Книга: Оголений нерв



Оголений нерв

Світлана Талан

ОГОЛЕНИЙ НЕРВ


Почути Лугандію


Даунбас і Лугандон, сєпари й укропи — 2014 рік ввів до нашого вжитку цілу зливу емоційно забарвлених новотворів. Колишні Луганщина і Донеччина, підігріті і підтримані зацікавленими політичними силами, заговорили до світу ультиматумами, пострілами та «Голосом Новоросії». Про хаос, що виник у головах і серцях луганчан і дончан, які потребують перекладачів з мови насильства і зради, — новий роман Світлани Талан.

Це саме той рідкісний випадок, коли факт біографії автора невідривний від твору. Письменниця живе в Сєвєродонецьку, вона не виїхала на період окупації і все, що відбувалося в місті, відчула на собі. Колись дослідники вирахують відсоток вигадки в біографії головної героїні роману Анастасії, але вже зараз цей розлогий твір доречніше називати художньо-документальним.

Звісно, компанія з сімох хлопців і восьмої дівчини (Гена, Льоня, Яків, Іван, Денис, Антон, Нік та Уля) і особливо їхнє кодове слово «Лугандія» — чистої води вигадка. Але в ситуації, коли звідусіль розтікаються потоки бруду, чиста вода — незамулена й трохи ідеалістична вигадка — зростає в ціні.

Лугандію треба було вигадати бодай для того, щоб протиставити Лугандону. Вона мала з’явитися, щоб прозвучати і «радісно, замість вітання», і «сумно, але ствердно», і як «бувай», і як «все буде добре». Лугандія повинна була виникнути, щоб прості слова бардівської пісні пролунали як божественне одкровення. Вона мусила проявитися, як проявляється добро в ситуації, коли здається, що зло запанувало безроздільно.

Ще одне слово, яке Світлана Талан вигадала, а фактично народила, — бидлота. Здається, що воно було завжди, довелося навіть звірятися з академічним одинадцятитомним тлумачним словником — ні, нема там такого слова. Але зневажливе «бидло» і відразлива «бридота» переплелися в ньому гранично органічно, потрапили в нерв часу й означили жужмом усіх ополченців і «дурналістів», чорноротих бабок і продажних міліціонерів, зрадників явних і прихованих — усіх, кому на цій піщаній, але такій рідній землі хочеться не жити, а воювати.

Але, як справжній творець, Світлана Талан вклала в нове слово стільки ж люті, ненависті й огиди, скільки й любові. Бидлота — це не тільки ота хмара духовної сарани, яка накрила Луганщину й Донеччину, а й одна людина, тендітна жінка, яка протистоїть навалі, маючи таке неблагозвучне прізвище — Бидлота. Варто прочитати кілька сотень сторінок цієї сповіді сєвєродонецької душі, щоб почути, з якою гордістю й теплом головна героїня називає себе Бидлотою. На таке спроможна тільки людина, котрій відкрився справжній сенс слів і подій.

В «Оголеному нерві» є все, що, на щастя чи на жаль, є в житті: кохання і зрада, пристосуванство і щирість, вбивство і переродження душі. І, хоч як цинічно прозвучить, за це варто подякувати війні, адже саме під її крижаним подихом спадають маски і проявляється суть.

Одна київська журналістка-профі з промовистим псевдонімом зізнавалася, що після Майдану кілька місяців перечитувала гору документальної, публіцистичної та художньої літератури, щоб «почути» і зрозуміти Донбас. Героїня роману Світлани Талан спробувала себе в ролі журналіста-аматора, під красномовним ім’ям Віра Сєвєродонецька пишучи про земляків для тих, хто щиро хотів почути Донбас. Власне, «Оголений нерв» є спробою письменниці зрозуміти батьківщину. Якщо завдяки роману бодай одна людина знайде відповідь бодай на одне з цілої хмари запитань про ополченців, АТО, бомбування і просто загадку українського Сходу, — отже, ці кілька сотень сторінок досягли лікувального ефекту. Терапія душі, тим паче душі народу, короткою не буває.


Ольга Хвостова

Від автора


Я почала писати цей роман, коли:

1. Жила в окупації і щодня чула вибухи та автоматні черги, тому доводилося працювати в коротких проміжках затишшя.

2. Коли зник мобільний зв’язок, Інтернет, а на зміну українським каналам прийшли російські радіо-та телебрехуни і правду можна було побачити лише на власні очі.

3. Коли вмить змовкли галасливі заводи, з вулиць зникли діти, проте в кожного вдома з’явилися запаси води, свічок, крупів, цукру та солі, а документи і найнеобхідніше були завжди напоготові у валізі.

4. Коли стало правилом щодня зідзвонюватися з близькими і впадати у паніку, якщо зникав зв’язок або хтось не брав слухавку.

5. Коли вдавалося в Інтернеті подивитися українські новини, а за загиблими воїнами плакалося, як за своїми рідними синами.

6. Коли на собі відчула тяжкі кайдани неволі, бо навіть у соцмережах не можна висловити свою думку, адже її ціна — власне життя.

7. Коли на рідну мову накладено табу, а за привітання «Слава Україні!» отримують кулю в серце.

8. Коли маргінали запльовували на базарі українські вишиванки і, вирячивши очі, оскаженіло репетували «Расія!».

9. Коли під повну заборону потрапила рідна мова, а якщо вона ненароком злетить з твоїх вуст, тебе заб’ють на місці як бандерівку або члена Правого сектора.

10. Коли зняли українські прапори і замінили їх на чужі.

11. Коли вулицями мого рідного міста на БТР каталися чужинці з прапорами Росії, Чечні, самопроголошених ЛНР, ДНР і Новоросії.

12. Коли місто було оточене блокпостами з озброєними людьми на них, а серед дерев понад улюбленою рятівницею в спеку — річкою Боровою — сиділи снайпери.

13. Коли невеликі крамниці щільно зачинили жалюзі, а в супермаркетах на тебе дихало холодом дуло автомата в руках чужинця.

14. Коли страшно жити, тому відчуваєш на собі, яке то солодке слово «життя».

15. Коли ми всі швидко навчилися тримати язика за зубами і розмовляти впівголоса, бо не знали, хто поруч із тобою — свій чи чужий.

16. Коли відчувала себе беззахисною і безпорадною, бо на землі, яку полив своєю кров’ю мій рідний дід 1943 року, звільняючи її від загарбників, з’явилися чужинці й прийшло жахливе усвідомлення, що дідової перемоги вистачило на сімдесят із гаком років.

17. Коли не знала, чи настане для мене завтра.

18. Коли слово «Росія» перестало асоціюватися з Лермонтовим та Пушкіним, натомість поєдналося з Бєсом, Мозговим, Бабаєм та іншою нечистю.

19. Коли оголилися всі почуття і я осягнула, як щиро, до щему в серці люблю свою Україну, традиції народу, народні пісні, вбрання, звичаї, коли на собі відчула, що значить усе це втратити.

20. Коли прийшло розуміння, наскільки мені дорогий двоколірний прапор, як його не вистачає (раніше не надавала цьому особливого значення) — і який огидний триколор.

21. Коли виникло бажання написати книгу не для того, аби «почули Донбас», а щоби правдиво викласти події в цьому регіоні.

22. Коли щодня мешканці масово покидали місто, ми з чоловіком не вагаючись прийняли рішення лишитися тут, незважаючи на те, яка доля спіткає нас, бо Сєвєродонецьк[1] — НАШЕ місто і ми живемо на СВОЇЙ землі.

* * *


Моє рідне місто, народжене серед пісків і збудоване з піску! Обласкане суховіями і зігріте пекельним сонцем… Ти маєш магнетичну силу: хто потрапив до тебе одного разу, той уже не покине. Ти вабиш своїми стрункими вулицями, широкими проспектами, своєрідною архітектурою.

Моє любе місто, зболене, зранене, зраджене, обдурене, зґвалтоване! На твоєму тілі ще лишилися рубці від гусениць військової техніки та рани від вирв, але ти вже звільнене і можеш дихати легко. Ти знову всміхаєшся сонцю, поблискуючи золотавими дзвіницями церков, підводиш голову до неба. Ти все ще здригаєшся від вибухів, що лунають неподалік, і в твоїй пам’яті ще свіжі спогади про нещодавні події.

Моє місто! Твої руки-мости ще кровоточать, але ти вже гостинно простягнуло руку помочі біженцям. Ти вбране у синьо-жовті прапори, що їх полощуть східні вітри, хоча нещодавно здивовано поглядало на штандарти чужинців.

Моє миле місто! Кожен з нас винний перед тобою, тож прости, що не вберегли, не змогли, не захистили. Радій разом з нами кожному мешканцю, який повернувся додому з чужини, і першому крику новонародженого. Пробач тим, хто помилявся, хто ходив на референдум і зустрічав хлібом-сіллю окупантів. Даруй вічну славу тим, хто поклав голову за твою свободу.

Моє любе місто! Ми всі разом допоможемо тобі здолати вірус сепаратизму. Сонячні промені вб’ють мікроби, і ти вже не будеш злякано дивитися на світ темними очима-вікнами і протягнеш руки-гілля до чистого мирного неба. Знай: ми любимо тебе і ніколи не покинемо!

ОГОЛЕНИЙ НЕРВ

Збіг прізвищ та імен мешканців міста прошу вважати випадковим, окрім прізвища полковника Олександра Радієвського


І настане час, коли один скаже: «Слава Україні!» — і мільйони відповідатимуть: «Героям Слава!»

Степан Бандера

Частина перша

Любіть Україну, як сонце любіть, Як вітер, і трави, і води… В годину щасливу і в радості мить, Любіть у годину негоди.

Володимир Сосюра

Розділ 1


Настя прийшла з роботи стомлена — нічна зміна видалася неспокійною. Постійно виходило з ладу старе обладнання. З полегшенням передала зміну своєму чоловікові, тепер його черга попрацювати.

Настя з неабияким задоволенням прийняла душ. Добре, що поки є гаряча вода, бо із закінченням опалювального сезону в Сєвєродонецьку її вимкнуть. Почнеться сезон каструльок з окропом. Скільки часу збираються установити вдома електробойлер для підігріву води, та все відкладається на потім. Завжди не вистачає то часу, то грошей, то бажання щось змінити. А треба! Конче потрібно влітку зробити хоча б якийсь косметичний ремонт у цій сорокарічній трикімнатній старушенції-хрущовці. Досить шукати собі виправдання на кшталт того, що їх у цій квартирі, як оселедців у бочці. Врешті-решт, діти можуть пожити влітку в матері в селі.

А чому б і ні? Село тихе, зовсім поруч, привітне, повітря свіже і чисте, є ліс і річка. Матері допоможуть по господарству, і їм життя на незабрудненій хімічними заводами території піде на користь. Свекруху нікуди не виселиш із її кімнати, хіба що сонну винести разом з ліжком. Цілими днями сидить перед телевізором, прикипіла до нього і клацає пультом з ранку до вечора. Щоправда, щоранку та щовечора у неї за розкладом посиденьки з подружками біля під’їзду. Іноді вони затягуються на кілька годин, іншого разу вистачає й півтори. Усе залежить, скільки і чого за добу відбулося в будинку, у сусідніх помешканнях, у місті, загалом у країні та з родичами в інших містах. Дізнатися про те, хто до кого приходив, де ночував, з ким спить і чия донька хвойда, — то святе. Хоча останнім часом розмови починаються, як і всюди, з обговорення останніх новин, які відбулися в країні, тобто з дворової політінформації. І хоч кого візьми з тих бабусь — кожна і політолог, і економіст, а часом і сам президент.

Настя ввімкнула електрочайник і постукала у двері кімнати свекрухи.

— Заходь! — почула вона крізь галас ввімкненого телевізора.

— Мамо, снідати будете? — спитала Настя стомлено.

— Не зараз! — буркнула Лідія Іванівна, не відриваючи погляду від екрана телевізора. — Бачиш, зараз ідуть новини по П’ятому каналу, а за десять хвилин треба послухати, що про це по Росії передадуть.

— Я не можу чекати, зміна була важка, я за ніч не присіла ні на хвилинку, — спокійно і терпляче пояснила жінка. — Може, вам сюди принести поїсти?

— Іди! Не заважай! — відмахнулася від невістки Лідія Іванівна і витягла шию в бік телевізора.

— Баба з воза — кобилі легше, — мовила тихо Настя і прикрила за собою двері. Добре, що свекруха готує їжу, коли нема нікого вдома, — і на тому спасибі.

Чайник уже пустив струминку пари. Настя вкинула одноразовий пакетик «Ахмаду» в чашку, залила окропом. Відчула: сил не вистачить підігріти їжу, очі злипалися, гули ноги, перед очима все розпливалося, ніби в густому тумані. Вона хотіла зробити бодай бутерброд, але й на це не вистачило сил. Настя неквапливо сьорбала гарячий напій, не помітивши, що він без цукру. Вона поглянула на настінний календар. Червоний пересувний квадратик вказував дату — перше березня. Ще сім днів нестерпного чекання — і вона нарешті зможе обійняти сина. Гену вона не бачила місяць. Здавалося б, що таке розлука у тридцять днів із уже дорослим, двадцятидворічним сином? Якби ж то він був десь на відпочинку, то місяць минув би непомітно. Але цей місяць був найдовшим за все її сорокадворічне життя. Тридцять днів — як цілий рік, бо кожен день був для них усіх як іспит на міцність. Та що там день?! Кожна хвилина наповнена хвилюваннями та надіями. Гена був у Києві на Майдані, де вирішувалася доля країни, і від того рішення залежала доля їхнього сина. Він телефонував двічі на день — вранці і ввечері, але часто не було зв’язку. Тоді Настя не знаходила собі місця і ладна була сама летіти на Майдан, аби лише Гена повернувся додому. Жінка відчувала, що може трапитися з дітьми на Майдані щось лихе, недобре, що їх можуть побити, скалічити або навіть убити тітушки. Здавалося, що страшнішого, ніж пожежа у Будинку профспілок, уже нічого не буде, але навіть у моторошному сні вона не могла собі уявити того, що сталося вночі проти двадцять першого лютого. Людей, зовсім юних хлопців, незахищених, неозброєних, розстрілювали снайпери. Ні, не треба знову повертатися спогадами у той жахливий час саме зараз, бо не зможе заснути. Усе життя, до самого скону, її будуть мучити кошмари, бо не приведи Боже таке пережити матерям, які чекали своїх синів. Після того кривавого дня були наповнені нестерпним душевним болем ще три доби — син не телефонував, зв’язок із ним перервався. А потім був довгоочікуваний дзвінок від Гениного друга Петруся. Він сповістив, що Гена поранений, його прооперували і зараз він у лікарні. Настя поривалася негайно їхати забирати сина, але хлопець запевнив її, що Генку вони самі привезуть доліковуватися додому, щойно йому стане ліпше і дозволять лікарі. Уже за тиждень Настя зустрінеться з сином, і тоді вже нікуди його не відпустить.

— Ось і поснідала, — сказала вона сама собі, ставлячи порожню чашку в раковину.

Можна зателефонувати матері і нарешті йти відпочивати. Настя забрала мобільник із собою в спальню, впала на ліжко, простягла ноги, на які, здавалося, начепили пудові гирі. Дивно, але з матір’ю не було зв’язку. Настя спробувала ще кілька разів набрати її номер, але нудний голос був невблаганним: «Вибачте, зараз абонент не на зв’язку». Втома взяла гору: рука в’яло опустилася на постіль, телефон випав і завмер поруч із жінкою, яка швидко поринула в міцні обійми сну.

І знову той жахливий сон! Майдан, ущент наповнений людьми, які тримають у руках ввімкнені мобільники та запалені свічки, тужлива пісня «Плине кача», що роздирає душу на шматки… Разом з нею повільно пливуть труни із вбитими майданівцями. В одній із них Настя вгадує свого сина. Обличчя його бліде, безкровне, руки складені на грудях і зв’язані мотузочкою.

— Генику! Синку! — несамовито кричить вона і прокидається в холодному поту. Серце шалено калатає, намагаючись розірвати грудну клітку, на лобі рясний піт.

Погляд Насті зупиняється на червоних цифрах електронного годинника. Вона поспала лише годину — й отаке наснилося. Настя намацала рукою телефон і знову набрала мамин номер. Нема зв’язку з абонентом. Під впливом кошмарного сну їй стало тривожно. Мати хворіла, тож була домовленість, що вона завжди носитиме з собою мобільник, щоб зв’язатися з нею можна було будь-якої миті. Таке вперше, щоб зв’язку не було. Настя телефонувала цілу годину — марно. Подзвонила чоловіку на роботу. Добре, що у них на заводі дозволяють користуватися мобільним зв’язком. Не всюди так. На днях зустріла свого однокурсника, який працює в Рубіжному на «Зорі», то він сказав, що вони здають свої телефони на прохідній перед зміною…

— Як справи, Валеро? — спитала чоловіка.

— Та поки що добре, працюємо. А ти чому не спиш? — поцікавився чоловік. — Телевізор у мами голосно ввімкнений?

— Ти ж знаєш, що він мені не заважає, коли я стомлена. Справа в іншому: я не можу додзвонитися мамі.

— Як то? Не бере слухавку?

— Взагалі нема з нею зв’язку.

— Напевно, забула поставити телефон на зарядку.

— Але я телефоную з самого зранку, і все марно. Ти ж знаєш мою маму, вона нічого ніколи не забуває, а телефон ставить на зарядку кожного вечора, — зітхнула Настя. — Щось мені на душі неспокійно.

— Не накручуй себе. Подзвони її сусідці, та напевно все знає. Принаймні може сходити до матері та подивитися, чи все там гаразд, — порадив чоловік.

— Дякую. Якось я не подумала про Валентину Петрівну.

— Передзвониш мені?

— Звичайно!

Сусідка матері обізвалася одразу.

— Приїзди в село, я тобі листа віддам, — сказала Валентина Петрівна після вітання.

— Лист зачекає, — сказала Настя, — мене цікавить, що з мамою? Чому з нею нема зв’язку? Ви її бачили сьогодні? З нею все гаразд? — Настя посипала питаннями.

— А я тобі про що торочу?! Лист від матері, приїдь забери і прочитай, бо я не можу, він щільно заклеєний.



— Що з нею?! — тремтячим голосом спитала ще раз Настя, не розуміючи, про який лист меле сусідка.

— Богдана Стефанівна вчора зібрала валізу і кудись поїхала, а тобі лишила листа.

— Як… поїхала? Куди? — Настя нічого не могла збагнути. — Чому вона мені не подзвонила?

— Сама не знаю, куди її понесло, — невдоволено сказала жінка. — Весь вік прожили поруч, дружили, ніяких таємниць у нас не було, а тут…

— Вона не сказала, куди збирається?

— Про те й я тобі! Питала куди, так не зізналася, — дорікнула Валентина Петрівна. — Можна подумати, що я колись зайве язиком плескала! Просила кота погодувати, поки ти приїдеш. А що з ним за день трапиться?! Він уже як кабан жирний!

— Добре, — зупинила її Настя. — Я сьогодні приїду і привезу їжу Барсику.

— Так ти сьогодні приїдеш?

— Так.

— Привези мені маленьку, я тобі одразу гроші віддам, — попросила Валентина Петрівна.

— Добре, — пообіцяла Настя, зрозумівши, що мова йде про горілку.

— Тільки ж не забудь!

Сусідка п’яницею не була, але не гребувала перекинути чарчину-другу за вечерею, особливо коли знаходилися вільні вуха. Треба таки купити для неї чвертку горілки, бо образиться. Настя сповістила чоловікові те, що дізналася від маминої сусідки.

— Я зараз поїду в село і все дізнаюся, — сказала вона чоловіку.

— Дочекайся мене з роботи, з’їздимо вдвох автівкою.

— Не можу чекати до вечора. Щось мені не подобається така таємничість.

— Можливо, подалася до якоїсь давньої подруги?

— І про це не можна було мені сказати? — хмикнула Настя.

— Не могла вона поїхати на свою батьківщину?

— У Стрий? На Львівщину? Ти ж знаєш, що вона не була там понад сорок років, навіть не поїхала на похорон матері, — зітхнула Настя. — То чому б тепер мала їхати? І до кого?

— Ось бачиш, є у неї таємниця, чому не може поїхати у рідні краї, тепер ще одна буде, — зіронізував чоловік.

— Припини. Мені й так важко. Бувай!

Настя натиснула на телефоні червону кнопку і почала вдягатися. В животі загурчало, нагадуючи про їжу. Вона відрізала шматочок вареної ковбаси, вкинула до рота.

— Мамо, передайте Іванні, що я поїхала у село до матері, — сказала вона свекрусі, намагаючись перекричати телевізор.

— Що ти там забула? Прийде донька з технікуму, чоловік з роботи, що вони будуть їсти? — пробурчала свекруха, втупившись у телевізор. — Знову мені паритися біля плитки?

— Передайте, будь ласка, Іванні, щоб приготувала поїсти собі, вам і батькові, — сказала спокійно, але наполегливо Настя і швидко зачинила двері. Вона надто добре знала свекруху: побурчить задля годиться і далі робить своє.

Розділ 2


Валентина Петрівна вже чекала Настю. Як завжди, вона сиділа на лавці біля паркану, схрестивши руки на грудях і витягнувши вперед ноги. Настя знала, що вони в тієї пухлі й покреслені випуклими синіми мережами вен, ніби географічна мапа з позначками річок. Тому сусідка завжди, коли сідала, протягала ноги вперед, щоби вони відпочивали. Настя привіталася, стомлено зітхнула та присіла поруч.

— Де лист? — спитала тихо.

— У хаті. Де ж йому бути? — хмикнула сусідка. — Подихаємо свіжим повітрям чи одразу підемо в дім?

— Валентино Петрівно, яке там повітря?! Я місця собі не знаходжу, не знаю вже, що й думати, — зітхнула Настя.

Валентина Петрівна зіперлася руками на лавку і лише тоді важко, ойкаючи, підвелася.

— Здавалося, за стільки років узнала твою матір, як облуплену, а тут на тобі, такі таємниці, — ображено мовила сусідка і, перевалюючись з боку на бік, подибала у двір. — Детектив, та й годі! Якісь листи, ніби не можна подзвонити, таємниця за сімома замками. І це після стількох років дружби та сусідства! Коли вона приїхала в село до мого сусіда Івана, Царство йому Небесне, то я вже того дня знала, що Богдана приїхала не сама, а з немовлям, тобто з тобою. І я не плескала язиком по селі, хоча знала, що ти не його дитина. Скажеш, я тобі донесла, що в тебе не рідний батько? — вголос розмірковувала сусідка, запрошуючи Настю до хати. — Я б ніколи тобі не зізналася, але знайшлися добрі люди… Хоча навіщо зараз копирсатися у минулому? Тримай! — Валентина Петрівна подала конверт з написом «Для Насті».

— Спасибі! — жінка схопила конверт і швидко пішла.

— Стривай! — зупинила її сусідка. — А ключі, які мати тобі передала? А чвертка де?

Настя дістала з сумочки пляшку, тикнула в простягнуті руки, схопила ключі й майже побігла з хати.

— Ти хоча б зайди, скажи мені, куди мати подалася, — невдоволено крикнула навздогін ображена жінка.

— Добре! — механічно відповіла Настя вже за порогом.

Як на зло, замок довго не піддавався. Настя тремтячими руками ледь упоралася з ним. Хвилювання наростало з шаленою швидкістю, в голові шуміло, кров прилила до скронь. На ходу кинула «Зачекай, Барсику!» чорному зеленоокому котові, який привітав її протяжним «Ня-а-в!». Всілася за стіл біля вікна, розірвала пухкий конверт.

«Доню, моя Настуня, — почала читати лист, написаний на папері з учнівського зошита в клітинку, — ти ж знаєш, як я люблю тебе, Іванну та Геника. Чи мені тобі розповідати, скільки я пережила, скільки сліз пролила і прочитала молитов, поки Гена був у Києві на Майдані? Як я хотіла його дочекатися, обійняти і сказати, що він та такі, як мій онук, — справжні герої! Тепер я буду відчувати свою провину, що не дочекалася його лише кілька днів. Сподіваюся, що і він, і ти мені пробачите, якщо дізнаєтесь про причину мого таємного від’їзду. Але все по порядку.

У мене двоє дітей: ти і твоя сестра Ніна. Ти — моя гордість, Ніна — мій вічний біль, мій пожиттєвий хрест, але ви обоє — мої діти і, хай би що сталося, я люблю вас однаково. Та що мені тобі пояснювати? У тебе теж двоє діточок, і, хоч би які вони були, ти завжди любитимеш їх однаково.

Сьогодні рівно три роки, як останній раз я чула в телефонній слухавці голос Ніни, яка поїхала в ту кляту Москву на заробітки. За три роки мовчання та невідомості моє серце стлілося. Якби хоч щось я знала про її долю! Можливо, і ти, доню, вже не віриш у те, що вона жива, лише заспокоюєш мене. Але я ні на мить не переставала вірити, що Ніна жива, лише з нею трапилося якесь лихо, а я не можу їй допомогти. Я дуже тобі вдячна, що ти їздила в саму Москву на передачу «Жди меня», намагаючись хоча б щось дізнатися про долю сестри. Шкода, що вона не відгукнулася, не знайшлася і ніхто інший не розвіяв туман невідомості.

Я тобі не розповідала, що об’їздила всіх навколишніх ясновидців, екстрасенсів та гадалок, щоб дізнатися про Нінину долю. Лише одна з гадалок сказала, що її вже нема серед нас, а всі інші говорять, що вона жива, але в біді.

Пам’ятаєш, я тобі розповідала про свій сон? Ніби я йду вулицями великого незнайомого міста. Навколо людей, як у мурашнику, все гуде, шумить навколо, а я крізь гамір чую такий тужний голос Ніни. «Мамо, допоможи мені!» — благає він так, що аж мурахи по шкірі! Я шукаю очима Ніну серед потоку людей і не знаходжу. Подумки питаю: «Де ти?» А вона мені у відповідь: «Не знаю, лише бачу годинник на стіні будинку навпроти, а над годинником — хлопчик у крислатому капелюсі. Знайди мене! Допоможи». Цей сон я бачила багато разів. Прокидалася і плакала. Серцем відчувала, що не просто так сни повторюються, що Ніна потребує моєї допомоги, але що робити, де її шукати — не знала.

Навіть не знаю, як усе витримало моє серце за роки чекання, як не розсипалося попелом. А це нещодавно підказали мені добрі люди, де живе один дідусь. Він уже старенький і не приймає людей, але розповідають, що він багато років провів у монастирі і у нього відкрився дар провидця. Поїхала я до нього, слізно попросила вислухати мене, а він навіть не дав до кінця все розповісти, як каже: «У неволі твою доньку тримають уже три роки. Стала вона рабою і заточена в підвалі, а в щілинку бачить годинник навпроти, а над тим годинником дитина, зліплена з гіпсу, стоїть. Якщо знайдеш той будинок, то будь певна — твоя кровинка навпроти нього. Поспішай, бо буде пізно!» — отак наказав. Я спитала, де ж мені шукати ту будівлю, а він каже: «Куди поїхала, там і зараз знаходиться». Старий наказав йти, бо я його виснажила, я й подибала, але хоча б зрозуміла, що потрібно їхати в Москву і там шукати Ніну».

Настя зітхнула. Треба ж таке утнути! Хвора, самотужки вирішила знайти в мегаполісі будинок з годинником! Невже не можна було зачекати, поки повернеться Гена, і поїхати разом? Безглуздо і зопалу вирушити в таку небезпечну подорож! Ніна он яка моторна та шустра — і та, напевно, вляпалась у халепу, а мама, яка ніде не бувала… Настя продовжила читання.

«Старий сказав, що потрібно поспішати, тож я прийняла рішення їхати негайно, щоб не спізнитися. Знаю, доню: ти дорікнеш, що не сповістила тебе. Ти повинна дбати про свого сина, зайнятися його лікуванням та відгодовуванням, а не возитися зі мною. Хильнула я лиха від Ніни, але ж вона все одно залишається моєю донькою. Я серцем відчуваю, що знайду її і ми повернемося додому разом. Ще раз пробач мені, Настуньо, попроси вибачення у Геника і передавай мої щирі вітання. Не забувай вчасно годувати мого вірного друга Барсика. Ми повернемося вдвох, і все у нас буде добре. Цілую. Мама».

Настя не помітила, як сльозинки горохом скотилися з очей, капнули на папірець, розпливлися плямою. То за Ніну хвилювалися, то за Гену, а тепер ще й мама подалася хтозна в яку далечінь. Невже не можна було зачекати кілька днів, якщо чекали вже три роки? І коли вона зателефонує? Чи здогадається купити нову СІМку?

Знову невідомість, чекання, нервова напруга. Настя відчувала неймовірну втому: і фізичну, і моральну. Ніна молодша від неї на два роки. Вона мала вроджену схильність потрапляти у всілякі халепи. Але дитячі негаразди та прикрі випадки були лише квіточками. У десятому класі Ніна завагітніла і сама намагалася позбутися плода. Все розкрилося після того, як у неї почалася кровотеча. Після лікарні вона спробувала покінчити з життям і наковталася пігулок, бо її хлопець заявив, що вона завагітніла не від нього. Потім було два заміжжя з весіллями, великими витратами, весільною сукнею та фатою. За ними не забарилися два розлучення і народження сина Володі від жонатого чоловіка. Далі ще гірше. Ніна стала одержимою знайти гарного чоловіка і вийти за нього заміж. Кілька разів вона залишала сина на виховання матері, жила з різними чоловіками, але ніяк не складалося її життя. Вона поверталася додому з очима побитого блудного собаки, слізно просила пробачення у матері, цілувала сина і клялася, що ніколи їх не покине заради якихось там штанів, але незабаром історія повторювалася.

Попри все, Настя любила свою сестру. Іноді вона сама не знала, чого більше має до сестри: жалості чи любові. Ніна не отримала вищої освіти, закінчила професійне училище і працювала муляром-штукатуром, але не завжди диплом про вищу освіту визначає рівень інтелекту. Ніна дуже багато читала. Вона завжди за собою тягала якусь книгу. Могла забути вдома приготовлений на роботу тормозок, але не забувала прихопити недочитану книгу. Вона могла ніч не спати перед робочим днем, читаючи книгу, або останні гроші витратити на нову книгу. Їй важко було знайти цікавого співрозмовника, бо Ніна могла заткнути за пояс будь-кого і в різних сферах знань. З нею Насті було цікаво, бо сестра, як ходяча енциклопедія, завжди у звичайній побутовій розмові могла видати щось цікавеньке або таке, про що ніхто й не чув.

Разом із книжками Ніна завжди носила нотатник. У нього записувала незнайомі слова та їхні значення. Вдома вона заносила матеріал у великі товсті зошити, мріючи колись усе упорядкувати та видати книгу для кросвордистів. Знаючи її слабкість до розгадування кросвордів, сусіди та знайомі вирізали їх з газет та приносили Ніні. Напевно, не було жодного кросворда, який би сестра не заповнила до останньої клітинки.

До позитивних рис Ніни без сумніву можна було додати її вміння смачно готувати та бути чуйною до людського горя. Про таких кажуть: «Останню сорочку зніме й віддасть». Але жодна людина не може бути досконалою. Тому, напевно, Бог наділив її й негативними рисами для рівноваги. Сестра швидко і палко закохувалася у чоловіків і кожного разу вважала своє захоплення справжнім та останнім у житті. Тоді зникали десь за горизонтом і син, і мати, і книжки, і кросворди…

— Можна? — роздуми Насті перервав голос Валентини Петрівни.

— Заходьте, — зітхнула Настя.

Нетерплячка взяла сусідку. Не минуло й півгодини, як приперлася дізнатися, де мама. Жінка важко перенесла своє масивне тіло через високий поріг, присіла на стілець навпроти Насті. Барсик не розгубився, одразу ж стрибнув їй на коліна, задоволено замурчав.

— Нема твоєї господарки, котяро, — почухала за вухом кота. — Подалась кудись і не простилася.

— Поїхала в Москву, — сказала Настя, складаючи вчетверо аркуші листа.

— Куди?! В Москву? Чому? — Рука сусідки завмерла на спині Барсика, і кіт, довго не роздумуючи, почав тертися спиною об руку.

— Поїхала шукати Ніну, — відповіла коротко Настя.

— Не розумію, — знизала плечима Валентина Петрівна. — Як? Сама? Вона отримала якусь звістку від Ніни?

— Нічого вона не отримувала. Знала, що я її саму нікуди не відпущу, то й не сказала про свої наміри ні вам, ні мені. Незабаром Гена повертається, мама добре розуміє, що потрібно його доліковувати після поранення та двох тяжких операцій, то вирішила їхати таємно від усіх.

— Можна було почекати трохи.

Настя коротко переповіла зміст листа.

— От Стефанівна! — скрушно похитала головою сусідка. — Повірила якомусь аферисту. Цих екстрасенсів розвелося, як у собаки бліх! Їм аби гроші з людей здирати. Розумна жінка, а повелася. Скажу тобі, як на духу: не вірю я ні в які передбачення, гороскопи та гадання. Ось як тобі написано на роду, так і буде. І нічого людина змінити не в змозі, — Валентина Петрівна вже встигла потягнути чарчину, тому була така говірка. — Взяти, наприклад, твого батька. Він був гарною людиною і на своєму місці. Це зараз народ ненавидить міліцію, а раніше в органах працювали за покликанням, ночами не спали, ловили бандитів та грабіжників. Іван на затриманні злодія отримав кулю в груди, злодія посадили за ґрати, а ваш батько так і не поправився. Кашляв весь час, аж заходився, потім кров’ю почав харкати, та так і… Ти хоч трішки пам’ятаєш його?

— Дуже погано. Залишилося в спогадах, як він маленьку Ніну колисав на руках, а я ображалася, що мене не помічає, — відповіла Настя.

— Іван, звичайно, не панькався з тобою, але й не зобижав. Воно й зрозуміло: нерідна дитина. І удочерив тебе, і з твоєю матір’ю розписався у сільраді, все як положено, — розмірковувала сусідка. — І прізвище своє тобі дав і матері.

— Ой, Валентино Петрівно, — Настя всміхнулася куточками вуст. — Бидлота. Соромно промовляти таке прізвище. Краще б уже мамине лишилося — Краса! Хто ще має таке прізвище? Бидлота скажеш, а люди думають, що я їх обзиваю, — зіронізувала Настя. — Ледь дочекалася, щоб змінити на чоловікове. Тепер Агафонова, а Бидлота вже в минулому. Знаєте, як у школі сміялися з мого прізвища? А в інституті позаочі хихикали. Неприємно.

— Не кажи так! У пам’ять про батька ти не повинна так говорити. Чи справа в тому, яке прізвище людина має? Головне — яка вона всередині. Бува, що прізвище красиве, а людина гнила, недобра. Часом яблуко зовні таке гарне, соковите, привабливе, а надкусиш — а там черв’яки, одразу й не помітиш, що є в ньому дірочка паразита. Хіба прізвище Бидлота змусило твого батька прожити життя бидла? Ні! А твоя мати? Хто про поштарку Стефанівну скаже лихе слово? Ні в кого язик не повернеться, бо завжди ласкава до людей, привітна, жодного разу ні з ким у селі не посварилася, а прізвище у неї Бидлота. Ось так!

Валентина Петрівна замовкла, склала руки на грудях і поважно стисла губи.

— Як там мама сама? — Настя змінила тему. — Навіть не можу уявити. Взагалі в голові не вкладається, як можна знайти людину в багатомільйонному місті?! Я вже навіть не знаю, чи хвилюватися за неї, чи лаяти за такий безглуздий вчинок? Від думок уже мізки закипають!

— У тебе киплять, а у твоєї сестри їх взагалі нема. Вибач, але у всьому Нінка винна.

— У чому її провина?

— По-перше, навіщо їй було зв’язуватися з ув’язненим рецидивістом?

— «Заочницею»[2] стала вона випадково, — Насті хотілося якось виправдати сестру. — Хтось дав Максиму адресу, Ніна, наша добра душа, не змогла відмовити, відповіла, потім поїхала до нього на побачення, він почав писати такі листи кохання, що Ніна й справді повірила в його добрі наміри.

— Які можуть бути наміри в зека? — махнула рукою жінка. — Потрібно було знайти дурепу, щоб возила йому передачки, а Нінка й повелася. Я їй казала, що ті листи один писака пише, а усі в камері у нього переписують і адресують таким, як твоя сестра.

— Вона насправді закохалася у Максима, чекала його, писала, навідувала. Хто ж знав, що він провів за ґратами стільки років?



— Можна було здогадатися, — з розумним виглядом парувала сусідка.

— Кохання сліпе. Ніна вірила його запевнянням, що все у них буде добре. Спочатку й було все добре, — зітхнула Настя.

Їй одразу не сподобався і сам обранець сестри, і його зеківський жаргон, і бажання спочатку відпочити, а потім шукати роботу. Бідна мама! Вона мужньо терпіла небажаного зятя-ледащо, все ще сподіваючись, що лихо обійде їхню оселю. Не минуло, завітало. Максим казав, що не може влаштуватися на роботу, хоча всі розуміли, що він просто не хоче. Всі, окрім Ніни, яка закоханими очима заглядала в очі чоловікові і свято вірила його щоденній брехні. Маминих грошей на життя не вистачало, тож Ніна запропонувала поїхати на заробітки в Росію. Максим сказав, щоб поїхала, влаштувалася сама і на місці дізналася, чи беруть на роботу колишніх в’язнів. Півроку мати годувала сина Ніни Володьку та зятя. Ніна приїхала з чималенькою сумою грошей, які заробила на будівництві котеджів у Підмосков’ї, та купою подарунків. Гроші швидко закінчилися, просипалися, як пісок крізь пальці, тож Ніна знову поїхала на заробітки.

Максим обіцяв незабаром приєднатися до неї, але вибрав легших шлях заробітку. Він підбив Володю пограбувати місцевий магазин. Ніхто не знає, які слова чи доводи підібрав для підлітка Максим, але хлопець пішов з ним на справу. Вони не очікували, що тієї ночі господар крамниці посварився з дружиною і вирішив заночувати в підсобці. Коли грабіжники натрапили на чоловіка, той здійняв галас. На очах Володі Максим забив чоловіка лопатою до смерті, потім забрав виторг, набрав горілки та ковбаси і потягнув шокованого хлопчину додому. Вранці їх обох забрала міліція. Максим встиг зателефонувати Ніні та попросив заплатити за послуги адвоката. Грабіжники опинилися за ґратами, щоправда, в різних місцях, а вже за тиждень замовк на три роки телефон Ніни.

— А потім, — продовжуючи думки Насті, сказала сусідка, — цей зек споганив життя Володьки. Він винен у всьому, що сталося. Я так гадаю, що Ніна хотіла заробити більше грошей і скоїла щось протизаконне. Я вже твоїй матері казала, що скоріш за все Ніна кудись вляпалася і сидить за ґратами.

— Чому ж вона не напише листа? Та й до міліції у Москві я подавала заяву про зникнення.

— Дуже там ми потрібні! — хмикнула Валентина Петрівна. — Хто там хохли? Раби! А сестра не пише, бо не хоче хвилювати матір — у неї хворе серце, виразка шлунку… і нервів уже не лишилося.

— Можливо, й так, — невпевнено мовила Настя.

— Якщо за три роки не отримали ви жодної звістки від Ніни, то нема її вже серед живих, — зітхнула жінка. — Я не раз про це натякала твоїй матері, але вона не хоче мене слухати. Скільки людей їдуть у ту Росію, щоб продатися в рабство і заробити копійчину, а потім не повертаються, зникають безвісти, назавжди. А тепер ще й Стефанівна поїхала… Що ж воно буде? — скрушно похитала головою.

— Валентино Петрівно, вибачте, але я стомлена. — Настя дала знати, що розмова закінчена. — Мені ще треба Барсику їсти наварити, він такий ненажера!

— Може, підемо до мене остограмимося для заспокоєння нервів? — запитала сусідка, важко підводячись.

— Дякую. Я переночую тут, а завтра поїду додому, — сказала Настя, проводжаючи жінку до дверей.

— Зателефонує мати, то накажи їй негайно повертатися! — промовила наостанок сусідка.

— Добре! — кивнула Настя.

Валентина Петрівна пішла, а Настя вийшла надвір, щоб зателефонувати чоловіку — в хаті не завжди був мобільний зв’язок.

— Валеро, я заночую в селі, — сказала йому Настя і пояснила, в чому річ.

За низьким парканом, який відділяв садибу від сусідів з іншого боку, Настя помітила тітку Дусю та її чоловіка дядька Івана.

— Добридень, сусіди! — крикнула Настя.

— О! Настенько, ти приїхала в гості до мами? — привітно запитала жінка, витираючи фартухом руки. — І тобі доброго дня!

Сусід усміхнувся і помахав рукою. Дядько Іван був глухий. Мати розповідала Насті, що він дитиною тяжко перехворів і втратив слух. Та це не завадило йому одружитися з сільською красунею, за якою упадав не один юнак. Їхньому сімейному щастю можна було позаздрити. Подружжя майже ніколи не розлучалося, їх усюди бачили разом, ніби вони прив’язані одне до одного невидимими мотузочками. Одна біда була в родини — жінка не могла довго завагітніти. Але сталося диво: вже коли втратили надію, бо жінці було сорок п’ять років, народився первісток.

— Як там ваш Стьопа? — поцікавилася Настя. — Служить?

— Добре, дитинко, — усміхнулася сусідка. — Залишилося служити до осені.

— Уже недовго.

— Як сказати… Для календаря півроку мало, а для матері розлука зі своєю дитиною така, що місяць здається роком. А де це Стефанівна? — поцікавилася жінка. — Щось я її сьогодні не бачила. Чи, бува, не захворіла?

— Мама поїхала шукати Ніну, — відповіла Настя і розказала про лист.

— Ризиковано, ой як ризиковано! — похитала жінка головою. — Але така вже в неї вдача: як щось надумала, то її не зупиниш. Що поробиш? Мати є мати. Дай Боже, щоб нічого з нею не трапилося та швидше вернулася! А коли ж повернеться наш герой?

Настя ще трохи погомоніла з тіткою Дунею й пішла до хати.

— Барсику, сходи хоч провітрися. — Вона випустила кота надвір і почала варити бичків з пшеничною крупою. Риба неприємно пахла, але що вдієш, якщо котяра полюбляє лише таку їжу?

Розділ 3


Настя не була на першому весняному мітингу в місті, бо саме тоді, першого березня, їздила у село. Кілька днів до цього, починаючи з восьмої ранку, головними вулицями міста роз’їжджав вухастий «запорожець» зеленого кольору з червоним прапором. Люди звикли до нього, бо в місті був великий осередок комуністів, які мали свій офіс на вулиці Федоренка. Не раз помічали, як туди приїздили члени комуністичної партії на дорогому «мерседесі», ховали його за будівлею офісу, а звідти вже виїжджали на старенькому «запорожці» з гучномовцем. Вони вмикали здавна відомі пісні часів Радянського Союзу. Бабусь розчулювали до слів такі знайомі слова «Вышел в степь донецкую парень молодой» або «Синенький, скромный платочек…». Часто з гучномовця лунало патріотичне «Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой», а вже між піснями далекого «совка» лунали заклики приходити на мітинги. Свекруха Насті разом із подругою Семенівною майже ніколи не пропускали такі заходи. Вони святково вбиралися й чимчикували до будівлі виконкому, де на Білий дім зі свого постаменту навпроти поглядав Ілліч. На площі Леніна комуністам завжди вдавалося зібрати невеликий натовп людей, які продовжували жити в Радянському Союзі, та нечисленних роззяв, які випадково йшли повз і зупинилися поплескати язиками.

Утім, першого березня ініційований комуністами мітинг підтримала місцева влада, тому на площу Леніна прийшло близько тисячі людей. Населенню міста хотілося дізнатися правду про те, що відбувається в Криму і які плани у Росії. Свекрусі мітинг сподобався, хоча малоймовірно, що вона там щось зрозуміла. Настя проглянула відео з мітингу в Інтернеті, прослухала чергові байки комуністів та представників місцевої влади. Промовці славили Донбас та «Беркут», не забули хвалебних слів про Росію, висували вимоги провести референдум, спочатку всеукраїнський, потім регіональний, лунали відкриті заклики до федералізації. І все це після того, як наприкінці лютого в Криму з’явилися мовчазні «зелені чоловічки» без розпізнавальних знаків?! Після того, як Верховна Рада Автономної Республіки Крим уже проголосувала за проведення референдуму?! Невже нічого не навчило хоча б те, що в Криму вже теліпаються російські триколори?!

Настя ще раз переглянула запис мітингу, порахувала прапори: по одному український, прапор міста, КПУ, «Союзу росіян Донбасу» — і вісім прапорів Росії. «Невже так можна не любити свою країну? — думала Настя, завмерши перед монітором. — Де поділася гордість українців, які захоплено кричать «Расія!» й розмахують на українській землі прапором іншої держави? А чого варті заклики не визнавати київську владу й звернутися до Путіна!» Вона не розуміла своїх земляків. У тих ніби вселилося щось лихе, зловіще, від чого розум відмовився працювати, аналізувати події та робити висновки. Вона завжди вважала сєвєродончан пасивними та спокійними, їх основним принципом — «моя хата скраю», а тут наче греблю прорвало, тільки вода пішла не у своє русло.

— Що там було? — запитав жінку Валерій, коли та в задумі сиділа за комп’ютером, підперши підборіддя руками.

— Повна маячня, — відповіла вона, — згаяний час і все. Все одно Україна буде єдина, хай би що вони там плели.

— Але ж людей, погодься, було немало.

— Так, — відказала Настя, — але в натовпі багато комунальників. Враховуючи те, що у нас «рулять» комуністи в тісному зв’язку з Партією регіонів, то їм неважко було зігнати на мітинг і робітників комунальних підприємств, й опозиційні партії.

— Який їм сенс збирати людей?

— Парламент почав швидко й плідно працювати, приймати закони, а влада на місцях злякалася, — розмірковувала Настя. — Напевно, ними й досі керує екс-бос — президент, який сховався в Росії. Прихвосні швидко кинулися виконувати вказівки вже неіснуючого президента, зібрали людей, розмахували російськими прапорами й запустили нову казку жахів про Правий сектор і бандерівців. Хочуть не дати реально оцінити ситуацію в країні, тому створюють ілюзію перед жителями міста про те, що сюди приїдуть західняки, щоб захопити владу. Добра нагода зіштовхнути лобами людей, які виконують вказівки, отримані згори.

— Ти так гадаєш? — Валерій сів поруч.

— Можливо, я помиляюсь, — погодилася Настя. — Але це моя особиста думка. І взагалі, нагнітання протистояння почалося ще наприкінці лютого, коли поширилися чутки, що хочуть знести пам’ятник Леніну, й люди стали на його охорону. Вже тоді був запущений штучний механізм протистояння.

— Не сидиться їм спокійно, — зауважив Валерій, хоча Настя так і не зрозуміла, кого він мав на увазі.

Усі наступні дні вухаста автівка комуністів без упину волала на всі вулиці, закликаючи на черговий мітинг, запланований на п’яте березня.

— Треба не пропустити, — сказала свекруха, проводжаючи поглядом з вікна автівку.

— І не забудьте взяти в руки червоні прапорці, — пустила шпильку Настя й додала: — Можна й червоні кульки прихопити.

Свекруха невдоволено зиркнула на невістку.

— Нікому нема діла до долі країни, — мовила вона, дивлячись у вікно, — лише комуністи вболівають за нас.

— А як же Партія регіонів? — не втрималася Настя.

— Її обрав сам народ, отже, довіряють. І як не вірити, коли то наші обранці?

— Можливо, ваші особисто, — сказала Настя якомога спокійніше, — але нас на підприємстві змусили за них віддати голос. Чи ви забули, як я розповідала, що на роботі попередили про звільнення всіх, хто не проголосує за Партію регіонів? Я спочатку вирішила, що піду мовчки й проголосую за кого хочу, але не вийшло. Нам кожному під розписку давали перед голосуванням мобільні телефони, щоб ми в кабінці могли сфотографувати заповнений бюлетень, а потім здавали їх для перевірки фото. Нас нахабно змусили проголосувати так, як їм було потрібно. А якщо порахувати кількість працівників держпідприємств, то вийде велика кількість голосів.

— Нехай я дурна, — дратівливо огризнулася свекруха, — а твоя подруга Аліса? Скажеш, її теж змусили проголосувати за Януковича?

— Ось Аліска точно дурна, — відповіла Настя. — Намагалася їй довести, що не можна допускати до влади людину, яка скоїла тяжкі злочини, у якої руки в крові. Так повелася, як і всі «риночники», на те, що у владі повинна бути «своя людина, яка зробить для Донбасу все можливе». Ось і зробив. Обідрав країну, як липку, й утік з награбованим. І що тепер має Аліса? Бізнес зазнав краху, а замість десяти тисяч доларів кредиту тепер тридцять.

— По-перше, кожна людина може помилятися. Янукович по молодості наламав дров, але ж він чесно відбув покарання й не став гнидою, а залишився людиною, — свекруха вже перейшла на високі тони.

— І де зараз та людина? — Настя скептично посміхнулася. — Рахує награбоване?

— А ті, що зараз у владі, не так будуть грабувати?! — уже верещала свекруха. — Такі ж самі злодії! Та ще й фашисти! Не можна допустити на нашу землю київську хунту! Я сама кістьми ляжу, а бандерівців не пущу на донбаську землю!

— То й біжіть на свої мітинги! — нервово кинула Настя й поспішила до своєї кімнати.

Їй не хотілося чути нісенітниці про Януковича, який втік з країни, як щур із корабля. До того ж з його наказу стріляли в її сина й таких самих беззахисних людей. Коли це зрозуміє свекруха? Чому їй дорожчий президент-втікач, ніж розстріляні діти на Майдані? Не можна любити ката свого онука! І що в неї в голові замість мізків? Як про це сказати Генику, коли він повернеться додому? Він гадає, що всі його підтримували, але помиляється: усі хвилювалися за його життя — лише це об’єднувало родину.

Настя вийшла на балкон, запалила цигарку. Побачила на вулиці юнаків, схоже, студентів, які розклеювали на стовпах листівки. «Впевнена, що то заклики прийти на мітинг», — подумала вона і не помилилася. Ввечері Настя пішла в магазин, і її припущення підтвердилося: то були листівки із запрошеннями на мітинг п’ятого березня. Свекруха не пропустила й цей захід. Попри всі старання комуністів, на мітинг прийшло не більше трьохсот осіб.

— Ось і добре, — подумала Настя, слухаючи оповідки свекрухи про мітинг, — напевно, люди зрозуміли, що захист міста від неіснуючого ворога в образі Правого сектора та бандерівців, яких тут ніхто в очі не бачив, — це нісенітниця. До того ж цього разу на заході не було представників влади, тому є надія, що у людей спаде полуда з очей і вони побачать правду.

Розділ 4


Петро впевнено вів свій «опель» рівною трасою. Ще трохи — і Харків залишиться позаду. Поруч Марк, ще один друг Гени. Їх здружив Майдан, надовго і міцно. Того дня, коли яйцеголові «беркутівці» та снайпери почали стріляти у беззбройних майданівців, Марк і Гена опинилися в самому пеклі, оточені по всьому периметру озброєними людьми, — ні ввійти, ні вийти. Тріскіт автоматних черг, постріли, зойки, крики, поранені, що стікають кров’ю, вбиті, яким стало байдуже до пекла, що розвезлося прямісінько в центрі міста, в серці країни, — все набрало швидкість, замигало перед очима, витісняючи кудись страх.

Разом з усім, що відбувалося навкруги, шалено швидко запрацював мозок. З надзвичайною, не властивою людині швидкістю він охоплював усе навколо, фіксував усе до дрібниць: землю, що всотувала густу, ще гарячу кров, червоні хрести на одязі медиків, кулі, що безжально впивалися в беззахисні людські тіла, приціл снайперської зброї. Включені надможливості мозку шукали захисту від смерті, бо навіть у тому пеклі неймовірно хотілося жити. Напевно, саме завдяки ввімкненим резервам організму Геннадій помітив снайпера, який цілився з містка прямісінько в них. Геннадій умить, швидше пострілу снайпера, відштовхнув Петра за дерево, яке було поруч. Геннадій і зараз ладен був поклястися, що тієї миті встиг роздивитися дрібні тріщини кори. Від несподіванки Петя впав на Марка, а той не втримався на ногах — і вони опинилися за стовбуром дерева. І лише Генка не встиг відскочити вбік. Вмить ніби хтось йому гострим лезом ножа безжально розпанахав живіт і в нутрощі на рану одразу ж сипонув жменю солі. Усе навколо захиталося, ніби почався землетрус, постріли стали глухішими, а небо навалилося на нього чорною важкою брилою. Останнє, що пам’ятав Геннадій, — липка й гаряча кров на руці та думка про те, що його життю кінець.

Пізніше він дізнався про все, що сталося того дня, від своїх друзів. Хлопці в лікарні сказали Генці, що він врятував їм життя, тож вони повинні тепер «витягати» його. Вони приходили до палати, чергували біля пораненого друга, годували, подавали судно і знову бігли на Майдан. Дві тяжкі операції на черевній порожнині, реанімація, висока температура, гарячка, марення, дикій біль. Друзі, їхня підтримка, навіть просто присутність, зробили свою справу: Генка помалу, але почав одужувати. А коли вже зміг підвестися і дибати згорблено по палаті, захотів їхати додому і там долікуватися. Лікар підготував епікриз, і Петро підігнав до лікарні свого «опеля».

— Карету подано! — сказав він Генці. — Якщо до цього часу не спалили мою автівку, значить, так було треба. Знали палії, що моя конячка ще знадобиться, щоб доправити додому нашого рятувальника, — шуткував хлопець, допомагаючи другу зручно всістися на заднє сидіння. — Але я не знав, що цього дармоїда теж доведеться катати на своїй автівці, — посміхнувся Петро, кинувши оком на Марка.

— Дармоїд? — брови хлопця підскочили вгору. — Ось приїдеш до мене у Львів, я тобі це пригадаю — будеш у мене голодним жити, і рісочки не дам, і краплинки водички!

Петро розсміявся. Ось так завжди! З ними ніколи не засумуєш…

Гена, поправивши подушку під правим боком, відкинувся на сидінні й стулив повіки. Можна було скоротити шлях, але мати Петра передала ліки своїй знайомій з Харкова, тож вирішили їхати через Харків. Так трохи довше, але пусте, до того ж дорога додому завжди здається довгою.

Геннадій поглянув на годинник. Зараз мало хто носить наручний годинник, а до нього перейшла ця звичка від батька. Спазми кишківника нагадали про те, що настав час випити знеболювальне, але хлопець вирішив потерпіти ще півгодини. Щоб переключити думки і не зациклюватися на болю, він почав думати про повернення в рідне місто. Що той біль? Його можна стерпіти, перечекати, доки відпустить, або випити пігулку. Врешті, біль минеться і він знову повернеться до звичного життя. Гена не став частиною Небесної Сотні, як багато його побратимів, для яких слово «життя» вже не існує. Іноді виникало почуття провини перед загиблими, особливо тоді, коли в лікарні по телевізору побачив багатолюдний вечірній Майдан із запаленими свічками, вогниками від мобільників і трунами товаришів по боротьбі, які пливли крізь натовп згорьованих людей під журну, тужну пісню «Плине кача», яка рвала натягнуті струною нерви…

Хотілося відволіктися — а знову спогади. Вдома чекають батьки. Найбільше переймалася його долею мама — чутлива, вразлива, любляча. Годі й думати, що вона пережила, дізнавшись про найстрашніший день Майдану, про кривавий четвер, коли за один день тілами назавжди прикрили Майдан майже сто найкращих його синів. Геннадій намагався не думати, що робилося в багатій уяві матері, коли телефон сина замовк.

Батько. Він навчався разом з мамою в хіміко-технологічному інституті, і досі вони разом і живуть, і працюють, лише мама — майстер зміни, а батько — механік на тому ж хімзаводі. Він більш стриманий, не такий емоційний, як мама, почуття не любить виставляти назовні. Вони вибухають хіба що тоді, коли грає його улюблена футбольна команда «Шахтар». Особливо пристрасті вирували, коли улюблена команда батька грала з «Динамо», за яке вболівав син…

Напевно, батько теж перехвилювався, коли з сином обірвався зв’язок, та, скоріше за все, зберігав спокій і заспокоював маму. Чи дорікав, що вона була не проти, щоб син поїхав у Київ? Батько був категорично проти, бо вважав, що Майдан не зможе зламати міцну, спресовану роками структуру влади. «Це як голими руками переламати кістяк велетня», — сказав тоді батько. А мама вірила. Вона вважала, що доля країни не може вирішуватися однією людиною при владі. Народ, кожна людина повинні вирішувати її долю, і не можна пасивно сидіти і чекати, що зміни на краще відбудуться самі по собі. Звичайно, ні батько, ні мама не могли уявити, що у нелюдів здійметься рука спрямувати зброю у бік мирних демонстрантів. Ніхто не чекав такої підлості від влади…

Геннадій уявив, як зараз мама готується до його приїзду. Маленька кухня наповнена запахами смаженого-вареного. Бабуся щось бурмоче, роздає вказівки на всі боки, але допомагає матері. Сестра Іванна, скоріш за все, зайнята переїздом в іншу кімнату. Коли були дітьми, то жили в одній кімнаті, потім Іванну переселили до бабуні, а за відсутності Гени вона швиденько перетягла свої речі в його апартаменти у дванадцять квадратних метрів. Чебурек — так жартома називав її брат. У свої дев’ятнадцять Іванна була схильна до повноти. Не назвати її товстухою, але дівчина мала округлі форми тіла, притаманні вже дорослим жінкам. Іванна навчалася в місцевому технікумі, але не ходила на різні студентські заходи та тусовки, бо дуже комплексувала щодо своєї повноти. Коли у неї був гарний настрій, то на братові кпини вона реагувала спокійно, хіба що у відповідь могла запустити в нього диванною подушкою та жартома дорікнути: «Ще побачимо, якою стане твоя Оксана, коли народить!»

Оксана — подруга або кохана, можна назвати по-різному, але зміст від того не зміниться. Геннадій навчався з нею в одному класі, але шкільного кохання не було. Воно прийшло трохи пізніше, коли «розвоювався» зуб мудрості і Гена пішов до приватної стоматологічної клініки. У високій, стрункій медсестрі він не одразу впізнав колишню однокласницю. Лише її виразні великі карі очі, які визирали з-над марлевої маски, так довго «свердлили» пацієнта, що змусили хлопця згадати дівча з чорною косою.

Вони домовилися ввечері зустрітися за чашечкою кави й відтоді почали зустрічатися. У свої двадцять два Оксана встигла побувати в офіційному шлюбі, розлучитися, бо щось там не зрослося, і рік у цивільному. Але Гена цим не переймався: дівчина була з ним і їм було добре разом. Геннадію подобалася гіпертрофована акуратність дівчини. Його смішило те, як вона подовгу вивчала написи та маркування на продуктах, які купувала. У них не повинно бути «єшок, барвників та шкідливих домішок», ніби й справді можна знайти в супермаркетах стовідсотково екологічно чисті продукти. Оксана сама не забувала мити руки перед їдою і Гені не дозволяла сідати, не вимивши їх ретельно з милом. Вона приймала душ вранці і ввечері, час від часу протирала руки дезінфекційними засобами та вологими серветками, а у квартирі, яку винаймала, регулярно перевіряла наявність неіснуючого пилу.

Іноді Геннадій жартував, що на ній не приживеться жодний мікроб, якщо й захоче. На цьому ґрунті у них одного разу виникла сварка. Оксана вимагала, щоб Гена ковтнув пігулки від глистів, а він був проти, бо вважав такі заходи безпеки повною дурістю. Два дні дівчина не відповідала на дзвінки, а потім змирилася з непокірністю коханого. Зараз Геннадій думав про те, як він скучив за своєю дівчиною, навіть забув запах її волосся. В Оксани й зараз була довга коса, яка сягала до пояса. На ніч вона розплітала її, і він любив вткнутися обличчям у хвилясте густе волосся і вдихати запах чи то його, чи дорогого шампуню. Незабаром вони зустрінуться. Як їй відмовити в близькості? Пошрамований живіт болить так, що не можна вільно рухатися… Нічого, вона зрозуміє, якщо не як жінка, то як медпрацівник. Якось порозуміються. Внизу живота аж занило, коли згадав гаряче оголене тіло коханої…

А як хочеться побачити, потиснути руку найкращому другу Льоньці! Його мати, Інга Вікторівна, була їхнього першою вчителькою. Першого вересня їх посадили за однією партою, й хлопчаки здружилися назавжди. Іноді вони сперечалися, але жодного разу не побилися і ходили надутими не більше одного дня після сварки. Геннадій знав, що Льоні можна зателефонувати навіть серед ночі і він не образиться, прийде на допомогу. Їхня дружба перевірена роками, в ній нема ні фальші, ані таємниць. Льонька збирався їхати на Майдан разом з Геннадієм, але захворіла його мати. У жінки різко піднявся тиск, і вона перенесла мікроінсульт. Досі Геннадій пам’ятає винуватий та сумний погляд друга, який прийшов його проводжати. Скоріше б побачити Льоню та міцно потиснути велику натруджену автослюсареву лапу!

Обов’язково прийде на зустріч із другом Яків. Він добряк і такий кумедний. Яшка навчався в паралельному класі й пристав до їхньої компанії десь у п’ятому чи шостому класі. Волосся руде аж жовте, як розквітлий сонях, проте зовнішність хлопця рятували зовсім не руді брови та вії. Яшка, кремезний, високого зросту, працював де міг, але подовгу не затримувався на жодній роботі. І не тому, що був ледащо, — він просто був невдахою. І з дівчатами у нього не клеїлося. Ще зі школи він був об’єктом для кпинів. Коли хлопці подорослішали, жартували вже обережніше, щоб не образити, бо Яшка на ділі довів свою відданість.

Хто там далі? Іван, син подруги матері, тітки Аліси. Він на два роки молодший за Геннадія і, можливо б, ніколи не прибився до їхнього берега, якби не дружили його мати та тітка Аліса, яка частенько до них приходила разом із сином. Поступово хлопці здружилися, у них з’явилися спільні інтереси. Івана друзі жартома називали «бізнесмен», бо він, як і вся їх родина, був підприємцем.

Денис — найстарший у їхній компанії, йому тридцять років, має родину, двох діточок. Колись його батьки, кримські татари, переїхали з Криму в Сєвєродонецьк і пустили тут корені. Денис часто повторював, що він татарин, хоча й народився вже в Україні. Він мав мікроавтобус, власне житло і металевий контейнер на ринку, де за будь-якої погоди торгував поливними шлангами та електроінструментами. Іноді він казав друзям: «Це ви ледарюги, бо не маєте дітей і не поспішаєте одружуватися, а я вже все встиг: і одружитися, і дітей настругати, тож повинен працювати, не покладаючи рук: за себе, дружину, за одну дитину, за другу, а, можливо, й третю». Друзі часто зустрічалися з Денисом, бо кожен із них ходив на базар скуплятися й обов’язково забігав перекинутися слівцем чи випити разом каву. Він був не лише найстаршим, а й більш розсудливим, можливо, навіть мудрішим. Кожен із хлопців хоч раз та й кинув йому щось на кшталт того, що доживемо до твоїх років — теж розуму наберемося.

Антон — ровесник Геннадія, хоча навчався в іншій школі, проте жив у будинку навпроти, тож, можна сказати, що їх здружив двір. Відслуживши в армії, він вступив до юридичного на заочне відділення й одразу почав працювати у міліції. Спочатку патрулював вулиці, потім пішов на підвищення. Друзі жартували, що скоро можна грабувати банк і їм нічого за це не буде, мовляв, є свої «зв’язки» у ментівці, Антон «відмаже».

Никон, або Нік. Можна і Китаєць. Неординарна, цікава, непередбачувана особистість. З ним хлопці познайомилися в спортзалі, їх здружив спорт. Усі друзі вже не один рік знаходили час двічі на тиждень ходити на заняття в тренажерний зал. Батько Ніка обіймав високу посаду начальника служби охорони великого підприємства в Лисичанську. Батьки хлопця розлучилися, і кілька років Никон жив з батьком, який дуже любив свого сина й надмірно ним опікувався. На вісімнадцятиріччя Никон отримав від батька подарунок — однокімнатну квартиру в сусідньому Сєвєродонецьку. Мати підкинула грошенят на меблі, тож Никон зайняв серед друзів чи не найвигідніше положення, бо, окрім Дениса, якому придбали житло в складчину родичі з його боку та з боку дружини, ніхто не мав заповітних квадратних метрів. Хтось жив з батьками, хтось винаймав житло.

До статків сина батько додав китайський джип «ксинкай», і вже від автівки Никону дісталося прізвисько Китаєць. Не сказати, що Никон був у захваті від такого подарунка. Автівка темно-зеленого кольору була не нова, але в досить доброму стані. Батько Ніка добре знав, що син мріє про «хонду», але сказав: «Ти ще не доріс до «хонди», а ця теж дуже на неї схожа».

Нік тямив у комп’ютерах та різних програмах, а ще займався ремонтом мобільників і планшетів. Никон мав великі плани на майбутнє. Він вирішив самотужки придбати омріяну «хонду», але згодом. Першочерговим завданням для Ніка було організувати свій реп-гурт. Він написав і виконував уже багато пісень, але цього йому здалося замало. Никон знайшов однодумців, виконавців та музикантів, які в складчину придбали музичні інструменти. Гурт під назвою «Нік» проводив репетиції в порожньому підвалі гуртожитку. Хлопці виступали на місцевих святах, дали кілька безкоштовних концертів для молоді, й одразу ж на них звалилася слава. Але то був успіх на місцевому рівні, а Нік мріяв стати відомим реп-музикантом та виконавцем.

Нік не був писаним красенем, але його голена голова, реперська бейсболка з прямим козирком, широкі штани з заниженою талією і безліччю накладних кишень, мішкуваті яскраві футболки та балахони — все притягало до нього увагу дівчат. Він не мав з ними довготривалих стосунків, і лише зараз Геннадій подумав, що не знає, чи то у друга не складалося з подругами, чи справа в його легковажності. Здавалося, що Нік нічого не робить, лише здатен на жарти і катання на автівці, але він встигав робити за добу стільки справ, що іншому знадобився би принаймні тиждень. Можливо, він усе встигав, бо робив це з усмішкою? І взагалі, Нік був душею компанії і мав ту невидиму силу, яка притягає людей.

Льоня, Антон, Никон, Яшка, Денис, Іван та він, Генка, — семеро нерозлучних друзів, які могли покластися один на одного і вдень, і вночі. Усі такі різні, але вже багато років разом, і їхня дружба пройшла випробування часом. Вони зустрічалися в спортзалі, у когось вдома, частенько на дачі у Геннадія, любили ходити з ночівлею на рибалку. Кашу або юшку завжди варила Уля. У суто чоловічій компанії вона була єдиною дівчиною. Все почалося з підліткового віку, коли хлопці почали збиратися вечорами у дворі, щоб потай від батьків викурити цигарку, спробувати на смак пиво чи просто потусуватися своєю компанією. Їй було років чотирнадцять, коли вона приєдналася до їхніх посиденьок. Уля приходила, сідала десь збоку і мовчала. Спершу її проганяли, бо нема чого слухати хлопчачі розмови. Вона відходила і сідала неподалік. Іноді вона діставала тоненьку жіночу цигарку і мовчки нею пихкала. Коли хлопці звикли до її мовчазної присутності, вона поступово, але наполегливо почала освоювати територію, наближаючись до компанії. У неї було дивовижне терпіння. Напевно, з півроку знадобилося дівчині, щоб хлопці дозволили їй встрявати у їхні розмови. Взагалі, вона була мовчазна, зовсім не схожа на тих дівчат, які прагнуть за будь-яку ціну опинитися в центрі уваги. Згодом Уля почала приходити до хлопців із блокнотом та олівцем. Вона сідала збоку і робила замальовки. Іноді Уля відривала листок і дарувала портрет моделі.

Дівчина завжди вдягала джинси, носила чоловічі светрики і навіть коротко стригла волосся. Негласно Уля була прийнята до хлопчачої команди тоді, коли пішла з ними в тир постріляти й обійшла їх усіх разом узятих.

— Так нечесно, — зауважив ображений Денис. До цього він вважався найкращим серед них стрілком. — Ти добре малюєш, тому попадаєш у ціль без промаху.

— Бери, — Уля простягла йому блокнот, — малюй, стрілятимеш влучніше.

Денис почервонів, але Уля була така зворушлива у своїй простоті, що всі розсміялися.

— Здаюсь! — Денис підняв руки. — Ти найкращий стрілок!

Дівчина так прижилася у їхньому колективі, що могла вільно спілкуватися. Коли вони по-чоловічому в розмову вставляли міцне слівце (як без цього?), Уля не робила зауважень, не затикала пальцями вуха — вона стала справжнім товаришем.

Чотири роки тому сталася подія, яка назавжди приєднала Улю до хлопчачої групи. На вихідні вирішили поїхати відпочити у Слов’янськ на солоні озера. Ввечері біля багаття гріли руки та розмовляли про щось несуттєве. Тоді Геннадій запропонував чимось скріпити їхню дружбу.

— Ми ж не діти, щоб різати долоні і скріпляти дружбу власною кров’ю, — скептично посміхнувся Денис, підкидаючи поліно у вогнище. — Втім, якщо хтось із нас ще залишився в підлітковому віці, можу знайти ножичок.

Тоді наймолодшому, Ніку, було сімнадцять, решті по вісімнадцять, тож Никон зрозумів натяк.

— Якщо камінь у мій город, — без зла обізвався він, — то я не збираюся різати руки. Але потрібно подумати над ідеєю Геника.

— Можемо розпалити люльку миру, — запропонував Яків й одразу зрозумів, що бовкнув нісенітницю.

Уля, як завжди, щось мовчки малювала, поклавши блокнот на коліна.

— А якщо придумати якийсь пароль, — після довгої паузи сказав Льоня, — щоб його знали лише ми?

— Пароль? — скептично посміхнувся Денис. — У нас не війна.

— Справді, навіщо нам пароль? — знизав плечима Антон.

— Ось ти мент, то й вигадай щось путяще, — зауважив Нік.

— Якщо мент, то в голові у мене щось інше? — огризнувся Антон.

— Може, вигадати якесь кодове слово? — тихо подала голос Уля. — Вигадують назви груп по інтересах, спілок, вокальних гуртів і таке інше. Тож чому нам не придумати назву? Скільки нас? Восьмеро. Можна придумати, взявши, наприклад, перші букви наших імен.

— І що ми будемо з тим кодовим словом чи назвою робити? — Геннадій підкинув ідею, а тепер не розумів для чого.

— Спочатку давайте придумаємо, а потім вирішимо для чого, — пояснила дівчина. — Усі любимо спорт, ведемо здоровий образ життя, то маємо право якось називатися. Давайте разом напружимо мізки, може, щось і вийде.

Настала тиша. Десь у траві сюркотів коник, та тихенько потріскували дрова в багатті.

— Генику, — Уля підвела очі, поглянула у його бік. — Пам’ятаєш, як ти нещодавно приїхав з Харкова і розказав, що водій машини підібрав попутника, який їхав до Рубіжного. Як він назвав Луганщину? Нагадай мені.

— Лугандія, — розсміявся Гена. — Я також вперше почув, що так називають нашу місцевість, і довго сміявся. Втім, мені сподобалося слово, прикольне!

— Дивіться, що я придумала! — У неї горіли очі. Можливо, то був відблиск вогнища, але вона була така натхненна, ніби щойно написала поему. — Л — це Льоня. У — це я, Уля. Г — Геник. А — Антон. Н — Нік. Д — Денис. І — Іван. Я — Яшка. Лугандія! Ось наше слово! — захоплено сказала дівчина. — Я навіть знаю, навіщо воно нам потрібне! Ми можемо вітатися, промовляючи це слово. Воно може бути замість слова «Бувай!». Цим словом можна обізвати когось, якщо промовити лайливо, ним можна огризнутися. Якщо комусь із нас буде дуже самотньо, можна зателефонувати другові, без зайвих пояснень просто зітхнути у слухавку і сказати тихо «Лугандія», і буде зрозуміло, що комусь скрутно. Можна покликати на допомогу, і ми будемо знати, що потрібна поміч. Можна сказати це слово з болем, якщо боляче.

Уля обвела поглядом присутніх.

— А що, друзяки? Мені така ідея подобається! — переварив почуте першим Льоня.

Геннадій підхопився з місця, підбіг до дівчини, чмокнув її в щоку.

— Улька, ти — геній! — сказав він. Дівчина почервоніла, опустила очі. Рум’янець залив щоки, це було помітно навіть при червоному світлі, яке сіяло вогнище.

— Треба цю добру справу якось скріпити, — потер долоні Ванька. — Може, я збігаю та пошукаю чогось?

— Пити не будемо! — одразу зауважив Денис. — Ви сюди приїхали відпочивати чи жерти горілку?

— Ну що, новостворене товариство під назвою «Лугандія», — сказав Никон, — у мене є краща пропозиція. Сьогодні остання субота вересня. Пропоную щороку, хай би де ми були, збиратися цього дня разом.

— А якщо ми розсваримося? — запитав Гена.

— Навіть тоді. Заради минулої міцної дружби. Згода?

Хлопці ствердно закивали.

— Нехай ми будемо десь далеко одне від одного, мусимо покинути все і знову зустрітися разом, — продовжив Льоня. — Можливо, ті, хто розсварилися, приїдуть на зустріч, скажуть просто «Лугандія» — і це слово буде як вибачення, без жодних пояснень і з’ясовування відносин. Якщо хтось не забажає примирення, може просто привітатися цим словом, посидіти біля вогнища і згадати щасливе минуле.

— Так і зробимо. Зустрічатимемося останньої суботи вересня на цьому місці, — підбив підсумки Никон. — Я тут нещодавно написав нову пісню, — продовжив він, — називається «Золота осінь». Якщо сподобається, можемо поставити рингтоном на телефони — ні в кого такого немає.

Усі полізли в кишені за телефонами…

— Агов! — Голос Петра вирвав Геннадія зі спогадів. — Хто тут місцевий? Ти спиш, брате?

— Ні, — відповів Геннадій, — згадував друзів.

Він дістав з кишені ліки, пошумів блістерами, вкинув пігулки в рот і ковтнув, не запиваючи водою.

— Ми вже в Лугандії? — запитав він машинально, вдивляючись у дорогу.

— Як ти сказав? — посміхнувся Марк. — Лугандія?

— Так жартома називають нашу область, — пояснив Геннадій. — Потрібно не заснути, бо незабаром буде Рубіжне, а там такі ями на дорозі, мама-не-горюй!

— Та й дорогу я тут не знаю, — зауважив Петро, — а машина — не жаба, ями не переплигне.


Розділ 5


Іванна вже кілька днів ходила насуплена, як сич на негоду. Насті було прикро через таку поведінку доньки. Складалося враження, що дівчина не дуже радіє поверненню брата додому. З одного боку, її можна зрозуміти: вона молода, хочеться мати хоч мінімальний власний простір, куди можна запросити подружок чи принаймні послухати музику, а не дивитися бабусин телевізор і вимикати світло об одинадцятій вечора, бо бабуня не може спати при світлі. З іншого боку, брат їде додому живий, нехай після поранення, але він приїжджає, а Небесна Сотня вже ніколи не повернеться.

Раніше в одній із кімнат на правах господарки мешкала свекруха, в другій — Настя з чоловіком, а третя була дитячою. Іванна непогано уживалася з братом в одній кімнаті. Все було, як у звичайних дітей: інколи сварки з приводу черги прибирання кімнати, миття посуду та підлоги або навіть поділу робочого стола, який у них був один на двох. Коли Іванна досягла підліткового віку, Настя не раз пропонувала їй подумати про те, щоб перейти до кімнати бабці.

