«Я НАМАГАЛАСЯ ЗОБРАЗИТИ ГЕНІЙ ЛЮБОВІ…»

Інґеборґ Бахман насамперед лірик. Уже після перших публікацій на початку 1950-х років її поезії здобули визнання в німецькомовному світі. Сьогодні неможливо говорити про літературу повоєнного часу без згадки її імені. Лірика Інґеборґ Бахман знаменувала собою початок нового періоду розвитку цього жанру в час, коли, за Теодором Адорно, після Освєнцима немислимо було писати вірші. Саме в її поезіях відчули утвердження нового — заклик до звільнення від апатії, що скувала усі почуття, до повноцінного, істинного буття. Написані мовою, вивіреною інтелектом, сповнені рефлексій та незвичних, навіть химерних образів, вірші Бахман не могли залишити байдужими — вони промовляли до кожного, зворушували й спонукали до думки. У їхньому вислові відчувалася сила: «Отож, напевне, звеличує лиш любов, одне звеличує одного.»^[1] Зберігся звукозапис поетеси, зроблений на Північнонімецькому радіо у 1952–1957 рр., де вона декламує свої вірші. Голос — по-дівочому ніжний, дещо беззахисний, однак сповнений такої особливої глибини, щирості й зворушливої проникності, мелодики та м’якості тембру, що зрозумілою стає висловлена одного разу думка про те, що жодному акторові не вдавалося читати вірші Бахман так, як робила вона це сама. Напевно й тому, що звучання та інтонація її мови — особливі. Це мова півдня Австрії, того пограниччя, де зустрілися три мови — німецька, словенська та італійська. Не випадково поетеса впродовж усього життя наголошувала на своєму зв’язку з цією землею: «Я вийшла із цього світу, хоча народилася, коли Австрія вже більше не існувала.» Культурна традиція Австро-Угорщини завжди була її «домом», любов до якого витворює особливу ауру творів письменниці — любов складна, неоднозначна, напевно тому, що вимоглива, керована устремлінням до абсолюту.

Ліриком Інґеборґ Бахман залишилась назавжди, хоча й припинила писати вірші, хіба що — епізодично. Коли поетесі виповнюється тридцять, вона звертається до прози: «Щоб написати справжній вірш, багатолітнього досвіду, здатності спостерігати не потрібно. Це той цілком чистий стан, в якому важливою є тільки мова.» Лише побачене та пережите уможливлює написання прозового твору: «зустріч із дійсністю, з місцями, країнами та людьми часто дуже важливі й можуть у зміненій формі через роки з’явитися знову.» Саме тому, напевно, дія у більшості прозових творів Бахман, як це й властиво ліриці, повністю перенесена у внутрішній світ. Не випадково роман «Мáліна» — найвище досягнення її творчого доробку — стає, за словами авторки, її «духовною, уявною автобіографією». Після публікації він, хоча й зберіг усю специфіку літературного тексту як виходу за межі реального досвіду, вразив своєю щирістю та інтимністю.

Задум написання великого епічного твору з’явився ще до того, як Інґеборґ Бахман розпочала працювати над першою збіркою оповідань. Радше, це було передчуття того, що з’явиться «книжка, яку згодом, звичайно, назвуть романом.» Хоча для неї — це не роман, а «одна довга книга» — «цілісне довге дослідження всіх можливих видів смерті, компендіум, мануал, картина останніх двадцяти років із незмінним місцем дії — Відень та Австрія.» Письменниці довелося написати майже 1000 сторінок, і лише 400, створені за останні роки, змогли стати початком, якого вона шукала, увертюрою до циклу романів, який отримав назву «Види смерті». Йшлося про смерть суб’єкта, про способи руйнування «Я». Бо вбивають «не лише на війні або в концентраційному таборі — вбивають і в мирні часи», люди вмирають не від хвороб, «вмирають від того, що їм було заподіяно».

Так з’явився цей незвичайний текст. Цілісність його витворюють поодинокі монологи вночі, бо саме вночі, наодинці зі собою, людина «приходить до себе й по-справжньому думає». Вона опиняється «за фасадом», а «за фасадом жодна людина вже не смішна». І саме тут вона надзвичайно гостро відчуває потребу в чиїйсь присутності поруч — урівноваженого, об’єктивного, спокійного та розважливого. Для жінки, основа основ якої — почуття, спонтанність та інтуїція, життя без емоції для якої немислиме, таким антиподом стає чоловіче єство: її протилежна сутність, двійник, alter ego, внутрішньою природою якого є інтелект. Дуже часто вона з ним погоджується, хоча нерідко й не згідна, він контролює, аналізує, допомагає. Допомагає він і тоді, коли емоційна напруга сягає своєї межі, коли вже стає нестерпно, і шаленство чуттєвості веде до загибелі. Він допомагає їй уяснити, що з нею сталося: почуття, яке в ній стільки разів умертвлялося, мусить померти.

Екстатична любов, яку зображає Інґеборґ Бахман, виняткова. Вона уможливлює іншу, велику любов, любов до життя. Ця любов перетворює світ — він тоне у повені музики. Вона — мов витвір мистецтва, що надихає й підносить. Здобути її неможливо — любити так може не кожен («я не можу там дихати, куди ти ставиш мене, прошу тебе, не так високо») — тому вона може спалити. Настає кінець, приходить отверезіння, почуття помирає, однак помирає також і частинка «Я» — ніжне жіноче єство. Лишається тільки холодне, розсудливе мислення, суверенний суб’єкт, чиє ім’я — Мáліна.

Однак, чи лише в нерозділеному коханні причина загибелі жіночого «Я»? Чи не слід шукати її раніше, в усталених поглядах на стосунки між чоловіком і жінкою? Центральну частину тексту Бахман назве «серцевинною». Вона складається з низки снів поза часом і місцем, які відкривають доступ до глибин підсвідомого, до тих надр жіночої психіки, де таяться причини руйнування її суб’єктивності. Основна фігура тут — образ всесильного Батька — уособлення влади й насильства, принижень і знущань «чоловічого» над «жіночим», того «фашизму», який із прадавніх часів притаманний суспільству: «війни та миру немає, існує лише війна». Інґеборґ Бахман, філософ і психолог, письменниця, до життєвого досвіду якої ввійшла практична робота в сумнозвісній психіатричній лікарні Штайнгоф, з фаховістю психоаналітика передає внутрішній стан жертви, яка зазнає переслідувань і катувань. Одна сцена змінює іншу — їх понад тридцять — і кожна по-своєму відтворює те, що методично спричинює смерть внутрішньої природи жінки.

Інґеборґ Бахман працювала над текстом чотири роки, писала свій твір у стані такого піднесення, що рука не встигала за думкою, останні місяці — до вісімнадцяти годин на добу. Лише, коли перечитувала й пробувала викреслити окремі місця, помітила, що в тексті немає жодного зайвого речення, кожне з них міцно зчеплене з наступним, фрази, які з’являються в першій частині, резонують із тими, які прозвучать у третій. Вона з природною легкістю вплітає в текстуальну канву літературні цитати, алюзії, ремінісценції — «це все вона охоче написала б сама» — вступає в діалог із тими, хто близький їй за духом: Шекспір, Флобер, Пауль Целан, та ще одна італійка епохи Відродження — Ґаспара Стампа: «Жити палаючи, й не відчувати зла.» У цьому — вся Бахман.

Чи можливо осягнути таємницю творчості? Як письменниця творить текст? У «Мáліні» є чудовий пасаж: «У моїй голові вирують слова, потім з’являється сяйво, уже спалахують окремі склади, з усіх скриньок, де містяться речення, вилітають барвисті коми…» Чи так виникав цей твір? «Одного разу, — розповіла якось Бахман, — я побачила зблизька після балету Марґот Фонтейн, це тіло, майже відсутнє під час танцю — вона ж пливе на кілька сантиметрів понад землею, і я вжахнулася, коли зрозуміла, якою ціною платять за чари та зачаровування.» Напевно, тому й нелегко читати цей твір. Не варто намагатися відразу зрозуміти його та витлумачити. Треба, радше, співпережити, відчути, як ми відчуваємо музику. На думку самої письменниці, читати цю книгу потрібно по-різному: «сьогодні читати в інший спосіб, ніж завтра.» І якщо читач хоч подекуди буде зворушений, «побачить себе, мов у дзеркалі» — тоді вона досягнула всього, чого лиш може собі побажати. «Чи вдалося мені зобразити геній любові, я не знаю… Знаю лише, що нечисленні великі приклади такі виняткові, що безсумнівно є люди, які там, де інші мають незначний випадковий талант, отримали щось у дарунок.»

Лариса Цибенко

РОМАН

Персонажі^[2]:

Іван	Іван народився 1935-го року в Угорщині, у місті Печ (колишній Фюнфкірхен). Уже кілька років живе у Відні, має постійну роботу в одній із будівель на Кернтнеррінґу[3]. Щоб не створювати Іванові та його майбутньому зайвих клопотів, назвімо цю установу Інститутом надзвичайно важливих справ, бо займаються тут фінансами. Однак це не банк для кредитів.
Бéла, Андрáш	діти, 7 та 5 років
Мáліна	з вигляду вік встановити тяжко, хоча сьогодні сорокаріччя, автор «Апокрифу», якого вже немає в книгарнях, кілька примірників продали наприкінці п’ятдесятих. З огляду на маскування — державний службовець класу А, зачислений до Музею австрійського війська; завершена освіта з історії (основна спеціальність) та історії мистецтва (як додаткова) уможливили йому влаштуватися тут, обійнявши хорошу посаду, де має успіх без особливих зусиль, без звертання на себе уваги будь-якими втручаннями в справи, амбітністю, особливими запитами, чи то зухвалими помислами удосконалити процедури та службову кореспонденцію між Міністерством оборони на Набережній Франца Йозефа[4] та Музеєм у Арсеналі[5], який, хоч і не надто впадає в вічі, належить до найсвоєрідніших закладів нашого міста.
Я	паспорт — австрійський, виданий Міністерством внутрішніх справ. Завірена посвідка про громадянство. Очі кар., волосся біл., народилася в Клаґенфурті[6], далі йдуть різні дані, професія, двічі перекреслена та написана заново, адреси, перекреслені тричі, а над ними каліграфічно: проживає на Унґарґассе 6, Відень III[7].
Час	сьогодні
Місце	Відень

Лиш над тим, який час вказати, я мала думати довго, бо сказати «сьогодні» видається мені неможливим, хоча «сьогодні» вимовляємо ми щодня, змушені вимовляти, але коли люди сповіщають мені, що вони на сьогодні планують — про завтра не може бути і мови — погляд мій, як це часто здається, не набуває відсутнього виразу, а навпаки, стає зосередженим від збентеження, що таким безнадійним є моє ставлення до цього «сьогодні», пройти крізь яке я можу лише в панічному страхові та шаленому поспіху, так само й писати про нього, чи то з почуттям панічного страху тільки сказати, що відбувається, — бо все, що написано про Сьогодні, без вагань треба знищити, подібно до того, як рвуть, бгають, до кінця не дописують, не відсилають справжніх листів, бо йдеться у них про сьогодні, а в жоднім Сьогодні вони вже не дійдуть.

Той, хто хоч раз написав у розпуці листа, наскрізь пройнятого благанням, щоб потім усе ж порвати його і викинути, знає найкраще, що важать оці «сьогодні». Та чи не знайомі кожному ці ледь зрозумілі записки: «Приходьте, якщо тільки можете, якщо Ви хочете, якщо я лиш вправі про це Вас просити! О п’ятій, кав’ярня Ландман!» Або телеграми: «телефонуй мені прошу негайно крп. ще сьогодні.» Або: «сьогодні це неможливо».

Бо Сьогодні — це слово, яке мають право вживати лише самогубці, для всіх інших воно не має жодного сенсу, «сьогодні» для інших є лиш означенням кожного дня, саме того, що нині; вони розуміють, що їм доведеться знову відпрацювати усі вісім годин або можна буде взяти відгул, піти куди-небудь та дещо купити, прочитати ранкову та вечірню газету, випити каву, щось забути, про щось домовитись, комусь задзвонити, одне слово — звичайний день, коли щось має відбутися, ліпше, правда, щоб не надто багато.

Однак коли я вимовляю «сьогодні», моє дихання стає переривчастим, починається аритмія, яку вже помітно на електрокардіограмі, хоча запис її не покаже, що підстава — моє Сьогодні, щораз нове, гнітюче, та мені відома причина розладу, який медики записали цим кодом тривожним, того, що передує нападу страху, що робить мене до нього вразливою, що таврує, — розладу, сьогодні суто функціонального, так вони кажуть, думають, знавці доказів. Лиш я боюся, що це саме те «сьогодні», яке мене так бентежить, надмірне, надто захопливе, і що в цьому піднесенні патологічному до останньої миті буде зі мною «сьогодні».

Якщо до єдності часу я дійшла не так випадково, як під тиском жахливого примусу, то єдністю місця завдячую одному милосердному випадку, бо не сама її віднайшла. У тій надто вже неймовірній єдності я пізнала себе, орієнтуюся в ній, о, іще як, бо місцем в цілому є Відень, і це абсолютно не дивно, хоча, властиво, місце дії — лише одна вулиця, радше, маленький відтинок Унґарґассе, і сталося це тому, що ми, усі троє, Іван, я і Маліна, тут живемо. Коли бачиш світ із району третього, коли маєш таку малу перспективу, тоді, звичайно, можеш схилитися навіть до того, щоб якось вирізнити Унґарґассе, щось про неї дізнатися, вихваляти та надавати їй певного значення. Можна було б сказати, що ця вулиця особлива, бо початок її — в досить тихім, привітнім місці поблизу Гоймаркту^[8], і звідси, де я живу, можна побачити не лише Штадтпарк^[9], а й грізну будівлю Великого ринку та Центральну митну управу. Ми ще поміж статечними, замкненими будинками, і лише за будинком Івана, того, що під номером 9, з двома левами з бронзи на брамі, ця вулиця стає чимраз неспокійніша та безладніша, позбавлена жодного плану, хоча й прямує до дипломатичного блоку, залишає його, однак, правобіч і не виявляє будь-якої спорідненості з цим — як його називають звично — «великопанським кварталом» Відня. Вона може стати в пригоді своїми малими кав’ярнями та великою кількістю старих ресторанів; заходимо до Старого еллера, дорогою маємо зручний гараж, автосервіс, дуже потрібну Нову аптеку, на перехресті з Нойлінґґассе^[10] — тютюновий кіоск, не варто минати й добру пекарню на розі Беатріксґассе^[11] та, на щастя, Мюнцґассе^[12], де можемо лишити наші машини, навіть тоді, коли місця ніде вже немає. Подекуди, десь на рівні Італійського консульства та Італійського інституту культури їй не можна відмовити навіть в поважності, однак не надовго, бо щойно з’являється трамвай лінії О чи погляд падає на зловісний гараж для поштових машин, на якому дві недоладні таблиці без зайвих слів стверджують: «Цісар Франц Йозеф І. 1850» та «Канцелярія і майстерні», забуваються всі претензії цієї вулиці на якусь особливу шляхетність, натомість пригадується її давня юність, стара Гунґарґассе, на якій купці, торговці кіньми, волами та сіном, прибулі з Угорщини, мали свої шинки та заїзди, й відтоді вона простяглася, як це пишуть у всіх офіційних паперах, «чималою дугою в напрямку міста». Коли я окреслюю цю велику дугу, по якій часом іду з Реннвеґу^[13], увагу мою привертають нові та нові деталі, зневажливі нововведення, магазини, що зовуться Сучасне помешкання, але для мене вони важливіші, ніж усі площі та вулиці міста, які тріумфують над нею. Не назвеш її невідомою, про неї знають, але приїжджий не потрапить сюди, бо немає на ній чогось надто примітного, тут можна лише проживати. Турист завернув би вже на рівні Шварценберґпляц^[14], або що пізніше на Реннвеґ, там, де палац Бельведер^[15], з яким нас об’єднує честь мати титул «Третій район», а вийти на нашу вулицю чужоземець міг би, напевно, з іншого боку, від Товариства ковзанярів, якщо б зупинився в новій кам’яній коробці, у готелі Vienna Intercontinental, та надто далеко забрів, коли подався на прохід до парку. Однак у Штадтпарку, над яким мені білий мов крейда П’єро заспівав надірваним голосом^[16],

ми буваємо щонайбільше з десяток разів на рік, бо ж до нього від нас усього п’ять хвилин ходу; а Іван, який принципово не ходить пішки, попри мої прохання та лестощі, знає цей парк лише завдяки тому, що їздить повз нього машиною, Штадтпарк надто близько від нас, щоб подихати свіжим повітрям та погуляти з дітьми, ідемо далі, у Віденський ліс^[17], на Каленберґ^[18], до замків Лаксенбурґ^[19] та Майєрлінґ^[20], навіть до Петронелла й Карнунтума^[21] в Бурґенланді. До Штадтпарку, до якого не треба їхати, ставимось стримано та безсердечно, і на мене не віє вже звідти ароматом старих казок. Деколи я помічаю ще з тугою, як розцвітає магнолія, однак не можна ж щоразу робити з цього сенсації; і якщо я, як сьогодні, знову звертаюсь до Маліни, бо нічого більше не спадає на думку, а втім, магнолії в парку, ти бачив? то він, надзвичайно ввічливий, відповість мені та кивне головою, дарма, що вислів цей про магнолії йому вже відомий.

У Відні, як не важко про це здогадатись, є красивіші вулиці, хоча вони і трапляються в інших районах, і ведеться їм, мов надто вродливим жінкам, на яких відразу кидають погляд, віддають належне їхній красі, та навіть гадки не мають мати з ними близькі стосунки. Ніхто ще не стверджував, що Унґарґассе красива, чи що його полонило, відібравши мову від подиву, перехрестя вулиці Інвалідів та Унґарґассе. То ж і я не хочу починати із того, що висловлюватиму про мою, про нашу вулицю, безпідставні твердження, я мушу шукати причину свого тісного зв’язку з Унґарґассе насамперед у самій собі, бо лиш тільки в мені вона творить дугу між номером 9 та номером 6, я повинна питати лише себе, чому повсякчас потрапляю у поле її притягання, байдуже, чи йду через Фрайунґ^[22], щось купую на Ґрабені^[23], неквапно плетусь до Національної бібліотеки^[24], стою на площі Лобковіца^[25] й думаю: тут, саме тут треба було б і жити! Або на площі Ам Гоф^[26]! Навіть у часі блукань середмістям, коли я вдаю, що не хочу іти додому, коли залишаюся на годину в кав’ярні та гортаю газети, то лиш тому, що подумки вже повертаюсь додому, і коли завертаю у свій район, з боку Беатріксґассе, де я раніше жила, а чи з Гоймаркту, тут не йдеться про розлади у сприйнятті часу, хоча раптом час збігається з місцем, проте за Гоймарктом у мене піднімається тиск й водночас спадає напруга, зникає судома, що зводить мене в незнайомій місцевості, і я, хоча й прискорюю крок, врешті стаю спокійна й окрилена щастям. Я ніде не почуваю себе надійніше, ніж на цьому відтинку вулиці, вдень збігаю я догори по сходах, вночі підбігаю до брами, тримаючи ключ у руці, і знов настає благословенна та мить, коли в замку обертається ключ, відчиняється брама, відчиняються двері, і почуття, що я повертаюсь додому, яке мене сповнює в вирі руху машин та людей уже в окрузі ста, двохсот метрів, де все провіщає мені мій дім, який властиво, не є моїм, а, як звичайно, належить одному із товариств акційних, а то й банді якійсь спекулянтів, яка цей будинок відбудувала й трохи його підлатала, хоча про це я майже нічого не знаю, бо в роки, коли тут велися ремонтні роботи, я жила за десять хвилин ходи, і довго ще приголомшено, з почуттям провини оминала номер 26^[27], який усе ще лишався для мене щасливим, мов той пес, що потрапив до нового господаря, але раптом зустрів старого й не знає, кому з них він має лишатися вірним. А втім, сьогодні минаю Беатріксґассе 26 так, мовби там не було ніколи нічого, майже нічого, однак ні, був колись на тім місці аромат старої доби, хоча тепер його тут уже не відчуєш.

Мої стосунки із Маліною роками складалися з прикрих зустрічей, серйозних непорозумінь та кількох безглуздих фантазій — я хочу сказати, з набагато більших непорозумінь, ніж у взаєминах з іншими. Підпорядкованою була я йому, у кожному разі, від самого початку, і давно вже мала б затямити, що він стане моєю долею, що місце Маліни зайняв Маліна ще задовго до того, як з’явився у моєму житті. Однак щось мене берегло, а може, я сама собі заощадила, що не зустрілась із ним надто рано. Це могло статися вже на трамвайній зупинці ліній Е2 та Н2, поблизу Штадтпарку, бракувало цілком небагато, щоб усе почалося. Маліна стояв там з газетою, а я вдавала, мов не бачу його, та понад краєм своєї газети стежила пильно за ним і не могла відгадати, чи справді він так занурився у читання газети, чи спостеріг, що я уважно дивлюся, вдаюсь до гіпнози, намагаюся примусити його звести очі. Я, і примусити Маліну! Я загадувала собі, якщо першим приїде Е2,то все буде добре, ради Бога, хоча б не приїхав спочатку несимпатичний Н2 або G2, який їздить лише час від часу, і потім справді над’їхав Е2, та коли я вскочила в другий вагон, Маліна зник, його не було ані в першому, ані в моєму вагоні, хоча й на зупинці він не лишився. Він міг раптом забігти на станцію залізниці міської, саме в ту мить, коли я відвернулась від нього, не міг же він розчинитися у повітрі. Я не могла цього пояснити, шукала його, виглядала, не знала причин поведінки, ні його, ні моєї, і це нуртувало в мені цілий день. Однак усе вже далеко в минулому, і немає часу про це говорити. За кілька років подібне сталося з нами знову в лекційній залі, у Мюнхені. Раптом він став біля мене, рушив потім кілька кроків вперед, крізь штовханину студентів, пошукав собі місце, поглянув назад, а я, від хвилювання близька до зомління, слухала півторагодинну доповідь «Мистецтво в епоху техніки»^[28] і шукала, шукала Маліну в цьому людському тлумі, приреченому тихо сидіти та в захваті слухати. Того вечора я зрозуміла нарешті, що не хочу мати нічого спільного ані з мистецтвом, ані з технікою, ні з цією епохою, що навряд чи хотіла б займатись мотивами, темами та проблемами, які публічно тут розглядали, і того вечора я зрозуміла, що жадаю лиш Маліни, і все, що я хочу пізнати, має прийти від нього. На закінчення я разом з іншими аплодувала із запалом, двоє людей із Мюнхена зайнялися мною й допомагали вийти із зали, один тримав попід руку, другий переконував із розумним виглядом, інші хотіли розпочати розмову, а я дивилась лише на Маліну, котрий теж намагався дістатись до виходу, хоч дуже повільно, і я змогла наздогнати його і вчинити щось неймовірне: я штовхнула його, так, наче хтось підштовхнув мене, наче на нього я падаю, і справді, я впала на нього. Тепер він не міг мене не помітити, хоча я не певна, чи справді він бачив мене, натомість саме тоді я вперше почула, який в нього голос, спокійний, коректний, рівний: вибачте.

Я не знайшла на це відповіді, бо ще ніколи ніхто до мене так не звертався, і не була переконана, чи просить він у мене пробачення, чи вибачає сам, сльози так швидко навернулись мені на очі, що я не змогла слідкувати за ним, і, щоб ніхто не помітив, я дивилась додолу, вийняла з сумочки носову хустинку й пошепки мовила, що хтось мені наступив на ногу. Коли я знову підвела погляд, Маліна вже загубився у натовпі.

У Відні я більше його не шукала, в моїй уяві він був за кордоном, і в безнадії я все ходила вниз до Штадтпарку, бо машини тоді ще не мала. Одного ранку я дещо дізналась про нього з газети, хоча в повідомленні йшлося цілком не про нього, а, головне, про похорон Марії Маліни, найпомпезніший та на більший із тих, які тільки могли влаштувати віденці, добровільно і, звичайно, лише задля самої акторки. У скорботній процесії брав тоді участь і брат Марії, дуже талановитий, молодий, відомий письменник (справді відомим він ще не був, це журналісти допомогли йому швидко здобути одноденної слави). Бо Марії Маліні у той час, коли міністри та управителі, критики та гімназисти з ґальорки в нескінченній похоронній процесії прямували до Центрального цвинтаря, не потрібен був брат, який написав лиш одну, нікому не знану книжку, і взагалі був «ніхто». Ті три означення «молодий, талановитий, відомий» — вимагав його гардероб цього дня всенародного трауру.

Про цей третій контакт із ним через газету, який був мало приємним і знову мав однобокий характер, ми ніколи не говорили, так, ніби його він зовсім не стосувався, особливо мене. Бо в тім втраченім часі, коли ми ще не могли запитати один в одного імені, а тим паче, розповісти щось про своє життя, я називала його для себе «Євгеній», бо «Принц Євгеній^[29], шляхетний лицар» — це була моя перша пісня, яку я мусила вивчити, і водночас перше чоловіче ім’я; воно відразу мені сподобалось, як і назва міста «Белґрад», екзотичність й значущість якого розвіялися лише тоді, коли з’ясувалося, що Маліна не з Белґраду, а всього-на-всього, як і я, з-під кордону із Югославією, і не раз, як колись, ми говоримо ще один одному щось словенською чи по-венедськи: Jaz in ti. In ti in jaz^[30]. А взагалі ми не маємо абсолютно потреби говорити про наші минулі хороші дні, бо дні стають усе кращими, і я зі сміхом згадую ті часи, коли злостилась на Маліну, що так довго давав мені марнувати час з іншими та на інше, за що я засудила його на вигнання з Белґраду, позбавила імені, ще й вигадувала таємничі історії — часами був він авантюристом, або філістером чи шпигуном, а коли я була у кращому гуморі, забирала його з дійсності й оселяла в казки та легенди, називала його Флорізелем^[31], Дроздобородом^[32], але найбільше любила його перевтілювати в образ святого Юрія, який убив змія, щоб міг з'явитися Клаґенфурт^[33], на тому великому багновищі, де не росло нічого, щоб могло там постати моє перше місто; і ось, після стількох пустих ігор я, зовсім знічена, повернулася у зневірі туди, до єдино слушної думки, що Маліна справді у Відні, і що я в цьому місті, де мала стільки можливостей, щоб зустріти його, та постійно з ним розминалась. Я навіть висловлювалась щодо Маліни, коли йшла розмова про нього, хоч траплялося це не часто. Є ще один гидкий спогад, хоч сьогодні він не завдає мені жодного болю: я мала потребу вдавати, ніби теж з ним знайома, ніби знаю дещо про нього, і жартувала, як і всі інші, коли звучала комічна й ница історія про стосунки Маліни з пані Йордан. Сьогодні я знаю, що Маліна з пані Йордан ніколи нічого «не мав», як це тут називають, що й Мартін Раннер не мав із нею жодних таємних зустрічей на Кобенцлі, вона ж бо його сестра, та головне, що Маліну неможливо собі уявити в стосунках з жінками іншими. Можливо, Маліна знав жінок і до мене, він знає чимало людей, отже й жінок, але це не має жодного значення відтоді, як живемо ми разом; щось подібне мені не спадає на думку, бо всі підозри мої та тривоги, пов’язані з Маліною, розвіялись перед його здивуванням. Окрім того, молода пані Йордан не була ніколи тією жінкою, про яку довго ходили плітки, ніби їй належить відомий вислів «Я займаюся політикою потойбічності». Сказала вона це в момент, коли асистент її чоловіка зненацька застав її на колінах за шуруванням підлоги, і вона дала йому зрозуміти своє презирство до власного чоловіка. Усе це було інакше, це зовсім інша історія, це може бути колись спростоване. Із постатей, витворених обмовою, з’являться постаті справжні, розкріпачені та величні, такі, яким нині для мене став Маліна, він більше не витвір пересудів, а сидить обіч мене невимушено або поряд зі мною йде містом. Для інших уточнень час іще не настав; це буде згодом. Не сьогодні.

Я питаю себе відтоді, як між нами усе так склалося, як же воно насправді, що ми одне для одного важимо, я і Маліна, коли ми такі несхожі, настільки різні, і це — не питання статі або характеру, стійкості його екзистенції та хисткості в мене. Маліна, звісно, не провадив ніколи життя конвульсивного, як я це робила, він ніколи не марнував часу на всілякі дурниці, на пусті телефонні розмови, ніколи не боявся невідомо чого, ніколи не потрапляв у халепу, і поготів не простоював перед дзеркалом по півгодини, не витріщався на себе, щоб потім мчати кудись, завжди запізнюючись, бурмочучи вибачення, ніяковіючи при запитаннях та відповідях. Мені здається, що й сьогодні ми маємо мало спільного, один терпить іншого, подивляє йому, але мій подив — допитливий (чи може Маліна взагалі дивуватися? я вірю в це щораз менше), а неспокійно мені від того, що моя присутність ніколи його не бентежить, бо він сприймає її, коли цього хоче, і не сприймає, коли немає чого сказати, так, ніби ми постійно не ходимо один перед одним в квартирі, ніби в усіх повсякденних діях один одного не помічаємо і не чуємо. Мені здається тоді, його спокій випливає і того, що моє Я для нього надто мізерне і надто знайоме, так, ніби він викинув мене із себе, непотріб, зайву людську істоту, так, ніби я походжу тільки з його ребра й була йому завжди непотрібна, хоч водночас я для нього — якась невідворотна темна історія, яка супроводжує його власну історію, хоче її доповнити, яку він, однак, відділяє та відмежовує від своєї ясної історії. Ось чому я повинна щось із ним з’ясувати, найперше я мушу й можу саму себе перед ним з’ясувати. Він не має нічого з’ясовувати, ні, він ні. Роблю порядки в передпокої, хочу бути поблизу дверей, бо він зараз прийде, ключ повертається в дверях, я відступаю на кілька кроків, щоб він не спіткнувся об мене, він замикає двері на ключ, і ми в один голос привітно мовимо: добрий вечір. Я іду із ним коридором і ще щось кажу:

Я мушу це розповісти. Розповідатиму. Нічого вже не завадить моєму споминові.

Так, каже Маліна без здивування. Іду до вітальні, а він далі, до кінця коридору, бо його кімната — остання.

Я мушу і буду, промовляю до себе вголос, бо якщо Маліна не питає і не хоче більше нічого знати, отже, так має бути. Можу бути спокійна.

Якщо, однак, спомин мій мав би осягнути тільки звичайні спогади, те, що відійшло у минуле, стало прожитим, відкинутим, то мені ще далеко, дуже далеко до потаємного спомину, якому вже більше нічого не зможе завадити.

Та й що могло б мені перешкодити, якщо, скажімо, мова йтиме про місто, в якому я народилася, без конечності розуміння того, чому саме там, а не деінде, однак чи маю я це пригадувати? Туристичне агентство дає лише основну інформацію, але те, те інше не входить у його компетентність. Я теж не завжди компетентна, хоч мала дізнатися ще в тамтешній школі, де поєдналися «чоловіча відвага й жіноча вірність»^[34], та де, як мовиться в нашому гімні, виблискує «крижане верхогір’я Ґлокнера^[35]». Найвизначніший син нашого міста, Томас Кошат^[36], присутність якого засвідчує вулиця Томаса Кошата, написав музику до відомої пісні: «Забутий, забутий, забутий я тут»; у школі імені Бісмарка я мусила ще раз вчити таблицю множення, яку перед тим вже знала; на заняття з релігії я ходила до школи бенедиктинів, хоча потім і не була конфірмована; завжди пополудні, разом із дівчинкою з іншого класу, бо решта, католики, мали заняття з релігії зранку, і тому в цей час я завжди була вільна; молодий вікарій, ходили чутки, нібито мав прострілену голову, старий декан був суворим, вусатим та вважав запитання за вияв ознак інфантильності. Брама гімназії урсулінок зачинена вже на ключ, я намагалась даремно ще раз до неї ввійти. Може, я й не отримала в кафе Музіль шматка торта після вступного іспиту, хоча дуже хотіла отримати, і бачу себе, як їм його малою виделкою. Може, отримала я той торт на кілька років пізніше. На початку алеї вздовж берега Вьортерзеє^[37], недалеко від пристані для пароплавів, мене вперше поцілував чоловік, проте я не бачу більше обличчя, яке схиляється наді мною, та й ім’я того незнайомця зникло вже в мулі озера, я пам'ятаю лиш щось про продуктові картки, які віддала чужинцеві, проте він більше не повернувся наступного дня на пристань, бо його запросила найвродливіша в місті жінка, яка у великому капелюсі походжала по Вінерґассе^[38] й насправді звалася Ванда; одного разу я йшла за нею аж до Вааґплац^[39], не маючи ні капелюха, ані парфумів, тим паче тієї ходи, яка притаманна тридцятип’ятилітній жінці. Незнайомий, можливо, був утікач, або ж хотів поміняти картки на сигарети, щоб курити їх з тією високою жінкою надзвичайної вроди, однак тоді, як це справді сталося, мені було дев’ятнадцять, а не всього лиш шість, коли на плечах я носила ранець. Зйомка крупного плану зберегла невеликий місток через Ґлан^[40], однак не берег озера ввечері, а лиш залитий полуденним сонцем міст та двох малих хлопців на ньому, що теж мали ранці на плечах, а старший від мене щонайменше на років зо два, гукав: Гей, там, іди-но сюди, я щось тобі дам! Ті слова я не можу забути, як і обличчя хлопця, цей важливий для мене перший окрик, мою першу непогамовну радість; я зупиняюся, далі — вагання та перший крок по тому мосту назустріч до іншого, і відразу ж — ляпас твердої руки по обличчю: На тобі, ось ти і маєш! То був перший удар в обличчя, і я усвідомила вперше, наскільки глибоке вдоволення може відчути інший, той, хто б’є. Перше пізнання болю. Стискаючи руки на ременях ранця, без плачу, розміреним кроком той, ким колись була я, дріботів зі школи дорогою в напрямку дому, не рахуючи більше штахети паркану вздовж вулиці, той, хто вперше зіткнувся з людьми, часом все-таки знаєш, коли це все почалося, як і де, і якими сльозами слід було б плакати.

Сталося це на мосту через Ґлан. Не на алеї над озером.

Якщо деякі люди з’явились на світ в такі дні, як наприклад, 1 липня, коли народилось відразу четверо славнозвісних осіб, або 5-го травня^[41], коли ціла юрма реформаторів світу та геніїв видавала свій перший лемент, я ніколи не могла відшукати, хто вчинив таку необачність, розпочати своє життя саме в день, який став першим для мене. Я позбавлена втіхи від усвідомлення, що потрапила під ту саму зірку, що й Олександр Великий, Ляйбніц, Ґалілео Ґалілей, а чи, може, Карл Маркс, і навіть під час переїзду з Нью-Йорку на кораблі «Роттердам» до Європи, де висів список днів народження усіх пасажирів, які мали відзначити впродовж того рейсу, в день, коли надійшла моя черга, я отримала від капітана всього лиш вітальну листівку, складену віялом, яку просунули попід двері, а я до самого обіду все ще плекала надію, що серед сотень усіх пасажирів, як це було в попередні дні, знайдеться кілька таких, хто отримає в подарунок того ж дня на стіл торт, і кого привітають зненацька співом «Happy birthday to you^[42]». Однак з’ясувалось, що я — єдина, даремно я озиралася по всій залі, ні, більше нікого, тоді я швидко розрізала торт, похапцем розділила його серед голландців за трьома сусідніми столиками, говорила, пила й говорила, що не терплю хитавиці на морі, що цілу ніч не могла заснути, а потім побігла в каюту й замкнулася в ній на ключ. Не було це ані на мості через Ґлан, ані на тій алеї над озером, ані тієї ночі в Атлантиці. Тільки пливла я, сп’яніла, крізь оту ніч назустріч своїй непроглядній ночі.

Лише згодом спало мені на думку, що того дня, який мене тоді ще цікавив, хтось, принаймні, помер. Із ризиком втрутитись у сферу банальної астрології, я уявляю собі зв’язки сил високо в небі над нами так, як захочу, бо жодна наука не може за мною встежити й дати мені по руках, я пов’язую свій початок із певним кінцем, бо чому не може хтось розпочати свого життя, коли згасне дух іншого, але імені цього чоловіка я називати не буду^[43], — важливіше, що мені відразу пригадалось кіно неподалік Кертнеррінґу^[44], у якому я протягом двох годин, занурена в барви та цілковитий морок, уперше в житті споглядала Венецію, весла вдаряли об хвилі, за вогнями пливла по воді якась музика, і її та-тім, та-там захопило мене за собою, аж туди, до фігур і їх відображень, до їх танцювальних па. Так потрапила я до Венеції, яку не побачу ніколи, було це у Відні одного зимового дня, дзвінкого, з пронизливим вітром. Цю музику чула я часто пізніше, в імпровізаціях, у варіаціях, але так, як тоді, так повно, для мене вона ніколи вже не звучала, одного разу почула її випадково в сусідній кімнаті, де її шматувало багатоголосся дискусії про занепад монархії, прийдешнє соціалізму, хтось розпочав кричати, бо хтось інший виступив проти екзистенціалізму, а може, структуралізму, і мій слух упіймав із зусиллям іще один такт, та музика вже потонула в гаморі, а я занурилась в себе, бо не хотіла більше нічого чути. Я часто не хочу нічого чути, не можу нічого бачити. Як не могла дивитися на коня, що вмирав, бо зірвався зі скелі неподалік Гермаґора^[45], я пройшла кілометри в пошуках допомоги, однак лишила його з пастушком, який також не міг нічого вчинити, або як не могла я слухати Великої меси Моцарта, чи стрілянини в селі під час карнавалу.

Я не хочу розповідати, усе мені заважає у спогадах^[46]. До кімнати заходить Маліна, шукає напівпорожню пляшку, дає мені склянку віскі, наливає собі та каже: Це все ще заважає тобі. Усе ще. Однак заважає тобі інший спогад.

Розділ перший

Щаслива з Іваном

Я знову курила і знову пила, порахувала сигарети і склянки, сьогодні я можу викурити ще дві, бо від сьогодні до понеділка — три дні, три дні без Івана. Після шістдесяти сигарет Іван знову буде у Відні, насамперед він дізнається телефоном про точний час, звірить годинник, потім попросить за телефоном 00, щоб його розбудили — вони завжди дзвонять у відповідь для контролю. Після цього відразу засне, дуже швидко, як це вміє лише Іван, прокинеться від дзвінка телефонної служби, з люттю, якій щоразу дає інший вираз, зі стогоном та прокльонами, нападом гніву та скаргами. Потім відразу ж забуде про лють, стрімголов опиниться в ванній, щоб почистити зуби, помитися в душі та поголитися. Увімкне транзистор і слухатиме ранкові новини. Австрія, перший канал. Передаємо останні новини: Вашінґтон…

Однак Вашінґтон, Москва і Берлін — це всього-на-всього гамірливі міста, які намагаються надати собі вагомості. У моєму світі на Унґарґассе ніхто їх не сприйме серйозно, можна лише посміятись з такої настирності, подібно до того, як сміються з демонстративного вияву кар’єристами своїх амбіцій, їм не вдасться більше ніколи вплинути на життя, з яким я прожогом ввірвалася в інше, на Ландштрассер Гауптштрассе^[47], перед тим магазином квітів, назву якого я мушу ще відшукати, а затримала я свій біг лиш тому, що у вітрині стояв букет золотоглавих лілей^[48], червоних, найчервоніших з червоних, я ніколи таких не бачила, а перед вітриною був Іван, далі я нічого більше не пам’ятаю, бо відразу пішла з Іваном, спочатку до пошти на вулиці Разумовського, де нам довелось розійтися до двох різних вікон, йому — до «Поштових переказів», мені — до «Поштових знаків оплати», і вже ця перша розлука була такою болючою, що на виході, коли я знову зустріла Івана, я не змогла промовити ані слова, а Іван і не мусив мене ні про що запитувати, бо я не мала жодного сумніву, що відразу піду разом з ним, до нього додому, а було це, на мій превеликий подив, усього за кілька будинків від мене. Кордони ми встановили відразу, край, який довелося нам заснувати, був надто крихітним, без територіальних претензій та відповідної конституції, п’янка земля, де стоїть лише два будинки, які відшукати легко навіть у темряві, при затемненні сонця та місяця, я знаю напам’ять, скільки кроків зробити від мене навкіс до будинку Івана, я зможу іти туди навіть тоді, коли б мені зав’язали очі. А той навколишній світ, у якому жила я досі — завжди в паніці, із сухими вустами, зі слідами зашморгу на шиї, тепер став обмеженим до свого вбогого значення, бо тепер цьому світові протистоїть справжня сила, навіть тоді, коли, як сьогодні, вона складається лиш із чекання й куріння, щоб нічого із неї не розтратилось марно. Я маю піднести трубку й обережно перекрутити її разів з десять, щоб розплутався шнур телефону, щоб він знову давався до рук, на терміновий випадок, а потім, іще до того, як настане цей екстрений випадок, набрати номер: 72 68 93. Я знаю, що нíкому там відповісти, та мені це байдуже, головне, щоб в Івана бринів дзвінок, у квартирі, затемненій шторами, я ж бо знаю, де стоїть його телефон, то нехай цей дзвінок відізветься відлунням в усьому, що належить Іванові: я це, я це дзвоню. Почує його глибокий тяжкий фотель, у якому він любить сидіти і може раптом заснути хвилин на п’ять, і шафи, і лампа, під якою ми лежимо, його сорочки, костюми й білизна, яку, напевно, кинув додолу, щоб пані Аґнеса знала, що їй нести до пральні. Відколи я можу набирати цей номер, життя моє перестало нарешті втікати, позбулося безпросвітності та безвиході, я не йду далі, хоча й не звертаю з дороги, бо затамовую подих, затримую час, телефоную, курю і чекаю.

Якби два роки тому я з якихось причин не переїхала на Унґарґассе, якби й далі, як у студентські роки, я жила на Беатріксґассе, або за кордоном, як це часто бувало згодом, тоді зі мною траплялися б різні події, однак ніколи я б не довідалась про найважливіше на світі: що все, досяжне мені — телефон, трубка та шнур, масло, хліб та вуджені оселедці, яких я тримаю на вечерю у понеділок, бо Іван їх любить найбільше, а чи варена ковбаса Екстра, яку я найбільше люблю, що все це має марку Івана, фірмовий знак Івана. Навіть друкарська машинка й порохотяг, які гуркотіли раніше нестерпно, також придбала й приборкала ця добра й могутня фірма, дверцята машин більше ніхто не затряскує з грюкотом попід моїми вікнами, навіть природа, і та зненацька потрапила під опіку Івана, бо навіть пташки співають уранці тихіше й дарують другий, короткий сон.

Однак відколи змінився власник, діється ще багато інших речей, і мені дуже дивно, що медицина, яка вважає себе за науку, і то за таку, чий поступ нестримний, нічого про це не знає: а саме, що тут, у цьому оточенні, в якому перебуваю, біль затихає, поміж будинком 6 і будинком 9 на Унґарґассе, тут менше нещасть, раку й пухлин, астми й інфаркту, гарячок, інфекцій та всіляких депресій, навіть біль голови та вразливість на зміну погоди значно слабшають, і я питаю себе, чи не маю я повідомити науковців про цей простий засіб, щоб наука, переконана в тому, що зможе перебороти всіляке зло дедалі рафінованішими медикаментами та лікувальними методами, зробила великий стрибок уперед. Тут заспокоїлась також тремтлива нервозність, спала висока напруга, що зависла над містом, немовби повсюди, а шизофренія, шизоїд світу, його божевільний розкол, що стає все більшим і більшим, непомітно змикається.

Останні сліди хвилювання, це квапливе шукання панчіх та шпильок, легке тремтіння руки під час накладання туші на вії, маніпулюванні тінями для повік і тонкими пензликами для стрілок, при занурюванні пухнатих жмутиків вати у світлу та темну пудру. Або ж на очах волога, подолати якої не можеш, коли туди-сюди бігаєш поміж ванною й коридором, шукаючи сумку, носову хустинку, припухлість уст, усе це — мало помітні фізіологічні зміни, легша манера ходи, що робить на сантиметр вищою, та легка втрата ваги, бо пообідній час настає пізніше й усі заклади припиняють роботу, а тоді починається інфільтрація тієї ґерильї^[49] снів наяву, які проникають Унґарґассе й підбурюють, завойовують її всю своїми чудовими прокламаціями з єдиним гаслом, яке вживають для того, щоб досягнути своєї мети, та хіба могло б це слово, яке вже сьогодні визначає майбутнє, мати інше звучання, аніж Іван?

Воно значить Іван. Знову і знову Іван.

Проти зіпсутості та проти правильності, проти життя й проти смерті, проти усіх випадковостей, різних погроз із радіо, усіляких газетних заголовків, які провіщають чуму, проти всієї підлості, яка проникає з верхніх та нижніх поверхів, проти повільного пожирання із середини та проти поглинання ззовні, проти ображеної міни пані Брайтнер, яку вона має щоранку, я завчасно займаю вечірню варту, чекаю й курю, надія моя зростає, а з нею і певність, так довго і так рішуче, як не дано ще нікому, бо здобути мені перемогу судилося під цим знаком.

Хоч Іван і створений саме для мене, я все ж не можу мати на нього виняткового права. Бо він з’явився, щоб знову надати приголосним міцності та зрозумілості, щоб голосні стали знову відкритими й зазвучали на повен голос, щоб на моїх вустах знову з’являлись слова, які відновлять перші зв’язки, давно вже зруйновані, щоб розв’язати проблеми, так що я ні на йоту не відступлю від нього, ідентичні, повнозвучні початкові літери наших імен, які ми ставимо під своїми записками, я налаштую на лад єдиний, буду вписувати їх одна в одну, а після єднання наших імен ми обережно почнемо знову за допомогою перших слів віддавати честь цьому світові, щоб і він запрагнув честі для себе, а оскільки хочемо воскресіння, не руйнування, то уникаємо навіть відкрито торкати в присутності інших руки одне одного, і тільки потай міняємось поглядом, бо погляд Івана має спочатку змити з очей моїх óбрази, які до його появи потрапили на мою на сітківку, та після численних оцих очищень знову з’являється образ жаский і похмурий, який, напевно, не вдасться стерти, і тоді Іван якомога швидше закриває його ясним, щоб я не дивилась безрадісним поглядом, щоб його я позбулася, цього жахливого погляду, знаю, звідкіля він у мене з’явився, та не можу згадати, не можу…

(Ти ще не можеш згадати, не можеш, надто багато тобі заважає…) Але якщо Іван починає мене лікувати, далі не може бути на цій землі безнадійно погано.

Оскільки сьогодні ніхто вже не знає, хоча колись було всім відомо — навіщо це має відбуватися потай, навіщо я зачиняю двері, зсуваю штори, навіщо виходжу до Івана одна, я цю причину з’ясую. Я хочу, щоб так було не для того, щоб ми ховалися, а лиш тому, щоб знову табу встановити, і Маліна це зрозумів, я не мала йому пояснювати, бо навіть тоді, коли моя спальня відчинена і я в ній сама, або коли він сам у квартирі, то проминає двері мої та йде до своєї кімнати, так, ніби двері ті не були ніколи відчинені, ніби вони не були ніколи зачинені, так, ніби там взагалі не було ніколи приміщення, щоб нічого не осквернити, щоб не бути на перешкоді першим явленням сміливості та останнім свідченням ніжності. Ліна тут навіть не прибирає, бо ніхто не повинен заходити в цю кімнату, тут нічого не відбувається і немає нічого такого, що надавалося б для віднаходження, проведення розтину та аналізу, бо ми з Іваном не гриземо, не колесуємо, не розпинаємо і не мордуємо одне одного, ми бережемо себе, щоб захистити те, що нам справді належить і повинно бути незайманим. Бо Іван ніколи мене не розпитує, не стає недовірливим, ніколи мене не підозрює, не сумнівається у мені, розсіює всі мої сумніви. Не розглядає прискіпливо дві непокірливі волосинки в мене на підборідді, не помічає двох перших зморщок попід очима, не заважає йому мій кашель після першої сигарети, він навіть кладе на вуста мені руку, коли хочу сказати щось необачне, тому я кажу йому іншою мовою те, чого не казала ніколи, все до останку, бо він не захоче ніколи дізнатись, що роблю я протягом дня, чим я займалась раніше, чому додому прийшла аж о третій ранку, чому вчора не мала часу, чому телефон сьогодні був зайнятий цілу годину, і кому я зараз відповідаю по телефону, бо коли починаю звичайним реченням і кажу: Я повинна тобі пояснити…, Іван зупиняє мене: Навіщо, що ти повинна мені пояснити, нічого, абсолютно нічого, кому і що ти повинна пояснювати, не мені ж у всякому разі, нікому, бо нікого це не обходить —

Однак я мушу.

Мені ти не можеш брехати, я знаю це, добре знаю.

Саме тому, що цього я не потребую!

Чому ти смієшся? То не сором, якби ти могла це робити. Спробуй, але ти ж не зможеш.

А ти?

Я? Хіба ти мусиш про це питати?

Ні, не мушу.

Можу, звичайно, спробувати, іноді щось тобі не скажу. Як ти на це подивишся?

Згідна. Я ж мушу погодитись. Ти нічого не мусиш, ти можеш, Іване.

У той час як ми так легко знаходимо спільну мову, у місті триває масакра, нестерпні закиди, коментарі та уривки пліток кружляють по ресторанах, на прийняттях, у помешканні у Йорданів, Альтенвілів, Ванчурів, тим, хто бідніший, їх подають у журналах, унаочнених ілюстраціями, у газетах, кіно та книжках, в яких про речі йдеться в той спосіб, що вони відходять ніби з поклоном, однак заохочують до імітації, і кожен бажає стояти оголеним, догола роздягнути інших, щоб зникла будь-яка таємниця, виламана, мов шухляда, на ключ зачинена, але де не було таємниці, там ніколи не можна щось віднайти, а розгубленість після зломів, оголювань, перлюстрацій та обшуків дедалі зростає, і не палає більше неопалима купина^[50], немає жодного спалаху світла, ні в оп’янінні, ані у фанатичному отверезінні, і нависає над усіма головний закон всесвіту, незрозумілий, як ще ніколи.

Оскільки я та Іван завжди розповідаємо одне одному лише про щось добре, та часом іще таке, щоб посміятись від серця (ні над ким не глузуючи), оскільки заходимо так далеко, що всміхаємось навіть у стані задуми, тобто знаходимо спосіб, який дозволяє забутись на мить та знову прийти до себе, надіюсь, що ми змогли б передавати інфекцію. Помалу заражатимемо нею сусідів, одного за іншим, вірусом, про який я вже знаю, як його називати, і якби спалахнула від нього враз епідемія, допомогло б це тоді усім людям. Однак я знаю, як тяжко його здобути, як довго треба чекати, щоб дозріти до цієї інфекції, і як мені тяжко було і зовсім уже безпросвітно до того, коли це нарешті сталося!

Іван поглядає на мене питально, напевно я щось сказала, тому поспішаю відвернути його увагу. Я знаю ім’я цього вірусу, одначе остерігатимусь вимовляти його при Іванові.

Що ти бурмочеш там? Що нелегко здобути? Про яку недугу говориш?

Та зовсім не про недугу, не говорю про недугу, мені здається лише, що є речі, які нелегко здобути!

Або справді я говорю надто тихо, або Іван не розуміє того, що Маліна давно б зрозумів, відгадав, осягнув, він не може почути, що я мислю, ані що промовляю, а поза тим, я жодного слова не сказала йому про вірус.

Зі мною так багато чого траплялось останнім часом, що я нагромадила антитіл більше, ніж потребує людина для того, щоб мати імунітет, недовіра, байдужість, втрата страху після надто великих страхів, і я не знаю, як Іванові бути з оцим, як йому протистояти такому великому опорові, цій непозбутній біді, ночам, налаштованим на безсоння, невпинній нервозності, відреченню впертому від усього, але уже в першу мить, коли Іван зовсім не впав із неба, а, з усміхом в теплих очах, зненацька виріс переді мною на Ландштрассер Гауптштрассе, дуже високий і злегка схилений, усе враз вийшло із ладу, і тільки за це я повинна дати Іванові найвищі відзнаки, а найвищу за те, що він знову відкриває мене та наштовхується на ту, якою була і я раніше, на мої вже давніші верстви, звільняє моє засипане Я, і благословлятиму його за усі ці таланти, однак, за які, за які? Ще ж не видно кінця, він не сміє з’явитися, і тому зауважую лише найпростіший талант, який полягає в тому, що Іван повернув мені здатність сміятися.

Нарешті я почала зважати на свою плоть, тіло, яке від зневаги до нього стало мені байдужим, я відчуваю, як всередині все оживає, як м’язи вивільняються від судоми, яка їх невпинно зводила, як напруження відпускає гладку й поперек посмуговану мускулатуру, як обидві нервові системи рівночасно підлягають конверсії, бо нічого не відбувається виразніше, аніж саме оця конверсія, цей спокути процес, очищення, живий доказ, чіткий та фактичний, який піддається навіть вимірюванню та окресленню за допомогою найновіших метафізичних методик. Як то добре, що я в ту ж мить зрозуміла, що захопило мене тієї першої хвилі, і що завдяки тому я відразу, без лицемірства, без усілякого удавання, пішла разом з Іваном. Я не згаяла ані хвилі, бо подію таку, яку передбачити неможливо, про яку не вдасться заздалегідь дізнатись, щось почути чи прочитати, таку подію треба максимально поквапити, щоб вона змогла взагалі відбутися. Яка-небудь дрібниця могла її задушити ще в зародку, удавити, спинити від самого початку, бо надто вразливими є зародження та поява цієї найбільшої сили на світі, бо світ хворий, і не хоче до зволити, щоб з’явилась вона, ця здорова сила. Автомобільний клаксон міг би втрутитись до нашого першого речення, поліцейський міг би записувати погано запаркований моторолер, поміж нами міг би пройти нахабно якийсь перехожий із ґвалтом, водій будь-якого фургону із вантажем міг би закрити нам вид, Боже мій, неможливо навіть подумати, скільки всього могло б стати нам на заваді! Увагу мою могла б привернути сирена машини невідкладної допомоги, і я подивилася б на проїжджу частину вулиці замість того, щоб розглядати букет золотоглавих лілей у вітрині квіткарні, або хтось попросив би в Івана вогню, і мене б він тоді не побачив. Оскільки на нас чигало стільки загроз, оскільки навіть три фрази, промовлені тут, під вітриною, були б надто довгими, ми швидко покинули разом це гаряче й таке небезпечне місце, облишивши усілякі справи. Тому нам треба було достатньо часу, щоб вийти за межі перших коротких речень, які не мали жодного значення. Навіть не знаю, чи можна було б сьогодні сказати, про що ми говоримо між собою і чи можемо вести розмову як інші люди. Однак ми не квапимося. У нас попереду ще все життя^[51], каже Іван.

Так чи інакше, ми освоїли кілька перших груп речень, немудрих початків, напівфраз, закінчень, оповитих ореолом взаємного порозуміння, і більшість із них можна було дотепер віднайти поміж фраз телефонних. Ми вправляємо їх постійно, бо Іван телефонує до мене раз із бюро, що на Кернтнеррінґу, вдруге — пізно пополудні або ввечері з дому.

Алло. Алло?^[52]

То я, хто ж іще

Так, звичайно, пробач

Як я? А ти?

Не знаю. Сьогодні ввечері?

Я так погано тебе розумію

Погано? Що? Такти можеш

Я чую погано, ти можеш

Що? Чи щось трапилося?

Ні, нічого, може пізніше ти мені ще

Звичайно, зателефоную тобі пізніше

Мені потрібно сьогодні ще з друзями

Ну, якщо ти не можеш, тоді

Я не казав цього, тільки якщо ти не

У кожному разі, телефонуватимемо пізніше

Добре, але близько шостої, бо

Однак для мене це вже запізно

Для мене, властиво, теж, але

Сьогодні, напевно, не має сенсу

Хтось до тебе прийшов?

Ні, лише панна Єлінек…

А, то ти уже не сама

Але прошу тебе пізніше, обов’язково, прошу!

У кожного з нас — свої друзі, а поза тим — знайомі, дуже рідко взаємно ми знаємо, про кого йдеться і як ці особи звуться. З друзями та знайомими повинні деколи ходити до ресторану, хоча б на хвилю зайти до кав’ярні, або зайнятися чужоземцями, яких немає куди подіти, переважно маємо ще дочекатись дзвінка. Хоча б лишень раз, тільки єдиний раз волею випадку сталося так, щоб ми зустрілись з Іваном у місті, він — в оточенні якихось людей, я — в оточенні інших людей, тоді він мав би, нарешті, збагнути, що я можу виглядати інакше, що одягатись я вмію (у чому він сумнівається), що говіркою я теж можу бути (у чому він сумнівається іще більше). Бо у його присутності я замовкаю, бо навіть скупі слова: добре, зараз, так, і, але, потім, ох! мають такий заряд, що коли виходять із мене для нього, то мають стократне значення, разів тисячу більш вимовні, ніж захопливі оповідання, анекдоти, бравурні словесні баталії, все, що чули від мене друзі й знайомі, жести, капризи, манери удавані, бо для Івана я нічого не можу вдавати, не роблю перед ним нічого, щоб видаватися, і я вдячна, коли можу йому приготувати напій та їжу, таємно почистити деколи черевики, маю право поратися з рідиною від плям біля його піджака, а слова: Ось, готово! важать для мене більше, ніж чоло морщити над ресторанним меню, блискуче видніти перед людьми, вести запальну дискусію, більше, ніж збирання руки цілунків та прохання про нову зустріч, запальні поїздки додому з приятелями, ще один келишок у барі Лоос, навсібіч поцілунки та: невдовзі побачимось! Бо якщо Іван іде на обід до Захера^[53], звичайно ж на кошт інституту і тому, що повинен, то я, безумовно, маю зустріч пізно пополудні у Блакитному барі у того ж Захера, і зустрітися нам не вдасться, навіть коли б я хотіла спровокувати це або перешкодити, бо сьогодні я на вечері у Штадткрузі^[54], а Іван з чужоземцями вже поїхав за місто, до Ґрінцінґу^[55], завтра я маю показати кільком знайомим Гайліґенштадт^[56] і Нусдорф^[57], про що я у відчаї думаю, а він із паном якимось обідатиме у Трьох гусарів. Багато людей приїжджає до нього здаля, і до мене приїжджають здаля, і це не дає нам побачитись, сьогодні, наприклад, нам не лишається окрім як знову телефонувати. І навколо нашої першої групи телефонних фраз збирається, при квапливих зустрічах, перед тим, як ми розійдемося, щоб бути з тими чужими людьми, зовсім нова група фраз, дотичних до слова «наприклад».

Іван каже, що постійно чує від мене «наприклад». І щоб відучити мене від фраз із «наприклад», він сам користується ними, наприклад, навіть впродовж години, яка залишається нам до вечері.

Так що ж, наприклад, панно Хитрунко? Як то було, наприклад, коли я вперше прийшов до твоєї квартири, наступного дня, тоді ми, наприклад, мали дуже сумнівний вигляд.

Я наприклад, ще ніколи не чіплявся на вулиці до незнайомої жінки, і ніколи раніше мені не спало б на думку, наприклад, що жінка така могла б одразу піти з незнайомцем, і що ж ти скажеш на це, наприклад?

Не перебільшуй!

Мені, наприклад, ще й досі не ясно, чим ти властиво займаєшся. Що, наприклад, можна робити цілий день вдома, не зрушивши з місця. Дозволь, наприклад, мені трохи над цим подумати. Ні, нічого мені розповідати не треба.

Прошу, мені це зовсім не важко!

Я, наприклад, цілком не допитливий, можеш нічого мені не казати, я лише сам собі ставлю деякі запитання, але оскільки я сам неймовірно дискретний, то не чекаю на відповідь.

Іване, та це ж не так!

А то як?

Якщо я сьогодні, наприклад, прийду додому ввечері стомлена, але буду все-таки знову чекати дзвінка, то що ти, Іване, скажеш на це, наприклад?

Краще йди спати відразу, панно Хитрунко.

Після цієї фрази Іван пішов геть.

Іван, на відміну від інших чоловіків, не зносить, коли я навмисно чекаю його дзвінка, йому присвячую час, прилаштовуюсь до його вільних годин, хоча роблю це таємно, піддаюся та думаю про його засади премудрості, бо від нього я вперше почула багато премудрих засад. Та сьогодні вже пізно, я мала зустріти Івана дорогою до пошти тієї на п’ятнадцять років раніше. Учитися ще не пізно, та яким же коротким буде той час, коли зможу застосовувати вивчене. Однак сьогодні, перш ніж засну, як він мені повелів, думаю ще про те, що тоді я була б неспроможна засвоїти цей урок у повному обсязі.

Телефон дзвонить, туркоче, бринить, я рвучко кидаюся до нього, хочу сказати «алло», бо це може бути Іван, але потім без слів кладу трубку, бо сьогодні не маю дозволу на останній дзвінок.

Телефон задзвонив іще раз, та відразу замовкнув, хтось дзвонив обережно, може, це був Іван, це міг бути лише Іван, та я не хочу вмирати, ні ще, якщо це справді Іван, то нехай він мною буде вдоволений, нехай думає, що я давно уже сплю.

Однак сьогодні курю, чекаю й курю недалеко від телефону до півночі, підношу трубку, Іван питає, і я озиваюсь.

Зараз, я тільки візьму попільничку

Хвильку, я теж

Ти також прикурюєш

Ось. Так. Ні, не виходить

Ти сірників не маєш?

Маю, останній, ні, прикурю від свічки

Ти також це чуєш? Якісь звуки на лінії

І телефон нераз має якісь свої примхи

Що? Хтось весь час підключається. Мухи, які?

Сказала я: примхи, нічого такого, перша літера «п»

Не розумію, нащо тобі мухи

Вибач, це слово було злощасним

Чому злощасним, про що ти?

Нічого, але якщо часто повторюєш одне і те ж слово

Але навіть якщо чотири особи розмовляють одна поза другою, я розрізняю голос Івана, і доки чую його та знаю, що він чує мене, живу. Доки телефон, якщо ми й змушені перервати розмову, знову дзвонитиме, пронизливо бити на сполох, дзеленчати, шаліти, часом на тон голосніше, часом на кілька тихіше, коли грюкаєш холодильником, грамофон умикаєш чи набираєш воду до ванни, а він все кличе та кличе (і хто його знає, на що здатен оцей телефон і як ще назвати оці його напади?), доки, однак, він приносить до мене голос Івана, байдуже чи розуміємо ми одне одного, ледь розуміємо, або вже і зовсім не розуміємо, бо віденська телефонна мережа виходить часом із ладу, мені все байдуже, навіть те, що він мав би казати; і, переповнена тим чеканням, напівжива, напівмертва, я починаю знову з «алло?» Лиш Іван не знає цього, він дзвонить або не дзвонить, — і, все-таки, дзвонить.

Як мило, що ти мені

Мило, що значить мило?

Просто так. Це з твого боку мило

А я вклякаю внизу, на підлозі, перед самим телефоном і маю надію, що Маліна ніколи не застане мене зненацька в такому положенні, він не повинен бачити, як я падаю долі перед цим телефоном, мов якийсь мусульманин на молитовний килим, і притискаюсь чолом до паркету.

Чи могла б ти трохи чіткіше

Сталося щось із трубкою, так уже краще?

А ти, які маєш плани?

Я? Так, нічого важливого

Мої Мекка й Єрусалим! Значить, я обрана серед усіх абонентів, які користуються телефоном, мене вибирають, набирають мої 72 31 44, Іван уже може напам’ять знайти мене на кожному телефонному дискові, і мій номер він знаходить рішучіше, ніж волосся моє та мої вуста, мою руку.

Я, сьогодні, увечері?

Ні, якщо ти не можеш

Але ж ти вже

Так, але туди я не хочу

Однак я вважаю це, вибач

Кажу ж тобі, це не має жодного

Краще піди, бо я зовсім забув

Отож, забув. Отож, ти

Тоді вже до завтра, на добраніч тобі!

Отже, він часу не має, і телефонна трубка видається холодна, мов лід, так, мов вона не з пластмаси, а із металу, вона повзе до моєї скроні, я чую, як він кладе на місце свою, і в мені наростає бажання, щоб звук цей був пострілом, коротким, швидким, щоб усе це скінчилось, я не хочу, щоб Іван був такий, як сьогодні, і щоб так було далі, я хочу кінця. Я кладу трубку, далі лишаюся на колінах, насилу дістаюся до крісла-гойдалки й беру зі стола якусь книжку: КОСМІЧНИЙ ПОЛІТ — КУДИ? Гарячково читаю, що за безглуздя, він же дзвонив, він теж хотів, щоб вийшло інакше, а я маю звикнути, що він не все каже, як і я не завжди все кажу, розділ закінчився, місяць підкорено, я згрібаю листи на столі у вітальні, щоб вони Маліну не дратували, перечитую їх іще раз у кабінеті, кладу до стосу вчорашніх, перебираю папки, ДУЖЕ ТЕРМІНОВО, ТЕРМІНОВО, ЗАПРОШЕННЯ, ВІДМОВИ, КВИТАНЦІЇ, НЕОПЛАЧЕНІ РАХУНКИ, ОПЛАЧЕНІ РАХУНКИ, КВАРТИРА, однак не можу знайти папки без назви, тієї, яка мені особливо потрібна, раптом лунає дзвінок телефону, без жодного сумніву на цілий тон голосніше, це міжміська розмова, я мало що не кричу гарячково й привітно, не знаю, що говорю і з ким я маю там говорити: дівчино, дівчино, прошу центральну, нас роз’єднали, дівчино! Але звідки дзвонили — з Мюнхену чи із Франкфурту? У всякому разі, мене перервали, я кладу трубку, шнур телефону знову заплутався, бо я, коли розмовляю та забуваю про все на світі, сама заплутуюсь в ньому, це стається під час телефонних розмов з Іваном. Я не можу тепер через Мюнхен, чи хто б там не був, десять разів обертати шнур. Нехай собі буде скрученим. Мені залишається лиш споглядання чорного телефону, коли я читаю, коли ставлю його біля ліжка, коли іду спати. Могла б його замінити на інший, блакитний, червоний чи білий, але цього ніколи не буде, бо у моїй квартирі нічого не має змінитися, щоб окрім Івана, єдиного нововведення, ніщо не могло відвернути моєї уваги, відволікти від чекання, коли телефон німує.

Відень мовчить.

Думаю про Івана.

Думаю про кохання.

Про ін’єкції дійсності.

Про їхню тривалість, хоч би на кілька годин.

Про наступну, сильнішу ін’єкцію.

Думаю в тиші.

Думаю, що вже пізно.

Це вже невиліковно. І надто пізно.

Однак я живу, і я думаю.

Думаю, це не буде Іван.

Усе, що тільки не станеться, буде вже чимось іншим.

В Івані живу.

Я не переживу Івана.

Однак не може бути жодного сумніву, що ми з Іваном знаходимо деколи цілу годину, а то навіть і цілий вечір, коли маємо час для себе, який минає інакше. Кожен із нас живе іншим життям, але це ще нічого не значить, бо нас не лишає чуття єдності місця, а Іван, який, звичайно ж, ніколи над цим не думав, теж не може його уникнути. Він сьогодні у мене, наступного разу я буду в нього, і якщо йому зовсім не хочеться витворювати зі мною фрази, він розкладає свою чи мою шахівницю, у своїй чи моїй квартирі, й спонукає мене до гри. Іван сердиться, Це мають бути непристойні або потішні угорські слова, які він вигукує між двома ходами, досі я розумію лиш jaj та jé^[58], і часом вигукую éljen!^[59] Цей вигук, без сумніву, тут недоречний, однак, він єдиний, який я знаю вже кілька літ.

Господи! Що це ти робиш зі своїм слоном, обдумай, будь ласка, цей хід іще раз. Ти ще й досі не зауважила, як я граю? Якщо Іван, окрім того, каже: Istenfáját^[60]! Або: az Isten kinját^[61]!, я припускаю, що ці вирази належать до групи його прокльонів, які перекладу жодному не підлягають, і цими ймовірними лайками він, звичайно, збиває мене з пантелику. Ти граєш без плану, каже Іван, не вводиш своїх фігур до гри, твоя дама вже знову стоїть без руху.

Я не можу стримати сміху, потім знову ламаю голову над проблемою своєї застиглості, а Іван подає мені знак очима. До тебе дійшло? Ні, та до тебе нічого вже не доходить. Що ти маєш там у своїй голові, звиклу капусту, а може цвітну, листя салату, саму лишень ярину. О, а тепер оця безголова, пустоголова панна ще й хоче відвернути мою увагу, та мені це вже добре відомо, сукня сповзає з плеча, але я туди не дивлюся, думай краще про свого слона, ось і ноги вже більше, ніж півгодини демонструються вище колін, але й це тебе не врятує, і це називаєш ти грою у шахи, панно моя, але зі мною так грати не можна, ох, зараз скорчимо нашу потішну гримаску, але я й цього сподівався, тепер ми втратили і слона, мила панно, дам тобі ще пораду одну, забирайся геть звідси, зроби хід із Е5 на D3, однак на цьому ґалантність моя вже буде повністю вичерпана.

Я шпурляю йому слона і знову сміюся, він справді грає набагато краще, ніж я, головне, що мені вдається інколи зробити все-таки пат.

Іван питає, без будь-якого зв’язку з попереднім: хто такий Маліна?

Я не можу на це відповісти, ми граємо далі мовчки, морщимо від напруги чоло, я знову роблю помилку, Іван не дотримує правила toucher c‘est jouer^[62], він ставить мою фігуру назад, після чого я більше не роблю помилок і нашу гру завершує пат.

За пат Іван отримує своє чесно заслужене віскі, він задоволено дивиться на шахову дошку, бо завдяки його допомозі я не програла, він хотів би про мене щось з’ясувати, але йому це не спішно. Він не каже, все ще не каже, що б він хотів з’ясувати, він дає мені лиш зрозуміти, що не хоче так швидко робити висновків, він надто любить робити припущення, він припускає навіть, що я маю талант, правда, не знає, що за талант, хоча, у кожному разі, це має бути якось пов’язано з тим, що мені «добре поводиться».

Напевно, тобі завжди поводилось добре.

Та ні, не мені, чому, властиво, мені!

Коли Іван на три чверті стуляє повіки, і тільки крізь шпарку споглядає мене очима, такими темними, теплими та великими, що навіть тоді він мене добре бачить, то каже, що на те виглядає, ніби я маю також талант віднайти кого-небудь, хто б мені все це знівечив.

Що саме знівечив? Те, що мені добре ведеться? Як саме добре ведеться? Іван робить погрозливий рух рукою, бо я сказала якусь дурницю, бо я не хочу загоїти те, що ще не пізно загоїти. Однак з Іваном я не можу говорити про це, як і про те, чому я здригаюсь при кожному рвучкому рухові, я все ще майже не можу з ним говорити, хоча Івана я не боюся, навіть тоді, коли він заламує мені руки за спину і не дає мені рухатись. Та я починаю скоріше дихати, а він ще скоріше питає мене: Хто тебе скривдив, хто вбив тобі в голову ці дурниці, що в твоїй голові окрім цього безглуздого страху, я ж тебе не лякаю, нічого тобі не загрожує, що ти собі вигадуєш в тій голові, повній салату, квасолі й гороху, дурненька принцесо моя на горошині, я хочу знати, ні, я не хочу знати, хто в тому винен, що ти здригаєшся, голову втягуєш в плечі, нею похитуєш, відвертаєшся геть.

