіршилася. Я сидів у наметі й читав Біблію, час від часу відволікаючись на думки про обставини свого життя. Аж раптом мене сполохав постріл гармати, який долинув, мені здалося, з моря. Несподіванку не можна було порівняти ні з чим, що я відчував дотепер!

Я підскочив мов ошпарений. В одну мить прихилив драбину до пагорба, видерся на уступ, переставив драбину вище й виліз на верхівку пагорба саме в той момент, коли далекий зблиск на морі змусив мене прислухатися — зараз має долинути звук гарматного пострілу. За півхвилі я почув його й одразу збагнув, що пролунав він зі сходу — саме звідти, де мій човен не так давно боровся з течією біля скелястого узбережжя острова. Я тут-таки подумав, що то стріляє якийсь корабель, котрий потрапив у безвихідь; либонь, він подорожує не сам, а в парі з іншим, і посилає другому сигнали тривоги, прохаючи про допомогу.

Мені вистало здорового глузду подумати, що коли я й не зможу допомогти їм, вони можуть допомогти мені. Отож я кинувся ламати і збирати сухостій, який тільки міг знайти в околиці, склав із нього величезне кострище і запалив на самому вершечку пагорба. Сухе дерево швидко зайнялося та розгорілося. Хоча дув шалений вітер, вогонь усе одно здіймався високо, тож коли в морі був який-небудь корабель, він не міг не побачити багаття. І вони таки побачили: щойно полум'я здійнялося до неба, як почувся третій гарматний постріл, а тоді ще і ще, всі з того самого місця. Я палив багаття всю ніч, до самого ранку. Коли ж настав ранок і небо розвиднілося, далеко-далеко в морі, на схід від острова, я побачив чи то вітрило, чи то сам корабель — не міг розрізнити навіть у підзорну трубу, бо віддаль була занадто великою, та й погода ще й досі лишалася туманною, принаймні над морем.

Весь день я час від часу поглядав на корабель і згодом помітив, що він не рухається. Я зробив висновок, що він стоїть на якорі. Можете уявити, як я почувався: схопив рушницю й помчав на скелясте узбережжя острова, де мене захопила була течія. Коли я добрався туди, погода цілком виясніла, і на свою біду я побачив сліди кораблетрощі — вночі шторм підступно кинув корабель на підводні скелі, — ці скелі я розвідав, коли плив у човні, і для мене вони виявилися спасінням, бо течія розбивалася об них і створювала начебто зустрічну течію, яка виштовхнула мене на спокійну воду й урятувала в найнебезпечніші хвилини мого життя.

Проте що для однієї людини є добром, для іншої може виявитися злом. Схоже, нещасних моряків потягло вночі на невидимі скелі страшним вітром ост-норд-ост. Якби вони помітили острів, а вони точно його не помітили, то могли б, гадаю, спробувати дістатися берега на човнах і врятуватися. Але згадка про те, як вони палили з гармат, особливо коли побачили розведене мною багаття, наштовхнула мене на роздуми.

Спершу я уявляв собі, як моряки, помітивши полум'я мого вогнища, посідали у човни та спустилися на воду, сподіваючись дістатися берега. Проте хвилі здіймалися так високо, що просто підхопили човен, як шкаралупу, й викинули на скелі. Потім я думав, що, можливо, під час шторму всі човни змило з корабля роз'ятреною водою або ж матроси самі розбили й викинули їх за борт, як часто це траплялося під час великих штормів, коли море з такою силою билося в палубу, аж люди могли покалічитися. Іноді я уявляв собі, що корабель подорожував не один, що з ним мандрували й інші, яким він подавав сигнали про біду, тож морякам вдалося врятуватися на борту іншого судна. Іншим разом мені спадало на думку, що моряки всі до одного спустилися в човен і попливли до берега, але там їх підхопила течія, про яку я розповідав, і викинула у відкритий океан, де вони не мали жодної надії на порятунок. Можливо, зараз вони помирають з голоду й уже в тому стані, коли готові їсти одне одного.

Та то були тільки припущення, а я, не в силах нічим допомогти, міг лишень співчувати сердешним морякам. Думаючи про бідолах, я міг тільки ще і ще раз дякувати Богові, який урятував мене на безлюдному острові й забезпечив усім необхідним, — із двох кораблів, які волею долі опинились у цій частині світу, жодна жива душа не врятувалася, окрім мене. Ще раз я переконався: коли провидіння посилає нам випробування, які видаються нам нестерпними, ми завжди повинні бути вдячними й за те, що маємо, бо хтось зараз перебуває ще в гірших умовах, ніж ми. Хіба можна порівнювати з моєю долю нещасних моряків, із яких, це ж очевидно, жоден не врятувався! Розумом я усвідомлював: попри всі мої божевільні надії, навряд чи можна сподіватися, що зацілів хоч би хтось із команди — якщо, звісна річ, їм не допоміг другий корабель, коли такий узагалі був. Але то було химерне припущення, бо я не бачив жодного знаку другого судна.

Не можу описати словами дивної туги, яка охоплювала душу, коли я глядів на потрощений корабель і бурмотів: «О, якби хоч двоє чи троє, та коли б хоч одна жива душа порятувалася! Вона прибилася б до мого берега, ми би потоваришували, і я мав би з ким перекинутися словом!» Ніколи в житті не мав я такого щирого, такого сильного бажання опинитися серед собі подібних і не почував такої розпуки через нездійсненність своєї мрії.

Існують таємні пружини у наших почуттях, що їх приводить у рух спогад про щось дороге й рідне, котре в уяві постає яскраво, мов ми бачимо його навіч, і тоді ми почуваємо сильне зворушення душі та нестримне бажання опинитися поряд із цим дорогим і рідним, і його відсутність стає просто нестерпною. Отак було і з моїм щирим бажанням, щоб хоч одна людина врятувалася з корабля. Гадаю, я повторив слова «О, хоч би одна жива душа!» тисячу разів і так роз'ятрив свої душевні рани, що коли просто вимовляв цю фразу, кулаки мої інстинктивно стискалися, пальці впиналися в долоні, і якби в руці я тої миті щось тримав, то мимохіть розтрощив би. Зуби ж мої зціплювалися так щільно, що потім я не міг їх розтиснути.

Нехай натуралісти[10] пояснюють мої почування, їхні витоки й ознаки. Я ж можу описати тільки те, що зі мною відбувалося і що дивувало навіть мене самого, бо я не міг знайти йому пояснення. Безперечно, то був вияв полум'яних бажань, яскравих мрій, котрі малювала уява, — якою насолодою була б для мене бесіда з рідною християнською душею!

Проте склалося не так, як я мріяв. Розпорядилася так моя доля чи доля бідолашних моряків, а може, нас усіх, але до самого кінця, до останнього дня мого перебування на острові я так ніколи й не дізнався, чи не врятувався хтось із розтрощеного корабля. А одного разу, за кілька днів по кораблетрощі, мене спіткала біда — на березі я наштовхнувся на тіло потонулого юнги. Вдягнений він був тільки у моряцьку куртку, лляні штани до коліна і синю лляну сорочку. Я не міг з його одягу вгадати, з якого він краю. У кишені в нього лежали два срібні піастри і люлька — вона для мене була вдесятеро ціннішою, аніж оті гроші.

Погода виясніла, і я вирішив на човні доплисти до місця кораблетрощі, сподіваючись знайти там дещицю корисного. Та не стільки це бажання гнало мене до корабля — насправді я в глибині душі все ще сподівався знайти там живу душу, яку мені вдасться врятувати, і це принесло би спокій моїй власній душі. Думка ця цупко тримала мене, і серце не заспокоювалося ні вдень, ні вночі. Я повинен, повинен узяти човен і сплавати на борт загиблого корабля! Я поклався на Божу волю — бажання було таким палким, що я не міг його позбутися, і мені здавалося: на кораблі на мене чекає якась підказка, якийсь знак, і якщо я знехтую ним зараз, то потім ніколи собі не пробачу.

Усе ще перебуваючи під враженням, я поспішив назад до моєї твердині, підготувався до вилазки на човні, запасся хлібом, узяв із собою великий глек прісної води, компас, пляшку рому (у мене ще лишалося чимало рому) і кошик родзинок. Все необхідне було споряджене. Я спустився до човна, вичерпав із нього воду, повантажив усі припаси і повернувся додому. За другим разом я приніс великий мішок рису, парасольку, яку приладнав над стерном, щоб захиститися від палючого сонця, ще один великий глечик прісної води, дві дюжини ячмінних хлібців, пляшку козиного молока й трохи сиру. Упріваючи з натуги, я перетягнув усе на борт і, молячи Бога скерувати мене на вірний шлях, вирушив на веслах уздовж берега та зрештою досяг найдальшої точки острова на північному сході.

Тепер я мав виплисти у відкритий океан — зараз або ніколи. Я поглянув на швидкі течії, які мчали пообіч острова і які я дуже добре пам'ятав із минулого разу. Серце моє тьохнуло — якщо мене затягне одна з течій, човен викине далеко в море, мабуть, я втрачу й острів із поля зору, а якщо ще й вітер здійметься, тоді я на вутлій довбанці безперечно загублюся посеред неозорого океану.

Страхи опосіли мене, і я майже відступив від свого наміру: завів човен у невеличку затоку, зійшов на берег і присів на згірку. Я розривався між тривогою і жаданням, між страхом і прагненням вирушити в подорож. Поки я сидів, міркуючи, почався приплив, і тепер я не міг вирушити в мандрівку ще кілька годин. Отож мені спало на думку видертися на вершечок якогось пагорба й добре роздивитися згори, як біжать течії під час припливу: чи не може так статися, що одна течія понесе мене в море, а повернуся я з іншою? Тільки-но я про це подумав, як побачив достатньо високий пагорб, з якого море лежало, як на долоні. Звідси я спостеріг, що відпливна течія бере витоки побіля південного узбережжя острова, а припливна — біля північного. Отож якщо я на зворотній дорозі триматиму курс більше на північ, то щасливо повернуся додому.

Мене потішило це спостереження, і я вирішив наступного ранку вирушити разом із відпливом. Ніч я переспав у каное, накрившись старим матроським кітелем, а на світанку поплив. Спершу я вийшов у море просто на північ, допоки не відчув під собою течії, що підхопила човен і потягла на схід. За течією я швидко віддалявся від берега, проте північна течія була не такою стрімкою, як південна, в яку я потрапив минулого разу і яка повністю відібрала в мене керування човном. Я направляв каное веслом і швидко наближався до затонулого корабля. Менше ніж за дві години я підійшов до нього упритул.

Жалюгідне видовище чекало на мене: корабель, за формою вочевидь іспанський, застиг, стиснений поміж двох скель. Уся кормова частина була потрощена на друзки, а носова врізалась у підводні скелі з такою силою, що відламалися одразу і грот-щогла, і фок-щогла. Проте бушприт залишався цілим, і ніс корабляне розламався. Коли я наблизився до судна, на ніс вискочив собака і, побачивши мене, почав дзявкотіти й підвивати. Я гукнув його — пес миттю стрибнув у море і поплив до мене. Я затягнув його в човен — ледве живого від спраги та голоду. Коли я дав йому шматочок хліба, він клацнув зубами, мов пажерний вовк, який два тижні блукав голодний у снігах. Тоді я дав бідолашній тварині попити свіжої води — здавалося, собака лусне, перш ніж нап'ється.

Нарешті я переліз на корабель, і перше, що впало мені у вічі, — двійко матросів, які потонули на камбузі, міцно обійнявшись. Я зробив висновок: коли корабель у шторм наштовхнувся на скелі, хвиля почала стрімко захльостувати судно, раз у раз накриваючи людей із головою, і вони задихнулися, мовби цілком були занурені у воду. Крім собаки, нікому не вдалося вижити. Не знайшов я також жодної корисної речі, якої б не зіпсувала вода. Було, щоправда, кілька ящиків із міцними напоями, вином чи бренді, не знаю, які лежали в трюмі, і я бачив їх крізь товщу води, проте мені не хотілося бабратися з важкими ящиками. Я тільки відшукав кілька моряцьких скринь і, навіть не відчиняючи, перетягнув дві собі в човен.

Якби вціліла корма, а натомість відвалився ніс, либонь, на кораблі збереглося б побільше цінних речей, і моя подорож не була б зовсім марною: з того, що було у скринях, я зробив висновок, що загиблий корабель мав чимало добра на борту. А з того курсу, яким він плив, можна було здогадатися, що вийшло судно з Буенос-Айреса або з Ріо-де-ла-Плати, що в Південній Америці, трохи далі від Бразилії, і прямувало в Гавану, що в Мексиканській затоці, і далі, мабуть, до Іспанії. Безперечно, корабель віз багатий вантаж, який уже нікому не знадобиться. Що сталося з рештою команди, я так і не довідався.

Крім скринь, я знайшов іще один ящик міцних напоїв, галонів на двадцять, і насилу перетягнув його на човен. У каюті було кілька мушкетів і великий ріг із порохом — фунтів на чотири. Мушкетів і своїх я мав удосталь, тож лишив їх на борту, зате забрав порох. Забрав я також кочегарну лопату і щипці для вугілля, які мені були дуже потрібні, а також два бронзові казанки, мідну посудину для варіння шоколаду та залізну решітку, щоб на ній смажити м'ясо.

З усім цим скарбом, ще і з собакою на додачу, я вирушив додому, коли почався приплив — цього ж таки вечора. Стемніло, а я все ще плив, і тільки за годину, у повному мороці, дістався землі. Я був украй виснажений. Знову переночував у човні, а зранку вирішив заховати здобич у новій печері, а не тягнути у свою твердиню. Перекусивши, я взявся до роботи. Найперше я вирішив добре роздивитися свої здобутки.

У ящику з міцними напоями були пляшки з ромом, але не з таким, який ми зазвичай пили в Бразилії. На смак цей ром мені зовсім не сподобався. Коли ж я відкрив скрині, то знайшов кілька вельми корисних речей — наприклад, в одній лежав ящик пляшок, дуже дивних зовні, повних смачного лікеру. Кожна пляшка містила близько трьох пінт і була закоркована сріблом. Ще там лежало два горщики цукатів, себто зацукрованих фруктів, так добре запечатаних, що солона вода зовсім їх не попсувала. Ще два горщики цукатів, на жаль, були зіпсовані морською водою. Знайшов я також кілька добрих сорочок, яким надзвичайно зрадів, півтори дюжини білих лляних носовичків і різнобарвних нашийних хустинок. Носовичкам я також зрадів, бо ними дуже приємно витирати спітніле обличчя спекотної днини. Коли ж добрався до дна скрині, то натрапив на три великі мішки піастрів, загалом там було десь тисяча сто піастрів. А в одному мішку, охайно загорнуті у папір, лежали шість золотих дублонів і ще кілька зливків щирого золота. Все разом важило близько фунта.

У другій скрині теж був який-не-який одяг, але не надто цінний для мене. Ця скриня належала, певно, помічнику гармаша, хоча в ній не було багато пороху — тільки два фунти дрібного глазурованого пороху, який зберігався у трьох флягах, напевно, щоб у разі потреби заряджати мисливські рушниці. Загалом мандрівка не принесла мені багато користі, а що ж до грошей, то ними я скористатися все одно не міг. Гроші були — мов бруд під ногами, я віддав би всі багатства за кілька пар англійських черевиків і панчіх, яких мої ноги не бачили вже багато років.

Щоправда, мені дісталися дві пари черевиків — їх я зняв із ніг потонулих матросів на камбузі, а ще дві пари я знайшов ув одній зі скринь і дуже цьому зрадів, але то були не англійські черевики, міцні та зручні, а лаковані «балетки». У цій скрині я також знайшов близько п'ятдесятьох піастрів, але золота не було. Мабуть, скриня належала бідакові, а перша — якомусь офіцерові. Про всяк випадок золото я також заховав у печері. Шкода було тільки, що корма корабля відвалилася, бо там, либонь, було повно золота, яке я міг перевезти своїм каное і заховати в печері. Якщо ж мені колись пощастить повернутися в Англію, то золото дочекається мене у надійній печері, допоки я не повернуся за ним.

Робінзон Крузо

Розділ 14

Здійснена мрія

Робінзон Крузо

Перенісши всі речі на берег і надійно заховавши їх у печері, я знову сів у човен і доправив його у затоку, де завжди тримав, а потім повернувся додому. Тут усе було тихо та спокійно. Я повернувся до звичного стилю життя, так би мовити, до родинних справ. Деякий час я жив досить мирно, тільки тепер був пильнішим — раз у раз поглядав на море, але надвір виходив мало. А коли й відходив далеко від дому, то все мене тягнуло у східну частину острова, куди ніколи не запливали дикуни і куди я міг ходити зовсім вільно. З собою я брав стільки зброї, як і зазвичай.

Ще близько двох років минуло без змін. Але правильно кажуть: з-за дурної голови ногам спочинку немає, — усі два роки я розробляв прожекти, як утекти з острова. Іноді мені страшенно кортіло ще раз навідатися до затонулого корабля, хоча здоровий глузд підказував: нічого цінного там уже не лишилося, що виправдало б ризик нової подорожі. Часом я роздумував, у який бік найкраще податися, і якби на той час у мене був такий баркас, на якому я втікав із Салеха, я б не роздумуючи виплив у море і рушив у перший-ліпший бік.

Тепер я знаю: мене вразила пошесть, котра вражає все людство і спричиняє половину його бід. Що це? А це невдоволення життям, яке приділили йому Господь і природа. Ви тільки погляньте на обставини, які завели мене на безлюдний острів, — на юнацький мій непослух, так би мовити, мій первородний гріх, вчинений проти батькової волі, гляньте на всі мої подальші помилки! Провидіння не раз поверталося до мене обличчям — згадати хоча б, як щасливо я дістався Бразилії, як добре облаштувався на плантації, — якби й далі працював, то поступово, протягом того часу, що я змарнував на острові, міг би зробитися одним із найзаможніших бразильських плантаторів! Що штовхнуло мене спорядити корабель до Гвінеї за чорношкірими рабами? Юні безрозсудні голови часто коять такі дурниці, і тільки з роками приходить дорогоцінний досвід. Так само й зі мною — замолоду я наробив помилок, але, як бачимо, і з роками нічому не навчився, бо зараз, замість удовольнитися тим, що маю, день у день шукав тільки шляхів, як би мені втекти з осоружного острова. Не можу не поділитися з читачем, чого саме що там я собі на-планував і як зрештою почав діяти.

Отож повернімося назад у той час, коли я сплавав на затонулий іспанський корабель, потім надійно заховав у затоці човен і нарешті добрався до своєї твердині. Що тут казати — я збагатився купою грошей, але насправді зовсім не забагатів: золото на острові мені було потрібне приблизно так само, як індіанцям у Перу до появи іспанських завойовників.

То була одна з березневих ночей — сезон дощів на двадцять четвертий рік мого перебування на безлюдному острові. Я гойдався в гамаку — не спав, а просто лежав; почувався цілком здоровим, нічого мені не боліло, і гумор був гарним, не відчував я ні тілесних, ні душевних мук, а проте не міг склепити повік і поринути в сон. Цілу ніч не задрімав ні на хвильку! Неможливо передати тисячі думок, які обсідали мене й не давали заснути всеньку ніч. Усе життя пролетіло у мене перед очима, аж до того моменту, коли я опинився на острові, а потім і всі роки, проведені на острові. Я згадував перші щасливі, спокійні роки перебування тут і порівнював їх із тим жахливим станом постійного страху та тривоги, який не відпускав мене останнім часом — з того самого дня, коли я вперше уздрів відбиток людської ноги на піску.

Мабуть, дикуни й раніше навідувалися на острів; може, й по кілька сотень одночасно висаджувалися на його берегах, але ж я про це не відав! А коли не відав, то й не турбувався. Я почувався цілком спокійним і вдоволеним життям, хоча, напевне, ризикував не менше, ніж сьогодні. Я був щасливий, не знаючи нічого про небезпеку, ніби її насправді й не існувало. І тоді я подумав: ласкаве провидіння навмисне приховує тисячі небезпек, які чигають на людство звідусіль, бо якби людина їх усвідомила, то дух її неминуче занепав би, а так вона живе спокійно і врівноважено, бо страшні загрози сховані з-перед її очей.

Далі мої думки перестрибнули на цілком реальну небезпеку, яка чигала на мене усі ці роки на острові. Я блукав собі спокійненько неозорими просторами свого королівства — а в цей час, можливо, тільки гребінь пагорба, чи розлоге дерево, чи нічна темрява відділяли мене від жахливої смерті — смерті від рук дикунів-людожерів, які здатні полювати на мене так, як я полюю, скажімо, на козу або черепаху. Для них забити мене вважалося б не більшим злочином, аніж для мене умертвити голуба чи кроншнепа. Я збрехав би, якби сказав, буцімто не почував щирої вдячності до свого небесного Оборонця, бо вірив, що тільки Він захищав мене і без Його охорони я б неминуче потрапив до чужих безжальних рук.

Потім я почав думати про людську природу дикунів. Як могло статись у світі, що мудрий Господь створив таких нелюдів? Це ж не просто жорстокість — пожирати собі подібних! Але я так і не зміг дійти жодного висновку, тому думки мої потекли далі: що це за частина світу, в якій мешкають дикуни? Звідки вони прийшли, з якого материка? Для чого долають такі великі віддалі, щоб дістатися на острів? На яких човнах плавають? І чому б мені не спробувати подолати таку саму віддаль, яку долають вони?

Я ніколи не замислювався, що чинитиму, коли мені вдасться-таки доплисти до великої землі. Там я теж можу потрапити до рук дикунів — і як мені рятуватися, якщо вони нападуть? Диво буде, якщо мені вдасться досягти великої землі — і не загинути від рук дикунів! А якщо це й здійсниться, чим я харчуватимусь? Куди мені рушати далі? Ні, жодне з цих мудрих запитань не спадало мені на думку — голова була цілком зосереджена тільки на тому, як дістатися човном до великої землі. Теперішнє моє становище здавалося мені жалюгіднішим, ніж будь-коли. Нічого кращого за смерть не чекало мене попереду. Коли ж мені вдасться доплисти до материка, там я, можливо, знайду порятунок. Якщо ж ні, то зможу плисти уздовж берега, як це вже одного разу робив в Африці, допоки не доберуся до людських осель, де, знову ж таки, знайду порятунок. А може так статися, що я наштовхнуся на корабель братів-християн, який підбере мене…

Якщо ж мене перестріне лиха доля, то лишається тільки померти й покласти край усім своїм бідам… Не забувайте, що ці думки були виплодом хворобливої уяви людини у безнадійному становищі, яку рік у рік переслідували нещастя, — особливо якщо згадати страшне розчарування, котре я відчув після відвідин затонулого іспанського корабля, я-бо до останньої миті плекав примарну надію, що мені вдасться врятувати з нього живу душу — когось, із ким я зможу побалакати по-людському, в кого дізнаюся, в яких краях перебуваю і чи є шанси звідси якось вибратися. Нервове збудження охоплювало мене від подібних думок, і я вже не міг спокійно покладатися на небесне провидіння. Не міг відігнати від себе нав'язливих видив і мріяв тільки про подорож на велику землю. Цьому бажанню неможливо було опиратися. Якщо я дозволяв собі думати про морську подорож на велику землю понад дві години, в мені закипала кров, а пульс прискорювався так, мовби мене охоплювала лихоманка. А потім я, цілком виснажений від круговерті образів у голові, падав і засинав як убитий.