— Не хочу! Не піду! — репетувала дівчина. — Бабуня хропе, як трактор! Вона буде змушувати мене вимикати світло і лягати з курми спати, а я хочу перед сном почитати книгу!

— Ми слухаємо разом музику! — підпрягся Геннадій. — Я Чебурека не відпускаю!

Іванна не піддалася на вмовляння. Зробити небажане, але необхідне переселення змусив випадок. Одного дня у Насті була перша зміна, тож вона пішла з дому, коли діти ще спали, свекруха кілька днів поспіль ночувала на дачі за містом, вдома залишився чоловік, у нього був вихідний. Вранці батько розігрів сніданок і пішов будити дітей. Валерій торкнувся плеча сина, а той аж палає.

— О-о-о! Та ти, друже, захворів? — батько приклав руку до гарячого чола сина. Поміряв температуру. Так і є! — Сьогодні у тебе буде вихідний, — сказав він хлопцеві, — а ти, доню, збирайся швиденько, сніданок на столі.

Валерій викликав лікаря і знову повернувся до дітей.

— Чому валяємося? — спитав він доньку, яка доти не підвелася з ліжка. — Генику, йди снідати, — покликав сина.

— Я не хочу, — прохрипів він.

— Я теж не хочу і сьогодні не піду до школи, — заявила Іванна, натягуючи ковдру до самого підборіддя.

— Та ти теж хвора! — промовив батько, помітивши червоні щоки доньки. Він хотів підійти до неї, щоб подати термометр, але дівчина істерично скрикнула: «Дайте мені спокій! Покличте маму!» Чоловік сказав доньці не вередувати, бо вже не маленька, але дівчина ще більше дратувалася. Він багато разів намагався додзвонитися до дружини, але марно, бо у неї зламався телефон. Стаціонарний телефон у робочому кабінеті теж мовчав, і це не дивно: Настя рідко бувала там, бо корпусів багато і потрібно бути на місцях, щоб керувати процесом роботи.

Врешті-решт, опівдні прийшов дільничний педіатр і спочатку оглянув Геника. Лікар діагностував у нього застуду і виписав рецепти на ліки. Іванна в цей час мовчки замоталася в ковдру, ніби в кокон, та блискала переляканими очицями. Коли лікар зробив спробу до неї наблизитися, вона зарепетувала:

— Не чіпайте мене! Дайте мені спокій! Де мама?!

— Доню, що трапилося? — стривожився батько, бо ніколи не бачив нападів істерики.

— Вийдіть усі з кімнати! Негайно! Зараз же! Геть усі! — кричала дівчина та трусилася всім тілом.

— Добре, заспокойся, — спокійно сказав батько. — Ми з лікарем уже йдемо. Зараз із нами піде Геник. Так, синку?

— Ні, не піде! — заперечив хлопець. — Я сестру не покину. Нехай вередує, може мені роздряпати пику, але я її в такому стані не покину.

— Потрібно викликати психіатра, — порадив лікар Валерію, коли вони вийшли з кімнати. — З дівчинкою не все гаразд.

Тоді вже психанув Валерій і, ледь стримуючи себе, виставив лікаря за двері.

За дверима кімнати чулося, як досі істерично вже не кричить, а плаче донька, обзиваючи брата бовдуром і роблячи заяви, що усім їм на неї начхати, що вона нікому не потрібна і вона хоче негайно бачити маму. Довелося телефонувати керівництву і відпросити з роботи дружину хоч на дві години.

Вдома Настя негайно виконала головну вимогу доньки — звільнила кімнату від сторонніх.

— Замкни двері, — схлипуючи попросила Іванна.

Настя виконала і це прохання, хоча знала, що ніхто сюди не зайде. Іванна вилізла зі свого «кокона», і мати побачила закривавлені штанці доньки.

— І ось, дивись, — дівчина відкинула вбік ковдру і вказала на кров’яну пляму на простирадлі.

— Моя крихітка! — Настя обняла доньку, поцілувала в маківку. — Ти стала дорослою, у тебе почалися місячні, а ти нас так усіх перелякала.

Іванна притислася усім своїм гарячим тілом до матері.

— Мій халат залишився там, — кивнула туди, де біля дверей на стільці висів її одяг. — Як я могла його взяти, коли вони прокинулися раніше за мене? Мені потрібно було вдягтися і пройти до ванної, але вони вперто не хотіли вийти з кімнати. Я хотіла обмотатися ковдрою і підвестися, але ж простирадло теж брудне, — розповідала донька, обнявши матір, — до того ж вони би причепилися з питаннями, чому я так ходжу, а Геник міг взагалі відібрати в мене ковдру. Що б я тоді робила?

— Можна було б лікарю шепнути на вушко, що в тебе почалася менструація.

— Він теж чоловік. Як йому я мала показати оце?

Того ж дня Іванна перенесла свою постіль та речі до кімнати бабуні.

— Мамо, як ти думаєш, — прошепотіла дівчина на вухо матері, — вони ні про що не здогадалися?

— Звісно, ні, — в тон їй тихо відповіла мати, — чоловіки не дуже здогадливі…

Дзвінок у двері сповістив про гостя. Настя відклала картоплину, яку не дочистила, пішла відчиняти.

— Можна? — на порозі з усмішкою та величезним прямокутним тортом стояв Вадим. Не чекаючи дозволу, зайшов у вузький коридор. «З поверненням!» — Настя прочитала шоколадний напис по діагоналі поміж квітів, які прикрашали виріб. — Це мо`лоді, нехай смакують, — пояснив чоловік, передаючи торт Насті.

— Навіщо ти витрачався? Ми стільки всього готуємо, що не поїдять.

— Ось побачиш, нічого не залишиться! Компанія велика, усі молоді, тільки давай їсти! — промовив Вадим жваво, проте Настя добре знала його, тому таки почула нотки суму в голосі. Вона ледь знайшла вільне місце в холодильнику, щоб вмістити там об’ємний торт. Настя подякувала і спитала: «Підемо посмалимо?»

Вони вийшли на балкон, де стояли дві табуретки та попільничка. У ній було кілька недопалків, як жартувала Настя, «жіночки» — тонкі залишки її цигарок — та «чоловічки» — товщі, Валерки. Настя присіла, а Вадим запалив цигарку й обперся на поручні. Звідси відкривався вид на головну вулицю.

— Гарний краєвид, — сказав він, порушивши мовчанку. — У мене на першому поверсі все чути, але нічого не видно.

— І що ти там таке цікаве побачив? — запитала Настя, помітивши, як пильно Вадим на щось задивився.

— Пішов третій місяць, як зник мій Левко, — відповів чоловік, глибоко затягнувшись димом. — Я постійно вдивляюся в натовп людей, шукаючи його постать. Вночі прислухаюся до кроків за дверима, очікуючи, що ось зараз теленькне дзвінок і він зайде. Геник повертається, а з ним — надія на те, що мій син також повернеться.

— Не треба втрачати надію, — сказала Настя, хоча сподівання на повернення Лева танули з кожним днем.

Вісімнадцятирічний син Вадима наприкінці листопада минулого року поїхав у Київ на Євромайдан, коли почалися мітинги. Батькові сповістив уже тоді, коли стояв із студентами на головній площі Києва. Левко телефонував щодня, а в ніч на перше грудня о четвертій ранку батько востаннє чув його голос. Вадим не відходив від увімкненого телевізора, дивлячись новини, де показували, як трьохсот беззахисних студентів-євромайданівців нещадно били кийками дві тисячі спецназівців. Він по сто разів передивлявся відео, викладені в Інтернеті, намагаючись серед натовпу побачити сина, аби хоч щось дізнатися про його долю. Далі були пошуки сина. Вадим чотири рази їздив до Київа, писав заяву до міліції, роздавав листівки з фотографією Лева, звертався до волонтерів, шукав по лікарнях і моргах. Усе марно. Сина не було ані серед живих, ані серед загиблих. І все-таки Вадим вірив, що Левко живий. За кілька днів до того син сказав йому, що познайомився з гарною дівчиною, студенткою, навіть натякнув, що, можливо, переведеться на навчання в столицю, щоби бути поруч із нею. Тоді Вадим зауважив, що йому ще рано думати про одруження, на що син відповів: «Кохання не має віку». Пізніше, напруживши пам’ять, Вадим згадав, що син називав її ім’я. Дівчину звали Юля. Вадим дуже шкодував, що не дізнався від сина її прізвище або адресу — можливо, Юля могла щось прояснити.

— Ось дочекаюся Гену, потім візьму відгули і ще раз поїду у Київ, — сказав Вадим.

— Незабаром у нас буде своє бюро розшуку, — ляпнула Настя й одразу ж прикусила язика. — Вибач за недоречний жарт, — сказала вона, — від’їзд матері вивів мене з рівноваги. Сама вже думаю, що мені робити. У першу чергу потрібно вилікувати сина, поставити його на ноги. Не знаю, скільки часу піде на його одужання, викличу лікаря, тоді вже буде видно. А тут іще мама таке утнула…

Настя зітхнула, зробила затяжку й розчавила недопалок у попільничці.

— Я її не засуджую, — сказав Вадим, — вона хоче знайти свою доньку. І ти повинна це розуміти.

— Та хіба я проти?! Але ж безглуздо кидати все і їхати туди — не знаю куди.

— Які звістки від неї?

— Каже, що все добре, шукає Ніну, розпитуючи місцевих про той містичний будинок, який бачила уві сні.

— А де вона зупинилася?

— На вокзалі.

— У неї ще не вмерла віра, тож є надія.

— Знаєш, Вадику, що я помітила? — Настя підвелася, стала з ним поруч. — Раніше я говорила «Ніна любить…», «Ніна робить…», тобто вживала дієслова в теперішньому часі, ніби вона є, лише кудись вийшла з дому ненадовго і зараз повернеться. А потім, навіть не замислюючись, не усвідомлюючи, почала говорити про неї в минулому часі. Це було після одного року мовчання сестри. Тоді я подумала, що її вже нема серед живих, що якась невидима сила підказала моїй підсвідомості, що її життя вже обірвалося.

— Тобто ти хочеш сказати, що люди, які не поруч із нами, живі, поки ми не почнемо говорити про них у минулому часі? — запитав Вадим, зупинивши пильний погляд на Насті.

— То лише мої здогадки. — Настя тяжко зітхнула. — Я розумію маму, бо невідомість — тяжка ноша. Досі ми не знаємо, чи за здоров’я Ніни ставити у церкві свічку, чи за упокій. Ставимо за здоров’я, хоча, можливо, її душа в цей час не має спокою. Господи, що я плету?! — Настя схаменулася. — Я зробила тобі боляче?

— Я живу в постійному болю вже майже сто днів. Ти пропонувала матері повернутися?

— Вмовляю щодня, коли телефоную, але марно. Сказала, що повернеться тільки з Ніною. Не виключено, що мені самій доведеться їхати в Росію та забирати маму силою, — Настя ледь усміхнулася куточками вуст.

— Наша домовленість залишається в силі? — Вадим перевів розмову на інше. — Залишаєте з Валеркою молодь наодинці, а самі приходите до мене. Пиво за мною, обіцяю свіженьке та холодне.

— А я прихоплю рибку до пива, — пообіцяла Настя, — а також Алісу з Андрієм. Ти не проти?

— Ти що?! Я не уявляю тебе без подружки-товстушки! — усміхнувся Вадим. — Зберемося разом, як завжди, посидимо, відпочинемо, не будемо заважати молоді. До речі, а свекруху куди подінете? Дачний сезон іще не відкрився.

— У сусідній під’їзд до Семенівни спровадимо, — пояснила Настя. — Її Натан познайомився з черговою подружкою, живе у неї, тож Семенівні самотньо. Ходімо, бо я вже змерзла, — сказала жінка, — та й картопля лежить нечищена.

— Я тобі допоможу, — викликався Вадим.

Настя не заперечувала. Вона розуміла, що Вадим шукає будь-який привід, аби не залишатися наодинці з сумними думками. Син Левко — єдине, що було в його житті. Дружина померла під час пологів, тож Вадим самотужки виховував сина, без бабусь та дідусів, без няньок і коханок. Він так і не одружився, хоча мав тисячу шансів. У свої сорок чотири роки чоловік виглядав набагато молодшим, бо привабливе обличчя з правильними рисами ще не поорали зморшки, волосся не засивілося. При широких плечах, високому зрості, без випуклого черева, Вадим притягав до себе погляди жінок. До того ж чорний позашляховик та трикімнатна квартира у «Мріївському» будинку[3] з автономним опаленням та сучасним ремонтом змушували тріпотіти жіночі серця. Напевно, не одна була готова стати дружиною самотнього красеня та господаркою ошатної затишної квартири, і навіть матір’ю Левка. Але вдівець не поспішав одружуватися. Чому? Настя не наважувалася сама запитувати, проте Вадим іноді сам пояснював розриви стосунків дуже коротко: «Не склалося», «Не зрослося», іноді кидав щось філософське, на кшталт того, що сімейне життя — мистецтво, а в нього руки не звідти виросли.

За студентських часів у Насті з Вадимом був короткий роман. То було кохання палке, пристрасне, всепоглинаюче, гаряче, як спалах сірника — швидко розгорілося, засвітилося, обдало жаром. Настя гадала, що на все життя, але не судилося. За два місяці вона вийшла заміж за однокурсника, який уже довгий час упадав за нею. З Валерієм інше кохання: неквапливе, розмірене, спокійне. Вадим навчався на четвертому курсі, а Настя з Валеркою на третьому, коли вона погодилася вийти заміж за свого давнього залицяльника. Після одруження вона ніколи не розповідала чоловікові про свій короткий, але такий гарячий студентський роман. Вона навіть не знала, чи були чоловіки знайомі в ті роки.

Коли Настя вийшла з декретної відпустки на роботу, то дуже здивувалася, побачивши свого чоловіка разом з Вадимом. Валерій сказав, що то його колега і друг і він уже запросив його на вечерю до них додому. Відтоді Вадим став другом сім’ї, як і її подруга Аліса зі своїм чоловіком. Так утворився маленький дружний колектив з трьох родин, які час від часу збиралися разом, щоб попити пива та відпочити.

Одного разу з дітьми вибралися на Азовське море і два тижні вилежувалися на піску в Бердянську, давши малим удосталь нахлюпатися в теплих мілких водах моря. Більше їм зібратися гуртом та поїхати туди на відпочинок так і не вдалося, хоча щозими планували. Приходило літо зі своєю неймовірною донбаською спекою, але завжди щось заважало. Тепер уже й не вийде, бо діти стали дорослими, їм нецікаво відпочивати разом з батьками, вони вже виросли з моря, яке по коліна тягнеться далеко-далеко. Життя внесло свої корективи, і діти, як виявилося, вже не дітлахи, а справжні борці за свободу своєї країни. Ось тільки б знайти Левка!

Розділ 6


Звісно, першою прибігла Оксана. Вони прискіпливо оглянула друзів Геннадія, зупинила погляд на коханому і вмить опинилася поруч. Товста довга та пухнаста коса дівчини лягла на груди Геника, коли вона припала гарячими губами до його вуст. Він не втримався, легенько торкнувся кінчиками пальців її волосся.

— Привіт, моя люба, — тихо сказав він.

— Мій коханий, — почув у відповідь гаряче шепотіння дівчини, яка знову зажадала поцілунку.

— Нам вийти чи спостерігати далі? — озвався Марк.

— Ні, ми зараз запишемо на камеру короткометражку з порнухою, — засміявся Петро.

— Яке порно? — цілком серйозно спитав Марк. — Він ще ходити сам як слід не може! Зараз не до сексу.

— А ти його мама? — Оксана запитала з усмішкою, але Геник помітив, що їй не сподобалися такі необразливі наївні зауваження Марка і дівчина ледь стримує себе, щоб не відповісти грубістю.

— Познайомтеся, — рятуючи становище, сказав Геннадій. — Це мої друзі, побратими, навіть брати: Петро мешкає у Києві, а Марк зі славетного міста левів.

— Зі Львова? — скинула вгору нитки-брови дівчина.

— Так! А що? — запитав хлопець.

— У нашому місті краще не зізнаватися, що ти западенець, — порадила дівчина, — і українською не розмовляти. Прислухайся до моєї поради, щоб потім не казав, що тебе не попереджали.

— Це правда? — Марк кинув погляд на Гену.

— Дурня! То Оксана так пожартувала, — усміхнувся друг.

Марк щось хотів заперечити чи пояснити, але почали приходити гості. Геннадій не підводився, сидів за столом, який ломився від наїдків, тож Оксана взяла на себе обов’язки господині й бігала відчиняти двері.

— Лугандія! — привітався Льоня, міцно потис руку, обійняв друга. І так привітно це слово злетіло з його вуст, що в Геннадія одразу потепліло на душі. — Я радий, що ти вдома!

— Я також, — Гена довго не відпускав руку друга. — Так довго мріяв про мить, коли зможу потиснути твою руку з мозолями.

— Вибач, що не був поруч, — тихо та якось винувато сказав Льоня.

— Ти що, друже! — усміхнувся Гена. — Ти потрібний був тут, біля матері, а ми й без тебе впоралися. Знайомся, це мої побратими.

Оксана встигла кілька разів клацнути фотоапаратом, коли друзі віталися.

— Колись це фото ввійде в історію! — пафосно промовила вона і хотіла продовжити, але у двері знову подзвонили.

Никон також привітався кодовим словом «Лугандія», проте наспівав його у стилі реп. За ним майже одночасно прийшли Денис, Антон та Іван. Усі були щиро раді зібратися разом. Здійнявся галас, всіх переповнювали почуття, розмовляли збуджено та голосно, аж здавалося: гудить вулик роздражнених бджіл.

— Ша! Тихо! — Оксані вдалося перекричати всіх. — Можна трохи спокійніше? — Вона стояла біля столу з великою тарілкою в руках. — Зараз або сусіди завітають, або взагалі не почуємо, коли останні гості прийдуть.

Яків прийшов разом з Уляною. Дівчина підійшла до Геннадія, простягла тоненьку руку.

— Лугандія! — промовила вона. — Я так рада тебе бачити! З поверненням додому!

Уля нахилилася, торкнулася губами щоки хлопця. Вона зашарілася, ніби її обдали окропом, а Гена помітив, як невдоволено стисла губи Оксана. Він ледь помітно підморгнув своїй подружці, мовляв, все добре, не хвилюйся, потім привітався з Яковом.

— Спізнюєшся, — зауважив Геннадій, — он у Ніка матня на штанях висить до колін, і то раніше за тебе прийшов.

— Так треба, — віджартувався Никон. — І чому ви звертаєте увагу на матню, а не на самі штани? Вони широкі, бо так я демонструю широту своєї думки та душі.

— Так я ж Ульку чекав біля під’їзду, — не звернувши увагу на розповідь Ніка та зрозумівши жарт Геника, виправдовувався Яшка. — Сам знаєш, які дівчата: то тут підвести брівки, то вії підмалювати та подовжити, то помаду підібрати в тон черевичкам.

— Взагалі-то, Яшо, ти дуже неуважний, — тихо промовила Уля. — Стільки років ми знайомі, а ти не помітив, що я не користуюся косметикою і не ношу черевички на підборах.

— Жінка завжди повинна бути жіночною, — не дуже голосно, але з явним натяком зауважила Оксана.

Уля зрозуміла натяк і ще більше знітилася. Вона опустила очі, розглядаючи свої кросівки, потім кинула швидкий погляд на свіжий манікюр Оксани і поклала руки на коліна, сховавши їх під столом від прискіпливого погляду дівчини Геннадія. «Потрібно зробити манікюр. Негайно, — майнула думка. — Нігті покриті прозорим лаком, коротко стрижені, тому розфарбована розумниця Оксанка не помітила і зробила натяк».

Уля нишком роздивлялася Геника. Він був ніби таким, як раніше, — і все-таки став іншим. Замало сказати, що подорослішав чи став більше схожим на чоловіка, ніж на юнака. І раптом вона зрозуміла, що відрізняло колишнього друга від сучасного. Очі! В його красивих карих очах із дівчачими густими чорними віями вже не було хлопчачої відчайдушності та пустотливого виразу. То був відважний погляд дорослої людини, яка багато побачила і тепер мала повне право дивитися на світ очима з виразом сили, мудрості та смутку одночасно.

— Принцесо, — Уля почула насмішкуватий легковажний голос Оксанки, — бери келих, шампанське вивітриться.

Звичайно, перший тост був за Геннадія. Він подякував усім друзям за те, що часто йому телефонували, цікавилися справами та підтримували. Звісно, всім кортіло почути правду про події на Майдані з вуст очевидця. Геннадію важко було згадувати кожен день, проведений на морозі, тим більше, розповідати про загибель побратимів. Він коротко поділився враженнями, додавши, що в них буде ще багато часу, щоб поспілкуватися.

— І все-таки, — сказав Іван, — мені, наприклад, хочеться дізнатися хоч у двох словах: що тебе та інших привело на Майдан?

— Новини не дивився, чи що? — знизав плечима Марк.

— Я хочу жити у правовій державі, — відповів Геннадій, — і всі, хто приходили туди, теж прагнуть цього. Невже тобі подобається жити у країні, де розкрадається все що можна? Ти працюєш, сплачуєш податки, а твої кошти осідають десь у Межигір’ї. Хіба це справедливо? По закону грабують державну казну…

— Сказати відверто? — Іван зіщулив очі. — Так влаштовані люди. В усьому світі рвуться до влади, щоб більше під себе підгребти. Хай би хто прийшов до влади, будуть красти, а мені байдуже, хто буде при владі і хто забиратиме в кишеню мої податки.

Гена побачив, як міцно стис кулаки Петро, який сидів поруч, як від таких слів зблід Марк.

— Ось тому й стояли, щоб прийшли до влади не казнокради, — продовжив Геннадій, — щоб забезпечити незалежність судової системи від керівництва держави. Можна ще багато говорити, але я потім тобі наодинці розповім ще багато чого.

— Справді! Ось тоді й продовжите дискусію, — сказала веселим голосом Оксана. — Ти краще зізнайся, окрім тебе з Донбасу ще хтось там був?

— Зізнаюся, що мені було соромно за моїх земляків, — промовив Геннадій, і за столом запала тиша. — Тітушок звозили з усього Донбасу, були там і з нашого міста. Як ви вже знаєте, ми були з ними по різні боки барикад. Спочатку запроданці не показували носа з Маріїнського парку, а потім вночі приходили до нас на Майдан, казали, що у нас дівчата гарні.

— Он як! — Оксанка манірно закотила вгору очі. — Кращі за мене?

Геннадій пропустив повз вуха недоречну репліку подруги і продовжив:

— В основному приїздили за гроші студенти, безробітні, навіть спортсмени та наркомани. Вони були якісь пришиблені злиднями. Мерзли, іноді голодували, щоб отримати омріяні п’ятсот гривень за добу. Пізніше таксу їм зменшили до двохсот сімдесяти гривень, потім почали платити ще менше, а іноді організатори втікали, прихопивши гроші, а на Майдан їх перестали пускати. Уявляєте, я зустрів одного знайомого з нашого міста! Він стояв у парку, ми з ним здалеку привіталися, домовилися сходити в кафе на нейтральній території. Виявляється, його пригнало не переконання, а нестача грошей. Він мені розповів цікаву річ. Виявляється, багато тітушок хотіли, щоб Майдан стояв якомога довше. Для чого? Щоб заробити більше грошей. Для них мітинги — спосіб заробітку.

— А що для тебе Майдан? — спитав Никон.

— Друже, для мене Майдан — невеличкий острівок, територія свободи. Так, ми всі мерзли, відстоюючи свободу там, щоби вона поширилася на всю країну, — говорив він із запалом та пристрасно. — Відмова Янека підписувати угоду про асоціацію з Євросоюзом була лише сірником. Терпець у людей урвався, і щодня, навіть щогодини людей прибувало більше й більше, Майдан ріс, як снігова куля. Люди, які там були поруч зі мною, добре усвідомлювали, що їх можуть побити, заарештувати, «пришити» справу, але ще більше боялися жити з таким президентом. Кожен з нас відкинув страх і байдужість, коли прийняв рішення захистити своє право називатися Людиною з великої літери. Це було народне повстання. Так, саме народне, не проплачене, не замовлене. Це був безпрецедентний сплеск Людяності та Добра. Саме тому Майдан був наповнений позитивом та шаленою енергетикою, яка, ніби кола на воді, охопила всю країну. Люди стали кременем у своїх переконаннях, і на тому маленькому острівці свободи почала зароджуватися нація. Там не було байдужих людей, там відстоювали свободу всієї країни справжні українці.

Геннадій замовк і знітився від надмірної уваги до себе. За час його палкої промови ніхто не поворушився, не цокнув вилкою, не промовив ані слова. Він одним залпом випив склянку холодного компоту, оглянув своїх друзів.

— Я не засуджую, що вас не було на Майдані, навіть не запитую, чому так. Я вдячний вам усім, що ви мене не забували, телефонували, запитували, як справи, — сказав Геннадій стишеним голосом і вже зовсім спокійно.

— Ми вболівали за те, щоб з тобою було все добре, — уточнив Денис.

— Я сам зробив свій вибір, а коли з ним визначаєшся — страх відходить вбік. Ми вистояли там, зламали хребет старому ладу, але тепер нас чекає не менше роботи. Потрібно побудувати нове суспільство, вільне від казнокрадів, корупції, продажних суддів та прокурорів. Кожен з нас може небагато, бо окрема людина — то крапля в морі, але кожен з нас повинен робити свою маленьку справу, важливу та корисну для країни.

— Знаєте, — сказав Марк, — мені запам’ятався один плакат на знесеній барикаді. Там було написано «Рабів до раю не пускають». Справді, державна машина перетворила нас на покірних рабів, які повинні мовчки ходити щодня на роботу, за яку платять копійки. Нас привчили боятися міліції, прокуратури, податкової інспекції і так далі, але не навчили жити за законами. Ось ти, Антоне, працюєш в міліції, то скажи мені, чи завжди ви дотримуєтесь закону?

— Як вам сказати? — Антон пом’явся, прокашлявся. — Звичайно, я не можу всього розповісти, але наведу один приклад. Коли працював у патрульній службі, нам давали план, яку суму коштів за місяць потрібно зібрати на штрафи, а яку сплатити керівництву. Нікого не хвилювало, де взяти ті кошти. Найлегше було здирати штрафи, дівчатка, вибачте, зі сцикунів. Замість того, щоб слідкувати за порядком на вулицях, ми стирчали під барами, пивнушками та забігайлівками, вичікуючи мить, коли комусь приспічить подзюрити під будинком.

Оксана пирснула, але Гена непомітно для інших стис її руку і вона притихла.

— Це ще не все, — продовжив Антон. — У плани нам ставили вилучення зброї. А де її взяти? Іноді купували в складчину і доповідали, що зброю відібрали, а злодій втік. Але далі ще цікавіше! Нам наказали раз на квартал «зливати» одного з нас, щоби показати чистку наших лав.

— Тобто ви повинні були здавати свого, якщо він навіть нічого не скоїв?! — запитала Уля, не приховуючи здивування. — Але ж це підло!

— Улю, патрулювання вулиць — це як іспит для мента, як перевірка його на профпридатність. Через це ми всі повинні пройти, щоб залишитися працювати в органах.

— І ти здав свого товариша? — запитала вона, свердлячи його очима.

— Здогадайся сама з трьох разів, — відповів Антон, не відводячи погляду.

— Вас посилали у Київ? — запитав Петро.

— Так, — схвально кивнув Антон. — Але ніхто не хотів їхати. Нас навчили брехати, і ми робили це вправно. Хтось купував собі лікарняний, хтось ішов у відпустку, хтось приносив довідку про хронічне захворювання, яке саме тоді було у стадії загострення. Дехто взагалі звільнився з роботи. Так, можливо, ми непорядні, бо нам не дають чинити інакше, але їхати на Майдан, щоб вбивати людей? Цього ніхто не хотів.

— Але ж ти не звільнився, як інші, — кинула шпильку дівчина.

— Я навчаюся в юридичному, — пояснив Антон. — Коли закінчу, піду працювати адвокатом.

— І будеш чесно захищати від таких, як ти зараз? — не вгамовувалася Уляна.

— Послухайте мене, — звернувся до присутніх Петро, щоб зупинити наростаючу сварку, — мені теж в’ївся в пам’ять напис: «Вони не дають нам жити — ми не дамо їм правити!» Гарно сказано! Влучно.

— А правда, що Майдан проплатила Америка і туди вийшли лише западенці? — поцікавився Іван.

— Маячня! Повна дурня! — майже в один голос відповіли майданівці.

— Хто таке тобі наплів? — запитав Гена.

— Усі тут так кажуть, — чітко карбуючи кожне слово, відповіла Оксана.

— Я вже казав, що там були люди з усіх регіонів, — відповів Геннадій, — хоча, звісно, що із заходу країни була більшість мітингувальників.

— Тому що там немає роботи і всі їдуть на заробітки до Європи? — спитав Іван.

— Тому що ми знаємо, що за ті ж самі відпрацьовані вісім годин можна отримувати достойну зарплатню і жити по-людськи, — пояснив Марк. — Ми на власні очі бачимо життя в європейських країнах, де працюють закони і люди живуть гідно. Невже вам тут не хочеться так жити?

— Нам і тут добре, — знизав плечима Іван. — Головне, щоб була робота і вчасно з нами розраховувалися.

— Ти говориш так, бо не бачив, як живуть люди в цивілізованих країнах, — сказав Марк.

— Якщо ти хочеш сказати, що Україна потрібна Європі, то помиляєшся. Ми нікому не потрібні, а Донбас, вибач мене, годує всю Західну Україну.

Уля зрозуміла, що починається суперечка, яка може перерости у сварку. Потрібно було рятувати ситуацію.

— Я вам, хлопці, ще не таке розкажу, — втрутилася вона в розмову. — Розповідають, що на Майдані вас напували чаєм з наркотиками.

— Точно! — підхопила естафету Оксана. — Розповідала одна клієнтка, що її син постояв на Майдані тиждень, повернувся, а вона бачить, що з ним щось негаразд. Вона за сина і до лікарні! Зробили аналізи крові, а там три види наркотиків! Уявляєте?

— І цю казку розповідає не одна жінка про свого сина або сина своєї кращої подруги, — насмішкувато сказала Уля. — Уявляєте, є такі, хто вірить!

— А що? Це неправда? — скривилася Оксана. — У мене нема підстав не довіряти порядній жінці.

— І це говорить медпрацівник? — спитав із усмішкою Гена й обійняв подругу за плечі. — Може, досить балачок? Давайте вип’ємо ще шампанського за те, що ви нас підтримували, — запропонував Геннадій.

— По-перше, тобі багато не можна, — зауважила Оксанка, — а по-друге, ми підтримували не Майдан, а тебе, моє сонечко!

— Не розписуйся за всіх, — тихо, але вперто промовила Уля.

— Я б теж був із тобою поруч, якби не обставини, — зітхнув Льоня.

— А я ні! — сказала Оксана. — Я не боєць і не революціонерка, я — просто жінка. Тож давайте вип’ємо за нас, жінок, і за вашу чоловічу дружбу!

За столом стало жвавіше. Заторохтіли виделки, ложки, тарілки, хтось відкоркував шампанське.

— Підніміть келихи і всміхніться! — Оксана підвелася. — Я хочу вас сфоткати.

— За Лугандію! — весело сказав Геннадій.

— За Лугандію! — повторили голоси друзів.

— Слава Україні! — голосно й урочисто промовив Петро.

— Героям слава! — відповіли не всі.

Розділ 7


Лікар оглянув Геннадія, призначив лікування, сказав, що повторний огляд потрібний за тиждень, потому чемно відкланявся й пішов. Настя переглянула рецепти.

— Так, — сказала вона, — здається, все зрозуміло. Наймемо медсестру, щоб вранці тобі робила уколи, а ввечері буде приходити Оксанка і ставити крапельниці. Здогадуюся, що вона не відмовиться… — з натяком мовила вона.

— Я теж так думаю, — якось невесело відповів Геннадій.

— Тоді я йду до аптеки.

— Мамо, зачекай, — попросив син. — Скажи мені, будь ласка, навіщо ти лікарю засунула в кишеню двісті гривень?

— Як навіщо? — сказала вона здивовано. — За те, що прийшов на виклик.

— Тобто ця послуга стала вже платною? — прозвучало з легкою іронією.

— Синку, ти ж знаєш, що не помажеш — не поїдеш. Не натякнула б йому, що віддячу, довелося б чекати кілька днів. Як каже дядько Вадим: «У Сєвєродонецьку потрібно дати двадцять гривень, а потім привітатися».

— І не факт, що до тебе поставилися б з належною увагою, — додав батько, зайшовши до кімнати з чашкою чаю. Він сів на стілець біля ліжка сина, голосно відсьорбнув гарячого напою. — Можливо й таке, що тобі призначили б не ті ліки чи лікар виписав би рецепт на найдорожчі ліки. У нас на роботі працює жінка, у якої чоловік лікар, так вона якось хвалилася, що він отримує відсоток від проданих аптекою медикаментів, на які виписує рецепти. Лікарі домовляються з аптеками і співпрацюють настільки активно, що іноді доходить до бійок. Як результат, її чоловік отримує від аптек удвічі більше, ніж його зарплатня від держави. Ти б не хотів, щоб на тобі заробляли лікарі?

— Тату, він уже заробив, — сказав Геннадій. — Його обов’язок надавати хворому допомогу, він давав клятву Гіпократа.

— Сину, не сміши, — усміхнулася Настя. — Хто хоче працювати за ті копійки? Усі платять лікарям.

— По двісті гривень?!

— Ні, якщо сам підеш в поліклініку, то можна покласти на стіл сто, — пояснила Настя, — тоді тебе приймуть відповідно. А виклик додому — то вже інша такса.

— Такса, — син зітхнув, — у нас завжди була встановлена такса, на все і вже давно. Не хочеш у в’язницю за скоєний злочин? Штука баксів — на рік менше проведеш за ґратами. ДАІшник зупинив за порушення правил дорожнього руху — сплати півціни штрафу. Не хочеш іти на роботу? Купи лікарняний за сто п’ятдесят гривень на один день. Поставити пломбу в державній медичній установі — такса сто п’ятдесят гривень. Нас роками привчали до такси, і ми, німі раби, покірно її даємо. Я був гордий, коли попав на Майдан, і впевнений, що корупція буде подолана, що ми зможемо жити в правовій державі, де кожен буде чесно виконувати свої обов’язки і платити податки. Звичайно, я розумію, що за один день таксу не скасуєш, але все залежить від кожного з нас. Якщо й надалі будемо пхати конвертики в кишені — нічого не зміниться. Невже не можна було не давати лікарю хабара?

Геннадій пильно подивився на батька, потім на матір.

— У тобі палає юнацький запал та наївність молодості, — сказав батько, помішуючи ложечкою чай.

— Ти хочеш сказати, що ми стояли марно?

— Можливо, тобі боляче буде чути, але я скажу «так».

— Я… Я не розумію, — сказав розгублено хлопець, — мої друзі, мої побратими полягли… Їх розстріляли, щоб ми й надалі жили по-старому і пхали гроші в кишені?

— Я був категорично проти твоєї поїздки на Майдан, але ти поїхав, не спитавши нас, — мовив батько. — Ти гадаєш, що ми не хвилювалися за тебе? Спокійно спали ночами? Ти б бачив свою матір: скільки сліз вона пролила, коли почали стріляти в людей! Ми всі ранок починали з перегляду новин і лягали спати з увімкненим телевізором. Ми не бездушні, але тверезо оцінюємо обставини. Нічого не зміниться! На зміну одним олігархам прийдуть до влади інші — і все, крапка.

— Ми не дозволимо, — неголосно, але твердо сказав син. — Більше не дамо розграбовувати країну. Досить! Вона й так залишилася обдертою, як липка.

— Наївна простота! — зітхнув батько. — Хто тебе, чи мене, чи матір питатиме? Зараз ще трохи пошумить Майдан — і все буде, як і раніше. Ні, не так: нові можновладці будуть набивати собі кишені.

— Не буде цього! — палко заперечив син. — Будуть вибори, нові призначення. Сподіваюсь, що весь Донбас бачив і Межигір’я, і золотий батон. Патріоти вже не дадуть на виборах задіяти весь адміністративний ресурс. Зізнаюся, попри те що я вас люблю, мені було соромно, що ви голосували за Партію регіонів та за Януковича.

— Ти сам знаєш, чому ми так робили, — виправдовувалась Настя. — Нас попередили, що будуть звільнені ті, хто проголосує неправильно. Ми ставили підписи під зобов’язаннями «правильного голосування», а для певності нам давали фотоапарати, щоб у кабінці зробити знімок бюлетеня. Вийшов, відзвітував, віддав фотоапарат — можеш працювати далі. Ти все це знаєш. Напевно, не забув, як зганяли на мітинги, до речі, теж під розписку. Не можу заперечити, що частина жителів Донбасу щиро вірила в те, що президентом повинен стати свій, донбасівський, ось і маємо те, що маємо.

— Так, — підтримав Настю чоловік, — насправді, люди вірили, що до влади повинна прийти людина з нашого регіону, незважаючи навіть на те, що майбутній президент був двічі засуджений. Ти ж знаєш, що за це не можна судити людину, бо всі можуть помилятися. Як кажуть, від суми´ та…

— Бо нас роками вчили поважати силу, — перебив син батька, — що судимість у пошані, служать в армії тільки ті, у кого нема грошей, щоб відкупитися, а нами повинен правити олігарх, бо в нього є гроші, тому буде менше красти. Знаєте, я коли лежав у лікарні, то мав час для роздумів. Я намагався зрозуміти, коли у наших людей на Донбасі почали висихати мізки. На мій погляд, тоді, коли на помаранчевий колір кидалися, як бик на червону ганчірку. Пам’ятаєте, тітка Аліса розповідала, як мало не вбили підприємця на базарі лише за те, що той намагався допродати светри помаранчевого кольору? Коли в смітники викинули весь одяг цього кольору, бо не можна було вдягати? А з’їзд сепаратистів у нашому місті? Вся країна дізналася, що є таке місто Сєвєродонецьк — центр сепаратизму.

— Прийшов до влади помаранчевий лідер — і щось змінилося? — батько пильно подивився на сина. — Так буде й надалі. Хай хто прийде до влади — буде те саме.

— Тож на Майдані стояли самі дурні? — ледь стримуючи лють, запитав син. — Тут усі розумні, а там зібралися телепні? І люди загинули марно? І Левко пропав задарма? І я своєю кров’ю оросив Майдан просто так?!

— Ти легковірний, — батько допив чай, — піддався пропаганді західняків.

— Сину, — Настя помітила, що син аж зблід, — ти пролив кров немарно. Усе зміниться, але не одразу. Якщо батько цього не зрозумів, то не засуджуй його і не тримай зла. Він чесно висловив свою думку, а це краще, ніж думати одне, а говорити інше. Ви зробили велике діло — показали всьому світові, що українців не зламати, нагадали, що ми — нація, що можна жити гідно і вільно, але за свободу треба платити, на жаль, дорогою ціною. Хай там як буде далі, Майдан ввійде в історію. Настане час, і я буду з гордістю розповідати, що мій син відстоював нашу свободу.

— Пишномовні пафосні слова і все, — підвів риску батько і посунув на кухню.

Настя погладила синову голову.

— Усе буде добре, мій рідненький, — промовила лагідно, — головне, що ти вдома, що ти живий.

— Мамо, скажи правду: чи багато сєвєродончан підтримувало майданівців?

— Не знаю, Генику, — Настя прилягла поруч, — навіть скільки приблизно, не знаю. Думки людей розійшлися, як під час Помаранчевої революції. Скільки людей, стільки думок. Розповідали, що були спроби створити свій Майдан у місті, прийшло кілька людей, яких міліція врятувала від оскаженілого натовпу. Навіть якщо хтось і підтримував або члени родини поїхали в Київ, ніхто не зізнається.

— Але чому? Там твориться історія, наша історія!

— Я тобі наведу кілька прикладів, і ти зрозумієш чому. — Настя обійняла сина за плечі. — Моя співробітниця їздила в Ужгород на лікування, а коли поверталася, то потрібно було в Києві чекати потяг, тож у неї було кілька вільних годин. Вона не була активним прибічником Майдану, але розуміла, що Майдан назавжди ввійде в історію країни, тому захотіла сфотографувати барикади та й себе кохану. За барикади вона не пішла, але на фоні нафотографувалася, повернулася додому і виклала у соцмережі, де була зареєстрована. Наступного дня на роботі її знайшли люди з СБУ. Не знаю, про що допитували, але перевірили, чи не стояла вона на Майдані, чи справді їздила на лікування, попередили, щоб більше не було фоток в Інтернеті, бо для неї буде гірше.

— І що вона?

— Перелякалася до смерті й швидко видалила світлини, — пояснила Настя. — Ще один приклад. Знайомий дядька Вадима на власному мікроавтобусі поїхав у Київ навістити доньку-студентку, повіз дещо з одягу та харчі. Не встиг повернутися і в’їхати у місто, його затримують СБУшники до з’ясування обставин перебування у Києві, автівку ставлять на штрафмайданчик. Перевірили, відпустили, попередили. Це ж добре, що мало хто знав, де ти був. Ми не теліпали язиками, тому й не втратили роботу. Дядько Вадим теж приховував від усіх поїздки у пошуках Левка. Ось тепер сам роби висновки. Ти знаєш, скільки мені на Фейсбуці в приваті дорікали, що я мовчу, не висловлюю свою позицію, не підтримую Майдан? Їм легко кидати в мій бік докори, бо вони з тих областей, де влада відкрито підтримала мітинги. А у нас хто при владі? Партія регіонів та прихвосні комуністи. Спробуй тут відкрити рота! А ми з твоїм батьком стільки років пропрацювали в хімічній галузі й зараз працюємо, щоб піти раніше на пенсію за шкідливість. Нас на роботі попередило керівництво, що звільнять за статтею всіх, хто підтримуватиме Майдан. Чому? Бо всі великі підприємства належать олігархам клану Партії регіонів плюс компартії.

— Я навіть не здогадувався, що тут так усе сумно, — зітхнув син. — Мені здавалося, що з нами піднялася вся країна.

— Вся, окрім сходу, хоча й були спроби створення свого Євромайдану, особливо в Луганську.

— Мені телефонували друзі, підтримували, як могли.

— Підтримували тебе, сину, як свого друга. До речі, придивися, хто чим дихає, не теліпай язиком зайвий раз, бо…

— Мене мої друзі не зрадять, — зупинив він матір, — я в них упевнений. Ми всі різні, кожен має право на свою думку чи переконання, але щоб здати чи зрадити? Ні, це неможливо!

— Людям здається, що вони змінюють події, — задумливо сказала Настя, — проте іноді події змінюють людей. Зрозумів?

— Мамо, як там бабуня? — Геннадій змінив тему розмови.

— Вчора я їй не змогла додзвонитися.

— Коли сьогодні будеш з нею розмовляти, дай мені слухавку, — попросив матір. — Здається, я знайшов аргументи, щоб переконати її повернутися додому. Добре?

— Гаразд, — Настя підвелася. — Ти відпочивай, а я піду в аптеку. Головне — не хвилюйся через дрібниці. Усе у нас буде добре.

Розділ 8


Іванна зайшла до братової кімнати. В руках, як завжди, пакетик з чіпсами «Люкс».

— Чебурек! — привітно озвався до неї Геннадій. — Ти все така ж, жуєш усяку гидоту, а потім дивуєшся, чому повнієш.

— Жую, бо не снідала, а від смаженої картоплі багато кіло не додасться, — пояснила дівчина, хрумкаючи чіпсами. — Хоч раз сам, а то завжди хтось сидить у тебе.

— Так я ж хворий, — посміхнувся брат, — а ти не хочеш бути моєю доглядальницею.

— У тебе є особиста доглядальниця, — парувала Іванна, натякаючи на Оксану. — Пригощайся, — простягла пакетик, — смачно, з беконом!

— З ароматизатором, там бекон і поруч не лежав.

— Помітна школа твоєї подруги: це не можна, те не можна, там бактерії, там глисти, там сальмонела. Послухати її — так нічого не можна їсти. І як ти все це терпиш?

— Покохаєш сама, тоді зрозумієш.

— Хай я крізь землю провалюся, ніж покохаю таку чистоплюйку!

— Даймо спокій і Оксані, і нашим стосункам, — промовив брат, — краще розкажи, як ти тут жила. Сумувала без мене?

— Хвилювалася, щоб тебе, дурнику, не вбили «беркутівці».

— Якби убили, то тобі залишилася б моя кімната, — пожартував Геннадій.

— Дурень набитий, і все! — усміхнулася сестра, і на круглих щоках з’явилися ямочки. — Навіщо мені твоя смерть, коли батьки трохи вже накопичили коштів, збираються взяти ще кредит і купити тобі окрему квартиру. Це мені нічого не світить, окрім кімнатки між бабусиними апартаментами та батьківськими.

— Вийдеш заміж за багатого мена, з власним житлом…

— Ага! — перебила його сестра. — З моєю зовнішністю? Ось дивлюсь я на тебе і думаю: чому природа така несправедлива? Ти — чоловік, якому можна трішки відрізнятися від мавпи, щоб любили жінки, проте тебе природа наділила кращими рисами від батьків, а мені залишила найгірше. Чому так?

— Не мели дурниць. Ти у мене найкраща сестра!

— Проїхали! — сказала Іванна й зіжмакала в руці порожній пакет. — Поки ми наодинці, зізнайся найкращій сестрі, скільки грошенят заробив на Майдані? — запитала стишеним голосом. — Я не Оксанка, клянчити не буду.

— Ти що?! — здивовано спитав брат. — Я стояв за ідею, а не за гроші!

— Ой! — махнула рукою дівчина. — Усі знають, що платили добре і майданівцям, і антимайданівцям. З нашого технікуму хлопець стояв на мітингах від Партії регіонів, так привіз тридцять тисяч гривень, а були й такі, що заробили по п’ятдесят тисяч. А вам платили в баксах? Правда, що ваші протести проплачувала Америка?

— Це так вам піднесли інформацію в технікумі?

— Та це кожна дитина знає! Ніхто безкоштовно не стояв! Усім вам платили.

— А коли збиралося півмільйона людей, то їм теж платили?

— Це ти повинен мені розказати, — мовила Іванна. — Гадаю, що їм нічого не дали, а тих, хто щодня стоїть, проплачували.

— Моя дурненька сестричка, — зітхнув Геннадій, — ми відстоювали свою свободу, яка дорого коштує, але її ціна не вимірюється грошовим еквівалентом. За неї заплачено людськими життями та пролитою кров’ю.

— Це лише красиві слова. Я ж тобі до кишені не лізу, то можеш зізнатися про свій заробіток, я нікому не скажу.

— Не мели дурниць! — роздратувався брат. — Якщо чогось не розумієш, то я розкажу, розжую і в рот покладу. У мене нема ніяких грошей, бо ніхто не платив, а якщо хочеш щось інше дізнатися, то запитуй.

— Не хочеш казати, то й не треба, — погодилася сестра. — Скажи мені чесно: тобі не страшно було стояти з бендерівцями разом?

— З ким? — розсміявся брат. — З бендерівцями?! Та ти навіть слово неправильно вимовляєш! З бандерівцями, — Геннадій зробив наголос на «а». — Ти хоч знаєш, хто такий Бандера?

— Степан Бандера вбивав українців, бандерівці вкидали дітей у колодязі, а їхніх батьків знищували, розстрілювали, розпанахували животи. Бандерівці ненавиділи українців. Спитай будь-яку бабцю, вона тобі розкаже, як наші люди боялися їхати на роботу на Західну Україну за розподілом після навчання. І не треба мені розповідати, що пишуть у книжках, що тобі наплели такі, як Марк, — роздратовано сказала дівчина.

— Іванно, ти погано знаєш історію, — спокійно мовив Гена. — Чи знаєш ти, що Степан Бандера був із набожної родини?

— Але ж це не заважало йому знищувати українців?

— До твого відома, він не був військовим і не провів жодного бою.

На обличчі Іванни промайнуло здивування.

— А ось Сталін убивав мільйони людей, — продовжив Геннадій. — А ти знаєш, за що Бандера три роки відсидів у німецькому концтаборі «Заксенхаузен»?

— За вбивства людей, за свої злочини?

— Ні, моя сестричко! — гаряче вигукнув Геннадій. — За те, що проголосив Акт незалежності України!

— Він міг убивати не власними руками, але ж убивали воїни УПА, — парирувала Іванна. — Чи й це будеш заперечувати?

— До твого відома, воїни УПА не провели жодного бою проти воїнів Радянської армії. Вони не окуповували чужі території, а захищали свою землю, свій народ, свою незалежність і від німецьких окупантів, і він карателів НКВС. І якщо стріляли в спини, то лише НКВСникам, які винищували народ, а потім палили села. А щодо тих жахіть, ніби бандерівці топили дітей та стріляли в жінок, теж поясню тобі. Є доведені факти, коли НКВСники перевдягалися у форму воїнів УПА і вбивали людей, щоб спровокувати бандерівців. Навіть партизани, які воювали на боці Червоної армії, визнали, що воїни УПА воювали за свою незалежність. А Семен Руднєв проводив разом з ними спільні бої проти окупантів упродовж двох тижнів. І наостанок. За відмову Бандери співпрацювати з німцями у концтаборі «Аушвіц» закатували двох його рідних братів. Степан Бандера також відмовився співпрацювати з комуністами, тому його родину переслідували і комуністи, і німці. Тепер зрозуміло?

Іванна, яка до цього часу мовчки слухала з невдоволеним виразом на обличчі, скептично пхикнула.

— Мій любий братику! Тепер я вірю, що вас там напували наркотиками чи ще якоюсь гидотою. Тебе обробили з ніг до голови, так засрали мізки, що довго їх не відмиєш. Правду люди кажуть, що бандерівці ненавидять схід країни, для них Бандера герой, а для нас — убивця. Я тільки одного не розумію: як ти повівся на ці казки? Чому ти зрадив Донбас і перекинувся на бік бандерівців? «Схід і Захід разом»? Дурня! Ми для них — робоча сила. Чому весь Донбас повинен працювати на Захід, утримувати їх, годувати, а вони нас не чують? Чому ми повинні їх слухати, а на нас усім начхати?! — майже кричала Іванна. Лице у неї розчервонілося від гніву. — Вони хочуть вдома відсиджуватися на диванах, а наші шахтарі гинуть у забоях?! Та наші ж батьки труяться на хімічних заводах, щоб утримувати западенців! Ти зрадив і Донбас, і нашу родину! Ти продався їм за тридцять срібняків! Ти гадаєш, що у нас хтось підтримував майдаунів? Та навіть твої друзі вважають тебе зрадником! Вони хвилювалися за тебе, щоб не вбили дурня, а на решту їм було начхати! Може, я дурна і нічого не розумію, але навіть наші викладачі засуджували майдаунів, яким не хочеться жити спокійно! А у нас народ спокійний, бо їм працювати треба, а не стовбичити на Майдані. Хто там стояв? Безробітні! Ледарі, які не хочуть ходити на роботу, а ми всі повинні на них працювати?! Нам нічого не потрібно, дайте нам роботу, вчасно зарплатню, пенсію і право розмовляти рідною російською мовою, а не телячою. І все!

Від таких слів Геннадій оціпенів. Перед ним стояла сестра, охоплена гнівом. Не той веселий повненький Чебурек, а незнайома, злобна фурія, розчервоніла, з розпатланим волоссям, зла, жорстока й чужа.

— Йди від мене геть, — сказав він тихо, але чітко вимовляючи кожне слово.

— Будь ласка!

Іванна різко повернулася й швидко вийшла, грюкнувши дверима. Геннадій обхопив голову руками. Різкий біль стис її міцним металевим обручем, думки сплуталися в один клубок. У пам’яті хаотично промайнули картинки, як у пришвидшених кадрах кіно: багатолюдний натовп, блискучі шоломи яйцеголових «беркутівців», друзі, прапори, гімн України, палаючі шини, постріли, кров, темрява…

— Синку, ти спиш? — почув він голос матері, який донісся ніби через товщу води.

— Ні… Так, — розгублено закліпав очима Геннадій.

— Тобі зле?

— Ні, все добре, — оговтавшись, відповів Геннадій.

Він і сам ще не второпав, що то було: чи він заснув і знову наснилися жахіття, чи неприємна розмова з сестрою збурила жахливі спогади.

Гена подивився на матір. Вона ще така молода, гарна, а в очах — втома. Усе життя працює з батьком, як тут кажуть, «на хімії», щоб заробити йому на окреме житло, економлять на всьому, а кількість отих «зелених» не поспішає збільшуватися. Чи на таке життя батьки заслуговують? У Європі з їхньою освітою та такою шкідливою роботою вже б давно заробили не лише на однокімнатну хрущовку, а й на власний будиночок, та ще й мали б змогу нормально відпочити.

Він пішов працювати після школи, закінчивши курси водіїв, вступив до інституту на заочне відділення. Батьки наполягали на стаціонарі, але Геннадій добре розумів, що те навчання ще більшим тягарем ляже на їхні плечі. Наразі хоча б заробляє на власні потреби та самостійно сплачує за навчання. Працює? Скоріш за все, уже не працює. На гуртовій базі, де він працював водієм, його офіційно не оформляли, втім, це не виняток, а правило. Роботодавець не завжди може сплатити непосильні податки за працевлаштування своїх робітників, тому доводиться дурити державу, яка в свою чергу дурить їх. Він це давно зрозумів, тому й поїхав на Майдан відстоювати нове життя, коли той самий підприємець не буде приховувати податки, бо вони мають бути відраховані чесно з доходу, а не стільки, скільки накаже податкова. Гадав, що повернеться додому, де його всі розуміють та поділяють його погляди, бо їхня родина була дружною. А тут Іванна таке видала!

— Що тебе турбує, мій любий? — лагідно спитала Настя.

— Усе добре, мамо, — натягнуто посміхнувся.

— Я вже п’ять хвилин сиджу біля тебе, а в тебе зморшка між бровами.

— Як у бабусі Богдани? Це у нас родинне. Усі з родини Бидлоти морщать лоба, коли чимось стурбовані.

— Так, — задумливо відповіла мати, — іноді я думаю, що позбулася такого не зовсім приємного прізвища, а все одно воно час від часу нагадує про себе.

— Мамо, ти ж не дитина, щоб я тобі читав лекцію про те, що не прізвище красить людину, а людина його, — вже веселіше сказав син. — До речі, як там бабуся?

— Я другий день не можу до неї додзвонитися — нема зв’язку.

— Нічого, сьогодні ввечері обов’язково з нею будеш розмовляти. Не забудь мені дати слухавку, — нагадав син, — досить їй бути туристкою в Москві.

— Добре, — сказала Настя. — То ти мені поясниш, що з тобою?

— Скажи мені чесно, — попросив Геннадій, — як ти вважаєш, чи Майдан потрібний Україні?

— Звичайно! Хтось повинен був зрушити з місця брилу несправедливості та корупції. Ти знаєш, я давно чекала, навіть відчувала, що ось-ось вибухне гнівом народ, але не було того сірничка, від якого б спалахнув хмиз…

— А батько? Він які погляди має?

— Тобі краще запитати у нього самого, — ухилилася від відповіді Настя. — Він дуже за тебе хвилювався, бо Левко поїхав у Київ і пропав безвісти. Батько не хотів, щоб з тобою трапилося таке саме лихо.

— Це зрозуміло. Але він вважає, що ми стояли там марно? Чи не так?

— Скоріш за все, — мовила Настя після затяжної паузи, — йому зручніше тихо й спокійно жити, як раніше.

— Ясно, — зітхнув Геннадій. — Далі можеш не продовжувати. А наша бабуня?

— Вона тебе дуже любить…

— Мамо! — зупинив її Геннадій.

— Бабуня наша більше смерті боїться бандерівців. Вона не пропускає жодного мітингу, які тут організовують сепаратисти, а там, сам розумієш, тільки й чути «київська хунта», бандерівці, правосєки, «фашисти». А вона всьому почутому вірить.

Син не втримався, розсміявся. Було дивно таке чути. Коли почався Майдан, то в місті тільки й розмов було, що то бандерівці збурили народ, бо їм, бачте, хочеться вільно їздити в Європу на заробітки, але щоб боятися — то вже занадто!

— Так, так! — посміхнулася мати. — Коли у нас гостювали Марк і Петя, вона на ніч замикалася у своїй кімнаті, щоб, бува, їй вночі не перерізали горло.

— Навіть так?! — Геннадій уже не посміхався. — Якась дикість! Ті люди, які стали мені рідними, які привезли мене додому… Ні, я не чекав від бабусі такого! Можливо, ще й гроші в гаманці після їх від’їзду перерахувала?

— Ти знав?

— Неважко було здогадатися, — сумно констатував Геннадій.

— Синку, ти нічого не говори бабусі, не дорікай їй, — попросила Настя. — Ми й так усі знервовані, стільки хвилювань було — не передати словами. А тепер ще й скорочення на роботі… Куди ми влаштуємося? На інший хімзавод? Скільки разів раніше намагалися — марно. Там зарплатня удвічі більша, тож беруть лише своїх та за хабар. Частенько траплялося, що віддадуть не одну сотню доларів, влаштуються на роботу люди, а час від часу йде скорочення. Не встигли відпрацювати кошти, як потрапляють під звільнення. Хабар не захищає від скорочення.

— Якось проживемо, — заспокоїв її син. — Я незабаром оклигаю, піду на роботу.

— Не кажи «гоп», поки не перескочиш. Тобі ще довго не можна буде підіймати важке. Зараз головне берегти себе і швидше одужати.

— Мамо, а Іванна… Вона теж думає, як наша бабуся? — обережно запитав син.

— Іванна? Вона, як більшість молоді нашого міста… як би тобі м’якше сказати? — У Насті залягла зморшка між бровами. — Вона кляне бандерівців і вважає, що ти потрапив під їхній вплив, що не хочеться людям спокійно жити, то вони почали революціювати. Знаєш, одного разу я ледь стрималася, щоб її не вдарити. Ніколи не здіймала руку на своїх дітей, але в той момент, як я ридма ридала перед телевізором, коли показували вбитих юнаків, вона ляпнула: «Нема чого ревти за ними, бо самі винні, ніхто їх туди не посилав, сиділи б удома, і все було б добре». Мене як окропом облили! Звідки у неї така жорстокість? Де поділося співчуття? Хіба я так її виховувала?

— Я з нею щойно посварився, — зізнався Геннадій.

— Іванна останнім часом стала така нервова, — якось винувато сказала Настя. — Можливо, справа в тому, що в неї не складаються стосунки з хлопцями? Вона дуже комплексує щодо своєї зовнішності.

— Справа не в її нестриманості, — зітхнув Геннадій і коротко розповів про сварку з сестрою.

— Ви брат і сестра, тож невдовзі помиритеся, — Настя посміхнулася. — Ви й у дитинстві іноді сперечалися, таке буває, але не потрібно серйозно псувати стосунки через протилежні погляди. Мине трохи часу, і сестра зрозуміє, що помилялася. Ось побачиш, вона незабаром охолоне і прийде просити вибачення. А ти не переймайся, не будеш же ти сваритися з усіма, хто не поділяє твої погляди?

— Не буду, — погодився Геннадій, — але незабаром вони всі прозріють, принаймні сподіваюсь на те.

— Ось і добре. Зараз прийде Оксанка, а потім я принесу тобі вечерю.

Мати турботливо поправила ковдру на ліжку, підіткнула її під ноги сину, поцілувала в маківку. «Все, як у дитинстві, — подумав Геннадій, — хоча я вже зовсім інший, зовсім дорослий».

Довго роздумувати над словами матері та аналізувати сварку з сестрою йому не довелося.

— Тук-тук! — почув він голос своєї дівчини. Майже одразу двері відчинилися, і на порозі постала усміхнена Оксанка — гарна, доглянута, свіжа, як щойно зрізана квітка у вранішньому саду. — А ось і я! Ти радий мене бачити?

Знає напевно, що дуже радий її приходу, але запитує. Лисеня! Сказано, жінка: скільки разів не повторюй — ніколи не стомиться слухати компліменти. Вона пристрасно поцілувала в губи коханого, рука з тоненькими пальчиками ковзнула під ковдру, легенько торкнулася нижче живота.

— Облиш, — пошепки сказав Геннадій, притримуючи її руку.

— Чому? — спитала дівчина й ображено надула губки.

— Я тобі розкрию одну страшенну таємницю, — стишеним голосом почав юнак. — Коли мене поранили, то лікар у той час був дуже голодний. Вірний клятві Гіппократа, він сумлінно розпанахав мій живіт, дістав кулю, аж тут побачив молоду печінку. Тоді лікар, щоби не нашкодити пацієнтові, відрізав невеликий шматок печінки та потрібну довжину моєї кишки, віддав їх медсестрі й наказав негайно зробити кров’янку з печінкою у моїй кишці. Медсестра побігла смажити, а лікар з усією серйозністю зшив порізані кишки та живіт.

— Фу! — Оксанка скривилася. — Яка гидота!

— А лікар сказав, що було дуже смачно! — розсміявся Геннадій. — Вибач, то був мій чорний гумор.

— А білий можна?

— Скільки завгодно! Чим швидше ти мене вилікуєш, тим краще для нас обох.

— Зрозуміло, — зітхнула Оксанка. — Тонкий натяк, що мені негайно потрібно зробити тобі уколи та поставити крапельницю. Я так і знала, що потрібна тобі лише для того, щоб безкоштовно робити уколи, — незле мовила дівчина, розбираючи пакет з ліками.

Розділ 9


Зранку Настя оббігала чимало аптек, поки знайшла ліки, виписані лікарем. Довелося викласти чималеньку суму, хоча в одній з аптек їй запропонували аналогічні ліки українського виробництва, втричі дешевші. Настя вирішила не ризикувати, проте потрібно буде поговорити з лікарем, чи можна купувати аналоги.

Проходячи неподалік «Льодового палацу» повз супермаркет «Сільпо», вона згадала, що там продається гарне дріжджове тісто. Можна купити й нашвидкуруч спекти пиріжків, наприклад, з капустою. Настя вирішила прикупити одразу і смажену капусту — можна зекономити час, але не кошти.

Вирішила піти навпростець через скверик. Колись «Льодовий палац» був гордістю Сєвєродонецька, а зараз від льоду не залишилося й сліду, лише назва «Льодовий». Напевно, про нього дізналася вся Україна, навіть ті, хто не чув нічого ні про палац, ні про місто. Це було під час Помаранчевої революції, коли тут відбувся з’їзд сепаратистів, здобувши кепську славу для міста. Перед будівлею — ряд порожніх басейнів від колишніх фонтанів. Колись Настя любила приходити сюди з маленькими дітьми в спеку, коли дули східні суховії і здавалося, що ти потрапив у ввімкнену духовку. Тільки тут можна було дихнути свіжістю та прохолодою. Вітер розносив навколо прохолодні дрібненькі крапельки з фонтану, а діти плескалися у воді. Що залишилося від чудового місця відпочинку? Порожні басейни, куди мешканці за відсутності урн кидають сміття, а вітри заносять папірці, використані поліетиленові пакети й одноразові стаканчики.

Йдучи сквериком, Настя задумалася й не одразу помітила, що на площі Перемоги, яку вона мала перетнути, зібралося багато людей. Судячи з різних прапорів, які майоріли в натовпі, мешканці міста зібралися на черговий мітинг. З кількості червоних стягів Настя зрозуміла, що й цього разу ініціатором заходу були комуністи. «Сьогодні неділя, — згадала Настя, — схоже, що мітинги по вихідних стають традицією для Сєвєродонецька».

Людей було чимало, тож Настя хотіла оминути натовп, але помітила священнослужителя. Цікавість взяла своє, й жінка підійшла ближче. Вона не приєдналася до мітингувальників, але зупинилася неподалік, поставила сумки на лавку, хотіла сама присісти і дати відпочинок ногам, але передумала — лавки були брудні й холодні. Звідси вона добре чула все, що відбувається, хіба що погано бачила ораторів, коли ті підходили до мікрофона, розташованого перед пам’ятником. Послухати промовців долучалися такі, як вона, випадкові перехожі. Настя намагалася побачити серед численного натовпу свою свекруху та її подругу Семенівну, які стовідсотково мали бути десь тут, але не помітила. Найімовірніше, ті були в перших рядах, десь попереду натовпу, який швидко збільшувався. Площа вже нагадувала великий мурашник, де люди-мурахи збігаються в одну купу. Настя дістала цигарку. Вона вирішила перекурити і йти додому, щоб не гаяти час, але саме цієї миті закликали до тиші й «мурашник» трохи заспокоївся, гамір вщух. Сказали, що зараз буде панахида за загиблими в Києві «беркутівцями», наголосили, що ті люди «дуже хотіли жити». У Насті в грудях лавою скипів гнів. «Беркутівці» хотіли жити?! А Небесна Сотня, кращі сини Вітчизни, беззбройні, з дерев’яними щитами, не хотіли жити?! Серед загиблих патріотів були зовсім діти! Виходить, що вони не цінували життя, що воно для них нічого не значило?! А ті «беркутівці», які були озброєні до зубів, підняли зброю на дітей України, взяли їх на приціл і безжально стріляли. Могли скласти зброю, не виконати наказ — і самі були б живі, й не оросилася б земля кров’ю невинних жертв, які лише хотіли змінити життя кожного українця на краще.

Обурюючись, Настя викинула недопалок і дістала іншу цигарку. Було неприємно й боляче, ніби ворог товкся брудними чобітьми по свіжій могилі рідних людей. Намагалася думати про те, що у загиблих «беркутівців» теж є матері, діти, дружини, хотіла вдушити в собі образу, але не могла. Вони могли якщо не відмовитися виконувати наказ, то хоча б не стріляти в мирних людей. Можна було випустити кулю в землю, але ж ні! Стріляли влучно, прицільно: в голову, в шию, в груди, щоб убити, не залишити шансів на життя. Яка мати зростила таких безжальних вбивць? Що розкажуть їхні дружини дітям, коли ті виростуть? Чи зізнаються, що батько загинув, коли свідомо пішов на знищення української нації, й саме його постріл відібрав чиєсь юне життя, чи заберуть таємницю загибелі чоловіка з собою в могилу? Настя хотіла йти геть, тікати як від прокази зі зборища, яке слухало панахиду за вбивцями, але ноги стали ватяними. Щось їй заважало вільно дихати й у горлі застрягла велика грудка, коли в голові майнула думка, що поминають вбивцю, який пустив кулю в її сина. Настя сіла на брудну лавку, зробила кілька глибоких вдихів — трохи відпустило, але серце так калатало в грудях, ніби хотіло розірвати грудну клітку й вирватися назовні, щоб заткнути глотку священику. Як у якомусь сні, паралізована почутим та побаченим, закам’яніла вона продовжувала сидіти.

Настя чула, як керівник цього заходу та місцевих комуністів Іван Пилипченко надав слово офіцеру у відставці. Перший оратор почав свою палку промову про загрозу, яку несе з собою Правий сектор й не меншу — бандерівці, які хочуть прийти на нашу землю й тут бути хазяями. Правий сектор, за словами промовця, — це справжні фашисти та криваві вбивці, від яких потрібно захистити місто. Він зауважив, що ситуація в місті погіршується з кожним днем, тому потрібно стати на захист Сєвєродонецька «від фашистів та київської хунти, яка незаконним шляхом взяла владу в свої руки й намагатиметься поставити Донбас на коліна. Але ніколи не вдасться їм принизити працьовитий донбаський народ». Далі чоловік говорив іще багато завчених, засмальцьованих фраз про те, що Донбас годує всю Україну, а бандерівці не хочуть працювати й сидять на їхніх шиях, а нова незаконна влада Донбас не чує. Наприкінці офіцер у відставці закликав усіх мешканців піднятися на захист свого міста й записуватися у добровільні дружини.

Настя слухала цю маячню і не могла збагнути, від кого той чоловік закликав захищати місто і що загрожує мешканцям. Правий сектор? Бандерівці? Їх ніхто тут не бачив і не чув погроз у бік місцевих. Проте натовп час від часу переривав його гучними оплесками та викриками «Смерть бандерівцям!», «Не пустимо до нас київську хунту!», «Правосєки, геть!», «Нас ніхто не чує! Почуйте Донбас!», гучно скандував: «Расія! Расія!»

Наступним оратором був отець Трохим Потока, саме той, що правив панахиду. Його проповідь була довга. Отець Трохим розпинався перед публікою, говорячи про свою святість, потому протоієрей почав палко доводити, що нам не потрібна Гейропа з легалізованою проституцією та наркоманією, де «храми перетворені в ресторани».

Його виступ час від часу зривав гучні оплески. Підбадьорений вигуками, отець Трохим наклав на себе широкий хрест й пообіцяв в ім’я Господа Христа казати правду і нічого, крім правди. Те, що почула Настя, її приголомшило. За його словами, сьомого березня весь золотозапас України літаком вивезли в США, а п’ятдесят відсотків акцій українських металургійних заводів керівництво країни передало американським кампаніям. Насті забракло терпіння слухати ахінею «святого» отця, вона зібралася йти, але наприкінці промови прозвучало таке, від чого жінка отетеріла.

— Блажен человек, родившийся русским, а не украинцем! — промовив він, склавши долоні докупи, й підвів погляд на небеса.

Емоції в натовпі аж зашкалили! Знову кричали свої гасла й аплодували. Насті на мить здалося, що вона не на українській землі, а десь у пеклі, де люди здуріли й не знають, що творять. Розум не міг осягнути, чому ті українці, які стоять тут, на своїй батьківщині, аж запищали, коли почули від отця Трохима на додаток: «Будь проклят украинец и блажен россиянин!»

— Очманіли всі, чи що? — промовила Настя вголос.

Якби була її воля, то підійшла б й заткнула рота тістом такому священнослужителю, але не можна — озвірілий натовп розірве на шматки. Вона забрала свої торби й пішла обходити мітингувальників. Доки пленталася, почула кілька слів, які сказав представник Руського блоку, але після палкої промови протоієрея йому не вдалося отримати гучні оплески. До мікрофона підійшов поет-аматор. Настя стишила ходу, сподіваючись, що поезія як мистецтво має скрасити це збіговисько, схоже на шабаш душевнохворих. Коли натовп змовк, поет почав читати:

За землю русскую вставайте, мужики,

За свою землю, донбасские просторы,

В боях подохнут бендеры-дураки,

Хохлы-предатели, нацисты, суки, воры,

А русские по крови и по духу

Щадить не будут нациков-хохлов!

«А ти, поете, ще й абсолютний нездара», — подумки сказала Настя.

Навіть якби вона промовила це вголос, її б ніхто не почув. Натовп знову осатаніло волав: «Ре-фе-рен-дум!», «Ра-сі-я!», «Беркут!», «Смерть бендерам!». Уже перетнувши площу, Настя чула, як комуніст Пилипченко закликав наступний мітинг приурочити до позачергової сесії міськради й просив підписати лист за проведення референдуму. Перед світлофором Настя зупинилася й озирнулася. Біля пам’ятника роздавали папірці для збору підписів.

Удома перш за все дістала тісто, розпакувала, виклала у миску й поставила на підвіконня. Сонце вигрівало своїм промінням кухню, й жінка доручила йому тісто, яке наче прагнуло піднятися й швидше пірнути в тепло духовки, щоб перетворитися на запашні пиріжки.

— Не спиш, синку? — Настя зайшла до кімнати Геннадія.

— Ні, — відповів син, привітавши матір усмішкою. — А що там за галас на площі?

— Схоже, люди забули, що вони українці, — сказала вона й розповіла про почуте. Промовчала про те, що отець правив панахиду за загиблими «беркутівцями», — не хотіла ятрити синові рану, — але процитувала слова «божої людини», які стали апофеозом її промови.

— Так цей так званий священик провокує людей на насилля! — обурився син. — Ним повинна зайнятися Служба безпеки. Це прямі заклики до сепаратизму! За таке судити потрібно!

— Гадаю, що так і буде, — погодилась Настя. — Я тобі скажу більше: отець Трохим є головою єпархіальної молоді, тож упевнена, що з подібними «проповідями» не раз виступав у навчальних закладах міста. Якось мені на роботі розповідали про його промови, але я не повірила й пропустила повз вуха. Лише тепер, коли почула його «Блажен человек, родившийся русским, а не украинцем», згадала ту розмову. А як тобі віршики?

— Кажеш, поет? Віршошльоп бездарний! Хто він? Звідки?

— Ніколи про нього нічого не чула, жодного разу досі не бачила і маю надію більше не зустріти, — відказала Настя.

— Його місце теж на лаві підсудних.

— Згодна, навіть упевнена, що він своє достойне місце знайде, але що трапилося з людьми? Нема ні відчуття власної гідності, ні гордості, ніби й не жили в Україні ніколи. Якесь повальне психічне захворювання. Ще й наша бабця десь там прапорцем махає, — додала Настя сумно.

— Не переймайся, мамо, — лагідно сказав син, — вона та інші Семенівни народилися в СРСР, виросли, виховані на комуністичних ідеалах і, на жаль, залишилися там, у «совку». Для них Європа, Америка, НАТО — це погано, жити в достатку — значить, крадій, отримати мізерну пенсію — спасибі вам! Їх уже не перевиховаєш, тому й ходять на всі комуністичні мітинги, бо то їхнє минуле, їхня молодість, а комуняки вміло цим маніпулюють. Згадай, наша бабуся й раніше на всі їх заходи бігала. Чи не так?

— Так, — усміхнулася Настя, — взує черевички на невеличких підборах, вдягне біленькі шкарпетки, підмалює помадою губи, прапорець у руки й гайда з дому!

— З бабцями мені все зрозуміло, — розмірковував уголос Геннадій, — мене більше стурбувала молодь. Багато їх було?

— Чимало.

— Невже ніхто не сказав й слова на захист української нації?

— Жоден, — сумно й стурбовано відповіла мати.

Розділ 10


Настя намагалася не показувати синові свою розгубленість, стривоженість і навіть безпорадність. Уже п’ять днів поспіль не було зв’язку з матір’ю. Погане передчуття залізло гадом у душу й точило її день і ніч. Вона постійно намагалася додзвонитися матері, телефонувала чи не щогодини, навіть уночі — марно. Відчувала серцем: з матір’ю трапилося щось лихе, але не знала, що робити. Валерій сказав: «Залишається тільки чекати». Він має рацію. Наразі вона не може вплинути на події і щось змінити. Не можна покинути хворого сина і їхати, як мама, хтозна-куди. До того ж на роботі скорочення, запропонували відпрацювати два тижні й отримати двомісячний оклад або ще працювати два місяці й тоді отримати розрахунок. Настя, поміркувавши, вирішила розрахуватися швидше. З цього буде два зиски. По-перше, отримати дві зарплатні одразу їм не завадить, бо лікування сина влітає в копійчину. Якщо врахувати, що можлива ще одна операція, то гроші не завадять. По-друге, велика кількість звільнених робітників одночасно створює проблему працевлаштування в місті.

Випадково Настя знайшла на місцевому сайті оголошення, що на хімзавод у сусідньому місті Рубіжне набирають апаратників. Обіцяють для початку дві тисячі гривень, це на триста менше, ніж зараз, до того ж потрібно добиратися самотужки, але це таки краще, ніж залишитися безробітною. Порадившись із чоловіком, вони вирішили відпрацювати два тижні й спробувати швиденько влаштуватися на нову роботу.

