11 вересня, вівторок

НЕ В ДОБРИЙ ЧАС

Чоловiк навчив мене водити машину.

Це була єдина користь, яку я мала вiд нього за чотири роки, сiм мiсяцiв i два тижнi подружнього життя.

На цiй же машинi я вiд нього й поїхала.

Їхати Житомирською трасою сьогоднi було особливо приємно. Дощ почався вночi й закiнчився перед свiтанком. Його останнi краплi впали на мене саме тодi, коли я кидала в багажник сумку з найнеобхiднiшими речами. Їх набралося не багато для того, аби далеко вiд дому я могла почувати себе комфортно. Проте не так уже й мало, щоб жiнка могла запросто пiдхопити сумку й винести її на вулицю. Чоловiк, формально та юридично законний, проте де-факто колишнiй, намагався допомогти менi, але я ляснула його по руцi i не зiйшла — буквально скотилася сходами з десятого поверху. Не чекаючи, поки пiднiметься викликаний ним лiфт.

Я в'їхала у вересневий ранок уже за мiстом на трасi — по мокрому й чистому асфальту. Вiн блищав передi мною в сонячних променях, нiби освiтлюючи дорогу в нове життя. Вiд цього в мене несподiвано пiднявся настрiй i я ввiмкнула радiо, налаштувавшись на першу-лiпшу ефемку. Радiостанцiя «Ностальгiя» разом iз групою Стаса Намiна з не таких уже далеких 70-х благословили мою путь пiснею «Мы желаем счастья вам».

Щастя нам iз чоловiком традицiйно та байдуже побажала свого часу тьотя в загсi. Навiть гарантували це саме щастя спецiальним штампом у паспортi. Усi гостi вiтали та лiзли цiлуватися, тiльки Оля Примара прокоментувала у своєму стилi: «Ларчику, сонечко, мужчина цiнний двома моментами. Один у нього в гаманцi, другий — у штанях». «А не навпаки?» — весело запитала я тодi, i у вiдповiдь почула: «Член без гаманця — це подачка на бiднiсть. А якщо вiн додається до гаманця, то можна себе iнодi продати».

Правота Олi Примари пiдтвердилася досить дивним чином. У мого чоловiка все було в порядку i в гаманцi, i в штанях. Просто з часом вiн почав бувати в подружньому лiжку не частiше, нiж кiлька разiв на мiсяць, мотаючись у якихось своїх бiзнесових справах. Саме «бувати»: заняття коханням скоро перетворилося на механiчний секс з серiї «для здоров'я», а потiм все це поволi трансформувалося в «подружнi обов'язки». Прикметнi тим, що їх, як i будь-якi iншi обов'язки, не завжди хочеться виконувати.

Я сама пiрнула в роботу з головою: спершу фiрма не давала продихнути, потiм приватна практика з'їдала багато часу. Звичайно, приємно, коли до тебе звертаються не випадково знайшовши оголошення, а через те, що ти, Лариса Гайдук, — справдi хороший адвокат. Усе це добре, навiть дуже добре.

Тiльки настав момент, коли я відчула: той, за кого я вийшла замiж, насправдi чужа менi людина. Дiйшло до того, що я навіть скаржилася Олi Примарi: «Чого вiн такий правильний? Хоч би почав по бабах гуляти, чи що? От би дiзнатися, що в нього коханка, висунути претензiї, закотити шкандаль i розiйтися на фiг!» На що вона по-фiлософськи пiдливала менi ще коньячку на денце келишка: «Ларчику, так завжди, коли звикаєш бачити мужчину, який у твоїй присутностi не соромиться ходити неголеним i в трусах. Чоловiк — це погана звичка».

Чим далi я їхала вiд Києва, чим бiльш активно вступав у свої права ранок, тим бiльше машин з'являлося довкола на трасi. Кермували переважно мужики, i, зиркаючи на жiнку за кермом «Опеля», махали руками. Жодних виявiв уваги, жодних бажань привiтатися. Може, це менi здавалося, але всi вони, мабуть, давали маячки: агов, тiтко, куди тебе несе, це наша дорога. Зiпсувати менi настрiй вони не могли — дуже жирно дозволити абикому це зробити. Але я раптом зловила себе на думцi, що дозволяю всiм обганяти себе. Захотiлося газонути i влаштувати тут перегони — побачимо, чия вiзьме. Я вже навiть серйозно вирiшила почати цю гру, та вчасно зупинилася. Нехай. Ще увагу на них звертати… Їду собi i їду, кому яке дiло…

Свої претензiї до чоловiка я довго не могла скласти докупи. Навiть десь вичитала в журналi, що для цього треба сiсти за стiл i спробувати написати їх на паперi. Нiчого не вийшло. На стороннiй погляд, у нас усе було хокей. Не те щоб iдеальна пара, але обоє працюють, квартиру в новому будинку купили, навiть кредит швидко виплатили. Грошi є, жити є де, вiн не бiгає за спiдницями, вона не шукає пригод з чужими мужиками. Дiтей нема — теж нiчого. Он у нормальних країнах спочатку для себе поживуть, а вже потiм дiтей заводять. Та й бiзнес у чоловiка зараз стабiльно йде, а потiм — гав, i нема його, в Українi ж живемо… Менi навiть тихо заздрили всi, крiм Олi Примари.

Вона єдина зрадiла, коли я сказала про свiй намiр розлучитися. Спершу їй, потiм — чоловiковi. Саме в такiй послiдовностi.

Не доїжджаючи до Житомира повз мене швидко, наче сто вовкiв женеться, промчав бiлий мiкроавтобус iз логотипом телеканалу «Iнтер» на борту. Телевiзiйники кудись поспiшали, причому, як дуже скоро виявилося, всi. Упродовж наступної пiвгодини мене обiгнали ще кiлька легковикiв та бусикiв з емблемами вiдомих телеканалiв, i нарештi просунув великий горбатий синьо-бiлий транспортний засiб iз позначкою «1 + 1». На телебаченнi в мене працює приятелька, i я знала, що це називається ПТС — пересувна телевiзiйна станцiя. Вона дозволяє знiмальнiй групi розгорнутися будь-де, звiдки треба вести гарячий репортаж, i робити прямi включення, здебiльшого — у випусках новин. Можливо, щось десь i сталося. За своїми особистими справами я кiлька днiв взагалi не жила життям країни, хоча й так не особливо дивлюся телевiзор. Не те що не люблю — часу немає.

Чоловiка моє рiшення не дуже здивувало. I саме це стало останньою краплею. Вiн мiг проситися, мiг сваритися, допитуватися, хто в мене є, як його звуть i чим вiн кращий за нього. Зрештою, мiг би влаштувати скандал iз биттям тарiлок та викиданням стiльцiв через вiкно. Не так уже нам було погано разом i не завжди наше спiльне життя можна було визначити епiтетом «нiяке». За великим рахунком, я сама не могла й зараз не можу точно сказати, чого менi з ним не вистачало.

Дурiєш, дiвко. Це мама так заявила. Тобi вже за тридцять, де ще такого знайдеш. Правильний, позитивний, не п'є, грошi заробляє…

Чого ви все про бабло, мамо? Я i сама заробляю, мамо! А за тридцять менi не так уже й далеко, коли ти не забула! Якщо хочеш — дурiю, i щоб не здурiти зовсiм, вiд нього i йду! Усе, розмову закiнчено, мамо!

За Житомиром вiдчула — помру без кави. Зупинилася бiля найближчої придорожньої харчевнi, з подивом дiзналася, що саме тут є не лише «растворiмий кофє», а й «експресо», «американо» та навiть «кава по-турецькому», i наливають усе це не в одноразовий стаканчик. Тому замовила каву. Далi, махнувши рукою на забобони, з'їла величезне — як на київськi мiрки — заварне тiстечко, повне масляного крему, заплатила смiшну суму й вирушила далi.

Отже, чоловiк не скандалив. Навiть не здивувався. Промовив: «Як хочеш», i почав збиратися на лiтак. Тут уже не витримала я: «Це все, що ти менi скажеш?» — «А для чого повiтря трусити? Ти ж не передумаєш. Прилечу — подзвоню одному спецу, хай займається розмiном квартири». Чотири днi я була сам на сам iз невеселими думками: от же ж, блiн, жiноча доля, навiть розлучитися, як усi люди, не вмiю… А коли чоловiк повернувся, завела його на кухню, посадила навпроти себе за стiл i провела короткi дiловi переговори. Суть така: квартирою хай не париться, все одно за його грошi куплена. Юридично це зроблено у шлюбi i за законом я маю право на половину. Але практикуючому адвокату зручнiше мати машину. Тому, будучи юристом, я готова взяти на себе клопiт i пiдготувати цiлком законнi документи, за якими йому вiдходить квартира i я не маю права на неї претендувати. Менi ж залишається автомобiль. Ось i весь розподiл майна. Довiренiсть у мене є. Повернуся — оформимо права.

Вiн явно не чекав такого. Проте не комизився, чим дуже мене розстроїв. Жити з ним було нецiкаво, i розлучатися — нудьга смертна. Ну чому менi так щастить? Запитав тiльки, куди я їду, на що отримав вичерпну вiдповiдь: «У мене вiдпустка з понедiлка. Куди захочу — туди i поїду. Не телефонуй. Побачу твiй номер або будь-який, незнайомий менi — вимкну трубку». «Як хочеш», — знизав вiн плечима. Ось i розiйшлися.

А їхала я до куми. Попередньо подзвонила їй, коротко окреслила ситуацiю, i вона чекає. Мене втомив чоловiк, набридло ночувати в Олi Примари, дiстав до печiнок екологiчно нестабiльний та метушливий Київ. Хотiлося кудись, де життя стоїть. У мiстечко Подiльськ. Воно тихе, недалеко вiд Кам'янця-Подiльського, шiсть годин вiд Києва, i там мої друзi.

Ми разом навчалися на юрфацi: я, Томка Вишневська i Олег Комаров. Вони якось швидко, з першого курсу знайшли одне одного, а потiм просто молилися на мене. Я ж киянка, у батькiв трикiмнатна на Оболонi, i можливiсть для маневру завжди була. У гуртожитку не особливо налюбишся, тому ми облаштовували все так, аби парочка могла на кiлька годин скористатися моєю квартирою. На якомусь етапi їх там застав мiй батько, пiсля чого Олег iз Томкою стали друзями нашої сiм'ї. А коли пiсля другого курсу одружилися, навiть жили в нас пару мiсяцiв, поки не вдалося зняти нормальну хату неподалiк.

Київ родину Комарових якось не приваблював. Тому, отримавши дипломи, вони перебралися до нього в Подiльськ, де, завдяки знайомствам свекра, Томка потрапила до прокуратури й досi трудилася там слiдачкою. Олег самотужки розгорнув бурхливу дiяльнiсть, в результатi якої вiдкрив власну нотарiальну контору i з успiхом обслуговував не лише Подiльськ, а й тамтешнi села. Клiєнтура вчащала до Комарова з сусiднiх районiв i навiть iз Хмельницького. Жили вони непогано: побудувалися, вiдселилися вiд батькiв, а Тамара, яка в унiверi ще трималася, почала активно народжувати, подарувавши Олеговi за десять рокiв двох хлопчикiв i дiвчинку, мою хрещеницю. Томку ми на курсi дражнили квочкою, i тепер вона цiлком вiдповiдала своєму прiзвиську: стала кругленькою, дуже домашньою i по-провiнцiйному спокiйною. Частково це пояснювалося тим, що слiдчий Подiльської прокуратури отримував на роботi на порядок менше стресiв, нiж пересiчний київський слiдак. Головне: поза роботою Томка нiколи дурного в голову не брала. На роботi вистачало, так вона казала.

Словом, менi з Томкою та Олегом буде спокiйно. Я заздрила обом. Тому i їхала до них у глушину, котра все ще називається «краса України — Подiлля», а не кудись в Емiрати. Хоча фiнанси менi дозволяли.

Не кваплячись, я пронизала Житомирську та Вiнницьку областi i, наближаючись до рятiвного для моєї порушеної нервової системи та нестабiльної психiки Подiльська, набрала з мобiльного номер Тамари. Абонент не може прийняти ваш дзвiнок. Загалом нiчого дивного, тiльки де ж ти, кумо? Повторила спробу, потiм — ще раз. Результат той самий, i я заховала телефон. У принципi, Тома може бути або вдома, або на роботi. Iнших маршрутiв у неї просто не iснує.

Проминувши дороговказ iз написом «Вас вiтає Подiльськ», я проїхала занедбану автостанцiю i повернула праворуч, на вкриту порепаним асфальтом дорогу, що вела до центру мiстечка. На п'ятачку бiля центральної площi, збоку якої ще стояв неприкаяний Ленiн iз кепкою в руцi, розташовувалися всi мiсцевi органи влади: мерiя, прокуратура, суд, трошки далi — мiлiцiя, а за нею — одноповерхова будiвля вiйськкомату.

Знайому «плюсiвську» ПТС-ку я побачила просто перед собою, неподалiк вiд пам'ятника, просто навпроти прокуратури. З рiзних бокiв площу також обсiли так само баченi сьогоднi мною машини та бусики телевiзiйникiв. Мiж ними товкся народ, i здавалося, що тут коли не всi мешканцi Подiльська, то як мiнiмум його половина.

Зупинивши «Опеля», я вийшла i, про всяк випадок переклавши з сумочки в кишеню джинсiв своє адвокатське посвiдчення, рушила через площу просто туди, в епiцентр поки що незрозумiлих менi подiй. На мене не звертали увагу, i про що гудiв натовп, я теж не особливо вслуховувалася. Пробившись ближче, я примружила очi, аби сонце не так сильно слiпило, i раптом вiдчула шок.

Тиха, домашня, завжди спокiйна та впевнена в собi своєю селянською впевненiстю Тамара Комарова, слiдча Подiльської прокуратури i моя кума, з виразом неприхованого роздратування на обличчi говорила щось вiдразу кiльком наставленим на неї мiкрофонам. Примудряючись при цьому не дивитися в об'єктив жодної з хижих телекамер.

— Ми продовжуємо стежити за трагiчними подiями в мiстi Подiльську, i зараз iз нами знову на прямому зв'язку наш кореспондент Юрiй Григоренко. Що нового чути, Юрiю?

— Так, доброго вечора, Людо. Пiд вечiр пристрастi в цьому не так давно тихому й мальовничому мiстечку на Подiллi дещо вляглися, але в справi про скоєний тут жахливий злочин нiчого не прояснилося. Нагадаю, що сьогоднi вранцi на центральнiй площi Подiльська, лише в п'ятдесяти метрах вiд того мiсця, де я зараз стою, було знайдено обезголовлений чоловiчий труп. Ситуацiя ускладнюється тим, що тиждень тому на околицi мiста так само знайшли чоловiчий труп, над яким поглумилися в аналогiчний спосiб. У мiлiцiї та прокуратурi схиляються до того, аби пов'язати цi два злочини в один та об'єднати обидвi кримiнальнi справи. Також вiдомо, що перший злочин не так налякав i сколихнув мiсто, як другий. Адже сьогоднi вранцi повз центр мiста багато людей iшли на роботу. Тому можна зрозумiти шок вiд побаченого.

— Юрiю, чи є вже якiсь версiї? Чи встановлено особу жертви i якi можливi причини такого жорстокого вбивства?

— Загалом такої iнформацiї правоохоронцi журналiстам поки що не дають. Вiдомо лише, що особу першої жертви встановлено. Нею виявився мiсцевий мешканець. Наразi жодних версiй та коментарiв мiлiцiя та прокуратура не дають. Говорять лише, що в цiлому кримiногенна обстановка в Подiльську була нормальною i мiсто жило спокiйним життям. Такий злочин, як насильницька смерть, для цих країв узагалi рiдкiсть. Наприклад, торiк у Подiльську було скоєно дванадцять убивств, iз яких одинадцять розкрито за гарячими слiдами. Це були тяжкi злочини, скоєнi на побутовому ґрунтi. Дванадцятий злочин так само розкритий, але пiдозрюваний знаходився в розшуку i лише мiсяць тому був затриманий у Миколаївськiй областi. А станом на серпень цього року в Подiльську скоєно п'ять тяжких злочинiв. Усi вони так само розкритi.

— Чи є сподiвання, що цей жахливий злочин мiсцевi правоохоронцi розкриють так само швидко, як i попереднi?

— Поки що рано про це говорити. Принаймнi, так твердить начальник мiлiцiї Подiльська полковник Валерiй Яровий. Проте вiн та його колеги одностайнi в одному: подiбного в їхньому мiстечку ще не було.

— Чи потребують подiльськi правоохоронцi додаткової допомоги? Чи будуть пiдключатися до процесу розслiдування слiдчi з областi чи з Києва? Юро?

— Нi, Людо, за моєю iнформацiєю мiсцевi правоохоронцi планують поки що обходитися своїми силами. Справу ведуть досвiдченi працiвники. Єдине, що можна впевнено сказати: за останнiй час серiя вбивств, що скоєна в Подiльську, претендує на те, аби стати одним iз найбiльш резонансних злочинiв в Українi. Принаймнi, поки що…

Комаров, натиснувши на кнопку пульта, вимкнув телевiзор i в тишi, що раптом настала, розлив по чарках горiлку. Собi — трiшки, на денце, менi — половинку, Тамарi — практично по вiнця.

— Яка честь для нас, — буркнув вiн i першим випив, не чаркуючись. Ми з Томою стукнулися чарками, однак швидше машинально, нiж з приводу того, що Подiльск прогримiв на всю країну як мiсто, де людей вбивають i вiдрiзають їм голови.

До того ж, Тамара i була тим самим досвiдченим працiвником, про якого згадав журналюга в своєму репортажi.

Ох, не в добрий час я вирiшила тiкати вiд чоловiка i шукати спокою десь далеко!

…Пiсля того, як телевiзiйники перестали терзати Томку, я помахала їй рукою з натовпу i вона, спочатку не зрозумiвши, хто це, потiм кинулася до мене, схопила за руку i, не зважаючи нi на кого, потягнула в прокуратуру, до свого кабiнету. Зачинивши дверi зсередини, кума кинулася менi на груди i ридма заридала. Звiсно, тут навiть пiдготовлена людина зiрветься. А уявiть собi мою квочку, яка все це бачила по телевiзору в американському кiно. I то в кращому випадку: працiвники прокуратури не часто дивляться придуманi детективи.

Слово за словом, i картина почала складатися. Не повнiстю, звичайно. У цiлому те, що вiдбувається, я змогла уявити в бiльш спокiйнiй обстановцi, коли ми приїхали на моїй машинi до Комарових додому, розцiлувалися з Олегом i сiли вечеряти. Виглядає все це так само жахливо i сумно, як i логiчно.

Сьогоднi вранцi, до речi, приблизно в той самий час, коли я кидала сумку в багажник, мiлiцiонер, який чергував у примiщеннi мерiї i вже готувався здавати чергування та йти спати, виявив: дивлячись вночi телевiзор, вiн скурив усi цигарки. Аби поповнити запас, треба вийти, перейти майдан i постукати у вiконце цiлодобового кiоску, розбудивши продавця. Одначе, щойно вiн вийшов з примiщення, як почув дикий крик: той самий продавець стояв бiля дверей свого кiоску, на щось показував рукою i кричав так, нiби його посадили голим на гарячу сковороду. Поглянувши туди, мiлiцiонер зi свого мiсця побачив лише ноги людини, яка лежала майже в центрi площi, неподалiк вiд пам'ятника Ленiну. Пiдiйшовши ближче й роздивившись лежачого, молодий сержант i сам перелякався: на вологому вiд дощу асфальтi хтось поклав на живiт труп людини, в якої не було голови.

Нiчного продавця Толика Балабана досвiд навчив: пiсля четвертої ранку вже точно нiхто нiчого не купляє. Неподалiк, у центральнiй частинi Подiльська, працює єдине мiсце нiчних розваг — клуб «Павук». Пиво там дороге, тому хлопцi до першої бiгають в кiоск за пивом, а з першої до половини третьої можна чекати, що хтось iз них прибiжить за презервативами — продавати їх у «Павуку» чомусь не додумалися. Словом, за звичкою Балабан примостився дрiмати на спецiально облаштованому ложi з ящикiв та старого матрацу близько четвертої ранку. I гарантує: тодi трупа ще не було. А близько сьомої вiн автоматично прокинувся: в цей час тi, кому рано на роботу, проходять повз нього i купують пиво, цигарки та жуйки. З просоння вiн не зрозумiв, хто там валяється пiд пам'ятником. Вирiшив: хтось напився i не дiйшов додому. Тому вийшов, аби глянути — раптом допомога потрiбна. Уже коли пiдiйшов зовсiм близько, до нього дiйшло, що це таке, тому вiн розвернувся, побiг до рятiвного кiоску i вже звiдти почав кричати.

Поки мiлiцiонер бiгав назад на пост телефонувати до райвiддiлу, на площi з'явилися першi поодинокi мiсцевi раннi пташки. Подiльськ ще шiсть столiть тому був побудований таким чином, що хто б куди i звiдки не йшов — центрального майдану не оминути. Тож поки черговий наряд мiлiцiї пiднявся «в ружйо», безголовий труп уже встиг перелякати з десяток громадян.

Ну, а далi, зрозумiло, запрацювало мiсцеве неформальне радiо. Станом на десяту ранку в Подiльську не було жодної людини, яка б не знала про страшну знахiдку.

А тепер про роль Тамари Комарової в усiй цiй iсторiї. Приблизно рiк тому в районi сiльськi дiти знайшли розчленований труп. Через день в сусiдньому районi знайшовся ще один. Сталося так, що справу вела Тома i досить оперативно та спритно її розкрутила. Про цю iсторiю, виявляється, телевiзiйники з рiзних каналiв аж два рази документальнi програми знiмали. Про що там iшлося, хто кого вбив, розрiзав та по лiсах розкидав — зараз не так важливо. Головне: пiсля того слiдчому Комаровiй просто не могли не дати аналогiчної справи. Тому, коли тиждень тому на околицi Подiльська знайшли перший безголовий труп, на розслiдування кинули досвiдченого саме в подiбних справах працiвника. Менти не збрехали журналiстам i зовсiм не прикрасили ситуацiю.

Нарештi — суто ментiвськi заморочки. Звичайно, заробити собi додатковi бали на розкриттi такого резонансного злочину хоче й обласна мiлiцiя, i районна. Подiльськ — мiстечко невеличке, живе в ньому тисяч двадцять народу. Тому мiський та районний вiддiли мiлiцiї тут об'єднанi в один мiськрайонний. Вiдповiдно їхнє обласне начальство має всi пiдстави вважати, що своїми силами тут не впораються. Якщо начальник мiлiцiї полковник Яровий i Коцюба, керiвник прокуратури та безпосереднiй начальник Тамари, а також мер Подiльська Iван Безрадний, у пiдпорядкуваннi якого цi органи знаходяться, погодяться з цим, тодi iнiцiативу дуже скоро доведеться вiддавати областi. Самим же залишатися на пiдхватi та на других, коли не на третiх ролях. Через те всi сили мiсцевої мiлiцiї взагалi, i карного розшуку — зокрема, кинутi на розслiдування серiї садистських убивств. Тому моїй подрузi i кумi треба не просто розiбратися в тому, що трапилося, i знайти вбивцю чи вбивць, а до того ж допомогти начальству втерти носа хмельничанам.

У порiвняннi з цим жах вiд скоєного злочину вiдходить на другий план. Хто знається на подiбних iгрищах — зрозумiє мене i Томку.

Вiдтак я почала збиратися додому — друзям не до мене. Однак, вони хором почали вмовляти мене лишитися. Якщо я повернуся назад iз ще гiршим настроєм, нiж приїхала, вiдпустка буде зiпсована остаточно. У свiтлi останнiх подiй вiд мене тут, у Подiльську, дуже багато користi. Тамарi доведеться пропадати на роботi. Олег теж зайнятий своїми справами: народ наче показився — активно купує-продає землю та нерухомiсть, i нотарiус нарозхват. Тому менi сам Бог велiв займатися дiтьми. Хрещеницю свою я повинна вiдвезти до баби на село, з дитсадком Тома домовиться. Старших дiтей тьотя Лариса може возити до школи, привозити назад, годувати й забавляти. Томка не озвучувала своїх думок, тiльки я точно знаю: вона переконана, що саме такого жiночого щастя менi в моєму метушливому та проблемному Києвi не вистачає.

Словом, умовили. Тьотя Лариса залишається.

Коли вже дiти вклалися спати, а Олег зачинився в кiмнатi з маленьким телевiзором, ми нарештi змогли поговорити бiльш предметно.

— Що вже вiдомо?

— Небагато, — вiдмахнулася Тамара, наливаючи собi й менi по трошки самогонки, настояної на цiлому оберемку корисних трав. — Точно можна сказати: вбили його десь в iншому мiсцi i притягнули пiд пам'ятник на руках. Ну, або на спинi. Але без транспорту.

— Звiдки така впевненiсть?

— Кровi на мiсцi, де знайдений труп, практично немає. Немає її i в радiусi кiлометра вiд цього мiсця. Весь особовий склад територiю прочiсував, так що все точно. Розтин показав — смерть настала приблизно о дванадцятiй ночi. А приперли тiло на майдан близько шостої.

— Це точно?

— Точнiше не буває. О четвертiй заснув Балабан — раз, — Тома почала загинати пальцi. — Черговий у мерiї визирав у вiкно на початку п'ятої, коли розвиднятися починало, а те мiсце з вiкна проглядається. I вiн ще нiчого не бачив — це два. Нарештi, третє — природа-матiнка. У вас дощ був?

— Уночi почався, i сильний, — я пригадала свiже, як для Києва, ранкове повiтря i блискучий асфальт на трасi.

— Бач, а в нас бризнув. Ну, не зовсiм бризнув, годинку полив. I почався без чогось там п'ята ранку. Метеорологи нашi вже точну довiдку готують. Значить, полив вiн трохи i затихнув десь так о шостiй. А пiд трупом — мокро, i сам вiн дощем не намочений. Ось тобi i вся наука.

Ми сидiли не в залi, а зайняли невеличку кiмнату, що прилягала до кухнi. Менi було тут найзручнiше: можна курити, її навiть охрестили «залом для курцiв». З вiдчиненої кватирки тягнуло вечiрньою прохолодою — нинiшнiй вересень на Подiллi м'якими вечорами не балував. Аби не зачиняти вiкно, я пiдтягнула до себе старий картатий плед i накинула собi на ноги. Тамара зовсiм по-бабськи сплеснула руками, видавши давно забуте в мiстах слiвце: «Лишенько!», пiдiрвалася зi стiльця i збiгала кудись в надра будинку за теплою «бабською» кофтою ручної в'язки. Вiдмахуватися не було бажання, я закуталася в кофту i, вмостившись затишнiше, продовжила.

— Виходить, вбивали десь поруч?

— Чому?

— Ти сказала — «приперли», а не «привезли». Значить, є якiсь пiдстави вважати, що труп принесли на руках…

— А, ну так, — кивнула Тома. — На вологiй поверхнi повиннi були лишитися слiди протекторiв. Нiчого не знайшли. Слiди взуття затоптали. Чiтких вiдбиткiв не виявили. У нас центральна площа — єдине мiсце, добре закатане в асфальт. Ясно, що слiдiв волочiння на ньому теж не лишиться. Могли покласти тiло на возика i доставити, але ж у возика теж колеса є…

— Раз так, — пiдсумувала я, струшуючи попiл у попiльничку, — цiлком логiчним може виглядати припущення, що все сталося неподалiк. Тягнути на собi труп через усе мiсто, нехай серед ночi… Навiть не серед ночi… в цей час у вереснi вже не темно. Великий ризик, погодься.

— Скiльки там того Подiльська!

— Скiльки б не було. Усе одно ризиковано.

— Ну, хто у нас у такий час iз вiкон визирає? Я тебе прошу, Ларо, труп могли перти з будь-якої околицi.

— Час смертi вiдомий?

— Розтин робили, — кивнула Тамара. — З Кам'янця медексперта викликали. У нас теж є спецiалiст, тiльки вiн сам попросив пiдстраховки. З вiдрубаними головами якось не доводилося нашому Петровичу мати справу.

— Ну, як, а попереднє вбивство?

— Там простiше. Спокiйнiше — воно ж перше. Нiхто не гнав, над душею не стояв, журналiстiв стiльки не було. Коротше, поки що висновки попереднi. Смерть настала десь так мiж одинадцятою вечора вчора i першою ночi сьогоднi.

— Голову вiдтяли пiсля смертi?

— Поки що нiхто не готовий це сказати. Iнших ушкоджень на тiлi не видно. В органiзмi — жодної отрути. Правда, упродовж завтрашнього дня медицина може дати якусь iншу iнформацiю, та я не думаю, що вона аж так кардинально все помiняє.

— Тобто, голову вiддiлили вiд тiла, коли людина була ще живою? Ти це маєш на увазi?

Тамара стомлено вiдмахнулася.

— Звiдки я знаю?

— Взагалi — як її вiддiлили вiд тiла? Пиляли, рубали, довбали кухонним ножем? Гострим чи тупим лезом?

— Слухай, подруго, невже це тобi справдi цiкаво? Мене, наприклад, вiд таких розмов трохи той, нудить, — Тома ковтнула ще свого напою, скривилася, хрумкнула малосольним огiрком. Такою свою подругу й куму я бачила вкрай рiдко, i це означає — вона справдi знервована, напружена i намагається якось дати раду своєму становi.

— Просто скажи. Тебе, думаю, спосiб убивства теж повинен цiкавити. Як слiдчого, врештi-решт.

— Та цiкавить воно мене, цiкавить, тiльки не хочеться менi постiйно це повторювати! — зiтхнула Тамара. — Нiяких пилок i ножiв. Голову вiддiлили вiд тiла одним сильним ударом дуже гострого предмету. Швидше за все — сокири. Удар поставлений дуже добре. Навiть якщо людина була живою, вона не мучилася i навiть не встигла злякатися як слiд.

— Те, що жертва не злякалася, може свiдчити лише про двi речi. Перше: вона добровiльно пiдклала голову пiд сокиру, нiби граючись у якусь гру. Це ймовiрно, але я в це не вiрю. Друге: на чоловiка несподiвано напали, швидше за все — ззаду, оглушили i вирубали. Вiн довiряв тому, кого пустив за спину. Отже, не боявся. I, таким чином, голову вiдрубали непритомнiй людинi.

— Може й так, — Тамара на мить замислилася. — Навiть швидше за все так. Тiльки що це нам дає?

Оце саме «нам», у якому не було жодного прихованого змiсту, я несподiвано для себе сприйняла та оцiнила iнакше. Адже вранцi мене не хвилювало нiчого, навiть зруйновне, як тепер стало остаточно ясно, ще кiлька рокiв тому особисте життя. А пiд вечiр я вже переймаюся зовсiм не потрiбною менi кримiнальною iсторiєю, до того ж — дуже страшною та дикою за своєю суттю. Ця суть зовсiм не заважає менi, київському адвокату, який уже третiй рiк принципово вiдмовляється вiд роботи з кримiнальними справами, розпитувати давню приятельку, до того ж — жiнку i матiр трьох дiтей, про спосiб, яким одна людина вiдрубала голову iншiй. I я даю якiсь поради i взагалi починаю мислити наче людина, кревно зацiкавлена в розслiдуваннi.

I те, про що ми тепер говоримо, справдi може щось дати не лише Тамарi Комаровiй, слiдчому прокуратури, i оперативникам, що копають носами землю, а так само «нам»… Томi та Ларисi, двом випускницям юридичного факультету, втягнутим у цю справу, одна — в силу службової необхiдностi, iнша — абсолютно випадково. Причому я навiть не палаю бажанням бути якимось боком причетною до такої страшної iсторiї. Тiльки це все одно сталося, i я вже точно нiкуди не поїду. Принаймнi, кiлька найближчих днiв.

Через те жити в хатi слiдчого, який веде гучну резонансну справу, бути так само юристом i цнотливо намагатися не говорити про вiдрубанi голови, а, скажiмо, жвиндiти про переваги столичних косметологiв над провiнцiйними — зовсiм нелогiчно. Та й неможливо.

— Нам iз тобою, — все ж таки вирiшила поправитися я, — це нiчого не дає. А ось вам, — я наставила на Тому вказiвний палець i накреслила ним у повiтрi коло, — повинна дати важливу iнформацiю про особистiсть убивцi.

— Убивцi? Чому їх не може бути двоє?

— Може, — кивнула я. — Хоч троє: один заманює i оглушує, другий вiдрубує голову, третiй тримає тiло i потiм тягне його через усе мiсто. Ти сама припускаєш таку ситуацiю?

— Я вже не знаю, що менi припускати, в що вiрити…

— Ну, це вже зовсiм безнадьога, а тобi зараз такi настрої не потрiбнi! У тому, до чого ми додумалися, є дуже велике рацiональне зерно. Дивись, — я вмостилася зручнiше i закурила чергову сигарету. — У того, хто здатен вiдрубати голову живiй людинi, нерви, поза сумнiвом, мiцнi. Але отут, — я постукала себе по лобi, — певно, не все в порядку. Проте вiн не явний псих i в нього точно немає довiдки вiд психiатра та медичного дiагнозу. Вiн нiколи не лiкувався анi амбулаторно, анi стацiонарно. Виглядає вiн, як звичайна людина. Бiльше того — людина, якiй можна довiряти настiльки, що навiть пустити її собi за спину. Словом, це абсолютно надiйний, порядний, законослухняний громадянин. Можливо, навiть той, хто має певну вагу та досить пристойний соцiальний статус.

— Дякую, тiтко, ти мене заспокоїла, — сумно посмiхнулася Тамара. — Лишається тiльки перевiрити все доросле чоловiче населення Подiльська.

— А чому обов'язково Подiльська?

— Два рази спецiально приїздити сюди з iншого мiсця, аби вiдрубувати тут людям голови? Це ще бiльш неймовiрно, нiж твоя ота iсторiя про змову трьох убивць.

— Логiчно, — погодилася я. — Тiльки я мала на увазi, що шукати того, хто це робить, серед психопатiв — дурна робота. Ще пiсля першого випадку їх можна було перевiрити…

— I перевiряли! Що ти думаєш: у нашому мiстечку, виявляється, живе сорок два чоловiки у вiцi вiд двадцяти до шiстдесяти восьми рокiв, якi стоять на психiатричному облiку!

— Що, всi шизики?

— Бiльшiсть, звiсно, алкашi та наркомани. Але є i звичайнi громадяни з прогресуючою шизофренiєю. Ось, наприклад, коли наш консервний завод закрили в дев'яносто п'ятому, головний технолог глуздом посунувся. Нормальний був дядько, а тодi менш, як за рiк, на iншу людину перетворився. Дiти з петлi вийняли, так вiн у лiкарнi хотiв собi вени на руках перегризти. Санiтарку покусав. Коротше, завод два роки як викупили поляки i тепер робочi мiсця знову з'явилися, а людина раз на рiк у Хмельницькому в дурцi на плановому обстеженнi лежить. Коли не лiкується, базарчик наш мiтлою пiдмiтає. Добре хоч родина його не кидає, — Тамара зiтхнула. — Ясно, що його та iнших вiдразу пiсля першого випадку на олiвець узяли, перетрусили, кiлька разiв перевiрили, вбили на це купу часу, а результат — нульовий. Знаєш, що найбiльш гидотне? — я мовчки похитала головою. — Уже вiд сьогоднiшнього дня їх усiх по новiй шерстять. I психiв, i ранiше засуджених за вбивства, i просто ранiше судимих. Без тебе знаю, Ларчику, що не там шукаємо, тiльки вiд цього не легше.

— До речi, а що там по першому епiзоду?

Тамара хотiла вiдповiсти, та раптом ожив її мобiльник у сусiднiй кiмнатi. Вона смикнулася, проте не зiрвалася з мiсця, дочекалася Олега, який зайшов iз жiнчиною трубкою бiля вуха, запитально глянула на чоловiка. Той сказав у трубку: «Даю», передав телефон Тамарi i примостився бiля столу на старенькому хисткому стiльцi.

— Слухаю, — коротко, дiловито i голосом слiдчого прокуратури промовила Тамара, однак далi дуже швидко помiняла тон на такий звичний менi домашнiй: — Ага, добре, добре… Хорошо… Слухай, не пар менi голову, їдь краще сюди. Нагодую, нагодую, для цього i зву. А чоловiк навiть наллє! — Олег з серйозним виразом обличчя кивнув. — Не хочеш? Чоловiка боїшся? Мене не боїшся? Ну, значить, я тобi сама наллю, щоб страшно не було. Ах ти ж гад! — її брови пiдскочили вiд подиву. — I ти, значить, знав? Куди ж тебе дiвати, придурка такого! Усе, давай! — натиснувши вiдбiй, вона з удаваним невдоволенням сказала чоловiковi: — Воно, виявляється, пiд хатою нашою стоїть! Це йому так їхати незручно i заходити проти ночi соромно! Веди сюди це нещастя!

Реготнувши, Олег вийшов, а Тамара пояснила менi:

— Опер наш припхався, Стасик Жихар. Вiн тобi зараз про перший труп сам розкаже. Iз цим, до речi, i прийшов.

— Я так розумiю, ви в нормальних стосунках…

— Нормальний вiн хлопець i опер, як кажуть, вiд Бога. Тiльки розхристаний якийсь, розумiєш?

— Не зовсiм…

— Ну, неприкаяний. Баби його просто не витримують, тiкають. Раз розлучився, друга жiнка так само пiшла рiк тому, тiльки офiцiйно розiйтися нiяк не можуть. З начальством постiйно на ножах, його особисто Яровий приблизно раз на мiсяць вигнати з мiлiцiї хоче. За собою абсолютно не стежить. Вiд скарг вiдписуватися не встигає. На нього постiйно скаржаться. Того нiби обматюкав, того стукнув, на того подивися не так. Коротше, якби вiн ментом не народився, давно б уже вилетiв. Його регулярно якiсь комерцiйнi структури сватають — не хоче, принципово. Подобається йому в розшуку землю топтати, — Тома розвела руками i саме в цей момент Олег пропустив поперед себе до хати цього самого Стасика Жихаря.

На перший погляд вiн видався менi велетнем.

Наступної митi я зрозумiла, що дивлюся на новоприбулого знизу вгору, тому подiбного ефекту можна було сподiватися. Поза тим, гiсть таки був високим чолов'ягою, пiд два метри, з поголеною головою. Широкi плечi обтягувала потрiпана коричнева шкiрянка, мабуть, найбiльшого розмiру, який знайшовся на знаменитому речовому базарi у Хмельницькому. «Блискавка» була розстiбнута. Пiд курткою були так само не новий сiрий светр, надiтий явно на голе тiло, i пiстолет у кобурi на лiвому плечi. Голився опер Жихар як мiнiмум днiв чотири тому. Та неголенiсть не старила його — виглядав Стас на свої роки, тобто, десь так на плюс-мiнус тридцять п'ять. Шию прикрашав хрестик на товстому позолоченому ланцюжковi. Джинси були бруднi на колiнах. На правiй кистi навiть при нашому не надто яскравому освiтленнi вирiзнялися три витатуйованi лiтери «ВДВ». Зайшовши, Жихар щиро посмiхнувся — у правому кутi рота блиснула золота фiкса.

Зустрiвшись iз таким на неосвiтленiй вулицi, я б сама запропонувала йому взяти гаманець, годинник, мобiльний телефон i зняла б iз вух сережки.

Правда, оця добродушна посмiшка спростила його, зробила якимось нiби iграшковим. Тобто, все оце — голена голова, фiкса, щетина, наколка, богатирський зрiст та загальна неохайнiсть, — у комплексi виглядали маскарадом, карнавалом, рiздвяним вертепом. I все воно, за винятком посмiшки, було елементом такої собi ролi, машкарою, вiдвертим лицедiйством.

Коротше, менi здалося, що опер Стас Жихар водночас i простий, свiй у дошку чувак, i зовсiм не той, за кого себе видає i яким подає себе на публiку.

— О, а тут гостi! Слухай, Антонiвно, можна я в тебе роззуватися не буду? Я розумiю — вода-бiда i грязюка, тiльки ж я, вважай, тридцять шiсть годин шкарпи не мiняв i не жер нiчого. Так що знiму кроси — апетит навiть у мене пропаде!

— Смачного, Стасику! — реготнув Олег.

— А чого? Хоч так, хоч сяк — щось треба казати. Краще я попереджу, нiж тут вiдразу амбре…

Словечко «амбре» з вуст подiльського мента i невимушенiсть, з якою вiн його вимовив, розсмiшили мене, i довелося насилу стримувати смiх. Вийшло ще гiрше.

— Диви, людину вiд тебе вже нудить! — кивнула на мене Тамара, хоча жодного незадоволення чи осуду в її тонi не чулося. — Сiдай уже, чудо! Чого це тебе не годували так довго?

— Чого? А я вам, громадянко начальник, зараз поясню, — вислизнувши з куртки i не знiмаючи кобури, Жихар примостився бiля столу. — Мене мiняти не було кому. Оце тiльки зараз пост здав — пост прийняв. Пашка Пархоменко заступив. А вчора пiд обiд взагалi кiно: прислали сержанта — хоч мiнералки двi двохлiтровi пляшки принiс i пачку якогось хрiнового печива. Щоб я там пiдкрiпився, сiчеш? Я матюкався, тiльки кому це цiкаво?

— Чого ти сам сидiв?

— Звиняйте, — Жихар розвiв руками. — Аби твої розпорядження, Антонiвно, виконати, в райвiддiлi людей не хватає. I потiм, всi ж знають: один Жихар двох вартий.

– Їси за двох, знаю. П'єш — так узагалi за трьох! Ти хочеш сказати, що навiть i не спав?

— Не скажу, бо спав, — признався опер. — Знаєш, коли? Коли дощик сипонув. Перебрався в його сарайчик i там годинки три придавив. До хати вiд хвiртки все одно повз сарайчик iти треба. Сплю я чутко, не проспав би. Мене, до речi, Вiтька Козiй розбудив, сказати, що там рано на майданi знайшли. Наллють в цiй хатi сьогоднi?

Олег мовчки поставив перед спраглим, голодним та втомленим оперативником чарку, наповнив майже по вiнця. Жихар не випив самогонку, не ковтнув, не вилив у себе — вiн її хлобиснув. Саме це слово прийшло в голову. I тепер, коли мене запитають, чим рiзняться поняття «випити» i «хлобиснути», я познайомлю всiх цiкавих iз Стасом Жихарем i попрошу показати, як вiн це робить. Поставивши порожню чарку на стiл, опер пiдчепив виделкою шматок сала, закинув його собi до рота, туди ж пiшла рiвно половина досить великого хрумкого солоного огiрка.

— Ух! Як дiти в школу! — задоволено крякнув вiн. — Антонiвно, лишиш у себе спати? Я ж зараз ще вип'ю, а мене потiм по дорозi дядьки мiлiцiонери заберуть. У нас знаєш яка обстановка в мiстi…

— Класичний випадок, Ларчику, — Тома кивнула на Жихаря. — Дайте води напитися, бо так їсти хочеться, що переночувати нiде. До речi, Стасе, знайомся — Лариса, моя кума, адвокат iз Києва.

— А кому тут уже адвоката треба?

— Вона до мене в гостi приїхала.

— О, дуже вчасно… Тобто, я хотiв сказати — дуже добре.

Олег поплескав опера по плечу i вийшов, залишивши нас у його товариствi. Видно, з родиною Комарових у Жихаря були нормальнi стосунки, не зважаючи на те, що Тамара — працiвник прокуратури. Органу, який наглядає за роботою мiлiцiї i служби, яка здебiльшого вiдпускає тих, кого затримує карний розшук. У всякому разi, в цьому будинку Жихар почувався досить упевнено. Хоча, почало менi здаватися, в цьому свiтi мусить бути досить небагато мiсць, де б Стас i всi, подiбнi до нього, могли почувати себе невпевнено.

Наприклад, оперний театр. Як i взагалi — театр, музей, виставковий зал, бiблiотека чи будь-яке мiсце, де хтось багатий влаштовує благодiйний бал. А-ля вiденський, скажiмо.

— Ми саме про перший труп говоримо, — пояснила Тома.

— Ага, двом кумам уже нема бiльше про що балакати, — Жихар уже сам налив собi стопку. Запитально глянув на мене, потiм — на хазяйку, але ми синхронно хитнули головами. Опер не образився, знову хлобиснув, закушувати цього разу взявся бiльш активно. Ми терпляче чекали, поки вiн утамує перше гостре вiдчуття голоду.

— Людина цiкавиться.

— Та воно ясно.

— Слухай, Жихарю, не кривляйся! Ти ж виїжджав на перший труп, i взагалi в курсах.

— Ну, так, — опер кивнув i налив собi третю чарку. — Нормально, Антонiвно?

— Не дуже налягай, дивись. Бо сам розумiєш…

— Ти ж мене знаєш, громадянко начальник!

— Тому i кажу.

— Значить, так, — Жихар дiловито випив, тепер уже — справдi випив, неквапом, зi знанням справи i любов'ю до неї. — Знайшли тiло недалеко вiд панського палацу. Знаєте, про що я?

Запитував вiн мене, i я кивнула. Це мiсце називали по-рiзному: палац, замок, маєток, словом — те, що залишилося вiд помiстя тутешнього пана, полковника Ржеутського. Розвалини стояли на околицi, справдi колись мали форму лицарського замку, навiть збереглися частина муру та вали. Свого часу мiсцева бiднота не спалила помiстя, а лише розграбувала до нитки. До вiйни там були в рiзнi часи школа-комуна та склад. У вiйну певний час там тримали полонених. Потiм знову хтось пробував прилаштувати панський будинок пiд щось суспiльно корисне, та десь рокiв п'ятдесят тому цю затiю остаточно покинули. Рештки будiвлi лишилися такою собi примарою iсторiї, i люди дивувалися, як же це на совiсть могли будувати, що процес саморуйнацiї такий довгий. Останнiм часом колишнiм панським палацом зацiкавилися iсторики та краєзнавцi, говорять про реставрацiю i вiдродження туризму в регiонi. Тiльки цим мої знання про нього й обмежуються.

Я, чесно скажу, навiть не була там нiколи. Хоча в Подiльську гостювала досить часто.

— Ага, ну так ось: там же народ не так часто гуляє. На тiло випадково мiсцевий п'яничка набрiв. Його, ясно, тут же закрили i, по-моєму, днiв зо три не випускали. Ясно, кандидат у вбивцi дуже пiдходящий. Але то все дурня. Значить, розтин показав, що тiло там днiв два лежало, не менше. Хоча, — Жихар пiднiс вказiвного пальця вгору, — вбивали не там, десь iнде.

— Точно встановлено?

— На сьогоднi можна дати гарантiю на сто один вiдсоток. Голови в трупа, як ви розумiєте, не було.

— Спосiб убивства той самий, — додала Тамара, i це призначалося не лише менi — Стас сьогоднi зранку був зайнятий чимось поки що не зрозумiлим для мене, втiм, видно, важливим, тому нiчого про друге вбивство не знав. Крiм того, звiсно, що воно скоєно i труп притягнули в центр мiста.

— Ну, я тут не сумнiвався. Далi, Ларисо, закрутилося таке. Пальцi у трупа вiдкатали, зробили запит, прогнали через базу даних. I оп-па: тричi судимий Микола Дорошенко, злодiй-рецидивiст, спецiалiст iз квартирних та офiсних крадiжок. Пiвтора мiсяцi як вiд хазяїна. А родом вiн взагалi з Миколаївської областi. Давайте спробуємо вгадати, що вiн тут робив.

— Слухай, нам тут ще телевiкторини не вистачало! Не мороч голову! — роздратовано кинула Тома, бо вона напевне знала вiдповiдь, i весь цей спектакль грався лише для мене, єдиного глядача. Але менi чомусь хотiлося прийняти правила гри.

— До подiльника приїхав чи друга зонiвського.

— Неправильна вiдповiдь. У вас є ще двi спроби, — Жихар, очевидно, знудився в засiдцi, через те хотiв порозважатися.

— У нього тут родичi.

— Майже. Але все одно — мимо.

— Тодi замислив пограбування столiття, — я картинно розвела руками.

— Знову за молоком! А тепер увага, правильна вiдповiдь: ви знаєте, що таке заочниця? Тiльки не студентка.

Фiльм «Калина червона» колись був одним iз моїх улюблених, тiльки останнiм часом я принципово не дивилася до кiнця, де Шукшина вбиває минуле руками колишнiх дружкiв-бандитiв. Ось тiльки я думала…

— Я думала, що так уже не знайомляться.

— Це ви так думаєте. Антонiвна так само. Дорошенко полтинник розмiняв, а по зонах мандрує взагалi з дев'ятнадцяти рокiв. Iншого способу знайомитися з жiнками на волi в нього просто немає. Тут нам на нього довiдку пiдготували. Батьки давно померли, є сестра менша i племiнники, яким старий каторжанин на хрiн упав. Жити нема де — в батькiвськiй хатi вже згадана сестричка отаборилася i стоїть на смерть, не пускає. Що лишається? Ось ви, Ларисо, який адвокат? Кримiналом займаєтеся?

— Колись. Тепер нi.

— Ну, не важливо. Просто аби ви вели тiльки кримiнальнi справи, то обов'язково спiлкувалися б iз працiвниками тюрем та зон. I ось вони б вам показали жiночi листи. Їх не мiшками мiряють, але все одно бiльше, нiж ви думаєте. Пишуть приблизно таке: «Хочу листуватися з серйозним чоловiком, який вiдбуває покарання i готовий пiсля виходу на волю почати життя з початку». Звичайно, убивцi та ґвалтiвники їх не цiкавлять. Навiть є випадки, коли з таких приймакiв нормальнi чоловiки виходили. По далеких селах переважно. До нових умов мужики не пристосовуються, а треба десь жити i щось жерти, правильно? — опер зловив виделкою шматочок оселедця, поклав на шматок хлiба i впорав за один укус, швидко прожував. — Коротше, є в нас тут удова одна, Валентина Глибока. Прiзвище ж таке, як сказав, багатозначне…

— I що ти ото мелеш своїм язиком! — знову втрутилася Тамара.