Можна було би припустити, що й уві сні я подорожував човном, але натомість мені снилося, як чудового погідного ранку я виходжу зі своєї твердині, а на березі бачу два каное, з яких висаджуються одинадцять дикунів. З собою вони привезли ще одного дикуна, котрого саме збираються забити і з'їсти. Та раптом приречений на смерть стрибає вбік і пускається навтьоки. У моєму сні він забігає в перелісок, що оточує укріплений вал перед моєю твердинею, бо хоче заховатися. Я бачу, що він сам-один, його ніхто не переслідує, і тоді зважуюся йому показатися. Я усміхаюсь і жестами заохочую його: сюди, сюди! Він падає на коліна, мовби молить мене про допомогу. Тоді я показую йому драбину, він дряпається нагору, і я заводжу його в печеру-комору. Вдячний дикун робиться моїм служкою, і я тепер думаю собі: «З ним я точно можу плисти на велику землю, бо він знає дорогу і скерує наш човен. Він знатиме, що робити: де шукати харчі, а куди не потикатися, щоб не натрапити на людожерів. Він знає всі безпечні й небезпечні місця». Я прокинувся від радості, мовби порятунок уже здійснився, і розчарування — то всього-на-всього сон! — було настільки великим, що я довго не міг оговтатися.

Але після дивного сну я переконався, що єдина можливість утекти з острова — то в компанії тубільця. Особливо було б добре, якби він був бранцем дикунів-людожерів, приреченим на смерть і з цією метою доправленим на острів. Порятований тубілець почуватиме вдячність і довіру до мене. Проте була тут одна заковика: як мені врятувати в'язня, не напавши на цілу ватагу людожерів і не перебивши їх усіх? По-перше, сама думка була химерною, і шанси на її вдале здійснення — мізерні. А по-друге, в душі я не був певен у законності власних дій, якщо зважуся так учинити. Серце моє стискалося від думки про те, скільки крові мені доведеться пролити, хай би для власного порятунку!

Не варто повторювати всі доводи, які я вже колись наводив. І хоча зараз я нібито мав виправдання — ці люди були моїми ворогами, бо залюбки з'їли б мене, коли б тільки мали нагоду, тобто я діятиму з метою самозахисту, обираючи поміж життям і смертю, мовби у справжньому бою, — проте думка, що для порятунку мені доведеться пролити людську кров, була нестерпною, тож, уявивши картину бійні, я потім іще довго не міг спам'ятатися.

Довго я мучився такими думками, довго сперечався сам із собою, але бажання звільнитися з острова перемогло все, і зрештою я вирішив будь-що-будь врятувати тубільця собі на допомогу, хай чого б воно мені коштувало. Отут я вже мав поміркувати про практичний бік нелегкої справи. Та оскільки нічого надумати так і не зміг, то вирішив поки що спостерігати за узбережжям, щоб не проґавити, коли дикуни висадяться на острів, а далі вже діятиму за обставинами. Чинитиму, як інтуїція підкаже, і покладуся на долю.

Отож я постановив собі чим частіше виходити на узбережжя, і справді блукав там мало не щодня, аж змучився від цього. Чекати мені довелося півтора року. Я ходив здебільшого на західне і південно-західне узбережжя, виглядаючи каное. А їх усе не було. Я почував страшне розчарування, але не можу сказати, що жага моя почала притуплюватися, як попереднього разу. Навпаки: що більше часу минало, то нетерплячішим я ставав. Словом, я ніколи так не боявся потрапити на очі людожерам, як тепер прагнув, щоб вони нарешті з'явилися на острові! Тим часом я мріяв, як переможу одного, ні, двох або й трьох людожерів, перетворю їх на своїх рабів, які будуть в усьому слухатися і не зможуть завдати мені шкоди… Довго я розважався дурними мріями, а людожери все не з'являлися, тож усі мої прожекти зрештою зійшли на пси.

Півтора року я тішився марними сподіваннями і майже відступився від свого заміру, адже за цей час доля не послала мені жодної нагоди здійснити його, аж раптом одного ранку уздрів п'ять каное, що рядочком, борт до борту, стояли на березі. Люди, які припливли на каное, давно висадилися на землю та зникли невідь-куди. Така велика кількість човнів спантеличила мене: п'ять каное, а я ж бо знав, що в одному зазвичай припливає четверо-шестеро людей, а часом і більше! Що ж робити? Як мені атакувати двадцятеро, а то й тридцятеро ворогів воднораз?

Я повернувся до своєї твердині та влігся, цілком розбитий і знесилений. Потім звівся з ліжка, озброївся, як звичайно, і вирішив чекати, щоб у разі потреби бути напоготові. Чекав я досить довго, дослухувався до кожного стороннього звуку і нарешті, коли мені вкінець урвався терпець, притулив рушниці до стіни попід валом, а сам виліз драбиною на пагорб, як завжди, у два етапи, й обережно визирнув, щоб голова моя не бовваніла понад землею, зраджуючи мою присутність. Приставивши до ока підзорну трубу, я нарешті побачив дикунів — їх було щонайменше тридцятеро. На березі вони запалили вогонь і вже приготували м'ясо. Я не бачив, що це було за м'ясо і як вони смажили його. Зараз дикуни танцювали навколо багаття свій варварський танок.

Я почав роздивлятися околицю і тут-таки побачив двох бідолашних в'язнів. Людожери витягнули їх із човна, де ті, видко, давно вже лежали, чекаючи страшної долі. Одного з бранців довбонули дерев'яним патиком, і він миттю впав. Людожери одразу стали його патрати, як дичину. Другий покірливо стояв, чекаючи, поки до нього дійде черга. Аж тут нещасний полонений, сповнений жаги життя, побіг, відчувши подих свободи, бо людожери й не думали його зв'язати. Він мчав, як вітер, через піски просто на мене. Ще трохи — й опиниться побіля моєї оселі. Чесно зізнаюся, я страшенно перелякався, коли збагнув, що утікач біжить до мене. Особливо нажахався я, коли мені здалося, що ціла хмара людожерів рвонула йому навздогін. Я був певен, що зараз сповниться мій сон, у якому бідолашний дикун рятується в моїй твердині, але як можна сподіватися, що справдиться й друга половина сну і людожери не переслідуватимуть його? Однак я не рушив з місця і зовсім скоро переконався, що тільки троє дикунів кинулись у погоню. Коли ж побачив, що втікач набагато випереджає їх, то зовсім заспокоївся. Якщо йому вдасться втриматися півгодини, він завиграшки втече від ловців.

Дорогу в'язневі заступила затока, про яку я розповідав, — саме в ній я причалював і розвантажував плоти, коли рятував майно з нашого корабля. Дикунові обов'язково потрібно переплисти лиман, бо інакше йому не втекти! І він, щойно добігши до води, ні миті не роздумував: незважаючи на приплив, шубовснувсь у воду, у тридцять змахів руками подолав перешкоду — і вже вилазив на протилежний берег. Далі він помчав іще швидше, ніж перед тим.

Коли ж троє людожерів добігли до затоки, двоє теж одразу пірнули у воду, а третій, либонь, не вмів плавати і тому лишився на березі, а згодом повернувся і побіг назад. Як потім виявилося, йому вельми пощастило. Я ж тим часом дивився на двох пливців і зауважив, що плавають вони удвічі краще, ніж їхній утікач. Чи не час саме зараз, подумав я раптом і вже не міг опиратися цій думці, втрутитися в розвиток подій? Мені потрібен помічник, і доля посилає мені шанс урятувати життя бідолашному дикунові…

Я злетів драбинами донизу, бо ж зоставив зброю біля підніжжя валу, з двома рушницями знову видерся нагору і побіг до моря. Біглося мені легко, бо дорога вела донизу, й нарешті я опинився якраз поміж утікачем і його переслідувачами. Я крикнув до втікача, і він першої миті перелякався мене не менше, ніж людожерів, але я покликав його до себе жестом. Тим часом я помалу наближався до двох переслідувачів. Скоро перший із них опинився поруч із моєї схованкою, я кинувся на нього і вдарив кольбою рушниці. Я не хотів стріляти: боявся, що постріл почують людожери на узбережжі. Хоча, зважаючи на відстань, навряд чи вони одразу збагнуть, що то був за звук, а не побачивши диму, тим паче не зможуть здогадатися про рушницю. Коли я збив із ніг першого дикуна, другий на мить затнувся, мовби налякався. Я наблизився — і тут помітив, що він тримає в руках лук і стріли та зупинився для того, щоб прицілитись. Мені довелося вистрілити першим. Я вбив ворога з єдиного пострілу.

Бідолашний утікач бачив, що сталося з його переслідувачами. Проте він так перелякався гучного пострілу і вогню, який вивергнула рушниця, що застиг як укопаний. Він не міг зрушити з місця, хоча видно було, що радше б утік від мене якнайдалі, ніж наблизився хоч би на крок. Я знову гукнув його й поманив жестом. Він зрозумів і нарешті зробив нерішучий крок уперед. Став. Зробив іще один нетвердий крок. Знову став. Я бачив, як він тремтить, наче в'язень перед розстрілом, хоча усвідомлював, що розстріляли якраз його ворогів.

Я ще раз його покликав, знаками заохочуючи підійти. Він помалу наблизився, через кожен десяток кроків припадаючи на коліна, мовби дякував мені за порятунок життя. Я приязно усміхнувся і покликав його підійти ще ближче. Нарешті він наважився підступити впритул, знову впав на коліна, поцілував землю і торкнувся її чолом, а потім підняв мою ногу й поставив собі на голову. Либонь, цим він доводив, що тепер він — мій вірний раб навіки. Я підвів його і жестами показав, що зараз він у безпеці.

Але нам іще треба було повернутися до людожерів, бо я помітив: той, котрого я збив рушницею з ніг, на кілька хвилин знепритомнів, а зараз почав приходити до тями. Я показав урятованому полоненому на людожера, який потроху очунював, мовляв, він іще живий. Дикун вимовив кілька слів, і хоча я анічогісінько не розумів, було вельми приємно чути людську мову. То був перший звук людського голосу, окрім мого власного, який я почув за останні двадцять п'ять із гаком років. Та зараз був не час тішитися з цього: людожер оговтався настільки, що міг уже сісти, і я зауважив: колишній бранець знову перелякався. Тільки-но я це побачив, як наставив на ворога рушницю, мовби збираюся вистрілити. Тут мій дикун (а я його тепер так називав у душі) жестом попрохав мою шаблю, яка звисала з пояса. Я подав йому шаблю. Щойно він відчув зброю в руках, як кинувся на ворога й одним ударом відрубав йому голову — жоден кат у Німеччині не зміг би зробити цього вправніше!

Я здивувався спритності мого дикуна, адже мені здавалося, що він у житті ще не бачив залізної шаблі, хіба що ті дерев'яні, які тубільці тешуть самі. Та згодом я переконався, що їхні дерев'яні шаблі такі гострі й важкі, витесані з такого твердого дерева, що й вони можуть відтяти голову одним ударом. Коли мій дикун розправився з ворогом, він, регочучи, тріумфально підійшов до мене і, шалено жестикулюючи, поклав мені до ніг шаблю й голову переможеного ворога. Я не зрозумів його жестів, та найбільше мене вразило, що він хотів дізнатися, як саме я забив другого людожера. Мій дикун жестами показав, що хоче підійти до нього роздивитися, і я дозволив. Він підійшов до поваленого ворога та застиг, здивований до найвищої міри. Тоді він повернув тіло на один бік, далі на другий, роздивився рану на грудях, яку зробила куля. Він чудувався, чому так мало натекло крові, я ж бо знав, що то мала бути внутрішня кровотеча, коли вже поранений так швидко помер. Нарешті мій дикун забрав у людожера лук і стріли та повернувся до мене.

Я вже збирався йти і покликав його за собою, жестами показуючи, що людожери можуть вислати нову погоню. Тоді він показав, що спершу закопає тіла в пісок, аби ніхто на них випадково не наштовхнувся. Я кивнув. Мій дикун узявся до роботи і буквально за хвилину руками вигріб у піску яму, достатньо велику, щоб помістилася людина. Далі підтягнув одного з ворогів до ями, вкинув туди тіло і загорнув піском. Так само вчинив і з другим. Гадаю, він поховав обох людожерів за чверть години. Після цього я повів його не до моєї твердині, а вглиб острова до печери. Отак я не дозволив, щоб мій сон здійснився до кінця: я не хотів давати тубільцеві прихисток у власній оселі. В печері я нагодував його хлібом і родзинками, дав запити водою, бо йому після такого шаленого пробігу, безперечно, кортіло пити. Коли він перекусив, я показав йому ліжник із соломи, на якому він може поспати собі, накрившись ковдрою. Я й сам час від часу тут відпочивав. Бідолашний утікач влігся й миттю захропів.

Мій дикун був приємний, симпатичний хлопець, гарної статури, мав прямі, міцні ноги й руки, хоча й невеликі, а сам був високий і гінкий. Років він мав, напевно, двадцять шість. Обличчя його було дуже миле, зовсім не жорстоке й не сердите, але вельми мужнє. Проте, незважаючи на мужність, коли він усміхався, вираз його ставав таким самим м'яким і лагідним, як у європейця. Мав мій дикун довге чорне волосся, пряме, а не кучеряве. Чоло його було чисте й високе, а очі — живі та блискучі. Шкіру він мав не аж таку темну, а проте досить смагляву. Колір його шкіри мав дуже приємний відтінок, набагато кращий, ніж мають індіанці в Бразилії чи у Вірджинії — британській колонії в Північній Америці, — така собі оливкова засмага, дуже ніжна, яку важко описати словами. Мав він кругле й повне обличчя, ніс маленький, але не плаский, як у чорношкірих, гарний рот із тонкими вустами і рівнесенькі зуби, білі, як слонова кістка.

Юнак подрімав із півгодини, так і не заснувши міцно, і швидко прокинувся. Коли він виліз із печери, я саме доїв кіз у загорожі, яку обладнав поблизу печери. Щойно він помітив мене, як підбіг і знову впав на землю, всіма можливими жестами висловлюючи подяку та готовність прислужитися. Нарешті він знову поклав голову на землю, взяв мою ногу і поставив собі на тім'я — усіма доступними засобами намагався показати, що тепер він — вічний мій боржник і служитиме мені до скону. Всі його жести були цілком зрозумілими для мене, тож я йому показав, що дуже тішуся з того.

Згодом я почав говорити до нього і навчати його англійської мови. Я назвав його П'ятницею, бо саме у п'ятницю врятував йому життя, і навчив його, що кликатиму його саме таким іменем. Мене я навчив його називати паном і звертатися до мене саме так: «Пане». Далі я навчив його словам «так» і «ні», пояснивши їхнє значення.

Я дав П'ятниці молока у глиняному глечику, показавши спершу, що сам п'ю з нього і вмочаю у молоко хліб. Я простягнув йому сухарик, щоб він повторив за мною, показуючи жестами, що молоко дуже смачне і корисне. Всю ніч я просидів із П'ятницею, а коли прийшов день, то позвав його з собою, показуючи, що хочу дати йому одяг. Схоже, він зрадів із цього, бо зараз ходив цілком голий. Коли ми проминали місце, де поховали двох людожерів, він одразу його впізнав і вказав мені на сліди, які навмисне залишив, щоб легко було знайти. Жестами він показав, що ми можемо викопати тіла і з'їсти їх. Я страшенно розізлився і виказав огиду — зробив рух, мовби просто зараз виблюю. Одразу потому я поманив П'ятницю за собою, і він слухняно рушив. Я вивів його на вершечок пагорба, щоб переконатися — усі вороги залишили острів. Витягнувши підзорну трубу, я приставив її до ока — крізь збільшувальні скельця добре бачив те місце, де людожери розпалювали багаття, але сьогодні там не було жодного каное. Схоже, вони попливли собі додому, аніскілечки не піклуючись про долю двох зниклих товаришів і не шукаючи їх. Але мені цього було не досить — я хотів пересвідчитися, що вони дійсно покинули острів.

Мужності мені тепер не бракувало, а отже, прокинулась і цікавість, тому я взяв із собою П'ятницю, озброївши його шаблею і повісивши йому на спину лук зі стрілами (з ними він чудово вправлявся), а ще вручивши йому одну з рушниць. Собі я взяв іще дві рушниці, й отак ми вирушили до узбережжя, де бенкетували людожери, бо на думці я мав розвідати про них якомога більше. Щойно ми підійшли до місця, як кров мені застигла в жилах, а серце впало — видовище було жахливим. Страшна картина зустріла нас — принаймні для мене вона була по-справжньому страшною, бо не схоже було, щоб П'ятницю вона надміру вразила. Узбережжя було вкрите людськими кістками, пісок порудів від засохлої крові, кругом валялися шматки м'яса — обгризені, пересмажені, — оті сліди тріумфального бенкету на честь перемоги над ворогом. На очі мені попалося три черепи, п'ять рук, кістки трьох чи чотирьох ніг, купа інших кісток. Знаками П'ятниця пояснив мені, що людожери привезли з собою чотирьох в'язнів, якими збиралися поласувати. Трьох вони засмажили і з'їли, а четвертий — П'ятниця вказав на себе — утік. Як виявилося, перед тим відбулася велика сутичка, під час якої людожери захопили чимало полонених. Усіх їх розвезли по різних місцях, де зазвичай здійснювалися переможні бенкети, і острів був одним із таких місць.

Я попрохав П'ятницю позбирати черепи, кістки, м'ясо — всі останки бідолашних полонених, скласти на купу, накидати згори хмизу та спалити на попіл. Я помітив, що П'ятниця і зараз задивляється на м'ясо — натура його лишалася канібальською, але я виказав таке обридження на саму думку про те, щоб спожити людське м'ясо, на сам вигляд людської плоті, що він одразу загасив усі свої бажання. Мені довелося жестами показати П'ятниці, що я вб'ю його, якщо він іще раз запропонує мені поїсти людського м'яса.

Коли ми спалили кістки, то повернулися до моєї твердині. Отут я по-справжньому взявся за П'ятницю. По-перше, видав йому пару лляних штанів, які знайшов у скрині нещасного помічника гармаша, коли плавав на затонулий іспанський корабель. Штани сиділи дуже добре, довелося тільки трошки припасувати їх на П'ятницю. Далі я змайстрував йому коротеньку куртку з козиної шкури — з мене тепер був неабиякий кравець. Подарував я йому також шапку з заячого хутра, дуже зручну, до того ж і стильну. Отож для першого разу він був досить пристойно вдягнений і мав вельми вдоволений вигляд, що має майже такий самий одяг, як і його пан. Щоправда, на початку він не надто зручно почувався у новому вбранні — йому було незручно у штанах, і козина шкура натирала плечі та руки. Я трохи розпустив рукави, де П'ятниці тиснуло найбільше, і згодом він звик до одягу і залюбки носив його.

Наступного дня, після того як я привів П'ятницю до своєї оселі, я почав міркувати, де краще його оселити. Треба було знайти місце, зручне для нього і водночас таке, щоб присутність іншої людини не обтяжувала мене самого. Отож я поставив для П'ятниці невеличкий намет поміж двох укріплених валів. Саме сюди виходили бічні двері з моєї комори-печери — справжнісінькі двері, припасовані до варцабів. Відчинялися вони досередини, і на ніч я підпирав їх, а драбини прибирав, тож П'ятниця ніяк не міг би до мене підібратися, не зчинивши страшенного шуму та ґвалту, адже тепер від першого валу йшло перекриття аж до пагорба — такий собі дах понад наметом, складений із довгих паль, які впоперек накривалися коротшими патиками, а згори були притрушені рисовим бадиллям — міцним, як стебла тростини. У даху лишалася єдина дірка — та, крізь яку я вилазив по драбині, а там я встановив двері-пастку: якби хтось намагався відчинити їх знадвору, вони б зі страшенним гуркотом провалилися всередину. Що ж до зброї, то її я всю забирав на ніч до себе.

Та насправді мені не потрібно було вживати таких запобіжних заходів, бо в світі не було людини більш люблячої, вірної, відданої, ніж П'ятниця. Мій новий приятель був урівноважений, відкритий, нелукавий, догідливий і незрадливий. Він був прив'язаний до мене, як дитина до батька, і я наважуся припустити, що в разі небезпеки він би не замислюючись віддав за мене життя — він стільки разів доводив свою відданість, що я не міг сумніватися в ньому.

Спілкування з П'ятницею часто спонукало мене до роздумів: як так може бути, що люди мешкають у різних куточках світу і все-таки мають однакові здібності, мають розум і здатність любити, мають те саме розуміння доброти й обов'язку, однаково ненавидять несправедливість, мають однакове відчуття вдячності, щирості, пошани, однаково роблять добро самі та приймають добро, яке посилає їм Господь. І коли Бог дає можливість виявити притаманні їм чесноти, вони щиро готові це зробити. І часто-густо я замислювався, як рідко ми самі користаємося з того, чим нагородив нас Творець, незважаючи на всю нашу освіченість і знання Слова Божого! Й іноді думка моя поривалася ще далі — чому ж так влаштовано світ, що комусь відкрита дорога до знань, а комусь ні, хоч і від тих, і від інших очікується однаково?

Проте я відігнав несвоєчасні думки, дійшовши такого висновку: по-перше, ми не знаємо, за якими законами та моральними нормами треба судити неосвічених дикунів, і якщо Господь вважав за потрібне створити їх саме такими, якими вони є, якщо Він не засудив їх на винищення через гріх проти Його законів, отже, вони — самі собі закон, як записано у Святому Письмі, хоч нам і не збагнути підґрунтя цього закону. А по-друге, який це глечик у руці гончаря має право запитати: «Чому ти зліпив мене саме таким?»