Звільнення, під яке потрапляла половина робітників, було для всіх несподіванкою. Підприємство лише рік тому викупив новий власник із Німеччини, який упродовж року вклав немалі кошти в ремонт, підведення газопроводу та закупівлю нового устаткування. Враховуючи те, що замовлень було вдосталь, підприємство безперебійно працювало, ніхто навіть подумати про скорочення не міг. І раптом, як сніг на голову, слово, яке всіх лякало — скорочення. Спочатку ніхто з працівників не повірив, вирішивши, що то чергові жахачки, бо нема сенсу закривати половину підприємства, яке успішно працює. Поповзли чутки, що хтось із олігархів країни хоче прибрати його до своїх рук, як це водилося останніми роками на Донбасі. Але чому залишається працювати півпідприємства?

Настя наморщила лоба. Чи важливо зараз роздумувати над долею олігархів чи заводу, до якого вона за кілька днів не матиме жодного відношення? Все одно гру багатіїв світу сього ніколи не розгадати простим смертним. Потрібно залагоджувати свої справи.

Після нічної зміни Настя з чоловіком своєю автівкою поїхали в Рубіжне дізнатися, чи можуть вони там влаштуватися на роботу. Зупинилися на парковці поблизу заводу. Настя поглянула на лічильник.

— Враховуючи, що їхали найкоротшим шляхом, дуже непогано — вісім кілометрів від нашого будинку, — сказала вона задоволено.

— Не поспішай, — мовив стримано чоловік. — Подивимося, чи будуть нам тут раді.

У відділі кадрів вони заповнили анкети, написали заяви. Їм сказали, що можуть проходити медогляд і виходити на стажування хоч зараз. Попередили також, що зарплатню виплачують у повному обсязі, хоча із затримкою на місяць і частинами. Та хіба були кращі чи інші варіанти? Подружжя, задоволене результатами поїздки, вирішило одразу з’їздити в село та відвезти харчі для Барсика.

— Нема вдома кота, — повідомила сусідка. — Щойно потепліло — гайда по дівках бігати. Не хотіла випускати з хати, так він мені таке влаштував, — Валентина Петрівна емоційно розповідала та жестикулювала руками, — нявчав, як ненормальний, а потім ще й насцяв у капці. Що мені залишалося робити? Випустила надвір, так чотири дні не приходив додому. Приплівся худющий весь, вухо подряпане, голодний. Що поробиш? Недарма ж кажуть «березневий кіт». Прийшов березень, з ним тепло, тож наївся, добу відлежався і знову кудись подався. Добре, що Стефанівна не бачила, як він схуд, бо ще подумала б, що я його не годую. До речі, коли вона збирається додому?

Настя розповіла, що не може додзвонитися до матері.

— Повернеться, — впевнено сказала сусідка. — Можливо, телефон вкрали або загубила.

— Я теж на це сподіваюся, — сумно промовила Настя.

— Не може не повернутися, бо незабаром час садити город. Як без нього? Стефанівна для вас усіх старається, хоче і вам допомогти, і Володька незабаром звільниться, і Ніну чекає. Так-так, ви не переймайтеся, мати повернеться, і вже скоро, — запевнила Валентина Петрівна. — Будемо разом садити город. Вона мені обіцяла насіння якихось огірочків, які рясно-рясно родять…

— Вибачте, але ми з нічної зміни, — перебила її Настя, — ще й не снідали.

— То ходімо я вас нагодую! — запропонувала сусідка.

— Дякую, але ми поспішаємо, — відмовилась Настя. — Чекаємо на лікаря, після обіду повинен прийти оглянути Геника.

— Йде на поправку?

— Так. А як там Люда? — поцікавилася Настя, бо з Людмилою вони виросли разом, дружили, потім вона переїхала в Суми, тож тепер бачилися рідше. Лише зараз Настя згадала, що вже тижнів зо два не телефонувала подрузі дитинства.

— А! — сусідка невдоволено махнула рукою. — Не можу я з нею спокійно розмовляти.

— Чому?

— Повністю зомбована телевізором, — пояснила Валентина Петрівна, — намагається мені довести, що нова київська влада — не фашистська хунта. А я знаю, що тепер добра не чекай — дорвалися до влади фашисти.

Настя аж спалахнула. Валерій, знаючи дружину, зрозумів, що розмова має всі шанси закінчитися сваркою, тому одразу смикнув Настю за рукав.

— Годі вам язиками плескати! — навмисно невдоволено сказав він. — Ще й росинки в роті не було, а вам аби ляси поточити.

— Добре, — видихнула Настя. Вона подякувала сусідці за Барсика і на прощання сказала: — Я сьогодні ж зателефоную Людмилі, бо так замоталася у справах, що й вгору ніколи глянути.

— Воно й не дивно, — підсумувала сусідка, — недогледіли сина, тепер маєте клопіт.

«Опель» уже відгукнувся запущеним двигуном, тож Настя поспішила до автівки.

— Настю, — мовив Валерій, коли вони рушили, — вислухай мої поради, тільки, будь ласка, мовчки.

— Гаразд.

— Ти можеш мати свою думку — це твоє право, свої погляди та переконання. Але я прошу тебе: не загострюй кути, якщо вони й так гострі. Не потрібно нав’язувати свої переконання іншим — вони теж мають право на свої погляди, на свою думку, можливо, хибні, але свої. Ти ж бачиш, як зростає напруження у людських відносинах, одні кричать: «Почуйте Донбас!», інші волають: «Дослухайтесь Києва!» Не потрібно протиставляти схід та захід. Ну відшумів Майдан, загинули діти, батьки, чоловіки — досить! Незабаром все стихне й час розставить усе по місцях, а своїми доказами ти не зміниш думки ні майданівців, ні антимайданівців, бо кожен уже визначився. Тож чи не краще помовчати, ніж розсваритися з усіма, з ким можна?

— Мене просто бісить…

— Ось я про те й веду мову, — спокійно продовжив чоловік. — Тримай свої емоції та переконання при собі. Я теж не згоден з новим керівництвом країни і Майдан вважаю помилкою…

— Помилкою?! — у Насті спалахнули щоки, блиснули недобрим вогником очі. — Тож поранення сина теж помилка?! Він пролив свою кров за кожного з нас! Не він, а ти повинен був стояти на Майдані! Тобі не набридло жити так, як живемо ми?!

— Нормально ми живемо. Ще невідомо, як при новій владі будемо жити, — не підвищуючи голосу, сказав Валерій. — Ти впевнена, що життя покращиться? Що країні краще буде в Євросоюзі, аніж у союзі з братами-слов’янами? З чим Україна прийде в Європу? З голими сідницями? Потрібні ми там, як п’яте колесо возу!

Настя мовчала. Вона пильно вдивлялася в дорогу, немов хотіла побачити там щось незвичне чи рідкісне, а між її бровами залягла зморшка.

— Чому мовчиш? — звернувся до неї чоловік. — Нема чим крити?

— Мені нема чого сказати батькові, який міг втратити сина, але залишився при своїх інтересах. Я не буду сперечатися з людиною, яка не поділяє переконання свого сина і вважає його пролиту кров марнотратством.

До самого дому вони їхали мовчки. Настя трохи заспокоїлася, коли почала відволікатися думками. Вона згадувала дитинство, свою подружку Люду, з якою були нерозлийвода. Шкода, що зараз вона далеко. Людмила працювала в одній з обласних газет Сумщини, була одружена, але родині Бог не послав діточок, тому всю себе вона віддавала улюбленій роботі та чоловікові, з яким жила у злагоді. «Потрібно не забути їй зателефонувати», — подумала Настя, підіймаючись сходами будинку.

Удома на кухні вона побачила за чаюванням свекруху та її незмінну подругу Семенівну. Настя привіталася. Не дуже радувала присутність сторонньої людини саме зараз, коли хочеться спати і вона стомлена та голодна. Зараз потрібно розігріти поїсти собі та чоловікові — він пішов відганяти машину на стоянку. Настя мовчки налила борщ у миски, поставила у мікрохвильову піч, примостилася на краєчку стола, щоб нарізати хліб.

— Де ви були так довго? — запитала свекруха.

— Потім розповім, не зараз, — відповіла Настя, — я дуже стомлена. А як там Геник?

— Добре, — відповіла Лідія Іванівна, — він нагодований, зараз потихеньку ходить по кімнаті.

— Хочеш, скажу тобі відверто? — звернулася до Насті Семенівна і, не чекаючи згоди, продовжила: — Ви всі винні, що сина не вберегли. І в тому, що сталося з ним, найбільша провина лежить на тобі, Насте, як на матері. Ти повинна була падати на коліна, чіплятися йому за ноги, плакати, молити, але не відпустити на Майдан. Ти йому дозволила поїхати туди, тож тепер підіймай його на ноги. Та доведи йому, що він попав під недобрий вплив бандерівців, хай їм грець! Лише на Донбасі працьовитий народ, який годує всю країну і їх, невдячних, також. Ну помилився хлопець, так нехай хоч зараз за розум візьметься! Геник — добрий, чуйний, ось таких американці й ловлять на гачок. Я читала, що план свій вони вже давно розробили, залишалося лише знайти таких, вибач, дурників, як твій син.

Настя ледь стримувала себе, щоб не дати вибухнути вулкану, який уже клекотів у її душі.

— Я ні про що не шкодую, — сказав Геннадій. Усі повернулися й здивовано подивилися на хлопця, що стояв у дверях. — Я все чув і хочу вам, Семенівно, сказати, що я сам, чуєте, самостійно, без матері прийняв рішення їхати до Києва. Якщо вам цікаво, то мені було нелегко туди дістатися, коли потяги на Київ скасовували, а з тих, що відправляли, знімали юнаків. Але я дістався столиці «перекладними» автівками, мерз на Майдані не за планом американців, а за своїми переконаннями. Ми стояли там, виборюючи свободу не лише собі, а й вам, Семенівно, і бабусі, й моїм батькам, і всім нам. Ви це зрозумієте, але згодом, не зараз, і тоді вам стане соромно за свої слова. А зараз прошу вас вибачитися перед моєю мамою.

— Що-о-о?! — в один голос протягли бабці. — Вибачитися?

— Саме так! Ви її образили, а цього я не дозволяю робити ні вам, ні будь-кому іншому.

— Чому я повинна вибачатися?! — витріщила очі невдоволена жінка.

— Як ти посмів?! — скрикнула бабуся хлопця.

— Усе! Досить! — Настя кинула ніж на стіл. — Я не хочу ваших вибачень, — звернулася вона до Семенівни, — прошу вас лише про одне: дайте мені спокій!

Настя підійшла до сина, взяла його під руку.

— Ходімо в твою кімнату, — сказала майже спокійно, — незабаром прийде лікар.

— А їсти? — крикнула їй навздогін свекруха.

— Перехотілося, — відповіла тихо.

Розділ 11


Уля сиділа віддалік і, як завжди, щось малювала.

— Чому ти раніше не приходила? — запитав її Геннадій. Він лежав у ліжку, намагаючись розгледіти обличчя дівчини, але вона нахилила голову і чуб прикривав його.

— Не хотіла тобі заважати одужувати.

Він намагався здогадатися, чи всерйоз це сказано, чи жартома, але не зміг.

— А я сумував за тобою, — сказав після хвилинної паузи.

— За мною, чи за моїм мовчанням?

Така як завжди: неговірка, тиха, скромна. Уля — як непрочитана книга: загадкова, таємнича, навіть важко здогадатися, про що вона думає.

— Я мала намір поїхати на Майдан, але на роботі сказали, що одразу звільнять, — сказала вона, не підводячи голови. — Та й батьки були проти. Вони ще не зрозуміли, що я вже доросла і свій шлях маю вибирати самостійно. Можливо, потрібно було плюнути на все і поїхати? — Чи то питала, чи розмірковувала дівчина. — Принаймні відчувала себе причетною до ходу історії. Ти — молодець! Творець історії, про таких напишуть книжки, а я нічого не встигла зробити, але Майдан іще стоїть, тож можна поїхати.

Знову незрозуміло, чи питає, чи розмірковує.

— Без тебе обійдуться, — усміхнувся Геннадій. — Хто тут буде дизайни кімнат робити? Ти ж найкраща у місті!

— Ти хотів сказати «найкращий дизайнер»?

Нарешті випрямилася, подивилася прямо у вічі. Очі великі, сині, бездонні, мрійливі.

— Не чіпляйся до слів, скажи краще, як ти тут жила?

— Я? Не відриваючись від екрана телевізора або монітора. Здавалося, що вимкнеш на годину, а на Майдані щось відбудеться і ти не будеш знати. Мені здається, вся країна лягала спати і вставала з новинами. Звичайно, багато хто в нас так і не зрозумів, що там відбулося, не повірили, що стояли не за гроші, не на проплачених мітингах, а за ідею. Це було щось неймовірне! Ніби вся країна ожила, стріпнулася, прокинулася після сну, тривожно забилося її серце під назвою Майдан, і ми могли бачити, як воно б’ється, палає шинами, задихається кіптявою, як його б’ють, намагаються знищити, потоптати, розстріляти, а воно живе, воно народжує націю, змушує згадати, що її діти — справжні українці, і вони там, у буремному Києві!

Уля так довго і палко ще ніколи не говорила. Вона схаменулася, почервоніла, опустила голову, але й так було помітно її червоні маленькі вушка.

— Тоді я подумала, — продовжила вона вже тихим звичним голосом, — що тим хлопцям не буде соромно дивитися у вічі своїм дітям, які колись запитають батька, де він був під час революції. Ось тобі, наприклад, не буде соромно відповісти, бо саме ти творив історію, а я… Що скажу я? Сиділа у теплі, у м’якому кріслі й малювала картинки для замовників?

— Ще багато справ попереду, встигнеш і ти зробити свій внесок в історію, — заспокоїв дівчину Геннадій. — І боротися ще доведеться, щоб не пролізли до влади злодії. Зробити люстрацію, побороти корупцію, яка іржею роз’їдає країну… Ой, Улю, справ нас чекає море! Це добре, що ти замислюєшся над майбутнім країни. А як щодо особистого?

— Що ти маєш на увазі?

— З кимось зустрічаєшся? — прямо запитав Геннадій.

Уля мовчала. В цілковитій тиші було чути, як скрипить олівець, виводячи щось на папері.

— Тебе чекаю, — підвела вона голову і всміхнулася якось сумно. — А ти все зайнятий, та й взагалі всіх найкращих хлопців уже розібрали.

— І тобі нікого не залишили?

— Ні, — стенула плечима.

Геннадій подумав, що він ні разу не бачив Улю з кимось у парі. Він навіть не знав, чи колись вона з кимось зустрічалася, чи ні. Він звик у ній бачити друга, майже хлопця, як його друзі, не дуже переймаючись питанням, чому дівчина завжди сама. Зараз йому стало незручно за свою байдужість та неуважність. Друзі зазвичай самі розповідали про знайомства з дівчатами чи розставання, лише Уля про це ніколи не заводила мови. Іноді на відпочинку вони підсміювалися, що їй потрібно змінити стать, бо вона пацанка, або казали, що залишиться у старих дівах. Чому він раніше не думав про те, що вони, не розуміючи того, ненавмисно можуть робити їй боляче? Можливо, у неї було нерозділене кохання і дівчині не було з ким поділитися?

— Улю, у тебе є гарна подруга? — спитав Геник.

— Нема.

— А з ким ти ділишся, коли тобі на душі кішки скребуть?

— Сама з собою, — всміхнулася Уля. Вона підвелася, простягла аркуш. — Це тобі, на згадку про сьогоднішній день.

На папері малюнок: він лежить у ліжку, прикритий під пахви ковдрою.

— Схожий! Навіть дуже! — розглядаючи зображення, сказав Геннадій. — У мене ціла колекція твоїх малюнків.

— У мене нема жодного.

— Чому?

— Люблю робити подарунки, — відповіла Уля. — Ти одужуй, а я вже піду. Мені час йти.

Вона нахилилася, легенько торкнулася щоки хлопця. Губи м’які, ніжні, не нафарбовані, а чомусь пахнуть полуницею.

— Заходь іще, — попрохав на прощання.

— Добре. Зайду, — сказала у відповідь і тихо зачинила за собою двері.

Геннадій підвівся з ліжка, підійшов до вікна. Уля вже встигла вийти з під’їзду й прямувала кудись тротуаром. Тоненька фігурка, коротка зачіска, джинси — все нагадувало в ній хлопчика-підлітка, проте тендітність, добре окреслена лінія стегон, обтягнутих вузькими джинсами, жіночні плечі не давали сплутати її з юнаком. Справді, чому вона завжди самотня? У неї гарні риси обличчя, шкіра бліда, але чиста й гладенька, повні жіночні губи, виразні очі в обрамленні пухнастих вій. Не віриться, що така дівчина обділена увагою чоловіків. Тож у чому річ?

Геннадій чув, як хтось подзвонив у двері і бабуся почовгала відчиняти.

— Агов! Це я, — почув він голос Льошки. — Лугандія! — прозвучало радісно замість вітання. — Бачу, що справи вже краще?

— Привіт, Льончику! — відповів Геннадій. — Радий тебе бачити, — міцно потис руку товаришу, не втримався, обійняв його, поплескав по плечу. — Я такий радий, що ти завітав.

— Вибач, що не заходжу частіше.

— Облиш! Чи я не розумію? Таня, мама, робота, а тут ще й я! До речі, як мама?

— Хворіє. Незабаром буде оформлятися на пенсію, гадаю, що почуватиметься краще, ніж на роботі з дітлахами.

— А як справи з Тетянкою? — поцікавився Геннадій, бо до цього часу Льоня не обмовився про неї жодним словом. Гена чекав, що друг сам розповість, але він чомусь мовчав. — Ще не розлюбила?

— А чи кохала? Це ще питання, — намагаючись говорити безтурботно, сказав Льоня. — Раніше здавалося, що у нас все по-справжньому, але останнім часом чи то охололи наші відносини, чи очі у мене відкрилися. Розумієш, Генику, вона постійно заводить розмови про гроші. Згоден, що матеріальне становище відіграє значну роль у нашому житті, але воно не може проходити червоною лінією у стосунках між закоханими.

— Можливо, ти перебільшуєш? Кожна жінка хоче жити у статках, — напівжартома мовив Геннадій.

— Коли захворіла мама, то довелося багато коштів викласти на лікування, а подарунки, походеньки по кафешках із Танею довелося урізати. Одразу ж помітив невдоволення з її боку. Мені навіть здалося, що вона ладна була мене покинути, але якось усе обійшлося. Але знову пішли натяки, що справжній чоловік повинен вміти заробляти гроші, щоб вистачало на всі потреби та забаганки жінки. Мало не посварилися. Я втримався і сказав, що потрібно тоді шукати знайомства з олігархом, бо в пересічного громадянина не вистачить статків на потреби жінки. Вона щось пирснула, що потрібно знайомитися не з олігархами, а зі справжніми чоловіками, що приказка «з милим рай і в халупі» давно вже не актуальна. Слово за слово — і ми на тиждень розбіглися.

— А потім знову помирилися?

— Так, — зітхнув Льоня, — помирилися, але я відчуваю, що наші відносини стали натягнутими, як тятива. Мені здається, що я не головне у її житті, а якийсь додаток до нього, який може стати непотрібним, якщо знайдеться більш перспективний об’єкт. Мені здається, що жінка повинна дивитися на свого обранця захопленими і закоханими очима, а не зверхньо, ніби ти нікчема.

— А ти не накрутив сам себе? — Гена пильно подивився другові у вічі.

— Здається, ні, — невпевнено відповів Льоня.

— Коли здається, треба хреститися, — посміхнувся Геннадій. — Ти гадаєш, що моя Оксанка задоволена моїм становищем? Вона також може кудись переметнутися, туди, де краще й гаманець товщий, але я не поспішаю порвати стосунки. Розірвати їх легко, з’єднати важче. Жінку потрібно тримати біля себе, показувати весь час, що ти її кохаєш. Ти думаєш, мені легко від того, що вона не поділяє мої погляди, не розуміє, чому я поїхав на Майдан? Але я маю надію, що з часом все стане на свої місця і ми порозуміємося. Можливо, й тобі не слід поспішати з висновками? Може, варто ще почекати, подивитися, що буде далі?

— Я так і роблю, але не такі, зовсім не такі в моєму уявленні повинні бути стосунки між закоханими.

— Не вистачає романтики?

— Не вистачає, — погодився Льоня, — все якось прісно та буденно. До речі, на кого ти так дивився у вікно?

— Ти, бува, не знаєш, чи Уля зустрічається з кимось? — замість відповіді спитав Гена.

— Здається, що ні.

— А в неї колись був хлопець?

— Такого на моїй пам’яті не було. А чому ти цікавишся?

— Та так. Сьогодні зрозумів, що я її зовсім не знаю. Тобто мені здавалося, що я про неї знав усе, але виявилося, що нічого не знаю про її особисте життя. Вона завжди поруч, тиха, розумна, але така замкнена у собі, що нікому з нас не дала зазирнути у свою душу.

— А хтось із нас намагався це зробити? Уля, зроби те, Уля, зроби се — вона безвідмовна, а ми всі бездушні сухарі. Вона — жінка, а ми забули про це, прийнявши у свою чоловічу команду. Що ми зробили для неї як для жінки? Купували в складчину подарунок на Восьме березня? Ми дарували їй парфуми, навіть не спитавши, чи вони їй потрібні? Чи подобаються такі? Ніхто з нас не поцікавився її смаками, бо всіх влаштовувала щира усмішка на її обличчі та вдячне «Дякую, мої друзі!».

— Ми — егоїсти, — додав Гена до промови друга. — Тупі самозакохані барани. А ти помічав, що вона доволі-таки приваблива?

— Якщо ти натякаєш, щоб я покинув Тетяну і звернув увагу на Улю, не вийде. Улянка — друг, а ось на тебе, як мені здається, вона іноді кидає далеко не дружні погляди, — зауважив Льоня.

— Не вигадуй, — всміхнувся Геннадій, — тобі здалося. Між нами не може нічого бути, бо Уля — наш друг.

— І все-таки вона не чоловік, а жінка, — зітхнув Льонька.

Розділ 12


Нарешті випала нагода зібратися разом родинам Овчаренків та Агафонових, щоб посидіти за пляшкою пива й потеревенити. Аліса прийшла з сином Іваном, але без чоловіка. Андрій був проти того, щоб родина займалася бізнесом, тому не пхав носа у торгові справи, працював охоронцем на стоянці й, коли мав вільний час, намагався побути наодинці. Звичайно, до компанії долучився Вадим, який, на відміну від Андрія, не хотів залишатися на самоті. Іван пішов до кімнати свого друга, а на столі швидко з’явилися пляшки з пивом і тарань. Велика родина Агафонових уже звикла до маленької кухні, яка була не більше п’яти з половиною квадратних метрів, але якимось чином тут поміщалися усі. На диво, тут разом з мешканцями знайшли своє достойне місце чимало каструль, пателень, тарілок, холодильник, запаси харчів ще й м’який «куточок» з невеликим столом. П’ятеро людей розсілися, й ніхто нікого не штовхнув, хіба що Аліса важко вмостила своє масивне тіло на табуретку збоку. По одному квадратному метру на людину, плюс меблі й усе начиння кухні — всім знайшлося місце.

Полилися неквапливі розмови. Звичайно, все звелося до політики, особлива увага — кримському референдуму.

— Я не вірю, що 96,77 відсотка проголосували в Криму за приєднання до Росії. Севастопольців 95,6 відсотка… — сказала Настя. — Ніколи аж стільки наших людей не ходило ні на які вибори. А тут така явка! Навіть смішно.

— А я, наприклад, вірю, — мовила Аліса, відсьорбнувши пивну пінку. — І всі у нас на ринку вірять, бо Крим давно хотів приєднатися до Росії.

— Алісо, ти щойно з Криму? — посміхнувся Вадим.

— Мені не потрібно туди їхати, бо є купа знайомих, — відповіла Аліса.

— Голосування під дулами «зелених чоловічків», — сказала Настя, — так, здається, пишуть закордонні газети?

— Я не читаю, що вони там пишуть, — зауважила Аліса, — але сама по телеку бачила, як раділи люди, як на їхніх очах були сльози радощів. Скажеш, не так?

— Майже сто відсотків проголосували за приєднання до РФ, а кримські татари були проти, — розмірковувала вголос Настя. — Виходить, їх голоси не враховані? Чи за них заздалегідь поставили в бюлетенях «галочки»?

— Я не переймаюся долею кримських татар, — відриваючи зубами шматок тарані, сказала Аліса, — але знаю, що тепер з братнім російським народом Крим буде, як сир у маслі.

— Кажеш, з братнім? — втрутився у розмову Вадим. — А що наш «брат» прислав на українську землю своїх озброєних «зелених мовчазних чоловічків», притягнув туди військову техніку — це по-братньому?

— Мені, звичайно, шкода кримських татар як людей, — кинула Аліса, — але ж вони побачать, що їм буде краще в Росії, то й заспокояться. Яка різниця, де жити? Аби жилося добре.

Почалися розмови, суперечки, докази. Настя вийшла з чоловіком на балкон перекурити.

— Як ти гадаєш, — спитала вона Валерія, — загарбники підуть з Криму?

— Мені нема більше про що думати, — грубо відповів чоловік. — Нехай живуть люди, якщо їм так подобається. Обіцяють зарплати й пенсії зрівняти з російськими. Ти знаєш, які в них пенсії?

— Але ж ціни набагато вищі.

— Гірше, ніж тут, не буде.

— Ти не припускаєш, що Росія на цьому не зупиниться? Що піде далі?

— Навіщо їй Донбас? Путіну потрібний був Крим як стратегічне місце. Він його отримав безперешкодно, без кровопролиття. Мешканці Криму хотіли життя такого, як у Росії? Хотіли — й отримали. Навіщо ти забиваєш дурнею голову?

— Я просто не уявляю, що б зі мною було, якби на своїй вулиці я одного дня побачила «зеленого чоловічка», — промовила Настя, задивившись вниз із балкона.

— Не фантазуй, — м’яко сказав чоловік.

— А що б ти робив, якби на нашу вулицю приїхав броньовик?

— Подивився б на нього, — усміхнувся Валерій.

— А я пішла б партизанити.

— Ти?! Партизанити? Це тобі не Сумщина, де можна в лісах сховатися і за три метри тебе не помітно, — всміхнувся чоловік. — У нас навколо сосни, й ті висаджені рівними рядками, тож партизанити не зможеш — ніде сховатися навіть, щоб непомітно попісяти.

— Я не жартую, — серйозно сказала Настя, — я б ночами насипала пісок у баки техніки чи ще якусь капость робила б. Я б убивала непроханих гостей, отих ненависних «зелених чоловічків».

— Голими руками озброєних людей? — розсміявся Валерій. — Насте, не мели дурниць! Ти — доросла жінка, а не дитина. Уявляєш, як це — відібрати у людини життя? Гадаєш, ти на це здатна? Та ти жучка, який залетів у кімнату, не вбиваєш капцем, а береш акуратно ганчіркою і випускаєш на волю.

— То жучок, а загарбники — інша справа.

— Ой! Не хочу слухати твою дурню!

— То йди послухай дурню Аліси, — огризнулася Настя.

— То не дурня, а голос народу. Де в нашому місті можна дізнатися найсвіжіші новини?

— Звичайно, що на ринку! Туди рікою стікаються всі чутки й плітки.

— Ти так завжди кажеш, а багато з того, що казали на ринку, пізніше виявлялося правдою. Чи не так?

— Йди слухай, — трохи роздратовано промовила Настя.

Валерій пішов, а Настя не хотіла повертатися до компанії. Вона стомилася від постійних суперечок, коли кожен вважає себе таким політично підкованим, що має право доводити іншим свою правоту. Суперечки всюди: вдома, на робочих місцях, в міському транспорті, на базарі, у дворах, на кухнях. Люди чують лише самих себе і стали глухі до інших. Набридло!

— Можна? — Настя почула голос Вадима.

— Заходь, не зачинено, — жартівливо озвалася до друга.

— Про що задумалася?

— Щойно говорила з чоловіком про можливість появи тут «зелених чоловічків», — пояснила Настя.

— Тут? У нас? Ні, цього не буде, — заспокоїв Вадим.

— Але ж допустили їх появу в Криму?

— Є багато чого незрозумілого для нас, але я впевнений, що новий уряд зробить усе, щоб тих капосників у нас не було. Думаю, що зараз частину прикордонних військ із заходу перекинуть на східні кордони. Все буде добре, — він усміхнувся, і від щирої усмішки Вадима Насті стало на душі спокійніше.

— Ходімо до гостей, — сказала вона, — бо щось мені зимно.

Розділ 13


На новій роботі в Рубіжному Насті та Валерію було складно. Починалося все добре. Вони швидко пройшли медогляд. Зробили це ще тоді, коли працювали на колишній роботі, потому дочекалися перевірки службою безпеки, й тільки розрахувалися, наступного дня поїхали на нове місце роботи. Із позитивного було лише те, що подружжя на їхнє прохання поставили до роботи в одну зміну. Вони гадали, що знайдуть робітників із Сєвєродонецька, щоб скластися на пальне і їздити разом на роботу, але не вийшло. Виявилося, що з такими людьми у них не збігаються зміни. Тож бензин довелося купувати самотужки. Рейсовими міжміськими автобусами теж неможливо було дістатися до роботи, бо вони ходять по маршрутах лише з шостої ранку до п’ятої години вечора, а три зміни не збігаються з рейсами.

Несподіванкою стало те, що на заводі не видають спецодягу і засобів індивідуального захисту. Настя була шокована. Усе життя вони працювали на хімічних підприємствах, але такого ще не зустрічали: ані захисту, ані дотримання правил безпеки. Ще більше вона була здивована, коли побачила, як з-за колон із хімічними реактивами чоловіки дістають пляшечки зі спиртовими аптечними настоянками трав, які пронесли через прохідну в лотках із кашею. Вони пили щодня, криючись від керівництва. Та що там настоянки, коли курили «травку» й частенько декому навіть вдавалося «ширнутися» за рогом приміщення. І це на вибухонебезпечному підприємстві! Хотілося кинути все і бігти звідси куди подалі, але стримувало те, що син дуже повільно одужував, тож потрібні були гроші.

— Роби свою справу і ні на що не звертай уваги, — порадив чоловік, коли вона розповіла про наркоманів, з якими доводиться працювати. — У моєму цеху така сама історія, але я не можу щось змінити. Хіба у нас є вибір?

Вибору не було. Тому вона старанно виконувала всі вказівки керівництва, яке обіцяло через півроку після того, як складуть іспити за інструкціями та добре себе зарекомендують, перевести їх на посаду бригадирів. За два тижні їм видали аванс — отримали по вісімдесят гривень. Настя підрахувала витрати на пальне: вони набагато перевищували сукупний заробіток. Проте це не зламало її, і вона вперто продовжувала добросовісно виконувати свої обов’язки. За три тижні на новій роботі несподівано їй стало зле й вона виблювала. Вирішила, що то даються взнаки нервова напруга й хвилювання за матір, яка за весь час зателефонувала лише один раз. Мама сказала, що живе у людей, які їй дали прихисток, і вони допоможуть знайти Ніну, а телефон свій вона загубила. Настя хотіла спитати, куди їй надіслати поштовим переказом гроші, щоб вона купила новий телефон, але не встигла, зв’язок перервався. Уже потім, згадуючи та аналізуючи кожне почуте слово, Настя зрозуміла, що голос у матері був незвично сумний, він тремтів і був якийсь чи невпевнений, чи зляканий. Чому ті добрі люди не дадуть їй ще раз зателефонувати? Щось там було не так, але хоча б дізналася, що мама жива.

Настя не зізналася чоловікові, що її на роботі знудило. Наступного дня знову все повторилося. Вона працювала в цеху з переробки сирого бензолу, де стояв неймовірно неприємний запах органіки, а засобів захисту не мала. Тож за кілька хвилин її знову знудило, запаморочилося в голові й вона ледь встигла вибігти на свіже повітря і знову довго блювала. Жінка поверталася на своє робоче місце, але за півгодини її знову нудило. І так щодня. Трохи втішило те, що видали їм на зарплатню ще по сто гривень і попереду були два вихідні дні. Настя мала намір добре відпочити та виспатися. Коли поверталися додому, попросила чоловіка зупинитися біля аптеки. Забігла, купила пляшечку барбовалу та валер’янку в таблетках.

Настя повернулася на роботу після вихідних з новими силами і добрим настроєм, але вже за годину стояла на вулиці, знемагаючи від постійного блювання. Вирішила, що потрібно з цим змиритися. Врешті-решт, організм людини має здатність пристосовуватися і не до такого смороду, тож вона витримає. Але за кілька днів вона вийшла з цеху й знепритомніла. Викликали її чоловіка та медика, привели до тями й відпустили того дня раніше додому.

— І давно у тебе блювання? — спитав Валерій, коли їхали додому.

— Весь час, — зізналася Настя.

— Чому ти мовчала?

— У нас є інший вибір? — повторила його слова.

— Більше ти там працювати не будеш, — сказав він. — Щось знайдемо інше.

— А тебе не нудить?

— Нудить, — відповів він, — але у мене нема вибору.

До самого дому вони їхали мовчки, а вдома їх чекала несподіванка. З Києва повернувся Вадим. З його змарнілого та вимученого обличчя Настя здогадалася, що про сина він нічого не дізнався. Так і було. За вечерею Вадим розповів, що знову звертався до міліції, їздив по лікарнях, ходив із портретом Левка по Майдану і все марно. Один юнак на Майдані сказав, що бачив його з дівчиною звечора, а коли «беркутівці» почали розгін людей, він втратив їх з поля зору і більше не зустрічав. Настя намагалася втішити, але не могла підібрати слова підтримки для свого друга.

— Усе буде добре, — сказала вона банальні слова й потисла його руку. — Ось побачиш!

— А ти чому така бліда? Схоже, хворієш? — спитав Вадим.

Настя всміхнулася куточками губ. Чи не дивно, що зміни в ній швидше помітив Вадим, ніж її чоловік? Вона коротко розповіла про роботу та про хвилювання за матір.

— Щодо роботи, мої друзі, можете не хвилюватися, — сказав Вадим. — Після приїзду зустрів свого давнього знайомого. Він нещодавно влаштувався на роботу на Лисичанський нафтопереробний завод, який зараз належить «Роснафті». Там іде набір робітників, завод мають незабаром запустити, — веселим голосом закінчив Вадим.

— Вкотре? — скептично запитав Валерій. — Чи вперше намагаються його довести до ладу? Власники змінюються, НПЗ то намагаються запустити, то розбирають усе на брухт. Історія повторюється?

— Зважаючи на те, кому насправді належить «Роснафта», можна здогадатися, що завод незабаром запрацює. Зараз тривають пусконалагоджувальні роботи, оголошений набір робітників, там видають посезонний спецодяг, є побутові кімнати, душові, кімнати для приймання їжі, де є все необхідне, — продовжив Вадим, — зарплатня теж непогана.

— Яка? — спитала Настя.

— Ті, хто працює у першу зміну, отримують по дві тисячі з гаком, а хто працює позмінно — до трьох із хвостиком. Можливо, керівні посади вам не дадуть, але апаратниками повинні прийняти. На мою думку, вам потрібно тікати з вашої роботи — і чим швидше, тим краще.

— Добре, — погодилася Настя. — Завтра поїдемо в Лисичанськ і все дізнаємося.

— Згоден, — підтримав її чоловік.

— Я піду до Геника, — Вадим підвівся, — вже скучив за ним.

Геннадій зрадів приходу дядька Вадима. Йому завжди було приємно спілкуватися з дядьком-добряком, якого знав змалку. Він ставився до Гени як до свого сина, а коли зник Левко, то почав частіше заходити до нього.

— Як ти, козаче? — потис руку Гені. — Уже ліпше виглядаєш, це радує.

— А у вас сумні очі, — сказав Геннадій. — Не дізналися нічого нового?

— Поки що ні. А у мене для тебе є сюрприз!

— Це добре. Люблю приємні несподіванки! — усміхнувся хлопець.

— Це тобі, — дядько Вадим поклав на стіл ключі від авто. — Левкові обіцяв купити невеличкий мікроавтобус, бо йому не терпілося підробляти. Він мріяв по вихідних займатися приватними перевезеннями, тож я купив уживаний «Форд Транзит». Непогана автівка, німці вміють робити машини. П’ять пасажирських місць, півтори тонни вантажу потягне. Я купив її в надії, що син на відстані відчує мою турботу і це допоможе йому повернутися додому… Повна дурня. Чи не так? — сумно сказав чоловік.

Геннадій помітив, як дрібно тремтять пальці дядька Вадима, як здригнувся його голос.

— Левко повернеться, так буде, — сказав Гена. — Ви мені вірите?

— Я вже не знаю, у що мені вірити, у що — ні, а ти бери ключі. Одужаєш, будеш працювати на власній автівці на самого себе, а не на якогось дядю. Не візьмеш — ображуся і більше не прийду.

— А якщо Левко завтра повернеться?

— То буде найкращий і найщасливіший день у моєму житті, а поки його… Бери, не відмовляй мені.

— Але ж це дорога річ, — запротестував Геннадій, — може статися, що або я її розіб’ю, або хтось зачепить. Що тоді?

— Найдорожча річ — наше життя й життя наших дітей, — сказав чоловік, — бери, користуйся, то лише шматок заліза.

— Дякую, — сказав розгублений і розчулений хлопець.

Розділ 14


Коли Настя з чоловіком написали заяви про звільнення, бригадир невдоволено сказав:

— Я так і знав, що ви не будете працювати. Усі хочуть лише командувати, а роботи з вас немає. Ось утримати б з вас гроші за те, що ми вас навчали, змарнували свій час.

Настя вже й рота розкрила, щоб сказати, що за такі умови праці потрібно судитися з підприємством, але Валерій кинув на неї суворий погляд і вона стрималася — їм потрібно було звільнитися без обов’язкового відпрацювання двох тижнів. Коли вони вийшли за прохідну, Настя з полегшенням зітхнула.

— Невже скінчилися жахіття? — сказала вона. — Усе життя буду згадувати цю роботу як страшний сон.

— Це не завод, а гетто, — додав чоловік, — напевно, фашисти у таборах так не знущалися з людей. У нас жінка послизнулася, впала і вдарилася головою так, що знепритомніла. Ми її підняли, привели до тями, хотіли викликати лікаря, а вона просить, щоб не викликали. Виявилося, що їй залишилося допрацювати кілька місяців, щоб отримувати пенсію по першій сітці шкідливості, тож вона злякалася звільнення. Уявляєш, у неї струс мозку, кров юшить з рани, а вона стала до роботи.

— Жах! А потім пішла до лікарні?

— Уяви собі, що ні. Розповіла, що рану зашив їй знайомий ветеринар, сама накупила таблеток і ходить на роботу, хоча по два рази на день непритомніє. Якесь середньовіччя! А з іншого боку, її можна зрозуміти, бо де ще вона в такому віці влаштується на роботу?

— У нас бригадир проходив по території і непомітно кидав кілька зіжмаканих шматочків паперу. Знаєш, навіщо? Щоб повернутися й вказати на неналежне утримання робочого місця — гарна підстава позбавити преміальних. Хлопці розповідали, що таким чином премій позбавляли всіх працівників.

— А рило йому ніхто не набив?

Настя не відповіла. Їм потрібно було якнайшвидше пройти медогляд, бо на НПЗ вже подали заяви. Вирішили не гаяти часу й одразу поїхали до поліклініки.

Спочатку їх змусили оплатити медогляд. Швидко заплатили в касі й побігли займати черги в різні кабінети. Кілька лікарів після огляду без жодних проблем поставили підписи під словом «здоровий», але в окуліста у Валерія виникли проблеми.

— І навіщо я зізнався, що читаю в окулярах? — бідкався він. — Можливо, й підписав би, а то почав розказувати, що потрібний допуск на висоту, а з поганим зором не можна, може запаморочитися в голові. Якась дурня!

— Вимагає гроші, — констатувала Настя. Вона дістала з гаманця сто гривень. — Йди ще раз.

— А як я віддам? Там медсестра сидить.

— Подавай разом з карткою, — порадила Настя.

— А якщо не візьме?

— Покажи мені хоч одного лікаря у нашому місті, який не бере гроші, — посміхнулася вона. — Йди, не сумнівайся: до хабарів їх уже до нас привчили.

Валерій вийшов із кабінету сяючий.

— Підписав! — радісно прошепотів він.

— А що я тобі казала?

З наступного кабінету чоловік вийшов й одразу сказав:

— Дай ще сто гривень.

— Що ще не так? — запитала Настя, віддаючи купюру.

— Ніколи не думав, що хірурга так зацікавлять мої сідниці. Знайшов шишечку, каже, що з гемороєм не можна працювати, бо може відкритися кровотеча. У мене вже дах їде!

Коли пройшли всіх лікарів, поїхали на завод, бо там потрібно було пройти медогляд у кардіолога. У Валерія не виникло проблем, а Насті заявили, що є підозра на відхилення від норми, тому потрібно зробити кардіограму й принести висновок. Знову повернулися в Сєвєродонецьк. Порадились і вирішили, що краще йти в приватну клініку. Як виявилося, там на прийом черга на кілька днів наперед. Вклали в руку медсестрі п’ятдесят гривень — і ніякої черги. Знову оплата через касу і гроші під медичну картку. Задоволені результатом, поїхали на завод.

Кардіолог довго розглядала кардіограму. Настя сиділа перед нею так, ніби ненароком сіла на розпечену пательню. Вся трусилася від хвилювання, аж спітніла, розчервонілася й стисла міцно кулаки. Лікарка єхидно подивилася на неї і направила на дообстеження на тренажері, який називають по-простому «велосипед». Довелося знову повертатися і чекати наступного дня. Потім знову давала хабара й отримала те, що потрібно. Виявилося, що цього замало. Лікар дала направлення на УЗД серця. Знову оплата в касі й особисто лікареві. Поїхали до Лисичанська, цього разу їй пощастило, бо кардіолог заводу пішла у відпустку, а інший лікар без проблем написала таке бажане «здоровий», хоча Насті було не зрозуміло, чому «здоровий», а не «здорова».

— Тому що ти для лікаря пацієнт, а не жінка, — пояснив Валерій.

— Взагалі ми для них скарбничка, з якої можна при нагоді дістати гроші, — сумно промовила Настя.

— Ми самі привчили їх до цього, тому не треба тепер скиглити.

— Наш син із друзями хотів змінити цю систему, зруйнувати, щоб можна було чесно жити.

— Вважаєш, щось змінилося чи зміниться? Піди на ринок, прислухайся, про що говорять люди. Думаєш, будуть у захваті від того, що перестане брати хабарі, наприклад, податкова інспекція? Чи суддя або прокурор? Вони проклинають Правий сектор, бандерівців і весь Майдан за це, бо роками звикли до того, що найпростіше дати на лапу, ніж добиватися справедливості, якої в нашій країні давно нема. Ось якби кожен з нас перестав давати хабарі, була б інша справа. Але такого в нас не буде, тому я й казав тобі не раз: мені жаль знівеченого сина, бо його жертва, як і Небесної Сотні, марна.

— Я не хочу і не буду з тобою сперечатися. Ми не раз говорили на цю тему і не дійшли згоди.

— Як би ми влаштувалися на роботу, якби не заплатили лікарям? Поклали б зуби на полицю і сиділи вдома? — продовжував Валерій. — Дали грошей — стали здорові.

— Якби було по справедливості, то твої окуляри для читання не завадили б роботі, а шишечка геморою ніяк би не завадила виконувати обов’язки оператора, — стомлено сказала Настя. — Давай облишимо неприємну розмову, — попросила вона і додала: — Прошу тебе, не розповідай про наші пригоди синові, йому буде неприємно таке чути.

— Гаразд, — буркнув Валерій. — Головне, що ми влаштувалися на роботу.

— Хоча й витратили на поїздки та медогляд дві тисячі гривень, — додала Настя з сумом.

Розділ 15


Біля гаража, де довго чекала свого господаря старенька батьківська «копійка», вовтузилися біля «форда» Геник і Льоня. Спочатку вони вирішили довести до ладу «копійку», бо, як сказав Льоня, «нема у сиротинки господаря, нема». Уже потім кілька днів поспіль возилися коло «форда». Льонька скомандував поміняти фільтри, мастило, привести до ладу днище авто.

— Ось тепер не машина, а лялечка! — Льоня задоволено потер брудні руки. — Німці знають, як робити машини. Тепер можеш братися до роботи, буду за тебе спокійний.

— Так-так! — почули хлопці голос Івана, що підійшов до гаража разом із Яшкою. — Цілий автопарк!

— Тепер ти крутіший, ніж Денис, — сказав Яшка, потиснувши друзям руки.

— З якого дива? — сказав Льоня невдоволено.

— У Дениса один мікрик, а у тебе і легкова автівка, і мікроавтобус! — прозвучало з легкою іронією.

— Куди мені до Дениса, — знітився Гена, — у нього великий бус, а у мене — коротун, та й то не мій, а так поки… — Він торкнувся кузова машини, поплескав її, як товариша по плечу.

— А ти ніби заздриш… — Льоня звернувся до Яшки. — Чи то мені здалося?

— Хіба не можна позаздрити? — Яшка дістав цигарку, прикурив від запальнички, затягнувся димом. — Заздрість, Льончику, буває різна, — почав він, але не встиг розповісти про види заздрощів, бо під’їхав на своєму «китайці» Никон.

— О! Ще один крутий, — сказав Яшка. — Щастить же людям з батьками! І квартиру на тобі, і фірму з виготовлення меблів бери, ще й іномарочку на додачу!

— Привіт! — вийшов з автівки усміхнений Нік, потис усім руки. Мішкувата куртка, сережка у вусі, матня до колін — усе, як завжди. — Ну, як ви тут? Запрягли вже «коника»?

— Усе як слід! — похвалився Льоня, намагаючись витерти ганчіркою руки.

— Тоді вітаю, Генику!

— Прибий його, — Геннадій вказав пальцем на Льоню, — бо він мене принижує.

— Зараз зробимо, — у тон йому жартома відказав Никон. — Зізнавайся, як ти принижував нашого революціонера?

Никон підійшов до Льоні, наставив на нього вказівний палець, імітуючи пістолет.

— Він ставився до мене, як до вагітної жінки, — навмисно пискляво поскаржився Геник, — не дозволяв мені нічого робити, лише «подай те, подай се» або «сиди й не рипайся, тобі не можна важке піднімати». Ось так!

— Не плач, дитинко! — Никон жартома пригорнув до себе Геника. — У мене для тебе є подаруночок.

Никон підійшов до своєї автівки, скрутив значок з «китайця» у вигляді трьох іксів, собі прикріпив з «хонди». Потому підійшов до «форда», прикріпив свій значок з «ксинкая» на радіаторну решітку мікроавтобуса.

— Дарую! — сказав він і широко та щиро всміхнувся. — Це на згадку про мене, — додав він. — У разі війни вороги будуть думати, що в тебе не «форд», а поганенька китайська машина.

— Сплюнь, щоб не наврочити!

— Тепер у добру путь?

— Дякую! — сказав Геннадій. — Чудовий подарунок!

— А обмити? — запитав Яшка. — Ні, друзі, так не можна! Навіть кораблі у плавання не йдуть, поки не розіб’ють об борт пляшку шампанського. Традиція!

— То зганяй за пивом, — Геннадій дістав з барсетки гроші, — тільки не забудь одноразові стакани та банку безалкогольного пива для мене.

— І чогось солоненького до пива! — нагадав Іван.

— Потрібно запросити Антона, — нагадав Геннадій.

Зателефонували, але виявилося, що він на роботі. Дениса не запрошували, бо все одно дружина не відпустить.

Хлопці поскладали інструмент, який великим віялом лежав біля мікроавтобуса, зайшли в гараж, примостилися хто де може. Незабаром вони пили пиво й говорили про автівки. Усі зійшлися на тому, що «форди» витривалі та надійні, але будь-яку автівку потрібно тримати в належному стані.

— Тепер можна оформляти ліцензію, брати свідоцтво та патент, — сказав Геннадій. — Підкажеш, Іване, з чого починати?

— Ти що?! Який патент? Яка ліцензія? Спочатку дай об’яви у місцеві газети та на сайти, «набий» своїх клієнтів, а тоді вже думай про оформлення документів.

— А якщо зупинить ДАІ? — поцікавився Гена.

— Скажеш, що знайомих везеш або собі щось купив. Узагалі, дешевше впхати менту в кишеню купюрку, аніж офіційно все оформляти. Звідки ти знаєш, що у тебе буде стільки замовлень, що вистачить усе сплатити? Тебе ніхто не запитуватиме, чи заробив ти на патент і податки, чи ні — маєш сплатити день у день, бо буде штраф, пеня і таке інше. Та й з оформленням не все так легко. Потрібно визначитися і вказати, що саме ти будеш возити. Якщо харчі, то санстанція тебе дістане, якщо людей, то страховка дорога.

— Ого скільки проблем, — почухав потилицю Геник, — може, й справді поки без оформлення попробувати?

— Ти прислухайся до порад Івана, — зауважив Яшка, — він у нас бізнесмен і вже на цій підприємницькій діяльності собаку з’їв. Везунчики ви! — зітхнув він. — А в мене ніколи не буде ні автівки, ні власного житла. Усе, що зароблю, йде на комунальні платежі, деякі харчі та горілку для батьків, — мовив сумно. — Дістали вже так, що далі нікуди! Усе життя зводиться до випити-похмелитися і так до безкінечності. Мені здається, що вони колись давно один раз випили й до цього часу похмеляються.

— Усе у твоїх руках, — сказав Льоня. — Якщо нічого з ними не можна зробити, йди з дому.

— Куди?

— Винайми квартиру, хоча б кімнату в гуртожитку, влаштуйся на гарну роботу, візьми кредит у банку й купи автівку, — порадив Льоня.

— Усе по поличках розклав, — зіронізував Яша. — Є такі, хто вляпався в кредити, а тепер не знають, як з того лайна вилізти.

Усі знали, що йдеться про батьків Івана. Його мати взяла кредит під забудову. За два роки побудували та відкрили невелику продуктову крамницю, бо доти роками стояли на ринку в металевих контейнерах і в спеку, і в морози. Усе було добре, поки курс долара не зріс удвічі. «Приватбанк» не пішов ні на які поступки, тож взяли ще один кредит на батька, потім ще й на Івана, але їх знову чекала невдача — фінансова криза в країні. Врешті-решт, банк вчинив за напрацьованою схемою: він найняв бандюків із Луганська, які, попри те, що частина магазину була в оренді і ще тривала судова тяганина, силоміць викинули матір Івана на вулицю, без усяких судовиконавців. А на додаток, щоб тітка Аліса не здіймала галас, вдарили її пляшкою по голові на очах доблесної сєвєродонецької міліції.

— Як у вас зараз справи? — поцікавився Геннадій. — Є світло в кінці тунелю?

— А ніяк! Навіть справу про завдання тілесних ушкоджень не відкрили!

— Чому?! Тітка Аліса ж пройшла судову експертизу? — спитав Гена.

— І що з того? У нас правий той, хто має владу і гроші. Хто я і хто такий Коломойський?

— Для всіх є одна буква закону.

— Можливо, десь у якійсь країні й існують закони, а у нас їх нема. Закони тебе торкаються тоді, коли ти щось винен державі або тому ж Коломойському. Не є великим секретом, що всі банки щомісяця несуть хабарі нашим суддям, щоб ті приймали рішення на їхню користь, — пояснив Іван. — Ось ми вивернулися навиворіт, щоб заплатити адвокату, але що він може зробити?

— Господи, справи ще гірші, ніж я гадав, — зітхнув Геннадій. — Конче потрібна люстрація суддів.

— Гадаєш, щось можна змінити? — Іван налив пива у пластиковий стаканчик, відсьорбнув піну. — Не можна. На зміну одним прийдуть такі ж самі тільки з іншими обличчями.

— Згоден з Іваном на сто відсотків, — втрутився в розмову Яків. — Вибач, Генику, але мені здається, що ти марно поїхав у Київ, втратив здоров’я… І заради чого?

Розмова знову перейшла у політичну площину і затяглася до півночі. Геннадій намагався довести, що вся країна підвелася з колін чи не вперше за роки незалежності не для того, щоб отримати поразку, а заради кращого життя для всіх. Іван та Яків палко сперечалися, намагаючись довести, що марно бандерівці та правосєки розбурхали народ і зробили ще гірше, ніж було, що саме вони заради свого зиску та за гроші зчинили бурю, яка призвела до загибелі людей, а працьовитий Донбас ніхто так і не почув, не запитав, чого він хоче. Никон у суперечки майже не встрявав, тому важко було зрозуміти, якої він думки про останні події. Геннадія підтримував Льоня, і то майнула думка, що робить він це лише заради їхньої дружби.

Додому Геннадій повернувся схвильований. Тихо ввімкнув у коридорі світло, намагався роззутися тихо, щоб нікого не розбудити, але, як на зло, з тумбочки впала на підлогу материна парасолька. Зі своєї кімнати прошмигнула в туалет Іванна, вдаючи, що не помітила брата. Вона досі з ним не розмовляла й уникала зустрічі. Мати казала, що вона почувається винною, але не може пересилити себе, щоб помиритися. Нехай ще трохи побіситься, потім попустить. А ось вечір закінчився не зовсім вдало. Геннадій вимкнув світло, у пітьмі дістався свого ліжка. Почувався так, ніби його розчавили, як поганого клопа. Розмова з друзями не йшла з голови. Не хотілося навіть роздягатися, тому приліг в одязі, закинув руки під голову. Геннадій знав, що довго не зможе заснути. Минули ті часи, коли міг впасти на ліжко і прокинутися вже вранці у тій самій позі. Усе змінилося в його житті там, на Майдані, і сам він став іншим. Його друзі були тут, у Сєвєродонецьку, у столиці сепаратизму — так жартували побратими-майданівці, коли дізнавалися, звідки він приїхав.

Аналізуючи нещодавню розмову, Геннадій відчув себе зрадженим. Ним оволоділо почуття спустошеності. Напевно, так буває завжди, коли близькі люди не виправдовують твоїх сподівань. Так людська душа реагує на втрату мрії. Чому він вважав, що його друзі мають таку ж думку і переконання, як і він? Чому події у столиці не розкрили очі хлопцям? Його душевний біль — наслідок розчарування в тих, кому він вірив. Потрібно не зациклюватися на ньому, а по краплі випустити з себе розчарування, бо все минає, а люди, які були поруч упродовж багатьох років, залишаються.

Можливо, він себе обманював, надаючи їм рис, створених своєю уявою? А зараз намагається звалити на них провину за власне розчарування? Можливо, помилявся, розраховуючи на більше? Не розчаровується лише той, хто ні на що не сподівається і нічого не чекає. Можливо, і в ньому хтось розчарувався? Попри все, не можна зненавидіти того, кого душа бажає любити. Всі вони залишаються його друзями, тому потрібно послати їм промінь любові та прощення. І взагалі, треба пам’ятати, що люди не можуть бути ідеальними для всіх. Він і надалі буде поруч зі своїми друзями, лише думки про них змінилися, стали іншими.

Частина друга

Ярій, душе. Ярій, а не ридай. У білій стужі сонце України. А ти шукай — червону тінь калини, на чорних водах — тінь її шукай, де жменька нас. Малесенька шопта лише для молитов і сподівання. Усім нам смерть судилася зарання, бо калинова кров — така ж крута, вона така ж терпка, як в наших жилах. У сивій завірюсі голосінь ці грона болю, що падуть в глибінь, безсмертною бідою окошились.

Василь Стус

Розділ 16


Російські війська вже отаборилися на кордоні з Україною, а Сєвєродонецьк, як і раніше, лихоманило. Лихоманка — ще не хвороба, але вірус сепаратизму таки потрапив до організму містян. Схоже, що спокійне життя вже не для густозаселеного компактного міста, де раніше чудово уживалися представники різних національностей, де люди по-дружньому ставилися до традицій та звичаїв інших націй і добре розуміли одне одного.

Щось розладнали в спокійному плині міського життя численні мітинги. Саме тоді почалося розповсюдження вірусу, бо він має здатність передаватися від однієї хворої людини іншим. Складалося враження, що комуністи та Партія регіонів навмисно день за днем розхитують спокій, то здіймаючи бурю у склянці через неіснуючу проблему російської мови, то закликаючи до проведення референдуму, то залякуючи мешканців «фашистами з Правого сектора». Саме комуністи та їхній клон Партія регіонів стали джерелом розповсюдження вірусу серед населення. Вірус набирав швидкість, хоча мітинги вже не були такі масові.

Настю спочатку веселили жахачки то про Правий сектор, членів якого ніхто тут не бачив, то про бандерівців, хоча достеменно ніхто не знав, де вони є і що хочуть скоїти. Цілеспрямовано нагнітався страх перед неіснуючими ворогами, роблячи людей знервованими на мітингах, де роздавали листівки, збирали підписи й істерично виступали оратори, закликаючи до протестів. Люди, підхопивши вірус сепаратизму, розносили його по домівках, розповсюджуючи інфекцію серед своїх близьких, родичів, знайомих. Як відомо, він швидко і легко поширюється на тих, у кого слабкий імунітет.

Підвищити захисні функції організму міста могла місцева влада. На початку лихоманки її представники показали свої обличчя на мітингах, а потім уже не брали в них активної участі, проте не було й заборони. Але якщо нема заборони — це значить, що є дозвіл. Порушення імунної системи стало фактором ризику захворювання, хоча є більш ефективний спосіб запобігти зараженню за допомогою профілактики. Але її потрібно було починати заздалегідь, можливо, тоді, коли під час Помаранчевої революції в місті було накладено табу навіть на одяг помаранчевого кольору.

Настя розуміла, що якби оратори не мали підтримки місцевої влади, то завжди спокійне місто продовжувало б жити у рівновазі, не охоплене вірусом. Спокійне, законослухняне місто, де, як жартувала Настя, навіть бездомні собаки перетинали вулицю на пішохідному переході і безхатченки мали свою територію й ніколи не ворогували. Тепер тут швидко зростало напруження. Стало звичкою прокидатися навіть у вихідний о восьмій ранку під горлання комуністів з гучномовця на дашку їхнього «запорожця». Щоразу заклики на мітинги, їх проведення у різних місцях. Щоправда, з часом людям набридло слухати істерію, яка повторювалася на мітингах, тому кількість бажаючих поганяти ротами значно зменшилася, але вірус уже поширився тілом міста.

Підозри Насті щодо причетності місцевої влади до підтримки численних мітингів незабаром підтвердилися. Двадцять третього березня на площі Перемоги, де серед інших були й представники компартії та Партії регіонів, у присутності небагатьох охочих послухати ораторів була прийнята резолюція щодо ініціювання проведення Всеукраїнського референдуму з питань федеративного устрою країни. До того часу пропонувалося не допустити підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом. Щоб усе це почути й побачити, Насті було достатньо вийти на балкон — площа Перемоги як на долоні. А вже двадцять сьомого березня керівництво місцевого осередку Партії регіонів та депутатів їхньої фракції на вісімдесят третій сесії місцевої ради прийняли рішення, яке незабаром Настя прочитала на сайті.

«1. Ініціювати проведення Всеукраїнського референдуму з питань:

Федеративного устрою України;

Визначення геополітичного вектору розвитку України (входження до Євросоюзу чи входження до Митного союзу).

2. До проведення такого референдуму не допускати:

Підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом;

Підписання угоди з Міжнародним валютним фондом».

Слово в слово як на останньому мітингу! Було дивно приймати таке рішення після того, як політична частина Угоди вже була підписана з Європейським Союзом. Компартія та Партія регіонів звикли вирішувати все за людей, не питаючи їхньої думки, привчили бути слухняними й вірити кожному слову, бо саме вони господарі Донбасу, а мешканці така собі слухняна робоча сила. Ця вміло спланована робота з підготовки німих рабів велася не один рік, але Настя вірила, що є розумна та горда патріотична частина населення, яка не стала частиною стада. Тільки де вона? І раптом як промінь сонця у соцмережі з’явилося повідомлення про проведення флешмобу «З Україною в серці». На заході планувалося розгортання великого українського прапора, спільне виконання гімну країни та запуск синіх і жовтих кульок. Акція ініціювалася на підтримку єдності України під гаслом «Якщо у вас у серці є місце для України, яка зараз як ніколи потребує підтримки, — приходьте, розкажіть про це!»

«Дякувати Богові, все не так уже й сумно», — зраділа Настя. Вона постановила йти на флешмоб одразу й не вагаючись. Поміркувавши, вирішила не розповідати про свій намір чоловіку, бо той скаже, що нема чого їй там робити. Сину теж вирішила не казати, щоб він не пішов, — нехай набирається сил вдома. Спитала Алісу, чи не піде, але та послалася на невідкладну роботу. Вадим шостого квітня працюватиме, тож вирішила піти тихенько, нікому не доповідаючи. Радувало й те, що на п’яте квітня намічено автопробіг під гаслом «Україна — єдина й неподільна» і «Україна повинна жити в мирі й без війни». «Ось і покажуть себе патріоти міста, — раділа Настя, — пробудять дрімаючу свідомість мешканців міста».

Наступні дні вона перебувала в піднесеному настрої, бо відчувала себе причетною до долі країни, на яку й вона, маленька піщинка, може вплинути.

До Великодня залишалося мало часу, тож увечері Настя вирішила навідатися до супермаркету «Сільпо» й дещо заздалегідь прикупити. Вона перетнула дорогу і встигла сісти в тролейбус. Людей було небагато, тож Настя присіла біля вікна й спостерігала за миготливими світними вогниками вивісок на магазинах, вуличними ліхтарями та перехожими, що кудись поспішали.

У «Сільпо» вона трохи повагалася, вибираючи, що взяти — кошик чи візок. Прихопила кошика й біля каси мало не наскочила на візок, навантажений аж із верхом.

— Обережно! — почула вона голос «господаря» краму на візку.

Перед нею був той самий отець Трохим, який розпинався на мітингу. Вона його бачила лише раз, і то здалеку, але в очі впав той самий великий хрест на шиї, а ще шапка й шкіряна курточка. Настя мимоволі звернула увагу на продукти у візку священнослужителя. Велика кількість пакетів вермішелі швидкого приготування «Мівіна», дешеві консерви «Кілька в томатному соусі», декілька упаковок одноразових стаканчиків і багато пляшок найдешевшої горілки.

— Ого! — хихикнули юнаки, оглядаючи повний візок горілки. — Ми стільки не вип’ємо! «Справді, навіщо святому отцю стільки горілки й дешевої закуски?» — подумала Настя й пішла поміж довгих рядів.

Розділ 17


Про проведення флешмобу активісти повідомили міську раду й отримали згоду, тож Настя була впевнена, що правоохоронці забезпечать належний порядок. Але менш ніж за дві доби вона натрапила на публікацію в групі «Русская весна» ВКонтакті. Це був заклик до проросійських сил Сєвєродонецька зібратися біля Палацу культури «на боротьбу з бандерівцями, які приїдуть для захоплення міста». Настя стривожилася, але незабаром на місцевому сайті написали, що з відповідною заявою звернулися до правоохоронців ініціатори флешмобу, інформацію оперативно передано до СБУ, тому ситуація під контролем і хвилюватися нема чого. Вона заспокоїлася. Не може бути, щоб міліція не стала на захист прогресивної частини мешканців. А за добу чи не все місто було обклеєне листівками з текстом, де були заклики прийти на захист рідного міста. Настя була задоволена, що син не зможе піти на захід, бо саме на цей день заздалегідь прийняв замовлення від клієнта відвезти його у Харків. Вона побоювалася, що в натовпі можуть ненароком штовхнути Геннадія, якому лікар наказав берегтися й не підіймати важке. Звичайно, син був не в захваті, бо дуже хотів подивитися на приїжджих бандерівців.

— Не переймайся, — заспокоїла його мати, — на твій вік ще вистачить флешмобів.

Про себе вирішила, що розповість сину про захід, коли він повернеться додому, навіть поклала в сумочку фотоапарат, щоб потім не забути.

Біля Палацу культури було людно. Настя підійшла до групи людей, які стояли з державною символікою. Серед них було багато матусь із дітьми. Настя заходилася допомагати надувати сині та жовті кульки. Молода жіночка прикріпила синьо-жовті стрічки на одяг мітингувальників.

Поки збиралися люди, Настя роздивлялася інший, набагато більший натовп, що стояв віддалік із червоними прапорами. Їм прикріпляли «георгіївські» стрічки. Під’їхав автобус із табличкою «Сєвєродонецьк—Рубіжне». Здавалося, що то звичайний рейсовий автобус, але тут не було його зупинки. Звідти вийшли люди вже з «георгіївськими» стрічками під гучні підбадьорливі крики та оплески. Потім під’їхав автобус «Сєвєродонецьк—Лисичанськ», пасажирів якого привітав натовп зі ще більшою радістю.

— За жителями Рубіжного до нас приєдналися лисичани! — волав хтось у натовпі. — Ура! Ура! Ура!

Проросійський натовп швидко збільшувався. Настя пошукала поглядом правоохоронців — їх було не більше десятка. Можливо, вони вдягнені у цивільний одяг? Тоді їх не розпізнаєш серед інших людей. До одного з міліціонерів, який стояв на ґанку, підійшов юнак, по-дружньому потис йому руку й урочисто почепив «георгіївську» стрічку.

— Скоти, навезли багато немісцевих, — почула Настя розмову активістів поруч, — та ще й по сусідніх містах назбирали.

— А ще машини з одеськими номерами прибули, — додав юнак, — напевно, тітушок навезли.

— Нехай, — відповіла дівчина, яка тримала в руках згорнутий великий прапор, — правоохоронці пообіцяли, що нас надійно захищено і вони не допустять безпорядків.

Вона поглянула на годинник і звернулася до людей.

— Не звертайте уваги на «колорадів», — сказала активістка, — рівно о шістнадцятій жінки й чоловіки вишикуються в ряд, розгортаємо прапор, співаємо гімн України. Як тільки закінчуємо, дітлахи махають прапорцями й випускають кульки в небо. Одразу ж розходимося, не звертаючи уваги на натовп поруч. Головне, не реагуйте на їхні викрики, не відповідайте їм, щоб не спровокувати. Зрозуміло?

За кілька хвилин до початку флешмобу його противники зайняли майже всю площу. Присутні, розігріті спиртним, почали розмахувати червоними прапорами та триколірними, волаючи на всю горлянку «Ра-сі-я!», «Ре-фе-рен-дум!», полилася брудна лайка на адресу активістів. Серед них Настя помітила отця Трохима, а поруч із ним червонопиких кремезних молодчиків. Вони були дуже агресивно налаштовані, деякі хиталися від прийнятих ста й більше грамів, в руках інших були битки. Стало зрозуміло, навіщо напередодні «святий» отець закупив стільки горілки. «Продалися за горілку, а загризли сухою «Мівіною», — подумала Настя, — Скупий, виходить, ваш наставник».

— Час! — дала команду дівчина.

Не встигла Настя вишикуватися, щоб розгорнути разом з іншими прапор, як на них за чиєюсь командою для «розігріву» посунули молодики в балаклавах. Зо двадцять чоловіків ішли на людей, підтримуючи один одного рукою за плече. Настя швидко почала допомагати дівчині розгортати прапор. Потім на мирних беззахисних людей лавиною посунули добряче напідпитку молодчики з характерною зовнішністю бандитів. Вмить почулися крики, заплакали перелякані діти. Юнаки підбігли до людей, які намагалися попри все розгорнути прапор. Один із них сильно ударив в обличчя дівчину-активістку. Її лице залила кров. Коли дівчина опинилася на землі, цілий натовп молодчиків почав її бити ногами та битками.

Настя притисла до себе прапор, але удар биткою ззаду по плечах її також звалив на землю. Біль пронизав усе тіло. Інтуїтивно вона скрутилася, підібгавши ноги, й намагалася прикрити собою прапор. На неї сипалися удари чобітьми, вона несамовито скрикнула від болю й більше не могла кричати, бо наступний удар прийшовся їй у живіт.

— Не чіпайте! — скрикнула вона хрипко, утримуючи полотнище, яке почали витягати з усіх боків.

Озвірілі п’яні молодики вирвали прапор, почали його шматувати, але тканина не хотіла піддаватися. Звідкілясь узявся юнак із пляшкою пального.

— Відійдіть! — крикнув він і почав обливати бензином стяг.

Настя підвелася, з останніх сил кинулася рятувати прапор. Вона вже не відчувала фізичного болю — палав біль у душі за сплюндрований державний прапор.

— Тварюко, не смій! — крикнула вона. Настя впізнала молодика зі звірячим оскалом — саме він тис руку міліціонеру перед заходом.

Вона схопила краєчок прапора, але сили були нерівні. Молодик різко рвонув на себе полотнище, й Настя впала на спину. Хтось їй боляче наступив на руку, потім вдарив кулаком у груди. Поруч, стікаючи кров’ю, непорушно лежала дівчина-активістка,. Настя кинулася до неї, повернула до себе її обличчя — воно було скривавлене, а з розбитої голови стікала цівкою кров.

— Допоможіть! — кричала Настя, намагаючись побачити хоча б одного правоохоронця.

Настя побігла крізь натовп, в якому все змішалося докупи. Молодики били всіх без розбору: діставалося і чоловікам, і жінкам. Вони зривали державну символіку й нещадно били руками та битками. Не шкодували навіть підлітків, вириваючи в них прапорці з рук. Перелякані дітлахи плакали — молодчики підбігали до них, тицяли запаленими цигарками у повітряні кульки й дико реготали. Матері хапали дітей на руки, намагаючись вирватися з натовпу оскаженілих бандитів, а ті наздоганяли їх, щоб зірвати синьо-жовті стрічки.

Нарешті Насті вдалося прорватися до правоохоронця. Він стояв віддалік, спокійно спостерігаючи за безладом.

— Там, — захекавшись промовила Настя, — там побиті люди, їм потрібна допомога. Що ж ви стоїте стовпом?!

Правоохоронець із «колорадською» стрічкою нахилився до неї і тихо, зі злістю прошипів:

— Ну що, вам Бандера ваш допоміг?

На його обличчі грала єхидна посмішка. Настю вмить обдало жаром. Не тямлячи себе від гніву, вона завела руку назад, щоб з усього розмаху дати ляпаса нахабній продажній червоній пиці, але її руку хтось ззаду притримав, обережно, але міцно.

— Не треба, — сказав Никон, відпустивши її руку, — тітко Настя, ходімо звідси, — промовив юнак. Він обійняв її за плечі, відвів убік. — Ходімо звідси.

— Я не можу, там побиті люди, їм потрібна допомога, — сказала жінка.

— Уже хтось викликав «швидку допомогу», — Никон хитнув головою у бік автівки з червоним хрестом, яка з мигавками під’їхала до площі. — Я на машині, тож можу вас відвезти додому.

Догорав прапор, здіймаючи вгору темну хмаринку диму. Люди втікали від ударів, намагаючись сховатися у дворах. Крики, плач дітей, стогін поранених — все змішалося в один звук, від якого Настя здригнулася і лише тепер відчула дикий біль у спині та руці. Пекло коліно — джинси розірвалися при падінні й були у багнюці, змішаній із кров’ю.

— Так, — сказала тихо, бо в голові паморочилося, — відвези мене додому.

— Як ви там опинилися? — спитав Настю юнак, коли вони їхали додому по Радянському проспекту.

— Розумієш, Ніку, — сказала Настя, — вірус сепаратизму почав швидко інфікувати місто, яке я люблю, влада не вживала профілактичних заходів, тож я вирішила допомогти у лікуванні. Виявилося, що вірус уже поширився на багатьох. Інфекція може з часом зникнути сама по собі, але залишається ризик її передачі. Одужання рано чи пізно настане, але вірус може дати ускладнення на інші органи, тоді лікування буде довгим та затяжним.

— Ви сама нічого не зможете змінити.

— Я не була сама, нас було чимало. Мені не зрозуміло, чому міліція не запобігла сутичкам? СБУ була поінформована про їх можливість і прислала лише десяток міліціонерів. До Палацу культури можна дістатися через два проходи. Чому не перекрили їх? Чому ДАІшники пропустили у місто автобуси з тітушками? — вголос розмірковувала Настя. Вона дістала вологу серветку, витерла з рук бруд.

— Міліція стояла і мовчки спостерігала збоку. Що від них чекати? Захисту? Це ті ж самі бандюки, тільки при погонах, чинах та владі.

— Там були маленькі діти, — зауважила Настя. — Невже у ментів нема своїх?

— Діти є, совісті — нема.

Розділ 18


Насті дісталося на горіхи потроху від кожного члена родини. Свекруха, яка, на своє щастя, проґавила захід, зауважила, що не треба було пхати носа куди не треба. Чоловік дорікнув: «Ти, як і вся ваша родина Бидлот, завжди кудись вляпаєшся». Іванна звинуватила в тому, що нікого з них не попередила. Лише Геннадій поспівчував матері й довго обурювався бездіяльністю місцевої влади та правоохоронців. Син був упевнений, що тепер, після Кривавої неділі, як цей день одразу ж охрестили, влада зрозуміє свою помилку й винні у кровопролитті будуть покарані.

Подиву хлопця не було меж, коли незабаром на місцевому сайті міліція виклала своє бачення подій того дня. В опублікованому правоохоронцями прес-релізі був перелік грабунків та дрібних правопорушень. І лише наприкінці, в розділі «Інше», як про незначну пригоду було написано: «6 квітня 2014 року з 15.45 до 18.20 у місті Сєвєродонецьку біля міського Палацу культури на проспекті Хіміків з ініціативи громадян відбувся мітинг для обговорення політичної ситуації в державі та підтримки проведення референдуму. О 16.00 між цією ініціативною групою і тими, хто готувався до проведення флешмобу (мали намір заспівати гімн України і випустити жовто-блакитні повітряні кульки), відбулася бійка. Під час бійки 6 громадян отримали тілесні ушкодження та звернулися по медичну допомогу в травмпункт міської лікарні. Порушення громадського порядку було зупинено працівниками міліції. Даний факт зареєстрований у Єдиному реєстрі досудових розслідувань. Проводиться перевірка».

— Це вже занадто! — сказав розгніваний юнак і звернувся до матері: — Ти це читала?

— Реліз? Так, читала, — відповіла Настя. — Цинізм і відкрита брехня! Тепер ти розумієш, чому я не захотіла звертатися із заявою до міліції? Якщо до цього була крихітка довіри до них, то тепер і її не залишилося. Хоч би мали сором і зняли вивіску «Служимо народу України!».

— Я так розумію, що комусь потрібно було зіштовхнути лобами мешканців міста, — розмірковував син. — Виникає питання: кому? Можна було одній з груп запропонувати інше місце для проведення заходу, але цього не зробили. Навпаки, дозволили звезти людей з інших міст. Навіщо? Щоб пролилося більше крові? Виходить, міліція прикриває бандитів? Ні, хай би що мені казали, я впевнений, що керівництво міста причетне до скоєного.

— Ми багато чого не знаємо, — мовила Настя, — але впевнена, що тверезий розум сєвєродончан візьме гору. Не можуть усі люди бути такими короткозорими.

— Я зараз зателефоную Антону, — Геннадій схопив мобільник, — він у нас правоохоронець, тож нехай мені пояснить, кого вони охороняють.

— На будівлі міліції треба виправити на «Не служимо народу України», — Настя сумно посміхнулася.

Геннадій вийшов з кімнати батьків, щоб поговорити з другом, а до Насті завітав Денис. Як одружений чоловік він найрідше заходив у гості, тому Настя так зраділа йому.

— Як ви, Анастасіє Іванівно? — запитав Денис, привітавшись. На ім’я та по батькові її називав лише він. Можливо, тому, що був найстаршим із друзів сина і молодшим за неї лише на дванадцять років. — Бачу, вам добряче дісталося. Були на судово-медичній експертизі?

— Ні, що ти! Не хочу вплутуватися в судову тяганину, бо результат відомий заздалегідь, — відповіла жінка. — Судді продажні, та й хто винесе обвинувальний вирок проти правоохоронців? На Майдані людей повбивали — й досі ніхто не покараний.

— То хоча б до лікаря зверталися?

— Ні. Попросила знайому медсестру проколоти та прокапати від струсу мозку, — пояснила Настя, — бо в голові паморочиться. Пусте, відлежуся, залижу рани, заживе, як на собаці. Краще розкажи, як ти, як твої батьки, діти? Крим анексовано, а у вас там є родичі?

— Так, є, і багато, — зітхнув Денис. — Батьки телефонували, ми пропонували виїхати звідти, якось би потіснилися. Але вони відмовилися — вірять, що Україна поверне собі Крим. Звичайно, це сумно й боляче. Я вважаю себе кримським татарином, хоча все життя живу тут, але мої предки, моє коріння там, на кримській землі. На ринку за день наслухаєшся такого, що волосся ворушиться. З одного боку, радіють, що «зелені чоловічки» окупували Крим, з іншого, репетують: «Хочемо в Росію!» Складається враження, що люди дуріють. Їхню землю окуповують, а вони радіють з того. Якесь масове божевілля!

— Я в цьому теж уже впевнилась, — підтримала його жінка.

— Щодня доводжу до хрипоти в горлі, що кожен повинен залишатися тим, ким він є: якщо я кримський татарин, то ним і лишуся. Якщо народився українцем, то ти вже не станеш росіянином… Але все марно. Навіть погрожують розфарбувати мій контейнер у триколор.

— А ти що на те?

— Обіцяю їхні контейнери розфарбувати синім і жовтим, — усміхнувся Денис. — Я міг би кожному з них набити пику, але мені щодня й надалі доведеться працювати поруч із цими людьми, тому ведемо словесний бій.

— Поговорив з Антоном, — доповів Геннадій, зайшовши в кімнату. — Він сказав так: «Ми лише виконуємо наказ. Якщо міліція отримала «згори» наказ так поводитися, то куди вона подінеться?»

— Так само казали в Києві «беркутівці», — сумно констатувала Настя.

— Таксисти зовсім подуріли, — сказав Геннадій, — мотаються по місту, начепивши на себе георгіївські стрічки, та радіють казна-чому.

— Бо тупоголові, — зробив висновок Денис.

Юнак хотів поспілкуватися ще, але до кімнати шумно увірвалася подруга Насті Аліса, зайнявши собою вільний простір. Кімната відразу стала тісною для інших. Хлопці пішли до Геннадія, а подруга всілася біля недужої.

— Я ж казала тобі, що зараз потрібно сидіти тихо, як миша у нірці, — почала відразу повчати, — а тобі не хочеться спокійного життя. Це ж добре, що не дуже постраждала, могло бути й гірше. І чому ти туди поперлася? Що ти там забула? Пригоди захотілося?

— Не зуди, Аліско, — попросила Настя, — і без твоїх докорів голова розколюється.

— Може, лікаря привести? — вже спокійніше промовила Аліса. — Можу знайти гарного спеціаліста, і недорого візьме.

— Відчепись! — скривилася Настя. — Зі мною все добре.

— І все-таки зізнайся, що ти там забула?

— По твоєму, я повинна була сидіти вдома? Анексований Крим — а ми маємо сидіти склавши руки? Чекати, поки й усю Україну так само захоплять?

— Ніхто Крим не захоплював, це по-перше. По-друге, населення саме того хотіло. У мене там багато знайомих, і вони дуже задоволені приєднанням до Росії.

— Побачимо, що вони заспівають через кілька років, — сказала Настя. — Які там роки? Україна незабаром поверне Крим, я впевнена в цьому!

— Ага! Чекай. Питання, чи хоче цього кримське населення? Великі пенсії, як у Росії, висока зарплата… Який дурень відмовиться? — посміхнулася Аліса. — Швидше б уже й нас приєднали до Росії! Отоді б зажили!

— Тіпун тобі на язик! — невдоволено кинула Настя. — Я не хочу жити в іншій державі.

— У злиденній Україні краще?

— Але ж у своїй країні! — сказала Настя, наголосивши на слові «своїй» і додала: — Потрібно зробити її багатшою, а не пертися до чужої.

— Уже один зробив, прийшли інші й зроблять те саме — будуть красти, як попередники.

— Якщо дозволить народ, то будуть, а якщо ні…

— Ой! Я тебе благаю! Хто нас питатиме?! Ось прийдуть бандерівці — нам буде труба! Кажуть, що вони нас ненавидять, приведуть їх сюди правосєки, то може тебе й не зачеплять, бо твоя мати родом з бандерщини, а що нам, російськомовним, робити? Я нічого не розумію на українській мові, не можу ні писати, ні читати.

— Нічого не розумієш? А якщо скажу, що там, за рогом будинку, саме для тебе залишили мішок з грошима, зрозуміла? — спитала Настя українською.

— Еге ж! — голосно розсміялася Аліса. — Таке хіба що дурень не зрозуміє!

— І ти її добре розумієш. І не треба вдавати, що тобі незрозуміла державна мова.

— Але я хочу розмовляти так, як мені зручніше!

— А тобі хтось забороняв це робити?

— Та ні, — стенула плечима.

— Ось ти як підприємець здаєш звіти до податкової, то якою мовою заповнюєш бланки?

— Звичайно, російською!

— Тобі хтось хоч раз заборонив писати російською?

— Та ні, але стоп! — Аліса нервово закрутилася на стільці. — Згадала! У пенсійному фонді змушують писати своє прізвище українською.

— Тобі важко списати з паспорта своє прізвище? — Настя прискіпливо подивилася в очі подрузі.

— Неважко, але коли прийдуть сюди бандерівці, що я буду робити? Дивись, хто прийшов до влади, — жінка почала перераховувати, тож Насті довелося трохи просвітити подругу, розповівши, хто і звідки родом у нинішній владі. Зробити це було непросто, бо для Аліси Сумщина вже бандерщина. — І хто тебе так нажахав? — запитала Настя.

— Прийди на ринок, послухай, — образилась Аліса. — У мене теж вища освіта, але ти на це не зважаєш. Нехай я дурна, але не може бути придуркуватим весь ринок.

— Не хочу нічого поганого казати про твоїх колег, але хотілося б дізнатися, який приблизно відсоток хоче приєднання до Росії?

— Відсотків вісімдесят, не менше, — впевнено сказала Аліса.

— Ого! — Настя скрушно похитала головою. — Тепер зрозуміла така ненависть до українських вишиванок.

— А до чого тут вишиванки? — округлила очі Аліса.

— Нещодавно ходила на ринок, щоб купити собі домашні капці, — пояснила Настя. — Випадково натрапила на палатку, де молода жіночка торгувала вишиванками. Знаєш, там є і з машинною вишивкою, є з ручною роботою, і вишиті хрестиком, і гладдю, є навіть для немовлят сорочечки. Така краса! Задивилася я й одразу не помітила, що у жіночки сльози на кілочку. «Купують?» — спитала. «Іноді, — відповіла вона, — але частіше запльовують». Я не повірила своїм вухам! Навіщо плювати в своє, українське? Не подобається тобі вишиванка, то не купуй, йди своєю дорогою, ніхто не змушує її купувати чи носити. Але плювати? Дикунство якесь!

— Може, збрехала?

— Ні, Алісо, не збрехала, — зітхнула жінка, — вона мені показала цілий стос сорочок, які спаскудили. А які ж вони гарні! Якась жінка вручну хрестик за хрестиком викладала в узори, вишивала для краси, для добрих людей. Хіба вона гадала, що на них якесь бидло плюне? Жіночка мені розповіла, що родом з Івано-Франківська, вийшла за місцевого хлопця заміж, почала привозити сюди вишиванки, а тут таке… Сказала, що потрібно закривати бізнес. Уявляєш, бідненька жіночка розмовляти почала російською, але чути акцент, тож навіть це її не врятувало.

— Ось скажи мені, Насте, навіщо нам тут її сорочки? Хіба що в клубі на концерті самодіяльності в них виступити.

— Та то ж не просто вишиванки, а наше українське національне вбрання!

— Де ти бачиш тут українців? На Донбасі більша частина росіян.

— Якщо люди розмовляють російською мовою, то це не значить, що вони росіяни. Хто ти за національністю?

— Українка, — відповіла Аліса, — але це не значить, що я повинна носити вишиту сорочку. Подобається їм на Західній носити вишиванки, то й нехай носять. Я не виправдовую тих, хто зіпсував товар, ні в якому разі, але й вишиванку вдягати ніколи не буду.

— А я вдягла б із задоволенням! — захоплено сказала Настя.

— Ось тобі й на! — сплеснула руками подруга. — Мало тобі розгортання прапора! І не здумай купити вишиванку й пройтися в ній по ринку!

— А то що буде?

— У кращому разі пожбурять у тебе яйцями, а в гіршому отримаєш добрячих стусанів і підеш додому в самому ліфчику — порвуть сорочку на тобі й не спитають, як тебе звати, — охоче пояснила подруга. — Тож перш ніж вдягти таку сорочку, подумай про наслідки і згадай, де ти живеш, — порадила Аліса.

— Я добре пам’ятаю, що живу в Україні.

— Ти живеш на Донбасі, — виправила її подруга, — а це різні місця.

— Ніколи про це не думала, але зараз мені здається, що я живу серед дикунів, — задумливо сказала Настя.

— Мені так не здається, — почала подруга, але Настя її зупинила.

— Алісо, я не хочу з тобою сперечатися чи щось доводити. Бачу, що все марно, тому давай домовимося більше не розмовляти на такі теми. Якщо ми з тобою опинилися, як зараз говорять, по різні боки барикад, то будемо спілкуватися й надалі, проте без жодного слова про політику. Залишайся ти при своїй думці, а я при своїй, інакше ми посваримося раз і назавжди. Добре? — стримуючи себе, запитала Настя.

— Гаразд, — буркнула подруга. — Від матері не було звістки?

Настя похитала головою.

— Треба на вихідних зібрати суботник та засадити вам город, — запропонувала Аліса.

— Хлопці допоможуть, — сказала Настя, маючи на увазі друзів сина.

Розділ 19


Настя помітила, як останнім часом почала віддалятися від давньої подруги Аліси. У спресованій за стільки років дружбі утворилася невеличка тріщинка, яка повільно, але збільшувалася. Настя намагалася уникати розмов про розбіжності у поглядах, але час від часу вони знову поверталися до неприємних обом бесід. Тріщинка продовжувала розколювати дружбу навпіл, утворюючи між жінками велику прірву.

Настю дратувала пасивність чоловіка, якому, здавалося, було байдуже до всього, що відбувається в країні. Коли у всіх стало звичкою прокидатися вранці і в першу чергу вмикати телевізор на канали новин, Валерій міг спокійно пити каву і не поспішаючи збиратися на роботу. Коли жінка заводила мову про останні події, він невдоволено кривився: «Воно тобі треба? Усе вирішать без нас, втім, як завжди». — «Тобі байдуже, що тут можуть з’явитися бандити? Або російські загарбники?» — обурювалася Настя. — «Та хоч інопланетяни, — відповідав з непорушним спокоєм, — аби мене не чіпали та робота була. Найгірше буде, коли завод зупиниться — ти про це думай, а не переймайся політикою». Казав так і йшов геть, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Свекруха геть з глузду з’їхала, очікуючи приєднання до «братнього російського народу». З Іванною теж було важко про щось говорити. Вона з неприхованим захопленням могла годинами дивитися в Інтернеті відео про блокпости та хлопців зі зброєю в руках. Саме вони викликали у неї інтерес, ніби то були не покидьки, а Робін Гуди чи навіть Рембо. Іноді вдавалося нормально поспілкуватися з сином, але Настя його бачила нечасто. Геннадій то ночував у Оксани, то їздив на замовлення, то Насті випадали зміни, коли син був удома.

На роботі іноді траплялася нагода перекинутися кількома словами з Вадимом, якому, на відміну від її чоловіка, була небайдужа доля країни. Якось так вийшло, що Настя знайшла співбесідника та однодумця у своїй подрузі дитинства та юності Людмилі. Донька Валентини Петрівни посварилася з матір’ю, навіть обізвала її сепаратисткою за її неймовірну любов до Росії та ненависть до «київської хунти». Людмилу цікавила кожна подія на Донбасі, до якого були прикуті всі погляди, тому вона останнім часом часто телефонувала Насті, розпитуючи про деталі. Чим могла похвалитися Настя? Соромно навіть зізнаватися, що живе серед людей, більшість яких ненавидить усе українське. Люда розповіла, що Суми лихоманили протиріччя, поки не анексували Крим. Тоді буря вщухла, бо люди зрозуміли, що одного прекрасного дня також зможуть побачити на своїх вулицях «зелених чоловічків». А більшість сєвєродончан це аж ніяк не лякало. Навпаки, всюди було тільки й чути про те, як у Криму «добавили пенсії, незабаром збільшать зарплати». Ніхто навіть не задумувався, що то не зростання добробуту населення, а недоїдки із барського столу.

Одного разу Людмила запропонувала Насті написати невеличку статтю про останні події.

— Знайшла репортера! — розсміялася Настя. — Я на таке не вчилася.

— А мені не потрібний професійний репортаж, — сказала Люда, — читачі хочуть почути жителя Донбасу.

— Бо Донбас ніхто не чує? — сумно спитала Настя. — Може, й добре, що не чують нормальні люди «нові казки Донбасу».

— Гарна назва! Можливо, розповісти про хибні думки населення?

— Я не політик, не політолог, не економіст. Я теж можу в чомусь помилятися.

— Усі ми можемо помилятися, але читачам було б дуже цікаво почути розповіді не від політиків, не від влади, а від пересічного громадянина, — захопившись новою ідеєю, емоційно говорила Люда. — Ти можеш підняти рейтинг і тиражі нашої газети. Від тебе потрібна буде невеличка розповідь, і все! Як щось не так буде, я виправлю. Ну, як тобі моя ідея?

— Відверто? Не хочу, щоб моє прізвище світилося на шпальтах газети, — зізналася Настя. — Впевнена, що моєму чоловікові прізвище його дружини в газеті не принесе особливої радості, а мені сварок додасть.

— Тоді давай вкажемо, що автор бажає залишитися невідомим і підписується псевдонімом… Яким? Давай вигадаємо тобі ім’я та прізвище. Вибираємо: Надія, Антоніна, Світлана, Марта, Віра?

— Віра, — сказала Настя, — без віри ніяк, а ось прізвище…

— Які там у вас найпоширеніші? — торохтіла невгамовна подруга.

— Якщо врахувати, що ми будемо вказувати моє справжнє місце проживання, то нехай буде Віра Сєвєродонецька. Можна так?

— Геніально! — радісно скрикнула задоволена подруга. — У цьому щось є! А ще плакалася, що не журналіст! Так і моєю конкуренткою станеш!

Вони домовилися, що першим буде коротенький допис про блокпости поблизу Слов’янська. Те, що Настя там не була, Людмилу не бентежило.

— У тебе син там проїжджає часто, — сказала вона, — розповідав усе в деталях, тож напиши, що ти з ним їхала і все бачила на власні очі, — порадила Люда, — а надалі будемо писати про Сєвєродонецьк.

Кілька днів Настя ніяк не могла виконати свою обіцянку. Тривожні новини не давали їй спокою. До того ж Іванна досі не розмовляла з братом, а від матері не було жодної звістки. Насті снилися кошмари, в яких вона намагалася врятувати маму то від озброєних людей, то від якоїсь страшної чорної безформної істоти. Відчувала душею, що матері зараз дуже погано, але не знала, що робити. Безпорадність вибивала її з колії, відбирала життєві сили, висмоктувала, мов та страшна чорна істота з її снів. Якби вона могла поплакати, по-жіночому вилити слізьми біль, який накопичувався в душі щодня й тиснув каменем… Але очі ніби висохли, лишивши їй муки. Камінь, який був у грудях, щодня збільшувався і важчав, і цьому неабияк сприяло напруження від численних мітингів, на яких відкрито майоріли прапори чужої держави. І хоча на збіговиська комуністів приходило дедалі менше роззяв, справа була зроблена: повсюди було чути сварки мешканців міста, людей розкололи на два табори, на жаль, такі розколи були й серед членів однієї родини.

Дедалі частіше Настя зустрічала в місцях скупчення людей, особливо в магазинах та на зупинках, бабусь, яких ніяк не можна було назвати «божими кульбабками». Зазвичай іще активні, при здоров’ї, вони не лізли за словом у кишеню, просто підходили до кількох жіночок похилого віку й ніби ненароком починали розмову про ціни на продукти, а потім плавно переходили в політичну площину. І тут виявлялося, що винні у всьому «кляті обкурені та обколоті майданівці, які за п’ятдесят гривень у день та за наркотики згубили країну», а «правосєки незабаром прийдуть сюди, щоб захопити мирний і працьовитий Донбас». До «випадкової співрозмовниці» підходили перехожі послухати про «бандерівців, які не хочуть працювати, тому незабаром приїдуть сюди, щоб заселитися у наше житло, бо ми не зможемо оплачувати комунальні платежі і людей викинуть на вулицю». Настя дивувалася, чому таким жахам вірять більше, ніж українським ЗМІ. Вона кілька разів натрапляла на одну й ту саму жінку в різних місцях. Найчастіше та «працювала» у продуктових супермаркетах, зупиняючись біля дорогих продуктів. Було зрозуміло, що такі провокатори кимось непогано фінансуються. Коли Настя вчетверте зіткнулася з нею, то вирішила поговорити. Влаштовувати сварку в магазині не можна, тож Настя дочекалася її надворі.

— Вибачте, — звернулася Настя до жінки, яка горою вивалилася з приміщення, — можна вас на хвилинку?

Жінка зупинилася, посвердлила Настю гострими очицями, насторожилася.

— Що? — спитала доволі грубо, відчувши каверзу.

— Ви так цікаво розповідали про Майдан, — почала Настя.

— Так, — охоче сказала жінка, — там таке творилося! Моєї знайомої донька випадково туди потрапила, побула там день, а наступного дня їй стало зле. Дівчині викликали «швидку», відвезли в лікарню, там зробили аналізи, і ви навіть не можете уявити, що знайшли!

— І що знайшли?

— У крові було три види наркотиків! А дитина там лише чаю попила! Можете уявити, чим накачували там хлопців?! — Жінка жваво жестикулювала, голосно розказуючи і не забуваючи поглядати навколо, сподіваючись зібрати публіку. — Якби ви бачили очі молоді! Вони ж там по три доби не спали! Уявіть, чи може нормальна людина стояти на барикадах стільки часу без відпочинку? Звичайно, ні! Усіх їх напували чаєм з наркотиками, які завезли американці. Це мавпі Обамі вигідно, йому потрібно свої ядерні ракети розмістити на нашій землі, тож американці й спланували Майдан уже давно. Шкода, що наша молодь повелася, — скрушно похитала головою і для надійності витерла носовичком сухі очі.

— Звідки ви все знаєте? — з іронією запитала Настя.

— Та це всі знають! — жваво відповіла жінка. — Ось син моєї знайомої пішов на Майдан, йому за день заплатили п’ятдесят гривень, а він від чаю відмовився, бо сам бачив, як туди насипали білий порошок. Добре, що хлопець одразу зметикував і вчасно втік, а то було б горе.

— Усі ваші байки я вже чула і не раз, кожного разу різні люди розповідають про те, що це трапилося з їх знайомими. Навіщо ви розносите брехню? Хто вам за це платить? За скільки продали свою совість? — Настя пішла в атаку питаннями. — Скількох людей ви вже ввели в оману? Вам ще ніхто не набив пику? Я можу бути першою!

— Ах ти сучка бандерівська! — жінка кинулася на Настю, схопила її за барки. — Я тобі зараз мізки вправлю!

Настя, набагато менша за огрядну жінку, не розгубилася, вхопила її за фарбоване руде волосся.

— Рятуйте! — заволала жінка. — Бендери вбивають пенсіонерку!

На щастя, нагодився охоронець супермаркету, якому не без зусиль вдалося розчепити жінок.

— Не трапляйся на моєму шляху! — кинула розхристана Настя, піднімаючи відірваного від куртки ґудзика. — Іншого разу піймаю — рота зашию!

— Сатана! Йди від мене геть! Ось так, людоньки, бандерівці б’ють простих пенсіонерів! — звернулася жінка до натовпу роззяв. — Будете сидіти склавши руки, то й вам завтра таке буде!

Настя швидко пішла. Вдома вона протерла спиртом сліди від кігтів «нещасної пенсіонерки», зачинилася в кімнаті й написала на одному подиху розповідь про блокпости.

«Блокпост. Це слово ще донедавна можна було зустріти хіба що в спеціальній літературі чи серед військових, а зараз його чути повсюди, — написала вона. — Я б сказала, що це найуживаніше нове слово для цивільного населення. Їду з сином автівкою до Харкова, тож маю нагоду подивитися на цю споруду.

Поблизу Слов’янська здалеку помічаю кілька бетонних плит. Уже ближче бачу, що з них утворений такий собі коридор «змійкою», щоб мав змогу проїхати ним лише один транспортний засіб. До цього він має бути перевірений «захисниками». Навколо багато поліпропіленових мішків. Донедавна вони були поширеним матеріалом для дорожніх валіз, а зараз наповнені піском і мають інше призначення. Втім, вони мене не так цікавлять, я хочу побачити «захисників» народу.

Їх декілька, людей зі зброєю. Один махає рукою у бік автівки, інший одразу вибігає нам назустріч. Уже зблизька бачу, що це хлопець, якому років 16—17, не більше. Він одягнений у камуфляжну куртку, синтетичні брудні спортивні штани, взутий у черевики на пару розмірів більші, у руках нема зброї, але є звичайна дерев’яна палиця. Нею він махає, подаючи знак зупинитися. Наказує вийти з автівки.

Роблю так, як навчає син, бо він уже не раз проїжджав такі місця: не вступати в розмову, відкрито не роздивлятися, вести себе дружньо, виконувати накази і не провокувати. Доки хлопець перевіряє наші паспорти, дивлюся на його палицю і ледь стримую сміх. Звичайна палиця, вирізана зі свіжого дерева, обдерта кора, й нещодавно нанесена чорна фарба смужками на кшталт міліцейської. Перевіряльник дуже близько, і я відчуваю стійкий запах перегару та цибулі. Мимоволі кидаю погляд на бетонну плиту, яка є імпровізованим столом для обіду. Під ним повно порожніх горілчаних пляшок, валяються використані одноразові шприці, серветки, тарілки, об’їдки, ганчірки.

— Куди їдемо? — запитує хлопець, повертаючи мені документи.

— У Харків, — відповідаю, втупивши погляд у землю.

Підводжу погляд і помічаю посмішку на обличчі перевіряльника, нахабну, зверхню, беззубу. Від юнака тхне не лише перегаром, а й потом так, ніби він не мився цілий рік. Звідкілясь вітер доносить запах туалету. Шукаю очима потрібну споруду — ніде нема, але з боку плити, що ліворуч, під кущем купа на купі людського лайна та туалетного паперу.

Поки хлопець «шестачить», оглядаючи салон авто, маю змогу роздивитися інших «захисників». Вони стоять віддалік, теж молоді, неохайні, напідпитку, через плече автомат. Лише збоку, окремо від інших, стоїть дебелий чоловік у балаклаві, бронежилеті, касці. Навіть нефахівець може в ньому відразу впізнати військового. Це помітно по тому, як упевнено він тримає напоготові автомат, ноги на ширині плечей, спортивна статура, жодного зайвого руху. Після перевірки нам дозволяють рушити далі. Компанія молодиків зі зброєю стоїть до нас спиною. Вони про щось розмовляють, голосно регочуть, лише людина в масці тримає нас під своїм контролем. Уже за п’ять-десять кілометрів нас зупиняє міліцейський патруль. Вони у повній боєготовності, непогане спорядження, у них також автомати напоготові. Нас знову перевіряють, і ми їдемо далі.

— Не розумію, — кажу синові, — чому така кількість правоохоронців з такою зброєю, в бронежилетах, не може знищити блокпост тих шмаркачів. Під’їхали, полосонули з вікон автівки автоматами — і все!

На зворотному шляху дещо прояснилося. На тому самому блокпості біля Слов’янська ті ж самі правоохоронці стояли біля так званих ополченців, мирно розмовляли та жартували. Син сказав мені, що таке бачить не вперше. Ось тобі наша славетна міліція! Чого ще чекати від неї?

Того ж вечора пошаруділа сторінками старого записничка, знайшла номер телефона чоловіка, з яким колись разом навчалася, зараз він мешкає в селі неподалік Слов’янська. Зателефонувала, щоб дізнатися, хто стоїть на блокпостах за містом.

— Добре всіх знаю особисто, — розповів він, — переважно там молодь 16—20 років. Порядних хлопців там немає, більшість колишні в’язні, які звільнилися і не влаштувалися на роботу. Також зібрали усіх наркоманів та пияків, яким байдуже що робити, аби платили гроші.

Поцікавилася, чи знає він, за скільки хлопці продалися.

— Не знаю, бо не хочу навіть вітатися з такими покидьками, — почула у відповідь.

Тепер зрозуміло, чому від них так смердить — збіговисько людей, які гниють зсередини. Син жартома називає їх блокпости «смердючками», і не дивно — гнилі не тільки зуби, а й душа, а з неї більше смороду».

Настя ще раз перечитала написане, залишилася задоволеною. Перед тим, як підписатися «Віра Сєвєродонецька», дописала: «Втім, це лише моя особиста думка». Хотіла одразу відправити допис електронною поштою Людмилі, але не втрималася — написала ще один, про жінок та чоловіків-провокаторів. Наприкінці так само вказала, що то лише її особиста думка.

Розділ 20


Геннадій колупався у «форді», коли до нього підійшли Льонька та Іван.

— Лугандія! — радісно та привітно сказав Льоня.

— Привіт, — стримано привітався Іван.

— Що, коник поламався? — запитав Льоня.

— Профілактика, — пояснив Геннадій, — щоб був, як піонер, завжди готовий.

— Правильно, — мовив Льоня і почав заглядати під відчинений капот.

Він дав кілька порад, і поки вони щось лагодили, Іван зайняв сидіння водія, ввімкнув музику. Йому здалося, що задрімав під заспокійливу мелодію інстументалки… А коли розплющив очі й прислухався до розмови хлопців, притишив музику, вийшов із авто.

— Про що мова? — спитав, позіхнувши на весь рот. — Про блокпости?

— Так, — відповів Геннадій, — розповідав про них Льончику.

— І що цікавого я проспав? — поцікавився Іван.

— Генику стало соромно за наших правоохоронців, тож він має виконати їх обов’язки, — пояснив Льоня.

— Тобто? Махати смугастою палицею й косити бабло?

— Ходімо в салон, — запропонував Геннадій, скоса поглянувши в бік дідуся, який уже вкотре проходив повз них, вигулюючи песика, — а то ми добазікаємося.

— Наша міліція нас уже давно не береже, — продовжив хлопець, коли вони перебралися в автівку й зачинили дверцята, — це не новина. Я спостерігаю за блокпостами «смердючок» не один день. І ось які зробив висновки.

Геннадій замовк. Він уважно поглянув на кожного. Великий добряк Льонька дивився прямо в очі, Іван міцно стис губи, в очах — цікавість. Схоже, що Гена вагався перед тим, як заговорити.

— Друзяки ви мої, — сказав він, видихнувши, — я вважаю, що потрібно роздобути зброю і починати діяти, поки сепари не окупували повністю нашу територію.

Іван закліпав очима.

— Тобто? — запитав він.

— Не можна сидіти склавши руки і чекати, поки хтось за нас прибере «смердючок» з блокпостів, — продовжив Геннадій. — За моїми спостереженнями, зазвичай там стоять ненавчені сепари, їх небагато, і часто вони або п’яні, або накурені, з ними можна впоратися легко, коли є зброя. Головна перепона — професійний боєць, який стоїть віддалік і командує. Видно одразу військовий вишкіл, з ним впоратися буде складніше.

— Ти… ти так говориш, ніби ми вже погодилися, — запинаючись, розгублено сказав Іван і ще швидше закліпав очима.

— Або так, ніби ми озброєні до зубів вояки, — зауважив Льоня. — Ніхто з нас трьох не служив у армії, тож навіть не знаємо, як поводитися зі зброєю.

— То невелика проблема, — відповів йому Геннадій, — у кожного вдома є Інтернет, можна дізнатися все, що душа забажає.

— А зброя? У тебе є? — запитав Іван.

— Нема, але можна добути.

— Де? — в один голос спитали хлопці Геника.

— Є одна ідея, — таємниче посміхнувся юнак, — але спочатку я хочу почути: ви зі мною?

— Спочатку поділися своїми замислами, — сказав Іван.

— Підтримую, — підняв руку вгору Льоня.

— Ми їдемо до найближчого блокпосту. Куди? У село, до бабусиної тітки Дуні. Зупиняємося у неї на кілька днів, щоб не привертати уваги, гостюємо, допомагаємо щось полагодити. Один з нас там не світиться, а йде на блокпост і вдає з себе місцевого, який хоче записатися в ополчення, розповідає, як ненавидить укрів, правосєків і бандерівців. Його приймають, видають автомат, вночі ми його забираємо разом зі зброєю. Далі — ноги в руки і подалі від того місця. Навчаємося стріляти і з автівки розстрілюємо якийсь блокпост.

Льонька почухав потилицю, Іван дістав цигарку.

— Не дими в машині, — попросив Геник.

— Ти думаєш, так легко вбити людину? — запитав Іван. — Одне діло набити комусь пику, але вбити… Не кожен зможе. Особливо ти, Льончику, не зміг би.

— Я зараз не про це думаю, — відповів хлопець. — Продумую план Геника. Ніби непоганий, але… Нам замало одного автомата. Потрібно в першу чергу «зняти» вояка, дати по ньому першу чергу. В цей час «смердючки» встигнуть зорієнтуватися, хай би в якому стані вони були — спрацює інстинкт самозбереження. Потрібно відкрити вогонь по них одночасно з двох боків.

— Згоден, — зітхнув Геник, — я про це не подумав. І що б я без тебе, Льончику, робив? Твій холодний розрахунок дуже доречний.

— Якщо вдасться здобути автомат таким чином, — додав Іван. — Втім, можна спробувати. І все-таки, хто буде стріляти?

— Включи мізки та подумай логічно, — сказав Льоня. — Якщо Геник буде за кермом, а двом потрібно стріляти, то здогадайся з трьох разів: хто візьме в руки зброю?

— Не до жартів, — відмахнувся від нього Іван. — Давайте краще подумаємо, хто піде добувати автомат.

— Я, — сказав Геник. — Ідея була моя, тож я і піду.

— Отакої! — Льоня ляснув долонями по колінах. — Він піде! Приїхали до Геника родичі без самого Геника! Я піду.

— Хлопці, я — пас! — підняв руки вгору Іван. — Щось мені стрьомно. А якщо дізнаються, що не місцевий? Що тоді? Гаплик?

— Хто не ризикує, той не п’є шампанське, — усміхнувся Льоня.

— А хто п’є, той ризикує бути отруєним, — відповів у тон йому насуплений Іван.

— То, може, ти й стріляти побоїшся? — примружив очі Льоня.

— Спочатку давайте спробуємо дістати автомати, — відповів він.

Хлопці ще раз розібрали в деталях свій план і вирішили діяти найближчих вихідних.

Розділ 21


Настя налила води в останню лунку з розсадою помідорів, пішла в садок за хатою, сіла на лавку під вишнею. Тільки тут вона могла відпочити душею, милуючись весняними барвами. Під деревами зацвів синьоокий барвінок, простелився килимком, радіє теплу. Пустун-вітер бавився білою піною вишні, а теплий і вогкий дух порушеної пухкої землі приємно лоскотав жінці обличчя. Настя вдихнула весняне повітря на повні груди. Нестерпно солодко пахли дерева, облиті цвітом. Легкий подих вітру — і на соковиті листочки барвінку вже спадають легкими хмаринками пелюстки.

У будинку віяло тишею та сумом. По кутках дрімала темрява, і все у кімнаті Насті вперше здалося сірим і незатишним. Вона сіла на диван, огледілася. Усі речі на своїх місцях, усе так, як було при мамі. Біля порога її капці, подаровані Настею на день народження, ніби мама щойно взула калоші й вийшла на город або посидіти з сусідкою на вулиці біля паркану. На краєчку дивана — мамина квітчаста хустка. Настя взяла її, вдихнула запах — хустинка ще берегла мамин аромат. І так стало сумно без матері! Жінка відчула себе по-дитячому беззахисною та покинутою. Разом із мамою з її життя зникло щось світле, життєстверджуюче, тепле. Тривожне почуття неминучості шаленою хвилею накотило зненацька, готове роздушити в ній останню краплинку надії.

— Матусю, — Настя вткнулася обличчям у хустинку, і біль, який давно накопичувався в душі, перейшов усі межі й полився невтішними сльозами. — Моя мамочко, де ти? Мені погано без тебе, — скиглила побитим собакою. — Чому ти не сказала мені, що поїдеш? Я б тебе від себе не відпустила.

Настя довго плакала. Здавалося, з її життя зникло найсвітліше, залишивши сіре, невідоме, невизначене й жахливе. Її душив біль втрати єдиної людини, якій вона могла в хвилину щастя або найбільшого душевного неспокою розкрити всю себе й знайти підтримку, почути відгук своїх почуттів.

— Матусю, моя хороша, — впівголоса говорила жінка крізь сльози, — якби ти знала, як мені тяжко! Іванна нарешті помирилася з Геником, але ж я бачу, що у них напружені стосунки. Якби ти, матусю, була поруч, було б усе інакше. Свекруха мене почала недолюблювати, можливо, навіть і зневажати, а я… Я не можу спокійно слухати, як вона радіє перемогам сепаратистів. Мамо, ти навіть не уявляєш, що у нас коїться. Світ перевернувся догори дриґом. Йде антитерористична операція, гинуть молоді хлопці, а навколо мене стільки бидла, яке радіє з їхніх смертей, обзиваючи справжніх героїв укропами, нациками, фашистами. У мене вже серце тліє від болю. Мамо, ти мене розумієш? Я знаю, що так, бо ти сама мати, у тебе чуйне, вразливе й добре серце. Якби ти була тут, ти плакала б за кожним загиблим юнаком, як за своїм сином. Мамо, так тяжко без тебе!

Настя дала собі волю виговоритися. Вона розповідала про всі події так, ніби мати могла її чути. Розказала про міста, які взяли під свій контроль самопроголошені командири, про жителів Донбасу, яких «ніхто не чує», про масове зараження сепаратизмом та про проголошення ДНР, а потім і ЛНР, про заклики до референдуму.

— Мамо, якби ти була тут, то не впізнала би багатьох своїх знайомих, — продовжила жінка. — У них ніби чорт вселився. Хіба можна ненавидіти рідну землю? Свою країну? Ти мене навчила любити свою землю, і тепер серце крається за її долю. Чому? Мамо, чому люди стали такі злі? Навіщо вбивають одне одного? Ой, мамо, якби ти була поруч, мені було б набагато легше. Можливо, ти б змогла мені розтлумачити, що я зробила не так у вихованні своїх дітей? Де схибила? Чому Іванна радіє, коли передають про вбитих наших солдатів? Відкрито вона про це не говорить, але ж я не сліпа, бачу, як вона аж підстрибує від радощів. Геник зовсім не такий. Він чутливий, вразливий, такий, як ми з тобою, мамо. Я ж однаково виховувала дітей, а вони тепер ніби вороги. Скажи мені, мамо, як жити далі? — тужила жінка, не помічаючи, що тихий вечір уже зазирнув у вікно і розклав тіні по кімнаті.

Зморена, виснажена жінка поклала мамину хустку під голову, натягла на себе плед. Повний місяць завис у темному небі, зазирнув у вікно, де недвижимо лежала згорьована гарна жінка, по-дитячому згорнувшись калачиком…

Вранці весняне сонце впустило свої промені у вікно хати і веселий сонячний зайчик застрибав по кімнаті, віддзеркалившись від люстерка на столі. Настя прокинулася, глянула на годинник. «Господині твоєї нема, а ти все цокаєш», — подумки звернулася до нього. Вона обережно відсунула вбік Барсика, який не оминув нагоди підлізти до сонної жінки й розвалитися поруч. Кіт потягнувся, смачно позіхнув, задоволено замуркотів. Настя нагодувала кота й поспішила повернутися додому. Потрібно було знайти вільну хвилинку, щоб допомогти свекрусі на дачі, бо вже бурчить, що повна хата людей, а допомагати нікому. З тієї дачі зиску мало — земля піщана, скільки не лий води — все мало, але свекруха звикла в ній довбатися, щось та й зберуть по осені. Може, відправити на вихідні Іванну? Нехай би розвіялася, а то сидить вдома перед комп’ютером, де нема реального життя. Іноді виходить кудись з подружками, і то ненадовго. Інші матері мріють про таких доньок-домосідок, а Настя хвилювалася. У матері викликала тривогу така замкнутість молодої дівчини, яка не мала хлопця і, здавалося, не хоче його мати. Спробувала поговорити, відповідь майже завжди одна: «Усі вони козли, без них спокійніше». Можна здогадатися, що дівчину образив обранець, але Іванна вперто не хотіла ділитися своєю проблемою з матір’ю. Тож після кількох невдалих спроб викликати доньку на відвертість Настя вирішила почекати, поки переболить.

Валентина Петрівна вже була на городі, тож Настя не прощаючись пішла на маршрутку. На блокпосту перед містом автобус зупинили ополченці. У салон зайшов кремезний чоловік неслов’янської зовнішності — чорна густа борода, темні очі, смаглявий.

— Дакумент, пжалусьта, готовим, — наказав пасажирам і перекинув автомат через плече.

Усі пасажири притихли, мов миші, опустили очі, щоб не піймати на собі нахабний зухвалий погляд. Настя відчула приниження, ніби вона не у своїй країні, не на своїй землі. Було відчуття раба, якого поневолили, і тепер він не має права навіть поглянути на свого господаря, щоб не накликати на себе гнів. Люди мовчки, не роблячи різких рухів, повільно діставали паспорти, у відкритому вигляді подавали на перевірку. Чоловік зі зброєю повернув Насті паспорт, зупинився біля жінки, яка сиділа в одному ряду з нею, напевно, разом із донькою, білявою дівчинкою-підлітком, — саме вона стала об’єктом пильного погляду бородатого.

— Толко шестнадцать лєт? — здивовано сказав він. — А такой взрослый красивий дєвушка! Аткрой сюмочку, — наказав.

Боковим зором Настя бачила, як бідне дівча зі страху зіщулилося, притислося до матері.

— О! Тампакс! — раптом зареготів чоловік.

Ніхто не підвів погляд, а перелякана дівчина вмить почервоніла.

— Не бойся, дєвочка, — сказав чоловік, повертаючи їй сумочку, — у меня тоже єсть такой дочка, — він погладив її волосся, від чого дівчина здригнулася, а мати обняла її за плечі, намагаючись захистити. — Яблачко можна? — почувся його голос десь позаду, й без відповіді почулося хрумкотіння. «Щоб ти подавився!» — подумки побажала йому Настя.

— Єзжай! — дав команду водієві бородатий і вийшов з салону.

Автобус рушив. До автостанції пасажири їхали мовчки, тільки тихо схлипувала дівчина, давлячись слізьми. Коли всі вийшли з салону, Настя не втрималася, підійшла до дівчинки. Та вже не плакала, лише шмигала носом.

— Не переймайся ти так, — сказала, щоб заспокоїти білявку, — вони тут ненадовго. Потерпи трішки, незабаром наші війська підійдуть і поженуть цих дядьків зі зброєю на їхню історичну батьківщину.

— Хто підійде?! — аж підскочила на місці мати дівчини. — Бендери прийдуть? Не дочекаєтесь! — кричала вона, бризкаючи слиною. — То наші захисники! Як ви смієте?!

— Захисники? — у Насті округлилися очі. — Від кого нас потрібно захищати? Вас хтось ображав? Чи так, як тільки-но, принижував?

— Вони захищають нашу землю, землю моїх дідів!

— Від кого?

— Щоб не приїхали сюди правосєки та западенці, які сидять без роботи, а ми всіх їх годуємо! Перестанемо їх годувати, тоді заживемо, як люди! А ви мені тут розказуєте!

— Хто вона така? — запитав чоловік, напевно, знайомий жінки. — Що їй від вас потрібно?

— Може, заїжджа бендерівка, — відповіла жінка, — хоча й розмовляє по-нашому.

— Йди своєю дорогою, — сказав чоловік Насті, — поки я тобі пику не набив.

— За що? — Настя стенула плечима й навіть посміхнулася. — Вам сподобалось, як дівчинку принизили? Чи вам подобається, коли копирсаються у ваших сумках чужинці?

— Які вони чужинці? Вони наші захисники! Люди приїхали добровільно, щоб нам допомагати, бо розуміють, що тут живуть працьовиті люди, а отримують копійки, — розпинався дядько.

— То найманці, які прийшли вбивати наших людей на нашій землі, — сказала Настя спокійно, — і не за «спасибі», а за гроші.

— Провокаторша! — закричала жінка. — Люди, вона заслана! — кричала несамовито, тикаючи в бік Насті пальцем.

Почали підходити люди, і у Насті був лише один вихід — рятуватися якнайшвидше, тому вона швидко зробила ривок убік, щоб заскочити в таксі. Водій одразу від’їхав від місця пригоди.

— Що там у вас трапилося? — запитав він.

Ще не оговтавшись від гіркого досвіду, Настя відповіла:

— Пусте! Місце в автобусі не поділили.

— Бува, — посміхнувся таксист.

Вдома Настя одразу ж пішла до ванної кімнати. Вона пустила гарячу воду і довго стояла під душем. Теплі струмочки води стікали по тілу, змиваючи бруд ненависті земляків, їх озлобленості та невігластва, заспокоювали розбурхані емоції. Їй довго не хотілося виходити з-під душу, ніби з водою у зливну трубу можуть витекти неприємні спогади про бороданя в автобусі. Вода зробила своє діло — Насті стало легше на душі. Вона розтерла тіло м’яким рушником, накинула теплий халат і лише тоді пішла на звук працюючого телевізора до кімнати сина.

— Привіт, синку! — сказала Генику, який сидів на дивані й лузав насіння.

— Вітаю! — усміхнувся син. — Що сталося?

— Усе добре.

— Чому тоді побігла одразу у ванну? Чи не пронос шкоди наробив?

Настя коротко розповіла про свою пригоду, поцікавилася, де свекруха.

— Наша бабуся вже всі копита позбивала, бігаючи на мітинги, — пояснив Геннадій. — У неї тепер графік є, щоб нічого не проґавити: дев’ятнадцятого, двадцять першого — вже відмітилася, готується йти двадцять шостого квітня, тож побігла до Семенівни домовлятися. Комуністи та Партія регіонів вже не придумають, як зібрати людей, то знаєш, що вигадали? — він притишив звук телевізора й подивився на матір. — Вони приурочили своє збіговисько до річниці трагедії на Чорнобильській АЕС. Хочуть зібрати побільше народу, щоб озвучити якісь свої рішення Луганської обласної ради. Самі щось вирішують, причому за всіх мешканців області.

— Нічого у них не вийде, — сказала Настя. — Ще є новини?

— Є. Нещодавно розмовляв телефоном зі своїм знайомим по інституту з Рубіжного. Там активісти організували мітинг за єдину Україну, на який отримали дозвіл, міліція пообіцяла свій захист. Як ти вже здогадалася, охоронців порядку було мало. Активісти одразу помітили проросійськи налаштований натовп, тож запитали міліціонерів, як їм бути в разі нападу. І що сказала наша доблесна міліція?

— Що все буде добре, — відповіла Настя.

— В акції брали учать лікарі, студенти, вчителі, багато людей прийшло з дітьми, — розповідав Геннадій.

— Як у нас на флешмобі, — нагадала Настя.

— У активістів були лише прапори України, плакати й музика, а віддалік почали формуватися групи молодиків з палицями у руках, — продовжив син. — Підтримати захід за єдину Україну прийшов разом із дружиною та тестем музикант-бандурист із місцевих.

— Я й не знала, що у нас тут ще є бандуристи, — зауважила Настя.

— Та він не просто учасник багатьох концертів, а ще й переможець понад сорока фестивалів, автор близько трьохсот музичних творів, записав п’ять альбомів, грає на багатьох музичних інструментах, — захоплено розповідав Геннадій. — Одне слово, людина мистецтва, тому дуже мирна. Так ось, мітинг тривав десь хвилин сорок, а потім той натовп, який волав «Расія!», кинувся бити палицями мітингувальників. Били усіх підряд, без винятку. Люди тікали, куди хто міг, а бандуриста схопили, прив’язали до дерева, довго шукали в його візитниці візитку Яроша.

— Ну, звичайно, — іронічно промовила Настя, — що ж може бути страшніше, ніж візитка Правого сектора?

— Потому чоловіка відправили до міліції. Висувають підозру за статтею 263 ч.2 Кримінального кодексу за носіння зброї без дозволу. Кажуть, що знайшли у нього ніж, хоча дружина запевняє, що підкинули. Навіщо мирному музиканту носити з собою ніж? Тим паче, на такий захід. Уже ввечері телефонували дружині бандуриста знайомі й радили, щоб виїжджали з міста негайно або не виходили з дому, бо у них є дитина.

— Врешті-решт, можна було зателефонувати на гарячу лінію СБУ, — сказала Настя, — якщо у місті таке творять менти.

— Ти читаєш мої думки, — Геннадій посміхнувся, не радісно, сумно. — Вона так і зробила.

— Вжили якихось заходів?

— Так. Говорили з нею як психологи, заспокоювали, що все буде добре, але нічим не можуть їй допомогти.

— Ось тобі і гаряча лінія! — зітхнула жінка. — Нема надії ні на кого. А ти чому вдома? Нема замовлень від клієнтів?

— На найближчі дні нема, — відповів син, — тож я подумав, що можна поїхати до бабці Дуні, може, щось їй там треба зробити чи полагодити.

Настю здивувала така заява. То було не хотів навідувати буркотливу та сварливу бабусю, а то сам викликався. Геннадій дивився у вікно, тож Настя не могла бачити його обличчя.

— Звісно, треба з’їздити, вона таки наша родичка, до того ж самотня, — сказала мати. — То, може, і я з тобою поїду?

— Ні! — він одразу різко заперечив. — Не треба.

— Тобі не можна виконувати важку роботу, — нагадала вона.

— Я візьму когось із хлопців, — вже спокійно мовив Гена, — з них більше користі, ніж із нас із тобою.

Настя тільки зауважила, що потрібно передати щось на гостинець. Геннадій погодився.

Розділ 22


Попетлявши зміїстими вузькими сільськими вулицями, «форд»-коротун зупинився біля похиленого дерев’яного паркану, з-за якого виглядала старенька хата. Геннадій відзначив, що передусім потрібно полагодити паркан бабці Дуні, бо дерев’яні стовпчики підгнили, і похилений паркан подекуди підпирали палиці. Напевно, бабця сама знаходила їх і самотужки намагалася надати стійкості споруді, яка в будь-який час могла завалитися. Дві половинки воріт вгрузли в землю, перекосилися і нагадували розгорнуту старовинну книжку, яку ще можна почитати, якщо обережно з нею поводитися.

— Ось тут живе ще одна моя бабця, — сказав Геннадій друзям, що вже вийшли з автівки і оглядали місцевість.

— Цікаво, тут є дівчата? — мовив Іван, розминаючи плечі. — Я був би не проти познайомитися з молодою колгоспницею.

— Відстав від життя не на один рік, — відповів йому Льоня, — колгоспів давно нема, тож і колгоспниць також.

— Ви приїхали сюди баб шукати чи для діла? — дорікнув Геннадій. — Ходімо до хати.

Хвіртка протяжно скрипнула й відчинилася. Із собачої будки неохоче висунувся білий песик, повів носом у бік гостей і лише тоді хрипко кілька разів гавкнув.

— Шарику, це я, — озвався до нього Геннадій.

Пес знову принюхався й привітно завиляв хвостом-бубликом.

— Пізнав мене? — Гена підійшов ближче, простяг руку. Собака її обнюхав, лизнув, радісно заскавчав. Хлопець почухав йому за вухом, від чого собачий хвіст закружляв іще швидше.

Хлопці підійшли до хати, постукали. Одразу двері широко відчинилися і на ґанку постала не стара бабця, а юна дівчина. Волосся зібране у дві кіски, червона футболка, джинси в обтяжку, й приємне обличчя, на якому застигло здивування. Хлопці теж отетеріли й роздивлялися дівчину так, ніби побачили інопланетянина.

— Хто ви такі? — нарешті запитала дівчина.

— Ми до бабусі Дуні, — першим оговтався Геник. — Я її родич.

— Заходьте, — запросила вона, — бабуся вдома.

У хаті було світло й охайно попри те, що зовні будинок здавався старим. Пахло чи то супом, чи смаженою цибулею. Іван по-собачому принюхався, і тишу приміщення порушило буркотіння в його животі. Геннадій привітався з бабцею, простягнув гостинці від матері, але жінка не забрала.

— Вона майже нічого не бачить, — пояснила дівчина, забираючи пакет.

— Так, — підтвердила стара, — осліпла я, як і мій Шарик, катарата[4] з’їла очі. Доля сказала: «Досить дивитися на життя, надивилася вже, всього на віку побачила, пора збиратися додому».

— Бабусю, — жартівливо озвався Геннадій, — скільки вас пам’ятаю, ви все збираєтесь «додому». Ще рано!

— Ні, Генику, відчуваю, що пора, — сказала бабця, — нагостювалася у Життя, пора й честь знати. Гадаєш, легко жити, коли розрізняєш лише світло та тінь? Людей не пізнаю, бо вони для мене стали просто темною плямою.

— Зараз успішно оперують очі, — Гена намагався підбадьорити стареньку, яка дуже змінилася і вже не була схожою на ту сварливу і всім невдоволену бабцю, яку він знав раніше.

— Ні, ні в якому разі не дам довбатися у своїх очах! — вона заперечно похитала головою. — Бог забрав мій зір, щоб мала час більше думати та попросити у нього прощення за всі мої гріхи.

Гена згадав, що раніше нічого подібного від неї не чув, навіть був випадок, коли бабця на Паску білила стіни в хаті, ніби не мала на те іншого дня. «Робити ніколи не гріх», — пояснила сусідам, хоча її вчинок скоріше був протестом.

— Люди змінюються, — ніби продовжуючи думки хлопця, сказала стара, — навіть у моєму віці. Колись кожен з нас відчує, що до зустрічі з Богом залишилося мало часу, і захоче спокутувати свої гріхи. У мене не було дітей, жила для себе, гнівила Бога, тож тепер дала прихисток сиротині. Це Марійка. Вона зараз на практиці у фельдшерки, — пояснила бабця.

— Іван, — першим простяг руку для вітання Іван, за ним представилися по черзі Гена та Льоня. — У тебе справді нема нікого з родичів? — запитав Іван.

Льоня смикнув його за куртку, але було вже пізно.

— Були батьки, — пояснила дівчина, — але вони любили зазирнути в чарчину, тож самі згоріли й хату спалили. Я навчаюся в медичному, тож вирішила проходити тут практику, а бабуся Дуня запропонувала у неї пожити. І мені добре, і їй поміч.

— У мене, — сказав Іван, — теж була мрія в дитинстві стати лікарем, а потім передумав.

— Годі базікати, — зупинила його бабця, — Марійко, нагодуй хлопців, вони ж з дороги.

Друзі поїли й пішли наводити лад надворі та на городі. Іван заходився копати грядки, Геннадій із Льонею — лагодити паркан. Упівголоса Гена обговорював з другом план подальших дій.

— Потрібно дізнатися, де знаходиться найближчий блокпост, — розмірковував Геник. — Йти на той, де ми проїжджали, не варто. Бабця навряд чи буде знати, до сусідів не підеш питати. Тоді як?

— Не переймайся, я сам дізнаюся, — тихо сказав Льоня і вже вкотре поглянув у бік дівчини, яка замітала подвір’я.

— Усе зрозуміло, — підморгнув йому Гена, помітивши, що Марійка також час від час зупиняє погляд на Льончику. — Дивись, щоб Іван не перехопив ініціативу.

— Не вийде, — пошепки сказав Льоня, — я вже з нею домовився ввечері прогулятися до річки.

— Отакої! І коли ти встиг?

Льоня у відповідь лише просяяв широкою та щирою усмішкою.

Розділ 23


Людмила зателефонувала Насті й радісно повідомила, що два номери газети, у яких були дописи Віри Сєвєродонецької, викликали жвавий інтерес у сумчан.

— Ти навіть не уявляєш, як ти мені допомогла! — весело защебетала подруга. — Газети розкуповують на «ура!», мій шеф аж стрибає від радощів, а читачі чекають новий матеріал. Уявляєш, ми достеменно не знаємо, що відбувається на сході країни, а тут із перших вуст! Настю, зараз погляди всієї України прикуті до Донбасу, бо незрозуміло, що у вас відбувається. Чи справді все населення прагне взяти участь у референдумі? Чи лише одиниці? І чому виник потяг до федералізації? Чим це пояснити? — вона засипала питаннями.

— Прошу тебе, зупинися! — Настя не встигала сприймати одразу стільки питань. — З того мішка запитань я зрозуміла, що тебе цікавить, чи насправді багато людей бажають відділитися від України і чому. Так?

— Не лише мене цікавить, а всіх нас!

— Людо, ти вже давно не приїжджала додому, тож можеш навідати матір і все побачити на власні очі, — зауважила Настя.

— Не можу і не приїду найближчим часом, — відповіла Людмила.

— Але чому?!

— На те є багато причин. По-перше, в такий час мені ніхто не дасть відпустку навіть на тиждень, — охоче пояснила Люда. — По-друге, я зможу побачити події лише поверхово, а ти працюєш у великому колективі, живеш у місті, їздиш у громадському транспорті, чуєш розмови сусідів, тому лише ти можеш зазирнути у корінь проблеми.

— Я?! Чи я експерт? Чи політолог?

— Саме тому й важлива твоя думка як пересічного громадянина, а не фахівця! — із натхненням сказала подруга. — Я вже зробила анонс, тому ти не можеш мене підвести. Повідомила, що впродовж якогось часу ми намагатимемося дізнатися від тебе, чому на Донбасі неспокійно. А думку політиків люди можуть самі почути по телебаченню.

— А ти не думала, що у мене не вийде?

— Вийде! Я знаю, — запевнила Люда.

— І все-таки, чому ти не приїздиш до матері? — Настя поставила питання руба.

— Ти ж знаєш мою маму, у неї складний характер, — пригніченим голосом відповіла Людмила, — вона не сприймає мої погляди, а я — її.

— Але ж все одно вона твоя мати.

— Вона мені такого наговорила! — Люда тяжко зітхнула. — Дорікнула, що мене вже обробили бандерівці, що я продалася правосєкам, зрадила і свою матір, і своїх односельців, сказала, що їй соромно за таку доньку. Ось так.

— То вона зопалу, — мовила Настя, — охолоне й буде шкодувати за свої необережні докори.

— А ти б поїхала на моєму місці після того, як тобі рідна мати кинула «Краще б я тебе у лоні задавила, ніж вилупила зрадницю!»?

— О Господи! Чи Петрівна з глузду з’їхала? Хочеш, я з нею поговорю? — обережно спитала Настя.

— Ні! Ні в якому разі! — одразу заперечила Людмила. — Вона сказала, що не хоче більше мене бачити, тож поки що я в село не поїду. А далі… буде видно.

— Так, час розставить усе по місцях, — сказала їй Настя, — але я впевнена, що все буде добре і ви помиритеся.

— Взагалі-то я з нею не сварилася. Мене так заціпило від почутого, що я навіть не змогла огризнутися. Досить про це. Краще скажи, коли мені допис надішлеш?

— Скоро, — відповіла Настя, бо вже подумки погодилася написати свої роздуми.

— Тобі надіслати газетки?

— Не треба. Складай докупи, колись заберу, — відповіла Настя, — не хочу, щоб мої домашні знали про них. У нас і так напруження в родині, от-от лусне, обірветься, і тоді буде щось на кшталт того, що ти розповіла про свою матір.

Подруги тепло розпрощалися, й Настя взялася до роботи. Добре, що була вдома сама і їй ніхто не заважав. Почала писати замітку для газети без вагань — вона як звичайна мешканка міста має своє бачення подій, навіть якщо воно помилкове.

«Скажу одразу: так, у нашому місті дуже бояться бЕндерівців, яких ніхто ніколи не бачив. Якщо спитати, хто такий Бандера, більшість не зможуть дати відповідь, бо навіть вимовляють його прізвище неправильно, — написала Настя. Їй було важко сформулювати думку так, щоб було зрозуміло читачеві. Вона довго не могла визначитися, як це зробити. Врешті-решт, вирішила написати так, як думається. Якщо Людмила знайде помилки або «плаваючі» думки, то виправить. Настя пообіцяла написати так, як вона думає, то й зробить так, тому продовжила: — А ще дужче частина людей нажахана Правим сектором, хоча теж не в курсі, що то таке. У нашому місті існує табу на українську мову (бо запишуть у бандерівців) та навіть на гімн і прапор України (за це можуть побити). У місті плюють на сорочки-вишиванки на базарі та можуть надавати стусанів або й кинути в оселю коктейль Молотова за проукраїнські погляди. Нещодавно моя подруга розповіла про випадок на Центральному ринку. Юнак привітався з іншим словами «Слава Україні!». Не можу стверджувати, що це він зробив з патріотичних міркувань, але хлопцеві довелося дорого поплатитися за необережні слова. На нього одразу посипалися прокльони, кілометрові матюки, підприємці жбурляли в нього тим, за що тільки-но просили чималеньку суму, — своїм крамом, не шкодуючи нічого. В нещасного летіли консервні банки, ковбаса, труси та чоботи. Чоловіки, які торгують на «залізці»[5], почувши галас, прибігли, покинувши свої контейнери, й почали гамселити юнака. Лише один мій знайомий чоловік, татарин за національністю, кинувся рятувати бідолаху. Він вирвав скривавленого та побитого хлопця з лап озвірілого натовпу і заштовхнув у таксі. Можливо, така поведінка моїх земляків здасться мешканцям інших регіонів дикістю, бо живемо у цивілізованій країні, але цей факт справді був. Якщо комусь заманеться підійти до тих людей і спитати про причину ненависті до українського вітання — не раджу, бо дістанеться й вам на горіхи.

Прикро визнавати, але більша частина мешканців Донбасу страждає на тяжку форму інтелектуальної потворності, фактично це нащадки Шарикова. Тут звикли до кріпацтва, новітні князьки роками давали роботу — і кріпаки їм доземно вклонялись! Зникли великі заводи, зросли статки олігархів, які кидали подачку з барського столу, — і кріпаки дякували їм за крихти! Майдан розірвав кайдани рабства, уся країна радіє, а тут лячно: де мої кайдани? А з Києва кричать: «Донбас, підніми голову!» Майдан і Донбас — різні поняття. У Києві на Майдані зібралися однодумці з усієї країни, а в нашому місті у той час перевіряли правоохоронці лише за те, що людина сфотографувалася на Майдані і мала необачність викласти фото в соцмережі. То змушена була доводити службам, що не брала участі у протистояннях. Або ти приїхав автівкою з Києва від доньки, що там навчається, у тебе одразу ж машину заганяють на штрафмайданчик до з’ясування причин перебування в Києві. Уявіть, як тут живеться проукраїнським громадянам, якщо вони не можуть навіть поїхати у столицю своєї країни!

Зараз багато хто намагається зрозуміти таку позицію жителів Донбасу, шукаючи причини їх бажання відділитися від України. Після анексії Криму почали в соцмережах з’являтися повідомлення, що Донбас Києву не потрібний. Якщо не потрібний, то підемо в Росію! І тут почалося з’ясовування, хто росіянин, хто українець. Дивно! Ми до цього часу ніколи не думали, якої національності навіть наші родичі! І як не пишатися тим, що ти росіянин, після слів отця Трохима Потоки на мітингу комуністів «Блажен тот, кто родился русским!»?! У мешканців міста вже нема довіри до правоохоронних органів, Києву ми не потрібні, залишається одне: сподіватися лише на себе. А в Криму зарплатня вища, пенсії кращі — у це свято вірять. Нехай буде Путін, він зробить життя кращим. Нам потрібний пастух, бо ми звикли ходити стадом. Підняти голову — боязко. Уткнути погляд у землю — спокійніше. Можна скільки завгодно засуджувати такі погляди і тих людей, але є велике АЛЕ. Де депутати Верховної Ради? У Києві, у залі засідань, а ще на екранах телевізорів повчають, як жити. Чому жодний депутат не показав носа в нашому місті? Я співчуваю Турчинову, Яценюку, Авакову — їм випало працювати в дуже складних умовах, коли потрібно їхати автівкою на пробитих колесах, але є ще багато у владі людей, які не гальмують, а допомагають рухатися вперед. І вони повинні бути тут! І не збирати на мітинги людей, а йти у школи до педагогів, у робітничі колективи, в офіси і т. д. Жодного з них тут не було! Місцеві можновладці теж засіли в кабінетах, відгородившись від народу охороною. Можна було хоча б їх викликати в столицю і провести з ними якусь роботу, щоб не допустити саботажу на місцях? А комуністи в цей час плідно продовжували працювати на місцях. Незрозумілого багато, питань — море. Що таке федералізація? Не знаємо. Що таке НАТО? Хтозна, але щось страшне. Яка різниця між нацизмом і націоналізмом? Бог його зна. Що таке фашизм? Комуністи пояснили чітко: київська хунта. Це вбивалося в голови людей не один день. Населення хворе, а хворих не відкидають, а лікують.

Наближається день референдуму, є загроза повторення кримського сценарію, більшість мешканців хворі, але готові йти голосувати. І тут негайно потрібні ліки, які мають надійти з Києва, поки не пізно, бо працьовиті комуністи розповсюдили вірус сепаратизму на численних мітингах. Вони та проросійська пропаганда зробили свою чорну справу, сформувавши образ ворога у вигляді Правого сектора та бандерівців. А перша помилка нової влади була в тому, що зачепила питання мови. Одразу ж це підхопила міцна у нашому місті партія комуністів, які вивели формулу: Свободівці + Правий сектор + бандерівці + заборона мови = вороги! Нікого не цікавило те, що партія Свобода і ПС — різні речі, але комуністи постаралися, щоб формула стала червоною ганчіркою для сходу. Слід віддати належне працьовитості комуністів — лише вони постійно збирали людей, проводили мітинги, загалом утверджували бруд, що лився потоком з російських каналів. Партія комуністів з легкої руки Партії регіонів формувала образ ворога, і основним ворогом швидко став Правий сектор. Знаю, що в нашому місті є багато людей, які мають гордість і цінують свободу. Є частина, яка лише зараз відчула, як любить свою Україну, свою землю. Які ліки потрібні поки що хворій частині? Потрібно, щоб Київ прислав нам ліки у вигляді негайної зміни місцевої влади, заборони комуністичної партії, зміни правоохоронців за бездіяльність, люстрації суддів і прокуратури. Потрібно, щоб мер ішов до людей, а не вони до нього.

Ви знаєте, як потрапити на прийом до мера або хоча б до його зама? Ви повинні написати заяву, чому саме до нього, потім перевірять вас і ваших родичів до сьомого коліна, з’ясують, чи не мали ви судимості і т.д, хіба що аналізи сечі не треба здавати, і то не факт, що вас приймуть, а скоріш за все, відішлють у ту ж службу, на яку ви хотіли поскаржитися. У виконкомі частина працівників мають проукраїнські погляди, але вони не можуть висловити свою думку — жодного слова в пресі чи на зустрічах із мешканцями міста.

Не можу сказати, що в місті повна анархія, але ми наближаємося до неї. Попри все, сподіваюся, що здоровий глузд візьме гору і на незаконний референдум мешканці міста не підуть, зрозумівши, що взяти у ньому участь — це вирити могилу собі і своїм дітям».

Закінчила Настя допис, як завжди, вказавши, що то є лише її особисте бачення подій.

Розділ 24


— Ну що, друзі, — Геннадій уважно подивився на кожного, — починаємо операцію «Автомат»?

Хлопці мовчали, але в очах була згода. Попередньо домовлялися, що вдома залишиться Геннадій, але звечора Іван перебрав, хильнувши три літри пива, тож вранці від нього тхнуло як від бочки з брагою. Вирішили лишити його вдома, а Льонька й Геник підуть на різні блокпости.

— Хлопці, мені щось страшнувато, — зіщулився Іван. — Може, не треба?

— Сиди вже й не скигли, — кинув йому Льонька. — Ми йдемо, а не ти.

— І за вас також боюся, — жалісно протягнув Іван.

— Ми також боїмося, — сказав Геннадій, — але хтось повинен знищити гадів. Чому не ми?

— Тоді… — Іван підійшов, протяг руку для прощання.

— Прощатися не будемо, скоро повернемося, — мовив Льоня і швидко пішов по ґрунтовій вузькій дорозі.

За ним поспішив Гена. Вони вдягли старий одяг, вдаючи з себе простих сільських роботяг. Геник навіть прихопив гумові батькові чоботи, які знайшов на дачі. Друзі вийшли за село. По-весняному гріло вранішнє сонце. Дмухнув теплий вітерець — і хлопці з задоволенням підставили йому свої обличчя. Навколо розлігся такий сонячний, привітний барвистий світ, аж не вірилося, що десь люди вбивають одне одного, стоять зі зброєю в руках, хоча могли б насолоджуватися життям, яке вирувало навколо і в цвірінчанні горобців, і в ґелґотінні гусей, і в ляскотінні коника у килимі зеленої трави, і в жайворонку, який до неба підтягав золоту нитку своєї пісні. Здавалося, що є два неба — голубе й зелене, — які злилися в одне ціле на горизонті й радісно шуміли назустріч сонцю. У таку мить не хотілося думати про лихе — сама природа змушувала насолодитися неповторними миттями життя.

Хлопці мовчки йшли до місця, де дорога розгалужувалася, ніби язик змії. Тут вони повинні розійтися врізнобіч — Геннадій ліворуч, Льоня — праворуч. Друзі зупинилися на роздоріжжі. Попереду першою зеленню виділявся лісок, за верхівку сосни зачепилася замріяна кучерява біла хмаринка, яка, заблукавши у синяві неба, вирішила хвильку перепочити.

— Пора! — сказав, зупинившись, Гена.

— Лугандія! — прозвучало і як «бувай», і як «все буде добре». Вони плеснули один одному в долоні, звівши праві руки вгору.

Геннадій зав’язав на вузол низ сорочки, помахав Льончику рукою і швидко, не озираючись, пішов. Він не озирався довго, аж доки дорога запетляла лісом. Зупинився, огледівся. Навколо нікого, лише тихо шумлять верхівки сосен…

Іван не знаходив собі місця. Уже обід минув, а хлопці не поверталися. Тільки зараз ідея роздобути зброю здалася йому безглуздою і ризикованою.

— Дитинство в одному місці заграло, — бурчав він, вештаючись двором туди-сюди. — У війнушку зібралися погратися! Якого біса? — нервував він.

Іван зайшов до хати. Бабця сиділа перед ввімкненим телевізором, слухаючи новини. Марійка не чула, як він ввійшов, і продовжувала щось шепотіти перед іконою Божої Матері. Він не став заважати, примостився на стільці. Дівчина відчула на собі погляд, обернулася.

— Підслуховуєш? — невдоволено промовила вона. — Так негоже робити!

— А ти що, богомольна? — скептично посміхнувся.

— Не знаю такого слова, — одразу одрізала, — є люди віруючі, є невіруючі.

— Зрозумів.

— Їсти будеш?

— Не хочу. Піду пива куплю.

— Негоже молодому спиватися, — впхала свого носа в розмову бабця.

Іван не став сперечатися зі старою, швидко вийшов і попрямував до магазину. За кілька хвилин він уже ніжився під сонцем у садку. Прохолодне пиво з банки трохи його заспокоїло. Іван всівся зручніше на лавці, обперся спиною на потрісканий стовбур старої груші, прикрив очі і незабаром задрімав, як кіт на сонці.

— Спиш? — почув він голос Геннадія зовсім поруч.

Чи то наснилося, чи насправді Геник сидить поруч, смалить цигарку? Іван залупав очима, протер їх кулаками.

— Чому ти дивишся на мене, як на примару? — запитав Геннадій, розчавивши недопалок чоботом.

— Ти?

— А хто ще?

— Повернувся?

— Як бачиш, — з тону Іван зрозумів, що Гена невдоволений. — Це я, і без нічого.

— Розповідай, що там, — вже остаточно прокинувшись, попросив Іван.

— Дохлий номер, — зітхнув Геник. — Дістався до блокпоста, а там, уяви собі, знайома пика. Я з тим хлопцем особисто не знайомий, але він живе від нашого будинку одразу за шкільним стадіоном, тож часто бачилися, віталися. Ніяк не очікував побачити його саме тут та ще й зі зброєю. Облом повний!

— Та-а-к, — протягнув Іван. — А він тебе пізнав?

— Ще б пак! Довелося вдати, що опинився там випадково, йшов, мовляв, від траси до села й заблукав, — розповів Гена, — він мені вказав дорогу, я пішов, піймавши облизня.

— Хто він взагалі?

— Таке собі, ні риба, ні м’ясо, — пояснив Геннадій, — його ніхто не приймав у свою компанію, бо зазвичай таких не люблять, одним словом, невдаха по життю.

— Невдаха, а зі зброєю, — зауважив Іван.

— Ти мені дорікаєш? Побачив би ти, який він зараз впевнений у собі став! Ніби пуп землі!

— Ну що ж, будемо чекати Льоньку. Може, йому пощастить.

Льоня повернувся за годину. З невдоволеного виразу обличчя було зрозуміло, що і йому не пощастило. Хлопець попросив Марійку принести йому холодної води. Він довго й жадібно пив, аж поки спустошив великий кухоль. Віддав дівчині, подякував. Коли Марійка пішла, розповів свою пригоду:

— Приходжу до них, кажу, що у всьому підтримую їх, захисників землі, яку відвоювали наші діди, що не можу стояти осторонь і спостерігати, як укропи та правосєки хочуть її у нас відібрати, тому готовий стояти з ними зі зброєю в руках. Їх головний, у балаклаві, все те чув, покликав мене до себе. «Хочеш захищати рідну землю від бандерівців?» — питає мене. «Хочу», — відповідаю. «Тоді приходь завтра з речами, — каже, — постоїш кілька днів тут з нами, ми подивимося на тебе. Якщо ти нам підійдеш — пошлемо під Луганськ, спочатку на тиждень, а потім видно буде». Я, звичайно, запитав, скільки мені платитимуть. «Спочатку двісті гривень на добу, — розповів він, — потім, коли отримаєш зброю, двісті за день, чотириста за ніч і тисячу гривень за участь у бою».

— Ого! — не втримався Іван. — Тисячу гривень!

— Помовч! — смикнув його за рукав Гена.

— Тоді я спитав, — продовжив Льоня, — чи одразу мені видадуть зброю, бо укропи можуть поперти будь-коли. Чоловік розсміявся. «Ні, — каже він, — пару тижнів постоїш із порожніми руками!» — «А якщо зав’яжеться бій?» — «Доведеш, що готовий померти в бою, — так сказав. — Побачимо, що ти ладен віддати своє життя, тоді отримаєш калаша».

— І що ти на те? — запитав Гена.

— Він сам дав мені час подумати, щоб прийняти остаточне рішення, — пояснив Льоня, — тож я подякував і пішов геть.

— Ось тобі й роздобули автомати! — Іван підвівся, нервово затупцяв на місці. — І де вони стільки грошей взяли, щоб платити?

— Напевно, «добренький сусід» з РФ допоміг, — сказав Геннадій. — Та чи варто продавати свою Батьківщину за такі гроші? Стоять самі невдахи та наркомани, які не в змозі заробити двісті гривень, тож ладні стріляти у своїх за копійки. Сволота!

— Операція «Автомат» з тріскотом калаша провалилася! — зіронізував Іван. — Тож час збиратися додому.

— Куди ти поспішаєш? — невдоволено промовив Льоня. — Давайте поміркуємо, що ще можна зробити.

— Вам легко так говорити, — обурився Іван, — а в мене «точка» вже кілька днів зачинена, а за місце треба платити, ще й кредити на шиї висять. Ні, ви як хочете, а я вмиваю руки! Пішов збиратися додому.

— Зачекай! — спалахнув Льоня. — Ми ще не договорили!

— Ша, хлопці! — зупинив їх Геннадій. — Поїдемо завтра зранку. Не один ти, Іванку, без заробітку лишився.

Геннадій помітив, як тяжко зітхнув Льоня. «Напевно, у нього з Марічкою щось таки є», — подумав про себе Геник і всміхнувся.

Розділ 25


Давно вже не телефонував Насті Костя з Нягані. Свекруха мала трьох дітей — синів Костю і Валерія та доньку Ларису. З Ларисою у Насті склалися добрі відносини ще відтоді, коли вони всі разом мешкали в одній квартирі. Костя закінчив льотне училище, потім інститут і наразі мешкав у Тюменській області. Раніше він телефонував Насті часто, потім одружився, пішли діти, тож дзвінки рідшали. Настя не ображалася, розуміючи, що вільний від польотів час Костя проводить у родинному колі. Не забуває поздоровити на свята, і то добре. А тут і не свято, а подзвонив. Розпитала про роботу, про діточок, поцікавилася справами.

— Вам зараз тяжко, — сказав Костя, — розумію, заборона мови і все таке. Але не переймайтеся, наш президент не дасть вас знищити, він вам допоможе, врятує.

— Не розумію, Костику, — розгубилася Настя, — від кого ваш президент хоче нас рятувати? Нас ніхто не ображає.

І тут його понесло! Те саме, що завжди: від укропів, «київської хунти», «фашистів» та Правого сектора. Марно Настя намагалася довести, що ніякого Правого сектора, як і бандерівців, тут немає, а фашистів — тим паче. Костю ніби підмінили. Захлинаючись від радощів, він розповідав про «теплу зустріч визволителів» в Артемівську, Красному Лимані, Дружківці, Краматорську та Горлівці, ніби Настя не була в курсі подій. Костя радів з того, що прапори ДНР замінили українські стяги в багатьох містах Донеччини, й вітав із проголошенням Луганської Народної Республіки[6] так, ніби щойно народився у нього самого первісток. Настя намагалася зупинити потік брудної радості, але зрозуміла марність зусиль і дала змогу виплеснути її.

— Ось проведете референдум, станете незалежними, буде федерація, тоді заживете! — закінчив він пафосно.

— Костю, — ледь стримуючи себе, сказала Настя, — по-перше, нема з чим нас вітати. Ніякої ДНР і ЛНР не може бути. Є Україна, вона єдина і неподільна. Якщо ваш президент нахабно відшматував її частину, то це ще нічого не значить. І ніякого референдуму не буде!

— Як не буде? Одинадцятого травня, чітко визначена дата!

— Керівництво країни не дасть провести цей псевдореферендум, як було у Криму та Севастополі, — чітко карбуючи кожне слово, мовила йому на те Настя. — І наші люди не підуть голосувати, якщо навіть будуть відкриті дільниці, не поведуться на заклики сепаратистів.

— Які сепаратисти?! — обурився Костя. — Виходить, що у Києві на Майдані були патріоти, а на Донбасі на людей навісили ярлик сепаратистів?! Донбас повинен відокремитися, щоб жити заможно. Лише федералізація приведе до процвітання краю! Невже вам не набридло жити у злиднях, коли донбасівці годують усю країну дармоїдів?!

— Що ти плетеш?! — не витримала Настя. — Подивися статистику, дізнайся, скільки дотаційних коштів отримує Донбас, який усіх годує, і скільки Західна Україна. А ще скажи мені, що таке федералізація?

Костя довго щось мимрив, намагаючись показати свою обізнаність.

— Зрозуміло, — сказала Настя, — раджу відкрити Інтернет і почитати визначення федералізації, перш ніж за неї так розпинатися.

— Ви там вважаєте мене неосвіченим? — ображено запитав Костя. — Виходить, що й моя мати, сестра — усі ми дурні, а одна ти розумна?

— Якщо хотів мене образити — у тебе не вийшло. Хотів поздоровити з проголошенням Лугандонії — також облом. Я тільки не зрозуміла, чому ти так ненавидиш свою Батьківщину? Ти ж народився в Україні…

— Я вже давно росіянин, — перебив він її, — і пишаюся цим, бо живу у великій державі…

— Де не можна розкрити рота? Де нема свободи слова? Пишайся, якщо тобі так приємно жити у державі-агресорі. Шкода тільки, що забув, звідки твоє коріння, — дорікнула чоловікові, розуміючи, що це може бути їхня остання розмова.

— Я був патріотом і ним залишуся! — різко відповів Костя. — Я б і зараз полетів в Україну і безкоштовно кидав би бомби на Карачун, аж поки стер би з лиця землі усю гору разом з укропами! — зі злом кинув наостанок.

— Добрячий з тебе патріот, «справжній», — почув у відповідь іронічне. — Краще вже прилетів би на Батьківщину і кинув кілька бомб на Воронянське кладовище[7]. Чому б і ні? Зрівняв би з землею могили своїх предків, свого дідуся, прабабусі, прадіда. І пишався б тим, що ти росіянин!

Настя відімкнула телефон, нездатна слухати далі Костину маячню. Чомусь так розхвилювалася, аж тремтіли пальці. Вона попила чаю з мелісою — не допомагає. Розмова з чоловіковим братом так її розізлила, що не було сил стримати збудження. Щоб заспокоїтися, потрібно щось робити. Настя дістала тарілки, зібравшись навести лад у шафі.

Події останніх місяців вибили зі звичної колії життя. Ранок починався з перегляду новин, телевізор не вимикався цілий день, і знову новини до пізньої ночі. І з кожною хвилиною — відчуття небезпеки, яке висить дамокловим мечем.

Ні на що не піднімалися руки, і здавалося, окрім неї, нікому нема діла до того, що квартира поступово обростає брудом. Кожен із членів родини щось прибирав на своїй малій території, але то було окозамилювання, коли прибрано посеред кімнати, а у шафах ніби торнадо пронеслося, залишивши на меблях та підвіконнях шар пилу. Настя дістала тарілки з масними плямами та чашки зі слідами чаювання, взялася чистити посуд. Щіточкою терла чашки нервово, ніби намагаючись зчистити разом з коричневим нальотом від чаю та кави весь бруд, який останнім часом з’явився не лише на посуді та меблях, а й у відносинах поміж ними.

Чому так сталося в родині, де нещодавно панували мир та злагода? Чому всі стали такі нервові та збуджені? Кажуть, що спільне горе людей єднає, то чому, коли стало неспокійно в країні, спокій покинув їхню родину? Іванна взагалі не хоче ні з ким спілкуватися після сварки з братом. Дівчина ніби є вдома, і в той самий час вона, як той кіт, що гуляє сам по собі. Ображається за те, що довелося переселитися до кімнати бабусі? Можна трохи потерпіти, син збирається влітку перейти жити на квартиру, яку знімають разом із Оксанкою. Геннадій мало буває вдома, але і тоді вони майже не розмовляють з батьком, хоча поміж ними не пробігала чорна кішка. У свекрухи на мітингах геть знесло дах, вона нікого не чує, окрім ораторів під чужими прапорами. Дивиться на всіх домашніх так, ніби навколо одні дурні, лише вона розумна.

З чоловіком Настя завжди знаходила спільну мову, хоча інтереси вони мали різні. Зараз із ним можна говорити лише про роботу, бо події в країні його «дратують, і все». Настя намагалася стримано з ним поговорити, щоб зрозуміти, як можна спокійно ставитися до того, що твориться в країні, у їхній рідній державі, де ллється кров молодих хлопців-захисників, однолітків їхнього сина, — все марно. Чоловік ніби відмежувався стіною від усього, що відбувається навколо, лише кілька разів сказав: «Я не хочу знати, як ділять між собою владу олігархи за сценарієм Америки, і мені байдуже, хто кого вбиває, мені потрібна робота й зарплата, а інше мене не обходить». Повна байдужість. Звідки вона в нього? Виходить, що не знала Настя свого чоловіка, помилково сприймаючи його звичайну бездушність і байдужість за спокійність та врівноваженість. Нещодавно їх на роботі поставили в різні зміни, тож Настя в душі пораділа, що вони будуть менше бачитися. Коли таке було? Ніколи. Зазвичай вони були завжди і всюди разом — на роботі, вдома, у відпустці, на дачі, в селі.

Іноді емоції та враження переповнюють настільки, що хочеться одразу з кимось поговорити, а виявляється — нема з ким. Так не можна жити далі. Щось потрібно робити. Але що? Поговорити з подругою? Можливо, Аліска щось порадить. Вона завжди знаходила слова втіхи та розради.

Настя, затиснувши мобільник між плечем і вухом, подзвонила Алісі.

— Привіт, сонце! — та одразу озвалася в слухавці.

— Вітаю. А ти чому така весела? — поцікавилася Настя.

— Є надія на вирішення нашої проблеми з кредитом! — радісно сповістила подруга.

— О! Вітаю! Суд прийняв рішення на вашу користь?

— Ага! Від наших судів дочекаєшся! Тим більше, коли мова йде про банк Коломойського, де все наперед проплачено.

— Тоді що? Ти можеш пояснити?

— У Криму всі боржники «Приватбанку» звільнені від зобов’язань по кредитах — так сказав Путін.

— А ти яким боком до цього?

— Референдум! Незабаром проголосуємо — і ми теж будемо в Росії! І тоді я чхала на кредит! — не стримуючи радості, сповістила Аліса.

— Ти вважаєш, що ми потрібні Росії?! Аліско, не дратуй мене, повторення кримського сценарію не буде. Невже тобі не зрозуміло? Йде АТО, в якій гинуть наші солдати, відстоюючи свою землю, — вже з цього можна зробити висновок, що більше ні метра ворогові не віддадуть.

— Ось побачиш, проголосуємо на референдумі — і Путін нас забере до складу Росії.

— Якщо проголосуєте, то він одразу ж введе війська на нашу землю і буде війна. Нехай ти не лазиш по Інтернету, але ж телевізор дивишся, слухаєш, що там говорять?

— Брехня з усіх боків. Нікому не вірю.

— Тоді сама повинна розуміти, що не можна діяти за сценарієм, який розроблений керівником сусідньої держави. Невже незрозуміло, кому і навіщо потрібний цей псевдореферендум? — вже не стримуючи роздратування, сказала Настя. — Якщо навіть він відбудеться, то його ніхто не визнає. Аліско, ти ж розумна жінка!

— Нехай я дурна, як чіп, — невдоволено мовила подруга, — не читаю Інтернет, бо комп’ютер один на всю родину, нічого не розумію в політиці. Тоді поясни мені: на ринку всі теж дурні? Бо ми всі підемо голосувати, розуміючи, що краще вже жити в Росії з великими зарплатами і пенсіями, ніж ходити рабами під київською хунтою з голими задами!

— Здається, що ми говоримо і не чуємо одна одну, — не стримувала хвилювання Настя. — Я тобі про Хому, а ти мені про Ярему. Скажи, чи правда весь ринок піде голосувати?

— Не підуть лише одиниці, бо вони ще не розуміють переваги життя в Росії, — відсапавшись, уже спокійніше сказала Аліса і додала: — Або ті, у кого нема кредитів.

— Ти готова за звільнення від ярма кредиту продати свою Батьківщину?

— Прошу тебе, Насте, не починай мене закликати до патріотизму! Була б ти на моєму місці, то й рідного батька продала б. А я нікого не продаю, просто віддам свій голос за приєднання до багатої і сильної країни. Що в цьому поганого?

— Ти так нічого й не зрозуміла, — зітхнула Настя. — Алісо, прошу тебе, не ходи на референдум, бо прийде час, коли ти будеш шкодувати, але буде пізно.

— І не вмовляй. Я вже зробила свій вибір.

— Не можу повірити, що чую таке від тебе, — Настя помовчала і вирішила крити козирем: — Алісо, моя люба подружко, якщо ти підеш, то я перестану з тобою спілкуватися.

У відповідь Аліса голосно розсміялася. Настя терпляче вислухала регіт у слухавці.

— Куди ти дінешся від мене?! Ми були багато років разом і надалі будемо. Я ж тебе люблю!

— Я тебе також, — відповіла Настя, — але розлюблю, якщо попрешся на голосування.

— А чому це ти вказуєш усім, що їм робити? — голос свекрухи, що ввійшла непомітно, злякав Настю. Тарілка вислизнула з її рук, впала на підлогу й розбилася на друзки.

— Бувай! — кинула в слухавку і вимкнула телефон.

— Бач, моду взяла всім наказувати! — обурювалася свекруха. — То мені не можна ходити на мітинги комуністів, то Семенівна не така, а тепер вже й подрузі заборони понавиписувала!

— Мамо, ви не з тієї ноги встали? — сказала спокійно Настя й заходилася збирати уламки тарілки.

— Ще й розгепала мою улюблену тарілку! — не вгамовувалася свекруха. — Тепер таких уже не купиш! Глибока, зручна…

— Я зараз піду й куплю таку саму, — чітко карбуючи слова, промовила жінка.

— Де ти її візьмеш?! Кажу ж тобі, що таких уже не роблять, — невдоволено бубоніла стара.

— Добре, я замість однієї куплю вам дві.

Настя поставила в раковину недомитий посуд, витерла руки фартухом.

— Прийде Іванна, нехай доприбирає у шафці, — сказала Настя, поспіхом вдягаючись.

На вулиці було сонячно і по-весняному свіжо. Настя на повні груди вдихнула щедро насичене весною повітря. Їй потрібно було заспокоїтися. Можливо, вона сама роздратована й це передається оточуючим?

Останні робочі зміни були важкі. Керівництво безперервно нагадувало, щоб не вели розмови про політику і не забували, що виробничий процес найголовніший. Доводилося постійно стримувати себе. Куди не підійди — всюди розмови про події в країні. Так, то особисте право кожного мати свою думку. З цим іще можна змиритися і вдавати, що не дослухаєшся до розмов. Але звідки стільки жорстокості, особливо у молоді, коли вони відкрито радіють, що «укрів розбили» чи «наші рєбята молодці — збили гвинтокрил з нациками»? Так і хочеться сказати: на місці загиблих міг бути ти сам, твій батько, син, родич, тоді б ти також радів? І як взагалі можна радіти з чиєїсь смерті? Звідки у них така ненависть до всього українського? Чи то такий протест через невдоволення владою? Так зробіть щось, змініть її на краще, а не радійте із гибелі солдатів! Не можна нічого сказати — одразу звільнять з роботи. Доводиться відходити подалі, щоб не чути такі розмови. Мовчати, коли хочеться кричати до хрипоти, до втрати голосу. Нічого не робити, коли хочеться підійти і вмазати з усієї сили в чиюсь пику. Від цього вже й робота не в радість, вона стала випробуванням на міцність її нервової системи. Настя відчувала: ще трохи — й одного разу не зможе опанувати себе і зірветься. Напруга зростала з кожним прожитим днем, і вона сама вже стала, як оголений нерв: тільки зачепи — одразу болісна реакція. Чи надовго їй іще вистачить сил терпіти біль?

Настя йшла вулицею, поринувши у роздуми, і не помітила, що давно пройшла повз магазин, де продається посуд. Нічого страшного, зате провітрилася. Вона повернула назад і вже доходила до крамниці, коли почула недалеко заклики прийти на референдум. Горлала зелена автівка комуністів. Неподалік від Насті зупинилася старенька бабуся, згорблена, вона опиралася на палицю. Стара, побачивши червоний прапор комуністів на машині, низько, по самий пояс вклонилася, приклавши вільну руку до грудей, а потім наклала хрест услід «запорожцю».

— О, Господи! — зітхнула Настя й пішла далі.

Вона вже майже дійшла до крамниці з посудом, коли на стовпі помітила оголошення із закликом прийти на референдум.

— Не дочекаєтесь, — кинула Настя й одним вправним рухом зірвала лист жовтого паперу.

Він знявся легко, напевно, його щойно приліпили, бо ще й білий клей ПВА не встиг засохнути. Настя, забувши про кляті миски, швидко пішла до наступного стовпа. Зірвала оголошення, зіжмакала з люттю, жбурнула на землю ще й розтоптала ногою, як гада. Ще один стовп, ще один заклик. Настя почала відривати, коли поруч зупинився перехожий.

— А що це ти твориш? — невдоволено й голосно запитав чоловік.

Настя мовчки зняла папір. Навіщо зчиняти сварку? Раптом як з-під землі виросли перед нею два міцні молодики.

— Ти що, сука, робиш? — просичав один з них їй в обличчя.

Перекошене від гніву лице не на жарт налякало жінку. Вона навіть не змогла одразу й слова мовити у своє виправдання, коли до неї почали підходити перехожі. Невдоволення натовпу було схоже на неочікуваний вибух. З усіх боків водночас на перелякану та розгублену жінку з аркушем у руках посипалося:

— Ах ти, стерво! Ти диви, що коїть!

— Не хоче, падлюка, щоб був вільним Донбас!

— Може, вона бендерівка?

— Чи з Правого сектора?

— Провокаторша! Тримайте її!

Майже водночас із прокляттями посипалися удари. Жінки шарпали її за поли куртки, за рукава, хтось вчепився у волосся, по спині чоловік ударив кулаком.

— Стійте! — крикнула Настя, опанувавши себе. — Ви що, прийняли мене за ворога? Ви ще не знаєте про зміну дати проведення референдуму?

Удари й прокльони вмить стихли. Настя зрозуміла, що має шанс уникнути лінчування своїми земляками.

— Щойно повідомили, що референдум переноситься, — продовжила вона, намагаючись триматися впевнено, хоча добре усвідомлювала, що її вигадка може й не спрацювати. — Ці оголошення роздали ще вчора, а сьогодні отримали інші вказівки, тож мене послали зі штабу негайно їх зняти.

Вона послалася на якийсь штаб, це слово було магічним.

— То ти працюєш за вказівкою штабу? — запитав молодчик, який щойно готовий був розірвати жінку на шматки. — Так би й сказала! А ми подумали, що ти наш ворог.

— Який ворог? — Настя подивилася на оточуючих. — А я вас прийняла за ворогів Донбасу.

— Помилочка вийшла, — чоловік почухав потилицю. — Ти, той…

— Проїхали, — Настя підняла відірваний ґудзик. — Краще допоможіть мені познімати оголошення, поки клей не засох. Ви йдіть по Гвардійському проспекту аж до Донецької вулиці, а я перевірю вулицю Гагаріна.

— Давайте, хлопці, швиденько пробіжимося по проспекту, — дав наказ один із молодиків.

Настя швидко чкурнула у квартал. Коли забігла за ріг свого будинку, озирнулася — погоні не було. Швидше до рятівного під’їзду! Вхідні металеві двері погнуті, не замикаються, мить відсапалася й побігла сходами нагору. На п’ятому поверсі, вже біля дверей своєї квартири, відчула справжній страх. Усередині все тремтіло, як незастиглий холодець у мисці, ноги підкошувалися, і всю її било мов у пропасниці. Все ще не вірячи у свій порятунок, вона кілька хвилин стояла, опершись на перила, й вслухалася у кожен звук. В колінах грали жилки, мов чутливі струни. Зробила крок до дверей і не втрималася на ногах — вони підкосилися й Настя впала, боляче вдарившись коліном. Брудна, з розкуйовдженим волоссям, з розбитим коліном, Настя зайшла в квартиру й одразу ж наткнулася на гострий погляд свекрухи.

— Купила? — запитала вона Настю в коридорі.

Вузький і темний коридор не дав жінці розгледіти стан невістки.

— Що? — спитала розгублено Настя.

— Миску купила, питаю?

— А, миску. Закінчилися переді мною, залишилися одні стусани, — сказала вона й увімкнула світло.

— Господи! Що з тобою? — стривожилася свекруха. — Тебе пограбували?

— Мамо, що з тобою? — з кухні вийшла донька.

— Кажу ж вам, що замість мисок були стусани, тож я попала під безкоштовну роздачу, — сказала Настя й пішла у свою кімнату.

Було боляче. Не так у тілі, як на душі. Хотілося відчути себе маленькою дівчинкою, коли можна було прихилитися до мами, втопитися у її теплих обіймах і сховатися від кривдників.

— Синку, ти вже в місті? — спитала вона по телефону, бо знала, що Геннадій вдень поїхав у Лисичанськ на замовлення.

— Незабаром буду. А що?

— Відвези мене в село, — попросила сина.

— Навіщо?

— Полити розсаду.

— Але ж завтра вранці тобі на роботу, — нагадав Гена й одразу ж виправився: — Завтра я тебе раненько заберу. Добре?

— Гаразд.

Хотілося побути наодинці. У маминій хаті можна почуватися в безпеці. Там затишок, але нема мами. Проте є її хустка…

Розділ 26


На травневі свята роз’їхалися святкувати хто куди: Гена з друзями поїхав на дачу смажити шашлики, свекруха з подругою пішли на мітинг, а подруга Насті Аліса запропонувала піти на природу зварити куліш. Настя була пригнічена, але вдома сидіти теж не хотілося. Порадившись, вирішили нікуди далеко не їхати, а щоб усі могли випити, вирішено було піти пішки за «Льодовий палац» — і недалеко, і яка-не-яка природа.

Вадим ніс мішок із дровами, які купив на автозаправці. Окрім каші він запропонував насмажити сосисок на вогні, не робити ж це на соснових гілках? Алісин чоловік відмовився йти з дому, тож жінка сама тягла важкий пакет з хлібом, посудом та пивом. Валерію дістався казанок, картопля й двадцятилітровий бутель води, а Насті, як нещодавно постраждалій, вручили пару старих ковдр і клейонку. Пропонували піти з ними на відпочинок Іванні, та відмовилася, пішла до якоїсь подружки. І то добре, аби не сиділа вдома за комп’ютером. За «Льодовим» автозаправка, далі на всі боки звалище сміття, переважно будівельного.

— Невже важко відвезти на міське сміттєзвалище? — зауважила Настя, проходячи повз купи сміття, яке утворило невеликі терикони.

— Ох ти й швидка! — посміхнулася Аліса. — Піди відвези! Там дорога перекрита шлагбаумом, а щоб заїхати і викинути непотріб, слід платити, з легкової автівки менше, з вантажівки — чималенько.

— Але ж із міського бюджету все одно виділяються кошти, щоб ось цей сміттєзбірник щороку хоч якось згребти бульдозером та присипати землею, — розмірковувала Настя, — минулої весни засипали трохи, а за рік знову назбиралося. Невже дешевше засипати, ніж дозволити возити безкоштовно? Нехай би зробили символічну плату в кілька гривень, і посадки не були такі засмічені.

— Ти гадаєш, що менше б смітили? — втрутився в розмову Валерій.

— Звичайно! — відповіла Настя. — Не всі, але більшість мешканців свідомі, тож не хочуть забруднювати довкілля. Дивіться, тут і старі перини, і зношені шини, і битий посуд, і вивалені перегородки. А скільки пластикових пляшок! Скільки скла! Навіщо витрачати кошти платників податків на таблички «Висипати сміття заборонено. Штраф» і таке інше?

— На те, Настуню, — сказала Аліса, — що у нас все робиться не для людей, а для чинуш. Вткнули табличку, пару ковшів землі сипнули поверх сміття, заплатили за це копійки, а собі в кишеню грошики на свята поклали.

— Але ж тут ходять діти, раніше тут так гарно було, чисто, пам’ятаю навіть той час, коли тут був обладнаний майданчик для тренування собак, — не заспокоювалася Настя.

— Ти з такими пропозиціями піди туди, — Аліса вільною рукою вказала вгору, — послухай, що тобі на те скажуть, взнаєш, чи прислухаються до твоїх розумних порад.

— Навколо міста, збудованого на суцільних пісках, люди висадили сосни. Висадили дбайливо, рівними рядами, — не зважаючи на слова подруги, розмірковувала Настя. — Дерева виросли, зміцніли. Нехай поміж ними нема трави та кущів, але вони добре захищають нас від пісків та суховіїв. А наступне покоління свідомо знищує плоди трудів своїх бабусь та дідусів. Куди не глянь — повсюди купи сміття. І все це неподобство почалося недавно, кілька років тому, коли до влади прийшли бандити, яким начхати на все, окрім своїх статків.

— Тобі більше всіх треба, — зауважив Валерій, — то й отримала на горіхи вже двічі. Невже ти не зробила висновок? Не ми вирішуємо, як нам жити, за нас усе давно вирішено там, нагорі, і не ти будеш постановляти, де можна сипати сміття.

— Отож і погано, що багато мислять, як ти, — не вгамовувалася Настя, — якби організувати суботник та принести це сміття до Білого дому…

— Годі вам сперечатися, — перебила Аліса, — тут уже нема смітника, тож можна робити привал.

Поки чоловіки розкладали багаття, Аліса розстелила ковдри та клейонку, заходилася чистити картоплю. Настя відділилася від гурту, пішла пошукати весняних квітів. Легкий вітерець гойдався на верхівках струнких сосен. Повсюди чути пташиний гамір. Настя підвела голову вгору і відчула себе маленькою під височенним синім безхмарним небом. Мовчазні сосни зазирнули їй у вічі і навіть кудись глибше. Весняні пахощі та звуки наповнили чистотою повітря, вільно влилися в неї і затерпли десь у грудях у щасливому щемі, змусивши забути на мить усі життєві негаразди. Настя пішла вздовж рівного ряду струнких сосен. Вони схилилися над нею, зімкнулися верхівками. Її ноги вгрузали в суцільний пісок, але Настя йшла далі, вслухаючись у тихе потріскування дерев. Хотілося знайти квіти — справжніх вісників весни, — але сипучий пісок дозволив оселитися тут лише витривалим та терплячим соснам, даруючи їм життя.

Так і не знайшовши жодної квіточки, Настя повернулася. Навіть нетривалий дотик до природи надав їй життєвих сил, спокою і навіть оптимізму. Тріщали дрова в багатті, над яким у казані по-зміїному сичала вода.

— Як прогулянка? — запитав Вадим, підкладаючи поліно ненаситному полум’ю.

— Краще, ніж з кімнати на кухню, — усміхнулася Настя.

Вона сіла біля Аліси на деревину, застелену ковдрою.

— Згадала! — Аліса ляснула себе по лобі. — Дивіться, яку писульку повісили біля нашого під’їзду. У вас такої не було?

Жінка дістала з кишені папірець, подала Насті.

— «Шановний абоненте! — вголос зачитала Настя. — Цієї п’ятниці у зв’язку з частими поломками домофону буде встановлений новий домофон! Ключі ви можете отримати, відправивши заявку на електронну адресу domosеv@email.ua. У заявці вкажіть ПІБ і номер квартири або контактний номер телефону. До п’ятниці видаємо ключі безкоштовно, після — 30 грн». І що це значить?

— А те, що я зателефонувала в «СД-Домофон», а мені там пояснили, що ніякими розсилками вони не займаються і зараз намагаються з’ясувати, хто це робить, — відповіла Аліса. — Сказали, ніби є підозра, що хтось збирає таким чином персональні дані мешканців. Для цього вони навіть змінюють свої електронні адреси. А в сусідньому будинку нещодавно вставляли у дверні шпарини записки, щоб зателефонували майстру для заміни ключів домофону. До речі, в різних оголошеннях вказані різні номери мобільних.

— Я читав на місцевому сайті застереження, щоб не велися на такі оголошення і не телефонували, — сказав Вадим, — бо можуть шахраї знімати кошти з рахунку або ще щось. Версія щодо збору персональних даних також була озвучена.

— У нас таких оголошень не було, — сказала Настя, — можливо, тому, що у нас вільний вхід в будинок і нема не те що домофону, а й звичайного замка. Але кому потрібні персональні дані?

— Незабаром референдум, — зауважив Валерій.

— Чи він буде — це ще питання, — промовила Настя задумливо.

— Буде, — впевнено сказала Аліса. — Я на всіх виборах була в комісії, тож і зараз мені зателефонували й обіцяли добре заплатити за роботу.

— Ти погодилася? — Настя подивилася подрузі в очі, нагадуючи таким чином про нещодавню розмову.

— Потрібні гроші, — ніби виправдовуючись, сказала Аліса.

— На минулих виборах тобі також обіцяли заплатити з Партії регіонів, — нагадала Настя. — Заплатили?

— Не завжди дурять, — зітхнула Аліса. — Сподіваюсь, що цього разу заплатять.

— Хто?

— Звідки я знаю? — подруга стенула плечима. — Чи мені не байдуже? Зателефонував якийсь чоловік, запропонував, я погодилася.

— Навіть неважливо, з ким ти будеш працювати? — Настя продовжила вже дратівливо. — Знаєш, що сказав Платон? «Карою за громадську пасивність є влада злодіїв». Його слова пророчі й зараз актуальні.

— Дівчатка, — звернувся до подруг Валерій, — облиште суперечки, краще пильнуйте куліш.

— Ми знову сваримося? — упівголоса звернулася до Насті подруга. — Невже політика чи події в країні варті того, щоб наша дружба луснула, як мильна булька?

— Тоді давай домовимося більше не торкатися наших поглядів на сучасні події, — відповіла Настя. — Лише нейтральні теми!

— Дякую, — Аліса подивилася на Настю з вдячністю, обняла її за плечі.

Хоч як намагалися за кулішем та «шашликами»-сосисками обійти політичну тему, не вдалося. Жінки, як і домовилися, мовчали, проте чоловіки знову повернулися до питання референдуму.

— Сам я не піду на голосування, — сказав Валерій, — бо вже давно відомо, що референдум відбудеться незалежно від того, хочемо ми цього чи ні. Наша влада вдає, що не знає того, що знає кожен наш мешканець. Законним чи незаконним буде цей захід, Росії неважливо. Крим — уже відрізаний шматок країни, на часі Одеська, Миколаївська, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська області та Донбас. Росії потрібний вихід до Чорного та Азовського морів, і вона його отримає. Хочемо ми того чи ні, але Новоросія буде утворена. Дозволу в нас ніхто питати не буде.

— На мою думку, людям вистачить здорового глузду, щоб не допустити проведення референдуму, — зауважив Вадим.

— Якщо навіть він не відбудеться, то все одно знайдуть спосіб, щоб відділити ці області від України та приєднати до Росії, — наполягав на своєму Валерій. — Уже давно все вирішено без нас, — закінчив улюбленим виразом.

— Повторення кримського сценарію вже не буде, — не втрималася Настя. — Йде антитерористична операція…

— А давайте вже їсти, — перебила її Аліса, — а то й куліш матиме політичний присмак.

Повернулися додому надвечір. Іванни та Геннадія не було, свекруха смажила на кухні яєчню.

— Добре відпочили? — запитала вона.

— Мамо, ми й вам принесли спробувати куліш та пару шматочків нашого «шашличка», — сказала Настя.

— Кашу з’їм, а сосиски залиште дітям.

— А то вони голодні! Геник із хлопцями насмажать собі м’яса, а Іванні я дала гроші, тож купить собі щось поїсти. Ви краще розкажіть, що новенького в місті?

— Ми зібралися на площі Перемоги, — жінка вимкнула плиту, зручно всілася на стільці за столом, — комуністи провели урочисту частину заходу, привітали, як годиться, зі святом, і ми колоною рушили до Білого дому. Там було повно міліції! Напевно, хтось попередив, що ми хотіли зняти український прапор.

— Зняти державний прапор? Навіщо?

— Тепер у нас Луганська Народна Республіка, — охоче пояснила свекруха.

— Дивно якось, — з легкою іронією промовила Настя, — живемо в одній квартирі, але в різних країнах: я — в Україні, ви — в ЛНР.

— Будеш слухати далі?

— Так.

— Спочатку зняли прапор України і повісили, як нам пояснили, прапор міста.

— Який він на вигляд?

— Жовто-блакитний і на ньому золотий сокіл, — охоче пояснила жінка.

— Ну то хай би і висів! Чим вам не сподобався прапор Сєвєродонецька?

— Навіщо він нам? Потрібно наш повісити, тому ми вимагали його зняти.

— І як? Ваші вимоги виконали?

— Ще б пак! Вивісили прапор ЛНР, але, кажуть, він не зовсім правильний, бо на ньому нема герба. Чесно зізнаюсь, стільки нових прапорів, що я вже сама заплуталася, де чий, — зітхнула свекруха.

Наступного дня Настя не втрималася. Маючи намір сходити на ринок, мовчки пішла з дому. Спочатку попрямувала на площу Радянську, підійшла до будинку міської ради й побачила нагорі український прапор. «Або свекруха справді переплутала прапори, або вночі замінили», — подумала Настя.

Розділ 27


Після травневих свят Настя захворіла. Так щороку! Взимку рідко хворіє на застуду, а з настанням тепла обов’язково підхопить. Коли лікар відправив її на лікарняний, вперше за все життя зраділа. Для неї робота завжди була в радість, ніколи не відчувала її як тягар. Іноді свекруха казала, що таких трудоголиків у нинішньому поколінні вже нема. На роботу Настя ніколи не спізнювалася, навпаки, вранці приходила першою, раніше за керівництво. Коли доводилося працювати у другу або третю зміну, також з’являлася на робочому місці за годину. Спочатку Валерій був невдоволений, бо доводилося йти на роботу з дружиною заздалегідь, коли можна відпочити вдома зайву годинку, а потім змирився — все одно її не переробиш. До того, як прийняти зміну, вона встигала обійти всі корпуси, ознайомившись із роботою попередньої зміни. Іноді підлеглі кидали на всюдисущу Настю невдоволені погляди, але всі знали, що у її зміні завжди буде порядок.

Звичний устрій робочого життя дав тріщину на заводі в Рубіжному і був зламаний на нинішній роботі. Не вистачало сил слухати щодня розмови тупоголових колег про референдум, приєднання до сусідньої держави та споглядати радість від новин про вбитих «фашистів». Важко сприймати таке, а ще важчим був тягар мовчання. Іноді Настя, стомившись від розмов невігласів, які не знали історії своєї країни, задумувалася: можливо, вона щось не розуміє? Помиляється? Що робитиме, якщо насправді Донбас приєднають до Росії? Не хотілося впускати такі думки в голову, але справді, як складеться її доля? Що буде з її родиною, бо вона для себе вже вирішила, що не зможе жити на українській землі, але в чужій країні. Що тоді? Куди їхати? Покинути все чи лишитися з родиною? Втім, такі думки приходили тільки в годину сумнівів та тривоги, бо тверезий розум не сприймав життя в іншій країні.

Захворівши, Настя зраділа змозі відпочити від сепарів та їхніх розмов. Наковтавшись пігулок, вона залила в термос гарячого чаю з малиновим варенням, прихопила чашку й зачинилася у своїй кімнаті. Поніжилася під м’яким пледом у ліжку, але чомусь не змогла заснути. Сіла за комп’ютер, передивилася новини — втішного було мало. З цікавості відкрила сайт ВКонтакті, знайшла місцевий «Антимайдан». Одразу заклик: «Слава Новоросії! Слава Донбасу! Дорогі друзі! Основна мета нашого співтовариства — об’єктивно висвітлювати ситуацію, яка склалася в Україні. Спираючись на підтримку небайдужих громадян, ми зробимо все можливе, щоб не допустити у наш регіон хаос, який заразив багато міст України. Приєднуйтесь! Не впустимо фашистську чуму в наш дім!»

Настя здивувалася, що так швидко група набрала не один десяток тисяч чоловік. Утім, якщо подумати, то й не дивно. У неї вже давно склалося враження, що молодь використовує мережу Інтернет для скачування фільмів, хітів та сидіння ВКонтакті. У міському транспорті молодь втуплюється в екрани смартфонів, щоб почитати дописи в цій групі, в бібліотеці працівники також казали, що хлопці й дівчата приходять туди, щоб «полазити ВКонтакті», на роботі Настя спостерігала ту саму картину. Щоправда, дехто полюбляє «Однокласники», де багато картинок і смішного відео. Настя була зареєстрована в цій соцмережі, бо там у списку її друзів були однокласники та одногрупники — жінка вітала їх зі святами й іноді листувалася з ними.

Зайшла на сайт, погортала сторінки — самі проросійські погляди, ті ж заклики створювати Новоросію та йти на референдум. Настя швидко згорнула сторінку, знову з цікавості відкрила ВКонтакті. Там знайшла цілу групу із закликами розправлятися з «київською фашистською хунтою». Серед фотографій «ворогів» знайшла знайомі обличчя місцевих журналістів і кореспондентів, підприємців, які мали проукраїнські погляди, членів місцевого осередку партії «Батьківщина» і, звичайно, фотографії чи не найголовніших «ворогів» — молоді, яка належала до Правого сектора. Вразило те, що до цього «чорного» списку були занесені місцеві активісти, які виступали лише за єдину і неподільну Україну.

Настя почитала коментарі й обурилася не на жарт. Тут були відкриті заклики розправитися не лише з цими людьми, а й з їхніми дітьми. Вказувалося, де вони навчаються, в якій групі, коли у них перерва і де можна спіймати після занять. Біля багатьох прізвищ — домашня адреса й навіть мобільні телефони. Звідки такі дані? Напевно, від близьких та знайомих, бо дізнатися номер чужого мобільника не можна. Виходить, що діти навчаються поруч з тими, хто їх уже зрадив. Але найбільшим здивуванням стало те, що вона побачила на останній сторінці. Там була розміщена світлина, де Настя на флешмобі намагається розгорнути український прапор. Внизу — заклик впізнати «зрадників».

Настя довго дивилася на фотографію. Як могло трапитися, що вона на своїй землі, у своєму місті, яке так любила, перетворилася на ворога? Що трапилося з людьми? Чому вони стали такими жорстокими, що ладні вбити дітей патріотів? Яке відношення мають діти до поглядів батьків? В одному з дописів вказувалося, де донька-школярка «ворога» вигулює ввечері свого песика. Хтось навіть вислідив і сфотографував дитину. Далі ще гірше. Якийсь «Кот» розгорнув активну компанію з дискредитації місцевих проукраїнських сайтів і ошаліло розвивав сепаратистські ідеї. У коментарях — суцільні погрози. Здавалося, що розвивається не ідея боротьби з фашизмом, а то й є сам фашизм, жорстокий, цинічний. Куди дивляться місцева влада, міліція, СБУ? Можливо, вони не в курсі справ? Настя взяла мобільник, щоб повідомити органи, але одразу відклала його. Номер її телефону висвітиться на екрані, а кого захищає міліція, вона вже відчула одного разу на своїй шкурі. Не факт, що під світлиною в соцмережі наступного дня не з’явиться номер її мобільника.

Настя не була зареєстрована ВКонтакті, але якось раніше Іванна зареєструвалася і дала матері свій пароль, щоб та мала доступ. Тож виходить, що донька все це читає? Потрібно з нею негайно поговорити на цю тему!

Настя почитала новини на місцевих сайтах і вимкнула комп’ютер. Її лихоманило, тому загорнулася в плед і лягла у ліжко. Здавалося, що не спала, але їй встигла привидітися мати, чомусь така нещасна, сумна, бліда, ніби мрець. Настя біжить до неї, щосили кричить: «Мамо! Матусю!» — а з місця зрушити не може, ніби до ніг прив’язані пудові гирі. Настя відчуває, що мати чекає на її допомогу, вона рветься до неї і падає.

— Мамо! — Настя кричить щосили, падаючи в темну прірву, і вже не вона намагається допомогти матері, а сама чекає від неї порятунку.

— Мамо, — чує вона поруч.

Чи то її голос, чи Іванни.

— Що з тобою? — біля неї стоїть розгублена донька.

— Господи! — зітхає Настя, зрозумівши, що то був лише сон. — Уві сні таке приверзлося.

— Ти кричала так, що я на кухні почула.

— Нашу бабусю бачила уві сні, — підводячись, пояснила доньці. — Посидь біля мене.

Іванна сіла поруч, пригорнулася до матері. Настя обняла доньку, поцілувала у маківку. Здалося, що нема жодних хвилювань та життєвих негараздів, є донечка, яка ніби й виросла, а залишилася такою ж дитиною, милою та беззахисною.

— Знаєш, моя люба, — сказала Настя, — я весь час думаю про маму. Останнім часом чомусь згадую те, коли її образила словом чи щось не зробила, не допомогла їй. З’явилося відчуття провини… Колись не зателефонувала вчасно, хоча знаю, як вона завжди хвилюється за мене. Можна було б їй купити гарний подарунок, а я дарувала лише необхідне. Виню себе в тому, що мало її обіймала, рідко казала теплі слова. Тепер навіть не знаю, чи зможу колись надолужити згаяне? І чому ми, люди, починаємо жалкувати лише тоді, коли стає пізно? Найстрашніше те, що каяття приходить запізно, коли вже не можна нічого змінити. Зазвичай люди розуміють помилки свого життя або біля порожнечі чорної могили, яка готова назавжди відібрати рідну людину, або на порозі своєї вічності. А нам для того, щоб огорнути своїх рідних любов’ю, піклуватися про них, дається ціле життя. Ми вбиваємо час на непотріб, на якісь дрібниці, і все для того, щоб колись про це жалкувати?

— На те ми й люди, щоб робити дурниці, а потім їх виправляти, — тихо промовила Іванна. — Мамо, чому ти говориш про бабусю так, ніби… наче з нею вже сталося щось жахливе? Вона ж тобі телефонувала?

— Так, але ми всі розуміємо, що з нею щось трапилося. Розуміємо і нічого не робимо. Так не можна далі.

— Що ми можемо вдіяти? Поїхати в Росію, як тітка Ніна, як бабуся? Навіть заяву в міліції не приймуть, бо вона жива, не зникла безвісти. Просити її знайти? Посміються з нас і на тому все, скажуть, що бабуся самостійна людина і має право бути там, де вважає за потрібне. Не телефонує? Так то її право, може, не хоче з нами спілкуватися. У тебе погане передчуття? Це до лікаря, а не в міліцію, чи пак, в поліцію.

Іванна пригорнулася до руки матері, і Настя чула її тепле дихання, як у дитинстві, коли дівчинка любила засинати, обхопивши рученятами мамину руку.

— Воно-то так, доню, але моє серце вже стліло від хвилювань, — зітхнула Настя.

— Ти тільки себе гробиш, — сказала Іванна, — від цього нічого не зміниться. Потрібно чекати і вірити.

— Моя дівчинко, доросла донечка, — сказала розчулено Настя, — розкажи мені, як у тебе справи. Останнім часом ти кудись ходиш. Зізнавайся, знайшла подружку чи друга?

— Який друг, мамо! Звичайно, що ходжу в гості до подруги.

— Хто вона? Чому ти не познайомиш мене з нею?

— Вона соромиться до нас прийти.

— Чому?

— Вона старша від мене. Набагато. У неї є дитина, — пояснила Іванна.

— Скільки їй років?

— Тридцять. Вона розлучена, живе в гуртожитку.

— Де ти з нею познайомилася? — спитала Настя обережно, бо донька могла спалахнути в одну мить, якщо зачепити її за живе.

— У соцмережі, ВКонтакті.

Настя помовчала, обдумуючи, як спитати далі.

— Ми були з нею зареєстровані в одній групі, — пояснила донька, — знайшли багато спільного.

— Не в «Антимайдані»?

— Мамо, ти правильно сказала, що я вже доросла дівчинка, — Іванна підвелася, поправила скуйовджене волосся. З лагідної дівчинки вона вмить перетворилася на колючу, різку, якусь чужу. — Я маю повне право робити так, як вважаю за потрібне. І не важливо, чи я за Майдан, чи за Антимайдан. Свій вибір я робитиму сама!

— Доню, я чимось тебе образила?

— Я цього не сказала, — відповіла так холодно, що Насті стало зимно.

Іванна, не прощаючись, пішла. Виходить, що здогадки правильні. Як з нею ще поговорити, коли схована у панцир так, що нічим її звідти не вишкребеш? Можливо, попросити Гену поговорити з сестрою, щоб дізнатися більше?

Син прийшов додому по обіді. Свекруха його нагодувала — у неї був вихідний від мітингів, — потім Гена зайшов до матері.

— Як ти, мамо? — спитав з порога.

— Як завжди при застуді, — відповіла вона й розповіла про Іванну.

— Для мене це не новина, — сказав Геннадій і розказав усе, що знав про існування групи «Антимайдан», в якій була й сестра.

— Чому ти мені про це не розповів раніше? — запитала сина.

— Навіщо? Мало тобі переживань за бабуню?

— Все одно я повинна була знати, — наполягала Настя, роздумуючи, чи бачив син на сайті її фото.

— І подружку Іванни бачив, — додав Геннадій. — Скажу тобі одразу — ти була б не в захваті від такої дружби. Я їх зустрічав кілька разів біля гуртожитку на Маяковського. Таке враження, що ту жінку тягали по рейках-шпалах не один рік, а потім побиту, пом’яту та брудну кинули й води не дали помитися. Дитину шкода, таке гарне хлоп’ятко, але недоглянуте, брудне, бліде.

— Он воно як, — задумливо протягла жінка. — Ти не пробував поговорити з сестрою?

— Пробував. Одного разу навіть вирвав з її рук пляшку пива та цигарку й викинув геть. Сказав, що вдома ще й дупу надеру. І що отримав у відповідь? Матюки з двох чорних ротів. І де тільки вони такі слова знайшли?! Ні, мамо, з Іванною розмовляти неможливо! Нехай ще татко або бабця спробують.

— Якщо ми з тобою не змогли, то батькові й поготів не вдасться, — задумливо мовила Настя. — Бабця, кажеш? Не думаю, що у неї вийде. Виберу слушну мить й сама ще раз спробую поговорити. А ти все-таки спробуй з Іванною по-доброму, спокійно поговорити. Гаразд?

— Добре, — зітхнув Гена.

— Не бачив, який зараз прапор висить над міськвиконкомом? — поцікавилася Настя, згадавши розповідь свекрухи.

— У нас, мамо, як у «Весіллі в Малинівці», — посміхнувся Геннадій. — Вчора висіла якась ганчірка невідомого походження, потім її зняли, вивісили український прапор, потім змінили на прапор Новоросії, потому — знову наш. Зранку — «білі», ввечері — «червоні», вибирай, що більше до вподоби!

— Просто жах! Цікаво, хто міняє прапори?

— Не знаю, але чув, що це відбувається не без допомоги міліції. Я там не буваю, краще знає наша бабця, тож треба у неї спитати.

— Чому та міліція не стежить за порядком? — обурилася Настя. — Отримують зарплатню українську, а вішають чортзна-чиї прапори!

— А у нас є міліція? — син іронічно посміхнувся. — Потрібно звикати, що її у нас вже немає.

— Твій друг Антон працює у правоохоронних органах, — нагадала Настя. — Що він говорить?

— Те, що він — людина маленька, що накажуть — виконує. Мамо, ти ж розумієш, що не він замовляє музику, Антон лише її виконує.

— Зрозуміло, — зітхнула Настя, — що нічого не зрозуміло.

Розділ 28


Тільки Настя зібралася подрімати, як зателенькав телефон. «Все-таки потрібно його вимикати, коли збираєшся відпочити», — подумала вона і подивилася на екран. Телефонувала Аліса, з якою Настя кілька годин тому розмовляла.

— Слухаю, — сказала вона, відкашлявшись.

— Насте-е-е, — плакала в слухавку подруга, — приїзди до мене, прошу тебе!

— Що трапилося?! — Настя стривожилася не на жарт.

— Приїжджай, будь ласка, — крізь сльози попросила Аліса.

— Зараз.

Настя швидко вдягнулася й за двадцять хвилин уже була у подруги. Аліса з розбухлим носом та червоними опухлими очима одразу потягла Настю за руку на кухню.

— Та кажи вже! — нетерпеливилась Настя.

— Усе минулося, усе позаду, — Аліса залпом випила чашку води з-під крану. — Зараз розповім.

— Ну ти й налякала мене! — Настя повторила приклад подруги. — Я вже не знала, що й думати.

— Ти навіть не уявляєш, що трапилося, — шмигнувши носом, сказала жінка. — Моя Алла зібралася сходити в гості до своєї подружки, яка живе в нових районах. Щось мені підказувало, що не потрібно було її сьогодні випускати з дому, так ні, як щось лихе підштрикнуло — відпустила. Доня пішла, а в мене з рук геть усе валиться…

— А без ліричних відступів можна? — нетерпляче перебила її Настя.

— Ага. Аллочка пішла до подружки, а та дівчинка — донька якогось місцевого бізнесмена, навчається в одному класі з моєю кицею. Зустрітися домовилися о п’ятій, Аллочка прийшла, а двері ніхто не відчиняє, тож вона не стала їй телефонувати на мобільник, образилася й пішла додому. Виходить з будинку, а це в кінці вулиці Гагаріна, і раптом біля неї різко гальмує легковик, вискакують двоє чоловіків у масках і вмить затягують мою дитину… — У Аліси знову посипалися по щоках великі горошини сліз. — Мою дитину затягують в автівку і кудись везуть.

— Який жах! — сплеснула руками Настя.

— Дорогою питають, як її звати, як прізвище, — продовжила Аліса, — коли вона відповіла їм, почали поміж собою говорити, що, мовляв, не те дівча. Вони спитали, чи знає вона Олесю, й прізвище назвали. Звичайно, Алла знала, бо саме до неї ходила. Викрадачі почали матюкатися та сваритися, обвинувачуючи одне одного. І поїхали вони на шосе Будівельників у бік Луганська, а ти ж знаєш, що там одразу за містом починається ліс. А потім почали розмірковувати, що робити з моєю дитиною.

— І що далі?

— З розмови Алла зрозуміла, що вони хотіли вимагати від батьків Олесі викуп за доньку, але помилилися. Моя дитина, до смерті налякана, відчула жахливу небезпеку, коли виїхали за місто. Тоді вона відчинила дверцята й на ходу вистрибнула з машини.

— Це ж так небезпечно!

— Ще б пак! Вона впала, добре що не на асфальт, скотилася в кювет, підхопилася й тікати!

— Не наздоганяли?

— Доки автівка пригальмувала, Алла вже бігла до автозаправки, що на виїзді з міста. Там стояло кілька машин, то вони не ризикнули бігти за нею при свідках. Звідти люди викликали міліцію, донька зателефонувала мені, я одразу туди на таксі, а вона, бідненька, тремтить уся, зуби цокотять, слова не може сказати, коліна й руки в крові. Фух! — Аліса витерла хустинкою очі.

— Номери не запам’ятала дівчинка? Не затримали їх?

— Доки писали протоколи, знайшли порожню й спалену вщент автівку, вже у Новоайдарському районі, десь поблизу Смолянинового. Уявляєш, за півгодини після того, як Алла втекла, знайшли машину. Шкода, що ті гади встигли спалити її та знищити всі докази.

— Як зараз Алла?

— Уже нормально. Викликала «швидку», приїхали, обробили рани, вкололи заспокійливе і снодійне. Я її чаєм напоїла, вона й заснула. А мене саму так колотило, що й мені довелося робити укол, — Аліса тяжко зітхнула.

— Де твої чоловіки? — спитала Настя.

— Іван, роззява, забув удома мобільник, а чоловік ще й досі у міліції. Я знаю, що ти хворієш, але я не могла бути вдома сама.

— Пусте, не переймайся, — сказала Настя, — головне, що все обійшлося, могло бути гірше.

— Я з розуму зійшла, якби з нею щось трапилося, вона ж зовсім дитина, лише шістнадцять років, — бідкалася Аліса.

— А що правоохоронці? Когось підозрюють?

— Менти? — гірко посміхнулась жінка. — Впевнена, що нікого не знайдуть. Вони одразу почали закидати натяки, щоб не писали заяви, мовляв, усе ж обійшлося, до того ж мали викрасти не вашу доньку.

— Але ж скоєно злочин, вони повинні реагувати! — обурилася Настя.

— Вони багато чого повинні робити, але ходять на роботу, щоб отримувати зарплату, — зітхнула Аліса, — ото й уся їх робота. У нас уже давно міліції нема. Я в їхню кухню не вхожа, але недарма кажуть, що притони та торгівля наркотиками вже давно кришуються ментами, а диму без вогню, як відомо, не буває. Якщо всі навколо знають, де, в якому місці чи за якою адресою продають наркотики, то міліція знає й поготів. Скажеш, не так?

— Так, чула краєм вуха від хлопців, де можна вільно купити наркотики, — підтвердила Настя, — тож, виходить, не є великим секретом. Самогоном торгують під магазинами не криючись роками одні й ті ж торгаші. Сидять днями без вихідних, покладуть перед собою то зелень, то банку меду — не підкопаєшся, а поруч сумка з пляшками. Керівники в міліції змінюються, а торговці самогоном ті ж самі. Ось я, наприклад, прийду з самогоном, сяду поруч з ними. Що буде?

— По-перше, тобі пику наб’ють і скажуть, що так і було, — Аліса сумно посміхнулася, — по-друге, одразу підійде дільничний інспектор і тебе заберуть у відділок.

— Ось і я про те! Платять данину так само, як і торговці наркотиками. А міліції байдуже, що гине молодь. Раніше використаних шприців майже не було видно, а тепер щодня повний під’їзд, на кожному вікні щоранку їх купа.

— У нас таке саме, — промовила Аліса.

Скрипнули вхідні двері — повернувся чоловік Аліси. З виразу обличчя було помітно, що Андрій дуже засмучений та схвильований.

— Що там? — кинулася йому назустріч Аліса.

Для початку чоловік смачно виматюкав правоохоронців, потім розповів, що почали на нього тиснути, щоб не писав заяву, бо їм не потрібний ще один «висяк». Коли він відмовився, почали казати, що доведеться привести свідків, які дадуть свідчення, нібито Алла була знайома з тими чоловіками, неодноразово каталася з ними на машині, фліртувала і відпочивала з ними, а потім посварилася й вирішила їх обмовити.

— Навіть залякали, що подадуть заяву про наклеп, — закінчив чоловік.

— Наволочі! — Аліса знову невтішно розплакалася. — Хай вони згорять у пеклі разом із заявою!

— Що хочеш кажи мені, — чоловік звернувся до дружини, — але я нічого не став писати, покрив їх матами, розвернувся й пішов геть.

Довелося Насті затриматися в подруги до вечора, щоб заспокоїти Алісу. Повернулася додому на ватяних ногах — знову висока температура, лихоманка й слабкість. Настя прийняла ліки, попила чаю, їсти не хотілося. Ввімкнула телевізор і під його бубоніння задрімала.

Прокинулася, коли до неї зайшов Геннадій. Про пригоду розповідати не довелося — він усе дізнався від Івана. Син розповів, що вночі невідомі закидали коктейлями Молотова приміщення штабу міської організації партії «Батьківщина», але надзвичайникам вдалося вчасно загасити пожежу.

— Є ще одна новина, — сказав Геннадій, — не дуже втішна. Я не хотів тобі розповідати…

— Розповідай, коли почав.

— Увечері забирав Оксанку від подружки, — почав син, — йшли ми по Лисичанській вулиці повз офіс комуністів. На власні очі бачив, як до офісу заносили зброю, багато зброї.

— Який жах! Потрібно сповістити правоохоронців. Ні, стій, не можна! Потрібно щось придумати, — Настя розхвилювалася.

— Не потрібно, — син поспішив її заспокоїти, — я вже телефонував.

— Зі свого мобільного?!

— Мамо, твій син не зовсім телепень, — посміхнувся Геннадій. — Назустріч ішов якийсь п’яненький дядечко, я попросив телефон і подзвонив до міліції. Виявляється, що не я один пильний громадянин. Мені подякували і сказали, що вже отримали кілька таких повідомлень і негайно вживуть заходи.

— Подивимося які, — Настя з полегшенням зітхнула.

Наступного дня на місцевому сайті з’явилося повідомлення про те, що були дзвінки з інформацією про те, що в офіс КПУ була завезена велика кількість зброї. За словами начальника міськвідділу міліції, дана інформація була перевірена і ніякої зброї в офісі не виявили. Проте він не заперечував, що у мешканців міста таки є на руках зброя, яку було захоплено в приміщенні луганської СБУ. Також вказувалося, що частину зброї вже вилучено і робота проводитиметься надалі.

— Виходить, що міліція служить не народу України, а партії комуністів, — сумно констатувала Настя.

Розділ 29


Цілий день Геннадій приймав та виконував замовлення, а коли порахував зароблені кошти, не зрадів. Усі замовлення були по місту: перевозив то телевізор по кварталу, то шафу, то холодильник, то кілька мішків цементу, і все на близьку відстань. А з таких замовлень невеликий зиск. До того ж випала нагода купити дешевше пальне, ніж на АЗС, тож на вечір із заробітку лишився дріб’язок. Знову Оксанка буде бурчати, що днями вдома не буває і заробіток нікудишній. Взагалі, останнім часом вона почала дратувати Гену своїми вимогами. Їх небагато. Перша — ідеальна чистота, друга — бути з нею поруч і завжди допомагати, третя — приносити додому вдосталь грошей. Ні, скоріше, її третя вимога на першому місці.

Вона відкрито не дорікала за малий заробіток, але загострювала на цьому увагу своєю поведінкою чи натяками. Іноді від невдоволення у неї раптово псувався настрій або починала боліти голова. Іншого разу вона нила, що не має змоги купити ту чи іншу річ, а подруга може собі дозволити, бо її хлопець чи чоловік має гарний заробіток. То вона не хотіла їсти борщ, бо він не смачний без свинини, купленої на базарі, то хотіла щось приготувати, але не було змоги. Спершу Геннадій намагався все переводити на жарт, потім почав дратуватися. Спробував поговорити, пояснити, що потрібний якийсь час, щоб напрацювати постійних клієнтів, тому іноді доводиться пожертвувати заробітком, завідомо понижуючи розцінки, відповідь одна: «Тоді шукай таку роботу, де більше можна заробити». І промовляє це з такою чарівною усмішкою, що не знаєш, чи лаятися з нею, чи поцілувати.

Геннадій зайшов у супермаркет АТБ. Знову із списку продуктів, який склала вранці Оксанка, доведеться купити лише половину. Ще потрібно взяти матері щось із фруктів, а то вже третій день навідує її і кожного разу доводиться йти з порожніми руками. Незручно якось, бо мама хворіє, а купити собі лимон чи апельсин не може. Враховуючи те, що АТБ не славиться вибором і якістю фруктів та овочів, Геннадію пощастило. Щойно виклали нову партію цитрусових та яблук, тож він вибрав кілька дорогих великих яблук, пару апельсинів і лимон. Геннадій розрахувався на касі, розклав покупки у два пакети: один для Оксани, другий — матері. Він вийшов з магазину й побачене змусило притишити ходу. Ліворуч, під великим навісом над сходами, був вхід до готелю «Центральний». Саме туди йшли чоловіки у камуфляжному одязі з автоматами за плечима. Було помітно, що вони напідпитку, веселі, усміхнені. Вони навмисно повільно йшли, ніби демонструючи свою перевагу, зверхньо оглядаючи перехожих. «Отакої!» — вражено подумав Геннадій і поспішив додому.

Швидко поцілував матір у щоку, виклав біля неї фрукти й побіг до своєї кімнати. Тут можна подивитися новини по комп’ютеру, бо до Оксаниного доступу майже нема — вона постійно сидить то в Однокласниках, то ВКонтакті. Він швидко знайшов свіжі місцеві новини.

«Сьогодні, 7 травня, 2014 року, місто Сєвєродонецьк було захоплено озброєними громадянами Росії», — прочитав заголовок. У повідомленні йшлося про те, що після опівдня до міста заїхало кілька мікроавтобусів з одеськими номерами, в яких були люди зі стрілецькою зброєю. «В результаті вторгнення терористами були захоплені міська прокуратура, міський суд і будівля виконавчої служби, — Геннадій швидко пробіг очима допис. — Наразі ці приміщення зачинені, за згодою з керівниками відповідних служб робітники державних органів написали заяви про відпустку за свій рахунок».

«Усе ясно, — подумав Геннадій. — Але де ж наші доблесні правоохоронні органи? У них є зброя. Невже кишка тонка?»

Далі йшлося про те, що на вулиці Донецький був розстріляний легковик, є постраждалі. Терористи зупинилися в готелі «Центральний», і, як виявилося після спілкування, більшість із них є громадянами Росії.

— Докричалися «Расєя!», накликали сюди терористів! — прошепотів схвильований юнак. — Треба не забути подякувати бабці.

«За інформацією, планується захоплення міського відділку міліції, — прочитав далі. — На думку експертів, протистояти окупантам, враховуючи чисельну перевагу, працівники міськвідділу МВД не зможуть».

— Забзділи! — Геннадій не тямив себе від обурення. — Серуни продажні!

«Наразі у місті Сєвєродонецьк панує повне безвладдя», — прочитав він і додав подумки: «Воно вже давно панує». Ще одне повідомлення: «Є інформація, що готується підрив аміакосховища на ПАТ «Сєвєродонецький Азот»[8], що може призвести до багатотисячних жертв у місті та на прилеглій території в радіусі 50 кілометрів. Органи державної влади та правоохоронні органи зачинені й бездіяльні. Мер Сєвєродонецька перебуває у відпустці. Окупанти зайняті переслідуванням і знищенням інакомислячих. Жителі міста перебувають під владою терору».

— Весело! — сказав Геннадій, дістаючи з барсетки мобільник.

Він зателефонував Антону. Хто як не він повинен пояснити, що насправді відбувається? Друг довго не брав слухавку, нарешті озвався:

— Привіт, Генику!

— І тобі не хворать! Ти можеш пояснити, що відбувається? На місцевому сайті правда написана? — запитав Геннадій.

— Усе так і є, — відповів коротко і неохоче. — Що ти хочеш дізнатися? Наш відділок зачинений, місто захоплене.

— Скільки їх приїхало? Багато?

— Кілька десятків.

— А вас, озброєних правоохоронців, які мають зброю?

— Не знаю, напевно, п’ятсот, може, сімсот. Десь так.

— І ви зачинили приміщення й пішли по домівках? Так просто й легко «злили» місто?

— Зачекай, не гарячкуй! По-перше, не я приймаю рішення.

— Це я вже не раз від тебе чув, — нагадав Геннадій.

— А я чув від хлопців з СБУ ще раніше, що керівництво заздалегідь мало домовленість не чинити опору, якщо терористи прийдуть у місто, бо це приведе до людських жертв, а приміщення все одно захоплять, — пояснив Антон. — Не знаю, чи це достовірна інформація, чи на рівні чуток, але не наше місто першим захоплене, й воно не останнє.

— Але ж вас кілька сотень проти кількох десятків, могли б і не впустити у місто. А так… Як вас тепер називати? Зрадники? Слабкодухі? Чи дібрати інше слівце?

— Можеш називати як тобі завгодно, — дратівливо відповів Антон, — але я вже до цих подій не маю ніякого відношення.

— Тобто?

— Я встиг написати заяву про звільнення, її підписали, — пояснив Антон. — Тепер я вже не мент.

— Але… Ти ж навчаєшся…

— Далі видно буде, а поки якось так. Бувай!

Геннадій зайшов до матері, розповів про останні події.

— Я розуміла, що захоплення міста може статися будь-коли, але не хотілося вірити, що таке трапиться саме тут, — сказала Настя. — Тепер, коли мешканці міста на власні очі побачили загарбників, будемо сподіватися, що вистачить розуму не йти на референдум.

— А я все ще не вірю у бездіяльність наших правоохоронців, — мовив Геннадій. — Можливо, вони діють по-хитрому і готують таємну спецоперацію? Не може бути, щоб якась купка мерзотників заволоділа містом!

— Я теж так думаю, — погодилась Настя.

Розділ 30


Геннадій був у поганому гуморі. Оксана помітила це, щойно хлопець переступив поріг: насуплений, поміж бровами зморшка, як у його матері, посміхнувся куточками вуст, пішов мовчки прийняти душ. Дивний він. Переймається подіями у місті так, ніби вони відбуваються у його родині. Це все від його матері. Ось батько його — зовсім інша людина, спокійний, врівноважений, правильний, він розуміє, що головне — мати роботу і зарплатню незалежно від того, яка влада виплачує. Ну приїхали в місто озброєні люди з «колорадськими» стрічками, то й що з того? Чи вони кому заважають? Планують захопити ментівку, прокуратуру, суд. Нехай! Усім уже набридли продажні судді та прокурори, нахабні менти та хапуги ДАІшники, то чого жаліти чи тим перейматися? Може, хоч хлопці зі зброєю наведуть лад. А з Геником про це неможливо говорити. Він також вважає, що давно потрібно розігнати більшу частину правоохоронців, люструвати суддів, але ж нова влада цього не зробила, то чому не можуть зробити ті люди? Спробуй зрозумій цього Геника! Подруги живуть із чоловіками, і у них нема ніяких проблем у відносинах на цьому ґрунті, бо всі мислять однаково: людині потрібні робота й гроші, а решта їх не обходить. Чи так важливо, на якого дядю працювати?

Оксана вже накрила на стіл, коли на кухню прийшов Геннадій.

— Як смачно пахне! — повів він носом, сідаючи вечеряти.

— Щойно приготувала, — сказала Оксана, поливаючи наваристий червоний борщ сметаною. Біла рідина лягла по червоному красивим візерунком.

— Дякую, — мовив і взявся за їжу, не підводячи на неї погляд.

— Що новенького? — спитала вона скоріш для годиться.

— Невтішні новини, — сказав він, сьорбаючи борщ. — Сьогодні тітка Аліса попросила підкинути її до прокуратури, їй адвокат написав якісь заяви, тож потрібно було здати. Приїхали, а там на ґанку сидять кілька шмаркачів з автоматами, смокчуть з банок пиво. У приміщенні горить світло, і видно у вікнах працівників, але зсередини зачинено. Загарбники сказали, що прокуратура не працює, бо вони, бачте, дали працівникам чотири дні, щоб залишити будівлю.

— І що тітка Аліса?

— Зателефонувала адвокатові, він порадив направити папери поштою, бо все одно прокуратура буде працювати, — відповів Геннадій. — Мене вразило те, що приміщення захопили вісім озброєних людей. Уявляєш, лише вісім! Невже не було змоги їх просто перестріляти? Прокуратура ж під охороною!

— В інших містах така ж сама історія, — сказала Оксана. — Ніхто не хоче ризикувати своїм життям. Навіщо? Заради чого?

— Якщо так міркувати, то краще все й одразу віддати загарбникам. Ти так вважаєш?

Оксана помітила, що Геннадій уже «завівся». Він поклав ложку, не закінчивши вечеряти, в очах зблиснуло обурення.

— Коїться казна-що! — вибухнув Геннадій. — Міліція й прокуратура продовжують спокійно спостерігати, як органи влади захоплює жменька бандюків.

— А ти чекав від них іншого? — Оксана зробила спробу підіграти Геннадію.

— Не знаю, — зізнався хлопець, — але віддати на поталу чужинцям місто — це вже занадто!

— «Азот» сьогодні припинив роботу, — сповістила Оксана. — Це вже погано. Не буде в людей роботи й зарплати, то й у нас клієнтів поменшає.

— Справді?! Не може бути! Зараз будуть місцеві новини по кабельному телебаченню, треба подивитися, — Гена підвівся, щоб увімкнути телевізор, але Оксана його зупинила.

— Не поспішай, сьогодні вимкнули українські канали. Будемо тепер дивитися російські новини.

— Якась маячня! Я подивлюся новини в Інтернеті, — сказав він і вийшов.

— А доїдати хто буде? Я? — крикнула йому навздогін.

— Як хочеш, — відповів розгублено.

Геннадій продивився новини на місцевих сайтах. Окрім повідомлення про захоплення будівлі прокуратури, йшлося про відключення українських телеканалів: «Під тиском озброєних російських терористів, які захопили місто Сєвєродонецьк, і за підтримки членів КПУ місцева телерадіокомпанія, яка здійснювала кабельне мовлення практично на все місто, була вимушена зупинити трансляцію українських телеканалів. Таким чином, порушено право сєвєродончан на вільний доступ до інформації».

— Весело! — зіронізував Геннадій.

Він знайшов повідомлення про зупинку роботи «Азоту», який містяни завжди називають «комбінат». «Сєвєродонецьке об’єднання «Азот», яке входить в холдинг Ostchem Group українського бізнесмена Дмитра Фірташа, слідом за «Концерном Стирол» (Горлівка, Донецької області), який також входить у той самий холдинг, призупинило все великотоннажне виробництво через загрозу безпеки працівникам підприємства у зв’язку з неспокійною ситуацією в регіоні. Як сповістила прес-служба концерну, тимчасово призупинено випуск аміаку, карбаміду, углеаммонійних солей та іншої продукції, звільнюється аміакосховище». Далі йшлося про те, що під час вимушеної зупинки персонал підприємства буде проводити діагностику й ремонт комунікацій та обладнання, фарбування обладнання, реконструкцію доріг і будівель. Повідомлялося також, що працівники можуть підвищити свою кваліфікацію й отримати суміжні професії в навчальному центрі «Азоту», а підприємство продовжить роботу в штатному режимі зі збереженням заробітної плати.

— Чим ти так захопився? — Оксана підійшла ззаду, обняла Геннадія за плечі.

— Комбінат зупинився, — задумливо промовив він. — Стільки людей недоотримають зарплату.

— Але ж написано, що зарплатня буде виплачуватися в повному обсязі, — зауважила дівчина.

— Ти ж знаєш, що зарплата там невисока, в основному вагу мають доплати за шкідливість, за нічні зміни та премії. А бюджет міста? Звідти йшло основне поповнення.

— Не сміши мене, — сказала Оксана. — Не вистачало, щоб ми переймалися бюджетом міста! Там, у Білому домі, є кому про це думати.

— Ось у цьому наша велика біда.

— У чому?

— У байдужості до того, що знаходиться за порогом власної оселі.

— Ти хочеш сказати, що мені, наприклад, повинно бути небайдуже до бюджету міста? — в її голосі були нотки невдоволення. — Мені байдуже, чи буде там що, чи ні, бо все одно місцева влада розкраде. Чи за свої кровні збудоване Царське село[9]? Скажеш, що за зарплату ті хороми виросли? То кошти з того самого бюджету, яким ти так переймаєшся! Ти будеш доїдати?

— Уже перехотілося, — буркнув у відповідь.

— Тоді йди до ванної і ще раз помий руки перед сном, — чи то попросила, чи наказала.

Геннадію зовсім не хотілося сперечатися ще й на цю тему. Мовчки пішов до ванної кімнати і довго-довго зі злістю милив руки, підставляв їх під гарячий струмінь води і знову натирав їх милом.

Частина третя

Не пощастило нашому народу. Дав Бог сусідів, ласих до нашесть. Забрали все — і землю, і свободу, Тепер забрати можуть вже і честь.

Ліна Костенко

Розділ 31


Одинадцятого травня, у день, коли повинен був відбутися референдум, Настя прокинулася рано. Вікно не було завішене фіранкою, тож яскраве, веселе вранішнє сонечко жартома направило в нього теплі промінчики, вони зупинилися на прикритих повіках Насті. Вона розплющила очі й одразу замружилася від яскравого світла. Ще трохи поніжившись у ліжку, жінка накинула халатик і вийшла на балкон. Приємна прохолода ранку допомогла їй швидко відійти від сну. Настя запалила цигарку, оперлася на поручні балкона. Місто, залите сонячним світлом, раділо приходу нового дня. Якщо подивитися з балкона ліворуч, вздовж рівного як струна Гвардійського проспекту, то прямісінько в кінці його — схід. Там народжується новий день, а праворуч, там, де починається проспект, сонце сідає за горизонт. «А я — середина Всесвіту, бо якраз посередині», — подумки пожартувала Настя.

Здавалося, що місто, як і раніше, мирне, спокійне і незворушне, проте десь у ньому, як черв’яки в стиглому налитому яблуку, причаїлися озброєні непрохані гості. Життєстверджуючий яскравий день надавав Насті оптимізму, і вона була майже впевнена, що ніякого референдуму не буде, бо містяни не такі вже й дурні, щоб іти на нього, закликаючи ворога на свою землю. Та й керівництво міста ніхто офіційно не відсторонив, тож зроблять усе, щоб дільниці не відкрилися.

З гарним настроєм Настя поспішила приготувати сніданок. Незабаром повернеться чоловік із нічної зміни, прокинеться Іванна, яка вчора повернулася додому посеред ночі, причалапає на кухню свекруха і, можливо, заскочить Геник. Котлети були заздалегідь приготовані, тож Настя почала чистити картоплю на пюре. Вона поставила каструлю з очищеною картоплею на плиту, зробила собі каву й знову вийшла на балкон.

Місто вже розминало після нічного сну м’язи, пустивши своїми рівними чистими вулицями транспорт. Прогримів повз будинок у бік комбінату перший вусань — старенький тролейбус. Зазвичай у ньому в цей час пасажирів, як оселедців у бочці, а зараз — лише один кондуктор. Тролейбус, нічого не розуміючи, сонно побіг далі, шукаючи пасажирів на зупинках та голосно гримаючи металевими «ногами» в кожній вибоїні на дорозі. Найближча з них — навпроти рогу будинку. Ось водій намагається оминути вибоїну, яка здалеку схожа на рану на тілі рівної дороги, але марно. Гоп — і загримів усією масою свого металевого тіла. Цьогоріч чомусь забули підлатати дороги. І не дивно. У міста, як і у природи, є свої прикмети. Коли масово лагодять дороги — незабаром вибори. Ще одна аналогічна: не ремонтуються дороги — до виборів ще далеко. На минулих було так, що в кварталі роздовбали дорогу, поробили такі рівненькі ямки, навіть краї намастили смолою на велику радість навколишніх мешканців, проте радість була передчасною. Люди не врахували, що швидкість наближення виборів була більшою, ніж швидкість ремонту дороги, тому ями мали шанс зяяти чорнотою до наступних виборів. Але природа більш поблажлива до людей, ніж можновладці: за рік вибоїни затяглися брудом дороги та піском, а небесна вода допомогла все те спресувати так, що й у найближчі вибори кандидатам у депутати не доведеться їх латати. «Було б весело, якби не так сумно», — подумала Настя і зітхнула.

Так у місті завжди — нікому нема ні до чого діла. Люди бояться не оплатити вчасно комунальні послуги, але ніхто не піде скаржитися на відсутність тих послуг, за які сплатили, випотрошивши свої гаманці. У під’їзді будинку вже двадцять п’ять років не було жодного ремонту. Облуплена фарба на стінах, штукатурка у брудних коричневих розводах від численних проривів труб, погнуті перила, вибите скло непогано заміняють шматки фанери, вхідні двері не зачиняються — всі мешканці звикли до такого сучасного дизайну. Нікому навіть не спаде на думку піти й вимагати зробити ремонт, бо всі знають ще одну народну прикмету міста: «Якщо зробили ремонт у під’їзді, поставили металеві двері і є гаряча вода — там живе хтось із керівництва». Біля виходу з будинку після кожного дощу збирається вода, утворюючи великий басейн підтоплення, тому кожен житель кляне невідомо кого. «Коли вже засиплють цю яму?!» — обурення є, дії — жодної, хіба що якась добра людина принесе пару цеглин, щоб по них можна було дістатися до ґанку.

Балкони руйнуються, але років п’ятнадцять тому з домоуправління пройшлися по квартирах і взяли розписки про те, що мешканці повідомлені про аварійний стан своїх балконів. Дуже зручно, бо так знімається відповідальність за негативні наслідки. Іноді знаходяться поодинокі ініціативні мешканці, переважно зі старшого покоління, які йдуть по інстанціях, але повертаються з нульовим результатом і знову все стихає. Інші вже нікуди не підуть, знаючи, що марно. Ніякого опору спресованій роками системі, яка перетворила людей на німих рабів, на покірне стадо, яке має задовольнятися малим: трохи тепла, їжі, грошей.

«Совковий Донбас» звучить дещо образливо, але, якщо вдуматися, то визначення точне. Більшість мешканців застигли в минулому, десь в СРСР, де є комуністи, гасла і надія на дешеву ковбасу і низькі комунальні послуги. Комуністи вміло рік у рік підтримували віру в те, що ще можна повернути той час, коли все «коштувало копійки» і були встановлені фіксовані ціни. Ностальгуючи за минулим, заповнювали вулиці піснями з далекого Союзу, а сучасного європейського життя ніхто не бачив і навіть не намагався побачити, якщо не враховувати невелику частину прогресивних освічених людей. Дехто влився в безлику масу, яку так налякав Майдан, бо саме він руйнував їх звичний і спокійний устрій життя, коли не потрібно думати, аналізувати, підводити голову. Найлегше — плисти за течією, не докладаючи жодних зусиль, жити по накатаній колії, коли новий день — як клон минулого: робота, дім, вихідний та ще відпустка. І так з року в рік. І неважливо, що сплачені кошти за комунальні платежі йдуть комусь у кишеню, бо «всі крадуть», що дорожній збір знімається вчасно, а дороги взагалі зникають. Байдуже, що під’їзд у гіршому стані, ніж у найбідніших будинках чорношкірих.

За останні роки, коли до влади прийшла ПР, ще міцнішим став бандитський закон «Правий той, хто має більше прав», де основне правило — покірність перед сильнішим, або закон стада. Бути в стаді серед собі подібних набагато легше: не потрібно про щось думати, можна просто щипати травку там, куди привів пастух. Навіть якщо десь є пасовисько з густішою і соковитішою травою, піти туди самому боязко. Є пастух, чи пак, власник, який повинен указувати, де можна пастися. Справді, навіщо нам Європа, коли там самі геї? Там краще жити? У нас також непогано, от тільки б не годувати «західняків», бо що заробимо, то все туди йде. Вони — корінь зла, через них у нас низька зарплатня, Донбас усіх годує. Які дотації отримує Донбас і які західні області? Ми не економісти, тому не знаємо, але те, що всі живуть за наш рахунок, знаємо точно. Хто сказав? Пастух, тьху ти, комуністи кажуть, члени Партії регіонів. Так, ми їх вибрали, бо вони наші, всіх зростив Донбас, тому й проблеми простого народу знають. А «київській хунті» яке до нас діло? Їм на нас начхати. Он Майдан влаштували, адмінбудівлі зайняли, шини палили, стріляли — їм усе можна, а наші хлопці чому не мають на це права? Якщо у Києві западенці займають будівлі, то це називається революція, а якщо в Луганську зайняли приміщення СБУ, то одразу стали сепаратистами. Чому така несправедливість і нерівність? Буде в нас свій референдум, своя незалежність і своя нова влада, яка не допустить сюди правосєків. На референдумі лише з’ясується, скільки жителів Донбасу бажає жити федеративно у складі України чи приєднатися до Росії. Звичайно, що більшість захоче піти по кримському сценарію. У Росії зарплати он які! І пенсії у кілька разів вищі. І не потрібно розмовляти українською мовою. Чи хто коли змушував? Поки що ні, але прийшли до влади самі бандерівці, то тепер вимагатимуть учити українську. Навіщо вона мені?

— Ось у чому справа! — Настя ляснула себе долонею по лобі.

Лише провівши логічний ланцюжок і невидимий діалог з основною «совковою» масою, вона зробила висновок, що референдум — таке собі самовираження, висловлення протесту проти нової влади і на захист старої. Тобто вам там можна робити перевороти-зміни, а нам — ні? Ми теж покажемо, що «Донбас ніхто не поставить на коліна», хоча насправді він давно на них стоїть. Потрібно негайно зробити допис для газети, де вказати основну причину бажання провести референдум — показати непокору нинішній владі і несприйняття її та Майдану.

— Насте, — озвалася позаду свекруха, — картопелька ще не зварилася?

— Ой-ой! — схаменулася жінка й ледь не розбила чашку, яку поставила на поручні.

— Не біжи, — всміхнулася свекруха, — я вже пюре зробила й поснідати встигла.

— Як я могла забути?

— З ким не бува! — свекруха була в доброму гуморі.

— А вам чому не спиться? Ще рано, — сказала Настя, повертаючись у приміщення.

— Як чому? Свято сьогодні, — поважно промовила жінка. — На референдум потрібно йти, виконати свій, як то кажуть, громадянський обов’язок.

— Якраз для цього краще не йти туди.

— Ні, я — свідомий громадянин, завжди ходжу на всі вибори й зараз піду. Потрібно поставити хрестик за нове життя.

— Колись пожалкуєте за той хрестик, — зауважила Настя.

— Звідки тобі знати? Може, навпаки, і діти, й онуки, й правнуки будуть пишатися мною, бо я для їхнього кращого життя поставила у бюлетені хрестика! — пафосно промовила стара.

— Або проклянуть, — тихо, щоб не почула свекруха, сказала Настя й сіла снідати.

За півгодини перед нею стояла свекруха, вбрана так, ніби зібралася стара діва на останні у своєму житті танці. Світло-блакитна блуза з рюшами на грудях, чорна спідниця прямого крою ледь прикривала коліна, туфельки на низеньких тонких підборах і недоречні білі шкарпетки, які жінка натягла до середини литок. Він неї несло дешевими парфумами, брови підведені чорним олівцем, а заштриховане пудрою обличчя прикрашали розмальовані, як у російської матрьошки, щоки і яскраво-червоні губи. Настя не втрималася і пирснула.

— Щось не так? — стара побігла до дзеркала.

— Ви пудрилися перед дзеркалом чи в пітьмі? — розсміялася Настя.

— А що? Погано? Мені не личить?

— Візьміть серветку, зніміть хоча б половину свого макіяжу, а то по дорозі відпаде як погана штукатурка, — сміялася Настя.

Свекруха з перекошеним від образи обличчям подибала у свою кімнату.

— Я так старалася, так старалася, — почулося за дверима.

Настя все ще не вірила, що референдум відбудеться. Прагнула сама подивитися, чи будуть відчинені хоча б найближчі школи, де зазвичай були дільниці на виборах. До того ж вона за час хвороби засиділася вдома, тому вранішня прогулянка їй не завадить. Не дуже хотілося самотньо гуляти містом, але Валерій після нічної зміни відмовиться, Іванна скаже щось на кшталт: «Кожне покоління повинно спілкуватися із собі подібними, щоб не було суперечок батьки-діти». Геник — у Оксанки, подруга — на референдумі у комісії. Доведеться зателефонувати Вадимові, йому також не завадить розвіятися. Вадим одразу погодився і вже за годину чекав її біля будинку.

— Може, все-таки зайдеш до нас поснідати? — ще раз спитала Настя, бо знала, що Вадим не хоче ні їсти, ні готувати.

Вадим очікувано відмовився, пославшись на те, що Валерій уже ліг відпочивати після роботи. Вони пішли до найближчої виборчої дільниці, але вона була зачинена. Жодного оголошення на дверях не було. Двірник завзято розмахував мітлою, прибираючи сміття з доріжок біля школи. Іноді підходили люди і про щось його запитували. Чоловік невдоволено бурмотів і відсилав їх геть.

— Нема, — раділа Настя, — ніякого псевдореферендуму нема! Сподіваюсь, що й інші дільниці не відчинилися, — раділа вона, як дитина.

— Подивимося далі, — сказав Вадим.

Вони повільно пішли проспектом. Місто вже повністю прокинулося, багатоголосо зашуміло, загуло. Люди поспішали у своїх справах, але серед них було неважко виділити тих, хто йшов на референдум. На подив Насті, було багато молоді. Подружжя разом із святково вбраними дітлахами весело поспішало в бік найближчої дільниці. Йшли також люди середнього віку та поважного. Настя з Вадимом зайшли у квартал, де у приміщенні школи була дільниця. У навстіж розчахнуті двері тягнувся потік людей, яким набридло спокійне життя і хотілося того, про що мали туманне уявлення. З дверей з протилежного боку виходили ті, хто вже зробив свій вибір.

— Ось тобі, бабо, й дівочий вечір, — зітхнула Настя. — Здається, місцева влада продовжує відсиджуватися. Не змогли чи не схотіли не допустити псевдореферендум? — вона радше розмірковувала, ніж запитувала.

— Ще погуляємо та подивимося? — запитав Вадим. Настя погодилася.

Вони йшли містом, всюди зустрічаючи охочих проголосувати. Іноді люди запитували інших, де відкриті дільниці для голосування, бо були відчинені не всі. Настя бачила, що Вадим уже зовсім не той. Зі жвавого, веселого та говіркого він швидко перетворився на сумного, мовчазного, задумливого. Здавалося, що втрата сина була для нього втратою того життєвого кістяка, який дає сили та тримає на цьому світі. У його гарних карих очах назавжди застигли смуток і нестерпний душевний біль, а погляд оживав лише тоді, коли наближався гурт юнаків. Чоловік вдивлявся до болю в очах, намагаючись побачити серед них свого сина, а коли розумів, що його нема, надію заступав смуток.

Насті хотілося сказати щось втішне, але знала, що словами тут не зарадити, не розсіяти біль втрати, і вона не знаходила слів. Вона була невдоволена своєю нерозторопністю, але дуже боялася зробити другові ще болючіше. Найліпше присісти на лавці десь у сквері, обняти Вадима, притиснути до грудей, щоб він відчув поруч близьку людину, яка його розуміє і співчуває, можливо, навіть дати змогу висловити все, що наболіло на душі, вилити емоції та біль слізьми. Проте вона не наважувалася цього зробити, боячись, що чоловік неправильно її зрозуміє. Можливо, він відчував це, тому між ними було легке напруження.

Вони обійшли ще кілька адрес, де раніше були виборчі дільниці. Більшість із них не відкрилися, але кілька на все місто все-таки запрацювали, тому складалося враження, що багато людей прийшли «поставити хрестики». Вадим запропонував зайти кудись випити кави, Настя погодилася. За кавою поговорили про щось неістотне, незначне й розійшлися по домівках. Вадим пішов, а Настя довго дивилася вслід знайомій постаті, на чиї плечі звалився непосильний тягар, зробивши поставу старою і сутулою.

Розділ 32


Геннадій сказав Оксанці, що кілька днів поживе у батьків, бо рідко їх бачить і вже скучив за ними. Насправді була інша причина. Останнім часом відчувалося напруження у їхніх відносинах, тому вирішив на якийсь час віддалитися від дівчини. До того ж випала гарна нагода зібратися всією компанією. Щоправда, зустрінуться вони на тренуваннях, точніше, після «качалки» зберуться у скверику, щоб трохи поговорити. Ініціатором розмови став Геннадій, бо не міг більше сидіти вдома склавши руки. Попередня спроба роздобути зброю зараз здавалася йому наївною та дитячою, тому інші задумки хотілося обговорити з друзями. Кожен мав свій погляд на події в країні, тож настав час промацати, хто чим дихає, кому можна довіритися повністю, кому — частково, а при кому краще прикусити язика.

Після референдуму головою самопроголошеної Луганської Народної Республіки став Валерій Болотов, і незабаром сепаратисти затвердили свою конституцію на «республіканських зборах». Ось сьогодні Геннадій мав намір дізнатися, хто із його друзів живе в ЛНР, а хто — в Україні.

Вечір видався тихим, спокійним, навіть вітер, який зазвичай любить гасати вулицями міста, десь затих серед зелені, задрімав. Хлопці після занять у спортзалі пішли у скверик. Колись тут було чисто, прибрано, охайно, кущі мали достойну стрижку, на клумбах красувалися квіти, а доріжками прогулювалися молоді мами з дітьми. Зараз у скверику про колишнє нагадували недоламані лавки та залишки доріжок, на яких крізь павутиння тріщин в асфальті пробивалися бур’яни. Хлопці знайшли більш-менш уцілілу лавку навпроти клумби, посеред якої височів якийсь самосійний кущ.

— Так посидимо чи по-людськи? — звернувся до друзів Іван.

— Ми й так сидимо не по-звіриному, — огризнувся Денис.

— Як скажеш, — погодився Іван.

— Казна-що твориться у місті, — почав здалеку Геннадій. — Кажуть, що одразу після референдуму в місто зайшло кількасот сепарів зі зброєю.

— Ага, — охоче підхопив Яшка, — вони зараз на Вілесова, один, в будівлі інституту «Хімтехнології».

— А ти звідки знаєш? Чи сам там був? — поцікавився Антон.

— Тільки сліпий не помітить їхні барикади перед входом і прапор нагорі, — відповів юнак.

— А ще на ринку казали, — додав Іван, — що їх пустив до міста наш мер.

— Цього достеменно ніхто не знає, — сказав розсудливий Денис. — Можливо, і так, а може, це чутки.

— Може, й чутки, — погодився Іван, — але я точно знаю, що сепарам організували триразове харчування на місці.

— Хто? — поцікавився Геник.

— Казали, що туди, на Вілесова, один, їздив сам мер, вів з ними перемови, а потім організував харчування, — майже пошепки сповістив Іван. — Сам не бачив, але за що купив — за те й продаю.

— Ясно, бізнесмене, — посміхнувся Денис, — нехай жеруть, аби вони вдавилися! А де ж наш мер зараз? Скільки разів заглядав на сайт міськради, жодного вагомого повідомлення. Складається враження, що містяни бачать одне, а керівництво міста — зовсім інше. Де-факто Сєвєродонецьк уже захоплений терористами, а на сайті виконкому жодного підтвердження чи спростування. Проте можна дізнатися, коли і де залатали дірку на дорозі, заварили трубу водогону, яку прорвало, і скільки років виповнилося найстаршому жителю.

— А ще є кримінальна хроніка, — зіронізував Геннадій, — там з точністю до хвилин можна дізнатися, хто кому набив пику під час «спільного розпивання спиртного».

— Справді, де наш мер? — запитав Антон. — Хтось знає?

— Я б сказав, але знову сміятиметеся, що то базарні чутки, — сказав Іван.

— А є іншій спосіб дізнатися новини? — поцікавився Геннадій. — Хоч як це смішно, але ринок у Сєвєродонецьку — лакмусовий папірець, він першим реагує на все, що відбувається, дізнається новини і знає навіть те, що колись буде. Зізнавайся вже, Ваню, де наш «тато»?

— За кордоном, на теплих морях поправляє своє дорогоцінне здоров’ячко.

— Нічого собі! — присвиснув Льоня. — У місті безвладдя, а наш голова на пісочках гріється! Ось-ось відбудуться вибори президента, хто буде їх організовувати?

— Не хвилюйся, Льоню, — сказав Денис, — у мера стільки заступників, як у бездомного кота бліх. Не про це річ.

— А про що? — спитав Яшка.

— Про те, що незабаром і тут почнуться бої, — пояснив Денис. — Вам простіше, а в мене є дружина і двійко маленьких дітей — це я тим, хто забув.

— Що-о-о? — протягнув Яшка. — Які бої? Хто сюди пустить укропів?

— Йде АТО, — нагадав Геннадій, — у нас може бути те, що в Слов’янську.

— У нас цього не буде, — заперечив Яшка, — Слов’янськ їм потрібний, бо там сланцевий газ, тому місто ніхто не віддасть.

— Хто їх питати буде, — буркнув Геннадій.

— Не вірте байкам про видобуток сланцевого газу в Слов’янську, — тихо озвалася Уля. До цього часу вона не зронила жодного слова. А ще мовчав Никон, уткнувши носа в записничок, але хлопці не звертали на це уваги, бо звикли, що Нік може писати свої пісні і все чути, як і Уля, коли малює. — Поґуґліть в Інтернеті і почитайте, як його і де видобувають і скільки це коштує. І не треба тішити себе надією, що у нас буде все спокійно, коли в місті засіли терористи. Доки кожен буде думати, що війна його не зачепить, доти буде литися кров. Гинуть хлопці, а ми сидимо і чекаємо, що буде далі. Так і залишимося спостерігачами?

— Я скажу вам так, — Денис відкашлявся. — Я був на службі в армії, давав присягу, тож коли мене призовуть, я піду на службу і буду воювати. Але поки не отримаю повістки, нічого робити не буду.

— Мене, якщо будуть забирати в армію, ніхто не знайде, — сказав Іван. — Зізнаюся чесно: буду переховуватися, поки все стихне.

— А за це, друже, є кримінальна стаття, — нагадав Денис.

— Нехай доведуть, що я уникав служби, — посміхнувся Іван, — може, я був на заробітках у Москві.

— Гарна ідея! — збадьорився Яшка. — Я також буду тікати в Росію або десь у селі в льосі відсиджуся. Стріляти у своїх? Ніколи!

— А хто для тебе свої? — Уля посміхнулася.

— Брати-слов’яни, — відповів Яшка. — Невже ви думаєте, що можна стріляти в росіян? Та у мене вся рідня там живе!

— У мене також, — сказав Денис, — але є мирне населення, яке живе в Росії і не має ніякого відношення до тероризму, а є так звані сусідні братки, які полізли в чужий город, на чужі землі. То вони також брати наші?

— А якщо їх змусили? Якщо послали? То за це їх потрібно вбити? — голосно спитав Яшка.

— То поцілуй їх за це в дупу, — озвався Льоня. — Я бачу, ти щось дуже про них піклуєшся. Може, тобі подобається Росія?

— Та вже краща, ніж наша злиденна Україна, — вже спокійніше мовив Яшка.

— То їдь туди, — сказав Льоня. — Хто тебе тут тримає? Зібрав речі, валізу в руки — і на Ростов!

— Ти ж сам тут сидиш, а мене виганяєш, — заперечив Яшка так по-дитячому кумедно, що всі розсміялися.

— Я, звичайно, піду, якщо призовуть, — зітхнув Льоня, — вже давно сам пішов би, так мати зовсім самотня і хвора.

— Никоне, — звернувся до хлопця Геннадій, — зрони хоч слівце. Чи ти там шедевр створюєш?

— Я добре чув усю розмову, — відповів на те Нік, ховаючи записника в одну з численних кишень. — Я не проти захисту своєї землі, але ще не знаю, як це зробити. Можливо, пішов би добровольцем, але в армії аж кишить командирами-зрадниками, між командуванням різними батальйонами нема злагодженості. Покласти голову за Вітчизну похвально, але загинути через дурість командира? Щось не дуже хочеться.

— Доведеться мені йти на фронт за вас усіх віддуватися, — зітхнула Уля. І сказала вона це так серйозно, що розсмішила хлопців.

— Улько, — озвався Геннадій, — у тебе автомат до землі з плечей звисатиме.

— А що робити, коли ніхто не хоче воювати?

— Кожен може наблизити перемогу там, де він корисніший. Для цього не обов’язково йти на фронт, — сказав серйозно Геник.

— Що можна зробити? Підірвати ГІАП[10]? — поцікавився Іван.

— Не знаю, що ви тут будете підривати, — втрутився Антон, — але я точно нічого вже не зроблю. На днях я їду до двоюрідного брата в Київ. Там буду жити, продовжу навчання.

— Нас поменшає, — констатувала Уля. — Ти повернешся в місто?

— Не знаю, — стенув він плечима. — І ви не знаєте, що з вами буде не те що завтра, але навіть цього вечора. Усе змінилося, і ми незабаром станемо іншими.

Слова Антона змусили друзів на якийсь час замовкнути і поринути у свої думки.

— І все-таки, — порушила мовчанку Уля, коли курці висмалили по цигарці, — ми можемо щось корисне зробити?

— Давайте так, — підсумував Геннадій, — якщо комусь прийде слушна думка, зателефонуйте мені наступної неділі. Тоді зберемося й обговоримо план подальших дій.

— Домовилися, — відповів за всіх Никон.

Розділ 33


Насті не терпілося дізнатися про підсумки референдуму з перших вуст, тобто від Аліси. Жінка вже одужала і вийшла на роботу, тож після зміни нашвидкуруч приготувала вечерю і чекала подругу. Для Аліси не забула відкрити банку з огірочками, які так полюбляє подруга, насмажила картоплі, порізала рулет із сала.

Аліса не змусила себе довго чекати — нетерплячий дзвінок у двері сповістив про її прихід. Подруга поцілувала Настю в щічку, відзначила, що та бліда після хвороби, тому потрібно їсти більше фруктів, у яких «самі вітаміни», пройшла одразу на кухню.

— Удома є хтось?

— Уяви, нікого, — усміхнулася Настя, розкладаючи гарячу картоплю по тарілках.

— Пощастило! — весело промовила Аліса. — Бо до тебе як не прийдеш, а вас тут аж кишить.

— Розказуй, як усе було, — одразу попросила Настя.

— Ти ж нікому? — стишивши голос, запитала Аліса.

— Не ображай мене! — скривилася Настя.

— Більшість дільниць не відчинилися, — сказала Аліса, хрумкнувши огірком. — Директори деяких шкіл, де повинні бути дільниці, взагалі кудись виїхали разом з родинами й залягли на дно, тому запрацювали там, де відчинили. Звичайно, дільниць було дуже мало, тому десь від десятої ранку до полудня навіть утворилися черги. Сепарам це сподобалося, і вони із задоволенням провезли по працюючих дільницях репортерів, щоб зняли на камери. Уяви, мене також знімали! — засміялася Аліса. — Тепер і я зірка екрана!

— ЗМІ російські чи наші?

— Звичайно, що з Росії!

— Людей прийшло багато? — поцікавилася Настя.

— Не дуже, — тихо сказала Аліса. — Я ж кажу, що основна маса пройшла з десятої до дванадцятої години, а потім усе завмерло, як у яйці. Бачу, організатори референдуму почали нервувати. Десь о першій годині дали нам змогу попити чаю, а самі кудись помелися. Десь о третій повернулися і, дізнавшись, що ніхто вже не йде, наказали піти в окрему кімнату і поставити хрестики в порожніх бюлетенях. Знаєш, у нас кажуть, що неважливо, як проголосували, головне — як порахували, — Аліса хихикнула.

— Але ж це порушення!

— А мені яке до того діло? Ти б бачила ті папірці! Вони без жодного захисту, надруковані, скоріш за все, на принтері, — розповідала подруга. — Втім, то їхнє діло. Моя справа — ставити хрестики, тож я й ставила, аж в очах рябіло. Наказали поставити приблизно у бюлетенях дев’яноста п’яти відсотків виборців.

— Тепер зрозуміло, звідки така явка виборців! — осміхнулася Настя. — А взагалі, який відсоток населення прийшов?

— Десь відсотків тридцять, — відповіла подруга, — можливо, тридцять п’ять, не більше. Тільки прошу тебе, нікому ні слова, бо мене вб’ють.

— Та чи я тобі ворог? — Настя подивилася на подругу. — Цього разу тобі заплатили?

— Непогано заплатили, — зізналася жінка, — в ту оплату ввійшло й моє мовчання, — Аліса голосно розсміялася.

Коли подруга пішла, Настя одразу зробила записи про референдум, починаючи зі своїх особистих спостережень, закінчуючи відомостями, які отримала від Аліси. «Сподіваюсь, що ти, Алісо, ніколи не дізнаєшся, що я цього разу не дотрималася даного тобі слова. Пробач, але люди повинні знати правду», — звернулася Настя подумки до подруги. Хотіла одразу направити матеріал Людмилі, але на місцевому сайті знайшла цікаве опитування про референдум. Завтра воно закінчиться, тож можна буде подивитися результати, які обіцяють бути цікавими, бо опитування проводилося цілком анонімно, не потрібно було навіть реєструватися.

Наступного вечора, коли опитування було закрито, Настя додала такий допис: «За дві доби в опитуванні взяло участь 1248 осіб. На питання «Чи ви віддали голос за ЛНР?» — 711 сказали «так», проти — 487. «Який державний устрій хочете для нашого регіону?» — у складі України — 697, окремо від України — 551. Вразило те, що в опитуванні взяло участь трохи більше тисячі осіб, а за добу переглядів було майже десять тисяч. Робимо висновок: населення залякане настільки, що боїться навіть брати участь в анонімному опитуванні. А хто б не боявся, коли місцева влада відгороджена від народу, міліція продажна, Київ далеко, бандери нас ненавидять та ще й повсюди правосєки?! Ці люди хворі, вони піймали інфекцію від комуністів та Партії регіонів на мітингах, а тепер вірус розносить іще й російське телебачення. Звичайно, ніяке лікування не допоможе хворому, коли той сам не хоче одужати. І тут слід нагадати, що на Майдані були люди з нашого міста, що в Луганську був свій Євромайдан, що частина населення має проукраїнські погляди. Зараз більшість таких патріотів змушені покинути місто, виїхали майже всі журналісти та репортери разом зі своїми родинами. Патріоти, які ще залишилися, не мають змоги розкрити рота, але жевріє надія, що на Донбасі таки є справжні українці, вони — серед нас і саме вони час від часу будуть нагадувати, що Донбас — це частина єдиної і неподільної України».

Настя ще раз перечитала. Дещо пафосно, дещо кострубато. «Нехай Людмила допрацює», — подумала Настя. Відправивши листа, вона одразу ж його знищила у своєму комп’ютері.

Розділ 34


Дні для Геннадія тяглися повільно. Час ніби знущався з нього чи влаштовував екзамен на витримку. Він чекав дзвінків від друзів, а вони мовчали. Неділя вперто не хотіла наближатися. Про прихід п’ятниці неможливо було забути: з настанням вечора вулиці міста оживали хмільними викриками, звуками розбитих на асфальті пивних пляшок. У темряві до звичного голосу п’яної п’ятниці додавалися гучні розбірки між тими, хто хильнув зайвого. Час від часу відчинені навстіж назустріч весні вікна озивалися дзвінкою сімейною сваркою, густо приперченою міцними матюками. Навіть серед глибокої ночі на вулицях іноді було чути дитячий плач, на який ніхто не звертав уваги, — молоді пари гуляли, попиваючи пиво і не тільки, прихопивши з собою візочки з дітлахами. Іноді з вікон чи балконів виглядали сердобольні бабці, вони скрушно хитали головами і мимрили собі під ніс, що такого за часів їхньої молодості не було. Проте нікому й на думку не спадало зробити подружжям зауваження, бо ще поб’ють вікна.

Після третьої ночі вулиці потроху стихали й заспокоювалися, надалі тривожили спокій лише найвитриваліші. Вони або поверталися додому в гордій самотності, клянучи дорогу, яка хиталася перед ними, чи асфальт, який чомусь бив у пику. Інші, яких алкоголь потягнув або на філософські розмови в душевній компанії, або на з’ясування відносин, розмовляли так голосно, що мешканці будинків накривали голови подушками, намагаючись подивитися сни бодай перед ранком. Стомлене відпочинком у п’ятницю, місто полегшено зітхало під ранок, коли першими прокидалися пташки, а небо заливалося рожевим світлом. Усе як раніше, ніби не топтали землю мирного міста чоботи непроханих гостей.

Геннадій звик до типових вихідних містян, які починали свій відпочинок у п’ятницю після четвертої години по обіді, а закінчували гулянки в неділю ввечері. Але зараз його дратувало все: і п’яні компанії, і дівчата з неодмінними атрибутами вихідного дня в руках — пляшкою слабоалкоголки та тонкою цигаркою; і наркомани, яких ніхто не зачіпав і не заважав їм чи то «розмовляти по телефону» без телефону, чи «злітати у літаку». Хотілося вдарити непритомного молодого хлопця-наркомана, який лежав у під’їзді у смердючій калюжі своєї сечі, струснути його за плечі, привести до тями й кричати: «Бидло! Доки ти тут лежиш обісцяний, твоє місто займає ворог! Невже у твоєму житті нема більшої цінності, ніж шприц, наповнений гидотою?!» Бридливо скривившись, Геннадій пройшов повз наркомана, який волів померти від передозування замість віддати життя за батьківщину.

Юнак розумів, що його невдоволення ситуацією викликане особистою пасивністю і бездіяльністю, а ще більше — мовчанням друзів. Він так і не повернувся до Оксанки, хоча щодня їй телефонував, цікавився справами і посилався на завантаженість роботою. Насправді ніхто нічого не замовляв у ці дні, і вони розтяглися у нескінченність. Кілька днів тому провів на потяг Антона, який пішов шляхом найменшого опору — втік до Києва, де спокійніше і безпечніше. Геннадію хотілося кинути другу, що його вчинок — прояв слабкодухості, навіть боягузтва, але нитки давньої приязні не дозволили дорікнути.

На прощання Антон сказав:

— Знаєш, Генику, я тобі вдячний за всі роки нашої дружби. Скажу щиро: саме ти нас згуртував, навчив по-справжньому дружити, простягати руку допомоги, коли потрібно. Знаю, що втратити друга значно легше, ніж його знайти, але я не зникаю з твого життя. Коли що, телефонуй. Одне тривожне слово Лугандія — і я примчусь на допомогу. Щодо останніх подій… Місто потихеньку «злили», тож не намагайся нічого змінити — це моя порада. Один в полі не воїн, і проти всіх ти не попреш. Уже нічого не можна змінити, тож не намагайся зробити неможливе, не наражай себе на небезпеку зайвий раз. Добре?

— Лугандія! — сумно, але ствердно прозвучало у відповідь. — Дякую!

Попри все, Геннадію після від’їзду Антона стало сумно, ніби відірвав шматок живої плоті зі свого тіла. Чомусь нахлинули спогади про дитячі роки, коли життя було безхмарним, кожен день приносив відкриття, а найбільшим болем було розбите коліно. Антон мешкав у будинку навпроти, тому місцем їхнього знайомства стала пісочниця поміж будинками. Одного разу Антон всівся прямісінько на пісочні печери, які щойно збудував Гена. Ображений Геннадій верещав, як різаний, а Антон почав плакати. Тоді Гена вдарив хлопця металевою лопаткою по руці, заюшила кров, і з переляку від скоєного вже почав ревти Генка, а Антон замовк і мовчки дивився, як по руці тоненькою цівкою стікає кров. Чому саме зараз згадався той щемливий випадок, який поклав початок їхній дружбі? Саме після тієї сварки хлопці здружилися і жодного разу не сварилися. Антон іноді жартома казав, що за ним боржок — повинен і він колись пустити кров, щоб були квити. Усе, Антоне, не судилося тобі розрахуватися за дитячі образи. Неочікувано життя розкидало друзів у різні боки.

Побратими Геннадія по Майдану Марк та Петро не забували Геника, а останнім часом телефонували частіше. Марк запрошував до Львова, Петро кликав переїхати хоча б на час небезпеки до Києва, але хлопець відмовився. Тут була його родина, дівчина, друзі, тож чи мав він право їх покинути у нелегку годину?

Хоч як відтягувала свій прихід неділя, вона не змогла зупинити плин часу. Вранці телефон Геннадія озвався дзвінком від Улі.

— Ти вдома? — вона як завжди була небагатослівна. — Незабаром прийду.

За кілька хвилин зателефонував Льончик.

— Прокинувся, ледащо? — спитав жартома. — Чекай на мене.

— Треба поговорити, — сказав Никон, — зараз причалапаю.

На душі у Геннадія відлягло. Було навіть смішно від своїх нещодавніх сумнівів, які давили тягарем на душу. Добре, що вдома нема нікого, бабуся поїхала на дачу, мати — в село поливати городину, батько був на роботі, а Іванна вже кілька днів жила у нової подруги. Геннадій знайшов у холодильнику палку прикопченої ковбаси, пачку масла, нарізав хліб і зробив бутерброди. Він поставив чайник на плиту і з нетерпінням поглянув на настінний годинник — з хвилини на хвилину мали підійти друзі.

Уля прийшла разом із Льончиком. Вони привіталися, і Геннадій запросив їх до столу. Не встигла Уляна налити хлопцям чай, як дзвінок сповістив про прихід Никона. За чаюванням поговорили про вибори президента, які скоро відбудуться. Кожен висловив думку, що після виборів антитерористична операція перейде в більш активну фазу, українська армія піде в наступ і швидко звільнить захоплені території.

— А поки що новини не дуже втішні, — підсумував Геннадій, — терористи вже захопили сусідні Лисичанськ і Рубіжне. Не знаю, як ви, а я вже не можу сидіти склавши руки і чекати звільнення.

— Що можна зробити в місті, яке давно і заслужено називають столицею сепаратизму? — сказав Никон. — Неприємно, що місто набуло такої слави, але, поклавши руку на серце, мусимо визнати, що так воно і є.

— Тоді давайте сидіти мовчки і спостерігати у вікна, що там відбувається, — пустила шпильку дівчина.

— Улю, не поспішай, — зупинив її Льончик, — голову під кулю підставити легко. Але чи варто?

— Пропонуєш партизанити? — з легкою іронією промовив Никон. — Голіруч іти на ворога?

Гена з Льонею переглянулися, але промовчали про свою невдалу спробу роздобути зброю.

— Я вчора купила скутер, — повідомила Уля, — не новий, але на ходу. Буду їздити на блокпости до наших військових, возити їм продукти та цигарки, а ви як знаєте.

— У мене теж новина, — сказав Никон, — я продав свого «китайця» і купив стареньку «Ниву».

— Як продав? — в один голос запитали хлопці, знаючи, як Нік любив свою автівку.

— І з виготовленням меблів зав’язав, — додав Никон.

— Чому? — спитала Уляна.

— Кому зараз потрібні меблі? Раніше замовлень було на два тижні наперед, а зараз люди не знають, що з ними буде завтра. Тож, мої хороші, ваш покірний слуга Нік йде заробляти собі хліб чесною працею на старушенції «Ниві».

— Що будеш робити? — поцікавився Льоня.

— Влаштувався на фірму «Джерельце» розвозити бутильовану очищену воду, — пояснив юнак.

— Зачекай, — насупив лоба Геннадій, — наскільки мені відомо, фірма належить одному з місцевих депутатів, який матеріально підтримує сепаратистів. Чи я помиляюся?

— Мене не цікавить, кого підтримує власник фірми, — втупивши погляд у порожню чашку, глухо промовив Никон, — мені обіцяють гарну зарплату, тож я погодився.

— І на ворожі блокпости будеш возити свіженьку водичку? — не приховуючи невдоволення, спитав Геннадій.

— Робоча конячка буде робити те, що накаже господар, — ухилився від прямої відповіді Никон.

— Тобто тобі байдуже, на кого працювати і кого напувати водою? — не міг вгамуватися Геннадій.

— Друже, — Никон подивився прямо йому у вічі, — життя така непередбачувана річ. Іноді таке з нами може утнути… Утім, час розставляє все по своїх місцях і відкривається істина.

— Я розумію, що тебе пробило на філософію, — невдоволено промовив Геннадій, — але мені зараз не до цього.

— Рано чи пізно все таємне стає явним, — Нік не підвів погляду.

На мить Гені здалося, що Никон щось недоговорює, що в його словах є прихований зміст, але розчарування в поглядах друга затьмарило його розум. Він уже ладен був засипати друга обвинуваченнями, але не встиг. Нік швидко розпрощався й пішов. За столом надовго зависла німота.

— Я, напевно, піду, — тихо мовила Уля.

— Я проведу тебе, — сказав Геннадій.

— Дякую. Не треба.

За столом залишився Льоня. Геннадій був упевнений, що саме Льоня ніколи його не підведе, з ним можна піти хоч на край світу. Втім, не варто поспішати з висновками, бо можна помилитися, як, наприклад, з Никоном.

Розділ 35


Того ранку Настя прокинулася в тривозі: знову наснилося якесь жахіття. На душі було неспокійно, здавалося, що нервове напруження зависло в самому повітрі незримою небезпекою. «Щось трапиться лихе», — мимоволі майнула думка, поки вмивалася.

Вона поставила чайник на плиту, вийшла на балкон. Зліва, як завжди, небо раділо сонцю, яке вже викотилося в небо. Настя закурила, замилувавшись народженням нового дня. Втім, і ця мирна картина її не заспокоїла. Сонце здавалося надто рожевим, навіть червоним, а над ним — тонка стрічка білої хмари серед ясного неба, яка намагалася перекреслити день народження нового дня, двадцять другого травня. «Чи з мамою щось трапилося? — лізли в голову тривожні думки. — Чи лихо чекає когось із рідних? Чи Іванна попала у біду, живучи у нової подруги? Потрібно негайно їй зателефонувати!»

Подивилася на екран мобільника, було ще рано дзвонити, нехай поспить донька. І чому так стривожилася? День такий же, як і вчорашній, місто потроху прокидається, вже проторохтів старий тролейбус, побігли перші маршрутки, зашурхотіли по асфальту шинами легковики, навпроти відчинилися автоматичні металеві ворота, впускаючи машину сміттєвоза. Усе, як завжди, тож геть тривоги — і день буде вдалим.

Настя вийшла на зупинку, де вже кілька співробітників чекали на автобус «Сканія». Незмінний водій, ім’я якого, напевно, ніхто не знав, бо всі поважно звали його Петровичем, незабаром пригальмує, відчиняться дверцята, і він усміхнеться: «Вітаю! Прошу!» Водій мешкав у Рубіжному і мав власний новенький автобус, який орендувало підприємство для підвезення працівників до місця роботи. Щоранку Петрович збирав людей на кількох зупинках у Рубіжному, потім — у Сєвєродонецьку, щоб відвезти їх комфортабельним автобусом аж на кінець Лисичанська, де розлігся на кілька кілометрів нафтопереробний завод. Жодного разу Петрович не сказав людям лихого слова і не спізнився за будь-якої погоди.

Утім, сьогодні люди на зупинці почали звіряти годинники — не вірилося, що Петрович може так запізнюватися. Пішли тихі розмови про те, що автобус, як будь-яка техніка, може зламатися. Чоловіки, щоби скоротати час чекання, розповіли кілька історій із власного досвіду, коли техніка підводила у найнезручніший момент. Минуло півгодини, а «Сканія» Петровича так і не забіліла на вулиці. Хтось зателефонував знайомому на іншу зупинку, де працівників збирав інший автобус — вони також ще чекали транспорт. За двадцять хвилин по тому натовп одночасно полегшено видихнув: «Нарешті!»

«Сканія» пригальмувала на звичному місці, але дверцята не відчинилися. Петрович вийшов до людей, привітався і вперше не всміхнувся.

— Справи, скажу вам, у нас не дуже, — сказав чоловік. Він зняв картуза, почухав потилицю. — Сьогодні не їдемо на роботу.

Якийсь час людям знадобився, щоб осмислити почуте.

— Телефонуйте керівництву, вам усе пояснять.

Настя зателефонувала на завод, начальник зміни підтвердив слова водія.

— Передайте усім, що від сьогодні на роботу не виходимо до особливого розпорядження, — почула вона у слухавці. — З чим пов’язано? З бойовими діями навколо міст. Усім бути вдома і чекати на дзвінок. Скільки часу — ніхто не знає.

Настя переповіла почуте і попросила всіх обдзвонити.

— Петровичу, хоч ти можеш пояснити, що відбувається? — запитав хтось із чоловіків.

— Хрінові справи, — промовив Петрович. — Виїхав з гаража, забрав людей з Рубіжного, а тут за містом виходять на дорогу ополченці з автоматами за плечима, показують «зупиняйся!». Я пригальмував, вони заходять в салон, як у свою хату, наказують людям вийти і розходитися по домівках. Звичайно, що ніхто їм не перечив, бо, що ти скажеш, коли на тебе направлене дуло автомата? — розповідав водій. — А я, грішним ділом, вже подумав, що мені кінець, — зітхнув чоловік. — Мені наказали їхати з ними. Забрали з одного місця чоловіків тридцять, всі у камуфляжі, у кожного через плече автомат, на грудях — «георгіївські» стрічки, у декого обличчя сховане під маскою, повіз їх в інше місце. А тут стрілянина почалася, то там автомати строчать, то десь бахкає. Люди добрі, їду й думаю, що згине ваш Петрович зрадником, ніхто й словом добрим не згадає! Але ж ні, їхній командир комусь зателефонував і наказав не стріляти по «Сканії», мовляв, ще почнете своїх бити. Наказали мені висадити їх на Томашівському мосту й відпустили. Тож я одразу зателефонував керівництву, мені наказали людей на роботу не везти.

— Напрацювалися! — зітхнула Настя. — Багато їх там?

— Сепарів? Скажу вам, немало, — відповів чоловік, — і техніку за деревами бачив, і пушка якась виглядала. Отак-от!

Люди трохи погомоніли й почали розходитися по домівках. Коли Настя повернулася додому, чоловік уже прокинувся і снідав разом зі свекрухою.

— Що трапилося? — стривожився Валерій.

Настя зняла куртку, дістала з пакета тормозок, поставила банки з їжею в холодильник.

— Кінець роботі, — сказала вона й усе розповіла.

— Ну що тут поробиш, — стенув плечима Валерій, — це ненадовго. Незабаром усе утрясеться й знову будемо працювати.

— Сумніваюся.

Настя хотіла подзвонити доньці, але та сама прибігла додому.

— Чули, що коїться? — спитала вона збуджено.

— Що ти маєш на увазі? — уточнила Настя.

— Десь стріляють, там літає гелікоптер, у місто понаїхали ополченці!

— Ти так розповідаєш, ніби радієш, — зауважила Настя.

— Мамо, та чи плакати мені тепер? — посміхнулася Іванна. — Я ось чого забігла. Мені потрібні кишенькові гроші.

— Два дні тому я тобі дав сто гривень, — протираючи очі кулаками, сказав Геннадій, який уже прокинувся і стояв, підпираючи одвірок.

— Сто гривень! — хмикнула дівчина. — Чи й не гроші у наш час!

— Навіщо тобі гроші? — поцікавилася Настя.

— Я вже сказала: на кишенькові витрати.

— Іванно, досить обтирати чужі кутки, — сказала Настя, — повертайся додому, бо сама бачиш — стає неспокійно. До того ж удома є що їсти, голодна не будеш.

— Мені потрібні гроші, — наполегливо повторила дівчина. В її очах з’явився незнайомий блиск. — Я не сказала, що хочу їсти.

— Іванно, від сьогодні ми з батьком не будемо працювати, — спокійно пояснила Настя. — Ще невідомо, скільки доведеться сидіти вдома. У мене на картці залишилося п’ятсот гривень, а в батька — на сотню більше. Уяви, що ми будемо робити за тиждень. Навіщо тобі зараз гроші?

— То вже мої справи! — огризнулася Іванна. — Я прошу вас дати мені трохи грошей.

— Щоб годувати чужу жінку? Її дитину?

— Доню, не переймайся, — Валерій підвівся, — підемо, я зніму з картки і дам тобі гроші.

— Навіщо ти так? — дорікнула Настя. — Нехай живе вдома, а не казна-де.

— Вона живе у подружки, — підтримала сина свекруха, — вже не дитина. Ходімо, люба, я дам тобі сотню, — звернулася до Іванни.

— Грець з вами! — в серцях кинула Настя. — Робіть, що хочете!

Настя пішла до своєї кімнати, щільно зачинила за собою двері. Вона зателефонувала Вадиму, він уже знав останні новини. Настя впала на ліжко. Скільки ранків їй мріялося, щоб сталося диво: зателефонувало керівництво і сповістило про те, що не потрібно йти на роботу. Зараз так і трапилося, але радості ні на йоту, лише тривога і невизначеність. Навіть невідомо, чи відбудуться на Донбасі вибори президента. Вчора Аліска сповістила останню новину з ринку: сама не бачила, але інші на власні очі виділи і чули, як ходили по ринку ополченці й попереджали, щоб не ходили на вибори, бо, мовляв, все одно списки голосуючих будуть у їхніх руках і згідно з ними всіх постріляють.

— Не дочекаються, — сказала Настя на те подрузі.

— І не думай іти! — попередила Аліса. — Лиха не збудешся потім!

— Ти ж не боялася бути в комісії на псевдореферендумі? — відповіла Настя. — То чому я повинна боятися йти на законні вибори президента моєї країни?

— Як хочеш, — образилась Аліса, — хотіла, як краще, а вийшло, як завжди.

Настя переодяглася в домашній халат, і тут зателенькав мобільний.

— Слухаю, — промовила вона.

— Доню, це я, твоя мама, — почула в слухавці тихий і кволий голос.

— Мамочко, матусю, я приїду за тобою! Де ти зараз?!

— Зі мною все добре, — сказала мати чужим, глухим голосом, — я незабаром повернуся, ти не хвилюйся за мене. Передавай вітання дітям…

— Мамо! — скрикнула Настя, але телефон видав часті «пі-пі-пі».

Вона ще довго тримала в руках телефон, як найціннішу річ у світі, сподіваючись ще раз почути голос матері. Без сумнівів, з мамою щось трапилося, голос був як у хворої чи виснаженої, але говорила саме мати. Телефон уперто мовчав. Настя поклала його в кишеню халата, вийшла на балкон. Десь удалині крізь гуркіт автівок пролунало стрекотіння автомата і швидко стихло. Було чути, як проторохтів гелікоптер, за ним іще один. Відбувалося щось незрозуміле. Настя викурила цигарку, повернулася в кімнату, ввімкнула комп’ютер. На сайті міської ради жодного повідомлення про останні події в місті.

— Як завжди, — зітхнула Настя.

Вона лягла в халаті на ліжко, натягла на голову плед, щільно в нього укуталася. «Як та черепашка, — подумала жінка, — сховалася у власний будиночок, щоб нічого не бачити, але від того небезпека нікуди не зникла».

Розділ 36


Новина про те, що на окупованих територіях Донбасу не буде виборів президента, Настю приголомшила. Раніше не траплялося жодного випадку, щоб вона не ходила голосувати, вважаючи своїм громадянським обов’язком віддати свій голос за того чи іншого кандидата. Ходила навіть тоді, коли знала, що голоси крадуть. Окрім одного разу, коли її змусили, вона ніколи не голосувала ні за провладні партії, ні за комуністів, тому іноді при нагоді наголошувала, що її совість чиста, бо бандитів до влади не приводила.

Зараз як ніколи було усвідомлення того, що вибори повинні відбутися, потрібна легітимна влада, щоб швидше покінчити з окупантами та розпочати вкрай необхідні країні реформи. Настя вірила, що ці вибори стануть чи не вперше за роки незалежності чесними та прозорими, коли не буде вже звичних «каруселей», голосування за гречку чи під тиском керівництва підприємств. Хотіла віддати свій голос, щоб і надалі сміливо дивитися в очі своїм дітям, потім — онукам, бо кожен голос — мов крапля в морі, але й море складається з окремих крапельок. Не судилося. На душі було тяжко, ніби країна її забула, викреслила зі свого списку разом із тими сепаратистами, які нещодавно кликали на поміч сусідню державу. Свекруха, яка також завжди ходила на виборчі дільниці, щоб неодмінно підтримати «комуністів, які за народ», цього разу не дуже переймалася тим, що не зможе взяти участь у голосуванні.

— Усе, — сказала вона, — я свій вибір зробила, скоро будемо жити в Росії.

— На українській землі, але в Росії? — не стрималася Настя.

— Яка різниця, чия земля? Головне, що будуть російські пенсії.

— Не можна перейти жити в іншу країну, не виходячи з дому, — зауважила Настя.

— Живи де хочеш, а я буду жити в Росії, — сказала як відрізала.

— Можна вже зараз спакувати валізи і їхати в Росію, де великі пенсії, — спокійно промовила невістка. — Навіщо довго чекати?

— Насте, ми з тобою прожили поруч не один рік, але останнім часом ти поводишся нечемно, — зауважила жінка. — Я розумію, що пропала сестра, потім кудись поділася мати, нема роботи, але це не дає тобі права зі мною так розмовляти. Не забувай, що це моє житло і я в ньому господиня, а не ти.

— А я хто? Ніхто. Втім, ваше нагадування про моє місце в цьому домі не заважає мені жити в Україні, тож моя кімната — це Україна, а сусідня, ваша, нехай буде Росією. Прийде додому Геник, то спитайте, як називається його кімната-країна, — Настя швидко пішла, залишивши свекруху стояти з роззявленим ротом.

Добре, що саме в таку слушну мить зателефонувала Людмила. Настя емоційно розповіла про сутичку зі свекрухою.

— Хочеш випустити пару? — спитала Людмила, — Берися за роботу. Напиши нам щось. Ти навіть не уявляєш, як наші читачі почали змітати з прилавків газети, відколи ти взялася робити дописи! Ми ж тут нічого не знаємо, а твої роздуми наповнені щирими почуттями, без фальші, іноді зіткані з самих нервів. І все так переконливо і правдиво! Ти навіть не уявляєш цінності своїх записів! Зараз багато хто винуватить Донбас у тому, що сталося. Так, вони мають рацію, але не потрібно забувати, що є на Донбасі справжні патріоти, нехай вони в меншості, але ж є! Тому не слід на всіх мешканців сходу країни дивитися як на ворогів — це хибний шлях. Потрібно почути думку проукраїнської частини населення Донбасу, і ти — яскравий приклад.

— Добре, я напишу, — відповіла Настя, вислухавши довгу тираду подруги. — Але про що? Не писатиму ж про сварку з домашніми? Про те, що Іванна живе казна-де і я нічого не можу вдіяти, а моєму чоловікові начхати на все, що коїться навколо, бо головні цінності в його житті — робота й зарплата.

— Напиши про свої відчуття в день, коли ти не змогла віддати свій голос на виборах.

— Можна, — погодилася Настя, — боюся лише, що окрім емоцій нічого цікавого в повідомленні не буде.

— Нехай так, але то будуть живі почуття, — сказала Людмила.

Після розмови Настя почала писати. Хоче Людмила почути про її відчуття? Будь ласка! «Уперше за двадцять три роки незалежності моєї країни я не йду голосувати, — почала Настя. Одразу, з перших рядків, ніби прорвало те, що боліло всередині, і вона почала швидко набирати текст, піддавшись емоціям. Почуття швидко виплескувалися назовні, перетворюючись на довгий емоційний текст. — Сумно. Прикро. Образливо. І не тому, що мій голос мав зіграти вирішальну роль на виборах президента, а тому, що саме при голосуванні людина відчуває свою дотичність до долі країни. Можливо, хтось заперечить і скаже, що мій голос відіграє незначну роль у виборі, але саме день виборів нагадує ще раз, що я — українка, одна з багатьох мільйонів; що я живу на своїй землі і зичу кращої долі неньці Україні. Зараз відчуваю приниження й обурення водночас. На мою землю прийшли чужинці і наказали сидіти вдома. Відчуття таке, ніби у створений тобою сімейний затишок увірвався непроханий гість. Саме тоді, коли родина зібралася на сімейне свято і всілася за сервірований стіл, схопив чужинець ласий шматок торту брудними руками, розвалився на стільці і на білу скатертину столу задер ноги в чоботях. Непроханий гість поклав біля себе на стілець зброю і заявив: «Тепер я буду їсти, а ви будете робити те, що я накажу!» І родина вимушена мовчати, безсила щось змінити, бо не можна навіть рота відкрити: поруч діти, навпроти — людина із зброєю. Тепер чужинець почувається господарем і встановлює нові, свої правила: ти хочеш спати — іди погуляй; схотів поїсти — повинен тихо лежати в ліжку, а вклали спати — до туалету зась! Порівняння примітивне, грубе, але справедливе. Я була і хочу залишатися у своїй оселі господинею. Хочу сідати до столу тоді, коли заманеться поїсти, і спати, коли забажається. Стіни мого житла — моя маленька батьківщина, вулиці міста, проспект Гвардійський, маленька річка Борова — трохи ширша батьківщина, а все це разом узяте — частина України, моєї Батьківщини, а я — її дитина. Чому мою неньку Батьківщину топчуть чоботи найманців?! Чому її тіло рвуть на шматки і з ран ллється кров молодих воїнів-захисників? Кров ще однієї дитини моєї країни, мого сина, взимку пролилася за її свободу, за мою маленьку свободу в моїй оселі, за моє місто, але не за те, щоб по свіжій, ще гарячій крові Небесної Сотні і тисячі дітей України, які вижили у кривавому протистоянні зі злом, ходили брудні чоботи христопродавців, найманців і зрадників. Виявилося, що серед добрих сусідів і знайомих багато Іуд. Зараз розмірковую, як могло так статися, що я не змогла до цього часу розгледіти, де друг, а де ворог? Чому не роздивилася будяка серед квітів? Чи то я була така неуважна, чи він так уміло замаскувався, приховуючи свою сутність? І треба ж! Пив у спеку прохолодну воду із джерел країни і не захлинувся! Їв запашний хліб, зрощений на полях Батьківщини, потім її зрадив, і не став той кусень хліба йому поперек горла!

У часи особливої напруги у людей оголюються почуття. Скільки серед нас дітей своєї країни, які лише зараз, коли можуть відібрати її, зрозуміли, наскільки вони люблять Україну! Хто не знав гімн України — уже вивчив, хто не тримав у руках прапор — підняв його, хто не мав вишиванки — придбав. Усе те, що раніше здавалося не таким уже вагомим, одразу стало рідним до щему в серці, до болю в душі. Зараз ми в рідному місті, яке нас усіх зростило, вивчило, дало хліб-сіль, але з жахом розумієш, що вже не можеш вдягти національне вбрання, тебе позбавили права підняти прапор чи заспівати гімн. Приходить усвідомлення, що ти живий, але не маєш права жити своїм життям, бо тобі диктують правила зрадники й окупанти. Це до болю несправедливо! Так не може і не повинно бути!

Змінився зміст поняття «моє». Раніше «моє» вказувало на щось особисте, наприклад, сумочка, одяг, ручка, записник, квартира, але не було сприйняття, що «моїм» може бути рідний край, річка Сіверський Донець, місто, село, Батьківщина. Зараз ці поняття сприймаються по-іншому, навіть пояснити важко тим, хто на собі не відчув, як страшно втратити оте «моє». Коли чув чи читав «моя Україна», акцент робився на слові «Україна», а зараз до сліз хочеться виділити слово «моя», звернутися до країни як до живої істоти, як до рідної матері».

Настя, як завжди, не перечитувала написане — чи то не було професійної звички, чи писала серцем і не хотіла заново сприймати очима та розумом. Уже збиралася відправити електронного листа Людмилі, потім згадала, що мала намір написати щось про вибори, а перейшла на особисті відчуття та враження. Настя відкрила файл і дописала таке: «Боляче розуміти, а ще болючіше зізнаватися, що для більшості моїх земляків Україна сприймається як «хунта» та «бендерщина», такі люди втратили свою гідність і совість. Проте є відсотків двадцять справжніх патріотів. Шкода, що більшість із них були змушені покинути рідні домівки, а хто залишився, перебувають у підпіллі.

Підсумовуючи, хочу від себе сказати: напевно, на краще, що у нас вибори президента не відбулися. Якби вони відбулися, то «галочку» поставила б більшість виборців навпроти Добкіних-Симоненків (образно), тоді мав би відбутися другий тур виборів, а це витрати з бюджету країни і затягування активної фази АТО. Сподіваюся, що за кандидатуру Петра Порошенка віддасть голоси більшість населення, що за нього проголосують навіть ті, хто проти, і це буде йому авансом довіри, а сам Порошенко усвідомить, що більшість голосувала не за його кандидатуру, а за швидшу стабільність у країні».

— Що ти все сидиш за комп’ютером? — запитав Валерій, зайшовши до кімнати. — То ніколи нічого не писала, а тепер постійно щось строчиш.

— Спілкуюся з друзями в «Однокласниках», — відповіла Настя й полегшено видихнула: лист Людмилі встигла надіслати і знищити, як і файл із текстом. — До того ж дивлюся українські новини.

— А що там дивитися? Все одно всі брешуть.

— По-твоєму, краще дивитися російське телебачення, де диктори аж захлинаються брехнею?

— Брехливі і ті, й інші, — сказав чоловік, — тож чи не все одно, яку брехню слухати?

Вони ще трохи посперечалися про ЗМІ України та Росії, але Настя не мала наміру доводити розмову до справжньої сварки. Сьогодні був не тільки день виборів президента, а ще й їхнє професійне свято — в останню неділю травня Сєвєродонецьк з розмахом відзначав День міста й День хіміка. А зараз про урочистий день нагадував лише сайт міськради поздоровленням із Днем хіміка.

— Треба приготувати щось святкове, — Настя перевела розмову на інше. — Може, хтось зайде в гості, щоб поздоровити.

— То приготуй, — сказав чоловік, зручніше вмощуючись на ліжку перед телевізором.

— Треба підкупити харчі, — Настя закинула натяк, що їй потрібна допомога.

— Сходи купи.

Настя почала говорити, що їй потрібно м’ясо купити на ринку, рибу — в «Сільпо», пиво — в «Амсторі», а все це розташовано в різних місцях, але чоловік її зупинив:

— Візьми автівку, купи, що треба, і не діставай мене, не бачиш, що я хочу подивитися новини?

Вона вирішила не сперечатися. Валерій останнім часом став якимось чужим і злим. Здавалося, що чоловік збайдужів до всього, що відбувається навколо, і навіть до неї. Хіба колись було таке, щоб він посилав її саму за продуктами? Вони завжди і всюди були разом. Тепер сплять в одному ліжку, а чоловік відвертається до стіни і намагається її не торкатися. Коли вони востаннє кохалися? Важко сказати. Ніби й не було багатьох років подружнього життя, гарячих цілунків і здавлених криків кохання. Їхні відносини швидко холонули, крижаніли, як вода на морозі, без вагомої причини. Він не хотів чути дружину, розуміти її патріотичні душевні пориви, а вона не могла змиритися з його пасивністю та байдужістю.

Настя боялася навіть думати про те, що їхня дружня родина розколюється на частини, де кожен починає жити своїм окремим життям. Усе, що вона створювала роками, плекала, оберігала, повільно руйнується, розвалюється, розколюється на шматки. Іванна чи не першою відкололася, замкнулася в собі, не бажаючи відкриватися рідним. Найболючіше було те, що родина вперто вдавала, що нічого не відбулося, мовляв, дівчинка виросла і має право на власне життя. Свекруха, як зомбі, бігала за червоними прапорами, радіючи закликам «Расія! Референдум! Федерація!», не бажаючи чути нікого, крім комуністів. Геннадій відчував, що його ідеї ворожі в родині всім, окрім матері, і було помітно, що хлопець почувається чужим серед своїх. Прагнучи знайти порозуміння та підтримку, він спробував жити з Оксаною, але й там щось не все гаразд. Можливо, сьогоднішнє свято у сімейному колі допоможе знайти ниточку порозуміння?

Тішачи себе надіями, Настя сходила на стоянку, забрала автомобіль, поїхала спочатку на ринок. Вибір м’яса був великий, тож вона купила свинину на котлети та свинячі реберця, щоб засмажити з картоплею для Іванни. Настя не оминула контейнер, де працювала Аліса.

— Я зайду до тебе ввечері поздоровити, — сказала подруга. — Ти не образишся, якщо я прийду разом з донькою? Бідна дитина так набралася страху, що тепер сама взагалі з дому не виходить.

— Алісо, ти не ображайся, але не потрібно до нас приходити сьогодні, — Настя взяла подругу за руку, подивилася їй у вічі.

— Це тому, що ми опинилися з тобою по різні боки барикад? Ми ж домовилися не торкатися цієї болючої теми.

— Не в тому річ, — мовила тихо Настя, — у нас буде сімейна вечеря.

— Як скажеш, — Аліса ображено надула губи.

— Зайдеш іншим разом. Добре?

— Тоді почекай мене тут. Я швиденько! — Аліса кудись побігла, але швидко повернулася, тримаючи в руках дві чашки. — Тримай! — подала їх подрузі, — це тобі й Валерці мій подарунок на День хіміка, — пояснила Аліса. — Колись я у тебе розгепала чашку, а тепер ось згадала.

— Дякую, — сказала Настя. Вона поставила чашки на прилавок. — Що нового кажуть на ринку?

— Знаєш, що ми вирішили? — майже прошепотіла подруга. — Ми не дамо Нацгвардії захопити місто.

— Хто це «ми»?

— Усі ми, хто стоїть на ринку. Вирішили, що підемо до наших хлопців на блокпости, якщо потрібно буде, але «нациків» у Сєвєродонецьк не пустимо. Розумієш, не можна цього допустити! — гаряче шепотіла на вухо подрузі. — У нас тут діти, а вони прийдуть і всіх перестріляють!

— Кого це всіх?

— А ти не знаєш?! Усіх нас, російськомовних! У першу чергу Нацгвардія розстріляє тих, у кого російська національність, а потім — російськомовних. Ти що, не чула?! Усі вже знають, а ти сидиш вдома і нічого не знаєш!

— Не плети дурниць! — роздратовано сказала Настя. — Сама подумай, де логіка? Звільнити місто, щоб постріляти населення?

— Яка там логіка в «нациків»? Вони ж фашисти! Їм дала наказ Америка постріляти російськомовних людей, вони й виконають наказ! — вже голосно, не стримуючи себе, говорила Аліса.

— Яка ж ти дурна, Аліско! — кинула Настя, розвернулася й швидко пішла.

— Ей, чашки забула! — крикнула їй наздогін Аліса.

Настя вдала, що не почула. Вона поїхала в «Сільпо», щоб продовжити закупи. Біля супермаркету не було де припаркуватися, тож Настя знайшла вільне місце для автівки біля «Абсолюту» — магазину навпроти. Вона вийшла з машини, дістала цигарку. Потрібно було перекурити і заспокоїтися, бо після розмови з Алісою дрібно тремтіли пальці від збудження та хвилювання. Вона жадібно викурила цигарку і відчула полегшення.

Настя дістала із заднього сидіння свою сумочку, перевірила, чи на місці гаманець, почала складати пакети. Позаду неї припаркувалося авто. Вона боковим зором помітила, як водій вийшов з автомобіля і рушив в «Абсолют». Настя почула, що відчинилися передні дверцята, і відчула на собі чийсь погляд. Вона повернулася й побачила спочатку дуло автомата, направлене в її бік, а потім молодого чоловіка в камуфляжі. Настя була не ляклива, але завмерла, втупившись очима в круглий отвір дула, направленого на неї. Кожна нервова клітинка всередині неї здригнулася і завмерла, а по спині пробіг холод страху. З тієї круглої дірочки віяло холодом смерті, з неї будь-якої миті могла вилетіти металева куля у кілька грамів, яка здатна відібрати найдорожче у людини — її життя. Так, саме холодом віяло від автомата, який тримав чоловік.

Трохи отямившись від страху, який скував по руках і ногах, Настя знайшла в собі сили відірвати погляд від смертоносного металу і подивитися на його власника. То був ще молодий чоловік. На його обличчі — нахабна зверхність, ніби перед ним не така ж, як він, людина, а нікчемна істота, яка тремтить від страху, яку можна залякати зброєю або навіть позбавити життя. «Вона — ніхто, я — господар становища», — говорила його посмішка. Настя насилу відірвала погляд від хамовитої пики, тихо зачинила дверцята, боячись гахнути ними, сполохати людину зі зброєю і отримати ні за що кулю в потилицю, і поволі пішла геть. Ноги стали неслухняними, руки тремтіли, і від того пакети, які вона не встигла покласти в сумочку, тріпотіли, як на вітрі. Відійшовши на безпечну відстань, вона озирнулася. До автівки вже повертався водій із блоком цигарок у руках. Настя швидко пішла через дорогу і, коли зайшла до «Сільпо», відчула, що ноги почали її слухатися, хоча в колінах ще тремтіли. Вона зробила закупи, розрахувалася на касі, підійшла до столика, щоб перекласти продукти в пакети. Неподалік неї була колона, на ній — дві прозорі скриньки.

Поки складала продукти, помітила, як до однієї скриньки постійно підходили покупці й кидали в неї гроші, а до другої ніхто не поклав і копійки. Обвішавшись важкими пакетами, Настя підійшла ближче до скриньки, яка була вщент наповнена купюрами. «Пожертви для армії ополченців» — прочитала вона і побачила, як бабця підійшла до скриньки, перехрестила її й засунула туди стогривневу купюру. Біля іншої, порожньої скриньки — фотографія малюка і прохання батьків допомогти зібрати кошти на операцію по заміні спинного мозку дитини. Настя зітхнула, поставила на стіл пакети, дістала з гаманця п’ятдесят гривень і вкинула в порожню скриньку. «Господи, що робиться? — думала вона, йдучи до машини. — Що сталося з людьми? Вони ладні віддати останні гроші зрадникам, бандитам, окупантам, але не готові врятувати життя немовляті».

Розділ 37


— Нарешті ми всі зібралися разом! — радісно мовила Настя, коли приготування було закінчено.

— Мамо, тато, бабуньо! — Геннадій дістав коробку. — Це від мене та Оксанки вам подарунок.

— Що це? — спитала Настя.

— Знаю, що ти давно мріяла про хороший блендер, тож ти тепер його маєш.

Настя подякувала, поцілувала сина в щічку.

— А це від мене вам усім! — сказала Іванна, віддаючи матері запаковані в прозорий папір чашки. — Знаю, що у нас чашки мають здатність швидко розбиватися, тож вирішила, що згодяться.

— Тепер можна бити скільки завгодно? — пожартувала бабця. — Твоя мати робить це залюбки!

— Мамо! — подивився на неї Валерій з осудом.

— А це, Настю, тобі від мене особисто! — свекруха вручила новеньку каструлю. — У твоєї улюбленої відпала ручка, тож я купила точнісінько таку!

— Дякую вам, мамо, — сказала Настя.

— Ти не ображайся на мене, коли зачепила лихим словом, — продовжила свекруха, — я не зі злоби, ти ж знаєш, що я тебе люблю.

— Я вас також усіх люблю, — підтвердила Настя, — і дуже рада, що ми знову зібралися разом за сімейним столом у день нашого професійного свята. Валерику, відкорковуй шампанське, будемо святкувати.

— А я вас усіх разом сфоткаю! — Геник пішов за фотоапаратом.

Кілька фотоспалахів — і всі заходилися куштувати страви. Настя нетямилася від щастя. Здавалося, що всі її тривоги надумані, створені уявою від нервового напруження, що все добре, родина разом, усі усміхнені та щасливі — все, як раніше, як завжди. Свекруха, яка свого часу вдосталь не мала змоги наїстися олів’є і вважала, що свято не може настати без нього, із задоволенням їла салат своєї молодості. Геник уподобав салат із курячої грудки з ананасами — йому потрібно дотримуватися дієти. Валерій із задоволенням смакує котлети з картопляним пюре, а Іванна за обидві щоки наминає смажені свинячі реберця.

— Чебурек, — звертається до неї усміхнений Геник, — залиш кісточки собачкам.

— Обійдуться! — сміється Іванна.

Усе добре! Головне, що родина знову разом, а все решта — другорядне. Коли всі будуть ось так разом, буде легше здолати життєві негаразди. Настя не помічає, що перед нею порожня тарілка, вона постійно пропонує скуштувати то одне, то інше і насолоджується миттєвістю сімейного щастя.

— Синку, чому не прийшла Оксанка? — поцікавилася Настя.

— Вона сьогодні на роботі, але передавала всім вам вітання, — відповів син.

— Візьмеш їй шматочок торту.

— І я візьму! — сказала Іванна, витираючи губи серветкою.

— Звичайно! — задоволено відповіла Настя.

— Тоді всім велике спасибі! — Іванна встала з-за столу. — Мені час.

— Як час? — У Насті все всередині опустилося. — Ми ще будемо довго сидіти, лялякати, потім пити чай із тортиком. Куди ти поспішаєш?

— До своєї подруги.

— Ще встигнеш, — Настя всміхнулася, — куди вона подінеться?

— Може, у вас ай лав ю? — Геннадій підморгнув і штовхнув жартома сестру ліктем у бік.

— Що ти хотів сказати?! — Іванна не на жарт образилася.

— Що-що? Спитав, може, між вами кохання, — уточнив Геник, продовжуючи усміхатися.

— Ти хотів сказати, що я лесбіянка?! — спалахнула Іванна. — Нехай би було і так! Краще бути лесбіянкою, ніж фашистом, як ти!

— Що?! Що ти сказала? — Геннадій сполотнів.

— Те, що чув! — кинула йому зле сестра.

— Діти, прошу вас, перестаньте, — Настя підвелася. Вона дивилася схвильовано то на сина, то на доньку. — Прошу вас, не треба.

— Ні, мамо, треба! — Іванна підвелася і зле зиркала на брата. — Ви тут йому зад лижете, а мені страшно жити з ним під одним дахом!

— Доню, що ти верзеш? — Настя розгублено кліпала очима.

— Я кажу правду! — в Іванниних очах було полум’я злості. — У цьому домі останнім часом оселилася брехня. Ми вдаємо, що хвилювалися за нашого майданутого, а насправді ми всі ненавиділи Майдан і всіх, хто там був! — уже кричала дівчина. — Нас хвилювало лише те, щоб його не вбили, і ні краплі більше. Тобі, братику, ніхто цього не казав? Не сповістили, як вас тут усі ненавидять? То я тобі розкажу! Наші двері могли спалити за тебе, і ми згоріли б тут живцем! А ти вважав себе героєм? Ти — зрадник! Справжні герої зараз стоять на блокпостах, щоб нас не повбивали твої правосєки!

— Я не розумію… Що з тобою, Іванно? — сказав розгублено Геннадій.

— Не розуміє він! — вигукнула дівчина. — Мене виселили з кімнати, бо синок, бачте, поранений повернувся! А хто тебе туди посилав? У революцію хотів погратися? А отримав кулю! А як тепер, коли ополченці прийшли, жити з тобою під одним дахом? Можеш мені пояснити? Чекати, поки нас усіх тут через тебе постріляють? Ні, я не хочу помирати! Я йду з вашого гадючника. Назавжди!

— Іванно, — бабця схопила її за руку, — не йди нікуди, я поїду на літо жити на дачі, будеш сама в кімнаті.

— Ви так нічого не зрозуміли? — Іванна висмикнула руку, за яку вчепилася бабця. — Цей «герой» доведе вас до того, що всіх тут ополченці перестріляють.

— Вони ж визволителі, — промовив Геннадій з іронією.

— Діти, давайте зараз заспокоїмося і все з’ясуємо, — сказала Настя. — Валеро, чому ти мовчиш?

— Спостерігаю за вашим з’ясуванням стосунків, — мовив так, ніби дивився серіал по телевізору.

— Живіть, як знаєте! — кинула зі злом дівчина. — Пощастило ж мені з сімейкою!

— Тортик візьми, — бабця підвелася, — зачекай, я зараз тобі відріжу.

— Вдавіться ним! — крикнула Іванна вже біля дверей.

Двері гепнули так, що Настя здригнулася.

— Я так розумію, що всі біди у нашій родині через мене… — тихо сказав Геннадій.

— Ну що ти, синку! — Настя сплеснула руками. — Не смій так навіть думати. Іванна наговорила зопалу казна-що. Ти ж знаєш її, психанула, потім заспокоїться, відійде, зрозуміє, що наговорила зайвого. Валеро, скажи йому, — звернулася до чоловіка.

— Розбирайтеся самі, — чоловік поклав виделку на тарілку і повільно та спокійно, ніби нічого не трапилося, пішов дивитися телевізор.

— Мамо, — Настя з надією подивилася на свекруху.

— Що «мамо», «мамо», — жінка поставила порожню тарілку в раковину, — самі заварять кашу, а потім «мамо».

— Ходімо зі мною на балкон, — Настя звернулася до сина.

Вона викурила одну цигарку й одразу прикурила наступну.

— Ти знаєш, сину, — сказала вона, — коли щороку були гулянки на площі Перемоги у День міста, тут збиралося повно люду. Автівки стояли від площі до вулиці Автомобільної, приїздили на свято з Лисичанська та Рубіжного, а я так не любила великі шумні збіговиська.

— Мені також були не до вподоби масові гуляння, але часто запрошували відомих артистів, тож я ходив на концерти.

— А я жодного разу не ходила. Мені й так звідси все видно і чутно було, — сказала задумливо Настя. — Мені подобалося дивитися на парад байкерів, а потім починався виступ колективів художньої самодіяльності, і їхній репертуар повторювався з року в рік. Іноді я розмірковувала, чи їм самим не набридло співати роками одне й те саме? Потім, коли півміста розігрівалося спиртним та шашликами, починалися конкурси, які також щороку були однакові, але люди все одно приходили на площу.

— Потім за сценарієм був виступ запрошених артистів, — додав Геник.

— І цілий день бах-бах-бах у колонках, аж голова тріщить, — Настя посміхнулася кутиком вуст. — Далі — танці, тобто дискотека. І на закінчення — обов’язково салют. Мені подобалося дивитися, як темне небо розривають світні різнокольорові вогники. Щось у тому є магічне, що притягує погляд, особливо коли наприкінці зірочки злітають високо-високо, щоб осипатися на тебе своїм сяйвом. Після цього приємного дива знала, що буде безсонна ніч, бо до самого ранку вулицями гулятимуть п’яні, голосно кричатимуть, будуть бити пляшки й з’ясовувати стосунки. Тому я завжди ненавиділа такі масові гуляння, які не можна було назвати святом.

— Масова п’янка? — посміхнувся Гена. — На десерт — масові бійки.

— Так. На жаль, — зітхнула Настя. — А зараз, уяви собі, я згодна терпіти і крики за вікном, і гепання ударників, і навіть бійки. Якби зараз було святкування на площі, то вже не потерпала б від надмірного галасу і пішла б туди, злилася б з натовпом в одне ціле, була б розкутою, можливо, навіть напідпитку, аби лише не жити в такій нервовій напрузі, в очікуванні чогось жахливого, невідомого. Нехай би було так, як раніше, ніж як є тепер, коли нема свята, не буде випускного балу по школах, нічого не буде — все заборонено. Дивно, чи не так? Ніколи навіть уявити не могла, що колись сумуватиму за тим, що ніколи не любила.

— Життя непередбачуване, — сказав Геник, — іноді воно може брати нас на кпини.

— До речі, потрібно поздоровити дядька Вадима, — нагадала Настя.

— Я купив йому подарунок. Ви підете до нього з батьком?

— Ні. Сходи, привітай від нас усіх, а я йому зателефоную.

— Добре. Я надіслав Петрові в Київ фотографію Левка, нехай ще раз розмістить оголошення про розшук.

— Це добре. А як там Марк?

— Марк отримав із військкомату повістку, — сказав Геннадій, — тож зараз проходить навчання і незабаром буде на Донбасі.

— Он воно як, — протянула Настя, — не встиг оговтатися від розстрілів на Майдані, а вже потрібно йти на війну.

Розділ 38


Гена з Льонею замінили паливний фільтр на мікроавтобусі, коли до них підійшли Яків, Никон та Іван.

— Ви, як завжди, вчасно, — дорікнув Льоня. — Як погуляти — ви перші, а допомогти — не дочекаєшся.

— Лугандія! — Никон поплескав Геника по плечах — той саме витирав ганчіркою руки.

— Уже не Лугандія, а Лугандон або Луганда, — зауважив Іван, — а ще: Донбабве чи Даунбас — вибирай, як подобається, — хихикнув він.

— Для нас повинна залишитися Лугандія, — сказав Геннадій, ретельно тручи руки вологою серветкою. — Це ніби наша маленька країна і звучить не образливо.

— Тільки літера «а» випала, — зітхнув Яків, — ми тут, а Антон прохолоджується в Києві.

— Колись повернеться, — невпевнено сказав Льоня і додав: — Мабуть.

— Ех, зараз би поїхати на Борову, скупатися! — потягнувся Іван.

— Давай, — кивнув Яків, — купайся, якщо до річки доберешся — там повсюди снайпери сидять.

— Або в річці скупаються твої ріжки та ніжки, — сказав Льоня, закривши капот, — там повно «розтяжок», не встигнеш і оком кліпнути, як розлетишся на шматки.

— Хочете потеревенити? — звернувся до хлопців Геннадій, — сідайте в машину, а то повсюди вуха. Тільки смалити в салоні зась!

— Знаємо, — невдоволено відповів за всіх Іван.

Хлопці всілися в машину. У салоні «форда» як завжди чистенько, все вимите, торпеда начищена, аж блищить, освіжувач повітря поширює хвойний запах.

— Денис казав, що ти попав під обстріл, — звернувся до Геннадія Яшка. — Правда чи натріпав?

— Було діло, — сказав Геник. — Ви ж знаєте, що в Лисичанську залізничний вокзал не працює вже з двадцять другого травня, бо терористи заблокували дорогу, тож пасажири їдуть на потяг до Луганська.

— Це ми знаємо, — перебив його Яшка. — Ти розкажи, як попав під кулі.

— Не жени! — зупинив його Геннадій. — Усе по порядку. Зателефонувала мені за оголошенням жіночка, щоб я її зустрів з потяга в Луганську і привіз у Сєвєродонецьк. Я прийняв замовлення і двадцять п’ятого травня раненько поїхав у Луганськ. Туди добрався через усі блокпости без пригод, забрав жінку з вокзалу, допоміг їй перенести дві великі валізи до автівки. Дорогою жіночка все мені торохтіла, що автобуси до Луганська то ходять, то ні, а я помітив автобус до Сєвєродонецька і вирішив його обігнати, щоб десь по дорозі підібрати попутників. Попереду ледь повзли дві вантажівки і заважали мені зробити обгін. Потім вони зупинилися, я їх обігнав і незабаром зменшив швидкість, бо знав, що у Новоайдарі неподалік від кафе є блокпост, щоправда, невідомо чий, бо ніякого прапора на ньому вранці не було. Перед ним мене на великій швидкості обігнав джип, попереду нього йшов «ланос» і маршрутка до Сєвєродонецька. Джип попер, не скидаючи швидкість, і з блокпоста по всьому транспорту відкрили вогонь з автоматів. З автівок почали виповзати люди, дехто був закривавлений. Я загальмував позаду, бо до тих людей побігли камуфльовані в масках і з автоматами. Пасажирці «ланоса» куля зачепила голову, зідрала шкіру, полилася кров, вона впала і знепритомніла. Чоловікові прострілили ногу. В одну мить таке почалося! Випадкового перехожого, який попав під роздачу, теж поранило. Люди в камуфляжі дали чергу з автомата по даху автобуса і наказали всім вийти. Нажахані пасажири побігли до кафе, щоб там сховатися, я із своєю пасажиркою — за ними. Поприсідали, щоб у вікні не впіймати кулю, люди перелякані, пошепки клянуть правосєків та Нацгвардію.

— То справді була Нацгвардія? — запитав Яків.

— Кажу ж вам, що там ніякого прапора не було, — нагадав Геннадій і продовжив: — Потім невідомо звідки з’явився автобус, з якого вибігли озброєні кадирівці.

— Чому ти вирішив, що то кадирівці? — знову Яшка.

— Вони були без масок, але, Яшо, невже не можна їх упізнати за бородами та акцентом? — стенув плечима Геннадій. — Вони одразу ж потягли у свій автобус людей із джипа й швидко кудись поїхали. Тоді я викликав «швидку».

— Убитих не було? — поцікавився Іван.

— Поранених відвезли до лікарні, не знаю, в якому вони стані. Решту, як я зрозумів, взяли в полон, пасажирів відправили на іншому автобусі, водій викликав телефоном.

— А ти що? — Яшка дурнувато закліпав очима.

— Що? Забрав пасажирку й поїхав далі, — відповів Геннадій.

Хлопці якийсь час мовчали, поринувши в роздуми. Що було досі? Віддалені вибухи, блокпости, озброєні люди… Але стрілянина по мирних людях?! Такого ще не було. Перша кров невинних людей, перші постріли — все це була реальність нового часу, і вона не на жарт схвилювала кожного з них.

— Це лише квіточки, — сказав Гена, — ягідки ще будуть.

— Новий анекдот хочете? — запропонував Іван і, не чекаючи ствердної відповіді, розповів: — Перелякана донька забігає до хати. «Мамо! Мамо!» — кричить вона. «Що трапилось?» — «Мене кадирівці зґвалтували!» — «Хай тобі грець! Не кричи так, бо я вже подумала, що в місті правосєки!»

Ніхто не засміявся, тільки Яшка хмикнув задля годиться.

— Коїться казна-що, а місцевій владі, здається, до останніх подій байдуже, — промовив задумливо Геннадій.

— Кажуть, що виконком розколовся навпіл, — сказав Іван, — одні підтримують ополченців, інші укрів, але тих, хто має проукраїнські погляди, попередили, щоб тримали свою думку при собі.

— І мер десь подівся, — продовжив Геннадій.

— Мер повернувся у місто, — охоче пояснив Іван. — Казали жителі, які живуть у будинку навпроти ГІАПу, що наш мер періодично заходить туди до сепарів.

— Співпрацює з ними?

— Звідки я знаю? — розвів руками Іван. — Цього ніхто достеменно не знає, але те, що він там буває, — це факт.

— Може, він домовляється, щоб у нас не було стрілянини? — припустив Яків.

— А як тоді пояснити, що в приміщенні міліції днями представники влади та правоохоронних органів провели двогодинну зустріч з представниками так званої Армії Південного Сходу? — невдоволено сказав Льоня. — І взагалі, про що міг домовлятися мер з представниками ЛНР на Вілесова? Не вірю я нашому керівництву. Мені здається, що вони вже давно або здали, або продали наше місто окупантам!

— Я б не був таким категоричним, — зауважив Іван, — щоб у чомусь звинувачувати, потрібно мати докази. А у нас що? Лише чутки та припущення.

— Отож-бо й воно! — не міг заспокоїтися Льоня. — Ніхто нічого не знає. Живемо лише чутками. Чому відкрито не написати на сайті виконкому про ситуацію в місті? Тоді б не було зайвих чуток.

— У виконкомі теж люди, яким хочеться жити, — сказав Іван.

— Взагалі, ці сепари — повні ідіоти, — посміхнувся Льоня. — Чули, як вони приходили в податкову інспекцію? Ні? Прийшли з автоматами і вимагали відкрити сейфи інспекторів. Убогі гадали, що там зберігаються гроші, тобто податки, які платять підприємці міста. Про банківську систему, напевно, вони не чули.

— Хотіли забрати собі гроші? — уточнив Іван.

— Не забрати собі, а «конфіскувати для потреб Армії Південного Сходу», — пояснив Льоня. — А коли інспектори їх запитали, звідки брати кошти на виплати пенсій та зарплатні, відповіли, що заберуть у банках Коломойського, залишивши відкритим питання, хто туди їх покладе?

— І взагалі, — сказав Геннадій, — не гребують і своїх обібрати. Чув, що господар «Джерельця» на них працює, а вони пограбували його офіс. Казали, що тридцять тисяч гривень забрали. Втім, у нас є свій працівник сепаратистської фірми, так званий представник її, можемо у нього розпитати, — Гена подивився у дзеркало заднього огляду і зустрівся поглядом з Никоном, який дотепер мовчав.

— Звідки я знаю, чим займається мій господар? — неохоче промовив юнак. — Я до нього в душу не заглядав, і в гаманець також.

— Цікаво виходить, — посміхнувся Льоня, — ми платимо податки, з яких міліція, ДАІшники, той самий виконком отримують зарплатню, а вони співпрацюють з окупантами. Навіть сидимо тут разом з людиною, яка працює на сепаратистів.

— Зрозумів, що камінь у мій город, — сказав спокійно Никон. — Я працюю сам на себе, отримую зарплату за виконану роботу.

— Невже ти мав менший прибуток від виготовлення меблів? — звузив очі Льоня й уважно подивився на друга. В його погляді Никон побачив недовіру і презирство.

— Я вже казав, що людям зараз не до меблів, — пояснив Никон. Він не витримав погляду Льоні і дивився у вікно. — Я ж не запитую про позицію твого господаря. Звідки ти знаєш, що він не сепаратист?

— Так, Льончику, чому ти причепився до Ніка? — заступився за друга Геннадій.

— І на блокпости сепарів водичку не возиш? — пустив шпильку Яків.

У дзеркало Геннадій побачив, як від тих слів Нік здригнувся, але швидко опанував себе і далі роздивлявся щось у вікні.

— З чого ти взяв? — запитав Никон.

— Люди казали, що ти бутлі з водою вивантажував сепарам, вітався з ними за руку.

— Господар послав, тож я завіз воду. В чому ти мене звинувачуєш?

— А чому ти так занервував? Чи не тому, що возиш воду на блокпости двічі на день?

— У тебе неточна інфа, — спокійно відповів Никон. — Звідки така поінформованість? Чи сам приймав воду?

— Ша, хлопці! — заспокоїв їх Геннадій. — Наша бездіяльність мене починає дратувати. Он Улька, дівчина, але купила скутер і тепер волонтерить, допомагає нашим бійцям, — сказав Геннадій й одразу прикусив язика. Не потрібно було так необережно висловлюватися.

— Улька?! — аж підскочив Яків. — Наша Улька волонтерить? Куди і як вона мотається?

— Хто тобі скаже, — хмикнув Льоня.

— Нічого собі! Може, вона знайшла собі молоденького укропчика і їздить до нього на побачення? — розсміявся зі свого жарту Яків. — Ось тобі і тихоня Улька!

— Ти краще не ржи, а подумай, що ти корисного можеш зробити для країни, — зупинив його Гена.

— Я?! Для країни?! Де моя країна? І що для мене вона зробила? — Яшка різко припинив сміятися. — Дала мені роботу, щоб я добре жив? То чи потрібна мені така країна? Може, краще заживемо в новій країні? Ви про це не думали? Чи ви всі були такі щасливі та багаті, що вам не хотілося іншого життя?

Геннадій подивився на годинник.

— Хлопці, вибачте, мені час їхати на замовлення, — сказав він.

Усі розійшлися, залишився тільки Льоня.

— Я так шкодую, що обмовився про Ульку, — зітхнув Геннадій.

— Не переймайся, — заспокоїв його Льоня. — Рано чи пізно вони б дізналися — не від тебе, так від когось іншого.

— Ти так гадаєш? А мені здалося дивним, що лише Яшка знав про те, що Нік возить воду сепаратистам.

— Та ще й уточнив, що двічі на день…

— Ніколи б не подумав, що Никон може стати зрадником і працювати на ворога.

— Мені все це також здалося дивним. Щось приховують обоє: і Никон, і Яшка. Утім, ми тепер знаємо, що не можна їм довіряти, — підсумував Льоня.

Розділ 39


Настя не розуміла, що трапилося з людьми. Завжди здавалося, що навколо добрі, законослухняні жителі міста, гарні сусіди, привітні навіть незнайомі люди, готові відгукнутися на чужу біду, прийти на допомогу. Зараз усіх ніби підмінили, наче вселилася в них якась нечиста сила або й сам диявол. Чим їм так затуманило розум, що ладні вчепитися в горлянку і перегризти її сусідові, братові, родичу, будь-кому, хто має інші погляди, розмовляє рідною мовою або навіть просто за любов до України? Незрозуміло, що відбувається з людьми, які нещодавно були добрими знайомими та просто привітними людьми.

Днями Настя вийшла з магазину і почула звуки автоклаксонів. По Гвардійському проспекту рухалася колона легкових автівок, які щосили сигналили. З аптек і численних магазинчиків на перших поверхах будинків вибігали працівники, зупинялися перехожі, щоб зустріти колону автівок під знайомими прапорами: червоними, триколірними російськими і якимось невідомим. Поруч із Настею зупинилася продавчиня і радісно видихнула: «Нарешті!» «Молодці, рєбята!» — волала старушенція, якій час думати про дорогу до Бога. «Так тримати!» — кричали колоні молодики з пляшками пива в руках, дівчата верещали від радощів і підскакували на місці.

Настя озирнулася навколо. Здавалося, що вона опинилася поміж божевільних, бо лише психічно хворі люди, які не відповідають за свої дії та вчинки, можуть радіти чужим, незнайомим прапорам на рідній землі. Хотілося вчепитися нігтями в кожне обличчя, щоб привести до тями, повернути в реальність і нагадати, що ця українська земля їх зростила, тож не можна її зраджувати, її потрібно захистити… Але шабаш божевільні продовжувався. Юнаки свистіли, дівчата махали руками і посилали автівкам повітряні поцілунки. Коли Настю минуло останнє авто, вона ще раз розгублено озирнулася й не знайшла нічого ліпшого, ніж показати вслід колоні середній палець. Ніхто цього не помітив, і Насті враз стало соромно за себе.

Місто вишкірилося блокпостами окупантів з усіх боків, але населення це не турбувало, навпаки, тільки й чути було, що тепер вони захищені від «київської хунти і правосєків». Якось Настя подивилася інтерв’ю з одним із таких «захисників» міста. Йому поставили питання, навіщо потрібні блокпости з бронетехнікою, танками та озброєними людьми. «Захисник» відповів, що його дід відвоював цю землю на війні, пролив свою кров, тож потрібно захистити її зараз. На питання «від кого?» чіткої відповіді не було, — «захистити рідну землю», і все. Від якого ворога? Від Правого сектора. Де є той Правий сектор? Ніхто не знає і не бачив, але потрібно захищати. Повна дурня!

Командувачем місцевих ополченців став Дрьомов, який працював звичайним робітником на будівництві, мав судимість. Утім, містян мало цікавило, хто керує містом, більшість раділа окупантам, як рідному батькові, не задумуючись про наслідки, головне — «не впустити в місто бандерівців». Складалося враження, що містичні бандерівці та правосєки повсюди, куди не кинь оком, і рвуться зайняти місто.

Хвороба на ім’я сепаратизм пустила коріння та зміцнилася у мізках людей, висмоктавши їхній розум. Люди у камуфльованій одежі нападали на автозаправки та магазини, грабували їх, забираючи гроші, цигарки та спиртне, але це нікого не бентежило, навіть викликало радість. Почали відбирати автозаправки — теж радість, хоча доводилося годинами стояти в черзі там, де вони ще залишилися. Напередодні президентських виборів викрали керівника місцевого штабу партії «Батьківщина», а потім відпустили — і теж ніякої тривоги, ніби викрадення людей не може торкнутися когось із них.

Звідки така жорстокість? Чому люди стали бездушні? Невже серед них ті, хто допомагав матерям заносити візочки з дітьми у тролейбус? Ті, хто поступався місцем стареньким у транспорті й міг заплатити за них у маршрутці? Ті, хто щодня носив їжу бездомним котам та собакам і віддавав свій одяг безхатченкам? Що з ними сталося? Невже хвороба сепаратизм знищила в них і доброту, і все людське?

Як пояснити їхню радість, коли біля Слов’янська збили гелікоптер із українськими солдатами? Чому смерть молодих хлопців, захисників своєї землі, викликала задоволення? Де поділося співчуття? На їхньому місці могли бути вони самі або їхні родичі, знайомі, друзі. Про це ніхто не думав, ніби мізки всохли і втратили можливість не те що аналізувати, але й думати. Недарма до таких приклеїлося влучне слово ватники, бо й насправді, якщо відсутнє логічне мислення, не залишилося співчуття, втрачено почуття власної гідності, то в голові таких людей не може бути нічого, окрім вати.

У Лисичанську винищувальний загін народного ополчення «Примара» під керівництвом Олексія Мозгового отримав повідомлення, що у вантажівках, які належать супермаркету АТБ, їздить Правий сектор. Коли автівка в’їхала в Лисичанськ, ополченці посеред міста напали на неї. Хлопця-водія витягли з автівки, поклали обличчям на асфальт, почали перевіряти вантаж. Звісно, ніяких правосєків там не було, проте вантажівку разом із продуктами «захисники» забрали собі. Навіть це не викликало тривогу людей.

Усе частіше ставало чути гарматні вибухи в районі міста Кремінне, розташованого поблизу Рубіжного, втім, і це не бентежило людей, ніби війна може оминути місто, не зачепивши його хоча б краєм. З надією на прихід української армії Настя провела ніч із 22 на 23 травня на балконі. Вона вслухалася в кожен вибух, вдивлялася в зоряне небо, спостерігаючи за ракетницями, які спалахували червоним вогником, даруючи надію. Перелякане незнайомими гучними звуками, які наближалися, місто завмерло, сховавши своїх мешканців за стінами будинків. Здавалося, ще трішки — і на його вулиці ввірвуться визволителі, але під ранок настало розчарування — бій поступово стих, ніби артилерія стомилася, напрацювавшись удосталь уночі. Наступного дня Аліса по секрету розповіла Насті, що то була невдала спроба Нацгвардії ввійти в Рубіжне, а ще за день по тому подруга принесла новину з ринку: при спробі звільнити Рубіжне загинуло шість ополченців.

— І за що вони віддали свої життя? — тоді спитала Настя Алісу.

— За нашу свободу, — відповіла подруга.

Настя лише зітхнула: нічого їй не доведеш, лише свої нерви вимотаєш.

— На, почитай, можливо, тоді щось зміниться у твоїй свідомості, — Аліса подала Насті газету «Братья славяне».

Залишившись наодинці, Настя одразу звернула увагу на засновника та видавця газети, яку й раніше мешканці міста частенько знаходили у своїх поштових скриньках, — Сєвєродонецьке відділення Українського товариства російської культури «Русь». Привертала увагу кількість примірників газети — 20 000. Такий наклад був великим навіть для 120-тисячного міста. За звичкою Настя почала з останньої сторінки, де був розміщений плакат, можливо, часів Вітчизняної війни, де на фоні полум’я хлопчик у сорочечці благає: «Папа, убей фашиста!» Велика стаття «Бандерівська п’ята колона» «викривала» ворогів країни, які знищували російські школи й зараз фінансують «знищення південного сходу — промислового серця країни». «Зазвичай фінансисти не засвічуються, — писала газета, — але не в нашому випадку. Майданутий переворот профінансували «світочі демократії» США, Євросоюз і «щирі українці» — олігархи-олігофрени». Називалися імена: Порошенко, Тимошенко, Коломойський, Немировський, Тарута, нижче — світлини Порошенка, Тарути, Коломойського, Авакова, колишнього мера міста та довідка про їхні статки. Наприкінці написано: «Існування п’ятої колони загрожує всім людям нашого краю смертельною небезпекою. Вона більша, ніж видимий ворог фашистських карних загонів. Ми їх бачимо, і у нас є можливість у бою знищити загарбника. П’ята колона — невидима чума, вона серед нас, і коли із-за рогу буде завдано смертельного удару, ми можемо того не помітити». Ось так просто — головний ворог окреслений і чітко названий, а ще до нього додані «замасковані вороги»: вихідці із Західної України, які після Вітчизняної війни переселилися в Луганську область, а зараз переважно «є носіями галицького менталітету та бандерівської ідеології».

На першій сторінці газети розміщено Звернення Міністерства іноземних справ Донецької Народної Республіки: «…Впродовж однієї доби в Одесі фашистськими бандами заживо спалені десятки беззбройних людей. Пізніше в селищі Андріївка вже регулярні частини — нащадки частин СС — розстріляли десять мирних громадян, залишили поранених стікати кров’ю і продовжили свій новий «Drang nach Osten». Які ще потрібні докази, щоб зрозуміти, що маємо справу з фашистською навалою?» Далі — заклик «захистити честь наших дідів і батьків» та «знищити чорну чуму — бандерівську гадину!». На фоні світлин із загиблими людьми в Одесі заклики не відвертатися і не пробачати.

Настя відклала газету. Було зрозуміло, що 20 тисяч родин отримали підтвердження чуток, які розповзалися містом, головний ворог чітко названий, потрібно його знищити, поки він не знищив нас. На жаль, саме таким газетам у місті вірять, а кожне слово приймається за чисту монету. Не дивно, що свекруха тієї ночі, коли українські війська робили спробу звільнення Рубіжного, була в такому страху та паніці. І вона не одна така — людей із головами, забитими пропагандою комуністів та регіоналів, дуже багато. Вони, як сліпці, шукають навпомацки правду, а тут на тобі, готова інформація, де все зрозуміло і розкладено по поличках і тепер відомо, хто ворог і кого треба боятися.

…На вулицях було одразу помітно автівки «захисників». На капоті в них — прапори Новоросії, а правила дорожнього руху не для них. Такі автівки літали на шаленій швидкості, перед перехрестям сигналячи як спецмашини. Місто поступово поринало в хаос. Настя часто думала про те, що Сєвєродонецьк позбувся патріотів. Багато хто покинув місто, але не всі ж виїхали, мали ж залишитися люди, які люблять свою країну, не зрадять її, не покинуть, навіть попри те, що зараз змушені терпіти наругу над своєю землею і мовчати, як мовчить Настя. Проте сьогодні на місцевому сайті вона прочитала звернення містян до депутатів. Зокрема, йшлося про те, що жителі міста не відчувають себе в безпеці і під загрозою опинилися фундаментальні права та свободи громадян. Далі йшлося про велику кількість людей зі зброєю у місті, яким Україна не надавала прав на виконання будь-яких функцій, тим паче у створенні Новоросії. «Ситуація ускладнюється тим, що в місті та на його околиці знаходиться велика кількість хімічних підприємств, — йшлося у зверненні. — Неконтрольоване використання зброї може спровокувати справжню екологічну катастрофу». Як тут можна не погодитися?!

Потому йшлося про наболіле: місто оточене блокпостами так званої Армії Південного Сходу, що є реальною загрозою для забезпечення харчовими продуктами, медикаментами та може призвести до порушення роботи банків. Населення було позбавлене права взяти участь у виборах Президента України, є інформація про переслідування громадян, залякування, зупинена робота дитячих садків і шкіл. Далі у зверненні була вимога до депутатів як до представників влади у найкоротший термін провести зустрічі зі своїми виборцями, озвучити своє ставлення до так званої нової влади та запропонувати власний варіант урегулювання ситуації. Жителі міста написали: «Якщо ви вважаєте, що Новоросія є легітимною державою і підтримуєте її створення, просимо вас відмовитися від мандата депутата Верховної Ради України, оскільки ви в такому разі не представляєте інтереси громадян України, що мешкають на території Сєвєродонецька». Настя ладна була підписатися під кожним словом звернення, її тішило те, що в місті ще залишилися справжні патріоти своєї держави. Проте вона була впевнена, що ніякої відповіді на звернення не буде.

Розділ 40


Надвечір почався тихесенький і благесенький теплий дощик. Запилене листя дерев прийняло душ і радісно розправило зазеленіле листя. Небесні краплі тихо впали на розпечений асфальт, прибили пил, наповнили місто свіжістю. Дощик як почався тихо, так і скінчився неголосно.

Настя вийшла на балкон вдихнути свіжості. На вулиці було людно. Молоді мами прогулювалися вулицею з дітлахами, везли візочки з немовлятами, бабусі та дідусі неквапливо походжали, насолоджуючись тихим вечором, молодь ішла розважатися. Модно вбрані дівчата жартували, поглядаючи в бік гурту юнаків. Пройшлася пара закоханих. Вони зупинилися прямо під балконом, озирнулися і поцілувалися. Настя всміхнулася: молодість, кохання — вони не звертають уваги на війну.

Раптом Настя почула звук якогось незнайомого транспорту з боку площі Перемоги. Вулицею їхав броньовик із великим прапором. Вона роздивилася людей, які сиділи на бронетранспортері. Їх було п’ятеро, двоє слов’янської зовнішності, інші — бородаті, чорноволосі. У всіх автомати у руках, направлені врізнобіч, а над ними майорів прапор на три кольори: зелений, білий, червоний. Чечня! За БМП їхали дві легкові машини з прапорами Росії і людьми в камуфляжі, зі зброєю. На антенах легковиків тріпотіли «георгіївські» стрічки. Кадирівці привітно махали дівчатам руками, посилаючи їм повітряні цілунки, на що дівчата вітали їх радісними помахами рук. Один із них з виглядом господаря міста викинув на узбіччя порожню пачку з-під цигарок. Водій синього мікроавтобуса привітно помахав із відчиненого вікна свого авто, у відповідь автівки з колони озвалися до нього голосами клаксонів.

У Насті від обурення серце закалатало в грудях, кров прилила до скронь. Вона знала, що рано чи пізно побачить чужинців на своїй рідній вулиці, але до останнього сподівалася на диво, надіялася, що такого не може бути. Сталося! Вона скипіла ненавистю. Настя ніколи не мала звички клясти людей, не робила цього жодного разу, навіть коли дуже сердилася. А тут не втрималася.

— Будьте ви прокляті! — прошепотіла вслід колоні. — Горіть у пеклі! Ненавиджу! Проклинаю! Ви винні в тому, що коїться!

Здавалося, що вона не витримає такого випробування, зірветься, у гніві наробить дурниць.

— Я вас повбиваю! — кинула словом, мов каменем. — Прокляті! Тричі прокляті!

БМП зникла з очей, а в Насті сльози образи горохом покотилися по обличчю. Схаменулася, злякалася своїх слів і, ніби на виправдання, промовила:

— Бог усе бачить — винні в злодіянні будуть покарані. Швидше б!

Вона довго дивилася вслід колоні з чужими прапорами, аж поки та зникла з очей. У її місті, по вулиці, де пройшла її молодість, де гуляли її діти, де вони виросли, зараз каталися зі зброєю нові господарі, непрохані гості, загарбники. Вона ніколи не промовляла таких слів, нікого не проклинала, а тут біль вирвався з душі. Це було не по-християнськи, і Настя перехрестилася і прошепотіла: «Господи, пробач мені». Було відчуття, ніби чужинці проїхалися не вулицею, а її чутливим серцем, завдавши неймовірного болю і залишивши брудні плями від коліс.

Вона зайшла до кімнати. Валерій читав книжку. Настя розповіла про чужинців, які вже відкрито під своїми прапорами катаються вулицею.

— Нехай роблять, що хочуть, — буркнув він, не відриваючись від читання.

— Тобі байдуже? — здавленим голосом запитала Настя.

— Аби не стріляли, — уточнив чоловік. — Не було толку з тієї влади, і з цієї не буде.

Настя нічого не відповіла, знала, що марно щось доводити, сперечатися і взагалі розмовляти. Вона взяла зі столика телефон, вийшла з ним на балкон, зателефонувала Вадиму і розповіла про побачене.

— Я також бачив їх, — сказав він. — Зізнаюся, аж скипіло все всередині мене, думав, не втримаюся, схоплю камінь і пожбурю в бородаті пики. Що мені втрачати, коли найдорожче вже втрачено? А потім якийсь внутрішній голос наказав не гарячкувати. Віриш чи ні, але щось мені підказало, що я повинен жити, а не безславно загинути від автоматної черги чужинця. Якщо жити, то заради чого?

— Заради кого, — виправила його Настя. — Якщо ти відчув, що треба жити, то значить, є для кого: для свого сина.

— Ти думаєш, він живий? — голос Вадима забринів надією.

— Якщо ти відчув, то так, — впевнено сказала Настя. — Вадиме, нещодавно я стояла на балконі й розмірковувала, що буду робити, коли побачу на вулиці «зелених чоловічків». Тоді я навіть не думала, що все стане реальністю. На жаль, сьогодні сталося. Ось і ти не думаєш, що знайдеш сина, але щось тобі зсередини дало наказ жити далі. Виходить, що ти потрібний комусь. Кому? Звичайно, що Левку. Тож не втрачай надію.

— Дякую тобі.

— Пусте. Вадиме, як жити далі? Вони катаються нашим містом, як своїм подвір’ям. Це неправильно! Несправедливо!

— Насте, — Вадим зробив паузу. — Ти дуже знервована та напружена. Зараз тобі потрібно змінити обстановку.

— Так, — зітхнула Настя у слухавку, — я морально виснажена, варто кудись поїхати, це допоможе переключитися. Дякую за пораду, тепер я знаю, що мені робити.

Настя натиснула червону кнопку і набрала номер Людмили.

— Людо, я дуже стомлена морально, — сказала одразу.

— Негайно приїзди до мене, тобі потрібно змінити обстановку і відпочити, — почула вона у відповідь слова Вадима. — Чоловік поїхав до батьків, я сама вдома. Чекаю на тебе.

— Я виїжджаю завтра.


Розділ 41


Звечора Настя повідомила Валерію та свекрусі про свій намір поїхати в Суми до Людмили.

— А якщо завтра на роботу викличуть? — запитав чоловік. — Зателефонують і скажуть, щоб виходила, то що будеш робити?

— На роботу? — Настя іронічно посміхнулася. — Яка робота? Хто викличе? Кадирівці чи козачки? Навколо ідуть бої, поки що зарано говорити про роботу.

— Вирішуй сама, — сказав байдуже Валерій.

— Куди тебе понесе нечиста? — обурилася свекруха. — Ще десь вб’ють по дорозі. Сиділа б уже вдома, поки стихне навколо.

— Ви ж хотіли жити в Росії? — мовила Настя навіть без зла. — Живіть тепер! Навколо російські війська, а з ними кадирівці. Можете із Семенівною взяти квіти і стелити ними дорогу своїм визволителям.

— З тобою не можна спокійно розмовляти, — зітхнула жінка, — ти стала не схожою на себе, зла, знервована.

— Отож відпочивайте без мене, — Настя пішла у свою кімнату, давши знати, що розмова закінчена.

Вона зателефонувала Іванні й попросила провести на автовокзал. Геннадій напрошувався підвезти матір, але Настя відмовилася. Вона дуже скучала за донькою, тож мала нагоду побачити її та поговорити.

Іванна чекала матір біля будинку.

— Чому ти не зайшла навідати бабуню та батька? — запитала Настя.

— А! — Іванна махнула рукою. — Потім заскочу.

— Доведеться їхати автобусом до Луганська і там брати квиток на київський потяг до Сум.

— Я в курсі, — сказала Іванна. — Міст через Сіверський Донець, яким їздили на залізничний вокзал, нещодавно зірвали. Утім, вокзал іще раніше перестав працювати.

Вони вирішили пройтися пішки до автовокзалу. Була тепла, але ще не спекотна днина. Незабаром настане жара і місто, скуте асфальтом та бетоном, перетвориться на розігріту духовку, коли навіть вітер не рятує, а навпаки, несе з собою замість прохолоди розпечене повітря. Донька з матір’ю говорила про щось несуттєве, незначне, Настя відповідала на питання не до ладу — вона воліла почути щось особисте, можливо, розкаяння за свої слова, за вчинки, але Іванна обходила неприємну для неї тему. Вже на автовокзалі Настя присіла на лавку, біля неї вмостилася Іванна. Їхні руки торкнулися, і Настя відчула знайоме тепло тіла доньки. Попри все, їй хотілося обняти, приголубити дівчину, забути всі образи і… пробачити.

— Доню, — Настя не втрималася, обняла Іванну за плечі, пригорнула до себе, як пташенятко, — я скучаю за тобою. — Іванна мовчала. — Всі ми помиляємось, говоримо дурниці, потім жалкуємо, просимо вибачення і знову патякаємо дурниці — таке воно, життя. Але ми завжди повинні пам’ятати, що ми — одна родина. Якщо трапиться з кимось лихо, ніхто не прийде на поміч, окрім рідних людей, ніхто не підставить своє плече так надійно, як члени сім’ї. Зараз нелегкі часи, і ми не зможемо пережити негаразди, штовхаючи одне одного, як більярдні кулі. Ми мусимо триматися купи. Я також не свята. Іноді буваю нестримана, втім, як усі ми зараз, але, незважаючи на все, я не забуваю, що ми всі — одне ціле.

Іванна слухала матір мовчки, поклавши голову на її плече. Дівчина спостерігала за невгамовними горобцями, які сварилися за крихту хліба, хоча кругом було повно їжі.

— Бачиш, — Настя кивнула в бік зграйки пташок, — вони схожі на нас: сваряться за шматок їжі, не помічаючи її навколо себе. Люди часто стають сліпцями, забуваючи, що поруч люди, які їх люблять.

— Мамо, — сказала тихо Іванна, — погоджуюся: люди часто не помічають, що коїться у них під носом. Вибач, але ти належиш саме до такої категорії людей. Ти вже давно перестала бачити, що нема у нас, як ти кажеш, міцної родини. Усе змінилося, ми також. Тобі зручніше вдавати, що нічого у нас вдома не трапилося, що все, як раніше. Іноді можна позаздрити сліпцям. Припускаю, що ти все відчуваєш, але досі плекаєш надію, що ми, як раніше, будемо привітно один одному посміхатися і пити чай з тортиком за одним сімейним столом, хоча серцем відчуваєш, що щаслива родина вже в минулому. Тобі легше від того, що ти закрила очі на холодні стосунки між тобою і батьком? Серце розуміє, що він тебе вже не кохає, але розум не може осягнути. Бабуня стала тобі ворогом, бо опинилася на іншому боці барикад. Геник? З нього все почалося. Вибач, але його Євромайдан приніс біду і на нашу землю, і в нашу родину. Чи можу я йому пробачити? Можливо, колись, коли він зрозуміє свою помилку.

— А ти не помиляєшся? Ти впевнена, що саме твій брат накликав біду?

Іванна відсторонилася від матері, подивилася на неї — погляд дорослої жінки, в ньому чи то розсудливість, чи холод.

— Ось бачиш, як ти реагуєш на одну лише згадку про Геника? — Іванна підвелась. — Твоя любов до сина сліпа. Шкода, що ти так нічого не зрозуміла.

— Доню, я вас люблю однаково, бо вас обох я носила у себе під серцем дев’ять місяців, народжувала в муках, однаково недосипала ночами…

— Не живи минулим, мамо, — сказала донька. — Не ти одна не спала ночами, годувала своїм молоком і так далі, але за це на ставлять матерям пам’ятники.

— Іванно, ти стала…

— Жорстокою? Ні. Справедливою і розсудливою. Я вже не маленька дівчинка, якій можна вказати, що таке добро і що таке зло, і вона легко повірить. Я сама, чуєш, сама, — Іванна навмисно зробила наголос на слові «сама», — відділила добро від зла. Зло, як я вже говорила, приніс нам твій синок з Майдану.

— А де ж тоді добро?

— У визвольній боротьбі мого народу, — мовила впевнено Іванна, — у боротьбі за незалежність від київської влади.

— Розумію, що не всім подобається нова влада, — спокійно сказала Настя. — Мене також не все влаштовує, але неможливо добитися за один день всього й одразу. Проте можна назвати багато того, що є добрим знаком. По-перше, Україна отримала запрошення вступити в Євросоюз.

— Це для таких, як Геник, — вставила Іванна.

— По-друге, створена армія, причому практично з попелу, з руїн, а це дуже важливо, — продовжила Настя, не звернувши увагу на шпильку доньки. — Накладений арешт на рахунки Медведчука і йому подібних, прийнято закон про люстрацію суддів, МВФ надає кредити…

— Досить мені читати лекцію з політекономії, — перебила її донька. — Я тобі сказала власну думку і не треба мені нав’язувати свою. Не витрачай, мамо, сили на марну працю. Нове, краще життя буде, але не в Україні, яка вже згнила, розвалилася і від неї тхне, як від тухлої рибини.

— Як ти можеш, доню? — Настя скрушно похитала головою. — Тебе зростила Україна…

— І з лона матері мене прийняла ненька-Україна, вмила вранішніми росами, виплекала, зростила, мене заколисував вітер, а моя країна годувала свою дитину запашним хлібом, вирощеним на безкраїх золотих ланах! — промовила підкреслено пафосно, без прихованої іронії дівчина. — Мамо, досить красивих слів! Уже нудить від них, від вишиванок і дурного «Слава Україні!».

Іванна не встигла договорити, як Настя, не тямлячи себе від такого блюзнірства, з розмаху хотіла вдарити доньку по обличчю, але Іванна вправно схопила її руку.

— Не вийде, мамо, — просичала їй в обличчя, — я ж попереджала, що вже не маленька дівчинка.

— Пробач, — Настя обм’якла, ніби з неї вирвали стрижень, який тримав усе тіло. Вона опустила руку. — Що ти збираєшся робити далі? — запитала чужим здавленим голосом.

— Жити.

— Зрозуміло. Скажи хоча б, що тебе тримає в подруги?

— У Жанни? Її непідробність, щирість. Якщо ти думаєш, що ми лесбіянки, то помиляєшся, хоча у нас з нею багато спільного, — відповіла Іванна і додала: — Набагато більше, ніж у нашій… у вашій родині. До речі, твій автобус підійшов.

— Дякую, що провела, — тихо, без жодних емоцій сказала Настя і подибала до автобуса.

…Настя почувалася подавленою та розбитою. Вона знала, що від себе і від проблем, які чорною хмарою нависли над її родиною, не втечеш на жодному з транспортних засобів. Наразі лише зміна обстановки могла врятувати від того стану, коли все здається безнадійним.

Перша перевірка — одразу за містом. На блокпосту на дорозі — бетонні укріплення, повсюди мішки з піском, навколо спиляні сосни, окопи. Траншеї осипаються, бо повсюди суцільний сипучий пісок, тож ополченці, як їх називають, натягали старих дверей, дощок, палиць і дерев’яних рам для укріплення стінок. «Напевно, з усіх смітників притягли мотлох», — подумала Настя.

У тіні сосен, висаджених рівними рядами, ополченці спорудили щось на кшталт намету для відпочинку, там столик і лавки. Поруч уже «виріс» смітник із порожніх пластикових і горілчаних пляшок, одноразового посуду та серветок.

На бетонному укріпленні те, що викликало у Насті відторгнення, — прапори Новоросії, Чечні та Росії. Неподалік вона помітила високого юнака в камуфляжній формі, на якій прикріплена «колорадська» стрічка. Юнак був із автоматом через плече. Постать ополченця здалася їй дуже знайомою, але обличчя його було надійно сховане під балаклавою з малюнком змія, який роззявив рота і вороже висунув роздвоєного язика. Настя вже чула, що під масками ховаються місцеві, щоб не впізнали їх родичі або знайомі. Вона пильно роздивлялася юнака, намагаючись розпізнати того, чиє обличчя приховане.

— Панравілся Змєй? — запитав бородань, перевіряючи паспорт Насті. — Он для тєбя молодой! — кадирівець розреготався. — Может, я падайду?

Чоловік повернув паспорт, Настя мовчки сховала його у сумочку, не підвівши погляду. Автобус рушив, а вона знову поглянула у вікно на Змія — він також провів її поглядом.

Десь за п’ятдесят кілометрів, перед Новоайдаром, автобус знову зменшив швидкість і пригальмував. Настя побачила озброєних людей у камуфляжі, і водій попросив приготувати документи для перевірки. Коли в салон зайшов юнак, вона не повірила своїм очам: у нього була синьо-жовта нашивка! Настя поглянула у вікно. Так і є! Блокпост української армії! Навіть не вірилося, що армія уже так близько, за півсотні кілометрів, а на бетонних плитах — рідний прапор! Жінка дивилася на нього як зачарована, не в змозі відірвати погляду, а серце наповнювалося приємним щемом.

— Ваші документи, будь ласка, — ввічливо попросив юнак.

Настя подала паспорт і вже без остраху підвела погляд, лагідно всміхнулася:

— Будь ласка.

Перевірку закінчено, і автобус рушив далі.

— Дивно, як тут опинилися українські солдати? — не стрималася Настя, пошепки звернулася до жінки, що сиділа поруч.

— Кажуть, що за Новоайдаром сила-силенна наших танків та гармат, — пошепки сказала жінка й озирнулася. — Скоро і нас звільнять.

За кілька кілометрів — ще один блокпост, також української армії, обабіч укріплень — воєнна техніка. А вже за тридцять кілометрів, під Щастям, — укріплення ополченців з ненависними чужими прапорами. Транспорт зупиняє хлопчина з пофарбованою у чорно-білі смуги палицею. Настя впізнала його, бо бачила не раз у сусідньому дворі. Він не товаришував із сином, але вітався з ним, коли зустрічалися. Скільки йому років? Здається, він молодший за Геника на кілька років. Що змусило його піти сюди? Ідея Новоросії чи гроші?

Укріплення повсюди: бетонні плити, під ними — бліндаж із отворами для стрілянини, мішки з піском навколо колишнього посту ДАІ, поруч «амфібія» — незрозуміло тільки, навіщо вона їм. А ще повно колод зі спиляних сосен, на яких у затінку сиділи озброєні чоловіки. З їхньої екіпіровки та новенької зброї можна було здогадатися, що вони далеко не новачки. Один із них, уже не молодий, можливо, колишній афганець, широкоплечий, дебелий, уважно стежив за всім, що відбувалося навколо. Жодного зайвого руху, ніякої метушні — все виказувало в ньому колишнього військового.

В автобус зайшло двоє. Від когось із них страшенно тхнуло перегаром: чи від молодшого, чи від старшого, якого ще й хитало. Настя, згадавши вказівки, як себе поводити при перевірках, опустила голову, повільно дістала паспорт, подала чоловікові. Коли автобус рушив, зітхнула з полегшенням. Автобус проїхав мостом через річку, де на поручнях повсюди були написи «Міни». Жінка поруч із Настею наклала на себе хрест і прошепотіла: «З Богом!»

Перед Луганськом знову блокпост ополченців, і знову та сама процедура перевірки, хоча мету її Настя так і не зрозуміла. Що дає заглядання в паспорт?

Нарешті Луганськ. Настя вийшла на зупинці перед мостом, пішла до залізничного вокзалу. Стільки люду вона ще не бачила! Здавалося, що все місто водночас захотіло виїхати. Біженців, як їх називали, було помітно відразу: змучені, злякані, з дітьми та численними клунками. Багато студентів іноземців, які стояли великими натовпами з величезними валізами. Час від часу їх перевіряли за списками, когось гукали та шукали. Багато місцевих чекали на приміські потяги. Перон настільки був заповнений людьми, що Настя ледь протиснулася крізь натовп, щоб потрапити всередину і купити квиток. До кожної каси тягнулися величезні черги, які сплутувалися в немислимі вузлуваті візерунки, де марно шукати крайнього. Настя примостилася десь позаду. Її постійно штовхали з усіх боків, зачіпали валізами, наступали на ноги. Вона ладна була розплакатися з відчаю, коли поруч зупинився вусатий чоловік.

— Що робиться! Ви тільки подивіться! Усі хочуть виїхати, — сказав він.

— Я також, — зітхнула Настя.

— А ви куди маєте намір виїхати?

— У Суми. Але бачу, що не вдасться.

— Казав сліпий — побачимо, казав глухий — почуємо, — промимрив дядько і тихо додав: — Я також збираюся виїхати, але бачу, що це не так просто. Піду до знайомої касирки за квиточком, але за «спасибі» вона не продасть. Доведеться на лапу дати. Якщо хочете, то можу вам пособити.

— Я вам гроші і поминай як звати? — посміхнулася Настя.

— Та ви що?! Можете постояти під дверима, якщо не довіряєте, — дядько вдав образу. — То як? Вам потрібно виїхати?

— Скільки?

— Триста.

— Двісті.

— Гаразд, — погодився він.

Настя назвала своє ім’я та прізвище, віддала чоловікові двісті гривень і спостерігала за ним у вікно, коли він підійшов до касира. Як вона і передбачала, вусань ніякого квитка собі не купував, упхав гроші касирці в кишеню, розрахувався за квиток і вийшов. Настя перевірила квиток, заплатила за нього, подякувала і розпрощалася з чоловіком.

До відправки потяга залишалося дві години. Вона не мала наміру стояти в натовпі, тому посунула на вулицю, щоб знайти місце на пероні й хоча б перекурити.

Вільний клаптик простору був або за межами перону, або біля смітника, де висіла табличка «Місце для паління». «Те, що треба», — подумала вона і дістала пачку цигарок.

Враз пролунав потужний вибух з боку Щастя — і на гамірливому пероні настала цілковита тиша. Люди повернулися туди, звідки бахнуло, і побачили високий стовп диму. За мить чи не всі відразу почали телефонувати своїм знайомим, і незабаром пронеслася новина: підірвали міст біля Щастя. «Невже якась автівка наскочила на міну на мосту? — подумала Настя. — Тоді виходить, що я народилася в сорочці».

Настя почала думати, як їй повертатися додому, якщо справді підірвали міст — єдине сполучення із Луганськом. Але довго ламати голову над цим питанням їй не довелося. З іншого боку пролунав один потужний вибух, за ним — іще один, потім ще і ще. Здавалося, дрижав під ногами перон. Знову всі дістали мобільники — і вже за мить прилетіла ще одна новина: йде обстріл автовокзалу, автобуси скасували, люди повтікали хто куди. А вже хвилин за п’ятнадцять перон почав заповнювати новий людський потік. Не маючи змоги виїхати автобусами, пасажири кинулися на рятівний залізничний вокзал. До них приєдналися мешканці міста, які мали родичів чи близьких по селах. Перелякані, знервовані люди тікали від війни, намагаючись дістати квиток будь-куди, аби лише подалі від вибухів.

Час від часу робили оголошення про запізнення потягів. Настя почала нервувати, коли почула про запізнення потяга Київ — Луганськ на десять годин. Уже були випадки, коли підривали залізничні колії, тож кожне оголошення про відставання від графіка додавало напруження численним пасажирам. Люди від’їжджали, але на пероні від того вільного місця не додавалося — підходили нові пасажири.

Настя палила одну цигарку за іншою і вже почала думати, що ідея з поїздкою була не такою вдалою, як здавалася раніше, але почула, що поїзд Луганськ — Київ подано на третю колію, і полегшено зітхнула. Коли зайняла своє восьме місце, на душі стало спокійніше. Вона не переймалася думками про те, що потяг може наїхати на міну, бо вірила, що все буде добре, головне — від’їхати якнайшвидше від міста, яке здригається від вибухів.

Потяг рушив, і незабаром переповнений перон залишився позаду. Настя постелила постіль, але не поспішала лягати. Вона дивилася у вікно, читаючи на бетонних огорожах «Расія!», «ЛНР», «Наваросія», «Дамбас», «Смерть окупантам!». Написано було різними фарбами, майже завжди з грубими помилками, аматорські графіті прикрашені прапорами Росії. Деінде були помітні два кольори українського прапора, але їх зафарбували, намалювавши натомість червоні зірки. Провідниця охоче пояснила, що потяг буде робити великий гак, йдучи маршрутом Красноармійськ — Синельникове — Красноград, що на Дніпропетровщині, а потім уже Харків і далі — за звичним маршрутом. За годину у вагоні трохи стихло — пасажири поїли, попили чаю і повлягалися відпочивати та заспокоюватися. Лише Настя намагалася не пропустити жодної станції, сподіваючись помітити там прапор України.

Незрозуміло, чому раніше прапор сприймався як щось буденне і звичне, те, що було вчора і є сьогодні. Дивно, але саме чужі прапори на рідній землі пробудили відчуття любові до прапора як до символу держави, почуття гордості за нього і біль втрати, ніби відібрали щось рідне, близьке, своє. За дві години подорожі Настя радісно всміхнулася. У Красноармійську майорів на будівлі прапор України! Рідний, милий, найкращий! Він сповіщав, що територія, яку відцапали терористи, закінчилася, далі — рідна земля, де можна не боятися вивісити прапор на своєму балконі, вдягти національний одяг, вільно розмовляти українською. На бетонних парканах одразу ж з’явилися інші написи: «Слава Україні!», «Герої не вмирають», «Україна єдина!» — і повсюди прапори!

Натішившись приємними краєвидами за вікном, Настя почала заспокоюватися. Вона спостерігала за зміною просторів Донбасу, і було відчуття, що вибухи й окупанти зі зброєю та своїми прапорами залишилися не позаду, а десь у минулому житті, про яке не хочеться думати.

Степи густо всіяні червоними маками. Маленькі червоні степові квітки завжди заквітчували простори, але цьогоріч їх багато як ніколи. Зблизька можна розгледіти окремі тендітні квіточки, а вдалечині вони утворювали ціле хвилясте червоне море, яким гуляв розбишака-вітер. Чомусь згадалася минулорічна осінь, коли на Луганщині було надзвичайно багато грибів. Настя жартома називала себе грибним маніяком, бо дуже любила збирати гриби. У соснових лісах за Сєвєродонецьком грибний сезон відкривали маслюки. Їх легко збирати, бо на піщаних ґрунтах не росли кущі і дуже мало трави, тому грибочки були як на долоні, хіба що найхитріші вмощувалися під деревами, поблизу стовбура. Найкраще маслюки росли серед молодих сосен, тому доводилося ставати навкарачки, щоб дістати гриби з-під гілля дерев. Одного разу Настя навіть порахувала, скільки маслюків може сидіти під однією сосною. Вона покликала Іванну та Геника і наказала рахувати.

— Сорок! — Іванна підстрибувала від захоплення. — Кому сказати — не повірить!

— Повірять, — сказав тоді Геник, — є два свідки.

А пізніше пішли білянки та жовтянки — так називають грибочки, які ростуть у піску, сховавшись під хвоєю. Про них нагадували горбки, які розштовхували суху хвою. Піднявши її, знаходиш цілий скарб! Грибки ростуть суцільним рядком, тому іноді їх тут називають рядовками. Збираєш — і не можеш відірватися, бо йде нескінченний ряд грибочків. Тільки старі люди скрушно хитали головами, згадуючи, що небачений урожай грибів був перед Великою Вітчизняною. Ніхто й гадки не мав минулої осені, що війна справді прийде на грибну мирну землю. А маки? Чому їх цього року так багато? Вони мають колір крові, то, може, не маки, а кров загиблих воїнів оросила степи Донбасу?

Розділ 42


— Люди тікають з міста, — ніби між іншим сказала Оксанка ввечері Геннадію.

— Чому?

Геннадій підійшов до дівчини, яка сиділа за столом і переглядала новини на різних сайтах, обняв її за плечі.

— Дурне питання, — відповіла вона, не відриваючись від екрана монітора. — Бахкає з усіх боків. Невже не страшно?

— Страшно, — погодився хлопець, — але ж ти сама раділа приходу «захисників».

— Мені однаково, хто стріляє, але загинути від кулі ніяк не хочеться. Ось дивися, що пишуть. «Нещодавно двадцятеро людей у камуфляжній формі викрали вісьмох охоронців з аеропорту, — Оксанка швидко пробігла очима по тексту. — Людям зав’язали очі і, погрожуючи зброєю, вивезли для перевірки, чи не належать вони до Правого сектора».

— Я бачив сюжет по Лисичанському телебаченню, — сказав Геннадій, — охоронці повернулися, але десять автівок наші доблесні «захисники» залишили собі. Взагалі, автовласники сховали свої іномарки в гаражах за містом або десь у віддалених селах. Транспорту на вулицях стає все менше. Якщо так буде й надалі, то незабаром окрім вітчизняних старих автомобілів на дорогах нічого не залишиться.

— Ти віриш у те, що ополченці відбирають у населення машини?

— Я знаю, що відбирають.

— А я не вірю таким байкам.

— Нехай так. Усі автомобілісти дурні, а ти одна розумна.

— Навіщо так грубо? — Оксанка надула губи. — Я ж усе-таки леді.

— Нумо, моя леді, зачекай, я почитаю, — сказав Геннадій. — Є повідомлення відділу зв’язків із громадськістю МВС ЛНР. Що тепер вигадали? «Керівництво Міністерства Луганської Народної республіки вкрай стривожене збільшенням рівня злочинності на території Луганщини. Почастішали випадки грабунків, розбійних нападів та мародерства». Ага, злочинці стривожені злочинністю, — зіронізував юнак і продовжив читання вголос. — «Прокиївська міліція не в змозі забезпечити належний правопорядок». Далі ще цікавіше! На думку бойовиків, «подібними злочинами займаються в основному громадяни України, які приїхали до нас з інших областей — Київської, Львівської, Полтавської». Цікаво, Оксанко, до вас ходять приїжджі пацієнти зі Львівщини?

— До нас не те що з інших, а вже й з нашого міста майже ніхто не ходить.

— «Такі люди, як правило, є або провокаторами, або прихильниками Майдану, — продовжив читання Геннадій. — Враховуючи ситуацію, що склалася, для захисту прав жителів краю, а також для боротьби з бандитизмом та мародерством, згідно з наказом голови ЛНР В. Болотова 17/2 від 01.06.2014 року, сформовано підрозділ швидкого реагування, який наділено повноваженнями для ліквідації злочинців на місці відповідно до законів воєнного часу». Ось так, моя люба!

— Що це означає?

— Розстріл на місці без суду та слідства.

— Це фейк?

— На жаль, це наказ.

— Маячня! Невже ти віриш, що ополченці, які стали на захист свого народу, нашого міста, зможуть ось так взяти і розстріляти людину, наприклад, за крадіжку? — Оксанка повернула голову, подивилася на Геннадія.

— Упевнений, що зможуть. Чого можна чекати від бандитів?

— Як не майданівці, то одразу бандити? До речі, хто наразі контролює Сєвєродонецьк? — поцікавилася Оксана.

— Як на мене, в нас панує безвладдя, — сказав Геник. Він поправив косу дівчини, що збилася набік, погладив шовковисте волосся. — Місцева влада ніби є і водночас її нема. Місцеві сепаратисти також не контролюють ситуацію, керівництво ЛНР теж не має влади. Командиром гарнізону по захисту міста є мешканець Стаханова Павло Дрьомов.

— Хто він?

— У його загоні є бійці зі Стаханова, Красного Луча, Антрациту, Запоріжжя та Криму, — охоче пояснив хлопець, — А взагалі-то успішний польовий командир — колишній каменяр. Як пояснює сам Дрьомов, він виконує накази генерала Козіцина.

— А то що за фрукт?

— Отаман Всевеликого війська Донського, генерал армії Козачих військ Микола Козіцин організовує та керує вторгненням козаків, переважно громадян Росії, у Луганську область. Оплотом козачків є місто Антрацит, де переможно вивішений триколор Великого Війська Донського.

— Тобто де-факто влада в нашому місті в руках козаків, — підсумувала почуте дівчина.

— Так. Над нашим містом ще не висить їхній прапор, але то справа часу. Козаки складають основу загону Олексія Мозгового, який нещодавно захопив Лисичанськ і зараз там керує. До речі, захоплення аеропорту — справа рук загону Мозгового, — Геннадій розігнув спину, розправив плечі. — Але і козачки, і Мозговий мають напружені стосунки з Валерієм Болотовим.

— Напружені, як у нас? — Оксанка сумно посміхнулася.

— Не мели дурниць, — Гена подарував їй лагідну усмішку.

— О! Це для тебе! — Оксанка знову втупилася в екран.

— Читай вголос, — попросив хлопець. Він підійшов до вікна, задивився на подвір’я. Мирна картина тішила око: у пісочниці малюки будували печери, поруч про щось своє жіноче щебетали молоді матусі, навколо бабусі з крихтами хліба в руці зібралася зграя голубів.

— «Батальйон «Донбас» офіційно оголосив посилену мобілізацію до своїх лав. Як уточнили в прес-службі батальйону, мобілізація ведеться з метою набору максимальної кількості добровольців у батальйон, який умовно буде поділений на три частини. Перша увійде до складу Національної гвардії, підконтрольної МВС. Друга частина батальйону увійде в 24-й батальйон територіальної оборони, підконтрольний Міноборони України. Третя його частина залишиться як загін народного ополчення…» І ще таке: «З 30 травня створений з добровольців батальйон «Донбас» почне підготовку як підрозділ боротьби з терористами. Батальйон буде відповідно навчений, озброєний, екіпірований, і всі його подальші дії у складі сил АТО координуватимуться командуванням спецоперацій. Особовий склад батальйону налічуватиме до 300 осіб».

Дівчина повернулася й уважно подивилася на Геннадія.

— Цікава інформація, — сказав він, все ще дивлячись у вікно, — але чому вона саме для мене?

— Просто я подумала, що ти вже встиг записатися у батальйон людини без обличчя, — спокійно, з легкою іронією мовила дівчина.

— У Семена Семенченка є своє лице, — карбуючи кожне слово, заперечив Геннадій, — через низку причин він його тимчасово ховає під балаклавою. І взагалі, чому ти вирішила, що я мушу бути саме там?

— Бо ти маєш звичку кудись вляпатися. Взяти, наприклад, Євромайдан…

— Оксанко, облиш! — він нервово перебив. — Хочеш знову посваритися?

— Ні, я хочу дізнатися правду.

Геннадій повернувся, і їхні погляди зустрілися.

— Яку правду?

— Три рази поспіль пізно ввечері я тобі телефонувала, але в тебе був вимкнутий мобільник.

— Напевно, вже спав.

— Де? — посміхнулася дівчина. — Я зателефонувала твоєму батькові, і він сказав, що ти пішов до мене, а мені ти сказав, що будеш вдома. Виникає питання: де ти був три ночі?

Гена не любив і не вмів брехати, проте цього разу мужньо витримав прискіпливий погляд Оксанки.

— Згадав! — сплеснув він у долоні. — Ми з Льончиком три вечори колупалися в машині. Там щось чи то з бензонасосом, чи з карбюратором. А ти що собі надумала? Що в мене хтось є? Дурненька.

Він підійшов до дівчини, обняв її, притис до себе.

— Нікого, крім тебе, у мене немає, — сказав стишеним голосом.

— Правда? — Оксанка довірливо прихилилася до нього. — Тоді давай виїдемо звідси, поки нас тут не повбивало.

— Куди?

— Поїхали разом у Росію, там по материній лінії у нас багато родичів, — гаряче сказала вона, — нам не дадуть пропасти, якось проживемо.

— Ми завжди там будемо для них чужинці, — задумливо кинув хлопець. — Росія — чужа для нас країна.

— Яка чужа? Ми завжди жили мирно, наші корені давно переплелися. Погоджуйся, нам там буде краще, ніж тут. Прошу тебе!

— Там чужа земля, а тут — моя. Чому я повинен тікати зі своєї землі? Нехай біжать геть з неї чужинці, а я тут народився, виріс і далі буду жити, — сказав він категорично.

— А я?! Ти подумав про мене?

— І ти живи на своїй землі. Хто тебе жене звідси?

— Страх! Я боюся за своє життя. Коли тебе нема зі мною вночі, я не можу спати, все дослухаюся до кроків у під’їзді.

— Кого ти боїшся, дурненька моя? — хлопець міцніше притис до себе дівчину, ніби намагаючись захистити її від страхів.

— Я думаю про те, що зі мною буде, коли дізнаються, що ти стояв на Майдані, а твоя мати ходила на флешмоб, щоб розгорнути український прапор. Ти розумієш, як мені страшно?

Геннадій легенько відсторонив від себе дівчину. Через силу він міг змиритися з поглядами своєї дівчини, вважаючи, що вона ще не встигла в усьому розібратися, але почуте було як докір, і це його обурило.

— Я піду від тебе, ти зможеш спати спокійно, — сказав він, стримуючи емоції. — Якщо прийдуть ополченці, то скажеш, що вигнала мене через ідейні переконання, а мою матір взагалі не знала, бо ще не встигла познайомитися. Я зараз зачиню за собою двері, і у твоєму житті настане спокій. А якщо буде тривожно, то їдь у Росію, там тобі нададуть прихисток, нагодують, дивись ще й щось заплатять як біженці. Тільки коли будеш ковтати подачку, дивись, щоби не вдавилася!

— Як… Як ти так можеш?! — з великих гарних очей дівчини бризнули сльози. — Я стільки часу на тебе згаяла, а ти…

— А за це вибач, — мовив холодно і пішов на вихід.

— Генику, не йди! — крикнула Оксанка крізь плач. — Пробач мені. Я тебе кохаю!

— Я тебе також, — прошепотів він, щоб дівчина не почула.

Геннадій дістав із барсетки ключі, поклав на тумбочку в коридорі і тихо причинив за собою двері, за якими невтішно плакала Оксанка.

Розділ 43


Настя помітила на пероні Людмилу здалеку. Все така ж тоненька, тендітна, звіддаля схожа на дівчинку-підлітка, вона привітно помахала рукою подрузі й побігла назустріч. Настя розчулилася, побачивши подругу дитинства, обняла її і довго не відпускала.

— Я так рада тебе бачити! Так рада! — промовила Настя схвильованим, тремтячим голосом. — Навіть не віриться, що ти поруч.

— Ну, досить розводити сирість, — усміхнулася Людмила.

— То я від радощів, — знітилася Настя.

Вони йшли вулицею, і Настя насолоджувалася самим життям, в якому можна досхочу вслухатися у мирний гамір міста і не думати, де, з якого боку пролунають вибухи. Не вірилося, що не зустріне бойовика зі зброєю, направленою на людей, що не потрібно принижено опускати голову й уникати погляду ополченця, щоб зброя не випустила кулю у твоє тіло. Настя спостерігала за потоком автівок, серед яких були переважно іномарки, і не могла натішитися, що серед них немає ненависного броньовика з чужими прапорами. Навпаки, можна досхочу милуватися синьо-жовтими прапорцями на машинах зовні та в салоні. Настя навіть зупинилася, коли побачила на одному з балконів житлового будинку великий прапор України.

— Коли у нас таке буде? — сказала з жалем у голосі.

— Буде! Обов’язково буде! — підбадьорила її Людмила.

— Слава Україні!

— Героям слава! — привіталися два юнака, а Настя від почутого роззявила рота.

— Це ж треба! — вона зрозуміла, що виглядає дурнувато, відкрито розглядаючи хлопців. — За такі слова зараз на Донбасі можуть позбавити життя. Яка щаслива молодь! Хлопці навіть не здогадуються про це, — вона ще раз поглянула в бік юнаків.

— Невже все так погано? — спитала Людмила.

— Невесело, — зітхнула Настя.

Повз них пройшла дівчина в сорочці-вишиванці, яка дуже гармоніювала з її коротенькою спідничкою. Настя так уважно подивилася на перехожу, що дівчина притишила ходу, поглянула в бік Насті і, не впізнавши в ній знайому, всміхнулася і пішла далі.

— Як їй пасує, — зауважила Настя, — і намистинки підібрані в тон вишивці. Раніше ніколи не задумувалася над тим, яке гарне наше національне вбрання, — зізналася Настя.

— Не можу з тобою не погодитися, — сказала подруга. — А останнім часом серед молоді пішла мода на вишиванки, і, ти знаєш, вони так пасують і до штанів, і до джинсів, навіть маєчки з вишивками носять під шорти.

— А у мене поки що нема вишиванки, але колись придбаю.

Жінки проходили повз невеликий стихійний ринок, де на прилавках торговці порозкладали свій нехитрий крам.

— Ходімо туди! — Настя швидко рушила, а Людмилі довелося підбігти, щоб її наздогнати.

Вона зупинилася перед столиком, на якому були розкладені патріотичні атрибути.

— Магнітики з картинками Майдану! — захоплено промовила Настя.

— Вибирайте, який подобається, — сказала продавчиня.

— Маки! Віночки! Прапорці! — промовляла Настя так, ніби бачила перед собою якесь диво. — Візитка Правого сектора! О! Навіть телефон Яроша!

Жінка торкалася кожної речі обережно, лише кінчиками пальців, ніби то були безцінні речі, які можна зіпсувати, або диво, яке зникне, коли взяти предмет у руки.

— Що тобі подарувати на згадку про нашу зустріч? — запитала Людмила. Вона мовчки спостерігала за подругою, в горлі застрягла грудка, яка заважала говорити і навіть дихати.

— Я б усе це скупила, — ніби засоромившись почуттів, промовила Настя, — але як їх провезти через усі блокпости?

— Перевіряють ретельно?

— Заглядають у валізи, риються до самого дна, — сумно сказала Настя.

— А звідки ви? — поцікавилася продавчиня. — З Росії? Так у мене росіяни купують навіть українські прапорці, ховають на дно валіз і проходять митницю.

— Та ні, я з Донбасу, — сумно зізналася жінка.

— Справді?! З окупованої території? — жваво поцікавилася продавчиня. — Розкажіть, що там у вас відбувається? Чи насправді наші українці пішли до бойовиків і вбивають наших солдатів? — жіночка посипала питаннями.

Одразу де й набралися люди! Усі почали розпитувати Настю про події на Донбасі, і вона охоче розповідала.

— Ми не знаємо всієї правди, — сказав поважний чоловік у капелюсі. — ЗМІ не можна у всьому вірити, а от правду потроху дізнаємося з обласної газети, — пояснив він. — Живе десь там у вас мужня жінка, справжня українка, яка не побоялася донести до нас слово правди.

— Вона підписується псевдонімом, — зауважила жінка поважного віку.

— А ви б назвали своє справжнє ім’я, якби жили серед ворогів? — сердито мовив чоловік.

— Я? Звісно, ні! Я пояснила людям, може, хто не знає, — виправдалася жіночка.

— Усі ми читаємо газети і знаємо, — продовжила продавчиня. — Ви часом не знаєте, чи справді така жінка там живе, чи журналюги вигадали?

На неї одразу з усіх боків невдоволено зашикали.

— Я її не знаю, — стенула плечима Настя і всміхнулася Людмилі.

— У мене знайомий працює у тій газеті, — Люда втрутилася в розмову, — так він мені сказав, що така жінка справді живе в Сєвєродонецьку. Вона обіцяла розкрити своє справжнє прізвище після звільнення міста, і навіть викладе фотографію.

— Ось на таких свідомих, справжніх патріотах тримається Україна! — чоловік у капелюсі підняв вказівний палець. — Завдяки таким людям наша країна вистоїть і переможе.

— Слава Україні! — викрикнув хтось із натовпу.

— Героям слава! — відповіла разом з усіма Настя, і від тих дорогих серцю слів, таких жаданих і теплих, по тілу пробігли мурахи. Якби то люди знали, як вона мріяла про хвилину, коли можна відкрито сказати їх навіть не голосом, а серцем.

— Може, хоча б магніт купити? — спитала про всяк випадок Людмила.

— Хочеться, але так боязко!

— Що вони тобі зможуть зробити, коли знайдуть у валізі? Оштрафують? — Людмила подивилася на подругу.

— Гірше, — зітхнула Настя, — розстріляють.

— Тоді не треба ризикувати, — порадила продавчиня.

— Бачиш, ти вже стала відома, — пожартувала Людмила і зовсім серйозно додала: — Тепер ти сама впевнилася, як нам потрібна правда Донбасу.

Удома подруги теревенили до півночі. Вони згадували дитинство, потім роки юності, перші побачення, говорили про все, що колись їх пов’язувало. Людмила показала стос газет, у яких були опубліковані дописи Насті, запропонувала їх забрати з собою, але подруга відмовилася.

— Зараз ніяк не можна, — пояснила вона, — дуже небезпечно.

— Тоді газетки на моєму столі чекатимуть звільнення Сєвєродонецька.

— Ви навіть не уявляєте, які ви тут щасливі, — сказала Настя перед сном. — Люди вважають, що щастя — це коли будинок з ремонтом та новими меблями, а холодильник наповнений вщент. Або коли навколо рідні люди, діти, друзі… Але навіть тоді людина не може бути щасливою, якщо в неї відібрали свободу і волю. Спокійно ходити вулицями — щастя. Вільно говорити — щастя. Бачити рідний прапор — також щастя. Бути впевненим, що завтра у твоє тіло не вп’ється куля — щастя. Навіть вдягти своє національне вбрання — теж щастя. Зараз у мене все це відібрали, на моїх вулицях гуляють чужинці, які вкрали моє щастя.

— Я ніколи над цим не задумувалася, — зізналася Лариса.

— Людина так влаштована, що розуміє ціну чогось лише тоді, коли його втратить. Можливо, тепер ми навчимося по-справжньому цінувати і любити те, що маємо?

Настя гадала, що від збудження та хвилювання довго не зможе заснути, проте, щойно вмостилася у ліжку зручніше, одразу провалилася в глибокий сон. Їй снилися чоловічі руки, вони ніжно торкалися її оголеного тіла, змушуючи поступово здригатися від збудження кожну клітинку. Руки пестили так, ніби вмілий музикант торкається музичного інструмента, яким володіє бездоганно, і все тіло звучить новою мелодією, переходячи в симфонію кохання, яке не має меж і перепон, не знає заборон. Чоловічі губи, теплі, м’які і водночас владні, не залишили недоторканою жодної частини її тіла. Вона відчувала його пружне тіло, м’язи і згорала від бажання. Але раптом чоловік почав від неї віддалятися.

— Куди ти? — спитала. — Чому йдеш від мене?

Він не відповів. Настя бачила його силует ззаду. Така знайома і така чужа постать. Знайомі широкі плечі, хода, навіть зачіска, але то не її Валерій. То руки не її чоловіка торкалися тіла, змушуючи бути розслабленою і щасливою.

— Хто ти? — питає вона, але не чує свого голосу.

Напевно, не чує питання і чоловік. Він, не повернувшись до неї обличчям, поступово віддаляється і зникає, розчиняється у світлі, що ллється нескінченним потоком, засліплює Настю…

Ранок. Сонячне проміння прокралося крізь віконну занавіску, попало в очі Насті. Хто він, незнайомець зі сну? Зі сну чи з її життя?

Розділ 44


Три дні перебування у Сумах пролетіли, як одна мить. Людмила благала подругу ще пожити у неї, але Настя відмовилася. Українські війська підійшли впритул до Сєвєродонецька і закріпилися за Кремінним, поблизу Рубіжного, яке злилося з її містом. Селище Стара Краснянка вже було звільнене від окупантів, а за кілька кілометрів, у Новій Краснянці, ще стояли ополченці. Точилися бої, тож Настя побоялася, що не зможе повернутися в місто, коли армія наблизиться впритул і перекриють дороги в зоні бойових дій. Перед від’їздом поблизу вокзалу подруги зайшли у кафе випити на прощання кави.

— Ніби в іншому житті побувала, — сказала Настя. — Я так вдячна тобі.

— За що? — всміхнулася Людмила.

— За все. За те, що ти в мене є. За те, що я зробила ковток свободи і відчула її солодкий присмак, — відповіла Настя. — Напевно, я в твоїх очах виглядаю нещирою, бо іноді говорю пафосно, але повір мені — війна оголює почуття. Лише коли втрачаєш свободу, починаєш розуміти її справжню цінність. Утім, хай би скільки я говорила, намагалася пояснити, яке жахливе відчуття неволі, все одно важко зрозуміти, поки не відчуєш все на собі. Що таке втрата свободи? Це приниження, біль, обурення. Це жах від того, що ти не можеш нічого змінити, що не маєш влади над ситуацією, і від цього стаєш нервовим і дуже вразливим. Напевно, ти дивилася на мене як на людину несповна розуму, коли я зупинялася перед кожним прапором України і не могла відвести очей. Це неможливо пояснити словами, лише можна уявити, якщо сам не пережив втрату.

— Ти стільки пережила, — тихо промовила Людмила, — я навіть не можу уявити, що відчувала б я, як поводилася б на твоєму місці.

— Уяви, що в тебе відібрали все, що ти любила, що було дороге твоєму серцю.

— Навіть уявити важко.

— У тридцятих роках, під час Голодомору, у вимерлих селах вивішували чорний прапор, який вказував, що там уже нема життя. На моїй землі, у моєму місті вивісили свої прапори чужинці як сигнал, що життя для мене, для українців скінчилося, бо буде нова влада, нова країна. Їхні прапори — як смерть для нашої нації. Але я впевнена, що ми виживемо, переможемо і знову Україна стане вільною і єдиною.

Настя за звичкою замовкла, бо офіціант приніс їм каву. Вона дочекалася, поки вони залишаться наодинці.

— І знову я говорю пафосно і плутано, — всміхнулася Настя, — але я й справді відчула свободу, і це додало мені життєвих сил. Навіть не знаю, що зараз можна зробити для наближення перемоги… На передову мене точно не візьмуть.

— Ти вже робиш — доносиш ту правду зі сходу, про яку ми не знаємо.

— Цього замало. Хочу спробувати робити дописи на Фейсбуці та «Однокласниках».

— Але ж за соцмережами слідкують, — стривожилася Людмила, — краще поки що утриматися, бо дуже небезпечно.

— Знаю, — Настя ствердно кивнула, — але хтось повинен цим займатися. Потрібно вести роз’яснювальну роботу для ватників.

— Ватники не читають статті на Фейсбуці.

— Проте їх повно в «Однокласниках».

— Не раджу тобі наражатися на небезпеку. Правду можна писати хіба що в приватному листуванні…

— Ось! Саме так! У мене на сторінці великий список друзів і з Росії, і з інших частин України, які зомбовані російськими ЗМІ. Дякую за підказку!

…Душевний настрій Насті вивітрився, коли вона зійшла з потяга на вокзалі в Луганську. Та ж сама картинка: переповнений пасажирами перон, багато біженців, вибухи за містом. Дорогою до рідного міста ті ж самі блокпости та перевірки. Було відчуття повернення з блаженного раю в пекло, де стріляють, розриваються снаряди і ти ніколи не знаєш, з якого боку чатує на тебе небезпека. Сумно.

Настя вийшла на автовокзалі Сєвєродонецька й перейшла дорогу, прямуючи до зупинки маршруток. Людмила все-таки зробила перший крок до примирення з матір’ю — передала їй великий пакет із харчами, тож Настя вирішила відразу відвезти передачку Валентині Петрівні, поки продукти не зіпсувалися. Напевно, подіяли слова Насті про те, що краще мати матір з іншими переконаннями, ніж зовсім її втратити. Матерів не вибирають, й іншої ніколи не буде, тож потрібно сприймати їх такими, якими вони є. Знову згадалася мама і защеміло болем у грудях. Де вона? Як вона? Чи не хворіє? Чому не повертається додому? Що чи хто їй заважає? Ці питання постійно ятрили мозок і не давали спокою. Швидше б вона повернулася! Хай навіть недужа — вилікую, відігрію своїм теплом. Мамо, мамо! Як можна було так нерозумно вчинити?..

У селі від зупинки до будинку матері — сотня метрів. Ідучи вулицею, Настя помітила, як у двір сусідки тітки Дусі та дядька Івана заходять люди. Підійшла ближче і побачила, що хвіртка відчинена навстіж, по двору снують люди, а жінки запнуті чорними хустками. «Стьопа! — Настю пронизала болем страшна здогадка. — Він воює в зоні АТО. Невже?..»

Настя зайшла у двір і побачила вінок із траурною стрічкою. З хати вийшла Валентина Петрівна з почервонілим носом та підпухлими очима. Жінка підійшла до Насті.

— Івана вбито, — повідомила сусідка. — Ходімо до мене, все розповім.

Як виявилося, зранку дядько Іван примостив на багажник велосипеда ящик з інструментом і поїхав у Сєвєродонецьк допомогти знайомому полагодити водопровід. Коли повертався назад, то проїхав велосипедом повз бойовиків на блокпосту. Ті наказали чоловікові, щоб він зупинився для перевірки, але дядько Іван уже минув блокпост і не міг бачити, що вони махають йому руками.

— Наші люди з маршрутки бачили, що ополченці спочатку дали чергу з автомата в повітря, — розповідала Валентина Петрівна шморгаючи носом, — але ж він зовсім глухий. Як він міг почути постріли? А ті вирішили, що він тікає й поцілили в нього. Кажуть, що куля одразу прошила серце, тож бідолаха не мучився, — зітхнула жінка. — Напевно, Іван не встиг зрозуміти, що з ним трапилося, помер одразу. Земля йому пухом! — сусідка перехрестилася і витерла хустинкою очі.

— Перша кров мирного жителя, — промовила Настя. — Почалося.

— Що?

— Кажу, що шкода дядька Івана, гарною людиною був. А як там тітка Дуся?

— Не питай! — замахала руками Валентина Петрівна. — Іванові вже все одно, бо заснув вічним сном, а Дуся вовком виє. Воно й зрозуміло, людині ще б жити та й жити… І чоловік був гарний, прожили всі роки, як два голубки, у любові та злагоді.

— А як же Стьопа?

— Не можна йому зараз сюди потикатися, — сусідка тяжко зітхнула. — Дуся вирішила не сповіщати його. Сказала, що зателефонує синові після похорону. Не по-християнськи воно якось, але що поробиш? Війна.

— Війна, яку самі накликали.

— Я її не кликала.

— На референдум ходили?

— Так! Але я голосувала за приєднання до Росії, бо там і життя краще, і пенсії не такі мізерні, як у нас.

— То їхали б у Росію! Хто вас тут тримав? А тепер маєте в Україні і Росію, і Чечню, і війну — все, що хотіли, — Настя себе вже не стримувала. — І не кажіть мені, що не ви війну накликали! Не жилося спокійно? Тепер усі будемо розхльобувати те, що ви заварили. За що дядька Івана вбили? За те, що він не чув наказу п’яної зграї бандюків з автоматами? Війна завжди забирає кращих, і це лише перша кров! Не по-християнськи, кажете? А вбивць закликати на свою землю — це по-якому? Рідний син не може провести свого батька в останню путь. Дожилися! Домітингувалися, дореферендувалися!

— Ти… Ти чого так розійшлася? — жінка часто закліпала очима. — Хіба ж я винна, що стріляють? Дала б нам Україна змогу спокійно приєднатися до Росії, як Криму, не пішла б Нацгвардія на наш Донбас війною, все було б інакше.

— Усе! Розмову закінчено! — сказала Настя нервово. — Бачу, що це марно, ви так нічого і не зрозуміли.

— Куди ж нам, неосвіченим? Ми вищої освіти не маємо.

— Бога в душі ви не маєте, а не освіти! Ось, візьміть, Людмила вам передала, — Настя подала пакет. — Я в неї гостювала, щойно повернулася із Сум.

— Не треба мені від неї нічого, — Валентина Петрівна схрестила на грудях руки і відвернулася.

— Ви вже наробили помилок, — спокійно сказала Настя, — не робіть їх ще більше. У вас одна-єдина донька, тож нема сенсу від неї відвертатися.

— Проживу і без її подачок.

— По-перше, то не подачка. Матерям допомагають і щось дарують. По-друге, маю нахабство нагадати, що старість приходить до кожного з нас, хочемо ми того чи ні. Настане час, коли ви зрозумієте, що вже не зможете обійтися без допомоги доньки. То добре подумайте, чи варто кусати руку, яка простягнута вам для допомоги.

Настя швидко вийшла з хати, пішла в будинок мами. Потрібно провідати тітку Дусю, підтримати її, можливо, чимось пособити. Вона зателефонувала Геннадію і сповістила новину.

— Я зараз приїду і допоможу, чим зможу, — одразу сказав син.

— Приїзди на мікрику, — попросила Настя, — заодно прихопи всіх наших, бо город заріс бур’янами, потрібно негайно прополоти.

Настя відкрила шафу з материним одягом. На поличках, як завжди, все акуратно складено. Вона перебрала хустинки, знайшла чорну, покрила нею голову, сіла за стіл. Навпроти неї на стіні прикріплений скотчем великий плакат з календарем на 2014 рік. Мама купила його, бо там був зображений гарний породистий кінь. Усе життя вона мріяла піти на пенсію і завести коня.

— Не для роботи, — казала вона, — а для душі, щоб був вірним моїм другом.

Настя завжди хотіла завести собаку, інші мріють про котиків, папуг, хом’ячків чи інших тваринок, а мама марила конем, не робочою кінською силою, а гарною породистою істотою, подібною на вітер у степах.

— Що ж ти, конику, у свій рік нам приніс? — Настя з сумом ще раз подивилася на зображення коня. — Чи хтось міг знати на початку року, що не ти прискачеш на Донбас, не розгуляєшся вільно на просторах, обганяючи вітер? Зараз залізні коні ранять донбаські степи своїми гусеницями, рвуть груди землі снаряди…

Розділ 45


Геннадій їхав додому по проспекту Гвардійському. Добре, що мама повернулася, буде з ким поговорити. Іванна взагалі не хоче спілкуватися, бабця то «відвези на дачу», то «забери з дачі», батько ніби води в рота набрав — ходить з перекошеним від невдоволення обличчям і мовчить. Зазвичай Геннадій мало звертав уваги на рекламу і бігборди, розміщені понад дорогою, бо пильнував за рухом машин. Але зараз можна розслабитися: їздять старенькі «жигулі», «москвичі» та інша дрібнота. Власники швидких іномарок поховали свої автівки в надійні місця, тож нема кому гасати проспектом на шаленій швидкості і тепер можна поганяти поглядом по плакатах. Останнім часом їх ніхто не оновлював. Власники позачиняли дрібні крамнички, не бажаючи платити новій владі, а асортимент супермаркетів значно збіднів.

І все-таки один із бігбордів змусив Геннадія зменшити швидкість, щоб прочитати написане. На ньому сповіщалося про запис у загони ополченців, щоб стати на захист своєї землі. Від кого її потрібно захищати і чому — не вказувалося, а ось адреса і номери телефонів — будь ласка! Чи знайдуться охочі піти в ополчення? Напевно, так. Хтось піде стояти на блокпости за оплату, бо немає роботи і грошей, а хтось вірить у міфічну загрозу «київської хунти» та злих бандерівців. Інтелектуальний, культурний і спортивний Сєвєродонецьк давно залишився в минулому. Колись тут було шістнадцять науково-дослідних інститутів і найвищий у країні відсоток спортивних секцій на душу населення. Як нагадування про ті часи — будівля БК СЗС[11] — колись велична, прикрашена радянською символікою, зараз руйнується, розсипається на очах, як розвалюється і колишня слава міста.

Чи не вперше про «заслуги» непримітного і тихого Сєвєродонецька країна дізналася 2004 року, коли в «Льодовому палаці» відбувся перший з’їзд сепаратистів. Ніхто з учасників з’їзду не був покараний, проте місто прославилося як столиця сепаратизму. Дурна слава розлітається швидко, тепер знову ці заклики на бігбордах.

Як і БК СЗС, місто потребує соціального ремонту. Люди тікають з міста, не бачачи перспективи, не вірячи в майбутнє, залишаються ті, хто вважає Україну суцільним непорозумінням і сподівається, що великий Путін все владнає. Ось такий прошарок населення — продовження першого з’їзду сепаратистів — найстрашніший. Повністю зомбований комуністами, Партією регіонів та російськими каналами, він живе у своєму світі, який йому вміло нав’язали, і не розуміє, наскільки він є нереальним. Без сумніву, загарбники поповнять свої лави такими людьми.

Наочний приклад — сестра Іванна. Як із нею говорити, переконувати, що вона помиляється, коли в її свідомості вже проросло зерно, посіяне ворогами? Боляче дивитися на матір, яка переживає за доньку, що пішла з дому. Потрібно буде ще раз спробувати знайти до неї підхід хоча б заради мами.

Геннадій заїхав у двір, залишив машину біля під’їзду — звідси її не видно з проїжджої частини, так безпечніше. Незабаром доведеться ховати, бо стає небезпечно їздити на власній автівці, тим більше мікроавтобусі, який будь-якої миті можуть конфіскувати на потреби молодої армії ополчення. Тоді зникне можливість заробити якусь копійку, хоча останнім часом замовлень і так мало, хіба що телефонують біженці, які переважно виїжджають до Росії. Їдуть цілими родинами до родичів чи знайомих на якийсь час, беруть з собою лише необхідні речі на короткий термін, але є одне «але»: усі вони хочуть їхати по території ЛНР, де відкриті кордони. Але Геннадій не наважується брати такі замовлення, побоюючись обстрілів на кордоні та перевірок на блокпостах сепаратистів і терористів.

На кухні чути розмови — це добрий знак у родині. Геннадій з коридору покликав матір.

— Синку! — Настя засвітилася радістю, обняла сина, поцілувала в щоку. — Не голився, колючий який!

— Як доїхала, мамо? — поцікавився він одразу.

— Та що я? — стенула плечима. — Подихала повітрям свободи і повернулася в пекло. Розказуй, що в нас новенького.

— Давайте поїмо, — озвалася з кухні свекруха, — ще буде час набалакатися.

Усі були за столом, окрім Іванни. Її місце осиротіло. Настя зітхнула, згадавши про доньку. Як вона там? Чи не голодна? Чи сумує за родиною? Поки їли, Настя коротко розповіла про гостини в подруги.

— Ніби в іншій країні побувала, — закінчила свою розповідь.

— А вона і є інша країна, — сказала свекруха, набивши рот салатом з молодої капусти. Похрумала, як кролик, і додала: — Тут уже нова країна, нові закони, потрібно до них звикати.

— Записуватися до лав Армії Південного Сходу? — зіронізував Геннадій і розповів про побачені бігборди.

— Люди кажуть, що будуть забирати хлопців в армію, — зауважив Валерій.

— У яку саме? — спитала Настя.

— І в ополчення, і в українську, — уточнив чоловік. — Кого зі знайомих зустрічаю, всі синів кудись відправляють, щоб не забрали.

— Ой, леле! — сплеснула руками свекруха. — Що ж нам робити?

— Не панікувати, — сказав спокійно Валерій. — Моя думка така: Генику потрібно негайно кудись виїхати і сховатися від призову.

— Правильно! — підхопила його мати. — Потрібно тікати в Росію. Там спокійно, а біженців сила-силенна!

— А ви мене спитали? — Геннадій поклав виделку, витер губи серветкою, потім довго її жмакав у руці. — В ополчення не піду добровільно, а силою мене ніхто не забере. Щодо української армії. Якщо отримаю повістку — критися і ховатися під маминою спідницею не буду.

— Ну й дурень! — промовив Валерій невдоволено. — Коли вже ти зрозумієш, що йде не АТО, а війна олігархів, які щось між собою не поділили, а тепер розв’язали війну.

— Ти хочеш сказати, що війна кимось спланована? — втрутилася Настя.

— І війна, і Євромайдан — усе спланували американці, — жваво почала бабця, — то Обама все розписав, а страждають люди та такі довірливі діти, як наш Геник.

— Ой, бабусю! — хлопець подивився на бабцю. — Не починай знову плести нісенітниці, вже нудить від них. Моє останнє слово: я нікуди звідси не поїду, принаймні зараз.

— Краще розкажіть, що ще тут відбулося, — попросила Настя, намагаючись попередити сварку, яка назрівала.

— Мости підривають один за одним, — пояснив Валерій. — Зруйновано залізничний міст через Сіверський Донець між Сєвєродонецьком і Рубіжним, десь на перегоні Насвітевичі — Рубіжне.

— Сильно пошкодили міст? — спитала Настя.

— Не дуже, але для відновлення потрібні місяці.

— Ось вам і «захисники», — сказала Настя. — Прийшли захищати, а самі зривають мости. Навіщо?

— Бо їм на все і на всіх начхати, — посміхнувся скептично хлопець, — аби лише гроші платили.

— Обстрілює Нацгвардія щодня, — додала свекруха. — Дорогу на Луганськ із артилерії обстріляли, і уявіть собі, жодного разу не попали куди треба. То по дачах на Воєводівці смалять. Там нема ополченців! То по кому вони цілять? По помідорах та огірках? Кажуть, що солдати Нацгвардії не хочуть стріляти по ополченцях, тож щодня стріляють куди очі дивляться, аби вистріляти набої.

— Ну ти, бабусю, й казкарка! Андерсен відпочиває! — посміхнувся Геннадій. — Ти хоч сама віриш у те, що кажеш?

— Не я кажу, — надулася бабця, — усі люди кажуть, вони ж не сліпі й не дурні.

— Які люди? Натан, синок вашої Петрівни? — обурено промовив юнак. — Так він підгодовує сепарів на блокпостах своїми смердючими лавашами. Той що завгодно вам наплете, бо лиже кадирівцям зади.

— То, може, правду тобі Никон розповість? — бабця не полізла за словом у кишеню, хитро примружила очі, подивилася на онука. — Він не підгодовує, але водичкою свіженькою справно ополченців напуває.

— Я не хочу про нього говорити, — Геннадій спохмурнів. — Турчинов заявив, що в промисловій зоні нашого міста авіація знищила таємний табір терористів, — він перевів розмову на іншу тему.

— Як тільки страшно було! — сплеснула руками свекруха. — Якби ти чула, як вибухали ракети, що випустив літак! Я побігла в бомбосховище, Петрівна ледь чапає, я тягла сумки і її саму за руку. Страху набралися — не приведи Боже!

— У нас є бомбосховища? — здивувалася Настя. — Як ви дізналися про них?

— Натан в Інтернеті вичитав і сказав, що у місті їх залишилося кілька, дізнався адресу найближчого, тож тепер знаю, куди бігти. Непогано було б, якби сповіщали про бомбардування, а то не знаєш, чи добіжиш до нього, чи ні. А ще Петрівна сказала, що можна сховатися у ванні.

— У ванні? — розсміявся Гена. — Залізти в холодну ванну і лежати там?

— Не смішно, — жінка стисла у дві тоненькі смужки губи. — Зрозумів, що я мала на увазі, і все одно потрібно покепкувати зі старої жінки.

— Не сердься, бабусю, — лагідно промовив онук. — Послухайте краще, що я вам ще розповім, — звернувся він до всіх. — Знаєте, яке зараз найуживаніше слово в Сєвєродонецьку?

— Зачистка! — в один голос промовили бабця та чоловік.

— Так, правильна відповідь! — на лиці хлопця промайнула задоволена усмішка. — Це слово не сходило з вуст третього червня, бо саме на чотирнадцяту годину цього дня нібито була намічена зачистка Сєвєродонецька. Мамо, ти багато втратила, не побачивши, що творилося в місті. Уже з дванадцятої години ринки збезлюдніли, не було ні продавців, ні покупців. Дітей позабирали з дитсадків, з роботи всіх відпустили по обіді, тож тролейбуси аж тріщали від такої маси людей — усі поспішали повернутися додому з роботи, їхали з дач, поверталися із сіл. Зачинилися магазини та офіси, а після другої години по обіді на вулицях не було жодного перехожого, до самого вечора гриміли вулицями лише порожні тролейбуси. І знаєте, чому виникла паніка? Ні? То бабуся вам розповість.

— А що там знати? — серйозно сказала жінка. — І так всі знають, що Нацгвардія повинна піти в наступ, розбомбити місто, вигнати наших захисників і вчинити самосуд над народом на руїнах міста. Будуть ходити по квартирах та будинках, перевіряти всіх, робити обшуки, а якщо щось знайдуть або ти їм не сподобаєшся — розстріл на місці за законами воєнного часу.

— Тепер усе зрозуміло, — Настя посміхнулася куточками вуст. — Невже ви, мамо, і справді вірите в те, що армія, яка буде звільняти місто від терористів та загарбників, відкриє вогонь по людях, яких прийшла звільнити? Де логіка? Чи думаєте, що українські війська будуть бомбардувати жилі квартали, як це робили росіяни в Чечні?

— Я не думаю! Я знаю! — визвірилася свекруха. — Лише ти одна вперто не хочеш нічого навколо себе помічати. Завжди виходить так, що все місто повне дурнів і тільки ти одна розумниця. Тікати треба звідси — ось що я вам скажу!

— Куди? — Настя зупинила погляд на свекрусі. — Ви не знаєте, як воно бути чужинцем в іншій країні. Гадаєте, ви там потрібні? Чекають на вас з відкритими обіймами?

— Мені гадати не треба, — пробубоніла невдоволено стара. — З Костиком розмовляла нещодавно. Каже, що в Нягані і матеріальну допомогу біженцям з України надають, і квартири в новобудовах виділяють.

— А твої казки, бабуньо, стають цікавішими! — вставив Геннадій.

Зателенькав телефон, і бабця дістала з кишені ситцевого квітчастого халата мобільник.

— Ось, — сказала вона, поглянувши на світне табло, — Лариса телефонує. Поговори з нею, — подала телефон Насті.

— Вітаю, Ларисо! — привіталася Настя. — Як ви там?

— Не питай! — зітхнула жінка. — Суцільний жах! Стільки біженців, що не передати!

— Справді багато бажаючих втекти в Росію? — спитала Настя.

— Ще б пак! Те, що вам показують по українському телебаченню, — суцільна брехня.

— У нас уже його немає.

— То на краще. Ми в Інтернет часом заглядаємо, тож бачимо всю брехню. Сьогодні Україна оголосила про закриття восьми контрольно-пропускних пунктів, — пояснила Лариса, — серед них і наш Червонопартизанський, але ж то неправда. КПП у нас під контролем луганських ополченців, поруч із ним — сотні наметів для біженців, а вони все прибувають і прибувають, як нескінченний потік. Страшно дивитися на тих діточок, які мучаться від спеки. А скільки легкових авто! Люди тікають до родичів у Росію, щоб перебути там страшні часи, але ж є такі, кому нема куди бігти, тож для них є табори на тому боці, там і прихистять, і одягом допоможуть, і нагодують, іще й грошима допомагають.

— Не будуть же вони в таборах вічно жити? — поцікавилася Настя.

— Роботу пропонують, житло, — пояснила Лариса, — хто хоче, може влаштуватися на новому місці. Звичайно, у Москві квартиру не дадуть, але отримати житло там, де не стріляють, також непогано. Ви довго ще думати будете? Я матері вже не раз пропонувала приїхати сюди, тоді разом будемо щось думати. Усе ще вагаєтесь?

— Я взагалі нікуди не збираюся їхати, — сказала розгублено Настя, — не вірю в легенди про щасливе життя на чужині. Куди їхати? Тут наше житло, робота, ми тут виросли і живемо.

— Ти так кажеш, бо не розумієш, що незабаром з вами може бути! — Лариса почала нервувати. — Прийдуть укропи — і від вашого житла залишиться хіба що фундамент. Вони ж нас ненавидять і будуть винищувати як тарганів! Не треба чекати, поки перекриють усі виходи! — так голосно говорила в слухавку, що Настя відвела телефон від вуха на певну відстань. — Домнете яйця, а потім що робитимете? Самі як хочете, а маму та дітей відпустіть, нехай хоча б вони врятуються.

Настя зрозуміла, що сперечатися марно. Треба з нею поговорити і пояснити, що армія країни не збирається винищувати людей, за яких щодня ризикує життям і проливає кров. Але це пізніше. А зараз Настя відповіла:

— Вони дорослі люди, нехай кожен вирішує свою долю сам. Передаю матері слухавку, — сказала наостанок Настя, і свекруха підтюпцем побігла до своєї кімнати й зачинила за собою двері.

— А ти подумай про Ларисину пропозицію, — зауважив Валерій, низько схилившись над тарілкою з їжею.

— Ти це мені? — спитала Настя.

— І тобі також, — підтвердив, не підводячи погляду.

— Я залишаюся тут, — твердо сказав Геннадій.

— Я також. Чому я повинна тікати у безвість зі свого міста? — промовила Настя.

— Свого міста? — хмикнув Валерій і поклав виделку на порожню тарілку. — Воно не твоє, і не моє, і ніколи не було нашим.

Чоловік підвівся, подякував і пішов до своєї кімнати. Насті здалося, що кожен з них відгородився стіною не лише в оселі, а й у житті. Ввечері вона лягла в ліжко поруч із чоловіком. За старою звичкою поклала руку на його тіло. Валерій здригнувся і відсунувся подалі. Дивно, вона давно не займалася коханням, але її не тягло до того, з ким кохалася не один рік. Природа нагадувала їй про те, що вона залишається жінкою, яка може, вміє і хоче кохати, і їй знову снилися ласкаві, як вранішні сонячні промені, чиїсь такі бажані руки. Вона відчувала дотик своїм тілом, але так і не побачила обличчя того, хто її торкався…


Розділ 46


Уранці Настя прокинулася з відчуттям, що взагалі не відпочивала. Потрібно було розходитися і чимось себе зайняти. Вона накинула халат і пішла вмиватися. Зубні щітки чоловіка та свекрухи ще мокрі, але вдома їх нема, тож можна припустити, що вони разом поїхали на дачу. Тим краще, можна спокійно сходити в магазин за продуктами і щось приготувати. Настя зазирнула в скриньку на кухонній поличці — вона поповнилася грішми. Видно, свекруха отримала пенсію і зробила свій внесок на харчування. Це добре, бо їм НПЗ ще нічого не нарахував на картку, а як щось і перерахують, то в банку навряд чи видадуть кошти. Зазирнувши в холодильник, Настя зробила висновок, що варто не полінуватися й сходити в «Сім’ю», купити курятини на котлети. Вона за звичкою попила каву, викурила цигарку на балконі й швидко вдяглася.

Настя переходила площу Перемоги, коли помітила телевізійників з камерами та мікрофонами поблизу натовпу жінок. Вона навмисне пішла повз них, щоб почути розмови.

— Жіночко, приєднуйтесь до нас! — звернулася до неї одна з молодиць. — Зараз будемо проводити акцію «Матері за мир». Потрапите на екрани телевізорів!

— Я не фотогенічна, — відказала Настя.

— Нічого страшного, — жінка схопила її за руку. — Хто, як не ми, матері, повинні відстояти мир заради майбутнього наших дітей?

— У мене зачіска погана, і взагалі я не мила голову, — Настя звільнила руку і ледь відкараскалася від неї.

— Усе зрозуміло? — пролунав голос оператора. — Розгортаємо плакати!

Настя відійшла від натовпу і присіла неподалік на лавку — можна покурити і подивитися дійство. Жінки вишикувалися перед камерами, поправили волосся, обсмикнули кофтинки та розгорнули великі аркуші паперу з написами «Ми за мир!», «Не стріляйте в наших дітей!», «Росія та Україна навіки разом!» Було помітно, що робилося все за заздалегідь розробленим сценарієм. Жінки говорили по черзі, іноді збивалися, згадували потрібні слова і знову їх повторювали.

На камеру лунали заклики «від імені всіх жінок-матерів» до миру з Росією, яка «завжди була нам сестрою», та прохання до Нацгвардії «покинути нашу територію і не стріляти в наших дітей».

«Добре, що я не погодилася, — подумала Настя, — а то довелося б тікати, зіпсувавши сценарій».

Вона розтоптала недопалок і пішла до супермаркету.

…Котлети з курятини ще не охололи, коли повернулися з дачі чоловік та свекруха.

— Так рано? — спитала Настя. — Думала, що ви там до вечора будете.

— Рано, рано! — невдоволено сказала свекруха. — Добре, що не пізно! Ти ніби не чула, як бахкає?

Лише тепер Настя помітила, що свекруху всю трусить, як листок на осині.

— Щось трапилося? — стривожено запитала Настя.

— Не бачиш, що їй зле? — грубо кинув Валерій. — Дай заспокійливе та напої чаєм. Мені теж накапай чогось.

Настя всадила жінку на стілець, відчинила вікно, подала ліки. У свекрухи дрібно тремтіли пальці, коли вона взяла склянку в руки, очі були червоні, ніби вона щойно плакала.

— Мамо, вам вже краще? — запитала Настя, напоївши жінку теплим чаєм з м’ятою.

— Ага! — кивнула. — Кляті «нацики»! Хай їм пусто буде! Як почали снарядами пуляти по дачах, аж земля гула!

— Звідки ви взяли, що то стріляла Нацгвардія?

— Чому ти нікому не віриш? — визвірився на неї чоловік. — Людина тобі розказує, а ти… — Махнув рукою і вийшов.

— Ще вранці зайшов до нас на дачу сусід, Петрович, — продовжила розповідь свекруха, — ти ж його добре знаєш, голова нашого дачного кооперативу. Він розповів, що снайпер постріляв рибалок, які ловили рибу на Боровій. Скажи мені, за що вбито тих людей? Чим вони завинили?

— Снайпер чий?

— Ти знову за рибу гроші! — обурилася жінка. — Нацгвардії, чий ще?

— Мамо, ось ви сердитеся на мене, але ж поблизу Борової блокпости не Нацгвардії, а ополченців.

— І я тобі про те! Хотіли поцілити в наших захисників, а попали в мирних рибалок!

Настя не стала заперечувати і доводити, що снайпер за п’ятнадцять кілометрів не дострелить, нехай буде її шмаркля довша, втім, не стрималася:

— Усіх попереджали, що не можна ходити на річку, небезпечно.

— На річку не можна, а на дачі, які підходять до річки, виходить, можна? Та я не про це. Погомоніли ми з Петровичем, пішов він до себе, а ми з Валеркою заходилися поливати городину. По обіді розклали багаття біля будиночка, поставили варити кашу, а воно як гахне! Я з переляку зі стільця мало не впала! Куди нам бігти? Побігли в будиночок, а воно десь неподалік знову рвонуло. Раз, вдруге, аж земля гуде. Я й молитву «Отче наш» з переляку не могла почитати. Кажу Валерці: «Біжімо до Петровича, у нього погріб є».

— Потрібно було з самого початку обстрілів піти до нього в укриття.

— Не перебивай, слухай далі! — наказала свекруха. — Побігли, а воно як рвоне на подвір’ї сусіда, аж у нашому будиночку вікна повилітали. Ми назад! Я вже і з життям, і з усіма вами простилася, а воно стихло, якось одразу — раз! — і тиша.

— Ну й слава Богу! — зітхнула Настя. — Вікна побиті, то пусте.

— Якби ж то одні вікна! — очі в жінки помокріли. — Валерка каже: піду подивлюся, що в сусіда. Я за ним! Кажу: «Якщо судилося померти, то згинемо разом». Навпроти в будинку також вікна повилітали, поруч дача, так там паркан рознесло, а посеред городу — вирва від вибуху. Заходимо на подвір’я Петровича, а там півбудинку розвалено, а він, бідненький… — свекруха заплакала. — Лежить весь у крові біля входу в погріб…

— Живий хоч?

— Дихав, коли ми підійшли, але нас не впізнав, напевно, больовий шок був, — жінка витерла хусточкою очі. — Ногу йому відірвало по коліно, то я ледь не зомліла з переляку, а Валерка молодець, не розгубився, якусь мотузку схопив і перетягнув ногу, щоб кров зупинити. Викликав «швидку», але поки ті доїхали… Помер Петрович у мене на очах.

— О, Господи!

— Люди помітили карету «швидкої допомоги», прибігли, кажуть, що і там, і там є поранені, тож усіх позбирали. Кому на місці допомогли, кого повезли з собою, а мені довелося самій телефонувати синові Петровича. Ось такі, Насте, невеселі у нас справи.

— Я вас більше не пущу на ту дачу, — сказала Настя, — хай вона горить синім полум’ям!

— А я й сама більше туди ні ногою, — сумно промовила жінка.

— Ось і добре. Проживемо без неї. З дачі зиску, як з козла молока. Є в селі город, нам вистачить врожаю з нього.

— Вам вистачить, — з відчуженим виразом обличчя промовила свекруха. — Мені вже нічого не потрібно.

— Що ви маєте на увазі?

— Їду я звідси. Назавжди.

— Куди?!

— Не зможу жити тут після всього, що побачила.

— Не треба приймати рішення зопалу, — сказала спокійно Настя. — Зараз ви схвильовані, стривожені, налякані. Усе минеться, ви заспокоїтесь, і все буде добре. Тут ваше житло, сусіди, близькі, врешті-решт, тут ваша родина. Як ми без вас? — всміхнулася Настя.

— І вам раджу не чекати, поки укропи зрівняють місто з землею, а збирати речі й тікати.

— Я і Геннадій нікуди не їдемо, ви знаєте про наше рішення.

— Поклич Валеру, — попросила жінка.

Прийшов чоловік, сів поруч з матір’ю, обняв її за плечі.

— Сину, ти не передумав? — спитала жінка Валерія.

— Поки що, мамо, я лишаюся тут, — відповів він. — Я не звільнений із роботи і не маю можливості звільнитися. Моя трудова книжка на роботі, у відділі кадрів, і я не можу її забрати. Я можу поїхати, а нас викличуть на роботу, мене не буде, тож звільнять за прогули. Як тоді я влаштуюся на роботу?

— Бідний мій сину, — зітхнула свекруха із таким стражденним виразом обличчя, ніби зараз збиралася померти. — Ні дихнути, ні перднути, життя нема, й не виїдеш. Подзвони Іванні, може, вона поїде зі мною?

— Мамо, я їй щойно телефонував.

— І що вона каже?

— На роботу влаштувалася, тож нікуди не поїде.

— На роботу? — в один голос запитали жінки.

— А ви вважаєте, що Іванна ледащо? — промовив незадоволеним голосом Валерій.

— Де вона працює? Ким? — спитала Настя.

— Сказала, що поки не може розповісти.

— То нехай зайде до мене, — попросила жінка, — хочу з нею проститися.

— Мамо, ви й справді кажете так, ніби зібралися от-от померти, — сказала їй Настя.

— Вона обіцяла зайти, коли буде час, — чоловік відвів погляд.

— Насте, мені потрібні гроші, — звернулася жінка до невістки.

— Забирайте. Щоправда, я трохи витратила сьогодні.

— Ти вважаєш, що мені вистачить тих копійок на все життя?

— Куди ви зібралися їхати?

— Поїду до доньки, а там видно буде.

— Там вистачить на дорогу.

— На дорогу?! — верескнула жінка. — Ти мені виділяєш копійки на білет в один кінець?!

— Мамо! Як можна?

— Усе життя складали гроші докупи всією родиною, а мені, виходить, даси лише на дорогу?

— Насте, у нас є спільні заощадження, — сказав Валерій, наголосивши на слові «спільні».

— Ви маєте на увазі ті гроші, які ми відкладали для купівлі житла Генику?

— Так! Долари! — мовила свекруха зухвало, відчувши підтримку сина.

— Але ж… Ми й так багато витратили на лікування, — сказала вкрай розгублена Настя. — Витратити їх легко, а от зібрати…

— Ти ні в що ставиш життя моєї матері! — закричав Валерій. — А якщо її вб’ють так само, як Петровича?!

— Моє життя нічого не варте, — схлипнула свекруха.

— Дай мамі грошей на життя! — наполягав Валерій.

— Ви хочете забрати гроші, які ми стільки років збирали? — ледь чутно спитала Настя.

— Не всі, — відповіла жінка. — Ми збирали втрьох, то й поділити потрібно на три частини. Мені чужого не треба, своє заберу.

— Але ж… Про окреме житло тепер забути?.. А як Іванна? Її також треба довчити. Взагалі-то, ми з чоловіком заробляли більше… — Настя розгублено щось говорила, не до кінця усвідомлюючи, що настав час змінити плани, а вона не готова до цього. Потрібно розпрощатися зі світлою мрією придбати синові житло, на яке накопичували роками, економлячи на всьому, але як наважитися своїми руками віддати мрію?

— Не мурчи собі під ніс, — наказав чоловік, — неси гроші, ділити будемо.

Настя повільно пішла до кімнати, дістала з шафи картонну коробку, де лежали новенькі «зелені», принесла, поставила перед жінкою.

— Діліть, — сказала тихо. — Тепер ти будеш спокійний за маму? — Звела на чоловіка великі очі, наповнені слізьми. — А за дітей совість не мучитиме?

Вона пильно подивилася на свекруху, потім спинила погляд на чоловікові — він не витримав її пронизливого погляду й опустив очі.

Розділ 47


Син і чоловік провели жінку до автовокзалу, посадили в автобус і повернулися додому. Настя попрощалася зі свекрухою вдома. Намагалася не тримати в собі зла, відпустити його разом із жінкою, з якою прожила під одним дахом не один рік. Бувало всяке, як і в кожній родині: і дріб’язкові сварки, про які швидко всі забували, і непорозуміння, які намагалися владнати всі гуртом. У них була родина, яка щоранку і щовечора збиралася на тісній шестиметровій кухні за одним столом, і всім вистачало місця, їжі і доброти. Усе було, але війна зруйнувала, одним розмахом пера перекреслила всі родинні цінності. Свекруха, яка разом з ними мріяла про купівлю хоча б найменшої, найдешевшої квартири для онука, без вагань забрала разом з грошима частину того житла. І хоч як Настя намагалася відволікати свої думки від цієї події, вони знову настирливо лізли в голову. Можливо, тому, що вона не змогла одразу позбутися обра`зи на жінку, яку називала матір’ю. Прощання вийшло сухим, обійми — слабкими, а усмішки — натягнутими. Настя не розуміла, чому потрібно тікати з міста, з нагрітого роками місця, у безвість, де також чути вибухи і постріли. Невже свекруха не зрозуміла, що місто незабаром звільнять і знову настане спокій? Чи приживеться вона на новому місці? Можливо, повернеться, коли тут настане спокій?

Валерій повернувся додому сам не свій. На питання дружини лише кинув, що дуже хвилюється за матір. Настя промовчала, але на язиці так і крутилося: «Тепер ти розумієш мої переживання за маму?» Від неї знову вже довгенько не було жодної звістки. Коли мама телефонувала, то хотілося дізнатися, де вона, щоб поїхати її забрати, а коли довго не було дзвінків, то ладна була лише почути її голос, принаймні так була впевненість, що мама жива.

— Хлопці, — Настя звернулася до своїх чоловіків, — може, частину речей матері зберемо та винесемо в гараж? Буде більше вільного місця для Іванни.

— Вона повертається додому? — поцікавився Геннадій.

— Спочатку давай звільнимо шафи, а потім дізнаємося в самої Іванни, — відповіла Настя.

Разом вони спакували зимовий одяг та взуття свекрухи в мішки, забрали картонні коробки з посудом та різними особистими речами і понесли в гараж. Шукаючи вільне місце, Настя помітила у віддаленому темному кутку кілька балончиків з фарбою, яких раніше там не було. Коли поверталися додому, вона запитала в сина, звідки взялася фарба.

— Балончики? — розгублено повторив син. — А! Фарба то не моя. Льончик має намір навчитися робити малюнки на машинах, аерографія називається. То він залишив її тут. Ти мені віриш?

— Чому ти так стривожився? — спитала Настя. — Розхвилювався так, що аж почервонів. Звичайно, вірю.

Проте незвична реакція сина на питання про фарбу її неабияк занепокоїла. Вона надто добре знала Геннадія, тому було зрозуміло, що він або збрехав, або невміло намагається приховати від неї правду. Потрібно буде ще раз сходити в гараж і добре все оглянути. Можливо, там є ще таке, чого вона не помітила, і це викликало таку стривоженість хлопця?

Валерій попросив Настю зібрати йому щось на обід, щоб узяти з собою на дачу. Настя вмовляла його не їхати зараз, але він сказав, що конче потрібно засклити вікна, бо все повитягають з будиночка. Валерій пішов з дому, а Геннадій отримав замовлення по місту — комусь знадобилося перевезти холодильник, тож він також пішов. Насті не хотілося залишатися вдома наодинці, тож вона трохи поговорила по телефону з Людмилою й Алісою і вирішила поїхати в село. Уже кілька днів поспіль пекло сонце, потрібно було полити городину. Вона зателефонувала доньці в надії, що та погодиться поїхати разом з нею і випаде гарна нагода поспілкуватися.

— Вітаю, мамо, — відповіла Іванна стримано.

— Чому ти не приїхала провести бабуню? — спитала її Настя.

— Я б з радістю, але не було вільної хвилинки, — пояснила Іванна, — стільки роботи, що ти навіть не уявляєш.

— Збираюся поїхати в село. Поїдеш зі мною?

— Ні.

— Чому, доню? Ми з тобою давно не бачилися, я скучила.

— Я також скучаю за вами всіма, але в мене справді мало вільного часу.

— Тоді хоча б поясни, де ти працюєш?

— Поки що не можу. Вибач.

— Не можу зрозуміти, чому ти криєшся.

— Так треба, мамо. Колись ти мене зрозумієш, але не зараз.

— Нехай так. Але чому не заходиш? Я так забуду, як ти виглядаєш, — пожартувала Настя, — зустріну на вулиці і не впізнаю свою донечку.

— Я на днях заскочу, — пообіцяла Іванна, — назбиралося багато речей, які треба прати. Можна буде скористатися машинкою?

— Чому ти питаєш? Це житло нашої родини, тож і твоє також. До речі, ми трохи «розвантажили» вашу кімнату, винесли чимало бабусиних речей у гараж, тож звільнилося тобі місце. Можеш повертатися і жити в кімнаті одна, — сказала Настя весело. — Вже нема кому хропти тобі на вухо.

— Дякую, мамо, але зараз я не можу повернутися, — помовчавши, відповіла на те дівчина. — Можливо, пізніше, але не зараз.

— Знову якась утаємниченість, — зітхнула Настя.

— Усьому свій час, — відповіла загадкою Іванна і попрощалася з матір’ю.

Материнське серце відчувало, що з донькою не все гаразд, попри те що голос Іванни був спокійним і врівноваженим. Що то за робота, про яку не можна говорити? Чи справді в неї нема вільного часу, чи то лише привід уникнути спілкування? Здогад про те, що Іванна стала повією, Настя відкинула одразу. Не того складу дівчина, щоб стати спокусницею для чоловіків. Вона не красуня, трохи повненька, звичайна собі дівчина, такі стають добрими дружинами і матерями, але юнаки їх не помічають, бо нема отієї «полунички», яка притягує погляди протилежної статі. «Усе-таки потрібно зустрітися з донькою, — вирішила Настя, — сходити до її подружки, щоб хоча б одним оком побачити, в яких умовах вона живе».

Настя зібрала все необхідне для поїздки в село і вже біля виходу згадала: потрібно прихопити ключі від гаража і ще раз обдивитися таємничий куток.

Вона ввімкнула світло, але видніше в гаражі не стало. Настя знайшла ліхтарик китайського виробництва. Тонкий пучок світла намацав у віддаленому кутку серед мотлоху балончики з фарбою. Настя взяла один у руки — він був повний. В інших також була фарба і більш нічого. Настя витягла ганчірки, щоб подивитися, чи не сховане щось у них, і відчула, що вони в чомусь липкому. На деяких ганчірках була ще свіжа фарба. Напевно, ними витирали забруднені руки. Балончики всі повні, то звідки взялася фарба на руках? Подальші пошуки не принесли нічого нового, залишивши Насті ще одну загадку, проте кольори фарби навели її на одну здогадку.

Розділ 48


Геннадій не терпів брехунів, а зараз сам себе ненавидів за брехню. Він міг зізнатися матері, звідки взялися і для чого стоять у гаражі балончики з фарбою, і вона зрозуміла б його, але не можна. Матері і так зараз нелегко, бо одразу стільки всього на неї звалилося. То зникла безвісти її сестра, потім — мати, то хвилювалася за нього, коли був на Майдані, Іванна коні мочить, а ще й бабця поїхала. Тепер і він сам додав їй клопоту. Що говорити, коли вона зрозуміє, що сказав їй неправду? Казав же Льончику, що рано або пізно хтось із домашніх помітить фарбу в гаражі, так ні, каже, що не здогадаються, навіщо їм балончики, і легко поведуться на легенду про його бажання займатися аерографією. Але матір не обдуриш — вона одразу відчуває фальш у всьому. І що тепер робити, коли правду сказати не можна?..

Виконавши замовлення, Геннадій отримав розрахунок з клієнта, тож одразу заїхав у супермаркет купити харчі. Заробіток зовсім невеликий, але й то гроші. Незабаром доведеться кидати якір — стало небезпечно їздити на «форді», бо ополченці вже немало машин відібрали у населення. Стоятиме подарунок дядька Вадима на стоянці до самого звільнення від «захисників».

Після закупки Геннадій зателефонував Івану і вони визначилися, де зустрінуться. Про зустріч його попросив Іван, але наполіг, щоб Геннадій прийшов сам. За кілька хвилин «форд» пригальмував біля колишнього кінотеатру «Сучасник». Іван уже чекав на нього. Друзі привіталися, і Геннадій запропонував піти випити кави, але друг відмовився, посилаючись на приватну розмову. Іван сів на переднє сидіння автівки, подав Геннадію аркуш паперу.

— Читай вголос, — сказав Іван, — зробив для тебе роздруківку з матеріалу в Інтернеті.

— У мене також є Інтернет, — усміхнувся Геннадій, беручи аркуш, — можна було скинути мені посилання, і я сам би почитав.

— Я хочу, щоб ти прочитав це саме зараз і вголос, — повторив хлопець.

Гена подивився на Івана. Було схоже, що йому не до жартів і розмова буде серйозна.

— Гаразд, — погодився і прочитав заголовок: — «Керівництву Луганської Народної Республіки стало відомо про плани переселення на південний схід жителів Західної України». Іване, що ти мені втулив? Не хочу я читати ці вигадані для недалеких людей жахачки!

— Будь ласка, — спокійно попросив Іван.

— «Відділ контррозвідки армії Луганської Народної Республіки отримав секретну інформацію із достовірного джерела в керівництві Яценюка, — читав Геннадій вголос, як його попросив Іван. — Український Кабмін при безпосередній участі американських спеціалістів підготував секретну програму, яка почне реалізовуватися вже в листопаді цього року». Невже ти віриш у все це?

— Читай далі, — попросив хлопець. — Ти ще не дізнався, про що йде мова, а вже намагаєшся все заперечити. Українські ЗМІ такі ж брехливі, як і російські, а цей матеріал взятий із сайту «Братья славяне». Там багато чого цікавого пишуть.

— Казки для таких, як ти, вони пишуть, — посміхнувся Гена і продовжив читання: — «Суть програми в тому, щоб організувати поетапне переселення 250 тисяч жителів Західної України, першочергово із сіл і невеликих селищ, на південний схід — у Донецьку, Луганську та Миколаївську області». Іване, це повна маячня! — обурено сказав Геннадій. — Ти хоча б бачив, як живуть люди на заході країни? Знаєш, які в них будинки? Там живуть краще, ніж ми тут.

— Ти читай далі, — сказав Іван у відповідь.

— «Програма передбачає передачу у власність переселенцям квартир, приватних будинків і земельних ділянок знищених і вигнаних із цих областей ополченців та членів їх родин. Передбачена фінансова підтримка в розмірі 25 тисяч гривень на переселену родину». Маячня! — вигукнув Гена і віддав папірець Івану. — Невже ти віриш у таке?

— Вірю! — впевнено сказав Іван. — І я не один такий. Прийди на ринок, де найбільше буває мешканців, і ти сам упевнишся, що дев’яносто відсотків вірять у це.

— Тоді я належу до десяти відсотків, які мають голову на плечах, а не гарбуз.

— Якщо ти хотів мене образити, то в тебе не вийшло, — спокійно мовив Іван. — Невже ти вважаєш, що дев’яносто відсотків помиляються, а десять — ні?

— Стосовно дев’яноста відсотків ти загнув.

— Можливо, але сімдесят — напевно.

— Якийсь масовий психоз! — нервово промовив Геннадій.

— А чи знаєш ти, що Яценюк з Порошенком уже давно продали наші області американцям?

— Це вже занадто! — Геннадій не втримався і розсміявся. — Навіщо американцям Донбас? Можеш пояснити?

— А то не знаєш? Для добування сланцевого газу.

— Божевільня відпочиває!

— І знаєш головну умову американців, які вже отримали гроші за наші області? — продовжив Іван, не звернувши уваги на репліку друга. — Вони вимагають звільнити місцевість. Ось чому все почалося зі Слов’янська. Саме там найбільше сланцевого газу. Зараз завдання АТО і Нацгвардії знищити населення. Повір, мені це відомо з достовірних джерел.

— Почекай. Ти щойно давав мені писульку, де написано, що в наші області будуть переселяти мешканців Західної України, а тепер доводиш, що населення Донбасу буде знищено.

— Так і є! Більшість людей винищить українська армія, сюди переселять западенців, бо американцям потрібна дешева робоча сила. Де їм там працювати, коли нема ніякої промисловості? Вони безробітні, вимушені їздити за кордон працювати за харчі, а приїдуть на наші землі — тут все готове: і житло безкоштовне, і робота є.

— Знаєш, що я тобі скажу на це? — Геннадій пильно подивився на хлопця, і легка посмішка промайнула на його обличчі. — Пиши краще фантастику — у тебе це непогано виходить.

— Я кажу правильні речі, — сказав Іван, — вони тобі не подобаються, але то правда, яку ти не хочеш бачити через власну впертість. У тебе не вистачає сили і мужності зробити вчинок справжнього чоловіка.

— Який саме?

— Покласти руку на серце і зізнатися, що ти помилявся. Думаю, що ні для кого не є секретом, що бандерівці — фашисти, вони різали всіх, хто розмовляв російською мовою, і на березах вішали. Спитай будь-яку бабусю, і вона тобі розповість, що ходили вони зі свастикою на плечах, а тепер знову захопили владу. І ти допоміг їм у цьому. Зараз вони в Києві, а завтра будуть тут. Ти можеш гарантувати, що незабаром на деревах не будуть гойдатися повішені мирні жителі Донбасу?

— Можу, але це довести тобі неможливо.

— Наші діди-прадіди воювали, щоб здобути для нас незалежність, позбавили нас бендер, а тепер вони знову при владі, — сказав Іван. — Добре, що знайшлися справжні чоловіки, які стали на захист землі, яку полили своєю кров’ю наші предки.

— Ти маєш на увазі так званих ополченців? — з іронією запитав Геннадій.

— А кого ж ще? Саме вони стоять на блокпостах, щоб не допустити на нашу землю фашистів.

— Іване, я не хочу далі слухати твою дурню. Усі наші з тобою розмови ні до чого хорошого не доводили, тож, поки ми не посварилися назавжди, йди своєю дорогою.

— Я й піду, — погодився Іван, — тому й викликав тебе на розмову. Я здогадуюсь, чим ти займаєшся з Льончиком. Не турбуйтесь, нікому не скажу, але я повинен тобі як другу сповістити про своє рішення. Тільки прошу тебе, не починай мене переконувати, схиляти на свій бік, — я визначився зі своїм вибором, і мене ніхто не зупинить, а ось ти помиляєшся. Коли ти це зрозумієш, то приєднаєшся до нас.

— До кого «до вас»?

— До ополченців, справжніх захисників землі своїх дідів.

— Не… зрозумів, — протягнув Геннадій.

— А що тут розуміти? Я записався в ополчення. Тепер я — боєць Армії Південного Сходу.

Слова Івана були сильніші за удар обухом по голові. Геннадій кілька хвилин дивився на Івана так, ніби перед ним був інопланетянин.

— Ущипни мене, бо я сплю, — врешті-решт промовив розгублено.

— Я взяв зброю в руки і буду стояти з нею до останнього, але фашистів сюди не допущу!

— Іване, ти робиш найбільшу помилку свого життя. Наша армія на підході, незабаром вона ввійде у наше місто, і тебе або вб’ють у бою, або до кінця своїх днів будеш сидіти за ґратами як зрадник Батьківщини. Ти цього хочеш? Про матір свою подумав?

— Вона знає.

— І як вона сприйняла твоє рішення?

— Правильно. Звичайно, як мати вона хвилюється за мене завжди, але поставилася з розумінням.

— Не можу повірити в почуте.

— Генику, такі, як я, увійдуть в історію як захисники своєї країни, — сказав Іван, — я зі своїми побратимами стану героєм, і мені не соромно буде дивитися своїм дітям в очі. А що ти своїм скажеш? Що привів до влади фашистів, які прийшли на нашу землю і не лишать тут каменя на камені?

— Своїм дітям я скажу, що пролив кров за їхню свободу і незалежність, — заперечив Гена. — А ще розповім, що в мене був друг дитинства, гарний друг, який став зрадником своєї Батьківщини. І взагалі, потрібно відкоригувати список друзів, — додав згодом.

Розділ 49


Насамперед Настя навідала тітку Дусю. Важко було впізнати в жінці колишню сусідку, в якої все горіло в руках, а очі завжди світилися радістю. Тітка Дуся швидко згасала, перетворюючись із жвавої, наповненої радістю життя жінки на сіру тінь із запалими сумними очима й опущеними плечима. Здавалося, що на жінку звалився тягар, який несила витримати, ще трохи — і вона зламається, зігнеться до землі під ваготою, як квітка на надломленому пагоні.

— Доброго дня, — привіталася Настя.

Жінка сиділа на лавці у дворі. Вона глипнула на Настю, щось на кшталт легкої посмішки майнуло на її обличчі і враз зникло.

— Рада тебе бачити, — промовила хрипко у відповідь.

— Як ви тепер самі? Справляєтесь по господарству? — спитала Настя, не знаючи, як розрадити вбиту горем жінку.

— Не зовсім, — стенула худенькими плечима. — Віриш, як не стало Івана, все з рук почало валитися. І кури дохнуть бозна-чого, і на огірках нема зав’язі — самі пустоцвіти, і помідори ніби завмерли і не ростуть. Усе не так, як було раніше.

— Але життя продовжується. Потрібно жити попри все, бо у вас є син. Йому зараз нелегко, але він повинен знати, що йому є заради кого воювати і буде до кого повернутися додому після перемоги.

— Знаю. Лише ця думка тішить, заради сина живу, дихаю, працюю. Настуньо, дитинко, якби ти знала, як важко жити без кохання! — жінка тяжко, на повні груди, зітхнула. — Скажеш: стара дурепа, яке кохання у її віці, але кохання не має віку, воно завжди юне. Ми жили одне одним, кохали так, ніби щойно одружилися, розуміли одне одного без слів. Іван не міг виразити словами все, що почуває до мене, бо був німий, але його погляд, очі, руки — все говорило за нього. Ніколи не вір красивим словам чоловіків, вір почуттям.

— Якби ж то можна було дізнатися, що в чоловіка на душі! Як розпізнати, де кохання, а де звичка жити поруч?

— Дуже легко, — сказала сусідка. — Якщо жінка відчуває себе щасливою щомиті, щодня, значить, вона кохана.

— А якщо ні?

— Тоді їй потрібно тікати від такого чоловіка якнайдалі, щоб зустріти справжнє кохання. Головне — встигнути зробити це вчасно, бо можна спізнитися. Життя, як виявляється, таке коротке!

— Ви добра й мудра жінка, — сказала Настя і обняла її за плечі.

— Не всі так вважають, — заперечила тітка Дуся, — я навіть не знала, що живу серед таких дурнів.

— Людей з ватою в голові всюди вдосталь.

— Багатьох з них я вважала порядними й розумними людьми, — поскаржилась жінка. — Навіть не знаю, що з ними трапилося. Звідки взялося стільки ненависті та злості?

— Може, війна зробила їх злими?

— Не знаю, що і хто, але мене сьогодні ледь не забили до смерті.

— Вас?! За що?!

— Я вивісила на своєму будинку український прапор. Не іншої держави, а свій, рідний, у своїй країні і на своїй землі. Скажи мені, чи я вчинила якийсь злочин? — тітка подивилася Насті в очі.

— Звичайно, ні. Ви живете на неокупованій, на вільній землі. Правда, з одного боку блокпости так званих «захисників», з іншого — української армії, але ж поки тут наша земля, і ви маєте повне право вивісити синьо-жовтий прапор.

— Я теж так думала, — задумливо і сумно промовила жінка.

— Це у нас, у Сєвєродонецьку, ходять чутки, що ополченці за доносами «добреньких» сусідів ходять з обшуками по квартирах патріотів і, якщо знаходять прапор України, за законами воєнного часу, заарештовують і навіть розстрілюють. Але ж ми живемо на окупованій території, а ви — на вільній. Щасливі!

— Щастя б’є через край, — сусідка сумно посміхнулася. — Я також думала, що живу серед нормальних людей, але виявилося, що розтривожила бджолиний рій. Тільки-но вивісила прапор, як одразу збіглася до мого двору вся вулиця.

— Подивитися?

— Якби ж то! — зітхнула жінка і після паузи продовжила: — Мої сусіди, які жили поруч стільки років, з якими ми разом зустрічали породіль з немовлятами й проводжали в останню путь померлих, озвіріли. Вони несамовито кричали і вимагали негайно зняти стяг.

— Але чому?!

— Злякалися того, що прийдуть сюди ополченці і всіх разом перестріляють, — пояснила жінка. — Ти б бачила, як мене штурляли кулаками в плечі, шарпали за одяг, волосся, намагалися вчепитися в шию і задушити, як погань. Я опиралася, пояснювала, що розстріляють мене, а не їх, — усе марно. Налетіли на прапор, як звірі на здобич, розірвали його на шматки, а потім ще й підпалили. Бачиш, що від нього залишилося? Купка попелу.

Тітка Дуся вказала на темну пляму посеред двору. Настя оторопіла. Що сталося з людьми? Що їх спонукало — страх чи ненависть до прапора? Невже страх за життя так затуманив розум, що вони ладні були лінчувати сусідку, таку до них привітну? Тітка Дуся завжди приходила першою, щоб простягти руку допомоги, а тепер сусіди ладні вчепитися зубами в ту саму руку і відгризти її, аби лише врятувати своє життя. А покійний дядько Іван, майстер на всі руки, на кожному подвір’ї щось зробив чи полагодив.

— Пригрозили спалити мене разом з хатою, якщо ще раз повішу, — промовила тихо жінка. — Чому вони такі стали? Який демон у них вселився? Я нікому жодного лихого слова за весь вік не сказала, — розмірковувала жінка. — Ніну вашу змалечку гляділа, коли Богдана кудись йшла, любила її, як свою доньку, плакала разом із її матір’ю, коли вона пропала безвісти. За що вона так зі мною? Ось, кофтинку розірвала на мені, — жінка показала пошматований рукав.

Згадка про сестру Ніну, якої давно тут нема, насторожила Настю. Вона схвильовано подивилася на сусідку: чи сповна вона розуму, чи марить. У зморшках повік сусідки загубилася сльоза, нервово зригнулися губи, але жінка опанувала себе і продовжила:

— Коли її побачила, зраділа як рідній.

— Кого побачили? — обережно спитала Настя і про всяк випадок озирнулася — чомусь стало моторошно.

— Твою сестру.

— Ніну?! Де ви її бачили?

— Вдома. Вона повернулася.

Останні слова сусідки ошелешили Настю. Вона не прощаючись побігла до батьківського подвір’я. У голові шалено шуміло, а серце розривало груди. Невже це правда? Якщо Ніна насправді повернулася додому, то й мама повинна бути тут. Кілька десятків метрів здалися їй найдовшою відстанню, яку вона колись долала, широко розчинила хвіртку, і перше, що впало в очі, була мамина хустка на голові жінки.

— Мамо! — скрикнула Настя тонким, не своїм голосом.

Жінка різко повернулася до неї. То була Ніна!

— Ніно… ти жива? — мимоволі вирвалося в Насті, і вона відчула, як земля захиталася під її ногами і перед очима попливли темні плями.

— Настя! — Ніна кинулася до сестри, попала в рідні обійми.

Так і стояли посеред двору сестри, притиснувши одна одну до себе і давши волю сльозам.

— Моя крихітка, ти повернулася, — прошепотіла Настя, розціловуючи змокріле обличчя сестри. — Мама як? Де вона?

— Не знаю.

— Ти не… Ти сама повернулася? — у Насті знову захитався світ навколо. — Без мами?

— Я все знаю, — сказала Ніна, витираючи долонею сльози сестри, — мені розповіла Валентина Петрівна.

— Ти не бачила маму? Не зустрічалася з нею? — все ще не втрачаючи надії, спитала Настя.

— Ні, моя люба сестричко, ні.

Радість одразу змінилася болем.

— Ходімо до хати, — запропонувала Ніна. — Чому ми стоїмо серед двору, як дві копиці?

Вир почуттів, які охопили Настю, вмить її знесилив, і вона на ватяних ногах, похитуючись, поплелася за сестрою.

— Попий водички, — Ніна подала Насті склянку, — бо ти бліда, як крейда.

Настя слухняно зробила кілька ковтків прохолодної води.

— Чому ти одразу не зателефонувала мені? — спитала Настя, коли світ перестав хитатися і все навколо набуло знайомих обрисів.

— Ще й години не минуло, як я повернулася, — сказала Ніна. — Я не знаю напам’ять жодного номера телефону, тож збігала до Петрівни, переписала номери, встигла зателефонувати сину, і все.

Настя згадала розповідь тітки Дусі, але промовчала: навіщо одразу псувати радість зустрічі? Стільки років і надії, і її втрати, і думки про смерть сестри — все було, чого гріха таїти. Тепер вона тут, зовсім поруч, її можна бачити, обійняти, притиснути до себе, розцілувати і розпитати про все-все!

— Сядь поруч, — попросила сестру.

Вони сиділи на маминому диванчику, міцно притиснувшись одна до одної. Як було приємно Насті відчувати тепло тіла сестри, яку вона втратила, а потім зустріла. Яке щастя, коли повертаються надії!

— Де ти була стільки часу? — спитала Настя, погладжуючи волосся сестри.

— Одразу й не розкажеш, — зітхнула Ніна.

— Розкажи мені коротко, а подробиці потім, у нас багато часу попереду, — попросила Настя.

— Коротко розповісти за всі роки? Добре, — Ніна поклала сестрі голову на плече. — Спочатку, як ти вже знаєш, все у мене було добре. Потім отримала розрахунок за два місяці, накупила всім вам подарунків дві величезні валізи, приїхала на вокзал, пішла за квитками, повернулася, а валіз нема.

— Грець з ними, з тими валізами! — Настя міцніше притисла сестру до себе.

— Звичайно, мені було дуже шкода втрачених речей, — розповідала сестра, — але біда була в тому, що там були мої документи і всі гроші.

— Ти залишила у валізах паспорт і гроші? Як можна?!

— З собою прихопила сумочку, в якій були гроші на квиток і на дрібні покупки, а основні кошти були там. Гадаєш, я покинула валізи десь далеко? Вони були майже поруч зі мною, але в черзі було багато людей. Перед покупкою квитків я ще раз поглянула — валізи були на місці, а коли з квитками повернулася…

— Зверталася до міліції? На вокзалах повинні бути камери спостереження, тож можна побачити грабіжника, — схвильовано сказала Настя.

— Якби ти знала, що я пережила в перші хвилини! Дурна, я тоді ще не знала, що то був лише початок моїх бід, — розповідала Ніна. — Звичайно, я звернулася до чергового міліціонера, написала заяву — все як годиться. Але хто ми там? Заробітчани, гастарбайтери, дешева робоча сила, і все. Ні паспорта, ні посвідчення особи, ні реєстрації — не лишилося жодного папірця. Кому я там потрібна?

— У тебе на руках були квитки. Чому ти не повернулася додому?

— На митниці без паспорта мене б затримали і в кращому випадку повернули назад, — пояснила Ніна. — Першою моєю помилкою стало те, що я одразу не зателефонувала вам.

— Чому ти не подзвонила?

— Соромно було зізнатися, що я така ґава. А ще не хотіла зайвий раз хвилювати маму, я їй і так клопоту завдала в житті не мало. Думала, що все владнаю і тоді подзвоню.

— Ми так хвилювалися! Краще б ти подзвонила, нам було б легше, або хоча б збрехала, що у тебе все добре.

— Я це зрозуміла, але пізніше, коли вже не в змозі була виправити свою помилку.

— Що було потім? — обережно спитала Настя.

— Потім, сестричко, я зробила другу помилку — повірила менту. Той міліціонер на вокзалі здався мені таким чуйним та добрим, що я повірила йому. Він запевнив мене, що у нього є друг і колега, який допоможе зробити новий паспорт. «Добрий» дядя міліціонер сказав, що новий паспорт для нього не є проблемою, а поки будуть готуватися документи, я замість оплати повинна зробити ремонт у його будинку. Я одразу погодилася, бо іншого вибору не було, тим більше мені виділили кімнату для безкоштовного проживання. Уявляєш, як я пахала там з ранку до ночі?

— Можу лише уявляти. Ти завжди була працьовитою, як бджілка, — усміхнулася Настя.

— Він обіцяв зробити паспорт за місяць, але я не встигала привести до ладу дві великі кімнати у визначений строк. Мент сказав, що документи вже готові, але я повинна виконати свою роботу. Вже тоді у мене закрався сумнів, бо моє прохання не віддавати паспорт мені, а лише показати, він виконати відмовився. Мені нічого не залишалося, як плекати надію і працювати. А одного разу, коли господаря не було вдома, навідався його друг, чеченець за національністю.

Ніна замовкла, і Настя її не підганяла, вона розуміла, що сестрі знову доводиться переживати те, про що хотілося б забути, як про жахливий сон.

— Він здався мені таким добрим та чуйним, — сказала Ніна, а Настя подумала, що от вона знову, та сама сліпа довіра до незнайомця. — Розговорилися, я йому довірилася і все як на духу розповіла. Він мені тоді сказав, що ментам не можна довіряти, він знає його давно, спілкується з ним, тому є свідком того, що мент будинок збудував за рахунок безкоштовної рабсили.

— Тобто?

— Знаходив таких, як я, щось обіцяв, а потім кидав або на гроші, або змушував щось відпрацьовувати. Тоді чеченець запропонував свою допомогу, — сказала Ніна.

— І ти знову повірила?

— Так. Як сліпе ягня, покинула все і поїхала з ним.

— Він чеченець чи кадирівець?

— Ти також у курсі, що є різниця? — посміхнулася Ніна.

— О! Ми вже багато чого нового дізналися, — відповіла Настя, — але про нас потім, про себе розкажи.

— Звичайно, кадирівець. Привіз у якусь квартиру, нагодував, попили ми кави і я відключилася. Отямилася вже в напівпідвальному приміщенні серед таких самих, як я, невдах, — Ніна гірко посміхнулася. — Одразу зрозуміла, що мене обдурили втретє, і моя довіра коштувала вже не кількох місяців дармової праці, а трьох років ув’язнення.

— Ти попала до в’язниці? За що?

— Ні, я попала в рабство двадцять першого століття під Москвою.

— Рабство? У наш час? Мені здавалося, що воно є хіба на екранах телевізорів.

— Я стала тридцятою рабинею кадирівця і зрозуміла, що він змовився з ментом, бо саме на завершальному етапі робіт він виманив мене звідти, щоб я працювала на нього, — розповідала Ніна. — Спочатку був шок. Не хотілося ні їсти, ні пити, ні жити, але людина така собі тварюка, яка має здатність пристосовуватися заради виживання будь-де і за будь-яких обставин. Мені пощастило, бо дівчата були добрі, вони допомогли мені адаптуватися до нових умов і навчитися жити нормальним життям.

— Ти кажеш нормальним життям? Як можна звикнути до неволі?

— Моя сестричко, — Ніна притислася до Насті, — як виявилося, можна, і навіть швидше, ніж думала.

— Господи Боже! Як ти все винесла? — вирвалося в Насті із зітханням. — То було… Як би правильно сказати… сексуальне рабство?

— Я маю модельну зовнішність? — Ніна посміхнулася і подивилася на сестру. — Ні, сестричко, ми працювали за станками, точили різні цяцьки з металу, як ми здогадувалися, то були заготовки для виготовлення зброї. Нас навчили не ставити зайвих питань, а нам не цікаво було, що то і для чого воно.

Настя згадала про кадирівців, які роз’їжджали містом, і її пересмикнуло так, ніби в руках тримала щось гидке та слизьке.

— Тобі недобре? — запитала Ніна. — Зараз я зроблю каву. Я стала кавоманкою і не можу без неї. У нас там завжди було вдосталь кави…

Поки Ніна готувала напій і розповідала про «блага» підвального життя, Настя намагалася зрозуміти сестру. Ніна розказувала про свої митарства так спокійно, ніби була на заробітках і після тяжкої праці повернулася з повними кишенями грошей. Вона не була схвильованою при згадці життя у рабстві, ніби жила поруч з гарними подругами, які її підтримували у важку хвилину, і жодного нарікання на минуле, окрім зізнання у своїх помилках. Невже все так швидко відболіло? Чи так вміло може володіти своїми почуттями? Ніна завжди була емоційною та відкритою і не вміла приховувати ні біль, ні смуток, ні радість. Вона розповіла, що неприємно, але корисно для здоров’я було, коли охоронець заходив увечері до них, оглядав жінок, вказував на одну з них пальцем, казав: «Сєводня ти будєш моєй жєной!» — і забирав до себе на ніч. Принизливо, гидко, обурливо. Проте сестра розказувала про це з усмішкою, ніби й не було ніякої образи.

— Після перебування на роботі понад шість місяців, — сказала Ніна, зробивши маленький ковток кави, — нас вивозили раз на місяць у ліс. Уявляєш, які шашлики кадирівці вміють робити? Ні, ти навіть уявити собі не можеш! Завжди брали з собою молодого баранчика, там його різали, самі маринували і смажили шашлики.

І знову захоплення своїми рабовласниками, як телезірками.

— Чому ти не втекла звідти? — поцікавилася Настя. — Вас не тримали там у наручниках?

— Ні! Ти що?! — скинула вгору брови сестра. — Ми так класно там відпочивали! Дременути, кажеш? Можна було, але куди без документів? Паспорт — здавалося б, простий папірець, а без нього нікуди. Я знала, що рано чи пізно станеться випадок, який переверне все моє життя, і я повернуся додому.

Ніна розповіла, що така нагода випала їй після трьох років роботи, як вона називала своє рабство. Потрібно було зробити ремонт гостьового будиночка десь у Підмосков’ї одному багатому, як вона його назвала, Буратіно.

— Дядечко Буратіно, а точніше Андрійович, виявився великим любителем кросвордів, — розповідала Ніна, п’ючи вже другу чашку кави. — Ти ж знаєш, що я в розгадуванні кросвордів без перебільшення великий спец. Ми з ним швидко знайшли спільну мову, і Андрійович був здивований моїм інтелектуальним розвитком. Він вважав, що йому нема рівних у цій справі, а я йому ненав’язливо довела, що є. Слово за слово, і якось я йому розповіла про всі свої пригоди.

— І він тобі пообіцяв зробити новий паспорт, — продовжила Настя.

— Так і було.

— І ти ще раз повірила?

— Відверто кажучи, я вже не думала про те, — зізналася Ніна. — Мені не було чого втрачати, тож я відпустила думки і вирішила: стримає слово — добре, обдурить — плакати вже не буду. Знаєш, Настю, щось у ньому було таке, що притягує і не відпускає.

— Хочеш сказати, що ти закохалася? — посміхнулася Настя.

— Не знаю, але мене справді до нього тягнуло, хоча розуміла, що ми як два протилежні полюси. Хто я? Рабиня, у якої старий одяг і руки в мозолях. Хто він? Багатенький Буратіно, який може поманити пальцем будь-яку молоденьку красуню, і вона побіжить до нього підстрибом. Але сталося те, що сталося, — Ніна загадково посміхнулася і повела плечима.

— Ти спала з ним?

— Кілька разів було.

— Чому ти від нього нам не подзвонила?

— Я телефонувала кілька разів мамі, чула її голос і відключала телефон. Що я мала їй сказати? Що живу в підвалі три роки? Чи пережила б це вона?

— Що було далі?

— Потім він одного разу приніс мені новенький паспорт. Уявляєш, там навіть був штемпель з пропискою і випискою! Андрійович купив мені квиток, дав трохи грошей і сам відвіз мене на вокзал. Цього разу я тримала сумочку з документом двома руками! — засміялася Ніна. — Ось і все, якщо коротко. Тепер ти мені розкажи про маму, хоча Валентина Петрівна мені вже все доклала.

Настя розповіла про те, як мама сама, не порадившись, поїхала її шукати у Москву.

— До речі, — Настя згадала про сни матері, — ви жили в Москві чи деінде?

— Не можу напевно сказати, але гадаю, що десь на околиці міста. У нас не було вікон, а коли вивозили на прогулянки до лісу, то перед цим ми повинні були випити снодійне. Ми пили пігулки, засинали, а прокидалися вже у лісі. Поверталися назад таким же чином.

— Ніно, ти ніде не бачила статую хлопчика в капелюсі?

— Звідки ти знаєш? — Ніна від здивування округлила великі свої очі і поставила чашку на стіл. — Я справді бачила таку скульптуру на будівлі навпроти нашого помешкання.

— Ти щойно сказала, що там не було вікон.

— Але там, під самою стелею, була шпарина, в яку задував вітер. Одного разу подруги попросили мене залізти нагору і заліпити її алебастром. Я зазирнула в щілину і побачила будівлю навпроти, а на ній — статую хлопчика в капелюсі і поруч годинник. Чому ти про нього запитала?

Настя розповіла сестрі про нав’язливі сни зі статуєю хлопчика та здогадки матері.

— Бідна наша мама! — зітхнула Ніна. — Але не будемо думати про погане, то воно й не прийде до нашої оселі. Ми з тобою живучі, бо вдалися в маму. Я повернулася жива і здорова, хіба що гола, як липка, тож і мама повернеться.

— Дай Боже, щоб твої слова та Йому у вуха, — сумно промовила Настя.

— Ти мені позичиш трохи грошей, поки я не знайду підробіток? Ти ж знаєш, що я все вмію: і пофарбувати, і пошпаклювати, і штукатуркою займалася, і плитку кладу, тож без роботи не залишуся.

— Звичайно! Про що мова?

— Спасибі вам, що не забували мого Володьку, допомагали йому.

— Пусте. Він також член нашої родини. Коли він звільняється?

— Скоро! Сказав, що за тиждень-два вже буде вдома. Я так винна перед сином! Але я зроблю все, щоб спокутувати свою провину перед ним.

— Усе буде добре! — сказала Настя веселим голосом і всміхнулася. — З чого почнемо? Підемо готувати тобі поїсти чи поливати город, поки сонце не високо піднялося?

— Насте, моя люба сестричко, — Ніна подивилася сестрі прямо в очі. — Ти не ображайся, але я хочу побути наодинці. Мені потрібно звикнутися з думкою, що я вже вдома, що у мене починається нове старе життя. І взагалі, мені потрібно день-два просто відпочити. Ти їдь додому, я саму займуся городом. Добре?

— А як же гроші? У тебе нічого немає?

— Майже нічого, — Ніна вивернула порожні кишені і засміялася.

Настя виклала з гаманця все, що було, залишила собі гроші лише на проїзд додому. Ніна подякувала і ще раз попросила не ображатися.

— За кілька днів я прийду в норму й одразу приїду до тебе, — пообіцяла сестра. — Якщо можна, то дай мені в борг грошей на шпалери. Повернеться мама, звільниться мій син, а тут якось не дуже свіжо.

— Домовилися.

Ніна провела її до хвіртки, і Настя пішла на автобусну зупинку. Вона швидко минула будинок тітки Дусі. Було дуже незручно перед сусідкою, але сьогодні вона аж ніяк не могла говорити з сестрою на неприємну для Ніни тему. Вона зовні майже не змінилася, хіба що трохи схудла та осунулася, але разючі зміни відбулися з нею всередині. Воно й не дивно — три роки полону, ні, роботи, як називає Ніна.

«Здається, мені також потрібно кілька днів для реабілітації», — подумала Настя, підійшовши до автобусної зупинки.


Розділ 50


Уже давно темна ніч розсипала зорі, а Настя ніяк не могла заснути. Перед очима стояла сестра, яку вона не бачила понад три роки. Щоб краще зрозуміти людину, Настя завжди подумки ставила себе на її місце. Цього разу вона спробувала уявно пережити те, що випало на долю сестри. Тяжка, далеко не жіноча робота на будівництві в чужому краї. Ніну завжди вирізняло вміння організувати роботу, аби вчасно реалізувати поставлені перед робітниками задачі і при цьому зробити все якісно. Завдяки організаторським здібностям, вимогливості до себе та інших її завжди призначали бригадиром. І ось вона отримує гроші і має намір повернутися додому з подарунками і заробленим тяжкою працею. Її обікрали. Настя уявила весь той жах, який охопив сестру, коли вона залишилася в чужій країні без документів і копійки в кишені. Шок повинен був минути, і мав включитися здоровий розум. Звичайно, потрібно було зателефонувати не матері, а своїй сестрі, бо одна голова добре, а дві краще. Слід було не довірятися якомусь менту-аферисту, а звернутися в посольство України в Росії. Можна припустити, що помилилася, хотіла як краще, але чому знову повірила незнайомцю?

Добре, зробила ще одну помилку, нічого вже не зміниш. Чому вона не пробувала вирватися з неволі? Як можна розповідати про своє життя так, ніби в рабстві вона провела якихось три дні, а не три роки? Тут, в окупації, не така неволя, і то вона давить тягарем щодня, вслухаєшся у кожен вибух із надією, що звільнення вже не за горами. А три роки прожити в чотирьох стінах — це повинно було найбільше закарбуватися в її пам’ять, а не шашлики з молодого баранця. Напевно, Ніна дуже мужня жінка, бо Настя не витримала б такого тягаря. При зустрічі Ніна була відвертою із нею, то чому все-таки вона не пожалілася на те, як їй було тяжко? Напевно, не хотіла, щоб її жаліли. Попри все, залишається багато питань. Потрібно ще поговорити з сестрою при зустрічі, і тоді все стане на свої місця. Ніна повернулася, незабаром звільниться її син, лише доля мами залишається невідомою…

Настя нагодувала чоловіка, трохи й сама перекусила і за звичкою вийшла на балкон покурити. Вона поставила чашку з кавою на підвіконня і спостерігала за тим, що коїться на вулиці. Від раптової автоматної черги, яка пролунала десь неподалік, Настя здригнулася. На протилежному боці від площі Перемоги, на тролейбусній зупинці поблизу торговельного центру «Мир», вона помітила з десяток людей у камуфляжі зі зброєю. Вони про щось голосно сперечалися, не звертаючи уваги на чоловіка, який лежав неподалік і корчився від болю. Схоже, що то був один із них, бо біля нього на асфальті лежав покинутий автомат.

— Що там відбувається? — Валерій виглянув на балкон.

— Якісь розбірки поблизу «Миру», — відповіла Настя.

Чоловіки кинулися один до одного, галасували, штовхали один одного прикладами автоматів, а навколо них почали збиратися роззяви. Один із чоловіків зробив кілька пострілів у повітря, а потім направив зброю іншому в ногу і вистрілив у коліно. Чоловік у камуфляжі впав на землю, підібгав ноги і зарепетував від болю.

— Негайно йди в кімнату! — наказав Валерій дружині, а сам швидко зник за дверима.

Настя проігнорувала його слова і продовжила спостерігати за ополченцями. Схоже, ті з’ясовували відносини між собою, бо почалася бійка, яку вони супроводжували пострілами в повітря та стусанами кулаків і ударами прикладів. Звідки й взялися кілька легкових автівок з прапорами Новоросії на капотах. Машини нахабно перетнули розділові смуги на дорозі, а мікроавтобус, сигналячи, проїхав по зустрічній смузі.

— Ти зовсім здуріла? — Настя почула з кімнати невдоволений голос чоловіка. — Хочеш кулю спіймати? Йди негайно сюди!

— Зараз, — відповіла вона.

З автівок повискакували ополченці, можливо, їхні командири, і бійка зі стріляниною вщухла. За наказом одного з них ополченці потягли поранених до машин. Автівки зникли так швидко, як і з’явилися. Усі разом поїхали в бік лікарні.

«Незабаром в Інтернеті на якомусь із місцевих сайтів з’явиться повідомлення про цю подію, — подумала Настя, — потрібно буде почитати».

Час було поділитися новиною про повернення сестри, і Настя почала обдзвонювати знайомих. Іванна пообіцяла заскочити, коли тітка Ніна приїде в місто. З Людмилою пораділи разом, і подруга нагадала, що читачі газети вже зачекалися її дописів. Свекруха була заклопотана своїми справами, бо, як вона сказала, там стріляють ще більше, ніж тут, тому звістку про повернення Ніни сприйняла байдуже. Аліса сказала, що рада за подругу і їй конче потрібно зустрітися з Настею і поговорити про щось важливе.

— Приходь будь-коли, — мовила Настя, — лише не торкаймося політики.

— Після ринку одразу до тебе, — пообіцяла Аліса.

Настя довго вагалася, чи дзвонити Вадиму. Зазвичай вона звикла ділитися з ним усім, але звістка про повернення сестри додому роз’ятрить чоловікові незагойну рану, нагадавши про зниклого сина.

«А може, у нього відродиться надія на повернення Левка? — майнула в Насті думка. — Про Ніну також три роки думали, що пропала безвісти і може вже не повернутися, а воно он як вийшло».

Справді, розмова з Настею про сестру додала Вадимові оптимізму, і його голос став веселішим.

— Тож і в тебе є надія, — сказала йому Настя. — Головне — набратися терпіння і не втрачати надію.

Поки Настя теревенила по телефону, додому повернувся Геннадій.

— Їстимеш? — поцікавилася Настя.

— Я не голодний. Дякую.

— Тебе знову не було вночі вдома.

— Ночував у Оксанки.

— Неправда. Вона телефонувала мені ввечері, запитувала про тебе.

— Ну добре, я був не в неї. Така відповідь влаштовує? — посміхнувся син.

— Ти — доросла людина, — сказала на те Настя, — але я прошу тебе: не виходь вночі на вулицю. Комендантська година офіційно не оголошена, але ти ж добре знаєш, що буває з тими, кого патруль АПС[12] ловить.

— Знаю. Ополченці забирають у відділок, а потім змушують рити окопи, — відповів син. — До речі, нещодавно бачив на власні очі, як кидали пісок лопатами двоє місцевих суддів.

— А вони чим завинили?

— Не питав їх, — усміхнувся син.

— Генику, я все хочу спитати, — сказала Настя й помітила, як син одразу напружився, — навіщо ти мені збрехав про балончики з фарбою? Можеш мені сказати правду?

— Поговоримо про це іншого разу, а зараз я хочу відпочити. Я піду?

Уник прямої відповіді, тож, виходить, вона не помилилася. Нічого, нехай відпочине, потім ще раз треба буде повернутися до цієї розмови. У двері подзвонили — прийшла Аліса.

— Щось ти сьогодні рано, — зауважила Настя, запросивши подругу ввійти.

— На ринку нема людей, виторгу нуль, то чого там пектися в металевому контейнері?

Подруги пішли на кухню, і Настя заварила каву.

— Уяви собі, — почала Аліса, — потрібно сплатити податку щомісяця сто двадцять дві гривні, пенсійному фонду — чотириста вісімдесят п’ять, за шестиметровий контейнер ринку — дев’ятсот п’ятдесят гривень, ще й за світло в ньому — шістдесят. Людей у місті з кожним днем все меншає, підприємства не працюють, грошей у містян нема, а у кого і є, то не поспішають бігти їх витрачати на ринок. Кожен живе одним днем.

— Не скажи, — заперечила їй Настя, наливаючи напій у чашки. — Кілька днів тому зайшла у меблевий магазин, що на першому поверсі нашого будинку. Усі продавчині на робочих місцях, меблів на всякий смак повно, хлопці-вантажники також там. Поцікавилась у знайомої продавчині, чи хтось купує меблі, чи люди ходять на роботу заради зарплатні. Мені сподобалося, як влучно відповіла дівчина: «Купують меблі, як і раніше, бо песимісти виїжджають, диванним воякам і раніше все було до одного місця, а оптимісти роблять ремонти у своїх помешканнях і оновлюють меблі».

— Може, меблі і купують, а мій крам нікому не потрібний, — зітхнула Аліса. — Навіть не знаю, як далі жити, коли потрібно податки сплатити вчасно, а нема з чого. Ніхто навіть не зробив якоїсь знижки у поборах з огляду на те, що йде війна, — бідкалася Аліса.

— Можливо, тобі було б легше, якби не кредити? — обережно спитала Настя.

— І до них керівникам держави було байдуже, чи ти щось заробив, чи ні, — повинен платити й платити. Образа є на те, що в усіх країнах платять податки з доходу, а у нас нікому не цікаво, чи він є в тебе. Колись була надія, що Помаранчева революція все змінить на краще. Щ