Book: Сонети. Світовий сонет



Сонети. Світовий сонет
Сонети. Світовий сонет

Дмитро Павличко

Сонети

Світовий сонет

Сонети. Світовий сонет


Вічність людського духу

1955 р. я написав цикл сонетів, де під Торквемаду був загримований образ «вождя всіх народів» Сталіна, і — диво дивнеє! — мені вдалося надрукувати цей вірш у книжці «Правда кличе» (1958). В рецензії для видавництва «Молодь» на той цикл сонетів Максим Рильський написав, що не радить друкувати вірш про Торквемаду, а мені сказав, що я граюся з вогнем, хоч твір йому сподобався.

Під час з’їзду письменників України 1959 p., після того, як Павло Тичина делікатно покритикував книжку «Правда кличе», обійшовши мовчанкою згаданий сонет, Максим Тадейович запросив мене до столу, за яким сиділи класики літератури (а діялось це у приміщенні Верховної Ради, де й відбувався з'їзд), підняв чарку за моє здоров'я, а мені тихенько сказав: «Пронесло. Добре, що ви не послухали мене й опублікували свого Торквемаду». Проте невдовзі після цієї розмови книжку «Правда кличе» було заборонено.

Я був окрилений увагою до моєї сонетної творчості не лише старших, а й молодих письменників, з якими почав знайомитись. Іван Світличний написав мені вітального листа, а при зустрічі підбадьорливо говорив мені, щоб я набирав сили для нових сонетів.

Василь Стус запитував, чому я не продовжую писати в дусі збірки «Правда кличе». То було не випадкове запитання. В листі до Андрія Малишка 12.XII. 1962 р. Стус писав: «І знову — Павличко:

Не бійсь нічого, доки я з тобою,

Іди і правду людям говори,

Не жди ніколи слушної пори,

Твоє мовчання може стать ганьбою!

Це — пояснення до мого листа. Хотів би мати ці рядки своїм credo» .

Перечитуючи тепер свій сонетарій, я зауважив, що намагання сказати правду не прямо (як це було в творі про інквізитора Сталіна), — характерна риса багатьох творів, написаних за радянських часів. Я писав сонети, спрямовані начебто проти покійної Австро-Угорщини, але читач розумів, що йдеться про СРСР.

Була цісáрська Австрія міцна,

Та пощадити нас була готова:

Ми мали жити, вмерти мала мова,

Нам душі мала видати казна.

Я писав про те, що краще бути сліпим, ніж глухим, бо не чути рідної мови — означало б умерти. Читач розумів, що йдеться про русифікацію, сплановану партією повільну смерть української мови. Я писав про те, що «вмер господь», але читач мав розуміти, що йдеться про смерть кремлівського тирана.

Редагуючи тепер свої давні сонети, я повернув до них рядки й цілі строфи, які змушений був колись калічити на вимогу редакторів, щоб перехитрувати цензуру. Я не включив до цієї книжки декілька сонетів, які належать до зразків радянської поетичної публіцистики. Хай страшна данина, яку віддав я з наївною надією вплинути на свій жорстокий час, залишиться в тому часі. Без тих речей мій сонетарій, створений за різних соціальних і політичних систем життя, засвідчує певну цілісність, яку можна окреслити як пошук духовної істинності людини.

Зізнаюся, сонет не давався мені легкома. Ця форма вірша подібна до наркотичного зілля: хто скуштував перемогу над нею, не може позбутися бажання знову і знову долати труднощі, які вона передбачає. Тут панує закон драматургії, тому сонет — насамперед жанр, а не строфа. Сонет — «архітектурний принцип, а не декорація», — писав Микола Зеров, підказуючи, що одноманітність цієї структури повинна бути досконало схована у вражаючій, свіжій ідеї. Щоб наголосити на драматичній природі сонета, я наважився вперше в українській поезії за прикладом Пабло Неруди написати цикл неримованих, білих сонетів. Мій почин не знайшов розвитку в нашій літературі. Це — ще й знак того, що український сонет сильний не лише своєю драматургією, а й звуковою будовою, музикою точних і вибагливих рим, відмова від яких болісна і взагалі проблематична.

Мої перші сонети народилися з уклоніння Іванові Франкові. Мені здавалося, що саме сонет найбільше надається для того, щоб подати монументальний образ великого мислителя й борця за справедливість. Я писав про нього як про в'язня, який не може дійти згоди з позатюремним світом. Називаючи Франка своїм учителем, я натякав не на літературні справи, а на свою життєву, тюремну ситуацію, намагався показати, що ідеали нашого Мойсея нічого спільного не мають з радянською дійсністю. Мої сонети про Франка — це туга за проникливістю генія, якого українська нація народила, але не зуміла збагнути й належно оцінити.

Великим ударом для мене була смерть Максима Рильського, якого я любив за унікальну людяність, за благословення, що йшло від нього на всіх моїх ровесників і на молодших за мене українських поетів. У присвячених йому сонетах я намагався висловити особливу любов, яку викликають до себе поранені воїни. В тих віршах започаткована сповідальна лінія мого сонетарію. Щоразу, коли я вже хотів назавжди покінчити з немодною в наші часи класичною формою, тобто покинути своє сонетописання, у мене починався новий період закоханості в сонет. Так сталося 1968 p., коли я писав передмову до книжки «Сонети» М. Рильського, вивчаючи сонетну спадщину видатного поета, захоплюючись її позачасовою, філософською значущістю. Так сталося, коли в мене виник задум видати у власних перекладах твори найвидатніших європейських сонетарів.

А першопричиною цього задуму була волею ЦК КПУ завдана моїй душі рана, коли мене звільнено з посади головного редактора «Всесвіту»: 22 червня 1979 р. мені було наказано подати заяву про те, що я «добровільно» йду з роботи в журналі, а ту роботу я любив такою мірою, що не уявляв свого життя без неї. Заяву я подав. Від завданої мені зневаги, від того, що ніхто голосно не заступився за мене, від ненависного упокорення я був близький до смерті. Мені пригадався 66-й сонет Шекспіра:

Я кличу смерть — дивитися набридло

На жебри і приниження чеснот,

На безтурботне і вельможне бидло,

На правоту, що їй затисли рот,

На честь фальшиву, на дівочу вроду

Поганьблену, на зраду в пишноті,

На правду, що, підлоті навдогоду,

В бруд обертає почуття святі,

І на мистецтво під п’ятою влади,

І на талант під наглядом шпика,

І на порядність, що безбожно краде,

І на добро, що в зла за служника!

Я від цього всього помер би нині,

Та як тебе лишити в самотині?!

З цього мого перекладу, що рятував мене від думки про смерть і був нібито помстою радянському режимові, розпочалася моя праця над антологією «Світовий сонет», яка вийшла друком у видавництві «Дніпро» 1983 р.

Я перечитував сонети М. Зерова, задумувався над їхньою непоступливістю ні владі, ні часові, над їхньою широкою і спокійною, як зоряні небеса, масштабністю. Мені імпонував заклик великого неокласика до українських поетів — одійти від «сентиментальної кваші», підкорити собі не лише залізну чотирнадцятирядкову структуру вірша, а й спосіб мислення, характерний для європейських майстрів сонета. Почав збирати сонети зарубіжних авторів, уже перекладені мною для різних видань, і вирішив створити українською мовою світовий сонетарій. Я добирав до нього найвидатніших авторів з минулого, твори, що зберігаються в загальнолюдській скарбниці.

Першими були італійці Данте і Петрарка, які розвинули сонетну традицію, започатковану їхнім земляком, першим сонетарем Дж. да Лентіні (1220), геніально вплинули на всю поетичну культуру доби Відродження, коли сонет став основною формою поетичного вислову. Проте мені хотілося показати силу сонета, його таємничу невмирущість, тому я вибирав для своєї книжки твори з різних століть, але насамперед — із XX ст., яке принесло в поезію безліч формальних новацій, та не змогло знецінити сонет.

До антології було включено «Криваві сонети» великого словацького поета Павола Орсага-Гвєздослава, що їх я переклав, захоплений їхньою антивоєнною й антишовіністичною спрямованістю. У цих творах Гвєздослав торкнувся надзвичайно болісного питання про відносини між кількісно великими й малими націями, в тому числі й між слов'янськими народами.

До «Світового сонета» я включив одинадцять творів Шарля Бодлєра. З усіх поетів, яких я перекладав, Бодлер найбільше вразив мене нещадною скорботою за вбитою чистотою і красою життя, за втраченою здатністю повставати й боротися проти зла. Творчість Бодлєра, якого вважають родоначальником модернізму в європейській літературі, — надто складне явище, щоб його розгадати. Модернізм, однак, — це лише перший плід на «Квітах зла», а вони цвістимуть завжди, але не завжди і не для всіх будуть отруйними. Людський дух повинен пізнати не тільки свої вершини, а й своє дно, щоб дійти самоусвідомлення і по-справжньому зміцніти.

Моєю мрією було перекласти всі сонети Шекспіра. Проте лише тоді, коли я став головою Комісії в закордонних справах Верховної Ради України, коли майже щодня треба було спілкуватися з дипломатами зарубіжних країн англійською, я згадав про Шекспіра і просто задля мовної вправності почав розмотувати заплутані клубки його геніальних сонетів.

Ще раніше вісімнадцять сонетів Шекспіра у своєму перекладі я надрукував у примітках до шеститомного видання його творів українською мовою, яке з'явилося в «Дніпрі» 1986 р. Отже, беручись до роботи над перекладом повного сонетарію Шекспіра, мав уже певний досвід. Львівське видавництво «Літопис» видало мій переклад сонетів Шекспіра 1998 p., а готував я те видання в основному в Братиславі, де працював на посаді посла України.

Літературознавці багатьох країн намагаються розгадати, кому присвятив Шекспір перші 126 сонетів, хто така «чорнява леді». Однак читач уже майже чотириста років дивується з проникливості Шекспіра, який так змалював красу, доброту, моральну силу правди, що вони неодмінно актуальні за всіх часів.

Нарешті, вже бувши послом України в Польщі, я завершив переклад сонетарію Янки Купали, великого провісника білоруської свободи. Від його сонетів віє чимось рідним для нас, українців. Янка Купала писав 1918 р.:

Господарюєм так і дома, й за домами,

Ждучи даремно втіх, подібні до трави,

Що жде в спекотний день роси — іди злови!..

Хліб в горлі нам стає і душить, мов зубами,

Волання: доки ж ми ще будемо рабами

Варшави панської і царської Москви?

Так усе моє життя формувалася ця книжка, де окремими розділами йдуть мої власні, а за ними — також не чужі, а пересотворені мною, отож певною мірою теж мої сонети, писані багатьма мовами, об'єднані загальнолюдськими боліннями й тривогами.

З усіх слов'янських мов, а також з англійської, іспанської, німецької я перекладав їх самостійно, а з інших мов — за допомогою підрядників, часом звертаючись і до перекладів тих творів іншими, доступними мені мовами. Моїм провідником у французьких і деяких іспанських текстах був Михайло Москаленко. Суворим критиком під час моєї роботи над книжкою сонетів Шекспіра була Марія Габлевич. За редакцією Світлани Жолоб виходили мої оригінальні та перекладні сонети, у тому числі й антологія «Світовий сонет». Я вдячний цим людям за почуття відповідальності перед оригіналом, яке я здобував разом із ними.

Про сонетарії Шекспіра, Бодлера, Гвєздослава, Янки Купали, про твори інших поетів, подані в цій книжці, скажу словами зі своєї передмови до «Світового сонета»: «Це сама вічність людського духу постає перед нами зі скаргами й внутрішніми боріннями своїми, з неподоланною жагою знищити рабство й ненависть, гармонізувати почуттям любові власну суперечливу природу і всю затиснуту екстремами безмірність світову».

Дмитро Павличко

21.III.2004




Дмитро Павличко

СОНЕТИ


Сонети. Світовий сонет

ЛЬВІВСЬКІ СОНЕТИ

1

Не бійсь нічого, доки я з тобою,

Іди і правду людям говори!

Не жди ніколи слушної пори —

Твоя мовчанка може стать ганьбою!

Усе, що я тобі даю, бери

І певен будь — твій дух не вб'ють злобою,

Мене ніхто не пом'янув клятьбою,

Хоч я водила в тюрми й на костри.

Лиш забували боягузи кволі,

Що в сто раз гірший від вогню мій гнів,

Що мій проклін — страшніший від неволі.

Я — мати всіх, що згибли за свободу,

Я маю тисячі живих синів,

Я єсть Любов до рідного народу.

1955

2

Коли помер кривавий Торквемада,

Пішли по всій Іспанії ченці,

Зодягнені в лахміття, як старці,

Підступні пастухи людського стада.

О, як боялися святі отці,

Чи не схитнеться їх могутня влада!

Душа єретика тій смерті рада —

Чи не майне де усміх на лиці?

Вони самі усім розповідали,

Що інквізитора уже нема.

А люди, слухаючи їх, ридали…

Не усміхались навіть крадькома;

Напевно, дуже добре пам'ятали,

Що здох тиран, але стоїть тюрма!

1955

3

БЮРОКРАТОВІ В АЛЬБОМ

Напам'ять, наче піп Святе Письмо,

І Леніна, і Маркса він цитує.

В промовах, мов актор, себе тренує

Перед холодним і німим трюмо.

Не оре, не кує і не будує,

Лише гукає: «В комунізм йдемо!»

Даремно в гості ми його ждемо,

Хоч з наших мозолів він гараздує.

Такий на секретарку не лиша

Своїх тихеньких телефонів — де там! —

В них деренчить уся його душа.

Не стійте в нього там, під кабінетом,

Бо кожен з вас, напевно, поспіша

Дзвонить зерном, залізом і сонетом!

1955

4

Тиран помер. Чертог його порожній;

Розсипалися вірні, як горох.

Народ живе. Єдиний справжній бог,

Всезнаючий, всетворячий, всеможний.

Але ж і в нього ти — не скоморох,

А дух неповторенний і неложний,

Що відкривати далечінь спроможний,

Горіти з ним в огні його тривог.

Не потребує він раба ні блазня,

Чия душа дрібна й богобоязна

Випрошує безсмертіє собі.

Він вибирає тих на невмирущість,

Хто віддає свою безмежну сущість,

Своє життя за нього в боротьбі.

1956-1988

5

Було давно це. Ката-короля

Хвалив, як міг, один поет придворний,

Хоч добре знав, що люд — голодний, чорний,

Що крові не приймає вже земля.

Аж раз вночі ударив дзвін соборний —

Народ повстав! Тоді, немов маля,

Злякався кари, вчувши крик здаля,

І втік із палацу брехун проворний…

Та королівські війська замогли

Повстанців неозброєних. В палати

На суд за боягузтво привели

Співця того. Заслуженої плати

Він дочекався за свої хвали:

Його звелів тиран четвертувати!

1956

6

Людське життя — не книги чорновик,

Не вирвеш слова звідтіля ніяк.

А він в душі носив смертельний ляк,

Немов трава, під кожним вітром ник.

Прислужувати, наче кельнер, звик.

За Польщі говорив, що він поляк,

За німців — німець, нині цей підляк

Волає що є сил: «Я — більшовик!»

Мерзенний раб! Не вірте ви йому,

Він рідну матір тричі вже продав,

Він жив, не відаючи про страму,

Безчестя сіяв, вигоди збирав,

Він, боячись потрапити в тюрму,

Людину сам в собі на смерть скарав.

1956

7

Якби я втратив очі, Україно,

То зміг би жить, не бачачи ланів,

Поліських плес, подільських ясенів,

Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно.

У глибині моїх темнот і снів

Твоя лунала б мова солов'їно;

Той світ, що ти дала мені у віно,

Від сяйва слова знову б заяснів.

А глухоти не зможу перенести,

Бо не вкладе ніхто в печальні жести

Шум Черемоша, співи солов'я.

Дивитися на радощі обнови,

Та материнської не чути мови —

Ото була б загибель-смерть моя.

1956

8

О Львове, батьку мій правічний, знаю,

Як мучила тебе страшна жада

В бою, коли напасницька орда

Топтала й роздирала Русь безкраю.

Хоч марилась і снилася вода,

Ти не втікав до Вісли чи Дунаю,

Ти не кричав: «Рятуйте, помираю!»

Попалений, немов земля руда.

Там підживляли душу міста лози

Могутніх рік, там ніжились плоди…

А ти ковтав зі смутку власні сльози.

Та вчув Дніпро твій стогін — крик біди,

І в пригорщах крізь вогневійні грози

Приніс тобі цілющої води.

1956

9

Була цісáрська Австрія міцна,

Та пощадити нас була готова:

Ми мали жити, вмерти мала мова,

Нам душі мала видати казна.

Слова чужі, неначе сарана,

Сідали на сади і парки Львова.

Та зелень оживала знов чудова,

І не загинула Галичина.

Лиш на Личакові ще є гробниці,

Де Габсбургів зотліли слуги ниці,

І слово їх лежить, як пилюга,

На камені могильному твердому.

А біля нашого ясного дому

Лунає наша мова дорога.

1958

10

В Личаківській задумливій діброві

Нерівними рядами вздовж алей

Стоять, неначе шафи мармурові

З хрестами, — пишні спогади смертей.

Стоять гробниці на мужичій крові,

Що обернулась на плодючий глей.

Барони і магістри гонорові

Кістьми лежать в лахмітті із ліврей.

А де могили тих у місті Лева,

Що розтоптала їх стопа сталева,

Що піднімали в небо ці хрести?

Вони — в землі, в деревах понад нами,

А панське тління навіть бур'янами

Не в змозі крізь каміння прорости!

1958

11

Мені, малому, палиця ліскова

Служила за хорошого коня,

Але одного зимового дня

Її мій батько порубав на дрова.

Тепер не коле вже мене стерня,

Я — на хребті осідланого слова,

Дзвенить залізна рима, як підкова,

Прудкий скакун думки наздоганя.

Тобі ж видніше, дорогий читачу,

Чи я на поетичному коні,

Чи просто сам, як у дитинстві, скачу…

Поганих віршів не шкода мені —

Візьми ти їх, як іграшку дитячу,

У грубку кинь і грійся при вогні!

1957

12

Мій добрий друже, що з тобою?

Твоє волосся в сивині.

Чом ти не віддавав мені

Хоч половину свого болю?

Від мене ти в самотині

Ховався з темною журбою,

Мені ж рукою нескупою

Підносив радощі одні.

А я ділився тільки горем;

О, ти зі мною був бадьорим,

Як лікар у розмові з хворим.

Мене ти лікував як міг

І сріблом кучерів своїх

Оплачував цілющий сміх!

1957

13

Біда навчить, кому подати руку,

Від кого в дар прийняти чесний хліб.

Вона за правду ляже сміло в гріб,

З брехні зірвавши маску і перуку.

Ти ж не збагнув її важку науку

І, сонця не побачивши, осліп.

Тепер ти всім схиляєшся до стіп

І перед кожним стелишся в багнюку.

Навіщо ж та нікчемна похвальба,

Що ти із бідняків, а не з магнатів,

Що ти синок не пана, а раба?!

Так, ти вдягав сіряк подертий татів,

Але твій дух від нахилянь згорбатів,

І плазування — це твоя судьба.

1957

14

Як дерево, що не приносить плоду,

Лиш кидає на сад родючий тінь,

Возноситься над ним у височінь,

Бере собі його живлющу воду,

Так ти живеш. Не пропустити моду —

Це найважливіше з твоїх стремлінь.

І схована твоя духовна тлінь

За косметичну, бездоганну вроду.

З твого лиця я змив би вічний грим,

Красі віддав би сяяння принадне,

І стала б ти ясна, мов херувим.

Але боюсь: єство твоє нещадне,

Таке паразитичне й маскарадне,

Мені не одмінити вже нічим!

1957

15

Коли мені підхлібник тисне руку,

Тікаю геть від нього сам не свій,

Мов босою ногою на гадюку

Я наступив на стежці лісовій.

Боюся усмішки його без звуку,

Такої штучної, як у повій.

О, він мене втоптав би у багнюку,

Його слова — отруєний напій.

А він тихенько піде поміж люди

І просичить то тут, то там слівце,

Що з мене вже, мовляв, пуття не буде,

Що повен я погорди та облуди…

Я ж не Христос, що, знавши підлість Юди,

Дав цілувать йому своє лице.

1957

16

Хвала тобі, безсмертний міщанине,

Що не загинув ти в новій добі,

Що ти порозумнішав, що тобі

Вже остогидли лубочні картини!

Не сім слонів, не пухові перини —

Кар'єра — головне в твоїй судьбі.

Ти сміло вгору йдеш там, де слабі

Зриваються з хитливої драбини.

Словами вибухаєш! Говори!

Твої слова — то квіти паперові,

Але вражають, бо летять згори.

Не думай, затинаючись на слові,

Що в слово справжнє треба влити крові —

Це не для тебе, це — для дітвори.

1957

17

Карпати потонули в тишині,

Стоять смереки у сонливій зморі,

І жевріють в небесній вишині,

Як вуглики у згаслій ватрі, зорі.

Мені здається, що стою на дні

У велетенськім, глибочезнім морі,

Вгорі світила бачу маревні

Крізь води тихі, сині і прозорі.

Піщинкою дрібною на землі

Себе я почуваю в ці хвилини…

Та на світанку море ночі схлине,

І перед сонцем, в ранішній імлі,

На цім шпилі вершини знову стану

Володарем земного океану.

1957

18

Стіною чорною іде гроза,

Як постріли гарматні, грім гримить.

У зворах вітер виє-скавулить,

Смереки гнуться, як тонка лоза.

Хтось небеса ножами проріза —

Стуляються на небі рани вмить.

Я чую: в мене на щоці тремтить

Краплина дощова, немов сльоза.

— Тікай! — кричать з колиби вівчарі,

А я стояти буду надворі,

Обидва з громом небо сколихнем.

Вдихну я в груди пломінь блискавиць, —

Щоб перед ворогом не впасти ниць,

Щоб дихати в його лице вогнем!

1957

19

Як налетять рої дошкульних мух,

Тікають геть корови з полонини,

Ховаються в густих кущах ліщини,

Та в лісі не загубить їх пастух:

Він слухає з убогої хижчини,

Як ті дзвінки видзвонюють навкруг,

Що розголошують найменший рух

Його несупокійної маржини.

Людей пильнує правда, а брехня

В темник жене, у нетрі непролазні,

Де човгаються в тьмі отруйні плазні.

Назад! Назад! До сонця — навмання!

Дай знати духу рятівного діла,

Що твоя совість ще не заніміла!

1957

20

Ти сам для себе слідчий, і суддя,

І прокурор, що кари вимагає,

І хитрий адвокат, що захищає

Промовами про злигодні життя…

Пощади ненастанно він благає

Від імені людського співчуття,

За злочин обіцяє каяття —

І знову суд усе тобі прощає.

Ненавидиш те прощення своє,

Але з душі прогнати адвоката

Відваги й сили в тебе не стає.

І серце він обсотує твоє,

Неначе та гадюка сороката,

І кров за послугу із тебе п'є!

1957

21

Безжурні, до нестями балакучі,

У затишку чекаєте собі,

Що ось ростимуть груші на вербі

І молоком проллються білі тучі!

Але не ви, бездумні і слабі,

Підкорите енергії могучі.

Крилата мисль і мозолі пекучі

Єднатись будуть і в новій добі.

Я вірю, що будущина щаслива

Одмінить лож, та не одмінить жнива,

І литиметься завжди піт з чола,

Не стануть святами ніколи будні,

Хоч як би там не мудрували трутні,

Трудитись має кожен, як бджола!

1957

22

Багато їх було, і всі — богове:

Дажбог, Стрибог, Перун і Симаргла.

Та їхня сила, слава і хвала

Розвіялись, як пригорща полови.

Дніпровська хвиля в море понесла

Поганське ідолля страшноголове.

Його змінив розп'ятий син Єгови —

Філософ із юдейського села.

Та в світі не змінилося нічого:

Купались далі в золоті князі,

А закупи і смерди, як до того,

В землі греблись, мов кури у грязі…

О невсипуща муко і тривого,

Народжена для мене на Русі!

1956

23

ЗАМОК НАД ХУСТОМ

Той замок — подвиг давньої людини:

Там кості будівник поклав свої,

Який на гору, наче кінь в шлеї,

Каміння тяг з тисянської долини.

На тім камінні — сірі лишаї,

Уламки стін у зарослях ожини.

В колишніх залах княжої дружини —

Нора лисича, кублище змії.

А я в серпневі дні передосінні

Ходив по занехаяній руїні

І думав про хатини вівчарів.

Не замки, а вони на світі вічні,

Їх символ — труд, а не мечі двосічні,

І завжди в них вогонь життя горів.

1958

24

Поезія — це мова молодих.

О незвичайна, чародійна мово,

Хоч пронеслася молодість громово,

В моєму серці голос твій не стих.

Лицем я чую твій палючий дих,

Ховаюся в твоє гаряче слово,

Хай там зима мурує мармурово

Студений мур на белебнях рудих.

Хоч є такі, що з першого морозу,

Як забринить на скронях сивина,

Готові швидко перейти на прозу…

Я ж буду пити келихи вина —

Твої цілунки під кущами бозу,

Де сніг цвіте і спить озимина.

1958

25

І я в Ірпінь приїхав, де поети

Живуть і вірші ненастанно тчуть,

Серця співають, і слова течуть,

І дзвонять рим сріберних переплети.

Заїхав я за снігові замети

І за ліси, що нишком весну ждуть.

Ну, серце, говори! Яви могуть,

Відкрий свої думки й свої секрети!

А серце так відповіло мені:

— Нема перед тобою в мене тайни,

Лічу тобі ретельно ночі й дні;

Це все — відоме, людське і звичайне,

А те, що є в мені пісеннодайне,

Ти не знайдеш і в славнім Ірпіні.

1958

26

У книги люди, наче бджоли в соти,

Знесли сяйливий, чародійний мед.

Сліпцеві очі ним потри — і вмент

Побачить сонце й голубі висоти.

Оспалий дух відчує думки злет,

Збагне людські страждання і турботи,

І здатний буде кривду побороти,

І вийти із невидимих тенет.

Благословенна та ясна година,

Коли дитя читає «Кобзаря»,

І юний зір прозориться, як днина.

Так зі сльози, що світить, як зоря,

Злітає дух над бескиди й моря,

Так з книжки починається людина.

1958

27

Душа — немов коробка сірників.

Ти бавився вогнем, немов дитя,

Та спалені даремно почуття

Жалів, не викидав до смітників.

Обвуглені, нездалі до вжиття,

В собі ховав недогарки чуттів.

Тепер ти пломінь віднайти схотів,

Та вже — не задля гри, а для життя.

Коробка торохтить, немов жива,

Та в ній нема вогненного єства,

Там кожен сірничок — духовний мрець.

Тулися до людей, щоб жити ще,

Та знай, що полум'я чужих сердець

Не гріє, а безжалісно пече!

1958

28

Чи ще далеко нам до роздорожжя,

Де з добротою розійдеться лють,

А з чесністю — підлота зловорожа,

А з правдою — брехня, що в парі йдуть?

Чи без колючок буде гарна рожа?

Чи не загубить людство власну суть,

Як радість пануватиме погожа

Одним-одна, а смуток проженуть?

Я знаю, друже, що на тім розпутті,

Де пари почуттів, що здавна скуті,

Повинні роз'єднатися колись,

Ненависть не розлучиться з любов'ю,

І не водою буде кров, а кров'ю,

І людство не загине, не журись!

1958

29

Що кличе до життя нас на землі?

Говорить розум: «Боротьба і праця».

Та серце зразу прагне сперечаться:

«А де любов? Лиш кров та мозолі…»

Та каже ум — прославлений дорадця:

«Безжурні не полюблять мотилі».

А серце мовить про свої жалі:

«Пропав, хто міг любові відцураться!»

Обоє мають рацію вони.

Життя мінливе, вічне і єдине —

Зима — це білі пелюшки весни,

Вогонь виходить з темної льодини,

Грім дозріває в ложі тишини,

В печаль веде кохання лебедине.

1958

З0

ДРУЖИНІ

Минулося кохання вечорове,

Невинні поцілунки відцвіли.

Ти досі без моєї похвали

Обходилась, ясна моя любове.

Творив я іншим гімни і хули,

Для інших мав римовані промови, —

Для тебе мав я слово лиш прозове,

Та вільно в ньому почуття жили.

І цей сонет не зможе закувати

В свої кайдани золотої ватри,

Що в темнім серці запалила ти.

Це ж тільки знак унимливої шани

За пісню Соломії й Роксолани,

За усміх, що сіяв у дні сльоти.

1968

31

Заходить сонце в золотих лісах,

На стовбурах палахкотить живиця,

Краєчок хмари, наче блискавиця,

Горить у надвечірніх небесах.

Ти на цей світ не можеш надивиться,

Та ніч з нори вилазить, як ховрах.

Невже вона твій зір оберне в прах,

Невже погасне дня твого дивниця?!

Ні! Все на світі буде берегти

Сліди твого палаючого зору,

Якщо він митий слізьми доброти!

Але як ти підносив очі вгору,

Щоб лиш добути блискавку сувору

І залишати згарища… — тремти!

1968

32

Тече Дунай в піснях мого народу,

Я з них прийшов на світ і з них я зріс.

Я в снах не раз ходив крізь темний ліс

На берег золотий шукати броду.

Та ось побачив я дунайську воду,

Поцілував, як очі, повні сліз.

Дунай — свободи голубий проріз

Між скель, що чинять річці загороду.

Де плакали з мого села рекрути,

В тужбі тепер мої брати живуть,

І пісні про Дунай вже їм не вчути.

А їхні сльози в рідний край течуть,

Ріка крізь гори мусить повернути,

Щоб на Вкраїні закінчити путь!

1958-1998



33

Поезіє, призначено тобі

Вливати сили у серця слабі,

Порадницею бути у журбі

І кулею в кривавій боротьбі.

І правду кидати в народний здвиг,

Провісницею бути днів нових,

Натхненням — у змаганнях трудових,

Любов'ю і ненавистю живих

І мертвих славою. А ти

Лежиш по кутиках крамниць.

Хотів до тебе підійти,

Перед тобою впасти ниць,

Та придивився ближче я —

Аж то не ти, лиш тінь твоя!

1957

34

Шановний критику, немов старі монети,

Вже вийшли з обігу карбовані сонети,

Та все ж не гарячись і не свари мене ти

За те, що зв'язую думки в сонетні сплети.

Бо форми вистиглі, в законах слова стислі, —

Не скови-ланцюги, а тільки одіж мислі.

Ті спутують її, котрі в м'якому кріслі

Забули, як болять від праці пучки тріслі.

Не спотикаються у писаній промові

І все відкинути і знищити готові,

Що не змістилося у хайживістські ямби.

Ти роги їм збивай дрючком — хай ходять шуті!

Або хоч не співай ніколи дифірамби

Отим, що тупістю і дурістю надуті!

1957

35

«Що мова? Одежина, й годі!

Ми ж цінимо людей за ум,

За діло, не за той костюм,

Що лиш недавно став у моді.

А ти знімаєш всюди шум,

Що рідне слово мре в народі!

І завжди ти на перешкоді

Нових діянь — немов на глум!»

«Ну, що ж… ясна проблема мовна,

А я й не думав, ти диви!

Тепер картина в мене повна:

Чужого не навчились ви,

Своє забули… Одяг клоуна

На вас від ніг до голови!»

1955

36

Він богом був. Мав сталь в собі.

Залізною рукою вміло

Ділив кайдани, тюрми, трійло,

Віддавши владу шантрапі.

Невже ми всі були сліпі,

І серце аж тепер прозріло,

А досі билося і зріло,

Немов курчатко в шкарлупі?

Та ні, ми всі були видющі,

Але ховались в шкаралущі

І повзали, як слимаки…

А виправдання будуть мати

Лиш ті, що йшли у каземати,

На смерть, в Сибір, на Соловки.

1957-1969

37

Як був я молодим — душа мала і вбога —

Молитися ходив на львівські цвинтарі,

На січових стрільців хрести сумні й старі

Клав квіти і втікав од себе сам щомога.

За мною стежив шпик, як звірина двонога;

А дома я писав о зляканій порі,

Як піднімаються з нужди пролетарі

Побудувати світ без правди і без Бога.

Дорогу я шукав, але не знав мети,

Мій дух порубаний палахкотів, як дрова,

А правду на Сибір вивозили кати…

Прийшов я до Дніпра з уярмленого Львова,

А там — на дні вогонь, горіла даль тернова,

Летіли в небесах січовиків хрести.

2004

38

В консерваторії співала Соломія,

А я студентом був, послухати зайшов.

І голос генія збентежив мою кров,

По жилах пролетів, немов тужби завія.

Я ще не знав тоді, що вся моя любов,

І вся моя душа й мого життя надія

Навік поміститься в маленькім слові Мія,

І буде в ньому ще й моєї смерті схов.

Усе моє життя — до Києва зі Львова,

А з Києва — назад, в оселю юних мрій,

Де прийняла мій дух дитина світанкова.

О серце болісне, не плач, закаменій,

Або збагни, що це — твоя безсмертна мова

У невмирущості двох рідних Соломій.

2004

39

Академічна, 10! Там колись

Збирались друзі на таємну раду,

Там я сонет писав про Торквемаду,

А хтось казав: «Що робиш?! Бережись!»

Я кидався до диспуту, як рись,

Не знав, що КДБ пильнує ззаду,

Записує агент мою тираду

І виповзає з дому, наче слизь.

Моє життя — то не порожні соти,

Там є гіркий полин розчарувань,

Низини темні й світляні висоти.

Та образ мій правдивий — як не глянь —

Намалювала та зрадлива дрань,

Ті львівські запопадливі сексоти.

2004

40

Згасають в пам'яті адреси й голоси

Московські й віденські, чужа зникає мова,

Та кожна вулиця і кожний камінь Львова

Притомні в спогаді на всі мої часи.

Там, на Личакові, де Божі терези

Хитаються, мене спостигла vita nova,

Торкнулася чола тяжка рука Франкова,

І вийшов я на світ, як промінь із сльози.

Народе мій сумний, я — плід твойого чрева.

Я прапор твій підняв над київські врата,

Та ще морозить нас похмура тінь царева.

Кажу тобі: не мий слізьми свої уста,

Не плач, бо доки є на світі місто Лева,

Не пропаде твоя свобода і мета!

2003

УЧИТЕЛЬ

1

Свій біль переливаючи в сонети,

Дивився він з вікна тюрми на Львів.

Де ж ти, свободо без фальшивих слів,

Де ж ви, пісні без мук, без падань злети

Розрадити його камрат хотів:

«На волю, Йване, скоро ви підете,

Забудьте камер сморідні клозети,

Спочиньте! Не для вас цей темний хлів!

Спочить?! О ні! Лежати, мов колода,

Вже краще тут, де мертвіє душа,

Бо там болить, де сум, нужда, знегода

Убогу людність ріжуть без ножа.

Хай буде проклята навік свобода —

Прислужниця багнета і гроша!

2

Учителю, стою перед тобою,

Малий, вчарований до німоти.

Ти нас бентежив, кликав до мети,

Будив могутнім словом, як трубою.

Палюща мрія, що залишив ти,

Навіки стала нашою судьбою.

Але нема кінця стражданню й болю,

Хоч розвалилось царство темноти.

Скажи мені, чи правда запанує,

Чи все те — тільки мрія голуба,

Чи сонце справедливості існує?

Чи каменярська праця й боротьба,

Кривавлячись, провадилася всує?

Чи за граніт міцніший дух раба?

3

Не сумнівайся, ідучи з народом, —

Твою дорогу кров'ю полили

Борці! Вони не вирвалися з мли,

Та шлях позначили перед походом.

Як та вода, що всякла в твердь скали,

Граніт розколе, ставши взимку льодом,

Так сумніви тебе зруйнують згодом,

Якщо вони у душу заповзли.

Та, як не можеш мислі невеселі

Від себе гнать, подібним будь до скелі,

Що падає в безодню з висоти

І, темну хлань заповнивши собою,

Рівняє путь для тих, що йдуть до бою

І кличуть до великої мети.

4

Мовчи на тій дорозі, над якою

Нависла звітрена крихка скала,

Бо можеш, ніби ломом — тахлю скла,

Розбити скелю римою дзвінкою!

Та як з тобою в гори лжа пішла,

Тобі вуста затиснувши рукою, —

Кричи! Обвал камінною рікою

Все перемеле і зітре дотла!

Загинеш ти, але й брехня загине,

Що вибрала тебе в провідники

Через гірські провалля й верховини.

А крик твій не затихне. Навпаки —

Луною він злетить поміж зірки,

Промінням на дорогу людства злине.

1956-2000

У ВІДНІ

1

Тут жив Франко. Мені не віднайти

Слід генія на камені міському!

Чи не в он тій кав'ярні чарку рому

Він випив у годину гіркоти?

А може, в заковулочку вузькому,

Куди нелегко сонцеві дійти,

На виразки й печалі бідноти

Він поглядав з обшарпаного дому?

Він тут проходив. Цісар на коні

Переїжджав. Стрічались їх зіниці.

Живі дивились. Меркли кам'яні.

В поклонах горбилися люди ниці,

Оті робочі, темні, рабськолиці,

Покликані поетом до борні.

2

Тече молитва тихо, як ручай,

В церковці преподобної Варвари.

Він тут бував, коли студентські пари

Вінчалися, як то велить звичай.

Чи він молився? Цього не питай.

Не підглядай за генієм крізь шпари.

Думки горіли, як повстань пожари,

В руках Мойсея пінився нагай…

Червоними пісками йшли євреї

До батьківщини вільної своєї,

Вмирали у пустині без води…

І вчув Франко, як тріскає опока,

Як ллється джерело до ніг пророка,

Як церква каже: «Не спиняйсь, веди!»

3

У Відні грала буря. Прохолодні

Краплини розбивалися, як скло.

Пітьмаво поміж мурами було,

Громи гуділи в небі, як у бодні.

А він стояв, немов на дні безодні,

І вгору піднімав трудне чоло,

Так наче злому духові назло

Читав у блискавках Слова Господні.

Здавалося, він плаче. То вода

Вмивала щоки. Голова руда

Горіла, ще не ткнута сивиною.

Всі бігли: хто в кав'ярню, хто в музей,

Але ніхто не знав, що ось Мойсей

Стоїть між Господом і сатаною.

2000

РОЗВИДНЯЮЩИЙСЯ ДЕНЬ

1

Іде війна. Десь глухо б'ють гармати.

Порожнє місто. Вікна-сліпарі.

Та видно сад о весняній порі

І хмар важких запліснявілі шмати.

Вночі в короткий сон приходить мати,

А в день студентики-секретарі

Щось там плетуть про задуми старі,

Ждуть: може, буде вірші диктувати.

А він мовчить. Далеких канонад

Його тривожать вуркотливі громи,

Як гук травневий сорок літ назад.

Він дивиться крізь цвіту паполоми

Туди, де в неба золоті проломи

Стікає кров із галицьких левад.

2

Трухліє в серці чорна грань отрути,

Розпався посивілий жар думок.

Нема вже сили оком зворухнути;

Як пилюга, на все лягає змрок.

Вмирає він, скалічений пророк;

Студених рук закостенілі скрути

На грудях здиханих… Та ось дзвінок!

В кімнату — гості, молоді рекрути.

І не трутизна смерті, не печаль

В зіницях юних, а порив до бою,

В руках блискочуть кріси, грає сталь.

— Благословіть, поете, нашу зброю!

— Ця зброя, діти, кована ганьбою,

Вона для вас — могила і шпиталь!

З

І він злякався власних слів. Це сором!

Хто кликав ненастанно до борні,

Хто бачив з далини в будучині

Кров революції пророчим зором?

Невже він занепав так серцем хворим?

Невже він зрадив сам себе? Та ні!

Боїться братовбивчої різні

Душа, уже під смертним омофором.

Тут гори повстають, а там — степи —

Вмирати за Вкраїну. «Милий Боже,

Йде брат на брата! Шлях їм заступи!»

Що він в шаленстві цьому допоможе?

І падає поет на смертцеложе,

Мов на старих болінь своїх шипи.

4

Було не раз, він віддавався дневі,

Не думаючи про далінь століть.

Тепер Пора вже перед ним стоїть,

Йдуть юнаки на смерть в гарматнім реві.

«Шпиталь», «могила» — о які дешеві

Слова і примовляння в грізну мить!

«Це ж ти казав, що не пора служить,

Ні, не пора — ляхові й москалеві».

Так, треба йти зі зброєю в руках,

Рабів оружжя завжди правду каже.

«О діти! Викиньте із серця страх!

І смертю вашою (бо не один поляже!)

Онуків Україна зобов'яже

Їй до держави торувати шлях».

5

На віях забіліла, наче сіль,

Сльоза тяжка. Він плаче. Та не годні

Цей плач збагнути небеса холодні,

Що закладають в нього смертний біль.

Ось-ось до Ханаану Ізраїль

Вступити має, та напередодні

Помре Мойсей. Він поглядом безодні

Вдивляється в свою незриму ціль.

Великий Боже, я не розумію,

Чом забираєш ти провідника

В людей, що мають в ньому всю надію?

Чи правда, що коли мета близька,

Ти гасиш нам навмисне маяка,

Щоб розбивались ми об власну мрію?

6

О, скільки крові пролили ви даром,

Пахолки віденського коршака,

І ви, що йшли з-під царського штика,

Брати, чужим затроєні пожаром!

Вклонялися жупанам, шароварам,

Вкраїну будували з гопака,

Не знаючи, та маючи Франка,

Будівника із геніальним даром.

Він помирає. «Господи, прости», —

Возрадується не один святоха,

Сплакнуть у фраках траурних кроти.

Що ж, вам усім не видно з темноти,

Що не відходить з ним його епоха, —

Вона лише збирається прийти.

7

Не раз мені здається, що то я

Стою біля Франкової постелі,

З чужою зброєю, в чужій шинелі.

А в серці — туск і смерті печія.

І, натягнувши рам'я на рам'я,

Лежить він у мовчанні, як у скелі;

Прощаються з ним діти невеселі,

І тихо плаче там душа моя.

За що ми так покарані, Мойсею?

Ти вмер, але Єгошуї нема,

Нема того, хто б ніс твою ідею.

Невже в будущину йдемо сліпма

І, як воли, навиклі до ярма,

Ревем лише за сіном та пашнею?

8

Та ні, він був, і є, і завжди буде,

Цей велетень, цей титанічний дух;

Його вогонь не вигас, не заглух, —

Він вкладений навіки в наші груди.

Нема на нього кулі, ні простуди,

Бо він як сонце шириться навкруг;

Ми з поглядом його йдемо на пруг,

Шукаєм правди людства без облуди.

Помре сьогодні він, цей чоловік,

Забутий і зневажений у смерті,

В лікарню кинутий серед калік.

Але сяйнуть, як небеса роздерті,

Вкраїни стяги, й вийде з круговерті

Його державний, безконечний вік.

9

Несуть його. Солодкий і прозорий

Туман весни в цвітінні молодім.

Та Львів сумний, як вигорілий дім,

Десь там і я, на темний смуток хворий.

Чи можна в трумні поховати грім,

Гучний вогонь з небесних територій,

На правду встановити мораторій,

Лож воскресити в камені старім ?!

Ніхто не знає, як воно стається,

Що згашена і витоптана грань

Новим високим полум'ям береться, —

Знов правда вибухає, де не глянь,

І дух встає із праведного серця,

З болінь життя і страдницьких писань.

10

Ще ненароджений, я був при тому

Світінні правди, мудрості й жалю,

Що в іскри обертає тлін і тлю,

Дає величчя духові малому.

Спадали з неба голубого строму

Зірниці, наче зерна кукілю.

І те чоло, що схоже на ріллю,

Світилося з труни крізь смерті втому.

Я народився, щоб іти за ним,

Та не в знаменні темної скорботи,

А в прапорі з розкриллям молодим.

Вже неживущий, буду смерть бороти,

І всі мої сонця й думок висоти

Ввійдуть в життя франківського нестрим.

11

Злітає цвіту білий пластовень,

Йдуть за труною чорні жалібниці…

Літа мої вже там — високі й ниці —

Виходять із твоїх благословень…

Йдуть за риданнями — ряди пісень,

Робітники ступають журнолиці.

Йде, наче в'язень, пущений з темниці,

Могутній, розвидняющийся день.

Потрібно нам народжуватись тричі,

Щоб прочитати всі твої томи,

Всі твої дні, безсмертні й таємничі!

Візьми ж ти нас в життя своє, візьми,

Всели в нас дух і дай нам ясні кличі,

Як блискавиці, вирвані з пітьми!

1985

СОНЕТИ З КНИЖКИ

«ТАЄМНИЦЯ ТВОГО ОБЛИЧЧЯ»

* * *

Ще днів моїх багато за горою,

За зорями в небесній глибині.

Все, що було, згубилось уві сні,

Лиш те, що буде, володіє мною.

Опалене жагою весняною,

Чуття будущини живе в мені.

В моєму серці, наче в стремені, —

Нога часу з острогою тугою.

Та є на світі лагідна рука,

Яка в мої думки і сподівання

Вливається, як в озеро ріка.

Вона дає моїй душі сіяння

І дбає, щоб не згаснула зарання

Відлита в слові кров моя дзвінка.

* * *

Між нами завжди той повинен бути,

Хто навидить тебе чи навпаки…

Він з нами п'є і крадькома в чарки

Нам підливає доброї отрути.

Від неї ми п'янієм, як рекрути,

Свою любов б'ємо на черепки,

А потім їх, як ті материки,

Складаємо, щоб цілість їм вернути.

Яке то щастя — із болючих плить

Знов будувати форму нездоланну,

Єднати гори, втоплені в блакить,

Знаходити в безмежжі океану

Той острівець, що затуляє рану

В планеті серця й солодко болить.

* * *

У хмарах бозу, що висить, як грона,

Над позолотою старих церков,

Є затишок один — зелений схов

Для крові, що палає, мов корона.

Ти там була, знадлива й безборонна,

І голову свою з важких заков

Я увільнив і в серці поборов

Безумство беркута й злобу дракона.

До тебе підійшов я без крила;

Що ж ти, знімівши в показній покорі,

В мені шукала — змія чи орла?

Чому, пізнавши в збайдужілім зорі

Душі моєї пристрасті суворі,

Мене безумно й люто обняла?

* * *

Я — зернятко, а ти — зоря осіння,

Навіки в полі поєднались ми.

Виношу з глибини, з важкої тьми

Твоє сіяння в промені насіння.

Велиш ти кільчику в передвесіння

Пробити шкаралущу й страх зими…

Втім, колосок з колючими крильми

Злітає, наче світла вознесіння.

Ти прагнеш повернуться в небеса,

Мене ж не відпускає рідна нива,

В ногах кайданами дзвенить роса.

Так ми застиглі в злеті, повні дива,

Не зірка й не зерно — душа сяйлива,

Що ні в землі, ні в небі не згаса.

* * *

Твоя краса — як усміх сатани,

Що Богові показує в пустелі

Майбутнього картини невеселі,

Печальний дим над струпами війни.

Але не відвертайся, а вжахни

Мій дух, що потемнів на безджереллі;

Яви в пречистих пелюстках морелі

Золу й морозне сяйво сивини.

Я затремчу в передчутті сумному,

Побачивши за обрієм біду,

Немов далеку блискавку без грому.

Але в твої обійми я впаду

І за тобою радісно піду

Назустріч бурі — в сяючу содому.

1973-1977

* * *

Я мріяв, щоб мене любила ти, як мати,

Знімала біль з мого гарячого чола,

Над бурями життя веселкою цвіла,

Щоб рани поглядом уміла бинтувати.

І ти чинила так, але чому — не знати —

Від жалощів твоїх мій дух згоряв дотла;

Вже краще б ти мене вжалила, як бджола,

Ніж мала б жалістю жало чуже виймати.

Не сотвори мене з моїх дитячих мрій,

Будь матір'ю мені, дружиною, сестрою,

Коханкою, але мене ти не жалій!

Щасливим був би я, якби ти навіть грою

Доводила, що йду до тебе, як по зброю,

І що ніколи я не буду тільки твій!

2004

БІЛІ СОНЕТИ

СТАРЕНЬКА РИМА

Старенька рима у паркані вірша

Прибита, мов штахетина гнила,

Займає місце. Як байдужим оком

Сковзнеш по ній, то скажеш: «Все гаразд!»

Та тільки потривож її рукою,

Переконатися попробуй сам,

Чи міцно думки цвях сидить у слові —

І вже гуде в поезії діра!

Але ще гірше, як іржаву мисль

Вганяють молотком у дошку рими,

Що зм'якла від гниття й приймає ржу!

Навіщо майструвати загорожі,

Коли вони дірками верещать,

Під'юджують невинних до злодійства?

1967

КРИЛА

Підхлібники модерному поету

Зліпили крила медом золотим —

І він подякував за те, що з птаха

Його зробили плазнем… Він гадав,

Що сонце крилечка йому оближе,

І він розправить їх і знов злетить.

Він тішився блискучою ситою,

Що нею сяяла його душа.

Не знав, що сонце бридиться гадюки,

Не знав, що у тісній, мов страх, норі,

Як горб, ті крила будуть заважати!

Щоб легше жити, він їх відрубав,

І, смокчучи засохлий солод слави,

Вдавився кісткою свого ж крила!

1967

РЕМБРАНДТОВА «ДАНАЯ»

В бентежнім тихім співі наготи,

Що не порвавсь ніде від зойку хоті, —

Пекучий спомин радощів кохання

І материнських мук передчуття.

Понад зітханням сонячного лона

І мовкнучими дзвонами грудей —

Знадливий жест жіночої руки —

Мелодія чекання і покори.

Чудується з того розпусний бог,

Що святість матері й красу коханки

Незмога ні звести, ні розвести.

Приймає він навіки образ мужа,

Свою холодну вічність віддає,

Щоб доступити мудрості зачаття.

1967

КОХАННЯ

У надвечір'ї — золоте вікно,

Сумує в ньому дівчина ласкаво.

Пливе печаль і лагідне проміння

Крізь оболоки сивого бузку.

У тому світлі швидко, мов лилик,

На мент з'являється хлоп'яча постать.

Дівча бере хустину шалінову,

На плечі накидає тремтячи.

В саду так тихо, ніби там хтось є.

— Це ти?

            — Це я. —

                          І пролітає ніч,

Не встигли й розминутися слова.

Дивується хлопчина і жаліє,

Що на тонкому пагоні антени

Защебетала зірка світанкова!

1967

ЛОША

Поволечки ступають сиві коні,

У возі похоронному йдучи.

Господар начесав на очі гриви,

Щоб шлях на цвинтар не запам'ятавсь.

Але вони крізь гриви трошки бачать,

Вдають сліпих, щоб не смутить людей.

Ця доброта не глагоїть печалі,

Ця мудрість не розвіює скорбот.

А біля воза бігає лошатко,

То смикає люцерну з-під труни,

То забігає посмоктати дійку,

То заірже, то вибриком піде, —

І дзенькає під копитом лошати

Чиясь повеселіла вже сльоза.

1967

ВІРНІСТЬ

Коли вона сиділа на порозі

І годувала немовля своє,

Із-за причілка голубої хати

Русявий місяць вийшов, як легінь.

Перед його невинно-хтивим оком

Вона долонею прикрила грудь.

Тоді він кинув золоту крисаню

Під ноги їй, а сам у лісі зник.

Вона дитину занесла в оселю,

Поклала спати й вибігла надвір

Підняти парубоцький подарунок.

Але крисані наче й не було…

А чоловік, що надійшов з роботи,

Поцілував дружину у сльозу.

