Book: Купеля



Купеля
Купеля

Світлана Талан

Купеля

ЗБІРКА


Купеля

Купеля

Адже любов, як вода, несе і крутить, грає, рве, пестить, голубить, топить. Де жар, вона кипить, а де зустріне холод — стане льодом.

Леся Українка

Від автора

У морозні дні 2004 року Майдан клекотів, вирував, майорів помаранчевими та синьо-жовтими стягами. З трибун лунали гучні, палкі обіцянки можновладців. Яскравим полум’ям спалахнула революція, у якій народжувалася людська Надія. Та це полум’я швидко померкло, загасивши Надію революціонерів, полишивши за собою головешки зради та розчарувань. Люди з трибун швидко забули про свої обіцянки, але на Землі залишилися вічні цінності, які ніхто не в змозі ані загасити, ані відібрати, — Кохання, Сонце, Небо та Зорі…

Розділ 1


2008 рік

Від легкого, грайливого пустуна-вітру, що нишком прокрався до затишної невеличкої кімнати крізь прочинене вікно, Софійка прокинулася й розплющила очі. Легенько гойдалися віконні фіранки, і від вранішньої свіжості було навіть прохолодно, хоча надворі буяло у всій своїй неземній красі літо. Дівчина швидко зіскочила з ліжка, звичним плавним рухом відкинула назад золотаві хвилі блискучого рудого волосся, похапцем накинула ситцевого халатика й усміхнулася народженому новому дню. Вона підійшла до вікна, зсунула набік старенькі, але чисто випрані фіранки й зачаровано задивилася в сад, де серед дерев, кущів та довгошиїх рожевих мальв оживав несміливий хмарний ранок. Передранковий вітерець злегка розвіював світле волосся дівчини, приємно лоскотав обличчя, доносив до неї солодкий запах вишень, густо облитих білим цвітом. Софійка вдихнула цей запах на повні груди й ще кілька хвилин помилувалася квітучим садом.

Навшпиньки, щоб не розбудити діда, Соня пройшла повз його кімнату та опинилася надворі. Біля ґанку, під великою крислатою старезною яблунею, примостився масивний саморобний дерев’яний стіл. Колись він мав почесне місце на кухні, але шашіль почав підло точити ніжки, тож стіл винесли надвір, на сонце, де й залишили, — так буває: усе старе рано чи пізно замінюють на нове. Стіл, як добрий старий друг, не зник із родини, лише зайняв інше місце. На столі відро з холодною криничною водою та старий, з надщербленою ручкою, керамічний кухлик. Дівчина, не вагаючись ні на мить, схопила кухлика, зачерпнула кришталевої води з відра та плеснула собі прямо в обличчя.

— Ох! — мимоволі вирвалося в неї з грудей, бо від води, що здавалася крижаною, одразу перехопило подих.

Махнувши головою, Софійка провела долонями по почервонілому обличчю. У її карих, майже чорних очах засвітилися грайливі та щасливі іскорки. Ще б пак! Незабаром приїздить її коханий Сашко, якого вона не бачила майже два місяці! Тільки уявити: цілі два місяці! Це ж так довго! Майже ціла вічність! Їй хотілося від щастя кричати, щоб усі навколо чули цю новину, злетіти на потужних крилах над рідним селом, що тонуло в піні садів та яскравій зелені, туди, де висне в синьому небі вільний жайворонок…

Софійка пройшлася двором, жартома сіпнула довгу гілку вишні в білому цвіту, яка одразу ж обдала її густою росою. Великі краплі впали в густу соковиту траву, розсипалися дрібними скалками й заіскрилися перлами.

— Господи! Як же мені добре! — не сказала, проспівала дівчина та закружляла серед вишень у щасливому танку. Її довге світло-руде та шовковисте волосся розсипалося хвилями по плечах майже до тоненької талії, воно раділо народженню нового дня разом із дівчиною, танцювало грайливими пружинками, обвило її пухнастою хмаркою.

— Не спиться, дзиґо? — Софійку вивів зі стану ейфорії голос діда, що вже прокинувся й стояв на ґанку, задоволено усміхаючись у сиві вуса.

— Нехай у мене зранку повно справ, — Софійка, підстрибуючи, підбігла до діда. — А чому ти рано прокинувся?

— Хто рано встає, тому Бог дає. Чула таке?

— Чула, чула. Але яка потреба так рано вставати?

— Корову треба вигнати на пасовисько, гусей, кури вже попрокидалися, — кивнув головою дід у бік старого, перекошеного хліва.

— Кури ще сплять і десятий сон бачать, — засміялася Софійка. — А півень кукурікнув, а там хоч не розвиднюйся.

— Під лежачий камінь, донечко, і вода не тече, — зітхнув старий та, спираючись на ковіньку, зійшов сходами та сів на лавку біля столу. — Чого ж мені боки відлежувати, коли моя дзиґа вже на ногах? — Дід із любов’ю поглянув на онуку, примружив очі.

Софійка вправними рухами ввімкнула електропіч, поставила на неї велику чавунну пательню, і за мить зашкварчали шматочки сала та смажені яйця. Софійка поставила на дерев’яний стіл, застелений новою картатою цератою, тарілку з нарізаним хлібом, яйцями та запашним салом.

— Корова в хліві, а ми їмо, — буркнув дід, але без зла, радше задля годиться.

— Я все встигну, — відказала дівчина. — Чи сумніваєшся?

— Знаю, — тихо мовив дід, і по його зморщеному обличчю промайнула тінь смутку. — Мати в тебе теж такою була, вправною та спритною.

— А ще якою? — з цікавістю спитала дівчина, і серце її тривожно закалатало. Дід дуже рідко заводив розмову про матір, яку Софійка не пам’ятала, але так хотіла про неї бодай щось та дізнатися. Звичайно, можна було б розпитати бабу Параску, яка знала все про всіх у селі, але в її розповідях було багато пліток, а Софійка хотіла знати правду. Нехай гірку, болючу, але правду.

— Було прокинеться твоя мати, як і ти, ні світ ні зоря, побіжить до саду. Босоніж по росяній траві пронесеться, мов вихор, росою з квітів умиється, казала, що гарна вродою буде, що хлопці любитимуть… Ось і долюбилася, — дід тяжко зітхнув.

— Ти справді не знаєш, хто мій батько? — тихо запитала Софійка, і, здалося, серце на мить перестало калатати в грудях.

— Як-то я можу знати, коли вона й сама не знає? Та чи це тепер важливо?

— Та ні. — Дівчина покопирсала виделкою шматочок рум’яного сала. — Мені байдуже. А правда, що я дуже схожа на неї?

— Як дві краплі води! І волосся в неї таке ж гарне було, як у тебе, довге, пухнасте, руде, і очі мов дві вуглинки, і обличчя свіже, та навіть ямочки на щоках у вас однакові, коли усміхаєтеся. А до роботи хвацька була, як і ти в мене… Ох, — знову зітхнув старий, — Усе було добре, доки не загуляла з чоловіками. Спочатку гульки, потім з’явилася ти, пізніше — пиятики.

— Мати справді… багато пила? — обережно спитала дівчина.

— Так пила, що забувала прийти додому дитину нагодувати. Як вигнали її з роботи, то, бувало, і по тижню я її не бачив.

— Вона… сама мене покинула? Баба Параска казала, що ти їй порадив вибратися з дому, — несміливо запитала дівчина й опустила очі, ніби була якась її провина в безпутстві матері.

— А що було робити? Дитинка дома зі старим дідом, а вона то в одній хаті пиячить і бійки влаштовує, то в іншій. Прийшов голова сільради та сказав, що не буде з неї діла, треба дитину в дитбудинок віддавати. Тоді я й порадив їй везти свій сором із села кудись подалі, а сам оформив опікунство над тобою, то й живемо, як Бог дає.

— Вона жодного разу не приїздила до мене… коли я була маленька? — стиха промовила Соня.

— Ні, доню, жодного разу.

— То, може, її вже серед живих немає?

— А ти бабу Параску спитай: вона все знає. Живе твоя мати в Олександрівці. Це десь за п’ятдесят кілометрів від нашого села. Жива й здорова, але до цього часу не кинула дружити з оковитою. Пішки можна було сто разів прийти на доньку подивитися, але ні, не йде. Може, і добре, що моя дружина не бачить такого стидовища. Бачиш, як буває: коли вона народжувала твою матір, то життя своє віддала, а таке життя, яке веде твоя матір, не варте ламаної копійки.

— Отже, вона мене зовсім не любить? — голос Софійки затремтів від хвилювання, тим паче, що дід завжди говорив «твоя мати» й ніколи не називав своєю донькою.

— Не вмію, доню, брехати, правду скажу. Хіба то мати, що не хоче свою рідну кровинку побачити? Так собі, зозуля. Та ти не переймайся цим…

— А я й не переймаюся, — Софійка усміхнулася дідусеві. — Я звикла, що в мене є ти, мій любий дідусю Андрію, а більше мені ніхто не потрібний.

— Як то? А той, на кого чекаєш? Як же він? — Дід хитро примружив очі, ховаючи усмішку у вусах.

— Діду, — дзвінко засміялася Софійка, і суму наче й не було. — І звідки ти все знаєш?

— Собака гавкає — вітер несе, — усміхнувся дід.

— Ну, діду! Я ж нікому не казала, що Сашко приїздить.

— У тебе все на обличчі написано. Очі он аж світяться щастям!

— Справді?!

— Їй-Богу!

— Без Сашка мені нема життя, — зізналася дівчина, від чого одразу спалахнули легким рум’янцем її щоки.

— Колись так казала твоя мати, коли вперше закохалася, а бачиш, чим усе скінчилося, — зітхнув дід і махнув рукою.

— Дідусю, мій любий дідусю, я вже тобі обіцяла, і не раз. Скажу ще раз, щоб заспокоїти тебе: я ніколи не повторю помилок своєї матері. Не впевнена, що своїх не скою, але ніколи не буду такою.

— Справді? — Дід пильно зазирнув в очі онуки.

— Розсуди сам. Скільки моїй матері було, коли вона мене народила?

— Вісімнадцять.

— От бачиш! А мені вже двадцять один рік, я зустрічаюся чотири роки з одним хлопцем і зовсім нічого не п’ю, навіть пива не вживаю.

— Дай-то Боже, щоб і надалі в тебе було все добре.

— Так і буде! А як же інакше? — Дівчина задоволено засміялася, побачивши, що дід трохи заспокоївся після неприємних спогадів. — Так ми будемо корову виганяти на пасовисько чи нехай бідолашна мукає до вечора у хліві?

…Софія сама погнала на луки Ласку. Пішла босоніж і ледь ступила на м’який килим трав, як прохолодна вранішня роса обпекла ноги. Але дарма! Вона звикла до такого. Сонце ще не зійшло, і все навколо принишкло з цікавості. Зліва від стежки, у невеликій канавці, розлігся лопушняк, висока трава ніжно пахла конюшиною та береговою м’ятою. Незважаючи ні на що, життя принесло ще один новий день. У Софійки був веселий настрій, і вона привітала його щасливою усмішкою. Дівчина, сама свіжа, як ранок, вдихнула повітря на повні груди, і весняні пахощі влилися в неї вільно й там затерпли в щасливому щемі.

У долині за річкою стоїть принишклий тихий ліс, чекаючи, доки викотиться величаве сонце та розгонить останній легкий сивий туман, що завис над задумливою тихою річкою.

А ось і воно, сонце. Спочатку над лісом з’явилося рожеве сяйво, потім перші несміливі промінці впали на листя дерев, трави, роси, пробуджуючи все від короткого літнього нічного сну. Нарешті на небі з’явилося яскраве сонце. Веселе та радісне, воно хлюпнуло на землю радість буття. Відразу все навколо почало швидко оживати, прокидатися. Замигтіли останні блискітки роси на листі старезних верб. Кремезні дерева стріпнули листям-віями, почали рухати затерплим гіллям — і на землю посипалися міріади іскорок. Десь заґелґотали невгамовні гуси, замукали корови, а в бездонному синьому небі завис жайворонок та підтяг у височінь золоту нитку своєї пісні.

Софійка підставила обличчя назустріч сонцю. Воно засліпило її яскравим промінням, і дівчина, усміхнувшись гарному ранкові, стріпнула волоссям, що в золотавих промінчиках навколо голови було схоже на осяйний німб.

— Гей, Ласко, гей, — звично гукнула Соня, хоча корова добре знала свою дорогу й не збиралася нікуди з неї звертати.

Софійка дочекалася, доки пастух Грицько, цвьохаючи батогом по землі, підійде ближче, і, привітавшись, наказала:

— Дивись мені, не ображай мою Ласочку.

— А то що буде? — зухвало розглядаючи Соню, запитав височенний хлопець у гумових чоботях та крислатому брилі.

— Тоді побачиш що.

— А якщо не буду ображати — поцілуєш? — засміявся він, показавши великі та жовті, як у старого коня, зуби.

— Нехай тебе дідько лисий цілує! — кинула Софійка, різко повернулася до хлопця спиною та попрямувала додому.

— Усе чекаєш на свого офіцера? — долинуло ззаду.

— А тобі що до того! — весело відрізала Софійка, згадавши про коханого, і, повернувшись, показала хлопцеві язика.

— Га! Га! Га! — зареготав той. Не витримав, вкусив все-таки: — Чекай. Приїде до тебе, якщо в місті не знайде таку, що на кілометр французькими духами пахне.

Софійка аж зупинилася від таких слів.

— А не знайде! — мовила вона, поставивши руки в боки.

— А це ж чому?

— Бо нема таких гарних, як я! — сказала Соня. Усміхнувшись, дівчина випрямила спину та пішла, гордо несучи високо підняту голову.

— Це правда, — зітхнув Грицько й почесав дерев’яним кінчиком батога потилицю.

Він ще довго дивився вслід Софійці, бо не було сил відірвати погляду від її струнких і водночас пружних ніг, тоненької талії, худеньких плечей та золотавого волосся, що танцювало. Не дівка — вогонь!


— Ціп-ціп-ціп, — кликав дідусь курей, що вже висипали на подвір’я та жваво клювали пшеницю, яку він їм щедро сипав із дерев’яного кухля.

— А ось і я! — не ввійшла, влетіла легким вітерцем Софійка на подвір’я. — Швидко впоралася?

— Піди відпочинь хвилинку, — усміхнувся до неї дідусь. — Рано ще на роботу.

— Нічого. Раніше додому повернуся, — відповіла Софійка й за мить зникла в хаті.

Вона повернулася взута в пантофлі, у легенькому ситцевому платтячку в дрібний синій горошок. Довге волосся Соня зібрала на потилиці у вузол.

— Не сумуй, дідусю, — легко, мов літній вітерець, підбігла до діда, чмокнула в поморщену суху щоку та за мить уже зникла з двору.

…Софійка прямувала вузькою вуличкою та мимоволі милувалася селом, що потопало в літній піні квітучих садів і пташиному гомоні. Навколо стояв п’янкий та солодкий запах чи то літа, чи то її розквітлої молодості та щастя. Вона йшла, а душа раділа та співала. У приємній тривозі очікування хвилини зустрічі з коханим примушувало тріпотіти в грудях серце в нескінченному танку радості та ніжності.

Сьогодні вона навмисне вийшла з дому трохи раніше. Треба було зайти до баби Параски та домовитися, щоб прийняла квартиранта — її Сашка. Звичайно, можна було б йому одразу йти до бабці й оселятися, бо та отримувала мізерну пенсію, тож хоча б якась копійчина, яку заплатить за постій Сашко, їй не буде зайва. Та з цього був бабі Парасці ще один зиск. Вона, як і потрібно, першою на селі дізнається про його приїзд. Хто ж, як не вона, буде знати, коли Сашко піде на побачення до Софійки та коли повернеться додому? «Два задоволення в одному», — подумала Софійка та усміхнулася сама собі куточками вуст.

— Доброго ранку, хрещений! — крикнула Софійка, помітивши за парканом товстенького дядька Василя, що порався біля свого старенького «Москвича».

— І ти будь здорова! — бадьоро відгукнувся той.

Софія на мить зупинилася, бо було б нечемно пройти мовчки повз нього. Дядько був не лише її хрещеним, а й батьком її шкільної подружки Галі.

— А де тітка Ліда?

— На городі. Де ж їй іще бути? День буде спекотний, то пішла щось зробити, доки сонце не піднялося високо. А ти чому так рано сьогодні?

Дядько Василь вже стояв за хвірточкою та витирав долонею піт, що виступив на його блискучій, геть лисій голові.

— Та є деякі справи, — ухилилася від відвертої відповіді дівчина, боячись сполохати своє щастя. — А як там Галинка?

— А! — махнув рукою дядько Василь. — Уся у своїй роботі. Літо прийшло — туристів побільшало, то й заманює цих товстосумів до свого агентства.

— Та хіба ж це погано? — запитала Софійка, побачивши невдоволення на обличчі хрещеного. — Мають люди гроші, то чому ж не помандрувати світом, не побачити інші країни?

— Воно то так, та ми вже забули, яка наша донька. На туристів час є, а до батьків навідатися — часу зась! — невдоволено пробурмотів дядько.

— Не ображайтеся. Це ж її робота. Як каже дідусь: «Під лежачий камінь вода не тече».

— Робота, робота, — буркнув собі під ніс дядько Василь. — У нас теж робота, але для кого ми п’ять корів тримаємо? А гусей цілу череду? А кролі? Город? Кури? Усе задля неї. Зібрали їй гроші, зателефонували. Гадали, що хоч так приїде, хоча б за рік покажеться в рідній хаті. Але ж ні! Говорить: «Підіть на пошту та перекажіть гроші», — дядько Василь тяжко зітхнув. — Матір ледь відпоїв ліками після того, як донька таке бовкнула.

— Кажете, тітка Ліда від цього дуже засмутилася?

— Не лише від цього. — Дядько Василь відвів очі вбік, ніби чогось соромлячись. — Галя сказала, що її чоловік, цей бізнесмен, не може їсти в нашій хаті, бо тут пахне молоком, а він молочний запах, бачте, з дитинства терпіти не може.

— То нехай їсть свої туристські путівки!

Дядько Василь не втримався, усміхнувся.

— Добра ти дівчина, Софійко, щира. Мені б таку доньку.

— А я і є ваша родичка, бо хрещениця. — Дівчина щиро усміхнулася, і на її щоках з’явилися дві маленькі ямочки. — Не переймайтеся, усе буде добре. Ось побачите!

— Сподіваюся. Твої слова та Богові у вуха.

— То я піду? Переказуйте мої вітання тітці Ліді та Галі.

— Бувай, — кивнув рукою дядько Василь та пішов до свого автомобіля, а на душі аж полегшало, коли побалакав із хрещеницею. Так було завжди. З’явиться на хвилинку, як ясне сонечко, ластівкою пощебече, а на душі тепло стане, спокійно. І зростала дівчинка з дідом, не відчуваючи ні батьківського, ні материнського тепла, а стільки в ній тепла, доброти, світла та щирості, що на всіх вистачить.



Уже за годину Софійка встигла переговорити з бабою Параскою, розібрати листи та невеликий стос газет. Незабаром зі старою сумкою із затертим написом «Пошта» попрямувала селом від хати до хати, несучи в кожну з них свіжу пресу, листи та свою щасливу сяйливу усмішку.


Розділ 2

Соні не дуже хотілося йти до сільського клубу, але баба Параска донесла, що приїхала до своїх батьків колишня шкільна подружка Олеся. З одноліток Софії в селі ніхто не залишився. Усі пороз’їжджалися на навчання та роботу до міста, тому нечасті зустрічі з однокласниками для неї були як маленьке свято душі, сповнене приємних спогадів із дитинства. А тут іще й дід підпрігся до баби Параски: «Іди до клубу, розвійся, попліткуй з Олесею».

— Коли ти так наполягаєш, то піду! — Соня підняла руки догори та пішла до хати перевдягатися, але на ґанку зупинилася та, усміхнувшись, посварилася пальцем діду та бабі Парасці. — Знаю, знаю ваші плани, змовилися, щоб мене спекатися. Зараз піду, а ти, діду, почнеш залицятися до бабці!

Сказала — і як вітром її здуло.

Соня вдягла джинси, червону кофтинку з короткими рукавами, довго та старанно, як у дитинстві, розчісувала гребінцем волосся. Дістала з косметички губну помаду, покрутила в руках та поклала її на місце. Але парфумами, які подарував їй Сашко, усе ж таки скористалася. Терпкувато-солодкий запах, що одразу заповнив кімнату, знову навіяв спогади про коханого. Дівчина усміхнулася, дивлячись у велике дзеркало старенької шафи.

— Навіть добре, що мене вмовили піти до клубу, — зізналася вона собі, бо відчула, що її зсередини аж розпирає від почуттів та душевного збудження, що наплинули хвилею. Їй конче було потрібно з кимось поділитися своєю радістю, а Олеся завжди її розуміла.

Вони ходили до одного класу й почали товаришувати не одразу. Спочатку Соні Олеся не дуже подобалася. Здавалася млявою, навіть вайлуватою, мовчазною. Соня ж була вертлявою цокотухою. Але згодом, десь у п’ятому чи шостому класі, Софійка побачила в Олесі те, чого не помічала раніше. Її повільність була не вайлуватістю, а продуманими рухами, кожне слово — зважене й розумне. Дівчатка були зовсім різні, але вони гармонійно доповнювали одна одну. Після закінчення школи Олеся поїхала до міста, де вступила до педагогічного інституту. Цього року вона закінчувала навчання і, напевне, піде працювати до школи.

Соня оцінливо поглянула на своє відображення в люстерку та залишилася задоволеною. З-під довгих та чорних вій на неї дивилися темно-карі, кольору чорного шоколаду, виразні великі очі, чорні брови — ніби крила птаха в польоті, тонкий та прямий ніс, пишні чутливі губи кольору стиглої вишні яскраво виділялися на засмаглому обличчі, яке обрамляло золотаве та блискуче волосся. Вона крутнулася на тоненьких підборах, розглядаючи свій стан. Довга та тонка шия здавалася їй не зовсім привабливою, але розпущене волосся дбайливо маскувало цю ваду. Худенькі плечі, невеликі, але округлі груди, тоненька талія та високі підбори робили її ще стрункішою та вищою на зріст. Софійка грайливо підморгнула своєму відображенню та майнула надвір.

Клуб стояв серед великого парку. Дівчина пам’ятала той час, коли тут були рівні заасфальтовані доріжки серед величезних старих лип і верб. Колись обабіч алеї стояли пофарбовані дерев’яні лави, росли густі, акуратно підстрижені кущі та були розбиті клумби з різноманітними квітами. Софійка згадала, як одного разу вихор скинув із величезної липи гніздо лелек. Тоді хлопці, бажаючи допомогти бусликам, неймовірними зусиллями затягли на саму верхівку дерева колесо з автівки та примостили туди гніздо. Лелеки підремонтували своє житло, і вже влітку звідти виглядали голівки їхніх пташенят. Тепер було все занедбане: лави зламані, фарба на них давно полущилася й облізла, замість дбайливо та рівно підстрижених кущів — зарості кропиви, посередині великої клумби на правах господаря розрісся лопушняк, розклавши велике розлоге листя.

У приміщенні клубу грала музика, а по периметру імпровізованого танцювального майданчика стояли стільці. Кілька хлопців про щось розмовляли та голосно реготали, сміхом заглушуючи голос із магнітофона самого Кіркорова, що намагався розвеселити публіку своїми піснями. Дівчата в іншому кутку. Вони шепотілися про щось своє, дівоче, поглядаючи в бік парубків, і лузали соняшникове насіння, кидаючи лушпайки собі ж під стілець. Крайньою справа тихо сиділа Олеся.

— Лесько! — кинулася до неї Соня, забувши з усіма привітатися. — Лесечко!

— Соню! — зраділа Олеся. — Як добре, що ти прийшла. Як же я за тобою скучила!

Соня обняла подругу, поцілувала в пухкеньку щічку.

— Ну, розповідай, учителька ти вже чи ще ні?

— Можеш мене поздоровити. Я отримала диплом.

— Поздоровляю! Яка ж ти молодець! — Соня схопила подругу за руку й не відпускала. — На роботу вже влаштувалася?

Олеся ніяково усміхнулася, і Соня огляділася навколо. Лише тепер вона помітила, що вся увага молоді була спрямована на них. З десяток очей із неприхованою цікавістю дивилися на подруг.

— Може, підемо звідси? — запропонувала Софійка.

— З великим задоволенням! — згодилася Олеся.

Дівчата вийшли на вулицю, знайшли більш-менш вцілілу лавку.

— Тут спокійніше, — промовила Олеся.

— Я прийшла до клубу лише заради того, щоб зустрітися з тобою, — зізналася Софійка.

— А звідки ти дізналася про мій приїзд?

— Здогадайся з трьох разів!

— Баба Параска донесла?

— А то ж хто?! — засміялася Соня. — Розкажи мені, як ти? Де ти? З ким ти?

— А що розповідати? Диплом на руках, першого серпня виходжу на роботу, приймаю свій перший клас. Так хвилююся, що не передати словами. Розумієш, Соню, батьки мені довірять своїх першокласників і потрібно з першого ж дня виховати в них любов до школи, до книжок, до самого навчання. Треба зробити так, щоб сам процес навчання в школі не став для них тягарем, а був у радість і задоволення. Навіть не знаю, чи впораюся я з цим, чи ні, — із запалом сказала дівчина та знизала плечима.

— Звичайно, впораєшся! Ти ж у нас он яка розумниця! Інститут закінчила, не те, що я — неук.

— Не кажи так, Соню. Можна навчатися заочно.

— Можна, — зітхнула Соня. — Але як? Я не можу покинути дідуся напризволяще навіть на кілька днів. Він уже зовсім немічним став. Удає, що є ще порох у порохівниці, але ж я бачу, що він зовсім знесилений. Цього року навіть траву для корови мені самій доведеться косити.

— Він ще тупає потихеньку?

— Так. По хліб до магазину ходить та вдома по господарству допомагає. Звичайно, я б сама могла йти додому з роботи та купити той буханець, але ти ж розумієш, що в нас у селі біля магазину збираються люди, то й він іде туди, а я й не заперечую. Доки очікують хлібовозку, дідусь усі сільські новини почує, про політику, як і всі, побалакає — дивись, уже й розвіявся. Та що я все про себе та про себе?! Де ти живеш, Олесю?

— Винаймаю кімнату в гуртожитку. Гамірливо там, кухня одна на всіх, гарячу воду в душі вмикають двічі на тиждень, але все ж таки дешевше, аніж квартиру винаймати.

— Зізнавайся, хлопця маєш?

— Ні… — Олеся похитала головою та ніяково усміхнулася. — Нема в мене нікого.

— А то ж чому? Нехай тут, у селі, хлопців не залишилося, а в місті їх повно, бо із сіл туди всі повтікали. Це в нас один дурнуватий Грицько зостався.

— Сільські хочуть зачепитися за міських дівчат, щоб житло було, а міські хлопці розбещені. Їм потрібні фотомоделі, у яких ноги від вух виросли. А я що? Товстуха! Незграба, та й годі! — Олеся гірко усміхнулася.

— Яка ти товстуха? Ти трішечки повненька. Не всім же подобаються ходячі скелети?!

— Розумієш, Соню, щоб мати гарного хлопця, треба бути трішечки нахабною, навіть наполегливою, треба вміти себе показати з кращого боку, гарно вдягатися, уміти загравати, бути хитрою, як лисиця. А це не про мене. І грошей стільки не маю, щоб купувати брендовий одяг у модних бутиках, ходити в СПА-салони, на масажі й так далі.

— Не вірю я в це. Справжнє кохання живе не лише в салонах краси. Воно може знайти тебе будь-де: у бібліотеці, на роботі й навіть на вулиці, — мрійливо сказала Соня. — Треба лише дочекатися свого зіркового часу.

— А як ти познайомилася із Сашком?

— Я? Ти ж знаєш, що я поїхала до Києва в дні помаранчевої революції.

— Це я знаю. Ти розповідала, що ви познайомилися на Майдані, просто на вулиці. Розкажи, як це було, — попрохала Олеся й обняла подругу за плечі.

— Сашко працював у СБУ. У ті неспокійні дні його послали на майдан Незалежності пильнувати, щоб не було провокаторів, які могли б підбити натовп до насилля. А я так відчула себе революціонеркою, так повірила в те, що в країні настане краще життя завдяки таким, як я, що галасувала голосніше за всіх. Ніби одержима, спала по три-чотири години на добу, забуваючи навіть поїсти, не зважала на закляклі від холоду руки та ноги, стояла на площі серед таких, як я, людей, вірячи в краще майбутнє. Я свято вірила, що ці дні ввійдуть в історію України як дні народження нового щасливого життя, що сподівання мільйонів людей справдяться й будуть зміни, обов’язково будуть, — розповідала Соня із запалом. Її очі світилися, щоки палали. — Треба було лише вистояти, відвоювати правду, здобути перемогу. Розумієш, я відчула себе творцем історії, нової історії країни. Я повірила, що і дітям, і своїм онукам буду з гордістю розповідати, як ми змінили життя країни. І я несамовито кричала в натовпі, розмахуючи помаранчевим прапором. Саме тоді мене в цьому багатотисячному натовпі помітив Сашко та підійшов до мене. Ми зустрілися поглядом лише на мить. Але цього було досить, щоб нутром відчути щось нове, незвідане, від якого було і приємно, і трішечки страшно. Погляд незнайомця був таким, що мене одразу обпекло жаром й стало тепло в той морозний день. На лихо, я тоді забула в палатці свої рукавички, пальців рук майже не відчувала, але прапор нікому не віддала. Він подивився на мої вже зовсім білі пальці й сказав: «Дівчино, у тебе зараз відпадуть відморожені пальці».

— А ти на те?

— Я відповіла, що якщо навіть сама стану бурулькою, усе одно буду тримати прапор. Тоді він силоміць витяг із моїх рук древко й зробив це вчасно, бо я вже не могла розціпити закоцюблі пальці. Своїм вовняним шаликом він обережно розтер мої пальці, зігрів своїм подихом і надів на мене шкіряні рукавички. Тоді ми познайомилися і вже зустрічались у натовпі щодня. Я не знала, ким і де він працює, вважала, що такий самий революціонер, як і я. Лише перед від’їздом додому він попрохав мене дати свій номер телефону. Тоді я сказала, що не можу дати номер людині, про яку нічого не знаю. Він запросив мене до кафе, і ми поспілкувалися десь так годин зо дві. Далі ти все знаєш.

— Як романтично! — Олеся закотила очі догори. — Кохання з першого погляду! Таке буває лише в книжках про кохання.

— І в мене, — усміхнулася Соня. — Навіть не знаю, чим я заслужила таке щастя.

— Ти кохаєш його?

— Ще й як! Сашко — моє життя, — вихопилося в Софійки.

— А яке воно, кохання? — майже пошепки запитала Олеся.

— У тебе не було жодного хлопця?

— Були, — зітхнула Олеся й сумно усміхнулася. — Навіть кілька. Але вони мене чомусь плутали з подушкою.

— Як це? — не зрозуміла Софійка.

— Бо мали одну мету: затягти мене до ліжка. А я так не можу. Я хочу, щоб усе було не по-тваринному, а по-справжньому. Розкажи мені, Соню, яке воно, справжнє кохання.

— Кохання? — перепитала Соня, і на її обличчі промайнула щаслива усмішка. — Розумієш, Лесечко, це почуття не можна передати словами, треба відчути на собі. Воно всепоглинальне, безмежне, як Усесвіт! Прокидаєшся вранці — перша думка про нього, лягаєш спати — його образ перед тобою, коли він поруч, нікого більше не існує у світі, лише ми двоє серед безкрайнього простору. Коли закохані разом, вони одне ціле, якщо болить одному, то біль відчуває й інший, радість теж одна на двох. Здається, що й дихання одне на двох — задихнеться один, і другому забракне повітря. Ах, подружко, якби ти знала, яким чудовим та яскравим стає все навколо, коли поруч коханий! Я така щаслива, що не можна передати словами! Серце в грудях шаленіє від однієї думки про нашу скору зустріч!

— Чому ж ви тоді не поберетеся, щоб завжди бути разом?

— Йому обіцяли дати квартиру, але… Та й дідуся я не можу самого залишити.

— То заберіть із собою, — порадила подруга.

— Ти вважаєш, що це можливо? Чи можна його відірвати від своєї садиби? Від рідної землі? Він народився тут, життя прожив, вріс корінням у рідну землю. Чесно кажучи, я й сама не знаю, як жити без усього цього. Але я маю бути там, де моє кохання, тому згодна жити й у хліву або на горищі, аби лише вдвох із Сашком.

— Що ж ви будете робити?

— Сама не знаю, — тяжко зітхнула Соня й додала: — Поки що не знаю. Намагаюся заглянути у своє майбутнє, а там усе туманне, розпливчате і якесь невизначене. Не хочу про це думати, бо голова від думок тріщить, як стиглий кавун, тому вирішила так: нехай усе буде, як воно має бути. Час розставить усе на свої місця. Як не може навесні настати осінь, так і я наразі не можу й не хочу приймати поспішних рішень, щоб потім не шкодувати.

— Не боїшся, що Сашкові набридне чекати на тебе й він знайде собі іншу дівчину? — обережно, щоб не образити подругу, спитала Олеся.

— Ні. Аніскільки! — Софійка заперечливо мотнула головою.

— Чому?

— Бо кохання, якщо воно справжнє, не має меж, не знає часу. Ось приїде незабаром Сашко, то, можливо, щось і вирішиться. — Соня загадково усміхнулася.

— Так він приїздить сюди? Коли? Познайомиш? — засипала Соню запитаннями подруга. — Я жодного разу його не бачила, але казали, що він у тебе гарний.

— Баба Параска розповідала?

— Так! — засміялася Олеся. — А хто ж іще?!

— І сміх і гріх. Ця бабця в нас за сільське радіо — перша транслює всі новини, іноді ми ображаємося на неї, а не стане її — будемо сумувати за плітками. У селі все менше й менше лишається жителів. Молодь уся виїхала, а старенькі потиху вмирають.

— А з ними вимирають села, — сумно додала Олеся.


Розділ 3


Як не вмовляли Сашко із Сонею діда Андрія поїхати з ними до міста — нізащо! Не хоче їх слухати, відмахується, як від спасівської мухи: «Діти, поберіться й їдьте без мене! Не вистачало, щоб я своїми старими кістками по світу торохтів та вам заважав жити! У мене є ще, дякувати Богові, трішечки здоров’я, своє господарство, хатина, садок, город. Земля мене народила тут, і піду в неї саме тут. Дружина, напевно, уже зачекалася мене».

Софійка й не сподівалася на іншу відповідь. Вона бачила, як тінь смутку з’явилася на обличчі її коханого. Ще б пак! Доведеться знову невизначений час жити окремо та спілкуватися лише телефоном. Дівчина почувалася незручно, бо їй потрібно було зробити вибір між двома найдорожчими людьми. І розірватися не можна, і полишити когось із них — також.

Дід, випаливши свою палку промову про рідне батьківське обійстя, подякував за обід й потиху подибав до крамниці за хлібом. Софійка ледь стримувала сміх, дивлячись, як він вдягнув щойно подарованого Сашком спортивного темно-синього костюма й із гордовитим виглядом пішов із двору.

— Чому ти усміхаєшся? — запитав Сашко, відкинувшись на лавці під яблунею.

— Ти гадаєш, у нас нема хліба? — не втрималася й пирснула сміхом Соня. — Два буханці лежать на полиці, але треба ж подарунком похвалитися! То й пішов дідусь туди, де щоденні сільські збори проходять, — до крамниці.

— Ну-у, — протягнув Сашко, — це теж важлива справа!

— Ми з тобою також колись думали, що робимо велику та важливу справу, — задумливо мовила Софійка, тісніше притиснувшись до Сашка.

— Ти маєш на увазі помаранчеву революцію?

— Так. Як же я сподівалася, що ще трішки — і ми переможемо, обстоїмо справедливість, свободу слова, що все зміниться в Україні на краще, що прийде зовсім нове, щасливе життя…

— Що бандити сидітимуть у тюрмах, — з іронією в голосі додав хлопець. — А до цього часу саджають невинних, а бандити залишилися при владі. Як процвітали корупція та хабарництво, так і процвітають.

— Ні, вони розцвіли новим, буйним цвітом, — сумно мовила Соня.

— Я, як останній дурень, щиро вірив, що держава надасть мені житло, буде достойна оплата праці. А що маю? Як був у черзі на житло другий, так і до цього часу такий же, хоча п’ять квартир отримали мої колеги.

— А чому так?

— Тому що корупція всюди. Керівництво має немаленькі гроші, бо бере хабарі за всі підвищення на посаді, за зірочки на погонах, за прикриття наркоторгівців, за все, що можна. Ті, хто має змогу дати на лапу, й отримують житло поза чергою, а я не маю. Та, напевне, не зміг би, якби й мав, що дати. Працював не покладаючи рук, збирав гроші, вкладав у банк на депозит. Гадав, що ще трішки — і вже не буду чекати благ від держави, сам зможу купити квартиру, забрати тебе з дідусем, але й тут не так! Своїх коштів не вистачає, а кредитів на житло тепер не дають. Відчуваєш себе безпорадним, загнаним у глухий кут, якоюсь маленькою комахою на дорозі, яку будь-хто може розчавити брудною ногою.



— Що тепер нам робити? — запитала дівчина.

— Продовжувати жити, — Сашко підбадьорив сумну Софійку. — Життя триває, і завжди треба сподіватися на краще.

— Мої сподівання буяли на Майдані. Вони там і залишилися, бо їх розтоптали можновладці. Якщо трапиться так, що люди знову підуть на площу обстоювати свої права, я вже не піду. Я більше не зможу нікому повірити. Ні-ко-му! Коли згадую ті дні, то мені стає соромно за те, що мене було так легко обдурити. Я вірила кожному слову, що звучало з трибуни. Це були слова надії, слова-бальзам. Я дурне дівчисько!

— Ні, неправда, — заперечив Сашко. — Брехали керівники, а ти була щира, тому тобі не повинно бути соромно. Нехай стидаються ті, хто вкрав сподівання народу з Майдану. До того ж ти героїня!

— Це чому ж!

— Пам’ятаєш, як одного дня зросло напруження на Майдані? Як ти, проста сільська дівчина, не маючи й крапельки страху, підійшла до натовпу озброєних людей та простягла їм троянду? Я, відверто кажучи, дуже злякався за тебе та кинувся, щоб урятувати від міліціянтів але під натиском натовпу не встиг цього зробити. Напевне, і на краще, бо твій м’який погляд, відверта, по-дитячому щира усмішка, зробили свою справу. Перші хвилини жодний м’яз не ворухнувся за щитком на обличчі людей зі зброєю, а потім я побачив, як той хлопець усміхнувся тобі у відповідь. Ледь помітно, але все-таки усміхнувся. Я цього ніколи не забуду. І тоді інші дівчата за твоїм прикладом простягли їм гвоздики. Це було незабутнє видовище. Я захоплювався й пишався тобою.

— Кров не пролилася, але й користі мало. Як сказав би мій дід, «пішли по вовну, а прийшли стрижені».

— Не зовсім так, моє сонечко, — сказав Сашко й міцніше притиснув дівчину до себе. — Усе минає, сподівання на краще, можливо, трохи згасли, але якби не ця революція, то ми б ніколи не зустрілися.

— Тоді будемо вдячні Майдану за нашу незабутню й доленосну зустріч, — уже веселіше сказала дівчина. На її щоках з’явилися принадливі ямочки.

— Ось бачиш! У всьому, що стається, можна знайти й гарне. Головне — уміти це помічати, знаходити серед темряви хоча б маленький світлий промінчик.

— Ти маєш рацію. Як завжди, — погодилася Соня.

Вона не раз помічала, що Сашко був набагато розсудливіший та мудріший, ніж вона сама. Можливо, так було тому, що він був старший за неї на сім років і мав більше життєвого досвіду, а можливо, тому, що працював із багатьма різними людьми. А що бачила вона у своєму житті? Вимираюче село, у якому залишалися люди, щоб доживати свого віку.

— Усе минає, але є вічні цінності, — Соню вивів із задуми низький голос Сашка.

— Наприклад?

— Кохання. А що ще — я покажу тобі ввечері.

— Як завжди? Біля річки? — запитала пошепки Софійка, і в її очах засвітилися грайливі іскорки.

— На нашому місці. Як завжди, — стишеним голосом промовив Сашко.

…Понад берегом невеличкої спокійної річки стояли кружком верби, мов зачаровані дівчата, дрімаючи під монотонний шум води. Навколо стояла урочиста тиша. Здавалося, усе принишкло з цікавості, коли в темряві до берега річки, де так пахло береговою м’ятою, соковитою конюшиною та кропивою, наблизилися дві постаті. Вони зупинилися біля тихої заводі, затіненої старезною вербою. Колись давно, коли верба було молодою та могла милуватися своєю вродою у віддзеркаленні води, блискавка влучила в дерево й розчахнула його навпіл. Одна половина дерева залишилася стояти, а друга не витримала, і величезна гілка під своєю вагою завалилася набік. Але верба не хотіла так просто загинути й спробувала поборотися. Жага до життя взяла своє. Частина дерева, що вціліла, годувала поранену та обвуглену другу свою половину через уцілілу кору, напувала цілющою водою річки. Півверби таки вижило, бо дід Андрій обмазав чимось рани, перемотав їх ганчіркою та зафарбував. Так і росли вони до цього часу — один стовбур і два життя. Одне тяглося вгору, друге лежало майже на землі так, що гілля торкалося води.

Софійка та Сашко завжди любили приходити на це місце. Вони сідали на похилений над землею товстий стовбур верби й проводили тут цілі ночі. Місцина вабила закоханих до себе, подаючи живий приклад підтримки одне одного. Цієї напрочуд тихої, майже казкової ночі Соня та Сашко знову прийшли на улюблене місце. Дівчина розстелила стару ковдру, і закохані тихенько сіли, боячись сполохати своє щастя. Софійка відчула себе такою щасливою, що боялася захлинутися від радості, що заповнила все її єство, і якби не нічна річкова свіжість, напевно, не змогла б зробити глибокий вдих.

Із-за лісу помалу викотився величезний повнолиций місяць, й одразу ж верби над водою кинули тихі та м’які тіні. На рівній гладі води, заколисуючи річку, тихо поколихувалися білосніжні лілеї.

— Як же тут гарно, Сонечко, — тихо сказав Сашко. — Здається, сидів би поруч із тобою тут цілу вічність і ніколи б не перестав захоплюватися цією красою.

— А мені в такий час здається, що нікого навколо немає: лише ти і я, — сказала мрійливо Соня, вдивляючись у зоряну безодню нічного неба.

— Так і є. Ти, я і наше кохання.

— Я хочу скупатися, — несподівано сказала Соня, відчуваючи внутрішній жар.

— Зараз?! Вода ж холодна — застудишся. Може, не треба?

— Ні, я все-таки скупаюся, — наполягла вона й швидко скинула із себе одяг. Сашко не став заперечувати. Попри, здавалося, м’який характер дівчини, вона вміла та могла бути наполегливою.

Соня ступила на росяний м’який килим трав та пішла до річки, яка гралася блискітками м’якого місячного сяйва. Вона зайшла у воду по коліна та, охнувши, одразу пірнула. Виринула майже на другому боці річки, там, де росли лілеї. Вони тривожно сполошилися, заколихалися на водяних хвилях, коли Софійка підплила до них.

— Хотіла зірвати квіточку для тебе, — крикнула вона Сашкові. — Але не можу — вони так стривожилися, злякалися мене. Шкода зривати!

— То й не тривож їх! Пливи вже до мене! — крикнув їй Сашко з берега.

Дівчина виринула з води, а на водяній гладі затремтіли, як струни, срібні кола. У сріблястому світлі місяця вона була схожа на казкову русалку. Довге мокре волосся прилипло до пружного тіла, на якому грали сяйвом прозорі крапельки води. Вона підійшла до хлопця, і він відчув, як її тіло привабливо пахло аїром та лілеями. Почуття неймовірної ніжності охопило Сашка. Він простелив ковдру на землю та легенько притяг кохану до себе за руку.

— Іди до мене, моя зіронько, — прошепотів він, зігріваючи гарячим подихом її холодні губи.

— Зіронька чи Сонечко? — Соня обвила його шию прохолодними руками.

— Удень Сонечко, уночі Зіронька, — прошепотів він, проводячи тремтячими долонями по її спині.

Він відчув, як усе тіло дівчини стало пружним, як натягнута тятива, як затремтіло від палкого бажання злитися в одне ціле з коханим. Сашко ніжно знімав вустами з тіла, що так пахло свіжістю, крапельки води одну за одною. За мить світ для коханих спалахнув пристрастю й вони літали на потужних крилах кохання над тихою річкою, над принишклими вербами, над сонним селом, над цілою землею у вишневому цвіті…

— Коханий, ти мені обіцяв щось показати, — нагадала Софійка Сашкові, коли вони сиділи біля багаття.

— Іди-но сюди, — підізвав він Соню до себе. — Дивись туди. Що ти бачиш у річці?

— Зорі. Я бачу зорі.

— А ось там? Біля лілей?

— Дві зірки. Ці зорі в парі. Вони так близько одна від одної, ніби ми з тобою зараз.

— А що вони роблять? — запитав Сашко, з ніжністю кидаючи закоханий погляд на Соню.

Дівчина уважно подивилася на воду. Місяць уже піднявся високо над землею, і було видно, як на воді грають у тому місці маленькі хвилі.

— Зорі купаються! — захоплено, якось по-дитячому скрикнула Соня, ніби побачила якесь диво. — Це неймовірно! Справжнє диво природи! Вони пірнають і виринають! Зорі купаються в річці! Як ти помітив?

— Я помітив це, коли приїздив минулого разу, але промовчав. Наразі, коли ти завела розмову про розбиті сподівання, я знову згадав, бо все в житті минає. Політики сваряться поміж собою, воюють за крісла та товсті портфелі, але ми багатші за них духовно. Я впевнений, що вони не знають такого чудового місця, як ця верба над річкою…

— Де купаються зорі, — тихо додала Соня, боячись сполохати зорі, що пірнають.


Розділ 4

У день від’їзду Сашка Софійка була сумна та ходила, ніби з хреста знята. Хлопець знав, що Соня завжди страждала від його від’їзду, але цього разу вона була якась розгублена, навіть незграбна. Чашка з чаєм вислизнула з її рук і розбилася, розлетівшись на маленькі друзки.

— На щастя, — зауважив Сашко й усміхнувся, щоб хоч якось підбадьорити засмучену дівчину.

Вона натягнуто усміхнулася, але в її великих очах залишився відбиток неприхованого смутку.

— Сонечко, я приїду в серпні. Залишилося тільки два місяці. Я візьму відпустку, і ми будемо цілий місяць разом! — Сашко обійняв Соню за плечі, пильно заглянув їй у вічі.

— Так, — кивнула вона головою й опустила очі, ховаючи сльози. — Якби я не вірила в те, що не можна проводжати в дорогу зі слізьми, то, мабуть, зараз би розревілася, як голодна корова.

— Правильно. Не треба плакати. Ти мені подобаєшся усміхненою та веселою.

Сашко дивився в очі коханої кольору темного шоколаду й не міг відірвати погляду. Хотілося чимось втішити, казати їй теплі слова, але весь запас слів кудись раптом зник, залишивши тільки бажання невідривно дивитися в її прекрасні очі, де сховався сум.

— Добре, добре. Я вже опанувала себе, — згодилася Софійка.

Дівчині дуже кортіло розповісти про те, що сталося минулої ночі. Уранці вона була вже готова про все розказати коханому, але внутрішній голос підказав їй за краще промовчати. Вона не стала розповідати Сашкові, що вночі прокинулася під пугачеві заводи. Птах не сміявся, а плакав, ніби немовля. Соня відразу згадала прикмету, що пугач «плаче» не на добро, а на лихо. Її вразливе серце шалено закалатало в грудях, і туди гадюкою проникла тривога. Душа відчула, що незабаром станеться щось дуже неприємне, важке, несподіване. Відчуття лиха, що вже зависло над нею, не дало змоги дівчині заснути до ранку, не давало спокою й зараз.

Раніше, коли Софійка проводжала Сашка, завжди по дорозі розповідала щось веселе, щебетала, ніби ластівка, — сьогодні йшла мовчки майже весь час. Вони пройшли невеличкий лісок, який потопав у вранішньому яскравому сонці. Сонце, веселе, грайливе, сипало щось радісне, гарне, як саме життя, як увесь світ, на зелене тремтливе листя дерев, польові ромашки, грало в золотавому волоссі дівчини, але вона цього не помічала.

— Соню, щось сталося? Щось не так? — Сашко не витримав, зупинився, легенько провів долонями по її м’якому волоссю.

— Любий, коханий, — Софійка заговорила швидко, ніби їй бракувало повітря. Вона почала поспіхом цілувати Сашка в очі, губи, обличчя. — Благаю тебе, не їдь нікуди! Залишся зі мною!

Хлопець обхопив її худенький стан, міцно притиснув до себе.

— Моя кохана, моя рідненька, — прошепотів він. — Ми незабаром зустрінемося. Ти марно тривожишся. Ми розлучаємося не вперше, але я завжди повертаюся до тебе. Так буде й цього разу, час мине швидко — і ми знову будемо разом.

— Ні, любий, ні! — палко мовила дівчина. — Моя душа відчуває, що станеться щось лихе, щось жахливе! Мені так страшно! Раніше такого ніколи не було. Мені здається, що ти їдеш назавжди, що станеться щось таке, що розлучить нас назавжди. А я не зможу жити без тебе! Якщо з тобою щось станеться, я не витримаю! Ти це розумієш? Не залишай мене, не їдь нікуди, благаю!

— Усе буде добре, усе буде добре, ось побачиш, — казав він, погладжуючи Сонине волосся. — З нами нічого лихого не станеться. Не має права.

— Я не помиляюся. Знаю лише одне: ми зараз не повинні розлучатися. У жодному разі! — схвильованим, тремтячим голосом повторювала Соня.

— Сонечко, моє любе сонечко, — Сашко торкнувся губами її м’яких вуст. — Час сплине швидко. Ти навіть не помітиш, як швидко! Ми цілий місяць будемо разом! Ти хоча б уявляєш, скільки це часу? А якщо місяць перевести в кількість днів, а дні поділити на добу, добу — на хвилини, хвилини — на секунди. Вийде неймовірно багато часу, який ми проведемо разом, — Сашко усміхнувся, подивився в очі дівчини.

— Навіть не знаю, — зітхнула Соня й знову повторила: — Упевнена, що ми не повинні зараз розлучатися, бо станеться щось лихе. Я не знаю, що саме, але відчуваю біду. Навіть не я, душа це відчула, вона зараз плаче, кричить криком: не відпускай його від себе ні на мить.

— Люба, ти просто перехвилювалася, — сказав Сашко, притискаючи до себе тремтяче тіло коханої. — Коли я приїду, то ми поберемося, тоді тобі буде спокійніше. Чи не так?

— Не знаю. — Соня трохи заспокоїлася, але все ще була збентежена та розгублена.

— Хочеш, щоб у нас було гучне весілля? Щоб гуляло все село? Чи будемо святкувати тихо, у родинному колі?

— Ще не знаю. — Соня знизала плечима та усміхнулася куточками вуст.

— Ходімо, бо я спізнюся на потяг.

На залізничній станції було небагато метушливих пасажирів, які снували по перону, підтягуючи важкі валізи на платформу.

Софійка здригнулася від несподіванки, коли гучним басом потяг сповістив про своє прибуття. Він підійшов до невеличкої станції, важко та невдоволено гуркочучи колесами по рейках. Біля відчинених дверей вагона Сашко міцно та гаряче поцілував дівчину в губи.

— Обіцяй не плакати й не сумувати, — попрохав він.

— Обіцяю. А ти точно повернешся до мене? — запитала Соня, ледь стримуючи сльози.

— Обов’язково. Слово офіцера! — сказав він і, нахилившись до Софійки, прошепотів: — Ми підемо дивитися, як купаються зорі?

— Якщо приїдеш до мене, — якось сумно мовила дівчина.

— Я клянуся, що ніколи, запам’ятай, ні-ко-ли тебе не покину. Ти мені віриш?

— Так, — ствердно кивнула Софійка.

Сашко стрибнув до вагона й зустрівся поглядом із дівчиною. Серце в нього защеміло в грудях від того погляду. Скільки ж у ньому було любові, болі та туги одночасно! У прекрасних, зволожених, широко розплющених карих очах Соні застигли прохання не покидати, невимовний смуток і навіть відчай.

Ніколи до цього, жодного разу вона не дивилася так на нього. Сашко на мить відчув слабкість перед цим благальним поглядом, і йому нестерпно захотілося зістрибнути з потяга, що зацокав по рейках, кинути геть усе, схопити в обійми свою кохану, міцно притиснути до себе, сказати лише кілька слів: «Я завжди буду поруч», — але він стримався та замахав рукою на прощання.

— Я буду завжди чекати тебе! Завжди! Ти мене чуєш?! — долинуло до нього крізь гучний стукіт коліс.

Софійка ще довго стояла на безлюдному пероні, дивлячись услід потягу. Останній вагон зник, а тривога залишилася, щемом наповнюючи серце дівчини.

А Сашко ще довго стояв у тамбурі, смалячи цигарку за цигаркою. З його уяви ніяк не зникали сумні, повні відчаю виразні очі Соні.


Розділ 5

Сашко лежав на вузькому ліжку потяга, закинувши руки під голову, і намагався хоча б трохи подрімати. Вслухався в монотонний стукіт коліс, але він не міг розвіяти тривогу, яка засіла десь у глибині душі. Неспокій Софійки нахлинув на нього й щемом наповнив серце.

Сашко підвівся, за звичкою поправив за собою постіль і задивився у вікно. Високі та стрункі тополі швидко бігли назад, але й цей краєвид незабаром почав його дратувати. Олександр дістав із кишені пачку «Мальборо», швидко вийшов у тамбур, з насолодою затягнувся цигаркою. Крізь важкий гуркіт коліс до нього ніби звідкись здалеку долинули слова, повні прохання, відчаю й любові одночасно: «Я буду завжди чекати тебе! Завжди! Ти мене чуєш?!»

— Мара, — подумав він і нервово жбурнув недопалену цигарку у відчинене вікно.

Сашко ліг, але перед ним знову були очі Софійки — великі, гарні, з чорними пухнастими віями, але скільки ж у них було неприхованого відчаю та смутку! Він крутився з боку на бік, але видіння лізло в голову, заважало думати про щось інше, туманом оповивало свідомість. Сашко забувся в тривожному сні лише на кілька хвилин. Басовитий голос провідниці змусив його підхопитися на ліжку:

— Поїзд затримується на годину!

— Як?! — скрикнув Сашко. — Як затримується?! Чому?

— Юначе, це питання не до мене. — Провідниця кинула на нього оцінювальний погляд. Спочатку їй хотілося звично ляпнути якусь грубість, аби не розслаблялися й щоб був у вагоні повний порядок, але, побачивши перед собою гарного, статного, підтягнутого чоловіка, вона широко усміхнулася й грайливо повела нафарбованими очицями. — Я не можу знати, чому ми стоїмо, — зовсім іншим тоном промовила вона.

— Дідько! Я спізнюся на роботу! — у розпачі випалив Олександр. — Чи не можна тут зійти та пересісти на інший потяг?

— Ні. Та ви не хвилюйтеся, таке буває. Ми повинні прибути вчасно… — промуркотіла жінка й запитала: — Чайку принести? Чи, може, кави?

— Дякую, не треба, — відповів юнак і вийшов на свіже повітря із задушливого вагона.

Потяг зупинився десь серед лісу. Догорала тепла сонячна днина та приємно пахло сіном. Але Сашко цього не помічав. Затримка на годину ніяк не входила в його плани. Якби поїзд прибув вчасно, то в нього була б можливість узяти таксі й заїхати на годинку до матері в село. Він уже уявляв непідкупну радість тихої самотньої жінки, що жила одна й дуже чекала на короткі зустрічі із сином. Людмила Орестівна все життя працювала в селі вчителькою математики, сама виховувала сина. Сашко не пам’ятав свого батька, бо той загинув в автокатастрофі, коли хлопець був немовлям. Скільки він пам’ятав себе, завжди поруч була мати — невисока, худорлява, в окулярах. У неї завжди було сиве волосся. Мама розповідала, що коли почула страшну звістку про загибель батька, то за ніч посивіла. Вона не соромилася цього й ніколи не фарбувала волосся, від чого виглядала набагато старшою. Людмила Орестівна не намагалася влаштувати своє особисте життя, вона його присвятила вихованню єдиного сина та ще своїм школярам. Сашко зараз, як ніколи, розумів тягар її самотності та чому ховає за окулярами сумні очі. За першої ж нагоди він завжди їхав до неї хоча б на годину, тому затримка потяга його так нервувала. Він зовсім утратив спокій, коли сплила довга година чекання, але потяг не зрушив із місця. Пасажири повисипали з вагонів й ходили по високій траві, збираючи польові квіти.

Коли Олександрові терпець урвався, він пішов до бригадира поїзда, але й той його не заспокоїв — потяг затримували з невідомих причин. Лише за дві з половиною години змучені спекою пасажири зайняли свої місця та зітхнули з полегшенням. Поїзд неохоче зрушив із місця.

Лише тепер Сашко зателефонував Софійці. Її голос був сумний, хоча вона й намагалася переконати Сашка, що вже заспокоїлася.

— Любий, не хвилюйся за мене. У мене все добре, — сказала Соня, але Сашко добре почув, що її голос тривожно бринить. — Я усміхаюся, як завше.

— Не сумуй, усе буде добре. Я дуже, дуже тебе кохаю, — сказав Сашко.

— Швидше повертайся, — попрохала Соня. — Пам’ятай, що я тебе чекаю.

— Добре, Сонечко. Ми незабаром знову будемо разом. Ти мені віриш?

— Так, — прозвучало тихо, але вже більш упевнено.

Олександр поговорив по мобільному телефону з матір’ю, пояснив, чому не зможе сьогодні її навідати. Людмила Орестівна, звичайно ж, засмутилася, але не подала виду. Час навчив цю худеньку, маленьку жінку бути мужньою та мудрою. Поговоривши зі своїми дорогими людьми, Сашко трохи заспокоївся та почав із цікавістю спостерігати за невгамовним хлопчиськом навпроти. Малюк був головатий, з рудим волоссям, з безліччю веснянок на маленькому кирпатому носикові, але такий рухливий, цікавий та кумедний, що дивитися на нього без усмішки було неможливо. Хлопчик ні хвилини не сидів на місці, весь час крутився, ніби його бісики штовхали в боки, та ставив своїй бабусі безліч запитань. Старенька не встигала відповідати на одне з них, коли він ставив інше. Нарешті бабуся вкрай стомилася й вибилася із сил. Старенька задрімала, а кмітливий хлопчисько одразу ж узув бабусині тапці й швиденько шмигнув по вагону, дістаючи своїми запитаннями інших пасажирів.

Сашко любив дітей. Він не мав братів та сестер і від цього дуже страждав у дитинстві. Мабуть, ще в шкільному віці, десь уже в старших класах, у нього з’явилася мрія мати багато своїх дітей. Про це він нікому ще не розповідав, навіть Софійці.


Розділ 6

— Синку, ти нічого не забув узяти? — запитав Стася Андрій Андрійович, спостерігаючи, як той пакує великі валізи.

— Тату. — Стась квапливо застібнув останню блискавку валізи, сів на канапу навпроти батька. — Я не маленька дитина й збираюся, як ти вже зрозумів, не до піонерського табору, а на відпочинок до річки. Якщо я правильно розумію, то завтра перше серпня й там розпочався оксамитовий сезон.

Андрій Андрійович відкинувся в розкішному шкіряному кріслі, яке, здавалося, марно намагалося проковтнути його кремезне та розпливчате від надмірної ваги тіло.

— Я розумію, що ти, Стасю, почуваєшся зовсім дорослим, бо закінчив два курси юрфаку. Але для мене та твоєї матері — повір на слово — ти завжди будеш дитиною.

— До чого ці телячі ніжності? — у голос сина просочилися нотки звичайного для його тону скептицизму. — Здається, ти найбільше любиш, — Стась загнув один палець. — По-перше, своє крісло головного прокурора міста. По-друге, значок народного депутата, по-третє, гроші, по-четверте, молодих дівчат, а вже потім…

— Заткнися! — скрикнув Андрій Андрійович, миттєво почервонівши від гніву. — Шмаркач! Ти будеш мене повчати?! Розповідати, що я люблю більше, що — менше?! Для кого все це?! Для себе чи для тебе я купив будинок під Києвом?! Чи не моє крісло сплачує за твоє навчання в інституті? Чи не воно купило тобі нове авто замість того, що ти розтрощив у перші ж дні після покупки?! Та я…

— Усе! Усе! Брейк! — Стась підняв руки догори. — Згоден, що твоя посада приносить мені шматок хліба на стіл, що вона купує мамі відпочинок на Мальдівах, але навіщо ти мені завжди цим тичеш у пику? Я ж не винен, що народився із золотою ложкою в роті, а не в бідній сільській родині або у якоїсь безхатниці?

— Тож будь вдячний своїм батькам!

— Красно дякую, таточку! — Стась театрально бухнувся перед батьком на коліна та вдарився кілька разів чолом об підлогу.

— Я клоунів не запрошував! А цирк уже від’їхав! — ледь стримуючись, мовив чоловік.

— Добре. — Стась піднявся, узяв у руки валізи. — Я бачу, що тобі трішки набридла моя присутність, тому, таточку, я поїду подихати свіжим сільським повітрям, понюхати квіти, погодувати комарів не на тиждень, як збирався, а до першого вересня. Відпочивайте від мене й не сумуйте. Ауфідерзейн!

— Стасю! Не мели дурниць!

— Це не дурниці, а моє рішення, — спокійно відповів син, тягнучи валізи на вихід.

— Зачекай! — зупинив його батько.

— Що ще? Забув мене поцілувати в щічку? Чи не перевірив наявність презервативів у моїй сумці?

— Не іронізуй, а послухай мене.

— Слухаю, таточку. — Стась повернувся. На його обличчі грала нахабна, іронічна посмішка.

— Ірина їде з тобою?

— О ні! Вона мені тут набридла! Є ще запитання?

— Ти можеш мені пообіцяти, що не викинеш, як завжди, якогось коника? Я стомився тебе витягати з халеп, у які ти завжди вляпуєшся.

— Пообіцяти? Пообіцяти можна. А чому ж і ні? — Стась посміхнувся. — Усе? Можна йти? Мене чекають друзі.

— Скільки їх?

— Не рахував, бо не навчили в школі — ти ж за все платиш, то навіщо вчитися рахувати? Чи не так?

— А гроші ти добре рахуєш, — зазначив батько.

— Ще б пак! Це я вмію добре ще з раннього дитинства, — у голосі Стася забриніли звичні іронічні нотки. Він пішов, не попрощавшись, а Андрій Андрійович із сумом подивився йому вслід.

— Свиня! — прошепотів він услід. — Невдячна свиня.

Розмова з батьком анітрішки не зіпсувала Стасеві настрою. Він звик до такого. Добре знаючи, що батько його, єдиного пізнього сина, обожнює, змалку міг вимагати від нього, що забажає. Дитиною Стась мав ті іграшки, яких й у вічі не бачили його друзі, у школі — найкращий портфель, кросівки, куртки, джинси, удома — дві гарно обставлені власні кімнати. А зараз він упевнено вів новенький чорний джип зі шкіряним салоном, який йому нещодавно подарував батько. Спочатку був у нього теж новенький «опель», але Стась на вечірці в друга хильнув зайвого та ненароком зачепив товсте дерево, яке на лихо росло дуже близько біля проїзної частини дороги. Досить було прийти до батька з похиленою в сумі головою й вичавити: «Тату, пробач мені, будь ласка», як батьківське серце одразу розтануло, і вже за кілька днів біля будинку красувався новенький джип. Зовсім неважко було вдати на обличчі здивування, потім щире захоплення та кинутися в обійми батька з подякою, щоб одразу ж бажані ключі від автівки опинилися в його кишені. Усе в житті складалося добре, і Стась задоволено натиснув на клаксон, угледівши довгі дівчачі ноги, які нахабно виглядали з-під короткої спідниці.

На ідею поїхати відпочивати кудись подалі від міста, на берег якої-небудь тихої річки, наштовхнув Стася сам батько. Він звідкись повертався та випадково потрапив у якесь глухе село, не перейнявся з цього приводу й звернув до річки, щоб скупатися та освіжитися. Йому там так сподобалося, що він розповів синові й порадив тому кудись поїхати подихати свіжим повітрям. Стась попрохав батька знайти на мапі те село. А вже за день намети, речі спаковані, компанія зібрана. Зараз хлопці на трьох іномарках, ущент завантажених алкоголем, продуктами та спальниками, мчали по ґрунтовій дорозі. Автівки здіймали пилюку й так сигналили, що товстобокі корови на луках піднімали свої голови, а невгамовні гуси ґелґотіли та розбігалися врізнобіч.

— Драпу вдосталь прихопили? — запитав Стась Дениса, що сидів поруч нього та плюхав соняшникове насіння.

— Досить, щоб очманіти й не відрізнити туман над річкою від кайфу, — заржав той і додав: — Погано, що баб не взяли із собою.

— Ще тут їх не вистачало!

— А якщо організм затребує дівчину?

— Знайдемо на місці. Чи проблема?

— Доярку йому або ту, від якої тхне свинями! — шпигнув Льошка, що сидів позаду Стася.

Хлопці дружно зареготали.

— Чому одразу свинарку? — Денис невдоволено скривився.

— Тоді б узяв із собою гумову бабу з «Адама та Єви», — із серйозним виглядом сказав Стась. — Вони хоча б не тявкають під вухом, коли не потрібно. До того ж не просять грошей, а ще вони не вагітніють.

Хлопці знову голосно розсміялися.

— Та ну вас! — махнув рукою ображений Денис. Він пошелестів пакетом та дістав пачку чіпсів. — А хто чистити картоплю нам буде? Хто буде варити кашу? Про це хтось із вас подумав чи ні?

— Ноу проблем, — відповів Стась і поплескав друга по плечах. — Дамо п’ять баксів комусь із місцевих, і ті будуть носитися біля тебе бджілкою: туди-сюди, туди-сюди, вжик-вжик, вжик-вжик!

— За п’ять баксів?! — Денис здивовано округлив очі.

— А ти думав? Чи вони «зелені» бачать у селі? А за десять ти купу навалиш у кущах, а її приберуть, ще й зад тобі туалетним папером підітруть.

— Та ну?! Загнув далі нікуди! — Денис скривив рота в посмішці.

— Не віриш? — Стась посміхнувся. — Сам побачиш. Я сам тобі покажу, що можуть зробити гроші.

— Згоден, що гроші можуть багато зробити — мої предки так завжди говорять. Але чи все?

— Абсолютно! Шелестіння купюр змусить і корову танцювати гопака! — засміявся Стась.

— Я чув, що сільські дівчата падкі на грошовитих міських хлопців, — утрутився в розмову Денис.

— Звичайно, — погодився Стась. — Кожна з них має рожеву мрію — підхопити на гачок таких, як ми. Тож нас чекають приємні сільські пригоди!

— То, може, покинемо своїх краль та привеземо до міста молоденьких і соковитих доярочок? А що? Вони звичні до всякої роботи, невимогливі, тож будуть нам за міський сервіс ноги мити й воду пити, — засміявся Денис.

— Хлопці, чи ви не знаєте, що дівчата із села давно повтікали? — втрутився в розмову Льошка, що вже було почав дрімати на задньому сидінні. — До того ж я чув, що є сільські дівки, яких не можна купити за гроші.

— Монахині, чи що? — Стась єхидно посміхнувся. — Чи якісь пустельники? Так ми і їх купимо! Чи не так, Дене?

— Спробуємо, — погодився Денис. — Здається, я бачу гарне місце біля річки. Дивіться, там велике дерево, тож буде тінь, а друге похилене, щоб посидіти.

— І село поруч, — додав Льошка, виглянувши у вікно.

— Кльово! — погодився Стась. — Якщо не помиляюся, це якраз те місце, про яке мені розповідав мій коханий татусь.

Стась круто повернув кермо, звернувши з вузької ґрунтової доріжки до принишклої в тривозі серед зелені річки.


Розділ 7

Місце біля річки Стасеві дуже сподобалося. «Мій старий мав рацію, порадивши мені для відпочинку саме це місце», — подумав Стась, оглядаючи місцевість. Тут було де скупатися, де розбити намети, розпалити вогнище. Перший вечір минув чудово. На щастя, не дошкуляли комарі, вода в річці була теплою, а шашлик Денис приготував дуже смачний. Кілька пляшок горілки додали гарного настрою, а викурена наостанок цигарка драпу взагалі довела Стася до стану ейфорії. Він дурнувато гиготав та із задоволенням жбурляв порожні пляшки у воду. Хлопець погано запам’ятав, як заліз до намету й опинився в міцних обіймах сну.

Стась прокинувся від того, що змерз. Визирнув із палатки — надворі вже сіріло. По тому, як густо завис сивою пеленою над річкою густий туман та весело щебетали пташки, він зрозумів, що настав ранок. Хлопець вийшов із намету, здригнувся, бо від холоду по тілу пробігли мурахи. Після вчорашньої гулянки тріщала голова, у горлі пересохло, язик приклеївся до піднебіння та страшенно докучала спрага. Повсюди валялися порожні пластикові та скляні пляшки, пошматовані газети та серветки. У багатті жевріли перегорілі чорні головешки, з яких вилася ледь помітна смужка диму та зливалася з густим туманом.

Хлопці ще міцно спали в наметах. Стась не став будити їх, щоб знайшли йому хоча б якусь воду. Він копнув ногою кілька пляшок, доки в одній із них не помітив залишки води. Із задоволенням великими ковтками він випив її та жбурнув порожню пластикову пляшку у воду. Вона тихо хлюпнулася та помалу заколихалася на хвильках. Хлопець зачерпнув долонями з річки прохолодної чистої води, бризнув собі в обличчя.

— Бр-р-р! — Стась здригнувся всім тілом, по якому пробігли мурахи. «Щось не дуже мені подобається така романтика», — подумав він, згадавши теплі піски біля моря в Болгарії, де нещодавно відпочивав із батьками десять днів.

Щоб трохи зігрітися, доки зійде сонце та розвіється туман, він вирішив пройтися луками. Ногам було неприємно, бо шкарпетки одразу ж стали вологими від роси.

Десь заґелґотіли невгамовні гуси та замукали корови. Стась трохи пройшов назустріч цим звукам і побачив корів, що ліниво, не поспішаючи йшли луками. Вони були різні: граціозні ялівки й матки з товстими та роздутими боками, одні з великими розчепіреними рогами, інші — з акуратними, гарними, невеликими ріжками, що росли просто з лоба. Корови розбрелися, на ходу ліниво скубаючи соковиту росяну траву.

Побачивши Стася, вони на мить зупинилися та з цікавістю розглядали незнайомця, а потім обходили стороною. Стась бував у селі рідко. Його дідусі та бабусі жили в місті, але в сільську місцевість його іноді возив батько в дитинстві, як на екскурсію. З дитинства залишилося двояке враження: дитяча цікавість брала своє, бо сільські тварини як диковинні звірі в зоопарку, але ті були за ґратами, а в селі — зовсім поруч. З цієї причини в селі було добре. Однак усі ці тварини мали неприємний запах та клали купи лайна там, де були самі. Стась усміхнувся до себе, згадавши, як гірко та невтішно плакав, коли вступив новенькою кросівкою у велику та свіжу коров’ячу ляпанку, послизнувся й задом гепнувся в іншу. А ще він не любив мух, мошву та комарів. Перед такими поїздками до села мати завжди натирала його різними ароматичними засобами, але як тільки хлопчик там з’являвся, уся ця мошкара ніби знущалася з нього. Комарі дзижчали, мошва роєм вилася над головою, і обов’язково кусав ґедзь. А ще Стась пам’ятав, як батько заходив на якесь подвір’я та купував банку свіжого коров’ячого молока. Мати була проти, щоб «дитина пила некип’ячене молоко», а батько говорив, що «дитина хворіє часто, бо не п’є парного молока». Сперечання закінчувалися одразу ж, коли Стасеві давали склянку молока. Він нюхав його та, почувши незнайомий запах, кидав на землю й починав кривлятися, плюватися та тупцювати ногами: «Б-є-є-є, воно смердить!»

«Треба було знайти пастуха та купити молока, — майнула в голові Стася слушна думка. — Цікаво, чи справді воно смердить коровою, чи то мені так здавалося?»

Він почав удивлятися в нечіткі обриси в густому сивому тумані, шукаючи очима людину, яка гнала корів на пасовисько. І раптом побачив таке видовище, яке змусило його оціпеніти від несподіванки. Спочатку хлопець подумав, що звечора обкурився так, що бачить перед собою видіння. Він протер долонями очі, але міраж не зник.

Із-за пагорба, прямісінько з густого молочного туману, у перших несміливих стрілах променів сонця, що ледь просвічували крізь сиву пелену, виринула вершниця на коні. Кінь ішов галопом граціозно, красиво викидаючи ніби виточені з червоного дерева та відшліфовані до блиску ноги. А ще гарнішою була його вершниця. Її худенька постать ледь колихалася в такт із ходом коня, а пухнасте розпущене руде волосся розливалося по плечах та грало золотавими хвилями. Крапельки туману осіли на ньому та сяяли безліччю маленьких блискіток. Дівчина була чарівна! Свіжа, ніжна, тендітна, з відкритою задоволеною усмішкою, вона дивилася згори на Стася своїми виразними гарними очима. Їй не вистачало хіба що лука зі стрілами, щоб можна було порівняти з прекрасною амазонкою.

Дівчина підтягла вуздечку, і кінь, що розігнався, знявся дибки, невдоволено захропів та граціозно загарцював на одному місці.

— Звідки… ти? — невпевнено промимрив Стась, хоча зазвичай він ніколи не відчував незручності під час зустрічі з дівчатами.

— Звідти, — засміялася дівчина, блиснувши рівним рядом білосніжних зубів. Вона кивнула рукою в бік села. — А що?

— Нічого. — Стась уже опанував себе й почувався більш упевнено. — Ти живеш у селі?

— Живу. Ну то й що з того?

— І як воно тобі?

— Що воно? — усміхнулася дівчина.

— Жити тут?

— Як і всім. Поживи сам — пізнаєш.

— Я народжений не для такого життя.

— Ага! Незвичайна людина? Месія? Чи прибулець з іншої планети?

— Я б ніколи не зміг жити в гною.

— Куди б ти подівся, якби довелося!

— Не зміг би. Задихнувся б від смороду!

— То якого дідька приперся сюди? — Дівчина зверхньо, навіть зневажливо подивилася на Стася. Це йому аж ніяк не сподобалося, він не звик до такого тону, тим паче, коли селянка була такою нечемною.

— А вас у селі не вчать бути чемними? Чи ви змалку звикли до грубощів? До матюків? — відрізав Стась.

— Ми до всього звикли, — невдоволено відповіла дівчина й додала: — Бувай, міський хлопчику! Будь обережний, бо корови купи свої по дорозі понакладали! Гляди, не вступи, бо ще, не дай Боже, захворієш на невідому медицині недугу, — з легкою іронією мовила незнайомка.

— То віджени їх кудись геть звідси! — крикнув Стась. — Не бачиш, що тут люди культурно відпочивають?!

— Знайди собі інше місце, синочку багатія, — сказала Софійка, під’їхавши зовсім близько. Вона була майже поруч, і Стась міг заприсягнутися, що відчув її запах. Це був аромат не дорогих імпортних парфумів — дівчина пахла свіжістю річки, ромашкою, м’ятою, квітами, ніби ввібрала в себе найприємніші запахи природи.

— Де мені відпочивати, я знаю сам, — твердо, не терплячи заперечень, сказав Стась. — А де пасти оцих смердючих корів, я тобі покажу.

— Ти диви який! — Софійка миттєво спалахнула. Від її непідробної краси, зарожевілих рум’янцем щік у Стася в грудях шалено закалатало серце. — Де смердить, там і пахне! Можливо, з молока цих корів матуся своєму улюбленому синочкові щоранку масельце на білий хлібець намазує!

— Мені не подобається сморід, що йде від корів, — невдоволено процідив крізь зуби хлопець. — Зрозуміло тобі? Тож віджени їх від мене подалі, — уже не сказав, наказав він.

— Якщо не подобається, — тихо, але владно відповіла дівчина, — то збирай свої манатки та чеши до свого «пахучого» міста. Там заводи краще пахнуть.

Дівчина гордо скинула голову й повернула коня вбік. Її волосся знову хвилями заколихалося, грайливим водоспадом розсипалося по спині.

— А це ми ще побачимо, хто куди почеше, — просичав Стась та зі злістю кинув дівчині навздогін: — Смердюча селянка!

Дівчина здригнулася, ніби її боляче вдарили хлистом по спині, зупинила коня, повернула голову. Її великі очі потемніли від гніву, стріляли іскрами. Вона щось хотіла сказати, але стрималася, зневажливо посміхнулася, вдарила босими п’ятками коня в боки та зникла в тумані так швидко, як і з’явилася.

Такої зневаги до себе Стась ніколи не відчував! Тим паче від кого? Від якоїсь селянки! Хлопець звик принижувати інших дівчат, які йому перечили, зараз вважав, що образив дівчину, обізвавши смердючою селянкою, але вона так зневажливо подивилися, що почувався приниженим. Хто вона така? Виросла серед купи гною, то й не має права з ним так поводитися! Нічого, він ще покаже їй, хто в домі хазяїн! Нехай начувається, руда відьма! Стась у гніві не помітив, що його друзі вже прокинулися та здалеку споглядали за ними. Чи чули вони його розмову? «Навряд чи», — заспокоїв він сам себе.

— Що, Стасю, — звернувся до нього Денис, цмулячи пиво з пляшки. — Уподобав дівку?

— Не твоє діло, — невдоволено буркнув Стась.

Весь день він ходив сам не свій. Усередині щось закипало від гніву, потім перед очима виникав образ прекрасної вершниці на коні, що виринув із хмар сивого туману та змушував то завмирати серце, то шалено вибивати в грудях там-тами.

— Даю вам часу до ранку, — сказав він хлопцям увечері. — Я хочу знати про цю пастушку все.

— Ого-го-го! — протягнув хтось із хлопців. — Чи ти, бува, не втюрився в сільську красуню?

— Замовкни! — скрикнув Стась і жбурнув у нього порожню пляшку з-під пива. — Тобі сказано, що робити, то роби мовчки! Літай бджілкою, і все! Ясно?! Козел…

— Ну, і як же ми за ніч про все дізнаємося? — запитав Денис. — Серед нас розвідники, кагебісти, інтернаціоналісти є? А може, серед нас є пластуни?

— Наразі в мене є гроші, за які ви так любите гульнути! Знайдіть місцевих, дайте їм драпу, горілки, грошей, пива — усе, що вони полюбляють. Ті розкажуть усе, що хочеш, що знають, і навіть те, що не знали до сьогодні. Зовсім нічого не тямите, телепні! Бовдури! Докурилися — далі нікуди, — розгнівано кинув їм Стась. Він іще сам не знав, навіщо йому потрібно знати про ту дівку все-все, не мав чіткого плану дій, бо рудоволоса внесла в його життя щось тривожне, неспокійне й незнайоме.


Розділ 8

«Незабаром, незабаром, зовсім скоро приїде Сашко», — весь час крутилося в голові Софійки. Від однієї думки про зустріч із коханим за кілька днів її серце шалено калатало в грудях, і вона боялася, що в наступній гарячій хвилі щастя просто захлинеться. Усі тривоги розвіялися, як вранішній туман при перших променях сонця. Сашко не забув її, не зрадив, він, як і раніше, телефонував та казав, що дуже кохає та чекає на зустріч. Залишилося дві доби. Або два дні та дві ночі. Або сорок вісім годин. Або… Ні, не треба рахувати години, тим паче хвилини до зустрічі, бо вийде велике, як сам Усесвіт, число. Нехай буде дві доби. Одна… Дві… І все! Вона знову відчує на своїх устах його палкий, гарячий поцілунок, потоне в шалених гарячих обіймах… А зараз… Зараз треба лягати спати. Дідусь, напевне, уже спить, бо за своє життя звик рано лягати, а ще раніше вставати. Якщо піти зараз відпочивати, то можна буде помріяти про таємну зустріч уночі біля річки, про зорі, що купаються в річці. При згадці про річку Соня тяжко зітхнула. Круті хлопці, що приїхали на дорогих іномарках, уже добу галасують на березі, як навіжені. І принесло ж їх саме зараз, та ще й на їхнє із Сашком улюблене місце!

Софійка зачинила хлів, де корова все ще щось хрумала, пішла зачинити на ніч хвіртку. Вечір уже розсипав яскраві зірочки по темному полотну нічного неба, і настала тиша. Лише від річки іноді доносилися дикі п’яні викрики непроханих відпочивальників із міста. Дівчина накинула старий заржавілий металевий гачок на гаплик та здригнулася від несподіванки. Прямісінько перед собою вона побачила голову хлопця, якого напередодні зустріла на лузі.

— Хай тобі грець! — скинула невдоволено Софійка. — Злякав.

— Привіт, Соню, — блиснув у темряві білосніжними зубами Стась та розплився в задоволеній усмішці.

— Не привіт, а прощавай, — відповіла дівчина, вдивляючись в обличчя хлопця.

— У селі вас не вчать культури поведінки? А, пардон, я вже це запитував. Нечемно так розмовляти з гостем, — зауважив Стась.

— Я тебе не запрошувала. Непроханий гість гірший від татарина.

— А я прийшов. Зауваж: сам прийшов до тебе, — Стась із притиском промовив «сам».

— Ой ля-ля! До нас завітало велике міське цабе!

— Я думав…

— Індик теж думав, та й в борщ попав!

— Хм, — усміхнувся Стась. — Ти дотепна, але така кумедна та старомодна. Оці твої приказки… Вони такі смішні!

— Знаєш що? Іди туди, звідки прийшов. А мені час відпочивати, — невдоволено промовила дівчина.

— Така молода та вродлива, а буде спати сама?

— Нехай це тебе не обходить.

— Ходімо тоді до нас, повеселімося, вип’ємо по п’ять крапель, погуляємо. Я запрошую.

— О ні! Це вже без мене! Нікуди я з тобою не піду! — категорично заявила Софійка.

— Не пошкодуєш? — запитав хлопець, примруживши очі.

— Сім літ мак не родив і голоду не робив. Бувай!

Соня махнула рукою та пішла до хати.

— Зачекай! — у голосі Стася був наказ.

— Що тобі потрібно від мене?! — Софійка швидко підійшла до хвіртки. Обличчя Стася було зовсім поруч. — Чому ти причепився до мене, як реп’ях?

— Скажу відверто: ти мені подобаєшся. Я хочу, щоб ти була моєю.

— У мене є хлопець. Це тобі зрозуміло? То пошукай собі іншу!

— Його зараз немає тут. Агов! Де ти, Сашко? Чому мовчиш? — Стась награно покрутив навсібіч головою.

— Звідки ти знаєш його ім’я? — стривожено запитала дівчина.

— Я все про тебе знаю.

— Ну то й на краще. Забирайся звідси геть та забудь сюди дорогу раз і назавжди.

— Не піду. Без тебе не піду, — уперто мовив Стась. — Хоч ріж, я нікуди без тебе не піду.

— Доведеться, — відказала Соня й пішла до хати, гучно грюкнувши дверима.

— А це ще ми побачимо, — процідив крізь зуби Стась і з люттю вдарив ногою стареньку хвіртку. Трухлява дошка тріснула та заколихалася, ніби гойдалка, на одному цвяху.

Коли Стась повернувся до друзів сам, ті почали з нього глузувати.

— Ну що? Відшила тебе селянка?

— Це ще та штучка!

— Дохлий номер!

Стась сів біля багаття, нервово запалив цигарку.

— Усе одно вона буде моєю, — сказав він, спостерігаючи, як язики полум’я жадібно поглинають сухе поліно. — Не було ще жодної дівки, щоб мені відмовила. Ця селянка ще не знає, що в мене тріщить від «зелені» гаманець.

— Гадаєш, вона бачила в очі хоча б один долар? — обережно, щоб не доводити Стася до сказу, запитав Льошка.

— Побачить — сама під мене ляже.

— А мені здалося, що ця Соня — міцний горішок, — продовжив Льошка.

— Розкушу, — упевнено сказав Стась.

— А зуби не зламаєш? — зауважив хтось із компанії.

— У жодному разі! — Стась задоволено випустив хмаринку диму, уявляючи дівчину зовсім близько біля себе.

— Навіщо вона тобі? — вставив Льошка. — У тебе є Ірка. Окрім неї, ти завжди можеш «зняти» яку завгодно дівку.

— Ірка? — відмахнувся Стась. — Нікуди вона не дінеться від мене. А я хочу мати цю руду. І не просто мати, а змусити її саму прийти до мене.

— Не вийде, — сказав Льошка. — Облиш її. Забудь.

— Не можу. Гра вже почалася. Мишоловка заряджена. Залишилося дочекатися дурнувату мишку.

— Тобі ж сказали, що ця Соня зовсім не дурнувата. До того ж по вуха закохана у свого капітана, чи хто там він.

В очах Стася блиснули іскри — чи то був відсвіт багаття, чи то гнів. Він до болю стиснув зуби.

— Це ще нічого не значить. Усе одно вона буде моєю, — твердо сказав він.

— Б’юсь об заклад, що ні. — Денис сів поруч зі Стасем.

— Що?! — витріщився на нього Стась. — Ти думаєш, що ця дівка не продажна?! Та вона за тиждень буде повзати біля моїх ніг!

— Ну ти й загнув! — посміхнувся Денис.

— Так ось… — Стась гарячково підхопився з місця. — При всіх заявляю, що за місяць вона буде моєю!

— Відповідаєш за свої слова? — з недовірою запитав Денис.

— Можу навіть побитися об заклад!

— На що спір? — Денис простягнув руку.

— Якщо буде моя правда, то я виставляю вам усім десять ящиків горілки. Якщо програю, ви мені. Іде?

— Хлопці, — обізвався Льошка. — Не забули, що першого вересня нам треба повертатися на навчання?

— Добре, — погодився Стась. — Беру менший термін. Мені досить і трьох тижнів, що залишилися до вересня. Згода чи ні? — Стась уже тримав руку Дениса.

— Можна внести корективи? — Льошка підійшов до хлопців. — Краще горілки п’ять ящиків і кожному з нас по гарній дівці на ніч.

— О-о-о! — схвально скрикнула юрба.

— Перебивай! — погодився Стась.

Льошка рубом долоні роз’єднав руки Дена та Стася.

…Хлопці поснули, а Стась іще довго сидів біля багаття, обмірковуючи плани на майбутнє. Він іще не знав, як йому діяти, щоб спокусити цю руду селянку, але був упевнений, що на це йому знадобиться зовсім мало часу, набагато менше, ніж думають його друзі.


Розділ 9

Олександра Волошина викликав до себе сам генерал Друзь. Це сталося в той час, коли капітан СБУ Олександр Васильович ніс на підпис у штаб заяву на відпустку. Олександр відкрив чорну шкіряну теку, поклав туди аркуш паперу з непідписаною заявою.

Генерал Максим Іванович ставився до Олександра, як до свого рідного сина. Подейкували, що в Друзя був син, який загинув від передозування наркотиків. І хоча Максим Іванович брав із собою Олександра на відпочинок до свого заміського будинку, ніколи про це розмови не вів. Напевно, то були болючі спогади навіть для генерала, який зазнав на своєму життєвому шляху немало випробувань долі, і чоловік тримав згадку про втраченого сина на великому замку в глибині душі. Сашко не знав батьківської ласки, тому всією душею тягнувся до цієї похмурої, мовчазної, вимогливої, але завжди справедливої людини. Іноді генерал викликав Волошина до свого кабінету, щоб просто поговорити, дізнатися, як його справи, тому сьогоднішній виклик у Сашка не збурив ані душевної тривоги, ані хвилювання.

— Дозвольте? — Сашко зайшов до просторого кабінету, уздовж якого тягнувся дерев’яний стіл із натурального дуба без жодної пилинки.

У кінці стола сидів кремезний сивоволосий чоловік. Він підвівся, не поспішаючи пішов назустріч Олександрові.

— Капітан… — почав Олександр по уставу.

— Облиш, Саню, — махнув рукою генерал, і на його обличчі промайнула ледь помітна тепла батьківська усмішка.

Він потиснув руку капітанові, кивнув на стілець.

— Сідай, синку, — мовив генерал та пильно подивився у вічі Сашкові. — Розповідай, як у тебе справи. Усе добре?

— Усе нормально. Збираюся у відпустку.

— Коли?

— Обіцяли відпустити вже завтра.

— Завтра, кажеш?

Лише зараз Сашко помітив, що генерал чимось занепокоєний і стривожений, навіть знервований. Він постукував міцними пальцями по гладкій, натертій до блиску поверхні стола та супив густі брови. Олександр знав, що Максим Іванович завжди робив так, коли або приймав якесь важливе рішення, або був чимось незадоволений.

— Так. Планую завтра ж одразу заїхати до матері в село та поїхати на цілий місяць до Соні. Ми плануємо одружитися.

— Одружитися? — генерал задоволено усміхнувся у вуса. — Це добре, синку.

Максим Іванович знову затарабанив пальцями, зробив паузу.

— Доведеться відкласти весілля на місяць, та й відпустку теж, — зітхнув генерал.

— Щось трапилося? — з тривогою в душі запитав Олександр.

— Ти поїдеш з особливим завданням до Грузії, — сказав генерал. Було помітно, що сказати ці слова йому було непросто. — Лише на один місяць. Неспокійно там, — додав він.

— Так, неспокійно, — задумливо промовив Олександр й одразу, ніби схаменувшись, запитав: — Коли я маю від’їздити?

— Зараз отримаєш інструктаж, дві години на збори і в дорогу.

— Так швидко?! — мимоволі вирвалося в Сашка.

— Потрібно, синку. — Генерал по-дружньому поплескав хлопця по плечу. — Так потрібно. Повернешся за місяць — одразу ж на весілля. Запросиш мене?

— Обов’язково!

В Олександра був час, щоб зателефонувати Софійці та сповістити, що відпустка відкладена на місяць, але він не став гарячкувати й одразу хапатися за мобільника. Якщо сказати зараз, то Соня почне хвилюватися та впаде в розпач, як це було під час останнього його від’їзду. Краще буде, якщо він зателефонує їй уже з Грузії, з місця призначення. Тоді можна буде дати їй новий номер і спокійно, не кваплячись, поговорити.

«Так буде краще», — сказав він собі, збираючись на інструктаж. Складаючи папери до сейфа, Сашко подумав, що восьмого серпня він повинен прибути на місце призначення. Цього дня він мав зустрітися із Сонею. А ще в цей день відбудеться відкриття літньої Олімпіади в Пекіні.

«Три в одному», — усміхнувся він сумно сам до себе, неквапливо повертаючи ключа в сейфі.


Розділ 10

Цієї ночі Соня спала погано. Завжди тиха вулиця здригалася від гуркоту авто відпочивальників, які вузькими сільськими вулицями носилися на шаленій швидкості. Собаки у дворах шалено гавкали, а автівки, проїжджаючи повз їхнє подвір’я, кричали різними голосами клаксонів. Налякані люди повимикали в хатах світло та принишкли.

Софійка не чула, як дід Андрій уранці виганяв корову з хліва на пасовисько, як погодував курей та подибав за хлібом до крамнички. Вона погано спала, тривожно вслухаючись у нічний галас на вулиці. Дівчина прокинулася пізніше, ніж завжди, вийшла надвір, на повні груди вдихнула свіжість ранку. Вона вмилася холодною водою та одразу ж відчула бадьорість. Соня зірвала червонобоке яблуко, яке висіло майже над самим столом. Було таке пахуче й таке прозоре, що, якщо глянути на нього проти сонця, можна було побачити чорненькі зернятка. Софійка струснула яблуко, і зернятка тихенько задзвеніли. Дівчина із задоволенням відкусила соковите яблуко. Здавалося, воно ввібрало в себе всі пахощі літа, пахло медом із різнотрав’я. Коли приїде Сашко, вона збере найкращі, найстигліші та найсоковитіші яблука й поставить у вазі на цей стіл. При згадці про коханого на душі в Соні потеплішало,і за мить спогади про неприємну ніч розвіялися. Дівчина закрутила волосся у вузлик та кинулася готувати сніданок.

Дід повернувся додому похмурий. Мовчки поклав буханець хліба на стіл, тяжко сів під яблунею, чекаючи сніданку.

— Соню, це правда, що такий галас відпочивальники вчинили сьогодні вночі… Ну, що ти в цьому винна? — запитав дід за сніданком.

— Я? — Соня зачервонілася. — Я… Я не знаю, що вони від мене хочуть.

— Не бреши мені, дочко.

— У чому я повинна зізнаватися?

— Усе село гуде, що ти звабила їхнього старшого. — Дід відвів очі в бік.

— Я?! — Соня аж скипіла. — Та я… Я… — Дівчина задихалася від такої несправедливості. — Я ненавиджу таких, як він! — вирвалося в неї.

— Нема, доню, диму без вогню. — Дід зітхнув і пильно подивився на онуку.

— У мене є Сашко, і, крім нього, для мене нікого не існує в цілому світі! Він моє життя, і ти це знаєш! — із запалом мовила дівчина та почервоніла ще більше.

— Кажуть, що в тебе було побачення з кимось із тих дурнів.

— Побачення?! Цей телепень приперся, коли я зачиняла хвіртку. Я його відшила, і все! Хіба це побачення? — схвильовано говорила розгнівана дівчина.

— Виходить, він усе-таки уподобав тебе.

— То його справи. І мене це не обходить.

Дід перестав жувати, замислився.

— Соню, а Мажор — це його ім’я, прізвище чи прізвисько? — запитав дід, заглядаючи Соні в очі.

Софійка не витримала та розсміялася.

— Діду, мажор — це той, хто народився із золотою ложкою в роті!

— Ага, — серйозно мовив дід. — Виходить, що мажор — це синок багача?

— Можливо, якогось депутата чи бізнесмена. Напевне не знаю.

— Тих, хто накрався з державної кишені?

— Авжеж, — усміхнулася Соня. — Та яке нам діло до них, чи не так? Діду, мир?

— Мир, — погодився дід. — Ти, доню, тримайся від таких подалі. Від них можна лиха чекати будь-коли. Розбещені та паскудні, звикли, що все їм дозволено, бо хазяї життя.

— А що вони мені? Завтра приїздить Сашко, і все владнається. Побачать, що в мене є хлопець, то й відчепляться.

— Дай-то Боже. — Дідусь наклав хреста на груди й продовжив їсти.

— А то чого це, дідусю, ішов за хлібом, а виголився, вдягнувся, як на свято? Чи не до баби Параски сватався? — пожартувала трохи заспокоєна дівчина.

— Ах ти, дзиґо! І це помітила! — Дід посварився пальцем. — Сам не знаю, що зі мною сталося. То було в чім ходжу по двору, у тім і по селу пішов. А тепер чомусь стидатися став. Виходжу з двору й перевіряю, чи всі ґудзики на сорочці, чи чистий комірець. Так ось що я подумав: чи то душа моя відчула, що я все ближче й ближче до зустрічі з Богом? Га?

— Діду! — Соня замахала двома руками. — Не лякай мене та не засмучуй! Я не хочу більше про це й чути! Годі!

— Все, все, все! — заспокоїв її дід. — Не буду більше! Краще вже кажи, що до баби Параски залицяюся!

— Про вовка помовка, — Соня кивнула головою в бік вулиці. — А ось, діду, твоя приятелька йде.

Скрипнула хвіртка, і стара зайшла до двору, тягнучи за собою за мотузок свою козу Дашку. Баба Параска була чимось дуже збентежена та схвильована. Соня ніколи не бачила її в такому стані: очі в старої були червоні, губи дрібно тремтіли, обличчя бліде. Дівчина кинулася до неї:

— Що скоїлося?! Щось лихе?

Бабця схлипнула та витерла очі кінчиком картатої хустки.

— Ой, не питай, серденько, не питай, — закивала головою Параска, а на глибокі зморшки щік скотилася сльоза. — Лихо, та й годі!

— Та розкажіть нарешті, що сталося! — не витримала Софійка.

— Горе! Ой, горе мені, горе! — заголосила стара.

— Киньте цей мотузок! Нікуди коза ваша не дінеться. — Соня взяла стару під руку. — Ідіть за стіл та заспокойтеся.

— Моя… моя Дашка… Ой, лишенько, та й годі, — хитала головою в розпачі бабця.

— Годі ревти, — втрутився дід. — Сльозами горю не зарадиш. Іди сюди, побалакаємо.

Баба Параска, не відпускаючи з рук мотузка, подибала до столу, присіла на лавку, тяжко зітхнула.

— Що роблять ці мажори! Що вони творять! Жах! — Бабця зітхнула та, трохи заспокоївшись, почала розповідати. — Злигався з цими відпочивальниками той дурнуватий Грицько. Корів сьогодні пасти не пішов, то погнала їх на пасовисько його мати. Їй уже вісім десятків стукнуло, а довелося брати палицю в руки та йти на роботу, бо той дурень цілу ніч пиячив біля річки. Та чому б йому не пити, коли задарма пригощають?! З нього сміються, як із пришелепуватого, а він гигоче, та й годі!

— А вам до Грицька яке діло? Чи його глотки жаль? — запитала Софійка та знітилася, бо на неї з-під лоба суворо зиркнув дід (чого, мовляв, перебиваєш людину?).

— Це я до того, щоб ви, люди добрі, зрозуміли, що там коїлося, — продовжила бабця. — Ті мажори напоїли його ще з вечора, змусили за пляшку горілки роздягтися догола й бігати берегом там, де жінки обмивалися в річці.

— Тьху, — сплюнув дід. — Гидота яка! Сором, та й годі!

Соня посміхнулася:

— Що тут дивного? Грицько великим розумом ніколи не вирізнявся.

— Це ще нічого. А вранці припнула я на луках козу. Знайшла місце, де трави побільше, і полишила свою Дашку. Чи ж перший раз я це робила? Усе життя тримала кіз, припинала їх на лузі та не мала ніякого клопоту. Коли прибігає до мене Маруська Шершнєва та й кричить, щоб бігла до річки, бо мою козу мажори замордують. Я так летіла, що ледь дух не спустила. Які в мене ноги в такому віці? Відбігала своє, але все-таки нагодилася вчасно. Головному з них заманулося спробувати козячого молока, то й послав Грицька доїти Дашку. А звідки в неї те молоко? — баба Параска знову схлипнула. — Він, звірюка, замучив козу до такого, що в неї кров із дійок пішла! Тоді мажори змусили Грицька ті краплі молока з кров’ю випити, а самі реготали та на кіно знімали.

— Та чи вони зовсім з глузду з’їхали? — обурився дід Андрій так, що аж змінився в обличчі. — Хіба ж можна так над невинною твариною знущатися?!

— Це ще не все. Ви послухайте, що їм іще забажалося. — Стара попестила рукою шию Дашки, що стояла смирно, опустивши голову. — Тому головному мажору забажалося покататися на козі. Він наказав своїм друзям знімати його на кіно, а Грицьку — тягнути мотузка з Дашкою. Сам, покидьок такий, сів на козу, а та одразу і впала на ноги. Бідненька моя, чи втримала б вона на собі того слона? — похитала головою стара. — Я вже думала, що й хребта їй зламав, та, дякувати Богові, лише шкутильгає. Напевне, ногу підвернула.

— Ти диви, що вони творять! Думають, що грошей багато, то все їм дозволено? — дід аж скипів. — І на них управа знайдеться! Іди до міліції, пиши заяву. Не треба цієї погані боятися!

— І піду! Піду й напишу! Усе про них розкажу! — підбадьорилася стара. — Ось лише відведу Дашку додому та піду до дільничного. Доки вони будуть тут бешкетувати? Настав час покласти цьому край.

Софійка полегшено зітхнула — з’явилася надія, що дільничний інспектор приструнчить розбишак і ті нарешті вгамуються й дадуть селу спокій.


Розділ 11

Софійка за день усі очі видивила на дорогу, виглядаючи Сашка. Наближався вечір, а його все ще не було. Дівчина набирала його номер телефону без упину, але нудний голос повторював, що зв’язку з абонентом нема. Дівчина стривожилася не на жарт та почала розмірковувати, що ж могло статися. Спочатку вона подумала, що Сашко хоче з’явитися зненацька саме тоді, коли вона не чекає, зробивши маленький сюрприз. Але коли до саду почали нишком прокрадатися вечірні сутінки, душу оповила справжня тривога. Щось зсередини підказало розгубленій дівчині, що Сашко сьогодні не приїде. Він завжди дотримувався даного слова. Він обіцяв їй сьогодні зустріч, але не приїхав. Чому? Що скоїлося? Хто або що стали на заваді такій довгоочікуваній зустрічі? Думки про те, що коханий її покинув, дівчина відкинула одразу. Такого взагалі не могло бути. Не лише бути, а й приснитися в страшному сні. Він кохав її палко, ніжно, як і вона його, — Софійка стовідсотково була в цьому впевнена. Виходить, щось сталося. Відбулася якась подія, що завадила Сашкові приїхати на зустріч. Але чому ж він не зателефонував? Не попередив її? Вона зрозуміла б та чекала б стільки, скільки було б потрібно. Різні думки буйно вирували в її гарячій уяві, змушуючи серце в грудях шалено колотитися. Був не страх від того, що її покинули, — лише збентеження від несподіванки. Її уява час від часу малювала жахливі картинки, але Соня відганяла їх, як надокучливих мух, щоб за кілька хвилин знову поринути в здогадки.

Дівчина видоїла корову й ненароком зачепила ногою відро з молоком. Воно жалісливо дзенькнуло, і на землю вилилася біла рідина. З розпачу Софійка невтішно розплакалася.

— Не переймайся, доню, — почула вона поруч заспокійливий голос діда. — Грець із ним, із тим молоком! Чи ми голодні сидимо? Чи нема чого поїсти? Є кусень хліба на столі, дякувати Богові.

Софійка підняла на діда очі, повні сліз.

— Сьогодні мав приїхати Сашко, — ледь вичавила із себе дівчина, бо горло стисли спазми. Вони заважали не лише говорити, а й дихати та думати.

— Він на службі, доню, сама розумієш.

— Так. Але він не попередив мене, не зателефонував. Це так несхоже на нього.

— Напевне, сьогодні не мав такої змоги, — заспокоїв дід. — Або приїде завтра вранці. Ось побачиш! Так, напевно, приїде завтра!

Соня кивнула головою, спробувала усміхнутися.

— А зараз іди спати, бо наревешся — ніс буде великий та червоний. Хто тебе таку довгоносу любитиме?

Ось так завжди! Коли сумно, дідусь уміє і знайти слово втіхи, і пожартувати. Софійка постелила дідові постіль і пішла зачиняти хлів та хвіртку. Вийшовши на ґанок, здригнулася від несподіванки. За столом під яблунею сидів на лавці Стась. Він нахабнувато посміхнувся та, узявши з вази червонобоке яблуко, з хрумом відкусив його, почав жувати. У Соні перехопило подих від гніву: як він посмів простягти свої лапи до яблук, які вона приготувала для Сашка?!

— Ти! Ти! Ти! — випалила Соня, задихаючись. — Як ти посмів?!

Вона вихопила з рук Стася яблуко так швидко, що той не встиг й оком кліпнути.

— Нечемно, селяночко, — нахабно сказав він та посміхнувся.

— Ти, нахабо, геть звідси! — Софійка пожбурила в кущі надкушене яблуко, як якусь потвору, та тицьнула пальцем у бік хвіртки. — Негайно йди з мого двору!

— Тобі шкода червивого яблука для гостя?

— Ці яблука не для тебе!

— А для кого ж? Для твого старого? Так у нього ж зубів немає.

— Для мого хлопця. Зрозумів?

— І де ж він? Чому зараз не їсть яблука, які ти для нього підготувала?

— Бо завтра приїде й буде їсти, скільки заманеться. І взагалі нехай тебе це не обходить!

— Більше нема чим нагодувати свого милого?

— А тобі що до того. Я сказала чітко та зрозуміло: іди з мого двору. І не лише з двору. Іди геть із мого життя раз і назавжди, — ледве стримуючи себе, спокійно, але чітко карбуючи кожне слово, сказала дівчина.

— Піду лише з тобою.

— Що ти за людина?! Я тобі кажу, що в мене є хлопець і ми кохаємо одне одного. Що тобі ще сказати? Як тобі втовкмачити, щоб ти це зрозумів?

— Один вечір.

— Що один вечір? — Софійка не зрозуміла.

— Проведемо один вечір разом, і ти побачиш сама, що я вмію бути ніжним та ласкавим. Можливо, після цієї ночі ти не захочеш і чути про свого Сашка.

— Ти здурів, — Соня посміхнулася. — Я кохаю його. І це на все життя.

— Добре. Одна шалена ніч кохання зі мною, а завтра приїде твій Сашко, і ти проведеш із ним решту свого життя. Уяви перед собою терези. Що таке одна ніч і все довжелезне життя?

— Навіжений! Божевільний!

— Так. Нехай буде так, — погодився Стась. — Я дозволяю тобі обзивати мене, як завгодно. Зваж, лише тобі перший раз у своєму житті я спокійно даю змогу мене крити всіма поганими словами. Я згоден на все заради однієї ночі кохання з тобою. Уявляєш, ти будеш жити зі своїм хлопцем, а ночами згадувати наше коротке, але таке палке кохання? Ця маленька таємниця буде тебе збуджувати, коли коханий чоловік приїсться, як щоденний борщ, та обридне серед буденності життя. Навіть усе гарне рано чи пізно стає остогидлим.

— Я не хочу слухати ахінею, яку ти несеш. Іди звідси.

— Виходь за мене заміж. Хочеш? Знаю, що хочеш.

— Ти зовсім дурний, — дівчина зневажливо посміхнулася. — Самозакоханий Нарцис. Чуєш і бачиш тільки себе, та й кохаєш ти лише свою персону.

— У мене під Києвом власний будинок. Будеш жити в таких розкошах, що тобі й не снилося. Я подарую тобі коштовності такі, які ти забажаєш…

— Своїми теревенями ти відбираєш у мене час сну.

— Хіба можна спати, коли ти така молода та гарна? Спати треба на пенсії, а зараз брати від життя все, що можна. Не поспішай казати «ні», щоб потім шкодувати все життя.

— Послухай, — Софійка зітхнула, бо відчула, що в неї уривається терпець. — Я живу в селі, де всі про всіх усе знають. Мені не потрібні розмови про те, що ти до мене ходиш. Я тебе не кликала, то йди туди, звідки прийшов. І припинімо ці пусті розмови.

— Ніхто нічого не дізнається, — зашепотів Стась, і в нього від збудження заблищали очі. Він підхопився, підійшов до Соні так близько, що відчув її п’янкий запах медових яблук. — Я піду, а ти вийдеш пізніше. Ми зустрінемося за селом… — Стась ледь стримував себе, щоб не вхопити в обійми дівчину, уткнутися обличчям у її волосся, що пахло якимись квітами, медом, стиглими яблуками та ще чимось таким, від чого йшла обертом голова. — Ти не пожалкуєш…

— Усе! Мені набридло! — обірвала його Софійка. — Я зараз покличу діда!

Стась зробив крок назад. Не тому, що злякався погроз дівчини. Він мав опанувати себе, відірватися від її чар молодості та свіжості.

— Гадаєш, мені немає з ким провести ніч?

— Мені байдуже. Я хочу лише одного — спокою.

— Я навіть знаю, з ким я буду сьогодні кохатися, — сказав він. — Є в мене слушна думка. Насправді мені такі дівчата ніколи не подобалися. Вона товста й огидна, як твоя корова. Ні, твоя корова має привабливіший вигляд, ніж вона. Але що вдієш? Доведеться зламати її цнотливість задля того, щоб тебе трохи позлити. Можливо, тоді ти станеш поступливішою.

— Помрій!

— Упевнений, що ту дівку не доведеться довго, як тебе, вмовляти.

— Ну то й добре. Іди вже геть!

— А мені здавалося, що доля подружки Олесі тобі не байдужа, — ніби ненароком промовив Стась.

— Що?! — В обличчя Софійки хлюпнула гаряча хвиля. — Не смій її чіпати! Чуєш?!

— А що робити? — Стась театрально знизав плечима.

— Якщо… Якщо… Якщо ти її скривдиш, я тебе…

— Що зробиш?

— Уб’ю! — з гнівом випалила Соня.

— Ні, не вб’єш. Брешеш усе. І те, що завтра приїздить твій Сашко, ти теж брешеш. Він не приїхав сьогодні, але мав би…

Соня відчула, як весь світ почав кружляти довкола та земля захиталася під ногами.

— Ти?! Що… Ти що з ним зробив?! — тремтячим, впалим голосом запитала вона.

— Нічого. Чому так зблідла? Не вистачало, щоб я бруднив руки. Чи не бігала ти до баби Параски домовлятися про її квартиранта? Бачиш, я все знаю. Він тебе покинув, а тепер покидаю я, бо мене чекають захопливі пригоди з товстою селянкою Олесею. Напевне, буде дуже весело. Бувай! — Стась помахав рукою та швидко пішов із двору.

— Погань! — не тямлячи себе від гніву, кинула йому навздогін дівчина, дивлячись, як у сутіні розчинилася постать хлопця.

…Софійці не спалося. Душу поступово, але наполегливо заповнювала якась дивна невиразність почуття та неозначеність смутку. Дивлячись у відчинене вікно, вона спостерігала, як помалу з-за верхівок дерев у саду ліниво викочувався величезний червоний місяць. Він із цікавістю заглянув у кімнату, де в тривозі лежала на ліжку дівчина. Її золотаве волосся розсипалося хвилями по подушці, у широко розплющених очах застигли смуток, тривога та надія одночасно. А у дворі на столі стояла ваза з червоними, блискучими, ніби щойно натертими воском, соковитими яблуками…



Розділ 12


Андрій Андрійович останнім часом геть утратив спокій. Він уже лаяв себе, що дав пораду Стасеві поїхати на відпочинок до села. Знаючи вдачу сина, його здатність вляпуватися в якесь лайно, чоловік нутром відчував, що ця поїздка Стася добром не закінчиться. Тому він часто, по кілька разів на день, телефонував синові, але той або не брав слухавку, або грубо відповідав, щоб не заважав йому відпочивати.

Цю ніч до Андрія Андрійовича знову не йшов сон. Він прийняв перед сном пігулку снодійного, але даремно. У голові знову й знову мимоволі прокручувалося все його життя, починаючи від дня весілля. Він одружився з Мариною, яку палко кохав, одразу після закінчення навчання в інституті. Тоді вона була миловидною брюнеткою з темними очима та тоненькою, осиною талією. Спочатку все в них було добре. Він працював удень і вночі, цілком віддаючись роботі, не шкодуючи ані здоров’я, ані часу. Андрій Андрійович швидко просувався службовою драбиною вгору. Він рухався, не помічаючи, як Марина в той час із такою самою швидкістю від нього віддалялася. Чи був зовсім сліпий, чи заклопотаний справами — тепер не розберешся, та й чи потрібно? Схаменувся тоді, коли пролетіло п’ятнадцять років подружнього життя. У нього були свої жінки на одну ніч, у неї — коханець. Коли зрозумів, що йдуть вони по життю поруч, але паралельними дорогами, що не сходяться разом, схопився за голову, але було пізно. Їхній шлюб перетворився на щоденні тортури, а Марина — на товсту та грубу жінку. До того часу його дружина жодного разу не вагітніла. Андрій Андрійович зрозумів, що вони живуть окремими життями, бо немає тієї ниточки, яка б їх поєднувала, — дитини. Він сам наполіг на обстеженні в лікарні їх обох. Зробити це було доволі важко, бо дружина звикла жити для себе й не хотіла щось у цьому змінювати. Вирок лікарів був невтішним — Марина не могла мати дітей. Ще кілька років йому знадобилося, щоб умовити дружину усиновити дитину. Врешті-решт вона погодилася. Чи то був благородний жест, чи на знак подяки за багато років безтурботного життя, яке він їй забезпечив, чи прокинулися в неї приспані материнські почуття — він не знав. Але був безмежно щасливий, коли зателефонував за його проханням знайомий лікар із пологового будинку та сказав, що одна жінка відмовилася від немовляти, тож можна приїхати подивитися на дитину.

Андрій Андрійович добре, на все життя, запам’ятав той доленосний день, коли вперше побачив маленького Стася. Дитина була й справді гарнесенька: пухкенька, жвавенька, з ямочками на рожевих щічках. Марина одразу ж погодилася забрати хлопчика, і незабаром їхній дім наповнився новими турботами. Поява дитини в сім’ї на деякий час їх знову зблизила. Андрію Андрійовичу з дружиною та немовлям довелося переїхати до іншого міста, покинувши тепле місце на роботі, але він не шкодував. Щодня тоді поспішав додому, щоб швидше побачити сина. На другий план відійшли і коханки, і друзі, навіть деякою мірою робота. Він давав Стасеві все, що той хотів, не помічаючи, що дитина росте розпещеною, непокірною та невдячною. Як часто буває, він був засліплений батьківською любов’ю. Знову наступив на ті самі граблі: не помітив, як дружина поступово вже вдруге віддалилася від нього. Спочатку в дитячу кімнату на ніч, потім в іншу кімнату, у своє, окреме ліжко. Навіть не в ліжко, а у своє, невідоме йому життя.

Коли Стась підріс та почав влипати в різні халепи, до щоденних чвар та непорозумінь у його бік посипалися докори. Марина звинувачувала чоловіка в тому, що непотрібно було брати немовля, треба було взяти в сім’ю підлітка, у якого б уже мав бути сформований характер. «Гени, — любила вона повторювати, — у хлопчика погані гени від батьків».

«Можливо, мала рацію», — іноді думав він. І це була одна думка, яка з’єднувала розхитану родину.

Андрій Андрійович пам’ятав, як у пологовому будинку в той такий світлий, сонячний та радісний день він розмовляв із лікарем у фойє. Лікар розповів, що жінка, яка народила Стася, походить із села. Вона приховувала вагітність, бо не мала чоловіка та можливості виховати дитину. Окрім того, у неї вже була одна дитина, яка теж зростала без батька. Жінка вирішила відмовитися від хлопчика, щоб не осоромитися перед односельцями. У цей час породілля вийшла з лікарні, і лікар не втримався, показав-таки її Андрію Андрійовичу. Він бачив жінку лише якусь мить, але назавжди запам’ятав її: гарна, струнка, з довгим золотавим, напрочуд блискучим та хвилястим волоссям. Тоді він був спокійним, бо своїми очима побачив матір хлопчика й упевнився, що та не інвалід, а напрочуд красива та здорова жінка. Лише з роками, коли Стась зовсім відбився від рук та його поведінка стала неконтрольована, Андрію Андрійовичу спало на думку більше дізнатися про цю жінку. Він навіть сам не знав, навіщо це йому, але бажання знову побачити біологічну матір Стася, дізнатися все про неї було невгамовним. Чоловік не став довіряти свої думки дружині, бо між ними вже давно не було порозуміння. Дізнатися, де живе ця жінка, було для нього неважко. Однієї днини Андрій Андрійович плюнув на всі невідкладні справи, бо вони були нескінченні, та нишком поїхав до села, де мешкала біологічна мати Стася — з його зв’язками та добрими стосунками з лікарем не склало великих труднощів дізнатися адресу жінки.

Він кілька разів проїздив повз хату колишньої матері Стася, але так і не зупинився: забракло сил. Суворий прокурор великого міста виявив легкодухість перед незнайомою сільською жінкою, так і не наважившись зайти до хати. Зараз йому було соромно перед самим собою за боягузтво. Так, він злякався. Боявся почути щось погане про цю жінку, про її невідомого чоловіка, біологічного батька Стася. Залишив собі надію, що рано чи пізно Стась зрозуміє, як він його любить та скільки сил віддав для того, щоб син ні в чому не міг собі відмовити. «Усе буде добре, — втішав себе Андрій Андрійович, повертаючись додому. — Усе минеться. Хлопець перебіситься, і все буде добре».

Того дня Андрій Андрійович, поринувши у свої думки, не помітив, як збився з дороги, що траплялося вкрай рідко. Він потрапив на дорогу, що проходила повз тиху річку, яка ховалася серед кучерявих верб. Стомлений чоловік зупинився та вийшов з автівки, щоб скупатися. Місцина так йому сподобалася, що пізніше він розповів про неї синові та на свій клопіт запропонував поїхати туди відпочити.


Розділ 13

До місця свого призначення, грузинського міста Горі, капітан Волошин добирався на військовому автомобілі «хаммер» кольору хакі. Окрім водія, йому дали в супровід двох військових, бо в останню ніч із сьомого на восьме серпня почалися активні бойові дії.

Олександр ніяк не міг утамувати душевний біль та тривогу. Він не попередив Софійку про свій від’їзд, а тепер уже шкодував про це, знаючи, яке в дівчини вразливе та чутливе серце. Але було вже запізно. Лише по прибутті в Горі він матиме змогу купити сім-карту та зателефонувати Соні. А зараз йому не залишалося нічого, окрім споглядання у вікно гірських краєвидів та… чекання.

Олександр отримав наказ не зупинятися без потреби, але вона виникла сама по собі. Було дуже спекотно. Здавалося, що сонце вирішило познущатися над військовими й влаштувало випробування на міцність. Військові та водій хотіли пити, а вода, яку вони прихопили із собою, уже давно скінчилася. Подивившись на змучених спрагою молодих хлопців у повному камуфляжі, капітан прийняв рішення зупинитися в найближчому поселенні. Незабаром ліворуч від дороги вони помітили ряд будинків, що тяглися хвилястою стрічкою понад гущавиною дерев та потопали у виноградних сплетіннях.

Важко похитуючись, «хаммер» звернув наліво та наблизився до крайніх ошатних будинків. Першими на вулицю висипали чорноокі засмаглі хлопчаки. Вони з цікавістю спостерігали, як новенька, але вже припилена автівка зупинилася біля першого будинку, з неї вийшли військові зі зброєю в руках. З дому кулею вилетіла налякана молода жінка — мати хлопчика, що стояв біля своєї хвіртки, схопила дитину, притиснула до себе.

— Добридень, — привітався Олександр.

— Здрастуйте, — відповіла з острахом жіночка.

— Чи можна у вас попросити напитися? Спека нас зовсім змучила.

— Будь ласка, заходьте, — жінка зробила запрошувальний жест.

Люди зайшли до невеличкого заасфальтованого охайного дворика. По всьому периметру ріс виноград, який не лише густо обліпив паркан, а й шатром висів над головою, утворивши приємну рятувальну тінь.

— Є вино, молоко, вода. Що бажаєте? — запитала жінка.

— Холодної води, будь ласка, — відповів Сашко.

Жінка безшумно кудись зникла, а посеред двору залишився її син. Хлопчикові на перший погляд було десь років шість-сім. Чорноокий, кучерявий, дуже засмаглий та жвавий, в одних шортах, босоніж він із неприхованою цікавістю оглянув військових із ніг до голови та зупинив свій погляд на блискучій зброї.

— У вас справжній автомат? — запитав хлопчик, указуючи на зброю.

— Звичайно, — відказав Олександр.

— А він стріляє? — запитав хлопчик, знову вказуючи пальчиком на автомат.

— Стріляє, якщо потрібно, — відповів Сашко.

— Сину, не заважай людям, — зупинила дитину жінка, ставлячи на лавку миску з водою. — Бачиш, вони стомилися від дороги та хочуть пити. Можете вмитися, ось чистий рушник, — звернулася вона до гостей.

— Я принесу їм холодної води, — хлопчик, блиснувши очима, залопотів п’ятами по доріжці.

Люди освіжилися, на мить присіли на лавці, ховаючись у тінь від спекотного сонця хоча б на деякий час.

— Відпочивайте, — сказала жінка. — Я зроблю вам бутерброди в дорогу.

За мить повернувся хлопчик із глечиком прохолодної води.

— Пийте, будь ласка, — простяг рученята з глиняним глечиком.

Коли спрага була вгамована, Сашко звернувся до дитини:

— Як же тебе звати, малий?

— Каха, — відповів той й усміхнувся, блиснувши зубами. — Але я не малий. Я перший клас закінчив, піду до другого.

— А я дядько Олександр, — Сашко простягнув йому руку. — Будьмо знайомі?

Хлопчик поклав у його долоню свою ручку, Сашко її потиснув. Вона була по-дитячому ніжною, м’якою та теплою.

— Ти будеш моїм другом? — запитав Каха, дивлячись прямо в очі Сашкові. Його оченята були гарні, майже чорні, зволожені, з довгими пухнастими віями та молочними білками. Вони, схожі на темні блискучі намистинки, були повні захоплення від зустрічі з незнайомцями. Коли хлопчик усміхнувся, то все його обличчя освітилося, запроменилося, стало ще круглішим і на пухкеньких щічках з’явилися малесенькі ямочки.

«Який живий вираз очей, — подумав Сашко. — А ямочки на щоках точнісінько такі, як у Софійки».

— Звичайно! Тепер будемо друзями, — відповів Сашко, неохоче відпускаючи ручку хлопчика зі своєї долоні. — Як тобі тут живеться?

— Добре! — знову усміхнувся хлопчик. — А в нас уночі стріляли.

— У вас?

— Ну, не в нас, а десь далеко. Але я все чув, хоча мама думала, що я міцно сплю. А я очі заплющив і вдав, що спав, а сам не спав, — сказав хлопчик і хитро примружив оченята.

— Обманював маму?

— Ні, я майже спав.

— А ти спорт любиш?

— Ага! Я у футбол люблю грати.

— А ти знаєш, що сьогодні по телевізору показуватимуть відкриття Олімпіади в Пекіні?

— Знаю. Мама мені вже дозволила подивитися, — похвалився Каха. — А я вмію танцювати лезгинку!

— Справді?

— Так! Усі грузини повинні вміти гарно танцювати! Хочеш покажу? — запитав Каха, і його очиці знову хитрувато блиснули.

— Кахо, не можна хвалитися, так нечемно, — зробила зауваження жінка, що вже принесла бутерброди, загорнуті в пакет. У її очах світилася любов до сина.

— Я лише хотів показати, як я вмію танцювати, — засмутився хлопчик.

— Ну то ми всі просимо тебе показати, як ти вмієш це робити, — підтримав бажання хлопчика Сашко. Той знову усміхнувся, і від простодушної та веселої усмішки дитини всім стало легко на душі.

Каха вийшов на середину подвір’я та з гордістю від такої уваги ще раз усміхнувся. Хвацько відкинувши рученята в один бік, він став навшпиньки та під підбадьорливі оплески пішов у танок. Його обличчя якось променилося, в оченятах блищав пустотливий вираз, а на засмаглих розчервонілих щічках були маленькі ямочки.

Сашко дивився Касі прямо у вічі, коли в якусь мить одночасно щось просвистіло, рвонуло та в широко розкритих очах хлопчика з’явився жах. Усе відбулося в одну шалену мить, коли Сашко побачив розпанахані від вибуху касетної бомби груди хлопчика та відчув на своєму обличчі, руках, тілі щось тепле й липке, що бризнуло в нього. Це були нутрощі дитини! Сашко швидко перевів погляд з обм’яклого тіла дитини на свої руки та побачив там іще пульсуюче серце хлопчика. В одну мить несамовито, дико скрикнули мати дитини й Сашко. Олександр стріпнув руками від несподіваного жаху, скидаючи з долонь живе серце Кахи, відчув різкий, пронизливий біль у всьому тілі. Враз перед очима все потемніло та миттєво зник кудись у темряву весь цей жах…


Розділ 14


Усе село потерпало від незваних гостей-відпочивальників. Одного дня хлопцям із наметів забажалося гусятини. Недовго думаючи, вони спіймали, на місці зарізали та засмажили найжирнішого гусака баби Дусі без жодного на те дозволу. А вже іншого дня влаштували справжнісіньке полювання на качок. Селяни ввечері на своїх подвір’ях недорахувалися дев’ятьох качок. Далі ще гірше: почали відпочивальникам заважати корови. Вони прогнали їх із пасовиська, де було багато соковитої трави. Грицько вже давно перестав ганяти череду, то селяни, як і раніше, пасли корів по черзі, дворами. Коли дійшла черга до сусіда Софійки — дядька Миколи, той навідріз відмовився пасти.

— Робіть мені, що хочете, — заявив він. — Не пожену корів, не буду критися — боюся. В Афганістані не так лячно було, як зараз. Там хоча б вороги були, а тут свої свавілля чинять таке, що можуть забити людину, як тих нещасних качок.

Зібралися люди біля крамниці, щоб вирішити, що робити. Обговорили питання поміж собою та й вирішили йти за порадою до сільського голови та до дільничного писати заяву.

— А що з того, що я написала? — не могла ніяк вгамуватися баба Параска. — Пішов до них наш дільничний, хай йому грець, а ті йому тицьнули в лапу пляшку горілки, а мені передали п’ятдесят гривень. Та ще й познущалися як із мене, старої жінки! Десять гривень, кажуть, за кожну ногу кози та ще десять за моральний збиток. Ото й усе!

— Треба ж якось їх угамувати, — гаряче наполягав дід Андрій. — Має ж бути на них управа! Перед законом усі повинні бути рівні! Не серед дикунів живемо, а в правовій державі!

Гомонів натовп, а серед нього лише одна жінка стояла зажурена й мовчазна. Це була мати Олесі. Що вона могла сказати? Чи мала право розкривати рота, якщо її донечка, її Олеся, зовсім із глузду з’їхала. Була дитина як дитина: тиха, чемна, працьовита, а тепер усе село знало, що вдома не ночує, злигавшись із мажором, пиячить там та сміється так голосно, що півсела чує.

Дільничного Максимовича, як його всі звали, довелося чекати з півгодини, доки його жінка підняла з ліжка. Нарешті з’явився він перед обуреним натовпом. Сорочка така ж пом’ята, як і обличчя, — напевне, міцно спав з учорашнього перепою.

— Добридень, — привітався хрипким голосом Максимович та потер кулаком червоні очі. — Що знову скоїлося?

Загомоніли на різні голоси, скаржачись та прохаючи щось зробити, бо нема далі сил терпіти таке свавілля.

— Я вас розумію. Ще й як розумію! Ви гадаєте, я нічого не знаю, нічого не чую, нічого не бачу? — відкашлявшись, сказав Максимович. — А що я можу з ними вдіяти?

— Ти влада, то й роби, що хочеш! — загомонів люд.

— Чи ви думаєте, що я лише штани на службі протираю? Ходив я до берега, балакав із ними — усе дарма. Кажуть, якісь будуть претензії, то приходьте, ми заплатимо.

— Заплатити за забиту птицю вони повинні й так, бо є на те закон, — розсудив дід Андрій. — А як щодо корів? Хто буде худобу пасти, якщо люди бояться йти на луки? Вона ж нас годує, а якщо завтра не погнати, то такий рев буде по дворах, що не дай Боже! Та якби ж то один день не випасати, то можна було б і вдома потримати корів, але ті мажори не дають узагалі корів виганяти!

— То, можливо, потримаєте вдома худобу кілька днів, доки відпочивальники не поїдуть? Га? — Максимович із надією подивився на односельців. — Не навічно ж вони тут оселилися! Наберемося терпіння та й зачекаємо ще трішки.

— Ти що? — вийшла з натовпу баба Параска й поставила руки в боки. — Теж їх боїшся? То ми підемо всім селом самі! З вилами та сокирами!

— Люди добрі, — звернувся до юрби Максимович. — Я вам допомагав усе життя, як міг. Але зараз прошу вас потерпіти, бо мені залишився до пенсії один місяць. Що зараз буде, якщо я поїду до району, а там дадуть зверху вказівку від батьків мажорів — і не бачити мені пенсії, як своїх рідних вух! Пожалійте мене, не губіть, бо не маю здоров’я більше працювати!

Люди на мить затихли. Хоча й любив Максимович заглянути в чарку, але справді багатьом із них допомагав. І шкода людини, і треба щось робити. Знову загомоніли поміж собою, уже впівголоса. Побалакали та й вирішили всім гуртом іти до голови сільради.

— Не в пустелі ж живемо, — розсудили так. — Повинна ж бути на них якась управа.

Вийшов до людей сільський голова Олексій Павлович, за звичкою дістав із кишені білу хусточку, витер спітніле чоло. Він був високий, кремезний, товстий і зовсім лисий. Лисина в нього завжди пітніла і від спеки, і від хвилювання, а то й просто так. Олексій Павлович, напевне, тому без кінця тер хусточкою чоло, щоб піт не заливав завше червоне обличчя. Вислухав він людей, тяжко зітхнув та знову за звичкою потер чоло.

— Згоден, в усьому з вами згоден. Це добре, що ви прийшли до мене за допомогою. Я людина маленька, самі розумієте, мало що можу. — Олексій Павлович перевів подих, бо від хвилювання геть увесь спітнів. Від цього піт стікав тоненькими цівками понад червоними вухами, затікав за комірець сорочки. — Але буду телефонувати до району…

— Коли?! — загомонів натовп. — Завтра не знаємо, що з худобою робити!

— Доведеться, мої любі, потерпіти. Обіцяю, що завтра я все залагоджу. Ви ж розумієте, що це не прості відпочивальники, а діти великих людей. Тут треба акуратненько, потихеньку, щоби не нашкодити собі ж. Розумієте, про що я?

— Куди ти хилиш, Павловичу? — Дід Андрій невдоволено насупив брови. — Вони, по-твоєму, люди і в них діти, а в нас, виходить, свині?

Заклекотів обурений натовп:

— То ми, сільські люди, годуємо їх усе життя, а нас за людей не вважають? Чи закони не для всіх писані?

— Ви мене не зрозуміли, — знову заговорив Олексій Павлович. — Треба спочатку вияснити, чиї то діти. Про це ми з Максимовичем дізнаємося. Бо може вийти так, що там є син нашого мера, а той, як ви знаєте, обіцяв нам нову дорогу до села прокласти.

— Він уже третій рік обіцяє! Обіцянка — цяцянка, — перебив його хтось із натовпу.

— А якщо я плигну через голову та наскаржуся на сина мера? Що тоді? Ви подумали, яка може статися халепа, коли впаде на мою та й на вашу голову гнів начальника? Та через два роки цією дорогою й хліба до села не зможуть привезти! А я все розвідаю, усе виясню, щоб знати, до кого і з яким питанням звернутися.

Запала гнітюча тиша.

— То що ж усе-таки з худобою нам робити? — запитав Микола, бо була саме його черга корів пасти.

— Потерпіть один день, — підсумував дід Андрій. — А там побачимо. Не допоможе влада — усім селом поженемо худобу. Німців у війну прогнали, а цю погань (тьху!) не можемо, чи що?

— Дякую, мої любі, що зрозуміли мене, — Олексій Павлович протер уже мокрою хусточкою лоба. — Дякую за розуміння.

Наступного дня ревли невдоволені корови по дворах, пориваючись на пасовисько, і здивовано кліпали очима на своїх господарів.


Розділ 15


Софійка ходила, мов із хреста знята. Сашко не давав про себе знати вже тривалий час. Вона звично робила все по господарству, поралася на городі, ходила на роботу, але живий блиск в очах згас, а під опущеними довгими пухнастими віями дівчина невміло приховувала свій смуток. Дід Андрій, як міг, намагався її розважити, заспокоював, сипав жартами. Соня усміхалася, але та усмішка була якоюсь вимушеною та несправжньою. Якби ж дідусь знав, якими неймовірними зусиллями вона знаходила силу опанувати себе, підкорити волі кожен свій рух і кожну думку. Іноді їй здавалося, що десь за тяжкими металевими дверима залишилися її щастя, мрії та навіть усе життя. Серцем відчувала, що із Сашком скоїлося щось лихе. І дарма, що все село вже гуло про те, що її покинув хлопець, що забув про сільську дівчину. Пусте! Собака лає — вітер носить. А вона була впевнена, що Сашко не міг зрадити її надії, її сподівання. Біда була в невизначеності, бо Софійка не відала, що їй робити, як жити далі. Знала лише одне: треба чекати, а чекання ставало тортурами душі.

Дівчина зібрала в кошик червонобокі яблука, що опадали з дерева, так і не дочекавшись гостя. Вони глухо вдарялися об землю, і від кожного такого звуку Софійка здригалася. «І цього яблука не з’їсть Сашко», — думала вона щоразу, коли воно важко падало на землю, розколювалося від удару та бризкало в різні боки запашним густим соком. «Ні, годі вже, — вирішила Соня одного вечора. — Так можна збожеволіти». Увечері вона принесла із саду сухого гілля, поклала його поміж двома цеглинами й розпалила багаття. У велику миску насипала цукру й почала з кошика брати соковиті яблука. Дівчина різала їх на скибки, кидала в миску, щоб зварити варення. Серце Софійки краялося, коли лезо ножа нещадно полосувало червонобокі плоди, які мав би з’їсти Сашко. Найкращі з них, які ще поодиноко висіли на гілках, дівчина пошкодувала різати. Вона зібрала їх та знову з надією залишила на столі у вазочці.

Софійка любила варити варення. Вона робила це завжди ввечері, коли спека вже не дошкуляла, а з боку річки тягнуло приємною вологістю та прохолодою. Їй подобався запах диму, який ішов від сухих гілочок яблуні та вишні. Незабаром до нього приєднувалися пахощі соковитих яблук, які пахли квітами та медом.

Дівчина помішувала в мисці великою дерев’яною ложкою, коли до двору не ввійшла, влетіла захекана Олеся.

— Сонечко, я до тебе на хвилинку, — сказала Олеся, вмощуючись на ослінчику біля подруги. — Бігла повз тебе, то вирішила заскочити.

— Привіт, Лесю. — Соня усміхнулася.

— Чула, що в тебе кепські справи. — Олеся близько нахилилася до Соні, і дівчина відчула від неї запах перегару.

— І що ти чула?

— Кажуть, що тебе Сашко покинув. Співчуваю, подружко.

— Нехай язиками плещуть. Треба ж про щось говорити, щоб у роті не засмерділося.

— Воно-то так, — погодилася Олеся. — На людський роток не накинеш платок. Але ж Сашко насправді не приїхав до тебе?

— Не приїхав зараз. Потім приїде. Треба почекати.

— Ой, Соню, так можна чекати вічність! А життя… воно не чекає, воно є сьогодні, і треба жити сьогоднішнім днем, а не якимись невизначеними надіями.

— Якщо треба буде, то почекаю, я вмію чекати. А ти як?

— Ой! Я така щаслива, що ти й не уявляєш! — вихопилося із захватом в Олесі. Очі дівчини заблищали, щоки зарожевілися. — Я тепер зрозуміла, яке воно, кохання! Це щось неймовірне! Чарівне! Вражаюче! Я не живу, літаю над землею! І мені начхати на те, що про мене говорять по селу. Розумієш, я кохаю Стася. Так кохаю, що не можна передати словами!

— А він?

— Він теж. У нас такі почуття… Скажу тобі по секрету: ми кохаємося з ним без кінця! Я навіть не знала, що це так… приємно, — зашепотіла Олеся. — Стась сказав, що він розбудив у мені жінку. І це так! Він говорить, що я дуже сексуальна. Уявляєш?! Ти можеш собі уявити, скільки в нього було дівчат до мене, а тут я… Ні, я досі не можу сама собі повірити, що таке сталося зі мною. Чому ти мовчиш, Соню? Ти за мене не хочеш порадіти?

— Хочу, — зробивши паузу, сказала Соня. — Але буду щирою: не можу.

— Це чому ж?!

— Він… тебе дурить, — тихо промовила Софійка, помішуючи варення.

— Ні! Це неправда! Стасик мене кохає!

— Лесечко, моя люба подружко! Послухай мене, — Соня говорила швидко, ніби боячись, що подруга її не зрозуміє, не дослухає до кінця. — Я тобі зла не бажаю та й дурного не пораджу. Але цей матусин синочок не може нікого, окрім себе, любити. Він звик отримувати все, що заманеться, і ти для нього чергова іграшка — не більше…

— Ні! Ні. Ні… — Олеся захитала головою. — Це неправда. Ти мені просто заздриш! Ти заздриш моєму щастю? Скажи, що це так! Принаймні це буде відверто!

Олеся підхопилася з місця, стала напроти Соні. Відблиски полум’я робили її схожою на розгнівану фурію.

— Ти думаєш, якщо я трохи пухкенька, то мене не можна покохати? А Стасеві подобаються такі, як я! Ось так! А якщо тебе кинув хлопець, то тепер і я повинна бути самотня? Цього не буде, бо Стась мене забирає із собою до міста. У нього під Києвом власний маєток. Ось як!

— І ти віриш у це?

— Так! Я йому вірю, а тобі ось ні! Напевне, сама жалкуєш, що відшила Стася, чекаючи Сашка? Пізно, Соню. Поїзд пішов, і не ти в ньому пасажир! Стасик мій, і ми будемо разом завжди. А ось ти, Соню, лишилася сама, тож не заздри іншим!

— Лесю, одумайся! Зніми рожеві окуляри та подивися на нього! Це ж не людина…

— Усе! Досить із мене! Я… я ніколи не думала, що ти зсередини така… така червива! — кинула зле Олеся й швидко побігла з двору.

— Лесю, — спробувала зупинити її Софійка, але марно.

Дівчина підсунула під миску трохи хмизу. Дрова одразу ж почали тихенько потріскувати в червоних обіймах полум’я, сипати іскорками. Рожеві відблиски затанцювали на її грудях, теплим дотиком залоскотали щоки, потонули в очах, туманіючи задумою. Та задума щемом наповнила дівоче серце…

— Де ти була так довго? — запитав в Олесі Стась, коли та, зовсім захекана та схвильована, прибігла до його намету.

— До подруги забігла лише на хвильку. Ти мене ревнуєш? — запитала, поправляючи розпатлане волосся.

— До якої подруги?

— А! — махнула рукою Олеся. — До колишньої. До Соні.

— І що?

— Вона сказала, що ти мене не кохаєш.

— Ти їй повірила?

— Ні! Нізащо! Я вірю лише тобі, — палко сказала Олеся, підставляючи Стасю губи для поцілунку.

Він поцілував її, а дівчина навіть не помітила, що зробив це Стась неохоче, навіть із якоюсь огидою, ніби цілував бридку жабу.

— Правильно зробила. Ця сучка бігала за мною, як найда.

— Справді?! — Олеся голосно розсміялася. — Я підозрювала, що Сонька — ще та штучка! У тихому болоті, як відомо, чорти водяться. Вона мені просто заздрить! А ще подругою називалася!

— Вип’єш? — Стась простягнув відкриту пляшку з горілкою.

— Як ти накажеш, так і вчиню.

— Пий! — прозвучало як наказ. — Сьогодні гуляти будемо!

…Софійка ще не встигла доварити варення, як вулицею почали літати на шаленій швидкості автівки відпочивальників. Вони несамовито та різноголосо кричали клаксонами. Іноді чулися то тут, то там постріли. Хлопці в автівках щось кричали, і серед їхніх голосів було чути гигикання п’яної Олесі. У дворах розривалися від несамовитого гавкоту собаки, а люди перевіряли, чи зачинені хвіртки, та знову поспіхом гасили світло в хаті.

Софійка хлюпнула з кухлика води в багаття. Воно невдоволено зашипіло та пустило клуби диму. Дівчина не стала прибирати миску. Навколо ще довго лунали постріли та солодко пахло яблучним варенням.


Розділ 16


— Кохай мене, любий, іще кохай, — шепотіла зовсім п’яна Олеся, намагаючись обійняти Стася за шию. Від випитого приємно шуміло в голові, і дівчина не помічала, що її вже кидає врізнобіч.

— Випий іще. — Він подав їй пляшку.

— Я вже не хочу, — захитала Олеся розкуйовдженою головою. — Я хочу тебе.

— Лише п’ять ковточків, — наполягав Стась. — Коли ти вип’єш, то стаєш більш розкутою та більш сексуальною, такою, як ти мені подобаєшся.

— Заради тебе. — Олеся взяла пляшку, зробила кілька ковтків та майже одразу снопом завалилася на подушку, випустивши з рук пляшку, з якої полилася недопита горілка прямісінько на оголені груди. Олеся закинула голову назад, відкрила рота та одразу ж голосно захропіла. Із сусіднього намету почувся приглушений регіт хлопців.

Стась з огидою пнув ногою тіло дівчини, скривився й вийшов із намету до багаття. Він сьогодні також забагато випив, але не відчував цього. З хлопцями вони гарно розважилися, полякавши селюків пострілами з пневматичної зброї вгору, але задоволення ніякого не дістав. Він ненавидів себе за зв’язок із цією товстухою Олесею, бо до її жирових відкладень, схожих на застиглий холодець, було бридко навіть доторкнутися. Стало зрозуміло, що сподівання розбудити в Соні ревнощі були марні. Треба було зробити щось інше: коли старий план не спрацював, потрібно розробити новий. Але що треба зробити, щоб привернути до себе увагу рудої дикунки?

Стась навіть на знав, чи потрібна була йому ця селянка Соня, чи ні. Його самолюбство було зачеплене, а він не звик, щоб йому чинили опір. До цього все йшло по життю гладенько, як бажалося. І навіть не в спорі була справа. Він знав, що повинен зламати це дівчисько, і зробити це треба так, щоб вона сама підкорилася. Лише тоді його «я» буде повністю задоволене.

Стась не захотів іти спати до намету, де хропіла гола Олеся. Він приніс ковдру та простелив біля багаття, але ще довго не міг заснути. У його уяві була Соня. «Вона б непогано пасувала до мого заміського будинку», — мріяв Стась і чітко уявляв Соню в коротенькому сарафанчику, з кошиком у руках, із золотавим розпущеним волоссям у своєму саду. Напевне, він уже спав, коли перед очима знову й знову з’являлася прекрасна, як саме життя, рудоволоса вершниця…


Розділ 17


Своїх корів людям тепер доводилося пасти на другому березі річки. Для цього треба було перегнати їх бродом по мілині та випасати в лісі. Звичайно, це було дуже незручно для пастухів та худоби, але іншого виходу не було. Сільський голова повернувся з району мовчазний і похмурий. Людям сказав мало, але з його розповіді було й так зрозуміло, що синків впливових батьків порадили за краще не чіпати, а дрібні конфлікти залагоджувати своїми силами на місці. Треба було дочекатися, поки відпочивальників або розгонить негода, або їм самим обридне. Але хлопці з міста не поспішали від’їжджати.

Наближалася осінь. Перші її ознаки радували людей гарним урожаєм та теплою дниною. Щоранку зависали над річкою сиві тумани, і люди з надією вглядалися туди, де стояли намети. Вони не зникали, а маячили, як привиди, до цього часу…

Соня накопала на городі картоплі, назбирала її цілий кошик і вже хотіла занести до хати, коли побачила бабу Параску, що бігла прямісінько до їхнього двору.

— Твоя наречена, діду, — сказала Софійка дідусеві.

— Напевне, мажори знову щось накоїли, — стривожено мовив дід.

І справді, бабця була чимось схвильована. Вона, зайшовши до двору, навіть забула привітатися. Одразу ж попрохала дати їй води. Відхекавшись, заголосила:

— Ой, Андрію, лишенько, та й годі! Не знаю навіть, як тобі сказати.

— Кажи все, як воно є. Здається, ми вже до всього звикли — нема чим і здивувати, — махнув рукою дід.

— Верба… Ту вербу біля річки, що ти колись урятував, ту, яка похилена донизу, розпилили тварюки, бо столиків і стільців забажалося їм.

— Що-о-о?! — в один голос протягли Соня та дід.

— Нема, нема нашої красуні, — сплеснула долонями стара й захитала в розпачі головою.

Дід метнувся до хліва так швидко, як тільки міг, повернувся із сокирою в руках. Очі його палали від гніву.

— Я сама! — Софійка вихопила в старого сокиру з рук.

Раптом дід зойкнув, зблід, схопився рукою за груди й почав хилитися додолу.

— Дідусю, — підхопила його Соня, але тіло повільно осідало на землю.

— Ой лишенько! Що ж це робиться?! — Баба Параска поспішила на поміч дівчині.

— Діду, діду, дідусю. — Софійка плакала у відчаї та трясла тіло старого. — Тримайся, любий, не покидай мене.

— Фельдшерку! Телефонуй фельдшерці, — порадила баба Параска.

І лише тепер Соня зрозуміла, що дідові зле, що в нього стався напад і він потребує невідкладної допомоги. Тремтячими пальцями вона схопила мобільник, покликала медпрацівника на допомогу.

…Дід лежав на ліжку блідий, непорушний, з безбарвними губами та заплющеними очима. Якби не тихе дихання, від якого легенько підіймалася та опускалася ковдра на його грудях, можна було б подумати, що він помер.

Після невідкладної першої допомоги фельдшерки приїздив за викликом із району лікар. Він не забрав діда до лікарні, а призначив лікування вдома.

— Що ви хочете? Вік. Людину в такому віці лікувати нелегко, — констатував лікар, оглянувши хворого.

— Я знаю, якого він віку, і вік — це не діагноз, — наголосила Соня. — Але мені потрібно поставити його на ноги.

— Вибачте, юна леді, — мовив лікар. — Але я не Всевишній.

— Мені потрібно його вилікувати, — наполегливо, чітко карбуючи кожне слово, сказала Софійка й стала біля дверей, бачачи, що лікар збирається вже йти.

— Спробувати можна, але боюся, що ви дарма витратите свої кошти. — Лікар уважно огледів дівчину з ніг до голови й додав: — Якщо вони у вас є.

— Це вже мій клопіт, — відповіла дівчина, гордо скинувши голову. — Я не запитую у вас, скільки коштують ліки. Прошу вас, призначте таке лікування, щоб він зміг ходити та жити, як раніше.

— Ви хоча б уявляєте, у яку копійчину виллється гарне лікування?

— Ні, — зізналася Соня. — Але розумієте, — голос її пом’якшився, — у мене нікого, окрім нього, немає. Нікого. У цілому світі. Я не можу навіть уявити, як мені жити без нього. Можливо, я егоїстка, що в таку хвилину говорю про себе, але дідусь усе життя піклувався про мене. Тепер настала моя черга. І я повинна йому віддячити за все, що він зробив для мене. Я не знаю, скільки коштує лікування, де я візьму ці гроші, але я маю зробити все, що можна, і навіть більше.

Щирість дівчини вразила лікаря. І він знову розкрив свою валізу та вийняв бланки рецептів…

Після від’їзду лікаря Софійка трохи заспокоїлася, бо той усе-таки дав їй надію. Дівчина підійшла до дідуся, дбайливо поправила ковдру.

— Дідусю, пробач мені, — сказала вона та полізла в шухляду стола, де була схованка старого. Там були гроші, які дід збирав, як він казав, «на смерть».

Вона побігла до аптеки. Яке ж було її здивування, коли виявилося, що заощаджень старого вистачило лише на кілька днів лікування.

Спазми стиснули Соні горло, на очі навернулися сльози, але вона зібрала всі сили, аби подякувати аптекарці, що дивилася на дівчину зі щирим співчуттям.

Ще більше стривожило Соню, коли дізналася, що фельдшерці треба платити за крапельниці.

— Робити уколи та ставити хворим крапельниці не входить у мої обов’язки, — категорично заявила та.

— А як же безплатне лікування кожного? — запитала Соня, чомусь мимоволі згадавши той морозний ранок на Майдані в Києві, коли вона мало не відморозила пальці.

— Вези його до лікарні в місто, там принаймні безплатно колотимуть.

— Зважаючи на вік дідуся та його стан, лікар порадив лікувати вдома.

— Тож доведеться платити, — безапеляційно заявила фельдшерка та додала: — Я з тебе дорого не візьму.

Дорого це чи дешево, Соня не знала, але довелося на роботі взяти гроші в борг до найближчої зарплатні. За кілька днів мусила йти до хрещеного та брати й там гроші в борг із розрахунку на дідусеву пенсію.


Розділ 18

Софійці не спалося. Ще звечора небо несподівано затягли хмари, піднявся сильний вітер. Він зривав перше пожовкле листя з дерев та несамовито жбурляв його на землю. Воно не хотіло падати, а ще довго кружляло в повітрі в прощальному танку. А вночі вітер стих так зненацька, як і почався, а потім пішов тихий та благий дощ. Дівчина вслуховувалася в монотонний шелест дощу та згадувала останню зустріч із коханим. Чомусь постійно бачила зорі, що купалися в річці. Кортіло піти знову до річки тихої ночі та подивитися на це диво природи, але зараз вона загадала собі, що не піде сама. Дівчина вирішила, що обов’язково дочекається Сашка, тоді вони вдвох будуть дивитися на дві зіроньки, що пірнатимуть у воді. Тим паче, що зараз їй нема доступу до річки. Немає також і верби, похиленої над водою, дерева, яке було свідком їхнього таємного кохання.

Софійка важко зітхнула, згадавши про ту зустріч, коли слова знаходилися самі по собі, бо йшли від самого серця. Вона заплющила очі, і знову перед нею був образ коханого. Ось він гарячими вустами зігріває її губи, а потім ніжно крапелька за крапелькою збирає воду з її оголеного тіла. Потім згадала проводи Сашка, коли на душі була тривога, бо відчувала, що станеться щось неприємне та несподіване. Вона прохала коханого не полишати її, але, напевне, була не дуже переконлива, бо він усе-таки поїхав. Зараз Софійка вже не знала, чи картати себе за те, що дозволила йому поїхати, чи ні. У нього робота, служба — що вдієш? Якби знаття, де впадеш, то соломки підстелив би.

За вікном усе ще тихо, заколисливо шумів дощ, коли з’явилася рятівна думка. «Як тільки дідусь одужає, — вирішила вона, — одразу ж поїду до Сашкової матері. Досить жити в невідомості!» Вона до цього часу нічого не знала про долю Сашка. Упевнена, що він її не зрадив, не покинув, дівчина подумала, що з коханим могло скоїтися лихо. Можливо, саме зараз він чекає на неї та потребує допомоги? «Треба самій про все дізнатися», — зробила висновок Соня, вслухаючись у тихе дихання дідуся в сусідній кімнаті.

Залишалося відкритим питання, де брати гроші на лікування, якщо не вистачить. А їх, напевне, буде недостатньо, бо після інсульту дідусь досі лежав непорушно, не розмовляв, і, мабуть, не пізнавав Соню, хоча вона подовгу розмовляла з ним, розповідала про свої справи. Добре, що дядько Микола — сусід — допоміг викопати картоплю, а хрещений батько — висушити та перевезти до двору сіно. Тільки баба Параска ходить і примовляє: «Біда одна не ходить, за собою іншу водить». Одного разу так допримовлялася, що Софійка мало не схопила з люті дрин та не прогнала її з двору. Але стрималася. Що вдієш? Співчуває, допомагає, і то вже добре.

Головне, щоб Сашко протримався до того часу, коли вона зможе до нього приїхати. У тому, що коханий потребує її допомоги, Софійка вже була впевнена — так їй підказало чутливе дівоче серце.


Розділ 19


Ліків залишилося на два дні, а дідусь усе ще був прикутий до ліжка. Софійка розуміла, що потрібно продовжити лікування. Лікар, що знову приїздив із району, оглянувши хворого, сказав, що пацієнтові не стало гірше, і це вже позитивний результат. Але де ще брати гроші на лікування?

Дівчина у відчаї ходила по кімнаті з кутка в куток. Від безпорадності хотілося вити, кричати, скиглити, як побитий собака. Думки плуталися в голові, налітали одна на одну, заважаючи хоча б щось придумати. Поміркувавши, Софійка вирішила добре виспатися, щоб уранці на свіжу голову щось вирішити. Вона підійшла до вікна, щоб його зачинити на ніч, бо чомусь уся тремтіла — чи то від холоду, чи від хвилювання. Нахилившись до вікна, вона від несподіванки аж відсахнулася та зойкнула. За вікном був Стась.

— Хай тобі грець! Злякав як! — сказала Соня невдоволено. — Чому ти приперся в мій сад? Берега тобі мало, чи що?

— Доброго вечора, красуне, — усміхнувся Стась. — Прийшов до тебе поспілкуватися.

— Прийдеш, коли тебе покличуть.

— А я чекав, чекав, коли мене позвуть, але даремно. — Стась удавано зітхнув та розвів руками. — Тож вирішив сам завітати до тебе, запропонувати допомогу.

— Мені від тебе нічого не потрібно.

— Ще й як потрібно! Старого ж треба на ноги поставити?

— Звичайно. І я зроблю це без тебе — будь певен.

— Ні, — похитав Стась головою. — Не вийде. У тебе немає грошей, щоб заплатити за лікування. Пропоную дуже вигідний бартер: одна ніч любові на повноцінне лікування.

— Геть звідси!

— Подумай, Соню, — продовжив Стась, не зважаючи на обурення дівчини. — Дуже вигідна пропозиція. Я б на твоєму місці не поспішав бути такою категоричною. Лише уяви, що я можу прислати до твого старого найкращих лікарів, закупити ліки, оплатити доглядальницю, яка буде з нього вдень і вночі пилинки здмухувати. А можна помістити його в найкращу клініку, де хворих із того світу витягають за кілька днів. І що прошу натомість?.. Майже нічого.

— Якби не ти, то з дідусем нічого б не сталося! — дорікнула дівчина.

— А я до чого? Він же старий, як цей світ, Соню.

— Навіщо ти спиляв вербу? Вона тобі заважала?

— На ній сиділа ти з іншим хлопцем. Коли я дізнався про це, то скипів від ревнощів та не стримався. Вибач мені, — сказав Стась, але Соня добре бачила, що всі його слова не що інше, як гра.

— Ти винен у тому, що в діда стався напад, — сказала вона. — Але Бог тобі суддя. А зараз іди геть.

— А як же моя пропозиція?

— Не підходить.

— Але чому?! Ти тепер вільна пташка.

— У мене є хлопець. — Соню вже почав дратувати цей нахаба, але вона стрималася й продовжила: — Те, що його нема зараз поруч, нічого не значить. Він був, є й буде в моєму житті. Затям собі: завжди!

— А якщо не приїде? Якщо він тебе покинув?

— Це не важливо. Якщо навіть він мене розлюбив, то я все одно буду кохати до скону лише його одного. Але тобі цього не зрозуміти.

— Звичайно, хіба я можу зрозуміти? — скептично мовив Стась. — Я ж тупий неук.

— Я цього не сказала, але щирі почуття не для тебе. До речі, навіщо ти на все село осоромив Олесю? Ти ж її не кохаєш.

— Ну то й що? Ми добре розважаємося, от і все. Що в цьому поганого? Ми сучасна молодь, а ось ти відстала від життя, живеш ще в СРСР, коли сексу в нас не було.

— Олеся ж вірить тобі, покладає великі сподівання, — сказала Соня, не беручи до уваги останніх слів хлопця.

— Ха-ха-ха! — Стась голосно розсміявся. — Невже ця товста корова й справді вирішила, що потрібна мені? Не сміши мене! Вона бридка потвора.

— Це ти огидний, бридкий, фальшивий! — скипіла Соня. — Іди звідси геть! Я не хочу тебе бачити.

— Обміркуй добре мою пропозицію, — сказав він. — Я зачекаю два дні. Сама прийдеш по допомогу, коли зрозумієш, що вихід у тебе один — ніч шаленого кохання.

— Я не хочу про це навіть говорити, — кинула Соня та зачинила вікно, за яким залишився стояти Стась. Вона так сіпнула фіранки, що один гачок не витримав і обірвався. Коли почепила його на місце, то хлопця за вікном уже не було.


Розділ 20


З надією вранці Соня пішла до сільради просити матеріальної допомоги. Дівчина була впевнена, що там їй видадуть допомогу — інакше бути не може. Спітнілий Олексій Павлович поклав перед Сонею чистий аркуш паперу, наказав писати заяву, докладно вказавши, кому потрібна допомога, з якої причини, потім довго вдивлявся в написане. Соня вже почала нервуватися й засовалася на стільці. Олексій Павлович, ніби прокинувшись від сну, блимнув на дівчину почервонілими очима, дістав хусточку, промокнув піт із лоба й наказав секретарці оформити всі належні папери.

— Сто гривень, — сказав він, не дивлячись дівчині в очі. — Більше не можемо.

— Сто?! — Соня аж піднялася зі стільця. — Що я зможу на них купити?

— Дівчино моя люба… — Олексій Павлович поліз до кишені за хусточкою. — Це все, що ми можемо. Та якби в мене була змога дати більше, то чи не дав би?

— Дідусь усе життя працював у колгоспі… — почала вона.

— Колгоспів немає, то чи я винен у цьому? Не треба звалювати на мене всі гріхи нашої держави.

— У вас же є кошти, повинні бути.

— Немає, рідненька, нічого немає.

— Бо розкрали все! — не стрималася Соня. — Будинок собі збудували на три поверхи такий, що заблукати в ньому можна! А для хворої людини, яка все життя прожила в цьому селі, працювала за копійки на всіх роботах, яка у війну нашу землю поливала своєю кров’ю, нема нічого?! Де ж тоді справедливість?

— І справедливості у світі теж немає, — роздратовано сказав Олексій Павлович. — Уже не мала дитина, повинна й зрозуміти.

— Справедливість десь є, але не тут. Колись на Майдані я мерзла за справедливість, але, бачу, марно. Що ж, тоді я поїду до району, піду до самого мера міста!

— То їдь. Хто тримає? Так береш гроші чи ні?

— Беру! Вам не залишу! Бо вам лише цієї сотні до мільйона не вистачає! — кинула зле.

Дівчина забрала гроші, розписалася за них у паперах.

— Невдячні, ох і невдячні пішли люди, — зітхнув голова.

— Це у вас немає совісті! — невдоволено промовила Соня та вискочила з приміщення, бо сльози застилали їй очі.

…Земля хиталася в Соні під ногами, коли поверталася з міста. Там їй пообіцяли матеріальну допомогу в п’ятдесят гривень, якщо збере належні папери. Та й ті віддадуть не одразу, а після рішення комісії, яка буде засідати лише за місяць.

До цього часу Софійка ще могла тримати себе в руках, але зараз почувалася нікчемною, нічого не вартою комахою, яку будь-хто може розтоптати ногою. У «білому домі» вона не стримала себе, у запалі щось говорила про свої сподівання в дні помаранчевої революції, але її ніхто не чув, бо не хотів почути. Останні сподівання достукатися до чиновницьких сердець були розбиті. Дівчина плакала від безпорадності, кусаючи до болю губи, не маючи сили стримати сльози.

Повертаючись додому потягом, вона трохи заспокоїлася, бо, прикривши очі, згадувала свого коханого. Якби ж то він був поруч! Тоді все було б інакше, набагато легше. «Де б ти не був, — Соня подумки звернулася до Сашка, — я відчуваю твою підтримку. Я все знесу, усе переживу заради нашого кохання та майбутньої зустрічі».

У тому, що вони знову зустрінуться та будуть разом, дівчина не сумнівалася ані на йоту.

Доглянувши за дідусем, вона одразу ж побігла до хрещеного. Той викидав із хліва гній.

— О! — зрадів дядько Василь. — Добридень, мала! Заходь до хати, а то в мене руки брудні. Бачиш, біля свиней треба все вичистити. Здавалося, тільки-но вигріб усе до пилинки, постелив сухої соломки, а вже знову мокро. Ну, на те вона й свиня, щоб свинячити, — усміхнувся він до хрещениці.

— Я лише на хвилинку, — пояснила Софійка. — Мені потрібен номер телефону вашої Галі. До речі, як вона там?

— Здається, добре. А що це ти вирішила їй зателефонувати? — поцікавився він.

— Просто так, — збрехала Соня. — Дізнаюся, як вона там, потеревеню трохи. Сумно вдома самій.

— Дід іще не одужав?

— Поки що ні, але, сподіваюся, усе буде добре. Коли він ходив, то можна було його слухати — не переслухати, а зараз тихо в хаті, як у труні. Тож подумала: подзвоню Галі, попліткуємо трохи, може, хоч розвіюся.

Дід Василь дав номер телефону своєї доньки. Софійка вийшла за двір, одразу ж зателефонувала колишній подрузі.

— Мені терміново потрібно зустрітися з тобою, — сказала Соня, довго не зволікаючи.

— Щось трапилося? — запитала Галя.

— Не телефонна розмова. То ми зможемо побачитися?

— Удень я дуже зайнята, — відповіла Галя. — Але сьогодні ввечері, одразу ж після роботи, ми можемо зустрітися біля нічного клубу «Три кити». Знаєш, де це?

Звичайно ж, Софійка не знала. Галя докладно описала, де він розташований. Дівчина подумала, що якщо поїде до міста зараз же, то встигне туди дібратися, але назад уже ні. Тож доведеться попрохати бабу Параску почергувати ніч біля діда. Іншого виходу просто не мала, тож погодилася на зустріч біля клубу.


Розділ 21

У «Трьох китах» було надто гамірно, грала естрадна музика та миготіли різнокольорові вогні. Галя, розцілувавши Соню в обидві щоки, одразу ж потягла її за замовлений столик.

— Соню, ти лише не називай мене при присутніх Галею, — попросила подруга.

— А то як же? — здивувалася Соня.

— Я тепер для всіх Геля.

— Геля? Але чому? У тебе таке гарне ім’я, правдиво українське.

— Галя, Галька… — Галя повела нафарбованими очицями. — Від цього віє чимось сільським, старомодним. Галька в мене асоціюється з тіткою Галею, що колись працювала на фермі біля свиней.

— Гарна була жінка, — сказала Софійка. — Жаль, що померла ще молодою.

— Пам’ятаєш, якою вона була?

— Звичайно, — відповіла Софійка. — Здорова, дорідна, сильна, рожевощока, а рак з’їв її за два місяці.

— Від неї завжди тхнуло гноєм, — не зважаючи на слова Соні, сказала Галя. — Я не хочу сказати, що вона ніколи не милася, але цей сморід супроводжував її всюди все життя. І руки в неї були такі ж брудні, як і в моєї матері. Я маю на увазі, — виправилася Галя, — під нігтями був завжди бруд, бо не стежила за ними.

— Ти ж знаєш, що, маючи своє господарство, город, таку роботу, на селі не можна зробити манікюр, — мовила Соня й сховала свої руки під стіл.

— Та Бог із нею, тіткою Галею. — Галя помилувалася своїми розфарбованими нігтиками з квіточками. — Я кажу все це до того, щоб ти звала мене Гелею. Це модне ім’я, сучасне. Воно подобається мені та моєму чоловікові. До речі, незабаром підійде сюди невеличка компанія моїх друзів, тож не лякайся.

— Галю, — почала було Соня, але одразу ж виправилася. — Гелю, вибач. Я хотіла поговорити з тобою наодинці. Це терміново й дуже важливо.

— Не парся, нічого страшного. У нас іще буде час поспілкуватися.

— Не могли б ми посидіти десь у тихішому місці та поговорити? Мені багато часу не потрібно, лише півгодинки, — попросила Софійка.

— Ні! Сьогодні в мого чоловіка день народження.

— Гелю, — дорікнула Соня. — Могла б про це мені сказати, то я б приїхала завтра.

— Ні! Ні! Ні і ще раз ні! Якщо ти захотіла зустрітися саме сьогодні, то, виходить, так треба. Та ти не бійся, будуть усі свої. Чоловік запросив свого найліпшого друга, а я — свою подругу з чоловіком. І все!

— Я без подарунка, мені незручно. — Софійка вже ладна була піти звідси, але Галя притримала її за руку.

— Узагалі ми свято будемо відзначати завтра вдома, а сьогодні так, прелюдія. А ось і мій любий! — Галя повернулася лицем до входу.

Софійка стерпла. До столика наближався чоловік Галі, а поруч із ним ішов, усміхаючись до Соні, Стась!

— Вибач, я піду. — Соня підхопилася з місця, схопила свою сумочку, але було вже запізно. Прохід їй перегородив Стась.

— Куди зібралася? — запитав він, нахабно посміхаючись. — Я так чекав такої слушної нагоди.

— Відійди, — попрохала Софійка, дивлячись йому прямо у вічі.

— Соню, ну досить! — Галя схопила Софійку за руку та силоміць потягла на місце. — Сідай. Чого ти підхопилася, як навіжена? Ну село, та й годі! Будь розкутою! Не напружуйся, тут усі свої!

Соня принишкла. Нехай буде, що має бути. Вона приїхала не на побачення з цим покидьком, а в справах до Галі. І від того, як поведеться подруга, залежало життя дідуся та її майбутнє. Тож доведеться набратися сил та витримки на цей вечір. Тепер треба лише дочекатися слушної миті, щоб переговорити з подругою.

Софійка бачила, як Стась стежить за кожним її рухом, і від того почувалася ніяково. Він намагався услуговувати Соні, пропонував випити. Вона категорично відмовилася. Коли чоловіки встали з-за столу та пішли курити, Соня вирішила не гаяти часу.

— Гелю, — почала вона одразу. — Ти знаєш, що в мене горе?

— Чула, що твій хлопець тебе покинув.

— По-перше, мене ніхто не кидав, просто він зараз не може приїхати. По-друге, я не про те. У мене дід Андрій захворів. Тяжко. У нього інсульт.

— Чула, — відповіла Галя, відпиваючи з бокалу червоне вино.

У Софійки палали щоки. Вона не вміла просити, тому на мить слова каменем застрягли в горлі. Тоді дівчина взяла бокал із шампанським та залпом випила. Напій був прохолодним та приємним на смак. Соні полегшало, бо утамувала спрагу.

— Я вже два рази викликала лікаря з міста, — продовжила Софійка, відчуваючи, як приємне тепло розтеклося по всьому тілу. — Він дав мені надію, але дідусеві потрібне лікування… Налий мені ще шампанського.

— О! Це вже по-нашому, — Галя задоволено усміхнулася та наповнила бокал. — Тобі б, Соню, зачіску трохи змінити. Волосся в тебе розкішне, але одразу видно, що ти із села: такі зачіски давно не в моді.

— А я й не стидаюся того, — відповіла Соня, перехиливши й другий бокал. — Так ось, — продовжила вона, відчувши себе більш розкутою, — не буду критися, я вже позичила гроші під свою зарплатню та дідусеву пенсію, але мені ще потрібні гроші. Ось я й згадала про тебе. Гелю, люба, виручай, бо більше нікому.

— Тепер зрозуміло, чому ти приїхала, — протягла Галя.

Соня пильно вдивлялася в обличчя подруги, але воно нічого не говорило. Галя зробила паузу.

— Розумієш, Соню, у бізнесі, якщо хочеш щось мати, то ніколи немає вільних коштів. Якщо з’являються гроші, то їх одразу треба вкладати в справу. Інакше не можна — збанкрутуєш одразу!

— То ти мені… відмовляєш? — У Соні похололо в грудях від поганого передчуття.

— Зараз, якщо ти чула, почалася криза. Вона не пройшла повз нас. Охочих відпочити за кордоном усе менше й менше. Усі хочуть дешевше та краще відпочити. Іноді доводиться працювати собі в збиток. Я не кажу, що це буває завжди, але неприємності трапляються — таке життя. — Галя стенула плечима й усміхнулася.

— Допоможи мені. — Соня благально подивилася в очі подрузі. — Я прошу тебе перший раз й останній. Я буду працювати та віддавати тобі борг. Я обов’язково поверну тобі гроші, але не одразу, поступово. Восени будуть їздити по селах закуповувати картоплю, я продам її майже всю, а виручені гроші тобі одразу ж привезу…

— Соню, річ не в тому, що буде восени. Нам треба вижити зараз, доки йде сезон відпочинку. А щоб щось заробити, треба вкласти. Як ти не розумієш?!

— Розумію, — тихим голосом відповіла Соня. — Мені нікуди звернутися по допомогу.

— А Стась?

— Що Стась?

— Він пропонував тобі свою допомогу. Чому ти відмовилася?

— Отже, ти все знаєш, — похитала головою Соня.

— Не все, звичайно… — Галя хитро примружила очі. — Але дещо мені відомо. Та ти знаєш, скільки дівиць за ним упадає? Він гарний, високий, а головне — багатий! За його товстеньким гаманцем кожна побіжить, а ти… На що ти сподіваєшся? Кого чекаєш?

Софійка налила собі шампанського, випила ще.

— Сашка, — відповіла вона. — Я чекаю свого коханого.

— То-то ж бо й воно, що свого коханого! Тобі він потрібний, але де гарантія, що він тебе любить? Тобі не хочеться вірити й зізнаватися навіть самій собі, але факт — річ уперта, як каже мій чоловік; він покинув тебе та, напевне, уже давно забув, як тебе звати.

— Ні, — похитала головою Соня. — Кохання не вмирає, бо воно вічне. Та чи тобі це зрозуміти?

— Де вже мені зрозуміти! — пхикнула Галя. — Я знаю напевне, що коханням ситий не будеш. Дарма, що в мене чоловік набагато старший, дарма, що не гарний на вроду, але я завжди й гарно вдягнена, і добре взута. І в холодильнику в мене миші не вішаються. А що з твого кохання? Що ти маєш від нього? Кохання — уже давно пережиток минулого, потрібно бути сучасною, коли матеріальне набагато вище від почуттів, — сказала Галя й додала: — Потрібно мати те, чим можна скористатися, що показати іншим. А що в тебе є?

— Що я маю? — Соня намагалася приховати презирство, але в неї не дуже це вийшло, і вона зневажливо подивилася на Галю. — Маю надію. Сподівання. Чекання. Життєві сили. Я маю те, чого не маєш ти.

— Маячня! — махнула рукою Галя. — Якісь пишномовні, пафосні слова, якими кишать жіночі романи, і все!

У цей час повернулися чоловіки. Стась одразу ж підійшов до Софійки й запросив її на танець. Дівчині не хотілося більше розмовляти з Галею, бо було видно, що вони не порозумілися, на душі було так, ніби туди плюнули, тому Соня підвелася й подала руку Стасеві.

Софійка була від нього так близько, що хлопець знову відчув її п’янкий запах. Чим пахло її волосся, що так приємно лоскотало щоку? М’ятою? Вишневим цвітом? Вранішньою свіжістю чи стиглими яблуками? Він мав змогу торкатися її руки. Вона була ніжною, теплою та м’якою, як у дитини. Друга його рука тримала Соню за талію, і Стась уперше відчув, яке в неї пружне тіло. Від усього цього в нього паморочилося в голові, хоча він не був п’яний, і на мить йому здалося, що він уперше в житті закохався, що й справді хоче бачити цю дівчину поруч себе завжди.

— Соню, — прошепотів Стась. — Ходімо зі мною.

— Облиш, Стасю, — сказала вона, дивлячись кудись повз нього. — Не гай на мене часу.

— Поїхали до мене. Хочеш, я тебе познайомлю зі своїми батьками? Я скажу, що ти моя наречена, і це буде правда. Можливо, перша правда в моєму житті.

— Не треба. Я нічого від тебе не хочу. Потанцювали, та й годі.

Софійка пішла на своє місце. Галя, то ж бо Геля, про щось жваво щебетала зі своєю подругою. Софійка зрозуміла, що тут грошей їй не дадуть, але пусте, вона ще спробує в одному місці. «Безвихідних ситуацій не буває, — втішала себе Соня. — Треба вміти лише знайти цей вихід. Навіть у замкнутому просторі знайдеться невеличка шпаринка, потрібно лише пильніше придивитися й не впасти в розпач». Соня відчула, що задихається в цьому приміщенні, що їй бракує свіжого повітря, хоча й працювали потужні кондиціонери. Дівчина попрохала Галю вийти з нею надвір. Подруга щось прошепотіла Стасеві у вухо та потягла Соню за собою.

— Сумочка, — згадала Соня, — я забула свою сумку.

— Облиш. Що з нею станеться? Там усі свої.

Соня йшла за Галею кудись по темному коридору. Підлога під нею трохи похитувалася, і від випитого шампанського шуміло в голові. Вона не помітила, як Галя завела її в якусь кімнату, де було вимкнене світло. На мить Софійка загубила подругу з поля зору. Натомість загорілося світло і вже перед зачиненими дверима стояв посміхаючись Стась. Дівчина рвонула до дверей, але хлопець перекрив вихід своїм тілом, і дівчина зненацька наткнулася на його груди.

— Пусти! — Соня наказала, не попрохала.

— Ні, — посміхнувся Стась. — Пташечко, клітку зачинено.

Софійка озирнулася та побачила, що перебуває в кімнаті на кшталт готельної. Про це свідчило величезне акуратно заправлене ліжко посеред кімнати, велике дзеркало на стіні та шафа-купе для одягу.

Стась схопив Соню в обійми, намагаючись поцілувати. Він весь пашів від бажання оволодіти нею. Дівчина всіма силами запручалася, намагаючись відштовхнути нахабу та прорватися до дверей. Від її пружного тіла, що було так близько, хлопець зовсім утратив розум та намагався схопити на руки, щоб віднести до такого бажаного ліжка.

— Відпусти, — пручалася Софійка, — бо буду кричати, кликати на допомогу!

— Ніхто не прийде сюди, — палко шепотів він. — Скажи, що ти моя.

Соні вдалося вивільнити з обіймів праву руку, і вона із силою дала Стасеві гучного ляпаса. Один, потім другий, третій. Хлопець закляк від несподіванки на місці. Такого він не очікував! За все життя його ніхто навіть пальцем не зачепив!

— Якщо ти мене зараз зґвалтуєш, то решту свого часу гнитимеш у в’язниці! — кинула вона в гніві.

— Не вийде, бо мій батько — головний прокурор, — сказав він.

Проте щось його змусило відпустити дівчину, але від дверей не відійшов. Розчервоніла, з розтріпаним волоссям, з палаючими від гніву темними очицями, вона була прекрасна!

— Соню, я кохаю тебе, — сказав він тихо, спокійно.

— Не бреши мені та й сам собі, — зневажливо мовила дівчина. — Ти не вмієш кохати, бо не знаєш, що таке кохання.

— Чому ти так думаєш?

— Бо якби знав, то зрозумів би мої почуття. Я кохаю іншого, і ти це знаєш.

— Іншого? Кого? Вітру в полі? Та він покинув тебе напризволяще. Тебе й твого старого, що при смерті!

У Софійки закипіло все всередині від гніву та такої несправедливості. Не роздумуючи, вона знову дала йому ляпаса.

— Не смій так казати! — несамовито, хрипко закричала вона. — Чуєш?! Не смій!

— Іди! — Стась відчинив двері. — Іди під три чорти! Кому ти потрібна, селянка в старому платті?! Приповзеш до мене по допомогу. Будеш плазувати переді мною, до землі будеш кланятися, — прошипів він по-зміїному.

— Не дочекаєшся! — скрикнула Соня, біжучи навмання кудись по коридору.

Вона вискочила на вулицю та вдихнула повітря на повні груди. Її сумочка з гаманцем залишилася там, усередині приміщення, у яке вона більше не повернеться. Насправді в гаманці були гроші лише на зворотну дорогу, але назад нема ходу. Софійка спіймала таксі та поїхала до села.

Охолонувши, їдучи в автівці додому, вона подумала, що ця поїздка виллється їй у копійчину. Але дарма. Пусте, що доведеться віддати таксистові майже всі заощадження, що тримала вдома. Головне — швидше повернутися до рідної домівки, щоб не бачити й не чути ані Стася, ані Галі, чи пак Гелі.


Розділ 22

Софійка їхала до незнайомого села під назвою Олександрівка. Трясучись у старенькому «ПАЗі» по ґрунтовій дорозі, вона до цього часу дуже хвилювалася та не могла зрозуміти, як у неї вистачило сил зробити такий вирішальний крок.

Зі слів діда, в Олександрівці жила її мати Агафонова Ольга Андріївна. Що вона знала про неї, окрім прізвища, імені та по батькові? Майже нічого. Лише те, що та колись вела розпутне життя. Але це було давно, а час має властивість змінювати людей. Можливо, мати вже шкодує, що так вчинила з нею? Може, настало каяття, але жінка так і не наважилася зробити перший крок назустріч?

А ще Соню хвилювало те, що доведеться, можливо, уперше в житті звернутися до незнайомої жінки зі словом «мама». Від цієї думки ставало якось лячно. Таке просте, а водночас складне слово «мама». Коли вона була дитиною, то потайки мріяла про матір. Її багата дитяча уява малювала завжди одну картину: відчиняються двері, і заходить гарна, усміхнена жінка з великою валізою.

— Донечко, вибач мені, — каже усміхнена, осяйна жінка, — я не могла раніше приїхати додому, але йди до мене, я тебе обніму, поцілую, моє маленьке сонечко!

І Соня так уявляла свою маму, що відчувала на щоці її поцілунок. Губи в мами теплі, м’які, і сама вона найдобріша, найгарніша. Потім мама розпаковує величезну валізу, а там платтячка, кофтинки, шкарпетки, цукерки і… намиста. Не знати чому, дитиною дівчині уявлялися подарунками саме намиста — різного кольору, розміру, форми, але їх було багато-багато, яскравих, як саме уявне життя…

Дівчина зійшла на зупинці й огляділася навколо, підставивши під подув пустотливого вітерцю своє обличчя. Село було перед очима, як на долоні, бо зупинка на пагорбі, а хатини розкинулися вздовж дороги, розсипалися, розтяглися вервечкою по балці, потонули в зелені з домішками золотавого кольору. Десь унизу блищала на сонці невеличка річечка, яка згори здавалася тихою, спокійною, схожою на маленький потічок.

Софійка угледіла чоловіка, який ішов дорогою. Вона підійшла до нього, як водиться в селі, привіталася, запитала, де живе Агафонова Ольга. Той охоче розповів, як знайти її подвір’я. За старим дерев’яним парканом із потрісканою зеленою фарбою Соня побачила невеличку хатку, яку, мов гігантська парасолька, накривала величезна липа. У грудях шалено калатало серце, коли Соня зважилася постукати залізною клямкою.

— Є хтось удома? — погукала дівчина чужим, тремтячим голосом.

Загавкав песик, і на подвір’ї з’явилася жінка. Соня одразу зрозуміла, що то її мати, не було ніяких сумнівів: таке саме золотаве хвилясте волосся, як і в Соні, така ж худенька, дуже схожа на неї, але під очима синюваті кола, лице несвіже, жовте, змарніле. Напевне, жінка одразу пізнала гостю. Вона завмерла посеред двору, потім чомусь почала швидко-швидко терти руки фартухом.

— Можна? — Софійка першою опанувала себе.

Жінка підійшла, відчинила хвіртку й одразу кинулася обіймати дівчину.

— Соню, Соню, — повторювала вона та почала плакати. — Доню моя…

Серце дівчини наповнилося щемом. Соня в цю хвилину пошкодувала, що не приїхала раніше. Жінка їй здалася такою безпорадною, нещасною та сумною.

— Ходімо, ходімо до хати, — запросила вона. — Шарику, кинь гавкати! А кістка тобі в глотку! Не звертай на нього, Соню, уваги, він не кусається.

Софійка зайшла до хати, і в ніс одразу ж ударив стійкий запах перегару, який швидко почав витісняти примарні надії дівчини.

— Не звертай уваги, — сказала жінка. — У нас не прибрано, ми ж не чекали гостей. А в селі, сама розумієш, роботи непочатий край, то те, то се — завше якісь невідкладні справи.

Жінка нервово заметушилася, згрібаючи розкиданий брудний одяг зі стільців. На ліжку стара ватяна ковдра без пішви, на столі пожовклі газети, недопита пляшка горілки, старі, жовті, перестиглі огірки та заляпані брудними пальцями чашки.

— Ну, як ти, доню? — Жінка сіла навпроти.

Лише тепер Софійка побачила, як багато зморшок на її жовтому обличчі, а під очима сині кола. Жінці ще не було й сорока років, а вона виглядала на всі шістдесят.

— Я? Потихеньку. А як… ви?

— Ми? Теж помаленьку. Чоловік на роботі, ходить на шабашки. Знаєш же, як воно зараз. Роботи путньої не знайдеш, то ходить на будівництво, підсобником працює. Та що там ми? Розкажи про себе. Ти вивчилася? На кого? У місто виїхала чи застрягла, як я ось, у селі? — сипала запитаннями жінка.

— Ні. Живу, де й жила, — тихо промовила Соня й стенула плечима.

— До цього часу в селі?! У тій самій хаті?

— Так.

— Заміжня? Дітки є?

— Ні. Ще немає.

— Овва! Яка красуня й одна? А хлопець у тебе є?

— Є.

— То онуків скоро чекати?

— Побачимо, — відказала Соня й знову ніяково знизала плечима.

Зовсім не такою уявляла собі зустріч із матір’ю, але Софійка не поспішала робити висновки. Вона лише збентежено й розгублено вдивлялася в риси обличчя жінки, на яку так чекала в дитинстві, а зараз, коли зустріла, не знала, як із нею говорити.

— Знаєш, доню, ти на мене зла не тримай. Я не винна, що так життя склалося.

— Я не тримаю.

— Одним випадає доля гарна, живуть усе життя, як сир у маслі, купаються, а мені… Така в мене доля. Молодець, що приїхала. Справді, ти молодчина. Я довго чекала на нашу зустріч.

Софійка дивилася на матір, намагаючись зрозуміти, чи та з нею щира, але не могла стримати хвилювання й нічогісінько не розуміла.

— Чому ж ви не приїхали до мене? — спитала коротко, хоча б мала говорити багато й довго, щоб дізнатися все-все, розпитати про її життя до маленької дрібнички.

— Чому? Чому? — жінка удавано схлипнула, налила собі в брудну чашку горілки. — Будеш?

— Ні. Я не п’ю.

— А за зустріч? Чи ти не рада мені? — запитала жінка та, не чекаючи відповіді, перехилила чашку. Вона скривилася, поморщила носа, відкусила шматок огірка й одразу ж виплюнула на газету. — Гіркий! Бачиш, до чого дожилися? Працюєш удень і вночі, а до рота вкинути нема чого. Може, вип’єш? За компанію, лише п’ять крапель.

— Ні, дякую. Так чому ж ви до мене не приїжджали? — Софійка повторила запитання, відповідь на яке чекала стільки років.

— Куди їхати? До батька, який мене не хотів бачити? Він вигнав мене, як собаку, бо, бачите, йому не подобалося, як я живу. А я хотіла жити так, як мені до вподоби. Чи я не так кажу?

— У вас була я, — промовила спокійно Соня, зробивши наголос на останньому слові.

Жінка налила собі ще, випила, уже не закусуючи.

— Чи ти думаєш, що я не пам’ятала про тебе? Я лягала спати та вставала з думкою про тебе. І про Петруся ніколи не забувала, — жінка розпустила нюні, шморгнула носом.

— Про Петруся? Хто це?

— Це я його так назвала. — Вона витерла сльози долонею. — Свого синочка, твого братика. А взагалі офіційно, коли я його полишила, то він ще не мав імені.

— Де… Де ви його полишили? — упалим голосом запитала Соня.

— Де? Де? У пологовому будинку. Де ще можна? — буркнула жінка. — Тільки ти про це нікому на селі нічичирк. А то я підпила, розпустила язика. Добре?

— Добре. У мене, виходить, є рідний брат?!

Новина Соню вкрай шокувала. Її розум іще не встиг у повному обсязі сприйняти зізнання матері, тому дівчина намагалася дізнатися якомога більше про свого брата.

— Де він зараз? Що ви знаєте про нього?

— Десь є. Я не знаю де він, з ким він. Розумієш, доню, я тобі розповім усе, як на сповіді. Ти мене, як жінка, зрозумієш. Мені треба висловитися, виплакатися, комусь пожалітися, бо камінь на душі маю. Якби не вона, — жінка кивнула на пляшку, — збожеволіла б давно. Я вже жила зі своїм Миколою, коли сталося так, що завагітніла. Спочатку все було добре, а потім він як сказився. Не моя, каже, дитина в тебе буде — і все! Аборт робити вже запізно було, то я й приховувала від сусідів свою вагітність. Шкода було Петруся залишати в пологовому будинку, шкода. Гарний був хлопчик, повненький, чорнявий. Так, не рудий, як ми з тобою, а чорнявий — це я точно пам’ятаю. Він на три роки молодший за тебе, так, точно на три, я ще не зовсім розум пропила.

— І ви його… полишили там?

— А що мені було робити? Микола сказав, що краще нехай держава виховає сина, аніж він колись придушить його. Я вчинила правильно, бо врятувала життя дитині. Чи не так?

Жінка вилила в чашку останню горілку, покрутила в руках порожню пляшку, випила, задоволено прицмокнула.

— Спочатку я гадала, що перебіситься мій Микола та й заспокоїться, а я тоді поїду та заберу синочка додому. Поїхала до міста десь за місяць, щоб навідати дитину. Приїжджаю й дізнаюся, що його вже всиновила якась заможна родина. Ось такі справи, Соню.

З жінки знову полилися горохом п’яні сльози.

— Тепер я не знаю, де мій Петрусь, а може, він і не Петрусь, та грець із ним! Що було, то було. Минуле не повернеш, а майбутнє… його в мене нема, так, сірість, буденність і все. Ти як, доню?

— Я-то добре, а ось дідусь — не дуже.

— Помер?

— У нього інсульт. Лежить прикутий до ліжка. На лікування потрібно багато грошей, то я приїхала до вас просити допомоги, — одним подихом випалила Софійка.

— Так ось чого ти приїхала. — Жінка похитала головою. — Грошей просити. — Помовчала. — А я дурна думала, що захотіла рідну матір побачити, запитати, чи добре їй мається, чи не потрібна яка поміч.

— Якщо зараз не продовжити лікування, то дідусь може назавжди залишитися лежати в ліжку, — не зважаючи на її докір, продовжувала Соня. — Мені дуже потрібні гроші на ліки.

— Ти працюєш?

— Так. Звичайно ж.

— Де?

— Поштаркою.

— Зарплатню отримуєш?

— Звичайно. Але я вже взяла в борг під зарплату. Мені ще потрібні гроші.

— А я не працюю. І не тому, що лінива. Я до роботи хвацька! Тобі дід говорив про це?

— Так.

— А ще що розказував? Що я розпусниця?

— Це неважливо, принаймні зараз.

— А я не розпусниця. Я хотіла простого жіночого щастя. Мені хотілося, щоб мене кохали, щоб я кохала. Я не винна, що на моєму шляху одні покидьки попадалися. Чи я винна? Ось скажи мені, доню, у чому моя провина? — Жінка дихала перегаром в обличчя дівчини. Та не витримала, відсунулася від неї якнайдалі.

— Мій дідусь, ваш батько, зараз потребує невідкладної допомоги, — нагадала Соня.

— У мене немає грошей. Нема і все! Де ж я їх візьму? Микола що заробить, то все його. А я що? Я ніщо, так, порожнє місце.

— Воно й видно, — тихо сказала Софійка, а вголос промовила: — Виходить, ви мені нічим не допоможете?

— І рада б, доню, та нема чим. Хочеш, я тобі картоплі внесу?

— Дякую, у нас своєї вдосталь, — Соня піднялася. — Я, напевне, піду.

— Добре, добре. Воно, можливо, і на краще. Допомогти я тобі не зможу, а ось про тебе мій Микола не знає. Навіщо йому все знати? Менше знає — краще спить. Чи не так, доню? — засміялася жінка. Вона не мала передніх зубів.

Соня нічого не промовила у відповідь. Вона ще не знала, що робитиме далі, але те, що ніколи в житті не зможе назвати цю жінку матір’ю, знала напевне. Гірка образа стисла її металевим обручем так, що все хиталося навколо. Проте дівчина зробила глибокий вдих, востаннє окинула поглядом брудне приміщення, де назавжди залишаться похованими її мрії про добру маму, підвелася, вийшла з хати. Жінка провела Софійку до хвіртки.

— Автобус буде за півгодини, — сказала вона. — Тобі не доведеться довго чекати. Доки дійдеш нагору, то він і прийде. А Миколі я скажу, що до мене далека родичка приїздила, бо сусіди все геть розплещуть. Ти не проти?

— Добре, — кивнула Соня.

Їй було байдуже до всього, зокрема й до жінки, яка так і не стала їй матір’ю.

Дівчина зупинилася, обернулася, не знаючи чому, промовила:

— Приїздіть до нас.

— Ага, — закивала жінка головою. — Колись, коли будуть гроші на дорогу, приїду.

— До побачення, — сказала Соня й пішла по дорозі. Вона знала, що мати ніколи до них не приїде.

— Соню! — окликнула її жінка.

Соня завмерла, чекаючи на теплі, жадані слова, повільно повернулася. Невже вона помилилася? Серце завмерло в очікуванні. Найбільше хотілося почути щось тепле, лагідне, по-справжньому материнське.

— Доню, ти не можеш дати мені на «маленьку»? У борг.

— На що? — спочатку Софійка не зрозуміла, про що йдеться.

— На «маленьку» самогончику. Розумієш, мій прийде додому пізно, а в мене після вчорашнього так болить голова… — жінка якось винувато усміхалася.

— Можу дати пігулку, — сказала Соня холодно та, не чекаючи відповіді, пішла геть.

Повертаючись додому, дівчина намагалася не думати про матір, щоб не краяти собі серце. Останні надії розтанули, як туман від перших променів сонця. Усе! Забути й не думати, стерти з пам’яті, щоб не рвати на шматки зболену душу. Усе життя до цього жила без матері, треба жити й далі. Почуття не можна купити ні за які гроші, бо вони ними не вимірюються. Потрібно спрямувати думки в інший бік: треба добре подумати, де ще можна попрохати в борг. Майнула думка продати корову, та Софійка одразу ж відкинула її. Щоранку вона здавала молоко. За нього платили мало, але щодня в домі була жива копійчина. Треба було знайти якийсь інший вихід. Вона повинна його знайти! Просто мусила!

Коли вечір затінив подвір’я та затишний сад, у дворі маячила одинока постать дівчини. Софійка дивилася в темне небо, де щербатий місяць рясно розсипав зорі по чорному полю. Там були дві яскраві зірочки. «Зараз вони, напевне, купаються в річці, — думала дівчина. — Можливо, на них теж дивиться мій коханий та думає про мене»…


Розділ 23

У Софійки не було іншого виходу. Рано-вранці вона поцілувала сухеньку, безвольну, з покрученими суглобами руку діда та вислизнула з хати. Цього чудового сонячного дня заради спасіння дідуся вона стала жебрачкою. Дівчина йшла від хати до хати, як і кожного дня, коли розносила по домівках листи, газети та журнали, але зараз вона не давала, а просила. Прохала людей допомогти, хто чим може, і люди давали дівчині гроші. Хто протягував п’ять гривень і, ніби вибачаючись, казав, що не може дати більше. Хтось давав дві-три гривні та сором’язливо відводив очі в бік. Багато людей не шкодували останнього та віддавали все до останньої копійчини. Дівчина була вдячна кожній копійці, розуміючи, що більшість жителів села в скрутному матеріальному становищі. Тут залишилися жити в основному люди похилого віку з мізерними пенсіями. Лише ті, що мали силу тримати хоча б якесь господарство, жили трохи ліпше. А хто ніс на собі тягар більшого господарства, робили це заради допомоги своїм дітям, які випурхнули з рідного села та поїхали шукати кращої долі у великих містах.

Софійці було безмежно соромно та прикро. Ніколи у своєму житті дівчина не відчувала себе такою приниженою. Сором пік зсередини, вона червоніла, ніяково кліпала очима, заїкалася, але не забувала щиро дякувати односельцям. Земля хиталася під ногами, але дівчина, переборюючи сором, знову йшла від хати до хати. Зважитися на такий відчайдушний крок змусила її біда. Їй потрібно було будь-яким чином підняти з ліжка хворого дідуся, щоб потім поїхати до коханого. Він, як і дід, потребував її допомоги — це Соня знала напевно. Вона навіть уявити не могла, що з ним сталося, але в тому, що коханий був у біді, дівчина ані на крихту не сумнівалася.

Кожна оселя як взяття нового бастіону, але потрібно витримати все, бо вона сильна, і Соня з червоними від жару щоками, нічого не бачачи перед собою від сліз, що застилали весь білий світ, ішла далі. Гроші, що подавали люди, швидко клала до сумочки, бо обпікали долоні. Гроші жебрачки.

Софійка не оминула садибу Олексія Павловича. Чоловік у цей час сидів на балконі другого поверху свого новозбудованого будинку, підставивши обличчя приємним теплим промінцям сонця. У дворі поралася його дружина, до якої Софійка звернулася з проханням допомогти. Голова добре чув прохання дівчини. Він невдоволено покинув своє тепле місце та спустився вниз. Підізвавши жінку, Олексій Павлович пошепки дав їй якусь вказівку. Та хутко кудись побігла та швидко повернулася з грошима в руках.

— Тут сто гривень, — сказала жінка голосно і вже тихо додала: — А це від мене, бери, але так, щоб він не почув.

Жінка тицьнула дівчині дві купюри по двісті гривень. Соня з вдячністю подивилася на жінку, уголос подякувала, ненароком кинувши погляд на балкон. Олексій Павлович уже сидів на своєму улюбленому місці в шезлонгу, у блаженстві заплющивши очі…

Дівчина одразу ж побігла до аптеки та накупила ліків для діда. Також заскочила до фельдшерки та заплатила тій наперед на цілий тиждень. Прийшовши додому, Софійка перерахувала решту грошей і сховала в шухляду стола на чорний день.

Лише після цього вона відчула, що дуже-дуже стомилася. Нелюдська втома сковувала все її тіло: були несамовито важкі руки, ноги, тіло, голова й навіть повіки. Не залишилося сил навіть для того, щоб розплющити очі. Сидячи в кріслі, дівчина відчула, що попала в міцні обійми сну. Вона змушувала себе підняти важкі повіки, але марно…


Розділ 24

Софійці наснилася тиха зоряна ніч. Вона та Сашко біля річки сидять на похиленій вербі. Слів не потрібно. Та чи потрібні вони закоханим? Кохання не потребує гарних слів, воно вміє говорити серцем, душею, очима. Їм усе зрозуміло й так. Як же добре бути поруч одне одного, відчувати тепло тіла, вслухатися в подих, вгадувати думки! Вона чує, як б’ється серце її коханого, як стугонить у грудях її власне. Ось їхнє дихання зливається в одне тіло, і вже замість стукоту двох сердець з’являється одне на двох. Чи, можливо, вони так б’ються в унісон?

Дві бешкетниці-зірки, майнувши в небі золотавими хвостами, пірнають у води річки, виниряють і знову пірнають. Софійка готова заприсягнути, що чула їхні голоси, схожі на звуки тонкоголосого дзвіночка. Зірки щасливо сміються, бо їм дуже добре. І Соні теж добре. Бо поруч надійне плече Сашка і в них одне на двох серце. Але її хтось кличе. Софійка не хоче, щоб хтось заважав їхньому щастю. «Напевне, — думає вона, — мені здалося». Та чий це голос? Він знайомий до болю, до щему в серці, але чомусь дуже тихий та хрипкий.

— Дзиґо, дзиґо, — повторює голос кілька разів.

Дівчина десь чула цей голос, він знайомий їй до болю, до щему в серці. Вона намагається згадати, чий це голос, але сон знову стискає її у своїх обіймах. «Треба прокинутися та згадати», — мигає в підсвідомості, але розплющити очі сил не вистачає. Чому такі важкі повіки? І чому цей голос заважає їй спати? Чи не можна дати їй спокій хоча б іще на кілька хвилинок?

— Дзиґо, дзиґо, — знову кличе знайомий голос, але виснажена дівчина не може підняти важкі повіки та згадати, чий же це голос заважає їй відпочивати. І раптом Соня все згадує. Блискавкою проноситься думка: це кличе її дідусь! Вона прокидається, але не хоче розплющувати очі. Сон прекрасний — реальність така гнітюча. Як шкода, що сон так швидко минув!

— Дзиґо, — чує вона, але все ще думає, що це продовження сну, бо вже свідомо розуміє, що дідусь скований паралічем та не може говорити.

— Дзиґо.

Софійка розплющує очі та швидко підхоплюється з місця. Сну, утоми як і не було. Вона дивиться на обличчя діда та не вірить своїм очам. На неї дивиться дідусь, а на його змарнілому обличчі грає легенька, така довгоочікувана усмішка. Соня все ще не йме віри та протирає очі руками.

— Дзиґо, — знову повторює дід. — От соня!

— Дідусю… — Соня зрозуміла, що це не сон, до неї наяву звертається дідусь!

Дівчина впала на коліна перед ліжком, почала цілувати натруджені руки, такі рідні зморшки на обличчі.

— Діду, діду, дідусю, — без кінця повторювала вона, не в силах нічого більше сказати. Вона сміялася та одночасно плакала від щастя.

— Ну, досить, досить, — каже тихенько дідусь. — Від твоїх сліз другий потоп почнеться.

Помітно, що слова дідусеві даються ще важко, вони нечіткі, але хіба це важливо?

— Діду, — нарешті Соня опановує себе та свариться пальцем. — Якщо ти ще раз надумаєш мене так лякати… Якщо ти…

— Що тоді мені буде? — Дід намагається усміхнутися.

— Я тебе відшмагаю, як шкідливого кота! — випалює Софійка. — Не смій більше так робити! Ти чуєш мене? Усе зрозумів чи ще раз повторити?

— І довго я лежу правцем?

— Не дуже, — відповідає Соня, сміється й заливається сльозами. — Як ти посмів так вчинити? — свариться дівчина й знову обіймає старенького.

До самого вечора вони розмовляли — не могли наговоритися. Софійка не хотіла розповідати дідові про те, як просила по селу гроші, ходячи в прямому сенсі з простягнутою рукою, як їздила до вже колишньої подруги, яку поміч надав голова сільради.

— Мені ще б Ольгу побачити, — дідусь уперше назвав свою дочку на ймення, а не сказав «твою матір».

— Я була в неї, — зізналася Софійка. — У неї все добре. Вона сумує за тобою та дуже хоче побачити.

— Чому ж сама не приїхала?

Софійці крутилося на язиці збрехати дідові, що та приїздила його навідати, коли він був непритомний, але одразу ж згадала бабу Параску. Та все знає, і брехня буде розкрита, а Соні найменше хотілося засмучувати дідуся, який, можна сказати, повернувся з того світу.

— Розумієш, як на лиху годину, вона підвернула ногу, — мовила Соня тихо. — Нічого страшного, але тільки зможе на неї ставати, одразу ж приїде до нас. Вона дуже шкодує, що так повелася… з нами. Навіть грошей дала тобі… трішки.

Софійка не хотіла брехати, але так кортіло потішити дідуся! Вона взагалі не вміла лукавити, але зараз зробила це чи не вперше в житті. Збрехала та, на свій подив, навіть не почервоніла, не відчула докору сумління — напевно, і справді є свята брехня.

— Справді? — запитав дід, і в цьому слові було стільки задоволення, що Соня ладна була брехати ще й ще.

— Не дуже велику суму, — продовжила дівчина. — Бо я не могла забрати всі гроші, бачачи, що в неї хвора нога.

— Правильно вчинила.

— Я теж так розсудила.

— Як вона живе? Чи є сім’я?

— Звичайно! Чоловік у неї гарний, працьовитий, непитущий. Лише на свято може випити сто грамів, і то тільки неміцного вина. Він любить «Кагор», каже, що церковне вино не зашкодить здоров’ю.

— Так, так, — задоволено сказав старий. — А яка в них хата?

— Невеличка, але така охайна, чистенька. Затишно в них, як у раю!

Софійка помітила задоволення дідуся. Напевне, розлучення з донькою на довгі роки каменем давило йому груди. Тепер він почув добрі новини. Соня розповідала дідові те, що він хотів почути за довгі часи очікування. Заради цього блаженного задоволення на дідусевому обличчі дівчина зараз ладна була плести, що завгодно! Але коли мова зайшла про Сашка, збрехати не могла. Довелося зізнатися, що до цього часу від нього не було жодної звістки.

— Ти впевнена, що він тебе не покинув? — обережно запитав дідусь.

— Так. Серцем відчуваю, — відповіла Соня.

— Тобі треба поїхати до нього та самій про все дізнатися.

— Обов’язково поїду, але не тепер. На кого ж я тебе покину?

— Обіцяй мені одну річ, — попросив дід.

— Обіцяю, — усміхнулася Софійка. — Проси, що завгодно. Сьогодні такий день, що я ні в чому тобі не відмовлю.

— Того дня, коли я самостійно вийду на ґанок, ти поїдеш до нього.

— Добре! — Соня ствердно закивала головою.

— Тоді доведеться мені постаратися, — дід усміхнувся. — А то так належався, що всі боки аж тріщать, а сил зовсім немає.

— Будуть, будуть сили. — Соня погладила руку старого. — Тепер у нас із тобою на все знайдуться сили.


Розділ 25

«Добре, що дідусь приліг відпочити», — подумала Софійка, побачивши, як біля їхнього двору різко загальмував, здійнявши стовп дорожнього пилу, чорний джип Стася.

Вона нишком вийшла з двору, причинивши за собою хвіртку.

— Чого тобі? — невдоволено запитала дівчина в Стася, який поважно вийшов із салону автівки.

— Гарна в мене автівка? — Стась примружив очі, з неприхованою цікавістю розглядаючи Соню.

— Гарна. Що з того?

— У тебе ніколи такої не буде.

— Не велика біда.

— Мені шкода таких, як ти.

— Пожалів вовк кобилу — залишив хвіст та гриву.

— Я не вовк. Хочеш, я подарую тобі свого джипика?

— Не хочу.

— А якщо просто так?

— Ніяк не хочу, — стомлено промовила дівчина.

— Чому?!

— Бо від тебе нічого не хочу, — Софійка зробила притиск на словах «від тебе».

— Ось. — Стась покрутив на пальці ключі від автівки. — Я залишаю їх тобі. Документи на джип давати?

— Подавися ти своїми документами й ключами разом! — кинула Соня.

— Якщо не приймеш мій дарунок, то я його спалю.

— Не спалиш, бо жаба задавить.

— Ти так гадаєш?

— І до ворожки ходити не треба.

— Так ти береш подарунок чи мені його спалити зараз же?

Софійка помітила, що в Стася з’явився якийсь злий, несамовитий вираз на обличчі. Дівчина перелякалася та подумала, що, напевне, перегнула палицю.

— Послухай, Стасю, — спокійно сказала Соня. — Ти або п’яний, або навіжений. Не мели дурниць, а їдь своєю дорогою. Поплескали язиками, та й годі.

— Я ніколи, запам’ятай, ніколи не плещу язиком. Якщо я щось сказав, то так і буде. Я пропоную тобі без усяких домовленостей прийняти від мене подарунок. Ти береш його?

— Ні, — Софійка похитала головою. — Я піду. Дідусь може прокинутися.

— Стій! — наказав Стась.

Він прудко витяг звідкілясь каністру та швидко почав обливати автівку бензином.

— Отямся, Стасю! — скрикнула не на жах сполохана Соня. — Не роби цього!

— Не робити? — Стась не зважав на її слова. — Як це не робити, коли мусить бути так, як я сказав! Усе буде так, як хочу я! Я сказав, що спалю цю кляту автівку, то й нехай горить синім полум’ям! Ти думаєш, мені шкода? Ні! Анітрішечки! Я хотів її подарувати тобі, то шкодуй ти, що відмовилася від такого дорогого подарунка! А я ніколи ні про що не шкодував і надалі не буду!

Софійка не встигла нічого сказати, як Стась присів та чиркнув запальничкою. Вогонь швидко побіг доріжкою з бензину, дістався автівки. Соня дико скрикнула.

— Тобі ніхто, чуєш, ніхто в житті не зробить такого подарунка! — несамовитим голосом закричав Стась і прожогом побіг до річки.

Він зупинився біля річки, сів на спиляну вербу, відхекався. Хлопець тремтячими руками дістав цигарку, поліз до кишені за запальничкою. Її там не було. Стась жбурнув цигарку під ноги, із силою придавив її кросівкою. Потім дістав мобільного телефона.

— Привіт, тату, — сказав він. — У мене неприємності, але цього разу я, клянусь тобі, ні в чому не винен… Що сталося? Одна сільська дівиця в мене закохалася по самі вуха. А що я їй міг відповісти, коли в мене є Ірина? Я їй відмовив, то вона… вона спалила мою автівку… Так. Ущент. Благаю тебе: виклич міліцію! Вона повинна відповісти за все. За все, що накоїла… Дякую, тату. Я знав, що ти допоможеш.


Розділ 26

Софійка благала, умовляла людей у міліцейській формі спочатку її вислухати, у всьому розібратися та не поспішати заарештовувати, але марно. Ті взяли покази свідків — відпочивальників біля річки та самого потерпілого, і металеві двері з гуркотом зачинилися за нею.

Була найдовша ніч у її житті, коли вона мало не збожеволіла. Софійка вимірювала кроками тісне приміщення, яке давило на неї з усіх боків, і цей прес вона відчувала не лише фізично, він мало не розчавив її морально. Усі думки вдома, де залишився на самоті дідусь Андрій. Він уже міг потроху, за допомогою милиць пересуватися по хаті. Учора вперше самостійно вийшов на ґанок та заявив, що дівчина повинна дотримати свого слова і їхати до Сашка. Софійка при денному світлі роздивилася дідуся і про себе відзначила, який він став худий та змарнілий. Лікар, який нещодавно приїздив, сказав, що це не страшно, але потрібно й надалі продовжувати лікування, тоді з часом усе буде гаразд.

У задушливому, сумному приміщенні серед глухої ночі дівчина благала Бога, щоб до їхньої хати нагодилася баба Параска. «Вона, напевне, почула про спалену автівку, тож одразу прибігла побачити все на власні очі, — розмірковувала Соня. — А це значить, що зайде до хати та не полишить дідуся самого». Ця думка її трохи заспокоювала, але інша дуже турбувала. Софійка боялася, що в діда знову станеться напад. Тоді всі її старання та приниження виявляться марними, а дідусь навряд чи повернеться з того світу ще раз.

Сльози душили дівчину так, що вона час від часу втрачала над собою контроль і починала ридати та схлипувати. А ніч як вічність — довга, нескінченна, як Усесвіт. Коли нарешті настав ранок, вона вже не плакала, бо вилила всю журбу сльозами. На зміну розпачу прийшов спокій, нездоровий, оманний. Соня відчувала, що ще трішки — і вона не витримає, полишить це життя, бо вже дуже стомилася. Стомилася жити, щодня, щогодини боротися за життя. Непомітно на зміну спокою прийшла апатія. Соня прилягла на дерев’яний поміст, який слугував ліжком, стомлено заплющила очі. «Мені байдуже, що зі мною буде, — думала вона. — Хочу лише забуття».

Чи то вона забулася в тривожному сні, чи задрімала, як прямісінько перед собою побачила Сашка. Її милий, коханий, найкращий у світі чоловік лагідно усміхався, простягав до неї руки.

— Я стомилася. Я більше не можу так жити. Просто не хочу, — прошепотіла дівчина.

Вираз обличчя коханого змінився, він став сумним.

— А як же я, Сонечко? Як наше кохання?

— Буду благати зорі забрати нашу любов у вічність…

— Ти потрібна мені, Сонечко. Мені погано без тебе. Допоможи мені, — долинув до неї звідкілясь здалеку знайомий до болю голос.

— Коханий, не йди! Зачекай! — скрикнула Соня та підхопилася з місця.

Дівчина озирнулася. Навколо нікого не було. Лише одна вона — самотня та схвильована за металевими дверима в чотирьох стінах із маленьким віконечком із ґратами. Соня тяжко зітхнула, але тепер знала напевне: за своє життя під сонцем вона буде боротися до кінця, чіплятися за нього зубами, руками, здирати нігті до крові, до болю, як колись на Майдані в Києві.


Розділ 27

Здається, усе сходилося та було схоже на правду. Друзі Стася були свідками, як знехтувана, оскаженіла від нерозділеного кохання сільська дівчина облила бензином та спалила джип. Усі хлопці дали свідчення у відділку. Дівчини не мала свідків, але свою провину заперечувала. Стась, здається, теж був не в доброму гуморі. Він став тихий, не огризався батькові та був засмучений від того, що залишився без автівки. Але щось тут було не так, і Андрій Андрійович це відчував нутром. Він дуже багато працював із різними людьми та іноді, попри всі незаперечні докази, інтуїтивно відчував невинність людини. Будучи депутатом уже не один рік, спілкувався з багатьма людьми. Бувало, що звернеться людина по допомогу, а він відмовляв, бо відчував, що вона лукавить. Андрій Андрійович знав, від кого взяти хабаря, а від кого ні. Якби не міг відрізняти щирість та хитрість від правди, то вже давно втратив би і посаду, і посвідчення…

Зараз він чітко відчував брехню. Нею несло, нестерпно смерділо від Стася та його так званих друзів. Хоча й шкода було порушувати відносний спокій у домі, прокурор вирішив докопатися до істини. Тим паче він знав, що затишшя буває завжди перед бурею. Андрій Андрійович, щоб розвіяти всі сумніви, вирішив сам зустрітися із затриманою дівчиною й вислухати її версію нічної пригоди.

Прокурор постукав у двері кабінету № 2, де в цей час слідчий брав свідчення в дівчини, та, не чекаючи дозволу ввійти, за звичкою широко розчинив перед собою двері. Андрій Андрійович закляк на місці та мало не випустив від несподіванки з рук чорну шкіряну теку. Перед ним за столом, навпроти слідчого, сиділа рудоволоса молода жінка. Та сама жінка, яку він бачив один раз у житті багато років тому, але запам’ятав назавжди. Це вона покинула маленького Стася в пологовому будинку!

Андрій Андрійович кілька хвилин перебував у стані оціпеніння, коли паралізовані не лише м’язи тіла, а й здатність мислити.

«Маячня, — була його перша думка, коли він трохи опанував себе. — Минуло майже двадцять років, а цій дівчині зараз десь стільки ж».

Прокурор попрохав слідчого залишити його тет-а-тет із затриманою. Дівчина дивилася йому прямо у вічі. Були в тому погляді й одчайдушність, і глибокий смуток, і жага до життя та надія одночасно.

— Я хочу знати всю правду, — сказав Андрій Андрійович, сідаючи навпроти Соні.

— Я її розповідаю, але тут мені ніхто не вірить, — сказала Софійка та сумно усміхнулася.

— Якщо ти мені розповіси правду, я повірю.

— Про що мені розказати? З чого починати?

— З анкетних даних.

— Агафонова Софія Андріївна, — почала Соня стомлено.

Дівчина називала свій вік, місце народження, але Андрій Андрійович уже не чув її слів, бо в голові зашуміло й думки вмить сплуталися в липке павутиння. Те саме прізвище, по батькові теж Андріївна, але ім’я… Здається, ту жінку звали Ольгою. Чи Софією? Збіг чи ні?

— Хто твої батьки? — запитав прокурор глухим, низьким голосом, якого й сам не пізнав.

— Я живу з дідусем Андрієм. Розумієте, він зараз ледь-ледь почав ставати на ноги після інсульту…

— А мати? Батько? Вони є в тебе?

— Звичайно, кожна людина має батьків. Мати мене записала по батькові Андріївною, бо так звати мого діда, її батька. А хто мій батько? — Дівчина знизала плечима. — Напевне, вона й сама достеменно не знає.

— З ким… ти зростала? — ледве вичавив із себе Андрій Андрійович, бо спазми стиснули горло.

— Скільки себе пам’ятаю, поруч зі мною завжди був дідусь.

Андрій Андрійович не зводив очей із дівчини. Відчував, як від неї віє щирістю. Він давно забув про це почуття, бо звик не довіряти людям. Поруч не було нікого, кому можна було відкритися, поділитися думками, переживаннями, ваганнями та навіть радістю. Іноді, коли на душі було важко, він ішов до сауни, де зустрічався з Анжелкою. Вона була трохи дурнувата, але вродлива, так собі, звичайна дорога повія з гарними очима та тоненькою талією. Вона вміла слухати та, на диво, тримати язика за зубами, а говорити їй не було потреби. Там він хоча б на деякий час за випитою чаркою коньяку міг розслабитися, поплакатися на гарному плечі Анжели та забути на якусь мить усі свої життєві негаразди.

Але ця дівчина була така відверта, по-дитячому наївна та по-дорослому розумна. Андрій Андрійович намагався бодай щось дізнатися про її матір, але та вміло уникала відповіді. Він не помітив, як почав балакати з дівчиною не на службових правах, а на батьківських. І тоді дівчину прорвало. Вона почала розповідати все-все, починаючи з того часу, як поїхав її коханий хлопець, натомість у селі з’явилися (на лихо) відпочивальники.

Софійка й сама не зрозуміла, чим у неї викликав довіру цей незнайомий чоловік. Можливо, на душі вже стільки всього накипіло, що далі втримати було неможливо. До подробиць, не криючись, вона розповіла, як сумує за коханим, як Стась добивався її кохання, і навіть те, як ходила по селу з простягнутою рукою.

Прокурор сховав свої руки під стіл, щоб дівчина не помітила, як він стис кулаки до болю так, що суглоби на них стали білими. Але Софійка була надто схвильована, щоб щось бачити.

Нарешті розповіла Софійка й про свою матір. Сумніву майже не було. Агафонова Ольга, її мати, жила до цього часу в Олександрівці, у тому самому селі, куди нещодавно їздив Андрій Андрійович.

— Мати… Ти в матері одна дитина? — запитав прокурор.

— Вона говорила, що народила хлопчика Петрика та залишила в пологовому будинку, — відповіла Соня. — Спочатку я їй повірила, а зараз уже сумніваюся.

— Чому?

— Хто його знає? Чи правду казала, чи то була п’яна маячня.

— А коли? Не казала, коли вона народжувала? — запитав Андрій Андрійович і відчув, що стілець під ним чомусь заколихався й знову загуло у вухах.

— Плела, що десь за три роки після мене.

Сумніву не було. Софійка була сестрою Стася. Андрій Андрійович відчув задуху. Щось стиснуло, запекло в грудях так, що неможливо було вдихнути повітря. Катастрофічно бракувало кисню, ще хвилина, і він знепритомніє. Чоловік важко піднявся та, похитуючись, підійшов до відчиненого вікна. Ковток свіжого повітря дав йому змогу дихати, але в голові шуміло ще дужче.

— Вам зле? — звідкілясь до нього долинув стурбований голос дівчини.

Від цього в Андрія Андрійовича защеміло в очах так, ніби в них зненацька сипнули жменю піску. Він стояв біля вікна, вдихаючи повітря на повні груди, та намагався пригадати, коли та хто востаннє цікавився, чи йому добре, чи погано. Намагався, але так і не згадав.

— Ні, — нарешті відповів він. — Бувало й гірше.

— Ви мені допоможете? — Софійка з надією подивилася на чоловіка, який викликав у неї довіру. — Мені обов’язково потрібно бути вдома. Нехай мене потім засудять за злочин, який я не скоювала, але зараз я потрібна дідусеві, як ніколи.

— Не хвилюйся, — відповів він, опанувавши себе. — Усе буде добре.

Андрій Андрійович пройшов повз чергового відділку. У кімнаті очікування побачив літню жінку та якогось чоловіка. Бабця одразу ж хутко підхопилася з місця та потягла за рукав чоловіка. Вона підбігла до Андрія Андрійовича й одразу ж заторохтіла:

— Любий чоловіче, я бачу, ви порядна людина. Розумієте, ми приїхали здалеку, із села, а нас ніхто не хоче слухати. Якщо ми досидимо тут до сутінків, то не зможемо повернутися додому. Не йти ж нам пішки? Та й чи дійду я, чи розвалюся, як трухлява деревина, десь по дорозі? Чи не зможете ви нас вислухати?

— Узагалі-то…

— Я вас надовго не затримаю, — зраділа стара тому, що хоча б когось зачепила. — Тут сидить невинна людина. Розумієте, у нас у селі відпочивали мажори; гадаю, що ви знаєте, хто це такі. Так ось, один із них, якого звати Стась, спалив свою автівку, а всю провину переклав на бідолашну, ні в чому не винну дівчину. А Микола… іди сюди, боягузе! — Старенька знову сіпнула за рукава чоловіка. — …сусід дівчини, усе бачив. Він головний свідок! І він знає, що то не Соня, а сам Стась підпалив своє авто. Сам на свої очі Микола все бачив і готовий заприсягатися хоч перед самим Ісусом!

— Чому ж він одразу не розповів усю правду? — стомлено запитав Андрій Андрійович.

— Узагалі-то Микола — порядний чоловік, — швидко заговорила бабця. — В Афганістані воював, нагороди має, поранення, але іноді, знаєте, як часто буває, зривається та п’є по кілька днів. Побачивши, як заарештували Соню, він злякався, що мажори його вб’ють. Зірвався, як завжди, то й пиячив сам собі в хаті, а потім не витримав, усе мені розповів. Може б, мовчав ще й досі, так, дякувати Богові, з’їхали із села ті нелюди. Я йому сказала прямо у вічі: «Боягуз ти, Миколо!» І це істинна правда. Першого разу він злякався тих іродів, коли була його черга пасти корів. Воно й не дивно: сполохана ворона куща боїться…

— Добре, — відповів прокурор, зрозумівши, що стару й за день не переслухаєш. — Вас приймуть.

— Ви тут найстарший? — поцікавилася стара.

— Ні, але вас обов’язково зараз же вислухають, — пообіцяв Андрій Андрійович.


Розділ 28


Андрій Андрійович цього дня зателефонував на роботу й повідомив, що сьогодні вже не буде, бо почувається зле. Додому він не поїхав і довго кружляв автівкою містом, доки зрозумів, що треба десь зупинитися. Різні думки лізли в голову. Їх було так багато, що він на деякий час втратив пильність на дорозі й мало не потрапив в аварію. Чоловік припаркував автівку біля невеличкого тихого тінястого скверику, стомлено сів на лавку.

Не давали спокою гнітючі думки. Двоє дітей однієї матері були протилежні, як два полюси. Соня така щира, добра, м’яка, роботяща, а Стась… Він любив його, як свою дитину, та від цього було ще більш прикро. Як він міг виплекати такого егоїста? Можливо, Стась сам по собі був такий, але Андрій Андрійович не помічав цього? Чи, навпаки, дозволив йому одного разу сісти собі на плечі, а той ніжки звісив? Чи дитина відчула, що між ним та дружиною залізобетонна стіна непорозуміння, і таким чином виявила свій протест?

Андрій Андрійович любив у всьому порядок. На його столі папери ніколи не лежали у безладі, ручка завжди мала своє місце, степлер — своє, книжки на полиці були виставлені в ідеальному порядку. Він міг із заплющеними очима безпомилково знайти будь-яку книжку. Його можна було б сміливо назвати педантом. Але зараз він зовсім заплутався. Що далі намагався привести свої думки в такий ідеальний порядок, як книжки в шафі, то важче було це зробити. Було дуже багато запитань і жодної відповіді. Хотілося з кимось поговорити, вилити все, що нагромаджувалося в душі роками, але, як виявилося, нікому. І тоді він зателефонував Анжелі.

…Сьогодні він перебрав. Андрій Андрійович відчував, що хильнув зайвого, але це дало змогу хоча б на мить забутися, відволіктися від гнітючих думок. Він говорив Анжелі все, що було на душі. Вона погоджувалася, кивала головою та з чарівною усмішкою пила мартіні маленькими ковточками.

— Задля нього я брав і беру хабарі, — Андрій Андрійович варнякав, не помічаючи, як сильно заплітається неслухняний язик. — І мене не мучать докори сумління. Розумієш?

Анжела кивнула головою та завченим гарним граціозним жестом відправила до ротика шматочок шоколадки.

— Якщо дають гроші, то значить, що їх мають удосталь і з ними не шкода розлучитися. Хоча грошей багато не буває. Правильно я міркую? І все для Стася, усе для нього. Я хотів, щоб він мав те, чого не мають його друзі. Але навіщо це було мені? І що тепер я маю? Сина-егоїста? Брехуна, я маю брехуна.

Анжела усміхнулася, знизала плечима та грайливо закотила очі.

— Гадав, що я маю все, а з’ясувалося, що не маю нічого. Я жебрак.

— Ні-і-і, — проспівала дівчина та знову потяглася до келиха з мартіні. — У тебе багато грошей. Твій гаманець тріщить від «зелених». Я знаю. — Анжела грайливо посварилася пальчиком із нарощеними нігтями.

— Тепер я не маю друзів, не маю дружини, не маю сина, — не слухаючи дівчину, продовжив Андрій Андрійович.

— А я? — Анжела обвила його шию. — У тебе є я.

— Так. У мене є ти, — гірко посміхнувся він. — Я маю дівку-шльондру та радію з того. Дурень, я набитий дурень!

— Ну-у! — Анжела легенько сіпнула його за вухо та вдала на своєму обличчі невдоволення та образу.

— Геть! — Андрій Андрійович відштовхнув від себе руки дівчини. — Іди геть! Ти мені набридла! Тобі теж потрібні лише мої гроші. Бери та згинь із моїх очей.

Він жбурнув гаманець у бік Анжели.

— Залиште мене всі! Я хочу побути на самоті, — закричав він та, похитуючись, пішов геть. Анжела підняла гаманець, невдоволено хмикнула.

— Козел! Старий козел! — кинула вона навздогін чоловікові, але той уже не чув її слів.

…Знайомий таксист доставив його додому, допоміг відчинити двері. Андрій Андрійович зайшов до вітальні, вийняв із холодильника пляшку горілки та почав пити з горла. Як дістався свого ліжка, він не пам’ятав. І то було на краще. Йому хотілося забуття…

— Стасю, — сказав Андрій Андрійович, зайшовши вранці в кімнату сина. — Нам треба серйозно поговорити.

Стась вимкнув телевізор.

— Я слухаю тебе.

— Ти можеш бути цього разу зі мною відвертим?

— Так, — кивнув головою син на знак згоди.

— Я тебе зрозумію й, чим зможу, допоможу. Іноді люди заплутуються в житті, їм ні до кого звернутися за порадою. Але в тебе є я, твій батько. Я тебе дуже люблю та завжди намагаюся зрозуміти. Лише не треба мені брехати. Добре, сину?

— Гаразд.

— Розкажи мені про те, що сталося в селі.

— Я вже все тобі розповів, — зітхнув Стась. — Скільки ще можна розказувати? Гадаєш, мені приємно те знову згадувати?

— Та дівчина тобі дошкуляла чи все-таки ти їй?

— Навіщо вона мені? Сам подумай! У мене є Ірка, з якою я колись поберуся.

— Та-а-к. А автівку ти сам спалив чи та дівчина?

— Я що? Ненормальний, чи що?! За кого ти мене маєш? Я можу, як і всі люди, робити помилки, напитися, загуляти, розбити автівку сп’яну, але спалити свою новеньку автівку?.. Звичайно ж, це зробила вона. Тату, я навіть не знаю, як мені тепер їздити на навчання. Мені дуже незручно перед тобою, але зрозумій, що я не винен у тому, що сталося. Усі хлопці, мої друзі, мають свої автівки, а я… Якби ти бачив ту дівку! Вона божевільна нахаба! Звідки я міг знати, що в неї клепки в голові не вистачає?!

Стась навіть не встиг зрозуміти, як сталося, коли важка рука батька з усією силою врізалася болем у його обличчя. Від удару він відлетів в інший бік кімнати. Стась від несподіванки спочатку сполохано витріщав очі, потім підхопився та підбіг до батька.

— Як?! — закричав він. — Як ти посмів?! Мене? Свого сина?

— Запам’ятай, сучий ти сину, — зціпивши зуби від люті, процідив батько. — Не смій наближатися до Соні на десять кілометрів. Не смій, бо…

— Бо що?! Що ти мені зробиш? Ще раз вріжеш по пиці? Давай, ти це можеш, ти ж усе в нас можеш!

— Те, що зробив Тарас Бульба зі своїм сином Андрієм!

— Ха! Ха! Ха! — Стась істерично засміявся і тут же отримав іще один удар в обличчя.

— Автівку хочеш? — кинув йому Андрій Андрійович та, скрутивши дулю, тицьнув її в пику Стасеві. — Ось тобі автівка!

— І не треба! — огризнувся Стась. — Я не буду ходити на навчання.

— То й не йди, — спокійно відповів чоловік. — На базарі повно вакансій вантажників.

— Я піду до мами!

— І для неї там робота знайдеться — продавчині оселедців із бочки. Гадаю, що в неї це добре вийде.


Розділ 29

Коли Софійка повернулася додому, то почувалася на десятому небі від щастя. Дідусь зустрів її на лавці під яблунею.

— Який ти в мене молодець, — говорила вона, подаючи дідусеві обід. — Я так хвилювалася за тебе.

— Відмий гниди після камери, — пожартував дід, — та збирайся до свого Сашка.

— Добре, але не зараз. Дай мені надивитися на тебе.

— Знайшла, на що дивитися! У мене ж тирса з кожної дірки сиплеться! — усміхнувся дід. — Я свого слова дотримав, тепер твоя черга. Баба Параска вже має досвід, як мені носа підтирати та горщика виносити, тож можеш спокійно їхати.

— Спочатку я відпочину хоча б одну ніч. Добре? — усміхнулася Соня та погладила дідусеві руку з темними жилочками.

А ввечері все село облетіла новина. Олеся дізналася, що Стась її покинув. З горя дівчина ревіла так, що півсела чуло, а потім намагалася накласти на себе руки, тож наковталася пігулок. Кажуть, що бідолашна дівчина залишила записку, у якій написала, що пізнала кохання й тепер уже без нього не зможе жити. Добре, що вчасно нагодилася додому її мати. Спочатку жінка подумала, що донька міцно спить, а потім побачила записку. Олесю відвезли до міста, поклали в реанімацію. Фельдшерка, що супроводжувала дівчину до лікарні, принесла звістку, що Олеся буде жити.


Розділ 30

Генерал Друзь пройшов повз молоденьку медсестру, що розкладала по чарунках ліки, кивнув головою. Дівчина привітно усміхнулася, бо вже не вперше цей чоловік заходив до лікарні навідати одного хворого.

Максим Іванович перетнув довгий коридор, що блищав щойно вимитим лінолеумом на підлозі. У кінці коридору містився кабінет головного лікаря психіатричної лікарні.

— Можна, Сергію Георгійовичу? — запитав генерал, прочинивши двері.

Лікар запросив його до кабінету, привітався за руку.

— Ну, як там Олександр? — вмощуючись зручніше на широкому шкіряному дивані, генерал одразу перейшов до діла.

— Як вам сказати? — відповів лікар. Зняв окуляри, неквапливо поклав їх на стіл, потер стомлені почервонілі очі. — Як і раніше. Його стан стабільний, але зрушень на краще поки що немає.

— Я привіз іще гроші. Прошу вас, не шкодуйте їх на ліки, купуйте все, що потрібно, але приведіть його до нормального стану.

— Ви знаєте, що ми робимо все можливе. Зараз я його перевів до окремої палати. Там він буде сам.

— Це було необхідно?

— Гадаю, що так. Розумієте, Максиме Івановичу, Волошин пережив дуже великий емоційний стрес. Зовні він здається спокійним, але кожен гучний або різкий звук спричиняє в нього нові напади. А в його стані навіть звук зачинених дверей сприймається, як вибух касетної бомби. У палаті, де перебувають іще кілька хворих, не може бути цілковитої тиші. Хтось брязне чашкою, хтось гучно згортає книжку, інший голосно засміється. І всі ці звуки нашому пацієнтові знову й знову на рівні підсвідомості нагадують про трагічний випадок із хлопчиком.

— Ви ж сказали, що він втратив пам’ять.

— Це не зовсім так. Як би вам пояснити?

— Без медичних термінів, — попрохав генерал. — Так, щоб мені було зрозуміло.

— Олександр пережив таку трагедію, що й ворогу не побажаєш! Я навіть не можу уявити те страхіття. Тільки-но він дивиться на живого веселого хлопчика, що танцює, а за мить на нього попадають теплі нутрощі дитини та серце, що пульсує… Мозок людини має свій захист, — помовчавши, продовжив лікар. — Він викреслив із пам’яті хворого геть усе, щоб дати час відпочити і собі, і людині. Тому Сашко нічого не пам’ятає з минулого, а ось звуки, спалахи змушують його мозок запрацювати, нагадуючи той випадок. І пацієнт знову повертається в той час, усе згадує й переживає страхіття ще раз.

— Тому він кричить та махає руками?

— Так, Сашко відкидає від себе тепле серце дитини, яке, як йому здається, знову в нього в руках.

— І довго це буде тривати?

— Можливо, усе життя. Різні бувають випадки.

— Він має шанси на одужання?

— Шанс є навіть в онкохворих на останніх стадіях.

Генерал помовчав. Він знову й знову картав себе, що послав до Грузії капітана Волошина. Колись саме в цій лікарні намагався врятувати свого сина. Тепер знову приходить до того ж лікаря з проханням допомогти названому синові.

— Сергію Георгійовичу, ще одне запитання. Чому він не може ходити?

— До речі, дякую за інвалідний візок для хворого. Він набагато зручніший у користуванні, ніж наші, лікарняні, — промовив лікар. — Поранення хворого не були важкими. Зараз рани вже загоїлися, залишивши тільки шрами, та річ не в них.

— Але ж він чомусь не може самостійно ходити, — зауважив генерал.

— Його тіло зберегло функцію пересування, але від того, що він не ходить, починають атрофуватися м’язи. Скажімо так, мозок надав команду відпочивати і свідомості, і тілу.

— Що ж тепер робити?

— Треба робити масажі, щоб не дати м’язам ослабнути та зсохнутися. Але, на жаль, у нас масажист може працювати з Олександром лише раз на тиждень.

— Йому потрібно частіше?

— Щодня. Але самі розумієте, як фінансують зараз медицину.

— Я залишу гроші для оплати роботи масажиста, однак він повинен щодня сумлінно виконувати її. Ви зможете знайти гарного фахівця? Проконтролювати його?

— Звичайно! Я навіть уже знаю, кого запрошу. Один мій знайомий, масажист із великим досвідом, тепер залишився без роботи. Він працював із волейбольною командою доти, доки її не розформували.

— Ось і добре, — погодився генерал. — У мене, здається, усе. Наразі я хочу побачити Олександра.

— Я вас проведу. — Лікар підвівся з місця. — Але попереджаю: жодних різких та гучних звуків. Домовилися?

…Максим Іванович розумів, що зараз від його настрою багато чого залежить удома. Його жінка після смерті сина часто впадала в депресію. Тому він намагався якось відволікати її від гірких спогадів гарним настроєм та своїми розмовами. Але сьогодні було на душі важко, як ніколи. Сашко його не впізнав. Він не реагував ні на що й ні на кого. До того ж сталася прикрість. Максим Іванович ненароком випустив із рук ключі, які, на своє лихо, за звичкою тримав у руці. Вони дзенькнули об підлогу. Сашко одразу ж почав дико, несамовито кричати та «скидати» щось невидиме із себе. Генерал вийшов, не в силах дивитися на те, як дужі санітари намагалися зафіксувати хлопцеві руки, як кололи йому заспокійливе.

Усю дорогу додому краялося серце генерала. Він відчував свою провину перед цим юнаком, який був здоровий та повний щасливих надій на майбутнє. Олександр збирався одружитися, але Максим Іванович прийняв фатальне рішення, яке змінило все подальше життя хлопця. Простіше: він, генерал Друзь, своїм підписом під наказом перекреслив майбутнє капітана Волошина. Він, лише він поставив крапку на житті Олександра, на його майбутньому. По той бік життя в цього юнака залишилася не тільки кохана дівчина, а й мати. А Сашко був у неї єдиний син. Від цієї думки щось болісно защеміло в грудях, заважало дихати й навіть жити…

Дружина, як це часто бувало, сиділа перед портретом сина з чорною смужкою. По голосно ввімкненому телевізору йшов якийсь фільм, але вона його не бачила. Максим Іванович знайшов на дивані пульт, натиснув на червону кнопку. Він підійшов до дружини ззаду, обійняв її за плечі.

— Знаєш, що я сьогодні вирішила? — сказала вона тихо, не повернувшись до нього, не зводячи очей із портрета сина.

— Що ж?

— Віддаймо нашу міську квартиру, що купували синові, Сашкові. Заради пам’яті нашого сина.

— Я не проти, — відповів він. — Але Сашко ще в лікарні.

— Він одужає та повернеться. Де йому жити з молодою дружиною?

— Ніхто не знає, коли йому стане краще, — обережно зауважив генерал.

— Буде краще. Я завтра піду до церкви та поставлю свічку за його здоров’я. Це обов’язково допоможе — я впевнена. Якщо я й грішна в чомусь, то вже понесла один раз кару. Вдруге навіть злочинців не страчують.


Розділ 31

Софійка сіла біля вікна. Потяг сіпнувся та важко зрушив із місця. За вікном пришвидшено побігли дерева та чагарники. Літо ніяк не хотіло впускати осінь у свої володіння, але та була наполеглива. Вона поплямувала деінде листя дерев у свій золотаво-червоний колір. Тепер на зеленому фоні були помітні мазки жовтої фарби ранньої осені.

Дівчині було тяжко залишати дідуся без свого нагляду, але той був наполегливий та впертий, як віслюк. «Мені вже зовсім добре, — торочив він без упину. — А на тебе страшно глянути, дивись, як змарніла, схудла, зблідла. Ходячий скелет, та й годі! Їдь до свого Сашка, а за мене не турбуйся».

І Соня вирішила, що час настав. Насправді її нестерпно мучила невідомість. Уночі буйна фантазія дівчини вимальовувала різні страхіття, що могли статися з коханим. Тоді вона не могла заснути до ранку, а забувалася в тривожному сні лише по кілька годин на добу. І знову день починався однаково: сніданок, господарка, робота, хворий дідусь. Вона відчувала хронічну втому радше від своїх переживань, аніж від фізичної роботи.

Зараз вона хвилювалася від скорої зустрічі з коханим. Кожен стук коліс по рейках скорочував відстань розлуки. Від цього на душі ставало трохи тепліше. Софійка прикрила очі та вирішила трохи помріяти про їхню зустріч. Тепер вона себе лаяла за те, що свого часу не дізналася адресу квартири, яку винаймав Сашко. Це було просто непростимо з її боку, але хто ж знав, що ця адреса колись їй знадобиться? Можна було б піти до Сашка на роботу, але там їй ніхто б адреси не дав. Добре, що Сашко багато розповідав про свою матір та село Нові Липки, де він народився, ріс, ходив до школи. За його словами, Людмила Орестівна досі там проживала та працювала в школі вчителькою. Тож, діставшись до Нових Липок, дівчина була впевнена, що швидко знайде матір Сашка.

Соня не відчула, як задрімала, прихиливши голову до вікна. Коли прокинулася, то зрозуміла, що потяг прибуває до місця призначення. За вікном були новобудови та схожі один на одного висотні будинки. Вони, мов стовпи, тягнулися все далі й далі, а потім зникали вдалині. Людей та автівок побільшало. Вони метушливо кудись поспішали в справах, губилися поміж будинками.

Виходячи на перон, Софійка ще раз про всяк випадок спробувала набрати знайомий номер, але марно. Дівчина засунула мобільник у задню кишеню джинсів та огледілася. На вокзалі було багато людей. Чомусь їй здалося, що Сашко може бути серед них. Вона почала пильно вдивлятися, шукаючи його очима. Але люди снували по вокзалу, мов мурахи: одні виходили на перон, інші заходили в приміщення. Серед натовпу вона помітила хлопця, схожого на Сашка, але не встигла його добре розгледіти, бо той зник із її поля зору десь серед пасажирів. Софійка чимдуж побігла за ним. Вона наштовхувалася на людей, вибачалася й знову бігла. Серце шалено, несамовито билося, розривало груди, а вона все бігла та бігла, боячись його загубити знову. Від однієї думки, що Сашко був поруч, а вони не змогли зустрітися, у неї перед очима починало все колихатися. Нарешті вона його побачила. Хлопець був майже поруч і ззаду своєю статурою дуже нагадував Сашка. Соня вже збиралася його окликнути та набрала в груди повітря, коли побачила дівчину, що підійшла до хлопця. Тепер Софійка помітила, що юнак тримав у руках червону троянду, яку простягнув дівчині та поцілував її в щоку. Соні стало зле. Невже її коханий зустрів іншу? Молоді люди про щось жваво розмовляли, і Софійка помітила, як дівчина лагідно усміхається до свого обранця. Проте Соня вирішила упевнитися, чи то справді її Сашко. У бідолашної дівчини підкошувалися ноги, і було важко дихати, коли вона прямувала до закоханих.