Основних речень ми маємо досить, цілі юрми, це телефонні, шахові фрази, висловлювання про життя взагалі. Багато нам ще бракує, ми не маємо жодної фрази про почуття, бо Іван ще не вимовив жодної, бо я не маю відваги скласти перший вислів такого роду, хоча й думаю про ту далеку низку висловлювань, якої нам так бракує, дарма що ми вміємо вже творити багато хороших фраз. Бо коли припиняємо розмовляти і переходимо до самих жестів, які нам завжди вдаються, замість почуттів для мене починається ритуал, не просто марний перебіг, не малозначне повторення, а сповнене нового змісту втілення урочистих формул, із тим єдиним благоговінням, на яке я справді спроможна.

А Іван, що може знати про це Іван? Одначе сьогодні він каже: Це значить і є твоя справжня релігія, ось воно що таке. Його голос міняє тон, він не такий веселий, має відтінок подиву. Нарешті з’ясує, що це зі мною, ми ж маємо попереду ще все життя. Може, не попереду, може лишень сьогодні, але маємо наше життя, і в цьому не може бути жодного сумніву.

Перш, ніж Іван піде, ми сидимо на ліжку та куримо, він знову їде на три дні до Парижу, я зовсім не переймаюся цим, кажу недбало: Ах так, бо між його та моїми скупими фразами й тим, що я справді хотіла б йому сказати, повний вакуум, я хотіла йому все сказати, та сиджу лишень тут, з педантичною точністю гашу недокурок у попільничці, подаю попільничку Іванові, так, ніби це дуже важливо, щоб він не струшував попелу мені на підлогу.

Це неможливо, щось розповісти про себе Іванові. Чи продовжувати без того, щоб самій взяти участь у грі? — навіщо кажу я «гра»? навіщо однак, це ж не моє зовсім слово, це Іванове слово — це теж неможливо. До якої межі я дійшла, знає лиш Маліна, бо тільки сьогодні ми знову схилилися з ним над географічними мапами, над планами міст, над словниками, ми знову взялися до слів, відшуковуємо всі місця, всі слова, і так з’являється аура, так потрібна мені, щоб жити, щоб життя не було таким патетичним.

Як мені сумно, і чому Іван нічого не робить, щоб якось зарадити, чому він справді гасить свою сигарету замість того, щоб шпурнути попільничку об стінку й розсипати попіл по всій підлозі, чому він має розповідати мені про Париж, замість того, щоб лишитися тут, або забрати мене до Парижу, ні, не тому, що хочу поїхати до Парижу, лише для того, щоб не зник мій край, той, що на Унґарґассе, щоб я могла його зберегти, мій єдиний, найважливіший край. Мало я говорила, багато мовчала, хоча все ще я говорю забагато. Надто багато. Мій прекрасний край, він не цісарсько-королівський, не має ні корони святого Стефана^[63], ні корони Священної Римської імперії^[64], край, в основі якого новий союз, йому не потрібні жодні засвідчення та жодні леґітимації, однак я лиш стомлено переставляю вперед фігурку слона, хоча після наступного ходу Івана я все-таки маю забрати його назад, краще відразу скажу, що здаюся, що цю партію я програла, але з задоволенням поїхала б з ним до Венеції, чи, може, цього літа на Вольфґангзее, або, якщо в нього справді так мало часу, на один день до Дюрнштайну понад Дунаєм^[65], бо я знаю старий готель і думаю вже про вино, бо ж Іван так любить дюрнштайнське, але ми ніколи туди не поїдемо, бо в нього завжди багато роботи, бо він мусить їхати до Парижу, бо завтра він має встати о сьомій.

Хочеш, підемо в кіно? — питаю, бо бажанням піти в кіно могла б Івана затримати, щоб він ще не йшов додому, і розгортаю сторінку з кінопрограмою. ТРИ СУПЕРМЕНИ НАВОДЯТЬ ПОРЯДОК, ТЕХАСЕЦЬ ДЖІМ, ГАРЯЧІ НОЧІ У РІО. Сьогодні Іван, однак, більше не хоче до міста, він залишає шахи, одним духом осушує свій бокал, надто швидко йде до дверей, як завжди, без прощання, може тому, що маємо попереду ще все життя.

Пришиваю ґудзика до свого халата й поглядаю коли-не-коли на купу паперу перед собою. Панна Єлінек сидить із похиленою головою перед машинкою та чекає, вона вставила два аркуші з копіркою поміж ними, а оскільки мовчу й відкушую нитку, вона радісно зводить очі, коли чує телефонний дзвінок, рвучко знімає трубку, а я говорю: Скажіть, що спаде Вам на думку, що мене немає, що підете поглянути (але де панна Єлінек має шукати мене, не в шафі ж для одягу або в креденсі, я рідко туди заглядаю), — скажіть, що я хвора, від’їхала, вмерла. Панна Єлінек виглядає напружено й ввічливо, вона затуляє долонею трубку й шепоче: Однак це ж міжміська, із Гамбургу.

Скажіть, будь ласка, що тільки Вам до вподоби.

Панна Єлінек наважується повідомити, що вдома мене немає, ні, дуже прикро, але не знає, кладе з задоволенням трубку. Це було все ж таки якесь розмаїття.

А що ми напишемо до Реклінґгаузену, Лондона та до Праги? ми ж хотіли сьогодні відповісти на ці листи, нагадує панна Єлінек, і, отож, я швидко розпочинаю:

Вельмишановні панове,

велике спасибі Вам за листа від, дата, etc^[66].

І раптом мені спадає на думку, що в пальті, яке весною називаю весняним, а восени осіннім, відпоролася підшивка, і я біжу до стінної шафи, бо колись же я маю пришити цю підшивку, риюсь у пошуках синьої нитки, питаю в доброму настрої: Де ми спинилися, що я сказала? А, так. Байдуже, пишіть, що спаде Вам на думку, що щось мені перешкодило, або, що від’їхала, або, що хворію. Панна Єлінек злегка всміхається, вона, звичайно, напише про "перешкоду", бо схиляється до відмов поміркованих, які мають люб’язне й нейтральне звучання. Не варто людям давати приводу, переконана панна Єлінек, яка завжди питається дозволу, коли хоче зайти до ванни. Звідти вона виходить напарфумована, гарна, висока, струнка, і, звичайно, заручена з асистентом із поліклініки; красивими, довгими пальцями вона вдовбує до машинки побажання найкращі, тут і там дружнє або сердечне вітання.

Панна Єлінек чекає й чекає. Підшивка пришита, і кожна з нас випиває ковток чаю зі свого горнятка.

Щоб Ви не забули — Уранія, це теж терміново.

Панна Єлінек знає, що зараз може сміятися, бо ми у Відні, який не викликає у неї такого респекту, як Лондон, Санта Барбара, або Москва, цього листа вона пише сама, хоч він підозріло, я б сказала буквально, схожий на лист до всіх товариств та вищих народних шкіл.

Виникає проблема Англії, і я пожовую залишок синьої нитки. Знаєте що, сьогодні ми просто закінчимо й напишемо увесь цей непотріб наступного тижня. Мені взагалі нічого не спадає на думку. Панна Єлінек дає мені зрозуміти, що чує це надто вже часто, і що краще від цього не буде, вона неодмінно хоче почати, хоче спробувати сама.

Dear Miss Freeman:

thank you very much for your letter of august 14th.^[67]

Однак тут я повинна була б розповісти панні Єлінек цю дуже складну історію, і я промовляю благально: Найрозумніше буде, якщо Ви напишете ще два рядки й пошлете всі чотири листа до доктора Ріхтера, і додаю нервово, бо щомиті може зателефонувати Іван: Та ж ні, я кажу Вам уже вдесяте, його звати Вулф, а не Вольф, не так, як вовка у казці, Ви ж можете перевірити, ні, помер 45, я майже певна, погляньте ж бо, а потім викиньте це з голови, ми зачекаємо, поки він відповість, ця міс Фрімен і так вже завдала нам тільки страшенних клопотів.

Пані Єлінек згідна зі мною, вона прибирає усе з письмового столу, а я підсовую телефон ближче до себе. В наступний момент справді лунає дзвінок, чекаю, поки він тричі подзвонить, це справді Іван.

Чи та Єлінек вже пішла?

Панна Єлінек, прошу, ти що собі дозволяєш?

Як на мене, нехай буде панна

За чверть години?

Так, це можливо

Ні, ми вже зараз закінчимо

Лише віскі, чай, ні, більше нічого

Поки панна Єлінек зачісується й одягає пальто, кілька разів розкриває та закриває у пошуках продуктової сітки сумку, вона знову мені нагадує, що три важливі листи я хотіла написати сама, і що закінчились марки поштові, скотч їй теж потрібно купити, а я їй нагадую, що наступного разу вона неодмінно мусить переписати імена тих людей із різних карток до записної книжки, ви ж знаєте, тих людей, бо завади треба тримати в пам’яті якихось людей, місце яких у адресній книзі, а може, в записнику, бо неможливо запам’ятати стільки людських імен. Ми бажаємо одна одній мати гарну й приємну неділю, і я сподіваюсь, що вона не почне іще раз драпувати навколо шиї шовкову хустину, бо Іван може справді з’явитись щомиті, і я з полегшенням чую, як зачиняються двері й делікатні міцні підбори нових черевичків панни Єлінек стукочуть донизу по східцях.

Оскільки приходить Іван, я дуже швидко закінчую справи, навколо лежать лише копії тих листів, і єдиний раз Іван питає мене, що то я там роблю, а я мовлю: Так, нічого, у мене такий збентежений вигляд, що він не може стримати сміху. Листи не цікавлять його, тільки невинний аркуш, на якому написано «Троє вбивць», — він повертає його на місце. Іван уникає питань, але сьогодні запитує, що значать ці клапті паперу, бо декілька аркушів я лишила на кріслі. Піднімає іще один і читає з глузливим посміхом: ВИДИ СМЕРТІ^[68]. А з іншої картки відчитує: Єгипетська темрява^[69]. Чи це не твій почерк, хіба не ти писала? Я мовчу, і тоді Іван каже: Мені все оце не подобається, я уявляв собі щось подібне, а всі ці книжки, що стоять тут у твої домовині, — вони ж не потрібні нікому, чому тут лишень такі книги, треба, щоб були й інші, потрібні такі, скажімо, я EXSULTATE JUBILATE^[70][71], щоб від радості можна було дійти до безтями, ти ж також часто доходиш від радості до безтями, чому ж ти тоді так сама не пишеш? Виносити всю цю біду на публіку, та ще й примножувати її на світі, це ж бридко, усі ці книжки огидні. Навіщо ця одержимість пітьмою, усе завжди й так сумне, а вони цей сум ще поглиблюють у тих фоліантах. Прошу, ось тут: ІЗ БУДИНКУ ЖАЛОБИ — ні, з мене досить.

Так, але, кажу я зніяковіло.

Жодних але, каже Іван, і вічно вони страждають за ціле людство з його нещастями, думають про війну й уявляють собі вже нову, проте коли ти п’єш каву зі мною, чи коли ми п’ємо вино та граємо в шахи, де тут війна, де людство, яке голодує й вмирає, чи справді тобі усіх жаль, чи жаль тобі саму лиш себе, бо ти зараз програєш партію, і що в мене з’явиться вовчий голод, з чого ти зараз смієшся, чи має, скажи, в цей момент людство багато підстав для сміху? Але ж я не сміюся, кажу, і мимоволі сміюся далі, нехай собі ті нещастя стаються де-небудь в іншому місці, бо тут, де Іван сідає зі мною за стіл, нещастя бути не може. Я можу думати тільки про сіль, якої немає ще на столі, і про масло, яке я забула на кухні, і вголос цього я не кажу, але обіцяю собі, що знайду для Івана хорошу книгу, бо Іван ще має надію, що я не буду писати про трьох убивць і не примножу біди, в жодній книзі, більше його вже не слухаю.

У моїй голові вирують слова, потім з’являється сяйво, уже спалахують окремі склади, з усіх скриньок, де містяться речення, вилітають барвисті коми, а крапки, які були колись чорними, надуті, мов повітряні кульки, підносяться до кори мого мозку, бо в книзі, яка прекрасна, яку я вже починаю знаходити, усе буде так, мов EXSULTATE JUBILATE. Якщо така книга з’явиться, а одного дня вона має з’явитися, то, прочитавши з неї лише сторінку, люди кидатимуться на землю від захвату, перевертатимуться в повітрі, вона стане рятунком, читатимеш далі й кусатимеш руку, щоб не кричати від радості, це справді буде нестерпно, а коли сидітимеш на підвіконні й читатимеш далі, будеш кидати вниз на вулицю конфетті, щоб усі здивовано зупинялися й думали, ніби потрапили на карнавал, кидатимеш яблука та горіхи, фініки й фіги, як це буває на Миколая, без найменшого запаморочення перехилишся через вікно та гукатимеш: Послухайте, тільки послухайте! погляньте, лише погляньте! Я прочитала щось надзвичайне, можу й вам прочитати, підходьте всі ближче, це так прекрасно!

Люди раптом спиняються й уважно дивляться, їх стає усе більше й більше, пан Брайтнер раптом вітається, йому не треба більше доводити милицями, що він — єдиний каліка, він привітно крехтить Хвала Богу та Доброго дня, а гладка співачка, яка наважується вийти з дому тільки вночі та їздить лише на таксі, трохи худне, вона втрачає відразу п’ятдесят кілограмів ваги, з’являється вже на сходах, театральним кроком прямує без жодних слідів задухи до мезоніну, де починає голосом, що помолодшав на двадцять років, колоратурну арію: cari amici, teneri compagni^[72]! і ніхто не говорить зверхньо, ми, мовляв, це вже чули у кращому виконанні — Шварцкопф^[73] і Каллас^[74], вже й слово «жирна та квочка» зникло зі сходової клітки, реабілітовані також люди із третього поверху, інтриґа була марною. Таким буде відгомін радості з того, що на землі вже нарешті з’явилась ця гарна книга, і я беруся до праці й шукаю перші її сторінки, їх призначення — для Івана, обличчя моє набуває загадкового виразу, бо для нього це має стати приємною несподіванкою. Однак Іван не може іще зрозуміти, звідки ця загадковість у мене, сьогодні він каже: На твоєму обличчі червоні плями, що це з тобою, чому ти так дурнувато всміхаєшся? Я ж лише запитав, чи маєш ти трохи льоду для мого віскі.

Коли ми з Іваном не розмовляємо, бо немає про що говорити, власне тоді, коли не говоримо, навкруги не панує мовчанка, а навпаки, я помічаю, що оточує нас багато речей, навколо нас усе оживає, привертає увагу, але не стає надокучливим, усе місто дихає та вирує, тому ні Іван, ані я не тривожимося, не відчуваємо ізоляції, а чи замкнутості у собі, ніби монади, ми не втрачаєм контактів, і ніхто не завдасть нам болю. Ми теж акцептабельна частка світу, двоє людей, які повільно чи поспіхом йдуть тротуаром, переходять дорогу по білих смугах, і коли ми нічого не кажемо, безпосередньо не розмовляємо, Іван все ж таки своєчасно схопить мене за рукав і притримає, щоб я не потрапила під машину, чи під трамвай. Я завжди дрібочу позаду Івана, бо він набагато вищий від мене зростом, і там, де він робить крок, я повинна зробити два, але намагаюсь, заради зв’язку зі світом, набагато не відставати, іти поруч із ним, і так ми доходимо до Белларії^[75], до Маріягільферштрассе^[76], або навіть до Шоттенрінґу^[77], коли маємо залагодити якусь справу. В останню хвилину ми б неодмінно помітили, що могли б втратити одне одного, бо ми не змогли б ніколи, як це роблять інші, одне одного провокувати, врізнобіч розійтися, демонструючи впертість, відштовхнути від себе або відкинути. Думаємо лише про те, що перед шостою маємо бути в бюро подорожей, що ліміт часу, вказаний на стоянці, уже вийшов, це значить, що треба бігти щодуху назад до машини, а потім ми їдемо на Унґарґассе, де будь-яка мислима небезпека, у яку могли б потрапити раптом двоє людей, буде позаду. Можу навіть лишити Івана біля брами дев’ятого номера, не мусить іти аж до шостого, він так стомився, і я обіцяю йому телефонувати через годину, щоб розбудити, навіть якщо він мене і вилає по телефону, буде стогнати та проклинати, бо він не може запізнитися на вечерю. Оскільки телефонував йому Лайош, той, що одного разу подзвонив до мене і запитав про Івана, а я відповіла йому голосом секретарки, люб’язно та холодно, на жаль, я не знаю точно, чи не були б Ви ласкаві, самі йому подзвонити, а потім я мусила побороти в собі запитання: Де може бути Іван, якщо немає його ані вдома, ані у мене, а шукає його якийсь Лайош? Не знаю, на жаль, я нічого не знаю, бачу його, звичайно, час від часу, випадково ходила з ним сьогодні по місту, випадково вертала в його машині у третій район; виходить, із давнішого життя Івана є чоловік, який називається Лайош, поводиться він, як добрий знайомий, навіть має номер мого телефону, досі з життя Івана я знаю лиш імена Бела й Андраш, та ще матір, яку Іван називає своєю матір’ю, і коли він говорить про оцих трьох, то згадує мимохідь, що йому знову треба забігти на хвильку на Гоге Варте^[78], але вулиці не називає, це трапляється часто, тільки про жінку я не чую нічого, жодного слова ніколи про матір оцих дітей, про їхню бабусю — так, вона — Іванова мати, але матір Бели й Андраша уявляю собі як ту, що залишилась у Будапешті II, на вул. Бімбо 65, чи в Ґеделле, на якійсь старій дачі. Часом я думаю, що вона вмерла, що її розстріляли, що вона підірвалась на міні, і розкидано її на шматки, або що вона померла після якоїсь хвороби у будапештській лікарні, або залишилась там і працює, весела й щаслива із чоловіком, якого не звати Іван.

Задовго до того, як я вперше почула Іванів вигук «gyerekek!» або «kuss, gyerekek!^[79]», він сказав мені: Ти, напевно, вже зрозуміла. Я не люблю нікого. Дітей, зрозуміло само собою, це — так, але більше нікого. Киваю, хоча цього я не знала, а для Івана це зрозуміло само собою, що і я вважаю це зрозумілим само собою. JUBILATE. Я зависла над прірвою, та пригадую все-таки, як треба було б почати: EXSULTATE.

Однак сьогодні, оскільки це перший день, що видався теплим, ми поїдемо на ҐЕНЗЕГОЙФЕЛЬ^[80]. Іван вільний після обіду, лише він може бути вільним після обіду, мати вільну годину, інколи навіть вільний вечір. Що діється з моїм часом, чи маю я вільні, чи невільні години, чи знаю свободу чи несвободу, про це ніколи не йдеться. Коли в Івана є вільна хвилина, ми лежимо на траві під лагідним сонцем на пляжі ҐЕНЗЕГОЙФЕЛЬ, я захопила свої кишенькові шахи і за годину, постійно морщачи чола, після вимін, рокіровок, ґарде, після кількаразових погроз «шах», ми доходимо знову до пата. Іван хоче мене запросити в італійське кафе на морозиво, та вже не лишається часу, минув вільний час пополудні, ми маємо мчати до міста. Морозиво матиму іншого разу. У той час, як ми швидко прямуєм до міста, через Райхсбрюкке і Пратерштерн, Іван на всю гучність вмикає в машині радіо, хоча неможливо не чути його коментар стосовно манери їзди водіїв, але коли музика з радіо та швидкість їзди, коли гальмування миттєве й рушання з місця рвучке викликають у мене почуття пригоди й захоплення, знайоме оточення й вулиці, які ми минаємо, перетворюються враз на очах. Я міцно тримаюсь за ручки, і, так розіп’ята, хотіла б співати в машині, коли б мала голос, або казати йому: швидше, ще швидше; безстрашно я відпускаю ручки й закладаю руки за голову, я променію назустріч Набережній Франца Йозефа, Каналу Дунаю та Шоттенрінґу, бо Іван у захваті об’їжджає навколо старого міста, маю надію, що наша їзда по Рінґу, на який завертаємо зараз, триватиме довго, ми змушені зупинитись, але нам вдається протиснутись далі, праворуч я бачу університет, в якому навчалась, але він не такий, як тоді, не гнітить мене більше, а Бурґтеатер^[81], Ратуша^[82] й Парламент^[83] потонули у повені музики, що лунає із радіо, це ніколи не має скінчитися, це повинно тривати ще довго, так довго, як фільм, якого ніде та ніколи ніхто ще не бачив, і в якому я бачу тепер оце чудо з чудес, бо він називається ЇДУ ПО ВІДНЮ З ІВАНОМ, бо він називається ЩАСЛИВА, ЩАСЛИВА З ІВАНОМ і ЩАСЛИВА У ВІДНІ, і ВІДЕНЬ ЩАСЛИВИЙ, я п’янію від цих захопливих серій образів, вони не зникають навіть тоді, коли машині різко гальмує, коли крізь вікно напливають теплі пасма повітря, яке пахне бензином, ЩАСЛИВА, ЩАСЛИВА, це означає щаслива, це має зватись щаслива, бо весь Рінґ потонув у музиці, я сміюся, бо ми різко рушаємо з місця, бо сьогодні не маю страху і не думаю вистрибнути із машини біля найближчого світлофора, бо хотіла б годинами їхати далі, співаючи тихо, так, щоб я чула, а Іван — ні, бо навколо лунає музика.

Auprés de ma blond

Я —

Що ти?

Я —

Що?

Я — щаслива

Qu'il fait bon

Ти щось говориш?

Нічого я не сказала

Falt bon, fait bon

Я скажу тобі це пізніше

Що хочеш пізніше?

Ніколи тобі цього не скажу

Qu'il fait bon

Та скажи вже

Тут стільки гуркоту, я не можу перекричати

Що ти хочеш сказати?

Не можу сказати цього голосніше

Qu'il fait bon dormir

Кажи ж бо, ти мусиш сказати сьогодні

Qu’il fait bon, fait bon

Що я воскресла

Бо пережила зиму

Я, знаєш, така щаслива

Бо бачу Штатдпарк

Fait bon, fait bon

Бо з’явився Іван

Бо Іван і я

Qu’il fait bon dormir^[84]!

Іван питає мене вночі: чому існує лише Мур Плачу^[85], чому ніхто ще не збудував Муру Радості?

Щаслива. Я щаслива.

Якщо Іван цього хоче, я побудую Мур Радості навколо цілого Відня, там, де були старі бастіони і де тепер Рінґ, та, про мене, ще й Щастя Мур навкруги потворного Ґюртеля — кільцевої навколо Відня. Щодня ми могли б ходити тоді до цих нових мурів, ділитися там своїм щастям та радістю, бо це значить щастя, це значить, що ми щасливі.

Іван питає: мені вимкнути світло?

Ні, одне хай горить, лиши одне світло, будь ласка!

Але якось я вимкну в тебе абсолютно все світло, спи вже, і будь щаслива.

Я щаслива.

Якщо ти не будеш щаслива —

Що тоді?

Тоді ти ніколи не зможеш зробити щось добре.

А я промовляю про себе: щаслива, я це зможу зробити. Іван тихо виходить з кімнати і вимикає все світло, чую, як він іде геть, лежу спокійно, щаслива.

Схоплююсь і вмикаю нічну лампу на столику, охоплена жахом стою посередині кімнати, з волоссям скуйовдженим, з покусаними вустами, геть вибігаю, вмикаю світло за світлом, бо Маліна, може, вже вдома, я мушу негайно з ним говорити. Чому немає ні Муру Щастя, ні Муру Радості? Як зоветься той мур, до якого я знову іду вночі? Маліна вийшов здивовано зі своєї кімнати, він розглядає мене, похитує головою. Чи варто ще бути зі мною? — питаю Маліну, але Маліна нічого не каже, він веде мене у ванну кімнату, бере серветку, зволожує в теплій воді й витирає мені обличчя, лагідно мовить: Як же ти виглядаєш? що сталося знову? Він розмазує мені по обличчі туш для вій, я його відпихаю, шукаю вату та молочко косметичне, стаю перед дзеркалом, зникають плями, чорні сліди, брунатно-червоні сліди тонального крему. Маліна в задумі спостерігає, каже: Забагато питаєш мене та зарано. Не варто іще, хоча, напевно, колись буде варто.

У центрі старого міста, поблизу церкви святого Петра я побачила старовинний письмовий пульт в антиквара, він не хоче вступити ціни, але я хотіла б його купити, бо тоді змогла б написати щось на пергаменті, старому й добротному, якого тепер немає, пером, якого тепер не буває, чорнилом, якого вже ніде не знайти. Я хотіла б писати цю інкунабулу^[86] стоячи, бо минає сьогодні двадцять років, як я кохаю Івана, а 31-го числа цього місяця мине рік і три місяці і тридцять один день відтоді, як ми познайомились, однак далі я хочу вписати ще страхітливу латинську дату — ANNO DOMINI MDXXLI, яку жодна людина не зрозуміє. В маюскулі^[87] я намалюю червоним чорнилом суцвіття золотоглавих лілей і заховаюся за легендою жінки, якої ніколи і не було.

Таємниці принцеси Каґранської

Жила-була принцеса Шаґрська чи Шаґеранська, з роду, що звався в пізніші часи Каґран^[88]. Бо святий Юрій, який забив змія у багновищі, щоб після скону потвори міг з'явитися Клаґенфурт, діяв і тут, у старовинному Мархфельддорфі^[89], на другому боці Дунаю; і пам'ять про це береже стара церква, яка має його ім'я, та, що поблизу заплав.

Принцеса була дуже юна та дуже гарна і мала коня вороного^[90], на якому вона могла усіх обігнати. Люди із почту намовляли її та просили, щоб не виривалася наперед, бо над краєм Дунайським, який вони заселяли, завжди чатувала загроза, не було там кордонів, у місцях, де пізніше з'явилися Ретія^[91], Маркоманія^[92], Норік^[93], Мезія^[94], Дакія^[95], Іллірія^[96] та Паннонія^[97]. Не було ще ні Цислайтанії^[98], ні Транслайтанії^[99], бо велика народів міґрація все ще тривала. Одного дня примчали угорські гусари із пушти^[100], із неосяжної Уґрії, яка простягнулась у незвідані далі. Вони вторглися туди на своїх диких азійських конях, швидких, мов вороний самої принцеси, і страх охопив усіх неймовірний.

Принцеса втратила владу, один полон змінював інший, вона не боролася, але й не хотіла віддатись за жінку старезному королеві гунів^[101], а чи аварів^[102]. Її тримали в неволі, як здобич, стерегти яку мали ватаги червоних й блакитних лицарів. Та оскільки принцеса ця була справжньою, вона радше завдала б сама собі смерть, ніж стерпіла б, щоб її відвели до старезного короля, і мала вона до кінця ночі сповнити серце відвагою, бо зранку хотіли відвести її до замку короля гунського, а то й аварського. Вона думала лиш про втечу та сподівалась, що сторожа її засне на світанні, та надія помалу згасала. Вороного у неї забрали, і не знала вона, як вибратись їй із ворожого табору, щоб дістатись до рідного краю із синіми пагорбами. Лежала вона у своєму шатрі, та сон не йшов їй на очі.

Глибокої ночі здалось їй, мов чує чийсь голос, та не була це розмова, лиш спів, він нашіптував і заколисував, але потім, однак, перестав звучати для всіх, а співав лиш для неї, мовою, яка чарувала її, хоч і не розуміла вона жодного слова. Та все-таки знала, що існує цей голос лише для неї, вабить лише її. Принцесі не треба було розуміти слів. Зачарована, встала вона, відкрила шатро, і побачила раптом темне Азії небо, якому не було меж, а перша зірка, яку там помітила, відірвалась й упала додолу. Голос, який долинав, промовив, що може чогось забажати, і зажадала вона від усього серця. Раптом перед нею з'явився якийсь незнайомець, загорнений повністю в чорний плащ^[103], він не належав ні до червоних, ні до блакитних лицарів, обличчя його маскувала ніч, але, хоч вона й не могла його бачити, знала, що тужив він за нею і, повен надії, співав їй ніколи не чуваним голосом, знала, що прийшов він, щоб звільнити її. За вуздечку тримав вороного, а вона колихнула легко вустами й спитала: Хто ти? Як звати тебе, рятівниче? Якої дяки від мене чекаєш? Він притулив два пальці до вуст, чим давав знак, що повинна мовчати та йти за ним слідом; огорнув він її своїм чорним плащем, щоб ніхто не міг їх побачити. Були чорніші вони, ніж темінь чорної ночі^[104], повів він її з вороним, який не іржав та м’яко ступав копитами, через табір увесь, а потім далі, у степ. Принцесі усе ще чувся спів його дивний, цей голос її полонив, і їй захотілось знову його почути. Мала бажання просити поїхати з нею вздовж ріки вгору, та він промовчав і передав їй вуздечку. Вона все ще була в небезпеці страшенній, і він тоді знак подав, щоб навскач рятувалася втечею. Так полонив незнайомець серце її; хоч і не бачила все ще його обличчя, бо далі ховав його, та покорилась, бо не могла інакше. Легким рухом злетіла вона на коня, німо глянула вниз на нього й хотіла своєю та його мовою сказати щось на прощання. Сказала це поглядом. А він обернувся та потонув у темряві ночі.

Вороний почав басувати у бік ріки, від якої війнуло на нього вологим повітрям. Принцеса плакала вперше у своєму житті, і наступні переселенці знайшли в цій місцині річкові перли, які принесли до свого короля; ще й сьогодні вони разом з найстарішими каменями коштовними оздоблюють корону святого Стефана^[105].

Коли вона досягнула вільних земель, багато днів і ночей мчала навскач вздовж течії річки, аж поки не досягнула краю, де течія губилась у незліченних потоках^[106], які розбігались на всі усюди. Тут принцеса потрапила у величезне багновище, поросле корячкуватими вербами. Вода сягала ще свого звичайного рівня, кущі хилилися та гойдалися, щось шепотіли під невгамовним вітром рівнини, який не дав піднятися вербам, і вони лишились покорченими. Вони колихалися лагідно, мов трава, і принцеса втратила напрямок. Здавалося, все прийшло в рух, хвилі вербового віття, хвилі трав; рівнина жила, та, окрім принцеси, на ній не було ні живої душі. Води Дунаю, яким вдалося уникнути примусу непорушності берегів, вільно ввійшли до ложа, яке обрали самі, загубились у лабіринті каналів, сплетіння судин яких порізало нанесені острови своїми широкими річищами, в які з гуркотом ринувся вир води. Уся перевтілена в слух, зрозуміла принцеса посеред пінистих порогів, безодень та вирв, що вода підмивала піщаний берег та поглинала його шматки разом з верболозом. Острови затопляла вода, їх наносило знову, їх форма та розмір щодня була новою, і так буде жити рівнина ця, сповнена змін, аж до часу великої повені, коли під хвилями, які усе наростатимуть, без сліду зникнуть верби та острови. На небі з'явилася пляма диму, та не видно було синюватих пасем гірських краю принцеси. Не знала вона, куди потрапила, не знала Девенських узвиш^[107], кряжів Карпат^[108], які були безіменні, не бачила і Морави, яка тут впадає в Дунай, а тим паче не знала, що колись ця річка буде межею двох різних держав^[109], які матимуть свої назви. Бо тоді не було тут жодних країн і жодних кордонів.

На острівці, який наніс гравій, принцеса зійшла з вороного, бо він не міг іти більше далі, вона бачила, як потік щораз більше мутнішав від мулу й злякалась, бо це було повені знаком. Принцеса не бачила виходу із того дивного краю, який творили лиш верби, вітер й вода, вона повільно вела свого вороного, затуманена царством самотності, замкненим у собі, завороженим царством, у яке довелось їй потрапити. Вона оглядалась, шукаючи місця ночівлі, бо сонце було вже низько, а страхітлива жива істота, в яку перевтілилася ця ріка, ревла все гучніше, дужчав звук її голосу, плескоту, нестримним ставав її регіт при каменях прибережних, ніжний шепіт у тихім закруті потоку, виру шипіння, невпинний гуркіт на дні, під усіма поверхневими шумами. Під вечір наблизились зграї сивих ворон, корморани почали обсідати берег, лелеки ловили рибу в воді, а болотяні птахи всіх видів кружляли з пронизливим вереском, відлуння якого розпинало повітря.

У дитинстві принцесі розповідали про цей грізний край на Дунаї, про його чарівні острови, де можна було померти від голоду, але й пізнати видіння, пережити найвищий захват у шаленстві загину. Принцесі здавалось, що острів пливе разом з нею, але її охопило жахом не від гуркоту хвиль потоку, — страх та подив були в ній самій, а також ніколи не знаний неспокій, який линув від верболозу. Щось надзвичайно грізне відходило з нього і тягарем лягало на серце принцеси. Вона досягнула краю світу людського. Принцеса схилилась над своїм скакуном, який знеможено впав на бік та видав із себе жалібний стогін, бо і він відчував, що виходу більше немає, згасаючим зором благав він прощення у принцеси, бо не міг її більше нести крізь воду та понад водою. Принцеса лягла в заглибину поряд з конем, її охопило жахом, якого ще досі не знала; зловісно шипів верболіз, він шелестів, сміявся, пронизливо скрикував та зітхав зі стогоном. Тьма вояків не гналася більше за нею, та обступила її безліч таємних істот, міріади листків тріпотіли на кошлатому вітті верб. Принцеса була у долині ріки, саме там, де вела вона в царство мертвих, розплющила широко очі й дивилась, як наступає на неї могутня колона живих тіней, і на хвилю, щоб не чути виття страхітливого вітру, заховала обличчя в долонях, та схопилася знову, занепокоєна якимсь дивним звуком, що нагадував човгання чи шарудіння. Не могла вона зрушити з місця ні вперед, ні назад, могла вибирати лише між водою та всевладністю верб, та в непроглядній темряві перед нею блиснуло світло, а так як знала, що не від людей може бути це світло, а лиш від духів, то йшла на нього, скам’яніла від жаху, зачарована та заполонена.

Було це не світло, а квітка^[110], розквітла тієї буремної ночі, найчервоніша з червоних, і походження була вона неземного. Простягнула принцеса руку за квіткою, та долоня її разом з квіткою доторкнулась чиєїсь руки. Ущухнув вітер, замовкнув сміх верболозу, і в дивному, білому сяєві місяця, що сходив і осявав щораз тихші води Дунаю, упізнала вона перед собою незнайомця в чорнім плащі, він тримав її руку, а два пальці другої притулив до вуст, щоб вона знову не запитала, хто він, — та темні, теплі очі його всміхались до неї. Він був чорнішим, ніж перед тим чорнота, яка обступала її, вона припала до нього та опустилась помалу в обіймах його на пісок, він поклав їй на груди квітку, мов мертвій, та накрив плащем і її, і себе.

Сонце було вже високо на небі, коли незнайомець розбудив принцесу зі сну, який нагадував смерть. Правдиво безсмертних — стихії, він змусив мовчати. Принцеса і незнайомець почали розмовляти, ніби були вже віддавна знайомі, і коли один говорив, усміхався інший. Вони промовляли світлі та темні слова^[111]. Повінь спала, і тільки сонце зайшло, принцеса почула, як встає її кінь, форкає та риссю біжить крізь хащі. Вона злякалася до глибини серця й сказала: Мушу йти далі, мушу йти проти течії вгору, йди зі мною, не лишай мене більше ніколи! Та незнайомець похитав головою, і принцеса запитала його: Ти мусиш вернутися до народу свого?

Він усміхнувся: Мій народ найдавніший з усіх відомих народів і розвіяний на всі сторони світу.

Тоді йди зі мною! вигукнула принцеса з болем та нетерпінням, але незнайомець сказав: Терпіння, май лиш терпіння, бо ти ж знаєш, ти знаєш. За ніч принцеса набула дару ясновидіння, тому сказала крізь сльози: Я знаю, ми зустрінемось знову.

Де? усміхнувшись, запитав незнайомець, і коли? Бо справжньою є лише нескінченна мандрівка.

Принцеса глянула на погаслу, зів'ялу квітку, яка лишилася на землі, стулила повіки й на межі сну сказала: Зажди лиш, дай мені подивитись!

Повільно вона почала свою розповідь: Буде це далі, вгорі ріки, знову почнеться переселення люду, і станеться це в іншому віці, зачекай, дай мені розпізнати, коли, це буде через двадцять сторіч, ти промовлятимеш, мов інші люди: Кохана…^[112]

Що це таке, сторіччя? запитав незнайомець.

Вона взяла пригорщу піску і швидко просіяла її крізь пальці, сказавши при цьому: Це і є, приблизно, двадцять сторіч, а потім настане час^[113], коли ти прийдеш і мене поцілуєш^[114].

Тоді це станеться незабаром, сказав незнайомець, продовжуй!

Це станеться в місті одному, а в цьому місті на одній вулиці, розповідала принцеса далі, ми будемо грати в карти, я програю зіниці^[115] свої, це буде в неділю.

Що це таке, місто й вулиця? — запитав незнайомець вражено. Принцеса здивувалася й відповіла: Ми скоро побачимо це, я знаю лише слова, але ми скоро побачимо, ти зраниш терном серце моє^[116], ми стоятимемо перед вікном^[117], дай лиш мені сказати! Це вікно буде повне квітів, на кожне сторіччя там стоятиме квітка, понад двадцять квіток, по цьому ми розпізнаємо, що стоїмо на непомильному місці, і всі ці квіти будуть такі, як оця!

Принцеса стрімко скочила на коня, хмари ставали для неї дедалі нестерпніші, бо незнайомець окреслив подумки свою та її першу смерть. Він більше нічого не заспівав на прощання, і вона поскакала назустріч своїй країні з блакитними пагорбами, яка з'явилася вдалині, у страхітливій тиші, з серцем, яке він зранив тим першим терном, і впала, скривавлена, зі свого вороного посеред двору замку^[118], на очах у вірного почту. Та всміхалася й шепотіла, охоплена жаром:

Я знаю, так, я це знаю!

Я не купила письмового пульту, бо коштував він п’ять тисяч шилінґів і мав монастирське походження, це заважало мені, я не змогла б писати на ньому, бо немає тепер ні пергаменту, ні чорнила; та й панна Єлінек не була б у захваті, бо звикла вже до моєї машинки. Я швидко ховаю в одній із папок аркуші про принцесу Каґранську, щоб панна Єлінек не побачила, що я там написала, а втім важливіше, щоб ми нарешті щось «залагодили», і я сідаю позаду неї на трьох сходинках, які ведуть до моєї бібліотеки, впорядковую сторінки і диктую:

Вельмишановні панове.

Мою адресу та сьогоднішню дату панна Єлінек, напевно, уже написала, вона очікує, та мені нічого не спадає на думку і я просто кажу: Дорога панно Єлінек, напишіть, прошу Вас, що хочете, однак, панна Єлінек ніяковіє й не може знати, що означає тут «хочете», і знесилено я підказую: Напишіть, наприклад, за станом здоров’я, ах так, це було вже? напишіть що-небудь про зобов’язання, чи й це ми мали вже надто часто? годі, отож, просто — з подякою та найкращими побажаннями. Панна Єлінек виявляє деколи подив, але вона цього не показує, бо, окрім пана д-ра Кравані, який спеціалізується з неврології й одружиться з нею в липні, не знає жодних вельмишановних панів, сьогодні вона зізналася в цьому, я запрошена на весілля, їде вона до Венеції, і в той час, коли її потаємні думки кружляють навкруг поліклініки та влаштування квартири, вона заповнює мої формуляри, порпається у картотеці, в якій панує несамовитий хаос, знаходить листи, кілограми листів, з 1962, 1963, 1964, 1965, 1966 років, бачить, що всі її намагання навести у мене хоч будь-який лад марні, намагання, яким вона надає позмінно благальної форми: «відкласти», «підшити», «впорядкувати за різними темами», вона хоче завести алфавітну систему, хронологічну систему, відділити справи службові від справ приватних, панна Єлінек згідна на все, але я не можу їй пояснити, що відтоді, як знаю Івана, кожна мить, затрачена на такі заняття, видається мені змарнованою, що сама повинна дійти зі собою до злагоди, а впорядкування тієї купи паперу стає для мене усе байдужішим. Збираюся ще раз з думками й диктую:

Вельмишановні панове,

я дякую Вам за листа від 26-го січня^[119].

Вельмишановний пане Шьонталь,

особа, до якої Ви тут звертаєтесь, яку, як Вам видається, Ви знаєте і навіть маєте намір побачити, взагалі не існує. Спробую пояснити, хоча вже шоста година ранку, хоча саме ця пора видається мені відповідною для пояснення, яке завинила Вам і стільком іншим людям, хоча шоста година ранку, і я давно мала б спати, але так багато є справ, які мені не дають заснути. Ви не просили мене ні на свято дітей, ні на свято мишей, а усі свята і заходи випливають, що зрозуміло, із потреби громадськості. Ви ж бачите, я намагаюсь дивитись на справу цю й у Вашому ракурсі бачення. Знаю, що ми домовлялись про зустріч, повинна була б принаймні зателефонувати до Вас, однак мені просто бракує слів, щоб змалювати Вам мою ситуацію, та й порядність не дозволяє, вона ж накладає табу на деякі речі. Привітний фасад, який Вам доводиться бачити, на який я й сама не раз покладаюсь, має, на жаль, щораз менше зі мною спільного. Ви не повірите в те, що маю погані манери, що заставляю чекати Вас із невихованості, бо манери — це майже єдине, що лишилось мені, і якщо б у школах ввели до навчального плану «манери», то це, безсумнівно, був би предмет, який найбільше мені б підходив, з якого я мала б найвищу успішність. Вельмишановний пане Шьонталь, уже кілька років, як це триває, часто тижнями, я не в стані підійти до дверей своєї квартири, піднести телефонну трубку, чи просто комусь подзвонити, я не в стані цього зробити й не знаю, як мені можна допомогти, мабуть, мені вже не можна допомогти.

Мені не вдається також думати про ті справи, про які я повинна думати, про всякі терміни, про роботу, про домовлену зустріч, зараз, о шостій ранку, немає нічого, що було б для мене яснішим, ніж страхітливість мого нещастя, бо нескінченний біль проймає мене щомиті, сповна, непомильно та рівномірно, сягаючи кожного нерва. Я дуже стомилася, я запевняю Вас, я так стомилася…

Беру трубку та слухаю монотонний голос: прийом телеграм, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка. Тим часом незґрабно пишу на листку паперу: Д-рові Вальтеру Шьонталю, вул. Віланда 10, Нюрнберґ. На жаль не зможу приїхати крапка посилаю листа.

Прийом телеграм, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка. Клацнуло щось, і життєрадісна, молода жінка питає бадьорим голосом: Прошу, Ваш номер? дякую, зателефоную ще раз.

У нас з Іваном — цілий набір фраз про втому, бо він часто страшенно втомлений, хоч від мене набагато молодший, і я буваю страшенно втомлена, Іван пізно заснув, їздив з якимись людьми до Нусдорфу, де вони до п’ятої ранку пили молоде вино^[120], потім він повернувся з ними до міста, тут вони їли гуляш, усе це мало бути тоді, коли я писала двохсотого листа до Лілі та ще кілька інших, принаймні я вислала телеграму, і ось опівдні телефонує Іван, вже після роботи, його голос важко впізнати.

Смертельно виснажений, я зовсім без сил

Я ледве жива

Ні, я не думаю, щойно

Я щойно лягла, я ледве

Нарешті, нарешті я висплюсь

Сьогодні я рано йду спати, а ти

Я вже засинаю, та сьогодні ввечері

Ну хоч раз піди вчасно спати

Як мертва муха, не можу тобі взагалі описати

Звичайно, якщо ти настільки втомився

Ще за хвилю я був страшенно втомлений, просто мертвий

Тоді сьогодні ввечері краще не треба

Якби ти, звичайно, не була зараз настільки втомлена

Здається, я добре не чую

Тоді краще слухай

Ти ж засинаєш

Зараз, звичайно, ні, я лише втомлений

Мусиш відіспатися від цієї утоми

Я браму не зачинив

Я справді стомилася, однак ти, напевно, ще більше

.....

Зараз, звичайно, коли ж іще

.....

Хочу, щоб ти вже була тут!

Я кидаю трубку, відганяю геть втому, біжу сходами вниз, навкоси через вулицю. Під дев’яткою — напіввідчинена брама, напіввідчинені двері в квартиру, і Іван іще раз повторює всі свої фрази про втому, і я повторюю знову, аж поки не досягаємо межі втоми і виснаження, і не можемо більше нарікати взаємно, наскільки ми виснажені, припиняємо розмовляти і, не зважаючи на величезну втому, не даємо собі заснути, і, поки подзвонить телефонна служба 00, щоб нас розбудити, я не перестаю в напівтемряві розглядати Івана, який має право поспати ще чверть години, не перестаю сподіватись, молити і думати, що почула я одне речення, яке зірвалось не тільки з утоми, речення, яке мене застрахує у цьому світі, але очі мені поступово щось застилає, виділення з залоз настільки нікчемне, що не вистачить ні на одну сльозину в кутику кожного ока. Чи досить одного речення, щоб дійсно застрахувати того, для кого усе вже закінчено? Мабуть, мало б бути таке страхування неземного походження.

Коли Іван упродовж цілого тижня зовсім не має часу, що лиш сьогодні дійшло до моєї свідомості, я більше не можу володіти собою. Це находить на мене без жодного приводу, не має  жодного сенсу, я поставила перед Іваном склянку з трьома кубиками льоду, але зі своєю склянкою відразу встаю та йду до вікна, я мала б знайти можливість вийти з кімнати, можливо, під приводом, що йду до ванни, дорогою могла б удавати, що шукаю в бібліотеці книжку, хоча книжка та ванна кімната не мають нічого спільного. Поки мені вдається вийти з кімнати, поки себе переконую, що в будинку навпроти глухий Бетговен усе-таки скомпонував Дев’яту симфонію, і багато чого окрім неї^[121], а я ж все-таки не глуха, я могла б розповісти якось Іванові, скільки всього окрім цієї симфонії — однак тепер я не можу вже вийти з кімнати, бо Іван зауважив, що плечі мої тремтять, що носової хустинки не вистачає, щоб поглинула сльози, і в цьому стихійному лихові має бути винним Іван, навіть якщо він нічого і не вчинив, бо це ж неможливо, так плакати. Іван бере мене за рамена й веде до столу, повинна сісти й щось випити, а я намагаюсь, плачучи, просити вибачення за свій плач. Іван надзвичайно здивований, мовить: Як то не маєш плакати, плач, якщо тобі легше, плач, скільки можеш, поплач і ще трохи, просто ти маєш виплакатися.

Виплакуюсь, а Іван випиває другу порцію віскі, він ні про що не запитує, не поспішає мене втішати, не нервується і не дратується, він чекає, як чекають, поки перейде гроза, слухає, як затихає схлипування, ще п’ять хвилин, і він може занурити хустинку мою у воду з льодом, притуляє її мені до очей.

Надіюсь, ми не ревнуємо, люба панно?

Ні, це не те.

Знову плачу, але тільки тому, що тепер це приносить таке полегшення.

Звичайно, що ні. Немає жодного приводу.

Одначе причина, звичайно, є. Для мене минув цілий тиждень без ін’єкцій цієї дійсності. Не хочу, щоб Іван питав мене про причину, але цього він ніколи не зробить, тільки часом дозволить мені поплакати.

Виплачся! велітиме він.

Живу в реанімованому світі напівдикунки, вперше звільнена від судів та пересудів свого оточення, нездатна більше до жодного осуду світу — лише до миттєвої відповіді, до плачу й тужіння, до щастя й радості, голоду й спраги, бо надто довго я не жила. Іван зрушив врешті мою фантазію, багатшу від всіх фантазій, породжених галюцинаціями, викликаних яджеєм^[122], завдяки йому в мене ввійшло щось надзвичайне, тепер воно променіє із мене, я невпинно осяюю світ, якому це необхідно, із цієї єдиної точки, у якій зосередилось не тільки моє життя, а й моя воля до того, щоб «добре жити», щоб знову стати корисною, бо я хочу бути потрібна Іванові, як він потрібен мені, і так на усе життя^[123]. Інколи я потрібна йому, бо дзвонить у двері, я відчиняю, він стоїть із газетою у руках, на мить загляне до мене і скаже: Я мушу одразу йти, чи потрібна тобі машина сьогодні увечері? Іван іде геть з ключами від моєї машини, та ця його коротка поява знову зрушує дійсність, кожне речення, яке він вимовив, впливає на мене, на світовий океан і сузір’я, жую на кухні бутерброд з ковбасою і розставляю в сушарці тарілки, у той час як Іван усе ще до мене каже «я повинен одразу йти», витираю порох із грамофона й оксамитною щіточкою проводжу лагідно по платівках, які в безладді лежать довкола, «хочу, щоб ти вже була тут!» каже Іван, тоді як їде в моїй машині на Гоге Варте, бо має якнайскоріше бути в дітей, Бела вивихнув руку, проте Іван же казав «хочу, щоб ти вже була тут!» і я повинна розмістити цю небезпечну фразу між пережовуванням бутерброда із ковбасою, розпечатуванням листів та стиранням пороху, оскільки поміж буденними справами, які перестали вже бути буденними, щомиті може дійти до полум’яного вибуху. Застиглим поглядом я дивлюся поперед себе, слухаю і пишу список:

електрик

рахунок за електроенергію

сапфірна голка

зубна паста

листи до Z.K. та до адвоката

чистка

Могла б грамофон увімкнути, та чую «хочу, щоб ти вже була тут!» Я могла б зачекати на Маліну, але краще піду до ліжка, я смертельно втомилась, страшенно втомилась, я виснажена до смерті, «хочу, щоб ти вже —» Іван знову мусить одразу йти, він лише повертає ключі, Бела руки не вивихнув, мати його перебільшила, я затримую його в коридорі, він запитує: Що це з тобою, чому в тебе така дурнувата усмішка?

Так, нічого, мені лише божевільно добре, і я вже дурію від цього. Однак Іван каже: Ніхто не каже божевільно добре, а просто добре. Як почувала себе ти раніше, коли було тобі добре? Ти завжди ставала така дурнувата?

Заперечно похитую головою, Іван жартома підносить руку, ніби хоче мене ударити, мене охоплює страх, і я промовляю приглушеним голосом: Ні, я прошу тебе, тільки не в голову.

За годину тремтіння минає, я думаю, що треба було б сказати про це Іванові, але Іван не збагне такого безглуздя, а оскільки не можу сказати йому про вбивство, то покинута я сама на себе, навіки, лише пробую вирізати нарив, випалити його задля Івана, я не можу далі лежати у цій калюжі думок про смерть, з Іваном мені має вдатися викоренити ці думки, він звільнить мене від цієї хвороби, він повинен мене врятувати. Однак якщо Іван не любить мене, якщо я йому не потрібна, чому має він одного дня мене покохати, відчути, як я потрібна йому? Він бачить лише, як ясніє моє обличчя й радіє, коли вдається мене розсмішити, і він мені знову почне тлумачити, що від усього ми застраховані, як наші машини, від землетрусів та ураганів, від крадіжок, нещасних випадків, від пожеж і від граду, але я застрахована лише одним реченням, і нічим іншим.

У світі немає страхування для мене.

Сьогодні пополудні збираюсь із силами та йду слухати доповідь до Французького інституту, звичайно ж запізнююсь і повинна стояти позаду, біля дверей, здалеку до мене вітається Франсуа, який працює в посольстві й якимось чином обмінює наші культури, примирює їх чи взаємно запліднює, він сам цього точно не знає, ми обоє цього не знаємо, бо нам цього не потрібно, але нашим державам це приносить користь, він киває мені, щоб я йшла ближче, намагається встати, показує на своє місце, та я не хочу зараз перешкоджати, проходячи до Франсуа, бо літні дами у капелюхах і багато старших панів, а також дехто із молодих людей, що стоять поруч зі мною біля стіни, слухають, мов у церкві, поступово я схоплюю те, а чи інше речення і теж опускаю очі, раз у раз чую щось про «la prostitution universelle^[124][125]», чудово, думаю я, так, наскільки це точно, чоловік із Парижу з аскетично блідим обличчям, розмірковує голосом хлопчини-хориста про сто двадцять днів у Содомі^[126], і я вже вдесяте щось чую про це всезагальне повійництво; зала із натовпом віруючих, у своїй всезагальній стерильності обертається раптом довкола, але я хочу кінець кінцем знати, чи триватиме далі проповідь про це всезагальне повійництво, і у цьому храмі де Сада^[127] я кидаю погляд зухвалий на юнака, який мені теж, мов під час служби Божої, відповідає блюзнірським поглядом, і продовж цілої години ми перезираємося по-змовницьки й потаємно, мов у церкві часів інквізиції. Закушую між зубами хустинку й ледве тамую сміх, і, щоб не захлинутися судомою кашлю від реготу, я залишаю залу, чим викликаю у слухачів загальне обурення. Я маю зараз же телефонувати Іванові.

Як було? Дуже цікаво

Ах так, ну-ну, а як ти?

Нічого такого, хоч було цікаво

Іди рано спати

Так це ти ж позіхаєш, мав би вже спати

Я ще не хочу, іще не знаю

Ні, але завтра маю

Ти справді повинна завтра?

Сиджу сама вдома, вставляю в машинку аркуш і бездумно друкую: Смерть прийде^[128].

Панна Єлінек лишила листа для підпису.

Шановний пане Шьонталь,

Я дякую Вам за листа, якого мені довелося торік отримати, мені дуже ніяково, коли бачу, що він датований 19-м вересня. На жаль, через багато справ невідкладних я не мала змоги відповісти Вам вчасно, та й цього року не можу взяти на себе будь-яких зобов’язань. З подякою та найкращими побажаннями.

Вставляю наступний аркуш, а перший викидаю до кошика.

Шановний пане Шьонталь,

охоплена страхом панічним пишу Вам сьогодні цього листа в шаленому поспіху. Позаяк Ви для мене чужий, мені легше писати Вам, аніж друзям моїм, а оскільки Ви є людиною, що я зрозуміла із Ваших люб’язних зусиль —

Відень, …

                                              Незнайома

Кожен міг би сказати, що я та Іван нещасливі. Або що ми довго так і не матимемо жодних підстав вважати себе щасливими. Однак кожен не має рації. Бо кожен означає ніхто. Я забула запитати Івана по телефону як оформити декларацію на податки, Іван обіцяв мені якось великодушно, що зробить для мене її наступного року, мені не йдеться ні про податки, ні про те, чого ця служба хоче від мене наступного року, мені йдеться лише про Івана, коли він говорить про рік наступний, а сьогодні Іван заявляє, що забув сказати по телефону, що набридло йому весь час їсти лише бутерброди, і що хотів би нарешті дізнатися, чи вмію я готувати, і знову очікую я від одного-єдиного вечора більше, ніж від наступного року. Бо якщо Іван хоче, щоб я готувала, то це вже щось важить, він не зможе втекти від мене так швидко, як після ковтка алкоголю, і цієї ночі я розглядаю в бібліотеці свої книжки, між ними немає кухарських, я негайно повинна якісь купити, це ж абсурд, що ж я читала досі, для чого мені це зараз потрібно, якщо нічого з прочитаного не знадобиться мені для Івана. КРИТИКУ ЧИСТОГО РОЗУМУ^[129] я читала при шістдесятиватній лампі на Беатріксґассе, як і Лока^[130], Ляйбніца^[131], Г'юма^[132], у мороці Національної бібліотеки, при невеликих лампочках, забивала голову всіма поняттями всіх епох, від досократиків до БУТТЯ ТА НІЩО^[133], Кафку^[134], Рембо^[135] та Блейка^[136] читала при двадцяти п’яти ватах в одному з паризьких готелів, Фройда^[137], Адлера^[138], Юнґа^[139] — при триста шістдесяти ватах на безлюдній берлінський вулиці, під тихе кружляння етюдів Шопена^[140], палку промову про відчуження духовної власності студіювала на пляжі біля Ґенуї, весь папір був у плямах від солі й погнувся від сонця, за три тижні у Клаґенфурті, при високій гарячці, виснажена антибіотиками, перечитала ЛЮДСЬКУ КОМЕДІЮ^[141], Пруста^[142] читала в Мюнхені до світанку, аж поки бляхарі не вломилися до моєї кімнати в мансарді, моралістів французьких та логістиків віденських читала в спадаючих додолу панчохах, викурювала до тридцяти французьких сигарет на день і читала все, від DE RERUM NATURA^[143][144] до LE CULTE DE LA RAISON^[145][146], вивчала історію та філософію, медицину та психологію, у психіатричному закладі Штайнгоф^[147] працювала над анамнезами шизофреників та пацієнтів із депресивною манією, писала конспекти в Auditorium Maximum^[148] при температурі лише шість градусів вище нуля та робила замітки про de mundo, de mente, de moto^[149] при тридцяти восьми градусах в затінку, із мокрою головою читала Маркса^[150] й Енгельса^[151], і вже зовсім сп’яну читала В. І. Леніна^[152], розгублена, кваплячись, читала газети, газети, газети, читала газети уже в дитинстві, біля пічки, коли мала розпалити вогонь, газети й журнали, кишенькові видання читала скрізь, на усіх вокзалах, у всіх поїздах, у трамваях, в автобусах, у літаках, все читала про все, чотирма різними мовами, fortiter, fortiter^[153], і розуміла усе, що мені довелось читати, і, звільнена на годину від усього того, що я прочитала, лягаю поруч з Іваном й кажу: Я напишу для тебе ту книгу, якої іще не було, якщо ти насправді її захочеш. Однак ти справді маєш її хотіти, хотіти від мене, а я ніколи не вимагатиму, щоб ти її прочитав.

Іван каже: Маймо надію, що буде та книга з добрим кінцем.

Маймо надію.

Я порізала м’ясо на порційні шматки. Дрібно посікла цибулю, приготувала солодку паприку, бо сьогодні буде гуляш, а на закуску ще яйця в гірчичному соусі, розмірковую, чи не надлишком буде подати ще на десерт книдлі з морелями, може, ліпше, лише самі фрукти, а якщо Іван буде у Відні й у новорічну ніч, то я спробую крамбамбулі^[154], для чого треба перепалити цукор, уже навіть мати моя цього не робила. Із кулінарних книг я здогадуюсь, що мені уже не доступне, а що я могла б ще зробити, що смакувало б Іванові, та, як на мене, надто багато там треба знімати з вогню, відокремлювати, перемішувати та замішувати, надто багато високих та низьких температур, і я не знаю, як виставляти їх у моїй електричній печі, чи число 200 на показнику до духовки годиться для рецептів із книги СТАРА АВСТРІЯ ПРОСИТЬ ДО СТОЛУ або ДЕЩО З УГОРСЬКОЇ КУХНІ, і так я намагаюся здивувати Івана сюрпризом, його вже доводять до розпачу всоте запропоновані в ресторані ростбіф, яловича печеня, тафельшпіц^[155] або палачинки^[156] вічні. Я готую для нього те, чого неможливо знайти у списках меню, сушу голову, намагаючись розгадати, як поєднати мені старі добрі часи з їхнім смальцем, вершками й сметаною та розумні нові, в яких є йогурт, зелений салат з оливою й соком лимона, коли домінує лиш ярина, багата на вітаміни, і її не можна варити, коли має значення кількість калорій та вуглеводів, дотримання міри та відмова від спецій. Іван навіть не може собі уявити, що я із самого ранку туди-сюди бігаю й питаю з обуренням, чому немає тепер бугили, де знайти естрагон і коли вже буде базилік, бо цього вимагають рецепти. У продавця ярини лежить завжди лиш петрушка та зелена цибулька, продавець риби роками вже не отримував річкової форелі, і я навгад сиплю на м’ясо та ярину ті кілька приправ, які можна було дістати. Надіюсь, що запах цибулі не залишиться на руках, знову й знову я бігаю у ванну кімнату, щоб їх помити, перебити кухонний запах парфумами та зачесатися. Іван має побачити лише результат: що стіл накритий і горить свічка, Маліна здивувався б, що я навіть вчасно здогадалася охолодити вино, підігріти тарілки, а поміж поливанням печені та підсмажуванням грінок мені ще вдається нанести на вії туш, я малюю очі перед дзеркалом до гоління, що належить Маліні, підскубую відповідно брови пінцетом; і ця синхронна робота, яку ніхто не оцінить, виснажує мене більше, ніж усе, що я робила раніше. Та чекає на мене найвища з усіх нагород, бо, завдяки цьому, Іван прийде сьогодні о сьомій і залишиться аж до півночі. П’ять годин Івана, цього могло б стати на кілька днів певності, для підтримання кровообігу, для стимуляції тиску, для підліковування, для профілактики, для оздоровчого курсу. Ніщо не видається мені складнішим, проблематичнішим чи клопіткішим, ніж намагання вихопити бодай шматок життя разом з Іваном; коли Іван згадує під час вечері, що в Угорщині часто займався вітрильним спортом, то я хочу тієї ж миті навчитись вітрильної справи, може, вже завтра зранку, хоч би й на Старому Дунаї^[157], у Кайзервассер^[158], щоб відразу змогла бути корисною, коли Іван раптом захоче йти на вітрильнику. Бо сама я не зможу полонити Івана. Страви готові занадто рано; я стою на варті біля плити на кухні й намагаюся віднайти причину цієї нездатності, на місці якої раніше було так багато здібностей. Полонити когось можна тільки із застереженням, вдаючись до коротких відступів, одне слово, тактикою, тим, що Іван називає грою. Він закликає мене не полишати гри, бо не знає, що для мене немає вже жодної гри, що гра, властиво, закінчилась. Думаю про Іванову лекцію, коли прошу у нього вибачення, коли на нього чекаю, бо Іван переконаний, що з ним я маю поводитись зовсім інакше, маю спокійно лишити його чекати й не маю просити за це пробачення. Він каже також: це я повинен бігати за тобою, доклади до цього зусиль, ти ніколи не маєш за мною бігати, тобі терміново потрібно пройти додаткові заняття, хто ж то прогледів, не дав тобі цих елементарних уроків? Та оскільки Іван не такий вже й допитливий, насправді йому байдуже, хто ж то прогледів, маю швидко зробити якийсь маневр і відвернути його увагу, колись мені це вдавалося за допомогою загадкової усмішки, примхи, поганого настрою, проте з Іваном нічого мені не вдається. Ти надто прозора, каже Іван, щомиті видно, що в тобі діється, ну, розіграй, розіграй щось переді мною! Та що я маю перед Іваном розігрувати? Перша спроба дорікати йому за те, що він вчора не подзвонив, що забув принести мені сигарети, що все ще не знає, яку марку курю, переходить в гримасу, бо поки дійду до дверей, коли почую його дзвінок, не маю вже жодних докорів, а Іван визначає відразу за моїм обличчям прогноз погоди: хмарно з проясненням, сонячно, різке потепління, небо безхмарне, п’ять годин без перерви погідно.

Чому ти відразу не скажеш

Що саме?

Що хочеш знову до мене прийти

Але ж!

Я не дам тобі сказати цього

Бачиш

Щоб ти далі лишалася в грі

Я не хочу жодної гри

Але без гри це все неможливо

Через Івана, якому потрібна гра, та задля неї я також вивчила групу лайливих висловлювань. Перший образливий вислів ще дуже злякав мене, та тепер я стала мало що не хворобливо залежна й чекаю цих лайок, бо, коли Іван починає сваритися, для мене це добрий знак.

Ти, мала стерво, та ти, а то хто ж?

Ти завжди переконаєш мене у чому завгодно, так, саме ти

То ж правда, посмійся, посмійся

Облиш цей крижаний погляд

Les hommes sont des cochons^[159]

Хіба що настільки ти розумієш французьку

Les femmes aiment les cochons^[160]

Я розмовляю з тобою, як хочу

Ти, мерзото мала

Ти ж робиш зі мною усе, що захочеш

Ні, не відучувати треба тебе, а радше доучувати

Ти надто дурна, ти нічого не тямиш

Маєш стати великою стервою

От було б гарно, найбільшою за усі часи

Так, я хочу цього, звичайно, а чому б ні?

Маєш стати тепер зовсім іншою

З таким-то талантом, так, маєш його, звичайно

Ти ж відьма, скористайся цим врешті-решт

Вони тебе зовсім розбестили

Так, саме нею ти є, не варто боятися кожного слова

Ти що, не зрозуміла закону?

Свої лайки Іван вимовляє сам, з моїх уст він не чує жодної відповіді, тільки вигуки, а найчастіше: «Що ти, Іване!», — це звучить вже не так серйозно, як напочатку.

Що може знати Іван про закон, який мною керує? І я подивляю, що в лексиконі Івана трапляється слово закон.

Маліна і я, незважаючи на всю відмінність між нами, відчуваємо однаковий страх перед нашими іменами, лиш Іван сприймає своє остаточно, а оскільки його ім’я для нього вже звикле, і він може ідентифікувати себе із ним, то і я з насолодою вимовляю його, звертаюсь в думках, вимовляю про себе. Його ім’я стало для мене делікатесом, необхідною розкішшю у житті моїм вбогому, я докладаю зусиль, щоб ім’я ІВАН усюди звучало у місті, вимовляю його, шепочу, повторюю тихо в думках. Навіть коли я сама, коли сама ходжу Віднем, у багатьох місцях можу сказати собі: тут я ішла з Іваном, там на Івана чекала, в ЛІНДЕ^[161] з Іваном обідали, на Кольмаркті^[162] пила з Іваном каву-еспрессо, на Кернтнеррінґу Іван працює, тут Іван купує свої сорочки, он там — бюро подорожей, до послуг якого вдається Іван. Він же не має зараз знову їхати до Парижу чи Мюнхену! А там, де я не була ще з Іваном, кажу собі: треба якось буде прийти сюди із Іваном, треба це показати Іванові, хотілося б якось з Іваном увечері подивитись з Кобенцлю^[163] на місто, або з останнього поверху на Герренґассе^[164]. Іван реагує відразу, зривається з місця, коли його кличеш, а Маліна зволікає, зволікаю і я, коли йдеться про мене. Отож, Іван добре робить, що не завжди називає мене на ймення, а дає мені кілька прізвиськ, які щойно спали на думку, або звертається просто «панно». От ми, панно моя, знову себе і виявили, це ж сором, але незабаром нам треба цього позбутися. Glissons. Glissons^[165].

Мені зрозуміло, що Іван не цікавиться Маліною. Вживаю, зрештою, засоби остороги, щоб шляхи їхні не перетнулися. Однак не зовсім я розумію, чому Маліна ніколи не починає розмови стосовно Івана. Не згадує навіть, хоча б мимохідь, уникає, на диво вміло, бути присутнім при моїх телефонних розмовах з Іваном, а чи зустріти його на сходах в будинку. Удає, ніби все ще не знає машини Івана, хоча моя дуже часто стоїть на Мюнцґассе попереду, а чи позаду машини Івана, коли зранку, щоб Маліна не запізнився до Арсеналу, я виходжу з ним з дому і швидко підвожу його на Арсеналґассе, хоча це й недалеко від нас, він мав би помітити, що на машину Івана я не дивлюся як на дорожню заваду, а лиш ніжно вітаю, пестливо проводжу рукою, навіть якщо вона мокра чи вся в пилюці, і з полегкістю переконуюся, що номер за ніч не змінився, W 99.823, Маліна сідає в машину, а я чекаю рятівного слова іронії, присоромлення докором, якихось змін на його обличчі, однак Маліна завдає мені мук своїм бездоганним самовладанням, своєю довірою непохитною. Тоді, коли вся в напрузі, чекаю великого виклику, Маліна розповідає мені педантично, які цього тижня він має плани, у Пантеоні сьогодні зніматимуть фільм, у нього нарада з референтами зброї, уніформ й орденів, директор поїхав до Лондона з виступом, і тому він повинен сам іти в Доротеум на аукціон зброї й картин, проте він не хоче нічого вирішувати, Монтенуово молодший отримає незабаром своє остаточне посадове затвердження, а цього тижня в суботу та у неділю Маліна чергуватиме. Я зовсім забула, що цього тижня він знову матиме чергування, і Маліна мав помітити, що я забула про це, бо затнулася, і надто відвертим було моє здивування, та він все ще себе обманює, так, ніби немає тут нікого й нічого, так, мовби існуємо лише він та я. Так, мовби думаю тільки про нього — як завше.

Своє інтерв’ю з паном Мюльбауером, який працював раніше в газеті ВІНЕР ТАҐБЛЯТ^[166], та без жодних докорів сумління перейшов до своїх політичних суперників, до ВІНЕР НАХТАУСҐАБЕ^[167], я відкладала вже кілька разів, шукала, як би відмовити, та пан Мюльбауер, зі своєю настирністю, цілуванням ручок по телефону, досягає, однак, мети. Кожен, подібно до мене, думає напочатку, що такою поступкою зможе нарешті позбутись його, але надходить той день, обіцянку треба дотримати, пан Мюльбауер, який кілька років тому ще мав робити нотатки в блокноті, послуговується магнітофоном, курить лише БЕЛЬВЕДЕР і не цурається келишка віскі. Хоч всілякі анкети та їх запитання між собою якимось чином подібні, заслуга Мюльбауера в тому, що його недискретність зі мною сягає останніх меж.

Питання 1-е: ……?

Відповідь: Як я ставлюсь до часу? Не знаю, чи зрозуміла Вас правильно. Якщо маєте на увазі сьогодні, то я не хотіла б відповідати, у кожному разі, сьогодні. Якщо дозволяєте зрозуміти питання інакше — який загалом стосунок до часу, єдиного часу для всіх, — то я не є тією інстанцією, ні, я хочу сказати, що я не є компетентною, і думка моя не є вирішальною, не маю, зрештою, жодної думки. Ви тут сказали, що ми живемо у велику епоху, а я, як звичайно, не готова була до великих епох, хто ж його міг передбачити, у садочку чи в початкових класах, пізніше, звичайно, також у школі, а чи навіть в університеті, мова йшла про вражаючі числа великих епох, великих подій, великих людей, великих ідей…

Питання 2-е: ……?

Відповідь: Розвиток мій… Ах, так, Вас цікавить духовний розвій. Влітку робила довгі мандрівки по Ґорії і лежала в траві. Перепрошую, саме це і є тим розвоєм. Ні, я не скажу, де та Ґорія, бо її продадуть й забудують, для мене ця думка нестерпна. Коли поверталась додому, мала йти через насип, де пролягла залізниця, там не було шлаґбаума, це було небезпечно, бо зустрічний потяг не можливо було побачити через хащі ліщини та ясенів, проте сьогодні немає потреби лізти там через насип, можна пройти крізь тунель.

(Покашлювання. Пан Мюльбауер помітно нервує, це починає мене нервувати).

На тему великого часу, великих епох, мені, однак, щось спадає на думку, але я не скажу Вам цим нічого нового: історія вчить, та учнів у неї немає.

(Пан Мюльбауер люб’язно киває).

Коли, ясна річ, починається розвій, Ви й самі визнаєте… Так, я хотіла вивчати закон, та через три семестри перервала навчання, за п’ять років розпочинала знову, та після одного семестру кинула, не могла я стати суддею чи прокурором, та й адвоката з мене не вийшло б, я просто не знала, кого або що змогла б представляти, кого або що захищати. Усіх і нікого, усе і ніщо. Скажіть, любий пане Мюльгофер, перепрошую, пане Мюльбауер, що б Ви зробили на моїм місці, якщо ми всі підвладні законові, який збагнути не можна, якщо ми всі неспроможні хоча б уявити собі увесь жах такого закону…

(Пан Мюльбауер подає знак рукою. Нова перешкода. Пан Мюльбауер повинен замінити стрічку).