1967

НЕТЕРПЕЛИВІСТЬ

Хотів пастух почути голос Бога

В палаючім кущі і запалив

Маленький корч сухого ялівцю,

І полум'я рвонулось, як з гранати,

І жерепові нетрі зайнялись,

І стало страшно тому пастухові,

Що погорять малі пташата в гніздах,

Нездатні ще втікати із вогню.

Він кинувся гасити ялівець,

Але було вже пізно. Все згоріло.

А Бог мовчав, бо іншого любив.

Не дочекавшись об'яву любові,

Спалили ви, прокляті лжепророки,

З нетерпеливості мільйони крил!

1967

ХЛІБ

Нема такого хліба на землі,

Як той, що моя мати випікала

На зелені горіховій в печі,

Глибокій, мов тунель коло Яремча.

Як небо зорями, той мамин хліб

Обсипаний був зернятками кмину,

Він кликав і манив мене здаля,

Як свято пахощів у нашій хаті.

Я не збагну ніколи, як вмістилось

Моє життя в маленькім слові «хліб»,

Вселенна — в зірці тмину запашного.

Живе в нім мати, що давно померла,

І той горіх, що з туги всох за нею,

Мені в тім слові тихо шелестить.

1967

МІСТ

Йому ріка, неначе гільйотина,

Крижиною стинала дужий карк;

Йому ламали тараном ключиці

У повені серпневі юрби хвиль.

Йому під серце клали динаміт —

І він злітав, як змій дитячий з дикту…

Було, лишались тільки чорні палі,

Як тіні місяця попід водою.

Та він відроджувався кожен раз —

Бетоном бралися бики й бервена,

З його слідів гнилих зростала сталь!

На ньому я збагнув безсмертя тайну:

Міст воскресає, зводиться, встає,

Бо він — частина вічної дороги!

1967

ДИВО

Курилась ватра, я лежав, як дим.

Твого волосся золота колиба

Ласкаво намагалася мене

Всього-всього вмістити під собою.

Супутник, як допитлива зоря,

Летів поволі, щоб не пропустити

Того, що статись мусило внизу, —

Вже наближалася хвилина дива.

В твоїх очах я оленя уздрів —

Він розігнавсь і гострими рогами

Нас пригвоздив до каменя обох.

Сплітались болі, і земля взяла

В свої глибини твій гарячий подих —

Майбутніх весен молоду теплінь.

1967

СУТЬ

Знайдуться дошки на мою труну

Так, як знайшлися на мою колиску,

Але колиска залишилась людям,

А домовина буде лиш моя.

Слова знайдуться на мою печаль

Так, як знайшлися на веселу пісню, —

Та чи візьмуть у мене пісню люди?

Та чи помре зі мною смуток мій?

Це дуже тяжко — написати пісню,

Що, мов колиска, йде із роду в рід,

Від маминих очей до зір гойдає.

Це тяжко — плакати на самоті

І зберегти для себе власну тугу

Такою неподільною, як смерть.

1967

ЗАХЛАННІСТЬ

Наосліп ходить в яблуці хробак,

Та не шукає виходу до світла.

Він сам собі дорогу прожирає,

Крізь їдло і до їдла повзучи.

Як тільки засвітліє перед ним,

Мов небо досвітком, тонка лушпина, —

В солодку темінь золотого плоду

Він швидко повертається назад.

Він дзвони зерняток, що б'ють на сполох,

Поволі глушить, обсотавши їх,

Бо тишу любить він ще більш, як пітьму.

Він серцевину знищує дотла,

Щоб яблуко, яке йому дісталось,

Не відродилось в дереві живім.

1967

СМІХ

Було їх двоє на льоду. Він падав.

Вона м'який підстелювала сміх.

Блакитні ятагани ковзанів

Поблискували в місячному світлі.

Синіли снігом береги ріки,

Як два тумани, що зійтися хочуть.

Між ними лід іскрився сміхом щастя,

В цілунку голос дівчини стихав.

Раптово до закоханих із ночі,

Як щезник, вимчав майстер-ковзаняр,

І, видно, гратись він забаг із ними.

Регочучи, крутився він, як дзиґа,

Від реготу, здавалось, тріскав лід,

Але закохані вже не сміялись.

1967

ДЕРЕВА

Мені ненависна дерев покірність:

Рубай, коли, пали — вони мовчать.

Однісінька сокира проти лісу

Виходить, не боїться, страшно б'є!

Люблю я вперту гордість деревини —

Води не попросити в спекоту,

Ніколи не ховатися від грому

І перед сонцем не стояти взгин!

Висока гідність і низька покора

В одній душі, в однім листку живуть —

І цю огидну єдність проклинаю!

Чим вигнати з дубів тупе мовчання,

Коли воно вже звикло до вогню,

Що душу лісу в попіл обертає?

1967

ВИНОГРАДНИК

Парад полків зеленої піхоти

Спинився під горою і застиг.

Кілок звичайний замість карабіна

Тримає кожен воїн при нозі.

Тяжкими гронами висять набої,

Аж повгинались плечі вояків.

Впаде команда — й вирушить на гори

Велике військо сонця і землі.

В одній шерензі я помітив місце,

Де стати б можна (пагінець усох,

Посаджений для ладу в каменюці).

Те місце я оглянув і подумав:

Піду туди і стану там колись,

Щоб жили каменя запульсували.

1967

ПРОЩАННЯ

Сто тисяч коней жально заіржало.

Поблід і знепритомнів голос мій.

Вона зайшла в літак. Мов тінь її,

Відрубана дверима, я зостався…

Десь там, за синьою горою неба,

Чекав на неї нелюб — шлюбний чин,

А я для неї спомином ставав

І чув, як вітер віє вже крізь мене.

На похороні ми вчимось прощати,

Кохаючи, прощатися вчимось,

Та не збагнемо цих наук ніколи.

Я на плиті летовища писав

Обцасом гумовим, немов для жарту:

«Тут спочиває вкрадена любов».

1967

ПРАПОР

Серця правдиві притягають грім.

Тому не треба скаржитись ніколи,

Що хтось упав, розколотий навпіл,

Або посивів чи осліп ще юним.

Як ти боїшся — виріж, викинь геть

Своє нездарне й небезпечне серце,

А замість нього в груди впхай собі

Ганчірку, що до блискавок байдужа.

Але, вчинивши так, не вибігай

Із хати в бурю, не вдавай сміливця,

Коли онучу носиш за ребром.

Вся кров твоя не зробить з неї стяга,

А крапля крові серця, що жило, —

Хустинку вознесе понад віками.

1967

ОСВЕНЦІМ

З Освенціму не повернусь ніколи,

Хоч добровільно я сюди прийшов.

Тут черевички донечок моїх

Говорять вирваними язиками.

Тут окуляри батькові на купі

Побитих скелець, звихнених оправ

Я по волячій жилі розпізнав,

Що нею зв'язані вони в надніссі.

Тут мамину впізнав я сивину

У стосі кіс жіночих — по стеблині

Сухого променя із косовиць.

Метафор не шукайте в цьому вірші,

Хіба що не було у вас батьків

І ви дітей ніколи не взували!

1967

ЖАЛЬ

Послала мати по гриби хлопчину,

І в темнику він загубив стежки.

Його здавили натовпи кущів,

Тягла за поли, наче пес, ожина…

Коли стемніло, він почав кричати,

Злякався голосу свого й замовк.

В його сумне обличчя звідусіль

Вдивлялась ніч очима ведмедиці.

Збудився жаль у молодій душі

За матір'ю, за сонцем, за дитинством,

Та скаржитися не було кому.

Не вмер той хлопчик, та його немає,

Нема вже й того лісу на землі, —

Лишився тільки жаль в моєму серці.

1967

МОТИЛЬ

Застукав дятел на сосні. Метелик

Червоної кори злетів на сніг.

Його юнак закоханий піймав,

Немов живого, затулив у жменю.

Його приніс він дівчині своїй —

Серед зими дарунок незвичайний! —

Він чув, коли дивився в очі милі,

Як лоскітно в долоню бивсь мотиль.

Лови! Лови! — І крилечка мохнаті

Задихали, знялися, зникли вмить,

Але дівча не бачило нічого.

А вітер звіяв із його руки

Соснової кори пекучу трину —

Любов чи тільки пил від мотиля?

1967

ЛУК

Вона лежала навзнак у траві,

Розкинувши долоні для обіймів.

А лінія грудей і рук її

Творила образ лука в ту хвилину.

Я на зап'ястя тятиву напнув,

Здавивши пружну непокору лука.

Живої зброї вигини тугі

Я гладив, наче перед поєдинком.

Замало стріл в моїм сагайдаку —

А ворог наступає і сміється,

Та я повинен виграти двобій.

Тому свій лук на вірність заклинав я,

Чимраз коротшу міряв тятиву,

Аж доки він не закричав із болю.

1967

СЛОВА

Я поховав немало слів. Убили

Їх лицеміри. Потім неживих

Погвалтували графомани. Жах

Покори їхньої холодний. Люди

Уміють воскрешати їх. Нема

На це таланту в мене. Осоружні

Синці на тих покійниках. Не міг я

Цілунками накрити їх. Лиш це

Могло б дихання їм вернути. Спомин

Про них мене лякає. Може, я

Так само винен в їхній смерті? Годі

За тліном побиватися. Навіки

Зарив я в серці їх. Однак боюсь, —

Вони там зворухнуться хробаками.

1967

ЗЕМЛЕТРУС

На моруги, на пагорби, на доли

Свій жовтий килим стелить листопад.

Ще не пролежав на землі він днини —

Вже ватрами пропалені дірки.

Так наміри нездійснені лягають

На душу мертвим листям. Підпали

Те злото дороге вогнем розваги

Або збери і — в стайню на підстил.

Все гнитиме під снігом сивих буднів;

Крик совісті обернеться у струп'я,

Що показатись людям буде сором.

Захочеш, мов земля, гнилизну скинуть —

Та знай, що небезпечний землетрус,

Бо він народжує каміння й горе!

1967

СПОГАД

Я не скажу тобі, що ти змінилась,

Що зморшки появились, як сліди

Дрібнесеньких стеблинок після сну

Тружденного на запашній отаві.

Я не скажу тобі, що надвечір'я

Глибинами в очах твоїх лягло,

А верховинним кряжем золотих

Твоїх зіниць проходить зморне сонце.

Тепер міцніше я тебе люблю,

Бо ясності, і доброти, і світу

Знаходжу більше в погляді твоїм.

Тепер ти звільна в спогад переходиш,

Та в пахощах стебла твоєї зморшки

Причаєна мого життя снага.

1967

ЛИСТ

Коли мій батько відійшов назавжди,

В його столі знайшли ми «Кобзаря»,

А в книзі декілька старих квитанцій

І мій пожовклий, ще студентський лист…

Я звідомляв, що почуваюсь добре,

Що не потрібно помочі мені,

Хіба що — передати трохи бринзи

Та на кулешу свіжої муки.

Тепер мені того писання сором!

Так, ніби мій отець не мав душі

І сам, крім їдла, не жадав нічого.

Як я забути міг, що шандарі,

Давно пронюхавши, в кого «Кобзар»,

Як Довбуша, боялись мого батька!

1977

ЗИМА

Стрункі, червоні сосни на снігу, —

Дівчата, викупані в ополонці.

Кожухами їх вітер обгортає,

Та не бояться холоду вони.

Сорочки їхні та корали висять

На темному, як ніч, кущі калини.

От підійти б і заховати одяг

І вчути сосон лебединий крик!

Я підійшов і нишком придивлявся

До танців на пороші золотій —

І чув, як хлюпає вода під льодом.

А потім, як дерева одягнулись,

Я бачив у заметах над рікою

Бентежний слід дівочих босих ніг.

1977

ВЕСНА

Мов чорний ґніт погашеної свічки,

Коло дороги дерево стоїть.

Натомлені й пожовклі, як діди,

Лежать сніги з закритими очима.

Та вже синиця скрипку золоту

Настроїла і вихваляє сонце.

І поверх льоду каламутні води

Течуть, як вовна із брудних овець.

Мені на серці легітно. І я

Сміюсь до незнайомого дівчати;

Життя — це, мабуть, уміх весняний.

А потім я злітаю і лелеці,

Що на вербі гніздо, як храм, будує,

Галуззя урочисто подаю.

1977

ЛІТО

Кружальцем ядровитої цитрини

З блакиті сонце скочується вниз

І на вечірнім обрії горить,

Мов на корі вишневій крапля клею.

Жінки грудасті й голі, як богині

З полотен Рубенса, до річки йдуть;

Просвітлюється плесо в комишах,

Мов абажур зелений, сяйвом плоті.

Втім, надбігає молодий кентавр —

Кінь і юнак — одне єство безумне —

Врізається у воду, в крик і сміх.

Від наляку дебелі молодиці

На здутих сорочках у небеса

Возносяться, як янголи русяві.

1977

РЕВНОЩІ

Нема вже світла темного в очах,

А в голосі — гріховності хрипкої…

Ти спокушала цілий світ колись,

Я в ревнощах спекотних задихався.

Лишилась тільки чистота сліпуча,

Як після віхоли нічної сніг:

Нікуди не втікає він — лежить!

З незайманості проступає холод.

Моя душа опалена вогнем,

Як деревина в полі, під якою

Розводили багаття мандрівці.

Мені здається, що життя минуло,

А то лиш ревність вигасла моя —

На сніг злітає сажа пластівцями.

1977

СЛЬОЗИ І ПІТ

«Не треба нам нічого, все для тих,

Що після нас прийдуть під вічні зорі.

Вони за нас повинні жити краще,

Хай наші сльози в сонце їм течуть!»

Так безутримку мовить лицемір,

А я кричу: «Мовчи, старий шахраю,

Ніхто за тебе жити вже не буде,

Будущині не треба сліз твоїх!

Ти вибудуй для себе автостраду,

Ти вимий вікна для своїх очей,

То й буде дітям шлях і сонце в хаті.

І не питай про тих, що на війні…

Бо смерть за волю — це найтяжча праця,

Тече у сонце людства смертний піт».

1967

МОХ

Зелений мох на камені росте,

Неначе тишина тисячолітня

На світ виходить з кам'яної плоті

І так згортається, як їжачок.

Налякана грозою й криком птиць,

Вона жадає знову повернутись

У темноту і рідне безгоміння

Бездонного камінного нутра.

Але немає тому порятунку,

Хто вийшов з небуття, — і навіть смерть

Йому вже не поверне супокою…

Клекоче буря, блискавка, як лом,

Із каменя здирає грудку тиші

І спалює божественним вогнем.

1977

ГОЛОС

Облудний вірш у золотому горлі

Свого творця звучить, як правди звук,

Ляклива нота — смілістю бринить,

Безсила — грає громом помсти й кари.

Коли ж гортань нездари відпалає,

Його поезії втрачають блиск.

Вони бояться вийти із книжок

Без голосу його, як без одежі.

Немов ляльки, — допоки є актор, —

Вони говорять, плачуть і сміються;

Відходить він — приходить німота.

А ти, моє трудне й пекельне слово,

Чи заговориш, як мене не стане,

Чи разом з голосом моїм умреш?

1978

ТВОРЧІСТЬ

На палі гинеш. Сліпне тихий зойк,

Сухою виноградною лозою

Рука звисає, ніби не твоя вже,

По слупі кров тече, як афинник.

Втім, подають тобі на кпину лука —

Султан регоче, євнухи пищать.

І ти, хто смерті в них благав, — скоріш! —

Тепер хапаєш кілька стріл зубами.

Так творчість починається. Болить,

А потім правди й помсти прагне серце.

Пиши — так ніби мить остання йде.

Не зрадить слово тільки те, якому,

Мов Байда, зором ти відміряв шлях

І дав співаючу, сміливу душу.

1967

СЛАВА

Нещасний той, хто дався закувати

У бронзову одежину живцем.

В тяжкій, убивчій славі ледь бриньчить

Його душа, неначе муха в танку.

Він ворухнутися не може сам,

Його, немов каліку, носять люди.

Тоді, мов лах в землі, згниває мозок,

Застояна засмерджується кров.

І ті, що двигали його на плечах,

Поклони били вірно перед ним,

Зачувши люті запахи гнилизни,

Випорюють з металу автогеном

Свойого ідола смердючу кість

І кидають її гієнам ночі…

1969

ГОЛГОФА

Це страшно, як людину розпинають,

Не йнявши віри їй, що Бог вона;

Плювками прибивають до хреста

Невинну душу, генієм пойняту.

А ще страшніше, як знімають ката

З охрестя справедливої ганьби,

Навколішки стоять довкруг мерця

В молитвах ждуть, що він от-от воскресне…

Одна Голгофа споконвік була:

Розбійник і Творець висіли поруч,

І в темряві не розрізняли їх.

Та ми повинні бачити при світлі,

Де вбитий Бог, а де всесвітній хам,

Що перед смертю розпинав народи.

1969

БОГ

Двома хлібами тисячі людей

Голодних ти нагодував, і воду

Перетворив на золоте вино,

І воскресив мерця в студенім гробі,

І, маючи таку страшну могуть,

Пішов на хрест, підклав тонкі долоні

Під гострі цвяхи, з болю та жаги

Зомлів і вмер, до дерева прибитий.

Але стражданнями не врятував

Од мук нікого, хто на цьому світі

Мав чудотворства небезпечний дар.

І всі вони померли і воскресли.

І тільки через людську невмирущість

Доведено, що ти насправді — Бог.

1969

ВІНКИ

Куди дівати нам вінки тернові?

Чи ж то не забагато на один

Народ, який не хоче помирати,

Того колюччя, тих сумних корон?

Оперезати світ могли б ми терням,

Яке на чолах предків запеклось,

Облите їхньою святою кров'ю,

Гартоване у праведнім вогні.

Та світові чужих страждань не треба,

Він має власні болесті й дроти,

Свої месії в кожного народу.

Тож хай же будуть з нами ті вінки,

Щоб з дотику до них росли ми всі,

Щоб їх і наші діти не боялись.

1969

МАТИ

До матері я в спогадах вертаюсь,

Кладу своє зажурене чоло

На темних жил вузли та блискавиці

Її спрацьованих і скорбних рук.

Вони мене не вдарили ні разу,

Голубили, здається, лиш тоді,

Як ми прощались. Так було востаннє,

Коли назавжди мати відійшла.

Я не боявся рук її тружденних,

Але тривожно думаю тепер,

Чи перед ними я не провинився?

Я чую в скронях пульс тих рідних жил,

В них бачу блискавку мого сумління,

Що осяває темряву душі.

1978

ЛІТАКИ

Як зграя риб, завмерла в ясних водах,

Посеред поля сяють літаки.

Один злітає в небеса — так щука

Злітає, упіймавшись на гачок.

Здається, що на хмарі чи десь вище

Сидить собі незримий риболов,

Метає спінінг і на високості

Він витягає срібні блискавки…

Щаслива, мабуть, лиш ота рибина,

Що з ротом окривавленим шугне

Назад у плесо! Але ж так буває,

Що з неба не вертається літак.

Куди ж діває свій важкий улов

Могутній і невидимий рибалка?..

1978

ХМАРИНА

Десь у зелених плесах Лючки й Прута

Я бачив ту хмарину ще малим.

Вона була немов печальна жниця,

Що над дитям здрімалася в снопах.


Я впізнавав себе в її дитині

І знав, що сниться їй жахливий сон.

Збудіться, мамо!.. Хмара відпливала,

А я йшов їсти панщизняний хліб.


Тепер я в рідні води заглядаю,

Та вищі вже над світом небеса,

І в зорі обернулись наші сльози.


Все одійшло, лиш мамин білий серп,

Що випав із мозольної руки,

В стерні небес вечірніх тужно сяє.

1978

РОДИНА

Є в кожної людини рідне древо —

Як зірка чи як мати. Доки грім,

Захекана сокира чи пила

Не вб'ють його, душа росте і квітне.

Залежність незбагненна і сувора

Від неба і землі. А як знайти

Свою зорю і дерево своє,

Свою небесну і земну родину?

Ні, не одразу розгадаєш дух

Спорідненого світла, таємницю

Руки своєї в жилавім листку.

Шукаєш деревини і світила,

Але знаходиш матір. Скрізь вона —

І в променях, і в коренях, і в дзвонах.

1979

ЦІЛУНОК

Від поцілунку підлої людини

Душа твоя стемніла. Заболів

Нерв совісті, ласкаво перетятий,

Мов стрічка на врочистім відкритті

Музею чи моста… Чому не вдарив

Ти цілувальника того в лице

За жест Іуди, а йому скорився —

Цілунком на цілунок відповів?

Фальшива та наука, що навчає

Все віддавати точно: лжу — за лжу,

А правду — лиш за правду. Ти отруту

Чужої підлості в собі лишив,

Бо відплатив брехнею за брехню…

Міст чи музей? Та ні — смітник звичайний.

1978

КІНЬ

Я розпрягав його, коли смеркалось…

Мордованого в плузі цілий день,

Блискучого, змокрілого від поту,

Виводив пастися на сіножать.

А там я спутував його і вірші

Читав йому свої. Тружденний кінь

До місяця поблискував очима

І плакав, що не тішило мене,

Бо ж я читав йому веселі твори

Із парубоцьким гумором. А він

Своє щось думав. Але й так бувало,

Що я читав поезії сумні,

А він іржав, і сміх його лукавий

Ще й досі у душі моїй дзвенить.

1978

ЩЕ ПРО КОНЯ

Я допускаю, що в мені живе

Душа коня, бо на зелені трави

Мене весною тягне, а під осінь

Люблю я в білім золоті вівса

Купатися. Вівсяні колоски

Мене бентежать ніжністю. І страшно

Ненавиджу я хомути і шлеї,

Вуздечки й шори, сідла й нагаї!

Та в мене є ще й риса протилежна

Натурі кінській — я до ворогів

Підходжу не задкуючи, відверто

Дивлюся в очі їм і на диби

Піднятись можу навіть перед Богом,

Лиш до нікчеми спиною стаю!

1978

ПОГЛЯД У КРИНИЦЮ

Я розумію світло. Це — душа.

Любові й космосу глибини. Жертва.

Блиск розуму. Благословіння миру.

Палання рук. Веселощі трави.

А що таке темноти? Я не знаю.

Можливо, це — самотності печаль.

Дух каменя. Жало злоби. Липкі

Пов'язки мумій. Заздрість ненаситна.

Але без темряви свою снагу

Не може сяйво людям об'явити;

Потрібна ніч знесиленим очам.

Тьма смерті очищає джерело

Людського зору, як пісок підземний —

Ті води, що прозріють у криниці.

1979

СВІТЛЯК

Гниле й нужденне сотворіння ночі

З нутром сяйливим. Думка темноти.

Студена іскра вічності. Зоря

Болотного листка. Печальна мрія

Розчавленого ржею двигуна

На цвинтарі автомобільнім. Радість

Поета, що мертвотного вогню

Од справжнього не може відрізнити.

Яскравий поклик пустиря. Душа

Колоди струхлявілої. Нікчема,

Що випадково генієві путь

Освітлює. Благословенна крихта

Повзучого, розваленого сонця.

Світляк — хробацтва недосяжний бог!

1979

КАМІНЬ

Все прах на світі. Може, тільки камінь

Безсмертя відає. Сліди коліс

На ньому жолобами пролягли.

І так довіку буде. Жовте листя

Чи весняний струмочок проспіває

По тих заглибинах своє життя

Коротке й помережане, а він

Лежатиме, вмурований в дорогу.

Та все-таки лишень у тих листках

І в тій воді відчує він правічне

Жадання бути шляхом кам'яним.

І вся його німотна невмирущість —

Ніщо без дзвону воза, що колись

Один-єдиний раз промчав по ньому.

1979

ТРАВНЕВИЙ ДОЩ

Травневий дощ збудив ліси і трави,

Сади й чагарники, серця співців

Крилатих і слова людей ясних, —

І все те зацвіло й зазеленіло!

Та потрапляли ще йому на очі

То всохле дерево, то мертвий дух

Людини спідленої, й через ті

Прояви почувався він нещасним.

Дощ плакав, та недовго: «Хай згорить

Те, що не воскресає від вологи!» —

Пішли в роботу стрільна блискавок.

І не одна суха смерека впала,

А ті, з громовідводами на душах

Трухлявих, усміхаються й живуть.

1979

ЧЕРЕМХА

В скелястім урвищі росте черемха.

Не досягти нікому. Тільки я

Колись давно, як той козел альпійський,

Доскакував до неї, і ламав

Квітуче гілля, і злітав на ньому —

З цапка робився лебедем. Тепер

Хтось інший там ламає білі квіти —

Я ревно заздрю, й болісно мені,

Що вже таких чудовних перетворень

Не звідаю. Коли жіноча плоть

Знадлива, та, що сонцеві ніколи

Не відкривається, мені сяйне,

Як та черемха в підкарпатській прірві, —

Вгорнусь крильми, та рогів не згублю.

1979

ПЕРЕДЧУТТЯ

Це я, а це — моє передчуття.

Воно, як поводир, мені дорогу

Показує і сіпає за душу,

Коли потрібно квапитись, але

Буває так, що до його плеча

Шукаючими пальцями я прагну

Торкнутися, немов сліпець. Немає,

Нема його. Я сам. А треба йти!

Я падаю й від болю сатанію,

А мій насмішник тут як тут — мене

Навмисне покидав, щоб я забився.

Звичайно, він не кожну яму бачить;

Колись обидва ми впадем, тому

Свій плач і сміх його благословляю.

1979

ПОГЛЯД

Приїхала на день і погляд мій

Благаючий забрала із собою,

А слово ненароджене лишила

В душі моїй, як у землі зерно.

Я чую — кільчик рухає ножем,

Повільно пробивається й коріння

У серце запускає — буде колос,

Як сонце, променистий. Прагну я,

Щоб ти свої боління і тривоги

Заколисала на стеблі зорі,

Що з мого серця тихо виринає.

Дивись на небо — це єдиний спосіб

Мені благальний погляд повернути

І взяти сяйво колоска мого!

1979

ТУГА

Ця жінка жде мене. Вона стоїть

На хмарі позолоченого листя

Під кожним явором. Вона чекає

Мене опівночі на площах міст.

Вона по водах весняних, розлитих

Поміж хатами, йде навстріч мені.

В ілюмінатор літака мого

Злітаючого — дивиться знадвору.

Ніщо так не відлякує мене,

Як усміх скорбний на її обличчі,

Ніщо так не приваблює, як зір

Її очей жорстоких, у котрому

Я запримітив ласки пломінець,

Глибинний зблиск не смутку, а любові.

1979

МОРЕ

Покрите інеєм осіннє море,

Як нива степова. Та в глибині

Воно освітлене прожекторами,

Немовби там пливе підводний флот.

Крізь хвилі, що завмерли, мов луска,

Я бачу затонулі гори. Літо.

Роса, як срібні сіті, на траві.

Мій батько й пращури мої там косять.

Вони виходять з моря і назад

Вертаються в блакитні далечизни —

Лиш коси їхні берегом шугнуть.

Звичайно, десь там ходять кораблі,

Та все громаддя вод здвигають плечі

Моїх далеких предків. Море йде.

1979

СІЗІФ

Я весь охляв. Пропаща моя праця.

Камінна брила знов скотилась вниз,

А жолобом, який вона пробила,

Пішла з гірського джерела вода.

Тепер мені напевно буде тяжче

Слідами мокрими, проти води,

Викочувати камінь на вершину,

Але дороги іншої нема.

Я витрутив наверх свою опоку,

Та вирвалась вона мені із рук,

І загуділа, скачучи, в долину.

Тоді я нахиливсь до джерела,

Напивсь води, умив лице від поту,

Зміцнів і взявся до роботи знов.

2004

ТАЄМНИЦЯ

Ти не сказав нікому про той час,

Як зброю мав і був самим собою.

Хоча нікого ти не вбив, одначе

Боявся кари за повстанські дні.

Тепер тебе прославив би назавжди

Твій гріх, що обернувся в мужній чин,

А ти мовчиш, бо звик до таємниць,

Що від падіння душу береже.

Мовчи, не дайся спокусити славі,

Про таїну свою не говори,

Не сповідайсь ніколи і нікому,

Бо вимовлена вголос тайна правда,

Як серед ночі збуджене дитя,

Кричить, не тішиться, а тільки плаче.

2004

ЧАС

Не буде так, як скаже новий цар,

Що на руїнах камені збирає,

Не відбудується стара тюрма,

Валитиметься далі те, що впало.

Не поспішай з пророцтвами сліпими!

Хіба собори ставились не з капищ,

Хіба церкви не зі старих святинь

Язичницьких возводилися в Римі?

Не змінює нічого в світі час,

Він лиш міняє форми поневолень,

Тепер вже не майструє він замки,

А волі маску подає цареві,

А той будує не тюрму, а храм,

Де вішателів блискотять ікони.

2004

ГРАНОСЛОВ

НА ВІЧНУ ПАМ'ЯТЬ МАКСИМУ РИЛЬСЬКОМУ

1

Немов тремтіння зляканих осик,

Що затуляють листям сиві очі,

Коли сокири сплющений язик

В щелепах пил прицмокне на обоччі,


Немов жіночий відчайдушний крик,

Що кличе порятунку серед ночі,

Немов червоної гадюки сик,

Що в серці загніздилась, як у клоччі,


Ношу в собі я найтемнющу вість,

Що з київських примчала передмість,

Постукала у двері спозарана…


Виходжу з хати й чую вже здаля —

Голосить в Голосієві земля:

«Ой синку мій, велика в мене рана…»

2

Не плачте, Ярославно, їде князь —

Тепер його вже не беруться стріли.

Лакузи Кончакові подуріли,

Перед полоненим упали в грязь.

Обличчя в нього тільки помарніле —

Не легкома доріженька далась,

Від іскри із підкови зайнялась,

І коні, ведучи вогонь, летіли.

Дивіться, Ярославно, на щитах

Його несуть хоробрі побратими,

Та ви лише скажіть йому: — Максиме!..

І він прокинеться, як вічний птах,

Із попелу сивин своїх воскресне,

Щоб вам життя своє віддати чесне.

3

Він дні свої, як сосни злотокорі,

Для нив будущини спалив дотла.

Його душа у слово перейшла,

Повставши в працьовитій непокорі.

Та коли він востаннє з-за стола

Підвівся в першій і смертельній зморі,

Гули не пізнані ще нами зорі

В згасаючому всесвіті чола.

На скелях болю в чорній порожнечі

Вони померли… І його труна

Нам обривала руки молодечі.

Від мертвих сонць така була вона,

Що й тінь її врізалася у плечі

І гнула нас, як брила кам'яна.

4

Залізний нелинь чорними руками

Душив у нетрях туч, немов гаддя,

Палючі блискавиці все життя,

Згораючи над юними дубками.

У нього переймаючи знаття,

Вони росли й міцнішали з роками,

А з нього листя падало зірками

Від радості за їхнє майбуття.

Вогненні ручаї текли по ньому,

Клекочучи, шугали у траву,

Аж доки серце із грудей старому

Не вижорнали — в темінь грозову.

Та він і мертвий береже від грому

Свою родину, в зелені живу!

5

Була у нього усмішка дитяти —

Блакиті української тепло.

Любов'ю серце зроджене було,

Як пісня — чесне, як бджола — завзяте.

І сивокриле, зжурене чоло

У сяєві Франкової посвяти.

Ворожою сокирою потяте,

Ім'я Залізнякове в нім жило.

Лиш кольору очей не передам,

Що світ у слові залишили нам,

Де з подиву і гордості горів я;

Його, як ластівки у небі слід,

Червонокровий не пійма граніт,

Ні мармур, що слабий на білокрів'я…

6

Стояв і плакав я коло труни

Максима Рильського в печалі темній.

І сам себе у марноті нікчемній

Побачив із його височини.

І сам собі я говорив: збагни,

Що смерть іде по стежці потаємній,

Щоб мозок твій перетворити в кремній,

А кість — у пневматичність бузини.

Безсмертя виростає не з могили,

Воно встає з колиски до вікна —

В житті його велика таїна.

Благослови свої життєві сили,

Щоб так, як він, свою верстати путь,

А помирати можна вже як-будь.

7

Він вийшов з хати в млисте передрання,

Зачувши, як гуде мисливський ріг

Далеких друзів… До дітей своїх

Не повернувся досі з полювання.

Чи заманила чорноока ланя

Його туди, звідкіль нема доріг,

І досі він шукає мовчки їх,

Соромлячись безсилого волання?

Ні! Він стріляв драпіжників-вовків

І спить тепер у курені з вінків

Так тихо, ніби Україна сниться.

Дерева бовваніють навкруги

В тумані надвечір'я, мов стоги, —

Між ними ходить слави олениця.

8

Колись мій батечко учив мене,

Як за столом тримати гарно ложку.

Я, слава Богу, вивчився потрошку,

Хоч діло це (не смійтеся!) складне.

Один бере ту ложку, мов Явдошку

За руку, і викручує, і мне,

А другий візьме, як смичок, — і тне,

А третій допаде — як в морі дошку.

Навчіть перо тримати, друже мій,

До спазм, до зомлівання, до каліцтва,

Щоб видобути силу чоловіцтва

З глибин душі в запеклості німій;

Навчіть мене трудитися до смерті

І зникнути в тружденній круговерті.

9

Я голос чув його в сумному залі:

«Поети! Смерть не служниця! Не ждіть,

Що з ваших книг здмухне пилок століть

Начистить ваші ордени й медалі,

І підоллє епітети зів'ялі

Підхлібників старих, що навдогідь

Вам золотом назвали вашу мідь,

А стежечку — стрілою магістралі!

Вона повзе, як ворог, з темноти;

Якщо з мечем назустріч їй не йти —

Життя від вас тікатиме, як обрій!

Той смерть свою навіки поборов,

Хто на її ненависть мав любов,

Хто рівня їй, але у силі добрій!»

10

Любити свій народ і в тій любові

Ходити, наче кінь у хомуті, —

Дарма що день у день гризе до крові,

Здуває горб на гордому хребті.

Не скаржитись на пужална грабові,

Ні на шляхи безводні і круті,

В драбиняку тягнути густоброві

Снопи надій на паски золоті.

Не оглядатися в сумній тривозі, —

Хоч би й півсвіту склали на гарбу

І вигнули в зеніт рубель на возі,

Копитами впиратися в журбу —

І не розбити бджілоньку слабу,

Що впала в дощ і сохне на дорозі.

11

Стоять вінки червоні, як щити,

І він лежить, як воїн у зброярні.

Чи рани ті незримі і безкарні,

Що він їх ніс, не пожадавши мсти?

У варті біля нього став і ти,

Як біля сонця чорний гніт ліхтарні.

Ти віршики пописував бездарні

І геніальні наклепи-листи.

Падлючності й страху брудний байстрюче,

Йому ти серце пробивав могуче

І виливав на нього власну гидь…

Але твоя вже вибила година,

І мимоволі добра ця людина

Тобі своїм безсмертям відомстить!

12

Учіться в нього, юні гранослови,

В незграбній брилі думки віднайти

Ясні і вперті лінії плити,

Придатної для вічної будови,

Приєднувати геніїв світи

До володінь Тарасової мови;

Коли ж похвал насунуться димове,

Від їх трутизни очі берегти!

Шануйте коми кожної пір'їну

В розкриллях білих ста його томів,

Що піднімали з урвищ Україну.

Він так її любив і розумів,

Що не загубиться в темнотах тліну,

А в день воскресний вернеться домів.

13

Моя душа в розколинах, мов скеля,

Тумани смутку сплять на дні проваль.

Та сходить сонце і ясніє даль —

Виходжу з туги, наче з підземелля.

Не перетре твердим піском пустеля

Моєї мови голубий кришталь.

Перероста в граніт м'яка печаль,

З путі зникає постать Азазеля.

Тікає дух пустині… Я іду,

Хоч він мені будує на біду

Високі — до небес — перегороди…

Веди мене, дорого правоти,

Як не мені, дай іншому дійти

На тихі зорі і на ясні води.

14

Він не робив з пера громовідводу

І не осліп в обіймах блискавиць.

Його не бачили лежачим ниць —

Хіба тоді, як пив з потока воду.

Він України мав чарівну вроду,

Носив її наймення гордолиць.

Він виріс від суниць аж до зірниць,

Великий гранослов мого народу.

Йому призначено і далі йти

Через усі весілля наші й тризни,

Через любові нашої мости,

Що не бояться толу, ні гнилизни,

В сивинах сонце нинішнє нести

В майбутнє сонце нашої Вітчизни.

15

В його житті ще раз вони страждали,

Ще раз пройшли чистилище вигнань.

Поезій їхніх найтонкішу грань

Він в українські переніс кристали.

На мить вони в липневу ранню рань

Покинули високі п'єдестали,

В почесній варті біля нього стали,

І плечі в них здригались від ридань.

Та він із ними перейде межу,

Де не питають паспорта ні мита —

Пускають правду, завертають лжу…

Світитиме народам із пітьми

Зоря Максима Рильського, умита

Міцкевича і Пушкіна слізьми.

1967

КИЇВСЬКІ СОНЕТИ

* * *

Майнула мить одна в краю чужому,

Але здалося, що пройшли віки.

Гуділи сни мої, мов літаки,

Будився я від ранку, як від грому.

І ось тепер вертаюся додому

Розбитий, наче глек, на черепки.

Та, ніби дотик дружньої руки,

Знімає рідне місто з мене втому.

Вздоровлює мене ріка століть,

Знов у мені напружується й грає

Коріння слова й мислі верховіть.

Це щастя, як життя, одне й безкрає, —

І в тому знак його, що сонце сяє,

Тече Дніпро, і Київ наш стоїть.

1976

* * *

Коли каштани в Києві цвітуть

І пахнуть медом голоси киянок,

Моя душа світлішає, мов ранок,

Вивітрюється з крові каламуть,

Бентежить сонце, як жіноча грудь,

Побачена крізь марево фіранок…

І прагну я свого життя останок

На білу свічку цвіту обернуть.

Світитися жадаю між братами

Добром і радощами. По світах —

Розвіятись ясними пелюстками.

А коли ні, опасти хочу в прах,

Щоб вистелився світлом вічний шлях

Світам — під Києва зелені брами.

1976

АНДРІЄВІ НІМЕНКУ

Експромт

Кохай жінок, мій дорогий Андрію,

Бо в тій любові, що дають жінки,

Відкриті нам безсмертя тайники,

Шляхи до зір, у найяснішу мрію.

Та перше слово другим я розвію:

Вогонь кохання спалює зірки,

І падають вони, як мертвяки,

В темноти небуття! «Не розумію! —

Ти закричиш, — як поєднать мені

Могил темниці і висоти неба,

Золу і далечизни осяйні?!»

Скажу: горіти так любові треба,

Щоб не лиш дух, але й уся ганеба

Людської плоті зникла в тім вогні!

1976

* * *

Ось незнайома жінка. Відпалало

Її волосся. Попіл — над чолом.

І на лиці, що гарно так прив'яло, —

Не усмішка, а радості надлом.

Нічого в ній нема, що б заволало

До мого серця, що б мене крилом

До себе пригорнуло, що б упало

В мою печаль, як зірка в темний стром.

Чого ж я обертаюся в актора,

Як бог у лебедя, чого тремтить

Моя душа, як ніч блакитнозора?

Хто напинає поміж нами нить

Незриму, та спроможну замінить

Мене в хлоп'я, що світ уздріло вчора?

1977

* * *

Люблю вночі на небеса дивитись,

Коли зірки, немов бджолиний рій,

Поблискують крильми, і повен мрій

Виходить місяць, як прадавній витязь.

Блакитом неба прагну оповитись,

Неначе димом тютюну — курій,

Лишити все на цій Землі старій

І в безмірі небеснім загубитись.

Там десь моя вітчизна неземна,

Де пахнуть зорі, ніби євшан-зілля,

В сивинах сяйва мріє далина.

Та день іде блідий, як породілля,

І знову я в руках того свавілля,

Що звершує колиска і труна.

1977

* * *

Як олень, що надбіг із Оболоні

І над рікою у стрибку застиг,

Повис на вантах сонця золотих

Широкий міст в залізі та в бетоні.

Але в його розкриленім пілоні

Я відчуваю серця рівний дих,

Спекоту рук натхненно-молодих,

Твердь, що була на батьківській долоні.

Так чує будівник в своїх руках

Натомлених — гудіння арматури

Моста, що не затихне у віках!

Там з людської снаги сталеві шнури

Напнулися, як приструнки бандури,

І засвітив мелодією шлях.

1976

* * *

Підводиться на древньому Дніпрі

Новітнього моста будівля строга.

В будущину злетить нова дорога,

Як промінь світанкової зорі.

Майстри, монтажники, бетонярі,

Тут ваша праця, пісня і тривога

Тектиме вічно, як ріка розлога,

Де ви купались о нічній порі.

Для когось там цей міст — бетон і криця,

Сухі закони твердості й числа,

Споруда мертва, а для вас — це птиця,

Що палить душу помахом крила,

Струнка і тонконога танцівниця,

Що руки над водою простягла.

1976

* * *

Наморені вертаються додому

Робітники, і в електричках сплять,

І рейки гнуться, й поїзди скриплять,

Мов сталь везуть, а не робочу втому.

І видно при освітленні грузькому

На кам'яних обличчях снів печать:

Змивають мрії з душ пилюку й чадь,

Турбот вагу, буденщини оскому.

О, скільки причаїли далини

Усміхнені, хоч і закриті, очі,

Благословенні, хоч короткі, сни!

Мені здається, що по темній ночі

У погляд сонця і в слова пророчі

Нових натхнень обернуться вони.

1976

* * *

Купатися в Дніпрі посеред ночі,

Коли прозорий місяць, мов янтар,

Над Лаврою і, наче тіні хмар,

У водах темних береги співочі;

І хвилі радо йдуть, немов жіночі

Єдвабні груди, в рук твоїх пожар,

І чути срібні жалощі гітар

Біля багать у заростях обочі…

Любов твоя — столиця всіх столиць —

Збудована із полум'я й блакиті,

Де на піску лежав ти горілиць.

В душі — Карпати, синявою вкриті,

І безміри пшениць несамовиті,

А місто це — на дні твоїх зіниць!

1976

* * *

Як діамантова сяйлива грань,

Яріє сніг на булаві Богдана.

І днина гріється благоуханна

Над ватрами софійських злотних бань.

Нові будови в сітях риштувань

Просвітлюються сонцем спонадрана.

Тремтить моя душа, як та мембрана,

Ясніє неба голуба гортань.

Пройдуся по майдану білим цвітом

І загублюсь навіки в далині

За містом, за одвічним заповітом…

Та погляд мій не вмре на стремені,

А, на гетьманській мислі самоцвітом

Сяйнувши, мчатиме в майбутні дні.

1977

* * *

«Прииди ко мне, брате, у Москову».

Іпатіївський літопис, 1137 р.

«Прийди до мене, брате, у Москву», —

Мене покликав голос побратима.

І мрія про братерство невгасима

Вела мене крізь далеч снігову.

А брат мою державну корогву

Під ноги кинув і спалив очима.

Катівня і Сибір неісходима

Мені судилась за любов живу.

Але мій брат, прихильник правди й права,

Жалів мене й не видав з доброти

В тюрму, де вже чекала смерть кривава.

Він лиш питав щодня: «Як ми брати,

Як спільні в нас хрести і хомути,

Навіщо тобі мова і держава?!»

2000

* * *

О рідне слово, хто без тебе я?

Німий жебрак, старцюючий нетяга,

Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,

Прах, купа жалюгідного рам'я.

Моя ти — пісня, сила і відвага,

Моє вселюдське й мамине ім'я.

Тобою палахтить душа моя,

Втишається тобою серця спрага.

Тебе у спадок віддали мені

Батьки мої і предки невідомі,

Що гинули за тебе на вогні.

Тож не засни в запиленому томі,

В неткнутій коленкоровій труні —

Дзвени в моїм і правнуковім домі!

1956

* * *

Схитнувсь на ожеледі інвалід

І впав, немовби ноги по коліна

Йому вогнем відбила вдруге міна,

Пораненого кинула на лід.

Розчахнутий, колючий, наче глід,

Розбитий, ніби статуя камінна,

Піднявся він, і кров його кармінна

Палила сніг, що й сам від болю зблід.

Ні, не було ні вибуху, ні крові.

Шумів тролейбус, будувався дім,

Виблискувала вулиця в обнові.

Лиш я, немов на полі бойовім,

Спинився і, закований у грім,

Застиг на півжитті, як на півслові.

1977

* * *

Ходивши біля Бабиного Яру,

Де плаче вітер сивий, як пророк,

Я на червоний наступив листок,

Що з клена впав на плити тротуару.

І бризнула, як полум'я пожару,

Із нього кров, і послизнувся крок,

Озвався кулемет, і в темний змрок,

Неначе в яму, впав я від удару.

Там я помер від кулі й там воскрес,

Але навік, як блискавка шалена,

В душі моїй зостався крик небес.

Вступила в мене сила незнищенна,

А наді мною листя, як знамена,

Палало в глибині небесних плес.

1976

* * *

Край Бабиного Яру в небеса

Звелася телевежа. А під нею

Сіяння дивне стелеться землею,

Немов осінніх яворів яса…

Та ні! Там сяє мамина сльоза

Крізь товщу закривавленого глею,

Там біле світло, схоже на лілею,

Запалює блакить, як та гроза.

А там димують гори, наче рани,

Вкриваються вогнем материки,

Болінням людства світять океани.

Куди ж те сяйво лине? Де зірки,

Що повертають на свої екрани

Забитих душ невигаслі думки?!

1977

* * *

У кратері нічного стадіону

Я був один, як в небі молодик.

Плив наді мною хмари темний лик,

Нагадуючи Перуна з бетону.

Летів літак. Він іскру ніс червону

Між крилами, немов букет гвоздик…

Втім, вибухнув футбольний шум і крик

У серці перекинутого дзвону.

Болільники ревіли звідусіль.

Перун кривив божественного рота.

Літак у сітці бився, як мотиль.

Світ рвався в порожнечу — за ворота.

М'яч розпадався, мов трагічна нота,

Що прагне збожеволілих зусиль.

1978

* * *

Вже в надвечір'ї гаснуть осокори,

Мерехкотить підфарниками шлях.

На автостраду в стемнених полях

Далеке світло кидають мотори.

Чорніють рідні пагорби і гори,

Мов батькова долоня в мозолях.

Не доторкаючи небесних блях,

Летить моє життя, як промінь, скоре.

На стрілах і на схрещенні доріг

Шукає погляд мій дороговказу,

Та не в пітьму, де жде м'який нічліг.

Не прагну темряви подібно плазу,

А лиш туди, де згасну я одразу,

Крізь ніч до сонця — мій летючий біг.

1978

* * *

В душі я чую неясний мотив —

Неначе десь під вітром опівночі

Дзвенить води весняної розлив

Над нивами, чи ніби десь в обочі

Осінній лист у золоті поплив —

Аж споминів моїх осліпли очі,

Чи ніби перший сніг оповістив,

Що йдуть зимові дні, як поторочі.

Я прислухаюсь. Осінь і весна,

А там зима — три паралельні ноти,

Над ними — літа золота струна…

Скажи, душе, чого тремтять висоти,

І звідки йде життя моє, і хто ти?

Чотири пісні там, — а ти одна!

1976

* * *

Як дивно бачити своє життя

В малій і супокійній брилі книжки!

Там дні твої нещадні, як опришки,

Щемливі, як дівоче каяття,

Густі і темні, як серцебиття

Коня, що біг сто миль без передишки,

Високі й золоті, як вікна вишки,

Де сонця в склі поблискує лиття.

Невже це все вмістилося у слові?

Невже в малюнок одного листка

Сховалось листя, що жило в діброві?

Так! Це життя достойне і рядка,

Що крізь віки нестиме, як ріка,

Одну хвилину радості й любові!

1976

* * *

В червоні обрядилися панчохи,

До вуст приклали сурми голосні,

І грають князю влесливі пісні

В Софійському соборі скоморохи.

Хоч звуки їх облущилися трохи,

Та все ж таки у фресках на стіні

Вони звучать і спогади сумні

Тобі несуть з далекої епохи.

Ото твій друг — один із тих музик,

Що витинає владареві оду

За гривну срібну чи за медяник,

А ти, хто мурував той храм від споду

Аж до верха для величі народу,

Закляв у камінь дух свій і язик.

1976

* * *

На мене віє іскрами здалека,

Пергаментів згорілих чую дим.

Людей питаюсь голосом сідим:

— Де Ярославова бібліотека?!

Горить! Страждання темного нестрим

Мене катує, мов кострища спека.

Немовби не Лукрецій і Сенека,

А я згорів із Києвом старим.

Немає в цьому ложної прикмети,

Мої книжки палитимуть не раз

Батиї, геббельси і піночети.

Такого болю прагну, щоб не гас,

Щоб сяяв крізь важкі словесні сплети

І обертався на вогні в алмаз!

1978

* * *

Стліває сніг від поблиску блакиті,

Солодкий вітер віє із Дніпра,

І птаство гомонить, як дітвора,

І діти сяють, наче зорі вмиті.

Незримий струм, як бога тінь в санскриті,

Запалює каштанів темні бра.

Підносяться до світла і добра

Мої думки, як руки розповиті.

Весна! Мене волають небеса

І хмари, що летять, як білі коні,

Як молодості вічної яса.

Я вже іду, я весь уже в розгоні…

А сивина коло моєї скроні

Бринить, як роздратована оса.

1976

* * *

Моя душа не відає про Бога,

Та в літаку молився я не раз,

Коли машину грім ламав і тряс,

Як брилами завалена дорога.

Мене безглузда й нескінченно вбога

Лякала смерть, — бо ще в мені не згас

Пісенний дар, натхнень моїх алмаз,

Він ще не дав того, що дати змога!

А на землі стояв я під крилом,

Яке несло мене і рятувало, —

Йому співав я вдячності псалом,

Але на світ дививсь не так зухвало:

В мені любові наче більше стало,

Дух від молитви сповнився добром!

1976

* * *

В моїй душі сьогодні сніг пішов,

Якась велика проломилась хмара.

І серце аж пригнулось, мов конара,

Потрапивши під кам'яний покров.

Свої літа підрахував я знов,

Немов коштовності — печальний скнара,

І смерті несподівана примара

Зморозила мою зрадливу кров.

Не чую втіхи з того, що травою,

Чи деревом, чи поблиском води

Я стану за межею гробовою.

Душе моя, ти в світло перейди,

Що бачив я за горя та біди

В моєї матері над головою.

1977

* * *

В моїм селі на маминому гробі

Росте калина. Знаю, то вона —

Душа моєї матері сяйна

Підводиться в нев'янучій подобі.

Супутники горять антеннолобі,

Схиляючись до світового дна,

Та оживає знову яснина

В червоного куща святій утробі.

Все розсипається, як ті вінки,

Як хвої заржавілої корона,

Лиш пісня пролітає крізь віки.

Живу — сльоза відкрита й безборонна —

А над моїм життям багряні грона

Ятряться, наче в небесах зірки.

1977

* * *

Прийшов я сповідатися калині,

Що на могилі матері зросла.

«Моя спокревнице, я проти зла

Стою — так ти стоїш на хуртовині;

Я вгору зводжу крила соколині,

Як ти гілки — в дні літнього тепла.

Я віддаю плоди свого живла,

Як ти червоні кетяги — людині;

Корінням я торкаюсь так, як ти,

До серця материнського. І неба

Я на собі підношу три пласти,

Як ти, але мені ще сили треба

На те, щоб сонце піднести в сльозі,

Як піднімаєш ти його в росі!»

1978

* * *

Степ навкруги. В траві — стежина біла.

Безмежна тиша. Мирна далина.

