Book: Лабіринт біля моря



Лабіринт біля моря

Збіґнєв Герберт

ЛАБІРИНТ БІЛЯ МОРЯ

Лабіринт біля моря

I

Острів прекрасний лежить посеред винно-темного моря, /

Крит плодоносний, навколо омиваний хвилями. Сила, /

Безліч там всякого люду живе, а міст — дев’яносто. […]. /

Кнос — це місто у критян найбільше. У нім володарив /

Дев’ятиліттями Мінос, великого Зевса бесідник.

Гомер [Одіссея, пісня 19, рядки 172–174, 178–179, переклад Бориса Тена)

«Тезей» — корабель, який має перевезти мене на Крит, ще не прибув до порту в Піреї, і ніхто не годен сказати, коли це трапиться. Посполиті розклади руху не обов’язкові на батьківщині міфів, у країні, де годинники відмірюють тисячоліття. Мені залишається селянська терплячість або мандрівка портовими тавернами.

Отож, сиджу в Піреї, чекаючи на корабель, і не маю ніякого діла, хіба що роздивлятись обличчя. Це не обличчя з античних ваз, і тіла, — як легко здогадатися — не подібні на скульптури Праксителя. Домішка албанських, болгарських і турецьких елементів просто дивовижна, і вона цілком затерла еллінську вроду, яку подорожні сподіваються тут спіткати.

Чи ж би мав рацію Гер Доктор Фалмераєр, котрий стверджував, що слов’янські напади на Грецію, — починаючи з VII століття після Різдва Христового, — цілковито змінили етнічний склад її мешканців?

І тоді мені згадався анекдот про Шеллі. Великий романтик саме працював над поемою Еллада, коли його приятель Трелоні запропонував йому зустрітися зі справжнім греком. Вони обидва вибралися до Ліворно, щоб відвідати грецький корабель, наповнений «схожою на циганів юрмою, яка галасувала, жестикулювала, курила, їла та різалась у карти, як варвари». До того ж, капітан отого корабля покинув вітчизну, позаяк вирішив, що війна за незалежність не сприяє його бізнесові.

Гадаю, що з цього анекдоту варто виснувати єдиний висновок: нації мають важливіші, елементарніші клопоти, ніж турбота, щоб уподібнитися до ідеалу, вигаданого романтичними гуманістами.

Після шестигодинного очікування «Тезей» пришвартовується до набережної. Щільно затиснутий у натовпі, з мекаючою козою під ногами та величезними тлумаками над головою, сходжу на поклад. Я пливу прекрасним Егейським морем на цьому розхитаному кораблі, серед галасу, бруду, нестерпного смороду й чудового життя.

Раннім ранком я піднімаюся на верхню палубу нашого корабля. На дошках, поплямованих дьогтем і мастилом, безладно розкидані тіла чоловіків і жінок, так, наче якась учта закінчилася різаниною. Я сам серед сонних зітхань. Хочу побачити, як Крит виринає з моря.

Вгорі над імлистим і ледь видним видноколом щось невиразне, скаламучена блакить, дефект сірого кольору, яке набирає обрисів, і тепер я вже виразно бачу, як вершок гори підвішений у височині, наче на японських краєвидах. Він невимовно гарний — отой шматок далекої скелі, що висить у повітрі завдяки туманові. Дивлюся далі, як гора розростається, поволі й велично спускаючись сходами, аж на очах у морі осідає гірське пасмо, яке заповнює горизонт.

Ось він, острів.

Так, від неба, мов божество, почався для мене Крит.


Іракліон. Порт і мури венеціанські, бастіони, які оточують місто білих будинків. Тиша замкнутих віконниць.

Іду до міста вуличкою, що провадить угору і здається нескінченно довгою, хоча зорові враження цьому суперечать. Виміри світла застигли, і хоча я чую скрегіт піску під ногами і дудніння власних кроків, я, мабуть, зовсім не рухаюся, занурений по вінця у спеку, затоплений у сяйві. Починається болісна втрата реальності. Я бачу себе тепер наче уві сні, збоку, втративши змогу порозумітися з власним тілом, яке рухається наче маятник — незворушний, прибитий до білого простору, зафіксований раз і назавжди, мов на фотографії, спійманий у пастку ілюзії з важкою тінню за плечима. Той образ багато років переслідуватиме мене, і спогад про мандрівку стрімкою вулицею Гандакос, образ сплутаності — нібито тоді мене вперше торкнулася смерть під сліпучим сонцем півдня.

Я винайняв білий покій із залізним ліжком, над яким висів жаский святий Юрій, котрий убиває змія, і не зволікаючи вирушив до музею, щоб оточити себе предметами, багатьма предметами, в надії, що мені вдасться забути про цей ганебний епізод і відразливе почуття виштовхнутості з реальності.

II

Музей в Іракліоні приготував для мене несподіванку, і то з ґатунку неприємних, якої я певно ніколи не пережив у жодному музеї чи на вигляд будь-якого твору мистецтва. Я був тоді вже не молодою людиною, спраглою оригінальності, котру, як відомо, найлегше осягнути, коли стати образоборцем, зневажати визнані твори й не шанувати ні авторитетів, ні традиції. Така постава завше була мені чужою, ба навіть ворожою, за винятком короткого періоду між четвертим і п’ятим роком життя, який психологи називають періодом негативізму. Я завше хотів кохати, захоплюватися, падати на коліна й бити поклони перед величчю, попри те, що вона нас переростає і вражає, бо що б то була за велич, коли б вона не переростала й не вражала.

Добре пам’ятаю той день, коли я зайшов до музею в Іракліоні за дві години до закриття, бігом перетнув (о наївний!) залу на партері, де зберігаються кераміка, маленькі скульптурки з бронзи, глини та порцеляни, печатки і геми, тобто все те, що ми відносимо до упослідженого, ужиткового мистецтва, і з завмираючим серцем увійшов на другий поверх, де путівник, мій безцінний Guide Bleu, обіцяв фрески, давно відомі мені завдяки репродукціям у численних історіях мистецтва, оспівані знавцями як шедеври античного малярства.

І що? Та нічого. Без зворушення і без симпатії я отупіло дивився на Дельфінів у блакитній барві моря та Князя серед лілій. Спершу я це приписував власному нездужанню, як би там не було, плавба розклекотаним «Тезеєм» втомила мене, я був надто одурманений полуденною спекою і голодний, щоб спізнати вознесіння на небеса.

Насамперед, — намагався я систематизувати мої сумніви, — колір фресок був банальним, підозріло свіжим і пласким. Поєднання барв — нахабно плакатної вохри, блакиті й червені; можна б це було на крайній випадок вважати Матісом (значно гіршим), коли б не лінія без напруги, лінія, про яку мій учитель рисунку сказав би, що вона уууу…, а не так, як належить, ох і бах, лінія, яка замикає нудним контуром площини, замальовані локальною фарбою. Все це без глибини, без поважності й принадності, за винятком маленьких садових фресок і славетної Парижанки.

Я покликав на допомогу хвору вразливість — знання. Я пригадав собі, що говорили про критське малярство фахівці. А говорили вони мудро, буцім у цьому мистецтві виявилося ейдетичне бачення, подібно як і в неолітичних фресках Франції чи Іспанії, а також у мистецтві бушменів Родезії.

Можливо, ба навіть дуже ймовірно, що мій інстинктивний опір і незгода на мінойські фрески полягали в тому, що я раптом натрапив на щось, що нічим не нагадувало мені єгипетських, етруських чи помпейських стінописів. Адже, по суті, малярство критських митців видається мистецтвом без аналогій.

А відтак, — міркував я, — Герто Айлько Снейдер, мабуть, має рацію. Критяни були ейдетиками. Цю особливість бачення (повсюдну у дітей) та її наслідки у відтворенні світу можна справдити на собі, коли ми дивимося на сонце чи запалену лампу, а відтак переводимо погляд на порожню стіну, і бачимо пульсуючий, червоний силует лампи чи сонця. Ейдетичні особи приблизно так бачать дійсність, і цим феноменом — здатністю чи каліцтвом — Снейдер намагався пояснити особливість критського мистецтва: ту дивовижну легкість схоплення форми у русі єдиним контуром, легкість, яку супроводжує певна слабкість, наче обриси предметів були видобуті омліваючою рукою, а також брак кістяка, м’яса, матерії, структури (так чудово відтвореної в ренесансному малярстві), та несубстанціальність людей, тварин і рослин без коріння, непідвладних законам тяжіння, — вони витають у повітрі.

Отож, фрески, виставлені в іракліонському музеї, не промовили до мене. Я почав їх обнюхувати, мов суху кістку, і без труднощів зауважив, що на їх поверхні містяться потріскані потовщення невизначеного кольору; вони становили заледве незначну частину поверхні фрески і були, як я пізніше довідався, єдиними фрагментами оригіналів. Від Князя серед лілій чи Короля-жерця зберігся шматок литки, плеча і плюмажу. Все решта було реконструкцією, домислом, фантазією. Це так, наче хтось поміж знайденими уривками старовинної поеми вписав власні слова.

Пізніше, коли я порпався у літературі предмету, то зрозумів суть справи. Виявляється, стінописи, які відкрились очам археологів, котрі копали Кноський налац, перебували у вкрай поганому стані, вкриті шаром попелу, і при найменшому доторку вони розсипалися на порох. Леонард Котрел у книжці Бик Міноса каже, що сер Артур Еванс, відкривач Кноса, «слушно залучив чудового швейцарського митця, пана Ґільєрона, який володів надзвичайною здатністю до терплячого збирання докупи дрібних вцілілих фрагментів, уважного й точного відтворення того, що загинуло, а відтак виконання точної репродукції, котрі поміщували на стіні у місці, де був оригінал».

Мені ніде не вдалося відшукати власні роботи маестро Ґільєрона чи бодай згадку про цього митця, але підозрюю, що Еванс залучив його не через гадані таланти, які вихваляє Котрел, а тому, що він слухняно тримався бачення відкривача. Не надто розумію, чому фантазії швейцарця на теми критських фресок фігурують у підручниках історії мистецтва в якості оригіналів.

У порівнянні з іншими відкритими предметами критського мистецтва, мінойські фрески нечисленні й дійшли до нас скаліченими, знищеними вогнем, понівеченими сумнівними процедурами реставраторів. І хоча з певністю то було мистецтво не таке величне, як єгипетське, воно носить на собі відбиток неповторної оригінальності.

Білизна, блакить, сіризна, жовтизна, чернь, червінь і зелень — такою була «палітра» малярів з Криту та з берегів Нілу. Проте відмінності між ними значно суттєвіші, ніж схожість.

Мінойці малювали на ще мокрих стінах, тоді як єгиптяни вживали техніку темпери. Ці два методи породжують дуже серйозні наслідки: перший вимагає швидкості, рішучості, відмови від подробиць і близький до імпровізації, другий дозволяє ретуш, поправки, є більш зосередженим, повільним і споглядальним.

Малярство єгиптян, усе їхнє мистецтво, як мабуть жодне інше на землі, перебувало під переможною владою метафізики. А водночас найбільш банальні сцени з життя — дикі качки в очереті, коропи в саджалці, — намальовані з мало не науковою докладністю, і ми не маємо жодних труднощів у розпізнаванні ґатунків тварин і рослин, зображених анонімними єгипетськими майстрами. Як пояснити цей бентежний мезальянс натуралізму з піднесеними справами духу?

Оті дрібні, ідилічні сцени єгиптян майже завжди супроводжувалися знаком, написом, ієрогліфом, який каже, що за барвистою завісою життя існує суворий та єдиний світ, світ богів і душ, котрі шукають безсмертя. Не завжди реалістична докладність є виразом радісної афірмації життя, похвалою видимій реальності. Квітка лотоса, намальована скрупульозно, мов у природознавчому атласі, докладно нарисована рука на струнах арфи, пір’їни дикої качки — не означають ні похвали, ні афірмації. Вони існують для того, щоб можна було прочитати завдяки цим фрагментам чисту меланхолію проминання.

У критському малярстві менше сили й піднесеності, йому чужі філософська задума чи релігійний екстаз. Воно нагадує плохе й легковажне рококо. Це спонтанне, нервове, поривчасте мистецтво, яке мало дбає про деталь, отож, птахи, риби та квіти наче виражають загальну ідею природи, й інколи важко сказати, до якого ґатунку вони належать. Однак є в цьому всьому оживляючий подих обожнюваної природи, грація, усміх і танцювальний жест.

Увесь корпус мінойського малярства, мало не все, що вціліло від пожарища, зберігається в сучасному, повному світла музеї в Іракліоні. Фрески розташовані на другому поверсі в залі, позначеній літерою К. Їх небагато, всього 38 знахідок різного розміру, від мініатюрних, висота яких коливається від 17 до 80 сантиметрів, аж до великих стінописів процесій, де зображені постаті, близькі до натуральних розмірів.

Відомо, що малярство на Криті було, принаймні у певний період, дуже поширеним і вкривало стіни багатьох палаців і вілл. Мінойські митці малювали і «абстрактні» — як би ми сьогодні сказали — декоративні мотиви, орнаменти, архітектуру, колони, портики, стилізовані рослини, і тварин, людей, краєвиди, запозичені просто з навколишнього світу. Окреслення «намальовані з натури» не має у стосунку до мінойських митців надмірного сенсу, вони, мабуть, не ставили собі моделі для копіювання; моделі вони мали в собі, невичерпні запаси форм і барв, вони були медіумами, котрі переказували плинний струмінь барвистого світу. Так наче тоді не існувало поділу на об’єкт і суб’єкт, митець не стояв перед лицем природи, яку намагався пізнати за допомогою геометрії, а був частиною космосу, як дерево, вода й камінь, місцем зустрічі стихій, і йому й на гадку не спадало, що він є творцем, істотою винятковою та натхненною.

Небагато творів мистецтва дійшли до нас у всій своїй красі й блиску. Варто було б дивуватись (і це радісне здивування), що вціліло аж стільки свідчень людської вразливості й генія. У саду мистецтва є великий шпиталь скалічених та умираючих форм. Потужні жорна часу працюють невблаганно. Тож походжаючи залами іракліонського музею, наче шпитальними палатами, я намагався відшукати у старих фресках вроду молодості. Так само, як хворі, вони чекають нашого співчуття та розуміння. Якщо ми їм цього пошкодуємо, вони помруть, залишивши нас осамітненими.

Голубий птах був знайдений у так званому Будинку Фресок у Кносі і датований приблизно 1600 р. до Р.Х., тобто середньомінойським періодом. Хронологічно це один із найстарших збережених критських стінописів.

З темно-брунатної плями скель виростає голубий — намальований узагальнено, як на народних глечиках, — птах, котрий сидить либонь на камені, з витягнутою шиєю, задертою головою, на якій намальоване округле, наче намистина, жовте око. Все це діється в нереальному просторі, де три стани матерії невпинно перетікають і міняться — скеля в воду, вода в повітря. А до того рослини — купини ірисів, очерет, відкриті чаші невідомих квітів, які літають у різних напрямках, мов музичні лінійки, мов ноти краєвиду. Птах п’є воду та слухає спів рослин. Відкривачів захопила ця сцена біля струмка, образок, ідилія без міфологічного коментаря, без лихих демонів, вирвана у смерті похвала вічному життю.

Яким же іншим є рельєф in stucco[1], відкритий у так званій Кордегардії біля північного входу до Кноського палацу. Намальований темною, запеклою червінню, що переходить у брунат, — портрет бика, зображеного у профіль. Це, мабуть, сцена ловів (подібна до тієї, яку вирізьблено на кубку з Вафіо), про що либонь свідчить висолоплений язик, напівзаплющені від люті очі та роздуті ніздрі, які нюшать близького ворога. Тіло бика у русі, в бистрому галопі, це студія сили, фуга люті, що нагадує фрески з Ляско. У делікатному критському світі цей галопуючий бик є чимось винятковим; він змушує згадати про романтиків, а Делакруа, ймовірно, залюбки би його копіював.

Дельфіни, велика фреска у приглушеній блакитно-охристій тональності, здобули визнання в очах Ніколаоса Платона, ефора, тобто директора іракліонського музею, критично налаштованого до реставраторських починань групи Еванса, — він констатував, що реставрація у цьому випадку була здійснена дуже ретельно. Мене цей «груповий портрет» не захопив; кольори тут млосно-солодкаві, лінії манірні, проте варто пам’ятати, що це зображення було відірване від архітектури, і його декоративний сенс нам важко вловити.

А ось славетна Парижанка (назви походять від Еванса, і так само, як вигадані ним назви палацових зал, свідчать про його романтичний смак) — багатократно репродукована, невеликий портрет критської дами, в якому вбачають впливи єгипетського мистецтва. Вкрай неслушно, бо, щоправда, око величезне, єгипетське, проте контур обличчя намальований грубою лінією, ніс злегка кирпатий, чуттєві уста, виразне підборіддя й волосся, особливо волосся, вигадлива зачіска з коком на потилиці та кокетливим завитком над чолом, а також малярське трактування цілого суперечить тому, що ми бачимо на єгипетських фресках, обведених сухою лінією контуру. Портрет цієї молодої особи не має нічого спільного з придворною штивністю, — якої тут можна було б сподіватися, — навпаки, він сповнений дещо зухвалого шарму.

Фреска, котру називають Тавромахією (дуже ушкоджена) мала би бути головним доказом того, що на Криті в мінойський період відбувалися безкровні ігрища, й Еванс залишив рисунок, який пояснює, в чому полягала зображена на образі циркова гра. Отож, акробат хапав руками галопуючого бика за роги, відштовхувався від них, наче від трампліна, опинявся на хребті в тварини і зістрибував у обійми іншого акробата. Ця гадана, фантастична еволюція, справжнє сальто мортале, доводить, що блискучий археолог погано знався на биках, позаяк тореадори, тобто фахівці, в один голос кажуть, що такий фокус нікому не може вдатися. Тіло бика на фресці видовжене у гоні, побільшене швидкістю неприродним чином, але згідне з тенденцією критського мистецтва, зачарованого рухом.



Найбільше зворушили мене невеликі, мініатюрні фрески, що походять із пізньомінойської епохи, які Еванс назвав The Ladies of the Court[2], The Garden Party[3]. Гадаю, що власне в мініатюрі критяни осягнути найвищих висот.

Натовп зібрався навколо сакральної споруди (колони поставлені у дві шереги, стилізовані роги бика) і приглядається, мабуть, до культових урочистостей. Це мов інтер’єр великого театру — настрій радше оперної зали, ніж святині, де має відбутися зустріч із жаским богом і його суворими намісниками.

«Група дам із майстерними зачісками, барвисто і дуже модно одягнутих, сидять і весело гомонять, не зважаючи на те, що діється перед ними […]. Ми без труднощів розпізнаємо придворних дам у вишуканих туалетах. Вони тільки-но вийшли від перукаря, волосся в’ється навколо їхніх голів і плечей, притримуване стрічкою, яка перепоясує чоло і спадає на плечі довгим пасмом серед разків намиста й коштовностей […], рукави суконь із буфами міцно затягнуті, пояски та складки спідниць точно нагадують сучасну моду. Вузький поясок під шиєю нагадує прозору блузку […], сутки грудей видимі […], це створює ефект глибокого декольте. Сукні радісно барвисті, зі стрічками кольору блакиті, червені й жовтизни в білі смужки, а подекуди червоні нашивки.

Відразу ж в очі глядачеві впадає жвава балачка між третьою дамою справа (тією, котра має сітку на волоссі) та її сусідкою. Остання підкреслює сказане жестом правої руки, мало не торкаючись коліна співрозмовниці, а та натомість підносить руки вгору, наче вигукуючи: «Та що ти не кажеш!». Ота сцена жіночих звірянь, пліток і товариських скандалів як же далека від класичних творів мистецтва всіх часів; ця жвава жанровість і настрій рококо переносять нас у сучасну епоху».

Я приточив цю довгу цитату з Еванса дещо підступно. Адже вона походить із його публіцистики, а не з наукових праць. Відкривач Кноса був блискучим міністром пропаганди свого твору, мав метке перо, придалась і журналістська практика років молодості, а його численні популяризаторські статті, написані для «Times» та інших періодичних видань, здобували лави шанувальників нововідкритої цивілізації.

Еванс добре знав, що найбільше нефахівця зворушує твердження: «Але ж вони були такими, як ми, любили цирк, веселе товариство, а їхні жінки нагадують наших, так гарно портретованих Вайстлером». Отож Еванс приписував цим фрескам, на яких постаті не більші від мізинця, дуже вікторіанську атмосферу, і ця воля відкривання в далекій цивілізації рис, близьких власній епосі, штовхала його до надто авантюрних реконструкції та інтерпретацій.

Хлопчик, який збирає шафран — невеликий стінопис, відкритий у північно-західній частині Кноського палацу і відреставрований Ґільєроном за вказівками самого Еванса. Пізніше видатний знавець мінойського мистецтва, вже згадуваний Ніколаос Платон, відкрив, що тіло того збирача шафрану має доволі дивний кшталт, а поза тим намальоване блакитним кольором, якого ніколи не вживали для зображення людських постатей. Відтак були відкриті дрібні фрагменти, шматок хвоста, квітка медунки, і врешті блакитна, нелюдська голова. Отак Хлопчик, який збирає шафран перетворився на Мавпу в палацовому саду.

Юнак, котрий несе ритон є фрагментом реконструйованої процесійної фрески, відкритої в Кноському палаці одразу ж на початку розкопок.

«Рано-вранці, — нотує Еванс у щоденнику, — ми зняли черговий шар у коридорі ліворуч від мегарона й відкрили два великі фрагменти мікенської[4] фрески. На одному була зображена голова, на іншому — талія та частина жіночої постаті (пізніше ідентифікованої як чоловічої), яка несла в руках довгий мікенський ритон, тобто високий, конусоподібний посуд, уживаний під час поховальних церемоній. Постать у натуральну величину, намальована темночервоним кольором, подібно до постатей в етруських гробницях і Кефті[5] з єгипетського малярства. Профіль обличчя шляхетний; повні губи, нижня підкреслена вигнутою лінією. Очі карі, мигдалевий покрій повік. Плечі красиво модельовані […], без сумніву, одна з найдивовижніших людських постатей мікенського періоду, яку досі було відкрито».

Проте цей сугестивний опис не зміг розбудити мого ентузіазму. Фреска смертельно поранена; лущиться її колір загуслої крові. Так само як визнаний шедевром Князь серед лілій — зображений у натуральну величину, поміж стилізованими рослинами крокує чоловік, обрисований банальною лінією. Тут, мабуть, найбільше далася взнаки важка рука реставраторів, бо нечисленні й понищені фрагменти оригіналу поєднані в ціле непереконливими домислами Ґільєрона, котрий від себе докинув ще метеликів і квіти.

І коли вже я гадав, що нічого не зможе мене зворушити в мінойському малярстві, я наштовхнувся на саркофаг із Гаґії Тріади і зазнав осяяння. Це безумовний шедевр, поруч із яким усі критські фрески блякнуть і гаснуть. Я наблизився до нього з побожністю, обійшов його чотири боки, і тоді пролунав дзвінок — музей замикали. І знову мрія, щоб мене тут замкнули, і я провів ніч і ранок віч-на-віч із експонатами, без набридливих екскурсій, вивчив напам’ять усі їхні кольори й лінії так, щоб пізніше, коли вже я буду далеко звідси, можна було заплющити очі й прокрутити мов фільм спогад — образ, докладніший від усіх репродукцій.


Я назвав цей район районом м’яса й фруктів. Він лежить у центрі Іракліона, і життя завмирає тут, коли сонце стоїть високо над містом; зате він розквітає у сутінках і під час довгих вечірніх і нічних годин, коли з гір сходить холодне повітря. Запах крові, солодке дихання пекарень, терпка хмара зел. Плоди садів і плоди моря. Над усім цим галас і гомін турецького базару. Мис Азії.

Двоповерхові дерев’яні будиночки з дешевими ресторанчиками. Прості дерев’яні столи, виставлені — як і належить — на вулицю. Спершу кельнер, нічого не питаючи, ставить склянку холодної води, яка наповнює все тіло свіжістю джерела. Я замовляю на закуску тарілку маленьких, засмажених цілком рибок, овечого сиру, вбивчо гострої паприки й неодмінну анісову горілку — оузо. Потім найпростіша страва — грецька піца — мусака: баклажан, картопляне пюре і мелене м’ясо; весь цей пиріг із начинкою запікають на гарячій блясі. Хліб білий і солодкий, із зернятами насіння на випеченій скоринці. Біле вино з острова Самос, заправлене живицею, як за часів Гомера. А відтак величезне відпустове печиво. Грецька кухня — селянська і втілює мрію про рай, де має бути солодко й ситно.

Я всівся навпроти різниці. Атлетичний м’ясник дає дармовий спектакль під назвою «четвертування вола». Ніж майстерно ковзає вздовж вузлів м’язів, тесак розколює кості — розкладає цю чудову річ на елементи. Одним порухом він виймає з нутрощів печінку, серце і кидає їх пласко на різницький пень. Я думаю про критиків, які займуться нами і будуть знущатися з того, що від нас залишиться, ріжучи й шарпаючи наосліп.

Я також міркую про полишений саркофаг, про перевагу творів мистецтва над творами літератури. Саркофаг є рівним самому собі, він ефективно борониться від інтерпретацій, не допускає до себе гамірних мудрагелів, не дає себе розкласти на першоелементи. Він тепер спочиває у скляній вітрині, у восковій тиші музею, сам на сам зі своєю таємницею — нерухомою процесією людей і тварин.

Я повернувся туди наступного дня, відклавши екскурсію до Феста. Я також не поїхав до Кноського палацу, вірний принципові, що не можна жадібно ковтати все поспіль, що треба вибрати з-поміж маси предметів найкращий твір, який є сумою інших, — увінчати його, інтронізувати, назвати шедевром. Адже саркофаг із Гаґії Тріади поза всяким сумнівом є шедевром, — його творець вловив і переказав нам отой щасливий момент сліпучого знання й натхненної тверезості, коли цивілізація бачить себе всю мов у дзеркалі, свідома своїх меж, сили й кшталту.

Саркофаг, як уже йшлося, був знайдений у Агія Тріада, в невеликому склепінчастому могильному приміщенні, де ховали рештки осіб, котрі належали до королівської родини. Цю королівську крипту вчені датують допалацовим періодом, отож, це свого роду Сен-Дені критських королів. Натомість сам саркофаг походить із пізньомінойського періоду.

Він був виготовлений із вапняку. Невеликий. Довжина його 137 сантиметрів, і позаяк я завдячую йому багатьма годинами щасливого споглядання, то гадаю, що саме той саркофаг виносив би з пожежі, коли б трапилася нагода сплатити борг вдячності за повернуту віру у велич критського малярства. Його не торкнулася рука реставраторів, тому він є коронним свідком мистецтва мінойців. Його кольори — вохра, блакить, червінь, смарагдова зелень, піщана жовтизна, вони світяться приглушеним і шляхетним світлом.

Мука описування. Адже треба буде описати саркофаг, а опис, як то опис, довгий, сірий, схожий на інвентар — пронумерований список постатей і предметів. Не обійдеться без накручування речень, наче перев’язок, зліва направо, всупереч законам бачення, які дають цілість у ясному та раптовому світлі одночасної присутності.

Перша повздовжня стінка саркофага, якщо дивитися зліва: три кольорові кльоші спідниць, з-під яких виступають босі, плоскі єгипетські ступні. Решти немає; верхня частина живопису була знищена і тепер є білою хмарою небуття. В центрі — кам’яний жертовний стіл, на котрому лежить спутаний бик із перерізаним горлом. Кров стікає до начиння, що стоїть під столом. Очі тварини широко розплющені й повні меланхолії. Під столом двоє козенят навпочіпки, у тлі постать із розпущеними косами грає на подвійній флейті. Так нас, мабуть, привели до вівтаря, перед яким жриця простягає руки над жертовним начинням; угорі, всупереч законам гравітації, літає кошик із фруктами. На самому краї сцени стіна вівтаря зі стилізованими рогами бика й дві двосічні сокири на високих, мов колони, держаках. А ще дерево, намальоване делікатно й чуло в цій урочистій і мало не містичній сцені.

Друга повздовжня стіна саркофага поділена наче на два акти, дві сцени, розмежовані різним кольором тла. Ліворуч, між держаками двох двосічних сокир — лабрисів (на їхніх верхах повсідалися птахи), великий кратер. Жінка, одягнута в корсет і шкіряну спідницю, вливає в отой кратер кров жертовної тварини. Це, як можна здогадатися, жінка-жрець, дама, одягнута в синьо-фіолетову сукню, з діадемою на голові (княгиня, як переконані деякі інтерпретатори), вона несе на коромислі, спертому на плече, два відерця. І врешті остання особа церемоніального походу, постать у золотій сукні до кісточок, яка грає на великому музичному інструменті, що нагадує ліру. Так закінчується сцена, означена світло-піщаним кольором тла.

Усі постаті показані в профіль. Намальовані наче одним рухом, без надмірних деталей і марнотратності жестів. Діапазон барв — блакитні, золотисті, брунатні. Перевага вертикальних акцентів підкреслює монументальну поважність і спокій.

Аж тут похід раптом змінює напрямок руху. На голубому тлі три чоловічі постаті (котрі маляр означив брунатним кольором обличчя, на відміну від світлої шкіри у жінок). Дві несуть козенят, а третя, найближча до кінця сцени, несе модель човна — мотив, який часто можна спіткати також у єгипетському намогильному живописі. Уривається голубе тло, і тепер ми торкаємося самого серця сцени, таємниці таємниць, містичної причини.

Обриси споруди з трьома сходинами, за нею дерево, яке ми розпізнаємо як кипарис. Із землі виринає герой драми. Він має кшталт скульптури, герми, щільно огорнутий у світлі шати, наче в кокон, загадковий як з’ява, конкретний як камінь. Він іще раз повернувся на землю, принаджений жертвами, музикою, закляттями, байдужий і піднесений. Це йому присвячені цвинтарна учта, голосіння флейт і кров.

На вужчих стінках саркофага зображено ридван, запряжений парою коней, якими правлять дві постаті з затертими діадемами на головах. На протилежному боці — ті ж дві постаті (вони померли у товаристві божества, як припускають інтерпретатори), але запряг особливий — два крилаті леви з головами птахів, тобто грифони. На їхніх величезних, волошково-золотистих крилах усівся птах, знак присутності божества.

Саркофаг є не лише шедевром, а й єдиною вцілілою мінойською Книгою Померлих — докладним представленням ритуалу, отож він має також вартість документу, пластичного запису старовинної традиції. Жодна з представлених постатей не має декоративної функції, вони «грають» у зображеній церемонії окреслену роль. Ми знаходимо тут без труднощів усі великі символи мінойської релігії: сокиру з подвійним лезом, отой лабрис, від якого походить назва лабіринту, стилізовані роги бика, котрі називають рогами пожертви, дерева й птахи, чиє символічне значення не підлягає сумніву, а також музичні інструменти — струнні, що супроводжують безкровну учту, і духові — приписані для жертвопринесення тварин. Уся композиція, мабуть, відповідне точним правилам формалізованої літургії.

Учені дали нам низку більш-менш переконливих інтерпретацій зображень на саркофазі. Одні бачать у ньому церемонію, пов'язану з аграрним культом, — ушанування повернення весни; інші вгледіли містичну церемонію заручин Зевса з Герою. Найбільш переконливим виглядає пояснення, яке за точку відштовхування приймає культ покійників. Жалобна урочистість, жертви, сакральні жести мають практичну мету: чування над життям покійного — адже смерть і воскресіння були законом, природним наче закони природи, зміна пір року, опадання листя і дозрівання збіжжя.

Митець переказав нам щось більше, ніж запис культу. Живопис на саркофазі випромінює непереможну віру в безсмертя, переконаність у тому, що життя є незнищенним. Це сильна й майже радісна пісня про воскресіння, яку через багато століть після того ми читаємо на табличках із Петелії.


Ліворуч від Дому Гадеса знайдеш джерело прохолодне,

навколо якого рядочком білі стоять кипариси,

стань якомога далі, не наближайся до нього.

Знайди ще одне джерельце поруч із Озером Пам’яті.

Холодна вода з нього ллється, стоять вартові біля нього.

Скажи: Я з Землі народився і Неба Нічного я син,

та рід мій воістину з Неба. І всі ми про це добре знаємо.

Спрага мене спалила, життя мені відібравши. Тож дайте

Негайно води холодної, що піниться в Озері Пам’яті.

III

В оцінці таких відкриттів, як могила Тутанхамона, палац Міноса на Криті чи царські могили в Урі, нелегко відразу осягнути відповідну перспективу. Ці знахідки, далебі цілком виняткові, — становлять один із елементів упорядкованого образу минулого, а водночас є об’явленням історичного тла, на якому всі ми, свідомо чи несвідомо, граємо свою роль.

Леонард Вуллі

Відкриттям мінойської цивілізації ми завдячуємо одній людині — Артурові Евансу. Він, зрештою, був не першим, чию увагу привабив цей таємничий острів у морі, темному, мов вино. Упродовж багатьох десятиліть по ньому вешталось і мишкувало чимало археологів-аматорів. Певний іспанський консул голосно розповідав про те, що поблизу Кноса є засипаний палац довжиною у 180 футів, а шириною в 140. Наприкінці сімдесятих років XIX століття відкривач Трої Шліман — той, який безмежно довіряв Гомерові і якого Гомер не підвів, організував складну оборудку, чиїм предметом були достоту ті терени, де під шаром землі, на якій росли оливки, тисячоліттями ховався палац Міноса. Ця оборудка так і не була завершена, бо критський землевласник виявився крутієм і ошуканцем, чого не міг стерпіти солідний Шліман.

На острові до Еванса також працювали італійський археолог Федеріко Гальбгер і його французький колега Жубен, а також американський журналіст і любитель археології Стілман. Велика наукова сенсація наче висіла в повітрі.

Однак перш ніж про це розповісти, придивімося ближче до Артура Еванса. Це буде корисно, адже дозволить зрозуміти, чому саме йому перепала слава відкривача, а також пояснить, чому він дав нам Кнос саме в такій іпостасі.

Еванс був низького зросту, навіть карликуватого, не надто привабливої зовнішності, а вибуховий темперамент забезпечив йому більше ворогів, аніж друзів, але ці природні недоліки й вади характеру компенсували незламна воля, солідна освіта та величезні запаси енергії. Фортуна обдарувала його довгим життям і особистим маєтком, який дозволив йому провести 40-річні розкопки, а також втілити свої вигадливі реконструкції.

Він народився 1851 року в невеликому містечку Гемел-Гемпстед у родині багатих промисловців і вчених. Обидва його дідусі, по батькові й по матері, були членами Королівського Товариства, батько — видатним геологом, антропологом, знавцем доісторичної археології та колекціонером предметів античності.

Шляхетний дім, повний пам’яток, вікторіанських цнот і скам'янілостей. Від ранньої молодості Артура приваблювали монети, що певною мірою пов’язано з його розпачливою міопією, про що ми згадуємо, щоб зрозуміти пізніші помилки великого археолога.



Джоан Еванс у книжці Time and Chance так пише про свого зведеного брата: «Еванс був украй короткозорим і постійно носив окуляри. Без них він міг бачити лише дрібні предмети, якщо наближав їх на відстань кількох сантиметрів до ока, зате із найдрібнішими подробицями, у той час, коли все навколо було для нього каламутною плямою. Саме тому деталі, які він бачив із мікроскопічною докладністю, наче відірвані від зовнішнього світу, мали для нього більше значення, ніж для інших людей».

Проте весь характер й індивідуальність Еванса були запереченням того, що ми звикли називати «книжковою міллю». Вже в славетній школі Гаров майбутній відкривач Кноса зарекомендував себе як хлопець із видатними здібностями, але доволі неслухняний (редагував студентське сатиричне видання «Змія», чий друк було припинено педагогами після публікації першого номеру), а також як чудовий плавець і наїзник, що мало важливе значення для його майбутньої кар’єри дослідника. Адже археологія у своєму героїчному періоді вимагала від власних адептів значної фізичної витривалості та особистої відваги. Випалені сонцем пустища, хмари пошесних комах, довгі ночі в задушливих бараках під москітною сіткою, загроза малярії, бунти неписьменних робітників, самотність, — усе це було звичним сценарієм і ціною, яку терпляче платили за врятований камінь, інскрипцію, скульптуру.

Молодий Еванс навчається в Оксфорді, вільний час і канікули присвячує мандрам, і то аж ніяк не банальним, скажімо, до Рима чи Парижа. Його ваблять країни, які лежать на околицях цивілізованої Європи — Лапландія, Фінляндія, Крим, Болгарія, Румунія і, звісно, Греція.

Особливою симпатією Еванс обдаровував країни південних слов’ян. Його захоплювало узбережжя Далмації зі своєю мозаїкою культур, чудовим краєвидом і людьми, свідомими власного минулого, котрі самотньо боролися за свободу. Нащадок консервативної родини став лібералом, прихильником Гладстона. Він вирішив захищати пригноблених турками слов’ян, усупереч настроям, які панували в його вітчизні, та інтригам великих держав.

Цей розділ життя Еванса можна було б назвати «політичні авантюри археолога». Майбутній відкривач проковтнув бацилу політики, що, врешті, трапляється з багатьма молодими, більш неуважними людьми всіх часів. До цього, мабуть, призвели невдачі на шляху університетської кар’єри. Молодий науковець відмінно закінчив свої студії, проте не був популярним у консервативному середовищі Оксфорда, і наче в помсту за брак сприйняття став політичним enfant terrible[6].

Далебі Еванс виразно чинив на зло власній родині, проте його починання сповнені сенсу, розмаху й послідовності. Він відважно кидається в гущу балканських проблем (його навіть арештували були за звинуваченням у шпигунстві на користь Росії), пише книжку про Боснію та Герцеговину, яку розсилає видатним політикам, а в 1877 році стає спеціальним кореспондентом на Балканах чудового й впливового видання «Manchester Guardian» та оселяється в Рагузі (сучасний Дубровник).

Еванс — природжений журналіст, репортер із блискучим стилем, чимало разів він ризикує особистою безпекою, ангажуючись у справи утискуваних слов’ян, поглинутий пристрастю дати свідчення правді. Він невтомно долає гори й відлюдні місцини Чорногорії, перепливає річки, мандрує пішки й на конях, досягає повстанських штабів, із обуренням пише про жорстокості турків стосовно місцевого населення, а коли англійський консул оголошує, що його статті є витвором фантазії, посилає в «Guardian» докладний список спалених сіл і прізвища жертв турецького терору.

У той період він одружується з дочкою свого приятеля, історика з Оксфорда, і купує в Дубровнику чудовий венеціанський будинок, який називається Каса Сан Лазаро. Це зовсім не означає відмови від публіцистично-політичної діяльності. Коли спалахує наступне повстання проти Австрії, Еванс залишається в контакті з повстанцями та з ентузіазмом піше про їхні перемоги. І тут чаша терпіння окупантів переповнилася. Австрійська влада заарештувала Еванса, і навесні 1881 року його змусили разом із дружиною покинути Далмацію. Родина задоволена, що він повертається до Англії. «Провчили його, тепер сидітиме вдома, сподіваюся», — пише один із його родичів.

Даремні сподівання. Бунтівничий Еванс не знаходив собі місця в традиційних рамках. Його дратує в офіційній університетській археології брак широких горизонтів, плаский культ класичного і тільки класичного мистецтва, а також схоластичні поділи. «Діється так, — кпив він в одному з листів, — наче існує окрема географія для островів і для континентів, або жодним чином не пов’язані між собою геологія дилювіальна та геологія алювіальна». Інтуїція вела його у правильному напрямку, однак треба було здобути матеріал фактів.

Тоді Еванс вирушає до Греції у серйозну наукову розвідку. В Афінах він відвідує великого Генріха Шлімана. Їх розділяє значна різниця у віці (близько 30 років) і слава. Німецький археолог уже має в минулому всі свої блискучі відкриття: Трою, Тіринс й Мікени; його молодший англійський колега є ще тільки дуже перспективним випускником знаменитого закладу — коли б він помер тоді, то пішов би на дно забуття разом зі своєю неперевіреною незгодою з актуальним станом знань про минуле.

Про що вони розмовляли? Можна собі уявити цю зустріч. Шліман, мабуть, розповідав про Гомера, Еванс слухав із повагою, але весь поглинутий огляданням мікенських предметів із золота та біжутерії й печаток, наближаючи ці скарби на відстань кількох сантиметрів до фатально короткозорих очей. Ці об’єкти здавна його захоплювали. Вони мають декоративні мотиви, далекі від грецьких класичних, які успішно набридли йому у школі. Вони породжують асоціації з Ассирією та Єгиптом. Одначе це, знову таки, інтуїція, естетичне враження. І можливо, як фізик чи астроном, котрі передчувають не відкритий ще елемент чи зірку, Еванс здогадується, вірить, припускає існування невідкритої цивілізації, яка поєднає культури Стародавнього Сходу та «грецьке диво» в узор зрозумілого виникання.

Важко сказати, чи зустріч зі Шліманом мала для Еванса переломне значення. Проте через багато років він згадуватиме свого попередника з шаною та симпатією: «Щось із романтичних переживань попередніх років пристало до його індивідуальності; в пам’яті у мене зосталося відчуття майже таємничості, коли я сидів навпроти того вбраного у чорне чоловіка, худого, з делікатною поставою та землистою шкірою, котрий носив пенсне особливої форми, крізь яке проникливо дивився вглиб землі».

Після повернення до Англії Еванса призначили доглядачем Ешмолінського музею, заснованого у XVII столітті в Оксфорді, що в ті часи перебував у жалюгідному стані — збірка предметів різної вартості, з багатьох епох і нерідко сумнівного походження. Він не припиняє інтенсивних наукових мандрівок, під час однієї з яких раптово помирає його кохана дружина Маргарет — вірний товариш обтяжливих наукових подорожей, відома в родині дотепними листами, де вона описувала щоденний побут «ловця минулого», як-от драматичне полювання на бліх у якомусь занедбаному балканському заїзді.

Навесні 1894 року Артур Еванс вперше ступив на острів своєї місії. Крит одразу припав йому до серця. Він знайшов тут усе, чим захоплювався в Далмації: мужній народ під турецькою окупацією, драматичний краєвид, пам’ятки та сліди довгої еллінської, римської, французької, венеціанської та турецької історії. Під цією барвистою мозаїкою багатьох культур Еванс сподівався знайти щось, чого досі ніхто не торкнувся.

Ще перед початком розкопок він занотував: «Золотий вік Криту лежить далеко, поза межами знаної нам історії», а далі речення, яке нам здається парадоксом: «Ніщо сильніше не вражає археолога, котрий досліджує релікти дуже далекого минулого, ніж коли він знаходить їх у місці, де об’єкти, які походять з тих історичних періодів, є порівняно рідкісними й неважливими».

Чергове повернення до Англії і в березні 1899 року мандрівка на Крит, цього разу вже з конкретною метою розпочати розкопки. Їх троє: Еванс, Девід Джордж Гоґарт — молодший від Еванса, але більше від нього досвідчений у царині археологічних технік, і Данкен Мекензі — рудий шотландець, поліглот і фахівець у веденні щоденника археологічних робіт. Вони пливуть, мов аргонавти на зустріч із однією з найчудовіших пригод модерної гуманістики. На морі шаліє буря. Давно померлі мінойці боронять свої таємниці.

Негайно почалися роботи поблизу Кноса, на узгір’ї Кефала. І вже в перші дні очам археологів відкрився гігантський лабіринт будівлі.

Під датою 27.III.1899 року Еванс записує у своєму щоденнику: «Надзвичайне явище — ми не знайшли нічого грецького, нічого римського — крім, може, єдиного фрагмента чорної глазурі. Нас трохи піддурила геометрична кераміка VII століття до Р.Х., а також гробниці, відкриті поблизу центральної дороги […]. Розквіт Кноса варто датувати значно давніше. Скажу більше: великий період цієї цивілізації треба віднести далі аж до домікенського періоду».

Так народилася нова галузь знань про наше минуле. На грецький світ — здавалося б, пізнаний уже до решти, — впало несподіване світло. Традиційне, притаманне дев’ятнадцятому століттю ізолювання «еллінського дива» від навколишнього варварського світу довелося викинути на звалище непідтверджених теорій.

Перед Евансом постало завдання, яке перевищувало, — якщо поглянути на це з сучасної перспективи, — сили однієї людини. Коли б це відкриття було здійснене через півстоліття, за розкопками наглядали б потужна міжнародна організація та численний штаб учених.

Мрією Еванса було розшифрувати критське письмо. Упродовж багатьох десятиліть він працював над цим уперто й безрезультатно. Правду кажучи, того дня, коли він опинився біля підніжжя узгір’я Кефала і коли лопати 30 робітників заглибились у землю, він зовсім не сподівався, що доля обдарує його рідкісним привілеєм і титулом відкривача невідомої цивілізації.

Йому було 49 років, майже стільки ж, як Шліманові, коли той почав розкопки Трої. Він не відкрив золотих масок, скарбниці, коштовного каміння — як це трапилось у Мікенах, — але опинився візаві з дозрілим і вишуканим мистецтвом, сповненою чарівності й витонченості архітектурою і солодким, хотілося б сказати, декадентським стилем життя, яке випромінювали розкопані руїни. Лабіринт сходів, покоїв, коридорів, терас і дворів здавався безконечним, і Еванс із клубком Аріадни в руках терпляче просувався крок за кроком уперед. Невдовзі довелося потроїти кількість найнятих робітників. Починання було воістину небачених масштабів.

Еванс наймав фахових архітекторів, до того ж, всупереч звичайній практиці, не на останньому етапі робіт для підготовки остаточних планів, вертикальних і горизонтальних перерізів відкритих пам’яток, — а від початку розкопок. Першим його співробітником був Теодор Файф — архітектор Британської археологічної школи в Афінах, відтак Крістіан Дол і врешті Піт де Йонг. Що це означає? Це означає, що від перших кроків сер Артур прийняв рішення, якого йому не можуть пробачити чимало фахівців, — рішення про реконструкцію.

На виправдання відкривача можна сказати, що матеріал, з якого був збудований Кнос, міг у будь-кого викликати розпач. Палац був наче з туману й марев, він тікав від археологів, стіни, вкриті фресками, розсипалися на порох від найменшому дотику, спалені дерев’яні колони, а властиво, їхні сліди, не підтримували жодних стропів. Отож, Еванс вирішив погнатися за власним баченням палацу. Австрійський учений Каміло Птачнікер, котрий пише про його роботи, дозволив собі дуже злостиву, проте не позбавлену рації заувагу. Він називає Кнос не більше й не менше, а «кіномістечком», де людина «мандрує серед гіпотез, які, хоча й зроблені з армованого бетону, надзвичайно крихкі».

Спілкуючись із творами минулого, ми хочемо мати певність, що вони автентичні, що ніхто їх не підправляв, ніхто не втручався, щоб їх прикрасити, зробити більш зрозумілими. Ми прагнемо самі, без допомоги посередників, перекинути міст над проваллям часу, між нами й людьми та богами тисячолітньої давнини. Не будучи надміру одухотвореним, я завжди шукав матеріальних слідів, щоб досягнути порозуміння й укласти союз. Тому мене неодмінно зворушували вибоїни на римських дорогах, вичовгані пілігримами сходи кафедрального собору, знак муляра на камінні.

Відвідувачі Кноського палацу позбавлені цих насолод. Сучасні будівельні матеріали, колони, пофарбовані брунатною й темно-червоною фарбою, із чорними базами й капітелями, вони полохають присутність давніх мешканців.

Варто сказати, що Еванса доволі рано спіткала критика власних методів. Одним із перших його опонентів був директор Британської археологічної школи в Афінах Гоґарт. Спершу обидва вчені працювали у згоді між собою, але швидко їхні шляхи розійшлися. Гоґарт закидав Евансові топлення коштів (спершу частково бюджетних) у розкішних реконструкціях, призначених радше для дилетантів, аніж фахівців. І справді, Евансова схильність показного могла будити застереження. «Така, скажімо, реставрація «Тронної Зали» не була результатом застосування наукових методів, а лише задовольнила прагнення відтворити наочним чином те, що варто було б залишити уяві», — пише Гоґарт до Еванса, і в продовженні листа погрожує припиненням дотації.

Дотації й справді були припинені вже в 1902 році. Еванс мусив із усім цим рахуватися, позаяк у листі до батька, написаному в листопаді 1900 року, тобто через кільканадцять місяців після початку розкопок, він повідомляє: «Палац у Кносі був моєю ідеєю і моєю справою життя, а виявився таким відкриттям, якого годі сподіватися за одне життя, ба навіть упродовж багатьох людських екзистенцій. Те, що Фонд [Критський Фонд Розкопок] має мені допомогти, то інша річ. Якщо він дасть мені гроші особисто, це буде найбільш прийнятно. Втім, ми можемо зберегти принаймні частину Кноса в родині! Я цілком на це налаштований […] бо мушу, і то я сам, контролювати власне починання. Мабуть є такі, хто вчинив би інакше, натомість я знаю, що саме такою є моя позиція. Може, то й не найкращий шлях, але єдино можливий для мене, щоб продовжувати роботи».

Це дуже показовий матеріал для характеристики Еванса. Кнос упродовж 30 років залишався його приватною пристрастю і власністю. Слави він не бажав ділити ні з ким, тому і відповідальність за форми палацу несе лише він. Роботи поглинули значну частину особистих статків відкривача — чверть мільйона міцних ще тоді фунтів стерлінгів.

Безумовною заслугою Еванса був не лише збір величезного матеріалу, а й перша велика спроба його систематизації та створення хронології стародавнього Криту. Він також намагався вловити всі взаємозалежності та зв’язки відкритої цивілізації з історією Трої, Кіклад і Еллади, а особливо Єгипту й Месопотамії (двох найстаріших і найкраще відомих культурних кіл). Це стало можливо завдяки знахідкам анатолійських, сирійсько-фінікійських і єгипетських об’єктів на Криті, а також критським предметам, які археологи знайшли на Сході. Особливу увагу Еванса приваблювали стосунки Єгипту та Криту, і власне історія Єгипту, найдокладніше вивчена завдяки писаним джерелам, вирішальним чином вплинула на періодизацію критської цивілізації.

Періоду від кінця неоліту аж до навали ахейців на Крит Еванс надав назву мінойського. Шана, віддана безіменним королям острівної держави.

Спираючись серед іншого на кераміку, відкривач Кноса поділив мінойську цивілізацію на три періоди: ранньомінойський — 3400–2100 р. до Р.Х., для якого характерна «димлена», часто монохромна кераміка; середньомінойський період — від 2100 до 1580 року до Р.Х., кераміка, яку називають камарською (від назви місцевості) з кольоровими узорами на темному тлі, і врешті пізньомінойський період — 1580–1200 р. до Р.Х., якому відповідає кераміка з темними візерунками на світлому тлі[7]. Епохи ще діляться на періоди й фази, і показово, що Еванс повторив міфічний трійковий цикл, мов під впливом легенди про Зевса, котрий кожні десять років продовжував королівську владу Міноса.