Але повернімося до мого нового приятеля. Я страшенно тішився з його присутності, навчав його всьому, що знав і вмів сам, і він залюбки допомагав мені. Та найбільше кортіло мені навчити його англійської мови, аби він розумів, що я йому кажу. П'ятниця був найздібнішим у світі учнем. Вчився він весело і старанно, а коли одразу міг зрозуміти мої пояснення, то дуже радів, а ще більше тішився, коли я розумів його. Було надзвичайно приємно балакати з ним. Моє життя набуло нових барв, і якби не постійний острах перед людожерами, я міг би, мабуть, до кінця життя прожити на острові.

Робінзон Крузо

Розділ 15

Навчання П'ятниці

Робінзон Крузо

Ми вже два чи три дні мешкали у моїй твердині, і я подумав, що час уже відучити П'ятницю від людожерських звичок, а для цього потрібно дати йому скуштувати іншого м'яса. Отож одного ранку я взяв його з собою до лісу. Збирався зарізати козеня з моєї отари, а вдома вже засмажити його, але дорогою ми зненацька наштовхнулися на козу, яка лежала собі в затінку, оточена двома козенятами. Я схопив П'ятницю за руку.

— Стій, — шепнув я. — Не рухайся.

Жестом показав йому, щоб він завмер. І зразу потому я підкинув рушницю і підстрелив козеня. Бідолашний дикун, який із віддалі бачив, як я застрелив його ворога, але гадки не мав, як це робиться, аж підскочив із несподіванки, затремтів і задрижав, ув очах його застигло незмірне здивування — мені здалося, що він за-раз-таки впаде непритомний. Він і не побачив, що я підстрелив козеня, а натомість роздер на собі куртку, аби впевнитися, що сам не поранений. Гадаю, йому привиділося, що я збираюся його вбити, бо він бухнувся на коліна, обійняв мої ноги й почав лопотіти слова, яких я не розумів. Ясно було, що П'ятниця благає мене не чіпати його.

За деякий час мені вдалося переконати його, що я не заподію йому шкоди. Я взяв його за руку, усміхнувся і вказав на козеня, яке підстрелив, а тоді підштовхнув П'ятницю: мовляв, піди поглянь. Він послухався і потім довго зачудовано роздивлявся, яким це робом мені вдалося забити тварину. Я тим часом знову зарядив рушницю. Понад нашими головами на дереві сидів великий птах, здалеку схожий на яструба (згодом виявилося, що то був папуга). Я покликав П'ятницю, вказав йому на птаха, на рушницю і на землю під деревом, даючи зрозуміти, що зараз я зроблю так, аби птах упав. Тоді я вистрілив — папуга тої ж миті загримів униз.

П'ятниця знову перелякався не на жарт, незважаючи на все, що я йому показав. Схоже, він здивувався ще більше, бо не бачив, як я вкладав набої у рушницю, а натомість подумав, що рушниця — то якась чарівна палиця, котра несе смерть людині, тварині, птахові, як далеко б ті не перебували. Подія справила на П'ятницю таке сильне враження, що він іще довго не міг оговтатися. Гадаю, якби я йому дозволив, він би молився до мене й до моєї рушниці. Він навіть торкнутися рушниці боявся, зате говорив до неї, коли зоставався сам, наче до живої істоти. Як згодом з'ясувалося, він молив рушницю не вбивати його.

Коли П'ятниця нарешті оговтався після наглого пострілу, я жестами наказав йому принести підстреленого папугу. Він радо побіг за птахом, але не зразу його знайшов, бо той, як виявилося, був іще живий і відлетів з місця, де впав. Однак зрештою П'ятниця відшукав його і приніс. Я розумів, що він ніколи не бачив рушниці, тож треба йому показати, як вона працює: у нього на очах я набив порох і набої, щоб мати заряджену зброю про всяк випадок. Але більше нам не трапилося ніякої дичини, тож ми забрали додому козеня, і ввечері я оббілував його, порубав тушу, а м'ясо потушкував у глечику і наварив смачної юшки.

Я взявся до їжі й запропонував П'ятниці теж скуштувати. Він зрадів — м'ясо йому очевидячки смакувало. Проте він надзвичайно здивувався, коли побачив, як я посолив страву. Знаками він показав, що сіль не смачна: поклав дрібку собі до рота і скорчив писок, мовби його нудить, а тоді довго відчайдушно плювався і полоскав рот водою. Я, зі свого боку, взяв до рота шматок несолоного м'яса і теж почав кривитися та плюватися, показуючи, що без солі страву неможливо їсти. Але це не допомогло, бо П'ятниця так і не навчився їсти солоне м'ясо й солону юшку, принаймні ще довгий час взагалі не вживав солі, а коли й почав підсолювати їжу, то хіба що зовсім трошки.

Сьогодні я нагодував нового приятеля тушкованим м'ясом і юшкою, а назавтра збирався засмажити козятину для нього. Я так і вчинив — підвісив шматок м'яса на дроті над вогнем, як це часто робиться в Англії, закріпивши дріт на двох тичках обабіч багаття. Поки м'ясо шкварилося, я подеколи повертав його. П'ятниця не міг надивитися, як я куховарив, а коли дійшла черга куштувати м'ясо, він усіма можливими засобами показував мені, як сильно йому смакує. Нарешті він повідомив, що більше ніколи не вживатиме людського м'яса, і я вельми зрадів із такого зізнання.

Наступного дня я взяв П'ятницю з собою на роботу — ми молотили і провіювали зерно. Дуже скоро він навчився цієї премудрості, особливо коли я йому пояснив, що з зерна печеться хліб. Згодом я йому показав, як замішувати й пекти хліб, і за деякий час він вправлявся по господарству незгірш від мене.

Зважаючи на те, що нас стало двоє і треба було прогодувати два роти, я подумував, чи не збільшити мені посівних площ. Отож я відмітив велику ділянку землі й почав її обгороджувати, як це завжди робив. П'ятниця залюбки мені допомагав і радів, як дитина, бо я показав йому, що з того вийде. Як міг, я пояснив, що тепер нас двоє, отож потрібно удвічі більше зерна — і для нього, і для мене. Схоже, його моя турбота страшенно зворушила, і він взявся до роботи зі ще більшим завзяттям. Якщо йому добре пояснити, що саме треба робити, він працював набагато ліпше за мене.

Цей рік був найкращим з усіх, що я провів на безлюдному острові. П'ятниця добре опанував англійську мову, розумів майже всі слова, які я вживав, відразу здогадувався, куди я його посилаю, і виявився напрочуд балакучим. Нарешті я знову почав тренувати власний язик, бо раніше, ніде правди діти, не мав для цього нагоди. Але не тільки спілкування з людиною приносило мені втіху — мені подобався сам хлопець, його щирість і чесність що не день, то більше прихиляли його до мене, і я по-справжньому прив'язався до нього. Що ж до самого П'ятниці, то, гадаю, він мене полюбив, либонь, сильніше, ніж любив власних батьків.

Одного дня я вирішив випробувати його — чи не схоче він повернутися до свого краю та одноплемінників. Він уже навчився англійської так добре, що міг відповісти на будь-яке питання, тож я найперше запитав його:

— Невже твій народ ніколи не перемагав у битвах?

— Так, так, ми завжди перемога!

Отак і почалася наша розмова.

ПАН. Якщо ви завжди одержуєте перемогу, як так сталося, що тебе полонили?

П'ЯТНИЦЯ. Мій народ побити більше.

ПАН. Як так більше? Як же ж тоді тебе схопили?

П'ЯТНИЦЯ. Вони були більше за мій народ. Там, де я був, вони схопити один, два, три і мене. Там, де я не був, мій народ усіх побити. Там мій народ схопити один, два, ціла тисяча.

ПАН. То чому ж твої одноплемінники не врятували тебе з рук ворога?

П'ЯТНИЦЯ. Вони бігли і наказали, щоб один, два, три і я стрибати в каное. Мій народ не мав тоді каное.

ПАН. П'ятнице, а коли твій народ перемагає, що ви робите з полоненими? Ви теж відвозите їх у віддалені місця, щоб з'їсти, як це роблять ваші вороги?

П'ЯТНИЦЯ. Так, мій народ їсти люди теж. Всіх їсти.

ПАН. А куди ж ви відвозите полонених?

П'ЯТНИЦЯ. В різні місця. Куди хотіти.

ПАН. А сюди, на острів, теж привозите?

П'ЯТНИЦЯ. Так, так, і сюди. І в інші місця.

ПАН. А ти тут бував раніше?

П'ЯТНИЦЯ. Так, я був тут.

(Він вказав на північний захід — схоже, то було узбережжя, яке собі уподобали одноплемінники П'ятниці).

З цих слів я зрозумів, що мій приятель П'ятниця належав до тих дикунів, які зазвичай висаджувалися на найвіддаленішому кінці острова, але з тою самою метою, що й інші людожери. Коли я набрався мужності та привів П'ятницю на узбережжя, де мені трапився найперший відбиток людської ноги, він одразу упізнав місцевість і розповів, що вже бував тут і одного разу вони з товаришами з'їли тут двадцятьох людей, серед них двох жінок і одну дитину. Він іще не вмів рахувати до двадцятьох англійською, а натомість показав, скільки було полонених, виклавши на піску рядочком каміння. Він по черзі вказував на камінь і просив, щоб я називав число.

Я так докладно про це розповідаю, бо саме тут, на узбережжі, запитав П'ятницю, як далеко від острова до великої землі. Чи часто губляться в морі каное? Він відповів, що тут місце спокійне і каное ніколи не тонуть, а от трохи далі, якщо заплисти у відкрите море, можна потрапити в течію, яка зранку біжить в один бік, а після обіду в протилежний.

Я миттю збагнув, що П'ятниця має на увазі приплив і відплив. А згодом я дізнався, що на зміну припливу та відпливу, а також на підводні течії впливає велика ріка Оріноко, бо, як з'ясувалося пізніше, острів наш лежав майже у гирлі цієї ріки. А велика земля, яку я бачив на північному заході, — то був великий острів Трінідад, розташований у північній точці річкового гирла. Я поставив П'ятниці тисячі запитань про його край, про мешканців, про море, про узбережжя, про сусідів. Він розповів усе, що знав. Я розпитував його, як звуться народи, які заселяють його краї, але він назвав тільки карибів, і я зметикував, що ми — у Карибському морі. На наших картах острови в цьому морі починаються в гирлі ріки Оріноко, тягнуться до Гвіани і далі до Санта-Марти. П'ятниця розповів мені, що далеко-далеко, де сідає місяць (себто на захід від його країв), мешкають білошкірі бородані, схожі на мене (він вказав на мої величезні вуса, про які я розповідав). Білі люди вбили багатьох його одноплемінників. З цього я зробив висновок, що він має на оці іспанських завойовників, про чию жорстокість в Америці ходили легенди.

Тоді я запитав, чи можна якось добратися до тих місць, де мешкають білі бородані.

— Так, так, — відповів П'ятниця, — туди можна їхати у два каное.

Я ніяк не міг уторопати, що він має на увазі. Я просив його описати, що означають оці два каное, аж ось нарешті, після довгих розпитувань, збагнув, що він, певно, каже про величезний човен розміром у два каное. Від розмов із П'ятницею я діставав справжнє задоволення, адже тепер моя мрія нарешті втекти з безлюдного острова була дедалі ближчою до здійснення. А новий мій приятель, безперечно, стане мені в пригоді.

Довгий час уже мешкав П'ятниця зі мною, ми багато спілкувалися, він добре розумів мене, але я ще ніколи не пробував розпитувати його про релігійні уявлення. Одного разу, щоправда, я запитав його:

— Хто тебе створив?

Він не розчовпав мого питання, гадаючи, що я маю на увазі його батьків. Тоді я зайшов з іншого боку й запитав:

— А хто створив море, землю, по якій ми ходимо, гори й ліси?

— Бенамукі, — відповів П'ятниця. — Він жити раніше всіх.

Він не міг багато розповісти про загадкового Бенамукі, сказав тільки, що той дуже старий.

— Багато-багато старший за море і землю, за місяць і зорі.

— Якщо Бенамукі все створив, — запитав я, — чому ж ніхто не поклоняється йому?

Обличчя П'ятниці зробилося напрочуд суворим, і він просто сказав:

— Все навкруги казати «О!» до нього.

— А коли людина з вашого краю вмирає, куди вона потрапляє?

— Вона йти до Бенамукі.

— А ті, кого ви їсте, також потрапляють до Бенамукі?

— Так.

Тоді я почав розповідати йому про християнського Бога. Я розповів, що Творець усього земного живе на небесах (я вказував П'ятниці на небо), Він керує всім, що відбувається у світі. Він усемогутній і може здійснити що завгодно — будь-що дати нам і будь-що забрати. П'ятниця уважно слухав. Історія про те, як Ісус Христос прийшов на землю, щоб спокутувати людські гріхи, справила на нього неабияке враження. Вражений він був також, коли дізнався, що Господь із небес може чути всі наші молитви.

Одного дня він сказав: якщо Господь може чути так далеко, далі, ніж сонце, то Він, мабуть, могутніший за Бенамукі, який мешкає зовсім недалечко, а все одно не може чути людських молитов, допоки люди не заберуться в гори, де він живе і звідки розмовляє з людьми.

— А ти сам ходив у гори, — запитав я, — поговорити з Бенамукі?

— Ні, — відповів П'ятниця, — молоді люди ніколи не ходити у гори. Тільки старі люди ходити туди.

Старих людей він називав «овокакі», тобто, як я зрозумів, священики. Саме священики ходять у гори, щоб промовляти «О!» (так він називав молитви), а потім повертаються і розповідають, що відповів на їхні молитви Бенамукі… Виявляється, і серед язичників є священики! Либонь, кожен народ, який має релігію, нехай ми і вважаємо її варварською, має своїх священиків.

Я спробував розвіяти оману і пояснив П'ятниці: коли старі люди ходять в гори говорити «О!» до Бенамукі та приносити людям його слово, то насправді вони дурять народ. Якщо ж у горах вони з кимось і розмовляють, то аж ніяк не з Богом, а радше зі злим духом. Далі я почав оповідати П'ятниці про диявола, про те, як він повстав проти Господа, як його скинули з небес і він оселився в найтемніших закапелках світу, звідки він намагається звабити людей. Я розповів, як диявол добре вміє гратина наших почуттях і пристрастях, як він посилає нам різні спокуси, щоб зруйнувати наше життя.

Не так легко виявилося пояснити П'ятниці, хто такий диявол, хоча ідею великого Бога він сприйняв одразу. Йому чужі були поняття гріха і людської схильності до зла. А одного разу П'ятниця цілком завів мене у глухий кут, поставивши зовсім безневинне питання. Я саме багатослівно розповідав про Божу могутність, про те, як Він створив увесь світ, як Він може вмить знищити цей світ. П'ятниця уважно слухав. Далі я розповів, що диявол — найгірший ворог Бога, що він втручається у провидіння і намагається зруйнувати Царство Христове… Раптом П'ятниця мовив:

— Ви казати, Бог могутній. Він більше могутній, ніж диявол?

— Так, так, — відповів я, — Бог набагато могутніший за диявола, і тому ми молимо Бога, щоб Він визволив нас від лукавого.

— Але, — веде П'ятниця далі, — якщо Бог такий більше могутній, ніж диявол, чому ж Він не убити диявол, щоб не чинив зла?

Питання заскочило мене зненацька. Я досить прожив на світі, але почувався юним лікарем, який намагається лікувати світові болячки. Я не міг знайти відповіді, тож удав, буцімто недочув і ще раз перепитав. П'ятниця цілком щиро і безневинно повторив запитання — так йому кортіло почути, що я на це скажу. Я вже встиг трохи оговтатись і тому відповів так:

— Зрештою Бог покарає лукавого, і покарання це буде страшним — його вкинуть на дно ями з вогнем, щоб він горів там вічно.

Але П'ятниця не вдовольнився такими словами.

— Чому «зрештою»? — наполегливо запитав він. — Чому не вбити диявол просто зараз? Чому не вбити диявол давно? — Ти можеш запитати, — мовив я, — чому Бог не вбиває мене або тебе, коли ми чинимо зло проти Його волі. Він зберігає нам життя, бо сподівається, що ми спокутуємо провину й заслужимо прощення.

Деякий час він розмірковував над моїми словами. Тоді гаряче вигукнув:

— Що ж, нехай. Ви, я, диявол, усе зло — нехай живе, спокутує, Бог прощає всіх.

Такою заявою він іще раз спантеличив мене. Мабуть, сам Господь вклав йому до вуст ці прості слова, які висловили всю сутність християнського вчення. Отож я перервав розмову, швидко звівся на ноги, мовби мені конче треба вийти надвір. Далі я відіслав П'ятницю з якимсь завданням, а сам щиро помолився Богові, щоб Він напутив мене, як мені навернути бідолашного язичника у християнство. Тоді очі його відкриються, совість очиститься, а душа спасеться.

Щойно П'ятниця повернувся, я знову заговорив до нього про небесного Спасителя. І коли я пояснював йому щось, чого він не розумів, то сам багато чого збагнув, про що не замислювався раніше. Мені невимовно пощастило, що в моєму житті з'явився П'ятниця. Тепер майже розвіявся мій вічний сум, а житло здавалося напрочуд затишним. Я вдячно споглядав на небеса, які не тільки прирекли мене на самотнє животіння упродовж багатьох років, а й дали шанс урятувати живу душу — душу язичника, з якого згодом буде добрий християнин.

Почуття вдячності більше ніколи не полишало мене. Ми довгими годинами спілкувалися з П'ятницею, і три роки, які ми прожили разом, я був цілком щасливим, якщо на світі взагалі існує таке поняття, як цілковите щастя. П'ятниця швидко навернувся на мою віру і став кращим християнином, ніж я сам. Я читав йому Святе Письмо, а потім старався розтлумачити прочитане. Він ставив кмітливі запитання і загалом виявив себе напрочуд метким учнем. Швидко він зробився таким вірним християнином, що рівного йому я не зустрічав у житті.

Коли ми з П'ятницею зійшлися ближче, і він уже розумів майже все, що я розповідав, і сам вільно балакав по-англійському, хоча й припускався помилок, я розповів йому історію власного життя, принаймні ті свої пригоди, які завели мене на безлюдний острів. Я розказав, скільки вже прожив тут, як облаштувався; поділився з ним таємницею рушниці, пороху й набоїв, навчив його стріляти. Коли я подарував йому ніж, він страшенно зрадів, і тоді я змайстрував йому пасок із піхвами, як це робиться в Англії, і подарував сікач — у разі потреби той міг прислужитися і як зброя, і як корисне знаряддя.

Багато розповідав я П'ятниці про європейські країни, особливо про Англію, звідки я родом. Згадував наші звичаї, стосунки людей, нашу віру. Оповідав, як англійські торгівці плавають на кораблях у найвіддаленіші куточки світу. Описав йому, як мій корабель потрапив у шторм, і навіть більш-менш точно показав, де саме це сталося. Зараз від судна не лишилось і сліду — все давно змила вода. Натомість я показав йому розбитий байдак, на якому ми з матросами намагалися порятуватися, — колись мені не під силу було зрушити його з місця, а тепер він майже розвалився на друзки. Побачивши човен, П'ятниця довго його роздивлявся, але нічого не говорив.

— Про що ти думаєш? — запитав я.

— Я бачив, — по хвилі відповів він, — такий човен, коли той припливати до мій край.

Спершу я нічого не второпав і перепитав. П'ятниця повторив. Врешті-решт я збагнув, що подібний човен викинуло на берег у тій місцевості, де мешкав мій приятель. Як він пояснив, човен пригнало штормом. Я миттю уявив якийсь європейський корабель, що його прибило хвилею до індіанського берега. Мабуть, човен відірвався, і тоді вода закинула його на пісок. Я боявся запитати, що сталося з моряками, — вижили вони чи ні, і звідки вони припливли, бо насправді не вірив, що вони могли врятуватися з рук людожерів. Натомість я попросив, щоб П'ятниця описав човен.

П'ятниця змалював його досить докладно. І раптом тепло зауважив:

— Ми рятувати білі люди, коли вони тонули.

Я стрепенувся:

— То в човні були білі люди?

— Так, — одповів П'ятниця, — повний човен білі люди.

— Скільки ж їх було?

П'ятниця порахував по пальцях:

— Сімнадцять.

— А де вони тепер? — не втримався я.

— Вони жити з моїм народом.

Вир думок зринув у моїй голові. Уява намалювала той-таки іспанський корабель, який розбився неподалік острова. Напевно, коли судно налетіло на підводні скелі, матроси заплигнули в човен — і причалили до берега, населеного дикунами. Тут я ще раз суворо запитав П'ятницю:

— Де зараз білі люди?

Він щиро запевнив: вони й досі живуть поміж індіанців, уже чотири роки. Ніхто їх не тільки не чіпав, але їм ще й допомогли якнайкраще облаштуватися. Я запитав:

— А чому ж ви не забили їх і не з'їли?

— Ні, ми стали братами. Ми їсти тільки ворог, коли іде війна.

Отак я збагнув, що людожери їдять лишень переможених ворогів.

Минув іще деякий час. Одного разу ми з П'ятницею видерлися на вершечок пагорба у східній частині острова, звідки я за ясної погоди міг бачити вдалині краєчок невідомої землі. Стояла безхмарна погода. Раптом П'ятниця зиркнув убік великої землі, здригнувся з несподіванки, а тоді кинувся стрибати й танцювати. Розмахуючи руками, він загукав до мене — я стояв віддалік.

— Що сталося? — крикнув я.

— Радість! Щастя! Бачу там своя земля, свій народ!

На обличчі його з'явився вираз невимовної втіхи, очі заблищали, і видно було, що найбільше йому зараз кортіло знову опинитися поміж земляків. Коли я це помітив, мені зробилося якось тривожно — ніби я більше не міг покладатися на свого приятеля П'ятницю. Я не мав сумнівів, що коли би П'ятниця якимсь чином повернувся додому, то не тільки забув би все, чого я його тут научав, — він би й мене самого миттєво забув. А якби й не забув, то розповів би про мене своїм одноплемінникам, і тоді сотня чи й дві дикунів припливли б на острів, упіймали мене і добряче побенкетували. Мабуть, свято вийшло б таким самим бучним і веселим, як і гулянки, що вони влаштовували на кістках своїх ворогів.