Втім, біля мене куля розривна

Із присвистом скаженим пролетіла.

В землі, як та гадюка вогнетіла,

Вмлівіч пропала — вибухла вона.

Із квітки дим пішов, і тишина

Під небесами знову затрубіла.

Давно воєнна стихла круговерть

І світ стоїть у сонці, наче пава…

Що ж розриває коло мене твердь?

Чи це мене наздоганяє слава

Така, як думка недруга, лукава,

Чия мені привиділася смерть?

1977

* * *

Мені потрібно тільки олівця,

Паперу, хліба, тихої оселі

І, може, ще блакитної форелі,

Одягненої в золоті сонця.

Так лячне криводушіє митця

Жене у темні схованки й пустелі,

Хоч ждуть його скорботні і веселі,

Болючі і палаючі серця.

Мені явився голос той від стоми,

Та не подався я в ліси за ним,

Де селяться аскети, звірі й гноми.

О, я ненавиджу отруйний дим,

Та спопеляю словом огняним

Димучий бруд, а не сніпок соломи!

1977

* * *

Не розкидай без намислу по світі

Думки, як скарби, повні дивини.

Ти їх у схов душевний зачини,

А ключ до них сховай у заповіті!

Брехня! Думки в душі, як леви в кліті,

Позападають у ліниві сни;

До скону не розбудяться вони —

Вже не царі, а жебраки в лахмітті!

Дай волю їм, допоки ще горять,

Допоки до життя вони охочі —

Крик і жага, любов і дивоглядь!

Те, що живе не в полум'ї, а в клоччі, —

Дрімає і не відкриває очі,

Хоч ніж ти в нього вбий по рукоять!

1977

* * *

І вийшов я на гори, як Хорив,

Поглянув на Дніпра важке свічадо,

Братам далеким поклонився радо,

Бо Київ разом з ними я творив.

Світила осінь. Берег златогрив

Дививсь у воду, як русяве чадо

Князів моїх. О таємнича ладо,

Скажи, чиє життя я повторив?

Як я лежав, засипаний землею,

Печаль віків — куди подітись їй? —

Любов'ю обернулася моєю,

А місто Кия в пам'яті моїй

Летіло понад степову гілею,

Як блискавиця в хмарі грозовій.

1979

* * *

Не вірю в те, що ми постали з глини,

Що Бог нам з глею виліпив чоло.

Немов стебло в міцне перевесло,

Назавжди входжу в світлощі людини.

З глибин душі моєї промінь лине

До серця, що на світ ще не прийшло.

Від моїх мислей відпадає зло,

Як відпадають од дахів льодини.

Я натикаюсь на біду й печаль

І прокидаюсь, не сплячи, від болю;

Я сонцем очищаюсь, мов кришталь;

Та чую в тиші й гуркотінні бою,

Як духу вічного тривожна даль

Тече під серцем, сяючи любов'ю.

1978

* * *

Андріївський узвіз. Подолу злотна скриня.

Свічадне полотно Дніпрової води.

Вже є царі, та ще нема Сковороди,

Нема богів, та вже будується святиня.

Тараса ще нема, але вже не рабиня

Богданова земля, вся в струменях руди.

Вітчизни ще нема, та скресли вже льоди,

Цвіте над Києвом коругва жовто-синя.

Ще на моїй землі манкурти і хохли

Плодяться і живуть, як пажерні блощиці,

Ти їх не зачіпай — хіба весь край спали…

І завжди житимуть створіння темні й ниці,

Щоб видно в їх ганьбі, в їх скверні і різниці,

Що люди рідними їм бути не могли.

2004

* * *

Крижини на Дніпрі проблискували з мли,

А я, закоханий, ходив колядувати.

Мій Київ був тоді у пазусі дівчати,

І закривав кожух священні куполи.

А дівчина була подібна до бджоли,

Жалила, а при тім навчалася кохати…

Без нас колядники заходили до хати,

І, мов апостоли, сідали за столи.

А ми — в замет, в сніги! Нас мучила тривога.

Єднався подих наш, в одне зливався дух,

Цілунки сяяли, як зоряна дорога.

І мить була така: зайшов я під кожух,

Відчув долонею сорочечки рантух,

Молитву заспівав із вдячності до Бога.

2004

* * *

Сусіди, і щури, і миші, і газети,

І телевізора смертельного мана —

Все чужомовне, все. Сотаються з вікна

Нещадних матюків і п'яних криків сплети.

Де я живу, скажіть? Чому проти рожна

Щодня я мушу йти, кому найнявся в кмети,

Для кого я пишу ці київські сонети,

Коли надовкруги — суцільна чужина?

Та ні! Суцільністю не може бути горе,

А тут — земля твоя, печаль твоїх небес,

Тут пісня мамина кладе нові собори.

Ти вибрав сам свій шлях, ступав по гранях лез,

Ти смерть свою спізнав, спізнав, коли воскрес,

Тож пошануй свій дім, оселю непокори!

2004

* * *

Свобода! Прапори! Юрба тісна, шалена,

Мов океан, гуде, а я, немов з човна,

З помосту річ веду: хоч мова голосна,

Але слова старі, як жовте листя з клена.

Втім, я впізнав її! Обличчя з-під знамена

Осяяло мене сльозами — це вона

За мною плакала, так, начебто труна

Стояла тут моя, а не для віча сцена.

Я перед матір'ю відкривсь до наготи,

Я закликав народ повстати, я щосили

Зривав з душі слова, неначе з ран бинти,

Хоч знав: прийшла вона, піднявшись із могили,

Благати, щоб змовчав, щоб недруги не вбили…

Від найдорожчих слів прийшла застерегти.

2004

* * *

Воскресли храми! Київ сяє знов!

Але не чути голосу Предтечі,

І висить Бог, блідий від кровотечі,

Сумний від фарисейських молитов.

Парторг вчорашній, наче богослов,

Цитує Біблію, а з глибонечі

Пітьми несе між голови старечі

Церковну свічку шпик і грошолов.

Попи московські й сірі кардинали

Знов розпинають так, як розпинали

Велику землю, — довгі цвяхи б'ють…

А Київ жде, коли в його собори

Дніпро пробитий і пробиті гори,

Скалічені, але живі, прийдуть.

2004

СОНЕТИ ПОДІЛЬСЬКОЇ ОСЕНІ

СКАРГА

Ось на подільськім полі бурячник:

Немов окопи, кіпці та кагати.

Так, це війна! Кого ж перемагати

Так тужно кличе журавлиний крик?

А ось ідуть уславлені солдати —

Одне жіноцтво, куфайчаний шик.

Хоч би один — для запаху — мужик!

Ні, є один! Команду ж треба дати!

Ідуть жінки копати буряки,

Над ними журавлі летять у вирій,

Як чорні вітром зірвані хустки.

І чорна скарга ллється в пісні щирій,

І я боюся, щоб мої слова

Не заглушив пирій — гірка трава!

1969

ХЛІБ

Цей хліб, що світить на моїм столі,

Поборює мою печаль і втому;

Я сонця двигіт відчуваю в ньому,

Неначе пульс на власному чолі.

Безсмертний подих рідної землі

Заходить з хлібом до мойого дому.

І пахощами весняного грому

Бентежить хлібодайні мозолі.

Цей хліб на мене дивиться очима

Благальними, а я беру чепіль

Непощадимий, гострий, наче рима…

Я розтинаю хліб, як власний біль,

Як пісню скорбну із подільських піль,

Як мисль, що сяє в неба за плечима.

1972-2003

БЕРЕЗА

Береза, наче мати сивоброва,

Над стежкою в полях озимини

Стоїть чи йде поволі… Зупини,

Спитай, а де ж твоя рідня й діброва?

А може, й справді з-під Москви чи Пскова

На українські пагорби й лани

До сина, що поліг у дні війни,

Вона прийшла, як пісня колискова.

В блакиті, наче в світлі кришталю,

Я бачу, як сльоза тремтить на вії,

Як білі руки в'януть од жалю.

Не плач, березо, в людській безнадії,

Я, син калини, в сніговій завії

Тобі, як рідній, небо прихилю.

1972

ЯБЛУНЯ

Юрію Якутовичу

Щаслива яблуня! Надовкруги

Ті яблука, мов золоті собори, —

Живло добра, яке ніхто не зборе,

Шаленство материнської снаги.

Але від непомірної ваги

Галуззя рветься, падають підпори;

І ламлеться вона, мов серце хворе,

Скидаючи плоди, мов ланцюги.

Вона, як мати, молода й тружденна,

Кладе на землю зламані рамена,

Вмирає, хоч вмирати не пора…

Якби дерева й нас також навчили

Ламатись лиш від безуму добра,

Від щедрості, що понад людські сили!

1972

НИВА

Блищать росою довгі пасма нив,

Як скроні, побринілі сивиною.

Той шлях, що ним я в молодості снив,

Що звів мене з коханою маною,

Заорано. Рілля переді мною.

Розхристаний чубок стерні надгнив.

Здається: то під скибою масною

Похований русявий вітер жнив.

Стоги соломи в сповитках туману,

Мов айсберги, пливуть мені навстріть,

І надять душу хвилі океану.

Я йду та йду вже декілька століть,

Втопаю й на рятунок зву кохану,

Що деревом на обрії стоїть.

1972

ЗЕМЛЯ

Машину мив я вчора: з-під крила

Виборсував чорнозему букати —

Шляхи, що ними довелось блукати

Вночі коло подільського села.

Липка земля із рук моїх текла

І заливала рапуваті скати,

Немовби я зап'ястя мав розтяте,

І кров'ю захлиналася жила.

Втім, на долоні засвітила рана

Тим поблиском, що в полі спонадрана

На скибі залишають лемеші.

Так я відкрив, що полум'я любові,

Плачі і радощі в моїй душі —

Все з одності землі моєї й крові.

1972

НА ПОЛІ

Дві колії у чорній болотнечі,

Моторів монотонний вокаліз,

Отруйний дим буксуючих коліс,

Колгоспних водіїв похилі плечі,

Зелених оболоків мокрий ліс,

Вітрів студених пошуми смеречі,

Коралове сузір'я гечі-печі[1]

В сіянні сплаканих туманом сліз.

Як глечики, там буряки цукрові

На купищах. Там трудяться жінки,

Хоч люта мжичка їх пече до крові.

Там зашпори заходять у кістки,

Там носять гичку заспаній корові

І в мріях світ будують пастушки.

1971

ПРОЗОРІСТЬ

Стоїть, як мати, лагідна і чиста

Осіння днина в сяйві сивини.

Медово пахнуть стиглі тютюни,

Нанизані на шнури, як намиста.

Бринять, як море, зорані лани,

Над ними лине пісня тракториста.

В землі дзвенить пшениця золотиста

Під пальцями важкої борони.

Біжить весела дітвора зі школи,

Нестримна, як розгачена ріка,

Вирують сміхом голубі околи.

В повітрі потривоженість така

Тонесенька, як голка літака,

Що тягне білу нить за видноколи.

1972

ПІСНЯ

На фоні побліднілого блакиту

Конари чорні й ніби неживі.

Брунатне листя в темному рові —

Отіння мертвого деревориту.

І раптом — пісня! Начебто до скиту

Ввірвались блискавиці грозові.

І злото покотилось по траві,

Що ожила, як плахта оксамиту.

Співали парубки біля млина,

Дзвонила пісня, наче кришталева

Сріберно вигнута озимина.

Від пісні пригорталися дерева,

І крізь далекі заосінні мрева

Я бачив, як всміхається весна.

1972-2003

ВЕСІЛЛЯ

Дуднить весілля. Круглі молодиці

Тонких, неначе хміль, парубчаків

Навколо себе в'ють, і блиск підків

У притемках присвітлює музиці.

Злітають із прадавніх рушників,

На щастя звінчаних, червоні птиці.

І рідна пісня, як бджола з косиці,

Бере з душі напої для віків.

Сп'янілі підлітки, хмільні дідуги

Однаковісінької повні туги —

За тим, що буде й що було давно.

А молодята у новій коморі

Невтомно розкорковують вино

І мріють лиш про сон в щасливій зморі!

1971

ЗОРІ

У плоть мою, не навчену літать,

Впиваються, неначе кігті, зорі.

То боронюсь від них у непокорі,

То в темряву ховаюся, як тать.

Неначе в звіра ніж — по рукоять —

Вганяю зір у простори суворі.

Та сліпить, наче рана в дикім створі,

Безмежності сліпуча непроглядь.

Нема зв'язку між космосом і мною!

Нічого кров не розповість мечу,

Сталь не пойметься мислю жизняною!

Та як надходить вечір і в очу

З'являються зірки за далиною,

Я, небесами пійманий, тремчу.

1971

ЗЕРНО

Мого життя не вистачить мені

Для діл, що їх у задумах лелію.

І не одну мою жагучу мрію

Зі мною поховають у труні.

Лежати з ними в пітьмі й тишині

Під кам'яним надгробком не зумію.

Рвучись у світ, у людську веремію,

Відроджуся в пшеничному зерні.

В його ядра вогненнім безконеччі

Заграють, як у безмірі світи,

Нездійснені жадання молодечі.

Я рідним полем вічно буду йти,

Не виймуть з мене сонця й доброти

Сльотаві дні, зимові холоднечі.

1972

БАЖАННЯ

Стою, мов явір, в огняній одежі,

Снігам навстріч несе мене земля;

В моїх думках згоряє мудра тля.

Сивіють іскри в скронях — із пожежі.

Такого зросту я дійшов, що межі

Свого життя побачив звіддаля.

Але не вище став за немовля,

Що вперше бачить сонячні мережі!

Живу, але скорботи печія,

Хоч палить, не дає горіти… Я

Не хочу вдруге жити в цій печалі.

Я хочу жити раз, але в огні,

Що палить душі плісняві й зів'ялі,

Вистрілює крильми з плечей мені!

1972

ДАЛИНА

Під хмарами згасає далина,

Як сивий лірник, сніг іде і грає.

Мене, як немовлятко, сповиває

І тісно в'яже музика сумна.

Втім, ясний звук до серця долина,

Серпанок сірий долу опадає.

Гей, розлетись, думок почварних зграє,

Нам сяє далеч, що пітьми не зна.

Хвилина смутку — це звичайне діло,

Та не вдягнути льодових заков

На викохане сонцем людське тіло!

Я — вічного вогню надійний схов,

А як помру, займеться в інших знов

Те, що в моїй душі палахкотіло.

1972

ОСІНЬ

На мене осінь хлинула, як павідь

На луг низький… Тікати я не міг…

Вона як жінка, що останній гріх

Їй за саме життя дорожчий навіть.

Не знає маски, в слові не лукавить

І не соромиться жадань своїх.

Як ті дерева — в неї голий сміх,

І голий плач, і гола щастя звабідь.

Я покорився їй — нехай вона

У мене переллє свою натуру,

До себе уподібнить, як жона.

Я радісно прийняв її зажуру,

Жахну відвертість, пристрасність похмуру, —

Та сниться все-таки мені весна!

1971

СОНЦЕ

Під вечір ти зникаєш, ніби в пущі,

Де сіється, як мжичка, сірий змрок,

І морок, наче пилюга морок,

Туманить очі, ще ясні, видющі.

У темряві, що ніби в'яже крок,

Стоїш ти, мов курчатко в шкаралущі,

Та головою небеса темнющі

Розвалюєш у визначений строк.

Тобі назустріч крізь вітри студені

Виходжу на посніжені поля

Стежками, що скриплять, немов ремені.

Жовтоголове і пухке пискля,

Дрімаєш ти в моїй широкій жмені,

Та вже парує серце і земля.

1971

НА ДОСВІТКУ

На досвітку гудуть мені сніги,

Тікає ніч від мене, як ворона.

Стоять дерева, ніби виногрона,

Обгризені вітрами довкруги.

А сонце йде на темні береги,

Печальне, ніби пісня похоронна.

І чорний човен сивого Харона

Пливе на склі ранкової юги.

Та, мов літак з тяжкого оболока,

Я вилітаю знову на блакить —

Геть видива осінні з-перед ока!

Я смерть згадав лише на те, щоб жить,

Щоб ця земля, зелена і широка,

Тісною стала, ніби творча мить.

1971

ТИША

Про тишу мріялось… Та ось вона

Опівночі мене вгорнути хоче;

В її тумані вірш мій шелескоче,

Як миша у мішечку борошна.

О тишино, ненависна й страшна,

Набита хмарами груднева ноче,

Не вродиш слово ти мені пророче,

Що блискавками небо розтина!

Я проклинаю ласку супокою,

Блаженство дорогої самоти,

Напоєне трутизною гіркою.

Жду ранку, шуму, крику, суєти,

Щоб, наче міст над прірвою гірською,

Сонет у громі серця возвести!

1972

СВІТЛО

Стікає світло, як вода зі скелі,

З небесної крутої висоти.

І сліпне той, хто хоче віднайти

Пощербину на сонячнім тарелі.

Коли тебе, немов струмки веселі,

Вмивають промені любові, ти

Сміливо їм відкрийсь до наготи

І ясністю залий душі тунелі.

Хай сонце в них шумить, немов обвал.

Твоя любов — довір'я ідеал,

Не обізвись до неї згірклим словом.

Іди назустріч їй і так зроби,

Щоб тайники ненависті й злоби

Для святощів любові стали сховом.

1972

ІНІЙ

Вночі з'явився іній на катранах,

На стомленому цвіті диких рож,

Повітря голубе прошив, як дрож,

Зібрався в падолах, як сіль у чанах.

Дуби в сріблом гаптованих каптанах

Подібні стали до старих вельмож.

А ти — на камінь мармуровий схож

У діамантах нетривких і таних.

Та день іде, і крем'яний покров

Зникає з дерева, з куща, з болота,

Неначе в них запульсувала кров.

А там на обрії кипить робота:

Немовби сонця золоті долота

Вирізьблюють для тебе серце знов.

1972

«РАБИ» МІКЕЛАНДЖЕЛО

Нема в Рабів облич, лишень тіла, —

Страшні створіння ці безумислові.

Чому ж творець покинув на півслові

Свій труд — Рабам не вирізьбив чола?

Невже забракло генію тепла,

Щоб оживити очі мармурові,

В камінні мозки влити світла й крові,

Збудити мисль із темного живла?

Ні, все в них є: слізьми промиті очі,

Думками й потом спалені лоби —

Про це говорять руки їх робочі.

Я чую ваше дихання, Раби,

Закуті в брилах крики боротьби,

Як рокотання грому в надрах ночі!

1976

БАТЬКО

Причулось наче цокання копит,

Ланців бряжчання в батьковому возі.

Я вибіг уночі надвір в тривозі,

Неначе совість кликнула на спит.

Грав на рокитах інею блакит,

Та не було нікого на дорозі.

О батьку мій, ти в кам'яній знемозі

Лежиш, згорівши, як метеорит!

Усе життя я доростати буду

До мудрості твоєї й доброти,

До висоти твого важкого труду.

Дай до пісень мені слова знайти,

Щоб не було в них плісняви ні бруду,

Згоріти дай у полум'ї мети.

1971

ПЕЙЗАЖ

Жінки співали на далекім полі,

Пливли в блакитних небесах пісні.

Стояв осінній вечір на стерні

В молодику — неначе в ореолі.

Як тихі промені в листках тополі,

Ряхтіли мрійно голоси в мені,

І проступали в неба глибині

Зірками рідні радування й болі.

Летіло, наче іскри з димаря,

Пожовкле листя з темної обочі,

І брався я вогнем, що не згоря;

Вдихав, як вітер, співанки жіночі,

Ширяв на золотих висотах ночі,

І серце в грудях билось, як зоря.

1971

РОЗДУМ

Ще не скінчилося празникування

В гостинах юності, а сивина

Бринить сама від себе, як струна,

Яку напнула в полі осінь рання.

Але в одвічнім дарі чудування

Моя душа прозориться до дна;

Любові сяйвом повниться вона,

Як сонцем плід у пору дозрівання.

Я не боюся, що на рінь тверду

Чи на колючі гостряки покосу,

Немов доспіле яблуко, впаду…

Вітаю день осіннього приносу,

Як оберну я в пісню стоголосу

Свою — до краплі — силу молоду!

1971

СОНЕТ

Стрункий сонет з'являється в уяві,

Неначе в лісі олень-злоторіг,

Чутливий і принадливий, як гріх,

Далекий, мов зоря в небесній мряві.

Як в намисли фальшиві і лукаві

Напрямувать його нестримний біг…

Він спиниться на схрещенні доріг,

Закаменівши в дешевенькій славі.

Відчується бетон в його статурі,

На голові засохнуть штурпаки,

Мов у спекотне літо кущ на мурі.

Все вичарує правда навпаки —

Він роги золоті, як блискавки

 Думок, нестиме крізь віки та бурі.

1971

ДВІЙНИК

Той ліс, що я дитиною садив,

Гуде й шумить на кам'янім узгір'ї.

Там поселились невідомі звірі,

По ночах стогне загадковий див.

Там я гриби збирав і заблудив;

Тріщало гілля, ніби звук в ефірі…

За мною у моїй подобі й шкірі

Мені на пострах мій двійник ходив.

Він там живе, де темники оспалі,

Та якось я оглянувся в юрбі —

І стрілись наші погляди зухвалі.

Ми з ним у потаємній боротьбі:

Сміється він тоді, як я в журбі,

Як я сміюся — він тоді в печалі.

1972

РАНОК

Ще котить вітер листя по соші,

Як обруча палаючого диво,

А вже сльота з'їдає дні жадливо,

Немов іржа забуті лемеші.

Ще не змолола осінь, а в коші

Засипала зима багате мливо.

Спадає сніг повільно й терпеливо,

Біліють крила ниви і душі.

Я слухаю, як свищуть, ніби реї,

Антени на дахах у ніч бліду,

Як днина йде, подібна до лілеї.

Сивіючу, але ще молоду,

В долоні сонця голову кладу,

Неначе в руки матері своєї.

1972

ЗРІЛІСТЬ

Як бабиного літа срібні ниті,

Думки пливуть і світять оддалік,

Вливаюся в їх лагідний потік

Душею, ніби поблиском блакиті.

Де ж пристрасті мої несамовиті?

Де молодий вогонь, що серце пік?

Невже запорошився, наче тік,

Майдан мого життя в лискучім плитті?

Ні! Зрілість, наче сонце, надійшла.

Вона мене понад вершини й хлані

Несе в безмежнім світла океані.

Але яка хмільна пора була,

Коли згоряв я сто разів дотла

І воскресав, неначе бог, в коханні!

1972

ДЕДАЛ ТА ІКАР

— Моя дитино, синку мій Ікаре,

Хіба я не казав летіти в млі,

Триматися туману і землі,

Не рватися до сонця понад хмари?

— Ти все казав, та нездоланні чари

Польоту й висоти. Покинь жалі,

Бо ж я летів на справжньому крилі

І щастя знав, а не його примари.

— Дитя моє, ти за щасливу мить

Віддав життя, розбився на граніті,

А ми ж тікали від царя, щоб жить!

— О батьку, смерть — це не найгірше в світі;

На скелі краще падати, ніж гнить

В ярмі, при царськім золотім кориті!

1972

ЩАСТЯ

На пагорбі зеленім хата.

Криниця. Ясени. Автомобіль.

Стіл на подвір'ї. Пісня — предків біль.

Вишневоокі мальви — як дівчата.

На серці — спомин маминого свята,

А на устах — солодкий вітер піль.

Калач і сонце, місяць і чепіль,

Блакиті чарка — сподом синювата.

В усьому — щастя. Хміль буття. Роса

Привітно посміхається, аж диво.

День, як багаття, тихо погаса.

Грудь матері ссе немовля жадливо

І дивиться поважно в небеса,

Де мерехтять зірки, як вічне жниво.

1972

ЛЮБОВ

Час на байдужість обертає муку,

А тіло й кров — на камінь чи на мідь;

Ненависна ж мені одноманіть,

Де не буває світла ані звуку.

Не простягну ніколи доброхіть

Безжальній костомасі дружби руку.

Люблю життя, де повно сонця й грюку,

І ця любов моя на сто століть!

Я син землі, що родить хліб і мрію.

Вона безсмертя кожному дала,

Як рідну мову й правіків надію.

Збагну безмежжя неба і числа,

Добра відвертість і дволиччя зла,

Лиш смерті я повік не зрозумію!

1972

ГУСИ

Навсплячки гуси чапають додому,

Вдоволені та сповнені надій.

Вони напаслись на траві блідій,

Погрубшали в лінивстві молодому.

Десь журавлі летять крізь власну втому

І кличуть їх на шлях спасенний свій.

Дарма! Кого скував блаженний лій,

Той хоче спати в курнику глухому.

Не збудяться — хоч ти з гармати влущ!

Ідуть вони спокійно, по ранжиру,

За гусаком — у хлів плекати тлущ…

О брате мій, оспалий, повен жиру,

Чи бачиш ти з міщанських шкаралущ

Біля хліва наточену сокиру?

1972-2003

ДЗВІН

Якщо ти дзвін, то серце віддаєш

Шнурку на прив'язь, хоч воно залізне…

Не тільки титар, а й створіння злісне

За мотуз може сіпати. Авжеж!

Як ти поет, то в руки сам береш

Своє велике серце правдовісне,

Б'єш ним об зорі — хай од болю трісне,

Але хай скаже все, чим ти живеш!

І заздрості не май до того дзвона,

Що звук йому дається легкома,

Що збуджує його чужа припона.

Для твого серця в світі пут нема!

Воно само собою — світло й тьма,

Твої кайдани і твоя корона.

1972-2003

ЗАКІНЧУЮЧИ

Писав я ці сонети восени

В подільському селі на Тернопіллі.

Мов яблука чи груші пізньоспілі,

До снігу наливалися вони.

В них — зернятка душі, туманів сни,

Терпкого сонця соки стужавілі,

Але в плодах, що до зими на гіллі, —

Немає хробів ані гнилизни.

Благословенний будь, мій рідний краю!

Як дерево мале в гучнім саду,

Політок зимовий тобі складаю.

Нічого не жадаю, тільки жду,

Щоб знов підняти крону молоду

І розцвісти в зеленому розмаю.

1972

ПОРТРЕТИ

ДАНИЛО ГАЛИЦЬКИЙ

Як він в шатро зайшов навколішки до хана,

Ганьба спекла язик, наповнилась гортань

Прокльонами, а хан сказав: «Даниле, встань!

Князеві повзати? Це навичка погана.

Ти другом будь мені. Ножа чи буздугана

На мене не готуй і чесно сплачуй дань,

Та не плекай в душі державних пожадань,

Бо краща голова жива, ніж бездиханна!»

Данило промовчав. Принизливі права

На свій престол дістав, як в очі — посвист пуги;

В Галичину примчав, як буря степова.

Він шикував полки, мечі із харалуги

Кував і будував державу з болю й туги,

За честю й правдою болючого єства.

1999

ІВАН ВИГОВСЬКИЙ

Закопані московські коругви

Під Конотопом, на кривавім полі,

Гниють чи сунуть на Чигрин поволі,

Вилазячи, як та вужва, з трави?

Ти думай! Не зрікайся булави!

Вже заряджають вороги пістолі,

Щоб осмалити твої груди голі —

Шануйся! Влади не віддай! Живи!

Та він таки пішов на поклик черні,

І від гетьманства передав ключі

В слабенькі руки, в помисли мізерні…

Вернись! Поклич! Ми встанемо вночі

І знов зупиним орди людожерні,

Поклянемося на твоїм мечі!

1999

ПИЛИП ОРЛИК

Чорнило, і папір, і лампа — на столі,

В руці — перо з крила, у спогаді — латина,

Він конституцію писав. Була хвилина,

Коли він Богом жив, ще Орлик, не Орлі.

В народів є царі, султани й королі,

Клейнод володаря йде від отця до сина.

Ми ж вибиратимем вождя, бо ми — єдина

Безглавна нація на цій сумній землі.

«Зашвидко ми з біди погнались в демократи,

Монарха треба нам», — гуділи козаки, —

І я між ними був, пробач мені, мій брате!

А він замислював державу на віки,

І час його настав, коли воскресла мати,

І випав царський жезл з московської руки.

1999

ОЛЕКСІЙ РОЗУМОВСЬКИЙ

Козацький син з царицею в постелі —

В підлозі аж потріскують клинці.

А за дверима — слуги, як мерці,

А в глибі ночі — солов'їні трелі.

Що з цього буде? Церква в Козельці,

Струнка дзвіниця зодчого Растреллі,

І гетьман України, й невеселі

Родини Розумовських манівці.

Твоя імператриця, мій козаче,

Та ти — не імператор, не владар,

Ти тільки майстер пестощів, одначе

Не випалився твій вогонь задар,

Бо твоє серце голосне й тремтяче

У дзвоні б'є, аж глухне паламар.

1999

СИМОН ПЕТЛЮРА

Життя апостола, козацька кров, як фана,[2]

Що клекотить крильми, за волю в бій веде;

Бойовика плече від полум'я руде,

В очах зажурених — рішучість отамана.

В окопах, на фронтах земля трудна й рахманна

Від кулі берегла, не зрадила ніде…

А вже коли стріляв агент НКВД,

У Симона була своя глибока рана.

Щоб рятувати край, погодився по Збруч

Одрізати — це так, немов оддати руку,

Щоб серце зберегти… О совісте, не муч!

Цей чоловік спізнав найтяжчу в світі муку,

Коли доводиться добра і зла сполуку

Приймати як вогонь свободи голіруч!

1999

АНДРІЙ ПОТЕБНЯ

В лісах під Краковом — П'єскова Скала.

Могила там, неначе сонця штрих.

На спочин поміж друзів бойових

Там Потебню Андрія смерть поклала.

Він дослужитись міг до генерала,

Він жити міг в палатах золотих,

Але в бою віддав останній дих

За те, щоб наша воля не вмирала.

О Боже, подвиг цей не понівеч,

Від Тебе народилась ця людина,

Цей наймолодший із усіх предтеч

Свободи людської — дух паладина

Ти освяти, як муки свого сина,

І Польщі, й України спільний меч.

1999

БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ

Антонич був хрущем на вишеньці зеленій,

Рудою квіткою, котра бринить крильми;

Хто б міг подумати, що він поміж людьми

Постане як титан і Лемківщини геній?

Він мало жив на цій землі благословенній,

А Бог, що приїжджав у Горлиці саньми,

Являвсь йому й казав: «Хоч серце надломи,

Але яви свій край Європі і Вселенній!»

І скинув він з душі провінції оброть,

Засяяла над ним зірниця Кобзарева,

І мова увійшла в його натхненну плоть.

Від привітань життя він ріс до Книги Лева, —

В словах його — небес прозорість кришталева,

Так наче їх йому продиктував Господь!

1999

АВГУСТИН ВОЛОШИН

Духовного отця він мав ясну подобу,

Кріпивсь молитвою, творителькою див.

За праведність і честь Господь йому судив

Підняти рідний край, мов Лазаря, із гробу.

Він смертю перейшов найвищу перепробу,

І кров його чекіст крізь пальці процідив.

Та з Києва озвавсь свободи вічний див,

І в Київ Августин прийшов на пошанобу.

Він повернув життя найменшій з Україн,

І цим — найбільшій дав сміливість і завзяття,

Щоб до державності піднятися з колін.

Його ім'я горить в калині Закарпаття,

І світить з-понад гір, немов нічне багаття,

Зове молитися, немов недільний дзвін.

1999

МИКОЛА ЛУКАШ

В морози різдвяні — без шапки й без пальта,

Як знак приготувань до заслання й Сибіру…

Він жив у бідності, мав лиш талант і віру,

Дар — не ридаючи — нести свого хреста.

Коли проймала дух неволі мерзлота,

Він сам себе палив, як зв'язану офіру;

В його душі любов палала понадміру,

І мова сяяла, мов космосу врата.

Збирати зорі слів і тамувати болі

Судилося йому, щоб відвернути скон

Народу, скутого на рабськім суходолі.

Він вічний, як земля, та не серед ікон

Його парсуна! Він — свободи лексикон,

Сохрана нашого майбутнього в глаголі.

1998

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО

Юнацький зір і сивина пророка,

Сльози і сонця незбагненний сплав.

Як небеса, над лісом людських справ

Світилася його душа глибока.

Час від його проникливого ока

Трутизну в мед підступно заховав.

Він пив її, та смерть свою здолав,

Ніч обернув на сяйво оболока.

Невидимий для гнома і крота,

Торкаючи зірниці головою,

Стоїть він, мов заграва золота.

Просвітлюючи колоски і хвою,

Іде він стежкою понад Десною,

І плаче голосно, як сирота.

1976

ОЛЕСЬ ГОНЧАР

Він боронив свій дух від страхоти,

Тримав, як щит, оманливу покору,

Та схилених навчав дивитись вгору,

Багно, не доторкнувши, обійти.

Він душу мав подібну до собору,

Що з нього вже позбивано хрести,

Щоб молитовним людям не зайти,

Замок тяжкий повішено знадвору.

Та Бог ув'язнений ожив! Поглянь:

Вже сяють вікна, палахкочуть свічі,

Хрести вернулись на вершини бань.

А друг, скоротичілий у каліччі,

Кляне його, хоч вихваляв у вічі,

І падає в підлоти чорну хлань.

2003

АНДРІЙ МАЛИШКО

Печальний гармоніст з обухівських музик,

Невиспіваний схов Тарасового болю,

Тяжка його доба, позначена ганьбою,

Топтала ум йому, ставала на язик.

Та в найчорніші дні зривався він до бою,

Прокльони накликав на сталінських владик,

І підставляв під меч свій зір і свій кадик,

Будив дрімаючих суремною трубою.

Тепер — герої всі. Тепер — усі святі!

Вердикт написано: не вмер за Україну

В тюрмі НКВД, в сибірській мерзлоті…

О судді молоді із запахами тліну,

Не так судили б ви, якби адреналіну

Набралися, як він, на власному хресті!

2003

ОЛЕКСАНДР БІЛАШ

Як вітер з Хортиці, як весняний капіж,

Що солодко дзвенить і ламле вікна льоду,

Як блискавка нічна зі скроні небозводу,

Як листя й сніговиць морозяний крутіж,

Так він являвсь мені, і все тихіш, тихіш

Торкався клавішів, мов добував зі споду

Козацької землі надію на свободу,

І лик його світив тружденний, як леміш.

Як стану я колись перед обличчям Бога

Відзвітуватися за вбогий трудодень,

Вписати два рядки до свого некролога,

Я дякуватиму за декілька пісень,

Що написав Білаш з Його благословень,

Де вся моя печаль, і ніжність, і тривога.

2003

ГАЛИНА КАЛЬЧЕНКО

Слухняна й смертна глина, як раба,

Згинається, чужій підвладна волі.

Та непокора зріє в ній поволі,

Встає за невмирущість боротьба.

У бронзі грає слово, мов труба,

В граніті — вкриті інеєм тополі.

Душі землі, де стигнуть людські болі,

Торкається її рука слаба.

Та ось — Галина відійде від Лесі,

Як донор… Кров її пульсує, б'є

У кволій плоті на каміннім плесі.

Той камінь їй безсмертя віддає,

Що закричав і вмить життя своє

Почув на стилоса натхненнім лезі.

1977

ГАЛІЛЕО ГАЛІЛЕЙ

Печаль мерця в обличчі Галілея:

Або зректися істини й ума,

Або — автодафе! Душа німа

Згортається в темнотах, як лілея.

Кат з чотками, немов з петлею рея,

Стоїть над ним — і виходу нема.

Там жах вогню, тут підлості страма,

Там смерть, а тут прислужницька ліврея.

Він каявся й хрестив своє чоло,

А потім жартома сказав: «Синьйори!

Все ж крутиться Земля, що б не було!»

Те слово чути крізь віки і гори,

Що десь на дні облудної покори

Кипить, як правди вічне джерело.

1967

ДЖОРДАНО БРУНО

Джордано Бруно! Вийди із вогню!

Порозкидай ненависне кострище

І розчави, як гадину, що свище,

Димуючу останню головню!

Ні, не виходь! Лети, здіймайся вище

З тим полум'ям, що спалює брехню,

А не тебе, бо ти вже рівня дню,

Ти правди смолоскип — не попелище!

Почула космонавтів римська мідь,

І ворог твій ховається, як плюсква,

В темноти й шпари вигаслих століть.

Розвалюються вівтарі падлюцтва,

А твій престол незайманий стоїть

В ясній душі нескореного людства.

1967

ЮЛІУШ СЛОВАЦЬКИЙ

Свободи духом жив, ненавидів тюрму,

Будив козацький біль в живім могильнім схові;

А як помер, то цар заборонив ляхові

Покласти пам'ятник у Кременці йому.

А Бог тоді сказав: «Його я в храм візьму,

Вмуруйте лик його в стіну, пани майстрові,

Хай гріється костьол в його могутній крові,

І хай живе поет — цареві на страму!»

Це нелогічно, ні, — поет поміж святими!

А може, ми собі придумали закон,

Що має бути він створіннями гидкими

Обмотаний, немов старий Лаокоон?

Ні! Тут за ним стоїть крилатий ескадрон —

Бойовики повстань — з мечами херувими!

1999

МУСА ДЖАЛІЛЬ

Нема полону й рабства для душі,

Не скутої нікчемним страхом смерті.

Лиш боягузи, в пилюзі простерті,

Перед катами в'ються, як вужі.

Колючий дріт знімає маски лжі,

Серця й обличчя, як папір, подерті.

За миску баланди чи жменю дерті

Вчорашній друг стає в ряди чужі.

О, це болить! Куди сховати очі,

Щоб не побачили відомсти сліз

Донощиків продажні поторочі!

Щоранку табір шелестить, як ліс, —

Там убиває зрадників щоночі

Татарський погляд, кинутий навскіс.

1972

ЮЛІУС ФУЧИК

Твоє життя зникає, як міраж.

Надовкруги серця мовчать, як дзвони,

Затоплені в болото, а тевтони

Для нації твоєї роблять саж!

Душа побита в скалки, як вітраж,

Здається, світ навіки в тьмі потоне,

Та крізь тюремні засуви й бетони

Проб'ється твій останній репортаж!

Бо Прага є! І правда є! І люди

Не всі переймуть звичаї скота,

Не всі осліпнуть на шляхах облуди.

Дух — від покори, від брехні — вуста,

А зір — від злуди відмивати буде

Твого страшного слова чистота!

1972

ФЕДЕРІКО ГАРСІА ЛОРКА

На золотій околиці Гранади

Гарсіа Лорка горілиць лежить.

Він утопив свій погляд у блакить,

У синє небо, повне світла й знади.

А кров його в сухій траві горить

І сліпить, наче блискіт канонади.

Навколо вбивці повзають, як гади,

Маскуючись, міняє шкуру бридь.

Це єзуїтська головна прикмета —

Застрелити живого, наче пса,

Вважати богом мертвого поета!

Та хиляться над мертвим небеса,

Горять із плазнів сплетені тенета,

І сяє слова вічного яса!

1972

АНТУАН ДЕ СЕНТ-ЕКЗЮПЕРІ

Навіщо повертатися назад

З небес на землю, де війни катуші,

Де Францію дрібні й підступні душі

Зжирають, наче гусениці сад?!

І свій літак тісний, немов снаряд,

Веде він у безумнім безоружжі

Крізь вибухи, що, мов сліпучі ружі,

Цвітуть і осипаються підряд…

В палаючій, як метеор, машині

Його вхопила неба течія

І занесла в глибини темно-сині.

Світ у зірках читав його ім'я,

Лиш у пісках Лівійської пустині

Не відала про це сліпа змія.

1972

ЕРНЕСТО ЧЕ ГЕВАРА

1

Як дим, на землю падає Гевара,

Кущами болю вибухло плече…

Так тихо поміж пальці кров тече,

Як поміж скелі золотава хмара.

Стає над ним убивця, як примара,

Впритул стріляє ще, і ще, і ще…

— Хіба не годі вже? — питає Че.

І сміхом зблискує зіниця кара.

Прибитий до камінної плити,

Як до хреста, він мусить помирати,

Щоб завтра встати для святої мсти…

І ось беруть його в сувій церати,

В тюрму несуть таємно, мов кроти,

І неживого кидають за ґрати.

2

Спалити, чи віддати для мурах,

Чи в мурах затопити, чи в бетоні,

Чи поховати в атомному схроні

Цей, наче порох, небезпечний прах?

Так біситься і шаленіє страх.

І, щоб не брався мертвий Че до броні,

Вони йому відрубують долоні,

Обпечені на вогняних вітрах!

Ті руки, мов облиті кров'ю птиці,

На волю вириваються, летять,

І дивляться на землю, як зірниці.

А на землі, там, де хрести стоять,

Зготовані вже для нових розп'ять,

Вниз опускають очі люди ниці.

1972-2003

ЮРІЙ ГАГАРІН

Упав літак, на нашій тверді тлінній

Розпався умлівіч, як всохла віть.

Вогонь шарпнувся в синю небозвідь

Над божевіллям металічних ліній.

Трава почервоніла, наче мідь,

Струхлявіла й збіліла сталь, як іній,

Згорів, немов газета, алюміній —

Такий, що не повинен був згоріть.

До вогнища прибігли з поля діти,

І їм вдалось у попелі знайти

Дзвінкий обруч космічної орбіти.

О Юрію! Носив на серці ти

Швидкий політ і вже не міг стерпіти

Повільних крил, як руху без мети.

1972

СОНЕТИ З КНИЖКИ

«ПОКАЯННІ ПСАЛМИ»

* * *

Ціну свободи знає тільки раб,

Але не той, що виріс у темниці

І не вбирав у душу та в зіниці

Небес блакитних лоскотний єдваб,

А тільки той, що виглядав з-за штаб

Тюремних ґрат і зорі, як суниці,

Спивав устами духу, світлолиці

Думки плекав, не повзав, наче краб.

Та хто мені покаже те створіння,

Яке в живій матерії душі

Не носить волі? Це мої моління

До кожного раба! І всі клиші,

Всі крабовидні мають теж сумління,

Мов краплю крові на страшнім ножі!

1992

* * *

Вмирає нація, а ви,

Напівділки, напівпоети,

Тихенько живете, мов кмети

Комуністичної панви.

Продажні, наче ті курви,

Безликі, наче табурети,

Лякливі, як душа трепети,

Пильнуєте свої хліви.

Пильнуйте й бережіться Руху,

Своє сумліннячко любіть

Гидливо, наче п'яну шлюху!

Та жити ви мене не вчіть,

Бо ваша повзаюча хіть

Не для скресаючого духу!

1991

* * *

Блаженний муж мовчить на пишнім вічі,

Де нещодавнє рабство всі клянуть,

В лакузах тих себе не впізнають,

Що перед сильними згинались втричі.

Він слухає: в згірдливому злоріччі

Гуде й реве несправедлива лють.

Він бачить: боязлива людська суть

Сама від себе відвертає вічі.

Він був рабом… Життя собі зберіг

Покорою, та — палений ганьбою —

На інших не кладе провин своїх.

Мовчить, бо там, де з мстивою злобою

Невільники вчорашні між собою

Шукають винних, кожне слово — гріх!

1993

* * *

Діяльний розум, Бог-Творець,

Присутній в кожному началі,

Не знає скорбності, печалі,

Ні муки зболених сердець.

То чом же людськості взірець

Конає на хресті? Чом далі

Ми несемо страждань скрижалі,

Терновий славлячи вінець?

Чому це в радощах не може

Поєднуватись людське й Боже,

Чому покора й каяття

Нам повертають силу духу —

Так, начебто в ядрі життя

Є хтось, хто кличе в жаль і скруху?

1990

* * *

Тяжкий мій шлях — гущавиною глоду,

Над багновищем — опівнічна путь.

Кров колючки, неначе кігті, рвуть,

Трясовина затягує до споду.

Куди я йду, покинувши господу

Свойого батька? Де моя майбуть?

Кому це я крізь ночі каламуть

Несу вогонь негаснучого роду?

О Господи, пошли мені навстріть

Окроплений росою тихий ранок,

Що грає, наче в золоті блакить.

Я хочу вмити серце наостанок

І твердо стати, мов на рідний ґанок,

На той поріг, що зветься смертна мить.

1993

* * *

Благослови, мій Боже, Україну,

З'єднай водно всі київські церкви,

Завмерлу нашу мову оживи,

Козацьку славу підніми із тліну.

Я смерть свою молитвою зустріну,

Вклонюсь Тобі з-під каменя й трави,

Але не дай, щоб служники Москви

Знов обернули край мій на руїну!

Не допусти на княжий трон хохла,

Згаси в серцях патріотичні чвари

І засвіти будущини світла!

Але як ми достойні лиш покари —

Не муч Сибірами, пошли пожари

І немічних рабів спали дотла!

2004

СОНЕТИ З КНИЖКИ

«НОСТАЛЬГІЯ»

МАКСИМУ РИЛЬСЬКОМУ

В ДЕНЬ ЙОГО СТОЛІТНЬОГО ЮВІЛЕЮ

Антична статуя з відбитими руками —

Це образ творчості твоєї, батьку мій!

Є сила і краса в поставі молодій,

Та кикоті стирчать камінними суками.

Біль покалічення забудеться з роками,

І правнук підійде до тебе, повен мрій,

І скаже: «Гарно й так цій постаті твердій,

Найкращі лінії — це, власне, тії злами…»

Але в душі моїй ридатиме ридма

До скону смертного твого каліцтва мука,

Твоєї величі захована страма;

Я — ламаний також! Кричить моя розпука:

«Благослови мене, о статує безрука,

Накрий долонями, котрих давно нема!»

1995

БІЛЯ СВОЇХ КНИЖОК

Нарешті став я біля стелажа

В бібліотеці власній; книги-трупи

Виймав і ніжно їх складав на купи,

І слухав, як щемить моя душа.

Там книжечка й моя, немов чужа,

Лежала мертва — не слова, а струпи;

І чути гниль з тієї шкаралупи,

Де правди задушилося пташа.

Спалити б їх! Жбурнути між поління

Палаюче — й кінець! Та не засне

На попелі з книжок моє сумління.

Воно кричить, немов дитя трудне,

І проклинає, і кляне мене,

Горить, та не спадає в мертве тління.

1995

СОНЕТИ З КНИЖКИ

«ЗАСВІДЧУЮ ЖИТТЯ»

ДО ЗГОДИ

В Перемишлі, де грають Сяну хвилі,

Де наша слава, як стара вдова,

Стоїть в одежі чорній на могилі,

Я вчув ненависті страшні слова…

Тут ми з поляками зійшлись в горнилі

Злоби, що гасне й знову ожива,

Тут меч блищить, що в сатанинській силі

Його загнала поміж нас Москва.

Зійдіться в мудрості, сумні народи,

Раби вчорашні, вирвані з ярма

Великим Богом правди і свободи!

Зламайте меч, рятунку в нім нема,

І хай над Сяном прозвучить сурма,

Що повертає ворогів до згоди!

1995

Я ВИНЕН

1

Він був електриком. В душі народу світло

Свободи розбудив, став генієм добра.

Люд прославляв його, кричав йому: ура!

І сонце сяяло над ним, як Боже титло.

Але в суспільстві знов запанувало їдло,

З могили вийшла лють і темрява стара.

На доброчинця бруд полився, як з відра,

Його єство трудне й палаюче поблідло.

«Та ж він — анальфабет! Буквар йому, буквар!» —

Волали ті ж таки, що поклонялись вчора,

Та вірив далі він у свій спасенний дар.

Хоч гнобила його вся та ганьба сувора,

Він визнати не міг, що люд — лишень потвора,

Котра вогнем плює в пророка ясну твар.

2

І крикнула мені з брудного смітника,

Бабуся згорблена: «Тебе я добре знаю!

Це ти валив Союз! Це ти нас вів до раю,

Так ось я вже поглянь, в раю для хробака!»

І серце опекла сльоза гірка й тяжка —

Ця мова болісна з розпуки та одчаю.

Я голову схилив, розтрощений до краю,

Розсипаний, як хліб з роздертого мішка.

Я винен, бо не вмер, а тільки бився з туги

За справедливістю, що край наш обійшла,

Як плем'я, рабськістю заразне й недолуге.

Я винен, бо не був жорстким, як стріла,

Не мав нещадної й достатньої потуги,

Щоб знищити Союз диявольський дотла!

З

Ах, те, що я писав колись, в юнацькі дні,

Тепер таке мале, немов школярські вправи,

І за таке ніщо я мав немало слави,

Гучної похвальби, що гірша від брехні.

Я оглядаюся — і соромно мені

За слово мучене, немудре і коряве,

Та йшов я з темностей, я вибивався з мряви,

Кривавивсь на шляху об камені трудні.

Є на моїй душі тяжкі й пекучі плями,

Мов на сорочці кров, яку не відпереш,

Хоч хімії давай з найкращої реклами.

Отрути випив я, налитої по креш

Добою темною, та все-таки, та все ж

Я добрий слід лишив між добрими братами.

4

Куди діваються всі добрі починання,

Всі помисли й діла, що їх дає Господь?

Чи мусить перейти у злочин, в химородь,

У диктатуру зла невільників повстання?

Ось визвольна пора — не перша й не остання —

Немов коня, мене впрягла в тяжку оброть,

І батогами тне, й мойого духу плоть

Кривавиться і вся чорніє від страждання.

Я винен, бо рабом народжений з раба,

Коли настав мій час, кричав у мегафони,

Як з єрихонських веж архангельська труба.

Я винен, бо підпав під каверзні закони,

Що примонтовують блаженний лик ікони

До лоба сатани, а крила — до горба.

5

Колись хотів я бідність побороти,

І золото ненавидів, як лжу,

І кликав поклонятись палашу,

Як богові натхненної голоти;

Тепер я сам доходжу до ніщоти,

І вбогістю своєю дорожу;

Привласнюю лишень печаль чужу

І мисль, що світить крізь мої темноти.

Ненавистю добра не зберегти,

Не затупити сатани острогу,

Що нам вбивається у животи.

Я гнаний через пагубну дорогу,

Скажу вам правду всю, мої брати:

Хто вірить в Господа — той рівня Богу.

6

Дивись на хмари й знай — таке життя твоє:

То ніжне й лагідне, немов ткання прозоре,

То рівне, то хитке, то збурене, як море,

То чорне й гуркітне, що блискавками б'є.

Блакитний туманець, що до небес встає

З води й землі, але не має він опори,

Світ прагне осягти, спізнати всі простори

І в леті зникнути — ось людське житіє.

Так, плоть твоя спаде дощем на чорну ниву,

І питиме зерно енергію води,

Перекидаючись саме в хлібну поживу.

А де ж подінуться твої думки й труди?

Вони впадуть на Шлях Чумацький — аж туди,

Де зором ти шукав мету життя правдиву.

7

Як до німецької дивізії брати

Писалися, я слав на них тяжкі прокльони:

В мундирах вермахту на українські гони

Ви збройно хочете свободу принести?!

Та надійшов мій час — о Господи, прости! —

Я головою бив у чужинецькі дзвони

Для мови рідної та задля оборони

Таємної, але державної мети.

Не проклинай мене, болящий мій народе,

Бо я служив тобі в часи сумні й страшні,

Коли із двох сторін твої сини під Броди

Вбиватися прийшли в навзаємній війні,

Ті — під наказами московського заброди,

А ті — під дулами фашистської звірні.

8

Ви закликаєте до злагоди і згоди,.

Та за будь-що самі б'єтесь, як барани.

Бо ви — раби в душі, що прагнуть лиш війни

Задля відзнак, а не для здобуття свободи.

Не треба волі вам, лиш доброї нагоди, —

Щоб замінить собі не душу, а штани,

Щоб з бідних служників пробитися в пани,

А з підлабузників — у бонзи й верховоди.