«Для того розлогого простору часу, — пише відкривач Кноса, — що охоплює майже дві тисячі років, ми застосували поділ на три фундаментальні епохи: ранньо-, середньо- та пізньомінойську, а у свою чергу, для кожної з них — три періоди, чого не варто розуміти надто дріб’язково чи з докладністю годинникаря. Кожен період триває пересічно 250 років, а періоди ранньої епохи, природно, довші. Цей поділ, якщо ми дивимося на розвиток усієї мінойської цивілізації чи на її стадії, є, по суті, такою ж мірою логічним, як і науковим. У кожній характерній фазі культури ми спостерігаємо часи розквітання, зрілості й занепаду. Три головні епохи мінойської історії відповідають більш-менш Старому, Середньому та Ранньому періодові Нового Єгипетського Царства».

Насправді ж, запропонована Евансом хронологія має низку слабких місць і зазнала численних переробок, доповнень і змін. Вона стосується переважно Кноса, але хибує вже в інших мінойських містах, скажімо Малії чи Фесті, так, наче там вживали місцевих годинників і окрему міру часу. Нові археологічні відкриття зрештою підважили мало не всю хронологію стародавнього Сходу та Єгипту. Навалу гіксосів на Єгипет довелося «пересунути» в околиці 1720 року до Р.Х. Відкриття в 1942 році списку королів Хорсабаду змусило модифікувати месопотамську хронологію. Панування Хамурапі, датоване спершу 2123–2081 роками до Р.Х., тепер датують 1848–1806 роками до Р.Х., ба навіть 1792–1750 роками до Р.Х. Тому новіші дослідники, Ґлоц, Мац чи Ніколаос Платон, шукають соліднішої бази для датування історії Криту, ніж гіпотези Еванса, й спираються на впровадження металів або на руйнування палаців на острові.

Твором життя Еванса є його The Palace of Minos at Knossos. Перший том цієї монументальної книги, великої саги античної цивілізації Криту, з’явився в 1921 році, а останній — через п’ятнадцять років. Праця охоплює шість томів, майже три тисячі сторінок і близько 2500 ілюстрацій.

Палац Міноса був написаний в розлогому, населеному переважно книжками будинку Еванса в Юлбері, в перервах між сезонами розкопок. Зведена сестра відкривача занотувала у спогадах такий портрет ученого за роботою: «Тут він міг працювати над своєю книжкою — ділячи й класифікуючи матеріал простим чином, а саме встановлюючи нові столи на козлах для кожного нового розділу і переходячи від одного до інших, мов шахіст, який розігрує багато партій водночас […]. Далебі він потребував багато простору; матеріал був приголомшливий; до того ж, змагаючись із ним, він не користувався жодними сучасними зручностями. Він не мав ні секретарки, ні друкарської машинки, а послуговувався неодмінно гусячим пером».

Невтомний дідусь. Маючи 75 років, він пережив на Криті землетрус, який спостерігав уважно й холодно, як Пліній вибух Везувію. Землетрус наштовхнув його на припущення, що в цьому вражаючому явищі природи варто шукати пояснення загибелі відкритої ним та любої йому культури. Маючи 80 років, він мандрував на Крит гідропланом і дуже цінував цей засіб сполучення. Мало не до кінця життя він правив Кносом твердою рукою.

За кілька років до початку II Світової війни він відвідав Далмацію та свій старий будинок у Дубровнику, де пережив короткі щасливі літа свого подружжя з незабутньою Маргарет. «Я приїжджаю сюди завжди кожні п’ятдесят років».

Він умер у променях слави серед вибухів бомб. Патріарх середземноморської археології, обсипаний знаками уваги й почесними званнями багатьох університетів, нагороджений королем титулом пера Англії, Еванс заслужив на лагіднішу смерть після такого бурхливого життя. Він до кінця працює і жваво цікавиться перебігом військових подій. Еванс тяжко пережив катастрофічну поразку своїх улюблених країн — Франції, Югославії, врешті Греції. В його критському домі, названому Villa Ariadna, хазяйнував штаб гітлерівських військ. Ще в 1941 році він відвідав Британський музей, знищений бомбами ворожих літаків.

Як оцінити цю незвичайну постать? Не наша то справа. Нею займаються, з властивою їм безоглядністю, спадкоємці вченого. А позаяк наше покоління ставиться до вікторіанської епохи дещо краще, ніж покоління, яке жило одразу після неї, то, мабуть, не буде надто кусюче назвати його Теннісоном археології.

IV

Tout traité d’archéologie passe.[8]

Шарль Пікар

Здавалося б, що Еванс сказав усе, що можна було сказати про Кнос і мінойську культуру; можна було б припускати, що після великої справи відкриття нащадкам залишаться тільки принагідні уточнення й слухняне повторення того, що написав Сер Артур. Проте в дослідженні минулого, як і в кожній іншій царині знання, останнє слово належить не першовідкривачеві. Марсель Бріон з меланхолією каже, що ніщо не є вже цілком певним і визначеним у такій динамічній науці, як археологія.

У середині 1960 року, тобто через 19 років після смерті Еванса, спалахнула гостра полеміка про справу, яка, на перший погляд, могла б зацікавити лише фахівців, проте швидко вийшла поза їхнє коло і впродовж наступних кількох років її гучно обговорювали на сторінках преси, в культурних тижневиках; на радіо. Пристрасна суперечка археологів, мовознавців, дослідників цивілізацій стала свого роду публічним видовищем.

Протагоністом цієї суперечки, що так і не завершилася чітким розв’язанням, був англійський учений, професор Оксфорда Леонард Роберт Палмер. Він запропонував революційну, адже вона суперечила точці зору більшості фахівців, нову хронологію, нове датування грецької епохи бронзи. На фундаментальне запитання, коли греки ступили на півострів, який відтоді мав стати їхньою вітчизною, підручники історії та більшість фахівців відповідають приблизною датою: невдовзі після 2000 року до Р.Х. Палмер погоджується, що в той період і справді відбулася навала на півострів, але немає жодного доказу, щоб приписати її грекам. Останні, на його думку, осіли на землях, які відтоді називають Грецією, незабаром після 1600 року до Р.Х., запровадивши те, що археологи називають пізньоелладською або мікенською культурою.

Як ми за мить переконаємося, це не лише педантична суперечка про дати, а й суперечність, яка зумовлює безліч істотних проблем, а також переоцінку ролі та впливів окремих кіл культури. Знову постало запитання: де лежать джерела нашої цивілізації та які народи були справжньою силою та двигуном тієї цивілізації?

Другою дуже важливою проблемою є спроба відповісти на запитання: коли греки завоювали Крит? Тут знову більшість учених, ідучи вслід за Евансом, називають приблизну дату — близько 1450 року до Р.Х. Ба більше, для цих учених ця дата рівнозначна катастрофі мінойської культури, її раптовому занепаду. Період 1400–1100 років до Р.Х. усі вважають періодом остаточного занепаду, перетворення на порох і забуття цивілізації, яка цвіла стільки століть. Улюблений учень Еванса, видатний молодий археолог, куратор палацу Джон Пендлбері (він героїчно загинув, воюючи в шерегах критських партизанів) образно каже, що в ті часи Кнос був руїною зі знищеними сходами та напіврозваленими залами, якими блукали похмурі духи минулого та дикі варвари-квартиранти, котрі не усвідомлювали, чим було колись це місце.

Також із цим — здавалося б усталеним в історії поглядом — Палмер принципово не погоджувався. Для нього, на відміну від більшості дослідників, період, який називали часами занепаду, — то епоха мистецького блиску й економічного добробуту Криту. Острів щоправда перебував під пануванням греків, проте й надалі залишався центром живої культури.

Отож, у церкві вчених, археологів, лінгвістів, істориків грецького періоду бронзи з’явилася єресь. Так само, як під час процесу, щоб внести апеляційну скаргу, треба покликатися на нові докази, — захисники Еванса зажадали фактів, які б обґрунтовували сенсаційну гіпотезу. Палмер стверджує, що його ризикована ревізія спирається насамперед на розшифроване в 1952 році лінеарне письмо В (яке для відкривача Кносу залишилося загадкою), а також на знайдений у палаці Нестора в 1939 році американським ученим Блеґеном цілий показний архів табличок, укритих лінеарним письмом В, тобто тим самим, яке в Кносі відкрив Еванс. Таким чином, таблички з грецького континенту (їх чимало знайдено в Пілосі) поза всяким сумнівом датовані 1200 роком до Р.Х. Як пояснити цей двовіковий розрив між табличками з континенту і з острова? Чи не помилився бува (свідомо) Еванс у датуванні? Чи мінойці й справді є, як того хотілося відкривачеві Кноса, винахідниками цього письма, чи навпаки, воно постало на континенті?

Ну що ж, учені — також люди, не позбавлені пристрастей. Тому нічого дивного, що відкритим ними цивілізаціям вони хотіли б надати більшого значення, більшої пишноти, більшого масштабу впливів, аніж ті мали насправді.

Аналізуючи зміст прочитаних табличок із архіву Несторa, Палмер дійшов висновку, що близько 1200 року до Р.Х. Кнос експортував на континент численні вироби з кераміки й металу (скажімо, бронзові триноги), отож, на його думку, не може бути й мови про занепад мінойської культури у той період.

І врешті варто рахуватися з тим, що каже Архіпоет. Гомер жодного разу не підводив археологів. Він навів на слід Трої. Він казав, що Агамемнон панував у Мікенах, і Шліман відкрив його замок. Нестора він умістив у Пілосі, і Блеґен відкрив його палац. То чому б мав помилятися той Надійний і Великий, коли казав, що Ідоменей, король Криту, який мав свою столицю в Кносі, онук Міноса, брав участь у Троянській війні (близько 1100 року до Р.Х.) і був одним із її героїв? Прецінь він виставив 80 кораблів (тільки на 10 менше, ніж могутній Нестор); його також було визначено воїном, який мав змагатися з Гектором. Врешті, він був одним із залоги підступного троянського коня — одним із перших, хто вдерся до міста. Таким чином, Палмер намагається схилити шанувальників Гомера до своєї тези про велич Криту в період гаданого занепаду цього острова.

І нарешті щось наче з кримінального роману: речовий доказ, схований у пивниці музею, невідомий ученим документ, відкритий Палмером, який кидає тінь на пам’ять відкривача Кноса. І тут полеміка учених переросла в аферу про фальшування.

«У лютому 1960 року, — пише Палмер, — я відчував, що не зможу далі погоджуватися з запропонованим Евансом датуванням відкритих у Кносі табличок із лінеарним письмом В. Я почав низку досліджень, які виявили нові документи, що походять із Ешмоліенського музею в Оксфордіі. Насамперед, і це найважливіше, ми знайшли щоденник розкопок (The Day Book of the Knossos Excavations), котрий вів Данкен Мекензі — асистент Еванса. Цей документ став значною підмогою при встановленні фактів. Отож, головною підставою для Еванса при усталенні датування табличок була стратифікація, проведена у невеликій кімнаті, названій Покоєм Стременних Ваз (від ґатунку кераміки з характерним орнаментом). Щоденник розкопок каже щось зовсім інше, що зрештою збігається з нотатками самого Еванса, які я мав змогу дослідити. Врешті ми маємо тепер власноручні копії табличок із лінеарним письмом В, виконані Сером Артуром, які були знайдені щойно місяць тому в Ешмоліенському музеї. Ці документи свідчать, що таблички, яким відкривач Кноса надавав такої значної ваги, не були знайдені у вищезгаданій кімнаті, а в зовсім іншій частині Палацу. Тому всі оприлюднені тепер факти змушують поставити під знак запитання Евансову стратифікацію та датування». Чіткіше й більш безоглядно годі сказати.

Увесь цей висновок Палмера вимагає кілька слів пояснень. Хтось міг би спитати: навіщо стільки галасу навколо пари розбитих горщиків — отих, у даному випадку, ваз із мотивом стремені? Чи не краще довіритися інтуїції та досвідові відкривача? Проте науку не будують на вірі в авторитети, і археолог, мов слідчий суддя, мусить ясно і точно відповісти на три основні запитання: що було знайдено, де і разом із чим? Оте «із чим», тобто в товаристві яких предметів, нечувано важливо, адже дозволяє датувати не лише предмети мистецтва, а й цілі періоди цивілізації. Роль «археологічного годинника» — міри часу — найчастіше виконує кераміка, бо її розвиток, наступність і зміна стилів у часі відомі найдокладніше, а крім того, кажучи прямо, розбиті горщики залишаються на місці, у тому археологічному шарі, де були покинуті, позаяк не становлять предмету пожадання грабіжників, як вироби з золота чи твори мистецтва.

Проте, повернемося до суперечки. Закиди Палмера були важкими, і годі дивуватися, що вони викликали бурхливу полеміку. Відкривач і найбільший авторитет у справах мінойської культури був звинувачений у тому, що, м’яко кажучи, спотворював результати досліджень і пристосовував їх до наперед прийнятої тези. Палмер також дорікнув Евансові, що той свавільно, тобто без підтвердження реальними результатами розкопок, уважав мінойську цивілізацію значно старшою, ніж було насправді. Щось подібне ми маємо, коли йдеться про делікатне питання впливів. Якщо погодитися з тезою Палмера, роль Криту як джерела мікенської, а водночас і грецької цивілізації, значно блякне.

Корективи й доповнення, які вносять дослідники до епохального твору відкривача Кноса, є значними, проте не такими гучними, вони мають не такий сильний присмак публічного скандалу, як єретичні гіпотези Палмера. Розшифрування старих записів, нові археологічні відкриття можуть принести не одну сенсацію. Проблема Криту, його славетної історії, ролі та значення цієї цивілізації далека від остаточного вирішення.

Кілька років тому німецький учений, проф. Ганс Ґеорг Вундерліх, запропонував сміливу гіпотезу, яка стосується того, чим насправді був відкритий Евансом палац у Кносі. Додаймо, що Вундерліх не археолог, а палеонтолог. Проте, часто трапляється так, що вчені-фахівці з інших царин знання проливають нове світло на ті, здавалося б, до решти розв’язані проблеми, принаймні заохочують до плідної дискусії. Так діється, мабуть, тому, що вони менше прив’язані до схем мислення і не сприймають на віру те, що може ще бути предметом міркувань і сумнівів.

Отож, Вундерліх не вважає Кнос садибою критських королів — як переконував Еванс, а всі інші йому вторують, — то був палац покійників, місто смерті, величезне кладовище. Про життя мінойців, як і про цивілізацію етрусків, свідчать не їхні колись пульсуючі життям порти й міста (захоплені, врешті, й перебудовані нападниками), але тихі гавані смерті, ті розлогі некрополі, території, населені тінями, гробниці, триваліші, ніж будинки живих.

Вундерліха здивувала нетривкість матеріалу, з якого бун збудований Кнос. Дерев’яні колони, тонкі стіни, гіпс і сходи, викладені алебастром, — їх використовували радше для босоногих процесій офірників. До того ж, покої маленькі, часто без вікон, хоча Еванс спорядив їх різними назвами, які вмовляють королівську пишноту. Скажімо, Тронна Зала ледве здатна вмістити 20 осіб. Звідси висновок, що то були радше крипти, а не жилі приміщення.

Щоправда, у своїй реконструкції Еванс виокремив «господарський сектор», проте він навдивовижу малий у порівнянні з величезним палацом, не має достатньої кількості споруд, призначених для майстерень, кухонь чи стаєнь.

Гігієнічні пристрої, сліди каналізаційних інсталяцій та водогонів, які породжують повселюдний захват у екскурсантів, могли б мати зовсім інше призначення, ніж припускають. Величезні, півтораметрової висоти píthoi — чи справді вони були, як того хотілося відкривачеві, резервуарами для олії, коли в них знайдено рештки кісток? І чи оздоблені квітковим орнаментом ванни не були радше саркофагами?

Крит, таємничий, із затиснутими устами, заплющеними очима, — захищається.

Сейсмічний острів, який часто зазнає гніву Посейдона, острів непевних і хитких гіпотез.

V

Це далебі перша цивілізація білих, але вона також наче лагуна маорійського світу, яка міниться на сонці; ми не можемо пов’язати ні з «Іліадою», ні навіть із «Одіссеєю» цих придворних забав, на яких голі принци зі страусовим пір'ям у волоссі схиляли свої списи перед Федрою з оголеними грудьми…

Анре Мальро

Те, що найбільш дивує у мінойській цивілізації, і що, як на мене, зближує її з етруською цивілізацією, — це брак рис помпезної величі, маєстату, похмурої могутності, яку випромінюють пам’ятки Єгипту чи Ассирії — піраміди, грізний Сфінкс, кам’яні таблиці, на яких записана помста царя царів.

Ба більше, не зберігся жоден портрет володаря, з чиїх грізних рис, ієратичної пози чи гігантських розмірів, що домінували б над усім й усіма, можна було дізнатися про божевілля й злочини тих часів. Схоже, що королі Криту правили лагідно й відходили до своїх богів непомітно, з рідкісним у володарів тактом і делікатністю. А може, то лише наша ілюзія, яка виникає з потреби віри в золотий вік, у невинне дитинство людства.

На Крит найкраще вибратися просто з Мікен. Це не правило, запозичене з розкладу руху, обидва ці місця не мають навіть прямого сполучення, але коли б так заплющити очі в Мікенах і розплющити їх у Кносі, то ми б тоді зазнали шоку і зрозуміли істотну різницю в стилі й духові тих двох центрів середземноморської культури.

Справа ця добре відома з підручників історії мистецтва, та коли наочно переконуєшся у цьому, то виникає непереборне враження сенсації.

Центром мікенського палацу є мегарон — відокремлена зала, доволі тьмяна й не надто велика, саме така, щоб умістити короля й вождів, котрі радяться перед грабіжницьким походом. Найхарактернішою рисою цього архітектурного комплексу є неможливість зовнішньої розбудови, задушливість, замкнутість у тісному обладунку мурів. Оселя радше глибока, ніж широка, наче змодельована на кшталт печери, до того ж із одним, не надто широким входом, який легко замкнути перед непроханими гостями. Дахи будинків двосхилі, притягнуті сюди либонь із країни туману й дощів. Словом, замчисько, що нагадує атмосферу середньовічної фортеці зі стрімкими казематами.

Як же по-іншому виглядає королівський палац у Кносі, з великим числом залів і покоїв, згрупованих навколо центрального дворища; величезний архітектурний комплекс, майже місто — не захищене жодними мурами (що породжувало здивування й подив) — увесь відкритий повітрю й сонцеві. Він справляв на мене враження стільника меду, бо його можна було довільно поширювати, тобто він був «розквітаючим укладом», а при цьому його «органічність» полягала у досконалому вростанні в терен, натуральному використанні підйомів і спусків. Зі схилу узгір’я спускаються тераси, прекрасні, мов каскад.

Це мальовнича, аж до меж театральності, архітектура, яка радше нагадує нагромадження декорацій до якоїсь великої опери, ніж королівську оселю, величний трон із брил, споруду, покликану випромінювати серйозність і силу. Це загальне враження настільки нездоланне й нав’язливе, що змушує задуматися про його джерела й причини.

Насамперед, уже сам матеріал, використаний для будови, є легким, крихким, з нього неможливо спорудити гігантські конструкції. Тут немає й сліду циклопічних мурів, характерних для мікенських споруд. Стіни з дрібного каменю, пов’язаного розчином, тонкі, дерев’яні колони, а фрески перетворюють суворі площини в барвисті завіси.

Проте ні ґатунок будівельного матеріалу, ні наявність малярства не пояснюють усього. Гадаю, що те враження театральності зумовлене мистецькими принципами мінойських зодчих, їхньою естетикою. Цим пояснюється багаторівневість, мінливість просторових ритмів, значна кількість сходів, шахтових отворів, крізь які проникало світло, і дивовижна перспектива. Словом, це рухлива, примхлива архітектура, що кепкує собі з монументальності. Додаймо до цього небувалий комфорт, ванні приміщення, систему підведення води, яку годі шукати в італійських чи французьких замках через три тисячі років. Так і хочеться сказати, що то не місце могутньої влади й злочинів, а невинних інтриг і залицянь.

Таким є враження, і багато сторінок написані на честь цієї першої європейської цивілізації, яка начебто була пересичена щастям, миром і радістю. Але ми, діти скептицизму, надто багато знаємо про брехню мистецтва, яке лакує дійсність, щоб нашу чуйність могли приспати фрески з дельфінами, квіти й по-людськи усміхнуті богині.

Втім, дивує, що визначальним для величі критського мистецтва є не архітектура, фрески (попри навіть невдалі реконструкції) чи скульптура, точніше брак монументальної скульптури, а невеличкі фігурки з фаянсу й теракоти, засліплююча кераміка, огранені напівдорогоцінні камені, печатки й біжутерія, наче на острові Міноса життя було забавою, дещо мілкою, поверховою, безтурботною, позбавленою екстазу, пристрасті й страждань грою.

Знавець критського світу, англійський учений Мозес І. Фінлі пише: «Тут маємо якийсь парадокс: коли йшлося про мобілізацію людей і матеріалів, будівничі палацу працювали на широку ногу, у той час, коли все решту було дрібномасштабним, як у матеріальному, так і в емоційному сенсі. Схоже, що ні релігія, ні королівська влада не вимагали нічого іншого. Виникає також враження, що від початку середнього періоду життя було, якщо йдеться про інституції та ідеологію, стабільним, що воно віднайшло рівновагу, яка не похитнулась упродовж 500 чи 600 років. Літа ці були під кожним оглядом роками безпеки, додаймо: безпеки пасивної, і ніщо не спонукало до змін чи бунтів. Тими часами датується значне вдосконалення техніки, зростає кількість населення, постійно розширюють палаци, але все це відбувалося — так би мовити — по горизонталі.

І раптом сталася велика природна катастрофа близько 1400 року до Р.Х. — і мало не за один день палаци всього Криту перетворилися на руїни, і то назавжди. Ми нічого не знаємо про подробиці тієї катастрофи; таблички з лінеарним письмом В, які походять власне з тих часів, нічого про це не кажуть. Проте руїни є достатнім і незаперечним доказом: ніхто вже не подужав мобілізувати цей малий народ і правити ним так, як змогли давні королі впродовж довгих 600 років».

Найвідоміша грецька легенда, пов’язана з Критом, — це оповідь про Мінотавра. Нагадаймо її коротко. Могутній король Мінос отримав у подарунок від Посейдона прекрасного бика. Легковажна дружина Міноса спокусила бика. Від цього зв’язку народився Мінотавр, потвора з головою тварини й людським тілом. Щоб приховати свою ганьбу, король Криту наказав Дедалові збудувати лабіринт. Кожні дев’ять, років афіняни, які перебували в ті часи під владою Криту, складали жертву з семи дівчат і семи хлопців із найкращим родин. І Мінотавр смачно поїдав афінську молодь.

Тезей, син афінського короля, був висланий із тією похмурою даниною. Прибувши на Крит, він спокусив дочку Міноса Аріадну. За допомогою подарованого нею клубка він вдерся до лабіринту й убив Мінотавра, після чого разом із Аріадною — не переслідуваний Міносом — відплив до рідного міста.

Легенду про Тезея можна інтерпретувати по-різному, як і всі легенди, що поєднують у собі народні оповідки з релігійним міфом. Її герой уособлює типово грецький захват спритністю — чи розумом, які тріумфують над темними силами, перемогу раціонального ладу над хаосом. Дехто вбачає в цій оповіді трансформацію історичних фактів, а саме процесу визволення Афін від критського панування. У такій інтерпретації Тезей виростає до ролі визволителя, політичного героя, керманича афінського повстання, котрий визволяє свій край від чужинського ярма.

Ця легенда — грецька, антикритська, і як усе, що є лиш анти — кривдна. Прецінь Мінос навіть у еллінській традиції був символом справедливості, а не жорстокості, і після смерті боги зробили його одним із суддів у похмурій країні Гадесу.

У критській іконографії немає зображення Мінотавра, натомість бик — всюдисущий, але він ніколи не зображений як зловісна потвора, навпаки, радше як жертва (на славетному саркофагу з Агія Тріада), чи тварина, яка бере участь у забавах, ігрищах і святах (фреска в кноському палаці з безкровною тавромахією).

Грецьке мистецтво також не зображує Мінотавра у відразливій чи збуджуючій страх і жах постаті. Добре пам’ятаю чудову чорнофігурну амфору в аттичному стилі, де зображена нерівна боротьба Тезея зі звіром: легка перемога людини. Мінотавр стоїть навколішки. Тезей обіймає лівою рукою, жестом борця, шию противника, а правою встромляє йому в шию короткий меч. Мінотавр прекрасний і беззахисний. У нього зграбне тіло юнака з головою бика. З його шиї на землю стікає струмінь крові.

Бідний Мінотавр! Від раннього дитинства я більше співчував йому, ніж Тезеєві, Дедалові чи іншим спритникам. Коли батько вперше розповів мені цю казку, я відчув болісний спазм у серці й співчуття до напівтварини-напівлюдини, обплутаної лабіринтом і чужою собі людською історією, сповненою підступів і сокир.

Причиною для цього, мабуть, став Мацюсь, мій приватний Мінотавр, який мешкав під сходами, що вели до пивниці, і якому я складав пожертви з ласощів, пожертви моєї вгамованої пристрасті до солодкого — шоколадки й цукерки, невідпорні, як процесії та калатання у дзвони. Задля нього я мусив подолати суворе батьківське табу, заборону водилися з тваринами — носіями різних вірусів, хоча прецінь більшою хворобою, ба навіть каліцтвом є тамування вкоріненого у нас від часів палеоліту відчуття шани й капітуляції перед волею невідомого. Мацюсеві я завдячую тим, що пізніше читання містиків не було для мене зовсім незрозумілим; він був для мене недоступним, наповненим іншим життям, рідко відповідав мурчанням на мої любовні літанії, на мої вибухові акти поклоніння, байдуже дивлячись на мене з висот своєї котячої божественності.

Втім, повертаючись до теми, — чи можна взагалі вести мову про історію античного Криту, коли відсутні писані джерела, поза скупими грецькими та єгипетськими переказами. Властиво, єдиним свідченням тривалої історії є лише матеріальні сліди — руїни будинків і палаців, кераміка, фрески, скульптурки з теракоти, саркофаги. Ми навіть не знаємо імен королів мінойської династії, нічого не відаємо про війни, котрі вони вели, ні про колонії, які, мабуть, засновували на сусідніх островах. Батьківщина Федри, Аріадни, Мінотавра, Андрогея, колиска Зевса — острів, упривілейований міфологією, — сором’язливо мовчить про свою приземлену соціально-політичну історію.

Розшифрування лінеарного письма В не пролило надто багато світла на історію Криту та його мешканців. Далебі, геніальне відкриття Чедвіка й Вентріса — той, як кажуть, здобутий Еверест грецької археології — дав нам важливе підтвердження завоювання Криту греками, а поза тим — доволі монотонний інвентарний список предметів, так, наче то було письмо, винайдене для бухгалтерів, а не для поетів, пророків і королівських хроністів.

Чи мали мінойці власних аедів, Гомерів та епоси, чи мали вони літературу? Можливо, вона була записана на нетривкому матеріалі — папірусі, корі дерев, і її назавжди поглинули пожежі палаців. Фрески, печатки й геми зображають жерців, співаків, музик, але на жодному з відомих іконографічних документів не зберігся портрет трубадура чи бодай секретаря.

Про мінойську релігію писали багато, адже нічого так не розпалює уяви вчених, як брак документів і незаперечних свідчень. Зрештою, релігієзнавці — ці поети гуманістики — скоряються суто магічному мисленню, характерною рисою якого є впевненість у тому, що «все поєднується з усім». За допомогою ризикованих аналогій — формальної схожості символіки — вони будують сліпучі теорії, що асоціюють далекі в часі й просторі цивілізації, перед якими дилетант спиняється збентежено й захоплено.

В археологічному музеї в Іракліоні мою увагу привабив предмет, котрий давав поживу уяві не лише завдяки естетичним якостям, але насамперед таємничості призначення. Це знайдена в Кносі табличка зі слонової кості, викладена гірським кришталем, голубою скляною пастою та срібними й золотими бляшками. Той предмет, як припускають, був полем для гри в кості, і його умовно називають «шахівницею». Однак у чому полягала гра? Чи була вона чистим азартом, чи вимагала інтелігентності й здатності до комбінування? Чи брали в ній участь двоє, а чи, може, більше осіб?

І що зацікавило мене найбільше: чим вона була по своїй суті — бездумною іграшкою, збуванням часу в дощові зимові вечори, чи змаганням, яке визволяє великі пристрасті?

Подібно буває, коли ми торкаємося древніх культів і віри, але нехай ця аналогія не вмовляє нічого лихого. Адже всі погоджуються, що основою старих цивілізацій, а отже й мінойської, була релігія. Вона надихала не тільки мистецтво, а й інституції. Всі інші сфери життя могли розвиватися лише в гармонії власне з нею і під її переможним впливом. Мінойські розкопки переконують нас у цьому. Відкриті святині, величезна кількість предметів культу, а стінописи й ритини дають, либонь, доволі правдивий і докладний опис церемоній. Проте це, як сказав Пікар, гарно ілюстрована книжка, позбавлена тексту. Ми інколи здатні розшифрувати писемність загиблих цивілізацій, але ми не здатні, натомість, читати в душах людей, які вже давно відійшли.

Втім, про релігію мінойців, можна дещо сказати без удавання до ризикованих гіпотез. Характерною рисою цієї релігії є схильність до символів, покликаних збудити настрій святості й присутності бога без конечності робити його видимим. На думку знавців, це начебто доказ високого ступеня спіритуалізації.

Елементи фетишизму, як і в інших примітивних релігіях, дуже численні, так і хочеться сказати — всюдисущі. Предметом обожнення були брили, сталактити у гротах, дерев’яні й кам'яні стовпи, т. зв. бетілі. Знайдений у Фесті золотий перстень із печаткою зображає танець оголеної жінки перед бетілем — прототипом колони, яка, перш ніж стати простим елементом архітектури, становила предмет культу. Велику роль відігравали сокири з подвійним лезом, які ми знаходимо на фресках, кераміці та гемах, і які часто виробляли з каменю, бронзи, срібла, ба навіть золота. Що ж означала ця особлива сокира? Чи була вона святим інструментом релігійних жертвоприношень, чи знаком блискавки та її володаря, чи, може, символічним поєднанням чоловічого й жіночого божества? Думки знавців поділені. Одне здається певним, — що від її назви — зрештою, не грецької — лабріс, походить назва палацу Міноса. «Лабіринт», отож, має означати «палац сокир із подвійним лезом».

Об’єктом культу були надто дерева: пінії, пальми, оливки й кипариси, а також тварини: змії, голуби, мавпи, леви і, звісно, бик, котрий посідає привілейоване місце в критському бестіарії.

Важко відповісти на важливе запитання, в якій саме епосі з’явились антропоморфні тенденції, коли, іншими словами, з-поза амулетів, фетишів і символів божество показало своє обличчя, подібне до людського? Одне ми знаємо напевне: домінували жіночі божества, а в початковій фазі навіть неподільно, так само, як у релігіях античної Анатолії. Над неясним для нас у багатьох деталях критським Олімпом панує могутнє божество природи, володарка світу, людей, тварин і рослин, пані сонця й місяця, землі, моря й пекла — Велика Матір. Величезна кількість її зображень, які походять із різних епох, дозволяє простежити її розмаїті атрибути. Вона з’являється в іпостасі теракотових скульптурок як символ родючості, в оточенні левів, змій і птахів, на кораблях як покровителька навігації, а ще у шоломі й обладунку, позаяк була також богинею війни. Дехто гадає, що Велика Мати була єдиною богинею мінойської релігії. Цей погляд спіткало доволі категоричне заперечення дослідників релігії. В басейні Середземного моря, за винятком юдейської релігії, всі інші були політеїстичними.

Мінойці не будували храмів, як греки чи єгиптяни. Спершу вони приносили жертви у природних гротах, як-от Камар на схилах Іди чи Психро в масиві Дікте. Неолітичні мешканці тих гротів побудували собі будинки і поступилися місцем богам. У першій фазі середньомінойської епохи з’являються невеликі, огороджені деревами й невисоким муром культові місця на вершинах гір, в оточенні скель, поблизу джерел. Відтоді починається також спорудження каплиць у житлових комплексах, зокрема в палацах.

Релігійні церемонії критян, — судячи зі збережених на гемах, вазах і перснях із печатками переказів, — мали б бути видовищем, від якого перехоплювало дух. Мабуть, вони починалися від акту очищення, після чого відбувалося криваве жертвоприношення з козлів, овець і биків (на великих урочистостях убивали до дев’яти биків), і ці жертвоприношення є частою темою мінойського мистецтва. Відтак відбувалися учти. Все закінчувалося великою барвистою процесією, багатою на танці, музику й клуботання димів із кадильниць, які викликали екстаз і вабили на землю божества та їхніх демонів.

Культовими урочистостями керували не жерці, а жриці, що зрозуміло в релігії, яка головним божеством свого Пантеону вчинила Велику Матір. На критських стінописах їх можна легко впізнати завдяки характерному одягові: вони носили відкриті на грудях ліфи, довгі шкіряні спідниці чи сукні до кісточок і тіари на головах. Жерці з’явилися пізно, і їхня роль (за винятком, звісно, короля — великого жерця святого Бика) здається незначною.

Отож, релігія мінойців є загадковим лісом запитань. Ми не здатні з’ясувати, якою мірою вона була оригінальним витвором духу критян, а якою мірою зазнала впливу інших релігій. Ми припускаємо, що існували зв’язки між єгипетським Апісом і Міносом та азіатськими культами родючості й Великою Матір’ю критян, але природа цих зв’язків неясна.

Грецький історик часів Юлія Цезаря Діодор пише: «Критяни кажуть, що шана, яку вони віддають богам, жертвоприношення, втаємничення, містерії є винаходом мешканців Криту, а інші народи запозичили їх від них». Ця фраза, сказана через кільканадцять століть після занепаду мінойської культури, гідна того, щоб над нею замислитися.

Греки багато чим завдячують релігії мінойців. Саме на Криті народилася легенда Зевса, який довгі віки панував на Олімпі. І дуже правдоподібно, що культ Деметри, її бестіарій, аграрна літургія та священні ігрища прибули на грецький континент просто з краю Міноса.

VI

Пізніше прийшли страшні землетруси й потопи, і настав один день і одна ніч жахлива…

Платон, «Тімей»

Посередині шляху між Тірою і Тірасією раптом виринув вогонь із моря і горів упродовж чотирьох днів, так, що море навколо палало й кипіло.

Страбон, «Географія»

Посередині невеликого майдану Веніцелоу є венеціанський колодязь Моросіні, навколо ресторани й кав’ярні — улюблені місця вечірніх зустрічей. Я зазвичай тут вечеряв і міркував про катастрофу. Адже ніщо більшою мірою не сприяє роздумам про кінець світу, ніж погожа серпнева ніч, сповнене спокійних зірок небо і метушня навколо вечері. Катаклізм із певністю стався раптово — мов у вірші Мілоша — без пророцтв і небесних знаків.

Я зауважив (і це мене трохи непокоїть), що коли міркую про історію давніх цивілізацій, мене більше цікавить запитання, якою була причина їхньої смерті, ніж усі проблеми, що стосуються їхнього життя, блиску й могутності. Діється так, либонь, тому, виправдовував я своє захоплення катастрофами, що чинники, які зумовлюють феномен розвитку, можна пояснити раціонально: зручне географічне розташування, соціальна рівновага, мудрість монархів і політиків. Натомість у зникненні з мапи світу держав і народів міститься елемент таємниці долі, і розум природним чином схиляється до пошуку єдиної причини, первородного гріха цивілізації, вирішального моменту, коли над несвідомим і зарозумілим людом бог підніс руку, щоб ударити блискавкою.

Учені загалом погоджуються щодо приблизної дати несподіваного падіння мінойської культури, натомість не надто погоджуються навзаєм щодо причин. Одні гадають, що край мінойській могутності поклала внутрішня революція — теза щонайменше ризикована, позаяк ми небагато знаємо про суспільство античного Криту. Інші вбачають причину катастрофи в навалі ахейців. Натомість, найбільш правдоподібною видається теорія, яка пояснює зникнення цієї цивілізації потужною сейсмічною катастрофою, поєднаною з повінню та пожежею.

Сталося це раптом. До порту саме заходив корабель із опущеними парусами, селянин завертав плуг, мати колисала дитину, Мінос дискутував із радниками над складною торговельною угодою, а палацовий слуга видирався на щоглу, щоб встромити там вінок із квітів напередодні близького свята. Тоді це і трапилося.

Під час розкопок Еванс відкрив очевидні сліди руйнувань, зумовлених землетрусом. Кілька палацових приміщень були «розбомблені» великими блоками каміння, яке сейсмічна сила принесла з далекої частини палацу. Зрештою, сам відкривач пережив у Кносі 26.VI.1926 року серію поштовхів, що мало свій вплив на його пізніші припущення і висновки. Здавна намагалися окреслити приблизні розміри катастрофи й визначити напрямок, звідки прийшла смерть.

За сто кілометрів на північ від Криту міститься острів Санторін, який також називають Фера або Тіра. У давнину він називався Калісто, себто Прекрасна, хоча сьогодні з певністю не належить до найпривабливіших островів архіпелагу Кіклад. Він невеликий, його поверхня становить близько 75 км2 і має особливу форму повернутої літери С, опуклим боком розвернутої на Схід. З висоти пташиного польоту острів виглядає мов кинута в море щелепа допотопної потвори. На захід від Тіри, на відстані 2 кілометрів, розташовані два менші острови — Тірасія та Аспронісія. Цей невеличкий архіпелаг має виразні обриси кола, і неважко здогадатися, що він є краями давнього вулкану. Зрештою, про це свідчить геологічна будова. Вулканічні скелі синьо-чорного кольору виростають із моря неприступною стіною. Місячний краєвид острова міняється лише у східній частині — на зелений сад південних дерев і винниць.

Активність вулкану Санторін добре відома завдяки повідомленням грецького географа Страбона, який із епічною силою описав ґвалтовний вибух у 198 році до Р.Х. Катастрофа охопила Кіклади, Евбею, Фінікію та Сирію, а місто Сідон було знищене майже на дві третини. «Серед вогню випірнув острів розжарений […] так, ніби витягнуто його було підоймою». Острів цей існує досі. Він називається Палеа Камені, тобто Старий Спалений. Хроніки також фіксують потужні тектонічні струси наприкінці XVI і на початку XVIII століття, що супроводжувалися виникненням нових-островів.

Тіра є принадним об’єктом вивчення для геологів і сейсмографів, але ніхто не сподівався, що справді сенсаційні матеріали вона подарує також археологам. На острові містяться копальні міді й вулканічного туфу. Саме в одній із шахт грецький учений Анґелос Ґаланопулос у п’ятдесятих роках XX століття натрапив на сліди кам’яного будинку, рештки людських кісток і обвугленого дерева. Підняті по тривозі археологи розпочали систематичні дослідження. Було розкопане селище кам’яних будинків, низка об’єктів, ба навіть добре збережені фрески. Одна з них — для неї вигадали назву Прихід весни — представляє червоні квіти й стилізованого птаха в польоті з відкритим дзьобом. Ця фреска останні кілька років зберігається в археологічному музеї в Афінах, і на підставі простого аналізу техніки, рисунку й колористики легко виснувати, що вона належить до кола мінойської культури. Аналіз знайдених у розкопаних на Tipi будинках органічних решток, здійснений в американських лабораторіях методом радіоактивного вуглецю, дозволяє датувати їх початком XV століття до Р.Х.

Однак який це має зв’язок із палацом Міноса на Криті? Відповімо: може мати капітальний. Не лише відкрито присутність мінойців поза Критом, але дуже ймовірно, що Тіра була епіцентром могутнього землетрусу, який поклав край мінойській цивілізації. То звідти, згідно з обґрунтованими припущеннями, прийшла загибель.

Може здаватися парадоксом, що умови для археологічних робіт на острові Тіра значно вигідніші, ніж на Криті. Палац Міноса був укритий тонким шаром землі, і тому розкопані пам’ятки (зокрема малярські) були дуже понищені. Лава ж і вулканічний попіл мають, так би мовити, здатність до консервації, про що свідчить чудовий стан Помпеї. «Коли б могли здійснитися прагнення археологів, — каже добродушно відкривач Уру Леонард Вуллі, — всі античні міста мав би засипати попелом якийсь вулкан». Копаючи на острові Тіра, треба, щоправда, продертися через тридцятиметровий шар вулканічних продуктів, але сенсаційна здобич археологів міняє наші знання про найстарішу середземноморську цивілізацію. Ентузіасти цієї знахідки заходять у своїх очікуваннях так далеко, що твердять, наче власне тут, а не в Кносі розташовувалася столиця й центр мінойської могутності. Ті ризиковані гіпотези пов’язані з легендою про затоплення Атлантиди — про це йтиметься нижче.

Проте чи міг вибух вулкану на невеликому острові викликати такі разючі спустошення? Адже зважмо, що катастрофи зазнав не тільки Кнос, а й Фест, Агія Тріада, Тіліс, Амніс, Малья, Псейра, Гурнія, а також Палайкастро і Закро — тобто весь Крит. Гомерів острів ста міст упродовж одного дня перетворився на похмуру руїну.

Сейсмографи та геологи стверджують, що це цілком можливо. Тіра перед виверженням — кажуть вони — була втричі вищою, ніж зараз. На ній височіла вулканічна гора у 1500 метрів. Сама катастрофа мала, на їх думку, перебіг, подібний до виверження вулкану Кракатау в 1883 році.

У наукових працях і в щоденних газетах наших прадідів ми знаходимо докладний опис цієї катастрофи. Верстви вулканічного попелу, викинуті в атмосферу, вкрили Яву та Суматру непроникною ніччю, яка тривала 48 годин. На місці виникнення виру хвиля сягнула висоти 40 метрів і змила з поверхні землі 265 сіл. Тридцять шість тисяч осіб загинули. Дощ із попелу випав на відстані 2500 км від місця виверження.

Така катастрофа здатна вразити навіть уяву авторів, які пишуть про атомну війну. Сейсмографи, натомість, твердять, по вибух вулкану на острові Тіра був у чотири рази потужнішим. Стовп диму й вогню було видно на відстані сотень кілометрів. Тижнями падали криваві дощі. Попіл був занесений аж до Центральної Африки та на край Європи. Тридцятиметрова хвиля залила узбережжя Криту через кільканадцять хвилин після виверження вулкану. Сила виверження багатократно перевищила потужність бомб, скинутих на Хіросіму й Нагасакі.

Нічого дивного, що пам’ять про цей катаклізм переходила з покоління в покоління. Ми зустрічаємо її в легендах, святих книгах, творах античних авторів. Вона з’являється у і грецькому міфі про потоп Девкаліона. В єгипетському папірусі, який походить із періоду XVIII династії, ми читаємо про «довгу ніч, громи й повені, і дні, коли Сонце на небі було бліде, мов Місяць […]. Не було змоги вийти з дому, дев’ять днів шаліли ґвалтовні бурі. О, нехай нарешті змовкне гук землі!».

А зрештою, сама Біблія. На думку вчених, опис десяти лих, які впали на Єгипет, описаних у Книгах Мойсеєвих, доволі докладно співпадає з явищем, яке супроводжує великі вулканічні виверження: раптове перетворення дня у ніч, гуркіт і градопад, дощ вогню, епідемія, вода кольору крові. Мудрий Мойсей використав цей розгул стихії та вивів свій народ із землі фараонової. Чудесний перехід через Червоне море, на думку Ґаланопулоса, став можливим завдяки хвилям, т. зв. цунамі, які мчать зі швидкістю кількасот кілометрів на годину. Зваживши, що спучення вод під час виверження вулкану на острові Тіра становило у місці виру карколомну висоту багатьох десятків метрів, це могло призвести до руху мас води в басейнах, які були за сотні кілометрів від місця катастрофи.

Відкриття на острові Тіра мали такий значний відгук, що призвели до виникнення нової теорії в атлантології. Щоправда, багато хто вважає шукачів Атлантиди лагідними маніяками, а саму атлантологію — сумнівною наукою, позаяк уже стільки століть вони не можуть знайти об’єкту своїх досліджень. Однак, взявши до уваги, що ми живемо в епоху втілених фантазій, варто либонь присвятити хвилину й цьому питанню.

В усьому винен Платон. У двох діалогах, написаних наприкінці життя, він снує «оповідь дуже дивну, але за всіма мірками правдиву» про затоплений континент, розповідь, яку один із семи мудреців — Солон, начебто почув від єгипетських жерців.

Тімей і Критій належать до найбільш загадкових творів афінського філософа, і вони породили безліч коментарів, глос і тлумачень. Обидва діалоги постали, мабуть, завдяки піфагорейській інспірації, а може, й єгипетській та східній. Вони є великими поемами про всесвіт, його виникнення та сиву давнину, проте вже тверезомислячий Аристотель вважав їх витвором фантазії Платона, позбавленим будь-якого наукового обґрунтування. Атлантологам це зовсім не перешкоджає. Натомість вони вносять певні поправки, які стосуються хронології та топографії гаданої Атлантиди.

Деякі з них, і то під виразним впливом відкриттів на острові Тіра, гадають, що Атлантида розташовувалася в Егейському морі. Сам Платон, щоправда, розмістив її в Атлантичному океані, проте прихильники теорії Атлантиди в Егейському морі кажуть, що географія доби античності була сповнена прогалин, суперечностей і баламутних інформацій. Проте як бути з твердженням Платона, що Атлантида була радше континентом, аніж островом, більшим від Лівії та від Азії разом узятих, і що ця катастрофа трапилася за десять тисяч років до перебування Солона в Єгипті? На це останнє запитання лунає відповідь — Солон, не будучи надто вправним у ієрогліфах, прочитав символ сто як символ тисячі. Припустивши, відтак, що візит грецького мудреця до Єгипту, згідно з традицією, відбувся в 570 році до Р.Х., додаймо 900 років, і отримаємо 1470 рік до Р.Х., а отже, приблизну дату падіння мінойської культури та вибуху вулкану на острові Тіра. Втім, чи ті платонівські тисячоліття або століття можна сприймати настільки дослівно, і чи не означають вони лише, що було то «дуже давно»?

В археологічному музеї в Іракліоні зберігається предмет, який називають диском із Феста, перед яким я провів чимало часу і навіть нарисував його начерк у прихованій надії, що, може, колись на мене найде осяяння і що мені вдасться те, що не вдалося багатьом ученим; я мріяв про це так інтенсивно, аж певної ночі мені наснилося, що я маю оголосити результат мого сенсаційного відкриття; я стояв за високим пюпітром, переді мною гроно видатних учених, — і Гумбольдт, і Шліман, і… всі з XIX століття, брунатні, мов на дагеротипах, а в першому ряді сидів мій гімназійний учитель латинської мови, якого мабуть запросили сюди, щоб він став свідком тріумфу свого геніального учня; всі дивилися на мене, тільки мій учитель втупився поглядом у землю, що я зрозумів лише тоді, коли вийняв свої нотатки і розклав перед собою — то були білі, вражаюче порожні картки, без жодного знаку, без єдиної плямки; я вклонився і мовчав, потім знову вклонився і мовчав далі, аж з авдиторії долинули до мене шепіт і приглушений сміх, отож я заходився тікати, тамуючи вигуки жаху, і гнався луками, мочарами, ровами, наповненими водою, лісом, аж поки не прокинувся, мокрий, на краю яви. Відтоді я суворо забороняв собі всілякі мрії про розшифрування диску з Феста, ба навіть перестав про нього думати, а як думав, то погано, скажімо, що це фальсифікат, злостивий жарт якогось відлученого археолога.

Далебі диск із Феста, ця ще одна критська загадка, є плитою з випаленої глини у кшталті не цілком правильного кола, товщиною у 2 см й віссю у 16 см. Ота плита з обох боків вкрита спірально розташованими ієрогліфічними знаками. На додачу до цих труднощів, оті ієрогліфи відрізняються від знаного нам, хоча досі не розшифрованого, ієрогліфічного письма мінойців. Вони були, схоже, далекими попередниками Гутенберга, адже кожен знак відтиснутий окремим штампом, прототипом поліграфічного шрифту.

Диск із Феста був знайдений у 1908 році в руїнах палацу. Одні дослідники вважають, що це пам’ятка, яка походить з Криту середньомінойського періоду, натомість інші переконані, що це імпорт з Малої Азії. На диску виокремлено 45 знаків. Вони дуже виразні та представляють людські голови, цілі постаті, знаряддя, посуд, птахів, квіти, риб і низку ідеограм, які важко окреслити: покраплені поля, прямокутники, геометричні фігури, хвилясті лінії. Що кілька знаків фігурує вертикальна лінія, але не відомо, чи вона справді є, як припускають деякі дослідники, розділовим знаком.

Французький дослідник Марсель Ф. Оме, спираючись на певну подібність ієрогліфів із Феста й індіанських петрогліфів із Південної Америки, дійшов висновку, що ця критська пам’ятка є не більше й не менше, як листом останніх мешканців Атлантиди, який містить опис катастрофи й долю тих небагатьох, кому вдалося врятуватися. Серйозні вчені, тим не менше, відносять теорії пана Еме до казок.

VII

Наближається час від’їзду з Криту. Я ще ніколи так терпляче не стирав куряви історії, ще ніколи так квапливо не ковтав старого каміння, тож починали затиратися контури часу, минулого й сучасного, бо лише у цих двох стихіях людина може жити насправді, найповніше; я відкладав дату від’їзду, завбачливо, як ніколи, ділячи танучі драхми, щоб вициганити в долі ще один день, ще два, пояснюючи собі, що Крит — це не тільки Іракліон і Кнос, що треба побачити значно більше, бо побачити — значить повірити, а я хотів повірити в реальність Великої Матері, Еванса та засніженої вершини Іди, і цитрин, які саме дозрівали в долині Месара.

Я тоді товкся по Криту завше переповненими автобусами, зі скрипучих гучномовців шерехато, мов камінці, сипалися народні мелодії, я мандрував цими гамірними скринями галасу від затоки Міравель аж до мису Спанда, з Півночі на Південь, від Егейського до Лівійського моря. Я відвідав багато місць, у тому числі Малію зі слідами мінойського палацу, Ґурнію, оту, як слушно хтось сказав, Помпею бідняків, Ґортинію, де як ніде на острові збереглися залишки багатьох культур поруч із очевидними слідами римлян, таблицею законів, виписаною на мурі певною антиквою, залишки королівської вілли в Агія Тріада і найгарнішу з руїн Криту — Фест.

Слава італійським археологам, яким довірили Фест. Це чисті руїни, без претензійних реконструкцій, цілковите заперечення Кноса. Ними мене водив Александрос, той сам, якого описав Генрі Міллер у найкращій своїй книжці Колос із Маруссі. Не сумніваюся, що після довгого свого життя Александрос стане святим покровителем гідів, Sanctus Cicerone[9]. Він чинить дива, адже вміє викресати іскру життя з каменю та ентузіазм із найбільш пересичених.