Але такими думками я тільки заподіяв бідолашному П'ятниці велику кривду, про яку незабаром гірко пошкодував. Але поки що неспокій мій тільки зростав, ось уже кілька тижнів поспіль; я поводився набагато обережніше та стриманіше з П'ятницею — не так щиро та приязно, як перед тим. Цим я також чинив своєму приятелеві кривду, бо ця чесна і вдячна людина навіть гадки не мала зраджувати ні нову свою християнську віру, ні тим паче мене — свого друга.

Але поки що я не довіряв П'ятниці та щодня намагався вивідати його підступні думки, адже не сумнівався, що він щось замислив. Проте щодня я знов і знов переконувався: хлопець не вмів брехати, мої підозри не підтверджувалися, тож я, попри деякий душевний неспокій, зрештою відтанув. А П'ятниці й на гадку не спадало, що я ним незадоволений, — думки про зраду і не навідували його.

Одного разу ми знову прогулювалися на вершечку пагорба, але над морем хилитався легкий серпанок, і великої землі не було видно на обрії. Я гукнув приятеля і запитав:

— П'ятнице, а ти хотів би повернутися на рідну землю, до своїх краян?

— Так, — відповів він. — Велика радість повернутися.

— А що б ти там робив? Знову здичавів, почав їсти людське м'ясо, став таким, яким був раніше?

Він зиркнув на мене спідлоба і похитав головою:

— Ні, ні, П'ятниця всім розказати, як треба правильно жити. П'ятниця вчити всіх молитися Богу. П'ятниця всім говорити — не їсти людина, а їсти хліб, коза, молоко.

— Але ж тоді, — мовив я, — твої земляки можуть убити тебе.

Він суворо поглянув на мене і відповів:

— Ні, ні, вони не убивати. Вони будуть учитися.

І додав, що індіанці вже й так багато навчилися від білих бороданів, які припливли на човні. Тоді я запитав, чи він збирається повернутися додому. Він усміхнувся:

— Дуже далеко плисти — П'ятниця не може.

— А якщо я витешу для тебе каное?

— Я пливу, якщо пан також пливе.

— Як я можу плисти з тобою! — вигукнув я. — Твої краяни з'їдять мене тої ж миті, як ми причалимо.

— Ні, ні, я їм не дозволяти. Вони вас будуть любити.

Він мав на увазі, що розповість одноплемінникам, як я підстрелив його ворогів і врятував йому життя, тож після цього вони добре до мене ставитимуться. А далі він розповів, як приязно вони поставилися до сімнадцятьох білих бороданів, котрі змушені були в шторм висадитися на їхньому узбережжі.

З того часу, відверто зізнаюся, думка про подорож на велику землю не полишала мене. А раптом мені вдасться приєднатися до бороданів, які були, безперечно, іспанцями чи португальцями? Разом би ми, напевне, щось вигадали і нарешті звільнилися з мимовільного полону — з материка, та ще й у товаристві, а не поодинці, це буде значно легше зробити, аніж з острова, який відлягає од великої землі на сорок миль. Ще за кілька днів я знову заговорив до П'ятниці, мовляв, можу дати йому човен, щоб він повернувся додому. І я повів його до затоки на іншому боці острова, де ховав своє судно.

Ми вичерпали воду (бо я завжди топив човен, щоб його ніхто випадково не знайшов), і ми удвох залізли всередину. П'ятниця виявився напрочуд вправним моряком — у його руках човен летів, як вітер. Я запитав:

— П'ятнице, то ти попливеш до свого краю?

Він дивно подивився на мене — мабуть, вважав, що мій човен занадто малий для такого запливу. Тоді я розповів, що маю і більшого, й наступного дня ми навідалися до першого човна, котрого я витесав із величезного дерева, але так і не зміг спустити на воду. П'ятниця зрадів: човен був достатньо великий. Але виявилося, що судно, пролежавши двадцять два чи двадцять три роки на березі, пересохло на сонці, тож дерево потріскалося. П'ятниця сказав, якби зробити новий човен такий самий великий, він би витримав подорож, і в нього можна ще було б узяти харчі — м'ясо, воду, хліб.

Робінзон Крузо

Розділ 16

Врятовані полонені

Робінзон Крузо

Я настільки захопився ідеєю переплисти на континент, що готовий був тесати новий човен. Коли ж сказав про це своєму приятелеві, він нічого не відповів, а натомість сумно подивився на мене.

— Що сталося? — здивувався я.

— Чому ви гніватися на П'ятницю? — раптом запитав він. — Що я поганого вчинив?

Я не второпав, що він має на увазі.

— Зовсім я не гніваюся, — похитав я головою.

— Не гніватися! — вигукнув П'ятниця. — Чому ж тоді хочете відіслати П'ятницю назад до мій народ? — Але ж ти сам казав, що хотів би повернутися?

— Так, так, хотів би повернутися удвох. Якщо пан не пливе, П'ятниця не пливе.

Словом, і думати не хотів плисти на материк без мене.

— П'ятнице, — усміхнувся я, — як же я попливу туди? Що ж я там робитиму?

Він відгукнувся швидко, мов тільки й чекав цього запитання.

— Ви будете робити добро. Вчити диких людей бути чемними і добрими. Розповідати про Бога і про нове життя.

— Ет, П'ятнице! — махнув я рукою. — Ти сам не знаєш, що верзеш! Хіба ж я можу навчати? Що знаю я, щоб учити інших?

— Ні, ні, ви добре навчити мене. Ви добре учити інших.

— Ні, П'ятнице, пливи додому сам. Нехай я зостануся доживати віку тут сам-один, як жив багато років до цього.

Мій приятель мав цілком спантеличений вигляд. Раптом він підскочив до топірця, схопив його і простягнув мені.

— І що я маю з ним робити? — здивувався я.

— Ви убивайте П'ятницю.

— Навіщо? Навіщо убивати П'ятницю?

Він швидко відповів:

— Ви хочете посилати П'ятницю додому. Тоді краще убивайте його.

Він промовив це так щиро, що в нього на очах сльози виступили. Я навіч пересвідчився, як дикун прив'язався до мене, й уже не вагався — я ніколи, ніколи не розлучуся з ним, якщо він сам цього не захоче. Так йому і сказав.

Ми ще довго розмовляли з П'ятницею, і я переконався, що він так прагнув повернутися додому не тому, що йому набридло моє товариство, а тому що вважав — я зможу навчити його земляків багато нового й корисного. Він дуже любив своїх краян. Але я в собі не почував снаги виступити у такій відповідальній ролі. Я просто хотів вибратися з острова і знав, що на материку скніє ще сімнадцятеро європейців. Саме тому ми з П'ятницею без жодних зволікань узялися майструвати нову пірогу з величезного дерева. На ній ми здійснимо подорож.

На острові дерев росло стільки, що можна було побудувати не одну пірогу, а цілий флот! І то флот не з пірог чи каное, а зі справжнісіньких великих кораблів. Щоправда, одна перешкода все-таки лишалася: як би це нам почати будівництво близенько від моря, щоб потім без проблем спустити новозбудований човен на воду? Я не хотів повторювати власних помилок.

Нарешті П'ятниця відшукав гарне дерево. Як виявилося, він набагато краще розумівся на тому, яке дерево найліпше пасує на човни. Я й досі не знаю, що за дерево ми зрубали, пам'ятаю тільки, що схоже воно було на рослину, котра зветься фустик — нею фарбують тканини, — дерево і кольором було таке саме, і на запах. П'ятниця хотів випалювати середину човна, та я показав йому, що спершу можна видовбати серцевину сокирою. Я навчив його, як це робиться, і він вельми вправно обходився з інструментами. Місяць ми тяжко працювали, та коли закінчили роботу, пірога вийшла на диво витонченою. Корму і ніс ми загострили, яку справжньому човні. Та ще цілих два тижні ми витратили на те, щоб помаленьку, дюйм за дюймом допхати суденце до берега та спустити на воду.

Аж ось нарешті пірога гойдається на хвилях — величезна, що в неї вмістилося б і двадцятеро людей. Ми швиденько залізли всередину. Дивно було дивитися, як легко управляється П'ятниця з таким здоровезним човном. Він і направляв його, і розвертав, і підгрібав веслами. — На цій пірозі, — запитав я його, — ти згоден плисти на велику землю?

— Так! Ми допливемо до берега, навіть коли великий вітер.

Проте я мав на думці дещо, про що П'ятниця не здогадувався, — я збирався пошити вітрила й поставити щоглу, а ще обов'язково зробити якір. Зі щоглою не виникло жодних проблем — я вирубав високий стрункий кедр, яких на острові росло чимало, а потім показав П'ятниці, як обчухрати гілля й витесати рівненьку щоглу. Але над вітрилом довелося попріти. У мене ще зоставалися старі вітрила, радше якесь шмаття, але вони пролежали двадцять шість років! Я беріг їх, як зіницю ока, навіть не сподіваючись, що колись зможу-таки використати за призначенням. Але спливло чимало часу, і більшість із них зовсім розлізлася. Однак мені вдалося вибрати два шматки парусини, які мали пристойний вигляд, і саме з них я почав шити вітрило. Можете уявити криві стібки і мої поколоті пальці! Та зрештою неоковирне трикутне вітрило було готове, і внизу я приладнав бон, а згори — маленький шпринтов, — я намагався відтворити вітрило з того баркаса, на якому втік із Салеха.

Майже два місяці пішло на те, щоб пошити і приладнати вітрило. Крім нього, я встановив на човні стерно. Я, звісна річ, мало розумівся на кораблях, але знав, наскільки важливими є вітрила і стерно, тому працював як навіжений. Гадаю, на стерно та вітрила я витратив більше сил, ніж на цілий човен.

Коли ми нарешті закінчили роботу й зітхнули з полегшенням, я почав учити П'ятницю всього, що сам знав із навігації. Він дуже добре умів веслувати на каное, але гадки не мав, як обходитися з вітрилом. Його ошелешило видовище човна на воді, під піднятим вітрилом, коли найменший його рух цілковито змінює курс судна. Першої миті він застиг як уритий, та помаленьку, помаленьку призвичаївся до нових знарядь і за деякий час зробився справжнісіньким матросом. Тільки з компасом він так і не розібрався. З іншого боку, погода стояла ясна та безхмарна, на цих широтах нечасто над морем висіли тумани, тож із компаса нам і не буде великого зиску — вдень ми зможемо орієнтуватися на берег, а вночі — на зорі. Хіба що в сезон дощів тут вельми потрібен компас, але хто ж наважиться випливати в море у сезон дощів?

Прийшов двадцять сьомий рік мого ув'язнення на острові, хоча останні три роки, зважаючи на товариство П'ятниці, не варто вважати ув'язненням, адже життя моє невпізнанно змінилося. Я відсвяткував річницю прибуття на острів, як завжди, повний вдячності до Господа за його милість, але сьогодні моя подяка була ще щирішою — я мав нагоду упевнитися, що небеса не залишили мене напризволяще, тож є надія на визволення. А я ж бо у глибині душі мав певність, що воно не за горами, не мине й року, як я буду на свободі. Я продовжував поратися по господарству — копав, садив, огороджував, як зазвичай. Зібрав і посушив родзинки — ні в чому не порушував порядку.

Сезон дощів був у розпалі, і я здебільшого гайнував час удома. Ми з П'ятницею добре заховали човен, відвівши його вгору по лиману, а там П'ятниця розкопав невеличкий док, якраз такий, щоб помістилася пірога, і ми припнули судно там. Під час відпливу, коли вода відступила з доку, ми швидко збудували дамбу — тепер човен стояв на сухому. Щоб його не заливали дощі, ми добре накрили його хмизом. Треба було дочекатися грудня — і вирушати у подорож.

Дощі нарешті припинились, і я почав день у день готуватися до мандрівки. По-перше, треба було запастися харчами. А там уже, може, тижні за два, ми відкриємо дамбу і спустимо човен на воду! Одного ранку я саме готував запаси провізії. Я гукнув П'ятницю і попрохав його прогулятися на узбережжя — чи не знайде він черепахи. Зазвичай ми ловили одну черепаху на тиждень, а потім ласували і яйцями, і м'ясом. Не минуло й години, як я побачив — мій приятель летить назад. Він перемахнув через паркан і звалився, мов його не тримали ноги, та, перш ніж я вимовив і слово, заволав:

— Пане! О пане! Біда! Погано!

— Що скоїлося, П'ятнице?

— Там, там! Один, два, три каное! Один, два, три!

З того, як він жестикулював, мені здалося, що на березі причалили принаймні шість каное, проте зрештою я пересвідчився, що їх усе-таки тільки три.

— П'ятнице, — спробував я його заспокоїти, — тільки не лякайся.

Однак сердешний хлопець трусився, як заєць, і йому ввижалося, що каное припливли саме по нього і людожери впіймають його, порубають і з'їдять. Я вже й не знав, як його розраджувати. Знов почав його втихомирювати і запевнив, що коли людожери їстимуть його, то очевидячки з'їдять і мене.

— Мені також загрожує небезпека, — мовив я. — Тому слід подбати про захист. Треба битися. Ти ж умієш битися, П'ятнице?

— Я стріляю, — відповів він, — але їх дуже багато.

— То й нехай — наші рушниці як не переб'ють усіх до ноги, то добряче перелякають.

Тоді я запитав П'ятницю, чи він згоден битися разом зі мною і виконувати всі мої накази.

— Я помру, — мовив він, — коли пан наказати: помри!

Отож я сходив до комори, приніс рому і дав йому ковтнути — я був таким ощадливим пияком, що у мене зоставалося ще повно рому. Я теж випив, а потім наказав П'ятниці набити великим дробом дві рушниці, з якими ми не розлучалися. Собі ж узяв чотири мушкети, у кожен набив по дві великі кулі й по п'ять маленьких. Два пістолі я також зарядив кулями.

Велику шаблю я, як завше, привісив на боці без піхв, а П'ятниця отримав сікач. Отак ми озброїлися, я прихопив підзорну трубу і рушив на верхівку пагорба — глянути, що ж там відбувається. Дуже швидко у підзорну трубу я нарахував двадцять одного дикуна, трьох полонених і три каное. Знову ми захопили початок бенкету на людських кістках! Варварський звичай! Але тут я помітив, що висадилися людожери не там, звідки колись утікав П'ятниця, а ближче до лиману, де берег був низьким, а лісок підступав майже до води. Мене це страшенно роздратувало, і я буркнув до П'ятниці, що не терпітиму людожерів у своєму лимані, просто зараз спущуся до води й усіх перестріляю.

— Ти зі мною? — запитав я.

Він уже оговтався від першого переляку, тим паче під дією рому, і весело запевнив мене, що готовий померти пліч-о-пліч зі мною.

Я просто палав гнівом, коли ділив поміж нами зброю: П'ятниці дав пістоль, аби він заткнув за пояс, а ще два мушкети й рушницю завдав на плече, собі теж узяв пістоль за пояс і два мушкети і рушницю на плече. Отак ми і вирушили. У кишені я мав пляшечку рому, а П'ятниця ніс торбинку з порохом. Я наказав йому слухати мої команди, стріляти тільки тоді, як я накажу, і не промовляти ні слова. За компасом ми пройшли з милю, щоб обійти лиман і сховатись у лісі — треба було непомітно підійти до дикунів на віддаль рушничного пострілу.

Та поки ми простували до берега, я дещо охолонув. Не те щоб я перелякався численності ворога — то ж були голі, неозброєні дикуни, над якими я мав очевидну перевагу, навіть якби був сам-один. Але в голову почали закрадатися сумніви — що спонукає мене проливати кров? Як можу я стріляти в людей, котрі мені особисто не вчинили нічого злого? Варварські звичаї — то їхня біда, а не провина, і не мені їх судити! Більше того, не мені їм виносити вирок! Звісна річ, з погляду П'ятниці я, може, і дію правильно, адже на березі — його закляті вороги, але яким боком це стосується мене особисто?

Ці міркування змінили мої наміри — я вирішив просто підійти поближче до людожерів, десь заховатись і спостерігати за ними, а там — як Бог дасть. Якщо мене не спровокують, я сам не втручатимусь. Ми якраз зайшли в лісок; П'ятниця безшумно простував за мною. Ми перетнули ліс і зупинилися побіля узбережжя. Тут я тихенько вказав П'ятниці на високе дерево на узліссі — нехай заховається за ним і погляне, чи добре видно людожерів із того місця. Він швидко збігав і повернувся — звідти, як виявилося, дикуни були як на долоні. Сиділи вони навколо багаття і вже доїдали одного з в'язнів. Іще один лежав поруч і чекав своєї долі.

— Це не мій народ, — мовив П'ятниця. — Це білий бородатий чоловік, який приплисти на човні.

Мною аж затрусило. Я побіг до дерева, визирнув — і ясно уздрів білошкірого бороданя, що лежав на піску зі зв'язаними руками й ногами. З одягу я впевнився, що то був європеєць.

За п'ятдесят метрів од мене росло ще одне грубе дерево, а навколо нього — підлісок. Якщо обережно пробратися туди, то з берега нас не помітять. Тамуючи подих, я прокрався до дерева і виліз на пригірок, із якого видно було все узбережжя. До багаття лишалося з вісімдесят ярдів.

Отут ґав не лови! Дев'ятнадцятеро людожерів сиділи обік, майже притулившись одне до одного, а двоє схилилися над бідолашним християнином, либонь, уже занісши над ним свої сокири. Я повернувся до П'ятниці:— Тепер чітко виконуй мої накази!

П'ятниця кивнув.

— П'ятнице, роби як я. Тільки не відставай!

Один мушкет і рушницю я поклав на землю (хлопець точно повторив мій рух), а другий мушкет навів на дикунів — те саме зробив і П'ятниця.

— Готовий? — запитав я.

— Так.

— Стріляй!

Ми вистрелили одночасно.

З П'ятниці був кращий стрілець, аніж із мене, — з його боку двоє людожерів упали замертво, а ще троє були поранені. Я ж убив тільки одного, а ще двох підстрелив.

Можете уявити, як перестрашилися дикуни! Ті, кого ми не поцілили, скочили на рівні ноги, не знаючи, куди бігти і звідки на них насувається смерть. П'ятниця не спускав мене з ока, щоб точно повторити мої дії. Після першого пострілу я кинув мушкет і схопив рушницю, П'ятниця зробив те саме. Я звів курок — він теж.

— Готовий? — запитав я.

— Так.

— Вогонь! З Богом!

Я вистрелив, П'ятниця також. Рушниці були заряджені дробом і дрібними кулями, тож ми вбили тільки двох людожерів, але поранили багатьох. Вони розбігалися, репетуючи, як божевільні, всі в крові. Ще троє впали від тяжких ран.

— П'ятнице, — мовив я, відкидаючи рушницю і цілячись із зарядженого мушкета, — повторюй за мною.

З цими словами я вибіг із лісу, П'ятниця насідав мені на п'яти. Дикуни побачили мене, і я заволав. П'ятниця також. Зі зброєю напоготові я помчав до нещасної жертви, яка корчилася, зв'язана, на піску. Двоє людожерів, сполохані пострілами, кинули полоненого, побігли до моря і стрибнули в каное. Ще трійко теж заскочили в каное. Я повернувся до П'ятниці — стріляй, мовляв. Він чудово мене зрозумів, пробіг іще сорок ярдів і вистрілив. Першої миті мені здалося, що він одним пострілом убив усіх людожерів, адже вони один по одному попадали в човні, та за мить двоє звелися на ноги, а третій так і зостався лежати на дні човна.

Поки П'ятниця розправлявся з дикунами, я ножем перерізав мотузки на руках і ногах полоненого. Португальською я запитав:

— Хто ви?

Він відповів латиною: я християнин. Він був такий слабий, що ледве ворушив язиком. Я дістав пляшечку рому і дав йому ковтнути, а потім простягнув кусень хліба. І запитав:

— Звідки ви?

— Espagniole.

Отже, іспанець. Коли він трохи прийшов до тями, то почав жестами дякувати мені і запевнювати, що він тепер — вічний мій боржник.

— Seignior, — мовив я ламаною іспанською, — побалакаємо пізніше, бо битва ще не скінчилася. Якщо маєте хоч краплю сили у м'язах, беріть пістоль і шаблю — й уперед.

Щойно бородань стис зброю в руках, як почувся на силі й кинувся на своїх кривдників, немов буревій. Двох він зарубав на місці. Ніде правди діти, вони й не надто опиралися, бо наглі рушничні постріли цілком збили їх із пантелику. Людожери навіть не намагались утекти, і ми легко впорались і з тими, що на березі, і з тими, що були в човнах.

П'ятниця ганявся за ворогами з самим тільки сікачем у руках. Іспанець перезарядив рушницю і знову стріляв. Один із дикунів, тяжко поранений, стрибнув у море й поплив до каное. Із двадцяти одного ворога врятувалося в човні тільки четверо, та й то один із них — тяжко поранений, а може й мертвий.

Дикуни в каное швидко гребли веслами. П'ятниця кілька разів вистрілив, але не поцілив. Він дуже хотів застрибнути в човен і кинутися їм навздогін — щоб, бува, вони назавтра не привели за собою хмару месників на трьох сотнях каное. Його тривога передалася мені, тож ми швидко заскочили в каное — і раптом побачили ще одного полоненого, зв'язаного по руках і ногах, ледве живого від страху. Він за шию був прив'язаний до човна, тож навіть не міг визирнути і глянути, що діється наокруж. Я вмить розтяв мотузки і хотів йому допомогти звестися, але він не міг поворухнутися — певно, гадав, що його тут-таки заріжуть.

Підійшов П'ятниця, і я попросив його переказати полоненому, що той вільний. Я знову дістав пляшку, щоб П'ятниця напоїв бідолаху ромом. Нарешті той сів. П'ятниця нахилився над ним і зазирнув йому в обличчя — і зненацька почав цілувати, пригортати, плакати й сміятися, а потім танцювати і співати. Він розмахував руками, ляпав долонями себе по обличчю та знову стрибав навколо врятованого індіанця. Доволі часу минуло, поки ми з'ясували, що сталося, — ми врятували батька П'ятниці.

Я був страшенно зворушений, спостерігаючи за П'ятницею та його батьком. Хлопець не міг всидіти на місці — вистрибував із човна і знову заскакував у нього, потім сідав коло батька і клав його голову собі на груди, потім розтирав йому затерплі руки й ноги, де лишилися сліди мотузки. Я навіть дав йому пляшку, щоб він розтер батька ромом, — тому значно полегшало.