Ви любите себе, і сил таких нема,

Щоб ту міцну любов знешкодити до краю,

Вона встає з землі незрима, як чума.

Я з вами вік прожив, та дотепер не знаю,

За що я вас люблю, навиклих до ярма,

Чому я вам до ніг своє життя складаю?

9

Мої найкращі дні вже поза мною,

Не відаю, навіщо я живу.

Пора вже обертатися в траву

Чи спати під плитою кам'яною.

Але мій дух не годиться з труною,

І, доки сонце в мене наяву,

Я чую в серці тугу світову,

Вчарований безсмертя таїною.

Віддав я до останнього гроша

Позичене, але чому, не знаю,

Не прагне спочиву моя душа,

Так ніби я священний хліб ламаю

І ще комусь його подати маю,

Буханку взявши з Божого коша.

10

Під вечір заклекоче лелечиха,

Піднявшись, мов газдиня, на гнізді;

Впадуть на землю промені руді,

Дрібні й цілющі, наче обліпиха;

Як маминого хліба чорна криха,

Мені літа запахнуть молоді;

До мене по росі, як по воді,

Прилине дівчина — молитва тиха;

Це надвечір'я рідного села,

Ця тута незбагненна і далека,

Ця дівчинка, що світ в очах несла,

Ця в небеса застромлена смерека,

Що вітами махає, мов лелека, —

Це все моїх останніх літ світла.

2000

11

В Стопчатові, де Багадунка грає

Біля моєї хати, як струна,

Там, де стоїть смерека поставна,

Що мого батька юним пам'ятає,

Я народився з ніжного зерна,

В життя пішов, звабливе та безкрає,

Тепер душа додому повертає,

Від баченого й чутого сумна.

Вітаюся з черешнею, з вербою,

Не дивляться. Вина моя тяжка,

Бо в світі я замало був собою.

Куди подів я серце юнака,

Не діткнуте ненавистю й клятьбою,

І чисте, мов коханої рука?

2004

СОНЕТИ З КНИЖКИ

«ПАМ’ЯТЬ»

АВТОМОБІЛЬ

Як вичесаний кінь, сяйний  автомобіль

Виходить із воріт притихлого заводу.

Як в жінку молоду, в його лискучу вроду

Вдивляйся і тремти, вчарований всуціль.

Ви разом будете серед незнаних піль

Летіти приземки, під синню небозводу,

І далеч, випита, як те вино, до споду,

Бентежитиме вас, немов кохання хміль.

Але остерігайсь: твойого духу сниво,

Твій ангел, що крильми вкриває біг коліс,

На тебе дивиться зневажливо й глузливо.

Слухняний він, але, буває, йде навкіс,

Танцює на бігу, як самогубства біс,

І гине, й смокче кров із водія жаждиво.

2000

КОМП’ЮТЕР

В комп'ютері сидить ув'язнена душа,

Енциклопедія всезнаюча й прозора,

Як електричний струм, невидима і скора,

Услужлива, але холодна і чужа.

Вона — раба твоя. Подібна до ножа,

Захованого в плащ, її сумна покора.

Спить на екрані миш — малесенька потвора,

Твій зір за нею йде, її піймать бажа!

Ту сіру блискавку не зловиш ти ніколи,

Вона втікатиме від тебе, як мана,

В твого ума брудні і потайні околи.

Рабиня? Служниця? Ні, пане мій, вона —

Володарка твоя, несхопна і страшна,

Тобою створена, божественний Глаголе!

2000

ІНТЕРНЕТ

Поклич до себе світ на поле Інтернету,

Прийде сумний Тарас, і Данте, і Бодлер,

І з'являться раби, прикуті до галер,

Монархів профілі, обернуті в монету.

Поклич святих повій із династичних сфер,

І поміж них знайди бліду Антуанетту,

Що йде на ешафот, скажи їй по секрету,

Що ти її любив, допоки сам не вмер.

Екран комп'ютера — душі твоєї надра,

Де іскри золота поглинула руда,

Скотилися на них журби залізні ядра.

Ти бачиш, як в землі тече сліпа вода,

Як відкриваються твого життя чуда,

Як прагне палива твойого серця ватра.

2003

ПОВЕРНЕННЯ

Ніким не видимий, пробіг я серед ночі

Європу й Азію, як молодий мустанг,

Кавказ мені світив у сніжнім позолоччі,

Води напитися подав священний Ганг.

Але мене пекли, як рани, землі отчі,

І я махнув назад від юрт і від яранг

В карпатські видоли, перед кохані очі

Світлиць стопчатівських, і впав, як бумеранг.

Усе, що я придбав, — скорботності отрута,

На каменях чужих я загубив іскрінь,

Що до моїх підків живцем була прикута;

Вернувсь на житній хліб і на вівсяну рінь,

Схиляю голову до Лючки і до Прута,

П'ю воду, як старий мойого тата кінь.

2003

КАЯТТЯ

Я каюся й горю! Я ображав людину!

На попіл спалюю свої гріхи старі;

Хитливе полум'я клубочиться вгорі,

Внизу ятриться грань — зола наполовину.

Та мій вогонь мене веде в нову провину,

Бо я ненавиджу побожні стихирі,

Пишу про ворога, мов на його корі

Нарізую свій біль, і сам од болю гину.

А ворог мій встає, являє людський лик

Вчорашній сатана з обличчям херувима,

І вірю я йому, бо вірити я звик.

Але пече мене та правда нестерпима:

Як ворога нема, немає й побратима!

І знов я в каятті горю, мов єретик.

2003

ПІСНЯ

Я смерті не боюсь, хоч зраджував її,

Не вірив, що й мені призначено вмирати:

В гаю, на цвинтарі, горнувся до дівчати,

На гріх його вмовляв, аж мліли солов'ї.

Навчав мене Хайям писати рубаї,

І ніжно ставитись до глечика й горняти,

Що з глини могилок їх люблять виробляти,

І вушка в них такі округлі, як мої.

Я мертвих мудрості з тривогою вивчаю,

Але люблю життя пахуче і смачне,

Як від коханої окраєць короваю.

Люблю співати! Так, як я, ніхто не втне!

Брати! Коли помру, я в трумні заспіваю…

Тож трохи помовчіть. Послухайте мене…

2003

СТРАШНИЙ СУД

Невже за те помер Син Божий на Голготі,

Щоб одчинилися у судний день гроби

Та піднялись царі, донощики, раби,

Кати і всі, хто жив у злобності й підлоті?

Навіщо Богові палити гори плоті,

Що схована була в підземні жолоби,

Давати тліну вид і в кістяні лоби

Вкладати очі й дух, що повен злої хоті?

Якщо Господній Суд задуманий на те,

Щоб скласти грішників у вогнище, як дрова,

То як ви поміж них невинних знайдете?

Піде реакція злочинства ланцюгова,

І вибухне в огні жахнім світобудова,

І погорить тоді з неправедним святе.

2003

ЛИСТЯ

Я листя загрібав. Купив нові граблі.

На небі висів сніг, як мамина верета.

Втім, листя звіялось, як золота карета,

Колеса зблиснули і зникли в синій млі.

Так їздили колись магнати й королі,

Та все розпалося, як видиво поета.

І вивірка сумна із-під мого манжета

Горіх собі взяла й запорпала в землі.

Йде свіжа прохолодь. Пітніє й курить ватра.

З'явився давній друг. На голові — ондатра.

Марною мовою постелена тропа.

Танцює осокір і в танець мене кличе.

Я повертаюся у лоно таємниче,

І дивиться, мов кріт, на мене тьма сліпа.

2003

ТРОНИ

Все трони мають: ноги, руки, зір!

Вони пильнують вищих зобов'язань,

Що дістає їх від миропомазань

Монарх Ягайло, Фердинанд чи Лір.

В нас тронів не було, тому не вір,

Що буде королем вчорашній блазень.

Він дуже схильний до повчальних казань,

Та чинить сам собі наперекір.

О демократіє, йому корону

Ти віддаєш, а він — без голови,

Є в нього тільки сідало для трону.

Але не покидай нас і живи,

І трони наші виростуть з трави,

І ми, нарешті, вклонимось закону.

2003

БІБЛІЙНІ СОНЕТИ

1

Усе, що Бог створив, жадає бути в слові,

Бо слово сталося творцем добра і зла.

І в імені своїм душа себе знайшла,

Відбилася, як плоть Господня на покрові.

І Каїн — це той брат, що із його чола

Вже стерли Божий знак філософи совкові,

Та лиш назви його — і знову пляма крові

Там спалахне вогнем, де шкіру пропекла.

Прародичі в раю покуштували плоду

Із дерева знання з намови сатани,

І світ одкрився їм аж до самого споду.

І досі спізнають Адамові сини

Ту правду, що в словах шукає явини,

І в мові Божий дух приходить в дух народу.

2003

2

Старий був Авраам, та дівчину Агар

Любив — його пекла жага непощадима.

Все бачила жона ревнивими очима,

Суперницю свою вела на той пожар.

І слухала вона, сховавшись за дверима,

Як сходяться вони — рабиня і владар,

Як стогне муж її, немов несе тягар,

І помсти прагнула вся плоть її незрима.

Коли в її раби вродилося дитя,

Їх виставили геть — в жахну пустелю з дому,

Та гнаних врятував Господь од умертя.

Постав новий народ з гріховного розлому,

І війни почались, і перейшло в судому

Всієї людськості помстливе почуття.

2003

3

Як Бог порахував злочинців у Содомі,

І знищив місто все, гніздовище підлот,

Зостались при житті один-єдиний Лот

І дві його дочки, побожниці відомі.

Та оселився гріх у їхнім новім домі:

Позбулися вони своїх дівочих цнот —

Під батька підповзли, щоб множився народ,

Бо впали всі мужі в господньому погромі.

І діти виросли з гріховних тих злягань…

Які вони були — прекрасні чи почвари?

Нічого не кажи, а навкруги поглянь —

І запитай: чому від праведної кари

Все гіршим світ стає, гудуть страшні пожари,

Де вогнища малі згасила Божа длань?!

2003

4

Бог Якова любив, любив і Яків Бога,

Та цілу ніч вони боролись, як мужі,

Нерівні сили дві, нерівні дві душі,

І Яків опиравсь Всевишньому щомога.

Втім, дужчий слабшого ударив по кульші,

Кулак тяжкий упав, немов гори відрога,

Та був то тільки знак, що Божа перемога

Ще може статися на іншім рубежі.

Ми всі боролися і стали всі кульгаві,

Ударені в стегно, як праотець-пастух,

Що став з Ним до чола в зрадливій, злудній мряві.

Але, благаючи у Господа отух,

Будуючи Йому собори величаві,

До скону буде з Ним змагатись людський дух.

2003

5

Давид злічив народ з Йордану по Синай,

Порахував мечі, списи і колісниці…

Сохранні наміри державної столиці,

Та їх не возлюбив могутній Адонай.

Господь сказав царю: «Сам кару вибирай:

Чи голоду сім літ, чи два дні моровиці

Нашлю на твій народ, чи, може, від десниці

Ворожої втечеш на рік в пустельний край?»

Давид не відповів. І кара наступила,

І за два дні лягла в гроби народна сила,

І плакав Ізраїль. А Бог являв своє

Знання, для людськості на всі віки пророче:

Мале число мечів побільшуватись хоче,

Велике — з лютості само себе заб'є!

2004

6

Плач, Єреміє, плач, твоя печаль жорстока

Впаде на Вавилон, як непрощенний гріх.

Боюсь твоїх ридань і віщувань твоїх,

Хоч сам я — мов сльоза із маминого ока.

В неволі я затверд, зробився, як опока,

Від немічних благань мені дорожчий сміх,

Що грає помстою, рве серце, як батіг,

Бо перемога й мста — це азбука пророка.

В собі я поховав невиплаканий біль,

Загнав свої жалі в камінну оболону,

Щоб не заплакати на людях мимовіль.

Та все ж таки прийди, поклич мій край з полону,

З ганьби прислужувань новому Вавилону,

Як покриком страшним ти кликав Ізраїль.

2003

7

Я непритомнію від пісні Соломона,

Немов од пахощів дівочого вінка,

Коли злітає з пліч сорочка боязка,

І плоть тужава йде в глиб золотого лона.

До мене ти прийшла, мов сарна трепетка,

На мене злякано дивилась, мов ікона;

О Суламіто, знай, що неба ополона

Залоскотала нас, немов хмільна ріка.

Наложниць я не мав, та всі мої кохання

Спливли по жолобку поміж грудей твоїх,

Бо в мене ти була одна, як зірка рання.

В Гущанках ти зросла під співи рідних стріх,

Як жаль, що це не я, а цар з подивування

Навік твою красу в поезії зберіг.

2003

8

Глибокі і страшні слова Еклезіаста:

Все марнота! Нема для чого в світі жить,

Смерть краще, ніж іти з дитячих оповить

Між людство, що його веде злочинців каста.

Нещадно б'є мене ця думка мускуляста,

Неправедна, але така, що вік болить.

Хоч на землі я жив одну коротку мить,

Та мить була — як ніч: і темна, і звіздаста.

Кохав я і горів. В моїх дітей, в слова

Переливав жагу свободи та обнови,

Потоптаний, вставав, як по весні трава.

Я вітру не піймав, хоча ходив на лови;

Помру, але в життя моєї пісні й мови

Незримо увійде моя душа жива.

2003

9

Не зникнуть підляки, не вимруть фарисеї,

Палати виростуть на згарищах палат.

І кожного із нас судитиме Пилат,

І ми не знатимем судьби й вини своєї.

Та вічно житимуть повстанці Макавеї,

За сулдів і царів живіші устократ,

І завжди житиме між нами їхній брат,

Розп'ятий на хресті за визвольні ідеї.

Та визволу нема. Не з далини епох,

А тут-таки горить з людини здерта шкіра,

І кров'ю пишеться новий мартиролог.

І родиться, й росте, і пропадає віра

В натхнення людськості, де янгола і звіра

Вселив, неначе в кліть, необережний Бог.

2004

10

Стражденний мій народ подібний був до Йова,

Його іспитував Господь і сатана.

Дітей повбивано. Оселя — як труна,

І рабства виразки, і напівмертва мова.

Майно розкрадене. І на душі — окова.

Чорноземи жере азійська сарана.

Імперія гниє, мов яма вигрібна,

І душить, горло рве потвора двоголова.

Він вистояв. Але в піснях зостався плач,

Гнилизна у кістках, лице сумне, похиле

Показує, що він — не владар, а прохач…

Народе мій, здригнись! Вдягнися в свіжі сили,

Не плач, а відомсти за всіх дітей могили,

Молись, та сатані нічого не пробач.

2004

11

Взялись будівники новітньої держави,

Де в рабстві жив народ, голодний, наче звір,

Нагодувати люд судьбі наперекір,

Вселити волі дух в його єство лукаве.

І хліба напекли, понаставляли страви

На площах — їж, бери добро на власний двір.

І їв народ, і пив, і лаяв, як блюзнір,

Свободу, що дала замало пива й кави.

Не знали вожаї, що в тих людей нема

Своєї гідності, історії та мови,

Що їх наїдками не визволиш з ярма.

Але й самі вожді — нікчемні славослови —

Державу бачили у вимені корови,

Доїли й билися за дійки тишкома.

2004

12

«Ми — вибраний народ, зерно, а не полова,

Одвічна сіль землі, думок болящий рух,

Натхненники жахних, кривавих завірюх,

Де твориться життя, йде людськості обнова».

Але озвався Він од істинного слова:

«Народи — рівні всі, а революцій дух

Лишає ворожду і згарища навкруг,

А з крові й попелу не встане vita nova!»

Він мудро говорив, та гордощі і мста

Були об'явлені законами природи,

І людський син помер, прибитий до хреста.

І, якщо гнів, і лють, і Каїнові коди

Не вигублять в собі пануючі народи,

їх жде повільна смерть, а Бога — пієта!

2004

СПОВІДАЛЬНІ СОНЕТИ

1

Я став тоді рабом, як написав заяву,

Вступив під натиском до компартійних лав.

В тім пеклі я горів, мов ялівець, палав

І потім опадав кудись в глибоку мряву.

Та чудо сталося: на вольності відправу

Мене покликано для неминущих справ.

Я душу спалену свою з землі зібрав,

Мов з іскрами золу димуючу й криваву.

Я ще горю, але то тільки никла грань;

Врятований з вогню, жадаю прохолоди,

Виходжу на сніги в сяйну, морозну рань.

Не оглядаюся на власні переходи,

Боюся бачити на білині свободи

Сліди обвуглених юнацьких почувань.

2

Не вірив я собі, страхався власних слів,

Бо знав, що слухають і стіни, й телефони,

Та виривався все ж з покірної колони,

Що до трибун несла царя пролетарів.

До наляку свого ненавистю горів,

Окови на душі носив тяжкі, як дзвони.

А вже коли співав про чорне і червоне,

То думав про своїх братів-боївкарів.

В благословенний день собі сказав я: «Досить!

Боятись перестань, і на майдан іди,

І сповідайсь, як муж, що милості не просить!»

Окови я зламав, та не позбувсь біди:

Палають на душі ганебні їх сліди;

Ласкавий Бог, але полегші не приносить.

3

Любити ворогів — найтяжча це наука,

Що йде, мій Господи, з Твоєї доброти.

Я ж в серці закипав, жадав покари, мсти,

Коли мене вражав негідник і падлюка!

Та піднімав і Ти у Божім храмі бука

На жадібних купців погорблені хребти,

І Юді Ти не дав од зашморга втекти,

Як пойняла його відступництва розпука.

Ненавидів я зайд-гнобителів. Пробач,

Та більше не любив не чужака, а брата,

Що за геройство мав свій підневільний плач.

Ще більше не любив себе! Доба проклята

Була така, що я з гнобителем на свята

Сідав за стіл і їв, як плоть свою, калач.

4

Був на трибуні кат, а ми сиділи в залі,

Поети злякані, ряди погаслих свіч,

На гори наших душ упала темна ніч,

І зір погаснув наш з болючої печалі.

Як під помостами конали на Каялі

Пов'язані князі, так мліла наша річ.

Мовчали ми, як дух зруйнованих сторіч,

Як Бога вічного потовчені скрижалі.

Ніхто не закричав. І я змовчав також,

Та нишком докоряв поетові старому,

Коли в його руці відчув смертельну дрож.

Чому це я не зміг пробачити нікому

Тремтіння власних рук, ганебну осорому

Мовчанки рабської, що прославляє лож?

5

Хотів я підійти і вдарити падлюку,

Щоб заточився він і повалився в грязь,

Щоб аж йому щока від ляпаса спеклась,

І щоб тулився він, немов хробак, до бруку!

Насправді ж я йому подав поштиво руку

І плоть його відчув, немов гидотну мазь;

Втім, усмішка моя (звідкіль вона взялась?)

Нагадувала крик розчавленого звуку.

Фальшива доброта перемогла на мить.

А може, то була відраза до мерзоти,

Котра лайно і бруд обходити велить?

А може, я свій страх не зміг перебороти,

Бо як згадаю, знов тремчу від соромоти,

І на моїм лиці той ляпас мій горить!

6

Я недругів своїх старавсь не впізнавати,

Проходячи повз них, убік відводив зір;

Це помилка була, бо ворог — наче звір:

Як в очі не зирнеш, він буде нападати.

Ти пожадай за зло не миру, а відплати,

І сутички шукай, і злагоді не вір;

Як він одвернеться, роби наперекір,

Ставай з ним до чола, хай бризне кров бидляти!

Гірке моє вчення. Немає тут Христа.

Є людські мудрощі, позичені в потвори,

Що невідома їй звитяжна доброта.

О Боже, чом же Ти не дав мені покори,

Коли шукав мій дух ослаблений опори,

І сяяла йому, як сонце, правда-мста?!

7

Сумна моя душа — криниця, повна туги

За тим, що не збулось, хоч мріялось мені.

Та не хотів би я вернутись в юні дні,

Щоб виправляти все, життя прожити вдруге.

Ганьбу приниження над волею наруги

Я в серці вмурував на кам'яному дні.

Та дзвони вдарили! В натхненному вогні

Горів я й воскресав з народної потуги.

Минулося. Гуде прощань глуха струна.

А я, не вписаний ні в жертви, ні в герої,

Дивлюсь, як глибину ковтає глибина.

І жаль мені за тим, що смерті молодої

Я не зустрів тоді, коли ходив при зброї

Над Прутом у лісах, у сотні Спартана.

8

Про славу я не дбав, не пхався в лавреати,

А як давали, брав медалі й ордени,

Та не кладіть мені тих бляшок до труни,

Щоб я без сорому міг перед Богом стати.

Писав я вірші й знав напам'ять їх читати,

Але не всі, не всі, немовбито вони

Від різних матерів були мої сини;

Тих я любив, а тих не міг ніяк згадати.

Хоч я підозрював — Політика була

Повією, але її гріховна знада

П'янила й на мій дух лягала, наче мла.

Але до Лірики я біг, як до свічада

Своїх бажань і мрій, і, мабуть, добрі чада

Та дівчина на світ од мене привела.

9

Я з прапором стояв у людськім ланцюзі,

Що біг дорогою до Києва зі Львова.

Підводилась тоді із мертвих наша мова,

І серце з радості купалося в сльозі.

Де ж дівся той народ, та сув'язь барвінкова,

Ті горді погляди, мов леза в морузі?

Те стало смердами, а те пішло в князі,

Те в шлях зарилося, як згублена підкова.

Держава є, але народу ще нема.

Задовго ми були у хробачливій плісні,

Згасила мозок нам нагайка і тюрма.

Та вірю я в часи майбутні, благовісні —

Постане нація об'єднана, як в пісні,

І люди, не раби, візьмуться до керма.

10

Як замками з піску втішається дитя,

Так я радів колись будовою держави,

І серце я поклав поміж каміння ржаве,

Аби стіна була відпорна до гниття.

Не каюсь, та болить затрачене життя;

Там будяки ростуть, де квітували трави,

І споживаю я розчарувань потрави,

Трутизну п'ю і жду на смертне забуття.

Я знаю: дні були, коли світив, як зброя,

Мій непокірний дух, та грізний мій припас

Пішов до рабських рук; мені ж — судьба ізгоя!

Занесений піском моїх чуттів алмаз;

Моя доба пройшла, її поглинув час,

Та буде ще вона відкопана, як Троя!

2000-2002

СВІТОВИЙ СОНЕТ


Сонети. Світовий сонет

•Данте Аліг’єрі • Франческо Петрарка • Мікеланджело Буонарроті • Торквато Тассо • Умберто Саба • Расул Гамзатов • Едмунд Спенсер • Джон Донн • Джон Мілтон • Вільям Вордсворт • Семюел Тейлор Колрідж • Джордж Гордон Байрон • Джон Кітс • Генрі Лонгфелло • Едгар Аллан По • Роберт Фрост • Максим Богданович • Ригор Барадулін • Кирил Христов • Димитр Пантелеєв • Атанас Далчев • Димитр Методієв • Іван Давидков • Ваан Тер'ян • Єгіше Чаренц • Маріє Ундер • Айн Каалеп • Мате Траат • Ханан Вайнерман • Мігель де Сервантес • Франсіско де Кеведо • Педро Кальдерон • Антоніо Мачадо • Федеріко Гарсія Лорка • Хосе Марія Ередіа • Хосе Марті • Ніколас Гільєн • Педро де Ораа • Габріела Містраль • Пабло Неруда • Сесар Вальєхо • Рубен Даріо • Мірдза Кемпе • Юстінас Марцінкявічюс • Альфонсас Малдоніс • Лівіу Деляну • Павел Боцу • Андреас Гріфіус • Йоганн Вольфганг Гете • Генріх Гейне • Стефан Георге • Йоганнес Бехер • Бертольт Брехт • Гуго фон Гофмансталь • Райнер Марія Рільке • Ґеорг Тракль • Готфрід Келлер • Генрік Ібсен • Інгер Гагеруп • Олав Г. Гауге • Миколай Семп-Шажинський • Ян Анджей Морштин • Адам Міцкевич • Ципріян Каміль Норвід • Марія Конопніцька • Ян Каспрович • Казимеж Пшерва-Тетмайєр • Леопольд Стафф • Марія Павліковська-Ясножевська • Ярослав Івашкевич • Антоній Слонімський • Казимеж Анджей Яворський • Станіслав (Свен) Чахоровський • Богдан Дроздовський • Станіслав Грохов'як • Ернест Бриль • Рафал Воячек • Луїс де Камоенс • Олександр Пушкін • Інокентій Анненський • В’ячеслав Іванов • Іван Бунін • Валерій Брюсов • Осип Мандельштам • Арсеній Тарковський • Михайло Дудін • Михаїл Емінеску • Тудор Аргезі • Якуб Барт-Цішинський • Юрій Млиньк • Йован Дучич • Мілан Ракич • Десанка Максимович • Бранко Мількович • Іван Краско • Павол Горов • Войтех Мігалік • Ян Бузаші • Любомир Фелдек • Франце Прешерн • Мігай Бабіч • Дюла Югас • Аттіла Йожеф • Дюла Ійєш • П'єр де Ронсар • Жоашен дю Белле • Жерар де Нерваль • Шарль Леконт де Ліль • Жозе Марія де Ередіа • Артюр Рембо • Гійом Аполлінер • Робер Деснос • Біраго Діоп • Невідомий автор • Тін Уєвич • Весна Парун • Мілівой Славічек • Ян Коллар • Карел Гінек Маха • Ярослав Врхліцький • Антонін Сова • Іржі Волькер • Вітезслав Незвал • Олдржіх Виглідал •

З ІТАЛІЙСЬКОЇ

Данте Алігєрі

З КНИЖКИ «VITA NOVA»

8

Бентежність гине в хлані темноти,

Як біля вас я стану, ясна зоре.

Любов рече, і слово те суворе:

«Тікай від неї, бо загинеш ти!»

Шукають злякані персти опори,

Обличчю барви серця не знести:

Припав я до студеної плити,

Та камінь теж волає: «Горе! Горе!»

Той понесе, як сором, вічний гріх,

Хто руки відхилив мої простерті

І встояти мені не допоміг,

Коли на кпини падав я одверті,

Мов на мечі, коли недбало сміх

Ви кинули очам, що прагли смерті.

15

Володарка мойого серця мила, —

Сліпуча, сонцесяйна ліпота;

Побіля неї з подиву несила

Вознести погляд, отверзти уста.

Їй очі освітила доброта,

Покора милостива стан повила.

Вона ступає так, немов свята,

Що нам про вищу силу ознаймила.

Дивитися на неї — благодать.

А хто не знав цю всемогущу вроду,

Не може щастя до глибин спізнать.

Від уст її, мов пахощі весни,

Іде любовний дух, що насолоду

Вливає в серце і велить: «Зітхни!»

16

Хто в гроні дів мою угледить панну, —

Побачить вроди чистий ідеал.

Возношу Богу похвалу похвал,

Коли бодай здаля на неї гляну.

Вона розбуджує печалі шану,

Високих почувань святий хорал;

Зарозумілості крикливий шал

В покору перетворює рахманну.

їй не потрібна слава голосна!

Мов нагороду, ласку поважання

Всім за смиренність воздає вона.

Благословенні помисли й діяння

Краси! Хто серцем дух її спізна,

Той завжди буде снити про Кохання.

19

Явило безмір ніжності й турботи

Обличчя ваше лагідне й сумне

В ту мить, як ви побачили мене,

Зчорнілого від горя і скорботи.

Я зрозумів, що, сповнене чесноти,

З моєї туги ваше серце схне.

Плач появляв страждання навісне,

І я не міг його перебороти.

Я мусив заховатися від вас,

Щоб ви не бачили мого ридання,

Не знали глибини моїх ураз.

Сумна душе, — я мовив, — до сконання:

З цією донною — моє Кохання,

Через яке я плачу раз у раз!

20

Кохання колір, стишений журбою,

І милосердя риси чарівні

Ваш вид прибрав у мудрій таїні,

Як ви побачили перед собою

Мій тихий погляд, спалений сльозою,

Уста байдужі, стиснуті й смутні.

Ви донну нагадали, що мені

І серце, й ум осяяла красою.

Очей від вас не можу відвести,

Котрі не знають іншої мети,

Як сплакувати вічну безнадію.

Ридати силу дасть мені ваш дух,

А сльози — це отуха всіх отух,

Та перед вами плакати не смію.

21

Ви, мої очі, проливали ріки

Гіркої туги, скорбної мольби.

Перед явою вашої журби

Всі опускали у сльозах повіки.

Тепер забули б ви про все, якби

У зраді я шукав для себе ліки,

І донні тій, що відійшла навіки,

Не впоминався вічної хвальби.

Все, що для вас — блаженство неокрає,

Для мене — горе, ніби тьма, бездонне.

За вас боюсь перед очима донни.

її ніде й ніколи не повинні

Забути ви — хіба що в домовині, —

Так мовить моє серце і зітхає.

22

В душі моєї потаємний схов

Ласкава думка з вами загостила.

Вона печальне серце полонила

Солодкими словами про любов.

Душа питає серця: «Що за сила

Наш розум потрясає до основ,

Втишає болі й повертає знов

Йому жадань і мрій могутні крила? »

А серце — їй: «Задумана душе,

Сюди приходить новий дух Кохання,

Що молодість нам вічну береже.

Він тій завдячує своє життя,

Що наші скарги, болесті й страждання

Перейняла в пориві співчуття!»

23

О горе! Перед силою зітхання,

Що в серці народилося моїм,

Скорились тихі очі, й стали їм

Ненависними грішні пожадання.

Вони живуть у прагненні однім —

Слізьми являти жалощі й страждання.

Вінок тортур на них кладе Кохання,

І світло сліз туманиться на нім.

Йде жаль із серця, й серце в ньому тоне,

І сповиває чорна непроглядь

Кохання, що від болю непритомне.

Але найбільше ті думки болять,

Де сховане ім'я моєї донни,

Що відійшла за гробову печать.

Франческо Петрарка

З КНИЖКИ «НА ЖИТТЯ МАДОННИ ЛАУРИ»

2

Щоб тішитися помстою й карати

За тисячі образ, бере свій лук

Амур, подібний до підступних злюк,

Що крадькома вичікують розплати.

В очах і в серці захисні загати

Я збудував з чеснот і з їх сполук,

Та вибито щита ударом з рук,

І вже нема куди від стріл тікати.

Збентежена цим нападом швидким,

Душа моя не мала часу й змоги

Знов захистом озброїтись міцним.

Не можуть навіть кам'яні чертоги

Сховати від страждання серце вбоге

Від муки, що живе у ньому й з ним!

48

Не змеженіє річка від сльоти,

Вогонь вогнем ніколи не здолаєм.

Збагачуються схожості навзаєм,

Воюють протилежностей світи.

Любове, двоє тіл єднаєш ти

В одній душі, світ сотворивши раєм,

Чому, скажи, чим дужче ми жадаєм,

Тим менше дозволяєш осягти?

Як сліпить сонце зір, як глушить звуки

Околиць Нілу водяна дуга,

Що з гір летить і б'ється в каменюки,

Так стлумлює сама себе жага,

Від прагнення свого занемага

І кволіє від власної принуки.

61

Благословенні будьте, день, і рік,

І мить, і місяць, і місця урочі,

Де спостеріг я ті сяйливі очі,

Що зав'язали світ мені навік!

Благословен вогонь, що серце пік,

Солодкий біль спечаленої ночі

І лук Амура, що в безоболоччі

Пускав у мене стріл ясний потік!

Благословенні будьте, серця рани

І вимовлене пошепки ім'я

Моєї донни — ніжне і кохане,

І ці сторінки, де про неї я

Писав, творивши славу, що не в'яне, —

Й ти, неподільна радосте моя!

68

Священний вигляд вашої землі

Сум навіває, що аж серце плаче:

Що робиш ти? На небо глянь, бідаче,

Туди тебе волає шлях в імлі.

Втім, інша мисль — про інше взагалі:

До милої вертаймося! Тим паче,

Що серце без коханої — незряче,

Куди втечеш ти на однім крилі?

Веде ця думка першу за собою —

Я так їх слухаю, як новину,

Що раптом приголомшує журбою.

Продовжують вони свою війну,

Хто переможе з них, я не збагну,

Кінця не видно їхньому двобою.

 131 

Співати по-новому про Любов

Я прагну, щоб збудити співом тіло,

Щоб знов жадання запалахкотіло,

Щоб ум студений запалився знов;

Щоб та душа струснулась до основ,

Яка мене покривдила так сміло,

Щоб співчуття в сльозах її горіло,

В очах її, де світло я знайшов;

Щоб ворухнулись від зітхань жадливо,

Немов троянди на снігу, вуста,

Зубів одкривши мармурове диво;

І щоб моє життя, що вироста

Із болю, не боліло, а в літа

Далекі понесло мене щасливо.

162

Щасливі квіти й благовісні трави,

Прим'яті донною на самоті;

Пісок, що береже сліди святі

Чудових ніжок під листком купави;

Гаї прозорі, віти, наче пави,

Фіалки у любовній блідноті,

Ліси вільготні, тихі та густі,

Куди не входить сонце величаве;

О краю мій, о ріки голубі,

Ви омиваєте Лаури очі,

Їх блиск перебираючи собі.

Прекрасні ви в своєму непороччі!

А там — підводні скелі серед ночі

Горять в мого закохання журбі.

190

Над річкою, де в мураві дорога,

При сході сонця, якось навесні,

Моїм очам, як видиво у сні,

З'явилась олениця злоторога.

Немов скупець, що довше якомога

Дивиться прагне на скарби сяйні,

За нею стежив я, аж дух мені

Перехопила радісна тривога.

Навколо шиї сарни — письмена

В алмазах: «Цезар дав мені свободу —

Не руш мене!» — О сяюча мана!

Сягнуло сонце полудня. На вроду,

Йдучи, я задививсь і впав у воду.

І зникла тут же ланя неземна.

З КНИЖКИ«НА СМЕРТЬ МАДОННИ ЛАУРИ» 

267

Де погляд ніжний, де чарівний вид;

Де постать горда, де струнка постава,

Де мова та бентежна й величава,

Що завдає негідникові встид?

Де сміх, що жалить того, хто набрид?

Де та душа, що, мов зоря яскрава,

Висока й гідна владарського права,

Небесний нам осяяла блакит?

Я вами дихаю, для вас палаю,

Я народивсь для вашого єства,

Без вас мені нема й не треба раю;

Як радість відійшла моя жива,

В словах надію я плекав безкраю,

Та вітер порозвіював слова.

272

Життя летить, і днина йде остання,

Товаришує смерть великим дням.

З теперішнім, з минулим, з майбуттям

Я — в стані вічного ворогування.

Мене вбивають спогади й чекання,

Не маю спокою ні тут, ні там;

Якби я піддавався цим думкам,

То відійшов би на той світ зарання.

Вже не зазнаю щастя; навпаки —

Мій корабель несуть вітри гривасті,

Розшарпують його, як ті вовки.

Поламані на ньому щогли й снасті,

Вкриває буря береги скелясті,

Де згашені манливі маяки.

274

О, гетьте ж ви, думки, мої тирани,

Чи не доволі вже мене Судьба,

Любов і Смерть цькували, мов раба,

Чи вже мої загоїлися рани?

А ти, о серце, завжди неслухняне,

На мене з недругами йдеш — хіба

Служити ворогам — це не ганьба,

Хіба мій меч їх більше не дістане?

В тобі — гінці Любові потайні,

В тобі справляє Доля всі пишноти,

В тобі готує Смерть удар мені;

Моє життя ти прагнеш розмолоти,

Тому від тебе йдуть усі турботи,

Думки підступні й лиха навісні. 

Мікеланджело Буонарроті

З КНИЖКИ «СОНЕТИ»

19

Я вашим зором бачу світло миле,

Яке мені, сліпцеві, — з неба дар.

На ваших плечах я ношу тягар,

Який здвигнути сам не маю сили.

Я, сотворіння куляве, безкриле,

На ваших крилах лину вище хмар.

При вас то блідну, то стаю, мов жар,

Який би навіть льодом не згасили…

Як ви щасливі — то всміхаюсь я,

Як ви сумні — я пойнятий журбою,

У вашій волі — воля й мисль моя.

Я — наче місяць той, що сам собою

Не світить золотистою габою,

Лиш сонцем осіянний він сія!

20

Ніч має вроду темну й величаву,

В ній подив таїни немов закляк,

А день живий і жвавий, мов хлоп'як,

Веде при сонці осяйну забаву.

Але не тільки сонце нищить мряву —

Хай з'явиться черв'як чи то світляк

Із невисоких сфер, і вже ніяк

Не врятувати темряви державу.

І вже земля підводиться в теплі,

Плодющу піднімає деревину,

До неба зводить кільчики малі.

Та все-таки святіша ніч за днину,

Бо мисль її породжує людину

Дорожчу, ніж усі плоди землі.

21

Хто сотворив з нічого людям час,

Той поділив його на дві частини,

Назвавши ніччю й днем ті половини,

Та ніч він ближчою зробив для нас.

На людських долях видно нам щораз

Вплив місяця чи золотої днини.

Але мені призначена з дитини

Була судьба темнот, і світ мій згас.

У темнощах — кінець мій і начало.

Затемнене в душі моїй вікно,

А ніч хмурна проходить так помало…

Вам сонце за товариша дано,

Пустіть мене до світла, щоб воно

Мою темнющу долю осіяло.

86

Коли любові пал несе біду й содому,

Влітаючи в єство відкрите й молоде,

То як же той пожар бушує і гуде,

Зачинений навік у серці вже старому?

Чи той, хто вже відчув знесилення і втому,

Кого літа гризуть, як те взуття тверде,

Від шалу любощів на землю не впаде,

Мов дерево сухе й крихке від бурелому?

Він попелом стає в прекрасному вогні

І розлітається з вітрами до світання,

Себе від прикрої звільнивши хробачні.

Бувало, в юності я знемагав з кохання;

Мене, старого, знов його палахкотання

Нещадно обняло — чи ж довго жить мені?

87

Лише вогнем коваль уміє розбудить

Істоту гнучкості, заховану в металі.

І вишива митець узори досконалі,

З пломіння прядучи ясного злота нить.

Той не відродиться, хто спершу не згорить!

З любові гину я, вмираю від печалі,

Та сподіваюся на смертному причалі,

Що надійде колись моя воскресна мить.

Причислити себе тоді до мертвих маю,

Коли воскресну я в огненній явині

Із полум'я того, в котрім тепер згораю.

Вогонь завжди летить у сфери вогняні;

Що перешкодити могло б тоді й мені

Злетіти в небеса, а звідти вже — до раю?

Торквато Тассо

ВІРШІ ЛЮБОВІ

1

Ти відлітаєш, ластівко, на зиму,

І до гнізда вертаєшся весною,

Та знов летиш осінньою порою —

Де Ніл і Мемфіс, в далеч неозриму.

А я Любов плекаю невситиму

В своєму серці літом і зимою;

Вона живе в мені й радіє мною,

— її довіку я в душі нестиму.

Забувши матері своєї храми

У Пафосі і Кнідосі, ширяє

Вона в мені; створіння пустотливе —

Народжує амурів тисячами,

І серце їх усіх в собі тримає, —

Гніздо страждань любовних нещасливе.

2

Любов душі — це лад, це ум природи,

Що сонце рухає й нічні світила,

Вгорі, де грає ліра злотокрила,

Веде швидкі чи й вільні хороводи.

Підвладні їй — земля, повітря, води,

Вогню гарячість і людини сила —

Гнів, біль, надія, втіха буйнохвила,

Жадання щастя, радощів і згоди.

Все створює Любов, що світлу треба,

Владує всім, як сяйво, досконала,

Та звершується в нас її потуга;

Так, начебто в найвищих сферах неба,

Вона своє князівство заснувала

В очах у вас, а храм — у серці друга.

Умберто Саба

З циклу «АВТОБІОГРАФІЯ»

1

Моя нещасна молодість пройшла

в печальних образах, та поміж ними

були мистецтва радісні світла;

я вгору йшов шляхами горьовими.

Але мої дзвінкі й веселі рими

не люблять скаржитись, не тямлять зла.

Тих любить вірш, хто знає: вдруге йтиме

по тій же стежці, що в огонь вела.

В Італії єдиним був поетом

і вийти я в лауреати міг,

та жив, не знавши слави, як дитина.

Не дорікаю слабкостям прикметним,

бо гордощі — мій гарний, людський гріх.

Світлішає під вечір моя днина.

3

«Злочинцем» був для мене батько мій.

Я, мавши двадцять літ, зустрів старого,

а він — як та дитина, повен мрій;

тоді збагнув я: мій талант — від нього.

Від нього — зору блідно-голубого

сіяння. В усмішці його м'якій —

знак бідності; він жив недбало, вбого,

та чаклував жінок, неначе змій.

Був легковажним; бідна моя мати

знесла всі злигодні та викрутаси

життя — їй з рук він вирвався, як м'яч.

«Не будь на батька схожим!» — мамин плач.

Втім, я дізнавсь — вони дві різні раси,

що звикли з давніх пір ворогувати.

12

Я знову покохав. Була це Ліна

з червоним шаликом. Належить їй

найважливіша днів моїх частина

і дівчинка, що в неї погляд мій.

В Трієсті проживала жінка Ліна.

За горе я любив її, й при ній

зосталася любов моя нетлінна,

моя душа — в гарячці молодій.

Я Ліні присвятив своє найкраще

творіння — книжку, де сягнув до дна

відвертості. Така в тій жінці сила.

Я інші знав кохання, та боляще

лише одно було — вона! Вона,

що знала все й, крім себе, всіх любила..

З АВАРСЬКОЇ

Расул Гамзатов

На святі виноградаря в Дербенті

Я був і слухав пісню про лозу.

Як виноградини, твої зелені очі

Знадливо сяяли в душі моїй.

Був у Японії на святі вишні;

Пелюстки ніжні славили співці,

А я, стужившись, мила, за тобою,

В уяві цілував твої уста.

З болгарами на празнику троянди

Я вина пив, хвалив олійки руж.

А подумки до тебе я летів,

Пригадував, хмеліючи від згадки,

Як на світанку ти виходиш з моря,

Йдеш по рожевій мережанці хвиль.

З АНГЛІЙСЬКОЇ

Едмунд Спенсер

З КНИЖКИ «AMORETTI»

26

Принадлива троянда, та колюща,

Принадлива шипшина, та колка,

Принадливий горіх, та шкаралуща

На ньому неподатлива й гірка,

Принадний ялівець, та опіка,

Коли рука в шпильки його порине,

Принадний кипарис, але жорстка

Його кора, принадний цвіт ялини,

Та в неї гілля гостре, мов дротини.

Все, що солодке, гіркота сама

Готує нам; нецінне для людини

Те, що було здобуте легкома.

Тож не злякаюсь болю, ані труду,

Після яких блаженство я здобуду.

75

Я написав над морем на піску

її ім'я, але набігли хвилі

І змили ту роботу нетривку,

Та знову я накреслив букви милі.

Вона сказала: «Кинь зарозумілі

Жадання час і смерть перемогти.

Все — прах на світі. Навіть на могилі

Моє ім'я зітреться від сльоти!»

«О ні, — промовив я, — не згинеш ти!

Мій вірш здолає всіх віків припливи,

Залишиться, як світло чистоти,

На небесах твоє ім'я сяйливе.

Що смерть, як наша ніжність і любов

Життя наступне виплекають знов!»

Джон Донн

НЕ ВЕЛИЧАЙСЯ, СМЕРТЕ

Погірдною не будь, не величайся, смерте,

Могутня і жахна, та не всевладна ти;

Хто вмер — живе; й мене не можеш замогти,

Хоч гостриш ти на це своє жадання вперте.

Од відпочинку й сну, що суть твої брати,

Ми знаєм радощі, тобі ж приносим жертви;

Та душі родяться тоді, як треба вмерти,

Як треба від кісток на спочив одійти.

Чого пишаєшся? Рабо владик і долі,

Ти там, де хворощі, трутизна та війна;

Ще краще, ніж твоя правиця навісна,

Приспати може нас і мак в земній юдолі.

Ми прокидаємось навіки після сну,

Немає смерті: ти лягай сама в труну!

Джон Мілтон

* * *

Як ніжно час, юнацьких літ крадій,

Взяв двадцять три найкращі роки в мене!

А де мій цвіт? Вже дерево зелене,

Та на плоди не бачимо надій.

А може, в зовнішності молодій

Єство вгадати важко достеменне,

А може, незнищенне і священне

Повинне ждати не весни, а дій?!

Та відаю — одержить моє тіло

Свій пай землі і все, що в ньому є,

Велике чи середнє звершу діло.

Що ж, хай цвіте покликання моє,

Хоч все незмінне, — що зросло й що стліло, —

В очах того, хто завдання дає.

З ПРИВОДУ НЕДАВНЬОЇ РІЗНІ В П’ЄМОНТІ

О Боже, за побитих відомсти —

Лежать вони попід альпійські скали;

Ми перед каменем іще вклякали,

Як твій завіт вони взялись нести.

О відомсти, бо добре бачив Ти,

Як із кошар твоїх овечок гнали,

Як матерів і немовлят скидали

В безодню кровожерливі кати.

З долин до неба зноситься стогнання,

А ріки з кров'ю линуть на поля

Італії, де терпить ще земля

Потрійного тирана панування,

Де нова паства встане, наче рать,

Блудницю вавилонську покарать!

ПРО СВОЮ СЛІПОТУ

Як думаю, що виснажився світ

Очей моїх, і, входячи в темноти,

Марнується мій дар, хоч прагну доти

Трудиться, доки сил моїх і літ, /

Щоб до Творця прийти на чесний звіт,

Питаюся: «Чи прагне Бог роботи —

Забравши зір?» Щоб ремство се збороти

Мені Терпіння подає одвіт:

«Твоїх дарунків Богові не треба,

Ані трудів, бо має він могуть,

В якій тримає землю й безмір неба;

Ті служать Господу, що вкірно йдуть, —

Бо їм не знана ремствувань ганеба, —

В його ярмі і ті, що стали й ждуть».

Вільям Вордсворт

МІНЛИВІСТЬ

Йдуть зміни від низин аж до вершин —

Розщеплюється все — з вершини знову

Йде вниз, проймаючи світобудову,

Могутня музика незрушних змін.

її меланхолійний передзвін

Сумління чисте може вчути. Скову

Не зносить правда, й завжди форму нову

Наповнює її одвічний плин,

А ветха форма валиться щоразу,

Як вежа дня вчорашнього, що в ній,

Хоч би й збудована була з алмазу,

Не може відгукнутися прибій,

Ні випадковий крик, ні зблиск надій,

Ні інший неймовірний дотик часу.

* * *

Надто багато нас було і буде

На цьому світі, й завжди всі берем;

Свого в природі мало впізнаєм.

Дали серця? Та ні, це знак облуди.

До місяця оголить море груди,

Вітри, що стогнуть, мов під тягарем,

Затихнуть, як поснулих квітів щем, —

Не бачимо й не чуєм, бідні люди.

Ніщо вже не хвилює нас! Якби

Я був язичником, великий Боже,

Не знав би стільки самоти й журби.

Я бачив би, як море, наче ложе,

Застелює Протей, я вчути б міг,

Як дме Тритон у свій суремний ріг.

ЛОНДОН, 1802

О Мілтоне, ти жити б мав сьогодні,

Бо ж обернулась Англія в багно;

Англійський дар духовності давно

Вже втрачений; байдужі та холодні

Мечі та пера; вівтарі Господні,

Будинки та палати — порохно;

Ми — самолюби! Ми йдемо на дно!

Прийди ж і підніми нас із безодні!

Дай силу нам себе перемогти,

Всели здоров'я в наше серце хворе,

Верни нам світло честі й чистоти!

Ти голос мав могутній, наче море,

Ти духові давав знання суворе,

Та не встидався й сміття підмести!

Семюел Тейлор Колрідж

ДО ОСІННЬОГО МІСЯЦЯ

Красо столикої річної мряви

І диких видив батьку! Я дивлюсь,

Як твоє світло, водянисте й мляве,

Блищить у хмарі й плетиві галузь,

Як губишся, як погляди сліпучі

Ти кидаєш крізь діри, що вітри

Прорвали в білій кучерявій тучі,

Як осяваєш темний світ згори!

Ти — мов надія наша. Розсіялась,

Та вже і засмутився ясний зір,

Он за дракона розпачу сховалась,

Он випливає знову на простір.

Як метеор, вона в пломінні лине

Над духом смутку, що зорить з долини.

Джордж Гордон Байрон

СОНЕТ ДО ШІЛЬЙОНУ

Безсмертний духу вольного ума!

Свободо, найсяйливіша в темниці,

Де ти живеш в душі, як у світлиці,

У серці, що скорила ти сама.

Коли твої сини натхненнолиці

Зневолені, закуті в ланцюги,

То їхня слава, наче крила птиці,

Із кожним вітром грає навкруги.

Шільйоне, знай, твоя тюрма — то храм,

Священний вівтар — то брудна підлога,

Де Бонівар ходив. Ступати нам

Потрібно тут ніжніше якомога,

Щоб не завадити страшним слідам —

Вони для правди-мсти волають Бога!

Джон Кітс

ПРО КОНИКА І ЦВІРКУНА

Ніколи не вмирає спів землі.

Коли вже птиці в лісові околи

Втечуть од спеки й викошене поле

На мить затихне в літньому теплі, —

Озветься коник. Сівши на стеблі,

В захопленні не томлячись ніколи,

Він тішитиме сонце ясночоле —

Й тремтітимуть од щастя мотилі.

А вже в зимі, коли від холоднечі

Поглибшає в хатині тишина,

Цвіркун співає пісню нам з-під печі.

Росте в дрімоті пісня негучна,

Спів коника і літа молодечі,

Дзвінкі луги нагадує вона.

ДО СНУ

О ти, бальзаме затишної ночі,

Що затуляєш милостиво нам

Повиті темрявою й смутком очі,

Плоть сповнюєш солодким забуттям,

О сон! Закрий мені повіки нишком

Чи дочекайся, доки добрий мак

Розкине видива свої над ліжком,

Тоді рятуй, бо день, як той відьмак,

Болючим світлом зблисне наді мною,

Печаль приносячи з далечини

І серце осліпляючи маною.

Рятуй від совісті, що все вини,

Мов стежки кріт, шукає темниною,

Душі шкатулку сміло зачини.

Генрі Лонгфелло

ДАНТЕ

Тосканцю, ходиш, наче тінь заклята,

У сферах смутку з жалістю в очах.

Підводиться з душі твоєї жах,

Як з гробу вогняного Фаріната.

Твоя священна пісня — мов розплата,

Мов смерті клич, та скільки в почуттях

Твоїх скорботи, милосердя, благ,

Що в млі горять, як зір сім'я крислата!

О, бачу я: стоїш біля воріт

Монастиря, одягнений в порфіру,

Як і довкружний, надвечірній світ.

«Що тут шукаєш? Мов нам правду щиру!» —

Питає брат Іларіо. В одвіт

До мурів пошепки говориш: «Миру!»

ОСІНЬ

Твої гінці — дощі — летять навскіс.

Твої знамена б'є вітрів крутнява.

Мов самаркандський шовк, ява яскрава —

Воли статечні тягнуть твій повіз.

На мості злотному, в короні кіс,

Як Шарлемань, стоїш ти величава,

І знаками володарського права

Благословляєш ферми, ниви, ліс.

Твій щит у яснім місяці врожаю

Висить, багряно сяючи, вгорі,

Десь на блакитному карнизі раю.

Снопи — мов полум'я на вівтарі.

Метає вітер листя в даль безкраю,

Як милостиню при твоїм дворі…

Едгар По

ДО НАУКИ

Науко! Справжня дочко давнини!