— У нашому палаці, — каже він, — покої були низькі, позаяк мінойці були, як і я, низького зросту. Я — міноєць. — Він постійно усміхається, проте коли це каже, стає цілком серйозним. — Ми тут мали санітарне обладнання, не гірше, як у Кносі. А навіть, скажу, краще. — І вже тягне нас до слідів каналізаційних ровиків, каже нахилятися, торкатися каміння і прицмокувати. Нарешті він веде нас на вершину великих сходів і наказує помовчати.

Отож, ми мовчимо на вершині сходів. Урочиста мить. Александрос підносить палець угору й показує ліворуч. Усі повертають голови: долина, яка веде до моря, а за нею гора Іда з білою кучмою снігу на чубку. — Там був грот Зевса! Посередині гори. — І справді, посеред гори темно-блакитна плямка, мов відблиск дзеркала. Александрос показує просто себе: — А там народився Зевс. — То вже менш виразно. Місце народження заступає пасмо гір. Тому треба вірити.

Ах, Александросе, Александросе, коли б я мав тебе постійно поруч, то міг би пересувати скелі. Я навчав би з тобою мізерних і самовпевнених — покори перед богами. Може б, нам вдалося здійснити нечувану річ — помирити часи, погодити померлих із живими.

Тепер Александрос стоїть на вершині сходів. Усі ми мовчимо. Я здогадуюся, що Александрос є візником. Кам’яний ридван його Феста зупинився на мить.


Я знову сиджу в Іракліоні, на невеличкому майдані Веніцелу і дивлюся на фонтан Моросіні. Я впорядковую нотатки і враження. Я хотів би відповісти на запитання, чим є для мене Крит, що зворушило мене тут найбільше.

Немає іншої дороги до світу, лиш дорога співчуття.

Рештки імперій, могутніх замків і столиць не зворушують так сильно, як руїни мінойських палаців. Здається, що мешканцям античного Криту була чужа пиха великих цивілізацій. Вони не дражнили долі. Вони намагалися вижити у своїй окремішності та в марному відчутті безпеки. Розперезана стихія була наче надміру великою й непропорційно жорстокою до того, що нищила. Їхні руїни — це руїни колиски, руїни дитячої кімнати.


Від’їзд.

За кільканадцять кілометрів на схід від Іракліона аеропорт — велика лука без кіз і овець.

Літак увесь час летить над морем, яке згори здається твердим, мов карбований камінь. Ми тягнемо за собою сіру тінь кітвиці. Кіклади. Острови внизу, мов кинуті на води полові шкури диких тварин.

Спроба опису грецького краєвиду

Маґді та Збишкові Чайковським

До Греції я їхав на зустріч із краєвидом. Із грецьким мистецтвом можна непогано ознайомитися і в європейських музеях. Спекотна ніч на покладі корабля, який пливе класичним шляхом із Брундізі до Пірею, була сповнена запитань про колір неба, моря й гір.

Я гадав, що то буде продовження італійського краєвиду. Проте вже вранці, коли на видноколі почали з’являтися перші острови, урвистий берег Пелопоннесу і врешті Коринфська затока, я зрозумів, що мені судилося пізнати те, чого я не годен порівняти ні з чим.

Цей краєвид вислизає описові завдяки самій своїй природі. Годі знайти місце, яке було б бодай приблизною сумою, синтезом зорових відчуттів мандрівника, годі викроїти з цієї плутанини блакиті, гір, води, повітря й світла жоден вид і сказати — це Греція. Можна, звісно, твердити, що так завше буває з різнорідним краєвидом, але тут ми маємо справу не лише з багатством. Одним із найсильніших відчуттів, яке мене не полишало у Греції, було відчуття руху, наче очі розплющувалися щоразу на болісну драму народження землі.

Гори мали б наситити краєвид величною тишею. Проте, на відміну від Альп, тут ми маємо бентежне нагромадження, ґвалтовні сутички мас землі, стрімкі провалля, раптові перевали, а поміж тим долини, рідко розлогі, найчастіше вузькі, змієподібні. На урвистих схилах написали свої імена насильство і ґвалт.

Геолог каже: перевага у Греції вапняків і доломітів свідчить про те, що цей край упродовж сотень мільйонів років був залитий океаном Тетіс. Цей океан відмежовував північний блок суходолу, який називають Лавразією (Центральна Європа, Азія, Північна Америка), від південного блоку — Гондвани (Африка, Південна Азія та Південна Америка). Сучасне Середземне море є тим, що залишилося від давнього Тетісу.

З його пучини виринула силою вулканічних вибухів сучасна Греція. Обриси континентів і морів сформувалися щойно в останню епоху історії землі. Це один із найбільш сейсмічних районів нашої планети. На півострові та островах Еллади в історичні часи трапилося понад 300 землетрусів.

Мало не з кожного пагорка тут видно море. Виднокіл замикає пласка лінія, покликана дарувати втихомирення. Однак навіть, коли воно спокійне, коли не штурмує землі, його насичений колір нагадує, що воно є проваллям, прикритим дзеркалом.

Той, хто приїхав би сюди з палітрою італійського пейзажиста, мав би відмовитися від усіх солодких кольорів. Земля тут випалена сонцем, захрипла від посухи, вона має колір світлого попелу, інколи сірого бузку чи ґвалтовної червені. Краєвид перебуває не лише перед очима, а й збоку, за плечима, відчутний його натиск, облога, його інтенсивна присутність. Високі дерева трапляються рідко; часом тільки показний дуб — Зевс дерев. До схилів причеплені грудки зелені, маленькі кущики, які затято борються за життя. Уздовж доріг, на лагідніших узвишшях — дика оливка з вузьким, пальчиковим, рухливим листям, зеленаво-срібним зі споду. Біля самої землі материнка, чебрець, м’ята — аромати спеки.

Між світлом і тінню гостра, прокреслена діамантом лінія, без усієї гами сіризни й напівтіні, відомих нам із країн Півночі. Греки вкривали камені своїх храмів живописом, щоб не осліпнути. Але перш ніж їхні святині вознеслись у сонці, серце Греції билося під землею. Мандрівку варто розпочати від гротів, лабіринтів, ущелин.

Це буде спроба опису краєвиду і того, що мало б із нього безпосередньо випливати.

І

Село зветься Психро. Воно лежить біля підніжжя однієї і найвищих гір Криту — Дікте. На нечисленних приїжджих чекає провідник, статний, чорнявий селянин; він веде їх стрімким серпантином під гору, аж до місця, де відкривається грот, в якому за одною з легенд начебто народився Зевс.

Розвернутий до сонця схил гори розверзається раптом чорною, мов вугілля, ямою. Провідник запалює свічки. Нахил рівнів дуже стрімкий. Уже через кілька кроків темрява гусне; нас охоплює холод і пронизлива, кам’яна вологість. Чорні сталактити — колонада божевільного архітектора, вузькі коридори, закамарки посилюють враження липкої, біологічної таємниці народження.

Грот ділиться на дві частини, вища з яких була місцем жертвоприношення. Збереглися рештки чогось, у чому археологи вбачають сліди вівтаря. Природні сходи ведуть до другої частини, розташованої кільканадцять метрів глибше, на дні якої застигла тьмяна вода. Тут відкрито ex vota[10], що походять із мінойської і мікенської епохи.

Коли сходиш униз, аж до маленького підземного озерця, від якого блиск свічки відбивається твердо, мов від чорного мармуру, морок густішає, стискається довкола тіла, щоразу більш матеріальний, задушливий, аж хочеться сполохати його жаску присутність криком.

Чому саме це місце було обране для колиски бога небес? Чи не мав би він радше народитися на вершині гори, чи в розлогій долині, сповненій сонця? Чому його початок втиснутий углиб печери?

Грецька релігія була синтезом землі й неба. Вона всотала догрецькі — критські, азійські, єгипетські елементи. Вона асимілювала стару середземноморську традицію рільничих культів із сильним відбитком містицизму, з цілою плеядою жіночих божеств землі та Великою Матір’ю — покровителькою родючості та врожаю. Зевс — здавалося б, найбільш грецький із грецьких богів — не був вільним від цих впливів. Народжений у земляній ущелині, вихований німфою чи козою Амальтеєю, він спершу був другорядним божеством. Його пізніший культ і воцаріння на олімпійському троні пов’язані з новою, уже грецькою релігійною течією, запровадженою пастухами (а не землеробами). Рисою цього культу була якщо не атрофія, то, мабуть, обмеження аграрного містичного начала, перевага чоловічих богів, перенесення садиби володарів світу з глибіні земної на небесні круги. Грот Зевса (Diktaíon antron[11]) є темною колискою нової релігії світла.

Вихід із гроту є визволенням від задушливої темряви. Перед очима — велика рівнина Ласіті — радісна геометрія оброблюваних полів. Розкинуті полотняні крила вітряків мов білі соняхи обертаються в сонці. Інтенсивне миготіння білого, жовтого, зеленого. Долина життя, закована зусібіч яловими горами.

ІІ

Епідавр уміщують на мапах — бозна чому — на березі моря. Насправді він віддалений від нього трьома годинами маршу. Перш ніж дійти до святині Асклепія, треба перетнути зелений передсінок, неймовірний у цьому випаленому краї сад високих дерев і зеленої соковитої трави. Мабуть, немає в усій Греції шматка землі, який би краще надавався для місця культу найбільш добродушного бога грецького Олімпу, якого скульптори представляють усміхненим, коли він кладе лікуючу руку на тіло стражденних, хворих і тих, хто шукають допомоги.

Святиня розлога; на густій траві, у тіні дерев розсіяні рештки вівтарів, портиків і храмів. Найцікавішою та найбільш загадковою спорудою є thólos[12], який розташований поблизу храму Асклепія. То була багато оздоблена ротонда з різнобарвного вапняку та мармуру, яку підтримували двома колами колон (26 дорійських колон на зовнішньому боці та 14 коринфських колон, що творять внутрішнє коло). Справжню загадку становить глибокий лабіринт, який міститься під толосом, поплутана підземна частина.

Поперечний переріз того лабіринту нагадує кротовище. Відомо, що плазуни й тварини, які живуть під землею, були для греків утіленням хтонічних сил. Перш ніж набути лагідного людського обличчя, Асклепій був кротом. Лабіринт під толосом у сонячному Епідаврі є темним коренем цього міфу.

Ритуал, якому піддавали хворих, котрі очікували на допомогу бога, простий. Після жертвоприношення їх уводили у храм, де вони мали провести ніч на ще закривавлених шкурах жертовних тварин. Найважливішою частиною процедури була інкубація — очікування на сон, під час якого бог входив у безпосередній контакт із пацієнтом. Перед тим рекомендували дотримуватися посту й тілесної стриманості, щоб забезпечити максимально корисні умови інкубації.

Кількість хворих, котрі одночасно перебували в Епідаврі, доходила до восьмиста. Щойно у III столітті до Р.Х. було розширено портик, який був наче передсінком храму. Найбільше село містилося на відстані години ходи. Тодішні пілігрими спали sub love[13]. Щойно у II столітті до Р.Х. для них збудували заїзд.

Тексти античних авторів небагато розповідають про Епідавр. Класики мало цікавились індивідуальними клопотами і либонь присвячували не надто багато уваги маленьким хворобам маленьких людей. Отож, залишаються безпосередні джерела — ex vota — подячні написи, але сучасні дослідники зберігають щодо них далекосяжні сумніви.

Адже важко повірити — навіть маючи належну пошану до чудес — у п’ятирічну вагітність Клео, що закінчилася вдалими пологами, після яких народжена на світ дочка сама скупалася в джерелі, а відтак пішла на прогулянку з зраділою матір’ю. Більш імовірне вилікування німої дівчинки, котра при вигляді змії перелякано зойкнула і почала говорити. (Околиці Епідавра повнилися великими жовтими лагідними зміями — помічниками Асклепія — які вешталися і гніздилися повсюди в інкубаторії.) Розказані в подячних написах історії не позбавлені гумору й чарівності. Ось якийсь раб розбив улюблений кубок свого пана. Переляканий, він іде до Епідавра з уламками цінної посудини у мішку. І добрий Асклепій вилікував цього разу кубок.

Мабуть, нездужання й хвороби пацієнтів Асклепія були різними і не завжди надуманими. Траплялися також важкі захворювання, про що свідчить мовчазна галерея відтворених у камені частин людського тіла, пожертвуваних богові.

Слушним здається припущення, що терапія усміхнутого Асклепія полягала у розсудливому — нічого спільного з магією — поєднанні дієтики та гігієни. Бог рекомендував берегти голову від сонця, пити молоко з медом для очищення, ходити на прогулянки, дбати про чистоту тіла. «Клінат із Фів, — каже один із написів, — мав на всьому тілі величезну кількість бліх; він прибув до гієрону[14], де мав таке от видіння; наснилося йому, що бог його роздягнув, узяв щітку та очистив тіло від бліх. Наступного дня Клінат вийшов вилікуваний із інкубаторію».

Переважно гадають, що грецька медицина народилась у храмі. Однак чимало доказів свідчать про те, що обидві дисципліни — чудотворство та лікарські знання — розвивалися незалежно, в умовах — можна сказати — мирної співпраці. Прецінь Гіппократ — попередник психотерапії — який, зрештою, остерігав від шарлатанів, рекомендував жертвоприношення й молитви, зокрема проти меланхолії та сонних кошмарів. Храм Асклепія в Епідаврі мав низку філій у багатьом грецьких містах, і ми знаємо, що в афінській філії поруч із лікарем працював жрець. Ні, напевне, не мав рації Аристофан, коли висміював грецьких медиків. Комедія та нерозлучне з нею перебільшення, не є найкращим джерелом для пізнання проблем епохи. Асклепій не був богом шарлатанів, це точно.

З Греції культ Асклепія перенісся до Риму, де зазнав вульгаризації та спотворення магічними практиками Єгипту й Азії. Свою первісну чистоту він повернув — річ, здавалося б, парадоксальна — у часи християнства. Могили мучеників почали виконувати роль інкубаторів. Змінилися назви, проте метод, уживаний святими Теклею з Селевкіди, Іваном із Єгипту чи Козьмою та Дем’яном, у принципі залишився тим самим.

В Епідаврі розташований найгарніший театр античного світу. Його безпосереднє сусідство з храмом Асклепія либонь свідчить про лікувальну роль грецької драми.

Ніхто, ймовірно, краще, ніж греки, не зумів зробити архітектуру частиною краєвиду, його доповненням і увінчанням. Якщо храми можна порівняти до групи дерев, то театр нагадує скелясту котловину. Архітектор не пхався у природу з тупою геометрією та холодним мірилом. Спертий плечима до схилу гори, театр в Епідаврі є твором, гідним Парфенону.

Щоб уникнути монотонності ритмів, так само, як на Акрополі, тут використали витончені оптичні коректури. Півколо лав для глядачів поділене на дві частини проходом, який називають діазомою[15]. Отож верхня частина сектора для глядачів нахилена під іншим кутом, так би мовити, більш стрімка, ніж нижня частина. Так само нижня межа койлону[16] не творить стосовно кола орхестри[17] концентричних кіл, наче архітектори прагнули злагодити сутичку двох ідентичних геометричних фігур.

Гіди рвуть папір, шепочуть у півколі сцени, щоб продемонструвати досконалість акустики споруди; коли все стихає, варто заглибитися поміж гарячих каменів і скоритися одвічному фестивалю гір, дерев і хмар. На кілька кілометрів видно арголідську рівнину, що хвилюється узгір’ями, які стають дедалі лагіднішими в передчутті близького моря.

III

«А ось Мікени, багаті золотом, закривавлений палац Пелопідів» [Софокл, Електра].

Рештки золота тепер зберігаються в афінському музеї. Палац є радше похмурою фортецею. Залишилися тільки кров і каміння. Коли шосе раптом повертає, очам відкривається грецька столиця злочину. Навіть якщо наш багаж міфологічних ремінісценцій доволі скромний, Мікени створюють непереборне враження місця, одержимого трагедією.

Акрополь має форму незграбно окресленого трикутника з основою, що має в довжину близько двохсот метрів, і з двома трьохсотметровими сторонами, споруджений на земляному горбі, оточений циклопічними мурами. Обабіч урвисті яри відокремлюють фортецю від сусідніх голих схилів.

Усе це справляє враження суворої величі, хоча сила Мікен не в гігантських розмірах. Завдяки ґвалтовній скульптурності терену все видається більшим, ніж насправді. Краєвид дикий, замкнутий. Обдерте верхами гір небо висить над Мікенами загуслою хмарою нещастя.

Циклопічні мури є шедевром конструкції, якщо три з половиною тисячоліття опиралися бурям історії. Їхня назв влучна, оскільки вони виглядають радше витвором природи, а не людини. Мікени нагадують скелі, занесені язиками льодовика в цю вузьку, вкриту ярами долину, защемлену з двох боків горами.

Безіменні будівничі мікенських мурів були, мабуть, геніальними архітекторами. Вони розумілися на природі каменю, яку мало з чим можна порівняти. Блоки тільки на позір неотесані, вони мають неправильні боки. Щілини заповнені дрібнішим камінням, яке надає конструкції еластичності природної мускулатури, що пояснює таємницю довговічності.

Genius loci[18] докладно відповідає тому, що ми знаємо про володарів Мікен.

Банди ахейців, перших індоєвропейських нападників на Елладу, почали проникати у Грецію від 2000 р. до. Р.Х. Вони швидко опанували Пелопоннеський півострів. Їхні вовч| апетити привели їх далі на південь — на Крит, який засліпив варварів. Постала змішана цивілізація, що поєднувала елементи чужі, мов вогонь і вода — нордичні й середземноморські. Мало не вся atr mineur[19] мікенців є копією єгипетського мистецтва. Рафіноване золотарство з майстерним рисунком, ритони з голубами (на місці, де краще собі уявити стерв’ятника), шелесткі намиста з золотого листя — все нагадує про принадність життя мікенських феодалів. Тому треба заглибитися в перстень товстих мурів, стовплених будинків, тісного й, напевне, темного палацу, круглого похмурого цвинтаря всередині фортеці, щоб зрозуміти провалля, яке відмежовує притягнуту з півночі цитадель від сонячних палаців критян.

Ахейці чинили грабіжницькі походи з суто нормандським розмахом, в тому числі до Малої Азії (не лише на Трою, бо й гетські тексти зберегли їхнє ім’я), на Крит, в Італію. Вони поверталися з худобою, золотом і рабами. Замикалася Брама Левів, барельєф якої міг би вразити тих, хто захотів шукати справедливості. Слушно зауважено, що мапа героїчних міфів Греції (приводи воєн у міфології зазнали поетичної сублімації) достеменно збігається з мікенськими центрами.

Коли смеркається, найкраще сісти при дорозі, яка веде до могили Агамемнона (кам’яний вулик із тесаного каменю) і ще раз кинути оком на циклопічні мури й нагромаджені руїни Мікен. Ніч спускається з гір, але гніздо Атрідів усе ще світиться рудим кольором старого золота і старої крові.

IV

І тоді грецький краєвид промовив до мене патетичним голосом міфу й трагедії. То було домінуюче враження. Настирлива присутність оголеної землі, міцно витесаних скельних мас, посилена непоказністю рослинної шати. Великі дерева: тополя, тис, дуб — ростуть у долинах, проте ліс усюди відступає перед навалою маленьких кільчастих кущів, які переживуть усе.

З історичних переказів відомо, що лисі тепер схили критських гір колись вкривали ліси кедрів і кипарисів. Околиці Олімпії були багаті тополями, проте вони впали жертвою правила, котре проголошує, що це єдине дерево, яке дозволено вживати при жертвопринесенні. Сучасний грецький краєвид, отож, більш дикий і позбавлений зелені, ніж в античні часи.

Як би там не було, все ж невеликі зони затишку трапляються — гаї, в яких можна собі уявити Сократа, що розмовляє з Федром. Навіть посередині Афін, міста галасу й гарячкового дріботіння, можна звернути з рухливої Леофорос Діонізіу Ареопагіту, яка біжить біля підніжжя Акрополя, і заглибитись у круті стежки Узгір’я Муз. Добре прийти сюди ввечері й поблукати серед мирт, лаврів і кипарисів. Дерева невисокі, не вищі зросту високого чоловіка, а в мороці виглядають настільки людиноподібними, що хочеться привітатися, зупинитися й порозмовляти з ними.

Цього особливого відчуття побратимства з природою, натуральної легкості, з якою вона дозволяє перемінити себе у людські форми, я не спізнав у жодній іншій країні. Тому мені здається, що метаморфоза дерев у дріад була не стільки наслідком розбуялої уяви греків, як бистрої спостережливості й влучного схоплення знаків, які їм надсилав навколишній світ.

Неподалік від Афін, у напрямку мису Суніон, розташовується одна з найстарших святинь Аттики — Браурон. Дорога біжить серед полів і розпадається на піщанисті бездоріжжя, мабуть, тому місцевість цю нечасто відвідують туристи, які з року в рік щоразу більше втрачають риси пілігримів.

Біля підніжжя брауронського акрополю — портик у кшталті літери «пі». Невисокі дорійські колони зі світло-жовтого піщаника, пропорційні невисоким пагорбам околиці, пахощі жнив і цикади — все це створює особливу атмосферу святині на відлюдді.

Поряд із портиком, який є домінуючою спорудою і замикає архітектурне ціле, розкопані фрагменти двох невеликих храмів — Артеміди та Іфігенії, а також будинок жриць. Геродот розповідає, що кожні чотири роки тут відбувалася дивакувата церемонія. Молодих дівчат, одягнутих у шафранові сукні, посвячували богині. Вони носили особливе ім'я ведмедиць. Люди античності пояснювали цю церемонію тим, що в сиву давнину в Брауроні було вбито ведмедицю, присвячену Артеміді, за що мстива богиня наслала на околиці пошесть. Наміром пожертви дівчат було вибачення перед богинею лісів.

Ця інтерпретація не надто глибока. Нещодавні розкопки, які відкрили залишки доісторичного поселення, дозволяють припускати, що брауронські урочистості є далеким відлунням тотемічних обрядів якогось догрецького клану, твариною-опікуном котрого був ведмідь.

Ведмідь у Греції? Що ж, останні екземпляри цього ґатунку ще живуть у високих горах на Півночі, проте сучасна Греція видається винятково убогою на звірину.

У першій половині XIX століття в місцевості Пікермія поблизу Афін, під час інженерних робіт випадково був відкритий… цвинтар тварин! Це відкриття стало сенсацією для натуралістів усієї Європи.

Завдяки цій знахідці вчені дійшли висновку, що в часи, які безпосередньо передували історичному періодові, Греція була тереном надзвичайно багатої та різноманітної фауни. Тут жили тварини поміркованого клімату: козулі, сарни, ведмеді, поруч із тваринами теплої зони, як от антилопи, слони, гієни, носороги, мавпи, а також ґатунки, притаманні холодним краям, скажімо вівцебик. Не бракувало й могутніх хижаків, як от шаблезубий тигр і лев — дуже часто зображуваний у скульптурі, а відтак він не був, як могло би здаватися, чистим імпортом уяви.

Кладовище в Пікермії було наслідком якоїсь гігантської пожежі лісів, від якої тікали стада тварин і гинули, скочуючись стрімкими стінами ярів.

В Іфігенії в Тавриді Еврипіда ми знаходимо згадку про Браурон. Текст звучить так: «А ти, Іфігеніє, на святих узгір'ях Браурона будеш ключницею храму, де поховають тебе після смерті. Тобі присвятять чудові тканини, які залишили по собі жінки, що померли від пологів».

У часи Еврипіда Іфігенія була вже тільки смертною героїнею. Проте раніше її зараховували до почту неземних істот як богиню родючості. Вона поступилася Артеміді, так само, як Єлена, спершу богиня, була розжалувана до ролі дружини Менелая — винуватиці злощасної троянської війни. Що означали ці позбавлення трону? Ймовірно, в часи, які безпосередньо передували народженню трагедії, постала потреба в кодифікації легенд, і низка місцевих божеств мусили поступитися загальногрецьким божествам.

Браурон має ліниву атмосферу старих покинутих сільських Дворів. Зі схилу акрополя витікає джерело, і бистрий струмінь гине під фундаментом портика. Хоча на брауронське святилище накладаються верстви багатьох легенд і стародавніх вірувань, здається, що тут збудували храм на честь води — у країні, де джерело є одкровенням.

V

Розколисаним поза межі уяви й далеко поза межі будь-якого опису є пейзаж Дельф. Про нього сказано чимало гарних фраз: «місце, що має в собі таємничість, велич і тривогу божественних речей»; «у центрі колосального нагромадження голих скель храми царюють чудово в пустці трагічній та піднесеній»; «величезна декорація землі, яку катує гнів бога-громовержця». Мов перстеник на тлі краєвиду, ці реченні дрібні й пересічні; ніхто не здужає замкнути в словах чудесності цього місця.

Людина прийшла на гірську пустош, щоб видерти у богів таємницю. Вона вчепилася останнього схилу Парнасу — невидимого, зрештою, звідси, — такого дикого, що досі ще тими околицями прогулюється неполоханий Діоніс. Скелі, звані Федріадами, спадають мало не прямовисно з висоти 300 метрів. Із вузької ущелини витікає Кастальське джерело. Дорога вирубана просто над урвистою яругою Плейстос, яка веде на Захід углиб гір, а на Південь — у бік затоки Ітея. Здалеку, дуже низько, видно море, яке поблискує мов шкура змії.

Важко осягнути, якими були початки слави й значення Дельф, духовної столиці Греції. Деякі дослідники переконані, що до цього призвела інституція тиранів. У момент кризи авторитет оракула підпирав їхні хиткі трони. Знаменна річ: то були не тільки еллінські володарі, а й варварські королі Фрігії та Анатолії — Гігес, Крез, Мідас. Останній подарував Дельфам близько 740 року золотий трон. Чи був то вияв побожності? Марі Делькур слушно зауважує, що азіатські князі трактували бога як потужного володаря, якого треба було підкупити.

В епоху Гомера Дельфи були вже славними й багатими. Міф повчає, що спершу назва міста звучала Піто і панувала тут Гея, богиня землі. Аполлонові захотілося мати тут свій храм. Перед тим треба було вбити дракона жіночого роду Пітона — втілення хтонічних сил. Гомеричний гімн кінця VII століття до Р.Х. описує битву цих двох елементарних сил грецької релігії.

Неподалік чудового хвилястого джерела бог, син Зевса, убив зі свого потужного лука дракона, гігантську тварину, дику бестію, яка завдала багато страждань людям та їхнім тонконогим вівцям. Той, хто її спіткав, гинув аж до того дня, коли Аполлон — бог-Лучник — влучив її своєю могутньою стрілою. Розкраяна важким стражданням бестія згорнулася на землі, гучно зойкнула… і спустила дух, видихнувши криваву піну. Тоді Аполлон Фобос гордо промовив: «Тепер гнити будеш тут на землі, яка є годувальницею для людей».

Гомеричний гімн далі каже, що переможець подався на пошуки жерців, які були б вартовими його нового храму й нової релігії. Він поплив на Крит у постаті дельфіна. Відтоді це місто назвали Дельфами.

Ота друга частина міфу незрозуміла, і дехто інтерпретує її як доказ мінойського впливу на осередок нового культу. Тепер радше гадають, що аполлонівська релігійна революція трапилася у VIII столітті до Р.Х., тобто незадовго до того, а отже в часи, коли Крит уже кілька століть перебував під владою греків. Поруч зі святинею Аполлона, у місті Мармарія божества землі зберегли свою суверенність, про що свідчать сфінкси та інші символи, чужі Фобосові. Найбільш імовірно, що ще до прибуття Аполлона Піфо було оселею піфії.

Хоча про дельфійський оракул написано чимало книжок, і всі дослідники підкреслюють величезну вагу піфії, проте і її функціонування, і політична роль досі все ще перебувають у сфері здогадок і гіпотез. Еміль Бурґ’є каже: «Незалежно від того, чи були то останні погани, чи перші християни, які з дуже різних причин хотіли, щоб зникли будь-які сліди того, що можна назвати механізмом і матеріальним аспектом оракула, — результат той сам: остання піфія забрала в могилу свої таємниці».

Як наречена бога, піфія спершу мусила бути незайманою, пізніше її обирали з-поміж грона заміжніх жінок, які відтоді провадили чернече життя. Оракула запитували раз на рік, відтак раз на три місяці, але в період найвищого авторитету Дельф траплялися також виняткові консультації. Зросла також і кількість піфій, проте вона ніколи не перевищувала трьох.

Посполите уявлення про жриць Аполлона: жінка з розмаяним волоссям і розверстими устами сидить на тринозі, одурманена підземними випарами. Таке істеричне бачення має мало спільного з реаліями. Адже в Дельфах не знайдено жодної скельної ущелини, з якої мали б виділятися ті збуджуючі випари. Всю цю легенду варто приписати пізнішим християнським інтерпретаторам — Оригенові та Іванові Хризостомові, які прагнули придати ворожій інституції диявольського запаху сірки.

Запитування у піфії відбувалося в частині храму, званій ádyton[20] (місце, до якого немає доступу). Особи, котрі потребували консультації, очищались у Кастальському джерелі, вносили визначену платню та допомагали при жертвоприношенні. Якщо жертва виявлялася вдалою, вони входили до адитону. Піфія, невидима за завісою, давала відповіді на поставлені запитання.

Пресловута неясність пророцтв вимагала допомоги екзегетів. Таким чином, відповіді піфії завше інтерпретували. Дельфи були складною інституцією, почесним президентом якої, якщо так можна сказати, був Аполлон, проте крім помічників піфії, жерців, яких називали святими, тут також діяли посли окремих держав, посередники між резиденцією бога та рідним містом.

На жаль, ми не знаємо ні методів діяльності, ні ієрархії окремих титулів, ані навіть прізвищ отих посередників. Допитливі дослідники вирвали у цієї старожитньої конспірації прізвище афінського пророка і екзегета V століття до Р.Х., якого звали Лампон; він урядував у Дельфах, але не відомо, чи був акредитований, а чи діяв на власний ризик. Проте, про нього відомо, що він відіграв серйозну роль, ставши на бік Перикла проти Фукідіда. В околицях Дельфів з’явився однорогий баран. Лампон заявив і надав цій заяві належного розголосу, що невдовзі афінська держава перестане хитатися між двома політичними системами, і що Фукідід, лідер аристократичної партії, муситиме поступитися Периклові.

Проте з цього окремого факту годі виснувати жодний загальний висновок, бодай такий, що Дельфи завжди підтримували демократичні сили. Аристотель каже, що посли грецьких держав у Дельфах були опорами тиранії. Через фрагментарність джерел і на розпач аматорам точного знання (навіть у царині божественних справ), ми приречені на гіпотези, й кожній тезі можна протиставити міцні контраргументи.

Вагомість розв’язуваних піфією проблем була дуже різною: від особистих клопотів до справ війни та миру. Піндар оповідає наступну історію, яка, можливо, є лише анекдотом. Отож, мешканець острова Тіра, такий собі Батос, який потерпав на ваду вимови (заїкання), попросив поради у божества, що ж йому робити, аби позбутися цієї клопіткої недуги. Піфія відповіла, що він повинен виїхати до Африки і там заснувати колонію. Слухняний Батос подався до Африки, зустрів у пустелі лева і раптове потрясіння справило, що він почав говорити плавно. Чи правдива ця розповідь, чи ні, але певна річ, що Дельфи підтримували колонізаційну експансію греків, і для цієї мети не вагалися використовувати навіть заїк.

Найвідоміша, завдяки Геродотові, справа з піфією у драматичні дні напередодні другої війни з персами. Паніка охопила всі грецькі міста. Відповідь піфії на запитання афінян, що треба чинити, аж ніяк не додавала відваги.

«Гей ви лихі бідолахи! Навіщо сидіти? Тікайте, / Ген-де край світу! Домівки та міста вершину покиньте. / Все в небезпеці жахливій у тебе, і тім’я і тіло, / Руки і ноги зазнають біди, всі суглоби і тулуб, / Все вони знищать, ніщо не залишиться цілим. / Полум’я й лютий Арей сірійський на колісниці. / Інших багато твердинь крім твоєї без жалю він згубить. / Храми безсмертних богів віддасть він вогню на поталу, / Нині ці боги стоять, гірким обливаючись потом, / Трусяться, пройняті страхом, а з гребня даху над ними / Кров торнотмаста струмує, нещасть неминучая провість. / Геть із храму тікайте, до лиха готуючи душу» [Геродот, Історії в дев’яти книгах, Книга VII, Полімнія, 140; переклад О. Білецького].

Крім останнього речення, в якому бринить нота світського трагізму (як би ми сказали сьогодні), видиво тотального знищення могло вразити навіть найвідважніших. Тоді, за порадою Фемістокла, піфію попросили про друге пророцтво, яке звучало загадково: дерев’яний мур врятує Афіни. Був збудований флот, і його перемога під Саламіном і справді врятувала Грецію.

У Дельфах стикалися різні інтереси й політичні сили, але перебільшенням виглядає думка, наче духовна столиця Еллади була традиційно конформістською і в критичні моменти промовляла по-перськи, по-спартанськи чи врешті по-македонськи, завжди стаючи на бік того, хто був чи здавався сильнішим. Пророцтвами, безумовно, зловживали, проте сьогодні важко встановити, що було фактом, а що фантазією інтерпретаторів чи осіб, котрі намагалися знайти виправдання, покликаючись на голос бога. Так, скажімо, Аргос і критські міста, що відмовилися від участі в обороні Греції, прикривалися піфією, яка буцім відраджувала боротися з персами, але банальне знання людської натури дозволяє припустити, що вирішальним мотивом був радше посполитий страх, аніж сліпа віра простаків.

Релігійна й моральна роль духовного центру Еллади завдавала багато копотів інтерпретаторам. Загалом можна сказати, що в цій царині столиця грецької релігії виказувала чимало здорового глузду, підтримуючи між іншим чужі культи і вдаючись до розумного принципу толерантності. Втім, траплялися винятки з цього правила. Після здобуття Трої локрієць Аяс збезчестив жрицю Афіни Касандру і вибаченням за цей учинок мало стати посилання троянцям упродовж 1000 років двох локрійських дівчат, котрі, оточені загальною ненавистю, вели жалюгідне існування, замкнуті в храмі Афіни, не покидаючи цього місця і не розмовляючи ні з ким до кінця своїх днів. У IV столітті до Р.Х. локрійці вирішили відмовитися від цієї варварської процедури. Проте Дельфи рекомендували продовжувати жертвоприношення, яке булі різновидом колективної відповідальності, розтягнутої на покоління.

Більш ніж правдоподібно, що гуманізація грецької релігії відбулася значною мірою завдяки трагічній поезії, а не завдяки жерцям. Саме Есхіл і Софокл із силою, гідністю та відвагою боролися проти звичаю родової помсти, яка зловісно тяжіла над грецьким життям. Їхнє чуття суті релігії було значно глибшим, аніж в офіційних представників культу.

Дельфи нагадують великі кам’яні сходи, видовбані в скелі. Свята дорога в’ється гострими закрутами серед небувалої юрми збудованих на пожертви каплиць, портиків, скарбниць і храмів. Над цим нагромадженням будівель домінує дорійський храм Аполлона. Далі, на найвищому пагорбі — стадіон і театр.

Подібно до готичних кафедральних соборів, Дельфи були колективним твором. Коли в VI столітті до Р.Х. храм Аполлона згорів, була організована міжнародна складчина. Дельфійські жерці мандрували з міста до міста, збираючи дарунки. Не оминули вони і Єгипту. Фараон Амасіс дав на цю мету тисячу талантів. А коли й цей храм знищив землетрус, пожертий на нову споруду почали надходити з усієї Греції, також і від найубогіших, котрі давали свого пресловутого обола.

Через віддаленість і карколомне розташування кошти будови, зокрема транспортування, були надзвичайно високими, і лише прив’язаністю до святині можна пояснити той факт, що греки не шукали зручнішого місця. Ціна блоку каменю в копальні становила 60 драхм, а на місці будови — у вісім разів більше. Архітектор заробляв у ті часи дві драхми на день.

Трохи нижче від храму Аполлона розташовувалися ех vota і скарбниці — невеликі сакральні споруди, а водночас склади для найцінніших пожертв віруючих, які про всяк випадок безпечніше було не залишати на відкритому просторі. В мініатюрному масштабі тут можна простежити розвиток грецької архітектури від найстаршої (ймовірно кінця VII століття до Р.Х.) коринфської скарбниці — простої, видовженої зали, без переділок і архітектурних оздоб, аж до скарбниці Кирени — яка є кам’яною лекцією головних математичних проблем IV століття до Р.Х. Еллінська геометрія складає шану богові міри й гармонії.

Ex vota, натомість, є свідченням кривавого суперництва грецьких міст. Їх збудовано не так на славу богам, але щоб увічнити власну воєнну славу та нагадати суперникам про їхні поразки. Мешканці Аргосу присвячують свою ex vota вшануванню перемоги над Спартою під Ойное. Коли спартанці подолали афінян під Егоспотами, то збудували ex vota, повну статуй спартанських генералів і адміралів, і то одразу неподалік від ex vota Афін. Якщо додамо, що матеріал, ужитий на спорудження цих невеличких храмів пихи, походив із пограбувань, вчинених у переможених містах, матимемо повну міру приниження переможених.

Антагонізми й промовисті приклади конфлікту міст не повинні заступати того факту, що попри все Греція, і то в основному завдяки Дельфам, складала духовне ціле. Греки приходили з найдальших колоній на святі схили, щоб спізнати ласки єднання під світлою владою того, хто, як каже Піндар, дав нам лютню й натхнення, хто вливає в серця любов до миру й ненависть до громадянської війни.

Скелі, які оточують Дельфи, вкриті рідкою зеленню, вони криваво-руді й сині, постійно загрожують обвалом. На цьому драматичному тлі ввечері можна зауважити, як поволі суне тінь орла.

Дельфи — кам’яна корона грецького краєвиду.

VI

Спарта не справляє майже жодних (властиво жодних) естетичних переживань. Містечко — колись садиба грецької могутності — маленьке, провінційне та погано забудоване. Живий мур спартанських грудей, яким вони нахвалялися, вже давно зійшов під землю. Рештки жалісних руїн, що, зрештою, походять із пізніших часів, не мають і сліду величі й краси. Музей убогий, єдина гідна уваги скульптура — це погруддя Леоніда, яке виринає з необробленого каменю, наче недокінчена скульптура Мікеланджело. Здійснилося пророцтво Фукідіда — нічого не зосталося від гордої Спарти.

Вона не дає нам переживань, але спонукає до рефлексій. Спартанці не здужали спинити часу, хоча вся конструкція спартанських держави та звичаїв була спробою його спинити. До кінця (тобто до поразки, завданої спартанцям Фівами в 371 році до Р.Х.) Рівних від ілотів — тих, котрі перебувають поза законом, — ділило соціальне провалля. Останні були жертвами огидних побоїщ, які чинили спартанські юнаки не лише з ненависті, але (що значно гірше) задля вправи, бойового гарту. Влада в цій найбільш грецькій олігархічній державі залишалась у руках жменьки громадян. Економічна діяльність була заборонена для вільних громадян. Війна була єдиним гідним заняттям Рівних. Покровителем мистецтва був Тіртей — автор гімнів і од, двох літературних жанрів, які через багато століть здобули визнання Сен-Жуста.

Втім, Спарта мала своїх шанувальників. То були, звісно, інтелектуали — Платон, Ксенофонт, які, як то кажуть, воліли держави, керовані ідеєю, ніж непередбачувані та підозрілі закони життя.

VII

Олімпія спершу не справила на мене великого враження. Терен, як мало де у Греції, плаский і рясно засаджений деревами. Славетний стадіон є, властиво, величенькою лукою. Єдине підвищення поблизу — це правильне, мов купол, узгір’я Крона, вкрите прегарною щетиною дерев. Світло тут лагідне, зелене, пересіяне крізь листя та відбите від трав. Цілковита антитеза дельфійського краєвиду.

Уже на початку XVIII століття Олімпія була об’єктом археологічних зондувань. Систематичні розкопки розпочали німці. Роботи тривають і досі. Може власне ця холодна наукова систематичність утруднює естетичне споглядання Олімпії. Щойно в музеї можна відчути, чим вона була насправді, коли оглядаєш найгарнішу колекцію грецьких метоп і два найчудовіші фронтони з храму Зевса.

Проблема, яка турбує археологів не від сьогодні, — це те, що принципи консервації та принципи реконструкції не завжди можна погодити між собою. Крім того, радше за все через комерційні причини, господарі намагалися якомога швидше зробити доступною зону розкопок, що часто гальмує роботу вчених. Проте я, мабуть, не буду надміру прекраснодушним, якщо скажу, що руїни повинні володіти здатністю вабити до себе. Не йдеться, звісно, про доробляння відсутніх колон, доліплювання метоп і відбудову склепінь. Рештки храму Посейдона на мисі Суніон (завдяки зручному розташуванню — мов морський маяк — над схилі, який спадає в море) посідають ідеальні риси неповної реконструкції, яка проте зворушує уяву. Олімпію відвідують із путівником у руках, наче виконуючи домашнє завдання: тут був храм Гери, тут — вівтар Зевса: його храм (потужні барабани колон, які лежать мов стовбури дерев), а там — робітня Фідія. Справжня ласка краси сходить на нас щойно в музеї.

Ігри — їх у Греції вважали найстаршими — відбувалися кожні чотири роки на початку липня або вересня і від VI століття до Р.Х. були підставою грецької хронології. Вони тривали п’ять днів, а їх організація й програма здавна добре відомі. Новіші дослідники намагаються дошукатися джерела і розшифрувати прихований сенс цих урочистостей.

Олімпійські спортивні змагання, мабуть, є відлунням безжальної боротьби за владу між батьком і сином (Кроном ц Зевсом, Зевсом і Гераклом — патронами ігор) чи тестем i зятем (Еномая та Пелопом) — одвічна тема безлічі казок усього світу. Кандидат у королі мусив довести свою вищість і фізичну перевагу — а найкращим і беззаперечним способом було вбивство суперника. Біля витоків безкорисливих спортивних змагань лежало вбивство й захоплення трону.

Ахіллес після смерті Патрокла — як відомо з Іліади — влаштував ігрища. То не був лише засіб вшанувати полеглого героя. Значення цієї урочистості було магічним. Ішлося про ін’єкцію вітальної енергії, яку учасники змагань переносили на покійного.

Єдиною матеріальною нагородою для переможців був вінок із гілок оливки — не з першої стрічної, а зірваних із дерева kallistefanos[21], яке Геракл привіз із країни гіпербореїв. Це вказує на зв’язок ігор із культами вегетації. Зокрема біг, ритмічні удари голими ступнями об землю, мав збудити приспані родючі сили. Спершу то була урочистість на честь Геракла — не дорійського, того відомого з легенд, а значно старшого його втілення — Геракла хтонічного, демона природи.

Першоджерелом ігор були змагання на життя і смерть. Варто, проте, уявляти собі, що в класичну епоху цілком зник елемент ризику. Змагання були не тільки демонстрацією сили й краси, а й грою з найвищою ставкою. Особливо небезпечними були перегони квадриг: під час Піфійських iroр у 462 р. до Р.Х. тільки одна з них дійшла до мети неушкодженою. Сліпуче сонце, гострі віражі та довжина траси були причиною багатьох смертельних випадків, які, так само, як у кориді, становили частину видовища.

Олімпія поряд із Дельфами була символом братерства всіх еллінів. На час тривання змагань посли, яких звали theoroi[22], проголошували мир, і ворогуючі міста з різними устроями, говірками й звичаями глибоко дихали повітрям спільної, віднайденої вітчизни.

Ігри були агоном, тобто конкурсом, чи краще сказати — боротьбою, яка становила один із істотних елементів грецької цивілізації. З боротьби мав виринути не такий собі добрий і відважний чоловік, але найкращий — герой. Отож, Олімпія була школою енергії та показом особливих зразків.

А ще — школою скульптури. Спортсмени позичали свої тіла богам і героям. Найвидатніші грецькі митці: Фідій, Мирон, Поліклет (творець нового канону) працювали для Олімпії.

Греки не знали командних змагань. Перемога була індивідуальною, про що свідчать збережені прізвища тріумфаторів ігор. Спершу у VIII столітті до Р.Х. то були без винятку пелопонесці, пізніше з’являються прізвища спортсменів із Афін, Смирни, Фів, Кротона, Сіракуз і Самоса. Нагороджений лавровим вінком мав усі шанси стати після смерті мешканцем Щасливих Островів, які студили вітри океану, де під гігантськими деревами, прикрашеними гірляндами квітів, під лагідним поглядом Радаманта і його дружини Реї, яка царює на найвищому з тронів, походжали обрані.

VIII

Для повного образу Греції потрібен ще образ островів. Із літака, який летить із Іракліона до Афін, видно, як вони виринають із моря. Береги їхні обтріпані, полової барви, наче шкура лева, кинута на хвилі. Побачені з покладу корабля, вони мають людське обличчя: будинки, вкриті вапном, із пласкими дахами, круті вулички, метушня чорних постатей навколо щойно видобутої з моря сіті.

Я вибрав Делос. Корабель пливе дванадцять годин із Пірею аж до острова Міконос. Він кидає кітву у відкритому морі. Моторний човен привозить пасажирів до невеликого рибальського порту. Хоча я приїхав уночі, будинки, зліплені між собою мов стільник меду, парували білилами.

Міконос у моді, проте, на щастя, через труднощі комунікації, він не сягнув рівня Капрі. Вранці найкраще вийти у порт і переводити погляд від будинку до будинку, укладаючи подумки бароковий сонет, який складається з порівнянь до крейди, піни, мармуру, альпійського снігу. Справжня оргія білил — якщо слово оргія уживане до цього найчистішого з кольорів.

Століттями Міконос жив дарами моря. Таку фразу можна прочитати у туристичних довідниках, де часто можна також натрапити на справжні перли ужиткової поезії. Точніше кажучи, фахом місцевих мешканців було рибальство й піратство. Містечко славне тим, що на два будинки припадає одна побудована на пожертви каплиця, кошти на яку дали представники обох цих професій, що свідчить, що море і справді буває тут грізним, а жадання добра ближнього — непереможним.

З порту розладнаний моторний човен їде на Делос. Я відчув на собі гнів Посейдона, щоправда то був не повний гнів, а просто бурчання й поганий гумор. Проте цього вистачило, щоб упевнитись у тому, що Егейське море не є сажалкою.

Зрештою, власники моторного човна лояльно попереджали туристів, виставивши поблизу кошика для сміття дуже стару табличку, вкриту нерозбірливим написом, з якого філолог, людина, котра звикла читати складні рукописи, могла б дізнатися, що цього разу подорож відбувається на страх і ризик мандрівників.

Мандрівники: група англійських студентів — зберегли досконалу байдужість до випробувань долі. Вони розгорнули великі плахти газет, які в цьому випадку не були об’єктом читання, а наслідували тогу, якою стоїки прикривали обличчя, щоб приховати страждання; німці спершу охоче погукували, але швидко стали обважнілими й меланхолійними; світловолоса, одягнута в чорне шведка весь час тримала очі сплющеними, а її обличчям текли великі, гарні сльози. Єдиним представником команди, крім стернового, був матрос, якщо це слово пасує до старенького дідуся, що намагався маленьким черпачком вилити воду, яку наносили хвилі, що перекочувалися через борт. Пізнання труднощів цієї мандрівки здавалося мені вкрай необхідним для розуміння деяких уривків Одіссеї.

Врешті, Делос. Ялова земля, земля без ріллі, скеля, що виросла поміж хвиль радше для чайок, аніж для людей, відкрита всім вітрам, сповнена ритму моря. Вона має заледве 16 квадратних кілометрів. Із найвищої точки, з гори Кінф видно вінок Кіклад: Тінос, Андрос, Сірос, Кіфнос, Серіфос, Антіпарос, Парос, Іос, Наксос, Аморгос, Міконос, Ікарос. Це певне перебільшення: всіх цих островів не видно, але назви такі чудові, що важко уникнути спокуси їх перелічити. Делос розташований у центрі Кіклад, і це пояснює виняткове значення цього острова-святині, яка вже в мікенські часи була славною садибою божеств землі, опікунок родючості та породілей. Геродот оповідає про прощі, які прибували сюди з далекої Скіфії.

До грецької міфології Делос увійшов як місце народження Аполлона й Артеміди. У чудовому гомеричному гімні їхня мати Латона звертається не до Посейдона, котрий дав переслідуваній гнівом Гери цей кам’яний притулок, а просто до острова. Вона говорить мов вигнанка-княгиня до вбогої селянки, прирікаючи їй майбутню нагороду — гекатомби на вівтарях, вози, повні масного м’яса: «Делос, якщо ти захочеш бути садибою мого сина Аполлона… тебе годуватимуть руки інших».

Дев’ять днів і дев’ять ночей стояла навколішки Латона, обіймаючи стовбур святої пальми (примітивна техніка пологів), перш ніж народила на світ Артеміду й Аполлона. І тоді острів із посполитої Ортігії (острів камінців) перетворися на пресвітлий Делос. Подібно, як і у випадку Дельфів, зміна назви означала появу нового культу. Хоча упродовж віків тут упроваджували дедалі нових і нових богів, це не відбувалося коштом попередників, адже зобов’язувала чудова засада, що не належить викидати старих батьків із їхніх домівок. То була, безумовно, заслуга іонійців, які, нічого не втрачаючи з власної індивідуальності, зуміли засвоїти на власний кшталт чужі первістки. Зрештою, не варто забувати, що вся аполлонівська тріада — Латона, Артеміда й Аполлон (який зі своїм нерозлучним азіатським луком виступає і під Троєю проти греків) — походила зі Сходу.

Від епохи архаїчного блиску (Делос поруч із Олімпією та Дельфами належав до найславніших святинь Греції) збереглося чимало пам'яток. Гігантський торс Аполлона, комплекс прекрасних кор, врешті, славетна тераса левів. Звірі, спершись на передні лапи, рикають на Північ. Вони мають продовгуваті тіла собак. Митці з Наксоса, які їх виготовили близько 600 року до Р.Х., знали, мабуть, про левів тільки з розповідей.

Афіни у VI столітті до Р.Х. стали однією з перших потуг Греції. Вони заздрили Делосові через його політичний і моральний статус. У рух пішли старі міфи, покликані довести стародавню аттично-делоську спорідненість. Афінський тиран Пісістрат влаштував очищення острова, усунувши з нього всі могили. Відтоді не можна було на Делосі ні народжувати, ні помирати. Породілей і конаючих транспортували на сусідній острів Ренею. У V столітті до Р.Х. Делос і Афіни були столицями антиперської конфедерації, проте перенесення делоської скарбниці до Афін означало неминучий занепад колиски Аполлона.

