Book: Золотошукач



Золотошукач

Жан Марі Ґюстав ЛЕ КЛЕЗІO

ЗОЛОТОШУКАЧ

Роман


Золотошукач
Золотошукач
Золотошукач

Моєму дідусеві Леону


Урочище Букан, 1892 рік


Золотошукач

Скільки себе пам’ятаю, я завжди чув море. З гулом вітру серед глиці філао[1], з вітром, який не вгавав навіть коли віддаляєшся від берега і йдеш крізь поля цукрової тростини, той шум став колисковою мого дитинства. Я його й зараз чую, десь на денці мого єства він завжди зі мною, хай би де я був. Цей повільний і невтомний шум хвиль, що, розбиваючись вдалечині на коралових рифах, затихають на піщаному березі Чорної річки. І дня не минало, щоб я не йшов до моря, так само як щоночі я пробуджувався зі спітнілою спиною, сидячи на розкладному ліжку, відкидав москітну сітку і намагався розгледіти приплив, схвильований, сповнений неясного піднесення.

Думаю про нього, як про живу істоту, і в пітьмі всі мої відчуття загострені, аби раніше розпізнати його повернення, аби краще зустріти його. Величні хвилі перекочуються через рифи, розбиваються в лагуні, від їхнього руху земля і повітря дрижать, наче кипить велетенський казан. Я чую, як море наближається, як воно дихає.

Коли сходить повний місяць, безшумно зісковзую з ліжка, пильную, аби не заскрипіла поточена шашелем підлога. Проте Лаура не спить, я знаю, що вона, затамувавши подих, вдивляється в темряву. Залажу на підвіконня, штовхаю дерев’яні віконниці, і ось я — в обіймах ночі. Біле місячне світло заливає садок, я бачу, як в ньому сяють дерева, чую, як у їхніх кронах шумить вітер, вгадую темні зарості рододендронів, гібіскусів[2]. З калатанням серця іду алеєю, що веде до пагорбів, за якими починаються неорані землі. Зовсім поруч із розваленим муром стоїть високе дерево шальта[3], Лаура називає його деревом добра і зла, але я видираюся якнайвище, аби понад верхів’ями дерев і над полями цукрової тростини побачити море. Місяць пливе поміж хмарами, час від часу спалахуючи сяєвом. Можливо, тоді я помічаю над листям ліворуч від Турель дю Тамарен велику темну ділянку, всередині якої мерехтить переливчаста пляма. Я її справді бачу чи лише відчуваю? Море у мене в голові, найкраще я його бачу й чую із заплющеними очима, найкраще відчуваю ледь уловний гуркіт розділених рифами хвиль, які потім, з’єднавшись у суцільний вал, разом підминають берег. Довго, допоки не затерпнуть руки, тримаюся за гілки дерева шальта. Вітер з моря гуляє серед дерев і полями тростини, від його поривів під місячним сяйвом ворушиться і спалахує листя. Інколи я залишаюся там до світанку, слухаю, мрію. У протилежному кутку саду — великий будинок, похмурий, замкнений, схожий на уламок корабля. Вітер стукає ґонтом, що погано тримається, зі стогоном скриплять крокви. Це теж голос моря — і рипіння стовбура дерева, і зітхання глиці філао. Мені страшно самому на дереві, але повертатися до кімнати не хочеться. Я терпляче зношу холодний вітер і втому, від якої стає важкою голова.

Але то несправжній страх. Це наче стоїш над прірвою чи над глибоким яром і так пильно вдивляєшся, аж серце калатає, що від цього гуде і болить шия, а ти знаєш одне — треба тут сидіти, тому що зрештою про щось дізнаєшся. Я не можу повернутися до кімнати, поки море не підніметься, це неможливо. Мушу чіплятися за дерево шальта і чекати, поки місяць опиниться на іншому краю неба. В кімнату повертаюся удосвіта, коли небо над Мананавою сіріє, лише тоді я прослизаю під москітну сітку. Чую, як зітхає Лаура, яка не спала, поки мене не було. Вона ніколи зі мною про це не говорить. Просто вдень дивиться на мене запитально своїми темними очима, і мені шкода, що вночі я ходив слухати море.

Щодня йду на берег. Треба пройти крізь поля, де тростина така висока, що я блукаю навмання, вздовж зрізаних рядів, іноді — серед колючого листя. Там не чути моря. Сонце під кінець зими пряжить, приглушує звуки. Вже майже на березі я відчуваю його, повітря стає важким, нерухомим, дзижчать мухи. Небо вгорі — блакитне, напружене, без птахів, сліпуче. Я вгрузаю у червоний земляний порох по щиколотки. Щоб не зіпсувати черевики, роззуваюсь і, зв’язавши шнурки, несу їх перекинувши через шию. Таким чином у мене вільні руки. Коли йдеш крізь тростину, треба щоб руки були вільні. Рослини дуже високі, Кук, кухар, каже, що наступного місяця почнуть рубати. Листя гостре, наче бойова шабля, аби пройти крізь тростину, треба її обережно відхиляти рукою. Дені, онук Кука, йде попереду. Мені його не видно. Він завжди ходить босоніж, зі своєю жердиною він іде швидше. Аби не заблукати, ми вирішили двічі подавати звук трав’яним пищиком або гавкати, ось так: А-у-а! Чоловіки теж так чинять, а також індуси зі своїми довгими ножами, коли йдуть серед високої тростини під час рубання.

Я чую Дені далеко попереду себе: А-у-а! А-у-а! Відповідаю пищиком. Інших звуків не чути. Море сьогодні вранці найнижче, раніше полудня воно не повернеться. Ми йдемо якомога швидше, аби дістатися до калюж, в яких ховаються креветки і кальмари.

Попереду мене серед тростини стоїть купа чорного вулканічного каменю, що нагадує копицю. Мені подобається на неї вилазити, з неї я дивлюся на зелені простори полів і на залишені далеко позаду, загублені серед густих дерев і чагарів наш дім, що нагадує уламок корабля, його дивну блакитну покрівлю і хижку капітана Кука, ще далі — трубу Ємена і високі червоні гори, що здіймаються до неба. Я роззираюся навсібіч на своїй піраміді і бачу увесь краєвид, труби цукроварень, річку Тамарен, що гадюкою звивається поміж дерев і пагорбів, море, темне, переливчасте, зараз воно по той бік рифів.

Любо мені там. Гадаю, я міг би залишатися на тому узвишші годинами, цілими днями, нічого не роблячи, тільки розглядаючи.

А-у-а! А-у-а! З протилежного боку поля мене гукає Дені. Він теж на вершині чорної кам’яної копиці, наче потопельник на острівці серед моря. Він так далеко, що я розрізняю лише його схожий на комаху силует, що стоїть на верхівці піраміди. Складаю руки руркою і гавкаю у відповідь: А-у-а! А-у-а! Разом ми злазимо вниз і серед тростини, наосліп, продовжуємо наш рух до моря.


Уранці море темне, замкнуте. Воно темне через чорний пісок річок — Великої Чорної річки і річки Тамарен, які впадають у море, а також через вулканічну лаву. Коли йдеш на північ чи спускаєшся до Морна, на південь, море стає світлішим. Дені ловить кальмарів у лагуні між рифами. Я спостерігаю, як він віддаляється у воді на своїх цибатих ногах з жердиною в руці. Дені не боїться ні морських їжаків, ні риб-скорпіонів. Він пересувається серед калюж з темною водою таким чином, що його тінь завжди позаду нього. Віддаляючись від берега, він змушує піднятися в повітря чапель, бакланів, морських жайворів. Я дивлюся на нього, босоногого, у холодній воді. Часто прошу в нього дозволу піти з ним, але він відмовляє. Каже, що я ще замалий, а він — на варті моєї душі. Каже, що мій батько довірив йому мене. Це неправда, мій батько ніколи з ним не розмовляв. Але мені подобається, як він каже — «на варті твоєї душі». Лише з ним я ходжу на берег. Моєму двоюрідному братові Фердинанду цього не дозволяють, хоча він трохи старший, ніж я, Лаурі теж, тому що вона дівчинка. Люблю Дені, він — мій друг. Фердинанд каже, що це не друг, тому що він чорний і онук Кука. Але мені байдуже. Фердинанд так каже, бо він заздрить, йому теж хочеться піти з Дені через тростину до моря.

Коли море відступає, як ось зараз, рано-вранці з’являються чорні скелі. Повсюди великі темні калюжі, а також світлі, такі світлі, що, здається, вони випромінюють світло. Морські їжаки на глибині нагадують фіолетові кулі, анемони відкривають свої криваві віночки, офіри[4] повільно ворушать своїми довгими волохатими руками. Я роздивляюся дно калюж, поки вдалині Дені жердиною з вістрям на кінці полює на кальмарів.

Тут шум моря приємний, наче музика. Вітер здіймає хвилі, які розбиваються об підошви коралів, це дуже далеко, але я чую найменшу вібрацію серед скель і напруження в небі. Виднокрай нагадує стіну, об яку з силою б’ється море. Іноді снопами бризкає піна й осідає на скелях. Починається приплив. У цю мить Дені ловить кальмарів, тому що вони своїми щупальцями відчувають свіжу воду з відкритого моря і виходять зі схованок. Вода поступово заповнює калюжі. Течія ворушить руками oфіур, хвилі здіймають хмари мальків, я бачу, як із заклопотаним і тупим виглядом пропливає риба-собака. Вже давно, із самого малечку, я приходжу сюди. Знаю тут кожну калюжу, кожну скелю, кожен закапелок — там розташоване місто морських їжаків, трохи далі повзають великі трепанги, тут ховаються вугрі, онаґо[5]. Я стою нерухомо, тихо, аби вони забули про мене, аби вони мене не бачили. Зараз море гарне і дуже тихе. Коли сонце високо в небі, над Турель дю Тамарен, вода стає легкою, ясно-блакитною, небесної барви. Гуркіт хвиль на рифах вибухає на повну силу. Засліплений світлом, кліпаючи очима, шукаю Дені. Море приходить через фарватер, тепер воно несе свої повільні хвилі понад скелями.

Коли я дістаюся до берега в гирлі обох річок, бачу Дені, який сидить вгорі на прибережному піску в тіні турнефорцій. На кінці його жердини, наче лахміття, повисли з десяток кальмарів. Він чекає мене не ворушачись. Сонце обпікає плечі, голову. Я миттю знімаю одяг і, голий, стрибаю з берега у воду, туди, де море зустрічається з обома річками. Пливу проти течії у прісній воді, поки не відчуваю животом і коліньми гострих камінців. Коли повністю опиняюся в річковій воді, обома руками чіпляюся за великий камінь і дозволяю воді обох річок змити з мене опіки моря і сонця.

Більше нічого не існує, нічого не відбувається. Є тільки те, що я відчуваю і бачу, блакитне небо, шум моря, що бореться з рифами, і прохолодна вода, що омиває моє тіло.

Виходжу з води, здригаюся попри спеку, одягаюся, навіть не обсохнувши. Пісок шурхотить у сорочці, у штанях, натирає ноги в черевиках. Волосся злиплося від соли. А Дені знерухоміло дивиться на мене. На його гладенькому темному обличчі застиг якийсь незрозумілий вираз. Сидячи в тіні турнефорцій, він залишається непорушним, обома руками спирається на жердину, з якої пістрявим лахміттям звисають кальмари. Він ніколи не йде купатися в морі, я навіть не знаю, чи він уміє плавати. Якщо він купається, то лише з приходом ночі, вгорі по течії Тамарен або в струмку Солоної водойми. Інколи йде далеко, в гори, в сторону Мананави, де разом з рослинами купається в струмках серед ущелин. Він каже, що цьому його навчив дідусь, аби бути фізично сильним і мати міцний корінь.

Люблю Дені, він знає стільки всього про дерева, про воду, про море. Всі свої знання він отримав від своїх дідуся і бабусі, теж старої негритянки, яка мешкає в Каз Нуаяль. Він знає назви усіх риб, усіх комах, знає усі рослини, які можна їсти в лісі, всі дикі фрукти, він здатен розпізнавати дерева лише за запахом або пожувавши шматочок кори. Він відає стільки всього, що з ним ніколи не занудьгуєш. Лаура теж його дуже любить, тому що він завжди приносить їй подаруночки — якийсь фрукт із лісу чи квітку, мушлю, шматок білого кременя, обсидіан. Фердинанд називає його П’ятницею, щоб поглузувати з нас, а мене — людиною з лісу, це дядько Людовік, якось бачачи, як я повертаюся з гір, так сказав.

Якось, було то давно, ще на початку нашої дружби, Дені приніс Лаурі маленьку сіру тваринку, таку смішну, з кумедною гострою мордочкою, він сказав, що це ондатра, але тато сказав, що це звичайна землерийка. Цілісінький день Лаура бавилася з нею, і тваринка заснула на її ліжку в маленькій картонній коробці, але ввечері, коли настав час спати, вона прокинулася і почала всюди бігати, наробила стільки гармидеру, що тато, зі свічкою в руці, прийшов у нічній сорочці, він так розлютився, що вигнав тваринку геть. Вона більше не повернулася. Гадаю, від цього Лаура дуже засмутилася.

Сонце вже високо в небі, Дені підводиться і кричить: «Але-ек-сіс!» Він так вимовляє моє ім’я. Тоді ми швидко йдемо крізь тростинові поля до Букана. Дені залишається, аби поїсти, в хижці свого дідуся, а я біжу до великого будинку під небесно-блакитним дахом.


Коли настає день і над вершинами Труа Мамель[6] небо світліє, ми з кузеном Фердинандом простуємо ґрунтовою дорогою, що веде до єменських плантацій. Залазячи на високі мури, ми проникаємо до заповідника, там живуть «впольовані» олені великих землевласників з Вольмара, Тамарена, Маженти, Барфута, Валґали. Фердинанд знає, куди йде. Його батько дуже багатий, він возив його по всіх своїх володіннях. Він навіть їздив у будинки Тамарен Естейт, до Вольмара й Медини, геть на півночі. Заходити до «впольованих» заборонено, мій тато дуже б розгнівався, якби дізнався, що ми буваємо у цих місцях. Він каже, що це небезпечно, що там можуть бути мисливці, що можна впасти в яму, але я гадаю, що він просто не любить людей з великими статками. Він каже, що кожен мусить сидіти в себе вдома, а не тинятися землями інших.

Ми йдемо озираючись, наче перебуваємо на ворожій території. Вдалині за сірими чагарями помічаємо якісь швидкі силуети, що хутко зникають. То олені.

Потім Фердинанд каже, що хоче спуститися до Тамарен Естейт. Ми виходимо із заповідника і знову крокуємо вздовж битого шляху. Я ніколи не ходив так далеко. Просто одного дня я з Дені піднявся вверх до Турель дю Тамарен, туди, звідки видно Труа Мамель і Ле Морн, і з того місця я бачив також дахи будинків і високий димар цукроварні, з якої валив густий дим.

Невдовзі настає спека, починається літо. Поля цукрової тростини — високі. Вже багато днів її рубають. Уздовж дороги нам трапляються вози, запряжені волами, вози похитуються під важкою тростиною. За погоничів молоді індуси, у них байдужий, наче сонний, вигляд. У повітрі повно мух і ґедзів. Фердинанд іде шпарко, мені важко бігти слідом. Щоразу, як проїздить віз, ми стрибаємо у канаву, бо місця вистачає лише для великих, оббитих залізом коліс воза.

На полях повно чоловіків і жінок, які працюють. Чоловіки з мачете, серпами, а жінки — з мотиками. Вони одягнені у мішковину, голови обмотані старими джутовими мішками. Чоловіки з оголеними торсами, по них патьоками стікає піт. Чути крики, вигуки «а-у-а»! Червона курява здіймається над дорогою, осідає на цукровій тростині. У повітрі стоїть різкий запах, це запах тростинного соку, пилюги, чоловічого поту. Трохи очманілі, ми йдемо, біжимо до будинків Тамарена, туди, куди прибуває зрубана тростина. На нас ніхто не зважає. На дорогах стільки куряви, що ми вже червоні з голови до ніг, а наш одяг нагадує мішковину. Є діти, які з нами бігають по дорозі, індуси, кафіри[7], вони їдять тростину, яка впала на землю. Всі прямують до цукроварні, аби побачити перше пресування.

Нарешті ми дістаємося до корпусів. Мені трохи лячно, тому що я вперше прийшов сюди. Перед високою, побіленою вапном стіною вози зупиняються, чоловіки розвантажують тростину і кидають її в циліндри. Казан випльовує важкий рудий дим, що затягує небо; коли вітер прибиває його до землі, ми починаємо кашляти. Всюди гамір, великими струменями б’є пара. Просто перед нами я бачу гурт чоловіків, які кидають у піч жом з подрібненої тростини. Вони майже голі, схожі на велетнів, піт тече по їхніх чорних спинах, по обличчях, обпечених вогнем. Вони не розмовляють. Лише беруть жом і кидають його в піч, щоразу вигукуючи: ух!

Я не знаю, де Фердинанд. Заклякло дивлюся на полив'яний казан, на великий чан з криці, у якому вариться ця каша для велетня, і на колеса, що тягнуть циліндри. Всередині цукроварні чоловіки метушаться, кидають свіжу цукрову тростину в щелепи циліндрів, забирають уже подрібнену, аби ще вичавити з неї сік. Стільки гамору, спеки, пари, що в голові паморочиться. Світлий сік біжить по циліндрах, стікає у киплячі чани.

Я помічаю Фердинанда, який чекає, стоячи перед чаном, що повільно обертається, поки густий сироп вичахне. Цукор у чані коливається великими хвилями, стікає на землю, звисає чорними згустками, які качаються по землі, всипаній листям і соломою. Діти з криками кидаються, хапають шматки цукру, відбігають убік і вже там, на сонці, лижуть його. Я теж пильную перед чаном, і коли цукор бризкає, котиться по землі, я кидаюсь і хапаю обпікаюче місиво разом з травинками і шматочками жому. Відходжу вбік і, зіщулившись у пилюці, лижу його і дивлюся на густий рудий дим, що валить з димаря. Шум, крики дітей, метушня чоловіків — усе це породжує в мені якесь збудження, від якого я тремчу. Чи це від двигтіння машин і свисту пари, чи від їдкого рудого диму, який мене покриває, може, від спеки і різкого смаку паленого цукру? Мені темніє в очах, і я відчуваю, що мене ось-ось виверне. Кличу кузена на допомогу, але мій голос хрипить, у горлі дере. Я кличу також Дені, Лауру. Але ніхто на мене не зважає. Купа дітей безперестанку кидається до великого чана, який обертається навколо власної вісі, аби влучити момент, коли через відкриті стулки повітря зі свистом поступає всередину котлів і прибуває хвиля киплячого сиропу, що білуватою рікою тече жолобами. Раптом я відчуваю себе таким слабким, таким розгубленим, що кладу голову на коліна і заплющую очі.



Потім відчуваю руку, що пестить моє волосся, чую голос, який тихо каже креольською: «Навіщо плакати?» Крізь сльози я бачу індіанку, високу і гарну, загорнену у рогожу, забруднену плямами червоної землі. Вона стоїть переді мною, струнка, спокійна, без усмішки, верхня частина її тіла нерухома через мотику, яку вона тримає на голові, обмотаній ганчір’ям. Вона лагідно розмовляє зі мною, запитує, звідки я, і вже я йду з нею запрудженою дорогою, притискаюся до її одягу, відчуваючи повільне коливання її стегон. Ми підходимо до Букана, який знаходиться на протилежному боці річки, і вона проводжає мене до будинку капітана Кука. Потім одразу йде назад, не чекаючи ні винагороди, ні подяки, вона віддаляється широкою алеєю між джамборозами[8], а я дивлюся, як вона йде, пряма і статна, зі своєю мотикою на голові.

Я дивлюся на освітлений полуденним сонцем великий дерев’яний будинок під блакитним чи зеленим дахом надзвичайно гарного кольору вранішнього неба. Ще відчуваю на обличчі жар від червоної землі і печі, струшую порох і солому, які поналипали до одягу. Коли підходжу до будинку, чую голос Мем, яка в тіні веранди навчає Лауру молитвам. Так мирно, так світло, що сльози знову течуть з очей, і серце починає сильно калатати. Я йду до будинку, босоніж, по землі, яка порепалася від спеки. Підходжу до басейну, що за господарськими приміщеннями, великим поливаним глеком зачерпую темної води і мию обличчя, шию, ноги. Від свіжої води починають пекти подряпини, порізи лезами тростини. На поверхні басейну снують комарі, водяні павуки, вздовж стін тремтять личинки. Чую тихий спів нічних птахів, відчуваю запах диму, що опускається на сад, наче провіщаючи ніч, що вже почалася у ярах Мананави. Потім іду до Лауриного дерева шальта в кінці саду, високого дерева добра і зла. Все, що я відчуваю в ту мить, усе, що бачу, мені здається вічним. Я ще не знаю, що незабаром усе це зникне.

Ще є голос Мем. Це все, що я знаю про неї зараз, це все, що від неї зберіг. Я викинув усі пожовклі фотокартки, портрети, листи, книжки, які вона читала, аби не потьмарити її голос. Хочу його чути повсякчас, як тих, кого любиш і чиє обличчя більше не впізнаєш, її голос, лагідність її голосу, де є все — тепло рук, запах волосся, її сукня, світло, кінець дня, коли ми з Лаурою приходимо на веранду, серце ще калатає від біганини, а вона вже починає навчання. Мем говорить дуже тихо, дуже повільно, а ми слухаємо і думаємо, що розуміємо її. Лаура розумніша за мене, Мем повторює це щодня, каже, що вона вміє ставити запитання тоді, коли треба. Ми по черзі читаємо, стоячи перед Мем, яка гойдається у своєму кріслі-гойдалці з чорного дерева. Спочатку читання, потім Мем опитує з граматики, відмінювання дієслів, узгодження дієприкметників та прикметників. Затим ми разом розповідаємо зміст щойно прочитаного, слова, вирази. Мем старанно ставить запитання, із задоволенням і тривогою я слухаю її голос і боюся розчарувати її. Мені соромно, що я не так швидко, як Лаура схоплюю, мені здається, що я не заслуговую цих миттєвостей щастя, ніжности її голосу, її парфумів, передвечірнього світла, яке випромінює її погляд і мова, від чого золотом виблискують будинок і дерева.

Ось уже рік нас навчає Мем, тому що у нас нема іншої вчительки. Раніше, я ледве це пригадую, була вчителька, яка тричі на тиждень приїздила з Флореаля. Але поступове зубожіння батька вже не дозволяє нам такої розкоші. Батько хотів віддати нас до пансіону, але Мем сказала, що ми з Лаурою ще надто малі. Отож вона сама щодня займається нашою освітою — вечорами, іноді вранці. Вона навчає нас тому, в чому ми маємо потребу: письму, граматиці, трохи рахуванню і Святому Письму. Батько спочатку сумнівався в якості такої освіти. Але одного дня Жозеф Руаяль, перший вчитель у Королівському коледжі, подивувався нашим знанням. Він навіть сказав нашому татові, що ми випереджаємо наш вік, і звідтоді батько цілком змирився з нашим навчанням.

Однак я не зміг би сказати і сьогодні, чим насправді було те навчання. Ми, батько, Мем, Лаура і я, жили тоді замкнено у нашому власному світі в урочищі Букан, обмеженому на сході рваними вершинами Труа Мамель, на півночі — безмежними плантаціями, на півдні — пустирями Чорної річки і на заході — морем. Вечорами, коли зимородки стрекочуть на великих деревах у саду, лунає лагідний і молодий голос Мем, яка збирається диктувати поему або читати молитву. Що вона каже? Не знаю. Зміст її слів зник, як і крики птахів і шум вітру з моря. Залишається тільки музика, тиха, легка, майже невловима, вона зливається зі світлом на листі дерев, тінню на веранді і вечірніми пахощами.

Я слухаю її не стомлюючись. Чую вібрації її голосу і водночас співи пташок. Іноді стежу очима за польотом шпаків, ніби їхній переліт між деревами до гірських схованок міг пояснити наш урок. Час від часу Мем повертає мене на землю, повільно промовляючи моє ім’я, так, як це вміє робити тільки вона, так лагідно, так повільно, що я перестаю дихати:

— Алексісе?.. Алексісе?

Тільки вона і Дені називають мене цим ім’ям. Інші кажуть Алі, можливо тому, що Лаурі першій це спало на думку. Батько нікого не називає на ім’я, окрім Мем, я це чув раз чи двічі. Він лагідно казав: Анно, Анно. А я тоді подумав, що він каже — «ангел».

Або може він справді казав «ангел» ніжним і серйозним голосом, яким він розмовляв тільки з нею. Він дуже кохав її.

Мем була надзвичайно гарна в той час, я не зміг би сказати, наскільки вона була вродливою. Я чую звук її голосу й одразу згадую про те вечірнє світло у Букані на веранді, оточеній бамбуком, про небо, в якому ширяють зграї зимородків. Гадаю, що чарівність тієї миті йшла від неї, від її густого кучерявого волосся брунатно-рудого кольору, яке відбивало найменші лелітки світла, від її блакитних очей, від її ще по-дитячому повного юного обличчя, від її видовжених зап’ястків піаністки. У ній стільки спокою, простоти, стільки світла! Я нишком дивлюся на сестру Лауру, яка дуже прямо сидить на стільці, обпираючись зап’ястками на край столу перед підручником з арифметики і чистим зошитом, який вона притримує пальцями лівої руки. Вона старанно пише, голова трохи нахилена до лівого плеча, густе чорне волосся затуляє один бік її індіанського обличчя. Вона не схожа на Мем, між ними нема нічого спільного, але Лаура дивиться на неї своїми чорними, блискучими, наче камінці, очима, і я знаю, вона відчуває таке саме хвилювання, що і я, той самий вогонь. Вечір від того ще довший, золоте світло сутінок непомітно опускається над садом, відносячи удалечінь крики робітників на полях, гамір запрягів на дорогах з тростиною.

Щовечора — інший урок, вірш, казка, нова задача, але сьогодні мені здається, що це триває той самий урок, який переривається гарячими пригодами вдень, блуканням на березі моря чи нічними мріями. Коли це все було? Мем, схилившись над столом, пояснює арифметику, розкладає перед нами купки квасолі. «Три тут, я забираю дві, буде дві третіх. Вісім тут, я відкладаю вбік п’ять, буде п’ять восьмих… Десять тут, я забираю дев’ять, скільки буде?» Я сиджу перед нею, дивлюся на її довгі витончені пальці, кожен з яких я так добре знаю. Вказівний палець лівої руки дуже міцний, і середній, і підмізинний, оточений тонкою золотою шляркою обручки, стертою водою і часом. Пальці правої руки більші, грубіші, не такі тонкі, а мізинець, який вона вміє підіймати дуже високо, коли інші пальці бігають по клавіатурі зі слонової кістки, раптом із силою видобуває різкий звук.

«Алексісе, ти знову не слухаєш… Ти ніколи не слухаєш уроків з арифметики. Ти не зможеш вступити до Королівського коледжу». Вона це каже? Ні, я не думаю, це Лаура вигадує, вона завжди така старанна, така сумлінна в рахуванні квасолі, у такий спосіб вона засвідчує свою любов до Мем.

Я надолужую на диктантах. Цю пообідню пору я люблю найбільше, коли, нахилившись над білим аркушем зошита, тримаючи в руці ручку, чекаю, коли зазвучить голос Мем, вигадуючи одне за одним слова, дуже повільно, наче даруючи їх нам, наче малюючи їх у переплетіннях складів. Є важкі слова, вона їх ретельно добирала, тому що сама готувала наші диктанти: «карета», «душник», «веселка», «кавалькада», «шина», «брід», «помічати» і, звичайно, час від часу, аби розсмішити нас, «воші», «капуста», «сови» і «коштовності»[9]. Я пишу неквапно, якомога краще, аби насолодитися часом, коли в тиші білого аркуша лунає голос Мем, очікуючи також миті, коли, злегка киваючи головою, вона скаже, наче вперше помітила:

— У тебе гарний почерк.

Потім вона перечитує, дотримуючись свого ритму, роблячи невелику паузу на комах і мовчанням підкреслюючи крапки. Так само не зникає та довга історія, яку вона нам розповідає щовечора, повертаються ті самі слова, та сама музика, але вже по-іншому скомпоновані і по-новому переплетені. Ночами, лежачи на своєму похідному ліжку, під москітною сіткою, перш ніж заснути, я слухаю знайомі звуки, поважний голос батька, який читає газетну статтю або розмовляє з Мем і тіткою Аделаїдою, легкий сміх Мем, віддалені голоси чорних робітників, що сидять під деревами і чекають, коли серед глиці філао зашелестить вітер з моря, та сама безкінечна подія повертається до мене, сповнена слів і звуків, продиктована Мем, з наголосом на окремих складах, або дуже довгою тишею, яка возвеличує слово, і сяєво її погляду залишиться на тих гарних, незрозумілих складнопідрядних реченнях. Гадаю, що я не засинаю, допоки не побачу сяйва того світла, поки не помічу тієї лелітки. Слово, лише одне слово, яке я заберу із собою у сон.