…Добре, якщо бажаєте, я буду висловлюватися зрозуміліше й перейду відразу до справи, хотіла б лише сказати: існують ще ці попередження, Ви їх знаєте, бо справедливість гнітюче близько, а те, що я щойно сказала, не заперечує загалом, що справедливість — це ніщо інше, як жадання недосяжної чистої величі, саме тому вона настільки бентежно близька, хоча у цій близькості ми зовемо її несправедливістю. Поза тим, для мене завжди величезна мука проходити по Музеумштрассе^[168], повз Палац юстиції^[169], або коли опиняюсь раптово поблизу Парламенту, де-небудь на Райхсратштрассе^[170], де я не можу його обминути, подумайте тільки про слово «палац» у зіставленні із юстицією — звучить це, немов засторога, що там справді немає місця безправ’ю, а тим паче, і праву! Нічого немає в розвої без наслідків, а та щоденна пожежа в Палаці юстиції…

(Шепіт пана Мюльбауера: 1927-го року, 15-го липня 1927-го року!)

Щоденна пожежа в такому палаці химер, з його колосальними статуями, з його колосальними розправами та колосальними виголошеннями, які називаються вироками! Це щоденне горіння…

(Пан Мюльбауер зупиняє запис й питає, чи можна буде йому стерти останній пасаж, він каже «стерти» й тієї ж миті стирає).

Які переживання мали вплив на моє…? Що мене найсильніше вразило? Якось видалось мені лиховісним, що я народилася точно на геосинкліналі, я мало що в цьому змислю, а втім, людина не може уникнути геотропізму, він же ж унікально сприяє переорієнтації.

(Пан Мюльбауер дуже стурбований. Він поспішно махає рукою).

Питання 3-є: ……?

Відповідь: Що думаю я про молодь? Нічого, справді нічого, у кожному разі, я ще ніколи над цим не думала, я дуже прошу Вашого розуміння, більшість питань, які Ви мені задаєте, і взагалі, багато питань, до мене скерованих, я ніколи собі ще не ставила. Сучасна молодь? Але тут я мала б подумати і про тих, хто нині старий, і про людей, які вже не є молодими, та й старими себе не вважають, то так тяжко, уявити собі всі ці сфери життя, ці спеціальні галузі, ці предмети — юність і старість. В абстрактних поняттях, знаєте, я, напевно, не зовсім тямуща, я бачу відразу цілі збіговиська, наприклад, діти на ігрових майданчиках, зізнаюсь, що юрми дітей мені уявляються чимсь особливо страхітливим, я не можу також зрозуміти, як самі діти витримують у цьому дитячому тлумі. Діти, розподілені поміж дорослими, це ще можливо, а чи доводилось бути Вам якось у школі? Жодна дитина, якщо вона не цілком позбавлена розуму і не є безнадійно зіпсутою, хоча більшість із них саме такими і є, не може прагнути жити в дитячому стовпищі, мати такі ж проблеми, як і всі інші діти, і, окрім кількох дитячих хвороб, ділити ще щось із іншими, скажімо, хоч би свій розвиток. Вигляд кожного тлуму дітей уже тому викликає тривогу…

(Пан Мюльбауер махає руками. Явно видно, що він не погоджується).

Питання 4-е: ……?

Відповідь: Моє улюблене — що? Заняття улюблене, справді, саме так Ви сказали. Я ніколи не була зайнята. Будь-яке заняття відволікало б мене, через нього я втратила б щонайменшу орієнтацію, не могла б споглядати, я нічим не можу займатися в цій усіх поглинаючій зайнятості, напевно, і Ви зауважили цю шалену зайнятість у цілому світі, напевно, і Ви вже чуєте пекельний той галас, що її завжди супроводжує. Як на мене, то я не дозволила б жодних занять, але можу заборонити їх лиш собі, та великих спокус я й не мала, я не ставлю собі це в заслугу, для мене спокуси такі були цілком незбагненні, я не хочу удавати із себе кращу, ніж є, мені відомі спокуси, які я не смію назвати, кожен підвладний найтяжчим спокусам, залежить від них і без надії силкується їх побороти, прошу, ні, не сьогодні… Ліпше я не казатиму. Мої улюблені, як Ви сказали? Краєвиди, тварини, рослини? Улюблені? Книги та музика, архітектурні стилі, малярство? Не маю улюблених звірів, москітів, жуків, хробаків, за всього бажання не можу я Вам сказати, яким же птахам, рибам, чи хижакам я надаю перевагу, взагалі, я мала б проблему вибору навіть між світом органіки та неорганіки.

(Пан Мюльбауер вказує підбадьорюючи на Франсез, яка тихо зайшла, позіхає, вигинаючи спину, а потім одним стрибком опиняється на столі. Пан Мюльбауер має замінити стрічку. Коротка розмова з паном Мюльбауером, котрий не знав, що я маю вдома котів, Ви ж бо так мило могли б розповісти про Ваших котів, каже пан Мюльбауер із докором, коти надали б розмові особистої нотки! Дивлюсь на годинник й кажу вже нервово, але ж коти — це тільки випадок, я їх не можу тримати у місті, про котів не може бути і мови, цих принаймні, а оскільки до кімнати вже заходить і Троллоп, роздратовано їх обох виганяю. Стрічка біжить).

Питання 4-е: ……? (Повторно).

Відповідь: Книги? Так, багато читаю, я завжди багато читала. Ні, я не знаю, чи справді ми розуміємо одне одного. Найбільше читати люблю на підлозі, на ліжку, майже все — лежачи, ні, тут ідеться не стільки про книги, як взагалі про читання, про те, що написано чорним по білому, про окремі літери, окремі склади та рядки, про нелюдське оце відтворення, знаки, визначення, це застигле у вираз уявлення, що йде від людей. Вірте мені, будь-який вираз — це лиш уявлення, він витворений нашим уявленням. Належить сюди і гортання книги, погоня з однієї сторінки на іншу, втеча, співучасть у шаленому виливанні, яке вже застигло, а також підступність якогось enjambement^[171][172], страхування життя одним-однісіньким реченням, а також страхування зворотне речень життям. Читання — це вада, яка може стати на місце всіх інших вад, або іноді замість них інтенсивно сприяти всім жити, це — відхилення, манія, що поглинає. Ні, наркотиків я не вживаю, вживаю книжки, безсумнівно, я маю свої вподобання, багато книжок залишають мене байдужою, деякі з них я вживаю лиш зранку, інші — тільки вночі, є книжки, від яких відірватись не можу, з ними ходжу по квартирі, переношу з кімнати до кухні, читаю навстоячки в коридорі, не користуюсь закладками, не ворушу при читанні вустами, читати навчилась я дуже рано і дуже добре, навчальних методів не пригадую, але Ви могли б поцікавитись, у початкових школах у нас в провінції ця метода, схоже на те, була безвідмовна, принаймні тоді, коли я там вчилась читати. Так, я теж зауважила, але лише згодом, що в інших країнах люди не вміють читати, у кожному разі, читати швидко; хоча темп — це також важливо, не тільки сама концентрація, подумайте тільки, хто ж без огиди жуватиме речення, чи то просте, чи складне, пережовуватиме очима, а тим паче вустами; речення, утворене тільки із підмета й присудка, має бути поглинуте швидко, речення, яке має багато додатків, саме тому і треба сприймати у блискавичному темпі, за допомогою непомітного слалому яблук очних, бо інакше воно не скориться, а речення має читачеві «коритись». Я не змогла б «продиратись» крізь книгу, це межувало б уже з заняттям. Бувають люди, хочу сказати Вам, люди, у сфері читання трапляються часто гідні подиву несподіванки… Маю, щоправда, я слабкість до неписьменних, навіть знаю тут декого, хто не читає, не хоче читати; перебувати у стані невинності — це зрозуміє лиш той, хто узалежнився від читання, або зовсім не треба читати, або треба правдиво вміти читати…

(Пан Мюльбауер ненароком стер запис. Перепрошення з боку пана Мюльбауера. Достатньо, гадає він, якщо повторю лише кілька останніх речень).

Так, я багато читаю, проте шоком, подією пам’ятною стає всього один погляд, кинутий на сторінку, спогад про ті п’ять слів на двадцять сьомій сторінці внизу ліворуч: Nous allons а l'Esprit^[173][174]. Слова на плакаті, імена на табличках будинків, назви книг, які ніхто не купив і вони лишилися у вітрині, оголошення в ілюстрованому журналі, прочитане у приймальні зубного лікаря, напис на пам’ятникові, на надгробку, який запав мені в око: ТУТ СПОЧИВАЄ. Ім’я, на яке ненароком натрапила, гортаючи сторінки телефонної книги: ЄВСЕВІЙ. Я вже переходжу до справи… Торік, наприклад, я прочитала: «Одягнений був він під Меншикова»; не знаю чому, та відразу була цілком переконана, що, ким би не був чоловік цей, якщо він, виходячи з цього вислову, вбраний «під Меншикова», мав бути одягнений так, то для мене було важливо, дізнатись про це, це належить уже невід’ємно і до мого життя. Із цього щось має вийти. Та, ближче до справи, я Вам хочу сказати, що дня і ночі не стане, щоб перелічити всі ті книжки, які на мене зробили найбільше враження, щоб пояснити, чому, яким фрагментом і як надовго. Що залишилось у пам’яті, хочете Ви запитати, але ж річ зовсім не в тому, що залишилось у пам’яті! Лише декілька фраз, декілька висловів знову і знову оживають в свідомості, крізь роки я чую їх голос: Білих крил у слави немає^[175]. Avec ma main brulée, j‘écris sur la nature du feu^[176][177]. In fuoco l'amor mi mise, in fuoco d‘amor mi mise^[178][179]. To the only begetter…^[180][181]

(Я зашарілась і махаю рукою, пан Мюльбауер має це неодмінно стерти, це не має стосунку жодного до будь-кого, я була нерозважною, піддалася на порух душі, читачі газет віденських, окрім того, італійською не зрозуміють, а більшість вже навіть — французькою, надто молодь, одначе, зараз ми не про це. Пан Мюльбауер хоче подумати, до нього не зовсім дійшло, він же теж не знає ні італійської, ні французької, і хоча двічі вже побував в Америці, на слово «begetter» за всю свою подорож не натрапляв ніколи).

Питання 5-е: ……?

Відповідь: Раніше я вміла жаліти лише себе, почувала себе упослідженою, ніби людина, позбавлена спадку, з часом навчилась жаліти людей і в інших місцях. Ви помиляєтесь, любий пане Мюльбауер. Я в злагоді із цим містом та його нікчемно малими околицями, які вже вийшли з історії.

(Пан Мюльбауер переляканий. Я, без жодного замішання, говорю далі).

Гадаю, варто сказати, що тут, як приклад для світу, з історії було усунено певну імперію^[182], разом з її інтригами, особливою тактикою, яку завжди оздоблювали ідеями, я дуже рада, що тут живу, бо споглядати світ із цього місця у світі, де вже нічого не відбувається, набагато страшніше — без самопевності та гордовитості — бо немає тут жодного уцілілого острова, тут на кожному місці занепад, суцільний занепад, перед очима тут постає занепад усіх нинішніх та майбутніх імперій.

(Переполох пана Мюльбауера невпинно зростає, на думку мені спадає ВІНЕР НАХТАУСҐАБЕ, пан Мюльбауер боїться, напевно, уже за свою посаду, я маю хоч трохи подумати і про пана Мюльбауера).

Мені завжди більше було до душі казати так, як казали раніше: Дім Австрія^[183], бо для вживання визначення земля це було б, як на мене, щось надто велике, просторе, незручне, землею я називаю лише невеликі утворення. Коли я дивлюся із вікна потяга, думаю: яка ж гарна оця земля. Коли наближається літо, маю бажання поїхати з міста, десь у Зальцкаммерґут^[184] чи в Каринтію. Це ж видно, що діється із людьми, які живуть у справжніх країнах, скільки доводиться їм брати на совість, навіть тоді, коли кожен із них особисто мало причетний, або й нічого не має спільного з ганебними вчинками своїх галасливих, пихатих від величі країв, не має жодного зиску з посилення влади їхньої та багатства. Жити з іншими разом в одному будинку — це вже досить жахливо. Але ж, любий пане Мюльбауере, я цього взагалі не казала, зараз, коли говорю, йдеться не про республіку, яка нарікає дитину її законним ім’ям, хто тут сказав хоч слово проти республіки — непримітної та незначної, невченої та ушкодженої, хоча шкоди вона не завдає нікому? Ані Ви, ані я, немає жодних підстав для неспокою, заспокойтеся, прошу Вас, ультиматум, поставлений Сербії^[185], вже віддавна неактуальний, він змінив лише кілька сторіч і так сумнівного світу, спровадив усе до руїни, давно вже всі перейшли до непорядків щоденних нового світу. Що під сонцем немає нічого нового, ні, я цього б не сказала ніколи, нове є, справді є, будьте певні, однак, пане Мюльбауер, якщо дивитися звідси, де вже нічого не діється, — зрештою, воно так і добре, — минуле слід вистраждати до краю, воно не належить ані мені, ані Вам, але хто ж то питає, ці речі ми маємо вистраждати, в інших людей нема на те часу, у їхніх країнах, вони там працюють, планують й торгують, вони там сидять у своїх країнах, ці істинні несучасники, вони ж позбавлені мови, вони безмовні, ті, хто при владі в усі часи. Зраджу Вам страшну таємницю: мова — це кара. У неї мають ввійти усі речі, у ній вони мають щезнути, відповідно до своєї вини та її обсягу.

(Ознаки виснаження у пана Мюльбауера. Ознаки виснаження у мене).

Питання 6-е: ……?

Відповідь: Роль посередника? Завдання? Духовна місія? Чи були Ви хоч раз посередником? Роль ця — невдячна, прошу, не треба жодних більше доручень! Я не знаю, чи це здійснення місії… То ж видно було, що з того вийшло насправді, не розумію Вас достеменно, а втім, Ваша точка зору, звичайно, вища, а те, що вище, якщо воно лиш існує, має бути дуже високим. Напевно, воно має бути до болю високо, надто високо для того, щоб хтось зміг хоч годину сам осягати його у повітрі розрідженім, як же можна тому разом з іншими здійматися високо, коли перед тим пройти треба ще найбільше приниження, бо духовність, — я не знаю, чи хочете Ви мене слухати далі, Ваш час настільки обмежений, та й шпальта в газеті також, — це ж безконечне приниження, треба спускатися вниз, не йти догори чи виходити з дому на вулицю, до людей, це ж просто ганьба, це щось неможливе, для мене це неосяжне, як можна дійти до таких пишномовних висловлювань. Кому можна довірити тут будь-яке завдання, чого досягти через місію! Я не можу собі цього уявити, мене це гнітить до краю. Хоча, може, Ви мали на увазі адміністрацію чи архівацію? Ми розпочали цю справу стосовно палаців, музеїв та замків, наш некрополь уже досліджений, обвішаний етикетками, до найменших деталей описаний на табличках, вкритих емаллю. Ми раніше не мали ніколи стовідсоткової певності, котрий палац Траутсона, а котрий Строцці, де міститься шпиталь Св. Трійці, і що за історію має, а тепер даєш собі раду без особливих знань і без усіляких екскурсоводів, а близькі знайомства, які необхідні були, щоб потрапити до палацу Пальфі чи до корпусу Леопольда у Гофбурзі^[186], вже не потрібні, потрібно було лише зміцнити адміністрацію.

(Зніяковіле покашлювання пана Мюльбауера).

Сама я, звичайно, проти всякого управління, проти тієї всеосяжної бюрократії, під контроль якої потрапило все, від людей з усіма їх виглядами, до колорадських жуків з усіма подобами, прошу в тому не сумніватися. Однак йдеться тут про щось інше, про управління культове царством мертвих; я не знаю, на підставі чого Ви або я мали б гордитися, намагатися ще привернути до себе увагу цілого світу, фестивалями, фестивальними тижнями, тижнями музики, ювілейними святами, днями культури, світ зробив би найкраще, якщо б навмисно геть відвернувся, щоб не злякатись, бо в нього могли б відкритися очі на те, що на нього чекає, це в кращому разі, і що тут тихіше, що потаємніше працюють наші могильники, що замаскованіше все відбувається, що тихіше усе розігрується та мовиться до кінця, то сильнішою, певно, стає справжня цікавість. Духовна місія Відня — це його крематорій^[187], бачите, ми все-таки відшукали цю місію, варто лише розговоритись достатньо, але ліпше про це мовчати, бо тут, у найвразливішому місці, цей вік надихнув кілька душ полум’яних, щоб спалити їх потім, щоб вони могли згодом вплинути на людей, та я все питаю себе, Ви, звісно, теж, чи не веде часом кожен вплив до нової незгоди…

(Зміна стрічки. Пан Мюльбауер одним духом осушує склянку).

Питання 6-е: ……? (Вдруге. Повторення).

Відповідь: До душі мені завжди був вислів Дім Австрія, бо він ліпше, ніж усі вирази, мені не раз пропоновані, давав зрозуміти природу моєї прив’язаності. Напевно, я жила в цьому домі за різних часів, бо пригадую себе часто на вуличках Праги чи у порту У Трієсті, мрію богемською, словенською та боснійською мовами, я завжди була вдома у цьому домі, та не маю тепер ні найменшого побажання поселитися в ньому іще раз, у домі, витвореному із мрій, хіба що вві сні, отримати його у володіння, пред’явити свої права, бо мені дістались ці землі коронні, це я зреклася престолу, зложила найстарішу корону в церкві Ам Гоф^[188]. Уявіть лиш собі, після обох останніх воєн новий кордон мав пройти щоразу центром села Ґаліція. Ґаліція, яка окрім мене, невідома нікому, яка для інших людей нічого не значить, якої ніхто не відвідує, якою ніхто не захоплюється, завжди потрапляла під розчерк пера на штабних картах військових союзників; та в обох випадках, щоразу з інших причин, вона залишалась при тому, що сьогодні зоветься Австрією, кордон — лише в кількох кілометрах звідти, в горах, а влітку 1945-го дуже довго не могли прийняти остаточного рішення, мене туди вивезли в евакуацію і я намагалась вгадати, що буде зі мною в майбутньому, чи зачислять мене до словенців у Югославії, а чи до каринтійців у Австрії; шкодувала, що не вважала на уроках словенської, бо французька давалася легше, навіть латина видавалась мені цікавішою. Ґаліція, звичайно, завжди залишилася б тією ж Ґаліцією, байдуже, під будь-яким прапором, і ми не робили з того собі жодних проблем, оскільки ніколи не думали про жодні експансії, у родині завжди про це говорили: коли все скінчиться, поїдемо до Ліпіци, маємо ще відвідати тітку у Брно, що там сталося з нашими родичами у Чернівцях, у Фріулі повітря ліпше, ніж тут, коли виростеш, то поїдеш до Відня та Праги, коли виростеш…

Я хочу сказати, що ми завжди спокійно і апатично приймали реальні факти, нам було абсолютно байдуже, до яких країн перейшли, чи перейдуть ті чи інші місцевості. Однак до Праги я їхала з іншими почуттями, ніж до Парижу, тільки у Відні жила я щоразу власним життям, хоч не реальним, але і не марним, тільки в Трієсті не чулась чужинкою, та з часом мені стає це чимраз байдужішим. Хоча це не є украй доконечним, але я хотіла б колись, і то, якомога швидко, напевно, ще цього року, поїхати до Венеції, яку ніколи не осягну.

Питання 7-е: ……?

Відповідь: Гадаю, що все це — помилка, могла б розпочати знову і дати Вам докладнішу відповідь, якщо тільки матимете до мене терпіння, а якщо при тім знову з’явиться помилка, то принаймні, буде новою. Ми не можемо більше нагнітати збентеження, нас же ніхто не слухає, десь у іншому місці зараз теж хтось ставить питання і хтось дає відповідь, метою яких є ще дивніші проблеми, щодня замовляють їх на наступний день, проблеми вигадують і пускають відразу в обіг, проблем, як таких, немає, про них лиш говорять, та саме тому про них і говорять. Я також чула лише про проблеми, інакше не мала б жодних, ми могли б з Вами просто сидіти, склавши руки, та й пити, було б то не зле, чи не так, пане Мюльбауер? Але ж уночі й самотою люди ведуть ератичні^[189] свої монологи, які не зникають, бо людина — це темна істота, вона належить собі лиш у темряві, а вдень повертає до рабства. Ви зараз мій раб, та й мене Ви зробили своєю рабою, Ви невільник своєї газети, яка, радше, не повинна була б називатись НАХТАУСҐАБЕ, Ваша рабськи залежна газета для тисяч рабів…

(Пан Мюльбауер натискає на кнопку й вимикає магнітофон. Я не чула, щоб він сказав: дякую Вам за розмову. Пан Мюльбауер надзвичайно розгублений, він готовий повторити це інтерв’ю, навіть вже завтра. Якби тут була панна Єлінек, я знала б, що відповісти, — що я буду зайнята, чи захворіла, чи поїхала геть. У мене з’явиться термінова справа, про що вже домовлено. Пан Мюльбауер втратив півдня, він це дає зрозуміти, невдоволено запаковує магнітофон і мовить мені на прощання: Цілую Вам ручку).

До Івана по телефону:

О, нічого такого, я тільки

Який в тебе голос, мабуть ти спала

Ні, я просто стомилася, сьогодні півдня

Ти сама, а чи люди

Так, вже пішли, та півдня

Я намагався півдня

Я втратила цілих півдня

В Іванові чується більше життя, ніж в мені. Якщо він не змучений, то весь він — суцільний рух, але коли втомиться, то набагато більше, ніж я, і тоді сердиться на різницю між нами у віці; він розуміє, що злий, хоче злим бути, сьогодні він має бути винятково на мене розгніваним.

Як ти боронишся!

Навіщо боронишся?

Нападати потрібно, ну, нападай!

Покажи мені руки, та ні, не долоні

Я не вмію читати з руки

Це видно по шкірі рук

У жінок я відразу це бачу

Однак цього разу я виграла, по моїх руках не побачиш нічого, шкіра не вкрита зморшками. Та Іван накидається знову.

Я часто бачу це на твоєму обличчі

Тоді ти мала вигляд старої

Деколи ти виглядаєш зовсім старою

Сьогодні ти виглядаєш на двадцять років молодшою

Смійся більше та менше читай, більше спи, менше думай

Це ж старить тебе, що ти робиш

Сірі й брунатні сукні додають тобі віку

Пожертвуй свої жалобні сукні в Червоний Хрест

Хто дозволив тобі носити ці похоронні сукні?

Звичайно, я злий, мені хочеться злитись

Ти зараз у мене виглядатимеш молодою, я вижену з тебе старість!

Іван, який на хвилю заснув, прокидається, а я повертаюсь з екватора, вражена все ще випадком, що стався мільйони років тому.

Що з тобою?

Нічого, вигадую.

Напевно, то буде щось путнє!

Я майже завжди щось вигадую. Іван прикриває долонею рота, щоб я не завважила, як він позіхає. Має негайно йти. Уже за п’ятнадцять дванадцята. Настає північ.

Я щойно винайшла, як змогла б ще змінити світ!

Що? І ти теж? Змінити суспільство, відносини? Сьогодні це вже набуло форми змагання.

Моє відкриття тебе не цікавить, справді?

Сьогодні напевне ні, ти, видно, матимеш величезну наснагу, а винахідникам не можна заважати в роботі.

То й ліпше, я буду сама винаходити, та дозволь це зробити для тебе.

Івана ніхто не застерігав щодо мене. Не знає, з ким має справу, що істота, якою він зацікавився, може і обманути, не хочу його вводити в оману, але він ніколи не осягне моєї двоїстості. Я ж є також і витвором Маліни. Іван безжурно сприймає лиш зовнішній вияв, моя тілесність для нього — точка опори, можливо, єдина, проте мені вона заважає, поки ми розмовляємо, я ніколи не дозволю собі уявити, що за годину, під вечір, або пізно вночі ми лежатимемо у ліжку, бо стіни раптом стали б прозорими, мов зі скла, а дах був би зірваний зовсім. Максимальне опанування дозволяє мені перед тим сидіти навпроти Івана, мовчати, курити і розмовляти. Жоден жест, жодне слово, із яких хтось міг би домислити, що це можливо, що це стане можливим. Якусь мить це значить: Іван і я. В іншу: ми. Потім відразу знову ти і я. Дві істоти, які на майбутнє не планують нічого разом, не прагнуть співіснування й прориву в інші світи, в інше життя, хоча і не прагнуть розриву, домовленості про домінуючу мову. Тлумач нам, либонь, не потрібен, я нічого не довідаюсь про Івана, він нічого не довідається про мене. Ми не проводимо товарного обміну почуттями, не діємо з позиції сили, не очікуємо доставки зброї для підтримки та охорони своєї особи. Ґрунт у нас — м’який і поживний, те, що впаде на землю мою, проросте пишно, я плоджуся словами сама і плоджу Івана, я народжую новий рід, з мого єднання з Іваном приходить на світ Богом дане:

Жар-птиці

Лазурити

Блукаючі вогники

Краплі нефриту

Вельмишановний пане Ґанц^[190],

перше, що мене прикро уразило в Вас, був відстовбурчений насторч мізинець, коли в товаристві знайомих Ви були в центрі уваги і хизувалися дотепами, котрі мені та усім присутнім видавались новими, мені, правда, лише ненадовго, бо чула від Вас їх потім дуже багато разів, щоразу на інших зборах. У Вас було стільки гумору. Останнє, що мене почало дратувати і далі дратує, — це Ваше прізвище. Писати його іще раз сьогодні мені надзвичайно тяжко, а коли почую від інших, — моя голова починає моментально боліти. Для власного вжитку, коли думки про Вас уникнути неможливо, я маю умисне звертання «пане Ґенц» чи «пане Ґанс», не раз я вже пробувала й «пане Ґінц», та найкращим виходом і надалі лишається «пане Гонц», бо так від прізвища Вашого я задалеко не віддаляюсь і невеликим діалектним забарвленням можу надати йому трішки глузливого відтінку. Маю Вам це нарешті сказати, бо слово «цілий» день у день повторюють всі, я його теж не уникну, у газетах та в книгах воно вживається в кожнім абзаці. Я мала би бути обачнішою з огляду на Ваше прізвище, з яким Ви знову втручаєтеся в моє життя і приносите надто багато клопотів. Якби Вас звати було Копецький чи Віґеле, Ульман або Апфельбок — я мала б життя спокійніше та змогла б Вас забути на довше. Навіть коли б Ви звалися Мейєр, Майєр, Майр або Шмідт, Шмід, Шмітт, я мала б ще шанс, коли б чула це прізвище, думати не про Вас, а про когось із моїх друзів, кого теж звати Майєр, або про кількох панів на прізвище Шмідт, з якими відмінами воно б не писалося. У товаристві, на якомусь застіллі я б удавала подив або зацікавлення, могла б справді в запалі цих пустих та ницих розмов поспіхом Вас переплутати з іншим Майєром, а чи іншим Шмідом. Що за ідіосинкразії! скажете Ви. Нещодавно, коли вже боялася, що зустрінуся з Вами, невдовзі, коли з’явилася нова мода на металеві сукні, сорочки з ланцюгів, торочки з колючок та прикраси зі жмутів дроту, я відчула себе достатньо озброєною для нашої зустрічі, навіть вуха я б не лишила вільними, на мочках висіли б дві тяжкі в’язанки терну найкращої сірої барви, які при кожному порусі головою спричиняли б біль або постійно сповзали б, бо в юному віці забули мені проколоти дірки у вухах, які у нас на селі без жалю проколюють усім маленьким дівчаткам, у найніжнішому віці. Чому тільки вік цей ми називаємо найніжнішим, не розумію. Я була б тоді неприступна у тій панцерній сукні, так споряджена, боронила б я власне тіло, котре, даруйте, не буду зараз описувати, бо колись Ви його дуже добре спізнали…

Вельмишановний пане,

ніколи мені не вдавалося легко вимовити Ваше ім’я. Цим Ви мені не раз докоряли. Та не тому, однак, думка про зустріч повторну так мені неприємна. Я могла б її собі заощадити, тому що так вийшло, я не змогла побороти себе й зрозуміла, що нездатність до вимови поодиноких імен, надмірна болюча до них вразливість, від самих імен не залежить, а походить лишень із першої, початкової недовіри до самої особи, вона упереджена, звісно ж, спочатку, та завжди себе оправдовує з часом. Мою недовіру, яка була лише інстинктивною і тільки так могла виражатися, Ви, мабуть, хибно собі пояснили. Зараз, коли наша зустріч нова може щоразу відбутися, і я навіть не знаю, яким чином їй запобігти раз і назавжди, мене непокоїть лише одна думка: що Ви і надалі безцеремонно до мене звертатиметесь на Ти, Ти, яке свого часу Ви мені нав’язали за Вам же відомих обставин, і яке я дозволила Вам на час інтермедії, яка була так незабутньо огидна, напевно, зробила я це зі слабкості, щоб Вас не образити, щоб не вказати Вам ту межу, яку потаємно для Вас я поставила, бо не могла не поставити. Може, у випадку інтермедії звикле звертання на Ти, та після її закінчення послуговуватись цим Ти — недоречно. Не дорікаю Вам невимовно прикрими спогадами, які Ви мені залишили. Однак товстошкірість Ваша, повна нездатність відчути мою вразливість на Ваше Ти, приневолювання до нього мене та інших, дають підставу мені боятися, що Ви і далі несвідомі того, що займаєтесь приневоленням, бо воно для Вас «цілком» природно властиво. Ви ніколи ще, звісно, не замислювались над отим Ти, з яким Ви так легковажно обходитесь, не задавали, напевно, собі запитання, чому я радше можу заплющити очі на ті кілька трупів, що лишились лежати на Вашій дорозі в минулому, ніж дарувати застосування тих безупинних тортур, суть яких — у звертанні до мене в думках і в розмові на Ти. З часу останньої зустрічі не спало мені на думку, звертатись до Вас інакше, аніж у найкоректніший спосіб, вживати про себе та вголос іншу форму, як «пан» або «Ви», вголос, правда, тільки тоді, коли потрібно казати: з паном Ґанцом колись я трохи була знайома. Щоб Ви, врешті-решт, були теж спроможними на таку ввічливість, це єдине прохання, з яким я хоч коли-небудь дозволю собі до Вас звернутись.

Відень, …

                                  Засвідчую свою глибоку пошану

                                                               Незнайома

Вельмишановний пане Президенте,

Ваш лист містить вітання від Вас та від усіх інших з нагоди мого дня народження. Даруйте мені моє здивування. Цей день, як мені видається, належить до сфери інтимних стосунків поміж двома людьми, а саме, моїми батьками, яких Ви та інші не знають. Сама я ніколи ще не відважувалася уявляти собі зачаття своє та народження. Навіть саме називання дати, коли я побачила світ, яка мала значення не стільки для мене, як для моїх бідних батьків, завжди видавалось мені недопустимим порушенням якогось табу, оприлюдненням чужих болів та чужих радощів, а людина чуйна та мисляча сприйме це як щось гідне кари. Я мала сказати, людина цивілізована, бо наше мислення та почування частково, а саме у тій частині, яка вже ушкоджена, пов’язане з цивілізацією, із нашою цивілізованістю, через яку ми давно легковажно втратили шанс бути згадані нарівно з найдикішими із дикунів. Ви, науковець високого ранґу, мали б краще від мене знати, скільки гідності дикуни останні, ще не знищені дикуни, виявляють у всьому, що має стосунок до появи на світ, ініціації, зачаття та смерті, а нас не лише чванькуватість відомств позбавила останнього сорому, ще до опрацювання даних та заповнювання анкет діяв уже, випереджав події той споріднений дух; певен у здобутті перемоги, посилається він на просвітництво, яке вже приносить найбільшу шкоду спантеличеним неповнолітнім. Після остаточного звільнення від усіх можливих табу людство ще буде принижене до тотальної неповнолітності. Ви надсилаєте мені свої привітання, а я не можу не передати їх подумки давно вже ж померлій жінці, а саме, якійсь Йозефіні Г., яка значиться у моїй метриці як акушерка. Це її належало б тоді привітати з майстерністю при пологах, які минули успішно. В усякому разі, я дізналась багато літ згодом, що той день був у п’ятницю (відбувалося все, нібито, ввечері), новина ця мене в цілому не ощасливила. Якщо тільки можна цьому запобігти, я не виходжу по п’ятницях з дому, ніколи у п’ятницю нікуди не їду, це той день тижня, який видається мені небезпечним. До того ж, відомо напевно також і те, що я з’явилась на світ наполовину в «сорочці», я не знаю медичного терміна, як і того, чому у людей збереглося повір’я, що та чи інша прикмета у немовляти провіщати йому повинна щастя або ж біду. Проте, як я вже казала, я мала лише половину сорочки, половина, вважають люди, все ж краще, аніж нічого, одначе саме це напівпокриття надало мені значної задуми, дитиною я була надзвичайно задумлива, задумливість, а також звичка нерухомо сидіти мовчки впродовж годин, — це була моя найприкметніша риса. Сьогодні, однак, я себе все запитую, вже надто пізно, занадто пізно, що моя співчуття варта мати мала подіяти із цією неоднозначною звісткою, напіввітанням з напівсорочкою. Хто б хотів годувати дитину грудьми, намагався б зростити її та вивчити, якщо на світ вона народилась у напівщасливій сорочці. Що б Ви, шановний пане Президенте, могли подіяти з напівпрезидентством, напіввшануванням, напіввизнанням, половиною капелюха, що зможете Ви зробити навіть із цим половинним листом? Мій лист до Вас не може стати завершеним ще й тому, що і подяка моя за Ваші добрі вітання виходить лише з половини серця. Однак, видається, ми отримуємо лише ті листи, яких не чекаємо, а листи, якими відповідаємо, теж ніхто не чекає —

Відень…

                                                             Незнайома

Подерті листи лежать в кошику, майстерно переплутані й перемішані з пожмаканими запрошеннями на якусь виставку, прийняття, на доповідь, перемішані з порожніми пачками з-під сигарет, присипані попелом та недокурками. Копірку та папір для друкарських машинок я поспіхом склала на місце, щоб панна Єлінек не побачила, чим я займалась із самого ранку. Та вона загляне лише на хвильку, має зустріч зі своїм нареченим стосовно документів для шлюбного оголошення. Вона не забула, однак, купити дві кулькові ручки, хоча години роботи знову лишилися незаписаними. Питаю: чому, ради Бога, Ви не нотуєте їх, Ви ж знаєте, якою я є! Шукаю в торбинці одній, в іншій, мала б попросити гроші у Маліни, зателефонувати йому до Арсеналу, та, нарешті, конверт віднайшовся, він стирчить із Великого Дудена^[191] так, що прогледіти його неможливо, позначений знаком таємним Маліни. Він ніколи нічого не забуває, ніколи не маю його щось просити. У потрібний момент на кухні лежать конверти для Ліни, на столі письмовому — для панни Єлінек, у старій касетці у моїй спальні завжди віднайдеться кілька банкнот на відвідини перукарні, раз на декілька місяців декілька більших банкнот для взуття та білизни, а також вбрання. Я ніколи не знаю, коли на це будуть гроші, та якщо пальто має зношений вигляд, Маліна заощаджує мені на нове ще задовго до перших холодних днів року. Я не знаю, як Маліні це вдається, хоча часом вдома немає вже ані гроша, подбати за нас у ці часи дорожнечі, за квартиру він сплачує вчасно, переважно також за світло та воду, за телефон та страхування машини, за все, про що я мала б подбати сама. Лише раз або два відімкнули нам телефон, але тільки тому, що були ми в дорозі, а коли від'їжджаємо, то забуваємо, звісно, про все, жодні листи та рахунки в дорозі стають непотрібні. Кажу з полегшенням: знову якось усе обійшлося, знову нам це вдалося, тільки б зараз лишень не причепилась хвороба, тільки б нічого не сталось з зубами! Маліна не може мені багато давати, але радше дозволить заощадити гроші на господарство, ніж пошкодує кілька шилінґів на ті речі, які важливіші для мене від запасів харчів чи ущерть переповненого холодильника. Я маю завжди свої кишенькові, щоб, прогулюючись по Відню, могла з’їсти сендвіча у Тшешнєвского й випити в кафе Захер маленьку каву із молоком, щоб після прийняття люб’язно послати Антуанетті Альтенвіль^[192] квіти, щоб могла для Франціски Йордан зробити дарунок до дня народження — MY SIN^[193], щоб докучливим, безталанним або потерпілим людям, яких я не знаю, роздавати квитки проїзні, трохи грошей чи одяг, переважно болгарам. Маліна похитує головою, але «ні» я чую лише тоді, коли з моїх пояснень заплутаних він розуміє, що «справа», «проблема», чи «випадок» стають неосяжними, що для нас вони цілком не під силу. Тоді Маліна допомагає мені зібратися з духом на Ні, яке в мені уже визріло. Та в останній момент я можу і відступити, кажу тоді: Може, ми все-таки спробуємо, чи не могли б ми, однак, попросити хоча б у Атті Альтенвіля, або я скажу малій Земмельрок, щоб вона звернулася до Бертольда Рапаца, він же має мільйони, або, може, ти б подзвонив до пана радника Губалека із міністерства! У такі хвилі Маліна каже мені рішуче: ні! Я маю фінансувати відбудову жіночої школи в Єрусалимі, виплатити, як невелику пожертву, тридцять тисяч шилінґів комітетові біженців, маю взяти на себе видатки, спричинені повінню у Північній Німеччині та в Румунії, брати участь у підтримці жертв землетрусу, фінансувати революцію в Мексиці, у Берліні та в Ла Пазі, однак Мартін уже сьогодні потребує негайно тисячу шилінґів, як позичку лиш до найближчого першого, а він — людина порядна, Христині Ванчурі терміново потрібні гроші на виставку її чоловіка, та знати йому про це не потрібно, вона сподівається взяти їх згодом у матері, хоча знов посварилася з нею, власне, зовсім недавно. Троє студентів із Франкфурту не можуть оплатити рахунок за готель у Відні, і це терміново, ще терміновіше Ліна має сплатити наступний внесок за телевізор, на все це Маліна вийме гроші й промовить так, однак коли катастрофи та починання набувають глобальних розмірів, Маліна скаже ні. Для Маліни не існує жодних теорій, для нього зводиться все до одного питання «Мати або не мати». Якби було так, як він того хоче, ми жили б у достатку, без фінансових клопотів, фінансові клопоти приношу до хати я, зі своїми болгарами, німцями, латиноамериканцями, з моїми подругами та моїми друзями, зі знайомими, з усією цією публікою, з політичним та астрологічним прогнозом. Ніколи я ще не чула, і це є спільним для Івана та Маліни, щоб люди зверталися до Івана чи Маліни, ясна річ, цього не буває, таке не спаде їм на думку, напевно, я більше приваблюю, вселяю у них набагато більшу довіру. Та Маліна каже: Це може статися тільки з тобою, дурніших немає на світі. А я кажу: Це терміново.

У кафе Ландман^[194] на мене чекає болгарин, він сказав Ліні, що саме приїхав з Ізраїлю і хоче зі мною поговорити, намагаюся відгадати, хто ж це мені надсилає вітання, кого могло спіткати нещастя, що сталося з Гаррі Ґольдманом, якого я вже давно не бачу у Відні, сподіваюся, це не пов’язано з міжнародною ситуацією, маю надію, що не створюється якийсь новий комітет, що не треба сплатити кілька мільйонів, не треба брати до рук лопату, я не можу дивитись на лопати й мотики з того дня в Клаґенфурті, коли мене й Вільму поставили до стіни для того, щоб розстріляти, я не можу чути пострілів з часу того карнавалу, тієї війни, того фільму. Сподіваюся, він передасть вітання. Виявляється, ясна річ, це щось зовсім інакше, та, на щастя, я маю ще грип і гарячку 37,8, і не можу, звісно, здійнятись до нових звершень і в щось встрявати. Не можу дивитися на жодні місця подій, та як я маю сказати, що моє місце на Унґарґассе? Це мій край на Унґарґассе, який я повинна втримати, укріпити, мій єдиний край, який має стати для мене твердинею, який бороню, за який тремчу, за який борюся, готова померти, тримаю його в своїх смертних руках, я оточена ним навіть тут, коли переводжу дух перед кафе Ландман, край мій, якому загрожує помста всіх інших країн. Пан Франц вітає мене вже з порога, нерішуче він оглядає повну людей кав’ярню, але я, недбало вітаючи, минаю його, обходжу по колу залу, бо столик мені не потрібен, пан з Ізраїлю чекає на мене вже з півгодини, це термінова справа. Якийсь чоловік тримає в руці, демонстративно виставивши її наперед, німецький часопис ШПІҐЕЛЬ, обернений заголовком до тих, хто заходить, але з моїм паном я домовилася тільки про те, що до нього підійде блондинка, одягнена в блакитне весняне пальто, хоча весна іще не настала, та погода міняється з дня на день. Пан із часописом підносить руку, хоча сам не встає, а оскільки більше ніхто на мене не дивиться, він міг би бути тим чоловіком, який виявляв настирність. Так, справді, це він, бо, щось шепоче ламаною німецькою, я розпитую про своїх друзів у Тель-Авіві, у Гайфі, в Єрусалимі, але цей чоловік не знає нікого з моїх знайомих, він сам не з Ізраїлю, хоча був там ще кілька тижнів тому, мав довгу й виснажливу подорож. Я замовляю у пана Адольфа велику каву із молоком, я не питаю: Що Ви від мене хочете, хто Ви такий? де Ви отримали мою адресу? Що привело Вас до Відня? Чоловік цей шепоче: Я із Болгарії. Ваше прізвище взяв із телефонної книги, це була моя остання надія. Столиця Болгарії, здається, Софія, проте цей чоловік — не з Софії, розумію, що не кожен болгарин може жити в Софії, та стосовно Болгарії мені більше нічого не спадає на думку, кажуть, що завдяки йогуртові усі там живуть надзвичайно довго, та мій болгарин не виглядає ані старим, ані молодим, риси обличчя його неможливо запам’ятати, він невпинно тремтить, крутиться в кріслі, хапає себе за ноги. Витягує з папки газетні статті, які повирізував із німецької преси, велику сторінку із ШПІҐЕЛЯ, киває, я маю це прочитати, негайно, зараз і тут, ідеться про конкретну хворобу, morbus Buerger^[195], болгарин п’є малу чорну каву, а я мовчки розмішую ложечкою свою велику каву із молоком і швидко читаю, що написано про хворобу Бюрґера, у вирізках — лиш нефахова інформація, однак видно, що morbus цей унікальний і надзвичайно незвиклий; з нетерпінням підводжу погляд, не знаю, чому болгари цікавляться хворобою Бюрґера. Болгарин трохи відсовується разом із кріслом від столика, вказує на свої ноги, це він хворий і на morbus Buerger. Кров ударяє мені у голову, її пронизує шалений біль, це не сон, удар цього разу вдався болгаринові, що я маю робити тепер в кафе Ландман із цим чоловіком та його жаским morbus’oм, що зараз зробив би Маліна, яких би вжив заходів? Болгарин, однак, зберігає цілковитий спокій і каже, що терміново йому мають бути ампутовані обидві ноги, а у Відні у нього закінчились гроші, йому потрібно поїхати до Ітцегьо, де працюють спеціалісти із цього morbus’a. Я курю, мовчу і чекаю, при собі я маю лише двадцять шилінґів, уже минула п’ята година, банки закрились, а morbus тут. За сусіднім столом пан професор Малер, ледве тамуючи гнів, кричить: Прошу рахунок! Пан Франц відгукує радісно: Вже іду! і втікає, а я — вслід за ним. Терміново маю телефонувати. Пан Франц каже: Щось сталося, ласкава пані? Ви, загалом, не до вподоби мені, склянку води для ласкавої пані, Пеппі, та тільки presto^[196]! У гардеробі я риюсь в торбинці, але там немає записника з телефонами, шукаю в довіднику номер мого бюро подорожей, pikkolo^[197], малий Пеппі, приносить склянку води, я риюсь в торбинці й знаходжу таблетку, яку не можу від надміру хвилювання переламати навпіл, засовую її цілу до рота і запиваю водою, таблетка мені застрягає в горлі, а малий Пеппі волає: Ісус-Марія-і-Йозеф, ласкава пані так кашляє, чи не краще мені покликати пана Франца!.. Однак номер я вже знайшла, телефоную, чекаю й п’ю воду, мене з’єднують далі, пан Сухи є ще в бюро. Пан Сухи повторює педантично й гугняво: Від імені милостивої пані прийде один чужоземець, квиток 1-го класу до Ітцегьо, один напрямок, та ще — готівкою тисячу шилінґів, не терміново, ми залагодимо, з задоволенням, не турбуйтеся, ласкава пані, цілую ручку!

Стою якусь хвилю біля гардеробу й курю, пробігає пан Франц, фалди фрака його розвіваються, він киває мені люб’язно, я люб’язно киваю у відповідь, мені треба іще покурити і зачекати. За кілька хвилин повертаюсь до столика з morbus’oм. Прошу болгарина відразу йти до мого бюро подорожей, потяг відходить за три години, пан Сухи усе залагодить. Гукаю: Прошу рахунок! Пан професор Малер, якому киваю ніяково, дякуючи за те, що пізнав мене, кричить голосніше: Прошу рахунок! Пан Франц пробігає й озивається на ходу: Вже іду! Кладу на столі двадцять шилінґів і даю зрозуміти болгаринові, що рахунок оплачено. Не знаю, що йому побажати, кажу: щасливої Вам дороги!

Іван каже: Ти знову дала себе ошукати.

Але ж Іване!

Маліна каже: Знову ти вклепалася до халепи, і тисяча шилінґів на дорожні витрати! Я на це: Ти ж, звісно, зовсім не такий дріб’язковий, я маю детальніше тобі пояснити, це ж страхітливий morbus.

Маліна відповідає розважливо: без сумніву, пан Сухи телефонував, твій болгарин справді заходив. Бачиш! кажу, якщо він не має morbus’a і не втратить обидві ноги, то це добре, але якщо він усе-таки має його, ми мали допомогти. Маліна каже: Не роби собі клопотів, я вже це якось влаштую.

Ані години довше я не змогла сидіти сьогодні з хворим на лепру в кафе Раймунд^[198], хотілось мені відразу зірватися й піти вимити руки, не зі страху перед зараженням, а лиш для того, щоби позбутись думок про лепру, які перейшли на мене через потиск руки, а вдома хотіла промити очі водою з бором, щоб вони могли заспокоїтись після того, як побачили роз’їдене нею обличчя. Та ще перед єдиним цього року польотом, всього на два дні до Мюнхену і назад, бо на довше не можу залишити вже Унґарґассе, замовила я таксі й надто пізно помітила, що водій там без носа, ми вже їхали, бо я легковажно сказала: Швехат, аеропорт! і зауважила це лиш тоді, коли він обернувся до мене, щоб запитати, чи можна йому курити, отак, без носа, я їхала аж до Швехата^[199] і лиш там з валізкою вийшла. Та в залі я передумала й попросила політ мій анулювати, після чого відразу ж поїхала іншим таксі у зворотному напрямку. Увечері Маліна був здивований, чому це я вдома, замість того, щоб бути в Мюнхені. Я не могла летіти, то була погана прикмета: справді, літак цей не долетів до Мюнхену, а приземлився з запізненням та попсутим шасі в нюрнберзькім аеропорту. Я не знаю, чому такі люди трапляються на моєму шляху, і чому неодмінно від мене щось хочуть. Сьогодні прийшло два французи, їхніх імен я навіть не розібрала, вони мали рекомендацію від знайомих і просиділи без жодних причин та пояснень, я просто не знаю, чому люди приходять до мене у дім і сидять там годинами, чому замовчують свої наміри. Можливо, вони й не мають будь-яких намірів, проте не йдуть геть, і я не можу телефонувати. Я тоді рада, що Франсез і Троллоп ще якийсь час залишаються в мене, на моєму утриманні, завдяки їм маю привід на півгодини вийти з кімнати, бо мають отримати кіт-кет та дрібно посічені свіжі легені, після чого вони, вдоволені, розгулюють по кімнаті, зосереджують увагу гостей на собі й розуміють, що їхня присутність мене виручає.

Щонайменше за місяць термін перебування котів у мене вже вийде, вони змушені будуть повернутися на Гоге Варте або їх вивезуть на село, Франсез підросте й незабаром окотиться, після чого її треба буде стерилізувати, Іван теж так вважає, я розмовляла з ним про майбутнє Франсез, він радше за, аніж проти, а я не дала по собі розпізнати, що не хотіла б бачити Франсез дорослою кішкою, спостерігати, як у неї розвинеться потяг, нехай вона залишається маленькою кішкою, яка ніколи не матиме кошенят, бо я хотіла б, щоб усе залишилось так, як є, щоб Іван за найближчі місяці теж не став старшим. Але цього я не можу сказати навіть пану Копецькому, який про котів знає все, якось він мав їх аж двадцять п’ять, і чотирьох усе ще тримає, він знає також усе про поведінку рифських мавп, про різні види щурів та надзвичайні їхні прикмети, але я вже не можу слухати, а тим паче, запам’ятати те, що він так весело розповідає про всіх цих котів, про ревність сіамської кішки, Рози Стамбулу, про самогубство його улюблениці, персіянки Аврори, яка, він і досі не може цього осягнути, викинулась із вікна. Франсез — не сіамська чи перська, а просто делікатна смугаста середньоєвропейська дворова кішка, яка походить із Відня, без жодної раси, а Троллоп, який їй доводиться братом, видався білим, з кількома чорними плямами, він флегматичний, умиротворений, ніколи так жалісно не нявчить, як Франсез, правдивий коцур, який поважно мурчить, стрибає до мене на ліжко, сидить на спині, коли я читаю, дістається до мого плеча і заглядає до книжки. Бо Франсез і Троллоп охоче зі мною читають. Коли я їх проганяю, видряпуються по полицях бібліотеки й ховаються за книжками, де тяжко працюють, аж поки не розхитають кілька книжок і скинуть їх з гуркотом на підлогу. Так я можу дізнатись, де вони заховались та бешкетують. Надійшов уже час, щоб Бела й Андраш забрали своїх котів, або щоб Іванова мати відправила їх на село. Пану Копецькому я сказала лише, що їх взяла тимчасово, поки друзі мої, якісь там друзі, хто саме, я не уточнюю, не повернуть до Відня з мандрівки. Маліну прошу натомість, щоб мав ще трохи терплячості, він не перечить проти котів, однак коти у нашій квартирі, які розкидають його папери, змітають усе з письмового столу, і в моменти, коли ми найбільше того не очікуємо, скидають книжки з полиці, це щось таке, з чим надовго миритися він не зможе. Останнім часом він відчуває по всій квартирі запах сечі, я до цього звикаю, проте Ліна підтримує Маліну, вона ставить мені ультиматум: або вона, або ці коти.

Маліна каже: Це ще одна із твоїх прекрасних ідей, до скриньки з піском ти ніколи не зможеш їх призвичаїти, вони не сприймають тебе серйозно, придбай собі морських свинок, папуг чи канарок, ні, лише не папуг, для мене вони галасливі надміру! Маліна не толерує двох бешкетних котів, що належать двом дітям, Маліна дбає про спокій для себе, не хоче чути, що Франсез і Троллоп — милі, потішні та пустотливі. Та коли я забуду нагодувати тих милих котів, Маліна пам’ятає про це, він їх годує так, наче робив це завжди, не забуває ніколи. Такий, власне, Маліна, і така, на жаль, я.

Сьогодні Ліна поважно нагадує, що рік тому я хотіла зробити перестановку в квартирі, не загалом у квартирі, звичайно, а переставити деякі меблі, та ще до того, як Ліна почне пояснювати, що час уже щось робити, я поміж іншим кажу: Іншим разом, і гукнемо тоді чоловіків двох на поміч! Ліна сопе: Чоловіків! Милостива пані, нам не потрібні для цього жодні чоловіки! Вона пересунула вже на п’ять сантиметрів мій секретер, я починаю допомагати, все-таки, це мій секретер, та він ані руш, видається тяжчим, аніж тисяча метрів кубічних дуба. Пропоную Ліні найперше розвантажити секретер, звільнити шухляди, я бурмочу: чи не могли б Ви з цієї нагоди, це ж така визначна нагода, взяти шухляди і трохи зробити…, ні, нічого я не сказала. Дивлюся в задумі на кількарічний порох. Ліну сьогодні чіпати не можна, а то вона, напевно, ще скаже, що й так тут щотижня «проходиться». Ліна страшенно сопе: Цілую ручку, цілую ручку, одначе комод цей жахливо тяжкий!

Я: Але ж Ліно, гукнімо чоловіків, виставмо кожному з них по пиву, даймо шилінґів по десятці, і всіх справ! Бо Ліна повинна збагнути, що важить вона для мене, як я ціную її зусилля, я навіть готова виставити безліч пива безлічі чоловіків, бо без неї ні я, ані Маліна не зможемо обійтися. І я, і Маліна не хотіли б, щоб вона тут у нас надірвалась, дістала килу чи серцевий напад, вона не повинна пересувати жодних шаф і жодних комодів. Ліна сильніша від мене, удвох волочимо секретер з однієї кімнати до іншої, хоча, звичайно, понад восьмидесяти відсотків ваги припадає на Ліну. До того ж сьогодні я на Ліну недобра, бо вона мені не дозволяє нічого, вона ніколи мені не дозволяє нічого, а зараз ревнує до якихось чоловіків, на яких я хотіла видати двадцять шилінгів, «викинути на вітер», бурчить Ліна. Я знову зробила усе не так, як потрібно. Ліна і я фатально залежимо одна від одної, ми взаємопов’язані, хоча вона ні собі, ні мені не дозволить жодних чоловіків із пивом, хоча тільки вона має право мені дорікати вголос, у той час, коли я — лиш про себе, але подумки я її теж критикую. Тому уявляю собі той день, коли жодна людина не залежатиме від іншої, коли житиму зовсім сама в помешканні, де Ліну замінить декілька невеликих машин, досить буде натиснути кнопку, щоб без зусиль підняти і переставити секретер. Ніхто вже не буде вічно всім дякувати, допомагати усім та потайки бути на всіх розгніваним. Ніхто не матиме ані користі, ані шкоди. Однак потім я бачу себе перед тими електромашинами, від купівлі яких Ліна мене раз на рік відмовляє, одначе сьогодні радить купити. Каже, що нині без електромлинка для кави та без електричного витискача соку із апельсинів жити вже неможливо. Але ж я так рідко п’ю каву, а на витискання соку із апельсинів для Маліни у мене ще вистачить сил. Маю, щоправда, порохотяг, холодильник, та принаймні раз на рік Ліна хотіла б побачити нашу квартиру перетвореною на фабричний цех із машин, вона з притиском каже: Нині кожен вже все це має, а тим паче, пани!

Настане день, коли люди матимуть чорно-золотаві очі, вони бачитимуть красу, звільняться від бруду та усяких знегод, здійматимуться в повітря й занурюватимуться під воду, забудуть про свої мозолі та клопоти. Настане день, і вони будуть вільними, усі люди будуть вільними також від волі, яку вони собі уявляли. То буде велика воля, воля понад усяку міру, воля на все життя…

У кафе Гоймаркт я все ще недобра на Ліну, бо вона небезпечна очевидиця моїх потаємних думок, вона деколи чує, як я вимовляю по телефону фрази, які є для неї чистою єрессю, і які могли б їй надати право без жодних вагань пожбурити мене із вікна, послати на гільйотину, задушити ґаротою, безжально спалити на вогнищі. Та я ніколи не зможу довідатись, чи має вона щось проти того, що зранку я ходжу по квартирі розбита, що не знаю, який для прання треба засіб купити — Ата чи Імі, чи має вона щось проти того, що я не рахую усе скрупульозно й ретельно не контролюю всіх обрахунків, які коштують їй так багато зусиль, а чи йдеться їй радше про фрази, артикульовані мною, чи здогадується вона про думки, які дають їй право мене убити.

Настане день, коли люди знову відкриють для себе савани й степи, коли туди вирушать і покладуть край рабству своєму, під високим сонцем до людей вийдуть звірі, які теж будуть вільними, і житимуть всі у злагоді, черепахи гігантські, слони та бізони, а королі джунглів й пустель дійдуть згоди з розкріпаченою людиною, вони питимуть з джерела одного, вдихатимуть чисте повітря, не шматуватимуть одне одного, це буде початком, це буде початком нового життя…

Гукаю: Рахунок, будь ласка! Пан Карл відгукує у відповідь радісно: Вже іду! і зникає. Я надто несправедлива, бгаю в руці паперову серветку, на якій записала щойно кілька уривків фраз, тонкий папір розмокає в каві, яка вихлюпнулась на тацю. Я хочу негайно піти додому, хочу на Унґарґассе, я вибачу Ліні, Ліна теж мені вибачить. Вона витисне апельсиновий сік для мене і зварить каву. Не має це бути усе життя. У цьому і є все життя.

Пополудні я переконана, що зможу спокійно пройти повз номер 9, у кожному разі, з другого боку вулиці. Я певна також і в тому, що можу на мить зупинитися, бо пані Аґнес вже зранку порядкує в Івана, а потім має ще йти до двох інших самотніх панів. Подружжя домоправителів із будинку, в якому живе Іван, на вулиці теж ніколи не видно, ці люди не мають звички обмінюватися новинами з пані та паном Брайтнер з-під номера 6, часом я бачу лише під моєю брамою пані Аґнес, цілковито поглинуту розмовами потаємними з пані Брайтнер. Перед номером 9 стоїть цього разу машина Івана, залишена не випадково, як здалося мені спочатку, бо Іван цієї ж миті виходить із дому та йде до своєї машини, я хочу пройти швидко далі, та Іван вже помітив мене своїми гострим зором, він киває мені та кличе, я біжу, променіючи щастям, до нього, що він тут робить, у цей час, коли, як я думала, має бути в себе в бюро, але потім я враз згасаю, бо на переднім сидінні, де не раз я сиділа сама, притулилися тісно одна до одної дві невеликі фігурки, які вже витягують шиї. Іван каже: Це — Бела, а це — Андраш, привітайтеся чемно! Але «gyerekek», як ці діти називаються разом, не вітаються, не відповідають мені, бо я питаю розгублено, чи знають вони німецьку, вони починають сміятися й шепотіти поміж собою, я ні слова не розумію, це, значить, Іванові діти, познайомитись з ними я давно вже хотіла, навіть дещо про них я вже знаю, хоч би те, що Бела — старший та ходить до школи, я розмовляю зніяковіло з Іваном і вже не знаю, що мала намір робити, куди йшла, ах так, до автосервісу на Унґарґассе, у верхній частині вулиці, бо в машині моїй міняли мастило і, може, вона вже готова, я збиваюсь весь час, напевно, мені доведеться їхати на таксі, якщо машина ще не готова, я маю бути у дев’ятнадцятому районі, я маю відвідати подругу, яка, до того ж хворіє. Іван каже: То майже мені по дорозі, ми можемо тебе підвезти, ми підвеземо тебе! Іван не сказав: Я тебе підвезу. Він каже щось дітям угорською, обходить машину, виймає обох, відчиняє задні дверцята та підштовхує їх на заднє сидіння. Я не знаю, зараз я б не хотіла, я, ліпше, піду в автосервіс або, ліпше, візьму таксі. Як маю я пояснити Іванові, що все це звалилось на мене надто раптово? Він каже: Ну, то ж сідай! Поки ми їдемо, даю змогу говорити Іванові, оглядаюся час від часу назад, я повинна знайти першу фразу, я не готова. Я не питатиму Белу, до якого класу він ходить, до якої школи, я не буду питати дітей, як їм поводиться, що вони найохочіше роблять, у які грають ігри та чи, може, люблять морозиво. Про це не може бути жодної мови. Діти щомиті перебивають Івана: Ти бачив? Дивися, фіакр! Поглянь, сажотрус! Ти подумав про кеди? Дивися, Альфа Ромео! Дивися, номер із Зальцбурга! Послухай, отой там — американець? Іван розповідає мені про свій тяжкий день, про проблеми в бюро, поміж тим кидає назад швидкі, точні відповіді, мені він говорить про «брак часу», проблеми, саме сьогодні йому довелося везти дітей до дантиста. Доктор Геер вирвав у Бели зуба, Андрашу він поставив дві невеликі пломби. Я оглядаюсь, Бела роззявляє якнайширше рота, корчить гримасу, Андраш пробує мавпувати, та не може стримати сміху, — це для мене нагода, я не питаю, чи було боляче, чи пан доктор Геер добрий лікар, а лиш роззявляю рота й кажу: а мені він вирвав зуб мудрості, бо я маю вже зуби мудрості, а ви іще ні! Бела горлає: Послухай, та вона бреше!

Увечері я кажу Іванові: діти на тебе зовсім не схожі, Бела, здається, трохи, якби не темно-каштанова, розкуйовджена шевелюра та світлі очі, був би більше подібний! Іван здогадався, напевно, що я зніяковіла перед дітьми, він сміється і каже: Було тобі так недобре? Але ти поводилась правильно, ні, на мене вони не схожі, але і не терплять, щоб до них хтось чіплявся, щось починав випитувати, просто так, як це прийнято, вони відразу пронюхають, чим справа пахне! Я відразу роблю пропозицію: Якщо у неділю ви йдете в кіно, то може б і я, якщо вам не стане це на заваді, пішла з вами, я охоче знову пішла б у кіно, в Аполло йде зараз фільм ПУСТЕЛЯ ЖИВЕ. Іван каже: Його ми вже бачили, минулого тижня. Для мене не зрозуміло поки що, чи візьме Іван із собою мене іншим разом, чи відповідь ця щодо фільму була лиш відмовкою, чи побачу дітей цих я ще раз, а чи Іван хоче, щоб його обидва світи, а може, він має їх навіть і більше, назавжди лишились роз’єднані. Починаємо партію в шахи, розмовляти при цьому не треба, ця партія буде довготривала й церемонійна, з перервами, нам не вдається зрушити з місця, Іван атакує, я боронюся. Атака Івана зависає в повітрі, це найдовша й наймовчазніша партія, яку ми коли-небудь грали, Іван не допомагає мені ані разу, сьогодні ми не дограємо партії. Віскі Іван випив більше, ніж завше, він підіймається втомлено, вивергає свої звичні прокльони, туди-сюди ходить і п’є навстоячки знову, йому більше не хочеться грати, цей день був тяжким, не було мата, але й до пата ми не дійшли. Іван хоче відразу іти додому і спати, я ж бо грала настільки складно, що його це стомило до краю, хоча і його гра була цілковито бездарною. На добраніч!

Маліна повернувся додому, мене застав він ще у вітальні, шахівниця стоїть, як стояла, віднести склянки до кухні я ще не встигла. Маліна, який не може знати, де я сиділа, бо погойдуюсь в кріслі-гойдалці в кутку під торшером з книгою RED STAR OVER CHINA^[200], схиляється понад дошкою, тихенько присвистує й каже: Ти програла б катастрофічно! Вибач, що значить «катастрофічно», а може, і взагалі б не програла. Однак Маліна розмірковує й вираховує хід за ходом. Звідки він може знати, що я грала чорними, бо саме чорні, за його підрахунками, мали б в кінці програти. Маліна бере мою склянку віскі. Як може він знати, що то моя склянка, а не Іванова, яку він теж лишив напівнедопитою, та Маліна ніколи не п’є зі склянки Івана, він не торкається ні до чого, чим перед тим користувався Іван, до чого він доторкався, до тарілки з оливками чи солоним мигдалем. Свою сигарету він гасить у моїй попільничці, а не в тій, яка сьогодні увечері була в Івана. Я не можу цього пояснити.

Китай я лишила, дійшовши до місця: Ворожі війська рушили поспіхом у похід, одні — з південного сходу, інші — з півночі. Лінь Бяо негайно скликав військову нараду.

Я та Іван: конверґентний світ.

Я та Маліна, через те, що творимо єдність: дивергентний світ.

Ніколи ще Маліна не був мені менш потрібний, він щораз менше дає собі раду зі мною, але якщо б він не повернувся додому вчасно, якщо б не застав мене між великим маршем через Китай та потоком думок про дітей, які на Івана не схожі, я знову потрапила б під вплив прикрих звичок, писала б сотні листів, або пила б і все нищила, нищівно б мислила, усе нищила б до кінця, не зуміла б я зберегти здобутого мною краю, я б його втратила і залишила. Якщо Маліна навіть мовчить, то це все ж таки краще, ніж мовчати на самоті, це допомагає мені далі бути з Іваном, коли вже не в стані я осягнути, коли вже не в стані володіти собою, адже Маліна, певний і зібраний, завжди біля мене, і навіть у найнепросвітніші миті я свідома того, що Маліну я не втрачу ніколи — навіть тоді, якщо втрачу себе!

До Маліни я звертаюсь на Ти і до Івана на Ти, але обидва ці Ти відрізняються між собою невловимим, невагомим відтінком інтонації. До жодного з них від початку я не зверталась на Ви — форма, якою я послуговуюсь звично. Івана я розпізнала так блискавично, що не було вже часу шукати з ним зближення у розмові, йому я належала ще до того, як ми вимовили хоч одне слово. Натомість про Маліну я думала стільки літ, так тужила за ним, що наше сумісне життя стало одного дня лиш підтвердженням тієї реальності, яка мала б завжди існувати, якій, однак, надто часто на заваді ставали інші люди, абсурдні рішення й дії. Моє Ти, призначене Маліні, конкретне, воно підходить до наших розмов і дискусій. Моє Ти до Івана непевне, воно може міняти забарвлення, враз темніти, ясніти, може бути памким або лагідним, часом лякливим, шкала його експресивності справді безмежна, його вимовляти можна окремо, із довгими інтервалами, поспіль багато разів, мов міфічна сирена, знову й знову, усе спокусливіше, але все-таки, це ще не той тон, не той вираз, який я чую в собі, коли при Іванові раптом втрачаю дар мовлення. У його присутності — ні, але внутрішньо, у душі, знайду я одного дня цьому Ти завершення. Буде воно досконалістю.

Поза тим, я звертають до більшості переважно на Ви, це для мене — незмінна потреба, звертатись на Ви з обачності, хоча маю я у своїм розпорядженні щонайменше два різних звертання на Ви. Одне Ви призначене більшості, інше — вкрай небезпечне, багато інструментоване Ви, з ним я ніколи не змогла б звернутися ні до Маліни, ні до Івана, воно призначене чоловікам, які могли б увійти до мого життя, якби не було Івана. Задля Івана я втікаю до цих бентежливих Ви, тікаю сама від себе. Це Ви дуже тяжко окреслити, його розуміють не часто, лиш зрідка, проте розуміють у повній напрузі, якої не може мати жодне приятельське Ти. Бо я, звичайно ж, звертаюсь на Ти до усіляких людей: до тих, з ким ходила до школи, навчалася в університеті, працювала разом, проте це нічого не означає. Моє Ви, напевно, споріднене з Ви Фанні Ґольдман, яка, нібито, якщо йняти віру пліткам, постійно зверталася до коханців своїх на Ви. Звичайно, вона зверталась на Ви й до усіх інших чоловіків, які ніколи не стали б її коханцями, і, напевно ж, кохала лише одного, кому говорила своє найпрекрасніше Ви. Жінки на кшталт Ґольдман, про яких вічно ходять чутки, не можуть тому ні зарадити, ні запобігти, коли якось по місту починає ходити поголос. Ви що, з місяця впали? Як, Ви нічого не знаєте? Вона свої кохання найбільші, — між іншим, їх було декілька, довела до кінця своїм неповторним звертанням на Ви! Навіть Маліна, який ніколи не скаже про будь-кого чогось злого, чи доброго, зауважує, що сьогодні він познайомився з Фанні Ґольдман, її теж запросили до Йорданів, і додає ненароком: Я ще ніколи не чув, щоб жінка так гарно могла вимовляти Ви.

Мене не цікавить зовсім, якої Маліна думки про Ґольдман, він нас не буде порівнювати, бо, врешті-решт, ця жінка вивчала сценічне мовлення, а я не навчилася дихати животом, не вмію моделювати слова за власним бажанням і робити майстерні паузи. Про що ж я маю тепер, коли надходить час сну, говорити, охоплена страхом, із Маліною, і з чого мені почати, якщо я познайомилася тільки з двома дітьми, які, зрештою, Маліну не хвилюють. Про те, що зі мною трапляється, що він називає моїми малими історіями, говорити ніколи не можна. Не належить при Маліні згадувати про події у світі та в місті, ми ж бо не сидимо за столом у корчмі. Я могла б говорити про все, що мене оточує, все, що навколо мене. Чи існує духовне відчуження власності? Чи має той, у кого відчужують, якщо існує відчуження власності, право на останні зусилля мислити? Чи це ще вартує?

Я могла б запитати про найнеймовірніші речі. Хто винахідник письма? Що це таке, письмо? Чи є воно власністю? Хто вперше поставив вимогу її відчуження? Allons-nous а l‘Esprit^[201]? Чи належимо ми до нижчої раси? Чи маємо ми втручатися до політики, не робити нічого і бути жорстокими? Чи, може, ми прокляті? Занепадаємо? Маліна встав, він випив мій келих. У глибокому оп’янінні я присплю свої запитання. Вночі я молитимуся до звірів, осквернятиму найсвятіші образи, чіплятимуся за всяку брехню, я уві сні стану звіром і дам себе вбити, мов звіра.

Коли засинаю, щось раптом проймає всю голову, щось блискає та іскриться, паморочить мене, мені знову загрожує щось, це відчуття руйнування, і до Івана, якого немає тут, я різко кажу: Маліна не зробить цього ніколи, Маліна не такий, ти Маліни не розумієш. Я ніколи ще не зверталася до Івана з різкими словами, ніколи не зможу зробити цього уголос. Ясна річ, Іван теж ще нічого не сказав проти Маліни, про якого ніколи не думає, і чому мав би він заздрити Маліні, лиш за те, що той тут живе зі мною? Тому і не згадує Маліни, як не гоже в сім’ї говорити про в’язня чи божевільного, із почуття такту, і якщо часом я маю відсутній погляд, то тільки тому, що при думці про Маліну постає неймовірна напруга, плутанина, добра й ясна, панує між нами трьома, так, справді панує, керує нами. І ми — єдині з тих, ким керують, хто чується добре, живемо в такій великій омані, що жоден із нас голосу не підійме ніколи ні проти іншого, ні проти цього панування. Люди, які навколо, сковують нас, тому що привласнюють собі права інших, тому що їх позбавили прав або їм у них відмовили, і тому що вони, безправні, постійно обурені діями інших. Іван би сказав: Усі вони навзаєм отруюють життя одне одному. Маліна б мовив: Усі вони, з їхніми запозиченими переконаннями, та ще й при настільки високих ставках, плататимуть дорого. Мої запозичені погляди вже помалу зникають. Щораз легше я розлучаюсь з Іваном, і щораз легше його віднаходжу, бо жадоба ним володіти в моїх помислах слабне, можу його відпустити з думок на цілі години, а щоб не мусив собі уві сні без перерви розтирати зап’ястя та щиколотки, не заковую більше його у кайдани, а якщо і роблю це, то зовсім легенько. Він уже так часто не морщить чола, його зморшки поступово зникають, бо диктатура очей моїх й любощів злагідніла, я лиш на мить його зачаровую та заклинаю, щоб ми могли розійтися із почуттям полегкості, один виходить у двері, інший — сідає в свою машину і щось бурмоче: Якщо лиш за двадцять четверта, то я ще встигаю до Мессеґеленде^[202], а ти? Я теж прийду вчасно, ні, нічого важливого, завтра я їду з кимось до Бурґенланду^[203], ні, без ночівлі, я ще не знаю, що мої друзі… Бурмотання ледь чутне, бо жодне не знає про іншого, що там із тими друзями, з Мессеґеленде та з Бурґенландом, до якого життя ці слова належать. Пообіцяла Іванові вдягати лише такі сукні, які роблять мене красивою та щасливою, обіцяла йому ще квапливо, що їстиму вчасно й нічого не питиму. У шаленому поспіху дала слово Іванові, що буду спати, відсипатимусь, дуже глибоко спатиму.