Все змінює твоя нещадна сила,

Співця катує, рве натхнення й сни,

Мов гриф, кому нудна реальність — крила.

Чи може полюбить тебе поет,

Як ти його клейноди погасила,

Йому, хто відає безстрашний лет,

Ширяти в небесах заборонила?

Хіба не ти прогнала з джерела

Наяд під інші радісні зірниці,

Дріадам житла в лісі не дала,

Зіпхнула Артеміду з колісниці,

Від мене мрію вирвала мою

В зеленім тамариндовім гаю?!

Роберт Фрост

СОЛДАТ

Він — спис, що впав; метнули, а потому

Не підняли його; роса на нім,

А він лежить, заіржавілий грім.

Якщо ж ми не побачимо ні в чому

Того, що може рівня буть йому, —

Це через те, що ми короткозорі,

Прикуті до землі, землею хворі,

І що ракети наші не пітьму,

А трави рвуть, нам відривають крила,

Щоб плазування возвести в закон.

Та знаємо, що сила перепон —

Це духу людського потуга й сила,

І він злітає у майбутній день,

І далі він за будь-яку мішень.

 МАЙСТЕР ШВИДКОСТІ

Ти швидкість маєш більшу, як гроза,

Бо можеш підніматися одразу

Проти потоків світла — в небеса,

В історію — проти потоків часу.

Та не для поспіху ти маєш дар

Од майстра швидкості, а щоб долати

Щоденно біганиною тягар,

Що змушує, немов камінні лати,

Завмерти в нерухомості, в гнитьбі.

А ти прудкіший за повітря й воду,

Бо майстер бистроти живе в тобі,

Бо ви назавжди склали з ним угоду:

Життя — це є життя, давай щосил —

Веслом до весел, і крилом до крил!

ЗГІДЛИВІСТЬ

Як сонце опускається в затоку,

Спрацьоване на огненних вітрах,

Мовчать птахи, світ споглядають збоку,

Хоч добре мав би знати кожен птах,

Що небо западається в темноти, —

Ніхто ж не крикне! Там якесь пташа

Не в змозі сонну змору побороти,

Дрімає вже, там птиця поспіша

До свого дерева, але пітьмою

Заскочена зненацька й зусібіч,

У кущику чужім стає німою

І мислить: «Я в безпеці, що там ніч,

Хай згущується темінь, повна злуди,

Не хочу й бачити того, що буде!»

САДЯЧИ

Вечеря на столі, пора до хати —

Від праці відриваєш ти мене,

Та мушу я цвіт яблунь поховати

В скупій землі (це квіття запашне

І ніжне, з ним помішана квасоля,

У пелюстках — поморщений горох),

А може, ти забудеш, нащо з поля

Мене зовеш, і будем далі вдвох

Землі весняної рабами. Гріє,

Горить любов, допоки в ґрунт кладем

Зерно, до часу, як земля стемніє

Від бур'яну, і паросток ножем

Проткнеться, й вигнуте тільце рослини

Окрушини землі із себе скине.

РОЗБИТА ПОСУХА

Кричати перестав пророк біди,

Бо всю його теорію посухи

Гроза розбила. Не відчувши скрухи,

Він заревів, аж скинулись плоди…

Оратори, писав Шекспір, завжди,

Коли байдужна зала, для отухи

Вигукують, аж тріскаються здухи.

Пророк не вірив, що плювком води

Зламати можна суш, немов ударом.

Земля як Місяць буде незабаром —

Загине все на тверді кам'яній.

Чи не була вона завжди такою

Безлюдною, пустошньою, гіркою?

Хто людям жити наказав на ній?!

З БІЛОРУСЬКОЇ

Максим Богданович

СОНЕТ

В пісках Єгипту, кута зі скали,

Над хвилями синіючого Ніла,

Вісімдесят віків стоїть могила —

В горшку насіння жменю там знайшли.

Хоч зернятка засохлими були,

їх приспана, але живуча сила

Збудилася і руна сколосила,

Здвигнула збіжжя золоті вали.

Це — образ твій, забутий рідний краю!

Розбуджена душа народна — знаю

І вірую — вже вдруге не засне,

А рине вгору з-під самого споду,

Мов джерело могутнє і ясне,

Що з тісняви пробилось на свободу.

СОНЕТ

Замерзнула вночі шпарка криниця,

Накрила джерело кора тверда.

Немає руху — крижана слюда,

Верства сніжинок зверху там іскриться.

Та все даремно, бо живе, ятриться

Під льодом струмінь, зблискує вода.

Чекай! Ще бризне хвиля молода,

Розкришиться морозу люта криця.

Цим символом являю вам себе;

В борні я серце надірвав слабе,

Та не скажу, де слів свобода й скови,

Бо кожен з вас — поет і чародій.

Самі розсійте сутінки прамови,

Душі своєї світло дайте їй.

Ригор Барадулін

РІК

Анатолю Вялюгіну

I

Грім, як ведмідь, прокинувся з дрімоти,

Лоза бринить під вітром, як струна.

Зімліла від минулої жароти,

Облогова парує борозна.

Студені гнізда ще й порожні соти,

Та вже від слів захмелена весна,

І ні про що не думає вона,

Лише про ласки, пестощі, люботи.

Заглянеш в очі — не побачиш дна.

Далеко десь гризоти і турботи.

Гуляй, дівчино, поки ти одна…

Важніє від колосся цілина,

В гнізді пищить пташатко жовтороте

І день, як мить, у клопотах мина.

II

Стрічайте літо швидше якомога,

Як тільки на спочинок стане плуг.

Вже коники посипали, як з рога,

І луг від співу їхнього оглух.

Закрилася югою даль розлога,

Перехопив дихання кминний дух.

Де хмароньки, а де з кульбаби пух?

Тремтить у синяві небес тривога.

Від завірюх колючих потерух

Прогрілась наскрізь польова дорога,

Де і ночами не стихає рух.

Пал поглядів травневих не потух,

Пташиний підліток довкола стога

Лякливо звершує свій перший круг.

III

В тумані грають буйно хвилі Шари.

З криниці в гаї — полум'я ковток.

Сміливих мрій непереборні чари,

Розважливості перший холодок.

Шугає яструб мислі крізь гущари

Над осокою річкових заток.

Вкриває осінь інеєм стіжок,

Згущає, за традицією, хмари.

Розплутать хоче блискавиць моток

Ніч горобина. Горобин стожари.

В слідах копита зблискує льодок.

Стерня сивіє. Дощ — як шум лоток

І, наче з обгорілої конари,

На вруно пада золотий листок.

IV

Віконницями мружиться світлиця.

В перинах білих тишина куня.

Від холоду посиніла синиця

Ніяк не може дочекатись дня.


Ріці, як дідові-рибалці, сниться

Луска линів, як лицарів броня.

А з-під коріння вікового пня

Пульсує вкрита кригою криниця.


Крякоче на відлигу вороння

З ялини, що стоїть немов дзвіниця.

Сідлає день гарячого коня,


Блакитна млиця сонця не спиня.

І в синяві небес, як сніг, іскриться

Двох реактивних смужок полозня.

З БОЛГАРСЬКОЇ

Кирил Христов

ДОЩ ІЗ ХМАРИНИ

Хустки в густих житах цвітуть, мов жар,

і сонце, сонце розлилося — жнива…

П'є з глека воду молодий косар,

і тішить зір йому блакить сяйлива.

Опівдні з лісу вийшла тиша. Хмар

ніде не видно, та ріка шумлива,

мов здивувалася, зайшла в шувар,

на лотоках заграла, й раптом — злива!

Цівки води, мов крицяні прути,

вбиваються у землю з висоти,

дощ — огорожа рівна і блискуча.

А поруч (камінцем туди докинь!) —

погода, й пісня, й під небесну синь

встає за вершником пилюки туча.

Я

Світ — у мені. Дзюрчання ручая,

шемріння крил попід небесні створи,

і квітки безіменної прозоре,

ласкаве просявання — все це я.

В мені — весна, що зеленню сія

і кригою, котрою вкриті гори,

в мені — безодні неба, сонць простори,

глиб темряви і днини течія.

І смертне все, і все, що незнищенне,

в життя і в смерть проходить через мене,

туди й назад — незмінне і притьмом.

Багатство — я, я — неподільність суща,

я — світла порошина проминуща

і сонця непогасного огром.

Димитр Пантелеєв

СОНЕТ ПРО БЕЗСМЕРТЯ

Історія не відала донині

творця такого! Сущий ідеал!

Мудрець! А ворогів б'є наповал!

Вогонь у нім кипить, як у лавині.

Його перо поводилося сміло.

Йому несли в гостині хліб і сіль.

Він був, як меч, ні, більше — як важіль,

що підіймає благородне діло.

Він зносив з радістю біду й турботи,

сан часу славного, він до роботи

охоче брався й завжди був щаслив!

Що залишають нам таланти? Мислі,

безсмертну славу, сльози, в горлі стислі.

А він був невмирущим, доки жив.

Атанас Далчев

МЕТАФІЗИЧНИЙ СОНЕТ

Даремно свій талан клянеш і тлінну плоть

висміюєш, душе, впадаючи в злорадство:

потужна міць твоя і все твоє багатство —

від тіла, що його так легко побороть.

На нього ремствуєш і в нім живеш нерадо,

але воно — твій слух, твій голос і твій зір,

без відчувань його не вийшла б ти надвір,

була б сама в собі зачинена, монадо!

Лиш плоттю живлена твоя могуть росте,

володарюєш ти на світі певно й сміло,

допоки чахне й схне за тебе смирне тіло.

А чим же ти йому відплачуєш за те?

Невдячнице, коли злітаєш в славі й сяйві,

лишаєш тут його, немов одежі зайві!

Димитр Методієв

* * *

Не пам'ятаю, спав я чи не спав,

заслуханий у шум ріки гірської,

коли той сміх дівочий пролунав,

лукавий сміх в нічному супокої.

Замерехтів і зник — зоря між гір.

Дивився місяць у вікно звабливо.

І вийшов я, послухавшись, надвір,

побачив світло на траві, як мливо.

Подвір'я батьківське. А там хатки —

поснулі вже. Покриті тьмою доли.

І світить стремено віддалеки —

десь в глибині порожньої стодоли.

Дівочий сміх. І вічний шум ріки.

І дні, котрі не вернуться ніколи…

ЕЛЕГІЯ

Дощі січуть. Уже й душа промокла.

Лизне машина фарами вночі

вікно моє — і знову тьма, як поклад

вугільний; і січуть, січуть дощі.

Червоне листя, вчавлене в болото.

Німі книжки. Холодна самота.

І знову — стук у шибку. Хто там, хто то?

Сумна, бездомна стукає сльота.

Ах, вірити я прагну, що про мене

бодай одна душа в цей дощовій,

в це завірюшшя темне і студене

подумає! Вона — рятунок мій.

Дощі січуть. Вітри — немов сирени.

І я, мов осінь, — в зморі смерковій.

ПРОВІНЦІЙНИЙ СОНЕТ

На мотузку натужно горобці

цвірінькають, завівши ніби чвару.

Листків опалих перших промінці

змітає звільна жінка з тротуару.

Провінція. Неділя. Ранній ранок.

Чи я тут був, чи ні? Як метроном,

лунають кроки. Світиться кружґанок,

і пахне так пампушками і сном.

Я йду. Містечко пригортає наче.

А вулиці ведуть назад… Щемить,

щемить і каже серце нетерпляче:

«Он, в тому домі, що в садку стоїть,

на ліжку білосніжнім кротко спить

твоє дитинство, з виснаги гаряче».

Іван Давидков

СОНЕТ

Я йду, щоб наново тебе створити,

твоїм думкам дать глибшу глибину,

твоїм дорогам — слово й вільні ритми,

твоїм безсонням — зірку весняну.

Я йду, щоб розбудить єство тривожне,

щоб клич марнот з душі твоєї щез.

Щоб застелить твоє пошлюбне ложе

плачем дитини й покликом небес.

Твоєму сміху дам безсмертя нині,

дам невмирущість і твоїм сльозам,

та тільки ти навік од мене скрий,

що я — лиш вигаданий бог, котрий

молитву воздає брунатній глині

і в тьмі її зникає мовчки сам!

РОМАНТИЧНИЙ СОНЕТ

Тебе з душі моєї хочуть вирвати вітри,

ці вихори осінні, ошалілі,

ти ж обертаєшся в росини білі,

гориш багаттями надвечори.

Твій шлях одлунює в струмків сріблястім дзвоні,

мені ти світиш крізь листків сувій,

я чую в кожній пісні голос твій,

і в маренні дерев, що вздовж дороги йдуть по оболоні.

Як стане місяць на раменах дня, що заховався за горою;

я викрешу вогонь польотом птиці,

щоб освітити сивий суходіл.

Твій образ просяйне тоді переді мною,

немов у виноградних гілок плетениці

забуте гроно, сповнене гудінням бджіл.

АРИТМІЯ

Що чуєш ти в снігів таємній мові?

Метелиця гуляє у дворі,

а на деревах, як плоди зимові,

тремтливо дозрівають снігурі.

Багатства оглядаєш ти свої — не видно їх з темнот —

тьма безміру закрита тишиною.

Лиш дружби давньої забутий вже клейнод

палає щирістю сяйною.

Напевно, ти з того мудрішим став,

що свій найкращий день, свій ранок з пахощами трав

оддав за мокру ніч, де навіть зірка не проблисне…

Але до мудрості звикати маєш ти,

її з собою брати у світи,

як те взуття, що тисне…

БЛОШИНИЙ БАЗАР

Останнім покупцем тут буде вітер

з мішком туману на худих плечах.

Він купить промінь сонця, що зачах

у надвечір'ї, і з хмарини світер.

Він купить срібні балеринки — сап'янці на дощ,

пташині голоси і звук сирени.

Він візьме, наче зім'яту газету, хвилю Сени

із відображенням старих домів і площ…

Тоді і я прийду між ті кравати

сльозу свою останню продавати,

та він одвернеться — і не мани! —

тому, що на блошиному базарі,

в тім присмерку, що йде зі мною в парі,

сльоза не має жодної ціни!

ВАТЕРЛОО

Ніч на руках носитиме тіла окаменілі,

іржання коней потече по зморшках сивого лиця.

А потім вибухи вишневих пуп'янків будити будуть

                                                   тишу темного сільця

і крук, очей не відрізняючи од квітів, клюватиме

                                                                ромени білі.

Гору насиплють з брустверів, де наша кров померкла,

та ми вже не повернемось, хоч травами зійдемо тут

                                                                     стократ,

бо лев, одлитий із гармат,

над Ватерлоо лежить, як Цербер біля виходу із пекла.

О імператоре, дзвін шаблі й стремена

тобі прокляття шле із поля бою,

прокляття вершників, засуджених до згину.

Чи ходить над окопами твоя душа сумна,

чи, може, з люттю очищаєш ти свою розкішну пелерину»

що вкрита наших криків передсмертних пліснявою?!

ПТИЦЯ 

Коли назавжди зникне птиця,

обернуться в рівнину голу небеса,

і сонце йтиме з патерицею через пустелю в зморі.

В піски осінній вітер з листям сіятиме зорі,

але зійдуть лиш стебла інію та солі труйлива роса.

Млинове жорно з'їсть лишай, і тільки звук

од вулика залишиться в печальнім бренькотінні.

Колиску джерела, що виткана із тіні

крил одлетілих, обснує павук.

Тоді простягнем руки понад голими полями,

до птиці щезлої молитися почнем з нестями:

«Будь нашим богом! Повернися на гніздо земне!»

Настане тайний час, блакить прозолотиться,

і прилетить народжена із наших криків птиця —

                нещадно блискавкою нас вона протне!

ЛИСИЦЯ

Езопе! Йде лисиця за тобою!

Оглянься! Йде — чи там село, чи ліс…

По світі, мов по сцені без куліс,

проходите, поєднані судьбою.

Йде за тобою хитра звірина,

віками йде, не відаючи страху;

приманює твоєї мислі птаху

розсипаними бризками зерна.

Як тільки зблисне птаха білосніжна,

тобі лисича усмішечка ніжна

показується. Віриш їй? Та ні.

Вистежує стара лисиця душу, —

хвіст золотий, а лапки — ніби з плюшу,

зіниці — іній, іскри льодяні.

З ВІРМЕНСЬКОЇ

Ваан Тер’ян

СОНЕТ

Я, смерті боячись, шукав не раз

На цій блідій землі бодай краплину

Щемкого щастя й труйливого плину

Безсмертності, та марнував я час.


Вона з'явилася з небесних сфер

І над моїм життям безплідним стала —

Вогниста хмарка, ніжність досконала, —

її побачив я й од щастя вмер.


Вона розтанула, та запалила

Вогнем прозорим у душі моїй

Життя самої смерті, повне мрій,


Де не зникає туга яснокрила,

Де ніжного страждання ненасить

І хміль од втіхи-спогаду горить.

* * *

Ніч западає темна, а з темнот

Зірниця смертовісна постає;

Моя душа, спечалена стокрот,

Ще вірить у відродження твоє.

Хай гусне морок, хай летить з висот

Убивчий промінь, — відаю: проб'є

Година ранку, збудиться народ

І сам себе з кайданів розкує.

Хай душить пітьма, буду далі йти,

Син Наїрі, невпинний мандрівець,

Я йду з віками болю й гіркоти.

Скривавлений мій краю, ти — не мрець;

Тож вірою, мов сонцем, засвіти!

Священний шлях, величний твій вінець!

Єгіше Чаренц

ЧЕРВОНИЙ СОНЕТ

Поет завжди з людьми,

коли шумить гроза.

Валерій Брюсов

Палає, мов кинджал, добутий з давніх піхов,

Багряне майбуття, добуте з днів старих.

Не поховати світ, що волею задихав,

Не взяти навесні ріку в закови криг.

Чого жадає ще безмисля ваше вбоге,

Скорбота вашого вмираючого дня?

Те не зруйнується від вашої тривоги,

Що оспівав поет, все інше — порохня!

Дні невблаганно йдуть, їх зблискування скоре

Нагадує шабель оголених блакить,

Коли на ворогів завзяття йде суворе.

А я, поет, ловлю натхнення мудру мить,

Зникає день за днем, а пісня все поборе:

Вона, як та стріла, в будущину летить!

З ЕСТОНСЬКОЇ

Маріє Ундер

ПРИКРАШАЮЧИСЬ

Цю сукню я давно не одягала —

були часи скорботності й страждань.

Тепер цвіте в душі мільйон жадань,

і музика звучить хмільна й зухвала.

Цю сукню я давно не одягала —

прийди, коханий! Де троянди грань?

Де хліб і вина наших святкувань?

Де наших зустрічей сяйниста зала?

Та чи зберіг в собі тонкий єдваб

донині пахощі люботи й зваб,

минулих радостей п'янку приміту?!

Під шовком плоть моя палахкотить,

ламається, як ваза, що вмістить

не годна більше вибухлого цвіту.

ЕКСТАЗ

Ах! Пречудове це життя земне,

жага безсмертності в могутній крові.

Клич радощів кохання, клич любові

проймає і захмелює мене.

Вже сукня з мене впала, і стидне

спадає все, як одяги шовкові,

бо жінка в одязі, неначе в схові, —

нехай краса відкритістю сяйне.

Чому геліотроп так щедро пахне?

Чи нині зміниться моє життя?

Ах, я така — моя краса причахне,

п'є з мене вроду кожне почуття.

Спустошую з вікна життєву касу,

як смертниця, що обмаль має часу.

РОЗЛУКА

Ніжнішаєм, ніжнішаєм, а далі —

притулок сліз. Коштовні скарби — з вій.

Здається, підхопив нас буревій;

дихання два зійшлись в одній печалі.

Кімната погасає в тьми проваллі —

чому ж я, цей щасливий острів свій

покинувши, повинна без надій

прощатися на скорбному причалі?

До льодових слідів твоїх крило

поли моєї впало… о, дороги,

ми перед вітром хилимо чоло;

На вас, пригнічених, наступлять ноги

тих, що від щастя йдуть у далечінь.

Зі мною скрізь розлука, наче тінь.

 ХІБА МОГЛА Б Я СПАТИ

Хіба могла б я спати, милий мій,

коли кохаю так несамовито!

Підлогу сріблом місяця залито,

ряхтіють зорі в безвісті німій.

Хіба могла б я спати, милий мій,

коли жагу розкрито й розповито,

і можу, смуткові сплативши мито,

сто щасть обняти в радості одній?!

Я чую в плоті пурпурне палання,

віддамся хвилям щастя — понесуть

і розіб'ють — це відаю зарання,

та що з того, коли палає грудь

і туга тисне — ти про все забудь! —

як перша туга або як остання…

* * *

В моїй шовковій блузці — я ж не винна —

зблукали твої пальці самохіть,

і розстебнулась брошка, й, наче цвіть,

відкрилася бентежна дивовина

грудей… Твій погляд — заклик і провина,

і просьба, й темна скарга, й ненасить…

Єднаймося — з мережива в ту мить —

богиня з піни — висяйнула спина.

О, як нагий оголює мене!

Неначебто в серпанковій запоні,

твоє обличчя бачу я чудне,

і вражена я прагну рук твоїх —

тьмяніє світ, і між твої долоні

я потрапляю й пропадаю в них.

Айн Каалеп

МОРСЬКА ПОДОРОЖ ШЕВЧЕНКА

ДО ТАЛЛІНА

Гаральду Раяметсу

Юнак до моря поглядом приник.

Що бачить? Флот козацький. Співом ярим

гримлять човни. І в просторі безхмарім

мигоче грізно блискавки язик.

Стривай же, Візантіє, незабаром

червоних півнів ти почуєш крик;

тобі віддасть шановний твій боржник

кров'ю за кров, а за вогні — пожаром!

Юнак на море дивиться… Нема

вже синяви південної на ньому,

свинцем облита блискотить корма.

Не чути пісні рідної, ні грому,

і Таллінн в тумані стоїть грузькому,

земля нещасна, мовою німа…

Матс Траат

ВАЖНЯ

Мов дім покинутий, на крутогорі

стоїть важня, на дверях — колодки.

Заснуло все, лише працюють зорі

та ще вовтузяться домовики.

Там є вага — поміст, як три кімнати,

велика, горда й завжди нашвидку

готова будь-який тягар підняти

і витримати правду будь-яку.

Вугілля, торф, зерно і всяку пажить,

порожній віз чи повен — все взаміт

щодня вона без нарікання важить,

мов перед вічністю дає одвіт.

Колись і я під зиму, в люту стужу,

на ту вагу поставлю власну душу.

З ЄВРЕЙСЬКОЇ

Ханан Вайнерман

СОНЕТ ПРО СЕБЕ

Гілками до небес тягнусь я безустану,

Корінням з-під землі я соки дістаю;

Скидаю дні журби в туманів течію,

Плечима не стаю до лютого бурану.

Я хочу на вогні плекать снагу свою

І душу берегти від нечисті, як рану;

Я краще біль прийму і поломінь багряну,

Ніж тихий супокій у ситому гною.

Люблю я глибину, а не болото броду,

І голосом дзвінким почать хотів би я

Ту пісню, що звучить, мов поклик до походу.

Хотів би знати я, що лепта є й моя

У слові, уділах, і в майбутті народу,

І в кожній усмішці, що радістю сія.

 ЛАНЦЮГ БІЛЯ ХРАМУ

При вході в Божий храм напийтеся води:

Ось кран, водопровід з далекої криниці,

Та бачить люд простий, що кухоль для водиці

На ланцюгу висить: мовляв, не укради!

До церкви тихо йдуть бабусі сумнолиці,

Самітники, сліпці, монахи і діди;

їм кухоль, наче дзвін, дзвенить на всі лади:

«О, не крадіть мене, раби Господні ниці!»

Господня заповідь прикута до стіни,

Всевишній, подивись, належно оціни

Апостолів своїх за винахід лукавий…

Як віри вже нема і в служників твоїх,

Що не вкраде ніхто з-під церкви кухлик ржавий,

То значить: на землі повсюдно править гріх!

 ТРЯСОВИНА

У дебрі лісовій трясовина

В іржавий мох захована, глибока.

Вночі сова тут стогне жовтоока,

Дубіє з жаху дика звірина.

Туди не ходить жоден заволока,

Немає тут стежини до багна.

Землі і підземелля тут війна

Іде одвічна, вперта і жорстока.

Одначе трясовиці не страшні,

Бо не усе те гниль, що у плісні,

І не усе те чисте, що прозоре…

Народжується в цій трясовині

У клекоті, в змаганні, у борні

Ріка, що безупинно живить море!

З ІСПАНСЬКОЇ

Мігель де Сервантес

* * *

Хто джерело, й отаву запашну,

І тінь на луках сонячних покине,

Хто не присвисне на пташа невинне,

Котре звістує радощі й весну,

Хто зайця чи козу в гущавину

Не гнатиме через горби й долини,

Хто в пообідні палахкі години

Відмовиться від супочинку й сну,

Щоб супроводжувати вбивства, смерті,

Любов нещиру, заздрощі, біду,

Жахні серця, ненавистю прожерті?

З полів я вийшов і в поля я йду.

Змагання лютих сил мені байдужі,

Мої кайдани — то жасмини й ружі.

* * *

Священна дружбо, ти, що на землі

Свою подобу ложну залишила,

Злетіла в емпіреї й, легкокрила,

В щасливих душ вселилася житлі,

Ти, що показуєш нам оддалі

Справдешній мир, як рятівні вітрила,

Задля котрого навіть добра сила

Нерідко звершує діяння злі,

Зійди з небес на твердь, що тоне в злобі,

Або ж брехні навік заборони

Вдягатися в твоє сяйнисте плаття,

Бо лжа, яка живе в твоїй подобі,

Поверне світ до давнього сум'яття,

До розбрату старого, до війни!

Франсіско де Кеведо

* * *

Все забирає рік життя з собою,

Глузуючи з холодної плити,

Що проти часу сміє піднести

Свою камінну тривкість, наче зброю.

Дитя, що вперше до землі стопою

Торкнеться, почина до смерті йти.

Мчу до тієї ж темної мети,

Як потічок до моря за горою.

Секунди — кроки немічні й страшні,

Роблю їх проти власного бажання, —

Йду при свідомості, та йду і в сні.

Смерть — то короткий подих, мить остання.

Якщо вона закон — не покарання,

Навіщо так печалитись мені?

* * *

Склепити зможе темрява остання

Мої повіки і звільнити вмить

Од плоті душу, де печаль щемить,

Немов свободи тоскне пожадання.

Та пам'яті ясне палахкотання

На цьому боці пітьмі не згасить,

Мого вогню бентежна ненасить

Не скориться законові зникання.

Душа, котрій тюрмою був сам Бог,

І мисль, котра світила й прагла льоту,

І кров, що гріла тлінності чертог,

Покинуть плоть свою, а не турботу, —

І в прах обернуться, але достоту —

В прах, сповнений любові і тривог!

Педро Кальдерон

* * *

Ті, що були веселістю й красою,

прокинувшись на досвітку зі сну,

під ніч обернуться в печаль марну,

заснуть, обняті тьмою льодяною.

Веселка, що карміну й злота грою

на мить просяє далеч грозяну —

знак людського життя — все за одну —

єдину днину пролетить стрілою.

Для розквіту троянда чарівна

росте і розцвітає, щоб зів'яти, —

один бутон — колиска і труна.

Життя, як день, майне, коли з дитяти

стає дідусь, і вже пора вмирати;

вік — що година, рік — що мить одна.

* * *

Волосся пишне, що йому дала

Свободу ніч, розсипане, бунтливе,

Красуня чеше, випрямляє звиви

Промінь, що в'ються на дузі чола.

Як би ретельно праця та не йшла,

Яке б чесання не було дбайливе,

Сяйливішим не стане те сяйливе

Безмежне царство світла і тепла.

Що білій шкірі молодій клейноди,

Коли вона чистіша за алмаз,

Знадливіша за всі знадливі моди.

Красі не треба осяйних прикрас,

Оздоби жодні не прикрасять вроди

Явленної, розквітлої в свій час.

Антоніо Мачадо

ВЕСНА

Проймає страх яву, жах проникає в сни,

коли, немов дрофа, незграбно і поволі

злітає бомбовоз на темнім видноколі…

Та від переляку і лютості війни

сильніші твій уклін полям озимини

й листки, причаєні, в тугих бруньках тополі.

На пурпуровий лід землі, на віти голі

розплавлені сніги впадуть із вишини.

На морі вибухи, димить вода зелена,

зловісно зойкає, неначе звір, сирена,

сріблиться в небі шлях страшного літака,

та ясно крізь громи і клекіт перестрілки

до мене доліта мелодія терпка

твоєї, владарко, квітучої сопілки.

ПОЕТ ЗГАДУЄ ЗЕМЛІ СОРІЇ

Там гомілкастий профіль на воді,

політ стріли крізь неба синь глибоку

і над гніздом із патиків і дроку

спинаються лелеки молоді,

як закарлючки… В пам'яті зрадливо

про тебе спогад виринув. Твоїм

полям камінним сниться дощ і грім,

зеленої землі пахуче диво.

Соріє чиста, радосте й снаго,

скажи, літак, летиш ти на Дуеро,

чи згадують ще там співця того,

хто відродив червоне романсеро,

чи Каїн ходить по планеті знов

і п'є, неначе овід, людську кров?

СВІТАНОК У ВАЛЕНСІЇ

З ВЕЖІ

Ось березень, мансарди прохололі,

відкриті морю; голубиний шлях,

горять тюльпани-велетні в садах,

з туману сонце виплива поволі,

немов огненна куля; все кипить —

срібло і молоко, індиго й піна…

Вітрильник лине в морі, і нетлінна

у небі просявається блакить.

Валенсіє, плодющих весен краю,

таку тебе сьогодні оспіваю —

квітучу, непокірну і палку,

приборкувачку вод в камінній моці,

морського бога в голубій затоці,

любовного кентавра в квітнику.

 4

СМЕРТЬ ПОРАНЕНОЇ ДИТИНИ

Знов ніч… пошерхли спалені уста,

гарячка гатить молотом у скроні

дитини. — Мамо, пташка золота,

метелики рожеві і червоні!

— Спи, синку мій… Засни бодай на мить… —

А рученьки немов кричать: «Спасіте!»

Скажи ж мені, хто може остудить

тебе, моєї крові ясний цвіте?!

Надворі тихо мерехтять зірки,

біліє, наче купол, місяць молод,

невидимі гуркочуть літаки.

— Моєї крові ти квітучий солод…

Чи спиш?.. — Лякливо дзеленчать шибки.

— О холод, холод, холод, холод, холод!

5

Від моря і до моря йде війна,

за море глибша. В жалібні хвилини

дивлюсь на море, що за обрій лине.

Ти ж дивишся, Гьомар, яка сумна

Іспанія, її хмурні глибини

Камоенс прозирнути б міг до дна…

Далеко я, та в спомині зрина

болючий образ твій, моя богине.

Війна убила радість і любов,

роздмухала кострище тіней знов

і привела печаль і смерть у гості.

Медовий сон кохання не прийшов,

і квітка не розкриється на брості,

обтятій лезом у безумній злості.

6

Знов спогади. Вікно. Фіранка полотняна,

за нею музика й сліпучість висоти;

плід золотий в саду — лиш руку простягти;

прозора синява заснулого фонтана.

Дитячих днів моїх Севілья осіянна!

Ти наша! Збережіть це в пам'яті, брати;

не знаємо, чи нам не скажуть відійти;

чи нашою вона залишиться до рана?

Хтось камінь вогнища домашнього продав

тевтонові й розкрив своє нутро звіряче,

ключ до морських воріт хтось італійцям дав…

В ненависті й журбі мій рід закляк неначе,

його стискає жах студений, мов удав,

а рід мій сіє, жне, росте, співає й плаче.

7

Іспаніє моя, через твої простори,

як розчепірена ненависна рука,

окопи йдуть, де кров тече, немов ріка,

порізані горби, яри, узгір'я, гори.

А наволоч встає ляклива і гидка, \

рубає на тріски твоїх дубів собори,

обламує сади, видавлює прозоре

вино з плодів, що їх дає земля дзвінка.

О, знов, і знов, і знов, Іспаніє скорботна,

ти захлинаєшся; вітри твої кричать,

а море стелеться, мов жалібні полотна.

На храмах — забуття глибокого печать,

земля в чистилище спустилась, як у багна.

Все продається тут, все марнослав'я прагне.

Федеріко Гарсіа Лорка

АДАМ

Конара крові зрошує світанок,

де породілля в стогонах злягла.

Крик залишає в рані скалки скла,

а костомахи тінь — на тлі фіранок.

Та світло все скоряє, й наостанок

начала казки гинуть, наче мла;

і вибух жил тікає до живла

туманного, мов яблука багрянок.

Снить у гарячці про дитя земне

Адам і ніби чує в пульсі глини

дитячих ніжок тупання гучне.

Адам же інший темним зором лине

на місяць, де без ниви й насінини

ось-ось дитина сяйва спалахне.

* * *

Простягуючи руки срібляні,

плакучий вітер темряви й світання

відкрив мого кохання рану в сні

і віддаливсь; я повен був жадання.

Це рана, що дає життя мені,

а крові й світлу — чисте проростання;

німіючої Філомели дні,

гніздо, ліси й тумани для співання.

Як солодко в душі хтось гомонить!

Там, де пливе твоя бездушна врода,

я біля квітки ляжу під блакить.

І пожовтіє річка темновода,

а кров моя пов'ється, наче нить,

по хащах мокрих, де не спить природа.

НА СМЕРТЬ

ХОСЕ ДЕ СІРІЯ-І-ЕСКАЛАНТЕ

Хто скаже, що ти був? З якої речі?

Тоді, як день без тебе постає,

два голоси бринять — годинник б'є,

і вітер тягне стогони старечі.

Безумство нарду, ніби цвіт хуртечі,

затоплює бліде чоло твоє.

Людино! Болю світла! Де ти є?

Вертайся, ставши серцем порожнечі!

Стань місяцем, і плід його сумний

я кину в річку, повну позолоти

від риб червоних і палючих мрій.

А ти вгорі, де холод не збороти,

забудь мене і всі земні марноти,

Джокондо неповторний, друже мій.

* * *

Мій профіль буде тихим, я це знаю,

серед мохів, що в холоді ростуть,

цнотливе дзеркало, безсоння ртуть,

де рветься пульс мого життя й звичаю.

Законом плоті тої, що лишаю,

була струмка й лозини свіжа путь.

Без пурпурів каймана роздобуть

для себе зможу тишину безкраю.

Хоч мій язик, язик замерзлих птиць,

обернеться в траву гірку й солону,

згубивши знак вогню та блискавиць,

я буду в тілі гілки, в плоті гону

жоржин стражденних, розпростертих ниць,

розкутим знаком скутого закону.

ЕПІТАФІЯ

ІСААКУ АЛЬБЕНІСУ

В цім камені, що з болю не осяде,

не вгрузне в трави смерті й глей темнот,

спить ліра, сонця стиглого клейнод,

самотня урна співу та розради.

Від солі Кадіса аж до Гранади,

що зводить під водою свій оплот,

ридає тінь твоя на клич висот,

мов андалузький кінь на поклик знади.

О доброта й мелодія крута!

О яструба зіниця й серце чуле!

О ніжний мрець, печальний сирота!

Приспи сніги й небесні перегули,

пожежі зим і сірих літ літа,

спи, забувай життя своє минуле!

* * *

Боюся втратить диво дивування

очей твоїх і звук, що приника

мені вночі до скроні, мов пахка

самотня лілія твого дихання.

Але страшніш рости без квітування

на цій землі; яка судьба гірка —

не мати ані квітки, ні листка

для гусениці й тлі мого страждання.

Якщо ти — мій таємний скарб і гріх,

мій біль і хрест над входом і над вийстям,

якщо я — пес маєтностей твоїх,

не проганяй мене бичем вогнистим,

а заквітчай ріки своєї біг

моєї осені безумним листям.

ДО КАРМЕЛИ, ПЕРУАНКИ

Пишу твоє ім'я переблиском волосся,

і світить гіацинт на руку з далини.

В безпліднім попелі цих віршів — лиш дмухни —

лунає світла свист і літа стоголосся.

Стирає Аполлон русло, де все сплелося:

моя жадлива кров і комиші весни,

химер голки й вітрів безсилі галуни,

і тишина зерна, безумна від колосся.

В цій смертній боротьбі шаленства і числа

за несплямованість поезії й людини —

твій дар, як сонця світ, як радість, що пройшла.

Моє сумне Перу, спижеве і єдине!

Моя вигиниста смуглявочко мала!

Моя Іспаніє, підзоряна пустине!

ДО МЕРСЕДЕС В ЇЇ ПОЛЬОТІ

Віолою проміння крижаного

на скелях височизни стала ти.

Без горла голос, голос темноти,

в усьому сущий, зроджений з нічого.

Твої думки — о сяюча тривого! —

то сніг ковзький у славі чистоти,

а серце — то голубка, що в світи

полинула з ув'язнення сумного.

Вже в обширах небесних без оков

мелодія вітрів благоуханна

тече, мов ранку росяний покров.

Там гори світла і лілеї рана,

а тут на згині туги і розмов

гірлянду смутку ми плетем щорана.

 ПОЕТ ПРОСИТЬ СВОЮ ЛЮБОВ,

ЩОБ ВОНА ЙОМУ НАПИСАЛА

Намарно жду я на твого листа,

любове сну мого, живуча смерте,

плекаю з цвітом прагнення відверте

забуть тебе, та в'яне цвіт і мста.

Повітря — невмируще, а плита

незряча — тьму з її очниць не стерти.

І мерзне серце, в глибині роздерте,

від місяця, що сяйвом пригорта.

Але я вистраждав тебе. В двобої

з собою сам — над образом твоїм —

тигр і голубка, зуби і левкої.

Втиши словами мого шалу грім,

чи жити дай у спокої страшнім,

у темряві душі, навік сліпої.

Хосе Марія де Ередіа

БЕЗСМЕРТЯ

Коли тремкі та блискотливі зорі

Заятряться в блакитній вишині,

Ясна печаль дзвенить в душі мені,

Малює страх видовища суворі.

О! Будуть сяяти вони в просторі,

А я незрушно спатиму в труні…

Страждаючи, сную думки сумні

У тузі й безпорадній непокорі.

Та що се говорю я? Смерті гніт

Непереборний — зір високі храми

Розваляться й погаснуть з бігом літ.

Але над смертю і всіма часами

Моя душа — вона побачить світ,

Зруйнований під вічності вітрами.

Хосе Марті

10 ЖОВТНЯ

Це правда! Це не сон! Могутній клич до бою

Сьогодні розбудив помучених рабів!

Повстав, повстав народ, що гніт-ярмо терпів,

Що три віки миривсь із рабською ганьбою!

У горах Ескамбрай, за Кауто голубою,

Гармати заревли, і ворог затремтів,

Тікати кинувся до моря, до портів,

Лишаючи вогонь і попіл за собою.

Вернутися назад він хоче, та дарма —

На нашім полі жде могила душогуба,

Рятунку й пощадьби ніде йому нема!

О, слава Господу, що батьківщина люба

Із шиї, мов змію, страшну петлю зніма,

Що голову свою підносить вільна Куба!

ТИ МАЄШ ДАР…

— Ти маєш дар і міць, і гостра, наче шпага,

У тебе мужність є, рішучість бойова,

Що ворогів бере в полон або вбива,

Тебе ж увінчує — звитяжця-мага.

У тебе є глагол, божественна зневага

До сущого всього, поезія жива

Того, хто по землі навпроти божества

Іде, не боячись утратить людські блага.

— Та безсоромності огидної нема

У мене, щоб свою показувати душу,

Розплавлену в словах і в ранах від ярма!

Якщо пригноблені купити пальми мушу,

Біль виставляючи і стогони святі,

То хай моє ім'я загине в темноті.

ЖАДАЮТЬ, БОЛЮ МІЙ

Жадають, болю мій, щоб я твою природу

Прикрасив штучністю фальшивників старих,

Щоб обезлистив квіт, щоб дерево підстриг,

Щоб смішно одягавсь модисткам навдогоду;

Щоб свій нестримний вірш, як в'язня, у колоду

Забив, замурував студеним плиттям криг,

Щоб з нього кров зійшла в заковинах інтриг

Немов живлющий сік в давильні грубій з плоду.

Не може бути так, щоб накладала мазь

-На свій печальний вид, як найманка якась,

Історія, що йде, мов сутінь передгроззя.

Не фарбуватися душі, що зайнялась

Вогнем скорботності, не заплітать волосся

Перед свічадом їй, коли ридать ялося.

 В СОЛОДКІМ ПОДИВІ

В солодкім подиві, як у любовній зморі,

Я снив принадами кубинської землі,

І сонце сяяло в моїм сумнім житлі,

Хоч, ніби мрець, бліда зима була надворі.

Іскрилась темрява, так, ніби чорні зорі

Алмазами цвіли на темнім неба тлі;

Підняв мене орел понад гірські шпилі —

Так опинився я на яснім крутогорі.

Мій темний дух палав: то радість осягань

Наповнила мене, коли навпроти лона

Фатальної краси побачив я себе.

В її твердих руках єство моє слабе

Зробилося малим, і з неба, наче з дзвона,

На землю я скотивсь, як у бездонну хлань.

ДО АДЕЛАЇДИ БАРАЛЬТ

Крізь дощ побачив я, Аделаїдо мила,

Як світла дерево горить у вишині,

Пливе, мов корабель розквітлий, — осяйні

Конари блискають у мряці, як вітрила.

То крона сонячна. Здавалося мені,

Що я в її гілках сиджу, згорнувши крила, —

Колібрі, що його пелюстка засліпила,

Бо про весну й тепло він марив уві сні.

Ріку в польоті я перетинаю радо

І до вітця свого відважного лечу —

Він давніх лицарів зразок, душа, свічадо.

Як батька хворого від туги і дощу

Лишити без вогню й понести серце власне,

Мов полум'я, в котрім любов його не гасне?

Ніколас Гільєн

НЕ ЗАБУДЬ СІКЕЙРОСА

1

Довіку не забудь Сікейроса. Це ж ти,

о духу Мексики, народе дружній, брате,

в живописі його свій біль поміг зібрати,

шалений безмір свій, огромність чистоти.

Від тебе світло йде крізь мури темноти,

щоб у його руці незаймано палати.

Народе Мексики, потужний духу, брате,

о, не забудь його, бо ж він такий, як ти.

Ти не забудь його життя, що в ясні зорі

злетіло і до нас волає з висоти,

щоб ми долали смерть на чесній трудогорі.

Довіку не забудь Сікейроса. Це ж ти,

народе Мексики, в огненній непокорі,

на полотні його ожив, щоб далі йти! 

2

О так, це справді так, твоя снага ростиме,

немов ріка в бігу — безмежна й весняна —

і мури темноти валитиме вона,

народе Мексики, мій славний побратиме.

Не просиш милості на серце невситиме,

а просто, мов ріка безмежна й весняна,

ростеш… і падає ненависна стіна,

народе Мексики, мій славний побратиме.

Пора тобі прийшла загати всі змести,

опори зла й ганьби з думками кам'яними

розбити хвилями високими й крутими.

Довіку не забудь Сікейроса. Це ж ти,

народе Мексики, мій славний побратиме,

на полотні його ожив, щоб далі йти!

Педро де Ораа

ДЕНЬ

Одвічність дня, що блискає знадливо

В безхмар'ї ненаситністю подій,

В єство моє вдихає світла диво,

Відроджується в пам'яті ясній.

А вітер, що цурається гнівливо

Малого дня страждань, жадань, надій,

Гримить, як млин, де скінчилося мливо,

Живе в надгробка славі кам'яній.

Йому, наляканому слабодуху,

Не розпізнати ясності буття,

Прозорості утраченого руху.

Дивлюсь при дні безстрашно, як дитя

В лице старече, в суть свого життя,

В смертельний безмір, що несе отуху.

Габріела Містраль

ОБТИНАННЯ МИГДАЛЕВОГО ДЕРЕВА

На фоні неба чистого рукою

мигдаль я обтинаю. Ось торка

галузка, мов коханого щока

з невкірністю і пристрастю прудкою.

Так обтинаю, мов строфу творю,

в якій моя живуща кров палає,

вкладаю серце, все життя безкрає

в цю мигдалеву весняну зорю.

Все глибше в крону входять мої груди,

і серце стукає, мов долото, —

тим пульсом стовбур древа жити буде.

Мене тепер не любить вже ніхто.

В дар світові себе навік оддавши,

у мигдалі я жити буду завше.

 ДИТЯ ДЕРЕВА

Зимове дерево на тлі небес,

як силует Еразма з Роттердаму,

суворе й лицарське, шрам біля шраму,

і світло мислі, наче блискіт лез.

Далеко відлетіли вітру пасма

і листя почувань, як літні сни.

Одне чекання вільної весни —

на вдумливому профілі Еразма.

Я обтинаю гілля і стає

те дерево подібнішим дедалі

до мого сина — ось такий він є!

І небові, що в голубій емалі,

вручаю гірко те дитя своє,

як приклад невтишенної печалі.

Пабло Неруда

ІЗ КНИЖКИ

«СТО СОНЕТІВ ПРО КОХАННЯ»

80

З мандрівок і болінь вернувся я, моя любове,

до голосу твого і до руки, що над гітарою літає,

до полум'я, що грає в поцілунках осені,

і до щемливого кружляння ночі в небесах.

Для всіх людей благаю хліба й панування,

і для знедоленого хлібороба я прошу землі,

і хай не жде ніхто, що кров моя і пісня згине,

але від пестощів твоїх живим я відійти не зможу.

Тому заграй ще вальс погідної зірниці,

хай лине баркарола над водами гітари,

допоки голова моя не схилиться у сні,

допоки всі мої безсоння, неначе гілля запахуще,

в намет сплетуться, під котрим твої літаючі долоні

оберігати будуть ніч заснулого мандрівника.

85

По вулицях пливуть легкі хмарини з моря,

як подихи бика, що вийшов на мороз,

і довгі язики води той час накрили,

той місяць, що для нас мав щастя принести.

Завчасна осене, свистячі соти листя,

коли над селами ваш стяг замайорить,

жінки, співаючи, прощаються з річками,

в бік Патагонії ржуть коні на полях.

А на твоїм лиці росте вечірня квітка,

любов'ю живлена, нестримна і в'юнка,

вона підноситься поміж підкови неба.

Люблю не лиш тебе, але й печальну осінь,

що так повільно йде і сіє кров свою

ультрамаринову в тумани й мряковиння.

92

Як я помру, а ти живою будеш,

як ти помреш, а я живим лишусь,

більше землі не відддмо скорботі,

є тільки та земля, де ми живем.

Пил на пшениці і пісок пустелі,

час, вітер і мандруюча вода

несли нас, як посіяну зернину, —

могли б ми розминутися навік.

Цю сіножать, де зустріч відбулася,

ми безміром маленьким віддамо,

але любов не скінчиться ніколи,

як не було народження, то й смерті

не буде в неї, бо вона — ріка,

міняються лиш падоли та губи.

98

Це слово, цей папір, який списала

одна рука, мов тисячею рук,

не збережуться — в землю все впаде,

і все продовжувати буде землю.

Однаково, чи похвала, чи світло

наповнить чашу й потече за креш,

важливо, що вони твої вуста

забарвлювали ніжним амарантом.

Не хоче більше стомлене перо

живитись піною і каламуттю

з підводних скель спогадувань моїх.

Я прагну лиш твоє ім'я писати,

і хай мовчить моя любов похмура,

колись про все ще розповість весна.

99

Настануть інші дні, хтось розгадає,

про що мовчать дерева і планети;

о, скільки промине прозорих первнів!

Запахнуть сяйвом місяця скрипки!

На тебе хліб, напевно, схожим буде,

відродяться твої прикмети в ньому,

повторять інші речі голос твій —

загублені вітрів осінніх коні.

Хай навіть буде все не так на світі,

любов наповнюватиме барила,

немов пастуший стародавній мед,

і ти в моєму серці заблукаєш

(в його пилюці і коморах темних),

повільно ходячи між кавунами.

Сесар Вальєхо

ВІДСУТНІЙ

Відсутній! Того ж ранку, як піду

найдальше, оповитий таїною,

підеш на цвинтар, вгорнутий в біду, —

то буде неминучий крок за мною.

Відсутній! Того ж ранку, як піду,

вогонь твій підведеться наді мною,

неначе білий пантеон в саду

під владою смеркання мовчазною.

У поглядах твоїх постане тьма,

страждатимеш, мов чистота боляща,

котрій розради з каяття нема.

У тебе совість буде — ніби хаща,

де докори — неначе псів лая;

там бронзова сльоза впаде твоя.

ПІД ТОПОЛЯМИ

Немов святі поети у в'язниці,

заснули кров'ю збризкані тополі.

Отара пагорбами йде поволі,

згасають небеса огненнолиці.

Старий пастух вдивляється у кволі

останні промені — його зіниці

відбили муки світла, і зірниці

спахнули в них, як невтишенні болі.

Сирітства мить закінчується. Мряка

в це погребіння входить, тихе й мляве.

В дзвіночків дзенькіт, як смеркання тьмаве.

Блакить металу все тьмянкіше блима,

і виє пастораль свою собака

з мертвіючими білими очима.

ПОЕТ — ДО СВОЄЇ КОХАНОЇ

Цієї ночі я розп'яв тебе, кохана,

на поцілунках ти була, мов на хресті.

Я взнав, що плакав бог розп'ятий, о кохана,

що є солодший біль за поцілунки ті.

Цієї ночі смерть казилась, наче п'яна,

раділа й кістяком гриміла в темноті.

І слабкість у мені зродилася незнана,

сильніша за любов, за пестощі святі.

Давай, кохана, вмрем удвох, обнявшись, разом,

усохне смуток наш, мов зітнутий алмазом,

і цілуватимем лиш мороку блават.

Між нами докорів не буде, моя мила,

а тільки мир, і нас гойдатиме могила,

і спатимем удвох, немов сестра і брат.

ЧОРНИЙ КАМІНЬ

НА БІЛОМУ КАМЕНІ

Помру в Парижі днини дощової,

я вже той день у спогадах ношу,

помру в Парижі, буде це в четвер,

десь восени, коли прив'яне світло.

Буде четвер, як нині, бо сьогодні

ці вірші вимовляю, я ослаб;

щоб глянути на себе, як тепер,

з дороги я ніколи не вертався.

Сесар Вальєхо вмер; всі його били,

хоч він нічого їм не завинив,

твердими палицями й мотузками

тлумили і сікли його — є свідки:

дні-четверги, хвороби, і дощі,

самотнощі, і смутки, і дороги…

Рубен Даріо

РАПАНА

Присвячується Антоніо Мачадо

Знайшов я мушлю золоту в піску,

Перлинами обсипану рапану;

Європа, на божественнім бику

Морями пропливавши в даль багряну,

Торкнула пальцями її, сяйну й дзвінку.

Я в ній роз'ятрив музику рахманну —

Мені заграли в темнім завитку

Блакитні шахти й глиби океану.

Прийшли вітри до мене з далини

Ті, що Ясону навівали сни,

Коли він «Арго» вів крізь бурі й шторми.

Я вчув у далечизні голубій

Незнані голоси і хвиль прибій —

Та дивна мушля має серця форми.

* * *

Мій стиль шукає форм. Які ж міцні й тісні

Були з Венерою Мілоською обійми!

Ось мислі пуп'янок (він ружею ростиме) —

В цілунку, що то ним горять уста мені.

Богині видиво у темному вікні

Роковане було зірками золотими.

Неначе місяць — птах, що крил з води не здійме,

В мені спить сяєво на вічній глибині.