Повторний ренесанс острова стався в елліністичну та римську епохи. Не втрачаючи характеру святині, Делос став також купецькою метрополією Егейського моря. Особливо після зруйнування римлянами Коринфу й Карфагену в 146 році до Р.Х., розташований у центрі між Азією, Європою та Африкою, острів переживав період процвітання.

Нові люди — нові боги. Делос був завше як гостинний заїзд. На лагідному схилі гори Кінф — тераса чужоземних богів. Три храми Серапіса, храм Ісіди по сусідству з божествами давньої аполлонівської тріади та Зевсом і Герою. І нова легенда, яку розвиває Каллімах: невеличкий делоський струмок Інопос начебто був наповнений водами Нілу. Води священної єгипетської ріки, які мандрують до Аполлона — промовистий приклад братання релігій на схилі античного світу.

Часто Делос порівнюють із Помпеями. Подібність полягає радше в атмосфері, ніж у вигляді й деталях. Відвідини делоської дільниці театру аж ніяк не є прогулянкою цвинтарем. Викладені каменем вулиці зберегли сліди возів і кроків. На підлозі будинку Клеопатри, Діоніса чи «Під Дельфінами» — раптом зблискують мозаїки. Це померле місто є живим. Сліди повсякденності, мов відбиток руки, можна прочитати на стінах храмів і складів, палаців і лупанаріїв.


Я усвідомлюю, що те, що я написав, не відповідає назві. З теми пейзажу перо надто часто ковзало у сферу легенд й історії. Я не здужаю навіть собі пояснити того зв’язку, який існує між краєвидом Греції та її мистецтвом і віруваннями. Тільки сильна інтуїція підказує, що грецький храм, скульптура і міф органічно виростають із землі, моря й гір.

Спокуса описування й поразка описовості. Мені не вдалося навіть омовити кшталту й кольору оливки. А прецінь я знаю докладно бодай одну — одразу ж поряд із муром, який огороджує палац Міноса у Кносі. Я полічив поглядом усе її листя і ношу в собі її докладний контур. Однак треба бути Дюрером, щоб із цього досвіду зробити річ.

Описати один схил гори: біля споду срібна пошарпана зелень кущів. Три білі будинки. Винниця, що нагадує видовжені низькі альтанки. Нагорі припорошена зелень із додатком блакиті, але між шпалерами винограду зимний, сапфіровий холод. Маленький прямокутник дуже дзвінкого брунату, який має восени листя граба. Врешті, ще вище — полущений камінь і рідка трава.

Я хотів описати.

Душенька

Здзіславу Найдеру

Не бачу, щоб Фройд будь-де підносився понад власною психологією, і не знаю, яким чином він хоче звільнити хворих від того страждання, яке мучить його самого як лікаря.

Карл Ґустав Юнґ

Не пам’ятаю вже докладно, з якої то нагоди я натрапив на цей текст. Судячи з усього, то було тоді, коли я писав нарис про Акрополь, а позаяк робота не клеїлася, тож я, як завжди в подібних випадках, тікав у лектуру, читаючи розвідки, матеріали, статті, розпорошені в археологічних фахових виданнях і робив із них виписки, наперед сумніваючись, чи бодай щось із того придасться. Я цілком очевидно сам себе ошукував. Я наче хотів виправдатися, що не марную прецінь часу, що не впадаю в духовну прострацію, тож займався яловою та нудною ерзац-роботою, сподіваючись, що з цієї яловості та нудьги раптом зблисне чистий промінь натхнення. А тим часом кожна шухляда галузевого каталогу у відвідуваних мною бібліотеках зяяла сотнею назв різними мовами і, здавалося, промовляла: «Навіщо ти трудишся, все вже було написано, у цій царині нічого додати. Єдина роль, яка тобі може припасти в підсумку, — то роль компілятора».

І саме в той час тривоги й вагань мені до рук потрапив Лист Зиґмунда Фройда до Ромена Ролана, написаний із нагоди 70-ї річниці його народження і, як випливає з характеру того листа, призначений для пропам’ятної книги, яку приятелі видали на честь великого письменника.

Попри епістолярну форму вступу та завершення, цей уривок із Фройда можна потрактувати як есе, тим більш цікаве, що творець психоаналізу застосовує цей метод до самого себе, точніше кажучи, до певного епізоду власних переживань. Відтоді, коли трапився той епізод, минуло понад тридцять років, проте, будучи на позір цілком банальним, він уперто з’являється — як це визнає автор листа — у полі свідомості, і то без виразної рації чи причини.

Отож, у 1904 році, як і щороку наприкінці серпня чи на початку вересня, Фройд разом зі своїм молодшим братом вирішує провести вакації на березі Середземного моря. Проте цього разу їхня відпустка була коротшою, тож вони відмовляються від традиційної мандрівки до Італії, натомість їдуть до Трієсту, звідки мають намір вибратися на острів Корфу, щоб провести там кілька днів. Випадково зустрінутий у Трієсті знайомий жваво відраджує їх від цього плану. На островах о цій порі року дуже спекотно, пояснює він, натомість значно приємніше було б відвідати Афіни. Kopaбельне сполучення з цим містом має ту особливу вигоду, що залишає мандрівникам три дні на ознайомлення з ним.

Та, здавалося б, розсудлива й принадна пропозиція вправляє обох братів — дивна річ — у доволі похмурий гумор. Вони нерішуче блукають Трієстом і без ентузіазму обговорюють проект мандрівки до Афін, зауважуючи самі лиш перешкоди. Та коли надходить година відкриття бюро Ллойда, вони з’являються біля віконечка і купують квитки, наче забувши на мить про нещодавні побоювання.

«Пополудні в день нашого прибуття, коли я опинився на Акрополі й охопив поглядом краєвид, мені несподівано спала на гадку ця дивна думка: “Отож, усе це насправді існує, так, як ми про це вчили у школі”». Це не надто оригінальна заувага, проте вона влучно виражає відчуття всіх тих, кому судилося вперше опинитися перед Колізеєм, статуєю Венери Мілоської чи портретом Мони Лізи. І власне углиб цього переживання чи відчуття Фройд запускає аналітичний зонд, щоб довести, що воно не таке вже просте й посполите, як могло би здаватися.

На думку творця психоаналізу, тут відбувається особливий випадок співіснування у тій самій психіці двох суперечливих постав і двох діаметрально протилежних реакцій на дійсність, які з них випливають. Звісно, це не якесь патологічне роздвоєння самості, але в особистості постає бентежна тріщина, а простий зв’язок між сприймаючим суб’єктом і об'єктом стає бентежним. Пригляньмося докладніше до цього явища.

Характерною реакцією, яка випливає з першої постави, є здивування, що побачений Акрополь далебі існує, начебто раніше існував сумнів у його реальному існуванні; натомість, знаменною реакцією другої постави є «здивування цим здивуванням», адже реальність Акрополю ніколи не була приводом для сумніву.

Щоб проілюструвати першу поставу, Фройд каже, що з певним перебільшенням його можна було б порівняти з реакцією людини, яка, прогулюючись у Шотландії понад озером Лох Нес, несподівано бачить тіло славетної потвори, простягнуте на березі, і тоді вона змушена визнати: але ж вона справді існує, та водяна потвора, в яку ми ніколи не вірили. Натомість друга постава, додаймо від себе, близька до наївного реалізму, беззастережно акцептує сигнали органів чуттів, залишаючись цілковито відкритою на не збентежений жодною рефлексією захват чи жах.

Найбільш природною інтерпретацією цих двох «конкуруючих» відчуттів було б твердження, що існує принципова різниця між тим, що ми переживаємо безпосередньо, і тим, що знаємо з прочитаного чи почутого, і що це власне взаємне накладання знання й очевидності породжує ту суперечливість відчуттів і збентеження відчуття реальності. Проте Фройд відкидає подібне пояснення як надто банальне й таке, що нічого не пояснює.

Він намагається простежити, чому в Трієсті так опирався прецінь привабливій перспективі поїздки до Афін, і чому на Акрополі його радість, породжену безпосереднім спілкуванням із шедевром архітектури, затьмарила глибока тінь скептицизму. «За свідченням моїх органів чуттів я тепер знаходжусь на Акрополі, тільки не можу в це повірити», чи те ж саме відчуття, висловлене значно більш категорично: «Те, що я зараз бачу, є нереальним».

Скептицизм — ось властиве слово. І не лише слово, але, на думку Фройда, щось значно більше, бо глибоко закорінений у людині психологічний механізм. Дію цього психічного механізму ми добре знаємо з повсякденного досвіду. Скільки б разів не спіткало нас нещастя, ми відкидаємо його з вигуком: «Ні, це неможливо», намагаємося наче ліквідувати ту частину реальності, відкинути її поза межі нашої свідомості. І автор наводить гарний літературний приклад — уривок із поеми Ау de mi Alhama[23], в якому чітко висловлена ця захисна реакція. Король Боабділ отримує звістку про падіння Альгами. Він чудово знає, що це знак кінця його панування. Втім, позаяк він не хоче цього знати, то ставиться до розпачливої звістки так, наче вона до нього не дійшла, наче її відкидання могло б змінити перебіг подій.


Cartas le fueron venidas,

de que Alhama era ganada

Las cartas echó en el fuego

y al mensagero mataba.[24]


Можна легко зрозуміти поведінку й настрій короля. Він усього лиш намагається подолати своє безсилля, відчути, що його влада є такою ж необмеженою, як і колись, отож листа про поразку він кидає у вогонь і наказує вбити гінців. Неспроможний змінити долю, він нищить засоби інформації.

Цю захисну реакцію неважко пояснити, і можна навести низку прикладів менш крайніх, вишуканих чи літературних, натомість ближчих до повсякденного досвіду. Увагу Фройда приваблює інший бік дії того ж самого, за його словами, психічного механізму, темний бік, алогічний, який суперечить інстинктові самозбереження. І він намагається довести, що людина реагує подібно, як і у випадку нещастя — тобто, відкидаючи дійсність, — так і коли її раптом спіткає щастя, велика нагорода, виграш у лотерею чи рука дівчини, котру потай кохаєш. Цю реакцію добре висловлює поточний зворот, який існує мало не в усіх європейських мовах: «Це надто добре, щоб бути правдою». Коли захист від лихої долі є чимось очевидним, тоді навіщо, запитує Фройд, ми реагуємо відрухом скептицизму й недовіри на щось, що несе в собі радість і є посмішкою долі. Цю парадоксальну ситуацію він називає «програшем з причини успіху» і каже, що люди захворюють не тільки внаслідок не сповнення своїх життєвих прагнень, а й тоді, коли дуже інтенсивні прагнення знаходять заспокоєння.

Автопсихоаналіз не був би повним, коли б старий, вісімдесятилітній на час написання того листа-есе Фройд не повернувся у спогадах до часів свого дитинства та юності. Він згадує тоді про убозтво батьківського дому, задушливу й сповнену заборон атмосферу, молодість із обмеженими можливостями та горизонтами.

Ні, він ніколи не мав сумніву в існуванні Акрополю, але й не мав жодної надії побачити його будь-коли на власні очі. І ось, того дня, коли це трапилося, йому хотілося сказати братові: «Чи пам’ятаєш наші молоді роки? Щодня ми ходили тією ж дорогою до гімназії, а в неділю — на Пратер, або їхали до добре нам знаного закутка десь на околиці міста. А оце зараз ми перебуваємо в Афінах, на вершині Акрополю! Який довгий шлях ми здолали!». «І якщо можна порівняти малі речі з великими, — пише він далі, — чи ж не так само Наполеон І у день своєї коронації в Нотр-Дам звернувся до брата зі словами: “Що сказав би наш батько, коли б тепер міг бути поруч?”»

Це вираз радісної гордості, проте триває вона заледве мить, і майже одразу ж її бентежить усвідомлення переступу табу, зривання забороненого плоду, глибоке почуття вини. Почуття вини? Так, відповідає Фройд.

Перед ким? Батько Фройда був незаможним купцем, не надто освіченим, і Акрополь небагато для нього означав. Натомість сини переросли його. Вони дуже високо піднялися над його посполитим існуванням, «позбавили його трону», і саме в цьому замаху на батьківський ідеал варто дошукувався того відчуття вини, яке позбавляє радості, призначеної для тих, хто спілкується з шедевром мистецтва.

У цьому місці на гадку спадають слова великого критика Фройда: «Чи ж комплекс батька, який цілковито прошиває погляди фройдівської школи, доводить, що вона вчинила будь-яке гідне уваги звільнення людини від “родинного роману”? Цей комплекс із усією його фанатичною штивністю й надмірною вразливістю є погано усвідомленою релігійною функцією…».

У цьому листі-розвідці, написаному наприкінці життя, либонь виразніше, ніж в інших творах, автор продемонстрував свій глибокий песимізм. Утім, це не лише пізнавальний песимізм, він стосується самої природи людини, її принципової нездатності до осягнення щастя.


Я намагався якомога точніше викласти суть перебігу думки творця психології глибин, яка міститься в його невеликій епістолярній спробі пояснення певного особливого психічного явища. А позаяк ця спроба блискуче й переконливо написана, я почав було міркувати, чи не траплялося й зі мною щось подібне. Адже, коли ми читаємо підручники психіатрії, то знаходимо в собі завдяки емпатії різні описані там хвороби.

Спершу я запитував себе, як то воно з тим моїм відчуттям вини перед лицем шедеврів. Відповідь дати нелегко; зізнання будить потвори суб’єктивізму, наказує міркувати про дитинство, життєві невдачі чи про тих, кого нам бракує, про наших покійних близьких, яким не судилося розділити з нами радість, породжену переживанням прекрасних речей.

Отож так: стоячи на Акрополі, я кликав душі моїх полеглих колег, я журився над їхньою долею, вже навіть не тому, що вони загинули лютою смертю, а співчуваючи, що їм було відібрано невичерпну чудовість світу. Я сіяв безшелесну тишу на забуті могили.

Проте, якщо я все ж не впав у описаний Фройдом скептицизм, збентеження віри в реальне існування того, що побачив, то трапилося це через кілька істотних причин. Коли вже я став обраним, думалося мені, і то без особливих заслуг обраним у грі сліпої долі, то я мушу надати цьому виборові сенсу, позбавити його випадковості й довільності. Що це означає? Це означає — бути гідним вибору й вчинити його моїм власним вибором. Уявити собі, що я делегат чи депутат усіх тих, кому не вдалося. І, як належить делегатові чи депутатові, забути про себе, напружити всю свою вразливість і здатність до розуміння, щоб Акрополь, кафедральні собори, Мона Ліза повторились у мені, звісно, в міру мого обмеженого розуму й серця. І щоби те, що я в них втямив, я здужав переказати іншим.

Той факт, що я завжди невпевнено почувався перед шедеврами, я вважаю природною річчю. Шедеври мають законне право руйнувати нашу зарозумілу впевненість і ставити під питання нашу важність. Вони відбирали мені частину моєї дійсності, наказували мовчати, припинити мишачу метушню навколо неважливих і недоумкуватих справ. Вони також не дозволяли, «щоби я, — як каже св. Томас Мор, — занадто багато клопотався про те напринджене щось, що зветься “я”». Якщо годиться назвати все це оборудкою, то була вона найкориснішою з усіх можливих оборудок. В заміну за смирення й сумирність вони давали мені «мед і світло», якого сам я у собі не потрафив би створити.

Одним із смертних гріхів сучасної культури є те, що вона боягузливо уникає фронтального протистояння з найвищими вартостями. А ще — зухвала певність, що ми можемо обійтися без зразків (і естетичних, і моральних), бо начебто наше становище у світі є винятковим і не порівнюваним ні з чим. Тому, власне, ми відкидаємо допомогу традиції, грузнемо в нашій самотності, порпаємося в темних закамарках покинутої душеньки.

Існує помилковий погляд, наче традиція є чимось схожим на спадкову масу, і що її успадковують механічно, без докладання зусиль, тому ті, хто вороже ставляться до успадкування й незаслужених привілеїв, виступають проти традиції. А тим часом далебі кожен контакт із минулим вимагає зусиль, праці, до того ж, він важкий і невдячний, бо наше маленьке «я» скрегоче й борониться від нього.

Я завжди прагнув, щоб мене не покидала віра, наче великі творіння духу є більш об’єктивними, ніж ми. І вони нас судитимуть. Хтось слушно сказав, що то не лише ми читаємо Гомера, оглядаємо фрески Джотто чи слухаємо Моцарта, але й Гомер, Джотто і Моцарт вдивляються та вслухаються в нас, переконуючись у нашому марнославстві та дурості. Бідні утопісти, дебютанти в історії, підпалювачі музеїв, ліквідатори минулого подібні до тих божевільних, які нищать твори мистецтва, позаяк не можуть пробачити їм спокою, гідності й холодного променювання.

Акрополь

Немає на світі будівлі, яка б так довго займала мою уяву. Фото, рисунки, описи — все це було ріденькою кашкою, позбавленою запаху, кольору й тла. Я непогано знав топографію, розміри й контур головних храмів, проте весь комплекс був розташований неодмінно на площині, мав гіпсову барву, не дихав світлом, а небо над ним було з паперу.

Я не зумів вигадати жодного куща і причепити його до гори, яка — і цього я боявся найбільше — виявиться жалюгідним пагорком, ні залому скелі, ба навіть тіні, яку відкидають колони. Все було з водянистого молока й настільки лінійно правильним, що око й схована в оці частка дотику стікали по цьому образі, позбавленому маси й шерехатості, мов по склі.

Коли я їхав туди, в мені наростав острах, що очна ставка знищить те, що багато років поспіль будувала терпляча уява. І чи матиму я відвагу зізнатися (бодай самому собі), якщо святе узгір’я та вцілілі на ньому рештки храмів не промовлять до мене, якщо вони виявляться однією з-поміж багатьох, а не єдиною чи принаймні винятковою руїною серед численних, розсіяних світом руїн? Чи приєднаюся я до триваючої століттями змови захвату, яка полягає — ми про це добре знаємо — не стільки у знову й знову поновлюваному зворушенні, а в силі вмовляння, в репетиції віри.

Корабель причалює до порту в Піреї. Перше розчарування: Афін не видно. Портові споруди закривають місто, розташоване за кілька кілометрів у глибині суходолу. А прецінь — здавалося б — саме з боку моря ми мали б побачити найперший вид. Я побоювався, що хитрощі фотографів виносять Акрополь наче корабель на високій хвилі.

До міста треба їхати автобусом. Я сів праворуч. Низка будинків, пакгаузів, неохайних складів і крамниць, вкритих білим пилом. І раптом над вузькою вуличкою, цілком несподівано, високо вгорі — він!

І

Помітити можна ще на скелі Акрополю

тризубом вириту лінію; кажуть,

що зробив то Посейдон, коли сперечався

з Афіною за владу над краєм.

Павсаній

Під час другої мідійської війни перси вдерлися на Акрополь. Нечисленні захисники, які не покинули міста, були вбиті, храми спалено й перетворено на румовища. Тим разом справдилися слова дельфійської піфії. Коли в 479 році до Р.Х., після перемог під Саламіном і Платеями афіняни повернулися до своєї столиці, Акрополь — як хтось влучно сказав — був порожнім цоколем.

Великі споруди персів чи піраміди — що б ми не казали про їх красу — є для нас анонімними творами. Акрополь, той, який існує досі, пов’язаний із іменем Перикла.

Ця постать розрослась у нашій свідомості. Його політична діяльність тривала тридцять два роки, а попри це все п’яте століття ми називаємо віком Перикла.

Про нього збереглося чимало свідчень і чимало суперечливих оцінок. З-поміж античних авторів Фукідід і Плутарх рішуче обстоюють Перикла; Аристотель і Платон — виступають проти нього. Платон не вагається назвати його в Горгії поганим політиком. Повний його портрет вислизав з-під пера науковців і романістів. Один із найкращих знавців грецької політики того періоду Ж. д’Аспермон Лінден порівнює його з видатними англійськими вігами. Далебі, цей середземноморський державний діяч радше нагадує англійських джентльменів, опанованих, на позір лагідних, а прецінь вони втілювали свої плани з залізною послідовністю.

Радше самотній, тобто оточений вузьким гроном тих самих приятелів, до яких належав Фідій, не лише геніальний скульптор, а й хтось на кшталт Мальро поруч із Периклом.

Чимало його особистих рис суперечили класичному портрету лідера й либонь не будили спонтанної симпатії. Він не брав участі в публічних розвагах; ніколи не сміявся. «Il n’allait jamais dîner en ville[25]», — каже про нього слідом за античним автором один із біографів, що в устах француза означає відмову від однієї з найбільших принад життя. Цей багатий, блискуче освічений аристократ став, усупереч родинним традиціям і завдяки глибокому патріотизму, керманичем демократії. До народу в нього не було довіри (а в молоді роки він узагалі відчував до нього відразу); Перикл уважно спостерігав за настроями свого міста і кидав свій авторитет на шальки терезів у вирішальні моменти, сильний незрівнянною промовистістю та здатністю переконувати. Перикл знав, що не стане великим без Афін (великий політик маленької держави — це персонаж комедії), і хотів, мов ревнивий коханець, щоб Афіни завдячували щастям і славою лише йому.

Його характер, його приватне життя були надміру пересічними; а відомо, що провідник народної партії повинен бути, чи хоча б удавати, «одного з-поміж багатьох». Перикл учинив принаймні дві кардинальні помилки, які відмежували його від «людини з вулиці». Він оточував себе митцями, ба навіть гірше — філософами, як-от Анаксагор, який відбирав зірки у богів і називав їх тілами, що світяться, чи Протагор із Абдери, аналітик мови, який навчав, як «із суджень слабких чинити судження сильніші». Пересічні афіняни, мабуть, воліли б, щоб їхній керманич був бравим демагогом, аніж інтелектуалом, і відчували, схоже, інстинктивний страх перед діалектичною трійцею: мова (риторика) — дійсність — влада.

Затятість, із якою народ при найменшій нагоді винищував приятелів Перикла, свідчить про те, що він не був популярним. У 433 році до Р.Х. Анаксагора вигнали з Афін, через шістнадцять років подібна доля спіткала Протагора, а його трактат про богів був публічно спалений.

Аспазія. Відомо, що ця жінка була великим і вічним коханням Перикла. Він розлучився задля неї з багатою афінською громадянкою, від якої мав двох синів. Отож, для афінян сам факт розлучення був звичною справою: його визнавали і закон, і традиція. Натомість, скандальним для громадської думки було те, що Перикл уперто прагнув узаконення цього зв’язку. Аспазія походила з Мілету. Афінський закон вкрай рідко визнавав змішані подружжя. На домір злого, Аспазія була надто розумною, надто нарівні трималася з чоловіками, і комічні поети — голос народу — представляли її повією чи власницею борделю. Перикл не реагував на ці наклепи, проте коли Аспазії влаштували процес про безбожність, шістдесятип’ятирічний керманич благав суддів, аби ті не засуджували її на вигнання.

Врешті, Фідій. Про цей процес чи низку процесів відомо небагато. Підставою для оскарження був також отой зручний, бо вкрай нечіткий, закид у безбожності. Скульптора звинувачували в тому, що на щиті Афіни, де зображено війну з амазонками, він представив себе й Перикла. Обвинувачем був такий собі Менон — іноземець і співробітник Фідія. Мабуть, за спиною в цього індивіда ховався хтось із могутніх ворогів Перикла. Юрма також повторювала плітку про розтрату скульптором золота, призначеного на пам’ятник Афіні. Фідія засудили на вигнання.

Плутарх переказує один із найбільш зворушливих і людяних портретів Перикла. Він сидить заклопотаний на схилах Акрополю, охопивши руками свою не надто гарну, велику, цибулясту голову. Історія переказала нам чимало імен великих мрійників, але в їхньому гроні Перикл є одним із найточніших і найконкретніших.

Йому закидали, що гігантське починання, яким була відбудова Акрополя, поглинуло значну частину союзної скарбниці грецьких міст (її перенесли в середині п’ятого століття з Делоса до Афін), призначеної на оборонні цілі, а не на оздоблення міста. Проте можна перелічити й чимало аргументів на захист Перикла.

Спорудження головного храму Парфенону розпочалося через двадцять два роки після закінчення другої перської війни і на чотирнадцятому році принципату Перикла. Ці роки були присвячені відбудові міста. На відміну від римлян, будинки греків та їхня публічна архітектура були надзвичайно скромними. Гордість, яка розпирала груди афінян після перемоги над азіатським гігантом, роль Афін, фактичної столиці Греції, чи, як це лагідно висловлювали, «школи Еллади», — вимагала твору на міру їхньої амбіції.

Упродовж тривалого часу гадали, що ціна спорудження Парфенону перевищувала суму в дві тисячі талантів. Археолог Роберт Спенсер Стеньє, посилаючись на збережені інскрипції, дійшов висновку, що найбільший храм Акрополя коштував 469 талантів, а отже більш-менш стільки, як платили щороку Афінам у формі контрибуції майже двісті союзних міст.

Мури, колони, підлоги поглинули левову частку видатків, 365 талантів. Плафон, дах і брами коштували 65 талантів. Натомість — характерна річ — сума, витрачена на фриз, скульптури фронтону й метопи, тобто роботи, які ми сьогодні високо цінуємо і відносимо до сфери мистецької творчості, обмежилися порівняно невеликою сумою в 39 талантів[26].

Тут варто додати, що вся ця калькуляція стосується самої лише будівлі. Відомо, що всередині храму містилася скульптура Афіни — витвір Фідія. Безцінний Павсаній — терплячий інвентаризатор стількох втрачених пам’яток античності — залишив нам такий опис: «Статуя представляє постать Афіни, одягнену в туніку, яка спадає їй до ніг, на грудях у неї зображена голова Медузи зі слонової кості. Афіна тримає в руках богиню перемоги висотою в чотири лікті, а в другій руці — спис. Біля ніг у неї лежить щит, а в місці, де спис спирається на землю, — змія. Та змія безумовно зображає Еріхтонія. Цоколь вкритий барельєфом, на якому зображено народження Пандори, першої жінки, яка з’явилася на землі, як каже Гесіод та інші поети».

Скульптура ця загинула, а всі гіпотетичні реконструкції, бодай та найвідоміша, здійснена австрійським ученим Камілом Птачнікером, породжують у нас щось на кшталт естетичного зніяковіння; дванадцятиметровий колос, який підтримує внутрішня дерев’яна конструкція, частини тіла зі слонової кості, драперія з золотих пластин, очі з емалі, зіниці з чорного каменю. На щастя, пам’ятник перебував у затінку тьмяного naos[27]. До того ж, отой дорогоцінний монстр коштував, як припускають, у чотири рази більше, ніж навколишня будівля.

Афіни переживали період небувалого економічного розвитку. Інтенсивна експлуатація копалень у Лавріоні давала не лише цінну руду — срібло, а й дозволяла карбувати найтвердішу та всіма акцептовану монету, яка невдовзі стала міжнародною. Столиця неродючої, ялової Аттики налічувала в часи Пісістратидів близько двадцяти тисяч мешканців, а в період Перикла — двісті п’ятдесят тисяч (включно з метками й рабами), що давало незвичну на ті часи щільність населення (понад 100 осіб на 1 км2). Проведення великих громадських робіт було не тільки сплатою боргу богам за допомогу в боротьбі з персами, а й економічною необхідністю.

Найлегше уявити собі, що Акрополь був витвором великого державного підприємства, на якому працювали тисячі рабів, що проекти виконували, звісно, геніальні афінські архітектори Іктін, Каллікрат, Мнесікл, а вільні громадяни наглядали за роботами, і їм належала частина скульптурного декору храму. Проте, насправді, Акрополь є «колективною працею» — ця річ здається нам сьогодні незрозумілою — сотень невеликих ремісничих майстерень. Кожну частину споруди виконували в робітнях біля підніжжя священного пагорба, а відтак вона мандрувала на Акрополь на спині в мула. Це надзвичайно важлива й корисна деталь: каменоломні, в яких видобували мармур, розташовувалися на відстані майже дня дороги від Афін.

Участь у будові була пропорційною до заможності громадян. Афінянин, який володів одним рабом, був зобов’язаний привезти десять візків мармуру; той, хто винаймав вільних ремісників і трьох рабів, укладав контракт на спорудження колони. Робота над однією колоною поглинала 50-110 днів.

Коло зайнятих не обмежувалося, звісно, каменярами й скульпторами, а включало також теслярів, мотузників, золотарів і малярів.

Скільки вони заробляли? Нам відомі розрахунки часів монтування Ерехтейону (роботи розпочалися у 409–408 роках до Р.Х.). Отож, робітники, ремісники, архітектори заробляли драхму, що становило мінімум утримання родини (за 55 літрів збіжжя тоді в Афінах платили 2 драхми; віл коштував 50-100 драхм). Дивовижною справою є брак різниці в заробітках. Звичайний каменяр отримував свою платню щодня, натомість архітектор — через кілька тижнів. Разючим є також факт порівняно незначної різниці між заробітками чорноробів і висококваліфікованих працівників та «окладами» різноманітних чиновників, суддів, писарів магістратури. Чудові афінські ремісники не отримували адекватного їхнім здібностям відшкодування у заробітку, жодної премії за талант[28].

Невидимі окові елементи були виконані з такою ж ретельністю, як і зовнішні частини. Колони справляли враження висічених із одного блоку. Цього ефекту вдалося досягнути завдяки дуже докладному розтину кам’яних барабанів, які мало не ідеально прилягали один до одного. Неточності на стиках були усунуті шліфуванням поверхні піском і водою. Всередині колон містилися квадратні отвори. У них вбивали чопики з оливкового дерева. Отож, будівничі не вживали ні мулярського розчину, ні металевих елементів.

Збережені свідчення одностайно підтверджують, що роботи, за якими наглядав Фідій, виконували в атмосфері радості й ентузіазму. Нічим іншим не можна пояснити досконалості конструкції та швидкості, з якою поставали храми. Парфенон, розпочатий у 477 році до Р.Х., був викінчений загалом упродовж дев’яти років, хоча робота над фризами тривала ще шість років. Пропілеї, остаточному викінченню яких завадила пелопоннеська війна, були споруджені в рекордному темпі за п’ять років.

Перекази кажуть, що сама богиня Афіна безпосередньо чувала над роботами. Коли один із найкращих ремісників упав із риштовань і зазнав смертельних уражень, Афіна з’явилась уві сні Периклові та порекомендувала чудесне зілля, яке врятувало життя творцеві. Розповідь ця виглядає живцем вийнятою з хронік будівничих готичних кафедральних соборів.

Гора, на якій стоять храми Акрополя, прекрасна, вона з трьох боків стрімко спадає униз, її майже прямовисні схили мають синьо-сіру барву. Лише з боку моря схил є лагіднішим, проте проща на святі пагорби завжди мала характер доволі обтяжливого підйому. Скеля Акрополя має висоту 50 метрів. Пласка вершина гори має форму, близьку до трикутника з основою 150 і довжиною 300 метрів. Уже в цих числах можна зауважити природний модуль і принцип пропорції, так, наче земля сама запропонувала перший такт ритмам архітектури.

На Акрополь сьогодні входять крізь браму, яку називають Брамою Беле. Патетичний напис грецькою мовою повідомляє, що то Франція відкрила цю браму, а також мури, вежі й сходи. Дата: 1856 рік.

Те, що французький археолог назвав головним входом і гадав, що він походить із класичної епохи, було всього лиш місцем між двома пілонами, спорудженими в епоху пізньої імперії без жодного сліду грецької конструкції. їх збудували, мабуть, у ті часи, коли Акрополь мусив боронитися від варварів із Півночі.

Здавалося б, немає речі, краще дослідженої в археології, ніж топографія Акрополя. Таку думку нав’язують путівники, які grosso modo[29] подають розташування головних споруд епохи Перикла. Проте, не варто забувати, що священний пагорб був населений ще від неолітичних часів. Тут знайдені сліди палацу мікенської епохи і рештки циклопічних мурів, подібних до тих, які ми бачимо в Аргосі та Мікенах. Либонь тут будували дерев’яні храми, пізніше тирани зводили споруди з каменю. Тут ховали перших легендарних афінських королів і шукали притулку від нападів ворогів. Цей подвійний характер, фортеці й місця культу, Акрополь зберігав упродовж тисячоліть своєї бурхливої історії.

Стара дорога, якою простували процесії, щоб піднятися на священний пагорб, задля зручності туристів замінена стежками, які зиґзаґом в’ються між деревами. У міру наближення до мети зникають будинки, які розташовуються на узгір’ї. Першим гине Ерехтейон, котрий заступає масивна стіна Пінакотеки, відтак Парфенон. Могутні стовбури колон, нагромадження бастіонів, навала прямокутних кам’яних мас приваблюють погляд. Чим були Пропілеї, якими так пишалися афіняни? Вони з певністю не мали оборонного значення. Ні, вони виражали марну надію людей Периклової доби, що Акрополь ніколи вже не буде фортецею, останнім притулком. Хто б не ступав із яскравого світла у тінь прикритої не існуючим нині дахом колонади, мусив зазнати відчуття подиву й пошани до могутності міста, яке звело таку будівлю.

Якщо дозволите поспекулювати на тему естетичної функції Пропілеїв, то здається, що вони були кам’яною завісою, затримкою погляду. За нею очікувала зустріч віч-на-віч із Парфеноном. Це було наче втягування повітря в легені перед вигуком захвату. Коли поминути Пропілеї, Парфенон з являється більш несподівано, величніший, могутніший, аніж коли б він виростав поволі на очах, крок за кроком нашої мандрівки.

Проте, не варто забувати, що — абстрагуючись від стану пам’ятки — ми бачимо сьогодні Акрополь зовсім по-інакшому, ніж люди античності. Афінянин V століття до Р.Х., перетнувши Пропілеї, помічав заледве горішню частину Парфенону, західний фасад якого був перекритий муром, що оточував не існуючу вже тепер святиню Артеміди. Його погляд, мабуть, насамперед приваблювала дев’ятиметрова статуя Афіни Промахос, втрачений витвір Фідія. Ліворуч від статуї Афіни містилася бронзова квадрига, а праворуч — трофеї, здобуті у персів під час другої мідійської війни: носи кораблів, обладунки, шоломи та щити.

Античні туристи були менш вразливими до чистих естетичних вартостей архітектури — ліній колон, рівноваги мас — натомість, їх захоплювали всілякі курйози (скажімо, модель троянського коня), пам’ятники, ex vota, трофеї, стели, реліквії, дерева й камені міфічного походження. Про це свідчать бодай дріб’язкові описи цих неважливих для нас подробиць, споряджені античними письменниками-мандрівниками, як-от Полемон із II ст. до Р.Х., який присвячує їм аж чотири книги свого твору. Адже античні храми, і Акрополь теж, не були тільки місцем культу, а й справжніми музеями диковин і народних пам’яток.

Пропілеї, ця марнотратна, гордовита, палацова, так і хочеться сказати, театральна декорація, обійшлись у чотири рази дорожче, ніж головний храм Акрополя. Цю споруду Мнесікл встиг завершити напередодні пелопоннеської війни, проте обидва крила свідчать про ґвалтовне припинення робіт.

На північному боці Пропілей — Пінакотека, порожній тепер музей грецького малярства, цілковита втрата якого прирікає нас на домисли й фантазії. Чи й справді воно було таким натуралістичним, що виногрона Апеллеса вабили птахів? І як уявити собі малярство Памфілія, який малював громи й блискавиці, й те, що, як пише Пліній, «неможливо намалювати».

У південному крилі, на висунутому щонайдалі бастіоні — невеликий іонійський храм Афіни Ніке, бентежно легкий і крихкий, понад урвищем, з якого кинувся нещасний Егей.

Довго вважали, що Парфенон у часи Перикла з’являвся очам після того, як минались останні колони Пропілеїв. Тимчасом треба було наблизитися до його західного фасаду, де містилося трикутне подвір’я з малими Пропілеями, щойно крізь яке можна було побачити всю велич будівлі. Грецькі архітектори не лише зводили храми, але, використовуючи перепади терену, тераси й мури, облаштовували «точки огляду» з такою ж послідовністю й вишуканістю, як і інші архітектурні деталі.

Парфенон є, мабуть, одним із найкрасивіших доричних храмів. Він виглядає значно більшим і могутнішим, ніж про це свідчать реальні виміри: довжина — 69, ширина — 31, висота — 17 метрів. Це враження величі, якщо ми не бажаємо удовольнитися зауваженням естета: «Грецькі храми не мають розмірів, вони мають лише пропорції», — випливає також і з того, що будівля наче відірвана від землі. Вона стоїть на потужному стилобаті з трьома сходинами різної висоти. Найвищою є та, на яку спираються колони.

Ця будівля поранена, обдерта від скульптур, які становили істотну, нерозривну частину архітектури. Погляд греків неодмінно біг до порожніх нині верхніх частин храму, де Фідій зобразив суперечку за Аттику між Посейдоном і Афіною (західний фронтон) і народження Афіни (східний фронтон). Скульптури були поліхромовані золотом, розмальовані блакиттю, червінню й брунатом, і то аж ніяк не «делікатно», як би того хотілося блідим естетам. Не для нас були створені ці кольорові образи античного неба, а для купця з Делоса, для селянина з Беотії, для делегатів далеких і бідних союзних міст, щоб їх засліпити. Афіна, ототожнена з містом, була, мов у гомеричних гімнах, осяянням сили. Великий Олімп дрижав під тягарем могутньої богині з зелено-голубими очами: «Земля навколо пронизливо кричала, бурхливо пінилося море й знімалося темними хвилями, а потім хвилі гіркі раптом спинялися».

Темою метопів була гігантоманія, здобуття Трої, боротьба з амазонками і врешті бій кентаврів із лапітами. Вибір цих легендарних епізодів зовсім не випадковий і мав свій виразний ідеологічний сенс. Він становив неначе міфологічний пролог до перських воєн, увінчаних звитягою Європи над Азією. Старий Завіт грецьких легенд подає тут руку творцям щонайсучаснішої історії.

Частково збережений так званий внутрішній фриз представляє панафінейську процесію[30]. Це колективний портрет вільних громадян вільного міста, які йдуть скласти шану своїй небесній покровительці. Ті, хто насправді стояв на сходах храму, були перенесені у товариство богів не навколішки, а в прекрасному поході, без фальшивої скромності і без викличної погорди богоборців. Бентежна річ (бентежна для тих, для кого грецькі храми є набутком раціоналізму), що той фриз був майже невидимим, постійно перебуваючи в тіні від плафону перистилю.

Сьогодні всього того немає. Ми навчилися дивитися на твори грецького мистецтва як на фрагменти й уламки. Ми надто легко повірили, що своєю досконалістю й красою вони завдячують власне тому, що є фрагментами й уламками. Ми не здужаємо, ба навіть не хочемо уявити собі Венеру Мілоську чи будь-який грецький храм таким, якими вони були насправді.

Ми черпаємо особливе (ніколи, мабуть, до кінця не проаналізоване) естетичне задоволення з того, що капітель колони не підтримує нічого, що мармурова щока богині раптом втрачає свою тілесну гладкість і стає суворим шерехатим каменем. Це постійне сусідство мистецтва й природи, виразна межа між тим, що висікло долото митця і долото природи, не будить уяви, щоб домислити цілість, а навпаки — стишує її.

Естети XIX століття (та й сьогодні подібне ставлення до античних творів мало не повсюдне) були неначе задоволені тим, що споруди греків дійшли до нас, обдерті від барв і скульптур. Час редукував їх до скелету, до рудиментарних форм. Нас переповнює радше інтелектуальна, ніж чуттєва радість, яка випливає з аналізу форм. Ми п’яніємо від «оптичних коректур» греків, завдяки яким їхні найчудовіші споруди здаються, наче вони вийшли з-під долота одного скульптора. Колони, поставлені на кутах, далебі дещо товщі, позаяк їх більшою мірою атакувало світло, а воно має здатність виструнчувати форми, а також ближче розташовані до своїх сусідок, щоб не здаватись ізольованими. Лінії стилобату й архітраву не є горизонтальними, а ледь заокругленими. Для великих будівничих Парфенону Іктіна й Каллікрата ті «оптичні корективи» не були, певно, лише справою естетики, а реальним технічним постулатом: забезпечити споруді цілісність і статику.

На північ від Парфенону, поблизу муру Фемістокла розташований Ерехтейон, закінчений щойно в 407 році до Р.Х. У класичні часи, всупереч очевидній хронології, його називали старим храмом. Геродот розповідає, що під час мідійської війни, коли перси вдерлися на Акрополь, останні його захисники саме тут шукали притулку, тут вони благали про чудесне втручання богів. Цей епізод свідчить, що то було найсвятіше місце святого пагорба, можливо, осідок оракула в докласичні часи, а також палац мікенських королів.

Попри розкопки й дослідження, які тривають уже десятки років, Ерехтейон залишається однією з найважчих для розуміння грецьких святинь. Розмаїті культи мішаються між собою і нашаровуються навзаєм. «Справжній хаос святого місця», — як хтось слушно сказав.

Ерехтейон не справляє, як Парфенон, враження однорідної споруди, і справді то були два поєднані храми: східна частина присвячена Афіні, а західна — Посейдонові, якого традиція інколи ототожнювала з Ерехтеєм, одним із перших міфічних володарів Аттики. Отож, за задумом його творців, то був храм єднання, позаяк, як відомо, обидва олімпійські божества вели суперечку за афінську землю.

Північна частина Ерехтейону, і з точки зору плану, і її значення, є найбільш таємничою. Відомо, що вівтар містився зазвичай перед грецькою святинею, тут, натомість, знаходимо всередині аж три вівтарі. То був також храм-мавзолей, чи точніше храм-гробниця, де оточені шаною, під портиком каріатид спочивали рештки перших королів Аттики. Кам’яні лави, які бігли вздовж мурів, насувають припущення, що тут відбувалися ініціації. Таким чином, іонічний храм вкриває найстаріший релікварій афінських міфів і культів.

Чим є Акрополь як ціле? Відповідь зі шкільних підручників звучала б: гармонійним архітектурним комплексом. Проте неупереджений погляд зауважує, що це не так. Монументальний дорійський Парфенон сусідить із іонійським Ерехтейоном, потужні Пропілеї — з вишуканим, легким, відшліфованим, мов рисунок, храмом Афіни Ніке.

Археолог Арнолд Волтер Лоуренс на підставі порівняння Акрополя з Персепольським палацом дійшов висновку, що Перикл прагнув змагатися з блискучою спорудою переможених перських монархів. Доказом цього начебто є чужий грецькому мистецтву принцип асиметрії, зосередження головних акцентів на одній, не центрально розташованій споруді, чудовий вхід до палацу, а також певна надмірна розкішність зовнішнього декору.

Простішу й більш імовірну відповідь на запитання, чому Акрополь не є цілісним комплексом, дає сама хронологія поставання окремих споруд. Ми не знаємо планів Перикла, бо вони так і не були ніколи втілені до кінця. Роботу обірвали спалах війни і смерть вождя. Його творінням є Парфенон і Пропілеї.

Обидві будівлі зродились одним духом. Монументальні, чіткі у плані, вони виражають тріумф демократії, сповненої гордості та віри в майбутнє.

Коли Перикл проголошує (відому завдяки переказові Фукідіда) поховальну промову на честь афінян, загиблих у перший рік пелопоннеської війни, можна би сподіватися довгої літанії богів, під опіку яких він віддає долю громадян. Тим часом це похвала місту. Ім’я Афін звучить не лише у піднесеному, але мало не в релігійному чи містичному тоні.

Пелопоннеська війна поклала край могутності Афін. Її тінь можна виразно спостерегти на спорудах Акрополя. Парфенон є на двадцять років старшим від Ерехтейону (різниця заледве в одне покоління), але храми ці виглядають так, наче походять із різних епох. Перший — потужний, присвячений одному божеству чи обожненню міста. Другий — із примхливим планом (зали у двох рівнях, три входи, оздоблені наче завеликими, нефункціональними каріатидами), він громадить під своїм дахом багатьох героїв і богів. Можна дошукатись у цьому характерної для епох занепаду втечі в минуле, повернення до давнини, ґвалтовного шукання традиції. Колони Парфенону — мов скам’янілий хор Антігони[31]. Ерехтейон, подібно до драм Еврипіда, є провісником елліністичного світу, світу посварених імперій і сум’яття.

II

Афіни, багаті руїнами старовинних палаців,

є великим, убогим шпиталем,

де стільки ж злидарів, скільки християн.

Бабен

Упродовж майже двох із половиною тисячоліть Акрополь заливали хвилі воєн, облог, грабунків і профанувань. Здається неймовірним, що вдалося частково відтворити творіння Перикла. Кілька готичних написів, турецькі надмогильні камені, венеціанські леви — це єдине матеріальне свідчення, яке розповідає про бурхливу історію святого пагорба.

Олександр Великий знав, що Афіни є і ще довго залишатимуться центром антимакедонської іреденти. Однак престиж колишньої столиці Греції був таким значним, що після битви під Граніком, яка відчинила йому ворота до Азії, він присилає двадцять здобутих щитів, котрі повісили на колонах Парфенону.

Син одного з його генералів, такий собі Деметріос, якого звали Здобувачем Міст, вчинив профанацію, якої ні раніше, ні пізніше не нотує історія Акрополя. Він просто оселився у Парфеноні, тобто частину храму переробив на свою приватну резиденцію, пояснивши афінянам, що сама богиня запросила його до свого дому. При цьому він поводився надто вільно: влаштовував багаті учти в товаристві відомих куртизанок, а коли скандал переходив усі межі, відбувалися театральні примирення з богинею. Плутарх розповідає про це з похвальною стриманістю: «З огляду на славу міста немає потреби оповідати ясно та з усіма деталями про всю ту мерзоту й підлоту, вчинені тут». Епізод із Деметріосом виглядає живцем запозиченим із Життєписів цезарів Светонія.

Зруйнування Коринфа римлянами в 146 році до Р.Х. (промовистий опис Полібія: «Образи повержені у прах і на них розляглися вояки, які грають у кості») мало б стати жахливим memento[32] для афінян. Проте у цьому місті, де кожен ритор був невтішним коханцем втраченої свободи, тільки й чекали на добру нагоду для реваншу.

Внутрішні труднощі Риму схилили короля Понту Мітрідата шукати ворогів Риму на Сході та в Греції. На чолі антиримського руху в Афінах стає ритор Арістіон, якого натовп проголосив стратегом. Римський сенат посилає проти Мітрідата Суллу. Його військові сили були слабкі, але жорстокість, із якою він узявся до того, щоб поставити греків на коліна, — незмірна. Скарбниці Олімпії, Епідавра та Дельфів були пограбовані, священні гаї вирубані. «Ми — солдати богів, позаяк боги нам платять».

Облога Афін тривала довгих десять місяців. Найстійкіше боронився Акрополь. Коли Арістіон, який надміру довіряв промовам, послав двох риторів, щоб ті переконали римського вождя у потребі припинити облогу, Сулла відповів коротко: «Сенат і римський народ прислали мене сюди не для того, щоб я брав уроки красномовства, а щоби покарати бунтівників». У травні 86 року до Р.Х. Акрополь упав. Різанина захисників, самогубство кращих громадян, і кораблі, навантажені творами мистецтва й рукописами, пливуть у напрямку нової столиці світу.

Важко бодай приблизно встановити баланс жертв і втрат, яких зазнала Греція, щоб стати школою Риму. Адже, до військових грабунків, тобто майже «офіційних», варто додати значну кількість творів, вивезених приватними колекціонерами.

За кілька років до Першої світової війни археологічною сенсацією стало відкриття на морському дні поблизу узбережжя Тунісу, на широті місцевості Махдія, корабля, навантаженого творами мистецтва, меблями, ба навіть готовими архітектурними елементами, як от чотириметрові колони, блоки мармуру, капітелі. Ці об’єкти мали високу мистецьку вартість, і вчені без проблем дізналися на підставі інскрипцій на надгробних стелах, що вони походять із Афін. Кораблетроща, мабуть, трапилася на початку І століття до Р.Х. То був, безумовно, один із кораблів, який віз здобич Сулли з Пірея до Рима. Гнаний бурею, надміру перевантажений, він розбився біля узбережжя Тунісу. З інших джерел відомо, що Сулла вивозив із Афін колони, які були використані на відбудову Капітолію, спаленого під час громадянської війни.

Славетний процес Верреса у 70 році до Р.Х., який обезсмертила звинувачувальна промова Цицерона, дає нам цінні аналогії та поняття, чим був римський «голод на мистецтво». Веррес упродовж трирічного високого урядування на Сицилії грабував усе, від пам’ятників богам у храмах до перснів, які зауважував на пальцях багатих сицілійців. Вовчий апетит нових володарів світу аж ніяк не супроводжувався компетентністю, і можна часто спіткати дивовижну необізнаність римлян. Консул Муммій, який здобув і пограбував Коринф, погрожує особам, відповідальним за транспортування до Риму предметів грецького мистецтва, що коли ті їх ушкодять, то він їх змусить — наче то було можливо — відтворити шедеври.

Зрештою, і сам Цицерон, пристрасний колекціонер, про що свідчать його листи до Аттика, коли той перебував у Греції («Якщо знайдеш якісь скульптури, що мені б відповідали, не вагайся й купи мені»), вчинив у промові проти Верреса низку різних помилок (хибна атрибуція, брак розмежування істотних мистецьких цінностей тощо).

Від часів Августа римські цезарі проводили щодо Афін радше ліберальну політику. Петроній у Сатириконі жартує, що в Афінах легше було спіткати бога, ніж людину. Далебі, під римським пануванням давня столиця Греції переживала справжню навалу пам’ятників не лише богам і цезарям, а й другорядним покровителям і благодійникам міста. Сам Август мав чимало статуй в Афінах і принаймні одну на Акрополі. Поблизу Парфенону, за двадцять метрів від його східного фасаду, було зведено храм, присвячений Римові та цезареві. Від нього залишилася дещиця фрагментів, із яких можна здогадатися, що ця невелика, округла, важка будівля, поруч із шедеврами доби Перикла була, м’яко кажучи, естетичним непорозумінням. Поруч із західною стіною Пінакотеки досі перебуває гігантський п’єдестал із сірого мармуру, на якому височіли колись пам’ятники на честь одного з королів Перґаму, а відтак Антонія[33] і Клеопатри, врешті Агріпи, цезаревого швагра, котрий, як відомо, добився привілеїв для міста.

Не тільки п’єдестали міняли власників; часто на існуючий торс просто накладали нову голову цезаря і вибивали новий напис, отож цей пам’ятник по черзі представляв Тиберія, Нерона, Віспасіана чи Тита.

Святий Апостол Павло надто полестив афінянам, назвавши їх найбільш релігійними з людей, побачивши в Афінах храм, зведений невідомому богові. Це був звичайний запобіжний засіб, так само, як пам’ятники цезарям не були доказом ентузіазму, а радше опортунізму.