— А чого? Глибока — i Глибока. Нiчим особливим не прикметна тiтонька, їй уже так само десь пiд п'ятдесят. Тiльки один нюансик: на неї вже претендують. Теж, до речi, чоловiк iз бiографiєю. Васька Хмара, колись сидiв за хулiганку. Причому так гарно сидiв, я вам скажу — на зонi, як кажуть прокурори, на шлях вправлення не став i постiйно встрявав у якiсь iсторiї, за що отримав додатковий строк. Є в нього роздовбаний «Жигуль»-«копiйка», таксує на трасi. Довго з ним жiнки не живуть, дуже на кулак скорий. А на Валю Глибоку давно позирає. Вона лише на п'ять рокiв вiд нього старша, i збереглася так нiчого. Баба роботяща, своє хазяйство, бiля неї не пропадеш. Я, Ларисо, її особисто допитував. Вона тому й листи на зону почала писати, що Васька її задовбав. Усiх потенцiйних кавалерiв вiдбиває, причому — часто в прямому значеннi слова. З ним нiхто з мiсцевих зв'язуватися не хоче. Тож i вирiшила вибити, коли хочете, клин клином. I мужика пiдшукати, якому втрачати нема чого, тому надiйним буде. I Ваську налякати кавалером iз зони. Куди там! Дорошенко вiдкинувся, приїхав знайомитися, так Васька вже на другий день на розборку прилетiв. Мiлiцiю панi Глибока, ясно, не смикала — ще загримить її заочний любчик по новiй нi за що, а Дорошенко їй, мiж тим, приглянувся. Каже, пожити чоловiк вирiшив. Мовляв, набридли зони та морди кримiнальнi. Так сказав — вона й повiрила. Що там насправдi, не знаю, тiльки десь через тиждень такого життя п'яний Васька при свiдках кричав Дорошенковi: «Не пiдеш звiдси, падло — башку вiдiрву!» Тепер ясно, чого ми Ваську вже скоро тиждень, як пасемо?

— Труп знайшли минулого понедiлка, — втрутилася Тамара. — Поки туди-сюди, запити рiзнi — доби нема. А в понедiлок, третього числа, Хмару в мiстi нiби ще бачили. Правда, зранку i на його звичному робочому мiсцi — бiля автостанцiї. Тiло, як ми знаємо, пролежало два днi. Коли ми дiзналися про ту сварку й у вiвторок по обiдi хлопцi погнали до Хмари додому, його вже й слiд прохолов. Сусiди казали — з ранку був, машина кудись iз двору виїздила. «Жигулi» в розшук оголосили, тiльки результату нема. Вiн або номери помiняв, або просто не їздить. Заховав десь, та й сам вiдсиджується.

Питання просто просилося з язика.

— Слухайте, цього Хмари в мiстi немає дотепер. Значить, друге вбивство вiн точно скоїти не мiг.

— Ось тут, Ларисо, ви помиляєтеся! — Жихар клацнув пальцями, налив собi ще самогонки i перехилив буденно, навiть непомiтно, наче соку випив, послав навздогiн шматочок сала, обтер губи тильним бокомдолонi. Причому я зловила себе на думцi: чомусь саме тут i тепер вiд подiбної поведiнки чоловiка мене не пересмикує, хоча, зазвичай, вiд такого обсипало бридкими мурашками. — Нiхто не дасть гарантiї, що Васьки не було в Подiльську минулої ночi. Вiн такий кручений, що цiлком може ось так лупонути сокирою зовсiм випадкову людину, аби приховати слiди. Бо цiлком логiчно розмiркує: багато таких знайдеться, що думають так само, як ви. Йому ще перше вбивство не довели, а тут уже друге малюється. Так само нiхто не гарантує, що хтось iнший вирiшує свої особистi справи, i бутафорить пiд перше вбивство. Ну, пiд серiю працює…

— Розумiю, — тепер уже опер почав мене дратувати, i не своєю поведiнкою, а бажанням розжувати й пояснити очевиднi речi, нiби я не фаховий юрист, а повна iдiотка i не читаю iнодi детективiв. — Поза тим, його треба затримати й допитати. Я iншого боюся, — тепер я зверталася до Томи. — Ну, зловлять цього Хмару. Є гарантiя, що на нього обидва безголових трупи не повiсять, навiть якщо вiн тут не причому i просто з головою та язиком не дружить? Таке ж кругом у нас трапляється. Вiрнiше, у вас, — я кивнула на Жихаря.

— Ну, знаєш! — заступилася за себе й опера Тома.

— У тому то й рiч, що знаю, — зiтхнула я.

Може, хтось щось хотiв сказати. Але пiсля мого закиду в кухоньцi раптом стало тихо. Цокав на стiнi старенький годинник, з кiмнати ледь чулися звуки працюючого телевiзора. Я вже пошкодувала про своє дивне i, як показало життя, переважно дурне прагнення справедливостi, що призводить до нестриманостi у висловах. Та, судячи з реакцiї колективу, вони не стiльки образились, скiльки знiяковiли. Звичайно, мало кому хочеться визнавати небезпiдставнiсть подiбних пiдозр.

А я не так уже серйозно клепала. Це читалося на їхнiх обличчях.

Нi, все ж таки не в добрий час тут усе це почалося.

12 вересня, середа

ХТО Б МIГ ПОДУМАТИ!

Якi б ми не будували плани на ранок, про що б не домовлялися з Тамарою, все одно сталося те, що мусило статися. Раз я почала вiдчувати себе фаталiсткою, значить, на такiй хвилi далi й попливу.

Спати Жихар лишився в Тамари, втиснувши себе в древню та мiсцями продавлену кушетку там же, на кухнi. Вочевидь, це спальне мiсце було йому знайоме, i менi такi речi не треба спецiально пояснювати. Влiгся вiн, скинувши тiльки куртку та кросiвки, все ж таки познайомивши нас iз сумним, можна сказати навiть — трагiчним санiтарним станом своїх шкарпеток. Пiстолет, як я встигла помiтити, опер поклав бiля себе на пiдлозi.

На ранок пiдхопився першим, i коли ми з Тамарою повилiзали з лiжок пiд дитячий гамiр i почали збирати їх кого куди — то в школу, то в садочок, — вiн уже жваво снiдав з Олегом, щось йому розповiдав i обидва щиро реготали. Потiм Олег за звичкою повiз дружину й Жихаря на роботу: мiлiцiя в Подiльську розташувалася точно навпроти прокуратури. А я, чесно виконуючи обiцянку, розвезла дiтей, куди треба. Щойно старша дiвчинка вийшла бiля школи, я раптом вiдчула себе зовсiм нiкому не потрiбною. Бо мiстечко стоїть на вухах, до приблудної киянки нiкому нема дiла, i якщо зi мною захочуть поговорити про хiд розслiдування, то хiба ввечерi.

Тому мене наче магнiтом потягло до Томи на роботу. Що я там забула i що взагалi збираюся робити — поняття не мала. Та, очевидно, все вже вирiшили за мене.

Зупинившись бiля входу в прокуратуру, я побачила, як з будiвлi навпроти швидко вийшов Жихар. Мою машину впiзнав вiдразу, рiшуче рушив через дорогу обiйшов її i, смикнувши дверцята, сiв поруч.

— Погнали!

— Куди?

— Туди! Ви що зараз робите?

— А спочатку хiба не про таке питають?

— Давайте без цих мансiв! Поки транспорт найдуть, поки те, се, ми вже там будемо! Гри-и-шо-о! — закричав вiн, перехилившись через мене i махнувши рукою якомусь хлопцевi, що саме виходив з мiлiцiї. — Давайте сюди! Ще когось бери, транспорт знайшов!

Вiд такого нахабства менi в Києвi чи будь-де в iншому мiсцi вже давно б перехопило подих. Перша реакцiя такою i була, але дуже швидко її змiнило iнше вiдчуття. Пояснити яке поки що не могла, та в результатi не заперечила проти захоплення моєї машини ментiвськими операми.

Гриша, а за ним — ще двоє, швидким темпом пiдбiгли i набилися на заднє сидiння. Навiть не привiталися, куди там церемонiї. У салонi вiдразу запахло стiйкою сумiшшю немитих чоловiчих тiл, дешевого мужичого одеколону та вчорашнього перегару, залитого сьогоднiшнiм вранiшнiм пивом i закуреного «Примою з фiльтром».

Не скажу, що в мене голова закрутилася i в очах потемнiло. Просто так у моїй машинi нiколи ще не пахло.

— Погнали! — повторив Жихар.

— А може…

— Нiчого не може! Нiколи! Васька Хмара годину тому вдома об'явився!

Отак. Хто б мiг подумати, що я буду за звичайного водилу в ментiвської групи захоплення. До того ж водила, який не знає, куди їх везти. Ось у чому вся гадiсть ситуацiї: коли ти хоч i за кермом, а не можеш її контролювати.

Пiд хату не пiд'їхали, пригальмували на сусiднiй вулицi.

Жив Хмара майже на околицi, у приватному секторi. Хоча приватний сектор у мiстечках типу Подiльська починається майже вiдразу за межами центру. У самому Подiльську було так: вiд єдиної в мiстi площi розходилися в чотири рiзнi боки чотири вулицi, якi були забудованi «хрущовками». Окремо, просто за мiськрадою, височiла єдина в мiстечку дев'ятиповерхiвка, лiфт у якiй давно не працював, тому продати квартири на поверхах вище п'ятого було значно складнiше, нiж хатку типу «курник» iз роздовбаним сортиром у дворi. Ну, а далi на всi боки вiд чотирьох так званих центральних вулиць iшли приватнi будинки. Де одно-, а де — двоповерховi.

Томка якось пояснила менi, коли ми гуляли мiстом: дуже легко визначити хати заробiтчан. Щойно хтось iз родини впевнено осiдає в Росiї, Iталiї, Iспанiї чи Португалiї, до старого будинку починають прибудовувати другий поверх. А це — сигнал для гопникiв. Особливого бандитизму тут навiть у розбiйницькi дев'яностi роки не помiчалося, та злодiйство, надто — серед алкашiв, наркоманiв та безробiтних було досить звичним явищем. Зрозумiло, що в першу чергу крадiї наколювали заможнi оселi, i протистояти цьому було нереальним: у такому випадку треба було або не будуватися зовсiм, або, за висловом Тамари, будуватися вниз.

Я пiдозрювала, що будинок Васьки Хмари навряд чи привабливий у планi чимось поживитися. Але ця частина Подiльська взагалi якось не вирiзнялася будинками з достатком. Менi пояснили, що вулицею, на якiй живе наш клiєнт, фактично закiнчується межа мiста, а його будинок — майже передостаннiй. I це, виявляється, погано. У разi невдалих розкладiв Хмара може порскнути через поле в лiсосмугу, бо перекрити йому цей шлях до втечi своїми силами явно не вистачить. Та й перекривати не варто. Одне з вiкон виходить на поле, заховатися там нема де, тому доведеться переконувати себе в тому, що ця дiлянка бодай прострiлюється добре.

З чого я зробила висновок: опери не проти пострiляти.

По дорозi я взагалi дiзналася для себе багато цiкавого. До мене в машину запхалася половина особового складу тутешнього карного розшуку. Причому вiдповiдали «сискарi» як за Подiльськ, так i за район. На затримання вони їхали за власною iнiцiативою, хоч начальство вже все знає i дуже скоро так само пiдключиться. А фраза одного з колег Жихаря, вилупатого Вовчика з жмутками волосся, що стирчало з нiздрiв та вух: «Краще б у нього ствол був — загасити за збройний опiр i двi справи на хер закрити!», — зовсiм не здалася менi жартом. Нехай усi четверо i зустрiли її схвальним реготом — я тiльки трошки притиснула язика мiж зубами, аби не втрутитися передчасно куди не треба.

I без того вже влiзла, подруго.

Асфальтом у цiй частинi мiста нiколи не пахло. I, очевидно, його тут не скоро прокладуть. Тому не знаєш, що тут краще: коли сухо чи коли дощ пройшов. Сухо — вся машина в пилюцi. Мокро — ґрунт слизький, колеса буксують, вiд бруду боки доведеться вiдмивати довго й нудно. Зупинившись на прохання Стаса бiля мiсця, де вiд однiєї вулицi праворуч вiдходила друга, я штовхнула дверцята вiд себе, збираючись виходити.

— Побудьте тут краще, — стиснув мiй лiкоть Жихар.

— А чого це? Ми ж разом приїхали.

— Ми хоч i дурня клеїли по ходу, тiльки всяке може бути. Васька — ще той штемп. Тому просто почекайте. Взагалi знаєте, що? Катайте краще додому вiд грiха.

— Нiчого собi заявочки! — я рiшуче вирвала лiкоть. — Значить, використали жiнку, отримали своє — i до побачення? Нi, ви як хочете, а нiкуди я…

— Стас, погнали! — перервав мене вилупатий Вовчик. Поки ми сперечалися, всi вони вже вийшли i рвалися в бiй.

— А, ну вас! — махнув рукою Жихар i, витягнувши пiстолета з кобури, вилiз назовнi.

Або тут такi менти, що спатимуть радше зi зброєю, нiж iз жiнкою, або я таки недооцiнюю серйознiсть ситуацiї. Вони ж справдi намiрилися пострiляти. На щастя, процес уже захопив їх, i на мене перестали звертати увагу.

План операцiї менти виробили на ходу, i вiн не вiдрiзнявся особливими стратегiчними знахiдками. Вилупатий Вовчик мусив через двiр сусiднього будинку зайти городами в тил iз правої сторони i засiсти там.

До нього приєднався якийсь молодий хлопчина, котрий невiдомо звiдки намалювався просто перед оперативниками. Очевидно, вирiшила я, це той, Пашка Пархоменко, який змiнив напередоднi самого Жихаря i повiдомив про появу «здобичi». Гриша в парi з коротуном, якого всi називали Андроном, обходили хату з лiвого боку, де був лише гниленький паркан, за яким — вiдкрита мiсцевiсть, прямий шлях до лiсосмуги. Сам Жихар, запхавши пiстолета в кишеню джинсiв так, аби правий край розстiбнутої куртки закривав його контури, посунув просто через хвiртку в напрямку до дверей.

Вирiшивши все ж таки не заходити в зону ймовiрних бойових дiй, я зупинилася метрах у десяти вiд будинку Хмари, ставши так, аби бачити подвiр'я. Стас з'явився майже вiдразу. Рухався неквапом, нiби просто зайшов до старого знайомого. До ґанку лишалося зробити кiлька крокiв, як дверi вiдчинилися i просто назустрiч оперу вийшов розпатланий чолов'яга. Навiть зi свого мiсця я бачила, наскiльки вiн пом'ятий. На ходу чолов'яга намагався розстебнути штани — явно не чекаючи на ранкових гостей, вiн збирався попiсяти по домашньому, просто з ґанку.

Жихар вкляк на мiсцi.

Завмер i чолов'яга.

Якийсь час вони мовчки дивилися один на одного, а потiм Стас перший вийшов iз ступора:

— Здоров, Васю.

— Ага, — почулося у вiдповiдь.

А потiм Васька Хмара зi спритнiстю кенгуру стрибнув назад до хати. Жихар виявився не менш спритним i одним великим стрибком скочив до дверей, та не встиг — вони хряснули просто перед його носом. З мiсця, не розганяючись, Стас налетiв на них могутнiм правим плечем. Але хоч хата Хмари i справляла враження будиночка на курячих ногах, дверi очевидно були мiцними.

Другий удар.

Третiй.

У вiдповiдь на четвертий щось глухо гримнуло. Стас присiв, покотився з ґанку на землю, лежачи на боку, витягнув пiстолет i, коли гримнуло вдруге, пальнув у вiдповiдь, наставляючи ствол на дверi.

Я жодного разу не бачила стрiлянини вживу. I хоча внутрiшнiй голос негайно заспокоїв, пiдказуючи, що, стоячи там, де стою, я знаходжуся в безпецi, менi все одно стало не по собi. Прекрасно розумiючи, що це Хмара першим почав стрiляти, тим не менше не хотiлося, щоби просто на моїх очах четверо ментiв застрелили людину. До речi, решта учасникiв операцiї не забарилася — з рiзних бокiв вони кинулися до будинку, миттю оточили його, бахнув ще один пострiл, почувся дзенькiт розбитого скла. Зсередини знову гримнуло, тепер уже стрiляли не в дверi, i хтось, кого я не бачила, крикнув:

— Васька, мудак, кiнчай вiйну! Ти вже собi строк заробив, придурок!

Жихар тим часом пiдвiвся i, набичивши голову, рiшуче атакував дверi. В останнiй момент виставивши плече вперед, вiн, наче середньовiчний таран, вивалив їх i зник усерединi. За мить туди ж заскочив Андрон, i нарештi вони витягнули Хмару, який верещав вiд болю в заламаних за спину руках, не забуваючи при цьому матюкатися. Кинувши полоненого обличчям на вологу землю, обидва сiли на нього верхи — Жихар на голову, Андрон — на ноги, i закували полоненого в наручники. Гриша i Вовчик так само зникли в хатi, швидко повернувшись iз трофеєм — Вовчик обережно тримав у правицi щось, схоже на коротку рушницю. Пашка Пархоменко перевальцем пiдiйшов до лежачого Хмари, вiдсторонив рукою Андрона, двома штурханами змусив полоненого розсунути ноги i, коротко замахнувшись, копнув мiж ними.

— Шо, Вася, посцяв уже чи ще нє? Так давай! — другий удар.

Виття Хмари перейшло в скавчання. Нiхто з чотирьох оперiв слова не сказав. Мене пересмикнуло так, наче це мене так лупнули.

За спиною почувся шум пiд'їжджаючої машини. Озирнувшись, я побачила мiлiцейський «бобик». Завбачливо вiдступивши, я дала йому дорогу. «Бобик» зупинився просто бiля Хмариної хати, з кабiни вистрибнув дядько в цивiльному, i я впiзнала його: вчора по телевiзору в випуску новин вiн був у полковничiй формi i в титрах значилося «Валерiй Яровий, начальник Подiльського РВВС». Коротше, головний тутешнiй мiлiцейський начальник.

Свiдком всього, що вiдбувалося, я була вже не одна: з довколишнiх подвiр'їв визирали цiкавi сусiди, переважно — старшi жiночки.

— Жихар, твою мать, що у вас тут таке! — полковник не увiйшов — увiрвався на подвiр'я. Стас дипломатично мовчав, i я, трошки знаючи його натуру, не могла не оцiнити його стриманiсть. Замiсть нього заговорив Гриша, виступивши вперед i простягаючи начальству вилучену зброю.

— Ось, Валерiю Iвановичу, чинив опiр при затриманнi. Васька, значить… З обрiза…

— Бачу, що не з танка! — викрикнув Яровий. — Чому не доповiли? Пархоменко, я тебе питаю! Ти чому не доповiв, як належить?

Хлопчина потупцяв на мiсцi i знизав плечима.

— Я Жихарю маякнув… Думав, так треба…

— Ти в мiлiцiю думати прийшов чи працювати? — полковник i Пархоменко були приблизно однаковi на зрiст, але перед начальством хлопчина зiщулився, i менi здалося, що Яровий навис над пiдлеглим, наче гора. — Ти кому повинен доповiдати? Ти хiба не знаєш, на якому ця справа контролi? У вас тут що, мiлiцiя чи клуб вiдчайдушних домогосподарок? З Жихарем окрема розмова буде…

— Ну, чого одразу Жихар? — миролюбно протягнув Стас. — Дивiться, ми ж клiєнта злапали? Злапали. Стрiляв у працiвникiв мiлiцiї? Стрiляв. Раз стрiляв, значить, боїться й рило в пуху. Наш клiєнт. Ти ж наш клiєнт, Васько?

Андрон i Гриша тим часом пiдняли затриманого на ноги. Той дивився просто перед собою, i, як здавалося, ще не зовсiм усвiдомив, що вiдбувається.

Я непомiтно для себе пiдiйшла ближче, i тепер спостерiгала за всiм уже через паркан. Васька Хмара хоч i був замурзаний, вивалявшись у землi, але все одно тiльки слiпий не помiтить: вiн або ще п'яний, або вже п'яний. Давати покази в такому станi вiн якщо i зможе, то теоретично жоден нормальний слiдчий, а тим бiльше — суддя, не має права брати до уваги свiдчення такої людини. Навiть якщо вiн зiзнається в убивствi… я не знаю… ну, хоча б Джона Кеннедi. А вiн зiзнається: тихий i непоказний з виду пацанчик Пархоменко не проти ще раз пустити в хiд ноги.

Тут же мене знову осяяло: темний, як нiчка, мужик, у якого в принципi неполадки з мiлiцiєю, цiлком здатний вiдкрити вогонь по ненависних ментах навiть без видимої причини. Вiн запрограмований на це тiєю дозою алкоголю, якою виполосканий його мозок.

Пiсля осяяння миттю прийшла пiдозра: ось просто зараз менти почнуть потрошити затриманого, причому — не просто затриманого, а того, хто пiд час затримання почав воювати. I, скориставшись його станом, легко повiсять на п'яного Ваську Хмару два вбивства, вiдрапортують, куди треба, про розкриття резонансного злочину, i вже пiслязавтра про мiлiцiю Подiльська всi, кому не треба, забудуть.

— Хвилинку! — вирвалося в мене, i, аби наступної хвилини не шкодувати про власну нестриманiсть i не вiдiгравати назад, я рiшуче зайшла на подвiр'я i пiдiйшла просто до начальника мiлiцiї, до чиєї лютi додався неабиякий подив.

— Це що таке? Чому стороннi тут?

— Не стороннi. Будь ласка! — я простягнула йому своє красиве адвокатське посвiдчення, сподiваючись, що корочка київського адвоката все ж таки пригальмує емоцiї мiлiцейського полковника з провiнцiї. Правильно сподiвалася: Яровий уважно вивчив мiй документ, хотiв щось сказати, але замiсть того засичав i повернув корочку назад.

— Що з того?

— Я — його адвокат, — кивнула я на Ваську Хмару.

Тепер писки закруглилися в решти оперiв. Навiть Жихар очевидно не все розумiв. Проте найменше в чомусь розумiвся сам затриманий. Вiн тiльки голосно сопiв i час вiд часу гикав, крутячи в рiзнi боки головою.

— З якого це переляку? — поцiкавився Яровий. — I звiдки ви взагалi тут взялися, панi, гм, Ларисо?

Ага, уже, значить, «панi». Давай, солдафон мiсцевий, вчися тримати себе при жiнцi достойно.

— Звiдки я тут — це моя особиста справа. Пiзнiше я вам поясню, якщо на це буде потреба. Але навряд чи спецiально треба пояснювати, що кожен затриманий за пiдозрою в скоєннi злочину має право на адвоката. I без адвоката має повне право взагалi мовчати, не вiдповiдаючи навiть на запитання, як його звуть.

— Ви, шановна, наскiльки я зрозумiв, приватний адвокат. Отже, представляти iнтереси затриманого маєте право пiсля того, як покажете письмову угоду про те, що ви справдi представляєте його iнтереси.

— Слухайте, давайте не будемо зараз змагатися у глибинi знання законiв, — я посмiхнулася так мило, як тiльки могла в данiй ситуацiї. — Для початку роботи досить усної згоди клiєнта i його письмового клопотання на iм'я слiдчого вашої прокуратури Тамари Комарової, — при цьому очi Ярового остаточно перетворилися за формою на блюдця, — про те, що вiн не проти, аби я як адвокат представляла його iнтереси. Єдине, що може нам зашкодити — це категорична вiдмова самого затриманого. Василю, ви вiдмовляєтеся вiд адвоката?

Яким би Хмара не був п'яним, вiн не мiг не второпати — тут вiдбувається щось на його користь. Тому закричав: «Нє-нє-нє, адвоката давай!» та iнтенсивно закивав головою.

— А бабла на київську адвокатку в тебе стане, Васько? — похмуро запитав Яровий.

Нi, правда, тiльки я можу в таке влiзти. Ну хто б мiг подумати, що замiсть того, аби спокiйно вiдсипатися подалi вiд столицi i колишнього чоловiка, я буду адвокатом п'яного рецидивiста, в якого навiть не буде грошей оплатити мої послуги?

Коли Хмару вели в «бобик», я перехопила погляд Жихаря. Вiн пiдморгнув. А потiм, попри те, що в своєму ставленнi до мiсцевих ментiв я ще не визначилася, не могла не отримати задоволення, побачивши з яким виразом начальник мiлiцiї дивився на Стаса та його компанiю, котрi дружно сiли в машину до мене, київського адвоката.

Мало того, що всю малину перепсувала, так ще й оперiв на затримання возить.

Темна конячка, класичний випадок…

З волосся Хмари на стiл, за яким сидiв оперативник, капала вода.

У дворi мiлiцiї, просто бiля гаражiв, Ваську вивантажили з «бобика» i, не дивлячись на протести, нахилили й почали поливати голову крижаною водою з гумового шланга, з якого миють машини. Спочатку затриманий кричав, але дуже швидко замовк, тiльки вiдфоркувався.

Подивитися на це збiгся, мабуть, увесь особовий склад мiської управи. Серед них було кiлька жiнок рiзного вiку, i вiд спроби протестувати мене утримало небажання виглядати в їхнiх очах такою собi фiфою, з породи принцес на горошинi. Тим бiльше, що скоро я зрозумiла — в принципi, все робиться правильно. Двадцять хвилин крижаного душу якщо не остаточно витверезили Хмару, то хоча б привели його до тями. До всього вiн мiг не соромитися своїх мокрих та брудних штанiв — тепер вiн був мокрий увесь. Якась тiтонька, судячи зi спецодягу — тутешня прибиральниця, принесла йому вафельного рушника, кинула на голову, а вилупатий Вовчик пiд загальний регiт сяк-так витер Васю, пiсля чого його нарештi повели допитувати.

Перед початком я простежила, аби затриманий написав пiд мою диктовку клопотання i попросила Жихаря занести це Тамарi в прокуратуру. Той передоручив Андроновi, i вже за п'ять хвилин менi на мобiльний подзвонила Тома, яка вiдмовлялась будь-що розумiти. Довелося кiлькома реченнями пояснювати ситуацiю, i, нарештi, допит почався — в моїй присутностi.

— Ну, Вась, як воно життя взагалi?

— Нiчого. Нормальне.

— Ага. Значить, вiд нормального життя ти в мене шмаляти почав?

— Я… не в тебе…

— Ти з п'яних очей мене з бандитом переплутав, правда? Вийшов ти на вулицю рано пiсля вчорашнього за малою фiзiологiчною потребою, а тут — бандит, прийшов тебе грабувати. Ну, ти i почав самозахищатися. Так i запишемо?

Хмара запитально подивився на мене.

— Справдi, Василю, вам краще розказати все, як було, — порадила я.

— Панi адвокат сама все бачила, — пiдхопив Жихар. — Вона люб'язно погодилася витратити на тебе свiй час, аби ти тут зайвого на себе не взяв. Наприклад, не почав доводити, що стрiляв не з паршивого обрiза, а з «узi».

— Чого? — витрiщився на нього Хмара.

— Не збивайте його. Дайте зiбратися з думками, — промовила я.

— Якi там у тебе думки, Вась?

— Чого вам узагалi треба? Приходять, хапають…

— …стрiляють, — в тон йому продовжив Жихар. — Слухай, Хмаро, не хочеться на тебе свiй i чужий час витрачати. Ти стрiляв у працiвникiв мiлiцiї. До того ж незаконно зберiгав у себе вогнепальну зброю. Пiсля твоїх ранкових салютiв будь-який балiстик пiдтвердить, що цей шматок мисливської рушницi стрiляє, причому — добре. Отже, зброя в тебе зберiгалася бойова. Ми ще не почали серйозної розмови, а в тебе — двi, — вiн простягнув через стiл свою довгу руку, показуючи затриманому два розчепiрених пальця, — бачиш — уже двi серйознi статтi. Усе, що мiг, ти вже сам для себе зробив. Тому давай краще спокiйно поговоримо. Давай?

— Ну… Про що?

— Наприклад, чому ти вiд мене втiк i почав стрiляти.

Хмара вiдвернувся вiд нього, повернув запухле обличчя до мене, i в його очах я прочитала все, що писалося в рiзнi часи про безнадiю. Зрозумiвши, очевидно, мiй настрiй, вiн опустив голову i втупився в червоний лiнолеум казенної пiдлоги.

— Як Валька? — помiняв тему Жихар.

— Яка? — буркнув Хмара, не пiдводячи голови.

— А то ти не знаєш. Добре, не буду тебе мучити: Валька Глибока, знаєш таку?

— Ну, знаю…

— Слава Богу, почалася розмова! Давно її бачив?

— Я що, хрестики на календарi ставлю?

— Учора? Позавчора? На тому тижнi?

— Мене вчора в мiстi не було.

— А де ти був? Тебе наче бачили на базарi…

— Може й бачили, — чи менi здалося, чи в голосi Хмари почулася надiя. Хоча я точно знала — засiдку бiля його хати тримали з минулої середи. А виставили її, в свою чергу, через два днi пiсля вбивства приятеля Миколи Дорошенка. Приятеля Валентини Глибокої — сердечної любаски мого, з дозволу сказати, клiєнта. — Хто бачив?

З цього моменту розмова явно починала цiкавити Хмару. Вiн навiть пiднiс голову i в очах нарештi з'явилося щось схоже на осмислений вираз. Я вирiшила скористатися цим, та Жихар мене випередив.

— Хто бачив — я тобi потiм розкажу. Мене цiкавить, чи правда ти був у Подiльську починаючи з третього числа цього мiсяця. Навiть ранiше — з першого вересня.

— Начальнику, серйозно — в мене на цифри пам'ять не того…

— Добре, — покладисто промовив Стас. — Давай з минулого понедiлка почнемо. Де ти третього був?

— Таксував цiлий день.

— Так, вiвторок, четверте число? Думай, думай…

— Мабуть, так само таксував. Наче на Хмельницький два рази їздив, раз на Кам'янець, звiдти так само людей привозив…

— Бач, як добре. До речi, де твоя машина?

Хмара злякався. Причому так явно, що Жихар помiтив переляк одночасно зi мною i вiдразу переключився:

— Чорт з нею, це не так важливо. Твоя машина. Де захотiв, там i залишив, правильно?

— Ну, так…

— А в середу минулу де був?

Я вирiшила втрутитися.

— Секундочку. Василю, ви краще назвiть прiзвища тих, хто може пiдтвердити, що в такi-то днi бачив вас у мiстi. Нехай ви навiть не ночували дома, це — ваше право. Але якщо ночували десь в iншому мiсцi, краще сказати, де.

— Для чого?

— Аби вони пiдтвердили ваше алiбi. Знаєте, що таке алiбi? — Хмара кивнув. — Знаєте, для чого вам алiбi? — Хмара похитав головою. — Чудово. Значить, ви нi в чому не вiдчуваєте себе винним.

— Ага. Не вiдчуваю, — погодився той.

— А в чому ти не винуватий, Вась? — вклинився Жихар. — Нi в чому? I з Вальчиним хахалем ти не сварився?

— До чого тут…

— Сварився з ним чи нi?

— Менi здається, — зауважила я, — вiн може не вiдповiдати на це питання. Хiба що ви маєте письмову заяву громадянки Глибокої…

Жихар рвучко пiдвiвся i жестом вiдмахнувся вiд мене. Потiм обiйшов стiл, пiдхопив по ходу стiлець, примостив його мiж мною i моїм клiєнтом спинкою вперед, осiдлав його i заговорив, карбуючи кожну фразу:

— Значить, слухай мене, Васько. Ти посварився з приблудою, якого пригрiла Валька. Свiдкiв я тобi скiльки хочеш знайду. Ти обiцяв йому башку вiдкрутити. Потiм його знаходять з вiдрубаною головою, а ти зникаєш iз мiста. Або ти кажеш, де був i хто може пiдтвердити, що ти тут нi при чому, або до всiх твоїх сьогоднiшнiх подвигiв ми припишемо мокруху. I поки що ми говоримо тiльки про одну. Тобi сьогоднi пощастило — за тебе є кому заступатися. Я особисто панi адвоката не розумiю. Але вона має право тебе захищати, а ти — право на її захист. Тому не хочеш мати справу зi мною — пiди на зустрiч адвокату й доведи, що тебе є вiд чого захищати. Мене поки не цiкавить, чому ти почав стрiляти. Де ти був iз позаминулої суботи до сьогоднiшнього ранку i хто може це пiдтвердити. Усе, ми тебе слухаємо. Ти скажеш, i адвокат подумає, що з цим робити. Ну, буде розмова?

Слова опера нiби давили на Хмару згори. Вiн опускав голову все нижче, i пiд кiнець Стасового монологу зiщулився на своєму стiльцi i зробився зовсiм маленьким. Я вiдчувала — з ним вiдбувається щось не те, але що саме — зрозумiти не могла. Помiтно зрадiвши, що протягом цих днiв його могли бачити в Подiльську, тепер вiн явно не хотiв, аби так було. Однак говорити, де саме вiн був i з ким, Хмарi, вочевидь, так само не вигiдно. I стрiляти почав не просто з п'яного куражу — вiн боявся приходу мiлiцiї, тим не менше чекаючи на це щодня.

— Вiдведiть затриманого в камеру, — рiшуче промовила я, i, випереджаючи будь-якi заперечення Жихаря, додала: — Будь ласка. Йому треба вiдпочити i подумати над тим, що вiн зараз почув. До того ж вiн ще не в зовсiм адекватному станi, ви ж розумiєте?

Стас хотiв щось сказати, та замiсть цього рвучко пiдвiвся й вийшов iз кабiнету. Повернувся дуже швидко в супроводi двох сержантiв, якi звичним жестом пiдхопили Хмару пiд руки й вивели. Коли за ними зачинилися дверi, Жихар сiв за свiй стiл, закурив, отруївши мене ядучим димом дешевих цигарок, i запитав:

— Ну?

— Що значить — «ну»?

— Ви нiчого не хочете менi сказати?

— Тiльки те, про що ви вже самi думали кiлька разiв. Якщо того, кого я називаю своїм клiєнтом, цими днями, особливо — в днi, коли були скоєнi цi два вбивства, в Подiльську нiхто не бачив, це не означає, що його в мiстi не було. Вiн бачить вас, намагається втекти i навiть вiдстрiлюється. Вчинок абсолютно дурний, навiть для п'яного рецидивiста. Якщо цей п'яний рецидивiст нiчого за собою не має. А раз Хмара так повiвся, значить, рило в пуху. Тiльки в чиєму.

— До чого ви ведете?

— Я схильна думати, що Хмари в мiстi не було. Невiдомо де зникла машина, невiдомо звiдки з'явився обрiз. Рецидивiст, транспорт, вогнепальна зброя. Таке поєднання вам нi про що не говорить?

Жихар помовчав, переварюючи почуте. Нарештi промовив:

— Ларисо, ви точно нiколи не працювали слiдаком чи в розшуку?

Цей день ще був багатий на подiї.

Пiсля того, як я залишила Жихаря з його колегами i службовим телефонним апаратом, мене перехопив начальник мiлiцiї Подiльська. Яровий запросив до себе в кабiнет i навiть пригостив розчинною кавою, пiсля чого пояснив: йому дуже приємно, що київськi адвокати турбуються дотриманням законних засобiв дiзнання, але я в цiй всiй справi — людина випадкова. I саме мене йому тут не вистачало пiсля дружного приїзду i щоденної атаки центральних українських телеканалiв та пiстонiв, що вiн регулярно отримує вiд начальства всiх рiвнiв. А начальства над ним ох як багато: що обласного, що мiнiстерського. Словом, я не повинна ображатися i мушу розумiти, наскiльки заважаю мiлiцiї працювати.

Пiзнiше, вже ввечерi, Тамара в особах розповiла про скандал, влаштований Яровим у прокуратурi. Слiдча Комарова, бачте, перешкоджає слiдству, яке сама ж i веде. Хоча вона сама пiдлегла, з думкою начальника мiлiцiї має повне право не рахуватися. Звiсно, в неї була розмова з керiвництвом, але вона носила ознайомчо-профiлактичний характер. Усiх цiкавила не законнiсть чи незаконнiсть моїх дiй, а хто я, власне, така i звiдки взялася на голову полковника Ярового.

Олег у своїх висновках був бiльш категоричний: задницю начальнику мiлiцiї вже давно пора пiдпалити. Якби не я, менти до вечора розкололи б Ваську Хмару, i мали вони на це повне право. За неписаними правилами, хто стрiляє в мiлiцiонерiв, той автоматично опиняється поза законом i на нього не поширюється жодна зi статей Декларацiї прав людини. А Стасик Жихар, мiж iншим, узяв би в процесi розколювання активну участь, не переймаючись муками совiстi. Сказано ж: двi статтi затриманий уже має, намалювати третю — не питання i не проблема. Стас хороший хлопець i свою справу знає, ось тiльки не iдеальний вiн, бо в системi працює.

Нарештi, пiзно ввечерi вiддзвонився i сам Жихар. Я дала затравку i показала йому правильний напрям: упродовж останнiх десяти днiв у рiзних мiстечках областi невiдома група скоїла чотири збройних напади на мiнi-маркети. У двох випадках свiдки бачили «Жигулi». Дiяли розбiйники всюди однаково: заходили перед самим закриттям, двоє тримали всiх, хто в цей час був у торговому залi, пiд прицiлом, третiй вичищав касу i хапав з полиць дорогий алкоголь — коньяк, вiскi, джин, бехерiвку. Жертв не було в жодному випадку, хоча один раз нападники таки пальнули в стелю — охоронець спробував опиратися. Усi потерпiли заявляли: один бандит тримав у руцi пiстолет, другий — обрiз.

Дати двох нальотiв збiглися з датами скоєних у Подiльську вбивств.

Навiть якщо вiдштовхуватися не вiд третього вересня, коли знайшли тiло Дорошенка, а вiд першого, коли, за висновками експертiв, йому заподiяли смерть, то все одно у Хмари алiбi: першого вони бомбонули магазин у Старокостянтиновi, а третього — в Кам'янцi-Подiльському.

Годину тому Васька Хмара почав колотися, признаючись у спiвучастi у збройних пограбуваннях, що здiйснювалися на його машинi, i активно вiдхрещуючись вiд убивств. Тепер його поведiнка стала цiлком зрозумiлою. Зiзнатися, що був у Подiльську — опинитися першим у списку пiдозрюваних у вбивствах. Довести своє алiбi — розбiйництво спливе саме собою. Iз двох лих Хмара вибрав, як йому здавалося, менше, хоча за стрiлянину по ментах отримає за повною програмою.

Але мене це вже не повинно хвилювати. Подвiйне вбивство на нього не повiсять, як би це не засмучувало пана Ярового. I хоча тепер я можу не перейматися долею мого так званого клiєнта, Тамара i Стас Жихар повиннi починати все з нуля. Не думаю, що вони образилися на мене.

Цього разу в Томи всi полягали спати рано, та й мене цей день виснажив не менше, нiж родину Комарових. Однак серед ночi я прокинулася й сiла на лiжку, чого зi мною ранiше нiколи не траплялося. Намагаючись зрозумiти причину, я знову лягла, простягнувшись на спинi, i спробувала пригадати, з якими думками засинала.

Щось же таке було…

Здається, щось, пов'язане з домом.

Правильно, з домом. Тамара, йдучи вкладати дiтей, обмовилася: я, мовляв, уже повинна перестати вiдчувати себе в гостях. Не знаю, з якого приводу вона це сказала i про що ми говорили перед цим, тiльки слово «гостi» чомусь зачепило мене, наче наждаком пройшлося по свiдомостi. Ну, гостi. Правильно, що б там не казала Тома, як би до мене не ставилася i як би менi не було в неї затишно, я все одно в гостях…

Ага! Ми зачепили мою хронiчну нелюбов до готелiв, особливо — наших. Причому всiх гамузом: готелi й гуртожитки я справдi ненавиджу. Людський мурашник у будь-якому виглядi я сприймати не готова. Так, стоп, ключове слово вiд «гостя» — «готель». Готель — це мiсце, де зупиняються гостi мiста. Люди, котрi приїхали в незнайоме мiсто, де в них немає добрих знайомих, котрих вони своєю гостиною зовсiм не стiснять…

Ось воно!

Я знову сiла на лiжку. Миколу Дорошенка iдентифiкували навiть без голови, бо вiн був гостем конкретної людини — Валентини Глибокої. А що тут робив невiдомий, який став другою жертвою? У мiлiцейський базi даних його нема, отже, закону вiн жодного разу не порушував. I вiд мiсцевих жителiв немає жодної заяви про зникнення родича, знайомого, сусiда чи гостя.

Гостя.

Ну чому все так просто? Треба пошукати в готелi.

З цiєю думкою я не могла заснути до ранку, i почувши, як у Томинiй кiмнатi дзвенить будильник, пiдхопилася ранiше за неї.

13 вересня, четвер

БУЛО ЦЕ ДВIСТI РОКIВ ТОМУ

Дивно, що зранку вiд Жихаря не несло пивом. Правда, одеколон, яким вiн користувався пiсля голiння, смердiв ще гiрше, i сiрого светра вiн не кинув до прання, але йти поряд iз поголеним чоловiком усе ж таки бiльш приємно, нiж iз зарослим зачуханим мужиком. В усякому разi, для мене.

…Тамара, вислухавши мої теорiї пiд ранкову каву, сказала менi те саме. Готель у мiстечку невеличкий, два поверхи i двадцять номерiв. Якщо сюди i приїздять туристи, то не зупиняються на нiчлiг: зайдуть у музей, подивляться на руїни маєтку пана Ржеутського, вип'ють чогось у «Павуку» i рушають далi, на Кам'янець, там усе ж таки набагато цiкавiше. Хто i для чого зупиняється в готелi, для Томи лишається загадкою. В основному мiсцевi тусуються в готельному барi, це розумна альтернатива «Павуку». Усе те ж саме, навiть танцювати можна, а цiни не такi пафоснi.

Упродовж тижня нiхто з гостей Подiльська, якi поселилися в готелi, не зникав без слiду. Усi, хто виїхав, розплачувалися, звiльняли номери i нiчого там не залишали. Правда, є тут одне «але»: про все це Тамара дiзналася ще позавчора по обiдi, не виходячи з кабiнету. Просто набрала по телефону директора, поговорила i заспокоїлася. Ну, а потiм почалася епопея з затриманням Хмари…

У мене не було жодних причин iти з Жихарем до готелю. Бiльше того — я не мала формального права втручатися у процес розслiдування. Ось тiльки Стас сприйняв моє бажання пройтися з ним як щось саме собою зрозумiле, а те, що для нього не iснує формальних правил, я почала пiдозрювати ще вчора.

Готель називався «Подiлля» i виправдав усi мої прогнози. Колись, ще до революцiї, тут жив хтось багатий. Потiм, очевидно, цю будiвлю використовували для рiзного, часто протилежного призначення. Жихар устиг повiдати менi, що тут був повiтовий комiтет комсомолу, потiм — дитячий притулок, далi — нiмецький вiйськовий госпiталь, пiсля того — теж шпиталь, але для радянських солдатiв, нарештi — притулок для численних контор. Власне, готелем «Подiлля» цей будинок став десь у шiстдесятi роки, коли частину контор закрили, а частину — переселили в спецiально збудоване адмiнiстративне примiщення. З тих пiр тут дуже рiдко робили ремонт, а номери й досi лишаються без зручностей: на кожному поверсi — один туалет i один умивальник на всiх, а на першому за окрему плату гостей пускають у душ.

Номери тут переважно були на двi та на чотири особи. Є виняток — номер «люкс», у якому двi кiмнати i новий телевiзор, та «напiвлюкс» — одна окрема кiмната зi старим телевiзором. Там у кожному номерi прилаштували окремi вмивальники. Окремий туалет для мешканцiв «блатних» номерiв не передбачався.

Усе це менi розповiв спочатку Жихар, а потiм повторила директорка готелю, на диво лагiдна жiночка рокiв пiд п'ятдесят. Тут же додала:

— Знаєте, ми ще так робимо: поселяємо когось самого в звичайний двомiсний. I якщо нiхто не пiдселяється, гiсть платить як за одне мiсце, а живе собi в номерi саменький. Усi ж люди, всi все розумiють.

— Значить, Юрiївно, нiкого пiдозрiлого за минулий тиждень не поселяли? — уточнив Стас.

— Тю, Стасику, хто в нас тут пiдозрiлий i кого ми в чому пiдозрюємо? — знизала плечима директорка. — Максимум, що можуть — серед ночi в бар за пляшкою пiти. Ти ж знаєш, у нас тут нiколи нiчого. А в барi за весь час, що я тут директором, жодного разу в морду нiхто нiкому не дав. У нас тут усе культурно, — говорячи це, жiночка дивилася чомусь на мене.

— Давайте так: хто до вас заселявся десь так iз шостого по десяте? Не секретна iнформацiя?

— Тю, чого це секретна? А шостого я навiть сама поселяла… Чекай, не шостого — п'ятого. Точно, в минулу середу Людка, адмiнiстраторша наша, чоловiка повезла до бабки в село тут у нас недалеко вiд горiлки замовлять. Ой, знаєте, так п'є, так п'є, а така ж людина хороша! — вона знову переключилася на мене.

— Це яка Людка? Саливониха? Так Саливону вже все, гайки, скiльки можна його лiкувать? — пiдтримав розмову з видом знавця Жихар. — За ним, правда, нiколи нiчого не було, просто запиває десь раз на два-три мiсяцi. Тихий такий, на базарi в нас вони торгують.

Вiдомостi про якихось Саливонiв iз Саливонихами були для мене явно зайвими. Та я терпляче слухала, все ще сподiваючись, що в готелi ми не витратимо часу даремно.

— Ти його, Стасику, давно не бачив. Людка казала — вiн сам хоче, тiльки не знає, до кого тепер iти. Усе вже перепробували. Ну, їй хтось там бабцю порадив, вона й вiдпросилася. Точно, я його поселяла!

— Кого?

— Того, київського, — директорка говорила це так, нiби ми повиннi знати всiх київських, якi приїздять до Подiльська i знiмають номери тутешньому готелi. — Рокiв сорок йому, може сорок п'ять. Я чого згадала: запропонувала йому такий варiант, ну, двомiсний на одного, так дешевше. А вiн уперся: давай йому «люкс». Менi що: «люкс» саме звiльнили якiсь молодята, я йому й вiдкрила. Один раз не ночував, це було, — вона на секунду наморщила лоба, — з п'ятницi на суботу, правильно. Речi залишав i кожен ранок продовжував номер, у нас порядок такий. Ну, платив за наступну нiч. А в понедiлок пiсля обiду виписався, речi забрав i чухнув кудись.

Ми з Жихарем перезирнулися.

— А чого це ви, Юрiївно, так його запам'ятали? Бо в «люксi» жив?

— Прописка київська, а в нас кияни не часто живуть — ось тобi раз. А друга причина, — директорка хитро блимнула на мене, витримала паузу, — не знаю, тут iз тобою дiвчина молоденька, i не наша наче… Ви ж приїхали звiдкись?

— З Києва, — вiдповiла я. — Зачастили до вас зi столицi, бачите?

— Не крути, Юрiївно, що там таке ще з твоїм гостем?

— Ну, як сказати…

— Як є.

— Дiвок вiн водив, — видихнула директорка. — Сама не бачила, дiвчата-адмiнiстраторки казали.

Нiчого нового для себе я не почула i нiчим мене ця Юрiївна не шокувала. При готелях завжди є проститутки, i чим далi вiд столицi та iнших великих мiсць, тим сексуальнi послуги при готелях дешевшi. Я сама знаю з десяток чоловiкiв, причому — директорiв фiрм, успiшних адвокатiв, словом — не найбiднiшi мужики в цiй країнi, котрi спецiально вибираються на вiкенд далi вiд Києва, аби поселитися в порiвняно недорогому одномiсному номерi заштатного готелю i зняти собi повiю за третину цiни, яку б вони заплатили в столицi.

Дивний народ цi мужчини. Тiльки не я в цьому винна.

— Ну, водив, — погодився Жихар. — Крутиться тут у вас у барi парочка любительок цього дiла. Я їх навiть знаю, тiльки вони ж страшнi…

— Ай! — вiдмахнулася директорка. — Я не про наших. Вiн кудись виходив вечорами i приводив. Два рази це було, кожен раз — рiзну. Моїм дiвчатам усе цiкаво, так вони придивлялися. Одну десь годину в себе тримав, другу години зо три не випускав. Проводжав до виходу, Сашковi-таксисту, ну знаєш, постiйно бiля нас паркується, в машину саджав, потiм до бару заходив на трошки, i в люлю.

— Оце було вам про що язиками почухати, — розтягнув рота у посмiшцi Жихар, блиснувши заодно фiксою. — Кримiналу тут, ясно, нiякого нема. Тiльки невже йому, Юрiївно, так подiльськi дiвчатка сподобались, що вiн у тебе в «люксi» з п'ятого аж до десятого жив? Це довго взагалi?

— Довгенько, — призналася директорка. — У нас на добу, максимум — на двi зупиняються, чого ж я його, знову ж таки, запримiтила.

— Значить, зробимо ми з тобою, Юрiївно так, — Стас легенько ляснув широкою долонею по поверхнi столу. — Зараз подивися свої талмуди, знайди його прiзвище-iм'я-побатьковi та домашню адресу, все це у вас повинно бути записане. А потiм вiдкриєш нам ваш знаменитий номер «люкс». Там живе хтось? Бо iнакше за ордером доведеться йти?

— Нiхто не живе, — з нотками розгубленостi в голосi промовила директорка. — А що ти там хочеш?

— Прибирали номер?

— Як положено. Пiсля обiду в понедiлок гiсть номер звiльнив, до вечора вже прибралися.

— Добре прибиралися? Все-все вологою ганчiркою протерли?

— Ну, я не знаю. Повиннi гарно прибирати…

— Краще б взагалi туди нiхто не лазив, — зiтхнув Стас. — Пустиш туди чи менi офiцiйно в прокуратуру за ордером чухати?

— Я ж тебе знаю, Стасику, — розвела руками директорка. — А що таке?

— Ти сама хiба не знаєш, що в мiстi робиться?

— Чистi страхiття!

— Бачиш, знаєш, а запитуєш. Давай, тягни вашу амбарну книгу.

Любителя продажної любовi звали Едуардом Васильовичем Сизим.

Народився вiн 1963 року в Кривому Розi. А у вiцi тридцяти трьох рокiв уже жив у Києвi — паспорт нового зразка отримав у 1996 роцi в Дарницькому РУГУ МВС України. Прописаний на вулицi Зої Гайдай, будинок, квартиру, навiть домашнiй телефон не полiнувався вказати. На традицiйне запитання «Мета приїзду», яке залишилося в готельних анкетках радянського зразка, замiсть вiдповiдi стояв не менш традицiйний прочерк.

Номер «люкс», куди нас пустила директорка, нiчим особливо люксусовим не вiдрiзнявся. Старенька шафа, чотири склянки, чотири чарки, чотири комплекти порцелянового посуду i столових приборiв. Потертий м'який куточок, журнальний столик, телевiзор «Sony», невеличкий холодильник «Морозко», вимкнений з розетки. Поруч — спальня: широке лiжко, двi тумбочки по боках, двi нiчних лампи, стiлець, клишоногий пуфик. З нових вiянь — примiрник Бiблiї на однiй iз тумбочок, причому — абсолютно новий. Я простягнула руку, збираючись взяти, та Стас трошки сильнiше, нiж треба, ляснув мене по руцi.