Ми вже й не думали переслідувати втікачів у каное — їх уже ледве видно було на обрії. І добре, що так склалося, бо години за дві здійнявся страшенний вітер (дикуни, певно, ще й чверті дороги не подолали) і не припинявся всю ніч. Дув він із північного заходу, якраз проти руху дикунів, тож навряд чи їм пощастило доплисти до берега.

П'ятниця крутився навколо батька, і я навіть не наважувався звернутися до нього. Та нарешті я гукнув його і спитав, чи він уже давав батькові хліба. Хлопець похитав головою і присоромлено вигукнув:

— Бридкий пес їсти все сам!

Тоді я дав йому окраєць хліба зі своїх запасів, і П'ятниця радо простягнув це батькові. У кишені в мене лежало ще кілька грон родзинок, тож я і їх подав старому. Та щойно П'ятниця побачив родзинки, як вистрибнув із човна і кинувся бігти, а бігав він прудко, як вітер. За мить він зник з очей, і як я не кричав, як не кликав його, він не повертався. Тільки за півгодини він вийшов із переліску, тепер уже помалу, трохи накульгуючи, бо ніс щось важке. Коли хлопець наблизився, я збагнув, що за цей час він устиг збігати додому і принести глечик свіжої води, два буханці хліба (хліб він віддав мені, а воду батькові). Вода додала старому снаги більше, ніж увесь ром на світі.

Коли старий напився, я запитав, чи зосталася вода.

— Так.

— То дайте напитися й бороданеві.

Ми також пригостили іспанця хлібом — він лежав, важко відсапуючись, у тіні розлогого дерева. Руки й ноги його теж затекли він мотузок. П'ятниця дав йому напитися, а я простягнув родзинки. Бородань глядів на мене з неймовірною вдячністю — після бою він був такий слабий, що не міг звестися на ноги. А ще у нього набрякли кісточки на ногах — боляче було ступити, тож П'ятниця кинувся розтирати їх ромом.

При цьому хлопець що дві хвилини обертався, аби глянути, як там його батько. Аж тут він бачить — не сидить батько. Він підскочив і побіг, тільки п'яти замиготіли в повітрі, — а старий просто ліг на дно човна, щоб відпочити. Коли П'ятниця повернувся, я попросив його допомогти іспанцю дійти до човна — хотів обох полонених доправити до нашої твердині морем. Хлопець був на диво дужий, він просто завдав бороданя собі на спину і переніс у каное. Там він посадив його поряд зі старим індіанцем.

П'ятниця відчалив і поплив уздовж берега, а я насилу міг угнатися за ним, простуючи по піску. Дув сильний вітер, але ми щасливо завели каное у лиман. Тут П'ятниця припнув човен зі звільненими бранцями й кинувся бігти назад.

— Ти куди? — крикнув я.

— Забрати друге каное!

Хлопець бігав швидше, ніж рисак, — я й оком не змигнув, а він уже завів у лиман друге каное. Тоді ми допомогли полоненим вибратися на сухе, але йти вони не могли, і бідний П'ятниця не знав, що ж йому робити.

— Сядь, — мовив я. — Треба поміркувати.

І я придумав: ми змайстрували легкі ноші, вклали слабих поруч і вдвох із П'ятницею легко понесли.

Ми дійшли до зовнішнього валу нашої твердині — і почалися перші труднощі. Як переправити слабих на той бік? А ніяк зараз не переправиш, бо вони самі не залізуть по двох драбинах. Отож ми вирішили поки що оселити їх знадвору і вже за дві години поставили невеликий намет зі старих вітрил, який згори добре накрили хмизом. Всередині ми настелили ліжники з рисової соломи і приготували ковдри, щоб чоловіки могли накриватися.

Мій безлюдний острів став населеним, я почувався королем із підданими. Я часто грався в короля, коли мені ставало сумно. Цілий край був у моєму владарюванні, я мав беззаперечне право на царювання. Я ж був паном і володарем — мої піддані ніколи б не стали цього заперечувати, бо завдячували мені своїми життями й готові були за мене ці життя покласти у разі небезпеки. Троє моїх підданих належали до різних релігій: П'ятниця був протестантом, його батько — язичником і людожером, а іспанець — католиком[11]. Отак я дотримався свободи віросповідання у своєму царстві.

Коли обидва врятовані отримали дах над головою і могли спокійно відпочити, час було подумати, чим ми їх годуватимемо. Я попрохав П'ятницю привести з вигону річне козеня. З нього ми зготували смачне тушковане м'ясо. Варили ми надворі, якраз побіля намету наших гостей. Готова страва парувала, і я накрив на стіл. Ми всі разом пообідали, і я намагався підбадьорити вчорашніх полонених, як міг. П'ятниця перекладав для батька, та й для іспанця також, бо той устиг непогано опанувати мову тубільців.

Ми пообідали, чи радше повечеряли, і я звелів П'ятниці взяти каное та сплавати на узбережжя, де ми на полі бою зоставили всю зброю. Наступного дня П'ятниця поховав мертвих, щоб тіла не лежали просто неба. Попросив я його також приховати жахливі сліди людожерського бенкету — сам не міг навіть наблизитися туди. Хлопець постарався, і коли ми наступного разу вийшли на знайоме узбережжя, я не побачив там і знаку минулих подій.

Нарешті ми змогли спокійно побалакати з гостями. Я попрохав П'ятницю поцікавитись у батька, що він думає про тих чотирьох дикунів, яким удалося втекти на каное. Як він гадає — вони повернуться і приведуть підмогу? Спершу батько заперечив — не могли вони доплисти до берега, бо ж на морі налетів шторм. Вони або потонули, або їх віднесло на південь до чужих берегів, де їх упіймали й давно вже з'їли супротивники.

Я запитав — а коли все-таки вони щасливо дісталися берега? Старий не був певен, але вважав: постріли мали їх так сильно налякати, що, либонь, іще довго розказуватимуть своїм одноплемінникам: на острові їх вразили грім і блискавка. А двоє істот, які спричинили грім і блискавку (себто П'ятниця і я) — то небесні посланці, а не люди зі зброєю в руках. Вони самі таке кричали, старий чув, коли лежав у човні. Бо як же це може бути, щоб людина жбурляла блискавку і вбивала на такій віддалі?

Старий мав рацію — згодом з'ясувалося, що дикуни-людожери більше ніколи не намагалися переплисти на острів, бо четверо втікачів, які все-таки вціліли, розповідали, буцімто острів зачарований і якщо хтось на нього поткнеться, то боги його вразять вогнем. Але тоді я цього ще не знав, і тому мене опосідала тривога.

Робінзон Крузо

Розділ 17

Заколотники на острові

Робінзон Крузо

Минув деякий час, а ворожі каное не з'являлися, і тривога моя розвіялася. Я знову став подумувати про подорож на велику землю. Батько П'ятниці також запевнив мене, що його одноплемінники не заподіють мені нічого злого. Тоді я серйозно поговорив з іспанцем, і він дещо охолодив мої наміри: серед індіанців зараз мешкало ще шістнадцятеро європейців — іспанців та португальців, і хоча жили вони в мирі та злагоді з тубільцями, проте велося їм не так уже й солодко. Бракувало харчів, бракувало найнеобхідніших речей.

Я розпитав бороданя про їхню подорож. Як виявилося, корабель був іспанським, вийшов він із Ріо-де-ла-Плати і прямував у Гавану, де мав залишити вантаж — шкури та срібло, а назад мав привезти європейські товари. На кораблі було п'ятеро португальських матросів, яких вони врятували з іншого потрощеного судна. П'ятеро з команди іспанців загинули, коли почався шторм і корабель збився зі шляху. Решта ж урятувалася, але опинилася на берегах, де мешкали людожери. Моряки були озброєні, розповів іспанець, проте не мали ні пороху, ні набоїв, бо море підмочило майже весь порох, а що лишилося, вони швидко використали, щоб уполювати хоч якусь дичину собі на харч.

Я запитав його, чи є хоч якась можливість дістатися котрогось європейського порту, якщо вдасться вирватися з острова. Іспанець сказав, що моряки між собою багато разів це обговорювали, але ж у них немає ні човна, ні інструментів, щоб його побудувати, ні матеріалів, тож усі подібні розмови закінчувалися сльозами й розчаруванням. Тоді я відверто запитав:

— А якщо я вам запропоную реальний вихід? Тільки для цього всім вам треба переплисти на острів. Ви не зрадите мене? Ви не скривдите мене, коли я потраплю вам до рук? Бо ж люди нечасто здатні довго відчувати вдячність до своїх благодійників, якщо виникає спокуса.

Я сказав іспанцеві, що було б дуже прикро, якби я допоміг їм дістатися дому, а вони за це ув'язнили мене в Новій Іспанії, де з англійця безперечно позбиткуються. Для мене краще вже опинитися серед дикунів, аніж потрапити до рук невблаганної інквізиції[12]. І я розповів свій план: якби ми всі, європейці, зібралися на острові, то тут без проблем збудували би баркас достатньо великий, щоб дістатися Бразилії на півдні або ж іспанських островів на півночі.

Іспанцеві слова прозвучали зовсім щиро: матроси зараз перебувають у такому жалюгідному становищі, що він і думки не може припустити, щоб вони зле повелися з людиною, яка допоможе їм урятуватися. Якщо я не проти, він попливе на велику землю зі старим індіанцем і там поговорить зі своїми товаришами, а тоді повернеться на острів. Він вимагатиме, щоб матроси заприсяглись: я буду їхнім капітаном і вони беззаперечно слухатимуться мене. Усі матроси — виховані, чесні люди, та й у них немає ні зброї, ні одягу, а живуть вони з милості індіанців. Отож ми попливемо, куди я скажу, він навіть привезе контракт з усіма їхніми підписами. Та найперше іспанець поклявся, що сам ніколи не зрадить мене і в разі небезпеки захищатиме до останньої краплі крові.

Ми вирішили, що іспанець разом зі старим індіанцем попливе на переговори. Коли вже все було готове до від'їзду, іспанець раптом зробив цілком слушне зауваження: він бачив, як я забезпечую себе харчами. Зараз я маю достатньо для двох, мене та П'ятниці, але вже для чотирьох цього замало. Що вже казати про команду з сімнадцятьох людей! Тож краще буде, якщо ми відкладемо переговори ще на півроку, а за цей час він допоможе розширити моє поле і посіяти ячменю та рису стільки, щоб забезпечити всю команду на час подорожі. Ми дочекаємося врожаю й аж тоді домовлятимемося з матросами, бо в іншому разі вони можуть виявити невдоволення — навіщо міняти шило на швайку.

— Пам'ятаєте, — мовив він, — як сини Ізраїлеві, виведені з Єгипту, почали ремствувати в пустелі, коли їм забракло хліба?[13]

Я вельми зрадів такій пропозиції. Ми вчотирьох узялися копати, скориставшись дерев'яними лопатами. За місяць, якраз перед початком посівного сезону, ми обробили достатньо землі, щоб посіяти двадцять два бушелі ячменю і шістнадцять глечиків рису — то було ледь не все зерно, яке я мав у запасі, а нам же ще півроку чекати нового врожаю!

Оскільки нас тепер було аж четверо, ми не боялися ніяких дикунів, хіба що їх висадиться на острів одразу тисяча, і тому вільно кругом розгулювали. Я тільки й думав про визволення. Обрав кілька дерев, які найкраще пасуватимуть для будівництва, і підрядив П'ятницю та його батька зрубати їх. Іспанець керував роботами. Я їм показав, як стругав одну дошку з цілого дерева, і вони настругали дюжину дубових дощок — два фути завширшки, тридцять п'ять футів завдовжки і від двох до чотирьох дюймів завтовшки. Можете уявити, яка каторжна то була праця!

Тим часом я збільшував поголів'я товару. По черзі ми ходили на полювання і впіймали десь із двадцять козенят, їх ми приєднали до отари. Час було вже й виноград збирати і сушити, отож ми нарізали стільки грон, що завішали всі дерева навкруги. Родзинками, які вигрівалися на сонечку, можна було б наповнити шістдесят, а то й вісімдесят барелів. Родзинки і хліб — то була основа нашого раціону.

Прийшла пора збирання врожаю. Зерно вродило не так рясно, як завжди, але його було цілком досить, щоб забезпечити нашу подорож, — з двадцяти двох бушелів посіяного ячменю ми зібрали понад двісті двадцять бушелів, та й рису було чимало. Навіть якби на острів переїхали всі шістнадцятеро бороданів-європейців, нам би вистало до наступного врожаю. Що ж до подорожі, то нам би стачило на мандрівку в будь-який куточок світу. Для зерна ми наплели великих кошиків, і в ремеслі кошикарства особливою вправністю відзначився іспанець.

Тепер іспанець міг плисти до своїх товаришів на переговори. Я наполягав, щоб він нікого не привозив із собою, якщо той спершу не присягне у присутності старого індіанця, що ніколи й нікого не скривдить на острові, а навпаки, в разі небезпеки захищатиме і підкорятиметься всім моїм наказам. Присяга має бути письмовою, власноруч підписаною. Я, щоправда, не подумав, як вони збираються це зробити, якщо немає ні паперу, ні чорнила. Отож іспанець і батько П'ятниці на тих самих каное, на яких припливли на острів полоненими, повернулися на волю. Кожному з них я вручив по мушкету і по вісім набоїв із наказом користатися тільки у разі крайньої небезпеки.

Робота просто кипіла у мене в руках, коли я думав про те, що по двадцяти сімох роках ув'язнення нарешті маю надію на визволення. З собою мої посланці взяли хліба та родзинок із таким запасом, щоб вистало всім європейцям на вісім днів. Я побажав їм щасливої дороги й умовився про сигнал — повертаючись, вони заздалегідь мають вивісити на щоглі прапорець. Каное вийшли в море з попутним вітром якраз у повний місяць, за моїми підрахунками у жовтні — останнім часом я кілька разів збивався з календаря і вже не вів його так ретельно, як на початку.

Я чекав на посланців уже вісім днів, коли трапилась дивна пригода. Одного ранку я спав у наметі, коли мене збудив крик П'ятниці:

— Пане! Пане! Пливуть! Пливуть!

Я скочив із ліжка, накинув одяг і вибіг надвір, навіть не подумавши про зброю, хоча раніше ніколи так не чинив. Я вглядався в море — і раптом побачив на хвилях, на віддалі півтора льє, трикутний прапор на суденці, яке несло просто до острова. Але несло його не з великої землі, а з крайньої південної точки острова. Я гукнув П'ятницю і велів йому зачаїтися та спостерігати, бо то очевидячки був не наш човен. Не відомо, ворог то чи друг.

Я ж побіг додому за підзорною трубою і там, приставивши драбину, видерся на пагорб, як завжди робив, коли не хотів, щоб мене хтось помітив. Згори як на долоні я уздрів корабель, що стояв на якорі десь за два льє від острова, на південному сході. То був англійський корабель, який спустив на воду англійський баркас!

Не можу передати свого приголомшення — я невимовно зрадів, побачивши англійське судно, там були мої земляки, мої друзі! Проте легкі сумніви шкребли серце — не знаю, звідки вони взялися, — і змушували мене бути насторожі. По-перше, я здивувався, з якого дива англійський корабель опинився в цій частині світу — тут не проходять жодні морські шляхи, якими плавають англійці. Останнім часом не було штормів, що могли б закинути корабель сюди випадково. Якщо це справді англійці, боюся, вони не з добрими намірами припливли. А мені ой як не хочеться втрапити до рук злодіїв і вбивць!

Людині не слід відкидати сумнівів, якщо такі зароджуються глибоко в серці. Всі знають, що часто ми отримуємо ніби підказки — і це підказки з невидимого світу, з якими варто рахуватися. Якщо внутрішній голос шепоче нам про небезпеку, безперечно, це дружній голос, голос вищої чи нижчої сили, яка зичить нам добра.

Мій випадок — якраз цьому підтвердження, бо якби я не послухався внутрішньої перестороги і радо вибіг зі схованки, то опинився б у пастці. З вершечка пагорба я бачив, як баркас причалив до берега. Матроси шукали зручної затоки, щоб завести туди баркас і легко висадитися, але не помітили мого лиману. Тому їм довелося пройти ще з півмилі уздовж берега — мені вельми пощастило, що вони не причалили просто в мене під хатою, бо дуже скоро я б лишився без твердині, якби взагалі вижив.

Тільки-но вони висадилися на берег, я пересвідчився, що то англійці, принаймні більшість із них. Було там двоє чи троє данців, а може, й не данців. Загалом моряків було одинадцятеро, троє з яких — беззбройні та зв'язані. Перші четверо чи п'ятеро непроханих гостей вистрибнули на берег і витягнули полонених. Один із полонених метався в розпачі, а двоє інших, хоч і мали збентежений вигляд, трималися гідно. Я ошелешено спостерігав за цією сценою, бо гадки не мав, що вона може означати. Аж тут до мене озвався П'ятниця:

— Пане! Англійські люди будуть їсти полонені, як дикуни.

— П'ятнице, чому ти вирішив, що моряки їстимуть полонених?

— Будуть, будуть.

— Ні, — заперечив я, — гадаю, вони планують їх убити, але вже точно не їстимуть.

Поки я спостерігав за подіями, то й думати не міг, а просто стояв і тремтів, так і чекаючи, коли повбивають трьох в'язнів. Один із матросів навіть замахнувся величезним кортиком, більше схожим на шаблю. Кров застигла в моїх жилах. Як шкода, що іспанця та старого індіанця немає зараз поряд! Учотирьох ми б спробували врятувати полонених — здається, непрохані гості не мали вогнепальної зброї.

Тим часом матроси розбіглися по острову, наче б зібралися його швиденько дослідити. Трьох в'язнів вони лишили без нагляду — ті могли б утекти, якби схотіли. Вони ж натомість сумно всілися на землю. Вираз їхніх облич нагадав мені мене самого, коли я вперше ступив на цей острів: як я розпачливо роззирався, які страхіття мені ввижалися, як боявся спати вночі, щоб мене не зжерли хижаки. Я тоді ще не знав, як добре зможу облаштуватися на острові завдяки кораблю, котрий прибило майже до берега, так і троє бідолашних в'язнів іще не здогадувались, що зовсім близько — порятунок. Людина не вміє заглядати наперед і тому тим більше мусить покладатися на мудрість Божу, бо ж Господь не полишить своїх дітей у біді, й часом порятунок наш там, де ми й не чекаємо.

Незвані гості прибули з припливом і безрозсудно блукали островом, допоки не почався відплив і їхній баркас не лишився на сухому. Вони, щоправда, залишили двох вартовиху човні, проте ті дещо перебрали бренді й міцно поснули. Нарешті один із вартових прокинувся та помітив, що не може зрушити човен із місця. Він заволав до товаришів, ті прибігли і почали пхати човен, але навіть усі разом не змогли його дотягнути до води по м'якому, сипучому піску. Як справжні матроси, що не люблять загадувати наперед, вони покинули човен і знову розбрелися по берегу. Я чув, як один із них гукнув до іншого:

— Джеку, та кинь ти. Буде приплив — вода сама підхопить човен.

Я тим часом тримався неподалік, але не зраджував своєї присутності. Добре, думав я, що моя твердиня так чудово укріплена. Мине щонайменше десять годин, перш ніж знову почнеться приплив; на той час западе темрява, і я зможу підібратися ближче до баркаса й послухати, про що балакають матроси. А поки я добре озброївся, бо прекрасно уявляв свого ворога. П'ятниці я теж велів озброїтись і зарядити рушницю. Собі я взяв дві рушниці, а йому дав три мушкети. Вигляд я мав неймовірно грізний — у важкому кожуху з козиної шкури, у високій хутряній шапці, з оголеною шаблею на ремені, з двома пістолями за поясом, з рушницею на плечі.

Я не збирався нікуди потикатися аж до темряви, але близько другої години помітив, що матроси, розморені спекою, забралися в лісок і, либонь, поснули. Бідолашна трійця в'язнів не могла заснути, вони просто сіли під розлогим деревом десь за чверть милі від мене, щоб не потрапляти морякам на очі. Отож я зважився підійти до них і спробувати розпитати. Ми з П'ятницею вирушили на розвідку — він теж мав вельми грізний вигляд, хоч і не настільки, як я. Коли я наблизився до в'язнів, то крикнув іспанською — Хто ви, панове?

З несподіванки вони здригнулись, а коли уздріли мене, то втратили дар мови — такий дивний вигляд я мав. Вони мовчали, здавалося — тут-таки кинуться врозтіч. Тоді я заговорив до них англійською:

— Джентльмени, не дивуйтеся. Можливо, ви знайдете друга там, де не сподівалися.

— Його послали нам самі небеса, — сказав один із в'язнів, скидаючи капелюха, — бо людині не до снаги допомогти нам зараз.

— Допомога завжди посилається небесами, сер, — відгукнувся я. — Та чи приймете ви допомогу від незнайомця? Бо я бачу, що ви у розпачі. Я спостерігав, як ви висадилися на берег, як молилися й просилися в тих брутальних матросів, що привезли вас, і як один із них погрожував вам кортиком.

У бідолашного в'язня сльози текли по щоках, він тремтів, коли вражено мовив:

— Я розмовляю до Бога чи до людини? Ви чоловік чи янгол?

— Не робіть собі з цього клопоту, сер, — сказав я, — бо коли б Господь хотів послати вам на поміч янгола, одягнув би його пристойніше, та й озброїв інакше. Забудьте про страхи: я звичайна людина, англієць, і хочу вам допомогти. Ви бачите, що зі мною тільки мій служка. Щоправда, ми маємо зброю та набої. Скажіть, чим ми вам можемо зарадити? Що з вами сталося?

— Нашу історію, сер, — відповів полонений, — надто довго оповідати, тим більше, що злочинці ще блукають неподалік. У двох словах, я був капітаном корабля, але матроси підняли заколот. Спершу вони хотіли стратити мене, а потім вирішили висадити де-небудь на безлюдному острові. Зі мною двоє товаришів — старпом і пасажир корабля. На безлюдному острові ми, безперечно, загинемо… — Де зараз ваші кривдники? — запитав я. — Куди вони поділися?

— Отам вони повлягалися, — мовив він, вказуючи на перелісок. — У мене серце завмирає, коли подумаю, що вони побачать нас чи почують. Тоді вони нас точно повбивають.

— Вони мають вогнепальну зброю?