Цезарям Клавдієві та Калігулі приписують спорудження великих сходів у капітолійському стилі, які вели до Пропілеїв. Один із найбільш автентичних приятелів Еллади, цезар Адріан, втілював свої плани прикрашання Афін поза межами святого пагорба. Проте, як занотував Павсаній, його пам’ятник містився всередині Парфенону, не відомо, чи тому, що Адріан вважав себе новим Тезеєм, чи тому, що на заставленому вщерть пам’ятниками святому пагорбі годі було знайти належне місце.

Юліан Відступник був останнім цезарем, який прагнув повернути богам Еллади Олімп, а Греції — колишню славу. В листі до сенату й афінського люду цезар пише: «Скільки потоків сліз я пролив, скільки разів стогнав, простягаючи руки в бік Акрополя і прохаючи Мінерву, аби вберегла вона свого слугу й не покидала його».

Легенда каже, що він вислав послів до Дельфів, пограбованих герулами, щоб вислухати поради піфії та випросити благословення для своїх планів. Він отримав таку відповідь: «Скажи королю: в руїнах лежить храму колишнього радісна споруда; бог не має притулку; тиша джерел і гаїв лаврових; навіть вода перестала промовляти».

Піском забуття припало ім’я Дексіпа. Не було тоді ні Плутарха, щоб написати його життєпис, ні видатного скульптора, котрий переказав би нам його портрет. А прецінь той афінський оратор і письменник заслуговує на пам’ять еллінофілів. Коли в середині III століття готи здобули Аттику, і їм вдалося захопити мури Афін, Дексіп у ярах Пентелікону й Парнасу організував імпровізовану армію з громадян, яка вигнала готів. Остання, хоча й недовга перемога греків. У Луврі зберігається напис на честь Дексіпа. З нього ми довідуємося, наче він був архонтом і членом почесного комітету Великих Панафіней, що свідчить про живучість (принаймні номінальну) традиційних афінських інституцій.

Наприкінці IV століття Афіни переходять під владу Візантії. У Константинополі в 425 році постає «університет», контрольований і фінансований державою. Вільні школи афінських філософів тим разом отримують серйозного конкурента. Століттями Афіни витримували змагання з іншими осередками античної цивілізації, проте неоплатонічна доктрина, яка так бурхливо розвивалась у IV–V століттях, була засуджена як ворожа державній релігії — християнству, і це стало однією з головних причин вигнання з Афін філософів і риторів на підставі едикту Юстиніана в 529 році. Цей адміністративний акт був дошкульнішим, аніж будь-яка програна битва. Афіни звели до ролі невеликого гарнізонного містечка Східної Імперії.

Парфенон на межі VI і VII століть перебудували на церкву Премудрості Божої. То, властиво, була адаптація існуючої в незмінному стані грецької святині. Між колонами перистилю виріс мур. Із західного боку до храму був пробитий вхід, а старий вхід замурували, створивши апсиду, вкриту фресками. Під пласким плафоном добудували куполоподібне візантійське склепіння. Стіни вкрито фресками, єпископський трон «позичено» з театру Діоніса. Всі ці роботи, втім, не змінили конструкції Парфенону. Його зовнішній вигляд залишився непорушеним. Подібним чином Ерехтейон переробили на церкву Матері Божої.

Володарі Візантії рідко відвідували столицю давньої Еллади. Найміцніше в пам’яті людській запав візит Василія II на початку XI століття, який обрав Акрополь, щоб саме тут відсвяткувати свою перемогу на болгарами. То був уклін уже давно покійній традиції.

Про духовний стан мешканців Афін наприкінці XII століття дають уявлення збережені проповіді Михайла Акоміната, який упродовж тридцяти років був афінським архієпископом. Його резиденція містилася на Акрополі, службу Божу він правив у Парфеноні — отож, можна подумати, що він осягнув вершину мрій усіх гуманістів. У власних барвистих казаннях цей ерудит, християнин і шанувальник античності мішав міфологію зі Святим Письмом і екзальтував своє стадо, що воно є «золотим насінням», що воно мусить завдяки вірі морально перевищити Аякса, Діогена, Перикла й Фемістокла.

Бідні неписьменні овечки (до того ж, доволі складна етнічна суміш, яка говорила мовою, далекою від класичної грецької) слухали й нічого не тямили. Архієпископ Михайло не міг стримати розчарованого вигуку: «О Афіни — матере мудрості, як же низько ти сточилася в неуцтво! Коли я виголошую мої проповіді, такі прості, такі позбавлені штучності, мені здається, що я кажу речі незрозумілі, чужою мовою якихось персів чи скіфів».

Хвилі хрестових походів послабили Візантійську Імперію, й без того вже виснажену постійною боротьбою з турками і болгарами. Греція відпадає від Візантії безповоротно, її ділять на низку князівств. Афіни припали в уділ Оттонові де ля Рошеві, котрий прийняв титул Меґас Кир і виклопотав у короля Франції титул герцога. Так постає франконська династія, яка володіла Аттикою впродовж трьох поколінь, аж до смерті в 1308 році позбавленого нащадків останнього з аттичних де ля Рошів. У ті часи Акрополь був перетворений на середньовічну фортецю. Його оточили мури з бланками, а у південному крилі Пропілеїв спорудили велику чотирикутну вартову вежу, що проіснувала аж до останньої чверті XIX ст.

Поблизу місця, де Філіп Македонський розгромив греків, а Сулла здобув перемогу над експедиційним корпусом Мітрідата, франки зазнали поразки, завданої їх каталонцями. То були наймані вояки, яких візантійський цезар Андронік Палеолог завербував для боротьби проти турків. Проте невдовзі вони почали чинити завоювання на власний розсуд. Погром франконських рицарів був тотальний. До рук каталонців потрапили Афіни й Фіви, але їхнє панування тривало недовго і не зоставило жодних слідів у архітектурі святого пагорба.

Завдяки флорентійцям із багатої купецької родини Ач’яюолі — наступних володарів афінського герцогства — Акрополь пережив одну із найбільш особливих архітектонічних пригод. Отож, один із Ач’яюолі, Неріо, мав амбіцію, щоб Афіни не поступалися княжим дворам італійського треченто. Головні споруди Акрополя, Парфенон і Ерехтейон, були храмами. Залишилися Пропілеї, які перетворили на палац в італійському стилі. Монументальний вхід часів Перикла обмурували, в мурах пробили вікна, отримавши таким чином чотири великі зали для прийомів. Це особливе, італійсько-доричне Палаццо д’Акрополі було поєднане з Пінакотекою. На її пласкому даху добудували ще один поверх.

У 1456 році, невдовзі після падіння Константинополя, намісник Магомета II Омар перейняв у власність Афіни. Для турків то був стратегічний пункт, і нічого більше[34].

Нова техніка війни, вирішальна роль артилерії, яка тріумфувала під час здобування Візантії, вимагали принципових змін в оборонній архітектурі святого пагорба. Середньовічні укріплення афінських герцогів були недостатніми. Пропілеї поглинули оборонні мури, всередині фортеці постали військові будинки, склади амуніції. Парфенон перетворили на мечеть. Єдиним архітектурним додатком, який виднів ззовні, був мінарет, посаджений на дах класичної споруди. В Ерехтейоні містився гарем аги замку.

Склади пороху опинилися всередині Пропілеїв, у спеціально збудованій залі з куполом. Народні перекази, повторені певним французьким мандрівником, кажуть, що в 1656 році ага Акрополя під час одного з мусульманських свят вирішив розбомбити церкву Святого Димитрія. Отож, уночі напередодні здійснення цього нікчемного наміру розігралася буря, і блискавка, яка влучила в Пропілеї, викликала вибух, що знищив дах, плафон і архітрави. Склади пороху пізніше перенесли до Парфенону, солідна конструкція якого, як гадали, давала гарантії безпеки.

Упродовж майже двох століть турецькому пануванню не загрожувало жодне зовнішнє втручання, крім короткої та безглуздої експедиції венеціанців через кілька років після перетворення Акрополя на турецьку фортецю. Амбіції морської республіки віджили після розгрому добірних османських військ під Віднем у 1683 році. Та далека битва стала вирішальною для долі найславетнішої споруди Акрополя.

Уже навесні 1684 року відбувається розрив стосунків між Венецією та Туреччиною. Через рік, улітку, венеціанська армія під командуванням Франциска Моросіні висадилася на Пелопоннесі, здобувши низку перемог і врешті опанувавши весь півострів. Військовими силами Моросіні командували офіцери різних національностей: шведи, німці та французи. У воєнних операціях відзначився граф Отто Вільгельм Кеніґсмарк, син славетного командира часів тридцятилітньої війни. Його дружину в поході супроводжує dame de compagnie[35] Анна Акергельм, мемуари й листи якої є цінним джерелом для пізнання перебігу того нещасливого походу.

Захоплення Пелопоннесу не вдовольнило венеціанців, бо турки вдалися до оборонної тактики. Наслідком війни стало розширення атак, і штаб війська Моросіні вагається між двома проектами: перший стосується атаки на острів Евбею, другий — здобуття Афін. Врешті був прийнятий той другий проект. Турки готуються до облоги Афін і зміцнюють оборонні позиції. Жертвою цих операцій став храм Афіни Ніке, котрий турецькі інженери зрівняли з землею, щоб розчистити місце для бастіону, на якому встановили батарею гармат. Матеріал із зруйнованого храму послужив для зміцнення фортифікації.

Венеціанці чинять підступний воєнний маневр, покликаний переконати турків, що метою атаки є острів Евбея. Насправді висадка відбулась у Піреї, і армія Моросіні, не натрапивши на серйозний опір, наближається до Акрополя, головного пункту оборони. Артилерія та суходільні війська венеціанців стискають перстень оточення навколо фортеці. Обидві ворогуючі сторони готуються до довгої та виснажливої облоги.

Обстріл Акрополя мортирами має характер, якщо можна вжити сучасної термінології, докучливого вогню. Однак уже 26.ІХ.1687 р. ядро, випущене з гармати, розміщеної поблизу пам’ятника Лісикратові, пробиває дах Парфенону і призводить до потужного вибуху. В повітря злітає більше двадцяти колон, величезні частини архітраву, склепіння, дах і мури naos. Під руїнами гине турецький паша, командир гарнізону й чимало вояків. Через три дні над жалюгідними руїнами майорить прапор із левом святого Марка.

Перемога венеціанців була затьмарена почуттям провини. Граф Кеніґсмарк, мабуть, не був бездушним генералом. У часи своєї юності він здобув солідну освіту і в Лейпцизькому університеті виголосив латинською мовою дискурс про нещасну долю Афін, які потрапили до рук варварів. Історія розпорядилася так, що він завдав улюбленому місту найдошкульнішого удару. Анна Акергельм пише, «як щиро й сильно шкодує граф, що зруйнував чудовий храм Мінерви, який простояв три тисячі літ» (незначна неточність хронології) і висловлює переконання, що вона вже ніколи не буде відбудована. У цьому є чимало лицемірства. Існує обґрунтоване припущення, що грецькі шпигуни поінформували Кеніґсмарка, хто перебуває в Парфеноні, і отой фатальний постріл не був випадковим.

З купи сміття, на який тепер перетворено Акрополь, Моросіні хоче привезти до Венеції центральний фрагмент парфенонського фронтону, де зображено суперечку Афіни з Посейдоном. У рапорті до сенату він пише: «Передбачаючи залишення Афін, я прийшов до думки забрати кілька найгарніших декорацій, які могли б додати блиску Республіці. Задля цієї мети я намагався відокремити від фасаду храму Мінерви, де розміщені найгарніші скульптури, статую Юпітера і барельєф із двома чудовими конями. Але коли тільки почалося знімання цих скульптур, усе рухнуло вниз із величезної висоти, і це просто диво, що робітникам не сталося жодного лиха»[36].

Здобуття Афін Моросіні було нонсенсом із стратегічної точки зору. Венеціанці відступають із міста, забираючи з собою частину тубільного християнського населення. До спустошеної Аттики повертаються турки, які повторно укріплюють Акрополь. Всередині розбитого Парфенону, наче у клітці з вирваними прутами, вони збудували невелику мечеть без мінарету.

Зміни Афін чи бодай самого Акрополя упродовж століть важко простежити через мізерність іконографічного матеріалу. Середньовічні чи ренесансні рисунки представляють Афіни просто фантастично — як фламандське місто біля моря з готичним церквами чи похмурий північний замок. На морських мапах Афіни називають Сетіна, а Акрополь, який видно з моря, був тільки об’єктом орієнтування.

Мандрівки до Греції та опис збережених пам’яток стали можливими щойно у XVII столітті, коли спершу Франція, а відтак Англія встановили дипломатичні стосунки з Високою Портою. В Афінах створюють місії, щось, що сьогодні можна було б назвати консульством, представництвом політичного й торговельного характеру. Осіб, які складали в ті часи, скажімо, французьку «колонію», можна було полічити на пальцях обох рук: кілька місіонерів, приблудний рушничник і ще кілька осіб невизначеного фаху. Відвідини Акрополя були, властиво, неможливі, принаймні дуже утруднені, позаяк турки, побоюючись шпигунів, не впускали чужинців у фортецю.

Тому так дивують повідомлення впертих мандрівників, котрим вдалося спорядити описи й плани Афін і Акрополя, і то в умовах особистої загрози. Уявімо собі тих ентузіастів: вони багато днів мандрували на спині в осла, ночували в загублених у горах пастуших куренях і врешті досягали міста своїх мрій. Тут починалися складні переговори з командиром фортеці, підтримані мішечками кави й вгодованим домашнім птаством. Врешті їм дозволяли екскурсію, супроводжувану низкою обмежень і застережень. Тоді вони поспіхом прослизали до фортеці, поміж турецькими наметами, військовими спорудами та храмами, під чуйним оком недовірливих вояків, із приладами для обмірів, записником і незмінним Павсанієм, єдиним бедекером за останні кільканадцять століть. Усе залежало від гумору командира фортеці та його вояків.

Два члени лондонського Клубу Дилетантів, який фінансував чимало археологічних мандрівок на Схід, джентльмени Стюарт і Рівет, безперешкодно здійснили обміри античних афінських монументів, проте на голову англійця Вернгума і француза Робера де Дро посипалося каміння й погрози стріляти, коли вони міряли театр Герода Аттика.

Кумедно описує свої пригоди англійський рисувальник Едвард Додвел. Він працював на Акрополі, послуговуючись камерою обскурою — прототипом фотоапарата, що давала зменшений образ будівлі, тобто дозволяла зберегти в рисунку точні пропорції відтворюваних пам’яток. «Певного дня, коли я рисував Парфенон за допомогою моєї камери обскури, командир гарнізону спитав мене з виразною заклопотаністю, які то чари я роблю за допомогою моєї незвичайної машини». Додвел намагається пояснити і продемонструвати дію свого апарату. Турецький офіцер виразно переляканий. «Побачивши це […], я змінив тон і пригрозив йому, що коли він мені перешкоджатиме й чіплятиметься, я всаджу його до моєї чорної коробки». Відтоді Додвел працював без перешкод.

З-поміж мандрівників, котрі переказали нам цінні повідомлення про Акрополь, до того ж у період, перш ніж на нього впали бомби Моросіні, варто згадати єзуїта Бабена та ліонського лікаря й аматора античності Жакоба Спона. Особливо докладно описує Бабен Парфенон, що для нас має виняткову вартість ще й тому, що Павсаній (як ми вже знаємо, любитель усіляких диковин), промовчав у своєму творі про найкрасивіший храм Акрополя. Для французького єзуїта він є втіленням досконалості, яке перевищує естетично Святу Софію в Константинополі, а скульптури фризу й фронтону годі й порівняти з жодним іншим твором мистецтва, сучасного авторові. Як на часи розквіту бароко, судження Бабена є винятковим і мало не провокаційним щодо смаків епохи.

Тритомний звіт про грецьку мандрівку Жакоба Спона був опублікований у Ліоні в 1678 році. Знавці стверджують, що то була «перша модерна мандрівка до Афін, гідна такої назви». Сьогодні легко дорікати цьому освіченому мандрівникові помилками й неточностями, скажімо, тим, що він переплутав два фронтони Парфенону, ба навіть гірше, — приписав їх скульпторам епохи Адріана. Греція була країною, куди не ступала нога архітектора. Книга Спона швидко стала дуже популярною в Європі, її не забракло також у багажі Кеніґсмарка, про що згадує Анна Акергельм.

У Національній Бібліотеці в Парижі збереглася течка з рисунками. Реставратор наполеонівської доби дав їй доволі дивну назву: «Храм Мінерви в Афінах, збудований Адріаном, нарисований за наказом пана Нуантеля, посла при Високій Порті, перш ніж цей храм був зруйнований венеціанцями». Маркіз Нуантель був, безумовно, одним із найбільш здібних і моторних дипломатів Людовіка XIV. Залагодивши у турецькій столиці складну комбінацію, він вибирається в оточенні численної свити в мандрівку Грецією. До Афін він прибуває влітку 1674 року.

«Я вперше урочисто увійшов під гук гармат до скарбниці (Акрополя), де містяться ті дива, і повертався туди інкогніто чотири рази, щоб краще могти подивуватися і пізнати прекрасні скульптури, які мій маляр дуже добре відтворив».

Рисунки Парфенону — їх автором є Жак Каре — не шедевр, і це, зрештою, до кращого, бо митець із фантазією не був би таким докладним. Їх, безумовно, виконували поспіхом, з незручної позиції, без жодних полегшень у формі риштовань, але їхня вартість як документу — безцінна.

Нуантель був, мабуть, щирим шанувальником античних творів, і стурбованість за їх долю, а також менш безкорисливі мотиви виразно проглядають у рапортах посла. «Оригінали заслуговують якнайбільше, щоб їх умістили в кабінетах чи галереях Його Королівської Милості, де вони би втішались опікою, якою Величність оточує мистецтво й знання […]; тоді б опинилися вони поза досяжністю зневаги й образ турків, котрі, щоб запобігти ідолопоклонству, гадають, що чинять річ, гідну похвали, відбиваючи скульптурам носи або інші фрагменти».

Рисунки, які зберігаються в течці й були виконані під час мандрівки Нуантеля, свідчать, що чимало статуй парфенонського фронтону були суттєво ушкоджені, проте, якщо так можна висловитися, головний скульптурний комплекс зберігся в цілості.

Через століття французьким послом у Константинополі став граф Шуазель-Гоф’є. Двадцятичотирирічним юнаком він здійснив було мандрівку до Греції, яку описав у голосній книжці Voyage pittoresque dans l’Empire ottoman, en Grèce[37] Освічений гуманіст, член Академії Інскрипцій, пізніше Французької Академії, він мріяв, подібно до Нуантеля, щоб здобути для Франції колекцію грецьких скульптур. В Афінах діяв його агент Луї Фовель — консул, маляр і рисувальник. В одному з листів посол доручає Фовелеві здобути одну з каріатид Ерехтейону, а в іншому знову пише цілком відверто, щоб той не втрачав жодної нагоди вкрасти все, що тільки можна вкрасти. Ужинок цих спроб був, однак, дуже мізерний; хіба що одна метопа з фронтону, скинута бурею, перебуває тепер у Луврі.

Те, чого не вдалося здійснити французам, учинив чоловік, прізвище якого досі будить гнів у філоеллінів — Томас Брюс Елґін. Байрон сказав про нього з кусючою іронією: «Quod Gothi non fecerunt, Scotus fecit»[38]. Призначений у 1789 році англійським представником при Високій Порті, лорд Елґін узявся за справу перенесення скульптур Акрополя «в більш безпечне місце» з нечуваною енергією, мобілізувавши всі доступні політичні й фінансові засоби. Йому вдалося отримати дозвіл турецької влади на виготовлення гіпсових відливків, а також вивезення каменів із написами та певних дрібних фрагментів скульптур. Навколо Парфенону виростають риштовання. Два італійські архітектори, два фахівці з відливів (теж італійці) та російський маляр Фьодор Івановіч, званий не надто ввічливо «калмиком лорда Елґіна», а також десятки робітників під керівництвом маляра Люджієро, беруться до праці. Найбільш інтенсивний період припадає на 1801–1803 роки. Оті «кілька скульптур», про які йдеться в турецькому дозволі, можна нині побачити в лондонському Британському Музеї. Насправді це гігантська колекція, яка складається з дванадцяти великих фрагментів фронтону, п’ятнадцяти метоп і п’ятдесяти шести барельєфів фризу, на яких зображена панафінейська процесія.

Пригоди Елґіна могли б стати канвою захоплюючого роману: арешт лорда у Франції, втеча Люджієро після спалаху турецької війни, затоплення яхти, що везла безцінний вантаж, і видобування скульптур ловцями губок, врешті, багатолітні полеміки та дискусії в парламенті й у пресі, які розважають моральні, естетичні та фінансові аспекти всієї цієї афери. Лише в 1816 році англійський уряд закупив колекцію (Елгін зажадав за неї сто тридцять шість тисяч) за суму в сто тридцять п’ять тисяч фунтів стерлінгів. Сума величезна як на ті часи, і частина англійської преси не стримувала гніву, представляючи на сатиричних рисунках Джона Була в оточенні злиденної родини, яка волає: «Не купуй, татку, того каміння, дай нам хліба».

Вище ми сказали, що до уваги брали також естетичну вартість скульптур Фідія та його школи. Можна припускати, що, коли б мармурові скульптури, привезені лордом Елґіном, походили з елліністичної доби, англійський уряд не був би таким скупим.

Не бракувало також голосів ентузіастів, проте комісія, яка складалася з найвидатніших англійських митців того часу, оцінила твори Фідія та його школи як такі, що стоять дещо нижче Аполлона Бельведерського чи групи Лаокоона.

На межі XVIII й XIX століть у Греції з’явився новий тип туриста — романтичний пілігрим. Чимало рисунків зображають гордовитого юнака, одягнутого в чорну пелерину, котрий спирається на зламану колону і з меланхолією споглядає отару овець посеред мармурових руїн. «О Солоне! О Фемістокле! Командир чорних євнухів є господарем Афін і всіх інших міст Греції».

Цей вигук вирвався з уст Франсуа-Рене де Шатобріана. Автор Духу християнської віри під час своєї мандрівки з Парижа до Єрусалима (1806 рік) зупинився на один день у Спарті і на чотири дні — в Афінах. Не вдаючи з себе ні археолога, ні соціолога, ні мистецтвознавця, він залишив нам у своїй Itenéraire de Paris à Jérusalem[39] сторінки, які чудово представляють Афіни за кільканадцять років до кінця турецької неволі.

Ранній ранок. «[…] Афіни, Акрополь і рештки Парфенону забарвилися найпрекраснішим кольором квітки персика; скульптури Фідія, горизонтально поцілені золотим променем, оживилися; рух тіні зумовив, що барельєфи, здавалося б, рухаються на мармурі; вдалині море і Пірей були зовсім білими від світла; коринфський замок відбивав блиск нового дня; він блищав на західному небосхилі як скеля пурпуру й вогню».

Шатобріан не був усього лиш ловцем настроїв. У супроводі консула Фовеля — незрівняного знавця афінських старожитностей — він приїхав сюди, щоб отримати «чітке поняття про споруди, небо, сонце, перспективи, землю, море, ріки, ліси й гори Аттики». Його тішить, що йому вдалося скоригувати образ, який він носив у собі, наповнити його барвами, запахом і світлом.

Шатобріана насамперед чудує сила й гармонія Парфенону. Він дивується Іктінові, який зумів поєднати дорійську поважність із коринфською легкістю споруди, встановивши важкі колони без бази на трьох потужних сходинах стилобату, що дало храмові водночас спокій і леткість. Він слушно каже, що гармонія цілого є наслідком відчуття властивих стосунків архітектури й оточення, а також досконалості окремих частин.

Повідомлення Шатобріана, його точність, інтерес до технічних подробиць та літературний блиск описів ставлять його у першу лаву мандрівників Грецією «доархеологічної епохи». Йому не вдалось уникнути помилок (як легко цим сьогодні дорікати), коли під впливом повідомлень Спона він приписує скульптури парфенонського фронтону митцям епохи Адріана. Проте ведений слушною інтуїцією, він водночас каже, що неможливо, аби Фідій залишив обидва фронтони оголеними.

Співчуття до закованої в кайдани батьківщини Європи, повторене стількома романтиками, народжує під пером Шатобріана такі ось сцени: «Діздар, іншими словами, командир, уособлює потвору, яка стереже люд Солона. Він мешкає в цитаделі, повній шедеврів Фідія й Іктіна, навіть не задумуючись, який народ залишив ці рештки, не завдаючи собі труду вийти зі своєї дровітні, яку він збудував серед руїн будівлі Перикла; тільки інколи цей бездушний тиран човгає до дверей свого барлога, сідає зі схрещеними ногами на брудному килимі, а дим його люльки піднімається вгору між колонами храму Мінерви, натомість він водить бездумно поглядом по березі Саламіну й Епідавру».

Навесні 1821 року в Греції спалахує повстання проти турків. Не варто собі уявляти, що в умах тих, хто взявся за зброю, ідея вічної Еллади — Греції філософів і митців, була джерелом натхнення та двигуном до дій.

Один із філоеллінів меланхолійно констатує, що в жодну епоху грецький люд не був більш байдужим до вцілілих решток античних пам’яток, аніж за чверть століття до визволення. Не в ім’я Перикла боролися грецькі повстанці, а в ім’я Назорея і чотирьох євангелістів. Упродовж кільканадцяти століть — як слушно сказав хтось — східна Церква консервувала почуття національної окремішності, як сіль консервує рибу.

Афіни не були вже навіть важливим стратегічним пунктом. Вони були невеликим містечком, яке налічувало всього кілька тисяч мешканців. Під час боїв місто й цитадель Акрополя багато разів переходили з рук до рук. Але то радше змагання за символ, за прапор. Доля цієї війни вирішувалася на інших полях.

Спершу турки обмежилися тим, що взяли в Афінах заручників (Великдень 1821 року) та ув’язнили їх у франконській вежі. Яничарська гвардія замикає міські брами, щоб перешкодити розвідці повстанців, яким, проте, вдається опанувати місто. Благословенням для Акрополя як пам’ятки було доволі слабке технічне забезпечення ворогуючих сторін, зокрема хронічний брак артилерії на боці повстанців. Обложені імпровізують випад поза мури фортеці. Загін турків під орудою негра-велетня, наче живцем запозичений зі східних казок, несподівано з разючим криком атакує окопи повстанців. Однак цей загін був знищений, і, щоб помститися, турки влаштовують негайну страту заручників. Страта відбувається на мурі Фемістокла. Стяті голови котяться узгір’ям аж під поріг перших будинків[40].

На допомогу відрізаним у фортеці прибуває паша Бріоні на чолі чотирьох тисяч албанців. Так як і в класичні часи, населення покидає місто й ховається на Саламіні. Коли Бріоні відступає, афіняни повертаються і блокада фортеці починається знову. Це всього лиш початок убивчого контрдансу навколо святого пагорба.

Після майже річної облоги турки, вичерпавши останні запаси амуніції та води, капітулюють. Ентузіазм, хаос, взаємна різанина християнського та мусульманського населення. Командиром фортеці був призначений Одіссей Андроутсос, чию постать історики оцінюють суперечливо: для одних він національний герой, жертва браку розуміння з боку керівників повстання, для інших — ворохобник і зрадник. Археологи не можуть вибачити йому руйнування лева в Херонеї, під яким Одіссей сподівався знайти легендарний скарб.

Новий командир енергійно взявся готуватися до оборони. Поблизу Пінакотеки він відкрив античний фонтан, оточений бастіоном. Командир услід за великими будівничими минулого негайно вмістив напис, який звучить так: «Цей бастіон був збудований від основ генералом Одіссеєм сином Андроутсоса у вересні місяці року 1822».

Від бастіону не зосталося й сліду, а його будівничому судилася трагічна доля. Посварившись із керівниками повстання, він очолив турецьку банду, яка грабувала Аттику. Спійманого, його ув’язнили в льоху франконської вежі, а відтак убили. Тіло в’язня з закрученим навколо шнуром, викинули через вікно, щоб удати спробу втечі[41].

Улітку чорного для постання 1826 року — року різанини під Міссолунгі — Акрополь знову облягають турки під проводом Решида паші. Встановлені на Узгір’ї Муз гармати обстрілюють західний фасад Парфенону. Мушкетери дірявлять мури Пінакотеки й Пропілей. Поцілений ядром, обвалюється купол колишнього гарему в Ерехтейоні, разом зі значною кількістю фрагментів античних скульптур.

Здається, тим разом Акрополю буде завдано смертельного удару, що повториться історія з Моросіні. Решид паша, неспроможний здобути фортецю штурмом, наказує саперам прокопати довгий тунель під узгір’ям, який має виконати роль великої міни. В отому тунелі турки поміщають три з половиною тонни пороху, кількість, достатню для висадження принаймні половини цитаделі. Паша впевнений в успіху, він наказує першій лінії облоги відступити. Але завбачливі греки викопали дванадцять глибоких підземних каналів, які нівелювали всю силу вибуху. Гора народила пресловуту мишу.

На афінському воєнному театрі тепер з’являється полковник Шарль Фав’єр. Цей фаховий французький офіцер родом із Лотарингії наказав намалювати свій портрет із тюрбаном на голові, в баранячому кожусі та з великим закривавленим палашем при боці. Крім романтичного ентузіазму, Фав’єр вніс безцінну річ — добру обізнаність у воєнному ремеслі та раціоналістичний підхід до бойових задач. Він організує регулярні повстанські відділи. В анахронічне та аматорське командування запроваджується ідея порядку та дисципліни.

Взимку 1827 року він очолює невеликий корпус, завдання якого — допомогти обложеним в афінській фортеці. Це особливий похід, адже він полягає не стільки в посиленні гарнізону захисниками, як у транспортуванні військових матеріалів. Загін, який веде Фав’єр, майже безборонний, натомість навантажений до меж людської витривалості мішками з порохом і набоями. Сухий звіт командира вартий, щоб його процитувати: «З філоеллінами на чолі ми дійшли на відстань половини дальності пострілу до турецьких окопів; вони були глибокі, їх добре стерегли. Година до півночі; повний місяць. Коли нас помітили, ми вирушили кроком, наче в наступ, але з незарядженою зброєю. Ми перебігли лінію окопів і простір, який відокремлював нас від фортеці, під доволі сильним вогнем картечі й рушниць. Ми мали чотирьох убитих і дванадцять поранених».

Смілива експедиція Фав’є продовжила оборону Акрополя аж до червня 1827 року. З військової точки зору то був незначний епізод, але стійкість його захисників мала величезне моральне й політичне значення. У мить, коли греки покидають фортецю, доля їхньої вітчизни вже вирішена. Адріанопольський мир, укладений у 1829 році, повернув незалежність Греції. Проте турки покинули Акрополь щойно у квітні 1833 року. Афіни тоді налічували триста будинків і дві тисячі мешканців. Одним із перших актів короля Оттона є демілітаризація святого пагорба. Покинуті вояками позиції захоплюють археологи й архітектори.

В осінньому числі «Revue des Deux Mondes» за 1838 рік можна прочитати листа, який добре змальовує стан пам’яток: «Ви також, дорогий Приятелю, бачили й дивувались Акрополем; проте щоб тепер туди потрапити, Ви мусите пройти через цілий перстень укріплень, треба оминути бастіон, відтак одну й другу батареї. Дійшовши до підніжжя Пропілеїв, Ви марно шукатимете Пропілеї. Перед Вами постане склад пороху, оточений товстими мурами, серед яких із труднощами можна зауважити ув’язнені колони. Ідучи далі цією дорогою, через вузький прохід праворуч, Ви марно шукатимете храму Безкрилої богині перемоги. Але ж це, прецінь, було тут, скажете Ви сам собі, тримаючи в руках книжку Павсанія, саме тут, із цього місця, звідки видно море і де Егей ген колись — із оком, втупленим в кораблі, які мали привезти сина його Тезея, переможця Мінотавра, — кинувся зі скелі, обманутий чорними парусами, які він узрів на горизонті. То власне тут, на цьому місці має бути храм Ніки Безкрилої. Однак цю споруду зруйнували гармати венеціанців у 1687 році, а руки турків розпорошили матеріали, забрали мармур, і саме місце змінили до невпізнання. Опинившись врешті на Акрополі, все ще шукаючи Пропілеї, Ви хочете принаймні відкрити Пінакотеку, яка становила ліве крило цього прекрасного входу. Тепер Ви знайдете серед натовпу турецьких будинків єдину залу, заповнену уламками на три чверті її висоти. Саме в цій залі архітектор Стюарт намагався реконструювати храм перемоги через неспроможність знайти його деінде».

У перші роки монархії міркували над проблемою розміщення нової королівської садиби. Німецький неокласичний архітектор Карл Фрідріх Шинкель запроектував новий Акрополь. Макет цього, на щастя не втіленого, марення вкидає нас іще сьогодні у збентеження й жах. Парфенон гинув у повені портиків, колон і важких ротонд. Цю фальшиву архітектуру мали б до всього прикрасити висячими садами, терасами троянд, купинами кипарисових дерев і пальм. Понад кам’яними декораціями (наче з поганої опери) мусив височіти пам’ятник Афіні, який мав би мало спільного з духом Фідія.

Небагато туристів, котрі сьогодні відвідують Акрополь, усвідомлюють, що те, що вони бачать, є результатом наполегливої реконструкції, яка триває майже сто років. Утім, слово «реконструкція» у цьому випадку вводить в оману. На окреслення таких робіт уживають неологізму anastylos, що означає повторне спорудження колони, а в ширшому сенсі слова окреслює будь-які роботи, пов’язані з укладанням згідно з первісним ладом і зміцненням автентичних фрагментів архітектури за чіткими археологічними принципами.

Наприкінці тридцятих років XIX століття був виконаний перший anastylos храму Афіни Ніке, зруйнованого турками. Під час цих робіт було, проте, вчинено дві кардинальні помилки: не був зміцнений бастіон, на якому височів храм, і також не було досліджено античних фундаментів. Через сто років будівлю мусили камінь за каменем демонтувати і зводити її повторно.

Простий, здавалося б, принцип anastylos на практиці, одначе, створює низку проблем, які непросто розв’язати. Грецький архітектор Баланос, котрий керував роботами на Акрополі в XX столітті, так описує труднощі з одним лише фрагментом архітектури Ерехтейону:

«Літографія Грегораса Соутзо показує нам фасад із каріатидами мало не цілком зруйнований у 1827 році. Ефор Пітакіс знайшов у місті голову каріатиди, яка була відреставрована баварським скульптором Імгофом. Фрагмент погруддя цієї каріатиди, що лежав поруч зі східною стіною храму, був знайдений і відновлений грецьким скульптором Анроулі під час робіт Пакара в 1844 році. Склепіння, доповнене новими блоками мармуру, підтримували невеличкі дерев’яні колони, які в 1872 році замінили залізними. Одна з цих залізних підпор проходила крізь теракотову копію каріатиди (оригінал вивезений Елґіном до Лондона) й підтримувала частину склепіння. Проте голови каріатид, навіть тієї, що була відновлена в 1844 році, перебували в дуже поганому стані, позаяк зле встановлені залізні підпори зрушилися з місця, тому треба було замінити каріатид із теракоти на каріатид із цементу. Підмурівок портика також належало змінити. Через ці розмаїті причини вирішили розібрати цілком увесь фасад і скласти його наново».

Відбудова грецьких храмів дозволила на практиці ознайомитися з секретами античної архітектури. Перші докладні обміри Парфенону здійснив у 1845 році англійський учений Френсіс Кренмер Пенроуз. Він вловив тонкі оптичні коректури, скажімо, незначне відхилення від горизонтальної лінії стилобату, яке становить 228 міліметрів, тобто одну тисячну ширини головного храму Акрополя. Те, що впродовж багатьох століть здавалося витвором холодної геометрії, насправді виявилося складною грою кривих ліній.

Anastylos Парфенону, яким керував Баланос, полегшив відкриття, що барабани, з яких складається колона, в старовину позначали тією ж літерою та символом, який фіксує черговість накладання каменів. Відсутні частини колон замінили цементними відливками, позаяк новий мармур не мав би славетної парфенонської золотої патини. Роботи вимагали величезної, так і хочеться сказати, годинникарської точності. Нові намащені оливою блоки архітраву, конечні для зміцнення конструкції, були підсунуті точно на місце відсутніх фрагментів. Із дивовижним тактом реставратори втрималися від цілковитої реконструкції, яка могла б перемінити Парфенон у сумну цитадель академічного класицизму.


Високо вгорі — він!

Внутрішній вигук у світлій і майже тріумфальній тональності.

Шлях був довгим і звивистим, а шанси, що я дійду до мети, — мізерними. Треба було подолати перешкоди, мури установ, замкнуті двері, коридори й цілу купу розміняних на монети кабінетних церберів, які вагалися, чи вдарити магічну печать, які тримали, нанизуючи на пальці, нитку моєї пригоди.

А прецінь можна було обмежитися повідомленнями інших, свідченнями експертів, можна врешті було б погодитися, що предмет наших мрій завше перебуватиме поза межами погляду й дотику. Звідки, отож, ця переможна воля до очної ставки, ця пристрасть, яка штовхає до фізичного зближення, прагнення покласти руки, тілесно поєднатися, а відтак відірватися, піти геть і забрати з собою — що? Образ? Дрож?

Я ніколи не переставав вірити, що Акрополь реально існує, і зустріч віч-на-віч зовсім не була конечною для зміцнення цієї віри. Акрополь був справжнім дивом. Він не вводив у спокусу органів чуттів, не обіцяв, що буде чимось більшим, ніж є насправді. Він сповнився весь, він був рівним самому собі.

Я тоді повторював подумки бездарну формулу: він є і я є, і гігантський простір часу, який розділяє дату нашого народження, меншав, мізернішав. Ми були сучасниками.

До Афін я прибув пізнім пополуднем. Пошуки готелю, злосливість вантажників, перші непевні блукання містом. Втрата дорогоцінного часу на написання листівок, пиття кави, розглядання вітрин. Я зрозумів, що підсвідомо відтягую мить зустрічі з Акрополем, наче намагаючись таким чином посилити силу враження.

Була вже ніч. Навколо узгір’я майже порожньо. Якщо добре пригадую цю мить, я почав рахувати, просто рахувати колони — вісім, сімнадцять і знову вісім, сімнадцять, саме стільки, скільки я малював у шкільних зошитах. Так, наче я хотів цей несподіваний спадок отримати холодно й раціонально.

Невдовзі я усвідомив, що в мені існують два Акрополі: денний і нічний. Перший був аналітичним, з головою в путівнику. Перевірка плану, вивчення структури цілого, торкання до каменів, фантазування про те, що загинуло, — щось на кшталт вивчення анатомії викопної тварини.

Перші спроби освоїтись і виробити собі особисте ставлення до пам’ятки. Я обрав «для себе» Пропілеї та Парфенон завдяки їх розмахові, масі й ладові. Храм Ніке був надто філігранним, щоб відчути його кам’яну матеріальність, він справляв на мене враження вдалої копії, доброго реферату на класичну тему. Найважче мені було порозумітися з Ерехтейоном. Портик каріатид псували металеві трубки підпорок, які відбирали цій споруді сенс і задуману легкість. Самі каріатиди скалічені й окрадені від краси, наче зупинилися на півдорозі між людським кшталтом і колоною. Над темною копанкою старих афінських культів цей іонійський храм наче каже про неможливість поєднання давньої віри з новим архітектурним виразом.

Другий Акрополь — нічний, запалений на небі, який віддавався погляду цілком. Я сидів бувало на Узгір’ї Муз, одразу біля пам’ятника Філопаппосу. Знизу, з убогого району Пляка, долинав банальний і щоденний гомін. Білі будинки яріли вапном у темряві. У повітрі витав дух баранини, оливи й часнику. Акрополь у вінці цибульних запахів. Ліворуч, серед дерев, щовечора відбувалося видовище Son et Lumière[42]. Хори Софокла плакали по черзі французькою та англійською. Світло видобувало з ночі фрагменти святого пагорба. Випромінюваний рефлекторами червоний зблиск імітував пожежі.

Акрополь був тоді для мене скульптурою; не архітектурним комплексом, а власне скульптурою. Зруйнована південна колонада Парфенону, низько стяті стовбури колон стискали серце. Каміння боролося з наступаючою пусткою.

З естетичного плану Акрополь у моїй свідомості переміщався на план історії. Я не міг повторити ні зворушення, ні молитви гуманіста минулого століття. Мені не проходили крізь горло слова раціоналістичної віри: «О noblesse, о beauté simple et vraie! Déesse dont le culte signifie raison et sagesse, toi dont le temple est une leçon éternelle de conscience et de sincérité»[43].

Акрополь перед моїми очима, зведений до скелету, позбавлений тіла, був для мене водночас витвором волі, ладу, а водночас хаосу, митців та історії, Перикла й Моросіні, Іктіна й грабіжників. І торкаючись поглядом його ран і каліцтв, я зазнавав відчуття, в якому подив перемішувався зі співчуттям.

Якщо я черпав особливе відчуття щастя тих, хто перебуває у небезпеці, то породжувало його, мабуть, усвідомлення того незвичайного факту, що «мені ще вдалося встигнути», перш ніж він і я поділимо долю всіх витворів людських на темному мисі часу, перед незвіданим майбутнім.

Самоська справа

Для Мірослава Голуба

Шматок землі, відірваний від азіатського континенту, — острів Самос у хвилях Егейського моря, яке тут красно називають морем Ікара. Простір, котрий відокремлює східний мис острова від суходолу, такий незначний, що в погожий день досвідчений плавець без проблем його здолає.

Острів має продовгувату форму. У північно-східній його частині море глибоко врізається у сушу, утворюючи затоку. Тут розташований головний порт і столиця, яка називається так само, як і острів.

Терен гористий. Страбон, наголошуючи ту гористість, пояснює, що samos означає височина. Найвище узгір’я височіє в західній частині Самоса. Відкрита на схід, вона захищена з заходу пасмом Керкіських гір, які сягають 1400 м і стрімко опадають у море.

Самос має неповних 500 км2, отож є крихтою в масштабі великих імперій. Проте значення цього острова виходить далеко поза межі його натуральних розмірів.

Колонізований греками близько 1000 року до Р.Х., Самос став центром іонічної культури задовго до періоду величі Афін. Великі сакральні споруди, в тому числі гігантський Герайон, постають у VIII столітті до Р.Х. Цей храм був відновлений у VII столітті, а відтак перебудований близько 560 року до Р.Х. архітекторами Ройкосом і Теодоросом, він був найбільшою святинею тогочасної Греції з імпозантними вимірами: 102 м довжини і 52 м ширини. За часів Геродота столиця острова, амфітеатром розташована біля моря, вважалась одним із найкрасивіших міст світу.

У період, коли Афіни ще володіли незначною кількість кораблів, могутній самоський флот неподільно панував на Егейському морі, сягаючи Сицилії, Епіру та своїх численних приморських колоній. Володарі Самоса підтримували приязні стосунки з Єгиптом, а східні сатрапи ставилися до них, як до рівних.

Самос — батьківщина чудових будівничих, інженерів і митців. Тут діяла славетна школа скульпторів і керамістів, і саме тут було доведене до досконалості мистецтво виплавки заліза і бронзи. Незмірною була слава самоських архітекторів. Досі можна милуватися водогоном, пробитим у скелі, який сягає часів Полікрата. Коли Дарій вирішив перекинути міст через Дунай, нагляд за роботою він доручив самоським архітекторам.

При «ренесансному» дворі Полікрата, тирана Самоса, сина купця, ворога аристократів, мецената мистецтв, перебували такі блискучі поети, як Анакреон і Ібікос. Історія також переказала нам імена багатьох славних самоських малярів: Каліфон, Теодор, Тімотес, Аґатарх. Останній працював також в Афінах і згідно з традицією увів малярство в театрі (він теж був автором незбереженого трактату про сценічні декорації).

На Самосі народилися філософи Піфагор і Меліс, історики Паґей і Дур.

Список самоських знаменитостей можна значно розширити. А почати його було б варто від імені Гери, яка начебто народилася саме тут, на березі ріки Імбрас.


Відступимо від звичаю описування старого каміння. Причина проста — я не бачив цього острова на власні очі, якщо не рахувати листівки з-перед І Світової війни. На ній видніє дорична колона без капітелі, самотня, мов фабричний комин посеред сухого краєвиду на тлі вигорілого неба.

Займемося тут певним історичним епізодом, який називають повстанням чи бунтом Самоса. Він охоплює короткий відтинок часу від 440 до 439 року до Р.Х., і чимало істориків зіштовхують його на маргінес грецької історії. Натомість нам ця подія здається вкрай істотною і значно вагомішою за своїми наслідками, ніж це описують фахівці.

Із суперечливих джерел і повідомлень ми спробуємо реконструювати цю історію, не приховуючи симпатії до переможених.

Отож, два чудові іонійські міста — Самос і Мілет — перебували в перманентній суперечці. Яблуком незгоди була вітчизна Біанта, одного з Семи Мудреців, — Прієна, розташована на узбережжі Малої Азії поблизу гирла Меандра. Суперечки грецьких міст нагадували сімейні чвари, в яких важко зрозуміти істотні причини і те, «хто першим почав». Обидві посварені сторони належали до Дельфського Союзу, який пізніше назвали Афінським Морським Союзом. Формально всі члени Союзу, а було їх понад 200, мали рівні права, і кожен із них володів одним голосом на Зборах Союзної Ради. Насправді ж, внаслідок фактичної переваги сил, вирішальний голос належав Афінам.

У суперечці між Самосом і Мілетом здоровий глузд підказував, щоб Афіни обмежилися роллю посередника і не ставали на бік жодної зі сторін. Важко пояснити чому, але Перикл, прецінь досвідчений політик, дозволив втягнути себе в небезпечну гру, — хіба що ми повіримо пліткарській інформації Плутарха, наче це сталося за намовою Аспазії, яка походила з Мілету. Як би там не було, Афіни виступили проти Самоса, визнавши за Мілетом спірне місто Прієну. Самосці відчули себе скривдженими і не погодилися з цим рішенням. Свавільна політика Афін поставила під знак запитання їхню позицію вільної держави. Ширилися чутки, буцім самоський уряд не скориться і відстоюватиме свої права, та навіть вийде із Афінського Союзу, що було б небезпечним прецедентом, позаяк подібний крок міг потягнути за собою низку бунтів інших грецьких міст проти афінян. Тому Перикл вирішив діяти швидко й рішуче, тобто проводити політику втручання.

Влітку 440 року до Р.Х. експедиційний корпус у складі сорока трієр випливає з Пірею, щоб приборкати збунтованих.

Перший акт самоської драми розігрався блискавично. Заскочений острів потрапив до рук афінян, котрі розпустили існуючий уряд, створили новий, який давав гарантії вірності, залишили на острові гарнізон і взяли у заручники 50 найвідоміших громадян і стільки ж дітей, відіславши їх на острів Лемнос.

Справа здавалася повністю залагодженою. Апологет Перикла каже, що афіняни встановили на Самосі демократичний уряд і повернулися до Афін. Це звучить гладко, як розповідь про шкільну екскурсію.

Проте деякі самосці втекли від нападників до Малої Азії і там шукали допомоги при дворі Пісутена, тогочасного військового командувача Сардів. Зібравши підкріплення в кількості 700 осіб, вони вночі висадилися на острові, повалили накинутий уряд, повернули заручників із Лемноса, а афінський гарнізон видали персам.

З дрібного епізоду, якими багата історія Греції, справа стала поважною, зокрема тому, що до бунтівників приєднався Бізантій — колонія, щоправда розташована на північних околицях грецького світу, проте важливий торговельний і стратегічний пункт. Перикл вирішив діяти безоглядно, поки не постала антиафінська коаліція.

440 рік — друга інтервенція на Самосі. Операція була широко закроєна не лише тому, що в ній брала участь більша кількість одиниць флоту, ніж у першому поході, а й тому — і це вже політичний момент, — що у військових діях на боці Афін взяли участь союзники. Характерна заувага Фукідіда, який каже, що Перикл послав на Хіос і Лесбос свої військові кораблі, щоб закликати ці держави до участі в війні. Отож заклик виглядав доволі категоричним.

Паралельно з військовими діями Перикл вів із притаманною йому спритністю дипломатичну акцію, покликану ізолювати Самос на міжнародній арені, якщо так можна сказати, щоб увесь конфлікт замкнувся у внутрішньогрецьких межах. Переказ перським сатрапам в обмін за нейтральність певних сум із союзної скарбниці (афінський лідер звітував перед Афінськими Зборами за подібні видатки простою формулою «вжито на необхідні цілі») ще можна якось акцептувати. Натомість передача персам грецьких земель на карському узбережжі виходить далеко поза межі сприйняття.

Друга самоська війна точилася з перемінним успіхом. Перикл вирушив проти острова на чолі 60 кораблів і провів переможну битву з флотом неприятеля поблизу острова Трагія. Втім противник не був переможений у військовому сенсі, і поразка не позбавила його духу опору, попри те, що афінські війська висадилися на Самосі й розпочали тривалу облогу міста та блокаду з боку моря. Флоту інтервентів прийшли на допомогу 40 кораблів із Афін і 25 із Хіоса та Лесбоса.

Довідавшись, що фінікійські кораблі пливуть на допомогу острову (то була неправда, позаяк упродовж усього конфлікту Самос залишався повністю ізольованим), Перикл виділив 60 кораблів із тих, що блокували місто, і поплив уздовж узбережжя Карії, щоб перетяти дорогу фінікійцям.

Тоді обложені негайно розпочали контратаку. Несподіваним випадом, який цілковито заскочив афінян, вони змогли знищити вартові кораблі та провели з ворогом переможний бій на суходолі, внаслідок якого захопили чимало полонених. Море знову було відкрите, і можна було запасатися харчами й матеріалами, потрібними для ведення війни. Небо над Самосом мало тоді колір надії. Це тривало цілих 14 днів.

Перикл, однак, повернувся зі своїм флотом і знову почалася нещадна блокада. З Афін, Хіоса й Лесбоса знову підтягнулася потужна підмога у кількості 90 кораблів.

На дев’ятий місяць облоги виснажений війною острів капітулював. Сталося це навесні 439 року до Р.Х.

Умови капітуляції були невимовно важкі. Самосці мусили зруйнувати оборонні мури, видати свій флот, переказати заручників, сплатити кошти війни, визначені у запаморочливу суму близько восьми з половиною мільйонів драхм. Також на острові було залишено афінський гарнізон, і Самос втратив свій статус міста-союзника.

Одним із афінських стратегів, які брали участь у виправі, був чоловік, котрий завдячував своєю славою не військовим талантам, а досягненням, які суперечать духові війни. У Греції незнана була професія фахового генерала. Це пояснює, чому Софокл удостоївся сумнівної честі бути стратегом у цій братовбивчій війні, та й то, властиво, за успіх, що здобула в театрі його Антігона. Точно не відомо, яким командувачем був поет. Античні пліткарі переказали анекдот, буцім у всій цій війні його найбільше захоплювала присутність значної кількості молодих чоловіків.