— Навряд чи пан Сизий аж такий набожний, — пояснив вiн. — Але так само з цiкавостi мiг погортати. А прибиральниця навряд чи протерла Святе Письмо вологою ганчiрочкою.

Я вирiшила втриматися вiд зауважень — мент таки правий. Вiдбитки своїх пальцiв незнайомий нам Едуард Сизий мiг залишити будь-де.

Жихар неквапом пройшовся спочатку по вiтальнi, потiм — по спальнi. Вiдхиляючи не зовсiм свiжi завiси, для чогось уважно роздивлявся пiдвiконня. Потiм настала черга шафи: торкаючись ручок пучками пальцiв, вiн прочиняв дверцята i зазирав усередину, де, звичайно, нiчого не було. Не лише нiчого цiкавого — взагалi нiчого. Потiм, вiдсунувши крiсла вiд стiни, заглянув за них. Так само нiчого. Нарештi, повернувшись у спальню, вiн пройшовся по нутрощах тумбочок.

З шухляди тiєї, яка стояла праворуч вiд лiжка, Стас витягнув якусь тоненьку книжечку.

— «Iсторичнi пам'ятки нашого краю», — прочитав вiн на обкладинцi, поклав брошуру на тумбочку i повернувся до мене. — Це з нашого музею. Вiдвiдувачам пропонують купити. Для тих, хто купить, екскурсовод працює безкоштовно. Бiзнес такий: книжечка дорожче коштує, нiж послуги екскурсовода. Вони їх самi в районнiй друкарнi клепають.

— Значить, Едуард Сизий цiкавиться не лише дiвчатками, а й iсторiєю вашого краю, — зробила я цiлком логiчний висновок.

— А якого, вибачте, хрiна, йому тут п'ять дiб робити? Музей у нас до того ж знатний.

— Ви ходите по музеях? — не приховала я свого подиву.

— Про наш музей всi знають, навiть ходити не треба. Директор на всю область знаменитий. Хочете познайомитися?

Для того, щоб пройти до Подiльського краєзнавчого музею, машина, яку я залишила бiля прокуратури, так само не знадобилася. Вiд готелю туди йти не бiльше кiлометра, i я продовжила свої пiшi прогулянки в компанiї мiлiцейського опера. Сьогоднi Жихар справдi вразив мене. Вiн справдi типовий роздовбай, проте справу свою знає добре. I коли йдеться про реальну результативну роботу, а не писання службових рапортiв та iншу паперову тягомотину, Стас швидко стає дуже серйозним. З директорського телефону вiн подзвонив Тамарi, у двох словах описав ситуацiю, i дуже скоро вона сама опинилася в «люксi» з групою експертiв, яких у першу чергу зацiкавила музейна брошура.

Едуард Сизий напевне не раз тримав її в руках, i сто вiдсоткiв цю книжечку не помiтила прибиральниця.

Залишивши їх працювати, ми пiшли в музей i по дорозi Стас коротко розповiв те, чим я, на свiй сором, нiколи не цiкавилася, скiльки б разiв не приїздила в Подiльськ. Виявляється, директор музею, Анатолiй Бондар, десять рокiв тому продав квартиру у Хмельницькому, аби перебратися сюди i з головою пiрнути у справу розбудови тутешнього краєзнавства. Попереднiй директор звiльнився за власним бажанням — дружина майже догризла його через малу зарплату. Бондар попросився сюди сам i вiдмовився вiд казенної квартири, яку готова була надати добровольцевi мiськрада. Грошей на купiвлю пристойного будинку в Подiльську новому директору вистачило i навiть лишилося.

За цю решту Бондар почав робити ремонт музейного примiщення.

Усiх подробиць Стас не знав, бо до його роботи бурхлива дiяльнiсть цього фанатика не мала жодного вiдношення. Але трохи бiльше нiж за рiк Бондар урочисто привiз якихось iноземцiв, здається, полякiв, пiсля чого краєзнавчий музей отримав перший цiльовий грант. Коли ще через пiвроку Бондар невiдомо як заманив сюди французiв, частими приїздами представникiв iноземних благодiйних фондiв зацiкавилися довколишнi бiзнесмени. Уже пiд кiнець року краєзнавчий музей мав двох стабiльних мiсцевих меценатiв, якi подружилися з поляками, французами, нiмцями, шведами, американцями, котрих директор музею з регулярнiстю, яка викликала тiльки повагу, продовжував заманювати в Подiльск.

За десять рокiв Анатолiй Бондар змiг зробити в краєзнавчому музеї кiлька постiйних експозицiй, органiзувати i провести на його базi низку наукових конференцiй та семiнарiв, органiзувати в околицях Подiльська археологiчнi розкопки, пiд час яких навiть вiдкопали справжнiй бивень мамонта, захистити дисертацiю i зiбрати при музеї невеличку бiблiотеку раритетних книжок, виданих та надрукованих на Подiллi в рiзнi часи. Раз на рiк, як каже Жихар, сюди обов'язково приїздить якесь вiдоме телебачення щось там знiмати про музей чи про самого Бондаря. Тiльки заради бивня мамонта в Подiльську перебувало з десяток телевiзiйникiв.

— I знаєте, що тут найцiкавiше? — аби договорити, Стас перед самим музеєм притримав мене за лiкоть, зупиняючи: — Пiд це дiло можна легко списувати бабло. Не мiльйони, але можна. А Бондар домовився з нашою мiською газеткою, щоби вони друкували iнформацiю про кожен ґрант i кожний спонсорський внесок, i сам потiм через газету звiтує!

— Чому вас це дивує?

— Надто вже показна чеснiсть, вам не здається?

— Нi, — моє «нi» було абсолютно щирим. — Ми з вами все ж таки крутимося в рiзних колах, Стасе, ви вже не ображайтеся…

— А до чого тут…

— Кажу ж — не ображайтеся. Це нормально. Ви про щось знаєте бiльше за мене, а я — про щось бiльше за вас. Так, щоб ви знали: краєзнавцi, любителi iсторiї — народ по-хорошому божевiльний. Добре, що ваш Бондар виявився таким системним менеджером, як тепер прийнято казати. Бiзнес у нього б не пiшов. Торгуючи салом чи шкарпетками на базарi, вiн би точно прогорiв, можете менi повiрити. А те, чим вiн тут займається — його улюблена справа. Тому так i виходить. Ви хочете сказати, що вiн наркотиками торгує, а музей — ширма? I пiд соусом культурного вiдродження через директора вiдмиваються наркодолари? Я вже готова смiятися.

— Може, це справдi не тi речi, в яких я розбираюся, — легко погодився Стас. — Менi директор музею справдi нiчого поганого не зробив. Дивний трошки, але, може, так i треба. Тiльки давайте зараз про iнше домовимося.

— Про що?

— Перейдемо на «ти».

Вiд несподiваної змiни теми розмови я автоматично ляпнула: «Перейдемо». Посмiхнувшись i за звичкою пiдморгнувши менi, Жихар штовхнув хвiртку i ми зайшли на музейний дворик.

Очевидно, колись тут так само жила заможна родина.

Будинок був помiтно вiдреставрований, i тепер, коли я роздивилася його зблизька, трошки нагадував менi iграшковий. Або, що бiльше вiдповiдало дiйсностi, павiльйон для кiнозйомок. Колись я працювала з групою юристiв, яка надавала юридичну пiдтримку компанiї, що забезпечувала зйомки iсторичного кiно. I на власнi очi бачила, як зводять декорацiї. Звiсно, цей будинок зовсiм не був декоративним, проте, наблизившись до нього, я нiби опинилася в епосi панування тут Польського королiвства.

Садок у дворi теж виглядав доглянутим. У глибинi саду я помiтила невеличкий флiгель, а неподалiк вiд нього — чоловiка в штормiвцi i кепцi-бейсболцi, який зривав з яблунi стиглi яблука, складав у кошик i зовсiм не звертав на нас уваги, тiльки глипнув на секунду, кого це там принесло. Я вирiшила привiтно махнути йому, та чоловiк тут же вiдвернувся, втративши до нас будь-який iнтерес i повнiстю захопившись процесом збирання врожаю.

Далi все вiдбувалося само собою. Зайшовши всередину i запитавши в чергової при входi, чи на мiсцi директор, ми почули головне: «А що таке?», i до нас вийшов моложавий мужчина в коричневiй водолазцi, джинсах i шкiряному пiджацi. Вiн виглядав пiдтягнутим i однозначно не на свiй вiк. Проте, за моїми прикидками, Анатолiю Бондарю було не бiльше, але й не набагато менше сорока п'яти рокiв. Музейних працiвникiв я не уявляю без окулярiв, тому якби перенiсся мого нового знайомого не прикрашали елегантнi окуляри в тонкiй оправi, я б точно прийняла його за чиновника або, швидше, приватного пiдприємця середньої руки i середнiх статкiв.

— Я вас, здається, знаю, — простягнув вiн Стасовi руку. — Ви з мiлiцiї, правильно?

— Мiстечко в нас i правда маленьке.

— Не скажiть. Я живу i працюю тут бiльше десяти рокiв, а спiлкуємося ми вперше. I це погано. Знаєте, чому? Це означає, що ви в музей не ходите.

— Або — що у вас немає проблем iз законом, — посмiхнувшись кутиком рота i блиснувши фiксою, вiдповiв Жихар.

— Я б уточнив: не доводилося, на щастя, бути анi злочинцем, анi жертвою. А ви… — Бондар перевiв запитальний погляд на Ларису.

— А я прийшла в музей, як повноцiнний вiдвiдувач i гiсть Подiльська, — менi починав подобатися новий знайомий, хоча ще точно не знала, чим саме.

— Це, значить, мiлiцiя до нас вiдвiдувачiв водить?

— Взагалi-то я адвокат, — невiдомо для чого бовкнула я.

— Менi адвокат ще не потрiбен. Чи вже? — Бондар знову глянув на Стаса.

— Ми можемо десь поговорити? Якщо не поспiшаєте, звичайно?

Я всiм своїм єством вiдчувала: Жихар дуже хотiв безцеремонно взяти директора за лiкоть, якщо не за шкiрку, затягнути кудись у тихе мiсце i провести розмову в манерi кавалериста-чапаєвця. З людьми типу Анатолiя Бондаря опер карного розшуку справи очевидно не мав. Натомiсть директор музею так само не має особистого досвiду спiлкування з ментом, тому iнтуїтивно зробив пiвкроку в мiй бiк.

— Навiть якщо поспiшаю, для вас це не має значення, правда?

— Правда, — погодився Жихар. — Ви ж, мабуть, знаєте, що в мiстi вже двох убили i голови їм повiдрубували?

— Це має якесь вiдношення до мене?

— Пряме! — вiдрубав Жихар i витягнув з кишенi куртки складену вдвоє краєзнавчу брошуру, розгорнув просто перед окулярами Бондаря: — Це ваше?

Жiнка при входi дивилася на цю сцену круглими очима i менi здалося — вона з хвилини на хвилину чекає, що сюди зайде конвой, начепить на директора наручники, а далi її запросять пойнятою i почнуть обшук, шукаючи, мабуть, третiй понiвечений труп. Бондар теж вiдчув її настрiй, тому взяв, вiрнiше — вийняв брошуру з правицi Жихаря, розгорнув, перегорнув i кивнув:

— Наше. У нас таких багато, он на столi стосик лежить. Може, в кабiнет зайдемо? Там ще є?

У невеличкому, недавно вiдремонтованому й обставлену новими офiсними меблями кабiнетi, вiд чого вiн нагадував офiс комерцiйної структури, Бондар для чогось опустив жалюзi на вiкнi, присiв за робочий стiл, кивнувши нам на стiльцi навпроти себе, i поклав перед собою руки.

— Так, я вас слухаю. Два вбивства i наша книжечка.

— Вашу книжечку ми знайшли в готельному номерi, де проживав такий собi Сизий. Едуард Васильович, — пояснив Стас.

— У нашому готелi? — уточнив директор.

— У нашому. Едуард Сизий, киянин. Де, крiм як у музеї, вiн мiг узяти таку книжечку?

— Нi. Едуард Сизий, справдi. Вiн заходив до нас, йому провели екскурсiю, потiм ми поговорили кiлька годин. Вiн не раз заходив, а, здається, два чи три, — Бондар говорив дуже спокiйно. — Що сталося?

— Ви знали його ранiше?

— Це вже допит? — хазяїн кабiнету знов глянув на мене.

— Поки нi, — Стас теж повернув до мене голову. Я знизала плечима: не вистачає ще сюди вписуватися зi своєю адвокатською практикою. — А ви не хочете вiдповiдати?

— Чому не хочу? Я не знав його ранiше. Чоловiк прийшов, вiдрекомендувався, показав посвiдчення…

— Яке? Мiлiцейське? — вирвалося в мене.

— Чому вiдразу мiлiцейське? — здивувався Бондар. — Посвiдчення журналiста. Вiд якого видання, я зараз не згадаю. Здається, вiн i не згадував… Бо насправдi вiн розказав, що пише на спецiальне замовлення путiвник по iсторичних мiсцях. Для туристiв — наших, iноземних. Причому не просто де який музей чи де який готель, а додає всюди невеличкий краєзнавчий нарис. Ми поговорили, я проконсультував iз тих питань, якi його цiкавили, i все, — директор розвiв руками.

Жихар пожував губами, неквапом витягнув iз кишенi новеньку, не розпечатану ще пачку французьких «Голуаз», якi я помiтила в їхньому кiоску серед iншого розмаїття цигарок i навiть сигар, i вже почав розпечатувати.

— Тут не курять, — попередив Бондар.

Знизавши плечима, Стас заховав цигарки назад, замислено подивився на хазяїна кабiнету.

— Бiльше нiчого не хочете сказати?

— А що ви ще хочете почути?

— Не знаю, — вiдповiдь Жихаря пiдкупала своєю щирiстю: — У нас тут за тиждень двом мужикам голови вiдрубали. Хтось же збирає таку колекцiю. Хтось музей, бляха, хоче вiдкрити. А я не знаю, про що зараз iз вами говорити. I чи буде вiд цiєї розмови якась реальна користь, — вiн несильно стукнув кулаком по краю стола i пiдвiвся: — Упiзнати його можете в разi чого?

— Якщо ви хочете пред'явити менi в морзi безголове тiло, я проти. Мало того, що мене знудить, так ще й толку вiд цього не буде, — чесно вiдповiв Бондар.

— Побачимо, — Стас зробив крок до дверей, кивнув менi: — Йдемо?

— Момент, — вклинився Бондар. — Ви, пробачте, не познайомилися…

— Лариса.

— Дуже приємно. Так ви, Ларисо, тут не працюєте?

— З Києва приїхала, — вкотре нагадала я.

— Тут у нас, — вiн намалював у повiтрi руками коло, — нiколи не були?

— На свiй сором, — менi насправдi не було соромно, я не любителька розглядати бивнi мамонта i ржавi фрагменти давньоруської борони.

— Тодi може б ви трошки затрималися? Якщо у вас, звiсно, немає бiльш нагальних справ…

А в мене такi не було нагальних справ. Ходити весь день хвостиком за Жихарем вище моєї гiдностi, повертатися додому i дивитися телевiзор, коли довкола таке робиться, теж не хочеться. До того ж менi раптом здалося…

— Iз задоволенням! — аж надто швидко вiдповiла я, i Жихар, знизавши плечима, залишив нас iз Бондарем сам на сам.

Щойно за ним зачинилися дверi, вираз обличчя директора музею змiнився. З ввiчливого iнтелiгента, чию атмосферу комфортного iснування грубо порушив брутальний бритоголовий мiлiцейський велетень, вiн раптом перетворився на азартного футбольного вболiвальника. Очi пiд скельцями окулярiв спалахнули дивними вогниками.

— Дуже добре, що ви, Ларисо — стороння i взагалi не мiсцева людина.

— Я так i вiдчула: ви хочете менi сказати щось таке, чого не повинен чути мiй супутник.

— Правильно вiдчули. Це не таємниця, але поки що не бажано, аби деякi факти отримали хибне трактування. Тим бiльше, що їхнє звучання, я б сказав, досить сумнiвне з огляду на сучасний момент…

— Поки що нiчого не розумiю.

— Я також. Давайте краще по порядку. З Яровим, начальником мiлiцiї, я знайомий, наскiльки може директор музею пiдтримувати стосунки з мiлiцейським начальством. Тому я не певен, що деякi речi взагалi зараз, у свiтлi останнiх подiй, можна говорити мiлiцiї, меру, взагалi — будь-кому з мiсцевих офiцiйних осiб. Вам можна, бо ви — людина стороння i нормально це сприймете. Ви не варитеся в нашому соку i, вибачте за сумнiвне порiвняння, не кумкаєте в нашому болiтцi.

— А бiльш конкретно i зрозумiло ви можете висловлюватися?

— Можу. Ходiмо.

Невеличка кiмната, куди мене завiв Бондар, називалася «Залом Ржеутського». Так вiн пояснив, поки ми йшли через увесь музей. Оскiльки я вже знала про досягнення тутешнього директора, менi було цiкаво хоча б побiжно глянути на результати його зусиль. Але крiм видимого — справдi якiсного i дорогого ремонту — бiльше не могла побачити нiчого. I вибачало мене лише те, що галопом не ходять по експозицiях краєзнавчого музею мiста Подiльська, як i по музеях та виставкових залах Лаври й Лувра.

Зате зал Ржеутського я мала змогу роздивитися. Тут явно титанiчними зусиллями Бондаря та його працiвникiв було зiбрано все, що стосувалося польських панiв Ржеутських, чия резиденцiя знаходилася тут пiвтори сотнi рокiв. Стiни прикрашали портрети чоловiкiв у параднiй вiйськовiй формi рiзних епох та жiнок у бальних сукнях. Я не великий знавець образотворчого мистецтва, але все ж таки звернула увагу: лише один портрет, що зображав бундючного вусатого пана в гусарському мундирi, очевидно був оригiнальною роботою. Решта — плоди працi i, я так думаю, фантазiї та творчої уяви сучасних художникiв.

Окремо на стiнi висiли картини, що зображували маєток Ржеутських до його занепаду, в кращi часи. Причому хто б його не малював, всi чомусь намагалися зобразити щось подiбне до готичного замку. У кутку пiд склом висiла старовинна шабля. Окремо, так само пiд склом, стояв об'ємний та дбайливо зроблений макет цього самого маєтку. Ще пiд склом лежали якiсь пожовклi папери, якi, очевидно, теж стосувалися Ржеутських.

— Це — Вiтольд Ржеутський, — директор став бiля портрету гусара. — Той самий, полковник, завдяки якому маєток спочатку досягнув пiку свого розквiту, а потiм так само стрiмко почав занепадати через прокляття, яке накликав пан Вiтольд на свiй рiд. Власне, через це маєток досi перебуває в такому сумному станi. Я, звiсно, роблю все можливе, аби його вiдбудувати, тiльки тут моєї iнiцiативи замало. Знаєте, скiльки це коштує? I сума, про яку я думаю, досить приблизна, та й може збiльшитися в процесi роботи. До того ж ще це момент — слава будинку з привидами…

— Анатолiю… як вас по-батьковi?

— Просто Анатолiй, я вас дуже прошу! Мiж нами не така велика рiзниця в вiцi!

— Гаразд, Анатолiю, ви б краще почали спочатку. Бо говорите так, наче я все давно знаю i розумiю, про що йдеться. Це якась мiсцева легенда i ви вирiшили мене трошки розважити?

— Аби ж усе це зводилося до розваг, — Бондар знову подивився на мене своїм дивним блискучим поглядом. — Вибачте, я справдi не подумав. Значить, давайте тодi спочатку, — вiн кахикнув i став у позу екскурсовода: — Навряд чи для вас новина, що територiя сучасного Подiлля тривалий час була частиною Польщi i перебувала пiд владою Речi Посполитої. Подiльск — це радянська назва, причому не зовсiм вдала: тут i пiвсотнi кiлометрiв не буде до Кам'янця-Подiльського. Ранiше, за Польщi, мiстечко називалося спочатку Ярiв, бо тут довкола багато ярiв, а потiм — Ржеутiв Яр. Пiсля другого передiлу Польщi Подiлля вiдiйшло до складу Росiйської iмперiї, але мiстечко чомусь не помiняло назву. Дiд Вiтольда, Бронiслав Ржеутський, отримав цi землi в дар вiд польського короля за особистi заслуги перед батькiвщиною. Таким чином, кiлька наступних поколiнь тутешнiх Ржеутських — це родовитi шляхтичi, вихiдцi з роду коронних гетьманiв Речi Посполитої, котрi, коли влада помiнялася, перехрестилися з католицтва на православ'я. З кiнця вiсiмнадцятого столiття i до бiльшовицького перевороту вони були пiдданими росiйських царiв. Навiть якщо вам не дуже цiкаво, — не змiнюючи тону, промовив вiн, i менi стало соромно за неможливiсть приховати пiсний вираз обличчя, — то ця невеличка iнформацiя потрiбна, аби зрозумiти те, що я говоритиму далi.

— Вибачте, я не…

— Нiчого, — вiдмахнувся Бондар. — Потерпiть ще трошки. Отже, онук Бронiслава i син Яноша Ржеутських, молодий Вiтольд зробив стрiмку i, я б сказав, шалену вiйськову кар'єру в росiйському вiйську. Уже в двадцять вiсiм рокiв вiн дослужився до полковника, можете собi уявити! Я не готовий сказати, як ставився Бронiслав до синового, як тепер кажуть, колаборацiонiзму, проте сам Вiтольд очевидно збирався робити вiйськову кар'єру незалежно вiд того, в якiй армiї доведеться служити i за яку державу воювати. Хоча Ржеутськi нiколи не були апологетами нацiональної iдеї, та менше з тим — не про це, зрештою, мова. Вiдомо, що кожен стрiмкий злет завершується не менш стрiмким падiнням. У випадку з Вiтольдом — буквально: якось уночi вiн повертався верхи додому через лiс i на нього наскочила вовча зграя. Переляканий кiнь понiс, втрапив ногою в якусь яму, зламав її i впав, викинувши вершника з сiдла. На щастя, це сталося майже поруч iз людськими хатами. На крик вибiгли селяни зi смолоскипами, вовкiв погнали, молодого пана принесли непритомного в першу-лiпшу хату, туди ж покликали лiкаря. Спина виявилася пошкодженою не сильно, i ходити Вiтольд пiсля тривалого лiкування все ж таки мiг. А ось iз правою ногою все виявилося складнiше: серйозний перелом, до того ж шини накладали поспiхом i вона неправильно зрослася. Словом, iз часом полковник таки майже позбавився кульгавостi, та на продовженнi вiйськової кар'єри треба було однозначно ставити хрест. До речi, як нам удалося дiзнатися, ось цей портрет Ржеутського малював художник-француз через два роки пiсля того, як це сталося i Вiтольд вийшов у вiдставку, оселившись у родовому маєтку.

Поки вiн говорив, я пересунулася ближче до вiкна i сперлася на пiдвiконня. Щось невловимо помiнялося, i враз я помiтила, що саме: зранку свiтило вересневе сонечко, авансуючи скоре наближення бабиного лiта, а поки ми були в музеї, вони зникло за хмарами. Бiльше того: незважаючи на те, що за вiкном була лише пообiдня пора, довкола несподiваним чином потемнiшало. Так завжди, коли збирається на дощ. Ось тiльки дощем, здається, не пахло. I тут же прийшло несподiване визначення — усе довкола стало свинцевим.

Проте змiна погоди зовсiм нiчого не означала. I Бондар не звернув на свинцевий колiр за вiкном жодної уваги, починаючи помiтно захоплюватись власною розповiддю. Цю iсторiю вiн очевидно любив i кожного разу переповiдав її, як уперше.

— Молодий Ржеутський i до того не вiдрiзнявся особливо доброю вдачею. Тiльки ранiше вихiд усiм своїм негативним емоцiям вiн мiг дати у вiйську. Тепер же Вiтольд нiби з ланцюга зiрвався, i в першу чергу страждали вiд спалахiв панського гнiву холопи. Правда, спочатку нiби нiчого не вiщувало бурi. Бронiслав Ржеутський тихо спокiйно помер у своєму лiжку, спадщини вистачило на всiх i нiхто не мав пiдстав ображатися на старого. Свою частку Вiтольд почав витрачати на перебудову маєтку. Звернули увагу на вiдтворений зовнiшнiй вигляд? Це не фантазiї сучасникiв — Ржеутський справдi переробив його на щось подiбне до лицарського замку. Батько нiчого не казав, чудово розумiючи синову тугу за втраченим i навiть тiшачись, що Вiтольд вiдчуває потяг кровi, будуючи королiвський палац, подiбний до тих, у яких мешкали його предки за Польщi. До того ж, молодий панич перестав сумувати та вчащати до винного погреба. Але поки що нiхто не знав про перебудову, невидиму для ока: пiд маєтком Ржеутський побудував справжнiй пiдземний лабiринт, що виходив не так уже й далеко за маєтком — бiля берега рiчки. Мета Вiтольда полягала не в тому, щоби збудувати довгий пiдземний хiд. Дуже скоро вiн реалiзував свiй воiстину жахливий задум. У лабiринтi вiн закривав тих крiпакiв, хто, на його думку, завинив перед паном, i там нещасних жорстоко катували. Пiсля того витягали на берег i кидали в воду. Мiстечком i довколишнiми селами пiшли чутки: в пiдземеллях маєтку Ржеутських люди зникають безслiдно. Та це ще пiвбiди. Слуги Вiтольда могли будь-коли викрасти дiвчину-крiпачку, на яку накинув оком вельможний пан. Спочатку той забавлявся з полонянкою, а потiм так само кидав у лабiринт, де бранка кiлька дiб лишалася сам на сам iз щурами, голодна, зґвалтована, побита, в подертому одязi. Потiм її знову приводили в панськi покої, годували i гра починалася з початку. Коли чергова полонянка набридала, її так само тихцем убивали. З маєтку Ржеутських, як iз лiгва дракона чи лабiринту Мiнотавра, не повертався живим нiхто й нiколи, а трупи пiзнiше знаходили далеко внизу за течiєю рiки. Причому не завжди.

— Для чого вiн це робив? — не стрималася я.

— Психiатрiя на тi часи ще не була окремою наукою. Пояснити поведiнку цього очевидно хворого я не беруся. Давайте, Ларисо, приймемо це, як данiсть. Старшi Ржеутськi, звiсно, знали про синовi забавки, але волiли краще не втручатися. До того ж iшлося лише про крiпакiв, а такого добра пани Ржеутськi поки що могли собi купити. Та одного разу, — Бондар, наче заправський актор-декламатор, витримав паузу, пiд час якої за вiкном вiтерець легенько пройшовся яблуневим гiллям, i трохи стишив голос, вiдiйшовши на крок вiд портрета i ступивши до мене, — одного разу сталося те, що мусило статися.

— А саме?

— Усе це повинно було скiнчитися, i скiнчилося. Якось пану Вiтольду привезли русокосу красуню Ярину, доньку мiсцевого гончаря. За мiсяць у неї з молодим мiрошником Яромиром Кошелiвцем зговорене весiлля. Очевидно, вiрнi слуги Ржеутського пронюхали це, i такої забави пан пропустити не мiг. Ярину викрали, збезчестили i кинули в пiдземелля. Тiльки дiвчина вирiшила не бути кормом для щурiв i забавкою для пана. Який спосiб в умовах пiдземного лабiринту вона придумала для самогубства, нiде не зафiксовано. I це, Ларисо, насправдi не суть важливо. Головне — Яромир поклявся помститися Ржеутському. Вiн пiшов у лiси, примкнув до розбiйницької ватаги, почав затято вистежувати кривдника, i доля всмiхнулася впертим: йому з хлопами вдалося перестрiти панську коляску. Челядь на вила взяли вiдразу, а пана Ржеутського вiдтягнули до найближчого дерева, поставили на колiна, нагнули, i Кошелiвець одним ударом шаблюки вiдрубав полковниковi голову.

Вiд буденностi тону, з якою це промовив Бондар, мене трошки пересмикнуло. Паралель вималювалася вiдразу, i, вiдчувши це, директор музею не дав себе перервати.

— Голову месник забрав iз собою. Безголове тiло лежало пiд деревом майже добу. Коли його знайшли, ховали тихо, в закритiй трунi, були лише близькi родичi. Доля Кошелiвця так i лишилася невiдомою, а ось рiд Ржеутських пiсля того наче хто прокляв. Спочатку дуже швидко згорiв вiд сухот Янош, славний, до речi, вiдмiнним здоров'ям. Пiсля того злягла мати. У Ржеутських було ще троє доньок, усi вони вийшли замiж. Але одна не могла народити, болiсно переживаючи викидень за викиднем, дiти другої починали хворiти, а дiти третьої не мали щастя в особистому життi. А головне, — Бондар пiдiйшов до мене майже впритул, — люди почали бачити привида. Безголова постать у темному плащi, за переказами, блукає довкола маєтку i шукає свою голову, бо мається душа забитого Ржеутського: без голови анi в рай, анi в пекло не потрапляє. I якщо трапиться хтось поруч, якщо занесе когось нечистий до околиць маєтку — одразу голова з плечей. А оскiльки свою голову привид нiколи не знайде, то приречений маятися вiчно.

— Ви натякаєте…

— Дослухайте, трiшки лишилося. Нащадки Ржеутських волiли в родовiй резиденцiї не жити, в крайньому разi — не надто часто тут бувати. Так усе поволi почало занепадати, челядь крала, за маєтком не доглядали, потiм — революцiя, нацiоналiзацiя, тiльки, що характерно, довго в колишньому панському маєтку нiчого не протрималося. Легенда про Безголового живе, Ларисо, вже двiстi рокiв. Тiльки в нас її не люблять згадувати. Саме тому менi важко знайти бажаючих вiдбудувати маєток Ржеутських у його первiсному виглядi. Ну, тепер можете висловлюватись.

Тепер зрозумiло, чому Бондар не хотiв розповiдати цю казку оперовi карного розшуку. Не зрозумiють — ще м'яко сказано. Тiльки страшилок не вистачало… А я, значить, людина нейтральна i в дискредитацiї роботи мiсцевої мiлiцiї не зацiкавлена, тому менi можна слухати i робити висновки. Чого тут, до речi, думати?

— Вважаєте, хтось наслухався похмурих легенд i рубає людям голови, аби на привида подумали?

— Жартуйте та iронiзуйте, скiльки собi хочете, — вiн якщо й образився, то ледь-ледь.

— Трапилося це двiстi рокiв тому, я розкопав легенду i навiть робив кiлька публiкацiй в обласнiй пресi. Мiж iншим, вони мали свого читача i певний резонанс. Тому перша думка, яка спала вам i народиться в мiлiцейських мiзках: є божевiльний, який начитався газет, пропустив усе це через себе, перейнявся й рубає голови випадковим людям. Я правий?

— А хiба не так? — парирувала я.

— Нiби так. Навiть швидше за все, що так. Я, знаючи легенду про Безголового, сам би так подумав. Аби не мав вiдомостей бiльше, нiж щойно розповiв вам. I бiльше, нiж сам друкував у пресi, — Бондар знову витримав театральну паузу. — Знаєте, звiдки я дiзнався про цю легенду? Про те, що двiстi рокiв назад такi подiї мали мiсце i люди говорили про примару без голови?

— Ви, Анатолiю, вчений, — ввiчливо вiдповiла я. — I я не можу знати, звiдки ви, вченi люди, берете таку унiкальну iнформацiю.

— Звiдти ж, звiдки i юристи, — чергова пауза, нарештi — остання: — Я прочитав її в матерiалах однiєї кримiнальної справи, однiєї з небагатьох, що вцiлiла пiсля розгрому та пiдпалу архiвiв кримiнальної полiцiї губернського мiста Кам'янця в 1918 роцi. Сто рокiв тому тут, у Ржеутовому Яру, неподалiк вiд проклятого маєтку Ржеутських, один за одним знайшли три чоловiчих трупи з вiдрубаними головами. I серед протоколiв та рапортiв є папери, де занотованi покази очевидцiв, якi нiбито бачили безголову примару. Коли дiйшло до того, звiдки вона взялася, хтось iз старших людей пiд протокол розповiв жандарму цю стару легенду. А скiльки трупiв iз вiдрубаними головами маємо ми тут? Поки що два?

Друга половина дня виявилася багатою на подiї.

Вiдбитки пальцiв на Бiблiї i на музейнiй брошурi спiвпали з «пальцями» невiдомого, який лежав у мiському морзi, прикритий зверху простирадлом. Другою жертвою таки справдi виявився Едуард Сизий, київський журналiст, шанувальник iсторiї та повiй. Або людина, яка видавала себе за Сизого.

Втiм, це припущення вiдпало. У Києвi за адресою, вказаною в реєстрацiйнiй книзi готелю «Подiлля», справдi проживав громадянин Сизий.

Мешкав сам — iз дружиною розлучився чотири роки тому. Завтра зранку вона приїде сюди впiзнавати безголовий тулуб. Тома мусила її зустрiчати, тому пiшла спати рано i з хворою головою. Мiсiя їй випала не з легких. Нехай колишня, але все ж таки — дружина, повинна уважно роздивлятися безголову жертву, а поруч — слiдча, так само не стара ще жiнка, завдання якої — не просто витримати цю процедуру, а й потiм по можливостi спокiйно побесiдувати з гостею.

Дурдом «Веселка». Ворогу не побажаю.

Я обмовилася про почуту сьогоднi легенду, i обидва Комарови, як i слiд було чекати, вiдмахнулися вiд мене з моїми казками.

А Жихарю з принципу не розкажу. До того ж вiн сьогоднi чомусь не прийшов на щовечiрнi посиденьки, якi, за моїми прогнозами, мусили стати постiйними i традицiйними. Ну що ж, не прийшов — значить не прийшов.

Добранiч, Ларчику…

14 вересня, п'ятниця

ПРОДАЖНI ЖIНКИ I ПРОДАЖНI ЧОЛОВIКИ

За столом у закутку невеличкого, тiсного, проте дбайливо зiбраного та впорядкованого музейного архiву, тиждень тому сидiв Едуард Сизий. Тепер Бондар посадив тут мене i поклав копiї документiв, якi мене цiкавили.

— Можу запропонувати два варiанти, — сказав вiн. — Роздрукую все на комп'ютерi, архiв зберiгається на дисках, менi розробили спецiальну програму. Або читайте ксерокопiї оригiнальних документiв.

Я обрала ксерокопiї. Комп'ютернi роздрукiвки перетворювали почуту вчора легенду на iсторiю, вигадану спритними авторами сенсацiй для «жовтих» видань. А ксерокопiї хоч i не оригiнали, проте все ж таки викликають бiльшу довiру. Правда, для абсолютної чистоти експерименту я взагалi збиралася їхати в Хмельницький, до обласного архiву, i навiдалася до Бондаря лише за порадою, куди i до кого краще звертатися, аби прочитати потрiбнi документи.

— Звернiться до мене, — посмiхнувся той. — Для чого вам кудись ганяти, бензин палити, коли в мене тут, на мiсцi, все те саме, тiльки що не таке порошне i в руках не розсипається, як отi старi папiрцi. До того ж iз архiву дуже довго будете все це добувати. А тут я вас посаджу, читайте собi. Тiльки для чого вам воно треба?

Аби ж я знала…

Ранком озвався Стас, про щось довго говорив з Тамарою по телефону, врештi-решт вона роздратовано кинула в трубку: «Роби що хочеш!», випила мiцної кави i з понурим виглядом, не маючи особливого бажання щось менi пояснювати, приречено подалася виконувати свої нинiшнi невеселi обов'язки. Ось так несподiвано я лишилася сама i зрозумiла: сьогоднi, на вiдмiну вiд учорашнього дня, доведеться нудьгувати. Справа дещо зрушилася, i всiм не до мене, що цiлком логiчно i справедливо. А раз так, менi лишається або справдi насолоджуватися самотнiстю та спокоєм, якого я так довго прагнула, або спробувати переконатися, чи справдi мiсцева легенда про Безголового — саме та дурниця, яку не варто брати в розрахунок при розслiдуваннi незвичної для цих мiсць кримiнальної справи.

Для цього треба хоча б прочитати протоколи сторiчної давнини, про якi вчора говорив Анатолiй Бондар.

Ось так я опинилася за столом у закутку музейного архiву.

Так, що ми тут маємо?

Протоколи писалися вiд руки, до того ж — iз дореволюцiйними «ятями», хоча безграмотнiсть рiднила царських полiцейських та ментiв незалежної України. I пробиратися б менi крiзь цi перешкоди довго й нудно, аби не долучений до кожної ксерокопiї спецiальний аркуш iз, так би мовити, перекладом. Бондар, залишаючи менi це, обмовився: сам особисто сидiв i старанно, калiграфiчним почерком переписував усе — комп'ютерiв у його розпорядженнi тодi, коли це робилося, практично не було. Словом, директор краєзнавчого музею мiста Подiльська — ще той фанатик. Таких пошукати треба.

Уважно дочитавши все до кiнця i нарештi з почуттям виконаного обов'язку, смачно потягнувшись i хруснувши кiстками, я пiдвелася, пройшлася по архiвнiй комiрчинi. Бондар царським жестом дозволив вмикати електрочайник, навiть запропонував на вибiр пакетики чаю, каву розчинну й таку, яку можна запарювати. Звiсно, я обрала останнiй варiант, запарила собi ґрунтовне горня, примостилася бiля вiконця. Воно виходило в сад, i сьогоднi вiдлюдкуватий дядько в незмiнних штормiвцi та бейсболцi вовтузився там бiля невеличкого акуратного флiгеля, очевидного ровесника музейного будинку. Я вже знала, що дядько цей — музейний сторож, живе в цьому флiгелi i таки справдi не надто говiркий та приязний до стороннiх. Ну, менi з ним говорити нема про що, та й дiтей, як кажуть, не хрестити.

Сьорбаючи каву, ще раз прокрутила в мозковi основнi тези прочитаного. Конспективно все виглядає ось так.

17 серпня (за новим стилем це 1 вересня) 1907 року ржеутоярський мiщанин Прокiп Маламуха, повертаючись пiзно ввечерi вiд кам'янецького нотаря, який допомагав йому полагодити справу спадщини на свою користь, а не на користь замiжньої сестри, наткнувся в околицях маєтку Ржеутських на чоловiчий труп. Голова була вiдтята вiд тулуба, полiцейський пристав iз Ржеутового Яру пiзнiше знайшов її далеко в кущах глоду. Наступного дня пiд обiд з Проскурова прибув слiдчий повiтової кримiнальної полiцiї Ярослав Рудницький. Вiн ще раз опитав i без того переляканого Маламуху, потiм сам оглянув тiло i дiйшов таких висновкiв. Перше: жертва — чоловiк рокiв тридцяти п'яти — сорока, пристойно вдягнений, отже — не випадковий волоцюга. Друге: при ньому в кишенi знайшли золотий годинник на ланцюжку та гаманець iз волової шкiри, в якому зберiгалося сто двадцять вiсiм рублiв асигнацiями. На тi часи сума досить пристойна, я знала це й без полiцейських протоколiв. Тому цiлком погодилася з полiцейським слiдчим Рудницьким: хто б не вбив невiдомого, пограбувати свою жертву вбивця намiру не мав.

Панiв Ржеутських на той час у резиденцiї не було. На господарствi лишилася тiльки Ганна, молода дружина молодшого панича. Коли слiдчий показав цiй особi фотографiчну картку, вона зойкнула i зомлiла. Спочатку полiцейськi вирiшили, що це вiд незвичного видовища — голову жертви сфотографували окремо. Проте управитель справами Роман Сокальський конфiденцiйно пояснив Рудницькому: добродiй, чиє обличчя зображене на фотокартцi, кiлька разiв приїздив сюди в гостi до панянки. Причому завжди в той час, коли панича не було вдома. Прийшовши до тями i приперта до стiнки прямим запитанням слiдчого, Ганна зiзналася у незаконному позашлюбному зв'язку iз Степаном Боровиковим, помiчником управляючого проскурiвського вiддiлення Пiвденно-Росiйського промислового банку. Шлюб iз паничем Ржеутським — наслiдок давньої оборудки її батька та батька її нинiшнього чоловiка. Тому виходець iз проскурiвських мiщан Боровиков почав уперто робити кар'єру фiнансиста, аби одного разу виступити достойним супротивником родовитому та впливовому шляхтичевi.

Пiдозра цiлком закономiрно впала на панича, i аби вiн був у цей час не в Варшавi на промисловiй виставцi, полiцiя влаштувала б йому не найкращi днi в життi. Iнших кандидатiв у вбивцi поки що не було, i полiцейське розслiдування забуксувало, аж поки за тиждень у Ржеутовому Яру не знайшли ще один безголовий труп. Цього разу тiло лежало не бiля маєтку, а на березi рiчки. Голови нiде не було. Судячи з одягу та стану рук i тiла, вбитий явно бiдував i часто ночував, де доведеться. Виразки на тiлi свiдчили про серйозне враження шкiри через недотримання жертвою особистої гiгiєни. Пальцевi вiдбитки пiсля звiрення з картотекою повiтової кримiнальної полiцiї збiглися з вiдбитками пальцiв Пилипа Гнатюка, грабiжника та вбивцi. Два роки тому, пiд час чергового сплеску робiтничих страйкiв у Проскуровi, вiн, скориставшись нестабiльною ситуацiєю в мiстi, пограбував та вбив родину єврейського ювелiра — Соломона Кушнiра, його дружину Нехаму Кушнiр i сiмнадцятирiчного Переця Кушнiра. Звiрячу розправу Гнатюк чинив сокирою, яку залишив на мiсцi злочину — вона стирчала у спинi юнака. Знайшли вбивцю швидко завдяки iнформацiї таємних полiцейських iнформаторiв. Його засудили, заслали на каторгу, з якої вiн утiк i, очевидно, довго пробирався до рiдних мiсць.

У слiдчого Рудницького не було жодних версiй стосовно того, хто i за що мiг так по-звiрячому вбити каторжанина-втiкача. Тим бiльше — не в самому повiтовому мiстi Проскуровi, а в глибокiй провiнцiї, якою був Ржеутiв Яр. Ось тут i нагодився тутешнiй урядник Михайло Немира, який пiд протокол переповiв слiдчому мiсцеву легенду про безголового привида, столiтнє прокляття роду Ржеутських.

Пани Ржеутськi спершу не хотiли говорити з полiцiєю на цю тему, але врештi пiдтвердили — в основi легенди справдi лежать реальнi подiї. Знайти очевидцiв, котрi справдi колись бачили безголову примару, не вдалося, а на рапортi слiдчого Рудницького на iм'я начальника полiцiї Проскурова стояла резолюцiя: «Рекомендую не читати в робочий час оповiдання п-а Гоголя, а старанно проводити пошуковi дiї».

Третє вбивство сталося за два тижнi. Тiло з вiдрубаною головою знову знайшли неподалiк вiд резиденцiї Ржеутських, i хоча голови нiде не було, особу загиблого встановили досить швидко: ним виявився мiсцевий крамар Анатоль Тетерук. А вже до вечора полiцiя рапортувала про затримання вбивцi. Ним виявився Тетерукiв прикажчик Василь Валуйко. Удень у корчмi вiн, сильно напiдпитку, хвалився, що таки вiдучив хазяїна затримувати його платню, i всiм радить поводити себе так само, аби-сь боялися. У нього вдома пiд ґанком знайшли закривавлену сокиру, а коли Валуйко протверезiв — з переляку в усьому зiзнався й показав мiсце, де закопав голову.

Далi я вже вступала в царину домислiв, проте навряд чи методи полiцейського дiзнання в Росiйськiй iмперiї сильно вiдрiзнялися вiд аналогiчних методiв, що практикуються через сто рокiв. Тому з усього виглядає, що наступнi тижнi у повiтовiй тюрмi остаточно деморалiзували прикажчика i вiн взяв на себе два попереднiх вбивства, пiсля чого, не дочекавшись суду, повiсився в одиночнiй камерi, куди його заховали вiд гнiву тюремної братiї — таких душогубiв за ґратами не любили як колись, так i тепер. Удавку вiн змайстрував, порвавши на смуги свої онучi зубами.

Справу закрито i списано в архiв.

I, коли вiрити Бондарю, в усiй цiй iсторiї його найбiльше зацiкавила легенда про Безголового. Зацiкавила настiльки, що вiн спромiгся на власне дослiдження, наслiдком якого стали газетнi публiкацiї та окрема експозицiя, присвячена iсторiї роду Ржеутських, його прокляття та занепаду.

Знаєте, як це називається навiть попри прочитане щойно? Правильно, дурдом «Веселка»!

Про дурдом я не жартую. Тiльки той, у кого в головi не все в порядку, може начитатися всього цього й почати якусь не до кiнця менi зрозумiлу власну гру. Елементами якої є полювання на людей та вiдрубанi голови. Ти правда вiриш в це, Ларчику? А чому б i нi? Iншої логiки в цих убивствах я, чесне слово, не бачу.

Варто менi було так подумати, як заспiвав мiй мобiльний. Номера, що висвiтився на монiторi, я не впiзнала. Зате вiдразу впiзнала голос.

Стас Жихар запрошував мене на побачення. Так i сказав: «Привiт. Пiшли на побачення». Ну, просто зразок провiнцiйної галантностi, помножена на галантнiсть мента й досвiд розлученого чоловiка у спiлкуваннi з жiнками. Вiдмовляти такому, як каже Оля Примара, все одно, що ображати вагiтну жiнку.

Тим бiльше, що, за моїми прикидками, навiть у Подiльську даму, запрошену на побачення, повиннi чимось погодувати. А годинник показував, мiж iншим, початок п'ятої. Нiчого собi ти, подруго, казками зачиталася…

— I що це все означає? — поцiкавилася я в Жихаря, вдягнутого в традицiйнi джинси, кросiвки, сiрий светр i шкiрянку. Вiн навiть не поголився, i, здається, вже щось пив. А туди ж, на побачення. Чи це вiн для хоробростi?

— У смислi — «це»?

— А якби в мене виникли iншi справи?

— Якi?

— Iншi! Я, мiж iншим, тут у вiдпустцi…

— Значить, тобi вже нашi резонанснi вбивства не цiкавi?

— Послухай, ми знайомi четвертий день, на «ти» перейшли вчора, а ти вже вриваєшся в мої плани…

— Ларо, — перервав мене Стас, рвучко взявши своїми ручиськами за плечi i ледь стиснувши, нагадавши менi цим поведiнку молодого ведмежати ґрiзлi, колись побаченого мною по «Анiмал планет».

— Пусти, — у своє прохання я поклала максимальну кiлькiсть льоду.

— Ага, — вiн забрав руки, i аж тепер я помiтила, як сяє в його очах азарт. — Ну, менi здається, що все це тобi ще цiкаво. У будь-якому разi, менi дуже хочеться, щоби це було так. I зараз ти послухаєш одну коротеньку веселу й повчальну iсторiю.

— I що потiм?

— А потiм сядемо на твою машину, поїдемо до Кам'янця. Менi здається, там ми почуємо продовження цiєї iсторiї.

— Отак, значить! Я потрiбна тобi, як водiй! I це вже третiй раз за… Коротше, знаєш що?

— Тобi не цiкаво, що ти можеш почути?

— Це має якесь вiдношення до двох убивств?

— Не знаю точно. Але до особистостi громадянина Сизого, талановитого журналiста й дослiдника легенд нашого краю, безпосереднє. Можу тобi все розказати, але хочу, аби ти сама послухала. Погнали?

— Куди? — сказавши так, мимоволi зловила себе на тому, що безпардоннiсть Жихаря i його цiлком чоловiче бажання користуватися жiнкою по максимуму — правила гри, якi менi завжди не подобалися, але саме зараз я чомусь готова їх прийняти.

— Спочатку до «Павука».

Ну, для походу в клуб пiд назвою «Павук» я виглядаю цiлком нормально: непоказний робочий брючний костюм в купi з жилеткою спокiйних тонiв. Правда, поруч iз одягненим «а-ля босяк» Стасом я все одно виглядаю як вiдмiнниця, до котрої прикрiпили двiєчника та хулiгана для перевиховання, причому всi, навiть тi, хто дав таке доручення, розумiють: справа безнадiйна…

Не знаю, що я чекала побачити всерединi закладу, над дверима якого розпластався здоровенний потворний павук, основу якого, ймовiрно, складав дротяний каркас, обтягнутий темною ворсистою тканиною. Переступивши порiг, я опинилася в стандартному прямокутному примiщеннi зi столиками, розставленими по кутках, iз досить сучасним танцмайданчиком посерединi, з широкою барною стiйкою та невеличкою напiвкруглою сценою. Поки ми йшли, Стас пояснив, що в «Павуку» час вiд часу грає жива музика — лабають мiсцевi музиканти, часом приїздять команди з довколишнiх райцентрiв, iнодi наскакують хлопцi з Хмельницького. Поки що грала неголосна нейтральна фонова музичка, та на сценi бiля апаратури вже вовтузилися пацанчата петеушного вiку. «Живими» концертами народ тут розважали по п'ятницях, суботах i недiлях.

Одначе в усьому цьому таки була одна особливiсть. Можна сказати, мiсцевий ексклюзив. Зi стiн на вiдвiдувачiв дивилися червоно-клiтчастi Спайдермени. Постер Людини-павука красувався на барнiй стiйцi. А за самою стiйкою стояв вiн, справжнiй живий Спайдермен. Клуб вiдкрився пару годин назад i готувався працювати до глупої ночi. Через те бармен уже вбрався в робочий одяг.

— Цiкаво, у них були проблеми з порушенням авторського права? — поцiкавилася я.

— Ти про що?

— Аби вони просто почепили всю цю павучу лабуду в себе вдома, нема питань. А так це називається використанням чужого бренду з комерцiйною метою.

— Такi ви всi крученi в Києвi, — вiдмахнувся Стас. — Мене цi люди-павуки напружують зовсiм з iншого боку. Наркота тут крутиться, i нiхто нiчого зробити не може, чи, швидше за все, не хоче. А так — будь вони хоч павуки, хоч бетмени, хоч фредi крюгери, горись воно конем! Нам туди!

Жихар взяв мене за руку i пiдвiв до столика в найглибшому кутку. Щойно ми присiли, до нас пiдбiгло дiвча. Бiла футболка з павучком усерединi, очевидно, була клубним одягом офiцiанток. Унiформу дiвча вдягнуло просто на голе тiло, молодi дозрiлi груди випинали, натягуючи тканину, а павук затишно почував себе мiж гостреньких кружалець соскiв.

— Тут годують? — поцiкавилася я в Жихаря.

— Я тут не їм. Але повиннi, еге? — Стас суворо глянув на дiвча, i воно швиденько пiдсунуло менi дешевенький файл iз зображенням Спайдермена. Перелiк наїдкiв умiщався з одного боку стандартного аркуша паперу, пропозицiя напоїв — з iншого.