— Тільки дві рушниці, та й то одну з них зоставили на баркасі.

— Що ж, тоді дозвольте мені діяти на свій розсуд. Гадаю, всі матроси поснули, тож із ними неважко буде впоратися. Ми беремо полонених?

— Серед матросів є двоє горлорізів, до яких не можна виявляти милосердя. Якщо ж ми з ними розправимося, то з рештою можна буде домовитись.

— Хто ці двоє? — запитав я.

— Здалеку я вам так не покажу, сер, але я згоден виконувати будь-які ваші накази…

— Що ж, відійдімо подалі — раптом матроси попрокидаються зі сну, і тоді обговоримо деталі.

Колишній капітан та його супутники радо пішли за мною, і ми заховались у лісі.

— Послухайте, сер, — мовив я по хвилі, — якщо я допоможу вам звільнитися, ви згодні пристати на дві умови?

Він навіть не слухав, які умови я висуну, а зразу запевнив мене, що і він сам, і його корабель — у повному моєму розпорядженні. Якщо й не вдасться відбити корабель, то капітан усе одно до скону буде мені вірним. Те саме підтвердили і його товариші.

— Добре, — кивнув я, — мої умови такі: по-перше, поки ви залишатиметесь на острові, керуватиму тут я, і якщо я видам вам зброю, то ви повернете її на першу ж вимогу і не виступите проти мене чи моїх приятелів. По-друге, якщо нам вдасться відбити корабель, то ви безплатно візьмете на борт мене і моїх приятелів та доправите до Англії.

Колишній капітан присягнув, що згоден виконати мої умови і віддає своє життя у мої руки.

— Тоді, — сказав я, — ось вам три мушкети, набої і порох. Як нам краще вчинити?

Капітан щиро мені подякував і запевнив, що мені ліпше знати, як у такій ситуації діяти. Мій план був простим: ми нападемо зненацька, почнемо стрілянину. Когось уб'ємо, а решта або здадуться, або ж битимуться з нами. А далі — як Бог повелить. Капітан відповів, що не хотів би нікого вбивати, тільки отих двох зарізяк, які підняли заколот, бо якщо ми їх відпустимо, вони завтра приведуть на острів решту команди з корабля і всіх нас переб'ють.

— Що ж, — відповів я, — доведеться нам діяти, як я раджу, бо в іншому разі наші життя будуть загрожені.

Він усе ще вагався, і я сказав йому, щоб він стріляв тільки в тих, у кого схоче.

Поки ми балакали, дехто з матросів прокинувся — за мить я побачив двох із них на ногах.

— Ці двоє, — запитав я, — не заколотники?

— Ні.

— Тоді їх ми не чіпатимемо. Мабуть, саме провидіння збудило їх, щоб вони уникнули лихої долі. Та якщо й решта втечуть, то це буде вже ваша провина.

Капітан вихопив мушкет, який я йому дав, а пістоль залишив за поясом. Його товариші теж наготували зброю. Ладнаючись до битви, вони не уникли шуму, і кілька матросів прокинулися та озирнулись на звук. Побачивши озброєних в'язнів, вони загукали до товаришів, але було вже запізно, бо саме в цей момент ми почали стрілянину. Тільки капітан не стріляв, зберігаючи набої. Цілилися вони дуже добре, і вже з першого пострілу один із головорізів був убитий, а другий поранений. Ранений скочив на ноги, кличучи товаришів на підмогу, але капітан підступив до нього упритул і крикнув:

— Клич до Бога, щоб відпустив тобі гріхи! З цими словами він уперіщив заводіяку кольбою рушниці — той і не кавкнув.

Поруч із зарізякою було ще троє бунтівників, один легко поранений. Якраз і я наспів. Заколотники, побачивши, що опір марний, почали проситися. Капітан пообіцяв їм життя, якщо вони поклянуться — стануть на його бік, коли ми відбиватимемо корабель. Вони тут-таки присягнули. Капітан опустив зброю, але я вирішив за краще про всяк випадок зв'язати заколотників по руках і ногах.

Тим часом я відправив П'ятницю та старпома до баркаса — треба було перевести його в безпечне місце, спустити вітрила, осушити весла. Аж тут трійко матросів, які блукали островом, почули постріли і прибігли назад. Вони уздріли, що капітан уже не в'язень, а переможець, і миттю віддалися на його милість. Наша перемога була цілковитою.

Ми з капітаном почали оповідати одне одному про свої пригоди. Спершу я розказав усю свою історію — її він вислухав із невимовним зачудуванням, особливо те, як мені пощастило зі зброєю та харчами. Ніде правди діти, в історії моїй чудес не бракувало. Моя оповідь зворушила капітана до сліз, бо він був певен — Господь послав мене на цей безлюдний острів, щоб через багато років я міг урятувати капітанові життя. Ми поговорили, і я провів його та його товаришів до своєї твердині. Там я їх нагодував і показав усе своє господарство, яке вірно служило мені ці довгі, довгі роки.

Вони дивувалися з усього, що я їм розповідав і показував. Капітана понад усе вразили укріплені вали, замасковані ліском — відтоді, як я посадив тоненькі тички, минуло двадцять років, а дерева в цьому кліматі ростуть швидше, ніж в Англії, тож лісок пристойно розрісся, і через нього вела єдина стежка. Я похвалився, що тут — моя твердиня, але є в мене ще й «заміська» літня хатина, як у справжнього короля, її я також покажу іншим разом. А зараз нам час повернути корабель. — Так, так, — погодився капітан, — але як ми це зробимо? На борту — двадцять шість моряків, які вчинили заколот. Вони порушили закон і знають — щойно ми припливемо в Англію, як вони опиняться на шибениці, тож чинитимуть спротив до останнього. А нас-бо — купка!

Я міркував. Капітанові зауваження були цілком слушними, тож треба швидко вигадати якийсь вихід. Матросів на кораблі потрібно захопити нагло, зненацька, щоб вони не встигли висадитись на берег і перерізати нас. Крім того, вони можуть здивуватися, куди це поділися їхні товариші з баркасом, і точно навідаються на берег на розвідку. Цього разу вони будуть озброєні, і ми їх не здолаємо.

— Найперше треба нам, — мовив я похвилі, — забрати все з баркаса, щоб на ньому ніхто не втік на корабель.

Отож ми швиденько познімали з баркаса вітрила й весла, позабирали яку-не-яку зброю, пляшку бренді та пляшку рому, сухе печиво, ріг із порохом, велику головку цукру, загорнуту в парусину (важив цукор п'ять чи шість фунтів), — новим запасам я вельми зрадів, особливо бренді та цукру, бо вже давно забув їхній смак.

Коли ми забрали все з баркаса, то пробили у днищі величеньку діру, — якби матроси з корабля і висадилися на берег, то не змогли б забрати човна. Я ж бо не надто вірив у те, що нам удасться повернути корабель, а баркас ми пізніше зможемо полагодити і доплисти на ньому до Підвітряних островів у Вест-Індії. Дорогою ми захопимо іспанців — про них я не забував ні на мить.

Робінзон Крузо

Розділ 18

Битва за корабель

Робінзон Крузо

Поки ми будували плани і витягали баркас на берег, де б його не змило припливом, то почули, що на кораблі пролунав постріл. Далі на щоглі затріпотів прапорець — сигнал баркасові повертатися назад. Але баркас не міг повернутися. У підзорну трубу ми роздивилися, що матроси спустили на воду ще один човен. Коли він наблизився, то ми нарахували в ньому десятеро заколотників, озброєних рушницями.

Корабель стояв за два льє від берега, і нам дуже добре було видно, як човен плив до острова. Ми могли розрізнити навіть обличчя матросів. Приплив потягнув їх на схід від того місця, де ми зоставили баркас, і їм на веслах довелося вертатись уздовж узбережжя. Отож, ми добре бачили всіх заколотників, і капітан охарактеризував кожного з них. Троє — цілком порядні добродії, яких інші заколотники залякали й примусили скоритися. Боцман — головний заводій, а решта матросів — горлорізи, яким нікуди відступати. Чи зможемо ми їх здолати?

Я усміхнувся капітанові — у нашому становищі вже нічого не страшно.

— Як ви гадаєте, після всіх років самотою на острові, — вигукнув я, — чи не варто ризикнути заради визволення? Сер, ви ж повірили в те, що Господь зберіг мені життя, аби зараз я врятував ваше! Як на мене, нас має турбувати лиш одне.

— Що саме?

— Ви кажете, що серед заколотників є троє-четверо порядних людей, і їх треба пожаліти. Якби ж на човні припливли тільки найгірші бунтівники, я б подумав, що Господь сам посилає їх нам у руки, бо щойно вони ступлять на землю — їм від нас не втекти.

Капітан збадьорився, і ми взялися до підготовки.

По-перше, треба було подбати про наших в'язнів. Двох із них, у яких капітан найбільше сумнівався, я відіслав із П'ятницею та пасажиром корабля до печери, де ніхто б їх не почув і не побачив. Там їх лишили зв'язаними, але зоставили їм їжу та питво. Ми пообіцяли: якщо вони поводитимуться тихо, то за день-два отримають свободу. Полонені були вдячні, що їм залишили харчі та світло (бо П'ятниця не забув про свічки), і обіцяли сидіти як мишки. Вони гадали, що П'ятниця чатує на виході.

Двом іншим в'язням капітан міг довіряти, тож я взяв їх собі в помічники. Разом із трьома порядними матросами нас було семеро, всі добре озброєні. Я був певен, що ми дамо відсіч десятьом бунтівникам, тим паче що капітан запевнив: серед них є троє чи четверо відданих йому матросів.

Тут човен причалив до берега неподалік баркаса, і матроси одразу витягнули його на сухе. Я зрадів — боявся, що вони зоставлять човен на якорі у воді й залишать при ньому вартових — тоді ми не зможемо його захопити. Тільки-но матроси ступили на берег, як кинулися до баркаса. Як вони були заскочені, коли уздріли, що баркас зовсім порожній, та ще і з дірою у днищі! Тоді вони почали репетувати, кличучи товаришів, але їм ніхто не відповів. Вони вирішили дати залп із пістолів — ми його почули, але в печері його чути не могли. Ті ж бунтівники, які скорилися нам, не насмілились виказати себе. Матроси з корабля були настільки приголомшені, що, як вони розповідали пізніше, першої миті вирішили сідати в човен і тікати — вони були певні, що їхні товариші всі загинули. Отож вони тут-таки спустили човен на воду і всі в нього позаскакували.

Капітан страшенно перелякався — зараз вони повернуться на корабель, піднімуть вітрила, і ми вже ніколи не відіб'ємо судна! Проте матроси оговтались і змінили свої наміри — і тим перелякали капітана ще дужче: не минуло й кількох хвилин, як ми побачили, що бунтівники знову пристають до берега. Але цього разу матроси повелися інакше: човен вони лишили у воді, а в ньому — трьох чатових. Решта ж, озброєні до зубів, висадилися на землю, готові шукати зниклих товаришів.

Для нас це було не з руки — навіть якщо ми схопимо сімох заколотників на березі, решта троє втечуть на човні, і тоді вже корабель точно підніме вітрила й попливе геть — нам його не повернути. Але нам лишалося тільки чекати. Семеро бунтівників вистрибнули на берег, а троє відвели човен на пристойну віддаль від берега і кинули якір. Семеро на березі трималися купи. Вони рушили в керунку пагорба, де я збудував свою твердиню. Ми їх прекрасно бачили, а вони нас ні. Якщо вони наблизяться до нас упритул, ми почнемо стріляти.

Якщо ж проминуть і заглибляться в ліс, ми вийдемо з укріплення.

Тут матроси підійшли до підніжжя пагорба. Перед ними простерлися ліси й луки. Вони почали гукати, допоки змучилися, але боялися далеко відходити від берега. Нарешті всілися під деревом, щоб обміркувати становище. Якби вони під деревом позасинали, як їхні товариші перед тим, ото б нам пощастило! Але ж який тут сон, коли на острові чигає невідома небезпека.

Поки вони радилися, капітан подав слушну пропозицію: напевно матроси пустять іще один залп у надії, що товариші все-таки почують їх. Тоді нам треба миттю на них напасти, доки їхня зброя розряджена. Вони змушені будуть скоритися, і нам не доведеться проливати кров. Пропозиція мені сподобалась, але треба було непомітно підійти ближче, поки вони не встигнуть удруге зарядити рушниці.

Та не так сталося, як гадалося. Ми лежали в засідці, чекаючи, що трапиться далі. Мені здавалося, що треба дочекатися ночі. Якщо до цього часу матроси не повернуться на човен, то затемна ми зможемо відрізати їх від нього. Можливо, навіть вигадаємо, як відібрати човен у вартових. Довший час ми чекали, а вони радилися. Аж нарешті ми побачили, як усі заколотники звелися на ноги й попрямували до моря. Розпач пройняв нас, коли ми подумали — матроси вертаються на корабель, махнувши рукою на зниклих товаришів.

Капітан мало руки не ламав у відчаї. І раптом мені спало на думку, як повернути їх назад. Я наказав П'ятниці та старпому перейти до затоки на заході, — туди, де зазвичай причалювали дикуни, — і щойно вони вийдуть на відкрите місце, то нехай кричать, допоки матроси не почують їх. Тільки-но впевняться, що бунтівники чули крики, то нехай миттю вертаються назад. Якщо матроси теж кричатимуть, нехай відповідають, але так, щоб ті їх самих не бачили. Треба завести горлорізів глибше в ліс.

Матроси сідали в човен, коли П'ятниця і старпом загукали здалеку. Бунтівники почули, заволали у відповідь і помчали на голос. Вони вже добігли до лиману, але приплив не дав їм перебратися на той бік. Матроси гукнули чатовим, щоб доправили човен у лиман — на ньому можна буде переплисти на протилежний берег. Цього я й чекав. Човен заплив у лиман, перевіз заколотників на другий бік і причалив у затишному місці. На чатах залишилося тільки двоє, решта висадилися на берег. Човен припнули до стовбура деревця.

Все сталося, як я й сподівався: П'ятниця і старпом заводили матросів углиб острова, а я з рештою людей побіг до човна. Ми перетнули річку вище за течією і заскочили двох чатових зненацька — один лежав на бережку, а другий сидів у човні. Той, що на березі, дрімав, і капітан підбіг до нього й одним ударом відбив йому памороки, а тоді крикнув тому, що в човні: здавайся або помреш!

Не треба довго переконувати самотню людину скоритися, коли над нею нависли п'ятеро з рушницями, а товариш лежить без тями. До того ж у човні був один із трьох порядних моряків, який не надто підтримував заколот, тож і скорився охоче. Він радо приєднався до нас. Його прізвище було Бобсон.

Тим часом П'ятниця і старпом, гукаючи й відбігаючи все далі, заманили матросів у ліс і вели глибше й глибше, поки ті зовсім не змучилися. Тоді вони припинили кричати і зачаїлися — були певні, що бунтівникам самотужки ніколи не вибратися на узбережжя засвітла. Коли П'ятниця та старпом повернулися до нас, вони й самі ледве трималися на ногах.

Нам лишалося тільки дочекатися темряви, а тоді нагло напасти. Минуло кілька годин, заки матроси знайшли дорогу до свого човна. Вони розтягнулися вервечкою, і передні кричали до задніх, щоб ті не загубилися.

Задні стогнали й голосили, як вони змучилися. Ми тільки раділи з цього. За деякий час заколотники вигулькнули біля човна — неможливо описати їхнього збентеження, коли вони побачили човен на сухому, бо почався відплив, а чатові зникли у невідомому напрямку. Ми чули, як вони злякано перемовлялися: острів зачарований. Якісь люди мешкають тут і обов'язково всіх повбивають, а може, острів населяють злі духи, які затягнуть їх у пекло.

Матроси знову почали гукати, цього разу вже до зниклих чатових, але все марно. У слабкому місячному світлі ми бачили, як вони ламають руки у розпачі. Вони то сідали в човен, то вилазили з нього і не знали, як їм чинити. Мої компаньйони хотіли напасти на бунтівників одразу, тільки запала темрява, але я вигадав інший план. Хотів напасти так, щоб убити якомога менше людей, а тим більше, щоб не постраждали ми самі, адже заколотники були озброєні. Довелося чекати. Ми підійшли майже до затоки, я звелів П'ятниці та капітанові підповзти до човна чим ближче, а вже тоді починати стрілянину.

П'ятниця і капітан поповзли, аж тут боцман, який був ватажком бунтівників, разом із двома матросами відділився від гурту й попрямував просто на них. Капітан невимовно зрадів і насилу дочекався, щоб той підійшов упритул, бо в темряві людини не було видно, було чути тільки голос. Щойно боцман наблизився, капітан і П'ятниця скочили на ноги та вистрілили. Боцмана було вбито на місці. Другому поцілили в живіт, він упав як підкошений і помер за годину чи дві. Третій утік.

Коли пролунала стрілянина, я з рештою товаришів виступив на берег. Нас була ціла армія — восьмеро вояків: я — генералісімус, П'ятниця — генерал-лейтенант, капітан та двоє його помічників і ще трійко військовополонених, яким ми довірили зброю. На матросів ми насунулись у темряві, тож вони не могли бачити, скільки нас. Я наказав чатовому, що був у човні і перейшов на наш бік, по черзі викликати їх на ім'я і пропонувати здатися. Можливо, ми домовимося. І я не помилився — у становищі, в якому опинилися бунтівники, їм нічого не лишалося, як здатися.

От як усе було. Колишній чатовий гукнув:

— Том Сміт! Том Сміт!

Том Сміт, здається, упізнав голос:

— Хто це? Бобсоне, це ти?

Чатовий гукнув:

— Томе, заради Бога, кидай зброю, чи тебе застрелять на місці!

— Хто застрелить? Де ви?

— Ось ми, — мовив Бобсон. — Ось наш капітан, а з ним п'ятдесят вояків, які вже дві години за вами полюють. Боцман убитий. Білл Фрай поранений, мене взяли в полон. Якщо ти не складеш зброї, ми всі загинемо.

— Ми згодні здатися, — відповів Том Сміт, — якщо нас помилують.

— Я спитаю, якщо ви обіцяєте скоритися.

Тоді Бобсон звернувся до капітана, і той мовив:

— Ти, Сміте, знаєш мій голос. Негайно кидай зброю і здавайся, і тоді я збережу вам життя. Усім, окрім Вілла Аткінса.

Тут закричав Вілл Аткінс:

— На Бога, капітане, помилуйте мене! Чим я завинив? Ми всі разом зчинили заколот.

Але це було брехнею — саме Вілл Аткінс підбивав матросів до бунту і першим схопив капітана, а потім по-варварському зв'язав його і брутально вилаяв. Капітан мовив:

— Складай зброю і сподівайся на милість губернатора.

(Під губернатором він мав на увазі мене). Словом, усі заколотники склали зброю і благали не страчувати їх. Я вислав двох людей до них на переговори і ще одного, який усіх їх пов'язав. А тоді моя «величезна армія з п'ятдесятьох вояків», яка насправді складалася з вісьмох людей, виступила з-за дерев та захопила і полонених, і човен. Щоправда, я намагався триматися в тіні й не потрапляти на очі.

Тепер нам треба було полагодити човен, бо без нього як захопити корабель? А капітан тим часом вів переговори з полоненими: нагадав їм про заколот, про порушення закону — за таких умов дуже важко уникнути шибениці. Матроси не просили нічого — тільки зберегти їм життя. Капітан на це відказав, що вони не його полонені, а губернатора острова. Бунтівники гадали, що висаджують капітана і двох його людей на безлюдний острів, але Богові було вгодно, щоб не лишень острів був заселений, а й щоб губернатор виявився англійцем. Якщо губернатор вирішить усіх бунтівників повісили — так і буде, якщо ж схоче помилувати, то їх відправлять назад до Англії, де вони постануть перед судом. А поки що нехай готуються до смерті, бо їх, либонь, зранку повісять.

Звісна річ, уся капітанова промова — то була вигадка чистої води, але вона призвела до бажаного результату: Аткінс упав на коліна і благав заступитися за нього перед губернатором — він дуже хотів жити. Решта молили, щоб їх не відправляли назад до Англії.

Мені спало на думку, що саме зараз — слушний час захопити корабель. Отож я відійшов подалі у темряву, щоб матроси не побачили, який то на острові «губернатор», і покликав капітана. Зробили так: на віддалі я гукнув, а один із наших людей передав капітану:

— Пане капітане, губернатор викликає вас.

Той миттю відповів:

— Перекажи його світлості, що я йду.

Матроси були ще більше вражені — вони упевнилися, що їх оточує щонайменше п'ятдесят вояків. Тим часом капітан підійшов до мене, і я розповів йому свій план захоплення корабля. Він похвалив мою вигадку і вирішив, що зранку раненько ми так і вчинимо. Але для того, щоб операція мала успіх, потрібно було розділити полонених: капітан забере Аткінса та ще двох найзатятіших зарізяк і відправить у печеру.

Цю роботу доручили П'ятниці та двом товаришам капітана, які разом із ним опинилися на острові. У печері заколотники будуть, як у в'язниці, — місцина ця не з приємних, особливо для людей у їхньому становищі. Решту я звелів перевести у свою літню хатину, дорогу до якої добре описав. Зважаючи на те, що хатина була обнесена укріпленим валом, полонені не могли б звідти втекти, та й вони присягнули коритися.

Зранку я до них на переговори відправив капітана. Треба було перевірити, чи можна їм довіряти — допоможуть вони нам зненацька захопити корабель? Капітан суворо сказав заколотникам, що губернатор дарує їм милість, але в Англії їх безперечно закують у кайдани. Та якщо вони допоможуть капітанові відбити корабель, він вимолить у губернатора прощення для них.

Можете уявити, як радо матроси пристали на цю пропозицію. Вони попадали навколішки і побожилися, що більше ніколи не зрадять його, бо завдячують капітанові своїми життями. Вони згодні вирушити за ним на край світу і до кінця життя слухатимуться його, як батька.

— Що ж, — мовив капітан, — я піду перекажу губернаторові ваші слова. Побачимо, чи вдасться мені власкавити його.

Отож капітан повернувся, певний, що матроси більше не зрадять його. Я ж вирішив, що нам усе одно варто бути насторожі, тож ми зробимо так: капітан повернеться до матросів, візьме з собою п'ятьох найнадійніших у помічники, бо йому буцімто не потрібно багато людей. Двох, разом із тими трьома, що у в'язниці (в печері), він залишає в заручники губернаторові. Якщо п'ятеро матросів зрадять, то заручників одразу повісять. Умова була суворою, щоб переконати заколотників у серйозних намірах губернатора. Їм не було куди подітися, тільки згоджуватися. Тепер справа лишалася за заручниками — вони мали переконати п'ятьох товаришів, щоб ті постаралися не зрадити.