На другому боці фронту опинився філософ Меліс, син Ітагена. Меліс був прекрасним командиром. Його тактичні здібності, неочікувані напади, блискавичні випади здобули повагу й визнання навіть у таборі ворога. Меліс, як уже було сказано, за фахом був філософом — і що дуже дивно — прихильником доктрини Парменіда, за якою буття є єдиним, вічним, необмеженим, безконечним і нерухомим. Згідно з доктриною майстра, Меліс був переконаний, що кожна зміна, кожен вчинок, кожен рух є нічим іншим, як ілюзією. Попри це, він був командиром з плоті й крові, і його спосіб ведення бою аж ніяк не був грою ілюзій.

Так, ця війна не була діалогом між поетом і філософом. Вона сповнена справжніх смертей, справжніх ран, справжньої відваги й боягузтва. Античні баталії ми сприймаємо наче в опері, не надто серйозно, і до цього значною мірою доклалось історичне кіно. Ось полем біжать чоловіки, одягнуті в комічні убори, які тримають в руках анахронічні знаряддя вбивства. Тогочасна кров має для нас барву бляклої фрески.

Ми навіть приблизно не знаємо, скільки людей полягло, і може, коли б ми це знали, наша уява, яку годують великими числами, наша вразливість, притуплена після стількох убивчих боїв білих людей, залишилася б незворушною.

Під час самоської війни не бракувало варварської жорстокості, якою і переможці, й переможені навзаєм докоряють одні одним. Самосці, як повідомляє Плутарх, витаврували на чолі афінських полонених знак сови, у відповідь афіняни таврували спійманих захисників острова знаком самена, знаменитого військового корабля з задертим догори носом у формі свинячого рила і череватим корпусом.

Історик Дуріс (щоправда, він не був сучасником тих подій) повідомляє, що командири самоських кораблів після програної війни були перевезені до Мілета. Там на них чекала страта. На ринку міста їх залишили прив’язаними до хрестів упродовж десяти днів. Коли вже вони були цілком виснажені, їх били киями по голові, а трупи покидали на землі непохованими. Дуріс походив із Самоса. Апологет Перикла казав, що той перебільшував нещастя своєї вітчизни, аби тим самим ширити лиху славу про афінян.


Перикл повернувся до Афін у вінку переможця. Вираз цей, звісно, метафоричний і запозичений із римських звичаїв. Та однаково ентузіазм юрми був нечуваний і гамірний, як завше трапляється, коли перемога є двозначною. Історія переказує промовистий епізод, героїнею якого стала Ельпініка, тоді вже понад 70-літня старенька, сестра Кімона, вдова Каллія. Вона, мабуть, була незвичайною жінкою, адже про її життя розповідають неймовірні та наклепницькі історії, либонь тому, що була вона відважною й інтелігентною понад пересічну мірку. Всупереч звичаям афінських жінок, її інтереси сягали далеко поза межі домашніх справ. Вона насмілювалася — це, вірогідно, будило священний жах — висловлюватися у публічних справах, які були призначені для чоловіків. Про неї, серед іншого, казали, наче вона відіграла роль посередника у короткому «перемир’ї» між Кімоном і Периклом у 461 році до Р.Х.

Отож, серед загального ентузіазму, коли жінки увінчували Перикла й прикрашали його стрічками, «наче якогось звитяжного атлета», до нього підійшла Ельпініка і сказала:

«Воістину, гідно все це подиву і тих вінків, Перикле, за те, що ти нам вигубив стількох мужніх громадян, і то не в війні з Фінікією чи з Персією, як мій брат Кімон, а при відновленні порядку в місті, пов’язаному з нами узами союзу й крові».

Як повідомляє Плутарх, Перикл викрутився цитатою з Архілоха, яка була ні не до ладу, ні надто вишуканою: «Не намащувалася б ти ароматними оліями, якщо ти така стара».

Не всі афіняни бачили справу так само ясно, як Ельпініка-Касандра. До мурів міста наближалася бурхлива хвиля пелопоннеської війни. Афіни мали попереду ще тільки кілька років снів про могутність. Лише на позір усе було гаразд у цьому найкращому зі світів. Самос, як і кілька років до нього Евбея, був переможений і принижений, перевага Афін іще раз підтверджена, але ненависть до переможців зростала, зокрема на сході імперії, після ганебної здачі грецьких земель карським персам.

І мабуть, має рацію Марі Делькур, авторка чудової монографії про Перикла, коли каже, що власне від цієї, здавалося б, незначної війни, почався занепад морської ліги, а також присмерк політики Перикла.

Метою Афінського Союзу, створеного після Саламінської битви, було, як відомо, визволення іонійських міст і захист від агресії персів. Проте, коли небезпека нападу варварів минула, союзну скарбницю перенесли з Делоса до Афін і вона стала знаряддям афінської політики. Інституція виявилася тривалішою, ніж цілі, які її породили. Випадок, відомий не лише з античної історії.

Одним із основних ґанджів отого Союзу, прецінь добровільного, було те, що з нього годі було вийти, не ризикуючи війною. Союзні держави-міста мусили визнати фактичну перевагу Афін, що найлегше простежити у сфері економічного тиску.

Більшість міст платили до спільної скарбниці від одного до трьох талантів на рік — тобто, суму прийнятну, зокрема, якщо взяти до уваги інфляцію. Втім, цю квоту можна було довільно підвищувати, і накинуті Самосу після невдалого повстання побори були встановлені на рівні 80 талантів річно, до цього доклалися кошти війни, які бунтівники мали заплатити Афінам у розмірі 1000 талантів, — а це вже було руйнівним тягарем навіть для найбагатшого міста-держави. Через ті ж причини (бунт проти Афін) Егіна платила 30 талантів. Через певний час побір був знижений до 13, ба навіть 8 талантів. У цій практиці було щось, що можна окреслити назвою премії за лояльність.

Сваволя у визначенні фінансових зобов’язань була не тільки інструментом афінської політики, а й проявлялася також там, де в гру вступали політичні чинники. Важко пояснити, чому Тазос платив 30, а значно багатший Бізантій — тільки 15 талантів. Ця податкова самоволя, мабуть, не додавала популярності афінянам.

Комедіограф Телеклед каже, що афіняни віддали Периклові:


«Кошти від Спілки Міст і самі міста,

аби в’язав одних, а іншим пута знімав,

мур щоби тут кам’яний виростав,

в іншому місці румовищем він ставав;

згоду на мир, військо і владу сумирно,

долю гараздів своїх і ціле щастя своє…»


Одна з речей, які люди й народи вибачають найважче, якщо взагалі вибачають, — це приниження. Голу військову перемогу на полі бою ще можна якось сприйняти, бо її завше можливо приписати перевазі противника, несподіванці чи невправності власних вождів. Проте зранена гордість гоїться нелегко.

До афінського репертуару методів приниження переможених — поряд із заснуванням військових колоній у країнах непевних союзників — належало руйнування мурів здобутого міста. Так сталося на Самосі та на Егіні. Місто без мурів було наче виставлене на посміховисько, віддане на ласку накинутого протектора і позбавлене будь-якого захисту перед кожним нападником. То була політика настільки ж абсурдна, як і недалекоглядна. Ці справи краще розумів родич Перикла Алківіад, котрий у 417 році до Р.Х. вів переговори про союз із Аргосом, обіцяючи вибудувати довгий мур, який поєднував би місто з морем на кшталт довгого афінського муру. Ніхто, либонь, не мав ілюзії, що Алківіад ставиться до Аргоса, чи пізніше до Патрів із безкорисливою любов’ю.

Що ж, Афіни перемогли у війні з Самосом, але ця перемога була морально й політично сумнівною. Офіційний ентузіазм був величезним. Перикл, як пише Йон, почувався надзвичайно гордим, кажучи, що «Агамемнон десять років здобував варварське місто, а він упродовж дев’яти місяців здобув головне й найпотужніше іонічне місто!». Задля справедливості додаймо, що таке пишне самовихваляння не надто узгоджується з тим, що ми знаємо про Перикла і варто його приписати радше якомусь вуличному підлабузникові.

Афіни були не лише колискою цивілізації, а й вітчизною риторів і софістів. Якщо годі впоратися зі справою, яка може будити моральні застереження, або й узагалі була аморальною, треба вигадати термін, завдяки якому зло виявляється наче завуальованим. У подібних діях можна спостерегти елементи магії, віру, що підставою світу є не тільки речі та події, але й слово може мати конститутивну, творчу силу. Якоб Буркгардт у своїй Історії грецької культури із подивом та іронією пише про афінське вміння говорити про найгірші речі з завбачливою делікатністю, про здатність до винайдення евфемізмів. Отож, в’язницю називали помешканням, побір — доплатою, окупацію — охороною.

Традиційним голосом громадської думки була аттична комедія, мистецьке втілення принципу, який проголошує, що громадянин демократичної держави має право критикувати політиків та інституції. Дивна річ, проте безпосереднім наслідком самоської війни стало запровадження цензури — вперше в історії Афін комічним поетам заборонили представляти на сцені осіб під справжніми іменами. Це аж ніяк не дрібниця, а свідчення наближення глибокої внутрішньої кризи.

Суворе тамування свободи слова доводить, що настрої людності мали би бути далебі зовсім іншими, ніж офіційний ентузіазм і оптимізм. Більш ніж імовірно, що лунали критичні голоси, а Ельпініка — чудовий приклад громадянського сумління — не була винятком.

Історики захищають Перикла, кажучи, що то не він був автором декрету про цензуру. Начебто, за той акт проголосували на народних зборах під час його відсутності в Афінах. Врешті — кажуть захисники — сама заборона не втрималася, і через якийсь час (після двох театральних сезонів) греки відмовилися від цієї практики, негідної вітчизни демократії.


Вітчизни демократії? Так, у морі варварства вона була таки вітчизною демократії, попри те, що інколи нав’язувала власну волю іншим; задивлена у власний ідеал, у власну місію, у свій єдино слушний шлях, яким вона намагалася вести за собою посварений світок грецьких партикуляризмів.

Наше завдання не полягало в частуванні читача сумнівною утіхою від того, що немає в історії чистих справ, що під гаслом свободи часто криється насильство, а це для декого є зручним виправданням чинного й майбутнього зловживання словами та силою. Бо коли вже сам Перикл бував «імперіалістом»…

Отож, яку користь можна отримати від нагадування про ту давно минулу аферу; яка мораль випливає з цієї оповіді про поневолення острова Самос? Гадаю, що така: загарбники, повертаючись із війни, приносять у складках мундирів, на підошвах чобіт вірус, на який захворіє їхнє власне суспільство, їхні власні свободи.

Про етрусків

Етруски в моді, так, наче відкрили їх нещодавно і вони є останньою сенсацією середземноморської археології. Інтерес до цієї таємничої цивілізації вийшов поза кола вчених. На сторінках щоденних газет з’являються назви зруйнованих етруських міст і збудливі, проте фальшиві повідомлення про те, що їхня писемність нарешті розшифрована. Літератори багатьох народів продукують романи, які воскрешають трагічну історію попередників римлян. Путівники Італією вихваляють туристам міста, які досі лежали поза традиційними маршрутами вояжів: Вольтерру, Тарквінію, Веї. Що ж, не перша і не остання хвиля етрускоманії.

Археологам й історикам вдалося реконструювати історію етрусків у Італії від IX ст. до Р.Х. Поміж ріками Тибром, Арно та узбережжям Тірренського моря вони створили першу перед римлянами історичну цивілізацію. «Такою була могутність Етрурії, що слава її виповнювала землю й море від одного до другого краю Італії, від Альп до узбережжя Мессіни», — каже Тит Лівій. Після кількасотлітнього періоду величі, приблизно у IV ст. до Р.Х. починається занепад недовговічної, якщо так можна висловитись, імперії. У II ст. до РХ. Етрурію вже цілком проковтнули й переварили могутні римляни. Історики переможців працюють над затиранням ролі переможених. Ми, спадкоємці злочинів і замовчувань, намагаємося воздати належне минулому; повернути голос великим німим історії, народам, котрим не пощастило в історії.

Коли б нас запитали, які події чи процеси в античній історії ми вважаємо найважливішими, ми б не вагаючись назвали боротьбу греків із персами та завоювання римлян. На нашу поставу безумовно вплинули потужні авторитети грецьких і римських історіографів. Мабуть, тому незмірно важливий і триваючий від найдавніших часів процес колонізації басейну Середземного моря вимальовується в нашій свідомості доволі імлисто. Для самих істориків ця велика пригода людства виглядає мов затерта у багатьох місцях фреска, палімпсест із багатьма нашаруваннями, намальованими руками греків, фінікіян, етрусків, карфагенян, римлян, що виносить на поверхню історії маловідомі народи, від котрих зосталися лише ім’я та пам’ять про їхню поразку.

На початку першого тисячоліття до Р.Х. населення Італії жило на доісторичному рівні, подібно до населення всієї Європи, яка залишалася поза великими осередками цивілізації Сходу. Зрідка розсіяні на півострові села, щонайбільше — укріплені містечка на вершинах узгір’їв, населяли землероби та пастухи, котрі послуговувалися примітивними знаряддями з міді та бронзи. У IX ст. до Р.Х., а може й щойно у VIII ст. до Р.Х., Італія завдяки етрускам була вирвана з тривалого доісторичного сну. Від долини По аж до Кампаньї, вздовж узбережжя Тірренського моря постають людні міста, розвивається торгівля, народжується металургія, вперше на півострові розквітає велике мистецтво. Етруски мають усі передумови, щоби стати великою державою середземноморської цивілізації: родючу землю та копальні, армію та флот. Античні автори приписували їм низку важливих винаходів у царині навігації, в тому числі винахід кітви — і навіть якщо ця інформація неточна, вона свідчить, що етруски посідали почесне місце між античними володарями морів.

Лацій, колиска римської могутності, до середини VII ст. до Р.Х. був мало важливим краєм, населеним сорока племенами, які перебували між собою у доволі слабких зв’язках. Чим був вічний Рим, перш ніж промовила Кліо? Парою мізерних сіл на славетних Семи Пагорбах, населених людністю різного походження та звичаїв, котра жила у близькому до варварства стані.

Час уже відіслати Ромула та Рема разом із їхньою годувальницею до музею міфів і сказати, що справжніми творцями Рима були етруски. Вони легко накинули своє домінування латинам і заснували столицю майбутньої імперії, в якій від 616 до 510 р. до Р.Х. панувала етруська династія Тарквініїв. Той факт, що Рим був у ті часи етруським містом, — зовсім не гіпотеза, він знаходить підтвердження в останніх археологічних відкриттях. Адже знайдено не лише аттичну кераміку, подібну до тієї, яку віднаходять в етруських містах, а й рештки найстарших мурів, що традиція приписує Сервієві Тулієві, другому поспіль королю з династії Тарквініїв. Витвором етруських інженерів є Cloaca Maxima[44], завдяки якій відбулася іригація багнистої території Форуму. На Капітолії, під сучасним музеєм реставраторів відкритий храм Юпітера з характерною для тосканського будівництва потрійною celli. Дві етруські інскрипції, видобуті на поверхню кілька років тому в Римі, доводять, що в цьому місті говорили також і етруською мовою. Можливо, що й назва Рима походить не від Ромула, а від етруської родини Рума, а вже напевно найстаріший символ Рима — уславлена вовчиця — є етруською бронзовою статуеткою V ст. до Р.Х.

Латини спершу не становили для етрусків ні конкуренції, ні небезпеки. Їхніми справжніми ворогами були греки.

Традиційно етрусків локалізують поміж ріками Арно і Тибром. Далебі, їхнім головним центром була сучасна Тосканья, втім, апетити були значно більшими. На півночі — Ломбардія, житниця Італії, на півдні — Кампанья. Етруски здобувають Корсику та Сардинію. Якщо вірити Діодорові Сицилійському, вони також планували колонізацію казкового острова, розташованого в океані за Геркулесовими Стовпами (мабуть, Мадери чи одного з Канарських островів), а отже на околицях тогочасної ойкумени.

Колоністів зазвичай випереджали купці. Очевидним для археологів слідом присутності етрусків є характерний для тосканської кераміки чорний bucchero[45], який відкопали в Марселі, на Піренейському півострові та в Карфагені.

Дуже рано шляхи етрусків і греків схрестилися, мов мечі. Вже перші колонізатори з Греції натрапляють на тосканців у східній Сицилії; спалахує боротьба за Ліпарські острови. У Кампаньї грекам вдалось утримати порт Куме неподалік від етруської Капуї, а отже в серці ворожого краю. Етруски укладають союз із карфагенянами і в 540 році до Р.Х. перемагають грецький флот біля узбережжя Корсики. Ця перемога зовсім не стала вирішальною, і хитка рівновага сил утримуватиметься майже кількадесят років.

V ст. до Р.Х. віщує етрускам початок тривалої агонії. Втрата Рима була б для них не такою загрозливою, коли б не означила народження майбутніх володарів світу. Римляни, підпорядкувавши собі Лацій, мало не одразу беруться атакувати сусідні Веї. Розповідь про боротьбу цих двох міст, яку можна знайти у римських істориків, зокрема в Тита Лівія, промовисто свідчить про те, що саме в той час проросла римська ідея завоювання світу. Драматичний та епічний опис змагань, що точилися сто років, наче має за взірець Троянську війну. Місто остаточно впало у 396 році до Р.Х. (після десятирічної облоги, як Троя), населення було взяте в рабство чи знищене, скульптура Юнони відтепер прикрашатиме новозбудований римський храм на Авентині. Доля Етрурії вирішена. Занепад чудових етруських міст: Тарквінії, Кере, Вульчі, Вольсінії — тепер уже є тільки питанням часу.

Того ж дня, як повідомляє Непос, коли жорстокий Марк Фурій Каміл здобув Веї, в долину По увірвались орди кельтів. Етрурія оточена зусібіч. Кельти, щоправда, спершу вдовольнилися захопленням родючої долини (вони створили там Передальпійську Галію), але їхні грабіжницькі рейди виснажують країну. Війна з римлянами, попри всю її жорстокість, є однак війною двох рівних собі, близьких рівнем цивілізованості партнерів. У ній можна вдаватися до прийнятих засад тактики й дипломатичної гри. Анархічні банди варварів спадали мов град, посуха і пошесть. Вони, мабуть, будили таке ж відчуття жаху й безпорадності, як напади вікінгів на середньовічну Європу.

Кажучи про боротьбу етрусків із римлянами, ми чинимо помилкове узагальнення. Далебі Етрурія ніколи не була державою в сучасному розумінні цього слова, — то була конфедерація міст і підлеглих їм теренів без виразного політичного центру, подібно до того, як діялося в античній Греції. Щоправда, існувало явище так званої гегемонії (Тарквінія, Кере, відтак Кіусі), але політику кожне місто вело окрему. Це незмірно полегшувало дії римлян. Ніколи об’єднані армії етрусків не зійшлися в бою з римлянами. У період смертельної загрози для одних міст інші укладали угоди з Римом чи байдуже спостерігали за катастрофою у сусідів. Етруски також не зуміли скористатись у власних інтересах тимчасовими поразками противників, як-от під час самнітських воєн. Натомість римляни методично, з латинською послідовністю виводили з боротьби один пункт опору за іншим. Якщо вони укладали перемир’я, то лише для того, щоб підготуватися до наступної кампанії. Мир для етрусків означав фаталістичне очікування на удар. Їхня тактика полягала в розпачливому опорі.

Можливо, образ долі етрусків є результатом того, що ми бачимо їх винятково у світлі чужинських джерел. Таким чином, вони виступають наче об’єкти історії, а не свідомий суб’єкт, який виправдовується, пояснює свої поразки, прохає про милосердний вирок нащадків, про ласку зрозуміння.

Якщо навіть погодитися, що нам відомі всі істотні факти історії Етрурії, якою ж бляклою та абстрактною виглядає розповідь про них поруч із історією Риму, повною барвистих постатей — героїв, сенаторів і генералів. Проте цей брак тепер компенсує нове бачення історії людської раси та вказує на біологічний характер явища цивілізації. Історія етрусків є ніби історією вимерлого ґатунку тварин. Високий, наче й нелюдський, спостережний пункт.

Спершу етруські міста-держави були монархіями, на чолі яких стояв суверен, lucumo, котрому належала релігійна, законодавча та військова влада, тобто абсолютна. Криза цієї влади окреслилася, подібно як і в Римі, між VI і V століттями до Р.Х., і так само, як у всьому світі, символи виявилися більш живучими, ніж те, що вони спершу означували. Золота корона, sella curulis — трон, оздоблений слоновою кісткою, лікторські різки й двосічна сокира (подібна до мінойської) були «запозичені» римлянами і стали атрибутами вищих урядовців і тріумфаторів. В Етрурії на зміну давній монархії прийшла влада олігархів, котрі боронили свої привілеї від загрози єдиновладдя та плебейських рухів, які, попри бунти, що спалахнули, скажімо, у 264 році до Р.Х. в Вольсінії, не змогли модифікувати негнучкої та складної соціальної системи. Аристократичній етруській державі було чуже поступове вирівнювання відмінностей між патриціатом і плебеями, відоме з перших століть римської республіки. Навіть дивовижні митці — грецькі ремісники, які дуже рано оселились у Тосканьї, мали у цій країні політичний статус метеків. Що й казати про рабів? Їхня доля була не кращою, ніж в інших античних державах, про що свідчать бунти, які топили в крові. Не варто вірити тому, що розповідають про лагідність етрусків сентиментальні романісти, чи сценам із фресок (адже вони є кінофільмом із життя вищих сфер), де між столами учти метушаться прекрасні чашники, флейтисти й танцюристи.

Тисячі невеличких скульптурних зображень етруських воїнів, котрі можна побачити в італійських музеях, збуджують почуття захвату й лагідного співчуття водночас. Стрункі тіла, прекрасні голови, прикрашені шоломами, списи, які вони тримають легко, наче пір’їни, радше асоціюються з балерунами, ніж із кровожерними солдатами. Всупереч цим естетичним сугестіям, армія тіренців радше за все була загалом бойовою і вже напевно дуже добре спорядженою та організованою. На знайденій поблизу Болоньї бронзі вона зображена у марші. На чолі перебуває кавалерія, відтак піхота, виразно поділена на три шереги: першого удару і двох важко озброєних ліній. Похід замикають легко озброєні вояки. Це докладно відповідає поділові римського легіону на hastati, principes і triarii[46]. Навіть у цій царині етруски стали — собі на згубу — вчителями римлян.

Втім, що таке стратегія і панцер у порівнянні з божою громовицею і записаними на небесах долями? Етруски, поза всяким сумнівом, були одним із найбільш релігійних народів античності, але їхня віра, якщо вона й дарувала їм розраду, то не окрилювала, як арабів чи євреїв. Навпаки, вона змогла обплутати своїх адептів щільними тенетами фаталізму.

На противагу грецькій чи римській релігії, то була об’явлена релігія. Певного дня з борозни землі очам здивованого землероба Таркона, засновника Тарквінії, явилася надприродна істота. То був бог Тагес. Він мав постать дитини, проте мудрість старезного дідугана. На вигуки переляканого Таркона збіглися люди. Тагес почав їх повчати.

Тим, що ми знаємо про етруську релігію, завдячуємо римським, грецьким і візантійським коментаторам. Ці коментарі походять із пізнішої епохи, коли цивілізація тіренців уже померла. Мабуть, саме цим можна пояснити мізерні відомості про те, що становить квінтесенцію релігії, тобто метафізику й моральність. Увага коментаторів зосереджена переважно на її, якщо так можна сказати, технічному аспекті — ворожбитстві, згідно з переконаннями античних письменників — genetrix et mater superstitionum[47].

«Етруська дисципліна» — так її називали римські інтерпретатори — була кодексом правил, які регулювали стосунки між богами й людьми, та спиралася переважно на тлумаченні знаків. Між людським мікрокосмосом і макрокосмосом богів виникали суто формальні зв’язки, впорядковані в тій «дисципліні». Справою жерців було розшифрування долі людей і народу.

Святі книги етрусків, хоча їхня традиція була спершу, як і традиція кельтських друїдів, усною, поділялися на три основні частини: Libri haruspicini, які трактували мистецтво ворожби на нутрощах (переважно печінці) тварин, Libri fulgurates містили інтерпретацію блискавок, врешті, Libri rituales були найбільш обширною збіркою правил, які стосувались індивідуального та громадського життя, містили способи заснування міст і спорудження храмів, конституцію й тлумачення снів і чудес.


У місцевості П’яченца, у невеличкому міському музеї зберігається вкрита написами бронзова печінка. На думку людей античності, печінка була центром життя, а для етрусків — ще й мініатюрою космосу. Цей бронзовий виріб, знайдений у 70-х роках XIX століття, був своєрідним підручником для жерців, котрі вивчали нутрощі тварин. Його поверхню поділено на старанно нарисовані геометричні фігури, у центр яких вписане ім’я божеств. Отож він є малим атласом неба, а водночас топографією богів у живому тілі. Найімовірніше жрець до дрібниць вивчав печінку жертовної тварини, і зауважена аномалія була для нього знаком, голосом конкретного бога.

Боги промовляли також блискавицями. Одинадцять різновидів блискавок перебували у віданні дев’яти богів. Лише Тінія (відповідник римського Юпітера) володів трьома блискавками. Першу він міг кинути з власної волі — це була застережна блискавка. Друга, більш небезпечна, могла вдарити, коли свою згоду висловили дванадцять божественних товаришів Тінії. Третя — убивчий і знищуючий вогонь небес, могла бути зіслана на землю тільки за згодою всіх богів, званих вищими. Така особлива колегіальність вказує на далекосяжну складність небесної ієрархії, яка вимагала від жерців витончених методів спостереження. Небо тіренців було поділене на 16 частин. Визначення точки, де народжується блискавка, і точки на землі, куди вона влучає, дозволяло етруським жерцям ідентифікувати божество, яке саме промовило.

Опис релігії не варто спрощувати до інвентарного списку богів. Усталення їх списку та атрибутів мало що каже про істотні речі. У випадку релігії етрусків, окрім усього іншого, це залишається справою особливо делікатною з огляду на фрагментарність документів і сильний вплив чужинських вірувань, особливо грецької, вавилонської та халдейської релігій. Водночас варто врахувати глибинні історичні зміни, яких зазнала віра етрусків, а також той факт, що окремі боги не мали загального статусу, а були пов’язані з певним місцем, містом, храмом.

Чільне місце в етруському пантеоні посідає небесна трійця: Тінія, Уні, Менерва (їм у Римі відповідала чоловіча тріада: Юпітер, Марс, Квірін). Родом із Вольсінії був Вертумнус — молодий, сповнений сил і розмаху бог вегетації, з тисячею мінливих, мов природа, іпостасей. Опікун виноградної лози, якого спершу шанували в Популонії, а відтак у всій Етрурії, мав дзвінке ім’я Фульфунс. Його оргіастичний культ, надзвичайно поширений серед тіренців, загрожував звичаєвості римлян, про що свідчить згадка одного з істориків. Найвідомішим жіночим божеством була Туран — етруське втілення середземноморської Богині-Матері — опікунка жінок і кохання.

Такий приблизний перелік богів може створити враження, буцім релігія етрусків була сповнена радісного акцептування світу. Насправді ж, окрім хіба що єгиптян, не було, мабуть, іншого народу античності, який до такої міри був би повернутий обличчям до тьмяного ирію. Страх, песимізм (який постійно глибшав у міру політичних поразок), постійна присутність смерті — ось найхарактерніші риси цієї релігії.

Ранні етруські могили ще повні сцен полювання, учт, танцю й музики. Тіні начебто ведуть безтурботне й радісне життя. Проте від IV століття до Р.Х. на мальовані стіни домів смерті виповзають лячні мов нічні птахи демони — Карун і Тукулька. Тарквінська гробниця авгурів є вражаючим документом жорстоких поховальних ігрищ на честь покійних. Стінопис представляє дві постаті (мабуть, рабів), які змагаються між собою, — їхня кров мала принести полегшу душам покійників. Одна з постатей тримає на повідку велетенського пса й атакує чоловіка, чия голова зав’язана мішком і який захищається дрючком.

Така очевидна жорстокість не разила людей античності, і жоден із відомих нам письменників не докоряв етрускам із цього приводу. Зрештою, чимало кривавих римських видовищ, хоча б і гладіаторські бої, ведуть своє походження з Етрурії. Втім, ці справи перебували поза сферою моральної вразливості сучасників. Натомість — дуже характерна річ — воістину розбещуючими були в очах греків і римлян звичаї етрусків. Предметом затятої критики стало їхнє ставлення до жінок. Надзвичайно високе соціальне й товариське становище жінки в суспільстві тіренців, «жіночність» їхньої цивілізації надзвичайно дратували насамперед римлян. Можна без перебільшення сказати, що нащадки Енея зробили етрусків чимось на кшталт негативного індивідуального зразка; чорне тло, на якому мали б виблискувати їхні суворі цноти.

Одвічний і безвідмовний спосіб образити сусіда полягає у тому, щоб поставити під сумнів цноти його дружини або дочки. Можна укласти чималу антологію грецьких і римських текстів, в яких ідеться про фатальні — на думку авторів — манери тіренських жінок. Геродот пише, що в Лідії (тобто, у гаданій батьківщині етрусків) усі дівчата займалися проституцією, збираючи собі в такий спосіб на посаг. Плавт не забарився, слідуючи, мабуть, цьому зразкові, облаяти розпусних тіренських дівчат:


…non enim hic, ubi ex Tusco more

Tute tibi indigne dotem quaeras corpore.[48]


Грецький історик IV століття до Р.Х. Теопомп показує життя етрусків як нескінченну безсоромну оргію.

На стінописах, знайдених у етруських гробницях, де зображено учти, забави й свята, поруч із чоловіками завжди перебувають жінки. Напевно, лише в крито-мікенській цивілізації вони досягнули такого високого ступеню свободи й незалежності. Зв’язок між цими двома дуже далекими культурами зринає в уяві з якоюсь особливою силою. Цьому відчуттю піддався навіть такий ретельний учений, як Вентріс, котрий у своїй ранній праці намагався усталити, якою мірою етруське письмо нагадує лінеарне письмо В, попри дуже малу ймовірність історичних зв’язків. Виняткове за доби античності й високе суспільне становище етруських жінок підкреслює факт, що поряд із чоловічим іменем додавали ім’я не батька, а матері.

Хоч би як там було з моральністю, точно відомо, що в царині мистецтва життя етруски були майстрами. Їм була притаманна принадна дитяча легковажність, культ забави, схильність до рафінованої елегантності та розкоші. Ренесансні тосканські двори є наче далеким відлунням цієї цивілізації.

Будинок, спершу однокімнатний, а пізніше з численними покоями, які оточували атріум, становив раму існування, сповненого інтимності й чару.

«Вони мали звичай двічі на день засідати до учти посеред красних килимів із квітів і розмаїтого срібного посуду. За столом їм прислужувало багато домашніх, відібраних з-поміж наймиліших й одягнутих у менш чи більш дорогі убори, залежно від різновиду прийняття. Все: і апартаменти, і їх господарі, й прислуга — було чудовим…

Тепер вони вже втратили свою давню силу й воєнну славу предків; провадять життя серед учт і нікчемних жіночних забав, а цей занепад, можливо, має витоки в багатстві їхнього краю».

Гастрономічне мистецтво мусило бути добрячим. Стінопис у гробниці Ґоліні в Орвіето пересичений смаковитим кухонним запахом. Із вражаючим реалізмом представлено цілу складну лабораторію гурмана, мудрі кухарські приладдя, шмати м’яса й дичини, підвішені на гаках.

Учти супроводжували музика й танець. Коли б зберігся запис звуків із життя етрусків, домінуючим акцентом був би модульований, незмінно присутній голос флейти. «Під звуки флейти тіренці йшли до бою навкулачки, місили тісто на хліб і сікли рабів». Дивовижне речення античного спостерігача. Етруська легенда також розповідає про суто орфічний метод полювання. Флейтист, сховавшись у хащах, вабив у тенета диких тварин звуками свого інструменту.

Від музики й танцю був один крок до театру. Його походження, на думку римського автора, мало би бути таким: молоді люди, молячись богам, робили низку жестів, які спершу були незграбними, але пізніше молодь навчилася виражати ними суть прохання до небожителів. Етруські танцівники, міми й актори швидко завітали до Рима і стали там надзвичайно популярними (назва histrion[49] — етруського походження). Іншим джерелом драми були співи землеробів, які приносили жертви своїм покровителям. Найславнішим осередком такого роду урочистостей було містечко Фескеніум. Про ці народні пісні, сповнені селянського запалу й гумору, згадує Горацій, підкреслюючи їх свободу вислову, яка увійшла у прислів’я, та грубий сарказм. Від усієї драматичної літератури етрусків не зосталося нічого, якщо не рахувати імені приблудного й позбавленого творів автора тосканських трагедій, такого собі Вольніуса.

Проте життя в Етрурії аж ніяк не було нескінченним святом. То був край мистецтва й похмурої релігії, а також дуже відмінної від римської концепції життя. На перший погляд, парадоксом виглядає той етруський сплав страху смерті та рафінованої минущості.

Ми вже казали, що етруски з’явились у VIII ст. до Р.Х. в Італії. Це звучить так, наче йдеться про духа в романтичній баладі. Проблема походження етрусків захоплювала людей уже в античні часи. Геродот виводить їх із Лідії, розташованої на узбережжі Малої Азії.

«За царювання Атія [Атіса], сина Манія [Манеса], стався в усій Лідії страшенний голод, але лідійці деякий час якось терпіли його. Одначе згодом, коли голод продовжував тривати, вони почали шукати вихід із цього становища і хтось там вигадував одне, а хтось іще інше. Саме тоді, як кажуть, було вигадано ігри такі, як гральні кості, як паці і м’ячі та всілякі інші ігри, за винятком дамок, бо вони не приписують собі їхнього винаходу. І ось, що, як кажуть, вони зробили під час голоду з цими винаходами: впродовж кожних двох днів один цілий день вони грали, щоб якось забутись і не вимагати їжі, а на другий день вони припиняли ігри і їли. У такий спосіб вони жили протягом вісімнадцяти років. Проте, оскільки це лихо не відступало, а ставало дедалі гіршим, їхній цар поділив усіх лідійців на дві громади і наказав кинути жереб, щоб одна з них залишилися, а друга покинула країну. І на чолі тієї громади, якій випав жереб зостатися в країні, став сам цар, а на чолі другої, що мала покинути країну, він поставив свого сина, якого звали Тірсен. Отже, ті, яким за жеребом довелося покинути країну, прибули до Смірни і там побудували кораблі і на них навантажили всі свої речі, що були потрібні для подорожі. Так вони відпливли, шукаючи собі пристановища для життя, і, подорожуючи, побували в багатьох краях, поки, нарешті, не прибули до країни омбріків, де вони побудували міста і мешкають там аж дотепер. І замість назви лідійці, яку вони змінили, стали називатися за ім’ям свого царя, котрий привів їх туди, тірсенами».

Інші історики вважають колискою етрусків острови Егейського моря. Діонісій з Галікарнасу вбачає їх за автохтонів. Греки називали їх tyrsenoi, tyrrenoi. Римляни — tusci, etrusci, самі вони називали себе rasenna, rasna. Сучасні вчені радше схиляються до теорії східного походження етрусків. В одній зі свої праць Массімо Ралотіно, папа етрускологів, не без роздратування пише, що вистачить, аби в салоні з’явився дослідник загиблої цивілізації, і його одразу ж закидають запитаннями насамперед про походження тіренців. Натомість ніхто не дошкуляє вченим запитаннями на тему походження греків чи римлян, так, наче ці проблеми вже остаточно вияснені й відомі всім, а не, як насправді, так само заплутані й загадкові, як походження етрусків.

Роздратування вченого слушне, але що ж вдіяти з суто людською цікавістю та потребою пізнання витоків? Ті, про чиє походження ми не знаємо, існують для нас не в усій повноті. Цю потребу усвідомлювали античні історіографи. Їхні твори повні зазвичай вигаданих генеалогій. Ми бачимо спільноту крізь призму індивіда й родини чистої генеалогічної лінії, яка виводиться від героя-протопласта. Геродот, коли розповідає про Леоніда, після перелічування предків доходить до Геркулеса, підпираючи цю історичну постать міфічним пращуром.

Для греків етруски були бентежною загадкою. І не лише тому, що ті становили першу серйозну перешкоду для колонізаційних завоювань, проте аж ніяк не містились у категорії варварів. Адже вони мали культуру й політичну організацію, дуже близьку до грецької, а в багатьох моментах рівну їй, до того ж розмовляли мовою, яка нагадувала діалект автохтонів Лемноса часів, які передували завоюванню цього острова афінянами, про що свідчить відкрита кам’яна надмогильна стела, котра містить інскрипції на мові, близькій до етруської.

Як вирватися з зачарованого кола домислів і гіпотез, тих, в яких загрузли античні історики? Франц Альтгайм і Массімо Палотіно пропонують, щоб питання про походження етрусків замінити більш суттєвим питанням про те, як формувався цей народ на Апеннінському півострові. Незалежно від того, чи були вони автохтонами, чи походять зі Сходу, їхня цивілізація постала й розквітла в Італії, і була вона, мабуть, результатом дії багатьох чинників, етнічної суміші, а не чистого племені. Адже, ведучи мову про французів (чи будь-який великий народ), ми знаємо, що у творенні цього народу взяли участь такі різні народи, як кельти, лігури, римляни, франки, якщо обмежитися лише першим, який спадає на гадку, переліком. Це ще один камінь у город маніяків етнічної чистоти націй.

Таємниця етруської мови приваблює дослідників уже майже три століття. Розшифрування невідомої писемності є зазвичай пошуком фонетичних відповідників і сенсу знаків. Так було з ієрогліфами чи клинописом. З етруською мовою справа виглядає діаметрально інакше і взагалі парадоксально. Отож, ми можемо порівняно легко читати етруські тексти, але не розуміємо їх, точніше кажучи — розуміємо в них небагато. Іншими словами, знакова система етрусків (попри зміни, яких вона зазнала упродовж століть) нам відома. Ми знаємо, що тіренський алфавіт найімовірніше походить від грецького, а окремі його знаки представляють звуки, подібно до грецької мови. Натомість, фонетика цієї мови рішуче відрізняється від грецької (скажімо, повністю відсутня голосна «о», яку в мові етрусків замінила «у»).

Лінгвістичний матеріал невідомої писемності, яку ми намагаємося розшифрувати, повинен бути достатньо значним, а що найважливіше — різноманітним. Кількість етруських мовних пам’яток, щоправда, доволі значна, складає близько 10 000, але, крім трьох цінних знахідок (одна з пам’яток, яка зберігається в Загребі, налічує 1500 слів), тексти надто короткі й розпачливо монотонні. Мало не всі надгробні епіграфи виглядають переважно так: «Вель Партунус син Вельтура і Рамта Сатінеї помер на 28 році життя». Ця багата цивілізація замість поем і священних книг, існування яких ми маємо підстави припускати, переказує нам безнадійно сіру колекцію коротких некрологів.

Втім, невдячний матеріал не знеохочує дослідників. Перш ніж щасливий випадок дасть їм до рук омріяний двомовний текст, вони намагаються розшифрувати етруську мову без додаткової допомоги. Одні послуговуються дедуктивним методом, підкладаючи під етруський текст одну з відомих античних мов, яка, за їхніми припущеннями, може бути спорідненою з етруською. Список цих експериментів доволі довгий. Терплячі мовознавці намагалися пояснити незрозумілі тексти за допомогою івриту, грецької, єгипетської, ассирійської, гетської чи діалектами італійської мов. Проте мова тіренців виявилася винятково стійкою до подібних спроб. Інші вдаються до індуктивного методу: відмовляються від посередництва інших мов, працюючи наче всередині досліджуваної мови. Вони використовують уже доволі значні знання про релігію й цивілізацію етрусків, вишукують повтори, подібні терміни, які можуть стосуватися практик релігійних ритуалів, титулів у суспільній ієрархії чи відомих із інших джерел фактів. Обидва методи, які вимагають величезної обережності та делікатності, поки що дають дуже скромні результати.

Французький етрусколог Раймонд Блок розповідає, як під час археологічних розкопок у Тосканьї власник досліджуваного терену зізнався, що відкрив колону, всю вкриту письменами. Частину колони вкривали знаки латинської абетки, іншу частину — знаки, зовсім незрозумілі селянинові. Не знаючи що робити з величезним каменем, він просто закопав його в землю.

«Легко можна уявити собі мої емоції. Чи то, бува, не той омріяний двомовний латинсько-етруський текст? Я попросив у мого інформатора дозволу на вивчення його садиби й негайно цей дозвіл отримав. Яка шкода! Копання нічого не дало, в кожному разі не те, чого я сподівався. Ми видобули купу каміння, яке без сумніву належить кільком будинкам римської епохи, але жоден із видобутих блоків не мав найменшого сліду будь-яких написів. Я розширив територію пошуків, але марно. Обманутий і розохочений водночас, я хотів вияснити причину цієї таємниці… Мій інформатор, селянин, либонь перекопував свою садибу в надії знайти етруські речі, позаяк уся околиця була багата на тосканські могили, які містили цінні матеріали. Отож, як це часто трапляється, ці пошуки відбувалися вночі, щоб зберегти все в таємниці та сховатися від цікавих поглядів перехожих і сусідів… Вночі уява скарбошукача стає живішаю та сміливішою… Може, він чув про моє прагнення знайти латинсько-етруські інскрипції і в уяві здійснив предмет моїх мрій. Це зовсім не неможлива річ. Також імовірним здається інше пояснення: інскрипція справді була відкрита, але наш скарбошукач замість закопати, як він стверджував, можливо, знищив її, розбивши молотом і вжив як будівельний матеріал, що часто трапляється в різних країнах світу. Проте він ніколи б не зізнався у цьому блюзнірстві». Цей уривок добре ілюструє пристрасну гру археології з випадковістю.

Досі дослідження відбувалися переважно на території некрополів, а не міст. Отож, більш ніж вірогідно, що існували етрусько-римські документи, оголошення й декрети, які стосувались адміністрації чи інших публічних справ. Надія натрапити на такий документ саме в малодосліджених містах є тим більшою, що переможці не знищили звичаїв і мови переможених, а етрусько-римська епоха тривала аж до третього століття нашої ери. Розкопки, які відбуваються у Кампаньї, себто на теренах, де сходяться етруські та грецькі впливи, а також у Малій Азії, можуть подарувати розгадку загадки. Попри численні невдачі, вчені не здаються. Прекрасна війна розуму з таємницею триває.

Убозтво писаних джерел значною мірою винагороджує багатий матеріал із царини мистецтва, який дозволяє відтворити політичне й приватне життя етрусків. Не вперше мистецтво заміняє собою писемність, стає знаком і свідченням увічненої присутності. Замість монотонного бурмотіння тексту нам дано оглядати цю цивілізацію. Це величезний шанс не лише для науковців, а й для аматорів. Останні, як пише Д.Г. Ловренс, шукають не об’єктивної істини, а контакту. «Етруски не є ні теорією, ні тезою. Якщо вони чимось і є, то насамперед досвідом».


Тривалий час я не добачав етруського мистецтва. Я байдуже поминав поглядом у музеях етруські вироби з бронзи, так, наче це другорядні витвори греків; надгробні скульптури здавалися мені римськими копіями. Я пережив у короткому викладі історію погорди й осяяння етрусками.

До кінця XIX століття їхнє мистецтво вважали мало цікавою копією грецького. В основі цього судження лежала позитивістська, нині вже подолана теорія «поступу» в мистецтві. Вінцем античності мала стати натуралістична грецька скульптура елліністичного періоду. Поганий академічний смак, поєднаний із прищепленою з царини суспільних наук теорією, нищив етрусків. Жуль Марта у своїй книжці Мистецтво етрусків, виданій 1889 року, міг спокійно оголосити, що воно зводиться до більш-менш невдалих наслідувань.

Проте від початку XX століття перспектива і вразливість враз змінилися. До цього призвели мало не революційні програми й маніфести сучасного мистецтва. Увага істориків, критиків і публіки була спрямована на періоди й школи, які досі зневажливо називали примітивними, занепадницькими, варварськими у порівнянні з класичним ідеалом. У полеміці з цим ідеалом мистецтво етрусків стало одним із найвагоміших аргументів.

Приточені полеміки й спроби переоцінки вартостей, проте, не пояснювали фундаментальної та однієї з найскладніших проблем історії мистецтва, а саме проблеми мистецької автономії та оригінальності етруської пластики. Щоправда, йшлося про такі відмінні риси творів тіренців, як інтенсивність виразу, осягнута завдяки наголошенню деталі на шкоду для начебто мало цінованої гармонії цілого, відчуття руху, любов до малярського начерку, вільна, відкрита структура твору, а також тенденція до абстрактних форм. Усе це гарно сказано, але спілкування з етруським мистецтвом було для мене безперервною гойдалкою захвату й розчарування, воно роззброювало критичне чуття та здатність до аналізу. Пригода, яку варто порекомендувати нетерплячим і класифікаторам.

Для багатьох людей контакт із твором мистецтва заснований на підтвердженні загальноприйнятого зразка краси. Для них етруське мистецтво залишиться щільно й неминуче замкнутим. Щоб відчути його вповні, треба виробити в собі здатність до спонтанного, безпосереднього реагування, радісний інтерес до речей, інших, аніж ті, які ми звикли акцептувати. Урок етрусків є уроком визволення від естетичних забобонів на користь важкої для визначення, безкорисливої гри очей із об’єктом.

Відчуття дедалі сильнішого хаосу супроводжувало мене під час ознайомлення з усе новими етруськими некрополями, новими виробами з бронзи, новими скульптурами. Важко схопити якусь виразну лінію розвитку цього мистецтва чи сповнений сенсу, роз’яснювальний поділ на школи й періоди. Безумовні шедеври, без яких наш музей уяви був би вбогішим, — Аполлон із Веї, саркофаг подружжя з Кере — перемішані з предметами мистецтва, чий серійний характер і мистецька вторинність разить і відштовхує. Мало не в кожному творі етрусків містяться три часи: спадщина дуже далекого минулого, сучасний вплив грецького мистецтва та антиципація римського мистецтва. У мистецькій царині, як і в житті, етруски, схоже, перебувають у постійній гонитві за невловимою формулою та кристалізацією.

Меланхолійна прогулянка: Керветері, Тарквінія, Вольтерра, Веї; пагорки кам’яних могильників, щільно порослі травою. У королівстві піній, цвіркунів і кипарисів неглибоко під землею увічнені на стінах учти, полювання, балет. Найглибше западають у пам’ять надгробні скульптури. Чоловік, спертий на лікоть, із піднесеною головою, вкритий драперією, яка оголює його торс, наче вічність була довгою спекотною літньою ніччю.

Урок латинської мови

Отож, якщо Тобою, як і всяким створінням, любий Франческо, керує прагнення до щастя, повторюй: rana, ranae, ranae, ranam, rana, rana. Пізнай заплутаність часових форм: ubi, ut, ubi primum, ut primum, simul, simulac, simulaque, dum, donee, quo, antequam, priusquam, cum… A насамперед ознайомся зі структурою умовних речень, щоб у них не було місця для ошуканства, шантажу й брехні.[50]

Болеслав Міцінський, Відповідь на лист Франческо, римського громадянина

І

Гімназія стояла на пагорбі. То був білий, чотириповерховий будинок із великими вікнами й червоним спадистим дахом. Якщо він і вирізнявся чимось, то суворою простотою. Фасад без оздоб, тільки нагорі містився барельєф із зображенням орла. Під барельєфом наче місце для напису. Найбільше б пасувала латинська сентенція на кшталт: «Felix qui potuit rerum cognoscere causa[51]», або, коли б нас хто спитав про нашу думку, але ніхто в нас гадки не питав, — повчання Ювенала, адресоване вихованцям молоді — Maxima debetur Puero reverentia[52].

Входили ми крізь важку браму. Сходи, а на вершині сходів потужна статуя патрона нашої школи. Лівий чобіт гіпсово-блідого короля був виставлений уперед, і ця несуттєва, здавалося б, дрібниця стала матеріальною причиною учнівського звичаю, який ігнорував серйозність виховного закладу. У гідній білості патрона той лівий чобіт був бентежно чорний і відполірований численними торканнями, що мали вберегти від злих уроків, незадовільних оцінок, званих «баняками», і страшного гніву наших наставників. Геть не допомагали суворі заборони, ми вдавалися до цих магічних практик із темною селянською впертістю. У гімназії панував культ розуму, але, як відомо, нічого більше не впливає на розвиток окультизму, як офіційний раціоналізм.

Моя ляклива вразливість новачка спершу фіксувала не образи, а нюхові відчуття. Роздягалка розташовувалася внизу, у розлогому підземеллі. То була наче кухня шкільних запахів — куряви, шкіри, вологого одягу й страху. Звідтіля треба було пройти довгим коридором із кам’яною підлогою, а отже з запахом каменю, аж до класу з запахом оліфи, крейди й вологої дошки.

Одразу ж першого дня нашу увагу привабила група учнів, котрі трималися наче збоку. Вони були справді іншими. Їхні шкільні голубі костюми були не нові, як наші, і не висіли жалісно завеликі, без жодної приязні з тілом. У порівнянні з ними, ми були мов манекени на вітрині крамниці готового одягу. Особливу нашу заздрість будили суконні штани, які світилися на сідницях як дзеркало, що було атрибутом збоченої гімназійної елегантності. Вони вільно рухалися і дивилися на нас зверхньо. Багате досвідом життя надавало їхнім обличчям гіркої гордовитості.

Другорічники. Здавалося, що вони надто дослівно сприйняли принцип «Repetitio est mater studiorum[53]». Гіркоту їхньої поразки, мабуть, лагодив той факт, що вони втішалися серед нас, жовтодзьобих, авторитетом, який належиться ветеранам. Це вони першими вводили нас у складний, наїжачений небезпеками, світ школи. Позаяк кожен із наших професорів був індивідуальністю, якщо не оригіналом, треба було якомога докладніше розпізнати противника. Доля обдарувала нас чарівним класним керівником, сивим учителем польської мови, якого через солодкий характер ми називали Рузьом. Натомість математик і учитель латини будили у нас священний трепет.

Не знаю, чому останній мав у нас прізвисько Ґжесьо, хоча був цілковитим запереченням сільської добродушної пришелепуватості. Гадаю, що в цьому виявилося чудове людське прагнення до освоєння справ і явищ незрозумілих і страшних. Либонь з цієї причини, циклони носять дзвінкі жіночі імена.

Я добре пам’ятаю той день, коли він уперше увійшов, а точніше вдерся до нашого класу. Ми стояли перед лавками, а він походжав між рядами, уважно на нас дивився, оглядав, мов командир свій підрозділ перед парадом. Це тривало довго. Відтак він казав нам сідати і повідомив список обов’язкових і додаткових лектур. Учитель сказав, що не буде заохочувати нас до навчання, що сподівається тільки на наш глузд і почуття відповідальності, бо, зрештою, римські юнаки в нашому віці одягали чоловічу тогу і готувалися керувати найбільшою імперією світу.