— Так, — я пробiглася очима по цiнах. Зазвичай, я дивлюся на назви страв, та тут пiсля київських прейскурантiв цiни кидалися в очi вiдразу й не могли не тiшити своїм демократизмом. — У вас тут павукiв не смажать часом?

— Нє, — писнуло дiвча. — Є фiрмовий коктейль «Павук»: томатний сiк, горiлка, коньяк i текiла.

— Ну, це для справжньої людини-павука, — погодилася я. — Мабуть, не ризикуватиму. Ось тут у вас закуска «Фантазiя». Що це таке?

— Закуска «Фантазiя», — пояснила офiцiантка. — Ну, таке, досить ситне, коротше. Вона йде двiстi п'ятдесят грамiв.

— Хай буде, — милостиво погодилася я. — Ну i, мабуть, бутерброди з ковбасою та сиром. Будеш? — пiдняла очi на Жихаря.

— Сонце, менi пиво темне i сто водки. Тiльки спочатку сто водки, потiм — пиво, — зробив замовлення Стас i махнув рукою: все, мовляв, вiльна.

Дiвчина подрiботiла через зал за барну стiйку, де, очевидно, мiстилася кухня, а Жихар так само пiдвiвся, пiшов за нею, наблизився до стiйки i про щось коротко переговорив з Людиною-павуком, пiсля чого повернувся назад i потер руки.

— Значить, ситуйовина така. Мiсто в нас, як бачиш, невеличке. Стороннi на виду. Особливо тi стороннi, котрi користуються послугами мiсцевих проституток. Яких тут, сама розумiєш, теж не так багато. Любительок трошки бiльше, тiльки вони працюють пiд настрiй.

— Що це означає?

— Приїхав, наприклад, сюди у своїх справах багатий дядя. Друзi органiзують йому тут сауну i, вiдповiдно, домовляються з такими дiвчатками. Тобто, розумiєш, вони аби з ким не пiдуть, перебирають клiєнтами i беруть, вiдповiдно, трохи бiльше, нiж професiоналки з траси. У свою чергу, професiоналки працюють за чiткою таксою i цiни одна в одної не перебивають. Частина повiй регулярно тусується тут, у «Павуку». Тепер нiкого з них нема, пiдтягнуться ближче до десятої чи одинадцятої. Серед мiсцевих завсiдникiв у них є постiйна клiєнтура, а нашi таксисти знають, де можна їх знайти: як не в «Павуку», то в «Пiратi» бiля автостанцiї. Там траса поруч, мiсце так само людне, але ризику бiльше. Тут усе ж таки не прохiдний двiр.

Поки вiн робив менi короткий екскурс мiсцевого «дна», принесли горiлку й пиво. Стас перехилив стопку, зробив спраглий ковток з бокала, витер губи тильним боком долонi.

— О, нормально! Так, значить, це я до того, що дiвчатка одна в одної на виду. I коли раптом одна, обслуживши клiєнта, починає витрачати незвичну для неї кiлькiсть бабла, iншi такi речi помiчають. Дiвчатка пiшли, сказали, кому треба, а все — з чистих заздрощiв! Жаба задавила, розумiєш? Ну, дiвчисько притисли до стiнки, вона й призналася, за що клiєнт вiдчахнув їй пристойну копiйку.

— Ти зараз говориш про Сизого?

— Ну так! Вирахувати, кого саме вiн водив до себе в номер, виявилося, як два пальця обмакнути! — Стас знову ковтнув пива. — Ось, до речi, i вона.

У супроводi Людини-павука до нашого столика пiдiйшла непоказна дiвчина. Звичайна зовнiшнiсть, звичайна фiгура, простенька, без фантазiй, зачiска. Нiчого в нiй такого особливого. Справжню повiю я бачила ось так близько вперше в життi, до цього часу уявляла їх тiльки такими, як по телевiзору в рiзних фiльмах. Тому зовнiшнiй вигляд i зовнiшнi данi подiльської проститутки, чесно кажучи, не вiдповiдали кiношним стандартам.

— Це Саша, — кивнув на неї Стас i ляснув долонею по стiльцю бiля себе. — Сiдай, не бiйся. Поговори з тьотею.

Саша присiла, Жихар жестом вiдпустив бармена, той розминувся з офiцiанткою, котра вже несла менi моє замовлення. Не стримавшись, я колупнула виделкою закуску «Фантазiя»: вiдварний рис, яйце й рибна консерва в олiї, прикрашене листочком петрушки i ягiдкою журавлини. Офiцiантка в очiкуваннi дивилася на мене, i я кивком дозволила їй iти. «Фантазiя» так «Фантазiя»…

— Я вже все сказала, — тихо вiдповiла Саша.

— А ти ще раз, сонечко, — пiдкреслено приторно промуркотiв Жихар. — Давай, не затримуй тьотю, бо ми поспiшаємо. Тебе зняв клiєнт, правильно?

— Ну?

— Той чоловiк, який жив в одномiсному номерi, правильно?

— Ну?

— Вiн якось назвався? Говори, бо, їй Богу, оформлю протоколом i пiдеш ти в мене у справi як спiвучасник!

Не дожувавши бутерброд, я запитально глянула на нього.

— Так ти перестанеш «нукати», дiвко, чи далi будеш мене виводити? — тепер Стас уже не муркотiв.

— Значить, сказав вiн, ну, той чоловiк, що звати його Едик i вiн готовий добре заплатити менi, якщо я розкажу, де в нас тут дiвчатка працюють, де можна без проблем наркотики знайти, траву там, табли, все таке…

— Сама не бавишся? — суворо запитала я.

— Ви що! Хiба винця можу ковток, для настрою, i то пiсля роботи, ну…

— Зараз це нас не цiкавить! — гримнув Стас. — Далi давай: для чого йому все це?

— Коротше, той Едик сказав: вiн пише такий спецiальний довiдник для туристiв. Вiльно вiн продаватися не буде. Це йому iноземцi якiсь замовили, вони хочуть мати, як вiн говорив, докладний путiвник по злачних мiсцях України. Казав, тiльки-но вiн це все збере до купи, скоро сюди почнуть учащати iноземцi з доларами i євриками. Заробляти бiльше будемо.

Я вiдсунула тарiлку з недоїденими бутербродами i зовсiм забула про «Фантазiю». Ось, значить, як воно! Туристичний довiдник, значить, мiсцевi легенди! Я давно чула, що в нашiй країнi секс-туризм розвивається стихiйно. А в Києвi та iнших великих мiстах воно все навiть напiвлегально — оголошення в газетах, журналах, навiть у вагонах метро. На провiнцiї секс на кiлька порядкiв дешевший, тiльки ж нiхто не знає толком, куди тут звертатися, аби напевне. Та-ак, у неслабий бiзнес залiз наш голуб Сизий при життi!

— Ти зробила все, що вiн просив? — продовжував допит Стас.

— Ага. Диктувала, вiн записував.

— Скiльки вiдстебнув за консультацiю?

— Триста баксiв.

— Не мало?

— Нормально. Вiн же ще окремо, ну, за теє, за послуги…

— Що ще питав?

— Чи не знаю я, куди йому можна напевне звернутися хоча б у Кам'янець…

— I ти?

— Сказала. Там у мене подружка, Люда, вона наша, з Подiльська, тiльки вчитися туди поїхала. У готелi «Україна» її шукати треба, її там знають.

— Вуаля! — театральним жестом розкинув руки Жихар i вихилив пиво до денця. — Що там нам говорив твiй друг iз музею? Сизий збирався до Кам'янця-Подiльського. Було таке?

Справдi, було. Аби зосередитися, я заплющила очi i на кiлька хвилин сховала обличчя в складенi човником руки. Коли забрала їх, Саша вже сунула до виходу, цокаючи каблучками, а Жихар дивився на мене з виглядом переможця.

— Дiйшло?

— Чесно — не зовсiм. Чогось не вистачає, якоїсь деталi…

— Просто все. Я почав вираховувати дiвку, з якою жирував Сизий. Виявилося, вiн заплатив їй бiльше, нiж у нас звичайно платять за сексуальнi послуги. Слово за словом — на поверхню вилазить iнформацiя, що журналюга причетний не лише до звичайного туристичного бiзнесу, а й до секс-туристичної iндустрiї. Вiн пхає носа туди, куди не треба. Бо це дурна Саша за триста баксiв дала йому весь розклад. I дурна Люда так само поведеться. Тiльки тут не Київ, i проституцiя поки що в бiльш глибокому, нiж у вас, пiдпiллi. До того ж вiн ще вираховує мiсця, куди можна спрямувати за наркотою. Усе це буде широко поширюватися. Питання: чи потрiбно це комусь тут?

— Звiсно, що нi!

– Є можливiсть, що Сизого просто могли прибрати вiд грiха подалi? У сутенерiв на це жилки не вистачить, а наркодилери спишуть такого небезпечного типа легко. Може бути?

— Цiлком! — я почувала себе так, нiби сама до всього додумалася, хоча тут же виринуло паралельне запитання: якщо вiд докучливого Сизого позбавилися дiлки секс- та наркобiзнесу мiсцевого масштабу, то хто ж тодi й головне — для чого вiдрубав голову вiд трупа тричi судимого Миколи Дорошенка. Та свої сумнiви поки що вирiшила залишити при собi. Тим бiльше, що опер, здається, цим не переймався.

— А раз так — по конях! До Кам'янця недалеко, пошукаємо там подружку Люду. Годиться?

Зараз Стас Жихар мав вигляд хорта, що взяв слiд i для якого важлива не дичина, яку вiн заганяє, а сам процес погонi. Учора я вже мала змогу побачити його таким.

У мого колишнього чоловiка таких рис не було: вiн працював на результат. Це означало, що способи досягнення цього результату його нiколи не цiкавили.

Я починала розумiти, чим менi симпатичний Стас Жихар.

До Кам'янця-Подiльського домчали швидко. Пiд вечiр у повiтрi ледь запахло дощем, i менi не особливо посмiхалося їхати назад вночi по незнайомiй мокрiй дорозi. Проте Жихар налаштував себе войовниче. Я досi не знала, скiльки вiн прийняв на груди перед тим, але явно бiльше, нiж «наркомiвських сто грамiв» з пивом у «Павуку». Вiн був настроєний iти в кавалерiйську, або, що бiльш iмовiрно, в танкову атаку. Чим це могло закiнчитися персонально для мене, я не уявляла. Заспокоювали мене три речi: власне адвокатське посвiдчення в бардачку, мiлiцейська корочка Жихаря й пiстолет у нього за поясом.

Поблукавши за його вказiвками центром мiста, я припаркувала машину неподалiк готелю «Україна» i Стас швидко подався на розвiдку. Годинник показував уже початок дев'ятої вечора, старовинне мiстечко огортали сутiнки, i менi раптом стало прикро: нiколи тут як слiд i не була, старої фортецi не бачила, мiст через Смотрич не переходила, i ось тепер, коли все це поруч, мушу з якогось дива ловити мiсцеву повiю в парi з навiженим та до того ж пiддатим ментом.

Та перейнятися жалощами я по-справжньому й не встигла. Жихар, чия кремезна постать рухалася вiд таксиста до таксиста, повернувся, квапливо сiв у машину i видихнув:

— Нашу клiєнтку пiдчепила якась компанiя, тепер вони сидять у одному генделику, я навiть знаю де, помчали, покажу!

– Єсть, товаришу начальник! — беззлобно буркнула я, запустила мотор i в сутiнках поїхала мiстом, намагаючись виконувати вказiвки свого штурмана.

Коли ми дiсталися до невеличкого бару з промовистою назвою «Корчма», зовсiм стемнiло. Знову навiть не попросивши, а вже звелiвши чекати тут, Жихар для чогось витягнув пiстолет, зняв його iз запобiжника i зник унизу, в напiвпiдвальному примiщеннi бару. За мить я вже виходила з машини, не бажаючи виконувати чиї б то не було вказiвки й маючи твердий намiр пiти за ним, аби цей кавалерист не висадив у повiтря весь цей шинок. Що мене зупинило, не маю поняття. Постоявши кiлька хвилин бiля входу, я неспiшно розвернулася i пройшлася тротуаром.

Чотири кроки вперед. Чотири — назад. Чотири — вперед. Чотири…

З середини почувся iстеричний жiночий вереск.

Наступної митi хряснули дверi i нагору стрiмко пiднявся Жихар, стискаючи в правицi пiстолет, а лiвою волочачи за руку невисоку дiвчину в блузцi з величезним вирiзом i короткiй шкiрянiй спiдницi. Дорогою вона загубила туфлю, немовби та Попелюшка, i Стас не зважив на це, розчахнув заднi дверцята, мов лантух запхав полонянку на заднє сидiння, сам примостився поруч i скомандував менi:

— Жени!

Починати суперечку й з'ясовувати стосунки просто зараз не було жодного бажання, хоча й дуже кортiло. Поставивши цю галочку собi на майбутнє, я мовчки сiла за кермо й поїхала прямо, подалi звiдси. За нами з-пiд землi виринули якiсь людськi фiгури, однак на погоню це не було схоже.

— Далеко? — поцiкавилася, не повертаючи голови.

— Назад до готелю. Там поговоримо у звичнiй обстановцi. Правда, сонце? — у дзеркальце я побачила, як Жихар ущипнув дiвчину за щоку.

— Мосли забери, мудак! — огризнулася вона. — Чого тобi взагалi треба?

— Ще скажи, що нiчого не знаєш!

— Не знаю!

Так вони гарикалися всю дорогу до готелю. Там Стас попросив мене заїхати на сусiдню вулицю, стати подалi i заглушити мотор. Пiсля того вийшов, не вiдпускаючи дiвчину. Я рушила за ними — все це перестало менi подобатися i вже зовсiм не виглядало грою, тим бiльше — мiлiцейським розслiдуванням.

Наша дивна трiйця пiдiйшла до дверей готелю. Я не знаю, якi плани були в Жихаря i якою вiн бачив у них мою роль. Бо що б вiн не задумав, те, що раптом почалося, пiшло в розрiз iз будь-якими планами i закрутилося вихором.

З рiзних бокiв на нас налетiли невiдомi.

Я миттю опинилася в чиїхось мiцних обiймах, спробувала брикати ногами, тiльки стало ще гiрше: мене вiдiрвали вiд твердої поверхнi i занесли в фойє. Усе це супроводжувалося якимось гуркотом i жiночими криками. Кричали черговi на рецепцiї, кричала захоплена Стасом у полон проститутка. А один iз напасникiв, спиною протаранивши дверi, влетiв за нами i розтягнувся на твердому мармурi пiдлоги. За ним, наче в уповiльненому кiно, всередину просунувся Жихар, на плечах якого висiли двоє мордоворотiв. Одного Стас усе ж таки скинув, iз силою вдаривши об стiну. Другий виявився чiпкiшим, до того ж явно досвiдченiшим бiйцем i, що головне, був одного зросту i приблизно однiєї статури з супротивником.

Звiльнена дiвчина стояла в двернiй проймi i далi репетувала.

Той, ким протаранили дверi, звiвся на ноги i кинувся допомагати своєму товаришевi. Та Жихар брикнув ногою, влучив напасниковi в живiт i на деякий час вивiв його з бою. Натомiсть отямився черговий супротивник i знову кинувся в атаку. Той, в чиїх обiймах була я, пожбурив мене на пошарпане крiсло, кинувся з iншого боку. Утрьох чоловiки таки заламали Стаса, вклали його обличчям на пiдлогу, один сiв на голову, решта двоє спробували застебнути на ньому кайданки.

— Мiлiцiя! — крикнула я. — Мiлiцiю звiть!

Та жiнки на рецепцiї чомусь не поспiшали викликати правоохоронцiв. Бiльше того — вони, схоже, швидко заспокоїлися. Перестала вищати i повiя. Вона навiть не збиралася тiкати геть звiдси. А далi на моїх очах ситуацiя досягла свого апогею i одночасно — вищого ступеню абсурду.

Закувавши нарештi полоненого в наручники, один iз напасникiв сильним копняком у бiк змусив того перевернутися на спину. Тепер, при свiтлi люстри, всi присутнi могли роздивитися обличчя один одного. I я почула:

— Твою мать! Жихар! Якого хера!

— Гриша, сучара! Що за дiла, матiр вашу!

— Е, що тут таке?

— Гля, мужики, Стасик!

— Нє, такого я ще не бачив!

За п'ять хвилин колеги вже знiмали з Жихаря наручники. Справдi колеги: той, вiд чиїх обiймiв у мене болiли боки, показав менi документи. Нас захопили кам'янецькi менти.

Розбiр польотiв проходив у тому ж таки барi, в «Корчмi». I пiсля трьох годин цих розборок я готова була пiти в якусь одиночну камеру, аби вже не бачити цього i не чути.

Спочатку колеги довго з'ясовували, хто з них кому винен поляну. З четвiрки, яка на нас наскочила, Стас добре знав двох: Гриша, колишнiй мент iз Подiльська, перевiвся сюди три роки тому, i мiсцевий сискар Паша. Ситуацiя прояснилася моментально i, як на мiй погляд, виявилася аж надто прозорою. Тутешнi менти контролювали кiлька точок, на яких працюють тутешнi проститутки. За «кришування» отримували належну їм долю, i свою мiсiю виконували справно: не дозволяли чужим зазiхати на спокiй дiвчат та їхнiх сутенерiв, а також залагоджували конфлiкти, що виникали з клiєнтами.

— Чого ми сипонули, Стасику? — пояснив Паша, розливаючи горiлку по чарках. — Тут кiлька днiв тому приїхали якiсь крутелики на «крузаковi». Зайди, не нашi, я навiть тобi зараз не скажу, звiдки їх принесло. Номери взагалi молдавськi, прикинь? Зняли вони, значить, трьох дiвчат, вивезли на Смотрич, там пiд шашличок їх того, а потiм — пенделями додому! Не заплатили, прикинь? Будете, кажуть, вйо, в рiчку зi скелi поскидаємо. Ну, ми «рєшилi вопросiк». Пацани не знали, що на них менти наскочать. Аби хтось iнший, можна було б заїстися, силу показати, а тут — херушки!

— Коротше, заплатили вони компенсацiю, сiли на свiй молдавський джип i бiльше тут їх нiхто не бачив, — закiнчив Гриша, заклично пiдносячи чарку.

— Тепер, Стасику, уяви: спочатку бiля готелю, в зонi нашої особливої уваги, чужий гевал намалювався. Потiм iз кабака дiвчинку забрав, та ще й стволом махає! Таксисти розумнi, номери вашi пропасли, нам лишалося тiльки накрити хулiганiв i по жопi надавати. Ну, якого хрiна ти її отак наскоком забрав? Не можна було по-людськи? Переговорити там, туди-сюди…

— От же ж перевертнi в погонах! — цокнув язиком Жихар i випив. — Нi хера не розумiєте, що таке психiчна атака.

— Психiчна — не те слово! Я б сказав — придурочна атака!

— Придураста, га-га-га!

Застiлля вiдбувалося постфактум: проститутку Люду трусонули там же, бiля готелю. Вона призналася: був у неї на тому тижнi чоловiк, назвався Едиком, попросив розказати те ж саме, що й Сашi, навiть заплатив так само — три сотнi. Люда не побачила в цьому нiчого дивного, страшного й небезпечного, злила Едиковi потрiбну йому iнформацiю, навiть обслужила за зниженим тарифом. А головне — нiкому, ну зовсiм нiкому про це не сказала.

Так що версiя Жихаря летить до поганої мами. Нiхто з тутешнiх дiячiв тiньового бiзнесу не мав до Сизого жодних претензiй. Вiн отримав те, що хотiв, повернувся в Подiльск i там знайшов свою смерть.

Ми знову там, звiдки починали.

Правда, Стаса це зовсiм не хвилювало. В усякому разi, зараз. Бо формальна мирова на предмет того, хто на чию територiю, не питаючись, залiз i хто кому в борщ наплював, була запита вже першим тостом. Далi менти почали банячити вже просто так, за звичкою. Спершу ще намагалися обговорювати безголовi трупи i того мудака, який це робить: Подiльськ завдяки телевiзiйним новинам уже кiлька днiв не сходить з язикiв.

Потiм пройшлися по Яровому — нормальний наче мужик, тiльки зараз оцей увесь цирк йому не потрiбен. Вiдбиватися доводиться вiд усiх поспiль, тому й лютує. Пiсля четвертої перейшли до особистостi повiї Люди i я почула кiлька не дуже пристойних з точки зору основ суспiльної моралi iсторiй, якi iлюстрували нелегку працю кам'янецьких проституток i всi вади цiєї професiї. Раптом згадали про мене, почали знайомитися зi мною по новiй, дружно пiднiмати за мене чарки i при цьому по-гусарськи вставати, з гуркотом вiдсовуючи стiльцi. Єдине, що потiшило в усьому цьому — тут погодували чимось бiльш звичним, нiж закуска «Фантазiя». А вiд необхiдностi пити за саму себе врятувало те, що я за кермом. Правда, Гриша намагався запропонувати свої послуги, сiсти за моє кермо i доставити нас у Подiльськ, та я категорично вiдмовилася.

Утомившись, вочевидь, пити за мене, менти попросили ще закусок i горiлки. Враховуючи, що Стас один раз уже розплатився, я натякнула йому на можливий брак фiнансiв. Мiй супутник промовчав, зате влiз Паша, зробив страшнi очi i розкрив страшну таємницю — у них у цьому закладi необмежений кредит. З чого я зробила висновок: можливо, тутешнi менти не яскраво вираженi перевертнi в погонах, а ось завзятi халявники — сто вiдсоткiв.

Закiнчилося все це недружним, але гучним хоровим спiвом. Не докричавши «Їхав козак за Дунай», чоловiки перейшли на «Ой, хмариться, туманиться», тодi — «Ой, на горi женцi жнуть», а пiд кiнець чомусь виконали «Смуглянку», причому — тiльки приспiв, зате — три рази. На коня пили вже бiля моєї машини, i коли я, подивившись на годинник, побачила, що ще немає одинадцятої, зрозумiла: сьогоднiшнiй вечiр тягнувся чи не найдовше в моєму життi.

Жихар заснув, щойно я рушила. А коли виїздила з мiста, почав хропти, i штурхани не справляли належного ефекту. Клянучи себе останнiми словами, я з вiдчаю ввiмкнула музику. Хропiння здорового п'яного чоловiка глушило i її. Змирившись зi своєю долею i вирiшивши при нагодi глянути, чи був у мене сьогоднi за гороскопом сприятливий день, я вимкнула магнiтофон i пiд акомпанемент храпу поїхала вперед.

Дощ, на який збиралося з вечора, таки застав нас на пiвдороги. Але, благо, дорога не плутала i вiд Кам'янця-Подiльського до Подiльська вела мене сама. Годинник показував трохи за дванадцяту ночi, коли я дiсталася околицi мiстечкай завернула лiворуч, в бiк руїн маєтку Ржеутських. Повз нього йшла ґрунтова добре накатана дорога, що дозволяла зрiзати шлях до центру.

Проминувши невеличку лiсосмугу, я виїхала просто до пагорба, на якому височiли рештки резиденцiї.

I спочатку вирiшила, що менi здалося, що це дощ дає якiсь незвичнi ефекти.

Навiть автоматично збавила швидкiсть.

Тепер машина рухалася повiльно, не їхала — повзла назустрiч панським руїнам.

Щось стояло непорушно зверху, на напiвзруйнованому цегляному мурi.

Я затамувала подих i витягнула голову вперед, аби краще розгледiти цю з'яву. Мiсяць заховався за хмари, i те, що я бачила, вiдбивалося лише в свiтлi автомобiльних фар.

Вони висвiтлювали темну постать, запнуту в щось схоже на довгий плащ.

Голови на широких i прямокутних плечах не було.

Я вдавила ногу в педаль гальмiв i чомусь вимкнула фари. Тепер усе довкола огорнула темрява, шелестiв по даху дощ, попереду вгадувалися тiльки контури руїн. За кiлька секунд я знову, нiби опам'ятавшись, засвiтила фари.

Безголова примара зникла. Нiби розчинилася в темрявi, нiби змилася дощем.

15 вересня, субота

ТУТ БУВ МIНОТАВР

Снiдали понуро.

Жихаря я залишила спати в машинi, i вiн, наче байбак, проспав там до ранку. Потiм прийшов проситися до Тамари, але та вже знала про нашi вчорашнi пригоди i була не в гуморi. Не через самоволку Стаса — до його самостiйностi тут уже звикли. Жихар отримав по самi помiдори за пиятику i в покарання його позбавили законного похмелятора. Навiть Олег при всiй своїй чоловiчiй солiдарностi i симпатiї до Стаса нiчого не мiг зробити: розвiв руками та запропонував мiцного чаю. Звiсно, Жихар мав повне право зараз розвернутися, кудись пiти й почати сеанс лiкування. Але я помiтила — йому зовсiм не хочеться нiде вештатися.

Почасти тому, що в Комарових удома справдi вiдчувалася родинна атмосфера i його тут сварили люблячи, наче дитя-переростка. А почасти через мене. I менi це не здалося: похмiльнi чоловiки дуже важко приховують свої iстиннi почуття й бажання.

Аналiзувати змiни в чоловiчiй поведiнцi я поки що схильна не була. Тим бiльше, що мої думки бiльше займало побачене вночi на руїнах. Безголовий привид iснує або я повнiстю з'їхала з глузду. Або не так: iснує щось, якесь явище або навiть якесь дiйство, яке я сприйняла за безголову примару. Так менi, людинi з матерiалiстичними переконаннями, бiльш комфортно. Поки я не знайшла цьому логiчного пояснення, про видiння краще мовчати. Тим бiльше — не перейматися тим, що ти впала в око розлученому провiнцiйному менту i не поспiшати робити з цього факту жодних висновкiв та переглядати власну манеру поведiнки.

З живими людьми i з цим свiтом розберемося. Тут би спочатку з мертвими та гостями з того свiту розiбратися.

Ну, а там поки що — все глухо. Колишня дружина Едуарда Сизого виявилася досить витривалою жiнкою. Зомлiла не вiдразу. Оглянула роздягнений труп, намагаючись не дивитися на мiсце, прикрите простирадлом. Упiзнала характерну родиму пляму на стегнi. I аж потiм, коли її вивели з моргу, зойкнула i просiла на землю. Та коли жiнку привели до тями, нiчого цiкавого та корисного про свого колишнього чоловiка вона розказати не змогла. Жили, розлучилися, донька вийшла замiж, син крутиться в середньому бiзнесi. Чи були в нього вороги? Хто його знає… Вони давно не спiлкувалися. Чи були подруги? Теж невiдомо, його особисте життя жiнку не цiкавило. Розiйшлися без видимої причини. Прожили разом двадцять два роки, втомилися. Так буває.

Якщо додати ще нашу вчорашню безрезультатну поїздку, то розслiдування повертається до вiдправної точки. За способом убивства двi справи треба об'єднувати в одну, що i зроблено. Але крiм того, що Дорошенку i Сизому вiдрубали голови сокирою пiсля того, як задушили, спiльного тут бiльше нiчого нема. Жертва номер один — рецидивiст, старий каторжанин. Жертва номер два — людина з вищою освiтою, журналiст iз iменем, нiколи проблем iз законом не мав. Навiть цi його справи з укладанням путiвника по злачних мiсцях теж не пiдлягають пiд жодну зi статей кримiнального кодексу i не мають складу злочину. Ми, правда, не знаємо, чи був Сизий ще десь. Раптом усе ж таки комусь його цiкавiсть видалася небезпечною? Та проаналiзувавши таку можливiсть, Тамара i сумний Стас вирiшили: подальше копання в цьому напрямi не має перспектив.

Ну, а я, поснiдавши, вже розробила власний план дiй. Не знаю, чи мають мої розробки хоч якiсь перспективи, але все ж таки мушу задовольнити свою цiкавiсть до кiнця. Привид менi не наснився. Вiн не явився до мене пiд дiєю психотропних засобiв. Я почула про нього, потiм побачила його. Або в Подiльську справдi всi слiпi та глухi, або всi щось знають i дружно мовчать, або навмисне не хочуть накладати мiсцеву легенду на день сьогоднiшнiй.

Жихар покрутився ще трохи i попросився поспати в кухнi. Нiхто з господарiв не заперечував, тим бiльше, що хоча субота при нинiшнiй ситуацiї в мiстi вважалася робочою, робити все одно не було чого. Жодних версiй, жодних припущень. Тамара почала збиратися на роботу вiдписувати папери, Олег повiв дiтей до бабусi, а я, коли лишилася сама, подзвонила Анатолiю Бондарю.

— А вам, Ларисо, легенда про безголового спокою не дає. Зачепило?

— Не те слово. Знаєте, тiльки дурень не проведе паралелей. Тому менi здається. що дурнiв кругом забагато.

— Наприклад?

— Ви знаєте цю iсторiю краще за мене. Я кажу не про саму легенду, а про подiї сторiчної давнини. Кожна з трьох жертв нiяк не пов'язана з iншими замордованими. Чоловiки були рiзного вiку i належали до рiзних соцiальних прошаркiв суспiльства. Кожного з них, як, зрештою, i кожного з нас могли вбити за якусь одну свою причину. Банкiвський працiвник Боровиков ризикував накласти головою за позашлюбний зв'язок iз панною Ржеутською. Убивця Гнатюк якимось неймовiрним чином усе ж таки змiг отримати своє за те потрiйне вбивство вiд якихось ефемерних родичiв чи друзiв порубаних ним людей. Нарештi, крамар, як його…

— Тетерук.

— Правильно, Тетерук — жертва свого прикажчика, якого змусили взяти на себе iншi вбивства. Але якщо вiдкинути цi припущення — хто i чому сто рокiв тому мiг справдi вбити однаковим способом двох людей?

— Трьох, — машинально поправив Бондар.

— Двох! — промовила я з нотками перемоги в голосi. — Прикажчик — реальний убивця i вiн признався. Я навiть готова припустити, що спосiб убивства вiн обрав виключно пiд впливом iснування чуток про привида. Є два вбивства, що їх не можуть розкрити. А де два, там i третє. Тому прикажчик з усiєю хитрiстю, на яку лише здатен, маскує свiй злочин пiд справу рук нечистої сили, сподiваючись, що на привида все i спишуть. Потiм, пiддавшись ейфорiї, просто не втримав дурного язика на припонi. Усе виглядає логiчним. Того, хто вбив закоханого клерка й каторжанина, не знайшли тодi i тим бiльше безглуздо шукати тепер. Мова про принцип: сьогоднi все повторюється.

— Перекладiть, будь ласка, вашi думки з мови емоцiй на бiльш зрозумiлу.

— Гаразд. На сьогоднi маємо двi жертви. Одна — добропорядний громадянин, iнша — каторжанин. Ось вам перший збiг. Вони мiж собою не знайомi, слiдство в тупику. Чим не другий? Не хочу вас лякати, та менi здається — готується ще одне вбивство.

Директор музею поправив окуляри, пожував губами, якийсь час мовчки дивився на мене.

— Ви вже дiлилися цими думками з вашою подругою чи iз цим вашим приятелем з мiлiцiї?

— Поки нi.

— Ви чекаєте наступного вбивства?

— Ще чого!

— Тодi на пiдставi чого ви дiйшли до такого висновку i, головне, чому прийшли з усiм оцим до мене? Коли знаєте щось про пiдготовку вбивства, треба йти до вiдповiдних органiв, а не в краєзнавчий музей. Ви ж юрист, краще за мене це знаєте.

У суботу музей працював, навiть проводилася якась чергова екскурсiя. Старшокласник, iз яким я випадково зустрiлася поглядом, нудьгував i жував жуйку. Вiн або вже бачив бивень мамонта не перший раз, або бивнi мамонта його взагалi не цiкавили. Директора я знайшла на робочому мiсцi, i, почавши розмову, так i не зрозумiла, вiдволiкаю його вiд справ чи все це цiкавить та переймає його так само, як мене.

— Юристи мають справу з фактами та припущеннями, якi можна довести й пiдтвердити. А на пiдставi чого я, юрист, почну пояснювати своїм колегам свої версiї? Тамара Комарова — моя близька подруга, але навiть вона покрутить пальцем бiля скронi, коли я скажу про полiцейськi протоколи сторiчної давностi i про прокляття роду Ржеутських, яке може настигнути кожного, хто живе в Подiльську чи приїхав сюди у справах. Я вже спробувала розказати їй легенду про Безголового. Тома вiдмахнулася — казочки дiдуся Панаса. Приблизно те ж саме писало високе полiцейське начальство Проскурова сто рокiв тому. Нi, мої аргументи не приймуть навiть тi, хто менi довiряє.

— Добре, давайте не так: я в нормальних стосунках iз начальником нашої мiлiцiї Яровим. Ви розкажiть вашi припущення, а я поговорю з ним сам.

— Цього тим бiльше не треба робити! Я вже мала сумний досвiд спiлкування з вашим Яровим. Знаєте, яка буде реакцiя? Мало того, що ця київська профура крутиться пiд ногами, пхає носа куди не треба й заважає працювати, так вона тепер ще чортiвню сюди приплiтає! Аби телевiзiйникам було про що зайвий раз потриндiти. Серiя вбивств у Подiльську пов'язана з привидом полковника Ржеутського! Давня легенда оживає i вбиває! Правда, сенсацiйнi повiдомлення?

Бондар зiтхнув.

— Значить, я повинен вам повiрити?

— Я так не говорила. Ви розповiли менi цю страшну казку. Для чого? У вас теж виникли певнi пiдозри, i в мiлiцiю ви не хочете йти з ними з тих самих мiркувань! Бачте, як я вас розкусила!

— Як насiнинку зубками, — напiвжартома визнав директор.

— Тому вислухати мене далi й допомогти менi вам сам Бог велiв! — в тон йому мовила я.

— Гаразд, я вас уважно слухаю.

Я вiдкашлялася, наче перед викладачем на iспитi.

— Довести те, що я зараз скажу, нiхто нiколи не зможе. Та, як менi здається, у 1907 роцi двоє чоловiкiв тут, у Ржеутовому Яру, стали жертвами психопата. Якщо хочете — манiяка, одержимого легендою про прокляття роду Ржеутських. У це можна повiрити хоча б тому, що iсторiя падiння Вiтольда Ржеутського широко не афiшувалася його нащадками й ходила в переказах. Поширювалася, як кажуть, iз уст в уста. Тому мала присмак забороненого плоду i, вiдповiдно, мала бiльший вплив на людей з нестiйкою психiкою.

— Дуже цiкаво. Бездоказово, але дуже цiкаво.

— Висновки я роблю саме через випадковий вибiр жертв. Бо погодьтеся: простiше припустити iснування божевiльного, нiж погодитися з тим, що в кожному випадку три рiзних убивцi, наче домовившись, дiяли однаковими методами. Просто «Схiдний експрес»^[1] якийсь виходить! Читали?

— Не захоплююся старими детективами, вони зануднi. Кiно, здається, бачив.

— Бог з ними, з детективами! Я кажу: швидше за все, перших двох убив божевiльний. Прикажчик вирiшив скористатися цим i вбив свого хазяїна. Не факт, що пiсля всього цього подiбних убивств не вiдбувалося. Просто вам пощастило знайти папери, що дивом уцiлiли пiсля пожежi. Хiба нi?

— Гм, — Бондар потер пiдборiддя. — Згоден, логiка в цьому є. Особливо коли йдеться про згорiлий полiцейський архiв. Тiльки, будь ласка, не розвивайте тему далi i не доводьте, що архiв спалив манiяк, аби приховати слiди своїх злочинiв. Його запалили випущенi бiльшовиками з мiсцевої тюрми кримiнальнi злочинцi. Ось цей факт доведений i не пiдлягає сумнiвам.

— Анатолiю, ну давайте серйозно говорити! — я все ж таки шостим вiдчуттям розумiла, що мої слова директор сприймає не так, як того вимагає ситуацiя.

— Усе нормально. Просто мене самого iнодi заносить полiт фантазiї. Давайте, у вас же ще не все.

— Не все, — кивнула я. — Переходимо в день сьогоднiшнiй. Скiльки людей знає цю легенду про Безголового?

— Не беруся вам сказати. Про неї згадується в нашiй брошурi. Ось прямо зараз її може розповiдати екскурсовод — адже це родзинка, мiсцева родзинка, i в залi Ржеутських мої працiвники i я просто змушенi згадувати ту iсторiю. Потiм, я кiлька разiв повертався до цiєї теми в мiсцевих газетах. Нарештi, з моїх слiв її перiодично переповiдають журналiсти. Згадують i подiї сторiчної давнини, так само з моїх слiв. Адже ваш покiрний слуга в силу сфери своєї дiяльностi став носiєм, по сутi, ексклюзивної iнформацiї. Коли чесно, чимдалi, тим бiльше менi набридає постiйно говорити на одну й ту саму тему. Але легенда про Безголового вiдома досить широко. Ви пiдводите до того, що в дiю мiг вступити черговий божевiльний?

— Такої думки я не вiдкидаю. Бо iншу причину, чому двох рiзних людей вбили однаковим способом, я не знаходжу. Ось чому є всi пiдстави пiдозрювати, що хтось скористається моментом, як тодi, сто рокiв тому, i вирiшить свої особистi справи, вiдрубавши комусь голову. У цьому логiка є?

Бондар неквапом пiдвiвся з-за столу, пройшовся по кабiнету, потiм повернувся назад i сперся на пiдвiконня.

– Є. Визнаю — є. Потрiбен дуже витончений злочинний розум, аби повторити iсторiю сторiчної давнини сьогоднi. Вiрнiше, потрiбнi два розуми: небезпечно хворий, як у божевiльного, i небезпечно здоровий, як у генiя злочинного свiту. Божевiльний мусить перейнятися легендою про Безголового настiльки, що взяти сокиру i почати рубати голови. А холоднокровний притомний злочинець повинен не лише блискавично зреагувати на це i почати, як ви щойно сказали, вирiшувати свої проблеми, а й бути так само не зовсiм осудною людиною. Знаєте, чому? — вiн вiддiлився вiд пiдвiконня, нахилився до мене i сперся кулаками об поверхню столу. — Мало знайдеться навiть серед природжених убивць тих, хто здатен одним ударом вiдрубати голову вiд мертвого тiла. Задушити здатен багато хто. Розчленувати — одиницi. I ви, юрист, розумiєте це так само, як i я, iсторик, далекий вiд подiбних речей. Але, — Бондар змiнив тон i, злегка вiдштовхнувшись вiд столу, повернувся назад до пiдвiконника, — попри купу суперечливих тверджень в одному я з вами цiлком згоден: iз подiбними iсторiями в мiлiцiю йти справдi не варто. Тому ви правильно зробили, що прийшли до мене — виговоритися ж треба…

— А ви, я так бачу, ще й психолог.

— Нiчого складного насправдi нема, — розвiв руками директор. — Чим ще можу допомогти, крiм того, що вислухати i визнати — це я випустив з пляшки джина у виглядi легенди про Безголового?

Казати — не казати? Просити — не просити?

— Не знаю, чи буде це зовсiм уже нахабством, але, може, ви проведете менi персональну екскурсiю на руїнах маєтку Ржеутських?

Нiколи не пiдходила до цього мiсця так близько. Тiльки тепер, наблизившись, я зрозумiла, як виглядають будинки-привиди. Тут справдi може водитися нечиста сила. А той, хто не вiрить у нечисту силу, мимоволi змiнить переконання.

Насправдi зблизька покинутий i напiвзруйнований маєток панiв Ржеутських не виглядав палацом графа Дракули або iншою обителлю зла. Поки ми сюди їхали, Бондар устиг коротко розповiсти, що мiцнi мури та круглi готичнi вежi трималися тут аж до вiйни. Пiд час бойових дiй артилерiя попсувала мури, а радянськi гармати, поставленi на пряму наводку, начисто зчесали вежi, де засiли нiмецькi кулеметники. Вiд колись пишного маєтку лишилися лише стiни, рештки муру та де-не-де — щось подiбне до стелi, яка поволi обвалювалася. Довести до ладу цей каркас намагалися кiлька разiв, але далi органiзованого суботника з розчистки територiї вiд камiння та iншого смiття справа не пiшла.

Проте якась незрозумiла менi моторошна атмосфера в цьому мiсцi все ж таки залишилася.

Ми неквапом обiйшли зруйновану будiвлю. Вiкна дивилися на нас порожнiми зiницями. Деякi з них були забитi хрест навхрест почорнiлими вiд часу дошками. На деяких телiпалася лише одна дошка на iржавому цвяховi. Ставши навшпиньки, я спробувала зазирнути всередину. Звiдти вiйнуло порожнечею, тваринами i громадським туалетом.

— Хочете зайти? — поцiкавився ззаду Бондар.

— Якось не дуже, — я поморщилася.

— Тут чого тiльки не було. Бомжi пiдночовують, це ясно. Колись, рокiв п'ятнадцять тому, мiлiцiя звiдти бандитiв викурювала. Пам'ятаєте часи, коли всi кругом стрiляли? Грабонули вiдморозки обмiнник у Хмельницькому, на машинi до Подiльська доїхали, бензин закiнчився. Ну, вони сюди, пiд панськi стiни. Менти їх оточили, пострiляли трошки один в одного, тодi здалися. Ще якось одна газетка заявила: сатанисти тут збираються. Мене забембали цими сатанистами — пiвроку вiд цiкавих журналiстiв вiдбивався.

— А сатанисти були чи нi?

— Курку з вiдрiзаною головою поруч знайшли, ось вам i всi сатанисти!

Усе ж таки я ризикнула, попросила Бондаря пiдсадити. Вiн акуратно, але сильно взяв мене за талiю, я пiдтягнулася на руках, сперлася колiном на пiдвiконня i стрибнула всередину. Обтрусилася, пiдняла голову. Стелi не було, надi мною, окресленi прямокутником стiн, плили сiрi хмари.

Якщо я й сподiвалася знайти тут хоч якiсь слiди, то марно. Кругом — покришена цегла, щебiнь, бите скло. На камiннi слiди не лишаються. Хто б не стояв учора вночi на уламку стiни, його присутностi тут не помiчено.

Роззирнулася. Не знаю, як використовувалися саме цi покої ранiше. Може, спальня для гостей, може — дитяча, цiлком можливо — будуар. Тепер тут порожнеча, а про присутнiсть людей нагадують хiба написи на стiнах. Ось пацифiк намальований, ось — свастика, правда, якась крива, обведена в коло i жирно перекреслена бiлою лiнiєю, випшиканою зi спрею. Звичайно, матюки, куди ж без них. I аматорськi порнографiчнi картиночки та просто малюнки, що своєю майстернiстю нагадували дитячi вправи. Серед них видiлявся iдеально правильної форми пiднятий член, обрамлений знизу пiвкулями яєчок. Бiля головки йому намалювали очi, нiс, пiвколо усмiхненого рота, з якого вилiтає булька з написом усерединi: «В атаку!»

Ясно. Чужi тут не ходять, привиди не водяться.

Роздивляючись графiтi, я стояла спиною до дiрки, на мiсцi якої колись давно були дверi. Ззаду зашурхотiло. Вклякнувши на мiсцi, я вся перетворилася в слух, переконуючи — менi все ввижається i нiкого тут нема. Шерех повторився, i це, як не дивно, вивело мене iз зацiпенiння. Повiльно повернувшись усiм корпусом, я побачила собаку з хворобливо червоними очима. Пес стояв у двернiй проймi i витрiщався на мене, ледь схиливши голову на правий бiк. Я не особливо зналася на породах, але собака, явно бродячий, був схожий на вiвчарку, матiр якої злигалася вiдразу з кiлькома злими дворовими псами, що зiрвалися з ланцюга.

Собака ступив крок до мене.

Я почала присiдати, не спускаючи з тварини очей. Пiд ногами валялася купа камiння, права рука вже готувалася схопити перший лiпший.

Собака глухо загарчав.

Я вже майже сидiла на землi, рука намацала каменюку.

Собака загарчав голоснiше, потiм коротко i лунко гавкнув.

Я пожбурила каменюку просто в нього, не сподiваючись влучити, маючи бiльше бажання вiдлякнути вiд себе. Коли собака зайшовся гавкотом, я кинула ще кiлька каменiв, а потiм посунулася до стiни лiворуч вiд себе. Чи я ранiш не помiчала шматка арматурини, що лежав мiж битого камiння пiд стiною, чи помiтила тiльки тепер, коли вiдкрилося якесь третє око — не ясно. Пес далi гавкав, проте залишаючись стояти там, де стояв, ззовнi щось вигукував Бондар, а я, зiбравшись з духом, швидко посунулася влiво, пiдхопила ребристого металевого прута i рвучко замахнулася. Собака, не перестаючи гавкати, посунув задом геть вiд мене i за якусь мить щез.

Я, у свою чергу, кинулася до пiдвiконня i буквально перелетiла через нього, не випускаючи арматурини з руки. Мiй супутник спробував зловити мене, та я налетiла на нього так, що вiн втратив рiвновагу i ми обидва гепнулися в траву. Бондар при цьому реготав, а менi було не до смiху: тепер усвiдомила, що цей пес налякав мене, цiлком серйозно спробувавши кинутися з вишкiреними зубами в атаку.

— Побачили привида? — усе ще смiючись, запитав провожатий, зводячись на рiвнi ноги й подаючи руку менi.

— Можна сказати й так, — я обтрусилася лiвою рукою, правицею далi стискаючи свою нехитру зброю. — Не здивуюся, якщо це був перевертень.

— Ну, ви вже зовсiм ображаєте нашi iсторичнi руїни! То привидiв тут шукаєте, то вовкулакiв, потiм до вiдьмакiв черга дiйде i я в нiй буду першим.

— Ви надто високої думки про себе, — вiдмахнулася я. — Жарти жартами, а бродячi собаки — iстоти небезпечнi.

— Вони сюди забрiдають, але не часто. Поживитися нема чим. Хоча дiтям батьки не радять сюди ходити без дорослих. Колись двоє псiв одного школярика взимку звiдси до перших будинкiв гнали.

— Раз так, триматиму це при собi, — я войовничо зважила в руцi арматурний прут. — Щось тут, очевидно, таки будували.

— Казав же вам — кiлька разiв намагалися. Гаразд, ви тут побачили все, що хотiли?

— Чесно? — я вiльною рукою забрала пасмо волосся з лоба. — Сама не знала, якого дiдька хотiла тут побачити. Просто цiкаво подивитися на мiсце, яке вважається заклятим, серед бiлого дня. До речi, ви щось казали про тутешнi пiдземелля? Вони збереглися?

— На диво, — кивнув Бондар. — Iнодi, коли в когось є дуже сильне бажання, я проводжу невеличку екскурсiю. Нiкому зi спiвробiтникiв не довiряю, зрозумiйте мене правильно. Я сам цi пiдземелля близько року вивчав, i краще стороннiм не ризикувати. Правда, майже завжди цiкавi та роззяви спускаються вниз i далi першої галереї не йдуть. Ви як?

— Ну, я ж з вами.

— Усе одно субота сьогоднi, — знизав плечима Бондар i пiшов стежкою вниз, до зруйнованих мурiв.

Подавшись за ним, я оминула мур, той самий, на вершинi якого вночi стримiв привид, далi обiйшла розвалини з тилу i побачила бiля стiни п'ять сходинок, що вели донизу i закiнчувалися на диво мiцними, оббитими залiзом дверима. Директор дiстав з кишенi куртки ключ i почав вiдмикати величезний навiсний замок.

— Дверi поставили, бо сил бiльше нiяких не вистачало, — пояснив вiн. — Дорослi, кажу ж вам, обережно сюди заходять. Зате дiтвора лiзе аж бiгом. Дверi я розпорядився поставити сюди майже вiдразу, коли прийшов на свою нинiшню посаду. Тiльки звичайнi, не такi серйознi. До того часу сюди заходив, хто хоче, i пацанву кiлька разiв доводилося з лiхтариками шукати. Дверi ламали кiлька разiв, раз навiть iз петель зняли, — говорячи так, Бондар нарештi впорався з замком. — Тепер уже шiсть рокiв оцi стоять. Спецзамовлення, не кожна вибухiвка вiзьме, — закiнчив вiн не без гордостi i потягнув дверi на себе. — Ласкаво просимо, гостi дорогi!

Менi здалося, що прочинилися не дверi, а розчахнувся хижий ненаситний рот якогось чудовиська: зсередини, наче з пащi, вiдразу потягнуло сирiстю, сумiшшю гнилiсних запахiв невiдомого походження, i безоднею. Аби не пошкодувати про свiй прихiд сюди просто зараз, тим самим давши цьому провiнцiйному дiячевi культури зайвий раз посмiятися, я рiшуче ступила на верхню сходинку i зiйшла вниз.

Бондар пропустив мене вперед, а потiм зачинив дверi.

Страшно стало вiдразу, раптом i дуже. Жах накинувся так швидко i хопив так чiпко, що я навiть не усвiдомила, як тут прохолодно й вогко. Свiтло зникло так само раптово, як настала справдi могильна тиша. Шугнула думка — це все, це назавжди, та Бондар нiкуди не зникав, вiн стояв тут, у темрявi, поруч зi мною, шарудiв одягом i над нашими головами засяяло жовтувато-рожеве коло — свiтло вiд кишенькового лiхтарика.

— А це правда треба було робити? — поцiкавилася я, намагаючись зберiгати спокiй i вiдчуваючи, що менi це не вдається.

— Що саме? Запалювати лiхтарика?

— Зачиняти дверi.

— Ларисо, — тон Бондаря звучав цiлком серйозно, — ви ж самi не так давно бачили бродячого пса i злякалися його не менше, нiж тепер — пiдземелля.

— З чого ви…

— З того! Давайте, раз уже ви мене сюди притягнули, а я погодився витратити на вас частину суботи, ви довiритеся менi, добре? Хочете вийти просто зараз на поверхню — нема проблем. Але якщо вас прикрутить пройтися далi, дверi я мушу зачинити. Нема гарантiї, що сюди не забiжить пес. I уявiть собi, як ми дамо собi з ним раду в темрявi, у цих не надто широких галереях. А якщо залишити тварину тут i зачинити, вона здохне й завоняється. Або її загризуть тутешнi щурi, що так само не заважатиме псинi засмердiти. Тодi сюди доведеться викликати спецiальну бригаду в протигазах, аби шукати в лабiринтi, нехай не найбiльшому в свiтi, собачий труп. Я все пояснив?

— Усе, — зiтхнула я, дивлячись на свiтлу пляму на стелi.

— Тодi як — нагору чи пройдемося?

— Раз зайшли — давайте пройдемося.

Промiнь лiхтарика спустився зi стелi, яка нависала майже впритул до наших макiвок, пройшовся по похмурих стiнах i пронизав морок перед нами, закликаючи рухатися вперед.

Перша галерея виявилася довжиною не бiльше трьох метрiв i далi розходилася класичними трьома коридорами, такими самими вузькими i бiльше схожими на кротячi нори або на ходи Лаврських печер. Мiй поводир завернув праворуч, я ступила за ним i розвела руки. Спочатку долонi торкалися вогких стiн вiльно, та варто менi було зробити кiлька крокiв — i прохiд почав звужуватися. Дуже швидко коридор зiщулився так, що стiни торкалися плечей, тож за прикладом Бондаря я повернулася боком i просувалася так аж до наступного переходу. Тепер у рiзнi боки вели два ходи, причому склепiння того, що звертав лiворуч, виявилося нижчим, анiж того, що вiв у галерею навпроти.

— Куди б ви пiшли тепер? — запитав iз темряви провiдник.

— Направо, — без коливань вiдгукнулася я.

— Так i задумано. Насправдi цей лабiринт не з найскладнiших. Тут не так багато пасток. Але, по-перше, Вiтольд Ржеутський вiдзначався жорстокiстю та певною збоченою уявою, однак надто поспiшав втiлити свої фантазiї в реальнiсть. Тому досить примiтивний за своєю побудовою лабiринт його цiлком задовольняв. А по-друге, навiть такий, з дозволу сказати, атракцiон мав на метi не стiльки заплутати полоненого, скiльки залякати його, натиснути i пригнiтити психологiчно. Спробуйте для iнтересу пiти в правий коридор. Це краще, нiж я вам почну зараз читати лекцiї пiд землею. Уперед!

Вiн простягнув менi лiхтарик. Я переклала арматурний прут у лiву руку, стиснула лiхтарика в правицi i ступила пiд склепiння праворуч. Зробивши кiлька крокiв, зупинилася, посвiтила на стiну, торкнулася її кiсточками пальцiв. Її мурували з грубого нешлiфованого камiння, мiж яким вiд часу де не де почав проростати бридкий сiрий мох. Мур тримався мiцно i навiть якщо рештки маєтку над нами зрiвняють iз землею, це пiдземелля стоятиме, здається, вiчно.

Спрямувавши промiнь перед собою, я поволi рушила вперед. Галерея виявилася досить широкою, та крокiв через тридцять завернула праворуч. Пройшовши трохи далi, я раптово зупинилася i рвучко сахнулася назад — промiнь свiтла швидко перетнуло щось сiре та потворне. Коли бiля стiни в метрi вiд себе я побачила обриси величезного, як на мої мiськi уявлення, чорного щура, не стримала крику i ледь не кинулася назад. Тварина розчинилася в мороцi, i мої поривання тiкати зупинила досить дурна думка: ось зараз вийду до Бондаря, вiн самозадоволено забере в мене лiхтарик, подивиться у переляканi очi, блисне своїми окулярами i обов'язково прокоментує мiй переляк, не приховуючи глузування. Тому я продовжила путь виключно з небажання дати директору провiнцiйного музею поглумитися над успiшним київським адвокатом.

Галерея ще раз завернула праворуч i я, на свiй превеликий подив, через кiлька крокiв опинилася там, звiдки йшла — на роздорiжжi, поруч iз Бондарем.

— Щось там побачили? — поцiкавився вiн.

— Тут справдi живуть великi пацюки, — вiдповiла я, намагаючись триматися достойно, хоча голос зрадницькi здригнувся.

— Тутешнi полонянки навряд чи могли звикнути до такого сусiдства. Навiть не знаю людей, котрих би воно задовольнило. Ну, зрозумiли, в чому рiч?

— Ясно одне — треба йти сюди, — я спрямувала свiтло лiхтарика в бiк лiвого коридору. — Думаю, всi лабiринти будуються за логiкою парадоксу: чим простiшим видається прохiд, тим швидше ти заплутаєшся.

Раптом я зловила себе на тому, що мимоволi говорю стишеним голосом. Тодi як мiй провожатий i не думав переходити на шепiт.

— Ви знаєте, Ларисо, до того, як я вперше спустився сюди, не бачив жодного лабiринту. У мене так само не було досвiду орiєнтуватися в них i я не знав, за якою логiкою їх будують. Хочете ще в чомусь зiзнаюся? Я боявся зустрiти тут Мiнотавра.

— Прямо-таки Мiнотавра?

— А чом би й нi? Тому скористався класичним методом Арiадни: знайшов величезний клубок ниток i методом проб та помилок врештi-решт навчився тут орiєнтуватися. Я ж казав вам уже — з цього пiдземелля є iнший вихiд, вiн веде на берег рiчки. Але для полонянок лабiринту зачиненi були обидва. Їх заводили, а частiше — заносили непритомних у глибину iз зав'язаними очима й лишали там. Рано чи пiзно хтось знаходив один iз виходiв, тiльки все марно — достукатися до мучителiв не було жодної можливостi. Уперед чи назад?

— Уперед!

Нахиливши голови, ми по черзi просунулися в вузький коридор i скоро вийшли до чергової розвилки. Тепер промiнь лiхтарика вихопив iз темрявi по черзi три ходи. Визначивши, склепiння якого опускається найнижче, я рiшуче рушила туди першою. Коли ми вийшли до чергової розвилки, я, не думаючи довго, завернула лiворуч. Бондар мовчки сунув за мною, нiяк не коментуючи моє рiшення, i скоро я зрозумiла — ми знову закружляли.

— Чого ж мовчали?

— А що говорити? Ви тут сьогоднi керуєте.

— Знущаєтеся над дiвчиною.

Чимдалi, тим краще я освоювалася в цьому лiгвi Мiнотавра. Правий Бондар — нiчого надто складного тут немає. Тi, хто його будував, самi не хотiли одного разу заплутати в пiдземеллi. Тому правильний шлях визначали нижчими, нiж решта, склепiннями. Звiсно, нещаснi переляканi сiльськi дiвчата-полонянки, для залякування та пригнiчення волi яких призначався цей атракцiон, менше всього думали про такi речi. Навпаки — бiгли в бiльшi та ширшi коридори, це нормальна природна поведiнка. Бiгли — i кружляли тут доти, доки не падали без сил, вiддаючи себе на поталу щурам, або доки не знаходили нарештi якийсь iз двох виходiв. Так само для них недоступних.

Блукання лабiринтом несподiвано захопило мене. Я втратила вiдчуття часу i навiть перестала обмiнюватися реплiками з Бондарем, то пропускаючи його мовчки перед собою, то дозволяючи дихати собi в спину. Нарештi, завернувши в черговий коридор, я раптом побачила в протилежному його кiнцi слабеньке свiтло.

— А там що?

— Бог його знає, — голос Бондаря справдi звучав здивовано. — У принципi, ми з вами дiйшли до протилежного кiнця лабiринту, туди, де був другий вихiд. Але його давно завалили — колись там брали глину з кар'єру, вихiд завалений назавжди.

— Значить, хтось тут таки буває?

— Привид Вiтольда Ржеутського, який прорив вхiд до пiдземелля? — директор знову знущався.

— Привиди безплотнi. Навiть такий матерiалiст, як я, це знаю. Давайте глянемо.

Перетнувши останнiй коридор, ми опинилися в невеличкiй, форми неправильного прямокутника галереї. Просто перед нами була мурована стiна, а з iншого боку, на рiвнi облич, свiтився невеличкий, на одну людину, прохiд на гору. Я примружилася, встигнувши вiдвикнути вiд денного свiтла, i з задоволенням вдихнула свiжого повiтря.

— Бачте, хтось таки сюди лазить!

— Знаю я, хто, — незадоволено буркнув Бондар. — Вони вже кiлька разiв мене просили, тiльки я їх ганяв… Усе ж таки дiсталися сюди, придурки…

— Ви про кого це так?

— Дигери i журналiсти з ними. З Хмельницького, з Кам'янця, навiть iз Києва дзвонили — пустiть i пустiть у печери!

— А вам шкода?

— Шкода! — виклично мовив Бондар тоном, якого вiд нього я ще не чула. — От шкода! Ларисо, я вчений, iсторик, дисертацiю кандидатську захистив i пишу докторську! Подобається це комусь чи нi, приймає хтось це чи нi, але я — вчений, розумiєте? Я працюю, витрачаю свiй час, проводжу копiтку роботу, дослiджую, а плодами цiєї працi нахабно хочуть користуватися всякi роззяви, яким до моїх трудiв нема жодного дiла!

— Ви про журналiстiв? Не любите їх?

— Терпiти не можу! Саме з цiєї причини: розпитують, пишуть, фотографують, а потiм видають це за свiй матерiал i свою тему. А я, кандидат iсторичних наук, який кладе весь вiльний час на впорядкування музею, вибивання ґрантiв та спонсорських коштiв i фактично не має часу на те, що в тих таки журналюг називається особистим життям, залишаюся для них лише джерелом iнформацiї, за яку їм — їм, Ларисо! — заплатять i за яку їх похвалять! Це справедливо?

— Не думаю, Анатолiю, що ми повиннi тут про це зараз дискутувати, — менi справдi не подобалася ця розмова, але виключно через те, що я не могла зрозумiти її предмету. — Покiйному Сизому, журналiсту, до речi, ви допомогли…

— Що значить — допомiг? Вiн пише путiвник для iноземних туристiв. У всякому разi, так вiн менi сказав. I не думаю, що збрехав — молодi шакали мене дратують i непокоять бiльше. Вiн заплатив за консультацiю. Я не говорив цього вашим друзям iз мiлiцiї, бо якщо для Києва подiбнi речi нормальнi, то тут вони не сприймуться. Так, у Сизого був бюджет i вiн виклав менi за користування iнформацiєю двадцять доларiв. Грошi невеликi для Києва, а тут я зможу додатково заплатити Стьопi — i вiн пофарбує паркан.

— Стьопi?

— Наш сторож. Бачили його? Бачили, такий чоловiк у кепцi, в саду порався. Коли тепло, з травня по вересень, я дозволяю йому ночувати у флiгелi. За штатним розкладом сторож отримує копiйки, тому я радий з кожної можливостi пiдкинути йому грошей. Хто мене за це засудить?

— Заспокойтеся, нiхто не збирається…

— Почекайте, Ларисо, я закiнчу. Цей Сизий не змiнив мого ставлення до журналiстiв у цiлому. Але вiн, принаймнi, спробував працювати з ученим цивiлiзовано, як у всiх нормальних країнах. Менi шкода, що вiн загинув так страшно, але шукати вбивцю — не моя i, погодьтеся, не ваша справа. А ось за це, — Бондар кивнув на дiру пiд стелею, — я б спускав сторожових собак. А тепер, — скандальнi нотки з його голосу зникли, — скажiть, що я чудовисько.

— Мiнотавр страшнiший, — посмiхнулася я. — До речi, ми його так i не знайшли.

— Для нас це добре.

— Ви маєте право на будь-яку думку. Зрештою, газети пишуть, що ми вже три роки живемо у вiдкритому демократичному суспiльствi. I я затягнула вас сюди не для того, аби ми дискутували про роль журналiстiв у життi кожного з нас.

— А для чого?

Оп-па! Справдi — для чого? Розказати, що вчора вночi бачила безголового привида на цих руїнах?

— Менi цiкаво. Ви ж пов'язуєте давню страшну казку з нашою суворою реальнiстю? Ось я i вирiшила хоча б частково вiдчути те, що вiдчуваєте ви. Можливо, почну думати так, як ви, i опинюся на вашiй хвилi. Якщо ще якось треба пояснити свої дiї, то вважайте — розлучена київська панi у вiдпустцi намагається зовсiм не здурiти i чимось себе зайняти. Цiлком може бути, що я займаю себе зараз абсолютними дурницями.

— Виходить, я вас тут, пiд землею, серед щурiв розраджую?

— Сама не знаю, — тема розмови починала мене хвилювати — потреба пояснювати справжню причину своїх не зовсiм логiчних з точки зору здорового глузду дiй ставала все гострiшою, а менi б цього не хотiлося. — Полiземо на гору через цю дiру чи повернемося назад i вийдемо, як бiлi люди, через дверi?

Бондар постояв мовчки, потiм наблизився до отвору, пiдстрибнув, ухопившись руками за його краї, кумедно дригаючи ногами, пiдтягнувся i вивалився нагору. На якусь мить зник iз очей, потiм його постать загородила отвiр, а разом з ним — i свiтло.

— Давайте руку.

Я вимкнула лiхтарик, заховала його в кишенi джинсiв. Потiм кинула пiд стiну арматурний прут, стала навшпиньки, схопилася за його руку, що виявилася несподiвано мiцною, як для кандидата iсторичних наук, i Бондар висмикнув мене з пiдземелля, наче морквину з грядки.

Годинник показував початок п'ятої вечора. На руїнах i в лабiринтi ми провели бiльше чотирьох годин.

Додому Стас Жихар так i не пiшов.

Я за цi днi так i не розiбралася, який саме статус кiлька разiв розлучений опер має у великiй родинi Комарових. Не чужий — однозначно. А ось наскiльки свiй, i головне — чому свiй, залишалося таємницею. Яку, проте, не надто хотiлося розгадувати. Тут були iншi, набагато серйознiшi таємницi.

Не маючи сумного й сумнiвного досвiду тривалого спiлкування з надмiрно питущими чоловiками i так само не особливо зловживаючи спиртним, я тим не менше звiдкись знала: перепiй треба вiдсипати. Вдається це далеко не всiм. Однi, скажiмо, пiсля вчорашнього пiдхоплюються з першими пiвнями, їх штормить, вони приводять себе до тями хорошою порцiєю мiцного алкоголю — i все повторюється знову. На щастя, Жихар належав до iншої, менш численної категорiї: Олег сказав, що, прокидаючись тричi з iнтервалом у пiвгодини, Стас хропiв цiлий день i, мiж iншим, дрихне далi. А прокидався для того, щоби раз попити води, i два рази — зеленого чаю з жасмином, лимоном i м'ятою. Щось iнше господар йому просто не пропонував за обопiльною згодою.

До речi, заварка свiжа. Це мене спокусило.

— Погуляла? — Тамара ввiмкнула електрочайник i затишнiше замоталася в халат.

— Так, — обмежилася я непевною вiдповiддю, знаючи — допити слiдчий Комарова вмiє проводити краще за кандидата iсторичних наук Бондаря, i менi доведеться їй усе ж таки розказати про нiчну пригоду бiля маєтку Ржеутських. — Як у тебе день пройшов?

— А, — Тома вiдмахнулася. — Цiкавого мало. Писанина в основному. Не знала, що сказати начальству, тобi — тим бiльше. Може, Ларо, їхала б ти…

— Я тут заважаю?

— Язика прикуси! — гаркнула вона цiлком серйозно. — Тобi, кумо, вiдпочивати треба, а з нами тут вiдпочинок зараз поганий.

— Менi краще знати! — вiдрiзала я, налила собi окропу в заварку, обережно, боячись попектися, сьорбнула. — Поки що, Томо, я вам, здається, тiльки допомагаю на громадських засадах.

— Ага, особливо Яровому…

— Ну, це вже кому як пощастить. Слухай, а Жихар…

— Що — Жихар? Напився i спить? Я тобi так скажу: якби вчора не в Кам'янцi, то Олег би йому в нас удома так само б налив! Хлопець фактично другий тиждень по цiй справi паше сам, причому — не триндить i папери для тлустих папок пише, а паше, наче коняка! I раз у нас справа тупцяє на мiсцi, на вихiднi вона з мiсця не зрушиться. Тому Стас має повне право розслабитися!

— Боже збав, Том, не збираюся я нiчого поганого казати про вашого дорогого Стаса!

— Ну, так вам i повiрили, тiтко!

На нашi пiдвищенi голоси в кухню просунувся Жихар, власною велетенською пом'ятою бритоголовою персоною. Вiн з'явився — i в мене вилетiло з голови, з якої причини я взагалi завела про нього розмову i що хотiла дiзнатися. Хоча чоловiк i спав цiлий день, виспаним, а тим паче вiдпочилим — не виглядав.

— Доброго ранку, Україно, — пiдсмикнула його Тамара.

— Хочеш — хай буде ранок, — Стас пiдхопив табуретку, пiдсунув ближче до хазяйки, сiв поруч. Навiть сидячи її голова була на рiвнi його плеча. — Ти, Антонiвно, можеш робити зi мною все, що хочеш. Собакою в будi посели i годуй — чужi тут не ходитимуть. Хто б у цьому сраному мiстi так оце за мене заступався!

— Нема потреби, — мовила я. — Нiхто i не збирався на тебе нападати. Просто хотiла запитати, чи довго ти ще спатимеш. I якщо нi, то чи збираєшся потiм додому досипати. I якщо не збираєшся, то чи не прогуляєш одну не першої молодостi та юридично ще не розлучену жiнку?

Усе це я видала на одному диханнi. Наперед цей виступ я не продумувала — фраза склалася якось так сама, i тепер на мене витрiщилися двi пари круглих здивованих очей.

— Ти ж тiльки що гуляла? — видушила з себе Тамара.

— А я хiба кажу — зараз? Ось чаю поп'ємо — i вперед. Я ж у вiдпустцi, а Стас — на квадратний кiлометр єдиний кавалер.

— Дiвко, ти що задумала? — Тамара не зважала на присутнiсть поруч iз нею Жихаря.

— Нiчого особливого. Погуляти хочу, а самiй набридло. Можемо всi разом, чи слабо?

— З нас такi гуляки… — махнула рукою Тома, подивилася на Стаса, який ще не до кiнця прочухався i не зовсiм розумiв, що саме вiдбувається довкола нього, i знизала плечима: — Гуляйте, раз треба. Тiльки хоч дай знати, куди пiдете. Бач, неспокiйно у нас — людям голови рубають.

— Тому i беру охоронця.

— Значить, усе ж таки охоронця, — приречено промовив Стас.

— А менi просто цiкаво, пане капiтане мiлiцiї, у якому, так би мовити, форматi ви уявляли собi подiбну прогулянку?

— Я вашими розумними фразами не заморочуюсь. Хочеш — пiдемо гуляти. Я сам пройтися хотiв, — Жихар почав незграбно пiдводитися.

— Хоч поїмо давайте! — так нiчого й не розумiючи, Тамара вирiшила повернути ситуацiю в звичне для неї, як господинi, русло.

Проти вечерi нiхто не заперечував.

Ми вийшли в сутiнки.

Стас майже вiдразу спробував узяти мене за руку, наче школяр на першому побаченнi, та я iнiцiативно обвила своєю рукою його правицю i навiть дозволила собi трошки притиснутись. Ось так, поруч iз мужчиною, я не ходила давно, i нiхто не казав, що нагадувати собi про подiбнi речi шкiдливо. Менi зараз було дуже приємно, спокiйно, затишно, через те подумки я лаяла себе чимдалi сильнiше й сильнiше. Адже на цю прогулянку в мене вже були свої плани, якi сто процентiв розбiгалися iз планами Жихаря.

Деякий час ми простували мовчки, нарештi Стас пробасив:

— Куди гуляємо? У «Павук»?

— Чого вiдразу в «Павук»? Ми там учора сидiли, пiсля Томиної вечерi закуска «Фантазiя» в горлi стане. Коли взагалi чесно — я побоююся павукiв. Правда, менше, нiж мишей, щурiв та гадюк.

— Значить, не в «Павук», — зробив свiй висновок Жихар i зупинився: — Тодi як?

— Для початку давай пройдемося туди, де є хоч якiсь лавки, i присядемо.

Лавки знайшлися в центрi, у невеличкому скверику бiля мерiї. Поки йшли, трiпалися нi про що i, як менi здалося, не особливо дослухаючись одне одного. Коли нарештi присiли i Стас одразу спробував обiйняти мене за плечi, я легенько поклала руку йому на колiно, одночасно, ворухнувши плечима, скидаючи його важеньку руку. А щойно вiн наполегливо повторив спробу, без передмов, одним махом, розказала про побачене вночi на руїнах i сьогоднiшню денну прогулянку.

— Погуляли, значить, — пiдсумував сказане Стас i закурив.

— Не ображайся i не злися. Це справдi дуже важливо, а сама я з цим не впораюсь.

— Цiкаво, як ти хочеш iз цим впоратися? Влаштувати облаву на привида, спецназ у бронiках викликати?

— Думаєш, я це придумала?

— Не знаю, — вiн випустив дим перед собою. — Не знаю, для чого тобi це придумувати. Вигоди твоєї не бачу.

— Правильно. Тодi що я, на твою думку, бачила?

— Так само не знаю.

— Тому пропоную посидiти ще трохи, коли зовсiм стемнiє, пiти туди разом. Може, вдасться щось подiбне побачити.

— Ага, — Жихар сплюнув пiд ноги. — Засiдка на привида. Дуже оригiнально.

— Тодi що — так це залишити?

Вiдповiддю була тиша. Стас мовчав весь час, доки докурював, а потiм, кинувши бичок пiд ноги, ляснув себе долонями по колiнах.

— Вам, тьотю Ларисо, пофартило. Для перевiрки ваших галюцинацiй ви вибрали найбiльшого придурка в Подiльську. Навiть двох — цей директорець наш така сама штучка, тiльки, на вiдмiну вiд мене, цього не знає. Використала ти його, а вiн радий старатися.

— Стасе, — я знову поклала йому руку на стегно, i цього разу жест вийшов абсолютно щирим, не мав на метi жодної стимуляцiї чи провокацiї. — Стасе, тобi ж самому цiкаво. Ну, скажи — правда ж?

— Менi все цiкаво, — вiн пiдвiвся. — Гаразд, пiшли пройдемося й почнемо потроху висуватися до Ржеутських. Тiльки навряд чи безголовий привид прийде туди на твоє замовлення.

Цього я так само боялася.

Коло руїн ми опинилися трохи бiльше, нiж за годину. Нiч уже остаточно вступила в свої права i, наче спецiально, виявилася несподiвано зоряною. За давньою звичкою, що залишилася ще зi школи, я спробувала знайти серед зiркового розсипу Великий Вiз i Чумацький Шлях, миттю захопилася i якби не рука Стаса — точно полетiла б носом у канаву.

— Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная, — проговорив вiн, не пускаючи мою руку. — Щоб ти знала, в тутешнiх мiсцях молодi парочки люблять прогулюватися. Сюди навiть деякi спецiально цiлуватися приходять. Затишок, романтика, все таке…

— Бачила вже вашу романтику. Засрате, запльоване, собаки бiгають…

— Ой, я тебе умоляю! Ну, де ти його бачила? — дiловито запитав Жихар.

— Звiдси не видно. Там, де високий край муру, той, що на дорогу виходить.

— Ясно-понятно. Значить, давай пiдiйдемо з iншого боку, є там одна чудова позицiя. Такi собi кущики.

Вiн повiв мене, нагадавши, аби дивилася пiд ноги. Я вже освоїлася в цiй мiсцевостi, та й зiрки явно засвiтили сьогоднi для нас. Та все ж таки кiлька разiв то одна, то друга нога потрапляла в невеличкi рiвчачки. Нарештi Стас зупинився. Мiсце вiн справдi вибрав чудове: на невеличкому лiсистому горбку серед дерев розрiсся чагарник, який прикривав нас iз боку руїн, тодi як нам було все iдеально видно.

Правильнiше сказати — не видно нiчого. Лише похмурi уламки муру, за ними — примарний будинок, i над усiм оцим — чисте зоряне небо.

Я не була певна, чи правильно зробила, що прийшла сюди сама i притягнула Стаса. Та ми були вже тут, i тепер не лишалося нiчого бiльше, окрiм як сидiти тут i чекати невiдомо чого. Чи кого — чорт його знає.

Ми мовчали. Тягнувся час. Повз руїни проїхала спочатку одна машина, потiм — ще одна. Спливло ще трохи часу. Дорогою пройшли, горлаючи кожен свою пiсню, двоє сильно пiддатих мужикiв. I знову тиша, знову мовчанка.

Скоро я швидше вiдчула, нiж почула — до нiчних звукiв додався ще один, i вiн звучав зовсiм поруч, пiд самим вухом у мене. Не встигла я здогадатися, що це сильно калатає могутнє Стасове серце, як вiн, тепер уже — цiлком серйозно i з конкретними намiрами, вiд яких не збирався вiдступати, загарбав мене в обiйми, загорнув своїми велетенськими ручиськами, притиснув до грудей, а губи вже шепотiли на вухо слова, яких я навiть не чекала почути вiд битого життям ментiвського опера, i губи — губи шукали зустрiчi з моїми, зустрiлися, я на якусь мить забула, як дихати, почала задихатися, та це все було приємно, приємно, дуже приємно, хотiлося ще, ще, не вiдпускати його, тепер уже мої руки обвили його тулуб…

Цiлуючи, вiн розвернув мене так, що опинився спиною до руїн.

Я тепер могла дивитися йому через плече.

Просто передi мною, здавалося — простягни руку i торкнешся, на вершинi зруйнованого мура пiд розсипом зiрок височiла темна безголова постать у довгому чи то плащi, чи то пальтi. Ще мить тому на цьому мiсцi нiчого, вiрнiше — нiкого не було.

Я з розмаху вдарила Стаса по спинi кулаком, а другою рукою швидко затулила йому губи. Вiн миттю пустив мене, розвернувся всiм корпусом. Тепер на привида без голови, над яким байдуже сяяли зорi, ми дивилися вдвох.

Темна постать не рухалася.

— Твою ма-ать! — прошипiв Жихар, жестом фокусника витягаючи звiдкись пiстолет. Клацнуло — вiн зняв зброю з запобiжника. Знову клацнуло — перезарядив.

— Тихо, — шикнула я, не зводячи очей з безголового.

— Нi хера с-с-с… Ух ти-и-и, — вiн почав потроху вiдходити вiд шоку. — Нiчого собi заявочки! Це що таке?

— Сама хочу знати…

— Так зараз дiзнаємось! — Стас поволi почав пiднiмати пiстолет, наводячи дуло на примарну постать. — У голову я йому точно не попаду…

— Ти що! Не стрiляй!

— Правильно, не стрiляйте у привидiв. А живцем їх беруть?

Безголовий почав потроху повертатися до нашої засiдки боком. Я з усiєї сили вчепилася в лiкоть Стаса.

Поли чорної машкари зметнулися в рiзнi боки, нiби вiд сильного пориву вiтру, вивiльняючи руки. В однiй з них щось блиснуло. Руки раптом швидко зметнулися i випрямилися над тим мiсцем, де в людей зазвичай є голова.

Ще раз блиснуло — клинок шаблi, не iнакше. Руки лиховiсно затряслися в повiтрi, клинок розсiкав повiтря над привидом, при цьому безголовий продовжував свiй повiльний рух.

I раптом, черговий раз змахнувши руками, чи злетiв, чи зiстрибнув зi стiни вниз.

Тiльки вiн зник iз наших очей, Жихар, голосно матюкаючись, рвонув з мiсця через чагарник i погнав туди, де щойно височив безголовий. Менi нiчого не лишалося, як кинутись за ним. Перебiгши дорогу i опинившись бiля потрiбного нам уламка муру, оббiгли його.

Нiкого й нiчого.

Раптом я зрозумiла те, до чого не могла дiйти вдень. Якщо стати до цього мура спиною, то просто перед тобою буде той самий, завалений тепер другий вихiд iз пiдземелля. До дiрки в землi, через яку ми з Бондарем вибралися сьогоднi вдень, звiдси було не бiльше двох десяткiв метрiв. Нiчого не пояснюючи Стасу, я помчала вперед. Вiн наздогнав мене двома своїми стрибками, i тепер ми бiгли разом.

Загальмувавши бiля розкопаного дигерами проходу, я намагалася вже щось сказати, та Жихар, уздрiвши в зоряному свiтлi дiрку в землi, прийняв блискавичне рiшення — з ходу стрибнув униз.

— Е, ти! Хто там! Вилазь, твою мать! — глухо почулося з пiд землi, а потiм два рази бамкнуло — свої заклики Стас пiдтвердив пострiлами. — Виходь сюди, козел, бо все одно дiстану!

— Не лiзь далеко! — попередила я, лiгши на живiт i засунувши голову в прохiд. — Чуєш, що кажу, Стас!

— Нехай вилазить! — розорялася пiдi мною темрява басом Жихаря.

— Сам вилазь! Скажу щось!

Гримнув ще один пострiл, пiсля чого хвилин п'ять не вiдбувалося нiчого. Тодi нарештi з-пiд землi виринули спочатку руки, потiм — голена голова, i нарештi — все двометрове тiло опера. Проти ночi, при свiтлi зiрок вiн сам виглядав, наче чудовисько з пiдземелля. Сплюнувши всередину, вiн присiв бiля ходу, зiтхнув:

— От же ж зараза! Сам, серед ночi я туди правда не поткнуся. Особливо пiсля твоїх iсторiй…

— Чому ти вирiшив, що вiн стрибнув саме туди?

— Хто — вiн? Ми бачили людину?

— Не знаю, — чесно зiзналася я. — Якщо це справдi щось потойбiчне, то воно… Навiть боюся щось неправильно сказати…

— Ти вiриш у те, що ця примара з того свiту? Тiльки чесно? — я промовчала, i Жихар розцiнив моє небажання щось коментувати абсолютно правильно. — Варiант перший: оптичний ефект, нiким не вивчений та не дослiджений. Такого теж не буває. Значить, з нами тут хтось грається.

— З нами? Саме з нами? Хто знав, що я вчора вночi тут поїду? Хто знав, що ми сьогоднi прийдемо сюди саме в цей час?

— Хай не з нами конкретно. Просто — хтось грається. Чи ти вперто вiриш у привидiв?

— Я ще не зiбралася з думками. Можливо, доведеться переглядати деякi свої погляди.

— Ну, а я своїх переглядати не хочу i не буду! — Стас стукнув кулаком по землi. — До ранку залишаюся тут. Якщо не викурю його звiдти, — вiн кивнув на хiд до пiдземелля, — викличемо сюди… Стоп! Вiдставити!

— Бачиш! — скористалася я його прозрiнням. — Кого викличеш? Скажеш своєму начальству, що цiлу нiч iз київською адвокаткою чекав у засiдцi на безголового привида, але той не вилiз, тому давайте проведемо в пiдземеллi вiйськову операцiю, облаву чи щось ще? Навiть якщо нам обом повiрять, я не думаю, що в пiдземеллi ми когось чи щось, крiм щурiв, знайдемо.

— Другий вихiд? Вiрнiше — перший?

— З середини не вiдчиняється. А зовнiшнiй навiсний замок Бондар почепив, коли ми йшли звiдси. Може, перевiрити, чи висить?

— Думаєш, музейник наш у страшилки бавиться?

— Для чого йому? — Бондар пiсля сьогоднiшньої екскурсiї був менi все ж таки симпатичний, попри деякi його специфiчнi життєвi погляди. Не чекаючи, поки Стас почне будувати фантастичну теорiю змови всiх музейних працiвникiв свiту, я рiшуче витягла з кишенi мобiльник. Домашнiй i мобiльний телефони директора музею я сьогоднi на прощання забила в пам'ять свого телефону, i тепер, знайшовши хатнiй номер, активiзувала функцiю «Дзвонити». Слухавку взяли пiсля третього гудка.

— Ало?

— Добрий вечiр, Анатолiю, вибачте, що так пiзно…

— Нiчого, Ларисо, нiчого, — голос ученого звучав м'яко. — Знову якiсь проблеми?

— Навпаки. Ось, розказала кумi про нашу сьогоднiшню екскурсiю. Вона дивується: «Живемо, а не знаємо!» Просто накотило щось, вирiшила ще раз подякувати.

— Все нормально. Заходьте, ми вихiднi тiльки по понедiлках. Добранiч.

— Добранiч, — я натиснула «вiдбiй». — Бачиш? Вiн удома сидить. Навiть якщо, за твоєю теорiєю, вiн для чогось перевдягається привидом, за двадцять хвилин звiдси до свого дому не добiжить. А живе вiн, як я розумiю, на протилежному кiнцi мiста.

— Хрiн знає, де вiн живе, — буркнув Стас. — У мене стосовно цього твого кандидата не було ще жодних теорiй. Значить, якщо хтось сюди зстрибнув, то там i залишиться. Вартувати все одно треба.

— Не раджу. I говорити поки нiкому не раджу. Бондар каже — цей хiд продовбали дигери. Менi здається, вiн сам толком не знає, хто. Думаю, хiд до лабiринту прокопали не випадково i не випадковi люди. Дiзнайся щось про це, i не сидiтимеш дурно тут усю нiч.

Жихар почав сперечатися — вiн усе одно вперто хотiв ночувати тут, тим бiльше, що привид чи що воно там зникло буквально на очах, i якщо воно справдi не розчинилося в повiтрi, то iншого мiсця, куди можна щезнути, довкола просто немає. Та його на пiвсловi обiрвав дзвiнок мобiльного в кишенi.

— Слухаю, — коротко кинув вiн у трубку. — Я. Тут. Недалеко. Ясно, зараз буду. Усе, кажу, буду зараз. Давай.

Рiзка змiна в голосi пiдказувала — сталося щось, здатне помiняти плани Жихаря на тривалу засiдку. Вгадала.

Не чекаючи, поки щось запитають, Стас промовив:

— У мiлiцiї жiнка сидить iз заявою — чоловiк у неї пропав. Мусив ще вчора пiд вечiр повернутися з Хмельницького. Майже добу чекала. Плаче. Тамара каже — треба їхати, Яровий пошук оголосив. Особовий склад збирає.

16 вересня, неділя

ЩЕ ОДИН

Цiєї ночi я не спала.

Зморило лише пiд ранок, i то — години на пiвтори. Потiм, прокинувшись наче вiд сильного поштовху, я перевернулася на спину i втупилася в стелю. У мiстечках господинi ще бiлили стелi крейдою, за бабiвською звичкою. Вони одягали старенькi линялi халати, зав'язували голови хустками, старанно ховаючи пiд них волосся, ставали на застеленi читаними газетами столи i, вмочаючи стерту вiд багаторiчного використання щiтку в скляну банку з розведеною крейдою, починали старанно шурувати. У великих мiстах про таке вже давно забули, вiддаючи перевагу шпалерам. Причому все частiше навiть тi, хто отримують державну платню, наймають для цiєї роботи майстрiв — витрачати на це особистий час, який у великому мiстi можна використати для додаткового заробiтку, вже мало хто хоче. А тут, у глухiй провiнцiї, мазання, а надто бiлiння стелi — цiлий ритуал, до якого готуються дуже довго i потiм так само довго обговорюють, ходячи одне до одного в гостi i вихваляючись кожен своєю роботою.

Правда, тепер у Подiльську є чим зайнятися i про що поговорити. I певно — вже через кiлька годин, бо неможливо буде приховати того, що почалося пiзно ввечерi.

…Коли ми з Жихарем прийшли до мiлiцейської будiвлi, вона нагадувала мурашник пiд час пожежi. Чоловiки в формi та цивiльному забiгали всередину i вибiгали звiдти без жодної мети. Поза сумнiвом, кожен хотiв бути корисним, але нiхто не знав, що саме для цього треба зробити. Бiля входу височiв Валерiй Яровий власною персоною, щось комусь безперервно говорячи по мобiльному. Час вiд часу бiля нього на кiлька секунд хтось зупинявся, щось запитував, Яровий вiдправляв його помахом руки у невизначеному напрямку i знову матюкав телефон.

Побачивши мене, начальник мiлiцiї забрав трубку вiд вуха i гаркнув, звертаючись до Стаса:

— Чому тут знову стороннi, Жихар! Де ти взагалi лазиш! Не чую!

Вiн ще кричав, коли на вулицю поспiхом вийшла Тамара, з ходу в'їхала в ситуацiю, стала мiж мною та Яровим i, не намагаючись навiть перекричати його, вiдчеканила:

— Ларисо, йди додому.

— Том…

— Йди додому, Ларисо, — не змiнюючи тону, повторила Тамара. — Будеш iз дiтьми, бо я не знаю… Коротше, подзвоню. Йди.

З огляду на ситуацiю я вирiшила краще не встрявати, а покiрно послухатися. Йдучи геть, вiдчувала мiж лопатками лютий погляд Ярового.

Олег не спав, чекаючи на мене. Знав вiн дуже мало. Зниклий чоловiк — Вiктор Потурай, мiсцевий бiзнесмен середньої руки. Власне, не зовсiм мiсцевий — основний бiзнес крутився в Хмельницькому, там вiн тримав невеличку мережу мiнi-маркетiв. По одному такому магазинчиковi Потурай вiдкрив у кiлькох довколишнiх райцентрах, у тому числi — в Подiльську, своєму рiдному мiстi.

Олег, як нотарiус, знав, що Потурай кiлька рокiв тому успадкував тут дiм вiд покiйної матерi, довгий час перебудовував i розбудовував його, а потiм поступово перебрався з дружиною сюди. Центральний офiс фiрми лишався у Хмельницькому, але — на околицi мiста, тому вiд Подiльська до офiсу по трасi бiзнесмен добирався десь за годину. За київськими мiрками це взагалi за щастя — пробираючись через пробки, пiдприємцi до своїх офiсiв можуть лише центром мiста добиратися за довший час. Нi, в обласному центрi пiдприємець мав нормальну квартиру, та вiн якось, коли оформляв за допомогою Олега право на вступ у спадщину, обмовився: тут, у Подiльську, все звичне, рiдне i тихе. Бiзнесом вiн мiг керувати i звiдси. Хоча справи часто кликали його в Хмельницький.

Так сталося i цього разу. У п'ятницю рано Потурай поїхав у справах, мусив повернутися ввечерi, навiть дзвонив жiнцi, що затримається. Однак до дому так i не доїхав. Не з'явився i зранку в суботу. Лiза, дружина, кiлька разiв намагалася знайти його за яким-небудь телефоном, та в офiсi сказали — був i поїхав, а мобiльний не вiдповiдав. Потурай його не вимкнув, просто не брав трубки.

Не дочекавшись чоловiка i ввечерi в суботу, Лiза Потурай пiшла в мiлiцiю i розказала все черговому. Той подзвонив начальнику, Яровий — прокурору, прокурор — Тамарi. Це все, що Олег зi слiв своєї дружини знав на цей момент. Так само вiн не знав, що взагалi вiдбувається i чи пов'язанi цi подiї з убивствами в Подiльську.

— Може, вiн загуляв? Мужик усе ж таки, бiзнесмен… Дiвчатка, сауни, все таке…

— Бiзнесмени рiзнi бувають, Ларо. Не скажу, що добре знаю Потурая, але вiн мужик такий, серйозний. У нас же всi тут на виду. По-моєму, вiн не по цих справах. Ну, не по дiвчатках. А сауну вiн свою збудував.

— Добре, а запити десь мiг?

— Випити може, — погодився Олег. — На день мiста регулярно поляну накриває. Нас iз Томою постiйно запрошує, бо я ж нотарiус, працював з ним, хорошу справу йому зробив. Словом, випити може, як кожен нормальний мужик. Але не зловживає, можеш менi повiрити. Загалом люди вони тихi, стабiльнi, займаються своїм справами. Та краще лягай спати, Ларисо. Ранок покаже, а зараз все одно ми порожнi розмови ведемо.

Олег як у воду дивився — ранок таки дещо показав.

На початку дев'ятої на околицi мiста в рiвчаку, куди мешканцi приватного сектора охоче скидають побутове смiття, знайшли чоловiчий труп. Без голови.

— Поки що все, — втомлено сказала Тамара в слухавку. — Значить так, Ларисо: берiть з Олегом дiтей i везiть до свекрухи на село. Я їй вже дзвонила, вона чекає. Повернетесь — тодi поговоримо. Зi школою я домовлюся. Усе, давайте, тiльки поснiдайте там.

Перспективi поїхати до бабусi дiтвора зрадiла так само, як i можливостi прогуляти школу. Тому поїли хутко, зiбралися швидко i вже за пiвтори години вся наша компанiя була в Олегової мами. Та вiдразу почала розпитувати про «жахiття Господнi», що творяться в Подiльську — вона, скiльки я її знаю, завжди дивилася випуски новин i любила потiм їх обговорювати. А тут таке показують!

Слово за словом — iз села ми вибралися лише по обiдi, коли вкотре за день поїли i менi навiть вдалося кiлька годин поспати в затишку старої, пiсля Громадянської вiйни збудованої хати Комарових. Коли, нарештi, ми з Олегом повернулися додому, там уже чекала Тамара, не схожа сама на себе через блiдий колiр обличчя, абияк причесане волосся i мiшки пiд очима.

Зниклого Вiктора Потурая начальник мiлiцiї i прокурор знали особисто. Звiсно, не так добре, однак достатньо для того, аби, за прикладом Олега, не повiрити в те, що пiдприємець мiг просто так запити-загуляти. Прокурор натякнув на можливiсть викрадення, аби потiм збити з дружини викуп, та Яровий вiдкинув цю версiю вiдразу: вiдморозкiв, здатних на таке, немає вже рокiв п'ять. Викрадення бiзнесменiв задля викупу справдi активно практикувалося тутешнiми, i не лише тутешнiми бандюками рокiв дванадцять тому.

Останнiй гучний випадок стався в 1995 — у Хмельницькому викрали директора фiлiї комерцiйного банку, який мав мережу обмiнникiв по мiсту. Його завезли в Кам'янець, тримали там у якомусь пiдвалi, а коли не вдалося викачати грошей — скинули з урвища у Смотрич. Викрадений уцiлiв дивом: йому вдалося звiльнити руки вiд пут ще до того, як отримав по головi, холодна вода привела до тями i чоловiк, побитий камiнням та з кiлькома переломами, вибрався на берег, де його знайшли рибалки. Викрадачiв захарлали й судили на вiдкритому процесi. Пiсля того подiбнi злочини потроху почали згортатися — знайшлися iншi способи «рєшать вопроси».

Пошук, органiзований минулої ночi начальником мiлiцiї, був, напевне, найбiльшим i наймасовiшим за всю iсторiю боротьби зi злочиннiстю в Подiльську. На зв'язку в черговiй частинi лишився один черговий сержант. Решта особового складу, розбившись на групи, подiлила мiсто на сектори i почала планомiрно прочiсувати територiю. Звiсно, в кожен двiр та кожну квартиру не зазирали, та щонайменше половину Подiльська тiєї ночi поставили на вуха. Особливо дiсталося ранiше судимим i мешканцям околиць: їх пiднiмали й запитували, чи не чули або не бачили вони чогось пiдозрiлого.

Руїни маєтку Ржеутських та мiсцевiсть довкола неї облазили буквально по клаптику. Жихар був у тiй групi, привiв народ до проходу в пiдземелля, але вночi нiхто туди лiзти все ж таки не ризикнув. Не через страх — просто смислу не було. За розпорядженням Ярового там лишили одного чоловiка до ранку, а потiм все ж таки збиралися будити директора музею i лiзти в лабiринт. Та цього не знадобилося.

Сержант iз чергової частини перiодично набирав номер мобiльного телефону зниклого Потурая. О восьмiй десять ранку цей дзвiнок почули зi смiтника на околицi. Якби не почули — за десять хвилин рiвчак все одно б збиралися обстежити. Оперативника Пашу Пархоменка, який почув рiнгтон i першим знайшов труп, вирвало тут же, на мiсцi, просто в канаву.

Лiзу Потурай так само вирвало, але вже в морзi. Голову так i не знайшли, та вона впiзнала чоловiка за одягом: на трупi був новенький, лише другий раз одягнений костюм, пошитий на замовлення в ательє. Коли в Потурая з'явилися вiдповiднi фiнансовi можливостi, вiн перестав купувати готовий одяг, полюбив iндпошив. Пiзнiше кримiналiсти взяли в трупа вiдбитки пальцiв i пiдтвердили — вбито справдi Вiктора Потурая.

Його машину, срiблясту «шкоду», досi шукають. Її вже оголосили в розшук по всьому регiону.

За попереднiми висновками, мертвим Потурай був уже бiльше доби. Тобто, прорахувала я подумки, загинув вiн приблизно в той самий час, коли я вперше побачила на розвалинах безголового привида. Однак де лежав труп до того, як його кинули в рiвчак зi смiттям, поки не вiдомо. А те, що його кинули не ранiше, нiж минулої ночi — факт. Ганна Пилипенко, котра мешкає поруч iз саморобним смiтником, виносила вiдро пiсля вечiрнього випуску новин i перед початком якогось там серiалу. Ще було видно, i нiчого страшнiшого за купу смiття жiночка не побачила. Довколишнi мешканцi, старанно опитанi мiлiцiєю, пiдтвердили — вони так само виносили своє смiття ще по видному, нiчого такого не було. Значить, труп перетягнули до канави, коли стемнiло. Коли саме — чорт його знає.

Перше, що розпорядився зробити Яровий — це знайти серед недiлi трактора i пiдйомного крана, взяти зi складу, що торгує будiвельними товарами, бетонну плиту i закрити дигерський хiд до пiдземелля. Про привида на розвалинах вiн, ясна рiч, нiчого не знав: Жихар усе ж таки не ворог собi. Просто коли в мiстi невiдомо хто вбиває людей i рубає їм голови, покинутий панський маєток стає потенцiйною зоною небезпеки. Там цiлком можна переховуватися, тому треба максимально зменшити кiлькiсть можливих сховкiв. Пiдземелля, яке до цього дня в Подiльську справдi мало кого з пересiчних городян переймало, раптом зацiкавило i вiдразу — через надмiрну метушню довкола нього. Проте Тамара прекрасно розумiла: вся ця колотнеча — вiд безвиходi. Начальник мiлiцiї справдi не знав, що робити i звiдки починати черговi пошуки.

Через те все вкотре почалося спочатку. Ранiше судимi, психiчно хворi, можливо — партнери по бiзнесу, боржники, просто вороги. Коли Яровий зайшов посеред розмови Тамари з Лiзою i прямо запитав, чи її чоловiк не почав тягатися з бабою, в якої ревнивий чоловiк, з жiнкою вкотре за день сталася сильна iстерика, а заодно i в Тамари, якiй довелося виганяти Ярового самотужки, буквально виштовхувати його з кабiнету.

— Я тебе що хочу попросити, Ларо, — зiтхнула вона. — Бiдна жiнка вже вiд усього втомилася. Її накачали заспокiйливим по макiвку, тепер вона спить у мене в кабiнетi, в прокуратурi. Додому боїться йти, а займатися похоронами не збирається. Без голови в труну не покладе. Грiх, каже. Та й не вийде в неї поки нiчого — тiло їй ще хоч як не видадуть. Я поки перележу вдома, а ти посидь просто бiля неї. Там лiкарка чергує, але вона теж втомилася.

— Яровий не вижене?

— Який, у задницю, Яровий! Ти в прокуратурi сидiтимеш, вiн до неї вiдношення немає. Пiсля скандалу, який я йому влаштувала, не скоро до мене зайде. Нiколи йому: окопався, приймає пiстони вiд усiх, вiд кого тiльки може, i тримає оборону, аби преса не пронюхала про третє вбивство. Так що не бiйся.

— Не дуже-то й страшно. Скiльки менi там сидiти?

— Годинки чотири. Потiм я прийду або, швидше за все, знову лiкарка. Буде вмовляти Лiзу хоча б до лiкарнi перебратися, там у кабiнетi головного лiкаря їй вже мiсце окреме приготували. Дуже виручиш, коли чесно…

Жiнка лежала в кабiнетi слiдчого на старенькiй розкладачцi обличчям до стiни.

Вона лежала, не рухаючись, уже тодi, коли я прийшла i вiдпустила щасливу лiкарку, жiнку приблизно мого вiку, трошки перепочити. Зачинивши за нею дверi i для певностi повернувши ключ у замку, я вмостилася на незручному стiльцi, спробувала читати якийсь глянсовий журнал, прихоплений iз собою, та змiст прочитаного не сприймався, i я вiдклала його.

Потягнувся час. Тишу порушувало тiльки цокання настiнного годинника. Стрiлки повзли повiльно, i коли пройшла година, менi здалося, що я сиджу тут щонайменше рокiв три. Ще через двадцять хвилин жiнка на розкладачцi заворушилася, повернулася, обережно пiдвелася й сiла, втупившись у мене великими порожнiми очима.

Навiть у такому станi вона залишалася вродливою. Чоловiки, до речi, подiбних моментiв не помiчають, а ми — запросто. При тому, що врода Лiзи Потурай виглядала якоюсь не надто природною, нiби намальованою. Подумавши, кого вона менi нагадує зовнi, дуже швидко знайшла вiдповiдь — Бiлоснiжку зi старого дiснеївського мультика. Ось вiн, секрет — спробуйте спотворити горем намальовану героїню мультфiльма…

— Ви хто? — запитала вона глухим тихим голосом.

— Мене звати Лариса.

— Ви хто? — повторила Лiза.

— Мене попросили з вами побути. Чи бiля вас, не знаю, як правильно.

— Для чого? — свiдомiсть її, очевидно, ще була затуманена лiками.

— Так треба. Вас зараз не можна лишати саму.

— А я вже сама. Ви ж усе знаєте, правда? Ви в мiлiцiї працюєте?

— Нi. Я взагалi не з вашого мiста.

— Я теж не звiдси, — вона помовчала. — I тут не залишуся. Усе, кiнець. Кiнець. Кiнець.

— Вам подати води?

— Води? — її порожнi очi дивилися нiби скрiзь мене. — Чому води? Дайте.

Я налила в склянку принесену з собою мiнералку i простягнула Лiзi. Вона почала цмулити воду маленькими ковтками, i менi здалося — це триватиме вiчно. Нарештi склянка спорожнiла, Лiза зiщулилася, завалилася на бiк i завмерла так у позi ембрiона, з розплющеними очима. Я спробувала заговорити до неї — нуль реакцiї. Полежавши так хвилин тридцять, вона знову повернулася до стiни.

Бiльше ми не спiлкувалися.

Лiкарка повернулася ближче до десятої вечора. З нею прийшла Тамара i хлопчина в бiлому халатi — санiтар. Разом ми обережно поставили Лiзу на ноги, вивели на свiже повiтря, посадили в мою машину на заднє сидiння й вiдвезли до лiкарнi. Коли її пiд руки заводили всередину, вона раптом зупинилася на порозi i промовила в порожнечу, нi до кого не звертаючись:

— Ось i все. Усе.

Дорогою додому ми мовчали, але коли пройшли на кухню пити чай, бо бiльше нiчого, навiть алкоголь, органiзм сприймати не мiг, я виклала Тамарi все: i про привида, якого бачила сама, i про свої прогулянки з Бондарем, i про вчорашню нiчну пригоду, в якiй брав участь Стас. Мене наче прорвало. Я говорила i говорила, по кiлька разiв переповiдаючи один i той самий епiзод, навiть починаючи докладно описувати щура, якого бачила лише мигцем. Тамара не перебивала, i коли я нарештi зрозумiла, що пора закруглятися, промовила, вiдбивши пальцями дрiб на поверхнi стола:

— Не знаю.

— Чого ти не знаєш?

— Як на все це реагувати. Ти при здоровому глуздi, а з Жихарем ви навряд чи домовилися говорити однакову брехню. Я його, звичайно, запитаю, та думаю — ви справдi щось бачили на руїнах. I це щось напряму пов'язано з тим, що вiдбувається в мiстi. Тiльки яким чином — поняття не маю.