Люблю також уроки Мем з поведінки, найчастіше в неділю вранці, перед вранішньою молитвою. Люблю уроки з поведінки тому, що Мем розповідає завжди якусь нову історію, що відбувається в тих краях, які ми знаємо. Потім вона ставить нам з Лаурою запитання. Це неважкі запитання, але вона ставить їх просто дивлячись на нас, і я відчуваю, як надзвичайно ніжна блакить її погляду проникає в мою душу.

«Це сталося у монастирі, там було дванадцять учениць, дванадцять дівчаток-сиріт, як я, коли я була вашого віку. Це сталося під час вечері. Знаєте, що було на столі? У великій мисці лежали сардини, вони дуже їх люблять, тому що вони бідні, розумієте, для них сардини — свято! В тарілці якраз стільки сардин, скільки дівчаток. Ні, ні, завжди на одну більше, всього тринадцять сардин. Коли всі поїли, сестра показує на останню сардину, яка лежить посеред миски, і запитує: „Хто її з’їсть? Чи є поміж вас хтось, хто хоче її?“ Жодна рука не підводиться, жодна дівчинка не відповідає. Ну, каже сестра весело, ось що ми зробимо: задуємо свічку, коли стане темно, та, яка захоче сардину, зможе з’їсти її не соромлячись. Сестра гасить свічку, і що ж відбувається? Кожна з дівчаток простягає свою руку у пітьму, аби взяти сардину, але зустрічає руку іншої дівчинки. Дванадцять маленьких ручок накривають велику порожню тарілку!»

Такі історії розповідає Мем, ніколи я не чув прекрасніших чи кумедніших.

Але що мені найбільше подобається, так це оповідки про святих. Це товста книга у темно-червоній шкіряній палітурці, стара, на обкладинці витиснене сонце, від якого йдуть дванадцять променів. Інколи Мем дозволяє нам подивитися її. Ми дуже повільно гортаємо сторінки, розглядаємо картинки, читаємо слова, що написані вгорі на сторінках, леґенди. Там є ґравюри, які я люблю найбільше, як Вавилонська вежа або та, під якою написано: «Пророк Іона прожив три дні всередині кита і вийшов звідти живий». Вдалині, на видноколі, стоїть великий вітрильник, який ховається за хмарами, і коли я запитую Мем, хто на цьому кораблі, вона не може відповісти. Мені здається, що одного дня я дізнаюся, хто подорожує на цьому великому кораблі, щоб побачити Іону тієї миті, коли він виходить з черева кита. Мені подобається також, коли над Єрусалимом серед хмар Бог показує «воїнство небесне». І битва Єлеазара проти Антиоха, де видно, як розлючений слон з’являється серед воїнів. Що подобається Лаурі, так це початок, створення чоловіка і жінки, і картинка, на якій видно диявола у подобі змія з людською головою, змій обвиває дерево добра і зла. Таким чином вона дізналася, що то було дерево шальта, яке стоїть на краю нашого садка, тому що на ньому таке саме листя і такі самі плоди. Лаура любить ходити до дерева ввечері, вона вилазить на міцні гілки і збирає товстошкурі плоди, які заборонено їсти. Вона розмовляє про це тільки зі мною.

Мем читає нам оповідки із Святого Письма, про Вавилонську вежу, про місто, вежа в якому вела просто на небо. Жертвопринесення Авраама чи історію про Йосифа, якого продали брати. Це сталося 2876 року до Різдва Христового, за дванадцять років до смерти Ісаака. Я добре пам’ятаю цю дату. Мені дуже подобається також історія про Мойсея, порятованого на воді. Ми з Лаурою часто просимо Мем почитати її нам. Щоб не дати фараоновим воякам убити хлопчика, мати поклала його в «маленький очеретяний кошик», сказано в книзі, і «відштовхнула від берегів Нілу». Донька фараона прийшла на берег річки, «для омовіння у супроводі всіх своїх служниць. Як тільки вона помітила той очеретяний кошик, їй стало цікаво, що там, тож фараонова донька послала одну із дівчат по кошик. Коли вона побачила немовля, яке кричало в кошику, їй стало шкода його, а краса хлопчика викликала у неї розчулення, і вона вирішила врятувати його». Ми розповідаємо напам’ять оповідки і завжди зупиняємося на місці, коли фараонова донька всиновлює дитину і називає того хлопчика Мойсеєм, тому що вона врятувала його на воді.

Є оповідка, яка мені подобається ще більше — про царицю Савську. Не знаю, чому вона мені подобається, але щойно я про неї заговорив, мені вдалося схилити Лауру на мій бік, і вона теж її полюбила. Мем знає про це й інколи з усмішкою розгортає грубу червону книгу з цією оповідкою і починає читати. Я ще сьогодні пам’ятаю кожне речення: «Після того як Соломон збудував для Бога напрочуд гарний храм, він протягом чотирнадцяти років споруджував собі палац, золото там блищало звідусіль, велич і краса колон і скульптур приваблювали погляди усього світу…» Тоді з’являється цариця Савська, «яка приходить із самого півдня, аби пересвідчитись, чи все, що кажуть про цього молодого царя, правда. Вона приходить у багатому вбранні, підносячи Соломонові щедрі дари — сто двадцять талантів золота, приблизно вісім мільйонів фунтів; дуже дорогі перли і такі пахощі, подібних яким ніхто ніколи не бачив». Я сприймаю не слова, це голос Мем веде мене до палацу Соломона, який підвівся з трону, поки цариця Савська, така гожа, наказує рабам покласти ті скарби до його ніг. Ми з Лаурою дуже любимо царя Соломона, навіть попри те, що не розуміємо, чому під кінець життя він відмовився від Бога і почав ушановувати ідолів. Мем каже, що таке буває, навіть найсвятіші, наймогутніші з людей можуть скоїти гріх. Нам невтямки, як таке можливо, але нам подобається, як він чинив суд, і цей величний палац, який він збудував і куди приїхала цариця Савська. Але найбільше ми любимо цю книгу в оправі з червоної шкіри і це велике золоте сонце через лагідний і тихий голос Мем, через її блакитні очі, які дивляться на нас після кожного речення, і золоте світло сонця на деревах у саду, тому що я більше не читав жодної книги, яка б справила на мене сильніше враження.

По обіді, коли уроки з Мем закінчуються раніше, ми з Лаурою йдемо обстежувати горище будинку. Нагорі є невеликі дерев’яні сходи, що впираються в стелю, варто лишень штовхнути ляду. Під дахом з дранки півтемрява, від спеки душно, але нам там подобається. З кожного боку горища є вузькі незасклені слухові вікна, вони зачинені розхитаними вітром віконницями. Коли відчиняєш їх, видніються безкраї поля цукрової тростини Ємена і Маженти, гірський хребет, Труа Мамель і гора Рампар.

Мені подобається сидіти там, у тій схованці, до вечері і навіть ще пізніше, коли настає ніч. Моя схованка — це частина горища майже на даху з боку гір. Там багато запилюжених, поточених термітами меблів — усе, що залишилося від того, що мій прадід купив у Індійської компанії. Я сідаю на швацький стільчик, дуже низький, і дивлюся крізь вікно на панораму гір, яка виринає з тіні. Посеред горища лежать великі валізи зі старими паперами, підшивками французьких журналів, зв’язаних шворкою. Батько поскладав там усі свої старі газети. Кожні півроку він робив інший пакунок, який клав біля валіз. Ми з Лаурою сюди часто приходимо, щоб почитати і подивитися картинки. Ми лежимо ницьма у пилюці перед стосами старих газет і повільно перегортаємо сторінки. Там є, завжди з малюнком на першій сторінці, Часопис подорожей, де зображена незвичайна сцена полювання на тигра в Індії чи штурм зулусами англійців, або ще команчі, що атакують залізницю в Америці. Лаура голосно читає уривки про марсельських Робінзонів — фейлетон, який вона дуже любить. Найбільше нам подобається газета Illustrated London News і, оскільки я погано розумію англійську, я з посиленою увагою роздивляюся картинки, щоб здогадатися, про що йдеться у тексті. Лаура почала вивчати англійську з батьком, вона пояснює зміст, вимову слів. Ми не залишаємося там надовго, тому що від порохів печуть очі, і ми починаємо чхати. Проте іноді ми проводимо на горищі цілі години — в неділю, пополудні, коли велика спека, або коли лихоманка примушує нас сидіти вдома.



У газетах без картинок я роздивляюся рекламу, наприклад Паризької хімчистки і фарбувальної фабрики, Аптеки А.Флері енд А.Тулорж, Тютюну Коріньї, блакитно-чорного чорнила із сумахового[10] барвника, американських кишенькових годинників, гарних велосипедів, дивлячись на них, ми починаємо мріяти. Ми з Лаурою бавимося у крамницю, реклама нам підказує цю ідею. Лаура хоче велосипед, справжній велосипед, пофарбований чорною емаллю, з великими накачаними колесами і хромованим кермом, як ті, що видно у вітрині, коли йдеш з Марсового поля у Порт-Луї. Мене приваблюють інші речі — великі альбоми для малювання, фарби і компаси з Крамниці Вімпен або складані ножики з дванадцятьма лезами, виготовлені справжніми зброярами. Але нічого мені так не хочеться, як кишенькового годинника, виготовленого в Женеві годинникарями Фавр-Леба. Я його бачу в газетах завжди на тому самому місці, на передостанній сторінці, великі стрілки завжди показують ту саму годину, а секундна — південь. Завжди з однаковою насолодою читаю рекламні тексти, які його описують — «незламний, водогазонепроникний, з неіржавіючої сталі, з емалевим циферблатом, диво механіки, міцности, готовий служити вам усе життя».

Ось так ми мріємо у нашому прихистку під розпеченим дахом. Є також краєвид, той, який я бачу з вікна, єдиний краєвид, який я знаю, люблю і якого більше не побачу — понад деревами нашого саду простягається зелена рівнина тростини, сіро-блакитні плями алое Валгали, Ємена, труби цукроварень, які димлять, і далеко, схожий на заокруглену стіну, червоний, палаючий гірський хребет, де здіймаються вершини Труа Мамель. На тлі неба вершини вулканів чіткі, легкі, схожі на вежі замку чарівниць. Я дивлюся на них крізь вузьке вікно не стомлюючись, наче сиґнальник на чатах на непорушному кораблі. Чую шум моря в собі, позаду себе і той, який приносить вітер припливу. І я справді на кораблі, скриплять балки і підпори даху, наче невтомно пливуть назустріч горам. Саме там я вперше почув море, саме там я його найкраще відчуваю, коли воно приходить зі своїми довгими бурунами, які перекривають течію у гирлі обох річок, здіймаючи високі бризки піни на коралових рифах.


За час у Букані ми нікого не бачимо. Ми з Лаурою перетворилися на справжніх дикунів. Щойно з’являється нагода, ми втікаємо з садка, йдемо через тростину до моря. Настала спека, суха, «колюча», як каже капітан Кук. Чи знаємо ми, якою чудовою свободою користуємося? Але нам невідоме значення цього слова. Ми не виходимо за межі урочища Букан — цієї уявної місцини, яку обмежують дві річки, гори і море.

Зараз розпочалися довгі літні вакації, і мій кузен Фердинанд приходить частіше, коли дядько Людовік спускається до своїх володінь в Барфуті і Ємені. Фердинанд не любить мене. Одного дня він назвав мене «лісовою людиною», як його батько, а також сказав про П’ятницю — це про Дені. Він сказав: «зі смоли», душа і шкіра — чорні, я розлютився. Хоча він на два роки старший за мене, я наскочив на нього, намагаючись стиснути йому шию, але він швидко взяв наді мною гору і в свою чергу зігнутою рукою так затиснув мені потилицю, що я відчув, як затріщали кістки і сльози набігли на очі. Відтоді він більше не приходив у Букан. Я його ненавиджу, ненавиджу також його батька, тому що він високий і міцний і голосно розмовляє, завжди іронічно дивиться на нас своїми чорними очима, посміхається з якоюсь судомою. Останнього разу він прийшов до нас, коли батька не було вдома, Мем не захотіла зустрітися з ним. Вона послала переказати, що у неї лихоманка, що вона стомлена. Проте дядько Людовік усівся в їдальні на одне із старих крісел, яке скрипіло під його вагою, і спробував заговорити зі мною і Лаурою. Він нахилився до Лаури, пригадую, і весь час повторював: «Як тебе звати?» Його очі блищали, коли він дивився на мене. Лаура була бліда, напружено сиділа на стільці і дивилася прямо перед собою, не відповідаючи. Вона так довго сиділа, непорушно дивлячись прямо перед собою, а дядько Людовік, щоб подратувати її, питав: «У тебе нема язика?» А в мене серце сильно калатало від люті, зрештою я сказав: «Моя сестра не хоче з вами розмовляти». Тоді він підвівся, більше нічого не кажучи, взяв свого ціпка і капелюха і вийшов. Я слухав, як він спускався сходами на веранду, потім алеєю, потім почувся шум його візка, передзвін кінської збруї і гуркіт коліс, ми відчули полегшення. З того дня він більше не приходив до нас.

У ту мить ми подумали, що це перемога. Ми про це ніколи не говорили, і ніхто так і не дізнався, що відбулося тієї пообідньої пори. Фердинанда ми майже не бачили в усі наступні роки. До речі, саме того року, коли стався ураган, його батько віддав його у Королівський коледж. Ми не знали, що все скоро зміниться, що то були наші останні дні в урочищі Букан.


Це вже зараз ми з Лаурою усвідомили, що тоді не все йшло на лад у батькових справах. Він ні з ким про це не говорив, гадаю, навіть з Мем, аби не тривожити її. Проте ми добре відчували, що щось відбувалося, здогадувалися. Якось, коли ми, як зазвичай, були на горищі біля підшивок старих газет, Лаура мені сказала: «Банкрутство, що воно означає — це банкрутство?»

Вона не ставить прямо це запитання, тому що сумнівається, чи я знаю відповідь на нього. Це слово тут, вона його чула, воно крутиться у неї в голові. Пізніше вона повторює інші слова, які теж лякають: іпотека, арешт, застава. На великому аркуші, списаному тонкими, наче сліди від мух, цифрами, що на письмовому батьковому столі я поспіхом читаю два загадкові слова англійською: Assets and liabilities[11]. Що це означає? Лаура теж не знає значення цих слів і не наважується запитати у батька. Ці слова повні загроз, у них криється небезпека, якої ми не розуміємо, як і ці безкінечні колонки цифр з виправленнями, окремі з яких зроблені червоним чорнилом.

Багато разів я пробуджувався серед ночі від гулу голосів. Мокра від поту нічна сорочка липне до тіла, я прослизаю в коридор, йду до дверей освітленої їдальні. Крізь прочинені двері чую серйозний батьків голос, потім інші незнайомі голоси, які йому відповідають. Про що вони розмовляють? Навіть якби я чув кожне слово, я не зміг би зрозуміти. Але я не чую слів. Я чую лише гамір голосів, дзенькіт склянок, які дзвенять на столі, совання ніжок стільців по підлозі, рипіння крісел. Можливо, Мем теж там, як завжди, поруч з батьком, як під час обідів? Але міцний запах тютюну підказує, що ні. Мем не любить диму від сиґар, певно, вона у своїй кімнаті, у своєму металевому ліжку, теж дивиться на смужку жовтого світла, що б’є з прочинених дверей, слухає шум незнайомих голосів, як і я, зачаївшись у тіні коридору, поки мій батько говорить, говорить, говорить… Потім я повертаюся до кімнати і прослизаю під москітну сітку. Лаура не ворушиться, але я знаю, вона не спить, її очі широко розплющені у пітьму, вона теж слухає голоси в протилежному кутку будинку. Витягнувшись на своєму ремінному ліжку, я чекаю, тамуючи дихання, поки не почую шум кроків у саду, скрипіння ободів брички, яка віддаляється. Ще чекаю шуму з моря, невидимого нічного прибою, коли вітер почне свистіти серед глиці філао і стукати віконницями, коли крокви на даху почнуть рипіти, наче корпус старого вітрильника. Лише тоді я зможу заснути.

Найкращі уроки мені дає Дені. Він розповідає про небо, про море, про печери біля підніжжя гір, про поля під паром, де ми того літа разом бігали серед чорних пірамід креольських мурів. Інколи ми виходимо на світанку, коли вершини гір ще в заволоці туману і відплив оголяє далекі рифи. Минаємо плантації алое, рухаючись довгими, сповненими тиші шляхами. Дені йде попереду, я бачу його високу, тонку і гнучку, наче танцюючу, постать. Тут він не гавкає, як на полях тростини. Час від часу зупиняється. Нагадує собаку, що взяв слід дикого звіра, кролика, дикобраза. Коли він зупиняється, піднімає трохи праву руку, як сиґнал, я теж зупиняюся і слухаю. Слухаю шум вітру серед стебел алое, а також стукіт власного серця. Перше світло спалахує над червоною землею, освітлює темне листя. На вершинах гір тане туман, небо стає ясним. Я уявляю блакитний колір моря біля коралових рифів і чорний в гирлі річок. «Дивись!» — каже Дені. Він зупинився на стежці, показуючи на гору біля ущелини Чорної річки. Дуже високо в небі я бачу птаха з довгим білим хвостом, який пливе на повітряних потоках, його голова трохи повернута набік. «Фаетон», — каже Дені. Я його бачу вперше. Він повільно кружляє над глибокими яругами, потім зникає десь біля Мананави.

Дені крокує далі. Ми йдемо вузькою долиною Букана в гори. Перетинаємо старі поля тростини, зараз вони під паром, за нами залишаються невисокі стіни з лави і хащі колючих кущів. Я вже не у своїх володіннях. Я — на чужій території, земля Дені і його чорної рідні з іншого боку, людей з Шамарель, з Чорної річки, з Каз Руаяль. Віддаляючись від Букана і підіймаючись у ліс, в гори, Дені стає розкутішим, більше говорить, здається вільнішим. Тепер він іде повільно, його рухи легкі, навіть обличчя світлішає, він чекає на мене на лісовій дорозі, усміхається. Показує мені гори, що перед нами праворуч: «Великий Луї, гора Червона Земля». Нас оточує тиша, вітер вщух, я більше не відчуваю запаху моря. Чагарі такі щільні, що ми змушені рухатися руслом потічка. Я роззувся, зв’язав шнурки черевиків і повісив їх на шию, як завжди це роблю, коли йду з Дені. Ми чалапаємо холодним струмком по гострих камінцях. На звивинах потічка Дені зупиняється, вдивляється у воду в пошуках крабів чи раків.

Сонце вже високо в небі, коли ми дістаємося до верхів’їв Букана, зовсім близько від гір. Січнева спека важка, в лісі важко дихати. Плямисті комарі вилазять зі схованок і танцюють перед очима, я бачу також, як вони літають навколо пухнастого волосся Дені. На березі потічка Дені знімає сорочку і починає збирати в неї листя. Я підходжу, аби подивитися на темно-зелене листя, вкрите сірим пушком, яке він складає у свою сорочку, як у мішок. «Сон-трава», — каже Дені. Він наливає трохи води на листок і простягає його мені. Тримаючись на тонких ворсинках, вода переливається, немов живий діамант. А далі він знову збирає інше листя: «Укрий-трава». На стовбурі одного дерева показує мені ліану: «Семилітня ліана». Листя, схоже на розчепірені лапи, розгорнулося у формі серця: «Дерево фаам». Я знав, що стара Сара, сестра капітана Кука, дідуся Дені, була знахаркою, що вона робила цілющі напої і привороти, але сьогодні Дені вперше взяв мене на збирання трав для неї. Сара — малагасійка, вона прибула з Великої Землі з Куком, дідусем Дені, коли ще були раби. Якось Кук розповів нам з Лаурою, що йому було так страшно, коли він прибув до Порт-Луї з іншими рабами, що виліз на дерево в Інтендантстві і не хотів звідти злазити, тому що гадав, що його з’їдять прямо там, на причалі. Сара живе на Чорній річці, раніше вона навідувалася до брата і нас з Лаурою дуже любила. Зараз вона вже стара.

Дені продовжує йти вздовж потічка до джерела. Води вже мало, вона чорна, густа на базальтових валунах. Спека така, що Дені освіжає собі обличчя і тіло джерельною водою і радить мені зробити те саме. Я п’ю з джерела свіжу приємну воду. Дені знову йде переді мною дном вузької яруги. Несе на голові свій вузол з листям. Інколи зупиняється, показує на дерево в лiсових хащах, рослину, ліану: «бензойне дерево», «дикий горець», «дерево-птах», «великий бальзам», «дівоче дерево», «ожина», «козяче дерево», «барабанне дерево». Зриває повзучу рослину з довгим листям, яке він розтирає між великим і вказівним пальцями: «Вербена». Ще далі, минаючи хащі, підходить до великого дерева з брунатним стовбуром. Зчищає трохи кори, надрізає кременем — на стовбурі проступають краплі золотавого соку. Дені каже: «Чорне дерево». Я продираюся крізь кущі, нагинаюся, аби не подряпатися колючим гіллям. Дені легенько прослизає між деревами, весь напружений. Під моїми босими ногами земля вогка і тепла. Мені страшно, але водночас тягне далі, хочеться заглибитися в саме серце лісу. Дені зупиняється перед дуже прямим стовбуром. Відриває шматок кори, дає мені понюхати. Запах п’янить. Дені сміється і просто каже: «Каніфольне дерево».

Ми йдемо далі, Дені крокує швидше, наче впізнає невидиму дорогу. Лісова спека і волога мене втомлюють. Важко дихати. Бачу, як Дені зупиняється перед кущем: «Каштанова фісташка». У його руці — довгий наполовину відкритий стручок, з якого визирають чорні, схожі на комах, зернята. Куштую одну зернину — гірка, масляниста, але додає сил. Дені каже: «Це була їжа марронів[12] і великого Сакалаву». Він уперше каже мені про Сакалаву. Батько нам якось розповідав, що він тут загинув, біля підніжжя гір, коли його наздогнали білі. Кинувся зі скелі, аби його не схопили. Мені дивно їсти з Дені те, що він їв на цьому місці, в цьому лісі. Ми далеко від струмка, зараз ми вже біля підніжжя гори Червона Земля. Ґрунт тут сухий, сонце припікає крізь мережчате листя акації.

— Ліана «куряча ніжка», — каже Дені. — «Чорна смородина».

Раптом він зупиняється. Знайшов те, що шукав. Прямує до дерева, яке самотньо стоїть серед кущів. Це гарне темне дерево, з широко розкинутими гілками, з товстим зеленим листям з мідним відтінком. Дені присідає біля підніжжя дерева. Коли я підходжу, він не дивиться на мене. Його вузол — на землі.

— Що це?

Дені відповідає не зразу. Риється в кишенях. Каже: «Залізне дерево».

Тримає щось у лівій руці. Не підводячись, Дені наспівує, так як це роблять індуси під час молитви. Хитається то вперед, то назад, співає, і в затінку дерева я бачу лише його спину в краплях поту. Коли він закінчує молитву, розгрібає землю під деревом правою рукою. Його ліва рука розтуляється, і на долоні я бачу монетку. Монетка падає в ямку, і Дені засипає її землею з мохом, який він збирає на корінні. Потім підводиться і, не звертаючи на мене уваги, зриває листя з нижніх гілок і складає його на землі поруч з клумаком. Своїм гострим кременем відриває шматки кори від гладенького стовбура. З ран тече світле молоко. Дені складає шматки кори і листя в свою сорочку і каже: «Ходімо». Не чекаючи мене, він швидко віддаляється через кущі, спускається схилами пагорбів у напрямку до долини Букана. Сонце вже сідає. Понад деревами, між темними пагорбами, я бачу вогняну пляму моря, виднокрай, на якому народжуються хмари. Позаду мене червоне передгір’я пашить від спеки, наче палаюча піч. Я швидко йду слідом за Дені до джерела, з якого починається Букан, і мені здається, що я вийшов дуже давно, можливо, багато днів тому, від цього паморочиться в голові.


Саме того літа, коли стався ураган, мій батько захопився втіленням свого давнього плану, пов’язаного з відкриттям електростанції на Чорній річці. Коли він розпочав його здійснення? Не пригадую достеменно, тому що на ту пору в батька було близько десятка різних планів, які він обмізковував у тиші і про які до нас з Лаурою доходили лише неясні відголоски. Він мав, гадаю, план будівництва кораблів у гирлі Чорної річки, а також запровадження аеростата, щоб доправляти людей з Маскаренських островів до Південної Африки. Але всі ці плани залишилися химерою, і ми знали про них тільки те, що казала Мем чи гості, які зрідка приходили з візитами. Проект електростанції певно був найдавнішим, але він почав його запроваджувати лише того літа, коли стало неможливим погасити його заборгованість. Якось після уроків Мем нам сказала про це. Вона говорить довго, схвильовано. Почнеться нова ера, нарешті ми процвітатимемо, перестанемо боятися завтрашнього дня. Батько поглибив водойму біля Еґрет, там, де сходяться обидва рукави Чорної річки.

На тому місці він вирішив спорудити електроцентраль, яка постачатиме електроенергію всьому західному реґіонові від Медини до Бель Омбр. Генератор, який він купив у Лондоні післяплатою, щойно прибув у Порт-Луї на підводі, запряженій волами, його узбережжям привезли до Чорної річки. Віднині час олійних ламп і парової машини в минулому, завдяки нашому батькові електроенергія поступово принесе прогрес на весь острів. Мем пояснила нам, що таке електроенергія, які її властивості, де її застосовують. Але ми були занадто малі, щоб це зрозуміти, хоч і щодня проводили досліди, намагнічуючи шматки паперу материним бурштиновим намистом.

Одного дня всі ми, Мем, тато, Лаура і я, візком поїхали до водойми на Чорній річці. Дуже рано, через спеку, і ще тому, що Мем хотіла повернутися до полудня. На другій петлі дороги до Чорної річки ми виїхали на шлях, що тягнеться вздовж її русла. Батько наказав розчистити дорогу, аби проїхала підвода з волами, яка везла генератор, і наш візок просувався у хмарі куряви.

Ми з Лаурою вперше їдемо вздовж Чорної річки, тому з цікавістю озираємося навкруги. Піднята курява огорнула нас вохряною хмарою. Мем загорнула обличчя шаллю і стала схожа на індуску. Батько радіє, балакає з віжками в руках. Я його бачу таким, яким ніколи не забуду — високим і струнким, в елеґантному сіро-чорному костюмі, із зачесаним назад чорним волоссям. Бачу його профіль, тонкий ніс з горбинкою, доглянуту борідку, його руку аристократа, яка великим і вказівним пальцями, наче олівець, завжди тримає сиґарету. Мем теж дивиться на нього, я знову бачу вогонь в її погляді, пригадуючи той ранок на курній дорозі, що тягнеться вздовж Чорної річки.

Коли ми дістаємося до водойми Еґрет, батько прив’язує коня до гілки тамариндового дерева. Вода в ставку чиста, небесної барви. Вітер здіймає хвильки, від яких хвилюється очерет. Ми з Лаурою кажемо, що хочемо скупатися, але батько вже йде до споруди, на якій стоїть генератор. У дерев’яному будиночку він показує нам динамо-машину, що дротами і пасками сполучається з турбіною. У напівтемряві зубчасті передачі блищать дивним блиском, який лякає нас. Батько показує також, як вода зі ставка через канал повертається до Чорної річки. Великі котушки кабелю стоять біля генератора на землі. Батько пояснює, що кабелі протягнуть вздовж річки до цукроварні, потому звідти через пагорби до Тамарен і Ущелини Букана. Пізніше, коли установка пройде випробування, електроенергія піде далі на північ — до Медини, Вольмара, можливо, навіть до Фенікса. Батько розмовляє з нами, з Мем, але його погляд спрямований кудись у інший час, у інший світ.

Отож, ми не припиняємо думати про електроенергію. Нам з Лаурою ввижається, що вона приходитиме вечорами, просто так, наче диво, і раптом освітить усе в нашому будинку і засяє надворі на рослинах і на деревах, наче вогні святого Ельма. «Коли вона нарешті буде?» Мем усміхається на наше запитання. А нам хочеться, аби таємниця вже здійснилася. «Незабаром…» Вона пояснює, що треба змонтувати турбіну, зміцнити греблю, поставити дерев’яні стовпи і почепити на них кабелі. Усе це вимагає місяців роботи, можливо років. Ну, скільки ще нам чекати? Батько ще нетерплячіший, електрика — це також кінець його клопотів, початок нових статків. Дядько Людовік зараз не вірить, він побачить, він зрозуміє — на всіх цукроварнях електричні турбіни прийдуть на зміну паровим машинам. Батько майже щодня їде до Порт-Луї, у Рампар Стріт. Бачиться з впливовими людьми, банкірами, підприємцями. Дядько Людовік не приїздить до Букана. Здається, він не вірить в електроенергію, принаймні — в цю. Лаура чула, як батько сказав про це якось увечері. А якщо дядько Людовік у це не вірить, то як вона тут з’явиться? Адже всі землі довкола належать йому, йому належать усі річки. Навіть урочище Букан — його. Ми з Лаурою проводимо те останнє літо, той довгий січень, за читанням, лежачи на горищі прямо долі. Ми зупиняємося щоразу, коли йдеться про електричну машину, динамо чи просто про лампу розжарювання.