«Я сильна, — сказала вона собі. — Якщо це Сашко, то я підійду та скажу, що все йому пробачаю. Мені легше не буде, але йому від таких слів напевне». Вона підійшла майже впритул до них, заглядаючи в лице хлопця. Це був не Сашко! У дівчини відлягло від серця, і вона полегшено зітхнула. Молоді люди, поглянувши на дивакувату рудоволосу дівчину, перезирнулися та знову почали про щось жваво розмовляти.

— Вибачте, — бозна-кому тихо сказала дівчина та відійшла вбік, відчувши ніяковість.

Спочатку вона вилаяла себе за надмірну підозрілість, але все одно вирішила обійти весь перон та вокзальне приміщення. Могло ж статися так, що Сашко в цей час зібрався поїхати до неї в село, а вона — до нього? Чому ж і ні? Було б дуже смішно, якби вони розминулися. Безцільно поблукавши з півгодини, дівчина не побачила знайомої постаті. Отже, треба було їхати до Нових Липок.

Коли Софійка сіла в маршрутку, то відчула себе стомленою. Вона подумала, що людям важко, набагато важче жити в місті, аніж у селі. Задушливе повітря, розпечений асфальт, маса людей повсюди, гуркіт великої кількості автівок — усе це, напевне, їх дратувало та стомлювало. А в селі повітря чисте, прозоре, хоч пий його. Стомився — іди до лісу, до річки, на луки. Солодкувато-п’янкий запах річкової м’яти заспокоїть, сиві тумани заколишуть, а джерельна вода втамує спрагу та надасть нових життєвих сил. Дівчина з жалем подивилася на своїх попутників, що тряслися в старенькому «ПАЗі», бо вони справді мали стомлений та змучений вигляд.

За вікном поступово зникало гамірливе місто. На зміну йому з’явилися поля та лісосмуги. Від збудження Софійці не сиділося на місці. Не помічаючи, вона почала нетерпляче соватися. Товстезний дядько, що напівсидів на сидінні поруч, кинув на неї невдоволений погляд. Дівчина, щоб заспокоїтися, почала пильно дивитися у вікно. Вона уявляла, як цією ж дорогою, сидячи, можливо, на цьому ж місці біля вікна, до неї їздив Сашко…


Розділ 32

Софійка одразу ж, коли вийшла на зупинці в Нових Липках, запитала, де живе Волошина Людмила Орестівна. Виявилося, що це зовсім поруч.

— Ось двоповерхова будівля, — охоче пояснила молода жіночка. — Це школа, а далі по вулиці, одразу ж за школою, побачите будинок Людмили Орестівни. Там буде зелений паркан.

— Дякую, — кивнула Соня.

— Вас провести? — поцікавилася жінка радше задля того, щоб дізнатися, хто це приїхав до вчительки.

«У кожному селі є свої баби Параски», — подумала Софійка й відповіла:

— Ні-ні! Дякую, я сама знайду.

Кількасот кроків — і невідомість зникне. Але що криється за нею? Радість зустрічі? Розчарування? Гарні чи погані новини? Соня загаялася. Вона так мріяла про цю подорож, покладала на неї великі сподівання, стільки всього пережила, щоб сюди потрапити, а тепер стояла розгублена й нерішуча серед дороги. Чи правильно вона вчинила, приїхавши до матері Сашка? Чи краще було сидіти вдома, щоб нічого не знати?

Кілька хвилин Софійка вагалася, доки така поведінка не почала її дратувати. «Боягузка! — сказала вона собі. — Врешті-решт не такий страшний вовк, як його малюють». Вилаявши себе за несміливість, дівчина поволі пішла повз школу. Вона виправдовувала свою малодушність тим, що злякалася зустрічі із Сашковою матір’ю, наслухавшись із дитинства оповідей сільських жінок про вередливих та сварливих свекрух.

Вона незчулася, як опинилася біля зеленого паркану, як постукала у хвіртку. Перед нею все було, як уві сні. З хати вийшла невисока на зріст жінка із сивим волоссям та в окулярах. За товстими скельцями Соня побачила сумні та допитливі очі. Жінка не запитала, хто до неї прийшов і в яких справах, а одразу ж запросила до будинку. Від цього Софійка опанувала себе та вже не так хвилювалася.

— Прошу до столу, — привітно запросила жінка. — А я зараз чай зготую. Чайник щойно закипів, і я збиралася заварити чай, коли почула, що хтось стукає у хвіртку.

У жінки був тихий, заспокійливий, добре поставлений голос, але Софійка погано чула її слова. Погляд дівчини був прикутий до письмового столу в іншій кімнаті. Там стояв портрет її Сашка. Він усміхався зі світлини, дивлячись прямісінько на Соню. Заспокоїло дівчину те, що на фотографії не було траурної чорної стрічки. Значить, найстрашнішого з ним нічого не скоїлося, а це було головне.

Жінка поставила на стіл дві чашки на блюдцях, поклала пачку печива «Корівка».

— Беріть, пригощайтеся, — сказала вона, короткозоро вдивляючись в обличчя дівчини.

— Дякую, — відповіла Соня, намагаючись не дивитися в бік світлини Сашка.

— Вибачте, я ніяк не можу вас пригадати, — зізналася жінка. — У якому році я вас навчала?

— Я не вчилася у вашому класі, — відповіла Софійка.

— Ні? А я вирішила, що ви моя колишня учениця.

— Я… — почала Соня й завагалася. Сказати «дівчина Сашка»? Чи це буде правдою? «Колишня дівчина»? «Знайома»? — Я…

— Беріть печиво. — Людмила Орестівна посунула пачку в бік вкрай розгубленої дівчини. — Воно свіженьке, добре.

— Я Соня, дівчина вашого сина, — випалила на одному подиху Софійка й одразу ж зашарілася.

Ложечка в руках Людмили Орестівни цокнула об чашку від слів дівчини, рука дрібно затремтіла, а на обличчі майнула тінь смутку.

— Так, так, — кивнула вона головою. — Мені розповідав про вас син, багато розповідав.

— Я приїхала, щоб дізнатися, де він та як він, — уже сміливіше сказала дівчина.

— То ви… нічого не знаєте?

— Ні. — У Соні похололо в грудях.

— Сашко в лікарні, — тихо сказала жінка, відводячи погляд. — Він хворий.

— Хворий?! То скажіть, як мені знайти ту лікарню? Я одразу ж до нього!

— Ні, — жінка заперечливо похитала головою. — Я не можу тобі (можна так звертатися?) сказати, де він.

— Але… чому? — розгублена Софійка нічого не розуміла. — Він покинув мене? Знайшов іншу дівчину?

— Ні, дитинко, ні, — заперечила Людмила Орестівна.

— Чому ж він мені не зателефонував? Не розумію.

— Соню, послухай мене уважно та зрозумій правильно. Сашко тебе кохав, дуже кохав, — почала жінка. Було помітно, що їй важко дається кожне сказане слово. — Але зараз він дуже хворий. Він, якби міг, то зателефонував би обов’язково, але… він не може цього зробити.

— Я… Я вас не розумію, — з розпачем сказала дівчина, бачачи, що жінці зараз нелегко. — Якщо він мене не покинув, то чому я не можу його навідати? Розумієте, я хочу його побачити і від нього самого почути всю правду. Я кохаю вашого сина!

— Я розумію, Соню, твої почуття, твоє бажання бачити Сашка, але… я не зможу тобі сказати більше. Мій син зараз дуже хворий. Коли йому стане краще, він одразу ж тебе знайде.

— Якщо навіть у нього найтяжча хвороба, я його не покину, — щиро зізналася дівчина. — У нього… рак? Він паралізований? Благаю, скажіть мені правду!

Людмила Орестівна нахилила голову донизу. Від Софійки не приховалося, як на білу скатертину впали дві сльозинки. Жінка зробила рух, ніби поправляє окуляри, і витерла поспіхом очі.

— Ні, у нього не рак, — тихо сказала вона. — Але він у такому стані… Я, як мати, не хочу, щоб мого сина бачив хтось зі знайомих саме зараз. Не хочу й не дозволю, вибач, Соню, навіть тобі.

— Я повинна знати всю правду, — твердо мовила дівчина. — Я не піду звідси, доки ви не дозволите мені з ним зустрітися та поговорити. Якщо Сашко накаже мені йти геть — піду, попрохає залишитися з ним — зостануся. Що мені робити — вирішувати йому, а, вибачте, не вам.

— Зараз мій син не може самостійно приймати важливі рішення, — чітко, наполегливо сказала жінка. — Тому я роблю це за нього. Доти, доки Сашко не вилікується, я буду ним опікуватися та приймати за нього рішення. — Жінка трохи помовчала та вже зовсім іншим, м’яким тоном, по-материнськи заговорила швидко-швидко: — Дитинко, благаю тебе, не думай про мого сина погано. Він у мене гарний, щирий, найкращий. Його не можна не кохати, але зрозумій мене: ваша зустріч тебе може вбити, я маю на увазі моральну травму. Їдь додому, знайди собі іншого хлопця та забудь Сашка. Мовчи! Не кажи, що це важко, бо сама знаю. Ти така гарна та вродлива, тож тобі легко буде знайти інше кохання, вийти заміж, мати діточок. Невідомо, чи Сашко взагалі одужає колись, чи… залишиться хворим на все життя, а твої молоді роки будуть спливати… Нехай мій син залишиться у твоїх спогадах таким, яким був колись. Довірся мені й повір — так буде для тебе краще. Їдь додому! Я зла тобі не бажаю й чітко усвідомлюю, що раджу.

Софійка дивилася на неї широко розплющеними очима й не могла зрозуміти, чому ця жінка так опирається їхній зустрічі. Одне вона зрозуміла напевне, що потрібно будь-що, але зустрітися із Сашком. Дівчину охопили жах і відчай від того, що Людмила Орестівна ні за що не дозволить їй побачити Сашка. Але ж вона не може просто так зупинитися за півкроку до зустрічі з коханим та знову жити здогадками й чеканням! І тоді Соня впала на коліна перед жінкою.

— Благаю! — Дівчина підняла на Людмилу Орестівну свої великі очі, наповнені слізьми. — Благаю вас, дайте мені можливість зустрітися з ним. Я не можу жити без нього. Він моє життя!

Жінка подивилася на дівчину біля своїх ніг, перехопила її погляд. У прекрасних зволожених очах Соні було стільки щирості, смутку, прохання та надії, що жінка не витримала, обхопила Софійку за шию. Сидячи на підлозі, вона довго та невтішно плакала в обіймах незнайомої й водночас такої близької дівчини. Дівчини її сина…

— Тепер, Соню, ти все знаєш, — закінчила жінка свою розповідь. — Зрозуміла тепер, чому я не хотіла, щоб ти бачила мого сина в такому стані? Я мати, і я повинна була його захистити.

— Я хочу цієї зустрічі, — упевнено сказала Соня. — І що швидше, то краще.

— Сьогодні ми вже нічим не зможемо туди доїхати. Доведеться чекати до ранку. Можливо, воно на краще. У тебе буде час заспокоїтися і все ще раз обдумати. Якщо ти передумаєш їхати до Сашка, я тебе не осуджу, і, впевнена, син був би такої ж думки.

— Я не передумаю, — чітко сказала Софійка. — Я буду там, де він.


Розділ 33

— Я не розумію, дівчино, навіщо вам це побачення, — роздратовано мовив лікар у відповідь на прохання Софійки негайно побачити Сашка.

— Я наполягаю, — уперто повторила Соня.

— А я відмовляю!

— Ви не маєте права заборонити мені з ним побачитися.

— Маю! Я його лікар і зараз маю всі права. Відсторонять мене від посади, тоді не буду мати права. Це вам, панянко, зрозуміло?

— А вам зрозуміло, що я кохаю цю людину, чи ні?! — миттю спалахнула Софійка. — Чи вже долікувалися до того, що замість серця маєте в грудях камінь? Я залишила хворого дідуся, який після інсульту ледь сп’явся на ноги, подолала сотні кілометрів заради зустрічі з ним, а тепер якийсь лікар мені забороняє? У вас нічого не вийде! Якщо потрібно буде, то я зламаю ґрати на вашому клятому віконці та пролізу в палату! Я стану водою, щоб протекти потічком під дверима до його палати! Я вітром залечу крізь відчинені двері! Я стану ким завгодно, щоб із ним зустрітися, — затямте це собі! Навіть маленькою мишкою!

— Дурна. — Лікар похитав головою, усміхнувся. — Почала тут мені віршами балакати з «якимсь» лікарем, лірику розвела. Якби в мене в грудях був камінь замість серця, я б не зміг лікувати душі хворих. А ось ти навіжена та оскаженіла від кохання дівка.

— Це мій діагноз, лікарю? — відхекавшись, запитала Софійка та, трішки заспокоївшись, усміхнулася. — Я згодна. Я дурна, несамовито закохана дівчина, яку в найтяжчі хвилини її життя рятувала одна лише думка про зустріч із коханим.

— Що тобі дасть ця зустріч? Навіщо тобі бачити юнака в такому стані? Нехай він залишиться у твоїй пам’яті таким, яким був раніше. А зараз що? Хворий нікого не пізнає.

— Можливо, мене впізнає. Є така надія?

— Усе в нашому житті може бути. Але в цьому випадку найліпше дочекатися одужання хворого. Хоча… — Лікар знизав плечима.

— Тоді проведіть мене, будь ласка, до нього та залиште наодинці, — попрохала Софійка й з надією заглянула лікареві у вічі.

— Ходімо, — нарешті погодився той. — Оскаженіла від кохання, — додав уже з легкою іронією. — От навіжена! Таких іще не бачив!

Перед палатою лікар зупинився.

— Головне, — дав він пораду, — ніяких різких звуків, підвищених голосів і в жодному разі скиглення.

Від хвилювання Софійка втратила дар мовлення, тому лише кивнула головою на знак згоди.

— Дивись, не грюкни дверима, — додав лікар. — Розмовляй із ним лагідно, спокійно, бажано впівголоса.

— Так, — тихенько сказала дівчина.

Лікар підбадьорливо підморгнув дівчині та тихенько прочинив перед нею двері. У вузькій палаті Софійка побачила Сашка, який сидів спиною до дверей в інвалідному візку. На мить почуття страху паралізувало її волю й дівчина не могла ворухнутися. Здавалося, що та невгамовна сила життя, яка вела до цієї зустрічі через усі випробування, зараз покинула її. Дівчина відчула себе безпорадною. Але вона знайшла в собі приховані сили й зробила перший несміливий крок. Ще один крок назустріч тому, кого кохає. Ще на один крок вона ближча до нього. І ось вона позаду нього, відчуває тепло, запах його тіла,і від цього паморочиться в голові.

Тихенько, майже навшпиньках, Софійка обходить візок, знесилено сідає перед ним на підлогу.

Соня бачить його знову, але очі коханого затуманені й дивляться байдуже повз неї, кудись у глуху сіру стіну непривітної палати. Обличчя в Сашка змарніле, бліде, схудле, а на скронях сивина, якої раніше не було.

— Любий — тихо шепоче Софійка, намагаючись піймати його погляд. — Коханий, мій єдиний, подивися на мене. Я твоя Соня, твоє сонечко, твоя зіронька.

Лагідний, тихий голос змушує хлопця відірвати байдужий погляд від сірої стіни, і він зупиняє його на дівчині. Він дивиться на неї, але погляд порожній, нічого не значущий.

— Пам’ятаєш, як ти приїздив до мене? Як я тебе зустрічала? Ні? То я допоможу тобі все згадати. Удень ти був у баби Параски, — продовжувала дівчина, пестячи прохолодну руку Сашка. — А вночі, коли на небі висипали горохом зорі, ми завжди йшли до річки. Там була завалена верба, яка своїм віттям сягала самої води. Це було наше з тобою улюблене місце. Одного разу ти мені показав, як зорі купаються в річці. — Соня з надією дивилася на коханого. — Про це знають лише дві людини у всьому світі — ти і я. І більше ніхто. Коли тебе не було, то я не ходила жодного разу підглядати за зірками, бо це було б нечесно. Хочеш, ми знову будемо разом? Підемо до річки зоряної ночі…

Софійка побачила, як погляд Сашка знову ковзнув повз неї, та цього разу зупинився десь в іншому кутку палати. Вона проковтнула клубок, що застряг десь у горлі, і знову почала говорити, не втрачаючи надії. Слова, як завжди, знаходилися самі по собі, вони навіть не йшли, а лилися від щирого серця, але не зачіпали Сашка. Він не сприймав жодного слова дівчини.

Софійка тихенько піднялася, стала збоку хлопця, обняла за шию.

— Нічого, коханий, — прошепотіла вона. — Усе минеться та буде добре. Так буває в житті. Находять хмари, гримить грім, спалахують блискавки, а потім, після дощу, розпогоджується, виглядає сонечко і все навколо радіє змінам, змінам на краще. Тепер головне, що ми разом. Удвох нам буде легше здолати всі перешкоди. Для кохання немає нічого неможливого.

Дівчина поцілувала Сашка в щоку. Від її легенького дотику його повіки ледь здригнулися, але порожній погляд так і не відірвався від кутка…

Коли Софійка повернулася до кабінету лікаря, то там на неї чекала заплакана Людмила Орестівна. Жінка поспіхом витерла хусточкою червоні очі та наділа окуляри.

— Ну що? — звернувся до Софійки лікар. — Задоволена? Я не певний, що тобі полегшало.

— Я забираю Сашка до себе додому, — заявила Соня.

— Що?! — в один голос перепитали лікар та жінка.

— Я звідси поїду лише з ним, — наполегливо повторила дівчина й різко підняла голову, закидаючи волосся за спину.

— Ні, — сказав лікар. — Це неможливо. Пацієнт перебуватиме в лікарні… скажімо, ще деякий час.

— Я забираю вашого пацієнта, — у голосі дівчині були тверді ноти. Так говорять люди, коли впевнені у своїй правоті та не приймають заперечень.

— Як це? — розвела руками Людмила Орестівна. — Йому потрібне лікування.

— Він продовжить лікування вдома, поруч зі мною, — відповіла Софійка. — Сидячи в палаті-одиночці, будь-яка людина, навіть повністю здорова, може збожеволіти. Його палата схожа на тюремну камеру. Там і я б збожеволіла за кілька днів.

— Соню, невже ти думаєш, я б не забрала сина додому на долікування, якби це було можливо? — Людмила Орестівна була розгублена.

— Його найкраще лікування — моє кохання.

— Ні! Це вже занадто! — лікар обурився. — Якщо кожен почне ставити свої діагнози та призначати лікування, то що ж воно буде?! Ви, дівчино, перегинаєте палицю. Вам так не здається?

— Я не поїду без нього, — повторила Софійка й додала: — Якщо навіть ви мене силоміць викинете з кабінету.

— Прошу вас, — лікар звернувся до Людмили Орестівни. — Залишіть нас наодинці з цією панянкою. Я хоча б трішечки приведу її до тями!

— Будь ласка, — упівголоса мовила жінка та безшумно вийшла з кабінету, тихо причинивши за собою двері.

— Можете обзивати мене дурною, божевільною чи будь-як, як вам забажається, — спокійно сказала Соня. — Я на все згодна.

— Ти хоча б розумієш, що плетеш при матері хворого? — Лікар постукав себе по чолі.

— Так, я контролюю свої слова та ясно усвідомлюю свою заяву. Це не пусті слова, а моє остаточне рішення.

— Твоє рішення, — перекривив її лікар та нервово заходив по кабінету. — День-два пограєшся в кохання, а потім що? Що, я тебе питаю, зробиш потім? Зателефонуєш бідній жінці та заявиш, щоб забирала його собі? Що ти стомилася, що молода та маєш право на влаштування особистого життя? Батьки, матері, навіть вони знову повертали сюди своїх дітей, бо були не в змозі впоратися фізично та морально з такими хворими! І я не осуджую їх, бо повністю відмовитися від особистого життя не всі в змозі. Якщо такий хворий удома, то треба майбутнє своє перекреслити жирною рискою. Ось так, панночко.

— Ви мене зовсім не знаєте. Як ви можете так заявляти?

— Бо прожив більше від тебе удвічі чи втричі і всього набачився. Повторюю, якщо ти мене ще не зрозуміла: рідні матері не витримували такого тягаря від своїх психічно хворих дітей та приходили до мене з проханням помістити недужих знову в лікарню, уже назавжди. А ти? Хто ти йому? Мати Тереза знайшлася… Ти диви яка! — хмикнув лікар.

— Я заберу його звідси, — уперто повторила Софійка.

— Тобі розповідали про його напади? Від дуже хворий, і все, що зберегла його пам’ять, — серце в руках, яке він намагається від себе відкинути, бо воно ще живе, іще пульсує, а дитина ще не встигла навіть упасти, ще дивиться на нього, хоча груди розірвані на шматки!

— Я це знаю.

— Ці напади можуть повторюватися багато разів на день.

— Я буду завжди поруч.

— Хворому потрібно регулярно давати заспокійливе.

— Я буду виконувати всі ваші приписи.

— Він навіть не знає, хто ти! І нема гарантії, що через багато років він пізнає тебе.

— Згадає, коли я буду поруч.

— Хворий не контролює своїх потреб, він ходить під себе.

— Я знаю. Це мене не лякає. Я маю деякий досвід доглядання, бо дідусь після інсульту був у комі.

Лікар стомлено сів на стілець.

— Дівчино, ти розумієш, що про кохання не йдеться. Хворий не може тебе кохати, бо… Він зараз не людина, а рослина, яку треба годувати, за якою треба прибирати, яку треба лікувати. Рослина хоча б своєю квіткою тебе зможе порадувати, а він… Навіть простої вдячності ти не побачиш у його погляді. Для нього ти не існуєш, для нього немає матері, нічого немає. Ти це усвідомлюєш?

— Усе буде. І я буду, і його мати.

— Ти казала, що в тебе дід хворий.

— Так.

— Як же ти збираєшся одна опікуватися двома хворими?

— Знаєте, як кажуть матері, у яких діти-погодки: «Де один, там і двоє».

— Ти занапастиш своє життя. У тебе стільки принад: краса, молодість. Навіщо він тобі? Скажи мені відверто.

— Бо без нього я занапащу своє життя. Його біль — це мій біль.

— Ти справді божевільна, — зітхнув лікар.

— Лайте мене, але віддайте мені моє кохання. Пошкодуйте мою, як ви кажете, молодість. Я не зможу без нього жити. — Софійка покірно очікувала відповіді, але лікар мовчав. Вона вже не знала, як достукатися до його серця. Тоді запитала: — Скажіть, у нього є шанси повернутися до нормального життя?

— Дуже мало.

— Наскільки мало?

— Один шанс зі ста.

— Це вже не мало, — в очах дівчини з’явився живий блиск надії. — Лікарю, що може повернути Сашкові пам’ять та вивести його з такого стану?

— Важко сказати. Якась подія, що нагадає про колишнє життя та дійде до його свідомості. Іноді це може бути звичайний звук, голос, предмет чи щось іще.

— Наприклад?

— У мене колись був такий хворий. Його намагалися розстріляти в робочому кабінеті. Ми майже рік робили все, щоб повернути йому пам’ять, але марно. Жінка забрала його додому, а ми втратили надію вилікувати хворого. Десь за рік вона випадково купила точнісінько таку ручку для письма, яка була в того чоловіка в той день, коли на нього вчинили напад. Жінка перед хворим випустила ручку з рук, та впала на підлогу й покотилася. І хворий, побачивши це, отямився і все згадав. Як потім з’ясувалося, останнім, що він пам’ятав до поранення, було те, що він випустив ручку з рук, — лікар закінчив розповідь, стомлено потер чоло.

— Отже, у Сашка є шанс, — думаючи про щось своє, протягла Соня.

— Маленький, але все ж таки є.

— Коли будуть готові документи на виписку?

— Ох, ти ж і швидка! — усміхнувся лікар. — Для цього потрібно здати всі аналізи, дочекатися їхніх результатів, видати епікриз…

— Скільки це займе часу?

— Щонайменше три дні.

— Швидше не можна?

— Аж ніяк. А ти не забула взяти згоду матері хворого? Можливо, вона буде проти.

— З Людмилою Орестівною я знайду спільну мову. — Софійка задоволено усміхнулася. — Щиро дякую вам. Готуйте документи.

…Після обіду Соня вирішила зателефонувати на пошту та попрохати колег-дівчат переказати дідусеві, що затримається на три дні. Почала шукати мобільник, але його ніде не було. Обшукавши все, що можна, дівчина зрозуміла, що його або вкрали, або сама десь загубила.

— Не переймайся, Соню, — заспокоїла її Людмила Орестівна. — Скористайся моїм телефоном.

— Я не пам’ятаю жодного номера, — у відчаї сказала дівчина та лаяла себе за те, що все збиралася переписати телефонні номери в записник, але так і не дійшли до цього руки.

«Врешті-решт, — подумала Софійка, вкладаючись спати на Сашковому ліжку, — дідусь залишився під наглядом баби Параски. Вона й догляне його, і нагодує».

Здавалося, що подушка коханого ще тримає на собі запах його тіла. Соня обійняла її та вперше за останній місяць заснула міцним глибоким сном.


Розділ 34

Проводжали «збожеволілу від кохання» (так називали медпрацівники Соню позаочі) усім відділенням. Хворі поприлипали до віконного скла та дивилися крізь ґрати: хто — з цікавістю, хто — із заздрістю. Молоді медсестри нишком витирали непрохані сльози, бо не кожному випало на долю таке кохання — неземне та трагічне. Жінки поважного віку також вийшли подивитися на закохану дівчину. Стоячи на ґанку лікарні в білосніжних халатах, вони мовчали, бо кожен думав про своє кохання. У когось воно було палке, гаряче, як полум’я, але коротке, як спалах блискавки. Іншим випало на долю кохання на все життя. Були такі, що вже давно забули про це яскраве почуття, але рудоволосе дівча своїм учинком сколихнуло минуле в їхній пам’яті, і згадалося все: і перший несміливий поцілунок, і цибатий хлопчисько, який здавався найкращим у світі, і таємничі гарячі ночі кохання.

Сергій Георгійович ще раз і ще раз давав поради щодо лікування схвильованій дівчині у своєму кабінеті.

— Так, я все зрозуміла, — кивала Софійка головою.

— Не загуби номер мого телефону, — повторив лікар. — Якщо буде щось незрозуміло, одразу ж телефонуй.

— Добре. Ви ж мені розписали все лікування майже по годинах.

— І якщо помітиш хоча б незначні зміни в стані хворого, — не зважаючи на слова дівчини, продовжував лікар, — одразу ж дай мені про це знати.

— Обов’язково. Дякую вам за все.

— За що? Це моя робота, мій обов’язок.

— За людяність. — Соня щасливо усміхнулася. — Ну, все? Я можу йти?

— Зачекай, — сказав Сергій Георгійович. — Ліки я тобі віддав, а решту грошей мало не забув. Ще пришиєш мені корупцію чи хабарництво.

— Які гроші? — Соня не зрозуміла, про що йдеться.

Лікар пояснив, що лікування оплачував генерал зі своєї кишені. Софійка не перечила та поклала гроші в сумочку. Вона вже знала, скільки коштує «безкоштовне» лікування в країні. Чомусь у цю мить у Соні промайнула згадка про помаранчеву революцію, коли вона щиро вірила, що настануть (нарешті!) часи, коли медицина буде справді безплатна та доступна для кожного. «Ось чого дочекалася, — сумно подумала вона, — знову беру гроші на лікування, як жебрачка».

Дівчина підійшла до вікна та побачила, що до під’їзду лікарні прибула автівка, яка приїхала за ними.

— Мені час, — сказала вона лікареві та подивилася на нього з неприхованою вдячністю.

— Пацієнтові зробили укол снодійного, — тихо сказав лікар. — Доки ви прибудете додому, він буде міцно спати.

— Дякую вам, — ще раз повторила дівчина. Повернулася до лікаря та побачила в його погляді співчуття.

— Не жалійте мене, — сказала вона. — Мені випало на долю неземне кохання, я пізнала його у всій красі. Але не буває в житті все рівно та гладенько, як на чистому аркуші паперу. Зараз нашому коханню послано нелегкі випробування. І я цей іспит витримаю задля того, щоб воно стало ще більшим, усеосяжним. Лише так ми вчимося цінувати кожну хвилину, проведену поруч із коханою людиною. Мені треба заздрити, а не жаліти мене.

— Соню, — лікар уперше звернувся до дівчини на ймення. — Знаєш, що я хотів тобі сказати?

— Ні. — Софійка усміхнулася. — Кажіть, бо поїду й не почую. Вигадали для мене нове прізвисько?

— Соню, ти неймовірна дівчина! У цьому жорстокому світі бракує таких, як ти.

Коротке, але таке щире зізнання старого лікаря змусило Соню зашарітися.

— Я? — Софійка знизала плечима. — Яка там я неймовірна! Освіти ніякої не маю, одне й те ж плаття ношу по три роки, а про дорогу косметику годі й мріяти. А Сашка забираю тому, що так вчинила б кожна закохана дівчина.

— Тобі не треба косметики. Ти сама чарівність. Природа нагородила тебе і розумом, і красою, і душевними принадами. Головне — збережи все це в собі, не розтринькай на дрібниці, не зламайся під тягарем життя. Час від часу ми повинні проходити через чорні смуги, щоб гідно дожити до світлих, — мрійливо мовив лікар, дивлячись на дівчину.

Вони замовкли, присіли, як годиться, «на доріжку».

— Якщо я зараз не поїду, то Сашко прокинеться після снодійного ще до від’їзду, — пожартувала Соня.

— Іди вже, дзиґо, — усміхнувся лікар.

— Що? Як ви мене назвали? — Софійка зупинилася на півдорозі.

— Дзиґою. А що?

— Та нічого, — махнула вона рукою, але ще раз глянула на лікаря та запитала: — Так хто ж я насправді: «збожеволіла від кохання» чи «дзиґа»?

Лікар так щиро та голосно розсміявся, як уже давно цього не робив.

Хворий був в автівці, коли Соня підійшла попрощатися з Людмилою Орестівною. Бідолашна жінка була сама не своя й стояла як із хреста знята.

— Людмило Орестівно! — Соня взяла її за руки. — Я хочу поїхати звідси з чистою совістю. Скажіть мені відверто: чи не думаєте ви, що я забираю у вас сина?

— Ні. — Жінка похитала головою. — Ти не сина взяла, а велику відповідальність. Я б назвала твій вчинок героїчним.

— Вибачте. — Софійка подарувала жінці лагідну усмішку. — Але, здається, ви забагато начиталися книжок. Я повинна бути поруч із коханим і в щасливі години, і в час випробувань. Я впевнена, що Сашко одужає й незабаром ми приїдемо до вас удвох та постукаємо у хвіртку. Ви мені вірите?

— Чи я б довірила тобі свою єдину кровинку, якби не вірила? Ось… — Людмила Орестівна покопалася в сумочці та дістала гроші, стягнені червоною гумкою. — Візьми, знадобляться.

Спочатку Софійка хотіла відмовитися, але потім подумала, що цим образить матір, яка віддає свої скромні збереження на лікування сина.

— Дякую, — промовила Софійка й на прощання щиро розцілувала жінку.

Дівчина підійшла до автівки й ще раз помахала на прощання тоненькою рукою людям у білих халатах.

Вона сіла в кабіну машини та зачинила за собою дверцята. За мить автівка везла її додому, де повинно було початися нове життя, у якому вже не було невідомості, туди, де мала жити її надія.


Розділ 35

Дивне почуття незрозумілої тривоги охопило серце Софійки, коли автівка завернула на рідну вулицю. Дівчина швидко вистрибнула з кабіни та побігла до свого двору. Вона відчинила хвіртку й ніби скам’яніла. Під серцем боляче шпигнуло від підсвідомого розуміння неминучості. На дверях висів замок, дідуся не було. З городу зайшла у двір баба Параска, запнута в чорну хустину. Соня все зрозуміла. Від відчаю в дівчини з грудей мимоволі вирвався дикий тваринний крик, вона похитнулася, бо підкосилися коліна та по тілу пробіг холодок від жаху. Дідусь помер!

— Нема, Соню, нашого Андрія, — сумно сказала бабця, кинувши в миску сухі початки кукурудзи. — Поховали без тебе.

Софійка, не стримуючи себе, невтішно розридалася. Вона довго сиділа за столом, де завжди любив відпочивати дідусь, поклавши голову на стіл, і плакала від відчаю та безпорадності.

— Що вже тепер удієш? — намагалася втішити її баба Параска. — Нікого звідти не вернеш. Зла доля, Соню, не дрімає, у неї завжди напоготові низка неприємностей. Шкода, що ти не встигла з ним попрощатися. Андрій тобі все своє життя присвятив, усе до останку.

У голосі бабці дівчина почула докір. Від цього стало ще болісніше, бо Соня відчувала таку велику провину перед дідусем, що навіть не знала, чи зможе собі пробачити.

— Коли? — запитала Софійка, не витираючи сліз. Голос був у неї чужий, впалий, хрипкий. — Коли це сталося?

— Позавчора вночі. Андрій помер уві сні. Може, воно й на краще, але все одно шкода, що не дочекався тебе. З пошти дівчата намагалися тобі зателефонувати, але в них нічого не вийшло, — розповідала баба Параска, сівши поруч дівчини. — Тож ми зібралися із сусідами, порадилися з головою сільради та й вирішили самі поховати. Хто ж знав, що ти сьогодні приїдеш?

— Отож ви самі поховали? — чомусь перепитала дівчина.

— Люди гроші принесли, хто скільки міг, сільрада оплатила труну, дівчата з пошти вінки купили. Ти не думай, що ми про Андрія погано подбали. Зробили все, як годиться: і обмили, і батюшку запросили, і пом’янули. Я вдягла на нього нового костюма, а Микола прикріпив усі Андрієві медалі. Довелося зарубати трьох гусей, а твої хрещені готували обід, хліба в лавці купили. Микола, твій сусіда, приніс три літри самогону. Тож було все, як годиться, скромно, але з честю. Людям за звичаєм потрібно було хусточки та рушники роздавати, то я витратила ті гроші, що ти мені залишила на ліки. Навіщо вони йому тепер? Тепер у нього вже нічого не болить і ні за що душа не тривожиться. Нехай спочиває з Богом. — Баба Параска перехрестилася.

— Дякую вам, — тихо сказала Соня та запитала: — Де поховали дідуся?

— Ясне діло, що поруч із його дружиною. Хочеш, я тебе відведу до могили?

Софійка заперечливо похитала головою.

— Я сама. Я піду сама й усе дідусю поясню. Він зрозуміє, повинен мене зрозуміти. Він завжди мене… розумів, — мовила дівчина, подумавши про те, що надалі про дідуся доведеться завжди говорити в минулому часі.

— А ти ж як? Знайшла свого Сашка?

— Так. Я приїхала з ним.

— Я ж казала людям, що Сашко — гарний, серйозний хлопець. Хто краще за мене на селі його знає? Не міг він тебе кинути заради іншої, не міг! Де ж він є?

— В автівці.

— То нехай швидше йде сюди, я хоча б привітаюся з ним.

— Він хворий, — пояснила Соня, витираючи сльози з обличчя. — Я вас дуже прошу: допоможіть мені вкласти його в ліжко.

— Паралізований?! — скинула брови стара.

— Майже. До того ж він втратив пам’ять.

— Ой лишенько! — сплеснула руками баба Параска. — Потрапив в аварію?

— Ні. Був на війні, — неохоче пояснила дівчина. — Так ви мені допоможете?

Уперше в житті Соня поклала Сашка у своє дівоче ліжко. Звичайно, не про таке колись мріялося, зовсім не про таке. Хлопець до цього часу ще був уві сні, тож Софійка, попрохавши бабцю приглянути за хворим, пішла на цвинтар.

Вона підійшла до свіжої могили з айстрами в руках, упала на сиру землю та невтішно розридалася.

— Дідусю, любий, милий, мій найкращий, — примовляла Софійка, обливаючись сльозами та схлипуючи. — Пробач, пробач мені, будь ласка. Я знаю, що мені немає прощення за те, що я тебе послухалася та поїхала. Пробач.

Ще довго на старому сільському кладовищі серед високих дерев було чути чи то завивання вітру, що розгулявся серед віття, чи плач бідолашної дівчини, яка відчула, що в неї щось обірвалося всередині. Від цього дикого стогону ставало моторошно людям, що проходили дорогою повз цвинтар.


Розділ 36

Без дідуся будинок здавався Софійці сірим та незатишним. У ньому панувала така тиша, що хотілося від неї дико, несамовито кричати, а серце дівчини наповнилося сумом.

Кілька днів вона майже не виходила з хати, хіба що впорати господарство. Дівчині здавалося, що час зупинився. Про його плин нагадувало лише цокання триклятого годинникового механізму серед мертвої тиші. Ці звуки ставали нестерпними, здавалися несамовитим гуркотом, від якого ладні були лопнути барабанні перетинки. Вона зачинила двері в сусідню кімнату — стало так тихо, що вже неможливо було далі витримати цілковиту тишу. І тоді вона підійшла до Сашка, що не ворушачись, ніби кам’яна статуя, закляк у візку посеред кімнати в одній позі.

— Любий, — тихо почала Соня. — Ось бачиш: я залишилася самотньою. Це не зовсім так, бо в мене є ти. На тебе в мене вся надія. Ти — моє минуле, ти — моє сьогодення, ти — моє майбутнє. Зараз, як ніколи, мені потрібна твоя підтримка. Скажи мені хоча б одне слово, і цього досить, щоб розвіялася ця самотність.

Дівчина замовкла, намагаючись піймати на обличчі коханого хоча б якісь ознаки того, що він чує її слова. Але побачила той самий байдужий погляд, який нічого не усвідомлював. Жодний м’яз не ворухнувся на його обличчі.

— Нічого, мій любий. — Соня попестила його руку. — Я все одно буду з тобою розмовляти, усе тобі розповідати. Так буде доти, доки я не почую від тебе таке довгождане «моє сонечко».

…Одного дня Софійка помітила, що в хаті немає навіть сухарика. Треба було йти до крамниці по хліб та зайти на роботу. Скоро закінчиться її відпустка, тож потрібно було вирішувати, що робити далі. На жаль, Сашко не спав. Покинути самого вдома вона не наважилася, тож вирішила забрати його із собою.

Надзусиллям Соня посадила хлопця в інвалідний візок, по намощених дощечках скотила з ґанку й по піщаній дорозі повезла до крамниці.

Біля магазину вже зібрався натовп, а це означало, що хліб ще не завезли. Усі замовкли та з неприхованою цікавістю розглядали схудлу та бліду дівчину, що штовхала перед собою інвалідний візок із Сашком.

— Добридень, — привіталася Соня та стала поодаль під деревом, у тіні.

Хтось відповів на привітання, хтось буркнув щось собі під ніс, інші взагалі промовчали.

— Доїздилася, що й на похороні рідного діда не була, — хтось почав упівголоса, але так, щоб Софійка добре все чула.

— Чи таке колись було в нас на селі? — підхопив розмову інший жіночий голос.

І пішло — поїхало:

— Андрій був їй за батька.

— Еге ж, змалечку панькався з нею, як із лялечкою.

— Красою Бог не обділив, а серцем…

— Привезла каліку собі та й катає. Чи не міг він жити в домі інвалідів?

— Там був би доглянутий та ситий. Я бачила по телевізору, які зараз такі будинки. Усе є: і телевізори, і холодильники, і приберуть за ними, і лікар догляне. А тут у нас що?

Софійка чула зневагу до себе натовпу людей, яким вона не зробила нічого поганого. Її обличчя палало від такого приниження, але вона зуміла відключити емоції та ввімкнути холодний розум.

— І навіщо їй каліка?

— Не здогадалися ще? За штаньми поїхала, а діда покинула.

— Точнісінько, як її мати.

— І не кажіть: яблуко від яблуні недалеко падає.

— Ось і думай тепер, чому Олеся отруїлася. Усі гадали, що Соня така добра, щира та відверта, але, можливо, і справді вона хотіла в Олесі відбити хлопця?

— Та так воно і є! Спочатку бігала за одним, доки лиха не накоїла, потім поїхала за іншим.

— Мо’, знову лихо привезла разом із ним?

— Одна біда уже є — Андрій-то помер.

— Будемо чекати, що ще вона утне. Мало нам того, що через неї мажори цілісіньке літо всьому селу життя не давали, так… Та й Олеся мало з Богом не зустрілася через неї. Що ще буде?

— Що завгодно може статися, бо чоловіки в неї на першому місці.

— Точнісінько така, як її матір, — кажу вам, як на духу…

— Що ж ви хочете? Розпусниця.

— Добре, що Андрій уже нічого не побачить. А здавалася такою доброю та порядною.

— Виходить, то ззовні, усередині гнила…

Софійка від почутого була на межі нервового зриву. Вона опанувала себе, і, коли заговорила, голос її вже не тремтів.

— Люди, — сказала вона, — що ви говорите?! Навіщо мене так судите? І чому ви такі жорстокі?

Натовп замовк і мовчки споглядав дівчину.

— Хто вам дав право називати недужу людину калікою? Ви завжди були чуйні до мене, добрі, а я — до вас. А що сталося зараз? Чи я винна, що не могла знати про смерть дідуся? Чи я не ходила по хатах із простягнутою рукою, щоб його врятувати? Забули? — Соня обвела людей очима, намагаючись зазирнути в очі кожному, достукатися до кожної душі. — Мені нема чого критися, нема чого приховувати. Хлопець, якого я кохаю, потрапив у біду та став інвалідом. Я повинна була його забрати із собою, бо він потребує моєї допомоги. Чи це теж поганий вчинок? Він заслуговує вашого осуду? Чому?!

Люди відводили очі вбік та мовчали.

— Скажіть хоч що-небудь! — звернулася до них Софійка. — Лишень не мовчіть!

— Автівку ти спалила? — почулося з натовпу.

— Кажуть, що баба Параска Миколу самогоном напоїла, щоб той дав свідчення в міліції на твою користь.

— Дурниці, — відповіла Соня. — Нісенітниця, та й годі.

— Що з нею балакати, — Софійка почула голос матері Олесі. — Знає кицька, чиє сало з’їла, то й виправдовується перед вами. Не вийшло ярмо накинути на Лесиного хлопця, то привезла іншого. Нехай у візку, але штани в домі повинні бути! А ви стоїте, вуха розвісили! Негідниця вона, та й годі. Тьху на неї! Тьху!

— Ох, люди! — сказала дівчина, її очі застелили сльози. — Колись вам буде соромно за ці слова.

Вона гордовито кинула останній погляд у натовп та, не дочекавшись хліба, повернула візок у бік свого подвір’я.

— Ще й сміє рота розкривати! — кинула їй услід Лесина мати.

— Скрутилася, як карась на сковороді, — почула Софійка за своєю спиною чийсь неприязний голос. — Копія матері, не треба й дивитися!


Розділ 37

Спливав день за днем, а Сашко не подавав надій. Іноді Софійці здавалося, що не витримає, і тоді вона нишком плакала у відчаї над своїм загубленим щастям. У такі хвилини майбутнє втрачало свою принадливість, бо реальність була жорстока: смерть, хвороба, осуд. Довгими безсонними ночами, коли вітер безжалісно шмагав гілля дерев та бився в стіни, дівчині здавалося, що життя загнало її в глухий кут, з якого немає виходу. Колись такий щасливий, її світ обірвався в прірву, з якої вона намагалася видряпатися всіма силами, але не вдавалося. Чи то прірва була занадто глибока, чи їй бракувало сил?

Щоб не втратити здорового глузду й не завити в тиші, що аж бринить, Софійка лягала біля Сашка на ліжко, обіймала його та подовгу розмовляла. Вона не полишала надії, що пам’ять про їхнє минуле одного разу прокинеться в Сашковій свідомості, розкриє назустріч серце, застукає в скронях. Давало надію хоча б те, що напади в хлопця траплялися дедалі рідше й рідше.

— І в нас буде все добре, як було колись, — запевняла вона тихо, вдихаючи такий знайомий запах його тіла. — Я так хочу піти з тобою до річки, подивитися на зорі у воді… Так, так! — Дівчина підхопилася з ліжка. — Яка ж я дурна! Чому я до цього часу не показала їх тобі?! Зараз уже темно, ніч зоряна, і це добре. Ми підемо до річки вдвох, так, як я собі загадала. Ти обов’язково все згадаєш! Любий, ти не можеш це забути, не маєш права!

…По дорозі, що вела до річки, дівчині було неважко котити візок, але коли дорога пішла стороною, їй потрібно було кілька десятків метрів провезти його луками. Тут і в гарну погоду було доволі волого, а після осіннього дощу, що випав недавно, і зовсім розквасило. Колеса візка одразу ж загрузли в м’якому ґрунті. Спочатку Софійка подумала, що зробила дурницю, потягнувши Сашка серед ночі в болото, але, одержима своєю ідеєю, уже не могла відступити. Докладаючи неймовірних зусиль, Соня змогла провернути колеса візка кілька разів, доки вони знову не загрузли. Їй стало дуже гаряче. Дівчина скинула кофтинку, залишившись в одній сукні.

— Любий, ще трішки, ще один крок, — говорила вона, намагаючись зрушити з місця візок, який стояв, як укопаний.

Дівчина навколішки кинулася збирати засохлі бур’яни, принесла гілочки з дерев та підклала їх під колеса. Так, крок за кроком, обливаючись потом, загубивши лік часу, Соня наближала візок до річки. Нарешті вона побачила перед собою воду. Софійка стомлено сіла на спиляну деревину дідусевої верби, відхекалася.

— Любий, дивися, — мовила дівчина, не маючи змоги стримати в собі радість від побаченого. — Дві зіроньки! Маленькі, любі зірочки! Я так скучила за вами! Вони зараз вийшли скупатися в річці. Бачиш, коханий? Ти їх бачиш?

Соня намагалася побачити Сашкові зіниці. Їй здалося, що в них з’явилося якесь рівне, ніжне полум’я, що на мить воно спалахнуло в його очах та засяяло світлом життя, але погляд Сашка поступово перейшов із неї на воду, саме туди, де купалися зорі.

— Любий, коханий, — Софійка не могла втримати в собі всі почуття, що вирували в її душі. — Ти їх бачиш? Скажи, що ти їх бачиш, — благала вона. — Не мовчи!

Але погляд хлопця був таким же, неживим, він лише несвідомо дивився на коливання води та мовчав.

Соня не витримала й розплакалася від безпорадності та розпачу. Подивилася на поодинокі нечіткі вогні у вікнах будинків. Вони здалися мокрими чи то від туману, що вже почав нависати над луками, чи від сліз на очах. Дівчина з відчаєм зрозуміла, що додому дотягти візок у неї забракне сил, а допомоги чекати нізвідки. Вона закутала хлопця своєю кофтинкою, а сама сіла поруч на кільце з верби. Обхопивши руками коліна, дівчина поринула втакі далекі, але незабутні спогади…

Коли почало сіріти, Софійка побачила дурнуватого Грицька, що йшов луками та цвьохав батогом по землі. Вона покликала його на допомогу й за кілька хвилин була вже вдома. Дівчину всю лихоманило від холоду, але тіло палало жаром. Соня відчула, що застудилася та захворіла.


Розділ 38

Генерал Друзь не звик пасувати, але цього разу досить легко піддався на вмовляння дружини. Останнім часом вона почала страждати від частого підвищення тиску. Напевне, трагічна, така безглузда смерть сина дуже її підкосила. Гіпертонічні кризи лякали Максима Івановича, і він навіть боявся уявити, що може втратити ще одну дорогу людину.

— Подаруймо нашу квартиру Сашкові, — укотре запропонувала вона після чергового нападу, ледь за лікарем зачинилися двері.

— Я не проти, — відповів Максим Іванович, дбайливо поправляючи дружині подушку. — Але зараз вона йому ні до чого.

— А якщо я не встигну? Чи буду я мати спокій на тому світу?

— Не говори дурниць.

— У Сашка мати живе в якомусь глухому селі. Нехай би забирала хлопця та переїжджала до міста, — наполягала дружина. — Усе ж таки тут і лікарні, і «швидку» завжди можна викликати в разі потреби.

— Чи захоче вона? Та й Сашко ще в лікарні, а коли його випишуть звідти — невідомо.

— Колись же він одужає, — відповіла вона. — Можливо, матері не доведеться за ним ходити. Якщо йому стане краще, то принаймні буде куди привезти молоду дружину.

— Воно-то так, — погодився Максим Іванович.

— А Сашко справді дуже схожий на нашого хлопчика. — Дружина кинула погляд на портрет із траурною стрічкою.

— Так, схожий, — погодився він, бо й сам уже давно запримітив схожість.

— Ми з тобою планували віддати ту квартиру синові, але… Трикімнатна в центрі міста, з гарним ремонтом, а стоїть порожня. Її стіни мусять бути зігріті подихом мешканців… Розумієш, там мають бриніти людські голоси, бігати дітлахи, і треба, щоб вечорами на кухні пахло чимось смачненьким. Чи не так?

— Звичайно.

— Я хочу трохи заспокоїтися.

— Дати ліки?

— Ні, вони мені не допоможуть. Мені буде спокійніше, коли оформимо житло офіційно на Сашка або на його матір. Ти зробиш це заради пам’яті про нашого сина?

— Звичайно, — пообіцяв Максим Іванович. — Я зроблю це найближчим часом.

Він не став телефонувати до лікарні, а вирішив одразу ж туди поїхати. Так хотілося, щоб лікар сповістив гарну новину про стан здоров’я свого пацієнта! Генерал так повірив у те, що Сашко опам’ятався, що натиснув педаль газу, і автівка набрала швидкість та м’яко помчала по рівній, гладенькій дорозі, обганяючи інші.

— Добридень! — Максим Іванович майже забіг до кабінету. — Як там наш Волошин?

— Волошин? — перепитав лікар. — Ах, так! Ви ще нічого не знаєте?

— Він… Йому стало краще?! — скрикнув Максим Іванович.

— Зараз я вам усе поясню, — відповів лікар.

Лікар довго розповідав про дівчисько, яке підняло на ноги та вразило весь медперсонал своїм вчинком.

— Якщо судилося хлопцеві вилікуватися, то це зможе зробити лише Соня, — сказав по закінченні розповіді лікар. — Вона зможе. Я певен.

— Так, — сказав генерал і помовчав.

Йому треба було прийняти рішення. Максим Іванович пообіцяв дружині переоформити квартиру на Сашка, але той до цього часу залишався хворим. Він не знав дівчину Соню, не був певен, що та молода особа витримає весь тягар, який узяла на себе добровільно, а мати завжди залишається матір’ю. Що б не сталося з її дитиною, вона завжди буде поруч. «Тож доведеться їхати до Сашкової матері», — вирішив для себе Максим Іванович. Він уже збирався йти з кабінету, коли згадав, що не пам’ятає назву села, де мешкала мати хлопця.

— У мене є всі дані. Ось вони. — На прохання генерала лікар написав на аркуші паперу: «Нові Липки, Волошина Людмила Орестівна, місце роботи — школа, учитель».

Максим Іванович подякував, і вже за кілька хвилин його автівка мчала в напрямку Нових Липок.


Розділ 39


Стасеві було непереливки. Останнім часом батько зовсім із глузду з’їхав. Він став нервовий, злий та нестриманий. Спочатку Стась гадав, що обійдеться без батькових грошей деякий час, а там, дивись, той перебіситься й буде все, як раніше. Стась намагався економити гроші, які в нього ще були, але виявилося, що він цього робити не вміє. До навчального закладу було неблизько, тому Стась вирішив їхати туди спочатку тролейбусом, потім у метро, а далі вже маршруткою. «Нічого страшного в цьому немає, — утішав себе, коли йому вдалося силою втиснутися в переповнений тролейбус. — Не один я такий. Це навіть урізноманітнить моє студентське життя. Буде що згадати в зрілі роки».

Його піднятий настрій зник уже за кілька хвилин, коли крізь натовп якимось чином до Стася добралася товстезна контролер і вимагала негайно заплатити за проїзд. Стась, притиснутий до дверей, не те що дістати гроші, а навіть ворухнутися не міг.

— Я заплачу, як тільки поменшає пасажирів, — відповів Стась.

— Давай гроші, нахабо! — наказала контролер грізно, нависнувши над Стасем. У неї так смерділо з рота, що хлопця ледь не знудило.

— Я не можу їх дістати, але обов’язково куплю квиток, — сказав він, ледь стримуючи себе.

У цей час тролейбус зупинився і зробив спробу відчинити двері, які Стась підпирав своєю спиною. Він був певен, що двері притиснуті намертво, але якийсь величезний, рудий, схожий на гігантську волосату горилу, чолов’яга силою м’язів своїх лапищ розщепив дверцята й втиснувся позаду Стася. Хлопцеві здалося, що зараз затріщать усі його кісточки, але цього не сталося. Горила підняв руку вгору та взявся за поручні. Стало трохи більше вільного місця, але з-під волохатих пахв рудого почало тхнути потом, незважаючи на те, що чоловік був одягнений у теплу курточку. Стась добре чув неприємний запах, бо його ніс опинився там, де була пахва рудого чоловіка. Хлопець хотів відвернутися, щоб не чути цього смороду, але горила загримів:

— Чому, молокососе, скрутився?

— Тісно, — ледь вичавив із себе Стась.

— Так на таксі їдь. Диви, яка цяця!

— Він іще й не хоче платити за проїзд, — підпряглася контролер, відчувши підтримку з боку рудого. — Зараз, пасажири, — заявила вона голосно, щоб усі чули, — зупинимося та будемо стояти доти, доки цей хлопець не оплатить проїзд.

Пасажири відреагували в один момент. Усі обурено загули, мов бджоли у вулику, бо кожен поспішав на роботу.

— Чого ви кричите? — Стась спробував виправдатися. — Я просто не можу дістатися рукою до кишені.

— Васю! — закричала контролер так, ніби в неї в горлі був умонтований рупор. — Зупиняй! Є пасажир на висадку!

— Яку висадку? Мені потрібно… — почав Стась, але не встиг закінчити, як двері розчинилися й руда горила із силою виштовхнула його на вулицю.

— Ідіоти! — вилаявся Стась. — Бидло!

Довелося чекати іншого тролейбуса, але в нього теж не можна було втиснутися. Лише в наступному було трохи менше люду, тож Стасеві вдалося пройти по салону.

— Ох, — зітхнув він із полегшенням.

— Що, синку? Затісно? — співчутливо запитав сивоголовий дідусь із хитрими очима.

— Чи завжди в тролейбусах така тіснява? — запитав Стась замість відповіді.

— Так ти не місцевий? — усміхнувся старий. — Одразу видно, бо наші люди знають, як їздити в міському транспорті. А що вдієш? Тролейбусів мало, вони майже всі старі, розсипаються на ходу, а на роботу людям треба їхати щодня, — розповідав балакучий дідусь. — У кожного то сім’я, то діти, то батьки. А як же ще? І студенти їдуть вранці, і мами діточок в дитсадок везуть, школярі до своїх ліцеїв їдуть — усім потрібно швидко та зараз. На старих дивляться, як на вовкунів: чого, мовляв, хоча б вам не сидіти вдома. А в нас теж свої справи. Мені ось, наприклад, треба аналізи здати, так я другий день їх везу. І знаєш чому? Бо вчора зібрав вранішню сечу та повіз її в скляній баночці. І що ж вийшло? Мені в тролейбусі розбили банку, і вона геть уся витекла! А де ж я їм іще візьму вранішню? Довелося збирати сьогодні по-новому. Але я вже став розумніший. Пішов до аптеки, купив пластикового контейнера для забору сечі…

— Бувайте, — кивнув Стась старому, бо була вже його зупинка. Хоч і надокучливий старий, але принаймні дорога здалася коротшою.

У метро було теж не легше. А в маршрутці, у якій за всіма правилами пасажири мали сидіти, довелося стояти, пригнувши голову, бо салон був надто низький для зросту Стася.

Він спізнився на урочистості з приводу початку нового навчального року та на першу пару. Білосніжна сорочка була геть уся пом’ята, а на спині брудні двері тролейбуса залишили вертикальну смужку.

День був зіпсований, настрій — теж. Увечері Стась вирішив піти до Льошки. У нього була своя автівка, тож хлопець сподівався, що той зможе його підвозити до інституту хоча б деякий час. «Доки батько перебіситься», — подумав Стась.

— А на бензин даси? — запитав Льошка, всідаючись зручніше перед великим пласким телевізором на стіні та дістаючи пачку улюблених чіпсів.

Він з особливим задоволенням запустив пальці в пачку та, вкинувши до рота кілька штук, голосно ними захрумав.

— На бензин? — іронічно усміхнувся Стась. — На бензин, друже, не маю грошей.

— Облиш!

— Дивись. — Стась вивернув кишені. — Порожньо!

— То візьми в предків. У чому проблема?

— Старий мій сказився.

— Загуляв?

— Ні. Ще не перебісився за автівку.

— Овва! Це на нього не схоже. Він завжди був до тебе поблажливий. Що на нього найшло?

— Мені байдуже, але зараз у мене грошова криза. Тож виручай.

— Ти зовсім на мілині?

— Як бачиш. Дав мені п’ятдесят баксів на жрання — і все. Я так прикинув, що надовго не вистачить.

— Мої предки зараз за кордоном. — Льошка дістав чіпси, надув пакетик, затиснув його та різко вдарив рукою. Пакет голосно луснув. — Не так уже й багато мені залишили на півроку. Але для тебе як для ліпшого друга в мене баксів сто знайдеться.

Льошка неохоче піднявся, пішов в іншу кімнату. Повернувшись, подав гроші Стасеві.

— Бери. Коли зможеш, віддаси.

Стасю було неприємно чути таке від близького друга. Йому дуже кортіло кинути Льошці в пику трикляті «зелені» та крикнути: «Удавися ними!», але він згадав про сьогоднішні пригоди в міському транспорті та стримав себе.

— Віддам, — кинув він, засовуючи гроші в кишеню джинсів. — Так що? Мені можна розраховувати на твою тачку?

— Вибач, — сказав Льошка та втупився в екран телевізора. — Я й так стирчу в заторах по півгодини. Ти їдеш на східні квартали, а мені — у протилежний бік. Якби…

— Добре. Проїхали, — сказав Стась.

Йому так хотілося дорікнути Льошці, який цілий місяць у селі жив, жер, пив за його кошт, але промовчав. Хто знає, яка муха вкусила батька? Можливо, грошовий карантин затягнеться надовго, тож доведеться ще раз звернутися до друга по матеріальну допомогу.

Наступного дня Стась знову спробував утиснутися до вщент забитого людьми тролейбуса, але плюнув на все й піймав таксі.

Зазвичай хлопець не ходив до студентської їдальні при інституті. Ресторан розташовувався поруч. Треба було лише перейти дорогу, щоб потрапити в затишне місце, де тобі прислуговують симпатичні дівчата в коротеньких спідничках. Стась не звик рахувати гроші, бо для цього не було потреби. Батько завжди радив добре харчуватися й не шкодувати на їжу грошей. Стась так і робив. Він замовляв екзотичні страви, звик залишати щедрі чайові.

Сьогодні пообідав та із здивуванням подивився на рахунок. Він навіть не помічав, що в цьому закладі все таке дороге. Стась поклав гроші на стіл, але офіціантка не поспішала йти.

— Щось не так? — запитав він.

— Ні. — Дівчина чарівно усміхнулася.

Стась зрозумів, що та чекає на чайові, але йому чомусь дуже не хотілося розлучатися зі своїми збереженнями.

— Дякую, — сказав він і кинув зім’яту серветку на стіл. Дівчина зітхнула й гордовито пішла геть, злегка похитуючи стегнами…

Додому Стась повернувся на таксі. Порахувавши свої витрати, він зрозумів, що грошей надовго не вистачить. Батько з ним дотепер не розмовляв, ходив похмурий і чимось заклопотаний.

«Харчуватимусь у студентській їдальні, — вирішив увечері Стась, — але тролейбусом їздити більше не буду».


Розділ 40

Андрій Андрійович узяв на тиждень відпустку. І не тому, що хотів побути вдома чи поїхати кудись на відпочинок. Він багато думав і ніяк не міг дати ладу своїм думкам. На роботі почав зриватися на своїх колег, а на улюблену чарівну секретарку так накричав за ненароком розсипаний цукор, що та від несподіванки випустила з рук філіжанку з кавою та розплакалася. Чоловік відчував, що щось у ньому зламалося і настав час зробити переоцінку життєвих цінностей. Безсонними ночами він перебирав у пам’яті все своє життя, перегортав його, ніби сторінки книжки, вчитуючись у кожен прожитий день. Хотілося відкопати в пам’яті щось тепле, добре, варте уваги.

Він чомусь дуже часто згадував студентські роки — недоїдання, недосипання, хвилювання перед іспитами. У нього був друг Максим. Вони навчалися в одному інституті та навіть в одній групі. Максим одразу ж виявив у собі організаторські здібності, тож студенти без вагань обрали його старостою групи. З Максимом вони прожили в одній кімнаті гуртожитку чотири роки. Дарма, що кімната мала дев’ять квадратних метрів, що був один на двох старий стіл, а під ліжком схована електроплитка, на якій пізно ввечері, коли комендант ішов додому, смажили картоплю на салі. Андрій Андрійович усміхнувся, згадавши витівки студентів. А ще в них із Максимом була домовленість: коли хтось із них приводив дівчину до кімнати на ніч, інший мусив вийти. А куди йти? Доводилося брати ковдру та стукати до сусідньої кімнати, щоб попроситися на нічліг.

Максим був справжній друг. У них не було таємниць один від одного, вони привозили із села торби з продуктами й харчувалися разом. Коли не було чого їсти, то на залізничній станції цілу ніч розвантажували вагони. А вранці очі злипалися, але все одно йшли на заняття. Тоді вони клялися у вічній дружбі, обіцяли підтримувати стосунки все життя. Обіцяли й щиро вірили, що так воно й буде. Як же сталося, що вони загубили один одного? Максим захотів стати військовим і поїхав до іншого міста. Деякий час вони ще листувалися, поки Андрій Андрійович не оженився та не став пнутися вгору по службовій драбині. Він і сам не помітив, коли почав працювати ліктями, пробиваючи собі дорогу, та забув про друга.

Андрій Андрійович зітхнув і перевернувся на другий бік. Тепер він знову не зможе заснути до ранку, бо розбудив свої спогади. Якби ж то можна було знайти Максима!

Андрій Андрійович почав згадувати всіх своїх знайомих і колег, розмірковуючи, кого б іще він хотів побачити. Здавалося б, навколо нього стільки людей, а душу розкрити нікому. У нього була довірена особа — Сергій Олегович, який знав про Андрія Андрійовича більше, ніж інші. Сергій Олегович був надійною людиною. Він зумів втоптати в багнюку його конкурентів, коли відбувалася передвиборча кампанія. Спритно, уміло, хитро він розробив цілу власну систему, як позбутися конкурентів. І не лише розробив, а й утілив у життя так уміло, що Андрій Андрійович має депутатське посвідчення вже не перший термін. Йому можна було довірити все за одного «але». І це «але» були гроші. Андрій Андрійович добре розумів, що той буде мити йому ноги та воду пити доти, доки буде поповнюватися його банківський рахунок. А там, де замішані гроші, дружба закінчується. Отже, у нього немає жодного надійного друга.

Андрій Андрійович запалив цигарку, вийшов на терасу. У пам’яті сплила ще одна людина, яку він бачив тільки раз у житті, але чомусь зараз нестерпуче захотілося знову її зустріти.

Нещодавно, коли він їздив, щоб побачити Стасеву біологічну маму, Андрій Андрійович повернув праворуч і за рогом при дорозі побачив жінку, яка махнула рукою, прохаючи підвезти. Спочатку хотів проїхати повз неї й не зупинятися, але передумав. Обабіч дороги був ліс, а ця маленька та худенька жінка в окулярах здавалася такою безпорадною й самотньою серед величезних дерев. Він зупинився.

— Підвезете до села? — запитала вона, розглядаючи водія крізь товсті скельця окулярів. Лінзи спотворювали її очі, але все одно було помітно, що вони гарні: голубі, великі, але чомусь такі сумні.

— Сідайте, — відповів Андрій Андрійович.

— А я вже битий час тут стою, — почала жінка. — І, уявляєте, жодної машини.

Слово за слово почалася розмова. Вони познайомилися. Як виявилося, Людмила їздила навідати свого сина. Жінка розповіла, як тяжко було одній виховувати його.

— Я дуже боялася, що хлопчик відчує мою надмірну до нього любов і стане егоїстом, — розповідала жінка. — Тому зібрала в собі всю свою мужність і намагалася відкрито її не показувати. Пригостять мене в школі учні цукеркою, а я її сама не з’їм, несу синові. Діти щиро діляться зі мною, а що я могла йому купити на мізерну учительську зарплатню?

— Ви ту єдину цукерку несли синові?

— Так. Але не пригощала одразу, а клала мовчки на стіл і вдавала, що забула про неї. Уявляєте, він жодного разу її не поцупив. Ходить коситься, як вовченя, на той стіл, а не бере, бо змалку вчила не красти. А потім увечері зізнаюся, що мене пригостили цукеркою, і ми ділили її навпіл.

— Ви з’їдали свою половинку при ньому?

— Не вгадали, — жінка так приємно усміхнулася, що Андрію Андрійовичу чомусь захотілося зробити чи сказати ще щось, щоб знову побачити цю усмішку на сумному обличчі. — Я її ховала, щоб знову вдати, що мене пригостили.

— А я купував синові найдорожчі цукерки та сміявся, як останній дурень, коли той кидав їх у мене, — зізнався чоловік. — Його дитячі пустощі мені здавалися такими милими.

— Не можна так із дітьми, — серйозно зауважила жінка. — Дітей не обдуриш. Вони душею відчувають, любимо ми їх чи ні.

І Андрій Андрійович сам не зрозумів, як розповів майже все про Стася. До села доїхали швидко та непомітно якось, але жвава розмова про дітей не закінчилася. Людмила запросила його до своєї хати. Після його просторих кімнат із вікнами на півстіни кімнати Людмили здалися такими маленькими, але в них було так спокійно, так затишно. Андрій Андрійович запам’ятав, як приємно пахли пиріжки з домашнім грушевим повидлом, так, як у далекому дитинстві. Коли Людмила була біля нього близько, бо ставила миску з домашніми пиріжками на стіл, він відчув, як її сиве волосся пахне ромашкою. Він звик до запахів, що завжди були в його будинку. Від дружини завжди несло так, ніби вона щойно вийшла із салону краси, а цей п’янкий запах ромашки… Він навіть забув, як вона пахне, і… раптом згадав.

Йому не хотілося покидати цю затишну кімнату, жінку, що не могла похвалитися вродою, але мала якусь невидиму чарівність, однак треба було їхати, і він попрощався.

— Візьміть пиріжків на дорогу, — запропонувала вона. Її турбота вразила чоловіка, проте він відмовився. Зараз йому дуже захотілося тих пиріжків. А ще більше він хотів спокою, щирості та надійності, які випромінювала та жінка із села в садибі за зеленим парканом…


Розділ 41

Стась постукав у двері кімнати матері, зайшов. У ніс одразу вдарив запах дорогих парфумів, які були повсюди. Кімната нагадувала крамницю, де на всіх полицях, біля великого, на всю стіну дзеркала, на тумбочці біля ліжка рівними рядами були вишикувані всілякі тюбики з кремами та пляшечки різних форм із парфумами.

— Мамо, — звернувся Стась до матері, примощуючись біля неї на ліжку. — Мені треба з тобою серйозно поговорити.

— Що сталося? — Жінка перестала розглядати свої розмальовані нігті та перевела погляд на сина. — Ти погано виглядаєш.

— Ще б пак! Сьогодні ходив до студентської їдальні.

— Господи! Ти там, бува, не отруївся?

— Здається, ні, але там такий жах, якби ти знала!

— Антисанітарія?

— Те, що там на кухні живуть таргани, ще не найстрашніше. Але ж там продають булочки, якими можна людину вбити, а сосиски… Мамо, там такі сосиски, що я б їх і собаці не дав. Вони гумові!

— Як то?

— А ось так. Одна соя й туалетний папір — і все. А потім купив сік під назвою «апельсиновий». І що ж ти думаєш? Там концентрат якийсь, а натуральним навіть не пахне. У мене від нього в животі так гуло!

— Який жах! — сплеснула мати долонями та зробила великі очі. — Навіщо ти туди пішов? Від такого харчування недалеко до виразки шлунку. Ми з батьком тобі завжди говорили, що на їжу не треба шкодувати грошей, бо втрачене здоров’я за гроші не купиш.

— А за які, мамо, грошенята я маю харчуватися? Батько дав мені п’ятдесят доларів — і все.

— Що ти говориш? — мати здивувалася. — Я вважала, що він на мене сердиться й поки що не дає грошей. Ходить насуплений та злий, як із ланцюга зірвався.

— Ні, це він мене зненавидів після того, як та дівка спалила мою автівку.

— Але ж ти не винен!

— Він мені не вірить. То де ж мені взяти гроші? Сьогодні після тієї їдальні мене лише знудило, але я не знаю, що буде зі мною завтра. До того ж я не можу їздити тролейбусом до інституту, бо завжди запізнююсь і приходжу на заняття у м’ятій та брудній сорочці.

— Ні, так далі не може бути. — Жінка зав’язала пасок халатика та піднялася. — Ходімо до нього поговоримо.

— Іди сама.

— Ходімо разом.

— Я не хочу.

— Чому? Не вдарить же він тебе?

— А хто його знає? — промимрив собі під ніс Стась, але поплівся за матір’ю.

В Андрія Андрійовича після безсонної ночі тріщала голова, як стиглий кавун. Він не міг заснути до ранку, бо прокинулися його спогади. А коли забувся в тривожному сні, то бачив перед собою худеньку жінку у великих окулярах та її маленькі руки з пульсуючими жилками. На них не було ані манікюру, ані перснів, але він відчував їхній невидимий лагідний та м’який дотик…

— Треба поговорити. — Увійшла дружина із сином, відірвала від спогадів.

— Говоріть, — зітхнув він.

— Ти вже перестав дутися на нас?

— Що потрібно? — запитав Андрій Андрійович, хоча передбачав розмову.

— Стасик погано харчується, — почала жінка, бо Стась стояв поруч мовчки та тихо. — Після обіду в студентській їдальні його знудило.

— То виблював би — полегшало б.

— Я поважаю твоє почуття гумору, але зараз нам не до жартів. Чому ти нас зневажаєш?

— Я?! Вас?! — Андрій Андрійович хмикнув. — І в чому це виявилося?

— Ти не виділяєш нам коштів на життя.

— Нічого не даю? А хто ж тоді вас утримує?

— Ми нічого не маємо. У кишенях свище вітер.

— Будинок маєте? Маєте за комунальні послуги борги? Ні. За навчання Стася заплачено? Так. Холодильник порожній? Ні. Ви взуті, одягнені? Так. Є ще запитання?

— У хлопчика немає грошей на нормальне харчування.

— Звик їсти омарів під соусом, а довелося скуштувати сосиску чи бутерброд? Нічого страшного в цьому немає. Я був студентом і про сосиски міг лише мріяти. Дивіться, зі мною нічого не сталося. І ти, Стасю, будеш живий. Скільки студентів так харчуються — і нічого. Чим ти кращий за них? У тебе не такого кольору кров? Чи ти царського роду?

— Тату, — почав Стась спокійно, бачачи, що батько не дуже налаштований на спокійну розмову. — Я співчуваю тим студентам, бо в них немає такого батька, як ти. Вони не мають удосталь грошей, щоб повноцінно харчуватися, а ти… У тебе ж є гроші.

— У мене є. А тобі треба навчитися їх заробляти.

— Ну, — втрутилася жінка. — Це вже несерйозно. Хлопчик іще навчається, і його завдання зараз — закінчити інститут, щоб потім мати змогу влаштуватися на гарну роботу й уже тоді самостійно заробляти.

— Гм, — Андрій Андрійович дістав із кишені цигарку, запалив її та смачно затягся димом.

— Не пали в кімнаті, бо буде смердіти, — зробила зауваження жінка.

— Це моя кімната, — відповів він. — Я маю право робити те, що мені хочеться, хоча б тут, у своїй кімнаті?

— Ми живемо під одним дахом, і правила проживання повинні бути в сім’ї єдині, — з пафосом сказала жінка.

— А де ти бачиш сім’ю? — Чоловік іронічно посміхнувся. — Я її тут не помітив, бо вона кудись зникла давно-давно, так давно, що я й не пам’ятаю коли. Напевне, тоді, коли ти, люба, забула дорогу до мого ліжка.

— Андрію! Тут же наш син, — дорікнула жінка, кивнувши в бік Стася.

— Чи тоді, коли ти перестала мені готувати вечерю? Чекати мене з роботи? Чи тоді, коли в тебе з’явився перший коханець?

— Куди ти гнеш?! — Очі жінки спалахнули гнівом.

— Я давно став для вас обох робочою конякою, що працює день і ніч, заробляючи вам на життя. Та робочого коня добрий хазяїн жаліє, власноруч годує сіном, сипле вівса, напуває. А ви навіть цього не робите! Домогосподарка прибере, випере білизну, наготує страви, які я сам розігріваю в мікрохвильовій печі.

— Якщо тобі це важко, то я можу наказати домогосподарці розігрівати тобі вечерю.

Андрій Андрійович іронічно та гірко посміхнувся.

— Я зрозумів прохання Стася, — сказав він. — Йому потрібні гроші на харчування в ресторані.

— Так, — кинув головою Стась. Він подумав, що батько вже виплеснув із душі всі образи та настав час просити. — Тату, я спробував їздити до інституту тролейбусом, але це ж неможливо! Там така тіснява, що я не можу навіть поворухнутися в тому натовпі! Просто жах!

— Ти хочеш, щоб я тобі зробив броню на окремий тролейбус?

— Не смішно.

— Натяк зрозумів. Але в тебе, Стасю, було дві автівки. Одну з них ти одразу ж побив, другу — спалив. Тобі потрібна третя?

— Ти ж розумієш, що без коліс я нікуди, — тихо сказав Стась, усе ще сподіваючись, що батько вже охолов.

— Добре, Стасю, — сказав Андрій Андрійович, втискаючи недопалок у попільничку. — Твої прохання я зрозумів. По-перше, тобі потрібні гроші на харчування. По-друге, хочеш нову автівку.

— Так. — Стась схвильовано закивав головою.

— А чого ж хоче твоя мати?

— Я? — живо заговорила жінка. — Добре, що ти запитав, бо я майже місяць чекала своєї черги на ін’єкції біополімерного гелю.

— Чого, чого? — перепитав чоловік.

— Гелю, за допомогою якого роблять більшими губи, — охоче пояснила жінка.

Андрій Андрійович розсміявся. Він сміявся від душі довго, до сліз, а син із дружиною кліпали очима, не розуміючи, що означає його сміх. Коли чоловік заспокоївся, то витер долонею сльози на очах.

— Автівку, Стасю, хочеш? — запитав батько вже серйозно.

— Так.

— Ось тобі, а не автівка! — скрикнув Андрій Андрійович та тицьнув синові величезну дулю.

Стась витріщив очі та почервонів від гніву.

— Я… Я не піду до інституту! — заверещав хлопець.

— Я вже казав, що це твоє рішення, а не моє. За навчання я заплатив, тепер роби, як вважаєш за потрібне.

Стась вилетів із кімнати, гучно грюкнувши дверима.

— Я… А я… я… — почала жінка розгублено.

— А ти, люба, підеш і скажеш, що тобі цей лікар не підходить.

— Чому? Його всі хвалять, він має гарні рекомендації.

— Попрохай його знайти іншого, такого, що губи не збільшує, а закочує.

— Як ти смієш?! — спалахнула жінка. — Що ти собі дозволяєш?!

— І взагалі, люба, — спокійно, урівноважено та чітко сказав Андрій Андрійович, — я подаю на розлучення.

— Що-о-о?! — Жінка не повірила своїм вухам. — Що… Що я повинна робити?

— Шукати собі роботу, люба.


Розділ 42

Дивно, але після такої напруженої розмови із сином та дружиною Андрій Андрійович відчув полегшення. На душі стало спокійно, ніби він скинув із грудей камінь, який весь час тиснув так, що не можна було дихати. Тепер він добре та чітко усвідомлював, чого хоче. По-перше, він змінить місце роботи й почне все спочатку. Не треба буде жити у вічному напруженні після того, як дадуть конверта з грошима. По-друге, здихається Сергія Олеговича, бо він йому вже не потрібний. Зважаючи на те, що той знав забагато зайвого, він дасть йому відкупні та перепродасть іншому, кому надалі буде потрібний депутатський мандат. Такий хвацький та верткий, як в’юн, Сергій Олегович буде в ціні. Будинок він залишить дружині та синові, а сам переїде до заміського будинку під Києвом. Андрій Андрійович похвалив себе хоча б за одне правильне рішення — цей будинок він оформив не на сина, а на себе. Він платитиме за навчання Стася та надсилатиме на його рахунок гроші в розумних межах.

А ще він був упевнений, що необхідно розшукати Людмилу, і зробити це треба негайно, не зволікаючи, зараз, доки в нього є вільний час.

Андрій Андрійович зовсім без жалю покинув дім, який так і не став йому рідним, та виїхав автівкою з подвір’я. Добре пам’ятав дорогу на Нові Липки та будиночок біля сільської школи.

«Після візиту до Людмили, — розмірковував він під тихий шелест м’яких гумових шин по асфальту, — потрібно буде знайти Максима. Людмилі я теж обов’язково розкажу про свого студентського друга».

Якщо хтось зможе його зрозуміти, то лише вона, тиха та самотня жінка в смішних окулярах. Андрій Андрійович не припускав навіть думки про те, що малознайома жінка може виставити його за двері, навіть не вислухавши. Інтуїтивно відчував: вона не така, як його дружина, тим паче, повна протилежність Анжелі, яка вміла слухати, але не могла думати.


Розділ 43

— Я не знаю, — схлипувала мати Стася, — просто не знаю, що мені з ним робити. Твій батько хоче зі мною розлучитися.

— Чи й не трагедія! — хмикнув Стась.

— Що ти говориш?! Ти розумієш, що ми залишимося без засобів до існування? Де ми будемо брати гроші? За що жити? Я навіть не уявляю. У мене голова йде обертом!

— Мамо, невже ти повірила йому? Це звичайнісінький блеф! Набиває собі ціну, та й усе, хоче нас принизити, змусити перед ним плазувати, лизати по-собачому руки, — сказав упевнено Стась. — Нікуди він від нас не подінеться.

— Ти так гадаєш? — Жінка з надією підвела червоні очі на сина.

— Захотілося показати свою всемогутність — нехай блефує, якщо йому так подобається. А взагалі батько — тупе ягня. Куди вівчар його поверне, туди й піде.

— Якби ж то! — зітхнула жінка.

— Тож будь, мамо, мудрим вівчарем, — дав пораду син.

— Спробую.

— А зараз, мамо, дай мені трохи грошей. Я так стомився від ваших чвар, що в мене також голова обертом іде. Хочу піти до нічного клубу й трохи розважитися, бо нерви геть розхиталися.

— Ти добре знаєш, що в мене в гаманці порожньо.

— Мамо… — В очах Стася з’явився недобрий блиск. — Синові потрібні грошенята. Або труси гаманця, або я віддам батькові фото твого рудого знайомого.

— Якого… знайомого? — запитала жінка та відчула, як її кинуло в жар. — Ти про що?

— Не про що, а про кого, — нахабно відповів Стась. — Про того, хто ночував у твоєму ліжку, коли батько був у відрядженні. Уранці рудий натягнув твого халата та взув батькові капці, коли йшов до туалету. Напевне, він провів бурхливу ніч, тож втратив обачність, бо я легко зміг його сфотографувати так, що той навіть не помітив.

— Ти… ти… ти… — Жінка задихалася, не могла знайти потрібних слів.

— Якщо я віддам це фото батькові, — продовжив Стась, — то подружнє життя стане вже точно неможливим. Матусі доведеться йти працювати, а її губки ніколи не збільшаться в розмірі.

— Свиня! — скрикнула жінка в гніві. — Я вважала тебе порядним сином!

— А я гадав, що в мене порядна мати. — Стась нахабно посміхнувся й вкинув до рота жувальну гумку.

— Ти справжня свиня, — повторила жінка.

— Свиня хоче гроші, а матуся — фото. Що ж нам робити? Га?

— У мене справді нічого немає.

— Тоді фото руденького буде в мене доти, доки в матусі не з’являться грошенята. Можливо, попросиш їх у рудого?

Стась криво посміхнувся та вийшов із кімнати. За півгодини він уже був у Льошки.

— Грошей немає, — сказав той одразу, — і не проси більше.

— Я прошу в борг, а не в подарунок, — зауважив Стась.

— Ти ж мене знаєш, — виправдовувався Льошка. — Якщо я повний, бери, скільки завгодно, а зараз…

— Льошко… — Стась поклав другові руку на плече. — Скажи відверто, чи мало ти гуляв за мій рахунок?

— Пред’явиш рахунок? Увімкнеш лічильник?

— Дурень ти, Льошко, — сказав Стась і поплескав його по плечі. — Був дурнем і помреш ним. Брак у мене коштів — явище тимчасове. Мені для тебе нічого не було шкода раніше, не буде й надалі.

— Припустімо, я дам тобі ще п’ятдесят баксів. Вони тебе врятують? Ти ж їх розтринькаєш за один день. А завтра знову прийдеш просити?

Стась посміхнувся, підійшов до вікна, примружив очі. Він завжди так робив, коли приймав якесь рішення.

— Ось дивись. — Стась повернувся, вивернув кишені. — Покажу один фокус. Бачиш, що тут нічого немає, ані цента. Чекай мене за годину, побачиш, що в них буде.

— Агов, що ти надумав?

— Вдягнися пристойніше й чекай на мене, — сказав Стась якось загадково. — Сьогодні ми будемо гуляти по повній.

…Нікого вдома не було. Стась був у цьому впевнений, бо кілька разів телефонував на домашній стаціонарний телефон і на тому кінці ніхто не брав слухавки. Незабаром він зайшов до своєї кімнати, перевдягнувся в нові джинси, натягнув свіжу чорну футболку із зображенням вампірів та потоками крові, огледів себе в дзеркало. Потім упевненою ходою зайшов до кімнати матері, відкрив шкатулку. Коштовні материні прикраси виблискували різнокольоровими камінцями. Не вагаючись, Стась згріб їх у жменю, сунув до кишені. У шкатулці залишилося ще доволі перснів та сережок. «Нам, мамо, — Стась подумки звернувся до матері, — вистачить цього мотлоху на двох».

За кілька хвилин коштовності перекочували з кишені хлопця до спритних рук працівника ломбарду, а в руках Стася зашелестіли такі бажані купюри…

Він був із Льошкою в одному барі, потім поїхали на таксі до нічного клубу. Стась знову опинився у своїй стихії, де почувався комфортно. Він замовив пляшку найкращого коньяку, але захотілося їсти, і він забажав щось із японської кухні. Офіціант довго перед ним вибачався, пояснюючи, що в них немає японських страв, і пропонував замовити щось інше.

Стась поклав на столик стодоларову купюру.

— Вона буде твоя, — сказав він офіціанту, — якщо за двадцять хвилин на цьому столі буде стояти підігріте рисове вино та місо-суп із водоростями.

Офіціант почухав потилицю та одразу ж хутко зник. Йому треба було лише перетнути дорогу, щоб потрапити до іншого закладу та взяти замовлені страви. За сто баксів варто було хутко збігати через дорогу й повернутися за кілька хвилин.

Стась гуляв так, як було раніше, до цієї клятої поїздки на відпочинок до села. Після японської кухні йому забажалося випити чогось особливого, і він замовив собі та другові коктейль «Лонг Айленд».

Потім він шалено танцював, підхоплював привабливих дівчат за талію, а ті дурнувато верещали та викручувалися перед ним, намагаючись звабити красеня-юнака, який смітив грошима на всі боки. Він вдивлявся в їхні обличчя, які на перший погляд здавалися привабливими, але одразу ж відводив очі. Усі дівчата чомусь ставали негарними, хоча деякі з них мали оксамитову шкіру обличчя, великі очі, тонкі талії та довгі ноги. «Чому так?» — думав він і не міг збагнути.

Стась стомився, присів відпочити. Він і далі дивився на танцювальників у мерехтливих різнокольорових променях освітлення та намагався уявити серед них Соню не в простій сукні, а одягнену в наймодніший одяг, але нічого не виходило. Вона якось не пасувала до цього натовпу, що невтомно ворушився, нагадуючи великий мурашник. Натомість Соня знову й знову поставала перед очима такою, якою він побачив її вперше. Густий туман. Вершниця на коні. Її руде волосся розсипане по плечах, а на ньому перли вранішньої роси. Обличчя свіже, очі широко розплющені, а в них грають веселі промінчики самого життя.

— Що замріявся? — Льошка плюхнувся на стілець поруч, вивівши Стася із задуми.

Стась відчув, що вже добряче захмелів, але хотілося ще випити, щоб образ рудоволосої вершниці зник раз і назавжди. І хлопець замовив іще пляшку коньяку.

— Вип’ємо? — запитав він Льошку.

— Сподіваюся, що вона не буде зайвою, — відповів той, залпом ковтнувши пекучу рідину з чарки.

— Ось скажи мені, друже, — почав Стась, нахилившись до Льошки. — Ти віриш у те, що бувають відьми?

— У казках, — відповів той. — Отямся, друже, ми живемо не в середньовіччі.

— А я вірю.

— Наклюкався так, що вже відьом бачиш? — засміявся Льошка.

— Я не жартую, — продовжив Стась. — Колись я читав одну книжку про село, у якому жило багато відьом. Вони таке витворяли з чоловіками!

— Що ж вони з ними робили?

— Зваблювали їх! — прошепотів Стась майже у вухо друга. — А ті божеволіли, і жодні лікарі не могли зрозуміти, що з ними коїться, бо чари не піддаються ані діагнозу, ані лікуванню. Ось так!

— Маячня! — махнув Льошка рукою.

— Ні, відьми все-таки існують. Вони бувають не лише чорні, а й біляві. Навіть руді.

— Стасю, годі пити, а то ти таке вже верзеш, що ні в які ворота не лізе, — зауважив Льошка. Хоча й сам був добре напідпитку, однак помітив в очах Стася якийсь нездоровий блиск. — Поїхали краще додому, здається мені, що ми вже й так добре сьогодні гульнули.

— А знаєш, як люди позбувалися відьом? — продовжив Стась, не звернувши жодної уваги на його слова. — Їх спалювали на вогні! Іншого способу позбутися відьомських чарів немає.

— Стасю, ти курив драп?

— Ну то й що?

— Обкурився, перепився, тож досить на сьогодні. Їдьмо по домівках!

— Ні, — заперечливо похитав головою Стась та примружив очі. — Я сьогодні хочу гуляти до кінця, бо я не знаю, що зі мною буде завтра.

Він схопив Льошку за руку й майже силоміць потяг із приміщення.

— Хочу розваг! — сказав Стась та підійшов до чорного джипа. — Дивись, майже такий, як був у мене.

— Піймаймо таксі…

— Ти мені друг чи ні?

— Друг, ну то й що?

— Тоді будь зі мною до кінця розваг, — сказав Стась, вправно відкриваючи чорну автівку. — Бо я не люблю зрадників. Сідай у машину! — наказав Льошці.

— Це ж… це чужа автівка. За це можна загриміти на кілька років за ґрати.

— А ми її повернемо за кілька годин, — мовив Стась і майже силоміць заштовхнув хлопця в салон. — Ось побачиш, Льошко: буде весело! Обіцяю, що не засумуєш! Розваги лише починаються!

За кілька хвилин автівка з хлопцями виїхала за місто. Льошка був не на жарт збентежений та наляканий. Він бачив, що Стась перебрав зайвого, що з ним щось коїться, але зупинити друга було вже неможливо. Він знав одне: якщо Стась щось замислив, то вже ніхто його не зупинить.

— Чому сумуєш, Льошко? — весело запитав Стась.

— Скажи хоча б, куди ми їдемо.

— До села, де живе руда відьма. Тобі весело? Не сиди надутий, як сич на погоду. Усміхнися, Льошко! Я дав слово, що буде весело, і дотримаю його. Ці розваги ти запам’ятаєш надовго! — сказав Стась і голосно зареготав. Від його нездорового сміху хлопцеві стало моторошно, і він щільніше втиснувся в сидіння машини, ніби намагаючись уникнути лиха.


Розділ 44

Максим Іванович був у Нових Липках близько десятої ранку. Удома Людмили Орестівни не було, і чоловік вилаяв себе за таку нерозторопність. Звичайно ж, у цей час жінка була в школі, де працювала вчителькою. «От телепень, — сказав він собі. — Міг би здогадатися, що вчитель зранку завжди в школі».

Він безцільно потинявся вулицею, але час від того не пришвидшив свій хід. Тоді Максим Іванович вирішив зайти до школи та дізнатися, чи скоро Людмила Орестівна повернеться додому.

— Господи! — сплеснула руками жінка. — Якби ж то я знала, що в мене будуть гості! Розумієте, я збиралася на кілька днів поїхати до Соні навідати Сашка, тож довелося переставити уроки, щоб мати вільний час. Я сьогодні звільнюся близько третьої години… Що ж мені робити?

— Нічого страшного, — відповів генерал. — Я зачекаю.

— Ні, так не годиться, — заперечила Людмила Орестівна. — Не будете ж ви стояти під хатою? Ось вам ключі, ідіть до будинку та відпочиньте. Не соромтеся, будьте, як удома. На кухні знайдете, що поїсти.

— Ну що ви, — запротестував чоловік. — Я маю вільний час, тож можу вас зачекати на подвір’ї.

— Заперечення не приймаються, — безапеляційно заявила жінка та поклала йому до рук ключі.

…Максим Іванович не став заглядати в каструлі, а ввімкнув телевізор, щоб подивитися новини. Він уявляв матір Сашка зовсім іншою. У його уяві вона була високою, гарною, статною жінкою з акуратною високою зачіскою та підфарбованими губами; утім, такими найчастіше й бувають сільські вчительки. Сашко не був схожий на матір. Отже, він удався в батька і зростом, і вродою.

Додивившись новини до кінця, Максим Іванович зателефонував дружині.

— Як ти почуваєшся, люба? — запитав він.

Дивно, але голос дружини був бадьорий.

— Добре, як ніколи, — відповіла вона. — Уявляєш, мене знайшла шкільна подруга! Вона приїхала до нас у гості на кілька днів.

— То тобі тепер не сумно?

— Стільки років не бачилися! Нам є що згадати. А ти де?

Максим Іванович пояснив причину своєї затримки.

— Можеш додому не поспішати, — сказала дружина. — Головне — зроби те, про що я тебе просила.

— Отже, я вже став тобі не потрібний? — пожартував він.

— Деякий час, — засміялася дружина. Це було вперше після загибелі сина. — Будеш тут нам заважати пліткувати.

Генерал закінчив розмову та почув, як постукали у хвіртку. Він не хотів виходити, бо господині все одно не було вдома, але хтось надворі був дуже настирний, бо не переставав стукати.

Максим Іванович узяв цигарки та запальничку, вийшов надвір. Відчинив хвіртку й побачив незнайомого чоловіка.

— Добридень, — привітався той.

Щось дуже знайоме було в голосі людини біля хвіртки. Максим Іванович помітив, що чоловік теж пильно вдивляється в його обличчя. У генерала була дуже гарна пам’ять на людей. Зараз він був певен, що бачив цю людину. Але де? Коли? У пам’яті з неймовірною швидкістю проносилися різні події, тисячі облич.

— Максиме? — чоловік перший порушив мовчанку.

— Не вірю своїм очам! Ущипніть мене, бо я сплю, — сказав Максим Іванович, пізнавши давнього студентського друга. — Андрію!

Вони міцно потиснули одне одному руки, обійнялися.

— Я до цього часу не йму віри, що це ти, — сказав радісно генерал. — Скільки разів я намагався тебе знайти, і все марно. А тут ти сам мене знайшов!

— Узагалі-то… — почав Андрій Андрійович.

— Чому ми тут стоїмо? Ходімо до хати, — запросив Максим Іванович. — Насправді я тут сам як гість, але господиня на роботі… А, що казати! Ходімо, там поговоримо.

За спогадами в чоловіків час минав швидко. Андрій Андрійович був щиро, безмежно радий, що зустрів колишнього друга, що той його не забув і навіть шукав. Соромно було зізнатися, що про Максима він згадав нещодавно, коли стало тяжко на душі. І хто б міг подумати, що вони зустрінуться тут і за таких обставин! Максим Іванович розповів про трагедію, що сталася з його сином, коли той ступив на небезпечний шлях. У відповідь Андрій Андрійович розказав другові, як радів, коли вдалося усиновити дитину, як непомітно виросла стіна непорозуміння і з сином, і з дружиною, як Стась мало не засадив до в’язниці свою сестру. За жвавою розмовою чоловіки не помітили, як повернулася додому Людмила Орестівна. Вона привіталася з Андрієм Андрійовичем, і той побачив на її обличчі здивування.

— Я бачу, ви вже познайомилися, — сказала вона, ставлячи на стілець важку сумку з учнівськими зошитами.

Чоловікам довелося пояснювати, що вони вже давно знайомі.

— Це ж треба, — сказала вона, — який збіг! Це добре, що ви зустрілися, але на порожній шлунок розмови не підуть так, як на повний. Бачу, ви нічого не їли? За розмовами ніколи було чи соромилися?

Людмила Орестівна налила чоловікам борщу. Андрію Андрійовичу здалося, що він ніколи в житті не куштував такої смачної страви, хіба що колись давно, коли була жива його мати. Коли вони пообідали, то Андрій Андрійович збагнув, що Максим хоче про щось поговорити з жінкою наодинці. Щоб їм не заважати, чоловік вийшов надвір покурити.

Він зайшов у садок, присів на лавку. Андрій Андрійович думав про те, як йому мало потрібно від жінки, щоб відчувати душевний комфорт. Зараз йому до нестями хотілося жити так, щоб тягло до рідної домівки, щоб стіни були зігріті затишком та спокоєм. І страв хотілося не вишуканих та делікатесних, а простих, земних, як спогади з далекого дитинства, коли в хаті пахло борщем, часником та пиріжками. А ще він хотів, щоб удома його чекали, і не хтось, а ось ця непримітна, скромна жінка з розумними очима за скельцями окулярів та волоссям, що п’янко пахне ромашкою. Він згадав дружину Марину й не відчув ніякого жалю за викресленими з життя роками, прожитими з нею поруч і водночас окремо. З огидою згадав пустоголову гарну ляльку Анжелу, яка до нестями любила його гаманець. Із сумом згадав Стася. «Якщо син зрозуміє мене, то буде приїздити, — заспокоїв він себе. — Повинен зрозуміти рано чи пізно».

Стояла чудова рання осінь. Вона п’янила голову Андрія Андрійовича, як давнє вишумуване вино, хвилювала, наполягала: спинися, злови хвилинку, зверни увагу на золотавий кленовий листочок, що вітром прибило до твоїх ніг. І чоловік усміхнувся. Сьогодні він був п’яний від осені, від зустрічі з добрим товаришем та від маленької тендітної жінки, випадкова зустріч із якою була призначена долею…



Розділ 45

Це був насправді дивовижний день.

Надвечір Людмила Орестівна вже було дістала дріжджі, щоб зробити закваску для пиріжків, коли Максим Іванович запропонував поїхати до Соні сьогодні ж.

— Чому ви завтра будете трястися автобусами, коли ми можемо поїхати сьогодні моєю автівкою? — він подивився на жінку. — Я, до речі, також хочу подивитися, як там їм живеться. Можливо, діти чогось потребують, то допоможемо.

— А пиріжки? — розгубилася жінка. — У мене нема чого взяти на гостинець. Ні, я не можу поїхати в гості з порожніми руками.

У цей час два чоловіки подумали майже однаково: «А я, телепень, їхав до жінки в гості та не здогадався нічого купити».

— Купимо щось по дорозі, — знайшовся першим Максим Іванович.

— Можна купити, — підтримав його Андрій Андрійович. — Коли ви плануєте від’їхати?

— Ми? — перепитав друг. — Ні, любий мій Андрію, поїдемо разом. Я тепер тебе так просто не відпущу, бо знову десь загубишся на багато років.

Андрію Андрійовичу й справді не хотілося розлучатися з Людмилою Орестівною саме зараз, тому він охоче погодився.

— А далеко їхати? — заради пристойності запитав він.

Яким же було його здивування, коли дізнався, що поїдуть вони в те село, де наколобродив його Стась!

— А в цієї дівчини Соні яке прізвище? — запитав Андрій Андрійович.

— Агафонова, — відповіла Людмила Орестівна. — А що? Ви її знаєте?

— Та… ні, — зніяковіло та якось невпевнено відказав чоловік.

Максим Іванович поглянув на друга та з його виразу обличчя все зрозумів, але промовчав.

…Смеркалося. За кермом позашляховика був Максим Іванович. Позаду сиділи поруч Людмила Орестівна та Андрій Андрійович. Він мовчки вдивлявся в дорогу, де фари автівки похапливо обмацували шлях з ущент розбитою дорогою, та думав про те, що знову побачить дівчину, перед якою відчував провину за свого сина. Якщо хоча б чимось він зможе Соні допомогти, то зробить це, не вагаючись, бо ж натерпілася вона від витівок Стася. Андрій Андрійович іще не знав, що зможе зробити для дівчини, щоб якось загладити провину, але був певен, що щось та зможе, принаймні попросити вибачення за сина.

Близько, так близько від нього була Людмила Орестівна, що він відчував плечем тепло її тіла. Вона мала стомлений вигляд. Ще б пак! Майже цілу ніч перевіряла учнівські зошити, потім цілий день була на роботі серед галасливих школярів, а тут іще треба було нагодувати непроханих гостей і вирушити в дорогу. Андрію Андрійовичу хотілося вкласти спати в ліжко цю жінку, дбайливо накрити її м’якою ковдрою та цілу ніч тихенько просидіти біля ліжка, охороняючи її спокій.

Людмилу Орестівну заколисувало на м’якому сидінні автівки. Тепло вкрай її розморило, і вона відчула, як утома сковує її тіло. Захотілося спати. Вона заплющила очі, щоб хоч на хвилинку задрімати. Мимоволі схилила голову на могутнє плече Андрія Андрійовича. Воно було м’яке й тепле, і від цього їй стало так спокійно, так надійно та затишно. «Ось так би все життя», — подумала жінка, засинаючи.


Розділ 46


Якесь недобре передчуття з’явилося в Льошки ще тоді, коли при виїзді з міста Стась зупинив джип біля приватного будинку, спритно вислизнув з автівки й швидко пішов до садиби. Через кілька хвилин він повернувся дуже задоволений із пакетом у руках, де брязкали кілька скляних пляшок. Спочатку Льошка подумав, що Стась набрав горілки, але потім зробив висновок, що це на нього не схоже. Хлопець потайки кидав погляди на Стася та бачив, як пашіли його щоки від збудження, як той нервово палив цигарку за цигаркою. Було помітно, що друг замислив щось лихе, і це лякало Льошку.

— Стасю, — звернувся він до друга, притишивши музику, що розривала динаміки. — Ти можеш пояснити, куди ми їдемо?

— А ти не здогадався?

— Бачу, що в село. Але навіщо?

— Хочу поспілкуватися з рудою відьмою.

— Скажи мені відверто: навіщо вона тобі? Ірка мені плакалася, що ти не хочеш її бачити, а даремно. Вона гарна дівчина. До того ж її батьки — дуже впливові люди не лише в нашому місті, а й у столиці. Принаймні я таке чув.

— Правду чув, — сказав із посмішкою Стась. — І впливові предки, і далеко не бідні. І Ірка — класна кобила. Згоден.

— Чому ти її відфутболюєш?

— Шкода Ірку?

— Деякою мірою так.

— То бери її собі, мені для тебе її не шкода. З вас вийде пречудова пара! До того ж твої предки будуть дуже раді завести собі таких впливових і багатих родичів.

— Та ну тебе! — Льошка махнув рукою та дістав гумку. — Я до нього по-доброму, а він…

— Льошко, я теж про тебе піклуюся, — з іронією промовив Стась, — навіть свою гарну дівчину з багатим таточком віддаю. Та ще й задарма! Мені для тебе нічого не шкода. Бери Ірку, користуйся нею, скільки тобі забажається.

— З тобою неможливо розмовляти.

— Чому, друже? Ти хотів знати, куди ми їдемо? Я тобі сказав одразу, що до села розважатися.

— Облиш цю Соню. Як на мене, ми вже вдосталь там нарозважалися, час спинитися.

— Дякую за пораду! Красно дякую! — кривлявся Стась. — Але не можу, Льошко, хоч трісни! Не можу — і все!

— Вона ж тебе відшила, ти залишився без класної тачки, впав у немилість батька. Тобі замало пригод? Не потрібний ти Соні — це ясно як божий день.

— Побачимо, — протягнув Стась і примружив очі. У них було щось хижацьке.


Розділ 47

Із Сонею ще ніколи такого не було. За добу вона перепила геть усі жарознижувальні пігулки, що мала в аптечці, але вони чомусь не допомагали. Нестерпно боліла голова, у вухах гуло та шуміло, дошкуляв кашель, здавалося, що не лише нутро палає жаром, а й п’яти горять. Та найбільш неприємним було те, що Софійку швидко покидали сили. Вона почувалася до нестями стомленою та вкрай виснаженою, так, ніби хтось невидимий виссав із неї всі життєві сили.

У дівчини ледь вистачило сил, щоб здоїти корову. Вона занесла відро з парним молоком до хати, але процідити його вже не змогла, тож вирішила спочатку трохи відпочити, а потім закінчити справи по господарству. Софійка погодувала Сашка з ложки борщем. При цьому дівчина намагалася вже не дивитися йому у вічі. Сьогодні вранці, коли вона нарешті спіймала погляд Сашка, він на якусь мить подивився їй прямо в очі. Соня зраділа, бо їй здалося, що цей погляд був усвідомлений, але в хлопця одразу ж почався напад. Зробивши заспокійливий укол, Софійка одразу ж зателефонувала лікареві та все розповіла. Лікар не міг упевнено сказати, добре це чи ні, але запевнив, що хоча б якісь зміни в поведінці Сашка вже є добрим знаком. Це дало їй надію, але дівчина тепер боялася піймати його погляд. Вона дуже-дуже стомилася й знемагала від перевтоми та недуги.

Софійка підкотила візок із завмерлим в одній позі хлопцем до вікна, розсунула фіранки в різні боки. Іноді їй здавалося, що Сашко розглядає щось на вулиці, усе бачить, розуміє й усвідомлює, лише зараз сидить, глибоко поринувши у свої думки.

— Ось так, — мовила вона тихо. — Так буде краще, коханий.

Упевнившись, що хлопцеві зручно, Софійка сіла навпроти нього в крісло під стіною. Закуталася в ковдру, бо ніяк не могла зігрітися. Її лихоманило так, що дрижала, як восени листочок на осині. На лихо, ще й баба Параска кілька днів не навідувалася. Чи то прихворіла, чи підтримує людей, які її осуджують? Але все одно Софійка не буде дивитися на білий світ зацькованим поглядом, а залишиться гордою. Не відчувала ні перед ким провини, лише перед дідусем, з яким не була поруч в останні миті його життя.

Дівчина підтягла під себе ноги, скрутилася калачиком. Як же холодно! Їй важко, дуже важко, але ніколи не опустить руки. Нізащо! Крок за кроком буде йти із Сашком поруч по життю до повного його одужання, і ніхто не змусить її з ним розлучитися. А зараз стомилася. Дуже стомилася. Софійка відчула, що вже перестала тремтіти і все тіло запашіло жаром. Захотілося спати так, ніби не знала сну цілу вічність. Пусте, це лише втома та нервове напруження. Треба лише прикрити важкі повіки та трішечки подрімати. Ні, спати не можна, бо вже надворі сідають сутінки і їй незабаром укладати Сашка спати. Можливо, не треба засинати, бо все одно незабаром прийде ніч?

Дівчина з великим зусиллям підняла важкі повіки. Сашко дивиться у вікно, тож усе добре. Повіки самі по собі злипаються, і Соня знову прикриває очі. «Не спи, — каже вона собі. — Ти ж сильна, можеш витримати все». Але за хвилину дівчина вже не здатна опиратися втомі та потрапляє в міцні обійми сну…

Стась, не криючись, залишив автівку посеред дороги навпроти будинку, де жила Соня.

— І що ми будемо робити? — запитав Льошка з острахом.

— Будемо діяти за обставинами, — відповів Стась, упевнено заходячи до двору. — Спочатку спробуємо засвататися.

— Жартуєш?

— Зовсім ні, — відповів Стась і почав грюкати у двері: — Соню! Соню, відчини! Треба побалакати. Ти мене чуєш?! Є розмова!

Ніхто не відповів. Стась спробував відчинити двері, але вони були зачинені зсередини. Тоді він почав із силою тарабанити в них кулаками, бити ногами.

— Відчини, сучко! — за мить кричав оскаженіло Стась. — Бо я виб’ю ці кляті двері!

— Зараз прибіжать сусіди. — Льошка потягнув Стася за рукав, але той нервово відкинув його рукою.

— Відчепися від мене! — закричав він, визвірившись на друга. — Мені начхати на сусідів і всіх цих дурних селюків! Соню, відчини, кажу тобі!

За дверима було тихо. Стась помітив, що в одному з вікон горить світло, і кинувся до нього. Коли він туди заглянув, то перед собою побачив юнака в інвалідному візку.

— Льошко, поглянь-но сюди, — Стась потяг друга до незавішеного вікна. — Здається, тут мій конкурент.

Льошка з острахом заглянув у вікно.

— Ти бачиш, що він інвалід?

— Бачу. — Стась примружив очі. — Мене, виходить, відшила заради каліки?

Льошка промовчав. Він дивився на хлопця, якого бачив прямо перед собою, і той, здавалося, дивиться на нього. Але дивним було те, що хлопець ніяк не реагував на появу сторонніх під вікном.

— Чого витріщився?! — заричав Стась так голосно, що, звичайно ж, було чути в хаті, але хлопець не поворухнувся, навіть, не кліпнув очима. — Та він дебіл! Повний дебіл! Агов, ти, дауне! — Стась почав вимахувати руками, кривитися, але хлопець у візку ніби його не помічав.

— Ходімо звідси, — попрохав Льошка, відчуваючи недобре. — Порозважалися, та й годі. Мені сподобалася розвага, але більше нам нема чого тут робити.

— Як це?! Я ще не поговорив із Сонею, а я не звик так просто відступати, — промовив Стась й із силою затарабанив у шибку. — Соню! Соню!

Стась став навшпиньки й ще раз зазирнув у вікно, але, окрім хлопця, нікого не побачив.

— Сучко! Або виходь сюди, або пошкодуєш! — прокричав Стась біля шибки.

Він прислухався, але в хаті було тихо.

— Ну, все! — крикнув Стась. — У мене терпець увірвався!

Він побіг до машини, швидко повернувся. У руках Стася Льошка помітив пакет зі скляними пляшками, які йому всю дорогу не давали спокою. Стась швидко витяг звідти дві пляшки, крикнув другові: «Відійди!» — та несамовито закричав у бік будинку:

— Гори ж, клята відьмо! Я ненавиджу тебе! Ненавиджу!!! Ти спаскудила все моє життя!

Льошка не встиг нічого зрозуміти, як дві пляшки з пальним одна за одною полетіли в бік вікна, де горіло світло…

Сашко побачив прямісінько перед собою спалах світла та майже одночасно відчув вибух. Від несподіванки він здригнувся, ніби по тілу пробіг потік струму. В одну мить він зрозумів, що це вибух касетної бомби, а перед ним хлопчик Каха, який танцює. Сашко набрав повітря в груди, щоб закричати, знову побачивши в руках дитяче серце, але… серця не було! Він обдивився свої руки з усіх боків. Вони були чисті. Жодної плями крові. Хлопець нічого не зрозумів. Він чітко чув вибух, бачив прямо перед собою спалах, але де ж подівся Каха? Сашко знову й знову переводив погляд із яскравого світла на свої руки. Не було ані Кахи, ані крові на руках. Натомість десь у підсвідомості сплив інший, ще нечіткий, але такий знайомий образ. Це була дівчина. У неї хвилясте довге золотаве волосся та гарні темні очі з довгими пухнастими віями, майже як у Кахи. Ні, він щось плутає. Це очі Кахи!

Хлопець знову подивився у вікно. Там була якась заграва, але дитини він не побачив. Сашко закашлявся. Чому стало так важко дихати? Чому щось до болю ріже очі та заважає побачити Каху? Каху чи все-таки знайому дівчину? Так! Дівчину! Його дівчину.

— Соню! — покликав Сашко. — Сонечко!

Він озирнувся. Це була кімната Соні — сумнівів не було. Але чому тут повно диму, який застилає все навколо густою пеленою так, що майже вже нічого не видно?

Тріснуло скло в другому вікні та розсипалося на дрібні друзки. Сашкові стало трохи легше дихати, але ненадовго, бо вогонь жадібно лизнув фіранки на вікнах, перекинувся на крісло, де лежала зібгана ковдра. Там хтось ворухнувся. Крізь дим Сашко споглядав, як спочатку повільно, потім усе більше й більше займалася ковдра на кріслі. І тут він побачив її! Там, закутавшись у вогняну ковдру, сиділа його Соня! Так, саме вона, його люба, мила дівчина!

— Соню, Соню! Соню!!! — несамовито та хрипко закричав Сашко, зрозумівши, що вогонь ось-ось добереться до її золотавого волосся та одразу ж поглине.

Він кинувся до сплячої дівчини, але не встояв на слабких ногах й одразу впав.

— Соню! — кричав він, але за димом уже не бачив дівчини. — Кохана, люба, прокинься!

Він повз до неї, чіпляючись за підлогу руками, які не хотіли його слухатися, вигинаючись, мов вуж, усім тілом, доки не намацав ноги дівчини. Сашко хотів піднятися, але забракло сил. Він потяг її з крісла за ноги на долівку й зрозумів, що вчасно. Ковдра палала, і одяг на дівчині вже почав тліти. Сашко зрозумів, що Соня вже непритомна, і, якщо він її зараз не витягне з вогню, то вона загине.

Він швидко збив руками вогонь на її одязі, не відчуваючи жару, та потяг до дверей, зібравши всі свої сили, які мав…

Хата палала, а Сашко лежав на землі посеред двору, міцно тримаючи в обіймах непритомну дівчину. Від своєї безпорадності йому хотілося несамовито волати.

— Сонечко, Соню, — повторював він без упину, вдивляючись у її обличчя, почорніле від кіптяви. Здавалося, що життя вже покинуло її й дівчина не дихає.

— Соню! — закричав у відчаї Сашко та потряс її бездиханне тіло.

— Коханий? — ледь прошепотіли обпечені губи.

— Сонечко? — перепитав Сашко, не вірячи своїм вухам. Чи то йому здалося, що дівчина заговорила?

— Любий, — Соня розплющила очі. — Ти… зі мною, коханий?

— Так, Сонечко, так, — сказав Сашко. — Я з тобою. Зараз, сьогодні, назавжди! Моє сонечко.

У Соні з очей скотилися сльози. Вони потекли тоненькою смужечкою, залишаючи дві білі доріжки на брудному обличчі.

— Не треба плакати, Сонечко, — сказав Сашко, поцілувавши брудну щоку, де завмерли крапельки сліз. — У нас усе попереду. Стільки справ, а ти плачеш.

Дівчина важко дихала, потім закашлялася. Сашко цілував її брудне обличчя, не помічаючи, як його непрохані сльози змішалися з її солоними струмочками.

— Ми підемо… — Соня замовкла, бо в грудях запекло, защеміли обпечені губи.

— Дивитися, як купаються зорі в річці? — спитав Сашко та крізь сльози усміхнувся. — Звичайно ж, моє сонечко!

— Ти… все… пам’ятаєш, — шелестом злетіло з її вуст, і дівчина знепритомніла.


Розділ 48

Коли повнолиций місяць розсипав густим горохом яскраві зорі по чорному полю, до віддаленого села звернула самотня автівка. У ній було троє людей, які поспішали прибути до села вчасно, доки Соня із Сашком не поснули. Однак по вщент розбитій дорозі авто просувалося повільно, розхитуючись у різні боки, ніби жирна качка. Люди в авто не звернули особливої уваги на червону пожежну машину, яка їх обігнала та помчала в бік села, лише Максим Іванович відзначив про себе, що, напевно, десь спалахнула пожежа.

Людмила Орестівна, яка дрімала, притулившись до теплого плеча Андрія Андрійовича, раптом здригнулася всім тілом і різко випрямилася.

— Що сталося? — стривожено спитав чоловік.

Жінка поправила рукою зачіску, звичним рухом торкнулася окулярів на переніссі.

— З ними щось скоїлося, — придушеним голосом стиха мовила жінка.

— Усе добре, — промовив Андрій Андрійович і підбадьорливо усміхнувся. — Щось лихе наснилося?

— Не знаю, — стенула худенькими плечами жінка, — задрімала, і раптом щось стрельнуло у все тіло, пронизало, мов блискавка, і я відчула біду навіть не тілом, душею.

— Незабаром будемо на місці, і ви впевнитеся, що то лише пуста тривога, — втрутився в розмову Максим Іванович.

— Ні, з дітьми трапилося щось жахливе, — повторила жінка.

Марно Андрій Андрійович намагався заспокоїти не на жарт схвильовану жінку. Він дав їй попити води, відчинив вікно, наказав глибоко дихати свіжим повітрям, але нічого не допомогло — жінка вся тремтіла й лише просила швидше їхати.

Назустріч їм мчався на шаленій швидкості легковик, тож Максим Іванович завбачливо скерував автівку вправо.

— Як можна по такій дорозі так носитися? — невдоволено сказав він.

Андрій Андрійович також звернув увагу на машину, що швидко наближалася.

— Напевно, куплена не за чесно зароблені кошти, — стиха промовив він, мимоволі згадавши Стася.

Легковик порівнявся й озвався довгим гудком. Андрій Андрійович у той час подивився у вікно, намагаючись розгледіти шаленого водія. Була темрява, але чоловікові знадобилася лише одна мить, щоб помітити у водієві знайомі риси обличчя.

«Стась?! — майнула в голові думка, і чоловіка одразу обдало жаром. — Він знову їздив у село!»

Андрій Андрійович розхвилювався, але зміг стримати свої почуття, сховавши їх у глибині душі, там, де так багато всього нагромадилося. Дещо з тих «надбань» із роками закаменіло, перетворилося на холодну крижану брилу від того, що не знайшлося теплих рук та вуст, які б торкнулися й змогли розтопити кригу. Зараз він промовчав, але зросла впевненість у тому, що якщо і є людина на землі, яка зможе зігріти його своїм теплом, то лише ось ця худенька, непримітна, схвильована жінка, яка сидить поруч із ним. Чоловік обережно обняв жінку за плечі, лагідно притиснув до себе.

— Не хвилюйтеся, — сказав він стиха, — усе буде добре.

— Не буде, — промовила вона у відповідь. — Бачите, горить хата? Упевнена, що наших дітей.

Максим Іванович натиснув на педаль газу…

Чи не все село збіглося гасити пожежу. Люди бігали з відрами, дістаючи воду з найближчих колодязів, але вогонь не піддавався й ласо смакував дерев’яним будиночком. Баба Параска встигла вивести з хліва перелякану корову, яка ревла й опиралася. Потому люди познімали із сідала курей, понесли до сусідів, хтось ловив гусей, бо вогонь уже перекинувся на стріху сараю. Нарешті приїхала пожежна машина, і люди з полегшенням зітхнули.

Над Сонею стояла навколішках фельдшерка, намагаючись привести її до тями.

— Дайте мені мобільника врешті-решт! — нервово крикнула жінка.

— У тебе він у руках, — сказав хтось із натовпу.

— Нема грошей на рахунку, — пояснила жінка, — постраждалих потрібно негайно направити до лікарні! Та дайте мені того клятого телефона!

— Не брали їх із собою на пожежу!

— Зараз я збігаю додому! — сказав хтось із чоловіків.

— Та швидше ж бо! — крикнула йому навздогін фельдшерка.

Несподівано на вулиці пригальмувала незнайома автівка. З неї вибігли два чоловіки та жінка й одразу кинулися до потерпілих.

— Синку! — скрикнула жінка, підбігаючи до Сашка.

— Мамо?! — здивувався він. — Звідки ти тут? У тебе є мобільник? Потрібно викликати «швидку».

Андрій Андрійович без зайвих слів підхопив дівчину на руки, поніс до машини.

— Доки «швидкої» дочекаєшся… Самі швидше доїдемо, — сказав він.

Людмила Орестівна перебувала в шоковому стані, то й не одразу збагнула, що до сина повернулася пам’ять.

— Синку, у тебе усі руки обпечені, — сказала вона, узявши його руки у свої. — Тобі також потрібно… Ти… ти все згадав?! — промовила вона тремтячим голосом, сіла поруч із ним на землю, обійняла за шию, і сльози градом покотилися з очей.

— Синку, ти можеш підвестися? — спитав у Сашка Максим Іванович.

— Зараз, — відповів хлопець.

Він зіперся на руки й лише зараз відчув у них пекучий нестерпний біль. Сашко подивився на долоні — земля змішалася з кров’ю, а кров — із кіптявою. Зціпивши зуби, зробив іще одну спробу підвестися, але слабке тіло не послухалося і він упав на землю.

— Ох, ці діти, — скрутно похитав головою Максим Іванович і допоміг Сашкові дістатися до машини. — Тепер усе буде добре, — сказав він, сідаючи за кермо. — Я вас швиденько доставлю до лікарні.

Чоловік повернув ключ запалювання й додав:

— Уперше буду мчати, не шкодуючи машину. Що автівка? Лише шматок металу, душі вона не має.


Розділ 49

— Запам’ятай, Стасю, — сказав Андрій Андрійович сину, гальмуючи біля свого будинку, — це останній раз я тебе витягаю з халепи. Ти спалив чужу оселю, тож можеш назавжди забути про маєток під Києвом.

— Я це вже зрозумів, — зітхнув Стась.

— Це ще не все, — додав батько, виходячи з автівки. — Тобі потрібно буде ще дещо зрозуміти — є важлива розмова.

Син із батьком не встигли переступити поріг, як на них накинулася жінка. У матері Стася були заплакані очі, вона не тямила себе від гніву.

— Що ти, мерзотнику, накоїв?! — закричала вона синові. — Де мої прикраси?! Це ти в усьому винен! — Жінка ткнула пальцем у груди чоловікові. — Ти залишив його без копійки в кишені! Ви змовилися, щоб пустити мене по світу голою й босою?! Це така ваша вдячність?!

Андрій Андрійович узяв її за плечі, відсторонив із дороги.

— Не треба, — спокійно сказав він, — не зараз, потім.

— Коли потім?! — верещала жінка. — Не знаю як, але поверніть мені все! Обоє! Чуєте мене?!

— Не зараз! — з притиском промовив Андрій Андрійович і звернувся до Стася: — Ходімо до мене в кабінет.

— Який кабінет? — Жінка шарпнула сина за руку. — Зачекай! Я це так не залишу!

Стась мовчки пройшов повз матір, зайшов до кабінету батька, і той зачинив двері на ключ.

— Я міліцію викличу! — Жінка затарабанила у двері. — Ви мене обікрали! Злодії! Крадії!

Син із батьком дочекалися, поки за дверима стихне істеричний крик, і Андрій Андрійович указав Стасеві на крісло навпроти.

— Сідай, настав час тобі дізнатися всю правду…

Нелегко далася розповідь Андрію Андрійовичу. Кілька разів він замовкав, запалював цигарку й дивився у вікно, даючи змогу приголомшеному синові осмислити почуте, потім знову продовжував розповідати. Не мало сенсу приховувати правду й надалі, бо рано чи пізно вона все одно відкрилася б. Чоловік розумів, що потрібно було почати цю розмову раніше, тоді б Стась, напевно, не накоїв стільки лиха. Андрій Андрійович відчував і свою провину за зволікання, тому кожне слово давалося йому так тяжко. Він попросив вибачення в сина за те, що здійняв на нього руку, і за ті дулі, за які йому зараз було соромно.

— Тепер ти знаєш усе, — він підвів риску під розповіддю.

Стась, розгублений, схвильований, ошелешений новинами, довго сидів у завмерлій позі.

— То, виходить, ти і мама…

— Так, сину.

— А Соня…

— Твоя рідна сестра.

Стась тяжко підвівся, похитуючись, з опущеними плечима, ніби на нього тиснув важкий тягар, мовчки підійшов до дверей, повернув ключ.

— Мені потрібно побути на самоті, — тихо промовив він і вийшов.

— Нарешті! — перед ним стояла розлючена мати.

Стась мовчки пройшов повз неї, зачинився у своїй кімнаті. Даремно жінка тарабанила у двері, звертаючись до його совісті. Коли настав вечір і син не виходив із кімнати, вона стривожилася.

— Стасю, можеш зі мною поговорити? — уже спокійно спитала мати, вслухаючись у тишу.

— Не зараз, — почула у відповідь, — дай мені спокій.

Рано-вранці, поки ще батько був удома, Стась постукав у двері його кабінету.

— Відчинено, — почув він голос батька й зайшов.

Андрій Андрійович не впізнав свого сина. Про безсонну, фатальну ніч свідчило все: і почервонілі очі Стася, і темні кола під ними, і стомлений вигляд.

— Тату, — промовив син, і в Андрія Андрійовича відлягло від серця: назвав його батьком, — у мене є два прохання, це останні, обіцяю.

— Слухаю тебе, сину.

— Допоможи мені перевестися в інший інститут — це перше прохання.

— Не питаю чому, але здогадуюсь, що на краще, — відповів чоловік. — Добре, я допоможу тобі. Що ще?

— Я хочу поговорити із Сонею.

— Не впевнений, що в цьому я тобі помічник. Ти ледь не занапастив її життя, тож чи захоче вона з тобою спілкуватися, чи ні — усе залежить від її рішення.

— Розумію, — зітхнув Стась, — але я хотів би попросити тебе, щоб ти їй сказав, що я… її брат.

— Гаразд, — погодився батько, — вона добра дівчина, тож, думаю, погодиться вислухати тебе.

— До речі, як вона там?

— Добре. Соню перевели з реанімації у звичайну палату, тож уже рветься додому. У Сашка трохи гірші справи — опіки гояться не так швидко, як хотілося б.

…Коли батько зателефонував Стасеві й повідомив, що Соня погодилася на зустріч із ним, хлопець одразу поїхав до лікарні.

Соня вийшла до нього у фойє лікарні, засунула руки в кишені халатика, зупинила погляд на обличчі Стася. Він не витримав її погляду, відвів очі вбік.

— Соню, мені дуже прикро, що так сталося, — промовив він стиха. Було помітне його нервування. Дівчина мовчала. — Я дурень, набитий дурень, — продовжив Стась. — Знаю, що нема мені прощення, але все-таки я прошу в тебе вибачення за все-все-все…

Дівчина нічого не відповіла, і Стась не знав, як підібрати потрібні слова, — він ніколи ні в кого не просив вибачення й не знав, як це робити, хоча добре зараз усвідомлював, що його подальше життя багато в чому залежить від відповіді Софійки.

— Якби я знав, що ти моя сестра, усе було б інакше.

Соня промовчала.

— У твоїх очах я монстр із черствою душею — знаю, — продовжив він. — Але нещодавня розмова з батьком, його зізнання, перевернули шкереберть мою свідомість. Я навіть дорікнув батькові, що мене багато балував і мало шмагав у дитинстві, але і його можна зрозуміти й пробачити, бо він так мріяв про дитину… А коли я з’явився в сім’ї, сліпо любив мене й не хотів образити, бо я чужа дитина.

— Як ти смієш?

— Ні, я напевно не так висловився! — Стась почесав потилицю. — Я безмежно вдячний батькам за все, що вони мені дали, але зараз мова не про те. Соню… — Він подивився їй прямо в очі. — Пробач мені, прошу тебе!

— Бог пробачить, — тихо промовила дівчина.

— Соню, хочеш, я стану перед тобою на коліна? Як мені далі жити з таким тягарем на душі?

— Тільки тому, що ти мій брат, — сказала Соня.

— Дякую, — мовив Стась, і в горлі в нього застряг клубок.

— От нагородив Бог мене братиком! — Соня усміхнулася кутиком вуст.

— Соню, коли ти одужаєш, то можеш… можете переїхати із Сашком жити в мою кімнату.

— Дякую, нам є де жити. Одна добра родина подарувала нам квартиру, — пояснила дівчина, — тож ми незабаром туди переїдемо.

— А на весілля запросите? — Стась усміхнувся.

— А як же без брата?

— А… до матері… ти поїдеш її запросити? — обережно спитав хлопець.

— Не знаю, — похитала головою дівчина.

— Усе-таки вона тебе… нас народила.

— Подумаю.

— Я хочу поїхати з тобою. Можна буде?

— Ти добре подумав? Чи варто? — Соня уважно подивилася на хлопця.

— Я хочу її побачити.

— Гаразд, — зітхнула дівчина й додала: — Поїдемо разом із Сашком, щойно він одужає, він також повинен знати всю правду.


Розділ 50


Сашко зупинив автівку біля кладовища, кинув запитливий погляд на Софійку.

— Я піду сама, — сказала вона, — хочу наодинці поговорити з дідусем.

Дівчина взяла великий букет троянд, повільно пішла вузенькою стежкою. Біля могили діда вона стала навколішки й довго стишеним голосом говорила з рідною людиною так, ніби дідусь був поруч, ніколи її не покидав і ладен був хоч зараз порозмовляти з онукою, пожартувати, зрозуміти.

— Ось так, дідусю. — Соня витерла сльози, які весь час котилися обличчям, попри те, що вона намагалася не плакати, але невтішно ридала її душа, — твоя дзиґа незабаром стане дружиною, буде чекати чоловіка з роботи, народить йому маля. Ти не сумуй, мій любий, я завжди про тебе пам’ятатиму, а коли в нас буде дитинка, я прийду до тебе знову і ти зможеш на неї подивитися. Нашу корівку Ласочку я віддала хрещеним, подарувала за умови, що вони не здадуть її на м’ясо, дозволять померти своєю смертю. Ти ж знаєш, дідусю, що вони тримають немало худоби, щоб мати змогу допомагати своїй доньці. Питаєш, чи пробачила я Галю? Хай живе, як знає, Бог їй суддя — ти мене так учив, і я повторюю твої слова. А птицю нашу я роздала сусідам — нехай не тримають на мене зла.

Дівчина замовкла. Вона ще трохи посиділа біля могили на землі, вдивляючись у портрет дідуся. Він лагідно усміхався онуці, добрий, милий дідусь у старому кашкеті. Соня підвелася, поцілувала портрет, стиха промовила:

— Пробач, що не вберегла тебе.

Вона повернулася, і Стась, що вийшов з автівки й нервово ходив навколо, попросив показати, де похований старий.

— Навіщо? — спитала Софійка.

— Я перед ним дуже завинив, хочу попросити вибачення, — пояснив хлопець.

Соня не стала перечити й вказала на доріжку, яка вела до могили дідуся…

Біля садиби матері Соня занервувалася. Дівчина невміло намагалася приховувати тривогу, але Сашко це помітив і взяв її за руку.

— Ти впевнена? — стиха спитав він у дівчини.

Вона кивнула головою і вже рішуче попрямувала до паркану, відчинила хвіртку. Непроханих гостей зустрів гавкотом собака і невдоволеним поглядом незнайомий чоловік із мітлою в руках.

— Хто такі і що треба? — запитав він, з цікавістю розглядаючи незнайомців.

— Господиня вдома? — спитав Сашко, поглянувши на розгублену Софійку.

— Тут я, де ж мені бути? — почула Соня голос матері, що поспішала до них із хліва.

На мить погляди доньки й матері зустрілися, і Соня вловила в її погляді збентеження, невдоволення й навіть страх.

— Це до тебе? — спитав чоловік. — Хто вони такі?

— Ми… ми, — Соня хотіла сказати, що родичі, але не встигла.

— Звідки я знаю, хто вони?! — грубо відповіла жінка, уникаючи зустрічі з поглядом доньки. — Напевно, помилилися садибою. Ідіть своєю дорогою, не заважайте працювати! Цим міським нема чого робити, ось білоручки й вештаються в пошуках пригод.

Стась до цього часу стояв мовчки, з цікавістю розглядаючи жінку, і лише кліпав очима.

— Можна зайти? — спитав він невпевнено.

— А хто тебе сюди запрошував? — Чоловік міцніше стиснув розтріпану мітлу в руках. — А-а-а! Я знаю хто! Це ти, курво, поки мене не було вдома, їх покликала? — Він недобре зиркнув з-під лоба на жінку.

— Та ти що?! Схаменися!

— Я вам зараз усе поясню, — сказав Стась. — Ми лише хотіли на хвилинку зайти до…

— Я так і знав, що ти брешеш! — Чоловік смикнув жінку за руку. — Зізнавайся, що їм треба? Хто вони? Ментів на мене наслала?!

— Здурів, чи що?! Я їх не знала й не хочу знати! — Жінка відійшла на крок далі від чоловіка. — Якщо вони зараз не заберуться геть, я сама викличу ментів!

— Ти точно їх не знаєш? — Чоловік примружив очі.

— Ось тобі хрест! — Жінка перехрестилася. — Уявлення не маю, хто такі! Забирайтеся звідси, щоб духу вашого не було!

— Ми вже йдемо, — сказала Соня й нарешті піймала погляд матері. — Ніколи не повертатися, кажете?

— Ніколи! — закричала жінка. — Щоб більше ніколи я вас тут не бачила! Я зрозуміло кажу?!

— Ясніше не буває, — сказала Соня. — Ми ніколи сюди не повернемося, — вона зробила притиск на слові «ніколи».

— Ось і добре! Домовилися по-мирному. Ідіть собі геть! У кожного своє життя, своя дорога, нехай вони не перетинаються.

— Так, — кивнула головою Соня.

Вони пішли до автівки, і дівчина почула, як чоловік заявив, що дуже перенервував, а жінка заспокоїла тим, що має в сховку «маленьку».

Зворотну дорогу всі мовчали, поринувши в роздуми. Софійка ні про що не питала в Стася. Було й так зрозуміло, що після побаченого й почутого приголомшений хлопець осмислить усе й більше цінуватиме те, що зробила для нього нова сім’я, і це допоможе налагодити стосунки з батьками. Лише тоді, коли під’їжджали до рідного села Соні, Стась порушив мовчанку.

— Мої батьки розлучаються, — сказав він. — Я не засуджую батька: у них давно вже не було сім’ї. Кожна людина має право на щастя. Мій батько переїздить у маєток під Києвом разом із Людмилою Орестівною.

Схоже, для Сашка це не було новиною.

— Я приїхав до мами й не впізнав її, — усміхнувся він. — Уявляєш, Соню, вона пофарбувала волосся, зробила стрижку, купила нове плаття й навіть черевички на невеликих підборах! Я вперше побачив маму з нафарбованими віями та губами й зрозумів, на що здатна косметика — вона творить дива!

— Ох, ти! Не косметика, а кохання здатне змінити людину до невпізнання, — промовила замріяно Соня, — лише воно робить людину щасливою й сильною.


Розділ 51

До весілля залишалося три дні, і майбутнє подружжя нарешті облаштувалося в новому помешканні. Софійка критичним поглядом оглянула квартиру й залишилася задоволеною. Вона із Сашком вирішила поїхати в село, щоб особисто запросити на урочистості своїх хрещених батьків. Щойно про їхні наміри дізнався Стась, почав проситися поїхати разом із ними.

— Що тобі там робити? — не втрималася Соня й пустила шпильку. — Там село, усе смердить, на кожному кроці коров’яче лайно.

— Минулого разу дядько Василь обіцяв мене навчити їздити верхи, — ображено сказав Стась. — Коли ще така нагода трапиться?

— Для цього одного вечора замало.

— А тітка Ліда обіцяла показати, як роблять із молока сметану, сир та масло, — не здавався Стась.

— А то ти не знаєш, — пхикнула дівчина.

— Ні, не маю жодного уявлення! — зізнався Стась так щиро, що Соня розсміялася.

— Гаразд, — погодилася вона, — поїдемо разом.

Коли хлопець пішов, Сашко спитав у дівчини, чи насправді Стась змінюється на очах, чи то йому здається.

— Зміни є, — відповіла Софійка. — Він обірвав зв’язки зі старими друзями, перевівся в інший інститут, нових іще не встиг завести. Якщо знову не познайомиться з такими ж, то є надія. Попри всі свої бажання, людина не може одразу стати іншою, але Стась намагається, і я буду його підтримувати. Помітно, що останні події спонукали його замислитися над сенсом життя, новими очима подивитися на батьків після зустрічі з біологічною матір’ю. До того ж закохатися в рідну сестру… Таким людям стрес іде лише на користь.

— Тобто є надія на зміни на краще, — повагом промовив Сашко.

— Подальша його доля залежатиме лише від нього, утім, як і в кожного з нас. Життя іноді дає людині ще один шанс. Сподіваюся, що Стась ним скористається, — задумливо сказала Соня. — Його батьки розлучаються, і незабаром йому потрібно буде навчитися жити без опіки батька, поруч із матір’ю, з якою в нього не дуже добрі стосунки. Брата чекає нове життя, нові випробування. Я знаю, як тяжко, коли нема підтримки, нема на кого розраховувати, тож намагатимуся його підтримувати.

…Тихо спускався на землю лагідний осінній вечір. Стась залишився з тіткою Лідою опановувати мистецтво перетворення молока на сир та сметану, а Софійка із Сашком пішли до річки. До болю знайома вузька стежинка луками привела закоханих на улюблене місце.

— Стась натякнув, що тут на мене чекає приємна несподіванка, — сказала Соня, зупинившись біля спиляної верби.

— Здається, я її бачу, — сказав Сашко.

Він обійняв дівчину за плечі, повернув трохи праворуч, і вона побачила щойно посаджену вербичку. Деревце було ще невисоке, з тоненьким стовбурцем, але вже тягнуло до неба рідке незміцніле гілля. Дівчина усміхнулася, підійшла до вербички, лагідно торкнулася гілочок.

— Ось і зміна, — промовила вона. — Життя триває, старе дерево загинуло, виросте нове, міцне, буде давати людям тінь у спеку, якісь закохані прийдуть на це місце, щоб освідчитися в коханні…

— Моя ти мрійнице, — лагідно сказав Сашко і міцніше пригорнув дівчину до себе.

— Знаєш, любий, чомусь останнім часом я часто згадую Майдан, — зізналася Соня. — Прикро, образливо до сліз від того, що ми так щиро вірили в зміни на краще, а наші сподівання були розтоптані. Таке відчуття, що ти довірила сокровенне найкращій подрузі, а вона плюнула тобі в саму душу та ще й виставила посміховиськом. Не знаю чому, але все одно я вірю в прекрасне майбутнє нашої країни. Не думай, що це просто пишномовні слова. Мені справді шкода, адже Україна найгарніша, а ось із керівниками їй чомусь не щастить.

— Усе найкраще попереду.

— Ти так вважаєш?

— Упевнений. Якби ми не прийшли на Майдан, то й не зустрілися б. Навіть не можу уявити, як могло бути інакше.

— І ніколи б не дізналися, що зорі ночами таємно можуть купатися в нашій річці, — додала Софійка. — Лише закохані здатні побачити таке диво природи. Ой! Дивись! Ось вони, наші любі зірочки! — захоплено мовила дівчина, указуючи на річку. — Мої милі, ви дочекалися нас? Ну й пустунки!

— Моя ти зіронько! — сказав Сашко лагідно. — Моє ти щастя неземне.

— Коханий, я не просто так привела сьогодні тебе сюди, — стишеним, схвильованим голосом сказала Софійка, ніби боялася, що хтось їх підслухає. — Хотіла зробити тобі подарунок на весілля, але вирішила, що це місце більше підходить.

— Місце, де я тобі вперше освідчився в коханні, — додав він.

— Так, це незвичайна місцина. — Соня загадково усміхнулася. — Тому саме тут я хочу тобі сказати, що в нас буде дитинка.

— Справді?!

Сашко схопив в обійми Соню, ніжно поцілував уста.

— Дякую, кохана!

Його очі світилися щастям, яке теплом розлилося по всьому тілу, заповнюючи кожну клітинку. Він знову й знову цілував її губи, обличчя, пухнасті вії, волосся, на яке впала роса від туману, що поступово розлягався над річкою.

— Якщо буде хлопчик, назвемо його Андрійком? — пошепки спитала дівчина.

— Так, кохана, так.

Софійка відчувала всю повноту людського щастя, уже не такого дівчачого, коли, здавалося, від радощів захлинається, а вистражданого, спокійного, жіночого, родинного, такого теплого та довгого, що вистачить на все життя, життя з людиною, яку вона безмежно кохає.

А в небі сяяли, мигтіли різними кольорами, раділи та заглядали в річкову воду дві веселі зіроньки…

Оповідання з циклу «Грані сьогодення»

Особисте


Мало хто задумується над поняттям «особисте». Люди часто кажуть «моє особисте життя», «мій особистий щоденник», «моя особиста зубна щітка», не надаючи таким фразам якогось особливого значення. Особисте — це власність окремої особи, безперечна їй належність, персональне: особисті речі, охорона, уподобання й таке інше. Не роблячи особливих висновків щодо особистого, я знала про це поняття з того часу, відколи почала свідомо пізнавати життя, у якому в кожного є щось особисте. У дитячому будинку, де я зростала, вихователька нас привчала користуватися лише особистими речами. І що я мала? Особисту нижню білизну, рушник та зубну щітку. Щоправда, були светрики, спіднички, сукні, але їх не можна було вважати особистими, бо щойно я отримувала новий одяг, старші дівчатка віддавали мені свої недоноски й забирали моє вбрання.

Не пам’ятаю навіть, коли я почала мріяти про щось більш особисте. Лежачи в ліжку, уявляла час, коли в мене з’явиться перша моя особиста чашка. Переді мною вона поставала ніби наяву: то біла із синіми волошками вздовж обідка, то синя з білими ромашками. До моїх мрій поступово додалися кілька мисок, ложка, виделка й обов’язково дві-три каструльки та пательня. Згодом мої потреби в особистому зростали, і я вже мріяла про особисте житло. Ночами моя багата уява малювала нездійсненне: охайну маленьку кімнатку зі свіжими білосніжними фіранками, ліжком у кутку та вікном із видом у сад. Мрії мене втішали. Уявляла, як повертаюся з роботи до свого особистого житла, де найменша дрібничка є моєю. Напевно, такі думки з’являлися лише в того, хто виріс у дитбудинку й мав майже все спільне.

Мріям властиво здійснюватися. Іноді вони справджуються навіть більше, ніж можна сподіватися. Я закінчувала навчання, коли дізналася, що моя двоюрідна бабця померла, залишивши мені в спадок невеличкий будинок у селі на Луганщині. Переступивши поріг хати, я відчула себе по-справжньому щасливою. Ніби найдорожчий скарб у світі, я перебирала нехитрий спадок: посуд у шафі, чистенькі каструльки, килимок, вазу для квітів і навіть два новенькі постільні комплекти. Вікно виходило в садок, за ним простягався город. І все це стало моїм особистим!

Усе йшло добре. Я влаштувалася на роботу в сусідньому селищі і з легкістю щодня долала сім кілометрів. Житло перетворювалося на мою мрію, додаючи то свіженькі шпалери, то пофарбоване вікно, то приємні дрібнички в шафі за склом. Восени зібрала перший врожай із городу — і в погребі на поличці рівним рядочком вишикувалися скляні банки з помідорчиками, огірочками та варенням.

Сусіди в мене всі дібрані, пенсіонери. Але не біда, я з ними в добрих стосунках. Бачать у мені то доньку, то онуку, тому завжди готові прийти на поміч. Іноді до них приїжджають онуки, тож молоді хлопці починають залицятися, часом переходячи межі дозволеного. Хто я для них? Сирота, за яку нікому вступитися. Дехто з них вважав, що забрати мене із собою до міста — то велика честь для мене, але вони помилялися — я все ще не могла натішитися тим, що маю все своє. Щоб почуватися більш захищеною, я придбала щеня вовкодава, яке на очах почало перетворюватися на великого й сердитого пса. Демір став моїм найліпшим другом. Раніше мене ніхто не чекав, а з ним я дізналася, яке це щастя, коли ти поспішаєш додому, бо знаєш, що на тебе чекають. Свого собаку я не посадила на ланцюг біля будки, як роблять усі мої сусіди. Друг повинен бути поруч зі мною — і він жив у будинку. Коли поверталася додому, ми з Деміром обціловували одне одного на радощах і вдвох виходили надвір.

Здавалося, що доля, одного разу відібравши в мене батьків, стала поблажливою, але щастя тривало лише півтора року. Восени наше невеличке село опинилося між двома блокпостами: з одного боку українські бійці, з другого — бойовики. Мешканці села, відчуваючи біду, виїхали на військовому мікроавтобусі, залишивши на своїх оселях великі замки.

— А ти чому не їдеш? — спитав у мене військовий. — Залишай собаку й сідай.

— Ми звідси нікуди, — упевнено сказала я йому.

— Можеш загинути. Потрібно зробити розумний вибір між своїм життям і його, — чоловік указав на Деміра.

— Тут моя земля, мій дім, тож я не можу все полишити, — відповіла я. — Не я прийшла на чужу землю, а ворог прийшов до нас, тож нехай він забирається геть, а я залишаюся.

Так і зосталися лише я з Деміром, сліпа баба Ганя, якій не було куди їхати, самотній дід Семен та тітка Варя з чоловіком Петром. Я втратила роботу, бо село зайняли загарбники, тож весь час була вдома. Два-три рази на тиждень я пекла пиріжки з картоплею, обгортала їх рушником, складала у валізу й несла на блокпост нашим хлопцям. Сусіди почали косо позирати на мене.

— Бігаєш до них, — кивав головою в бік блокпосту дід Семен, — а бойовики прийдуть сюди й нас постріляють.

— Не вас, а мене, — відповідала й знову пекла пиріжки.

Лихо нас не оминуло, усе-таки прийшло. Воно з’явилося зненацька ввечері у вигляді броньовиків із бойовиками. Серед них кілька росіян, два хлопці із сусіднього села й троє бороданів кавказької зовнішності. Вони не пішли в порожні хати, бо там давно не топилося, зайняли мою. Ніби давні господарі, розкидали свої речі, кадирівець упав на моє особисте ліжко, навіть не знявши взуття. Мені наказали приготувати їм вечерю, а Деміра зачинити в сараї. Готуючи на розжареній плиті борщ, я мліла серцем, вслухаючись у жалібне скавчання свого вірного друга, і молила Бога, щоб його не пристрелили.

Уранці загарбники наказали діду Семену вигнати «Москвича» на вулицю, майже силоміць всадили в машину подружжя й змусили виїжджати із села. Дід, клянучи під ніс бойовиків, сів за кермо, а тітка Варя та дядько Петро — на заднє сидіння. Мені наказали лишитися, бо смачно готую. Стара автівка поволі рушила слизькою дорогою, і незабаром пролунав вибух у районі нашого блокпосту. До сліз реготали бойовики, а кадирівець волав «Аллах Акбар!» і навіть дав у повітря чергу з автомата. Увечері з їхніх розмов я дізналася, що на «Москвич» вони встановили вибуховий керований пристрій. Ось чому так наполягали, щоб дід Семен зателефонував їм, коли буде на українському блокпосту. Як жорстоко й підло! Усе кипіло в мені від гніву, але я знайшла в собі сили, щоб приготувати цим нелюдам вечерю.

Коли вони поснули, я з жалем та болем у серці востаннє кинула прощальний погляд на все своє особисте. Тихенько вийшла надвір, повісила на двері замок, облила вікна та двері керосином, який залишився в спадок від бабці. Випустила Деміра на волю й черкнула сірником.

— Ходімо, мій друже, швидше! — сказала собаці й побігла.

Дорога здавалася нескінченною. Я задихалася від швидкого бігу, спотикалася, ноги ковзали по обледенілій трасі, а я боялася озирнутися. Лише коли перед очима побачила обриси бетонних плит блокпосту, зупинилася й подивилася назад. Чорноту темного неба осявала яскрава заграва. Жадібне полум’я швидко нищило все моє особисте. Однак втішала думка, що в ньому згинуть загарбники, яких я не запрошувала в гості й не кликала на свою землю. Напевно, вони забули, що, заходячи до чужої оселі, потрібно постукати у двері й спитати дозволу, а не відчиняти двері ногою.


Грудень, 2014, Луганщина

Мій Тарас



1995 рік


За мною гучно грюкнули тюремні ворота. Я не повернувся на той звук, хоча чекав на нього довгі три роки, лише вслухався з неприхованим задоволенням. Наразі грюкіт металевих дверей був для мене найбажанішою, найчарівнішою музикою у світі. Я вільний! Підвів голову і, як звільнені в кіно, подивився в чисту, майже прозору синь неба, вільного від ґрат. Напевно, відчуття свободи повною мірою може осягнути лише той, хто був у неволі. Весняний вітер загравав до мене, по-дружньому тріпав по чисто виголеному обличчю, кликав за собою. Йому добре, бо він завжди вільний. Я вдихнув на повні груди весняне повітря свободи. Чим пахне воля? Зараз вона мала запах квітучих яблунь та вишень, що вишикувалися в ряд обабіч алеї, яка вела до автобусної зупинки; воля пахла зеленою травою, яка килимом стелилася під деревами. Свобода мала солодкий присмак весни і ще чогось нового, незбагненного, щемливого, від чого серце шалено калатало в грудях і, здавалося, життя тільки-но починається.

Я попрямував до зупинки. У наплічнику, серед мотлоху мого одягу, лежала моя цінність, мій щирий і найліпший друг — «Кобзар» Тараса Григоровича. Навіть не знаю, чи зміг би я вижити в неволі, якби не ця книжка. Її мені подарував сусід по тюремній камері — старий та хворий Кузьмич. Схожий на воскову фігуру, він був на той час смертельно хворий. Здавалося, що не хвороба, а сірі, облуплені стіни тюремної камери виссали з нього не лише кров, а саме життя. Побачивши, що я, потрапивши за ґрати, можу не витримати тиску неволі й зламатися, Кузьмич вийняв із тумбочки книжку, подав її мені.

— Подивися сюди, — сказав він, тикаючи тремтячого вузлуватого пальця на якусь сторінку.

— Дякую, але мені зараз не до книжок, — сказав я, бо перед очима весь час стояв мій трирічний син.

— Ти схожий на нього.

Я подивився на автопортрет молодого Шевченка. Справді, ми були в чомусь схожі: однакові зачіски, високе чоло, відкритий погляд. Наші сусіди по камері підтвердили:

— Твоя копія! Ще й імена однакові! Два Тараси Григоровичі! Тобі зараз двадцять шість років, і на автопортреті Шевченку стільки ж. Містика!

— Я Георгійович, — зауважив, — і прізвище моє — Іванченко.

Однак відтоді мене почали звати Тарасом Григоровичем. У в’язниці час сповільнив свій хід. Щоб пришвидшити його, я всі вільні години віддав читанню «Кобзаря». Незабаром я полюбив Шевченка, як рідного брата. Досі я не зустрічав людини, яка б могла так уміло поєднувати розум і почуття. Він не вмів лукавити, був відкритий, я б сказав, навіть оголений, бачив правду, відкинувши всі завіси ілюзій. Я запоєм читав його твори, вивчав напам’ять, цитував сусідам по камері й собі, коли було тяжко й нестерпно боляче від несправедливості. У найважчі хвилини навіть розмовляв із Тарасом, щоправда, подумки. І чим більше проймався творами Великого Кобзаря, тим більше дивувався його вмінню зробити чіткий поділ на добро і зло, без компромісу. Розбираючи по фразах його твори, всотував у себе їхню людяність і не дав зачерствіти своєму серцю. Був вражений тим, як вдалося співцеві боротьби за справедливість не забувати про милосердя, співчутливе ставлення людини до людини й осудити тих, хто принижує беззахисних і зневажає їхню гідність. Я повірив кожному слову Тараса Григоровича, бо що не слово — то пророцтво. Завдяки його творам я вижив, не зламався, дожив до дня свого звільнення. Кузьмич помер, залишивши мені в спадок «Кобзар» із потертими, зачитаними до дір сторінками…

Нарешті я в потязі, який за кілька годин довезе мене до родини. Я всівся біля вікна і з полегшенням зітхнув, коли колеса монотонно застугоніли по рейках. Навпроти мене — чоловік мого віку. Він зняв кепку, повісив на гачок й одразу ж почав порпатися у своїй валізі. На столі з’явилися два солоні огірки, поруч із ними на пожмаканій газеті — нарізаний хліб і шматки соленого сала. Сьогодні я ще нічого не їв, тож у животі одразу ж зрадливо заскавчало, і я відвів погляд від спокусливого сала з рожевою проріззю.

— Мене звати Іван, — сказав мій сусід. — Пообідаємо разом?

Я чемно відмовився, утішаючись думкою про смачнючий борщ своєї дружини. Щоправда, я звільнився на два дні раніше, ніж очікував, але був упевнений, що наваристий борщ із м’ясом має вдома бути.

— Звідки й куди їдеш? — запитав Іван, дістаючи пляшку із самогоном.

— З тюрми додому, — зізнався я.

— О! Тоді неодмінно треба відзначити таку подію!

Поруч із пляшкою вже стояла склянка. Іван налив мутнуватої рідини, і одразу ж рознісся давно забутий горілчаний запах. Я піддався на вмовляння попутника, і незабаром ми разом обідали, час від часу запиваючи сало самогоном.

— І скільки ж ти відсидів? — поцікавився сусід.

— Три роки.

— А стаття яка?

— Сто сорок четверта, частина друга. Здирництво, — пояснив я одразу, щоб уникнути зайвих запитань. —

Затоплю недолю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді я багатий,

Як буде серденько

По волі гуляти![1]

— не проминув я нагоди процитувати Шевченка, бо звик так робити. — Вільний я, Іване, вільний! Навіть не віриться!

— І що ти зідрав і в кого?

— Не повіриш, — усміхнувся я, — але нічого й ні в кого.

— За що ж тоді сидів?

— Бо дурний був. За правду на «сім світі»[2].

— Добився тієї правди?

— Ні. Лише строк отримав.

— Розкажи, Тарасе, може, легше стане на душі, — попрохав Іван, підсовуючи ближче до мене шматки сала.

— Можу розповісти, але не знаю, чи повіриш.

— А ти розповідай, не тримай біль у душі.

— Що моя душа? Звичайно, вона ще ниє, бо рубці образи залишилися, але я маю справжні ліки, — сказав я, дістаючи книжку. Обережно розгорнув газету, поклав на стіл «Кобзар». — Ось, Іване, хто мені допоміг вижити й не зневіритися в людях.

— Книжка? — від здивування в нього підскочили брови на лоба.

— Саме так! Таке буває, повір мені.

— А дружина? Ти жонатий?

— Так! Моя Валентина чекає на мене разом із сином. Вона підтримувала, приїздила до мене, присилала пакунки, писала листи, тож у цьому сенсі все гаразд. Ти хотів дізнатися, за що я був засуджений?

— Якщо твоя ласка…

— Три роки тому я був щасливою людиною, — почав я. — У двадцять шість років мав свою квартиру, люблячу дружину й трирічного сина. Після закінчення інституту працював на великому промисловому заводі, потім мене обрали головою профкому. Усе, здавалося б, добре, але став свідком того, як бідували люди, як стояли годинами в чергах за макаронами, за милом, за цукром…

— Ми всі свідки того, — перебив мене співбесідник.

— Але ж того цукру, за яким люди непритомніли в чергах, було вдосталь! На місто приходили його цілі ешелони, потяги розвантажували вночі. Цукру на місто приходило стільки, що вдосталь би вистачило на всіх жителів, але він не потрапляв до крамниць. У той час, коли моя дружина, як і багато інших жінок, варила варення з кабачків і лимона, міський голова та прокурор міста продавали цукор цілими вагонами. Їхні статки росли, як гриби після літнього теплого дощу, а матері не знали, чим засолодити кашу своїм дітям.

— І ти вирішив вивести їх на чисту воду? — посміхнувся Іван.

— Так, — зітхнув я. — Гадав, що мій відкритий виступ проти корупції у владі зможе щось змінити.

Всі оглухли — похилились

В кайданах… байдуже…[3],

— знову я не втримався, щоб не процитувати свого Тараса.

— Дон Кіхот знайшовся! — незле дорікнув сусід.

— Мені дали відкрито виступити лише один раз, — продовжив я. — На тому моя боротьба скінчилася.

— І як же тобі, друже, пришили здирництво?

— Був у мене друг Юрко. Давно ми з ним товаришували, а коли я влаштувався на роботу, то допоміг йому. Він працював начальником цеху й так лизав халяви керівництву заради підвищення, що аж прицмокував. Часи були нелегкі, тож він почав приторговувати автозапчастинами. Юрко їздив у Польщу, щось привозив, продавав, нічого в тому дивного не було, бо всі виживали, як могли. Якось він попрохав у мене гроші в борг, я дав, бо ми частенько один одного виручали. Звичайно ж, що ніякої розписки в нього не брав, навіть думки такої не допускав. Я помічав, що мій друг не вилазить із кабінету директора заводу, без участі якого були б неможливі крадіжки цукру в таких розмірах, але тоді не надав тому особливого значення. Юрко не повернув борг у визначений термін, і я нагадав йому про те. Наступного дня по обіді, коли ми були на роботі, він мені зателефонував і призначив місце зустрічі, куди принесе гроші. У мене майнула думка: якось дивно, що він борг поверне на роботі, а не прийде до нас додому, як зазвичай. У призначений час я пішов на зустріч, але замість друга звідусіль на мене налетіла міліція із собаками, ніби я якийсь злочинець. Мені заламали руки й уже пізніше пояснили, що я затриманий за здирництво.

— Тобто, — мій співбесідник навіть жувати перестав, — твій так званий друг написав заяву, що ти вимагав від нього гроші?!

— Так! Уже пізніше я зрозумів, що таким чином мене прибрало керівництво міста, щоб не патякав зайвого й не сував носа, куди не просять.

— Але ж… Він був твоїм другом!

— Я так вважав, але виявилося, що вища посада важливіша за дружбу.

— От мерзотник! Я б своїми руками його задушив!

— А я не буду, — зізнався я. — Один у полі не воїн. Хто мені скаже спасибі за революційні пориви? Син, що три роки ріс без батька? Чи дружина, яка по крихтах збирала мені посилки та передачі? «У всякого своя доля…»[4] Хочу сімейного затишку й спокою.

— А в очі хочеш йому подивитися? — запитав Іван, зітхнувши.

— Можливо.

…Нарешті я майже вдома! Майже, бо стою під дверима власної оселі, тримаючи палець на кнопці дзвінка, і не наважуюся натиснути. Три роки мріяв про таку мить, а зараз ноги підкошуються й серце так стугонить у грудях, що, здається, чути на весь наш обшарпаний під’їзд. Нарешті наважуюся й чую знайоме тілікання.

— Хто там? — за дверима запитує син.

— Синку, це я, твій тато! — кажу я й не впізнаю свого голосу. У горлі застрягла грудка й заважає дихати.

Клацнув дверний замок, і я побачив свого Максимка.

— Заходь… те, — каже він несміливо і з неприхованою дитячою цікавістю оглядає мене з ніг до голови.

— Здоров, сину! — тисну його теплу долоньку.

— Привіт! — усміхається до мене.

Я не стримуюся, обнімаю його, притискаю до себе, вдихаючи такий знайомий дитячий запах. Він торкається моєї щоки пальчиком.

— Ти мій тато? — запитує, коли я сідаю на диван і саджаю його собі на коліна.

— Звичайно! Ти що, мене не пам’ятаєш?

— Я згадав тебе. Ми ходили в зоопарк, там була така смішна мавпочка! Ти не забув?

— Ні, — кажу я, хоча не впевнений, чи запам’ятав ту мавпочку.

— Ти мені дав яблуко, а я віддав мавпі. Вона так кумедно його їла!

— Еге ж, — погоджуюсь я. — А де це наша мама?

— Вона пішла до дяді Юри, бо в нього сьогодні день народження, — пояснив Максимко.

Якесь погане передчуття поповзло холодком по спині. Я знав одного дядю Юру, у якого саме сьогодні день народження.

— Мама не казала, коли повернеться додому? — спитав я в сина.

— Вони з дядею Юрою повернуться, коли захочуть спати.

— Увечері?

— Мабуть. Вони ось тут сплять, — показав пальчиком на наш диван.

— Завжди? — поставив дурне запитання.

— Ага! А ще вони цілуються й незабаром одружаться, — охоче пояснив хлопчик. — Тоді дядя Юра буде моїм татком. А ти ким тоді мені будеш?

— Максимку… — Я подивився йому у вічі. — Запам’ятай, у кожної дитини є лише один батько. Твій тато — я. Я ним був і залишуся. Зрозумів?

— Так!

— Синку, ходімо надвір погуляємо, — запропонував я, підводячись із дивана. — У тебе незабаром день народження, то пішли купимо подарунок. Що ти хочеш отримати?

— Машинку на дистанційному управлінні! — загорілися його оченята.

— То ходімо купимо!

Ми сиділи на лавці у сквері. Максимко, перевіривши на справність іграшку, вклав її в коробку.

— Удома буду гратися, — пояснив він, — а то ще піском двигун заб’ється й зламається.

Він сів поруч зі мною й залюбки їв морозиво.

— Ти будеш жити з нами? — запитав він.

— На жаль, ні. Але я буду приходити до тебе.

— А правда, що ти зек?

— Колишній.

— Зек — це погано?

— Так, синку.

— А ти який? — запитання, яке загнало мене в глухий кут.

— Я? Хороший.

— Тобто є зеки погані, є хороші. Ти хороший зек?

— Звідки ти взяв це слово?

— Мама й дядя Юра так кажуть про тебе.

— Синку… — Я обійняв його за худенькі плечі, притиснув до себе. — Я вже не зек. Я твій тато, і я тебе дуже-дуже люблю. На жаль, я не зможу бути поруч із тобою щодня, але обіцяю, що завжди буду думати про тебе й любити.

— Ти більше не поїдеш на зону?

— Ні. Я буду тебе навідувати, ми разом гулятимемо, купуватимемо морозиво. Згода?

— А мама дозволить?

— Так!

— Ти добрий, — сказав він і довірливо поклав свою долоньку на мою руку…

Я відвів сина додому заздалегідь, щоб не зустрітися з Валентиною та якимось дядею Юрою. Забрав свій наплічник і пішов до подруги дружини Ольги, щоб дізнатися правду. Було незрозуміло, чому Валентина всі три роки писала мені листи, приїздила на побачення, казала, що чекає на мене й кохає, коли мала іншого чоловіка. Брехала? Прикидалася? Але який у тому сенс? Можливо, дитина все наплутала? Чи нафантазувала? Сподіваючись почути відповіді на ці запитання, я натиснув кнопку дзвінка квартири Ольги.

— Ти?! — здивувалася Ольга. — Ти ж повинен був звільнитися через два дні.

— Впустиш чи будеш мене допитувати біля дверей?

— Ой! Заходь, будь ласка! — Вона розчинила переді мною двері.

Я наївся домашнього борщу, про який так мріяв, на жаль, не в себе вдома.

— А тепер поп’ємо чаю з печивом, і можна поговорити, — сказала Ольга, бо ні про що не хотіла чути, поки я не пообідаю.

— А чогось міцнішого немає?

— Як це нема? Є!

Ольга принесла почату пляшку коньяку. Я розлив у низенькі горілчані чарочки.

— За зустріч! — усміхнулася мені Ольга.

— Будьмо! — Я залпом випив напій. — Олю, розкажи мені все, як є, — попрохав я. — Я хочу почути всю правду.

— Правда буде болючою.

— Усе одно. У Валентини хтось є?

— Так.

— Хто він?

— Твій «друг» Юрко.

До останнього я не хотів вірити, що коханцем моєї дружини є саме той Юрко. Я обхопив голову руками й довго сміявся. Це ж треба! Він засадив мене за ґрати, спав із Валентиною, з його ліжка вона їхала до мене. Цікаво, чи торби для мене вони разом збирали?

— Тарасе, не треба, — спокійний голос Ольги повернув мене до реальності. — Випий іще й заспокойся.

— Вибач, Олю. Я готовий слухати далі. Вони давно разом?

— Вони… — Оля опустила очі. — Вони були коханцями ще тоді, коли ти був тут. Твоє ув’язнення Юрко спланував заздалегідь. Він убив одразу двох зайців: дістав підвищення на роботі й на додачу — твою дружину, — випалила вона на одному подиху.

Мені здалося, що всередині щось обірвалося й вискочив із мене той стрижень, який тримав мене. Усе навколо захиталося так, ніби мене вдарили обухом по голові.

— Вибач. Я не мала наміру зробити тобі боляче, але ти хотів знати правду.

— Навіщо тоді вона мені брехала?

— Я теж її запитувала. Сказала, щоб сумління не мучило.

— Дивне поняття про сумління.

Ольга сіла поруч, обняла за плечі. Вона налила ще коньяку, я випив. На душі було гидко й сумно. Моя свобода втратила солодкий присмак і стала гірка, як полин.

— Тарасику, — вона пестила моє волосся, притискалася всім тілом до мене, — не переймайся так. Я буду з тобою поруч, я допоможу тобі все пережити, не даремно ж я тебе кохаю з шостого класу. Я весь час тебе кохала, а ти обрав мою подругу. Чому?

У голові шуміло чи від випитого, чи від близькості жінки, запаху її волосся та парфумів, чи від несподіваних новин. Я почав поспіхом розстібати ґудзики її халата, цілувати оголені пружні груди.

— Іди до мене, — шепотіли її гарячі вуста. — Мій, тільки мій, коханий, рідний, довгожданий, мій єдиний…

Уранці я сказав Олі, що поживу в неї кілька днів, поки отримаю паспорт. У її великих очах застигли смуток, розчарування й докір.

— Ти… Куди ти підеш? — спитала вона впалим голосом. Я не витримав її погляду, відвів очі вбік.

— Ще не знаю. Я не маю житла, тож, мабуть, поїду в Сибір до свого знайомого на заробітки.

— Зрозуміло, — вичавила вона із себе.

Я почувався паскудою, останньою свинею. Я ненавидів себе.

— Оленько, вибач, якщо я тебе образив.

— Не треба вибачень. Усе добре. — Вона усміхнулася куточками вуст.

Чекаючи отримання паспорта, я цілими днями вештався містом та його околицями. Воно було схоже на великий мурашник, але була одна різниця: у мурашнику комахи працюють злагоджено, а люди жили самі по собі, добуваючи кошти на життя, хто як може. Моя колишня співробітниця з вищою освітою стояла за базарним прилавком, на якому були викладені три срібні ложки та тепла ковдра. Побачивши мене, вона відвернулася й вдала, що не впізнала. Мені було боляче дивитися на зіяючі темними дірами вибиті вікна-очі покинутих заводів, потяги, у вагони яких іще на ходу застрибували люди з великими поліпропіленовими картатими торбами, аби щось продати-купити в сусідній Росії; на бабусь, які тримали в руках свою мізерну пенсію, якої ледь дочекалися, але не мали змоги за неї щось купити. Порожні прилавки крамниць, напівзруйновані корпуси підприємств, занедбані парки і сквери, заклопотані люди. Здавалося, що якась невидима руйнівна машина котиться Україною, давлячи, знищуючи на своєму шляху не лише міста й села, а й людські цінності. Серед цих руїн і я сам маленька піщинка серед людського всесвіту. Я сушив голову й ніяк не міг зрозуміти, чому мене не радує та свобода, до якої я так прагнув довгі три роки.

Уже вбогі ворушились,

На труд поспішали…

………………

А я стою, похилившись,

Думаю, гадаю,

Як то тяжко той насущний

Люди заробляють[5].

Я поринув у глибокі роздуми. З 1991 року моя країна веде відлік Незалежності. Але чомусь у багатомільйонній державі, яка прагнула до свободи й демократії, люди не стали такими щасливими, як мріяв мій Тарас. У його мріях про майбутнє вільні люди вільної країни мають бути щасливими, шанувати рідну мову, історію, культуру; талановиті, щирі, прекрасні душею українці повинні бути вільні від соціального ярма. Ось у чому річ! Державна машина зруйнувала особисте «я» українців, і вони не мають свободи вибору. Покидаючи в’язницю, я надіявся, що відчую себе вільним, але почуття неволі мене й тут не покинуло. В’язні є по два боки — за ґратами й без них. Сумно, мій Тарасе, сумно й боляче. А ще мені прикро від свого вчинку стосовно Ольги. Схоже, що в цьому світі залишилося дві душі, які мене люблять, — син і Оля. Я плюнув у жіночу душу й не зроблю її щасливою. Я виявився нікчемним батьком і не зможу бути поруч зі своїм сином. Знаю одне: мені потрібно розібрати мотлох у своїй душі й заробити кошти на житло. Пробач, мій Тарасе, але я також «німий раб». Мені не байдужа доля країни, але дух боротьби в мені зламала руйнівна машина. Незабаром я поїду з міста, забравши із собою «Кобзар». Мій друже Тарасе, я не справдив твоїх сподівань, тож пробач мені. Прошу, будь зі мною поруч, не покинь у скрутну хвилину й допоможи не зламатися!

Доле моя, доле,

Чом ти не такая,

Як інша чужая?[6]

Він, вона і вино


Вона. Не можу й не хочу бачити свого чоловіка в такому стані. Коли він п’яний, стає все більш агресивним. Боюсь агресії з дитинства, з того часу, як батько на моїх очах у такому ж стані бив матір. Гріх так думати, але ми зітхнули з полегшенням, коли батько потрапив за ґрати й за місяць там помер. Усе життя я намагаюся уникати п’яних компаній на вулицях, обходжу десятою дорогою сплячого на вулиці п’яничку й боюся заходити не те що в ресторан, а й у відділ горілчаних виробів. Мій патологічний страх не дозволив мені народити дитину ні від першого чоловіка, ні від другого. Мені навіть страшно подумати, що моя дитина теж заглядатиме в чарку. Щоправда, перший чоловік був справжнім алкоголіком. Як я не уникала долі матері, утекти не вдалося. Він пив багато й усю свою нікчемність у житті виливав на мені за допомогою кулаків. Три роки я вірила в те, що люди можуть змінюватися, доки не зрозуміла, як помилялася. Можливо, я б і надалі вірила в чудесні перетворення, якби кілька його ударів не вклали мене надовго на лікарняне ліжко. Струс мозку, мікроінсульт, довічна гіпертонія й рік самотності, доки не зустріла Романа. Справжній інтелігент, начальник цеху великого підприємства, він умів вести за собою не лише підлеглих, а й мене. Після півроку наших зустрічей мені хотілося чути його гарні слова не лише на побаченнях, а щодня: уранці, удень і ввечері. Жіноче серце має властивість відроджуватися заново, тому я погодилася на його пропозицію стати дружиною. Уперше почувалася щасливою. Я була потрібна йому, а він — мені. Проте зла доля мене не полишила. За кілька місяців Роман уперше прийшов додому п’яний. Навіть не знаю, як і чому так сталося, що незабаром він почав пити кожного вихідного дня. Я зненавиділа свята, бо за чотири роки спільного життя забула, що то таке. Напевно, мені було потрібно піти від нього одразу ж, проте є одне важливе «але». Я кохаю його до безтями, коли він тверезий. Ми ніколи не сваримося й завжди разом, бо навіть кілька годин розлуки для нас стають тортурами. Я ненавиджу його п’яного, навіть тоді, коли він напідпитку. Чи можуть співіснувати такі протилежні почуття? Виявляється, так. Навіть не пам’ятаю, коли востаннє сама куштувала хоча б вино — зненавиділа запах спиртного. Але в житті людини бувають переломні моменти, коли, наприклад, можна за мить зненавидіти того, кого кохала багато років. Не знаю, що зі мною сталося, але одного разу мені до нестями захотілося доброго червоного домашнього вина. Це сталося тоді, коли я по роботі вперше потрапила на Закарпаття та відвідала ярмарок. Проходячи повз ряди діжечок із домашніми винами, я відчула не огидний запах спиртного, а п’янкий солодкий аромат, у якому був цілий духмяний букет смородини, вишні, малини, якихось квітів, меду й квітучих Карпат. Не вагаючись, я вибрала смородинове вино. Була здивована своєму незвичному бажанню й сміливості, бо змогла так легко пройти крізь кам’яну стіну, яка стільки років стояла між мною й спиртними напоями. Мені люб’язно дали скуштувати темний напій, і я без вагань, навіть із задоволенням зробила кілька ковтків. Повертаючись додому, уявляла, як буду пити божественний напій вечорами маленькими ковточками, насолоджуючись не лише вишуканим смаком, а й запахом літа. Поруч із моєю пляшкою у валізі була інша — домашній медовий трунок, подарунок Романові.

Він. Леська пішла з дому, бо образилася на мене. До цього часу вона ніколи не покидала мене, навіть коли я напивався до свинячого писку. Нехай іде! Завтра повернеться, я попрошу вибачення, і все буде добре. Усе! Післязавтра мені на роботу, і я повинен бути у формі, тому п’ю сьогодні востаннє. Так, я накричав на неї, бо справді гадав, що вона на зло мені забрала мій телефон. Я свиня, бо не повірив їй і викликав міліцію, зробивши заяву про те, що моя дружина вкрала в мене телефон, але ж потім я його знайшов і відмінив виклик. Чого тоді ображатися. Я ж не такий ідіот, як її перший чоловік, який піднімав на неї руку? Я її жодного разу навіть пальцем не зачепив. Так, накричав, але можна мене зрозуміти? У мене теж нерви, і я маю право у свої вихідні розслабитися. Лесьці це не подобається, але ж нема людей без вад. Крутнула хвостом і пішла, напевне, до подружки Ольги. Нехай там сидять, перемивають мені кісточки, а я хочу ще трохи випити, заспокоїтися й заснути. Чорт! І чому пляшка завжди порожніє саме тоді, коли зростає нервове напруження?! Але є пляшка вина, яку Леська привезла із Закарпаття. Від нього користі, як із цапа молока, тільки в роті посмердить, але я його вип’ю на зло їй, щоб не тікала з дому.

Вона. Моя пляшка була порожня! Як він міг?! Роман добре знав про моє минуле життя, знав, що я стільки років не могла змусити себе зробити навіть ковток шампанського на Новий рік, а моє вино… Я не плакала тоді, коли повернулася додому й дізналася, що він десь загубив сп’яну всю зарплатню; не плакала, коли бігав навколо мене, як навіжений, звинувачуючи мене в крадіжці свого дешевого телефону. Я не плакала навіть тоді, коли він викликав міліцію, ніби я якась злодійка, але я не стрималася, коли побачила порожню пляшку з-під духмяного вина, яке ще не встигла скуштувати.

Він. Таку істерику влаштувати через якусь нещасну пляшку вина! Я попросив пробачення за свою нестриманість, бо дійсно кохаю Леську. Пропонував піти й купити будь-яке вино на її вибір, але вона відмовилася. Хоче таке, як було? Я дістану його, якщо це так принципово. Так, я наробив дурниць, але то все сп’яну. Мало що може утнути чоловік у такому стані? Невже не можна мене зрозуміти? І чи варта та пляшка того, щоб так плакати?

Вона. Роман пообіцяв дістати мені пляшку гарного вина із Закарпаття. Навіщо? Я здобула перемогу над своїми страхами, а він цього не зрозумів. Він добре знає, що ефірні олії доброго вина можуть знизити мій кров’яний тиск. Сам пропонував не раз пити потроху на ніч, щоб позбутися безсоння й зменшити кількість снодійних пігулок. Він знав, що червоне вино має здатність захистити мозок від ушкоджень після інсульту. Роман знає, що ресвератрол, який є в складі вина, знижує ризик утворення тромбів і холестеринових бляшок. Він знав, що моя мати, і не тільки вона, а й близькі родичі померли від крововиливу в мозок, тож до моїх хвороб додалися ще й спадкові. І все це не завадило йому прикластися до моєї єдиної пляшки вина. Я збираю свої речі, щоб піти від нього назавжди. Звичайно ж, одна пляшка вина не може позбавити мене від усіх хвороб і не стане панацеєю, але ж вона могла подовжити відведене мені життя бодай іще на кілька днів. Людина, яку я кохаю понад усе, свідомо вкрала в мене ті дні.

Він. Нарешті! Я дістав вино для Леськи, хоча й добряче довелося переплатити провідникові з потяга, що йшов з Ужгорода. Мені для неї нічого не шкода, але не потрібно їй робити трагедію через ту випиту пляшку вина. Прибігаю додому в гарному настрої, а її речей немає. На столі записка — вона пішла від мене назавжди. Як так можна? Я ж усе робив для неї! Хіба я не дбав про неї? Якщо й пив, то за свої гроші, з дому, як її колишній, нічого не виносив. Образилася за вино. Навіть смішно. Написала, що сама подасть на розлучення. Цікаво, як вона пояснить причину розлучення? Укаже, що я випив її пляшку дешевого червоного вина? Ох, Лесько! Ще пошкодуєш, що так вчинила. Я ж тебе, дурна, так кохаю! Справді, жіноча логіка ніколи не буде зрозуміла чоловікам.

Вона. Не знаю, як поясню подрузі причину свого розлучення. Навіть вона не зрозуміє, тим паче суддя. Як пояснити, що одна пляшка духмяного смородинового вина може змінити раз і назавжди життя людини? Сумніваюся, що справжню причину зрозуміє Роман. Байдуже! Я йду від нього, поки кохаю, щоб потім не зненавидіти. Головне — вчасно піти.

Запізніле зізнання


Напевно, у житті кожної людини бувають моменти, коли душа наповнюється по самі вінця емоціями й почуттями. Їх стає так багато, що для них не залишається навіть маленького закутка в глибині душі. І тоді виникає непереборне бажання виплеснути їх назовні, звільнивши місце для нових почуттів. Зараз такий стан у мене. Скільки ж часу я мовчала! Придушувала в собі почуття власника, не давала злобі вирватися назовні й зруйнувати наш із тобою, Максе, примарний світ щасливої сім’ї. Сьогодні вранці я зрозуміла: усе, що нагромадилося за останній рік, не може далі вміщуватися в моїй такій ніжній і чуттєвій душі. Максе, я повинна тобі в усьому зізнатися, полегшити свою зболену, змучену душу, щоб жити далі. Настав час дізнатися тобі правду.

З того дня, як ми з тобою познайомилися, мені завжди здавалося, що живемо в повній гармонії. Ти завжди дбайливо й трепетно ставився до мене, боявся заподіяти мені біль, не хотів, щоб я розчарувалася в тобі. Я також боялася ненароком зробити необережний рух, аби не зруйнувати наш такий ідеальний шлюб. Ми жили й дихали одне одним. Наша любов горіла таким яскравим, рівним полум’ям, осяваючи наше майбутнє, що я не допускала навіть думки про те, що це полум’я колись може згаснути. Наша любов зміцнилася, розгорілася ще яскравіше, коли народилися гарні, завжди усміхнені діти — Сашко й Марійка. Їхня поява на світ іще більше зміцнила наш шлюб. Як не дивно, памперси, соски, пляшки з молоком, нічні недосипання — усе це врізноманітнило наші стосунки, внесло нові, більш соковиті барви в нашу родину. Ти запропонував мені залишити роботу й присвятити своє життя вихованню малят. Я погодилася. Навіщо мені робити кар’єру, якщо є вищі цінності? Тобі довелося більше працювати, і ми стали рідше бачитися. Максе, ти не повіриш, під час твоєї відсутності я могла розмовляти з твоїм одягом. Я могла обійняти твою сорочку, вткнутися в неї обличчям, вдихнути твій запах і… поговорити з нею так, немов ти поруч. Скажеш, дурна? Можливо, але любов часто буває безрозсудна. Я жила тобою й нашою любов’ю, нічого й нікого не помічаючи навколо. Вірила, що наше щастя таке міцне, що його жодна у світі сила не в змозі зруйнувати. Тоді я не знала, що й у найміцнішому металі може бути маленька тріщинка, і варто завдати навіть слабкого удару — метал розколеться…

Зла доля не дрімала, вона шукала, де й коли зруйнувати чиєсь щастя. І треба ж їй було вибрати нашу сім’ю! Того березневого теплого дня я згадала, що забула купити картоплю. Добре, що супермаркет за рогом сусіднього будинку. Я швидко скупилася, але тільки вийшла з магазину, як у пакета відірвалися ручки. Дзвін розбитої банки — і в пакеті змішалися картопля з яйцями й майонезом. Розсерджена, я озирнулася, виглядаючи сміттєвий бак. За будівлею супермаркету стояв великий бак, і я попрямувала туди. Максе, якби я тоді викинула цей нещасливий пакет у найближчу урну, усе склалося б інакше, але зла доля повела мене за ріг будівлі. Там я помітила твій сріблястий «опель», з якого ти вийшов із величезним букетом білих троянд і одразу потрапив в обійми гарної й молодої рудоволосої жінки. У цю мить мені захотілося зникнути, розчинитися, випаруватися в повітрі назавжди. Я стояла, приголомшена, не в силах відірвати погляду від вас. Я бачила, як ти пристрасно її поцілував, як вона обвила твою шию руками, як ви сіли в «опель» і проїхали майже повз мене. Страх втратити в одну мить усе, що було для мене таким дорогим, скував мене по руках і ногах. Він не давав мені дихати, роблячи тіло безвольним, а ноги — ватяними. Але вдома мене чекали діти, тому я побрела до них.