Нема нічого, крім текучих слів; поволі

Десь починають гру на флейті і віолі,

І човен сну пливе, і світить зодіак,

І під оцим вікном, де бачив я кохану,

Ридають струмені печального фонтану,

І шия лебедя — у тьмі питальний знак.

 СОНЕТ — СЕРВАНТЕСУ

В години смутку й горя — я один.

Але приходить добрий друг до мене —

Сервантес. Він мої печалі й трени

Пом'якшує. Життя й природа — він.

Шолом блискучий з золота й перлин

Дає він сну моєму, і шалене

Виводить серце на ясні терени,

Де спокій, і молитва, й сміху дзвін.

Ласкавий лицар. Він говорить. Мова

Тече, немов ручай із кришталю.

О, як я слухати його люблю!

Ось він іде, як доля загадкова,

Світ веселити силою жалю,

Скорботою свого святого слова.

З ЛАТИСЬКОЇ

Мірдза Кемпе

ПЕРЕД КИМ ПРИНИЖУЄШСЯ?

Кохання чисте, перед ким це ти

Принижуєшся? З тебе він глузує,

А ти його все любиш, любиш всує,

І серце носиш, повне гіркоти.

Звеш другом деспота і зберегти

Жадаєш те, що мучить і мордує

/Тебе. А він все відає, все чує.

Мовчить. Лиш погляд — дотик мерзлоти.

О жінко, маєш ти для того жити,

Щоб слабкості коритися й любити,

Та серце не принижувать слабе.

Вдягайся в гордощі, як в діадему,

Щоб ти могла зневажити нікчему,

Котрий кохати здатний лиш себе.

З ЛИТОВСЬКОЇ

Юстінас Марцінкявічюс

НАТХНЕННЯ

Немов розп'яття час, надходить творчий надих,

навалюється хрест — хвилин святих тягар.

Беру його й несу, як найдорожчий дар,

і падаю під ним на гостряках нещадних.

Готовий вмерти я за синяву без хмар,

за птицю й звірину, за вишню на левадах,

за людський дух, за честь, за світ, що гине в звадах,

за радісне дитя і за його буквар.

Голгофа творчості стражданням величава!

Я падаю, встаю, а зір мій стереже

зірницю, що ряхтить — висока і яскрава!

Невже вона давно погасла? О, невже,

де палахтів огонь, там тільки крига й мрява?

Невже ця жертва й кров — то їй усе чуже?

БУТТЯ

…Уступити — древо чи травина,

не сплітати сітку, ні оброть.

Множтеся, брати! Вставай, тваринна

і рослинна сило, в повну хоть!

Мерехтить, горить, біжить лавина

форм — її нічим не побороть.

Палахтить природа вічноплинна —

одного вогню безмірна плоть.

О буття захланне, повне трути,

що даси, те забереш! З імли

в млу йдемо вогненною тропою,

і те щастя полум'ям побути

всі ми, що збулись і проросли,

тимчасово зовемо Собою.

ТУГА

Туго божественна, здорова будь!

Ти — дня провалля й ночі піки білі,

Ти — тремкіт листя, чорних зір могуть,

Вогонь у перетомленому тілі.

З тим, що ненавиджу, з тим, що люблю,

З повітрям, із землею, із водою

Мене знаходиш, як зерно — ріллю,

І сієшся в мені сама собою.

Тебе приймаючи, в тобі тону

І вірю — з тебе, ніби з океану,

Я на поверхню випливу незнану.

Вхлинатиму, не клявши талану,

Твого пломіння силу очисну,

Аж сам золою радісною стану.

Альфонсас Малдоніс

СЕРПНЕВІ СОНЕТИ

1

До берегів притислась полуднева спека,

Шукаючи остудження води й землі.

З усього світу бачиш тільки літаки малі,

Дитячі, срібні літаки, та ще лелека

/ Десь там ширяє гордо в синіх небесах,

Вдивляючись у висохлі й сумні шувари,

Та ще, мов кораблі перевантажені, йдуть хмари,

Обведені пухнастим шумовинням по краях.

То вийшли з берегів дзукійськії озера,

Важуче колесо метаморфоз

Вже зрушилося. Ще не чути гроз,

Та рухається піднебесна сфера.

Як хлине дощ вночі під блиски й гуркіт грому,

Знай — то озера повертаються додому!

2

На спаді дня несміло сонце гріє,

Мов ласка Господа чи короля.

Труди! Ви ждіть, як хворі, що надії

Не втратили. Вітри, летіть здаля!

Зір завмирає від далеких видив.

Перо згубивши, пролітає птах.

У дерево, хоч грім його розкидав,

Заб'ється помста, мов іржавий цвях.

Чи ти відходиш, чи то я відходжу —

Ми з однієї долі. На одній

Долоні виросли. Я не пошкоджу

Пташині, бо моє сердечко в ній.

На спаді дня. На грані присмеркання.

Щезає осінь нашого блукання.

З

Відходить сонце з вікон восени,

Так тихо мусить одійти й людина.

Протерлася од ліктів деревина

Стола. Сліди. Де ж руки, де вони?

Людина гляне й може так сказати,

Що через ту осінню болотню

Й сльоту не захотіла вийти з хати —

Сидить сама вночі біля вогню.

А й справді я приніс оце знадвору

Важкий, останній оберемок дров.

І дві легенди в цю печальну пору

Складаю — про життя і про любов.

Дві казки найсвятіші, без химер —

Що я коханий був, що я не вмер.

4

Восени, коли прийти додому,

Гибіти під хлюпання сльоти,

Як почне із золотого строму

Ліс до голих верховин рости,

Як, немов розкидана родина,

Сонм думок збереться при столі,

В грудях раптом згине холодина,

Скресне дух у сонячнім теплі.

Дивишся тоді на власні руки, —

Скільки долей, тіл, речей вони

Дотикали! Гола мить. Науки

Все ж нема з цієї голизни.

І чим далі — просторінь зростає,

Що себе ховає й огортає.

5

Вільшаники, луги в сухім бадиллі,

Червоні лисини парів і знов луги,

Північними вітрами гнані хвилі,

Пологі, непорушні береги.

Кутів немає гострих. Спонадрана —

Дощі литовські. Все розмите, як печаль.

Вітчизна — втоптана старовина піщана,

Мечів музейних вищерблена сталь.

І вимовлене прапоетом слово

Дзукійське, рідне — на устах моїх;

І озеро, мов ранок, що казково

З душі змиває біль старий і гріх.

Каміння, гори й скруглені слова.

Гроза, що пронеслась через поля й жнива.

7

Ось на цих пагорбах, на цих полях ростуть

І мої руки, й шмат мого трудного хліба.

Тут батька, матері й мойого друга путь —

Народження, життя і вічності садиба.

Ростуть шляхи й кущі, росте земля й вода.

Ти не пиши того, що нині серце коле.

Тут бачив ти пташат, що випали з гнізда,

Тут взяв ти в жалощі все, що живе і кволе.

Проходять тут мої й твої години, дні.

Одні — осмислені, а інші — беззмістовні.

Я вірю, що серця тріпочуть од брехні,

Як восени гаї, вогнем стражденним повні.

Ось на однім лану росте наш хліб, наш дім,

Наш цвинтар і наш світ, й кохання наше в нім.

8

За Даугавою дороги

Курять. Врожай в комори йде.

І трактори гудуть. І стоги

Стоять, як марево руде.

І втягується дух вологи

В легкий і ситий запах нив.

І чути ґелґотання строге

Гусей. Блакит в очах занив.

Повільно повняться криниці,

Розтягуються вечори.

По срібній, мерехтливій нитці

Йде звук осінньої пори.

Вночі над містом нашим злине

Важке ридання журавлине.

9

Вже віддане повільному багаттю

Щодня гнівніше листя шелестить.

Йому прощатись важко з благодаттю,

Втрачати воду й сонця ясновидь.

Як на майдані в місті здвиг народу,

Шумлять, гудуть листки в лісах Литви, —

За мир і сонце, за повітря й воду,

За право бути в шелесті трави.

Прощайте ж ви, дерев дочасні душі,

Що стримували бурю й суховій,

Ви, що померли за ліси ростущі,

За вірну зелень на землі новій.

Ви впали, та довіку не впаде

Води і сонця благо молоде.

ПІЗНІЙ СОНЕТ

Вже пізній вечір. Навкруги тепер —

Лиш осінь. Ліс безлистий. Тиха мжава,

Волога від мокравин та озер,

І темрява, й безмежна болотнява.

Відпочивайте, сосни і дуби,

Кремезні дерева, небес опори,

Дрібні корінчики в слідах сівби,

Пташині гнізда і звірячі нори.

' В тумані світ. Не видно дальніх зір.

Та світить нам лице землі незриме.

Джерелами співає косогір,

І він той спів аж до ріки нестиме.

Все те, чого тепер не бачиш ти,

Дощем не змити, вітром не змести.

З МОЛДАВСЬКОЇ

Лівіу Деляну

ЕМІНЕСКУ

Поете мандрівний, ти назавжди

Закоханий в ліси й озера сині,

У світ прийшов, мов Келін, з казки ти,

Щоб силу чародійну дать людині.

Тобі в часи тяжкої темноти

Призначено шукать дорогу днині

І зіркою над стягом тих зійти,

Що нищили неволі й зла твердині!

Як метеор, що згаснув на льоту,

В житті ти мав лише одну мету —

В обіймах бурі смерть — і більш нічого.

Та не на цвинтарі, у царстві тьми,

А серед зір тебе високо ми

Знаходимо безсмертного, живого!

Павел Боцу

* * *

Якби я в світло одягнутись міг,

Геть скинувши, немов одежу, тіло,

Щоб у далінь єство моє злетіло

По безконечні світляних доріг!

Втекти від плоті, перейти поріг

Всього, що так лякало і боліло!

Ого! Тримають міцно й очманіло

І біль, і страх, і сум, і смертний гріх.

Чи пам'ятаєш, хлопчику Ікаре,

Як ти плечима врізався у хмари,

Як їх роздер, мов клапоть полотна,

Як смерть зневажив ти в своїм польоті,

Як наближався гул твоєї плоті

І глиб небес без проблиску і дна!

* * *

Душе моя, ти птицею додому

Повернешся. Це буде тільки так.

На небі палахкий залишиш знак,

Немов метеорит. Крізь даль і втому

Летітимеш на землю, нам відому

З дитинства. Боже мій, а як літак

Чи зірка тебе вдарить! Чи навспак

Не полетиш, злякавшись бурі й грому!

Чи не згориш як смертний простий птах

В огні небесному! Чи ти в житах

Знайдеш мою загублену стежину!

Чи скажеш ти на рідному лану,

Що ти була душею і людину

Носила — не пилиночку дрібну.

* * *

Подумай же про мене в цю годину —

Назустріч твоїй думі я піду,

Візьму її за руку, мов дитину,

Шляхами молодості поведу.

Світ завжди молодий. В твоїм саду

Все ті ж зірки горять. Немає впину

Життю. В його стихію молоду

Вертаймося на вік чи на хвилину.

Подумай же про мене. Ми повернем,

Ми розчаклуєм ту священну мить,

Що згасла за турбот колючим терням.

До тебе йтиму, скільки буду жить, —

Твої слова святі і невмирущі

Дорогу світять у камінній пущі.

З НІМЕЦЬКОЇ

Андреас Гріфіус

ПЛАЧ БАТЬКІВЩИНИ РОКУ 1636-го

Віднині ми цілком сплюндровані! Навала

Народів заздрісних, масний від крові меч,

Скажений ревіт сурм, розжарена картеч —

Все нищить нас, і смерть нам душу закувала.

Із вікон ратуші сичать огненні жала.

Повалені церкви, під саваном хуртеч

Порубані мужі лежать, лютує смерч

Пожеж і моровиць, — прийшла на нас потала.

Містами й шанцями йде з кров'ю каламуть,

Вже тричі по шість літ пройшло, як не течуть

Забиті трупами, прогнилі наші ріки.

Та гірше голоду, поґвалтувань, пожеж

І пошестей — це те, що серця не знайдеш,

Бо наш духовний скарб розкрадений навіки.

VANITAS VANITATUM

ЕТ OMNIA VANITAS

Куди не гляну я, скрізь марнота марнот.

Зруйнують завтра те, що здвигнуто сьогодні.

Там, де стоять міста, палаци світлородні, —

Ростимуть бур'яни, ходити буде скот.

Що зацвіло — впаде, розтоптане стокрот.

Хто так пишається, здолавши вгору сходні, —

З вершини порохом злетить у тьму безодні;

Хто був щасливцем, той ще звідає гіркот.

Все йде у небуття, все гасне в тій ході,

Людина ж нетривка, мов булька на воді;

Ах, що ж воно таке, все те, що ми вважаєм

Дорогоцінністю, як не зола, не прах,

Не квітка, що її ми стріли на полях,

Та вдруге не знайдем у просторі безкраїм.

Йоганн Вольфганг Гете

ПРОЩАННЯ

По тисячах цілунків опалив

Один — прощальний. Віддалились кроки.

А як страждання втишилось глибоке,

Той берег з горами й латками нив,

Що я відплив од нього, дивом див

І щастя джерелом здававсь, допоки

Його блакиттю потойбіч затоки

Од мого зору вечір не закрив.

А вже коли пейзаж за далиною

Сховало море, в серця глибині

Озвалась туга скорбною струною.

Тоді сяйнули небеса нічні,

І під зірницями здалось мені,

Що все, чим я втішався, все — зі мною.

НЕМЕЗІДА

Коли лютує мор — оддалеки

Тримайся від людей, будь на спочиві;

Я також уникав їх, і жахливі

Не бралися до мене болячки.

З Амуром я ось так порвав зв'язки,

Зневаживши його слова плаксиві,

Що він їх заримовує в пориві —

Все по чотири та по три рядки.

/

Тепер мене спостигло покарання —

Гадючий факел пам'яті горить

І гонить, гонить, ніби на заклання.

Я чую — регіт геніїв гримить,

А спам'ятатись не дає й на мить

Страшна сонетна лють і шал кохання.

Генріх Гейне

Недавно в сні я бачив ліліпута —

Прилизаного, в чистому вбранні.

Він виголошував слова гучні,

Зухвалі й небезпечні, як отрута.

Душа назовні золотом обкута,

Але зсередини вона в багні.

Він мало в горло не вчепивсь мені —

Нікчема жалюгідна й страшно люта!

— Ти хочеш знати, що воно за гном? —

Спитався той, хто володіє сном,

І чародійне показав свічадо:

Ах, карлик під вінцем, храм аж гуде!

— Амінь! Амінь! — чорти волають радо.

Мою любов із церкви гном веде.

* * *

Приснився я собі: святочний стрій

Був на мені — манжети бездоганні,

Жилет і фрак. Тут в ясному убранні

З'явилась мила, ніби вийшла з мрій.

«Ви наречена? — я вклонився їй. —

Вітаю вас, о найдорожча пані!»

Студений звук став поперек гортані,

Я лиш дивився в скорбності німій.

Вона зайшлась плачем. Лице дівоче

Стемнили сліз розбурхані струмки,

І в них пропало сновидіння миле…

Невинні очі, лагідні зірки,

Ви наяву не раз мене дурили,

Та все ж і в сні я вірю вам охоче.

ФРЕДЕРІКА

Покинь Берлін із хмарами пилюки,

З ріденьким чаєм, з людом, що взаміт

Все пояснити хоче — Бога, світ —

Набравшись гегелівської науки,

Поїдьмо в Індію; там чисті луки,

Там повниться амброзією цвіт,

Там Ганг тече, прозорий малахіт,

Там пальми в небеса здіймають руки;

Там богомольці носять білі шати,

Там лотос розцвітає біля брам

Палаців Індри на ясній блакиті.

Там хочу я перед тобою стати

Навколішки і мовити: «Мадам!

Ви наймиліша і найкраща в світі!»

БУРЛЕСКНИЙ СОНЕТ

Мене покинули б негайно злидні,

Якби я вмів картини малювати,

Оздоблювати храми та палати,

Каплиці темні й замки страховидні.

До мене потекли б дари завидні,

Якби я міг, скажімо, гарно грати

На скрипці чи на флейті, щоб магнати

Плескали, на балах трудивши сидні.

Та ба! Я віддаюсь тобі одній,

Поезіє, — ти ж, як сирітка, вбога,

Не піддана мамоні золотій.

Допоки інші там во славу Бога

Шампанське п'ють, я від жаги конаю

Або в нікчеми гроші позичаю.

* * *

Був світ мені катівнею. Безсила

Лежала плоть моя, забита в грязь.

Кров із очей та вуст моїх лилась,

Мене терзали кліщі та зубила.

Кричав і вив я, піднятий на вила,

В крові звивався, як проткнутий язь.

Втім, служка нагодилася якась

І злотним молотом мене добила.

Цікаво їй дивитися було,

Як мій язик вивалювався з рота,

Як перед смертю ще мене трясло.

Для неї стогін мій — музична нота;

Скатованого кидав мене в шок

її глузливий, наче лід, смішок.

Стефан Георге

НОВЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ В ДОРОГУ

Як слало в даль мене обітування,

Я виснив милу, а тебе прийняв

За посланця її. Ти ж без обав

Прирік мене довіку на вигнання.

Поволі вичахло в мені жадання,

Всього я зрікся й супокійним став.

Хіба то щастя, що на мене впав

Згори твій погляд, мов роса надрання?

Я до центрального престолу йду,

Від ладану й сандалу б'є задуха.

Орган і спів заглушують ходу.

Для мирування — кров моя. О скруха!

Біда мені! Де ж я свого знайду

Прочанського плаща та капелюха?!

АНДЖЕЛІКО

За вишуканим розділом легенди —

Одвічний радник од недобрих справ

Нас береже. Ява митця аж ген де —

З послання предків грізних він постав.

Від праль на річці взяв блакит безплотний,

Рожевий колір — од дітей, котрі

Малюють черепицею, а злотний —

Од келихів святих на вівтарі.

Господнє царство чистоти безкрає.

А поруч — він, співець його невинний,

Що переміг снагу медуз, харит…

І наречена із грудьми дитини,

Жива покора, що прийшла на спит,

Корону першу з рук його приймає.

Йоганнес Бехер

ПЛАЧ БАТЬКІВЩИНИ РОКУ 1937-го

1

Німеччино, скажи, що вдіяли з тобою?

Ти — вільна і міцна? Ти — честі знамено?

Ти — край, де множиться народнеє майно,

Де кожен має хліб і дах над головою?!

Чи ти забула клич: «Збудися, будь собою!»?

Чи ж ті, що вкинули тебе на дно в багно, —

Твої рятівники, нещасна стороно?

Чи можна вбить тебе ще раз на полі бою?

Брехлива мисль твоя, а слово — їдь, олжа,

Що не прикрила фальш, оголюється в ділі:

Готується удар бича або ножа,

Всі дивляться і всі від страху омертвілі.

Кров із сокири кат стирає мовчкома —

О, скільки мук нових, а й давнім місць нема!

 2

Німецька музико — кантати й фуги Баха!

Ви, гімни осяйні, що Гельдерлін створив!

Блаките неба, ти, що встала з наших нив!

Ви — зраджені! На вас жде шибениця й плаха!

Звук, слово, кольори — все зганьблене! О горе!

Природу може кат замордувати теж!

Шварцвальде, ще шумиш? Неккаре, ще течеш?

Боденське озеро, не впали в тебе гори?

Четвертий рік минув, як ми заголосили.

В калюжах кров стоїть, а сльози там, насподі,

Нема рятунку в них, нема від них надій.

Плачі, затихніть! Нам зібрати дайте сили,

Ненавистю серця зміцнити й мовить: «Годі!»

І Слово, Барво, Звук, грими, світи, радій!

Бертольт Брехт

ПРО ШЕКСПІРОВУ ДРАМУ «ГАМЛЕТ»

У цьому тілі млявому й гладкому

Розважність, як хвороби люта їдь.

В сорочці мудрий паразит стоїть.

А вся рідня закута в сталь і стому.

Зібрав, нарешті, Фортінбрас докупи

Тисячу дурнів для війни — ура! —

Проти землі маленької, котра

«Вмістити не спроможна власні трупи».

Тепер почервоніє грамотій, —

Чи не задовго він вагався? Годі!

Потрібно вдатись до (кривавих) дій.

Є в нього серце, та воно тверде.

Він, вірним будучи своїй породі,

«Як треба, іспит, мов король, складе».

ВІДКРИТТЯ БІЛЯ МОЛОДОЇ ЖІНКИ

Прощання вранці витверезно-мстиве.

Оглянув я, вже ставши на поріг,

Ту жінку. Втім, побачив пасмо сиве

В її волоссі, й відійти не зміг.

— Чому не йдеш? — вона спитала. — Йди вже.

Нічний ти гість. Там день і безліч справ! —

Та, груди їй долонями накривши,

І в неї зір втопивши, я сказав:

— Лишаюся. Ще тільки ніч. Остання.

Це зле, що на порозі ти стоїш,

А час іде й не знає відставання.

Давай же розмовлятимем скоріш,

Бо й ти минуща, як ця ніч пропала… —

Жага мені тут голос відібрала.

Гуго фон Гофмансталь

ПИТАННЯ

Не бачиш, як тремтять мої вуста?

Не чуєш, як у грудях серце стука?

Мій усміх — тільки прикидання й мука,

Чому ж твій зір цього не прочита?

Хіба цих днів порожніх болота

Тебе не мучать? Прагнеш супокою?

Не тужиш за гарячою рукою,

Що винесла б на світло із кута?

Це помилка? Немає іскор туги

В очах ясних? За поглядом твоїм

Нема дверей в душі твоєї дім?

І всі твої бажання — темні смуги

Кущів, залитих повіддю… Слова?

Одна балаканина нежива?

ОБОЄ

Із повним келихом вина

(А вінця — наче вуст перлини)

Так легко й рівно йшла вона,

Що не схлюпнула й крапелини.

Він їхав на коні. Міцна

Була його рука. Вудила

Стиснула й легкома спинила

Розпаленого скакуна.

Та з ніжних рук до рук дебелих

Не перейшов легенький келих,

Що став тяжким, як бервено.

Вони обоє так тремтіли,

Аж руки в'яли. Заіскріле

На землю вилилось вино.

Райнер Марія Рільке

АРХАЇЧНИЙ ТОРС АПОЛЛОНА

Не знать нам голови його, в якій

віч дозрівали яблука. Одначе

торс канделябром сяє, світло зряче,

б'ючи навспак, у плоті гомінкій

горить. Інакше-бо грудей дута

тебе не засліпила б, наче диво,

не йшла б од стегон усмішка скрадливо

до центру, де зачаття спить снага.

Інакше ця скалічена опока

не мерехтіла б сяйвом оболока

чи шкурою гнучкої звірини,

не вибухала б, як зоря, на зломах,

просвітлена в глибинах невідомих

промінням. Ти своє життя зміни.

* * *

Коли бушує надовкруг собору

гроза, подібна до єретика,

людина раптом зводить очі вгору

і лагідніє зболеність гірка

від усмішки твоєї, херувиме;

твої уста — ста усміхів печать,

та ти не знаєш, як години мчать

і як життя втікає невловиме

від сонячного дзиґаря туди,

де в силі, рівновазі й непороччі

дозрілі дня години, мов плоди.

Чи бачать нас твої камінні очі?

А може, ти, добріший, як завжди,

тримаєш дзиґарі в глибинах ночі?

ОСТАННІЙ ВЕЧІР

І ніч, і бруком — гуркотня возів;

обози йшли, пахтіло кіньми й сіном;

а він, піднявши зір над клавесином,

як той, що в люстро дивиться, сидів

і грав, себе він бачив молодим,

і знав, що там гуркоче шлях печалі;

від гри гарнішим він ставав дедалі,

творили звуки чудодійство з ним.

Та раптом — ніби напливли тумани;

спинилась армія; мов барабани,

серця гриміли за його вікном.

Він грав, і далі лився звук мінорний,

а в дзеркалі з'явився ківер чорний

із голови безоким кістяком.

Георг Тракль

ПРИСМЕРК

Снують подвір'ям, ніби поторочі,

Від смерку очманівши, люди хворі.

Часи вина і мрій в сумнім докорі

Пригадують собі воскові очі.

Ті постаті зникають в сітях ночі,

Як порох, розсипаються в просторі,

Де білий смуток розливають зорі,

Ряхтять ілюзій видива урочі.

Безликі образи — ті в мерехтінні

Ховаються, ті линуть під аркади —

О! На печальних мурах скорбні тіні! —

Ті сповнені фальшивої розради,

Йдуть крізь червоний, ніби кров, серпанок

Зірниць далеких, схожі на вакханок.

РОЗПАД

У надвечір'ї, як печальні дзвони

Вістують мир, я стежу за птахами,

Що, схожі на прочан, летять ключами,

І слід за ними в далечизні тоне.

Летять вони, летять крізь хмар запони,

Чи ж їм одкриються спасенні брами?

Тривожуся, проходячи садами,

Де морок сповиває голі крони.

Зненацька — подих смерті. Десь між віттям

Дрізд озивається в тяжкім мінорі,

Останнє листя в далеч темну лине.

А довкруги трухлявої цямрини

Блакитні айстри хиляться під вітром,

Немов у смертнім танці діти хворі.

СОН ЗЛА

Під похоронний дзвін приносять мари, —

Хто любить, прокидається в темнотах,

Щоку — до зір у шибці, світла потах,

А там на річці щогли, як примари.

Чернець, вагітна в натовпі, гітари

Побренькують, ряхтить червоний одяг,

Каштани в'януть п'янко в прозолоттях,

Верхи сумних церков пливуть, мов хмари.

Дух зла з поблідлих масок прозирає.

Прокажені — вони гниють ночами —

Читають слід загубленої зграї.

І гусне темрява над островами,

І в парку сестри бачаться з братами, —

Студена дрож від погляду проймає.

Готфрід Келлер

ВИДИМІСТЬ І ДІЙСНІСТЬ

1

Сяйного полудня заснув я в тіні

Старих ялин на гребені гори;

Мені приснились видива жури,

Надій і поривань руїни тлінні.

Я розбудився десь надвечори —

На землю впали кольори кармінні,

Палали крижані верхи в промінні,

Кущі та скелі грали, мов костри.

Я став чекати сонця нетерпляче,

Бо те палання видалось мені

Загравою ранковою… Одначе

Тьма насувалась, гори кам'яні

В смерть поринали. Давнє щось, боляще,

Озвалось в серці на самому дні.

2

Так помилявся я не раз. Година,

А то й епоха, кидали в обман.

Назовні все кипить, мов океан,

Та при основі — тиша й холодина.

Ви зустрічали новий рік? Талан

Будущини хвалили, пивши вина?

А він приходив, як вчорашня днина,

Наносив рани біля давніх ран.

Та я ніколи не втрачав надії,

Хоч наступала мрява зусібіч,

Хоч спав чи, може, й не склеплялись вії.

Таж зійде сонце над льоди сторіч,

І, хоч яка сьогодні глупа ніч,

Глянь, поміж хмар вже небо рожевіє!

З НОРВЕЗЬКОЇ

Генрік Ібсен

З циклу «В КАРТИННІЙ ГАЛЕРЕЇ»

1

Гидотний чорний ельф живе в мені.

Він звідує мене в лиху годину

або коли в натхненному вогні

на хвилях рим і мрій високих лину.

— Це я, — він каже, — чуєш ти чи ні? —

і тонший голос той за павутину, —

я — в похороннім дзвоні, я — в труні

схололу обціловую людину…

Хіба ще не збагнув ти, — шепче він, —

. що беззмістовна вся твоя дорога,

що віру загубив ти в світ і в Бога,

що духом ти подібний до руїн,

що ціль твоя — не зірка, а проміння

загаслої зорі, що й сам ти — тління?

2

Твоя душа — немов гірське русло,

Де наносне й сухе лежить каміння;

Вода спливла, не чути клекотіння,

Все вмерло, відшуміло, відгуло.

Ні, це не ти співаєш, як було, —

Тебе снага пісенна і весіння

Покинула — це тільки шелестіння,

Це шарудить надламане стебло.

Це легіт, що блукає в буреломі,

А як потоком злива зашумить

І зворухнуться брили нерухомі,

Повіриш, нерозумний, тую ж мить,

Що ти співаєш в гомоні та громі, —

А то листок зів'ялий шелестить.

О, не дури себе, що день зажури

пройде й нахлине злива почуттів…

Так, буде повінь, та за кілька днів

ти не одміниш власної натури.

Ти сподівався розбивати мури

тюрми своєї під натхненний спів —

та краще, якби ти закаменів,

кулак у небо втиснувши похмуре.

Безмовний лебідь; аж як смерть прийде,

співає він, щоб видихнути душу;

його натхнення — то з життям розлука.

Так і тобі натхнення молоде,

з єства твого забравши силу дужу,

дасть гіркота твоя, смертельна мука.

19

Як міг я осягнути власний дар,

свого таланту сховану напругу,

коли був сам-один, а всю округу

займали зграї й гніздища гагар?

Я мріяв про орлиних крил потугу,

про лет високий, смілий — аж до хмар,

та тюпав стежкою, обходив яр,

не перегнавши й гуску недолугу.

Де більше простору мені добуть?

Як виявити крил своїх могуть?

Що надих мій? То мильна булька й годі.

Поезія — гра образів і слів,

Фігурок жменя. Не в моїй природі

їх розкладати, як закон велів.

Інгер Гагеруп

СМЕРТЬ РОЗПОВІДАЄ ПРО СВІЙ ПЛАН

ЩОДО ВЕНЕЦІЇ

Якщо хочеш мене зустріти, до Венеції ти приїдь,

я — візнича на гарній гондолі, що завжди вільна стоїть.

Я ходжу невидима сходами та мостами

за англійськими дамами й данськими оптовиками.

Під Палацом Дожів, де світло зелене, як мідь,

згасає в зловіснім і незглибнім проваллі,

я зоряними ночами упродовж століть

під водою тихесенько обціловую палі.

Мовчки й терпляче жду своєї пори,

коли накриватиме хвиля куполи та балкони,

ах, злетять голуби понад морем, як бездомні вітри,

надаремне чекаючи, що озвуться дзвони

з веж колихливих, що їх видно буде згори, —

місто з майданом Сан-Марко затоне.

Улав Г. Гауге

КОРЕЯ

Біч-о-біч. Друг і ворог. Сизі трави

між ребрами ростуть. На зброї — ржа.

І все це покриває, мов олжа,

липке багно і листя кучеряве.

Ти збайдужів. Тобі не треба слави.

Тобі однаково, де та межа,

де той кордон, подібний до вужа,

що край один розбив на дві держави.

Он кістяки з корейської землі

в диму, неначе привиди в імлі,

край столу, де ідуть переговори…

Мерці беззахисні. Вони мовчать.

А вирок твій підписано, й печать

Стоїть на нім. Ти — сміття, а не горе!

ЛЮДИНА МОЖЕ БІЛЬШЕ,

НІЖ ГАДАЄ

Людина має можність і в негоду

зробити щось. Втягнись лише в танок

турбот щоденних. Ось я овечок

шукаю цілий день кущами глоду.

У горах — сніг. А небо сіє воду.

Я падаю в баюру що не крок.

Он там вони сховалися, в ярок,

та я — до них, вони ж од мене — ходу!

Деруся вгору, бігаю, мов пес.

І, врешті, заганяю до кошари

добро своє. Мій темний смуток щез.

Хай там біснуються осінні хмари,

я рад, бо за дверима вже вони —

три ярки і чотири барани.

ЩЕ НІ

Заплющую свій зір і сплю до рана.

Коли прокинусь, буде ясно. Ніч

тим часом порядкує, наче п'яна,

та світ переробити їй невміч.

Чорнющий ангел знає смерті суть —

жахливі одкриває глибонечі.

О, я щасливий, як відомі речі

у власних формах рано постають.

Та знову ніч пожерти все готова!

Знов — темінь, страх. Пора спочинку-сну.

Чи працю кожен кине неодмінно?

Ще ні! Он там займає борозну

орач. Його кохана йде по дрова.

Косар з гори в пластах стягає сіно.

З ПОЛЬСЬКОЇ

Миколай Семп-Шажинський

ПРО НЕТРИВАЛІСТЬ І НЕПЕВНІСТЬ

ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ НА СВІТІ

Агей, немов летючі оболоки,

Години мчать, їх мов титан жене.

А хтива смерть висліджує мене,

Вона за мною ставить хижі кроки.

А я, чим далі входжу в старші роки,

Тим краще бачу темне і сумне

Своє життя, согрішшя не одне,

Й ганьблю своєї молодості скоки.

О сило розкоші юнацьких літ,

Була ти гарна, та чинила шкоду, —

І через тебе ми губили слід

До щастя, що зоветься Богом! Зроду

Щасливий той, хто знав заздалегідь,

Що за гріхом глибока тінь стоїть.

ПРО НАШУ ВІЙНУ, КОТОРУ ПРОВАДИМО

СУПРОТИ ДИЯВОЛА, СВІТУ Й ПЛОТІ

Мир — щастя наше, але ж боротьба —

Наш дух земний. Похмурий гетьман мряви,

Принаддя світу, лакоме й лукаве, —

Все діє так, щоб нам була ганьба.

Всевишній пане, ну, а та раба,

Та наша плоть, оте єство трухляве.

Що цінить над усе любов, забави, —

Вона ж воює з нами, хоч слаба.

Владарю наш, правдивий супокою,

Як маю вийти на страшливу прю,

Роздвоєний, як стану я до бою?

В тобі я вибавлення власне зрю!

Дозволь же біля тебе стати — буду

Відважно битись, виграю без труду!

Ян Анджей Морштин

ДО ТРУПА

Тебе забила смерть, мене — стріла

Кохання влучила, я теж забитий.

Свіча понад тобою зацвіла,

А наді мною — пломінь, в тьму сповитий.

Ти покривалом жалібним накритий,

Мої чуття вкриває саван-мла,

Ти зв'язаний, мій ум несамовитий

Кайданами скувала доля зла.

Мовчиш, а моя мова — тихі квили;

Не чуєш болю, я — пекучий біль;

Ти — лід, я — жертва чортових свавіль;

Ти в прах обернешся в нутрі могили,

Я ж стати попелом не маю сили,

Бо полум'ям зробився я всуціль!

ДО ГАЛЕРНИКІВ

Нещасні! Доля вас карає люта,

Але любов являє гіршу суть:

Вас нагаями темні люди б'ють,

Мене б'є Бог, важкого взявши прута.

Вас палить сонце, а мене — отрута,

Вам спини, а мені ж бо — серце рвуть,

Вам ноги й руки в кайдани кують,

Мені на душу накладають пута.

Вас шарпають вітри, мене — тужні

Боління мучать. Вас взяла темниця

Законом, я ж — упав, як в сіті птиця.

Вас, може, пожаліють, а мені

Нема помилування. От різниця:

Ви — на воді, а я горю в огні.

Адам Міцкевич

СПОГАД

Лауро! Чи тепер, мов сон, перед тобою

Найкращих наших літ зринає дивина,

Коли, закохані і юні, як весна,

Ми забували світ, затьмарений журбою?

Струмочок жебонить у лузі під вербою,

В жасминових кущах альтана потайна…

Там темрявою ніч ласкава й чарівна

Обкутувала нас, як ніжності габою.

А місяць осявав з блакитної путі

То білосніжну грудь, то персні золоті,

Тобі надаючи свого причарування.

Мруть очі ув очах, душа в душі щемить,

Стрічаються уста і горнуться в ту мить

Сльозина до сльози, зітхання до зітхання.

Ципріан Норвід

САМОТНІСТЬ

Незрушна тишина — лиш поколише сіть

Павук, і за вікном прошелестять тополі.

І легко дихати в цім домі, як на полі,

Де гамір не зліта думкам навперестріть.

Немов стражденний раб, що вирвався з неволі,

Знов чує до життя в погаслім серці хіть,

Так я почав красу мовчання розуміть,

Увільнений з тортур докучливої долі.

Допоки серце нас не може поєднать, —

Ні спільних дум, ані ясних понять,

І слово мовиться нікчемне і студене.

Даремно щедро так тече нектар питва:

Все муки — пісня, сміх, розмова нежива;

Я лиш тоді живу, як думка вільна в мене.

СЛОВ'ЯНИН

Як слов'янин, що жде себе самого в полі

Й не відає, кого він має мавпувати,

Коли десь там гримлять вагони, і паролі,

Й депеші мчать у світ, летять аеростати,

Як слов'янин, що жде себе й своєї мови,

Не знаючи, чи сам із себе він постане,

Таким сумним життя буває — гей, панове,

Поети, шляхтичі, жиди, купці, селяни!

Він ніби камінь той, що зрісся із межею,

(Колись в боях служив незламністю своєю);

Там — миша польова і квіточка — цикорій;

І кажуть же, що він — кість давнього титана

(Ти вибери собі найкращу з алегорій),

Чи камінь то, чи кість — нам істина не знана.

Марія Конопніцька

КАПРІ

Про Капрі? Оповім. Я бачила ті скали,

Пустошні береги, пошарпані, сумні.

Рибалка там сидить в лахмітті при вогні

І гріє мозолі тверді, немов корали.

Тріщить колючий хмиз, а листя перев'яле

Біліє в полум'я червоній глибині,

Так ніби там горить папірус, де жахні

Часи Тіберія хронологи списали.

При ватрі в човен сядь чи на просохлу сіть,

І похили чоло до моря, що вже спить,

Рибалку вислухай, тремтячого, старого.

Тіберій? Чи Нерон? — Не знає він про них.

Лиш скаржиться — вогонь в його очах сумних —

На голод і нужду — ось Цезарі для нього!

FIUMICINO

Спекотно. Із боліт підримських суне пара.

Запалий світ. Навкруг тростина спить руда.

І Тібру жовтого тече брудна вода;

Fiumicino — там, а там десь — Fiumara,

На Острові Святім біліє кіз отара,

Пастух — увесь в багні. Куди не глянь — біда.

Траяна славний порт в руїни запада.

В тумані Остія стара, немов примара.

І раптом — що це? — мла знялася понад рінь,

І грає золотом блакитна далечінь.

То море! Там відплив крильми, як птах, махає.

О Риме! Гниль твою віки несе ріка,

І море, знаючи, яка вона гидка,

П'ючи з відразою, від берега втікає…

Ян Каспрович

КУДЛАТИЙ ФАВН

БІЖИТЬ ЗА НІМФОЮ

Кудлатий фавн біжить за німфою щомога,

Очима в плоть її вгризається здалік,

Регочеться, летить через кущі й потік,

Неначе відламок скелястого порога.

Сміється дівчина легка, золотонога,

Від велетня втіка то в цей, то в інший бік,

Зринає, мов світляк, що темряву пропік,

її руда коса — розвіяна тривога.

Ось ловить він її: рука важка й велика,

Мов з міді кована, повалює в траву

Дівча, розквітле так, немов троянда дика.

І тайна діється всесвітня наяву,

І бережуть її тінь грецької святині

Та моря дружнього глибини темно-сині.

Казимеж Пшерва-Тетмайєр

МОРСЬКЕ ОКО

Погідне, ніби дух, що тоне в маревінні,

летить від бур земних у супокійну даль,

неначе діамант, закутий в персня сталь,

сяйливе озеро — в гранітній котловині.

Там сонце, пливучи, мов крила соколині,

відкрило промені над пітьмою проваль.

Граніт у глибині, прозорій, мов кришталь,

ятриться, наче мисль, у спогадів жеврінні.

В час бурі бачив я це озеро сяйне:

гнав вітер стада хмар, як лев, що йде на лови

і степом буйволів наляканих жене.

Здавався ревом грім, казилася вода,

об скелі гримала, від блискавок бліда,

мов дух, що торгає, але не рве закови.

ПРО СОНЕТ

Люблю майстерний труд сонетної збудови,

відламок мармуру, що безліч форм таїть;

ось долото моє шукає в ньому сіть —

прозоре плетиво з камінної заснови.

Люблю звучання рим широке й загадкове,

одну і ту ж міцну і мелодійну мідь,

єдиний спів, але безмежну розмаїть

мотивів, голосів — і в кожному щось нове.

Сонет — маленький храм, де може велет-бог

вміститись, начебто в потужному соборі;

сонет — у скелях плай, де не пройти удвох,

звідкіль зриваються невмілі й дуже скорі;

сонет — мала зоря, що світить, наче зорі

світання — в далечінь не знаних ще епох.

Леопольд Стафф

КОВАЛЬ

Безформні відламки дорогоцінних руд

З глибин єства свого вижбурюю ненатло,

Як той вулкан, та крізь палючий перегуд

Я їх несу й кладу на крицяне ковадло.

Громами молота в породу б'ю байдужу,

В метали іскряні, що їх вогонь аж гне,

Бо викувати з них для себе серце мушу —

Гартоване на честь, потужне і ясне.

Знай, серце, що коли, явивши вдачу хвору,

Ти тріснеш, скривишся і викажеш покору,

Мов грім, рука моя в пил розіб'є тебе!

Згинь, розпанахане ударами титана,

Ніж маєш болями своїми жить, як рана,

Прокляте кволістю, надтріснуте, слабе.

ТРІУМФ

Останній, лютий бій з людиною судьба

Звершила… Син землі, бунтар, сподвижник світла,

Знеможений упав! Піймала пастка підла

Титана, і навік скувала, мов раба.

Тріумф! Таємна міць, яка здушила в ньому

Зухвальство, й ум, і все, що радісне й трудне,

Тепер його в своїх просторах розіпне

І до зірок приб'є на муки й на судому.

І велетень повис у зорях, і йому

Здалося, що пора повстати в непокорі,

Світ муки людської повергнути в пітьму…

Рвонувся він, і вниз посипалися зорі…

В безодні темряви почався світопад…

І розвалився вмить речей правічний лад.

ДЕНЬ ПРАЦІ

1

Учись, душе моя, як заробляти втіху

Та й злагоду ясну, — навчайся в тихих сіл,

В плугів покривлених, у вбогих надовкіл

Хатин, що вік жили, мінявши тільки стріху.

Стареча мудрість їх достойна бути злотом.

Хто вірний був землі, той знає неземне.

Хай селянин тебе долонею торкне,

Хай освятить чоло твоє священним потом.

Ти праці присягни, в ярмо її впряжись —

То не невільництво, а гордощі й надії

На спочив радісний, що надійде колись.

До тих належна ти, хто труд вершити вміє;

А як здрімаєшся натомлена, леміш

Тобі хай зблисне в сні — й ти збудишся скоріш.

2

Благословенна тиш вечірньої години,

Коли жадає сну натомлена рука,

Коли скриплять вози, й колеса їх втиска

Тягар снопів у твердь засушеної глини,

Коли чекає плуг біля дверей хатини

Вже завтрашнього дня, коли з пастівника

В село корови йдуть, і повно молока

У вимені несуть, і спів пастушки лине.

Приходять радощі тоді в селянський дім,

Земля віддячує за працю добре всім;

Тоді на труд важкий себе я надихаю,

Тоді моя душа наснажується знов

Жаданням діяти і мріє про любов,

Про день великого й багатого врожаю.

ДУША

Нудьгою вічною зацькована тигриця

По клітці нипає, примружена, сумна.

В зеленім злоті віч випещує вона

Криваве марення, від хижості іскриться.

То ляже, то здрімне, замуркотить, мов киця,

То раптом до стрибка напнеться, як струна.

О, це душа моя! В ній дика й жизняна

Невкореність, вона — закута блискавиця.

Стрибок — і втоплені зубища в плоть мою.

Я поміж ґратами застряг і проклинаю

Залізо те, що нас роз'єднує. З відчаю

Протискуюся в кліть і сам себе даю

Моїй душі за те, що прагне волі й дива,

І крові з жил моїх, — ненатла і жаждива.

ШАЛЕНИЙ СОНЕТ

Хоч волоцюга я — та рівня королю:

Хмільний від сонця дух, звитяжець непогоди,

Я йду навзаводи з далечиною, броди

Обходжу й зраджую всі правди без жалю.

Під небом зоряним огні — мої господи.

Під сном і під плащем я всюди гарно сплю.

Мов гілка яблуні, забитий кий в ріллю

Народжує мені цвіт мрій і плід свободи.

Та нерозважливість не спить, вона той міх,

Де мудрість я ховав, продерла, як на сміх.

Згубився ум, але не став я з того лежнем.

Будь божевільною, душе моя, радій,

Бо я надію вкрав десь у корчмі брудній,

Втішайся згубою! Прокляття — обережним!

Марія Павліковська-Ясножевська

МОЛИТВА

О поцілунку, ти, що в небесах

разом із душами бузку й жасмину,

безсонних лук, і трав, і крові сину!

О поцілунку, ти, що в небесах!

О змісте всіх думок, діянь, присяг!

Душі моєї жадана поживо!

О туго вітровінь, жасминів диво!

О поцілунку, ти, що в небесах!

Мої сумні уста зів'януть в час короткий,

як барва їхня, через землю й прах

перейде в амарантові стокротки,

тоді мені заграєш знов бузкове,

замкнеш мене в чуже і вічне слово,

о поцілунку, ти, що в небесах!

Ярослав Івашкевич

СПОГАД

1

Сьогодні досвітком, як блідо-голубі

Покрови простору засяяли рожево,

Зросло в моєму сні болінь раптових древо,

Я сплівся з ним, немов у темній боротьбі.

Та шелестом густим те дерево безкрає

Овіяло мене, окрило звідусіль;

Я вже не відчував, чи то співає біль,

Що скинувся в мені, чи дерево співає.

То напади болінь, то розкоші порив

Почула плоть моя розгублена й оспала,

Живої рани шрам у грудях кров'ю сплив.

У храмі тіла жить душа розпочинала,

І, тужачи за тим, що відійшло навік,

Сльозину витисла із-під важких повік.

2

Я ще не розтулив очей, хоч грала днина,

Не увільнив од сліз подібні до криниць

Задолини повік; простертий горілиць,

Я ще не міг звестись — чи сон, чи то людина.

Схопити ум не міг одразу почувань,

Що в закамарки снів плелись, як та біднота.

Він тільки прочинив свідомості ворота,

Та не переступив її незриму грань.

Допоки вгадував я сліз моїх причину,

Шукав болінь і мук таємне джерело,

Що десь пробилося й сльозило без упину,

Збудилося ім'я, що мертве вже було! —

Так поміж горами замрячену долину

Освітлює з верха світ сонця, що зійшло.

Є речі, про які ми прагнемо забути,

Тому ховаєм їх у непроглядну тьму,

В закутану душі найдальшу і німу,

Де тільки сплять вони, не відаючи скрути.

Назад і в спомині не повернутись їм,

Літами тягнеться їх неживе тривання.

Вони не чують, як нове умеблювання

Трудний владар душі впроваджує в свій дім.

Лиш сон, обірваний сльозами жалібниці,

Нагадує не раз, що в серця глибині

Заховані мерці, як в'язні блідолиці,

Але вони лежать не в збайдужілім сні,

Не в стужі віковій, а в смертній летаргії,

Тож деякі встають і вгору йдуть — під вії.

4

Зринає на устах забуте вже ім'я —

В тім слові подих твій гарячий і глибокий.

Невже ти, як весна, збентежила мій спокій,

Збудила скутого льодами ручая?

Невже ти встала з дна душі моєї в слові,

Щоб я згадав усе, не тільки наймено,

Щоб знов перестраждав те, що було давно, —

Історію надій і нашої любові?

Ім'я, невже це ти в сяйливості новій

Несеш не сукні шлейф, а подихи живлющі

Полів, і лук, і гір, і лісової пущі?

О ревна радосте, солодкий жалю мій,

Жадаєш ти, щоб я покинув літа сущі,

Щоб наново кохав, тужив, як соловій?

5

Дарма! Настане день весняного розмаю,

Я вийду і вдихну повітряний бальзам,

Скажу кущам — кущі! Вітри! — скажу вітрам,

І польські польові дороги пригадаю.

Як завжди, труд важкий скінчу до темноти,

А за вечерею при мерехтінні неба

Подумаю про те, що все було як треба,

Пора до ясності й до усмішки прийти.

Лиш те, що кожен день, до вечора від рана,

Щось, ніби музика далека і незнана

В безмежжі степовім, щось, мов нечутний жаль,

Зі мною йтиме скрізь і житиме в натхненні,

Коли писатиму рядки свої тружденні,

Сплететься з ясністю — щось, начебто печаль.

6

Не означає це, що кожної години

Я згадую твій сміх, твої слова, твій вид;

Ні, зрине в голові забутий краєвид,

За ним живий ланцюг пейзажів рідних зрине.

Чи в праці, чи тоді, як западаю в сни,

В очу вони пливуть, немов далекі хмари,

Давно не бачених країв моїх примари

В зеніт очей моїх пливуть із далини.

Я місто, здвигнене високо над рікою,

Побачу сто разів і сам собі такою

Картиною здаюсь в ті хвилі чарівні.

Побачу тільки раз безмежні ниви в полі,

Відбиті на воді імлисті три тополі —

Те місце, де колись були ми навесні.

7

Життя складається з днів праці та забави,

Людина то злетить, то ходить по землі,

І прагне все туди, де світ у мрійній млі:

З Варшави — у Париж, з Парижа — до Варшави.

Я думаю не раз, що сон прилине знов,

І покладе мене на крил своїх пір'їни,

І я збуджусь без тих пригадок з України —

Вони повернуться у свій таємний схов.

Замкнеться, мов труна, болюче спогадання,

Про давній усміх твій, про сльози, що горять,

О, проминання — то єдина благодать!

Все віддаляється, і ти, мов зірка рання,

Зникаєш в далечі… і вже тебе нема.

Найкращий лікар — час, — говорять недарма.

8

Лиш вечором, коли приляжу в самотині,

Подумаю, що ніч — мого життя заслон,

Що, мабуть, я тобі завдячую цей сон,

Який, мов дотики легкі, приходить нині.

Як темні клуби хмар у згаслих небесах,

Просунеться в душі печальне сподівання,

Що з іменем твоїм зростуся знов до рання,

Що знов прокинуся в боліннях і сльозах.

Втім, думатиму так з полегкістю ясною,

Що не повторяться мої палющі сни,

Надихані з троянд бентежної весни.

І лиш, як хвилі сну зімкнуться наді мною,

На дні свідомості твоє ім'я, як пструг,

Проблисне тільки раз — і згасне все навкруг.

Антоній Слонімський

КРЕДО

Нікчема змолоду іде на компроміс,

Його пропалює лиш про їду турбота;

Немає в нього мрій і марень Дон Кіхота —

Загнати в небеса окутий злотом спис.

Дивись — юнак збілів, од переляку скис,

Де правда мовиться, він затуляє рота,

Рух сковує йому необережна нота,

Він, звісно, не орел, а молоденький лис.

Повинна молодість горіти, наче шпага,

Йти в море життєве, як вікінгівська лодь,

Покласти за мету сміливість, а не блага,

Допоки вже її не зможе побороть

Тупої старості обачливість, що гнобить,

Що з битого орла не раз фламінго робить.

ЛЕОНАРДО

Він руки заламав, одкинувши заслони…

Суворим правилам трудився навдогідь,

А вийшло все не так — в душі пекуча їдь,

Розбитий пам'ятник князевої персони.

З вікон відчинених гудуть вечірні дзвони,

В куті павук плете підступну, вбивчу сіть.

Машина зламана у пилюзі стоїть,

На полотні — юнак із усміхом Мадонни.

Письмо обернуте (він так писать волів):

«У воду кинутий камінчик кола творить.

Повітря хвиля йде від того, хто говорить».

І мисль є хвилею, що постає від слів,

У безкінечності все ширші творить кола,

Потуги подихом нам овіває чола.