Хоча розмовляємо ми з дітьми, але водночас і натяками понад дитячими головами, дуже швидко, фрагментарною німецькою мовою, а коли вже зовсім стає неминуче, перемішуємо її з англійськими реченнями, та вживання англійських знаків Морзе потрібне нам не для SOS, бо з дітьми та Іваном у мене все налагодилось. Однак при дітях я стримуюсь, хоча, водночас, стаю говіркішою, ніж з Іваном на самоті, бо сприймаю його не лише як Івана, надмірно, а й як батька Бели й Андраша, тільки спочатку я не змогла назвати при дітях його власним іменем, доки не зауважила, що й вони роблять це, але Андраш, коли справа йде до плачу, ще часом може покликати: Тату! це слово, напевно, з давнішого часу. В останню хвилину Іван прийняв рішення взяти мене із собою в Шьонбрунн^[204], бо Андраш, який відразу, звичайно, відчув до мене прихильність, його запитав: Хіба вона з нами не їде? Нехай їде з нами! Перед кліткою з мавпами діти враз обсідають мене, Андраш вчепився за мою руку, я обережно пригортаю його щораз міцніше до себе, я не знала, що дитячі тіла тепліші та приємніші на дотик, ніж тіло дорослого, Бела, також із ревнощів, тулиться щільно до мене, він робить це лише з огляду на Андраша, обоє такі настирні, ніби довго їм бракувало того, до кого вони могли б пригорнутися та за кого вчепитися, а мені все мало та мало, Іван допомагає нам годувати мавп горіхами та бананами, бо ми повиснули одне на одному, заливаємось сміхом, а горіхи, які кинув Бела, не влучають у ціль. Розповідаю в захваті про павіана і шимпанзе, я не готова до лекції в зоопарку, треба було прочитати ЖИТТЯ ТВАРИН Брема, зі зміями справитись я зовсім не можу, не знаю, чи отой вуж, що сидить там, поїдає білих мишей, про що хоче довідатись Бела, а чи тільки листя й жуків, як припускає Іван, якому уже болить голова, я гукаю йому: Йди вперед! Бо Бела й Андраш ще хочуть побачити ящірок і саламандр, а оскільки Іван не чує, я вигадую неймовірні історії про повадки й життя плазунів, я не маю проблем із жодною відповіддю, я знаю, з яких країн вони родом, коли рано встають, коли ідуть спати, що їдять і що думають, чи живуть до ста, а чи до тисячі літ. Тільки б Іван не був такий нетерплячий через біль голови, через недосипання, бо. мусимо до ведмедів, годуємо ще тюленів, а перед великим вольєром для птахів я вигадую казна-що про шулік та орлів, на співучих пташок вже немає часу. Я змушена дітям сказати, що Іван усіх нас почастує морозивом у пана Побнера, але за умови, що підемо туди відразу, бо в іншому разі морозива вже не буде, я кажу: Іван буде на нас дуже злитися! Однак лиш морозиво діє. Прошу, Іване, чи не зміг би ти нам взяти морозива, я певна, ти обіцяв його дітям (понад дитячими головами: Please, do me the favour, I promised them some icecream^[205]), а тобі найкраще випити подвійну каву із молоком. Іван невдоволено робить замовлення, він вже майже знесилений, а я з дітьми штовхаємо одне одного під столом ногами, потім усе сильніше починаємо копатись, Бела істерично сміється: Але ж і туфлі у неї, якісь дурнуваті туфлі! За це я знов легко копаю Белу, але Іван уже зовсім лютує: Бело, поводься належно, бо ми негайно поїдемо геть! Але ми і так уже негайно повинні збиратись додому, байдуже, чемними будуть діти, чи ні, Іван заштовхує їх на заднє сидіння, я на хвилю затримуюсь, щоб купити дві повітряні кульки, а тим часом Іван виглядає мене з протилежного напрямку, я не маю дрібних, якась жінка допомагає мені розміняти п’ятдесят шилінґів, вона жалісливо, з приязню каже: То, певно, Ваші діти, яких же Ви маєте милих дітей! А я в розпачі відповідаю: Дякую, дуже Вам дякую, Ви дуже люб’язні! Я мовчки сідаю в машину і кожному з милих дітей втискаю в руку шнурок з повітряною кулькою. За кермом Іван каже: You are just crazy, it was not necessary^[206]! Я обертаюсь й кажу: Ви що це сьогодні розцокотались! Вже годі вас стерпіти! Бела й Андраш аж згинаються зо сміху: ми цокочемо, квак, квак, квак, ми цокочемо! Коли вже немає упину, Іван починає співати, Бела й Андраш перестають цокотати, співають з ним разом, фальшиво й чисто, голосно й високо.

А оскільки я все ще не знаю цієї пісеньки, і поза тим, не вмію співати, зітхаю про себе: éeljen!

Іван залишає нас біля будинку 9, він має забрати з бюро якісь документи, я граю в карти з дітьми, Андраш, завжди до мене прихильний, допомагає мені порадами, однак Бела глузливо говорить: Ти грати не вмієш, ти — ідіот, вибач, ти — ідіотка! Ми граємо у квартет із казок, та Бела знов вередує, бо казки для нього надто дурні, він уже виріс з казок, вони годяться лише для мене з Андрашем. Ми граємо у квартет зі звірами й квітами, з автомобілями й літаками, ми виграємо та програємо, я програю найчастіше, часом мимоволі, часом добровільно, допомагаю удачі Бели й Андраша. У квартет міст Андраш грати вже більше не хоче, на містах він не знається, я намагаюсь йому підказати, ми шепочемо, прикривши вуста долонею, я називаю "Гонконг", Андраш зрозуміти не може, що це таке, Бела люто кидає карти на стіл, мов якийсь пан на великій, визначній конференції, якому терпець уривається, бо інші виступають не в найкращому світлі, Андраш хоче грати в квартет казок, ми сперечаємося якийсь час, доки не пропоную: Зіграймо в Чорного Петера! Напевне, у Чорного Петера вони грали вже разів з тисячу, але знову мов завелись, Бела тасує, я знімаю, розкладаємо карти, витягуємо їх і скидаємо. Нарешті Чорний Петер опиняється в мене, до кімнати заходить Іван, Бела й Андраш корчаться зо сміху й репетують щосили: Чорний Петер, Чорний Петер! Маємо ще раз зіграти з Іваном, наостанок лишаюсь я з Белою сам на сам, на жаль, Бела витягує в мене Чорного Петера і жбурляє розлючено карти, він кричить хрипким голосом: Іване, вона — падлюка! Перезираємось понад дитячими головами. В Івановім голосі — небезпечні розкоти грому, а Бела твердить, ніби він не казав нічого. Іван пропонує випити для замирення витриманого коньяку, Бела навіть просить у нього дозволу його принести, він бігає двічі, приносить ще келишки, а ми з Іваном сидимо в мовчанці, заклавши ногу на ногу, діти грають обачно й тихо за столом у квартет із квітів, і я собі з того нічого до голови не беру. Однак потім, усе ж таки, починаю над чимось думати, а саме над тим, що погляд Івана блукає поміж мною й дітьми, розважливо, запитально, переважно з прихильністю.

Чи повинна я вічно? чи має так бути вічно? чи треба чекати усе життя?

Ми домовилися про зустріч на Тухлаубені^[208], в італійському кафе для морозива. Щоб діти не мали підозри, Іван каже: Привіт! Як в тебе справи? Перед дітьми я теж удаю, ніби не бачила Івана вже кілька тижнів. У нас небагато часу, Іван, не питаючи, замовляє чотири порції, змішані з різних сортів, бо Бела має іти на злощасний урок фізкультури, який, як каже Іван, щоразу стає проблемою для його матері, дуже часто і для Івана, та навіть і для самого Бели, гімнастики він не любить. Іван критикує наші школи та їхні навчальні програми, особливо ті навісні уроки гімнастики, які проводять завжди деінде, і завжди пополудні. Та невже тут собі уявляють, ніби кожен має в своїм розпорядженні по кілька машин та ще й пару няньок!

А поза тим, я ніколи не чула, щоб Іван щось казав про порядки у Відні, він не порівнює, не розповідає нічого, він вважає, здається, що протиставлення Тут і Там — необережне й безплідне. Лиш сьогодні він перестав володіти собою через отой урок фізкультури, він сказав «у вас», і це власне мені, так, ніби той урок фізкультури — втілення світу, до якого сама я належу, і який має бути відхилений, а може я вигадую це зі страху, який в мені все зростає, я ж не знаю, як там, в Угорщині, виглядають уроки з гімнастики. Іван заплатив, ми йдемо з дітьми на вулицю до машини, на прощання Андраш махає мені рукою, однак саме Бела питає: Хіба вона з нами не йде? А чому не може вона поїхати з нами? Потім зникли вони усі втрьох на Тухлаубен, звернули за ріг у напрямку Гогер Маркт^[209], їх закрила якась дипломатична машина. Я все дивлюся й дивлюся, хоча від них немає вже й сліду, повільно іду до Ґрабена через Петерспляц^[210], в іншому напрямку, я мала купити панчохи, могла б купити собі пуловер, саме сьогодні я мала б купити собі щось гарне, бо вони зникли, Іван, звичайно, не міг при дітях сказати, чи подзвонить мені.

Я чую, як Бела каже: Нехай вона їде з нами!

На Ґрабені я купила собі нову сукню, довгу домашню сукню для пообідніх годин, для кількох вечорів особливих удома, я знаю, для кого, вона мені до вподоби, бо довга й м’яка, і пояснює, чому так часто я залишаюся вдома, так, як сьогодні. Не хочу, однак, щоб Іван був тут, коли я її примірятиму, а тим паче Маліна, я можу часто дивитися в дзеркало лиш тоді, коли Маліни тут немає, перед великим дзеркалом у коридорі я повинна багато разів обернутись — на край світу, на дно океану, у вись небесну, далеко-далеко у казку, відійду від чоловіків. Цілу годину я можу жити поза часом і простором, у глибокому умиротворенні, перенесена до легенди, єдину реальність якої витворює запах мила, легке пощипування від лосьйону, шелест білизни, занурення пензликів в баночки, зосереджене ведення лінії контурним олівцем. Постає композиція, треба створити жінку для хатньої сукні. У повному таїнстві знову твориться те, чому призначено бути жінкою, буде це щось первовічне, з аурою, якої не мав ще ніхто. Треба двадцять разів розчесати волосся щіткою, стопи натерти кремом, полакувати на ногах нігті, поголити волосся на литках й під пахвами, раз за разом вмикається душ, у ванній кімнаті клубочиться хмара пудри для тіла, треба знову і знову дивитися в дзеркало — там неділя, треба у дзеркала на стіні запитати, це вже, напевно, неділя^[211].

Прийде час, і всі жінки матимуть золоті очі, носитимуть золоті туфлі та золоті сукні, і чесала вона своє золоте волосся^[212], вона рвала його, ні! її золоте волосся розвівалось на вітрі^[213], коли верхи на вороному піднімалася вздовж Дунаю і досягнула Реції…

Настане день, коли жінки матимуть золотаво-руді очі, золотаво-руді коси, і поезія їхньої статі буде відтворена знову^[214]…

Я увійшла до дзеркала й у ньому зникла, заглянула в майбутнє, була в злагоді зі собою і ось знову з собою в незлагоді. Поглядаю, знову прийшовши до тями, у дзеркало, та штрихую олівцем край повіки. Я можу усе це облишити. Якусь мить я була безсмертною, і я, саме я, для Івана не існувала, я не жила в Іванові, це вже не мало значення. Вода витікає із ванни. Зачиняю шухляди, ховаю олівчики, креми, флакони, розпилювачі до туалетної шафки, щоб не сердити Маліну. Хатню сукню вішаю до шафи на одяг, сьогодні вона не потрібна. Мені бракує повітря, тому йду перед сном на вулицю. Обачно звертаю на Гоймаркт, я боюся йти повз Штадтпарк, з його тінями й темними постатями, роблю коло по Лінке-Бан-Ґассе^[215], поспішаю, бо цей відтинок шляху видається мені зловісним, але це лиш до Беатріксґассе, бо на ній я чуюся знову безпечно, а з Беатріксґассе іду догори по Унґарґассе аж до Реннвеґу, щоб не знати, чи вдома Іван, чи ні. По дорозі додому я поводжуся так само обачно, і не можу побачити ані будинку 9, ані цікавої Мюнцґассе. Іван мусить мати свою свободу, свій простір для дії, також і в цю годину. Я нараз перестрибую через декілька сходинок, мчу догори, бо, здається, десь тихо бринить телефон, може, це наш телефон, справді, він з інтервалами дзвонить, навстіж розчахую двері, лишаю їх за собою відчинені, бо телефон надривається, він сповіщає тривогу. Зриваю трубку із апарата й кажу, захекана, з подивом в голосі:

Я щойно прийшла, я гуляла

Сама, звичайно, а як же інакше, лиш декілька кроків

Те, що ти вдома, звідки могла б я

Напевно, прогледіла твоє авто

Бо йшла я з боку Реннвеґу

Напевно, забула поглянути догори, на твої вікна

Мені більше подобається йти з боку Реннвеґу

Не наважуюсь на Гоймаркт

Але те, що ти також вже вдома

Через Штадтпарк, там ніколи не знаєш

І де ж були мої очі

На Мюнцґассе, моя теж там стоїть сьогодні

Найкраще, я зателефоную тобі, отож, телефонуватиму завтра

Надходить умиротворення, підступає сонливість, нетерплячість зникає, я була в небезпеці, а тепер я знову в безпеці, не крадуся в поспіху біля стін будинків, щоб проминути нічний Штадтпарк, не тікаю обхідними дорогами в темряві, а вже майже вдома, вже тримаюся за рятівну дошку — за Унґарґассе, голова вже врятована в країні моїй Унґарґассе, вже й шия трішечки над водою. Вже чути перше слабке булькотіння зі слів і речень, щось уже проглядається, уже починається.

Настане день, коли люди матимуть золотаво — руді очі та зоряні голоси, коли їхні руки матимуть хист до любові, і поезія їхнього роду буде відроджена знову…

Уже при викреслюванні, перегляданні, при відкиданні.

…і їхні руки матимуть хист до добра, сягатимуть вони добра щонайвищого руками своїми безгрішними, бо вони не повинні вічно, бо не повинні ці люди вічно, не повинні вічно чекати…

При розумінні вже, при передбаченні.

Чую у дверях ключ, Маліна заглядає до мене запитливо.

Ти зовсім не заважаєш мені, посидь зі мною, хочеш чаю, чи молока, хочеш іще чогось?

Маліна сам приносить собі молоко із кухні, він злегка іронічно вклоняється, щось у мені викликає у нього усмішку. Він ще щось має сказати, щоб мене розсердити: Якщо я добре це бачу, nous irons mieux, la montagne est passée^[216][217].

Прошу, тільки без прусських висловів, звільни мене зараз від цього, було б добре, якби Ти не заважав мені, врешті-решт, кожен має право на те, щоб і йому деколи стало хоч трохи ліпше!

Допитуюся в Івана, чи він уже колись замислювався над коханням, що він думав раніше, що він думає про нього сьогодні. Іван курить, його попіл падає на підлогу, він мовчки шукає свої черевики, знайшов їх і обертається у мій бік, йому тяжко знайти слова.

Хіба це те, над чим варто думати, чому я маю над цим замислюватись, тобі потрібні для цього слова? розставляєш мені тенета, панянко?

І так, і ні.

Однак якщо ти не… І ти ніколи нічого не відчуваєш, ані зневаги, ані відрази? А якщо б і я нічого не відчувала? нетерпляче питаю, мені хочеться обійняти Івана руками за шию, щоб не міг так далеко бути від мене, ані на метр, саме тоді, коли вперше питаю.

Але ж ні, яка там зневага? Навіщо ти все ускладнюєш? Я ж приходжу, і цього вистачає. О Боже, які неможливі ти задаєш питання!

Я кажу переможно: Саме це я й хотіла дізнатись, чи це справді неможливі питання. Більше нічого я не хотіла дізнатись.

Іван одягнувся, часу в нього залишилось обмаль, він каже: Ти часом буваєш така комічна.

Ні, це зовсім не я, а інші, відповідаю я з поспіхом, мене ще раніше навели на такі хибні думки, я сама так ніколи не думала, ніколи б я не замислилась ні над зневагою, ні над відразою, у мені існує хтось інший, хто ніколи не міг зі мною погодитись, і ніколи не дозволяв вимагати у нього відповіді на нав’язливі запитання.

Чи не буде правильніше сказати, якась інша в тобі?

Ні, саме інший, тут я не помиляюсь. Хтось інший. Коли я кажу, що інший, ти мусиш мені повірити.

Панно моя, але ж ми настільки жіночні, я мав змогу пересвідчитись в цьому першої ж миті, ще й сьогодні, можеш мені повірити.

Який же ти нетерплячий! Ти не маєш терпіння, щоб хоч раз мені дати що-небудь сказати!

Особливо сьогодні я нетерплячий, та на тебе не вистачить усього мого терпіння!

Ти мусиш мати лиш трохи терпіння, тоді ми знайдемо вихід. Але ж ти позбавляєш мене терпіння!

Боюся зрештою, що терпіння моє винне в твоїм нетерпінні…

(Кінець фраз про терпіння і нетерпіння. Дуже малий набір фраз.)

Настане день, кали наші будинки стануть руїною, автомобілі стануть металобрухтом, ми будемо звільнені від літаків та ракет, зречемося винайдення колеса та розщеплення атома, свіжий вітер повіє з блакитних пагорбів і наповнить нам груди, ми будемо мертві дихати^[218], і так буде усе життя.

Вода у пустелях висохне, ми зможемо знову піти в пустелю, щоб побачити одкровення, нас запросять до себе савани й води в своїй чистоті первозданній, діаманти залишаться в скелях, щоб світити усім нам, нас прийме праліс, визволить із нічної гущавини наших думок, ми перестанемо мислити і страждати, і це буде звільненням.

Вельмишановний пане Президенте,

Ви надсилаєте мені, від імені Академії, вітання до мого дня народження. Дозвольте мені Вам сказати, як я сьогодні злякалася. Не сумніваюсь у Вашій тактовності, бо мала честь кілька років тому на відкритті… бо мала честь познайомитись з Вами. Але Ви натякаєте тут на той день, може, навіть, на певну годину й невідворотну мить, яка має безпосередній стосунок до надто інтимних обставин життя тільки моєї матері, а також, як можна гадати задля пристойності, справ мого батька. Мені, зрозуміло, чогось особливого про день цей не сповістили, у мої обов’язки входило лише пам’ятати дату, повинна писати її на кожному формулярі, у кожному місті, кожній країні, навіть якщо буваю там тільки проїздом. Однак я давно не буваю вже в жодних країнах…

Дорога Лілі,

Ти, напевно, чула тим часом, що сталось зі мною, що діється в мене із головою. Я вживаю «тим часом», хоча вже минуло багато років. Тоді я просила Тебе прийти до мене, допомогти, було це не вперше, а вдруге, але і першого разу Ти не прийшла. Тобі, напевно, відомо, що маю я на увазі християнську любов до ближнього. Висловлююсь я, мабуть, не зовсім доладно, хочу лише сказати, що християнська любов до ближнього, не вилучає, звичайно, можливості, що комусь вона може видатися непосильною, як мені, однак я цілком собі уявляю, що можна діяти задля цієї любові, і Ти мала діяти задля цієї любові. Щоправда, для мене було б приємніше, якби Ти зробила цю ласку просто заради мене. Для цього не треба жодних домовленостей про надзвичайний випадок, а він якраз і настав. Дорога Лілі, я добре знаю великодушність Твою, Твій, екстравагантний, можливо, стиль поведінки в багатьох ситуаціях, я завжди була від нього в захопленні. Минуло, однак, уже сім років, і Твого розуму навіть не стало, щоб Твого серця не ошукати. Якщо людина має велике серце й багато розуму, але все ж не досить, розчарування має бути для неї самої прикрішим, ніж тоді, коли ближній її переживає розчарування, спричинене нею. Я була абсолютно готова асистувати панові Ґ. Ми дійшли згоди, що маємо різні думки щодо того, як слухати музику, якою мала би бути гучність, звичайно, також щодо вибору творів, бо моя вразливість на звуки останнім часом хворобливо загострилась, ми не могли домовитись ні про день, ні про ніч, ні про те, як можна їх застосовувати для усіляких справ, саме тоді я вже мала великі проблеми зі сприйняттям часу, поділ часу видавався мені хворобливим, однак я готова була зізнатися, що моє бачення часу, а радше, нестача такого бачення, набувала вже хворобливих розмірів. Ми домовились теж, що в разі потреби будемо твердити, ніби ми різної думки щодо того, як утримувати котів і псів, я готова була казати, що не зможу жити в квартирі разом з тваринами, надто з котами, і з ним одночасно, а він мав намір сказати, що не зможе лежати разом із псом чи моєю матір’ю й мною в одному ліжку. У кожному разі, наша угода була надзвичайно чітка й гармонійна. Ти знаєш мої упередження, у результаті мого виховання й походження, але також й ієрархії вартостей, я виходила з певних припущень, зі мною легко було поводивсь, бо я звикла до конкретних тонів, до жестів, також до лагідності в обходженні, а брутальності, з якою зруйновано мій особистий світ, який був також і Твоїм світом, цілком вистачало б, щоб звести мене з розуму. Під кінець, саме з огляду на моє походження, я, так би мовити, стала цілком некерована. Мною не можна розпоряджатися. Я не сприймаю чужих, шкідливих для мене звичаїв. Навіть посол Таїланду, який хотів схилити мене до знімання взуття, але Ти вже знаєш стару ту історію… Я не скидаю туфель. Своїх упереджень не оприлюднюю. Вони в мене є. Я ліпше сама роздягнуся, скину все, окрім туфель. Однак якщо звичай мій вимагав би того раптом справді, я накажу собі: кинь усе, що ти маєш, у вогонь, навіть туфлі.

Відень…

Дорога Лілі,

тим часом, напевно, Ти знаєш уже цю новину, всупереч Твоєму переконанню, ніби вона недобра, бо погані новини поширюються дуже швидко. Сама Ти ніколи у це не вірила. Однак Ти все-таки не прийшла. Знову мій день народження. Вибач, це Твій день народження…

Дорога Лілі,

сьогодні я дійшла вже до того, що готова Тебе вже більше ніколи не бачити. Це бажання не з тих, які виникають у стані афекту, першого або останнього. У перші роки я ще писала Тобі багато страждальних листів, сповнених нарікань та докорів, одначе вони, не зважаючи на всі докори, могли б краще засвідчити мою прихильність до Тебе, ніж ті неістотні листи, якими колись ми обмінювались, сповнені найніжніших вітань, взаємних обіймів, побажань усіляких гараздів. Моє небажання не з’явилось також у результаті якихось роздумів, я вже давно перестала роздумувати, однак помічаю, як щось у мені відпускає Тебе, не домагається більше Твоєї прихильності, вже більше Тебе не шукає. Щоправда, пан Ґ. чи пан В., а хоч би й пан А., робили, здається, спроби нас розлучити за допомогою наклепу, але як можуть двох розлучити зусилля третього або третіх? Легко було б перекласти вину на іншого або на інших, але вина, якщо й існує така, про що я навіть не знаю, надто вже незначна, у кожному випадку. Там, де двоє не прагнуть розлуки, там її бути не може, це, значить, було Твоїм потаємним бажанням, для якого кожен привід підходив. Я ніколи не мала жодного приводу, і тому не можу мати його і сьогодні. У мені лиш ожив Твій образ колишній, Ти відійшла назад у той час, коли ми були іще разом, і там залишився образ Твій юний, не підвладний наступним подіям та моїм про них міркуванням. Його вже не можна знівечити. Він стоїть в мавзолеї моєї душі, поряд із образами постатей, витвореними моєю фантазією, поряд з фігурами, які то оживають, то знов відмирають.

Відень…

                                                     Незнайома

Коли Іван залишає у мене своїх бешкетників, цих кривляк, розбишак, чудовиськ, цих gyerekek, бо має кудись поїхати, на хвилину кудись забігти, а я сама просила його про це, в квартирі починається такий балаган, який Ліна й уві сні не побачить. Спочатку вони шматують завзято мармуровий пиріг, який спекла Ліна, причім майже його не їдять, а я ховаю повсюди ножі, виделки, ножиці й сірники. Я й не знала, що у моїй квартирі так багато небезпечних предметів, вхідні двері я залишила для Івана напіввідчиненими, і Андраш вмить уже втік на сходи. Я взяла на себе величезну відповідальність, щомиті вбачаю в усьому страшну небезпеку, непередбачену й несподівану, бо навіть якщо б з одним із синів Івана хоч трохи щось скоїлось, я б не змогла вже ніколи навернутись йому на очі, а їх тут аж двоє, і вони, окрім того, прудкіші, вигадливіші та кмітливіші, ніж я. На щастя, Андраш побіг не на вулицю, а сходами догори, щосили він дзвонить у двері співачки, яка не може встати і відчинити, бо лежить, вагою кілограмів під двісті, увесь час на ліжку, я засуну пізніше їй під двері записку, попрошу вибачення, бо співачка, з її ожирілим серцем, напевно розхвилювалася. Тягну Андраша назад до квартири, а двері, тим часом, зачинились із грюкотом, і я без ключа. Гачу щосили у двері, Іван відчиняє, Іван прийшов! Удвох нам легше дати раду цим двом, Бела без жодного спротиву, після першого ж слова Івана збирає без заперечень найбільші крихти від пирога, та Андраш уже віднайшов грамофон, ухопився за ручку з новою сапфірною голкою й дряпає платівку. Щаслива, кажу я Іванові: облиш його, це всього лиш концерт D-dur, я сама в тому винна! Але підсвічник, який Андраш уже має намір схопити, я швидко ставлю на високу засклену шафу. Біжу на кухню й приношу із холодильника пляшки кока-коли. Іване, будь-ласка, чи не міг би Ти хоч б ці пляшки відкрити, ні, відкривачка он там! Однак Бела вже зник кудись з відкривачкою, ми маємо відгадати, де відкривачка, ми вступаємо у цю гру й відгадуємо: холодно, тепло, холодніше, гаряче, дуже гаряче! Відкривачка лежить під кріслом-гойдалкою. Діти не хочуть сьогодні жодної кока-коли, Бела виливає свою склянку до вази з трояндами від пана Копецького, а решту — Іванові в чай. Я кажу: Послухайте, діти, чи не могли б ви хоч на мить заспокоїтись, я маю про щось поговорити з Іваном, о Боже, хоч би на мить, заспокойтеся вже, будь ласка! Я розмовляю з Іваном, і він мені каже, що до Тиролю^[219] зараз із дітьми він, усе-таки, не поїде, а має раніше, ніж думав, їхати на озеро Мондзее^[220], бо його мати вже до Тиролю не хоче. Я не встигаю відповісти, бо Андраш, здається, вирушив до експедиції в напрямку кухні, я хапаю його на балконі, де він дереться уже на перила, і, без жодного натяку на хвилювання, тягну додолу й кажу: Ходи ж бо, прошу, в кімнату, я маю для Тебе там шоколад! Іван незворушно продовжує: Я вчора не зміг застати Тебе, а то сказав би раніше! Отож, Іван збирається на Мондзее, та про мене не йдеться в контексті Мондзее, і я швидко кажу: Як це добре виходить, я маю їхати на Вольфґанґзее^[221], до Альтенвілів, я вже двічі їм відмовляла, а тепер уже майже погодилась, я маю до них поїхати, а то вони ще образяться! Іван каже: Неодмінно зроби це, ти повинна вирватись з Відня, не розумію, чому ніколи не приймаєш запрошення, ти ж маєш для цього час! Eljen! Бела й Андраш уже віднайшли в коридорі мої та Маліни черевики, позапихали до них свої малі ноги, ідуть в черевиках до нас, втрачаючи рівновагу, Андраш з плачем падає, я піднімаю його й беру собі на коліна. Іван витягає Белу із черевиків Маліни, ми борюкаємося з дітьми і шукаємо поглядом шоколад, який тим часом теж уже зник, це був би рятунок, Андраш мне його рештки в руці й вимащує мені блузку. Отож, вони їдуть на Мондзее, а я сказала, що подамся до Альтенвілів. Семимильні чоботи! кричить Бела, в них я пройду через всю країну, як далеко я зможу зайти? до Букстегуде? Але ж Іван, лиши йому черевики, якщо він неодмінно хоче ходити у семимильних, please, do call later, I have to speak to you^[222], лист із запрошенням до Венеції, зворотний лист, телеграма з відповіддю, яку вже оплачено, я ще нічого не відіслала, усе це не так важливо, Венеція не важлива, ми могли б ще якось пізніше… Іван пішов із Белою у ванну кімнату, Андраш напинається й будь-що хоче злізти з моїх колін, потім раптово цілує мене у ніс, і я цілую Андраша в ніс, ми тремося носами, я б хотіла, щоб це було вічно, щоб Андрашу все було мало, як мені все мало цього потирання носами, я хотіла б, щоб не було ні Мондзее, ні Вольфґанґзее, однак слово вже сказано, Андраш пригортається все міцніше до мене, я міцно тримаю його, він має мені належати, ці діти належатимуть мені. Заходить Іван і розставляє кілька крісел на місце, він каже: Усе вже, кінець, більше немає часу, ми мусимо йти, ви знову жахливо поводились! Іван має купити дітям надувного човна, поки ще магазини відчинені. Я стою з ними трьома у дверях, Іван тримає за руку Андраша, Бела шалено несеться донизу сходами. До побачення, панно! До побачення, розбишаки! I'll call you later^[223]. До побачення!

Виношу до кухні тарілку з-під пирога та склянки, ходжу туди-сюди і не знаю, що я б могла ще зробити, збираю із килима кілька крихт, завтра Ліна пройдеться тут порохотягом. Без дітей я не хочу більше Івана, я скажу йому щось, коли телефонуватиме знову, або я скажу йому це перед від’їздом, врешті-решт я маю йому щось сказати. Хоча ліпше йому не казати нічого. Я напишу йому із Санкт-Вольфґанґу, коли вже буду мати дистанцію, днів десять подумаю, лиш тоді напишу, без жодного зайвого слова. Я знайду відповідні слова, забуду про чорну магію слів, напишу Іванові з усією моєю щирістю, як пишуть сільські дівчата в наших краях до своїх коханих, як писали, без сорому, королеви своїм обранцям. Я напишу про амністію клопотання, як пишуть засуджені, які вже не мають надії на прощення.

Я давно вже не виїжджала із Відня, останнього літа теж, бо Іван мав залишатись у Відні. Я запевняла, що найпрекрасніше — провести літо у Відні, що немає нічого більш нерозважливого, як з усіма водночас виїжджати за місто, що канікул я взагалі не люблю, що Вольфґанґзее мені вже обридло, бо в цей час увесь Відень їде на Вольфґанґзее, і коли Маліна від’їжджав до Каринтії, я залишилася вдома сама, щоб мати змогу разом з Іваном кілька разів поїхати на Старий Дунай і поплавати. Проте цього літа Старий Дунай втратив для мене усю принадність, найкраще, напевно, зараз на Мондзее, а не у Відні, який мов вимер, по ньому снують лиш туристи. Час мов зупинився на місці. Вранці Іван відвезе мене на вокзал, бо вони виїжджають машиною лиш ополудні. Під вечір зайде панна Єлінек, нам потрібно ще дещо зробити.

Вельмишановний пане Гартлебен,

я дякую Вам за листа від 31-го травня!

Панна Єлінек жде, я курю, вона має знову витягти цього аркуша й кинути в кошик. Я не можу відповісти на листа від 31-го травня, число 31 взагалі не має бути уживане та профановане. Та й що уявляє собі отой пан із Мюнхену? Як може він звертати мою увагу на 31-ше травня? Що обходить його моє 31-ше травня? Я швидко виходжу з кімнати, панна Єлінек не має помітити, що я починаю плакати, нехай поскладає та впорядкує листи, вона взагалі не має давати відповідь тому панові. На усі відповіді є ще час, багато часу до кінця літа, у ванній кімнаті мені знову спадає на думку, що я сама, охоплена страхом, в шаленім поспіху, сама напишу ще сьогодні той вирішальний, благальний лист. Панна Єлінек має сама порахувати відпрацьовані нею години, я зараз не маю часу, ми бажаємо одна одній гарно провести літо. Задзвонив телефон, нехай панна Єлінек уже іде геть. Ще раз: гарного літа! гарного відпочинку! вітання, хоч ми й не знайомі, панові доктору Кравані! Телефон пронизливо дзвонить.

Не запинаюсь, це тобі лиш здається

Я ж казав тобі про це позавчора

Напевно, це помилка, я хотіла сказати

Мені дуже прикро, в останній вечір

Ні, я ж казала тобі, що сьогодні, на жаль

Я не хочу, щоб ти завжди робила лиш те, що я хочу

А я й не роблю, наприклад, це абсолютно не вийде

Я справді казав тобі це, тільки ти

Властиво, то я не маю сьогодні часу

Завтра рано я неодмінно тебе відвезу

Я поспішаю страшенно, до завтра, о восьмій!

Дивний такий збіг обставин. Ми обоє сьогодні не маємо часу для себе, останнього вечора завжди так багато потрібно зробити. Я б знайшла час, мої валізи вже запаковані; Маліна, задля мене, пішов щось поїсти у місті. Він повернеться додому пізно, також задля мене. Якби ж я могла лишень знати, де Маліна. Але його бачити я також не хочу, сьогодні не можу, я маю подумати про дивний оцей збіг обставин. Настане день, коли ми матимемо все менше часу, одного дня це вже буде вчора, і позавчора, рік тому, а то й два. Окрім учора буде ще й завтра, Завтра, якого не хочу, а вчора… О, це Учора, я пригадую, як зустріла Івана, і що від першої миті та увесь час…, і я лякаюсь, бо не хотіла ніколи я думати саме про те, як було на початку, не хотіла ніколи думати, як було місяць тому, ніколи, як було в ті часи, коли я дітей ще не знала, як було в часи з Францез із Троллопом, і як потім було з дітьми, коли ми разом, усі четверо, їздили в Пратер, як я сміялася на Залізниці жахів, як тримала в обіймах Андраша, який тулився до мене, сміялася навіть над мертвою головою. Ніколи більше не хочу я знати, яким був початок, не зупинялась я більше біля квіткарні на Ландштрассер Гауптштрассе, не бачила більше назви й не питала про неї. Утім, одного дня я захочу дізнатись про неї, і тоді я відстану від часу й повернуся в Учора. Однак завтра ще не настало. Поки з'являться вчора і завтра, маю змусити їх у мені замовкнути. Зараз — тільки сьогодні. Я тут і сьогодні.

Іван подзвонив; він не може відвезти мене на Вестбангоф^[224], в останню хвилину щось йому перешкодило. Це нічого, він напише картку поштову, але я не можу слухати більше, бо маю швидко телефонувати й замовляти таксі. Маліна вже пішов, а Ліна ще не прийшла. Однак Ліна уже надходить, вона зустрічає мене на сходах з валізами, ми волочимо їх додолу, більше Ліна волочить і носить, біля таксі вона обіймає мене: Щоб лиш мені милостива пані повернулась назад здоровою, бо пан доктор не будуть вдоволені!

Я бігаю туди-сюди по вокзалу, наздоганяю носильника, який відвозить мої валізки на третій перон, до самого кінця, ми мусимо повернутись, бо вагон, який нам потрібний — тепер на п’ятому, а в цей час до Зальцбурга відправляється аж два потяги. На п’ятому пероні потяг ще довший, ніж той, що на третьому, ми повинні дістатись по щебеню аж до останніх вагонів. Носій вимагає, щоб я заплатила відразу, він вважає, що це неподобство, що це типово, але потім, однак, допомагає мені, бо я дала йому на десять шилінґів більше, хоча неподобство лишається неподобством. Мені хотілося, щоб він не дав себе підкупити десятьма шилінґами. Тоді я змушена була б повернутися, тоді я була б за годину вдома. Потяг рушає, з останніх сил; зачиняю з гуркотом двері, які відчинилися раптом і мало не потягнули мене за собою. Я сиджу на своїх валізках, аж поки не надходить кондуктор і не веде мене до купе. Потяг навіть не думає зійти з рейок перед Аттнанґ-Пухгаймом^[225], робить коротку зупинку у Лінці^[226], ніколи я не була ще у цьому місті, завжди їхала далі, Лінц на Дунаї, не хочу я залишати берег Дунаю.

…не бачила більше виходу з того чужого і дивного краю, де були лише верби, вітер і води… верби шептали усе тривожніше, вони сміялися, скрикували та стогнали… щоб нічого більше не чути, вона закрила обличчя руками… Не могла вона рушити ні вперед, ні назад, мила вибір лиш між водою і всемогутністю верб.

Антуанетта Альтенвіль стоїть на вокзалі у Зальцбурзі біля потяга на іншому боці перону й проводжає кількох знайомих, які від’їжджають до Мюнхену. Я завжди відчувала огиду до цього вокзалу, до абсурдних годин чекання та прикордонних формальностей, хоча зараз я не повинна залагоджувати жодних формальностей, бо я залишаюсь тут, у СВОЇЙ КРАЇНІ. Однак я, все-таки, маю чекати, доки Антуанетта не обійме та не перецілує усіх людей, після чого вона махає рукою за потягом, який від’їжджає, милостиво, так, мовби вона наставляє на добру путь цілу юрбу народу, хоча й про мене вона, звичайно, не забуває. Атті шалено радіє з мого приїзду, незабаром він бере участь в реґаті, як? я не знаю цього? Антуанетта весь час забуває, чим цікавляться інші люди, і, значить, Атті хоче завтра опівдні зі мною поїхати до Санкт-Ґільґену^[227], бо у цій першій реґаті він, звичайно, не братиме участі. Я з недовірою слухаю Антуанетту. Не розумію, чому Атті чекає на мене, Антуанетта, здається, цього також не розуміє, вона все це вигадала лишень із люб’язності. Вітання від Маліни, сухо кажу я.

Дякую, чому ви не разом, ні, і це ж треба, вони все ще працюють! як справи у нашого милого звабника?

Те, що вона бачить у Маліні звабника, для мене так несподівано, що я починаю сміятися: Але ж Антуанетто, ти його плутаєш хіба що з Алексом Флайсером або із Фріцом! Ах, ти зараз із Алексом? Кажу люб’язно: напевно, ти з’їхала з глузду. Однак, усе ще собі уявляю, як було б тяжко Маліні наодинці в квартирі у Відні грати роль звабника. Антуанетта їздить тепер ягуаром, саме англійські машини єдино надійні, вона швидко й упевнено виїжджає із Зальцбурґу по об’їзній дорозі, яку для себе нещодавно відкрила. Антуанетта дивується, що я щасливо доїхала, про мене ходять такі комічні чутки, ніби я ніколи нікуди не можу доїхати, в усякому разі, не встигаю вчасно дістатись до місця, де на мене очікують. Розповідаю з подробицями, коли вперше була у Санкт-Вольфґанзі^[228] (головне опускаю, а саме той вечір у готельній кімнаті); про те, що тоді весь час падав дощ, і що та подорож жодного сенсу не мала. Хоч і не пам’ятаю, як то було насправді, кажу, ніби падав дощ, щоб Антуанетта мала змогу пропонувати мені як компенсацію погожий, сонячний Зальцкаммерґут. Тоді вдавалось мені дуже рідко коротко зустрічатись з Елеонорою, бо вона працювала на кухні у Ґранд-Готелі, Антуанетта перериває мене роздратовано: Ні, та що ти вигадуєш, Лора, як то, на кухні? у Ґранд-Готелі? його вже давно немає, вони ж бо збанкрутували, але жити у ньому було цілком непогано! І я швидко викидаю Елеонору із пам’яті й відмовляюсь від того, щоб будь-що Антуанетті роз’яснювати та безнастанно себе саму ранити. Я не повинна була вже ніколи більше сюди повертатися.

В Альтенвілів зібралось на чай уже п’ять осіб, двоє гостей має ще надійти до вечері, а я не наважуюся сказати: Ви ж мені обіцяли, що нікого не буде, що буде тиша і спокій, лише ми у своєму колі! А завтра, виходить, приїдуть Ванчури, які винайняли для себе будинок на літо, а під кінець тижня — сестра Атті, яка наполягає на тому, щоб притягти зі собою ще й Бебі, яка, ти мене слухаєш? це неймовірна історія, вона оженила на собі в Німеччині Ротвіца, це уроджена авантюристка, а поза тим, не надто вже родовита, напевно, вона мала у них succés fou^[229], німці охочі до всього, вони справді вірять, що Бебі має кревні зв’язки із Кінськими, а також із ними, із Альтенвілями, все це подиву гідне. Антуанетга вже більше не може прийти до себе від подиву.

Крадькома залишаю товариство за чаєм, блукаю містечком та понад берегом озера, а так як я уже тут, роблю різні візити. Люди в таких місцях дивно змінюються. Ванчури просять вибачення, що винаймають будинок над Вольфґанґзее, хоч я їм не дорікала, бо й я тут. Христина невпинно бігає по будинку, вона одягнула старий фартух, щоб під ним не видно було її сукні від Сен-Лоран. Це чистий випадок, охочіше вона була б зараз десь в глушині у Штирії^[230]. Однак Ванчури все-таки тут, хоча їм не залежить на фестивалі. Христина стискає долонями скроні, усе тут її дратує. У саду вона садить салат та зелень, до всього, що варить, вона неодмінно додає свою зелень, вони живуть тут так просто, так неймовірно скромно, Ксандль готує сьогодні лише рис з молоком, у Христини тому вільний вечір. Вона знову притискає руки до скронь, пальцями чеше волосся. Купатися вони, властиво, ніколи не ходять, скрізь натикаєшся на знайомих, ось так, щоб я знала. Потім Христина питає: Що? в Альтенвілів? Ну так, то справа смаку, Антуанетта — чарівна особа, але Атті, як ти його витримуєш, ми з ним давно не спілкуємось, здається мені, він Ксандлеві заздрить. Я питаю здивовано: Та чому? Христина каже зневажливо: Атті теж колись малював картини, а чи просто малюнки, хто його знає! ну так, він просто не терпить, коли хтось справді щось може, як Ксандль, вони всі такі, ці дилетанти, мені взагалі не залежить на цих стосунках, практично, я Атті зовсім не знаю, Антуанетту деколи бачу в цьому містечку та в перукарні у Зальцбурзі, ні, у Відні — ніколи, вони, по суті, смертельно консервативні, хоча, власне, ніколи у цьому не зізнаються, та й Антуанетта, дарма, що має багато шарму, про сучасне мистецтво вона, перепрошую, має зелене уявлення, а те, що вийшла заміж за Атті Альтенвіля, від цього вона не програла, Ксандль, я кажу те, що думаю, я така, яка є, ти сьогодні мене доведеш до шалу, послухай, а дітям я просто знесу голову, якщо хоч хто-небудь із них ще раз прийде до кухні, прошу, наберися відваги звернутись до Атті пане докторе Альтенвіль, хотіла б я бачити, яку він при цьому скорчить гримасу, він цього навіть подумки не допускає, цей республіканець з переконання, з його червонуватим відтінком, і хоч би на його візитівці сто разів стояло д-р Артур Альтенвіль, його це потішить лише тому, що кожен все-таки знає, ким є він насправді. Отакі вони всі!

У сусідньому домі, у Мандлів, які з року в рік щораз більше американізуються, сидить в living-room^[231] якийсь молодик, Кеті Мандль шепоче мені, що він є outstanding^[232], якщо я так зрозуміла, письменник, і, якщо зрозуміла його ім’я, то звати його Маркт або Марек, я не читала нічого, що він написав, і нічого про нього не чула, напевно, його лиш недавно відкрили, або він очікує, щоб його відкрили зусиллями Кеті. Не минуло ще й десяти хвилин, як він питає мене з неприхованою жадобою про Альтенвілів, відповідаю йому дуже скупо, а часом і зовсім мовчу. Чим же займається граф Альтенвіль? запитує юний геній, і продовжує в тому ж стилі: як довго я знаю вже графа Альтенвіля, чи правда, що я його близька приятелька, і чи правда, що граф Альтенвіль… Ні, не маю уявлення, я ще ніколи його не питала, чим він займається. Я? Можливо, два тижні. Ходити на яхті? Можливо. Так, я думаю, вони мають два або три човни, цього я не знаю. Можливо. Чого хоче цей пан Маркт, а чи Марек? Запрошення до Альтенвілів, а чи, може, раз у раз вимовляти це прізвище? Кеті Мандль — повненька та мила, вона червона як рак, бо ніяк не засмагне по-справжньому, гугнявить по-віденсько-американськи та американсько-віденськи. Вона велика яхтсменка в родині, єдина серйозна danger^[233] для Альтенвіля, за винятком Ляйбля, як Professional^[234]. Пан Мандль розмовляє мало й покірно, воліє лише споглядати. Він каже: Ви навіть не уявляєте, скільки енергії в моїй жінці, якщо вона в найближчому часі не йде до своєї яхти, то щодня перекопує наш город та перевертає дім догори ногами, деякі люди справді живуть, а інші їхнє життя лише споглядають, я належу до тих, хто лише споглядає. А Ви теж?

Я не знаю. Мені дають водку з апельсиновим соком. Коли я вперше пила цей напій? Дивлюся до склянки так, ніби в неї вставлена інша, і знову пригадую, мені стає дуже жарко, хочеться кинути склянку або вилити те, що в ній є, бо колись я пила вже водку з апельсиновим соком нагорі в одному будинку, у найстрашнішу для мене ніч, хтось хотів мене викинути із вікна, і я більше не чую, що говорить Кеті Мандль про International Yacht Racing Union^[235], до якого вона, ясна річ, належить, я випиваю, задля покірного пана Мандля, всю склянку, він має знати, якими фанатами пунктуальності є Альтенвілі, неквапно повертаюсь додому в сутінках, щось бринить та шепоче поблизу озера, комарі та метелики миготять біля мого обличчя, шукаю, близька до нестями, шлях додому та думаю, що маю виглядати спокійно і безтурботно, бути в настрої, ніхто не має мене тут побачити з попелясто-сірим обличчям, воно має лишитися тут, назовні, в ночі, тут, на шляху, маю право мати таке обличчя лише тоді, коли я сама в кімнаті, і ось я заходжу до залитого світлом будинку і промовляю осяйно: Доброго вечора, Анні! Коридором клигає стара Йозефіна, а я сяю й сміюся: Доброго вечора, Йозефіно!

Ні Антуанетті, ані цілому Санкт-Вольфґанґу не вдасться мене доконати, нічого мене не заставить здригнутись, нічого мені не завадить у спогадах. У кімнаті своїй, де маю право так виглядати, як виглядаю, я, однак, не впадаю в розпач, бо на вмивальному столику біля мийниці зі старого фаянсу одразу бачу листа. Спочатку я мию руки, обережно зливаю воду в відро і ставлю глечик на місце, лиш потім сідаю на ліжко й тримаю в руці листа від Івана, якого він відіслав ще до мого від’їзду, він не забув, не загубив адресу, я багато разів цілую листа і роздумую, чи обережно відклеїти край конверта, а чи розрізати його манікюрними ножичками, чи, може, відкрити ножем для фруктів, я розглядаю поштову марку, на ній знову зображена жінка в народних строях, навіщо? Я не хочу відразу читати листа, хочу спочатку послухати музику, потім лежати довго без сну, з листом у руці, читати своє ім’я, написане рукою Івана, покласти листа під подушку, а потім, однак, його витягнути й обережно вночі відкрити. Хтось стукає в двері, Анні просовує голову. Прошу іти вечеряти, милостива пані, панство вже зібралось в покої. Ось як це тут називають — покій, а мені ще потрібно зачесатися швидко, підправити макіяж, ще раз усміхнутись при згадці про альтенвілів покій, і часу лишається обмаль. Після глухого удару гонгу, що долинає знизу, перед тим, як вимкнути світло, я розриваю конверт. Я не бачу звертання, загалом на сторінці лиш один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім рядків — всього вісім рядків — а внизу на сторінці я читаю: Іван.

Біжу вниз до покою і вже можу тепер сказати: повітря тут просто розкішне, я прогулялась і трохи розгледілась тут і там, кількох знайомих відвідала, та головне — повітря, сільська природа після великого міста! Антуанетта називає категоричним, різким голосом кілька імен, розміщає гостей. На перше — лиш суп з печінковими кнедликами. Для Антуанетти це принципово, надто тут, у будинку в Санкт-Вольфґанґу, дотримуватися старої віденської кухні. На її столі не має права з’явитися нічого непевного й новомодного, нічого французького, іспанського чи італійського, ви не будете неприємно здивовані перевареними спагеті, як то буває у Ванчурів, або в’язким та убогим сабайоном^[236], як у Мандлів. Можливо, Антуанетту зобов’язує прізвище Альтенвіль, щоб назви страв та вони самі залишалися автентичними, вона знає також, що більшість гостей та родина цей принцип цілком усвідомлює. Навіть якби нічого віденського більше не існувало, у Альтенвілів, поки вони живуть, завжди їстимуть сливовий компот, картоплю по-цісарськи та гусарську печеню, не буде у них ні водогону, ані централізованого опалення, рушники будуть завжди із домотканого полотна, а вдома вестиметься конверзація, яку не можна плутати із «розмовами» або «дискусіями», а чи звичними «обговореннями», це має бути той майже зниклий різновид невагомої балаканини один попри іншого, який добре впливає на травлення та настрій усіх присутніх. Чого Антуанетта не усвідомлює, це того, що її мистецьке чуття саме в цій царині найбільше розвинулось завдяки духові Альтенвілів, а не внаслідок їй притаманних, дещо заплутаних знань та випадкових надбань предметів мистецтва сучасності. Половина гостей повинна розмовляти сьогодні французькою мовою з огляду на далеких родичів Атті, вуйка Бомона та його доньки Марі. Коли домінує французька мова, Антуанетта зненацька перебиває розмову проханням: Атті, будь ласка, десь тут перетяг, так, я відчуваю, он звідти! Атті встає двічі поспіль і поправляє портьєри, повертає і притискає віконні засуви. Усе це сьогодні — суцільне партацтво, ох, ці наші ремісники! Mais les artisans chez nous, je Vous en pris, c'est partout la même chose! Mes chers amis, Vous avez vu, comment on a détruit Salzburg, même Vienne! Mais chez nous à Paris, c'est absolument le même, je Vous assure^[237]! Знаєш, Антуанетто, я подивляю тебе, як тільки Ти сьогодні усе дістаєш! Так, без Антуанетти, якій, однак, теж дістається! Ні, ми замовили зовсім простий сервіз із Італії, із Вьєтрі, це там внизу, ти ж знаєш, не доїжджаючи до Салерно! І я згадую велику, розкішну таріль із Вьєтрі, сіро-зелену, з орнаментом із листків, вона обгоріла і зникла, це була моя перша таріль для фруктів, чому сьогодні мала з’явитися в пам’яті не лише водка з апельсиновим соком, а й кераміка із Вьєтрі? Vous êtes sure qu'il ne s‘agit pas de Fayence^[238]? Icyce, вигукує Антуанетта, вуйко Ґонтран зовсім мене заморочив, допоможіть мені, прошу, я все ще не розумію, чи походить фаянс від Фаєнци, а чи це одне й теж, вік живи — вік учись. Бассано дель Ґраппа? Il faut у aller une fois, Vous prenez la route, c‘était donc, tu te rappelles, Marie? — Non^[239], каже Марі froidement^[240], і старий Бомон нерішуче дивиться на доньку, та у пошуках допомоги, на мене, однак Антуанетта, з огляду на холодну Марі, переводить розмову швидко знову на Зальцбурґ, та, порпаючись у фальшивому зайці, шепоче мені: Ні, сьогодні фальшивий заєць не той, що завжди! До решти гостей звертається голосно: до речі, Чарівна флейта^[241], ви всі там були? і що ви тепер на це скажете? Анні, скажіть Йозефіні, що сьогодні вона мене дуже розчарувала, вона знає, чому, цього можете їй не пояснювати. А що ви скажете про Караяна^[242]? для мене цей чоловік завжди був загадкою!

Атті утихомирює бурю між пересушеним фальшивим зайцем, Реквіємом Верді, яким Караян диригував, не погодивши з Антуанеттою, та Чарівною флейтою у постановці відомого режисера з Німеччини, чиє прізвище Антуанетта прекрасно знає, однак, двічі збита із пантелику, вимовляє неправильно, подібно до Ліни, яка часто зловмисно плутає Цошке і Бошке. Та Антуанетта вже знову взялася за Караяна, і Атті говорить: Я прошу вас звернути увагу, для Антуанетти будь-який чоловік — цілковита загадка, це надає їй привабливості відчуження від життя і наділяє шармом у чоловічих очах. Антуанетта сміється своїм набутим за час заміжжя, незрівнянним альтенвілівським сміхом, і, якщо Фанні Ґольдман і далі найкрасивіша жінка у Відні й найкраще з усіх вимовляє Ви, то Антуанетті випала б нагорода за найгарніший сміх. Ах, це характерно для Атті! коханий, ти сам не знаєш, наскільки Ти маєш рацію, однак, що найгірше, мовить далі з кокетством, спрямованим вже на її тарілку із манним пудингом, з якої вона набирає повну десертну ложку і й тримає граційно вигнутою рукою посередині дороги від тарілки до уст (ох, цій Йозефіні, все-таки, немає ціни, саме таким має бути справжній пудинг, але я стримаюсь, щоб їй про це не сказати зараз) — однак, Атті, найгірше те, що ти досі для мене — найбільша загадка, прошу, не заперечуй мені! Вона зворушливо червоніє, бо червоніє завжди, коли їй на думку спаде щось таке, чого вона перед тим ніколи ще не казала. Je Vous adore, mon chéri^[243], шепоче ніжно й так голосно, що всі це, звичайно, чують. Бо якщо чоловік становить для нас усе ще найбільшу загадку, хоч минуло вже десять літ, вибачте, навіть дванадцять, не будемо докучати іншим відвертими таємницями, це означає, що ми виграли великий приз в лотереї, чи не так? Il faut absolument que je Vous le dise ce soir^[244]! Вона дивиться на присутніх в очікуванні аплодисментів, на мене також, а потім кидає на Анні сталевий погляд, Анні мало не взяла мою тарілку не з того боку, та наступної миті вона знову в стані дивитись на Атті закоханими очима. Вона закидає голову, і, немов випадково, її заколене нагорі волосся спадає на плечі, злегка хвилясте й золотаво-брунатне, вона сита й вдоволена. Старий Бомон починає немилосердно довгу оповідь про давні часи, тоді це були ще правдиві вакації, батьки Атті виїжджали із Відня зі скринями, повними начиння, срібла й білизни, з прислугою та усіма дітьми. Антунетта, зітхаючи, оглядається навкруги себе, її повіки моргають, бо виникає загроза, що ціла історія, уже всоте буде подана знову; Гофманнсталь^[245] та Штраус^[246], звичайно, бували у них щоліта, окрім того, Макс Райнгардт^[247] та Касснер^[248], а рідкісна книга Ферча Мансфельда, присвячена пам’яті Касснера, ось що всі ми нарешті повинні сьогодні побачити, а ті Кастільйонові свята, une merveille sans comparaison, inoubliable, il était un peu louche, oui^[249], хоча Райнгардт, tout autre chose^[250], правдивий пан, Іl aimait les cygnes^[251], звичайно, він любив лебедів! Qui était се type-là?^[252], холодно питає Марі. Антуанетта стенає плечима, однак Атті люб’язно допомагає старому, прошу, вуйку Ґонтране, розкажіть цю кумедну історію про Ваш похід в гори, знаєте, було це тоді, коли всі зацікавились альпінізмом, справді, тут можна вмерти зо сміху, чи ти знаєш, Антуанетто, що вуйко Ґонтран був одним з перших лижників, які на Арльберґу^[253] вивчили арльберзьку техніку^[254], здається, саме тоді з’явилися Христіана і Телемарк^[255]? Він також був одним із перших, хто винайшов дієту із соняшникового насіння та сонячні ванни, тоді це було надзвичайно сміливо, засмагати зовсім оголеним, прошу Вас, розкажіть нам про це! Діти мої, я помираю, оповіщає Антуанетта, я рада, що можу їсти, скільки захочу, не зважаючи на фігуру. Вона посилає Атті суворий погляд, відкладає серветку, встає, і всі ми йдемо з малого покою до великого поряд, чекаємо кави, і Антуанетта знову не допускає, щоб старий Бомон запропонував нам іще раз свій Арльберґ та методи лікування Кнайпа, засмагання зовсім оголеним, або ще якісь авантури початку сторіччя. Нещодавно кажу я цьому Караяну, хоча з ним взагалі не відомо, чи він чує тебе, чи ні, він же постійно у трансі, прошу, Атті, ти не маєш дивитись на мене благальним поглядом, я вмію тримати язика за зубами. Однак що ви скажете про істерію Христини? У мій бік Прошу тебе, чи не могла б ти мені сказати, що, властиво, на ту жінку найшло, вона дивиться на мене так, ніби аршин проковтнула, я завжди люб’язно вітаюся з нею, але та чванькувата дурепа надто охоче полила б мене смолою із сіркою, Ванчура, зі своїм заняттям скульптурою, видно, справді знівечив їй усі нерви, як перед тим Лізель, це для нього типово, усі його музи так чи інакше виснажені до краю, бо він змушує їх годинами позувати йому в ательє, окрім того, ще й вести господарство, я розумію це дуже добре, однак треба, усе ж таки, володіти собою, коли ти весь час на виду з таким чоловіком, у нього ж несамовитий талант, Атті купив його перші речі, я їх вам покажу, це найкраще з того, що створив Ксандль!

Мине ще година, і я зможу лягти в своє ліжко, накритись товстою пуховою ковдрою, як на селі, бо вечори у Зальцкаммерґуті завжди прохолодні, надворі щось застрекоче, та й у кімнаті почне щось бриніти, я встану з ліжка, ходитиму по кімнаті, шукаючи ту комаху, що дзижчить та бринить без упину, проте її не знайду, а потім на моїй лампі тихо грітиметься метелик, я могла б його вбити, але саме він нічого мені не вдіяв, і тому я не можу цього зробити, мав би принаймні якісь видавати звуки, здіймати дратівний шум, щоб розбудити в мені інстинкти вбивці. Виймаю з валізи декілька кримінальних романів, я маю ще почитати. Та після кількох сторінок з’ясовую, що цю книжку я вже читала. УБИВСТВО — ЦЕ НЕ МИСТЕЦТВО. На піаніно лежать Антуанеттині ноти, два томи СПІВУ І МУЗИКИ, я розгортаю їх навмання й тихо пробую кілька тактів, які я грала в дитинстві. Тремти, Візантіє… Повстань, Феррари княже…^[256] Дівчина й смерть^[257], марш із Доньки полку…^[258] Пісня з шампанським…^[259] Остання троянда літа^[260]. Я тихо співаю, проте фальшиво, занадто низько: тремти, Візантіє! Потім іще тихіше та чисто: вино, яке очима п’єш^[261]…

Відразу після сніданку на якому присутні лиш я та Атті, ми виїжджаємо його моторним човном. Атті повісив собі хронометр на шию, мені вручив палицю з гаком, розгубившись, я хочу віддати її йому й ненароком випускаю із рук. Та ти не сповна розуму, ти маєш відштовхнутися нею, ми ж вдаримося об місток, та відіпхни ж бо човна! Звичайно Атті не кричить ніколи, однак у човні неможливо, щоб він не кричав, і вже це могло б спротивити мені всі човни. Відчалюємо заднім ходом, Атті повертає човна, а я думаю про всі роки в моторних човнах на озерах і на морях, знову дивлюся на знайомі околиці, значить, це і є те забуте озеро, це було тут! Атті, якому я намагаюся пояснити, як це, на мою думку, чудово, мчати так по воді, мене взагалі не слухає, він думає лиш про те, щоб вчасно дістатись до місця старту. Ми погойдуємося на хвилях поблизу Санкт-Ґільґену. Минає десять хвилин після першого пострілу, нарешті лунає другий, і тепер щохвилини забирають знаки. Дивися, зараз буде останній! Хоча я нічого не бачу, чую стартовий постріл. Ми лишаємося позаду за яхтами, які набирають швидкість, я ще встигаю побачити, як одна яхта іде тепер попереду нас галсом, нерівним, пояснює Атті, і тоді ми пливемо зовсім помалу, щоб не заважати реґаті, Атті, похитуючи головою, приглядається до маневрів нудних яхтсменів. Іван, напевно, прекрасно керує вітрильником, ми попливемо удвох на яхті, наступного року, можливо, на Середземне море, бо Іван не надто цінує наші малі озера. Атті запалюється: Господи, та він з глузду з’їхав, він же іде надто близько, а отой відходить убік, і я вказую ще на одного, який набирає швидкості, тоді коли решта майже завмерли без руху. Он отой підхопив власний шквал! Що підхопив? Атті мені професійно пояснює, а перед моїми очима — забуте озеро з цими іграшками на воді, я б хотіла плисти тут на яхті з Іваном, однак далеко від інших, навіть якщо б довелося обдерти руки та повзати без перестану туди-сюди попід бомом. Атті керує човна до першого буя, який мають усі обминути, він цілком приголомшений. Тут нам потрібно підійти дуже близько до буя, щоб обминути його, другий втратив тепер щонайменше п’ятдесят метрів, а яхтсмен в одноособовій яхті, та він же втрачає вітер, а потім я дізнаюся, що існує як справжній вітер, так і уявний, це мені дуже подобається, я дивлюся на Атті з захопленням і повторюю його настанову: Головне у вітрильному спорті — уявний вітер.

Моє зацікавлення впливає на настрій Атті, він стає лагіднішим, поглянь, як смішно сидить отой тип у яхті, він би мав відхилитись назад, ну, нарешті, тепер він рушить вперед! Більше, ще більше! Це виглядає так затишно, кажу я, однак Атті, який знову почав дратуватись, говорить, який може бути тут затишок, чоловік ні про що не думає більше, як про вітер та про і свою яхту, а я дивлюся на небо і намагаюся пригадати, з огляду на знання про планери, що це таке — термічний вітер, як виглядає в цілому вчення про теплові повітряні потоки, і переводжу погляд, озеро вже не таке, як було, сяюче або сіре, свинцевої барви, ці темні смуги щось означають, ось дві яхти нахилились під вітер, бо знову повітря майже не ворухнеться, вони намагаються знову наповнити вітром свої вітрила. Ми йдемо трохи позаду за ними до наступного буя, стає прохолодно. Атті гадає, вони зупинять реґату, не варто йти далі, справді не варто, Атті ж бо знає, чому в цій реґаті він не брав участь. Пливемо додому, човен підносить на розбурханих хвилях, однак Атті раптом вимикає мотор, бо назустріч нам іде Ляйбль, він теж тут, у Санкт-Ґільґені, і я запитую в Атті: А що то за пароплав там? Атті кричить: Та це зовсім не пароплав, це всього лиш…

Обидва чоловіки махають руками. Сервус, Альтенвіль! Сервус, Ляйбль! Наші яхти підходять близько одна до одної, чоловіки збуджено розмовляють, Ляйбль своїх яхт ще не вивів, Атті його запрошує завтра прийти на обід. Ще один, думаю, так це і є той звитяжний куций пан Ляйбль, який на своєму катамарані перемагає усі реґати, я шанобливо киваю йому, бо не можу кричати, як Атті, і поглядаю деколи в дзеркало заднього руху. Бо сьогодні ввечері оцей Ляйбль, безсумнівно, розповідатиме по всьому Санкт-Ґільґену, що бачив Атті не з Антуанеттою, а з якоюсь блондинкою. Звитяжець-Ляйбль не може знати, що Антуанетта сьогодні неодмінно має йти в перукарню, що їй взагалі абсолютно байдуже, з ким Атті гонить по озеру, бо вже три місяці Атті думає тільки про озеро та про вітрильники, як з досадою запевняє Антуанетта віч-на-віч  кожного, ні про що інше, як тільки про це кляте озеро, і більше і ні про що інше.

Пізнього вечора ми маємо ще раз бути на озері, іти зі швидкістю тридцять чи тридцять п’ять вузлів, бо Атті домовився з майстром із лаштування вітрил про зустріч; ніч прохолодна, Антуанетта позбулася нас, вона має йти на прем’єру КОЖНОГО^[262]. А я весь час чую музику: Лечу я в мріях в блаженну даль^[263]…, я у Венеції, думки мої — у Відні, дивлюся на воду й дивлюся в глибінь, у темні історії, крізь які я проходжу. Чи Іван і я — також темна історія? Ні, він ні, я сама — це темна історія. Чути лиш звук мотора, гарно зараз на озері, я встаю і тримаюсь за раму вітрового вікна, на другому березі бачу тьмяну низку вогнів, самотніх й блідих у безсонній ночі, а волосся моє розвіває вітер.

…окрім неї не було ні живої душі, вона зовсім втратила орієнтацію… здавалося, ніби все прийшло в рух, зайшлось хвилями гілля плакучих верб, потоки обрали собі нові русла… її охопив досі незнаний неспокій і ліг тягарем на серце…

Якби не було попутного вітру, я б гірко розплакалась посередині шляху до Санкт-Ґільґену, та раптом мотор запинається, потім зовсім змовкає, Атті кидає якір, відразу усе обладнання, щось до мене кричить, і я йому підкоряюсь, я добре завчила, що на судні треба вміти коритися. Лиш один має тут право голосу. Атті не може знайти каністри з запасом бензину, а я думаю, що ж то зі мною буде, цілу ніч на борту, на цьому холоді? нас же ніхто не побачить, ми ще далеко від берега. Однак каністру ми віднаходимо, ще навіть і лійку. Атті переходить на ніс судна, а я тримаю ліхтар. Я вже не певна, чи справді ще хочу дістатися берега. Однак мотор вже завівся, піднімаємо якір, пливемо в мовчанці додому, бо Атті теж знає, що ми повинні були б цілу ніч провести на воді. Антуанетті нічого не кажемо, передаємо вигадані нами вітання з тамтого берега, не знати від кого, імена тих людей я забула. Забуваю щоразу більше. За вечерею теж не можу згадати, що я мала, а чи хотіла передати Ерні Дзанетті, яка була з Антуанеттою на прем’єрі, навгад починаю з вітання від пана Копецького з Відня. Ерна здивована: від Копецького? Я прошу вибачення, то, мабуть, помилка, хтось передає їй вітання із Відня, можливо, що Мартін Раннер. Нічого, таке буває, каже поблажливо Ерна. Намагаюся пригадати впродовж цілої вечері. Ні, так не мало статися, це було щось важливіше, а не просто вітання, може, я мала Ерну про щось попросити, то не був ані план міста Зальцбурґу, ані карта озер, а чи Зальцкаммерґуту, не було то питання про перукарню чи магазин парфумів. О Боже, що ж я мала сказати Ерні, про що запитати?! Мені від неї нічого і не треба, та я мала її про щось запитати. П’ємо каву з вершками у великім покої, а я далі дивлюся на Ерну із почуттям провини, бо вже ніколи не зможу того пригадати. Я нічого не можу вже пригадати про тих людей, яких бачу навколо себе, я забуваю, забуваю вже імена, вітання, питання, вісті й плітки. Не потрібне мені Вольфґанґзее, не потрібен мені відпочинок, я задихаюсь, коли надходить вечір і починається конверзація, обставини не окреслюються відповідно до їхніх реалій, вони лиш легко позначені, натяком, я задихаюсь від страху, від страху перед утратою, я ще маю щось втратити, маю втратити все, єдино це є важливим, я знаю, як воно зветься, я не можу сидіти тут далі, у Альтенвілів, в оточенні інших людей. Приємно снідати в ліжку, бігати понад озером корисно для здоров’я, добре без жодних потреб ходити до Санкт-Вольфґанґу по газети і сигарети. Але знати, що кожного із цих днів мені колись жахливо не доставатиме, що кричатиму від розпуки, що я так проводжу ці дні, у той час, коли на Мондзее вирує життя… Цього ніколи вже не поправиш.

Опівночі я повертаюсь у великий покій і дістаю з бібліотеки Атті АБЕТКУ ЯХТСМЕНА, ВІД НОСА ДО КОРМИ, З НАВІТРЯНОГО ТА ЗАВІТРЯНОГО БОКУ. Заголовки видаються мені досить страшними, до Атті вони теж не пасують. Знайшла ще одну книжку, ВУЗЛИ, СТИКУВАННЯ, ТАКЕЛІ, це, здається, саме для мене, «книга не вимагає жодної підготовки… написана з тією систематичною ясністю… яка легко доступним способом подає інструктаж технології в’язання орнаментних вузлів, від вузла Гогенцоллернів^[264] до ланцюгового плетива». Читаю легко доступний підручник для початківців. Таблетку снодійного я вже випила. Що з мене вийде, якщо лиш тепер починаю? Коли я зможу поїхати звідси, і як? Я могла б тут ще швидко навчитись вітрильної справи, однак не хочу. Я хочу поїхати геть, я не думаю, що мені ще щось знадобиться із того, що маю завчити на все життя, що таке диферента, у диференті, диферентою керувати. Ще ніколи мені не змикались повіки під час читання, не зімкнуться й тепер. Я маю повернутись додому.

О п’ятій ранку прокрадаюсь у великий покій, до телефону. Не знаю, як платитиму Антуанетті за цю телеграму, бо вона про неї не має нічого знати. Прийом телеграм, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка, чекайте, будь ласка… Чекаю, курю й чекаю. На лінії тріснуло, молодий енергійний жіночий голос питає: прізвище абонента, будь ласка, Ваш номер? Шепочу з острахом прізвище Альтенвілів та номер їхнього телефону, зараз телефоністка мені передзвонить, при першому звуці хапаю трубку й шепочу, щоб ніхто в будинку мене не почув: доктор Маліна, Унґарґассе 6, Відень, третій район. Текст: прошу термінової телеграми про необхідність швидкого повернення Відня крапка буду завтра увечері крапка вітання…

Телеграма від Маліни надходить іще до полудня, Антуанетта не має часу й дивується поспіхом, з Христиною іду до Зальцбурґу, вона хоче детально дізнатися, як було в Альтенвілів. Кажуть, ніби Антуанетта перетворилася вже на справжнісіньку істеричку, понад усяку міру, Атті — милий, розсудливий чоловік, але ця жінка ще доведе його до безумства. Та що ти, кажу, я нічого такого не зауважила, я б ніколи цього не подумала! Христина каже: Звісно, якщо ти хочеш бути з такими людьми, ми б, ясна річ, тебе запросили, у нас ти, звісно, справді мала би спокій, ми живемо страшенно скромно. Напружено дивлюсь із машини й не знаю, що відповісти. Кажу: Знаєш, з Альтенвілями я знайома вже дуже давно, хоча ні, не тому, я їх дуже люблю, ні, вони зовсім не втомлюють, чому б вони мали втомлювати?