Ночі — важкі, під москітною сіткою у волозі простирадл поселилося якесь неясне чекання. Щось має статися. У пітьмі я чекаю на шум моря, дивлюся крізь віконниці, як сходить повний місяць. Як ми знаємо, що має щось статися? Можливо, через вигляд Мем щовечора під час уроків. Вона намагається нічого не виказати, але її голос — не такий, як завжди, її слова — інші. Ми відчуваємо в ній тривогу, нетерпіння. Іноді вона замовкає посеред диктанту і дивиться в бік високих дерев, наче щось має з’явитися.

Одного дня пополудні, коли я повернувся з довгого блукання лісами у гирлі з Дені, на веранді я помітив батька і Мем. Лаура стояла трохи оддалік. Серце замлоїло, бо я відчув, що поки був у лісі, сталося щось серйозне. А також боявся батькових нарікань. Він стояв біля сходів з похмурим виглядом, дуже худий, його чорний костюм висів на ньому як на жердині. Як завжди, вказівним і великим пальцями правої руки він тримав сиґарету.

— Де ти був?

Запитав, поки я підіймався сходами, я зупинився. Він не чекав відповіді. Просто голосом, яким він ніколи не говорив, дивним, трохи не своїм, сказав:

— Мають статися серйозні події…

Він не знає, як продовжити.

Мем і собі втручається у розмову. Вона бліда, у неї розгублений вигляд. Саме від цього мені робиться зле. Я б дуже не хотів чути того, що вона збирається мені сказати.

— Алексісе, ми змушені покинути цей будинок. Ми маємо поїхати звідси назавжди.

Лаура нічого не каже. Вона виструнчилася на веранді, дивиться просто себе. У неї таке саме безпристрасне і закам’яніле обличчя, як тоді, коли дядько Людовік іронічним тоном питав у неї її ім’я.

Уже смеркло. На садок опустилася тиха ніч. Раптом перед нами над деревами дивним сяєвом спалахує перша зірка. Ми з Лаурою дивимося на неї, так само як і Мем, вона теж підводить голову до неба, дивиться на зірку, наче бачить її вперше над Чорною річкою. Ми довго і непорушно стоїмо під поглядом зірки. Під деревами густішають тіні, ми чуємо нічне потріскування, шарудіння, пронизливе дзижчання комарів.

Мем перша порушує тишу. Каже зітхаючи:

— Яка краса!

Потім грайливо, спускаючись сходами з веранди:

— Ходімо вибирати назви для зірок!

Батько теж спустився. Йде повільно, горблячись, тримаючи руки за спиною. Я йду поруч із ним, а Лаура обіймає Мем. Разом ми обходимо великий будинок, що нагадує розбитий корабель. У хижці капітана Кука блимає світло, чути звуки приглушених голосів. Він єдиний зі своєю дружиною залишився в маєтку. Куди їм дітися? Коли він уперше прийшов до Букана ще за часів мого дідуся, йому, певно, було років з двадцять. Він щойно став чоловіком. Я чую його голос, що лунає в хижці, він розмовляє, співає. Вдалині, на полях тростини лунають інші голоси, це жінки збирають тростину або йдуть до Тамарен дорогою Різання. Ще чутно скрекіт комах і жаб’ячі співи у рову на іншому боці саду.

Для нас небо розвиднюється. Треба забути все, думати лише про зірки. Мем показує нам світила, кличе батька, щоб ставити нам запитання. У пітьмі лунає її чистий молодий голос, і мені одразу стає добре, її голос заспокоює мене.

— Дивіться туди… Це не Бетельгейзе на вершині Оріона? А це не Три Волхви? Дивіться на північ, там ви побачите Віз. Як називається маленька зірочка на краю Воза, на дишлі?

Я пильно вдивляюся в небо. Невпевнений, що бачу її.

— Зовсім маленька зірочка, що стоїть вгорі над Возом над другою зіркою? — Батько статечно ставить запитання, наче того вечора це мало надзвичайне значення.

— Саме так. Вона зовсім маленька, її то видно, то вона зникає.

— Це Алькор, — каже батько. Її називають також Візничим Великого Воза, араби назвали її Алькором, що означає випробування, тому що вона така маленька, що лише дуже зіркі очі можуть угледіти її.

Він на мить замовкає, потому каже Мем веселішим голосом: «У тебе гарні очі. Мені не вдається побачити її».

Я теж бачив Алькор, чи радше думаю, що бачив, наче вогняна порошинка на дишлі Великого Воза. Як її побачиш, зникають усілякі погані спогади і турботи.

Батько навчив нас любити ніч. Інколи вечорами, коли він не працював у себе в кабінеті, він брав нас за руки, Лаура йде праворуч, я — ліворуч, батько веде нас алеєю, що пролягає через сад, униз, на південь. Каже: алея зірок, тому що вона веде до найбільш заселеної частини неба. Він курить, уночі ми відчуваємо солодкий запах його тютюну і бачимо вогник, який жевріє біля його рота, освітлюючи обличчя. Мені подобається запах тютюну вночі.

Найкращі ночі в липні, небо — холодне і сяюче, над горами біля Чорної річки видніються небесні красені-світила: Вега, Альтаїр з Орла — Лаура каже, що він більше скидається на ліхтар на летючому змієві, а третя зірка — її назву я постійно забуваю — нагадує справжню перлину на вершині великого хреста. Ці три зірки трикутником сяють над півднем, мій тато називає їх Нічними красунями. Ще є Юпітер і Сатурн, зовсім на півдні, вони непорушно сяють над горами. Ми довго дивимося на Сатурн, тому що тітка Аделаїда сказала, що це наша планета, вона була в грудні на небі, коли ми народилися. Гарний, з блакитним відтінком, він повис над деревами. Це правда, що в ньому є щось лякаюче — чисте різке світло, як те, що іноді спалахує в Лауриних очах. Марс недалеко від Сатурна. Він червоний і теплий, його світло теж приваблює нас. Батько не любить того, що розповідають про світила. Він каже нам: «Ходімо подивимося на Південний Хрест». Сам іде попереду до кінця алеї, туди, де стоїть дерево шальта. Аби краще побачити Південний Хрест, треба відійти якнайдалі від освітленого будинку. Ми дивимося на небо тамуючи подих. Я одразу помічаю «супровідників», високо в небі, у кінці Центавра. Праворуч Хрест, блідий і легкий, він пливе трохи навкіс, наче вітрило над пірогою. Ми з Лаурою помічаємо його водночас, нам не треба про нього говорити. Разом, мовчки, ми дивимося на Хрест. Мем підходить до нас, вона нічого не каже батькові. Ми стоїмо, наче слухаємо гуркіт нічних світил. Так гарно, що нема потреби говорити про цю красу. Але в мене на серці тривожно, і горло стискається, тому що цієї ночі щось змінилося, щось вказує на те, що все має скінчитись. Я думаю, що можливо, це провіщають зірки, можливо, зірки знають, як треба вчинити, аби нічого не змінилося й ми врятувалися.

На небі стільки знаків! Пригадую усі ті літні ночі, коли ми лежали на траві у саду і стежили за блукаючими зірками. Одного вечора ми бачили зорепад, і Мем одразу сказала: «Це знак війни». Але вона замовкла, тому що батько не любить, коли кажуть про такі речі. Ми довго дивилися на вогняні шлейфи, які перетинали небо з краю в край, деякі такі довгі, що ми могли стежити за ними очима, інші — дуже короткі, одразу вибухали. Сьогодні я знаю, що Лаура, як і я, ще шукає літніми ночами ці вогняні риски, що провіщають людську долю і дозволяють таємницям здійснитися. Ми так уважно дивимося на небо, що голова йде обертом, нас навіть хитає від запаморочення. Чую, як Мем тихо розмовляє з батьком, але не розумію змісту їхніх слів. Зі сходу на північ пролягла велика бліда ріка Галактики, яка утворює острови біля Хреста Лебедя і тече до Оріона. Трохи вище над нашим будинком я помічаю тьмяне світло Плеяд, що нагадують світлячків. Я знаю кожен куточок неба, кожне сузір’я. Батько розповідає нам про нічне небо і ледь не щовечора показує нам їхні місця на великій карті, пришпиленій на стіні його кабінету. «Тому, хто добре знає небо, нічого боятися в морі», — каже мій тато. Такий стриманий, такий мовчазний у житті, він враз пожвавлюється коли говорить про зорі, його очі сяють. Тоді він каже гарні слова про світ, про море, про Бога. Розповідає про подорожі великих мореплавців, тих, які відкрили дорогу до Індії, Океанії, Америки. В запахові тютюну, який клубами пливе його кімнатою, я дивлюся на мапи. Він говорить про Кука, Дрейка, Магеллана, який на Вікторії відкрив Південні моря, а потім помер на островах Зондського архіпелагу. Розповідає про Тасмана[13], Біско[14], Вілкеса[15], який дійшов до вічної криги на Південному полюсі, а також про надзвичайні мандрівки Марко Поло до Китаю, де Сото до Америки, про Орельяна, який піднявся вгору по Амазонці, Гмеліна, який пройшов увесь Сибір, Мунґо Парка, Стенлі, Лівінґстона, Пржевальського. Я слухаю ці історії, назви цих країн — Африка, Тибет, Південні острови — це чарівні слова, для мене вони як назви зірок, як зображення сузір’їв. Увечері, лежачи на своєму похідному ліжкові, я слухаю шум моря, що повертається, і вітер серед глиці філао. Знову думаю про всі ці назви, мені здається, що нічне небо відкривається і я на вітрильнику з напнутими вітрилами серед безкрайого моря пливу до Молукських островів, до гавані Астролябії, до Фіджі і Муреа. На містку цього корабля, перш ніж заснути, бачу небо таким, яким я його ще ніколи не бачив, безмежним, темно-синім над фосфоресцентним морем. Повільно переводжу погляд на інший край неба і пливу до Волхвів і до Південного Хреста.

Пригадую мою першу морську мандрівку. Це було, гадаю, в січні, ще вдосвіта починалася спека, над урочищем Букана вітер ані шелесь. З першими ознаками світанку безшумно вислизаю з кімнати. Надворі тихо, в будинку ще всі сплять. Тільки у хижці капітана Кука горить світло, але цієї пори він ніким не переймається. Дивиться на сіре небо, чекаючи, поки займеться день. Можливо, у великому чорному казані на вогні вже закипів рис. Щоб не здіймати шуму, я йду сухою землею алеї босоніж до кінця саду. Дені чекає під високим деревом шальта, і коли я підхожу, він мовчки підводиться і вирушає до моря. Швидко йде через плантації, не зважаючи на те, що я задихаюсь. Полохливі горлиці бігають у тростині, однак злетіти не наважуються. Коли геть розвиднюється, ми вже прямуємо до Чорної річки. Земля під ногами тепла, а повітря пахне курявою. Вже перші вози з биками їдуть дорогами серед плантацій, вдалині я бачу білий дим з димарів цукроварень. Чекаю шуму вітру. Раптом Дені зупиняється. Ми нерухомо стоїмо серед тростини. Чую ревіння хвиль на рифах. «Море сердите», — каже Дені. Вітер припливу тисне на нас.

Ми підходимо до Чорної річки якраз в ту мить, коли з-за гір встає сонце. Я ніколи не був так далеко від Букана, серце сильно калатає, поки я біжу за чорною постаттю Дені. В гирлі ми вбрід переходимо річку, холодна вода доходить нам до пояса, потому йдемо вздовж дюн з чорного піску. На березі, на піску, вишикувались ряди пірог, форштевні окремих вже у воді. Чоловіки зіштовхують піроги у воду, тримають мотузку вітрила, яке надимає і полоще вітер припливу. Пірога Дені — на березі. Два чоловіки спускають її на воду — старий зі зморшкуватим обличчям мідного відтінку і великий чорний атлет. Поруч з ними на березі стоїть дуже гарна молода жінка, її волосся стягує червона хустинка. «Це моя сестра, — каже з гордістю Дені. — А це — її наречений». Вона помічає Дені, кличе його. Разом ми штовхаємо пірогу в воду. Коли пірога відчалює від берега, Дені кричить: «Стрибай!» І сам стрибає на борт. Біжить на ніс, хапає жердину, аби вивести човна на глибину. Вітер надимає велике вітрило, наче простирадло, і пірога перестрибує через буруни. Ми вже далеко від берега. Мокрий від хвиль, що вищі за човен, я тремчу і дивлюся на чорну землю, що віддаляється. Як давно я чекав цього дня! Якось Дені розповідав мені про море, про пірогу, і я запитав у нього: «Коли ти візьмеш мене з собою на пірогу?» Він мовчки подивився на мене, наче обмізковуючи мої слова. Я про це нікому не казав, навіть Лаурі, тому що боявся, що вона скаже батькові. Лаура не любить моря, можливо, боїться, щоб я не потонув. Отож, коли я сьогодні вранці пішов, намагаючись не шуміти, вона відвернулася до стіни, щоб не бачити мене.

Що буде, коли я повернуся? Але зараз мені не хочеться про це думати, наче я ніколи не збираюся повертатися. Пірога занурюється у підошву хвиль, у повітря злітають снопи піни. Старий чоловік і наречений прив’язали трикутне вітрило до бушприта, і різкий вітер, який прорвався під вітрило, ледь не перекидає пірогу. Ми з Дені, мокрі від бризок, зіщулилися на носі піроги біля брезенту, що вібрує. Очі Дені сяють, коли він дивиться на мене. Мовчки він показує на високе темно-синє море або на вже дуже далеко позаду нас, чорну лінію берега і тіні гір на тлі блакитного неба.

Пірога виходить у відкрите море. Я чую глибоке рокотання хвиль і гул вітру у вухах. Мені вже не холодно і не страшно. Сонце пече, віддзеркалюється на гребенях хвиль. Я вже нічого не бачу, вже ні про що не думаю — морська глибочінь блакитна, а виднокрай наближається, і смак моря, і вітер. Я вперше на човні, раніше я не знав нічого прекраснішого. Пірога перетинає фарватер, йде вздовж рифів у громовиці хвиль і каскадах піни. Дені нахиляється над форштевнем, вдивляється у темну воду, наче вистежує щось. Потім простягає руку, показує прямо попереду на велику обгорілу скелю. Каже:

— Ле Морн.

Я ніколи не бачив його так близько. Ле Морн здіймається над морем, схожий на уламок застиглої лави — без жодного дерева, без жодної рослини. Навколо нього простяглися береги, вкриті світлим піском, і води лаґуни. Здається, наче ми наближаємося до краю світу. Морські птахи літають навколо нас з криками — чайки, крячки, білі буревісники, величезні фрегати. Серце сильно гупає, і я тремчу від хвилювання, бо в мене таке враження, що я поїхав дуже далеко, на інший бік моря. Невблаганні хвилі б’ють з траверза, і вода заливає дно. Дені пробирається під вітрилом, бере на дні піроги два глекоподібні гарбузи і кличе мене. Разом ми вичерпуємо воду. На кормі великий негр, обнявши сестру Дені, тримає мотузку вітрила, поки старий індус налягає на стерно. З них стікає морська вода, але вони сміються, дивлячись, як ми вичерпуємо воду, яка повертається назад. Присівши на дні піроги, я виливаю воду за облавок і час від часу під вітрилом бачу чорну стіну Ле Морна з плямами піни на скелях.

Потім ми міняємо курс, вітер полоще велике вітрило над нашими головами. Дені показує на узбережжя:

— Там — острів Молюсків.

Ми облишаємо вичерпувати воду і пробираємося на ніс піроги, аби краще бачити. Перед нами відкривається біла лінія підводних скель. Підштовхувана бурунами, наша пірога летить прямо на Морн. Ревіння хвиль на коралових рифах зовсім поруч. Хвилі котяться навкіс, затоплюють скелі. Ми з Дені намагаємося розгледіти дно, але вода такого синього кольору, що аж голова паморочиться. Поступово вода перед форштевнем світлішає. Завиднілися зелені відблиски, золотаві хмари. З’являється дно, швидко насувається плямами коралів, фіолетовими кулями морських їжаків, косяками сріблястої риби. Тепер вода спокійна, і вітер вщухає. Спущене вітрило мляво, наче простирадло, ляскає навколо щогли. Ми — в лаґуні Ле Морн, сюди чоловіки приходять рибалити.

Сонце високо. Пірога спокійно пливе тихою водою, Дені підштовхує її жердиною. На кормі наречений, обіймаючи однією рукою сестру Дені, другою, тримаючи невелику лопатку, веслує. Старий стежить проти сонця за водою, шукає рибу в шпаринах між коралами. У нього в руках довге вудилище, грузила якого свистять у повітрі. Після несамовитости похмурого відкритого моря, поривів вітру і бризок хвиль тут наче у сповненому світла солодкому сні. Я відчуваю сонячні опіки на обличчі, спині. Дені роздягнувся, аби висушити одяг, я теж. Коли він роздягнувся догола, то несподівано, майже безшумно, пірнув у прозору воду. Я бачу, як він пливе під водою, потім зникає. Коли він виринає на поверхню, у нього в руках велика червона рибина, яку він загарпунив, він кидає її на дно піроги. Знову пірнає. Його чорне тіло плавно лине у воді, виринає, знову пірнає. Нарешті він приносить іншу рибу, з блакитною лускою, її теж кидає у пірогу. Зараз пірога зовсім близько від коралової загати. Великий негр і старий з обличчям індійця закидають вудочки. Багато разів вони витягують різних риб.

Довго, поки пірога дрейфує вздовж рифів, ми рибалимо. Сонце сяє серед темного неба, і море відбиває світло — сліпуче, п’янке. Я нахилився над форштевнем і непорушно дивлюся на мерехтіння води, Дені, доторкнувшись до мого плеча, виводить мене зі стану заціпеніння. Його очі сяють, наче чорні дорогоцінні камінці, він смішно співає креольською:

— Очі чорні, чорні.

Море впливає на мене запаморочливо, наче від сонця і його відблисків на воді йдуть чари, вони мене бентежать і забирають силу. Попри пекельну спеку, мені холодно. Сестра Дені і її наречений кладуть мене на дно піроги, у тінь під вітрило, яке розгорнув бриз. Дені зачерпує руками морську воду і ополіскує мені обличчя й усе тіло. Потім, налягаючи на жердину, скеровує пірогу до берега. Невдовзі ми причалюємо до білопіщаного пляжу неподалік від вершини Ле Морна. Там є кілька кущів і оксамитові дерева. Підтримуваний Дені, я йду в тінь оксамитового дерева. Сестра Дені поїть мене з баклаги кислим напоєм, який обпікає язик і горло, і свідомість повертається до мене. Мені вже хочеться підвестися, піти до піроги, але сестра Дені каже, що мені слід залишатися у тіні, поки сонце не почне заходити. Старий чоловік залишився у пірозі. Вони віддаляються по мерехтливій воді, аби продовжити лови риби.

Дені залишився зі мною. Він мовчки сидить поруч у тіні оксамитового дерева, на його мокрих ногах — плями білого піску. Він не такий, як ті діти, що живуть у багатих володіннях. Не потребує розмов. Він — мій друг, його мовчання тут, поруч зі мною — це різновид розмови.

Так гарно й тихо в цьому місці! Я дивлюся на зелений простір лагуни, на шлярку піни вздовж коралової загати, на білий пісок на пляжах і дюнах, на пісок, порослий колючими чагарями, на темні зарості філао, на тінь оксамитових дерев, на миґдаль, а прямо перед собою — на обгорілу скелю Ле Морна, що нагадує замок, в якому поселилися морські птахи. Наче ми зазнали корабельної аварії, ми тут багато місяців, далеко від людей, чекаємо, коли на горизонті з’явиться корабель, що забере нас. Я думаю про Лауру, яка, певно, чекає під деревом шальта, думаю про батька і про Мем і хочу, аби ця мить не закінчувалася.

Але сонце спускається до моря, перетворює його на метал, на опалове скло. Повертаються рибалки. Першим їх помічає Дені. Він іде по білому піску, його незграбна постать нагадує тінь його тіні. Він пливе попереду піроги у воді, повній леліток. Я захожу в море позаду нього. Свіжа вода змиває з мене втому, я пливу за Дені до піроги. Наречений подає нам руку і без зусиль втягує в пірогу. На дні човна повно всіляких риб. Є навіть невелика акула, яку наречений забив ударом гарпуна, коли вона підпливла, аби поживитися уловом. Прохромлена на середині тіла акула застигла з роззявленою пащею, показуючи свої трикутні зуби. Дені каже, що китайці їдять акул і що ми зробимо з її зубів намисто.

Попри спеку, мене морозить. Я зняв свій одяг і поклав його просохнути на форштевні. Зараз пірога пливе до фарватеру, вже відчувається ревіння довгих бурунів, що йдуть з відкритого моря і розбиваються на рифах. Раптом море стає фіолетовим, грубим. Коли ми минаємо фарватер біля острова Молюсків, здіймається вітер. Велике вітрило натягується з мого боку і тріпоче, піна летить на ніс човна. Ми з Дені поквапливо складаємо одяг і ховаємо його під щоглою. Приваблені запахом риби, морські птахи летять за пірогою. Іноді вони навіть намагаються схопити рибину, і Дені кричить, розмахуючи руками, аби їх відігнати. Це чорні фреґати з пронизливими очима, вони, клекочучи, кружляють над пірогою. Позаду за нами велика обгоріла скеля Ле Морна, схожа на покритий тінню замок, віддаляється в осяйній заволоці сутінків. А на горизонті видовжені сірі хмари затягують сонце.

Мені ніколи не забути того дня, такого довгого, наче він тривав цілі місяці, роки — тоді я вперше пізнав море. Мені хотілося б, щоб він не закінчувався, аби тривав ще. Хотілося, аби пірога мчала по хвилях, у бризках піни, до Індії, до самої Океанії, від острова до острова, освітлена сонцем, яке ніколи не зникне за обрієм.

Уже споночіло, коли ми пристали до берега на Чорній річці. З Дені я швидко йду до Букана, босоніж по пилюці. Одяг і волосся просолені, обличчя і спина печуть від сонячних опіків. Коли я підходжу до будинку, Дені мовчки йде геть. Я простую алеєю з калатанням серця, помічаю батька, який стоїть на веранді. При світлі корабельного ліхтаря він здається вищим і ще худішим у своєму чорному костюмі. Обличчя бліде і напружене від хвилювання і гніву. Коли я зупиняюся перед ним, він нічого не каже, але погляд у нього жорсткий і холодний, у мене стискається горло, ні, не через покарання, яке на мене чекає, а тому, що знаю — я більше не зможу повернутися до моря, що це кінець. Цієї ночі, попри втому, голод і спрагу, нерухомий у ліжку, яке муляє обпечену спину, байдужий до комарів, я ловлю кожен порух повітря, кожне зітхання, кожну мить, які нагадують мені про море.


Останніми днями того літа, коли налетів буревій, ми з Лаурою ще більше належали самим собі, замкнені в урочищі Букана. Більше ніхто не приходив, аби з нами побачитися. Можливо, тому ми відчуваємо дивну присутність грози, небезпеки, яка незабаром нагряне. Чи самотність нас зробила чутливими до ознак, що провіщали кінець Букана? А можливо, і нестерпна спека, від якої день і ніч знемагали берег і долина Тамарен. Навіть вітер з моря не здатен полегшити тягар спеки на плантаціях, на червоній землі. На полях алое біля Валґали, Тамарена, земля гаряча, наче піч, струмки висохли. Вечорами я дивлюся на змішаний з червоним пилом дим винокурні Ках Хін. Лаура каже про вогняний дощ, який Бог наслав на прокляті міста Содом і Гоморру, а також про виверження Везувію 79 року, коли місто Помпеї засипало дощем з гарячого попелу. Але тут ми пильнуємо марно, небо над горою Рампар і Трьома Мамель залишається чистим, ледь поцяткованим напівпрозорими хмаринками. Небезпека в нас усередині.

Уже багато тижнів Мем хворіє, вона припинила уроки. Батько, стомлений і похмурий, зачиняється в кабінеті, читає, пише або курить, дивлячись у вікно з відсутнім виглядом. Гадаю, саме тоді він розповів мені про скарб невідомого Корсара і про папери, які у нього збереглися. Я чув про це давно, можливо, від Мем, яка у скарб зовсім не вірила. Але саме тоді він говорив зі мною про це довго і серйозно, як про важливу таємницю. Що він сказав? Я не можу пригадати достеменно, тому що все сказане змішалося у моїй пам’яті з усім тим, що я чув про це і читав пізніше, але пригадую той дивний вигляд, який був у батька того дня, коли він покликав мене до себе в кабінет.

То була кімната, до якої ми ніколи не заходили, хіба що потай, і не тому, що це було нам категорично заборонено, але в цьому кабінеті була якась таємниця, вона бентежила і навіть трохи лякала. В ті часи за кабінет моєму батькові правила довга і вузька кімната на самому краю будинку, розташована між вітальнею і спальнею батьків, мовчазна кімната з вікнами на північ, з паркетом і стінами, покритими лаком, з меблів там був тільки великий письмовий стіл без шухляд і крісло, а також кілька металевих скринь з паперами. Стіл стояв біля вікна таким чином, що коли віконниці були відчинені, ми з Лаурою зі сховку за кущами в саду могли бачити силует батька, який читає чи пише, огорнений клубами сиґаретного диму. З кабінету він міг дивитися на Труа Мамель і на гори в гирлі Чорної річки, а також стежити за хмарами.

Пригадую, як я зайшов до кабінету, майже затамувавши подих, дивлячись на стоси книг і газет на підлозі, на пришпилені до стін мапи. Найбільше мені подобається мапа сузір’їв, він мені вже показував її, коли навчав астрономії. Коли ми заходимо до кабінету, то з хвилюванням читаємо назви зірок і небесних знаків — Стрілець із зіркою Нункі, Вовк, Орел, Оріон. Волопас, який несе на схід Альфекку, на захід — Арктура. Скорпіон зі страхітливими обрисами, який на хвості, наче осяйне жало, тримає зірку Шаула, а на голові — червоного Антареса. Велика Ведмедиця, кожна зірка — на своїй орбіті, Алькаїд, Міцар, Аліот, Meґрец, Фекда, Дубхе Мерак, Візничий, велика зірка якого дивно бринить у моїй пам’яті — Менкалінан.

Пригадую Великого Пса, який у своїй пащі, наче ікло, несе прекрасного Сиріуса, а внизу — трикутник, у якому мерехтить Адхара. Бачу також досконалу схему, яка найбільше мені подобається і яку я щоночі шукаю на літньому небі на півдні, десь над Ле Морном — корабель Арґо, який інколи я малюю на курній дорозі, ось так:

Золотошукач

Батько стоїть, щось розповідає, я не зовсім тямлю, що він каже. Насправді він звертається не до мене, хлопчика з надто довгим волоссям, із засмаглим обличчям, в одязі, розірваному в біганині крізь чагарі і тростинові поля. Він розмовляє сам із собою, його очі палають, голос від хвилювання трохи приглушений. Він розповідає про величезний скарб, який знайде, тому що нарешті знає, де він захований, тому що відкрив острів, де невідомий Корсар залишив свій золотий запас. Він не називає корсарового імени, пізніше я так і прочитаю в його паперах, просто невідомий Корсар, і ще сьогодні це ім’я мені здається реальнішим і більш сповненим таємниці, ніж будь-яке інше ім’я. Він уперше говорить про острів Родріґес, що входить до складу Маврикія і лежить на відстані багатоденної мандрівки морем. Він причепив до стіни кабінету мапу острова, скопійовану тушшю ним самим і розфарбовану аквареллю, покриту знаками і помітками. Внизу під мапою пригадую підпис: Rodriguez Island, а вгорі: Admiralty Chart, Wharton, 1876. Я слухаю батька і не чую, наче все це відбувається уві сні. Леґенда про скарб, пошуки, які тривали протягом ста років на Бурштиновому острові, на Флік-ан-Флак, на Сейшелах. Можливо, хвилювання або тривога заважають мені розуміти, тому що я здогадуюсь, що це найважливіша штука на світі — таємниця, яка щомиті може нас врятувати або знищити. Вже не йдеться про електроенергію, ні про жоден інший план. Сяєво скарбу з Родріґеса мене засліплює і потьмарює усі інші. Тієї пообідньої пори батько довго говорить, міряє кроками вузьку кімнату, перебирає папери, аби підкріпити ними свої слова, кладе їх на місце, навіть не показавши мені, а я непорушно стою біля стола, потай зиркаю на прикріплену до стіни поруч з мапою неба мапу острова Родріґес. Можливо, саме через це у мене залишиться враження, що все, що сталося потім, уся пригода, той пошук були з небесних країв, а не з реальної землі, і що я розпочав свою мандрівку на облавку корабля Арґо.