Казимеж Анджей Яворський

* * *

Щоб сонце зблиснуло, роздерти треба хмари,

щоб вирубати зло, потрібно пил, сокир

та й усвідомлення, як тої пущі вир

пройти й понищити отруйні всі конари.

Коли над вирубом добро проб'ється яре

і в зелені ясній буяти буде мир, —

дивитись нам, щоб зло знов не покрило шир,

не вийшло знов на світ крізь непомітні шпари!

Зло — це коли твій брат голодний, наче пес,

а ти обідаєш і мрієш про покору,

боїшся слів його, мов деревина лез.

Зло — це коли в дощі та в непогідь сувору

босоніж ходить він і шле прокльони вгору,

а ти з перин своїх шлеш дяку до небес.

Станіслав (Свен) Чахоровський

СОНЕТ КОПЕРНИКА

НА СПОГАД ПРО ІТАЛІЮ

Челліні пам'ятки каррарська пієта

і Via Appia в рядах суворих піній

і Дайте з золота наковані терцини

і летаргічний сон камінних статуй стан

у келихах вино в якому сонце стигне

на поверхах мадонн і квітів маєстат

із фресок на юрбу в побожності безцінній

невинні погляди голісіньких дівчат

вже Фромборг у снігу Микола сам на вежі

стиль італійського сонета він мережить

де під колонами покривлені як вивих

потвори кам'яні збираються вночі

де чорний кипарис виспівує плачі

там мармури поган в обіймах зір пестливих

ХЛІБНИЙ СОНЕТ

розчин рідко

потім гуща

дужча дужча

стало видко

хліба квітко

запахуща

всюди суща

сходиш хитко

над діжею

хліб вежею

в ній зірниця

небосійна

чародійна

паляниця

Богдан Дроздовський

СОНЕТ ДО ШЕКСПІРА

Що за тобою йду, подібен тіні, —

мені потрібне сонце неокрає,

щоб збутися твого ярма нарешті.

Покинь мене, залиш мене тій решті,

що мозок мій словами заселяє

моїми, мабуть, не твоїми, пане;

ти, як вулкан, здвигнув моря пломінні,

в мені димить єство твоє вулканне.

Кипить огненний вал твоєї лави,

мій час її не розіллє до краю —

в ній сни мої горять і денні справи,

і дивиться горіння те яскраве

моїм змертвілим серцем — я змерзаю

в студеному вогні твоєї слави.

ЗА МОТИВАМИ СОНЕТА 106

When in the chronicle of wasted time…

Коли в анналах втраченого часу

слід рук моїх застигне, і глибока —

в дощах, у сонці, в сніговиці, в листі —

прокинеться плита мойого гробу,

ні на чию не ждатиму жалобу, —

на мене смерть зведе зіниці чисті

і лагідні — ласкавішого ока

не знали ви в роздорах цього часу.

О, бо як ліс росте, на нього ласу

рубач повинен готувать сокиру,

допоки хроби ще не в деревині —

в труді живу, вмиратиму в провині —

живий чи мертвий — тут я, і щоразу

творю цю землю непокірну й щиру.

ЗА МОТИВАМИ СОНЕТА 115 

Those lines that I before have writ do lie…

Рядки, що я був написав, — омана,

бо ж правда — голос проданих сумлінь;

для мене ти — найближча далечінь,

таран, якого сила нездоланна

гріхи мої ламає — ледве тінь

твоя до мене підійде рахманна,

а вже провин моїх таємна рана

наповнюється нападом болінь.

Надходиш, ніби в сяєві корони,

я при твоїй, кохана, явині —

як те дитя щасливе й безборонне,

як океан життя в одному дні,

в сльозі любов, у наляку — поклони

або немов та сарна в капкані.

ЗА МОТИВАМИ СОНЕТА 152


In loving thee thou know'st

I am forsworn…

Я зраджую тебе в коханні, мила,

та все це добре знаєш ти сама.

Я розквіту твого лиха зима,

на мій хорал ти скерцо нахилила —

і нами забавляються вони,

ті дві мелодії, як вітер листям,

та вже в моїм мовчанні норовистім

надходить страх — його ти зупини!

Безодня відкривається раптово

в твоїх очах — провини потайні

до мене горнуться, і тихне слово,

і єретик сумління на вогні

горить — боюся дорогої втрати…

Позичить легко, важко віддавати!

Станіслав Грохов'як

ГІСТЬ

Історія? Чи не салон? Зайти?

(Тут імператор… Там на клавесині

Його Встидлива в кучері мишині

Вплітає ноти…) Що ж, коли вже йти,

То скільки брати свіч для темноти?

Вгорі живим, чи мертвим у долині

Світить, чи тому, що вмирає нині,

Хоч жити мав, та рвуть його чорти?

Не знаєш. Та не хочеш одвертаться.

І йдеш в нікуди, схожий на блукальця,

Що шлях згубив на цвинтарях чужих.

А світло дужчає. Свічок дванадцять

На свічнику твоїм — котрась із них

Впаде вже скоро й опече святих.

Ернест Бриль

МІСТОМ ХОЛОДНИМ

Містом холодним, як кременя серцем, здаля

Йшли пастухи, отари по вулиці гнали.

— Зіронька, зірка зійшла! — сурмили, гукали,

Іскру кресали, аж грала під ними земля.

Та надаремно кресали, бо іскра в ту ж мить

В'янула, никнула, в кремені міста маліла.

Наче ніколи в слові вона не горіла,

І пропадала, гаснула — не воскресить!

Пастирі на роздоріжжі, тлумні отари

Теплих овець, що пливете, наче хмари,

Вбоге ваше знання! Ми з надхмарних висот,

Ми з будинків, що вищі за стайні стокрот,

Бачим небо. Там — тьма. Та хіба народиться

Може з вашої іскри Віфліємська зірниця?..

Рафал Воячек

ВІТЧИЗНА

Мати мудра як костельна вежа

Мати більша аніж церква римська

Мати довга наче транссибірська

Залізниця як Сахара ясна

І побожна як журнал партійний

Мати гарна ніби страж пожарна

Терпелива як полковник слідчий

І боляща наче породілля

І правдива ніби та дубова

Палиця і добра наче пиво

Із Живця а груди як дві сотки

І дбайлива як офіціантка

Мати Божа Польщі Королева

І чужа як Польщі Королева

З ПОРТУГАЛЬСЬКОЇ

Луїс де Камоенс

ЗІ ЗБІРКИ «СОНЕТИ»

23

Слова високі й ніжні, мов блакить,

Божественних звучань таємні сходи, —

Мій вірш не дасть такої насолоди,

Мене він розчаровує і злить.

А ваших творів джерело дзвенить

І сліпить Іпокрени ясні води.

На Тежу сад зацвів такої вроди,

Що з ревнощів цвіт Мантуї горить.

Вам дар вручали дочки Мнемозіни,

І щедре ваше слово, і нетлінне,

Воно, як світло, лине вдалині.

Обидві наші музи неповторні,

Та ваша — сяйво в сонячному горні,

Моя — пекельних заздрощів огні!

29

Сеньйоро, ваші очі яснозорі

Ласкавим сяйвом сповнюють мене:

Горить слізьми те світло чарівне,

Рятуючи кохання в темнім горі.

Ось почуття мої в сумній покорі

Вклонились вам, о божество земне!

Вони прозріли, хто ж то їх жене

У повні страху темнощі суворі?

З погордою ви дивитеся знов

На мене, та душа моя палає,

Розбуджена від того зору кров!

О дивне щастя, мріяння безкрає;

Коли зневага ваша повертає

Мені життя, то що б дала любов?

32

Коли я жив любовною маною,

Постійним не бував у почуттях,

Сьогодні раб, а завтра — вільний птах,

Я гнався в любощах за новизною.

Я зраджував. Душею навісною

Горіти прагнув на нових кострах.

В захоплень зміні бачив я не крах,

А щастя почувань, що грались мною.

Як воїн, що втомився у бою,

Я пив свободи джерело студене,

Щоб знову силу показать свою.

Кохання славлю вічне і стражденне,

Що для своїх розваг забрало в мене

Печаль і муку стомливу мою.

44

Я покидаю вас (прощай, Життя!),

Я чую смерть, надходить мить остання.

Вона така мінлива, мов кохання, —

Те, що набуде, втратить без пуття.

Та я скажу вам чесно, як дитя, —

Мене замучило моє страждання:

Ось і про мене тихе спогадання

Майне по вічних водах забуття.

Без вас мої засмучуються очі,

Забудьте їх, та знайте, що вони

Вас не забудуть у смертельній ночі.

Ваш образ виринає з глибини

Душі моєї стомленої, в сни

Він обертає страдництва пророчі…

50

Коли розходиться ранкова мла

І сонце тягне золоті мережі,

У спогадах я йду по узбережжі

До подруги, що ворогом була.

Тут бачу сяйво милого чола,

А там — похмурий вид, як тінь од вежі;

Тут — в радощах, а там вона — в бентежжі,

Тут — наче пташка, там — немов бджола.

Ось тут її дрібні звучали кроки,

А там вона обличчя осяйне

Закрила, відмахнувшись від мороки…

В цих роздумах, що стомлюють мене,

Я переходжу все життя марне,

Таке даремне і таке жорстоке.

53

Мене повергла доля в темну скруту,

Ногою стала на моє крило!

Втрачати що, коли згоріло й тло,

Що випити, як випито отруту?

Віднині, затаївши рану люту,

Я житиму лиш тим, що відійшло.

Тут, де підлота — в шані, в силі — зло,

Життя дається ніби на спокуту.

Я прагну вмерти. Смертю мимохіть

Я визволю єство своє боляще,

Прорву свого страждання темну сіть.

Вже від добра добра не жду. Найкраще

Від зла лікує зло. Напризволяще

Я кинутий — за лік цей не виніть!

60

Зазнав я кари за діла сумні —

Не раз був запроторений за ґрати.

Та ще й сьогодні, хоч пора вмирати,

Ношу кайдани ржаві та міцні.

Віддав я небезпекам ночі й дні,

Бо в жертву не бере любов ягняти;

Нужда, вигнання, клопоти і втрати —

Все це було призначено мені.

Задовольнявся я малим, о леле!

Бо то не плід солодкий, а лушпа,

Що забезпечує життя веселе.

Але моя зоря, і смерть сліпа,

І випадку сумнівного тропа

В душі моїй жадання страху стеле.

79

Любов — це рана, що болить без болю;

Це — леза вбивчого знадлива грань;

Це — щастя невдоволених жадань;

Це — радощі, пронизані журбою;

Це — шлях самотності поміж юрбою;

Це — непомітного безумства хлань;

Це — мисль про те, що, здавшись без вагань,

Ти можеш вийти переможцем з бою;

Це — тому слугування день і ніч,

Хто раб законів лютих і байдужих,

Вбиває нас то звільна, то вмлівіч…

Як може дружба зцілювать недужих,

Творити сяйво ласки в людських душах,

Коли в любові стільки протиріч?!

118

Нещасний! Разом я сміюсь і плачу;

Ненавиджу і в той же час люблю;

Радію й тут же гину від жалю;

Не вірю й вірю в те, що ясно бачу;

Без крил літаю; навичку терплячу

Вогнем нетерпеливості палю;

Я — жебручий, що рівня королю,

Сліпець, що має проводирську вдачу.

Я прагну легко йти під тягарем,

Свободи прагну, що в полон вестиме,

І брану, де ми вільними стаєм.

Зробити прагну видимим незриме,

Ніч обернути в день, а днину — в ніч.

Так я живу в кайданах протиріч!

143

Це надвечір'я, повне прохолоди,

Каштанів темні тіні навкруги,

Повільна річка, скошені луги,

Важка ходьба худоби до господи.

Хрипливий моря звук, чужі городи,

Згасання дня, небесні береги,

Ласкава битва хмар, що, як боги,

Пливуть у золоті своєї вроди;

Нарешті, те, що рідко нам дає

Природа з розмаїтістю такою,

Все, в чім життя прекрасне постає.

Все те без тебе тугою гіркою

Наповнює, від щастя й супокою

Печаль велика в серце йде моє.

З РОСІЙСЬКОЇ

Олександр Пушкін

ПОЕТОВІ

Поете, не жадай любові од народу;

Захоплень і похвал пройде хвилинний шум.

Почуєш дурня суд, юрби пекельний глум —

До них байдужим будь, їм не твори в догоду.

Ти — цар; на самоті живи й люби свободу;

Іди, де зваблює тебе свобідний ум;

Плекай плоди своїх улюблених задум;

За подвиг не чекай на людську нагороду.

Вона в самім тобі. Ти — свій найвищий суд;

Ти найсуворіше оціниш власний труд;

Чи ти гордишся ним, художнику правдивий?

Гордишся? Хай тоді його юрба ганьбить,

Хай на вівтар плює, де твій вогонь горить,

Хитає твій триніг, як хлопчик пустотливий.

МАДОННА

Не множністю картин уславлених майстрів

Я завжди вкрасити жадав свою обитель,

Щоб повагом про них вів бесіду цінитель,

І забобонно гість од здивування млів.

У затишку своїм я біачити хотів

Один-єдиний твір, щоб зору полонитель

Він був, щоб з полотна на плин моїх трудів

Повільних, наче з хмар, Пречиста й наш Спаситель —

Вона — з величністю, Він — з мудрістю в очах —

Дивились, лагідні, в божественних світлах,

Одні, без ангелів, під пальмою Сіону.

Здійснилося. Творець, що знає глиб начал,

Тебе послав мені, тебе, мою Мадонну,

Правдивої краси правдивий ідеал.

Інокентій Анненський

КІНЕЦЬ ОСІННЬОЇ КАЗКИ

Казки оповідь осіння

Над долиною текла,

Втім, червоне око з тління

Піднялось, як щезла мла.

Бачить: райдуг павутиння

Почорніло, як зола,

В малахіти баговиння

Обернулось край села.

Бачить: пара йде зім'ята,

Біла пара, наче вата;

Кущ стоїть, як сирота,

Грона, що склювали птахи,

Червоніють, наче цвяхи

Після знятого Христа.

БОЛІСНИЙ СОНЕТ

Як лиш гудіння бджіл у тиші замовчало,

Занило марево, душі відкрилось дно…

Яких обманів ти, о серце, не прощало

Тривожній пустці дня, де ніч уже чутно?

Мені потрібні сніг і золоте вікно,

Щоб світло стомлено текло надвір помало,

Щоб пасмо кіс було так близько, щоб воно

Тремтіло й скронь мою, розплівшись, лоскотало.

Я прагну хмар з висот, де згасли береги,

Де спогадів нема — лиш маревність казкова,

І вій опущених, і музики жаги,

І музики, котра не відає ще слова…

О, дай мені лиш мить, але в житті, не в сні,

Щоб стать огнем або згоріти у вогні!

ТРЕТІЙ БОЛІСНИЙ СОНЕТ

Ні, їм не суджені краса і просвітління;

Я повторяю їх напам'ять, ніби в сні,

Вони — перебіги безрідного томління,

Хвилини, спалені на тихому вогні.

Приходу їхнього туманне мерехтіння,

І їхня явина в тривожній тишині,

Без плану спалахи, горіння й маревіння,

Мій захват болісний — все дороге мені.

Якби не той запій, не міг би я здолати

Кошмарного труда, недоспаних ночей…

Я знемагав не раз, готовий заридати.

Та вірші я люблю — так любить тільки мати

І тільки слабістю позначених дітей —

Святіших почувань нема серед людей.

Вячеслав Іванов

«ВЕЧЕРЯ» ЛЕОНАРДО

Олександрі Василівні Гольштейн

Гість Півночі! Веде твоя дорога

Під міста осяйливого врата,

Де сяє храм, як мрія золота,

Біля його високого порога.

Там упокорена краса убога

Серед нужденних стін, там — пієта;

Іди туди, де тишина свята,

Щоб гостем бути на вечері Бога.

Тут світова печаль, хиткий потир,

Незримі промені — з-під тлінних ліній,

Тут сили Зла долає смирний мир.

З вікна вузького світить вечір синій,

Краса оповивається в ефір —

Вона вже сходить в жертвенний трикліній.

ПЕРЕКЛАДАЧЕВІ

Чи жайворонок нив і пасовищ — Вергілій,

Чи альбатрос Бодлер, чи соловій Верлен

Твоя ловитва — знай, в сильце твоїх письмен

Впадать не хочеться пташині вільнокрилій.

Не обійтись тобі, мій птахолове милий,

Без хитрувань і зрад, хоч був би ти блажен,

Хоч був би другом ти всіх дев'яти камен,

І зла ботаніком, і пастирем ідилій.

Чужого вірша ти не зловиш легкома,

Бо він, як бог Протей, весь відданий глибинам:

Рибину ти спіймав, а він вологим плином

Шмигне крізь кволу сіть — і вже його нема…

На маску — маскою відповідай Протею,

Люд краще забавлять ще й казкою своєю.

POPULUS-REX

— Я нині вільним став! — Так може раб сказати.

Мовчи. Подякуй тим, що діяли згори.

Та ні! Це ми самі вознесли прапори,

Кайдани скинули, розбили каземати.

Хто не забув себе й був кинутий за ґрати,

Бери у спадок свій державності дари,

І пам'ять вічності борцям своїм твори,

Навчись насильників із помсти забувати.

О Сонце Вольності, о вже близьке, палай!

Хай твій гарячий лик у чварі в дні похмурі

Зійде із орифлам понад повсталий край,

Хай світить із глибин соборної лазурі!

Верни нам кольори знамен, що їх крута

Убивць рука взяла і топче сліпота.

МОВА

До рідної землі подібна мова,

В ній предків нерозмінний скарб лежить.

Натхнення їй дає небес блакить,

Пісні батьків нашіптує діброва.

Глиб заповідна і потайникова

Зачаття жде, і діло дух вершить…

І сила надр в лозі тече, біжить,

Вливається в солодкі грона слова.

Стихія світла з поблиском ума,

Із гулом сфер далека глибонеча,

Вогонь, що наближається гульма.

її снага пошлюбна, молодеча

З вугілля йде в алмаз, і гине тьма,

І сяє духу творчого предтеча.

Іван Бунін

БОГ ПОЛУДНЯ

Я пасла чорних кіз в траві жорсткій

Поміж червоних скель, колючок, глини.

Синіло море. Вигрівали спини

На сонці валуни, і спав прибій.

Я прилягла в засохлу тінь маслини,

Вколисана крильми дівочих мрій.

І він зійшов, як мух дзвонливий рій,

Як світло наскрізної павутини.

Мені осяяв ноги. До колін

їх оголив. І на сріблі подолу

Вогнем горів. Обвів смагою він

Мої соски. Мене, печальну й кволу,

Він обіймав так солодко… Задар

Навчив з ромашок готувать відвар.

СОБАКА

Помрій, помрій. Все вужче і тьмянкіш

Ти дивишся злотистими очима

На сніг, що в димній завірюсі блима,

Злітає над тополями в крутіж.

Ти біля ніг моїх якнайтепліш

Згорнувся й думаєш… Тужба незрима

Веде за пермські гори в бездоріж,

Де інших піль пустельність несходима.

Те, що ти думаєш, чуже мені:

Похмуре небо тундри, криги, чуми

В твоїй студеній, дикій стороні.

Та розділяю я з тобою думи:

Людина я — приречена, мов Бог,

На тугу всіх земель і всіх епох.

ВЕЧІР

Про щастя ми лиш згадуєм… Бувало…

А щастя всюди. Може буть, воно —

Цей сад осінній, листя, що прив'яло,

Повітря це, що ллється крізь вікно.

У небі хмарка, наче покривало,

Пливе. За нею стежу я давно…

Як мало бачимо, як знаєм мало,

А щастя тільки знаючим дано.

Вікно відчинене. Ось пташка сіла

На підвіконня й пискнула. Від книг

Відводжу погляд. Вітер зовсім стих.

День вечоріє. Зірка заряхтіла.

Гул молотарки — на одній струні.

Щасливий, чую, бачу. Все в мені.

У ГОРАХ

Мистецтво темне; я для нього слів не маю:

Як схвилював мене пейзажу дикий лад,

Цей схил, кремнистий діл, сліди отар і стад

І диму пах гіркий, що обвіває стаю.

Мені від радості та дивного одчаю

Говорить серце: «Стій! Вернись, вернись назад!»

Вдихнувши вогнища солодкий аромат,

З журбою й заздрістю я мимо проїжджаю.

Поезія не там, де слова смілий злет,

Де бачимо її. Вона — в моєму спадку.

Чим більший спадок мій, тим більший я поет.

Кажу: «Ось пращур мій сприйняв ще на початку

Дитинства древнього цей світ, що надовкруж…

Немає часу тут, немає різних душ!»

СЕРЕД ЗІР

Настала ніч, остиг од зір пісок.

В ковзькім піску я йшов за караваном,

Молочний Шлях, роздвоєний струмок,

Білів над нами світляним туманом.

Він протікав на висоті думок

І пропадав у горах за Йорданом,

Спадав на Схід, у непроглядний змрок,

Світив краям забутим і рахманним.

Верблюд ступав. Як дерево, сідло

Скрипіло різко від ходи важкої.

Велике тіло в рівнім ритмі йшло.

І вершник спав, хитаючись, при зброї,

Хиталася його, мов нежива,

Обсипана зірками голова.

Валерій Брюсов

СОНЕТ ДО ФОРМИ

Є у квітках — незнані нам наразі —

Між контуром і запахом зв'язки.

Так діаманта дивні світники

Горять лише під гранями в алмазі.

Отак невловні образи фантазій,

Мінливі, наче в синяві хмарки,

Знадливо світять і живуть віки,

Закам'янівши в досконалій фразі.

О мріяння мої, хотів би я,

Щоб вам знайшлася бажана прикмета,

Як рине в слово ваша течія.

Нехай мій друг, одкривши том поета,

Уп'ється в ньому стрункістю сонета

І думкою, що спокоєм сія.

МОЙСЕЙ

Я до людей зійшов з божественних висот,

Закони їм приніс і мрії небувалі…

А натовп веселивсь і повен був мерзот,

Співав для ідола пісні дурні й зухвалі.

Не ждав мене той пир, той п'яний хоровод —

Я непотрібні їм розбив Твої скрижалі

Об камінь, я прокляв Твій вибраний народ,

Та не було в душі ні гніву, ні печалі.

А Ти, о Господи, звелів скувати знов

Закони для юрби злочинної. Любов

До ницих не збагну, впадаю в гріх і скруху…

Я все зроблю, але й мене перероби,

Бо я не вигою пораненого духу,

Де вічна, як любов, зневага до юрби.

ПЕРЕДЧУТТЯ

Моя любов — палюча днина Яви,

Розливсь, як сон, смертельний аромат,

Лежать застиглі блискавки гадят,

Звиваються по стовбурах удави.

І ти зайшла у невблаганний сад

Для спочиву чи, може, для забави?

Тремтять квітки, зітхають важко трави,

Чарує все, все видихає чад.

Ходім — я тут! Ми будемо до ночі

Кохатися в цій казці запашній,

Тіла сплітать, як пара спраглих змій!

День прослизне. Твої замкнуться очі,

То буде смерть. І саваном ліан

Я обів'ю твій непорушний стан.

ЄГИПЕТСЬКИЙ РАБ

Я жалюгідний раб. Із волі супостата

Конаю з іншими в труді, як у вогні,

І хліба шмат гнилий — оце єдина плата

За сльози і за піт, за мученицькі дні.

Коли моя душа розпукою пойнята,

Рве спину згорблену жорстокий бич мені;

В могилу кожен день товариша чи брата

Гаками стягують — під брили кам'яні.

Я жалюгідний раб. Як непотрібне сміття,

Як сиву плісняву, навіки, назавжди

Мене з лиця землі зітруть тисячоліття;

Та праці впертої не пропадуть сліди,

І вічно буде там, де озеро Меріда,

Гробовище царя, священна піраміда.

ДО ПОРТРЕТА

М. Ю. ЛЕРМОНТОВА

Ти завжди в грізному пророкуванні

Здавався спалахом нещадних сил;

Та, мріючи про сфери осіянні,

Жадав бунтарсько-демонівських крил!

То гімни ти співав, то невблаганні

Клятьби метав, як громи небосхил.

Ти ждав, у мрії вірячи оманні,

Одвіту від жінок і від могил.

Та відповіді не було. Тоді ти

Навчився муки дум своїх таїти

І усмішку, йдучи до нас, беріг.

І ми тебе, поете, зустрічали,

Та не змогли дитячої печалі

Збагнуть у віршах кованих твоїх!

ЖІНЦІ

Ти — жінка, книга — ти, найкраща з книг,

Ти — згорток таємничий з печатками.

В його рядках слова й думки, мов храми,

І кожна мить несамовита в них.

Ти — трунок, приготований чортами!

Хто випити його хоч краплю встиг,

Горить, та не кричить од мук страшних,

Лиш прославляє те питво без тями!

Ти — жінка, в цьому всі твої права.

Ти, споконвіку в зоряній короні,

В безоднях наших — образ божества!

І задля тебе в хомутах, мов коні,

Ми ходимо, і гаснемо в журбі,

І споконвіку молимось — тобі!

ДОН ЖУАН

Так, я — моряк. Я островів шукач,

Мандрівець смілий в безбережнім морі.

І від старих розчарувань-невдач

Втікаю геть — на інші квіти й зорі.

Жінки, мов нетля, мчать на посвітач,

На поклик мій у пристрасній покорі.

Все віддають — захоплення і плач —

І душі відкривають в щасті й горі.

Душа в коханні світиться до дна,

Ясніє в ній священна глибина,

Де неповторне все переді мною.

Так, я гублю, з життів збиваю цвіт,

Але нова душа — то новий світ,

Що зваблює до себе таїною.

КЛЕОПАТРА

Я — Клеопатра, єгиптян цариця —

Владарювала вісімнадцять літ…

Загинув Рим, пропав Лагідів рід,

Прах по мені не зберегла гробниця.

В діяннях світу зник давно мій слід,

Я смерть знайшла, як навісна блудниця;

Але тобі, поете, буде сниться

Мій незнищенний і чарівний гніт.

Знов, як царів, у млосному тремтінні

Тебе я спокушаю рухом тіні,

Я знову жінка — в мріяннях твоїх.

Безсмертний ти мистецтва дивиною,

А я безсмертна пристрастю жахною,

Твій вірш дзвінкий — це мій знадливий сміх.

Осип Мандельштам

ПІШОХІД

Я відчуваю нездоланний страх

В присутності висот — поглянув, зблід…

Я тішусь ластівкою в небесах,

Дзвіниць високих я люблю політ!

Здається, я — правдивий пішохід —

Над прірвою, на прогнутих містках,

Я слухаю, як з гір гуркоче лід,

Гуде лавина — вічність на очах.

Якби ж то так! Та я не мандрівець

По вицвілих, забутих сторінках;

В мені печаль співає й чує все…

Летить лавина справді — б'є кінець!

Моя душа у дзвонах і в дзвінках,

Та музика від прірви не спасе!

* * *

Супутник страху — в безміри падіння,

Сам страх — передчування пустоти.

Хто кидає нам брили з висоти,

Чи ж не приймає камінь іго тління?

І дерев'яним кроком безгоміння

Брукованого двору зміряв ти.

Жадоба смерті й туга широти —

Ці грубі мрії, це легке каміння…

Хай буде проклятий готичний схов,

Де стеля обморочує, мов скеля,

І де не спалюють веселих дров.

Одному — вічність, багатьом — пустеля;

Та хто в миттєвім радощі знайшов,

Жахна його судьба, хистка оселя.

Арсеній Тарковський

* * *

І цю провів я тінь — була дорога

Остання до останнього порога;

І крила тіні згасли, хоч вона

їх захищала й берегла якмога.

І рік пройшов, і сліпить далина,

І трубить з просіки зима трудна;

Гуде у відповідь на поклик рога

Карельських сосон мрява слюдяна.

А що, як пам'ять роси світанкові

Вже не засвітить на листках трави,

А що, як тінь не п'є безсмертя в слові?

О серце, замовчи й себе не рви

Неправдою! Ковтни ще трохи крові

І промінь досвітку благослови!

ЯК ДВАДЦЯТЬ ДВА РОКИ ТОМУ

Що не людина — смерть. Всі безборонні.

Що там билина, як палає луг?

Та в стогонах і в скреготанні броні

Знов смерті тишу вловлює мій слух.

Чому, стріла, я не згорів на лоні

Пожарища? Чому за виднокруг

Не відійшов навік? Чом на долоні

Життя тримаю, мов стрижа? Де друг,

Де божество моє? Кривава хаща.

Але стократ смертельніша і важча

Безкровна смерть серед кривавих жнив.

Мене відкинув луг війни, повіки

Твоїх очей не затулю навіки,

Та чим я завинив, чим завинив?

БІЖЕНЕЦЬ

Не пожаліла на дорогу солі,

Сипнула так, що з розуму звела.

Гориш, зимо надкамська, добра й зла,

А я самотній, наче вітер в полі.

Дала б хоч хліба, матінко! Доволі

Снігів, неначе товченого скла.

Важка моя торбина, хоч мала, —

Півпуда горя і шматок недолі.

Я ноги відморожу. На кору

Вже схожий одяг мій, і серце гине.

Тобі однаково, а я помру.

Скажи, нащо мені твої перлини?

Як сріблом цим себе обороню

Вночі, на чорній Камі, без вогню?!

* * *

Це снилося мені і сниться це мені.

І це мені колись іще не раз присниться,

Довтілиться вві сні, неначе дня дивниця,

І вам присниться все, що бачив я вві сні.

Там, оддаля від нас, од світу в стороні

Одна за одною йдуть хвилі, щоб розбиться

Об берег, на воді — зоря, людина, птиця,

Ява, і сон, і смерть — все хвилі маревні.

Не треба нам числа: я був, я єсмь, я буду.

Життя — це диво див, і на коліна чуду

Один, як сирота, я сам себе кладу;

Один серед свічад і колового плину

Відбить морів і міст, що світяться в чаду.

І мати, плачучи, бере свою дитину…

Михайло Дудін

ЛАСТІВКА ЧЕРЕЗ ЛА-МАНШ

В той липень, що душний був, як намет,

В ті незбагненні дні, давно минулі,

Під липами в бджолинім рівнім гулі

Ваш тихий голос обернувся в мед.

Хто жаль мій розуміє, хто вперед

Пройде, щоб стать за мене в караулі?

Майнули ви в небеснім безпритуллі,

Як іволга, що піднялася в лет

І не вернулась. Час не знає впину.

І чим стрімкіша крутизна життя,

Тим швидше йде й не прагне співчуття.

Я вас любив. Я вас люблю єдину.

Та що з того? В ту незбагненну днину

Мені немає більше вороття.

З РУМУНСЬКОЇ

Михаїл Емінеску

ПРОЙШЛИ РОКИ

Пройшли роки, як хмари по рівнині,

Та вітер знову їх не прожене;

Де ділось хвилювання чарівне

Од пісні й казки, де літа дитинні!

Вечірній присмерку, даремно нині

Ти тінями оточуєш мене,

Бо вже моїх думок не зворухне

Та загадка, що має крила сині.

Щоб розбудити хоч єдиний звук,

Щоб знову ти, душе моя, тремтіла,

Беру я ліру до холодних рук.

Та все даремно — юність пролетіла.

Смеркаю… Вже за мною вироста

Час інший, та німі його уста.

ВЕНЕЦІЯ

Венеція померла — всюди тлін;

Вогні погасли, співи постихали;

По мармурових сходах в темні зали

Заходить місяць, тулячись до стін.

Лиш Океан розбуджує канали,

Біжить за власним шумом навздогін,

Та вже не в змозі повернути він

Життя коханій. Мертві всі причали.

Сан-Марко, як з минулого монах,

Зловісно північ б'є. Палаци й вілли

Дзвін слухають при згашених світлах.

А він говорить голосом Сивілли:

«Даремно, синку, надривати сили,

Твоя солодка наречена — прах!»

ДУМАЮЧИ ПРО ТЕБЕ

Про тебе думаю, й чоло болить.

Моя дорога наче потемніла;

Не мав я щастя ні хвилини, мила,

Ти — мрій моїх пропащих ненасить.

Чи вигини твого сяйного тіла,

Котре в обіймах я стискав лиш мить,

Ще раз побачу? Сміх твій жебонить

Десь у моїй душі. О жінко біла!

Мій сне білявий, ясне диво див,

Чом замерзає голос твій ночами?

Як не прийдеш — навіки наш розрив.

Тебе цілуючи, аж до безтями

Ганьбитиму ласкавими словами,

Яких нікому ще не говорив.

СКІЛЬКИ ЗІРОК

Скільки зірок горить у височизні,

А скільки хвиль поблискує на морі,

Що хочуть світлом висловити зорі,

Про що говорять хвилі сяйвобризні?

Будь добрим, як дитя, живи в покорі

Чи заплямуйся в злочинів трутизні,

Для всіх і вся — все ті ж глибини грізні,

Все того ж праху визнаки суворі.

Я бачу, як мене на кладовище

Несуть, співаючи, і в тьмі студеній

Закопують… О, стань до мене ближче,

Прекрасна тіне в скорбності священній,

Щоб я почув, як лине смерті геній,

Як чорними крильми на вітрі свище.

СТОЮ НА ҐАНКУ…

Стою на ґанку під вікном твоїм.

Ніч ясна. Квіти тіней. Безголосся.

Єство моє з конарами зрослося,

Галуззя жил колише вітер в нім.

Вікно тонким туманом затяглося.

Та бачу все ж, як осяваєш дім,

Як зір твій сяє в світлі маревнім,

Як розплітаєш золоте волосся;

Як розсипаєш коси на плечі,

Як, стомлена, підходиш до свічі,

Як гасить полум'я ласкавий подих…

У вікна світить місяць, і між віт

Зірки тремтять, та згас для мене світ:

Залишив очі я свої в темнотах.

Тудор Аргезі

ЖИВЕТЬСЯ ДОБРЕ

Живеться добре будь-якій персоні,

Чи тінь її велична й кам'яна,

Чи, ніби пух легенький, пролітна

І непомітна в сонячному лоні.


Але, набравши лантухи майна,

Шукати щастя десь по закордонні —

Це значить, що вітчизна вже в скарбоні,

І черево дорожче, ніж вона.


Невже тебе не нудить, патріоте,

Як дивишся у дзеркало, невже

Не червонієш ти від соромоти?


Достоїн влади той, хто береже

Свою вітчизну, в кого є відвага

Приймати смерть за неї — не лиш  блага!..

ІЗ СЕРБОЛУЖИЦЬКОЇ

Якуб Барт-Цішинський

МАТЕРІ

Мати! Слово це розбуджує картини,

Мрії у душі моїй снує чудові;

Як володар сильний у чарівній мові,

Підкоряє всі слова собі — єдине!

Мамо! Бережеш мене ти щогодини,

І від слів твоїх душа моя в обнові;

І до мене, на стежки мої тернові,

Крізь думки і сон твій образ рідний лине!

Хто так вірно завжди дивиться на мене?

Хто мене провадить крізь життя шалене?

Хто мене так радо захищає, нене?

Що тобі за теє все я можу дати?

Цілий вік я буду Господа благати,

Хай твою вщасливить старість, рідна мати!

ПРАВДА І ПОЕЗІЯ

Коли волосся гладжу я пісням

В години творчості ясні й щасливі,

Благаю небо, щоб думки правдиві

З'явилися мені. Я не віддам

Правдивості за скарби всі, що нам

Цей світ готує за діла фальшиві.

Як я помилую думки зрадливі,

Хай рвуться струни й ліра йде на злам.

Там, де перо братається з олжою,

Нема мистецтва і стає чужою

Поезія для підлого пера.

А як прийде і скаже муза рада:

«Хай славою твоєю буде правда», —

Скажу: «Без правди хай перо вмира!»

Юрій Млиньк

МОЛОДІЙ СЕРБСЬКІЙ МАТЕРІ

Від тебе все залежить! — все поліття

народу у пошані чи в ганьбі;

чи будемо ми сильні, чи слабі,

чи славен рід наш, чи сумне поріддя…

Народ наш захищав у боротьбі

тебе й дітей твоїх тисячоліття.

Чи ж ти допустиш нині, щоб у сміття

твоя упала вірність, а тобі

з колиски посміхалася дитина,

яка тебе не знатиме в житті,

бо ти для неї станеш, як провина, —

чужою рідна мова, що в нужді

і в радості кріпити нас повинна…

Будь вірна, мамо! Вічні ми тоді!

ІЗ СЕРБСЬКОЇ

Йован Дучич

БІЛЯ МОРЯ

Лев сидить на площі, над саміським морем,

Ще з венеціанських золотих часів.

За віки під сонцем, теплим і незморним,

Вгруз він трохи в землю й добре постарів.

Слухає він Ядран день у день в натузі,

Гривою сідою навіть не здригне.

Мармуровий погляд на блакитнім прузі

Він тримає — око в далечінь жене.

Дражнять і сідлають, б'ють його дітиська

І піском жбурляють в очі бідачиська, —

Плоть його камінна — болісне садно.

Він мовчить; на море дивиться безкрає,

Він галер венецьких тужно визирає,

Що за блідний овид одійшли давно.

СЕЛО

Місяць круторогий вплутався в конари

Дерева старого. Ніч передосіння.

Море спить в німому блиску, мов сумління,

Стомлене від муки й неясної кари.

Кипариси в сріблі місяця, мов хмари,

Синій літній іній грає від світіння

На траві. Десь крикнув пугач. Хлюпотіння

Хвилі розляглося, де стоять байдари.

Там сільце рибальське тулиться до скелі,

Ледве його видно в білому тумані,

Що звисає, наче космаки з куделі.

Все втонуло в тишу вічну й монотонну,

Лиш годинник дзвонить, ніби в спогаданні,

Та ніхто не чує того передзвону.

Мілан Ракич

СОНЕТИ

І

Час нищити прагне в своїй круговерті

Всі наші творіння — пером чи мечами

їх люди писали — діла за ділами

Розмелює жорно жорстокої смерті.

Хай все пропадає! Як псища зажерті,

Дні люті, безжальні женуться за вами,

О, спогади милі! Гіркими сльозами

Плач, серце! Надії твої вже роздерті!

Крик, лайка і гавкіт. Все ближче облава.

За нею — дорога, пустошня і тьмава,

Там доли і гори стоять у печалі.

Як жертва впаде вже, мов зрубана павіть,

Як піною з рота траву закривавить,

Облава вбивати йде далі, йде далі.

 II

Його поцілували ми в чоло

І відступили від труни. За діло

Гробар береться жваво так і вміло,

Уже на скрині віко загуло.

Чого ж мені це все так запекло,

Немов гарячі цвяхи, вбиті в тіло?

Труно, чому ж я не оглянув сміло

Тебе і все те, що в тобі було?

Мерця не знав я, плакати не буду,

Та знаю, — маску хтось зірве без труду,

Коли надійде майбуття моє.

Удари чую, співу тужна нота,

І плоть мою пронизує скорбота —

То молоток в ялову дошку б'є.

ПОКИНУТА ЦЕРКВА

Лежить зображення розп'ятого Христа,

По ребрах зламаних стікає кров струмками.

Зір вигаслий, бліді, як в мертвого, уста,

Сріберний ореол, прикований до рами, —

Дар набожних дворян, що вже в небесні брами

Постукали давно, — а рама золота

Чи позолочена — творіння долота,

Зробив її митець, різьбар над різьбарями.

Отак лежить Христос, де кажани і сови,

І ще якась птахва збирається на лови,

Як тільки западе в порожнім храмі тьма,

У відчаї, страшний, Христос розводить руки,

Він сам, самісінький, Він повен горя й муки,

Він пастви жде і жде, але її нема.

Десанка Максимович

ГОЛОСИ НОЧІ

Вночі по лісу ходять звуки злі,

смерть ніби кличуть голоси старечі,

сова зловісні пророкує речі,

десь там усівшись при своїм дуплі.

Ламає вітер галузки гнилі,

а ручаї з безодні, з глибонечі,

шукають, наче звірі з клітки, втечі,

гризуть каміння й скачуть по скалі.

Ніде не видно й іскорки блідої,

темнюща неба хлань, де гнізда хмар;

в ущелинах лежать пітьми сувої,

лиш серце пня ряхтить, як мертвий жар,

і чути скрики тихі та молящі:

страшні події звершуються в хащі.

В МУЗЕЇ

Одежа, зброя, посуд і книжки —

минувшиною пахне все в музеї.

На давніх шафах різьблені лілеї,

там павуки й незримі хробаки.

Пречистих Дів печальні образки, —

з монастирів покинутих трофеї,

мечі, що ними в честь якоїсь феї

рубалося лицарство залюбки.

А люди йдуть, так ніби про минуле

сьогодні перший раз вони почули,

і від нудьги конають сторожі;

вже вечір і пора кінчать роботу;

та наше сонце кида позолоту

і повертає блискоти іржі.

Бранко Мількович

ТРИПТИХ ПРО ЕВРІДІКУ

1

На березі проклятому, за днину довшому, де солов'ї

всі мертві, де червона сталь росте, як реї,

відчув я смак гіркий відсутності твоєї

в устах. Вже смерть у вуха налилась мої.

Ніч з того боку місяця важко загрузла

у непотрібні істини, в натхненний розбрат і різню.

Зникають вже під шкірою моєї крові русла,

та, може, криком я спасенні двері відчиню.

Ні, двері замкнені. Всі відгуки і звуки

так само мертві. Та невже в ярмі розпуки

заскочити я маю смерть, її печальна жертва?

Гірка сльоза в душі. А в серце вітер коле.

Хоч би той сон камінний не скінчивсь ніколи,

тебе збудити мушу, Еврідіко мертва.

2

На дно землі сліпої, в жахливі, темні тоні,

потойбіч крові, де отруйні дерева ростуть,

спустився я, а сльози із очей мені течуть,

і хочуть бачити крізь темінь сльози безборонні.

О, поселитися у власні скроні,

в самотності захланну й вічну нудь,

лицем безоким бути на стіні, не зворухнуть

рукою, хоч по ній ідуть мурашки сонні.

Червоні птиці співом пойняли моєї плоті глиб,

а чорні — все літають навколо голови.

Нехай чоло мені надкусить камінь або гриб,

що вийде в лісі з-під зеленої трави,

якщо згублю твоє обличчя, мила,

в цій темряві, що душить, як могила.

З

Ніч — то зірки. Із голови моєї вилітає птиця.

Із двох гірких глибин — одна. Йде круговерть.

Я мертвим хочу бути. Ні, я хочу жити. Смерть

я в голові ношу — це мого шляху таємниця.

В підземній темряві тебе згубив я, Еврідіко,

ловець зірок, я був з неправдою фальшиво

в доочні свідки зведений, і диво

моєї долі глухо впало, наче віко.

Де — як не у моїй поезії — живеш?

О рідне видиво мойого ока,

о мого міста чорного злотиста креш!

Любов панує в світі зла й жорстока.

Та, мов надія, білий оболок на горизонті встав,

у ньому повно квітів і майбутніх трав.

МОГИЛА НА ЛОВЧЕНІ

Але ж ні, то — не час, то — місце,

яке ми впізнаємо в просторі.

Там, звідкіля ця мова, мертві гори. Не знайти,

крім каменя, нічого. Птицеголовий сфінкс.

                                            За маскою сліпою

сховала тайна лик. Народження — єдина сила і надія.

                                                                 Там мости

сміливі бачу, та нема кому ходити висотою.

Спи! Твоя доля й ти стали верхом камінним, де жорстока

смерть провіває й порятунку не дає любов.

Нас осяває дня і ночі передсмертна кров;

твій сон — продовження дороги й дня на схилах оболока.

Що птаха або голос, що луна

під небом, де тебе залишила самого пісня

на Ловчені, де сонця глибина навскісна

в твоїм чолі, де злотна світлина

на відбитку твого обличчя в небесах ятриться.

Людино, фенікс — то єдина справжня птиця.

СОНЕТ ПРО ПТИЦЮ

Із кинутого каменя пташина

вилуплюється і стає в ту ж мить

зіницею небес, та мало буде жить

те, що зліта з плечей безкрилих і важких, мов глина.

О дивна птахо, ти, що все ж повинна

піснями сповнити спустошену блакить,

о біле слугування вітрів тій птиці, що палахкотить,

наче вогню незрима половина!

Птахо, вмурована у мозок і в стіну,

тебе ще не пізнали ми, одначе

ти — слух, що відчуває гуркотливу далину.

І смерть твоя у вусі нашім вродиться із тьми.

О птахо кам'яна, хай ніч тебе оплаче

зірками чистими і нерозумними.

ЗІ СЛОВАЦЬКОЇ

Іван Краско

ДУШЕ МОЯ

Душе моя, це ж ти впивалась темниною,

як я, музика, грав біля твого житла,

і тьма, немов з очниць скелета, гучно йшла

зі скрипки, що була нечутною й глухою.

Та все-таки не раз, як та зоря мала,

ти світлом фосфорним ятрилась наді мною,

коли струна сумна ще плакала й гула,

ти наче жриця йшла в офіри храм з мольбою.

Щодня — навколішки молилась ти в журбі,

та не відкрили тайн своїх боги тобі,

захованих у кров і хліб під знаком ночі.

О, далі плакала спечалена струна,

а ти молилася, стражденна й мовчазна,

як ревна грішниця в дівочім непороччі.

Павол Горов

ЯК ВБИВЦЯ ВБИВЦЯ

Як вбивця вбивця ти ще будеш повертатись

До тих вчорашніх місць яких уже нема

Шукати змирення за слово людське братись

Немов за милицю але то все дарма

Як ті ряди колон біля могил могили

І мертвий час встає повстанський полк із тьми

Із синім насміхом небес що світ накрили

Твій голос котиться долиною чуми

Неначе прах луни що падає в ніщоту

Немов нічний мотиль що б'ється біля ґноту

Де полум'яний рій

Ах як вичитує як просить серце крає

За кого і кому

Вінок листками грає

На стежці кам'яній.

СОНЕТ ДЛЯ ВТІХИ

Ах роки олені сумні

Зникають у густезній пущі

Чи все вже втрачене чи ні

Чи впали вже в бою найдужчі

Горять пожежі навісні

Рятуються живі і сущі

Та як поет склада пісні

Гіркою правдою палющі

Хоч правда наче лань сумна

У серце вже поцілена

Паде на зламані коліна

Ще може втішити мене

Поета слово голосне

і пісня та його нетлінна.

МАЛИЙ РЕКВІЄМ НАД ЯНОМ ПАЛАХОМ

ТА ІНШИМИ

Не буду плакати а лиш затисну зуби

панує навкруги окупаційний мор

Коли любов іде зі смертію в зашлюби

рятунку нам нема

В північній темряві зловісний ворон згуби

до неспокійних снів нам кряче never more

Коли любов іде зі смертію в зашлюби

кого винити нам

Той Смолоскип живий вовік буде палати

клякнула перед ним вітчизна наче мати

в молитві — все навкруг

Як буде попіл там де тіло те згоріло

чи феніксом злетить із попелища сміло

народу гордий дух?

Войтех Мігалік

ЧУЖИНЕЦЬ

Збудився він вночі і виглянув з вікна.

Дощ. Волохата тінь. Стоять дерева голі.

Схопив валізку, взяв одежу, два пістолі,

в останнім поїзді отямився сповна.

Країни мчать і мчать — він жодної не зна.

Червоний смуток ватр мерехкотить у полі.

Чотири митниці і паспортні контролі

пройшов. Ось і перон. Чужинна сторона.

Таксі! Куди? В готель. І він уже в кімнаті.

Підходить до вікна і дивиться, а там —

дерева голі. Дощ. І тіні волохаті.

Валізка в поїзді. Нагий, немов Адам,

він на коліна впав, заплакав із печалі:

чого я так летів сюди з такої далі?

ПОВЕРНЕННЯ

Він, голий і страшний, вертається додому.

Черниці пристрасні, жандарми й шпигуни

за ним ганялися по світі, та вони

обдурені, бо він не впав до рук нікому.

Вагони ще гримлять у тілі молодому,

болять поламані, крихкі дорожні сни.

Він був невпізнаний на землях чужини,

впізнали тут його і страх збудили в ньому.

В кімнату зайде він і вчує крик трущоб,

і сам він, і не сам, і лячності мікроб

вже душу виповнив; його сусіди чулі

підстерігають, ждуть, неначе в караулі.

Куди подітися? О Боже! Кулю — в лоб!

Та в куфрі пістолет, а куфер — у Стамбулі!

МОВЧАННЯ

Було нас шестеро в саду міському.

П'ять юнаків і дівчина одна.

Ми сперечалися й пили. Вона

мовчала й не пила, так ніби втому

приховувала в погляді важкому.

Хмеліли ми від звади та вина.

Вона ж сиділа тиха, мовчазна.

Ми зраду власну відчували в тому.

Там босий місяць коло нас ходив.

Хотів перехилити з нами склянку.

Вона мовчала. Гарна, мов на здив.

Немов заздалегідь і до останку

Вже знала все, що кожен говорив.

Так ми страждали до самого ранку.

ЖІНКА

Така вродлива я, що аж боюсь. Невже

зазнаю дотику, тривоги й пожадання?

Який то буде він? Чи відає зарання

коханець, що від зла себе не вбереже?

Мужчина — то єство простацьке і чуже,

але сяйливе теж, як зірки блискотання.

Я — ще дівча, та ні, я — жінка, я — кохання,

я — в німбі гордощів, я — ангел в негліже.

Але й розумна я, бо знаю — мушу круто

своє життя вести розмріяне й сумне,

щоб ти спізнати міг — я вічне твоє путо.

Кохай мене! Але не доторкайсь мене!

Згориш дотла! В золу обернеш власну мрію,

і, може, аж тоді тебе я пожалію.

НЕ СМЕРТЬ

Не хочу бути каменем. Терпіти

удари мовчкома? Ні, мила, ні,

навіть з умовою, що будеш дріботіти

своїми ніжками щоднини по мені.

Не хочу бути квіткою, бо квіти

лякаються грози й спокійні при труні…

Навіть з умовою, що руки Афродіти

мене зірвуть для тебе навесні.

Не хочу бути лампою, кохана,

бо гасиш ти її, щоб одпочить до рана;

ховає світло в тьму свої важкі мечі.

Згасати мав би я, горівши без потреби!

Я хочу бути сном, торкатися до тебе,

гарячої і сплячої вночі.

ПІДКУВАТИ КОНЯ

Приходить час. Коня потрібно підкувати.

Стій і терпи. Мовчи. Ніхто не запита,

чи то болить, коли стругнути з копита?

Димить вода, вогонь зашкварюється в п'яти.

Так тешуть дерево, так полум'я тріскате

із міхів живлять. Стій, терпи, лічи до ста…

І сльози вухналів гарячі, ніби мста,

дзвенять під копитом, іскряться, мов дукати.

Життя не раз мене підковувало: — Стій! —

А вибиралися підкови щонайважчі.

В огні й диму не раз я шкваривсь, як святий.

Біжи! Чвалай! Біжу. Залізні й приболящі

вганяю стопи в світ. А пан коваль при пляшці

верзе: «То не болить, лиш цвях забити вмій».

Ян Бузаші

ВЕЛИКА КИЇВСЬКА БРАМА

Велика пристрасть надто скоро гине,

в жаль переходить почування шквал…

Чуття для величі — матеріал,

а міра що для дивної тканини?

Чи ж то інструментовка надає

світанкові простори величаві,

мов брама київська, що гасне в мряві,

а потім знов у сонці постає?