— Просто скажи свою думку.

— Мою думку? Я готова повiрити iсторiям про привидiв, побачених у рiзних пiдземних печерах та склепах. Пiдземелля, я читала, частенько дають подiбнi ефекти. Десь забракло повiтря, десь геопатогенна зона, десь перепад тиску чи ще якась дурня. Я припускаю наявнiсть галюцинацiй. Але на поверхнi такого не повинно бути.

— Що ж ми бачили? Ми ж все ж таки щось бачили, i це видiння дуже схоже на чоловiка без голови.

— Хто такий вершник без голови, Ларо? Нещасний юнак, який випадково став жертвою негiдника. Йому вiдрубали голову, аби приховати слiди злочину. Друг прив'язав його до кiнського сiдла i вже вiв у такому виглядi додому, коли на запах кровi прибiг ягуар, кiнь вирвався i понiс. Так у прерiях з'явився моторошний привид. Пам'ятаєш?^[2]

— До чого тут книжки?

— До того. Ми домовляємося, що безголовий на руїнах — не видiння i не марево. Однак, вибач менi за дурне твердження, нiхто не може рухатися i махати руками з вiдрубаною головою. Якщо вiдкинути паранормальнi явища, в якi ми з тобою, як два юристи, не вiримо, лишається два варiанти. Перший — вам показують ляльку. Другий — це так само театр, тiльки одного актора, реальної живої iстоти. В обох варiантах нам треба зрозумiти, для чого все це робиться. I чи причетний той, хто всiх лякає, до трьох убивств.

— У тебе, подруго, все просто виходить.

— А чого ускладнювати? Зрозумiй одне: це у вас, у Києвi, все надто складно, а кожна така комбiнацiя — багатоходова. Тут, на селi, якщо вже говорити прямо, все набагато простiше. Не iснує свiтових змов, не вiдбувається злочинiв столiття. Коли говорити про вбивство Потурая, то, аби не було двох попереднiх, аналогiчних, ми б шукали тих, кому вiн позичив суму, не бiльшу як десять тисяч баксiв, чи того, в кого вiн мiг позичити приблизно таку ж саму суму. У нас убивають i за меншi грошi. Варiантiв може бути небагато: його вколошкали, бо не вiддавав борг, чи тому, що не хотiли вiддавати борг йому. Усе, бiльше зачепитися нема за що: Вiктор Миколайович сiм'янин, контрабандою не бавиться, контрафактну водяру через мережу своїх мiнi-маркетiв не реалiзує, взагалi спиртним не захоплюється. Дає грошi дитячому будинку сiмейного типу, є тут у нас такий, недалеко, в селi. Музей наш, до речi, раз на рiк ощасливлює — з нагоди Дня музеїв, кожного травня святкується. З точки зору закону Потурай не цiкавий, доколупатися нема до чого. Через те, якби ранiше не вiдрубали голови старому зеку Дорошенку i київському журналiсту Сизому, вбивць Потурая, повiр менi, довго б не шукали. Але ти ж сама мусиш розумiти — цi три вбивства якось пов'язанi одне з одним. Не буває так, що невiдомо для чого вбито одним способом трьох людей, у яких одне з одним не було i не могло бути нiчого спiльного!

— Ну а якщо все ж таки було? Ось є щось таке, про що ми не знаємо?

— Ага, i лиходiй зiбрав усiх отут, у Подiльську, аби по черзi вбити i вiдрубати кожному голову? Ларо, ти ж сама в це не вiриш.

— А ти в що вiриш?

— Поки що так само не знаю, — розвела руками Тамара. — Тiльки точно — не в привида. Є хтось або дуже хворий, або дуже хитрий, i вiн грається з нами в невiдому гру. Дуже хитрих тут, у Подiльську, немає. Залишаються або дуже хворi, або: я не знаю:

— Начальству своєму доповiси? — поцiкавилася я пiсля паузи.

— Про безголового привида? Поки що не готова. Менi самiй за такi речi, — вона сумно посмiхнулася, — голову вiдiрвуть.

17 вересня, понеділок

СТРАШНО

«Шкоду» вбитого Потурая знайшли пiд ранок аж у Вiнницькiй областi.

Пост ДАI затримав на трасi машину, яка мчала на максимальнiй швидкостi. З-за керма, як сказали даiшники по телефону Жихарю, не вийшов — вивалився вусмерть п'яний хлопчисько рокiв вiсiмнадцяти. Поруч з ним сидiв ще один, такий самий, ззаду в неймовiрно скрючених позах у повному вiдрубi валялися двi дiвулi. По пiдлозi качалися порожнi пляшки з-пiд горiлки та пива, з кишенi водiя витягли жменю таблеток трамадолу, в сумочках подружок знайшли по кiлька «п'яток» анашi. Повний туристичний набiр, одним словом.

Четвiрка вiдважних так i не зрозумiла, куди їх ведуть. Тамара тут же вiдрядила кiлькох оперiв до сусiдiв, i пiсля обiду вони повернулися з «вантажем» i машиною. Авто повинна була ще для протоколу впiзнати Лiза, i вона впiзнала, причому не на автопiлотi, а навiть назвала кiлька характерних прикмет. Наприклад, який набiр дискiв лежав у бардачку.

Я нудилася цiлий день, бо до мене за всiєю цiєю колотнечею нiкому не було дiла. Пояснити, звiдки в чотирьох неповнолiтнiх довболобiв чужа машина, можна було й не допитуючи їх. Ясно, що знайшли вони її, швидше за все, випадково, лишається тiльки з'ясувати нюанси цiєї випадковостi: де, коли, за яких обставин i таке iнше. У принципi, на цей час вони вже очухалися, зрозумiли, що їм пришивають убивство водiя, i хором, не домовляючись, почали спiвати однакову пiсню.

Слова в неї ось такi: гуляючи в суботу в лiсi бiля рiдного села Яструби день народження, вони в пошуках мiсцинки, де можна розкласти шашлики, побачили iномарку з ключами в замку запалювання. Сприйнявши це, як подарунок, молодi люди забули про шашлики. Хлопцi по черзi почали кататися. Дiвчата вищали вiд захвату. Лишивши знахiдку в лiсi до ранку, вони наступного дня вкрали з гаража iменинникового батька канiстру бензину i почали свою велику прогулянку. Не вiдмовляли собi нi в чому. Жихар, коли розповiдав менi все по телефону, признався — одна з дiвчаток на момент затримання була без трусiв i навiть пригадати не могла, де саме їх черговий раз зняла i де потiм забула. Ось так i накатали вони собi строк до першого ж патруля.

Дивно, як їм удавалося отак вишивати весь цей час. Хоча, з iншого боку, враховуючи загальний бардак у країнi, нiчого дивного в цьому немає.

Поклавши руку на серце, Жихар так само слабо вiрив у те, що ця компашка якимось боком причетна до вбивства. Цiкавило iнше, i про це я розмiрковувала вже сама, коли Стас, поспiшаючи, поклав трубку, пообiцявши ввечерi зайти до Комарових i продовжити розмову. Що виходить? Потурай їхав на машинi i його зупинили. Не взяли ж його «шкоду» на абордаж, це в жоднi ворота не лiзе! Значить, вiн зупинився або на прохання випадкової людини, що зовсiм не в'яжеться з образом, намальованим Олегом i Тамарою, або в машину сiв той, кого вiн дуже добре знає. Потiм цей знайомий убиває Потурая, ховає труп, вiдрубує голову — чи навпаки: вiдрубує голову i ховає труп. Тут послiдовнiсть подiй ролi не грає. Далi вбивця вiдганяє машину досить далеко вiд мiсця скоєння злочину i залишає в лiсi. Зовсiм не переймаючись, що рано чи пiзно її хтось та знайде. Навпаки — слiди ще бiльше заплутаються i вiн виграє час.

Так i є: всi, включно зi слiдчим, прокурором i начальником мiлiцiї розумiють, що четвiрка малолiтнiх любителiв змiшувати алкоголь з наркотиками до вбивства жодним боком не причетна. Тим не менше, довкола затриманих ведеться бурхлива робота. Звичайно, про щось рапортувати треба. Адже в новинах все ж таки згадали про трагiчнi подiї в Подiльську. Правда, спецiального сюжету не знiмали, обмежилися згадкою про чергове вбивство з тiєї ж серiї, про яку говорили — ну, коротше, бла-бла-бла.

Олег, лишивши на сьогоднi всi свої справи, поїхав до дiтей. У хатi я лишилася сама на хазяйствi, що додатково поглиблювало вiдчуття непотрiбностi, але й одночасно стимулювало розумову дiяльнiсть — бiльше на самотi в подiбнiй ситуацiї справдi нема чого робити. Тому, зваривши собi кави i хлюпнувши в напiй дещицю знайденого в шафi «Закарпатського» коньячку, я почала мозковий штурм i скоро отримала несподiванi для себе результати.

Шукаючи кандидатiв на вбивцю звiльненого з тюрми рецидивiста Михайла Дорошенка, оперативники дуже швидко отримали iнформацiю про Ваську Хмару i, повнiстю захопившись його пошуком i засiдками бiля його хати, нiчим бiльше не займалися i в жодному з напрямкiв не копали. Випадковiсть, характерна для розслiдування будь-якого злочину? Навряд. Тепер менi здається — навряд.

Iдемо далi. Журналiст Сизий — взагалi не мiсцевий. Лише на встановлення особи могло пiти хтозна скiльки часу, аби не випадкова пiдказка директора музею Анатолiя Бондаря. Його темнi справи з укладанням «сексуально орiєнтованого» путiвника випливли взагалi несподiвано i виключно завдяки особистим зусиллям Стаса. Їх могло взагалi не бути: вбивство немiсцевого жителя саме по собi ускладнює процес пошуку i гальмує розслiдування в цiлому, даючи вбивцi чи вбивцям шанс замести слiди.

До чого я веду? Дуже просто: якщо взяти це до уваги, вибiр попереднiх жертв тепер не виглядає зовсiм уже випадковим. Поки що зв'язку мiж усiма трьома дiйсно не проглядається, тiльки хто сказав, що вiн сто вiдсоткiв повинен бути? Головне: розслiдування топчеться на мiсцi, а вбивця, в свою чергу, добирає свої жертви не за таким уже й випадковим принципом.

Вiн як мiнiмум дiзнався: Дорошенко мало того, що не мiсцевий i в недалекому минулому — рецидивiст, а до всього мав серйозний конфлiкт iз таким собi Ваською Хмарою. I про Сизого вбивця точно знав, що той — приїжджий. Це якраз дiзнатися не складно, досить лише поцiкавитися мешканцями готелю, причому цiкавiсть мусить виглядати природною та не викликати особливих пiдозр.

Задоволена своїм дедуктивним мисленням, я не стрималася i набрала номер Жихаря. Абонент знаходиться поза зоною досяжностi. Ну i нехай. Набрала Тамару — вона теж вимкнула телефон. Правильно, дзвонять тут усякi, працювати заважають… Я ще не могла чiтко сформулювати своїх думок, однак точно знала — їм не вистачає якогось об'єднуючого стрижня, без якого важко скласти всю цю мозаїку.

Пiсля усвiдомлення того, що я кудись та рухаюсь, мене несподiвано охопила непереборна жага дiй. Усi довкола при дiлi, тiльки я одна, така розумна, кмiтлива i, зiзнаюся чесно, трошки пiдпила нiчим не займаюся. На цiй хвилi я знову спробувала добитися до Жихаря i, як не дивно, менi це вдалося.

— Ну? — коротко гукнув вiн у трубку.

— Що — «ну»? Ти там сильно зайнятий?

— Ларисо, взагалi-то сьогоднi робочий день i, повiр менi, не найкращий i не найлегший. У тебе щось термiнове?

— Нiчого! — вiдрубала я, вiдключилася вiд нього i вирiшила, що образилася. Подумаєш, цаца — справи в нього! Такi понти напускають на себе потенцiйнi невдахи, а Стасик саме такий — скнiє в своїй провiнцiйнiй ментовцi без жодних перспектив на успiхи у працi та велике щастя в особистому життi. Цiлуватися ще лiзе, придурок самовпевнений.

Нехай собi.

Подумавши трохи, я впевнено набрала мобiльний Бондаря. Цей вiдгукнувся практично вiдразу, пiсля першого гудка, i навiть упiзнав мене:

— Добрий вечiр, Ларисо. Можете набрати мене на домашнiй, так зручнiше буде.

За хвилину я вже чула його голос у трубцi стацiонарного мiського телефону.

— Так, добрий вечiр.

— Ви дзвоните, аби похвалитися?

— Чим, цiкаво?

— Власною передбачливiстю. Ви ж наврочили третє вбивство. Кругом тiльки про це й говорять.

— Ви, сподiваюсь, нiкому нашу розмову не передавали?

— Я, Ларисо, не ворог нi вам, нi, тим бiльше, собi. Уся наша позавчорашня трiпотня велася на рiвнi гiпотез та припущень, у котрi я, говорячи чесно, не особливо вiрив.

— Тепер вiрите?

— Дивлячись у що. У привидiв не вiрив i не буду. Я матерiалiст, а пошуки примар — це, швидше, зайняття для журналiстiв.

— Не любите ви їх усе ж таки…

— Недолюблюю, — погодився на тому кiнцi дроту Бондар. — Може, зайдете в гостi? Чайку поп'ємо, хорошого, з м'ятою. Не з магазинною, а справжньою — наш сторож у садку вирощує, окрему грядочку навiть для неї облаштував. Потреш її мiж долонями — а-а-ах, як пахне! Стьопа, божа людина, сам збирає, сушить, мене пригощає.

— Смачно ви розповiдаєте, тiльки в мене зустрiчна пропозицiя: може, прогуляємося знову до маєтку?

— Отак, у нiчне?

— Чого б i нi?

— Гаразд, прогулянка романтична, тiльки для чого? Що ви тепер хочете дiзнатися i що сподiваєтеся побачити вночi?

Казати — не казати? Це вже знають троє, але я, Тамара i Стас — люди не стороннi, якщо можна так сказати. Тодi як Бондар таки не вписується в коло тих, кому безпечно давати iнформацiю сумнiвного ґатунку.

Усе ж таки сумнiвного, хоча безголового бачили вже двоє осудних дорослих людей.

— Ваш Яровий збирався замурувати самовiльно пророблений вхiд до пiдземелля.

— Вiн уже замурував, я особисто був при цьому присутнiй. Бiльше того — вiддав йому ключi вiд дверей i запевнив, що дублiкату не iснує. Ларисо, я розумiю ваше бажання долучитися до процесу пошукiв убивцi, тiльки ось вам моя порада: не ганяйтеся за привидами. I взагалi — попустiться трошки i вiдпочиньте. Вони обiйдуться без нас iз вами, якi б помисли нами не керували. Не сприймiть це за образу, менi цiкаво з вами спiлкуватися…

— I все ж таки я образилась! — роздратовано кинула я в трубку i поклала її, в останнiй момент утримавшись, аби не хряснути нею об важелi.

Чому всi менi чогось не радять робити? Свiт належить чоловiкам, а ви, баби, не рипайтеся? Дiти, кухня, церква — чи як там? Перетопчуться!

Присiвши на диван у великiй кiмнатi, я заплющила очi i спробувала здогадатися, чи є в цiй хатi лiхтарик, а якщо є — де вiн може лежати. Вiдповiдь знайшлася швидко. Пошукавши спочатку на полицi, потiм у шухлядах, а тодi — пiд лiжком у кiмнатi, де спали старшi дiти, я переможно витягла з-пiд лiжка невеличкий, зате потужний продовгуватий кишеньковий лiхтарик. Потiм, ставши перед дзеркальною шафою, роздягнулася до бiлизни i, дивлячись на себе збоку, натягнула джинси, водолазку, вийняла з шафи пiсля нетривалого її обстеження Тамарину шкiряну куртку, яка їй вже була малувата i не викидалася через провiнцiйну звичку нiколи нiчого не викидати, застебнула блискавку пiд саме пiдборiддя. Останнiй штрих — синя дитяча шапочка, яка чудово трималася на моїй головi. Засунувши ноги в кросiвки i мiцно затягнувши шнурки, я запхала глибоко в кишеню джинсiв мобiльний телефон.

Усе, я готова.

До руїн я їхала машиною. Однак вирiшила не доїжджати прямо туди, а залишити транспорт на тому мiсцi, де позавчора приблизно в цей самий час ми з Жихарем чатували на безголового. Сховок вийшов iдеальним, машина досить зручно там примостилася. Зачинивши її i поклавши ключi в лiву кишеню джинсiв, я обережно пробралася крiзь чагарник i спустилася з пагорба вниз, на вiдриту мiсцевiсть.

Ще коли виїздила з двору, вiтер менi не сподобався. Тепер, коли нiчого не захищало, я вiдчула, яким вiн став поривчастим i вологим. Першi краплi дощу впали, коли я вже пiдходила до залишкiв муру, i дощ лупонув вiдразу, без розгону, посипався з неба прямими важкими краплями, падаючи згори донизу суцiльною мокрою стiною. Нiчого не лишалося, як швиденько добiгти до маєтку i, оббiгши його, скочити в перший лiпший пролом.

Особливого захисту вiд зливи я тут не знайшла. Там, куди забралася позавчора, даху не було. Тут над головою щось нависало, тiльки ефекту так само не було жодного: все це виявилося швидше декорацiєю, я опинилася нiби пiд решетом i навiть притиснувшись до стiни не вiдчувала себе захищеною. До нитки змокнути я ще не встигла, але якщо побуду тут ще кiлька хвилин — все, застуда i нежить гарантованi. Я дуже погано переживала негоду, особливо — осiнню. Протяги взагалi були моїми першими ворогами, через що чоловiк, вiд якого я пiшла, дражнив мене замерзлянкою.

А тут, на руїнах, весь набiр: протяги, дощ та iншi нагороди за дурiсть. Що ж iще, крiм дуростi, привело мене сюди в таку погоду, та ще й вночi. Розказати кому — засмiють. Тiльки для чого розказувати? Забути про всi свої маячнi iдеї та теорiї, марш-кидком добiгти до машини, повернутися додому, поки нiхто не бачив, коньячку для профiлактики i пiд ковдру, вигрiватися — у вереснi дощi холоднi.

Здається, лити стало трохи менше. Обережно вiдлипнувши вiд стiни, я переконалася — так i є. Дощило ще сильно, проте так люто перiщити перестало.

Поправивши шапку i втягнувши голову в плечi, я, обережно ступаючи, посунула назад i вийшла з середини руїн.

Обiгнувши рiг напiвзруйнованого будинку, я опинилася просто до уламку високого муру.

Безголовий уже височiв там, на самiй вершинi.

Так зблизька я ще не бачила цього привида.

Я взагалi ще два днi тому не бачила жодного привида нi на якiй вiдстанi. Безголовий з цього мiсця здавався менi велетнем, який сягає до неба. Вiн стримiв непорушно, i дощ, здавалося, не стояв йому на завадi.

Вклякнувши на мiсцi, я так само на якусь мить забула про дощ. Та коли привид знову, як минулого разу, махнув рукою, яка стискала щось, дуже схоже на шаблюку, я вийшла зi ступору, не стримала крику, розвернулася i побiгла назад, пiд стiни маєтку. Iншого мiсця для схованки в мене не було, i чомусь здалося, що руїни можуть захистити. Уже забiгаючи назад за рiг стiни, не стрималася — озирнулася.

Привид зник.

Остаточно пiддавшись панiцi, я побiгла ще далi, туди, до колишнього парадного входу, Ще з минулого разу я помiтила тут дверi, а дверi — це те, за чим можна зачинитися. Iншого бажання в мене тепер не було. Добiгши, я буквально кинула себе на цi важкi мокрi дверi, схопилася за край — ручки давно вiдiрванi! — i з силою рвонула їх на себе. Дверi пiддалися, я пiрнула всередину, знову навалилася, тепер уже закриваючи, а потiм, не пам'ятаючи себе, помчала коридорами, аж поки не зупинилася.

Куди бiгти? Заганяти себе в пастку? Вiд кого тiкати?

Цi думки змусили мене помiняти рiшення. Треба вибиратися звiдси, а не ховатися тут. Згибле мiсце, прокляте i страшне. Швидко прикинувши, де я можу знаходитися, без коливань повернула лiворуч, в той бiк, де є вiкна, що виходять до рятiвних лiсистих пагорбiв. Думки про те, що тут можуть бути скаженi бродячi собаки, витiснило шалене бажання чимшвидше вирватися звiдси.

Завернувши до чергової кiмнати, я рвучко зупинилася. Передi мною стояло щось чорне. Воно рухалося — i рухалося на мене.

Не стримуючи крику, навпаки — репетуючи якомога голоснiше, я розвернулася на сто вiсiмдесят градусiв i погнала назад тим самим шляхом, яким бiгла сюди. За мить позаду почулися важкi кроки. Отже, майнуло в головi, хто б за мною зараз не гнався, це iстота з плотi i кровi. Привиди не гупають так, вони взагалi не гупають, пересуваються нечутно. А раз це не привид, то це…

Хто наздоганяв мене i що ця чорна людина зi мною зробить, тепер думати не хотiлося. Прискоривши бiг, я гарматним ядром протаранила дверi, вилетiла пiд зливу i, не розбираючи дороги, помчала через вiдкриту мiсцевiсть до рятiвних чагарникiв, до машини, всерединi якої можна зачинитися i не боятися нiчого.

За спиною гупнуло. Це переслiдувач так само грюкнув дверима i тепер нiсся за мною. Озирнувшись, аби побачити, де вiн, я послизнулася, втратила рiвновагу i полетiла в багнюку. Людина в чорному наближалася швидкими ривками, i, як я встигла помiтити, голова в переслiдувача була на мiсцi. Бiжучи, вiн набичив її i, здалося менi чи нi, голосно гарчав на бiгу.

Пiдхопившись, я помчала далi. Нога знову втрапила в якiйсь рiвчачок, я кубарем покотилася через голову, вiдчувши рiзкий бiль у нозi. Вивих! Тiльки цього не вистачало! Знову звiвшись на рiвнi, я побiгла, а вiрнiше — пошкандибала вперед, ставлячи неймовiрнi спринтерськi рекорди. У чагарник я вломилася, коли вiдстань мiж мною та переслiдувачем скоротилася до п'яти метрiв. Гiлки шмагали обличчя та руки, i єдине, що я могла зробити — це заплющити очi.

Ще ривок — i я бiля машини. Нiби хтось пiдказав не закривати дверцята на ключ — смикнувши правi переднi на себе, я ввалилася в салон, пiдiбгала ноги, i тут же заблокувала дверцята зсередини з обох бокiв. Перевалившись через сидiння, дотягнулася вiльною рукою до заднiх. Коли з кущiв вилетiв чорний чоловiк i кинувся всiм тiлом на машину, я саме встигла натиснути останню кнопочку. Усе, врятована!

Ага, зараз!

Вiдiйшовши на пiвкроку вiд машини, чорний з усього розмаху вгатив по вiконному склу кулаком. Воно дзенькнуло, але витримало. Та до мене вже дiйшло — з другої чи третьої спроби воно таки розлетиться, i той, хто женеться за мною, навряд чи побоїться порiзати руку i взагалi — власної кровi. Йому потрiбна моя, i я ще досi не знаю, чому. Та зараз не до таких гадань, чорт забирай!

Чорний не повторив атаку. Навпаки — вiдiйшов пiд струменями дощу подалi за дерева i менi вже подумалося — вiн вирiшив дати менi спокiй. Зробивши кiлька крокiв лiворуч, вiн опинився якраз спереду машини, i я не витримала — врубала фари. Його обличчя вони з дощової темряви не вихопили, зате я побачила iнше, те, що загнало черговий крик переляку назад до рота.

У правiй руцi перед собою чоловiк тримав невеличку сокирку.

Наступної митi вiн кинувся в атаку на машину, потрясаючи сокирою над головою, i коли обух обрушився на лобове скло, я нарештi змогла закричати. Це був уже крик загнаної жертви: скло пiсля першого ж удару запавутинилося трiщинами. Чорний чоловiк якось дико, не зовсiм по-людськи зареготав, лiг грудьми на капот i пiдлiз до розтрощеного вiкна. Його обличчя влипнуло в побите скло, i воно виявилося єдиною перепоною, яка нас роздiляла.

Жахливе приплюснуте обличчя. Навiть у темрявi ночi я бачила, як на ньому палають нездоровим блиском очi — очi психопата. Скривлений чи то в посмiшцi, чи то в гримасi рот скалився, вiдкриваючи хижi зуби-пеньки. Лiва розчепiрена долоня ляснула по склу.

Саме цей удар черговий раз вивiв мене з шоку. Сягнувши за ключами, я витягла їх i спробувала з першого разу вставити в запалювання. Чорний лупонув сокирою ще раз, тепер — по капоту. Машина здригнулася, здригнулася моя рука, пальцi розтиснулися, ключi впали кудись пiд ноги.

Чорний повiльно пiшов довкола машини.

Я спробувала намацати ключi на пiдлозi.

Удар! Тепер — у заднє скло! За першим разом вiн ударив удруге. Скло розлетiлося, скалки полетiли на заднє сидiння.

Ключi вперто не хотiли знаходитися. А чорний уже заходив з iншого боку. Вiн зараз битиме всi вiкна, аби потiм дiстати мене з будь-якого мiсця.

Гах!

Удар сокири прийшовся на дах автомобiля. Раз, ще раз, ще! Переслiдувач осатанiло гамселив сокирою по машинi, не розбираючи, куди б'є i маючи явний намiр розгатити спочатку її, потiм — мене. Вирубати мене звiдси, дiстати, наче устрицю з мушлi, наче молюска з раковини.

Ключi тiкали вiд моїх пальцiв.

Мобiльник!

Вирвавши трубку з кишенi, я так швидко, як тiльки могла, набрала Жихаря, молячи про одне — нехай тiльки вiн не вимикає телефон, побачивши, що це знову дзвоню я, нехай тiльки вiдповiсть, нехай…

Удар — посипалося заднє бокове скло.

Перший гудок. Другий. Третiй.

Чорний чоловiк з сокирою напереваги неквапом обходив машину. Мишка нiкуди не подiнеться з мишоловки.

Четвертий. П'ятий…

— Ларисо, я ж просив…

— А-а-а-а-а-а-А-А-А-А!!!!!

Я горлала в трубку, надриваючи горло — страшне обличчя прилипло до скла просто бiля мене, втиснулося в вiконце лiвих переднiх дверцят, бiля водiйського мiсця. Попри жахливий переляк менi здалося — я вже десь бачила цей писок. Зорова пам'ять у мене близька до iдеальної, i навiть мельком побачене лице закарбовується в нiй надовго. Настiльки, що, побачивши його знову, починаю довго гадати, де ж це я ранiше його бачила.

— Ти що! Ти де! Лара! Що…

— Ста-а-а-ас! Убива-а-а-а-а-а!!!!

Лице вiдсунулося. Сокира опустилася на скло, дзенькiт — скалки посiкли менi обличчя. Рука просунулася всередину, почала намацувати ручку. Мобiльний, що далi кричав голосом Жихаря, вилетiв кудись туди до ключiв, я посунулася назад по сидiнню, вiдхилилася i, сама не розумiючи, що роблю, влупила ногою в страшне i таки дiйсно знайоме обличчя.

Куди влучила — не знаю. Але хижак завив, ще раз смикнув за ручку дверцят. Я хвицнула вдруге. Знову кудись попала. I сталося диво: хижак позадкував, кинув сокиру, розвернувся i, пригнувши голову, погнав пiд дощем, не розбираючи дороги.

Не вiрячи в своє щастя, я ще якийсь час сидiла, зiщулившись i чекаючи його повернення. А потiм швидко знайшла ключi, завела машину i поїхала далi вiд цього мiсця. Дощ заливав салон через побитi вiкна, двiрники не працювали, я їхала навмання, не розбираючи дороги, i кiнець кiнцем приїхала — зустрiлася з деревом, розтовкши при цьому лiву фару.

Мобiльник i далi бубонiв. Не знаючи, чому грошi на ньому досi не скiнчилися — здається, я давненько не поповнювала рахунку, обережно пiдняла його, промовила: «Я тут, iди сюди», пiсля чого вимкнула телефон.

I вирубилася сама, впавши головою на кермо.

18 вересня, вівторок

НУ ОСЬ, ЗДАЄТЬСЯ, I ВСЕ

— Стас не знав, де ти i що там твориться. Але вiдразу подумав про руїни. Машин вiльних, ясна рiч, нема, так вiн заскочив у таксiвку, що постiйно бiля готелю крутиться. З пiстолетом у руцi, мiж iншим. Ти б на мiсцi таксиста що зробила?

— Я вже на своєму мiсцi, — кволо посмiхнулася я.

Мене знайшов Жихар, витягнув з побитої тачки, разом iз таксистом занiс до нього в машину i вони повезли мене в лiкарню. Туди ж Стас спрямував Тамару, а вже її iнiцiатива була тягти за собою начальника мiлiцiї.

Що сталося, нiхто з них, каже Тома, не розумiв. Ясно тiльки: дурнувата київська адвокатка чомусь поперлася серед ночi пiд дощем до маєтку Ржеутських, i там на неї хтось напав. Звичайна аварiя не завдасть автомобiлю аж таких пошкоджень. Звiсно, Яровий почав вимагати вiд слiдчого та опера пояснень у буквальному розумiннi просто над моїм непритомним тiлом. Нiкуди не подiнешся — вони змушенi були розказати йому про появу безголового привида з шаблюкою.

У привида начальник мiлiцiї не повiрив. Але звелiв обшукати руїни i мiсцевiсть довкола них. З першими сонячними променями мiлiцiя отримала першi серйознi результати, що, сказала Тамара, вивело розслiдування на зовсiм iнший шлях. Який поки що нiкуди не вiв — надто вже дивним i незвичним виявився.

Мене, як була, непритомною вiдвезли до Комарових додому пiд особисту вiдповiдальнiсть Томи. Там, на диванi у великiй кiмнатi, я й прийшла до тями, пролежавши десять годин. Сильний та глибокий шок — так це пояснюється.

— Так що там знайшли?

— Стас за iнших обставин показав би на собi, та я категорично заборонила. Менi здається, другого шоку ти не перенесеш, — Тамара простягнула менi якiсь таблетки, я взяла їх у жменю, ковтнула, не цiкавлячись, чим це мене годують, запила водою i спробувала пiднятися. Та голова ще трошки паморочилася.

— Не тягни вже! Що там таке?

— Цiлий театр одного актора. Поки що це речовий доказ, тобi просто так не покажуть. Але такого речового доказу, Ларчику, я за свою практику не бачила i нiколи, мабуть, уже не побачу. Уяви собi таку велику розпорку, яка ось так крiпиться, — вона пiдняла руки, зiгнула в лiктях i опустила пучками пальцiв собi на плечi. — Виходить таке собi щось подiбне до звичайної вiшалки, тремпеля, тiльки без гачка. I ось на цю декорацiю чiпляється, наче на вiшалку, велике, спецiально для цього випадку зроблене темне покривало. Воно закриває тебе з головою, а довжина — до п'яток. Застiбаєш ґудзики, виходиш серед ночi на дорогу — i готовий тобi привид без голови! Ось i вся мiстика! А ти кажеш — паралельнi свiти!

Я спробувала уявити собi такий оригiнальний саморобний маскарадний костюм, навiть очi заплющила — нiчого не виходило. Треба, мабуть, потiм справдi самiй подивитися, до чого люди здатнi додуматися, аби налякати iнших людей.

— На руїнах знайшли?

— Ага, в однiй з кiмнат. Той, хто в нього перевдягався, поспiшно скинув костюмчик, аби погнатися за тобою. А потiм не повернувся i не забрав. Так це шмаття там i лежало. До речi, з бокiв у покривала прорiзанi дiрки для рук. Поруч, пiд стiною, валялася стара, добре наточена та пошлiфована коса, насаджена на палицю. Ось вам i шабля привида полковника Ржеутського.

— Коса? — перепитала я. — Косу переплутала з шаблею?

— Сонце, ти часто косу бачила? А шаблю? Так що не переймайся i не заморочуйся. Офiцiйно я тебе ще допитаю i спробуй тiльки, — вона погрозила менi пальцем, — не зiзнатися, який нечистий тебе туди понiс. Ти поки що просто скажи: хто це мiг бути i чому вiн на тебе напав? Бо це, власне, саме та причина, чому ця дорога нiкуди поки не веде. Розумiєш?

— Не дуже. Я взагалi зараз мало що розумiю…

— Пояснюю — всi версiї, по яких працювали дотепер, летять до поганої мами. Бо, виявляється, десь у мiстi живе чоловiк, котрий не полiнувався зробити всю цю бутафорiю i час вiд часу гуляє по панських руїнах, вдає з себе привида, лякає людей i навiть нападає на них iз сокирою. Таким чином, треба шукати ненормального: вiн цiлком мiг убити i вiдрубати голови всiм трьом — Дорошенку, Сизому, Потураю. Причому, — Тамара пiднесла пальця догори, — цей ненормальний повинен бути одночасно настiльки нормальним, щоб перетягнути тiло журналiста на площу так, щоб цього нiхто не помiтив. I настiльки при своєму розумi, аби спочатку перегнати машину Потурая подалi вiд мiста, а тодi затягнути самого Потурая на смiтник, попередньо вiдтявши вiд тiла голову. Психопати такими бувають?

— Нiколи не мала з ними справи, — вiдповiла я. — На жаль, тут нiчим тобi допомогти не можу. Хiба… я наче бачила десь тут того… Ну, того, хто напав на мене. Тiльки зараз не згадаю, ти вже вибач — голова розламується.

— Постарайся, будь ласка, — ледь не плачучи, промовила Тома. — Бо менти по сто першому колу всiх шизофренiкiв iз довiдкою перевiряють!

— Ну а якщо в нашого привида немає довiдки i вiн нiде на облiку не стоїть?

— Тодi ще гiрше: вiн усе це бачить i поспiшить зробити звiдси ноги. Або, як варiант, засяде, зачаїться i невiдомо, коли вилiзе знову.

— Убивств бiльше не буде, — спробувала я заспокоїти Тамару.

— Як сказати. Вiн же в нас оригiнальний манiяк. Коли хворим розумом думає, коли — цiлком здоровим. Здорова половинка пiдказує сидiти тихо, а хвора — лютувати з iще бiльшою силою. Ну, то як?

— Вибач, поки що нiяк, — я щиро хотiла, аби все це швидше скiнчилося, та в голову нiчого не приходило. Тобто, зовсiм нiчого — вона була порожньою i нагадувала величезний казан, який хтось поставив на вогонь, аби розiгрiти, нiчого всередину не поклавши, навiть води не наливши.

— Кого до тебе можна пускати? — змiнила Тамара тему.

— А що, не всихає людський потiк?

— Жихар кiлька разiв рвався. Яровий теж. Обидва хочуть дати тобi звiздюлей, тiльки Стас — люблячи, а начальник мiлiцiї — з лютої ненавистi. То як?

— Скажи обом, що я слаба i зараз знову заснула, — це правда — випитi таблетки починали дiяти, i я вiдчувала скорий прихiд рятiвного сну.

— Гаразд. Нехай тобi присниться, що ти впiзнала свого кривдника.

Жихар його тут же пов'яже, коли той вже не втiк, звичайно.

Я поринула в безодню сну, щойно за Тамарою зачинилися дверi.

Коли виринула, годинник показував третю дня, голова вже не так болiла i гула, в нiй навiть почали не лише роїтися, а й вистроюватися в рiвнi ряди якiсь думки. Тепер голова була вже не порожнiм казаном, а посудиною, здатною варити й переварювати iнформацiю, потрiбну для розв'язання не надто складної тепер задачки.

Задачки з одним лише невiдомим.

Дано: чоловiк, котрий перевдягається в безголового привида. Питання: хто вiн i де його шукати. Або: де його шукати i хто вiн. Це тiльки так здається, що вiд перемiни додаткiв нiчого не мiняється. Насправдi, якби я згадала, де могла бачити обличчя, що притиснулося до вiконного скла моєї машини i дивилося на мене, то питання, де шукати цю людину, дуже швидко знiмається. Натомiсть якщо зайти з iншого боку i спробувати вирахувати, звiдки вiн такий взявся i для чого це робить, iм'я спливе в пам'ятi саме собою. Значить, поїхали, Ларчику…

Я зручнiше вмостилася на спинi, заклала руки за голову.

Пункт перший: чи може бути психiчно хвора людина, яка ночами вдає з себе безголового привида, вбивцею трьох чоловiкiв? Вiдповiдь — не виключено. Вiн гнався за мною з сокирою, вiн розковбасив мою машину, яку я, до речi, не дуже горю бажанням зараз бачити. Нехай вiн раптом кинувся геть, хоча довго стримувати його атаку я не могла i жодна допомога не наспiла б до мене вчасно — просто щось змусило його змiнити намiри стосовно мене. Отже, виконавець ролi привида, мiй нiчний кошмар i вбивця трьох чоловiкiв — одна й та сама особа. Iмовiрнiсть цього — дев'яносто дев'ять i дев'ять десятих вiдсотка.

Годинник цокав, пiд цей розмiрений звук краще думалося.

Пункт другий: чи вдавав наш таємничий i страшний незнайомець саме привида полковника Вiтольда Ржеутського? Вiдповiдь — до бабки не ходити! Напiвзруйнований маєток та його iсторiя безпосередньо пов'язанi з легендою про Безголового, що стала прокляттям роду Ржеутських. I чому б комусь, у кого не в порядку з головою, не уявити себе раптом «чорним полковником», котрий, за легендою, примiряє до себе чужi голови, шукаючи свою. Тодi наш невiдомий мусить бути мiсцевим жителем, який цiкавиться подiбними речами. А таких цiкавих, як я вже встигла помiтити, в Подiльську небагато. Для чого далеко йти — Стасовi Жихарю по барабану iсторiя рiдного краю. Родина Комарових так само байдуже ставиться до мiсцевих легенд та мiфiв. Таким чином, коло пiдозрюваних швидко звужується.

Я заплющила очi, порахувала до двадцяти, розплющила.

Пункт третiй: чи може будь-хто почути легенду про Безголового в усiх подробицях i взагалi — дiзнатися щось подiбне самотужки, без того, аби вiдвiдувати мiсцевий краєзнавчий музей i спiлкуватися з його директором, кандидатом iсторичних наук Анатолiєм Бондарем? Вiдповiдь — виключено. Бiльше того: саме довкола так званих «закладiв культури» ошивається найбiльше мiських та мiстечкових божевiльних. Декого з них називають так у переносному значеннi, але трапляються серед них i люди з дiагнозом, про який нiхто не знає. Психiатри кажуть так — немає здорових, є необстеженi. Такi собi тихi шизофренiки, зацикленi на чомусь одному, i потiм ця зацикленiсть рано чи пiзно проявиться, навiть вибухне, ось як у нашому випадку. Таким чином, «привида» треба шукати серед постiйних вiдвiдувачiв музею, серед фанатiв краєзнавства, серед особистих специфiчних приятелiв Бондаря. Клюнуло пiдступне — а раптом це сам директор? Нi, вiдмахнулася я, вiдпадає. Його б я впiзнала вiдразу. Проте Бондар може пiдказати напрям пошуку, i це — реально.

Я пiдвелася з дивана рiшуче, але надто рiзко — голова знову запаморочилася, правда, на короткий час. Коли барвистi мухи перед очима перестали кружляти, я потягнулася за мобiльником, збираючись уже набирати номер Бондаря. I завмерла, набравши першi кiлька цифр.

Музей.

Я бачила його в музеї. Цей погляд з-пiд козирка старенької бейсболки, ця зелена старомодна штормiвка. Вiн дивився здалеку, але таким поглядом, який просто неможливо не запам'ятати. За iнших обставин такi погляди лякають. I завжди — закарбовуються в пам'ятi.

Передумавши, я швидко набрала Тамару.

— Музейний сторож! Стьопа, здається, прiзвище вилетiло!

— Ти серйозно?

— Бiгом, Томо, бiгом!

Вони запiзнилися.

Вiрнiше, ми всi запiзнилися. Це розказала менi Тома, до того чотири години не вiдповiдаючи на мої наполегливi дзвiнки, просто вимкнувши телефон. До Жихаря дiстатися вдалося, але так само на короткий час. Кинувши буквально чотири слова: «Це вiн. Передзвоню пiзнiше.», вiн так само вирубав мобiльний. Я поривалася йти, тiльки не знала, куди, та й Олег, що саме повернувся додому, став у дверях з намiром триматися на смерть. Менi нiчого не лишалося, як засiсти з ним на кухнi за рештками недопитого мною вчора коньяку i вислуховувати ще й вiд нього, за яким хрiном мене понесло до маєтку i чому вiн, такий iдiот, вирiшив лишити мене, клiнiчну дуру, саму вдома.

Повернувшись пiд вечiр додому, Тамара додала до столу ще одну пляшку коньяку. Олег запитально подивився на дружину, та кивнула, вiн вiдкоркував, налив їй рiвно половину чарки, Тома випила i лиш пiсля цього навiть не сказала — видихнула, мов штангiст, який взяв вагу свою рекордну вагу i кинув штангу на помiст:

— Усе! З мене досить, але — все!

— Взяли?

— Знайшли, — поправила Тамара. — У себе вдома повiсився. Висновки не остаточнi, тiльки, здається, з минулої ночi висiв. Чи з раннього сьогоднiшнього ранку. Яровий зараз друга твого, директора музейного, особисто допитує.

Ми не перебивали, i Тома, випивши ще трошки i починаючи помiтно попускатися, розказала, як пiсля мого дзвiнка весь особовий склад карного розшуку помчав додому до Степана Притули, музейного сторожа. Здивований Бондар так само пiшов туди — сторож не вийшов на роботу, не ночував вiн i у флiгелi, а телефону вдома не мав. Правда, Бондар уже потiм признався — вiдсутнiсть сторожа його стривожила, та не здивувала. Вiн знав, що у того перiодично трапляються приступи.

Вiн свiдомо тримав на роботi психiчно хвору людину. Чому — про це, мабуть, вони бесiдують зараз iз начальником мiлiцiї, прокурором i заодно — мером мiста. Цей теж пiдтягнувся, коли дiзнався, що резонансну справу нарештi закiнчено, лишилося тiльки закрити її формально.

Сторож Притула мешкав у приватному секторi, у невеличкiй неохайнiй хатi. Двi кiмнати — зала та спальня. Крихiтна кухонька, хоча з газовим опаленням. Там, у кухоньцi, його й знайшли опери, коли протиснулися туди з пiстолетами наготовi. Господар телiпався пiд стелею замiсть лампочки, в дротяному зашморзi, який не просто здавив на смерть горло, а ще й до кровi впився в шию. Ешафотом для Притули послужив клишоногий кухонний стiл: вочевидь, ставши на нього ногами, вiн штовхнувся i покiнчив зi своїм грiшним та недолугим земним життям.

Поки однi знiмали його зi стелi, iншi разом iз всюдисущим Жихарем оглянули спочатку хату, де нiчого пiдозрiлого не виявили, i сарайчик у дворi, де знайшли все, що треба.

Закривавлену сокиру в кутку.

Лопату зi слiдами свiжої землi.

Яму, викопану господарем у землянiй пiдлозi в кутку сарайки, i три вимащенi у сумiшi кровi та землi людськi голови.

Аби винести їх на свiтло i облити водою з вiдра для хоча б поверхової iдентифiкацiї, оперативники спочатку сходили на сусiдню вулицю, до мiсцевої баби Мухи, купили лiтр самогону за вiсiм гривень i перед початком кожного етапу процедури робили по ковтку просто з пластикової пляшки. Нiхто не сказав їм анi слова, пойнятi навiть собi просили, тiльки за законом вони мусили знаходитися при тверезому розумi. Тому їм лишалося блювати i вiдвертатися.

Звiдти ж, iз сарайчика, винесли канцелярську папку, акуратно зв'язану бiлими мотузочками. Усерединi — акуратно складенi газетнi вирiзки та цiлi газети, де пiд тим чи iншим соусом розповiдалася легенда про Безголового. Серед вирiзок лежала i знайома всiм музейна брошура. Що найсмiшнiше — з дарчим написом: «Шановному Степановi Притулi з побажанням i далi цiкавитися iсторiєю рiдного краю. А. Бондар».

Склад злочину наявний. Божевiльний убивця остаточно зiстрибнув iз котушок, усвiдомив, мабуть, що робить, i звiв рахунки з життям. У Подiльську орудував манiяк, помiшаний на давнiх легендах. Прекрасна тема для телевiзiйних новин i сенсацiйних газетних публiкацiй. Та все це дурня.

Головне — Тамара права. Справа дiйсно фактично закрита. Писанини довкола буде багато, але до цього дiла нашi слiдчi звичнi.

Отже, все, здається, позаду.

Коли Комарови поснули, я тихенько пройшла до кiмнати, що служила Олеговi за кабiнет. Там прилаштували паралельний телефонний апарат, i звiдти, щiльно причинивши дверi, я подзвонила додому Бондарю.

— Ларисо, в мене немає настрою з вами розмовляти. Вибачте, я не надто ввiчливий та делiкатний, але пiсля всього, що трапилося сьогоднi…

— Почекайте секунду, Анатолiю, i послухайте трошки мене, — я намагалася не пiдвищувати голосу i одночасно говорити так, аби спiврозмовник на тому боцi дроту розумiв — я розлючена i кричу: — У вас нема бажання спiлкуватися пiсля того, що сталося сьогоднi. А в мене є дуже велике бажання пiсля того, що сталося сьогоднi, поговорити з вами про те, що сталося i чого не сталося вчора. Думаю, я маю на це право. Ваш сторож учора мало не зарубав мене сокирою, i я хочу знати, чому ви допустили це.

Мовчання на тому боцi тягнулося так довго, що менi здалося — вiн зробив щось зi своїм телефоном. Та нарештi я почула:

— Я нiчого не допускав.

— Отак, значить! Ви знали про його проблеми. Ви нiчого не сказали мiлiцiї, коли ваш сторож убив першу людину i вiдрубав їй голову. Хоча знали — психiчно хворих активно шукають. Ви завели розмову про зв'язок легенди i сучасностi саме зi мною. Не лише тому, що мiлiцiя не вiзьме до уваги без конкретних доказiв — так просто безпечнiше. Ви i даєте стороннiй людинi непрямий натяк на те, де треба шукати корiнь зла, i вiдчуваєте тим самим свою мiсiю виконаною, анонiмнiсть вашого штатного психа — збереженою, а совiсть — чистою. Правильно?

— Ларисо, — зiтхнув Бондар на тому боцi. — Усе зовсiм не так, як ви зараз розписали. Мене, повiрте, втомила кiлькагодинна необхiднiсть пояснювати полковнику мiлiцiї, казеннiй людинi без царя в головi, а також прокурору, далекому вiд суспiльних проблем, i мiському головi, далекому в принципi вiд усього, чому я допомiг Степановi i приховав вiд усiх його проблему. Вони мене не зрозумiли. Правда, в убивствах не звинувачують — i на тому спасибi.

— Пояснiть ще менi. Я — ще одна жертва вашого приязного ставлення до патологiчних типiв.

— Коли вже говорити про вас — то ви самi спровокували Степана. Для чого було ось так нахабно влазити в його хворобливий свiт? Думаєте, ви його злякалися? Вiн так само злякався вас. I не нападав, махаючи сокирою, а захищався! Тому i не довiв справу до кiнця. Вiн усього боявся, Ларисо, i себе — в першу чергу. Йому було лише сорок дев'ять рокiв, сорок дев'ять, вдумайтеся в цю цифру! З двадцяти одного вiн блукає по лiкарнях. Поки живi були батьки у Хмельницькому, все йшло ще добре, наскiльки поняття «добре» застосовується до цього випадку. Батьки забирали його з лiкарнi, доглядали вдома, потiм знову клали на планове лiкування. Мiж лiкарями i подружжям Притул iснував негласний договiр: за Степаном доглядають по черзi. А потiм у країнi все пiшло шкереберть. Таких, як Степан, просто перестали тримати у стацiонарах — дорого. Батьки померли майже один за одним, з iнтервалом у сiм мiсяцiв. Степан лишився сам. Молодша сестра не рахується — вона забула про його iснування, викреслила хворого брата з пам'ятi. Вiн кiлька рокiв бомжував, їв невiдомо що, спав невiдомо де. Потiм знайшлися добрi люди, привезли його сюди, до старенької тiтки. Вона, волею долi, працювала в музеї прибиральницею. Попросила за племiнника, все чесно розказала. I я взяв його сторожем — тодi подiбних паталогiчних проявiв у нього не було. Слухаєте?

— Куди ж я подiнуся.

— Степанова тiтка померла пiвтора роки тому. Вiдписала племiннику хату. Вiн мало з ким тут спiлкувався, жив вiдлюдно, на нього просто не звертали увагу. Звiсно, реєстрацiя в нього була, я допомiг, менi з моїм становищем це досить просто. А ось на облiку в психiатра Степан Притула не стояв. Я вирiшив не псувати людинi i без того зiпсоване життя. Ось i вся iсторiя.

— Зворушливо, — я брехала, до вчорашньої ночi мене б це дiйсно розчулило, але пiсля того, як Притула перший раз влупив обухом сокири в лобове скло моєї машини, всякi почуття в мене зникли. — Вiн цiкавився страшними казками?

— Вiн справдi почав цiкавитися iсторiєю. Менi здалося, подiбне захоплення може його якщо не виховати, то хоча б заспокоїти. У часи просвiтлiнь Степан виявляв неабиякi здiбностi, слухав i всотував почуте, наче губка.

— I одного разу почув легенду про Безголового?

— Так, — визнав Бондар. — Спочатку це була просто цiкавiсть. Потiм я почав помiчати за ним якiсь дивнi речi, а саме — певну патологiю стосовно цiєї легенди. Одного разу вiн навiть зiзнався, що гуляє вночi по руїнах маєтку, аби зустрiти дух полковника Ржеутського. Тепер вам почасти зрозумiлий мiй гнiв, коли я побачив проритий нелегальним способом хiд до пiдземелля: рано чи пiзно Степан може полiзти туди, i наробить собi лиха. Але це — все, Ларисо, справдi все. Ми всi в щоденних клопотах, я — не виняток. Забiгався, запрацювався, докторська, гранти, спонсори, те, се… Я повинен був придiляти Степановi бiльше уваги, тодi б цього не сталося. Ось приблизно так я говорив сьогоднi з батьками мiста. Хоча, чесно сказати, вони менi бiльше нагадують вiтчимiв iз мачухами…

— Значить, ваш сторож убивав, бо вважав себе привидом Вiтольда?

— Не виключено. За всiма ознаками — так, тiльки тепер уже нiхто цього не дiзнається. Що творилося в його головi — поняття не маю.