Останні дні літа здаються мені дуже довгими, обтяженими денними чи нічними подіями — вони скоріше як місяці чи роки, що глибоко змінюють світ навколо нас і роблять нас старшими. Дні найбільшої спеки, коли густе й важке повітря заповнює долину Тамарен і коли відчуваєш себе замкненим у кам’яній фортеці. Над долиною небо ясне, мінливе, вітер бавиться хмарами, їхні тіні біжать над спаленими пагорбами. Останні врожаї невдовзі будуть зібрані, на полях серед робітників наростає гнів, тому що їм нічого їсти. Інколи вечорами я бачу червоні дими від пожеж на полях тростини, небо тоді стає дивного кольору — загрозливого, кривавого, від нього ріже в очах і дере у горлі. Попри небезпеку, майже щодня я йду через плантації, аби подивитися на пожежу. Йду до Ємена, інколи до Тамарен Естейт або підіймаюся до Маженти і до Бель Рив. З висоти Турель бачу інші дими, що здіймаються на півночі зі сторони Кларенс, Марсене, на кордоні з Вольмаром. Зараз я сам. Після мандрівки на пірозі батько заборонив мені бачитися з Дені. Він більше не приходить до Букана. Лаура каже, що чула, як його дідусь, капітан Кук, кричав на нього, коли він приходив до нього після заборони. Відтоді він зник. Через це у мене виникло відчуття порожнечі, великої самотности, ніби батьки, Лаура і я були останніми мешканцями Букана.

Іду геть від дому, все далі й далі. Підіймаюся на вершини креольських стін і звідти спостерігаю за димами повстань. Біжу через спустошені рубанням поля. Там ще трапляються робітники, дуже бідні й старі жінки, одягнені у мішковину, які збирають залишки тростини або серпами жнуть траву. Коли вони помічають мене, моє засмагле обличчя, мій одяг у плямах червоної землі, босі ноги, зв’язані черевики на шиї, то з криками проганяють мене, бояться. Ніколи жоден білий не заходив так далеко. Інколи також наглядачі лають мене і жбурляють у мене камінцями, а я щодуху втікаю через тростину. Ненавиджу наглядачів. Зневажаю їх більше, ніж інших, тому що вони зачерствілі і злі, вони б’ють бідняків палицями, якщо снопи тростини не досить швидко лягають на вози. А ввечері вони отримують подвійну платню і впиваються аракою. Вони підступні і запопадливі з управителями, розмовляють з ними, знявши картуза, вдають, що люблять тих, з яких нещодавно знущалися. На полях — майже голі чоловіки з ледь прикритим ганчіркою тілом важкими залізними обценьками, які вони називають «мертвяками», виривають «пеньки» — корені старої тростини. Вони тягають базальтові брили на плечах до воза з волами, потім складають їх на краю поля, будуючи з них нові піраміди. Це ті, яких Мем називає «мучениками тростини». Вони співають за роботою, я люблю, сидячи на верхівці чорної піраміди, слухати їхній монотонний спів, що тягнеться над спорожнілими просторами плантацій. Люблю також сам співати стару креольську пісню, яку капітан Кук наспівував нам з Лаурою, коли ми були зовсім малими, ось та пісня:

Як минув я річку Таньє,

Там зустрів бабу стару,

Спитав її, що ти робиш,

Вона — рибу ловлю…

Гай, гай, моя дитино,

Тра заробляти на хліб,

Гай, гай, моя дитино,

Тра заробляти на хліб…

Саме звідти, з купи складених каменюк, я побачив дим пожежі з боку Ємена і Валґали. Дуже близько, майже біля бараків на березі річки Тамарен, я здогадався, що сталося щось важливе. З калатанням серця біжу крізь поля, дістаюся до дороги. Блідо-блакитна покрівля нашого будинку ще дуже далеко, аби повідомити Лаурі те, що відбувається. Ще дорогою, у низині Букана я вже чую гамір бунтівників. Він нагадує гуркіт грози, яка, здається, насувається одразу зусібіч і відлунює в ущелинах гір. Чути крики, гуркіт, постріли. Попри страх, я біжу полями, не зважаючи на порізи тростиною. Опинившись біля цукроварні, потрапляю всередину гулу, бачу заколот. Юрба ґанні[16] перед входом щільна, всі кричать одночасно. Перед людьми — троє вершників, я чую, як цокотять підкови по бруківці, коли вони здіймають коней дибки. Вглибині бачу роззявлену пащу печі з жомом, з неї вилітають снопи леліток.

Людська валка то насувається, то відступає, наче у дивному танці, крики вже перетворюються на вереск. Чоловіки розмахують мачете, косами, жінки — мотиками і серпами. Я злякано завмер на місці, а юрба штовхає мене, оточує. Я задихаюся, осліплений курявою. З великими труднощами пробиваюся до стіни цукроварні. У цю мить, не розуміючи, що відбувається, бачу трьох вершників, що кидаються на юрбу, яка їх оточує. Кінські тіла штовхають чоловіків і жінок, а вершники б’ють їх прикладами. Двоє коней, переслідувані гнівними криками юрби, скачуть до плантацій. Вони так близько промчали повз мене, що я падаю на землю в куряву, нажаханий, що мене ледь не затоптали. Потім я помічаю третього вершника. Він упав з коня, чоловіки і жінки тримають його за руки, штовхають. Попри страх, який спотворив його обличчя, я впізнаю його. Це родич Фердинанда, чоловік двоюрідної сестри, він — управитель на плантаціях дядька Людовіка, його звати, здається, Дюмон. Батько каже, що він гірший, ніж наглядач, що він б’є робітників своїм ціпком і краде платню тих, які скаржаться на нього. Зараз він у руках людей з плантацій, вони обсипають його стусанами, обзивають, кидають на землю. Якоїсь миті через юрбу, яка його штурхає, він опиняється так близько від мене, що я бачу його здичавілий погляд, чую хрипке дихання. Мені страшно, бо я розумію, що він зараз помре. Нудота підіймається до горла, душить мене. Зі слізьми на очах я кулаками б’ю натовп, який мене навіть не помічає. Одягнені в мішковину чоловіки і жінки продовжують свій дивний танець з криками. Коли мені вдається виборсатися з юрби, я озираюся і бачу білого чоловіка. Одяг на ньому пошматований, напівоголені чорні чоловіки несуть його на витягнутих руках до пащі печі з подрібненою тростиною. Чоловік не кричить, не ворушиться. Його обличчя перетворюється на білу маску страху, коли чорні робітники підіймають його і починають розгойдувати перед червоними воротами печі. Я заціпенів, стоячи сам на дорозі, чуючи голоси, які кричать все гучніше й гучніше і які вже перетворилися на повільний і болісний стогін, який прискорює рух тіла до палаючої печі. Потім — єдиний ривок юрби і оглушливий дикий крик, коли чоловік зник у печі. Гамір одразу вщух, і я знову почув глухе сичання вогню, булькотіння цукрового сиропу у великих блискучих чанах. Я не можу відвести погляду від палаючої пащі печі, в яку зараз чорні люди кидають суху тростину, наче нічого й не сталося. Потім поступово натовп розсіюється. Жінки в мішковині йдуть курною дорогою, закриваючи обличчя хустками. Чоловіки віддаляються тростиновими дорогами, тримаючи мачете в руках. Не чути більше ґвалту, криків, лише тиша та вітер ворушить листя тростини, поки я йду до річки. Ця тиша — в мені, вона заповнює мене до запаморочення, і я знаю, що ні з ким не зможу говорити про те, що бачив того дня.


Інколи Лаура йде зі мною в поля. Ми прямуємо стежками серед зрубаної тростини, а коли земля занадто грудкувата, чи трапляються купи полеглої тростини, я несу її на спині, аби вона не зіпсувала сукенку й черевички. Дарма, що вона на рік старша за мене, Лаура така легка й тендітна, що мені здається, ніби я несу немовля. Вона дуже любить, коли ми так мандруємо, коли гостре листя тростини розступається перед її обличчям, а потім сходиться позаду. Якось на горищі вона показала мені старий номер Illustrated London News з малюнком, на якому Алі несе Наомі серед жита. Наомі дзвінко сміється, зриваючи колоски, що б’ють її по обличчю. Лаура мені сказала, що через цей малюнок вона назвала мене Алі. Лаура каже мені також про Поля і Вірджинію, але я не люблю цієї історії, тому що Вірджинія дуже боялася роздягнутися, аби зайти в море. Мене таке дивує, і я кажу Лаурі, що оповідання, напевне, вигадане, але її це дратує. Вона каже, що я нічого в цьому не тямлю.

Ми йдемо до пагорбів, туди, де починаються володіння Маженти і «впольовані» олені багатих. Але Лаура не хоче заходити до лісу. Тоді ми спускаємося до джерела Букана. Серед пагорбів повітря вологе, ніби вранішній туман надовше затримується серед чагарників. Ми з Лаурою любимо влаштуватися на галявині, коли дерева ледь виступають з нічної пітьми, щоб спостерігати за летом морських птахів. Іноді нам щастить побачити пару фаетонів. Гарні білі птахи летять з витоків Чорної річки з боку Мананави, розкинувши крила, зі своїми видовженими хвостами вони плавно ширяють над нами, нагадуючи хрести з морської піни. Лаура каже, що то душі моряків, які загинули в морі, і жінки дарма чекають на їхнє повернення. Вони мовчазні, легкі. Вони живуть в Мананаві, там, де темніють гори і клубочаться хмари. Ми гадаємо, що там народжується дощ.

— Одного дня я піду до Мананави.

Лаура каже:

— Кук каже, що в Мананаві завжди є маррони. Якщо ти туди підеш, вони вб’ють тебе.

— Неправда. Там нікого нема. Дені був дуже близько, він казав, що коли туди приходиш, усе стає чорним, наче настала ніч, отож, слід одразу повертати назад.

Лаура знизує плечима. Їй не до вподоби такі розмови. Вона підводиться, дивиться на небо, де зникли птахи. Нетерпляче каже:

— Ходімо!

Полями ми повертаємося до Букана. Серед листя дах нашого будинку сяє, наче калюжа.


Відтоді як Мем злягла, вона більше не дає нам уроків, лише читає окремі оповідки і продовжує релігійне виховання. Вона схудла і зблідла, і більше не виходить зі своєї кімнати посидіти в шезлонзі на веранді. З Флореаля приїздив лікар на бричці, його прізвище Кьоніґ. Покидаючи нас, він сказав, що лихоманка минула, але можлива повторна криза, тому що недуга невиліковна. Так і сказав, і я не можу забути це слово, воно постійно у мене в голові, день і ніч. Через це я не можу всидіти на місці. Мені необхідно постійно мчати, через гори і моря, як каже мій тато, через вранішні, обпалені сонцем тростинові поля, слухаючи ґанні з їхнім монотонним співом, чи на берег моря, сподіваючись зустріти Дені, що повертається з риболовлі.


Над нами нависає якась загроза, я відчуваю її присутність над Буканом. Лаура теж відчуває її. Ми не говоримо про неї, але це видно на обличчі, у її схвильованому погляді. Вночі вона не спить, ми обоє лежимо, нерухомо вслухаючись у шум моря. Я чую спокійне дихання Лаури, занадто спокійне, і знаю, що її очі розплющені у пітьму. Я теж лежу без сну, москітна сітка відсунута через задуху, слухаю дзижчання комарів. З тих пір як Мем хворіє, я не виходжу вночі, щоб не тривожити її. Але на світанку, ще до схід сонця, починаю свою гонитву через поля або спускаюся до моря, туди, де починається Чорна річка. Гадаю, що я сподіваюся побачити, як Дені вигулькне з-за рогу, чи помічу його під миґдалевим деревом. Іноді я навіть кличу його тим сиґналом, про який ми домовилися, пищавкою. Але його нема. Лаура вважає, що він пішов на інший кінець острова, до Чорного Міста. Я самотній, наче Робінзон на острові. Навіть Лаура зараз тихіша.


Отже, ми читаємо уривки роману, який щотижня виходить в Illustrated London News, Нада Лілея Райдера Хаґґарда, ілюстрації трохи лякають і пробуджують мрії. Газета прибуває щопонеділка з три- чи чотиритижневою затримкою, іноді в пакунках по три номери, на кораблях Британсько-Індійської навіґаційної компанії. Батько неуважно гортає їх, потім залишає в коридорі на столику, де ми чатуємо на їхню появу. Тоді ми забираємо їх до нашого сховку під дахом, аби насолоджуватися читанням, випроставшись долі у гарячій півтемряві. Читаємо вголос, здебільшого нічого не розуміючи, але з такою впевненістю, що прочитані слова назавше закарбовуються в пам’ять. Чаклун Зуїк каже: «Ти наказуєш мені, батьку, розказати тобі про молодого Умслопоґааса, названого Булаліо Вбивця, і про його кохання до Нади, найкращої з зулуських жінок?» Кожне з цих імен у мені, як назви тих істот, яких ми зустрічаємо того літа у затінку будинку, який невдовзі покинемо. «Я Мопо, той, що убив короля Чаку», — каже старий чоловік. Дінґаан, король, що помер заради Нади. Балека, юна дівчина, батьки якої були вбиті Чакою і яку примусили стати його дружиною. Коос, собака Мопо, який приходить до свого хазяїна вночі, коли той вистежує армію Чаки. Мерці не дають спокою землі, завойованій Чакою: «Ми не можемо спати, ми чуємо Айтонго, духи померлих, вони довкола нас, кличуть один одного». Я здригаюся, коли Лаура читає і перекладає ці слова, а також, коли Чака з’являється перед своїми воїнами:

«О Чако, о Слон! Його суд швидкий і жахливий, як Сонце!» Я роздивляюся ґравюри, де нічні яструби затуляють сонячний диск, що наполовину зник за виднокраєм.

Є також Нада, Нада Лілея, з великими очима, кучерявим волоссям і мідного кольору шкірою, бо вона народилася від шлюбу чорної принцеси і білого чоловіка, вона єдина вижила з племені крааль, знищеного Чакою. Вона гарна, дивовижна у своїй шкурі. Умслопоґаас, син Чаки, якого вона вважає братом, шалено кохає її. Пригадую день, коли Нада просить юнака принести їй левеня, і Умслопоґаас прослизає до лев’ячого барлогу. Але леви повертаються з полювання, і «заревів самець, що аж земля затремтіла». Зулуси вбивають лева, а левиця загризає Умслопоґааса, і Нада оплакує смерть свого брата. Як нам подобається це оповідання! Ми його знаємо напам’ять. Англійська, уроки якої давав батько, для нас — мова леґенд. Коли ми хочемо сказати щось незвичайне або таємне, ми користуємося англійською, ніби ніхто її не розуміє.

Пригадую також воїна, який б’є Чаку в обличчя. Він каже: «Я відчуваю, як опускається Небо». І ще поява Небесної Царівни Інкосазани-і-Зулу, що повідомляє про неминуче покарання Чаки: «І страшна вона була у своїй красі…» Коли Нада Лілея йде на велику раду, «її велич була на кожному з них…» Ці речення ми невтомно повторюємо на горищі при тьмяному світлі сутінок. Сьогодні мені здається, що тоді в них крилося якесь особливе значення, прихована тривога, яка передує змінам.


Ми все ще мріємо над газетними ілюстраціями, але зараз вони здаються нам недоступними — велосипеди Юнон чи від Ковентрі Машиніст енд К, театральні біноклі Ліліпут, я уявляв, що з таким зміг би дослідити дно Мананави, годинники з автопідзаведенням від Бенсона чи знамениті нікельовані Уотербері з емалевими циферблатами. Ми з Лаурою урочисто, наче вірші Шекспіра, читаємо напис під годинниками: «Збалансований механізм, корпус з кришкою, з автопідзаведенням, пилонепроникні, протиударні, антимагнітні». Нам також подобається реклама мила Брук, на якій зображена мавпа, що грає на мандоліні, сидячи на півмісяці. Ми разом декламуємо:

Ми з Місяцем живемо так, як треба,

Я мию землю, а він — світить в небі…

І заливаємося сміхом. Різдво вже давно минуло, сумне Різдво того року, з фінансовою скрутою, хворобою Мем і пусткою в Букані, але ми вибираємо подарунки на сторінках газет. Оскільки це лише гра, ми без вагань зупиняємось на найдорожчих. Лаура хоче собі фортепіано Шапель з чорного дерева, намисто з перлів від фірми Орієнт, брошку, оздоблену емалями і діамантами від Золотого енд Срібного Сміта у вигляді курчати, що визирає з яєчної шкаралупи! Вона коштує сто фунтів! Для неї я нагледів срібну карафу з різьбленого кришталю, а для Мем — ідеальний подарунок — шкіряну скриньку від Маппен з колекцією пляшечок, коробочок, щіточок, причандалля для нігтів тощо. Лаурі теж дуже подобається ця скринька, вона каже, що й у неї буде така сама, але пізніше, коли вона стане дівчиною. Собі я облюбував ліхтар Неґретті і Замбра, патефон з платівками і голками і, звичайно ж, велосипед Юнон, від найкращої фірми. Лаура, яка знає, що мені подобається, вибирає для мене коробку з петардами від Тома Сміта, і ми знову сміємося.

Ми читаємо також оповідання, яким уже по кілька місяців, інколи — по кілька років, але яке це має значення? Оповідання про кораблетрощі, про землетрус у місті Осака, уважно роздивляємося ілюстрації. Ще там був чай з намальованими монгольськими ламами, прожектор Солоний Фрукт від Ено і Зачарований Драгун, фея, оточена левами, у «чарівному лісі» і малюнок одного з епізодів про Наду Лілею, від якого ми здригаємося: «Кам’яний Гість», гірський велетень, роззявлена паща якого символізує вхід до печери, де невдовзі вмре красуня Нада.

Ці образи живуть у мені ще відтоді, вони змішалися з шумом вітру серед філао, з важким нагрітим повітрям горища, коли нічна тінь поволі покриває сад навколо будинку, а цвіркуни починають свої співи.

Ми чекаємо самі не знаючи чого. Вечорами під москітною сіткою перш ніж заснути, я уявляю себе на містку корабля з піднятими вітрилами серед бурхливого моря, дивлюся на сонячні зайчики на воді. Слухаю Лаурине дихання, повільне, ритмічне, і знаю, що у неї розплющені очі. Про що вона мріє? Гадаю, що ми всі на палубі корабля, що йде на північ, до острова Невідомого корсара. Потому мене переносить до джерел Чорної річки біля Мананави, туди, де ліс темний і непролазний і де інколи чутно зітхання велетня Сакалаву, який вбив себе, аби не потрапити до рук білих плантаторів. У лісі повно схованок і отрути, в ньому лунають мавпячі крики, а наді мною, затуляючи сонце, пропливає біла тінь фаетона. Мананава — то країна мрій.


Дні, що наближають нас до п’ятниці 29 квітня, довгі. Вони переплітаються між собою у суцільний день, сповнений далекими від життя ночами і мріями, день, який уже перетворився на спогад, а я ніяк не можу втямити, що ці дні несуть у собі тягар долі. Як я міг про те знати, якщо не було жодних точок відліку? Ми самі, Турель, яку я бачу крізь дерева, здалеку, тому що вона — моя мітка, яка вказує на море, з іншого боку скелі Труа Мамель і гора Рампар, які позначають межі цього світу.

Було сонце, що пряжить від світанку, суха червона земля вздовж канави, яку пробили дощі, що стікають з блакитного даху. Були лютневі бурі з вітром ост-норд-ост, що дув у напрямку гір, дощ, що зрив ровами пагорби і плантації алое, і струмки, що залишали велику брудну пляму на блакиті лаґуни.

Батько зранку стоїть на веранді, дивиться на дощове запинало, що насувається на поля, вкриваючи вершини гір Макабе, Бриз-Фер, туди, де знаходиться електричний генератор. Коли розкисла від дощу земля блищить на сонці, я сідаю на сходах веранди і ліплю для Мем глиняні фіґурки: песика, коника, солдатів і навіть кораблик, на якому палички замість щогл і листя — за вітрила.

Батько часто їде до Порт-Луї, там сідає на потяг до Флореаля, аби побачитися з тіткою Аделаїдою. Вона має надати мені притулок наступного року, коли я вступлю до Королівського коледжу. Все це мене майже не цікавить. Лише загроза, яка тисне тут, у Букані, наче якась невидима буря.

Я знаю, що живу тут і ніде інде. Невтомно роздивляюся цей краєвид, так давно, що знаю тут кожну заглибину, кожну тінь, кожний закапелок. Як завжди, позаду мене — похмура прірва витоків Чорної річки, таємниче провалля Мананави. Є також вечірні схованки, дерево добра і зла, до якого я йду з Лаурою. Ми вилазимо на міцні гілки і, звісивши ноги, мовчки сидимо, дивимося, як в гущавині листя згасає світло. Коли надвечір починається дощ, ми слухаємо шелест дощових крапель серед лапатого листу, наче музику.

У нас є ще одна схованка. Це рівчак, на дні якого тече тоненький потічок, що трохи далі впадає в річку. Інколи нижче за течією до нього приходять жінки купатися, а ще стадо козенят, яких пасе маленький хлопчик. Ми з Лаурою спускаємося на дно рівчака, туди, де є невеликий виступ і старий тамаринд, що нахилився над порожнечею. Стовбуром тамаринду ми повземо до гілок, притискаємося головами до дерева, сидимо і дивимось на воду, що тече дном рову, на чорне каміння. Лаура гадає, що у воді є золото, тому жінки приходять сюди прати білизну, аби потім знайти блискітки золота на тканині своїх суконь. Ми безкінечно довго вдивляємося у воду, що тече, шукаємо відблиски золота на чорному піску, на берегах. Там нас не тривожать жодні думки, і ми не відчуваємо загрози. Більше нема хвороби Мем, проблеми з грішми, яких бракує, дядька Людовіка, що збирається викупити наші землі під плантації. Саме тому ми йдемо до своїх схованок.


На світанку батько бричкою поїхав до Порт-Луї. Я одразу гайнув у поля, спочатку пішов на північ, аби побачити гори, які я люблю, потому повернувся спиною до Мананави і зараз йду до моря. Я — сам, Лаура не може піти зі мною, вона нездужає. Вона вперше мені таке каже, і про кров, яка приходить у жінок згідно з місяцем. Пізніше вона про це більше ніколи не говоритиме, ніби опісля їй стало соромно. Пригадую її того дня, маленьку бліду дівчинку з довгим чорним волоссям, упертий погляд, прекрасне пряме чоло, наче вона готова помірятися силою зі світом, але щось змінилося і це щось віддаляє її, робить чужою. Лаура стоїть на веранді, одягнена у довгу бавовняну сукню блідо-блакитного кольору, закасані рукави відкривають худі руки, на обличчі усмішка, яка означає: я — сестра чоловіка з лісу.

Біжу без передиху до підніжжя Турель, це зовсім близько від моря. Не хочу більше йти на берег Чорної річки, ні на причал Тамарен через рибалок. Після пригоди з пірогою, відтоді як нас з Дені покарали, розлучивши, я більше не хочу йти туди, куди ми раніше ходили разом. Піду вище від Турелі або на Зірку, аби сховатися серед чагарів, звідти буду дивитися на море і на птахів. Навіть Лаура не знатиме, де мене шукати.

Я — сам, і сам з собою голосно розмовляю. Сам себе запитую і сам собі відповідаю:

— Ходімо, сядемо он там.

— Де?

— Там, на плескатій скелі.

— Ти когось шукаєш?

— Ні, ні, добродію, я спостерігаю за морем.

— Ти хочеш побачити бакланів?

— Дивись, он пропливає корабель. Знаєш його назву?

— Знаю — Арґо. Це мій корабель. Він прибув по мене.

— То ти від’їжджаєш?

— Так, я незабаром поїду. Завтра або післязавтра…


Я на вершині Зірки, коли починається дощ.

Гарно, сонце пече крізь одяг, вдалині, за тростиновими полями, димлять труби. Я дивлюся на темно-синій морський простір, що за рифами стає фіолетовим.

Починається дощ, півколом затуляє море за Порт-Луї, великою сірою завісою стрімко насувається на мене. Так навально, що я навіть не намагаюся шукати якогось прихистку. Стою на виступі скелі з шаленим калатанням серця. Люблю дивитися, як налітає дощ.

Спочатку цілковите безвітря. Усі звуки приглушені, наче гори затамували подих. Саме через це починає калатати серце — від тиші, яка спустошує небо і знерухомлює все довкола.

Раптом на мене налітає холодний вітер, що несе листя. Я бачу, як починають хвилюватися тростинові поля. Вітер починає вихритися, налітає на мене поривами, примушуючи зіщулитись на скелі, аби не злетіти додолу. Біля Чорної річки — те саме: велика чорна пелена мчить на мене, вкриває море і землю. Тоді я розумію, що слід негайно втікати. Це непростий дощ, це буревій, ураган, як той, що пройшов у лютому і тривав два дні і дві ночі. От тільки ця тиша, такої я ніколи не відчував раніше. Однак я не ворушусь. Не в змозі відірвати погляду від великої сірої пелени, яка з величезною швидкістю насувається на долину, на море, яка поглинає пагорби, поля, дерева. Вона вже вкрила скелі. Затим зникають гори, Рампар, Труа Мамель. Темна хмара пройшлася над ними і стерла їх. Тепер вона котиться схилом гір до Тамарен і до урочища Букан. Раптом я згадую про Лауру, про Мем, вони самі вдома, і тривога відриває мене від споглядання дощу, що насувається. Я стрибаю зі скелі і щодуху мчу схилом Зірки навпростець через кущі, які дряпають обличчя і ноги. Біжу, наче за мною женеться зграя скажених собак, наче я олень, що вирвався з мисливських угідь. Інстинктивно скорочую шлях, біжу руслом висохлого потічка — за мить я вже в Паноні.

Тут на мене налітає вітер і валить з ніг. Я ніколи не бачив нічого подібного. Вода заливає мене, струменить по обличчю, затікає у рот, ніздрі. Я задихаюся, сліпну, хитаюся від вітру. Але шум — це ще страшніше. Глибокий, важкий, наче йде з глибин землі, мені здається, що гори ось-ось розпадуться. Повертаюся спиною до бурі і рачкую серед чагарників. Поламані гілки дерев ляскають у повітрі, наче стріли. Зіщулююся під високим деревом, прикриваю голову руками, чекаю. Після пориву вітру минає кілька секунд. Дощ ллє як з відра, але я можу підвестися, дихнути, розгледітися, де я. Чагарі вздовж рову потрощені. Неподалік велике дерево, як те, під яким я заховався, вирване з коренем, на ньому ще тримаються грудки червоної землі. Починаю рухатися навмання і раптом під час затишшя помічаю пагорб Сен Мартен, руїни колишньої цукроварні. Не маючи часу на роздуми, збираюся там заховатися.

Я знаю ці руїни. Я їх часто бачив, коли з Дені пробігав полями під паром. Він не хотів туди наближатися, казав, що то дім Муна Муна, що там чути «бубен диявола». Серед старих стін я тулюся у закапелку під уламком склепіння. Мокрий одяг прилип до тіла, я тремчу і від холоду, і від страху. Чую, як пориви вітру шугають над долиною. Наче велетенський звір кидається на дерева, трощить хащі і гілля, ламає стовбури дерев, наче соломинки. Водяні смерчі падають на землю, оточують руїни, водограями стікають у рів. З’являються струмки, наче з землі забили джерела. Вода тече, утворюючи далі вихори, закрути. Нема ні неба, ні землі, лише ця водяна стихія і вітер, що несе дерева і червоний мул. Я дивлюся прямо перед себе, сподіваючись побачити крізь водяну стіну небо. Де я? Руїни Панона — це, можливо все, що залишилося на землі, можливо, потоп покрив усю землю. Мені хочеться молитися, але зуби так цокотять, що я не в змозі пригадати слів. Пригадую лише оповідку про вселенський потоп, яку Мем читала нам з великої червоної книги, коли вода прийшла на землю і покрила навіть гори, і про великий корабель, який збудував Ной для порятунку, він узяв з собою «кожної тварі — по парі». А мені як зробити корабель? Якби Дені був тут, можливо, він би змайстрував пірогу чи пліт з гілля дерев. Навіщо Бог знову карає землю? Тому що люди зачерствіли, як каже батько, і живуть за рахунок злигоднів робітників на плантаціях? А потім я думаю про Лауру і Мем у покинутому будинку, тривога так сильно стискає мені груди, що я ледве дихаю. Що з ними? Жахливий вітер, водяна стіна могли їх проковтнути, знести, я уявляю, як Лаура борсається у потоці грязюки, намагаючись вчепитися за гілля дерев, і зіслизає у рів. Попри пориви вітру і відстань, я підвожуся і кричу: «Лауро! Лауро!»

Але одразу усвідомлюю, що все це марно, шум вітру і води поглинають мої крики. Знову притуляюся до стіни, прикриваю обличчя руками, вода тече по голові і змішується зі слізьми, я в жахливому відчаї, мене проковтнула похмура порожнеча, ні на що нездатний, зіщулившись, я лечу крізь землю, що перетворилася на рідину.

Довго не ворушуся, тим часом небо наді мною змінюється, водяні стіни перетворюються на хвилі. Нарешті злива слабшає, вітер втрачає силу. Я підвожуся і йду, вуха ще закладені від ревища, яке раптом припинилося. Небо на півночі розкололося, і я бачу, як з’являється силует гори Рампар, Труа Мамель. Ніколи вони мені не здавалися такими гарними. Серце сильно калатає від радости, наче вони були моїми друзями, яких я втратив, а тепер знову знайшов. Вони — неземні, темно-сині на тлі сірих хмар. Я бачу кожну їхню лінію, кожну скелю. Небо навколо них непорушне, воно опустилося в долину Тамарен, звідки повільно виринають інші скелі, інші пагорби. Озираючись, помічаю серед моря хмар острови сусідніх пагорбів, Турель, гору Червона Земля, Бриз-Фер, Сухий Морн. Удалині, у світлі неймовірного сонця — Великий Морн.

Усе таке гарне, що я зупиняюся. Затримуюся, аби подивитися на поранений краєвид, за який чіпляються пошматовані хмари. Від Труа Мамель і, здається, аж до Каскадів розкинулася надзвичайна веселка. Мені дуже хотілося, аби Лаура була поруч, аби побачила її. Вона каже, що веселки — то шляхи дощів. Веселка величезна, на заході вона опирається на гірський масив і тягнеться до вершин на іншому боці, біля Флореаля і Фенікса. Знову пливуть великі хмари. Але несподівано, в проміжку між хмарами прямо над собою я бачу чисте блакитне небо, таке сліпуче! Наче час повернувся назад. Ще кілька секунд тому було темно, світло згасло, і безкінечний вечір вів до небуття. А зараз я розумію, що лише полудень, сонце в зеніті, я відчуваю його тепло і його сяєво на обличчі і на руках.

Біжу мокрими травами, знову спускаюся пагорбом до долини Букан. Всюди земля затоплена, струмки переповнені червоною вохряною водою, на моєму шляху лежать поламані дерева. Але я не зважаю на них. Все закінчилося, ось, про що я думаю, все закінчилося, тому що веселка з’явилася, аби засвідчити про Боже втручання.

Коли я підхожу до нашого будинку, хвилювання знесилює мене. Сад, будинок — не пошкоджені. Лише листя дерев та поламане гілля укрили алеї, всюди калюжі. Але сонячне проміння виграє на світлому даху, на листі дерев, і все здається новішим, молодшим.

Лаура — на веранді, щойно вона мене помічає, кричить: «Алексісе!..» Біжить до мене, притуляється. Мем теж тут, стоїть у дверях, бліда, схвильована. Дарма я їй кажу: «Все закінчилося, Мем, усе закінчилося, потопу не буде!» Вона не усміхається. Тільки тоді я думаю про батька, який поїхав до міста, і мені стає зле. «Але ж він зараз повернеться! Він повернеться?» Мем притискає мою руку, каже своїм хрипким голосом: «Так, звичайно, він зараз повернеться…» Але вона не може приховати свого хвилювання, і я мушу повторювати, стискаючи з усієї сили її руку: «Все закінчилося, тепер нам нічого боятися».

Ми стоїмо разом на веранді, притулившись один до одного, вдивляємося вглиб саду і в небо, на якому знову починають купчитися великі чорні хмари. Насторожує якась незрозуміла загрозлива тиша, вона важко тисне на нашу долину, наче на всьому світі тільки й людей, що ми. Хижка капітана Кука — порожня. Цього ранку разом з дружиною він пішов до Чорної річки. На полях не чути ні крику, ні рипіння підвод.

Ця тиша повністю оволодіває нашими тілами, моторошна мертва тиша, якої мені не забути. На деревах нема птахів, нема комах, навіть вітер ані шелесне серед глиці філао. Тиша могутніша за звуки, вона їх поглинула, навколо нас все порожніє й розпадається. Ми нерухомо стоїмо на веранді. Я тремчу у мокрому одязі. Наші голоси, коли ми розмовляємо, дивно відлунюють у далечіні, а слова одразу зникають.

Потім над долиною здіймається гул урагану, наче через плантації і чагарники мчать стада биків, а ще я чую жахливо близький шум моря. Ми заклякли на веранді, до горла підкочується нудота, бо тепер я розумію, що ураган не закінчився. Ми опинилися в оці циклону, там, де завжди тихо й спокійно. Тепер я чую, як з моря розлюченим звіром кидається південний вітер, як він набирає все більшої сили і трощить усе на своєму шляху.

Цього разу нема дощової стіни, тільки вітер. Я бачу, як вдалині хилитаються дерева, як сунуть схожі на дим хмари, продовгуваті смуги у фіолетових плямах. Найбільше лякає небо. Воно постійно змінюється, відкривається, ховається, мені здається, що воно мене втягує і я лечу.

— Хутко, хутко, діти!

Це, нарешті, озвалася Мем. Це її хрипкий голос. Їй вдалося зруйнувати чари і наше нажахане заціпеніння перед цим небом, яке збирається знищити себе. Вона тягне нас, заштовхує до будинку, у вітальню із зачиненими віконницями. Замикає двері. У будинку темно. Ми чуємо шум вітру, як із середини корабля. Попри важку задуху, я тремчу від холоду і хвилювання. Мем помічає це. Вона йде до своєї кімнати по ковдру. Поки її нема, вітер з потужним натиском стіною накидається на будинок. Лаура тулиться до мене, і ми чуємо, як риплять дошки. Зламані гілки б’ються об стіни будинку, камінці стукають у віконниці і двері.

Крізь щілини у віконницях ми раптом помічаємо, що денне світло зникає, і я розумію, що хмари знову опустилися на землю. Потім з неба починає литися вода, шмагаючи стіни всередині веранди. Проникає під двері, через вікна, темними струмками кольору крови заливає підлогу навколо нас. Лаура дивиться на воду, яка прибуває, кружляє навколо великого стола і стільців. Повертається Мем, у неї такий переляканий вигляд, що я беру ковдру, аби нею затулити щілину під дверима, але ковдра одразу стає мокрою, а вода продовжує прибувати. Над нами дико реве вітер, водночас ми чуємо, як злісно риплять крокви, як небезпечно ляскає відірваний ґонт. Зараз дощ заливає горище, і я думаю про наші газети, про наші книги, про все те, що ми любимо і що буде знищене. Вітер розтрощив слухові вікна і зараз лютує на горищі, перекидаючи меблі. З громовим гуркотом він вириває дерево і розбиває ним південний фасад будинку, спустошує його. Ми чуємо, як обрушується веранда. Мем тягне нас з їдальні в ту мить, коли величезна гілляка влітає в одне з вікон.

Вітер проникає крізь розлом, наче невидимий скажений звір, і якусь мить мені здається, що небо впало на будинок, аби розчавити його. Я чую тріск поламаних меблів, дзенькіт розбитих вікон. Не знаю, яким дивом Мем тягне нас в інший кінець будинку. Ми ховаємося в батьковому кабінеті, стоїмо там усі троє, притулившись до стіни, на якій висить мапа Родріґеса і великий план неба. Віконниці зачинені, але вітер розбив шибки, і вода тече по паркету, по книгах і по паперах нашого тата. Лаура незграбно намагається зібрати якість папери, але потім облишає цю марну справу. На вулиці — нам видно крізь щілини у віконницях — небо таке темне, що здається, ніби настала ніч. Вітер свище навколо будинку, б’ється об гірський кряж. Навколо нас безперестанку тріщать зламані дерева.

«Молімося», — сказала Мем. Вона затуляє обличчя руками. Лаурине обличчя бліде. Вона незмигно дивиться на вікно, а я намагаюся думати про архангела Гавриїла. Саме про нього я згадую, коли мені страшно. Він — великий, огорнений сяйвом, з мечем. Чи можливе таке, щоб він нас прирік, віддав на поталу небу і морю? Стає ще темніше. Вітер реве і свище, я відчуваю, як здригаються стіни будинку. Від веранди відколюються шматки деревини, з даху летить ґонт. Гілля дерев кружляє у вікнах, наче травинки. Мем притискає нас до себе. Вона вже не молиться. Її очі нажахано втупилися в якусь точку, наші серця тремтять від ревіння вітру. У моїй голові жодної думки, я більше й слова не можу вимовити. Навіть якби я захотів щось сказати, ревище було таким, що Мем з Лаурою все одно не почули б мене. Безкінечна болюча туга знову й знову могутньою хвилею повільно втискає нас у землю.

Так триває довго, і ми летимо крізь розпанахане небо, крізь роз’юшену землю. Я чую море так, як ніколи не чув його доти. Воно перекотилося через бар’єр рифів і піднімається гирлом річок, штовхаючи попереду буруни, які затоплюють береги. Я чую море у вітрі, я геть знерухомів — для нас усе закінчилося. Лаура затуляє вуха руками і мовчки притискається до Мем, яка розширеними очима пильно вдивляється в темний простір за вікном, буцімто хоче втримати на відстані розлючені стихії. Наш бідний будинок здригається від даху до підмурку. Над південним фасадом зірвало частину покрівлі. Водяні смерчі і вітер доламують випотрошені кімнати. Дерев’яна перегородка всередині кабінету теж тріщить. Мить тому через діру, пробиту деревом, я бачив, як хижка капітана Кука летіла у повітрі, наче іграшка. Бачив також, як високий бамбуковий частокіл нахилився над землею, наче його зігнула велетенська рука. Чую, як вдалині з громовим гуркотом вітер обрушується на схили гір і зливається з шумом розбурханого моря, яке затоплює річки.

У якусь мить я усвідомлюю, що вітер втрачає силу? Не знаю. До того, як стих шум моря і дерева перестали падати, щось звільнилося у мене всередині, я переконаний в цьому. Я почав дихати, обруч, що стискав скроні, зник.

Потім одразу вщух вітер, на нас знову впала велика тиша. Звідусіль чулося дзюркотання води — на даху, на деревах, і навіть у будинку текли тисячі струмків. Бамбук скрипів. З’явилося денне світло, але то вже було ніжне і тепле сяєво сутінок. Мем відчинила віконниці. Ми так і стояли, притулившись один до одного, не наважуючись рухатися, дивилися на силуети гір, що виринали із хмар, вони були як родичі, що прийшли нас втішити.

Тоді від тієї тиші Мем почала плакати, тому що у неї вже не стало снаги. Ми з Лаурою теж заплакали, пригадую, що так я більше ніколи не плакав. Потім ми лягли на підлогу і, обнявшись, щоб зігрітися, заснули.

Ми прокинулись на світанку від голосу батька. Він прибув уночі. Пригадую його змарніле обличчя, одяг в болоті. Він розповідає, як серед урагану стрибає з візка і лягає у рів край дороги. Там його настигла буря, знесла і візок, і коня не знати куди. Він бачив неймовірні речі, вглиб суші на старі дерева Інтендантства закинуло цілі човни. Розбурхане море розлилось по берегах річок і потопило людей у їхніх домівках. Особливо руйнівним був вітер, він позривав дахи з будинків, позбивав димарі цукроварень, поламав склади, зруйнував половину Порт-Луї. Коли він зміг вибратися зі своєї канави, то залишився на ніч у негритянській хижці неподалік від Медини, тому що дороги були затоплені. На світанку один індус на своєму возику підвіз його до Тамарен Естейт і, щоб дістатися до Букана, батькові довелося йти по груди у воді. Він каже також про барометр. Батько був у бюро Рампар Стрит, коли падали показання барометра. Він сказав, що це було неймовірно, жахливо. Він ніколи не бачив, щоб тиск опускався так низько і так швидко. Чому падіння ртуті може бути таким страшним? Я не розумію, але ще й зараз чую його голос, коли він про це каже, я не зможу цього забути.


Пізніше якась лихоманка провіщає кінець нашого щастя. Зараз ми живемо у північному крилі будинку, тільки ці кімнати пощадив буревій. Спустошене вітром і водою, південне крило будинку наполовину зруйнувалося. Дах провалився, веранди більше нема. Що я ще ніколи не зможу забути, так це дерева, яке пробило стіну будинку, довга чорна гілка, наче кіготь казкової потвори, вдарила як грім і застрягла у віконниці їдальні.

Ми з Лаурою спробували піднятися на горище розбитою драбиною. Через діри у даху водяний потік усе зніс. Від стосів книг і газет залишилися лише розкислі аркуші. Ми навіть не змогли рухатися на горищі, тому що стеля провалилася в багатьох місцях. Крокви хитаються. Від легкого бризу, який щовечора дме з моря, тріщить каркас ослабленого будинку. Уламок корабля — саме на нього насправді скидається наш будинок — уламок корабля, що зазнав кораблетрощі.

Ми обходимо околиці, аби визначити розміри лиха. Шукаємо те, що ще вчора тут було — гарні дерева, пальмові плантації, плантації ґуаяви, манґові дерева, зарості рододендронів, буґенвіллей, гібіскусів. Тиняємося, хитаючись, наче після виснажливої хвороби. Всюди бачимо сплюндровану землю, брудну, з полеглими травами, з поламаними гілками і з деревами корінням догори. Йдемо до плантацій поблизу Ємена і Тамарен, всюди молода тростина наче скошена велетенським косарем.

Навіть море змінилося. З вершини Зірки я дивлюся на великі плями грязюки, які забруднили лаґуну. У гирлі Чорної річки більше нема села. Я думаю про Дені. Чи вдалося йому врятуватися?

Ми з Лаурою майже цілий день стоїмо на вершині креольської піраміди серед спустошених полів. Час від часу вітер приносить якийсь дивний затхлий запах. Проте небо чисте, і сонце обпікає наші обличчя і руки, наче серед літа. Гори навколо Букана темно-зелені, з чіткими обрисами, здаються ближчими, ніж зазвичай. Ми дивимося на усе це — на море за рифами, на сяюче небо, на понівечену землю — просто так, ні про що не думаючи, до різі в очах. Нема нікого на полях, ніхто не йде дорогою.

У нашому будинку теж тихо. Після бурі до нас ніхто не приходить. Ми харчуємося лише рисом і чаєм. Мем лежить на імпровізованому ліжку в батьковому кабінеті, ми спимо в коридорі, тому що тільки ці місця пощадив ураган. Якось вранці я супроводжую батька до водойми поблизу Еґрет. Ми мовчки простуємо спустошеними землями. Ми вже знаємо, що там знайдемо, від цього у нас стискається в горлі. В одному місці край дороги перед рештками свого дому сидить стара ґанні. Коли ми проходимо повз неї, вона починає скиглити трохи голосніше, і батько зупиняється, аби подати їй монетку. Коли прибуваємо до водойми, то нарешті бачимо, що залишилося від генератора. Гарна нова машина перекинулась і наполовину застрягла у твані. Споруда, де стояла турбіна, зникла, від самої турбіни залишилися лише шматки погнутого заліза, які годі було впізнати. Батько зупиняється, голосно і чітко каже: «Це — кінець». Він високий і худий, сонце виблискує на його чорному волоссі і на бороді. Він підходить до генератора, не звертаючи уваги на багнюку, яка сягає колін. Майже дитячим рухом намагається перевернути машину. Потім розвертається і йде геть. Проходячи повз мене, він кладе руку мені на потилицю і каже: «Ходімо». Ця мить справді трагічна, тоді мені теж здається, що все скінчилося назавжди, горло стискається, очі наповнюються слізьми. Я швидко йду за татом, дивлюся на його високу, худу, згорблену постать.

Саме тими днями все наближається до свого завершення, але ми ще цього не знаємо. Ми з Лаурою відчуваємо цю загрозу чіткіше. Вона приходить з першими новинами із зовнішнього світу, переказується робітниками з плантацій, ґанні з Ємена, Валґали. Новини прибувають, їх повторюють, поширюють, розповідають про острів, спустошений циклоном. Порт-Луї, каже батько, знищене, як після бомбардування. Більшість дерев’яних будинків потрощені, зникли цілі вулиці, вулиця Мадам, вулиця Емілікілен, вулиця Пуавр. Від Монтань де Синьо до Марсового Поля — самі лише руїни. Громадські місця, церкви зруйновані, люди живцем згоріли під час вибухів. О четвертій по обіді, розказує батько, барометр опустився дуже низько, швидкість вітру сягала більше ста миль на годину, кажуть, навіть ста двадцяти. Море жахливо піднялося, заливши узбережжя, кораблі закинуло на сотні метрів углиб суші. На річці Рампар почалася повінь, і багато людей потонуло. Назви знищених сіл — то цілий список: Гарна Водойма, Рожевий Пагорб, Чотири Межі, Вакоас, Фенікс, Пальма, Медина, Гарні Сни. У Водоймі, потойбіч Труа Мамель, упав дах цукроварні, поховавши під собою сто тридцять робітників, які там заховалися. У Феніксі загинуло шістдесят осіб, ще більше в Гарній Воді, на півночі острова, в Мапу, в Мон Ґу, у Форбасі. Число жертв щодня зростає, там — знесені потоком намулу, тут — розчавлені під будинками, там — під деревами. Батько каже, що жертв багато сотень, але наступними днями цифри сягають тисячі, потім півтори тисячі.

Ми з Лаурою весь час на вулиці, розгублені, ховаємося в сухих чагарях поблизу будинку, не наважуючись віддалятися. Збираємося подивитися на рів, струмок в якому ще лютує, ще несе грязюку і поламане гілля. Або з вершини дерева шальта дивимося на освітлені сонцем спустошені поля. Жінки у ґанні збирають молоді пагони тростини і тягнуть їх по заболоченій землі. Голодні діти приходять красти опалі фрукти і капусту біля нашого дому.

Мем мовчки чекає нас вдома. Вона лежить на підлозі в кабінеті, вкрита ковдрами попри спеку. Її обличчя палає від лихоманки, а запалені очі блищать хворобливим блиском. Батько стоїть на руїнах веранди, дивиться на дерева вдалині і мовчки курить.

Пізніше повертається Кук зі своєю донькою. Він трохи поговорив про Чорну річку, затоплені кораблі, зруйновані будинки. Кук, якому вже багато літ, каже, що з того часу, як він прибув на острів, ще за рабів, був ураган, який розвалив димар резиденції і ледь не вбив губернатора Барклі, але той ураган не був таким сильним. Ми думаємо, якщо Кук не помер тому, що він старий, і, якщо він повернувся, то все знову буде, як раніше. Але він подивився на те, що залишилося від його хатинки, хитаючи головою, зачепився ногою за якісь шматки дощок і пішов перш ніж ми встигли щось утямити. «Де Кук?» — запитує Лаура. Його донька знизує плечима: «Пішов, мамзель Лауро». — «Куди він пішов?» «Додому, мамзель Лауро». — «Але він повернеться?» У Лаури схвильований голос. «Коли він повернеться?» Від відповіді Кукової доньки у нас стискається серце: «Бог його знає, мамзель Лауро. Можливо, й ніколи». Вона прийшла по харчі і по гроші. Капітан Кук більше не житиме тут, він ніколи не повернеться, ми це добре знаємо.


А Букан залишається таким, яким він став після бурі — самотнім, покинутим. Якийсь чорний чоловік приїхав з плантації зі своїми волами, аби витягти стовбур, що продірявив їдальню. Разом з батьком ми зібрали все сміття, якого повно в будинку — папери, скло, битий посуд, гілля, листя, землю. Через діри у стінах, розбиту веранду, дах, крізь який видно небо, наш будинок ще більше нагадує уламок корабля. А ми люди, які пережили кораблетрощу, вчепилися за свого уламка, сподіваючись, що все буде, як раніше.

Щоб приглушити тривогу, яка наростає з кожним днем, ми з Лаурою йдемо все далі й далі від дому, крізь плантації до узлісся. Щодня ми прямуємо до звабливої темної долини Мананави, туди, де живуть фаетони, що ширяють високо в небі. Але й вони зникли. Гадаю, їх знесло ураганом, розбило об гірські масиви чи так далеко віднесло в море, що вони звідти ніколи не зможуть повернутися.

Щодня ми шукаємо їх у порожньому небі. У лісі моторошна тиша, наче вітер збирається повернутися.

Куди йти? Адже тут більше нема людей, на фермах більше не чути собачого гавкоту. Більше не видно димів у небі. Вилізши на креольську піраміду, ми оглядаємо горизонт в напрямку Кларенс і Вольмара. Дими зникли. На півдні біля Чорної річки на небі нема слідів. Ми мовчимо. Стоїмо під полуденним сонцем і дивимося на море в далечині, поки очам не стає боляче.

Увечері із сумом у серці повертаємося до Букана. Уламок все ще на місці, до половини вгруз у ще вогку землю серед спустошеного саду. Ми нишком прослизаємо в будинок, босоніж ступаємо по підлозі, грязюка вже перетворилася на шар скрипучого пороху, але батько навіть не зауважує нашої відсутности. Зголоднілі після довгих блукань, ми їмо те, що знаходимо — фрукти, зібрані у чужих володіннях, яйця, рис, що його батько щоранку готує у великому казані.

Одного дня, поки ми були на узліссі, Кьоніґ, лікар з Флореаля, приходив до Мем. Лаура, коли ми поверталися додому, побачила на дорозі сліди від коліс. Я не наважуюся йти далі, чекаю, тремчу, поки Лаура біжить на веранду, влітає в будинок. Нарешті я заходжу через північний фасад і бачу Лауру, яка міцно тримає Мем у обіймах, поклавши їй голову на груди. Мем усміхається попри втому. Йде до комірчини, де стоїть спиртова плитка. Хоче підігріти рис, приготувати для нас чай.

— Їжте, діти, їжте. Вже пізно, а де ви були?

Вона розмовляє швидко, наче з задишкою, але її радість не вдавана.

— Ми невдовзі поїдемо, ми покидаємо Букан.

— Куди ми поїдемо, Мем?

— Мені не слід вам цього казати, це ще не точно, зрештою, ще не все вирішене. Ми поїдемо до Форест-Сайда. Тато знайшов там будинок, недалеко від тітки Аделаїди.

Вона притискає нас до себе, а ми відчуваємо лише щастя і ні про що інше не думаємо.

Батько знову поїхав до міста, поза сумнівом, бричкою Кьоніґа. Він мусить підготувати наш від’їзд, знайти новий будинок у Форест-Сайді. Згодом я довідався про все, що він тоді зробив, аби відстрочити неуникне. Про всі папери, що їх він підписав у лихварів міста, боргові розписки, заставні позики. Землі в Букані, поля під паром, кілька десятин саду, ліси і сам будинок — усе було закладене, продане. Він не міг дати собі з цим ради. Свою останню надію він покладав на це божевілля — електрогенератор у баюрі Еґрет, який мав принести проґрес у всю західну частину острова і який зараз перетворився лише на купу брудного брухту. Як ми могли зрозуміти це тоді, ми ж були ще дітьми? Але в той час деякі речі нам не треба було пояснювати. Поступово ми здогадувалися про те, про що не було мови. Коли налетів ураган, ми добре знали, що все втрачено. Наче після потопу.

— Коли ми поїдемо, це залишиться дядькові Людовіку? — запитує Лаура. В її голосі стільки гніву і смутку, що Мем не в змозі відповісти. Вона відводить очі. «Це він! Він усе це зробив!» — каже Лаура. Мені дуже хочеться, аби вона замовкла. Вона блідне і тремтить, її голос теж тремтить. «Ненавиджу його!» «Замовкни, — каже Мем. — Ти не знаєш, що кажеш». Але Лаура не слухається. Вона вперше високо підіймає голову, наче захищає все те, що ми любимо — цей зруйнований будинок, сад, високі дерева, наш рів і на виднокраї темні гори, небо, вітер, що приносить шум моря. «Чому він нам не допоміг? Чому нічого не зробив? Чому він хоче, аби ми поїхали, щоб забрати наш будинок?» Мем сидить у шезлонзі в тіні розбитої веранди, як тоді, коли збиралася нам читати Святе письмо чи починати диктант. Але сьогоднішній день увібрав стільки часу, що ми знаємо — більше жодне навчання для нас тут неможливе. Саме через це кричить Лаура, тому в неї тремтить голос і очі наповнюються слізьми, вона хоче сказати, як їй погано: «Чому він налаштував усіх проти нас, коли йому, такому багатому, варто сказати лишень одне слово! Чому він хоче, аби ми поїхали звідси, забрати наш будинок, наш сад і всюди насадити тростини?» «Замовкни! Замовкни!» — кричить Мем. Її обличчя напружене від гніву, від відчаю. Лаура більше не кричить. Вона стоїть перед нами, їй дуже соромно, в очах блищать сльози, раптом вона обертається, кидається в сутінки саду, біжить, зникає. Я чую, як у неї під ногами шурхотить трава, стає тихо, насувається ніч. Кидаюся за нею: «Лауро! Лауро! Повернись!» Поквапливо шукаю її і не знаходжу. Потім замислююсь, я знаю, де вона, наче бачу її крізь хащі. Це востаннє. Вона у нашій схованці, на тому боці спустошеного пальмового поля, на товстій гілці тамаринду, над ровом, слухає шум струмка. В рову все попелястого кольору, настала ніч. Повернулося кілька птахів, уже гудуть комахи.

Лаура не видерлася на дерево. Вона сидить на валуні під тамариндом. Її блідо-блакитна сукня брудна, вона боса.

Коли я підходжу, вона й не ворухнеться. Не плаче. У неї на обличчі той впертий вираз, який мені так подобається. Гадаю, вона рада, що я прийшов. Сідаю поруч, обіймаю її. Ми розмовляємо. Не про дядька Людовіка, не про майбутній від’їзд, зовсім не про це. Ми говоримо про інше — про Дені, наче він мав прийти і принести, як колись, кумедні речі: черепахове яйце, перо з голови кондора, насінину томбалакоки[17] чи морські знахідки — мушлі, камінці, бурштин. Ми також пригадуємо Наду Лілею, про неї говоримо довго, бо ураган знищив нашу підшивку газет, її, певно, занесло високо в гори. Коли настає ніч, ми вилазимо, як колись, на стовбур дерева, і звісивши ноги і руки в порожнечу, застигаємо над темною прірвою.

Ця ніч довга, як ночі, що передують великим подорожам. І це правда, що це наша перша мандрівка, ми покидаємо долину Букана. Ми лежимо на долівці, загорнувшись у ковдри, і дивимося на світло каганця, що блимає у кінці коридору, без сну. Якщо ми поринаємо в сон, то лише на короткий час. У нічній тиші ми чуємо шелест довгої білої сукні Мем у порожньому татовому кабінеті. Чуємо її зітхання, коли вона повертається в крісло біля вікна, потім знову засинаємо.

На світанку повертається батько. Разом з ним з Порт-Луї приїздить індієць на возі з конем, якого ми не знаємо, він високий, худий, схожий на моряка. Батько з індійцем вантажать на віз меблі, які пощадив ураган: кілька стільців, крісел, столів, шафу, що стояла в кімнаті Мем, її металеве ліжко і шезлонґ. Потім валізи з паперами про скарб і одягом. Для нас це несправжній від’їзд, тому що ми нічого не беремо з собою. Усі наші книжки, всі наші іграшки зникли під час бурі, підшивок газет більше немає. У нас також нема іншого одягу, крім того, що на нас, у плямах і дірах через довгі мандри по кущах. Так краще. Що б ми могли взяти з собою? Нам потрібен був наш сад з його гарними деревами, стіни нашого дому і його блідо-блакитний дах, маленька хижка капітана Кука, пагорби Тамарен і Зірки, гори, похмура долина Мананави, де живуть два фаетони. Ми стоїмо на осонні, поки батько складає на віз останні речі.

Десь за годину ми від’їжджаємо не поснідавши. Батько сидить попереду поруч з візничим. Мем, Лаура і я вмостилися під брезентом серед стільців, які хитаються з боку в бік, і ящиків, в яких бряжчить посуд, що вцілів після урагану. Крізь діри у брезенті ми навіть не намагаємося розгледіти краєвид, який віддаляється. Ось так ми від’їжджаємо, у середу 31 серпня, так покидаємо наш світ, тому що іншого ми не знали, ми залишаємо усе — великий дім у Букані, де ми народилися, веранду, на якій Мем читала нам зі Святого письма оповідку про Якова, про Ангела, про Мойсея, порятованого на воді, і цей густий сад, що нагадує Едем, з деревами Інтендантства, гуаявами, манґо, ровом з похиленим тамариндом, високим деревом шальта добра і зла, алеєю зірок, що веде до того місця на небі, де найбільше світла. Їдемо, кидаємо, знаємо, що більше нічого з цього усього вже ніколи не буде, це — як смерть, ця дорога в один кінець.

Форест-Сайд


Золотошукач

Отже, я став жити поруч з Невідомим корсаром, Капером, як називав його батько. Всі ті роки я думав про нього, марив ним. Він розділяв зі мною моє життя і мою самотність. У холодній і вогкій тіні Форест-Сайда, потім у Королівському коледжі міста Курепіпе саме з ним я по-справжньому жив. Цей чоловік без обличчя і без імени був Капером, він борознив моря, зі своїм екіпажем брав у полон корсарів з португальських, англійських, голландських кораблів, потому одного дня зник безслідно, залишивши старі папери, карти острова без назви та криптограми, написані клиноподібними знаками.