Ні, нотний текст, що тільки на дві п'яді

розгорнеться, — це простір двох долонь,

це, власне, міра величі. В розраді

і в смутку біжимо за ним вдогонь,

крізь нього йдем, поєднані навзаєм,

і в нім свойого місця ми шукаєм.

ГЛИНА

Вже в надвечірнє поле. З оболоні

злітає тінь і гасне сіножать.

А скиби упокорено лежать,

як руки, складені в плодющім лоні.

Між пальцями їм зелень проростає,

немов дукат виковзує з руки,

мов нива на дрібненькі злотняки

розмінює добро землі безкрає.

Вечірній дзвін озветься віддаля,

в скарбницях цвинтарів стара земля

набутків і витрат полічить скрині…

Віками дозрівають мозолі,

в земному лоні складені, в теплі,

у працею розрушуваній глині.

ГОРІХИ

Горіхи мають шкаралуп'я грубе.

Буває, вдариш, а зерна нема,

забрудниш тільки руки надарма,

чого не зроблять вивірчині зуби.

Що діяти? Над кухлем пива мліти?

Чи ґонтами вкривати схили стріх,

щоб, як на них плоди стрясе горіх,

вони могли правдиво ядровіти?

Труд — із руки до вуст — дає життя;

та прагнеш передбачень і знаття,

де форми праведні, а думи ложні…

Втішають білки. З досвіду вони

вже знають, що найбільші твердуни —

горіхи неприступні — всі порожні.

БДЖОЛА

Шум дерева — розкішність до бароко.

Мізинчиком солодким спроквола

торкається його листків бджола,

і раптом цвіт одкриється, як око.

Вона крильми поранить легкома

тканину джерела, що б'є з-під кручі,

так ніби пісню голоси співучі

ведуть з-під тексту, де брехні нема.

Зганяючи з природи сон і втому,

бджола вночі повернеться додому,

та пізно — в улик не пускає рій.

А джерело і дерево зі споду,

з дна магії добудуть вічну воду,

що живить всіх у доброті своїй.

МАК

Сон пересіяно. Ніч для зерняти

жахливо непоборною стає.

Та мак, володар снів, на світі є —

вже й нам готуються святочні шати.

Тканину чорну міряють і цятку

для знаку роблять пальчиком твердим.

І плаває вже тіло, наче дим,

у прірві сну, в сонливім прапочатку.

А покоління вірять калачам.

І сльози вовчу темряву очам

вертають, сіль злизавши доброчинну

з дна сплаканого зору. Без кінця

в тілах товчуть спадковий мак серця,

мак непробудного спання й спочину.

ОЗИМИНА

Як вітер дме, що аж у вухах дзвонить,

рілля вже знає: сіють — не тремти,

так, ніби довгі тягнуться хвости

за кіньми, що їх осінь вдалеч гонить.

Земля читає між рядків — несита,

зернину на язик вона кладе,

як ту монету, проковтне і жде,

що там озветься письменами жита.

Корінчик у підсвіття знає путь.

Земля чекає — неба тупотання,

і сніг пройде, і кільчики дрібні

зеленими вогнями зацвітуть.

Вона мовчить і тайнощі зростання

покаже в повній силі навесні.

МЕД

Мед, за Вергілієм, — це росний дар,

краса духмяна, що на сонці сяє;

легкий вітрець її з листків стрясає,

не струшуючи сну солодкий чар.

Природа тільки наставля вуста,

коли стихає вітер на світанні;

спускається між пелюстки багряні

у келих — перша бджілка золота.

Вона вже мовить заклинальне слово,

вже хтось її волає в глиб роси

пірнути — в сяйво, в тепле безгоміння.

То цвіту дно, то мед горить казково;

і думає бджола: мистецьке вміння —

лише добро добути із краси.

МОЦАРТ У БРАТИСЛАВІ

Він грає сам. Хлопчина літ шести.

Тяжка то гра. Під батькові коліна

її він кидає, немов поліна…

До нього всі звертаються на «ти».

Найменший порух батькових колін

(а він же не сидів на них ніколи)

показує, де помилився він,

де пальчик поламав. Болить і коле

той знак, але в його очах не кров,

а тільки нова форма тьми — покров

ненависті до свого дарування.

Він чує на собі природи гніт,

так ніби мертвим народивсь на світ,

щоб осягнути в грі опам'ятання.

ПІСНЯ КАТА

Вночі по місту кат іде й співає.

А голос — погляд з-під похмурих брів;

чи вікна зачиняти на той спів,

чи плакати, цього ніхто не знає.

Співає кат зажурено про те,

що з його ліжка, де він спить з жоною,

спадає шкіра хвилею жахною,

а не перина… Визнання круте.

Уже росте багрянець в небесах,

як дике м'ясо в незажитій рані,

росте в пітьмі, як дике м'ясо, страх.

В останньому шинку, вже на світанні,

він скаржиться — в сльозі вина ковток:

«Пощерблюється вістря від кісток».

Любомир Фелдек

СОНЕТ ПРО ПТАХА ЧАТАКА

Я в Індії такого бачив птаха

що непорушно в час посухи спить

у снах дощів чекає сіромаха

бо воду тільки з неба вміє пить


Чатаком зветься він Небесна бляха

розпечена над ним палахкотить

Але гидка йому баюри лаха

посудина його одна блакить


Як він у сні не вмре то буревісні

вітри його розбудять і смага

з душі спаде мов кайдани залізні


Але дощі не йдуть Горить снага

І тихо спить спрагненності слуга

Чатак убогий то поет без пісні.

ЗІ СЛОВЕНСЬКОЇ

Франце Прешерн

СОНЕТИ КОХАННЯ

1

Про наших предків бойові діла,

Про все, що знала дотепер Любляна,

Про те, як відбивав Октавіана

Метулум древній, спалений дотла,

Про те, як для Христа щитом була

Словенія — мала, та нездоланна,

Як гинула орда, від Колпи п'яна,

Що кранці їй не відали числа, —

Про це Гомери грають, я ж у струни

Вдаряю, щоб співати про дівчат,

Про честь твою, безжалісна красуне,

Про те, який звабливий, млосний яд,

Яке страждання люте і безкрає

Зір неземний стрілою посилає.

2

Крім Сонця, — в небі сонць велика сила!

Покинута світилом дня Земля

Милується їх сяйвом, як маля,

І ніч благословля, що їх відкрила.

Як позолотяться хмарин вітрила

І вийде Сонце на свої поля,

Земля, його побачивши здаля,

Вмент забуває про нічні світила.

Дівчат в Любляні — як у небі зір;

Любується, люблянські любі панни,

Красою вашою мій тихий зір.

Та милій чарування мною дане —

Приковує мій погляд лиш вона,

Княжна мойого серця осяйна.

З

Як прагне тужне око весляра

Уздріти Діоскурів ясні зорі,

Коли гуляє вітер на просторі

І хвиля йде на човен, мов гора,

Бо, щойно зблисне їх проміння гра,

Еол вітрів ув'язнює в коморі,

Вщухає гуркіт грому, і на морі

Знов мирна запановує пора,

Так я жадаю бачити, кохана,

Очей твоїх проміння, що горить,

Як сяйво днини весняного рана.

Воно порозганяє хмари вмить,

І хоч недобра доля ще гримить,

Вже човен мій несе блакить рахманна.

4

Пізнав мій зір, навиклий до омани,

Тих двох сестер: ще дівчинка одна,

А друга — жінка знадлива, ставна,

Обидві — цвіт краси і честь Любляни.

Я кинувся тікати. Давні рани

Знов заболіли. Дика звірина

Так від ловців тікає, як вона,

Колись підстрелена, їх знов догляне.

Тікав я, бо згадав, як навесні

Венера й Купідон мені стрілою

Послали в серце болі навісні.

Подумав я — боги переді мною:

Амуром те дівча здалось мені,

А жінка — Афродітою сяйною.

5

Амуре, ти й твоя вродлива мати

Мене за дурня мали довгі дні,

Та годі! Як Петрарка, без платні,

Похвал не буду більше вам співати.

Невтомна Парка — страшно й нагадати —

Чимало літ напряла вже мені,

А що я маю за свої пісні?

Лиш насмішку зухвалого дівчати.

Боги, ви з мене кпили, бо ж нема

Красуні, що взяла б мене до пари…

Доволі! Збувшись вашого ярма,

Я з позовів куватиму динари,

А вечорами друзі і корчма

Поможуть проганяти смутку хмари!

СОНЕТИ НЕДОЛІ

* * *

О Вербо, стороно моя щаслива,

Село, де хата батькова стоїть,

Якби не звабила з твоїх угідь

Мене жадоба знань — змія брехлива,

Не знав би я того сумного дива,

Що мрію серця оберта на їдь,

Не бачив би надовкруги страхіть,

Не чув би, як шумить зневіри злива!

Я взяв би за дружину те дівча,

Що заміж не піде за багача,

І ми жили б спокійно й працьовито.

Оберігав би від хвороби рід,

Оселю — від вогню, від граду — жито

Святий Марко — найближчий мій сусід.

* * *

В пустелю африканську мандрівник

Зайшов і заблукав. Його за очі

Схопила темрява, і серед ночі

Він спочивати ліг на муравник.

Та втім, осяяв землю молодик,

І чоловік побачив: на обочі

Лежать шакали, левів поторочі,

А поруч — гадами кишить змійник.

Так юнака у мрійнім супокої

Приваблює будущина — аж глянь:

Спадають з неї тайнощів завої…

Ось перед ним — наповнена страждань,

Біди й мерзот життя глибока хлань,

Звідкіль нема дороги рятівної!

* * *

Дуб, що його зимою звалить хуга,

Зазеленіє в сонці навесні;

Його конари ще живі й міцні,

Не згасла ще його стара потуга.

Та все ж нема йому рятунку! Друга

Весна прийде, і пагони сумні

Вже не розбудить. Нишком, наче в сні,

Лежачого титана вб'є недуга.

Так і сірома, доле навісна,

Якого ти звести зі світу рада,

Піднятись прагне з життьового дна.

Та, вдарений тобою, знову пада;

Тьмянішає його життя лампада,

Допоки вщент не вигорить вона.

* * *

Кому бідить призначено в житті,

Той, як і я, біди не переборе;

Гігантом будучи, впаде від змори,

Не наживе багатства золоті.

Куди піде, там терня на путі,

Де схоче оселитися, там горе,

Там будуть бурхати в стіну, як море,

Вали нещасть, невтомні і круті.

Летять за ним біда й печаль, мов коні;

Під небом не знайде він сторони,

Щоб заховатися від їх погоні.

Лише холодний затишок труни

Йому спочинок дасть і вічні сни,

Лиш смерть утре його спітнілі скроні.

* * *

Життя — тюрма, час — лютий кат у ній,

Страждання — то його служниця строга.

Журба — невтомний сторож, а тривога —

Провісник зла у камері жахній.

Приходь, ласкава смерте, і зігрій,

Ти — ключ, ти — двері, ти — ясна дорога

З болючих місць до рідного чертога,

Де скине тлін кайдани безнадій.

Ти — шлях туди, де вже немає влади

Гнобителів, де все, що без пощади

Людину кривдило, зникає вмить;

Туди — в постелю, вистелену в ямі,

Де твердо спить, забувшись у нетямі,

Той, хто не хоче, щоб його будить!

* * *

Я не поскаржусь більше, люта доле,

На твій пекучий і рвучкий батіг;

Тюрмо життя, до катувань твоїх

Я звик і з болю не кричу ніколи.

До тягарів привчив я тіло кволе,

До гіркоти — уста, до горя — сміх;

І сам я став, мов кам'яний горіх,

Мене колюче терня вже не коле!

Від злих твоїх ударів і проклять

Душа зробилась, мов гірська порода,

А кості задубіли й не болять.

Пропав мій страх, та невелика шкода,

Я нечутливий, доле, мов колода

Лежатиму, хоч бий мене, хоч гладь!

З УГОРСЬКОЇ

Мігай Бабіч

СОНЕТИ

Холодні ці сонети. Що в них є?

Лиш віртуозне різьблення. Робота.

Хто ж благородство праці визнає

В наш вік? Ніхто. Це втрачена чеснота.

Якщо ж поет — це той, хто продає

Свій біль, то я тут — гола соромота…

Так — ремесло! Життя — не житіє,

Не віршівництво — карбування злота!

Сонет — маленький вівтар. Хай мене

Той не чита, хто любить клоччяне,

Нужденне слово й неохайні вірші.

Сонете, був ти до сердець ключем, —

Замкни моє ти серце, хай тихцем

Його відчинять люди найрідніші.

НА НОВІ КНИГИ

Ви — душі збратані, ви — новизна,

Поети горді, сміливі, щасливі,

Співаєте в єдиному пориві,

Мов юне листя одного древна.

Подумайте про того, хто, вина

Напившись вашого і ставши в диві,

Шукати буде майже неможливі

Співзвуччя — досконале меж не зна!

Інакше і для себе він співає,

Неначе вітром зірваний листок,

Можливо, то не він, а буря грає.

Він — як поранений: на моріжок

Упав і вже до смерті, мов розраду,

Далеку слухатиме канонаду.

ДАНТЕ

І

Немов задушливу сорочку, небеса

Людина змінює в дні літні і зимові,

Шукає спокою в омріяній обнові,

Та віднайти його не може, і згаса

Життя гниле, сумне, поранене в основі,

І прагне чистоти, як сплакана сльоза,

І хоче одягтись в полотнища шовкові

Повітря свіжого, як ранішня роса.

О Гідро дорога, вітчизно, рідний краю,

До тебе йду, але, зблукавши, потрапляю

В країну Дантову, що теж моя земля;

Моєї вічності тут вибила година,

Домашні гори тут і начебто родина

Десь тут моя живе, я — наче звідсіля.

II

Я пекло вже спізнав, як батькове подвір'я,

Гору чистилища і неба глибочінь,

Де милосердністю ряхтять ясні сузір'я,

Тому заплаканий і немічний, мов тінь,

Йду, спотикаючись об вицвіле ганчір'я

Душі моєї… Путь моїх тяжких болінь

Веде мене назад — до рідного узгір'я,

Крізь темний, дикий ліс, через кремінну рінь.

І надмір пекла тут я бачу надовкола,

Вітчизна — мачуха, і того світу кола —

Все зв'язує мене, і я, мов сатана

Подорожуючий, несу своє інферно,

Як рабське дерево, що так зросло химерно

До неба, та дарма, судьба моя сумна.

Дюла Югас

МАТЕРІ

Вони сидять, одягнуті в жалобу,

Ночами дивляться у далечінь.

Для них цей світ подібним став до гробу,

Не хмари в небі — камені склепінь.

Для них земля — цвинтарище. Нікуди

Доріг нема, лиш до могил — путі.

Вже сльози висохли і всохли груди:

Вони ж сидять, як тіні, в темноті.

Що перемога? То карета чорна!

Що поїзди? То мертвих носії.

Панує лиш скорбота непоборна,

Вселенна й зорі — все в руках її.

Розпука на серцях, немов оболи

На тих устах, що вмерли й захололи.

ОЧІ

Не раз дивиться в очі я не в силі.

Болотяні й падлючні. В них нема

Небесного нічого. Безмір гнилі

Вони ховають. Біль, печаль, страма

Там не тремтять. З дитинства добре знаю,

Які від них страшні бувають сни.

В земному пеклі, наче відсвіт раю,

Мені зрадливо сяяли вони.

В них цвіт комерції горить жовтаво,

Трутизни темна прозелень ряхтить,

Горить захланності й наживи право.

Хай погляд місяця мене п'янить,

Хай сонячні засліплюють зіниці,

Ніж мав би я дивиться в очі ниці.

БАБУСЯ

Студений зал чекання, зал нудьги.

Хоч би лінива лампа так не тліла!

Десь потяг важко йде через сніги,

А тут юрба дрімотна й очманіла.

На захід їде цей, а той — на схід.

В того речей нема, а в того — купа.

Чекає кожного свій край, свій рід,

Свій прихисток — могила чи халупа.

Там, у кутку, вся в чорному, сумна

Стоїть бабуся. Котиться сльозина

По зморшці в світло, що іде з вікна.

І, доки гасне зимня біла днина,

На шибці, наче слід сльози, зрина

І розквітає льодяна жоржина.

СІЛЬСЬКЕ ВЕСІЛЛЯ

На білому столі — червоні вина.

Тремтить срібло небес в тополь сріблі.

Вторить музикам цвіркунів родина —

Вони неофіційні скрипалі.

Дружко складає вірш про шлюбне ложе,

Фіалки в зорях з ружами вінча.

Чиєсь дитя наїстися не може,

І, жуючи, все просить калача.

З подушок вежу викладає мати.

Зозуля північ в дзиґарях кує.

У меблях шашіль скрипотить. Співати

Надворі молодь не перестає.

І в'яне, мовби смуток підневільний,

Зім'ятий пляшкою вінок весільний.

Аттіла Йожеф

ПЕРЕД ЖНИВАМИ

Спинившись на далекім крутоярі,

прощальним поцілунком підпалив

принц Захід Сонця темне злото нив,

і колихнулись небеса безхмарі,

як ментик на посивілім гусарі;

і темний вечір в простори поплив.

А в лоні збіжжя впередодень жнив

ждуть світла крихітні істоти ярі.

Чекають всі, аж перший промінець

проб'є завісу білої полуди,

і сонце піде полем навпростець.

Тоді прийдуть широкоплечі люди,

і зблиснуть коси та засмаглі груди…

Тремтить серпанок, віє вітерець.

ГОЛОД

Спинилась молотарка. Непроглядь.

Пил як туман осінній з дна безодні.

Він на людей сідає, що не годні

вже й розігнутися. Вони їдять.

На плечах стигне піт. Грязюка. Чадь.

Хліб з огірком — то їх обід сьогодні,

їх пальці намозолені й голодні

окрушини збирають і тремтять.

Не думають про час їдці злиденні.

Вони гребуть руками обома

тверді окрайці і плоди зелені.

Бруд, сіно, пилюга — все рот прийма.

Все втягують вони в міцні легені,

все поїдають рвучко й мовчкома.

В ЖНИВА

Пшеницю косять браві парубки,

слідком ідуть в'язальниці-дівчата.

Пашать обличчя мідні. Пахне м'ята.

І сяють коси, сліплять здалеки.

Схиляється пшениця у валки,

немов радіє з того, що підтята, —

од вітру відпочине. Так до тата

ласкаво припадають дітваки.

Он в затінку жнивар. Він п'є з корчаги,

добряче п'є й, не втамувавши спраги,

до праці знову йде, бо треба йти.

А сонце б'є, розгніване без тями,

але росте над злотними ланами

життя могутнє, складене в хрести.

З ЦИКЛУ

«МОЯ ВІТЧИЗНА»

6

Боїться бідних багатій,

біднота багача страшиться.

Бадьорі ми, як те й годиться,

від страху, а не від надій.

Пан вбив би мужика як стій,

та де ж візьметься паляниця.

А наймит жовкне, мов копиця,

але не йде за правду в бій.

Дивіться, вибивсь тяжко в люди

з далечини століть, з низин —

нужденного народу син.

Він — офіцер. Шукає всюди

могили предків. Та ганьба

прабатьку, що сплодив раба.

7

Вигнанцем бувши у тривожну пору,

я чую, як не раз душа зітхне.

Вітчизно, не піднось високо вгору,

а в серце ти своє прийми мене.

Я твій поет. А хто ж там, як потвору,

на ланцюзі мою любов жене?

Заборони своєму прокурору

перо моє топтати вогняне.

Як ратаїв безмежностям дала ти,

дай людям людяність. Буди на дні

угорської душі вогонь розплати.

Не дай же нам колонією стати

німецькою. Щасливіші пісні

в натхненні доброму пошли мені.

Дюла Ійєш

ЗРУЙНОВАНИЙ ЗАМОК

Розбитий — мертвий — виламані двері;

принижений. Потрісканих свічад

осколки, скрип горища, чорний чад,

боязко, холодно, як у печері.

Згорів поріг. А ось і нові двері

з розбитими замками. Сажа й чад;

це катафалк з десятками кімнат;

влітає сніг, як спогади померлі.

Попелу запах мокрий. Скрізь — гнитва.

Повалені, мов п'яні, дерева;

нарешті, вийшли ми крізь ту злощасність, —

та не надвір — в середину тривку,

в тверду, неначе кістка, в гомінку,

велику, необставлену сучасність!

ШАНС ДЛЯ ЕКЗИСТЕНЦІАЛІСТІВ

Рай в пекло обернувся! Вже нема

надій старих — одне вагання!

І нам відкрилась глиб остання,

бо впало сім'я й ми — на дні без дна.

Ми прагнем крил, тому тепер — каліки,

паралізовані — плазуєм на хвостах,

ми прагнемо співати гімни — жах! —

зніміли наші горла вже навіки.

Але немає пекла й раю — в цьому суть!

Є лиш Ніщо — подвійне та безвартне,

злого і злішого — два полюси;

як є два вбивці, а нема кого вбивати,

який же новий шанс ти їм даси?

Хай один одного вони заб'ють.

СОНЦЕ — МАТИ

Тепло з вугілля й дерева, як хліб,

ми добуваємо ціною поту,

але як гарно всю мою істоту

наповнює тепло, що не могли б

його добути ми, груді тепло,

це молоко — тепло, це тепле сонце,

що ллється в кожне волоконце

трубчастих жил моїх. Його

мої клітини п'ють. Єдине

безплатне щастя для людини;

блаженством нас воно пройма,

шумить у сніговому вітті,

і я не вірю, що на світі

вже наших пращурів нема!

РУКИ МОЗКУ

Схопивши думку в руки, мозок мій

її стискає без жалю,

хоч як пощади я молю,

вичавлює він з неї весь олій,

аж кетяг не тече, неначе всох,

аж виступає суш тверда,

тоді на мене насіда

питання древнє: чи існує Бог,

що Він боронить, якщо є? Нема!

Я сам, і це кажу собі в печалі;

ті ж руки з бур'яну збивають пил,

питають одна одну — а що далі? —

і так, і сяк стискають одна одну,

солому роблять з колоска — безплодну.

МОЇ ПАЛЬЦІ

І справді вміли мої пальці

всміхатись на твоїй груді,

на спині — в трепетній ході

віддячувати (ну й зухвальці);

мене, пихи й підозри бранця,

спиняли в небезпечний мент,

щоб знову — як експеримент —

ми народились близнюками.

Слова між нами

були.

Тобі віддав би я назавше

своє майбутнє і минуле.

Та пальці — серце віддали.

Мої союзники найближчі,

шляхетніли вони, торкавши

сяйливість на твоїм обличчі.

З ФРАНЦУЗЬКОЇ

П'єр де Ронсар

* * *

«Завчасно сивина торкнеться скронь твоїх,

Замкнеться в темноті твій день ще до смеркання,

Загинуть, зраджені надіями, зарання

Думки твої, що ти для вічності беріг.

Мене розчулити піснями ти не зміг,

Поетам я несу нещастя і страждання,

Я погублю тебе, і, знай, твої зітхання

В нащадка викличуть не співчуття, а сміх.

Тебе на глум візьмуть нездари темні й ниці,

Ти пишеш на піску, наносиш на блакить

Непевні письмена, як слід польоту птиці…»

Так німфа мовила, що нею серце снить,

І все це небеса моїм очам ту ж мить

Відкрили в спалаху швидкої блискавиці.

* * *

Повітря, небеса, вітри, долини, зела,

Луги роззелені, немов озимина,

Діброви кольору червоного вина,

Ліси, горбовини та осяйні джерела,

Дерева молоді і ті, що їх омела

Вже нищить, парості, де грає жовтизна,

Печери, що до вас доріг ніхто не зна,

Ви, скелі, що йдете, як біла каравела,

Я, від'їжджаючи, розгніваний украй,

Сказати не зумів красуні: «Прощавай!»

Відбув, поніс у світ кохання невтоленне.

Благаю вас, листки і промені купав,

Усі, кого я тут назвав чи й не назвав, —

«Прощай», — скажіте їй, скажіте замість мене.

Жоашен дю Белле

З ЦИКЛУ «ЖАЛІ»

32

Буду філософом з найменням світовим,

І математиком, і медиком я стану;

Всю теологію — від Біблії й Корану —

Я вивчу; в правники ще виб'юся між тим.

Введу в своє життя, щоб не було нудним,

І лютню золоту, і шпагу невблаганну…

Так, юний, я собі хваливсь безперестану,

А роки йшли, й Париж я проміняв на Рим.

О мрії! В світ я йшов, наповнений снагою,

Щоб збагатитися старінням і нудьгою,

В мандрівках втратити літа свої, мов сни.

Буває з моряком: не золото в кисетці

Привозить, а несе нещасні оселедці,

Вертаючись, як я, додому з далини.

48

Щасливий, хто живе без маски й прикидання,

Хто не приховує правдивих дум і мрій,

Хто не зневолює свого пера, в німій

Покорі творячи нудні й пусті писання.

Чому ж моя душа не може без вагання

Поскаржитись на жаль, на смуток ревний свій;

Чому перо моє втрачає вольний стрій,

Як тільки доторкнусь до власного страждання?

Катують, б'ють мене — не маю сил на крик.

Пощади не прошу, до муки ніби звик,

Та ні, я крикнув би: «О, зжальтеся, катове!..»

Найгірший той вогонь, що спалює думки,

Зло найлютіше те, що в'їлося в кістки,

Найбільший біль — це біль, котрий не має мови.

55

Природо-мачухо (ти — мачуха правдива,

Бо щастя й мудрості мені лиш тінь дала),

Чому в господарі мене не возвела,

Що в нього розум свій і власні воля й нива?!

Я бачу два шляхи — путі добра і зла.

Праворуч я іду — дорога осяйлива,

Та опиняюся, о матінко зрадлива,

На лівому шляху, де все вкриває мла.

За правду я борюсь, а що я з того маю?

Здобутки всі мої — біль, глибина відчаю,

Ненависна нудьга, набридливі жалі.

Чи все, що я роблю, навік піде в нетяму?

Намарно я живу? Печать чужого страму

Палає на моїм похиленім чолі.

Жерар де Нерваль

ПОЗОЛОЧЕНІ ВІРШІ

Людино, думаєш — на світі ти одна

Істота мисляча, так ніби в порожнечі

Живеш, але життя являють різні речі;

Метал — і в ньому спить любові таїна.

Ти розум пошануй звіряти і древна,

Глянь, кожен цвіт — душа, що квітне в безконеччі;

Ти хочеш всесвіту збагнути глибонечі,

Та до твоїх жадань байдужа далина.

Ти бійся погляду стіни, сліпого муру;

Матерія й глагол — то ж наче плоть і кров,

Не зглибиш до кінця їх потайну натуру.

Бог має інколи в єстві неяснім схов;

Як під повіками народжене прозріння,

Так виростає дух, закутий у каміння.

Шарль Леконт де Ліль

ДО СУЧАСНИКІВ

Ви підло живете, без почуття, без мрій,

Безплідні, немічні, не палені журбою,

Навіки злякані кривавою добою,

Фальшиві, влізливі, захланні, як пирій.

Загрузнувши в багні та в злобності жахній,

Ви цей нужденний світ загидили собою,

Розпусним подихом, нікчемністю, ганьбою,

Все обернули, все в мерзотний бруд і гній.

О люди, близько час, коли на купі злота

Богів убивці — ви, неначе та хробота,

Прогризши аж до скель всю землю навкруги,

Навзаєм нищачись, отруйні та скажені,

Все набиваючи монетами кишені,

Безглуздо помрете від смутку і нудьги.

СКОМОРОХИ

Як звір на ланцюзі, що ходить спроквола,

Змордований, брудний від мокрої пилюки,

Хто хоче, хай несе свойого серця муки

На торжища твої, юрбо цинічна й зла.

Щоб вижебрати сміх, щоб груба похвала

Лунала надовкруг під посвисти й принуки,

Хто хоче, хай іде показувати трюки,

Із божественних цнот роздягшись догола.

У гордості німій, в неславнім гробі з глини, —

Хай забуття мене, незнаного, поглине —

Я не продам своїх ні болів, ані втіх;

Я не віддам життя за насолоди ниці,

Не танцюватиму на ярмарках твоїх,

Де скоморохи п'ють і реготять блудниці.

Жозе-Марія де Ередіа

НАРОДЖЕННЯ АФРОДІТИ

Спочатку був Хаос; він повивав світи,

Де Час і Просторінь котились, як тумани,

А потім виросли сини Землі, Титани,

І — впали; вкрив їх Стікс у царстві мертвоти.

Від блискавок ефір горів, але знайти

Весна не вміла сонць, що світло ллють рахманне,

І Літа не було, лиш рівне й ненастанне

Текло безчасся днів — без цвіту, без мети.

Боги, не знаючи ні сміху, ні забави,

Були ще дикими; але мужська роса

Із неба пролилась на море кучеряве;

Вода відкрилася, і процвіла краса —

В крові Урановій умита і зігріта,

Сяйлива нагістю, з'явилась Афродіта.

ПОЛЮВАННЯ

Чотири жеребці, як сніг, сліпучо-білі,

В квадригу впряжені, летять на небеса.

Строкате золото пшениці та вівса

Розхвилене; земля в огні, як у похміллі.

Верхи дерев тремтять; по лісовому гіллі

Клубками котиться роз'ятрена яса,

Сріблястий спів джерел у поблисках згаса,

Йде полум'я руде крізь хащі очманілі.

Це час палаючий, коли ступає в кров,

Стрибає серед псів, кричить і стрімголов

Біжить задихана, прекрасна, огневида,

Тернину топчучи, як ту м'яку траву,

І напинаючи нещадну тятиву,

Жахаючи ліси, звитяжна Артеміда.

РАТАЙ

Блискучі лемеші, ярмо, сівалку, віз,

Косу (було, за день — на молотьбу косила),

І серп, і борону, і довжелезні вила,

Що подають снопи високо під навіс, —

У спадок віддає ці знадоби Парміс

Безсмертній Реї — вік вона його кормила.

Старий він став, чепіг тримати вже несила,

Вісімдесятий рік — ні докорів, ні сліз.

Ратай стомивсь, але не проклинає неба

За те, що працею багатства не нажив;

Усе життя трудивсь, бо в тім була потреба;

Тепер він думкою летить до скорбних див,

У царство мертвих, де, можливо, після жнив

Оратиме поля на берегах Ереба.

РАБ

Брудний, голодний раб, прикутий до опоки,

Ненависним клеймом позначений, як звір,

Я вільним народивсь — повір мені, повір! —

Де Гібла мед несе в глиб синьої затоки.

Мій гостю, якщо ти під рідні оболоки

Повернешся колись із цих печальних нір,

Прийди до Сиракуз, на винограду збір,

Спитай про ту, що я любив її всі роки.

Чи бачитиму ще аркади чорних брів,

Чи вздрю ще усмішку очей-фіалок чисту,

Де мерехтить блакит, що серце мені грів?

Будь милосердний! їдь! Скажи, я ще прийду,

Живу одним — її уздріти. Клеарісту

Пізнаєш між людьми по смутку на виду.

ДО СЕКСТІЯ

Ясніє далечінь, розвеснюється час,

Цвітуть сади і вже не міниться щорана

В сріблястім інії, мов райдужна, поляна,

Куди биків жене на пашу волопас.

Відроджується все. Але вже кваплять нас

Закони смерті; йде розвеселіла й п'яна

Та днина свят, котра тобі вже не піддана,

Бо день твоїх застоль напередодні згас.

Життя, о Секстію, коротке. В царстві тіней

Розвеснення нема. Нажитися спішім,

Де прозріває час на щебет солов'їний.

Приходь! Ми Фавнові у сховку лісовім

У жертву принесем за це життя доспіле

Чорнющого козла або ягнятко біле.

АНТОНІЙ І КЛЕОПАТРА

Вони дивилися з високого балкону,

Як сяє надовкруг задушлива блакить,

Як в чорній дельті Ніл знадливо мерехтить,

Мов просяваючи крізь голубу запону.

Він на руках тримав, немов дитину сонну,

Царицю — й серцем чув, як ніжно палахтить,

Як, знемагаючи, і гнеться, і тремтить

Прекрасна плоть її, що прагне так полону.

Вона, віддаючи вуста для цілувань,

То бліднучи, то знов ряхтіючи, як грань,

До імператора тулилася палкого.

А він, похилений, дивився в очі їй,

В них бачив далину, іскринок злотних рій

І море, по котрім тікає флот од нього.

СТОЛІТНИК

На скелі, де колись гуло кипіння лави,

Де хвиля вогняна дійшла свого кінця,

Добулося на світ з дрібного зеренця

Єство чіпке й гінке, стражденне й величаве.

Воно росте. Вогні жене в листків гущави,

Із-під землі снага — гін кореня й кільця;

Плекають пуп'янок ста літ ясні сонця —

Важкий, великий, він гне стеблище коряве.

Нарешті — вибух. Цвіт розкрилений, мов птах.

Тичинок промені хитнулись на вітрах,

І в далину летить пилок золотокрило.

Столітник з квіткою — знамення всіх знамень;

Для шлюбу, про котрий його кохання снило,

Сто літ він жив — і цвів один-єдиний день.

МОРСЬКИЙ ВІТЕР

Оголені сади. Печальна рівнина.

Зима. Все вимерло. Лиш на похмурій скелі,

Де вал Атлантики б'є в камені дебелі,

Пелюстка тріпотить — остання і смутна.

А звідки ж аромат чарівний долина,

П'янкий, розвеснений, як солов'їні трелі?

Він, вітром несений попід небес пустелі,

Стривожує мене, як моря таїна.

О! Пізнаю! Летить він аж із тих широт,

Де в сонці палахкім лежать Антіли милі,

Блакитні пагорби, омріяні стокрот.

І я на цій скалі, де кіммерійські хвилі,

Вдихнув із запахом знайомого зела

Ту квітку, що в садах Америки цвіла.

Артюр Рембо

ЗЛО

Тоді, як на небес блакитнім гобелені

Палають, наче кров, плювки шрапнель жахних,

Як у вогонь полки, червоні чи зелені,

Ідуть повз короля, який глузує з них,

Як звалює людей скажений шал на купи,

Мов перемелений, димуючий погній, —

У радісній траві нещасні влітку трупи,

Природо-матінко, це рід священний твій! —

Тоді сміється Бог із ладану, з узору

Церковних скатертин, із чаш, із вівтарів —

І засинає він під славоспіви хору,

І прокидається від схлипу матерів,

Що в чорному вбранні заходять до собору,

І в кожної мідяк — за сина, що згорів…

ЗАСНУЛИЙ В УЛОГОВИНІ

Цей отвір зелені, де джерело співає,

Черкаючи траву окриллями срібла,

Де сонце блискотить яскраве та безкрає, —

Це улоговина, просяяна дотла.

Спить молодий солдат — потилиця в катрані

Купається, уста відкриті; він приліг

Під хмаркою, в траві, де світять роси ранні,

І в зливі променів лежить блідий, мов сніг.

В ногах — ромашки. Він, як та дитина хвора,

Всміхається у сні до нездійсненних мрій;

Заснув і прохолов — здолала стужа й змора.

Природо, ти його заколиши й зігрій!

Він спить між квітами на луговім осонні,

І в грудях має він дві дірочки червоні.

Гійом Аполлінер

СОНЕТ

Ти мовчки прорекла обіцянки любові

коли поет ішов на бій під гул гармат

Трояндо я тобі вручаю аромат

жахних побойовищ печальний запах крові

Не цвівши вмерла ти не вмерши впала в рові

квітчай же армію розтерзана стократ

своєю пахкістю накрий полки хлоп'ят

на ложах бідних сни їм вичаруй казкові

Так тихо дощ іде Ніч ніжна Звідусіль

фатальних випарів і подихів звівання

як замаскований музика серед піль

на приструнках дощу мелодію кохання

так тужно виграю немов на прощавання

і передзвоном струн вгамовую свій біль

Робер Деснос

ПЕЙЗАЖ

Я про кохання снив. Я ще й тепер кохаю,

Та вже моя любов — не квіти весняні,

А полум'я слабе, що потухає в сні,

Немов одпочива край стежки в шумі гаю.

Я про кохання снив. Я ще й тепер кохаю,

Та вже моя любов — не буря, що вогні

Над замками несе у чорній вишині

І знищує серця в тугім повітрі маю.

Це кремінь, що на нім хода моя горить.

Це те, на що нема ні в кого справжніх слів,

Це слово, що його ніколи не прокажем.

Все має в старості і твердь, і ясновидь, —

Бульвари без імен і шнури без вузлів.

І твердне плоть моя, і я стаю пейзажем.

Біраго Діоп

ПРИСВЯТА

Надмірно стомлені, важкі й ласкаві Очі

На мене глянули (я вже не вірю їм!),

Погаслі Голоси, мов жар посеред ночі,

Пересвітилися десь у єстві моїм.

Як віхи, Відблиски палахкотять урочі,

Мій шлях показують у сяєві хиткім.

Чи линуть не од вас днів Луни й Поторочі,

Чи то не ваш мене наздоганяє грім?

Ті ж усміхи, але вони не вміють гріти

Із інших лиць; Тіла майнули — де не глянь —

Повсюдно в їх слідах — вже інших Тіл приміти.

З'явився Ритм новий, в Акордах — інша грань,

Та Мрії родяться важкі, як мертві діти,

Від ваших Провістей — важких Пророкувань.

ПУСТЕЛЯ

«Немає Бога, крім Аллаха…» — муедзин

Правічне і своє веде в належну пору.

Зростає, дужчає той клич на дні долин,

Розвіюється вщент, шукаючи простору.

Згинаються тіла, і видно дуги спин.

І чути просьбу-спів приглушеного хору.

Здається, йдуть, ідуть сумні ряди хатин,

І люди ніби йдуть, вознісши руки вгору.

Серед жахних пустель та безміру століть,

Чи йтимем аж туди, зажурені похнюпи,

Де небеса й земля зливаються докупи?

Чи будемо ось так іти судьбі навстріть —

До ясних гаваней, де наші мрії в трупи

Обернуться, а нас безвір'я отруїть?

З ХОРВАТСЬКОЇ

Невідомий автор

* * *

Перстінчику, ти був іще хвилину тому

За символ любощів моїй прекрасній панні,

Але ж тепер і ти, як я, вже не в пошані,

Обидва через те ми в настрої сумному.

Такий на світі час — ось тиша й… гуркіт грому.

Тебе любили — й ти нещасний вже в коханні.

Це вічна істина, збагни ж її зарані —

Щасливим бути вік тут не дано нікому.

Красуня радісна, але була — крижина.

Вже в темності моїй заграла світла малість.

Хто місце поміняв, той має іншу радість.

Ти смутку не бери так глибоко до серця,

Нехай оточує тебе любов єдина,

Любов товаришів — ото твоя фортеця.

Тін Уєвич

ХОРВАТСЬКИМ МУЧЕНИКАМ

Чи вмерло вами сіяне зерно,

Чи з крові вашої не буде плоду?

Ні, ми раби, що мріють про свободу,

Але на смерть зготовані давно.

Тепер хорват — не він, а вже воно:

Ягня тремтяче! Зляканий до споду,

Не здатний змити він зі свого роду

Прислужника нікчемного клейно.

Та іскра вдарить з вашого кресала —

Я вірю й знаю! Адже недарма

Вас невблаганна доля катувала!

Зродись, народе, вирвись із ярма,

А ні — покличу пекла всі глибини:

Хай нація рабів навіки згине!

Весна Парун

СЛОВ’ЯНСЬКА КОЛИСКОВА

Юрію Крижаничу,

священику із Недєліща,

полеглому під мурами Відня

Спи, моє чадо! Спи, зернятко пшениці

в сонячнім кошику, доки весна

прийде в біленькій, мов сон, сніговиці

на берег, де світиться яровина.

Спи, моя зірко! На вишиваний ясик

соловейка забитого тобі покладу;

він тільки співати мав обов'язок,

та піймав його час у жменю тверду.

І він обернувся від крові сівби

в сяєво ниви та в гучне клекотіння

Сави і Влтави, Дунаю і Дону.

Не розтуляй же повік! Переспи

труби, і громи, і чорне каміння

слов'янського жахітного Єрихону.

* * *

В жовтих безсмертниках, у темнороссі,

як сині краплини спадали на рінь

і вмивались блакитом камені босі,

чекала душа дивовижних прозрінь.

Вона чистотою марила досі

і слухала землю в огні маревінь,

і поки що зріла зерном у колоссі,

і в хорі з дітьми шептала: «Амінь!»

Білина ночі, кристали пречисті,

птиць ностальгія, і пахощі сіна,

і сльози ряхтливі, що горять вдалині…

Чудо звершилося — в зів'ялому листі

заграла малесенька мандоліна

прадавні, наповнені смутком, пісні.

СПІВИ ПТИЦЬ НА СВІТАНКУ

Перше кохання — щебети птиць на зорі,

вітчизна ласкавості плоті, сади яблуневі й мигдальні.

Воно випромінює казку простору, що лине вгорі,

де блакитними передчуттями тремтять небеса печальні.

Життя випадково обрало надморські брили старі,

дерезою зарослі, чорні від спеки, як стіни ковальні;

там, збудившись, почула душа о весняній порі

зітхання й поклики — то оливи родоначальні,

тверді янголи з покаліченими руками.

Вони простягнули сорочку з білосніжних пелюсток мені,

але чайка тоді пролетіла над нами,

і з дуги, що вона описала, мов з лука,

сипнули стріли наляку срібляні

в печеру серця мого, де вже світло внесли біль і розлука.

ЦВІЛА СМОКОВНИЦЯ

Цвіла смоковниця. Під спекою червоно

горіли бездоріжжя. Стада й зграї

стояли на моїм шляху. В пустошнім краї

шум водопаду вів мене. Во врем'я оно

здалека я побачила, мов сяйва гроно,

оазис незнайомий. Вздріла я, що грає

там світла джерело, ніч звільна відкриває

своє знадливе і гаряче лоно.

У хвилях вечора, неначе кварц, блискуча

ряхтить моя будущина. Поглянь:

там — сонце над колискою, там — птаха й туча.

А там гонець в одежі пурпурній, мов грань.

До чистих клавішів машинки доторкнувся бог недобрий.

Гонг серця зазвучав. Одкрилася куртина, наче обрій.

ОПУДАЛО

Чи бачили ви птаху, що кружляє в палаючій ватрі

пустелі, де рятуються з розбитого корабля моряки?

Зорі моєї вітчизни і якийсь чародій на Суматрі

шептали одне і те ж слово, як відходили хлопчаки

за дев'ять земель і дев'ять річок з мріями-снами,

що в юних серцях тремтіли, немов ластів'яче крило.

Де ж ті пагорби хлопців наших, щось не видно їх за ланами ?..

О, я хотіла б стати опудалом, що тримає лячне помело,

і стояти на перехресті вітчизни, де листя, немов зоряниці,

горить у небесній смолі, а небо блищить, як алмаз,

і тихо лунають блукальців нескорених музика й спів.

Із обіймів моїх пізнають усі перелітні птиці

чудову брехню історії, котра пам'ятає нас

тільки прикутими до підвалин згорілих домів.

Мілівой Славічек

МІЙ КАРОЛЬ ВОЙТИЛА

Великі Отці завжди на нашому боці,

особливо мій поляк, Його Святість Войтила.

Знає він наші рани, бачить смуток в нашому оці,

бо чей же поет він, і часто дають йому крила

музи Дубровника, наші найстарші богині!

В цьому граді немало старого, та світ молодий,

потрібен йому поводир на доріг плутанині,

тож хай мудрий войвода, воїтель святий

в утопічне місто прибуває вже нині.

Це статися мусить. Чути гул канонад.

Вже повні бочки, і міхи, й бутлі, й барила —

вина, що їх нам дає плеканий греками виноград,

грають.

На жорстокий і славний бенкет нас кличе Войтила.

З ЧЕСЬКОЇ

Ян Коллар

З ПОЕМИ «ДОЧКА СЛАВИ»

63

Золотих корон я не бажаю,

нащо вина та меди міцні?

Якщо хочеш дати щось мені,

мамо Славо, — крила дай, благаю,

щоб летів я з краю і до краю —

по слов'янській рідній стороні,

на планини сербів чарівні

і до Волги, що тече з-за гаю.

Як метелик, що літа по квітті,

у яке зодягся літній луг,

я літав би по слов'янськім світі,

милувався б паствою тією

і співав би матері хвалу,

як дочці, високо над землею.

118

Швидше буде в піднебессі плугом

переорювать зірки ратай,

швидше вовк покине темний гай

і ягнятку стане добрим другом,

швидше верби, що шумлять над лугом,

цвітом груш застелять небокрай,

швидше з каменя зберуть врожай,

швидше кит у морі стане пстругом,

швидше висохнуть у Татрах ріки,

швидше змовкнуть голоси дівчат

у Слов'янщині усій навіки,

швидше Саля, що шумить незмінно,

потече до джерела назад,

ніж тебе забуду, рідна Міно.

258

Все ми маєм, вірте мені, діти,

рідні, земляки, приятелі,

щоб поміж народами землі

сяяти, а не у пітьмі скніти.

Є у нас пісні, як самоцвіти,

мова звучна, море, й кораблі,

і долини, і гірські шпилі,

брак нам тільки єдності й освіти.

Дайте нам їх з духом всеслов'янства

і тоді побачите народ,

що над світом зводиться без чванства.

Ставши поміж греком і британцем,

ми світити будемо з висот,

оповиті сонячним багрянцем.

381  

Добре, в кого є дерзання сміле

ціль високу й чисту осягти,

усміх дружби, сльози гіркоти —

все віддать їй нероздільно ціле.

Дні свого життя, що відгоріли,

бачити у сяєві мети,

нею жити і до неї йти

крізь вогонь і бурю, грім і стріли.

В кого світла мрія, сильна воля,

клич один у серці й на устах, —

до мети того доносить доля.

Та якщо всі радощі звитяг

лиш облуда, лиш брехня лукава, —

мужньо вмерти — то не менша слава.

 385

Я під липою — мале дитятко,

гойдане білявим янголям, —

найрадніше бавився я там

у дитинстві, — о солодка згадко!

Я під липою уздрів дівчатко,

дорожив ним, як своїм життям,

та на краснім літ моїх початку

я з любов'ю попрощався сам.

Ждав під липою натхненних злетів,

як листки у вигляді сонетів

сипала вона в осінні дні.

Поховайте ж ви мене без хлипу,

посадіть у головах мені

не холодний мармур — тільки липу.

Карел Гінек Маха

* * *

Сонце заховалося за гори,

догоряють в обрії хмарини,

темними лісами легіт лине,

мовкнуть уві сні пташині хори.

Криє темінь хутори, обори,

світ, здається, в ній навік порине.

Скоро ж вийде місяць над долини,

світлом заливаючи простори.

Вийшла зірка в шатах золотавих,

на престол небесний піднялася.

Місяця ждучи, нічного князя,

вгледіла вогонь під темнотою,—

то палав я в надмогильних травах

за минулим тугою страшною.

Ярослав Врхліцький

ЗЛОТНИЙ ПИЛ

До мене крізь віконниці знадвору

пилюки вдерся злотний стовп — дива.

Здалось мені, що буря лісова

березу закружляла білокору

і вихром листя підіймає вгору!

За рухом повітряного єства

дивився я і думав — то жива

подоба зір з космічного простору;

здалось мені, що я — малий Господь:

Він — зорями, я — пилом оповитий,

ті зорі стануть також пилюгою;

і сни мої — так само пилу плоть,

поезією звіяна святою

на шляху з неба в світ несамовитий.

ОСІНЬ

Давай же чарки дві і дзбан вина,

і сядьмо… Вітер надворі бушує,

ключами дзвонить смерть, біду віщує,

а в споминах проблискує весна.

Налий! Але ж яка чужа й хмурна

твоя зробилась пісня… Чи не всує

стара манірниця лице фарбує,

хоч, добре видно, стомлена вона!

Вино студене, але раптом гріє,

запалюється іскорка в очах…

A nos amours! — Де наш весняний шлях?

Де чаклуни, могутні чародії,

що воскресити ще могли б той прах,

котрий журбою марно в грудях тліє?

ДО ГУСИТСЬКОЇ ПІСНІ

Коли ми здатні лиш на говоріння,

і в кожнім слові — безнадія й страх,

коли сумні, знесилені в боях,

своїм життям нагадуємо тління,

коли батьків і прадідів творіння

не мають шани в молодих серцях,

коли вже не шумить над нами стяг —

де брати сили нам для воскресіння?

В такі хвилини розпачу й біди,

коли ось-ось від горя серце трісне,

ти з нами будь, стара гуситська пісне!

Грими на ворогів, як на Шумаві,

потоками змий наші думи тьмаві,

дух Чехії ти вдруге народи!

Антонін Сова

МУШЛЯ

Я бачив мушлю, що лежала в скрині, —

стара, облущена, здавалось — прах,

та пурпур ще світився по боках,

і плівся білий пруг по роговинні.

До вуха приклади її… Глибинні

почуєш шуми, ніби наглий страх,

десь ніби кров палає на вітрах,

і серце б'ється в бідній шкарлупині.

Я рад почути диво потайне,

оте Ніщо, коли воно шепоче,

так ніби щось мені сказати хоче.

Дивуюся — нерідко світ мене

пригноблює своєю німотою,

а мертва мушля розмовля зі мною.

СТАРА ВІОЛА

Ношу глибоко в серці твої звуки,

стара віоло, люба ти мені —

твоїх вібрацій тембри грозяні,

твій голос, повен жалощів і муки.

Із пралісу, де в тьмі шуміли буки,

кора згнивала, повна комашні,

де віли танцювали навесні,

вмліваючи від людської розпуки,

походить дерево твоє. Воно

налите пурпурами орхідеї,

світанків злотом, що цвіли давно.

Коли торкне смичок струни твоєї,

так ніби в лісі забринить бджола, —

все воскресити прагнеш, чим жила.

ЩЕ РАЗ ПОВЕРНЕМОСЬ

Ще раз повернемось ми туди в гіркій задумі,

де пахощами цвіт зі стежки збив нас,

як стемнілим сріблом

над ручаями вечір протікав, ще раз повернемось —

де пісню чули ми із вікон над замовклими садами.

Ми ще ту саму стежку віднайдем і той лісок у горах,

так ясно осінню освітлених, і там шукати будем

у барвах палахкучих луну потрісканих акордів,

сліду таємного, що тут лишили пружні кроки.

Душа, де житло споминів зробилось, виллє в трави

ту лірику, що скапує краплинами живиці,

в осіннім сонці вимиє свої конари темні,

і кроною, мов смерк, широкою, ввійде у хмари —

все — за одну хвилину, на стежці звечорілій,

в годину заходу, що надійде і стисне вбоге серце.

Іржі Волькер

МЕТЕРЛІНК

Ніч важко дихає. Жене крізь віти

шалено місяць. У траві тремтить

тінь зблідла. Лампа у вікні горить,

сидять під нею мати, батько, діти.

Вікно відчинене. Задушно пахнуть квіти.

Так тихо тут. Лиш дерево шумить,

що щось повинно статися за мить,

а трави ронять сльози-самоцвіти.

Ого! Вже йде чужинець! Звільна йде

від темних гір, та часу в нього досить, —

допоки північ дзвоном загуде.

Він трави стопче, спокій розтермосить,

зламає квіти, збудить смертний жах

і зникне в схлипах, стогонах, плачах.

ЕДГАР АЛЛАН ПО

Мертвотно-блідна йде, втопивши зір у мене —

до дна душі. Горять розширені зіниці.

Обличчя — ружі дві сухотницькі. Мов з криці

страшної коване єство очей студене.

Щось хоче мовити те мрево невтомленне,

але не може. Йде. Ніч темна у світлиці

і блідний привид — він застромлює очиці

у серце, що тремтить,