— Ще одне — Вiктор Потурай, цей бiзнесмен, знав Степана особисто?

— Теж менi ще дружна компанiя: пiдприємець i божевiльний! Вiктор знав музейного сторожа в обличчя i знав, як його звуть. Ви, мабуть, знаєте, що Потурай давав на розвиток музею невеличкi кошти?

— Чула. Притула вмiв водити машину?

— Чого це раптом? Вiн на велосипедi їздити не вмiв… Його б нiхто не вчив, нiхто нiколи не дав би прав. А чому…

— Так просто, — я витримала паузу. — Не знаю, яку роль вiдвести в цiй iсторiї вам, Анатолiю, але менi здається, ви мусили повести себе iнакше вже пiсля першого випадку. Може, вдалося б уникнути того, що маємо тепер. У вас будуть ще неприємностi?

— Тепер — довго, — знову зiтхнув Бондар. — Дай Боже, аби моя роль в долi нещасного Степана не згадувалася журналiстами. Хоча вiд цього народцю нiчого доброго чекати не можна. У моїх дiях складу злочину нема.

— Ви могли попередити про сторожа, — я вперто гнула своє.

— Ну, давайте тепер уже не казати один одному, хто що мiг i хто чого не зробив. Ларисо, ви змученi, я втомлений. Давайте, нехай цей день, а разом iз ним цей кошмар завершиться, га?

— Стосовно дня — давайте, добранiч. А ось за кошмари я не вiдповiдаю. Для мене вiн не закiнчиться нiколи.

— Для мене — тепер уже теж, — сумно визнав Бондар i поклав трубку.

Щойно я поклала свою, як почула — у вiконне скло щось шкребеться.

Мене раптово стиснули лещата холодного жаху, та, побачивши за вiкном бриту голову Жихаря, сплюнула, вимкнула свiтло в кабiнетi й пiшла вiдчиняти.

Стас завалився з виглядом шахтаря, котрий щойно виконав кiлька денних норм. Ковзнувши по менi вiдстороненим поглядом, пройшов на кухню, мовчки кивнув, припрошуючи сiсти навпроти.

— Там свiтилося. Єдине свiтле вiкно в хатi. Постукав, — сьогоднi вiн явно скупився на слова.

— Щось сталося?

— Не знаю. Ти як?

— Краще. Стас, дякую i…

— Почекай дякувати, — вiн скинув куртку, витер долонею спiтнiлого лоба. Для чогось витягнув з кобури i поклав перед собою на стiл пiстолет, табельний «Макаров». — Давай помiзкуємо, будити нам Антонiвну чи хай спить поки.

Менi не подобався його вигляд. Ще менше подобався його тон.

— Що таке? Я ж бачу…

— Ти поки нiчого не бачиш. А я дещо бачив, Ларо, — пауза. — Коротше, не повiсився Стьопа. Убили його.

Приїхали.

19 вересня, вівторок

ВIЙСЬКОВА НАРАДА

Для капiтана мiлiцiї Стаса Жихаря цей день скiнчився звiльненням iз органiв.

Його нiхто не виганяв, але не надто i просили залишатися. Розбивши собi лоба об стiну, поставлену прокурором, начальником мiлiцiї, а заодно i мером мiста мiж його аргументами i необхiднiстю швиденько закрити резонансну справу i нарештi видихнути, Стас плюнув, попросив у Ярового аркуш паперу i просто в його кабiнетi написав рапорт. Той спокiйно пiдмахнув папiрець, сказавши: «Зброю здати не забудь». Потiм, пiсля паузи: «Може, так воно краще».

З Тамарою вийшло ще простiше. Прокурор вислухав її, потiм, окремо — Жихаря та його теорiю, а тодi звелiв слiдчому Комаровiй передавати справу. Закриватимуть її колеги з областi. Уже за пiвтори години в Подiльську буде спецiальна слiдча бригада, до якої входить купа народу, в тому числi — хтось iз самого Києва, для спецiального нагляду.

Розбиратися, чому так сталося i що взагалi довкола цiєї проклятої справи вiдбувається, в Томи не було анi бажання, анi можливостей. Отримавши вказiвку готувати її до передачi, моя подруга фiзично вiдчула, як з плечей впав величезний вантаж. Вона за цi тижнi настiльки втомилася, що навпаки — вiдчувала навiть вдячнiсть до тих, хто вирiшив далi займатися цiєю iсторiєю.

Але це жодним чином не означало, що вона не повiрила Стасу й хоче все кинути в тому станi, в якому справа знаходиться зараз. Якби було iнакше, я б почала розчаровуватися в Тамарi, Олеговi, а заодно i в Стасовi Жихарi.

Тому пiд кiнець дня, який для всiх, крiм мене, бо я нiчого не робила, вийшов дуже напруженим, ми традицiйно зiбралися на кухнi Комарових. Тамара з Олегом вмостилися поруч, я — на диванi в кутку, закутавшись у рiдну вже в'язану кофту, а Жихар, якому найбiльше з усiх крутило в задницi, то сiдав на табуретку, то пiдхоплювався i починав ходити по кухнi, нервово смолячи цигарку за цигаркою.

Нам би ще топографiчну карту на стiл — i чистiсiнька тобi вiйськова нарада.

— Давайте по черзi i все з початку, бо заплутаємося, — почала Тамара. — До вчорашнього демаршу Стасика що нам було вiдомо?

— Нiчого нам не було вiдомо, — вiдразу вклинився Жихар. — Тiльки здогади, i то — не зовсiм певнi в свiтлi останнiх подiй.

— Сядь посидь! — гримнула на нього Тома. — Значить, ось яка картинка вимальовується. У нашому музеї працював сторожем шизофренiк. Вiн наслухався страшилок про безголового привида полковника Ржеутського, посилив це прочитаним у газетах, i щось таке клацнуло в нього в головi — почав вистежувати людей в околицях зруйнованого маєтку, нападати на них i вiдрубувати голови.

Жихар, наче сумлiнний школяр, пiднiс руку.

— Чого тебе судомить, Стасику?

— Ти пропускаєш дуже важливi речi, Антонiвно! Напав, збив з нiг, оглушив, задушив, тiльки потiм голову вiдрубав! Або не глушив, вiдразу давив за горло.

— На цьому так треба наголошувати? — поцiкавилась я.

— Правильно, — включився в розмову Олег. — Спосiб убивства має дуже велике значення пiсля того, що виявив Стас. Факти: в сарайчику Притули знайшли три закопанi голови i закривавлену сокиру, яку власник не мив i тому на лезi є залишки кровi трьох рiзних людей. Групи кровi та резус-фактори збiгаються з аналогiчними даними Дорошенка, Сизого i Потурая. Так, громадянине слiдчий? — Тамара обмежилася кивком. — Отже, на пiдставi цього можна твердити, що убивця — нещасний божевiльний Притула. На користь цiєї версiї — свiдчення Лари, яка його впiзнала, i маскарадний костюм на руїнах. Але тепер не факт, що Притула убивав сам, або, як варiант, що вiн убивав усiх.

— Два трупи з трьох точно на його совiстi, — поправила чоловiка Тамара. — I в обох випадках вiн дiяв так, як, за моїм глибоким переконанням, мусять дiяти психопати. Ота минулорiчна iсторiя з людськими шматками, що я їх збирала по всьому району — ми б нiчого не знайшли, якби той придурок, який кришив своїх жертв, не почав на нас ображатися. Не знаходимо ми, бачте, слiдiв його, так би мовити, роботи! Тому вiн i пiдкинув шматки чергової своєї жертви на надто вже видне мiсце. Тут така сама ситуацiя: спочатку Притула дотримується своїх же правил гри, залишає безголовий труп бiля панських руїн. Потiм бачить — нiхто не зрозумiв, що це не банальне вбивство, а легенда, котра оживає i вбиває. Вiн, швидше за все, вбив у свою хвору голову, що є живим втiленням Вiтольда Ржеутського, не менше. Через те наступна жертва вже залишена на мiському майданi, на видному мiсцi. До того ж я б не поспiшала говорити про випадковiсть цiєї жертви. Сизий крутився в музеї, активно цiкавився легендою про Безголового, про це, мiж iншим, сторожу мiг обмовитися i ненависник журналiстiв Бондар. Що заважає пiсля цього давнiй легендi ожити й наздогнати того, хто нею так активно цiкавиться? Так само нiчого не заважає Притулi перетягнути труп на площу. Як вiн вистежив Сизого, ми навряд чи дiзнаємося. Проте пропоную прийняти це як доведенi факти: перших двох убив усе ж таки божевiльний музейний сторож. А далi починається низка загадок.

— Машина! — не витримала я.

— Правильно, — перехопив iнiцiативу Жихар. — Потурай як меценат музею сто пудiв знав тамтого сторожа. Тому не виключено, що вiн пiзно ввечерi мiг зупинитися i пiдiбрати його на дорозi, хоча хрiн його знає, чому шизик Стьопа вийшов уночi на дорогу без свого карнавального костюма, в якому вiн розгулював для власного задоволення i, припускаю, для того, щоби когось якось налякати привидом. Словом, там багато запитань, але головне — хто вiдiгнав машину Потурая за кiлька десяткiв кiлометрiв у лiс, якщо пiдозрюваний не вмiв водити? А враховуючи, що голову Потурая, — я оцiєю рукою, — вiн виставив уперед правицю, — виносив її з того сарайчика, — закопали поруч iз iншими, то цiлком логiчно припустити: Стьопа якимось боком до цього вбивства таки причетний. Може навiть справдi вбив i отримав голову в якостi призу для своєї колекцiї. Але поруч з ним хтось був. Той, хто потурбувався, аби Потурай на своїй машинi опинився в потрiбний час у потрiбному мiсцi — пiд сокирою «привида». Той, хто потiм вiдiгнав машину подалi, щоби заплутати слiди. Нарештi, той, хто потiм убив самого Стьопу, тим самим давши привiд закрити справу i списати всi три трупи на нього. Навiть якби вiн не нападав на Лару, його доля все одно була б вирiшена. Повiшеника i без цього епiзоду мусили знайти.

— Логiчно, — погодилася Тамара. — Тепер ще раз — до чого ти додумався?

— Позавчора вночi, коли Лариску чорти понесли на руїни, — Стас стрельнув на мене очима, чекаючи реакцiї, та я вирiшила краще промовчати, — перiщив дощ. На Притулi були кирзовi чоботи. У них же його i витягали з петлi. Чоботи бруднющi. Але на столику, на який вiн нiбито став для того, щоби запхати голову в зашморг, немає анi слiдiв вiд його чобiт, анi взагалi будь-яких слiдiв. Його акуратно i старанно витерли. Нiхто з тих, хто працював там, на мiсцi, не звернув на це увагу — дуже вже зрадiли, що все скiнчилося. Та й процес викопування голiв дуже непростий, я вам скажу. Коротше, я сам спочатку це якось провтикав. Потiм роздуплився, ще раз оглянув кухню i той нещасний столик — на нього нiхто не ставав або пiсля того, як сторож повiсився сам, його витерли. У це я слабо вiрю.

— Одна людина могла почепити Притулу до стелi замiсть лампочки? — для того, аби мої слова стали бiльш зрозумiлими, я пiдвелася i привставала навшпиньки, пiднявши руки догори. — Ти щось таке говорив учора, тiльки до мене не зовсiм дiйшло.

— Ну, є багато тих, до кого взагалi нiчого не дiйшло, — Стас пiдвiвся i став перед нами, нiби готуючись розiграти виставу театру одного актора. — Теоретично з такою процедурою хвацько впораються двоє-троє. Он Єсенiна в «Англетерi» троє вiшало, я тут кiно по телевiзору бачив… Тiльки навряд чи тут задiяна аж така кiлькiсть народу. Я вчора ще сам повернувся на мiсце, залiз через вiкно, аби пломбу не чiпати, i ще раз усе оглянув. Картина вимальовується приблизно така: хтось задушив Притулу, потiм взяв наперед заготований довгий дрiт, зробив зашморг, начепив на шию мертвого. Далi пiдсунув стола на потрiбне мiсце. Затягнув труп на стiл. Гак на стелi мiцний, сам перевiряв. Через гак цей самий «хтось» протягнув дрiт, тодi злiз i почав пiднiмати мертве тiло, наче пiдйомний кран, — Жихар показав щось на зразок пантомiми, впершись ногами в пiдлогу i перебираючи в повiтрi руками. — Ось так пiдтягнув тiло. Далi — найскладнiше: утримуючи його в такому станi, залiз на стiл i закрiпив зашморг на гаку. Потiм злiз, прибрав стiл — ось вам i повiшеник готовий. Залишається вiдрiзати зайвий шмат дроту i викинути його подалi. Слiд вiдрiзу досить свiжий, але це як раз не аргумент: дротину мiг перерiзати i сам Стьопа, готуючи собi зашморг. Але витерти пiсля себе стола вiн не мiг! — переможно закiнчив Стас i знову сiв на своє мiсце.

Надто складно. Логiчно, навiть переконливо — i все одно надто складно. Простiше допустити: усiх убив манiяк-шизофренiк, у такому випадку про логiку нема чого говорити. Хто прорахує хворобливу логiку психiчно нездорової людини? Тому Тамару i Стаса нiхто не захотiв слухати. Iнакше доведеться повiрити в iснування у Подiльську якоїсь iрреальної свiтової змови проти…

Проти кого?

— Давайте тепер думати, кому вигiдно вбити Потурая i списати це на серiйного вбивцю, — зiтхнула я.

— Якби не пригоди з його машиною, бiльше всього пiдiйшов би твiй друг Бондар, — буркнув Стас. — Не вiрю я, що вiн нi про що не здогадувався. Сам же оно нам з тобою про цю дурну легенду триндiв. Мовляв, менти не повiрять i таке iнше. Може бути, що Бондар зрозумiв, хто тут працює привидом, навiть вистежив його, а потiм узяв i вбив — вiд грiха подалi? Може бути! Бо тепер же сам вигрiбає: мовляв, узяв на роботу психа, приховував цей факт, непрямо допустив новi жертви, все таке.

— Я не думаю…

— I я не думаю! Для чого директору музею, який iснує на спонсорськi грошi та закордоннi гранти, грохати одного зi своїх постiйних годувальникiв? Скiльки там покiйник вiдслинював Бондарю на рiк?

— П'ять тисяч баксiв. Iнформацiя вiдкрита, щоразу озвучується, — сказала Тамара.

— Приблизно чотири сотнi на мiсяць, — швидко порахував Стас. — Потурай не олiгарх, але бiзнес нормально стоїть, вiн може собi такi витрати дозволити. Тим бiльше, що в нього ще є кiлька статей на благодiйнi витрати. Нi, не бачу причин, для чого Бондарю бажати Потураю смертi. Ну?

Олег кахикнув. Три пари очей подивилися на нього, i вiн, наче той фокусник, потяг iз капелюха живого кроля:

— Лiза.

— Що — Лiза? — перепитав Жихар.

— Не забувайте, що я тут нотарiусом наче як працюю. Постiйно обслуговую родину Потураїв з того часу, як вони сюди переселилися. Iснує заповiт на її iм'я. Чоловiк вiдписав їй усю нерухомiсть i залишив право на частину бiзнесу, якщо пiсля його смертi справою керуватиме виконавчий директор. Та якщо Лiза захоче займатися родинним бiзнесом далi сама, то починає керувати справами через пiвроку пiсля смертi чоловiка. Причини смертi не вказувалися. Вiн мiг померти сам, його могли вбити, на нього могла впасти цеглина, його могла збити машина, вiн мiг утопитися пiд час купання, навiть накласти на себе руки. Копiї документiв у мене є.

Ми перезирнулися.

— Ти теж склав заповiт? — поцiкавилася Тамара.

— Не плутай, жiнко, яйця з легенями. Нерухомiсть записана як власнiсть особисто Потурая. Це у нас iз тобою все нажите в шлюбi — спiльне, i телевiзор при розлученнi доведеться рiзати пилкою, — Тома жартома штурхонула чоловiка кулаком у бiк. — А в подружжя Потурай — шлюбний контракт. Для наших країв це взагалi дивина, але Потурай — дядько просунутий. До того ж, менi здається, вiн щось знав, раз так прив'язав до себе жiнку.

— Рiзниця у вiцi в них велика? — запитала я.

— Одинадцять рокiв. Йому було пiд п'ятдесят. Серце, правда, гуляло, як у бiльшостi наших бiзнесменiв, але нiчого смертельного. За контрактом, поки вiн живий i здоровий, Лiза не матиме нiчого.

— А вона щось мала до шлюбу? Маю на увазi — свого? Квартира там, машина…

— Цього ми не знаємо, — розвiв руками Олег. — Вона ж не тутешня. Трималася скромно, нiчим особливим не вiдзначалася.

— Тим не менше, чоловiк обклав її заборонами i обмежив у певних правах та претензiях.

— Задумай вона з ним розлучитися офiцiйно — не матиме нiчого. Хiба залишиться працювати на фiрмi на правах найманого працiвника. Iз зарплатою, — уточнив Олег. — Думайте, що хочете, а iнших видимих зацiкавлених у наглiй смертi Потурая поки що нема.

— Стасе, оце саме твоє, ну, iз зашморгом, жiнка може сама проробити?

Тепер три пари очей вичiкувально дивилися на Жихаря.

— Жiнки все можуть.

— А серйозно?

— Серйозно. Там нiчого особливо важкого i складного нема. При бажаннi все можна. Мене iнше цiкавить — машину вона водить?

— Водить, — кивнув Олег. — За довiренiстю. Сам її за кермом кiлька разiв бачив.

— Тепер так: невже вона якимось хрiном скентувалась iз музейним сторожем i використала його, як зброю? Хтось у це вiрить?

— Ми про Лiзу нiчого не знаємо, — нагадала присутнiм Тамара. — Раптом у минулому вона ще й не таке вигадючувала? Знаючи, ким вона була до того, як стала дружиною Потурая, i чому чоловiк так обережно поставився до своєї дружини, можна робити рiзнi потрiбнi нам припущення. Хоча, — вона кашлянула, — менi слабо вiриться в iснування такої змови мiж грамотною жiнкою i божевiльним брудним психопатом. Тим бiльше, що Лiза повинна в такому разi знати, хто вбиває людей. Невже вона сама вистежила i вирахувала його?

— Тодi в неї повинен iснувати таємний коханець…

— О, поїхали! — Стас знову пiдскочив iз табуретки. — Давайте ще кiлькох персонажiв сюди введемо! Знову вселенська змова виходить, i ось в це я сам нiколи не повiрю! Тiтка пiдозрiла, слiв нема. Прокачати б її…

Ми зустрiлися поглядами.

— Чого ти так на мене дивишся?

— Я завтра справи здаю. При всьому бажаннi не можу пiдключитися до процесу. Звiльнятися з ментовки — той ще геморой. Антонiвна теж при «iсполнєнiнii».

— Ага, — пiдтвердила Тамара. — Якщо мене завтра не буде — розiпнуть так, що не воскресну, i руки вмиють. А в Олега завтра важлива оборудка, там вiдразу три хати продають, купують, оформлюють — геморой не менший.

— I що ви пропонуєте?

Тамара знову кахикнула.

— Завтра нiби похорон Потурая. Рештки тiла вдовi видали, вона вже повезла труну в Хмельницький, ховатимуть там, вона на центральному цвинтарi вже домовилася, фiрма мiсце купила, обiд накриває, все таке… Може, там буде хтось, хто знає Лiзу довший час. Краще жiнку пошукати — ми, баби, язиками поляпати любимо, особливо на провiнцiї.

— Де? На поминках?

— Туди краще не йти. На кладовищi, швидше за все. Поминати стороннi, як правило, не ходять, а на сам похорон всякi набiгають. Напружся, Ларо, iнакше просто нiяк.

Справдi. Ще кiлька днiв тому мене намагалися усунути вiд цiєї справи максимально, а тепер приватну особу слiдчий практично офiцiйно вiдправляє провадити дiї, яких я не маю жодного права провадити. I таки дiйсно без мене — нiяк. Тiльки…

— Ну, раз ви вiрите, що я впораюсь… А ось на чому я поїду? Машинi моїй кердик, — я кивнула головою в бiк вiкна, що виходило на двiр. Побита «привидом», вона нудьгувала попiд вiкнами будинку моїх друзiв, куди її вчора пiд кiнець дня стараннями Олега притягнули. Вiн нiби вже почав домовлятися за ремонт, тiльки чує моє серце — додому доведеться їхати так, а потiм повертатися ще раз, аби забрати полагоджений транспорт.

— Розбалувалася ти, подруго, — буркнула Тамара.

Олег вийшов i повернувся, тримаючи в руцi зелену купюру.

— Оце тобi на проїзд i добовi, кумо. Сотки вистачить?

Я глянула на Тому. Та кивнула, нiяк не коментуючи рiшення чоловiка.

— Тобi ж нiхто не компенсує.

— Нiчого. Сто баксiв я ще колись зароблю. Та й це не вiд серця вiдриваю. Раз даю — значить, можу дати. Раз ця справа стала нашою приватною, можна сказати — родинною в широкому розумiннi, — вiн обвiв рукою всю компанiю, — то й витрати, вiдповiдно, беремо на себе. Тепер так, — вiн поклав поруч iз купюрою свiй мобiльник. — Давай менi свiй, це — безлiмiтка. Менi залиши свiй. Там забитi всi нашi телефони. Щось термiнове — дзвони i говори без обмежень. Буде щось важливе в когось iз нас — тобi маякують i ти передзвонюєш, отримуєш iнформацiю чи просто додатковi iнструкцiї. На будь-якi iншi дзвiнки просто не вiдповiдай. Якщо хтось шукатиме мене в якихось справах, знайде завжди. Ну, — пiдбив пiдсумки Олег, — грошима i зв'язком ти нiби забезпечена.

— Завтра рано пiдведу тебе до одного нашого таксиста, за прийнятною цiною до Хмельницького домчить. А там уже зорiєнтуєшся, — вставив Жихар. — У разi чого — дзвони, чим зможу — пiдстрахую. Знайомi менти нормальнi в Хмельницькому є, це на крайняк…

— Такi, як у Кам'янцi?

— Ага. Вони всi такi. Словом, Лар, дивись. Ти нiби вже доросла.

Нiби.

У мене склалося враження, що зараз мене проводжають кудись на фронт. Або, що бiльш iмовiрно, за лiнiю фронту.

У ворожий тил.

20 вересня, середа

Я МОЗАЇКУ СКЛАДУ

Народу на похорон Вiктора Потурая зiбралося справдi чимало.

Стоячи осторонь, у проходi мiж скромними хрестами, прямокутними гранiтними пам'ятниками i багатими обелiсками, що зайвий раз свiдчило — на кладовищi заможний покiйник цiлком спокiйно розташується i вживеться поруч iз мерцем нижчого соцiального прошарку, я спостерiгала за скорботною церемонiєю, чимдалi, тим бiльше переконуючись у провалi нашої затiї. Удова, як водиться, вся в чорному, стоїть бiля краю могили, приймає спiвчуття. Труна закрита, грає оркестр. Хтось щось говорить, менi з мого мiсця не чутно, та й не особливо дослухаюся — на цвинтарi говорять тiльки хорошi слова.

Уточнення — про покiйника. Люди зiбралися для прощання з Вiктором. Отже, прийшли тi, хто вважає себе близьким до нього, а не до Лiзи.

Нехай пробачать мене за, можливо, недоречнi в цiй обстановцi думки, але навряд чи бiльшiсть присутнiх справдi щиро тужить за трагiчно загиблим Потураєм. Коли помирає, а тим паче — такою наглою смертю, директор фiрми, присутнiсть усiх працiвникiв на похоронах є обов'язковою. Нехай тiльки спробує хтось не прийти, хоча нiбито нiхто нiкому нiчого не зобов'язаний. Люди пiдписували контракти, за якими мусили ходити на роботу, а не проводжати в останню путь працедавця. Згодна, фiрма не надто велика, покiйний теж не був акулою бiзнесу, одначе вiн був працедавцем, а отже — годувальником i батьком рiдним для кiлькох десяткiв людей лише в Хмельницькому. Наймана робоча сила i про хазяїна навряд чи знає багато, а про його жiнку — ще менше.

Це означає лише одне: потенцiйних носiїв потрiбної менi iнформацiї серед присутнiх я не знайду.

Коли четверо копачiв, один iз яких машинально поплював на руки i потер долонi, пiдхопили труну за мотузки i почали пiд недружне жiноче голосiння опускати її в могилу, я трошки пiдкоригувала свої висновки: в цей момент вiд натовпу вiдокремилася жiнка, яка до того часу стояла, як я встигла помiтити, в останнiх рядах, швиденько перехрестилася, повернулася i неквапом рушила до виходу. За спиною в неї люди по черзi почали кидати ритуальнi грудки та жменi землi на кришку труни, до загальної печалi додався дрiбний дощик, жiнка на ходу пiдняла комiр плаща.

Лавiруючи мiж цвинтарних огорож, я пiшла за нею. Наздогнати вдалося лише бiля виходу. Там жiнка зупинилася бiля зграйки жебракiв, витягнула гаманця, роздала їм копiйки. Я зробила те саме, тицьнувши в руку неголеного дядька дрiбну купюру, i легенько торкнулася пучками пальцiв лiктя незнайомки. Вона повернулася, ще стискаючи в руцi монетку i маючи явний намiр вiддати її настирливому злидаревi, котрий аж хапає за руку, та, побачивши мене, схилила голову на бiк, пославши мовчазний запитальний погляд.

— Вибачте, я… Тобто… Вибачте ще раз, ми могли б поговорити?

— Зi мною? — перепитала жiнка. — Я вас не знаю.

Зблизька вона виявилася людиною приблизно мого вiку, може трохи старшою, та не набагато. На обличчi — мiнiмум косметики, це кидається в очi так само, як i її надмiрнiсть. Волосся коротко стрижене, але вона явно належала до того типу жiнок, кому «хлопчачi» зачiски пасують.

— Я вас теж не знаю. Давайте вiдiйдемо звiдси, тут не дуже зручно розмовляти.

Ми вiдiйшли далi, жiнка витягла з сумочки пачку тоненьких бiлих цигарок, закурила, сховала пачку назад i, так само не розмiнюючись на зайвi слова, запитально глянула на мене. У свою чергу я мовчки витягнула своє посвiдчення i розгорнула перед нею.

— Адвокат? — її брови стрибнули вгору. — Чий ви адвокат, та ще з самого Києва?

— Нiчий поки що. Я тут у приватних справах…

— На кладовищi навiть офiцiйнi особи бувають у приватних справах. Смерть, похорон — взагалi приватна справа.

— Правильно. Але така смерть, яка забрала того добродiя, — я кивнула в бiк цвинтаря, — називається вбивством. I жодне вбивство нiде й нiколи чиєюсь приватною справою не було.

— Я зрозумiла. Ви розслiдуєте вбивство. Тiльки хiба ви не спiзнилися? Я чула, народ шепотiвся — вбивцю знайшли. Якийсь манiяк, у якого ґрунтовно протiк дах. Чи це неправда?

— Не знаю, — щиро зiзналася я, а далi почала натхненно брехати: — Насправдi вбивство як таке мене не цiкавить, я спецiалiзуюся на цивiльних справах. Це я так, для розмови про вбивство заговорила. У мене iнша мета. Розумiєте, я представляю страхову компанiю. Так би мовити, в неофiцiйний спосiб…

— Вас хтось найняв, аби ви щось дiзналися, правда? — жiнка посмiхнулася i кинула недопалок собi пiд ноги. — Прямо як у кiно, чесне слово.

— Кiно не кiно, але ви приблизно вгадали, — я милостиво дозволила їй продемонструвати власну прозорливiсть. — Подробицi, з вашого дозволу, опущу, бо такi правила нашої корпоративної етики. Але менi здалося, що ви можете якимось чином допомогти.

— Яким саме? На когось настукати?

— Для чого прямо аж так? Слухайте, як вас звати?

— Нiна, — вона не розверталася i не йшла геть, дивилася на мене зацiкавлено i заiнтриговано, з чого напрошувався висновок — вона поки що готова мене слухати.

— Мене Лариса. Нiно, ми стоятимемо прямо тут чи, може, пiдемо кудись, присядемо…

— А раптом я не та людина, котра може вам допомогти? Ви скажiть, у чому проблема, потiм визначимося.

— Добре. Поки що я навiть не знаю, чи є насправдi проблема. Менi треба неофiцiйно зiбрати якомога бiльше вiдомостей про Лiзу, дружину… тобто, вдову… Словом, пiсля його смертi їй належиться певна страхова сума. Оборудку укладали мої хорошi знайомi, тому й попросили, аби не свiтитися самим…

— Ясно, — махнула рукою Нiна. — Ви не за адресою, панi адвокат. Чому ви взагалi вирiшили, що я зможу тут бути корисною?

— Ви не лишилися на цвинтарi. Дочекалися початку церемонiї прощання i пiшли собi. З цього я роблю кiлька висновкiв. Наприклад, ви — випадкова людина, вам просто цiкаво, кого i як ховають. Подiбнi люди трапляються, тiльки, здається менi, в нашому випадку це — абсурд.

— Правильно здається, — погодилася Нiна. — Просто я трохи знала Лiзу, почула про її горе i прийшла пiдтримати — сама по собi. Вона навiть не бачила мене. Там без того є кому демонстративно кидатися на груди вдови зi скорботними криками. Але залишатися далi з гуртом незнайомих людей, аби пiдтримувати за поминальним столом зовсiм необов'язкову розмову — вибачте, це вище моїх сил.

— Приблизно так я i подумала. Тiльки чомусь вирiшила: ви — подруга Лiзи, яка не має вiдношення до її основного оточення.

— А тут ви не правi. Оточення дружини бiзнесмена — це оточення бiзнесмена. Так само, як оточення актора — це його компанiя, а дружина чи коханка сприймаються як частина iнтер'єру. Торшер, наприклад.

— Ви говорите так, наче були дружиною чи коханкою актора…

— Нi, Ларисо. Я три роки була дружиною бiзнесмена, потiм мене це дiстало. Мiй колишнiй чоловiк свого часу мав спiльнi справи з Потураєм. Так ми познайомилися з Лiзою. Але, повторюся, я дуже мало про неї знаю. Тому перспектив у нашої з вами розмови нема жодних. Хоча б iз тiєї причини, що ми знайомi лише кiлька рокiв, та й за цей час бачилися не надто часто.

— Я правильно розумiю: ви були подругами, та не близькими?

— Абсолютно. Не знаю, чи були в Лiзи взагалi близькi подруги, — Нiна зморщила чоло. — Коли вже вам так треба, спробуйте пошукати таку собi Катю Мегеру.

— Це прiзвище таке?

— Що? А, ну так! — до неї дiйшов смисл мого запитання. — Прiзвище, прiзвище, причому — справжнє, вона його нiби не змiнювала. Лiза кiлька разiв обмовлялася, що ця Мегера — справдi не чужа їй людина. Я навiть якось бачила її. Ми сидiли в центрi в кафе, пили сухе вино. Вiрнiше, вони сидiли, а я саме подзвонила Лiзi, вона запропонувала приєднатися, я приїхала. Потрiпалися про своє, жiноче. Усе, бiльше не зустрiчалися.

— Таємнича якась Катя Мегера…

— Нiчого таємничого, — Нiна знову витягла цигарки, та закурювати не поспiшала, замiсть того почала гратися пачкою в руцi. — На Тучi її пошукайте, вона там працює.

— Де?

— Туча. У нас так дехто оптовку називає. Ну, речовий базар оптовий, той самий, знаменитий, куди вся країна за товаром їздить. У Катi там три торгових точки. Бiльше, вибачте, не знаю нiчого.

— Що, їхати на найбiльший в Українi речовий базар i питати там Катю Мегеру?

— А у вас, панi адвокат, є вибiр? — Нiна все ж таки передумала курити, сховала цигарки назад. — Вона шкiрою торгує. Це все, що можу, правда.

Не так усе складно, як здавалося. Катю Мегеру, виявляється, на базарi багато хто знав. Правда, на територiї її не було. Реалiзатори сказали — зранку крутилася, тепер десь по мiсту. Але запросто, зi знаменитою на весь свiт подiльською вiдкритiстю, дали менi номер її мобiльного телефону, бiльше того — видзвонили її i запитали, де шукати. «Адвокат iз Києва? Для чого». — «Це стосується Лiзи», — пояснила я, коли менi передали трубку.

Здається, вгадала: цi слова подiяли краще за пароль для зв'язку. Мегера назвала адресу, уточнила — це домашня. А таксi я взяла вiд базару.

На вiдмiну вiд вранiшньої Нiни, вiк Катерини, яка вiдкрила менi дверi, я визначити не бралася. З однаковим успiхом їй могло бути за тридцять, за сорок i за п'ятдесят. Груди напинали бiлий светр iз ангори, джинсова спiдниця дiставала до колiн, обтягнутих чорними панчохами. Зачiска видалася дивною, та коли ми пройшли з передпокою до великої кiмнати, де свiтла бiльше, я роздивилася i зрозумiла: це перука.

— Пити щось хочете? — дiловито запитала Мегера.

— Нi, дякую, — менi хотiлося кави, та навряд чи господиня запропонує варену, в неї, очевидно, розчинна. Випробовувати долю не буду, потерплю. — У мене не так багато часу, та й у вас так само. Давайте вiдразу до справ.

— У мене до вас жодних справ нема.

— Згодна, — зiтхнула я. — Менi сказали, що ви давно знаєте Лiзу Потурай. А ми… я збираю про неї iнформацiю.

— Для кого?

— Це приватна справа. Їй нiчого не загрожує. Навпаки, може, в чомусь та й допоможе.

— Кого це переймають нашi з Лiзою стосунки?

— Хiба тут якiсь секрети?

— Нi. Просто я єдина, хто залишився з її минулого життя, а минулим вона дорожить. Воно в неї було краще за те, що має тепер. Ну, не зовсiм краще, але там є що згадати. Не все хочеться, скажемо так… Коротше, її новi знайомi не входять в коло моїх. А новим людям вона не бачить потреби розповiдати щось про себе. Чоловiк так само всього не знав.

— Не знав?

— Його вбили. Лiза дзвонила менi вчора i сказала це. Точно нiчого не хочете пити?

— Точно. Катю, ми можемо поговорити про Лiзу?

— Поговорити?

— Ви… ви можете розказати про неї щось, чого вона не хотiла б довiряти навiть чоловiковi? — я старанно добирала слова i вiдчувала, якою недолугою виглядаю збоку. Очевидно, це мене виручило: i Нiна, i Катерина помiтили мiй стан, i їм, видно, просто стало мене шкода. До того ж я в цьому станi була цiлком природною, отже про якусь тонку гру чи провокацiю навiть не йшлося.

— Тепер можу, — кивнула Мегера. — Бо Вiтя все одно вже не дiзнається того, чого не треба. Хоча деякi речi вiн i без того знав. Наприклад, що дружина його не любила.

— Лiза?

— Лiза. У нього була одна дружина.

— Знаєте, я теж не любила свого колишнього чоловiка, — зiзналася я. — Правда, зрозумiла це, проживши з ним досить довго.

— Бачте, а Вiтя Потурай знав це вiд самого початку. Лiза працювала на нашому базарi реалiзатором, нашi мiсця були навпроти. Так познайомилися.

Отак! Нiчого собi…

— А… i давно це було?

— Давненько. Вона пiсля iнституту роботу знайти не могла. До того ж там ще проблеми наклалися… Коротше, п'ятнадцять рокiв тому на базарах вiсiмдесят вiдсоткiв продавцiв мали дипломи про вищу освiту. Тiльки в кожного вона рiзна. У мене, наприклад, вища технiчна. А Лiза — iсторик. Закiнчила педiнститут у Кам'янцi, iсторичний факультет. Я коли з нею ближче зiйшлася, побачила — любить вона цю науку. I досi не байдужа — Вiтю, чоловiка, на спонсорство розкрутила, умовила його iз якимось краєзнавчим музейчиком грошима дiлитися.

Знаю я, з яким музейчиком. Тут iнше, не менш цiкаве: Лiза в нас, виявляється, iсторик за освiтою. I, виходить, це тiльки здається, що бiзнесменських жiнок нiчого не цiкавить. Ось звiдки така поiнформованiсть про привидiв мiстечка Подiльська — звичайна цiкавiсть дружини спонсора. Ще одне очко не на вашу користь, шановна панi Лiзо…

— Отак вiдразу пiсля iнституту — на базар?

— Чому вiдразу? Тут усе починається. Пити щось не надумали?

— Давайте кави, — приречено погодилася я, i не помилилася в розрахунках — Катерина за кiлька хвилин уже заливала окропом iз електричного чайника гранули розчинної кави, перемiшанi з двома чайними ложками цукру. Собi вона зварганила точно такий напiй i, сьорбнувши, продовжила:

— Iсторiя така. Було в Лiзи велике кохання. Хто вiн — поняття не маю, вона вперто не казала. Але точно не студентська любов. Вiрнiше, вона десь на четвертому курсi вчилася, а вiн уже нi. Роман був бурхливий, згадувала — дуже красивий, i закiнчився весiллям. Дiти не вiдразу пiшли, десь через два роки. I тут — сюрприз: iз пологового будинку Лiза виходити не хотiла. Скандал, у палатi зачинилася, дверi лiжками пiдперла, iстерика — не вийду, мовляв, i все тут. Молодий батько нiчого не розумiє, тiльки вiн такий один був. Увесь персонал знав, усi породiллi — негреня в Лiзочки вилiзло.

— Яке негреня? — я мало не похлинулася кавою.

— Маленьке. Чорненьке, — спокiйно мовила Катя. — До Кам'янця iноземнi студенти за обмiном приїздили, з Києва, так само iсторики. Там двоє негрiв затесалося. Чоловiк нiчого не знав, саме у своїх справах у Чернiвцi на кiлька днiв поїхав. Лiза казала потiм — сама не знає, що тодi на неї найшло. Мабуть, звичайна цiкавiсть, та й випили вони… Думала, обiйдеться, та й було всього разок. Нiчого, каже, особливого в тих неграх нема, її чоловiк навiть краще, та й любила вона його, а не чорного зайду. Тiльки про обережнiсть забула, розслабилася — i маєш.

— Чим скiнчилося?

— Дитину лишила в пологовому. Вiд пояснень чоловiковi не ухилилася. Той психонув, будь-хто на його мiсцi психонув би. Розлучилися швидко, Лiза навiть дiвоче прiзвище собi на його вимогу повернула. А воно в неї ще не дуже оковирне — Чмаренко. Пiсля того в Лiзки все розладилося, закинула свою iсторiю, перебралася сюди, в Хмельницький, влаштувалася на базар. А рокiв через пару її на роботу Вiтя Потурай найняв, реалiзатором. Вiн тут свiй бiзнес починав. На барахлi розкрутився, потiм почав харчами торгувати. Ось Лiзка за нього i вчепилася — зовсiм дiвцi хрiново велося, я вам скажу. Я тут теж доклала грiшним дiлом, усе пiд'южувала її.

— Самi — нi?

— У неї шансiв бiльше. Я ж себе реально оцiнюю, а вона в нас красуня. Ну, i ситуацiя критична складалася: в тi часи знаєте, як бандити кругом одне одного стрiляли?

— Знаю. Я тодi трошки в мiлiцiї працювала, — вирвалося в мене, i я тут же прокляла себе за нестриманiсть — зараз ця бита в бувальцях тiтка стрепенеться, назве мене ментовкою чи лягавою сучкою i вижене, та нiчого, пронесло. Видно, за роки на базарi Катя Мегера всякого набачилася i точно не боялася нiчого й нiкого.

— Усi ми десь колись працювали. Я он у дитячому садочку при консервному заводi, поки завод не закрили. Ну, словом, один iз таких бандитiв на Лiзку серйозно почав поглядати. Вона вiдбивалася, як могла. А Потурай, крiм усього, на перших порах грошi заряджав у високi кабiнети, в тому числi — ментiвськi. Допомiг — бандюка того за щось загребли, мабуть, за рекет, i, здається, посадили потiм. Ментовi, котрий цю справу з подачi Потурая розкручував, позачергову зiрочку на погони. Ну, а Лiза за рятувальника замiж вийшла. Така ось мелодрама. Потiм iнша почалася — старе кохання повернулося.

— Тобто?

— Ну, той самий колишнiй чоловiк. Я всi її сердечнi справи знала. Та що я кажу — нiяких сердечних не було, тi мужики не для серця, для тiла швидше. Дев'ять рокiв, поки вони тут жили, я Лiзку в ось цю хату, та на оцю ось тахту, — Катерина показала рукою на новенький диван бiля стiни, — з дорогою душею регулярно пускала.

— Хiба це тахта?

— А-а, тут своя iсторiя. Була тахта. Стара, страшна, порепана, рипуча, поролон iз неї вилазив. Лiзка якось заявила: «Усе, Катю, абзац! Не можу так бiльше! Ось, на тобi триста баксiв, купи нормальне мiсце для цього дiла! Тобi ж теж буває треба!» — Мегера реготнула. — Менi що? У мене окрема iсторiя, тiльки вас вона навряд чи зацiкавить. Значить, купили, що хотiли.

— Чоловiк знав про…

— Для чого йому знати? — щиро здивувалася Катерина. — Це чисто бабськi справи, вони мужикiв гребти не повиннi. Кажу ж вам: усi цi приземлення, як Лiзка їх називала, довго не тягнулися i нiчого серйозного пiд собою не мали. З Потураєм — бiзнес та подружнi обов'язки, тут, на тахтi — секс без жодних обов'язкiв. Тiльки потiм вона якось приїхала до мене сама i сказала про колишнього чоловiка. Оце, Ларисо, таки було кохання. Як у книжках пишуть — заново роздмухане полум'я.

— Хто вiн? Як повернувся? Чому? Де живе? — бомбардуючи її питаннями, я подумки лаяла себе за нестриманiсть, та Мегера далi зберiгала спокiй.

— Нiчого не знаю. Тiльки оце святе мiсце, — знову кивок у бiк дивану, — вона стала не так часто використовувати. Там якiсь iншi проблеми: вона вже переїхала в той Потураїв Подiльск i не могла так часто й вiльно маневрувати в Хмельницькому, як ранiше. У нього теж щось не завжди виходило, хоча вiн наче вiльний. Причому — всi цi роки. Лiза менi нiколи не показувала своїх коханцiв, а тут — узагалi особливий секрет. Вона взагалi любить шифруватися, пунктик у неї такий. У кожного свiй є. У мене, у вас, у сусiдiв моїх… Ну, — розвела вона руками, — звиняйте, все, що знала. Навряд чи Лiзцi це зашкодить, особливо тепер. Вона ж чоловiка не вбивала.

— А… чому ви вирiшили раптом ось так повернути?

— Звiдки, кажете, ви? Якась там страхова компанiя? Хочете довести, що Лiза чоловiка вбила, аби страховку отримати? Дуже смiшно, — її очi не смiялися. — У нас через таке не вбивають. Тим бiльше — голови не рубають. Голову вiдрубати — вмiти треба. Вона Вiтьку не любила, тiльки не любити не означає — ненавидiти. Лiза не вмiє рубати голови, можете менi повiрити. Вибачте, в мене ще робота сьогоднi.

Я не знала, кому i в що я готова вiрити зараз. У головi крутилося надто багато всього.

Щоб там менi не здавалося, але з усiма справами впоралася до половини четвертої. А так, нiби за розмовами цiлий день пролетiв.

Утiшена власною оперативнiстю, вирiшила обiйтися поки що без таксi, розпитала, як простiше дiстатися до центру, а там уже через двадцять хвилин зайшла в першу-лiпшу пристойну кафешку. Менi хотiлося швидше запити напiй, наполегливо влитий у мене подругою Лiзи, нормальною якiсно звареною кавою. Така в меню була, i заодно я вирiшила, що зголоднiла. Тому, замовивши одне «еспресо» просто зараз, одне — потiм, а мiж кавами — м'ясо по-французькому з овочевим салатом, вирiшила зiбратися з думками i розставити їх по поличках.

Пiдбити бабки, як казав чекiст у одному з радянських телевiзiйних фiльмiв.

Але спочатку — один дзвiнок.

Я думала, що зайнятим буде Стас, а бiльш-менш вiльною — Тамара. Вийшло навпаки: Тома вимкнула телефон, зате Жихар вiдгукнувся пiсля першого ж дзвiнка.

— Ну, як розкопки? Удалося щось накопати? Скелетiв трошки чи бивнi мамонта?

— У тебе на диво гарний настрiй, Стасику.

— Хiба це погано? У вiльної людини завжди гарний настрiй.

— Добре, немає часу. Треба напружитися i знайти людину, яка одружилася рокiв шiстнадцять-сiмнадцять тому.

— А точнiше?

— Нема точнiше. Зате є установочнi данi: наречену завали Єлизавета Чмаренко, шлюб брала, швидше за все, у Кам'янцi, вчилася в той час або на четвертому, або на п'ятому курсi тамтешнього педiнституту.

— Оп-па! Це наша фiгурантка?

— Так точно. Знаєш, нашi жарти про таємного коханця — не зовсiм жарти. Вiрнiше, зовсiм не жарти.

— Навiть так?

— Слухай, Жихарю, постався до цього серйозно, — мене непокоїв його дещо грайливий тон, i заворушилося: вiн, мабуть, випив — причин навалом. — Через твої контакти в Кам'янцi таку iнформацiю реально пробити?

— Ага. Правда, тiтко, ти наче вiд щастя на годинник не дивишся — офiцiйному робочому дню скоро гаплик. Так що сьогоднi не обiцяю.

— А раптом? Давай, Стасе, давай, час же йде! Ще одне: коли вдасться вирахувати, за кого Лiза Чмаренко вийшла замiж, треба буде знайти чоловiка.

— Вiн колишнiй, я так розумiю?

— Розлучилися тут, у Хмельницькому. Хто, де живе, чи не мiняв раптом прiзвища, коротше — сам знаєш.

— Ну, сьогоднi цього вже точняк не вийде!

— Та ясно, — зiтхнула я. — Хоча б щось. Давай, побачимося ввечерi, розкажу подробицi, — менi як раз несли першу каву.

Вiдключившись, я зробила два ковтки, третiм осушила чашечку. Гидотний присмак у ротi зник, я вдоволено кивнула сама собi, поклала телефон перед собою на стiл, крутнула його довкола своєї вiсi, тодi взяла порожню чашечку, зазирнула, шукаючи кавову гущу. Немає, ворожити доведеться так.

Ну, Ларчику, пiдбиваємо бабки.

Вiктор Потурай знав, як дружина ставиться до нього. Проте цей шлюб йому для чогось потрiбен. З жiночої позицiї можу зрозумiти: краще тримати бiля себе жiнку, почуття якої не викликають жодних iлюзiй та сумнiвiв. Тобто, яка не бреше про любов до могили, зате з часом перетворилася з об'єкта безкоштовного задовольняння чоловiчої сексуальної потреби на повноцiнного дiлового партнера, опанувавши ази бiзнесу. Таким чином, свої матерiальнi потреби дружина цiлком задовольняє. Залишається застрахувати себе вiд втрати вигiдного дiлового партнера, з яким не треба дiлитися i якому немає потреби платити зарплату — Вiктор Потурай складає заповiт. Тепер, якщо Лiза розлучиться з ним, вона втрачає все, i їй в iдеалi треба шукати такого самого бiзнесмена йому на замiну.

Логiчно. Але є одна обставина, яку чоловiки не зрозумiють нiколи: навiть найбiльш товстошкiрим, розчарованим у всьому цинiчним жiнкам у певний момент перестає вистачати лише безбiдного iснування бiля людини, до якої не вiдчуваєш нiчого. Будь-якiй жiнцi потрiбне Велике Кохання. Почуття, якого не iснує, коли тупо тiкаєш вiд одного остогидлого гаманця до iншого, який теж незабаром остогидне, i так до старостi. Принесли салат. Колупнувши виделкою, я вирiшила не поспiшати, дочекатися м'яса. Ще раз крутнула телефон по поверхнi стола.

Усе це поки що припущення, написанi вилами по водi чи виделкою — на фруктовому желе. Але щось менi пiдказувало: приблизно так мiж Вiктором i Лiзою Потураями все вiдбувалося. Лiжковими пригодами вона розраджувала себе час вiд часу, тiльки серйозно до цього не ставилася i я, поклавши руку на серце, розумiла її, як жiнка жiнку. Зiзнатися чесно, коли я вiдчула повну байдужiсть до власного чоловiка, теж час вiд часу дозволяла собi коротенькi пригоди. Це нiчого не означає, можете менi повiрити. I раптом…

Принесли м'ясо на великiй тарiлцi, прикрашене зверху двома стеблинами петрушки. Посунувши його виделкою вбiк, я вивалила поруч салат iз маленької мисочки. Нiчого, нормально тут готують, не зiпсували.

Поїхали далi: раптом до Лiзи повертається колишнє кохання. Де, коли, за яких обставин — тепер не важливо. До того ж чоловiк перебирається з обласного центру в маленьке мiстечко, пiдкидати дров у вогнище пристрастi раптом стає складнiше, i в когось iз коханцiв нарештi починає працювати голова. Колишнiй чоловiк так бездарно втрачений i тепер раптово знайдений, але другого шансу доля не дає. Вiрнiше, дає — бери, скiльки хочеш, тiльки часи змiнюються. Очевидно, колишнiй чоловiк не з багатих. Живе, ясна рiч, не зовсiм уже в куренi, але напевне матерiально не так забезпечений, як власник мережi продуктових мiнi-маркетiв. Лiза ж звикла до певного рiвня життя, i навiть повернуте кохання не заслiплює її остаточно.

Єдиний вихiд — передчасна смерть Потурая i вступ у дiю заповiту. Вона вже може сама керувати фiрмою, впорається. Навряд чи коханого така перспектива не влаштовує. Але ж Потурай — чоловiк у розквiтi сил, i помирати не збирається. Убити? Отруїти, наприклад? Вiдпадає — будь-яка нагла смерть почне розслiдуватися, рано чи пiзно Лiза потрапить пiд пiдозру. Та й кiлера вона навряд чи погодиться наймати: за логiкою, згодом доведеться позбавлятися вiд нього самого, бо нема гарантiй, що не почне шантажем доїти новоспечену вдову i директорку фiрми.

Зате Лiза Потурай — iсторик за освiтою. Нехай давно не працює за фахом, але цiкавiсть залишилася. Тим бiльше, що в тихому Подiльську, куди її перевiз чоловiк, не особливо питаючи про згоду, нiчого цiкавого, крiм iсторiї, немає. Так вона знайомиться з мiсцевим активiстом, директором музею Бондарем. Це, до речi, треба ще додатково з'ясувати. Бондар не говорив, що вони знайомi, але я й не запитувала — для чого менi це знати? Гаразд, це потiм, вiдволiкаюся…

Директор музею розповiдає дружинi мецената легенду про Безголового. Вiн усiм її розповiдає, бо це — чи не єдиний його реальний капiтал, його розробка, його знахiдка, його дiтище. Очевидно, Лiза ще не знала, як вона використає цю iсторiю. Можливо, навiть нiяк i не збиралася використати. Тiльки раптом у Подiльську починаються жахливi вбивства, i не одному Бондарю стукає в голову прямий зв'язок того, що вiдбувається, зi старою страшною казкою.