Сили наші зросли: по-перше, на нашому боці були сам капітан, старпом і пасажир корабля; по-друге, двоє полонених, яких капітан добре охарактеризував і яким я дав свободу та озброїв; по-третє, двоє, які мали залишатись у літній хатині в заручниках, але капітан попросив дати їм трішки свободи; по-четверте, ті п'ятеро, з котрими ми щойно домовилися. Разом дванадцятеро, а п'ятьох ми тримали у печері-в'язниці.

Я запитав капітана, чи досить йому людей, щоб захопити корабель. Справа в тому, що ми з П'ятницею хотіли залишитися на острові, зважаючи на те, що тут зостається семеро найгірших заколотників. Не можна спускати їх з ока, та й нагодувати час від часу потрібно. Спершу я хотів п'ятьох у печері змусити трохи поголодувати, але П'ятниця двічі на день приносив їм їсти. Двоє заручників допомагали йому, але в печеру не потикалися.

Я нарешті показався двом заручникам, а капітан пояснив, що я — помічник губернатора, приставлений наглядати за ними, тому вони повинні в усьому мене слухатися. Якщо ж вони виявлять непослух, то їх кинуть до в'язниці й закують у кайдани. Тепер я, як представник губернатора, час від часу зронював у розмові з ними що-небудь про самого губернатора, про гарнізон, про твердиню тощо.

Капітан підготував обидва човни. Треба було залатати дірку в баркасі, а потім поділити людей на дві команди. Капітаном одного човна він настановив пасажира і дав йому в команду чотирьох матросів. П'ятеро інших матросів, очолюваних самим капітаном і старпомом, сіли в баркас. До корабля вони підійшли опівночі.

Щойно вони наблизилися до судна, капітан наказав Бобсонові крикнути, що все гаразд: вони знайшли і баркас, і людей, хоча це й було нелегко. Отак треба було заговорювати матросам на кораблі зуби, поки капітан не пришвартується. Тільки-но баркас притерся до борту корабля, як капітан і старпом зі зброєю напоготові стрибнули на палубу, кольбами рушниць знерухомили другого помічника капітана і корабельного теслю. Тут їм на допомогу підскочили матроси з баркаса і човна та оточили решту заколотників на кормі.

Далі вони кинулися задраювати люки, щоб ті матроси, котрі були в трюмі, не змогли вилізти на палубу. На камбузі замкнули ще трьох. Нарешті капітан наказав старпомові взяти трьох людей і вдертися в рубку, де зараз перебував новоспечений «капітан» корабля разом із юнгою та двома матросами. Всі четверо були озброєні до зубів.

Старпом ломом висадив двері, проте новоспечений «капітан» та його люди зчинили стрілянину, з мушкета пошкодили старпомові руку й поранили ще двох матросів, але, на щастя, нікого не вбили. Старпом, кличучи на допомогу, заскочив у рубку, незважаючи на рану, і з пістоля прострелив новому «капітанові» голову — той і не писнув. Інші миттю здалися, і так закінчився заколот на кораблі.

Щойно корабель опинився в руках капітана, той наказав дати залп із сімох рушниць — цей сигнал ми з ним узгодили на випадок успіху. Можете уявити, як я зрадів, почувши сигнал! Я ж бо просидів на березі до другої години ночі, чекаючи, що буде. Почувши рушничні залпи, я впав на пісок, виснажений цим нескінченним днем, і міцно заснув. Прокинувся від пострілу і зразу ж почув крик — Губернаторе! Губернаторе!

Я впізнав голос капітана. Він виліз на верхівку пагорба, обійняв мене і, вказуючи на корабель, вигукнув:

— Мій любий друже і визволителю! Ось корабель для вас! Він тепер належить вам, так само, як і наші життя!

Я кинув погляд на корабель — він гойдався на хвилях за півмилі від берега. Коли капітан оволодів кораблем, то підвів його ближче до гирла лиману і поставив на якір. До мене він доплив на півбаркасі й висадився там, де я багато років тому причалював плоти. Я спершу цілком розгубився — невже свобода так близько? Величезне судно готове доправити мене, куди я схочу. Першої миті я не міг здобутися на слово. Якби він мене не підтримав, я б заточився і впав. Він збагнув мій стан, витягнув пляшечку з кишені й дав мені ковтнути лікеру, який прихопив саме з цією метою. Я хильнув, а тоді сів на землю. Я приходив до тями, та все ще не міг вимовити й слова. Капітан теж невимовно хвилювався, але не з тої причини, що я. Він сказав мені безліч теплих слів, а я був такий зворушений, що зрештою не витерпів і розплакався. І лишень після цього зміг говорити, міцно пригорнув капітана і сказав, що його мені послали самі небеса. Уся моя історія — то ланцюг чудес, чин руки провидіння, що керує світом. Серце моє переповнювала вдячність Господу за дивовижне визволення з безлюдного острова.

Капітан привіз мені підкріпитися — дещицю з того, що не пожерли зарізяки, поки керували кораблем. Він гукнув одного з матросів на півбаркасі і наказав винести губернаторові подарунок. Коли я його побачив, то подумав, що тепер і далі можу лишатися на острові. По-перше, капітан привіз мені цілий ящик прекрасних лікерів, шість великих пляшок мадери по дві кварти кожна, два фунти чудового тютюну, дванадцять туш баранини, шість туш свинини, мішок бобів, галетне печиво, ящик цукру, ящик борошна, цілий мішок лимонів, дві пляшки лаймового соку та ще цілу купу смаколиків. Але найголовніше — капітан привіз мені шість нових сорочок, шість хустин-краваток, дві пари рукавичок, черевики, капелюх, пару панчіх і гарний костюм із власних запасів. Словом, одягнув мене з ніг до голови. Можете уявити, який приємний це був подарунок, але я насправді зовсім відвик від такого одягу і першої миті почувався в ньому ніяково. Потому як подарунки з великими церемоніями занесли до моєї твердині, ми стали радитися, що чинити з в'язнями. Брати з собою чині? Особливо тих двох горлорізів, зіпсованих до шпику кісток. Капітан запевнив мене: їх хіба що могила виправить, тож якщо їх брати з собою, то тільки закутими в кайдани по руках і ногах, а потім одразу передати англійському правосуддю у першій-ліпшій британській колонії. Говорячи це, капітан помітно хвилювався. Тоді я запропонував інший вихід: а що як ми запитаємо цих двох, чи не хочуть вони зостатися на острові.

— Я би з радістю, — мовив капітан, — з усім серцем.

— Тоді, — сказав я, — зараз я по них пошлю, і ми побалакаємо.

Я попросив П'ятницю взяти з собою двох заручників, яких ми одразу відпустили, щойно пересвідчилися — їхні товариші дотрималися обіцянки, і навідатися до печери-в'язниці, щоб перевести п'ятьох заколотників до літньої хатини. Нехай там дожидаються, коли ми прийдемо.

За деякий час, коли я трохи звик до нового одягу і міг цілком справити враження губернатора, то наказав, щоб тих п'ятьох привели до мене. Капітан був присутній при розмові.

— Капітан розповів мені, — розпочав я, — про всі ваші злочини. Про те, як ви захопили корабель, як планували стати піратами й чинити розбій на морі.

Але втрутилося провидіння, і ви впали до ями, яку самі ж і викопали. Завдяки мені корабель повернувся до законного капітана, а ваш фальшивий «капітан» дістав по заслузі. Он, глядіть, висить на нок-реї! Тепер наведіть мені хоч одну причину, чому я, владою губернатора цього острова, не повинен тут-таки стратити вас як піратів!

Один із бунтівників відповів од імені всіх.

— Нам нема чого сказати у своє виправдання. Але ж ми склали зброю, коли нам пообіцяли, що збережуть життя. Просимо вашої милості!

— Якої милості? Я не знаю. Я вирішив залишити острів і забрати з собою увесь гарнізон, бо капітан пропонує мені повернутися до Англії. Якщо ви теж хочете повертатися до Англії, то тільки закутими в кайдани в покарання за заколот. Вдома на вас, звісна річ, чекає шибениця. Може, ви хочете зостатися на острові? Раптом доля буде милостивою до вас…

Вони були вдячні й за це — краще лишитися на безлюдному острові, аніж бути повішеним в Англії. Так ми й порішили.

Щоправда, капітан чомусь неохоче зоставляв горе-піратів на острові. Я розсердився і мовив: то мої полонені, не ваші. Коли вже я їм пообіцяв життя, то слова свого додержу. Звісна річ, якщо він аж так хоче забирати їх до Англії, то нехай сам бігає за ними по острову й ловить, бо я розв'язав їх і відпустив уже. І навіть пообіцяв залишити їм яку-не-яку вогнепальну зброю, а також дати вказівки, як краще забезпечити себе на острові.

А мені треба було підготуватися до далекої мандрівки. Я попередив капітана, що проведу на острові ще одну ніч, бо маю зібрати речі, а він нехай повертається на судно просто зараз і готується до відплиття. Наступного дня нехай вишле по мене баркас. А «капітан»-самозванець хай так і висить на нок-неї, щоб матроси добре собі затямили, як треба поводитися.

Скоро-но капітан відплив, я вирішив побалакати з бунтівниками. Я вважав, що вони зробили правильний вибір, бо в Англії точно б опинилися на шибениці.

— Бачите, — показав я їм на корабель, — вашого «капітана», який висить на нок-реї? Вас би чекало те саме.

Заколотники ще раз підтвердили, що ліпше вже зостануться на острові. Тому я вирішив розповісти їм історію свого перебування тут, щоб їм самим легше було облаштуватися. Я розповів, як потрапив на безлюдний острів, як будував укріплені вали, як вирощував і пік хліб, як сушив родзинки. Я розказав їм також про сімнадцятьох іспанців, які мають найближчим часом з'явитися на острові, — для них я залишив листа. Заколотники пообіцяли, що не скривдять іспанців. (До речі, капітан, коли давав мені папір і чорнило, був вельми здивований, що я не здогадався робити чорнило з води й вугілля абощо).

На острові я зоставив п'ять мушкетів, три рушниці, три шаблі. Ще лишалося в мене півтора барелі пороху, бо ж, приручивши кіз, я ним майже не користувався. Показав я також, як треба ходити коло отари, як доїти кіз і робити масло й сир. Я їм також порадив переговорити з капітаном, щоб той залишив їм іще пару барелів пороху і, можливо, якесь насіння на посів. Бунтівникам я віддав той мішок бобів, який капітан подарував мені, щоб вони мали змогу виростити боби для себе.

Робінзон Крузо

Розділ 19

Назад до Англії

Робінзон Крузо

Наступного дня я піднявся на борт корабля.

Все було готове до відплиття, але ми вирішили тої-таки ночі не зніматися з якоря. На ранок ми прокинулися від того, що двійко з п'ятьох заколотників, які зоставалися на острові, вплав добралися до корабля й почали благати капітана взяти їх на борт, бо на острові їх просто повбивають. Капітан удав, що таких питань без мене не вирішує. Отож я їх деякий час випробовував, та коли вони сотню разів поклялися у вірності, ми зглянулися й узяли їх на борт. Для пристрашки ми їх добре випороли батогами, і після того вони були як шовкові.

Коли почався приплив, ми спустили на воду баркас, щоб доправити на острів іще деякі припаси, а також особисті скрині трьох заколотників. Ті неймовірно зраділи. Я ж їм пообіцяв: якщо буде нагода, спробую спорядити корабель і визволити їх.

З острова я забрав на пам'ять свою величезну шапку з цапиного хутра, парасольку, папугу. Крім того, не забув і про гроші — срібло почорніло і мало нагадувало монети, поки я не почистив його.

Я залишив безлюдний острів 19 грудня 1686 року, відповідно до корабельного календаря, після двадцяти вісьмох років, двох місяців і дев'ятнадцяти днів. Отак ув'язнення моє закінчилося того самого дня, що й перша моя втеча на баркасі з маврського рабства в Салеху. Після тривалої подорожі я прибув до Англії 11 червня 1687 року після тридцятип'ятирічної відсутності.

В Англії я нічого не впізнавав. Удовиця, в якої зберігалися мої кошти, ще була жива, але зовсім збідніла. Вона овдовіла вдруге і вела вельми скромне життя. Їй було невимовно прикро, що вона не зберегла моїх грошей, проте я запевнив її — то дурниці. Натомість я, пам'ятаючи її колишню доброту до мене, вділив їй частку грошей, які привіз із собою. З тої пори я ніколи про неї не забував.

Одразу потому я поїхав до Йоркшира. Як не прикро, та батько мій уже помер, померла й мати. Зустріли мене дві сестри та племінники — діти одного з моїх братів.

Усі вважали мене давно загиблим, тож для мене не зоставили ніякого заповіту. Тих грошей, що я привіз із острова, було замало, щоб як слід облаштуватися в Англії. Але мені несподівано пощастило — капітан корабля, який повернув собі і судно, і вантаж із моєю допомогою, розповів про мої заслуги власникам вантажу, й вони зробили мені щедрий подарунок — вділили двісті фунтів стерлінгів.

Я ж вирішив поїхати до Лісабона, щоб дізнатися щось про свою плантацію у Бразилії. У мене ж там лишався компаньйон, який, напевно, багато років вважає мене мертвим. Наступного року у квітні я прибув до Лісабона у товаристві П'ятниці, який не схотів зі мною розлучатися. У Лісабоні мене чекала радість — я зустрів старого приятеля-португальця, капітана корабля, який підібрав мене колись біля берегів Африки. Капітан постарів і більше не плавав, замість нього корабель очолив його дорослий син. Вони й досі торгували з Бразилією.

Спершу ми зі старим капітаном і не впізнали одне одного. Та вже наступної миті радо кинулись одне одному в обійми. Я розпитав його про свою бразильську плантацію. На жаль, старий не бував у Бразилії ось уже дев'ять років, але коли він туди плавав востаннє, мій компаньйон іще був живий. Плантація значно розширилася. Моя довірена особа справді вважала мене загиблим, тому передала мою частку майна у відання місцевого прокурора — на випадок, якщо я ніколи не заявлю на майно права, одна третина перейде короні, а дві третини — монастирю Святого Августина на потреби нужденних та навернення індіанців у католицьку віру. Якщо ж я все-таки з'явлюся, майно вертається до мене, окрім тої частки, звісна річ, що була витрачена на доброчинність.

— Ваш компаньйон, — запевнив мене старий капітан, — дуже добре розпоряджався плантацією.

— То ви гадаєте, — уточнив я, — що варто поїхати до Бразилії і подивитися, як там і що там? Може, дійсно мені перепадуть якісь кошти?

— Ви будете здивовані. Не знаю точно, наскільки розширилася плантація, але компаньйон ваш так забагатів, що став одним із найбільших власників у Бразилії. Він безперечно підтвердить ваші права на майно, тож не вагайтеся. — Але ж як так сталося, що моє майно перейшло у відання місцевого прокурора, якщо за заповітом саме ви, капітане, — мій спадкоємець?

— Так, це правда, але ж я не мав підтвердження, що ви дійсно загинули, і тому повинен був дочекатися певного строку, щоб вступити у права володіння. Та, щиро кажучи, мені не хотілося займатися майном на іншому кінці світу. Я зареєстрував заповіт і навіть отримав за ним вашу цукроварню, але тільки тому, що мій син, який мешкає у Бразилії, згодився взятися до цукрового бізнесу… Але, — додав старий капітан, — маю вам повідомити одну новину, якій ви, можливо, не зрадієте. Оскільки всі вважали вас загиблим, то компаньйон ваш передав мені прибуток плантації за перші шість років після вашого зникнення. То були значні кошти, бо потому прибутки дещо зменшилися.

Як виявилося, капітан вклав гроші у товар, який мав бути доправлений із Бразилії до Лісабона, але корабель потонув, і гроші були втрачені.

— Ви пробачте мені, — мовив старий, — що так сталося, але ж то не моя провина. Та нічого: щойно повернеться з Бразилії мій син, як вам усе сповна повернеться.

Я був вельми зворушений капітановими словами — я й досі пам'ятав його ласку і допомогу, коли найбільше її потребував, тож мовив: забудьмо про гроші заради нашої дружби.

Капітан допоміг мені з усіма формальностями, щоб я чимшвидше повернув собі майно, і вже за сім місяців я отримав від довіреної особи необхідні документи: звіт про прибутки плантації за перші шість років; звіт із монастиря Святого Августина, що розпоряджався майном понад чотирнадцять років (частка, яка перейшла короні, так мені й не повернулася); лист від мого компаньйона, який щиро вітав мене з поверненням і детально розписав, що сьогодні являє собою моя плантація.

Компаньйон запрошував мене чимшвидше приїздити в Бразилію, де він познайомить мене з родиною і допоможе залагодити останні формальності щодо плантації. У подарунок він прислав мені сім леопардових шкур, які виторгував ув Африці, а ще п'ять скринь смачнючих цукатів і кілька зливків золота.

Як бачите, історія Йова[14] кепсько почалася, але добре закінчилася. І коли прийшов перший корабель із Бразилії, який привіз моє багатство, я так розхвилювався, що мало не знепритомнів, тож довелося відпоювати мене лікером. Отак я ледь не помер із радості — і таке буває.

Як сніг на голову, на мене звалилися п'ять тисяч фунтів стерлінгів, нерухомість у Бразилії, тисяча фунтів стерлінгів щорічного прибутку. Я не міг повірити власному щастю! Найперше я віддячив своєму приятелю — португальському капітану, який врятував мене колись із Африки й підтримував у перші місяці після повернення з Бразилії, — я одразу ж послав по нотаря і підписав папір, за яким капітан отримував щорічну частку з моєї плантації. Мій компаньйон згодився сам робити виплати на ім'я капітана.

Але як мені діяти далі? На мене звалилося таке багатство, що я почувався розгубленішим, аніж у перші дні на безлюдному острові, коли не мав чим прикритися. До того ж тепер у мене не було печери, де заховати монети до кращих часів, допоки вони почорніють і вкриються цвіллю. Гроші треба було кудись вкласти — але куди? У Лісабоні я не мав жодного приятеля, крім старого капітана. Може, поїхати в Бразилію? Ні, зараз мені зовсім не кортіло здійснювати таку далеку і небезпечну мандрівку. Але ж у мене лишався ще один друг — старенька вдовиця, якій зараз ведеться зовсім зле! Отож я вирішив повернутися до Англії.

Та минуло кілька місяців, перш ніж я зміг вирватися до Англії. Тим часом я попросив знайомого англійського торгівця, коли він буде в Лондоні, розшукати вдову і сплатити всі її рахунки, а також передати їй від мене сто фунтів стерлінгів грошима. По-друге, я надіслав по сто фунтів своїм сестрам, — вони хоч і не бідували, та гроші ніколи не зайві, тим паче що одна з них лишилась удовою, а друга мала не надто ласкавого до неї чоловіка.

Виникали в мене думки повернутися до Бразилії та осісти там, адже я колись був натуралізований, себто став законним її мешканцем, але мені були чужі релігійні уподобання цієї країни — якось не хотілося помирати в старості католиком, коли народився протестантом. Проте насправді не релігія тримала мене в Європі — я мав іще раз побувати в Англії, розшукати давніх приятелів і, якщо пощастить, завести нових друзів. Я приготувався їхати в Англію.

Перш ніж повернутися в Англію, треба було покінчити з усіма справами. Флот якраз вирушав із Лісабона до Бразилії, тож я написав настоятелю монастиря Святого Августина теплого листа, подякувавши за те, як добре церква розпоряджалася моїми коштами, поки я бідував на острові, і просив його одну частку коштів витратити на монастир, а другу — на доброчинність. Я сподівався, що святий отець молитиметься за мене.

Ще одного листа я написав своєму компаньйонові — щиро дякував за те, як він примножив плантацію, і прохав, аби він і надалі керував моєю часткою майна. Я писав, що сподіваюся згодом з'явитись у Бразилії і, можливо, навіть знову замешкати там. До листа я додав приємний подарунок — кілька сувоїв італійського шовку для його дружини й дочок (це капітанів син розповів мені про них), два сувої тонкого чорного англійського сукна — найкращого з того, що я зміг знайти в Лісабоні, п'ять сувоїв чорної байки і ще найкращих фламандських мережив.

Тепер треба було вирішити, якою дорогою вирушати до Англії: можна сказати, за ці роки море стало моєю стихією, проте я чомусь не міг примусити себе плисти до Англії. Я вже морем відправив свій вантаж, але останньої миті нехіть перемогла — і сам я не зважився відплисти теж.

Кілька разів я змінював рішення, пригадуючи, наскільки несправедливим було до мене море. Уже двічі ледь не ступав на борт корабля, що вирушав до Англії, а на одному з них навіть відправив свій вантаж, проте інтуїція стримувала мене. І недаремно: обидва кораблі зазнали лихої долі. Один захопили алжирські пірати, а другий зазнав кораблетрощі на самому початку шляху, і вся його команда загинула, крім трьох щасливчиків. Що було б зі мною, якби я опинився на борту?

Старий капітан, який був у курсі моїх сумнівів, теж наполягав, щоб я не подорожував морем. Натомість я можу перетнути Біскайську затоку і висадитись у Рошелі, а звідти прямує безпечна дорога суходолом до Парижа. З Парижа я дістануся Кале, а вже звідти перепливу до Дувра. Можна було також суходолом доїхати до Мадрида, а звідти, знову ж таки, у Францію. Словом, у душі я згоджувався перетнути море тільки раз — протоку Ла-Манш із Кале до Дувра, тож остаточно вирішив мандрувати тільки суходолом. Я нікуди не поспішав, та й коштів на дорогу мені не бракувало, а щоб моя подорож була приємною в усьому, мій приятель — португальський капітан знайшов мені англійського попутника — сина лісабонського торгівця. З нами також вирушили двоє англійських торгівців і двоє молодих португальських джентльменів, які прямували тільки до Парижа. Джентльменів супроводжували слуги. П'ятниця їхав зі мною, а ще я найняв англійського матроса, який зголосився бути моїм слугою під час подорожі.

Ми вирушили з Лісабона маленьким озброєним загоном, і мене всі кликали капітаном — по-перше, я був найстаршим, а по-друге, це я затіяв мандрівку.