Потім, ні сіло, ні впало, — так нам, принаймні, здавалося, він почав рисувати на дошці план Римського Форуму, починаючи від Арки Септимія Севера аж до Базиліки Константина і Портика Нерона. Лунали таємничі назви: Курія, Ляпіс Ніґер, Ростра, Базиліка Юлія, Віа Сакра, джерело Ютурни, Портик Перлин. У наших зошитах ми слухняно копіювали план Форуму, небагато з того тямлячи. Пояснення мало пролунати пізніше. А поки що наш професор обмежився зауваженням: «Можливо, колись ви приїдете до Рима у свиті проконсула. Тож ви повинні знати головні споруди Вічного Міста. Я не хочу, щоб ви пленталися столицею цезарів, як неотесані варвари».


До Рима я приїхав через двадцять років, не у свиті, а сам. Земля, на якій я народився, тоді вже не належала до Римської Імперії. Точніше кажучи, вона ніколи їй не належала у політичному сенсі. А якщо й належала, то в цілком іншому сенсі цього слова.

Перші свої кроки я скерував на Форум. Була ніч, отож Форум був замкнутий. Я дивився тоді з Капітолію на арки, рештки портиків, каміння, яке поглинає час. Образ був примарним. У холодному світлі рефлекторів той центр античного світу був великим поштивим звалищем, дном, есхатологією цивілізації, остаточною формою всілякої гордині й могутності. Відтяте від ночі було мов фотографія, тобто нереальне; оточене лавою асфальту, якою точилися з скреготом і гуркотом повні світла авто. Не було сумніву, хто переможе в цьому поєдинку.

Наступного дня я пішов методично ознайомитись із Форумом у повному світлі сонця. Те, що я не відчував себе загубленим серед каміння, — заслуга мого професора латини. Я згадую про це з вдячністю. Але водночас мене переслідувала думка, що не варто шукати Риму в Римі, що не тут промовить до мене велич цієї цивілізації.

Нехай це не буде сприйнято як полювання на парадокси, якщо я скажу, що відчуття тієї величі заскочило мене несподівано через кілька років у місцевості Ньюкасл на шляху до Шотландії. Я тоді перебував у Англії з цілком іншими намірами, ніж вивчення слідів римлян. У той час я вже непогано ознайомився з Півднем Франції, тобто Gallia Narbonensis[54], проте Пон дю Ґар, Мезон Каре, арена в Арлі чи театр в Оранжі, при всьому блискові цих пам’яток не справили на мене такого великого враження і не скерували думок на нові рейки, як те, що я спіткав на межі Британії та Шотландії. Прованс — так само, як Іспанія чи Далмація — належав до Риму мало не натуральним чином, завдяки тому ж небові й природі, отож розум включав до імперії ці завойовані провінції без подиву й опору. І навпаки, там, під навислими низькими хмарами, з яких мжичив пронизливо зимний дощ, послання римлян було чимось незвичним і наче межувало з зухвалим шаленством.

У Ньюкаслі, у місці моєї навіженості Римом, не було ні мармурового храму, ні навіть тріумфальної арки, нічого, достоту нічого, що могло би викликати будь-яке естетичне збудження. Натомість, там був добре збережений земляний вал, який тягнувся пагорбкуватим тереном мало не прямою лінією від гирла ріки Тайн на Заході аж до затоки Солвей на Сході, перетинаючи весь острів — висунутий найдальше на Північ шанець цивілізації, яка намагалася боронитися від нею ж завойованих диких варварських племен.

Як відбулося завоювання Британії? Острів лежав далеко, поза басейном Середземного моря і, наскільки можна судити, поза межами життєвих інтересів імперії. Відомості про його форму, ресурси та племена, які його населяли, були каламутні, походили від моряків і купців, містили безліч фантастичних інформацій. Мабуть, найбільше знаною була реляція Піфея, грецького мандрівника з містечка Масілія[55] в Галлії, котрий жив у часи Олександра Македонського. Для пересічного римлянина Британія лежала поза межами кордонів, якщо не поза межами географічної реальності, поблизу острова Туле, а отже, на околицях ойкумени.

Вперше римські війська під проводом Юлія Цезаря ступили на острів наприкінці серпня 55 року до Р.Х. Ця смілива військова операція почалася несподівано, була погано підготована і мало не скінчилася поразкою армії агресорів, яка складалася з двох легіонів. Острів’яни очікували нападників, уже від моменту висадки вони завдавали їм серйозних втрат. Юлій Цезар не сточив із ними жодної вирішальної битви, а його війська не надто заглибились у негостинні краї. Труднощі з постачанням, дедалі гірша погода, а насамперед знищення хвилею припливу частини флоту, — все це змусило вождя укласти мир, запропонований бритами, і відступити до Галлії. Це, щоправда, не була поразка, радше доволі сумнівний і здобутий дорогою ціною половинчастий успіх.

Друга кампанія наступного року була закроєна у значно ширшому масштабі, ніж перша. У ній брали участь 5 легіонів і 2 тисячі вершників. Величезний флот, який налічував 800 кораблів, настільки вразив бритів, що вони почали чинити опір нападникам щойно в околицях сучасного Кентербарі. Але Цезар знову вчинив фатальну помилку, злегковаживши закони моря, і частину його кораблів поглинула стихія. Коли б бритам вдалося знищити римський флот, легіони залишилися б приреченими на ласку й неласку тубільців.

Найкращим союзником Цезаря був брак політичного чуття в його ворогів. На це він, мабуть, сподівався не менше, ніж на мужність своїх вояків.

Так само, як і мешканці Галлії, їхні кельтські побратими з острова не зуміли організуватися під єдиним командуванням, щоб успішно чинити опір армії агресорів. Вони також не мали жодного розсудливого стратегічного плану. А прецінь вони ж були численнішими, ніж агресори, непогано озброєними, а їхніми природними союзниками були ліси й болота. Щоб перемогти, треба було уникати фронтальної сутички і вдаватися до невигідної для легіонів тактики малої війни, тобто партизанити, — нападати на табори й заблукані на бездоріжжі підрозділи. Коли б війна набула саме такого обороту й тривала понад рік, римляни були б змушені відступити, і то зі значними втратами.

Роздавання порад, як треба було вчинити вождям програних кампаній через дві тисячі років опісля, що є улюбленою розвагою історичних письменників, позбавлене сенсу, особливо тому, що в цьому випадку острів’яни робили все, щоб протистояти нападникам. Спершу більшість племен південно-східної Британії об’єдналася під загальним командуванням короля Касивелауна і вживала найбільш слушну тактику летких нападів, тактику виснажування легіонів, які важко сунули вглиб невідомої країни. Проте доволі швидко стався конфлікт у таборі ворогів Цезаря, і королі окремих племен почали вести переговори з римським вождем. Позаяк із Галлії надходили тривожні звістки про бунти, Цезар скористався першою ж нагодою й уклав мир із Касивелауном. Зрештою, вигідний для римлян мир, бо з кампанії, яка могла закінчитися їхньою поразкою, вони вийшли переможцями, забираючи здобич, полонених і накладаючи на завойовані племена подать.

Багатьох істориків турбувало запитання, навіщо Цезар вдався у ту ризиковану авантюру. Адже то не було, мабуть, лише наслідком пристрасного бажання перлів, як натякає Светоній. Французький історик Альбер Ґреньє називає похід на Британію екстравагантним і божевільним починанням, Жером Каркопіно — престижною операцією без жодної перспективи, а Каміл Жульєн бачить у всьому тому вияв притаманної Цезареві захланності, бо він «хотів здобути більше, ніж міг утримати».

Проте, здається, що інтенції майбутнього диктатора були більш прозаїчними та холодно вирахуваними: він усього лише прагнув збагатити себе і свої легіони, а також забезпечити здобуту Галлію від нападу з Заходу, адже було теоретично можливо, що певного дня брити можуть прийти на допомогу своїм кельтським побратимам на континенті, і врешті, що особливо важливо, похід до Британії у певному сенсі врівноважував військові успіхи на Сході його конкурента в боротьбі за владу, Помпея. Далебі, перемоги римської зброї на легендарному острові викликали в Римі небувалий ентузіазм.

Важко, втім, сказати, що Британія — чи бодай її частина — увійшла до складу імперії. Систематичне завоювання почалося мало не через сто років після воєнної експедиції Цезаря. Римляни мали тоді набагато більше шансів для уярмлення цього туманного острова, оточеного холодним морем. Насамперед, вони вже володіли доволі докладною інформацією, непогано пізнали ворога і його країну. Британію вивчали римські купці, які постачали цінні відомості і про географію, і про громадські стосунки. У столиці світу перебувала жменька політичних емігрантів із острова, скажімо, той нещасний Кунобелін, — вигнаний і позбавлений влади сином, він шукав при кесаревому дворі справедливості. Брити вчинили фатальну помилку; вони образили римлян вимогою видати втікачів, а також провокували заворушення на галльському узбережжі. Про це лаконічно каже Светоній: «tumultuantes Britannos ob non redditos transfugas[56]». Війни годі було уникнути.

В 43 році після Р.Х., за панування кесаря Клавдія, наступника Нерона, на підкорення Британії вирушає римська армія, яка складається з чотирьох легіонів. Три чверті операційних сил становили війська, котрі стояли над Рейном, у Германії. То були легіони: II Августа з Арґенторарум (сучасний Страсбург), XX Валерія Віктрікс з Новезіуму (сучасне Нойс) і XIV Ґеміна, яка стояла у пониззі Рейну. До цих формувань ще долучився легіон IX Гіспана з Панонії (сучасна Австрія). Якщо ми додамо до цього допоміжні війська (auxilia) та галльські й фракійські загони, то отримаємо цілком потужну як на ті часи армію, що налічувала 40 тисяч осіб.

На чолі походу стає консульський легат Авлюс Плавцій, пізніший перший правитель Британії. Війська висаджуються в трьох різних місцях, і армія вирушає на Захід. Силами бритів командують Каратак і Коґідумн. Останній невдовзі помирає, і впродовж багатьох років Каратак, володар князівства, розташованого у середній течії та в пониззі Темзи, буде лідером антиримського опору.

Тактика острів’ян була, схоже, заснована на використанні природних ліній оборони й перешкоджанні римлянам у переправах через ріки. Важка дводенна битва відбулася на ріці Мідвей. Щоправда, перемагають римляни, але їхній противник аж ніяк не розбитий. «Упродовж довгих десяти років Каратак був шпичкою, увігнаною в тіло римської армії, й осягнув чимало успіхів більших або менших, проте історія, пам’ятаючи про його боротьбу, згадує лише про одну велику битву, на обраному ним самим терені, коли він ризикнув усім і втратив усе в останній нищівній поразці», — каже англійський історик Аян А. Річмонд.

Форсувавши Темзу, легіони зупинилися в очікуванні на приїзд кесаря, адже божественний Клавдій «прагнув слави справжнього тріумфу». Він прибув із певним спізненням, зумовленим неґречністю метеорології. Для багатьох істориків участь кесаря була з військової точки зору неважливою для всієї кампанії. Йшлося, зрештою, про щось цілком інше, а саме — про престиж. «Рим хотів бачити свого володаря у вінку переможця». І Клавдій вступає на чолі легіонів до Камулодунуму (Колчестер), столиці короля-вигнанця Кунобеліна, після чого поспіхом повертається до Рима, «де відбувся тріумфальний в’їзд із найбільшою пишнотою».

Однак це тільки пропагандистські декорації того походу, довгого, кривавого й незрозумілого. Власне, незрозумілого, бо вся історія завоювання виглядає наче фреска, затерта у багатьох місцях. То була периферійна афера, і її історію треба відтворювати з розпорошених фрагментів, які збереглись у творах істориків цезарства. Не йдеться про нотатки наочних свідків, а про інформацію, запозичену з «других рук», часто дуже узагальнену й недокладну. Тому тепер важко реконструювати ті події, розповісти про перебіг окремих кампаній, рухи війська, локалізувати головні битви й сутички, інколи навіть годі перелічити племена, з якими боролися римляни. Наприклад, біограф Віспасіана, пізнішого кесаря, а тоді командувача легіону, каже коротко, що переміг він два сильних племені тубільців і здобув понад 20 фортець. Тільки й усього.

Втім, ми зовсім не безпорадні. Земля вірно зберегла промовисті сліди боїв. Ми нічого докладно не знаємо про здобуття фортеці Дунум (тепер Мейдн Касл), але археологи відкрили драматичні рештки, завдяки яким можна дізнатися про долю оборонців тієї цитаделі. У межах оборонних валів відкритий військовий цвинтар, мабуть поспіхом створений під час облоги. У черепах скелетів знайдені уламки римських мечів, а в хребетному стовпі одного з захисників стирчить осколок, імовірно запущений із військової махини римлян, званої euthytonos.

Проте не варто собі уявляти, що здобування Британії полягало лише у просуванні потужного військового катка, який нищив і чавив усе навколо. Чого не можна було досягнути за допомогою зброї, досягала політика; локальні вожді й племінні королі укладали угоди з нападниками. Діялося так переважно тому, що римляни зовсім не прагнули зруйнувати суспільну структуру країни та ієрархію влади, яку вони тут застали, з конечним, звісно, обмеженням суверенітету: присяга на вірність кесареві і зобов’язання у лояльності до Риму.

Дехто робив це щиро і, схоже, з переконання, як отой Коґідумн, володар королівства Веріка (в Сасексі). Він був одним із перших, хто пішов на співпрацю з агресорами, отож йому дозволили правити його людом, ба навіть визнали за ним винятковий титул rex et legatus Augusti in Britannia[57], «згідно зі старим і здавна уже народом римським прийнятим звичаєм, щоби як знаряддя неволі також королів посідати» — коментує тверезо Тацит. Інші племінні володарі натомість грали роль Валенродів, укладали мирні угоди, декларували підкорення волі загарбників, але тільки й чекали на зручну нагоду, щоб, як король ікенів Прасутаґ, перетворитися з союзника на заколотника.

Головні лінії наступу римських легіонів пролягали у західному й північному напрямках. Ми знаємо про це, а радше здогадуємося, завдяки розміщенню головних гарнізонів наприкінці сорокових років. II легіон стоїть на південному заході, мабуть в Ексетер (Іска), XX у Ґлочестері (Ґлевій), натомість XIV — найдальше на північний захід у Вроксетері (Віроконій). Межа римських завоювань того періоду на північно-східному фронті незрозуміла.

Найважчі бої точаться у Валлії, де римськими військами командує пропретор Британії Осторій Скапула. Гористий і лісистий терен цієї частини остова створює ідеальні умови для оборони, що чудово усвідомлював невтомний ворог римлян Каратак. Проте він вчинив фатальну помилку, зважившись дати генеральну битву, в якій зазнав поразки і врятувався втечею до двору королеви бригантів Картимандуї. Королева наймогутнішого племені острів’ян, радше обережна, ніж патріотична, видала закованого в кайдани вождя римлянам у 51 році після Р.Х. Того ж року Осторій, «надміром турбот втомлений, розстався із життям на радість неприятелям».

Так само, як і в Галлії, натхненниками антиримського опору були друїди. Одним із найважливіших їхніх центрів був розташований біля узбережжя Валлії острів Мона (Енґлсей). У 1944 році там знайшли величезну кількість військових предметів, насамперед збої, військового обладунку, а також — особлива річ — ланцюгів, якими сковували рабів. То були, як вважають археологи, релігійні пожертви, а не, як можна припустити, арсенал. Походження цих предметів із різних далеких сторін світу північних кельтів, від Ірландії аж до Йоркширу, промовисто свідчить про сферу впливів друїдів із Мони. На цьому острові знаходили притулок усі, для кого окупація була нестерпною, політичні біженці, втікачі-полонені, позбавлені трону князі, і більш ніж імовірно, що саме там опрацьовували плани антиримських повстань.

Цей водночас культурний і політичний центр вирішив здобути Светоній Павлін, видатний вождь, погромник диких племен Атласу, вже в перший рік перебування на посаді управителя Британії. Похід відбувся 59 року. То була сутичка двох світів, яку незрівнянно описує Тацит. «На узбережжі стояли бойові шикування неприятелів — нерозривні лави зброї та мужів, між якими перебігали жінки; вони виглядали як Фурії, в жалобних шатах, із розпущеним волоссям, і несли перед собою трути; саме вони, а навколо них друїди, котрі, руки до неба піднісши, молилися й кидали прокляття, незвичністю свого вигляду настільки вразили вояків, що ті, наче маючи здерев’янілі члени, нерухоме тіло на рани підставляли». Римляни влаштували мешканцям острова жорстоку різанину. Вони не пощадили навіть дерев, «вирубано присвячені жорстоким забобонам гаї: адже вважали [друїди] за річ гідну, щоб кров полонених жертвувати на вівтарях і з нутрощів людських дізнаватися про волю богів».

Коли основна частина римської армії була поглинута боротьбою на заході острова, на другому його, східному, кінці вибухає повстання, що могло закінчитися тотальним розгромом римлян, не меншим, ніж поразка Вара в Тевтобурзькому лісі. Ці події, які історики називають бунтом Бадікі, вимагають дещо докладнішого розгляду. Конче необхідно пояснити тло подій, адже вони чітко й докладно характеризують ставлення окупантів до завойованих.

Взимку 59/60 року до Р.Х. умирає Прасутаґ, король ікенів, племені, яке населяло південно-східну Британію (околиці Камборіта, сучасний Кембридж). Позаяк він не мав нащадка чоловічої статі, половину своїх земель король заповів двом дочкам, а половину — кесареві. То був заповіт, здавалося б, дуже обережний і політично розважливий. Проте існували дві серйозні причини, через які заповіт був недійсним і в очах ікенів, і в очах римлян. По-перше, за місцевими законами, легальним спадкоємцем трону мала стати вдова короля — Будіка, яку обійшли у спадщині. По-друге, римляни не визнавали, за нечисленними винятками, жінок на троні, і титул королеви не належав навіть такій лояльній Картимандуї, котра видала в їхні руки Каратака. Мета загарбників була зрозуміла: вони хотіли, щоб після смерті короля-клієнта спадщина стала римською землею, на яку з нетерпінням чекали офіцери, ветерани, державна скарбниця.

Римляни ставляться до краю ікенів як до своєї власності. Вони займають доми й маєтки його мешканців; успадкованих благ позбавлені навіть родичі короля, а на домір зневаги й упокорення: «Будіку зневажено шмаганням, а дочок ґвалтом зганьбили». Ікени в розпачі хапаються за зброю і навіть схиляють до повстання сусідній народ триновантів. Коли б до них приєдналися бриганти, доля римських легіонів на острові була б вирішена.

Ініціатива перебуває в руках повстанців, позаяк римські сили на теренах, охоплених бунтом, нечисленні, а їхнє командування цілком заскочене і хитке. Збунтовані під проводом Будіки наступають на стару столицю провінції Камуло-Дун (Колчестер), навколо якої розташовані численні маєтки ненависних тубільцям ветеранів. Саме місто позбавлене фортифікації, отож воно може стати легкою здобиччю заколотників. Похмурою увертюрою цих подій ми завдячуємо Тацитові: «Без виразної причини впала в Камулодуні статуя Вікторії, і то назад, наче відступаючи перед неприятелем. Жінки, охоплені віщим шалом, пророкували наближення смерті, і начебто чужинські вигуки в місцевій курії чули, театр бринів виттям і бачили в лагуні Темзи образ зруйнованої колонії; надто кривавий вигляд Океану та з’яви людських решток, які залишалися після відпливу, британці пояснювали собі як віщування надії, а ветерани — як привід для побоювання».

Пророцтва справдилися. Упродовж двох днів Камулодун був здобутий, а його римські та філоримські мешканці безжально вирізані. П’яні від успіху брити вирушають тепер проти IX легіону, яким командував легат Петилій Керіал, завдаючи йому дуже серйозних втрат.

Доля римської армії в Британії тепер перебуває в руках однієї людини — Светонія Павліна. Він швидко приїздить з Валлії до Лондона і одразу ж усвідомлює, що ситуація критична. Отож, діє рішуче й холоднокровно. Він відмовляється насамперед від плану оборони в місті, віддає і Лондон, і Верулямій на поталу бунтівникам, які готують мешканцям цих міст криваве побоїще. «Встановлено, що у згаданих містах загинули близько 70 тисяч громадян і союзників. Адже вони не брали полонених, не займалися їх продажем чи іншою військовою торгівлею, а тільки поспішали до різанини, мотузки, вогню й хреста…»

Светоній має перед собою одну мету і втілює її з римською послідовністю: сконцентрувати під своїм командуванням розпорошені міста й забезпечити собі максимальну свободу маневру.

Це зовсім не просто. II легіон не з’явився на місце концентрації. Светоній має під своєю орудою XIV легіон, трохи війська з XX легіону та допоміжні загони, разом близько десяти тисяч озброєних воїнів.

Коли обидві армії стають на полі бою (терен зазвичай старанно обирали римляни), сили противника у вісім разів більші, «і були вони в такому пихатому настрої, що навіть своїх дружин у свідки перемоги з собою тягли і на вози садили». Проте брити були погано озброєні, не надто здатні до втілення будь-якого стратегічного плану, а їхня відвага наїзників виявилася безсилою перед дисципліною армії, подібної до велетня з багатьма руками, який завдає систематичних невблаганних ударів. Поразка була цілковита; вози бритів блокували відступ, і битва перетворилася на різанину. Будіка змогла втекти, однак невдовзі померла, вживши — як стверджують деякі джерела — отруту. Бунт придушили, і легіонери зривали свій гнів у грабунках і вбивствах.

Сваволя вояків тривала проте недовго, і не тому, що вовки несподівано перетворилися на ягнят, але існувала інституція прокуратора, тобто фіскального управителя провінції, який, окрім військової влади, міг посилати рапорти кесареві й істотно впливати на політику щодо завойованих. Отож трапилося так, що новим прокуратором Британії був чоловік, який народився у північній Галлії, а до того ж муж дочки галльського аристократа, що схиляло його до того, щоби стати адвокатом пригноблених і домагатися ліберального курсу. Попри воєнні заслуги, суворого Светонія відкликають. «Римська історія знає мало настільки яскравих прикладів взаємопроникнення римських і провінційних впливів, відчуттів та інтересів у новому світі, як той, що був створений в Західній Європі», — каже дослідник цього періоду.

Наступні губернатори — Петилій Керіал, Юлій Фронтин і Юлій Аґрікола — й справді ведуть дуже лагідну політику. Це зовсім не означає, що острів був замирений і втішався благим спокоєм під владою нових правителів. У Британії тліють вогнища іреденти. На межі 69 і 70 року римлян спіткав удар із найменш сподіваного боку — від дотеперішніх союзників бригантів — потужного племені, яке займало значні простори на території сучасних графств Йоркшир, Ланкашир, Вестмоленд, Камберленд і округу Дарем.

Отож, як ми вже згадували, бриганти перебували тоді під пануванням архілояльної до Риму королеви Картімандуї — тієї, що видала римлянам Каратака. То була жінка владна й амбітна. Вона могла б стати покровителькою руху women liberation[58], адже покинула свого чоловіка й одружилася з якимось молодим слугою чи підчашим. Вигнаний і позбавлений влади муж, на ім’я Венуцій, скористався громадянською війною, яка спалахнула тоді в Римі, та пов’язаним із цим частковим виведенням військ із острова, й організував заворушення, напав на королівство бригантів і здобув його. Тацит, коментуючи ці події, пише: «Наші когорти і роти кінноти, попри змінне щастя в бою, королеву з небезпеки все ж врятували; держава належить Венуцію, нам зосталася війна».

У часи панування кесаря Віспасіана римляни чинять низку вдалих експедицій проти бригантів і силурів (мешканці південної Валлії). Наприкінці І століття процес консолідації остова (точніше, значної його частини) вступає у вирішальну фазу. Найспекотніше на північному кордоні. Він упродовж століть мінявся під натиском варварів — ніколи не поневолених піктів і шкотів.

А тепер на сцену виходить постать, яку годі не зауважити, якщо йдеться про завоювання острова, — Юлій Аґрікола. Народжений у Провансі в 40 році, всебічно освічений, він починає політичну кар’єру власне у Британії, де в 61 році воює під командуванням Светонія Павліна. Відтак обіймає низку відповідальних державних посад, є квестором у Малій Азії, управителем Аквітанії, консулом, і врешті у віці 38 років його призначають управителем Британії, що є вершиною, а водночас не зовсім зрозумілим завершенням його блискучої кар’єри.

Деякі історики застерігають, що не варто вірити натякам Тацита, який дивився на свого тестя через лінзи замилування. Важко, проте, не оцінити заслуг Аґріколи — і військових, і політико-адміністративних. Під його командуванням римські орли просунулися найдальше на північ, аж до лінії Фірс оф Форс і Клайду, навіть поза цю лінію. Сім років урядування Аґріколи (78–85) — то сім років кампанії проти шкотів і піктів, увінчаної вирішальною перемогою під Монс Ґраупієм у 83 році. Він також розбудовував флот, споруджував укріплення й форти, підтримував міське будівництво. За його адміністрації поширилися римське судівництво та територіальне самоврядування; зменшилися податки, не такою обтяжливою стала для тубільців примусова військова служба.

Проте Аґріколу доволі несподівано відкликав кесар Доміціан, і він не втілив до кінця своїх планів. Схоже, що відправлений у відставку управитель був єдиним, хто бачив справи гостро й чітко. Він прагнув до завоювання всього острова, готував також похід на Ірландію, усвідомлюючи, що за логікою завоювання воно мусить бути повним, а коли залишити безкарними вороже налаштованих сусідів, то це загрожує катастрофою. Історія підтвердила його правоту; сам він провадив до кінця днів своїх, мабуть, сповнене гіркоти життя передчасного політичного пенсіонера, не обіймаючи жодних посад.

Рішення Доміціана одні пояснюють звичайною людською заздрістю, а також манією переслідування цього тирана на троні, ворога філософів і сенату, опікуна донощиків, якому повсюди вбачалися змови; можливо, що цей дуже несимпатичний кесар (улюбленим заняттям його було лапання мух і проколювання їх гострим пером) зробив висновки зі своїх не надто вдалих походів на германців і даків і вирішив консолідувати імперію в існуючих кордонах, відмовившись від подальших завоювань.

Античні автори порівнювали обриси Британії з сокирою. Римляни міцно тримали її держак, але північне лезо невдовзі мало обернутися проти них. Вони відмовилися від здобутків і планів Аґріколи, а позаяк войвничі племена, які населяли Шотландію, не дали себе поневолити, то з суто римською простотою було вирішено відгородитися від варварів муром.

Ні, це аж ніяк не витвір мистецтва — той вал, що проліг від східного до західного краю острова, від гирла ріки Тайн аж до затоки Солвей. Мур не може бути красивим і є антиархітектурою, застиглим у конвульсивному захисному жесті каменованим простором; проте, хоча він і не збуджує естетичного зворушення, але вимагає подиву генієм римських інженерів. Зокрема тому, що проіснував досі майже непорушно, тільки де-не-де час надщербив його, і крізь ці щербини тепер проходять меланхолійні корови.

Мур Адріана, адже саме за його правління він був споруджений у 123–128 роках, має довжину 76 римських миль, тобто мало не 113 кілометрів, і прямою лінією перетинає острів від затоки Солвей на заході аж до гирла ріки Тайн на сході. Його східний відтинок довжиною в 45 миль спершу був збудований із каменю, інша, західна частина є земляним валом, вкритим дерном. Висота муру сягала 6 метрів, а ширина становила 3 метри. На відстані милі височіли башти, де мешкав гарнізон, спостережні пункти й по дві вартові вежі. Мур також був споряджений численними брамами для вилазок. Коли атака варварів концентрувалася в одному пункті, з сусідніх брам вибігали легіонери і наче мисливці замикали їх у кільце. Перед валом містився широкий рів, а за ним були збудовані 16 фортець — місця сталого постою війська, чия кількість сягала 10–15 тисяч осіб. Цю дуже функціонально завбачливу конструкцію доповнювала укріплена дорога, яка бігла паралельно до валу, що давало змогу швидко перекидати вояків і обладнання.

За сто кількадесят кілометрів на північ від муру Адріана у 140–142 роках був споруджений мур Антоніна (назва походить від кесаря Антоніна-Пія). Його довжина становить 37 миль, він поєднує два пункти на узбережжі — Форс і Клайд. Через 40 років після спорудження цю лінію оборони покинули. Порівняно з муром Адріана, вона була слабшою з точки зору фортифікації, дуже непевною, особливо на флангах, а також надміру висунутою на північ, щоб обидві ці оборонні лінії могли успішно підтримувати одна одну під час координованої оборонної операції. Мур Антоніна зруйнували самі римляни.

Зрештою, не в мурах треба було шукати тоді захисту. Смертельна хвороба підточує імперію зсередини. Цезарство трусить боротьба за трон, в якій також бере невдалу участь Клод Альбін — управитель Британії. Він не вагаючись оголює острів від легіонерів, яких кидає у бій за владу проти кесаря Септимія Севера. Управитель Британії гине, але шотландські кельти користуються становищем і прориваються через мур Адріана, щоби сміливим винищувальним рейдом дійти до Йорка і Честера. В 208–211 роках кесар Септимій Север, наче згадавши про далекоглядні плани Аґріколи, відкидає варварів за мур Адріана, ба навіть суне далеко на північ поза Абердін. Однак і він не втілив своїх намірів. Коли в 211 році кесар помирав у Йорку, то начебто сказав: «У мить, коли я здобув владу в державі, повсюди панувало сум’яття, а зоставив я мир навіть у Британії».

Мир був примарним і недовгим. Біля східного узбережжя острова з’являються піратські кораблі франків і саксів — попередження про близьку катастрофу. За ними спостерігали з тривогою, так само, як через кілька століть у часи панування могутнього Карла Великого з тривогою дивилися на прямокутні паруси норманів, які віщували майбутні поразки.

У бурхливій історії римської Британії ми знаходимо також кесаря-самозванця. Ним був такий собі Караузій, командир флоту, котрий доробився до значних статків у боротьбі з піратами. Здобувши багатство, він запрагнув слави. У 286 році Караузій проголосив себе кесарем Британії. Діоклетіан, який тоді правив у Римі, спершу стерпів цю зневагу. Проте коли через кілька років Карауцій був убитий своїм нашіптувачем, на острові висадилася каральна експедиція під командуванням Констанція Хлора, кесаря, котрий володів західною частиною імперії. Хлор переміг заколотників, а також здійснив широкомасштабні роботи по відбудові знищених міст — Йорка, Веруламія, зміцнив систему оборони Лондона і мур Адріана, а також спорудив нові форти, переважно на східному узбережжі. Він також провів переможну кампанію проти піктів, після якої незабаром помер у Йорку в 306 році. Його збройні зусилля забезпечили острову мир на тридцять років.

За часів Діоклетіана було проведено низку важливих адміністративних реформ. Імперію поділили на дванадцять діецезій. Одна з них — Британія, яка складалася з чотирьох новостворених провінцій. Кожна провінція виставляла власну міліцію (limitanei[59]), підпорядковану головнокомандувачу, комесу Британії (Comes Britanniarum). Тягар оборони північного кордону відтоді спочив на плечах вождя Британії (Dux Britanniarum), а східне узбережжя мав захищати комес Саксонського узбережжя (Comes Litoris Saxonici). Головна ідея цих реформ полягала радше за все у спробі вдосконалити командування, а також у ширшому, ніж досі, залученні місцевого населення до захисту острова.

Проте місцеве населення не було достатньо романізоване, не всі пов’язували свою долю з долею Риму, і не всі ставили собі риторичне запитання: «Quid salvum sit, si Roma périt?[60]» На домір злого, етнічний склад британської діецезії змінювався, і то на шкоду, під впливом сильних міграційних рухів. Адже у першій половині IV століття на теренах, захоплених римлянами і до решти замирених, оселяються, переважно на заході острова, кельти з Шотландії та Ірландії. Спершу то була мирна еміграція. Новоприбулі отримують згоду кесаря на поселення за умови союзництва. Проте до часу, бо вже в 367 році вони приєднуються до піктів, шкотів, франків і саксів, які чинять концентровану атаку на острів із півночі, заходу та південного сходу. У бою гине комес Саксонського узбережжя, а вождь Британії рятується втечею. Мало не весь острів заливає хвиля варварів.

Становище рятує посланий кесарем Валентином на чолі потужної армії комес Теодозій, який відновлює лад, відбудовує знищений Адріанів мур та низку фортів на Саксонському узбережжі, а також здійснює традиційну каральну експедицію вглиб Шотландії. Проте це вже остання оптимістична сцена перед трагічним епілогом.

У перші роки V століття останні римські загони покидають острів, вирушаючи на війну з готами. Острів’яни залишаються тепер самі, віддані на власні сили. Благання про римську допомогу залишаються без відповіді. Тепер іде на дно могутній корабель імперії, і ніхто не турбується про північний острів. Останній римлянин — кесар Аецій — читав, мабуть, із безсилою іронією волання бритів і опис ситуації: «Варвари зіштовхують нас у море, а море виштовхує нас назад на варварів».

Християнство — «релігія рабів» — переймає римську спадщину і роль захисника цивілізації. Наприкінці двадцятих років V століття на острови прибуває св. Жермен із Оксера з теологічною, так би мовити, місією — йдеться про боротьбу з єрессю британського монаха Пелагія, про якого св. Ієронім із суто сенаторською погордою сказав, що «обжершись шотландської вівсянки, він хворіє на забудькуватість». У 429 році не римський центуріон, а отой святий Жермен поведе британську міліцію з вигуком «Алілуя» на боротьбу з піктами.

II

Отож, Гжесьо вчив нас латинської мови; я збрехав би, якщо сказав, що наука була легкою і що ми віддавалися їй із радісним запалом. Проте спершу я хотів би описати нашого наставника. То був чоловік у розквіті сил, високий, поставний, пропорційно збудований. Шкіра у нього була оливкового кольору, як у людей середземноморської раси (пізніше ми довідалися, що він походить із Колхіди). Обличчя мав суворе, великий орлиний ніс, на переніссі якого було почеплене пенсне, єдиний не античний, а галицький елемент цього обличчя. Волосся чорне, ледь кучеряве, а очі великі й пронизливі.

Учитель був для нас уособленням мужності, а також усього римського, і ми легко уявляли його в тозі, облямованій пурпуром, чи на чолі легіонів. Посміхався він рідко, а якщо вже посміхався, то сардонічно, натомість діапазон його гніву був незрівнянним у своєму багатстві й відтінках — від іронічного сичання, через риторичну тираду про обов’язки юнаків, аж до разючого мов юпітерів грім: «Сідай, дурню!». Ми зносили ці удари з покорою, добре знаючи, що qui bene amat, bene castigat[61].

Перші уроки з підручника в невинно зеленій обкладинці, який називався Puer Romanus[62], були по-дитячому легкими. Короткі речення в індикативі, скажімо, «Terra est rotunda[63]» (це твердження занепокоїло б римлян), не справляли клопоту навіть найбільш загрубілим варварам. Без значних зусиль ми здолали п’ять відмін (із улюбленою найпростішою, четвертою), методом хорового декламування подужали всі форми однини та множини, завше з неодмінним прикметником — puer bonus, servus miser[64] — і ці голосно повторювані літанії швидко западали у пам’ять.

Дієвідміни вже становили значно важчу проблему з огляду на надмірну — на нашу думку — кількість часів, отож ми вішали над нашими ліжками аркуші паперу, де червоним олівцем були виписані, мов магічні закляття, закінчення кон’югацій: -о, -as, -at, -amus, -atis, -ant; -abam, -abas, -abat, -abamus, -abatis, -abant; -abo, - abis… — і заколисані ними, мов дзвіночками, ми поринали в тривожні шкільні сни, в яких Ґжесьо поставав перед нами у постаті бога або тирана.

Аж врешті ми дійшли до найвищого ступеня втаємничення — до синтаксису — і тут почався ліс, хащі й скрегіт зубовний. То вже не були банальні речення, вигадані поштивими педагогами, щоб освоїти нас із мовою наших культурних пращурів, а чудові, мов портики, довгі, мов безсонні ночі, періоди класичних ораторів і філософів.

«Gavius hic, quem dico, Consanus, cum in illo numéro civium Romanorum ab isto in vincla coniectus esset et nescio qua ratione clam e lautumiis profugisset Messanamque venisset, qui tam prope iam Italiam et moenia Reginorum, civium Romanorum, videret et ex illo metu mortis ac tenebris quasi luce libertatis et odore aliquo legum recreatus revixisset, loqui Messanae et queri coepit se civem Romanum in vincla coniectum, sibi recta iter esse Romam, Verri se praesto advenienti futurum».[65] Ух!

І тоді ми кружляли над тими текстами, як зграя заблуканих птахів, видзьобуючи підмет, присудок, а відтак додатки, доповнення й обставини. Зі жмені додаткових речень ми вилускували головне, узгоджували часи згідно з consecutio temporum[66] і винятками з consecutio temporum. Лінивіші користувалися посібниками з підказками, але це зазвичай закінчувалося фатально (гірше, ніж поганою оцінкою — ганьбою), позаяк Ґжесьові зовсім не йшлося про гладкий переклад, він вимагав зусилля в пізнанні духу мови та її внутрішньої архітектури. Той, хто перекладав занадто гладко, проте не вмів пояснити граматичної конструкції, сам себе викривав, що користується чужою працею, і з кандидатів у громадяни Риму неминуче спадав у шереги рабів. Щоб запобігти цьому, ми писали на полях наших текстів нотатки: «accusativus cum infinitivo, ablativus absolutus, gerundium[67]», що мало б нас урятувати від підступних запитань. Марно. Наш професор нищив шпаргалки, стирав усілякі допоміжні нотатки в наших книжках велетенською гумкою і просто вимагав, щоб ми мали латину в крові.

У ті часи ніхто (чи майже ніхто) з поважних людей не підважував доцільності вивчення класичних мов у школі. Ніхто також не обіцяв нам матеріальної користі від читання Платона чи Сенеки в оригіналі. То було звичайне тренування мислення, а також закваска характеру, позаяк ми борюкалися зі складними проблемами, і я досі не знаю, бо ніхто того не довів, чи не краще це, ніж розв’язування лінійних рівнянь.

Наших педагогів, а Ґжесьо був тут класичним прикладом, не зваблювали новинки фройдівської школи, і вони не звертали найменшої уваги на те, чи вирощують у нас комплекси, чи ні. Мабуть, вони чинили слушно. Жорстокість школи готувала до жорстокого життя. А пізніше виявилося, що комплекси є цінною річчю і збагачують внутрішнє життя.

Отож, ми навчалися латинської мови у Ґжеся. Як? У муках. У класі панувала майже військова дисципліна, а двійки сипалися наче з рукава. Коли атмосфера ставала нестерпною, наш професор-центуріон підводив нас із лав і дозволяв на все горло репетувати (аби лиш латинською мовою), найчастіше, «Ave, Caesar, morituri te salutant[68]», тож ми кричали і, єднаючись у цьому крикові, долали страх і слабкість духу.


Однією з підстав римської могутності та її головним гарантом була римська армія. Її порівнювали з серцем чи хребтом імперії. Справді, то була військова сила, яка не мала собі рівних у тогочасному світі, і важко знайти подібну армію в пізнішій історії. Тому варто застановитися, в чому полягала таємниця її успіхів. Але перш ніж ми спробуємо відповісти на це запитання, повернімося ще ненадовго до легіонів у Британії.

Сили римських загарбників у 43 році складалися, як ми вже сказали, з чотирьох легіонів, два наступні висадилися на острові пізніше. Як довго окремі легіони зоставались у Британії і де варто шукати їхні головні пункти концентрації?

II Августа (легіон так називався, бо постав за часів імператора Августа) квартирував спершу в Глочестері (Ґлеві), проте в 71 році у зв’язку з наступом на заході був переведений до фортеці Керлон (Іска) на півдні Валлії, де залишався до кінця III століття. Після реорганізації війська за часів Діоклетіана він був частково переведений на шотландське узбережжя і квартирував у фортеці Річборо (Рутупіе) неподалік від сучасного Сендвіча в графстві Кент.

IX Іспана (переведений з Іспанії, звідси й назва) до 71 Року перебував у фортеці Лінколн (Лінд), відтак далі на північ у Йорку (Ебокар) — головному римському осідку на острові, де перебували кесарі під час візитів до Британії. Близько 120 року після Р.Х. той легіон був відкликаний і замінений на VI Віктрікс, який зостався в Йорку аж до кінця окупації.

XIV Ґеміна (Близнюк — мабуть, сплав двох легіонів) залишається на острові до 70 року, після чого його перевели до Германії.

XX Валерія гіпотетично спершу квартирував у Ґлочестері, близько 78 року був перекинутий до Честера (Дева) у Валлії. Його доля достеменно не відома. Найімовірніше, його відкликали наприкінці IV століття для оборони північних кордонів імперії.

II Адіутрікс (утворений кесарем Веспасіаном на узбережжі Адріатики як резервний легіон) прибув до Британії в 71 році та зайняв фортецю Лінколн (покинуту IX легіоном); пізніше його перемістили до Честера; відкликаний у 86 році на Дунай. Усе це було сказано для того, щоб стерти з уяви традиційний образ легіонів, які нерухомо застигли на кордонах імперії.

Величезні території Римської імперії (за Адріана 3 340 000 км2), суходільний кордон, який розтягнувся на 10 тисяч кілометрів, війни та завоювання можуть зродити припущення, що Рим був військовою державою, де кожен другий громадянин перебував під прапорами чи працював для армії. Це припущення помилкове. Чисельність армії навіть у період її найбільшого розквіту, оцінюється значно нижче, ніж у півмільйона осіб. Беручи до уваги, що за часів Августа — як оцінюють статистики — все населення імперії становило 54 мільйони, це дає показник, менший 1 % озброєних громадян.

Отож не кількість, а якість — вишкіл, організованість, тактичні навички — була вирішальною для переваги римських орлів. Римляни зустрічалися на полі бою зі шляхетними добровольцями, наїзниками, які боронили свою свободу. Самі ж вони входили до складу регулярної армії, заснованої на призові, а кожен солдат був фахівцем свого ремесла.

Кількість легіонів, тобто підрозділів першої лінії, демонструє дивовижну сталість упродовж довгої історії імперії: вона вагається всього лише від 27 до 33 (чи як стверджують інші автори — від 25 до 35). До складу легіонів входили римські громадяни; зазвичай вони квартирували на кордоні імперії. У столиці перебувала тільки преторіанська гвардія — прибічна варта кесаря, яка супроводжувала його під час кампаній. У пізній період цезарства гвардія була могутнім політичним чинником і не раз впливала на вибір й криваве усунення кесарів.

Доповненням до легіонів були війська союзників, так звані auxilia. Вони походили з сусідніх провінцій і перебували під командуванням тубільних вождів, спершу зберігаючи певну тактичну автономію, адже вели війну на свій спосіб, як-от сирійські загони лучників чи важка сарматська кавалерія. Від часів Августа ці загони стали інтегральною частиною римської армії, підпорядкованою головному командуванню.

Супутниками легіонів на війні були також нерегулярні підрозділи піхоти — numeri, та кавалерії — cunei, які рекрутували з-поміж щойно завойованих прикордонних племен. То не були добірні загони, найчастіше слабо вишколені, проте в окремих випадках дуже корисні. Історики відкрили, що в Британії в Ланкастері, а пізніше в Саус Шилдз квартирував екзотичний підрозділ — Numerus Barcariorum Tigrisiensium[69], який походив, як свідчить його назва, з-над берегів далекого Тигру. Під час ефемерного завоювання країни партів Севером отой numerus був сформований, а відтак перекинутий до Британії, і тут працював над спорудженням військових поромів через ріку Тайн і затоку Морекембл, позаяк широко розлиті та плиткі прибережні води нагадували водні умови Тигра.

Командувачем легіону та пов’язаних із ним допоміжних підрозділів був legatus legionis[70] — неодмінно сенатор у віці близько тридцяти років; цей обов’язок він виконував зазвичай упродовж трьох років. Його заступником був praefectus castrorum[71], відповідальний за вишкіл, внутрішню організацію та постачання. Найвищі за рангом офіцери, які підпорядковувалися легатові, — шість трибунів. Трибуни (інституція, вигадана як крок у підготовці до політичної кар’єри) не мали безпосередніх командних функцій; вони займалися справами адміністрування та юрисдикції.

На чолі фахового грона офіцерів стояв praefectus castrorum. То був зазвичай досвідчений командир зі стажем у тридцять і більше років неперервної військової служби. Хребет, міцний кістяк армії складали центуріони у кількості 60 осіб на кожен легіон — вони безпосередньо відповідали за бойовий вишкіл і командування підлеглими їм центуріями, які налічували по 80 осіб. Більшість центуріонів походили з простих солдатів, також і з допоміжних військ. Найвищі за рангом центуріони, так звані primi ordines, командували першою когортою легіону (когорта — одна десята легіону — була основною тактичною одиницею і складалася з 6 центурій). Головного центуріона — primus pilus[72] — обирали щороку, рідко бувало, що хтось дослужився до цієї гідності раніше, як у п’ятдесят-шістдесят років.

Легіонери проводили більшу частину свого життя далеко від родини і рідних місць. Вони були наче невеликою мандрівною спільнотою, тож до складу легіонів входили не лише ті, хто брав безпосередню участь у війні, а й ті, хто турбувався про забезпечення їхніх щоденних потреб. Оті адміністративно-господарські функції часто виконували заслужені вояки, так звані immunes[73]. Хорунжий центурії був традиційно скарбником вояцької позичкової каси та поховального фонду, але поруч із ним діяли також фахові чиновники, які конфіскували для війська контингенти збіжжя, а понад то чимало різних librarii та exactores, аналогів наших касирів і бухгалтерів, адже вони здійснювали виплату зарплатні, урядували складами харчів чи, зрештою, опікувалися заповітами й майном загиблих на війні солдатів.

Операції війська на далеких і складних теренах вимагали, як би ми це сьогодні окреслили, розбудованого технічного запілля, насамперед фахівців, які могли б здійснювати інженерні роботи від найпростіших до найскладніших. Отож у кожному легіоні був architectus, фахівець для земляних і наземних робіт; mensor, тобто геометр, який визначав план таборів; hydraularius, відповідальний за забезпечення табору водою та осушення багнистих теренів. Окрім того, їх супроводжувала значна кількість ремісників: конструкторів катапульт і машин для облоги, корабельних теслярів, склярів, виробників стріл, врешті, лісорубів, котрі прокладали воякам дороги в лісових гущавинах.

Духовну опіку над легіонами справували жерці й ворожбити, яких називали haruspices. Вони не були аналогом капеланів у модерних арміях, тому окреслення «духовний опікун» є не надто точним. Їхнє завдання полягало радше у вимолюванні зичливості богів і передбаченні долі не для окремих індивідів, а для армії загалом. Колона Траяна — ця гігантська кінострічка й неоціненне іконографічне джерело для пізнання життя солдатів імперії — в одній зі своїх сцен зображає жертвоприношення тварин на польовому вівтарі: жерці, в закинутих на голову плащах, у супроводі вояків тримають у руках великі закручені труби й роги, зустрічаючи процесію жертвувальників.

Про фізичне здоров’я та кондицію вояків командування армії дбало не менш турботливо, як про озброєння. Провізія була здорова і мало не цілком вегетаріанська: сир, овочі, затірка зі збіжжя; м’ясо з’являлося рідко, натомість вино текло у спраглі горлянки широким струменем. Численні амфори та гігантські глиняні ємності, знайдені в Британії, свідчать про те, що то був один із найголовніших імпортних товарів на острові.

Кожний великий військовий підрозділ мав власного лікаря у ранзі офіцера; то був зазвичай грек, як отой Гермоген, жертовний образ якого ми донині можемо оглядати в музеї у Честері. Лікареві підлягали фельдшери (medici) та санітари (capsarii), котрих називали так від «аптечки першої допомоги» — capsa, якою вони були споряджені на полі бою. Колона Траяна на одному зі своїх фрагментів зображає вояка допоміжних військ, який накладає на коліно легіонера перев’язку. Майстерність грецьких лікарів була дивовижною: вони успішно проводили складні операції, усували чужорідні тіла; ампутації були хлібом щоденним хірургів, при цьому в якості антисептичних засобів використовували смолу, скипидар, різні відвари з трав. При багатьох таборах і фортецях містились організовані шпиталі.

Успіхи римської армії — і з цим погоджується більшість авторів, навіть ворогів Риму, — не були результатом випадку чи прихильної воєнної фортуни. Небувала вправність і ефективність цієї воєнної сили полягала у тому, що кожна кампанія, кожна битва були до дрібниць підготовані, а плани штабу вояки різних рангів втілювали з залізною послідовністю. Форсовані марші (пізньоримський письменник Веґетій каже, що принаймні тричі на місяць відбувався десятимильний тренувальний марш, і то при повному озброєнні), муштра, яку називали armatura, вправи зі зброєю й тактичні навчання були щоденними заняттями легіонерів і в мирні часи, і на війні. Лапідарно це передав Йосиф Флавій, тобто людина, котра насмілилася протистояти могутності кесаревих військ. Військові вправи він порівнює до безкровної битви, а битву називає кривавим вправлянням.

Звісно, вишкіл не завжди стояв на найвищому рівні і мінявся в різні періоди. У часи республіки та раннього цезарства за нього відповідали окремі вожді, тож він залежав від військових знань та індивідуальних талантів командира. Римська армія була незрівнянно кращою під орудою Юлія, ніж за часів Августа. Видатний римський вождь Корбуло (він діяв у часи Клавдія і Нерона, уславився переможною війною проти партів), коли прибув до Сирії, то застав римські війська в жалюгідному стані. Вони мешкали не у військових таборах, а на приватних квартирах у місті, віддаючись насолодам життя. Корбуло зібрав розманіжених легіонерів і взимку, на гористому, пустельному, шмаганому крижаним вітром терені здійснив гігантський марш, під час якого чимало з них загинули від холоду й виснаження; зате навесні він зміг на чолі тих, хто витримав це потворне випробування, провести блискучу переможну кампанію у Вірменії. За часів Траяна було досягнуто високого рівня вишколу легіонів завдяки запровадженню фахівців муштри, яких називали lanistae за зразком «тренерів» у гладіаторських школах.

Список покарань за порушення дисципліни був довгим і доволі жаским. Бунт і дезертирство карали смертю; якщо злочин вчинив великий військовий підрозділ, застосовували децимацію. Вояка, спійманого на тому, що спав на варті, забивали камінням його ж товариші. Деякі командири наказували відтинати дезертирам праву руку. Хльосту застосовували дуже часто, і то за найменші провини — центуріони не для паради носили шпіцрутени з виноградної лози. Покаранням за найменше порушення було розжалування, позбавлення платні, карні вправи і зменшення пайка.