Далi — самi лише здогадки. Лiза складає два i два, бачить простий результат i починає блискавично дiяти. Поки що я не можу собi уявити, як вона вирахувала виконавця ролi мiсцевого привида, музейного сторожа Стьопу, i як вивела його на свого чоловiка. Чи навпаки — чоловiка на Стьопу. Тiльки замисел простий до генiальностi, навiть можна сказати — класичний: подати Вiктора Потурая однiєю з випадкових жертв серiйного вбивцi-психопата. З ситуацiї, яка склалася для Лiзи, такий вихiд — справдi єдиний.

Розмiрковуючи, я не помiтила, як доїла все i — що погано — не зрозумiла, смачно було чи нi. Вiрнiше, я знала, що це смачно, тiльки не отримала вiд їжi жодного позитивного ефекту, окрiм вiдчуття наповненостi шлунку. Принесли другу каву. Зробила ковток.

Може все вiдбуватися за схемою, яку я вибудувала? Цiлком. Не вистачає якихось дрiбних деталей, дещо можна уточнити, але в цiлому все виглядає досить логiчно. Лiза спала з купою чоловiкiв, та це ще не свiдчить про її здатнiсть до вигадування i втiлення в життя подiбних комбiнацiй. Але вона вiдмовилася вiд власної дитини. I ось цей факт менi особисто говорить багато про що.

Чорношкiре немовля свiдчило не стiльки про зраду чоловiковi, скiльки про необережнiсть самої жiнки. Вона не хотiла цiєї дитини. Чоловiк мав повне право повестися так, як вiн повiвся. Але жiнка навiть пiсля цього не мала права кидати своє новонароджене дитя, хай там воно буде десять раз чорне. Лiза зробила це, причому — без жодного жалю, якщо вiрити Катеринi Мегерi.

Жiнка, здатна на подiбний вчинок, здатна i на бiльш страшнi речi.

Я допила каву, розплатилася, заодно перевiрила свої фiнанси. Переїзди на таксi зжерли майже половину з видiленої на оперативнi витрати сотки, та я вже зробила, що могла, i тепер треба їхати назад. До Подiльська вистачить.

Тiльки треба все ж таки прояснити для себе одне питання.

Дома в Анатолiя Бондаря я нiколи не була.

З дороги передзвонила йому, запитала, чи дочекається вiн мене в музеї, є одна розмова. Вiн буркнув, що йому набридли за останнi днi будь-якi розмови, i взагалi вiн пiде сьогоднi ранiше. А якщо вдома? Ну, як дуже хочете, то приїздiть. Ось таке гостинне запрошення. Нехай, вiн уже вiд мене не вiдчепиться.

Адресу вiн сказав, i вiд центру я досить легко знайшла його невеличкий приватний будиночок, якраз недалеко вiд краєзнавчого музею. У дворi загавкав собака, та самого пса я не бачила, скiльки не придивлялася через паркан. На годиннику — початок восьмої вечора, мiсто поволi огортали раннi тихi вересневi сутiнки. Пес знову загавкав, потiм я почула: «Замовкни, Полк!», i, нарештi, до мене вiд ґанку пройшов господар.

Якщо в нього i був незадоволений вигляд, то Бондар цього не показував. Одягнений вiн був так, наче або кудись збирався, або щойно прийшов з роботи i не вважав за потрiбне чи не встиг перевдягнутися: незмiннi джинси, водолазка, шкiряний пiджак. Собака бiг за ним — молода кавказька вiвчарка в нашийнику, поводок вiд якого Анатолiй тримав у руцi.

— Я його прогуляти хотiв, — пояснив вiн.

— Гуляйте, можемо на ходу поговорити.

— Якщо ви не довго, давайте краще до хати пройдемо. У мене були свої плани, тому ви менi не будете заважати, якщо ми побесiдуємо зараз, а потiм пiдемо кожен за своїм графiком. Вибачте, я можу здатися нечемним…

— Трошки є, — як могла щиро посмiхнулася я.

— Мусите зрозумiти: коли тебе вже кiлька днiв звинувачують у сприяннi вбивствам i переховуваннi вбивцi, важко залишатися ввiчливим та терплячим. Можете не сумнiватися: журналюги сюди дуже скоро набiжать. Заголовки я вже бачу: «Давня легенда оживає — i вбиває!» Це так скоро почнуть звинувачувати виробникiв сокир у тому, що всякi божевiльнi купують цi сокири i рубають ними людям голови. Хiба не так?

— Не знаю, — у мене вже зникло бажання говорити з Бондарем, але бажання довести заплановане до кiнця навпаки — пiдсилилося. — Тим бiльше нам треба поговорити. Думаю, що можу попередити вас про ще одне слабке мiсце у вашому захистi.

— Моєму захистi? Це цiкаво, — Бондар потрiпав собаку по загривку. — Гайда, Полк, прив'яжу тебе поки.

— Як його звати? Полк? Полкан?

— Полковник. Скорочення таке.

Ага. У директора краєзнавчого музею собака на прiзвисько Полковник. Полковник Вiтольд Ржеутський, зуб даю. Вiн справдi поведений на своїй улюбленiй легендi.

Стоп!

Я завмерла. Стала, як громом побита. Як я вiдразу не помiтила — вiн же фанатик. Прихований, тихий, непомiтний, але — фанатик. I всi цi розмови… Вiн учений, розкопав легенду, зробив вiдкриття, а славою доводиться дiлитися з купою ласого до сенсацiй народу, причому — безкоштовно дiлитися. Така людина, накопичивши злiсть, здатна багато на що. На що саме? Поки не знаю, але я вже почала сумнiватися в тому, що Бондар зовсiм не причетний до цiєї iсторiї.

Директор пiдвiв пса до буди в глибинi двору, припнув до ланцюга, поводок недбало намотав на руку i люб'язно пропустив мене поперед себе.

У нього була невелика хата — три кiмнати i жодного натяку на жiночу присутнiсть. Я вiдчула це, варто було переступити порiг. Можливо, я б вiдчула ще щось, та Бондар жестом запросив до прочинених дверей у дальню кiмнату. Очевидно, кабiнет. У всiх учених повинен бути кабiнет.

Угадала: книжковi полицi рядами вздовж стiн, комп'ютер на столi в кутку, поруч — якась фотографiя в рамцi, невеличкий стосик книжок.

— Хотiв сьогоднi попрацювати. Докторську ж пишу, — у його голосi прозвучали нотки чи то виправдання, чи то вибачення, але роздратування кудись зникло. — Присядемо. Кава, чай, є коньяк.

— Дякую, нiчого не треба. Ми ж справдi не довго.

Не питаючи дозволу, я присiла на краєчок крiсла, примощеного мiж полицями. Господар пiдсунув до себе стiлець, який стояв бiля комп'ютерного столика, i сiв, закривши вiд мене своє робоче мiсце спиною. Вторгнення в особистий простiр, менi це все знайоме.

— Ну, якi ви ще менi сюрпризи принесли?

— Ви були особисто знайомi з дружиною вбитого Вiктора Потурая?

— Звичайно, — вiн навiть секунди не подумав. — Це панi Лiзi я завдячую знайомству з її чоловiком… покiйним, гм… Вона переконала його стати нашим меценатом. Їй подобалося, чим я займаюся. А Потурай звiдси родом. Iсторiя рiдного краю мусить бути збережена, вiн виявився мудрим дядьком i не заперечував.

— Ви розповiдали їй вашу легенду?

— Вона — не моя.

— Гаразд, я не так висловилася. Вона цiкавилася легендою про Безголового?

— Не вона одна. Вам не здається, що пора пояснити причину такого несподiваного iнтересу? Що, вона теж виявилася несповна розуму, як нещасний Степан, подружилася з ним i вiдкарнала чоловiковi голову? Якщо ви через це прийшли, я змушений буду посмiятися з вас.

— З мене — можете, — менi набридла його пиха, до того ж я не збиралася просто так залишати свiй несподiваний здогад. — Запросто можете. А ось у мiлiцiї вам навряд чи дадуть посмiятися.

— До чого тут знову мiлiцiя?

— Ви самi тiльки що озвучили можливi звинувачення на вашу адресу.

— Серйозно? — знiтився Бондар.

— Цiлком, — кивнула я. — Ви ж самi казали — в мене там друзi.

— Справу закрито.

— Не факт. Можуть вiдкритися новi обставини. Тому вам краще поговорити зараз зi мною, i по-можливостi — вiдверто. Я розумiю вас i, повiрте, не бажаю вам зла.

— Добре, — промовив вiн пiсля невеличкої паузи. — Добре. Поговоримо. Тiльки все ж таки зроблю кави. Iнакше не розiбратися. Почекайте пару секунд.

Вiн пiдвiвся i вийшов. Собачий поводок i далi обмотував його руку.

Клацав годинник на стiнi.

Я встала з крiсла, пройшлася рукою по корiнцях розставлених на полицях книжок. Стародрукiв дуже багато, вони грошей коштують. Художньої лiтератури дуже мало, принаймнi — тут. Iсторiя в основному. Нiчого дивного.

На сусiднiй полицi помiтила кiлька романiв Переса-Рiверте, Коельо, «Код да Вiнчi» та iншi книжки з категорiї культурологiчних детективiв. Але белетристики все одно меншiсть, решта — та ж iсторична лiтература рiзних рокiв видання.

Цiкаво, про що в нього дисертацiя?

Я пiдiйшла до столика, взялася рукою за верхню книжку стосика.

Мазнула очима по фотографiї в рамцi.

У сумочцi заспiвав Олегiв мобiльник. Не маючи змоги та сил вiдiрвати вiд фотографiї очей, я механiчно витягнула телефон i, навiть не дивлячись, хто дзвонить, натиснула на потрiбну кнопку.

— Лариско, слухай мене! — почула швидкий i дуже серйозний голос Жихаря. — Де ти зараз?

— Тут… В одному мiсцi…

— Так, бiгом додому, де б ти не була! Кам'янець — маленьке мiсто! Менi знайшли там, у загсi, те, про що ти питала! Це все мiняє, Ларко, чуєш?

Я не могла вiдiрвати очей вiд фото щасливих молодят.

— Знаєш, за кого Лiза Чмаренко вийшла замiж тридцятого травня одна тисяча дев'ятсот дев'яносто першого року?

Знаю. Уже знаю.

За цей час Лiза практично не змiнилася. Стала старшою, це правда, але з вiком краса схожої на мультяшну Бiлоснiжку жiнки ставала ще бiльш зрiлою.

А молодий i щасливий очкарик Толя Бондар обiймав молоду дружину за талiю.

— Ларисо, ти чого мовчиш?

За спиною почулося ворушiння.

Удар. Бiль.

Щось захлеснуло за шию.

Темно.

ЧАС ЗУПИНИВСЯ

Темно.

Темно i вогко.

Я або на тому свiтi, або в якомусь глибокому вологому льосi. Якщо це погрiб, то тут давно нiчого не зберiгають. Знаю я важкi тi важкi запахи: стiйкий дух старої загнилої картоплi, змiшаний iз не зотлiлим ще сухим цибулячим лушпинням. Одна моя бабуся жила в селi, там же мешкав ненависний менi двоюрiдний брат. Кiлька рокiв пiдряд мене вивозили туди на цiле лiто. Вважалося, що в селi дитина оздоровлюється, бо там свiже повiтря, натуральнi продукти i парне молоко. Вiд парного молока мене нудило, чим вiдрiзняється картопля, викопана на бабиному городi, вiд купленої мамою на базарi, я не знала, а свiже повiтря — це сумiш запахiв брудної землi, густого пилу i гною, свiжого та засохлого. Та це не найбiльшi неприємностi: двоюрiдний брат Коля ненавидiв мене за те, що я миюся не в цинковiй балiї, а в емальованiй ваннi, а пiсяти ходжу не в хисткий сiрий будиночок невiдомого архiтектора, поставлений далеко за хатою, просто за курником — у мене в мiськiй квартирi є бiлий унiтаз. Колись Коля зустрiв мене хвалькуватою заявою: «Менi теж купили цвiтний телевiзор!» I цей самий Коля постiйно лякав мене бабиним пiдвалом — поки я лякалася, звичайно. Яких тiльки потвор вiн там не поселяв: величезних павукiв, щурiв iз довгими червоними хвостами, сiрих слизьких болотяних гадюк, велетенських жаб, вiд яких у дiвчат на руках висипають бородавки. А одного разу, не пригадую зараз, для чого, кинув у погрiб мою iмпортну ляльку. Нiкого вдома не було, i я мусила, помираючи вiд страху, пiднiмати важку брудну ляду i холодними металевими сходами вниз, аби врятувати свою улюбленицю. Коли я вже ставала на вологу земляну пiдлогу, Коля, регочучи, зачинив ляду i вогка темрява ковтнула мене.

Я ще досi в бабусиному льосi. Менi дванадцять рокiв, мене звати Ляля, я перелякана i хочу кричати. Час зупинився там, у тому моторошному погребi. Не було нiчого: нiде я не вчилася, нiколи не працювала адвокатом, нiколи не виходила замiж i нiколи не йшла вiд чоловiка. Все це менi привидiлося в галюцинацiях. Коля не вiдчиняв погреба, i я залишилася сидiти там навiки.

Хтось стоїть бiля мене в темрявi. Я не бачу, хто це, але вiдчуваю його. Не можу зрозумiти, розплющенi в мене очi чи нi. Рук, нiг, тiла, голови — нiчого цього немає. А-а, це Коля стоїть, я знаю. Вiн нарештi спустився, аби подивитися на мене i помацати, чи я ще жива.

Менi не вистачає повiтря. Йди звiдси, Коля, не муч мене, дивися свiй цвiтний телевiзор. Я вже звикла жити в мороцi.

Це не Коля. Темрява набуває жiночих форм, i ось в ногах у мене — жiнка. Я не бачу, молода вона, чи стара. Я взагалi нiчого не бачу, тiльки вiдчуваю — на нiй довга i тонка сорочка, вона боса, її волосся розпущене i дiстає мало не до п'яток. Хто вона? Хто ти? Ти живеш тут давно? Усе життя? Тебе теж зачинили в цей страшний вогкий погрiб? Мовчить. Тiльки раптом рука, тверда i холодна, торкається мого обличчя.

Це не рука. Це колись було рукою. Тепер це кiстяк, такий, як у школi на бiологiї, з пап'є-маше… Нi, це справжня кiстка! А дiвчина — привид, її колись кинули сюди, в цей льох, i вона тут чекала на мене чи на будь-яку iншу жертву.

Чию жертву? Невже всiх молодих жiнок сюди, в густу темряву пiдвалу, кидає мiй двоюрiдний брат Коля, перший хлопець на селi, старший сержант танкових вiйськ, який майже до смертi забив новобранця, що вiдмовився прати йому шкарпетки, за що загримiв на три роки в дисциплiнарний батальйон, i пiсля того я, на щастя, нiчого про нього нiколи не чула. А вiн ось де вилiз, ось де знайшов мене, i тепер прийшов переконатися, що я мертва.

Ти не мертва!

Хто це сказав?

Ти не мертва! Не мертва! Жива-а-а-а-а!

А-А-А-А-А!

Я пiдхоплююся вiд власного крику i розумiю — опритомнiла остаточно. Довкола справдi темно, вогко, в легенi заходить важке повiтря, та я жива.

Я сиджу на землi. Помацала рукою довкола — пальцi наштовхнулися на кам'яну стiну. Десь я вже торкалася такого самого муру… Думки перебив кашель — я зайшлася, двома руками схопивши себе за горло. Болiло так, наче шию хтось перетискав. А чому — наче? Де я, як сюди потрапила i хто…

Перетиснуте горло.

Удар по головi.

Веселковi зiрочки перед очима.

Хтось посмiхається менi. Не менi — людинi з фотоапаратом. А разом iз ним — усьому свiту, який не може зашкодити їхньому щастю. Толя i Лiза, молодята, молодий i молода. Вiтаю вас, подружжя Бондарiв.

Бондар.

Тепер я зрозумiла, де я, i не стримала крику. Але це був крик вiдчаю: мене тут все одно нiхто не почує, бо це не бабусин погрiб. I бабуся не прийде з городу, не насмикає Колi чуба i не витягне мене, ледь живу вiд переляку, з льоху. Звiдси нiхто ще не виходив живим. Сюди Вiтольд Ржеутський вiдправляв своїх непокiрних полонянок.

Я — полонянка привида. Я в пiдземному лабiринтi, пiд розвалинами панської резиденцiї. Мене привiз сюди i кинув помирати Анатолiй Бондар.

Голова паморочилася. Я спробувала стати на рiвнi ноги, вони вiдмовлялися мене тримати. Тодi я присунулася до стiни, для чогось помацала по кишенях. Щось є, тисне з правого боку. Сахнувши в праву кишеню рукою, намацала щось об'ємне i прямокутне.

Мобiльник! Олегiв мобiльний телефон!

Стоп, спокiйно. Я труснула головою. Пам'ять поволi, але поверталася. Телефон я тримала в руцi, коли Бондар напав на мене ззаду, а перед тим дiстала його з сумочки. Сумочки поруч нема. Значить, мобiлку в кишеню менi поклав Бондар. Для чого? Для того: вiн фанатик i збоченець. Знає, що тут немає покриття, що вiд мобiли тут така сама користь, як вiд електроплитки на космiчному кораблi, що скористатися нею я не зможу. Це Бондар так знущається. Дав менi надiю, якою я не зможу скористатися.

Про всяк випадок я спробувала. Нiчого не вийшло — телефон тiльки блимав монiтором, показуючи — стiльникове покриття вiдсутнє. Але лiхтарик свiтив. Маленький вогник жив своїм життям, свiтив недалеко, та в темрявi пiдземелля сприймався наче лампочка в двiстi ватт.

Правда, акумулятори розряджаються i скоро здохнуть.

Тодi морок переможе.

I я повiльно помиратиму в лабiринтi. Серед велетенських щурiв.

Чорт!

Я прудко скочила на ноги, притиснувшись до мурованої стiни, аби не впасти, i таки втрималася. Десь тут, у темрявi, сновигають її справжнi господарi, володарi цього пiдземного мороку. Виставивши перед собою руку з благеньким вогником, я спробувала посвiтити. Якась галерея, але де саме я знаходжуся — невiдомо. I де тут щуряче кубло, де тут отаборилася їхня щуряча Королева-матiр, не знаю. Можна рухатися вперед i вийти просто в їхнє королiвство.

— А-ай!

Щось торкнулося моєї ноги i вiд зойку я впустила телефон. Вогник помер, щiльна непролазна темрява знову оточила мене, i здалося — стиснула з усiх бокiв. Головою я дiставала стелi. Куди йти — вперед, назад? А головне — для чого йти? Той, хто притягнув мене сюди, напевне старанно закрив мiцнi дверi на мiцний замок, ззовнi мене не почують, люди тут майже не ходять. Тому сидiтиму я пiд вхiдними дверима, обламаю нiгтi, дряпаючи їх, i помру, як iндiанець Джо з книги про пригоди Тома Сойєра.

— А-ай!

Знову щось пробiглося бiля ноги. Я вiдчувала, як темрява довкола мене поволi починає жити своїм звичним життям, i почала згадувати почуте i прочитане колись про щурiв. Вони нападають на людей, коли загнанi в куток. А тут у куток загнана я. Уже легше. Їхнi укуси викликають заразнi хвороби, вiд яких дуже швидко можна померти. Яка рiзниця, вiд чого помирати в цьому пiдземеллi: вiд голоду, спраги, холоду чи…

Хто сказав — помирати?

Хто тут збирається помирати? Ось я комусь зараз помру!

Я рiшуче нахилилася за мобiлкою. Пальцi наштовхнулися на щось живе i пухнасте. Скрикнувши, я сахнулася в праву сторону i побiгла, забувши про телефон. Налетiла на глуху стiну, та з лiвого боку вiйнуло порожнечею — там коридор. Повернула туди — бiльше нема куди. Аби не лупнутися головою, простягнула перед собою руки.

Стiнка.

Порожнеча.

Знову коридор.

Стiй! Спокiйно, стань i подумай. Зберися з думками. Те, що сталося, обмiзкуємо трошки пiзнiше. Зараз треба заспокоїтися. Ось так. Тепер сказати самiй собi: тебе шукатимуть i знайдуть. Ти несподiвано перервала зв'язок. Стас Жихар — мужик не дурний, Тома з Олегом усiх на ноги пiднiмуть. Прокачати Бондаря пiсля всього, що ми знаємо — як два пальцi об асфальт. Раптом вiн уже втiк? Чому це — раптом: точно втiк. Зловлять. Розколють. Мене врятують.

Скiльки на це пiде? Ну, нехай доба. Скiльки я вже тут? Бог його знає. Не здогадалася глянути на годинник, коли клацала кнопками на мобiльнику. Хоча скiльки б це ще не тягнулося — все одно довго. Для мене час тут перетворився на одну суцiльну нiч.

Знову щось шмигнуло поруч. Я притиснулася до мурованої стiни. Хотiлося влипнути в неї, просочитися крiзь неї, але що там? Знаю — ще одна стiна, така ж сама. Я пiд землею, в лабiринтi.

I я тут помру.

Проганяючи крамольну думку, я тупнула ногою. Це кувалдою вiддалося в травмованiй головi. Обмацавши її, кровi не знайшла, зате наштовхнулася ззаду на величезну болючу ґулю. Знову машинально потерла шию. Бондар спочатку вдарив мене чимось важким, потiм додушив для певностi собачим повiдком, тiльки тодi завiз сюди, у свою пастку.

Вiн цiлком мiг таким же способом задушити нещасного божевiльного сторожа Стьопу.

Перед очима остаточно перестало рябiти. Я далi нiчого не бачила i навряд чи скоро навчуся розрiзняти щось у темрявi, наче щур. Разом з цим почали повертатися розважливiсть, здоровий глузд, а головне — здатнiсть мислити системно.

Чому треба йти до входу, до намертво зачинених дверей? Є ж iнший вихiд. Його цiлком реально знайти, якщо не поспiшати i згадати спосiб орiєнтуватися в цьому лабiринтi. Уперед, поки з темряви не вилiз Мiнотавр iз пацючим хвостом i не почав мене жерти.

Обережно посунувши вперед, я почала повiльно рухатися по стiнi. Скоро вузький прохiд вивiв мене до роздорiжжя — порожнечею вiдгонило з обох бокiв. Пiдняла руку, шукаючи верхнiй край склепiння. Ось це, лiворуч, вище, а те, що справа — нижче, на рiвнi моєї голови. Нагинатися треба, вклонятися йому. Нiчого, корона не спаде, в пiдземеллi можна i вклонитися.

Так, повiльно рухаючись i шукаючи потрiбний напрямок за вiдомим уже орiєнтиром, я потрохи просувалася вперед. Час справдi зупинився i його плин не мав значення. Так само не мали значення невидимi оку живi та, поза всяким сумнiвом, потворнi iстоти, що час вiд часу сновигали пiд ногами i навiть попискували. Коли ставало зовсiм страшно, я кричала, луна вiддавалася довкола i невидимий рух затихав.

Нарештi!

Вийшовши з чергового коридору, вiдчула перед собою бiльшу, нiж зазвичай, порожнечу. Повiтря так само було важким, але простору довкола вiдчувалося бiльше. Та над головою так само стояла чорнота.

Яка я дурна! Прохiд таки закрили бетонною плитою подалi вiд цiкавих очей. I я похована не просто пiд землею — надi мною поклали справжнiй бетонний надгробок.

Сили дуже швидко щезали. Вiдчуваючи себе ганчiркою, я опустилася просто на землю. Кричати? Так само не почують. Знайшовши шлях у лабiринтi, я пробила головою дiрку в сусiдню камеру. Кiнець.

Чому?

Вiд несподiваного здогаду я аж пiдскочила i вiдчула, як вiдкривається вже не друге, навiть не третє, а якесь надцяте дихання. Плита, очевидно, закрила прохiд. Тiльки ж у плити є краї, та й дiрка вже прокопана. Лишається якимось чином колупати землю, аж поки не вдасться дiстатися країв плити i пiти далi, за край.

Молодець, Ларчику! Тiльки чим копати? Нiгтями? Головою таранити товщу?

Щось таке знов промайнуло в глибинах пам'ятi. I перш нiж думка сформувалася в пошкодженiй головi остаточно, я стала рачки i почала повзати по пiдлозi, шарячи руками пiд стiною. Кудись сюди я пожбурила шматок арматурини, десь вiн тут є, десь вiн…

Ось! Пальцi схопили ребристий залiзний штир, кулак стиснув його.

До нижнього краю дiрки я могла дiстати, стоячи на повний зрiст i пiднявши руки догори. Пiдбадьорюючи себе криками, загнала гострий край залiзяки в землю. Пiддавалася вона погано, але — пiддавалася! Як там у пiснi спiвається — «ковыряй потихонечку», здається… Нi, там — «ковыляй». Яка, в бiса, рiзниця: лупайте сю скалу, одним словом!

Земля сипалася менi на голову. Застрявала у волоссi. Потрапляла в очi, залишалася в ротi i на губах. Вiд надто рiзких рухiв паморочилася голова. Кiлька разiв перехоплювало дихання, а раз щось стиснуло в животi, скрутило, i мене почало нудити противною гiркою жовчю. Аби вiддихатися, сiла бiля стiни перепочити.

Заплющивши очi, провалилася в порожнечу.

Там знову побачила темнi постатi мертвих дiвчат iз довгим волоссям i черепами замiсть облич. Вони обступали мене, щось дружно шелестiли мертвими голосами. Я вiдмахувалася вiд них, нiяк не могла закричати — щось давило на груди. Коли крик нарештi прорвався, вирвався на волю, я знову очуняла i вiдсмикнула лiву руку — там уже мостилося якесь гидотне невидиме створiння. Лупнувши темну порожнечу арматуриною, я пiдвелася, тримаючись рукою за гострi краї камiння, яке випирало з муру стiни.

Не стояти. Довбати.

Рухи стали машинальними. Я вже нi про що не думала, нiчого не хотiла. Єдине — роздовбати дiрку, хоча б малесеньку дiрочку, аби побачити сонце, дихнути свiжого повiтря…

Перед смертю…

Заглохни!

Я вже не дiставала догори. Кинувши залiзяку на землю, почала лазити по пiдлозi, згрiбаючи на купу землю i таки нагрiбши невеличку гiрку. Трамбувала ногою — i знову нагрiбала.

Нi, мавпяча праця. Укотре спершись рукою на вмурований камiнь, я через якийсь час помацала його, зловила у хворiй головi якусь чергову думку — i заходилася видовбувати камiнь зi стiни. Спочатку вiн не пiддавався, але потiм, пiддаючись моїй приреченiй затятостi, почав потроху ворушитися — i нарештi випав. Камiнь виявився не дуже великим, проте якщо його покласти на купку землi — дотягнутися догори стане легше. Стояти на цьому каменi можна лише однiєю ногою. Дурня! Дивуючись несподiваному припливу сил, я почала атакувати другий. Цей пiшов легше i швидше.

Тепер я стояла бiльш упевнено. Продовжимо атаку дiрки.

Скiльки рухiв я зробила ще — не рахувала. Та раптом, штрикнувши над собою черговий раз, я наштовхнулася на порожнечу, втратила рiвновагу, впала, заплющила очi, а коли розплющила — побачила над собою тоненький, як трубочка для коктейлю, промiнчик свiтла.

I повiтря.

Його було небагато, та я вiдчувала його. Хотiлося стати над продовбаною дiркою, розкрити рота, i дихати, дихати, дихати…

Сили раптово залишили мене. Я не могла змусити себе пiдвестися. Лише з четвертої спроби стала на ноги, потiм — на свої камiнцi, штрикнула залiзякою в дiрку, потроху розширяючи її. А потiм почалися справжнi галюцинацiї.

Менi здалося, що там, з того боку, хтось ходить. Потiм щось велике вломилося в мою дiру, почулися звуки, схожi на людськi голоси. Рештки здорового глузду пiдказували: згори хтось намагається ломом вiдважити бетонну плиту.

Але з'ясовувати, так це, чи нi, було вже вище моїх сил. I без того я використала всi свої прихованi резерви, про iснування яких навiть не здогадувалася.

Свiтла над головою потроху ставало бiльше. Щiлина збiльшувалася.

Досить.

Я знову пiрнула в темряву.

Ще вересень

БЕЗ ПРОТОКОЛУ

Наступнi години та днi я неначе гойдалася на дивнiй гойдалцi, яка то занурювала мене в порожнечу, то знову пiдкидала на поверхню.

Коли я прийшла до тями першого разу, побачила свiтлу пляму вiд нiчної лампи. Застогнала — i тут же свiтло заступила чиясь постать. Тамарин голос:

— Що, Ларисо?

— Його спiймали?

— Ловлять, ловлять! Сестро, сюди бiгом!

Гострий кiнець голки втикається в шкiру — i знову на гойдалку.

Наступне пробудження було бiльш осмисленим. Довкола — свiтло, нiчого не розпливається, поруч спить на стiльцi хтось у бiлому халатi. Варто менi було заворушитися, як бiлий халат перетворився на Стаса. Його велика зашкарубла рука лягла менi на лоба.

— Уже не гориш.

— Його спiймали?

— Нi. Хто там є?

Знову голка. Знову гойдалка.

Коли я виринула на поверхню втретє, Стас сидiв там же, на своєму мiсцi, тiльки замiсть свiтла кiмнату, де я лежала, освiтлювала самотня лампочка на дротi.

— Пити, — попросила я.

Жихар хутко пiдвiвся, чимось забулькав. До губ притулився край склянки, сильна рука пiдняла голову. Зробивши кiлька ковткiв теплої солодкої рiдини, здається — морсу, я кволо запитала:

— Його спiймали?

— Усе нормально. Уже спiває на допитi.

Мабуть, ця звiстка таки стала переламною. Отримавши черговий укол i заснувши, я наступного разу прокинулася вже з чистою ясною головою, готова була їсти i навiть поривалася вставати.

Упродовж наступного дня вiдвiдувачi ходили буквально косяками.

Правда, Стаса я б вiдвiдувачем усе ж таки не назвала. Вiн фактично поселився в палатi, видiленiй менi за особистим розпорядженням мера. Це була персональна палата мiського голови Подiльська в мiськiй лiкарнi. Тут, крiм непотрiбного менi телевiзора i ще менш потрiбного холодильника, було зручне крiсло, в якому висипався навiть такий велетень, як Жихар. А ось усi iншi приходили по кiлька разiв на день i постiйно щось розповiдали.

Тамара з Олегом. Мiський голова. Заступник мiського голови. Прокурор. Якiсь абсолютно незнайомi люди з обласної прокуратури. Мiсцевий головлiкар та його колеги з областi. З їхнiх розмов я склала для себе бiльш-менш чiтку картину того, що вiдбувалося довкола.

Коли я раптово перервала розмову, Жихар тут же пiдняв тривогу. Ситуацiя ускладнилася вiдразу: вiн же тiльки напередоднi написав рапорт, i, поклавши руку на серце, набрид своєму начальству до чортикiв. Пiдключилася Тамара — стало тiльки гiрше: вони отримали по повнiй за незаконне i несанкцiоноване розслiдування. Аж тодi моя доля все ж таки когось зацiкавила.

Час невблаганно минав. У будинку Бондаря оперативна група опинилася тiльки через пiвтори години пiсля того, як Стас пiдняв тривогу. Я не знала, що в директора музею була машина. Просто не додумалася поцiкавитися. А ось мiсцевi опери знали. Не заставши його вдома, виявивши порожнiй гараж i заодно обгавканi собакою Полковником, вони доповiли керiвництву: Анатолiй Бондар зник у невiдомому напрямку. А моїх слiдiв узагалi не видно. Стас набирав номер мобiльного, але вiн спочатку не вiдповiдав, а потiм раптово опинився поза зоною досяжностi.

Це потiм з'ясувалося: Бондар, отримавши фору в пiвтори години, встиг на швидку руку зiбратися i дiстатися до Хмельницького. Що вiн там робив i де переховувався наступнi тридцять шiсть годин — невiдомо. За цей час Жихар вирахував мiсце мого поховання. Спочатку припустив, що Бондар возить мене з собою, як заручницю. Потiм передумав: якщо вiн подався в бiга, заручниця зв'язуватиме йому руки. Стас i Тамара боялися навiть подумати, що вiн мiг мене вбити. Потiм вирiшили: навiть якщо i вбив, мусив десь заховати труп, причому — добре заховати.

Про руїни Жихар подумав вiдразу. I вже коли їх обшарювали, на очах у здивованих оперiв ляснув себе по лобi — там же була дiрка в землi, там же пiдземелля! Поки одна група збивала замок i викликала мiсцеву бригаду МНС, друга разом iз Жихрем кинулася зсувати плиту з «дигерського» проходу. Мене знайшли непритомною там на початку дев'ятої ранку.

У полонi пiд землею я пробула майже дванадцять годин.

Струс мозку, сильне нервове виснаження. Бiльше пошкоджень не було, але цього виявилося з головою: я пролежала пластом майже двi доби. Увесь цей час мiлiцiя шукала Бондаря. Стас сидiв бiля мене — вiн уже не працював у органах, тому ловили втiкача без нього. Час вiд часу його змiняла Тамара, її залишили в оперативно-слiдчiй групi, пiдсиленiй до десятка абсолютно рiзними людьми, котрi з успiхом заважали одне одному. Лiза Потурай нiкуди тiкати не збиралася, спокiйно повернулася до Подiльська сама, прийшла в мiлiцiю i пiдтвердила: так, колись вона була одружена з Анатолiєм Бондарем, розлучилася, таке трапляється. Коли перебралася з чоловiком до Подiльська, зустрiла його тут цiлком випадково — теж буває. Але жодних стосункiв, окрiм дiлових, з ним не пiдтримувала. Подумаєш — колишнiй чоловiк.

Її вiдпустили. Звинувачення у спiвучастi в убивствi свого чоловiка, а заодно — Михайла Дорошенка i Едуарда Сизого, вiдкинула з ходу, навiть пообiцяла подати до суду за наклеп i просто з прокурорського кабiнету подзвонила якомусь своєму адвокату.

Проти неї справдi нiчого не було.

А Бондар через двi доби об'явився сам. Приїхав на машинi додому, наче нiчого не трапилося. Подякував сусiдовi за те, що пожалiв i погодував голодного собаку. Прийняв ванну: будинок обладнаний водогоном. Коли за ним прийшли, вiн саме голився i попросив його почекати.

За пiвгодини писав «чистуху»: зiзнавався в умисному вбивствi Степана Притули i замаху на вбивство Лариси Гайдук.

— Ситуацiя така, — пояснив менi Стас, пiдбивши подушку пiд спиною. — Вiн, виявляється, здогадувався, що всi цi вбивства — справа рук шизофренiка сторожа. Сам розповiв йому про Безголового, а той перейнявся, заманiячив, дах у нього капiтально потiк. Але в мiлiцiю директор не поспiшав: по-перше, бiдолаху шкода, по-друге, це може бути i не вiн, по-третє — в будь-якому разi доведеться вигрiбати за те, що дав притулок психовi й нiкому нiчого не сказав. Вирiшив спочатку сам усе перевiрити i почав стежити за Стьопою.

— Це вiн так каже? — перепитала я.

— Не просто каже — соловейком заливається! Значить, шукав вiн Притулу, а знайшов труп Потурая бiля машини. Вiрнiше, труп без голови, машина знайома, документи в кишенi. Ну, вiн вирiшив машину подалi вiдiгнати — нехай, мовляв, орли-сищики шукають. А сам почав мiзкувати, як же далi зi Стьопою бути. Коли той сам до нього прибiгає — сам на себе скаржиться, жiнку мало не вбив. Допоможiть, благодiйнику, лiкуйте мене, хворого!

— I вилiкував?

— Аж бачиш. Каже — виходу iншого не було. Сам породив манiяка, сам пригрiв бiля себе таку змiюку, сам i позбавить вiд нього всiх. Задушив i повiсив. Точно таким способом, як я тобi описав. Ну, а з тобою — окрема iсторiя. Коли ти прийшла i почала питання ставити, запанiкував, перелякався, нерви здали. Казав — ти ще ранiше з рiзними подiбними розмовами до нього приходила. Коротше, оглушив тебе, запхав у багажник, до пiдземелля занiс i лишив там. А сам чкурнув свiт за очi. Покатався — i повернувся. Вiд себе, каже, не втечеш, та й мiлiцiя все одно колись знайде, справа ж гучна. Дуже зрадiв, мiж iншим, що ти залишилася живою.

— Ну, а як же, — зiтхнула я. — Ти менi скажи: це — все?

— У куми своєї запитуй. Я тепер вiльний сокiл. Усе, що стосується цiєї справи тепер для мене службова iнформацiя. А значить — закрита, колишнi працiвники до неї не мають допуску.

— Я тебе умоляю, Стасе!

— Умоляй, не умоляй — кажу, як є. Тепер справу точно закривають. Психопат рубав людей, директор музею вбив психопата, боячись викриття — мало не вбив київського адвоката. Ланцюжок замкнувся, Ларо. Ляж поспи.

Правильно.

Нiчого iншого менi не залишалося.

Потiм, коли все остаточно вляглося, Стас сказав: мою машину зроблять, причому — тепер уже точно за пару днiв, i вiн, як безробiтний, готовий iти до мене простим шофером. Возити адвоката — це завжди престижно.

Тамара казала зовсiм iнше: Жихар до мене нерiвно дихає. Ну, це я i без Томи знала. Бiльше того: зiзнаюся чесно — я й сама не проти, аби Стас опинився одного разу в моєму лiжку. Тiльки в мене нiчого, крiм машини, немає, а займатися цим у машинi менi вiк не дозволяє. Зате в Жихаря — цiлий будинок. Правда, в однiй кiмнатi там живе його мама, але вона готова пустити до себе будь-кого, хто назветься невiсткою.

Та це — нашi особистi справи. I їх я рано чи пiзно вирiшу. Зараз, коли мене перевели з престижної палати в той самий будинок, пiд пильний нагляд Стасової мами, i, як я розумiю, майбутньої свекрухи, не можу забути одну розмову. Ту, яка розставила усе на свої мiсця, але зовсiм не дала жодної пiдстави для перегляду справи. Я переповiла її Стасовi, Тамарi, Олеговi, вони уважно вислухали i, зваживши все, зробили висновок: забудь. Помiняти нiхто нiчого не зможе. Тому — забудь, Ларчику.

Але я пам'ятаю кожне слово.

…Наступного дня пiсля того, як я оклигала остаточно, до мене завiтав зовсiм несподiваний гiсть. Начальник мiлiцiї мiста Подiльська Валерiй Iванович Яровий для цього випадку одягнув свiй парадний полковничий мундир, принiс менi квiти, сiк та апельсини, привiтався за руку з Жихарем, поцiкавився моїм самопочуттям, а потiм, кахикнувши, сказав головне:

— З вами, гм, хоче особисто поговорити Бондар. Сам виявив бажання.

— I що?

— Дуже просить. Каже — провину вiдчуває, i взагалi мусить закiнчити якусь розмову. Чи справу.

— Так розмову чи справу?

— Вам виднiше, що у вас iз ним не завершене: розмови чи справи. Вас вiдвезуть на машинi. Тiльки не вiдмовляйтесь: сьогоднi пiсля обiду його вiд нас забирають, переводять у Хмельницький, у слiдчий iзолятор. То що ви скажете?

Я глянула на Стаса. Вiн знизав плечима.

Правильно. Що тут скажеш…

Нас залишили сам на сам у кабiнетi Ярового.

Навiть iз розкуйовдженим волоссям, неголений, у китайському спортивному костюмi — синi штани з бiлими лампасами i такого самого кольору куртка на блискавцi — Бондар справляв враження репресованого за свої переконання вченого. Такого собi дисидента брежнєвських часiв, iнтелiгента в строгих окулярах, котрий вчинив громадянський подвиг, потрапивши за ґрати. Кайданки з нього не зняли: застебнули на руках спереду, попередили мене, що конвой за дверима i що я в разi чого повинна кричати. Потiм вийшли i щiльно зачинили за собою дверi.

Мовчанку порушив Бондар.

— Як ви?

— А як би вам хотiлося? Щури не догризли, привиди не дорубали. Життя вдалося.

— Я хотiв вибачитися… ну, за все… Та ви не залишили менi вибору, справдi. Для чого вам усе те треба було?

— Менi важко зараз пояснити. Давайте поговоримо про щось iнше, ви ж для чогось витягли мене з комфортної лiкарської палати.

— Давайте, — погодився Бондар. — Навряд чи нас тут записують на магнiтофон, такi штучки тiльки в кiно, в американських детективах. Пiд протокол я це нiколи не повторю, нехай хоч всю свою iнквiзицiю сюди скликають.

— Прямо таки iнквiзицiю!

— Я знаю, що говорю. Навiть якщо ви комусь спробуєте переповiсти нашу розмову i навiть якщо вам повiрять, потiм розчаруються i спишуть усе на хворобливу фантазiю. Чи психiку, частково порушену в темному страшному пiдземеллi.

— Менi здається, Бондарю, ви чудовисько, яке зараз набиває собi цiну.

— Чого менi виторговувати? Свободи мене хоч так позбавлять. Правда, суд врахує щире каяття, ту обставину, що я вбив особливо небезпечного убивцю-психопата й активно допомагав слiдству. Ви залишилися живою, я дiяв iмпульсивно, мене можна зрозумiти. Плюс я вiдома в цих краях персона… Словом, думаю, дадуть менше, нiж належить у подiбних випадках. Нi, собi я цiну знаю. Але менi здалося, у вас залишився до мене ряд запитань. Для чогось же ви почали шукати на них вiдповiдь. Якщо це вас заспокоїть — я готовий, починайте.

Менi хотiлося встати й пiти. Мене дратувала ця людина. I не тому, що вiн ударив мене по головi, придушив собачим повiдком, а потiм залишив повiльно божеволiти й помирати у пiдземному лабiринтi — щурам на поталу. Це якраз прояв захисної реакцiї, при бажаннi його можна зрозумiти. Не пробачити — але зрозумiти. Бондар дратував мене зовсiм iз iнших причин. Та замiсть того я запитала:

— Ви зробили все це для Лiзи?

— Я люблю її, — спокiйно вiдповiв вiн. — А любов буває рiзною.

— Ви можете це пояснити?

— А ви — ви можете пояснити полiт птаха? Ви дивитесь на небо, бачите, як вiн махає крилами, стежите за його польотом, фiксуєте мить польоту на фотоапарат чи знiмаєте птаха на кiнокамеру. Але ви не передасте словами вiдчуття польоту. Те, що вiдчуває птах, ширяючи небом. Те, що вiдчули б ви, якби мали крила. У нас iз Лiзою було саме так. Ми не знали, чому любимо одне одного. Ми любили. Крапка. I згадали це, коли я побачив її тут, у Подiльську: ту, яку любив, ненавидiв, не мiг забути — i знову любив.

Кандидат iсторичних наук зник. Замiсть нього навпроти мене в наручниках сидiв закоханий до нестями хлопчисько-студент.

— Ненависть усе ж таки була? Пiсля тiєї iсторiї з дитиною…

— Ага, ви й це розкопали! Знiмаю перед вами капелюха. Якби це не було негреня, просто хлопчик або дiвчинка — думаю, нiчого б не помiнялося. Зрештою, дитина не конче мусить бути схожою на мене. Вона могла бути схожою на маму, або — нi на кого з батькiв, сама на себе, i це списалося б на якiсь там гени. Лiза повелася необачно, та був шанс усе приховати. Аби не колiр шкiри немовляти. Я тодi психонув, мав на те повне право. Потiм пробачив її. Не вiдразу, але пробачив. Але її вже зi мною не було.

— Тому ви перебралися сюди, в глушину?

— Почасти — так. Хотiлося забути все, i я з головою пiрнув у цей музей. Працював, як проклятий. Результат ви бачили.

— Схема з безголовим — це ви придумали?

— Iдея моя, але розробляли ми разом. У Лiзи не було iншого способу позбавитися остогидлого чоловiка.

— Чорна невдячнiсть: Потурай же простягнув їй руку допомоги, коли стало зовсiм погано. Чи вона так не вважала?

— Вiн купив її. Скористався нагодою i купив, наче рiч на своєму оптовому базарi. А потiм зробив усе, аби вона не могла залишити його просто так.

— Але ж ви вбивали людей…

— Секундочку! — пiднiс голос Бондар. — Я нiкого не вбивав! Це хворий Стьопа! Вiн абсолютно вийшов з-пiд контролю!

— Отже, контроль був…

— Ми готувалися рiк. Ларисо, такi речi не робляться сьогоднi на завтра. Коли я пiдiбрав Стьопу, нiчого такого не думав. Просто пожалiв убогого, а вiн працював сумлiнно i був вiрним, наче собака Полковник — ви ж бачили мого пса. У якiйсь момент я почав його обробляти. Переконати шизофренiка в тому, що вiн — нащадок Вiтольда Ржеутського, виявилося зовсiм нескладно. Степан так перейнявся, що був готовий шукати свою вiдрубану голову хоч щодня.

У горлi в мене стояв ком. Я проковтнула його.

— Скажiть чесно, Бондарю — вам не шкода всiх цих людей?

— Кого ви називаєте людьми, Ларисо? Рецидивiста Мишка Дорошенка? Ось хто на сто вiдсоткiв випадкова жертва, так це вiн. Наша екскурсовод — сусiдка Валi Глибокої, тiєї самої, заочницi його. Вона менi без задньої думки все й розказала про сусiдку та її приймака. Якщо його прибрати з цього життя, шкоди нiкому не буде.

— А ви це вирiшуєте?

— Довелося менi, — картинно зiтхнув Бондар. — По ньому ж нiхто не плакав, навiть та ж сама Валя. З ним усе просто: гуляв собi ввечерi п'яненький, менi лишалося тiльки сказати Стьопi: «Фас!».

— Сизий — теж зайва людина?

— Цей взагалi не мав права народжуватися! Я ж казав вам — не терплю журналiстiв! Мало того, що працею моєю користався — вiн ще дiвчаток до себе тягав! Думаєте, нiхто цього не знає? Подiльськ — маленьке мiсто, i жiнки, котрi працюють в готелi, дружать iз працiвницями музею. Ото вже язики почухали! Я все це, само собою, вислуховував. Ну, i зробив висновки: порадив Едиковi виписатися з готелю, на пару днiв залишитися в мене, пообiцяв показати привида, яким вiн так перейнявся. Ох i загорiвся ж вiн! Менi лишилося тiльки витягнути його на розвалини, далi божевiльний Притула сам усе зробив.

— Для чого було тягнути його на мiську площу?

— А ви ще досi не зрозумiли? У Києвi живете, як не соромно! Це ж шоу-бiзнес!

— Що шоу-бiзнес?

— Безголовий труп! Хiба нi? Вiдразу налетiли стерв'ятники. Шум довкола, гам, тарарам. До причин нiхто особливо не докопується, головне тут — шуму побiльше, вiн увагу вiдволiкає. Погодьтеся: коли знайшли третiй безголовий труп, це вже сприймалося в комплексi, як щось само собою зрозумiле. Це було чергове безголове тiло, воно втратило свою iндивiдуальнiсть. Згоднi?

— Не знаю, чи повинна я взагалi вас слухати… Ви ненормальний, Бондарю, ще бiльш ненормальний за вашого вiрного Стьопу.

— Може й так. Вiд кохання ми всi втрачаємо розум.

— Красивi слова. Усяку гидоту списуєте на кохання… Як було з Потураєм?

— Непросто. Ми чекали на нього в них удома. Назад дороги не було. Сидiли з Лiзою i мовчали, я змушував себе ненавидiти його так сильно, як любив цю жiнку. Вiн зайшов i не встиг здивуватися — я кинувся на нього, ударив, повалив на пiдлогу, навалився зверху, стиснув горло, гепнув кiлька раз головою об пiдлогу. Потiм, коли вiн перестав ворушитися, затягнув його в багажник його ж машини, вивiз на околицю, там уже гуляв «привид» Стьопа. Коли все скiнчилося i Притула забрав свiй страшний трофей, я подзвонив Лiзi. Моя машина стояла бiля їхнього будинку, в неї були ключi. Лiза приїхала, разом ми вiдiгнали їхню «Шкоду» подалi, потiм повернулися назад на моїй, i я, до речi, ще встиг поговорити з вами по телефону.

— До речi, ви навмисне звели зi мною розмову про привида?

— Розмову — так. Але якби вас не було, рано чи пiзно закинув би цю вудку комусь iншому. Хтось мусив якщо не повiрити в Безголового, то побачити його. Попереджаю ваше наступне запитання — я не цькував на вас Стьопу. У нього остаточно потiк дах, вiн прибiг до мене, кричав i плакав, тiльки прискорюючи свiй кiнець. Я мав право його вбити — вiн ставав небезпечним. Це планувалося вiд самого початку — i це єдине вбивство, яке я готовий був брати на себе. Тiльки, Ларисо, це не вбивство — це очищення. З Дорошенком i Сизим та сама iсторiя: вони — баласт, якого треба позбавлятися.

— Ви так вирiшили?

— А ви хiба не погоджуєтеся, що свiт перенасичений?

Я зiтхнула.

— Вам, Бондарю, лiкуватися треба.

— У мене буде на це час, — вiн скривив кутик рота в посмiшцi. — Зараз головне — Лiзи ця вся iсторiя нiяк не торкнеться. Вона потерпить пiвроку, заповiт вступить у силу, лишиться тiльки чекати мене. I вона чекатиме. Коли я тiкав звiдси, заховавши вас у пiдземелля, поїхав до неї, ми все обговорили, а потiм я просто повернувся назад i здався. Вибачте, але повторюся — краще вам не переповiдати цю нашу розмову. Я не пiдтверджу жодного слова. Усе, — вiн пiдвiвся i з викликом подивився на мене, — досить. Менi треба повертатися в камеру.

Київ, 2007 р.

Лютий-червень

1

«Східний експрес» — роман Агати Крісті, класика детективного жанру. За сюжетом, пасажири поїзда, що вдавали незнайомих між собою, готували вбивство, під час якого кожен із замовників наніс жертві один удар ножем. На перший погляд повинно було скластися враження, що діяла одна людина, яка не сповна розуму.

2

Тамара натякає Ларисі на класичний авантюрний роман Томаса Майн Ріда «Вершник без голови», за мотивами якого в СРСР у 70-х роках було знято популярний фільм.