Життя у Форест-Сайді вдалині від моря — це не життя. Відтоді, як нас змусили покинути Букан, ми не поверталися до моря. Більшість моїх товаришів з коледжу у вихідні сідали з родинами на потяг і їхали на декілька днів у наметові містечка біля Флік-ан-Флак чи на інший бік острова до Маебура або до Золотого Піску. Інколи вони вирушали на Оленячий острів, а потім довго розповідали про свою мандрівку, свято під пальмами, обіди, полуденки, до них приходили панночки у світлих сукнях і з парасольками. А ми, ми були бідними, ми нікуди не їздили. До речі, гадаю, Мем не захотіла б. Після того дня, коли налетів ураган, вона зненавиділа море, спеку, лихоманку. У Форест-Сайді вона одужала, хоча й почувалася знеможеною й занедбаною. Лаура весь час була біля неї, ні з ким не спілкуючись. Спочатку вона, як і я, ходила до школи, казала, що хоче здобути освіту, аби працювати, щоб не треба було одружуватися. Але через Мем вона була змушена покинути навчання. Мем сказала, що вона потрібна їй удома. Ми були такі бідні, хто їй допоможе у хатніх клопотах? Треба було ходити з Мем на базар, готувати їжу, прибирати. Лаура не заперечувала. Вона припинила ходити до школи, але стала похмурою, мовчазною, стриманою. Вона ставала веселою лише тоді, коли я приходив з коледжу, щоб провести вдома ніч із суботи на неділю і недільний день. Інколи в суботу вона виходила мені назустріч на Королівський шлях. Я впізнавав її здалеку, її високу і тоненьку фіґурку в блідо-блакитній сукні. Вона не надягала капелюшка, її довге чорне волосся було заплетене в косу, скручену вузлом на потилиці. Коли мжичило, вона приходила у великій хустці, загорнувши голову і плечі, наче індіанка.

Хай би як далеко Лаура мене помічала, вона бігла назустріч з криками: «Алі!.. Алі!» Притискалася до мене і починала говорити, розповідала про ті незначні речі, які тримала в собі цілий тиждень. Її єдиними подругами були індіанки, ще бідніші, ніж вона, вони мешкали на пагорбах Форест-Сайда, вона їм приносила трохи їжі, старого одягу або годинами розмовляла з однією з них. Можливо, через це вона стала трохи схожою на них — худенька, з довгим чорним волоссям і великою хусткою.

Щодо мене, я її ледве слухав, усі мої думки були про море і про Капера, про його подорожі і його мітки в Антонжилі, в Дієґо Суарезі, в Мономотапі, про його швидкі, як вітер, експедиції до Карнатика в Індії, аби перетяти шлях зухвалим і важким кораблям голландських, англійських і французьких компаній. Тоді я читав книжки, де йшлося про корсарів, і їхні імена і подвиги відлунювали в моїй уяві: Авері, прозваний «маленький король», він звабив і викрав доньку Великого Могола, Мартела, Тіча, майора Стеда Бонне, який став піратом «від безладу в голові», капітана Інґланда, Джона Рекхема, Робертса, Кеннеді, капітана Анстіса, Тейлора, Девіса, Олів’є Ле Вассера на прізвисько Яструб, який за допомогою Тейлора взяв у полон віце-короля Гоа і заволодів кораблем з казковою здобиччю — діамантами Голконди. Але найбільше мені подобався Міссон, пірат-філософ, який за підтримки ченця-розстриги Караччіолі заснував у Дієґо Суарез еґалітарну республіку Ліберталію, де всі люди мали жити вільно, хай би якого походження чи раси вони були.

З Лаурою я про це зовсім не говорив, тому що вона казала, ніби химери, як ті, що розорили нашу родину. Але батько інколи мріяв зі мною про море і про Невідомого Корсара, я довго міг роздивлятися папери, які мали стосунок до скарбу, він зберігав їх в оббитій залізом скриньці під столом, що слугував йому за письмовий стіл. Щоразу, як я прибував до Форест-Сайда, ввечері, замкнувшись в його довгій, холодній і вогкій кімнаті, при світлі свічки я вивчав листи, мапи, нотатки, зроблені татом, і підрахунки, які він виконав згідно з вказівками, залишеними Капером. Я ретельно переписував папери, копіював мапи, брав їх із собою у коледж, аби там над ними мріяти.

Минули роки, можливо, у ще більшій відособленості, ніж колись у Букані, тому що життя у холоді коледжу і його дортуарів було сумним і принизливим. Була близькість інших учнів, їхні запахи, стосунки з ними, їхні здебільшого непристойні жарти, їхнє смакування брудних слів і їхня одержимість питаннями статі — всього цього я доти не знав, це почалося після нашого вигнання з Букана.


Наставав сезон дощів, без шалених бур, як на березі моря, а з дрібною затяжною мжичкою, що опускалася на місто, на пагорби і тривала дні й тижні. У вільні години, закляклий від холоду, я йшов до бібліотеки Карнеґі і читав усі книжки французькою чи англійською, які міг там знайти. Подорожі і пригоди на двох пустельних островах Франсуа Леґа, Східного Нептуна д’Апре Манневіллетта, Мандрівки на Мадаґаскар, до Марокко та до Східної Індії Абата Роншона, а також Чарльза Альюма, Ґреньє, Ойє де Ґранпре, гортав газети в пошуках ілюстрацій, імен, аби підживлювати свою мрію про море.

Уночі в холоді дортуару переказував напам’ять імена мореплавців, що борознили океани, втікаючи від ескадр, в гонитві за химерами, міражами, невловним блиском золота. Завжди пригадував Авері, капітана Мартела, а також Тіча, якого називали Чорною Бородою і який відповідав на запитання, де він сховав своє золото, «що лише він та диявол знають про це, і що його візьме той, хто залишиться живим». Так розповідав Чарльз Джонсон у своїй Гісторії ангельських піратів. Капітан Вінтер і його названий син Інґланд. Ґавел Девіс, який якось зустрів корабель Яструба, обидва йшли під чорним прапором, вони вирішили укласти союз і плавати разом. Коклайн-бандит допоміг їм захопити форт у Сьєрра-Леоне. Мері Рід, переодягнена в чоловіка, і Анна Бонні, дружина Джона Рекхема. Тью, який об’єднався з Міссоном і підтримав Ліберталію, Корнеліус, Камден, Джон Плантейн, який став королем Рантабе, Джон Фалемберґ, Едварґ Джонер, Деніел Дарвін, Джуліан Гардуїн, Франсуа Ле Фрер, Вільям Отрофф, Джон Ален, Вільям Мартін, Бенжамен Меллі, Джеймс Баттер, Ґійом Плантьє, Адам Джонсон.

І всі мандрівники, що в ті часи борознили морями, які не мають кордонів, відкривали нові землі. Дюфужере, Жонше де ла Ґолетрі, Шарль Ніколя Марієт, капітан Ле Мейер, що, можливо, бачив, як повз нього пройшов піратський корабель Тейлора Касандра, маючи на облавку «скарбів, награбованих у Китаї, на п’ять чи шість мільйонів фунтів стерлінґів», згадує Чарльз Альюм. Жакоб де Бюкой був присутній під час аґонії Тейлора і, можливо, отримав його останню таємницю. Ґреньє, який першим дослідив Чаґоські острови, Сір Роберт Фаркуар, Де Ланґл, який з Лаперузом ходив до Аляски, або ще той чоловік, чиє ім’я я ношу, Л’Етанґ[18], що далекого 20 вересня 1715 року з командиром Мисливця Ґійомом Дюфреном підписав акт вступу у права власности на острів Маврикій. Ці імена я чув уночі, широко розплющивши очі в пітьмі дортуару. В голові звучать також назви кораблів — найкращі слова у світі, написані на кормі, вони залишають білу борозну на бездонному морі, назавжди вкарбовані в пам’ять моря, неба і вітру. Зодіак, Щасливий, Месник, Переможний, яким командував Яструб, потім Ґальдерланд, який він захопив, Захист Тейлора, Привид Серкоуфа, Летючий Дракон Камдена, Летючий, що висадив Пенґре на Родриґесі, Амфітрита, Велика Ластівка, якою командував корсар Ле Мем, перш ніж загинув на Фортуні. Нереїда, Видра, Сапфір, на яких у вересні 1809 року англійці Роулі прийшли до Пуент-о-Ґале, щоб захопити острів Франції. Також є назви островів, то казкові назви, які я знаю напам’ять, прості острівці, на які сходили дослідники і корсари в пошуках води і пташиних яєць, схованок углибині гаваней, лігв бандитів, де вони засновували міста, будували палаци, утворювали держави: бухта Дієґо Суареза, бухта Святого Авґустина, бухта Антонжіля на Мадаґаскарі, острів Святої Марії, Фульпойнт, мис Тентенґ. Коморські острови, Анжуан, Маєлі, Майотта. Архіпелаг Сейшельських і Амірантських островів, острів Альфонс, Кетіві, Ґеорґа, Рокепіз, Альдабра, острів Вознесіння, Космоледо, Естоу, Сен-П'єр, Провидіння, Хуана де Нова, група Чаґоських островів: Дієґо Ґарсія, Еґмонт, Небезпеки, Іґл, Три Брати, Перос-Баньос, Соломона, Леґур. Карґадос-Карахос, дивовижний острів Святого Брендона, на який не можна сходити жінкам, Рафаель, Тромелен, Піщаний, банка Сая-де-Малья, банка Назарет, Аґалеґа… Ці назви я чув у нічній пітьмі, далекі і водночас близькі, і навіть зараз, коли я їх пишу, моє серце б’ється швидше, і мені вже здається, що я побував на них.

Життя поверталося, коли ми з Лаурою зустрічалися після тижня розлуки. Вздовж заболоченої стежки, яка вела до Форест-Сайда, до Блакитної Води тяглася залізниця, не зважаючи на людей з їхніми парасольками, ми розмовляли, щоб оживити наші дні у Букані, наші пригоди серед тростини, сад, рів, шум вітру серед філао. Ми розмовляли швидко, і це інколи нагадувало сон. «А Мананава?» — запитувала Лаура. Я не міг їй відповісти, тому що мені ставало боляче, я думав про безсонні ночі, з очима, розплющеними у пітьму, про надто рівне дихання Лаури, і моє чекання приходу моря. Мананава, похмура долина, де народжується дощ, куди ми так і не наважилися піти. Думав також про вітер з моря, який повільно, наче духів з леґенди, ніс двох дуже білих фаетонів, і я чув відлуння їхнього надривного, схожого на звук торохкала, крику над долиною. Мананава, де, як казала дружина старого Кука, жили нащадки чорних марронів, що повбивали хазяїв і спалили тростинові поля. Туди втік Сенґор, там великий Сакалаву кинувся з високої скелі, аби не потрапити до білих, які його переслідували. Вона казала, що в бурю там чути стогін, який вічним плачем здіймався над Мананавою.

Ми з Лаурою йшли, пригадуючи, тримаючись за руки, наче закохані. Я повторював обіцянку, яку дав Лаурі дуже давно: ми поїдемо до Мананави.

Хіба ми могли знайти собі друзів, схожих на нас? У Форест-Сайді ніхто не знав про Мананаву.


У ті роки ми жили в злигоднях, до яких навчилися ставитися байдуже. Надто бідні, аби мати новий одяг, ми ні до кого не ходили, ні на який полуденок, на жодне свято. Ми з Лаурою навіть навчилися знаходити у тій самотності якусь насолоду. Батько заради прожитку влаштувався рахівником в одну із служб дядька Людовіка на Рампар-Стрит у Порт-Луї, а Лаура обурювалася, що людина, яка найбільше причинилася до нашого розорення і нашого від’їзду з Букана, тепер нас годує, наче жебраків.

Але ми страждали не від злиднів, а через вигнання. Пригадую ті похмурі пополудневі години у дерев’яному будинку в Форест-Сайді, холод вогких ночей, шум води, що стікає дахом. Моря для нас більше не існувало. Лише зрідка ми помічали його, коли потягом супроводжували батька до Порт-Луї, чи коли з Мем ішли в бік Марсового поля. Вдалині відкривався простір, що між дахами доків і верхів’ями дерев нестерпно блищав під сонцем. Але ми не підходили до нього. Ми з Лаурою відверталися, краще хай сліплять очі лисі схили Сиґнальної гори.


У той час Мем говорила про Європу, про Францію. Хоча вона й не мала там родини, однак казала про Париж як про прихисток. Сядемо на пароплав Британсько-Індійської Навіґації, що йде з Калькутти, і прибудемо до Марселя. Спочатку перетнемо океан, дістанемося Суеца, ми називали міста, які зможемо побачити — Момбасу, Аден, Олександрію, Афіни, Ґеную. Тоді ми сядемо на потяг до Парижа, де живе один з моїх дядьків, брат мого батька, який ніколи нам не писав і про якого ми знаємо лише те, що його звуть П’єр, він — самотній музика, в якого, за словами батька, дуже поганий характер, але який був вельми шляхетний. Це він присилав кошти на наше навчання і після батькової смерти допомагав Мем. Так вирішила Мем, ми поїдемо жити до нього, принаймні попервах, поки знайдемо житло. Лихоманка цієї подорожі зачепила навіть батька, у мріях він плекав зовсім інші плани. Щодо мене, я не міг забути Невідомого корсара і таємницю його золота. Чи було там, у Парижі, місце для корсара?

Отже, ми залишимося в тому загадковому місті, де так багато гарних речей, а також небезпек. Лаура читала серію Паризькі таємниці, роман з продовженням, де розповідалося про бандитів, викрадачів дітей, злочинців. Але ці небезпеки для неї ілюструвалися ґравюрами з газет, на яких було Марсове поле (справжнє), Колона, бульвари, мода. Довгими суботніми вечорами ми говорили про подорож, слухаючи, як дощ барабанить по блясі покрівлі і як заболоченою дорогою рухаються підводи ґанні. Лаура казала про видатні місця, які ми відвідаємо, особливо про цирк, тому що в батькових газетах вона бачила малюнки з величезним шапіто, в якому виступали тигри, леви, слони з одягненими у баядерок дівчатками на спині. Мем скеровувала нас до серйозніших речей: ми будемо вчитися, я — на факультеті права, Лаура вивчатиме музику, ми ходитимемо в музеї, можливо, відвідаємо замки французької знаті. Ми надовго затихали за браком уяви.

Але найкращим для Лаури і для мене було, коли ми говорили про день, звісно, віддалений у часі — про день повернення додому, в Букан, як ті старі шукачі пригод, які намагаються віднайти місце свого дитинства. Ми повернемося одного дня, можливо, тим самим пароплавом, який нас відвезе, ми ходитимемо вулицями міста, нічого не впізнаючи. Винаймемо кімнату в готелі десь у Порт-Луї, на Пристані у Нью-Орієнтал або у Ґарден-хоутел на Камеді-стрит. Або ще сядемо на потяг у вагоні першого класу і зупинимося у Фемілі-хоутел у Курепіпе, і ніхто не здогадається, хто ми. В журналі зареєструємося під таким прізвищем:

Пан і панна Л’Етанг.

туристи

Потім, верхи, поїдемо тростиновими полями на захід до П’ятнадцяти Кантонів, далі спустимося дорогою, що проходить між піками Трьох Мамель, потому дорогою на Маженту, і коли звечоріє, дістанемося до Букана, а там — нічого не змінилося. Там буде наш будинок, трохи перехняблений після урагану, з дахом, пофарбованим у небесно-блакитний колір, з ліанами, які оповили веранду. Сад трохи здичавіє, і там, над ровом, усе ще стоятиме дерево шальта добра і зла, на ньому на ніч зберуться птахи. Підемо навіть на край лісу, до входу в Мананаву, туди, де завжди починається ніч, а в небі кружлятимуть два білі, наче піна, фаетони, вони повільно летітимуть над нами, дивно, наче торохкала, скрикуючи, потім зникнуть у сутінках.

І буде море, будуть пахощі моря, принесені вітром, буде шум моря, ми схвильовано слухатимемо його забутий голос, який нам казатиме: не зникайте більше, не зникайте більше…


Але подорож до Європи так ніколи і не здійснилася, тому що одного листопадового вечора, якраз перед початком нового століття, наш батько помер від апоплексичного удару. Новину приніс серед ночі кур’єр-індієць. Мене розбудили у дортуарі Коледжу, аби відвести до незвично освітленого, як на цю годину, кабінету директора. Мені з обачністю повідомили про те, що сталося, я нічого, крім великої порожнечі, не відчув. О першій ночі мене машиною відвезли до Форест-Сайда, і коли я прибув, замість юрби, якої я боявся, побачив лише Лауру, тітку Аделаїду і бліду Мем, що заклякла на стільці перед ліжком, на якому лежав одягнений батько. Ця нагла смерть, що спіткала нас після втрати будинку, в якому ми народилися, стала для мене, як і для Лаури, чимсь незрозумілим і фатальним, що ми сприйняли як небесну кару. Мем після неї так і не оговталася.

Першим наслідком по смерті нашого батька стали ще більші злигодні, особливо для Мем. Тепер не могло бути й мови про Європу. Ми стали заручниками нашого острова, без надії на звільнення. Я почав ненавидіти це холодне дощове місто, ці дороги, забиті знедоленими, ці підводи, що безкінечно підвозили тростину до товарного потяга, і навіть те, що так доти любив — ці безкраї простори плантацій, на яких вітер здіймає хвилі. Невже одного дня я буду змушений працювати, як ґанні, вантажити снопи тростини на вози з волами, кидати їх у пащу млина, щоднини, все моє життя, без надії, без свободи? Але сталося не так, а ще гірше. Закінчилася моя стипендія у Коледжі, і я був змушений піти працювати, і це була та посада, яку мій батько займав у сірих приміщеннях W.W. West, компанії зі страхування і експорту, якою керувала могутня рука дядька Людовіка.


Тоді мені здалося, що розірвалися зв’язки, які єднали мене з Лаурою і Мем, і особливо засмучувало відчуття, що Букан і Мананава зникли для мене назавжди.

На Рампар-Стрит був зовсім інший світ. Щоранку я прибував потягом разом з іншими хлопчиками на побігеньках, китайськими й індійськими комерсантами, які приїздили у справах. З вагонів першого класу виходили статечні люди — підприємці, адвокати, одягнені у темні костюми, з ціпками і в капелюхах. До дверей W.W. West, де в напівтемряві задушливого кабінету на мене чекали реєстри і накладні, мене приносив людський потік. Там я перебував до п’ятої вечора з півгодинною перервою опівдні на обід. Мої колеги разом ходили обідати до одного китайця на Королівській вулиці, а я з міркувань ощадливости і від бажання усамітнитись вдовольнявся тим, що згризав кілька горохових тістечок перед крамницею іншого китайця, інколи дозволяючи собі розкіш — один апельсин з Мису, який ділив на чотири частини, сидячи на невисокому мурі під деревом і дивлячись, як індійські жінки повертаються з базару.

Це було животіння без подій, без несподіванок, мені часто здавалося, що все це було несправжнім, що це був сон наяву — той потяг, цифри в реєстрах, запах пороху в кабінетах, голоси службовців W.W. West, які розмовляли англійською, і ці індійські жінки, що повільно поверталися з базару з порожнім кошиком на голові безмежними вулицями, залитими сонячним світлом.

Але були кораблі. Заради них я приходив до порту, щоразу, коли міг, коли мав півгодини до відкриття контори W.W. West, або після п’ятої, коли Рампар-Стрит безлюдніла. Під час відпустки, коли молоді чоловіки попідручки зі своїми нареченими прогулювалися алеями Марсового поля, я тинявся набережними серед канатів і рибальських снастей, слухав рибалок, дивився на кораблі, які плавно коливалися на масній воді, милувався переплетінням корабельного оснащення. І вже марив від’їздом, але поки вдовольнявся тим, що читав назви кораблів на кормі. Інколи то були звичайні рибальські човни з примітивним зображенням павича, півня чи дельфіна. Потай я дивився на обличчя моряків, старих індійців, чорних, коморців у тюрбанах, що сиділи в тіні великих дерев і палили свої сиґари майже не ворушачись.

Ще сьогодні пригадую назви кораблів, які читав на кормі. Вони закарбувалися в моїй пам’яті, наче слова з пісні: Ґледіс, Есалаам, Зірка Індійського Моря, Дружба, Чарівна Троянда, Кумуда, Рупаніка, Червона Засмага, Розалі, Золотий пісок, Красуня Півдня. Для мене то були найкращі у світі слова, тому що вони говорили про море, розповідали про довгі вали хвиль у відкритому морі, про рифи, далекі архіпелаги, навіть про бурі.

Одного дня Лаура прийшла зі мною на причал. Ми довго ходили вздовж кораблів під байдужим поглядом моряків, що сиділи у затінку під деревами. Лаура першою заговорила зі мною про мою таємну мрію, запитавши: «Ти скоро відпливеш на кораблі?» Я трохи посміявся, здивований її запитанням, наче то був жарт. Але вона серйозно дивилася на мене, її гарні темні очі були сповнені смутку. «Так, так, я гадаю, що ти можеш відплисти на будь-якому з цих кораблів, аби лишень кудись майнути, як тоді з Дені на пірозі». Оскільки я не відповідав, вона раптом майже весело сказала: «Знаєш, мені б теж дуже хотілося поплисти куди-небудь на кораблі — до Індії, Китаю чи Австралії, будь-куди. Але це неможливо». — «Ти думаєш про мандрівку до Франції?» — «Зараз мені не хочеться туди їхати, — сказала Лаура. — До Індії, Китаю, але не до Франції». Вона замовкла, і ми продовжили роздивлятися кораблі, пришвартовані вздовж причалів, а я був щасливий і знав чому, я був щасливим щоразу, як бачив, коли кораблі піднімають вітрила і виходять у море.


Саме того року я познайомився з капітаном Бредмером і Зетою. Зараз мені хочеться пригадати кожну подробицю того дня, щоб оживити його, тому що то був один із найважливіших днів мого життя.

У неділю на світанку я вийшов зі старого будинку в Форест-Сайді і сів на потяг до Порт-Луї. Як зазвичай, я блукав уздовж причалів серед рибалок, які вже поверталися з моря з повними кошиками риби. Кораблі ще були мокрі від припливу, стомлені, вітрила звисали вздовж щогл, висихаючи на сонці. Мені б хотілося бути рибалкою, що прийшов з моря, чути рипіння човнів, відчувати запах моря, який ще не вивітрився. Раптом серед рибальських човнів, баркасів з трьома щоглами, за рядами пірог з вітрилами я побачив його — то був старовинний корабель з витонченим і витягнутим силуетом, шхуна з двома мов нахиленими назад щоглами і двома гарними гафельними вітрилами, які полоскав вітер. На довгому чорному трохи піднятому на носі корпусі було написано білими літерами: ЗЕТА.

Серед інших рибальських суден вона зі своїми сліпучо-білими великими вітрилами, з оснащенням, що летіло від мáрселя до бушприта, нагадувала готового до перегонів чистокровного скакуна. Я довго стояв і милувався нею. Звідки вона прийшла? Вона знову піде у плавання і, міркував я, більше не повернеться. На містку стояв матрос, чорний коморець. Я наважився у нього запитати, звідки він прийшов, і він відповів: «З Аґалеґа». Коли я в нього запитав, кому належить судно, він назвав прізвище, яке я погано зрозумів:

«Капітанові Морська Рука». Можливо, це прізвисько нагадало мені про часи корсарів, воно одразу розбурхало мою уяву, привабило до цього корабля. Ким був той «Морська Рука?» Як його побачити? Ці запитання я хотів задати матросові, але коморець повернувся спиною і сів у крісло на кормі під вітрилами.

Того дня я багато разів приходив, аби побачити шхуну, яка стояла на причалі, хвилюючись, що з початком припливу вона піде у море. Коморський матрос усе ще сидів у кріслі в затінку вітрила, яким бавився вітер. Близько третьої пополудні обіді почався приплив, і матрос став підтягувати вітрила до реї. Потім він ретельно задраїв люки і спустився на набережну. Коли він знову мене побачив біля шхуни, то сказав: «Капітан Морська Рука зараз прийде».

Друга половина дня здалася мені дуже довгою, чекати завжди довго. Тривалий час я сидів під деревами Інтендантства, ховаючись від пекучого сонця. Мірою того як минав день, метушня моряків згасала, і невдовзі на причалі нікого не залишилося, за винятком кількох жебраків, що дрімали в тіні дерев чи збирали покидьки на ринку. Під час припливу вітер дме з моря, і вдалині, між щоглами, я побачив палаючий горизонт.

У сутінках я повернувся до Зети. Стримувана швартовами, вона ледь ворушилася від непомітного вітерцю. Звичайна дошка, перекинута на палубу як зовнішній трап, поскрипувала в ритмі коливання води.

У золотому світлі вечора, в порожньому порту, де кружляло лише кілька чайок, під лагідним вітерцем, який посвистував серед снастей, і, можливо, через довге чекання на сонці, як колись, коли я біг крізь поля, корабель зі своїми похилими щоглами перетворився на щось казкове, з реями-заручницями мережива канатів, з гострою стрілою схожого на ростр бушприта. На сяючій палубі крісло, поставлене перед колесом стерна, виглядало ще більш вражаюче. Це було не корабельне крісло, радше це було звичайне конторське крісло з точеного дерева, як ті, що я щодня бачив у W.W. West! І воно стояло на носі корабля, потемніле від бризок води, з ознаками подорожей через океани!

Бажання стало непереборним. Одним махом я перескочив дошку, яка правила за трап, і опинився на містку Зети. Дійшов до крісла, сів і став чекати перед великим колесом стерна. Мене так захопила магія корабля у тиші порту і золотому світлі призахідного сонця, що я навіть не почув, як прибув капітан. Він підійшов і з цікавістю подивився на мене, не гніваючись, з дивним виразом обличчя, глузливим і серйозним водночас, і запитав:

— Отже, пане? Коли відчалюємо?

Пригадую, як дивно він поставив мені це запитання, і те, як я враз спалахнув бо не знав, що відповісти.

Що я сказав, аби вибачитися? Пригадую лише враження, яке на мене справив вигляд капітана, його масивна статура, його такий самий потертий, як і корабель, одяг, наче шрамами, покритий невитравними слідами, його англійське обличчя з дуже червоною шкірою, важке, серйозне, з блискучими чорними очима і юнацьким глузливим блиском у погляді. Він заговорив першим, і я дізнався, що «Морська Рука»[19] був насправді капітаном Бредмером, офіцером королівської флотилії, який завершував свої самотні морські пригоди.

Гадаю, я це знав уже тоді — що піду в море на Зеті, що вона стане моїм Арґо — кораблем, який відвезе мене до омріяного місця, до Родріґеса, на безкінечні пошуки скарбу.

На шляху до Родриґеса


Золотошукач

Розплющую очі і бачу море. Не смарагдове, яким раніше бачив його в лаґуні, і не чорне, як у гирлі Тамарен. Море таке, яким я його ніколи не знав — вільне, дике, синє до запаморочення, воно повільно, хвиля за хвилею, здіймає судно у плямах піни і міниться лелітками.

Певно, вже пізно, бо сонце високо в небі. Я так міцно спав, що навіть не помітив, як корабель знявся з якоря і вийшов у відкрите море, коли почався приплив.

Учора ввечері я ходив по набережній до пізньої ночі, вдихаючи запах мастила, шафрану, гнилих фруктів, який стоїть над базаром. Слухав голоси моряків на кораблях, вигуки гравців у наперстки, відчував також запах араки, тютюну. Піднявся на палубу і ліг долі, аби не спускатися в задушливий трюм, забитий мішками з рисом. Дивився на небо крізь снасті, що сповили щогли, поклавши під голову свою валізу. Боровся зі сном до півночі, дивлячись на захмарене небо, слухаючи голоси, рипіння зовнішнього трапу і звуки гітари вдалині. Ні про кого не хотілося думати. Лише Лаура знала про мій від’їзд, але вона нічого не сказала Мем. Вона не зронила жодної сльозинки, навпаки, її очі палали незвичним вогнем. Ми скоро побачимося, сказав я. Там, на Родриґесі, ми зможемо розпочати нове життя, у нас буде великий будинок, коні, дерева. Чи вірила вона мені?

Вона не хотіла, щоб я заспокоював її. Ти їдеш, ти від’їжджаєш, можливо, назавжди. Ти мусиш дійти до кінця у своїх пошуках, до кінця світу. Ось що вона хотіла сказати, коли дивилася на мене, але тоді я не міг її зрозуміти. Зараз я пишу для неї, аби сказати їй, як цієї ночі спиться на палубі Зети, серед канатів, голосів моряків і переборів гітари, на якій безуґаву виконували одну і ту саму креольську пісню. В якусь мить голос став гучнішим, можливо, здійнявся вітер, або співак у темному порту обернувся в мій бік.

Ай-ай-ай, рушницю дай,

Бо жар-птиця відлітає,

Може, я її поцілю,

Зароблю якусь копійку,

Помандрую за моря,

Повернусь багатим я!

Я заснув слухаючи пісню. Коли почався приплив, Зета безшумно підняла вітрила, плавно рушила по чорній воді до бистріні фарватеру, а я нічого так і не відчув. Спав на палубі, поряд з капітаном Бредмером, поклавши голову на валізу.

Коли прокинувся і озирнувся, засліплений сонцем, землі вже не існувало. Пішов на корму, сперся на облавок. Напружено вдивляюся в море, довгі хвилі щезають під корпусом корабля, залишаючи за собою шлейф із леліток. Як давно чекав я цієї миті! Серце ледь не вискочить, в очах стоять сльози.

Зета повільно нахиляється, коли надходить хвиля, потім випростується. Наскільки сягає погляд, скрізь лише воно — море з глибокими проваллями між хвилями, з піною на гребенях. Я слухаю, як шурхотить вода об облавок корабля, бачу, як його ніс розсікає хвилі. А ще є вітер, він надимає вітрила і гуде серед снастей. Я добре знаю цей гул, він так само гуде серед гілок високих дерев у Букані, це шум моря, яке прибуває, яке сягає навіть тростинових плантацій. Але я вперше чую його тут, тільки його, без перешкод, вільного, від одного краю світу до іншого.

Вітрила вщерть наповнені вітром. Зета йде в бейдевінд, і білі вітрила полоще вітер, ляскаючи згори донизу. На носі три видовжені, схожі на крила морського птаха, клівери, що наче тягнуть шхуну за виднокрай. Іноді після пориву західного вітру полотно вітрила опадає, потім, починаючи знизу, надимається великим пухирем і вибухає, наче від гарматного пострілу. Морський шум оглушує мене, світло засліплює. Але синь морська — над усе, глибока і темна синь, могутня, повна леліток. Вітер кружляє і п’янить, я відчуваю солоний смак бризок, коли хвиля накриває форштевень.

Уся команда на палубі. Це індійські та коморські моряки, інших пасажирів на кораблі нема. Всі ми відчуваємо сп’яніння від першого дня в морі. Навіть Бредмер, здається, відчуває його. Він стоїть на містку біля стернового, широко розставивши ноги, аби чинити опір бортовій хитавиці. Годинами не ворушиться, не зводить очей з моря. Попри сильне бажання, я не наважуюся ставити йому запитання. Мушу чекати. Несила відірватися, можна лише споглядати море і слухати шум вітру, ні за що у світі я б не спустився у трюм. Сонце нещадно пряжить палубу і темну морську воду.

Я всідаюся подалі, на краю гіка, який вібрує. Хвилі здіймають корму корабля, потім важко опускають її. Це дорога без кінця, вона розпросторюється за нами до самого виднокраю. Більше ніде нема землі. Є лише глибока вода, просякнута світлом, і небо, де хмари здаються нерухомими прозорими димами, породженнями виднокраю.

Куди ми йдемо? Якраз про це я збирався запитати у Бредмера. Вчора він нічого не сказав, був мовчазний, ніби обмірковував щось таке, про що не хотів казати. До Мае, можливо до Аґалеґа, це залежить від вітру, сказав мені стерновий, старий чоловік з теракотовою шкірою і світлими очима, що незмигно дивляться на вас. Зараз, не змінюючись, дме стійкий зюйд-зюйд-ост, і ми тримаємо курс на північ. Сонце світить у корму Зети, здається, що його сяєво, а не вітер наповнює вітрила.

Чари нового дня тривають. Чорні матроси й індуси стоять на містку, біля фок-щогли, учепившись у снасті. Зараз Бредмер сидить у своєму кріслі позаду стернового, дивиться прямо перед себе на горизонт, ніби звідти справді має щось з’явитися. Але є лише хвилі, що котяться до нас, штовхають корпус корабля і ховаються під ним, вони схожі на звірів з піднятою головою і переливчастим гребенем. Озираючись, я бачу, як вони втікають, ледь розрізані лезом кіля, на інший край світу.

Мої думки біжать у ритмі хвиль. Мені здається, що я вже не той, яким був, що вже ніколи не стану таким, як був. Море віддаляє мене від Мем і Лаури, від Форест-Сайда, від усього того, чим я був колись.


Який сьогодні день? Здається, що я завжди жив тільки тут, на кормі Зети, дивлячись на морську гладінь за облавком, слухаючи її дихання. Мені здається, що все пережите у Форест-Сайді після нашого вигнання з Букана, у Королівському коледжі, потім у конторі W.W. West — все це було лише сном, і що варто лише розплющити очі і подивитися на море, щоб усе це щезло.

У шумі вітру і хвиль я чую, як у мене всередині якийсь голос безнастанно повторює: море, море! Голос той заглушує всі інші слова, всі думки. Вітер, що жене нас до горизонту, інколи змінює напрямок, намагаючись перекинути корабель. Я чую ляскання вітрил, завивання вітру серед снастей. Вони — ті самі слова, які впливають на мене, які віддаляють мене від берега. Земля, на якій я жив увесь цей час, де вона зараз? Вона стала зовсім маленькою, схожою на загублений пліт, а Зету тим часом вітер і світло штовхають уперед. Десь в іншому вимірі плаває та маленька земляна кулька, що заблукала серед блакитного безмежжя.

Я настільки захопився спогляданням моря і неба, кожної темної заглибини між хвилями, лез бурунів, що розступаються, так дослухаюся до шуму води під форштевнем, що не помічаю, як члени екіпажу пішли снідати. До мене підійшов Бредмер. Подивився, все ще з тим самим глузливим блиском у своїх чорних очах.

— Отже, пане? Морська хвороба зіпсувала вам апетит? — запитав він англійською.

Я одразу підвівся, аби показати йому, що я цілком здоровий.

— Ні, пане.

— Тоді ходімо снідати. — Це пролунало, як наказ.

Ми спустилися в трюм. Усередині корабля стояла задушлива спека, у важкому повітрі витали запахи кухні і товарів. Попри відчинені ілюмінатори, було темно. Нутро корабля — лише великий трюм, центральна частина якого була заставлена ящиками й упаковками з товарами, задня частина була зайнята матрацами, де прямо на підлозі спали матроси. Під переднім ілюмінатором кок-китаєць роздавав пайки рису-карі, який він зварив на старій спиртовій плитці, і наливав чай з великого олов’яного чайника.

Бредмер присів по-індійському, обпершись спиною об брус, я сів, як він. Кок дає нам по повній поливаній мисці рису і по дві кварти обпікаючого чаю.

Ми мовчки їмо. У напівтемряві я розрізняю індійських матросів, що сидять, як я, і п’ють свій чай. Бредмер їсть швидко погнутою ложкою, наче паличкою, запихаючи собі в рот рис. Рис — жирний, плаває у рибній юшці, але соус карі такий міцний, що ледве відчуваєш смак їжі. Чай обпікає губи і горло, але тамує спрагу від переперченого рису.

Коли Бредмер доїв, він підвівся і поставив миску і кварту на підлогу біля китайця. Підіймаючись східцями на місток, він вийняв з кишені дві дивні цигарки, скручені з іще зеленого, згорнутого у рурку листя тютюну. Я взяв одну з цигарок і припалив її запальничкою капітана. Ми піднялися один за одним і знову опинилися на палубі під шаленим вітром.

Після кількох хвилин, проведених у трюмі, світло мене так сильно засліплює, що очі починають сльозитися. Навпомацки, майже зігнувшись під гіком, дістаюся до свого місця на кормі, сідаю біля своєї валізи. Бредмер повернувся у своє крісло, пригвинчене до палуби, дивиться в далечінь, не розмовляючи зі стерновим, палить свою цигарку.

Запах цигарки міцний і солодкий, але мене нудить від неї. Для мене це не збігається з такою чистою блакиттю моря і неба, з шумом вітру. Я гашу цигарку на палубі, але не наважуюся викинути її в море. Не можу дозволити собі цей бруд, щоб на цій гарній, гладенькій і живій воді плавало якесь чуже для неї тіло.

Зета — це не бруд. Вона стільки часу провела в цьому морі і в інших, за Мадаґаскаром, біля Сейшел, чи на півдні аж біля Сен-Поля. Океан очистив її, зробив її схожою на великого морського птаха, що ширяє в повітрі.

Сонце в небі повільно сідає, зараз воно освітлює інші вітрила. Я бачу, як на морі з кожною годиною зростає тінь від вітрильника. Під вечір вітер видихається. Легкий бриз ледь підтримує великі вітрила, робить гладеньким море, заокруглює хвилі, примушує здригатися схожу на шкіру поверхню моря. Більша частина моряків спустилася в трюм, п’ють чай і розмовляють. Дехто спить перед нічною вахтою прямо долі.

Капітан Бредмер усе ще сидить у своєму кріслі позаду стернового. Вони майже не розмовляють, обмінюються кількома незначними словами. Вони безперервно палять цигарки з зеленого тютюну, запах якого порив вітру зрідка доносить до мене. Я відчуваю, як мені печуть очі, можливо, у мене лихоманка? Шкіра на обличчі, шия, спина горять. Спекотне сонце протягом усіх цих годин попрацювало над моїм тілом. Цілий день сонце пряжило вітрила, палубу, а також море, і я не звертав на це уваги. Воно запалювало лелітки на гребенях хвиль, малювало веселки серед бризок.

Зараз світло йде від моря, з найбільшої глибини його барв. Небо ясне, майже безбарвне, я дивлюся на блакитну гладінь моря і в порожнечу неба до запаморочення.

Про це я завжди мріяв. Мені здається, що моє життя вже давно зупинилося на носі піроги поблизу Морна, коли Дені вивчав дно, аби загарпунити рибу. Я гадав, що все це зникло, вважав забутим шум і вигляд моря, яке зачаровує своєю бездною, тепер усе це повернулося до мене, прийшло на Зеті, що лине вперед.

Сонце поволі хилиться до горизонту, освітлює гребені хвиль, відкриваючи темні провалля. Світло згасає і забарвлюється золотом, море уповільнює свій рух. Вітер більше не налітає поривами. Вітрила опускаються, повисають уздовж рей. Задуха одразу стає важкою, вологою. Люди зібралися на палубі, на носі чи сидять біля ілюмінаторів. Палять, деякі з оголеним торсом простяглися на палубі, з напівзаплющеними очима, дрімають, певно, під дією ґанджі[20]. У повітрі розлитий спокій, і море млявими хвилями ледве торкається корпуса корабля. Воно стало фіолетовим і більше не відбиває світла. Я добре чую голоси, сміх матросів, що грають у наперстки на носі корабля, і приглушену розмову стернового з капітаном Бредмером, вони зрідка, не дивлячись один на одного, обмінюються якимись словами.

Усе це дивне, схоже на сон, перерваний дуже давно, породжений мерехтінням моря, коли під безбарвною порожнечею неба пірога обходила Морн. Я думаю про місце, куди пливу, і серце починає битися швидше. Море — то пряма дорога, що веде до таємниць, до незвіданого. Золото виблискує у світлі, навколо мене, воно заховане під дзеркальною морською гладінню. Я думаю про те, що на мене чекає наприкінці подорожі, як про землю, на якій уже колись побував, але яку загубив. Корабель лине дзеркалом моєї пам’яті. Але чи зможу я зрозуміти, що прибув саме туди? Тут, на містку Зети, яка тихо рухається вперед серед розніженого світла сутінок, при згадці про майбуття у мене починає паморочитися в голові. Заплющую очі, аби не бачити сліпучого неба і непорушної величі моря.

Наступного дня, на борту Зети

Незважаючи на відразу, я був змушений провести ніч на дні трюму. Капітан Бредмер не хоче нічиєї присутности на палубі вночі. Ліг прямо долі (матраци матросів не викликають у мене довіри), скрутив у скатку ковдру, через постійну хитавицю вчепився рукою за ручку своєї скрині з багажем. Капітан Бредмер спить у закапелку між двома величезними ледве обтесаними тиковими брусами, що підтримують палубу. Він навіть повісив щось на кшталт ширми, яка дозволяє йому відокремитися від інших, але там, певно, було душно, бо на світанку я бачив, як він відсунув її перед своїм обличчям.

Ніч важка, спершу через хитавицю, а потім від тисняви. Чоловіки хроплять, кашляють, перемовляються, без кінця тиняються по трюму, підходять до ілюмінаторів, аби вдихнути свіжого повітря, чи йдуть помочитися за вітром через облавок. Здебільшого це іноземці — коморці, сомалійці, що розмовляють хрипкою мовою, чи темношкірі індійці з сумними очима з Малабара.

Якщо цієї ночі я не заснув ні на мить, то це через усіх цих людей. У задушливій пітьмі трюму, ледь освітленій блимаючим світлом каганця, під стогони корпуса, який розгойдують хвилі, мене поступово охопила безглузда і нездоланна тривога. Чи нема серед цих людей заколотників, тих славетних піратів з африканського сходу, про яких стільки писалося в газетах, які я читав з Лаурою? Можливо, вони планують повбивати нас, капітана Бредмера, мене і тих членів екіпажу, які не стали їхніми спільниками, аби захопити корабель? Можливо, вони думали, що я везу гроші і цінні речі у цій старій скрині, де лежать батькові папери? Звичайно, мені слід було відчинити її перед ними, аби вони побачили, що в скрині я тримаю лише старі папери, мапи, білизну і теодоліт. Але чи не подумали б вони тоді, що скриня має подвійне дно, де повно золота? Поки корабель тихо плив, своїм голим плечем я відчував теплий метал скрині і не заплющував очей, аби стежити за темрявою трюму. Який контраст порівняно з першою ніччю, проведеною на палубі Зети, коли корабель знявся з якоря під час мого сну і коли я раптом пробудився вранці, засліплений безмежним морем.

Куди ми пливемо? Тримаючи курс на північ із самого порту, зараз більше нема сумнівів, що ми йдемо до Аґалеґа. Саме для мешканців цього віддаленого острова капітан Бредмер везе більшу частину свого різноманітного вантажу: сувої тканин, бухти залізного дроту, барила з олією, ящики з милом, чечевицю, а ще безліч поливаних каструль і мисок, загорнених у сіті. Все буде продане китайцям, які тримають крамниці для рибалок і фермерів.

Купи цього причандалля і запах товарів мене заспокоює. Це ж не вантаж для піратів! Зета — плаваюча бакалійна крамниця, і наявність каганця раптом здається мені кумедною.

Однак я не сплю. Зараз люди позамовкали, але розпочали своє нічне життя комахи. Я чую, як гасають і зрідка з гудінням пролітають по трюму величезні таргани. Між їхньою біганиною і польотами над вухом чути надривне дзижчання комарів. Через них я теж не сплю, накривши руки і обличчя сорочкою.

Не в змозі заснути, я, своєю чергою іду до ілюмінатора, висовую голову через отвір. За облавком — чудова ніч. Знову здійнявся вітер, він напинає вітрила, що на третину обвисли. Дме холодний вітер з півдня і підганяє корабель. Після спекотної задухи трюму я здригаюся від вітру, але мені дуже приємно. Я збираюся порушити накази капітана Бредмера. З кінською попоною, яка залишилася як спогад про життя у Букані, я піднявся на місток, потім пішов на ніс. Позаду стоїть чорний стерновий і два матроси, які з ним за компанію палять ґанджу. Сідаю на краю носа під крила кліверів і дивлюся на небо й на море. Місяця нема, однак мої широко розплющені очі помічають кожну хвилю, воду кольору ночі, плями піни. Це сяйво зірок освітлює море. Ніколи я не бачив зірок такими. Навіть колись у саду в Букані, коли разом з батьком ми йшли «алеєю зірок», вони були не такі гарні. На землі небо з’їдається деревами, пагорбами, його потьмарює той непомітний туман, який, наче пара, здіймається із струмків, з полів з лугів, з криниць. Небо далеко, його бачиш наче крізь вікно. А тут, серед моря, у ночі нема кордонів.

Між мною і небом нема нічого. Я лежу на палубі, спершись головою на зачинений ілюмінатор, і пильно дивлюся на зірки, наче бачу їх уперше. Небо перекидається між двома щоглами, сузір’я обертаються, на мить зупиняються, потім падають. Я їх ще не впізнаю. Зірки тут такі яскраві, навіть найслабкіші, що здаються мені новими. Оріон ліворуч за бортом, а на сході, можливо, розташувався Скорпіон, там сяє Антарес. Ті, котрих я добре бачу, озираючись на носі корабля, так низько над обрієм, що мені лишень варто опустити погляд, аби стежити за їхнім повільним коливанням — то зірки, які утворюють Південний Хрест. Пригадую голос батька, коли він вів нас через темний сад і запитував, чи ми його впізнаємо, легкого, готового сховатися за чередою пагорбів.

Я дивлюся на цей зірчастий хрест, і це мене ще більше віддаляє, тому що він теж належить небу Букана. Я не можу відвести від нього погляду, тому що боюся втратити його назавжди.

Таким чином я заснув тієї ночі майже на світанку, дивлячись на Південний Хрест. Загорнувшись у попону від вітру, який шмагав в обличчя і рвав волосся, слухаючи його ляскання в кліверах і хрусткий шум води об форштевень.

Наступного дня, в морі

Я прокинувся на світанку, дивлюся на море, майже не ворушачись, зі свого місця на носі, біля чорного стернового. Стерновий — коморець з дуже чорним обличчям абісинця, але з зеленими променистими очима. Він єдиний, хто по-справжньому розмовляє з капітаном Бредмером, і мій статус пасажира, який заплатив за подорож, надає мені привілей розташуватися біля нього і можливість спілкуватися з ним. Він розмовляє, повільно добираючи слова, дуже чистою французькою з ледь помітним креольським акцентом. Каже, що раніше навчався в школі Святих Отців у Мороні і мав стати священиком. Одного дня він усе без якоїсь очевидної причини кинув і став моряком. Ось уже тридцять років, як він плаває, знає кожен порт від Мадаґаскару до африканського узбережжя, від Занзибара до Чаґоських островів. Він розповідає про острови, про Сейшели, про Родриґес, а також про найвіддаленіші, такі як Хуан де Нова, Фаркуар, Альдабра. Найбільше він любить острів Святого Брендона, тому що на цьому острові живуть лише черепахи і морські птахи. Вчора, відірвавшись від споглядання хвиль, що накочуються і відринають на тому самому місці, я сів поруч зі стерновим і побачив, як він розмовляє з капітаном Бредмером. Маю зазначити, що це означає розмовляти перед капітаном, бо той, як справжній англієць, міг годинами непорушно сидіти у своєму канцелярському кріслі і палити маленькі зелені цигарки, і поки стерновий говорив, він у відповідь не чув нічого іншого, крім догідливого хлюпотіння хвиль, чогось схожого на «пхум» — це мало означати, що капітан на місці. Неквапно, своїм гарно поставленим голосом стерновий розповідає про дивовижні морські пригоди, зеленим поглядом прискіпливо оглядаючи виднокрай. Цілі історії про порти, про бурі, про риболовлю, про дівчат — його оповідання без мети і без кінця, такі, як і його власне життя.

Мені подобається, коли він говорить про острів Святого Брендона, тому що він каже про нього як про рай. Він любить те місце, завжди туди повертається у думках і мріях. Він знав багато островів і портів, але тільки туди ведуть його морські дороги. «Якось я повернуся туди, щоб там померти. Там вода така блакитна і така прозора, як у найчистішому водограї. В лаґуні вона прозора, така прозора, що ви пливете по ній на своїй пірозі і не бачите її, наче ви ось-ось здійметесь вгору і полетите над глибинами. Навколо лаґуни є багато островів, гадаю, близько десяти, але я не знаю їхніх назв. Коли я вперше висадився на Святому Брендоні, мені було сімнадцять років, я ще був дитиною, яка щойно втекла із семінарії. Тоді мені здалося, що я потрапив у рай, і навіть зараз я думаю, що саме там був рай земний, коли люди ще не знали гріха. Я дав островам назви, які захотів: там був острів „підкови“, острів „обценьок“, „острів-король“, не знаю чому. Я прийшов туди на рибальському човні з Мороні. Люди прийшли туди, аби вбивати, аби грішити, наче вони хижаки. У лаґуні були всі риби, починаючи від сотворіння світу, вони повільно і без страху плавали навколо нашої піроги. А морські черепахи дивилися на нас, наче на світі не було смерти. Морські птахи кружляли тисячами… Сідали на місток корабля, на реї, аби подивитися на нас, гадаю, до нас вони ніколи не бачили людей… Тоді ми почали вбивати їх». Стерновий розповідає, його зелені очі сповнюються світла, обличчя обернене до моря, наче він усе те бачить. Я не можу стриматись і дивлюся туди, куди й він, за виднокрай, на той атол, де все чисте, наче в перші дні після створення світу. Капітан Бредмер затягується цигаркою і каже «пхум-хум», наче людина, яка дозволила, аби їй розповіли казку. Позаду нас два чорні матроси, один з яких родриґець, слухають, до пуття не розуміючи, про що йдеться. Стерновий розповідає про лаґуну, якої він більше ніколи не побачить, тільки у день своєї смерти. Розповідає, як рибалки на тих островах будували собі коралові хижі на час полювання на черепах і під час ловлі риби. Про бурю, яка повертається щороку, вона така жахлива, що всі острови зникають під водою, бо вона змітає всі ознаки земного життя. Щоразу море змиває усе, тому ці острови завжди нові. Але вода у лаґуні залишається доброю, прозорою, там живуть найкращі риби у світі і розумниці-черепахи.

Голос у стернового лагідний, коли він розповідає про острів Святого Брендона. Мені здається, що я опинився на цьому кораблі, який прямує безкраїм морем, для того, аби чути його.

Море приготувало для мене цю таємницю, цей скарб. Я маю це яскраве світло, я жадаю цієї барви морських глибин, цього неба, цього безмежного виднокраю, цих безкінечних днів і ночей. Я мушу навчатися від них, отримати ще більше знань. Стерновий розповідає про плоскогір’я Мису, про бухту Антонжіля, про арабські фелюґи, що нишпорять уздовж африканських берегів, про піратів з Сокотри чи Адена. Мені дуже подобається його мелодійний голос, його чорне обличчя, на якому сяють очі, його висока постать, що стоїть перед колесом стерна, поки він скеровує наше судно у безвість, і все змішується з шумом вітру серед вітрил, з бризками, які спалахують веселкою щоразу, як форштевень розбиває наступну хвилю.

Щодня пополудні, коли день наближається до завершення, я — на кормі корабля, дивлюся на сяючий бурун. Мені подобається ця мить, коли все спокійне, і місток порожній, крім стернового і матроса, який стежить за морем, там нікого нема. Тоді я думаю про землю, про таких далеких і самотніх Мем і Лауру у Форест-Сайді. Бачу темний погляд Лаури, коли я їй розповідаю про скарб, золоті прикраси і коштовні камінці, сховані Невідомим корсаром. Чи ж чула вона мене? Її обличчя було спокійне і замкнуте, а в глибині очей горіло дивне полум’я, якого я не розумів. Саме його я хочу зараз побачити в безмежному погляді моря. Мені потрібна Лаура, я хочу згадувати про неї щодня, тому що знаю — без неї я не зможу знайти того, що шукаю. Вона нічого не сказала, коли ми прощалися, була ані сумною, ані веселою. Але коли дивилася на мене на вокзальному пероні в Курепіпе, мені ще й зараз ввижається те полум’я в її очах. Потім вона відвернулася, пішла ще до від’їзду потяга, я бачив, як вона іде серед юрби дорогою на Форест-Сайд, де її чекає Мем, яка ще нічого не знає.

Заради Лаури я хочу пригадати кожну мить мого життя. Заради неї я опинився на цьому кораблі, що все далі й далі йде від берега. Я мушу подолати долю, яка вигнала нас з нашого будинку, яка всіх нас зруйнувала, яка вбила батька. Коли я відчалив на Зеті, мені здалося, що я щось розірвав, що зруйнував наше коло. Отож, коли я повернуся, все зміниться, все оновиться.

Так я думаю, і шаленість світла проникає в мене. Сонце торкається виднокраю, але ніч на морі не приносить тривоги. Навпаки, на цей світ на воді, єдиними живими істотами якого є ми, опускається ніжність. Небо покривається золотом і пурпуром. Море, таке темне під сонцем у зеніті, зараз спокійне і легке, воно схоже на фіолетовий дим, що змішується з хмарами на виднокраї і ховає в ньому сонце.

Я слухаю співучий голос стернового, який, певно, розмовляє сам із собою, стоячи перед стерном. Поруч із ним крісло капітана Бредмера порожнє, в цю годину він усамітнюється у своєму кубельці, аби поспати чи щось записати. У низькому світлі сутінок висока постать стернового вирізняється на тлі величних вітрил і здається неземною, як і мелодійне звучання його оповідань, які я сприймаю не розуміючи. Настає ніч, я думаю про міфологічну постать Палінура[21] чи про Тіфіса[22] на кораблі Арґо, чиї слова я не забув, коли з приходом ночі він намагається заспокоїти своїх спільників: «Титан вступив у незаплямовані хвилі, аби свідчити про годину. Тоді, серед ночі, вітер почав дужче підганяти вітрила, і впродовж тих мовчазних годин корабель ішов швидше. Мій погляд не встежить за зірками, які покидають небо, аби заховатися в морі, вже зник Оріон, а Персей стримує гнів хвиль. Але мій поводир — це той змій, що своїми кільцями сповиває сім зірок, він завжди летить і ніколи не ховається». Вголос я переказую вірші Валерія Флакка[23], які колись читав у бібліотеці батька, щоб ще на мить відчути себе на облавку корабля Арґо.


Пізніше, в тиші сутінок, члени екіпажу підіймаються на палубу. Всі вони з оголеними торсами, ледь дме теплий бриз, вони палять, балакають чи, як я, дивляться на море.

З першого дня мені кортить потрапити на Родриґес, там мета моєї подорожі, однак зараз мені не хочеться, щоб ця година закінчувалася, я хочу, щоб Зета, як Арґо, вічно пливла по спокійному морю, так близько від неба, з вітрилом, напоєним сонцем, схожа на полум’я на вже нічному виднокраї.

Ще одна ніч у морі

Заснувши у трюмі, на своєму місці біля скрині, я прокинувся від задухи і запеклої метушні тарганів і пацюків. Комахи гудуть у важкому повітрі, від темряви їхній гул ще більше непокоїть. Треба на ніч закривати обличчя носовою хустинкою, якщо не хочеш, щоб одна із цих потвор всілася прямо на обличчя. Пацюки обачніші, але й більш небезпечні. Якогось вечора гризун вкусив одного чоловіка за руку, коли той завадив пацюкові у пошуках їжі. До рани потрапила інфекція, незважаючи на ганчірку, яку капітан Бредмер просякнув аракою, аби полікувати чоловіка, зараз я чую, як він марить на своєму матраці. Блощиці і воші теж не дають і хвилини перепочинку. Щоранку ми чухаємо численні нічні укуси. Першої ночі, яку я провів у трюмі, я зазнав нападу цілої армії блощиць, через це я вирішив відмовитися від матраца, який мені виділили. Відсунув його вглиб трюму і сплю тепер на голих дошках, загорнувшись у стару кінську попону, яка рятує мене від спеки, від смороду поту і розсолу, якими просякнуті ці нужденні лігвища.

Я не єдиний, хто так потерпає від задушливої спеки на дні трюму. Одні за одним люди прокидаються, розмовляють, повертаються до незакінченої партії в наперстки на тому місці, де вони її припинили. На що вони грають? Капітан Бредмер, якому я поставив це запитання, знизав плечима і обмежився реплікою: «На своїх жінок». Попри накази капітана, матроси запалили невелику лампу при вході у трюм, олійний каганець Кларке. Помаранчеве світло коливається від хитавиці, кидаючи чудернацькі бліки на чорні обличчя, мокрі від поту. Здалеку видно, як блищать склери їхніх очей, білі зуби. Що вони роблять навколо лампи? Вони не грають у наперстки, не співають. Вони розмовляють, один за одним, тихими голосами ведуть довгу розмову, яка часто переривається сміхом. До мене знову повертається побоювання конспірації, заколоту. А якщо вони справді вирішували захопити Зету, а якщо викинуть нас, Бредмера, стернового і мене, у море? Хто його зна? Хто їх шукатиме на віддалених островах, у Мозамбікському каналі чи на берегах Еритреї? Я чекаю, нерухомо, повернувши голову до них, крізь вії дивлячись на коливання світла, в полум’ї якого обгорають легковажні руді таргани і комарі.

Знову, як попереднього вечора, не здіймаючи шуму, підіймаюсь трапом до люка, з якого дме вітер з моря. Загорнувшись у свою ковдру, босоніж йду на палубу, насолоджуючись ароматами ночі, свіжістю бризок.

Ніч просто чудова, корабель майже безшумно ковзає гребенями хвиль, на морі — наче у центрі світу. Через це складається враження, що ми не пливемо, а летимо, наче пружний вітер, який впирається у вітрила, перетворив корабель на величезного птаха, що широко розкинув крила.

Цієї ночі я знову вкладаюся на палубі, майже на самому носі корабля, біля зачиненого люка, розташованого на облавку. Головою відчуваю вібрацію канатів кліверів і безнастанний рух води, що починає хвилюватися. Лаурі сподобалася б ця музика моря у поєднанні високих звуків і поважного глухого відлуння, коли хвилі розбиваються об форштевень.

Заради неї я її слухаю, щоб надіслати цю музику туди, де вона зараз перебуває, до темного будинку у Форест-Сайді, вона теж не спить, я знаю.

Думаю також про її погляд, поки вона не відвернулася і не пішла своїми сягнистими кроками дорогою вздовж залізничної колії. Не можу забути те полум’я, яке палало в її очах у ту мить, коли ми розлучалися, полум’я люті й гніву. Я був такий здивований, що не знав, що робити, потім піднявся у вагон, не замислюючись над цим. Зараз, на містку Зети, яка рухається до місця призначення, якого я не знаю, пригадую той погляд і відчуваю біль розлуки.