Я надто втомилася, усю цю поїздку мало не плачу, врешті-решт вже мав би з’явитись той Зальцбурґ, залишилося ще кілометрів п'ятнадцять, ще тільки п’ять кілометрів. Стоїмо на вокзалі. Христина раптом пригадує, що має ще з кимось зустрітися й перед тим ще дещо купити. Я кажу: будь ласка, іди, ради Бога, магазини зараз зачинять! Нарешті я залишаюсь сама, відшуковую свій вагон, ця жінка постійно перечить собі, я теж перечу собі. Чому досі я ніколи не зауважувала, що вже майже не можу терпіти людей? Коли почалося це? Що сталось зі мною? У гнітючому стані я проїжджаю Лінц та Аттнанґ-Пухгайм, у руці коливається вгору-вниз книжка. Esse Homo^[265][266]. Маю надію, що Маліна чекає вже на пероні, але ніхто не чекає на мене, я маю телефонувати, хоча не люблю телефонувати з вокзалів, із телефонних кабін або з поштових відділень. Особливо з кабін. Колись я, мабуть, була у в’язниці, не можу телефонувати з кабін, вони нагадують камеру, однак із кав’ярень теж більше не можу, так само з квартир моїх друзів, маю бути удома, коли розмовляю по телефону, і ніхто не має бути поблизу, щонайбільше Маліна, він не слухає. Але це — зовсім інше. Телефоную, вся вкрита потом від клаустрофобії, з кабіни на Вестбангофі. Це не має тут статись зі мною, я ж божеволію, це не має статись в кабіні.

Алло, послухай, це я, дуже вдячна

Я зміг би бути лише о шостій на Вестбан

Я прошу тебе, прийди, благаю, вийди скоріше

Ти ж знаєш, що я не можу, я міг би лише

Прошу, облиш це, я якось дам собі раду

Ні, прошу тебе, що сталося, у тебе голос такий

Абсолютно нічого, облиш, я ж прошу тебе

Не ускладнюй це так, візьми просто таксі

Отож, сьогодні увечері ми побачимось, отож, ти будеш

Так, я буду сьогодні увечері, ми неодмінно побачимось

Я забула, що у Маліни — чергування, і беру таксі. Кому ще сьогодні захочеться оглядати знову той проклятий автомобіль, у якому в Сараєво був убитий ерцгерцог Франц Фердинанд^[267], і той забризканий кров’ю мундир? Я мушу ще раз заглянути до книжок Маліни: легкова машина марки Ґреф і Штіфт, реєстраційний номер А III — 118, кузов: подвійний фаетон, 4 циліндри, поршень — 115 мм, хід поршня — 140 мм, 28/32 кінських 1 сили, мотор — номер 287. Задня стінка пошкоджена уламками бомби під час першого замаху, на правому боці машини видно простріл від кулі, яка спричинила смерть герцогині, ліворуч від вітрової шиби установлено штандарт ерцгерцога, який перебував там 28 червня 1914 року…

З каталогом Музею війська я обходжу кімнати, квартира виглядає так, ніби місяцями у ній ніхто не живе, бо коли Маліна залишається вдома сам, там завжди панує порядок. Якщо Ліна буває часто зранку сама, то все, що засвідчує мою присутність, зникає в шухлядах та шафах, не осідає порох, лише через мене за кілька годин знову з’являється порох і бруд, книжки розкидані будь-як довкола, безладно лежать записки. Однак поки що нічого ще не розкидано. Перед від’їздом додому я залишила Анні конверт для пошти, яка могла б надійти до Санкт-Вольфґанґу, це буде всього лиш листівка, виходить, жодної несподіванки, але я все-таки маю мати її, щоб покласти тут до шухляди, поряд з листами й листівками із Парижу та Мюнхену, поверх листа з Відня, відправленого до Санкт-Вольфґанґу. Мені бракує лише Мондзее. Сідаю до телефону, курю й чекаю, набираю номер Івана, нехай там дзвонить у нього, не один ще день він не зможе мені відповісти, а я зможу цілими днями ходити вимерлим, розпеченим Віднем, або сидіти тут без жодного діла й бути відсутньою духом, мій дух — відсутній, що це таке — відсутність духу? Де ж може бути дух, коли він відсутній? Коли дух відсутній ззовні та всередині, дух скрізь тут відсутній, я можу сісти, де хочу, можу торкатися меблів, могла б радіти, бо я втекла й знову живу у відсутності. Я повернулася до свого рідного краю, який теж відсутній, до своєї країни Великого Серця, де зможу я віднайти притулок.

Напевно, телефонує Маліна, однак ні, це — Іван.

Навіщо ти повернулась, я пробував там

Довелося мені несподівано, це було терміново, я саме

Сталося щось? Ми якраз, так, вони шлють вітання

Мала теж розкішну погоду, було дуже

Ти завжди щось знайдеш, однак, якщо вже так необхідно

Шкода, звичайно, однак, на жаль, я повинна

Я маю закінчувати, ми саме мусимо

Чи послав ти мені листівку, якщо ні, тоді, може

Я напишу тобі, на Унґарґассе, так, безумовно

Це вже не має значення, якщо зможеш, тоді

Звичайно що зможу, вважай на себе, не роби мені жодних

Ні, звичайно, що ні, тепер я маю закінчити!

Маліна зайшов до кімнати. Він тримає мене. Я теж знову можу за нього триматись. Чіпляюсь за нього, чіпляюся все міцніше. Я мало не збожеволіла там, ні, не тільки на озері, у телефонній кабіні, я мало не збожеволіла! Маліна тримає мене, аж поки не заспокоюсь, я заспокоїлась, і він питає: Що ти читаєш? Я кажу: Мене це цікавить, це починає мене цікавити. Маліна каже: Ти ж сама в це не віриш! Я кажу: Ти все ще не віриш мені, і маєш рацію, але ж певного дня я могла б розпочати тобою цікавитись, усім, що ти робиш, про що мислиш і що почуваєш! Маліна усміхається багатозначно: Ти ж сама в це не віриш.

Розпочинається найдовше літо. Усі вулиці спорожніли. У глибокому оп’янінні я можу йти крізь оцю пустелю, великі портали на Альбрехтсрампе та на Йозефсплатц^[268] вже зачинені, я не можу згадати, що я шукала тут, картини, аркуші, а чи книжки? Без будь-якої мети ходжу містом, бо при ходьбі відчуваєш найбільше; відчуваю усе найвиразніше, мов потрясіння, на Райхсбрюкке, над Дунайським Каналом, в який колись кинула перстень. Я вже заручена, отож справа йде до вінчання. Не буду більше чекати листівок з-над Мондзее, я наберусь терпіння, якщо залишусь з Іваном поєднана, то більше не зможу позбутись цього, бо сталося це, всупереч здоровому глузду, лише з моїм тілом, яке, розіп’яте, безупинно, тихо, болюче все ще до нього лине. Це триватиме все життя. У Пратері парковий сторож послужливо каже мені: Вам не варто тут довго бути, вночі тут багато голоти, ліпше ідіть додому!

Найліпше піду додому, о третій ранку стою я на Унґарґассе, притуляюсь до брами будинку 9, з обох боків — лев’ячі голови, а потім ще хвилю перед брамою Унґарґассе 6, дивлюся вздовж вулиці в напрямку номера 9, у муці своїй споглядаю свій страсний шлях, яким я знову пройшла добровільно, від його дому до мого дому. У наших вікнах немає світла.

Відень мовчить.

Розділ другий

Третій чоловік^[269]

Нехай Маліна запитує про все. Однак відповідаю йому, не очікуючи запитань. Місце дії цього разу — не Відень. Це місце називається Скрізь і Ніде. Час — не сьогодні. Часу немає, бо це могло бути вчора, могло бути давно, це може статися знову, це може бути завжди, дечого, певно, не бувало ніколи. Для одиниць цього Часу, в які втручаються інші часи, немає жодного виміру, немає виміру позачасовості, в якій відбувається те, чого в Часі не існувало ніколи.

Нехай Маліна знає все. Однак я уточнюю: сни ці я бачила сьогодні вночі.

Отверзається навстіж велике вікно, більше, ніж усі вікна, які мені доводилось бачити досі, але не на подвір’я нашого дому на Унґарґассе, а на похмуру долину, вкриту пасмами хмар. Під хмарами мало би бути озеро. Я вже підозрюю, яке то могло б бути озеро. Але тепер воно вже не вкрите кригою, святкова ніч, коли не було патрулів, минула, і сентиментальні чоловічі хори, які стояли колись на кризі посеред озера, зникли. А озеро, якого вже більше не видно, облягають численні цвинтарі. Хрестів немає на них, але над могилою кожною клубочуть густі темні хмари; надгробків, таблиць із написами майже зовсім не видно. Мій Батько стоїть біля мене й знімає руку з мого плеча, бо до нас підходить могильник. Батько очима наказує щось старому, той лякливо, під поглядом Батька, обертається враз до мене. Він робить зусилля щось вимовити, проте лише довго ворушить беззвучно вустами, мені вдається почути єдиний і останній вислів:

Це цвинтар убитих дочок.

Він не мав цього казати мені, і я гірко плачу.

Велика й темна кімната, ні, це вже зала з брудними стінами, вона могла б бути в родинному замку Гогенштауфенів^[270], у тому, який в Апулії^[271]. Бо немає ні вікон, ані дверей. Мій Батько замкнув мене тут, я хочу його запитати, що він хоче зі мною робити, та мені знову бракує відваги, його про це запитати, і я знову оглядаюсь довкола, бо мають же бути тут ще якісь двері, одні-однісінькі двері, щоб я змогла вийти на волю, хоча розумом я осягаю, що тут немає нічого, жодного отвору, тепер вже немає отворів, бо до всіх підведені чорні шланги, вони приклеєні скрізь вздовж мурів, мов велетенські п’явки, які хочуть виссати щось із стін. Чому я раніше не зауважила шлангів, вони мали тут бути від самого початку! Я була мов сліпа в напівтемряві, навпомацки рухалася вздовж стін, щоб не втратити Батька з очей, щоб віднайти разом з ним ті двері, та ось я знаходжу його й кажу: Двері, покажи мені двері. Батько здіймає спокійно перший шланг зі стіни, я бачу округлу діру, крізь яку щось віє досередини, я нахиляюсь, мій Батько йде далі, знімає зі стін шланг за шлангом, і, перш ніж встигаю скрикнути, я вже вдихаю газ, усе більше та більше газу. Я в газовій камері, це вона, найбільша газова камера світу, і я в ній сама. Газові не чинять опору. Батько мій зник, він знав, де двері, і не вказав мені їх, я помираю, а зі мною вмирає бажання його побачити ще раз, щоб сказати йому те єдине. Батьку мій, кажу я йому, хоч його вже немає, я тебе ніколи б не зрадила, я не сказала б нікому. Опору тут не чинять.

Коли це починається знову, у світі панує безлад, я знаю, що я — божевільна. Елементи світу ще тут, але в такому жаскому порядку, якого раніше ніхто ще не бачив. Навколо кружляють автомобілі, із них тече фарба, з’являються люди — личини із вишкіром, коли вони наближаються, то падають раптом, стають страховидлами із соломи, мотками металевого дроту, фігурами із картону, і я йду далі по цьому світу, який вже не світ, зі стиснутими кулаками, із випростаними руками, щоб захиститися від предметів, машин, які наїжджають на мене й зникають, і коли я від страху не можу вже рухатись далі, то заплющую очі, але фарби, блискучі, яскраві, шалені, лягають плямами на обличчя, на мої босі ноги, я знову розплющую очі, щоб зорієнтуватися в ситуації, бо хочу знайти звідси вихід, та раптом лечу догори, бо пальці на руках та ногах набрякають, стають повітряними кульками небесного кольору й несуть мене у височінь недосяжну, де стає іще гірше, потім усі вони тріскають, і я падаю, падаю і встаю, на ногах моїх пальці чорніють^[272], далі я йти не можу.

Ваша Величносте!

Тут виринає з тяжких струменів фарб мій Батько, він каже глузливо: Йди далі, ну ж бо, йди далі! А я прикриваю рукою рот, з якого випали усі зуби, вони лежать нездоланною перешкодою, два півкола мармурових блоків.

Я не можу нічого сказати, бо маю тікати від Батька, подолати маю цей мармуровий мур, проте вимовляю чужою мовою: Ne! Ne! І повторюю багатьма мовами: No! No! Non! Non! Njet! Njet! No! Ném! Ném! Ні! Бо і нашою мовою я можу сказати лиш «ні», ані слова я не знайду вже в будь-якій мові. Обертається пристрій якийсь, можливо, то чортове коло, яке викидає з гондол екскременти, воно наїжджає на мене, і я кажу: Ne! Ném! Однак для того, щоб я припинила кричати Ні!, Батько встромлює в очі мені свої пальці, короткі, міцні, тверді пальці, я сліпну, але маю йти далі. Цього неможливо терпіти. Я ще всміхаюсь, бо Батько сягає мого язика, хоче його в мене вирвати, щоб і тут ніхто не почув мого Ні, хоча мене ніхто і не чує, та коли він мені вириває язик, стається щось надто жаске — до мого рота влітає величезна блакитна чорнильна пляма, щоб я не змогла вже ніколи зронити жодного звуку. Блакить, моя розкішна блакить, по якій походжають пави, блакить моєї далечини, блакитна моя Випадковість на горизонті!^[273] Блакить проникає в мене все глибше, до самого горла, Батько цьому помагає, він вириває у мене з тіла серце та нутрощі, та я все ще можу іти, і, перш ніж дійду до вічної мерзлоти, доходжу до першого талого льоду, і в мені лунає волання: Невже немає ані людини, невже немає тут ані людини, немає в усьому світі, невже навіть поміж братами немає людини, невже ти сам не вартий нічого, і навіть поміж братами! Усе, що від мене лишилось, заклякає у кризі, перетворюється на грудку, а я догори дивлюся, туди, де ті, інші, живуть у теплому світі, а Зіґфрід Великий^[274] кличе мене, спочатку тихо, але потім на повну силу, і я нетерпляче дослухаюся до його голосу: Що ти шукаєш, яку ти шукаєш книгу? А я позбавлена голосу. Чого хоче Зіґфрід Великий? Його голос лунає згори все чіткіше: Що то буде за книга, якою буде вона — та твоя книга?

І раптом мені вдається з вершини полюса, звідки немає повернення, крикнути: Книга про пекло. Книга про пекло!

Крига ламається, я опускаюся з полюса в нетрі Землі. Я у пеклі. В’ються тонкі жовті пломені, вогнисті кучері звисають мені до ніг, я випльовую полум’я, я заковтую полум’я.

Я молю вас, звільніть мене! Звільніть мене від цієї миті! Я промовляю голосом із моїх шкільних років, але мислю абсолютно свідомо, я усвідомлюю, наскільки тепер це серйозно, я никну на чадне дно і думаю далі, я лежу там на дні та думаю, що повинна кричати, на повен голос звати людей, які могли б мене врятувати. Я кличу матір свою та сестру Елеонору, скрупульозно дотримуюся черговості, тобто спочатку матір, і то першим пестливим іменем із часу мого дитинства, а потім свою сестру, потім — (Коли прокидаюсь, то усвідомлюю, що не кликала свого Батька). Я збираю усі свої сили після того, як із льоду потрапила в полум’я, в якому з розплавленим черепом гину, збираю сили, щоб звати в ієрархічній черговості, бо черговість — це захист від чарів.

Це кінець світу, катастрофічне падіння в ніщо, світ, в якому я збожеволіла, закінчився, я хапаю себе за голову, як то часто буває, і мене охоплює жах, бо намацую на поголеній голові металеві пластинки, я здивовано озираюсь. Навколо сидять лікарі у білих халатах, вони мають привітний вигляд. В один голос кажуть, що я вже врятована, і пластинки вже можна мені познімати, а волосся виросте знову. Вони лікували мене електрошоком. Питаю: Чи маю відразу платити? Бо Батько мій не заплатить. Лікарі й надалі привітні — немає в тім поспіху. Найважливіше, Ви порятовані. Я падаю знову й прокидаюся вдруге, але ж я ніколи раніше не падала з ліжка, і лікарів тут жодних немає, та й волосся моє відросло. Маліна підносить мене і знову кладе до ліжка.

Маліна:	Заспокойся. Нічого не сталось. Та скажи вже мені нарешті: хто це такий, твій Батько?
Я:	(і я гірко плачу): Я справді тут. І ти справді тут!
Маліна:	О Боже, чому ти весь час говориш «мій Батько»?
Я:	Добре, що ти мені це нагадуєш. Однак дозволь подумати трохи. Накрий мене. Ким би міг бути мій Батько? Чи знаєш, наприклад, ти, хто твій Батько?
Маліна:	Облишмо.
Я:	Скажімо, я маю про нього якесь уявлення. А хіба ти не маєш?
Маліна:	Ти хочеш викрутитися, хочеш бути хитрішою?
Я:	Можливо. Хотіла б хоч раз і тебе обманути. Скажи мені ось що: чому ти подумав, що мій Батько не є моїм Батьком?
Маліна:	Хто твій Батько?
Я:	Цього я не знаю, не знаю, я справді не знаю. Ти ж набагато мудріший, ти ж завжди усе знаєш, своїм усезнайством ти мене доведеш до безтями. А себе ти сам хіба не доводиш? Авжеж, звичайно, ніколи. Зігрій мені ноги, саме так, спасибі, мої ноги зовсім заціпеніли.
Маліна:	Хто він?
Я:	Я не скажу ніколи. Не зможу сказати, бо цього я не знаю.
Маліна:	Знаєш. Присягнися, що ти не знаєш.
Я:	Я ніколи не присягаюсь.
Маліна:	Тоді я скажу тобі це, чуєш, я скажу тобі, хто він.
Я:	Ні. Ні. Ніколи. Ніколи цього не кажи. Принеси мені льоду та холодного мокрого рушника на чоло.
Маліна:	(йдучи) Ти скажеш мені, будь певна.

Вночі телефон починає тихесенько скиглити, він будить мене криком чайки, потім у ньому вчувається сичання реактивних двигунів боїнгів. Телефонує хтось із Америки, і я з полегшенням відповідаю: Алло. Темінь, навколо я чую тріскіт, я на озері, лід на якому тане, це було зовсім промерзле озеро, а тепер я вишу в воді з телефонним шнуром, лиш тільки на цьому кабелі, який забезпечує зв’язок із Америкою. Алло! Я вже знаю, телефонує мій Батько. Озеро, певно, незабаром стане вже зовсім вільним від криги, та я тут на острові, який лежить далеко від берега, він відрізаний, корабля теж немає. Мені хочеться крикнути в телефон: Елеоноро! звати свою сестру, однак на кінці протилежному може бути лише мій Батько, я дуже мерзну й чекаю із телефоном, занурююсь, виринаю, та все-таки маю зв’язок, Америку чую добре, у воді ще можна телефонувати понад водою. Говорю швидко, я захлинаюсь, ковтаю воду: Коли ти приїдеш, я тут, так, тут, ти ж знаєш, як це жахливо, зв’язку вже немає жодного, я відрізана, я сама, ні, кораблі вже не ходять! І в той час, як чекаю на відповідь, бачу, як затьмарився сонячний острів, корчі олеандрів схилили віти, вулкан вкрився кристалами льоду, він теж замерз, клімат уже змінився. Батько сміється у телефон. Кажу: Я відрізана, приїжджай, коли ти приїдеш? Він сміється й сміється, сміється, мов у театрі, там мав він навчитися так страхітливо сміятись: ГА-ГА-ГА! Увесь час: ГА-ГА-ГА! Так сьогодні ніхто не сміється, кажу, так ніхто не сміється, припини так сміятися. Однак Батько не припиняє свого дурнуватого сміху. Чи можу я подзвонити тобі сама? питаю я лиш для того, щоб припинити увесь цей театр. ГА-ГА! ГА-ГА! Острів іде на дно, це видно з кожного континенту, а сміх тим часом лунає далі. Мій Батько пішов до театру. Бог — це вистава.

Випадково мій Батько ще раз зайшов додому. Мати тримає в руці три квітки, ці квіти — запорука мого життя, вони не червоні, ані блакитні чи білі, однак призначені все ж для мене^[275], мати кидає першу квітку під ноги Батькові, перед тим, як він зможе до нас підійти. Я знаю, що вчинок матері правильний, що мусить їх йому кинути, але тепер я знаю також, що вона усе знає, кровоблуд, це був кровоблуд, однак я все-таки хочу попросити у неї віддати мені решту квітів, і я дивлюся в смертельнім страху на Батька, щоб помститися і на матері, він вириває у неї з рук решту квітів, він стає на них, всі три квітки топче ногами, як він часто топтав у нападах люті, він ступає по них і тупцює, так, ніби йдеться про те, щоб знищити трьох блощиць, настільки ще небайдужим є для нього моє життя. Я вже не можу дивитися на свого Батька, я з криком чіпляюсь за матір, так, це було, це був він, це був кровоблуд. Але потім я помічаю, що мати моя мовчить, мов німа, вона не зрушиться з місця, а в моїм голосі від самого початку немає жодного звуку, я кричу, та мене ніхто вже не чує, нічого не чути, лиш рот мій відкритий, він і мені підібрав голос, я не можу промовити слово, яке йому хочу викрикнути, і в цій напрузі, із цим сухим, роззявленим ротом, повертається знову те ж саме, я знаю, що божеволію, і щоб зовсім не збожеволіти, я плюю Батькові прямо в обличчя, тільки в роті моєму немає більше слини, навіть подих із уст моїх не досягне його. Мій Батько лишається недоторканим. Він лишається незворушним. Мати мовчки підмітає розтоптані квіти, цю дрібку сміття, щоб у хаті не було бруду. Де сестра моя у цей час, де вона? У цілому будинку я не бачила своєї сестри.

Батько мій забирає в мене ключі, крізь вікно викидає на вулицю мої сукні, я ж віддаю їх одразу в Червоний Хрест, після того, як витріпую порох, бо маю ще раз повернутися в дім, я бачила, як заходили його співучасники, перший б’є тарілки і скло, та кілька склянок Батько наказує відставити вбік, і коли я, тремтячи, йду до дверей і наближаюсь до нього, він бере першу склянку й жбурляє у мене, потім другу мені під ноги, він кидає й кидає усі склянки, і хоча цілиться дуже точно, у мене влучає лиш кілька осколків, кров спливає тонкими цівками вздовж чола, витікає із вуха, виступає на підборідді, сукня вся в плямах крові, бо кілька тонких уламків пройшли крізь тканину, з колін краплі крові стікають помалу, але я хочу, я мушу йому щось сказати. Він каже: чекай лиш, чекай і дивися! Я нічого більше не розумію, хоча знаю, що маю привід для страху, що побоювання не були ще чимось найгіршим, бо Батько повеліває зірвати мої книжкові полиці, так, саме так він і каже, «зірвати», а я хочу закрити собою книжки, хоча чоловіки підходять з глумливим посміхом, я кидаюсь їм до ніг і кажу: Тільки мої книжки залишіть у спокої, тільки оці книжки, зі мною робіть що завгодно, зі мною роби, що завгодно, викинь мене з вікна, ну, спробуй це ще раз, так, як колись! Але мій Батько вдає, ніби про ту спробу колишню нічого не знає, він починає брати по п’ять, шість книжок враз, мов упаковку цеглин, і жбурляє їх так, що летять вони шкереберть, у стару шафу. Підручні з цупкими, задубілими пальцями відсувають полиці, усе валиться на підлогу, якусь мить у мене перед очима миготить маска посмертна Кляйста^[276], а також портрет Гьордерліна^[277], під ним — надпис: тебе, о Земле, люблю я, сумуєш бо ти зі мною!^[278] я хапаю лиш ці портрети і притискаю до себе, навколо носяться вихором невеликі томи Бальзака, Енеїда^[279] зігнута навпіл, підручні б’ють ногами Лукреція і Горація^[280], та один з них, не знаючи, що він тримає в руках, починає деякі книги акуратно складати в кутку, мій Батько дає йому стусана (де я бачила вже того чоловіка? це він знищив одну мою книжку на Беатріксґассе), каже до нього по-панібратськи: Що, ти б не відмовився також і з нею, га? А до мене Батько підморгує, я знаю, що в нього на думці, бо той тип усміхається зніяковіло й каже, що він би не проти, і удає задля мене, ніби хоче тепер порядно обходитись із моїми книжками, але я вириваю з ненавистю у нього з рук свої французькі книжки, бо мені дав їх Маліна, я кажу: Я ваша ніколи не буду! А до Батька кажу: Ти завжди торгував усіма нами! Однак Батько горлає: Що, тепер раптом не хочеш, я покажу тобі, я покажу!

Чоловіки залишають будинок, кожен дістав чаєві, вони розмахують своїми великими носовими хустинами та кричать: Хай живе книга! а до сусідів та всіх, хто з цікавості зібрався навколо, кажуть: Ми зробили вже всю роботу. На мене ще звалюються ЛІСОВІ СТЕЖКИ^[281] та ESSE HOMO, і я, приголомшена та закривавлена, сиджу навпочіпки серед книжок, так мало статися, бо я ніжно гладила їх щовечора перед тим, як йти спати, а найкращі книжки подарував мені Маліна, цього Батько мій не пробачить мені ніколи, тепер їх усіх неможливо читати, так мало статися, більше немає порядку, і я не знатиму більше ніколи, де стояв Кюрнберґер^[282], а де Лафкадіо Герн^[283]. Я лягаю поміж книжками, знову їх гладжу, одну за одною, спочатку було їх лиш три, потім — п’ятнадцять, а потім уже понад сотню, і в піжамі я бігала до свого першого стелажа. На добраніч, мої панове, на добраніч, пане Вольтер^[284], на добраніч, князю, зичу вам доброго відпочинку, мої невідомі поети, приємних снів, пане Піранделло^[285], моє шанування, пане Пруст. Хайре^[286], Фукідіде^[287]! Це вперше пани бажають мені сьогодні доброї ночі, я намагаюся бути від них подалі, щоб ненароком не заплямувати їх кров’ю. На добраніч, промовляє до мене Йозеф К.^[288]

Батько мій хоче залишити матір, він повертається із Америки у фургоні й сидить, наче кучер, який ляскає батогом, біля нього — мала Меланія, яка ходила зі мною до школи, вона вже доросла. Мати моя не хотіла, щоб ми з нею дружили, але Меланія не припиняє тулитись до мене своїм великим, збудженим бюстом, який уподобав собі мій Батько, а мене він відлякує, вона поводиться лицемірно, сміється, має каштанові коси, а потім знову довге біляве волосся, вона хоче ввійти до мене в довіру саме для того, щоб я поступилася їй у чомусь, а мати моя все далі й далі відсувається вглиб фургона, без жодного слова. Я дозволяю Меланії мене обціловувати, але підставляю їй усе лиш одну щоку, допомагаю матері вийти з фургона й починаю вже щось підозрювати — бо всі ми запрошені, маємо нові вбрання, навіть Батько змінив костюм, поголився після довгого переїзду, і ми урочисто входимо до бальної зали з «Війни і миру»^[289].

Маліна:	Встань, порухайся, походи зі мною туди й сюди, дихай глибоко, глибоко.
Я:	Я не можу, пробач мені, прошу, і спати не зможу, якщо так буде далі.
Маліна:	Чому ти усе ще думаєш про «Війну й мир»?
Я:	Це саме так називається, бо одне йде слідом за іншим, чи не так?
Маліна:	Не маєш усьому вірити, краще подумай сама.
Я:	Я?
Маліна:	Війни й миру немає.
Я:	Якже це тоді називати?
Маліна:	Війна.
Я:	Як же мені віднайти мир? Я хочу миру.
Маліна:	Іде війна. Ти можеш мати лише короткий передих, не більше.
Я:	Миру!
Маліна:	У тобі теж миру немає, у тобі його теж немає.
Я:	Не кажи цього, сьогодні не треба. Ти жахливий.
Маліна:	Іде війна. Ти теж є війною. Ти сама.
Я:	Я — ні.
Маліна:	Ми всі нею є, і ти теж.
Я:	Тоді я більше не хочу жити, бо я не хочу війни, приспи мене краще, подбай про кінець. Я хочу, щоб війна закінчилася. Я не хочу так ненавидіти, я хочу, я хочу…
Маліна:	Дихай глибше, пішли. Уже краще, бачиш, вже краще, я тримаю тебе, пішли до вікна, спокійніше дихай і глибше, зроби паузу, не говори нічого.

Мій Батько танцює з Меланією, це бальна зала з «Війни і миру»; у Меланії перстень, який подарував мені Батько, але йому вже вдалося переконати усіх, що залишить мені у спадок іще коштовніший перстень, після своєї смерті. Моя мати сидить біля мене виструнчена і мовчазна, біля нас — два крісла порожні; і два вільних місця й за нашим столом, бо вони без угаву танцюють. Зі мною мати більше не розмовляє. Ніхто не просить мене до танцю. Заходить Маліна, а італійська співачка співає: Alfin tu giungi, alfin tu giungi^[290][291]! Я зіскакую з місця й обіймаю Маліну, я палко прошу його танцювати зі мною, я з полегкістю усміхаюсь до матері. Маліна бере мою руку, ми стоїмо, притулившись одне до одного, на краю танцювального кола, так, щоб Батько нас бачив, і хоча я певна, що ми танцювати не вміємо, однак докладаєм обоє зусиль, нам має це вдатися, принаймні омана, ми зупиняємося знову й знову, мовби не можемо надивитись одне на одного, та з танцями має це мало спільного. Я весь час тихенько дякую Маліні: Дякую, що прийшов, я ніколи цього не забуду, о, дякую, дякую. Тепер і Меланії захотілось потанцювати із Маліною, звичайно, також і з ним, на якусь мить мене охоплює жах, та я чую, як Маліна спокійно й холодно каже: Ні, на жаль, ми йдемо вже. Маліна відімстив за мене. При виході я опускаю на землю свої рукавички, довгі та білі, Маліна їх підіймає, я опускаю їх на кожній сходинці, і Маліна їх підіймає. Я кажу: Дякую, за все дякую! Нехай падають, каже Маліна, я тобі все підійму.

Мій Батько іде узбережжям в пустелі, до якої мене заманив, він одружився, на піску пише ім’я своєї дружини^[292], однак не моєї матері, я помічаю це не відразу, а лише після того, коли він написав першу літеру. Сонце жорстоко палить ті літери, вони лежать на піску наче тіні в заглибленні, і я надіюсь єдино на те, що вітер швидко зітре цей напис, ще до того, як опуститься вечір, але о Боже, Боже, Батько мій повертається із великим золотим жезлом Віденського університету, вкритим розкішно коштовним камінням, на якому я присягала: spondeo, spondeo^[293], що хочу з найкращим знанням і сумлінням, і ніколи знання мої, ні за яких обставин. І цим поважним жезлом, який йому не належить, він справді осмілюється це робити, жезлом, на який я клала для обітниці пальці, щоб скласти мою єдину й правдиву присягу, жезлом, на якім присяга моя іще пломеніє, він пише на застиглім піску все те ж ім’я, цього разу вдається мені його прочитати, М е л а НІ я, і ще раз М е л а НІ я, і я думаю в сутінках: Ні, ніколи, ніколи не смів він того учинити. Батько дістався води, він задоволено опирається на золотого жезла, я маю рвучко підбігти, я знаю, що набагато слабша від нього, але зненацька я зможу його захопити, щоб збити із ніг, я стрибаю ззаду йому на плечі, я хочу його лише повалити, задля жезла із Відня, я йому не хотіла б завдати болю, бо цим жезлом я бити його не можу, я ж присягала, я стою та підношу жезл догори, а Батько лежить на піску, прискає люттю шалено, він проклинає мене, бо гадає, що я хочу розбити об нього цей жезл, хочу його ним убити, але я лиш підношу його до неба й виголошую так, що чути до небокраю, понад морем, аж до Дунаю: Я його повертаю зі священної брані. Тримаючи повну жменю піску, пісок — це мої знання, я йду по воді, а Батько не може йти слідом за мною.

У великій опері мого Батька я маю виконувати головну роль, так нібито побажав директор театру, який уже навіть оголосив це, бо публіка мала б тоді сунути натовпом, каже директор, і журналісти кажуть те саме. Вони чекають із записниками в руках, я маю висловити свою думку про Батька, а також про роль, якої я ще не знаю. Сам директор нацуплює на мене костюм, а оскільки пошитий він для когось іншого, то власноручно заколює його шпильками, які мені дряпають шкіру; такий він невправний. До журналістів кажу: Я нічого не знаю, прошу звертатися до мого Батька, я ж нічого не знаю, ця роль не для мене, усе це для того, щоб зібрати великий натовп! Та журналісти пишуть щось зовсім інше, а я не маю вже часу, щоб кричати та рвати їхні записки, бо лишилась одна хвилина до мого виходу, і я бігаю з криком розпачу по усій будівлі театру. Лібрето ніде немає, а я не знаю навіть кількох перших реплік, ця роль не моя. Музика мені добре знайома, о, я знаю її, оцю музику, але ж слова мені невідомі, я не знаю цієї ролі, я ніколи не зможу грати її, і, охоплена розпачем, я питаю у помічника режисера, як звучить перша фраза у першім дуеті, який я маю співати з якимсь молодим чоловіком. Він і всі решта загадково всміхаються, вони знають щось те, чого я не знаю, та що ж усі вони знають? У мене з’являється здогад, та завіса здіймається догори, а внизу — ця велетенська юрба, увесь оцей тлум, я починаю в розпуці співати навгад, співаю «Хто ж мені допоможе, хто ж допоможе!»^[294] і знаю, що цього в тексті бути не може, однак зауважую все-таки, що музика глушить мої слова розпачу. На сцені багато людей, дехто із них мовчить з розумінням, дехто, коли настає їхня черга, співає приглушеним голосом, молодий чоловік співає рішуче та гучно, часом він поспіхом радиться потаємно зі мною, я розумію, що в цьому дуеті так чи інакше чути лише його голос, бо мій Батько написав лише його партію, а мою, звісно — ні, бо вишколу я не маю, мене треба тільки показувати. Я маю співати лише для того, щоб надійшли гроші, і я не виходжу з ролі, хоч ця роль не моя, а співаю з останніх сил, щоб тільки Батько нічого не зміг мені заподіяти. «Хто ж мені допоможе!» Потім я забуваю роль, забуваю також, що не маю відповідного вишколу, і нарешті, хоч завіса вже впала, і можна підбити підсумок, я починаю справді співати, проте щось із іншої опери, і я чую, як у спорожнілім театрі лунає мій голос, як він здіймається до найвищих висот і потім сходить до найглибших глибин, «Так усі ми помремо, так усі ми помремо…». Молодий чоловік зауважує, що цієї ролі не знає, проте я співаю далі. «Мертве усе. Усе мертве!» Молодий чоловік виходить, я на сцені сама, вони вимикають світло й залишають мене в цілковитій самотності, у смішному костюмі зі шпильками. «Погляньте на це, мої друзі, хіба ж ви не бачите?!» І з тим великим та звучним тужінням я падаю з того острова, падаю з опери, хоча все ще співаю, «Так умремо ми, щоб нерозлучно…»^[295], до оркестрової ями, в якій вже немає оркестру. Я врятувала виставу, та сама лежу із вивихом в’язів між покинутих пультів та крісел.

Батько мій б’є Меланію, а тоді, коли велика собачиця неподалік починає з осторогою гавкати, б’є ту собачицю; вона дозволяє себе лупцювати, повна покори й відданості. Так дозволяли бити себе я та мати моя, і я певна, що собачиця та — моя мати, втілення покори та відданості. Я запитую в Батька, чому він б’є і Меланію, на що він каже, що не потерпить ставити собі такі запитання, вона для нього нічого не важить, а моє питання про неї — нахабність, він увесь час повторює, що Меланія для нього нічого не важить, вона потрібна йому лиш на кілька тижнів, для оновлення почуттів, я повинна вже то розуміти. Мені видається, що собачиця й не здогадується, що досить було б мого Батька легенько вкусити за ногу, щоб побоям настав кінець, та собачиця скавулить тихенько і не кусає. Потім Батько вдоволено починає розмову зі мною, він відчуває полегкість від того, що мав нагоду когось побити, однак я все ще пригнічена, намагаюсь йому пояснити, якою хворою стала я через нього, хоч раз він мусить про це дізнатися, я намагаюся пригадати, у скількох я була лікарнях, тримаю в руці рахунки за лікування, бо гадаю, що ми мали б їх поділити. Батько мій у найкращому настрої, але він не бачить зв’язку між побоями, власними вчинками та бажанням моїм нарешті йому все це відверто висловити, усе це даремно, не має жодного сенсу, хоча атмосфера між нами вже не напружена, радше добра й весела, бо він хоче затягнути завісу й спати зі мною, так, щоб Меланія нас не бачила, вона ще лежить там і скиглить, однак, як завжди, нічого не зрозуміла. Я лягаю, в мені жевріє нікчемна надія, та відразу встаю, я не можу цього зробити, я кажу йому, що мені на тім не залежить, я чую свій голос: Не надаю тому жодного значення, я ніколи не надавала тому жодного значення, це не має жодного значення! Мій Батько навіть і не розгніваний, бо й він не надає тому жодного значення, він виголошує один із своїх монологів, в якому нагадує поміж іншим мені про те, ніби я раз казала, що то завжди одне й те ж саме. Він каже: одне й те саме, отже, жодних причин для відмови, не викручуйся, іди сюди, і ми робитимемо те ж саме, якщо це справді одне і й те ж саме! Однак щось нам стає на заваді, бо нам завжди щось було на заваді, у цьому немає сенсу, я не можу йому пояснити, що це пов’язане з тим, що нам заважають, і ніколи це не було одним і тим самим, тільки з ним, бо для мене це не має жодного значення. То Меланія стогне і заважає, а Батько підіймається на амвон і виголошує свою недільну промову, про одне й те ж саме, а всі слухають тихо й побожно, він найкращий на всі усюди проповідник недільний. На закінчення він завжди щось чи когось проклинає, з метою, щоб його проповідь справила більше враження, він проклинає вже знову, сьогодні він проклинає мою матір й мене, проклинає свою й мою стать, а я йду до чаші зі святою водою, як у католиків, і зволожую собі чоло, во ім’я Отця, я виходжу, поки проповідь дійде кінця.

Мій Батько пішов зі мною поплавати в королівство атолів, яких міріади. Ми пірнаємо в море, назустріч мені пливуть зграї найчарівніших риб, я хотіла б поплисти із ними, але позаду з’явився вже Батько, я бачу його часом збоку, часом внизу, піді мною, часом вгорі, над собою, маю спробувати дістатись до рифів, бо в кораловім рифі заховалася мати моя, вона тупо на мене дивиться, безмовно та з осторогою, бо вона знає,  що має зі мною статися. Я пірнаю все глибше й кричу під водою: Ні! А також: Я більше не хочу! я більше не можу! Я знаю, що це важливо — під водою кричати, бо так проганяють навіть акул, тому цей крик мав би прогнати і мого Батька, який на мене хоче накинутись, пошматувати, або він знову хоче зі мною спати, схопити мене перед рифом, так, щоб це бачила мати. Я кричу: Я тебе ненавиджу, я тебе ненавиджу, я тебе ненавиджу більше, ніж власне життя, присягаюсь, я тебе вб’ю. Я знаходжу для себе місце біля своєї матері, в її розгалуженій, тисячочленній, глибинноморській закляклості, яка зростає й зростає, я чіпляюся з острахом й боязню за її розгалуження, чіпляюсь за неї, та мій Батько сягає мене, він знову сягає мене, і, виявляється все-таки, що це не я, що це він кричав, цей голос належав йому, не мені: Присягаюсь, я тебе вб’ю! Однак саме я кричала: Я тебе ненавиджу більше, ніж власне життя!

Маліни поряд немає, я поправляю подушки, знаходжу склянку з водою, це мінеральна Гессінґер, я ледь не вмираю від спраги й випиваю склянку тієї води. Навіщо сказала я це, навіщо? Більше, ніж власне життя. Я маю добре життя, усе краще й краще, завдяки Маліні. Ранок похмурий, проте вже світає. Що за вислови я виголошую, чому Маліна зараз спить? Саме зараз. Він мав би пояснити мої слова. Я не маю ненависті до свого життя, як же я можу ненавидіти більше, ніж власне життя? Ні, я не можу. Опертя я не маю лише вночі. Я обережно встаю, щоб воно лишилося добрим, моє життя, ставлю воду на чай, мушу випити чаю, у кухні я мерзну, хоча маю довгу нічну сорочку, і я готую собі цей чай, він потрібен мені, бо якщо я нічого більше не можу, то готування чаю — це, все ж таки, певне заняття. Коли закипає вода для чаю, я вже більше не поміж атолів, підігріваю маленький чайник, відраховую ложечки Earl Grey^[296], заливаю його водою, я ще в стані випити чаю, я ще можу втрапити киплячою цівкою до маленького чайника. Мені не хотілося б зараз будити Маліну, однак сама я не сплю до сьомої ранку, потім буджу його й готую йому сніданок, Маліна теж не в найкращій формі, може, він пізно прийшов додому, яйце для нього зварилося надто крутим, та він нічого не каже, я бурмочу тихенько вибачення, молоко вже сквасніло, але чому всього лише за два дні? Воно ж було в холодильнику, Маліна зводить погляд: у чаї плавають білі грудки, я виливаю чай із його горнятка, сьогодні йому доведеться випити чай без молока. Усе сквасніло. Вибач мені, кажу. Що сталося? запитує Маліна. Іди вже, прошу тебе, іди, збирайся, а то ще прийдеш запізно, від самого ранку я не можу вести розмови.

Я, подібно до інших, одягнута у сибірський єврейський плащ^[297]. Сувора зима, на нас сипле щораз більше снігу^[298], і під снігом обвалюються мої книжкові полиці, помалу сніг замітає їх зовсім, а ми всі чекаємо, щоб нас звідси вивезли, і фотографії, ті, що стоять на полиці, стають враз вологими, це світлини всіх тих людей, яких я любила, і я витираю сніг, обтрушую фотографії, проте сніг усе падає й падає, мої пальці закостеніли, я мушу залишити ці фотографії, їх помалу вкриває сніг. Мене охоплює розпач, бо Батько спостерігає за тим, що я намагаюсь зробити, він не належить до нас, я не хочу, щоб він бачив мої зусилля та здогадався, хто на цих фотографіях. Мій Батько, який теж хотів би одягнути плаща, хоча для нього занадто товстий, забуває про ці світлини, він домовляється з кимось, знову знімає плащ, щоб пошукати ліпший, однак, на щастя, плащів немає. Він бачить, що я від’їжджаю з іншими, і я б ще раз хотіла з ним говорити, з’ясувати йому нарешті, що він до нас не належить, що він не має такого права, я кажу: Я не маю вже часу, я не маю достатньо часу. Просто, на це вже немає часу. Кілька людей із мого оточення закидають мені, що я зовсім не солідарна, «солідарна» — яке чудернацьке слово! Та мені це байдуже. Я маю десь підписатися, але підпис ставить мій Батько, він завжди «солідарний», я ж навіть не знаю, що воно означає. Кажу йому швидко: Прощавай, я більше не маю часу, я зовсім не солідарна. Я маю когось відшукати! Я ще добре не знаю, кого я маю шукати, це хтось із Печа, я шукаю його серед усіх цих людей, у цьому жахливому хаосі. Минає останній час, який мені ще лишився, я боюся, що його вивезли ще до мене, хоча лише з ним я можу про це говорити, тільки з ним, і то до сьомого покоління, за яке я не дам поруку, бо після мене нікого вже більше не буде. Я минула багато бараків і віднайшла його в найдальшій кімнаті, він там, знеможений, чекає на мене, у порожній кімнаті стоїть біля нього букет золотоглавих лілей, а він лежить на підлозі у своєму найчорнішому з чорних ряснозорім плащі, у якому я його бачила кілька тисяч років тому. Він підіймається, оспалий від сну, він постаршав на кілька років, утома його велика. Він каже мені своїм давнім голосом: Ох, нарешті, ти надійшла, нарешті! А я вклякаю, сміюся і плачу, і цілую його, ти ж бо тут, головне, що ти тут, о, нарешті, нарешті! Дитина теж тут, я бачу лише одну, — хоча мені видається, що їх мусило бути двоє, — ця дитина лежить у куті. Я відразу її впізнала. В іншім куті лежить жінка, така ніжна^[299] й терпляча, це з нею він має дитину, вона нічого не має проти, щоб ми перед тим, як нас депортують, тут лягли разом. Зненацька чути наказ: Вставай! Ми всі встаємо, виходимо, малий уже там, на вантажній машині, ми маємо поспішати, щоб також встигнути піднятись на неї, я ще мушу віднайти для нас захисні парасолі, і я знаходжу їх всіх, для нього, для ніжної жінки, для дитини, для себе також, але моя парасоля мені не належить, її хтось забув у Відні, мені ніяково, бо завжди хотіла її віддати, однак зараз на це не лишається часу. З’ясувалося, що цей парашут непридатний для вжитку. Вже надто пізно, я маю взяти цю парасолю, щоб ми змогли минути Угорщину, бо я віднайшла моє перше кохання, падає дощ, із шумом ллються на всіх нас потоки дощу, передусім на дитину, яка весь час залишається такою ясною й спокійною. Знову це починається, я дихаю надто часто, напевно, через дитину, але коханий мій каже: Заспокойся, будь спокійна, як ми! Зараз уже зійде місяць. Однак мене ще проймає смертельний страх, бо це починається знову, бо я божеволію, він каже мені: Заспокойся, думай лише про Штадтпарк, думай про той листок, думай про віденський сад, про наше дерево, про те, як квітне павловнія^[300]. Тієї ж миті я заспокоююсь, бо обох час спіткало те саме, бачу, як він показує на свою голову, я знаю, що вчинили вони з його головою. Вантажівка має переправитись через ріку, це Дунай, потім, однак, з’ясовується, що це інша ріка, я докладаю зусиль, щоби втримати спокій, бо тут, у дунайських заплавах, ми зустрілися вперше, я кажу, що все буде добре, але раптом мої вуста розтуляються, німо, без крику, бо, властиво, добре не буде. Він каже мені, вважай, не забудь цього слова знову, воно значить: Facile^[301]! А я розумію його неправильно й беззвучно кричу: воно значить: Facit^[302][303]! У ріці, у глибокій ріці^[304]. Чи можу до Вас я звернутись, на хвильку? питає мене якийсь чоловік, я маю Вам передати звістку. Питаю: Кому, кому саме маєте Ви передати звістку? Він каже: Тільки принцесі Каґранській. Я кричу йому в відповідь: Не смійте називати ім’я це, ніколи. Не смійте мені щось казати! Однак він виймає сухого листка, і я тоді вірю, що він сказав правду. Моє життя закінчилось, бо він під час депортації потонув у ріці, він був для мене життям. Його я любила більше, ніж власне життя.

Маліна тримає мене, це він промовляє: Намагайся бути спокійною! Я мушу бути спокійною. Я ходжу з ним туди-сюди по квартирі, він хотів би, щоб я прилягла, та я більше не можу лягти на надто м’яку постіль. Лягаю вниз, на підлогу, проте знову відразу встаю, бо так я лежала на іншій підлозі, вкрита теплим сибірським плащем, і я ходжу з ним туди-сюди, вимовляю слова, розмовляю, пропускаю слова, вставляю слова. Охоплена розпачем, кладу на плече йому голову, тут, у цьому місці в Маліни має бути старий перелом ключиці, де стоїть пластинка із платини, відколи він потрапив в автомобільну аварію, якось казав він мені про це, я відчуваю, що мені холодно, я знову тремчу, виходить з-за хмари місяць, його видно в нас із вікна, чи бачиш ти місяць? Бачу я інший місяць, інший зоряний світ, та не про інший місяць хочу я говорити, я маю лише розмовляти, весь час розмовляти, щоб врятувати себе, щоб не заподіяти чогось Маліні, моя голова, моя голова, я божеволію, та Маліна не має знати про це. Однак Маліна знає про це, і я прошу його, коли знову бігаю туди-сюди по квартирі, чіпляюсь за нього судомно, падаю вниз, на підлогу, знову встаю, розпинаю сорочку, знову падаю вниз, бо я трачу розум, на мене находить, я трачу розум, я безутішна, я божеволію, та Маліна каже мені ще раз: Не хвилюйся, опустися донизу, розпружся. Я опускаюсь донизу й думаю про Івана, я дихаю вже рівномірніше, Маліна масує мені долоні та стопи, потім навколо серця, та я ж божеволію, тільки одного прошу, я прошу тебе лиш одного… Проте Маліна каже: Навіщо ти просиш, просити не треба. Та я говорю, у мене знову мій голос, такий, як сьогодні: Я прошу тебе, Іван ніколи не має дізнатись про це, ніколи не має знати (і, приголомшена, я усвідомлюю, що Маліна про Івана нічого не знає, навіщо тепер вести про Івана розмову?) — Іван ніколи не має, обіцяй мені, і поки я можу ще говорити, я говорю, це важливо, що я говорю, знаєш, я все-таки ще говорю, я прошу тебе, поговори й Ти зі мною, Іван не має, не має дізнатись про це ніколи, прошу тебе, розкажи мені щось, поговори про вечерю, де ти вечеряв, і з ким, поговори зі мною про нову платівку, ту, що приніс, О, аромат тих давніх літ! говори ж бо зі мною, то байдуже, про що ми говоримо між собою, так, про будь-що, лиш тільки, щоб мовити, мовити, мовити, тоді ми не будемо знову в Сибіру, ані в ріці, ані в заплавах, у заплавах Дунаю, тоді ми знову будемо тут, на Унґарґассе, моя ти земле обітована, мій краю угорський, говори ж бо зі мною, ввімкни всюди світло, не думай про наш рахунок за струм, нехай скрізь світиться світло, скрізь увімкни вмикачі, мені дай води, ввімкни світло, ввімкни усе світло! Запали також і свічник.

Маліна вмикає все світло, Маліна приносить воду, божевільний напад минає, приголомшеність наростає, невже я сказала щось Маліні, невже я назвала ім’я Івана? Чи сказала «свічник»? Знаєш, кажу, вже не така збентежена, ти не маєш сприймати це надто серйозно, Іван живе, і він жив колись також раніше, дивно все це, чи не так? Передусім, однак, нехай для тебе це нічого не значить, тільки для мене сьогодні це значить усе, тому я настільки втомлена, а світло нехай горить. Іван ще живе, він подзвонить мені. Коли він телефонуватиме, скажи йому — Маліна знову ходить зі мною туди й сюди, бо я не можу лежати спокійно, він не знає, що має сказати Іванові, я чую, як задзвонив телефон. Скажи йому, скажи йому, прошу, скажи! Ні, не кажи нічого йому. Найкраще: мене нема вдома.

Мій Батько має омити нам ноги, як усі наші апостольські цісарі омивали раз на рік ноги своїм біднякам^[305]. Ми саме з Іваном замочили ноги, стікає чорна вода, вона піниться брудом, ми давно вже не мили ніг. Ми краще помиємо їх самі, бо Батько мій більше не дотримується того гідного шани обов’язку. Я радію, що наші ноги вже чисті, що пахнуть вони чистотою, витираю ноги Іванові, потім собі, ми сидимо на моєму ліжку й радісно дивимося одне на одного. Та раптом чути, як хтось іде, уже надто пізно, двері розчиняються навстіж, з’являється Батько. Я вказую на Івана й кажу: Це він! Не знаю, чи маю чекати за це я смертної кари, чи мене лиш відправлять до табору. Мій Батько дивиться на брудну воду, з якої я вийняла свої запашні білі ноги, а я гордо звертаю його увагу також і на чисті ноги Івана. Батько не повинен помітити, не зважаючи ні на що, хоча він знову не виконав своєї повинності, що я радію від того, що змила все після довгого шляху. Цей шлях був занадто довгим, від нього аж до Івана, і ноги мої вкрились брудом. Поряд лунає з радіо: та-тім, та-там. Мій Батько горлає: Вимкни те радіо! Це зовсім не радіо, ти добре то знаєш, кажу я йому переконано, бо я ніколи не мала ще радіо. Мій Батько горлає знову: Твої ноги запаскуджені брудом, я сказав про це вже всім людям. Щоб ти знала. Запаскуджені, запаскуджені! Я кажу, усміхаючись: Мої ноги помиті, я надіюсь, що у всіх такі ж чисті ноги.

Що то за музика, досить тієї музики! Батько мій шаленіє, як ніколи раніше. І негайно відповідай: коли Колумб доплив до Америки? Скільки існує основних кольорів? Скільки відтінків? Три основні кольори. Оствальд налічує майже п’ятсот відтінків. Усі мої відповіді — швидкі та влучні, проте вони дуже тихі, я не винна, що Батько не чує їх. І він знову кричить, і щоразу, коли він підвищує голос, від стіни відпадає шмат тиньку, або вискакує планка з паркету. Як же він може питати, коли зовсім не хоче слухати відповіді?

За вікном темно, я не можу його відчинити й притуляю обличчя до шибки — майже нічого не видно. Помалу спадає мені на думку, що темна калюжа могла б бути озером, і я чую, як п’яні чоловіки співають на кризі хорал. Я знаю, що за мною зайшов мій Батько, він присягнув мене вбити, я швидко стаю поміж довгою тяжкою завісою та вікном, щоб він не міг схопити мене зненацька, коли виглядатиму до вікна, проте знаю вже те, чого не повинна знати: на березі озера — цвинтар убитих дочок.

На малому корабликові Батько мій починає знімати великий свій фільм. Він режисер, і все відбувається за його волею. Я знову йому поступилася — Батько хоче зняти зі мною декілька сцен, він запевняє, що мене не можна буде впізнати, бо в нього найкращий гример. Мій Батько прибрав собі чуже прізвище, ніхто не знає — яке, хоча його вже не раз можна було побачити на сяючих вивісках кінотеатрів мало що не півсвіту. Я сиджу і чекаю, ще не одягнена й не загримована, на голові — папільйотки, на плечі накинуто лиш рушник, та раптом я зауважую, що Батько використовує ситуацію й уже потаємно знімає, я обурено зриваюся з місця, не можу нічого знайти, щоб прикритись, однак підбігаю до нього й до оператора і кажу: Припини це робити, припини це негайно! Я кажу, що цю стрічку треба відразу знищити, це нічого спільного з фільмом не має, це суперечить умові, цю стрічку потрібно викинути. Батько мій каже, що саме на це він чекав, це має бути найцікавішим фрагментом у фільмі, і далі знімає. Я з жахом чую дзижчання камери та вимагаю знову, щоб він припинив це робити й віддав мені ту частину стрічки, та він незворушно знімає далі й знову відповідає «ні». Я ще більше хвилююся, я кричу йому, що він має лише секунду для роздумів, я більше не боюся його погроз, я зумію допомогти собі, якщо мені не допоможе ніхто. А оскільки він знову не реагує й секунда минає, я дивлюся на корабельні труби та на обладнання, яке стоїть навколо на палубі, спотикаюся через кабелі та шукаю й шукаю, бо як же я можу чинити опір тому, що він робить, кидаюся знову до гардеробу, двері якого зняті з завіс, щоб я не змогла там замкнутись, мій Батько сміється, однак у цю мить я бачу мисочку перед дзеркалом, у якій приготовлена для манікюру мильна вода, і, мов блискавка, мені щось спадає на думку, я беру мисочку й поливаю лугом апаратуру, виливаю його в корабельні труби, навколо здіймається пара, мій Батько стоїть, мов закляклий, а я кажу, що я ж бо попереджала, тепер я не буду більше йому коритись, тепер я змінилась, і від сьогодні кожному я сповна плататиму за все те, що він чинитиме проти угоди, подібно, як і йому. Корабель чимраз більше вкриває пара, із фільму нічого не вийде, робота має бути негайно припинена, усі стоять перелякані та дискутують, вони кажуть, що режисера і так не любили, вони раді, що фільм цей знімати не будуть. По мотузяних драбинах ми спускаємося із корабля, і, погойдуючись на хвилях, відпливаємо геть у рятункових човнах, згодом нас підбирає великий якийсь корабель. У той час, коли я, знеможена, сиджу на лавці великого корабля й спостерігаю роботи для порятунку малого, хвилі приносять людські тіла, хоча люди ці ще живі, вони вкриті, однак, численними опіками, ми маємо потіснитись, усіх їх потрібно взяти на цей корабель, бо трохи далі від нашого корабля, який тоне, вибухнув інший, він теж належав моєму Батькові, на кораблі було велике число пасажирів, і всі поранені — звідти. Мене охоплює безпричинний страх, що коли моя мисочка з мильним розчином спричинила вибух і цього корабля, я припускаю, що, лишень ми досягнемо берега, мене звинуватять у вбивстві. До нас прибиває все більше тіл, які виловлюють із води, серед них я бачу багато мертвих. Потім, однак, мені стає легше, я чую, що той корабель затонув із зовсім інших причин. Я з тим не маю нічого спільного, було це лише недбальством Батька.

Мій Батько хоче забрати мене із Відня до іншого краю, він намовляє мене, щоб я звідси виїхала, усі друзі, нібито, мають на мене поганий вплив, але мені зрозуміло, що йому не потрібні свідки, він не хоче, щоб я розмовляла з ким-небудь, і щоб це стало явним. Усе-таки, це могло б стати явним. Я більше не опираюсь, тільки питаю, чи маю право писати додому листи, він каже, що ми ще побачимо, навряд чи це буде для мене корисним. Ми виїхали на чужину, я навіть отримала дозвіл виходити часом на вулицю, але я нікого не знаю й не розумію тамтешньої мови. Живемо ми дуже високо, мені паморочиться у голові, жоден будинок не може бути таким високим, я ще не жила так високо й цілими днями лежу на ліжку, щоб запобігти млості, я ув’язнена й не ув’язнена, Батько лиш зрідка заглядає до мене, здебільшого він посилає жінку з закритим обличчям, я можу бачити лише її очі, вона про щось знає. Вона приносить для мене їжу та чай, незабаром я не зможу більше вставати, бо навколо мене все починає кружляти, відразу ж після першого кроку. Я пригадую інші випадки, отож, я повинна встати, бо їжа, а може й чай, напевно отруєні, я дістаюся ще якось до ванни й викидаю їжу та чай в унітаз, ні жінка, ні Батько не помічають цього, вони хочуть мене отруїти, це жахливо, я повинна написати листа, та у мене виходять лише початки листів, які я ховаю в сумці, в шухляді, під своєю подушкою, проте я повинна писати й винести листа з цього дому. Я кам’янію від жаху й випускаю з рук кулькову ручку, у дверях стоїть мій Батько, він давно здогадався, він шукає листи повсюди, виймає одного із кошика для паперу й кричить: Говори! Що це все означає? Говори, кажу я тобі! Він кричить годинами без перестану, не дає мені вимовити жодного слова, я плачу все голосніше, йому краще кричати, коли я плачу, я не можу йому сказати, що вже нічого не їм, що викидаю їжу, що я вже про все здогадалася, я віддаю йому навіть того зіжмаканого листа, який лежав під подушкою, і ридаю. Говори! Відповідаю йому очима: Тужу я за домом, я хочу додому! Мій Батько каже глумливо: Туга за домом! Хороша мені туга за домом! Уся справа в оцих листах, однак, будь певна, вони ніколи не будуть відіслані, любі твої листи до твоїх любих друзів.

Я схудла так, що від мене залишилися шкіра та кості, я не можу втриматися на ногах, та мені ще якось вдається потайки зняти свої валізи з горища, це відбувається посеред ночі, мій Батько спить міцно, я чую, як він хропе, він сопить і харчить. Незважаючи на висоту, я вихилилася із вікна й подивилась додолу, на іншому боці вулиці стоїть автомобіль Маліни. Маліна, який не отримав листа, усе зрозумів і вислав мені машину. Я кладу до валіз найпотрібніші речі, властиво, лиш ті, які під рукою, усе відбуватися має тихо й у найбільшому поспіху, це має статися сьогодні вночі, бо інакше мені це не вдасться ніколи. Непевно хитаючись, я йду з валізами вниз на вулицю, що два кроки я мушу ставити їх і чекати, доки зберуся з духом і зможу їх нести, потім сиджу в машині, валізи поставила на заднє сидіння, ключ від машини — на місці, я поволі рушаю, їду зиґзаґом нічною безлюдною вулицею, приблизно я знаю, де має бути виїзна дорога в бік Відня, напрямок знаю, проте їхати далі не можу, я зупиняюся, у мене це не виходить. Я мала б дістатись хоча б до пошти й відіслати телеграму до Маліни, щоб він приїхав мене забрати, та в мене це не виходить. Я мушу повернутись, світає, машина виходить з-під мого контролю, вона зісковзує на те саме місце, де стояла раніше, розвертається в протилежному напрямку, мені хочеться ще раз дати газу і в’їхати в мур, розбитись на смерть, бо Маліна не приходить, уже настав день, голова моя лежить на кермі. Хтось тягне мене за волосся, це Батько. Жінка, з обличчя якої зсувається хустка, витягує мене із машини й відводить назад додому. Я побачила обличчя її, хоч вона квапливо закриває його хустиною, і я вибухаю плачем, бо впізнала її. Вони обоє мене уб’ють.

Мій Батько запровадив мене до високого дому, на горі є навіть і сад, він дозволяє мені там садити квіти й невеличкі дерева, для того, щоб я мала заняття, він кепкує з численних ялинок, які я плекаю, ці ялинки — із різдвяних свят часу мого дитинства, і поки він лиш жартує, немає жодних проблем, з’являються срібні кульки, все цвіте фіолетовим й жовтим цвітом, хоча ці квіти — несправжні. Я саджу та сію в горщечки з глини, хоча барви квітів, які виростають, зовсім не ті, яких я бажала, я невдоволена, а Батько мій каже: Ти, мабуть, думаєш, що ти — принцеса?! Ким ти, власне, себе уявляєш, ти, мабуть, думаєш, що найкраща? Це минеться, це тобі виб’ють із голови, а ось це тут і тут — він показує на мої рослини — це теж незабаром закінчиться, це ж марнування часу, вся оця зелень! Я тримаю в руці шланг для зрошення квітів, могла б скерувати в обличчя Батькові повний струмінь води, щоб перестав мене ображати, це ж він доручив мені доглядати цей сад, проте я кидаю шланг на землю, закриваю обличчя руками, він мав би мені сказати, що маю робити, вода тече по землі, я не хочу більше поливати рослини, закручую кран і заходжу в будинок. Мій Батько приймає гостей, я повинна невтомно трудитись, заносити та виносити незліченну кількість тарілок і таць, заставлених склянками, потім сидіти там, слухати, я навіть не знаю, про що вони розмовляють, я маю часом відповідати, але коли я шукаю відповідь, то відчуваю на собі гострі погляди, я затинаюсь і відповідаю цілком не до ладу. Батько всміхається, він зі всіма особливо чарівний, мене він плескає по плечу і каже: Вона хоче вас переконати в тому, що я дозволяю їй працювати лише в саду, ви тільки погляньте на цю виснажену працею садівницю, покажи свої руки, дитино моя, покажи свої гарні біленькі лапки! Усі сміються, я теж змушую себе сміятись, мій Батько сміється найголосніше, він п’є багато, п’є іще більше, коли всі уже розійшлися. Я маю ще раз йому показати руки, він обертає їх, він викручує мені руки, я вириваюся, я ще можу втекти від нього, бо він п’яно хитається, не може стати на ноги, я вибігаю й хочу замкнути двері, заховатись в саду, та Батько наздоганяє мене, його очі — жахливі, обличчя — червоно-брунатне від люті, він тягне мене до перил, невже це той самий високий дім, він грубо тягне мене, я з ним борюся, він хоче мене перекинути через перила, ми зсуваємося разом донизу, я кидаюся на протилежний бік, я маю дійти до муру або перестрибнути на сусідній дах, а може, краще дістатись назад, до будинку, я починаю втрачати розум, я не знаю, як мені врятуватись, а мій Батько, який, напевно, також боїться перил, уже більше не намагається мене загнати туди, він підносить горщик із квітами, жбурляє його у мене, горщик б’ється за мною об мур, Батько бере ще один, земля порскає мені в обличчя, я чую гуркіт і тріскотіння, мої очі повні землі, мій Батько не може бути таким, мій Батько не має бути таким! На моє щастя, хтось дзвонить до брами, хтось, отже, підняв тривогу, знову дзвінок, а може, це повернувся один із гостей. Хтось прийшов, шепочу, перестань! Мій Батько відказує в’їдливо: Це хтось по тебе прийшов, звичайно, по тебе, але ти залишишся тут, ти чуєш?! А оскільки дзвінок лунає, оскільки це мав би бути порятунок для мене, оскільки обличчя моє все в землі, я нічого не бачу й намагаюсь навпомацки віднайти двері, мій Батько жбурляє через перила горщики, які потрапляють йому під руку, щоб люди йшли геть, замість того, щоб мене рятувати. Однак, видається, мені вдалося втекти, бо раптом стою біля брами на вулиці, навпроти мене у темноті стоїть Маліна, я шепочу, він не відразу розуміє мене, я вимовляю, мов подих, зараз не йди, не сьогодні, а Маліна, якого я ще ніколи не бачила таким блідим і розгубленим, ніяковіло питає, чи сталося щось, що тут діється? Прошу, йди геть, я маю його заспокоїти, шепочу. Я чую сирену, уже поліцейські вискакують із патрульної автомашини, я кажу в панічному страхові, допоможи мені зараз, ми мусимо їх позбутися, мусимо. Маліна вступає із поліцейськими у розмову, він пояснює їм, що тут відбувається свято й розвага, розвага й надмір доброго гумору. Мене він відсунув у морок. Справді, поліція їде геть, Маліна повертається, він переконано каже, я усе зрозумів, це він поскидав усе те згори, на волосину лише не влучив у мене, зараз ти підеш зі мною, або ми розлучимося назавжди, цьому має бути кінець. Однак я шепочу, я не можу піти з тобою, дай мені спробувати хоча б тільки раз, я хочу його заспокоїти, він це зробив, бо ти подзвонив, я повинна вже повертатися. Прошу тебе, не дзвони вже більше! Зрозумій мене, каже Маліна, ми зможемо знову побачитись, однак лише за умови, коли це скінчиться, бо він хотів мене вбити. Я заперечую тихо, ні, ні, не тебе, він хотів лиш мене, і я плачу, бо Маліна вже пішов, я більше не знаю, що маю робити, я повинна замести сліди, збираю на вулиці черепки, квіти та землю згрібаю руками до ринви, сьогодні вночі я втратила Маліну, сьогодні вночі Маліна мало не вмер, ми обоє, я і Маліна, та це сильніше за мене та моєї любові до Маліни, я й далі буду все заперечувати, у будинку ще світиться, Батько заснув на підлозі, посеред пустки цієї, усе тут зруйновано і спустошено, я лягаю біля Батька свого, в оцю пустку, бо тут моє місце, біля нього, який спить кволий, сумний та старий. І хоча споглядання його викликає в мене огиду, я повинна дивитись, я маю знати, яка небезпека написана ще на його обличчі, я маю знати, звідкіля береться те зло, і мене огортає страх, хоча інший, ніж звично, бо те зло — на обличчі, яке я не знаю, я підповзаю до чоловіка, який для мене чужий, до його рук прилипла земля. Як я сюди потрапила, як опинилася у його владі, у чиїй владі? Я зовсім виснажена, та в мені визріває підозра, але ця підозра надто велика, я відразу її відкидаю, це не може бути чужий чоловік, не могло це бути даремно, і не міг це бути просто обман. Бути цього не може.

Маліна відкриває пляшку з водою, він підносить мені до обличчя ще й склянку із ковтком віскі, наполягає, щоб я його випила. Я не хочу пити віскі посеред ночі, однак, оскільки вигляд у Маліни такий заклопотаний, його пальці стискають моє зап’ястя, я здогадуюсь, що зі мною не все гаразд. Він шукає мій пульс, рахує, та задоволеним не виглядає.

Маліна:	Ти не маєш що сказати мені?
Я:	Мені поступово стає дещо ясно, я починаю навіть бачити в цьому деяку логіку, але окремо не розумію нічого. Дещо, звичайно, правильно, хоча б те, що я чекала на тебе, що колись збігла сходами вниз, щоб спинити тебе, ця історія з поліцейськими майже правдива, однак це не ти їм сказав, щоб вони пішли геть, що це тільки непорозуміння, я сказала про це їм сама, я сама відіслала їх геть. Чи не так? Уві сні страх був більшим. Чи взагалі ти здатен заявити в поліцію? Я не можу. Я їх не викликала, це зробили сусіди, я замела сліди, давала фальшиві покази, так вже заведено, чи не так?
Маліна:	Чому ти його покривала?
Я:	Я сказала, що то лишень свято, нестямне, звичайне свято. Олександр Флайсер та молодий Бардо стояли внизу, вони якраз хотіли вже розійтись, і тут в Олександра мало не влучив якийсь предмет, я не можу сказати, який, однак, достатньо великий, щоб ним можна було вбити людину. Донизу кидали також пляшки, проте, звісно, жодних вазонів. Я помилилась. Таке ж час від часу буває. Щоправда, часто це не буває, не в усіх сім’ях, не щодня, і не скрізь, хоча деколи може це статися, під час свята, уяви собі, який у людей часом буває настрій.
Маліна:	Я не кажу про людей, ти ж то знаєш. І настрої їхні мене не цікавлять.
Я:	Коли знаєш, що таке може статися, страху не відчуваєш, це зовсім інше, страх прийде згодом, в іншому образі, він прийде сьогодні вночі. Ах так, ти хочеш довідатись про щось інше. Наступного дня я була в Олександра, у молодого Бардо, якого я майже не знала, у нього теж могло влучити, але він устиг відійти на сто метрів. Олександрові я сказала, що я до такої міри, до певної міри, до якоїсь міри цим приголомшена, що просто навіть висловити цього не можу, хоча говорила дуже багато, бо Олександр зробив уже свої висновки, я відчувала, що він донесе, хоча до цього не можна було допускати, збагни! Я також сказала, що вулицю «вони» вважали порожньою, хто ж міг подумати, що Бардо стоїть там внизу в таку пізню пору, може, «вони» його і побачили, навіть напевно, але про це могла знати лиш я, тому й почала розмову про тяжкі часи, хоча з виразу Олександра я зрозуміла, що він не схильний пояснювати подібні випадки тяжкими часами, тому в додаток до тяжких часів я вигадала ще і тяжку хворобу, і так я вигадувала щораз нові причини. Олександр, однак, не був переконаний. Та я й не мала жодного наміру когось переконувати, я хотіла в цій ситуації запобігти найгіршому.
Маліна:	Чому ти зробила це?
Я:	Я не знаю. Я просто зробила. Тоді я вважала, що чиню правильно. А пізніше нічого не пам’ятаєш. Не можеш назвати потім жодного приводу, усі вони стали сумнівними.
Маліна:	Які ти дала б зізнання?
Я:	Я б зовсім не зізнавалася. Щонайбільше одним лише словом, яке я могла ще вимовити — хоча тоді вже не знала, що воно значить — і так звела б нанівець усі запитання. (Подаю пальцями Маліні знак, мовою глухонімих). Чи не змогла б я в той спосіб прекрасно вийти із ситуації? Або послалася б на родинні зв’язки. Тобі добре сміятись, з тобою нічого не сталося, ти не стояв під брамою.
Маліна:	Я сміюся? То ти смієшся. Ти маєш виспатись, немає жодного сенсу говорити з тобою, поки приховуєш правду.
Я:	Поліцейським я дала гроші, правда, не всі підкупні, але ці хлопаки такими були, то правда. Вони були раді, що можуть повернутися в комісаріат, а чи завалитися в ліжко.
Маліна:	Мене не обходять усі ці історії. Тобі все це сниться.
Я:	Сниться, та запевняю тебе, що починаю все розуміти. Тоді я теж почала тлумачити хибно все, що б не читала. Якщо десь мова йшла про напрями «літніх мод», я читала це «літній мор». Це лише один приклад. Я могла б навести тобі сотні. Ти цьому віриш?
Маліна:	Звичайно, але я вірю ще в дещо, у що ти сама все ще не хочеш повірити.
Я:	А саме…
Маліна:	Ти забуваєш, що завтра у мене чергування зранку до вечора. Прошу тебе, встань завтра вчасно. Я від утоми мертвий. Буду вдячний тобі, незалежно від того, чи буде яйце на сніданок надто м’яким, чи зовсім твердим. На добраніч.

Розпочався новий мор зимовий, його демонстрація відбуватиметься в найважливіших будинках морів. Мій Батько — головний модельєр у місті. Я вагаюсь, однак маю демонструвати моделі для наречених. Цього року й так лише білі, дуже мало чорних убивств, білі — в льодовім палаці, при морозі п’ятдесят градусів, там на живо беруть шлюб перед публікою та для публіки, у льодових серпанках і з льодовими квітами. Наречені мають бути оголені. Льодовий палац стоїть на місці, де колись було товариство ковзанярів, улітку тут відбуваються змагання борців на рингу, але мій Батько винайняв усю площу, я маю взяти шлюб з молодим Бардо, замовлено також оркестр, який теж боїться смертельно грати на цьому морозі, але Батько дає розпорядження застрахувати вдів. Поки що всі вони є дружинами музикантів.

Мій Батько повернувся з Росії^[306], що йому явно зашкодило. Не оглядав Ермітажу, а вивчав лиш тортури, із собою привіз він царицю Меланію. Я маю вийти з Бардо на лід, у граційному, мистецьки оформленому павільйоні з льоду, під оплески всього Відня та всього світу, бо видовище це транслюється за допомогою сателітів, це має статися того дня, коли американці чи росіяни, або навіть усі разом полетять на місяць. Моєму Батькові залежить лише на тому, щоб віденське ревю на льоду заставило цілий світ забути про місяць та світові держави. Він мчить у повозі, підбитому хутром, через перший та третій район, щоб усі ще раз могли з захопленням подивитись на нього у парі з молодою царицею, ще до того, як розпочнеться великий спектакль.

Спочатку по ґучномовцях увага усіх присутніх звертається на фантазійні деталі палацу із льоду, на вікна, в яких замість шиб — найтонші льодові пластини, прозорі, мов найдорожче скло. Палац освітлюють сотні льодяних канделябрів, а убрання його гідне подиву: дивани, табурети, буфети з найтоншими, крихкими сервізами, склянками й чайним посудом, усе зроблене з льоду й розмальоване яскравими барвами, як порцеляна з Ауґартену^[307]. У каміні лежать льодяні поліна, зверху политі нафтою, видається, ніби вони горять, а на велике ложе із балдахіном можна поглянути крізь мережані завіси із льоду. Цариця, яка називає мого Батька своїм «ведмедем», дражнить його, вона говорить, що жити в такому палаці — це насолода, однак спати, напевно, буде занадто холодно. Батько нахиляється близько до мене й каже дещо фривольним тоном: Я переконаний, що ти не замерзнеш, коли розділиш сьогодні це ложе зі своїм паном Бардо, він має дбати, щоб пломінь кохання між вами сьогодні не гас! Я кидаюсь Батькові в ноги, я не прошу за своє життя, лише милосердя для молодого Бардо, якого я майже не знаю, який майже не знає мене, він звів свій знетямлений погляд на мене, на межі замерзання втрачає розум. Не розумію, чому й Бардо має бути принесений в жертву на цій всенародній забаві. Цариці Батько роз’яснює, що й мій співучасник повинен повністю роздягнутись, після чого нас мають так довго поливати водою з Неви та Дунаю, аж поки не перетворимося на статуї з льоду. Але ж це жахливо, мій Великий Ведмедю, відповідає з афектом Меланія, ти напевно накажеш спочатку вбити цих двох нещасних. Ні, моя Маленька Ведмедице, відповідає мій Батько, бо в противному разі вони втратять природність рухів, які конче потрібні з огляду на закони краси, я накажу, щоб їх поливали живцем, а то як же я зміг би потішитись їхнім смертельним страхом! Ти жорстокий, каже Меланія, але Батько їй обіцяє екстаз, він знає, наскільки близькі між собою жорстокість і любострасність. Якщо загорнений в хутро, то споглядаєш це легко й з приємністю, обіцяє він їй у надії, що Меланія з часом перевершить усіх жінок і в жорстокості. Люди з вулиці та віденське товариство в захопленні торжествують: Таке не щодня побачиш!

Ми стоїмо перед палацом на морозі п’ятдесят градусів, обоє оголені, мусимо прийняти пози, які нам було наказано, серед публіки дехто зітхає, але кожен думає, що Бардо, який насправді зовсім невинний, мій співучасник, бо нас поливають струменями крижаної води. Я чую ще, як я жалібно плачу й кидаю прокляття, останнє, що я усвідомлюю, це тріумфуючий сміх мого Батька, а його задоволений віддих — це останнє, що я іще чую. Я більше не можу просити зберегти життя для Бардо. Я перетворююся на лід.

Мої мати й сестра надіслали до мене міжнародного парламентаря, вони хочуть знати, чи й «після» такого випадку я ще готова мати якісь стосунки зі своїм Батьком. Я кажу посередникові: Ні за що на світі! Чоловік цей, ніби мій давній знайомий, ніяковіє й гадає, що, мабуть, це даремно. Як на нього, моя позиція надто сувора. Потім я йду від матері та сестри, які стоять мовчазні й безпорадні, у сусідню кімнату, щоб самій розмовляти з Батьком. Хоча думаю я непохитно, суджу непохитно, хоча тіло моє стало теж непохитним, я не можу позбутись уявлення, що повинна буду виконувати свій обов’язок, що знову з ним спатиму, міцно стиснувши зуби, з непорушним тілом. Одначе він має знати, що я це роблю лише задля інших, і міжнародної сенсації це не викличе. Мій Батько дуже пригнічений, він натякає, що почуває себе недужим, що усе йому не під силу, а я знову не можу розпочати розмову, він утікає в хворобу, якої й близько не має, щоб не думати про Меланію та про мене. Мені стає зрозуміло, що він прикривається всім можливим, бо живе тепер із моєю сестрою. Я нічого більше не можу зробити для Елеонори, вона надсилає мені записку: Молися за мене, проси за мене!

Я сиджу на ліжку, мені гаряче й холодно, дістаю книжку, яку, перед тим, як заснути, поклала вниз, на підлогу, РОЗМОВА З ЗЕМЛЕЮ, забула, на якому розділі я закрила її, безладно шукаю у змісті, в додатках, у списках термінів та чужомовних слів, серед сил і процесів, які мають підземне походження, у динаміці внутрішній. Маліна забирає у мене з рук книжку й відкладає її.

Маліна:	Звідки взялася твоя сестра, хто вона — ця сестра?
Я:	Елеонора? Я не знаю, я не маю сестри, яку звати Елеонора. Однак кожен із нас має сестру, чи не так? Вибач мені. Як я тільки могла! Проте ти ж хочеш знати щось про мою справжню сестру. У дитинстві, звичайно, ми завжди були разом, потім деякий час ще й у Відні, по неділях зранку ми ходили разом на концерти до Музичного товариства, деколи призначали побачення одним і тим же чоловікам, вона теж уміла читати, написала якось три журливі сторінки, які до неї абсолютно не пасували, як багато чого нам загалом не пасує, а я не сприйняла цього серйозно. Здається, я щось пропустила. Що лишалось робити моїй сестрі? Маю надію, що незабаром вона вийшла заміж.
Маліна:	Про свою сестру ти не повинна так говорити, ти завдаєш собі мук, коли намагаєшся замовчати її. А Елеонора?
Я:	Мені треба було поставитися до цього серйозно, та я була тоді ще така молода.
Маліна:	Елеонора?
Я:	Вона набагато старша від моєї сестри, вона мала жити в інші часи, в іншому навіть сторіччі, мені знайомі її зображення, та я не пригадую, не пригадую… Вона також читала, одного разу снилось мені, як вона мені щось читає потойбічним голосом. Vivere ardento е non sentire il male[308][309]. Звідкіля це
Маліна:	Що з нею сталось?
Я:	Вона в чужині померла.

Мій Батько тримає сестру мою у полоні, він не зраджує своїх намірів, вимагає, щоб я віддала їй свій перстень, бо сестра має носити цей перстень, він стягує перстень із мого пальця й говорить: Цього, напевно, вже досить, напевно, цього вистачає! ви обоє однакові, ви справді вартуєте одна одної, ви у мене іще зазнаєте. Меланію він «усунув», деколи каже, що вона «звільнена», її він побачив наскрізь, її амбіції та її манію мати блискучий успіх завдяки ньому. Однак тиради, в яких він хоче мені пояснити, що то за манія, дуже дивні, у них з’являється слово «сніг», ніби вона хотіла їхати з ним по моєму снігу, а також по нашому снігові спільному із передгір’я Альп, я запитую, чи надійшли до нього мої листи, але з’ясовується, що вони застрягли у снігові. Я ще раз прошу у нього віддати мені кілька речей, які мені необхідні будуть аж до кінця, два горнятка для кави з Ауґартену, бо я ще хочу хоч раз напитися кави, інакше не зможу виконувати свою повинність, та ці горнятка для кави вже зникли, а це найприкріше, я змушена буду сказати сестрі, щоб віддала мені принаймні оті горнятка. Батько зрушив невелику лавину, щоб я злякалася і не сміла висловлювати те бажання, горнятка лежать під снігом. Він хотів мене лиш ввести в оману, він зрушує другу лавину, помалу я розумію, навіщо цей сніг, сніг повинен мене погребти під собою, так, щоб ніхто вже не зміг мене віднайти. Я біжу до дерев, де рятунок й onopa, і намагаюся боягузливо крикнути, що я вже нічого не хочу, нехай він усе забуде, я взагалі нічого не хочу, постає загроза снігового обвалу, треба гребти руками, треба пливти в снігу, щоб залишитись на поверхні, намагатися треба залишатися на поверхні снігу. Однак Батько стає на сніговий карниз і спускає третю лавину, вона зносить увесь наш ліс, найстаріші й найміцніші дерева гинуть від її несамовитої сили, я не можу більше виконувати своєї повинності, я згідна з тим, що боротьба вже закінчилась, Батько оголошує рятівній команді, що вони отримують безкоштовно по пиву й можуть іти додому, аж до весни прийдешньої їм нічого не вдасться зробити. Мене накрила лавина Батька.

По схилу за нашим будинком, легко вкритому снігом, я вперше спускаюсь на лижвах. Намагаюся робити такі поворотів щоб не потрапити на талі місця, і, спускаючись вниз, не вийти за лінію фрази, написаної на снігу. Здається, це фраза з минулих часів, розлого написана, скільки сягає око, незграбним дитячим почерком на рештках талого снігу моєї юності. Мені спадає на думку, що це фраза зі шкільного брунатного зошита, на першій сторінці якого я написала новорічної ночі: Хто мусить жити постійним Чому, витримує майже кожне Як. Однак в тому вислові йдеться також про те, що я все ще маю проблеми із Батьком, і не можу мати надії на те, щоб звільнитися зараз від того нещастя. Старша жінка, ворожка, навчає мене та групу, яка стоїть збоку, до якої, однак, сама я не долучаюсь, їзди на лижвах. Вона стежить за тим, щоб кожен зміг зупинитися там, де кінчається схил. Там, де я зупиняюсь, виснажена до краю, лежить невідомий лист, він стосується 26-го січня й має причетність до якоїсь дитини^[310], він згорнений дуже складно й у багатьох місцях запечатаний. Деякий час його не можна ще відкривати — лист покритий увесь кіркою з льоду —, він містить пророцтво. Рушаю у путь через великий ліс, знімаю лижви й кидаю палки, іду далі, у напрямку міста, аж до будинків моїх віденських друзів. На дверних табличках будинків немає жодних чоловічих імен. З останніх сил намагаюся дзвонити в двері Лілі, дзвоню, хоча до мене вона ніколи вже не прийшла, я все ще в розпачі, що вона не прийшла, однак вдаю, ніби зовсім спокійна й розповідаю їй просто у дверях, що сьогодні мають приїхати моя мати й Елеонора, щоб помістити мене до хорошого закладу, нічліг мені не потрібен, я маю негайно дістатися до аеропорту, та раптом я забуваю, куди маю їхати, до Швехату, чи до Асперну^[311], водночас бути в обох аеропортах я не можу, я навіть не знаю, чи справді мати моя й сестра прилетять літаком, чи сьогодні льотна погода, чи мати моя й сестра взагалі ще можуть прибути, і чи вони про все повідомлені. Повідомили ж бо тільки Лілі. Я не можу закінчити цієї фрази, мені хочеться закричати: Повідомили ж бо тільки тебе! І що ти зробила, нічого ти не зробила, лише усе зіпсувала!

Оскільки усі чоловіки позникали із Відня, я винаймаю помешкання у молодої дівчини, кімнату, не більшу від моєї кімнати в дитинстві, у ній стоїть також моє перше велике ліжко. Раптом я закохуюсь у цю дівчину, обнімаю її, у той час, коли пані Брайтнер, моя домовласниця із Унґарґассе (а чи баронеса із Беатріксґассе), лежить біля мене, товста й обважніла, вона помічає вже, що ми обнімаємо одна одну, хоча й накриті моєю блакитною ковдрою. Вона не обурена, проте говорить, що таке їй ніколи не спало б на думку, вона ж мене знає і Батька мого добре знала, хоча до сьогодні їй було невідомо, що мій Батько виїхав до Америки. Пані Брайтнер скиглить і скиглить, вона ж бо вважала мене за «святу», вона повторює кілька разів «щось на зразок святої», і для того, щоб вона не виселила мене з квартири, я намагаюся їй пояснити, що це зрозуміло й природно, після того нещастя великого, яке трапилося з моїм Батьком, я інакше не можу. Я приглядаюсь пильніше до дівчини, її я раніше ніколи не зустрічала, вона дуже ніжна і дуже юна, розповідає мені про прогулянку над Вьортерзее, я дуже вражена, бо вона говорить про Вьортерзее, однак не наважуюсь звертатись до неї на «ти», бо тоді вона здогадається, хто я. Вона не повинна дізнатись про це ніколи. Звучить музика, лагідна й тиха^[312], і ми намагаємося навперебій заспівати по кілька слів до цієї музики, баронеса теж докладає зусиль, вона — моя домовласниця, Брайтнер, ми збиваємося без упину, я співаю: «Розчарування моє вже минуло»^[313], а дівчина враз підспівує: «Хіба ви цього не бачите, друзі мої?» Натомість пані Брайтнер виводить: «Будьте пильні! Будьте пильні! Незабаром ніч мине!»^[314]

Дорогою до мого Батька я зустрічаю групу студентів, які теж бажають до нього потрапити, можу їм показати дорогу, але я не хотіла б підійти до дверей водночас із ними. Чекаю, спираючись об стіну, а студенти тим часом дзвонять. Відкриває Меланія, вона в довгій домашній сукні, її груди знову надто великі й доступні погляду кожного, вона вітає студентів надмірно палко та удає, ніби пригадує кожного, бо бачила їх на усіх лекціях, вона осяйна від щастя й говорить, що сьогодні вона іще панна Меланія, але вже недовго, бо хоче стати пані Меланією. Ніколи, думаю я. Потім вона помічає мене, я зіпсувала їй виступ, ми недбало вітаємось, подаємо одна одній руку, однак лишень так, що долоні дотикаються пласко і жодна не потискає руки іншої. Коридором вона йде перша, це вже нова квартира, і мені стає ясно, що Меланія чекає дитини. У квартирі стоїть, понуривши голову, моя Ліна, вона вже більше не сподівалась, що я прийду, бо в цій квартирі її кличуть Ріта, щоб більше нічого не нагадувало про мене. Квартира ця велетенська, хоча складається всього з двох кімнат, зовсім вузької та здоровенної, цей поділ засвідчує архітектурні ідеї Батька, я знаю його ідеї, їх не можна сплутати з іншими. Серед меблів я бачу свою блакитну софу із Беатріксґассе, а позаяк Батько зайнятий облаштуванням квартири, я звертаюсь до нього у великій кімнаті. Батько, якому я висловлюю пропозиції стосовно блакитної софи та кількох інших речей, мене не слухає, він ходить зі своїм метром туди й сюди, обмірює стіни, вікна та двері, бо знову надумав робити щось грандіозне. Я запитую, чи маю йому пояснити зараз усно, а чи пізніше письмово, як для мене краще було б розставити меблі, і як було б ліпше для нього. Він не припиняє роботу, лишається незворушним і тільки каже: Я зайнятий, ти ж бачиш, я зайнятий! Перед тим, як вийти з квартири, я оглядаю деякі речі, високо на стіні помічаю кумедну декорацію з пір’я: у ніші, яскраво освітленій червоним світлом, стоїть багато мертвих пташок, набитих соломою, і я промовляю сама до себе, який то несмак, несмак, як завше. Нас завжди розділяли різні смаки. Його бездушність та його несмак — ці слова змішались для мене в одне, і коли Ліна, яка дозволяє себе називати Рітою, проводжає мене до дверей, я кажу, це без смаку, тут абсолютно відсутній смак, усе тут бездушне, і так з моїм Батьком буде завжди. Ліна зніяковіло киває, крадькома подає мені руку, я хотіла б зараз набратись відваги, я хотіла б, я мушу кинути з грюкотом двері, з грюкотом, так, як мій Батько завжди грюкав дверима, щоб і він зрозумів нарешті, що то значить «грюкнути перед кимось дверима». Однак двері зачиняються легко, я все ще не можу кинути з грюкотом двері. Під будинком я спираюся об стіну, мені не треба було приходити до цього дому, не треба було іти до Меланії, мій Батько вже наказав зробити переставляння в будинку, повернутися я не можу, і далі йти я не можу, але я могла б іще перелізти через паркан, там, де дуже густі корчі, і в смертельному страхові я біжу до паркану й лізу на нього, це порятунок, це був би рятунок, але нагорі, на паркані, я за щось зачіпаюсь, це дріт з колючками, колючки під напругою сто тисяч вольт, я отримую сто тисяч ударів струмом, Батько мій пропустив струм крізь дріт, по всіх волокнах тіла шаленіє в мені сила-силенна вольт. Від шаленства Батька мого я спломеніла й померла.

Розчахується якесь вікно, за ним — похмура місцевість, над якою гніздяться хмари, там є ще й озеро, воно стає чимраз меншим. Навколо озера — цвинтар, чітко можна розпізнати могили, над ними земля отверзається, і в ту мить із могил підіймаються померлі доньки, їхнє волосся розвіює вітер, їхні обличчя розпізнати не можна, волосся спадає до пояса, праву руку жінки підняли, це видно в білому світлі, вони розчепірюють воскові пальці, перстенів на них немає, на кожній руці бракує безіменного пальця. Мій Батько спричинює те, щоб озеро вийшло із берегів, щоб нічого не стало явним, щоб нічого не було видно, щоб жінки над могилами потонули, щоб потонули могили, Батько каже: Ця вистава зоветься: КОЛИ МИ, МЕРТВІ, ВСТАЄМО ЗІ СНУ^[315].

Коли я встаю вже зі сну, то знаю, що багато років я не була в театрі. Вистава? Я не знаю жодних вистав, не маю уявлення про жодні вистави, але це мала бути вистава.

Маліна:	Ти завжди собі уявляла надто багато.
Я:	Однак тоді я не могла уявляти собі абсолютно нічого. Або ми говоримо про різні речі — уявляти собі й уявлення, і не мислимо одне й те саме.
Маліна:	Я хочу розібратися в цьому. Чому ти не маєш перстенів? Чи ти колись їх носила? Ти ж ніколи не носиш перстенів. Мені ти розповідала, що для тебе це неможливо, носити на пальці перстень, мати щось на шиї чи на зап’ястях, або, припустімо, на щиколотках.
Я:	Він спочатку купив мені невеликий перстеник, хотіла його заховати у скриньці, та він запитував у мене щодня, чи до вподоби мені цей перстень, і постійно нагадував, що його я отримала саме від нього, він говорив роками про перстень цей без упину, так, ніби він міг стати сенсом мого життя, і, якщо я не говорила щодня про це добровільно, то звертався до мене із запитанням: дитя моє, а де ти маєш мого перстеника? І я, дитя, я казала йому, ради Бога, я ж цей перстень, ні, я знаю напевно, я тільки лишила його у ванній, відразу його принесу й одягну на палець або покладу біля себе на невеликий комод, біля ліжка, заснути я можу лише тоді, коли перстеник твій біля мене. Навколо цього перстенця був жахливий театр, він, попри інше, розповідав усім людям, що той перстень — його подарунок, і люди подумали врешті-решт, що як додаток і до того, подарував він мені життя або, принаймні, платню щомісяця, а чи будинок, і сад, і, на додаток, і повітря, щоб я могла дихати, я не могла вже носити того проклятого персня, а коли вже той перстень втратив усе своє значення, я охоче жбурнула б його йому прямо в обличчя, бо, по суті, подарував він мені його не за власним бажанням, я сама спонукала його, дати мені підтвердження, бо з його боку не було жодного знаку, а я чекала на знак, і, врешті-решт, я отримала перстень, про який йшлося увесь цей час. Однак не можна перстень будь-кому кидати в обличчя, на крайній випадок — лиш під ноги, але легше сказати, ніж вдіяти, бо коли хтось сидить або ходить туди й сюди, то неможливо жбурнути йому попід ноги настільки маленьку річ і досягнути цим вчинком того, чого хочеш. Тому я спочатку пішла до ванної й хотіла кинути його в унітаз, але потім мені здалося, що це надто просто, надто практично та правильно, мені хотілося теж розіграти свою власну драму, я теж хотіла надати персню певного значення, тому я поїхала на машині до Клостернойбурґу[316], там простояла кілька годин на мосту над Дунаєм під першим холодним вітром, витягла потім з кишені пальта пуделко із перснем, з пуделка — сам перстень, бо кілька тижнів уже не носила його, було це у вересні, числа дев’ятнадцятого. Холодного надвечір’я, коли ще не зовсім стемніло, я кинула перстень у води Дунаю.
Маліна:	Однак це нічого ще не пояснює. В Дунаї повно перстенів, щодня з дунайських мостів, між Клостернойбурґом і Фішамендом[317], під холодним зимовим вітром, а чи спекотним літнім, хтось знімає із пальця й кидає в воду перстень.
Я:	Я не знімала персня із пальця.
Маліна:	Не про це мова, я не хочу знати твоєї історії, ти щось постійно від мене приховуєш.
Я:	Найдивніше те, що я завжди знала, що він кружляє навколо мене з думками про смерть, я не знала лишень, в який спосіб він хоче мене усунути. Можливим було усе. Однак він міг собі вигадати тільки одну можливість, а саме її я якраз і не могла відгадати. Я не знала, що таке іще може бути, тут і сьогодні.
Маліна:	Може, ти і не знала, проте погоджувалась.
Я:	Присягаю тобі, згідною я не була, це ж неможливо, погодитись, хочеться піти геть, утекти. Що ти хочеш мені навіяти? Я ніколи з цим не погоджувалась.
Маліна:	Не присягайся. Не забувай, що ніколи не присягаєш.
Я:	Звичайно, я знала, що він хоче влучити в моє найвразливіше місце, бо потім йому не довелося б нічого більше робити, йому довелося б лише чекати, вичікувати, поки сама я, поки себе я сама…
Маліна:	Припини плакати.
Я:	Я зовсім не плачу, це ти хочеш мені навіяти, ти мене доведеш ще до сліз. Та було це зовсім інакше. Я тоді озирнулась навколо й помітила, що довкола мене, а також далеко від мого оточення усі люди тільки вичікують, нічого не роблять, не роблять чогось особливого, вони пхають іншому в руку снодійне, гостру бритву, вони намагаються посприяти тому, щоб людина, втративши глузд, проходжалась по стежці поміж скель над безоднею, щоб в оп’янінні на ходу розчинила двері потягу або, всього лиш, щоб об’явилась якась хвороба. Якщо достатньо довго чекати, то приходить загибель, приходить довгий або короткий кінець. Декому вдається ще вижити, проте лишень вижити, і не більше.
Маліна:	І наскільки треба погоджуватись?
Я:	Я надто багато страждала, я більше нічого не знаю, не визнаю нічого, як мені знати це, я знаю замало, я ненавиджу Батька свого, єдиний лиш Бог може знати, як я ненавиджу його, я не знаю, чому все це так.
Маліна:	Кого ти зробила своїм божеством?
Я:	Нікого. Так далі не піде, я не рухаюсь далі, нічого не вимальовується, я лише чую, то тихіше, то голосніше, як до образів цих промовляє голос: кровоблуд. Помилитися тут неможливо, я знаю, що все це значить.
Маліна:	Ні, ні, саме цього ти, властиво, не знаєш. Якщо виживаєш, то виживання стає перешкодою пізнанню, ти навіть не знаєш, якими були твої попередні життя і чим є життя твоє нині, ти плутаєш навіть свої життя.
Я:	Я маю всього лиш одне життя.
Маліна:	Облиш це мені.

Це відбувається перед Чорним морем, а я знаю, що Дунай впадає у Чорне море. Я так само впадатиму, як і він. Я щасливо пройшла вздовж усіх берегів, однак уже перед дельтою бачу дебеле тіло, наполовину в воді, та я не можу його обминути й дістатись убрід до середини ріки, бо ріка тут надто глибока, надто широка, у ній повно вирв. Це мій Батько сховався перед гирлом ріки у воді, тепер він набрав подоби велетенського крокодила, очі у нього стомлені й напівзаплющені, далі він мене не пропустить. Немає більше крокодилів у Нілі, останнього привезли до Дунаю. Часом Батько підносить трохи повіки, виглядає це так, мовби він мляво лежить лиш тут і ні на що не очікує, однак, звичайно, він чекає на мене, бо він знав, що я хочу повернутись додому, що для мене це порятунок. Крокодил отверзає деколи велику пожадливу пащу, у ній висять клапті м’яса, це шматки плоті інших жінок, і мені на думку спадають імена всіх жінок, яких він роздер, вода вкрита плямами старої крові, але й свіжої теж; я не знаю, наскільки голодний сьогодні мій Батько. Раптом я помічаю, що поряд із ним там лежить ще й малий крокодил, Батько знайшов собі тепер крокодила до пари. Малий крокодил, одначе не млявий, його очі іскряться, він швидко пливе до мене й хоче, з фальшивою доброзичливістю, поцілувати в праву та ліву щоку. Ще до того, як йому вдається поцілувати мене, я кричу: Ти ж крокодил! Повертайтесь до свого крокодила, ви ж одне ціле, обоє ви — крокодили! Бо відразу я упізнала Меланію, яка, мов святенниця, знову напівзаплющує очі й не зблискує більше своїми людськими очима. Мій Батько кричить до мене у відповідь: Скажи це іще раз! Однак я не кажу цього ще раз, хоча б мала сказати, бо він наказав. Я не маю іншого вибору: або бути роздертою ним, або податися в річку, там, де вона найглибша. Перед самим Чорним морем я зникла в пащі у Батька. До Чорного моря, однак, потрапили три краплі моєї крові, останні три краплі крові.

До кімнати заходить мій Батько, він насвистує та співає, стоїть у піжамних штанах, я ненавиджу його, я не можу на нього дивитися й берусь до своєї валізи. Прошу, одягни щось на себе, одягни щось інше на себе! Бо він ходить в піжамі, яку я подарувала йому до дня народження, він ходить у ній зумисне, я маю бажання її з нього стягнути, та раптом мені щось спадає на думку, і я говорю недбало: Ах, це всього лиш ти! Я йду танцювати вальс, танцюю сама з собою, а Батько дивиться дещо здивовано, бо на ліжку лежить його малий крокодил, весь в оксамиті й шовку, мій Батько складає свій заповіт для оксамиту й шовку, пише на великому аркуші й каже: Ти не одержиш нічого, чуєш, бо ти ж танцюєш! Я справді танцюю, ті-там, та-там, танцюю й переходжу з кімнати в кімнату, а потім кружляю на килимі, який він не може витягти у мене з-під ніг, бо це килим із ВІЙНИ Й МИРУ^[318]. Батько кличе на допомогу Ліну: Та витягніть-бо у неї цей килим з-під ніг! Однак моя Ліна має сьогодні вихідний день, а я сміюся, танцюю і раптом голосно кличу: Іване! Ця музика — наша, цей вальс для Івана, і знову і знову, лише для Івана, це порятунок, бо мій Батько ніколи не чув цього імені, він ніколи не бачив, як я танцюю, він більше не знає, що має робити, у мене не можна витягнути килим з-під ніг, мене не можна затримати при швидких оборотах у вирі танцю, я кличу Івана, але він не має приходити, не має мене зупиняти, бо голосом, якого ніхто ніколи ще досі не мав, голосом зоряним, сидеричним, я витворюю ім’я Івана та його всюдисущність.

Мій Батько виходить із себе, з обуренням він кричить: Ця божевільна має зараз же припинити й забратися звідси, вона має негайно зникнути, інакше прокинеться мій малий крокодил! Танцюючи, я наближаюсь до крокодила й витягую в нього свою сибірську сорочку, яку в мене вкрали, а також листи до Угорщини, витягую з його сонної, небезпечної пащі усе, що належить мені, ключ також я хочу отримати знову, і я, сміючись, уже готова зняти його із гострого зуба і танцювати далі, але мій Батько вириває ключа в мене з рук. Він, попри все, забирає у мене ключа, а це був єдиний ключ! Я гублю голос, я не можу більше кричати: Іване, допоможи мені, він хоче вбити мене! На найбільшому зубі у крокодила висить іще один лист, який написала я, це не сибірський, і не угорський лист, із жахом я бачу, кому він призначений, бо можу прочитати початок: Мій найдорожчий Батьку, ти розбив мені серце. Крак-крак розбив ти, там-ті-там розбив мені Батько, крак-крак-кррррак, та-ті-там Іван, я хочу Івана, думаю про Івана, кохаю Івана, мій найдорожчий Батьку. Мій Батько каже: заберіть звідси цю бабу!

До мене приходить дитина моя, якій зараз чотири, а може п’ять років, я відразу її пізнаю, бо подібна вона на мене. Дивимося до дзеркала й переконуємося у цьому. Малюк тихо каже мені, що мій Батько одружується із масажисткою, тією, що дуже вродлива, проте нахабна. Тому він не хоче лишатися у мого Батька. Ми у великій квартирі в чужих людей, я чую, як в одній із кімнат Батько розмовляє з якимись людьми, це добра нагода, і я зненацька вирішую взяти дитину до себе, хоча в мене вона, напевно, теж не захоче лишитись, тому що життя моє таке невлаштоване, я ще не маю квартири, бо повинна спочатку залишити притулок для бездомних людей, оплатити рятівну службу й пошукову команду, а грошей я не маю, однак міцно притуляю дитину до себе та обіцяю, що все зроблю. Здається, малюк погоджується, ми переконуємо одне одного, що маємо бути разом, я знаю, що віднині боротимуся за дитину, бо мій Батько не має права на нашу дитину, я сама себе більше не розумію, він же не має права, я беру дитину за руку й хочу відразу піти до нього, але нас розділяє кілька кімнат. Дитина моя ще не має імені, я відчуваю, що вона безіменна, як ненароджені діти, я повинна дати їй якнайшвидше якесь ім’я та ще й своє прізвище, пошепки я пропоную: Animus^[319]. Дитині не хочеться мати ім’я, але вона розуміє. У кожній кімнаті розігруються найогидніші сцени, і я прикриваю дитині своїй очі рукою, бо зненацька помітила в музичнім салоні Батька, він лежить під роялем із молодою жінкою, це може бути саме та масажистка, мій Батько розкрив їй блузку й знімає бюстгальтер, і я боюся, що дитина все ж таки бачить цю сцену. Протискуємося крізь натовп гостей, усі вони п’ють шампанське, в наступну кімнату, мій Батько, напевно, вже зовсім п’яний, інакше як міг би він забути цілком про дитину. У наступній кімнаті, в якій ми шукаємо захистку, лежить, також на підлозі, жінка, яка всім погрожує револьвером, я маю підозру, що це небезпечне свято, свято із револьверами, я намагаюся розібратися в дивних фантазіях жінки, вона цілить в плафон, потім крізь двері, у мого Батька, я не знаю, чи робить вона це серйозно, а чи жартома, це могла б бути та ж масажистка, бо раптом вона запитує грубо, що я тут загубила, і ким є цей маленький байстрюк, а я запитую, у той час, як вона скеровує свого револьвера на мене, чи не є це все навпаки, чи не є вона саме тою, кому нічого тут шукати, та вона пронизливо верещить: Хто цей байстрюк, який став мені на дорозі? У смертельному страхові я не знаю, чи притулити дитину до себе, чи відіслати геть, я хочу кричати: Біжи, біжи, якнайскоріше звідси втікай! Бо жінка вже не грається револьвером, вона хоче обох нас забрати з дороги, сьогодні — 26-те січня, і я притуляю дитину до себе^[320], щоб померли ми разом, якусь мить жінка роздумує, потім цілиться точно й убиває дитину. У мене вона вже може не цілитись. Мій Батько дозволив їй лише один постріл. У той час, як я падаю на тіло дитини, голосно дзвонять новорічні дзвони, усі підіймають келихи із шампанським, шампанське тече через край, воно тече по мені відтоді, з тієї новорічної ночі, і я поховала свою дитину без присутності мого Батька.

Я ввійшла в період падінь, сусіди цікавляться деколи, чи не сталося щось зі мною. Я упала в маленьку могилу, розбила голову, покалічила руки, до падіння наступного все має загоїтись, я повинна провести цей час у склепі, я відчуваю вже страх перед наступним падінням, однак знаю, бо існує таке пророцтво, що я тричі впаду перед тим, як зможу піднятися знову.

Мій Батько відправив мене до тюрми, я цим не надто здивована, бо знаю його добрі зв’язки. Насамперед я маю надію, що зі мною будуть добре поводитись і, принаймні, дозволять писати. Так чи інакше, я маю тут час і захищена від його переслідувань. Я могла б закінчити книгу, яку я знайшла, вже раніше, на шляху до тюрми, у цій поліцейській машині я побачила в обертах синього світла кілька висловів, які висіли поміж дерев, пливли в стічних водах, які втиснули колеса численних машин у надто гарячий асфальт. Я запам’ятала усі ці вислови, у моїй голові залишилися й інші, проте вони належать до минулого часу. Мене ведуть довгими коридорами, хочуть попробувати, до якої камери я пасую, однак потім з’ясовується, що я не отримаю жодних пільг. Різні інстанції довго з’ясовують ситуацію. За усім цим стоїть мій Батько, це він посприяв тому, що частина актів раптово щезла, зникає усе більше тих документів, які свідчать мені на користь, і нарешті з’ясовується, що писати мені не дозволять. Хоча я справді отримую ізольовану камеру, як я бажала собі цього потаємно, ставлять туди бляшану миску з водою, і, хоча в камері надто брудно і тьмяно, я думаю лиш про книгу, прошу паперу, барабаню кулаками у двері, задля паперу, бо я хочу щось написати. Перебування в камері не буде для мене таким складним, я не жалкую за тим, що я тут ув’язнена, з цим я відразу погодилась, я тільки звертаюсь весь час до людей, які ззовні проходять й не розуміють мене, бо думають, що я протестую й боронюсь від ув’язнення, тоді як я лиш хочу сказати, що для мене ув’язнення — це ніщо, я лише хочу отримати всього декілька аркушів і будь-яку ручку, щоб мати змогу писати. Наглядач різко розчахує двері та каже: З цього нічого не вийде, Ви не маєте права писати своєму Батькові! Він зачиняє з силою двері й б’є мене ними по голові, хоча я кричу вже: Та ні, зовсім не Батькові, я обіцяю, не Батькові! Мій Батько доклав зусиль, щоб проінформувати органи правосуддя про те, ніби я небезпечна, бо знову хочу йому писати. Однак це неправда, я хочу лише написати вислів один про причину^[321]. Я зовсім знищена, перевертаю до того ж бляшану миску з водою, я хочу померти від спраги, це неправда, і в той час, як я знемагаю від спраги, навколо мене переможно кружляють вислови, їх усе більше. Деякі з них лише видно, деякі лише чутно, як це було на Ґлоріаштрассе^[322] після першої ін’єкції морфію. Скулена, лежу я в куті, без води, я знаю, що мої вислови не залишать мене, і що я на них маю право. Мій Батько підглядає за мною крізь отвір, мені видно лише його тьмяні очі, він хотів би підгледіти й відібрати в мене усі мої вислови, однак при найбільшій спразі, після останніх галюцинацій, я іще усвідомлюю, що він бачить, як я помираю без слів, я заховала слова у вислові про причину, яка назавжди залишиться недосяжною й потаємною для мого Батька, бо я із останніх сил намагаюсь затримати подих. Язик звисає із моїх уст, Батько, однак, не може прочитати з нього жодного слова. Мене обшуковують, бо я знепритомніла, хочуть зволожити мені уста, змочити язик, щоб віднайти на ньому ті вислови, щоб потім конфіскувати, але потім знаходять поблизу мене лише три камені й не можуть ніяк зрозуміти, звідки вони взялися й що означають. Це три тверді та блискучі камені, які послала мені найвища інстанція, на яку навіть Батько не має впливу, і лише я знаю, яке послання несе кожен камінь. Перший камінь багряної барви, який упав до камери з неба, і в якому безнастанно спалахують юні блискавки, каже: З подивом жити. Другий, блакитний камінь, в якому мерехтить вся блакить, промовляє: Писати в подиві. А я тримаю в руці вже третій, сяючий білий камінь, падіння його зупинити не вдалося нікому, навіть моєму Батькові, але в камері раптом стає так темно, що послання третього каменя з’ясувати не можна. Каменя вже не видно. Останнє послання я дізнаюсь лише після звільнення.

Мій Батько має тепер обличчя моєї матері. Це величезне, поблякле, старе обличчя, але на ньому — його крокодилячі очі, хоча рот, натомість, і нагадує рот похилої віком жінки, і я не знаю, чи він — це вона, чи вона — це він, але маю порозмовляти з Батьком, напевно, востаннє. Сер! Спочатку він просто не озивається, потім рвучко бере телефон, потім комусь диктує, поміж тим говорить, що для мене зарано, що на життя я не маю ще права, а я кажу, усе ще з зусиллям та неймовірним напруженням: Тепер для мене байдуже, ти маєш це знати: усе, що ти думаєш, для мене байдуже. Знову з’являються люди, професор Кун і доцент Морокутті стають поміж мною та Батьком, пан Кун демонструє своє лицемірство, а я рішуче кажу: Чи не могли б Ви, будь ласка, лишити мене на десять хвилин наодинці з Батьком? З’явилися також усі мої друзі, мешканці Відня стоять, у напрузі чекають, хоча зовсім тихо і скраю, на вулиці, кілька груп німців задирають високо голови, нетерпляче, усе для них у нас відбувається надто повільно. Я рішуче кажу: це має бути можливо, хоч раз єдиний порозмовляти про щось важливе зі своєю матір’ю. Батько здивовано підводить погляд, однак він усе ще не розуміє. Часом у мене зникає голос: я дозволила все ж таки собі жити. Часом голос мій повертається, усі його чують: Ні, я жива, і я буду жити, я маю право на це життя.

Мій Батько підписує якийсь папір, він, без сумніву, знову причетний до визнання моєї недієздатності, проте інші мене вислуховують. Він огрядно, з облесним сопінням сідає до їжі, я знаю, що він знову мені не дасть ані крихти, і я бачу Батька свого в усім безмірнім його себелюбстві, я бачу тарілку бульйону з омлетом, потім йому подають тарілку з панірованим шніцелем, а також чашу, наповнену нашим компотом із яблук^[323], я не можу більше володіти собою, і, помітивши громіздкі скляні попільниці та прес-пап’є, які з’явилися тут із усіх бюро і стоять навпроти, я ж бо прийшла сюди обеззброєна, беру перший тяжкий предмет і жбурляю його прямо в тарілку з супом, моя мати, зненацька захоплена, витирає обличчя серветкою, я хапаю наступний тяжкий предмет і прицілююсь у тарілку зі шніцелем, тарілка розбивається на друзки, і шніцель летить Батькові просто в обличчя, він зривається з місця, відпихає людей, які втиснулися поміж нас, і ще до того, як я встигаю пожбурити третій предмет, він підходить до мене. Тепер він готовий до того, щоб мене вислухати. Я зовсім спокійна, я не боюся більше і звертаюсь до нього: Я хотіла лише тобі показати, що здатна зробити те саме, що й ти. Ти лише маєш знати про це, не більше. Хоча я не кинула втретє нічого, по обличчю Батька мого стікає липкий компот. Нараз він не може мені більше нічого сказати.

Я прокинулась. Падає дощ. Маліна стоїть біля вікна; воно розчинене навстіж.

Маліна:	У тебе можна було задихнутись. Ти надто багато курила, я тебе вкрив, повітря тобі не пошкодить. Скільки ти зрозуміла з усього цього?
Я:	Майже все. Одного разу мені здалося, що я вже нічого не розумію, моя мати зовсім збила мене з пантелику. Чому мій Батько — це, водночас, моя мати?
Маліна:	Властиво, чому? Коли хтось стає всім для іншого, то він може поєднати в собі багато інших осіб.
Я:	Ти хочеш сказати, що хтось колись був для мене усім? Яка це помилка! Це дуже прикро.
Маліна:	Так. Однак ти діятимеш, ти змушена будеш зробити щось, змушена будеш знищити всіх осіб у одній особі.
Я:	Однак я сама вже знищена.
Маліна:	Так. Це правда.
Я:	Як легко стає про це говорити, уже набагато легше. Однак як тяжко з цим жити.
Маліна:	Говорити про це не потрібно. З цим треба просто жити.

Цього разу мій Батько теж має обличчя матері, я ніколи не знаки напевно, коли він є моїм Батьком, а коли — матір’ю, потім підозра моя зростає, і я знаю, що він — жоден з обох, лише щось третє, і так я чекаю, поміж інших людей, у найвищому хвилюванні, на нашу зустріч. Він керівник підприємства, а може, уряду, ставить вистави в театрі, у нього — дочірні права й дочірні компанії, він постійно дає накази, розмовляє кількома телефонами, і тому я не можу подати голосу, лише в той момент, коли він розпалює свою сигару. Я кажу: Батьку, цього разу ти поговориш зі мною й відповіси на мої запитання! Батько відмахується від мене змаруджено, він усе це вже знає, мій прихід і мої запитання, він продовжує телефонувати. Підходжу до матері, на ній — штани мого Батька, і я кажу їй: Сьогодні ще ти будеш говорити зі мною й даси мені відповідь! Однак моя мати, у якої також чоло мого Батька, вона збирає його, як і він, у дві складки над утомленими, зів’ялими вже очима, бурмоче щось про «пізніше» та «нема часу». Тепер на Батькові її спідниця, і я кажу втретє: Думаю, що незабаром я буду знати, хто ти насправді, і ще сьогодні вночі, поки ніч іще не минула, я сама скажу це тобі. Та чоловік цей холоднокровно сідає за стіл і дає мені знак іти геть, однак у дверях, які розчиняють переді мною, я повертаюся й повільно іду назад. Я йду із останніх сил і зупиняюсь біля великого столу в судовій залі, а в цей час чоловік на другому боці столу, під хрестом, розрізає свій шніцель. Я не кажу ще нічого, хоча відразу свою не приховую, коли бачу, як він виделку свою занурює до компоту й прихильно мені усміхається, так, як до публіки, яка раптом має залишити залу, він п’є червоне вино, поряд знову лежить сигара, а я все ще мовчу, та він не може не знати, що значить моє мовчання, бо зараз настав вирішальний момент. Я беру першу тяжку попільницю із мармуру, зважую її в руці та підіймаю, чоловік спокійно їсть далі, я цілюсь і влучаю в тарілку. Виделка випадає йому з руки, шніцель летить на підлогу, він ще тримає ножа й заносить його, та я водночас підіймаю вже наступний предмет, бо він усе ще не відповів мені, приміряюся точно у чашу з компотом, він витирає собі серветкою сік із обличчя. Тепер він знає, що я не маю до нього жодного почуття, що я могла б його вбити. Я кидаю втретє, приміряюсь і приміряюсь, я приміряюсь точно, і предмет пласко змітає усе зі столу, так, що з нього летить усе геть, хліб, келих з вином, черепки й сигара. Батько затуляє обличчя серветкою, йому нічого більше мені сказати.

Ну, і?

Ну, і?

Я сама обтираю йому обличчя, не з жалю, а лиш для того, щоб його краще бачити. Я буду жити! — кажу.

Ну, і?

Люди розсіялись, їхні надії не виправдалися. Ми з Батьком залишилися самі на цілому світі, стоїмо так далеко один від одного, що крізь простір несеться відлуння:

Ну, і?

Мій Батько знімає насамперед одяг моєї матері, він стоїть так далеко, що я не знаю, який у нього під сподом костюм, він без упину міняє костюми: на ньому — вкритий плямами крові білий фартух м’ясника, він у ньому стоїть на світанку біля різниці, він носить червоний плащ ката й підіймається сходами, він одягнений у чорне зі сріблом, у чорних чоботях він з’являється перед колючим дротом, зарядженим електричним струмом, він стоїть на вантажній рампі, на вартовій вежі, свої костюми він носить до канчуків, кулеметів, до пістолетів, із яких стріляють в потилицю, ці костюми носять у непроглядні ночі, вони вкриті кров’ю і вселяють жах.

Ну, і?

Мій Батько, голос якого — не Батьків голос, запитує здалеку:

Ну, і?

А я кажу кудись вдалину, бо ми розходимося все далі, усе далі один від одного, усе далі й далі:

Я знаю, хто ти.

Я все зрозуміла.

Маліна мене підтримує, він сидить на краю мого ліжка, якусь мить ми не мовимо й слова. Мій пульс ані надто скорий, ані надто повільний, пароксизм відступив, мені зовсім не холодно, я не пітнію, Маліна тримає мене й тримає, ми не відриваємося одне він одного, бо його спокій перейшов і на мене. Потім я вивільнююся від нього, сама поправляю подушки, кладу свої руки на руки Маліни, тільки дивитись на нього не можу, я дивлюся на наші руки, які зчіплюються усе міцніше, я не можу на нього поглянути.

Я:	Це не мій Батько. Це вбивця.
Маліна не дає відповіді.
Я:	Це мій убивця.
Маліна:	Так, я це знаю.
Я не відповідаю.
Маліна:	Чому ти весь час казала: мій Батько?
Я:	Я так казала? Як тільки могла я таке казати? Я ж не хотіла цього говорити, але розповісти можна лиш те, що бачиш, і я розповідала тобі все докладно, як було мені видно. Я хотіла сказати йому ще те, що давно зрозуміла — що тут не вмирають своєю смертю, тут убивають. Тому розумію, навіщо йому вдалося ввійти у моє життя. Хтось мав це зробити. Він був ним.
Маліна:	Отож, ти ніколи більше не скажеш: війна і мир.
Я:	Більше ніколи.
	Завжди є лише війна.
	Тут завжди є насильство.
	Тут завжди боротьба.
	Це вічна війна.

Розділ третій

Про остаточні речі^[324]

Найбільший страх, напевно, вселяє зараз у мене доля наших поштових працівників. Маліна знає, що я, окрім дорожніх робітників, особливу пристрасть маю до поштарів, і це — з багатьох причин. Утім, прихильність моя до дорожніх робітників могла б мене осоромити, хоча я ніколи не дозволяла собі чогось такого, що можна було б назвати гріхом, бо все закінчувалося лиш тим, що я їх привітно вітала або мимохідь оглядалася із машини на групу засмаглих, спітнілих на сонці чоловіків, до пояса голих, які засипають гравій, розливають смолу або споживають свій підвечірок. До того ж, я ніколи не мала відваги зупинити машину, навіть Маліну, який знає про цю дивну, по суті, пристрасть, і вважає її цілком зрозумілою, я не просила ніколи допомогти мені розпочати розмову з якимось дорожнім робітником.

Моя прихильність до поштарів, натомість, вільна від будь-яких домішок брудних помислів. Я навіть не розрізняю, за кілька літ, їхніх облич, бо підписую швидко у дверях картки, які вони мені подають, часто ще однією із тих старомодних чорнильних ручок, які вони носять з собою. Я сердечно їм дякую за термінові листи й телеграми, які вони вручають безпосередньо мені, і не скуплюся на чайові. Проте я не можу подякувати їм так, як мені того хочеться, за листи, яких вони мені не приносять. Однак сердечність моя та мій захват біля дверей стосується також пошти, яку не принесли, загубили або й підмінили. У кожному разі, я дуже рано змогла розпізнати чудесне щось у доставлянні листів та передачі пакетів. Також і скринька поштова в під’їзді, одна з тих, що висять там у ряд, запроектовані найсучаснішими дизайнерами для далекоглядної індустрії поштових скриньок, виготовлені, напевно, для хмаросягів, яких ми у Відні все ще не маємо, — вони контрастують разюче з Ніобою з мармуру часу сецесії^[325] і просторим парадним вестибулем будинку, — не дозволяє мені ніколи байдуже думати про чоловіків, які заповняють її повідомленнями про смерть, поштовими картками, на яких рекомендують себе галереї та інститути, рекламними проспектами туристичним бюро, що закликають поїхати до Стамбулу, на острови Канарські та до Марокко. Рекомендовану кореспонденцію — навіть її розважливий пан Седлачек та трохи молодший пан Фукс опускають до скриньки, щоб я не мусила бігти за нею на пошту на вулиці Разумовського, а грошові перекази, від яких на серці моєму то сумно, то радісно, приносять так рано-вранці, що я, босоніж, у халаті, завжди готова для підпису, з’являюся до поштаря. Зате телеграми вечірні, які посланець приносить до восьмої вечора, застають мене у стані руйнації або в процесі створення нової композиції. Коли я йду до дверей, одне око червоне від очних крапель, голова обмотаної рушником, бо я щойно помила голову, і волосся не встигло висохнути, пройнята страхом, що це може бути Іван, який прийшов надто рано, то виявляється, що це лиш новий або давній приятель з вечірньою телеграмою. Як я завдячую чоловікам, які, мов тварини сумчасті, носять з собою найдорожчі радісні повідомлення або нестерпні Йовові вісті^[326], невтомно тиснуть на педалі велосипедів, тріскотять мотоциклами, коли від’їжджають від Гоймаркту, підіймаються сходами, зігнуті від тягаря, дзвонять у двері, з чималою непевністю, чи не марно долали шлях, чи вдома є адресат, чи спроможеться цей адресат дати одного, а чи чотири шилінґи, наскільки ця новина для нього в цілому вартісна — як ми завдячуємо усім цим чоловікам, належить іще розповісти.

Сьогодні, нарешті, прозвучала фраза, однак не з уст пана Седлачека, і не юного Фукса, а листоноші, якого я, здається, не знаю, який ніколи ще не з’являвся поміж Різдвяними святами та Новим роком із привітаннями, і тому не має підстав бути зі мною люб’язним. Сьогоднішній листоноша каже: Ви, звичайно, отримуєте лише приємні листи, а я через них надриваюся! Я заперечила: Так, Ви носите тягарі, але спочатку погляньмо, чи Ви справді принесли приємні листи, на жаль, я страждаю деколи від Ваших листів, і саме тому Ви страждаєте також задля моєї пошти. Цей листоноша, якщо не філософ, то напевно, якийсь аферист, бо отримує задоволення, коли на два звичайні листи кладе чотири конверти з чорною облямівкою. Можливо, він має надію, що звістка про смерть принесе мені радість. Та саме звістка ця не з’являється, її все немає й немає, мені не варто навіть дивитись, я викидаю чотири конверти, навіть не глянувши, у смітник. Я б відчула, якби серед них було саме те сповіщення, про яке я думаю, а цей поштар-підлабузник, напевно, мене побачив наскрізь, утаємничені бувають тільки поміж людей, яких майже не знаєш, між листонош позаштатних, як хоч би оцей. Його я не хочу більше ніколи бачити. Запитаю у пана Седлачека, навіщо нам здався на довше допоміжний персонал, листоноша, який майже не знає наших квартир, який майже не знає мене, та ще й дозволяє собі зауваги. В одному листі лежить попередження, у другому хтось мені пише, що приїжджає завтра о 8.20 на Зюдбангоф^[327], почерк видається мені незнайомим, розібрати підпис я теж не можу. Треба буде запитати у Маліни.

У певні дні року поштарі бачать, як ми бліднемо, як червоніємо, і, напевно, саме тому їх не просять зайти, сісти, випити каву. Надто вони втаємничені в справи, які є, по суті, страшними, але без жодного страху носять їх вулицями, і тому всі питання полагоджують з ними у дверях, із чайовими, без чайових. На долю таку вони безумовно не заслуговують. Таке до них ставлення, яке дозволяю собі навіть я, нерозумне, зарозуміле, цілковито недопустиме. Навіть тоді, коли я отримую поштові картки від Івана, я не запрошую пана Седлачека на пляшку шампанського. Щоправда, ні я, ані Маліна не тримаємо вдома пляшок з шампанським, однак для пана Седлачека я мала б мати напоготові хоча б одну, бо він бачить, як я то блідну, то червонію, він здогадується про щось, він має щось знати.

Те, що листоношею можна стати з покликання, а також те, що лише в результаті хибних уявлень розношення пошти вибирають як випадкову професію або вважають її за таку, довів славетний поштар Краневітцер із Клаґенфурту, проти якого тоді розпочали процес, і з якого, абсолютно недооціненого, познущались громадськість та суд, засудивши за розкрадання та зловживання службовим становищем до кількох років тюрми. Репортажі з процесу Краневітцера я читала уважніше, аніж судові звіти про найсенсаційніші вбивства, які сталися протягом усіх останніх років, а чоловік, який тоді мене лише здивував, викликає сьогодні найглибшу симпатію. Починаючи з певного дня, причини він так і не зміг назвати, Отто Краневітцер перестав розносити пошту, і тижнями, місяцями громадив її у своїй старій трикімнатній квартирі, в якій він жив сам, пошта сягала вже навіть стелі, він продав майже всі меблі, щоб знайти місце для цієї гори листів, яка невпинно зростала. Листів й бандеролей не відкривав, цінних паперів та чеків не привласнив жодного разу, не крав банкнот від матерів до синів, нічого подібного йому не можна було поставити в закид. Просто він раптом не зміг розносити пошти, цей вразливий, лагідний, високий на зріст чоловік, який осягнув можливі всі наслідки свого ризикованого заняття, і саме тому цей службовець дрібний, Краневітцер, з ганьбою й ославленням змушений був піти геть з австрійської пошти, яка пишається тим, що має на службі тільки надійних, сумлінних та витривалих, незалежно від ситуації, листонош. Однак у кожній професії має бути принаймні одна людина, яка живе у глибокому сумніві й переживає конфлікт. І, власне, носіння листів могло бути пов’язаним із латентним страхом, сейсмографічною чулістю до потрясінь, які, зазвичай, визнають лише за вищими та найвищими родами занять, так, ніби пошта не має права на кризу, на Мислення — Волю — Буття^[328], на скрупульозну й шляхетну відмову, яка визнається звично за будь-якими людьми, які отримують кращу платню й засідають на кафедрах, мають право на міркування про докази існування Бога, мають право занурюватися в роздуми про ontos on, aletheia^[329], чи, хоч би, про виникнення Землі та утворення Всесвіту! Однак невідомого Отто Краневітцера, який отримував ще й погану платню, огудили лишень за ницість та занедбання обов’язків. Ніхто не помітив, що й він занурився в роздуми, що подив охопив і його, а з цього, в цілому, і починається філософування й становлення людства, а в справах, які вивели його з рівноваги, йому не можна відмовити в компетенції, бо хто ж міг краще, ніж той, хто тридцять років розносив кореспонденцію по Клаґенфурту, осягнути проблему пошти й проблематичність, пов’язану з нею.

Він досконало знав наші вулиці, відразу бачив, які листи, бандеролі, пакети, франковані правильно. Також тонкі й найтонші відмінності в написанні адрес, — «Й. В-р.^[330]» або лиш ім’я, без «пан» або «пані», «проф., д-р., д-р.», могли сказати йому про манери, про конфлікти між поколіннями, соціальні сигнали тривоги більше, ніж це могли б коли-небудь визнати наші соціологи та психіатри. При неправильних або неповних даних відправника йому за мить усе було зрозуміло, само собою, без жодних вагань він міг відрізнити сімейне послання відділового листа, листи, які мали дружній характер, від справді інтимних послань, і цей визначний листоноша, який за всіх інших узяв на себе мов хрест увесь ризик своєї професії, повинен був у своїй квартирі, перед горою пошти, яка все росла й росла, пережити весь жах страждання нестерпних докорів совісті, які інші люди, для яких лист — це всього лиш лист, а бандероль — бандероль, і не більше, ніколи б не зрозуміли. Однак якщо хтось, подібно до мене, зробить хоча б лише спробу зібрати разом усю власну пошту за кілька років і потім сісти перед цією горою (а цей хтось, усе-таки, був би збентеженим, бо це була б лише його пошта, яка не зовсім сприяє тому, щоб побачити ширші контексти), той, певно, визнає, що поштова криза, навіть якщо вона сталася у невеликому місті й тривала всього кілька тижнів, перевершує своєю мораллю початок легальної, офіційної, світової кризи, до якої так часто необачно призводять, і що право на здатність мислити, яка трапляється усе рідше й рідше, визнаним має бути не тільки за привілейованими прошарками та їх сумнівними представниками, які віддаються рефлексії лише відповідно до своєї посади, а й за якимось там Отто Краневітцером.

Від часу справи Краневітцера в мені непомітно багато чого змінилося. Я маю це пояснити Маліні, і я пояснюю.

Я:	Відтоді я знаю, що означає збереження поштової таємниці. Сьогодні я можу це усвідомити. Після випадку з Краневітцером я спалила всю свою пошту за багато років, потім я почала писати зовсім інші листи, переважно пізно вночі, до восьмої ранку. Однак ці листи, з яких я жодного не відіслала, мають для мене дуже велике значення. За ці чотири-п’ять років я написала, напевно, з десяток тисяч листів, лишень для самої себе, у них було все. Багато листів я навіть не відкриваю, намагаюсь освоїти вміння зберегти таємницю кореспонденції, піднестися до висот тієї ідеї Краневітцера, осягнути те недозволене, яке могло б полягати в читанні листа. Однак я все ще страждаю на рецидиви, бо раптом відкриваю одного й читаю, навіть лишаю його просто лежати, так що ти, наприклад, міг би прочитати його, поки я пораюся на кухні. Ось так необачно я зберігаю листи. Отож, це не криза пошти чи написання листів, до якої я ще належно не доросла. Знову в мені бере гору цікавість, я час від часу розриваю якийсь пакетик, особливо напередодні Різдва, і, засоромлена, витягую звідти якусь хустину на шию, свічку з бджолиного воску, посріблену щіточку для волосся від моєї сестри, новий календар від Олександра. Я далі непослідовна, хоча справа Краневітцера мала б допомогти мені виправитися.
Маліна:	Чому тобі так залежить зберегти таємницю листів?
Я:	Зовсім не з огляду на цього Отто Краневітцера. Лише задля самої себе. І задля тебе також. А у Віденському університеті я присягнулась тоді на жезлі. Це була моя єдина присяга. Жодній людині, жодному представникові релігії або політикові я не змогла б ніколи скласти присягу. Навіть тоді, коли я була ще дитиною, і не могла захистити себе в інший спосіб, я відразу виявлялася тяжко хворою, отримувала справжні хвороби з високою температурою, і мене не можна було послати йти до присяги. Усім людям, які складали одну-єдину присягу, доводиться тяжче. Присяги, коли їх багато, можна, напевно, ламати, тоді як одну єдину присягу — ні.

Оскільки Маліна знає мене і вже звик до мого перескакування від однієї справи до іншої, він вірить мені, що я все-таки маю волю просунути все набагато далі, ніж я даю розпізнати це по собі, коли мої щоденні можливості надто обмежені, і що я, нарешті, хотіла б усе-таки віднайти таємницю кореспонденції, і що буду її берегти.

Усіх віденських листонош мають сьогодні вночі катувати, йдеться про те, чи доросли вони до поштової таємниці. Деяких будуть, натомість, перевіряти тільки на варикозне розширення вен, плоскостопість та інші фізичні вади. Цілком можливо, що від завтра для рознесення пошти будуть задіяні військові підрозділи, бо поштарі, зазнавши жорстокої муки, понівечені та змордовані після нелюдських тортур, після ін’єкцій сукровиці правди, зламані духом, уже нічого більше не зможуть розносити. Я думаю над палкою промовою, над листом, так, над палким листом до міністра пошти, щоб захистити своїх та всіх інших носильників пошти. Над листом, який вже, напевно, перехоплять і спалять солдати, язики полум’я перетворять на попіл або закоптять слова, і може статися, що коридорами міністерства бігатимуть службовці, передаючи з рук у руки всього лиш клапоть обвугленого паперу, щоб вручити його міністрові пошти.

Я:	Розумієш, мої полум’яні листи, мої полум’яні заклики, мої палкі поривання, увесь вогонь, який переношу я на папір, рукою своєю обпаленою — я найбільше боюся того, що все це може перетворитися у клапоть обвугленого паперу. Увесь папір, який існує на світі, обвуглюється нарешті або розм’якає під впливом води, бо вони заливають вогонь водою.
Маліна:	Давні люди казали про нерозумну людину, ніби в неї немає серця. Вони змістили розум до серця. Ти не повинна вкладати в усе своє серце й розпалювати полум’я в промовах своїх та листах.
Я:	Однак скільки людей мають лиш голови, нічого більше, окрім голів? І анітрохи серця. Я скажу тобі, що тепер справді станеться: завтра оголосять мобілізацію усіх сил, військових також, і перенесуть Відень аж на Дунай. Вони хочуть, щоб Відень був на Дунаї. Вони хочуть води, вогню їм не треба. Ще одне місто, через яке протікатиме річка. Це було б просто жахливо. Будь ласка, зателефонуй негайно до начальника відділу, до Матрайєра, зателефонуй до міністра!

Однак Відень уже не має багато часу, він завмирає, будинки впадають у сон, люди щоразу раніше вимикають у вікнах світло, усі йдуть завчасно спати, цілі квартали міста захопила апатія, віденці більше не зустрічаються й не розлучаються, місто сповзає в занепад, лишень самотою виникають ще одинокі роздуми, і люди виголошують уночі ератичні свої монологи. А часом — останні мої діалоги з Маліною.

Я сама вдома. Маліна заставляє довго на себе чекати, сиджу з ШАХАМИ ДЛЯ ПОЧАТКІВЦІВ за шахівницею й розігрую партію. Навпроти мене ніхто не сидить, я постійно міняю місце, Маліна не зможе сказати, що я цього разу програю, бо на завершення програю й виграю одночасно. Однак Маліна приходить додому й дивиться лиш на склянку, він навіть не гляне на шахівницю, ця партія його не цікавить.

Маліна каже те, чого я чекала: Відень горить!

Мені хотілось завжди мати молодшого брата, радше чоловіка, який був би молодший, ніж я, Маліна мав би це зрозуміти, сестру, врешті-решт, ми маємо всі, але не кожен має братів. Цих братів я виглядала ще в роки дитинства, тому не одну, а дві грудки цукру я клала щовечора на підвіконня, бо дві грудки цукру — саме для брата. Сестру ж бо я мала. Чоловік, хоч трохи старший за мене, жахає мене, навіть тоді, коли він старший всього на день, та я не змогла б себе пересилити, я радше змогла б собі смерть завдати, аніж довіритися йому. Саме обличчя ще нічого не каже. Я маю знати дату, маю знати, що він на п’ять днів молодший, у противному разі мене терзатимуть сумніви, що поміж нами могли б існувати якісь родинні зв’язки, що на мене впаде найбільше прокляття, бо так зі мною може знову щось трапитись, а я повинна триматись якнайдалі від пекла, у якому, здається мені, я вже раз побувала. Проте цього я не пам’ятаю.

Я:	Я повинна була б навчитися добровільно бути покірною, ти ж дещо молодший за мене, і тебе я зустріла лише пізніше. Рано чи пізно — це вже не так важливо, важливою є саме ця різниця. (А про Івана я взагалі не хочу казати, щоб Маліна не дізнався нічого, бо якщо Іван і хоче прогнати від мене думки про мій вік, я, все-таки, хочу його зберегти, щоб Іван ніколи не став старшим за мене). Ти ж тільки трохи молодший від мене, це дає тобі надзвичайну владу, так користай же з неї, я буду тобі покірною, деколи мені це вдається. Це не наслідок розсудливого міркування. Йому передують відраза або прихильність, я нічого не можу більше змінити, я відчуваю страх.
Маліна:	Можливо, я старший від тебе.
Я:	Напевне що ні, я це знаю. Ти прийшов слідом за мною, тебе не могло бути тут ще до мене, ти мислимий взагалі лише після мене.

До останніх днів червня я не маю особливого почуття довіри, проте я часто констатувала той факт, що мені особливо імпонують особи, які народилися влітку. Такі спостереження Маліна відкидає з погордою, я радше могла б підступитись до нього з питаннями з астрології, в якій я нічого не розумію. Пані Сента Новак, яка користується в колах акторських надзвичайно великим попитом, хоча надає консультації як промисловцям, так і політикам, вписала якось у кола й квадрати мої аспекти й усі можливі тенденції, вона показала мені мій гороскоп, який видався їй надзвичайно прикметним, я мала, на її думку, сама його бачити, як чітко все тут окреслено, сказала вона, надзвичайна напруга тут прочитується вже з першого погляду, це, властиво, образ не однієї людини, а двох, які втілюють у собі разючу протилежність один до одного, це мало б бути для мене довготривале випробування розривом надвоє, при цих аспектах, якщо подала я їй точні дні. Я запитую ввічливо: Розірваний і розірвана^[331], чи не так? Окремо, сказала пані Новак, можна було б іще жити, але разом, навряд, окрім того, чоловіче й жіноче, розум і почуття, продуктивність і самознищення виявляються тут у надто вже дивний спосіб. Напевно, я помилилася, коли подавала їй початкові дані, бо відразу видалась їй симпатичною, я настільки природна жінка, а вона любить природних людей.

Маліна ставиться до всього з однаковою серйозністю, забобони й псевдонауки він вважає не набагато смішнішими, аніж самі науки, про які в кожнім десятилітті з’ясовується, на скількох забобонах та псевдонаукових підґрунтях вони формувалися, і від скількох результатів вони повинні відмовитись, щоб досягнути успіху. Те, що Маліна до всього ставиться абсолютно безпристрасно, до людей і до справ, характеризує його якнайкраще, і тому він належить до тих унікальних людей, які не мають ні друзів, ні ворогів, хоча вони й не стають абсолютно самодостатніми. До мене він теж звертається з тією ж турботою, часом очікувально, часом уважно, він дозволяє мені робити чи не робити те, що я хочу, він каже, що людей зрозуміти можна лише тоді, коли не залазиш їм в душу, коли нічого від них не жадаєш і не даєш їм можливості зажадати чогось від себе, усе й так з’ясується. Ця врівноваженість, ця незворушність, властиві йому, доведуть мене колись ще до відчаю, бо я реагую в усіх ситуаціях, піддаюся кожному збентеженню почуттів і зазнаю втрати, які Маліна байдуже бере до відома.

Деякі люди думають, що я і Маліна є подружжям. Те, що ми справді могли б ним стати, що така можливість існує, нам ніколи ще не спадало на думку, навіть і те, що інші можуть про нас так думати. Довший час ми жодного разу не замислювалися над тим, що ми, подібно до інших, з’являємося на людях як чоловік і жінка. Для нас це було справжнісіньким відкриттям, але ми не знали, що маємо з ним робити. Ми дуже сміялися.

Зранку, коли я ходжу з місця на місце й неуважно готую сніданок, Маліна може, наприклад, цікавитися дитиною, яка живе навпроти нас у дворі й цілий рік вигукує лише два слова: Алло, алло! Олла, олла! Я вже хотіла одного разу туди піти, втрутитися й поговорити з матір’ю цієї дитини, бо вона, очевидно, не промовляє до нього ані єдиного слова, і тут відбувається щось таке, що вселяє в мене страх за майбутнє, бо це щоденне Алло й Олла — виснажлива мука для мого слуху, гірше, ніж ревіння порохотяга Ліни, шум води, брязкіт битого посуду. Однак Маліні вчувається в тому щось інше, він не вважає, що потрібно негайно повідомити лікарів або органи, які опікаються станом дітей, він прислуховується до крику дитини так, ніби тут з’явилась істота іншого виду, яка не видається йому дивнішою від істот, які володіють сотнею, тисячею або сотнями тисяч слів. Мені здається, що зміни та переміни лишають Маліну абсолютно байдужим, бо він ні в чому не бачить ані доброго, ані злого, а тим паче чогось надзвичайного. Очевидним для нього є світ, який достеменно існує, яким він його застав. І все-таки часом я лякаюся перед ним, бо в його погляді на людину приховане величезне, всеосяжне знання, яке неможливо здобути ніде і ніколи за все життя, і яке неможливо передавати іншим. Його спосіб слухати ображає мене глибоко, бо видається, ніби в усьому, що мовиться, він чує щось невимовне, а також і те, що надто часто повторюється. Часто я надто багато собі уявляю, Маліна також звертає увагу на мою непомірну уяву, але я не можу собі уявити, що його погляд та слух такі вже й точні та достатньо незвичні. Маю підозру, що наскрізь людей він не бачить, не може зняти з них маску, бо це було б надто звиклим, а також дешевим та недостойним з огляду на людей. Маліна споглядає їх внутрішнім зором, а це щось зовсім інакше, люди не маліють від того, а стають більшими, надто жаскими, а моя здатність фантазувати, це, напевно, дуже низький різновид його здатності, через яку він усе розвиває та виділяє, доповнює та довершує. Тому я більше нічого не кажу Маліні про трьох убивць, а до того ж не хочу згадувати четвертого, про якого я не маю потреби йому щось казати, бо маю власну манеру висловлювання, і дуже мало вміння для описів. Жодні описи та враження про якісь там вечері, на яких я якось була з убивцями, Маліну не цікавлять. Він підійшов би до цього в цілому, не зупинився б на окремій імпресії або на тьмяному неспокої, а показав би мені того справжнього вбивцю, він допоміг би мені шляхом конфронтації осягнути всю істину.

Я сиджу, огорнена смутком, і тому Іван каже: Ти ж нічого не маєш, для чого варто було б існувати!

По суті, він має рацію, бо чи хтось хоче від мене чогось, чи хтось мене потребує? Однак Маліна має допомогти мені віднайти ґрунт для мого тут-буття^[332], бо я не маю старого батька, чиєю опорою на схилі літ мала б бути, не маю дітей, які постійно чогось потребують, як діти Івана, тепла, зимових плащів, мікстур від кашлю, взуття для спорту. Навіть закон збереження енергії не можна до мене застосувати. Я — перший зразок суцільного марнотратства, екстатична й непридатна для того, щоб розумно використовувати цей світ, я можу з’явитись на маскараді суспільства, однак можу і не прийти, як той, кому стало щось на заваді, або той, хто забув собі підібрати маску, через недбальство не може віднайти костюма свого, і тому його певного дня більше вже не запросять. Коли я стою перед знайомими ще мені дверима квартири у Відні, бо, напевно, маю домовленість, в останній момент мені спадає на думку, що я могла б помилитись дверима, а чи, можливо, переплутала день та годину, і я повертаюсь, іду на Унґарґассе, утомлена надто швидко, охоплена надто глибоким сумнівом.

Маліна питає мене: Ти ніколи не замислювалась над тим, скільки зусиль завдавали собі з тобою нераз інші люди? Я вдячно киваю йому головою. О так, вони наділяли мене навіть властивостями, не шкодували зусиль і тут, постачали історіями, окрім того, однак, і незначними грошима, щоб я не ходила гола, щоб доїдала рештки, щоб я якось далі жила, і щоб нікому не впадало у вічі, як я живу. Втомлена надто швидко, я можу присісти в кафе Музеум та погортати газети й журнали. Знову входить у серце моє надія, я запалююся, хвилююся, бо прямі рейси тепер до Канади будуть двічі на тиждень, Квантас забезпечує зручність під час подорожі до Австралії, полювання на Великого звіра значно дешевшають, каву Доро з залитих сонцем центральноамериканських плато, відому своїм неперевершеним ароматом, ми мали б мати вже і у Відні, Кенія подає свою інформацію в пресу, Генкель Розе дозволяє флірт з новим світом, для ліфтів Гітачі не існує надто високих будинків, з’явилися чоловічі книжки, які й жінок приводять у захват. Для того, щоб Ваш світ ніколи не видався Вам надто тісним, існує ПРЕСТИЖ, подих далі та моря. Усі говорять про застановчий лист. У нас зберігати — найкраще, оголошує іпотечний банк, У цих черевиках Ви зайдете далеко, ТАРРАКОС, Щоб Вам ніколи більше не довелося лакувати жалюзі Флексалум, ми лакуємо двічі, Комп’ютер РУФ ніколи сам не буває! А потім Антили, le bon voyage^[333]. Саме тому Бош ЕКСКВІЗИТ — одна з найкращих на світі машин для миття посуду. Настає момент істини, коли клієнти задають запитання нашому спеціалістові, коли виникає дискусія навколо техніки виробництва, калькуляції, дивідендів, пакувальних машин, постачальних термінів, ВІВІОПТАЛ для людей на зразок Нічого-не-можу-собі-пригадати. Зранку вживайте… і день буде Ваш! Отже, мені потрібен лиш Вівіоптал.

Перемогти я хотіла під певним знаком, однак, якщо я нікому вже не потрібна, якщо мені це сказали, то я зазнала поразки від Івана й цих gyerekek, з якими я все ж таки маю надію якось знову піти в кіно, зараз у кінотеатрі Бурґ показують МІККІ МАУСА Волта Діснея. Хто ж міг ще здобути цю перемогу, як не вони. Хоча, може, був це не сам Іван, а щось набагато більше, що подолало мене, це, напевно, щось більше, бо все веде нас до якогось призначення. Часами я думаю ще про те, що змогла б для Івана зробити, бо немає нічого на світі, чого я не змогла б для нього зробити, та Іван не жадає, щоб я викинулася з вікна, щоб я задля нього скочила до Дунаю, щоб кинулася під машину, може, для того, щоб врятувати Белу й Андраша, у нього так мало часу й зовсім немає потреб. Він не хоче також, щоб я замість пані Аґнес прибирала його дві кімнати, прала йому і прасувала білизну, він хоче забігати лише на хвильку, отримати три шматки льоду зі своїм віскі та запитати, як там, в цілому, він дозволить, щоб і я запитала, як там у нього, в цілому, і як справи на Гоге Варте. На Кертнеррінґ все те ж саме, багато роботи, незвичного нічого не сталося. Для партії в шахи замало часу, я більше не вдосконалююся у грі в шахи, бо граємо ми все рідше. Я не знаю, з якого часу ми граємо рідше, ми, властиво, вже взагалі не граємо, групи фраз для гри в шахи лежать облогом, деякі інші фрази теж зазнають утрати. Однак це не може бути, щоб фрази, до яких ми так помалу прийшли, так само помалу нас залишили. Та постає нова група фраз.

Я, на жаль, у мене з часом

Звичайно, якщо в тебе так тяжко з часом

Лише сьогодні я маю так мало часу

Зрозуміло, якщо ти зараз не маєш часу

Якщо потім я матиму більше часу

З часом, звичайно, це тільки зараз

Тоді ми змогли б, якщо в тебе лиш буде час

Саме в цей час, коли все йде на лад

Ти мусиш з часом не так багато

Якби я тільки лиш вчасно

О Боже, ти не маєш згаяти час

Я ніколи не мала ще так обмаль часу, на жаль, це

Якщо ти матимеш потім більше часу, можливо

Пізніше, напевно, я матиму більше часу!

Щодня розмірковую разом із Маліною, часом навіть трохи напідпитку, саме над тим, які жахи могли б ще статися сьогодні вночі у Відні. Бо якщо піддатись спокусі й прочитати газету, якщо прийняти кілька новин за правду, то уява почне працювати на дуже високих обертах (цей вираз не належить ні мені, ані Маліні, хоча Маліна й привіз його як потішну знахідку з подорожі до Німеччини, бо такі словечка, як «високі оберти», можна підчепити лишень у таких діяльних та динамічних країнах). Однак постійно витримувати абстиненцію від газет я не можу, хоча часопростори, в яких я вже жодної не читаю, стають усе більшими й більшими, деколи я витягую наздогад яку-небудь із комірчини, де поряд з валізами лежить пакет старих газет та журналів, і, приголомшена, дивлюся на дату: 3 липня 1958 року^[334]. Що за нахабство! і цього дня, який вже давно минув, вони вводили в нас надмірну дозу наркотичних новин, коментарі до новин, повідомляли про землетруси, авіакатастрофи, внутрішньополітичні скандали, зовнішньополітичні ляпсуси. Коли сьогодні дивлюсь на газету від 3 липня 1958 року, намагаюсь повірити у цю дату, а також у день, який, можливо, і був реальним, хоча в своєму календарі не знаходжу нічого, що записала я того дня, жодних скорочень, як «15 г. Р! 17 г. телефонував Б, ввечері Ґьоссер, доповідь К» — усі ці записи стоять під 4-им, а не під 3-ім липня, тоді сторінка лишилась порожньою. Можливо, той день не мав ще жодних загадок, напевно тоді не боліла ще голова, не було ще нападів страху, нестерпних спогадів, може, було їх тоді небагато, і постали вони у різні часи, може, однак, це був звичайнісінький день, в який Ліна затіяла генеральне літнє прибирання квартири, і я, спроваджена з дому, перечікувала у кав’ярнях і читала газету за 3-тє липня, примірник, який я сьогодні читаю знову. Єдине, що робить цей день загадковим, це те, що він лишився порожнім або окраденим, цього дня я постаршала, я не пручалася й допустила, щоб щось відбулося.

За 3-тє липня я віднаходжу ще ілюстрований щотижневик, а на полицях у Маліни — липневий номер часопису з культури й політики, і я починаю читати їх вздовж і впоперек, бо хотіла б довідатись щось про цей день. Повідомлення про книжки, яких я ніколи не бачила. ЩО РОБИТИ З ТАКОЮ КІЛЬКІСТЮ ГРОШЕЙ? це один із найнезрозуміліших заголовків; навіть Маліна не зможе мені його пояснити. Куди поділись ті гроші, і хто мав щось із ними робити? це добрий початок, подібні заголовки можуть пройняти мене вібрацією, довести до дрижання. ЯК ІНСЦЕНУЄТЬСЯ ДЕРЖАВНИЙ ПЕРЕВОРОТ? Написано з суверенним знанням ситуації та сухим, близьким до сарказму гумором… Поради для читачів, які хочуть мислити політично, які хочуть, щоб їх просвітили… чи це нам потрібно, Маліно? Я беру кулькову ручку, щоб заповнити цю анкету. Як я поінформована: достатньо, добре, дуже добре, вище середнього рівня. Кулькова ручка спочатку бруднить папір, потім зовсім перестав писати, потім знову пише тонко і чисто. Я ставлю хрестики у маленькі порожні клітини. Чи чоловік дарує Вам щось: ніколи, нечасто, несподівано зовсім, а чи тільки у дні народження та річниці весілля? Я мушу бути надзвичайно обачна, усе залежить від того, чи думаю я про Маліну, а чи про Івана, і далі я ставлю хрестики за обох, за Івана, наприклад, жодного, за Маліну зовсім раптово, хоча і на це не можна покластися. Ви одягаєтеся для того, щоб виглядати добре на людях, а чи щоб подобатися Йому? Чи регулярно ви ходите до перукарні, щотижня, раз на місяць, а чи тільки у крайньому випадку? Про який крайній випадок тут ідеться? Який державний переворот? Моє волосся звисає над державним переворотом і нагадує вже про той крайній випадок, але я не знаю, чи маю підстригти його, а чи ні. Іван твердить, що я маю його відростити. Маліна думає, його треба підстригти. З зітханням рахую хрестики. У результаті Іван має 26 пунктів, Маліна теж 26, хоч я повинна була для кожного ставити хрестик у зовсім іншу клітинку. Я додаю іще раз. Залишається 26 пунктів для кожного. «Мені 17 років, у мене таке відчуття, що я не можу любити. Впродовж кількох днів я цікавлюся чоловіком, а потім відразу ж іншим. Може, я просто чудовисько? Мій нинішній приятель має 19 років, він у розпачі, бо хотів би зі мною побратися». Блакитна блискавка врізалась у Червону блискавку, 107 мертвих і 80 покалічених.

Минуло, однак, уже багато років, а нам і далі подають усе це, зіткнення автомобілів, деякі злочини, повідомлення про майбутні зустрічі на найвищому рівні, прогнози погоди. Жодна людина сьогодні не знає, навіщо потрібно було колись про це сповіщати. Panteen Spray^[335], який рекламували тоді, я почала вати всього декілька літ назад, і непотрібно було рекомендувати мені його того давно вже минулого 3-го липня, а сьогодні — і поготів.

Увечері кажу Маліні: єдине, що залишилося, це, здається, лише пак для волосся, і до цього зводиться, певно, усе, бо я все ще не знаю, що робити з такою кількістю грошей, і як інсценується державний переворот, у всякому разі грошей витрачається надто багато. Тепер цього досягнули. Коли моя банка з лаком стане порожньою, я не куплю нової. У тебе — 26 пунктів, більше ти вимагати не можеш, більше я просто тобі не дам. Роби з ними, що хочеш. Чи пам’ятаєш ти, як Блакитна блискавка врізалась у Червону блискавку? Дякую! я так і думала, так виглядає, отож, твоє співчуття жертвам тих катастроф, і ти не ліпший від мене. Однак, можливо, усе це — неймовірний обман.

Оскільки Маліна не зрозумів ані слова (я погойдуюсь у кріслі-гойдалці, а він, після того, як приніс нам щось випити, зручно сідає поруч), то я починаю розповідати:

Це неймовірний обман, я колись працювала у службі новин, я бачила зблизька увесь цей обман, як з’являються бюлетені, складені з випадкових фраз, що виринають із течії телетайпів. Одного дня хтось захворів, і я мала вийти у нічну зміну. Об одинадцятій вечора мене забрала велика чорна машина, водій накинув трохи дороги через третій район, і поблизу вулиці Райснера підсів молодий чоловік, якийсь Піттерман, обох нас відвезли на Зайденґассе^[336], де всі бюро були вже темними та спорожнілими. Також і в нічних редакціях преси, які розміщені в тому ж будинку, лише зрідка з’являлися люди. По дошках, бо підлога у коридорах була розібрана, нічний портьє провів нас до найдальших приміщень, на якому поверсі, я забула, Не пам’ятаю, я нічого не пам’ятаю… Щоночі ми були вчотирьох, я готувала каву, часом просили принести морозиво нам опівночі, нічний портьє знав, де можна купити його з перших рук. Чоловіки читали аркуші, які випльовували телетайпи, вони вирізали, підклеювали та зіставляли. Зовсім пошепки ми не балакали, проте говорити на повен голос, коли у місті все спить, справді навряд чи можливо, чоловіки часом заходились сміхом, а я тихо пила свою каву й курила, вони кидали новини мені на маленький столик, де стояла друкарська машинка, новини, вибрані під випадковий настрій, а я мала їх переписувати. Оскільки я не вміла тоді сміятися разом із ними, то й осягнула повністю сенс того, що наступного ранку мало у формі новин розбудити людей зі сну. Під кінець чоловіки завжди додавали короткий абзац, який стосувався бейсболу чи боксу по той бік Атлантики.

Маліна:	Як ти тоді жила?
Я:	До третьої ранку моє обличчя набувало все сірішого відтінку, я поступово змарніла, зламалась, тоді мене це зломило, я втратила дуже важливий ритм, його не повернеш ніколи. Я пила каву за кавою, моя рука почала все більше тремтіти під час писання, а потім я зовсім зіпсувала свій почерк.
Маліна:	Тому я, напевно, єдиний, хто може ще його розібрати.
Я:	Друга частина ночі не мала з першою нічого спільного, то були дві різні ночі, зведені до однієї, першу ніч уяви собі сповнену жартами, у ній чути ще жарти, пальці швидко вдаряють по клавішах, усі ще активно в русі, пара малих, сухорлявих таких євразійців вважає себе кмітливішими та екстравагантнішими, ніж церемонний пан Піттерман, який інакше, ніж голосно та незграбно, рухатися не навчився. Важливим є саме рух, бо можна собі уявити, що десь ще цієї ночі п’ють і горлають, або що з переситу від дня минулого та з огиди до дня наступного можливими є ще обійми, або що хтось до виснаги танцює. Першу ніч визначає ще день і його надмірності, саме день на неї впливає. Лише другої ночі спадає тобі на думку, що це уже ніч, усі затихають, час від часу хтось встане, щоб потягнутись, щоб потаємно дозволити собі якийсь інший рух, хоча ми прийшли до агентури новин цілком виспані. До п’ятої ранку було жахливо, кожен гнувся під якимсь тягарем, я йшла вимити руки й довго терла пальці свої старим брудним рушником. Будинок на Зайденґассе був зловісним, мов сцена убивств. Мені чулися кроки, хоча жодних кроків там не було, телетайпи враз затиналися, потім знов теркотали, я бігла назад у нашу велику кімнату, в якій уже, навіть крізь дим сигарет, відчувалися випари тіл. Це були перші ознаки недоспалої ночі. О сьомій ранку ми розставалися майже без того, щоб попрощатися, я сідала з молодим Піттерманом у чорний автомобіль, без жодного слова дивилися ми у вікно. Жінки несли до сніданку ранішнє молоко й щойно спечені булочки, чоловіки певним кроком йшли до своєї мети, попід пахвами — папки для актів, коміри на пальто — підійняті, перед ротом — легенька ранкова хмаринка. Ми, в лімузині, сиділи з брудними нігтями, у кожного був гіркуватий присмак у роті й брунатні вуста. Молодий чоловік вийшов знову поблизу вулиці Райснера, а я на Беатріксґассе. Вздовж перил підіймалася я до вхідних дверей своєї квартири й боялася зустрічі в передпокої із баронесою, яка якраз виходила з дому, до міського відомства соціального забезпечення, бо вона засуджувала мої повернення цієї години. Потім я не могла довший час заснути, лежала вбрана на ліжку, з недобрим запахом, близько полудня все із себе скидала і засинала насправді, але це не був справжній сон, бо відголос дня постійно його порушував. Бюлетень вже циркулював, новини вже діяли, я ніколи їх не читала. Два роки жила я без жодних новин.
Маліна:	Отже, ти не жила. Коли ти робила зусилля жити, на що ти чекала?
Я:	Вельмишановний Маліно, я ж мала кілька годин для себе й один вільний день на тиждень для дрібних справ. Однак я не знаю, як треба жити в першу частину свого життя, вона, напевно, така, як перша частина ночі, з годинами, сповненими веселощів, хоча мені важко віднайти саме ці години, бо тоді я набралася розуму, і це забрало у мене, напевно, увесь залишок часу.

Великий чорний автомобіль наводив на мене жах, він заставляв мене думати про таємничі поїздки, про шпіонаж, про згубні інтриги, тоді постійно Віднем ходили чутки, що тут — пересильний пункт, що тут торгують людьми, що з міста зникають люди та документи, загорнені в килими, що кожен, навіть цього не знаючи, працює на якусь із сторін. Жодна із цих сторін не давала про себе знати. Кожен, хто працював, мав стосунок, хоч навіть і не здогадувався, до повійництва, де доводилося мені це вже чути? чому я сміялася з цього? Тоді почалося всезагальне повійництво.

Маліна:	Колись ти розповідала мені про це зовсім інше. Після університету ти знайшла роботу в якомусь бюро, звести там кінці з кінцями ще якось можна було, але надзвичайно тяжко, і тому ти пішла пізніше на нічну службу, бо там дещо більше платили, ніж за роботу вдень.
Я:	Я не розповідаю, не розповідатиму, я не можу розповідати, це щось більше, аніж проблема з пам’яттю. Ліпше скажи мені, що робив ти сьогодні в себе, у Арсеналі?
Маліна:	Нічого незвичного. Звичні речі, а потім прийшли люди з кіно, їм потрібна битва із турками. Курт Свобода шукає зразки, він отримав замовлення. Окрім цього, ми погодилися ще на один фільм, його німці хочуть знімати у Пантеоні.
Я:	Я б хотіла якось побувати на кінозйомках. Або взяти участь у масових сценах. Може, така переміна навела б мене на інші думки?
Маліна:	Це дуже нудно, триває години, дні, шпортаєшся об кабель, усі стоять навколо без діла, і, найчастіше, нічого не відбувається. Я чергую в неділю. Кажу тобі це тільки для того, щоб ти завчасно підготувалася.
Я:	Ми можемо вже піти повечеряти, однак я ще не зовсім готова. Будь ласка, дозволь мені ще раз зателефонувати, це триватиме лиш якусь мить. Усього лише мить, гаразд?

Маю проблему з пам’яттю, я сушу голову над кожним спомином. На руїнах у нас не було тоді ані крихти надії, ми навзаєм говорили лише про надію, переконували одне одного, саме тоді з’явилися перші спроби зобразити час, який згодом найменували перші повоєнні роки. Про інші не доводилось чути. Це також було обманом. Я майже дозволила себе переконати у тому, що коли будуть вставлені дверні та віконні рами, коли зникнуть купи сміття, тоді все відразу поліпшиться, знову можна буде жити в оцих будинках, жити в них далі. Однак навіть той факт, що я роками хотіла сказати щось про життя в цих будинках, тривання життя, як тривожно мені було, хоча ніхто і не мав бажання мене вислуховувати, достатньо вже красномовний. Ніколи мені не спадало на думку, що спочатку треба все зруйнувати, розкрасти, розпродати, тричі перепродати й перекупити за рогом. Недалеко від парку Ресселя^[337] мав бути найбільший з усіх чорний ринок, з огляду на небезпеки численні треба було вже у ранніх сутінках обминати його через Карлспляц^[338]. Одного дня чорний ринок нібито припинив своє існування. Але я не певна того. З нього постав всезагальний ринок, і, коли я купую собі сигарети або хочу придбати яйця, то знаю, проте лишень зараз, що походять вони із чорного ринку. Ринок в цілому є чорним, таким чорним тоді він не міг іще бути, бо йому бракувало всезагальної герметичності. Згодом, коли всі вітрини були вже повні, і все громадилося штабелями, консерви, коробки, ящики, я більше не могла купувати нічого. Лиш тільки заходила я до великих універмагів на Маріягільферштрассе, хоч би до Ґернґросса^[339], мені ставало недобре, однак саме тоді Христина порадила не ходити до малих дорогих магазинів, а Ліна схилялася до Герцманського^[340] більше, ніж до Ґернґросса, і я намагалася так робити, але в мене нічого не вийшло, я не можу бачити нараз більше однієї речі. Тисячі різноманітних тканин, тисячі банок консервних, ковбас, черевиків та ґудзиків, усе це згромадження різних товарів я бачу лише як одну чорну пляму. Над усім, що виражено великими числами, надто велика загроза, множина має бути абстрактною, має бути теоретичною формулою, якою можна оперувати, їй притаманною має бути чистота математики, лише в математиці допустима краса мільярдів, мільярд яблук, однак, неїстівний, тонна кави наводить на думку про численні переступи, мільярд людей — це щось неймовірно зіпсуте, убоге, огидне, втягнуте в чорний ринок, зі щоденною потребою в мільярдах буханок хліба, картоплі та порцій рису. Навіть тоді, коли вже їжі було достатньо, я ще довго не могла по-справжньому їсти, та й зараз я їсти можу лише тоді, коли зі мною разом їсть ще хтось інший, а сама їм тільки тоді, коли переді мною лежить всього одне яблуко й один шматок хліба, коли лиш один залишився шматок ковбаси. Це має бути щось з того, що залишилось.

Маліна:	Якщо ти не перестанеш говорити про це, то ми навряд чи отримаємо сьогодні ще щось поїсти. Я міг би з тобою поїхати на Кобенцль, вставай, одягайся, інакше буде запізно.
Я:	Прошу тебе, не треба на цю височінь. Я не хочу, щоб місто було мені коло ніг, навіщо нам, щоб ціле місто було коло наших ніг, коли ми всього-на-всього хочемо їсти. Підемо тут, недалеко. Тут, до Старого Геллера.

Уже тоді, у Парижі, після першої втечі з Відня, це почалося, я не могла якийсь час ступати на ліву ногу, вона боліла, і біль цей супроводжував стогін, ох, Боже мій, о Боже. Отож насамперед у нашому тілі доходить часто до цих небезпечних, багатих на наслідки, нежданих нападів, які примушують людину вимовляти певні слова, бо я перед тим лиш на кількох семінарах із філософії започаткувала понятійне знайомство із Богом, так само, як із такими поняттями, як Буття, Ніщо, Сутність, Екзистенція, Брахма.

У Парижі я переважно не мала грошей, та завжди, коли гроші в мене вже мали закінчитись, я мала потребу зробити з ними щось особливе, зрештою, це мені притаманне, я не можу так просто потратити гроші, у мене має з’явитись якась остаточна ідея, як їх потратити, бо коли ця ідея з’являється, то я знаю протягом певної миті, як я разом з іншими залюднюю світ і становлю частину населення, яке безупинно надто зростає та мало зменшується, і як цей світ, переповнений спраглим заселенням, вічно голодним, вічно нужденним населенням, обертається в космосі, і якщо я з пусткою у кишені та ідеєю в голові тримаюся в ньому завдяки земному тяжінню, то знаю, що маю робити.

Тоді, неподалік від Рю Монж^[341], дорогою на Пляс де ля Контрескарп^[342], я купила в малому бістро, відчиненому цілу ніч, дві пляшки вина, червоного, а потім ще й пляшку білого. Я подумала, може хтось червоного і не любить, врешті-решт, не можна ж людину засуджувати на червоне. Чоловіки спали, або тільки вдавали, що сплять, і я прокрадалась до них і клала на землю пляшки, настільки близько, щоб помилитись було неможливо. Вони повинні були зрозуміти, що пляшки належаться їм. Іншої ночі, коли я знову робила це, один із клошарів^[343] прокинувся і вимовив щось про Бога, «que Dieu vous…^[344]», а пізніше, в Англії, я почула щось ніби «…bless you^[345]». Я забула, звичайно, за яких обставин. Припускаю, що зранені так озиваються часом до зранених, і потім продовжують жити десь далі, так як і я продовжую жити десь далі, укрита всіма можливими ранами.

Один із тих чоловіків у Парижі, хоча я не знаю, чи це був той, хто прокинувся саме тієї ночі, звався Марсель, у моїй пам’яті лишилося тільки його ім’я, гасло поряд із іншими гаслами, як Рю Монж, як дві або три назви готелів та номер кімнати 26^[346]. Про Марселя, одначе, я знаю, що він уже не живе, і що помер він дивною смертю…

Маліна перебиває мене, він мене береже, однак, здається мені, що його бажання мене берегти призведе до того, що я ніколи зможу розповідати. Це Маліна не дає мені розповісти.

Я:	Ти думаєш, що у моєму житті більше нічого не зміниться?
Маліна:	Про що ти думаєш справді? Про Марселя, а чи все ж таки лиш про одне, про все те, що послало тобі важкий хрест.
Я:	Що це ти раптом знову про хрест? Відколи ти послуговуєшся такими універсальними фразами?
Маліна:	Дотепер ти завжди усе розуміла, з фразами, чи без них.
Я:	Дай мені за сьогодні газету. Ти зіпсував мені всю історію, ти пошкодуєш іще про те, що не дізнався про дуже дивний кінець Марселя, бо, окрім мене, сьогодні ніхто вже не зможе цього розповісти. Інші живуть десь далеко або десь далеко померли. Марсель, напевне, цілком забутий.

Маліна простягає мені газету, яку часом приносить з музею. Перегортаю перші сторінки й дивлюся на гороскоп. «Трохи більше відваги, і Ви подолаєте новоз’явлені труднощі. Будьте уважні на вулиці. Висипайтесь доволі.» У гороскопі Маліни йдеться про справи сердечні, які набувають палкого перебігу, хоча це його мало цікавить. Окрім того, він має звернути увагу на свої бронхи. Я ніколи не думала, що у Маліни могли б бути бронхи.

Я:	Що поробляють там твої бронхи? Чи ти взагалі маєш бронхи?
Маліна:	Чому ж ні? Як же то, ні? Кожна людина їх має. Відколи ти так турбуєшся про моє здоров’я?
Я:	Я лиш запитую. Як минув день сьогодні, дуже було бурхливо?
Маліна:	Де? Звісно ж, не в арсеналі. У кожному разі, я не помітив. Я складав акти.
Я:	Ані трохи бурхливо? Може, однак, якщо ти добре подумаєш, то визнаєш, що все-таки трохи було.
Маліна:	Чому у твоєму погляді стільки підозри? Ти не віриш і мені? Це ж просто смішно, і чому ти постійно дивишся заціпеніло поперед себе, що ти там бачиш? Тут немає ні павука, ні тарантула, цю пляму ти зробила сама кілька днів тому, коли наливала каву. Що ти там бачиш?

Я бачу, що на столі бракує чогось. Тільки чого? Тут дуже часто лежало щось. Тут лежала майже завжди напівпорожня пачка Іванових сигарет, він завжди навмисно забував її тут, щоб відразу в мене знайти, у разі потреби, свої сигарети. Я бачу, що вже тривалий час не забував він на цьому місці жодної пачки.

Я:	Ти ніколи не думав про те, що жити можна було б де-небудь в іншому місці? Там, де зелені більше. Наприклад, у Гітцінґу[347] незабаром звільниться дуже гарна квартира, Христина знає про це від друзів, друзі яких виїжджають звідти. Ти мав би більше місця для книг. Тут взагалі вже немає жодного місця, з усіх полиць уже випирає, через оту твою манію, я нічого не маю проти твоєї манії, однак це вже маніакальне. І ти стверджуєш, що в коридорі все ще чуєш сморід сечі кішок, Францез і Троллопа. Ліна каже, що вона цього більше не відчуває, та це, властиво, твоя вразливість, ти надто вразливий.
Маліна:	Я не зрозумів ані слова. Чому ми повинні раптом переїжджати до Гітцінґу? Ніхто з нас ніколи не мав бажання жити у Гітцінґу, на Гоге Варте чи в Дьоблінґу[348].
Я:	Прошу, тільки не Гоге Варте! Я говорила про Гітцінґ. Мені здавалося, ти ніколи нічого не мав проти Гітцінґу.
Маліна:	Це ж майже одне й те ж саме, про це взагалі не може бути жодної мови. Тільки не заходься відразу плачем.
Я:	Я жодного слова не сказала про Гоге Варте, і не вигадуй, ніби я починаю плакати. У мене нежить. Я маю достатньо спати. Звичайно, ми залишимося на Унґарґассе. Про щось інше взагалі не може бути і мови.

Чого сьогодні мені б хотілось? Нехай я подумаю! Виходити з дому не хочу, читати чи слухати музику я теж не хочу. Думаю, задовольнюся твоїм товариством. Однак буду тебе розважати, бо я помітила, що про чоловіків ми ще ніколи не розмовляли, що ти ніколи не запитуєш про чоловіків. Хоча ти не дуже мудро заховав свою стару книжку. Сьогодні я читала її, ця книжка не така вже і гарна, наприклад, ти описуєш чоловіка, напевно, самого себе, перед тим, як він засинає, однак моделлю для цього могла послужити, без сумніву, я. Чоловіки завжди засинають відразу. Однак далі: чому чоловіки не видаються тобі такими навдивовижу цікавими, як мені?

Маліна каже: Може, я уявляю собі чоловіків усіх на подобу самого себе?

Я заперечую: Це найхибніше уявлення, яке ти лишень можеш мати. Швидше жінка могла б собі уявити, що вона така ж як усі інші, і мала б більше підстав. А це, знову ж таки, пов’язане з чоловіками.

Маліна вдавано підіймає руки на знак протесту: Прошу тебе, жодних історій, щонайбільше — окремі місця, якщо вони достатньо комічні. Розкажи те, що можна розповідати без порушення правил дискретності.

Маліна мав би знати мене вже краще!

Я продовжую: Загалом, чоловіки відрізняються один від одного, і в кожному з них треба було б, властиво, бачити невиліковний клінічний випадок, те, що стоїть у підручниках та у фахових книгах, у жодному разі не вистачить, щоб пояснити та зрозуміти елементарні якості хоча б одного, окремо взятого, чоловіка. У тисячу разів легше осягнути вдається потенціал чоловічого мозку, для мене, в кожному разі. Однак тільки це, безперечно, не є саме тим, що мало б бути спільним для всіх. Яка це помилка! Матеріал, який уможливив би узагальнення, не зібрати навіть впродовж сторіч. Одна-однісінька жінка має впоратись із такою кількістю дивовиж, а перед тим їй ніхто не казав, на які хворобливі вияви вона повинна налаштуватися, можна сказати, що ставлення чоловіка до жінки загалом хворобливе, та ще й хворобливе у винятковий спосіб, так що чоловіків ніколи не можна буде позбавити їхніх хвороб. Про жінок можна було б щонайбільше сказати, що вони більшою, а чи меншою мірою позначені тією інфекцією, яку підхопили із співчуття до страждання.

Ти сьогодні в надто свавільному настрої. Це для мене стає вже розвагою.

Щаслива, кажу: Якщо людина переживає так мало нового, має постійно повторюватися, то це призведе до хвороби, чоловік, наприклад, кусає мене за мочку вуха, однак не тому, що це моя мочка, а чи тому, що він до безтями залюблений в мочку й неодмінно має її кусати, а лиш тому, що усіх інших жінок він теж раніше кусав за мочки, малі чи великі, червоно-сині, бліді, нечутливі та надто чутливі, йому абсолютно байдуже, що про це думають самі мочки. Ти мав би погодитись, що це таїть у собі певний примус, який матиме свої наслідки, коли хтось, маючи більше чи менше знання та невелику, у кожному разі, можливість знання ці застосувати, мусить кидатися на жінку, можливо, впродовж років, один раз, це ще можна стерпіти, один раз це може стерпіти кожна. Це пояснює також приховану і тьмяну підозру чоловіків, бо вони, властиво, не можуть собі уявити, що жінка, звичайно, має поводитись зовсім інакше з іншими чоловіками, недужими на цю хворобу, бо відмінності їм уявляються лише поверхнево та зовні, власне ті, які переходять із вуст в уста, або ті, що наука на показ виставляє у спотвореному, фальшивому світлі. Маліна справді на цьому не знається. Каже: А я-то думав, що деякі чоловіки все ж таки повинні б мати непересічний талант, у кожному разі, деколи розповідають про когось або говорять про це загалом — ну, скажімо, про греків. (Маліна так лукаво на мене дивиться, потім сміється, я також сміюсь). Намагаюся бути серйозною. У Греції мені поталанило випадково, однак лише раз. Деколи маєш щастя, однак більшість жінок його ніколи не мають. Те, що кажу, не має нічого спільного з тим, що нібито кілька хороших коханців існує, бо їх взагалі не існує. Це легенда, яку врешті-решт потрібно розвіяти, щонайбільше існують чоловіки, з якими цілком безнадійно, і кілька таких, з якими ще жевріє певна надія. У цьому треба шукати причину того, а досі ще ніхто не шукав, чому лишень у жінок голова постійно забита їхніми почуттями та душевними муками, чоловіком їхнім або їхніми чоловіками. Думки про це справді відбирають у кожної жінки більшу частину часу. Однак вона змушена про це думати, бо в противному разі, без невгамовного підганяння, підстьобування своїх почуттів, вона, буквально, ніколи не буде в змозі витримати поряд себе жодного чоловіка, який, по суті, є хворим, і до неї майже ніколи не виявляє уваги. Йому ж легко майже не думати про жінок, його хвора система діє безпомилково, він повторює, він повторювався, від повторюватиметься знову і знову. Якщо йому до вподоби цілувати жіночі ноги, то він цілуватиме ноги ще півсотні жінкам, навіщо він має відтак займати думки свої й помисли сотворінням, яке в дану мить охоче дозволяє йому цілувати ноги, так він, у кожному разі, думає. Жінка натомість має дійти з тим до ладу, що зараз на черзі якраз її ноги, вона має вигадати собі пристрасті неймовірної сили і протягом цілого дня приховувати своя істинні почуття за уявними, щоб стерпіти все це з ногами, та передусім для того, щоб стерпіти відсутність усього того, чого тут немає, бо той, хто так упадає до ніг, занедбує дуже багато іншого. Окрім цього, бувають іще і надто раптові зміни, перехід від одного чоловіка до іншого вимагає від тіла жінки повного відвикання та звикання до чогось зовсім нового. А чоловік мирно прямує зі своїми звичками далі, часом йому поталанить, здебільшого — ні.

Мною Маліна не задоволений: Це для мене щось зовсім нове, я був переконаний, що ти любиш чоловіків, чоловіки завжди були тобі до вподоби, навіть їх товариство було тобі необхідним, я не кажу вже про більше…

Звісно, я завжди цікавилась чоловіками, однак це не означає іще, що маєш усіх їх відразу любити, більшості з них я взагалі не любила, вони завжди викликали в мене цікавість, уже навіть в момент, коли думаєш: що зараз буде після укусу в плече, чого він від цього очікує? Або хтось повертається до тебе спиною, на якій колись невідома жінка, задовго до тебе, протягла нігтями, своїми п’ятьма гострими кігтями, цих п’ять рубців, не завжди зримих, ти зовсім розгублена, щонайменше збентежена, що маєш робити з цією спиною, яка безнастанно тобі демонструє спогад про колишній екстаз, а чи напад болю, який біль ти маєш іще відчути, до якого екстазу дійти? Упродовж дуже тривалого часу я взагалі не мала будь-яких почуттів, бо в тих роках я набиралася розуму. Тільки моя голова, звісно, як і в усіх інших жінок, завжди була попри того зайнята чоловіками, причини я вже назвала, і я певна, що голови чоловіків, навпаки, дуже мало були зайняті мною, хіба що під вечір, наприкінці роботи, або, ймовірно, у вихідні.

Маліна:	Без жодних винятків?
Я:	Ні! Все-таки є один.
Маліна:	Як дійшло до цього єдиного винятку?

Це ж зовсім просто. Ти маєш лише випадково когось зробити досить нещасним, не помогти, скажімо, виправити якусь дурницю. Якщо ти певна, що справді принесла комусь нещастя, тоді й він думатиме про тебе. Зазвичай, одначе, більшість чоловіків робить жінок нещасними, і взаємності тут немає, бо ми маємо справу із природним нещастям, невідворотним нещастям, яке виникає із хвороби чоловіків, тієї, через яку жінки мусять думати так багато, і, заледве навчившись чогось, знову мають вчитися наново, бо, коли маєш про когось постійно думати й виробляти до нього в собі почуття, то стаєш тоді справді нещасною. Окрім того, нещастя подвоюється, потроюється, стає у стократ тяжчим. Хто хотів би його уникнути, мав би просто щоразу поставити крапку на всьому протягом кількох днів. Це неможливо, бути нещасною, оплакувати когось, якщо той хтось не зробив тебе ще справді глибоко нещасною. Ніхто не плаче услід наймолодшому чи найвродливішому, найкращому чи найрозумнішому чоловікові всього лиш за кілька годин. Однак півроку, проведені разом із викінченим базікою, загальновизнаним дурнем, з гидким слабаком, одержимим химерними звичками, це похитнуло вже не одну сильну й розумну жінку, штовхнуло на самогубство, згадай, будь ласка, хоча б Ерну Дзанетті, яка через того доцента театрознавства, подумай тільки, через якогось там театрала! проковтнула, кажуть, сорок снодійних таблеток, а вона не єдина, йому навіть вдалося відучити її від куріння, бо сам він не зносить диму. Чи мала вона, окрім того, ще й перейти на рослинну їжу, я не знаю, однак, безсумнівно, було там ще кілька паскудств. Та, замість радіти з того, що цей йолоп, на щастя, залишив її, і з наступного ж дня курити по двадцять сигарет на добу та їсти, що заманеться, вона, загубивши голову, робить спробу піти з життя, нічого кращого їй не спадає на думку, бо впродовж кількох місяців вона думала тільки про нього, від нього страждала, а звичайно, також і від того, що бракувало їй нікотину, що мала обходитися лиш тільки салатом і морквою.

Маліна не може стримати сміху, хоча удає переляк: Однак ти ж не будеш стверджувати, що жінки нещасливіші, порівняно з чоловіками.

Ні, звичайно, що ні, я тільки кажу, що нещастя жінок цілковито невідворотне й аж ніяк не потрібне. Я хотіла поговорити лише про види нещастя. Порівнювати не можна, а про загальне нещастя, яке так тяжко вражає усіх людей, ми сьогодні говорити не будемо. Я тільки хотіла тебе трохи втішити й розповісти дещо комічне. Я, наприклад, дуже була невдоволена, бо мене жодного разу не зґвалтували. Коли я переїхала жити до Відня, у росіян уже пропала охота ґвалтувати віденок, та й п’яних американців ставало все менше, хоча, як насильників, їх ніхто особливо не цінував, у зв’язку з чим про їхні геройські вчинки ходило набагато менше розмов, ніж про подвиги росіян, бо благочестивий, побожний страх має, звичайно, своє підґрунтя. Це означає — від п’ятнадцятирічних дівчат до старезних жінок. Деколи можна було прочитати в газетах про двох негрів, одягнених в уніформу, однак вибач, двоє негрів на всю землю Зальцбурґ, це ж надто нікчемна кількість на стількох жінок цього краю, а чоловікам, яких я знала або й не знала, які повз мене проходили в лісі, або бачили, як я сиджу на камені понад струмком, беззахисна, самотня, ніколи не спало таке на думку. Це може видатись неможливим, однак за винятком кількох п’яних, кількох сексуальних убивць, та кількох інших чоловіків, про яких теж пишуть в газетах як про злочинців, якими керують сліпі інстинкти, жодному нормальному чоловікові з абсолютно нормальними потягами не спала на думку ідея, що зовсім нормальна жінка хотіла б зовсім нормально бути зґвалтованою. Це, звичайно, випливає із факту, що чоловіки — ненормальні, одначе їхні відхилення, їхня феноменальна відсутність інстинкту стала настільки звичною, що неможливо більше охопити єдиним поглядом картину хвороби в повному обсязі. У Відні, однак, це могло б бути інакше, це не мало б бути настільки кепсько, бо це місто створене для повійництва, яке стало тут всезагальним. Тобі вже нелегко буде згадати перші повоєнні роки. Відень був, м’яко кажучи, містом із дуже химерними звичаями. Цей час, одначе, витравили з його анналів, більше немає людей, які б про це говорили. Говорити відкрито не боронив ніхто, втім про це не прийнято говорити. У свята, навіть якщо це були дні святої Марії, Вознесіння або Дні Республіки, громадян змушували йти в ту частину Штадтпарку, яка межує із Паркінґом, з Рінґом, іти до цього жахливого парку й відкрито робити там те, що вони тільки хотіли або могли, надто тоді, коли розцвітали каштани, однак і пізніше, коли вони дозрівали, тріскались і падали вниз, на землю. Напевно, не існувало нікого, хто б не зустрів там усіх інших знайомих парами. Хоча все відбувалося мовчки, майже байдуже, можна було б говорити навіть про сцени, які трапляються лиш у жаских видіннях, до повійництва, яке стало тоді всезагальним, були причетними на той час усі мешканці міста, кожна мала хоч раз лежати із кожним на зім’ятій траві, або, обперта об мур, стогнати, тяжко дихати, деколи всі водночас, поперемінно чи в різнобій. Усі переспали тоді між собою, усі один одного використали, та сьогодні нікого не має це дивувати, що плітки майже зовсім уже перестали циркулювати, бо ті ж самі чоловіки та жінки нині чемно вітаються, так, мовби нічого й не сталося, чоловіки скидають із голови капелюха, цілують руку жінкам, які проходять легкими кроками повз Штадтпарк, пошепки вимовляють вітання, тримають в руках елеґантні торбинки та парасольки, мають улещений вигляд. Власне кажучи, саме тих часів сягають початки відомого хороводу, який сьогодні давно вже не анонімний^[349]. Стосунки, які панують сьогодні, варто було б трактувати з огляду на цю пошесть, чому Едена Патацкі спочатку бачили з Францискою Раннер, потім Франциску Раннер уже з Лео Йорданом, чому Лео Йордан, який нещодавно побрався з Ельвірою, яка згодом допомагала молодому Марекові, одружився ще двічі, чому молодий Марек занапастив невдовзі Фанні Ґольдман, а вона, в свою чергу, мала дуже близькі стосунки із Гаррі, а далі пішла до Мілана, молодий Марек, одначе, зв’язався відразу ж із Карін Краузе, малою німкенею, а потім цей самий Марек — з Елізабет Міхайлович, яка враз потрапила до Бертольда Рапаца, який в свою чергу… Тепер я знаю усе це, знаю також, чому Мартін мав цю ґротескну аферу з Ельфі Немец, яка згодом дісталася Лео Йордану, і чому кожен, пов’язаний з іншим у такий чудернацький спосіб, хоча відомо про це стає лише в надзвичайних випадках. Причини цього, звичайно, не знає ніхто, однак я їх вже бачу, і колись їх побачать усі! Проте я не можу про все це розповідати, бо не маю достатньо часу. Коли тільки подумаю, яку роль відіграв у цьому дім Альтенвілів, хоча Альтенвілі ніколи над тим не замислювалися, взагалі, у жодному домі цього зовсім не усвідомлювали, навіть у Барбари Ґебауер, які там були зав’язки, і до яких розв’язок вели, яким безглуздим базіканням вони розправлялися одне з одним, і чим це закінчилося. Суспільство — це найбільша сцена убивств. У щонайлегший спосіб закладалися в нього з давніх-давен зародки найнеймовірніших злочинів, які судам цього світу назавжди залишаться невідомими. Я не мала нагоди з’ясовувати, бо ніколи не приглядалася надто й не прислуховувалася, слухала щораз менше, однак що менше я слухала, то лячнішими видавались мені ці взаємозв’язки. Я жила понад міру, тому сприймала в усій дивовижі мирні ігри такого кшталту, за такі, принаймні, вони себе видають, так, мовби справді вони не були воєнними іграми. Злочини, відомі в усьому світі, а також в усьому місті, видаються мені поряд із ними такими простими, брутальними, позбавленими таємниці, вони можуть викликати зацікавлення лише фахівців із психології мас, психіатрів, які їх стримати теж не зможуть, а надто старанним і компетентним вони задають лише грубі загадки, з огляду на їх грандіозний примітивізм. Однак те, що тут відбулося та відбувається далі, ніколи не було примітивним. Чи пригадуєш ти той вечір? Тоді Фанні Ґольдман пішла несподівано рано додому, сама, вона встала з-за столу, нічого не впало у вічі, та сьогодні я знаю, так, знаю. Бувають слова, бувають погляди, які убивають, ніхто їх не помічає, усі дивляться на фасад, на розцяцькований образ. А Клара і Гадерер, ще до того, як він помер, та досить цього…

Упродовж певного часу, це було в Римі, я бачила тільки матросів, по неділях вони стоять там на площі, здається, на П’яцца дель Пополо^[350], де вночі люди з навколишніх сіл, після того як їм зав’язали очі, роблять спроби пройти по прямій, від фонтана із обеліском до Корсо. Це завдання непосильне нікому. Також і у Вілла Борґезе навколо стоять матроси, та ще більше там видно солдатів. Вони дивляться перед себе, мають серйозний, жадібний погляд, скерований на неділю, яка за мить вже мине. Споглядання цих молодих чоловіків викликає захоплення. На якийсь час я, однак, повністю захопилась одним механіком із гірського Ердберґа, він мав поправити погнутий болотник моєї автомашини й пофарбувати наново кузов. Він видавався мені непроникним, надзвичайно серйозним, уяви собі погляд його очей та неквапні думки, які, мабуть, ще й затинались одна за одну! Я заходила ще кілька разів до майстерні й дивилась на нього під час усіляких робіт. Я ніколи більше не бачила в жодному чоловікові стільки муки, стільки суворого незнаття. Щось незбагненне. У мені повставали сумні, мерехтливі надії, сумні, гнітючі бажання, більше нічого, ці хлопці ніколи цього не змогли б зрозуміти, однак не завжди хочеш, щоб тебе зрозуміли. Хто, загалом, хотів би цього! Я завжди була надзвичайно сором’язлива, мені бракувало відваги, мала б підсунути номер свого телефону, свою адресу, однак перед ним поглинала мене загадковість, і я не могла зробити цього. Відгадати, напевно, легко, якщо не кожну, то кожну другу думку якогось там Айнштайна^[351] чи Фарадея^[352], якогось світила, скажімо, Фройда чи Лібіґа^[353], бо всі ці чоловіки позбавлені справжніх таїн. Однак краса та її мовчанка затьмарюють абсолютно все. Цей механік, якого я не забуду ніколи, до якого ходила я, як на паломництво, щоб нарешті попросити лише рахунок, і більше нічого, був для мене найважливішим. Для мене був він важливим. Бо мені бракує краси, тільки вона для мене важлива, я хочу зваблювати красу. Часом іду по вулиці, і, тільки когось побачу, хто вражає мене, як мене тягне до нього, за ним, та хіба це природно, нормально? Жінка я, а чи щось диморфне? Якщо я не справжня жінка, то чим я є взагалі? У газетах друкують часто жахливі відомості. У Пьотцлайнсдорфі^[354], у заводях Пратера, у Віденськім лісі, на кожній периферії убита, задушена якась жінка, — зі мною це також мало не сталося, хоча й не на периферії, — задушена якимось брутальним суб’єктом, і щоразу я думаю: це могла б бути ти, це колись будеш ти. Невідома, убита невідомим злочинцем.

Під якимось приводом я пішла до Івана. Я дуже люблю крутити його транзистор. Уже минуло багато днів, як я живу без новин. Іван радить мені купити нарешті радіо, якщо я з такою охотою слухаю новини чи музику. Він думає, що мені тоді буде зранку легше вставати, як, наприклад, йому, а вночі я мала б щось проти тиші. Я пробую повільно крутити кнопку настройки й обережно шукаю, хочу дізнатись, що може стати засобом проти тиші.

У кімнаті лунає схвильований чоловічий голос: дорогі слухачі й слухачки, на зв’язку ми маємо Лондон, наш постійний кореспондент доктор Альфонс Верт, пан Верт передасть нам зараз новини з Лондона, ще хвильку терпіння, вмикаємо Лондон, дорогий пане Верт, ми вже Вас добре чуємо, я хотів би Вас попросити, для наших слухачів з Австрії, про настрій у Лондоні після падіння фунта, слово має пан Верт…

Будь ласка, вимкни той ящик! каже Іван, байдужий зараз до погляду з Лондона чи Афін.

Іван?

Що ти хочеш сказати?

Чому ти ніколи не даєш мені говорити?

Іван має мати в минулому якусь історію, він мав потрапити у циклон, і він думає, що я також мала б мати якусь історію у своєму житті, цілком звичну історію, у якій фігурує щонайменше один чоловік і відповідне розчарування, однак я кажу: Я? Нічого, я нічого не хочу сказати, я хотіла просто сказати тобі «Іван», і нічого більше. І могла б тебе запитати, якої ти думки про засіб Флайт?

У Тебе вдома є мухи?

Ні. Я намагаюся подумки переселитися в муху чи дослідного кролика, з якого знущаються в лабораторії, у щуриху, якій роблять укол, однак вона, пройнята ненавистю, силкується ще раз стрибнути.

Іван каже: З такими думками ти знову не зможеш радіти.

Саме зараз я й не радію, часом не маю жодних підстав для радості. Знаю, мені потрібно частіше радіти.

(Я ж не можу сказати сама моїй радості, моєму життю, ім’я яким Іван: ти єдиний для мене життя і радість! бо тоді я швидше можу Івана втратити, я його й так вже часами втрачаю, і я помічаю це цими днями за сталою відсутністю радості. Не знаю, відколи Іванові вдається вкоротити мені життя, я мушу якось почати з ним говорити.)

Бо мене хтось убив, бо мене хтось постійно хотів убити, і тоді я теж почала когось подумки убивати, тобто не подумки, це було чимось іншим, подумки ніколи багато не зробиш, це вийшло якось інакше, я навіть це подолала, більше подумки я не роблю нічого.

Іван підносить на мене очі, він ремонтує продовжувач до телефону й відкручує викруткою якийсь шуруп, із недовірою каже: Ти? та невже, саме ти, моя лагідна божевільна? Однак кого ж і за що? Іван сміється й схиляється знову до штекера, обережно згинає дротики навколо шурупа.

Тебе це дивує?

Та ні, навіщо? Якщо подумки, то я маю на совісті вже десятки, які мене дратували, каже Іван. Ремонт удався, тепер йому може бути абсолютно байдуже, що я про себе хотіла сказати. Я швидко вдягаюся, бурмочу, що сьогодні маю бути раніше вдома. Де тепер Маліна? Боже, хоч би скоріше я була з Маліною, бо це вже знову нестерпно, мені не треба було говорити, і я кажу до Івана: Вибач, будь ласка, мені якось недобре, ні, я забула щось, ти нічого не маєш проти, чи не будеш ти мати щось проти? Я мушу бігти додому, здається, я забула на плиті каву, напевно, я не вимкнула пальника!

Ні, Іван ніколи нічого не має проти.

Вдома я лягаю вниз, на підлогу, чекаю і дихаю, я задихаюсь, я задихаюсь все більше, це більше, ніж кілька екстрасистол, а я не хочу померти, поки Маліна не прийшов, я дивлюсь на будильник, не минула ще навіть хвилина, а для мене тут минає життя. Не знаю, як я дійшла до ванни, підставила руки під холодний потік води, вона стікає мені по руках, сягає до ліктів, я розтираю руки, стопи та ноги холодною, мов крига, серветкою, у напрямку серця, час зупинився, проте Маліна має зараз прийти, і ось він уже тут, я опускаюсь додолу, нарешті, о Боже, чому ти так пізно приходиш додому!

Якось була я на пароплаві, ми сиділи разом у барі, група людей, які пливли до Америки, декількох я вже знала. Та раптом один із них почав випалювати собі сигаретою дірки на зворотному боці долоні. Сміявся однак лиш він, ми не знали, чи маємо також сміятися. Найчастіше нам невідомо, чому люди собі щось роблять, іншим вони не говорять про це, або кажуть щось абсолютно інше, щоб про справжню причину ніхто не дізнався. В одній берлінській квартирі я зустріла колись чоловіка, що пив горілку, чарку за чаркою, проте не п’янів, він розмовляв зі мною ще кілька годин, абсолютно тверезий, і, коли ніхто вже не слухав, то запитав мене, чи міг би мене побачити знову, бо він неодмінно хоче мене побачити знову, а я так виразно промовчала, що це було згодою. Потім розмова йшла про світову політику, і хтось поклав платівку на програвач, L'ASCENSEUR А L'ECHAFAUD^[355]. Коли забриніли тихо перші акорди, і мова зайшла про гарячу лінію Вашингтон-Москва, чоловік той так само легко, як перед тим, коли запитував, чи не ліпше мені носити оксамитові сукні, йому ж бо дуже приємно мене бачити в оксамиті, запитав: Чи Ви вже хоч раз убили когось? Я відповіла йому якомога невимушено: Ні, звичайно, що ні, а Ви? Чоловік відповів: Так, я — убивця. Якусь мить я мовчала, він лагідно глянув на мене і знову сказав: Ви можете спокійно мені повірити! Та я йому вірила, бо це була правда, це був третій убивця, з яким мені довелося сидіти разом за одним столом, лише він був першим й єдиним, який це вимовив вголос. Інші два випадки сталися вечорами у Відні, і я дізнавалася про це потім, коли йшла додому. Час від часу я мала бажання щось написати про ці вечори, які розділяє багато років, і на окремому аркуші я написала для проби: Троє убивць. Та я не довела цього до кінця, хотіла зробити про трьох лиш окремі нотатки, щоб звернути увагу на того четвертого, бо з історії про моїх трьох убивць ще не вийде власне історії, жодного з них я більше не бачила, вони живуть собі десь понині, вечеряють разом з іншими та чимось займаються. Один із них вийшов уже із Штайнгофу, інший — давно в Америці й змінив прізвище, а ще інший — п’є, щоб ставати дедалі тверезішим, у Берліні його вже немає. Про четвертого я говорити не можу, не пам’ятаю його, я забула, не пам’ятаю… (Я ж натрапила на колючий дріт під напругою.) Однак я пригадую одну деталь. Колись день у день я викидала їжу, яку давали мені, навіть чай виливала я крадькома, мала знати, чому.

А Марсель помер так.

Якось одного дня всі клошари Парижу мали зникнути з міста. Служба соціального захисту, найважливіша з громадських служб, які піклуються також виглядом міста, з’явилася разом з поліцією на Рю Монж, ішлося лишень про те, щоб повернути оцих старих назад до життя, а тому, перш за все, помити й почистити їх для цього життя. Марсель підвівся й пішов разом з ними, чоловік він був дуже мирний, навіть після кількох склянок вина ще мудрий, без жодних виявів спротиву. Напевно, було йому того дня абсолютно байдуже, навіщо вони приїхали, і, можливо, він думав, що зможе повернутися знову на своє добре місце на вулиці, де із шахти метро підіймається тепле повітря. Проте в лазні, для спільної користі, з багатьма душовими, надійшла і на нього черга, його поставили там під душ, який, зрозуміло, не був ні надто гарячим, ні надто холодним, лиш Марсель уперше за стільки років роздягнувся до наготи й став під воду. Перш ніж хтось зрозумів і зміг кинутися до нього, він впав і відразу помер. Бачиш, що я хочу сказати! Погляд Маліни дещо непевний, хоча, зазвичай, він ніколи не буває непевним. Я могла б собі заощадити цю історію. Однак відчуваю знову на собі отой душ, знаю, що саме з Марселя не можна було змивати. Якщо людина живе у випарах свого щастя, якщо для неї не існує вже більше слів, як тільки лишень «Бог віддячить», «Нехай віддячить Вам Бог», то не потрібно намагатися мити її, не треба змивати того, що для когось є благом, не треба її очищати до нового життя, якого немає.

Я:	На місці Марселя я теж упала б замертво після першого ж струменя.
Маліна:	Таким завжди було щастя…
Я:	Чому ти маєш завжди випереджати мої думки? Я зараз справді думаю про Марселя, ні, я майже ніколи про нього більше не думаю, це — епізод, я думаю зараз про себе і про щось інше, Марсель мені допоміг.
Маліна:	— Прекрасне Завтра Духу, яке не настане ніколи.
Я:	Не нагадуй мені постійно про мій шкільний зошит. Було в ньому ще багато інших речей, та я спалила його в хатній пральні. Я ще покрита тонким шаром щастя, лиш тільки б не ринула на мене вода й не змила певного запаху, без якого я існувати не можу.
Маліна:	Відколи ти в таких добрих стосунках зі світом, відколи щаслива?
Я:	Ти надто багато спостерігаєш, тому нічого не помічаєш.
Маліна:	Ні, навпаки. Я все помічав, хоча ніколи за тобою не стежив.
Я:	А я дозволяла тобі часами жити так, як ти хочеш, не заважала тобі, це дещо більше, це навіть великодушніше.
Маліна:	Я теж це помітив, і колись ти дізнаєшся, чи то добре було, мене забувати, чи не буде це краще, знову мене зауважити. Тільки ти, напевно, не матимеш вибору більше, ти вже зараз не маєш вибору.
Я:	Щоб я забула про тебе, як я могла хоч раз забути тебе! Я лише намагалася, удавала, щоб довести тобі, що прожити можна якось і без тебе.

На думку Маліни, моє лицемірство не заслуговує на жодну відповідь, він не буде робити обліку, скільки днів і ночей я забувала про нього, однак і він лицемір, бо добре знає, наскільки гіршою за будь-який докір була для мене, та й буде не раз, саме його обачність. Однак ми доходимо порозуміння, бо мені потрібне моє подвійне життя, моє життя в Іванові та моє життя в полі Маліни, не можу я існувати там, де немає Івана, однак так само не можу повернутись додому, якщо там немає Маліни.

Іван каже: Облиш це!

Я кажу ще раз: Іване, я б дуже хотіла тобі щось сказати, це не має бути сьогодні, та колись я мушу тобі це сказати.

У тебе закінчились сигарети?

Так, саме це я хотіла тобі сказати, у мене знову закінчились мої сигарети.

Іван готовий поїздити трохи зі мною містом, щоб пошукати за сигаретами, а оскільки їх немає ніде, ми зупиняємося біля готелю Імперіал, у портьє Іван врешті-решт отримує ті сигарети. Я знову в добрих стосунках зі світом. Навіть коли світ любиш лише на виклик, його можна любити, а поміж нами — людина, яка виконує роль трансформатора, однак Іван не мусить знати про це, бо він знову буде боятися, що я кохаю його, а позаяк він подає мені вже вогонь, і я знову можу курити й чекати, мені нічого говорити: Ти не турбуйся, ти потрібен мені лиш для того, щоб дати вогню, дякую за кожну запалену сигарету, дякую за їзду містом, дякую, що привіз ти мене додому!

Ти йдеш на похорон Гадерера?

Я:	Ні, навіщо йти мені на Центральний цвинтар[356] і там застудитися? Я ж можу прочитати завтра в газетах, як там було, хто що сказав, і, окрім того, я маю нехіть до похорон, сьогодні не знає жодна людина, як поводитися у випадку смерті, як поводитися на цвинтарі. Я не хочу також, щоб мені весь час сповіщали, що Гадерер або ще хтось помер. Мені ж не сповіщають постійно, що хтось ще живе. У кожному разі, мені й так усе вже байдуже, чи я любила когось раніше, чи ні, а те, що я зустрічаю зараз лиш певних осіб, можу зустріти їх, бо декого вже немає в живих, це мене не дивує, однак з інших причин. Хочеш мені пояснити, чому потрібно мене сповіщати, що пан Гадерер, а чи інша якась знаменитість, диригент чи політик, банкір чи філософ, учора або сьогодні раптово померли. Це мене не цікавить. Для мене ніхто ніколи не помирає, однак рідко хто і живе, окрім як на сцені моїх думок.
Маліна:	Отже, більшою мірою я не живу для тебе?
Я:	Ти живеш. Саме ти й живеш якнайбільше, однак ти ж і доводиш, що ти живеш. А що доводять мені всі інші? Абсолютно нічого.
Маліна:	«Глибока чорнота неба.»
Я:	Це можна було б десь використати. Звучить так, ніби людина, яка написала це, ще живе. Це вже нарешті якась несподіванка.
Маліна:	«Глибока чорнота неба[357], її неможливо собі уявити. Зорі дуже ясні, але зовсім не мерехтять, бо атмосфери немає.»
Я:	О! Як точно він це зображує.
Маліна:	«Сонце — розпечений диск, втиснений у чорний оксамит неба. Я був дуже вражений безкінечністю космічного простору, цим неуявним обширом…»
Я:	Хто цей містик?
Маліна:	Олексій Леонов, який на десять хвилин виходив у космос.
Я:	Не зле. Хоча оксамит, не знаю, чи я вжила б тут оксамит. Чи цей чоловік ще й поет?
Маліна:	Ні, у вільний час він малює. Тривалий час він не міг вирішити, ким йому бути, художником чи космонавтом.
Я:	Цілком зрозумілий сумнів у виборі роду занять. Однак потім говорити про космос, як романтичний мандрівець…
Маліна:	Люди не дуже міняються. Щось завжди їх вражає, якщо воно безконечне, якщо тяжко його собі уявити або пояснити, якщо це глибінь чорноти, вони можуть гуляти лісом або мандрувати космосом, блукають з власною таємницею посеред іншої таємниці.
Я:	І це отримують потім нащадки! Можна було б уже перестати подивляти прогрес. Згодом Леонов отримає дачу й розводитиме троянди, минуть роки, і люди з поблажливим усміхом слухатимуть його спогади про Восход 2. Дідусю Леонов, розкажи, будь ласка, як то було тоді, у ці перші хвилини, там, за бортом! Був собі Місяць, до якого всі хотіли летіти, а Місяць був дуже далекий і негостинний, та одного прекрасного дня прийшов Олексій-Щасливець, і ось…
Маліна:	Досить дивно, що він не помітив Уралу, бо саме в цей час обертався поряд із ракетою в космосі.
Я:	Так мало статися. Ми обертаємося найчастіше тоді, коли хочемо щось розгледіти або зрозуміти, Урал або відповідне слово, якусь думку або відповідні слова. Зі мною твориться те ж саме, що й з нашим дідунем, від мене постійно щось утікає, однак всередині мене, коли я досліджую цей безконечний простір, який у мені. Небагато змінилося з добрих старих часів, коли вперше виходилось в космос.
Маліна:	Безконечний простір?
Я:	Звісно, що безконечний. Чи може цей простір бути не безконечним?

Я мушу прилягти на годину, з якої потім народиться дві, бо я не витримую довгих розмов із Маліною.

Маліна:	Ти неодмінно маєш якось навести в себе порядок, з усіма цими вкритими порохом, давно вицвілими аркушами й усіма запорошеними, вицвілими паперовими клаптями, одного дня в них не розбереться вже жодна людина.
Я:	Що? Що ти сказав? Тут розбиратися ніхто не повинен. Я маю свої підстави для того, щоб усе тут чимраз більше заплутати. Якщо хтось і матиме право подивитися на ці клапті паперу, то це ти. Однак ти не зможеш розібратися в них, з роками, мій дорогий, ти вже не зрозумієш, що значить той, а що інший.
Маліна:	Та все-таки дозволь мені спробувати.
Я:	Тоді спробуй собі пояснити, чому тут знову з’явилася стара записка, я могла б відгадати вже навіть за форматом паперу, DIN[358] A4, де його я купила, у сільській крамниці неподалік від озера, там ідеться про тебе, про поїздку до Нижньої Австрії. Проте я не дам тобі читати її, ти можеш поглянути тільки на одне слово, написане зверху.
Маліна:	Види смерті.
Я:	Однак у наступній записці, DIN А2, написаній два роки згодом, зазначено: «Статистика смерті». Що хотіла я цим сказати? Це могло бути опискою. Чому, коли й де? Ану відгадай, що написала я там про тебе та про Атті Альтенвіля! Не відгадаєш! Тоді їхала перед вами велика вантажна машина, повна колод, вона підіймалась повільно дугою, що вела догори, ти помітив, як погано закріплені ланцюгами колоди почали поступово сповзати, ти побачив, як цілий вантаж сповз назад, на вашу машину, а потім, а потім… Ну, кажи ж бо!
Маліна:	Як ти могла собі таке уявити? Ти, мабуть, була тоді не в собі.
Я:	Я цього теж не знаю, однак це не може бути моєю уявою, бо незабаром знову щось сталося, ти пішов уночі з Мартіном й Атті поплавати у Вольфґанґзее, ти заплив якомога далі, і твою ліву ногу звела судома, а потім, а потім… Ти ще щось знаєш про це?
Маліна:	Як ти змогла дізнатись, це неможливо, щоб ти про це знала, тебе ж не було там.
Я:	Якщо там мене й не було, то ти ж визнаєш, що я могла б бути там, навіть тоді, якщо мене справді при тому і не було. А що то було з розеткою? Чому ти тоді вночі не хотів у своїй кімнаті вставити штепсель в розетку, навіщо сидів у темряві, що раптом сталося з вимикачами, що ти так часто повинен був залишатися в темряві?
Маліна:	Я часто лишався в темряві. У світлі тоді була ти.
Я:	Ні, це я собі лиш вигадала.
Маліна:	Однак це ж правда. І звідки ти знаєш про це?
Я:	Я не можу знати про це, як же може це бути правдою?

Далі я говорити не можу, бо Маліна бере два аркуші, мне їх і кидає мені в обличчя. Хоча паперу жмуток не може завдати болю й відразу падає на підлогу, я боюся його наближення. Маліна бере мене за рамена й стрясає мною, він міг би вдарити мене кулаком в обличчя, та він не зробить цього, він і без цього почує про все. Та потім він дає мені ляпаса, який приводить мене до чуття, я знову знаю, де я.

Я:	(accelerando)[359] Тепер я не зможу заснути.
Маліна:	Де це було, перед Штоккерау[360]?
Я:	(crescendo) Перестань, це було якесь місце, неподалік Штоккерау, не бий мене, прошу, не бий, це було біля самого Корнойбурґу[361], та облиш вже ставити мені запитання. То ж мене розчавило, а не тебе!

Обличчя моє палає, палахкотить усе більше, я сиджу й прошу Маліну подати мені пудреницю із торбинки. Наступаю на зім’ятий папір і відсуваю його ногою, однак Маліна підіймає його й дбайливо розгладжує. Не глянувши навіть, кладе назад до шухляди. Я мушу піти до ванни, бо з таким виглядом ми не можемо вийти на вулицю, маю надію, що синця під оком не буде, на обличчі — тільки червоні плями, а я хочу тепер неодмінно піти до Трьох гусарів, бо Маліна пообіцяв мені це, а Іван зовсім не має часу. Маліна переконаний, що піти можна й так, я маю лиш більше нанести на обличчя брунатного крему, розтираю ще трохи fond de teint^[362] по щоках, він має рацію, піти можна й так, а дорогою, на холодному вітрі, усе мине. Маліна обіцяє мені спаржу під соусом Hollandaise^[363], а також сніжки з шоколадом. Я цій вечері більше не довіряю. Коли я повторно наношу на вії туш, Маліна ставить мені запитання: Звідки ти все це знаєш?

Сьогодні він не повинен мене більше запитувати.

Я:	(presto, prestissimo) Однак я хочу спаржу із соусом Mousse-line[364] та Crème Caramel[365]. Я не провидиця. Просто я вистояла. Це я майже не потонула, не ти. Я не хочу Crème Caramel, а Crêpes Surprise[366], що-небудь з сюрпризом.

Бо саме з таких бажань і народжується життя у хвилини, коли моє життя все коротшає, поглинуте життям Маліни.

Маліна:	Що розумієш ти під життям? Мені здається, ти хочеш ще до когось телефонувати, або сьогодні утрьох ми підемо до Трьох гусарів. Кого ти хотіла б узяти з собою, Олександра чи Мартіна, може, тобі відразу спаде на думку, що розумієш ти під життям.
Я:	Так, якби я ще щось під цим розуміла… Слушно, ліпше покликати когось третього. Я одягну стару чорну сукню, з новим поясом.
Маліна:	Візьми ще й шаль, ти знаєш яку. Зроби для мене хоча б цю ласку, якщо ти більше не одягаєш смугастої сукні. Чому ти більше її не носиш?
Я:	Колись іще раз її одягну. Прошу, не запитуй мене тепер. Маю себе пересилити. А взагалі, я люблю життя* тільки з тобою, з шаллю, яку ти подарував ще на самому початку, з усіма речами, які були потім. Жити — значить читати сторінку, яку саме ти прочитав, або заглядати через твоє плече, коли ти читаєш, читати разом і нічого не забувати з того, що прочитав, бо ти нічого не забуваєш. Це значить — рухатися в тій порожнечі, в якій усе віднайшло своє місце, дорога до Ґлану й дороги вздовж Ґайля[367], я лежу розпростерта на цілу Ґорію зі своїми зошитами, я знову заповнюю їх своїми кривулями: Хто мусить жити постійним Чому, витримує майже кожне Як. Я знову переживаю найдавніші часи, так, ніби було це віддавна, з тобою, завжди водночас із сьогоднішнім днем, пасивно, не торкаючись ні до чого, не благаючи ні про що. Дозволяю собі просто жити. Нехай усе з’явиться водночас і справить на мене враження.
Маліна:	Що це таке, життя?
Я:	Це те, чим не можна жити.
Маліна:	Що це таке?
Я:	(più mosso, forte) Облиш мене в спокої.
Маліна:	Що?
Я:	(molto meno mosso) Життя — це те, що ти й я можемо скласти разом. Тобі цього вистачає?
Маліна:	Ти й я? Чому не відразу «ми»?
Я:	(tempo giusto) Не люблю я жодного Ми, ані Вони чи Обоє, і так далі, й тому подібне.
Маліна:	А я майже подумав, що ти, перш за все, більше не любиш Я.
Я:	(soavemente) Хіба в цьому є якась суперечність?
Маліна:	Властиво, що справді так.
Я:	(andante con grazia) У цьому нема суперечності, поки я хочу тебе. Бо не себе я хочу, а лиш тебе, і як ти це розумієш?
Маліна:	Це була б твоя найризикованіша пригода. Однак вона уже почалася.
Я:	(tempo) Так, справді, вона давно почалася, життя було вже давно. (vivace) Знаєш, що саме зараз я у себе помітила? що моя шкіра вже не така, як раніше, вона стала іншою, хоча я не можу відшукати ані одної нової зморшки. Зморшки все ті ж, які я мала ще в двадцять років, вони тільки стали глибшими, виразнішими. Якщо це ознака, то чого? Загалом відомо, куди це веде, а саме, уже до кінця. Та куди ми йдемо? за яким обличчям у зморшках зникнеш ти, за яким зникну я? Не старіння дивує мене, а та невідома, яка прийде слідом за невідомою. Якою я буду тоді? Я ставлю собі це питання, як із давніх-давен кожен себе запитував, що з ним станеться після смерті, завжди з великим знаком питання, який не мав сенсу, тому що це неможливо собі уявити. Коли я мислю розумно, то також не можу собі цього уявити. Знаю лишень, що я не така вже, якою була раніше, ані на волосину собі більш знайома, ані на дрібку ближча. За мною йшла крадькома завжди якась незнайома, яку змінювала наступна.
Маліна:	Не забувай, що ця незнайома сьогодні щось іще має на думці, ще має на думці когось, можливо, кохає, хто знає, можливо, ненавидить, можливо, вона хоче ще раз комусь зателефонувати.
Я:	(senza pedale) Це тебе не стосується, це зовсім не має стосунку.
Маліна:	Ні, це має стосунок, бо дуже прискорить усе.
Я:	Так, саме цього ти б хотів. (piano) Бути свідком іще однієї поразки. (pianissimo) Ще й цієї.
Маліна:	Я ж тільки сказав тобі, що це буде прискоренням. Ти не будеш більше собі потрібна. Мені ти теж не будеш більше потрібна.
Я:	(arioso dolente) Мені казав уже хтось, що я нікого не маю, кому я була б потрібна.
Маліна:	Той хтось мав, напевно, щось інше на думці. Не забувай, що я мислю інакше. Ти вже давно забула, як я існую поряд з тобою увесь цей час.
Я:	(cantabile) Щоб я забула? Щоб я забула тебе?
Маліна:	Як добре тобі вдається обманювати мене інтонацією, і як водночас ненароком ти можеш сказати правду!
Я:	(crescendo) Щоб я забула тебе!
Маліна:	Пішли вже. Ти все взяла?
Я:	(forte) Я ніколи всього не беру. (rubato) Сам думай про все. Про ключ, про те, щоб замкнути двері, щоб не забути вимкнути світло.
Маліна:	Сьогодні ввечері ми розмовлятимемо про майбутнє. Неодмінно треба колись у тебе все привести до ладу. Бо в цьому жахливому безладі ніхто більше розібратись не зможе.

Маліна стоїть уже біля дверей, та я швидко йду коридором назад, бо мушу ще раз перед виходом подзвонити, і тому ми ніколи не виходимо з дому вчасно. Я маю набрати номер, це неминучість, раптова ідея, у моїй голові всього один номер, однак це не номер паспорта, не номер кімнати готелю в Парижі, не дата мого народження, не дата сьогоднішня, і я набираю, без огляду на нетерплячість Маліни, 72 68 93, число, яке, окрім мене, не тримає ніхто в голові, а я можу декламувати його, співати, висвистувати, виплакувати, просміятись сама до себе, мої пальці можуть його віднайти в темноті на телефонному дискові, і я не повинна при цьому це число про себе повторювати.

Так, це я

Ні, тільки я

Ні. Так?

Так, я вже йду

Зателефоную тобі пізніше

Так, набагато пізніше

Я зателефоную тобі якомога пізніше!

Маліна:	Скажи мені нарешті, звідкіля приходять до тебе такі думки. Я ж ніколи не їздив до Штоккерау разом із Атті, ніколи вночі не плавав у Вольфґанґзее разом із Мартіном й Атті.
Я:	Я завжди все чітко бачу перед собою, я уявляю собі, це ж так називають, наприклад, саме всі оці довгі колоди на вантажівці, які починають сповзати, а я сиджу разом із Атті Альтенвілем в машині, у той час, як вони котяться прямо на нас, а ми не можемо здати назад, бо за нами одна за другою стоять машини, і я розумію цієї миті, що зараз усі оці кубометри дерева зваляться прямо на мене.
Маліна:	Однак ми ж обоє тут сидимо, і я повторюю тобі ще раз, я ніколи не їздив з ним у Штоккерау.
Я:	Тоді звідки ти знаєш, що я уявила собі дорогу на Штоккерау? Я ж спочатку взагалі не згадувала Штоккерау, загалом говорила про Нижню Австрію й думала тільки про неї, з огляду на тітку Марію.
Маліна:	Я справді боюся, що ти зійшла з розуму.
Я:	Ще не зовсім. І не кажи цього, як (piano, pianissimo) Іван.
Маліна:	Не казати, як хто?
Я:	(abbandonandosi, sotto voce) Люби мене, ні, ще більше, любі мене більше й більше, люби мене понад усе, щоб якнайшвидше настав кінець.
Маліна:	Ти знаєш усе про мене? І все про всіх інших?
Я:	(presto alla tedesca) Та ні, я нічого не знаю. А про інших, то напевно нічого! (non troppo vivo) З тією уявою, це були лиш розмови, я зовсім не хотіла говорити про тебе, навмисно про тебе. Бо саме ти не боявся ніколи, ніколи не мав страху. Ми справді обоє тут сидимо, однак я боюся. (con sentimento ed espressione) Я б не просила тебе перед тим ні про що, якби ти хоч раз так боявся.

Я поклала голову Маліні на долоню, Маліна нічого не каже, він зовсім не рухається, та в нього немає ніжності до голови моєї. Іншою рукою він запалює собі сигарету. Моя голова не спочиває більше на його долоні, я пробую рівно сидіти, так, щоб по мені нічого не можна було помітити.

Маліна:	Навіщо ти знову тримаєш на потилиці руку?
Я:	Так, здається мені, я роблю це часто.
Маліна:	Це почалося тоді, це з того часу?
Я:	Так. Так, тепер я певна цього. Це справді почалося тоді, а потім постійно щось додавалось. Це повторюється знову і знову. Я мушу тримати голову. Однак я роблю це так, щоб якомога менше було помітно. Я засовую руку в волосся й підпираю голову. Інші думають, що я особливо уважно слухаю, і що це своєрідна манера, подібно то того, як хтось закладає ногу за ногу або підпирає підборіддя рукою.
Маліна:	Однак це може мати вигляд поганої звички.
Я:	У такий спосіб я чіпляюсь сама за себе, якщо не маю змоги чіплятись за тебе.
Маліна:	Чого досягнула ти за наступні роки?
Я:	(legato) Нічого. Спочатку нічого. Потім я почала знімати ті роки. Це було надзвичайно тяжко, бо мене охопила величезна розгубленість, я більше не мала сили усунути зі свого шляху бодай акциденції свого нещастя. Бо до самого нещастя я не дісталась, потрібно було усунути так багато побічного, аеродроми, вулиці, ресторани та магазини, певні страви та вина, дуже багато людей, усілякі розмови й плітки. Передусім, однак, фальшування. Я повністю потонула у фальші, у руку мені втискали фальшиві папери, мене ганяли з місця на місце, потім знову взяли на посаду, де я мала всього-на-всього бути присутньою, сприяти тому, з чим раніше я б ні за що не погодилась, підтверджувати, визнавати за правду. Способи мислення, які я мала наслідувати, були для мене абсолютно чужими. Нарешті я стала однією суцільною фальсифікацією, розпізнати яку міг, можливо, ще тільки ти.
Маліна:	І чого ти з того навчилася?
Я:	(con sordina) Нічого. До того ж для мене з цього нічого не вийшло.
Маліна:	Неправда.
Я:	(agitato) Однак це правда. Я знову розпочала говорити, ходити, щось відчувати, пригадувати давніші часи, які передують тим, яких я не хочу пригадувати. (tempo giusto) А одного дня між нами знову все було добре. Відколи, властиво, у нас з тобою такі хороші стосунки?
Маліна:	Мені здається, вони були такими завжди.
Я:	(leggermente) Як це ввічливо, як люб’язно із твого боку мені це казати. (quasi una fantasia) Я деколи думала, що ти так часто, щонайменше триста шістдесят днів на рік, відчував через мене смертельний страх. Ти мовби здригався на кожен дзвінок, бачив у кожній тіні поряд з собою небезпечну людину, вантажівки з колодами поперед тебе видавалися неабиякою загрозою. Почувши кроки позаду себе, ти мало не падав замертво. Коли читав книгу, тобі раптом здавалося, що відчиняються двері, і ти випускав її з рук у смертельному страхові, бо я не мала вже більше права читати книжки. Мені здавалося, що ти сотні разів помирав, ні, навіть тисячу, і це зробило тебе пізніше таким надзвичайно спокійним. (ben marcato) Наскільки я помилялась.

Хоча Маліна знає, що я охоче виходжу з ним вечорами, однак не чекає цього й не дивується, коли маю ґрунт для відмови, деколи через подерті панчохи, і, звичайно, у моїй нерішучості часто винен Іван, тому що Іван не знає, іще не знає, як виглядатиме в нього вечір, а деколи виникають труднощі з вибором ресторану, бо Маліна в деякі не піде ні за що, він не терпить жодного гамору, не зносить циганської музики та старовіденських пісеньок, погане повітря й освітлення, мов у клубах нічних, не у його смаку, він не може, як це робить Іван, нерозважливо їсти, він їсть, без видимої причини, завжди помірковано, не п’є, як Іван, курить лише час від часу, майже тільки для того, щоб мені догодити.

У ті вечори, коли Маліна буває серед людей без мене, я знаю, що він говоритиме мало. Він мовчатиме, слухатиме, що кажуть інші, змусить когось говорити й під кінець створить у кожного враження, ніби той сказав те, що було мудрішим, ніж звичні фрази, набагато значущішим, бо Маліна підносить інших до самих себе. Однак він завжди дотримуватиме дистанцію, бо він сам — це справжня дистанція. Він не скаже жодного слова про своє життя, ніколи не говоритиме про мене, та, попри те, не створить враження, нібито щось замовчує. Маліна справді не може нічого замовчувати, бо йому, у найкращому сенсі слова, немає чого сказати. Не бере він участі й у плетінні великого тексту, текстури чуток поширення, уся віденська тканина вже має кілька невеликих дірок, які з’явилися лише завдяки Маліні. Саме тому він також — граничне заперечення зіткнень, пояснень, розголошувань, вибухів, оправдань — та й за що Маліна мав би себе оправдовувати! Він може бути чарівним, вимовляти ввічливі, блискучі фрази, проте не надто люб’язні, виявляти, хоча б на прощання, трішки сердечності, вона визирне з нього й умить сховається знову, бо він відразу повернеться й піде, він ходить завжди дуже швидко, цілує руку жінкам, а коли має допомогти їм, то на мить торкнеться плеча, його дотик настільки легкий, що жодна не може чогось подумати, і, все-таки, не може чогось не подумати. Маліна вже виходить, люди дивляться зі здивуванням на нього, бо не знають причини, чому він іде, а він не пояснює зніяковіло, чому, куди і навіщо він саме зараз має піти. Та ніхто й не наважується його запитати. Це неможливо, щоб хтось поставив Маліні запитання, з якими я постійно стикаюсь: Що ви робите завтра ввечері? Ради Бога, Ви ж не можете зараз піти! Ви неодмінно маєте познайомитись із таким-то, з такою-то! Ні, з Маліною такого не станеться, він має шапку-невидимку, забрало майже завжди опущене долу^[368]. Я заздрю Маліні й намагаюсь його наслідувати, та мені не вдається, я потрапляю в кожні тенета, сама наводжу на себе домагання всілякі, за годину якусь стаю рабинею Альди, у жодному разі не її пацієнткою, хоча вона, нібито й лікар, я довідуюся відразу, які в Альди проблеми, переживання, а за півгодини наступних я маю заради Альди, для певного пана Крамера, ні, для його доньки, бо вона взагалі не хоче мати нічого спільного зі своїм батьком, саме з цим паном Крамером, шукати вчителя співу. Я не знаю жодних учителів співу, мені вони не потрібні були ніколи, однак, я вже майже зізналась, що нібито знаю когось, хто напевно знає вчителів співу, мусив би знати, бо я живу в одному будинку з камерною співачкою, хоча з нею я не знайома, та спосіб якийсь віднайдеться, допомогти доньці цього пана Крамера, якому Альда хоче стати в пригоді, а радше його доньці. Що робити? Доктор Веллек, один з чотирьох братів Веллеків, саме той, з якого нічого не вийшло, має шанс влаштуватися на телебаченні, його доля залежить від цього, і якщо б я, можливо, замовила за нього слівце, хоча я ніколи ще не зверталася навіть з найменшим слівцем до жодних панів з Австрійського телебачення, то тоді… Чи маю піти на Арґентініерштрассе^[369] й там зронити слівце? Невже пан Веллек не може без мене жити, невже я його остання надія?

Маліна каже: Ти навіть для мене не остання надія. А пан Веллек заробить собі й без тебе достатньо поганої репутації. Якщо йому хтось іще допоможе, то він незабаром зовсім не зможе собі дати ради. Ти лишень доконаєш його тим своїм слівцем.

Сьогодні чекаю на Маліну в Захера, у Блакитному барі. Він не приходить довго, хоча потім з’являється все-таки. Ми йдемо до великої зали цього ресторану, і Маліна домовляється з кельнером, однак, раптом я чую свій голос: Ні, я не можу, прошу, не тут, я не можу сісти за цим столом! Маліна вважає, що це дуже приємний столик, маленький стіл у кутку, саме такий, який я не раз вибирала з-поміж більших столів, бо можу сидіти тут спиною до рогу стіни, кельнер вважає так само, він вже знає мене, я люблю це захищене місце. Я кажу переривчастим голосом: Ні, ні! хіба ж ти не бачиш! Маліна запитує: А що таке особливе тут можна побачити? Я повертаюсь і повільно виходжу, щоб ми не привернули до себе уваги, вклоняюся Йорданам й Альді, яка сидить із гостями з Америки за великим столом, а потім ще якимсь людям, яких я знаю, однак зовсім забула їх імена. Маліна йде спокійно за мною, і я відчуваю, що він тут, за мною, і теж вклоняється до знайомих. Біля гардеробу я дозволяю йому подати мені пальто, дивлюся на нього розпачливо. Невже він не розуміє? Маліна тихо питає: Що ти побачила?

Я ще не знаю, що я побачила, і повертаюсь раптово до ресторану, бо думаю, що Маліна вже напевно голодний, що вже досить пізня година, я квапливо пояснюю: Вибач, вернімося, я можу їсти, лише якусь мить мені стало нестерпно! Я справді сідаю за цей самий стіл, і ось тепер я знаю, що це той столик, за яким Іван сидітиме з кимось іншим, Іван сидітиме на місці Маліни й замовлятиме, а хтось інший сидітиме, так як я, збоку від Маліни, праворуч від нього. Хтось сидітиме справа, колись хтось сидітиме так по-праву. Це столик, за яким я їм сьогодні останній обід приреченого на страту. Це знову відварена яловичина з яблучним хроном та соусом, присмаченим зеленою цибулькою^[370]. Потім я можу ще випити малу чорну каву, ні, без десерту, сьогодні я обійдусь без десерту. Це столик, за яким це станеться й ставатиметься знову і знову, і буде це так, поки людині не відрубають голову^[371]. Перед тим дозволено ще раз поїсти. Моя голова котиться на тарілку в ресторані Захера, на білосніжну адамашкову скатертину прискає кров, голова моя падає, її демонструють гостям.

Сьогодні я зупиняюсь на розі Беатріксґассе та Унґарґассе й не можу йти далі. Дивлюся додолу на свої ноги, які я не можу більше переставляти, потім довкола на тротуар і перехрестя вулиць, де все вже набуло іншого кольору. Я добре знаю, що саме тут це важливе місце, з брунатної барви вже просякає вологість, я стою у калюжі крові, це справжня кров, я не можу так вічно стояти на цьому місці й триматися за потилицю, я не можу дивитись на те, що я бачу. Вигукую то тихіше, то голосніше: Алло! Прошу! Алло! Зупиніться, будь ласка! Якась жінка з господарською сумкою, яка мене вже минула, обертається й запитально на мене дивиться. Я запитую в розпачі: чи не могли б Ви мені, прошу, будьте ласкаві, побудьте хвилю зі мною, напевно, я заблукала, не знаю, куди йти мені далі, я тут не можу зорієнтуватись, прошу, чи знаєте Ви, де Унґарґассе?

І жінка ця могла б знати, де Унґарґассе, вона каже: Та Ви ж уже тут, на Унґарґассе, який Вам потрібен номер? Показую вниз, за ріг, однак не у свій бік, а на будинок Бетговена, у Бетговена я в безпеці, і з-під будинку 5 я дивлюся на інший бік вулиці, на браму під номером 6, яка стала мені чужою, перед нею бачу я пані Брайтнер, я не хотіла б зараз із нею зіткнувся, та пані Брайтнер — людина, навкруги мене люди, зі мною не може нічого статися, і я дивлюся на інший берег, я повинна зійти з тротуару й дістатись до іншого берега, з передзвоном проїжджає повз мене трамвай лінії О, цей трамвай їде сьогодні, усе так, як завжди, я чекаю, поки він проїде повз мене, і, тремтячи з напруги, я виймаю ключ із торбинки, я починаю переходити вулицю, я зображаю вже усмішку, щоб послати її пані Брайтнер, дістаюся до іншого берега, волочу ноги повз пані Брайтнер, моя гарна книга буде призначена і для неї, пані Брайтнер не відповідає мені усмішкою, хоча й вітається, я знову дісталася до будинку. Я нічого не бачила. Я повернулась додому.

У квартирі лежу на підлозі, думаю про свою книгу, вона десь пропала, немає гарної книги, я не можу більше написати цю гарну книгу, я вже давно перестала про неї думати, без жодних підстав, жодна фраза мені не спадає на думку. А я була так переконана, що така гарна книга існує, і що я віднайду її для Івана. Не надійде той день, люди не будуть ніколи, поезія не буде ніколи й вони не будуть ніколи, люди матимуть чорні, повні мороку очі, з їхніх рук прийде знищення, прийде чума, та чума, яку усі носять, та чума, якою всі вражені^[372], спричинить їх наглу смерть, незабаром настане кінець.

Я не випромінюю більше краси, а могла б випромінювати, вона до мене приходила хвилями від Івана, бо він красивий, я знала одну-єдину красиву людину, я все-таки бачила ще красу, нарешті і я один-єдиний раз стала красивою, дякуючи Іванові.

Встань! каже Маліна, який знаходить мене на підлозі, він каже це зовсім серйозно. Що ти говориш там про красу? Що вважаєш красивим? Та я не можу підвестися, я спираюся головою на ВЕЛИКИХ ФІЛОСОФІВ^[373], а вони дуже тверді. Маліна витягує книжку й підводить мене.

Я:	(con affetto) Нарешті я маю тобі це сказати. Ні, це ти маєш мені пояснити. Якщо хтось досконало красивий і пересічний, то чому саме він зворушує мрію? Я ніколи тобі не казала, що я ніколи ще не була щаслива, зовсім ніколи, лиш дуже рідко, на хвилю, однак, нарешті я побачила все ж красу. Ти запитаєш: а на що цього вистачить? Цього вистачає. Я бачила вже так багато, але цього ніколи не було досить. Дух не зворушує дух, хіба що дух, рівний собі, пробач, краса для тебе — щось нижче, однак саме вона зворушує дух. Je suis tombée mal, je suis tombée bien[374][375].
Маліна:	Не падай постійно. Встань. Розвійся, вийди надвір, не звертай на мене уваги, щось роби, роби що-небудь!
Я:	(dolcissimo) Щоб я щось робила? Щоб я не звертала на тебе уваги? Щоб я тебе залишила?
Маліна:	Хіба я щось про себе сказав?
Я:	Ти — ні, це я говорю про тебе, про тебе думаю. Я встаю, щоб зробити тобі приємність, я ще раз поїм, їстиму, щоб зробити тобі приємність.

Маліна хотітиме вийти зі мною, хотітиме відволікти мене, він мене змушуватиме, буде до краю настирливим. Як можу я йому пояснити щось із моїх історій. Оскільки Маліна, напевно, перевдягається, я також перевдягнуся, я знову можу йти далі, добираю собі перед дзеркалом зовнішній вигляд й усміхаюсь до нього, як вимагає пристойність. Однак Маліна каже: (Чи справді Маліна каже щось?) Маліна каже: Убий його! Вбий його!

Я щось кажу. (Чи справді я щось кажу?) Я кажу: Його єдиного я вбити не можу, його одного-єдиного. До Маліни я звертаюся різко: Ти помиляєшся, він — це моє життя, моя радість єдина, я не можу вбити його.

Та Маліна каже майже нечутно, але так, що не чути його неможливо: Вбий його!

Я розважаюсь і зовсім мало читаю. Пізнього вечора розповідаю Маліні, під тиху музику грамофона:

На кафедрі психології на Лібіґґассе ми завжди пили чай або каву. Я знала там чоловіка, який постійно стенографував усе, про що говорилось, деколи й інші речі. Я не вмію стенографувати. Не раз ми влаштовували одне одному тестування за Роршахом^[376], Сонді^[377], ТАТ^[378] і ставили діагнози щодо характеру й особистості, спостерігали за успіхами та поведінкою, досліджували способи вираження. Якось він запитав, зі скількома чоловіками я переспала, а мені нічого не спало на думку, окрім того одноногого злодія, який сидів у тюрмі, та засидженої мухами лампочки в готелі з кімнатами на годину в Маріагільфі, однак я сказала навгад: із сімома! Він засміявся від несподіванки і сказав, що тоді він охоче одружився б зі мною, ми безсумнівно матимемо дуже мудрих дітей, дуже вродливих до того ж, і що я скажу на це. Ми поїхали в Пратер, і я захотіла покататися на чортовім колесі, бо тоді я ніколи не мала страху, а часто лише почуття щастя, як пізніше, під час польотів на планері або катання на лижвах, я сміятись могла годинами від надміру щастя. Потім ми, звичайно, ніколи більше не говорили про це. Невдовзі після того я мала складати свій Rigorosum^[379], і того ранку перед трьома основними іспитами, у приміщенні філософського інституту випав з печі увесь жар, я затоптала кілька вуглин, а чи дров, побігла відразу за сміттяркою з віником, бо прибиральниці ще не прийшли, вогонь розгорявся й страшенно димів, я не хотіла, щоб розпочалась пожежа, топтала й топтала ногами жар, і ще багато днів в інституті смерділо, черевики мої зотліли, але не згоріло нічого. Я відкрила там усі вікна. Однак іще встигла на перший іспит о восьмій ранку, мала бути там разом з ще одним кандидатом, та він не прийшов, вночі в нього був крововилив у мозок, я дізналась про це до того, як зайшла всередину, щоб перевірили мої знання про Ляйбніца, Канта та Г'юма. Старий радник двору, який тоді був ще й ректором, мав на собі брудний шлафрок, він отримав напередодні якийсь орден із Греції, за що — я не знаю, і почав питати мене, розгніваний відсутністю іншого кандидата через його фатальний кінець, але з’явилася принаймні хоч я, і я була ще живою. Однак він забув зі злості, про що саме мала йти мова, а тим часом хтось йому подзвонив, здається, його сестра, ми тоді розмовляли про неокантіанців, потім знову про англійських деїстів, але були ще далеко від самого Канта, та я багато чого й не знала. Після розмов телефоном справа поліпшилась, я безпосередньо почала говорити на тему того, про що в нас була домовленість, а він цього не помітив. Я нерішуче поставила запитання стосовно проблеми простору й часу, яке тоді, сказати по правді, для мене не мало такого значення, йому, одначе, дуже полестило, що я мала якесь запитання, і він мене відпустив. Я побігла назад до нашого інституту, там уже не горіло нічого, і я пішла на два наступні екзамени. Склала їх всі. Пізніше, однак, я так ніколи й не впоралась із проблемою простору й часу. Вона все росла й росла.

Маліна:

Чому це спало тобі на думку? Мені здавалось, що цей час не мав для тебе жодного значення.

Я:

Rigorosum не мав жодного значення, однак, коли він минув, як не як — Rigorosum, саме слово говорить про себе, іншого вбив же крововилив у мозок, на двадцять третьому році життя, я мала пройти від інституту до Університетської вулиці, вздовж усієї бічної стіни будівлі університету, я йшла навпомацки вздовж цієї стіни, якось змогла перейти ще й вулицю, бо вони чекали на мене в кафе Бастай, Елеонора та Олександр Флайссер, я мало що не зомліла, вираз мого обличчя був зовсім пригнічений, вони побачили мене крізь вікно, ще до того, як я їх побачила. Коли я дійшла до столика, жоден не вимовив ані слова, вони думали, що я так і не склала цей Rigorosum, зрештою, я склала його лише в певному розумінні, потім вони підсунули мені каву, а я сказала, дивлячись у їхні обличчя, цілком спантеличені, що це було зовсім просто, елементарно просто. Вони розпитували мене ще якусь хвилю, потім врешті повірили, а я думала все про жар, про можливу пожежу, та я не можу згадати, не можу точно згадати… Святкувати ми справді не святкували. Трохи згодом я мала покласти на жезло два пальці й сказати латинське слово. На мені була позичена в Лілі надто коротка чорна сукенка, в Auditorium Maximum стояло зі мною поряд ще декілька юнаків, і я почула свій голос, лункий і міцний, інших голосів майже не було чути. Однак я не злякалась сама себе, а згодом знов говорила тихо.

Я:	(lamentandosi) І що ж я вивчила, про що дізналася, за всі оці роки, приносячи стільки жертв, і подумай про ті зусилля, яких я доклала!
Маліна:	Нічого, звичайно. Ти вивчила те, що в тобі вже було, про що ти вже знала. Чи цього для тебе замало?
Я:	Можливо, ти маєш рацію. Тепер я деколи думаю, що знову себе віднаходжу, таку, якою була колись. Надто охоче я згадую час, коли я все мала, коли радість моя була справжньою, коли я була серйозною особливого виду серйозністю. (quasi glissando) Потім усе було знищене, покалічене, використане та, нарешті, зруйноване. (moderato) Помалу я виправилась, доповнила те, чого бракувало все більше, і мені видається, що я вже зцілилася. Отож тепер я майже така, якою була. (sotto voce) Однак навіщо я мала пройти цей шлях?
Маліна:	Цей шлях не має призначення, він відкритий для кожного, але пройти його судилось не всім. Утім потрібно зуміти одного дня поміняти місцями своє знову віднайдене та прийдешнє Я, яке колишнім вже бути не може. Без зусиль, без хвороб, без жалю.
Я:	(tempo giusto) Я більше себе не жалію.
Маліна:	Принаймні цього я й очікував, це вже конкретний наслідок. Хто ж хотів би плакати над тобою, над такими, як ми?
Я:	Однак над іншими плачуть, навіщо тоді це роблять?
Маліна:	Цього теж не варто було б допускати, бо й інші настільки ж мало на те заслуговують, щоб хтось плакав над ними, як заслуговуєш ти, щоб я над тобою плакав. Яка була б тобі з того користь, якщо б хтось тоді в Тімбукту, а чи, може, в Аделаїді плакав би над дитиною в Клаґенфурті, яку завалило в руїні, яка лежала на землі під деревами на березі озера, у той час, коли сталася повітряна атака штурмовиків, і вона побачила раптом навколо себе перших мертвих та покалічених? Так що не плач за іншими, вони достатньо зайняті тим, щоб зберегти свою шкіру або дати раду годинам перед своїм забиттям. Їм не потрібні сльози made in Austria[380]. Поза тим, плачуть пізніше, коли навколо панує мир, саме так ти назвала цей час, у зручному фотелі, коли не лунають постріли та не палають пожежі. Терплять голод також і в інші часи, на вулиці, поміж ситими перехожими. Лише в кіно, під час дурнуватої демонстрації жахів, справді можна відчути страх. Мерзнеш не взимку, а літнього дня біля моря. Де це було? Коли ти найбільше змерзла? Це ж було погожого, на диво теплого дня у жовтні на березі моря. Отож, ти можеш бути спокійною за всіх інших, або постійно бути в неспокої. Ти нічого не зміниш.
Я:	(piú mosso) Однак якщо нічого не можна зробити, нічого поліпшити, що ж тоді, попри все, ще можна зробити? Бо було б не по-людськи, не робити зовсім нічого.
Маліна:	Вносити спокій в неспокій. Неспокій у спокій.
Я:	(dolente, molto mosso) Коли ж нарешті настане той час, в якому я зможу цього досягнути, в якому я зможу водночас робити й не робити більше нічого? Коли настане той час, в якому я знайду на це час! Коли буде той час, в якому не буде фальшивого вибору, в якому не буде фальшивого страху й страждання, заглиблення думкою без жодного сенсу, безконечного осмислення без жодного сенсу! (una corda) Я хочу поступово звільнитись від цих думок. (tutte le corde) Чи не так?
Маліна:	Якщо ти справді хочеш цього.
Я:	Я не маю більше запитувати тебе?
Маліна:	Це теж запитання.
Я:	(tempo giusto) Іди попрацюй до вечері, я закличу тебе. Ні, я не готуватиму їжі, навіщо мені затрачувати для цього мій час. Я хотіла б вийти, саме так, перейтися, зайти до маленького ресторанчика, будь-куди, де гамірно, де п’ють і їдять, щоб я ще раз могла скласти собі уявлення про цей світ. До Старого Геллера.
Маліна:	Розпоряджайся мною.
Я:	(forte) Я ще буду тобою розпоряджатись. Тобою також.
Маліна:	Моя дорога, зачекаймо на це!
Я:	Бо це закінчиться тим, що я зможу розпоряджатися всім.
Маліна:	Це манія величі. Так ти лише метатимешся з однієї манії в іншу.
Я:	(senza lizenza) Ні. Діяння перетвориться на бездіяльність, якщо й далі так піде, як ти мені вказуєш. Тоді це буде не прогресуюча манія, а регресуюча.
Маліна:	Ні. Ти загалом все ростеш і ростеш, і, якби припинила зважувати, якби припинила зважуватись, то могла б зрости іще більше, усе більше й більше.
Я:	(tempo) Від чого зрости, якщо сили більше немає?
Маліна:	Ростуть від страху.
Я:	Отож, я вселяю у тебе страх.
Маліна:	Ні, не в мене, а в себе. Цей страх породжений правдою. Однак ти зможеш придивитись до себе. Станеш тоді майже бездумною, тебе тут більше не буде.
Я:	(abbandonandosi) Чому тут більше не буде? Ні, не розумію тебе! Однак тоді я не розумію вже більше нічого… Виходить, я мала б сама позбутись себе!
Маліна:	Бо ти можеш бути собі придатною лише тоді, коли завдаєш сама собі шкоди. Це початок й кінець усякої боротьби. Ти вже досить собі зашкодила. Усе це дуже стане тобі в пригоді. Однак не такій, якою себе уявляєш.
Я:	(tutto il clavicembalo) Ах! Я є іншою, ти хочеш сказати, я стану ще зовсім іншою!
Маліна:	Ні. Що за безглуздя. Ти — достеменно ти, і цього ти ніколи не зміниш. Однак одне Я — в полоні, а інше Я діє. Ти ж більше не будеш діяти.
Я:	(diminuendo) Діяти я не любила ніколи.
Маліна:	Однак ти діяла. І дозволяла здійснювати різні дії з собою, стала об’єктом різних діянь та діяльності.
Я:	(non troppo vivo) Цього я теж не хотіла ніколи. Не вдавалась до жодних дій навіть проти своїх ворогів.
Маліна:	Жоден із твоїх ворогів ніколи тебе не бачив, ти не маєш цього забувати, і ти ніколи не бачила жодного з них.
Я:	Не вірю. (vivacissimamente) Одного я бачила, і він мене бачив, однак не в істиннім світлі.
Маліна:	Що за дивні вимоги! Ти навіть хочеш, щоб тебе бачили в істиннім світлі? Може, навіть, усі твої друзі?
Я:	(presto, agitato) Облиш, хто б у це міг повірити, друзів не має ніхто, можливо, лише тимчасово, на якусь певну мить! (con fuoco) Та ворогів має кожен.
Маліна:	Можливо, навіть і їх немає… навіть і їх.
Я:	(tempo) Є, я це знаю.
Маліна:	Можливо, ворог перед тобою.
Я:	Тоді ним мав би ти бути. Однак ти не є ним.
Маліна:	Ти не маєш далі боротися. З чим боротися? Ти не повинна зараз ані йти далі, ані вертати назад, а маєш навчитися боротись інакше. Це єдиний вид боротьби, на який ти матимеш право.
Я:	Однак я вже знаю, як Я вже зможу відбитися, бо чую вже ґрунт під ногами. За ці роки я віднайшла твердий ґрунт.
Маліна:	І це тебе сповнює радістю?
Я:	(con sordina) Що ти сказав?
Маліна:	Який милий у тебе звичай, завжди втікати від відповіді, коли задаєш нові запитання! Ти мусиш стояти на місці. Це має бути лише твоє місце.[381] Ти не повинна намагатися пройти вперед, і не мусиш іти назад. Саме на цьому місці, єдиному місці, до якого належиш, ти зможеш перемогти.
Я:	(con brio) Перемогти! Хто тут іще говорить про перемогу, якщо втрачено знак, під яким можна було б ще перемогти.[382]
Маліна:	Однак це називається все ще: перемогти. Тобі це вдасться без жодного виверту та без насильства. Але переможеш ти не своїм Я, а…
Я:	(allegro) А?.. Ось бачиш!
Маліна:	Ти не зможеш цього зробити за допомогою свого Я.
Я:	(forte) Чим моє Я гірше від інших?
Маліна:	Нічим. Всім. Бо ти можеш робити тільки даремні речі. Цього не можна пробачити.
Я:	(piano) Якщо й не можна пробачити, я хочу й надалі розтрачати себе, помилятися, доводити себе до згуби.
Маліна:	Те, чого хочеш, більше не має значення. На своїм істиннім місці тобі нічого буде більше хотіти. Там ти будеш настільки собою, що зможеш відмовитися від свого Я. Буде це перше місце, на якому хтось зможе зцілити світ.
Я:	Чи маю я це почати?
Маліна:	Ти вже усе починала, тому мусиш почати й це. Ти ж усе і припиниш.
Я:	(pensieroso) Я?
Маліна:	Ти все ще любиш вимовляти його, оце Я? Ти все ще розважаєш про нього? Так зваж же його!
Я:	(tempo giusto) Однак тільки зараз я починаю його любити.
Маліна:	І як сильно, гадаєш, ти зможеш його любити?
Я:	(appasionato е con molto sentimento) Дуже сильно. Надто сильно. Його я любитиму як свого ближнього, як тебе!

Сьогодні йду я по Унґарґассе й думаю про переїзд, у Гайліґенштадті мала звільнитись квартира, хтось виїжджає звідти, друзі якихось друзів, квартира ця, правда, не дуже простора, і як я маю сповістити це Маліні, якого я вже колись намагалася переконати в потребі мати велику квартиру, з огляду на його книжки. Однак він ніколи не залишить третій район. Одна-єдина сльоза з’являється в кутику ока, але не котиться вниз, стає кристалом на холодному вітрі, набуває все більших розмірів, друга гігантська куля, яка не хоче обертатися разом зі світом, а відділяється й падає у безконечний простір.

Іван уже більше не є Іваном, я дивлюся на нього як лікар-практик, який вивчає рентгенівський знімок, бачу його скелет, затемнення від куріння на його легені, його самого я більше це бачу. Хто поверне мені Івана? Чому раптом він дозволяє мені так розглядати себе? Мені хочеться впасти на стіл, коли він просить рахунок, або впасти під стіл й потягнути туди скатертину, з усіма тарілками, келихами та приборами, навіть разом із сіллю, хоча я така забобонна. Не роби зі мною цього, скажу я, не роби зі мною цього, а то я помру.

Вчора я ходила на танці, до бару Еден.

Іван мене слухає, але чи справді він мене слухає? він мав би почути, коли я кажу, що була я на танцях, що мені хотілося щось зруйнувати, бо врешті я танцювала лише з огидним молодим чоловіком, я дивилась на нього, як ніколи ще не дивилася на Івана, а він танцював щораз нестримніше та відвертіше, плескав долонями та клацав пальцями. Іванові я кажу: Я жахливо стомилась, я надто довго була на ногах, я більше цього не витерплю.

Однак чи слухає мене Іван?

Поміж тим Іван питає мене, бо ми вже давно не бачились, чи я не хотіла б з ними піти в кіно, до Бурґу, там іде МІККІ МАУС Волта Діснея. На жаль, я не маю часу, бо мені не хочеться зараз бачитися з дітьми, передусім із дітьми, з Іваном — завжди, але не з дітьми, яких він відніме у мене. Я не можу бачити більше Бели й Андраша. Нехай без мене ростуть у них зуби мудрості. Мене не буде, як їх у них вириватимуть.

Маліна шепоче в мені: Вбий їх, убий.

Одначе в мені шепоче щось голосніше: Івана й дітей — ніколи, вони творять єдине ціле, я не можу їх вбити. Якщо станеться те, що має статися, то Іван, якщо він торкнеться до когось іншого, не буде більше Іваном. Я принаймні не доторкувалася ні до кого.

Я кажу: Іван.

Іван каже: Рахунок, будь ласка!

Це, напевно, якась помилка, це ж Іван, це лиш я весь час дивлюся повз нього, на скатертину, на сільничку, я втупила очі в виделку, могла б собі очі виколоти, понад його плечима дивлюсь до вікна й недбало відповідаю йому.

Іван каже: Ти смертельно бліда, тобі недобре?

Лише трохи невиспана, я мала б десь відпочити, мої друзі ідуть до Кітцбюля^[383], Олександр та Мартін — до Ст. Антону^[384], інакше я просто не відпочину, зима щороку стає все довшою, хто може стерпіти таку зиму!

Виходить, Іван справді думає, що йдеться про зиму, бо відразу радить мені, якнайшвидше поїхати. Я вже просто не дивлюся більше на нього, я бачу щось інше, поряд із ним — якась тінь. Іван сміється й розмовляє з тінню, він дуже веселий, надто розгнузданий, таким абсолютно розгнузданим він зі мною ніколи не був, і я кажу, так, звичайно, Мартін, а може й Фріц, але я мала б ще так багато зробити, ні, я не знаю. Так, ми будемо телефонувати.

Чи Іван теж думає, що раніше між нами було не так, а чи це видається лише мені, що раніше було інакше, аніж сьогодні. У мене в горлі застряг божевільний сміх, але оскільки боюся, що цього сміху потім я більше ніколи зупинити не зможу, я не кажу нічого й похмурнію дедалі дужче. Після кави остаточно німію, я курю.

Іван каже: Сьогодні ти дуже нудна.

Я запитую: Так? Справді? чи завжди я була такою?

Перед брамою я вагаюся вийти відразу з машини і пропоную, щоб ми при нагоді одне одному телефонували. Іван не перечить, він не каже, ти що — з глузду з’їхала, що ти вигадуєш, що значить оце «при нагоді». Для нього це вже природно, що ми телефонуватимемо одне одному при нагоді. Якщо я відразу не вийду з машини, але я вже виходжу, він погодиться, однак я затряскую дверцята машини й кричу: Наступними днями я маю страшенно багато роботи!

Я взагалі вже не можу заснути, хіба що під ранок. Хто міг би спати в нічному лісі, повному запитань? Уночі я лежу без сну й думаю, поклавши руки під голову, якою була я щасливою, якою щасливою, і я ж обіцяла собі, що ніколи більше не нарікатиму, нікому не дорікатиму, якщо хоч єдиний раз мені судилося бути щасливою. А зараз я хочу це щастя продовжити, хочу як кожен, кому воно випало, втримати щастя, яке відходить, яке так недовго тривало. Мого щастя більше немає. Прекрасне Завтра Духу, яке не настане ніколи… Однак для мене не було це в жодному разі Завтра, це було прекрасне Сьогодні Духу мого, мого чекання між шостою й сьомою після роботи, мого чекання до півночі при телефоні, і це Сьогодні не має минути. Ні, цього не повинно статися.

Маліна заглядає до мене. Ти ще не спиш?

Я випадково не сплю, мені треба ще щось обдумати, це жахливо.

Маліна каже: Ось як, а чому це жахливо?

Я:	(con fuoco) Це жахливо, увесь жах цей неможливо вмістити в жодне зі слів, це надто жахливо.
Маліна:	Це все, від чого ти не можеш заснути? (Убий його, вбий його!)
Я:	(sotto voce) Так, це все.
Маліна:	І що ти робитимеш?
Я:	(forte, forte, fortissimo) Нічого.

Раннього ранку я скулилася в кріслі-гойдалці, заціпеніло дивлюся на стінку, на якій з’явилася тріщина, вона вже, мабуть, стара, однак зараз помалу розширюється, бо я невпинно на неї дивлюся. Уже так пізно, що я могла б при нагоді зателефонувати, я беру трубку й хочу сказати, ти вже спиш? Однак ще вчасно мені спадає на думку, що мала б я запитати, ти вже прокинувся? Та сьогодні мені надто тяжко вимовити доброго ранку, я тихо кладу назад трубку, я так виразно відчуваю всім обличчям своїм той запах, що думаю, ніби зарилась зараз у пахву Івана, у той запах, який називаю для себе запахом цинамону^[385], який мене присипляв і не давав заснути, бо був єдиним, конче потрібним запахом для того, щоб перевести подих. Стінка не поступається, вона не хоче вступити, але я змушу її відкритися там, де з’явилася тріщина. Якщо Іван мені зараз же не подзвонить, якщо він ніколи більше мені не подзвонить, якщо він подзвонить лише в понеділок, що я робитиму? Жодна формула не зрушила з місця сонце та інші зірки, лише я, доки Іван був поряд, уміла їх зрушити з місця, не тільки для себе, не тільки для нього, а й для інших людей, і я мушу розповісти, я буду розповідати, незабаром нічого не лишиться з того, що б було на заваді моєму споминові. Тільки наша з Іваном історія, якої немає, ніколи не стане розповіддю, тому не буде історії про любов дев’яносто дев’ять разів, і не буде жодних сенсацій та одкровень із австро-угорських спалень.

Не можу я зрозуміти Маліни, який зараз умиротворено снідає перед тим, як вийти із дому. Ми ніколи не зрозуміємо одне одного, ми з ним — мов день і ніч, він нелюдський зі своїми нашіптуваннями, своїм мовчанням та зі своїми урівноваженими запитаннями. Бо якщо Іван не має належати більше до мене, як я належу до нього, то одного дня він існуватиме в звичайнім житті, і сам від того стане звичайним, ніхто не буде його святочно звеличувати, але, можливо, Іванові й не потрібно нічого більше, ніж його звичайне життя, а я, своїм промовистим спогляданням, своєю явною нездатністю вести гру, своїми зізнаннями із уламків слів, йому ускладнила частину життя.

Іван сказав сміючись, однак тільки раз: Я не можу там дихати, куди ти ставиш мене, прошу тебе, не так високо, не піднось нікого в розріджене надто повітря, я раджу тобі, затям собі це на потім! Я не сказала: Та кого ж після тебе?.. ти ж напевне не думаєш, що я після тебе?.. я, ліпше, навчуся всього ще для тебе. І для нікого більше.

Ми з Маліною запрошені до Ґебауерів, однак не розмовляємо з тими людьми, які стоять у салоні, п’ють і ведугь завзяті дискусії, а опиняємося враз самі в тій кімнаті, де стоїть розкішний рояль Бехштайна, на якому вправляє Барбара, коли нас тут немає. Мені зринає раптом у пам’яті, що Маліна грав мені вперше, ще до того, як ми почали з ним по-справжньому розмовляти, і мені хочеться його попросити заграти для мене це ще раз. Однак потім я йду сама до роялю й невміло, навстоячки, добираю звуки.

Маліна стоїть непорушно, принаймні вдає, ніби він розглядає картини, портрет роботи Кокошки, на якому, нібито, бабуня Барбари, кілька рисунків Свободи, дві невеликі скульптури Ванчури, які він давно вже знає.

Тепер Маліна все ж таки обертається, підходить до мене, відсторонює і сідає на стільчика. Я знову стаю позад нього, як тоді. Він справді грає й напівпромовляє, напівспіває, чутно лише для мене:

Невдовзі ми попрощались, ідемо пішки додому, у темноті проходимо навіть крізь Штадтпарк, де кружляють гнітючі, чорні гігантські метелики й голосніше чути акорди в сяєві хворого місяця, у парку знову вино, яке п’єш очима, знову квітне біле латаття, що пливе по воді, мов човен, знову туга за домом і знову пародія, нікчемність і серенада перед вертанням додому.

Після довгої гарячої ванни зранку я помічаю, що мої шафи порожні, в комоді — також лише кілька колгот і бюстгальтер. На вішаку самотньо висить одна сукня, це сукня, яку подарував мені наостанок Маліна, і яку я не вдягаю ніколи, вона чорна, з поперечними смугами у верхній частині. У комоді лежить, загорнута в пластиковий пакет, ще одна чорна сукня, вона чорна вгорі, з кольоровими повздовжніми смугами в нижній частині, це стара сукня, в якій мене вперше побачив Іван. Я більше жодного разу не одягла її й берегла, мов реліквію. Що сталося у квартирі? Що Ліна зробила з усім моїм одягом та білизною? Неможливо ж було так багато віддати до пральні або до хімчистки. У задумі ходжу я з сукнею у руці, мене морозить. Перш ніж Маліна вийде з дому, я кажу: Прошу, заглянь до мене на якусь мить, тут сталося щось неймовірне.

Маліна заходить до мене з горнятком чаю в руці, він поспішає, п’є малими ковтками чай і запитує: Що трапилося? Перед ним одягаю через голову сукню й починаю прискорено дихати, я задихаюсь, я не в стані вимовити жодного звуку. Це ж оця сукня, справа саме в цій сукні, раптом мені стає зрозуміло, чому я ніколи її не могла носити. Хіба ти не бачиш, мені надто гаряче в оцій сукні, у ній можна розплавитись, ця вовна занадто тепла, невже тут немає жодної іншої сукні! Маліна каже: Як на мене, вона пасує тобі, ти добре в ній виглядаєш, якщо тобі справді важливо знати про це мою думку, вона тобі надзвичайно пасує.

Маліна випив чай, я чую ще, як він ходить туди-сюди по квартирі, робить декілька звиклих кроків, шукає плаща від дощу, ключі, кілька книг та папери. Я повертаюсь до ванни й дивлюся у дзеркало, сукня похрускує, від неї у мене аж до зап’ясть червоніє шкіра, це жахливо, це надто жахливо, у цю сукню, напевно, вплетена якась пекельна нитка. Вона стала для мене хітоном Несса^[386], я не знаю, що сталося із цією сукнею. Я ніколи не хотіла її одягати, мала знати, чому.

І як довго живу я вже біля мертвого телефону? Тут і нова сукня не зможе втішити. Коли апарат пронизливо дзвонить, кличе, я, буває, встаю ще з надією, явно безглуздою, однак потім кажу: Алло? зміненим, нижчим голосом, бо на тому кінці завжди хтось, з ким саме зараз я не хочу або не можу вести розмови. Потім лягаю, мені хочеться вмерти. Однак сьогодні телефон знову дзвонить, сукня дере мені шкіру, я йду, пригнічена, до телефону, не змінюю голосу, але як добре, що я не змінила голосу, бо телефон оживає. Це Іван. Це й не могло бути інакше, це мав бути нарешті Іван. Після першої ж фрази Іван мене знову підніс увись, возвеличив, заспокоїв шкіру мою, я погоджуюсь з вдячністю, я кажу: так. Так, так, я мовила.

І на цей вечір я мушу позбутися Маліни, я його на щось підбиваю, врешті, він теж має мати обов’язки, не може весь час усім відмовляти, пообіцяв Куртові зайти до нього одного із вечорів найближчих, сьогодні Курт особливо зрадів би, він хотів би йому показати нові малюнки, і Ванчури прийдуть до Курта, вже хоч би з цієї причини він має туди піти, бо коли Ванчура п’є, то так просто все не скінчиться, і без нього, без Маліни, вони знову витягнуть на поверхню старі суперечки. За це обіцяю Маліні піти разом з ним одного із вечорів найближчих до Йорданів, бо ми не можемо відмовляти їм далі, Лео Йордана ми маємо відвідувати двічі на рік. Маліна не створює труднощів, він розуміє відразу, що сьогоднішній вечір він має провести у Свободи. Я ж бо завжди маю рацію. Якщо б я про це не подумала, то Маліна просто забув би. Він по-справжньому радий, що має мене, він ніколи не залишає будинку без вдячного погляду, і я промовляю до нього якомога ніжніше: Вибач мені цю історію з сукнею, сьогодні маю велике бажання її одягнути, усе залежить від мого настрою! Як це вдається тобі завжди підібрати так вдало, звідки ти знаєш розміри? Тисячу разів дякую тобі за цю сукню!

До восьмої я читаю книжку. Бо вечеря готова, я вже намалювалася й зачесалася. «Даремно вдавати байдужість при спогляданні таких досліджень, предмет яких не може бути байдужим людській природі.»^[387]

На це я наткнулася у той час, коли рішуче намагалася побороти вроджені людині ідеї. Намагаюся пригадати, бо всіх книжок вже не маю, хто займався сенсом моралі, Гатчесон^[388], а чи Шефтсбері^[389], однак сьогодні я втратила орієнтацію, хоча й отримала summa cum laude^[390], та маю завжди такий вигляд, нібито провалилася. Палатальність мови. Я ще знаю слова, які вже багато років іржавіють на моїм язиці, і дуже добре знаю слова, які щодня тануть на ньому, або ті, які проковтнути, або ж вимовити я майже не в змозі. Це, властиво, не були самі речі, які я з часом усе менше могла купувати чи бачити, це були їхні назви слова, яких я не в стані була більше чути. Двадцять дека телятини. Як можна це вимовити? І не тому, що моє ставлення до телят — особливе. Або ж виноград, півкіло. Парне молоко. Шкіряний пасок. Усе зі шкіри. Яка-небудь монета, хоча б навіть шилінґ, не порушує для мене проблеми грошового обігу, девальвації або покриття у золоті, я лиш раптом відчуваю у роті шилінґ, легкий, холодний, круглий, цей шилінґ заважає мені, його хочеться виплюнути.

Іван ще лежить на ліжку, він має такий вираз обличчя, якого я в нього ще ніколи не бачила. Він напружено розмірковує, виглядає на те, що нікуди не поспішає, раптом він має час, щоб тут спокійно лежати, і я схиляюсь над ним, з руками, схрещеними на грудях, однак потім у мені все стискається, щоб Іван міг сказати: Сьогодні я неодмінно маю з тобою поговорити.

Потім він знову мовчить. Я затуляю обличчя руками, щоб не заважати йому, бо він мусить зі мною поговорити.

Іван починає: Я маю з тобою поговорити. Пам’ятаєш? я якось казав тобі, що дечого, все-таки, тобі не скажу. Однак якщо я… що ти робитимеш, якщо я?

Якщо ти? запитую я. Майже нічого не чути.

І якщо ти? повторюю.

Іван каже: Я думаю, що тепер маю тобі це сказати.

Я не питаю: Що ти маєш мені сказати? Бо він зміг би тоді говорити далі. Однак якщо б я і далі мовчала, він зможе мене запитати: Що б ти тоді…

Оскільки мовчанка надто довго тривати не може, я похитую головою й лягаю поруч із ним, ніжно гладжу його по обличчі, безупинно гладжу його, щоб він припинив напружено думати, щоб він не знайшов цих слів про кінець.

Чи це значить, що ти… що ти знаєш?

Я знову похитую головою, це нічого не означає, я нічого не знаю, а якби я це й знала або якби він мені це сказав, не було б на це відповіді, ні тут, ні тепер, ні взагалі на землі. Поки живу, відповіді на це не буде. Колись наше мовчазне лежання має скінчитися, я маю знайти сигарету для нього, а також для себе, маю їх запалити, і ми зможемо покурити ще раз, бо врешті Іван має йти геть. Я не можу дивитися, як він уникає на мене дивитись, я дивлюся на стінку й шукаю за чимось на стінці. Це не має так довго тривати, поки хтось одягнеться, бо може статися, що хтось інший не зможе цього пережити, і поки Іван, можливо, у напрузі ще думає і не знає, як йому піти геть, з яким словом, я вимикаю світло, він якось там віднайде вже вихід, у коридорі світиться світло. Чую, як за Іваном грюкають двері.

Мене лякає більш звиклий шум, Маліна відмикає двері. На якусь мить він зупиняється біля дверей до моєї спальні, і так як я хочу сказати йому щось привітне, а також хочу дізнатися, чи не втратила ще свого голосу, я кажу: Я тільки що пішла спати, я вже майже заснула, ти, напевно, теж дуже втомився, іди спати. Однак Маліна за якусь мить повертається зі своєї кімнати й іде крізь темінь до мене. Він умикає світло, і мене знову охоплює жах, він бере маленьку бляшану коробочку зі снодійним і рахує таблетки. Це мої снодійні таблетки, мене охоплює злість, але я не кажу нічого, сьогодні я взагалі не скажу більше нічого.

Маліна каже: Ти взяла уже три, думаю, що цього достатньо.

Ми вступаємо в суперечку, я бачу, що недалеко до того, щоб ми накинулися одне на одного. Ми не уникнемо цього зіткнення.

Я кажу: Ні, всього півтори, ти ж бачиш, що одна розламана навпіл.

Маліна каже: Я рахував їх сьогодні зранку, трьох бракує.

Я кажу: Щонайбільше було дві з половиною, а половина взагалі не рахується.

Маліна забирає таблетки, ховає їх до кишені свого піджака й виходить з кімнати.

На добраніч.

Я зриваюся з ліжка, німа, безпорадна, він грюкнув дверима, а я не терплю, коли хтось грюка дверима, і те, що він рахує таблетки, я не просила його сьогодні зранку перевіряти мене, однак може бути, що саме сьогодні я попросила перераховувати їх наступними днями, бо сама я вже нічого не можу запам’ятати. Однак як Маліна сміє відраховувати ці таблетки для мене тепер, він же не знає, що сталося, і я зненацька кричу в розчахнені навстіж двері: Та ти ж нічого не знаєш!

Він відчиняє двері своєї кімнати й запитує: ти щось сказала?

Я прошу Маліну: дай мені ще одну, вона мені справді потрібна!

Маліна каже рішуче: Ти не отримаєш більше жодної. Ми йдемо спати.

Відколи Маліна почав до мене так ставитись? Чого він хоче? Щоб я пила воду та ходила туди-сюди, заварювала чай та ходила туди-сюди, пила віскі та ходила туди-сюди, але в цілій квартирі не знайти жодної пляшки віскі. Одного дня він ще зажадає від мене, щоб я не телефонувала й не бачилась більше з Іваном, проте цього йому не досягнути ніколи. Я знову лягаю, знову встаю й розмірковую. Тихо йду до кімнати Маліни, шукаю в пітьмі піджак, перевіряю усі кишені, однак не знаходжу таблеток, обмацую кожен предмет у його кімнаті, і ось, нарешті, знаходжу бляшану коробочку на стосі книжок, витрясаю з неї дві таблетки собі на долоню, одну на зараз, а іншу на потім, вночі, про всяк випадок, мені вдається так тихо за собою замкнути двері, що він у жодному разі не може мене почути. Обидві таблетки лежать біля мене на тумбочці, світиться світло, я не беру їх, бо дві надто мало, а я ще й пробралась до Маліни й обманула його, він скоро про це дізнається. Однак я зробила це лиш для того, щоб заспокоїтись, з жодного іншого приводу. Ми незабаром про все дізнаємося. Бо далі так бути не може. Настане день. Настане день, і залишиться лише стриманий, ясний і добрий голос Маліни, проте, не буде вже більше ані єдиного прекрасного слова, яке я вимовлю у великому хвилюванні. Маліна надто турбується. Уже з огляду на Івана, щоб на Івана нічого не впало, щоб Івана нічого не зачепило, ані тінь якоїсь провини, бо Іван ні в чому не винен, я не ковтну сорока таблеток, але як мені пояснити Маліні, що я хочу лише заспокоїтись, що нічого не заподію собі, щоб нічого не завдати Іванові. Мені треба лише заспокоїтись, бо ніхто ж не сказав, що Іван при нагоді мені не подзвонить.

Екселенціє, генералісімусе, Маліно Esq.^[391], я маю ще раз тебе про щось запитати. Чи існує якийсь заповіт?

Навіщо тобі заповіт? Що ти з ним будеш робити?

Хотіла б зберегти таємницю листів. Однак мені також хочеться щось після себе лишити. Чи ти навмисно не розумієш мене?

Оскільки Маліна спить, я починаю писати. Панна Єлінек уже давно вийшла заміж, нікому більше писати за мене листів, сортувати їх та впорядковувати.

Вельмишановний пане Ріхтер,

Ви були колись настільки приязні, що надали мені найлюб’язнішу допомогу з кількох цілком незначних для мене юридичних питань. Я маю тут на увазі передусім справу Б. Вона не має для мене, звичайно, жодного значення. Однак, оскільки ви є юристом, я тоді вже мала можливість довірливо звернутись до Вас, а Ви, без пред’явлення всяких рахунків, настільки великодушно допомогли мені, і оскільки сьогодні я тут, у Відні, не маю кого запитати, то хотіла б запитатися Вас, як оформляється заповіт. Я маю дещо впорядкувати, я ж постійно жила серед великого безладу, та, видається, надходить час, коли і я повинна дійти до якогось порядку. Як Ви вважаєте, чи достатньо буде, наприклад, лиш від руки, чи маю я з Вами зустрітися, а чи щоб я…

Дорогий пане докторе Ріхтер,

охоплена страхом панічним пишу Вам у шаленому поспіху, бо… пишу Вам у панічному страхові, хочу впорядкувати ще деякі речі, йдеться про зовсім мало речей, лиш про мої папери, кілька предметів, до яких я, однак, дуже прив’язана, мені не хотілося б, щоб вони, ці предмети, потрапили до чужих рук. Я, на жаль, не можу собі зарадити, але можу сказати Вам, що про все дуже добре подумала. Оскільки не маю рідних, то бажаю (чи це вже має правову силу?), щоб кубик із блакитного скла і, надто, маленьке горнятко для кави з зеленою облямівкою та старовинний талісман із Китаю, який зображає всього лиш небо, землю і місяць, назавжди належали одній особі. Ім’я це я потім вкажу. Мої папери натомість, а оскільки навіть Ви знаєте про моє нестерпне становище… Кілька днів я вже нічого не їла, я більше не можу їсти, не можу спати, і річ тут не в грошах, не тому, що я їх більше не маю, я ж тут, у Відні, повністю ізольована, відгороджена від решти світу, в якому заробляють гроші й їдять, а оскільки мій стан Вам, мабуть…

Вельмишановний і дорогий пане докторе Ріхтер,

Ніхто, окрім Вас, не знатиме краще, що я змушена, з огляду на різні обставини, оформити заповіт. Заповіти, цвинтарі, остання воля, у кожному разі вже з давніх-давен вселяли в мене найбільший жах, заповіти, напевно, взагалі не потрібні нікому. Однак я звертаюсь сьогодні до Вас, бо Ви, як юрист, напевно зможете зрозуміти мою не з’ясовану ситуацію, яка навряд чи якось може бути з’ясована, та довести все до ладу, якого я дуже прагну. Усі мої особисті, мої найприватніші речі мають бути передані певній особі, ім’я якої вкажу на окремому аркуші. Переді мною постає ще й інше питання, стосовно паперів. На цих паперових аркушах щось написано, але це, в усякому разі, не цінні папери, цінних паперів я ніколи не мала. Однак для мене дуже важливо, щоб ці папери передали тільки панові Маліні, з яким Ви, наскільки мені відомо, одного разу мали нагоду зустрітись, під час Вашого дуже короткого перебування у Відні. Однак не пригадую точно, я можу тут помилитися, в усякому випадку, на всякий випадок, називаю Вам це ім’я…

Любий докторе Ріхтер,

охоплена страхом панічним пишу Вам сьогодні в шаленому поспіхові, я зовсім не в змозі висловити хоча б одну ясну думку, але хто хоч раз зміг висловити ясну думку? Моя ситуація стала цілком нестерпною, може, зрештою, вона завжди такою була. Нарешті, однак, я хотіла б іще зауважити: Це не був пан Маліна, не був це й Іван, ім’я, яке Вам нічого не каже. Поясню Вам пізніше, як він пов’язаний із моїм життям. Що буде далі з речами, які належать мені, для мене сьогодні вже не має жодного значення.

Вельмишановний і дорогий пане Ріхтер,

може, очікую від Вас надто багато, але пишу Вам охоплена страхом панічним і в шаленому поспіху. Чи можете Ви, юрист такої високої кваліфікації в галузі права, підказати, як укласти мені заповіт, щоб він мав чинність? На жаль, цього я не знаю, однак, з огляду на різні причини, змушена…

Прошу Вас відповісти мені відразу, якщо це можливо, відразу, як отримаєте мого листа!

Відень….

                                                                  Незнайома.

У Маліни — вільний день, я б краще провела цей день сама, проте Маліну неможливо переконати вийти із дому, хоча поміж нами затаїлося щось вороже. Починається з того, що він роздратований і голодний, їмо ми раніше, ніж звично, я запалюю свічку, яка звикло горить лише для Івана. Мені здається, що стіл відповідно накритий, однак на ньому тільки холодні закуски, про хліб я, на жаль, забула. Хоча Маліна нічого не каже, та я знаю, що в нього на думці.

Я:	Відколи ми маємо тріщину в цій стіні?
Маліна:	Я не пригадую, здається, давно.
Я:	Відколи в нас темні тіні над центральним опаленням?
Маліна:	Хоч щось ми маємо мати на цій стіні, якщо вже не вішаємо картин.
Я:	Я потребую лиш білих стін, непошкоджених стін, в іншому разі мені видається, що живу в останньому місці перебування Ґойї[392]. Пригадай псячу голову, яка дивилась із глибини, усі ті похмурі видива на стіні, з його останніх років. Ти в жодному разі не мав показувати мені цієї кімнати в Мадриді.
Маліна:	Я ніколи не був з тобою в Мадриді. Облиш ці байки.
Я:	Це абсолютно байдуже, в усякому разі я там була, монсеньйор, з твого дозволу, а чи без. Я бачу павутиння вгорі на стінах, поглянь, як воно все затягнуло!
Маліна:	Чи ти не маєш що одягнути, навіщо ходиш у моєму старому халаті?
Я:	Бо справді не маю чого одягнути. Чи не траплялась тобі така фраза: siam contenti, sono un uomo, ho fatto questa caricatura[393][394].
Маліна:	Мені здається, там сказано, sono dio[395]. Боги помирають багатьма, багатьма смертями.
Я:	Люди, а не боги.
Маліна:	Чому ти постійно все виправляєш?
Я:	Я все-таки маю право на це, бо сама перетворилася на карикатуру, духом і тілом. Тепер ми вже задоволені?

Маліна виходить з кімнати, іде до себе й повертається з пачкою сірників. Свічка в підсвічнику догоріла. Я забула купити нові свічки. Маліна має бути вдоволеним. Я могла б ще раз запитати у нього пояснення, що відбувається, і як відбувається, хоча напругу й ворожість я відчуваю чимраз виразніше.

Я:	Щось, напевно, пішло хибним шляхом уже в приматів або, щонайпізніше, у гомінідів. Чоловік, жінка… дивні слова, дивна омана! Хто з нас обох складе іспит на summa cum laude? Я — це була моя помилка. Чи може, Я і є тим предметом?
Маліна:	Ні.
Я:	Однак воно є тут і сьогодні?
Маліна:	Так.
Я:	Воно має історію?
Маліна:	Уже ні.
Я:	Ти можеш до нього торкнутися?
Маліна:	Ні, ніколи.
Я:	Але ти мусиш мене зберегти!
Маліна:	Чи мушу? Як ти хочеш, щоб я з тобою поводився?
Я:	(con fuoco) Я тебе ненавиджу.
Маліна:	Ти говориш до мене, ти щось сказала?
Я:	(forte) Пане фон Маліно, Ваша милість, маґніфіценціє! (crescendo) Ваша достойність і всемогутність, я ненавиджу Вас! (fortissimo) Гаразд, обміняй мене, обміняймося, Ваша честь! (tutto il clavicembalo) Я ненавиджу тебе! (perdento le forze, dolente) Прошу, збережи мене все-таки. Я до тебе ніколи не мала ненависті.
Маліна:	Я не вірю ані єдиному твоєму слову, вірю лише всім словам твоїм разом.
Я:	(dolente) Не залишай мене! (cantabile assai) Ти не можеш мене лишити! (senza pedale) Я хотіла розповісти, але не буду цього робити. (mesto) Лише ти не даєш мені пригадати. (tempo giusto) Візьми собі ці історії, з яких зроблена велика історія. Забери їх усі у мене..

Я прибрала усе зі столу, однак залишилося ще багато привести до ладу. Більше не прийдуть листи, телеграми й поштівки з гарними краєвидами. Окрім того, найближчим часом Іван не виїжджатиме з Відня. Однак також пізніше, і набагато пізніше — нічого більше не прийде. Я шукаю особливого місця, якоїсь схованки, ходжу з невеликим пакунком в руках туди й сюди по квартирі. У секретері мала б бути шухляда, яку потім ніколи не вдасться вийняти, якої ніхто не відчинить. Або я могла б підняти стамескою паркетину з підлоги, заховати туди листи, покласти дощинку на місце й опечатати, поки я ще розпоряджаюсь у цьому домі. Маліна читає книжку, мабуть, саме Фразу «Даремно вдавати байдужість при спогляданні таких досліджень, предмет яких не може бути байдужим людській природі.» Час від часу він роздратовано підводить погляд, так, ніби не знає, що я ходжу туди й сюди по квартирі з невеликим пакунком листів і шукаю для нього сховку.

Я вклякаю, внизу, на підлозі, однак це не напрямок ані Мекки ані Єрусалиму, куди я схиляюсь в поклоні. Не схиляюся більше ні перед чим, мені лиш потрібно витягнути із секретера нижню шухляду, яка застрягла, а відчинити її дуже тяжко. Щоб Маліна не помітив, яке я місце обрала, не маю зробити жодного шуму, однак шпагат раптом розв’язується, листи перемішуються, я незграбно зв’язую їх знову докупи, просовую у шпарину шухляди, однак відразу ж витягую знову, з переляку, що вони можуть назавжди зникнути. Я забула щось написати на упаковці, на випадок, якщо б хтось все-таки віднайшов зненацька оці листи, хтось чужий, коли закінчиться аукціон, на якому виставлять мій секретер. Ці кілька слів мають бути дуже значущими. Тому ще всього кілька слів: Це єдині листи… ці листи — єдині листи… листи, які я отримала… Мої єдині листи!^[396]

Я не знайду відповідної фрази, щоб передати, наскільки одні-єдині для мене листи Івана, маю облишити це, поки мене ніхто не застав тут раптово. Шухляда застрягла. Усім своїм тілом, однак дуже тихо, я натискаю на неї, замикаю на ключ і кладу його в старий халат Маліни, який на мені обвисає.

Сиджу у вітальні навпроти Маліни, він кладе книжку й запитально на мене дивиться.

Ти все зробила?

Я киваю, бо все зробила.

То чому ти сидиш тут, замість того, щоб нарешті зварити нам каву?

Лагідно дивлюсь я на Маліну й думаю, що маю тепер сказати йому щось жахливе, те, що нас розлучить навіки й унеможливить надалі будь-які слова поміж нами. Однак я встаю й повільно виходжу з кімнати, у дверях враз обертаюся й чую, що вимовляю не щось жахливе, а навпаки, щось зовсім інше ^cantabile і ^dolcissimo:

Як бажаєш. Зараз зварю тобі каву.

Я стою біля плитки й чекаю, коли вода закипить, кладу кілька ложечок кави у фільтр і думаю, я все ще думаю, потреба думати досягнула в мене такої стадії, коли мислення вже не можливе, я ховаю голову в плечі, мені стає дуже гаряче, я надто низько схилилася над конфоркою. Nous allons à l’Esprit! Однак цю каву я ще можу зварити. Хочу лише тільки знати, що Маліна робить в кімнаті, що він про мене думає, бо і я думаю трохи про нього, хоча думки мої линуть далеко за наші межі. Я пораюся на кухні, розігріваю кавник і ставлю два невеликих горнятка з ауґартенської порцеляни на тацю, вони так очевидно стоять тут переді мною, як очевидним має бути й те, що я тут стою і усе ще мислю.

Жила-була принцеса, одного дня примчали угорці з далекого краю, який сягав у незвідане, було це понад Дунаєм, шептали верби, був собі раз букет золотоглавих лілей і чорний плащ… Моє королівство, мій краю на Унґарґассе, який я тримала у своїх тлінних руках, мій краю прекрасний, тепер не більший, ніж конфорка моя, яка починає жаріти, у той час, як решта води стікає краплями крізь цей фільтр… Я повинна вважати, щоб не впасти обличчям на плитку, не покалічитись, не обгоріти, бо Маліні довелося б викликати поліцію та швидку допомогу, довелося б зізнатися у недбальстві, у нього, мов, наполовину згоріла жінка. Я випростовуюсь, обличчя моє палає від червоного жару конфорки, від якої ночами я так часто підпалювала уривки паперу, не для того, щоб знищити щось із написаного, а щоб добути вогонь для останньої й остаточної сигарети. Однак я більше вже не курю, сьогодні я вже відвикла. Я можу ще повернути вимикача на 0. Жила-була колись, але я не згораю, тримаюся прямо, кава готова, кавник накриваю кришкою. Я готова. З якогось вікна, що виходить у двір, чути музику, qu’il fait bon, fait bon. Руки мої не тремтять, я несу до кімнати тацю, наливаю слухняно каву, як завжди, я кладу дві ложечки цукру в горнятко Маліни, а собі не кладу нічого. Сідаю навпроти Маліни, настає мертва тиша, ми п’ємо нашу каву. Що таке з Маліною? Він не дякує, не всміхається, не порушує німоти, нічого не пропонує на вечір. У нього — вихідний день, а він нічого від мене не хоче.

Я пильно дивлюся на Маліну, однак він не підводить очей. Я встаю й думаю, що якщо він негайно нічого не скаже, якщо мене не затримає, то це буде вбивством, і я віддаляюсь, бо вже не можу цього сказати. Це вже не так жахливо, тільки наше розходження жахливіше, ніж будь-яке зіткнення. Жила я в Іванові, а помираю в Маліні.

Маліна п’є свою каву. Чути вигук «Олла!» з якогось вікна в дворі. Я йду до стіни, входжу в стіну, затамовую подих. Я мала б ще написати записку: Це не Маліна. Однак стіна отверзається, я — у стіні, а Маліна побачить лиш тріщину, яку ми бачили вже давно. Він подумає, що я вийшла з кімнати.

Телефон дзвонить, Маліна бере трубку, він крутить в руках мої окуляри від сонця й розбиває їх, потім він грається кубиком із блакитного скла, який, все-таки, належить мені. Відправник не отримав подяки, даритель лишився незнаним. Однак він не тільки грається, бо вже відсуває і мій підсвічник Він каже: Алло! Якусь мить Маліна нічого не каже, потім холодно й нетерпляче: ви помилились номером.

Він розбив мої окуляри, кидає їх до кошика для сміття, це мої очі, потім шпурляє кубик із блакитного скла, це другий камінь із мого сну, він ховає кудись моє горнятко для кави, намагається розламати мою платівку, однак вона не ламається, вона гнеться й чинить шалений опір, а потім усе ж ламається, він прибирає усе на столі, розриває кілька листів, викидає мій заповіт, усе летить до кошика для сміття. Бляшану коробочку зі снодійним він кидає поміж клаптів паперу, ще щось шукає і озирається, відсовує подалі підсвічник, врешті ховає його, так, ніби діти могли б коли-небудь до нього дістатись, а в стіні ще щось є, воно більше не може кричати, однак воно все-таки кличе: Іване!

Маліна оглядається уважно довкола, він бачить усе, але більше не чує. Там стоїть тільки його горнятко з зеленою облямівкою, лиш воно, речовий доказ, що він залишився сам. Телефон знову дзвонить. Маліна якусь мить вагається, однак підходить. Він знає, що це Іван. Маліна каже: Алло? І знов якусь мить нічого не каже.

Прошу?

Ні?

Значить, я висловився неправильно.

Це має бути помилка.

Номер 72 31 44.

Так, Унґарґассе 6.

Ні, немає.

Немає тут жодної жінки.

Я ж кажу, тут з таким іменем не було нікого ніколи.

Тут більше нікого немає.

Мій номер 72 31 44.

Моє ім’я?

Маліна.

Кроки, знову і знову Маліни кроки, вони стають тихшими, усе тихшими. Кроки затихли. Жодного сполоху, жодних сирен. Ніхто не спішить на поміч. Ані швидка допомога, ані поліція. Це дуже стара, дуже міцна стіна, з якої ніхто вже не зможе випасти, якої ніхто не зможе зламати, з якої не зможе вирватись жоден звук.

Це було вбивство.