Не буду стомлювати вас докладним описом подорожі, але не можу оминути деяких пригод.

Коли ми прибули до Мадрида, то виявилося, що ніхто з нас не бував в Іспанії раніше, отож ми вирішили затриматися тут на декілька днів, щоб побачити місцеві цікавинки. З Мадрида ми виїхали далі в середині жовтня, але в Наваррі дізналися, що по той бік Піренеїв, на французькому боці, в горах навалило багато снігу і подорожнім, які наважилися не припиняти подорожі, довелося повертатися назад.

У Пампелуні ми навіч переконалися, що всі чутки були правдивими. Я навіть боявся подумати про снігову заметіль — за останні роки звик до клімату, де можна ходити зовсім без одягу! Та й у Старій Кастилії, з якої ми виїхали десять днів тому, стояла спекотна погода. Я одразу відчув на собі прохолодний вітерець із Піренеїв — пальці на ногах і руках у мене замерзали так, що я їх не відчував.

П'ятниця ж страшенно налякався, коли побачив гори, вкриті снігом. Він ніколи в житті не знав ні снігу, ні холоду. На біду, щойно ми прибули до Пампелуни, посипав сніг, і місцеві мешканці поговорювали — цьогоріч рання зима. Дороги замело, до того ж земля ще добре не промерзла, і не було й мови про те, щоб рушати далі.

Двадцять днів ми просиділи в Пампелуні, а зима невідворотно насувалася — сувора зима, якої давно не пам'ятала Європа, і жодної надії на її тимчасовий відступ не було, тож я запропонував повернутись у Фонтарабію, а звідти переправитись кораблем у Бордо. Таку маленьку мандрівку по воді я міг витримати. Поки ми обговорювали цей варіант, до Пампелуни прибули четверо французьких джентльменів, які опинились у такій самій скруті на французькому боці, як ми на іспанському, але їм удалося знайти тямущого провідника, який показав їм цілком прохідні стежки у горах. Там земля підмерзла достатньо для того, щоб витримати і людей, і коней.

Проводир згодився показати нам стежки через гори, де не загрожуватиме снігопад, а ми вже брались у разі чого самі впоратися з хижаками — у цих краях, коли випадав сніг, зголоднілі вовки частенько виходили на полювання в гори. Ми запевнили провідника, що прекрасно озброєні й легко дамо відсіч чотирилапим хижакам, якщо він подбає про нашу безпеку від хижаків двоногих — ми чували, що на французькому боці Піренеїв на подорожніх часто нападають розбійники.

— На моїх стежках, — запевнив проводир, — вам не загрожують люди, будьте певні.

Отож ми вирушили в путь, а до нас приєдналося дванадцятеро французьких та іспанських подорожніх, які, як я вже оповідав, змушені були повернутися з дороги.

15 листопада ми виїхали з Папмелуни. Найбільше мене здивувало, що поїхали ми не вперед, а провідник повів нас назад тою самою дорогою, якою ми прибули з Мадрида. Ми проїхали двадцять миль, перетнули дві річки й вискочили на рівнину, де тепло знову огорнуло нас. Тут провідник повернув ліворуч і несподівано заглибився в гори. Здалеку гострі верхівки мали загрозливий вигляд, але проводир знав такі таємні стежки і секретні переходи, що нам вдалося переїхати перевал, так би мовити, майже не набравши снігу в чоботи. Згори ми знічев'я уздріли провінції Лангедок і Гасконь, які потопали в зелені, але до них іще треба було добитися.

Весь день і всю ніч падав сніг, ми рознервувались, але провідник запевнив — немає причини для хвилювання. День у день ми спускалися дедалі нижче, тримаючи курс на північ, і швидко просувалися вперед.

Якось перед сутінками провідник дещо вирвався вперед, аж тут на дорогу притьмом вискочило троє вовків, а за ними ведмідь. Двоє вовків помчали на провідника; він був далеко попереду, і ми злякалися, що вони роздеруть його, перш ніж ми встигнемо кліпнути. Один із вовків вчепився в коня, а другий скажено накинувся на людину. Провідник із несподіванки навіть забув про пістоль, а відчайдушно зарепетував. П'ятниця, що їхав поруч зі мною, рвонув уперед і вмить наздогнав провідника. До мене долинув його розпачливий крик:

— О пане! О пане!

Проте П'ятниця був не з лякливих, підскочив до вовка, який шматував провідника, і з пістоля прострелив йому голову.

Пощастило проводиреві, що зі мною був П'ятниця — в його краях хижаки не дивина, він не почував до них страху, стріляв зблизька. Якби він вистрелив здалеку, то промахнувся б або поцілив людину замість вовка.

Але картина була не для слабких нервів, і наша компанія не на жарт перелякалася — коли пролунав постріл П'ятниці, з усіх боків долинуло вовче виття. Звук, потроєний гірською луною, був таким гучним, мов нас оточила незчисленна вовча зграя. Проте коли П'ятниця вистрілив, другий вовк, який вчепився коня, одразу його пустив і почав тікати. Кінь майже не постраждав, а от про людину цього не можна було сказати: клятий хижак двічі вкусив провідника — за руку і трохи вище коліна.

Ми пришвидшили ходу, наскільки це було можливо на такій дорозі.

Робінзон Крузо

Розділ 20

П'ятниця поборює ведмедя

Робінзон Крузо

Проте найцікавіша битва була ще попереду — між П'ятницею та ведмедем. Ведмідь — неповоротка, дебела тварина, вона не може мчати швидко, як вовк. До того ж ведмідь зазвичай не полює на людей, якщо вони самі не зачеплять його, хіба що конає з голоду — а зараз, можливо, був саме такий випадок, бо знагла випав сніг. Якщо ви не лізете до ведмедя, він не полізе до вас, але треба дати йому дорогу: це такий поважний джентльмен, котрий не поступиться дорогою і принцу крові! Якщо ви перелякалися, краще не дивіться на ведмедя зовсім і йдіть собі, бо коли ви зупинитесь і глянете просто на нього, він сприйме це за напад. Якщо ж ви жбурнете чимось у нього — навіть маленькою хворостиною, він сприйме це за особисту образу й покине всі справи, щоб добряче покарати вас. А щойно почне переслідування, то не дасть вам спокою ні вдень, ні вночі, доки не помститься.

Коли ми під'їхали до місця пригоди, П'ятниця саме допомагав провідникові злізти з коня — чоловік був і поранений, і настрашений. Раптом із-за дерев вийшов ведмідь, величезний і страшний — таких я ще не бачив. Ми всі були заскочені, а П'ятниця, навпаки, зрадів.

— О! О! О! — тричі повторив він, вказуючи на ведмедя. — Пане, ви собі їхати, а я буду тиснути руку йому! Вам буде смішно!

Я здивувався — звідки така радість?

— Дурню, — мовив я, — він тебе проковтне!

— Проковтне? Проковтне? — повторив за мною П'ятниця. — Я його проковтне! Ви стійте тут, а я вас буду смішити!

Не встиг я й оком змигнути, як П'ятниця всівся на землю, стягнув із ніг чоботи, а натягнув лаковані «балетки», які мав у кишені, а тоді чкурнув геть, тримаючи напоготові рушницю.

Ведмідь сунувся потихеньку і, здавалося, нікого не збирався зачіпати, поки П'ятниця сам не підбіг до нього і не гукнув:

— Гей, ти! До тебе балакай!

Ми саме спустилися з гасконської частини гір і зайшли у величезний ліс, негустий і відкритий. П'ятниця, як то кажуть, насідав ведмедеві на п'яти, підібрав із землі величенький камінець і шпурнув у звіра. Влучив точно в голову. Ведмідь помалу розвернувся й посунув на хлопця великими кроками — наче кінь середнім галопом. П'ятниця ж почав тікати, ніби шукав у нас захисту. Ми приготувалися стріляти. Я страшенно розсердився на хлопця — навіщо він нацькував на нас звіра? Я крикнув:

— Ах ти ж пес! То це такти намагаєшся нас насмішити? Ану відступися з дороги, щоб ми могли підстрелити ведмедя!

П'ятниця почув мене і загукав:

— Нема стріляти, нема стріляти! Стійте, а я вас буду смішити!

Прудкий хлопець за один ведмежий крок робив два — і знагла вискочив збоку від нас, де ріс височенний дуб. Він поманив нас рукою, а сам, подвоївши швидкість, підбіг до дерева й видерся на нього. Рушницю зоставив на землі, за п'ять чи шість ярдів від стовбура.

Ведмідь уже наблизився до дуба, а ми спостерігали зоддалік. Звір зупинився біля рушниці й обнюхав її, проте лишив у спокої. Далі він прудко поліз на дерево, мов кіт, — оцей величезний грубий ведмідь. Я не міг начудуватися на дурість мого хлопця, і ще менше мені кортіло розсміятися.

Наша компанія швидко під'їхала до дерева, але на той час П'ятниця вже виліз на самий кінчик довгої галузки, а ведмідь був на півдорозі до нього. Тільки-но ведмідь поліз по галузці, яка вгиналася під ним, хлопець загукав:

— Зараз я буду вчити ведмідь танцювати!

Він почав розгойдувати гілку, і ведмідь захитався, почав озиратися назад — куди злізти. Ми засміялися. П'ятниці ж цього було замало. Так, мовби звір міг розуміти англійську мову, хлопець крикнув:

— Ти чому не ходиш далі? Будь ласка, ходи далі!

Він уже не стрибав і не розгойдував гілку, а ведмідь, наче зрозумів його, підсунувся ближче. П'ятниця почав стрибати — ведмідь зупинився. Ми внизу подумали — чи не найкраща зараз мить прострелити ведмедеві голову? Я гукнув до хлопця, щоб той не рухався. П'ятниця у відповідь заволав:

— Нема стріляти! Будь ласка! Я сам!

П'ятниця почав відчайдушно стрибати, і ведмедю, щоб не грьопнутися на землю, довелося балансувати, наче його лоскотали. Ми не могли стримати реготу, але й досі не збагнули, що замислив хлопець. Спершу здавалося: він хоче скинути ведмедя з дерева, але той був занадто хитрий — не відходив далеко від стовбура. Та нарешті П'ятниця все роз'яснив.

— Ну-ну, — мовив він, помітивши, як ведмідь учепився в галузку, — не хочеш ходити ближче. Ти не йти до мене, я йти до тебе.

Він переліз на найтонший кінець гілки, та вигнулась, і хлопець легко зістрибнув на землю. Підбіг до рушниці й підхопив її.

— П'ятнице, — мовив я, — що ж ти робитимеш зараз? Чому б нам не пристрелити ведмедя?

— Нема стріляти! — похитав головою хлопець. — Я зараз сам буду стріляти, буду вбивати. Ви будете ще раз сміятися.

І справді: побачивши, що ворог його втік, звір нашорошено переліз із гілки на стовбур, а тоді зграбно спустився донизу. Коли задні лапи ведмедя торкнулися землі, П'ятниця підступив ближче, спрямував цівку рушниці йому у вухо і натиснув на гачок. Одним пострілом він убив ведмедя і обернувся до нас — чи ми сміємося. Ми були задоволені, а П'ятниця пояснив:

— Так мій народ убиває ведмідь.

— Саме так? — засміявся я. — Але ж у вас немає рушниць!

— Нема рушниць. А ми убивати довгою великою стрілою.

Ми трохи розважилися, та оскільки ми ще не вибралися з диких місць, а провідник наш був поранений, і виття вовків іще віддавалось у наших вухах, ми не відали, що робити далі. Наближалася ніч, і нам довелося покинути здобич, хоч як П'ятниця не вмовляв здерти зі звірів шкури. Проте нам іще треба було проїхати щонайменше три льє, тож ми рушили в дорогу. Під ногами й досі рипів сніг, але вже не такий глибокий і небезпечний, як у горах.

Пізніше ми дізналися, що зграя вовків, яка напала на нас, спустилася з гір до людських осель і наробила багато шкоди — порізала овець і коней, і навіть кількох людей.

Нам треба було перетнути ще одне небезпечне місце — проводир сказав, що коли нам іще раз трапляться вовки, то саме там. Це був пролісок — галявина, зусібіч оточена деревами, а далі починалося село, куди ми прямували. У ліс ми заглибилися ще перед заходом сонця, а вийшли у пролісок, коли сонце вже закотилося. Дорогу нам перебігло п'ятеро вовків — так прудко, мов вони переслідували дичину. На нас вони не звернули жодної уваги. Про всяк випадок зброю ми тримали напоготові, а вуха нашорошили.

У проліску ми наштовхнулися на мертвого коня — його зарізали вовки. Від коня залишився самий кістяк, а навколо скупчилося понад дюжину вовків. Вони нас не помітили, а ми постаралися не привертати уваги. П'ятниці так і кортіло підбігти до зграї, але я йому пригрозив: нам і так вистачало клопоту. Ми ще не дійшли й до половини проліску, як ліворуч з-поміж дерев залунало страшне виття, і ми уздріли з сотню вовків, що рухалися просто на нас.

Ми заледве встигли вишикуватись у лінію, кожен другий мав стріляти, а інші перезаряджатимуть і подаватимуть рушниці. Крім того, кожен із нас був озброєний іще й пістолем, які теж треба було тримати напоготові. Одночасно пролунало шість пострілів — і вовки зупинилися. Четверо з них упали з простреленими головами, ще кілька були поранені та стікали кров'ю. Так, вовки зупинилися, але не відступали. І тоді я згадав, що найлютіші звірі бояться людського голосу, тож звелів усім горлати й галайкати. І дійсно: звірі почали помалу відступати, повертаючись до нас спинами. Тоді я наказав зробити другий постріл їм у спини — і вони помчали геть та зникли поміж деревами.

Ми перезарядили рушниці й, не марнуючи часу, рушили в путь. Та не встигли ми ступити й кількох кроків, як із лісу долинув моторошний звук — саме звідти, куди ми прямували.

Наближалася ніч, землю огортав присмерк. Ми чули жахне виття — вовки оточували нас зусібіч. Ось декілька з'явилося спереду, а ще кілька показалося ззаду. Ще одна зграя вигулькнула ліворуч. Вони ще не нападали, тож ми їхали далі, скільки ставало коням сили. Нарешті ми під'їхали до перелісся, яке нам іще треба було перетнути. Та дорогу заступило декілька вовків. Зненацька з другого боку перелісся пролунав рушничний постріл, а потім нам назустріч, мов вітер, вилетів осідланий кінь. За ним гналося шістнадцятеро чи сімнадцятеро вовків. Поки що кінь випереджав їх, та вони насідали йому на п'яти, і довго він не витримає такого темпу.

Але найгірше видовище відкрилося нам, коли ми наблизилися до перелісся: просто в снігу лежали трупи коня і двох людей, зарізаних вовками. Певно, то один із чоловіків зробив постріл, який ми почули, бо поруч із ним лежала рушниця. Ми так перестрашилися, що не знали, як учинити. А тим часом вовки купчилися довкола нас, сподіваючись на поживу. Певен: їх було щонайменше три сотні.

Нам пощастило: неподалік навалені були кедри, зрубані влітку, та ще не вивезені. Я спрямував наш маленький загін під захист цих кедрів: ми заховались за одним із великих стовбурів і вишикувались трикутником, щоб усередині укрити коней. Добре, що ми встигли це зробити, бо хижаки атакували нас звідусіль, із гарчанням заскакуючи на повалений кедр. Їм найбільше кортіло допастися до наших коней. Я наказав, як і перше, стріляти через одного. Ми одразу підстрелили кількох тварюк, але вовків було не спинити — ні на мить не можна було припиняти вогню.

Ми ще раз вистрілили — вовки на мить затнулися. Але задні тиснули на передніх, тож нам довелося швидко стріляти з пістолів. За чотири раунди пострілів ми забили сімнадцятьох чи вісімнадцятьох хижаків, а ще більше покалічили, проте зупинити зграю було неможливо.

Ми не маємо права витрачати всі набої таким чином! Поки П'ятниця перезаряджав свою і мою рушниці, я гукнув слугу-матроса, подав йому ріг із порохом і звелів насипати доріжку уздовж поваленого стовбура. Не встиг він скінчити, як вовки вкотре напали на нас, заскакуючи просто на стовбур. Кресалом незарядженого пістоля я висік вогонь поблизу пороху — полум'я бухнуло у вовчі писки, і кілька з них одразу ж упали. Ми їх миттю пристрелили, а решта перелякалися вогню і вже не наближалися. Тоді я наказав дати ще один залп із пістолів, а потім загорлати з усієї моці. Переможені вовки підібгали хвости, утікаючи, а ми кинулись навздогін пораненим хижакам і добивали їх шаблями.

Скільки ми понищили лютих тварюк, не перелічити. Звільнивши дорогу, ми рушили в путь, бо попереду лишалося щонайменше льє. Кілька разів до нас долинало загрозливе вовче виття, іноді навіть здавалося — ми бачили силуети, але почав сипати сніжок, і важко було розрізнити щось у мороці. За годину ми під'їхали до села, у якому збиралися заночувати, — всі мешканці були перелякані та готові збройно відбиватися від вовків. Виявляється, минулої ночі на село напали вовки й ведмеді, які наробили такого погрому серед товару, що доводилося тепер чатувати день і ніч.

Наступного ранку наш провідник почувався зовсім кепсько: руки й ноги йому набрякли, і він не міг рухатися далі. Отож нам довелося взяти місцевого проводиря до Тулузи. Тут нарешті погода потеплішала — ні снігу, ні вовків. Коли я розповідав історію, що трапилася з нами, мені говорили: не дивина для гірських лісів! Чудувалися, щоправда, який це провідник погодився вести нас через гори у таку пору року. До того ж знавці нагримали на нас: ні в якому разі не можна було оточувати коней і заслоняти їх, бо від цього вовки робилися ще лютішими і ще більше хотіли допастися до здобичі. Небувала річ, що вони не роздерли нас на шматки! Якби ж ми стріляли з висоти вершників, себто не злазили з коней, то вовків подолати було б легше. А краще за все було віддати вовкам коней — тоді б вони не зачіпали людей… Я ж із тої пори дав собі слово, що більше ніколи не потикатимусь у гори. Либонь, краще проплисти тисячу льє в океані, ніж тиждень боротися зі сніговієм у горах.

У Франції не трапилося нічого примітного — з Тулузи я поїхав до Парижа і, довго там не затримуючись, вирушив до Кале. Перетнувши Ла-Манш, я прибув у Дувр 14 січня, якраз у саму зиму.

Я був удома. І був готовий почати нове життя.

Найперше я зустрівся з удовицею, яка, вдячна за мою щедрість і турботу, знову згодилася мені допомогти. Я вирішив продати бразильську плантацію — мій лісабонський друг порекомендував двох купців, які радо пристали на пропозицію і дали за плантацію тридцять три тисячі піастрів. Отак я надолужив усі біди й лихоліття, яких зазнав у першій половині життя. Почав я кепсько, але закінчив, на щастя, добре.

У голові моїй і далі блукали мандрівні думки. Вдома в мене не залишилося друзів, не мав я власної сім'ї, тільки сестер. Хоча я продав нерухомість у Бразилії, та не викинув цієї країни з голови і навіть подумував, чи не вирушити мені в подорож. Особливо ж мені не давав спокою мій острів — чи добралися до нього іспанці? Моя приятелька-удови ця, як могла, відмовляла мене, і сім років їй вдавалося утримати мене вдома. Я навіть усиновив двох племінників, синів мого брата, і виростив із них справжніх джентльменів. Одному я вділив частку майна, щоб він міг облаштуватися. Другого ж влаштував капітаном корабля. Пізніше саме завдяки цьому юному капітанові я, старий пень, іще раз пережив неймовірні пригоди.

Крім того, я одружився. У мене народилося троє діток, двоє синів і дочка. На жаль, дружина моя рано померла. Мрії про мандри ж ніколи не полишали мене, і нарешті мій племінник-капітан умовив мене вирушити на його кораблі в Ост-Індію. Був 1694 рік.

Я відвідав свій острів і зустрівся з іспанцями. Вони розповіли про своє життя і про горлорізів, які зустріли їх там. Спершу іспанці й англійці ніяк не могли помиритися, билися та сварилися, й англійці часто-густо брали гору, та нарешті іспанцям довелося застосувати силу й подолати бунтівників. Розповіли вони й про сутички з карибами, які декілька разів висаджувалися на острів. Одного разу п'ятеро іспанців ризикнули сплавати на материк і привезли звідти жінок. Саме тому на час мого візиту на острові бігало з двадцятеро дітлахів.

На острові я пробув два тижні і залишив іспанцям багато корисних речей — зброю, порох, набої, одяг, реманент. Привіз я з собою двох робітників: теслю і коваля.

З острова я попрямував до Бразилії, де й почалися нові мої пригоди. Але про них я розповім в іншій книжці.

Робінзон Крузо
Робінзон Крузо

Примітки

1

«For sudden joys, like griefs, confound at first» — рядок 14 із вірша Роберта Вайлда «Poetica Licentia». — Тут і далі прим. пер.

2

Nota bene (лат.) — примітка

3

Псалом 50, вірш 15.

4

Перша книга царів, розділ 6.

5

Перша книга царів, розділ 17, вірші 1–16.

6

Пірога — морське каное, яке індіанці видовбували або випалювали зі стовбура дерева.

7

Стоїк — послідовник стоїцизму, філософської течії в Давній Греції. Стоїки на перше місце висували поняття обов'язку і найвищим благом вважали доброчесність.

8

Язичник — іноверець, послідовник релігії, яка, на відміну від християнства, грунтується на поклонінні багатьом богам.

9

Ad infinitum (лат.) — до нескінченності.

10

Натураліст — прихильник натуралізму, філософської течії, що пояснює суспільні явища дією природних, біологічних факторів.

11

Католик — християнин, який належить до католицької церкви, що підлягає папі римському. Протестант — послідовник протестантизму, течії у християнстві, яка відкололася від католицької церкви у XVI ст.

12

Інквізиція — середньовічний каральний орган католицької церкви, який із крайньою люттю переслідував віровідступників. Особливою жорстокістю відзначалася в Іспанії.

13

Друга книга Мойсеєва: Вихід, розділи 15–17.

14

Йов — біблійний багатій, який утратив усе майно, зазнав багатьох випробувань, але далі жив побожно, тож Господь удвічі помножив його колишнє добро. (Див. Книгу Йова).


home | my bookshelf | | Робінзон Крузо |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 52
Средний рейтинг 3.8 из 5



Оцените эту книгу