У моєму розпорядженні було шість годин до твого повернення. За той час я мусила для себе прийняти рішення. Доведена до нестями, затиснута диким тваринним страхом, деякий час я взагалі була не здатна зробити якісь висновки. Максе, я досі не знаю, як я в той день змогла усвідомити, що трапилося, і прийняти рішення. У мене було два виходи. Перший: назавжди викреслити чоловіка-зрадника зі свого життя й почати жити заново. Другий: зробити вигляд, що нічого не сталося, і зайняти вичікувальну позицію в надії, що та жінка — твоя помилка. Жах майбутньої розлуки тупим холодним обручем тиснув душу так, що я зрозуміла: я не зможу жити у світі, у якому немає тебе. Залишалося тільки сподіватися, що твоє захоплення невдовзі мине.

Увечері ти повернувся додому. У тебе був усе той же відкритий погляд і промениста тепла усмішка. Мені коштувало величезних зусиль приховувати свої почуття й емоції, але виявилося, що я сильна жінка. Ти, як завжди, жартував, бавився з дітьми, цілував мене, похвалив вечерю. Мені навіть здалося, що твоя зрада — просто жахливий сон або мара, що в нас усе як раніше. Я не стрималася і в наступні дні влаштувала за тобою стеження. І знову через тиждень побачила вас разом на тому ж місці, тільки ви пішли в під’їзд будинку. Відтоді для мене час зупинився. Кожен день чекала тебе, розуміючи, що одного разу ти не повернешся додому. Я почала жити тим, що ловила промінчики сонця, коли ти був зі мною, і зігрівалася ними, коли ти усамітнювався з рудоволосою жінкою. Восени по кругленькому животику рудоволосої я зрозуміла, що вона чекає дитину. Це було жорстоко стосовно мене й до тремтіння в тілі несправедливо. Моя душа до того часу була настільки змучена й понівечена, але моя любов до тебе, Максе, була такою сильною, що не дала мені піддатися нудьзі й виглядати у твоїх очах обдуреною, дурною й жалюгідною. Щось обірвалося в мене всередині, але я, як і раніше, не могла допустити думки про життя без тебе. Можливо, принизливо, бридко й неприємно зізнатися в цьому, але я кохала тебе не менше. Ти продовжував вечорами повертатися додому, ми пристрасно кохалися, а я робила все, щоб наші стосунки не сплелися в брудний і липкий, огидний клубок із взаємних докорів, образ, суперечок і ревнощів. Єдине, що я перестала робити, — розмовляти з твоїми сорочками.

Я бачила, як ти привіз рудоволосу жінку до її будинку з новонародженою дитиною. Про те, що це була дівчинка, я здогадалася по рожевих бантиках на мереживному згортку. Я була майже поруч, але ти так світився щастям, що мене не помітив. А ввечері ти знову був удома, уклав дітей спати й нахвалював мої фірмові пельмені. І я задовольнялася цими маленькими крихтами щастя.

За два місяці після народження доньки я помітила, як ти, Максе, змінився. Весь чимось стривожений, заклопотаний, неуважний, одного вечора ти не повернувся додому. Зателефонував мені й сказав, що твою далеку родичку спіткало лихо й ти змушений виїхати на кілька днів. Я не стала влаштовувати допит, знаючи, що ти виховувався в дитбудинку й ніяких родичів до цього не мав. Наступного дня я заглянула в сусідній двір. Там стояла твоя машина. Ти знову телефонував, казав, як нас любиш, як сумуєш, але змушений затриматися. На третій день я побачила біля знайомого під’їзду труну, у якій лежала бліда рудоволоса жінка. Ти стояв поруч, тримаючи на руках немовля. Я бачила вираз відчаю й горя на твоєму обличчі. Хотілося підійти до тебе й втішити, сказати, що я з тобою, я поруч, але це було б дуже нерозумно. Я не мала права підглядати за чужим горем і пішла. Максе, зараз я можу чесно сказати, що, побачивши покійну, я не зраділа й не відчула полегшення. Я виросла без матері, тому мені щиро було шкода дитини, що залишилася сиротою. До того ж ти був щасливий із тією жінкою, а хіба я могла бажати побачити твоє нещастя?

Увечері ти не забув про нас. Ти зателефонував і впалим голосом повідомив, що родичка померла, залишивши новонароджену дівчинку.

— Ти не проти, щоб дитина пожила в нас деякий час? — запитав ти в мене.

Так у нашому будинку з’явилася руда Сонечка — маленька копія своєї мами. Я зрозуміла, що мені треба навчитися жити з думкою про те, що це дитина не жінки, з якою ти мені зраджував, а твоє малятко. День від дня привчала себе до цієї думки і з кожним наступним днем бачила в Сонечці не її матір, а тебе. З трепетом у душі я чекала, коли ти заговориш про подальшу долю Сонечки. Минув місяць, коли ти зателефонував із роботи й сказав, що купиш торт, великий, бананово-ананасовий, і ми ввечері обговоримо це питання.

Я не знаходила собі місця від хвилювання. Тоді я ще не знала, що доля підготувала мені новий «сюрприз» і твоя, Максе, зрада виявиться такою дрібницею порівняно з тим, що сталося, бо через кілька хвилин після нашої розмови твій «опель» опиниться під кузовом великого «КамАЗу».

І ось сьогодні я вирішила розповісти тобі, Максе, про все. Ти не хотів мене образити, тому вигадав святу брехню про далеку родичку. І я вдячна тобі за це. Аналізуючи минуле, я зробила висновок, що правильно вчинила, не давши нашим почуттям занепасти й випаруватися. Я довго не могла зрозуміти, чому мовчала. Чому не виставила тебе за двері в той день, коли дізналася про зраду? І тільки сьогодні я усвідомила, що всепоглинальна любов має все прощати. Не знаю, можливо, я помилялася, коли тиснула у своїй душі образу, як погану гадюку, і мовчала. Але сьогодні, на сороковий день після твоєї загибелі, я зважилася в усьому тобі зізнатися. Відчула, що не буде мені спокою, якщо я тобі все не розповім. Пробач, якщо щось було не так. І я прощаю тобі, Максе, і відпускаю. Можливо, моє зізнання запізніле, але саме в цей день я хочу, щоб твоя душа знайшла спокій. Дивися на нас із небес і не докоряй собі ні за що. Ти подарував мені щастя й неземну любов, а це не всім дано. Ми будемо любити тебе завжди, навіть після смерті. Ми — це я, Сашко, Марійка й Сонечка.

Новий міст


Андрій ішов, ледь пересуваючи ватні ноги, не помічаючи ні зірчастого вечора, ні повнолицього місяця, ні поодиноких перехожих на спорожнілих притихлих вулицях, ні розчинених у сутінках постатей закоханих. Іноді він спотикався, ніби йшов не заасфальтованою дорогою, а суцільними вибоїнами. Час від часу холодний вітер шарпав за поли розстібнутої куртки, обдавав крижаним подихом його обличчя, і тоді очі чоловіка зволожувалися, а обриси будинків ставали розмитими, ніби були намальовані акварельними фарбами. Щоправда, художник забув, що існує велика гама барв, і все навколо розфарбував у сірі кольори невизначеності. Усе навколо сіре, як його нікчемне й безглузде життя. Два дні тому воно здавалося світлим, а майбутнє — прекрасним. Один день перекреслив усе, закривши назавжди залізною брамою минуле й відкривши чорну прірву майбутнього. П’ятнадцять років життя коту під хвіст!

…У двадцять років Андрій одружився. Він так кохав Таню, що ладен був небо до її ніг прихилити. Десять років тому взяли кредит для купівлі власного житла, і, коли вони ввійшли у свою квартиру, Таня цілувала стіни, вбрані в нові шпалери, танцювала, як вона сказала, «власний танок щастя». Його дружина була немісцева, але на той час мала більшу зарплату, ніж Андрій, тому вирішили, що кредит оформлять на дружину, а він буде прописаний у матері, допоки не виплатять кредит. Десять років виснажливої праці на двох роботах і весь час у нервовій напрузі, навіть не можна було й думати про дитину — тримали невизначеність і невпевненість у завтрашньому дні. Вони мріяли про той день, коли зможуть скинути із себе ярмо кредиту й почати вільно дихати, і ось два дні тому зробили останній внесок. Того вечора Таня зателефонувала й сказала, що затримається надовго, бо в них дівочі посиденьки. У такий день Андрій не хотів тримати в душі образу, а щоб не сидіти на самоті, поїхав до матері.

— Синку, — сказала того вечора мати, — я дуже рада, що ви виплатили кредит. Тобі тепер можна виписатися з моєї квартири, бо я виходжу заміж і в нього нема свого житла… Ти мене розумієш?

Звичайно, що він її добре розумів, хоча заява матері була несподіванкою. Утім, вона була привабливою жінкою й після загибелі батька жила багато років сама. Уранці Андрій виконав прохання матері, виписавшись із її квартири. Тоді він іще не знав, що то був початок його кінця. Наступного дня на роботі шеф зробив заяву, що їхнє підприємство ліквідується й усі працівники будуть скорочені. Новина не з приємних, але втішало те, що вчасно виплатили всю суму кредиту. Андрій повернувся додому раніше від дружини. Йому хотілося зробити щось приємне до її повернення. Почухавши потилицю, вирішив насмажити картоплі, а зверху посипати тертим сиром — так любила Тетянка. Наспівуючи якусь пісеньку, Андрій витяг відро для сміття, щоб одразу кидати туди лушпайки, і раптом помітив використаний тест на вагітність. Він не повірив своїм очам: там було дві смужки! І мовчала ж! Напевно, хотіла зробити йому приємну несподіванку. Тоді й він повинен чимось поздоровити дружину. Андрій помчав до найближчого квіткового кіоску. Коли відчинилися вхідні двері, вискочив назустріч дружині з великим кошиком троянд.

— З якої нагоди? — запитала вона, знімаючи плащик.

Він запроменився щастям і покрутив у руках знайдену смужку тесту. Таня довго сміялася, майже до сліз, а він стояв розгублений із папірцем щастя в руках. Таня різко обірвала свій сміх.

— Я й сама хотіла сьогодні поговорити з тобою на цю тему. Дурненький! Ти зрадів, що я вагітна? Я тебе розчарую: дитина не твоя, і взагалі я кохаю іншого.

Так просто й буденно! Вона кохає іншого!

— І давно? — чомусь спитав Андрій, ніби це мало якесь значення.

— Давно. Передбачаючи нове запитання, скажу одразу, що я залишуся жити в цій квартирі, — дивлячись йому в очі, сказала вона спокійним голосом.

Це вже було занадто! Андрій, не випускаючи кошика з рук, почав щось плести про те, як він багато працював, як вони мріяли про власне житло, і про те, що він навіть не має прописки.

— Будьмо цивілізованими людьми, — Таня перебила його розпливчасту розповідь. — Ти можеш подати заяву до суду, але то марна справа. Я сплачувала кредит, хоча лише за документами, тож і житло моє. Потребуєш свою частину? Нічого не отримаєш, бо ми з дитиною будемо жити тут! Крапка!

Андрій навіть не розкрив рота, щоб сказати: «Я — безхатченко». Від нахабності дружини й несподіванки в його голові все змішалося в якийсь брудний, липкий клубок. Було огидно й неприємно. Він подав Тані квіти, швидко вдягнув курточку й пішов.

Ноги Андрія самі побрели на Новий міст — найвищий міст над бурхливою річкою. Два дні тому він був щасливою людиною й вважав, що міцно тримає птаха щастя в руках, зараз стало зрозуміло, що двобій із життям програв.

Пронизливий холодний вітер вдарив йому в обличчя, коли Андрій досяг мети. Він одразу ж переліз через поручні мосту, став лицем до води на маленькому виступі. Чоловік тримався за поручні, завівши руки назад. Думки вже не вирували у свідомості, віддаючи усі тривоги темним водам, що клекотіли внизу. Охопили почуття неминучості й байдужість до всього. Ще мить — і щасливе минуле буде поховане назавжди під Новим мостом, а майбутнього в нього не було.

— Сьогодні перше листопада, — почув він голос десь поруч, здригнувся від несподіванки, ноги підкосилися, і він похитнувся. Бічним поглядом помітив неподалік жінку, яка дивилася не на нього, а вниз із мосту. — Десять років тому моя рідна сестра стрибнула вниз саме з цього місця, — продовжила жіночка у в’язаній шапці. — Я завжди приношу квіти на її роковини. — Вона випустила з рук квіти. Андрію здалося, що минула ціла вічність, поки десь далеко внизу почувся легкий сплеск води. — Ми із сестрою були близнята, різниця лише в тому, що в мене росла донька, а в неї не було дітей, — продовжила жінка, хоча було незрозуміло, кому й навіщо вона розповідає. — Чоловік сестру допікав своїми докорами, а першого листопада сповістив, що йому не потрібна бездітна дружина. У відчаї сестра стрибнула з цього мосту вниз. До свого щастя вона не дожила кілька днів. Коли робили розтин, то виявилося, що вона була вагітна із терміном три тижні. Шкода, що люди не можуть знати, коли стануть по-справжньому щасливі.

— А якщо щастя залишилося в минулому? — хрипким голосом запитав Андрій.

Жінка до нього навіть не повернула голови.

— Часто люди чіпляються за минуле, бо застрягли в ньому. Осліплені своєю метою зачепитися в минулому, не розуміють, що його вже немає, воно лопнуло, як мильна булька, — продовжила незнайомка. — Ні, у спогадах минуле є, воно сяє блискітками, як та булька. Спробуй доторкнися до неї руками! Залишаться одні дрібні крапельки й більш нічого. Тож навіщо за них триматися?

— Але як жити, коли минулого немає, а майбутнього не видно?

— Потрібно навчитися бути щасливим у сьогоденні. Моя донька Аліса зрозуміла це, коли змогла вижити після жахливої аварії. Рік у гіпсі, прикута до ліжка, кожен день — боротьба за життя. Новий день — нові перемоги. Вона змогла підвестися, почала ходити. Аліса не нарікає на долю, вона настільки полюбила це життя у всіх його проявах, що захлинається від щастя, радіє кожному новому дню так, ніби він у її житті перший і, можливо, останній. До речі, на середині цього мосту, на перилах, є два металеві леви. Кажуть, якщо при місячному сяйві погладити гриву й загадати бажання, неодмінно здійсниться. Рік тому я приходила сюди — у мене все здійснилося.

— Як ваша донька зараз?

— Уже ходить по кімнаті, але з ногою є ще проблемка. Маю намір піти до лева, погладити його гриву. Ходімо, покажу про всяк випадок!

Не знаючи чому, Андрій, піддавшись владі спокійного, врівноваженого голосу незнайомки, переліз назад, пішов за нею.

— Ось вони! — з дитячою радістю сказала жінка. — Тепер я його пещу й про себе загадую бажання. Усе! — сказала вона, і Андрій уперше побачив осяяне радістю її обличчя. — До речі, у мене є невеличка проблема, — продовжила жінка, не давши йому оговтатися. — Потрібно терміново поїхати на кілька днів у село до мами, а Алісу саму залишати вдома боязко. Звичайно, вона впорається, але ж іще слаба, тільки-но з ліжка. Ти не зможеш мене виручити?

Андрій не встиг розтулити рота, як жінка взяла його під руку.

— Тут недалечко, ми живемо майже поруч!

Вони повільно йшли спорожнілими освітленими вулицями, поки в очі Андрію не вдарило світло з прочинених дверей.

— Заходьте! — почув він голос Аліси.

Довгий халат із пояском підкреслював тоненьку талію дівчини, але не міг приховати її кульгавість.

— Ми змерзли й хочемо чогось гаряченького, — сказала жінка доньці, знімаючи куртку з Андрія.

Він сидів на кухні, цокаючи зубами, коли Аліса поставила перед ним чашку чаю. Вона принесла теплу ковдру, накрила нею чоловіка. Аліса торкнулася своїм волоссям його щоки, і він зустрівся з нею поглядом. Очі сині, глибокі й бездонні, як осіннє небо, вони справді променіли щастям. Дівчина сіла навпроти нього, пригостила печивом і цукерками. Рух її тонких, майже прозорих пальців із рожевими нігтиками гіпнотизував. Як уві сні, почув Андрій слова жінки про те, що вона ще встигає на нічний потяг і задоволена, що залишає доньку в надійних руках.

Аліса старанно добирала слова, і все в ній, і речі навколо неї, скромно, але гарно сервірований стіл здавалися іншими, світлими, дуже домашніми. Від неї йшло жіноче тепло, від якого чоловіки не тікають, яке притягує, бо може зігріти в будь-яку життєву негоду…

Прокинувшись уранці, Андрій відчув гостру огиду до минулого. Він зрозумів, що кожного з нас змінює не життя, а люди, які оточують. Андрій відкрив навстіж вікно, впускаючи ранок. Він відчув, що порожнеча в душі зменшилася, біль потроху вивітрюється, а минуле вже не чіпляється привидом за плечі…

Співбесідник за викликом


Знову чекаю на дзвінок від коханого. Чому знову? Бо мій коханий чоловік Дмитро одружений, а я його коханка вже понад чотири роки. Іноді мене ображає статус коханки, але втішає те, що це слово походить від слова «кохання». І нехай хтось каже, що бути коханкою одруженого чоловіка — підлість, мені байдуже. Не важливо, що більшість свого вільного часу Дмитро проводить зі своєю родиною, бо я впевнена: у той час, коли він лягає спати поруч із нелюбою дружиною, він думає про мене. Головне, що Дмитро мене цінує, він мене розуміє, він уміє слухати й — найголовніше — чує мене. Мені з ним дуже комфортно, бо я почуваюся захищеною, і від цих відчуттів у мене тепло в душі й усьому тілі. Намагаюся не думати про те, що моєму коханому вона подасть на сніданок саме ті страви, які він не любить. Я дочекаюся нашого побачення й приготую його улюблені млинці із сиром та родзинками, ще й помащу густою домашньою сметаною. Однак сьогодні до нашої зустрічі я власноруч наліпила пельменів зі свининою. Ох і ненавиджу тісто! Але що тільки не зробиш для коханої людини! Після години роботи на кухні моє творіння зайняло почесне місце в морозильній камері й теж буде чекати.

Я вкотре підходжу до дзеркала, поправляю зачіску й критично себе оглядаю з усіх боків. Знаю, що повинна бути в сто разів краща за його дружину. І чому всі гарні чоловіки одружені? Як такій понурі, як його «краля», вдалося привабити такого інтелігентного, розумного та ще й красеня? Чи я в Бога теля вкрала, що мені так не таланить? Утім, Дмитро обіцяє, що все одно ми будемо разом. Три роки мені говорить про це за кожної зустрічі. Я йому вірю! Хіба можна сумніватися в людині, яка для тебе так багато значить! Що ж, я вмію чекати, кохання не терпить квапливості. Тільки чому він сьогодні так запізнюється? Нервово поглядаю на годинник на стіні, який він мені колись подарував. Підлі стрілки застигли на місці, їм байдуже до мене, цокають собі, відмірюючи час нашої розлуки, і не здогадаються пришвидшити його плин.

Дмитро мав бути в мене вже півгодини тому. Він майже ніколи не запізнюється. Можливі затори на дорозі, бо настав час пік. Не треба думати про погане, то його й не буде. Від того, що я починаю нервуватися, час не минатиме швидше й нічого не зміниться. Дмитро прийде тоді, коли мусить прийти. Не потрібно розпорошувати свої сили на хвилювання, а витратити їх на щось корисне.

Плетуся на кухню. Уже кілька днів збираюся прибрати на поличці, де лежать чаї-кави, але моя спроба одразу ж зазнає фіаско. Пакетик недешевого чаю вислизає з неслухняних рук і віялом розсипається по підлозі. Швидко збираю чорні закруточки й змиваю в унітаз. Прибирання — річ потрібна, але не зараз.

Я до нестями хочу почути рідний голос бодай у слухавці мобільного телефону, але не можу. Дмитро сам мені телефонує. Для цього він спеціально купив нову сім-карту і, коли хоче зі мною поспілкуватися, вставляє її в телефон. Як потопельник за соломинку, хапаюся за мобільник, набираю наш засекречений номер. Абонент не на зв’язку! Добре! Тоді зателефоную своїм подругам, бо вже й забула, коли з ними теревенила. Дивно, але номер Ольги не обслуговується, Людмила, виявляється, уже вийшла заміж і не може довго базікати по телефону, а Надя (я й не знала!) у пологовому будинку. Усе! Телефонувати колегам немає бажання: вони мені й так остогиділи.

Після ще тридцяти п’яти хвилин чекання починаю розуміти, яка я самотня. Мене забули всі, я нікому не потрібна. Таке відчуття, ніби я на безлюдному острові або як одинокий корабель серед безмежних вод океану. Я нікчема, яка нікому не потрібна, навіть одруженому чоловіку. Ось знайду собі пристойного чоловіка усім на заздрість… Нісенітниця! Де мені його зустріти, коли весь мій світ стільки часу обертається навколо коханого. Я стала рабою чекання, бо всі чоловіки навколо почали мені здаватися сірими мишами порівняно з Дмитром. Усе навколо стало тьмяним, і лише на нього згори лилося світло.

Що ж, хай начувається! Виймаю газету оголошень, шукаю розділ «Зустрічі». Ось зараз знайду собі… Ось що мені треба! «Не тримайте в собі те, що можна з легкістю відпустити! Якщо Вам необхідно відвести душу, висловити своє невдоволення та інші емоції… — ой як потрібно! — сторонній людині, яка повністю ввійде у Ваше становище, не дорікатиме Вам і не осуджуватиме, тоді послуга Співбесідника за викликом саме для Вас!» Те, що треба!

Телефоную. Виявляється, послуга коштує зовсім недорого, до того ж можна зробити індивідуальне замовлення. Замовляю інтелігентного, молодого, вродливого, у гарному костюмі, з краваткою і з квітами. У мене півгодини на збори. Хочу піти в дорогий ресторан. Дмитро мене водив туди лише двічі за чотири роки. Що ж, піду без нього. Дістаю шовкову вечірню сукню кольору смарагдової зелені. Я її пошила рік тому й жодного разу не вдягала: не було слушної нагоди. Як вона мені пасує! Плаття з американським вирізом мимоволі притягує погляд до пишного бюста, щоправда, його підтримує бюстгальтер без бретелей. Взуваю туфлі на високих підборах, і асиметричний поділ спідниці відкриває привабливі та стрункі ноги, а стегна зримо округлює. Останній штрих — французькі парфуми, подаровані Дмитром на Восьме березня. Проте є деякі сумніви щодо їхньої батьківщини.

Знову кидаю побіжний погляд на клятий годинник: Дмитро спізнився на дві години. Дзвінок у двері — і переді мною стоїть Співбесідник на замовлення. Високий, гарний, з квітами в руках і приємним запахом дорогого одеколону. Я ніяковію й за якусь мить уже шкодую, але відступати пізно.

Його звати… Утім, яка мені різниця? Ми сидимо в дорогому ресторані, п’ємо недешеве французьке вино, — бордо, — і в мене приємно шумить у голові. Відчуваю, що трішки захмеліла, хоча на тарілці печеня зі свинини та картоплі. До біса дієти і всі табу! Я хочу, щоб мене вислухали, бо я дуже самотня й мене з’їдає образа за невдале життя. Душу зсередини постійно гризе черв’як ревнощів, бо розумію, що дружина Дмитра краща за мене. Навіть собі не могла зізнатися в тому, що він мене просто дурить, коли обіцяє одружитися зі мною: якби хотів, то ми б уже давно були разом. Я живу чотири роки в оманливому світі, який сама собі вигадала, і тішуся з того. І не такий уже він красень — кругле черевце, рідке волоссячко на потилиці й старомодні окуляри на носі. І не такий вже розумний, бо за стільки років так і залишився рядовим бухгалтером на підприємстві. Навіть зростом не вийшов, бо я вища за нього на півголови й молодша на десяток років. Час від часу мій Співбесідник наливає мені темно-пурпурове вино з ароматом смородини і я охоче п’ю маленькими ковтками. Я заслуговую на те, щоб мене вислухали. Мені байдуже, чи Співбесідник розуміє мене, чи ні, бо з ним більше ніколи не зустрінуся. Дивує лише те, що я можу з легкістю розкрити душу незнайомцеві. Він не дуже балакучий, проте радить: «Хочеш позбутися проблеми, не думай про неї, і вона тебе не чіпатиме». Слушна порада, але не це головне.

Співбесідник поглянув на наручний годинник. Мої оплачені дві години спливли. Так мало часу потрібно, щоб виговоритися й вирватися з пастки самотності, яку я сама собі наставила й у яку піймалася. Усвідомила, що вийшла з темряви своєї душі й відчула під ногами ґрунт, а моя розбита очікуванням особистість знову стала цілісною. По дорозі додому Співбесідник каже мені, що я дуже гарна й приваблива настільки, що вся чоловіча половина в ресторані не зводила з мене очей. Дивно, але я чомусь вірю йому більше, ніж Дмитрові.

Ми піднімаємося сходами, і біля своїх дверей помічаю самотню постать Дмитра. Уперше критично оцінюю його непривабливість.

— Я спізнився… — починає він невпевнено й дурнувато кліпає очима.

— Спізнився, — відповідаю ствердно.

— Надовго? — дурне запитання!

— На все життя! — усміхаюся й беру під руку Співбесідника за викликом.

Однокласник


Ось так завжди! Тільки дочекаюся вихідного дня, коли можна досхочу виспатися, обов’язково прокинуся ні світ ні зоря. Так і є: мій старенький будильник показує лише шосту годину. Сьогодні особливий день, бо ми із сином іменинники. Так уже розпорядилася доля, що ми народилися в один день. Різниця лише в тому, що мій Максим зрадіє, прокинувшись уже десятирічним, а я із сумом констатую, що розміняла четвертий десяток. Понад десять років бачу в снах своє перше й останнє кохання — свого однокласника й батька моєї дитини Богдана. Усі роки я чекаю на нашу зустріч. Моя багата уява малює завжди різні картини нашої зустрічі: то я зустрічаю його на вокзалі, бо він зателефонував і сказав, що більше не може без мене жити й негайно приїздить, то випадково помічаю його в натовпі серед гамірливого міста, то наштовхуюся на нього в переповненій маршрутці. Навіть не знаю, яка уявна зустріч мені більше до вподоби, але впевнена в одному: вона буде незабутньою та доленосною. Сьогодні я відчула, що ми вже ось-ось зустрінемося, бо моє чекання занадто затяглося. У Богдана я закохалася ще в сьомому класі, але він мене вперто не помічав. Та чи й можна було розгледіти закохану тиху дівчинку, яка не мала модного одягу, не користувалася косметикою й у кишені якої завжди було порожньо, коли навколо такого красеня крутилися дівчата модельної зовнішності? І лише коли нам було по вісімнадцять років, почали зустрічатися. Здавалося, що нема у світі щасливішої за мене людини — і небо було вище, і зорі яскравіші, і сам навколишній світ вигравав різнобарв’ям. Десять днів шаленого кохання та неземного щастя — і гірка розплата: понад десять років чекання. Ті дні я пам’ятаю так, ніби все було вчора. Моя свідомість зберегла все до найменших дрібниць: і перший цнотливий, такий солодкий поцілунок тихого липневого вечора, коли я приїхала в село після закінчення першого курсу медінституту, і освідчення в коханні під самотньою столітньою вербою, і його ніжні пальці, які вперше торкнулися мого оголеного тіла на березі річки… Потім доля раптом змінила свої плани стосовно мене, вирішивши, що десять днів кохання з мене досить, аби пам’ятати їх решту життя. Богдан пішов на службу до лав армії, незабаром померла моя бабуся, яка виховувала з дитинства, а мене забрала самотня далека родичка — тітка Ада. Я опинилася в чужій родині за тисячу кілометрів від батьківщини і з дитиною в лоні. Тітка спочатку бубоніла: «Якби знала, що ти з приплодом, то нізащо не погодилася б тебе прихистити», але коли народився Максим, то полюбила його, як сина, і про ті свої слова вже ніколи не згадувала. Вихор життя підхопив мене, закрутив і поніс. Навчання, дитина, робота, дім. Час збігав так швидко, що я не помічала зміну років і лише сьогодні зрозуміла, що десять років не так уже й мало, а Богдан досі не знає про існування сина…

Зі святом першими нас поздоровили тітка Ада й сусід Васько. Він такий кумедний! Сказано «науковець», або, як зараз говорять про таких, «ботанік». Стільки років безнадійно закоханий у мене, хоча я весь час підкреслюю, що ми лише добрі сусіди та друзі. Хіба він може зрозуміти, що кохання не вмирає з роками навіть тоді, коли десь зачепилося в минулому?

Ми з Максимком підходили до кафе, де збиралися влаштувати невеличке свято на двох, коли поруч загальмував «КамАЗ». Нічого дивного в тому не було, бо кафе «Мозаїка» з помірними цінами розташоване понад трасою, тож сюди часто навідуються водії, щоб перекусити та випити філіжанку кави. Але щось дуже знайоме я помітила в постаті водія, який вийшов із кабіни вантажівки. Чоловік повернувся, і ми зустрілися поглядами. Боже мій! Це був Богдан! Люди змінюються з роками, але очі залишаються такими, як і були колись. Його лагідний погляд темно-карих очей я бачила у своїх снах.

— Ти?! — здивовано сказав Богдан.

— Я, — відповіла й не пізнала свого голосу.

— Оце так зустріч!

Він підійшов ближче, і я помітила, що роки безпощадні не тільки до жіночої статі.

— Очам своїм не вірю! — усміхнувся він, показавши відсутність переднього зуба. — Скільки ж ми років не бачилися?

— Понад десять.

— Це ж треба! А ти, Женю, майже не змінилася! — сказав він, і я відчула запах часнику. На ньому була засмальцьована куфайка, спортивні синтетичні штани з відвислими колінами й гумові чоботи. Звичайний робочий одяг водія. — Чому ми стоїмо посеред вулиці? — схаменувся він. — Ходімо в кафешку, тут можна недорого перекусити.

— Ходімо, — погодилася я, бо стояла, як завмерла навіки статуя.

У кафе було малолюдно, тож ми мали змогу вибрати зручне місце за столиком біля вікна. Максим одразу ж почав розглядати меню.

— Твій син? — запитав Богдан.

Господи! Скільки разів я прокручувала у своїй уяві відповідь на це запитання!

— Так, — лише кивнула у відповідь, бо всі мої приготовані заздалегідь слова застрягли десь усередині. — Йому сьогодні десять років, — натякнула я.

— Вітаю! Тож ти сьогодні іменинник! — Богдан витяг із кишені двадцять гривень, подав Максиму. — Візьми, купиш собі якусь машинку.

— Мені десять років, — насупившись, сказав син, — я вже не граюся в машинки.

— То купи морозива! Іди, замов собі щось, а нам із мамою треба побалакати. — Він тицьнув гроші Максиму.

Я вийняла з гаманця двісті гривень.

— Синку, замов нам на свій розсуд щось святкове, — сказала я, віддаючи йому гроші, — а то офіціанта не дочекаєшся.

— Ти заміжня? — спитав він.

— Ні. А ти?

— Женю, віриш чи ні, але я одружений уже втретє. Не щастить мені в особистому житті.

— Чому ж?

— Перша дружина була непогана, народила мені сина, але не завжди мене розуміла. Можливо, іноді я був неправий, але то не я її ображав, а горілка.

— Ти забагато пив?

— Та ні! Я ж водій. Коли мені пити? Хіба що на свята й вихідні. А то попросив її, як людину, щоб принесла ще пляшку горілки, бо ноги не тримають, так вона мене не зрозуміла, зчинила сварку, а я не втримався і як заїду їй прямо в пику! Трохи сили не розрахував — зламав їй щелепу, а вона мені не пробачила, — зітхнув він.

— А друга дружина чим не догодила?

— Та була красуня! Не брешу ні крапельки, така була гарна, що йде селом, а на неї всі чоловіки вирячуються. Тільки й того, що краса неписана… Віриш, як зліпить вареники, то й зуби в тісті залишити можна!

Хотіла бовкнути: «Воно й видно», — але стрималася.

— Що мені з її краси? Врода не нагодує, — засміявся він. — Тільки й дивись, щоб у чуже ліжко не скочила!

— Теперішня дружина влаштовує?

— Галька? О! Вона такі борщі варить — за вуха не відтягнеш! І засмажує їх сальцем. Знаєш, так дрібненько поріже, підсмажить разом із цибулькою, а потім іще мерзле сальце з проріззю до борщу подасть, а ще й сто грамів наллє. Поважає чоловіка! — Він підвів угору вказівний палець, а я чомусь помітила бруд під нігтями.

Я поглянула на сина, який біля барної стійки про щось жваво розмовляв з офіціанткою.

— Женю, а ти пам’ятаєш, як ми з тобою на траві біля річки качалися? — спитав він і підморгнув. Мене ніби варом обдало. — Та не червоній ти, — посміхнувся він і кинув побіжний погляд у бік сина, — молодість-кохання-зітхання. Я ось що подумав. Ти ж живеш сама, напевно, уже й забула, що таке чоловічі любощі, то, може, я навідаюсь до тебе? Малого вкладеш спати, а ми згадаємо минуле.

— А як же твоя Галька? Негарно зраджувати такій гарній дружині, — сказала я, поглянувши на брудний комірець його сорочки.

— Не зітреться! І їй вистачить, — неприємно хихикнув він. — То як? Побавимося в ліжку? Гадаю, не відмовишся?

— Якщо я незаміжня, то це не означає, що я самотня, — відповіла я. — Узагалі в мене все добре і я щаслива жінка.

— Мамо! — підійшов син з офіціанткою. — Дивись, як ми прикрасили торт! — сказав він захоплено, і дівчина поставила на стіл торт із запаленими свічками.

— Яка краса! Зараз ти задуєш свічки, але не забудь загадати бажання, — сказала я сину. — І дядька пригостимо. Так?

— Ні-ні! — Богдан замахав руками й підвівся. — Мені, будь ласка, щось дешевеньке перекусити, — звернувся він до офіціантки. — Радий був тебе бачити! Бувай! — Богдан кивнув мені рукою на прощання й пересів за сусідній столик. За кілька хвилин він уже сьорбав суп і задоволено прицмокував.

— Мамо, а хто той дядько? — запитав син.

— Мій однокласник.

— А чому він такий старий і брудний?

— Таке в нього життя, — відповіла я.

Ми із сином поверталися додому, і я відчула, як у мене після зустрічі з Богданом стало легко на душі. Доленосна зустріч відбулася, хоча вона була зовсім не такою, як мріялося. Дивно, але на душі не було ні смутку, ні розчарування. Було лише відчуття, що все стало на свої місця, і я без жалю усвідомила, що двері за минулим безболісно зачинилися й воно вже більше не чіплятиметься за плечі. Лише одна коротка зустріч може перевернути все. Чи розплющити короткозорі очі й розставити все на свої місця?

— Синку, а як ти дивишся на те, щоб я сказала дядькові Ваську, що згодна стати його дружиною? — запитала я в Максима.

— Здорово! Класно! Ти в мене найкраща мама у світі! — усміхнувся син і міцно, по-чоловічому потиснув мені руку.

І щоб ніхто й ніколи…


Мені завжди здавалося, що живу в гармонії з навколишнім світом, що я вільна й незалежна. Мені вдалося навчитися жити так, щоб дивитися на світ очима щасливої жінки, але мій звичний побут і спокійний світ, який я створила, були одного разу порушені, і я перебуваю в приємному порушенні вже два місяці. А все почалося дев’ятого травня, коли я з чоловіком пішла на головну площу міста. Не можна сказати, що мені подобалися масові гуляння, які в нашого народу полягають у загальному пияцтві, обжиранні шашликами, шаурмою й навіть біляшами з розмазаною всередині подобою фаршу, а закінчуються мордобоєм, а в кращому разі — ранковим головним болем. Проте цього року ми з чоловіком вирішили згадати молодість, поштовхатися в натовпі, поїсти шашлику, подивитися на людей і себе показати, а вечір закінчити спогляданням розсипів святкового салюту на вечірньому небі.

Шашлик був трохи сирий і жорсткий, але мені зовсім не хотілося псувати святковий настрій Андрія, тому я мовчки, ретельно прожувавши гумове м’ясо, подивилася на чоловіка вдячним поглядом.

— Андрійку, — попросила я, — ти не зміг би принести мені мінералки? Страшенно хочеться пити.

— Настуню, — став благати він, — скрізь такі черги, а зараз буде салют. Ти не могла б потерпіти?

— Ні-і, — проспівала я з ангельською усмішкою на обличчі.

В Андрія не було вибору. Він занадто мене любив, можна сказати, навіть обожнював, щоб відмовити мені в такому маленькому проханні. Зник у натовпі тієї самої миті, коли обізвався мелодією мій мобільний телефон. Я подивилася на екран, що світився блакитним вогником, — номер був незнайомий.

— Алло, я вас слухаю, — сказала я.

— Ну, здрастуй, Настусю, — почула в слухавці, і переді мною весь майдан разом із відпочивальниками закрутився каруселлю, у голові зашуміло, як від доброго, витриманого вина, а серце в грудях миттєво почало вибивати там-тами. На мить мені здалося, ніби я бачу продовження своїх снів, що якось вирвалися назовні з моєї підсвідомості, з-під мого ретельного контролю й втілилися в життя маячним звуком у телефоні. Але навколо все шуміло, раділо й було реальним. У цьому я переконалася, коли стояла в позі нерухомої, навічно завмерлої статуї з мобільним телефоном у руках, а в цей час якийсь здоровань боляче штовхнув мене ліктем під бік: «Не спимо! Гуляємо! Веселимося!»

Я одразу впізнала голос у телефоні. Інакше бути не могло — на цей дзвінок із минулого я чекала цілих тридцять років!

— Здрастуй, Андрійку, — озвалася я чужим, запалим голосом.

— Ти впізнала мене?

— Звичайно! Хіба я могла тебе забути?

— І я тебе не забув. Я такий радий почути твій голос! — сказав він схвильовано. — Як ти, Настусю?

— Я така рада, що ти зателефонував! — я миттєво піддалася емоціям, які переповнювали мене й були готові фонтаном бризок радості вирватися назовні. Я не могла вже контролювати себе й не приховувала захоплення: — Господи, скільки ж часу минуло після нашої розлуки?!

— Тридцять років! Подумати тільки! Півжиття!

Прогриміли перші залпи, і в небо під захоплені вигуки натовпу злетіли яскраві спалахи салюту.

— Це салют на честь твого дзвінка! — випалила я радісно, перебуваючи в стані неземної ейфорії, стоячи на тлінній землі серед п’яного волаючого натовпу. У цей час я помітила чоловіка з пластиковою пляшкою в руках. — Я сама тобі передзвоню, — сказала й вимкнула телефон. Я не знала, чи почую ще раз його голос, чи доведеться знову чекати тридцять років, але мій чоловік ішов до мене і я не хотіла, щоб він став свідком нашої розмови.

Усе було мов у тумані. Андрій захоплено дивився на небо в кольорових розсипах спалахів салюту, обнявши мене за плечі, а я тремтіла від хвилювання. На ватяних ногах пішла купити Андрію пляшку пива. Руки не слухалися мене — я її впустила, довелося купити ще одну. Але хіба це важливо? Він мені зателефонував! Хай із запізненням на тридцять років, але подзвонив, отже, не забув. Від цих думок у мене почали тремтіти не тільки руки, але й усі клітини тіла. Удома я сказала чоловікові, що хочу подивитися телевізор, а його відправила в спальню. Мені потрібно було побути на самоті, привести свої почуття до ладу, щоб не накоїти дурниць. Багато років тому ми були молоді, закохані й дурні, як сама юність. Ми — це я і Андрій, який мені зателефонував. Його я кохала все життя. Ми ходили в дитячий садок в одну групу, потім — в один клас, і тільки на випускному вечорі він уперше побачив у мені не друга, а дівчину. З того дня ми почали зустрічатися, і я занурилася з головою в море шаленого кохання. Минуло тридцять років, мені скоро стукне п’ятдесятка, а я досі пам’ятаю всі наші зустрічі, його сильні й ніжні руки, які подібно до рук маестро, торкаючись, зачіпали всі струни мого тіла й душі. Пам’ятаю його губи, пристрасні, м’які та ніжні. Я не забула нашу дурну сварку. Одного разу я побачила, як Андрій ішов, обійнявши за плечі якусь дівчину. Тоді мені здалося, що весь світ завалився в одну мить, як картковий будиночок. Я попросила одногрупника взяти мене під руку й поцілувати на очах в Андрія. Мені хотілося викликати його ревнощі, а вийшло так, що це був останній день, коли я бачила Андрія. Нам було тоді по вісімнадцять років. Андрія забрали в армію, і він уже не повернувся до нашого технікуму. Я попросила адресу Андрія в його матері, написала, як я його люблю, а в його листі-відповіді були вбивчі слова: «Я не бажаю з тобою спілкуватися». Його мати невдовзі померла, і Андрій виїхав із міста, його сліди загубилися в життєвій метушні…

З безодні депресії й відчаю мене витягла зустріч з іншим Андрієм. Зваживши, що це знак долі — у них були однакові імена, — я незабаром вийшла за нього заміж, народила спочатку Сашка, а потім — Олексика. Про себе своїх чоловіків я почала називати Перший і Другий. Я жила з Другим, а чекала Першого. Чекала завжди: удень удома й на роботі, шукала його очима в натовпах на вулиці, чекала вночі, прислухаючись до всіх кроків за дверима. Найдивніше, що це очікування не було для мене виснажливим, навпаки, воно щогодини, щохвилини й щомиті давало мені життєвий стимул. Закінчивши заочно технікум, я вступила до інституту, отримала червоний диплом, незважаючи на те, що в мене була сім’я і двоє дітей. Я мусила обстояти свою честь, зустрівшись із Першим. Я не мала права виглядати втомленою й недоглянутою, тому для мене стало звичкою завжди й скрізь мати бездоганний зовнішній вигляд. У мене обов’язково чисте й доглянуте волосся, свіжий манікюр, карколомний модний одяг та взуття на високих підборах. Я навчила себе так спати зі злегка нафарбованими віями, що вранці під очима не було розмазаної туші. Навіщо? Перший міг знайти мене будь-коли, навіть уночі. Хіба я могла допустити, щоб він побачив мене в непривабливому вигляді? У нашій квартирі завжди ідеальний порядок, а в холодильнику — приготовлені з любов’ю страви. У нас ніколи не валявся брудний одяг, а в кошику для брудної білизни мої трусики лежали на самому дні. Я встигала все: і зробити кар’єру, і бути хорошою дружиною та турботливою матір’ю. Усім, чого я досягла в житті, я зобов’язана Першому, точніше, очікуванню нашої майбутньої зустрічі, яка могла взагалі не відбутися.

Мої Андрійки, як два протилежні полюси, такі різні, і водночас вони доповнення один одного. Перший — ураган, неспокійний бурхливий океан, Другий — рятувальна шлюпка, на якій обов’язково припливеш у тиху гавань. Перший — полум’я, пристрасть, безумство. Другий — тихе домашнє вогнище, упевненість, надійність і спокій. Перший — захоплива пристрасть, жага життя, політ фантазії. Другий — бальзам на рану, з ним не страшна повсякденність. Порівнювати їх важко, але у своєму житті мені судилося й зануритися в бурхливу безодню вод, і плавати в шлюпці, палати у вогні пристрасті й грітися біля тихого домашнього вогнища. І за все це я вдячна долі.

Мене так огорнула тепла хвиля спогадів, що я втратила лік часу. Телевізор тарабанив про щось своє, але я нічого не чула й не бачила, а коли до кімнати зазирнув заспаний Андрій, я ледве встигла заплющити очі й зробити вигляд, що сплю. Чоловік вимкнув телевізор, дбайливо вкрив мене пледом і легенько торкнувся губами моєї щоки. Боже, як шалено я його люблю! Хіба можна любити двох одразу? Парадокс, але, виявляється, ще й як можна! Я багато років люблю їх двох, і це не самообман чи пишномовні слова, і від цієї подвійної любові моє життя таке насичене й повноцінне, що я щаслива удвічі…

Першому я телефонувала щодня, намагаючись пізнати його заново й вловити те, що залишилося від колишнього. Ясно усвідомлюючи, що час безжальний, моя уява малювала його новий образ, до якого я щодня подібно до майстерного портретиста додавала нові штрихи у вигляді зморшок на обличчі й сивини у волоссі, але не могла уявити іншими його очі. Від них завжди виходило чисте, мов весняне небо, м’яке притягальне світло, яке зігрівало мене своїм теплом, і мені хотілося розчинитися в ньому до останку. Я знала, що в його очах заховано небезпечний вогник, який може спалити, але все одно шалено їх любила.

Одного разу я сказала Першому, що ми з чоловіком збираємося в липні в невелике турне на своєму «опелі». Ми вирішили провести відпустку не на морі, не в горах і навіть не за кордоном, а просто вибрати маршрут, на якому багато визначних пам’яток. Їхати куди хочеться, зупинятися там, де заманеться, пити каву в придорожніх кафе й спати в машині.

— А ти чула легенду про Якова та Марічку? — запитав у мене Перший.

— Ні, — відповіла я. — А який стосунок має ця легенда до нашої подорожі?

— Найпряміший. На трасі, якою ви їхатимете, є скеля; піднявшись на неї, закохані загадують бажання, і воно обов’язково здійснюється, якщо тільки вони обоє щирі.

— Якби так було, — сказала я, усміхнувшись, — не було б розлучень. Але все одно розкажи мені цю легенду.

— Дуже давно до маленького села, де жила красуня Марічка, прийшов сирота-єврей Яків. Дівчина була із заможної сім’ї, прекрасна, як саме життя, і бідняк полюбив Марічку. За знатною нареченою упадало багато хлопців, але вона шалено закохалася в Якова. Закохані таємно зустрічалися на скелі за селом і незабаром зрозуміли, що не зможуть жити одне без одного, але батьки дівчини й слухати не хотіли про весілля. Тоді Марічка заявила, що ні за кого не піде. Уночі чи то подбали лихі люди, чи то посприяли знехтувані женихи, чи то сам Яків упав зі скелі в прірву. Марічка щоночі приходила на їхнє місце й проливала сльози. Одного ранку її тіло знайшли в прірві, а зі скелі побігла джерельна вода, немов сльози нареченої, — закінчив Андрій і зітхнув.

— Там і зараз тече джерело? — схвильовано запитала я.

— Так, — сказав він. — А на вершині скелі є невеликий майданчик, на якому можуть вміститися тільки двоє.

— І загадати бажання?

— Так, але воно має бути взаємним та щирим.

— І багато хто там буває?

— Біля підніжжя — так, а от на скелю підіймаються не всі.

— Високо?

— Ні, сама скеля біля дороги невисока, але ліворуч величезна прірва, — пояснив Андрій. — Та не в цьому річ. Якщо пара злукавить, Яків і Марічка можуть затягнути їх у прірву. Кажуть, що такі випадки вже були.

— Ти розкажеш мені, де це місце?

— Там праворуч від скелі кафе «Марічка та Яків», — і докладно описав його місцеперебування.

Не пам’ятаю, хто з нас першим запропонував зустрітися біля скелі. Мною оволоділа нездоланна жага побачити Першого, почути його голос не в телефоні, поглянути в очі. Це спільне бажання було настільки сильним, що ми швидко склали план нашої зустрічі так, щоб Другий ні про що не здогадався. Я почала готуватися до неї. Розуміючи, що вона може стати фатальною в моєму житті, я вечорами перебрала всі свої папери, ще раз перевірила, чи все до ладу в шафах і на книжкових полицях, повитирала все, не залишивши жодної порошинки навіть у потаємних куточках. Потайки від чоловіка я примудрилася за один день узяти два кредити в різних банках і купити синам по квартирі. Я сама не знала, чим закінчиться наша відпустка і які наслідки будуть у нашої зустрічі, але в мене вже вселився буйний дух нерозсудливості…

Мені хотілося бути веселою, смішити своїми жартами чоловіка, який зосереджено вів автівку шумливою трасою, але очікування зустрічі без жалю спалювало всі мої думки й почуття до останку. Я була неуважною, відповідала невлад, удавано усміхалася й від цього виглядала безглуздо. Моя вигадка таким чином зустрітися з Першим мені вже здавалася дурницею й божевіллям. Іноді я кидала погляди на Другого, і сором палив мене зсередини: щодо нього це з мого боку було несправедливо й навіть жорстоко, але хто зрозуміє мене, яка чекала на цей день понад тридцять років? Я до болю в очах вдивлялася вдалину й боялася заплющити очі хоча б на мить, щоб не пропустити обумовленого місця зустрічі.

— А ось і кафе, про яке я тобі розповідала! — звернулася я до чоловіка занадто збуджено. Він пригальмовує, і наш «опель» зупиняється на парковці придорожнього кафе. — Принесеш стаканчик кави? — запитую я.

— Може, удвох зайдемо, посидимо?

— Не хочеться, — я вимушено усміхаюся. — Принеси сюди, будь ласка.

Він іде, а я кидаю йому вслід свій погляд. Пробач мені, Андрію, я ніколи тебе не зраджувала, але зараз не знаю, що зі мною буде за кілька хвилин. Я швидко обходжу машину й тремтячими руками відкручую ковпачок ніпеля. Наш «опель» схилився на бік спущеного колеса. Як могла, я закрутила ніпель і тут побачила Андрія з двома паперовими стаканчиками в руках. Уперше я не відчула смаку кави.

— Дідько! — сказав Андрій, помітивши, що спустило колесо. — Як я люблю оці безкамерки!

— Треба міняти колесо?

— Доведеться, — зітхнув він.

— Ой, глянь, там пшеничне поле! — Я тичу пальцем у бік лісопосадки, яка тягнеться ліворуч за кафе.

— Де?

— Там, за посадкою, — белькочу я. — Там мають рости волошки. Поки ти поратимешся з колесом, я збігаю зберу букет, а заразом сходжу в туалет. Добре? Скільки тобі потрібно часу для заміни колеса? — Я запитую про час і з нетерпінням чекаю відповіді — скільки ж хвилин він дасть мені для зустрічі, на яку я чекала десятки років?

— Хвилин двадцять.

— Добре! За двадцять хвилин я буду на місці! — схвильовано обіцяю, гарячково намагаючись зрозуміти: двадцять хвилин — це багато чи мало?

— Тільки далеко не заходь! — крикнув мені чоловік навздогін.

Мій добрий і турботливий Андрійку! Ще раз пробач мені, але я вся тремчу від хвилювання, і винен тут не ти.

Я здалеку бачу автомобіль Першого за посадкою, а поруч він. У мене голова пішла обертом, і я майже побігла назустріч невідомості. Усе було немов у туманних клубах сну. Від нього, як колись, ішов запах гарного одеколону й дорогих сигарет — це я відчула, пригорнувшись до його грудей.

— Ну, здрастуй, Андрійку, — прошепотіла я, вдихаючи до болю знайомий запах його тіла.

— Настусю, моя мила Настусю, — казав він схвильовано, намагаючись подивитися на мене. Я вперше злякалася своїх років і сховала обличчя на його грудях. Він ніжно повернув мою голову, і я побачила його очі. Від його погляду тихе полум’я ніжності огорнуло мене, проникло прямо в серце, приємно зігріло, і я відчула, як тілом пульсуючими поштовхами побігла хвиля крові. З останніх сил я боролася з бажанням цілком, до останку піддатися неприборканій владі чарівності його очей, і тремтіла вся, мов пташка, що потрапила в сильце.

— Ти не змінився…

— Ні, я постарішав, а ти так само гарна… Ні, ти стала краща.

— Чому?

— Наразі ти запаморочливо жіночна. Жіночна й зворушлива.

— Твої очі… Люди змінюються, час накладає на них свій відбиток, а очі… Вони в тебе такі самі, як і були.

— Я завжди пам’ятав тебе, Настусю.

— Якби ти знав, як я на тебе чекала!

— Я не знав цього. Пробач, моя хороша, пробач мені за все.

— І ти мені…

Він торкнувся моїх губ. У нього були все такі самі вологі й теплі губи.

— Ми збожеволіли, — шепочу я й легенько торкаюся кінчиками пальців його обличчя. Він реальний, це не сон. Від дотику до реальності мої руки немов обпекло. Я проводжу пальцями по його щоках, намагаючись вдивитися в його душу.

— Чому ти мене не шукав?

— Я завжди кохав тебе.

— Як нерозумно люди розлучаються.

— Не можна приймати поквапні рішення — можна зламати собі життя…

Я тридцять років чекала на цю зустріч і ще два місяці готувалася до неї, відшліфовувала кожне слово, кожну фразу, які приготувала для нього за всі ці роки й мала вмістити у двадцять хвилин, а кажу різні дурниці. Ми говоримо й говоримо, вслухаючись у голос душі одне одного, і я розумію, що зараз уже не важливо, що ми скажемо. Хіба слова мають значення, якщо заговорила душа? Крізь пальці я пропускаю його душу, впускаю в себе.

— Дурненький, я так тебе люблю. Чому ти не знайшов мене раніше?

— Ще не пізно все змінити. Зараз ми поїдемо звідси удвох.

— Ні. Пізно.

— Ми почнемо все заново.

— Не кажи дурниць. Пам’ятай, що нам відпущено лише двадцять хвилин.

— У нас попереду ціле життя.

— Воно пройшло без тебе, а я ж так на тебе чекала! Не знаю тільки навіщо. У мене чудова сім’я, діти… — кажу я, погано усвідомлюючи, що верзу нісенітницю. Я не це хотіла йому сказати під час зустрічі.

— Настусю, я тебе не відпущу. Ми повинні бути разом.

— Пізно. Не можна побудувати майбутнє на руїнах минулого.

Він іще щось говорить, але слова тануть під його тремтливим поглядом.

Я намагаюся закарбувати в пам’яті кожну частку секунди і вбираю кожне його слово, як вбирає в посуху земля дощову воду.

— Тепер ми будемо завжди разом, — повторює він. Якби ці слова прозвучали тридцять років тому!..

— Кожен із нас іде своїм шляхом, — кажу я схвильовано.

— Ми підемо одним, спільним…

— Я не висмикну тебе з протоптаної тобою стежки життя. Ніколи.

— Наша доля зараз у твоїх руках.

— Ми самі своїми руками зруйнували майбутнє, убили його. Ми — вбивці. Хіба є нам прощення? — кажу я, купаючись у його усмішці щастя й відчаю.

— Скажи, що ми тепер не розлучимося, — молить його чи то голос, чи то душа.

Я кидаю швидкий погляд на його руку. Годинник показує, що наш час вичерпано. Зараз я мушу вирішити нашу подальшу долю.

— Ми зустрілися через тридцять років, щоб розлучитися вже назавжди, — сказала я й судомно зітхнула. Це підсумок нашої зустрічі. Здавалося, час зупинився, а всередині мене щось обірвалося. Непросто виносити жорстокий вирок своїй долі. Його погляд застиг на мені.

— Ні, — озвався він пригніченим голосом.

— Так, — вичавила я із себе. — Ми підемо далі по життю кожен своєю стежкою, — мовила, придушивши в собі хвилювання. — Я казала, що в мене два сини? Так, звичайно ж, казала! Старшого звати Сашком, він дуже хороший і… вродливий.

— Я пам’ятаю, — говорить він неуважно. Мені здається, що він не чує моїх слів. — Коли я зможу тебе побачити?

— Не знаю, — усміхаюся куточками вуст (на більше немає сил), беру букет волошок, які відповідно до наших планів він зібрав заздалегідь. — Прощавай! — кидаю я, різко повертаюся і йду. Тільки б він мене не окликнув! Лише б не зробити ще одну помилку! Швидше, треба швидше йти звідси, щоб ніхто ні про що не здогадався!

На ватяних ногах я віддалялася від свого минулого, і з кожним кроком зростав мій відчай. Ця зустріч була нам призначена на небесах, і мій щасливий світ звалився в прірву. До цього я не знала, що мені робити далі, але тут мене стрілою пройняла думка осяяння.

Я перейшла дорогу й побачила перед собою скелю Якова та Марічки. Піднятися на її вершину для мене не становило труднощів. З височини я добре бачила і Першого Андрія, і Другого. Можна загадувати бажання. А які можуть бути в мене бажання, якщо я доживаю останні дні? Ні Перший, ні Другий не знають, що в мене остання стадія раку, і лікар сказав, що мені відпущено максимум місяць. Я помру в муках і болях, як і моя мати. Досі стоять у вухах її дикі крики від болю: жодні знеболювальні не могли позбавити маму від нелюдських мук. Я не хочу повторити її долю.

Я підводжу руку й махаю букетом волошок Першому. Він так і не дізнався, що Сашко — його син. Він не здогадався, а я не змогла зізнатися. Час зізнання вже минув, його не повернути. Другою рукою я махаю своєму чоловікові. Він так і не зміг полюбити свого сина Олексика так, як любив чужого. Вибачте, мої хороші! Я любила вас обох однаково, тому ви повинні пробачити мені мою брехню. Головне, щоб ніхто й ніколи не здогадався про це.

Я чую, як десь унизу дзюрчить джерело й падає в глибоку прірву.

— Якове, Марічко! Від вас у мене немає таємниць. Своїм дітям я купила квартири, а перед від’їздом відправила їм ключі. Думаю, що їм сподобається мій подарунок. Перший ніколи не дізнається, що в нього є такий прекрасний син. Другий не засумнівається, що Сашко не його дитина. Я не буду доживати свої останні дні в муках, а піду з життя в найщасливіший свій день.

Зараз я на мить підведу погляд угору, у мене запаморочиться в голові… Я зробила все, що хотіла й могла. Головне, щоб ніхто й ніколи не здогадався…



1

Т. Г. Шевченко, поема «Катерина».

2

Т. Г. Шевченко, «Чигрине, Чигрине…».

3

Т. Г. Шевченко, «Гоголю».

4

Т. Г. Шевченко, «Сон».

5

Т. Г. Шевченко, «Сон».

6

Т. Г. Шевченко, «У неділю не гуляла…».


home | my bookshelf | | Купеля |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 4
Средний рейтинг 4.8 из 5



Оцените эту книгу