Від часу, коли римська армія стала фаховою армією, легіонери пов’язували з нею всю свою життєву кар’єру та існування. За винятком вищих офіцерів, то були люди, позбавлені особистої власності. Поза армією вони були нічим. Це вона забезпечувала їм кар’єру, пенсію на старість, змогу назбирати грошей. Отож, варто придивитися до того, скільки вони заробляли. Різниця у платні дуже виразно підкреслює ієрархію окремих груп цього фаху.

У часи правління кесаря Доміціана центуріон отримував 5 000 динарів на рік, і це було в 17 разів вище від платні простого легіонера; primi ordines (центуріони першої когорти кожного легіону) отримували вдвічі більше, ніж звичайний центуріон, тобто 10 000. Ще вдвічі більше (20 000 динарів) становила платня шефів центуріонів (primi pili). Англійський дослідник Пітер Естбері Брант уклав таблицю платні, в якій намагається вловити її зміну від часів Августа до Каракали, тобто від початку І аж до III століття. За Августа простий вояк отримував 225 динарів на рік, центуріон — 3 750, primi ordines — 7 500, а primi pili — 15 000. Через два століття платня зросла в середньому втричі, і для тих самих груп становила 750; 12 500; 25 000 і 50 000. Це підвищення, виражене в абсолютних цифрах, виглядає не настільки імпозантно, якщо взяти до уваги значну інфляцію римських грошей.

Сьогодні важко інтерпретувати ці цифри. Вони радше є свідченням значної різниці у винагороді за службу в армії, ніж життєвого стандарту легіонера. Інший англійський учений, Ралф Вествуд Мур, пропонує прийняти за орієнтовне мірило ціну на збіжжя — і приходить до висновку, що рядовий легіонер міг утримуватися, витрачаючи 2/3 своєї платні, а в пізніші часи навіть лише одну п’яту.

Проте, становище не було аж таким рожевим, як випливає з цих підрахунків, прецінь часто спалахували бунти військових, які вимагали покращення життєвих умов. Головною причиною описаного Тацитом бунту в 14 році був той факт, що легіонери мусили зі свого заробітку платити також за зброю, одяг і намети. Проте, в таких випадках кесарі воліли не дратувати головної опори влади та йшли назустріч вимогам вояків. Щоб запевнити собі їхню лояльність, вступаючи на трон, вони асигнували значні суми для поділу між легіонерами.

Як довго тривала військова служба? За часів Августа — 16 років плюс чотири роки не зі зброєю, а на адміністративних посадах у легіоні (immunes). Після відставки з війська ветерани отримували підйомні та наділ землі; а союзники — громадянські права (у 212 році після Р.Х. Constitutio Antoniniana визнала громадянські права за всіма мешканцями провінцій). У першій половині І століття період служби був підвищений до 20 років, а ветерани ще служили в армії упродовж п’яти наступних років; пізніше період чинної військової служби становив 25 років.

Вступ до лав військових відбувався доволі рано, і рекрути-підлітки не були рідкістю. На одному з надгробних каменів, який зберігається в музеї Ґросвенор у Честері, читаємо: DIS MANIBUS[74] CAECILIUS AVITUS EMERITA AUGUSTA OPTIO LEG. XX V.V. STIPENDIORUM XV VIXIT ANNOS XXXIV — це означає, що Цецилій Авіт, народжений в Емеріта Августа, заступник центуріона в XX легіоні Валеріа Віктрікс, служив у армії 15, а прожив 34 роки. О меланхоліє!

Едвард Ґібон у своєму славетному творі Сутінки Римської імперії так пише про римські легіони в Британії: «Господарі найкрасивіших і найбагатших просторів земної кулі зі зневагою відверталися від похмурих гір, які шмагали зимові бурі, та озер, сповитих у блакитну імлу, і від холодних безлюдних вересовищ, якими громада голих варварів гонила лісових оленів». Ґібон, а слідом за ним й інші автори, безумовно ідеалізує вояків імперії, загнаних у далекі краї. Не варто їх собі уявляти сумними блідими юнаками, котрі на привалах читають Роздуми Марка Аврелія та сумують за Лесбосом і Римом. То були радше криваві й брутальні йолопи — ті захисники цивілізації. Врешті, етнічний склад легіонів становив барвисту мозаїку, і «справжні римляни» складали тут мізерний відсоток. Переважна більшість — про що свідчать надгробні інскрипції — походила з Далмації, Фракії, Іспанії, Галлії, з-над берегів Рейну, Дакії, ба навіть далекої Кападокії та Сирії. Вони, мабуть, розумілися між собою на не надто вишуканій латині, яка мала стільки ж спільного з Цицероном, як мова рекрутів армії Франца Йосифа з німецькою мовою Гофманшталя.

Кожен легіон квартирував у сталому таборі, навколо якого групувалося місцеве населення — гендлярі й ремісники. Аж до початку III століття після Р.Х. вояки не могли укладати законного подружжя під час перебування на військовій службі. Натомість вони мали коханок, і синів від такого зв’язку зазвичай призивали до легіонів. Ці народжені у далеких від столиці краях знали Рим лише з розповідей, а обличчя кесаря — з портрета, який носив хорунжий — imaginifer. Тому немає нічого дивного в тому, що ідейна сув’язь солдата з імперією та імператором ставала дедалі слабшою від покоління до покоління.

Прикордонні армії поступово перетворювалися на територіальні війська зі слабким вишколом і низькою бойовою вартістю. В 367 році після Р.Х., у часи великого нападу саксів, піктів і шкотів, несподіванка для легіонів була цілковитою через зраду вояків, які патрулювали кордон і яким варвари пообіцяли участь у поділі здобичі. Тоді також трапилися численні випадки дезертирства.

Також невпізнанно змінився характер, ба навіть зовнішній вигляд гарнізонних міст і фортець. Знавець того періоду Аян А. Річмонд так пише про це: «Нові вояки разом зі своїми дружинами й дітьми жили винятково всередині фортів, які побіжно ремонтували після нападів місцеві робітники. Форти стали невеликими укріпленими дворами, що більше нагадували середньовічні двори, ніж castellum римлян; як і в середньовіччі вояки отримували прилеглу ріллю в якості компенсації за службу. Ця нова організація, а радше її відсутність, призвела до руйнування будинків, поставлених усе ще вздовж традиційної лінії; це відкрито в багатьох фортах, де комори стали жилими помешканнями, а будинки командирів — крамницями. Центуріон старої школи зблід би, побачивши таке».

III

Попри залізну дисципліну, яку запровадив у нас Ґжесьо (а може власне тому), ми любили (хоча це слово не передає ні змісту, ні напруги почуттів) і його, і латину. З часом уроки почали складатися не лише з копітких перекладів і шліфування граматики, але частина їх також була присвячена античній культурі й цивілізації. Ми тоді заглиблювалися не тільки в таємниці дієвідмін, а й пізнавали щоденне життя в столиці імперії, озброєння легіонерів, ритуал Сатурналій.

Звісно, то був ідеалізований Рим, Рим громадянських чеснот, суворої мужності. Ні скандальне життя кесарів, описане Светонієм, ні матірна лайка з шинків Помпеї не бруднили нашої свідомості. Сципіон Старший, Катон, Гракхи, добрі кесарі з роду Антонінів подавалися як зразки для наслідування. Ми, звісно, знали про долю рабів, жорстокі переслідування християн, шаленства Калігули, проте над усіма цими сутінками потужно світила зірка розуму.

Не знаю, коли це трапилося (а мабуть, не трапилося несподівано), але латинська мова почала нас затягувати й захоплювати. Спершу, якщо добре пригадую, самі лиш її звуки — поважні, гранітні, а водночас ясні — гармонія добре розмежованих голосних і приголосних. Найпростіші речення мали лінію, міцно окреслений контур, наче були викуті з каменю. Eadem nocte accidit, ut esset luna plena — Тієї ночі трапилося, що місяць був уповні. Ніби те ж саме, але не те. Отож, ми огорталися нашою мовою-лепехою, мовою землі та її шепотінь, як плющ навколо мармурової колони.

У моєму зацікавленні латинською мовою та в помірному — погоджуюсь — поступі в цій царині був, так би мовити, особистий момент. У кам’яниці навпроти мешкала юна істота, округлі форми якої, каштанове волосся та ямки на щічках викликали у мене запаморочення і сум’яття в думках. Вона була дочкою професора латинської мови (не з нашої, щоправда, гімназії), проте ми його знали, адже він був автором хрестоматії текстів, над якою ми ламали собі голову; він також публікував статті в щомісячнику «Filomata», а це видання ми передплачували (обов’язково) за посередництва Ґжеся. Я частенько сидів на балконі з латинською граматикою Авербаха і Домбровського й удавав, що читання цього винятково нудного твору викликає у мене екстаз.

То був, властиво, акт розпачу. Якщо об’єкт моїх полум’яних почуттів і з’являвся на балконі, то призначено це було не для мене. Інколи вона ковзала по мені неуважним поглядом, так, як ми дивимося на хмари, які пливуть по небі. Вона чекала на мого старшого однокашника з ліцею, високого молодика з кучерявою білявою чуприною, безумовно пристойного (він був хорунжим нашого шкільного прапора і на урочистостях, перепоясаний шарфом і в білих рукавичках, виглядав справді блискуче), але він, я добре це знав, не міг зробити її щасливою. Мало не щодня о п’ятій пополудні вона і мій смертельний ворог виходили з будинку і зникали за рогом маленької вулички в затінку каштанів, де (про це мені підказувала розпалена уява) діялися жахливі речі: він брав її попід руку (всупереч найсуворішим заборонам регламенту середніх шкіл) і, може, навіть відтискав на її шовковій рукавичці полум’яний поцілунок. Буря суперечливих почуттів вирувала в моїй засмученій душі:

Оdi et amo. Quare id faciam, fortasse requiris.

Nescio, sed fieri sentio et excrucior.[75]


На що я сподівався, маніпулюючи на балконі латинською граматикою Авербаха і Домбровського так, щоб обкладинку було видно здалеку? Я сподівався на те, що певного дня мене помітить її батько — класичний філолог і вигукне: «Я спостерігаю за тобою, юначе, вже давно. Твоя скромність і працьовитість, твоя любов до мови римлян є запорукою того, що ти — належний кандидат на мужа моєї дочки. Отож віддаю тобі її руку». А далі справи поточилися б, мов у казці.

Не поточилися. Зате я викував на бляху чимало прикладів уживання складних граматичних форм і міг зблиснути на екзаменах, ба навіть здобув приязний погляд Ґжеся.

Ми працювали у поті чола. Надходила пора збору плодів: наступного року ми мали перейти до поезії Катулла й Горація. Але саме тоді прийшли варвари.


Як оцінити цивілізаційний вклад Риму в Британії? На це запитання вчені дають різні відповіді. Англійський археолог Френсіс Джон Геверфілд каже: «Від римлян, які колись панували в Британії, ми, британці, не успадкували практично нічого». Більш справедливою мені видається думка блискучого дослідника минулого Джорджа Маколея Тревельяна. У своїй Історії Англії він пише: «Врешті римляни зоставили після себе три вартісні речі: по-перше (це твердження розвеселило б і розсердило Цезаря, Аґріколу й Адріана) — валлійське християнство; по-друге — римські дороги; по-третє — зростаюче значення певних нових міст, а особливо Лондона. Натомість, латинський стиль життя у містах і віллах, а також мистецтво, мова й римська політична організація зникли, мов сон. Найважливішим фактом ранньої історії острова був негативний факт, а саме той, що римляни не спромоглися надовго латинізувати Британію, як це їм вдалось у Франції».

Заснування міст не було, зрештою, безкорисливою доброчинністю з боку окупантів. Як слушно підкреслює П’єр Ґрімаль, римляни, споруджуючи міста, трактували їх як потужний політичний інструмент. «Римське місто не зводилося до комплексу окреслених матеріальних вигод, воно було насамперед всюдисущим символом релігійної, політичної та соціальної системи, яка становила осердя римської цивілізації».

Археологи відкрили на острові понад двадцять великих міських осередків, які походять із римських часів. Переважно їх засновували на місці давніх племінних столиць. Оточений муром, збудований за типово римським прямокутним планом Сілчестер (Каллева) мав усього 80 будинків, а кількість його мешканців не перевищувала, мабуть, півтори тисячі. За винятком Лондона, чиє населення в період розквіту вчені оцінюють у 15 000 осіб, інші міста рідко мали більше З 000 мешканців. Їхній міський характер визначало те, що вони були садибою муніципальної влади, а також те, що там містилися публічні споруди — характерний римський форум посеред міста з капітолієм, тобто головним храмом офіційної релігії, курією, де відбувалися засідання провінційного сенату, базилікою, в якій урядував суд, а також театром і амфітеатром, термами, що виконували роль клубів чи сучасних кав’ярень. Місто оздоблювали тріумфальні арки, колони й статуї — словом, то були маленькі, часто бездарні копії столиці імперії.

Текстологічні зауваги

Текст цієї збірки перекладено за виданням: Herbert Zbigniew.

Labirynt nad morzem. — Warszawa: Zeszyty Literackie, 2000. — Wyd. I.

© by Katarzyna Herbertowa, Halina Herbert-Żebrowska

© for the Polish edition by Fundacja Zeszytów Literackich, Warszawa 2000


Зауваги польського видавця


I. Labirynt nad morzem. Текстологічні примітки:

Книжка, яку ми віддаємо до рук Читача, була і в тому, що стосується змісту, і за своїм укладом опрацьована Збіґнєвом Гербертом. Наше редакційне втручання обмежилося до: осучаснення правопису та пунктуації, уточнення власних назв, в тому числі прізвищ, згідно з правилами польського книговидання (Збіґнєв Герберт часто послуговувався правописом, запозиченим із іншомовних книг), порівняння цитат (із вказаними джерелами, або без них; цитати в перекладі Автора ми залишаємо без змін, решту узгодили, в примітках подаючи перекладача). Ми керувалися принципом вірності Авторові: за підставу взяті без винятку тексти, переглянуті Збіґнєвом Гербертом під час його роботи над книжковим виданням нарисів. У спірних випадках (порівняно нечисленних), ми повернули версію рукопису чи авторського машинопису. Примітки, уміщені в нарисах, походять від Автора.

Поданий до друку Автором машинопис відкриває титульна сторінка із написами: «Збіґнєв Герберт», «Лабіринт біля моря». Цю назву ми вважаємо остаточною, вона трапляється в усіх списках розділів проектованої книжки, також на нарисі «Урок латинської мови» з’явилася зроблена рукою редактора дописка: «Збіґнєв Герберт, Лабіринт біля моря — нариси із подорожі Грецією».

Наступна сторінка: «Зміст». Його уклад і зміст відповідає і переданому до друкові машинописові (попри нетяглість та порушення порядку нумерації сторінок машинопису), і ця книжка.

Третя сторінка не нумерована: на ній міститься присвята, написана рукою Збіґнєва Герберта: «Касі» (дружина Автора, Катажина з Дзєдушицьких, в заміжжі Герберт).

Нарис «Лабіринт біля моря», який відкриває книжку, був опублікований у місячнику «Twórczość» 1973 nr 2. Машинопис цього нарису, переданий для книжкового видання, не містить авторських змін. Публікуючи нарис за тим самим машинописом у книжці Zeszytów Literackich, ми обмежилися, окрім змін, регламентованих вищезгаданими принципами, усуненням окремих помилок, які були зроблені в публікації «Twórczości» (скажімо: замість «ograniczoność» ми повернули «organiczność», замість «wytrwałości» — «wytrzymałości» тощо).

Нарис «Спроба опису грецького краєвиду» опублікувала «Poezja» 1966 nr 9. У виданні Zeszytów Literackich версія змінена, виправлена Автором (друк за тим самим машинописом, який також містить враховані нами авторські поправки, зроблені від руки, які постали, найбільш ймовірно, під час роботи над книжковим виданням, зміни ці численні, їх іноді буває до 3–5 на сторінку машинопису, стосуються вони окремих слів, усього речення чи абзацу). Цей нарис починаючи від перших своїх версій, а також у рукописі, присвячений «Маґді та Збишкові Чайковським», супутникам першої мандрівки до Греції, 1964 (див. III).

Нарис «Душенька» був опублікований під назвою «Акрополь і душенька» у «Więź» 1973 nr 4. Друкуємо згідно з машинописом, підготованим для друку в книжці, який відрізняється від опублікованого у «Więzi» лише присвятою, відсутньою в першій публікації та у попередніх версіях машинописів, написаною від руки Автором: «Здзіславу Найдеру», і перекресленим першим елементом назви «Акрополь і».

Нарис «Акрополь» опублікувала «Twórczość» 1969 nr 1. У книжці Zeszytów Literackich опублікована версія, змінена Автором (друк на підставі машинопису із рукописними поправками Автора, численні стилістичні зміни, зокрема в частині II нарису, в середньому дві на сторінку машинопису, на копії тексту, переданого до друку до «Twórczości»).

Нарис «Самоська справа» був опублікований у щомісячнику «Odra» 1972 nr 3. У книжці Zeszytów Literackich у зміненій версії: машинопис переданий до друку в книжці відрізняється від версії, опублікованої в «Odrze» кількома дрібними стилістичними змінами, які походять від Автора. На ньому також міститься усунута при першій публікації в «Odrze» присвята: «Для Мірослава Голуба» (Miroslav Holub, 1923–1998, чеський поет і есеїст, біолог-імунолог, перекладач поезії Герберта, знавець англо-американської літератури, після агресії військ Варшавського Договору у Чехословаччині в 1968 році позбавлений роботи в Інституті мікробіології 1970-95, і права на публікації 1971-82; як поет уславився завдяки англо-американським перекладам). В публікації в «Odrze» зник також пасаж щодо античного декрету про цензуру; як і присвяту, ми знаходимо його у машинописних версіях, а також у рукописі. Йдеться про наступний уривок: «Начебто, за той акт [декрет про цензуру] проголосували на народних зборах під час його [Перикла] відсутності в Афінах. Врешті — кажуть захисники — сама заборона не втрималася, і через якийсь час (після двох театральних сезонів) греки відмовилися від цієї практики, негідної вітчизни демократії».

Нарис «Про етрусків» був опублікований у щомісячнику «Twórczość» 1965 nr 9. Друкуємо його у дещо зміненій версії (на машинописній копії тексту, переданого у «Twórczość» і на тексті, надрукованому у «Twórczości» Збіґнєв Герберт від руки уніс незначні зміни, готуючи нарис до друку в книжці; ми їх враховуємо).

Нарис «Урок латинської мови». Раніше не публікувався, уривок оприлюднили «Zeszyty Literackie» 2000 nr 71, анонсуючи цю книжку. Зберігся рукопис і дві наступні версії машинопису; перша відповідає рукописові, містить менш розбудований автобіографічний сюжет, обмежившись вступом, а також дещо інше завершення. Друкуємо згідно з машинописом, переданим Автором для підготовки книжкової публікації.


II. Labirynt nad morzem. Історія одного машинопису:


Збіґнєв Герберт передав машинопис книжки Лабіринт біля моря у видавництво «Czytelnik». На картонній обкладинці папки міститься прізвище автора і назва, написані від руки, а також нотатка видавництва: «надійшло 15.5.1973 p.». Є також два інші надписи: нагорі затерті, взяті у квадратні дужки звороти «тов.» (…) «ПОРП», який містить прізвище і, мабуть, назву інституції; натомість над датою «надходження» інший, дрібнішим почерком «72 p. 1 II» (дата підписання угоди?)

Книжка не була опублікована.

Після оголошення військового стану у 1981 році Катажина Герберт [Katarzyna Herbertowa] на прохання автора забрала машинопис із видавництва.

Другу половину 80-х років Збіґнєв Герберт провів у Парижі. Він хворів. Машинопис залишився у Польщі. Автор хотів його опублікувати і повертався до нього ще у 90-х роках: в одній із папок із машинописами нарисів, призначених для книжкового видання, ми знайшли прощальні вірші Герберта, в тому числі «Молитовник. Дрібнички» з датою 10.VI.1997. Інший, під назвою «Останні слова», є елегією на смерть Мірослава Голуба, якому присвячений нарис «Самоська справа» (помер 14.VII.1998, за два тижні до Герберта). Ці вірші за ласкавою згодою Катажини Герберт ми опублікували їх у «Zeszytach Literackich» 2000 nr 72.

У 1999 році вдова Збіґнєва Герберта довірила нам опублікувати той сам машинопис.


III. Labirynt nad morzem. Історія певного захоплення.


Збіґнєв Герберт вперше побував у Греції близько 5.ІХ-6.Х.1964 в товаристві Маґдалени і Збіґнєва Чайковських [Magdalena і Zbigniew Czajkowski], приятелів, які мешкали в Англії. Разом вони відвідали Афіни, Спарту, Мікени, Коринф, Дельфи, Епідавр, Суніон. Літературним наслідком цієї мандрівки є: вірші, апокрифи, невеликі прозові твори (див. Zbigniew Herbert, Im Vaterland der Mythen, Frankfurt am Main, Suhrkamp Verlag, 1973, s. 216, редактор Карл Дедеціус [Karl Dedecius], переклад: Карл Дедеціус [Karl Dedecius], Клаус Стімлер [Klaus Staemler], Вальтер Тіль [Walter Тіel]) та «Грецький щоденник» («Zeszyty Literackie» 1999 nr 68) і ця книжка. Ширша інформація в: «Zeszyty literackie» 68, спеціальний номер на честь Збіґнєва Герберта, s. 43–62.


IV. Labirynt nad morzem. Твір у процесі:


На папці з рукописами Збіґнєв Герберт наклеїв картку, на якій занотував нариси, які мали б увійти до проектованої книжки: «Лабіринт біля моря: Лабіринт біля моря; Спроба опису грецького краєвиду; Акрополь, Самоська справа, Акрополь і душенька» — під цими назвами вони були опубліковані в пресі.

В папці можна знайти нотатки розділів (чи тем?) проектованої книжки. На одному з них Автор написав: «Лабіринт біля моря: 1. Лабіринт біля моря; 2. Фера; 3. Спроба опису грецького краєвиду; 4. Гарячі Ворота; 5. Саламін; 6. Акрополь; 7. Самоська справа; 8. Раби; 9. Акрополь і душенька; 10. Міркування над тарелем».

На іншій нотатці, на лівому боці Герберт зазначив, поруч із назвою розділу, кількість сторінок машинопису: «Лабіринт біля моря: 1. Акрополь і душенька (замість вступу) — 8; 2. Лабіринт біля моря — 45; 3. Спроба опису грецького краєвиду — 20; Про етрусків — 20; [в іншій врізці урізано, мабуть, текст не готовий, без зазначення кількості сторінок]; 5. Подружжя з Керветері; 6. Акрополь — 40; 7. Самоська справа — 14; 8. Урок латинської мови — 40; [загальна кількість сторінок:] 187». Це майже остаточний список, порівняно зі змістом цієї книжки, з урахуванням того, що іншою є послідовність розділів. Іншою є також кількість сторінок окремих розділів, близька радше до кількості сторінок робочих машинописів.

На підставі рукописів і попередніх машинописних версій нарисів, які ми публікуємо у видавництві Zeszytów Literackich під назвою Лабіринт біля моря як першодрук, ми переконуємося, що плани Автора зазнали змін: книжка про мандрівку до Греції як до джерела європейської цивілізації, була розширена за рахунок нарису про етрусків і мала б бути доповнена нарисом про могутність і занепад Риму. Нарис «Урок латинської мови» став утіленням цього проекту; в папках, надписаних рукою Герберта Лабіринт біля моря, ми також знайшли в рукописі нотатки й уривки незавершеного нарису «Занепад Риму»; нотатки «Навали»', виписки з публікації «Розграбування Риму».

Том Збіґнєва Герберта Im Vaterland der Mythen [На батьківщині міфів] (пор. III; вид. 1973 року з посиланням на © 1970) опосередковано кидає світло на те, як поставала книжка. Німецьке видання містить твори віршами та прозою за 1956–1973 роки. Нариси, уміщені в цьому томі: «Спроба опису грецького краєвиду»; «Акрополь»; «У дорійців» (із тому Варвар у саду); «Самоська справа»; «Лабіринт біля моря».

Переклади цитат та посилання

[Цей розділ у електронній версії книжки зреалізовано у вгляді приміток. — Прим. верстальника.]

«…є в мені пломінь, що мислить»

(Біографія Збіґнєва Герберта)

Великий польський поет, есеїст, драматург і публіцист Збігнєв Болеслав Герберт [Zbigniew Bolesław Herbert] народився 29 жовтня 1924 року у Львові, який тоді входив до складу відродженої Польської Республіки. Його предки по батьковій лінії прибули до Львова у середині XIX століття через Відень із Британії, а часто згадувана у віршах поетова бабуся походила з відомої львівської вірменської родини Балабанів. Батько, Болеслав Герберт (1892–1963), був юристом і економістом, керував невеликим банком і страхувальним товариством, мати, Марія з родини Каняків (1900–1980), займалася вихованням дітей — у родині була ще старша сестра Галина, яка тепер мешкає у Варшаві, та молодший брат Януш, який помер під час війни.

Герберти виховували дітей у дусі польського патріотизму та відданості консервативним традиціям, родина була добре забезпеченою і дала дітям гарну освіту. Ще в дитинстві майбутній поет органічно засвоїв дух мультикультурності рідного міста, яке дуже любив, попри важкий досвід радянської (1939–1941) та німецької (1941–1944) окупації, що зруйнували щасливий світ його дитинства та позбавили малої батьківщини. У роки війни він склав у Львові іспити на атестат зрілості в підпільній гімназії, працював продавцем у крамниці залізного товару та годувальником вошей у бактеріологічному інституті професора Вайгеля. Якось під час катання на лижах важко ушкодив ногу, ортопедична операція була невдалою, і письменник усе життя накульгував.

26 березня 1944 року Герберти втекли зі Львова від можливих репресій радянського режиму, оселилися спершу неподалік Кракова у Прошовицях, а пізніше на постійно у Сопоті. Ще у Львові Збіґнєв Герберт мав контакти із середовищем польського підпілля, після війни брав участь у діяльності розвідувальної групи та терористичних актах антикомуністичних формувань, тому був змушений часто міняти місця проживання, щоб уникнути арешту службами безпеки.

Майбутній письменник і поет отримав ґрунтовну освіту: у 1945–1947 роках відвідував заняття в Академії Красних Мистецтв, навчався у Торговельній академії та на юридичному факультеті Ягайлонського університету в Кракові, у 1947–1948 роках вивчав право і філософію в університеті імені Миколая Коперніка в Торуні, де, зокрема, познайомився з професором Генриком Ельзенберґом, який став його духовним гуру на усе життя.

У 1948 році Збіґнєв Герберт почав працювати в економічному виданні «Przegląd Kupiecki», відтак змінив багато робіт — був службовцем у регіональному відділенні Спілки польських письменників (1949–1950), співробітником відділу освіти Торунського музею (1950–1951), учителем у середній школі в Торуні (1951), нормувальником у кооперативі інвалідів-учителів «Спільна справа» (1953–1954), економістом у «Торфпроекті» в Варшаві (1954), бібліографом у видавництві PWN (1955–1956), директором бюро Спілки польських композиторів у Варшаві (1956–1957). У 1948 році Герберт дебютував у «Tygodniku Wybrzeża» статтею «Екзистенціалізм для дилетантів», відтак публікував багато рецензій та оглядів у локальній пресі та у краківському католицькому тижневику «Tygodnik Powszechny». Його поетичним дебютом стала добірка віршів у католицькій газеті «Dziś і Jutro» у трагічний день 17 вересня 1950 року — роковини вторгнення Червоної армії на територію Польщі. Категоричне несприйняття канонів соцреалізму та відмова від погодження з реаліями комунізму в Польщі змусили його замовкнути аж до жовтня 1956 року, коли в Польщі повним ходом почалася антисталінська трансформація. В той час поет писав «у шухляду».

У травні 1958 року Збіґнєв Герберт виїхав на піврічну стипендію до Парижа. Відтоді почалося його захоплене близьке знайомство з цивілізацією Європи, пізніше барвисто описане у книгах нарисів «Варвар у саду» (1962), «Натюрморт із вудилом» (1991) та «Лабіринт біля моря» (2000, посмертно) — втім, його багата есеїстична спадщина десятиліттями публікувалася у багатьох польських, німецьких, голландських, американських, французьких та італійських періодичних виданнях. Мандри стали життєвою пристрастю поета — він багато подорожував Британією, Грецією, Італією, Францією, Нідерландами, Австрією, Німеччиною. Окрім того, через переслідування у Польщі, був змушений подовгу жити за кордоном (хоча ніколи не відмовився від польського громадянства) — у США (1969–1970), Франції (1975–1980, 1986–1992), Західному Берліні.

Славу поета Гербертові принесла його перша велика збірка «Струна світла», опублікована у 1956 році, відтак за життя він оприлюднив збірки «Гермес, пес і зірка» (1957), «Студія предмету» (1961), «Напис» (1969), «Пан Коґіто» (1974), «Рапорт із обложеного Міста» (1983), «Аркуш» (1984), «Елегія на прощання» (1990), «Ровіґо» (1992), «89 віршів» (1998), «Епілог бурі» (1998). Вже на початку поетичної кар’єри його було визнано класиком польської поезії; у 1961 році на студентському Фестивалі Культури у Ґданську цей «поет інтелекту, іронії та скептичної задуми» був проголошений Князем Поетів. Твори Герберта користувалися великою популярністю на Заході, зокрема створений ним у 70-х роках образ рефлексуючого інтелігента Пана Коґіто, з яким він нерозривно пов’язаний у свідомості читачів. Комуністичний режим толерував літератора зі світовим іменем, попри його демарші та підтримку політичної опозиції. Твори Герберта стали могутнім джерелом духовного натхнення руху «Солідарності», особливо у роки військового стану, коли публікувалися в нелегальних часописах і за кордоном.

Письменник був відзначений низкою дуже престижних літературних премій: Фонду Косцельських у Женеві (1961), фонду Южиковського у Нью-Йорку (1965), австрійською імені Гердера (1973), німецькою імені Петрарки (1978), почесною нагородою «Солідарності» (1983), угорською імені Бетлена (1987), польською імені Парандовського (1989), міста Єрусалима (1990), польською імені Вики (1993), німецьких критиків на Франкфуртському ярмарку (1994), американською імені Еліота (1995), міста Мюнстера (1995). Він безумовно заслуговував Нобелівської премії та дуже сподівався її отримати, проте цього не сталося через його консервативні переконання та конфлікти із лівими інтелектуалами на Заході й у Польщі, зокрема давнім приятелем Чеславом Мілошем, завдяки англомовним перекладам якого Герберт став відомим у США та Британії.

Герберт уславив своєю творчістю Польщу, його охоче перекладали, не в останню чергу тому, що написане ним має магічну властивість органічно вписуватися у європейський культурний контекст, а, отже, може легко стати набутком європейського та американського читача. Основи популярності поета, окрім Мілоша, заклали його перекладач німецькою Карл Дедеціус та перекладачі англійською Станіслав Бараньчак і Карл Дейл. Тепер геніальний львів’янин перекладений майже усіма європейськими мовами. В 70-х роках у американських університетах народився рух шанувальників Пана Коґіто, постали фан-клуби і фензіни цього літературного персонажа. Герберт став найвідомішим центральноєвропейським літератором свого часу.

1968 року у польському консульстві в Парижі поет одружився з Катажиною Дзєдушицькою, нащадком славного роду польських учених і меценатів науки (її дідусь був засновником Природничого музею у Львові, а батько — останнім довоєнним його директором, світової слави орнітологом). Дружина, яка досі мешкає у Варшаві, стала відданим помічником, хранителем, товаришем у найважчі останні роки життя, коли Збіґнєв Герберт хворів на астму і був прикутий до ліжка та інвалідного візка.

З 1992 року Герберт постійно мешкав у Варшаві. У 90-х роках він почав виразно артикулювати свої праві політичні переконання, чим відверто зловживали деякі не надто популярні політики, особливо під час виборчих кампаній. 1993 року поет припинив своє членство у польському ПЕН-клубі. Починаючи з 80-х років, він дуже наполегливо вимагав порахунків із комунізмом у культурі, що поціляло насамперед у видатних лівих літераторів і громадських діячів, які в молодості пережили спокусу комуністичної утопії, а відтак різко порвали з режимом. Конфлікти поглиблював важкий характер немолодого письменника. Помер він 28 липня 1998 року, був похований на варшавському меморіальному кладовищі Повонзки.

В Україні проза і поезія Герберта після антирежимних виступів початку 70-х років були заборонені; заборона стала ще жорсткішою внаслідок тієї ролі, яку він відіграв у русі «Солідарності». До того ж, його твори несли в собі потужний антитоталітарний потенціал, були гімном класичних, заснованих на античній та християнській духовності цінностей, а, отже, не мали шансів з’явитися в СРСР. Наше перше повноцінне знайомство з поетичною спадщиною Герберта відбулося у 2001 році, коли у Львові було опубліковано фундаментальну добірку віршів поета у перекладах Віктора Дмитрука. Тепер до українського читача приходить також есеїстична трилогія — оповідь про блискучий світ середземноморської цивілізації, велич спадку, який дістався нам від античності й середньовіччя, про велич і ніщоту людини перед лицем Бога.


Андрій Павлишин

Примітки до електронної версії

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

С. 51. У наукових [праця] => працях і в щоденних газетах наших прадідів ми знаходимо докладний опис цієї катастрофи.

С. 60. Між світлом і тінню гостра, прокреслена діамантом лінія, без [усіє] => усієї гами сіризни й напівтіні, відомих нам із країн Півночі. 

С. 89. Він намагається простежити, чому в Трієсті так опирався прецінь привабливій перспективі поїздки до Афін, і чому на Акрополі його радість, породжену безпосереднім [спілкування] => спілкуванням із шедевром архітектури, затьмарила глибока тінь скептицизму.

С. 100. Плутарх переказує один із найбільш зворушливих і людяних [портерів] => портретів Перикла.

С. 110. Можна [дошукатис] => дошукатись у цьому характерної для епох занепаду втечі в минуле, повернення до давнини, ґвалтовного шукання традиції.

С. 115. Парфенон на межі VI і VII століть [перебудовали] => перебудували на церкву Премудрості Божої. 

С. 131. [Требу] => Треба було подолати перешкоди, мури установ, замкнуті двері, коридори й цілу купу розміняних на монети кабінетних церберів, які вагалися, чи вдарити магічну печать, які тримали, нанизуючи на пальці, нитку моєї пригоди.

С. 149. Археологам й історикам вдалося реконструювати історію етрусків у Італії від [IX до] => IX ст. до Р.Х. 

С. 156. Страх, песимізм (який постійно глибшав у міру політичних поразок), постійна присутність смерті — ось [найхарактерніши] => найхарактерніші риси цієї релігії.

С. 164. Щоправда, йшлося про такі відмінні риси творів тіренців, як інтенсивність виразу, осягнута завдяки [наголошенні] => наголошенню деталі на шкоду для начебто мало цінованої гармонії цілого […]

С. 170. У гідній білості патрона той лівий чобіт був бентежно чорний і відполірований численними торканнями, що мали вберегти від злих уроків, незадовільних оцінок, званих «баняками», і [старшного] => страшного гніву наших наставників.

C. 193. Численні амфори та гігантські глиняні ємності, знайдені в Британії, свідчать про те, що то був один із найголовніших імпортних товарів на [остові] => острові.

С. 199. Вона чекала на мого старшого однокашника з ліцею, високого молодика з кучерявою білявою чуприною, […] але він, я добре це знав, не міг зробити [їй] => її щасливою.


Zbigniew Herbert

Labirynt nad morzem

Zeszyty Literackie Warszawa


Збіґнєв Герберт

Лабіринт біля моря

ДУХ І ЛІТЕРА

Київ


Центр європейських гуманітарних досліджень

Національний університет «Києво-Могилянська Академія»

ВИДАВЦІ:

Костянтин Сігов та Леонід Фінберг

Переклад з польської: Андрій Павлишин

Коректура: Наталя Ксьондзик

Художнє оформлення: Ірина Пастернак

Комп’ютерна верстка: Kиpa Довженко

Підготовка текстів: Олексій Сігов

Це видання здійснено за підтримки Посольства Республіки Польща в Україні


Збіґнєв Герберт

Лабіринт біля моря. — K.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2008. — 216 с.

На обкладинці використано фотографію Акрополя та фрагмент етруського зображення Гермеса


УДК 821.162.1.09

ISBN 978-966-378-084-9

ISBN 83-911068-3-7 (пол.)

© Zeszyty Literackie, Warszawa, 2000

© ДУХ І ЛІТЕРА, 2008


Зміст

Лабіринт біля моря …5

Спроба опису грецького краєвиду …57

Душенька …85

Акрополь …95

Самоська справа …135

Про етрусків …147

Урок латинської мови …167

Текстологічні зауваги …201

Переклади цитат та посилання …207

«…є в мені пломінь, що мислить» (Біографія Збіґнєва Герберта) …211


З питань замовлення та придбання літератури звертатися:

Видавництво «ДУХ І ЛІТЕРА»

04070, Київ, вул. Волоська, 8/5

Національний університет

«Києво-Могилянська академія»

корпус 5, кім. 210

тел./факс: (38-044) 425 60 20

E-mail: [email protected] — відділ збуту

[email protected] — видавництво

Надаємо послуги «Книга — поштою>

Друк ТОВ «Майстерня книги»

03037, м. Київ, вул. М. Кривоноса 2Б

Тел.: (044) 248-34-34, 248-89-31


Лабіринт біля моря

«Я усвідомлюю, що те, що я написав, не відповідає назві. З теми пейзажу перо надто часто ковзало у сферу легенд й історії. Я не здужаю навіть собі пояснити того зв’язку, який існує між краєвидом Греції та її мистецтвом і віруваннями. Тільки сильна інтуїція підказує, що грецький храм, скульптура і міф органічно виростають із землі, моря й гір.

Спокуса описування й поразка описовості. Мені не вдалося навіть омовити кшталту й кольору оливки. А прецінь я знаю докладно бодай одну — одразу ж поряд із муром, який огороджує палац Міноса у Кносі. Я полічив поглядом усе її листя і ношу в собі її докладний контур. Однак треба бути Дюрером, щоб із цього досвіду зробити річ.

Описати один схил гори: біля споду срібна пошарпана зелень кущів. Три білі будинки. Винниця, що нагадує видовжені низькі альтанки. Нагорі припорошена зелень із додатком блакиті, але між шпалерами винограду зимний, сапфіровий холод. Маленький прямокутник дуже дзвінкого брунату, який має восени листя граба. Врешті, ще вище — полущений камінь і рідка трава.

Я хотів описати».

Спроба опису грецького краєвиду

Примечания

1

In stucco — спосіб декорування стін сумішшю вапна, мармурового піску, гіпсу, клею і барвників.

2

The Ladies of the Court (англ.) — «Дами двору».

3

The Garden Party (англ.) — «Прийом у саду».

4

Еванс ще не вигадав окреслення «мінойська цивілізація», проте від самого початку усвідомлював, що натрапив на сліди культури, яка була старішою, ніж та, що стала трофеєм Шлімана. — Прим. З. Г.

5

В єгипетських гробницях знайдені написи та зображення, які, на думку деяких учених, належать мінойцям. На тих стінописах зображені люди, одягнені в неєгипетські строї. Вони несуть данину — вази й посуд — чиї форма та орнамент доволі докладно відповідають критській кераміці в її пізній період. Один із написів такого змісту: «Великий вождь із Кефті й островів (або узбережжя) Зеленого моря». Втім, щодо того, чи Кефті означає Крит і його мешканців, не всі вчені дійшли згоди. — Прим. З. Г.

6

Enfant terrible (фр.) — жахливе дитя; нетактовна особа.

7

Наведений вище поділ і характеристика мінойської кераміки є, звісно, нечувано схематичними і не відображають усього багатства цього мистецтва й ремесла. — Прим. З. Г.

8

Tout traité d’archéologie passe (фр.) — «Будь-яка археологічна експедиція завершується».

9

Sanctus Cicerones (лат.) — святий чичероне; cicerone — гід, слово походить від імені Цицерона.

10

Ex vota (лат.) — «з присяги»; символічний дарунок.

11

Diktaion antron (гр.) — Діктейська печера.

12

Thólos (гр.) — античний гробівець, круглий у плані, часто з колонадою.

13

Sub love (лат.) — під Юпітером, тобто, під голим небом.

14

Гієрон (гр.) — святе місце.

15

Діазома (гр.) — місце перепоясування; у театрі прохід уздовж місць для глядачів.

16

Койлон (гр.) — заглибина, жолоб.

17

Орхестра (гр.) — круглий майданчик, оточений місцями для глядачів, місце виступів акторів.

18

Genius loci (лат.) — дух-опікун місця.

19

Atr mineur (фр.) — ужиткове мистецтво.

20

Ádyton (гр.) — недоступне місце.

21

Kallistefanos (гр.) — прекрасно увінчана; дика оливка з Олімпії, з листя якої укладають вінки.

22

Theoroi (гр.) — посланці до віщунки або на Ігри.

23

Ау de mi Alhama (ісп.) — «О, бідна Альгамо».

24

Cartas le fueron venidas, /

de que Alhama era ganada /

Las cartas echó en el fuego /

y al mensagero mataba (icn.) —

«Звістку йому принесли, /

що Альгаму здобуто /

Лист до вогню вкинуто, /

а посланця убито».

25

Il n’allait jamais dîner en ville (фр.) — «Ніколи не бував на прийомах».

26

Вічні клопоти з перерахунком валюти історично далеких періодів. Драхми й таланти звучать для нас абстрактно. Як відомо, 100 драхм становили одну міну, а 60 мін — один талант. Афінська драхма важила трохи більше 4 грамів, а її вартість оцінюють у 1/5 долара США. Раб коштував 150–300 драхм і приносив пересічний щорічний дохід у 60 драхм (його винаймали за обол у день). Проте не знаю, чи ці підрахунки щось кажуть про купівельну спроможність афінських грошей. — Прим. З. Г.

27

Naos (гр.) — головна частина грецького храму.

28

Варто додати, що особисті статки афінян були надзвичайно скромними, не порівняно меншими від римських гараздів. Виняток становили кілька афінських «крезів», які займалися експлуатацією копалень у Лавріоні та володіли маєтками вартістю в кількасот талантів. Діоген Лаертський наводить у своїх Життєписах філософів заповіт Платона, як відомо, заможного аристократа, який окрім двох невеликих земельних ділянок (парцелі?) залишив спадкоємцям чотирьох рабів і трохи більше 8 мін у т. зв. готівці, предметах зі срібла і «капіталі», який, мабуть, був позичений під відсоток. — Прим. З. Г.

29

Grosso modo (лат.) — приблизно.

30

Бідний Перикл, і та його мрія збулася лише частково. Панафінеї ніколи не стали загальноеллінським святом. Аніж пишні Афіни, греки воліли убогі аполітичні міста з віковічною традицією: Олімпію, Дельфи. Отож, справді популярним святом були не надто патетичні, надміру зрежисовані Панафінеї, а селянське, грубувате, вульгарне свято Великих і Малих Діонісій, яке за своїм характером нагадувало середньовічні Fête des fous [Fête des fous (фр.) — свято дурнів.] — отой терпимий Церквою обсценно-герметичний ярмарок із його передражнюванням Папи і возом тріумфуючого Вакха, якого тягнуть голі кентаври й кентаврихи у товаристві Великого Пана. — Прим. З. Г.

31

До речі, Софокл, приятель Перикла, був під час спорудження Парфенону головою фінансової комісії, яка займалася видатками з союзної скарбниці. — Прим. З. Г.

32

Memento (лат.) — пам’ятай; пересторога.

33

Відомо, що Антоній — цей незрівняний bon vivant [Bon vivant (фр.) — людина, яка вміє і любить жити.] — побував у Афінах у 39 році до Р.Х., і тоді з великою помпою (можливо на Акрополі) відбулися його заручини з Афіною. З цієї нагоди римський генерал виканючив у афінян «посаг» у розмірі 4 мільйонів сестерціїв. Чистий цинізм, чи політична гра? Радше друге, позаяк окрім того Антоній (що більше відповідало його характеру) ототожнив себе також із Діонісом, «проголосивши» водночас Клеопатру Афродітою. Ці міфологічні комбінації знадобилися для реанімації ідеї Олександра Великого: єднання Європи з Азією. — Прим. З. Г.

34

У другій половині XVIII ст., тобто наприкінці турецького панування, Афіни налічували заледве три тисячі турків і п’ять тисяч греків. — Прим. З. Г.

35

Dame de compagnie (фр.) — дама для товариства.

36

То тут, то там у європейських музеях можна спіткати солдатські «пам’ятки» про той похід. Так, у музеї Копенгагена зберігаються голови лапіти й центавра, які сюди приволік капітан Гарт-Манд. — Прим. З. Г.

37

Voyage pittoresque dans l’Empire ottoman, en Grèce (фр.) — «Живописна мандрівка Османською імперією та Грецією».

38

Quod Gothi non fecerunt, Scotus fecit (лат.) — «Те, чого не вчинили готи, вчинив шотландець».

39

Itenéraire de Paris à Jérusalem (фр.) — «Мандрівка з Парижа до Єрусалима».

40

Живописну історію повстанської боротьби містить сучасний тим подіям альбом Макріанніса, що зберігається в столичному музеї з шаною, належною національним пам’яткам. Це грецький відповідник images d’Épinal [Images d’Épinal (фр.) — образки з Епіналю, банальні картинки.] Наївне малярство, наративне, мелодраматичне, яке в сучасного глядача викликає радше лагідну посмішку. З незрівнянним театральним розмахом взялися за тему повстання європейські романтичні малярі, зокрема французи, з усією помпезністю, відчуттям драми й жаху, даючи волю почуттям, а також гарячій вохрі й кобальту. — Прим. З. Г.

41

В афінському музеї історії та етнографії зберігають дерев’яні погруддя славних мужів античності, які були оздобою носів повстанських кораблів. Фемістокл чи Солон із величезними носами й грізними розбійницькими вусами мають мало спільного з класичним грецьким портретом. Натомість вони разюче нагадують диких критських пастухів і морських розбишак. — Прим. З. Г.

42

Son et Lumière (фр.) — звук і світло, пленерне освітлення з музикою.

43

О noblesse, о beauté simple et vraie! Déesse dont le culte signifie raison et sagesse, toi dont le temple est une leçon éternelle de conscience et de sincérité (фр.) — «О шляхетність, о красо проста і правдива! Богине, культ якої означає розум і мудрість, о ти, храмом якої є одвічний урок сумління і щирості».

44

Cloaca Maxima (лат.) — найбільший стік для нечистот.

45

Bucchero (лат.) — точніше, bucchero nero, найстаріша етруська кераміка чорного кольору.

46

Hastati, principes, triarii (лат.) — списоносці, важко озброєні, резерв.

47

Genetrix et mater superstitionum (лат.) — праматір і мати забобонів.

48

…Non enim hic, ubi ex Tusco more /

Tute tibi indigne dotem quaeras corpore (лат.) —

«…ні, щоб за своїм тіренським звичаєм /

Розпусно власним тілом на посаг збирала».

49

Histrion (лат.) — актор.

50

Rana, ranae, ranae, ranam, rana, rana (лат.) — відмінювання іменника «жаба»; ubi — коли; ut — як; ubi primum — як тільки; ut primum — як тільки; simul — водночас, як тільки; simulac — як тільки; simulaque [так у Герберта, правильно simulatque] — як тільки; dum — тоді як, ще; donee — поки, допоки; quod — тому, тому що; antequam — перш ніж; priusquam — спершу; cum — тоді як.

51

Felix qui potuit rerum cognoscere causa (лат.) — «Щастя довідавсь, хто зміг розпізнатися в силах природи» (Вергілій, Георгіки, 2, 490; пер. М. Зерова).

52

Maxima debetur puero reverentia (лат.) — «Дитині належить особлива повага» (Ювенал, Сатири, 14, 47).

53

Repetitio est mater studiorum (лат.) — «Повторення — мати научання».

54

Gallia Narbonensis (лат.) — Прованс і Лангедок.

55

Масілія — сучасний Марсель.

56

Tumultuantes Britannos ob non redditos transfugas (лат.) — «Саме бунтували брити через затримку [Римом] їхніх утікачів».

57

Rex et legatus Augusti in Britannia (лат.) — король і намісник Августа в Британії.

58

Women liberation (англ.) — рух за емансипацію жінок.

59

Limitanei (лат.) — дослівно «прикордонники».

60

Quid salvum sit, si Roma périt? (лат.) — «Що уціліло, коли гине Рим?» (св. Ієронім).

61

Qui bene amat, bene castigats (лат.) — «Хто справді любить, той належно карає».

62

Puer Romanus (лат.) — «Римський хлопець».

63

Terra est rotunda (лат.) — «Земля кругла».

64

Puer bonus, servus miser (лат.) — добрий хлопець, нещасний раб.

65

Gavius hic, quem dico, Consanus, cum in illo numéro civium Romanorum ab isto in vincla coniectus esset et nescio qua ratione clam e lautumiis profugisset Messanamque venisset, qui tam prope iam Italiam et moenia Reginorum, civium Romanorum, videret et ex illo metu mortis ac tenebris quasi luce libertatis et odore aliquo legum recreatus revixisset, loqui Messanae et queri coepit se civem Romanum in vincla coniectum, sibi recta iter esse Romam, Verri se praesto advenienti futurum (лат.) — «Той Ґавій із Коси, про якого кажу, коли його разом із іншими в кайдани закували, не знаю яким чином вислизнув потаємно з Копальні й до Мессіни прибув. Побачивши, як близько Італія і мури Реґії, від страху смерті він охолов. Вийшовши з темниці, наче світлом свободи протвережений, наче подмухом прав овіяний, він знову віджив. У Мессіні він почав говорити і скаржитися, що будучи римським громадянином, був укинутий до в’язниці, що прямує просто до Риму, і там на прибуваючого Верреса буде чекати» (Ціцерон, Промова проти Берреса).

66

Consecutio temporum — узгодження часів у латинській мові.

67

Accusativus cum infinitivo, ablativus absolutus, gerundium — граматичні конструкції латинської мови: знахідний відмінок із інфінітивом, іменник у місцевому відмінку із дієприкметником, який виражає обставину, дієслівний іменник.

68

Ave, Caesar, morituri te salutant (лат.) — «Слався, цезаре, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе».

69

Numerus Barcariorum Tigrisiensium (лат.) — загін мореплавців з-над річки Тигр.

70

Legatus legionis (лат.) — командир легіону.

71

Praefectus castrorum — командувач фортеці.

72

Primus pilus — перший центуріон першого загону.

73

Immunes (лат.) — вільні від військових занять.

74

Dis manibus (лат.) — святої пам’яті.

75

Оdi et ато. Quare id faciam, fartasse requins. /

Nescio, sed fieri sentio et excrucior (лат.) —

«Ненавиджу й кохаю. Як же це діється, спитаєш. /

Не знаю, але відчуваю, що страждаю і шаленію» (Катул, Пісні).


home | my bookshelf | | Лабіринт біля моря |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу