УТОПІЯ В БЕЛЕТРИСТИЦІ

Заголовок цеї розвідки, боюся, одразу може настроїти дуже скептично не одного з моїх читачів: «Утопія, та ще й белетристична! Чи воно ж тепер пора гаяти час на утопії, коли життя владно вимагає будування позитивних, не утопічних ідеалів, та не так ідеалів, як реальних форм їх здійснення?» Провидячи це, я гадаю, що краще одразу вмовитися про термінологію. Що таке утопія? В науковому значенні це — якась така теорія впорядкування громадського життя, що не має ніяких шансів на здійснення і через те їй «нема місця» в реальному світі. В літературному значенні це — образ прийдешнього життя людського громадянства, змальований на тлі якогось позитивного, а часом і негативного ідеалу. Цей образ не конче мусить бути «утопічним» в науковому значенні, навпаки, коли така літературна «утопія» талановита або геніальна, то в ній завжди є хоч зерно чогось тривкого, здатного до життя, чогось такого, що доповнює наукову теорію, дає їй нову барву або хоч новий відтінок. Белетристична утопія єсть або принаймні повинна бути тим «барвистим деревом життя», що помагає нам оцінити психологічну вартість «сірої теорії» для часів прийдешніх.

Вже в найдавніших пам’ятниках людської творчості ми стрічаємо елементи літературної утопії. Місце наукової теорії займала тоді примітивна мораль і початкове звичаєве право, а на основі їх фантазія людська ткала візерунки бажаної прийдешності або вимареного, фантастичного минулого, зливаючи їх обох не раз в одну нероздільну фантасмагорію. Цікаво, що ці примітивні «утопії», раз укоренившись у людських головах, ніколи вже не зникали без сліду, тільки перетворювались, «модернізувались», а все-таки шось лишалось від них аж до самих новітніх наших часів — видно, людськості найтяжче забути свої мрії, либонь, тяжче, ніж свою реальну історію... Справді, хіба ж не вживаємо ми таких виразів, як, напр[иклад], «соціалістичний рай»? І не чудно нам, що слова й розуміння, такі далекі межи собою на просторах віків, єднаються раптом в одно речення без жадних переходів, так, паче між прадавньою легендою про рай і новітньою теорією соціалізму єсть якийсь кревний зв’язок. І всі головні атрибути стародавньої утопії живуть до цеї пори в нашій мові: «дерево життя», «дерево пізнання добра і зла», «цілюща й живуща вода» і т. ін.— все це не тільки силоміць вривається в нашу фразеологію, як тільки ми заговоримо на «утопічні» теми, але й стає ще досі свідомо вибраним «мотивом» для новітніх («модерністичних») творів наших поетів, артистів, белетристів. І психологічна залежність наших новітніх авторів від цих стародавніх «алегорій, метафор і символів» далеко більша, ніж це на перший погляд здатись може. Тому варто нам уважно глянути і на ті неначе забуті, а все ж незабутні «утопії» наших пращурів.

Найдавніший відомий нам тип утопії — це опис земного раю, що згодом подвоївся описом раю небесного, створеним «по образу і подобію» попереднього (фантазія стародавніх людей взагалі мала нахил творити на небі дублікати всього того, що вона бачила на землі). Опис такий здебільшого служив рамкою картині минулого життя легендарних «перших людей», і через те при читанні ми маємо ілюзію, ніби в легенді річ іде про щось минуле, так що може здатись з першого погляду, ніби тема про рай нічого спільного з утопією не має. Але ж давні люди уявляли собі, що той «утрачений рай» не зник зо світу, а існує-таки десь, на землі чи на небі, і в їх часи, та й існуватиме вічно. Думка їх не хотіла погодитися з тим, ніби рай той вже навіки втрачено для людей, і вона почала шукати його або на землі, в якійсь країні, що «тече молоком і медом», або на небі чи десь «на тім світі», де «нема ні плачу, ні зітхання». І в міру зросту людського інтелекту той міф про рай усе більше приймав форму ідеалу прийдешнього, а не минулого життя людськості, вертався з неба на землю, зміняв свої барви і свій зміст, приймав сторонні, часом чужі його первісній концепції елементи, аж поки перетворився в новітню белетристичну утопію, що дуже помалу визволилася з-під впливу свого стародавнього прототипу, і то більше формою, ніж основним змістом.

Найдавнішу літературну форму оповідання про рай маємо ми в давньому вавілонському записі про те, як перший чоловік Адапа їздив човном у сад, де жив найстарший бог, діставати якихсь овочів райських, що той найстарший бог йому обіцяв, але через обман чи якесь насильство з боку якогось іншого бога не дістав тих овочів і вернувся додому без нічого. Оповідання це збереглося в уривках, до того ж не всі його уривки розібрані гаразд, і поки що його трудно аналізувати докладно критикові без спеціальної освіти в напрямі археології та орієнталістики. Проте все ж можна добачити в ньому риси примітивного світогляду і примітивного ідеалу: рай, себто гарний садок, є десь не дуже далеко від людських осель на землі, туди б можна й човном дістатись та набрати доброї садовини, якою живляться боги, коли б тільки ті заздрі боги не боронили людям свого поживку. Легко здумати, який вивод могли робити з такої «утопії» прадавні її читачі (або слухачі): треба якось загодити заздрих богів, то, може, поталанить хоч кому-небудь з нас дістатися в божий садок. Певне, була у давніх вавілонян

і якась легенда про те, як люди таки доступляли до божих дерев у саду божому, бо зберігся один дуже давній вавілонський малюнок, де чоловік та жінка сидять по обидва боки дерева з круглими овочами і простягають до нього руки, а позад жінки стоїть правцем гадюка. Чи не єсть це ілюстрація до якогось утраченого вавілонського оповідання про «гріхопадіння»? Тоді це був би прототип всім нам відомого біблійного оповідання про Адама та Єву. В цьому біблійному оповіданні, хоч воно записане багато пізніше від вавілонського, ми бачимо сливе такий самий примітивний світогляд та ідеал. Ідеалом було: не знати нічого і не рівнятися з богами морально, щоб не втратити або назад собі привернути раювання. Ідеал цей держався дуже довго і пережив навіть трансформацію земного раю в небесний і матеріального раювання в духовне, бо й для духовного раювання вважалося ще довго (та подекуди ще й досі) потрібним, щоб люди були «як діти», «убогі духом»... В народних же казках усіх народів ще й тепер живою сучасною мовою розповідається про всякі райські країни «в тридев’ятому царстві», де «ріки з молока, а береги з киселю» або хати «книшеві, стріхи цибулеві», де сади з золотими яблуками (часом чарівної сили), з жар-птицями, з усякими «напитками-наїд-камп» — і всього того можна осягти або просто одвагою й силою, або хитрими чарами. Ідеал і тут наївно-матеріалістичний, але до нього примішується якийсь новий елемент супроти прадавньої етики. Це, власне,— думка про те, що всякий добробут людині перше треба здобути, що тільки пташки та гадюки дістаються у «вирій» без праці й заслуг, а людям для того потрібно або розуму, або характеру, або сили. Коли ж якась інша сила одбирає чи руйнує людині так здобутий добробут, то сила та здебільшого лиха, а не добра — це якийсь змій, лихий чарівник, хижий гриф — із нею треба «битись — не миритись», щоб повернути собі незаслужено втрачений рай. Тут право «супротивлення злому» переноситься з богів і полу богів давніх космологічних міфів на людей героїчної вдачі. Трапляється ще й інший мотив у таких утопічного характеру казках: лицарі, здобувши собі райське щастя по заслузі, втрачають його з своєї вини; тільки вина та не в бажанні знаття, а в якомусь гріху проти цноти лицарської (наприклад, цілування сонної дівчини проти її волі, надмірна жадність до скарбів і т. ін.). Це нагадує давню перську легенду про втрачений рай, наскрізь перейняту етичним дуалізмом, властивим маздейській релігії *. Ормузд, бог добра, настановив царем в райській країні Аріані праведного Джіма, що служив йому вірою і правдою, але згодом той Джім провинився брехнею і тим допустив Арімана, бога зла, взяти силу над собою й над Аріаною. Різні перські легенди різно трактують далі цей сюжет: в одній — Джім гине від руки Аріманової, в другій — Ормузд таки рятує Джіма і ховав його від Арімана десь на край світу в обгородженому місці, що зветься Вар; там і досі, каже легенда, живе Джім із своїм народом, і нема там ні слабості, ні каліцтва, ні чого негарного; нема сварки, ненависті, обману, вбожества; там світло особливе, там чудова птиця виспівує божий закон, там день довгий, як рік, і що сорок літ з кожної людської пари нарождається нова пара людей. Інші легенди кажуть, що той замкнений од світу Вар одімкнеться в час останньої боротьби Ормузда з Аріманом і Джім з своїм народом побиватиме слуг Аріманових. А коли прийде на світ Созіох, син чистої діви, то весь світ обернеться в рай, мертві оживуть і настане вічне, щасливе, праведне життя. Тоді, між іншим, людям не треба буде їжі і тіла їх не кидатимуть тіні. Чисто літературні способи в усіх цих легендах однакові і належать неначе до однієї стадії літературного розвитку. Сюжет трактується поважно, епічним, об’єктивним стилем, без прикрас, розказується як щось абсолютно віри гідне й певне, у що читач повинен вірувати без критики, як вірували, можна думати, самі автори чи переказувачі. Цей тон надає оповіданню художню правду: дійсно, коли прийпяти р а що світом править, напр[иклад], справедливий Ормузд, то логічним здається, що він не терпить брехні, атрибуту влади Аріманової; коли ж рай залежить від бога-владаря, то не дивно, що владар той не попускає непослуху і т. ін. Психологія людей в цих легендах теж правдоподібна, коли пам’ятати, що це не індивідуальні образи і навіть не типи, а заступники людської породи взагалі: людині властиво хотіти їсти, вона цікава і ласа, завжди в більшій чи меншій мірі здатна до непослуху й брехні, хоч би мала за те рай утратити, і раю такого, для якого треба виповняти всі приписи нелюдської етики, їй не досягти ніколи, хіба що станеться чудо боже і людина одмінить свою натуру.

Така була первісна легендарна теологічна утопія, що вилилася в формі легенди. Але з неї згодом народилась утопія пророча, політична, що приймала найбільше форму поетичної імпровізації. Вплив попередньої форми відбився на ній дуже сильно.

Вона раз у раз входила в компроміси з утопією стародавнього типу, шукаючи собі оправдання в натяках на новітніші ідеї, розсипаних по старосвітських легендах.

Ми бачили, як у стародавніх утопічних легендах про рай поруч з ідеєю про божу ласку чи неласку, що дає й одбирає людям рай, прокидалася ідея про людську самодіяльність, про те, що людина може той рай заслужити або з власної провини втеряти, а нарешті — і це найголовніше для генези політичної утопії — людина може і сама вибороти собі щось, навіть проти волі якоїсь вищої надлюдської сили. Це був психологічний пункт виходу для початкової політичної утопії, а крім того, мала вона собі, звісно, ще й реальний грунт у щоденних спостереженнях боротьби за існування та в історичних спогадах, прикрашених фантазією до легендарного ступня.

Так, у єврейських авторів часів полону вавілонського релігійний ідеал земного раю з’єднався з політичним ідеалом незалежності від сусідів і державної сили. Надії на легендарного рятівника грішного світу (подібного до перського Созіоха, грецького Геракла та інших визвольників-героїв) перенесені були на «нащадка з дому Давидового», і династичні домагання злилися водно з релігійною вірою. Тоді розвилась оригінальна публіцистична поезія, і відгуки її ми знаходимо навіть у християнській літературі (так званій апокаліптичній *) в ті часи, коли вже не могло бути ніякої надії на реальне відновлення влади династії Давида. Найкращі пам’ятники давньої поетичної публіцистики ми маємо в біблійних книгах пророків (головно в книгах Ісаії та Езекіїла, а з «менших пророків» в їоїла) і там стрічаємо утопічні мрії, виражені з великою силою й красою. Форма пророчої утопії, як і взагалі пророчої поезії, зовсім інша, ніж форма утопії-легенди. Замість епічно-спокійного тону, певного в безперечній для всіх правді того, що оповідається, замість простоти і навіть скупості легендарного стилю, ми знаходимо в пророків запал і завзятість, повний брак об’єктивності, нагромадження образів, порівнянь, докорів, погроз, обітниць, віщувань, жалю, надії, гніву — всі почуття, всі пристрасті людського серця відбились яскраво в тій огнистій ліриці. Автори пророчих книг вже неначе непевні в тому, що їм читачі й слухачі повірять на слово, раз у раз вони покликаються виразно на авторитет самого бога, щоб додати ваги своїм словам; полемізують з авторами протилежного напряму, взиваючи їх «лжепророками», лякають своїх читачів карами небесними за неймовірність, опановують їх уяву грізними образами «видив небесних», «божого суду» над «нечестивими». Навіть сама техніка фрази неначе вимірена свідомо на те, що тепер звуть сугестією (внушенням): кожний образ, кожна імперативна фраза повторяються двічі, різними, але синонімними виразами рівної сили і через те силоміць западають в пам’ять і заглушають голос критики в думці читача. Цю техніку стрічаємо ми, правда, подекуди і в окремих уривках легендарної поезії, але пророча поезія розвила і довела до крайності цю форму. В утопії пророчій зібрано було все, що могло переконати тодішнього громадянина в бажаності воріття Давидового царства. Всі елементи давньої легендарної утопії відновлялися тут з більшою

Леся Українка серед родичів та знайомих. Фото. 1898

«Утопія в белетристиці». Сторінка автографа

силою (Ісаія, гл. 11, ст. 3—9; Езекіїл, гл. 37). До цього додавались картини слави, могутності державної і кари ворогам в стилі панегіристів-істориків (Ісаія, гл. 63, ст. 1—6; Ісаія, гл. 61, с. 6—7). Самі пророки, либонь, почували, що таке виключне становисько' прийдешнього Давидового царства, яке вимарила їх буйна утопічна фантазія, треба чимсь оправдати. Часом вони кликали на поміч старий ідеал теократії *, знов-таки надавши йому нової сили й виразності аж до різкості (Ісаія, гл. 11, ст. 1—4; Міхей, гл. 4, ст. 1—4). Але вже сам той ідеал теократичний шукав собі оправдання в той час, коли складались пророчі утопії. Самих нагадувань про кару і гнів божий було мало,— об’яви внішньої сили навіть більші були у «нечестивих» народів, не покірних богові Ізраїля, отже, коли сильніші народи (вавілоняни, перси) мусили вдаватись до етичних доказів, щоб оправдати своїх богів і їх слуг та «помазаників» (як це видно, напр[иклад], з написів вавілонського царя Саргона, моабського царя Мези, перських царів Дарія, Кіра і ін.), то слабкому в дійсності народові єврейському треба було тим більше напирати на етичне покріплення свого політичного ідеалу. І пророки доказували, що Ягве тому мусить бути старший над усіма богами, бо він найсправедливіший, слуги його — слуги правди, а «помазаник» його буде ідеалом «праведного» монарха (Даниїл, гл. 7, 1—14). Пророки запевняли, що в прийдешньому царстві Давидовім не буде вже кривди «вдовиці й сироті», «вбогому й простому», але, очевидно, само існування вбожества серед легендарно багатого царства і поділ людей в тому «царстві правди» на «простих» і «вельможних» утопісти пророчої епохи зовсім не вважали кривдою, їм навіть це на думку не спадало. Взагалі щастя громадське зникало перед силою держави, про нього спогадувалось тільки побіжно, для зміцнення доказу в разі потреби, і зараз же знов спускалось з уваги... В пророчій утопії ми бачимо такі категорії: свій народ, чужий народ; своя держава, чужа держава; свій бог, чужі боги. Ми бачимо там, правда, вже не тільки людину взагалі, як у прадавній легенді, а два типи людей, різко протилежні: праведників і нечестивців, зате поміж ними ніяких градацій, ніяких відтінків, всі праведники мають однакову психологію і відзнаки, так само і всі нечестиві подібні межи собою моральними прикметами. Ідейних конфліктів, боротьби чи хоч суперечок межи праведниками не має бути, їм одно суджено — щастя застою, як і в прадавній легенді, тільки шлях до нього складніший, трудніший і — непевніший.

Християнська утопічна література перших віків до блаженного Августина * не в’являє нічого оригінального 8 літературного боку супроти «старозавітної» пророчої поезії. Ідейно вона значно відмінна тим, що національно-династичні домагання вступилися перед домаганнями одного релігійного напряму, що вже потроху перестав прив’язувати себе до якоїсь одної національності; національна виключність замінилась конфесійною виключністю, а «царство боже на землі» перетворилось у «царство боже не від цього світу». Але давня термінологія, давній пророчий спосіб вислову лишились без зміни: такі вправи, як «народ обранців», «Ізраїль», «нащадок Давидовий», «новий Єрусалим», «Сіон» і «дочка Сіону», «месія» і «син людський» — все це перенесено було цілком з пророчої поезії в поезію апокаліптичну. Апокаліптична утопія так само мало зрозуміла без утопії пророчої, як твір коментатора без твору оригінального автора. Через те ми не будемо тут спинятися довше на утопії апокаліптичній, щоб розглядати її з літературного боку, а тільки спогадаємо про ідейно нові її елементи тоді, коли це потрібно буде для пояснення інших, справді літературно нових утопічних творів дальшого часу.

Тут, однак, треба нам зазначити одно: оригінальною пророчу поезію можна назвати, порівнюючи її з поезією легендарною та іншими стародавніми літературними формами, але це не значить, щоб власне та пророча поезія, яка заведена в біблійні книги, була оригінальною серед всієї сучасної їй політичної поезії давніх східних народів. Ні, їй можна б знайти чимало паралелей (і при тім далеко давніших історично) в пам’ятниках літератури всіх сучасних давнім євреям народів, а надто у вавілонян, в їх поетично-ліричних описах «останніх часів», коли бог Мардук «судитиме народи», коли чвари громадські і незгоди родинні стануть «знаменням» кінця світу грішного, а настання праведного царя дасть початок світові праведному. Але ми спинились тому на єврейській літературі цього розбору, що вона більше систематизована, приступ-ніша для теперішнього читача, що в ній найяскравіше, найсильніше виступають типічні риси. Ця типічність залежить, певне, від кращого літературного опрацювання Біблії, що редагувалася пильно на просторі кількох віків, та ще й від того виключного становища ізраїльського народу, що мав особливу рацію і дозвілля займатися політичною утопією — через недостачу реальної державної політики під час двох довгих полонів вавілонських.

Досі ми розглянули стародавні утопії позитивного типу. Але ці позитивні утопії мали собі pendant¹ ще й в негативній формі, де описувалось, яке буде або вже й єсть життя людей, не покірних божій волі, об’явленій безпосередньо або через божих пророків. В давніх легендах ця негативна утопія мав в собі мало творчого і здебільшого зводиться на песимістичні описи справжнього людського життя; антитезою раю, цебто якимсь «пеклом», представляється просто наша питима земля і наше повсякчасне «грішне» життя. Цих описів ми тута розбирати не будемо, бо їх, властиве, не можна назвати утопіями. Зазначимо тільки при цій нагоді оригінальне трактування теми про непослух в міфі про Прометея, де якраз новітнє справжнє життя людське, навіть з усіма його злиднями та горем, виставляється раєм супроти тОго, яке було перед проступком Прометеєвим.

Описи пекла підземного, де мучаться душі грішників, хоча стрічаються часто в давній літературі, але мають уривчастий характер і не даються поєднати в одну цільну картину. Типічні елементи: суд на «тім світі» і відплата «кожному по ділам його» всякими муками дочасними або вічними. Найбільше розвила цю тему література християнська і то головно в середні віки (найтипічніше — Дантове «Пекло» в «Божественній комедії»). В грецькій літературі муки пекельні і всякі інші кари людям від богів часто виставляються не як справедлива відплата за гріхи, а тільки як вираз заздрощів або мстивості з боку богів, і через те грецькі легенди на ці теми займають зовсім осібне місце межи позитивною та негативною утопією.

Грецька легендарна література взагалі не мала такого великого нахилу, як орієнтальна, до песимістичного трактування сучасності в порівнянні з минулим або прийдешнім. Життя в давній Елладі складалося вільніше, веселіте, ніж в давніх східних державах, пригнічених теократією та деспотією, хоч поети Еллади, сучасники великих пророків Ізраїля, не могли навіть марити про панування свого малого, поділеного на спільна царств і республік народу «над всіма народами землі», але вони високо цінили свій рідний край і не згоджувалися міняти його ні на який рай на цьому чи на «тому» світі. Є типічне місце в Гомеровій «Одіссеї», де герой її Одіесей розмовляє з тінями померлих товаришів на порозі підземного світу «царства тіней». Викликана і підживлена щедрою жертвою тінь Ахіллеса розповідає про легендарні «Асфоде-лонські луки», де пробувають по смерті героїчні тіні в нагороду за славне (поет східний сказав би «праведне»)’ життя. Неначе й гарно на тих луках, і нема там ні хвороб, ні злиднів, ні горя, ні смерті, а все ж героїчна тінь ллє сльози з своїх безтілесних очей, згадавши про покинутий світ наземний, і каже, що краще бути останнім свинопасом між людьми живимгі, ніж славутною тінню в царстві сумного Гадеса.

З цього оптимістичного відношення до життя і сучасної дійсності виникла у греків ще одна така оригінальна форма легендарного трактування сюжету про райські краї на землі, якої ми не стрічаємо в прадавній східній літературі. Це, власне, виставляння цих країв не як чогось бажаного, а як такого, чого слід боятись, від чого, у всякім разі, варто сторонити людині, коли вона щиро любить свій рідний край і щиро бажає заховати свою людську гідність. Цею ідеєю пройнята ціла «Одіссея». Не раз герой її попадає в такі краї, де, здавалось би, варто лишитись навіки всякому, хто дбає про власну користь і догоду. Але не заздрі боги і не «гріховність» його вдачі не дало йому зажити раю десь за морями, тільки власна воля і свідома любов до рідної країни привела його назад додому, в убогу і не дуже щасливу, але рідну його серцю й душі Ітаку.

Замість надій на переселення, на далеку прийдешність або на рай десь «на тім світі» греки виховали ідею про те, що треба в себе дома, повсякчас і не одриваючись від клопотів щоденних, намагатися зміняти життя своє до кращого. Після утопії легендарної з’явилася утопія історична, що старалася вказати грекам якісь приклади, гідні наслідування, в історії, та й в сучасності інших народів — не з тим, щоб греки мали переселятись у ті «ідеальні» царства, а з тим, щоб вони переймали і пересаджували на свій рідний грунт усе корисне для себе.

Не обходилося тут, звісно, без навмисної ідеалізації, через те в творах історика Ксенофонта * і географа Геро-дота * не можна знайти того, що тепер зветься науковою об’єктивністю. Хоча, по тодішньому стану науки, їх твори все-таки можна вважати науковими, і через те ми не будемо розбирати тута ні «Кіропедії» Ксенофонта, ні | описів Єгипту та «сторони щасливих гіпербореїв» Геро-дота, бо ті твори не належать, по-нашому, до художньої утопії. З тої самої причини не зачіпатимем ми тут і римської історичної утопії, напр[иклад] «Германії» Таці-та *. Так само не належить до нашої теми утопія філософська і зв’язана з нею, хоч і вихована на легендарно-пророчій літературі, утопія релігійно-догматична. Творець утопії філософської Платон * не був з натури своєї белетристом, хоча межи вченими критиками розпросторена думка, ніби він був «поетом в душі». Його утопічні твори написані в формі діалогів («Тімей і Крітій»), але в тих діалогах ми не бачимо ні художньої психології, хоч би такої примітивної, як у прадавніх легендах, ні яскравих образів і палкого почуття, як у пророчій публіцистичній поезії. Темперамент діалогуючих людей у Пла-тона не виявляється ніяк, діалоги його через те зовсім не нагадують, напр[иклад], драматичних діалогів великих грецьких драматургів, а скоріше скидаються на записи академічних дискусій. Нам зовсім невідомо, як уявляв собі Платон психологічні причини і наслідки того «ідеального» громадського ладу, що він виложив у своїй «Політейї» та в діалогах. Чи він гадав, що індивідуум погодиться без боротьби з таким ладом, де всяке індивідуальне почуття буде принесене без вагання в жертву громадським інтересам? Чи він думав, що громада під орудою «правителів-філософів» може так легко вправитися з непокірними індивідуумами, аж не варто про це й говорити? Можливо, що грек-республіканець, надто спартанського типу (хоч Платон був афінець, але мав симпатії спартанські), і міг би свідомо пожертвувати свої особисті почуття для громадського добра, можливо, що ті почуття і не були в нього розвинені так, як у сучасних нам людей, але ж щоб він був зовсім позбавлений їх — це неймовірно. Платон описує в своїх утопічних діалогах давні Афіни такими, якими вони ніколи не були, надає їм ідеальні звичаї і закони, але опис його не має пластичності справжньої легенди; Платон ставить ідеалом

своє рідне місто Афіни, але живої любові до рідної країни ми якось не чуємо в тій ідеалізації. Може, це тільки давня еллінська традиція вимагала, щоб узято було ва ідеал найславутніше місто Еллади? Платон поглибив цю традицію згідно з вимогами своєї ідеалістичної філософії: його давні Афіни — ідеальні тільки своїм громадським ладом, який, на думку Платона, єсть найспра-ведливіший, але кліматичні умови, сума матеріального багатства і внішньої сили в них не тільки не надприродні, а навіть менші, ніж були в деяких сучасних Платоно-ві державах, напр[иклад] у великих східних деспотіях. Платон навмисне ставить супроти своїх, багатих єдино «справедливістю», «давніх Афін» видуманий острів Атлан-тиду, наділену всіма багатствами матеріальними і величезною внішньою владою,•= і це не для того, щоб у тій утопічній Атлантиді сучасники його бачили ідеал, а, навпаки, щоб показати марність таких грубих утопій супроти вищого ідеалу справедливості. В Платоновій утопії ми бачимо модель громадського механізму, але не бачимо людини. Ми значмо, напр [иклад], що там нема приватної власності і через те нема ні вбогих, ні багатих, але як це відбивається на психічному складі тих ідеальних громадян, ми того зовсім не бачимо, та показування цього і не входило, певне, в заміри самого Платона.

Хоча белетристична утопія XVII — XVIII вв. взяла чимало теоретичних елементів від Платона так само, як новітня утопія ткала свої візерунки по основі, взятій від учених-еволюціоністів та теоретиків соціалізму, але Платон, так само як Дарвін або Спенсер, Маркс або Енгельс, не може підлягати літературній критиці, що має ра увазі так звану літературу красну. Проте спогадати Ііро нього ми все-таки мусили з тих самих причин, з яких спогадували, напр[иклад], про чисто релігійні елементи в примітивній утопії — без того незрозумілим було б таке чи інше трактування тем у прадавніх авторів. З цеї ж причини слід нам спогадати тут і про релігійно-догма* тичну утопію, що виникла з пророчої та апокаліптич-ної, тільки розвинула далі не художні, а теоретично-догматичні елементи тієї публіцистичної поезії.

Ми маємо на думці трактат бл[аженного] Августина «Про божу державу» («De civitate dei»). В цьому трактаті ми стрічаємо головну ідею пророчої та апокаліптич-ної утопії: протилежність «царства праведних» «царству нечестивих». Тільки бл[аженний] Августин поширив цю ідею, надав їй величність абсолюту. Його «божа держава» не єсть ані легендарний «рай наземний», ані «прийдешнє царство месії» пророчого видива, ані «небесний Єрусалим» апокаліптичний, що спускається готовий, ідеально впорядкований, обмежований виразними розмірами, з неба на землю в слушний час обновлення всього світу, хоча божа держава має в собі всі головні елементи цих трьох утопій. По думці бл[аженного] Августина, «божа держава» була, єсть і буде вічно як на небі, так і на землі. Як у давніх персів царство Ормузда існувало без перерви поруч із царством Арімана на небі й на землі і перемогло його тільки в вічності, так у бл[аженного] Августина божа держава завжди стоїть міцна і нерушима, невважаючи на силу сатани, князя світу цього. І вона не єсть абстрактною ідеєю, вона реальна: громадяни божої держави можуть бути підданими Нерона *, Діокле-тіана *, жити в страшні часи Аларіха * й Аттіли *, але вони не дізнають ні тиранії, ні злиднів лихоліття, бо їх душі, чи визволені, чи ні ще з темниці тіла, живуть праведним, чистим, вільним від гріха життям, єднаються в міцну, спаяну дисципліною віри, духовну державу, піддану одному вічному владареві. Для них нема ні на цьому, ні на тому світі пекла, вони вічно в раю, бо стражданні тіла їх не обходять, а гріх і спокуса не мають над ними влади,— так було зпредвіків і так буде вічно. Ця утопія мала занадто широку і абсолютну ідею, щоб могла вилитись в якусь обмежовану художніми вимогами форму; образи, психологія і сила почуття відступають в тінь перед нерухомою, холодно-прозорою величчю догми. Щоб дати їй пластичність і барву, треба було огра-ничити її в часі і в просторі.

14 віків минуло від появлення на світ Платонових творів, і більш десяти віків уплило після настання трактату бл[аженного] Августина, поки з’явився такий спадкоємець їх ідей, що спромігся не тільки розвити далі та обновити їх думки, але й дати думкам пластику й барви, чого так бракувало в утопіях мудрого ещрна та величного духом африканця. Тим спадкоємцем був англі-чаяин Томас Мор *, і його знакомита «Утопія» передала не тільки свою назву, але й свою душу всім подібним творам наступних віків. А тим часом віки варварства, що наступили після загину античної культури, тьмарили людську думку, вертали її до примітивного світогляду. Тільки фантазія росла й буяла, а думка спала або тяжко боролася з важкою зморою середньовічного «мракобісія». І знов творилися легенди на прадавній взірець, наївні казки про «тридев’яті царства», про чарівні острови, де феї (близькі родички давніх богинь та німф) держали у полоні коханих своїх лицарів; знов релігійно-публіцистична поезія жахала людей картинами пекла і божого гніву та вабила описами раю та посмертних надгород... Звісно, нарождалось і чимало нового в літературі вкупі з життям, тільки ми про те не будемо говорити, бо в тому напрямі, який ми досліджуємо тепер, література середньовічна не дала нічого грунтовно нового ні грунтовно відмінного, тільки безліч деталей та по-верховних покрас, але тими немає потреби нам тута займатися. Отже, переходимо одразу до «Утопії» Томаса Мора, що вважається ерою белетристичної утопії новітнього типу.

Саме слово «утопія», що стоїть в заголовку Морового твору, значить «безмісцевість», «не-країна» (себто край, що ніде не існує, окрім фантазії автора), але Мор, либонь, навмисне описав її так, що вона багато чим нагадує Британські острови, а разом з тим поставив утопій-ське громадське життя в значну залежність від кліматичних та географічних умов самого острова. Мор, як і Платон, писав свою утопію, маючи на увазі головно свій рідний край і народ, а не всю людськість, але це не пошкодило їх творам набути загальнолюдського значення. А з чисто літературного погляду ця обмежованість Морового світогляду пішла навіть на користь белетристичній вартості його твору. Вона дала йому змогу добрати правдоподібну форму своїй вигадці, таку правдоподібну, що, як відомо, не один із сучасників Мора щиро був упевнений в реальному існуванні десь за морем чудової країни Утопії, дехто навіть збирався їхати туди місіонером. Власне через цю обмежованість ідеалу певним простором Мор міг вдатися до особливо популярної за його часу форми подорожі. Адже то був час великих відкриттів — подоріжжя Колумба, Васко де Гама, Амеріго Веспуччі привчили людей до віри в реальність усяких новознайдених предивних заморських країв і до описів, далеко фантастичніших від Морової фантазії, розбудили надії на «новий світ». Для Мора не потрібно було вдаватись до легенди, чи до поетичного, пророчого видива, чи до ідеалізації всім відомих сусідніх народів або рідної історії, чи знов до філософсько-догматичних схем. Він перейняв ідеї своїх попередників, розвинув їх, змінив їх згідно з досвідом своєї доби і дав їм живу белетристичну оправу. Він умістив свою Утопію не в минуле, як пророки, не в вічність, як бл[аженний] Авгуіс-тин, а в сучасність і засвідчив авторитетом живих, всім відомих діячів своєї епохи (Егідія *, Еразма*). Правдоподібність аж переходила в містифікацію, але то не перечило тодішнім літературним звичаям. Правда, і в його «Утопії» є чимало неперетвореного матеріалу, частенько скидається вона на важко скомпонований трактат з розумуваннями схоластичного характеру — форма красної прози була мало вироблена в ті часи, і їй ледве признавано самостійне значення — але ж є там і такі живі малюнки, що становлять Томаса Мора нарівні з найкращими белетристами новітньої доби *. Можна думати, що «Утопія» здобула собі одразу славу не так справедливістю своєї провідної ідеї, як чисто белетристичною правдоподібністю викладу. Практичні проби наслідування принципів початкового соціалізму, виложеного в «Утопії», з’явилися аж нехутко, більш як через два століття, а тим часом слава Мора стала всесвітньою ще за його життя і зберігала від забуття ту ідею, якій тільки згодом суджено було стати на чільному місці в бойовиську людських змагань. Томас Мор більше послужив своїй ідеї там, де він писав як чистий белетрист, ніж там, де він забував про картини й почуття та вдавався в сухі й холодні розумування — якби тільки самі вони збереглися до нашого часу від всієї «Утопії», то твір цей знали б, певне, тільки самі бібліографи. Цікаво, що такі невдатні з літературного погляду уступи відносяться до найменше вдатних пунктів теорії Томаса Мора, напр[иклад], до його поглядів на право карне і межинародне, а найяскравіші белетристичні сторінки ілюструють, власне, найглибші його ідеї, нап[риклад], про знищення товарного виробництва, скасування грошових знаків, врівноцінення

¹ 3 браку місця не наводимо тута доказів у цитатах, а відсилаємо цікавих на це читачів, що не знають англійської або латинської мови, до російського перекладу «Утопії» в книзі д. Тарле «Общественные воззрения Томаса Мора» (Птб., 1901).

вартості праці, колективістичний громадський устрій і т. ін. Томас Мор не тільки в тому пішов далі, ніж Платон (залежність свою від Платона Мор сам признає), що поставив свій колективістичний ідеал на демократичний грунт (у Платона ж тільки два «вищі» стани, філософи та вояки, мають жити «справедливим» громадським життям), але ще й те нове йому додав, що пояснив психологічно, чому справедливіший лад має бути справді щасливішим і для громади, і для одиниці. Це пояснення вдалося йому досить добре, може, власне, тому, що вона приложено до одного народу з певним темпераментом — справді, коли б усі народи були такої вдачі, яку надав Мор своїм утопійцям, то, певне, утопійський лад здавався б їм і найсправедливішим, і найвигоднішим. Але ж недарма навіть фіктивні сусіди утопійців не всі перейняли той лад — видно, не всім він приходився впору. Як у бл[аженного] Августина божа держава існує поруч із грішною державою, так у Мора Утопія живе поруч із іншими народами і не завжди навіть має на них вплив. Мор пояснює це просто їх історичною відсталістю, але від чого походила та відсталість, це зостається темним. Взагалі Мор лишив своїм спадкоємцям ідейним чимало визначених, але й досі не розрішених дилем ідей-ного та й чисто літературного характеру.

«Утопія» Томаса Мора викликала чимало наслідувань, більше і менше близьких до взірця, але всі вони якщо й мали часами успіх, то дуже нетривкий. Здебільшого утопісти XVII і XVIII вв. не дорівнювали літературним таланом своєму славному товаришеві з XVI в., а крім того, й не вміли добрати відповідної форми своїм ідеям. Кампанелла *, Френсіс Бекон *, Верас * (XVII в.) навіть зробили крок назад в порівнянні з Т. Мором. Кампанелла зовсім одірвав свою утопію від живої сучасності; Бекон невдатно прийняв за позитивний ідеал те, що вже й Платонові здавалось занадто грубим, і навіть назвав свою утопію «Новою Атлантидою» (немов для повної аналогії «Нова Атлантида» лишилась нескінче-ною так, як і відповідний діалог Платоновий) ; Верас так рабсько наслідує Т. Мора, що навіть його добрі прикмети обертає в вади: що було правдоподібним і цікавим в епоху великих відкриттів, те в кінці XVII в. вже нікого не впевняло і навіть не бавило, бо «нові краї» встигли вже зрадити європейські надії на них.

З письменників XVII в. один тільки Свіфт оригінально покористувався формою, наслідуваною з «Утопії». Його «Подоріжжя Гуллівера» можна б назвати «Перелицьованою Утопією»,— там Свіфт довів ad absurdum ¹ звички, погляди, громадський устрій та ідеали сучасної йому доби. З властивою йому безпощадністю Свіфт розвинув у своєму творі мотив, покладений в основу першої частини «Утопії»,-^- власне, критику існуючого ладу,— але мотив другої частини «Утопії» — ідеал можливої прийдешності —- Свіфт навмисне спотворив: він намалював образ щасливого життя, але не для людей, а — для коней. Люди ввижались йому або лукавими і дрібнодуш-ними пігмеями, або велетами тільки тілом, а не духом, або запамороченими теоретиками, що марять без поезії і навіть хист обертають в педантство, або, нарешті,* природженими рабами, паріями природи. І він поставив паном над ними — коня, їх звиклого раба. Це нагадує прокляття суворого ізраїльського пророка: «Ви будете рабами рабів ваших». Але Свіфт переважив своїм понурим генієм усіх песимістів пророчої доби. Він навіть не ділив людей на «праведних» і «нечестивих», не дав нікому «врятуватись» ні в божій державі, ні навіть на фантастичному острові всіх засудив на ганьбу і неславу, такий був «моністичний» погляд його на людську природу. Цьому була, крім суб’єктивної психологічної, ще й об’єктивна історична причина. Справді, коли хто вважав сучасний Свіфтові громадський і політичний устрій незмінним, властивим самій природі людській (а це ж був найбільш розпросторений погляд тоді), то на які ж перспективи міг він вказати такій нещасній людськості? Свіфт, може й несвідомо, остеріг людей від небезпечного консерватизму: він показав усю гидоту й жах застою, рабської культури, дрібного, позбавленого ідеалів, повного безглуздого егоїзму життя. Він, правда, не показав ніякого виходу з цього для людей, але хто не хотів затхнутись у важкому чаду, той мусив сам шукати виходу, надто коли вірив правдивості Свіфтової страшної картини. А правдивість була чимала, і була вона не в реальності образів, а в вірному відношенні межи символізованими елементами дійсності.

Утопісти XVIII в. почали шукати того виходу і знов пішли шляхом Т. Мора. Але нічого справді нового супроти Мора вони зробити не здолали. Навіть форма лишилась та сама: подоріж в невідомі заморські сторони, в яких панує комуністичний рай, протилежний європейському антикомуністичному пеклу. Моралізаторський тон ще більше переважає, ніж в «Утопії» Мора; в сатирі на сучасність нема й сліду живих побутових елементів, що так скрашають вступну частину «Утопії» XVI в.; ідеалізація холодна, абстрактна, позбавлена поезії. Твори белетристичні з такими прикметами звичайно забуваються хутко. Дійсно, белетристичні утопії XVIII в., навіть таких знакомитих авторів, як Фонтенель *, забуті до того, що, либонь, від самого XVIII в. не виходили другим виданням. Ті самі автори прославлялись не раз по заслузі як історики, філософи, учені і навіть белетристи, через те трудно з’ясувати невдалість їх утопій браком літературного талану, а скоріш неясністю і відірваністю від життя їх ідеалів. Навіть псевдокласичні автори творили часом живі типи та сцени, коли їм траплялося знаходити справді близькі аналогії між якимись подіями давніх часів і сучасного їм, авторам, життя (хоч би тільки самих «вищих» станів),— тоді з’являлися живі барви, форми, перспектива, бо вже була жива «натура» перед очима. Цього бракувало утопістам. Стоячи на старому шляху поділу людськості на «овчищ і козлищ», вони заселяли свої ідеальні острови самими праведниками, а нашому неідеальному світові лишали самих грішників, і ділив тії два світи безмежний океан порожнечі та розпачу, і даремне добрі утопісти намагалися загатити його бучними фразами без змісту та моральними розумуваннями без зв’язку з життям. Недарма один з утопістів XVIII в. Мореллі * назвав свою утопію «Погибель плавучих остро-» вів» («Le naufrage des lies flottantes») — справді, такі плавучі, хисткі та нетривкі «острови» мусили загинути серед хвиль критичної думки віку раціоналізму від подиху близької бурі революції, що вже от-от мала здійнятись...

Перша утопія XIX в. належить фур’єристові Кабе *, Літературна її техніка зовсім та сама, що й у XVIII в.—* знов^гаки подоріж у невідомі краї («Le voyage en lea-* гіе» вона зветься), знову брак художнього та й логічного зв’язку між ідеальною громадою та реальною сучасністю, знов нерухомість і жорстокість в описах безхмарно щасливої громади, позбавленої історії в минулому і в новітньому житті. «Ікарія» Кабе немов з неба впала, готова та ідеально вряджена, як той Новий Єрусалим в Апокаліпсисі. Якщо ця книжка зробила чимале враження в свій час, то це ніяк не своєю художньою вартістю, а тільки тим, що вона вперте подала в приступній для широкої публіки формі виклад ідей Фур’є * та Сен-Сімона *. Але ж ця хоч приступна, та мало принадна форма врешті, як це завжди в таких випадках буває, пошкодила й самим тим ідеям, які мала пропагувати, бо дала привід до всяких пародій з боку талановитих антисоціалістів —- не трудно ж їм було і висміяти нову, ще ледве сформовану ідею, коли її вбрано було в таку незграбну одежу. Нам здається, що, власне, «популяризатори» типу Кабе чимало винні з того, що ідеологія Фур’є та Сен-Сімона заглохла на кілька десятиліть і не вабила до себе талановитих белетристів (Анфантена *, Вейтлінга *, Оуена * та інших утопістів початкової доби новітнього соціалізму ми до белетристів не рахуємо і тому не маємо їх тута розбирати).

1859 року вийшов у Франції типічний для того «ніякого» часу утопічний роман Еміля Сувестра * «Світ такий, яким він буде» («Le monde tel qu’il sera»). Це утопія песимістична. Сувестр, як і Свіфт, не бачить ніякого виходу для людськості, і то не тільки в просторі, як у Свіфта, але і в часі. Сувестр уже втратив останню надію на «невідомі острови» і не мав до них навіть художнього інтересу. Це змусило його знайти іншу форму для утопічної подорожі (без подорожі він все-таки не зважився обійтись). «Дух часу» повіз героїв — молоде подружжя — на автомобілі у XX вік навколо всього цивілізованого світу. Герої побачили нові центри цивілізації — Таїті та Цейлон — і здичавілу від політичних катастроф Європу. Технічний прогрес в нових центрах розвивався надзвичайно (хоча уява автора не йде понад паровий мотор, механічний автомат та аеростат) , торгівля й промисли стали незмірно високо, політична система обернула весь світ у всесвітню федерацію торгово-промислових спілок, але гніт капіталу над працею ще збільшився, реклама, шахрайство, кар’єризм і безпринципність досягли Геркулесових стовпів, безправ’я трудящих стало безнадійним. Останні цноти, які ще жили в XIX в., зникли геть, і от серед всесвітньої оргії безсоромних, певних своєї сили плутократів загримів голос з неба вістю про новий потоп, що має очистити землю від людського грішного кодла, щоб мали посісти її якісь нові, кращі створіння.

Якби Сувестр мав Свіфтів талан, він міг би створити з цього всього справді повну жаху картину — матеріал у нього на це був. Адже близько того часу Байрон і Гейне вміли з менше багатого матеріалу витворити образи грізно-імпозантні. З наукової гіпотези про поступове зменшення сонячної енергії Байрон зробив апокаліптич-не видиво смерті сонця * і взаємного пожирання останніх людей коло останнього багаття на голій і мертвій землі. Гейне, під впливом особистих прикростей і дрібної політичної боротьби, дав нестерпуче реальну примару * огидливих підземних таємниць смерті і трагічну картину погибелі ясного генія поезії від потворних гномів серед світової катастрофи. Байрон і Гейне трактували свою тему як поети — дали настрій, загальний колорит і художній символ, близький до галюцинації своєю реальністю типічних деталей. Сувестр узявся до своєї теми як фейлетоніст і написав карикатуру на кількасот сторінок тісного йруку. Він не мав сумної одваги Свіфта, щоб сказати своїм .сучасникам просто: нема вам надії! Ні, він нишком кивав назад, на «добрі давні часи»,-^ «вернітесь, мовляв, туди, там ваш рятунок!» Але як же могли вернутись туди його читачі, коли навіть його цнотливий герой (що, як каже автор, начитався Фур’є і Бабефа *) кинувся назустріч потопові, а все ж не міг, хоч і як бажав, вернутися за сто літ назад?..

Попри всіх своїх чималих вадах роман Сувестра вніс-таки дещо нове в утопічну літературу. Сувестр перший (скільки ми могли прослідити) поставив утопічний сюжет на еволюційний грунт,— він виразно показав, як тісно і логічно нерозривно зв’язаний той «прийдешній» громадський лад з еволюцією тих його початків, яці можна було бачити в першій половині XIX ст. Правда, вже й у Мора були якісь натяки на історичне пояснення утопічного ладу, але ж це було тільки геніальне, та все-таки невиразне пречуття еволюційної теорії, і більшого ми, звісно, від письменника XVI в. ні вимагати, ці сподіватись не можемо. Сувестр писав свій роман уже в такий час, коли теорія еволюції міцно запанувала в науці та розпросторювала свій вплив і на «широку публіку».

Спущені з неба, закинуті за море, почеплені на хмарах райські краї вже нікого не інтересували серйозно, як не інтересувало ніщо, вирване хоч би силою фантазії з великого і величного ланцюга еволюції. «Дух часу» наложив свою печать не тільки на героїв Сувестра, айе й на самого автора. То був дух аналізу, направленого теорією еволюції, але ще не досить сміливого, не досить вільного від усяких пережитків недавнього минулого. В белетристиці то був час, коли старий романтизм уже вмирав, а молодий натуралізм ще не сказав рішучого слова, коли давні ідеали поблідли, а нові ледве мріли в непевній далині і над ідейним життям панувала немов якась «біла ніч».

Ніщо не призводить нас думати, нібр дальші утопісти ХТХ в. наслідували Сувестра, ні, певніше» що вони навіть не читали його, бо роман його був хутко забутий, та й одразу, скільки нам відомо, великої слави собі не придбав. Але «дух часу», що панував над Сувестром, заволодів усіма його молодшими товаришами. Вже ні один з них не важився одірвати своєї утопії від того світу, що кермується законом еволюції. Тільки в одних творах більше зверталося уваги і покладалося надії на еволюцію науки, а в інших — на еволюцію громадськості.

Новітнім утопістам, вихованим на еволюційному світогляді, ще трудніше прийшлось, ніж давнім, що тієї теорії не знали. Справді,— як примусити читача-еволю-ціоніста повірити в можливість картини прийдешнього дня, не показавши йому крок за кроком її повставання з сучасної читачеві форми людського існування? Як примусити його відірватись від свого часу і жити в прийдешньому не тільки думкою (до цього міг примусити і вчений), але й почуттям? Як «заразити настроєм» прийдешності ту людину, яка вже тямить, що не діжде того «раю» чи «пекла» ні за життя, ні по смерті? Адже щоб викликати в іншій людині інтерес до наших ідей, треба знайти якийсь спільний грунт або хоч спільну відправну точку. Ми не можемо розуміти прийдешності з погляду невідомих нам прийдешніх людей, ми можемо її розуміти тільки з нашого теперішнього погляду, нам дорога вона тільки тими своїми елементами, до яких ми тепер пориваємось, хоч, може, прийдешні люди якраз тими елементами нехтуватимуть. Нехай і правда, що для прийдешніх людей ми будемо все одно, що для нас мавпа або, в найліпшому разі, «дикуни» і «варвари», але ж недарма ніхто не вимагає від мавпи, щоб вона розуміла людську мову, а від дикуна і варвара, щоб вони читали твори науки і літератури нашої цивілізації. Та й чи не смішно було б, якби одна мавпа мала претензію навчити інших мавп розуміти людську мову, сама її не тямлячи, а дикун або варвар узявся б «популяризувати» яке-небудь «останнє слово» нашої науки? Як же вийти з цього? Чим заспокоїти жадобу знати і почувати те, чого не дано нам бачити на очі?

Утопісти XIX в. сподівались осягти конечної ілюзії для свого читача дуже простим і навіть грубим способом: вони становили якусь видуману людину з XIX в. в обстанову більш чи менш далекої прийдешності і примушували раз у раз спогадувати «минуле» або «покинуте» і порівнювати його з «новим життям». Не можна сказати, щоб це був спосіб вдатний. Здумаймо собі, що хтось написав би таким способом історичний роман, побутову картину минулого, зробивши центральною фігурою людину нашої доби, пересаджену чисто механічно «за сто літ назад», або умістив би в сучасну нам обстанову середньовічну чи біблійну фігуру (як це і роблять малярі школи Уде *)- адже треба неабиякого талану, щоб скрасити і помогти нам забути ненатуральність, потворність такої ситуації (коли тільки вона взята не просто для комізму).

Часом замість механічного способу перенесення в прийдешній вік (нап[риклад], на автомобілі, як у Суве-стра) новітні утопісти присипляють своїх героїв, наводять на них летаргію, гіпноз, і тоді вже блукання по прийдешньому місті та весь неминучий при тому катехізис питань та відповідей просто сниться тим героям, але це, звісно, мало зміняє справу, хіба що додає їй, коли це можливо, ще більшої ненатуральності. Невдатна претензія на реалізм гірше псує правдоподібність твору, ніж щира фантастика.

Позичивши від поетів любу давнім пророкам-утопі-стам форму сну чи галюцинації (по давній термінології «видива») , белетристи, замість наблизитись до реальності, ще більше віддалились від неї. Відомо ж бо, що люди з побільшеною вражливістю нервовою, з так званим поетичним темпераментом, справді мають нахил до яскравих, образних снів, що неначе символізують їх почуття та потаємні, ледве свідомі думки. Люди ці здатні в хвилини особливо інтенсивного напруження своєї взагалі дуже розвиненої уяви творити собі самохіть так звані псевдогалюцинації, а часом і справді галюцинації бачити. Але ж ті сни та примари ніколи не бувають і не можуть бутя, навіть з чисто фізіологічних причин, об’єктив-но-розсудними, діалектично-логічними,— в них завжди відбивається суб’єктивна, безпосередня вражливість самого «одержимого видивом», через те в них може бути тільки логіка почуття та несвідомої асоціації ідей. Коли нам хто розказує сон у формі політико-економічного трактату, докладно виробленої схеми громадського устрою, то це перечить художній правді і, вживаючи технічного виразу, «не заражає читача». Коли письменник одурить нас у цьому основному художньому принципі, то ми вже настроєні не вірити ні правдивості окремих деталей його картини, ні правді його ідеалу, ні навіть щирості його власної віри. Зрада художньої правди неминуче відбивається або на долі самого твору, або на чистоті його основної ідеї.

Це ми бачимо надто виразно на прикладі дуже славного в свій час і сильно призабутого тепер соціального роману Чернишевського «Что делать?» *. Колись твір цей славлено співами по гуртках передової російської молоді, де тости лунали «за того, кто «Что делать?» писал, за героев его, за его идеал» — тепер же цю строфу перероблено так: «кто что делал, писал...» — до такої міри вже незрозумілим стало тепер в широкій публіці первісне значення цього тосту... Чому ж воно так? Адже й тепер, перечитуючи твір Чернишевського поряд з іншими белетристичними творами подібного напряму, ми бачимо, що мало хто з новіши:: белетристів дорівнює Черни-шевському поважністю, щирістю в провадженні своєї ідеї, чистотою своїх замірів, завзятістю переконання. Не можна сказати, щоб у романі «Что делать?» не було зовсім щиро белетристичних елементів, але в тім-то й сила, що вони стоять зовсім нарізно від елементів ідейних цього твору. Найкращі в романі описи й діалоги ілюструють просто дрібний міщанський побут, не гірше, але й не ліпше, ніж у більшості письменників-реалістів середньої руки, але «нові ідеї» дуже слабо зв’язані з цією частиною твору Чернишевського, а до нашої теми вже й зовсім ніяк не відносяться. В міру того як у романі виступають на передній план «нові» люди («нынешние» по термінології Чернишевського), пластичність подробиць вникає, яскравість барв блідне, діалоги тратять рухливість, коментарії «від автора» займають все більше місця, і важкої праці коштує теперішнього читача побороти це оповідання про «нових людей» до кінця. І це не через те, що ті нові люди вже перестали тепер бути новими — типи Тетяни й Онєгіна, либонь, ще архаїчніші, а проте нам не трудно читати «Евгения Онегина» — це просто через брак барв і перспективи в цій схемі «нових» почувань, «нової» моралі і вчинків. З досадою ми вавважаємо, що белетрист Чернишевський сам гаразд не тямив, скільки «старого» (навіть як на його часи) в тій піонерці практичного соціалізму Вірі Павлівні, що «нежится в своей постельке» і там же п’є чай наполовину з товстою сметанкою з рук закоханого чоловіка в той час, коли швачки в її «ідеальній» соціалістичній робітні давно вже гнуться над шитвом, заробляючи «справедливу» плату і дивіденд не тільки собі, але й «закройщи-ці» Вірі Павлівні. Ця «нова» жінка все своє «нове життя» збудувала на жертві свого першого чоловіка, що проміняв наукову працю на нелюбу йому лікарську практику для утримування жінки, а потім відступив сам набік, як тільки жінка закохалася в іншого. Та й другий чоловік, либонь, для того став «світилом» медичним, щоб жінка мала змогу не тільки соціалістичну робітню провадити, але ще й гості щовечора скликати, зимові і літні «пікніки» справляти, «італьянців» слухати, а щоранку знов-таки «нежиться в своей постельке» та між іншим, гуляючи, готуватись до медичних іспитів, «щоб здобути самостійність». Нові люди, перший і другий ^олсжіки Віри Павлівни, дуже багато балакають про нову мораль та провадять «боротьбу великодушності», відступаючи один одному право на кохання Віри Павлівни, але їх життя і роботу ми ще менше бачимо, ніж діяльність Віри Павлівни. Одна тільки понура постать стоїка-революціонера Рахметова натякає нам на щось справді оригінальне і нове, хоч, може, й нетипічне, виїмкове,— це найживіша фігура з усіх «нових людей» Чернишевського. Зрештою, всі ці нові люди не відносяться прямо до нашої теми, бо й сам Чернишевський називає їх не прийдешніми, а «теперішніми», цебто сучасними йому людьми, тільки додає, що згодом вони зникнуть, щоб потім, У дальших поколіннях, відродитися, ще поліпшитися і статися загально-громадським типом. Таким способом усе те довге оповідання про нових людей мало бути неначе прологом до картини прийдешнього ідеального життя, коли всі люди на світі стануть «новими», а все «старе» щезне без сліду. І справді, перед кінцем роману Чернишевський умістив таку картину в окремому уступі, що зветься «Четвертий сон Веры Павловны». Дарма, що картина власне прийдешнього життя людськості займає в цьому «сні» всього 10 сторінок (інші картини в ньому з’явля-ють епохи минулі), а цілий роман мав 455 стор., але ці 10 стор., либонь, чи не найбільше придбали слави всьому творові. Це ж була в російській літературі перша белетристична популяризація соціалістичного ідеалу. За це читачі 60-х років простили Чернишевському всі гріхи проти «духа святого» художньої правди, а може, навіть і не завважили їх, хоча сам автор раз у раз одверто хизується тими гріхами перед зненавидженим «проница-тельным читателем» (цю іронічну назву Чернишевський дав естетикам-ідеалістам старої школи). Читачі однакового напряму з Чернишевським, «реалісти-матеріалісти», вірили, що то всі гріхи не справжні, а тільки здаються такими людям «допотопного» світогляду. При всьому своєму «матеріалізмі» вони були великими ідеалістами і вірили, що досить, аби людям хто гаразд розтолкував ідею «розумного егоїзму», впевнив, що то дуже «для себе корисно» — бути добрими, благородними, саможертовними і т. ін., і люди не тільки повірять у справедливість самої ідеї, але й зараз же наберуться тих цнот і ще до того почуватимуть себе дуже щасливими, ламаючи все своє життя, розбиваючи собі серця для «розумного егоїзму» — саможертви. Роман, збудований по такій схемі, повинен був здаватись таким читачам зразком не тільки ідейної, але й художньої правди, бо вони вірили в правдивість самої схеми, та й життя ще не встигло дати своїх коментарів до неї, вона занадто ще була нова для Росії часів Чернишевського. Що ж до гріхів проти художньої правди в подробицях, то їх у письменників-реалістів напряму Чернишевського було у всякім pasi не більше, ніж в ідеалістів-романтиків старої школи. Публіка, захоплена головною ідеєю «Что делать?», не завважала чималих цромахів в описах добре відомого їй життя, а вже тим більше могла прийняти на віру все, що писав прославлений письменник-соціаліст про майбутнє щасливе життя нового ладу. Публіка прощала своєму авторові навіть і не дрібні, як на реаліста, гріхи, нап[риклад], такі алегорії в «Снах Веры Павловны», як любов до людей в образі італьянської співачки Бозіо, рівноправність жіночу в образі самої Віри Павлівни і т. ін. То що вже значили після цього «палаци з чавуну та скла», «паркети з алюмінію», величезні, завжди мокрі парасолі, що покривають цілий палац, куди з’їздяться прийдешні люди на літню домівку! Реалістам-матеріалістам могло здаватись, що той рай, який снився Вірі Павлівні в її четвертому сні, змальовано дуже реально через те, що звернено головну увагу на його матеріальні прикмети: з чого і як зроблені будови, меблі («все алюміній!»), яка одежа у прийдешніх громадян, як розплановані їх селитьби («як шахівниця»), де вони живуть літом, а де зимою (зимою росіяни їдуть у Нову Росію, чудову країну, вряджену на місці теперішньої Сахари), як працюють («тільки ходять, їздять та керують машинами»), як обідають, ну і, нарешті, як танцюють і що співають. Про моральний бік життя відомо тільки, що людям тим добре, що вони всі веселі і щасливі і мають повну змогу любитися вільно,- а виражається це в тому, що вони танцюють щовечора і кожне має окрему кімнату з важкими запонами та пухкими килимами, де всяк приймає кого схоче і коли схоче. А щоб того раю досягти, каже алегорична Рівноправність, «треба тільки бути розсудливими, вміти добре врядитися, довідатись, як корисніше вживати засоби».

Спочатку люди читали цей «сон» і вірили, що змальована в ньому прийдешність справді «ясна і прекрасна», близька і можлива. Але згодом малюнок перестав їм здаватись ясним і прекрасним, і тоді багато з них відцуралися його ідеї або. втратили віру в його можливість. За гріх Чернишевського яко белетриста відпокутував ідеал, покладений в основу «Что делать?». Навмисну механічність, схематичність подій і характерів, убожество психології, тенденційну матеріальність описів пізніші читачі здатні були, хто щиро, хто нещиро, ставити на карб самим формам прийдешнього життя: «Коли вірити, що такий буде справді «грядущий рай» і що він неминучий, то — горе тому, хто доживе до такого!» — казали вони. І те, що Чернишевський був сам переконаним соціалістом, ще тільки гірше шкодило його справі, бо вже ж ніхто не міг сказати, що це він вмисне змалював карикатурно прийдешній лад, аби дискредитувати соціалізм. Карикатура вийшла сама собою, не з волі автора, а таки з його вини, бо він свідомо розминувся з художньою правдою, замінивши її публіцистичним розумуванням і теоретичною схемою при белетристичних ситуаціях, і тим несвідомо занапастив свій твір і скомпрометував свій замисел.

Белетристична утопія, попавши раз на доктринерський шлях, ніяк не могла зійти з нього. Основна вада — зневага художньої правди — зоставалася все в однаковій силі, змінялися тільки доктрини.

Коли після 1871 р. в Західній Європі настало дочасне розчарування в доктринах соціальних, то белетристи публіцистичного нахилу взялися будувати свої тенденційні романи «на чисто науковій основі», намагаючись уживати наукових методів при своїй роботі або просто заміняючи колишню романтичну фантастику видуманими «дивами науки».

Типічним твором такого розбору єсть утопічний роман Бульвера-Літтона * «Прийдешня раса» (написаний 1872 p.). Роман цей можна назвати фантастичним, хоча в ньому зовсім нема традиційної «чортівні» старого романтизму, а весь час річ іде тільки про «натуральні» дивовижі та ні на хвилину не спускається з уваги залізний закон еволюції. Тая «прийдешня раса», що якимсь предивним, але «науково» поясненим способом живе під землею і розвиває там нечувану цивілізацію, все-таки частиною своєї історії, хоч і легендарною, зв’язана з нашою наземною расою,— підземний народ «вріля» походить, власне, від тих далеких наших пращурів, що мали б то провалитися у підземні природні тайники під час якоїсь великої катаклізми. Народ цей ділиться на багато племен з різними відмінами цивілізації, та мав і сусідів-«варварів», що подібні культурою до сучасних авторові американців або англійців. У романі цьому видно розчарування автора в соціалістичних та й взагалі соціологічних доктринах, а зате надмірне покладання надій на перестрій усього людського життя через якесь корінне відкриття наукове. Власне, соціальний стрій у підземної раси не має в собі ніякого нового принципу: приватна власність і спадщина там не скасовані, а либонь, чи не міцніші, ніж у нас, найвища політична влада належить «ватажкові племені», що здебільшого сам призначає собі спадкоємця (хоча ватажок може бути й виборним), а в трудних випадках ще дораджує ватажкові «колегія вчених» (це щось так, наче Платонова рада фі-лософів-правителів у спілці з «вигідним тираном» його пізніших творів). Тільки ж ці старі інституції не заважають народові «вріля» жити по-новому: багатства вони не прагнуть, а здебільшого вважають його за тягар; владі не заздрять, бо вона здається їм тільки неприємним обов’язком; жінки, хоча мають право самі сѣйтатись до мужчин, після шлюбу коряться з доброї волі своїм чоловікам і т. ін.; спокій, згода і нічим не скаламучене щас*# панує в підземній країні між племенем «вріля», що забезпечене навіки від нападів сусідських і давно вже не знає війни. І все то тільки через те, що плем’я цеє зна€ якусь основну силу природи, джерело всіх відомих нам сил, і вміє правити нею так, що вона все будує і все руйнує по волі премудрого народу. Сила та зветься по-та-мошньому «вріль», і вона ото дає змогу жити у вічному «узброєному мирі» всім, хто владає нею, цебто хто має для того в достатній мірі міцну і розвинену волю. Через те всі люди цивілізовані, цебто з міцною, історично і спадково вихованою силою волі, звуться там «врілй» і займають в підземному світі приблизно таке становище, як англійці серед «варварських» рас у великобританських колоніях... Ідеал справді гідний вельможного англійського лорда, яким був автор роману «Прийдешня раса»! В кінці той автор пророкує словами свого героя, нібито наочного свідка всіх підземних див, що тая раса потужна вийде колись на поверхню землі, винищить своїм «врілем» усі наші наземні раси, пощадивши, може, деяких найгеніальніших людей, і буде собі раювати віки незчисленні як під землею, так і на землі. Холод проймає людину при читанні такої «Утопії» — це тямив і сам автор та й запевнив своїх читачів, що він для того й змалював цей ворожий нам рай, щоб ми знали своя місце в ланцюгу еволюції і не квапились до раптового здобування найвищих щаблів цивілізації, бо то тільки нам на погибель — ми не створені для раю. Але ж хоч і як Бульвер-Літтон запевняє, що «вищі» створіння можуть почувати себе щасливими під охороною свого «врі-ля» в країні механічної музики, статуй-автоматів, штучного світла, підземних горизонтів, але все якось не ві-риться і, нарешті, в думку силоміць набивається питання: «Та яке мені до всього цього діло? Навіщо мені здалась тая «прийдешня раса», коли вона чужа моїй душі?..»

Роман Бульвера-Літтона мав свого часу чималу сла-

але тепер він забутий, і це не тільки через його літературні вади (яких у ньому таки чимало), а головно через те, що після недовгого розчарування в соціології, викликаного деякими невдатними пробами соціалістів-утопістів насадити на землі комуністичний рай, в суспільстві відновився інтерес до громадянських наук та ідеалів. Цим тільки й можна пояснити, що славу Бульвера-Літтона хутко (в 80-х роках) потьмарила слава далеко гіршого від нього літератора Белламі *, що збудував свій партацький твір на дуже спотвореній, але все ж таки соціалістичній основі.

Белламі не признається так щиро, як Чернишевський, до своєї байдужості до правдивого завдання белетристики, але це видко з кождого рядка його роману. Починаючи з неймовірної, абияк збитої фабули і кінчаючи протокольними описами, все в цьому романі тхне ремісницьким, грубо утилітарним відношенням до сюжету. Щоб зацікавити ласого на модні новинки читача, Белламі присипляє героя свого модним у 80-і роки гіпнозом, пробуджує його в кінці XX ст., женить з правнукою його колишньої нареченої. Увесь час той герой карається за громадські гріхи XIX віку, розпливається в подиві перед добром нової культури та без упину становить наївні питання людям XX в., а ті без упину читають цілі лекції йому на відповідь, не маючи, либонь, пильнішої роботи. Белламі стилізував свій роман так, неначе він обрахований на читачів кінця XX в., але вже й читачам на початку цього віку багато що в романі здається застарілим анахронізмом. Наприклад, героїня роману нітрохи не нагадує навіть відомого нам типу «нової жінки» XX в., а скоріше скидається на призвоїту сентиментальну міс з якогось давнього буржуазного англійського роману. Ми зовсім не бачимо, як впливають на громадську та індивідуальну психіку ті одмінні від наших умови життя нового ладу. Нам показано навіщось тільки якийсь дивогляд психологічний: заздрість героїні до самої себе і досаду її на свого жениха, що він для неї, недостойної, зрадив пам’ять її коханої прабабуні... Мусимо хіба вірити авторові і його діячам на слово, що кінець XX в. має бути дуже гарним і щасливим часом в житті людськості, але бачити цього ми не бачимо. Ні, ми бачимо велику нудну казарму, де мешкає армія праці з рядовими, офіцерами, генералами, інвалідами. І сумно нам від тієї погоні за орденами, тяжко від дерев’яної «громадської дисципліни» в тій армії, душно від педантизму, самовдоволеності та міщанства всіх отих прийдешніх людців. Варто було прокидатись «через сто літ», щоб побачити те самісіньке, чого й в XIX в. було доволі! Прокинувшись раз за сто літ уперед, герой Белламі вже не прокидався більше, щоб знов опинитись на сто літ назад, а так і лишився назавжди в своєму кошмарі, щоб легковірний читач міг мати повну ілюзію «реальності» того ідеального кінця XX в. Хто з читачів не завважив крізь усі quasi-белетристичні покраси, що «За сто літ» зовсім не картина живого життя, а просто недотепна схема, нездатна видержати ні наукової, ні літературної критики, тому, либонь, було дуже шкода наших бідних онуків, що їм суджено жити в таку нудну та безрадісну добу. Белламі показав прийдешнє життя в одній тільки площі, та й то найменше придатній для белетристичного освітлення. Яке діло белетристові і його читачам до всіх тих кнопок, автоматів, аеростатів, системи розсилання набутих в крамницях речей і т. ін.? Тим часом Белламі, як і більшість утопістів, не дає нам з тим всім просвітку. За тією технічною марницею не бачимо ми ні людини, ні природи, не почуваємо ні правди, ні краси,— але чи можна ж повірити, що вони справді щезнуть з прийдешнього життя при новому ладі? Хто може в’явити собі ліс без дерев, життя без руху, той нехай вірить таким «пророкам», як Белламі.

Значно інакше почуття обіймає нас при читанні утопії Вільяма Морріса * «Звістки нізвідки» («News from nowhere»). Різкі очерти соціально-економічного трактату згладжені там не безсмачною фабулою, як у Белламі, а лірично-мрійливим настроєм автора, атмосферою ідилічної приязності, що панує над країною прийдешніх щасливих людей. Перша картинка, як герой роману виїздить на Темзу серед природи, визволеної від плям нашої псевдокультури, просто чарує свіжістю колориту, plein air’a ¹ того, і примушує на час пробачити авторові невдалий вступ з традиційним присиплянням героя після суперечок на соціальні теми. Ми забуваємо, що нам загрожує в кінці руїна ілюзії при неминучій заяві, що все це був тільки сон, хоч і пророчий, на думку автора. Ми втішаємось гарним пейзажем і гарними людьми в чепурному вбранні, зграбними, приязними, щирими. Якби Морріс написав саму тільки цю картину, взяв її тільки як один момент, це було б гарне, поетичне видиво, що будило б віру в можливість краси життя і вільного братання межи людьми. Але Морріс так продовжив цей момент, що зосталось вражіння повної нерухомості, мертвої тиші на гладенькій, вирівняній поверхні колись бурливого життєвого моря. Морріс просторо нам розповідає про колишні бурі і намагається запевнити нас, що після заспокоєння тих бур уже не може бути більше ніякої негоди. І потроху ми переймаємось глибокою меланхолією героя, що починає почуватися ніяково серед цієї ідилії. Автор намагається пояснити сум свого героя тим, що герой цей, знатурений син XIX в., не вміє уживати натуральних втіх нормального життя, що для нього це занадто раптовий перехід, що він, пережиток минулої доби, почуває себе непотрібним серед кращого ладу і через те чужим на безжурному бенкеті обновленого життя. Але нам чується, що тут не вся правда, що не в цьому вся сила. Бо й нам ніяково в тому прийдешньому товаристві, хоч ми й не сподіваємось опинитися в ньому непроханими гостьми. Нам сумно серед того безхмарного щастя, бо наша уява страждає від довгої плетениці картин без тіней, перспективи і півтонів, подібної до безкінечних смуг єгипетських барельєфів. Ми тямимо, що це не життя, а повільне вмирання від щастя, від безцільного, непотрібного добробуту. Ті люди п’ють, їдять, працюють, навіть любляться, все те робиться в них гарно, вибірно, але при тому життя справжнього нема. Нема боротьби, цеї конечної умови життя, нема трагедії, що дає глибінь і зміст життю. І ми готові радіти, коли автор хоч вряди-годи посилає тим щасливим людям якесь лихо, бо все ж це сплеск життя серед мертвого моря повної загоди. Але й тут автор запевняє нас, що ці сплески тільки хвилеві, що це не порушить глибоко вічного спокою, і ми мусимо вірити, що це справді останнє тремтіння людського духу перед сконанням. Так, Моррісові люди подібні до богів, але то вмираючі фоги, його утопія — справжнє «смеркання богів», невва-зраючи на ясний колорит без плям і тіней... Може, й фзравді такою буде смерть людськості,— з усіх смертей вона, може, й найкраща, але все ж сумно думати про цеї і йти до неї свідомо, закликаючи й інших. Запевне, цазад нема й не треба воріття, але невже перед нами немає нічого, крім смерті? Морріс багато говорить нам про матеріальний поступ, тільки всупереч іншим утопістам Він бачить цей поступ в осягненні більшої простоти, а ще розмаїтості способів виробництва («машиноманію» він вважає минучою стадією культури); він показує нам, як досконалі люди обходяться зовсім без державної політики примусу, замінивши її поспільною солідарністю і добровільним співробітництвом (цим Морріс наближається до Чернишевського); він малює нам пишний розцвіт умілостей (правда, тільки декоративних),— але ми gee-таки не загоджені. Ми не розуміємо цих людей, як і дони не розуміють виходця з XIX в., хоча ми знаємо їх Історію, а вони нашу. Річ у тому, що вони, ці Моррісові «прийдешні люди», зовсім не люди з нашого теперішнього погляду, а манекени для приміряння гарної одежі, автомати для справляння потрібних громаді робіт та добірних забавок. Хоч вони наділені, всупереч героям Белламі, деякими симпатичними людськими властивостями, а все ж вони маріонетки. Не дивно, що серед цих створінь мистецтво зійшло на забавку. Чим же іншим має бути мистецтво там, де нема ні боротьби, ні контрастів, ні глибокого страждання? Якщо ті прийдешні люди навіть більше, ніж ми, уділяють часу на мистецтво, то це тільки просто тому, що вони мають більше вільного часу до забави. Морріс дав їм тільки одну пристрасть — бажання чепуритись, одну ваду — безмірне самохвальство. Іскорки інших пристрастей, легкі сліди інших дисгармоній — це в них вважається тільки атавізмом, це в них належить до медицини, а не до мистецтва. Що ж тут зостається мистецтву? Стати декорацією, стилізувати форми створінь природи, наслідувати світляні ефекти, бавити погляд і слух ситих, спокійних, загоджених людей. Може, Моррісові, як відомому спеціалістові декоративного мистецтва, така перспектива і здавалась приємною, але, напевне, мало спеціалістів самостійних умілос-тей згодяться з ним у цьому.

Таким способом, всі утопісти XIX в. заводять свою уявлену дрийдешню людськість у глухий куток, змальований не такими сумними барвами, як у Свіфта, але не менше страшний своєю безнадійністю. Це доходило, здається нам, найбільше в того, що соціалістичний ідеал, покладений в основу більшини таких творів, здавався самим авторам таким далеким, ледве досяжним, що вони самі здатні були вважати його за останній ідеал людської думки, за крайню межу еволюції людської громади. Таке відношення часто було несвідомим, але воно давало грунтівний тон їх утопіям і такий несвідомий песимізм, як, нап[риклад], у Морріса, ще сумніший, ніж свідомий, нап[риклад], у Сувестра. Утопія Сувестрова остерігала від того шляху, якого автор не вхваляв і вважав неправим, але утопії Белламі та Морріса примушують читача боятися того, що самі автори вважали корисним і бажаним... Характеристичними здаються нам слова одного з прийдешніх людей у романі Морріба, промовлені на запитання: «Як ви уявляєте собі ваше дальше життя?» «- «Не знаю»,— відповів цей розпачлй-во-легкодумний чоловік... та й що ж би він мав відповісти? Але така відповідь вже не загоджує утопіста XX віку.

Той ідеал, що ледве мрів великому утопістові XVI в., що зник з очей людям XVII в., що здавався хистким і туманним філософам «віку просвіти», що був останнім кільцем в ланцюгу глибоко скептичної фантазії XIX в., наблизився тепер, зміцнів, виріс, з одного боку, в наукову теорію, з другого — кристалізувався в догму, близьку до релігійної. Утопіст нашої доби (нагадуємо, що тут цей термін вживається в літературному, а не в публі-цистично-науковому значенні) вже не стоїть одиноко, як Томас Мор, що був голосом, волаючим в пустині, йому вже не треба працювати коло виховання першої громадки апостолів нового євангелія, як це мусив робити Віль-ям Морріс,— навколо нього маси, жадібні пророчого слова про те, який буде той прийдешній світ, що його одні прагнуть, а другі жахаються. Вчені ідеологи дають наукові схеми, вироблені плани та обрахунки pro і contra ¹, але нетерплячій юрбі цього мало: вона шукає «знамення часу», вона прагне дива чи хоч видива, домагається чогось більшого, ніж домагалась юрба в давні часи,— вже не воскресення мертвих, але надання життя ще не народженим. І вона має рацію! Треба їй знати чи хоч провидіти того, кому вона рівняє шлях, для кого терпить муки часом і свідомо. їй треба не раз хоч мрії, хоч видива, щоб не впасти в розпач. Від неї вимагають свідомості, їй докоряють інертністю, вихваляють за героїзм, так невже ж їй загодитись на ролі «гарматного м’ясива», «святої скотинки», що йде невідомо за кого на муки, а часто й на смерть героїчну? Вона має право допитуватись, дошукуватись, хто такі будуть ті прийдешні люди, що на підвалині її тяжких страждань збудують собі нову оселю. До чого ж має бути подібна тая нова будова — чи до суворого, білого храму, чи до сірої, нудної казарми, чи до ідилічного, барвистого котеджу, чи до величного народного дому, де всі барви, й лінії, й форми поєднаються в вищій гармонії? Хто буде там жити — браття наші по духу чи якісь чужі істоти, що дивитимуться на наші бліді, скорбні тіні, презирливо всміхаючись з високості свого невідомо чим заслуженого щастя? Ні схема, ні план, ні обрахунок, ніяка наука не дадуть нам образу живого, щоб ми могли його любити чи ненавидіти, а це ж потрібно нам, щоб жити не тільки інтересами своїми та свого покоління. Щоб любити «дальнього свого», жертвуючи для нього і ближніми й самим собою, треба знати, за віщо його любити, інакше це буде рабство перед невідомим. Хто з нас не має хисту воскрешати ще не народжених, той шукає собі «ясновидящих», щоб повірити видивам їх. І не раз він стрічає фальшивих пророків, про яких мовив давній поет-прозорливець: «Часто покликують вони: «Так говорить господь!» А господь не казав їм нічого». Ті лжепророки показують на бездушних автоматичних ідолів, кажучи: «Ось прийдешня людина, поклоніться їй», а самі вже ладяться в жерці нового культу, зазіхаючи на традиційну «десятину»... Але нехай не бентежить нікого поява таких лжепророків. Коли такі «практичні люди» починають спекулювати на якийсь ідеал, то це тільки значить, що той ідеал здатний до життя і має великі шанси на здійснення. Хоча, звісно, кому дорогий ідеал, той мусить тим більше дбати про й^го чистоту і боронити його від профанування через людську «практичність».

Ідеал соціалістичний профанується плиткою, чисто буржуазною тенденцію комфорту для комфорту, проведеною у Белламі. Профанується він і дрібним політиканством таких «утопістів», як Шпронк *, Моклер * або Талеві *, що будують всю прийдешню долю нашого світу на рішенні мароккського інциденту, східного питання або франко-російських відносин. Ці добродії провадять не раз ще й іншу «політику» в своїх «утопіях». Наприклад], Галеві запевняє нас, що поліпшення добробуту мас приведе тії маси тільки до повного морального занепаду. Інший знов утопіст, Уеллс *, лякає, що визволений пролетаріат здичавіє так, аж поїсть усіх позосталих аристократів, і людськість загине від канібальства... Ми не можемо згодитись з Анатолем Франсом, немов у цих утопіях відбився щирий песимізм душ, опанованих «світовою тугою», нам чується в них просто старече гди-рання підупалої групи і бажання залякати читачів вигаданим страхіттям соціалізму. Ці політиканські утопії варті уваги з публіцистичного погляду, але з художнього боку вони зовсім не цікаві. Немає в них ні образів нових, ні ситуацій, ні свіжого колориту, як то ми бачимо в Т. Мора та В. Морріса, цих щирих, поетичних натур, що мали єдину тенденцію — потішити хоч маревом раю наземного своїх стражденних сучасників.

З усіх теперішніх утопістів найбільше наближається настроєм до цих двох «утішителів людськості» Моріс Метерлінк в своєму утопічному творі, недарма названому «Оливне гілля» («Les rameaux d’olivier»). Нам трудно зважити, до якого відділу літератури залічити цей твір. Це не роман і не оповідання; для поеми в прозі в ньому забагато наукових гіпотез та філософських проблем. Якби він був написаний іншим стилем, ми б залічили його до наукової утопії, як, нап[риклад], «Дисгармонії людськості» Мечникова, і полишили б його науковій критиці. Але ж «Оливне гілля» написане стилем Метерлінка, цебто мовою поета-філософа з пророчими нахилами, мовою, повного художніх образів, ліричного нестяму. Так писав би Екклезіаст, якби він відродився в оптимісті.

Метерлінк нам говорить, що ми живемо в плідну та рішучу добу, що віки прийдешні заздритимуть нам, свідкам зорі івювої ери. Дарма, що курява, збита великим рухом людськості, сліпить нас від того не меншав величність руху. Ми перебуваємо добу основного обновлення світогляду, а нове розуміння світової системи конечне приводить до нової моралі і психології. Ми виходимо з періоду релігійного і вступаємо в період науковий, хоч і блукаємо ще навколо правди при димних світачах гіпотез, а магічні слова ще й досі керують нами. Хоч релігійність «випарувалася» з нашого життя, але сума справедливості, добрості, громадської сумлінності все більшає, бо такий, видко, закон розвитку людськості, тільки ми не знаємо ще формули свого закону. Кожне наукове відкриття — а їх так багато в наші часи — додає нову рису до того великого невідомого, що мріється на нашому горизонті, тільки ми ще не вміємо поєднати докупи ті риси. Так під час ілюмінації спочатку окремі вогненні фігури спалахують раптом на темному небі, але ми не тямимо, який межи ними зв’язок, поки раптом яскрава Цитка поєднає їх в несподівану будову з проміння. Цеї яскравої нитки нам ще бракує, але ми почуваємо, що вона детзь є і що досить, може, одної іскри, щоб вона спалахнула. А поки що — ми ждемо, але наше ждання повне життя й поривання вперед, кожний новий факт будить нашу думку, не дає їй заснути і тим рятує її й нас від смерті. Ми зрозуміли, що нас оточує жива загадка, а не абстрактне божество індусів чи євреїв, і ми шукаємо відгадки в самому житті, а не в теологічних чи в логічних розумуваннях. Режим нашої думки змінився. Ми були подібні до сліпців, що марять про вільний світ у* замкненій хаті; ми й тепер ще сліпці, але вже нас веде якийсь мовчазний поводатар то в ліс, то в поле, то на берег моря... Ще заплющені очі, але жадібні, тремтячі руки сягають дерев, мнуть колоски, зривають квітки, натикаються на скелі і поринають в прохолоду хвиль, вуха вчаться одрізняти — для цього ж розуміти не треба — тисячі співів сонця і тіні, вітру й дощу, листя і хвиль...

Ми готуємо шлях новій істоті. Ми закладаємо підвалини нової моралі, що має обходити інтереси не тільки ближнього, але й дальнього* має утворити гармонію не тільки людського, але й всесвітнього життя. Ця нова мо-

раль готує грунтовніші зміни, ніж усі найбільш реформаторські релігії.

Ми маємо причини вірити в кращу долю нашого роду. Найгірші небезпечності вже минули. А перед нами безкрай надії. Може, ми збагнемо таємницю того, що тепер зветься законом тяжіння (гравітації), відкриємо її раптом, як радієві промені, і будемо керувати земною кулею,— тоді нам не страшна смерть сонця, земля буде вічна, людськість її справить до нових світів, до нових сил, нового невичерпаного життя.

Нехай ця безкрая надія непевна, але ж хіба розпач певніший? Коли так, то вибір залежить від нас. Навіщо ж вибирати найгірше?

Ми, немов ті стародавні пророки та праведники Осетинської капели *, пробуваємо в сподіванйі, може, в останніх хвилинах сподівання. Здається, ми чуємо рух: гомін надлюдських кроків, ляск величезної брами, пестощі подиху чи світла — хто знає? Але це сподівання ^ чудова й яскрава хвилина життя, найкраща пора щастя, молодощів, дитинства!..

Так говорить Метерлінк. Поет незбагнутих загадок, містичного жаху смерті, безвихідної самотини людської душі і вічних трагедій нашого життя — заговорю тоном оптиміста. Чи це ж не «знамення часу»? Нехай він, всупереч іншим утопістам, замало значення надає суто громадському чинникові, нехай надії його на опанування законами природи замало певні, а з громадського погляду й зайві, але ми, читаючи цю філософську поему в прозі, мимохіть заражаємось її ясним, енергічним, жвавим настроєм — і готові на слово вірити, що людям нема чого впадати в розпач.

Метерлінк поклав в основу своєї утопії зовсім одмін-ний від інших худояшій спосіб. Здебільшого утопісти не песимістичного напряму вдавались до способу контрасту, відтіняючи ясну прийдешність похмурими барвами з теперішнього життя. У Метерлінка темне тло зостається десь в глибині, як спогад про хаотичне минуле землі й людськості, а центр картини, її найясніша цята — це теперішній час, і від цієї цяти йдуть промені в прийдешнє, в безкрай. Подекуди пробивається щось з давніших настроїв Метерлінкових, коли він порівнює своїх сучасників із сліпцями, що навколо себе почувають світло, а в собі темряву носять. Щось є проймаюче і героїчне в цьому образі, і віриться нам, що таким він здаватиметься й дальшим поколінням і через це вони немов рідняться З нами, так як ми, по волі' Метерлінка, ріднимось духом з людьми давніх віків, невважаючи на відмінність нашої Історичної обстанови.

В «Оливному гіллі» нема дешевих ефектів, що легко даються способом різкого контрасту, та нема і втомної одноманітності, що загрожує творові без контрастів,— від неї Метерлінк врятувався, впровадивши трагічний елемент у свою центральну антитезу сліпців, заблуканих посеред світла, і видющих, спізнених на свято світання і через те заздрих на нас, темних.

Метерлінковий оптимізм не вирахуваний на те, щоб, ідеалізуючи теперішній час, одвертати людей від всякого новаторства. Ні, Метерлінк виразно каже, що він ні в якому разі не боїться за культуру та цивілізацію. Він не вірує ні в «жовту», ні в яку іншу небезпеку, не страшні йому ні хатні, ні околишні вороги. «Хоч би навіть,— каже він,— прийшли варвари з наших сіл та городів,— зо дна нашого власного життя, то вже ж і вони були б зачеплені тією самою цивілізацією, яку вони нібито мали б знищити, адже вони могли б одібрати від нас добра цивілізації не інакше, як тільки вживаючи найголовніші її придбання. Отже, в найгіршому випадку могла б трапитись дочасна задержка, зате по ній настав би новий переділ духовних багатств». Завважмо, що це говорить той, хто ніколи не виставляв себе речником ідеї пролетаріату, кому часто закидали духовну кревність з «гнилою буржуазією». Недарма Метерлінк запевняє, що «безмежність кругозору виховує в нас безпосередню величність духу, і тоді нам не треба ніякого встановленого кодексу моралі, щсб розуміти наші обов’язки, сполучені з нашим місцем в природі». Він доказав це власним прикладом.

Хоча, як уже сказано, утопія Метерлінка виходить поза стислі межі нашої теми, але ми спинились на ній так довго тому, що нам видиться в ній нове перехрестя, новий відправний пункт для белетристичної утопії наших часів. її провідна думка — безмежність кругозору, тверда свідомість невпинності і поступовості людського розвитку і однаковості в цьому відношенні всіх найрозмаї-тіших історичних епох — цей Leitmotiv, навіяний новітньою наукою, повинен витіснити з свідомості дійсно сучасного белетриста пристарілу ідею про рай і пекло, що неначебто ділять життя людськості на дві одрубпі половини. Тільки несталістю і невиробленістю їх психічних звичок можна пояснити дивну живучість цього примітивного поняття, утвореного наївпим дуалізмом первісних релігій. Але є вже тепер ознаки того, що ця нерухомість звичок починає трохи подаватись перед натиском нових ідей.

В новішій, щодо часу, белетристичній утопії Анатоля Франса ми бачимо певні ознаки перемоги новітнього припципу над старосвітським, але сліди їх боротьби в ній ще занадто помітні, і це відбилось навіть на її формі. А. Франс назвав свою книжку «На білому камені» («Sur la pierre blanche»), взявши до неї епіграф з Пла-тона: «Ти неначе спав на білому камені, посеред народу снів». І техніка твору чимало нагадує Платонову,— він цілий складається з ряду діалогів, сполучених докупи досить слабо й довільно. Не можна сказати, щоб від цього твір легше читався: повсякчасна зміна аргументів pro і contra, що не раз зводяться нанівець, часті й довгі ухиляння набік, важкий багаж ерудиції розмовників інтелігентів (intellectuels),— все це чимало томить і не раз навіть дратує трудністю вишукування провідної нитки. Але, певне, ця форма була психологічно конечною для А. Франса. Він, либонь, сам шукав і не знайшов виразного погляду на цікаве для нього питання, через те він, не вдаючись до штучних висновків, просто виложив самий процес шукання і полишив читачеві давати собі з тим раду, як хоче.

Серед діалогів (дуже мало белетристичних) компанії французьких інтелігентних туристів з ученим італьян-ським археологом на всякі історичні, публіцистичні та утопічні теми А. Франс умістив два «оповідання», що неначебто прочитали два розмовники до слуху своїм товаришам. Оповідання ці складаються, властиве, теж з діалогів. Перше: діалог римського проконсула Галліона в Корінфі з своїми приятелями патриціями та з грецьким софістом, перерваний раз епізодом сперечки апостола Павла з корінфськими євреями-колоністами. Цей епізод єдине живе місце в цьому академічно важкому оповіданні про розмови, але Галліон з приятелями хутко перейшов над апостолом і його «сектою» до «порядку дневного», цебто до своїх безкінечних розмов на утопічні теми. Вгадуючи долю прийдешніх людей і релігій, римські інтелігенти І в. по р[іздві] Хр[истовім] зовсім спустили з уваги майбутнє панування «секти» християнства, бо не могли визволитись від помилок свого часу і вийти поза тісний античний кругозір. Це, видко, стало за осторогу інтелігентам XX в., бо вони пильнували, щоб не проминути в своїх діалогах соціалізму, хоч він, очевидячки, здається їм «сектою», а один з компанії прочитав навіть своє оповідання-у.топію про прийдешній лад, збудований на соціалістичний зразок.

Перед цим оповіданням приятелі багато балакали про те, як належить писати утопії: утопія повинна малювати не те, що бажане, а те, що може бути; утопіст повинен визволитись від сучасної йому моралі і намагатися збагнути мораль прийдешню, залежну від прийдешнього ладу життя, і це не для яких «поученій» чи потіх, а просто для шукання правди. Не слід заглядати в надто далеку прийдешність, бо то мало порушить сучасних нам людей. Утопіст мусить бути напоготові прийняти всяку догану від сучасників, бо люди здебільшого не можуть стерпіти думки, що їх теперішня мораль не вічна, а згодом, може, вважатиметься неморальністю. Проте слід пам’ятати, що бсє ж в людсьйій натурі є якийсь такий «незмінний фонд», що як він щезне, то зникне й саме розуміння про людину як про певний біологічний тип.

Вигаданий автор уміщеної серед розмов утопії-опові-дання, названої «Par la porte de corne, ou par la porte d’ivoire», робить заяву, що він мав одвагу одірватись від моральних забобонів свого часу і дивиться цілком спокійно і на сучасне життя, і на всякі можливості. Однак з перших рядків його оповідання чується тон скорботний, навіть мізантропічний, хоч він і заглушає це розумуванням на тему, що нема лиха без добра, а добра без лиха. Потім він згадує про колишнього свого вчителя-соціаліста, що мимохіть виховав з свого буржуазного уче-ника не революціонера, а переконаного лицеміра, зневажливого до сучасного соціального ладу, але свідомо покірного всьому тому, до чого пошани сам не має. З цим спогадом вигаданий автор заснув, і через те ми отримали найбанальнішу форму утопії-сну, неможливого, ненатурального сну, зложеного переважно з діалогів теоретичних, з історичних вказівок та з маси технічних подробиць. Про нову мораль ми довідуємось дуже мало, нова психологія там і не сниться. Головна відзнака нової моралі супроти нашої це та, що по ній не годиться годувати нікого, хто не працює, хіба що слабих. В Новій Франції гостя, що прибув «дуже здалека», не приймають і не частують, як то бувало у всі попередні віки, а голодного й виснаженого посилають на фабрику, де він стоїть нерухомо до вечора, дивлячись, як машини-самольоти працюють, а вже по цій «роботі» дістає страву з громадської кухні і до того приправу з просторих поучаючих розмов (це вже gratis¹). За обідом жінки в хлоп’ячих убраннях балакають про операції і функції товстої кишки (нова естетика!) і вкупі з чоловіками показують новоутопійську гречність гостеві: вихваляють усе своє і ганять звичаї тієї країни, звідки, як вони думають, походить гість. Та й самому гостеві перепадає: його в вічі «дурнем» називають, але він «спокійно» терпить такі об’яви нової звичайності, і за те його винагороджують довжезними розповідями про те, про що він і сам міг би вичитати, та ще й в кращому викладі, з творів різних ідеологів-соціалістів. Правда, нові утопійці додають деякі поправки: вони кажуть, що при новому ладі слова Рівність, Братерство і Воля, стратили всяке значення і вважаються навіть «шкідливими», яко «фальшиві ідеали», що взагалі не ухваляються в новій державі. Цікава теж історична справка про Росію: ця країна здобула собі конституційний лад найпізніше з усіх і то тоді, як уже «кожен мужик» міг діставати через бездротовий телефон, «лежачи в ліжку», найсвіжіші новинки агітаційного красномовства з Марселя і Берліна... Межи-народний мир забезпечено так, як у народу «вріля», якимись «проміннями У», бо ними можна миттю знищити «мільйони варварів», натиснувши клавішу якогось згубливого рояля, а «громова зона» обороняє межі «цивілізації» від запізнених в громадському розвитку «варварів» — це, бачте, така «нова політика». «Нова» фізіологія зробила відкриття, що люди діляться не на два, а на три пола,— третій пол це щось наче «робочі бджоли»; завдяки їм інші два пола можуть без страху перенаселення «потурати своїм бажанням», як того вимагає нова мораль: формального шлюбу і спадщини у них, звісно, нема, а про спадковість і психологічні наслідки всякого необачного потурання вони якось не думають.

Оце і вся нова мораль. Прийдешні люди кажуть, що й при ній все-таки існують в житті «скупі й марнотратники,

роботящі й ліниві, багаті й убогі, щасливі й нещасні, вдоволені й невдоволені», бо це ж і є «незмінний фонд» людськості. Ми готові цьому вірити, але шкода, що нам це тільки розказано, а не показано, як годилось би в белетристичному оповіданні. Нам дано тільки сухе пере-числення «цнот і вад», а не змальовано форм їх при нових умовах, нам розказано тільки про ті умови життя, а самого життя ми не бачимо, замість нової психології ми довідались тільки про якусь нібито нову мораль. Замість живих людей ми бачили знову маріонеток, як у Белламі і йому подібних «утопістів».

Між іншим, в утопії А. Франса розказується й про нове мистецтво: прийдешні поети залишили зовсім глузд і зміст і пишуть якісь «делікатні речі» особливою мовою з особливою граматикою, вживаючи консонансів та алітерації (зовсім як французькі декаденти!). Театр живе самою лірикою, драма, комедія й трагедія втратили інтерес, але музика й пластика процвітають. Прийдешні люди кажуть, що так далеко краще. Про смак нема що сперечатись...

Розказується теж і про прийдешні релігії, що їх чимало: релігія людськості, християнство, позитивізм, спіритизм і т. ін. Але нічого живого з цього перечислення не виходить.

Раз тільки, на закінчення, автор спробував дати живу сценку, та й та вийшла, на жаль, непевного смаку. Змальовано там, як автор ні з того ні з цього почав залицятись до ледве знайомої жінки на вулиці, і все йшло «як звичайно в таких випадках», мовляв автор, от-от уже наближався «рискований» момент — аж тут слуга перебив віщий сон свого пана, і ми вже ніколи не довідаємось, як поводяться нові жінки в ситуаціях, позичених з старих бульварних романів.

Прослухавши оповідання, один приятель автора згадав Платонові слова, поставлені в епіграфі всеї книжки. Дивно бринить ця красна антична фраза після оповідання, де нема ні легкості сну, ні фантастики видива, ні навіть жадного народу!.. Другий приятель заявив, що він не бажає, але й не боїться пришестя соціалізму, бо, як і всі великі політичні та релігійні напрями, соціалізм, запанувавши, зміниться й спотвориться до невпізнання. Зрештою, рішає вся компанія, людськість, властиве, мало міняється, а коли зміниться, то це вже буде надлюд-ськість, і ми вже будемо для неї все одно, що для нас наші «предки», допотопні мавпи...

Отак все цеє «грище думок» зводиться нанівець. З публіцистичного погляду можна б пояснити такий порожній результат класовим становищем автора, що не може одірвати своїх звичок від того ладу, якого вже не поважає, то й тішить себе тим, що, мовляв, і кожен інший лад не кращий. З погляду літературно-психологічного неживий характер цієї утопії пояснюється тим, що почуття автора зосталось незачеплене його темою, а тільки розум озвався довгою вібрацією та й загубивсь у просторі.

Але краще б робили резонери-утопісти, якби викладали свої думки в спеціальних розправах, і нехай би тоді філософи та моралісти цінували їх — серед тих думок є справді багато вартих уваги, дотепних і навіть оригінальних. Тільки навіщо розмальовувати тії схеми абиякими линючими фарбами і видавати їх за справжні картини? Віримо, що це робиться з найкращими замірами, але ті заміри вже вимостили пекло зневір’я в найкращі ідеали сучасної людськості, розчарування в ще не досягненій меті, страху й розпачу за «душу живу» прийдешньої людини. Коли ж розвіється отой кошмар? Коли з’явиться щирий ми-стець і покаже нам «на незмінному грунті» нові, справжні картини, повні художньої правди і нерозлучної з нею краси?

Вже ми бачимо «предтечу» в постаті Метерлінка, що готує «шляхи господні» в пустині, досі неплідній, белетристичної утопії; деякі «знамення часу» відбились і на А. Франсі, а давнішні утопісти Томас Мор і Вільям Морріс та гурт поетів посіяли чимало живих зерен на тому облозі, тільки зерна ті ще ждуть якоїсь живущої сили — може, бурі? — щоб зійти й процвісти. Коли б який новітній утопіст, мистець натурою, продумав, а головно перевірив і освітив почуттям ті елементи, які вже досі визначились в белетристичній утопії, то він уже міг би створити видиво прийдешнього життя, а не вмирання людськості. Котрий момент взяв би він з того життя, дальший чи ближчий, це залежало б від його фантазії, бо їй не можна становити штучних границь, але якби він малював життя, то змалював би у всякім разі й боротьбу з її стражданням і, може, навчив би нас любити й поважати її, яко високий й конечний життьовий чинник. Адже не страждання, конечне сполучене з боротьбою, робить її часто ганебною й брудною, а ті умови, в яких вона відбувається тепер. Сором не болю від ран, а того, що вони завдані биттям головою об золотий мур, виведений нашими ж власними руками. Ганебне не трагічне горе подоланого в чесному бою, не те високе щастя, що здобувається перемогою в рівному поєдинку, ганебне те, коли безсила лютість душить невільника, що сам себе запродав у неволю, а мусить цілувати руку панові своєму, хоч ладен би був гризти її; ще ганебніша тупа самовтіха рабовласника, що чваниться скарбами, здобутими з чужої поневоленої праці. Брудні не інстинкти й пристрасті наші, а їх спотворення через купівлю й продаж того, що не повинно ставитись на торг. Оцей сором, ганьба й бруд заводять гнилизну в нашому житті. Всі розглянуті тута утопісти від Т. Мора і до А. Франса згоджуються в цьому, свідомо чи несвідомо, і їх оптимізм чи песимізм залежить від їх певності чи непевності в тому, що ця гнилизна може зникнути колись із людського життя. Але самого переконання чи скептицизму ще мало для утопіста-б е -летриста. А. Франс даремно становить ідеалом для такого белетриста «не бажати й не боятись»,— кому «ні гаряче ні зимно» від думки про можливість інших, справедливіших або тяжчих форм життя людськості, той краще б не брався до пера, щоб писати «утопію», бо, напевне, вона вийде в нього «подібна до міді дзівіжшї» і своєю мертвотою тільки вгашатиме живий дух читача. Але хто здатний почувати щастя й горе, боротьбу й перемоги «дальнього свого» на просторі всіх віків прийдешніх, хто тямить розпізнавати не тільки кришталі та скам’янілості людської психології, що звуться «мораллю», але й живі індивідуальні форми її, хто має снагу на основі їх творити живі, не автоматичні образи, той нехай *би не ховав світача свого під накриття, а постановив його на високому місці просвічувати шляхи в прийдешнє. Учений скаже нам, чи певні ті шляхи, чи справді доведуть вони до визначеної мети; публіцист оцінить, чи справедливі вони та чи корисна й сама мета; але тільки белетрист і поет можуть нам розказати про терни та квітки нових шляхів, про світло й плями нових світачів. Вкупі з митцями будемо ми прагнути й боятись, любити й ненавидіти, будемо жити не тільки в минулому й теперішньому, але й в прийдешньому, але й у вічності, наскільки може сягнути в неї наша фантазія. Хто відкриває прийдешність нашому почуттю, той поширює межі вічності нашій душі.

НЕЗАКІНЧЕНІ

СТАТТІ

[ПРО КОЗАКІВ]

Про козаків маємо певні звістки тільки з XVI в. В князівстві Литовському всі землі були власністю державною і ділились на служби (по 200 десятин), їх роздавали, а за те ленник (привілейованик) мав постачати одного чоловіка на службу до війська, хто того не справляв — «службу» тратив. Господарство було натуральне (хліборобство менше цінилось, а більше пасіки, «боброві гони», «затони», дігтярство і т. ін.). В XVI в. через татарські напади «служби» на півдні України розбирались неохоче, їх тоді уряд став роздавати громадам з тим же обов’язком: постачати одного вояка, а громаді давалась автономія адміністративна. Се, певне, початок козацтва. XVI в. спогадуються козацькі походи на татар і один бунт селянський (з ватажком козаком) проти подільської шляхти за землю. XVI в. козаків вже багато.

Староста черкаський і канівський Дашкевич просив у великого князя литовського осібної організації для козаків, але не дано.

В половині XVI в. заснована Січ. Козаки й січовики провадили оборону [слово нрзб.], але й мали «у ходи», місця для промислів (рибні, мисливські і т. ін.). По Київщині, Полтавщині, Херсонщині, Катеринопільщині цінився не грунт, а натуральні багатства. Боронились «уходи» кордонами козаків в дві зміни (осінню й весняну).

В Литві селян-кріпаків не було, «холопи», здається, були бранці. Дев'ять десятих селян були зовсім вільні особисто і юридично, переважно безземельні орендарі, часом оренда була спадкова, тоді за неї платилась дань (часом натурою) або відбувалась військова служба.

Польське право (після Люблінської унії *)’ волю скасувало, в Польщі вже було на той час кріпацтво; «земляне» [слово нрзб.] отримали право на особу селян.

По польському праву служилих селян не було і козаків хотіли повернути в стан наємного чужого війська та ограничити реєстром. їм ішла плата, але абияк. їх мало бути 6000 з «старшим» (козаки звали його гетьманом). Ніколи організація козача не була виразно затверджена сеймом, і були вічні сперечки між козаками і польським Урядом,

[ДЖОН МІЛЬТОН]

Багато людей читає велику поему «Утрачений і повернений рай», де говориться про створення світу, про те, як перші люди утеряли рай, як потім віра в Христа вернула їм той рай. У нас на Україні від певного часу почали читати «Утрачений рай» не тільки люди дуже письменні, але й такі, що не мають часу багато читати і займатись великою освітою, хоч і раді б її мати. Найбільше люблять сю поему ті «брати-християни», що то їх інші люди взивають «штундами», читають вони її, запевне, через те, що там гарною і величною мовою розказується про те, що кожний з них читав у Біблії з вірою і повагою. Може, дехто з таких читателів запам’ятав і ймення того, хто написав сю поему, отже, знає, що звався той письмовець Джон (по-нашому Іван) Мільтон і що писав він «Утрачений рай» по-англійськи, а потім вже була та поема перекладена на різні інші мови, між іншими і на російську (ми чули, що хтось переклав її і на українську, та не знаємо, чи вже той переклад де надрукований). Але не кожний навіть і з більш письменних читателів знає про життя Джона Мільтона, не кожний знає, що Мільтон був не тільки великим поетом, але й завзятим борцем за вільність віри, думки і слова у своїй країні, що він усе своє життя служив тому, що сам уважав за правду <і що й тепер чесні та освічені люди правдою називають >. Служив він сій правді, не жалуючи ні часу, ні здоров’я, за те ж його й досі шанують і пам’ятають в його рідній стороні Англії, дарма що вже більш ніж 200 літ минуло з того часу, як він умер. Ми думаємо, що кожному з його читателів цікаво знати про його життя, та не кожний знає, де про нього довідатись, а хоч би й знав, то не кожний вміє читати на чужих мовах, а на них багато є написано про Мільтона. По-українськи досі ще нічого не було про нього написано, та й по-російськи дуже мало. Отож ми надумали списати коротко по-нашому те, що вичитали про нього у його власних книжках і в книгах інших людей, писаних на різних чужих мовах. Може, ті наші земляки, що читають «Утрачений рай», схотять прочитати і нашу книжечку, може, хто схоче довідатися більше про ті часи і справи, про які ми могтимем тут згадати тільки дуже коротко, то ми будемо цьому дуже раді і, якщо матимем силу і змогу, розкажемо колись довше про все те.

Тепер же ми розкажемо про життя і писання Джона Мільтона, а разом з тим мусим розказати хоч коротко і про те, що діялось в його країні в той час, як він жив, бо інакше трудно розказати про його думки і роботу і трудно зрозуміти їх. Мільтон щирим серцем обзивався на все, що діялось навколо нього, він жив не монахом-пустельником, а щирим робітником серед своїх людей і коли часом у чому помилявся укупі з ними — бо як і коли люди не помиляються,— то зате вкупі з ними шукав правди і боронив її, а це значить, що життя його народу було його життям. <3ате було у нього багато друзів, а ще більше ворогів.>

Вже хутко 300 літ мине з того часу, як вродився Мільтон, було це 1608 р. в місті Лондоні, столиці англійського королівства. «В Лондоні я вродився, і роду я чесного,— писав він потім сам про себе,— батько мій чоловік порядний, мати відома всім як жінка доброчинна і милосердна».

Батько його був нотаріус, чоловік не дуже багатий, але й не вбогий, протестант *, дід був католик, і кажуть, що ніби він одібрав спадок од свого сина, Мільтонового батька, і вигнав його з дому за протестантство, так що той ще зовсім замолоду мусив сам на себе заробляти, однак не зрікся пової віри протестантства, а виховав у ній свою родину. І було те виховання не тільки протестантське, а навіть пуританське. Пуританами (себто «чистими») звались протестанти, що дуже міцно трималися своєї віри і поводилися в житті дуже поважно, уминаючи всякої

¹ Протестанти — християни, що не тримаються ні греко-, ні римсько-католицької віри, наприклад лютерани * кальвіни *, анг-лікани * і інші.

розпусти, а часом навіть таких речей, що скрізь уважаю-ться дозволеними, як, наприклад, танці, музики, театри і т. п. Правда, батько Мільтона не був таким уже суворим пуританином, він сам був добрий музика, чудово грав на органі і складав пісні для органа, навчив грати і співати і свого сина Джона, що мав гарний голос, коли той був малим хлопцем, і не раз потім дякував син своєму батькові за його милу науку, що потішала його сумні дні прп старощах і сліпоті.

Хоч батько Мільтона і не був дуже заможним, але дуже дбав про виховання свого сина. «Ще за дитячих літ,— писав потім Мільтон,— навчили мене окремі учителі і дома, і в школі чужих мов і деяких наук, за се я дякую своєму батькові, боже, заплати йому за його дбай-ність і горливість до мене». Дома вчив його дуже вчений і знакомитий чоловік Томас Юнг, суворий пуританин, за своє пуританство він згодом був навіть вигнаний з Англії і скілька літ прожив за морем. Мільтон дуже його любив і писав йому щирі листи і гарні вірші на чужину. Мільтон був у добрій згоді і з учителями, і з наукою. Ось як він писав про своє тодішнє вчення: «Батько мій призначив мене ще змалку до науки, і я взявся до неї так щиро, що, маючи ще тільки 12 літ, часто просиджував за книжкою до півночі, це, мабуть, найперше й пошкодило моїм очам, бо вже й тоді мені часто голова боліла. Але се не зменшало у мене завзяття до науки, і батько мій, окрім школи, ще дома учив мене, беручи окремих вчителів, а потім, як я вже багатьох мов навчився і набрався ще більше смаку до солодощів науки, послав мене батько в Кембрідж, в нашу крайову вищу школу».

Життя у вищих школах в Англії було в ті часи подібне до монастирського. Устави їх були таки й зовсім монастирські, та тільки не скрізь і не завжди їх твердо трималися, багато залежало від начальника школи та від учителів. В тій школі, де був Мільтон, життя учнів було досить вільне, часом аж занадто вільне, як сам Мільтон пізніше писав, ганячи англійські школи. Учили в них по-старосвітськи, не давали ученикам нових книжок, а все більше вчили по старих латинських та грецьких, дуже старались про те, щоб учні добре говорили і писали по-латині та виучували багато всього напам’ять. І тут запевне багато залежало від учителя, як учитель був добрий і тямущий, то й ученики більше знали такого, що справді

Варто знати. А в тій школі, де був Мільтон, було скілька добрих учителів, між ними один надто розумний, Міде. Він писав різні роз’яснення на св. письмо і в одній своїй книжці про Апокаліпсис пророкував, що в Англії хутко настануть великі зміни в церкві і в державі; якщо він помилявся у тому, що власне так треба розуміти Апокаліпсис, то все-таки в пророкуванні своєму не помилився. Міде був великим ворогом католиків і намовляв усіх про-тестантів-різновірців з’єднатись і боротись проти католицтва. Учив він дуже зручно, так що в нього ученики не заучували напам’ять нічого, а до всього розумом доходили. Він задавав завданки ученикам, давав їм ради, але не втручався в те, як вони вчили задане. Удень вони вчились, як собі хотіли, а тільки увечері приносили вчителеві свою роботу. Завжди він починав розмову з учениками словами: «Чого ти не знаєш? (у чім ти не певний? guid dubitas?)» ■— і роз’ясняв їм те, чого вони самі не розуміли, а потім з молитвою і благословенством відпускав їх. Той учитель, що найближчий був до Мільтона, був завзятим кальвіністом і мав собі велику шану у пуритан. Та й між учениками, товаришами Мільтона, було більше пуритан, ніж звичайних протестантів, про них говорили, що вони, наприклад, не стають при молитві на коліна і моляться не по молитовнику і не заученими молитвами, а так, як кому на думку та на серце спаде. Деякі з учителів були неприхильні до короля, одного такого учителя, на ймення Джіль, тяжко покарав суд за те, що він, бувши напідпитку, сказав: «Нашому королеві за прилавком торгувати б, а не королювати!»

В той же час, як Мільтон був у вищій школі, туди приїздив учений голландець Доріслав і прочитав скілька лекцій про давній Рим, а при тому говорив, що тільки тоді цар має право царювати, коли його вибере увесь народ і згодиться по волі слухатись його. За такі речі Доріславові заборонили читати лекції, і він мусив вибратись з Англії. Таких учителів, як Міде і Доріслав, було у вищій школі небагато, і Мільтон пізніше не дуже-то добрими словами згадував вищу школу, та раз і в школі прилюдно говорив проти того способу учити хлопців, якого всі учителі тримались, але все-таки він там багато навчився, бо хто сам до науки здатний та охочий, той, певне, скрізь чогось доброго навчиться. Мільтон у школі, як і дома, просиджував над книжками цілі ночі і надто любив читати про життя і державний лад у давніх і новітніх народів. З його тодішніх писань видно, скільки він учених книжок перечитав і скільки мусив знати напам’ять усякої всячини з латинських, грецьких та англійських книжок.

Окрім учіння, молодий Мільтон знаходив час і охоту читати пісні та оповідання давні і новітні, завчасу почав їх любити і навіть сам почав складати пісні дуже рано — дитиною 10 літ, а підлітком 15 літ перекладав Давидові псалми на англійську мову. Найбільше любив він поважні книжки, наприклад, пісні та оповідання про події з святого письма, але не цурався він і «світських» пісень, аби тільки були вони гарні. Як усі освічені люди того часу, читав він найбільше латинські та грецькі книжки і сам спочатку писав більше по-латині, бо тоді всі учені люди вміли писати і говорити сею мовою. У вищій школі часто приходилось писати латинські промови, вірші, бо. тоді був звичай, що коли приїздив у школу який вельможа або король, то школярі вітали їх віршами, латинськими промовами і складали та представляли для них комедії.

Мільтон написав багато таких віршів, та вони не дуже гарні, бо навряд чи можна з примусу написати щось гарного. Найкраще, що він написав за той час, се листи в віршах до свого батька, до учителя Юнга та до свого друга, бо там він писав з меншими хитрощами та з більшою щирістю. Щирість була і в тих його промовах, що він писав, коли приходилося з кимсь сперечатись про яку-небудь наукову річ (такі сперечки не тільки не заборонялись у вищій школі, а навіть навмисно уряджались). З гострих завзятих слів знати було, що той, хто говорить так замолоду, буде колись не останнім бійцем за правду і не дасться легко на наругу, якщо до чого прийдеться.

Не цурався Мільтон і тих забав, якими тоді займались молоді паничі, умів зброєю володіти, співав у хорі, грав у церкві на органі, тільки не приставав ні до яких розпусних вигадок своїх товаришів, а ще навіть ганив їх за те. Тим же, певно, й вони прозвали його «кембрї-джською панянкою», а може, так прозвали його ще й через те, що був він тоді гарний на вроду, мав ніжне безвусе обличчя і довге, ясне, кучеряве волосся, вдачі був тихої, не любив битись і сваритись, а тільки говорив те, що йому правдою здавалось. Уже тоді писав він якось: «Робити по правді, не ждучи слави, се краще, ніж усяка слава».

У вищій школі пробув Мільтон 7 літ і скінчив добре, так що йому дали звання «магістра» (то значить «старший в науці»). Після того він поїхав додому, до батька. Там родичі та знайомі стали йому казати, що пора йому вибрати якусь таку роботу, щоб уже самому заробляти на хліб, але він щось не міг одразу ні на що зважитись. Мати його хотіла, щоб він став за попа, але він не мав до того жодної охоти, бо вже й тоді дуже невисоко цінив попівський стан. Неволя церковна і присяга були йому противні. Батько хотів, щоб ішов служити в суд, але й се було йому не до мислі. Так він прожив собі у батька скілька літ, провадячи ще далі науку, читаючи книжки та пишучи вірші, за той час він чимало гарних пісень написав. Тоді ж написав він і комедію, що потім представлялась при дворі однієї графині; комедія та була дуже поважна, в ній не було нічого лихого та пустого, але все-таки пісні його кращі від неї. Згодом Мільтон надумався поїхати за море, подивитись на чужі сторони та звичаї. В ті часи, та й тепер воно так, в Англії кожний вчений та хоч трохи заможний панич коли кінчав школи, то мусив потім поїздити по чужих країнах, щоб побачити, як там люди живуть, а при тому й собі перейняти, що доброго побачить; і тепер в Англії виховання панича або панни вважається неповним, нескінченим, поки вони не побувають за границею.

Коли Мільтон виїздив на чужину, то один великий пан, даючи листи до своїх знайомих, казав йому на прощанні: «Нехай у тебе будуть думки закриті, а очі відкриті», себто будь собі на умі, до людей придивляйся, а себе не виявляй. Не радив йому пан той говорити про віру, як де до того прийдеться, бо, мовляв, їде він у католицькі сторони, де протестантизм і так не конечне велика честь. Але Мільтон був уже такої натури, що правди ховати не вмів. Скрізь його чужі люди добре приймали і щиро вітали, бо всякий бачив, що це людина вчена і дотепна, але він хоч і був дуже вдячний добрим людям і поводився з ними гречно, а все-таки як де заходила мова про віру, то він не ховав своїх думок, і за те йому часом, і в очі і поза очі, давали догану чужі люди.

їздячи по чужих краях, Мільтон бачив багато такого, що стало йому на весь вік згадувати, і потім писав він, що то були його найкращі часи, коли він їздив по Італії та дивився гарні картини, статуї, перечитував нові хороші пісні та слухав чужих розумних людей. Бачив він чудові картини італьянських найкращих малярів Рафае-ля та Мікеланджело, де було намальовано і рай, і пекло, і потоп, і перші люди, і свята сім’я.

Все то картини чудово гарні, славні не тільки по Італії, але й по всьому світі, ще й тепер багато людей з чужих сторін з’їздяться до Рима дивитись на них. Все те, либонь, стояло Мільтонові в думці тоді, як він, уже сивим дідом, писав свій «Утрачений рай». Там же, в «Утраченому раю», видно, що часто спогадував він і великого вченого Галілея, що був засуджений ченцями за свою науку про те, що не сонце ходить навколо землі, а земля навколо сонця; тепер се всі знають і по школах учаться сього, а тоді вважали за великий гріх, коли хто так казав. Цікаво було б розказати довше про сього Галілея, та тут уже не маємо на се ні часу, ні місця. Бачив Мільтон багато академій, таких товариств з учених людей, скрізь там його добре приймали, і він написав немало італьянських та латинських віршів на спомин тим товариствам.

Загостювався Мільтон на чужині, більше ніж проїздив він там, хотів було й більше пробути, хотів проїхати в грецьку країну і в німецьку, та почув, що вдома, в Англії, щось не гаразд діється, тоді залишив він думку їздити далі, а вернувся додому, у своє рідне місто Лондон, бо гадав він, що не годиться доброму громадянинові вештатись по чужих краях, коли він може дома щось помогти чи порадити при лихій годині. А година була справді лиха. Тут ми мусимо на який час залишити розказувати про самого Мільтона, а розказати, хоч коротко, про те, що діялось в Англії за той час, поки Мільтон вчився і їздив по чужині.

Ще тоді як Мільтон вступав у вищу школу, часи в Англії були тривожні, старий король умер, умер і на-слідник, що любив пуритан, а замість нього на троні сів брат його Карл І, чоловік химерний, протестант, але до пуритан неприхильний, не дуже розумний, та завзятий. Молодий король усе хотів по своїй волі робити, та англі-чани вже й в ті часи не звикли були слухатись короля, як бога, а звикли свої ради скликати і радитись про нові закони та різні крайові потреби, а часом і про те, чи слід робити так, як наказує король, чи ні. Після тих рад часто виходило таке, що пани й міщани, було, не хотіли помагати королю на війні ні людьми, ні грошима, не давали йому грошей на його потреби, зменшували податки в казну і на церкву. Коли ж молодий король Карл задумав потроху скасувати ті ради, то англічани почали бунтува-тись, спочатку де-не-де робили проти короля змови, а потім зняли велике повстання, про яке ми ще розкажемо далі, як до того дійдеться. В той же час, як Мільтон вчивсь у вищій школі, багато людей було покарано, деяких навіть на смерть, за те, що вони замишляли проти короля або не слухали його. Незабаром молодий король оженився з французькою королівною, і то було прикро протестантам та пуританам, бо молода королева була католичка, отже, пуритани боялись, що вона заставить короля дати різні права та милості католикам, що уже в ті часи не мали такого права в Англії, як протестанти, і дуже ворогували з ними. Звичайним протестантам гірше не стало, але пуританам прийшлося погано і деякі мусили втікати за море, от як учитель Мільтона Юнг. З того всього повстав неспокій в краю і, невважаючи на суди та кари, все ріс і розширювався.

Мільтон був уже тоді поетом і вченим, вдача у нього була палка, і через те не дивно, що пізніше він зробився борцем за волю слова, віри, людини і за політичну волю взагалі. Чого воно так мусило вийти, ми зараз допровадимо.

Люди, що складають пісні до послухання або до читання, звуться поетами, ті, що пишуть оповідання, звуться письмовцями. Справжніми поетами і письмовцями варто називати не тих людей, що можуть складати пісні та оповідання тільки для заробітку, або для слави, або з примусу, а тих, що не можуть не складати, хоч би й не хтіли. Єсть такі люди, що коли їх вразить що або дуже втішить чи засмутить (а діймає їх і своє і чуже горе та радість), то зараз у них немов огонь загориться в серці, а в голові думки рояться так швидко, що здається, якби не спинити їх та не вимовити їх гарними голосними словами або не списати щиро та доладно, то мояша збожеволіти або так засумувати, що серце розірветься. Як тільки ж складеться пісня чи оповідання, то хочеться їх людям віддати, щоб і вони журились тим горем, тішились тією втіхою, що вилита в пісні, в словах, бо поетові чи письмовцеві і втіха, і горе однаково милі, коли вони вже виспівані в голосній пісні, вимовлені чи списані щирими словами. І нема поетові-письмовцеві гіршої кари, як коли хто заборонить йому свої пісні пускати між люди або хоч для себе списувати (складати у думці ніхто не може заборонити, та незаписане забувається, а гірко, коли заставляють забувати те, що миле). Отже, бувають такі лихі часи, коли лихі люди можуть забороняти поетам і письмовцям списувати свої думки по волі. Такі лихі люди для своєї користі (вони-то часом кажуть, що то робиться для добра всіх людей!) не пускають на світ не тільки пісепь та оповідань, а й жоднпх таких звісток в газетах, що немилі або небезпечні для них, не дають друкувати нічого такого, що їм не до мислі. Для того вони настановляють осібних урядників, щоб гляділи, перечитували все, що тільки де люди хотять друкувати, і щоб забороняли все, що, на їх думку, здасться не до ладу, а потім би пильнували, щоб хто не надрукував забороненого. Коли ж хто надрукує, то такі книжки спалити чи як-небудь знищити, а того, хто їх написав чи надрукував, карати. Де панують такі звичаї, то там, звичайно, не тільки цисати, але й говорити прилюдно про недозволені речі забороняють. Коли в якій країні робиться так, то кажуть, що в такій країні панує неволя слова. Так робилося в Англії за часів Мільтона, <так робиться тепер у нас, в Росії >.

Як гірко поетам і письмовцям без вільного слова, так само гірко і вченим людям. Справжній учений чоловік тяжко працює, доходячи розумом до правди, скільки книжок мусить він перечитати, скільки розумних речей переслухати, скільки чужих мов навчитися, щоб розуміти усі книжки, які потрібні для його науки. Часто губить він своє здоров’я, ночей не досипляючи за наукою, трудячи очі над писанням та читанням або над розгляданням дрібнесеньких звірят, ростин та порохів (бо й вони для науки потрібні!)¹. От врешті довідається він чогось такого, чого люди ще досі не знали, і радіє він з своєї нової правди, і хотів би він її всім розказати, щоб усі просвітилися і скористали з неї. Добре, коли має він вільную волю, але ж часом буває так, що не дають йому ні писати, ні говорити про його правду, ні йому самому, ні ученикам його, бо не подобається вона тим людям, що взяли собі право дозволяти і забороняти, і гине тоді марне тяжка праця, і мовчить нова правда.

Коли де діється таке,— там ^-неволя науки* Так діялось в Англії за Мільтона, <так тепер у нас>. Колись давно в Англії і в других країнах палили не тільки вчені книжки, а навіть самих вчених людей, <у нас людей не палять, та зате часто «печуть без вогню» >.

Єсть люди, що звуться християнами, та мало думають, що воно таке, теє християнство, ходять собі до церкви, до якої там хто звик, і не дуже дбають про те, щоб розуміти, що там у тій церкві читається, «вже ж,— думають собі,— святе воно, коли його в церкві читають, а чи до ладу читають, то вже попове діло, він до того вчився, то й знає». Але є такі люди, що не можуть вірити наосліп, от вони й читають святе письмо сами, не впевняючись на попа, і читають, і думають, і додумуються часом до такого, що і попам, і парафіянам здається нечистю, гріхом, безумством. Та вже гріх чи не гріх, а не може людина, коли тільки вона щира, одректись од того, що здається їй правдою, так як не може поет мовчати про те, що палить його серце, так як не може учений уважати свою нову правду брехнею. Тяжко бити поклони перед іконами тому, хто вважає їх просто за мальовані дошки, тяжко сповідати гріхи попові, уважаючи його за гіршого грішника, ніж сам, тяжко молитися тому, у що не віриш. Не можна вірити, коли не віриться, хоч би й хотів. Тяжко ховати свою віру чи своє безвір’я. Отож попи, хоч тепер вони вже й знають, що вірити вони не заставлять, то все-таки заставляють хоч про людське око триматися їхньої віри, щоб, мовляв, не було соблазпу поміж християнами. Не трудно зрозуміти, чого їм такий страшний той «соб-лазн». Врешті, в давні часи були такі попи, та, може, й тепер де знайдеться такий, що думали, ніби вони рятують грішну душу єретика тим, що мучать і палять його тіло, і тепер інші думають, що вмовленням, «собеседованием», ляканням пеклом та обіцянками раю можна когось заставити повірити в те, що для нього перестало бути святим. Та таких щирих людей мало, а більше таких, що дбають тільки про людське око та про свою кишеню, або таких, що сами і не дуже-то вірять, та думають, що коли мужик не боятиметься пекла та не бажатиме заслужити раю, то зробиться харцизякою і злодюгою і «зовсім пуститься берега»; таких людей було і є багато і поміж попами, і поміж панами, і скрізь вони намагаються силувати старовірів, нововірів, чужовірців і «безбожників» ходити до тої церкви, яка найбагатша та пайсильніша в цілій країні, де православна, то до православної, де католицька, то до католицької, де яка інша, то до тієї. Отож в якій країні силують людей триматись якої одної віри і забороняють їм відправляти одправи, які хто хоче, говорити і писати про віру по волі, то там, значить, неволя віри. В Англії вона була за часів Мільтона, <а в нас і тепер є, се всякий знає>.

Кожна людина хотіла б, щоб у тій стороні, де вона живе, та були б такі закони і порядки, щоб при них їй було ліпше жити. Коли тяжкі податки, то хотілось би, щоб вони були менші, коли військова служба довга і тяжка, то щоб була коротшою і легшою, коли суди погані і дорогі, то щоб були ліпші і дешевші, і багато може знайтись такого, що не кожному здається добре впорядкованим. Та тільки один чоловік не може переробити цілої країни так, як йому до вподоби, треба, щоб так, як він, думало багато людей, щоб вони схотіли поправити усе те, що в країні не гаразд, або й зовсім що-небудь нове придумати. Коли хто спокійної вдачі, то терпить, хоч і погано йому жити, а коли хто рухливий та завзятий, то метушиться, ходить, говорить між людьми, та громаду збирає, та переконує ту громаду, щоб вона поправляла закони й порядки сама або просила б у старших чи там у царя якої полегкості. Та часто і таким завзятим людям приходиться мовчати, бо старші і царі часто дуже не люблять, коли хто в державі втручається до тих законів та порядків, що встановили вони самі та прадіди їх. Отож вони й наказують хапати всякого, хто буде «мутити народ», хто заводитиме усякі спілки, недозволені від уряду, хто ходитиме сам і скликатиме других на всякі ради (віча). Хто мовчить, «аби лихо тихо», той хоч ні до чого доброго не домовчиться, та зате сам буде цілий, а хто такий вдався, що не вміє мовчати або вже дуже його кривда дошкуляє, то завдадуть покуту, посадять у тюрму, вишлють геть з рідної сторони. Таке робиться в тих сторонах, де нема волі зібрань і волі спілок. Воля зібрання була вже досить велика за часів Мільтона, та все-таки не повна, <а в Росії її і досі немає>.

Нема нічого гірше, як коли людина не має спокою і вільної волі у себе дома і в своїх власних справах. Коли тебе завжди хтось підслухає та висліджує, а потім ще й набреше на тебе, то вже хоч який ти спокійний та смирний, а се тебе до серця дійме. Отож у тих сторонах, де нема волі слова, волі віри, волі зібрань та спілок, ніхто не може бути певним, що за ним не наглядають, надто коли він освічений, учений чоловік, напевне підслухають, а чи не говорить він чого «небезпечного», а чи не пише він чого забороненого, а чи не ходить він куди не слід. Для сього в таких невільних країнах старші і царі тримають окремих людей — шпигів, шпіонів (часом сю роботу роблять і жандарми та поліцейські) — і платять їм за се чималі гроші. Вони підслухають, наглядають, слідкують, читають на поштах листи «небезпечних» людей. А потім по доносу таких шпигів або й просто по першій-ліпшій брехні приходять жандарми з поліцією, трусять небезпечного чоловіка, і коли витрусять щось небезпечного, то забирають до поліції, саджають у тюрму або й висилають куди-небудь без жодного суду, так що людині нема перед ким навіть оправдатися, і нема кари жандармам і поліції, хоч би вони кого арештували або заслали, «помилившись». <Коли де такі добрі порядки, що до людей можуть щохвилини по першій-ліпшій брехні убратися в хату, все перетрусити, а потім тосподаря трусити, хапати і запроторювати без суду і розправи, хоч би й нічого не знайшли, або «помилившись» запроторили, то не буде їм кари.> Там ніхто сам собі пе пан, бо ъін не має особистої волі. В часи Мільтона в Англії була особиста неволя, <але й на десяту долю не така люта, як тепер у нас > , хоч по закону вважалось, що її не повинно бути.

Усе оте вкупі — неволю слова, науки, віри, зібрань і спілок і особисту неволю — освічені люди звуть політичною неволею (громадською, державною неволею). Вона була в Англії за часів Мільтона, <чи єсть вона в Росії, не будемо казати — розумному досить, та й тепер наша річ не про се — так, до слова прижилося -= уже й так ми дуже довго розговорилися про сеє. Вернімось же до Мільтона >. Чи міг же він терпіти її мовчки? Запевне ні, перш усього через те, що у нього було щире серце, вразливе на кривди і чутке до правди, а до того ж він був справжнім поетом і письмовцем, значить, не міг промовчувати своїх думок.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

<Передмова. Тема книжки. Що таке політичний стрій (пояснення слова «політичний»). Маємо говорити про готові форми, про здобуту вже іншими людьми волю, не дуже вдаючись в те, який би міг бути ще кращий лад на світі, і чи можна його осягти, і як власне це зробити. Про се прийшлось би багато говорити і ще більше сперечатись, а тут ми хочемо коротко і без сперечки розказати про те, які уже тепер де встановились у людей політичні звичаї, котрий же звичай краще, а котрий гірше, кожний читець нехай зважить сам. Наше діло тільки розказати. Говорячи про різні звичаї, ми будемо спогадувати про те, чи єсть вони в тих сторонах, де живуть.> Наші люди, такі, що говорять нашою мовою, живуть, як те всякий знає, більш усього в Росії, а менша частина їх живе в Австрії, в Галичині, і правляться вони законами тих держав і мусять коритись тому ладові, який у тих державах заведений, хоч і не знають добре, які ті закони і що то за лад <панує в їх рідній стороні >. Інші люди думають, що простому чоловікові того й знати не треба, що досить з нього, коли він буде слухати старших і вірити людям ученішим або просто багатшим та сильнішим від нього. Однак же і простого чоловіка тяжко карають, коли він вчинить що проти закону, а до того ж навіть в російських законах сказано, що ніхто не має права відмовлятися, ніби не знає закону. А звідки ж його знати простому чоловікові, що по вищих школах не бував і навіть прочитати законів тих не вміє, а хоч і прочитає, то навряд чи розбере, бо в Австрії вони писані по-німецьки, а в Росії по-російськи, та часом так круто, що не кожний і вчений одразу второпає. Слід би було, щоб люди тямущі написали хоч про найважніші закони так, щоб кожний міг розібрати. В сій книжечці пишеться не про всі закони, а тільки про ті, що належать до державного ладу, бо про всі закони, які тільки єсть, було б дуже довго писати, в одну книжечку не зложив би! По інших сторонах то навіть підлітків по школах учать про те, який лад панує в їх рідній стороні, які вони матимуть права і які обов’язки, коли дійдуть до літ. Там учать, що до громадських справ та до державних законів кожному чоловікові є діло, бо ніхто не повинен вповати тільки на начальство та на його розум, а й сам мусить знати, яке в нього є право і якого закону має слухати.

У нас діти того в школі не вчаться, а з дорослих теж мало хто доходить, а хто хоче доходити та не має спромоги піти до вищої школи, то мусить читати сам по книжках. На нашій мові досі мало було написано про сі справи, та й те, що написано, не зведено докупи, тим-то думаємо, що і ся невеличка книжка, може, стане декому в пригоді, поки люди більше та краще понаписують.

Тут пишеться тільки про ті закони, що належать до державного ладу, або, як кажуть вчені люди, до політичного устрою. Політика — то слово грецьке і значить воно горожанство, бо колись було, та й тепер воно здебільшого так є, що в городах складались закони, а села мусили тільки слухати їх, отож усякий заведений по закону лад межи людьми через те звуть го-рожанським ладом або політичним строєм, хоч воно було б краще назвати громадським або державним ладом, бо не в тім сила, чи в городі, чи в селі видумано його перше, а в тім, що він вкоренився у великій громаді людей, що він стався законом для цілої держави. Думаючи так, ми і назвали оцю книжку «Державний лад».

Так от говориться тут про громадський лад, або політичний устрій, і не тільки тих держав, де живуть наші люди, але й чужих. Багато такого, чого в нас нема або тільки що починає заводитись, в чужих сторонах уже давно заведено, всі до нього звикли, а часом навіть воно вже їм обридло, і вони його скасували та завели собі інше.

Говорячи про чужі громадські порядки, ми все будемо одзначувати, чи похожі вони на наші, чи ні. Не будемо тільки говорити, чиї порядки кращі, а чиї гірші, бо то кожний може собі сам роздумати. Наше діло тільки розказати.

Державою зветься кожна така сторона, де над усіма людьми править один цар або один уряд. В одній державі може бути багато народів, як-от, наприклад, в Росії, де єсть і наші люди, і москалі, і поляки, й жиди, і багато інших, або як в Австрії, де теж, окрім нашого народу, є теж поляки, жиди, чехи, німці та інші. Часом один народ буває поділений межи двома державами, як, наприклад, наш, а польський, наприклад, поділений навіть межи трьома. Але ссть такі держави, де тільки один народ живе, от як в Італії. Тільки таких держав мало.

Держава може бути або підданою, або незалежною. Отак, наприклад, Болгарія має свого князя і свій уряд, але той князь і уряд мусять де в чому слухати турецького султана, залежать від нього, отже, значить, то держава залежна, піддана іншій державі. Знов же Росія — держава незалежна, бо російський уряд і цар не примушені нікого чужого слухати, мають свою волю у своїй державі і сами правлять нею, не питаючи сусідів.

Так само і народ може бути або незалежним, або підданим. Наприклад, італьянський народ незалежний (не весь, а більша частина його, менша ж частина і тепер піддана австрійському цісареві), бо над ним править не чужий король, а теж італьянець і всі старші чиновники (міністри і т. ін.) теж італьянці.

А наприклад, польський народ вже не можна назвати незалежним, бо він підданий російському цареві і урядові.

Коли яка держава незалежна, то то ще не значить, що у ній всі її народи вільні, бо вільність і незалежність то не все одно. От, наприклад, Росія, як ми вже сказали, се держава незалежна, але всі народи, що в ній живуть, залежать від російського царя, а до того ж не всі мають однакове право, наприклад, поляки мають менше права, ніж росіяни, жиди ще менше, ніж поляки, значить, ці народи, хоч живуть в незалежній державі, але сами не вільні. Знов же можуть бути народи піддані, але вільніші, ніж інші незалежні. Так, наприклад, до Росії належить країна Фінляндія, в ній нема окремого князя чи короля, вона піддана російському цареві, не має права сама починати з ким війни, але закони вона

собі має свої, не такі, як у всій Росії; фінляндський народ може сам собі закони писати і тільки здавати на розгляд цареві, цар, правда, може не ствердити якого там закону, але ж сам завести другого не може, а в Московщині може завести якого схоче, не питаючи своїх підданих. Отже, й виходить, що хоч московський народ незалежний ні від. кого чужого, а фінляндський залежний, проте фінляндський народ вільніший від московського. Фінляндський народ має свої порядки, окремі від держави російської, а то зветься, що він має автономію. Автономія — слово грецьке і значить по-нашому власний закон, своє право.

Держава може бути тільки або незалежною, або авто-» номною, а зовсім поневоленою не може бути, бо тоді вона вже перестане зватись державою, коли в ній не буде ніяких своїх законів і уряду. Так, наприклад, Польща колись була державою незалежною, потім залежною, але ще мала деяку автономію, а тепер уже зовсім не має автономії, то й не зветься ні царством, ні державою, а просто При-віслянський край, та й годі.[...]

Як уже сказано», мало єеть таких держав, де жив би тільки одшш народ, а ще менше таких, де б усі народи були автономними і рівними межи собож_г а се походить від того, що мало де різні народи збирались в одну державу по власній волі і розуміючи, навіщо вони те роблять, а частіше було так, що один сильніший народ завойовував інших, слабших, та й накидав їм такі закони і такий державний лад, до якого він сам звик. Часом же слабші народи, бачивши, що сами не можуть відборонитись від ворогів, нібито своєю волею ішли у підданство до сильного сусіда, а вже він не завжди шшутв їх автономію-, надто коли вони не вміли за нею обстоювати. Через те ж і виходить, що держави раз у раз то більшають, то меншають, то й зовсім розпадаються, бо той, хто сьогодні сильний, завтра може ослабнути, хто сьогодні покірний, завтра може збунтуватись. Багато люди думали і писали про те, що може зробити державу міцною і не давати їй розпадатись. Інші думали, що коли держава буде оточена навколо морями, високими горами та широкими ріками, то тоді їй найлегше буде встояти незалежною.

Проте були держави, мало не з усіх боків одділені морем від іншого світу, а проте вороги вміли і з моря,

і з-за гір дістатися до них і повоювати їх. Китайці колись обгородили всю свою державу довкола високим муром, але стіна та нічого не помогла ні від ворогів, ні від бунтів; тепер той мур стоїть в руїнах, і ніхто не думає поправляти його. Інші знов думали, що коли б усі люди, що належать до одної віри, та належали б до одної держави, то се вже було б найміцніше. Тим-то колись папа римський вважав себе найстаршим від усіх католицьких королів і хотів, щоб його слухались у всіх політичних справах усі католики. Але з того повстала така страшенна колотнеча на світі, стільки було війн, що й списати трудно. Врешті, люди думали і тепер багато хто думає так, що найкраще буде, коли в одну державу збиратимуться люди, що говорять одною мовою або хоч і не зовсім однаковою, а на скількох похожих між собою і мають однакові звичаї, себто люди одного народу. Тільки ж і се не завжди добре вдається, перш усього через те, що не завжди люди, говорячи однаковою мовою, мають однакові звичаї і однакові бажання. Так, наприклад, трапилось колись в Англії, що одна частина англійців навернулася до іншої віри, подібної до нашої штунди (баптизму), а коли уряд і другі люди, що держались давнішої віри, почали мучити ио-вовірців, то вони вибралися зовсім з Англії і поїхали геть аж за море, до Америки, куди в той час багато людей з різних країн з’їздилося, шукаючи кращої долі. Перше ті англійські переселенці все-таки були залежними від Англії і підданими англійському королю, платили йому деякі податки і мусили помагати у війнах, але ж коли їх стало більше, вони забагатіли і стали міцніше, то вони зважили, що з англійського підданства користі їм ніякої нема, бо Англія нічого їм не дає, а тільки від них вимагає. Отже, вони об’явили, що хотять бути окремою державою, а їєоли англійський король на те не згодився, то вони воювали з ним, аж поки мусив згодитись, і тепер вони живуть окремою від Англії державою, хоч і досі говорять англійською мовою. На чому ж, коли так, може встояти держава, коли ні гори та моря, ні віра, ні спільна мова не можуть удержати людей вкупі, як тільки вони не схотять жити в згоді? От ми спогадаємо ще один приклад, а тоді й побачимо, як на се одповісти. €сть на світі одна маленька держава Швейцарія, в ній зібралися люди з чотирьох різних народів — з французів, з німців,, з італьянців і з романців *; навколо Швейцарії, з усіх чотирьох сторін, лежать інші держави: Франція, Німеччина, Австрія та Італія, у сих чотирьох державах живуть такі ж люди, як і в Швейцарії, говорять такими самими мовами і віра в них така сама: католицька, лютеранська та кальвін-ська. Одного разу ті італьянці, що перше були піддані австрійському цісареві, а потім одбились від нього і за-ложили собі свою незалежну державу, запрошували швейцарських італьянців пристати до них у нову державу. Але ті не схотіли, кажучи, що вони вже давно живуть при швейцарській державі і знають, що в ній добрі порядки, що в ній єсть людям воля, а чи буде їм така воля в новій італьянській державі, вони не знають, але думають, що ні, бо в Швейцарії люди сами собою правляться, а в Італії править король та великі пани. Отак-то не схотіли швейцарські італьянці зміняти волю на неволю; краще їм було жити в спілці з чужими людьми та при вільних правах, ніж Гги у підданство до італьянського, хто б сказав свого, короля. І багато раз одбивались швейцарці від своїх сусідів, французів і німців, боронячи свою швейцарську волю, і таки оборонили її та й досі живуть незалежною і вільною державою. З сього прикладу ми бачимо, що найкраще стримати державу і вдержати добру згоду між людьми може воля і добрі порядки.

II

Але що ж то таке воля і які то добрі порядки? — може спитати інший. Що для одного добре, то для другого може здатись і злим. І справді, про се сперечок між людьми і вченими, і невченими було багато. Ми не будемо тут розказувати про ті сперечки, а скажемо тільки, яка думка вважається тепер найслушнішою: воля — се право кожної людини робити все, що їй хочеться, аби тільки не робити шкоди іншим людям, себто не ламати їх прав. Тут же просимо завважити, що коли людина обороняє свою волю навіть збройною рукою, то сим вона, хоч неначе й робить шкоду іншим людям, охочим нищити чужу волю, але ж, роблячи се, не ламає нічийного права, а тільки обороняється від напасника. Адже кожний має право обороняти своє життя, свою родину від розбійників, так само кожний повинен би мати право обороняти свою волю від кожного, хто хоче її зламати. На таке право далеко не всі пристають, бо не всім вигодно приставати на нього: одні занадто покірні та плохі або занадто ліниві, щоб могли боротись за свою втрачену волю, інші ж знов так звикли неволити других людей, що вже й не потрапили б жити серед вільного люду, тим-то вони, часом щиро, часом нещиро, говорять, що ніби не всі люди здатні жити по волі, і що, як світ світом, були, єсть і будуть між людьми пани і піддані, та що так і повинно бути, а хто хоче змінити такий лад, той або дурень, або злочинець. Нехай же й правда, що не всі люди здатні жити по волі, але які ж то люди? Се або люди хворі душею, божевільні, тих запевне мусимо замикати в шпиталі і наглядати, щоб вони не вчинили якої біди собі чи іншим, бо вони, звісно, непритомні; або знов се люди, що не хотять розуміти чужих прав та для своєї користі вбивають, грабують та мучать інших людей, або такі, що не вміють поважати чужої волі і хотять робити все, що їм хочеться, не думаючи про те, чи є від того шкода іншим людям, дбаючи тільки про свої права, а чужі ламаючи без ваги,— такі люди злочинці, і від них треба оборонятись <С судом, правом і законом, а коли суд, право і закон не оборонять, то хоч і власною силою >. Не здатні жити по волі ще діти і ті люди, що не тямлять своєї власної волі і не знають свого права — сі люди не дурні і не злочинці, а просто або ще недорослі, або мало учені, темні,— діти можуть вирости, темні просвітитись, і тоді не здатні до волі стануть здатними. Невя^е ж того, хто виховує дітей і просвіщає темних, можна назвати дурнем чи злочинцем?

Люди покірні і безсилі, хоч і тямущі, теж не здатні жити по волі, але се тільки в тих країнах, де за волю треба ще боротись, де вона не встановлена і не забезпеч чена законом. Отже, виходить, ніби для того, щоб уміти жити по волі, а не по сваволі, то треба учитись. Се так справді і єсть, хоч, може, се багато кому здасться чудним. <Навіть ті люди, що з діда-прадіда звикли до вільних порядків, і ті все-таки вчаться по книжках і вчать своїх дітей по школах навіть тому, що вони сами бачать щодня у своїй країні, аби розуміти, нащо і до чого воно діється і чи так воно діється, як треба. Коли хто хоче жити вільно, але не свавільно, то мусить учитися і думати про те, що таке воля.>

Тут, у сій книжці, ми найбільш говоритимем про політичну волю, себто про ті права людські, що залежать від державного ладу. Про ту волю, що зветься економічною, себто таку, що залежить від багатства та бідності межи людьми, тут говоритиметься менше через те, що про се треба б написати другу книжку, бо в одній, та ще й маленькій, всього не зложиш. Проте треба пам’ятати, що економічна і політична воля дуже залежать одна від одної, і се ми не раз спогадаємо, як будемо говорити про порядки і закони різних держав. Як ми вже знаємо, не в усіх країнах однаковий державний лад, а через те і не скрізь люди мають однакові права, однакову політичну волю. Одні народи вибороли вже собі такі права, про які другі ще ледве думати сміють; оце ж ми зараз будемо говорити про таку політичну волю, якої до-сягли в наші часи найвільніші держави.

Найвільнішою державою можна назвати таку, де люди мають всі людські і громадські права, які тільки встановлені на світі.

Людські права — се ті, які належать кожній людині окремо, а громадські — ті, що стосуються до цілої громади людей. Запевне, і ті, і другі дуже тісно сплетені межи собою*

СПОГАДИ ПРО МИКОЛУ КОВАЛЕВСЬКОГО *

Особисто трапилось мені пізнати його 1888 р. навесні, коли дочка його, що тоді недавно скінчила гімназію, почала збирати у себе молодь на журфікси. Були то не звичайні журфікси, а, краще сказати, зібрання для самоосвіти, і то самоосвіти спеціальної: там мали вестися розмови і читатися реферати з літератури, історії, географії України, взагалі з «украиноведения», як тоді говорилося в нашому товаристві, тим часом ще не дуже вправному в українській мові. Кажу «тим часом», бо тож, власне, одним з найголовніших завдань нашого товариства було привчання себе і других до поправної української мови: для цього мали служити реферати, зладжені молодими товаришами, а потім спільні розмови на теми, зачеплені в тих рефератах. До викладання систематичних лекцій були запрошені люди поважнішого віку, «старі». Скільки мені відомо, лекції ті,— з географії України,— викладались недовго, врешті, і само товариство існувало недовго, хіба з рік, воно хутко зменшило число своїх членів, змінило свою форму і програму. Зміна та мусила конечне наступити, бо в товаристві були люди по більшій часті дуже молоді, так звана «зелена молодіж», з дуже не виробленим напрямком і далеко не виясненим світоглядом, отже, в міру того, як розвивалися наші думки, вирізнялись і незгоди в думках. Про цю еволюцію не буду тут докладно розповідати, бо не прийшлось мені стежити за нею до кінця, та й взагалі розказую тут лише те, що так чи інакше належить до моєї властивої теми.

При самому заснуванні товариства мені не трапилось бути, отже і не знаю, наскільки і як власне проявилась при тому участь чи ініціатива Миколи Васильовича. На першому ж зібранні, на якому мені прийшлось бути, Микола Васильович тримався здержано, сказати б, нейтрально, неначе боячись накидатись нам. Він вийшов, привітався з нами приязно, перемовився скількома незначними словами і пішов собі в свій кабінет. Він здався мені мовчазним і навіть трохи суворим, вразив мене також його блідий вид; та блідість ще збільшувала його подібність до мармурового бюсту. Обличчя його було класично гарне: біле, як срібло, довге волосся і борода хоч і робили його далеко старішим, ніж він був (тоді було йому літ 45), але надавали ще більшої краси та поважності його скульптурно правильному профілю і чудовим синім очам. Ті очі міняли свій вираз, як море свої барви, і часто в них можна було ясно прочитати думку раніше, ніж вона вимовлялася словами. Пізніш не раз трапилось мені бачити, як ті очі «грали» перед яким-небудь жартом, яким-небудь характерним анекдотом, заправленим незрівнянним, властивим тільки Миколі Васильовичу, юмором; як вони метали блискавиці гніву, грізьби, одваги; але в той перший раз вони були тихі й спокійні, тільки глибоко-глибоко лежав якийсь великий смуток. Пам’ятаю, що, йдучи з тії кімнати, де ми зібрались, до свого кабінету, він трохи заточився, утримався за одвірок, постояв трохи і потім вже подався далі. До кінця вечора сидів він у своєму кабінеті, відділеному від великої хати аркою, і нам видко було, як він собі щось писав за столом, вдаючись раз у раз до книжок. Здавалось, повільна й спокійна була та робота і ніщо не заважало їй, навіть наші голосні, завзяті розмови, що часто переходили в змагання або перебивались музикою та співом.

Коли ми вже зібрались розходитись, господар вийшов, повітав нас на прощання, лагідно всміхаючись і виражаючи надію бачити знов нас усіх через тиждень в своїй хаті.

Йдучи додому, в нашому гурті розмова йшла, звичайно, про враження цього вечора. На мої слова, що, здається, господар тільки з гречності терпить товариство своєї дочки в своїй хаті, хтось із товаришів сказав:

— Знаєте, коли це навіть так, то можна дивуватись, як у нього стає сили хоч би на гречність, інший на його місці й на світ не дивився б. Хіба ви не чули про смерть тієї Ковалевської, Щ° отруїлась недавно на каторзі,—* адже це його жінка!

Тоді це ще було недавньою новиною, що Марія Ко-валевська (жінка Миколи Васильовича) отруїлася на карторзі з іншими каторжанками, протестуючи проти нелюдського поводіння начальства з арештованими ³⁴.

Микола Васильович і Марія Павлівна розійшлись задовго до її заслання, років через три після одруження. Люди, що знали близько їх обох, кажуть, що головною причиною розстання була несхожість в поглядах. Микола Васильович хоч завжди належав до радикального напрямку, але терористом, або, як тоді казали, «бунтарем», ніколи не був; жінка ж його належала власне до «червоних», що признавали «пропаганду фактами». У Марії Павлівни часом збирались її товариші на пораду, Микола Васильович ніколи не сперечався проти таких зборів у його домівці, тільки сам ніколи не брав у них участі і навіть виходив з дому під час їх, щоб не заважати.

Марія Павлівна, набираючись дедалі все гострішого напрямку, вважала, що не має права підводити несолі-дарного з нею, а тільки високо толерантного чоловіка під риск бути арештованим за бунтарські збори у його хаті і за «укрывательство» її самої на случай чого,— і зважила за краще забезпечити його від себе і своїх товаришів. Може бути, що несхожість в поглядах внесла певний холод в відносини подружжя Ковалевських. Так чи інакше, вони розійшлись. Поки Марія Павлівна була на волі, вона від часу до часу одвідувала чоловіка і дитину, що зосталася у нього. Микола Васильович і після розстання відносився до жінки приязно і з пошаною, ніколи ні одним словом не винуватив її прилюдно за розірвання шлюбного зв’язку, потім підтримував її матеріально, коли вона сиділа у неволі, і навіть сам раз попав під суд за нелегальну поміч жінці, що вже була тоді на каторзі. Ніхто не важився при ньому повторяти ніяких здогадів і брехень про його жінку, про можливі причини їх розстання і про її життя на волі. Єам він дуже рідко говорив про свою жінку, при мені це трапилось тільки двічі; раз він розказував, як його судили за поміч їй, а вдруге, не хутко, через десять літ після її смерті, він говорив, що вона вмерла, як справжня героїня.

На другому зборі ми застали Миколу Васильовича в зовсім іншому настрої. Спочатку сидів він за столом поруч з двома-трьома старими, до яких прилучилось і кілька молодих і де велась мова про те, які книжки давати читати народові. Тим часом по інших гурточках велись окремі розмови, що переходили часом в гарячі сперечки. Микола Васильович не втерпів, вийшов з-за стола і, переходячи від одної групи до другої, то перебивав сперечку жартом, то ясною фразою пробував дати формулу заплутаній і затемненій для самих бесідників розмові, то спинявся надовше, і тоді розмова уступала місце довгому палкому монологові Миколи Васильовича. Треба сказати правду,— слухати довго і терпляче Микола Васильович не вмів, йому не ставало терпцю чекати, поки бесідник його манівцями добредеться до своєї мети, Микола Васильович переймав свого бееідника і, запанувавши над ним своєю блискучою діалектикою, вів його навпростець і часом заводив туди, куди молодий бесідник ніяк не сподівався дістатись. Щоб витримати такий словесний поєдинок з Миколою Васильовичем і зостатись не збитим зі свого становища, треба було мати чималу діалектичну практику, а надто пильно стерегтись, щоб не попасти в сперечку з самим собою, бо як тільки Микола Васильович завважив це, то вже перемога була його. Запевне серед нашої тодішньої громадки навряд чи були такі, що могли б удержати свою зброю перед таким «гартованим в боях ветераном», як Микола Васильович.

Тепер, за давністю часу, не можу пригадати, на яку тему говорив тоді Микола Васильович, пригадую тільки одну його промову, де він говорив нам, що ми повинні якомога швидше і завзятіше братись до роботи серед українського народу, підтримувати і розпалювати в ньому національне самопізнання, поки воно ще до решти не згасло, бо воно й так ледве блимає. Робота ця мала бути й легальна і нелегальна, при помочі друкованого чи усного слова, при помочі всяких заходів, окрім крутійських і терористичних. «Коли ми зараз, не гаючись, і то завзято, запекло не візьмемось до роботи, то через 20 літ Україна буде трупом!» Ця фраза лишилась мені в пам’яті й досі, певне, через те, що тоді вона зробила велике враження на нашу громадку. Промовлена вона була з таким щирим переконанням, з таким болем, з таким електризуючим поглядом, з таким тремтячим пори-вистим жестом, що після неї ми хвилини дві-три сиділи, як загіпнотизовані. Далі знялись розмови, палкі та хаотичні, серед яких інший надто завзятий промовець вилазив на стілець або й на стіл, імпровізуючи тим собі трибуну,— в таких випадках Микола Васильович смикав палкого оратора за полу і просив дати води, аби вгасити «пожар красноречия», такі жарти нікого не ображали, а тільки вносили яснішу, спокійнішу ноту щирого юмору в наші доволі безладні дебати. Хто зна, коли скінчились би в ту ніч наші розмови, якби один з присутніх не положив їм кінця гучним акордом 12-ї сонати Бетхове-на. Останні згуки бетховенського presto зустріли весняне рожеве світання.

На останньому зібранні, яке мені трапилось бачити, вдача Миколи Васильовича виявилась ще в іншому, новому для мене світлі. Сталося це при таких обставинах. В той вечір були прочитані два реферати, зложені молодими членами нашого товариства. Обидва були написані з поводу статей в галицькій «Зорі» *. Один з приводу статті М. Комарова * «Хто ж справді винен і де наша робота?», другий з приводу статті Драгоманова * на ту ж саму тему, підписаної «Чудак, або й...». Та стаття Дра-гоманова була початком цілої серії статей, що потім були зібрані докупи під заголовком «Чудацькі думки». Ніхто з нашого товариства, навіть сам референт, не знав, хто, власне, схований під псевдонім «Чудака», і, може, через те взявся до роботи зовсім вільно, не криючи своїх симпатій чи антипатій до тих чи інших рад, поданих в статті, симпатії, однак, значно і виразно переважали. Статтю д. Комара спіткала інша доля, вона не сподобалась референтці і була розкритикована з чималим азартом. Обидві розправки читала одна особа, а власне, референтка статті д. Комара, бо автора рецензії на статтю Драгоманова не було на той час в Києві. Після читання лекторка збирала уваги слухачів, щоб передати їх потім своєму товаришеві, аби він знав, яке враження зробила його праця. Ледве почалась дискусія над рефератами, як устав один із «старих», власне, той, що був запрошений читати лекції з географії України, і заявив, що обидва реферати здаються йому тенденційна-ми, з явними і нічим не оправданими симпатіями до «Чудака», і то, власне, тільки через те, що той «Чудак», як відомо, єсть Драгоманов. На запевнення референтки, що справжнє ймення «Чудака» не було звісне ні їй, ні товаришеві, «старий» опонент не звернув жодної уваги, а накинувся на Драгоманова з нескритою ненавистю, називав його і москвофілом, і утопістом, і терористом, основуючи тероризм Драгоманова на якихсь приватних розмовах, які нібито він, «старий», провадив з Драгома-новим колись ще в Києві. «Добре Драгоманову бути «червоним», сидячи 15 літ в чарівній Женеві, звідки його й сам чорт ключкою не дістане, а спробував би в Росії! Запевне, безпечніше посилати молодіж на каторгу при помочі всяких «червоних» ідей, ніж самому проводити на практиці ті ідеї».— «Та де ж ви бачите у Драгоманова терор?» — домагалася референтка. «Де? Та от хоч би в такій фразі, що він колись мені сказав у приватній розмові: «Якби я міг, то взяв би літературного ножа і поодрізував би носи моїм ворогам».

Все товариство вголос засміялось на такий доказ, але Микола Васильович не сміявся. Він виступив проти «старого» і потребував, щоб той вказав виразно хоч один факт заслання когось на каторгу через Драгоманова, а крім того, щоб не ставив за доказ своїх спогадів про якісь приватні розмови, бо їм ніхто не обов’язаний вірити. Що він, Микола Васильович, знає Драгоманова краще, бо вважає його своїм другом і не радить нікому без доказів клепати на нього, що ж до 15-літнього пробування Драгоманова «в чарівній Женеві», то нехай би «старий» перше, ніж говорити про тії «чари», скуштував би сам емігрантського хліба. Ця одсіч була така різка та енергійна, якої, видно, добродій «старий» не сподівався, бо він якось одразу спустив тона і постарався звести розмову на жарти.

Пізніше розказували мені, що на одному досить людному зібранні цей самий «старий» назвав Драгоманова «російським шпигом»,— тут Ковалевський стукнув кулаком по столу і заявив, що він готов проломити голову всякому, хто це скаже. За вірність свого переказу не відповідаю, але факт той, що від певного часу «старий» не любив сходитися з Ковалевським і хоч не став його запеклим ворогом, а стріватися з ним око в око уникав.

НОВЕЙШАЯ ОБЩЕСТВЕННАЯ ДРАМА (Доклад JI. Косач)

Общественная драма в новейшем смысле этого тер-мина,— т. е. драма массы, драма борьбы разных общест-венных групи между собою,— єсть создание последних десятилетий XIX века.

Конечно, элементы такой драмы можно проследить и в литературе прежних времен, особенно в комедии. Не-которые намеки на общественную борьбу мы видим в древнегреческих трагедиях и комедиях, но общественная борьба выступает там под покровом личной драмы или под маской аллегории. В средневековых интермеди-ях и интерлюдиях, от которых произ[ошел позже так] называемый «народный [театр]», отразились, хотя в очень отрывочном и карикатурном виде, исторические ан-тагонизмы, политические, национальные и общественные. В комедии Мольера и Бомарше великая драма борьбы аристократии и буржуазии выразилась опять-таки в фор-ме личной борьбы и в такой веселой, анекдотической форме, что, как известно, сами исполнители (они же и модели для типов) долго не понимали того, что они, в сущности, играют трагедию. Толпа, хотя бы в виде стереотипного «народа» драмы первой половины XIX века, почти не появлялась в театре с тех пор, как исчез со сцены классический хор; правда, мы видим ее в драмах Шекспира («Кориолан», хроники), но она выступа-ет там эпизодично, играет служебную роль фона для фигур главных героев, хотя все же прогрессирует против греческого хора в том смысле, что не представляет уже однообразной массы, [произносящей] монологи, а является собранием ясно намеченных индивидуальностей, но все же ей отводится слишком скромное место, особенно если принять во внимание, что такие сюжеты, как, напрпмер, «Кориолан» или «Король Джон», могли бы дать именно вполне законний повод для создания драмы толпы. Но роль, отводимая толпе в драме XVII и XVIII веков, соответствует вполне тогдашним понятиям о народе как

о материале для всяких политических комбинаций силь-ных мира сего. Демократическая идея нскала ощупыо дороги и должна была брать себе в провожатые другие стремления, более или менее случайно и притом не всегда совпадавшие с ней, например, стремление к национальной независимости, к автономии провинций, к свободе веро-исповеданий и т. д.

В первый раз серьезное отношение к толпе как к вы-дающемуся элементу в драме мы встречаем у Шиллера. Если в «Лагере Валленштейна», этой живой жанровой картине в тяжеловатом фламандском етиле, мы видим толпу только в виде пролога, т. е. опять-таки в виде фона для последующих действий героев, то в драме «Виль-гельм Телль» она занимает такое большое место, что фигура героя мельчает и теряетея перед ней. Но это исклю-чительная, необыкновенная толпа, состоящая почти сплошь из героев, выражающих самые возвышенные чувства самым возвышенным стилем. И все же она неса-мостоятельна. Подобно тому, как народная фантазия не могла себе представить, чтобы швейцарский народ мог освободиться сам от ига, и потому создала ему легендарного героя-освободителя, так и Шиллер заставил свою ге-роическую толпу бездействовать, пока єн не подаст сиг-нала к освобождению случайно выделившийся, не обла-дающий даже организаторским талантом, герой. Телль не предводитель, не организатор (он даже не принимал участия в заключении союза трех кантонов), только меткий стрелок, а главное, отмеченный перстом драматурга избранник.

Как бы то ни было, это не случаиность, что именно в драме, где наиболее проявилась демократическая идея, толпа впервые была выдвинута на первый план п даже идеализирована, как не случайность и то, что роль ее, при всей обширности, не выяснена и запутана,— конечно, это зависит не от свойств таланта драматурга, а от неясности самой идеи в его сознании. Идея просвещен-пого деспотизма и мессианической роли гениев среди толпы слишком доминировала тогда над идеей о свобод-ном, самоуиравляющемся народе.

Сравнительно с «Вильгельмом Теллем» пи «Разбой-ники» и «Заговор Фиеско» самого Шиллера, ни «Гетц фон Берлихингсп» и «Эгмонт» Гете не составляют шага вперед в направлений общественной драмы, хотя, по срав-нению с другими драмами того времени, они наиболее подходят к этой категории в том смысле, что в них если не само общество в виде толпы, то, во всяком случае, общественные дилсммы занимают видное место и обус-ловливают действия главных героев.

Романтическая драма в пачале XIX века, разрабаты-вая тему борьбы личности против среды, освещала все-стороннє только личность, а среду, если она представлялась в виде толпы, изображала какой-то темной, одно-образной, хотя подчас капризной стихией, подчиненной непонятным, неправильним и бессмысленным приливам и отливам, после которых чаще всего остается грязная пена на месте разрушенных дикой стихией гордых скал. Иногда на поверхности всплескивали изредка светлые волны, как будто другой воды, неизвестно из какой глу-бины идущие, и вновь исчезали,— это были силуэты людей «из народа», но не из «толпы». Термины «народ» и «толпа» иногда употреблялись как синонимы, иногда как разные оттенки, иногда даже как антитеза, по произ-волу авторов и без точного определения значення этих слов. Никто не давал себе труда проследить источники темных и светлых волн, законы приливов и отливов, потому что самое существование их недавно было признано литературой и изображалось как слишком непо-средственное впечатление.

Бытовая драма и комедия, имеющая много общего с французской drame du milieu \ тоже не выработалась в общественную драму, так как изображала главньїм образом ф о р м ы общественной жизни (притом одной какой-нибудь группы), а не ее содержание, и в свою очередь выродилась в так называемую «народную пье-су», которая процветает на всех третьестепенных сценах Западной Европы. Такая «народная пьеса» представляет смесь этнографии и маскарада, мелодрами и фарса, обыкновенно лишенную всякой художественности, бью-щую только на дешевый эффект; она в лучшем случае лишена всякон тенденцин, а до идеи не возвышается ни-когда.

Впрочем, был драматург, небезуспешно стремивший-ся поднять из ничтожества «народную пьесу», это недавно умерший австрийский писатель Анценгрубер *. В ос-нование каждой его пьесы всегда положена какая-нибудь серьезная идея, иногда боевая, злободневная тенденция. Его действующие лица не марионетки, пляшущие, пою-щие и кривляющиеся, а тонко схваченные силуэты народних типов, хотя только силуэты, а не полные, рель-ефные изображения. Шаржа и двусмысленной шутки он тщательно избегал, хотя далеко не свободен бьиї от ме-лодрамы и все-таки водевильности. Так, в самой знаме-нитой в своє время (да и теперь еще крепко держащейся на сцене) его пьесе «Das vierte Gebot», где изображен антагонизм ередней буржуазии с ремесленниками, мелодрама видна даже во внешних приемах: в патетических местах, например, в тюрьме, перед казнью героя, играет музыка; эта мелодраматичность мешает даже развитию главного мотива пьесы, классового антагонизма, направ-ляет драму в сторону столкновения страсти влюбленной четы (девушки-ремесленницы и молодого буржуа) с деспотизмом родителей и сводит ее в конце концов к такому тезису: родителей следует слушаться, но не всегда и не до крайности; ради этого тезиса и драма названа «Чет-вертой заповедью» ¹.

Другая, не менее популярная пьеса Анцепгрубера «G’wissenwurm» («Червь совести») страдает чисто во-девильной произвольностью положений, злоупотребле-нием тирольскими песнями и волшебно-внезапным пере-рождением самых черных характеров в самые светлые под влиянием веселой крестьянской девушки «Герляхо-вой Лизы» (Herlacherlies), которой почти все обаяние заключаетея именно в тирольских песнях. А мотив пьесы огіять-таки взят серьезный: отношение зажиточных крестьян к обедневшим и к батракам, т. е. опять-таки тот принцип антагонизма между общественными слоями или группами, на котором основывается новейшая общественная драма. Анценгрубер был вполне «народным» писателем в том смысле, что не только знал жизнь на-родной среды, по зпал и ее вкусы и умел угождать им, иногда, к сожалению, в ущерб художественности и прав-де. В драмах его чувствуетгя недостаток широты и глу-бины, суженность горизонта, отсутствие определенных общественных идеалов, что и является главной причиной недоразвития его народных пьес в общественные.

Другой, тоже стоящей выше обычпого уровня соста-вителей «пьес для народа», австрийский драматург Бар (Bahr) * еще менее художник, чем Анценгрубер, ото пуб-лицист, придающий своим передовым статьям драмати-ческую форму. Его пьесы иногда имеют шумный успех, но редко держатся долго на сцене по той же причине, по какой передовые статьи редко перечитываются во второй раз даже теми, кому они нравились в первом чтении.

К такому типу пьес-передовиц значительно подходит и драма Октава Мирбо * «Дурные пастыри», о которой речь впереди, так как ее нельзя зачислить вполне к «на-родным пьесам».

Подготовительной стадией к чисто общественной драме можно считать так называемую обличительную коме-дию и драму, ведущую своє начало от древней сатиры. Обличительная пьеса царила, под влиянием Дюма, в середине XIX столетия на всех сценах Европы, и царство ее еще далеко не прошло, хотя она уже отошла значительно в тень перед истинной общественной драмой, яв-ляющейся, в некотором смысле, синтезом материалов, до-ставленных аналитической обличительной пьесой. Обличительная пьеса тем отличается от общественной, в но-вом смысле слова, что имеет в виду узко практическую (хотя и несбыточную) цель: исправление нравов дан-ной среды (класса, группы, учреждения) в рамках су-ществующего строя, при помощи только морализирую-щей проповеди или легкого изменения деталей общественной машины,— она обвиняет личности и охраняет или, по крайней мере, щадит учреждения. Тогда как новая общественная драма имеет в виду именно критику самих учреждений, она етремится понять и выяснить причини общественных антагонизмов во всей ширине и глубине.

Переходной стадией от старой обличительной драмы к новейшей общественной представляется нам сканди-навская драма в лице Ибсена, Бьернстьерна и их после-дователей. Все драмы Ибсена проникнуты обличениями, каждая из них написана на какой-нибудь нравственно-философский тезис, и только громадный художественный талант «северного богатыря» не допустил его превратить свои драмы просто в диалогические проповеди. Ибсен не стольно излагает, исследует причини или решает ди-леммы, сколько обличает, и драмы его часто напоми-нагот суд, в котором процедура ведется только для фор-мы, так как всем заранее известен приговор. Несмотря на новаторство во внешних приемах и в идеях, драмы Ибсена все-таки принадлежат к старому типу: личная драма преобладает над общественной, и герой слишком доминируют над толпой, которая служит им как бы пьедесталом (даже в таких драмах, как «Бранд» и «Враг народа»).

Бьернстіуеря уже гораздо ближе Ибсена подошел к но-вейшей общественной драме, если его «Столпы обще-ства» можно еще отнести к категории обличительных пьес, то вторая часть его «Выше сил» всецело относится к разряду новейших общественных драм, но так как эта драма написана не так давно, гораздо позже «Ткачей» Гауптмана, то мы будем рассматривать ее в ряду новых произведений зтого рода, считая Бьернстьерна как автора драмы «Выше сил» не основателем, а продолжате-лем направлення, указанного впервые Гауптманом.

В то время как роман и повесть 70-х и 80-х годов шли рука об руку с научной психологией и социологией, заявляя претєнзии на чисто научную точность в данных и логичность в вьіводах, драма оставалась при старьтх рутинных приемах условности и всепокоряюгцей себе интриги, продолжая быть, по выражению Сент-Бева *, «преувеличением кстати» (une exageration a propos).

Когда выработанная в науке теория эволюции проникла в изящную литературу, то роман и повесть, в ко-торых царили тогда натуралисты, превратились как бы в ряд докумснтов, иллюстрирующих теорию борьбы за существоваиие в ее биологическом и особенно социоло-гическом смысле.

Манера, выработанная этой «экспериментальной» бел-летристикой, совсем не годилась для драмы, так как она требовала непременно большого нагромождения ма-териала и кропотливой выработки деталей, особенно таких, которые совершенно непередаваемы на сцене. Поэ-тому большинство драматургов остались в стороне от нового течения при старых традициях романтической тех-нккіі. Драматическая же литература натуралистов почти сплошь была не оригинальиа, а состояла из переделок романов, которые не имели особенного успеха,— если не считать «успеха скандала» некоторых из них,—- и теперь уже почти забыты. Такие вещи, как «Жерминаль», «Западня» * и пр., производящие большое впечатление в романс, па сцене его не производили.

Из всех «человечєских документов» натуральной шко-лы оказалось также иевозможным создать драму, как певозможно было бы путем вырезки и наклейки составить из фотографических снимков картину. Истинный драматург может пользоваться отими документами только так, как истиниый художник фотографиями,— он может справляться с ними, чтобы помочь своей памяти, но не подчи-няться им.

Первым таким независимым художником в обществен-ной драме явился Гауптман. Свободный от буржуазних тенденций, которые все-таки лежали в основе всех обли-чений натуралистических, Гауптман вступил на путь об-щественной драмы с новыми идеями, стремлениями и приемами.

В его «Ткачах» мы видим тщательную отделку деталей,— взятых, впрочем, не из коллекций натуралистов, а из собственных, личных и семейных воспоминаний автора,— техника этой отделки не уступает технике натуралистов, но его человеческие фигуры не сливаются с этими деталями и не представляют из себя однообраз-ной массы: каждая из них вполне индивидуальна и, не-смотря на их многочисленность, их невозможно смешать между собой. В то время как в «Жерминале», романе совершенно сходном по теме с «Ткачами», все женщины под конец превращаются в фурий, а все мужчины дей-ствутот как стадо, ткачи и ткачихи Гауптмана сохраняют до конца особенности своих характеров и ни разу не удив-ляют нас каким-нибудь неожиданным поступком. Уже в самой первой сцене расчета ткачей толпа, вначале ка-жущаяся однообразной, выдвигает из себя яркую и ори-гинальную личность «рыжего Беккера», которому только недостаток культурного развития мешает сделаться орга-низатором, и личность эта не является светлой волной, неизвестно откуда идущей: понятно, почему этот человек так бравирует своего патрона в то время, как все то-варищи лринуждены покорно склонять свой голови,— «рыжий Беккер» одинок, не связан семьей, искусный ткач, уверенный в том, что им, как мастером, будет дорожить всякий хозяин; кроме того, он силен и крепок, ВЫ-рос в горах, в лучших условиях, чем его товарищи, живу-щие в грязных деревнях долины, он может быть более уверенным, чем они все, в своей выносливости на случай безработицы или стачки. И действительно, он наиболее стойко держится до щшца стачки вместе с Йегером, ко-торый уж совсем независим от окружающих условий, так как он солдат, вошедший во вкус городской жизни, не думающий снова приниматься за неблагодарное ремесло ткача и принимающий участив в стачке отчасти ради бравады, «из любви к искусству», отчасти из чувства справедливости и жалости к той среде, из которой сам недавно вышел. Организатором Йегер, хотя он несколько культурнеє Беккера, тоже не может быть именно потому, что он посторонний для своих недавних собратий, практически солидарным он уже не может быть вполне, а для идеолога он слишком неучен. Он, как и Беккер, может быть только зачинщиком, а не организатором.

Эти два зачинщика, Беккер и Йегер, занимают в драме подобающее им место,— они бросаются в глаза, но они не герой. Герой там все те, в лице которых толпа переживает все перипетии страдания и борьбы. В лице детей, молоденьких девушек и древних старух толпа ис-пытывает разные оттенки пассивного страдания; в лице молодых матерей она переживает порывы отчаяния, готового на самоубийство или на преступление; в лице взрослых мужчин и не совсем одряхлевших отцов се-мейств она действует и гибнет в неравном бою, увлекая на гибель и тех, кто не хочет бороться с ней ни против нее. Ни один из ее членов не герой ни по характеру, ни по положенню, но вся она вместе героична, потому что ее страдание превышает среднюю меру человеческого страдания и судьба ее слишком трагична для обыденной жизни.

В драме «Ткачи» сказывается веяние новоромантиз-ма с его стремлением к освобождению личности. Старый романтизм стремился освободить личность,— но только исключительную, героическую,— от толпы; натурализм считал ее безнадежно подчиненной толпе, которая управ-ляется законом необходимости и теми, кто лучше всего умеет извлекать себе пользу из этого закона, т. е. опять-таки толпой в виде класса буржуазии; новоромантизм стремится освободить ЛТІЧІІОСТЬ в самой толпе, росширить ее права, дать ей возможиость находить себе подобных ііли, если она исключительна и при том активна, дать ей случай возвышать к своєму уровню других, а не понижаться до их уровня, не быть в альтернативе вечного нравствснного одиночества или нравственной казармы. В драме «Ткачи» это веяние сказывается в том, что лич-ность в толпе освобождается отвлеченным образом, т. е. признаются ее права в литературе; личность, какова бы она ни была и какую бы скромную роль ни играла, не стоит уже в новейшей общественной драме на степени аксессуара, бутафорской принадлежности или декоративного эффекта; как бы ни была она связана окружающи-ми условиями и зависима от других личностей, она все же наделена своим, личным характером и имеет интерес сама по себе; ей не надо ни ходуль, ни магниева света, чтобы быть заметной; таким образом уничтожается т о л -п а как стихия, и на место ее становится общество, т. е. союз самостоятельных личностей. G этого момента начинается общественная драма в полном смысле этого слова.

Драма «Ткачи» послужила не только эрой, но и до значительной степени прямым образцом для большин-ства новейших общественных драм. Намеченных в ней одной тем хватило на несколько отдельных сочинений разных авторов.

Так, в драме Октава Мирбо «Дурные пастыри» взята совсем та же тема, что и в «Ткачах», борьба рабочих с предпринимателями, только в несколько измененных условиях. Дело происходит на фабрике, очень организо-ванной и централизованной. Вместо зачинщиков Беккера и Йегера у рабочих єсть организатор, агитатор по спе-циальности, Жан Руль и вдохновительница Мадлена, возлюбленная Руля и его эхо, повторяющая его же фра-зы, только более кротким тоном. Кроме этих двух личностей, рабочие Мирбо не представляют существенно но-вых типов по сравнению с ткачами драмы Гауптмана, не говоря о том, что обрисованы они несравненно бледнее, да и вся драма не может идти даже в сравнение с «Ткачами». Где у Гауптмана трагизм, там у Мирбо мелодрама или публицистика.

Единственный вполне художественный во всей пье-се эпизод — это сцена рисования молоденькой дочерыо хозяина этюда «продавщицы апельсин» в итальянском живописном костюме с голодной, исстрадавшейся старухи работницы, которая вместо требуемого от нее «печального лица» делает злое и устремляет неподвижный, полный ненависті! взор на глупенькую дилетантку-художницу.

К сожалению, и этот художественный момент испор-чен резонерским вмешательством брата художницы, молодого идеолога, тщетно стремящегося к примиренню бо-рющихся классов.

Роль этого молодого идеолога вообще незавидна, как и роль его прототипа в «Ткачах», домашнего учителя в семье фабриканта,— правда, учитель едва осмеливается произнесть два-три слова в защиту ткачей, а идеолог Мирбо, Роберт Гарган, ведет длинные и тщетные диало-ги со своим отцом, хозяином фабрики, но обоих их в кон-це концов выгоняют из дома, потом Роберт Гарган гибнет на баррикаде во время усмирения стачки, стараясь под градом пуль примирить усмиряемых с усмирителем, гибнет без всякой пользы для той или другой из борющих-ся сторон. Их участь подобна участи тех героев Шпиль-гагена *, которые брали на себя миссию примирить враж-дующие классы и послужить связующим звеном между ними. Гауптман не показал нам, что делал домашний учитель после своего изгнания из хозяйского дома, и вообще эта личность у него едва намечена; Мирбо посылает своего идеолога к рабочим, которые устроили стачку про-тив его отца, но молодой идеолог попадает к ним в момент, очень трудный для кроткой деятельности примирителя, как раз во время горячей перестрелки на бар-рикадах. Ни рабочие, ни усмиряющие их войска не слушают криков Роберта Гаргана: «Остановитесь! встановитесь!» — и он погибает незаметно, бесславно и напрасно от чьей-то шальной пули. Смерть его вызывает раскаянье отца, но примирення не достигает, так как рабочие не склонны забыть вражду.

Капиталисты Мирбо, которых он попытался выставить как толпу буржуа против толпы рабочих,— не толпа и не общество, это — вырезки из газетных статей на экономи-ческие темы, они говорят о себе то, что могли бы сказать

о них их противники и чего не стал бы говорить о себе ни один даже самый бестактный человек; они все похо-жи друг на друга, как по характерам, так по убежде-ниям, и реплики их легко смешать в чтении. Если разго-воры капиталистов напоминают вырезки из газет, то, с другой стороны, речи Жана Руля — совсем дитаты из агитационных брошюр или из минимальной про-граммы.

Заглавие драмы, «Дурные пастыри», повергло в недо-умение многпх зрителей и критиков, которые спрашива-ли себя,— кто же, собственно, дурные пастыри? Идео-лог ли Роберт, не умегощий даже приступиться к «па-стве»? Организатор ли Жан Руль, не имеющий ничего в перспективе, кроме самой минимальиой программы улучшения рабочего быта, играющий роль какого-то при-шельца и кое-как поддерживающий своє влияние на толпу, благодаря заразительному, но, в сущности, вовсе не убедительному экстазу Мадлены? Капиталисты ли, считающие себя призванньши «пасти стадо сие»? Или, наконец, депутаты демократического направлення в парламенте, которые на сцене не появляются, но которых зато Жан Руль прямо называет дурными пастырями, решительно отрицая их деятельность, как, впрочем, и во-обще всякую политику? Возможно, что все ЭТИ люди являются, по мнению Мирбо, дурными пастырями, во всяком случае едва ли он имел в виду исключительно парламентских деятелей, о которых только вскользь упо-минает Жан Руль, сам все время действующий, т. е. го-ворящий, «как депутат», по едкому, но справедливому замечанию одного из недовольных им рабочих.

Гораздо определеннее проведена антиполитическая тенденция в комедии Доннея * и Декава * «La сіаігіёге» («Просека»), где выставлена группа рабочих и интелли-гентов, основавших ремесленно-земледельческую колонию на чисто коллективных началах. Говорят, эта комедия списана с действительного факта и некоторые из живых прототипов пьесы присутствовали даже на ее нервом представлений.

В «Сіаігіеге» мы видим изображение попытки осуще-ствить утопию в жизни. Люди основывают «колонию» не где-нибудь на необитаемом острове, а намеренно в стра-не, которой весь строй бесконечно далек от идеала, на-меченного колонистами, именно во Франции. Организатор колонии, фанатично убежденный «новокоммунист», в первом же своем выходе пространно излагает теорию и практику, на которых основывается жизнь колонистов. Он прежде всего отрицает политику и всякие программы улучшения быта рабочих и земледельцев, требующие увеличения платы, уменьшения налогов и т. д., считая, что все это деморализирующая благотворительность, ос-вянщощая в принципе те несправедливые учреждения, которые она стремится улучшить.

Колонисты постоянно впадают в противоречия со своей теорией: произносят длиннейшие речи, протестуй против всякой пропаганды словом, набирают себе чле-нов при помощи воззваний в печати, в силу которой не верят; покупают для колонии землю на средства, заве-щанные одним благотворителем, хотя не признают ни благотворительности, ни купли, ни продажи, и, стремясь к упразднению податной системы, продают значительную часть своих продуктов для уплаты податей или работают на стороне за деньги для той же цели, несмотря на своє отвращение к деньгам. Отрицая всякую власть и главен-ство, они фактически находятся под властью организато-ра, который в ы б р а л первых членов, а потом остался среди них чем-то вроде судии во Израиле.

Колония, наконец, разбивается, частью благодаря таким существенным противоречиям собственным принципам, частью благодаря противодействию окружающей среды, частью же благодаря несогласиям и раздорам среди членов, из которых далеко не все оказались на высоте своего призвання.

В колонию намеренно набирались люди разных про-фессий, чтобы всесторонне провести принцип обмена труда без денег, но это и было главной причиной раздора, так как менее интеллигентные завидовали более интел-лигентным (доктору с женой и учительнице), а интелли-генты в свою очередь не умели сойтись с остальными. Каждый принес в колонию запас предрассудков и при-вычек той общественной группы, из которой он вышел, и старые антагонизмы повторились в новой обстановке.

В этой пьесе слишком заметно, что ее писали два автора, которых мысли не слились в одно стройное целое. Один из авторов, видимо, на стороне фанатического ор-ганизатора колонии, другой — на стороне скептика, быв-шего анархиста и дезертира по принципу, который говорит: «Нечего вбивать гвоздь в гнилую доску: надо преж-де доску переменить»,— и сравнивает отношения колонии к обществу с отношениями разведенного мужа к жене, котирую он продолжает содержать на свои счет, не пользуясь супружескими правами. В конце, правда, скептик раскапЕается в своих речах, даже обвиняет себя в том, что он со своим скептицизмом был главной при-чиной охлаждеяия колонистов к общему делу, но рас-каяние скептика не восстанавливает нравственного рав-новесия в пьесе, так как зато фанатик теряет в конце свою уверенность и начинает резко критиковать свой промахи її органические недостатки колонии, которых до тех пор он упорно не хотел сознавать.

Таким образом, идея пьесы от начала до конца колеб-лется и оставляет впечатление сильной качки, при которой лііния горизонта и точка зрения никак не могут прийти в согласие.

В комедии «Сіаігіёге» видны иностранные влияния как в содержании, так и в самой форме, в которой прояв-ляется почти полное пренебрежение французской тради-цией «крепкой» драматической интриги. Диалоги по-ибсеновски длинны, отвлеченны и программны, действие по-гауптмановски просто и лишено театральных эффек-тов. Сами авторы подчеркивают русское влияние на идеи своих колонистов. Так, в колонии, в зале общих собраний написано мелом на черной доске изречение Толстого: «Богатство — главная причина нищеты»,— и главные чле-ны колонии постоянно цитируют Толстого, не указывая только источника, хотя не могут усвоить себе вполне главных толстовских принципові опрощення и непротивлення. Они все желают сохранить для колонии дости-жимые при наличных в ней силах блага цивилизации (для доктора даже строят лабораторию), не думают отказы-ваться от своих профессий в пользу земледелия, хотя оно находится у них на несколько привилегированном положений, как наиболее «натуральная» форма труда; принцип же непротивлення грубо нарушают именно самые интеллигентные члены, доктор и организатор: один коло-тит мальчишку, поющего насмешливые песни под его ок-нами, другой «трясет» и сил ой ставит на колени свою жену за донос на товарища.

Русскую идею «хождения в народ» открыто и опреде-ленно признают доктор и его жена в разговоре с отцом доктора, не сочувствующим переселенню сына в колонию. Доктор выражает мнение, что роль благосклонного зри-теля, к которой привыкла интеллигенция по отношению к народу, слишком удобна и постыдна, на что отец возражает, что так рассуждала 25 лет тому назад в Рос-сии молодежь, ходившая «в народ» и растратившая напрасно свою силу. В ответ на это жена доктора заявляет, что она готова сопровождать своего мужа в колонию так, как русские девушки следовали за своими братьями в де-ревню и на фабрику. Затем молодое супружество рассчи-тываѳт свою прислугу (в колонии прислуга упразднена), забирает с собою свою мебель и фортепиано и отправ-ляется «в народ».

Такой вид приняла в французской обстановке русская идея ремесленно-земледельческой колонии интеллигентов, которая лет 10—15 тому назад была довольно популярна “в русской литературе и жизни.

При чтении «Сіаігіеге» невольно вспоминается один из давних рассказов Каронина * «Борская колония», на-писанный на подобную тему, хотя в развитии темы фран-цузская версия представляет значительные различия от русской. Основателями Борской колонии являются не ра-бочие, а интеллигенты, стремящиеся прежде всего к опрощению и признающие исключительно за земледель-ческим трудом обновляющие и спасительные качества; они меньше думают о воздействии на окружающую среду, чем об удовлетворении своей нравственной потребности, и хотели бы смыть с себя малейший след своих прежних профессий (впрочем, у некоторых из них вовсе не было никакой определенной профессии раньше); общее у них с инициаторами «Сіаігіеге» и приставшими к ней интел-лигентами то, что все они одинаково усталые, изверив-шиеся во всякой «политике», выбитые из колеи люди, ищущие в колонии прежде всего убежища от угнетаю-щей лжи и зла обычных общественных отношений; но французские колонисты сохраняют еще фонд непочатой энергии, они новаторы, утописты, у них даже скептицизм принимает беспокойную, стремящуюся к совершен-ству форму, тогда как русские, в сущности, консервато-ры, желающие возвратиться вспять к хозяйственному строю и нравственному укладу русского крестьянства, скептицизм их совершенно обессиливает, потому что при-водит в глухой тупик, из которого уже выхода нет ни-куда.

Среда оказывает разрушающее действие на колонию «Сіаігіеге», тогда как борские колонисты сами в конце концов наносят непоправимый ущерб радушно отнесшей-ся к ним крестьянской среде. Против выродившихся ин-теллигентов Борской КОЛОІІІІИ ее члены из крестьян являются идеальными типами, что очень характерно для русской народничеекой литературы, тогда как в «Сіаігіе-ге» именно крестьянин является самым несимпатичним (даже в ремарке автора о нем сказано: «бритое и хитрое крестьянское лицо»), что очень типично для французской демократпческой литературы. Наконец, история «СІаігіе-ге» все-таки производит впечатление хотя не удавшегося, но серьезного опьгта устройства жизни на новых началах (по крайней мере, там был хотя недолгий, но значитель-ный материальный успех); в то время, как Борская колония является чем-то вроде покушения с негодными средствами и даже материально представляет из себя пародию на человеческое хозяйство, в ней все, и вещи и характеры людей, носит отпечаток заброшенности, без-надежной унылости.

Наконец, в «СІаігіеге» уже чувствуется присутствие новоромантической освободительпой идеи: ее члены, так же как и авторы, пуще всего боятея, как бы колония не походила на фаланстер или на казарму, и представляют каждому свободу устраивать свою личную жизнь по своєму усмотрению (т. е. так поступают члены, стоящие на высоте призвання), тогда как в Борской колонии, да и во всей современной ей русской литературе на подобные темы, царит затхлая атмосфера насильственной нрав-ственной нивелировки, постоянных обысков чужой души и несносного педантизма так называемых «учителей жизни».

«Просека» представляет больше художественного ин-тереса, чем «Дурные пастыри», хотя в ней постройка фа-булы слабее, длиннот масса и действие настолько лише^ но центра, что в нем сразу довольно трудно ориентиро-ваться, но зато в ней больше живых типов и живых сцен, в ней больше видна оригинальная мысль, это не драмати-зированный памфлет, во всяком случае.

Живее всего в ней вышли второстепенные типы, двоє молодых жизнерадостных рабочих, жены колонистов (ку-мушки-сплетницы) и «благодетель города» Вердье, анта-гонист колонии, выскочка-делец, любящий повторять, что он вышел «из народа» и гордитея этим, издающий рес-публиканско-демократическую газету, считающий время по республиканскому календарю, вместе с тем очень не-чистый на руку в политике и в частной жизни, настоя-щий тип политика-интригана, какими так богата поли-тическая практика Франции. Это французский вариант типа, истинная родина которого Америка и который из-вестен в Европе под американской кличкой self-made man (самодельный человек, сам себя выведший в люди).

Тип этот и литературно разработан лучше всего именно в Америке. Там вышел недавно роман рано умершего писателя Весткотта, названный по имени главного героя, такого «самодельного человека», «David Harum»; роман этот, теперь переделанный в драму, в смысле фабулы и руководящей идеи довольно нескладный, но он очень интересен, благодаря центральной фигуре, которая изобра-жена почти с диккенсовским юмором и добродушием. Автор относится к своєму герою с нескрываемой симпа-тией, и тем оригинальнее получается впечатление от это-го жилистого, цепкого и крепкого потомка полунищих фермеров, сколотившего себе миллионное состояние всякими правдами и неправдами. David Harum, как и Вер-дье в «Сіаігіеге», не только не стыдится своего плебейско-го происхождения, но даже щеголяет им, преувеличивая свой простонародный говор и неджентльменские манеры, которые представляют яркий контраст его безукоризнен-ному костюму и вполне комфортабельной обстановке. Интересна та спортсменски-деловая настойчивость, с которой он «тренирует» себе секретаря и помощника в лице захудалого потомка шотландских лордов Джона Ленокса, держа его намеренно впроголодь в отвратительно гряз-ном постоялом дворе, и только убедившись, что «малец маленько пообтерся» уже, приближает его к своей особе и переселяет к себе в дом.

Своим самодурством David Harum напоминает само-дуров комедий Островского, только американский самодур всегда имеет в виду какую-нибудь определенную цель. Без нужды он никому не вредит, разве так иногда немножко, для спорта, для упражнения смошенничает иной раз, он даже не лишен порывов великодушия, так, например, он выкупает от всех кредиторов вдову человека, который когда-то в детстве сводил забитого фермер-ского мальчишку Дэви Harum’a в цирк и подарил ему десять центов, доставив ему таким образом первое на-слаждение и первые деньги. «Старый Дэв», как фа-мильярно называют его во всем околотке, самоуверен, са-монадеян и самодоволен, он self-macle man в полном смы-сле слова.

Роман «David Harum» имел колоссальный успех в Америке, где имя героя его сделалось нарицательным для людей его типа. Таким же громадным успехом пользует-ся драматическая переделка его на американских и английских сценах.

Тип «самодельного человека», так любовно обрисован-ный американским романистом, обыкновенно не поль-зуется симпатиями европейских писателей. Кроме «Набоба» Додэ *, кажется, нельзя указать ни на одно вы-дающееся сочинение, где бы этот тип был идеализирован. Как «самодельные» бароны, так и самодельные «гражда-не-республиканцы» не сумели привлечь к себе симпатин лучшеп части европейских писателей. Прототипом «самодельного человека» новейшей общественной драмы яв-ляется конторщик Пфейфер из «Ткачей» Гауптмана, этот пронырливый, беззастенчивый пройдоха, правая рука эк-сплуататора Дрейсигера, безжалостный притеснитель ни-щих ткачей, из которых он сам так недавно вышел. Это тип человека, признающего принцип sauve qui peut *, кото-рый готов сбросить сотни людей в огонь, лишь бы самому вырваться через узкую дверь из пожара, тип, в сущности, очень понятный в виду воспитавших его условий жизни.

Впрочем, тип «самодельного человека» нашел себе в последнее время идеализатора в итальянской литературе, в лице молодого писателя Энрико Коррадини *, которого первый роман «Santamaura» * сразу привлек к не-му внимание литературного мира. В романе этом изобра-жена была судьба мечтателя, всю жизнь занимавшегося филантропией и насаждением новаторских общественных принципов среди своих сограждан и под конец жизни увидевшего, что он все время «метал бисер перед свинья-ми», которые попрали дар ногами и, обратившись вспять, не прочь были растерзать благодетеля, принужденного бежать куда глаза глядят из охваченного пожаром и народним бунтом своего родного города Santamaura.

Теперь Энрико Коррадини написал драму, как бы в pendant к роману «Santamaura», в которой победонос-ным героем является человек совершенно противополож-ного типа, чем мечтатель-филантроп из Сантамавры.

Джакомо Веттори, по имени которого названа пьеса, єсть итальянский self-made man ломбардського типа. Это фабрикант, вышедший «из народа», создавший своєю энер-гией образцовую фабрику, которую он блюдет пуще глава и собирается передать со временем своєму сыну, когда сам устанет от дел. Но сын этот возымел желание сам себе проложить дорогу в жизни, потерпел фиаско во всех своих планах самостоятельности, а когда вернулся в качестве блудного сына к отцу, то отец запер свою дверь перед ним.

Возвращение сына совпало с началом стачки на фаб-рике отца (как ни была она образцова, но и в ней не всегда царила тишь да гладь), и вот рабочие, так же как в драме Мирбо, берут сторону сына против отца. Ио старик не сдается, сжимает всю фабрику в ежовых рукави-цах, побеждает стачку, приводит сына к повиновению и тогда уже, убедившись в его совершенной покорности, передает ему ведение фабрики, а сам удаляется на по-кой. Джакомо Веттори поступает так, как поступил бы, наверное, David Harum на его месте, у них обоих характер сильный, смелый и совесть не страдает большой чув-ствительностью, они не плачут в критические минути, как старик Гарган в «Дурных пастырях», не дрожат и не бледнеют, как Дрейсигер в «Ткачах», не стушевываются трусливо, как Вердье в «Просеке», они — серьезная сила, к которой принужден серьезно относиться читатель и зри-тель, к какому бы направленню он ни принадлежал. Наоборот, молодой Веттори, подобно всем интеллиген-там-«примирителям» новейших драм, оставляет какое-то жалкое впечатление своей пассивностью и растерянным метаньем между двух враждующих сторон,— быть может, этот тип еще не выработался в жизни, быть может, ему только в литературе не нашлось еще достойного выра-зителя, но он не производит даже впечатления утописта-мечтателя, бесплодного, но по-своему сильного типа, а просто представляется какой-то нравственной амфи-бией, расплывчатой и дряблой. Скорее всего этому типу суждено навсегда остаться таким в литературе, ибо таким он является в жизни, т. е. жалким идеализатором, сидящим между двух стульев, фатально обречеішым на неудачливость.

К типу «самодельных» примыкает в литературе один тип, тоже намеченный Гауптманом в «Ткачах»,—тип жешцішы «из народа», случайно, путем замужества, по-павшеіі в класс привилегированных. В большинстве слу-чаев она быстро приобретает привычки и проникается инстинктами своей новой среды, благодаря свойственной женщинам эластпчности. Такова жена фабриканта Дрей-сигера в «Ткачах», в которой бывшую ткачиху можно узнать только по сплезскому говору, впрочем, и то уже значительно «облагороженному», да по легкой вульгар-ности платья и мапер.

Но єсть и другой тип, соответствующий уже скорее «примирителям». Такова героиня новой драмы под за-главием «Schlagende Wetter» молодой немецкой поэтес-сы Делле Грацие *. Эта героиня, дочь и внучка углеко-пов, отец которой погиб в шахте, благодаря преступной небрежности старого хозяина копей, «самодельного человека» Либмана; за сына и наследника этого Либмана выходит по любви замуж молодая работница. Вначале либеральничающий муж подает ей надежду на возмож-ность примирення ее нового положення хозяйки с ее врожденной любовью к своим бывшим собратьям и к оставшимся в прежнем положений родным. Но при нервом же столкновении между ее мужем и рабочими все ее надежды рушатся. Рабочие посредством стачки хо-тят добиться оздоровлення шахт, хозяин же, одержимый врожденной жаждой барышей, старается убедить не только рабочих, но и себя, что их требования несправедли-вы, для доказательства этого спускается в шахту сам вместе с первой партией побежденных стачечников и — вместе с ними погибает от взрыва подземных газов. (Эти подземные газы имеют в драм є и некоторое символиче-ское значение, поэтому их названием озаглавлена драма «Schlagende Wetter»). Героиня, под конец драмы отсту-пающая на второй план, оказывается в печальном положений страдающей зрите льницы, вызывающей только подозрения и даже ревность мужа своими попытками за-ступничества за бывших товарищей, в то время как она не в силах даже помочь своей больной сестре и деду, который, будучи главарем стачки, не может ничего при-нять из дома своего противника, боясь связать себя бла-годарностью или навлечь подозрения в подкупности.

Делле Грацие вообще пессимистка, поэтому в ее дра-ме много искренней, горячей симпатин к угнетенным, переходящей в страстную жалость, так как она не видит никаного выхода всем этим страданиям, кроме катастрофи, после которой уже ничего не видно за удушливим димом. «Schlagende Wetter» ее первая драма — до сих пор она отдавалась исключительно поэзии.

Настроение драми Делле Грацие напоминает скорее скандинавские образцн, чем немецкие. Хотя здесь не может бить речи о прямом заимствовании, но єсть что-то родственное между драмой немецкой поэтессы и послед-ним драматическим произведением Бьернстьерна «Внше сил». То же мрачное настроение, те же реально-симво-лические диалоги, то же отчаянное решение вопроса все-разрушающей катастрофой, только драма Бьернстьерна глубже, разностороннее и еще мрачнее драми Делле Грацие.

Первая часть драми «Внше сил» относится, собствен-но, к типу личной, психологической драми,— это история пастора, творящего чудеса силою верн своей и гибну-щего от чрезмерного нравственного усилия совершить чудо исцеления над своей неверующей женой, в присут-ствии скептически настроенннх дочери и сина. Вторая часть драми, или, лучше сказать, вторая самостоятель-ная драма под тем же заглавием, єсть история после-дующего поколения. Скептические дети страстно веро-вавшего пастора, разочаровавшись в христиански рели-гиозной деятельности отца, сохранили его идеализм и жажду служения человечеству. Дочь ушла в чистую фи-лантропию, внстроила госпиталь и предалась медицине и благотворительности. Син сделался издателем демокра-тической газети крайнего направлення и отдал все свой сили на служение рабочим массам. Незаметно для самого себя молодой идеалист попадает в один лагерь не только с честннми представителями рабочего движения, но и с подонками его, желающими визвать катастрофу, чтобн погреть руки у огня.

Драма начинается стачкой рабочих, которые надеют-ся отстоять свой права при помощи широкой и крепкой организации. Журналист жертвует все своє громадное состояние (какое-то американское наследство) на под-держку стачечникам и напрягает все сили для поддер-жания духа стойкости и верн в победу. Но вот разнесся слух, что предприниматели взяли пример с рабочих и тоже задумьівают бороться организацией, замишляют что-то небывалое, грандиозное — всемириый синдикат предіїріїнішатслей против рабочих. Рабочие попимают, что против такого синдиката, ворочающего миллиарда-ми капптала, им не устоять, и молодой журналист видит, что он напрасно напрягал все свои силы для мирной борьбы с неукротимым и безжалостным врагом. Остает-ся или сложить совсем оружие, или бороться выше сил. Потеряв союзников среди честных рабочих, отча-явшихся в победе, молодой идеалист наперекор своєму сердцу соединяется с самыми темными личностями из пролетариата и подготовляет катастрофу. Заговорщики минируют замок местного предпринимателя, в котором собрался совет капиталистов, устраивающих синдикат против рабочих.

Подготовив катастрофу, все заговорщики спасаются, остается только журналист, переодетый слугой, да его неотступный товарищ — сумасшедший, которые и произ-водят самый взрыв. Замок рушится и хоронит под разва-линами гордый синдикат вместе с пылким идеалистом. Так кончилась борьба выше сил...

Эта небольшая драма в трех действиях захватывает так много типов, вопросов, загадок, трагедий, что если бы вдаться в ее подробный анализ, то пришлось бы посвятить ей одной целый доклад. За неимением времени приходится уделить ей гораздо меньше внимания, чем она заслуживает, и только указать на то новое, что она дает.

Ново прежде всего то, что она показывает борьбу рабочих с предпринимателями в полной обстановке, по-казывает отношение к этим двум классам остальных общественных групп, главньїм же образом отношение церкви.

Ново прежде всего то, что драма затрагивает вопрос об анархизме как религии отчаяния. Почти в каждой из разобранных нами драм стачка является наиболее рез-кой формой борьбы классов, вслед за тем оставался от-крытым вопрос, что станут делать стачечники на другой день после подавления стачки?

— Они будут бороться выше сил! — отвечает Бьернстьерн своей драмой, и в этом его новое слово. Правда, и другие драмы показывали нам неизбежные кровавые катастрофи и взрывы «убивающих газов», но то были финалы чисто оборонительной борьбы стачеч-ников, финалы, совершенно независящие от их воли.

Бьернстьерн показывает нам начало наступатель-н о й борьбы людей, отчаявшихся в мирных средствах.

Новы у него и типы предпринимателей, борющихся массой против массы, организацией против организации, а не вразброд и без системы, как то мы видели в других драмах. Особенно нов тип местного предпринимателя, своего рода идєалиста, мечтающего о всемирной между-народной капиталистической монархии, независимой от всех местных государственных органов власти. Этот иде-алист также задумывает борьбу выше сил, также теряет приверженцев среди более честных капиталистов и на-ходит их среди наиболее низких, которые в критическую минуту не прочь бы оставить его в огне взрыва одного, если бы их только не заперли заговорщики в замке.

Ново также намеченное в драме отношение церкви официальной и неофициальнѳй к великой борьбе двух классов. Официальная церковь сознательно зани-мает выжидательное положение, готовая стать на сторону того, кто окажется сильнее, неофициальная же, в лице сельских проповедников, разбивается на два лагеря — примирителей и подстрекателей, агитируя священными текстами вмзсто прокламаций.

Новы и намеченные, но, к сожалению, не выведен-ные на сцену силуэты двух женщин: один силуэт серьез-ной филантропки (не барыни-благотворительницы), за-нявшей в общественной войне нейтральное, но ответст-венное и опасное положение, подобно сестре милосердия на перевязочном пункте; другой силуэт сознательной, крайнє фанатической мученицы из рабочей среды, которая уморила себя и детей, чтобы избавить комитет ста-чечников от лишних забот и чтобы смертью своей подать товарищам сигнал к более деятельной борьбе.

Нова, наконец, и сама форма драмы «Выше сил», т. е., пожалуй, она не нова, так как ее наметил Ибсен, а довершил Метерлинк — это форма драмы пастроения, символически-реальная — ново применение ее именно к социальной драме; применение удачное и нашедшее себе талантливых приверженцев не только в драме, но даже в опере.

Но несмотря на все промахи и недочеты, свойствен-ные вообще первым драматическим начинаниям, драма эта сразу обратила на себя внимание критики всех лаге-рей искрепностью и мрачной отвагой молодого таланта.

Средний тип работницы, в своем роде «независимой», не желающей ни примирять враждующие классы, ни са-мой мириться с ними, нашел себе выражение не в драме, а, как это ни странно, в опере, или, как ее назвал сам автор, «музыкальном романе». Талантливый фран-цузский композитор и вместе драматург Шарпантье * сделал серьезную и удачную попытку привить новейшую общественную драму на оперной сцене. Либретто его опе-ры «Louise», написанное самим композитором, еовсє не похоже на обыкновенные оперные либретто, которые без музыки не представляют никаного интереса, напротив, оно имеет вполне самостоятельное литературное значение.

Опера Шарпантье «Louise», в смысле содержания, имеет то же значение для оперы, что «Ткачи» для дра-мы. В обоих этих произведениях совершенно несходная фабула, но очень родственный дух.

Действие «Louise» происходит в очень непривычной для оперы обстановке: в мансарде рабочей семьи, в ма-стерской дамских нарядов; на рынке среди торговок, ни-щих и ночных гуляк; в маленьком дворике на Монмартре среди артистической богемы и уличных зевак. Герой оперетты: поэт из предместья, а за ним вся масса ему подобной артистической богемы с анархическим настрое-нием, презирающей филистерство, где бы оно ни проявлялось, в буржуазной ли, в рабочей ли среде, и украшаю-щей поэзией все неприглядные стороны своей жизни; героиня оперы — швейка Луиза, а за ней все ее товарки, вечно сжигаемые жаждой к удовольствиям и блеску парижской жизни, рвущиеся на свободу из-под ферулы семьи, из тисков фабрики и мастерской. Луиза борется между привязанностью к строгим в правилах отцу и матери и любовью к поэту, который в ее глазах является освободителем, prince charmant*, выводящим красавицу из сонного царства на свободу, в этот блестящий заман-чивый Париж.

Париж имеет в опере Шарпантье мистическое значение, подобно тому как святой Грааль * в рыцарском цикле опер Вагнера *. Веселый Париж богемы остается победителем в борьбе разных групп пролетариата с бур-жуазией и между собой, он увлекает молоденьких работ-ниц в гризетки и выбрасывает их потом на улицу старыми тряпичницами, он окружает ореолом головы артистов предместья, а потом предоставляет им умирать, как нищим, подобно Верлену, Рембо и многим другим. Финалы эти знает всякий, но кто не надеется быть исключением из правила? И, наконец, жизнь мечте не указ.

В легкой форме шутки, иронии, даже дивертисмента, автор «Луизы» выражает серьезные мысли. Вот образ-чик одного уличного разговора — уличный философ говорит:

«Идеал рабочих — быть буржуа, желание буржуа — быть вельможами, мечта вельмож — быть артистами, меч-та артистов — быть богами».— «Будьте прежде людьми»,— возражает старый рабочий, отец Луизы, но его подымают на смех собравшиеся артисты: «Да здравст-вует рабочий! слава честному труженику!» — и взрывы смеха покрывают этот иронический возглас. «Вы нико-гда не будете для нас людьми»,— заключает рабочий.

В опере «Луиза» резко отмечен антагонизм богемы и рабочего пролетариата, тогда как до сих пор обращалось внимание только на антагонизм богемы с буржуазией, между тем этот класс или группа недаром назван «боге-мой» (цыганами), так как он занимает в больших городах именно то положение, которое занимают цыгане в деревне,— это настоящие declasses*, выбитые из колеи и не желающие, а часто и не способные вернуться в нее.

Новейшая драма затронула и этот тип настоящего цыгана в деревенской среде. Таков герой драмы Кар-ла Гауптмана* (брата Гергарта), которая названа «Ephroims Breite» (т. е. «Brigitte»), по имени героини-крестьянки, вышедшей по любви замуж за цыгана. При всей взаимной любви супружество принуждено разойтись, так как жена и ее семья едва мирятся с цыганскими наклонностями мужа, а ему претит хозяйственность и филистерство женьї и ее презрительное снисхождение, да, кроїмо того, он пе ВЫІІОСИТ жизни без свободы, не терпит тисков обычая и деревенских приличий. Входить в более подробный анализ этой драмы мы здесь не будем, так...

ЗАМІТКИ З ПРИВОДУ СТАТТІ «ПОЛІТИКА І ЕТИКА»

При читанні статті д. Ганкевича * «Політика і етика» спали мені на думку деякі міркування, і бажалось мені ще тоді ж таки подати їх на увагу читачів «Молодої України» *, та з деяких припадкових, від мене незалежних причин написані вже замітки мусили припізнитись з виходом в світ. Все ж таки, може, на дискусію про питання, зачеплені у д. Ганкевича, ще довго не буде у нас запізно, тому і подаю мої припізнені замітки, в надії, що вони будуть ще не кінцем прилюдної розмови на сю тему в нашому органі молодежі.

Я не маю претензії на авторитетність в історико-по-літичних справах, та, може, се не біда, бо варто часом знати, що думають про живі питання нашого часу не тільки наукові авторитети або політичні провідники, але й звичайні, середні люди «з юрби», що, зрештою, в останньому рахунку найбільше платять не раз і за помилки, і за геройства авторитетів та провідників. Нехай мій голос буде просто «голосом з народу»,— на більше значення я не важу.

Перш усього зазначую виразно, що, роблячи уваги проти думок д. Ганкевича, надрукованих в «Молодій Україні», я не думаю тим самим виступати ворожо ані проти поважаного публіциста, ані проти шановного органу. Рівно ж застерігаю, що я не прихиляюсь зовсім до д. Копача * і тих неполітичних політиків та безпартійних партизанів, проти яких виступає д. Ганкевич в своїй статті. Я, власне, маю найбільше розглянути критично ті уступи, де д. Ганкевич несподівано і, певне, несвідомо сам попадає в ті самі помилки, які так завзято поборює у своїх противників.

Д[обродій] Копач, признаючи, слідом за Паульзеном, конечність існування партій, думає, що то сумна конечність, бо партійність є і мусить бути чудовищем неморальним, бо сама природа партійної боротьби веде до обману, до занедбування правди і справедливості, бо «політика псує характер» і т. д.,— але, для спокою душі, д. Копач виражає бажання, щоб те чудовище згуманізу-вати, та навряд чи він вірить в можливість поправити те фатальне чудовище.

Д[обродій] Ганкевич теж думає, що при партійній боротьбі неможливо дбати «про загальне добро», про «добро цілості» (якого загалу і якої цілості, се неясно окреслено); йому навіть дивно, як то можна бажати, щоб політичні борці придержувались «правил гуманності» супроти ворогів. В тім тут і вся різниця від погляду д. Копача, що д. Ганкевич зрікається навіть і всяких ріа disederia ¹ моралізування фатального чудовища, але ж і він, як видно, признає, що політична, партійна боротьба є і мусить бути, по самій своїй природі, чудовищем.

Що ж робити з тим чудовищем тому, хто не вірить в можливість поправки фатальностей, але вірить в гуманність реальну, не тільки ідеальну, хто ненавидить «золоту середину», але і «загорілим фанатизмом» не очарований? Йому лишається або втікати від того чудовища. як від злого духа, або згадати приповідку: «Не

такий чорт страшнпй, як його малюють»,— та й при-ступитись до чудовища без страху і без обожання, як належить приступатись до кожного «діла рук людських».

Коли придивимось ближче, як малює того «чорта» д. Копач, то бачимо, що тільки через неуважну мішанину барв вийшов малюнок таким фатально 'страшним. У д. Копача виходить, ніби «душоловство» — то щось таке, як душогубство, і що при ньому чогось «всі средства добрі»; ніби «освітлювання» фактів — то все одно, що їх затемнювання, а висновки з фактів і діл — то щось шахрайське. Ну, звісно, коли хто до такої «тонкості почуття» дійшов, той може мати тільки відразу до партійного та й взагалі до активного життя, бо в жодній діяльності без душоловства, освітлювання і висновків з фактів і діл не обійтись. А хто розрізняє барви спокійніше, без надмірно дражливого почуття, той може побачити, що партійна, як і всяка інша боротьба, може бути і чесною, і безчесною, як до борців, бо не так політика псує характери, як характери політику. І чесний «душолов» може поставити собі девізою: «Чиста справа вимагає чистих способів»,— та й триматись тої девізи до краю, не спокушаючись ніякою «золотою серединою» в тім напрямі.

Були і в нашій недавній історії приклади людей, що фанатично і консеквентно держались сеї девізи і видержували до кінця, отже, се не утопія.

Погляд на партійну боротьбу як на якусь антиномію (протилежність) гуманності цілком сходиться з уважанням її за елементарне лихо, таке як землетрус, повінь і т. ін. Але ж і ті лиха люди якось намагаються гуманізувати, то упереджуючи їх способами оборони, то залагоджуючи їх наслідки. По думці ж д. Ганкевича, ніхто не повинен зараджувати злидням партійної боротьби під карою зачислення до «ідейно-заяче-сердих».

Д. Ганкевич, прийнявши таку антиномію, все ж не може скрізь однаково консеквентно погодитись з нею, просто, певне, через те, що його власна гуманність заважає йому в тім. Через те він то впадає в патетичний тон, осуджуючи негуманні способи боротьби у різних консервативних партій, то старається оборонити від етичного засуду подібні способи у партій революційних. Се досить зрозуміла неконсеквентність, але від неї малюнок багато тратить ясності.

Вже самий початок історичної аргументації д. Ганкевича вражає неясністю. Кому, наприклад, має імпонувати те, що і перші християни були загорілими фанатиками? Хіба тому, хто, як толстовці, марить про відродження примітивно-християнських ідеалів і практики. Коли перші християни, як і всі фанатики, думали і казали: «Нема правди й розуму, як тільки в мені»,— то се було тільки залогом їх пізнішої тиранії і само по собі нічиєї вільної душі «вловити» не могло. Вже більше вільного духу було в гумористичній, сливе іронічній приповідці запорізькій: «Нема в світі правди, як тільки в богові та в мені трошки...» Невже справді тільки й доріг людський думці, що загорілий фанатизм (фанатизм є синонім сліпої віри, безкритичної) або «золота середина»? На щастя, є ще дорога твердого переконання, основаного на критиці, та гаряча, ненаситна жадоба пізнавання дальшої правди. І таки римські філософи були ближчі до наукової, об’єктивної правди, коли казали err are humanum est*, а тим самим віддавали під науковий сумнів всяку ортодоксію, всяку претензію одної людини або партії на виключну монополію правди і розуму. А нарешті, і перші християни, і римські філософи гинули не стільки від взаємної ідейної боротьби, скільки від тої державно-економічної сили, що кидала апостолів непротивлення звірам на поталу, а філософів вірнопідданих примушувала гинути від штучної анемії. І ті, і другі однаково не були заячесердими перед мученицьким вінцем (адже й філософи сами собі перетинали жили з непротивлення філософського та й просто з taedium vitae²), але ідейної одваги і тим, і другим бракувало, бо всі вони вижидали згори, від бога чи від цезаря, а нічого не важились здобувати сами. Дух Спартака не жив ні в філософах, ні в християнах, тому одні не винайшли нового «духу законів», а другі не зруйнували ні одної Бастілії, та ще й нові побудували.

Д. Ганкевич каже, що християни з конечності тільки корились цезарській державі. Либонь, з конечності були пущені в світ і ті християнські принципи, що кожна влада єсть від бога і що цезареві належить цеза-реве віддати? Та, певне ж, і філософський опортунізм походив з якоїсь конечності, а не з капризу. Тільки чи була то ідейна конечність, чи тільки практична? Чому не корився такій конечності Спартак і всі славні бунтівники нехристиянського Риму? Християни, правда, боролись виключно духом, але й убивали дух так, як ні один цезар не вмів убивати. Вони вірне зберегли формулу, взяту від теократів жидівських: «Нема правди й розуму, як тільки в мені»,— і, прикрасивши її мученицькими пальмами, передали її в спадок, по праву, всім ідейним тиранам дальших віків. Що ж се доказує?

Хіба то, що загорілий фанатизм ще не рятує ні від опортунізму, ні від тиранства.

Д. Ганкевич, либонь, помилився, ставлячи християнське мучеництво і прозелітизм * прикладом політичної, партійної боротьби. Адже перші християни ніякої політичної партії з себе ніде не творили і творити не бажали, хоч і як їм накидали ту роль їх вороги. Вони охоче пробачали своїм релігійним адептам їх політичні гріхи і класові привілеї. Християнські прокльони і громи па багатих і сильних були теоретичні, а практична «політика» була така: ударять в одну щоку, підстав і ДРУ^гУі здеруть плаща, віддай і сорочку. «Мінімальна програма» казала так: «Робітник вартий їжі, але ні просити, щ дбати про неї не повинен, можна просити хліба,— і то від бога, а не від людей,— тільки на сьогодні, а далі дійся воля божа». Багачам, правда, загрожувала екскомунікація по смерті, на тім світі, але нехристияни-багачі і так неохочі були до християнського раю, та й не вірили в нього, а християни-багачі, либонь, з вели-кодушія відступали вічний рай «малим сим», а сами загоджувались короткими благами земними. «Якобінці» крайньої апокаліптичної фракції хоч і нетерпеливо, а все-таки покірно вижидали, поки господь сам зробить революцію в Римі, як зробив колись у Содомі й Гоморрі, сами ж по-рабськи підставляли то одну щоку, то другу під римську залізну правицю, а потім радо віддавали останню сорочку християнсько-візантійським благочестивим кесарям. Далі босоногі монахи та обдерта паства віддавались в опіку завтрашньому дневі і високим достойникам церкви і держави, аж «поки не вкучилось» — перше монахам, а нарешті й пастві. І потроху, та дуже нехутко пізніші християнські покоління почали робити енергіч-ніші практичні висновки з етичної абстрактної теорії царства божого аж тоді, коли нові філософи Відродження та Реформації отрясли порох мертвеччини з творів своїх римських попередників і збудили заклятий в поганській давнині дух Спартака. Тоді почалась справді систематична і методична проповідь чисто етичних принципів, спільних християнству з загальнолюдським гуманізмом, до того ж часу її не було. Первісна християнська література була зредагована хаотично, переважно в афористичній формі, афоризми і парадокси сполучувались межи собою здебільшого механічно, без жодної критики в виборі, тавматургія *, фантастика, алегорія додали ще більше темноти, а фанатичний тон збив з пантелику читачів і надовго відстрашив їх від спасенної критики того непротивленського «якобінства», та не раз і досі ще відстрашує. Скілька вдатних афоризмів, високопоетичні образи та натхненний настрій Апокаліпсиса чарують людей і досі, часом так, що аж призводять бачити там все, що хто хоче, навіть знаходити якобінство в покірних підданих римського цезаря і в «нищих духом» рабах божих. Тільки чому поклонники загорілого фанатизму перших християн не славлять уже заодно і не менше загорілого фанатизму «якобінця» Торквемади *? Він же, власне, для рятунку своїх противників, для оборони respublicae dei*, для щастя всіх народів і всього роду людського допускався одваги незаконності з залізною енергією. Чому його тактика має зватись «варварством», а тактика загорілих фанатиків кінця XVIII ст. має бути вільна від такої назви? Певне, тому, що ні фанатичність, ні уміркованість не може сама по собі служити критерієм для оцінки етичної вартості якоїсь діяльності чи напряму.

Зрештою, д. Ганкевич абсолютних критеріїв не узнає, тільки релятивні, але і з релятивними обходиться не однаково, та й знов-таки неясно аргументує. Він, наприклад, розбиває критерій «не убивай» тим аргументом, що він не віковічний та ще й оспоримий, а не віковічний він має бути через те, що його раз у раз нарушали такі релятиви, як релігійні, політичні та економічні інтереси. Та хто ж коли сперечався, що заповідь «не убий» конкретно нерушима? Інакше нащо б її заповідувати чи проповідувати? Ніхто ж не заповідував людям: будьте

смертні, бо се ж і так ненарушимо, і неоспоримо, і настільки тривке, як і рід людський на землі. Ідеал поти й живе, поки він нарушимий та оспоримий, а як перестане ним бути, то йде до архіву історії. Не в тім діло, чи який критерій або ідеал ненарушимий та неоспори-мий, а в тім, чи він ще живий або чи не завчасний. Дивно, що д. Ганкевич спогадує всі можливі факти і наслідки нарушання заповіді «не убий», так мов хоче доказати, як то зле, коли її люди нарушають, а тим часом має власне тим знищити її. Причини ж тих фактів, що ведуть до таких страшних наслідків, він не показує, хоч вона сама собою напрошується на увагу. Він, правда, показав деякі конкретні причини, але ідейної, психологічної причини руйнування людьми свого власного ідеалу не спогадав ані словом, так начеб справді вся сила була тільки в реальній недосяжності ідеалу «не убий». Але ж є і моральна, ідейна причина того, чому і папа, і місіонери, і шовіністи європейські, і джингоїсти *,— все християнські діячі!—мусили нарушати ту кардинальну заповідь християнську. Бо вони, окрім всіх політичних, економічних і т. п. конкретних факторів, корилися ще й моральному, христи-янсько-ортодоксально-старозавітному ідеалові виключності: «Нема правди й розуму, як тільки в мені»,— а се ж теж кардинальний принцип християнства. Психологія християн і перших, і середньовічних, і новітніх завжди основувалась на двох супротилежних принципах: етичному і теологічному, бо християнство ж не було ніколи тільки філософією, але і релігією, теологічною догмою, що, як звичайне, переходила в фанатичну ортодоксальність. Отже, один принцип, етично-гуманістичний, казав: «Не убивай, людська кровця не водиця, і кожний має таке саме право на життя, як і ти, і нема нікого без гріха, і ніхто не знає всієї правди»; другий же, догматично-фанатичний принцип наказував: «Убий єретика, бо інакше твоя правда і розум не будуть фактично єдиними в світі, і світ не буде безгрішним, і царство правди не запанує». Боротьба сих двох принципів, одного, що рятував духом свободи, і другого, що хтів, хоч і силоміць, вводити людей в царство небесне, була завжди трагічною в душі окремої людини або в житті якої партії, коли була щира, лицемірство робило її трагікомічною, а заячесердя просто комічною. Так і до нашого часу. Хто визволяється з тої трагедії, той виходить з догматичної релігії і вступає в науковий або практичний релятивізм. Чи може релятивіст запевняти себе і других, що вся правда і розум може бути в чомусь, та ще й в комусь одному? Коли він справді консеквентний, то не може, інакше мусить зректись свого релятивізму і признати «абсолют» своїм ідеалом або — винайти якусь «золоту середину», щоб погодити два супротилежні світогляди. Д. Ганкевич, власне, вибрав останній шлях: абстрактно він релятивіст, а в практичній політиці пригнав конечність абсолютів,— власне, кожна партія, по його думці, мусить мати свій абсолют і боронити його фанатично, хоч би й з свідомою одвагою незаконності, аби енергічно. Таке моє, може, і мильне, розуміння провідної гадки його статті, і я гадаю, що так її не один розумітиме, завдяки її стилізації та аргументації, поки д. Ганкевич не дасть яснішого коментаря своїй ідеї про те, чим мусить бути етика в політиці. Тим часом розгляньмо ті аргументи і спосіб доказів, які дає його друкована стаття.

Від змішання двох різних критеріїв, релятивного й абсолютного, д. Ганкевич не може собі дати ради з психологією новітніх християн і нехристиян і дедалі все більше перемішує не тільки психологічні, а навіть хронологічні моменти. Так, з поводу того, що українці плачуть тепер (1903 р.) над недолею бурів *, д. Ганкевич питає, де вони були, коли царат давив геройську польську революцію, себто 1863 p.? Відповідь, здається мені, ясна: більшості теперішніх українців ще ніде не було, або були в колисці, або ледве до азбуки брались, бо се ж 40 літ тому як діялось. Ті, що не плакали тоді над поляками, хто живий діждав, певне, здебільшого і над бурами не плачуть, а певний процент плаче і над тим, і над другим народом так, як і над своїм власним, з однаковим практичним результатом для всіх трьох; певний процент був у безсловесному стані і не з своєї вини — так що його мовчання рисковано приймати за знак згоди; певний процент пішов у російську революцію, що завжди заявляла симпатію до польської; певний процент бачив у польській революції, окрім безперечного геройства, ще й тенденцію відбудування історичної Польщі на кошт України, і були й такі українці, що не мішали до такого погляду ніякого раболіпія перед Москвою (див. Дра-гоманова «Историческая Польша и великорусская демо-кратия»); певний процент потопав, правда, в раболіпії, не так-то й «бездонному», бо на дні його був звичайний мул схиблених інтересів національних, партійних, особистих і просто «страха іудейська». Безперечне раболіпіє батька Костомарова *, власне, мало в собі таке дно,— се, звісно, зовсім не виправдовує історика «народо-правств» та кирило-мефодіївського братчика, але все ж поясняє його інакше незрозуміле поводіння. Котра з тих категорій більше чи менше численна, се вияснити може хіба довга праця істориків, а публіцистові досить не забувати, що вони взагалі були, ті різні категорії, та не валити докупи всіх українців, нагнітивши їх зверху обвинуваченням в бездонному раболіпії. Годилось би теж українському публіцистові мати ліпшу пам’ять про українських героїв польської революції, коли вже сами поляки так вдячно забули тих добровільців з братнього народу. Мені дивно, чом д. Ганкевич не згадав хоч про того харківця Потебню *, що віддав свою кров і молоде життя за польську справу,— се ж був перший убитий московською кулею серед повстанського війська. Правда, що Потебня не дожив до бурофільства. Правда, у польських істориків і публіцистів трудно знайти спогад про сього українця-полонофіла, але великорус Герцен вшанував його пам’ять щирим і гарячим словом в своїх звісних мемуарах «Былое и думы». Польського спогаду про Потебню я не знаю,— чи не знає часом д. Ганкевич? У всякім разі, масі польської інтелігенції, не кажу вже про весь народ, сей українець-доброволець зовсім невідомий, тим часом імена двох визначних поляків-україно-філів добре відомі всій інтелігенції українській, а одно з них щиро шанує і та частина демосу українського, що безпосередньо пізнала його,— се імення єдиного консеквентного до кінця «хлопомана» Тадея Рильського *, поляка з роду, а натуралізованого українця. По смерті його в с і українські органи, без різниці напрямів і партій, згадали його незлим, тихим словом, а селя-ни-українці гірко оплакали свого щирого приятеля. Які були поминки Потебні? Хто знає? А варто б знати, яка честь нас чекає у братнього народу, коли хто з нас активно заявить свою симпатію не сльозами та бідканням тільки, а поміччю і саможертвою. Бури, здається, і платонічних бурофілів ліпше поважали, ніж поляки того, хто їм життя віддав.

Та коли допитуватись, де були 1863 р. українці-буро-філи, то варто було б уже заодно спитати, де були 1902 р. ті польські герої-демократи, що хотіли золотими грамотами ущасливити українського хлопа? (Вищеназвані два поляки-українофіли до повстанців не належали і грамот не ширили). Певне ’ж, таки дехто з ветеранів геройської революції дожив до галицьких страйків та українських бунтів 1902 p.* Тільки щось ми не чули, щоб який sgdziwy¹ варшав’як-«ветеран» пролив свою кров за український демос у Харківщині так, як харко-вець Потебня пролив свою за польську революційну шляхту у Варшаві,— довг крові лишився незаплачений. Воно й натурально: де ж ветеранові мати молодечий запал? Коли вже ті герої, «батьки» польського демократизму націоналістичного, і з своїм демосом досі не дадуть собі ради, то де б вони ще українським собі голову клопотали. Натурально і те, що вони в Росії мовчали, а в Австрії станули на бік — на чий? нехай д. Ганкевич те скаже,— йому там, в Галичині, ближче видко. Се так натурально, що, може, зайво і допитуватись причин, але вже коли задавати anzugliche Fragen живим, і мертвим,

і ненарожденним землякам нашим, з тінню батька Костомарова на чолі, та корити їх неконсеквентним буро-фільством, з якого вони здебільшого ні сном ні духом не винні,— то не менш консеквентно було б витягти на світ божий і польських бурофілів з усяких криївок, чей же між ними знайдуться і колишні герої та «хлопо-мани», та й запитати їх прилюдно, де, справді, були вони під час бунтів, і страйків, і сецесій українських *? Чи не показалось би при тому дно їх вільнолюбства? Може б, вони, ті демократи, «логічно» виправдались тим, що коли гайдамаки та колії свого часу різали польську шляхту, а в 1848 та 1863 pp. галицькі та правобережні українці гальмували колеса відбудуванню історичної Польщі, так нехай тепер в с і українці, на лівім і на правім березі Дніпра (про Галичину вже й не казати!) сами на себе жалують. Та все ж натурально було б, якби непримиримий соціал-демократ вдарив при сій нагоді не збоку, а по всій лінії всіх ніби демократів та дилетантів всякого «фільства», без різниці національностей, не боячись нічийого вереску — ні земляцького, ні сусідського. Коли битись, то вже не миритись. Хто не жалує й «батьків», тому і «свати, й брати, і їх благородія», певне, не імпонують, треба сподіватись.

Та треба мати на увазі, що полонофільство для українців, а українофільство для поляків зовсім не така легка і проста річ, як бурофільство для них обох, бо відносини сусідських та ще так званих «братніх» народів пе можуть обмежуватись самим платонічним «фільством», а мусять приймати конкретніші, а через те і менше ідеальні форми. [...]

Як відомо, ті племена часто не знали, на яку ступити

і котрому «панові» помагати, може, не раз і раболіпіє виявляли на той чи на сей бік, так що ж! винуватити їх за те трудно: вони пройшли вікову школу рабства і під англічанами та й під геройськими бурами, ніде правди діти, і щирого бурофільства або нелицемірного і нерабо-ліпного англофільства їм не було коли і як навчитись. Може, якби з’явився який готентотський Костомаров, то проповідував би, що англійці «мають право» бити бурів тому, бо колись голландські предки бурів торгували неграми, як бидлом. Логіки розуму в тім не було б, а тільки логіка п о ч у т т я,— либонь, така сама, як і та, що винуватить теперішніх українців-бурофілів за гріхи батька Костомарова і всього на більшу половину вимерлого покоління його сучасників. Я не дивуюся ні нелогічності, ні раболіпію племен, вихованих у довгому рабстві двом панам, вже дивніше, коли самі ті пани хорують на такі «рабські пороки». А хто зна, чи багато число раболіпних українців 1863 р. переважало зграю тих панів-поляків, що поіменовані на пам’ятнику в Варшаві, поставленому від російського уряду своїм «вірним слугам» з найголосні-ших польських фамілій за те, що в 1863 р. вони станули на бік Росії і полягли під її прапором. А скільки ще було неоружних зрадників, що продавали Польщу в дипломатичних салонах? А скільки їх і потім лизало руки «вішателів» при кожній нагоді (маневри Олександра III на Волині, приїзд Миколи II до Варшави і т. д.)? Хто може ту статистику зібрати? Тільки дно того раболіпія добре видко, і тому я не назву його бездонним. Та як би там не було з статистикою зрадників і лизунів, але серед самих безперечних героїв і патріотів-повстанців справжніх (не псевдо) демократів було меншість, і д. Ганкевич, певне, не заперечить, що геройська революція боронила більше шляхетсько-олігархічні інтереси польських націоналів, ніж інтереси демосу, не то українського, але хоч би польського. Що ж було робити в ній нераболіпним українцям? Здається, триматись нейтралітету, та й годі. Єдине, що можна поставити в вину інтелігентам українським того часу, се злорадість над подоланими, і то з погляду етики, а не політики, бо політичного впливу то ніякого не мало і не могло мати: українці тоді не складали впливової партії, та й злорадість їх приходила здебільшого post factum³⁵. Се гріх культурно-етичний, або, говорячи науковим стилем, вибух атавізму у ненормально вихованої громади. Виступати проти вибухів атавізму громадського у земляків зовсім годиться публіцистові, тільки від публіциста крайнього напряму ми все сподіваємось протесту по всій лінії і невмолимо консеквентного, а, на жаль, не завжди знаходимо його у д. Ганкевича. Тим часом тяжче пробачити нам навіть дрібницю в сьому напрямі значному публіцистові і провідникові партії, ніж який великий промах якому дилетантові літератури і політики. Хто більше має, з того більше й вимагається. Тому я дозволю собі підкреслити тут одну дрібницю, що, зрештою, може мати і не дрібне значення в публіцистичній практиці. Зовсім консеквентно з етичного погляду, що д. Ганкевич виступає з усією енергією однаково проти виборчої господарки Барвінського *, і проти розбоїв в Трієсті *, і проти безчинств Гоеса*, і проти опортунізму руських послів, тільки чому боронить він таких атавістичних, та ще й позичених виразів в устах наших робітників, як «псу-брат»? Нащо вони мають собі «паскудити губу» і «псувати мову», та ще прилюдно? Чи для того, щоб зрівнятися в «культурі» з тими культуртрегерами, що звикли частувати своїх підданих і ворогів епітетами «psia krew» ³⁶ і т. п.? Взагалі цікаво б знати, що думає шановний публіцист про те, чи не час би, власне, постаратись впливовим публіцистам ужити свого впливу до уздоров-ленпя полемічного стилю в пресі і на трибуні? Може б, наш український гумор обійшовся без тої нетовченої солі, що пересипає грубо всі наші часописи, без виїмку і соціал-демократичної «Волі». Коли наш розум має розвиватись і йти вперед, чому наше почуття має йти назад

і приймати те, що відкинув давно наш народний гумор в своїх ліпших об’явах? Час уже встановити виразну різницю між корчемним а публіцистично-ораторським стилем хоч принаймні передових партій.

Але перейдім до дальших неконсеквенцій, або, краще, півконсеквенцій, д. Ганкевича. Як годиться політикові-соціалістові, д. Ганкевич обурюється на безполітичний анархізм Толстого, тільки даремне зве його квієтизмом. Адже Толстой «дух від духу» того «якобінця», що так очарував нашого публіциста своїм Апокаліпсисом. Толстой, великий «душолов» і загорілий фанатик своєї християнсько-анархічної ідеї, він кидає громи на всі нові Вавілони, бачить візії страшного суду, проповідує царство боже і воскресення з мертвих. При тім робить великий крок наперед проти євангельських «якобінців»: не тільки в новому Єрусалимі, але ще й в теперішніх Вавілонах він радить не давати кесареві того, що споконвіку піддані йому давали, наприклад, податку крові; його візії коментовані далеко виразніше; його царство боже має бути не на тім, а на сім світі, бо воскреснути мають живі мерці, а не померші душі. А затим він стільки ж, як і ті «якобінці», противиться і злу і злим людям (див. портрети російських бюрократів в романі «Воскресение») виключно словом або мирним ділом (школи, добродійність) і стережеться всякого насильства, окрім насильства над текстами св. письма (так і ті «якобінці» з «законом і пророками» робили), і, нарешті, нетерпеливо вижидає, поки господь коли не гнівом, то благодатею своєю змінить фарисеїв, саддукеїв, митарів та преторіанців (на «книжників» надіється найменше!) у щирих християн або якось лагідно вигасить їх рід з лиця землі. Коли російські революціонери часом користають з імення, пророчих візій та деяких афоризмів Толстого, то се така сама «іронія історії», як і те, що політик соціал-демократ бере собі motto ³⁷ у безполітичного анархіста часів першого християнства *, та ще й називає того «непротивленця» якобінцем! Самі російські революціонери менше всього нав’язують свій рух до імені Толстого, навпаки, вважають толстовщину сектярством, подібним до штунди, духоборства і т. ін., а коли часом і пробують входити в якісь зносини з тими сектами і встановити modus vivendi³⁸ з толстовцями, то не з почуття солідарності в догмах. Так колись єднались докупи перші християни з Галілеї, і самаряни, і всякі «грішники» проти спільних ворогів, часом забуваючи на хвилину кожний своє: «Нема правди й розуму, як тільки в мені». Так і тепер буває в Росії, і то тільки хвилинами, а як згине «спільний ворог», то кожний вернеться «во-свояси», і, певне, почнеться війна фанатична між недавніми спільниками... та є вона й тепер, хоч і притлумлена. Тільки невеличка і невпливова група революціонерів признається до толстовщини, намагаючись погодити її з терором, але Толстой і сі його «ученики» тільки «усо-віщують» одно одного раз у раз, і тривок їх дуже тонкий, от-от порветься... Там теж, як і між д. Ганкевичем та д. Копачем, нема згоди в кваліфікації, що таке людська крівця і як годиться нею господарити.

Для фольклориста, певне, цікавий той галицький варіант кінця балади про сестру і братів-розбійників, що цитує д. Ганкевич, але для публіциста той варіант мало дає. Навряд чи навіть той, хто звик думати абсолютними категоріями, буде боронити такого тезису, що людської крові взагалі проливати не можна: як треба для медичної мети або як людина хоче свою кров пролити для якої героїчної ідеї, то навіть і «непротивленці» нічого проти того не кажуть. Я знаю українську версію: «Чужа крівця не водиця, розливати не годиться»,— тут говориться про економію чужої крові, отже, дається вже більше матеріалу публіцистові. Сього тезису можна боронити і релятивістові, не тільки «абсолютникові», з погляду власне конкретної правди: розливати — значить марнувати, а навіть і водиці марнувати не годиться хліборобові, коли вона корисна для зерна, і навіть зерно поливаючи, без ваги розливати не слід, щоб зерно не замокло, і навіть повінь та зливу варто «гуманізувати» якомога, щоб не погноїли хліба. Се може бути «заячесер-дість» гречкосійська, «золота середина», противна лицарському козацькому серцю, та що ж,— інакше загрожує голод і козакам, і мужикам, а перед ним не тільки «етично» здригнешся... Признаючи, що марнувати н і ч о -г о не годиться або, краще сказати, не оплатиться, можна й до найбільших революційних святощів з критикою приступати, хоч нехай там хто як хоче лає і заячесердим, і кастратом, і навіть — сентиментальною жінкою! Епітети конкретної правди не змінять, аби тільки її знайти повелось. Що пам’ять «великих років 1793—1794» є свята для одних так, як «принципи 1789 р.» для других,— се конкретна правда, але що вона мусить бути святою для всіх нефілістерів, ненаївних і т. п.,— се чистий абсолют і належить, власне, до релігійних догм. Звісно, кожний має право на релігійне почуття, як і на всякі інші сентименти, але хто нездатний до «священного трепету», того ніякі інвективи, екзорцизми * та ексгортації * не примусять щиро кланятись ні богам, ні кумирам, скоріше підбурять до протесту проти тиранічного накидання святощів. Придивімся ж, хто не має «трепету», до того, як д. Ганкевич, слідом за Енгельсом, канонізує ту святиню, якій, на його думку, мусять поклонятись всі під карою ідейної смерті. Енгельс сказав, що в великі, незабутні роки 1793—1794 цілий люд французький покинув на хвилину геть всяку трусливість, і самолюбство, і буденщину...

[ПРО ТЕАТРІ

Сими часами по українських часописах чимало пишеться про те, що наш театр дуже помалу розвивається

і в своєму зрості не встигає за зростом потреб і вподобань нашої громади. Ми прагнемо бачити на театральному кону твори преславних письменників тих народів, що випередили нас своєю культурою; ми прагнемо бачити нові п’єси українських авторів, такі п’єси, щоб у них малювалося не тільки життя неосвіченої частини нашого народу, а життя всіх частей, усіх станів, усіх шарів нашого народу; ми хочемо, щоб театр і у нас, як у інших народів, розширював наш розумовий виднокруг, освітлював ті питання, що турбують душу інтелігента наших часів. А замість того наші театральні дружини показують нам п’єси, в яких здебільшого малюється саме селянське життя, та <Сще таке, яке воно було давно, а може, й ніколи не було, бо більша часть українських п’єс написана на старомодний лад, на той манір, щоб скрасити життя>> й з того життя й те життя показується не всіма сторонами. Що тому за причина? Давніше вбачали причину в тім, що театральна цензура не дозволяла ніяких п’єс, які б вихоплювалися поза тісну обору, в яку було замкнено всю українську літературу; казали, що театральна цензура нізащо не хоче пускати на український кон «сурдука і фрака». Воно почасти так, а почасти й не так, бо, ніде правди діти, і в ті часи, як цензура найгірше лютувала, таки було дозволено виставляти деякі українські п’єси з життя інтелігентів. Тепер, як настала маленька полегкість на українське слово, таких п’єс і написано, і перекладено з чужих мов, і дозволено цензурою вже стільки, що якби всі ті п’єси справді виставлялися, то український театр знову б знявся вгору.

Проте ватажки наших театральних дружин уперто не хочуть тих нових п’єс виставляти і мовчки ковтають всі докори, якими українські інтелігенти сподіваються їх дошкулити і призвести до поступу. В газеті «Рада» * було зазначено, що наші уславлені театральні діячі коли й виставляють тепер під натиском української інтелігенції п’єси, перекладені з чужих літератур, то вибирають такі, що самі підходять під звичайний лад старих українських п’єс,— от, наприклад, «В липневу ніч» Горчинського *. В тій самій газеті чимало писалося про потребу закласти спілку українських акторів; на сю спілку покладаються великі надії; сподіваються, що через неї не тільки покращає життя акторів, а ще й освіжиться і поновиться круг п’єс, що йдуть в українському театрі, бо освіченіші, інтелігентніші актори прищеплять своїм товаришам нові вподобання, нові поривання і разом з ними призведуть розпорядчиків театральних дружин до того, що вони нарешті підуть новим шляхом, спільною ходою з лавами свідомої української інтелігенції.

На нашу думку, спілка акторів такого великого діла зробити не зможе. Ми, звичайно, од щирого серця бажаємо, щоб ті ручі люди, що взялися її заложити, довели свій хороший замір до кінця, щоб їм справді пощастило посіяти згоду в тім сімействі, яке здавна уславилося тим, що в ньому миру й тишини було менше, ніж в якому другому; ми думаємо, що коли теє справдиться, то життя українського актора покращає, особливо з матеріального боку, і на тім край. Спілка українських акторів через природний хід речей стане поперед усього спілкою до взаїмної помочі і дбатиме про матеріальний добробут товаришів. До вибору п’єс актори після того, як згуртуються в спілку, будуть ставитись так само, як і тепер ставляться порізнені; в тій справі навряд чи будуть заходити які суперечки межи акторами і їхніми ватажками, антрепренерами. Для цілого театрального гурту, однаково для антрепренера й для акторів, доброю п’єсою буде тая, яка привабить до театру багато глядачів і дасть великий прибуток. В сьому нема нічого ані дивного, ані ганебного. Всякий, хто живе з свого ремесла, з свого фаху, має право вести своє діло так, щоб його праця якнайлучче оплачувалася. Розуміється, українському акторові, який себе поважає, не личить живитися з «Гейші» *...

ІНШІ

РЕДАКЦІЇ

ПИСАТЕЛІ-РУСИНИ НА БУКОВИНІ

(Читано 9 грудня 1899 р. в Літературно-артистичному товаристві в Києві)

На цей раз подається на увагу шановного збору бесіда про трьох представників літератури одної невеликої галузі українського народу. Річ про писателів, належних до тих австрійських українців, або, як вони сами себе називають, русинів, що живуть в австрійській провінції Буковині Ця провінція ще більш відокремлена від решти Австрії, ніж навіть Галичина, це замкнений, мало приступний стороннім впливам світ. В ньому йде невпинна глуха боротьба національна межи окремими оселеними в ньому племенами: русинами, румунами та німцями. В наші часи вже існують певні постійні зв’язки та культурні взаємини межи русинами буковинськими і галицькими і почасти українцями, але в той час, коли вродився перший буковинський³⁹ писатель, себто в 30-х роках, взаємин цих сливе не було і так велося аж до 60-х років, коли український літературний рух значно поширився і захопив навіть ізольовану до того часу Буковину. Отже, початок буковинської літератури був зовсім вільний від впливу тогочасних галицьких та українських авторитетів і єдиними взірцями для народного буковинського писателя були тільки — буковинська природа та народна поезія.

Юрій-Осип Федькович вродився 1834 р. на Буковині, серед гуцулів, в Сторонці-Путилові, що належить до найбільш мальовничих околиць в Карпатах. Родина Федько-вичів належала до дрібномаєтних, а такі родини тільки тим одрізнялись від селянських, що давали своїм дітям певне шкільне виховання, як це було і в родині Федько-вичів. Сам Федькович завжди уважав буковинське селянство рідним собі. Старший брат Федьковича брав участь в депутації, що ходила до нового парламенту і подавала цісареві петицію о правах буковинського селянства. 1848 р. Федьковичеві трапилось на якийсь час замешкати в Молдавії, де один німецький маляр заприязнився з ним і познайомив його з німецькою та іспанською мовою і літературою; під впливом цього приятеля Федькович і сам почав пробувати сили в літературі, але спочатку писав тільки по-німецьки, бо йому не спадало на думку, аби його рідна мова придатна була до літератури красної. Національне почуття озвалось у ньому вперше тоді, коли він 1852 р. вступив до війська і брав участь в італійській війні. Там-то, в Італії, написав він свою першу руську поезію «Ночліг», але не придав тоді ніякого значення цьому початкові. Пізніше, по виході з війська, Федькович пізнав у Чернівцях русина-патріота п. Кобилянського, і той вмовив поета, що натуральніше русинові писати по-руськи. Коли перші руські поезії Федьковича, видані в дуже невеликому числі примірників, дістались до Галичини, то відразу звернули там на себе увагу всіх, кому дороге було рідне слово. Дідицький, перший видавець Федьковича у Львові, забув свої старосвітські традиції і, гаряче вітаючи нового поета, висловив надію, що Федькович стане Шевченком австрійської Русі. Надії цій не судилося справдитись, поетичний талан Федьковича не розвився далі, його перші поезії лишились назавжди найкращими. Надто гарні з них ті, що відносяться до спогадів про бідування поета в Італії *. Поетичного хисту Федьковича ставало для виразу простих вражінь в простій, не штучній формі, стиль народних пісень найкраще виходив у нього, як тільки ж він вдавався до абстрактних тем, широких сюжетів, пробував форми сонета та намагався писати книжним стилем, то виходили твори не живі, мало чим кращі від творів інших тогочасних австро-руських поетів, що не здіймалися понад «золоту середину». Це залежало, може, й від того, що тоді наша літературна мова була ще зовсім не вироблена і гарно писати нею не міг би навіть геній. Сонети Федьковича нагадують лихі наслідування Міцкевича, а в поемах знати вплив другорядних німецьких романтиків. Що ж до абстрактних тем та широких сюжетів, то для них потрібно було більшої освіти, ніж мав Федькович, що замолоду не мав змоги набути великої науки, а потім, у війську, був у некорисних для самоосвіти обставинах.

Не вірші створили Федьковичеві славу (хоч в австрійській Русі вони і досі дуже популярні), а його проза. Прозаїчні твори Федькович спочатку писав теж по-німе-цьки, а далі, заохочений добрим успіхом віршів, почав писати по-українськи і містити свої оповідання в галицьких народовських виданнях; при тій нагоді Федькович познайомився з галицькими народовцями та й сам пристав до народовського напряму, що був тоді найпоступо-вішим у Галичині. Розвиткові його народовських ідей сприяло і те, що, залишивши 1873 р. військову службу, Федькович довго жив у селі, служачи своїй громаді в різних урядах. В ті роки Федькович написав свої найкращі оповідання, що зробили славу його ймення і розбудили цікавість до його рідного краю у сторонніх людей. В цих оповіданнях Федькович подає в високоарти-стичній формі спогади з молодих літ, враження з походів, усякі вражаючі події, і все те перейняте теплим почуттям та любов’ю до описаних людей і буковинської природи. Оповідання ці гарним народним стилем і щирістю почуття нагадують українські оповідання М. Вовчка. Можна сказати, що кращого [...] ⁴⁰ і взагалі твори Федьковича можна поставити поряд з найкращими взірцями народовської української літератури *, та й не тільки української. Крізь легке, а не раз і досить цільне марево ідеалізації вирізняються яскраві живі картини, вдатно, по-мистецьки начеркнуті силуети, на всьому одбивається живе життя... ⁴¹

Федькович не вільний від хиб, властивих взагалі на-родовській літературі, не раз впадає він в сентиментальність та етнографічність, крім того, на ньому відбився вплив романтизму (надто німецького); замилування до декоративного елемента народного життя, до виключних фактів і надзвичайних натур не давало Федьковичеві спинитись над глибокими, основними з’явищами народного життя. У Федьковича, невважаючи на сумні сюжети, Буковина змальована в святочному уборі, герої його страждають більше від кохання, ніж від тяжких економічних та соціальних умов. Як в поезії, так і в прозі широкі теми не вдавались Федьковичеві, для них він замало був розвитий, для розвитку, відповідного його природному таланові, потрібний був такий культурний грунт, якого не було тоді ні в Буковині, ні в Галичині, куди в 1872 р. Федькович переселився, аби працювати в «Просвіті». Це товариство видало скілька популярних брошурок Федьковича, пройнятих таким клерикально-буржуазним духом, який хоч і пробивався часами в белетристиці нашого письмовця, то хіба в дуже малих дозах. Тодішня львівська інтелігенція народовська, сама пройнята дрібнобуржуазним філістерством, нічого не придала Федьковичеві, а скоріш мала лихий вплив на його літературний смак. Сам Федькович писав, що він у Львові «14 чорних місяців перебув, щоб, розчарований до краю, під рідну свою стріху вернути». А вернувши під рідну стріху, цей письмовець, що відкрив Буковину для культурного світу, жив до кінця життя самотньо і мало не в цілковитому розбраті з своїми інтелігентними земляками. 1876 р. Дра-гоманов видав у Києві оповідання Федьковича, що були перекладені на різні слов’янські мови і по-німецьки, а на Буковині почали 1896 р. видавати збірник його творів (повний).

По смерті Федьковича довго не було на Буковині рівного йому писателя, аж поки в 90-х роках виступили на літературне поле молоді сили: Ольга Кобилянська і Василь Стефаник.

Панна Ольга Кобилянська — найближча землячка Федьковича, бо зросла также в буковинських горах. Початкову освіту отримала в німецькій школі, а потім доповнила її читанням книжок головно в німецькій мові, якою спочатку писала свої твори та пише часом і тепер, бо знає цю мову дуже добре і має літературні зв’язки в німецькій Австрії та в Німеччині, де ті твори здобули собі велику пошану нарівні з кращими творами німецької модерни. Цеї «німеччини» не можуть простити д. Коби-лянській її земляки, бо німецький вплив справді досі знати на її стилі, але ж якщо німецька мова і справді була шкідлива для стилю писательки, то зате вона була їй дуже корисна для загального розвитку і врятувала її думку від сну в маломіщанському та дрібноурядницькому околі малого міста, де єдиним осередком культури була німецька бібліотека. Отже, «Німеччина» відкрила писа-тельці нашій світ ідей, познайомила її з світовою літературою і навчила любити і розуміти хист. Справді, ідейний та естетичний розвиток у д. Кобилянської далеко вищий, ніж у тих австро-руських письмовців, що розвивались під впливом тільки рідної та польської літератури. Німці показали д. Кобилянській і шлях до літератури і додали їй сили побороти перші перешкоди, а від своїх земляків вона мала спочатку більше прикростей, ніж моральної помочі, і, либонь, не раз спадало їй на думку покинути назавжди українське письменство та й піти знову до своєї привітної, немов рідної «німеччини»; однак добре, що вона цього не вчинила, бо в німецькому письменстві вона тільки гість, хоч і милий, а в українському вона дома і може розмаїтніше виявити свій талан. До того ж від 1895 р. вона стала признаним членом родини в українській літературі, і тепер їй не бракує пошани від редакторів, критиків, а надто читачів.

В творах своїх д. Кобилянська зачіпає найрозмаїтіші теми. Найбільше вироблений у неї тип інтелігентної жінки, що бореться за свою індивідуальність проти нівеля-ційного, загнітливого впливу австрійської буржуазії, затопленої в безнадійному філістерстві. Цій темі присвячене перше оповідання д. Кобилянської «Людина» і чималий психологічний роман «Царівна», що при деяких хибах форми та феміністичній тенденції, підкресленій більше, ніж би слід для гармонічного враження, все ж лишається одним з найкращих романів такого розбору. В той час, коли творився цей роман, д. Кобилянська була дуже захоплена ідеєю жіночого руху, бувши дуже під впливом феміністки-писательки д. Кобринської, але пізніше їй трохи збайдужилася ця справа, може, тим, що сталася для неї вже «перебутим моментом», а сам принцип жіночої самостійності здався ясним і без довгих теоретичних доказів.

Після «Людини» і «Царівни» написала чимало дрібних оповідань; з них деякі можна назвати ліричними поезіями в прозі. Сей genre ¹ найкраще вдається д. Кобилянській, бо її натурі дуже властивий ліризм та музикальні настрої. До найреальніших картин вона додає ліричні покраси, що не раз нагадують симфонії, де враження краєвидів і почування душі зливаються в неподільну гармонію. В збірнику оповідань д. Кобилянської («Покора»), що вийшов 1899 р. у Львові, більшість належить до такого «симфонічного» genr’y. Одно таке оповідання, під заголовком «Битва», малює нам картину погибелі величезного пралісу в Кімполунзьких горах, що впав під сокирами промисловців-«культуртрегерів», напасників зеленої Буковини. З простого факту знищення заповідного лісу через відому гандльову фірму писателька вміла створити справді трагічний і високоартистичний образ *. Ліс і гори — це рідна стихія д. Кобилянської, там вона дає вільний розмах крилам своєї фантазії і пориває за собою читача. За ці розмахи не раз дістається д. Кобилянській навіть від прихильників, їй дорікають тим, ніби вона, як німецькі модерністи, залітає надто високо в надхмарні світа, багато вище, ніж сягають верхів’я буковинських гір, і через те не бачить і не хоче бачити, що робиться по долинах, де страждає буковинський народ. Ці дорікання мають певну основу в тому, що д. Кобилянська, перебувши чималий вплив філософії Ніцше, поривається часами до «надлюдського» (iibermenschliches) ідеалу, і це заводить її не раз у млисті, абстрактні мрії, але зате парадоксальний дух того філософа розвив у молодої буковинської писательки далеко більшу відвагу думки і фантазії, ніж ми звикли стрівати у більшості австро-руських письмовців. Протест особи проти околу, що конечне викликає за собою поривання ins Blau hinein, становить неминучий момент в історії літератури кожного народу, такий момент, здається, тільки тепер вповні настав для української літератури, щонайменше для тієї, що розвивається в австрійських обставинах. Подібний літературно-громадський рух викликав свого часу в інших народів надзвичайний розцвіт артистичної творчості, маємо певну надію, що цей настрій не мине даремне і для нашої літератури. Найкраще з оповідань д. Кобилянської, навіяних цим пастроєм, це музично-пластична поема в прозі «Valse melancolique» ².

Ті, що дорікають д. Кобилянську за надхмарні мрії, можуть потішитись, бо ця писателька,— щоправда, не належить до народовської школи, а ближча до німецької

¹ Тут була наведена чимала цитата з «Битви».

² Тут була подана тема цього твору.

«модерни»,— не завжди цурається долин. Доказом цьому є високоартистичне оповідання «Некультурна», де під чисто симфонічний акомпанемент розказана дуже реальна історія простої гуцулки, емансипованої не по теорії, а по інстинкту *. В цьому оповіданні, химерно створеному з поезії і прози, власне дві героїні: гуцулка і буковинська природа. Нарешті, нарис «Банк рустикальний» дає нам просто з життя вихоплену картину горя селянина, пригніченого темною для нього рахубою рустикального банку, а розуміючого тільки одно: що він був господарем, а тепер став жебраком. Цей нарис написаний цілком іншою манерою, ніж всі інші твори д. Кобилянської.

Зрештою, властива сфера цеї писательки — це побит інтелігенції, вона його краще знає і через те, описуючи його, більше має нагоди розмаїтніше виявити свій талан.

Д[обродій] Василь Стефаник з більшою рацією, ніж д. Кобилянська, може вважатися наступником Федьковича, він так само, коли ще й не більше, близький до селян, до їх мови і світогляду. Він син селянина, родом з Покуття, з с. Русова, що відділене від Буковини тільки річкою Прутом і етнографічно належить до Буковини, а не до Галичини. З біографії д. Стефаника відомо тільки, що він студент медицини, що почав свою літературну діяльність на Буковині і що з перших кроків був дуже прихильно прийнятий критикою і публікою. Йому не при-йшлось шукати навмання дороги, як Федьковичеві, ні боротись за своє літературне існування, як д. Кобилян-ській. Чи то яскравість талану, чи приступність сюжетів зробили його одразу популярним, трудно зважити; запевне, і те і друге. У всякім разі, ледве три роки минуло, відколи він виступив у письменстві, а вже він широко звісний у своїй країні. Літературні приятелі д. Стефаника навіть непокояться, коли б така швидка слава не зашкодила розвиткові його талану. Але, як чутно, д. Стефаник не звертає надмірної уваги на хвалу критики та прихильників. Треба сподіватись, що приклад Федьковича не минув даремно для його літературних нащадків, що вони не спиняться, як він, на половині дороги, а зуміють до мальовничої, кольористої форми, до теплого почуття додати глибоку і широку думку, якої брак відбився так фатально на діяльності Федьковича.

Д. Стефаник, хоч і подібний до Федьковича літературною технікою, але дуже не подібний настроєм і вразливістю. Коли Федькович малював народне життя у його святочному строї, то Стефаник малює його в буденній одежі. Властиве, ці два письмовці беруть свої сюжети з різних станів селянської маси. Федькович описував заможне селянство, що бідує тільки від рекрутчини та від загальнолюдських лих, д. Стефаник малює сільський пролетаріат або стан, близький до повної пролетаризації, що найбільше, як видно, займає молодого письмовця трагізмом свого становища.

Маленькі образки д. Стефаника чорним колоритом, виразністю і вкупі недбалістю письма нагадують малюнки пером. Д. Стефаник не любить ліричних акордів та поетичних прикрас, він зовсім ховає свою авторську особу. Він уміє віддавати настрій в розмовах і ситуаціях, а до того, малюючи свої персонажі в дуже неприкрашеному виді, вміє будити у читача симпатію до них, ніде не вдаючись до «характеристики від автора» ⁴². В таких коротких нарисах д. Стефаник дає нам цілу колекцію силуетів; це не фотографії, а власне малюнки, немов ескізи для будучої картини. Читаючи їх, мені спало на думку, що коли б їх зв’язати одною спільною фабулою, то вийшов би роман юрби. Всі герої д. Стефаника мають однакову психологію, міняються тільки обставини, що впливають на неї; головні риси цеї психології — пасивність поруч із стихійним рухом по інерції. Ні один з діячів д. Стефаника не здіймається вище загального рівня маси, але всі нариси перейняті таким творчим духом симпатії автора до описаних людей, а самі ті пасивні або інертні люди перейняті таким живим, вражаючим стражданням, що перед ними читач не може зоставатися спокійним.

Д. Стефаник не належить до народовської літературної школи, його «народ» не заховує в собі ніяких «святощів» та цнот, невідомих «гнилій інтелігенції», але ж, власне, брак отих святощів та цнот, показаний дотепною люблячою рукою, робить на змислених та чутливих читачів міцніше, глибше і — корисніше враження, аніж всі перейняті, запевне, найкращими замірами панегірики ідеалізованому народові в народовській літературі.

Д. Стефаппкові докоряють часом за односторонність, навіть однотонність його малюнків. Справді, темні барви у нього переважають, а при тому в сюжетах його нема нічого надзвичайного, романтичного. Він малює буденне життя сірого люду, але не тільки зверхні факти цього життя, а самий зміст його; двома, трьома раптовими рисами він малює нам надзвичайно яскраво цілу драму, і, власне, через те, що всі нариси мають один тон, вони дають нам один спільний образ життя народного, показують нам колективну душу маси.

Яскравий, оригінальний талан д. Стефаника привернув до нього симпатії не тільки земляків. Переклади його творів починають з’являтись у польських та німецьких виданнях. Недавно берлінська часопись «Gesellschaft» умістила переклад одного оповідання д. Стефаника («Арештантський лист») з дуже прихильною приміткою від редакції. Тим часом німці не дуже щедрі на хвалу писателям з молодих літератур, і тільки значні талани можуть звернути на себе увагу німецької громади, а ми бачили, що всі три головні буковинські письмовці з’єднали собі її симпатії, вже один цей факт показує, що молода література малої галузі українського народу має зовсім немалу артистичну вартість, а крім того, вона має ще й громадське значення. Три головні діячі буковинської літератури, взаємно доповнюючи один одного, дають нам дуже цікаву картину життя всіх станів своєї країни. Мимоволі насувається думка: коли невелике населення дрібної провінції, поставленої в дуже некорисні умови для розвитку літератури, могло дати за короткий час після свого національного відродження три таких міцних талани і звернути на себе увагу зовсім сторонніх людей, то якою творчою силою пройнятий той народ, до якого належить це мале племено, і як заграла та би сила серед нормальніших умов!

На цьому кінчаю свою бесіду, дозволю собі тільки додати, що хоч би як хто відносився до етнографічних та історичних теорій про українську національність, але якщо йому цікаво бачити життя усеї української нації в широкому змалюванні і розмаїтому освітленні, то він повинен бажати цьому народові чи племені, «языку» чи «наречию» — багатої і нормально розвитої літератури!

ЄВРОПЕЙСЬКА СОЦІАЛЬНА ДРАМА В КІНЦІ XIX ст.

(Критичний огляд)

Що найбільше може збудити оптимістичні думки у літературного переглядача, то се новітня драма. В сій власне обладі література «кінця віку» промовила справді нове слово, пробила нову стежку «в містичнім гаю» літературних форм. В кінці XIX століття роман кінчав уже втомлено шлях, так бадьоро початий в початку століття; поезія розпачливо побивалась, бажаючи змінити старі та давні теми в «нові, новітні, найновітніші»; новела почала тратити свіжість барв,— але саме тоді драма розбила, нарешті, кайдани мертвої рутини, що то від них так довго та одважно намагався визволити її єдиний в своїм роді, але нерівний та негармонійний талан «північного лицаря» Ібсена. Хоч і був Ібсен завжди новатором в ідеях, а при тім любив виключно драматичну форму, а все-таки не міг до кінця визволитись від роману, філософського трактату або моралізуючої проповіді. При його драмах здебільшого читач мусить забути, що діється на сцені, а зосередити увагу на тому, що там говориться. Сим я не маю сказати, ніби в драмах Ібсена нема події, а тільки, що подія в них часто дуже незалежна від діалогу, отак як в старосвітських операх лібретто було незалежним від музики.

Слідом за Ібсеном кинулись у широке море до нових світів Б’єрнстьєрн, Гарборг *, Стріндберг і ціла плеяда північних письменників, що так часто були порівнювані до вікінгів; порівняння се досить доладне, тільки ж неповне, бо то вікінги в убраннях протестантських пасторів, почуваючі себе недавно «наверненими» християнами, з дивним поєднанням прозелітства та авантюризму,— те поєднання даремне силкувались перейняти інші люди, що не вдалися вікінгами і не були навернені в протестантство.

Єсть переказ, ніби вікінги перші відкрили колись Америку, ще задовго перед Колумбом, але — Колумб таки вдруге відкрив її, немов цілком невідому країну, бо всі відкриття та славетні вчинки вікінгів фатально зоставались якимсь невжитком для решти людей. Так і тепер, незалежно від блискучих відкриттів нових вікінгів, Гауптман та Метерлінк подались шукати «найкоротшого шляху до Індії», один через неозорий океан психології та соціальних проблем, а другий через туманом вкрите море містики та легенди, і Гауптман відкрив у своїх «Ткачах» драму юрби, а Метерлінк у своїх «Сліпцях» драму настрою. Хоч обидва драматурги не вміли самі до кінця ско-ристати з свого відкриття (і в сьому подібні вони до Ко-лумба!), хоч їх наслідувачі здебільшого не талановитіші й не оригінальніші від даремне славного Америго Веспуч-чі, та все-таки нова країна відкрита, а з нею вкупі і нове широке поле для праці.

Характеристика обох сил нових напрямів у драмі була б заширокою темою для огляду, що мусить бути стислим, отже, обмежуюся нарисом тільки одного, досі найпродуктивнішого напряму, а власне, соціальної драми в новітньому значенні сього слова, себто драми маси, драми боротьби різних суспільних груп межи собою.

Запевне, елементи такої драми можна дослідити і в літературі давніших часів, надто в комедії. Натяки на суспільну боротьбу ми бачимо в Арістофана *, далі в середньовічних містеріях, власне в світській їх частині — інтермедіях та інтерлюдіях, звідки пішов так званий народний театр маріонетковий; в сьому народному театрі відбилися, хоч і в уривчастій та потворній формі, історичні антагонізми, політичні, національні, суспільні. В комедії Мольєра та Бомарше велика драма боротьби аристократії з буржуазією вилилась у таку веселу, анекдотичну форму, що, як відомо, самі виконавці (вони ж і моделі для типів) довго не розуміли того, що вони, властиве, грали трагедію. Маса, хоч би яко стереотипний «народ» драми XIX в., сливе не з’являлась в театрі з того часу, як зник зо сцени класичний хор. Правда, ми бачимо її в драмах Шекспірових («Коріолан», «Юлій Цезар», хроніки), але вона виступає там епізодично, грає підрядну роль яко грунт для головних героїв, хоч усе-таки робить поступ в порівнянні з грецьким хором, бо виступає вже не одно-литим натовпом, що промовляє унісоном монологи, а збором виразних індивідуальностей, тільки все ж їй від-межено дуже незначне і несамостійне місце, надто коли взяти на увагу те, що такі теми, як «Коріолан» або «Король Джон», власне, дають великий простір для утворення масової драми. Але роль, одведена юрбі в драмі XVII і XVIII вв., зовсім відповідає тодішнім поглядам на народ як на більш чи менш пасивний матеріал для різних політичних комбінацій «сильних світу сього». Демократична ідея шукала осліп дороги й брала собі в поводарі інші ідеї, згідні з нею припадково, та й то ще не завжди, як-от ідеї національної незалежності, автономії провінцій, волі віри й т. ін.

Цілком поважне трактування маси яко значного драматичного чинника ми вперше зустрічаємо у Шіллера. Коли в «Таборі Валленштейна», в сьому живому жанровому образі важкенького фламандського стилю, ми бачимо юрбу тільки яко пролог, яко тло для дальших подій героїв, то в драмі «Вільгельм Телль» вона займає таке велике місце, що постать героя дрібніє й никне проти неї. Але се виключна, надзвичайна юрба, вся з героїв, що вимовляють найвищі почуття найвищим стилем. І все-таки вона не самостійна. Як народна фантазія не могла припустити, аби швейцарський люд міг визволитись з-під ярма сам, і через те надала йому героя-рятівника, так і Шіллер примусив свою героїчну юрбу бездіяльно чекати, поки їй подасть гасло до визволу припадком відзначений герой. Телль справді не ватаг, не організатор (він навіть не брав участі в установі спілки трьох кантонів), тільки влучний стрілець, а головне, відзначений перстом драматурговим обранець.

У всякім разі, се не марний припадок, що, власне, в такій драмі, де найвиразніше стала демократична ідея, юрба вперше була поставлена на першім плані та навіть ідеалізована; та не припадок і те, що роль тої юрби хоч і дуже значна, все ж невиразна, заплутана,— звісно, се залежало не від прикмет талану драматурга, а від неясності самої ідеї для нього.

Рівняючи до «Вільгельма Телля», ні «Розбійники» та «Змова Фіеско» самого Шіллера, ні «Гетц фон Берліхін-ген» та «Егмонт» Гете не дають нічого нового розвиткові соціальної драми, хоч, рівняючи до інших драм того часу, їх найскоріше можна зачислити до сеї категорії. Віктор Гюго був єдиним романтиком, що зробив у своїм «Кромвелі» поважну спробу створити соціальну драму, але надмірне (і свідоме) наслідування Шекспіра, не стільки в сильнішім, скільки в слабшім з усього того, що він появпв, зробило форму сії драми вимушеною й неживою, а надмірний вплив ідей Карлейля * надав їй тенденцію, дуже некорисну, власне, для драми маси, бо ся тенденція знов-таки зводила масу на роль більш чи менш пасивного грунту для славутних і єдино спасенних вчинків героїв. Інші драми на соціальні теми Віктора Гюго і його школи, хоч і вдатніші по формі, змістом і тенденцією ще далі відступають від ідеалу соціальної драми, ніж «Кромвель».

Взагалі романтична драма досить часто зачіпала тему боротьби особи проти окола, тільки при тому освічувала розмаїто саму особу, тим часом около, якщо воно складалося з юрби, виставляла якоюсь темною, одноманітною, часами химерною стихією з незрозумілими^ безладними і несвідомими прибоями, відбоями і течіями, що здебільшого лишають по собі брудну піну на місці зруйнованих дикою силою гордих скель. Часом на поверхні сплескували де-не-де ясні хвилі неначе іншої води з якоїсь невідомої глибини і знову зникали,— се були силуети людей з народу, але не з юрби. Терміни «народ» і «юрба» часом вживались як синоніми, часом як різні відтінки, часом навіть як противулеглість — довільно і без виразного пояснення сих слів. Ніхто не завдав собі праці дослідити джерел темних і ясних течій, законів прибоїв і одбоїв, бо література не так давно признала і саме існування їх і виявляла яко занадто безпосереднє враження.

Побутова драма і комедія (drame du milieu) теж не виробилася в соціальну драму, бо зображала більше форми суспільного життя, ніж його зміст, обмежуючись переважно в одній якійсь групі, і нарешті звелася на так звану народну п’єсу (piece populaire). Ся народна п’єса процвітає тепер на всіх третьорядних сценах Західної Європи. Єсть то сумішка етнографії й маскараду, мелодрами і фарсу, здебільшого зовсім позбавлена артизму, вимірена тільки на дешевий ефект. Та народна п’єса в найліпшому разі не має жодної тенденції, а до їдеї вона не здіймається ніколи.

Був, правда, такий драматург, що зробив досить вдатну пробу підвести з упадку народну п’єсу; се недавно помер-ший австрійський письменник Анценгрубер. В основу кожного його твору завжди заложена якась поважна ідея, часом бойова тенденція, якась «злоба дня». Його діячі — се не ляльки, що танцюють, співають і викривляються, а тонко похоплені силуети народних типів; правда, тільки силуети, а не повні, рельєфні постаті. Він пильно уникав шаржу та двозначного жарту, хоч був далеко не вільний від мелодрами і все-таки водевіля. Так, в одній його п’єсі — «Das vierte Gebot» (колись дуже знаменитій, та й тепер ще не прийнятій на сцені), де виставлений антагонізм середньої буржуазії з ремісниками, мелодраму видко навіть в зверхніх способах — в патетичні хвилини, наприклад, в тюрмі перед стратою героя грає музика. Ся мелодраматичність заважає навіть розвиткові головного мотиву п’єси — класового антагонізму, справляючи дра-* му на боротьбу закоханої пари (ремісниці й молодого буржуа) з деспотизмом родичів. Тим способом драма зводиться, нарешті, да такої тези: родичів слід слухати не в усьому і не до краю. Для сеї тези й вся драма названа «Четверта заповідь». В другій, не менш популярній п’єсі Анцен-грубера «G’wissenswurm» ми бачимо чисто водевільну довільність в ситуаціях і надужиття тірольських пісень. Тут найчорніші характери раптом, немов чарами, перероджуються в найясніші під впливом веселої селяночки Лізи Гер-ляхівни (Herlacherlies), що найбільше принаджує до себе тірольськими піснями. Тим часом мотив п’єси знов-таки поважний — відносини заможних с^лян до убогих і до наймитів, себто антагонізм межи суспільними верствами, що становить підвалину новітньої соціальної драми. Ан-ценгрубер був цілком народний письменник, не тільки тим, що знав життя народної маси, але й тим, що знав народний смак і вмів йому догоджати. Тільки часом, на жаль, се вадило артизмові й правді.

Другий письменник, що теж стоїть вище від загалу постачників «п’єс для народу», австрійський драматург Бар (Bahr), ще менший артист, ніж Анценгрубер. Бар, властиво, публіцист, тільки він надає своїм передовицям драматичну форму. Його п’єси часом мають собі гучну, але завжди хвилеву славу і не тримаються довго на сцені з тої самої причини, з якої й передовиці хутко зникають зо стола навіть прихильних читачів...

ПРИМІТКИ

До восьмого тому Зібрання творів у дванадцяти томах увійшли літературно-критичні та публіцистичні статті Лесі Українки.

У галузі критики та публіцистики поетеса активно виступала порівняно недовго — з середини 90-х років XIX ст. до 1906 р. Більшість її літературно-критичних розвідок написана спеціально для демократичного петербурзького журналу «Жизнь», з яким вона тісно співпрацювала у 1900—1901 pp.

За життя поетеси були надруковані, крім кількох заміток інформативного характеру, лише дві публіцистичні статті («Безпардонний» патріотизм», «Не так тії вороги, як добрії люди») та п’ять літературно-критичних («Два направлення в новейшей ита-льянской литературе», «Малорусские писатели на Буковине», «Но-вые перспективы и старые тени», «Заметки о новейшей польской литературе», «Утопія в белетристиці»).

Низка статей з різних причин за життя Лесі Українки в друк не попала. Автографи деяких з них збереглися в архіві поетеси, а кілька статей, надісланих у різні періодичні видання, загубилося. Зокрема до цього часу не знайдені автографи розвідок про Марію Конопніцьку, народницький напрям у німецькій літературі, Зовсім недавно в архіві журналу «Жизнь» виявлено статтю про драму Г. Гауптмана «Михаель Крамер».

Чимало праць Лесі Українки залишилось незакінченими.

У томі подаються всі важливіші статті Лесі Українки, в тому числі і незавершені, а також інші їх редакції.

Статті в межах кожного розділу розташовані в хронологічному порядку і подаються за прижиттєвими публікаціями, а не-друковані — за автографами. Деякі статті мають по два джерела тексту («Малорусские писатели на Буковине», «Утопія в белетристиці», «Новейшая общественная драма», «Замітки з приводу статті «Політика і етика»). У тих випадках, коли між ними б суттєві відмінності, що дають підставу говорити про існування двох редакцій, первісний текст друкується у розділі «Інші редакції».

Авторські виноски під текстом подаються без застережень, переклад іноземних слів та виразів, що належить упоряднику,— з ремаркою «Ред.».

Місця, закреслені в автографі, відновлюються в ламапих дужках, скорочені слова розкриваються в квадратових дужках. Купюри позначені трьома крапками в квадратових дужках.

У примітках подаються відомості про періодичні видання, організації, товариства та письменників і громадських діячів, які згадуються у статтях. Прізвища відомих письменників і діячів не пояснюються. У тексті місця, що коментуються, позначаються зірочкою.

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ ТА ПУБЛІЦИСТИЧНІ СТАТТІ

[ЛИСТ ДО ТОВАРИШІВ]

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори в п’яти томах, т. IV. К., Держлітвидав України, 1954, стор. 289—291.

Автограф без підпису, заголовка й дати зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 101, № 323) К

Авторство Лесі Українки та дата написання (Софія, січень 1895 р.) встановлюються на підставі її листа до відомого українського прогресивного громадського діяча, публіциста і письменника М. Павлика від 11 (23) січня 1895 p., в якому йдеться про зміст і характер статті. Назва статті умовна, дається на підставі того ж листа: в ньому Леся Українка називає її листом до товаришів.

[Лист до товаришів] написаний як звернення до молоді із закликом підтримати видання радикальної партії, зокрема журнали «Народ» та «Хлібороб». Він, очевидно, мав бути надрукований у журналі «Народ», але того ж, 1895 р. цей журнал перестав виходити.

Подається за автографом.

До стор. 9. Русько-українська радикальна партія — прогресивна селянська партія, створена 1890 р. у Галичині з ініціативи І. Франка та М. Павлика. Мала свої друковані органи — журнали «Народ», «Хлібороб» та газету «Громадський голос». У перші роки після заснування радикальна партія очолила ряд селянських виступів, обстоювала єдність дій трудящих різних національностей, боролась проти українського буржуазного націоналізму. Згодом у ній визначились два протилежні крила — ліве, прогресивне, на чолі з І. Франком та М. Павликом, і праве, очолюване С. Даниловичем, яке стояло на ліберально-буржуазних позиціях. У 1898 р. ї. Франко порвав з радикальною партією. На початку XX ст., після остаточного розколу, русько-українська радикальна партія переродилась у буржуазно-націоналістичну.

До стор. 10. «Н а р о д» — двотижневий громадсько-політичний журнал прогресивного напряму. Виходив у Львові в 1890—1892 pp. (за редакцією І. Франка та М. Павлика) і в Коломиї у 1893— 1895 pp. (за редакцією М. Павлика). Леся Українка надрукувала на його сторінках ряд революційних поезій та кілька статей.

«Хлібороб» — громадсько-політичний, науковий та літературний журнал прогресивного напряму. Видавався М. Павликом у Львові та Коломиї у 1891—1893 pp.

...ч ерсз усякі мальованщин и...— Йдеться про відому в тоіі час сскту, назва якої походить від прізвища її засновника — Кіндрата Мальованого. Секта відзначалася надзвичайним релігійним фанатизмом, варварськими обрядами.

«БЕЗПАРДОННИЙ» ПАТРІОТИЗМ

Вперше надруковано в журн. «Народ», 1895, № 9, стор. 131— 132, під криптонімом Н. С. Ж. (Невеличка спілка жіноча).

Автограф не знайдено.

Авторство Лесі Українки та дата паписаппя (Софія, весна 1895 р.) встановлюються на підставі листа поетеси до М. Павлика від 9 (21) травня 1895 p., в якому повідомлялося: «Замість обіцяного «Волинського образка» оце посилаю Вам дві патріотичні штуки, те може ще почекати, а се, як зостаріється, то хоч викинь». З подальшого тексту зрозуміло, що йдеться про статтю «Безпардонний» патріотизм» та сатиричний вірш «Пророчий сон патріота».

Подається за першодруком.

До стор. 12. ...прочитати в обновленій «Буковині»...— Стаття Лесі Українки була гостро полемічною і пристрасною відповіддю на редакційні статті «Наші національно-політичні відносини» та «Про своїх людей» (1895, № 28—32), в яких пропагувалась націоналістична ідеологія, національна відокремленість. Принциповість і безкомпромісність поетеси у ставленні до проявів буржуазного націоналізму і клерикалізму постає ще виразніше, коли взяти до уваги, що редактором «Буковини» незадовго до того став відомий український письменник і журналіст демократичного напряму Осип Маковей, з яким Леся Українка перебувала в дружніх стосунках. Одночасно з статтею «Безпардонний» патріотизм» Леся Українка надрукувала в тому ж номері журналу «Народ» близьку до неї за змістом віршовану сатиру «Пророчий сон патріота» з іронічною присвятою О. Маковею як редактору «Буковини».

«Буковина» — українська газета, що виходила у 1885— 1910 pp. у Чернівцях, пізніше у Відні; з початку XX ст. стала виразником реакційної австрофільської політики.

Барвінський Олександр Григорович (1847—1926) — історик української літератури, буржуазно-націоналістичний діяч, один з лідерів реакційної національно-клерикальної партії «народовців» та ініціаторів так званої «нової ери» — політичної угоди 1890 p., укладеної верхівкою «народовців» з намісником австрійського цісаря у Галичині графом Бадені. За незначні поступки «народовці» повністю відмовились від захисту інтересів українського народу, стали відвертими провідниками колонізаторської політики австро-угорського уряду. Пізніше — один з верховодів буржуазних націоналістів на Західній Україні.

Вахнянин Анатоль Климентович (1841—1908) — письменник і композитор, посол від Галичини до австрійського парламенту. Був активним діячем «народовської» партії та одним з ініціаторів «нової ери».

До стор. 13. ...патріоти «нового кур су»...— тобто «нової ери».

«Москвофіли» — суспільно-політична течія, що виникла в середині XIX ст. серед галицької інтелігенції. «Москвофіли» стояли на монархічних позиціях,, у своїй діяльності орієнтувалися на політику російського царизму, відкидали українську народну мову як основу літературної, обстоювали так зване «язичіє».

...державі «мішанців» Так називали Російську імперію противники возз’єднання України з Росією.

«Н е д і л я» — ілюстрований літературний додаток до газети «Буковина». Видавався протягом 1895 р. один раз на тиждень.

До стор. 14. Митрополит — Сембратович Сильвестр

(1836—1898), у 70-ті роки професор догматики Львівського університету, редактор реакційної газети «Руський Сіон»; з 1885 p.—уніатський митрополит.

П л у т а р х (бл. 46 — бл. 126) — давньогрецький письменник і філософ, автор численних праць з історії Греції та Риму.

«М а к б е т» — мається на увазі трагедія В. Шекспіра.

«Руський Сіон» — тижневик клерикально-реакційного напряму, орган уніатського духовенства, виходив у Львові в 1871— 1883 pp.

Мальконтенти — від франц. таї (поганий) і content (вдоволений). Тут — невдоволені, незгодні.

LA VOIX D’UNE PRISONNIERI RUSSI

Подається вперше за машинописною копією, зробленою сестрою Лесі Українки О. Косач-Кривинюк (ф. 2, № 934).

Автограф не знайдено.

Авторство Лесі Українки та дата написання (кінець 1896 р.) встановлюються на підставі листа поетеси від 6 листопада 1896 р. до дружини М. Драгоманова Л. Драгоманової.

Вперше надруковано українською мовою під назвою «Голос однієї російської ув’язненої» у виданні: Леся Українка. Не-опубліковані твори. Львів, 1947, стор. 121—123. У даному виданні український переклад подається з уточненнями В. І. Пащенка.

До стор. 17. Маленька поема в проз і...— Стаття Лесі Українки є, по суті, політичним памфлетом, спрямованим проти тих діячів французької культури, які брали участь в офіційних торжествах на честь російського царя Миколи II під час його відвідання Франції в 1896 р. Поетеса мала намір опублікувати її у прогресивній французькій пресі (див. лист до Л. Драгоманової від 6 листопада 1896 p.). Відомостей про надрукування памфлета у Франції нема.

Мольєр Жан-Батіст (1622—1673) — великий французький драматург, актор і режисер, автор численних комедій, в яких викриваються пороки французької буржуазії.

Т р і а н о н — один з палаців у Версалі.

...у кімнатах Антуанетти і Людовік а...— Маються на увазі французький король Людовік XVI та королева Антуа-нетта, страчені під час Великої французької революції 1793 р.

До стор. 18. ...жертв, що устилали дорогу його колісниці цезар я...— Натяк на криваву катастрофу 1896 р. на Ходинському полі в Москві під час коронації Миколи II, коли загинуло близько двох тисяч чоловік.

...м і с т, що мусить з’єднувати народ и...— Іронічна згадка про міст на честь царя Миколи II, що був закладений під час його перебування у Франції.

...з алізні маск и...— Образний вислів, маються на увазі борці, які гинуть, залишаючись невідомими для людства. В основі цього образу лежить переказ про таємничого в’язня Бастілії, обличчя якого завжди було закрите залізною маскою.

«НЕ ТАК ТІЇ ВОРОГИ, ЯК ДОБРІЇ ЛЮДИ»

Вперше надруковано в журн. «Житє і слово», 1897, т. VI, стор. 244—250, під криптонімом Н. G. Ж.

Автограф не знайдено.

Авторство Лесі Українки та дата написання (1897 р.) встановлюються на підставі її листування з І. Франком, якому поетеса надіслала статтю для опублікування в журналі «Житє і слово». У зв’язку з тим, що в цій статті Леся Українка полемізувала з Франком, останній не виявив бажання її друкувати. У відповідь на прохання Франка забрати статтю Леся Українка в листі, датованому січнем 1897 р. і підписаному тим же криптонімом, писала: «Не від мене залежить вимагати її друкування, але по власній волі я її назад не візьму. Всяку полеміку прошу направляти на мене, бо приймаю цілком на себе відповідальність за думки, виражені «по долгу совести и чести...». Згодом стаття була надрукована в складі добірки «Український і галицький радикалізм», де їй передувала невелика замітка І. Франка, а слідом за нею йшла його ж стаття-відповідь «Коли не по конях, так хоч по оглоблях», в якій поет намагався спростувати критичні зауваження Лесі Українки.

Подається за першодруком.

До стор. 19. ...п ісля прочитання статті «З кінцем року»...— Йдеться про статтю І. Франка («Житє і слово», 1896, т. V, стор. 401—407), в якій письменник зробив спробу критично оцінити сучасний стан визвольного руху на Україні та накреслити його програму на майбутнє. Слушно вказуючи на помилки в діяльності галицької радикальної партії та «українських радикалів» Наддніпрянщини, І. Франко, однак, головне завдання визвольного руху зводив до пропаганди серед селянства. Помилковими були й Франкові звинувачення революційних народників, українців за походженням, у тому, що вони віддали всі свої сили російському революційному рухові, а не діяльності на національному грунті.

Леся Українка, яка вже на той час близько стояла до соціал-демократичного руху, піддала різкій критиці погляди І. Франка, якого вона високо цінувала і вважала своїм ідейним спільником.

До стор. 21. Ж е л я б о в Андрій Іванович (1851—1881) — видатний революціонер-народник, активний учасник народовольської організації «Земля і воля», а після її розколу — один з керівників «Народної волі», автор кількох її програмних документів. Під його керівництвом створювалися робітничі й студентські військові організації, готувалися замахи на царя Олександра II.

До стор. 24. ...партію «р у с ь к о - к а т о ли ц ь к о г о союз у»...—Йдеться про так званий «католицький русько-народний союз», політичне товариство, засноване клерикалами 1896 р. у Львові.

До стор. 25. «Ж ите і слово» — літературно-науковий і громадсько-політичний журнал прогресивного напряму. Виходив у Львові у 1894—1897 pp. Видавець — О. Франко, редактор І. Франко.

ДВА НАПРАВЛЕННЯ В НОВЕЙШЕЙ ИТАЛЬЯНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЕ

(Ада Негри и д’Аннунцио)

Вперше надруковано в «Иллюстрированном сборнике Киевско-го литературно-артистического общества», 1900, стор. 187—218. У доповненому варіанті стаття надрукована в журналі «Жизнь», 1900, Я» 7, стор. 187—214.

Автограф не знайдено.

Датується 1899 р. (вересень) на підставі листа Лесі Українки до О. Кобилянської від 4 (16) жовтня 1899 p., з якого видно, що стаття була прочитана як реферат на засіданні Київського літературно-артистичного товариства у кінці вересня 1899 p.: «Минулого тижня я мала відчит про нові иапрями італьянської літератури...».

Подається за текстом журналу «Жизнь».

Київське літературно-артистичне товариств о — ліберальне культурницьке об’єднання. Існувало в 1896—

1905 pp.

«Ж и з н ь» — літературно-політичний журнал, видавався в 1897—1901 pp. у Петербурзі, а в 1902 p.— в Лондоні і Женеві, фактично був органом «легальних марксистів». На сторінках журналу двічі виступав В. І. Ленін. У 1899 р. Максим Горький об’єднав навколо журналу групу демократичних штсьменшіків-реалістів. У ньому друкувалися твори передових українських письменників — І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, Л. Мартовича.

До стор. 26. Негрі Ада (1870—1945)—італійська поетеса. У ранній її творчості звучали соціальні мотиви.

Д’Аннунціо Габрієле (1863—1938) — італійський письменник, поет і прозаїк реакційного напряму. У роки фашистської диктатури стояв на офіціозних позиціях, відверто проповідував шовінізм і містику.

До стор. 28. М о н ь є Марк (1829—1885) — французький письменник і літературознавець, багато років жив в Італії.

Петрарка Франческо (1304—1374)—видатний італійський поет епохи Відродження.

До стор. 29. ...я р ы м гвельфом, не проща ющим

даже мертвым гибеллинам...— Гвельфи і гібеліни — ворогуючі політичні угруповання в середньовічній Італії. Партія гвельфів, до якої належали переважно ремісники та торговці, виступала проти намагань німецьких імператорів «Священної Римської імперії» поширити свою владу на Італію. Гібелінп, в основному феодальна знать, навпаки, підтримували зазіхання німецьких імператорів, вбачаючи в них захисників своїх класових інтересів.

...п апского двора в Авиньон е.— У XIV ст. римські папи потрапили в залежність від французьких королів, і папська резиденція кілька десятиліть (1309—1377) перебувала у французькому місті Авіньйоні. Цей період дістав назву авіньйонського полонення пап.

Тассо Торквато (1544—1595) — видатний італійський поет епохи Відродження, автор поеми «Визволений Єрусалим», в якій проводить ідею визволення Італії від турецьких загарбників та об’єднання всіх її земель в одній державі.

До стор. ЗО. Леопарді Джакомо (1798—1837) — італійський поет, співець національно-визвольної боротьби італійського народу проти іноземного поневолення. Після поразки повстань 1820— 1821 pp. в його творчості переважали песимістичні мотиви.

Период освободительных вой п...— Починаючи з XVIII ст. в Італії постійно точилася національно-визвольна боротьба, яка завершилась створенням у 1870 р. єдиної держави.

Д’ А д з е л і о (Адзельо) Массімо (1798—1866) — італійський письменник, художник і політичний діяч. Учасник національно-визвольного руху, належав до його правого крила. Після ав-стро-італійської війни 1848 р. посідав ряд високих державних посад.

П е л л і к о Сільвіо (1789—1854) — італійський письменник, активний учасник національно-визвольного руху проти австрійського панування, за зв’язок з карбонаріями відбув десятирічне ув’язнення.

Де А м і ч і с Едмондо (1846—1908) — італійський письменник, учасник національно-визвольної війни 1866 р. проти Австрії. Ранні твори пройняті патріотичними ідеями.

Кардуччі Джозуе (1835—1907) — видатний італійський поет і історик літератури. В своїй творчості пройшов помітну еволюцію від поезії революційно-громадянського звучання до естетства й формалізму.

До стор. 31. Б а р б’ є Анрі-Огюст (1805—1882) — французький поет. У збірці політичних сатир «Ямби» (1831) викривав політику французької буржуазії періоду Липневої революції 1830 р.

Фогаццаро Антоніо (1842—1911) — італійський письменник, поет і романіст. В його творчості переважали релігійні мотиви.

До стор. 32. Катерина Сієнська (1347—1380) — італійська монахиня домініканського ордену, письменниця. У богословському творі «Книга божественної доктрини» та листах до церковних і політичних діячів закликала до миру між християнами й нового хрестового походу проти іновірців.

До стор. 33. Б о д л е р Шарль (1821—1867) — французький поет, один з попередників декадентів.

Г о н к у р и — брати Едмон (1822—1896) і Жюль (1830—1870) , французькі письменники, працювали спільно. В своїй творчості еволюціонували від критичного реалізму до натуралізму.

До стор. 37. Верлен Поль (1822—1896) —французький поет-декадент.

До стор. 40. Тен Іполит (1828—1893) — французький буржуазний історик, теоретик літератури й мистецтва, філософ.

До стор. 41. ...б езумная абиссинская войн а...—

Йдеться про першу спробу Італії загарбати Ефіопію в 1887—• 1888 pp.

С е р а о Матильда (1856—1927) — італійська письменниця і журналістка. В її ранніх творах звучать соціальні мотиви, які пізніше поступаються місцем чисто психологічним проблемам.

До стор. 44. Ніцше Фрідріх (1844—1900) — реакційний німецький філософ, один з ідеологів поміщицько-оуржуазної реакції. Соціально-політичні проблеми Ніцше розглядав з позицій суб’єктивізму і вульгарного «соціального дарвінізму», теорії «надлюдини». Антидемократичне реакційне спрямування зробило ніцшеанство популярною філософією фашизму.

С о к р а т (469—399 до н. е.) — давньогрецький філософ, об’єктивний ідеаліст.

До стор. 46. Борджа (Борджіа) Цезар (бл. 1475—1507) — син папп Олександра VI, кардинал, герцог Романський. Послідовник макіавеллізму — політики, що здійснювалась шляхом підступності й кривавих злочинів.

До стор. 52. Башкирцева Марія Костянтинівна (1860— 1884) — художниця, народилася на Україні, жила переважно в Італії і Франції. Залишила щоденник, який був опублікований після її смерті.

МАЛОРУССКИЕ ПИСАТЕЛИ НА БУКОВИНЕ

Вперше надруковано в журн. «Жизнь», 1900, № 9, стор. 122—

132.

Автограф не знайдено.

Історія написання і публікації статті така. 9 грудня 1899 р. за ст. стилем Леся Українка прочитала в Київському літературно-артистичному товаристві «реферат про буковинських белетристів» (див. лист до О. Косач-Кривинюк від 9 грудня 1899 p.). На його основі, дещо поширивши біографічну частину і подавши детальнішу характеристику творів, поетеса підготувала статтю російською мовою і надіслала її до журналу «Вестник Европы» через сестру Ольгу, яка навчалася в Петербурзі (див. лист до О. Кобилянської від 18 (ЗО) січня 1900 p.). З невідомих причин стаття там не була опублікована.

Текст, надрукований у журналі «Жизнь» (1900, № 9), значно відрізняється від реферату: в ньому, зокрема, відсутні цитати з аналізованих творів. Очевидно, Леся Українка писала статтю російською мовою на основі стислішого тексту, який вопа надсилала О. Кобилянській і який був надрукований у газеті «Буковина» під назвою «Иисателі-русини на Буковині» (див. лист до О. Кобплян-ської від 18 (ЗО) січня 1900 p.).

На підставі наведених даних датується січнем 1900 р.

Подається за першодруком.

«Вестник Е в р о п ы» — російський журнал ліберально-буржуазного напряму, видавався в Москві у 1866—1918 pp.

До стор. 63. ...н овооткрытый парламен т...— Мається на увазі перший австрійський рейхстаг (установчі збори), який почав працювати 22 липня 1848 р. і був одним із завоювань революції.

...о дин немецкий художник принял в нем большое участи е...— Мається на увазі художник Рудольф Роткель, що жив на Буковині.

До стор. 64. ...участвовал в Итальянской кампа-н и н...— Йдеться про австро-італо-французьку війну 1859 p., в якій австрійська армія потерпіла поразку.

Нойбауер Ернст-Рудольф (1822—1890) — німецький письменник і вчений, автор поетичних творів і оповідань з життя Буковини та статей про український народ і його культуру.

Кобил янський Антін (1837—1910) — український літератор і громадський діяч, автор брошур «Слово на слово до редактора «Слова», «Голос на голос», в яких обстоював розвиток української літератури народною мовою. У першій з них опублікував як зразок такої літератури сім віршів Ю. Федьковича.

Дідицький Богдан (1827—1909) — український письменник і публіцист «москвофільського» напряму. У 1861—1871 pp.— редактор реакційної газети «Слово».

До стор. 66. ...в с е р в и т у т н о й комисси и...— так називалися в Австро-Угорщині комісії, створені для розгляду позовів селян у зв’язку з захопленням поміщиками громадських лісів і пасовиськ.

До стор. 67. «Просвіт а» — культурно-освітня громадська організація, заснована у Львові 1868 р. Спочатку діяльність «Просвіти» мала ліберально-буржуазний характер. З кінця XIX ст. більшість «Просвіт» стала осередками пропаганди ідей буржуазного націоналізму.

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895) — український публіцист, вчений і громадський діяч буржуазно-демократичного, а пізніше — ліберально-буржуазного напряму.

До стор. 68. «Die neue Z е і t» — теоретичний журнал німецької соціал-демократичної партії. Виходив у Штутгарті з 1883 по 1923 р. У журналі співробітничали видатні діячі німецького і міжнародного робітничого руху.

«G е s е 11 s с h a f t» — літературно-науковий журнал, що видавався німецьким демократичним письменником Людвігом Якобов-ським. Виходив у 1885—1902 pp. На його сторінках друкувалися переклади творів і статей українських письменників.

До стор. 69. Ройтер Габріела (1859—1941) — німецька письменниця, основна тема її творів — емансипація жінки.

Н е є р а (псевдонім Анни Цуккарі; 1846—1916) — італійська письменниця-феміністка.

...г алицкая критика сравнивала «Царівн у»...— Леся Українка мав на увазі статтю О. Маковея «Ольга Кобилянська» (1896).

Кобринська Наталія Іванівна (1855—1920) — українська письменниця демократичного спрямування, творчість якої тісно пов’язана з ідеями жіночого емансипаційного руху. Організатор «Товариства руських жінок в Чернівцях» (1884).

До стор. 73. Брет-Гарт (Гарт Френсіс-Брет; 1836—1902) — видатний американський письменник-реаліст.

До стор. 74. Гауптман Гергарт (1862—1946) — видатний німецький драматург, найяскравіший представник натуралізму в німецькій літературі; його драмам властива соціальна спрямованість.

(«Новая женщина» западноевропейской беллетристики)

Вперше надруковано в журн. «Жизнь», 1900, № 12, стор. 196—

213.

Автограф не знайдено.

Датується 1900 р. за першодруком.

ПодаєтІься за першодруком.

До стор. 77. Р е м і де Г у р м о н (1858—1915) — французький письменник і літературознавець, один з теоретиків «чистого мистецтва»,

Корделія — героїня трагедії В. Шекспіра «Король Лір».

Руссо Жан-Жак (1712—1778) — видатний французький пись-менник-просвітитель, філософ і педагог. Своєю творчістю утвердив у французькій літературі сентименталізм.

В о л ь т е р (1694—1778) — видатний французький письменник і філософ-просвітитель, борець проти феодалізму і католицької церкви.

Б о м а р ш е П’єр-Огюст Карон де (1732—1799) — видатний французький драматург і публіцист, автор всесвітньовідомих комедій «Севільський цирульник» та «Весілля Фігаро».

До стор. 78. ...з п о х у так называемого упадка

Р и м а...— тобто період з кінця II ст., коли в Римі розпочалася криза рабовласницької системи, яка призвела до розпаду Римської імперії.

Гретхен і Філіна — персонажі з драматичної поеми «Фауст» та роману «Роки вчення Вільгельма Мейстера» Й-В. Гете.

Б е р а н ж е П’єр-Жан (1780—1857) — видатний французький поет-демократ, всесвітню славу здобув своїми сатиричними та ліричними піснями.

Маріон Делорм — героїня однойменної п’єси В. Гюго.

Міньйона — героїня роману Й-В. Гете «Роки вчення Вільгельма Мейстера».

До стор. 79. Жорж Занд (Санд) (псевдонім Аврори Дюде-ван; 1804—1876) — французька письменниця, авторка численних романів, в яких обстоювала рівноправність жінки. її творчість була широковідома в Росії і на Україні.

Сталь Анна-Луїза-Жермен де (1766—1817) — французька письменниця, авторка романів, в яких обстоювала рівноправність жінки.

Р а ш е л ь Еліза (справжнє ім’я — Фелікс Еліза-Рашель; 1821— 1858) — видатна французька актриса. Протягом багатьох років виступала на сцені «Комеді франсез», створила прекрасні жіночі образи за п’єсами французьких драматургів Корнеля, Расіна та ін.

М а л і б р д н Марія (1808—1836) — французька оперна співачка.

До стор. 80. Мюссе Альфред де (1810—1857) — французький поет-романтик, романіст і драматург. Найвідомішим з його творів є роман «Сповідь сина віку» (1836).

Г а р с і а Поліна-Мішель (в одруженні — Віардо; 1821—1910) — відома французька співачка, сестра Марії Малібран, довгі роки була дружньою з І. С. Тургенєвим.

До стор. 81. Дюма Александр (Дтома-син; 1824—1895) — французький письменник, у своїх творах ставив проблему емансипації жінки. Особливою популярністю користувався роман «Дама з камеліями» (1848) та однойменна п’єса (1852).

М і л л ь Джон-Стюарт (1806—1873) — англійський буржуазний політичний діяч, філософ-позитивіст, політеконом. У праці «Про підлеглість жінки» (1869) відстоював право жінки на емансипацію.

Мільтон Джон (1608—1674) — видатний англійський поет і публіцист, діяч англійської буржуазної революції 1648 р.

До стор. 82. Бурже Поль-ПІарль-Жозеф (1852—1935) — французький письменник і літературознавець. У своїх творах захищав традиції буржуазного суспільства, зокрема в питаннях сім’ї, становища жінки.

До стор. 83. Еліот Джорж (справжнє ім’я — Еванс Мері-Анн; 1819—1880) — англійська письменниця. її твори пройняті демократичними настроями.

Оліфант Маргрета (1828—1897) — англійська письменниця. У своїх творах змальовувала становище жінки в буржуазному суспільстві.

Хамфрі Уорд Мері (1851—1920) — англійська письменниця, авторка романів з життя англійської інтелігенції та духовенства, у ряді творів змальовувала становище жінки в буржуазному суспільстві.

Бйорнсон Бйорнстьєрне Мартиніус (1832—1910) — видатний норвезький письменник демократичного спрямування.

Б р а н д е с Георг (1842—1927) — датський історик літератури, автор праці «Найголовніші течії в європейській літературі XIX ст.», ряду досліджень про видатних діячів світової культури, писав також про російську літературу.

Де Вогюе Ежен-Мелькіор (1848—1910) — французький письменник і критик. Багато років провів на дипломатичній роботі в Росії. Автор книги «Російський роман» (1886), в якій високо оцінив російську літературу,

Стріндберг Юхан-Август (1849—1912) — шведський письменник і публіцист. Виступав поборником соціальної рівності, прав жінки, викривав продажність буржуазної преси, занепад мистецтва. Пізніші його твори пройняті декадентськими настроями, містицизмом.

До стор. 84. Метерлінк Моріс (1862—1949) — бельгійський письменник, один із основоположників символізму, декадентства в європейській драматургії.

Л е м е т р Жюль-Франсуа (1853—1914) — французький пи-сьменник-імпресіоніст і критик.

К орел лі Марія (1864—1924) — англійська письменниця, виступала проти емансипації жінки.

«Крейцерова соната» — повість Л. Толстого, опублікована в 1891 р.

До стор. 85. Прево Ежєн-Марсель (1862—1941) — французький письменник. У своїх творах порушував питання про становище жінки, але його критика буржуазних поглядів на жінку була позбавлена соціальної основи.

До стор. 86. Р о н і — псевдонім французьких ппсьменпиків-братів Бьоксів: Жозефа (1856—1940) і Жюстена (1859—1949), які до 1909 р. писали разом, пізніше — нарізно, під псевдонімами «Роні старший» та «Роні молодший». Примикали до натуралістичної школи.

Па стер Луї (1822—1895) — видатний французький біолог і хімік.

До стор. 88. Маргеріт Поль (I860—1918) — французький письменник, належав до натуралістичної школи.

До стор. 90. Скрам Амалія (1847—1905)—норвезька письменниця. У своїх творах викривала фальшивість буржуазної моралі, зокрема в питаннях шлюбу.

Торесен Магдалене (1819—1903) — норвезька письменниця, виступала за емансипацію жінки.

До стор. 92. ...п о с л е д н е г о женского конгресса...-Йдеться про міжнародний жіночий конгрес 1898 р. у Парижі. Такі конгреси, починаючи з 1888 р. (Вашінгтон), збиралися через кожні п’ять років до 1913 р. (Будапешт).

До стор. 93. Белау Елена (1859—1940) — прогресивна німецька письменниця, авторка численних романів про становище жінки в буржуазному суспільстві.

До стор. 94. Луїс П’єр (1870—1925) — французький письмен-ник-декадент.

В і л ь є де Ліль-Адан (1838—1889) — французький письменник. У ранніх творах звучали бунтарські мотиви. Пізніша його творчість, особливо після поразки Паризької комуни, пройнята песимізмом, містицизмом.

Меріме Проспер (1803—1870)—видатний французький письменник, відомий як майстер реалістичної новели.

До стор. 95. Ф р а п а н Ільза (справжнє ім’я — Левієн Ільза;

1852—1908) — німецька письменниця. У своїх творах порушувала питання про становище жінки в буржуазному суспільстві.

До стор. 96. Бутті Енріко-Аннібале (1868—1912) — італійський драматург, стояв на консервативних позиціях.

Кіплінг Редьярд-Джозеф (1865—1936) — англійський пи-сьменннк. У його творах критика конкретних дій англійських колонізаторів поєднується із захистом британського імперіалізму, з проповіддю расистських ідей.

До стор. 97. Я н і ч е к Марія (псевдонім — Штейн Марія; 1860— 1927) — маловідома німецька письменниця. їй належить ряд романів, в яких порушуються проблеми емансипації жінки. Леся Українка має на увазі її роман «Точильний камінь» (1896).

Гейне Ансельм (справжнє ім’я — Гейне Ансельма; 1855— 1930) — маловідома німецька письменниця. Леся Українка має на увазі її роман «В дорозі» (1897).

До стор. 98. Род Едуард (1857 —1910) — швейцарський пи-сьменник-натураліст.

До стор. 99. Зудерман Герман (1857—1928) — німецький драматург і романіст, відображав життя німецької буржуазії. На його творчості помітно позначився вплив натуралізму.

ЗАМЕТКИ О НОВЕЙШЕЙ ПОЛЬСКОЙ ЛИТЕРАТУРЕ

Вперше надруковано в журн. «Жизнь», 1901, № 1, стор. 103—

Автограф не знайдено.

Датується 1900 р. за першодруком.

Подається за першодруком.

До стоір. 100. Хмельовський Петро (1848—1904) — поль-сікші критик та історик літератури. Автор «Історії польської літератури» та багатьох синтетичних досліджень, монографій про творчість окремих письменників. Його діяльність відіграла значну роль у розвитку польської реалістичної літератури.

До стор. 10І. Катастрофа 1861 г. ...— Йдеться про робітничі та селянські виступи в Королівстві Польському, приду-шепі царськпм урядом.

Крашевський Юзеф-Ігнаци (1812—1887) — польський письменник, автор повістей та романів з селянського життя й історичного минулого Польщі.

До стор. 102. Конт Огюст (1798—1857) — французький буржуазний філософ і соціолог, засновник позитивізму. Зводячи завдання філософії до систематизації «позитивних» знань, тобто знань, які дають конкретні науки, Конт заперечував можливість філософсько-теоретичного пізнання дійсності.

Спенсер Герберт (1820—1903) — англійський філософ-ідеа-ліст, соціолог і психолог, один із засновників позитивізму. Основою соціальної концепції Спенсера була теза про природність і вічність капіталізму.

...всяких «теорий катастроф»...— Мається на увазі метафізичне вчення, розвинене французьким природознавцем Кюв’є, згідно з яким розвиток всього органічного й неорганічного світу відбувається внаслідок періодичних катастроф. Вчення Кюв’є було спростоване працями Ж.-Б. Ламарка, Ч. Лайєля, Ч. Дарвіна.

Ультрамонтани — войовнича течія в католицизмі. її представники домагалися необмеженого впливу папи римського на релігійні й світські справи. На Ватіканському соборі 1870 р. в результаті перемоги ультрамонтанів папу римського оголошено «безгрішним».

...в Австрии не 1861 г., а 1848 г. был реши-тельным политическим моменто м...— Мається на

увазі революція 1848 p., наслідком якої було скасування кріпосного права в Австро-Угорській імперії.

До стор. 103. Висоцький Владзімеж (1846—1894) — польський поет, один із послідовників так званої «української школи» в польській романтичній літературі, про яку згадує Леся Українка в статті.

Є ж Томаш (псевдонім Зигмунта Мілковського; 1824—1915) — польський письменник і публіцист. Автор повістей з селянського життя та історичних романів.

Коженьовський Юзеф (1797—1863) — польський пи

сьменник і педагог, один із зачинателів критичного реалізму в польській літературі.

До стор. 104. Захар’ясевич Ян (1825—1906) — польський письменник і публіцист, автор численних історичних та побутових повістей.

«Kurjer Lwowski» — польська громадсько-політична щоденна газета ліберально-буржуазного напряму, що видавалась у Львові у 1883—1926 pp. Протягом 1887—1897 pp. у ній співробітничав І. Франко.

До crop. 105. Прус Болеслав (псевдонім Олександра Гло-вацького; 1847—1912) — видатний польський письменник і публіцист, представник критичного реалізму.

Ожешко Еліза (дівоче прізвище — Павловська; 1842— 1910) — видатна польська письменниця демократичного спрямування.

Сенкевич Генрік (1846—1916) — польський письменник. Свою творчість розпочав реалістичними повістями й оповіданнями з життя польського селянства; відомий численними романами на історичні теми, в яких дотримувався консервативних поглядів на історичний процес, ідеалізував польську шляхту.

Юноша Клеменс (псевдонім Клеменса ИІанявського; 1849— 1898) — польський письменник. У своїх творах відображав життя зубожілої шляхти, селянства, єврейського населення.

До стор. 108. Конопніцька Марія (1842—1910) — видатна польська письменниця демократичного спрямування. У своїх творах широко відобразила тяжку долю трудящих.

• Єленська Емма (в одруженні — Дмоховська; 1871—1919) — польська письменниця та етнограф.

Родзевич (точніше Родзевичівна) Марія (1862—1944) — маловідома польська письменниця, авторка соціально-побутових повістей з життя зубожілої шляхти і польського населення Білорусії.

До стор. 109. С е в е р (псевдонім Ігнаци Мацієвського; 1838—■ 1901) — польський прозаїк і драматург, учасник повстання 1863 р.

«А t е п е u т» — літературно-критичний щомісячний журнал, виходив у Варшаві у 1876—1901 pp. У 1881—1897 pp. його редактором був П. Хмельовський.

До стор. 111. Асник Адам (1838—1897) — польський письменник, учасник повстання 1863 p., член Національного уряду. У ранніх творах звучать мотиви журби в зв’язку з розгромом національно-визвольного руху. Пізніше продовжував традиції романтизму, розвивав жанри громадянської, філософської та інтимної лірики.

До стор. 112. Шеллі Персі-Біші (1792—1822) — видатний англійський поет, представник революційного романтизму.

Леконт де Ліль Шарль-Марі (1818—1894) — французький поет, у 50—60-х роках глава літературного угруповання парнасців, представники якого проповідували теорію «мистецтва для мистецтва». Брав участь у революції 1848 p., поразка якої зумовила песимізм його паступних творів.

Е р е д і а Жозе-Маріа де (1842—1905) — французький поет, представник парнаської школи.

До стор. 113. Рембо Жан-Артюр (1854—1891) —французький поет, представник символізму. У своїх творах викривав міщанство, релігію, співчував Паризькій комуні. Пізніше перейшов на позиції модернізму.

Пеладан Жозефен (справжнє ім’я — Пеладан Жозеф-Еме; 1859—1918) — французький письменник-символіст, художній критик, автор серії романів під загальною назвою «Занепад латинського світу» та кількох п’єс. Претендуючи на роль духовного вождя людства, свої трактати з естетики та есе підписував «Сар Пеладан» («сар» — від давньовавілонського «владика», «володар»).

Пшибишевський Станіслав (1868—1927) — польський ппсьменник-декадент. Для його творчості характерні індивідуалізм, ворожість до демократичних ідей.

Каспрович Ян (1860—1926) — польський письменник. У ранній період творчості стояв на демократичних позиціях. Починаючи з середини 90-х років і особливо після поразки революції 1905—1907 pp. еволюціонував у бік занепадництва.

До стор. 114. Вінкельрід Арнольд — швейцарський національний герой; за народними легендами, у битві 1386 р. при Зем-пах, кинувшись на ворожі списи, допоміг швейцарцям здобути перемогу над військом Леопольда Австрійського.

Тетмайєр-Пшерва Казімеж (1865—1940)—польський

письменник. Творчий шлях розпочав як послідовник декадептів. У ряді творів висловлював симпатії до революції 1905 р.

До стор. 115. Глінський Казімеж (1850—1920)—польський письменник. Для його творчості характерні реакційні тенденції.

До стор. 116. Жулавський Юрій (1874—1915) — польський письменник, критик і філософ. Його твори пройняті декадентськими мотивами.

Ланге Антоній (1861—1929)—польський письменник-декадент, критик.

Пшесмицький Зенон (1861—1944) — польський письмен-ник-декадент, перекладач і критик.

До стор 117. Россовський Станіслав (1861—?) — польський письменник-декадент.

Щепанський Людвіг (1872—1954) — польський поет-дека-дент, публіцист.

До стор. 121. Киселевський Ян-Август (1876—1918) — польський драматург і театрознавець, представник модернізму.

Немоєвський Анджей (псевдонім — Ламбро; 1864—1921) — польський поет і публіцист. У ранній творчості звучали революційно-демократичні мотиви, виступав як критик модернізму. Після поразки революції 1905—1907 pp. поступово перейшов на реакційні позиції.

До стор. 124. Жеромський Стефан (1864—1925) — видатний польський письменник-реаліст.

Гейерстам Густав (1858—1909)—шведський письменник» належав до натуралістичної школи; У своїх творах співчутливо зображував важке життя трудящих, показував деградацію буржуазного суспільства.

До стор. 125. Серошевський Вацлав (1858—1945) — польський письменник і етнограф. За участь у визвольному русі був засланий до Сибіру. Після 1918 р. підтримував реакційний режим буржуазної Польщі.

ДОДАТОК ВІД ВПОРЯДЧИКА ДО УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕКЛАДУ КНИЖЕЧКИ «ХТО З ЧОГО ЖИЄ»

Вперше надруковано в журн. «Радянське літературознавство», 1947, № 7-8, стор. 101—105.

Зберігся автограф без підпису і дати (ф. 2, № 849).

Датується 1901 р. на підставі листування поетеси з М. Пав-ликом та І. Франком, в якому е відомості про історію написання статті. У листі до М. Павлика від 3 липня 1901 р. Леся Українка просить дізнатися в М. Ганкевича, одного з лідерів української соціал-демократичної партії в Галичині і редактора журналу «Воля», про долю «скількох рукописів моїх товаришів», надісланих йому для публікації в журналі «Воля». Як видно з листа поетеси до І. Франка від 20 вересня 1901 p., Леся Українка передала М. Ганкевичу переклади українською мовою «Маніфесту Комуністичної партії», якогось одного твору Ф. Енгельса, праці італійського вченого і популяризатора марксизму Лабріоли та брошури польського соціал-демократа Шимона Дікштейна «Хто з чого жиє», широковідомої у той час у Росії. Переклади здійснила група українських соціал-демократів, прізвища яких в листі не названі.

З цих рукописів була надрукована тільки брошура Дікштейна, але без «Додатка», написаного Лесею Українкою. Автограф статті виявлений в архіві М. Ганкевича після його смерті.

Подавться за автографом.

Лабріола Антоніо (1843—1904)—літератор і філософ, пропагандист марксизму, активний діяч італійського і міжнародного робітничого руху.

«МИХАЭЛЬ КРАМЕР»

Последняя драма Гергарта Гауптмана

Друкується вперше за автографом. У перекладі українською мовою статтю опубліковано в журн. «Всесвіт», 1976, № 3, стор. 3-15.

Чистовий автограф статті за підписом «Леся Українка» зберігається в Центральному партійному архіві Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС (ф. 170, on. 1, од. зб. 151, арк. 1—60). У тексті автографа авторка викреслила у кількох місцях по одно-му-два речення, які здебільшого повторювали сказане раніше.

Стаття написана спеціально для журналу «Жпзнь», але у зв’язку з його закриттям надрукована не була. Датується червнем

1901 р. на підставі листа Лесі Українки до Ольги Кобилянської

з Кімполунга від 17 червня 1901 p., в якому поетеса повідомляв про завершення роботи над статтею:

«...в неділю хтось на пошту до полудня спізнився, бо намагався викінчити того ж таки дня статтю для «Жизни», але викінчив тільки аж пополудні». Таким чипом, стаття була завершена 10 червпя (в неділю) 1901 р.

До стор. 133. «Neue deutsche Rundschau» — журнал, що видавався в Берліні — Лейпцігу — Стокгольмі у 1894—1905 pp. У 1890—1897 pp. виходив під назвою «Neue Rundschau».

До стор. 134. ІПатобріап Франсуа-Рене (1768—1848) — французький письменник, представник реакційного романтизму.

До стор. 138. Манфред — герой однойменної поеми Бай-рона.

До стор. 147. Боттічеллі Сандро (справжнє ім’я — Філіпе-по Алессандро; 1444 або 1445—1510) — видатний італійський художник флорентійської школи, найвизначнішої художньої школи доби Відродження.

Б е к л і н Арнольд (1827—1901) — швейцарський художник-символіст.

До стор. 153. Кассандра —в грецькій міфології найвродли-віша дочка троянського царя Пріама. Бог Аполлон, якому вона нібито відмовила в коханні, покарав її, наділивши даром пророкування, в яке ніхто не вірив.

УТОПІЯ В БЕЛЕТРИСТИЦІ

Вперше надруковано в журн. «Нова громада», 1906, № 11, стор. 13—32; № 12, стор. 42-65.

Зберігся автограф першої половини статті (ф. 2, № 856) (до слів: «Ніщо не призводить нас думати...»), який значно відрізняється від першодруку. Зокрема у друкованому тексті порівняно

з автографом зроблено 24 скорочення — від кількох слів до цілого абзаца. Здебільшого вилучено цитати та місця, які повторювали чи пояснювали сказане раніше. Внесено також ряд редакційних правок, в одному місці з’явився новий абзац. Доля автографа другої половини статті невідома.

Автограф російською мовою (ф. 2, № 857) має назву

«Утопия в беллетристическом смысле». Це перший варіант статті, писаний, очевидно, для якогось російського видання, але з невідомих причин не надрукований.

Готуючи на її основі статтю українською мовою для журналу «Нова громада», Леся Українка розширила вступну частину розглядом утопічних легенд у стародавніх релігіях і літературних пам’ятках та відредагувала ту частину, де йдеться про роман М. Г. Чернишевського «Що робити?». Про характер внесених правок свідчить лист Лесі Українки до матері від 26 березня

1906 р.

Датується 1906 р. на підставі згаданого листа Лесі Українки до матері.

Подається за першодруком.

До 'стор. 158. Маздейська релігія — релігія, поширена серед стародавніх народів Середньої Азії та Ірану. В її основі лежить культ божества світла і добра — Мазди.

До стор. 160. Апокаліптична література — назва походить від Апокаліпсиса («Одкровення Іоанна Богослова» — останньої книги Нового завіту), написаного бл. 69 р. невідомим автором. Книга містить різні релігійні «одкровення», провіщає «кінець світу», «друге пришестя Христа», «тисячолітнє царство боже» після страшного суду і т. ін. Термін «апокаліптична література» є узагальнюючим для творів християнської літератури, що тематично примикають до Апокаліпсиса.

До стор. 161. Теократія — форма державного правління, за якого влада зосереджена в руках духівництва.

До стор. 162. Августин Аврелій (354—430) — старохристи-янський богослов і філософ-містик, фанатичний проповідник релігійного мракобісся.

До стор. 165. Ксенофонт (бл. 430—355 або 354 до н. е.) — давньогрецький історик і політичний діяч, учень Сократа. Написав «Грецьку історію» в семи книгах, в якій виклав історію Елг лади з 411 до 322 р. до н. е., та ряд інших історичних праць.

Г е р о д о т (між 490 і 480 — між 430 і 424 до н. е.) — давньогрецький історик, автор «Історії греко-перських воєн», яка була першою на той час спробою викладу історії стародавнього світу.

Таціт Публій Корнелій (бл. 55 — бл. 120) — історик і політичний діяч Стародавнього Риму. Найвідомішими е його праці «Історія» та «Аннали», в яких висвітлюються події періоду ранньої імперії.

П л а т о н (427—347 до н. е.) — давньогрецький філософ, об’єктивний ідеаліст. Був прихильником створення рабовласницької аристократичної республіки або монархії. Своє вчення виклав у працях «Держава», «Закони» та ін.

До стор. 167. Н е р о н Клавдій Цезар (37—68) — римський імператор, відомий надзвичайною жорстокістю в боротьбі з опозиційними сенаторами, кривавими розправами над християнами.

Діоклетіан (бл. 243—313) — римський імператор, з метою зміцнення Римської імперії здійснив ряд реформ.

Аларіх (бл. 377—410)—король вестготів, які в III—IV ст. заселяли землі між Нижнім Дунаєм і Дніпром. Здійснював спустошувальні набіги на сусідні держави, двічі вторгався на територію Італії, у 410 р. захопив і розграбував Рим.

Аттіла (? — 453)—вождь племені гуннів. З території Пан-нонії (сучасна Західна Угорщина) гунни на чолі з Аттілою неодноразово нападали на провінції Східної Римської імперії і спустошували їх.

Мор Томас (1478—1535) — англійський мислитель і політичний діяч, один з основоположників утопічного соціалізму. У своєму творі «Утопія» (1516) гостро критикував капіталістичні відносини, що зароджувались у той час, та змалював ідеальне суспільство, в якому запроваджено суспільну власність, нові форми розподілу і т. п.

До стор. 169. Колонна Егідій (1247—1316) — середньовічний богослов, учень Фоми Аквінського, член чернечого ордену авгу-стинців, був професором теології і філософії Паризького університету, пізніше — архієпископ бурзький.

Еразм Роттердамський (1469—1536) — один З’ найви-датніших гуманістів епохи Відродження, сучасник Томаса Мора. У своїй сатирі «Похвала дурощам» гостро критикував феодальне суспільство.

До стор. 170. Кампанелла Томмазо (1568—1639) — італійський мислитель, представник утопічного соціалізму, автор книги «Місто Сонця», де змальоване ідеальне безкласове суспільство.

Бекон Френсіс (1561—1626) — англійський філософ-матеріа-ліст. У незакінченому утопічному романі «Нова Атлантида» (1604) намагався зобразити майбутнє безкласове суспільство. Особливого значення надавав розвиткові науки і техніки.

В е р а с д’Алле Дені (бл. 1630 — бл. 1700) — французький письменник, автор роману-утопії «Історія севарамбів» (1675), який є немовби з’єднувальною ланкою між ранніми комуністичними утопіями і соціальними ідеями Просвітительства.

До стор. 172. Фонтенель Бернар (1657—1757) — французький письменник' і вчений, попередник французьких просвітителів XVIII ст. Відомий працями на філософсько-моралістичні та науково-популярні теми.

М о р е л л і (дати життя невідомі) — представник французького утопічного соціалізму XVIII ст. Основні твори —поема «Базіліа-да» (1753) і трактат «Кодекс природи, або Істинний дух її законів» (1755). Свої ідеї про майбутнє комуністичне суспільство виклав у формі законодавчих проектів.

Кабе Етьєн (1788—1856) — французький письменник і публіцист, соціаліст-утоіііст, автор роману-утопії «Подорож до Ікарії». Відстоював мирний шлях соціалістичних перетворень. Намагаючись втілпти свої ідеї в життя, зробив спробу заснувати 1847 р. в Америці комуністичну общину — Ікарію, яка швидко розпалась.

До стор. 173. Фур’е Франсуа-Марі-Шарль (1772—1837) — видатний французький соціаліст-утопіст, один з попередників наукового комунізму. Заслугою Фур’е є критика сучасної йому соціальної системи, створення вчення про новий, соціалістичний лад. Проте Фур’є не розумів необхідності ліквідації приватної власності для переходу до соціалізму.

Сен-Сімон де Рувруа Анрі-Клод (1760—1825) — видатний французький мислитель, один із засновників утопічного соціалізму. Основою соціологічного вчення Сен-Сімона в ідея про поступальний розвиток суспільства, неминучість заміни капіталістичного ладу новим, соціалістичним. При цьому великого значення Сен-Сімон надавав виробництву як розумній меті всякого суспільства. Близько підійшовши до розуміння ролі класів і власності у розвитку суспільства, Сен-Сімон залишився ідеалістом у поглядах на рушійні сили історичного розвитку.

Анфантен Бартелемі-Проспер (1796—1864) — французький соціаліст-утопіст, учень Сен-Сімона. У 1831 р. зробив спробу створити трудову общину, в якій прагнув запровадити ідеї спільної праці й вільного кохання.

Вейтлінг Вільгельм (1808—1871) — діяч німецького робітничого руху, один з теоретиків утопічного «зрівняльного комунізму», автор праці «Гарантії гармонії і свобода» (1842).

Оуен Роберт (1771—1858) — видатний англійський соціаліст-утопіст.

С у в е с т р Еміль (1806—1854) — французький романіст і драматург.

До стор. 174. ...Б айрон зробив апокаліптичне видиво смерті сонця...— Йдеться про вірш «Пітьма» (1816).

Г е й н е... дав нестерпуче реальну примар у...— Леся Українка має на увазі його твір «Присмерк богів» (1822).

Б а б е ф Гракх (справжнє ім’я — Ноель Франсуа; 1760— 1797) — французький революціонер, комуніст-утопіст. Був організатором і керівником таємного «Товариства рівних», яке очолило революційний рух. Після викриття товариства був страчений.

До стор. 176. У де Фріц (1848—1911)—німецький художник, відомий картинами на євангельські сюжети, трактовані нпм дуже своєрідно, в плані осучаснення. Мав послідовників у різних країнах.

До стор. 177. ...роману Чернишевського «Что де-л а т ь?» — Роман Чернишевського «Що робити», як відомо, був написаний в тюрмі. Ставлячи перед собою головне завдання — пропаганду соціалістичних ідей, автор вдався до езопівської мови, щоб приспати пильність цензури, свідомо звернувся до форми пригодницького роману з складною інтригою, заплутаним сюжетом. Роман «Що робити?» високо оцінив В. І. Ленін. Ним захоплювалися великий український письменник революціонер-демократ І. Франко, видатний діяч міжнародного комуністичного і робітничого руху Г. Димитров. Болгарський вчений Тодор Павлов підкреслював, що роман Чернишевського відіграв велику роль у вихованні нових поколінь революціонерів.

Леся Українка помилялася в оцінці роману. Неправильно зрозумівши вихідні ідейно-естетичні позиції Чернишевського, не врахувавши тих конкретних історичних обставин, в яких він створювався, вона розглядала твір тільки щодо форми, сприймаючи його художню структуру буквально. Помиляючись в оцінці художньої вартості роману «Що робити?», поетеса разом з тим високо ставила Чернишевського як видатного вченого і мислителя.

До стор. 181. Бульвер-Літтон Едуард Джордж (1803— 1873) — англійський письменник і політичний діяч. Його творчість мала виразну реакційну спрямованість. Фантастичний роман «Прийдешня раса», про який згадується в статті Лесі Українки, вперше був надрукований у 1871 р.

До стор. 183. Б е л л а м і Едуард (1850—1898) — американський письменник, журналіст і громадський діяч. Великою популярністю користувався його соціально-утопічний роман «За сто літ» (1888) та його друга частина «Рівність» (1897).

До стор. 184. Морріс Уїльям (1834—1896) — англійський письменник, художник і громадський діяч, автор соціально-утопічного роману «Вісті нізвідки» (1891). Його творчістю в англійській літературі розпочинається новий етап, пов’язаний з виникненням соціалістичних елементів в англійській демократичній культурі.

До стор. 189. Шпронк, Моклер, Галеві — маловідомі французькі письменники другої половини XIX ст.

Уеллс Герберт-Джордж (1866—1946)— англійський письменник, автор науково-фантастичних романів. Леся Українка має на увазі його роман «Війна світів» (1898).

До стор. 191. Сікстинська капела — одна з найвидатні-ших пам’яток італійського мистецтва епохи Відродження. Сікстинська капела була домашньою церквою римських пап у Ватіканському палаці. Побудована архітектором Дж. де Дольчі в 1473—• 1481 pp., освячена при папі Сіксті IV, звідки й дістала свою назву. Плафон капели розписаний великим живописцем доби Відродження Мікеланджело.

НЕЗАКІНЧЕНІ СТАТТІ

[ПРО КОЗАКІВ]

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори в десяти томах, т. 8. К., «Дніпро», 1965, стор. 251—252.

Зберігся уривок автографа статті без назви і дати (ф. 2, № 852). Назва умовна. Датується орієнтовно кінцем 80-х років за змістом і почерком.

Подається за автографом.

До стор. 202. Люблінська у н і я — об’єднання у 1569 р. Литовського великого князівства з Польським Королівством у федеративну державу — Річ Посполиту. За цією унією українські землі перейшли під владу Польщі, що призвело до посилення соціального і національного гноблення і викликало загострення визвольного руху українського народу.

[ДЖОН мільтоні

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. І. К., Вид-во АН УРСР, 1954, стор. 9—21.^

Зберігся незавершений автограф статті з численними авторськими правками, закресленнями, без заголовка (ф. 2, № 858).

Дата написання (кінець 1894 p.— перша половина 1895 р.) встановлюється па підставі листів поетеси до М. Павлика від 31 січня (12 лютого) 1895 р. та від ЗО квітня (12 травня) 1895 р.

з Софії, в яких є згадки про роботу над статтею та про намір переслати її в Галичину для надрукування. Як видно з листів, це мала бути популярна брошура для народу на зразок тих, які писав в останні роки життя М. Драгоманов. У серпні 1895 р. після смерті М. Драгоманова Леся Українка виїхала з Софії і до роботи над статтею більше не поверталася.

Подається за автографом.

До стор. 204. Л ю т е р а н и — ті, що дотримуються лютеранства, християнського протестантського віросповідання, яке виникло у першій половині XVI ст. у Німеччині внаслідок Реформації. Його засновником був Мартін Лютер (1483—1546). Лютеранство не визнає верховної влади папи, відкидає складну церковну ієрархію, найвищим релігійним авторитетом вважає Євангеліє. В основі лютеранства лежить положення про «спасіння» людини за допомогою віри.

К а л ь в і н и — ті, що дотримуються кальвінізму, протестантського віровчення, що виникло у XVI ст. внаслідок Реформації. Засновником його був діяч Реформації із Женеви Жан Кальвін (1509—1564). Основні положення кальвінізму зводяться до ідеї про абсолютне передвизначення богом ще до «створення» світу долі людини, обстоювання «мирського аскетизму», «дешевої церкви».

Англікани — ті, що дотримуються англіканства, одного з напрямів християнського протестантського віровчення, яке виникло у XVI ст. як наслідок Реформації. Англіканство є державною церквою в Англії.

ДЕРЖАВНИЙ ЛАД

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вип. І, стор. 23—31.

Зберігся незавершений автограф статті з багатьма правками і закресленнями (ф. 2, № 848). Датується 1898 р. на підставі листування. У листі до М. Павлика від 4 (16) жовтня 1898 р. з Києва Леся Українка зазначала, що «почала писати одну брошурку на політичну тему», якою найвірогідніше могла бути стаття «Державний лад». В іншому листі до цього ж адресата (від 19 травня 1899 р.) поетеса цікавиться, чи вона може сподіватися на видання праці в стилі популярних брошур. Серед відомої нам не друкованої 8а життя спадщини Лесі Українки в лише дві роботи подібного плану — це статті [«Джон Мільтон»] та «Державний лад».

Подається за автографом.

До стор. 219. Романці, точніше ретороманці — народності, що говорять ретороманською мовою і населяють північно-східну Італію та високогірні райони Швейцарії. Ретороманці е пстомками древніх ретів, доіндоєвропейського населення Альп.

СПОГАДИ ПРО МИКОЛУ КОВАЛЕВСЬКОГО

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори, т. 12. [Київ — Харків], «Книгоспілка», [1930], стор. 27—33.

Автограф не знайдено.

Стаття була задумана як біографія М. В. Ковалевського для збірника, який мав намір видати на його честь М. Павлик. У архіві Лесі Українки (ф. 2, № 868) зберігаються чорнові замітки до цієї біографії: «Молодий, 19-літній хлопець просив її дуже об тім. Потім він обманом дав їй підписати «дарственную» на грунти під дворища селянам, і тим способом хуторяни стали не зовсім безземельними.

Вчився спочатку десь в пансіоні жіночому, потім в Полтавській гімназії, потім в Київському університеті. В 1863 р. спочував повстанню і брав участь в урочистих проводах [одне слово нрзб.] в кадетському лісі. До бунтівників ніколи не належав, у «ділі» жодному заплутаний не був. До крайнього напрямку відносився толерантно, не боронив зібрань у своїй хаті, рятував, ховав і т. ін., але в принципі був проти.

Жінка розійшлась через незгоду вдачі і через те, що не хотіла підводити його під риск через справи, в принципі йому несимпатичні. Відносився до кінця з повагою, як до друга і як до людини «героїчної» («Дорогому другу»). Практична діяльність після заслання. Забраний для «очистки воздуха».

Через відсутність необхідних матеріалів поетеса відмовилась від написання біографії й обмежилася власними спогадами, які теж залишилися незакінченими. Спогади датуються кінцем 1898 р. на підставі листа Лесі Українки до М. Павлика від 14 листопада 1898 p., в якому- поетеса повідомляла: «Спомини про Миколу Васильовича я тепер пишу. Могла би Вам послати початок, але, думаю, не варт, краще в січні привезу все скінчене...» Ще у кількох листах до М. Павлика з Берліна знаходимо згадки про те, що робота не рухається (див. листи від 9 травня та 7 червня 1899 p.). Цілком очевидно, що з приїздом до Берліна Леся Українка за станом здоров’я не змогла взятися за продовження спогадів. Не поверталася вона до них і пізніше. В листі до М. Павлика від 15 лютого 1902 р. вона писала: «Сим я не хочу сказати, що я відкладаю сю роботу ad infinitum, а тільки прошу «потерпіти мало-немного», поки визволюся трохи з кормиги лікарської...»

Подається за першодруком.

До стор. 223. Ковалевський Микола Васильович (1841— 1898) — український громадський діяч ліберально-буржуазного напряму, перебував у дружніх стосунках з І. Франком, М. Павликом, М. Драгомановим. Матеріально підтримував свою колишню дружину революціонерку-народницю М. П. Воронцову. За це в 1879 р.

був заарештований і засланий до Сибіру. Після трирічного заслання знову жив у Києві, займався громадською діяльністю, збирав кошти для прогресивної української преси за кордоном.

До стор. 225. К е н її а п Джордж (1845—1924) — американський публіцист. У 1865 р. за завданням американської телеграфної компанії здійснив поїздку до Сибіру, наслідком якої були книги «Кочове життя в Сибіру» (1870) та «Сибір і заслання» (1889—1890). Остання книга, перекладена багатьма мовами, царською цензурою була заборонена.

До стор. 227. «З о р я» — літературно-громадський двотижневий журнал ліберально-буржуазного напряму, що виходив у Львові в 1880—1897 pp. як орган партії «народовців».

К о м а р о в Михайло Федорович (1844—1913) — український бібліограф, критик і фольклорист ліберально-буржуазного напряму. Стаття «Хто ж справді винен і де наша робота?», про яку згадує Леся Українка, надрукована у журналі «Зоря» (1889, № 3, 4).

...з приводу статті Драгоманов а...— Йдеться про статтю М. Драгоманова «Ще на тему: «Хто винен?», опубліковану під псевдонімом «Чудак» у журналі «Зоря» (1889, № 4).

НОВЕЙШАЯ ОБЩЕСТВЕННАЯ ДРАМА

Вперше надруковано у виданні: Леся У к р а ї п к а. Твори, т. 12. [Київ — Харків], «Книгоспілка», [1930], стор. 207—232.

Зберігся неповний (без закінчення) автограф статті (ф. 2. № 855).

Датується кінцем 1900 p.— початком 1901 р. на підставі листування. Стаття була закінчена у Мінську, де поетеса доглядала в той час безнадійно хворого С. К. Мержинського, і звідти надіслана до журналу «Жизнь». Первісна її назва — «Современная общественная драма» (див. лист до редактора журналу «Жизнь» В. О. Поссе від 14 лютого 1901 p.). У зв’язку з закриттям журналу стаття не була надрукована. Леся Українка через знайомого їй співробітника журналу Є. Чирикова домагається її повернення, сподіваючись надрукувати цей матеріал українською чи німецькою мовою (див. лист до Є. Чирикова від ЗО березня 1901 p.).

Свого наміру перекласти статтю українською мовою поетеса не здійснила. В її архіві (ф. 2, № 850) зберігся тільки початок перекладу.

Того ж року на основі згадуваної статті Леся Українка підготувала реферат, який був прочитаний на засіданні Літературно-артистичного товариства в Києві 26 вересня 1901 р. за ст. стилем (див. лист до сестри О. Косач-Кривинюк від 24 вересня 1901 p.). Текст реферату значно відмінний від статті. Зокрема замість перших десяти сторінок написано одну, а також зроблено дві великі вставки (після стор. 21 і 61). Вони написані на іншому папері і порушують первісну нумерацію сторінок. Реферат має назву «Но-вейшая общественная драма», під якою зазначено: «Доклад

Л. Косач».

Подається за автографом із збереженням викреслень.

До стор. 232. Анценгрубер Людвіг (1839—1889) — австрійський драматург і прозаїк, творець австрійської драми, в якій поєднуються елементи критичного реалізму з демократичними традиціями віденського народного театру. Основний зміст його творів — соціальна ломка на селі і в місті, зумовлена розвитком капіталізму, моральна деградація буржуазії.

До стор. 233. Бар Герман (1863—1934)—австрійський письменник і критик. Основна тема його творів — проблеми шлюбу та мистецтва. Як критик виступав на захист імпресіонізму, а в 1910—1912 pp.— експресіонізму.

Мір бо Октав (1848—1917) — французький письменник. Деякий час перебував під впливом ідей анархізму та естетики декадансу. Уже в ранній творчості помітне тяжіння до реалізму, який послаблювався натуралістичними подробицями, частим звертанням до сфери душевної патології. З середини 90-х років, зблизившись з демократичною інтелігенцією та прогресивними письменниками, остаточно перейшов на позиції реалізму. Кращі його твори — романи «Сад тортур» (1899), «Щоденник покоївки» (1901), драми «Лихі пастухи» (1897), «Справи є справи» (1903).

До стор. 234. Сент-Бев Шарль-Огюстен (1804—1869) — французький критик і поет. Вважав мистецтво важливим суспільним явищем, що змінюється у зв’язку з революційними перетвореннями, обстоював романтизм. У своїх працях дав широку картину розвитку французької літератури.

До стор. 235. «Ж е р м і н а л ь», «П а с т к а» — романи відомого французького письменника Еміля Золя.

До стор. 238. Шпільгаген Фрідріх (1829—1911)—німецький письменник, відомий романами, створеними в 60-ті роки, в яких викривальні тенденції поєднуються з розважальністю. У романі «Міцною лавою» (1866) створив образ революціонера-одинака.

До стор. 239. Донней Моріс (1859—1945) —французький письменник, поет, драматург. Написав близько, двадцяти різних комедій, від суто іронічних і фантастичних до морально-побутових. Був одним із засновників так званого театру ідей, початок якого пов’язаний з п’єсою «Просіка», написаною разом з Л. Декавом.

Декав Люсьєн (1861—1949)—французький письменник і публіцист, належав до натуралістичної школи. Його твори пройняті демократичними тенденціями.

До стор. 242. Кл ропі ы (псевдонім М. Е. Петропавловського;

1853—1892) — російський письменник-народник. Перші його твори присвячені проблемі села, пізніші — переважно долі народницької інтелігенції.

До стор. 245. До де Альфонс (1840—1897) — французький пи-сьменник-реаліст. Широко розробляв соціальні теми, співчутливо змальовував «маленьку людину», викривав пороки буржуазії. Створив низку сатиричних романів («Набоб», трилогія «Тартарен із Тараскона»). Окремим його творам властиві моралізаторські тенденції, соціальна тема відступає перед сімейно-побутовою.

* К о р р а д і н і Енріко (1865—1931) — італійський письменник. Стояв на відверто реакційних позиціях, у роки фашистської диктатури був сенатором і міністром фашистського уряду.

«Santamaura» (Сантамавра)—італійська назва грецького острова Лесбос.

До стор. 247. Де ллє Граціє Марія-Євгенія (1864—1931) — австрійська письменниця демократичного напряму. Леся Українка була з нею особисто знайома, листувалася, мала намір написати статтю про її поетичну творчість.

До стор. 251. Шарпантьє Гюстав (1860—1956) — французький композитор і драматург. Широкою популярністю користувалася його опера «Луїза», вперше поставлена під час всесвітньої виставки в Парижі 1900 р.

Святий Грааль — згідпо з релігійного середньовічною легендою — це чаша, з якої їв Христос і в яку була зібрана його кров після розп’яття. Тема пошуків Грааля була однією з досить поширених у літературі середньовіччя.

В аги ер Ріхард (1813—1883) — великий німецький композитор, диригент і письменник. Леся Українка має па увазі цикл його романтичних опер «Перстень Нібелунгів» (1854—1874).

До стор. 252. Гауптман Карл (1858—1921) — німецький письменник, брат Гергарта Гауптмана, писав переважно драми, в яких елементи натуралізму переплітаються з імпресіонізмом і символізмом.

ЗАМІТКИ З ПРИВОДУ СТАТТІ «ПОЛІТИКА І ЕТИКА»

Вперше надруковано у львівському журналі «Жінка», 1937, № 5.

Зберігся неповний чистовий автограф статті (ф. 2, № 851), а також три уривки з чорнових заміток до неї (ф. 2, № 852, 853, 854), писаних на окремих аркушиках, з численними правками, закресленнями і скороченнями. Текст заміток у багатьох місцях, особливо писаних олівцем, прочитати неможливо.

Чорнові замітки з приблизною реставрацією тексту опубліковані у виданні: Леся Українка. Публікації, статті, дослідження, вин. II. К., Вид-во АН УРСР, 1956, стор. 23—61.

Свої «Замітки...» Леся Українка писала як полемічну відповідь на статтю М. Ганкевича «Етика і політика», з якою він виступив у журналі «Молода Україна» (1902, № 5, 6-7). Критикуючи брошуру професора Берлінського університету Ф. Паульзена «Партійна політика і мораль», сповнену нападок на соціал-демок-ратичний рух, М. Ганкевич сам допустився плутаних, несумісних

з ідеями соціал-демократії думок і, по суті, приєднався до поглядів автора брошури. Особливо різко виступила Леся Українка проти твердження, що політична боротьба робітничого класу виключає гуманізм, справедливість. Про свою статтю поетеса писала О. Кобилянській 12 березня 1903 р. із Сан-Ремо, де вона перебувала на лікуванні: «...хтось таки має неспокійну натуру. От недавно зладив полемічну статтю до «Молодої України», схотілося зачепитись з М. Ганкевичем за терор та за політичну етику. Ще тільки не мала часу переписати, але от перепишу і таки пошлю. То вже не для зарібку і не для самооборони, а так — «за правду», не стерпіла душа моя, що проводар української соціал-демократії таке плете, та ще й в органі для молодежі! Знаю, що то його дуже зачепить, але нехай, я не особу, а помилки його чіпаю».

Як видно, стаття була надіслана М. Ганкевичу для публікації, але надрукована не була, очевидно, через небажання останнього. Про це свідчить той факт, що після смерті М. Ганкевича в 1931 р. у його архіві було виявлено першу частину чистового автографа статті Лесі Українки.

Датується початком 1903 р. на підставі згаданого листа до

О. Кобилянської.

Подається за автографом.

До стор. 253. Ганкевич Микола (1869—1931) — публіцист, один з лідерів дрібнобуржуазної української соціал-демократичної партії націоналістичного напряму у Східній Галичині, редактор журналу «Воля».

«В о л я» — суспільно-політичний журнал, орган української соціал-демократичної партії у Східній Галичині. Виходив у Львові в 1900—1907 pp.

«Молода Україна» — український студентський журнал ліберального напряму. Видавався у Львові у 1900—1902 pp.

Копач Іван Семенович (1870—1952)—український критик і педагог. Видав 1900 р. брошуру Ф. Паульзена зі своїми комен¹ тарями.

До стор. 257. П р о з е л і т и з м — гаряча відданість новому вченню чи переконанням.

До стор. 258. Тавматургія — мистецтво показування фокусів, жонглерство.

Торквемада Томас (бл. 1420—1498) — домініканський монах, керівник іспанської інквізиції. Відзначався надзвичайною жорстокістю, засудив до спалення понад вісім тисяч «невірних» та єретиків.

До стор. 259. Джингоїсти — англійські войовничі шовіністи, колонізатори.

До стор. 260. ...українці плачуть тепер (1903 р.) над недолею бурі в...— Йдеться про поразку бурів, нащадків європейських колоністів у Південній Африці, у війні проти Англії, яка закінчилась 1902 р.

Костомаров Микола Іванович (1817—1885) — український і російський буржуазний історик, етнограф і письменник. Позитивно оцінюючи возз’єднання України з Росією, Костомаров суперечливо характеризував діяльність Б. Хмельницького, рушійною силою народно-визвольної війни 1648—1654 pp. вважав козацтво, а селянству відводив другорядну роль. У ряді його праць знайшла вияв концепція «безкласовості» і «безбуржуазності» української нації, взята на озброєння буржуазними націоналістами. В 70-х роках створив «Російську історію в життєпису її найголовніших діячів».

До стор. 261. Потебня Андрій Опанасович (1838—1863) — ре-волюціонер-демократ, офіцер, брат видатного вченого-мовознавця

О. О. Потебні. З офіцерів і солдатів створив таємний комітет, який увійшов до товариства народників «Земля і воля». Брав участь у польському повстанні 1863 р.

Рильський Тадей Розеславович (1841—1902) — український культурний діяч буржуазно-демократичного напряму, належав до Київської громади, виступав із статтями з історії, етнографії, фольклору. Батько видатного українського радянського поета М. Рильського.

...українських бунтів 1902 p.— Йдеться про революційні виступи селян у Полтавській, Київській, Харківській та Чернігівській губерніях, внаслідок яких було розгромлено більше ста поміщицьких економій та куркульських садиб.

До стор. 262. ...с ецесій українськи х.— Йдеться про антиурядові виступи української прогресивної молоді в Галичині.

1902 р. частина українських студентів на знак протесту проти по-літпкп австро-угорського уряду демонстративно залишила Львівський університет і виїхала вчитися закордон. Ця акція дістала назву сецесії.

До стор. 264. ...п р о т и виборчої господарки Бар-вінського...— Натяк на фальсифіковані за допомогою жандармів вибори, внаслідок яких лідер галицьких «народовців» О. Бар-вінський та його прибічники здобули мандати до австрійського парламенту.

...п роти розбоїв в Трієст і...— Йдеться про розстріл австрійськими військами та поліцією робітничої демонстрації під час загального страйку у Трієсті на початку 1902 р.

Гоес Леопольд (1848—1922) — намісник австро-угорського цісаря у Трієсті в 1897—1904 pp. За його вказівкою розстріляно демонстрацію страйкуючих робітників. Внаслідок масових протестів цісарський уряд у 1904 р. змушений був відкликати Гоеса з Трієста.

До стор. 265. ...соціал-демократ бере собі motto у безполітичного анархіста часів першого християн с т в а...— Мається на увазі цитата з Біблії, якою закінчується стаття М. Ганкевича.

До стор. 267. Екзорцизми — від лат. exercitium — вправи, заняття.

Ексгортації — від лат. exhorlatio — схвалення, заохочення.

[ПРО ТЕАТР]

Вперше надруковано в журн. «Радянське літературознавство», 1965, № 10, стор. 68—69. Автограф без заголовка і кінця, писаний рукою Климента Квітки, зберігається в Київському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки.

На першій сторінці рукопису напис невідомою рукою: «Стаття в газету 1907 р. написана під диктовку Лесі Українки». Авторство поетеси засвідчує також зміст і стиль статті.

Датується 1907 р. на підставі запису на першій сторінці автографа та змісту.

Подається за автографом.

До стор. 269. «Р ада» — суспільно-політична та художньо-мистецька газета ліберально-буржуазного напряму. Виходила в Києві в 1906—1914 pp. Події суспільного життя висвітлювала з ліберально-буржуазних і націоналістичних позицій.

«В липневу ніч» Горчинського — п’єса палежить другорядному польському письменнику Болеславу Горчинському (1880—1944). її переклад українською мовою здійснила дружина

І. Карпенка-Карого С. В. Тобілевич.

«Гейша, або Оказія в одній японській чай-н і й» — оперета, написана антрепренером однієї з мандруючих театральних труп Д. Гайдамакою. В Києві вперше була поставлена в 1906 р.

ІНШІ РЕДАКЦІЇ

ПИСATEЛІ-РУСИНИ НА БУКОВИНІ

Вперше надруковано в газеті «Буковина» за 14, 16, 19 квітня 4900 р.

Стаття є скороченим і значно переробленим варіантом реферату Лесі Українки про творчість Ю. Федьковича, О. Кобилянської та В. Стефаника, з яким вона виступала на засіданні Київського літературно-артистичного товариства 9 грудня 1899 р. за ст. стилем. Готуючи на основі реферату статтю для «Буковини», поетеса дещо скоротила його текст, зокрема біографічні дані про письменників, змінила форму викладу (див. лист до О. Кобилянської від 18 (30) січня 1900 p.).

Датується початком 1900 р. на підставі згаданого листа до

О. Кобилянської.

Подається за першодруком.

До стор. 275. ...н ародовської української літератур и...— Термін «народовський» тут вжито в значенні «народний».

ЄВРОПЕЙСЬКА СОЦІАЛЬНА ДРАМА В КІНЦІ XIX ст.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори, т. 12. [КиївХарків], «Книгоспілка», [1930], стор. 207—213.

Зберігся автограф, писаний частково рукою Лесі Українки, а частково рукою Климента Квітки (ф. 2, № 850). Це переклад у новій редакції початку статті «Новейшая общественная драма», який поетеса мала намір надрукувати в одному з галицьких видань, очевидно «Літературно-науковому віснику» (див. лист до

І. Франка від 29 липня 1901 p.). Готуючи статтю українською мовою, Леся Українка значно розширила текст, зокрема додала новий початок, аналіз драм В. Гюго тощо.

Датується серединою 1901 р. на підставі згаданого листа до

І. Франка.

Подається за автографом.

До стор. 282. Гар борг Арне (1851—1924) — норвезький письменник. У творах 70—80-х років викривав пороки капіталістичного ладу, відображав розклад патріархального укладу села. В кінці 90-х років став на шлях крайнього індивідуалізму, проповідував містику.

До стор. 283. Арістофан (бл. 445—385 до н. е.) — давньогрецький драматург, «батько комедії».

До стор. 285. Карлейль Томас (1795—1881) — англійський письменник, публіцист, історик і філософ. У художніх творах раннього періоду викривав соціальну нерівність, у публіцистичних працях різко критикував сучасне йому буржуазне суспільство. В «Історії французької революції» показав історичну неминучість краху феодалізму. Пізніше деградував у бік реакції. Творцями історії вважав окремих видатних осіб, підтримував колонізаторську політику англійського уряду.

СПИСОК ІЛЮСТРАЦІЙ

Леся Українка. Фото. 1901 ......... 128—129

«Михаэль Крамер». Последняя драма Гергарта Гауптмана. Сторінка автографа.........128—129

Леся Українка серед родичів та знайомих. Фото.

1898 ................... 160-161

«Утопія в белетристиці». Сторінка автографа . . . 160—161

ЗМІСТ

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ ТА ПУБЛІЦИСТИЧНІ СТАТТІ

Академия наук Украинской ССР

ЛЕСЯ УКРАИНКА

СОБРАИИЕ СОЧИНЕНИЙ В ДВЕНАДЦАТИ ТОМАХ

ТОМ 8

ЛИТЕРАТУРНО-КРИТИЧЕСКИЕ И ПУБЛИЦИСТИЧЕСКИЕ СТАТЬИ

(На украинском языке)

Редактор В. А. Зіпа Художній редактор P. К. Паосолюк Оформлення художника В. М. Дозорця Технічний редактор В. М. Кричевська Коректори 3. П. Школъник, Я. М. Зубко

Інформ. бл-ШК Ла 105.

Здано.до складання 4.ѴПІ 1976 р. Підписано до друку 20.1 1977 р. Зам. 6—2021. Вид. JSTs 328. Тираж 100 000.

Папір № 1, 84ХІ087з2. Друк.-фіз. арк. 10+2 вкл. Умовно-друк. арк. 17,01. Облік.-вид. арк. 17,21.

Ціна 2 крб. 8 коп.

Видавництво «Наукова думка»

Київ, Репіна, 3.

Головне підприємство республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР,

Київ, вул. Довженка, 3.