Однак треба було, щоб я поїхав, інакше не було б надії. Знову думаю про Букан, про все те, що може бути порятованим, будинок під покрівлею небесного кольору, дерева, рів, і вітер з моря, що не давав спокою ночі, пробуджував у пітьмі Мананави стогони рабів-марронів і здіймав у досвітній політ двох фаетонів. Саме їх я хочу завжди бачити, навіть на протилежному боці моря, коли схованка Невідомого корсара відкриє переді мною свої скарби.

Корабель ковзає по хвилях, легкий, невагомий, під сяйвом зірок. Де змій із сімома вогнями, про який казав Тіфіс матросам з Арґо? Чи це Еридан, що здіймається на сході і служить сонцем для Сиріуса, чи це витягнутий на північ Дракон, що несе на своїй голові перлину Етаміна? Але ж ні, раптом я бачу його зовсім чітко під Полярною зіркою, це конструкція Воза, легка і точна, що вічно летить, не полишаючи свого місця на небі.

Ми рухаємося за ним услід, заблукавши серед міріад зірок. Небо теж під владою цього безкінечного вітру, який надимає наші вітрила.

Тепер я розумію, куди пливу, і це обурює мене до такої міри, що я мушу підвестися, аби заспокоїти серцебиття. Я прямую до простору, до невідомого, лечу посеред неба до мети, якої не знаю.

Знову думаю про тих двох фаетонів, які з торохкаючими звуками кружляли над темною долиною, втікаючи від грози. Коли я заплющую очі, я їх бачу, наче вони кружляють над щоглами.

Засинаю перед світанком, а Зета продовжує свій шлях до островів Аґалеґа. Зараз усі чоловіки сплять. Тільки чорний стерновий на чатах, його некліпаючі очі прикуті до ночі. Він ніколи не спить. Інколи в обід, коли сонце припікає на містку, він спускається в трюм, щоб полежати, мовчки курить, розплющивши очі в напівтемряву, дивлячись на почорнілі дошки над головою.

Дорогою до островів Аґалеґа

Скільки часу ми в морі? П’ять днів чи шість? У задушливій напівтемряві трюму роздивляюся вміст своєї скрині, і з тривожною наполегливістю переді мною постає запитання. Яке це має значення? Чому я хочу знати це? Натужно силкуюся пригадати дату від’їзду, аби підрахувати, скільки днів я в морі. Дуже багато часу, безліч днів, а все-таки все це мені здається таким швидкоплинним! Як один безкінечний день, який розпочався для мене, коли я піднявся на облавок Зети, день, який нагадує море, де інколи змінюється небо, ховається за хмарами, темніє, або зірки сяють замість сонця, а вітер усе дме і дме, а хвилі продовжують здійматися, і виднокрай причаровує корабель.

Мірою того як триває подорож, капітан Бредмер стає все люб’язнішим щодо мене. Цього ранку він навчав мене обирати точку за допомогою секстанта, а також яким чином визначати меридіан та паралель. Сьогодні ми на 12° 38 південної широти і 54° 30 східної довготи, вирахування місця нашого перебування дає відповідь на моє запитання про час, бо це означає, що ми за два дні морем від острова, але вночі через пасати нас занадто знесло на схід. Коли капітан Бредмер закінчив підрахунки, він ретельно склав секстант у своєму кубельці. Я показав йому свій теодоліт, він оглянув його з цікавістю. Гадаю, навіть запитав: «Для чого він, чорт забирай, вам?» Я ухильно відповів. Не міг же я йому сказати, що мій батько купив його в часи, коли збирався заволодіти скарбами Невідомого корсара! Піднявшись на місток, капітан знову сів у своє крісло позаду стернового. Оскільки я був поруч нього, він запропонував мені одну зі своїх жахливих цигарок, від якої я не наважився відмовитися і яка так і погасла від вітру.

Він запитав у мене: «Ви знаєте царя островів?» Він сказав це англійською, і я перепитав: «Царя островів?» — «Так, пане, Аґалеґа. Його так називають тому, що це найбільш цілющий і найплодючіший острів Індійського океану». Я гадав, що він продовжить, але він замовк. Просто всівся у своє крісло і замріяно повторив: «Цар-острів…» Стерновий знизав плечима. Сказав французькою: «Острів пацюків. Радше так його варто називати». Затим він починає розповідати, як англійці оголосили війну пацюкам через епідемію, що поширювалась з острова на острів. «Раніше на островах Аґалеґа не було пацюків. Це був наче маленький рай, як острів Святого Брендона, тому що пацюки — то тварини диявола, їх не було у раю. Одного дня до берега пристав корабель, що йшов з Великої Землі, зараз ніхто не знає назви того старого корабля. Поблизу острова він зазнав аварії, проте матроси врятували ящики з вантажем, але у ящиках були пацюки. Коли їх відкрили, пацюки розбіглися по острову, розплодилися у такій кількості, що все стало належати їм. Вони з’їли все їстівне, що було на островах — кукурудзу, яйця, рис. Їх було так багато, що люди не могли спати. Пацюки згризали навіть кокосові горіхи на пальмах, з’їдали яйця морських птахів. Спочатку вирішили напустити на них котів, але пацюки збиралися у зграї, вбивали їх і, звичайно ж, з’їдали. Тоді спробували пастки, але пацюки хитрі, вони не потрапляли в них. Нарешті англійці знайшли рішення. Вони привезли цілий корабель собак, яких називають фокстер’єрами, і пообіцяли цілу рупію за кожного пацюка. Діти вилазили на кокосові пальми, трусили їх, аби пацюки падали, а фокстер’єри загризали їх. Я чув, що люди з Аґалеґа щороку вбивали більше сорока тисяч пацюків, а залишилося їх стільки само! Найбільше їх на півночі острова. Пацюки дуже люблять кокосові горіхи островів Аґалеґа, вони весь час живуть на деревах. Ось так, через це ваш queen of islands краще було б назвати островом пацюків».

Капітан Бредмер гучно розреготався. Можливо, стерновий уперше розповідає цю історію. Потому Бредмер починає палити у своєму канцелярському кріслі, мружачи очі від полуденного сонця.

Коли чорний стерновий іде полежати в трюмі, Бредмер показує мені на колесо стерна.

— Може, тепер ви, мсьє?

Він вимовляє слово «місьє» з креольським акцентом. Мені не треба повторювати. Тепер я тримаю велике колесо, стиснувши руками відшліфовані ручки. Відчуваю важкі хвилі на штурвалі, вітер, який підганяє вітрила. Я вперше керую кораблем.

У якусь мить порив вітру поклав Зету набік, напнуте парусинове полотно мало не луснуло, і я почув, як від натуги затріщав корпус, виднокрай захитався перед бушпритом. Корабель надовго залишався у такому положенні, шукаючи рівноваги на гребені хвиль, затамувавши дихання. Потім раптом інстинктивно поклав стерно на лівий облавок, піддавшись вітру. Корабель повільно випростався у хмарі бризок. На містку закричали матроси:

— Айооо!

Але капітан мовчки сидів у своєму кріслі, мружачи очі, зі своєю незмінною зеленою цигаркою у кутику рота. Цей чоловік здатен піти на дно зі своїм кораблем, не підводячись з крісла.

Тепер я пильную. Стежу за вітром і хвилями, і коли вони надто напирають, я здаюсь і обертаю колесо стерна. Мені здається, що я ще ніколи не був таким сильним, таким вільним. Стоячи на розпеченому містку, розчепіривши пальці, аби краще триматися, я відчуваю могутній тиск води на корпус, на штурвал. Відчуваю вібрацію хвиль, що вдаряють у ніс корабля, пориви вітру в вітрилах. Нічого подібного я раніше не знав. Це затьмарює все — землю, час, я — серед чистого майбутнього, і воно довкола мене. Майбутнє — це море, вітер, небо, світло.

Довго, можливо, кілька годин, я стою перед стерном у центрі вихорів з вітру і води. Сонце обпікає мені спину, потилицю, сідає ліворуч від мене. Зараз майже торкається виднокраю, заливає своїм вогняним золотом море. Я настільки зливаюся з рухом корабля, що відчуваю кожну повітряну яму, кожну заглибину серед хвиль.

Стерновий поруч мене. Мовчки дивиться на море. Я розумію, що йому знову кортить стати до керма. Я хочу ще трішки насолодитися цією миттю, аби відчути, як корабель долає вигини хвиль, як на мить затримується на гребені, аби знову віднайти напрямок вітру, що тисне на вітрила, і продовжити свій шлях. Коли ми біля підніжжя хвилі, я роблю крок убік, не відпускаючи колеса стерна, а чорна рука стернового вже тримає важіль, із силою стискаючи його. Коли він не за стерном, цей чоловік ще більший мовчун, ніж капітан. Але варто тільки його рукам торкнутися важелів колеса, як у ньому відбувається дивна зміна. Він наче стає кимсь іншим, більшим, міцнішим. Його худе обличчя, обпечене сонцем, немов виліплене з базальту, набирає якогось особливого, урочистого виразу. Очі сяють, стають живими, і все його обличчя виражає щастя, яке я вже спроможний зрозуміти.

Тоді він своїм співучим голосом читає вітрові безкінечні монологи. Про що він розповідає? Зараз я сиджу на містку ліворуч від стернового, а капітан Бредмер продовжує палити у своєму кріслі. Не до нього й не до мене звертається стерновий. Розмовляє сам з собою, як інші співають чи насвистують.

Він знову розповідає про острів Святого Брендона, на який жінкам заборонено ступати. Він каже: «Одного дня молода дівчина захотіла зійти на острів Святого Брендона, молода чорна дівчина з Мае, висока і гарна, їй було ледве шістнадцять, гадаю. Оскільки вона знала про заборону, то попросила свого нареченого, юнака, який працював на риболовецькому човні, вона йому сказала: „Будь ласка, візьми мене з собою!“ Спочатку він не хотів, але вона казала: „Чого ти боїшся? Ніхто не дізнається, я переодягнуся хлопчиком. Ти скажеш, що я твій менший брат, ось так“. Тоді він нарешті погодився, а вона переодяглася в чоловічий одяг, вбрала старі штани і велику сорочку, підстригла волосся, а оскільки вона була висока і худа, інші рибалки прийняли її за хлопчика. Тоді вона з ними пішла на човні до острова Святого Брендона. Під час плавання нічого не сталося, вітер був лагідним, наче дихання, і небо було дуже блакитним, і човен дістався Святого Брендона за тиждень. Ніхто не знав, що на човні була жінка, окрім, звісно, нареченого. Але інколи вечорами він з нею тихо розмовляв, він їй казав: якщо капітан дізнається про це, він розгнівається і прожене мене. Вона йому відказувала: „Як він знатиме?“

Тоді корабель зайшов у лаґуну, в ту, де гарно, як у раю, і чоловіки почали ловити великих черепах, які були такі спокійні, що дозволяли брати себе, не намагаючись утекти. Доти теж нічого не сталося, але коли рибалки висадилися на одному з островів на ніч, здійнявся вітер і море оскаженіло. Хвилі перекочувалися через рифи і затоплювали лаґуну. Всю ніч ревіла жахлива буря, і море затопило скелі на островах. Люди покинули свої хижки і рятувалися на деревах. Вони просили Діву Марію і всіх святих, аби вони їх захистили, а капітан залементував, коли побачив, що його човен ліг на бік і хвилі ось-ось розтрощать його. Тоді надійшла висока хвиля, вища за інші, вона мчала на острови, наче дикий звір, і коли налетіла, то змила скелю, на якій знайшли прихисток чоловіки. Потім одразу настала тиша, сонце засяяло, а бурі наче й не було. Тоді всі почули лементування:

„Ой-ой-ой, братику!“ Це був молодий рибалка, який бачив, як велика хвиля забрала його наречену, адже взявши жінку на острів, він не послухався капітана, тепер він усе ще боявся капітанового гніву, ото ж плакав і приказував: „Ой-ой-ой, братику!“»

Коли стерновий доказав свою історію, світло на морі зробилося золотим, небо на виднокраї — блідим і порожнім. Настала ніч, ще одна ніч. Але у морі сутінки довгі, і я довго дивлюся, як згасає день. Чи тут такий самий світ, який я знав раніше? Мені здається, що я потрапив у інший світ, подолавши виднокрай. Цей світ нагадує світ мого дитинства у Букані, де владарював шум моря, у мене було враження, що Зета йшла у зворотному напрямку, дорогою, яка стирає час.

Поки день поступово згасає, я дозволяю собі ще трохи помріяти. Відчуваю сонячні опіки на шиї, на плечах. Відчуваю також тихий вечірній вітер, який дме трохи сильніше, ніж рухається наш корабель. Усі мовчать. Щовечора кожен наче дотримується таємничого ритуалу. Ніхто не розмовляє. Усі слухають шум води під форштевнем, глуху вібрацію вітрил і канатів. Щовечора коморські матроси стають навколішки на носовій частині палуби, обличчям на північ, і читають молитву. Я чую приглушений голос молитви, що змішалася з вітром і морем. Більше ніколи так, як того вечора, у стрімкій силі вітру і повільному коливанні корпуса судна на цьому прозорому, схожому на небо морі, я не відчував краси цієї молитви, яка ні до кого не зверталася і яка губилася у безмежжі. Я думаю, як би мені хотілося, аби ти, Лауро, була зі мною, ти, яка так любить, коли над пагорбами Форест-Сайда звучить муедзин, аби ти почула цю молитву, цей трепет, коли корабель тремтить від лету, наче велетенський морський птах зі сліпучими крильми. Мені б хотілося, як тому рибалці зі Святого Брендона, взяти тебе з собою, я б теж міг би сказати, що ти «мій братик»!

Знаю, Лаура відчула б те саме, що і я, слухаючи молитву, яку коморські матроси читали на захід сонця. Нам би не треба було розмовляти. Але в ту мить, коли я думаю про неї, відчуваю, як у мене стискається серце, і розумію, що зараз, навпаки, я зближаюся з нею. Лаура знову в Букані, у великому садку, що заріс ліанами і квітами, біля будинку, чи йде вузькою дорогою серед цукрової тростини. Вона ніколи не покидала місця, яке любила. В кінці моєї подорожі — море, яке вкриває хвилями чорний берег Тамарен, прибій у гирлі річок. Я пішов у плавання заради повернення туди. Але повернуся іншим. Я повернуся незнайомим, і ця скриня з паперами, залишеними мені батьком, буде важкою від золота і коштовних камінців Корсара, скарбу Голконди чи викупу шаха Ауранг Зеба. Я повернуся, пахнучи морем, засмаглим на сонці, міцним і загартованим, наче солдат, аби повернути родині утрачене володіння. Саме про це я мрію серед застиглих сутінок.

Одні за одними, матроси спускаються до трюму, аби заснути у спеці, від якої пашить корпус судна, що цілий день нагрівалося на сонці. Я спускаюся з ними, витягуюся на дошках, кладу голову на свою скриню. Чую нескінченний гомін гравців у наперстки, яка відновилася на тому самому місці, на якому матроси її перервали на світанку.

Неділя

Через п’ять днів подорожі морем ми прийшли до Аґалеґа. Узбережжя островів-близнюків з’явилося рано-вранці, коли ледь розвиднилося. Я спав важким сном, сам на дні трюму, голова качалася по підлозі, і не відчував метушні на палубі. Прокинувся від штилю на рейді, я до такої міри звик до безупинної хитавиці корабля, що непорушність злякала мене.

Одразу підіймаюся на місток, босоніж, не потурбувавшись про те, аби натягти сорочку. Перед нами простяглася тонка сіро-зелена смуга, облямована шляркою піни біля рифів. Для нас, які цілими днями бачили лише блакитну широчінь моря, що зливається з безмежною блакиттю неба, ця земля, навіть така невиразна і сумна, стала дивом. Усі члени екіпажу нахилилися над облавком, над ростром і жадібно дивляться на обидва острови.

Капітан Бредмер дав команду опустити вітрила, і корабель дрейфує за декілька кабельтових від узбережжя, не наближаючись до нього. Коли я запитую у стернового чому, він лише відповідає: «Треба чекати слушної миті». І тоді капітан Бредмер, стоячи поруч зі своїм кріслом, пояснює мені: треба чекати відпливу і не ризикувати, аби течія не понесла нас на рифи. Коли ми опинимось поблизу фарватеру, то зможемо стати на якір і спустити пірогу на воду, щоб дістатися узбережжя. Приплив почнеться після полудня, коли сяде сонце. А поки що треба набратися терпіння і вдовольнятися спогляданням такого близького і такого недосяжного берега.

Піднесення матросів згасло. Вони всілися на містку в затінку вітрил, які ледь ворушаться від вітру, і почали палити і грати. Незважаючи на близькість узбережжя, вода темно-синього кольору. Перехилившись через облавок на кормі, я дивлюся, як пропливають зелені тіні великих акул.

З початком відпливу прилітають морські птахи. Чайки, баклани, буревісники кружляють над нами й оглушують своїми криками. Вони голодні і, приймаючи нас за один з рибальських човнів мешканців островів, вимагають своєї пайки улову. Коли вони розуміють, що помилилися, то віддаляються у свої схованки за кораловими рифами. Лише дві чи три чайки продовжують креслити над нами великі кола, потому кидаються в море і летять, майже торкаючись хвиль. Після усіх тих днів, проведених за спогляданням морської пустелі, вигляд чайок сповнює мене насолодою.

Пополудні капітан Бредмер підводиться зі свого крісла, дає стерновому команди, який той повторює за ним, і люди підіймають великі вітрила. Стерновий стоїть біля керма, піднявшись навшпиньки, аби краще бачити. Ми збираємося дістатися берега. Поволі, підштовхувана млявим вітром припливу, Зета наближається до смуги рифів. Зараз, коли ми чітко бачимо довгі буруни, які розбиваються об коралові рифи, ми також чуємо постійне ревіння хвиль.

Коли корабель лише за кілька сажнів від рифів, а носом уже потрапив у фарватер, капітан наказує кинути якір. Спершу в море разом з важким ланцюгом падає головний якір. Потім матроси кидають три менші фреґатні якорі — з лівого облавку, з правого і на кормі. Коли я запитую, навіщо стільки засобів перестороги, капітан кількома словами розповідає мені про аварію трищоглової шхуни Календа у 1901 році — якраз на цьому місці вона стала на якір носом до фарватеру. Всі зійшли на берег, навіть капітан, залишивши на судні двох недосвідчених тамільських юнґ. Через кілька годин розпочався приплив, але того дня вода з такою несподіваною силою ринула до єдиного фарватеру, що якірний ланцюг урвався. На березі моряки побачили, як до них став наближатися корабель, наче збирався злетіти дуже високо над буруном, за яким котилися інші буруни. Потім раптом опустився на рифи, відступив, затим його підхопили хвилі і потягли на морське дно. Наступного дня вони побачили уламки щогл, дощок, кілька тюків з вантажем, а двох тамільських юнґ так і не знайшли.

Капітан дає команду підняти гальмівне вітрило і спустити на воду пірогу. Я дивлюся на темну воду — до дна більше десяти сажнів — і здригаюся від думки про зелені тіні акул, які плавно ковзаються під водою і, можливо, чекають наступної кораблетрощі.

Щойно пірогу спустили, капітан зі спритністю, якої я від нього не чекав, спускається на мотузці, а за ним ще четверо матросів. Через обачність ми зробимо два рейди на берег, я вийду за другим разом. Перехилившись над облавком, разом з іншими моряками я дивлюся, як пірога йде до входу у фарватер. Зіслизнувши з вершини високої хвилі, пірога потрапляє у вузький прохід між чорними рифами. На мить зникає біля підошви хвилі, потім зринає по той бік за рифами у тихій воді лаґуни. Затим пливе до дамби, де на неї чекають мешканці острова.

А на містку Зети ми згораємо від нетерпіння. Сонце вже майже сіло, коли повертається пірога, і моряки зустрічають її радісними криками. Настала моя черга. За стерновим я спускаюся мотузкою у пірогу, а за мною — четверо інших матросів. Ми гребемо, не бачачи фарватеру. Біля керма — стерновий, він слідкує, аби точніше спрямувати човен. Ревіння бурунів попереджає, що близько прохід. Раптом я справді відчуваю, як швидка хвиля підіймає наш ковчег, і на її вершині ми долаємо вузький прохід між рифами. Ось ми вже з того боку, у лаґуні, за кілька сажнів від довгої коралової дамби. Зовсім близько від піщаного берега, там, де вже нема хвиль, стерновий дає команду висаджуватися і прив’язує пірогу до молу. Моряки вистрибують на дамбу з криками, зникають у натовпі місцевих.

Я теж сходжу на берег. На березі багато жінок, дітей, чорних рибалок, а також індійців. Усі дивляться на мене з цікавістю. Вони знають капітана Бредмера, який сходить на берег, коли прибуває вантаж, а взагалі вони нечасто бачать білих. Особливо уважно дивляться на мене діти, сміються не криючись. На березі бігають собаки, кілька худих чорних свиней, козенята, які тупцюють у пошуках соли.

Сідає сонце. Небо над кокосовими пальмами за островами забарвлюється жовтим. Де я спатиму? Я збираюся знайти куток на березі між пірогами, коли капітан Бредмер пропонує мені піти з ним до готелю. Від мого здивування при слові «готель» він починає сміятися. І справді, «готель» — старий дерев’яний будинок, власниця якого енергійна жінка, суміш чорної з індіанкою, здає кімнати поодиноким мандрівникам, які часом прибиваються до Аґалеґа. Здається, вона надавала притулок головному судді Маврикія під час його єдиного візиту 1901 чи 1902 року! На вечерю вона подає нам надзвичайно смачне карі з крабами, особливо несподіване після невигадливої кухні китайця із Зети. Капітан Бредмер — в ударі, він розпитує нашу хазяйку про мешканців острова, а мені розповідає про Хуана де Нова, першого дослідника, який відкрив Аґалеґа, а також про французького колоніста на ім’я Оґюст Ле Дюк, що організував виробництво кокосової стружки, нині єдиного багатства цих островів. Зараз острови-брати постачають також рідкісні породи дерева, акажу, сандалове дерево, чорне. Капітан розповідає про Жікеля, управителя колоніями, який на початку цього століття заснував на острові шпиталь і підняв економіку острова. Я обіцяю скористатися зупинкою, аби побачити ці ліси, які, здається, найкращі в Індійському океані, капітан Бредмер щойно оголосив мені, що має прийняти на борт близько сотні барил кокосової олії.

Повечерявши, йду до своєї кімнати у кінці будинку і лягаю в ліжко. Незважаючи на втому, ніяк не можу заснути. Після всіх тих ночей у задусі трюму тиша цієї кімнати тривожить, я все ще відчуваю рух хвиль, які гойдають мене. Відчиняю вікно, аби подихати нічним повітрям. Вдихаю важкий запах землі, слухаю жаб’ячі співи, які тривожать ніч.

Знову хочеться опинитися серед морської пустелі, слухати шум хвиль під форштевнем і гул вітру серед вітрил, відчувати єдність повітря з водою, могутність порожнечі, чути музику забуття. Сидячи на старому розхитаному стільці біля відчиненого вікна, вдихаю запах саду. Чую голос Бредмера, його сміх, сміх хазяйки готелю. Здається, вони непогано розважилися… Однак яке це має значення! Здається, я так і заснув, поклавши голову на підвіконня.

У понеділок вранці

Прямую через острів від його південного краю, де розташоване село. Острови-брати, які утворюють Аґалеґа, сполучаються між собою і, напевне, за своїми розмірами не перевищують частини суші, яка омивається Чорною річкою. Однак після днів, проведених на Зеті, де єдиною розвагою була прогулянка з трюму на палубу і з корми на ніс, вони здаються дуже великими. Я йду через плантації кокосів та інших їстівних пальмових, що вишикувалися наскільки сягає зір. Босий, просуваюся повільно, грузнучи в пухкій землі з піском, на якій земляні краби проклали свої ходи сполучення. Але мене непокоїть тиша. Тут більше не чути шуму моря. Лише шелест вітру в пальмах. Незважаючи на ранню годину (коли я вийшов з готелю, усі ще спали), важко тисне спека. На прямих доріжках серед плантацій нема нікого, й, якщо нема людського сліду серед усієї цієї геометрії, я можу дозволити собі припущення, що я на безлюдному острові.

Але, кажучи, що тут нікого нема, я помиляюся. Відтоді як я зайшов на територію плантацій, за мною стежать стривожені очі. З дороги на мене дивляться земляні краби, зрідка здіймаючи свої загрозливі клішні. У якусь мить велика маса крабів навіть перетинає мені дорогу, і я був змушений зробити великий гак, аби обійти їх.

Нарешті дістаюся північного краю плантацій. Тихі води лаґуни відділяють мене від острова-близнюка, який не такий пишний, як цей. На березі стоїть хижка, біля витягнутого на сушу човна старий рибалка лагодить невід. Підводить голову, аби подивитися на мене, знову повертається до своєї роботи. Його чорна шкіра блищить на сонці.

Я вирішив повернутися до села берегом, білопіщаним пляжем, який оточує майже увесь острів. Тут я відчуваю дихання моря, але більше не можу ховатися в тіні кокосів. Сонце так дошкуляє, що я змушений зняти сорочку, щоб нею загорнути голову і прикрити плечі. Коли дістаюся до краю острова, мені більше несила терпіти. Знімаю увесь одяг і впірнаю у прозору воду лаґуни. З насолодою пливу до коралових рифів, доки починаю відчувати течію холодної води і зовсім близький гуркіт хвиль. Затим повільно, майже не загрібаючи, повертаюся на берег. З розплющеними під водою очима дивлюся на різнобарвних риб, які втікають від мене, стежу також за тінями акул. Відчуваю насолоду від холодної течії, яка, йдучи з фарватеру, розганяє рибу і приносить віхті водоростей.

Коли виходжу на берег, одягаюся не просохнувши і босоніж іду по розпеченому піску. Неподалік помічаю гурт чорношкірих дітей, які збираються ловити каракатиць. Вони того ж віку, що й ми з Дені, коли блукали берегами Чорної річки. Діти здивовано витріщаються на цього «буржуя» в одязі у мокрих плямах, із сіллю у волоссі і на бороді. Можливо, вони приймають мене за потопельника? Коли я підходжу до них, вони втікають і ховаються в тіні кокосової плантації.

Перш ніж повернутися у село, обтрушую одяг і причісуюся, аби трохи ліпше виглядати. За рифами бачу дві щогли Бредмерової шхуни. На довгій кораловій дамбі вишикувалися барила з олією, що їх мають забрати на судно. Матроси на пірозі снують туди-сюди. Залишається перевезти ще близько п’ятдесяти барил.

Повернувшись до готелю, снідаю з капітаном Бредмером. Він сьогодні у гарному гуморі. Каже, що олію кінчають завантажувати пополудні, і що ми вийдемо в море завтра на світанку. Аби не чекати припливу, спатимемо на кораблі. Потім, на мій превеликий подив, заводить зі мною мову про мою родину, про батька, з яким він якось познайомився у Порт-Луї.

— Я дізнався про горе, яке його спіткало, про всі неприємності, про всі борги. Все це дуже прикро. Ви жили на Чорній річці, еге ж?

— У Букані.

— Так, за Тамарен Естейт. Я приїжджав до вас давно, ще до вашого народження. За часів вашого дідуся у вас був гарний білий будинок з чарівним садом. Ваш батько нещодавно одружився, пригадую вашу матір, зовсім юну жінку з чудовим чорним волоссям і гарними очима. Ваш батько був надзвичайно закоханий у неї, це був дуже романтичний шлюб. — Після мовчанки, додав: «Як прикро, що все так закінчилося, шкода, що щастя минуло». Він дивиться, як по той бік веранди у садочку хазяйнує чорна свиня, оточена галасливими курми. «Звичайно, шкода…»

Більше він нічого не каже. Наче жалкуючи, що висловив свої почуття, капітан підводиться, надягає капелюха і виходить з будинку. Я чую, як він розмовляє з хазяйкою готелю, потім він знову з’являється:

— Сьогодні ввечері пірога зробить останній рейс на берег о п’ятій, перед припливом. Будьте на дамбі о цій годині.

То був швидше наказ, ніж порада.


Стою на дамбі у призначений час, проблукавши цілий день на південному острові, від табору на східній точці і від шпиталю до цвинтаря. Мені не терпиться знову опинитися на борту Зети, аби йти до Родриґеса.

У пірозі, яка віддаляється від берега, мені здається, що всі люди відчувають те саме бажання вийти в море. Цього разу капітан сам керує пірогою, я сиджу на носі. Спостерігаю, як насувається лінія рифів, як, здіймаючи стіну піни, на рифи налітають довгі буруни. Серце перелякано калатає, коли ніс піроги здіймається вертикально. Мене оглушив гуркіт прибою, крики птахів, що кружляють. «Але-о!» — кричить капітан, коли відступає хвиля, і пірога під ударами восьми весел поспішає до вузького перешийка між рифами. Вона перестрибує хвилю, яка набігає. Але жодна крапля води не падає на пірогу! Тепер ми пливемо по глибокій блакиті до чорного силуету Зети.

Пізніше, на борту корабля, коли люди влаштовуються в трюмі, аби спати чи грати, я дивлюся в ніч. На острові світяться два вогні — це маяк на мисі. Потім земля згасає, зникає. Залишається лише небуття ночі і шум хвиль на рифах.

Як майже щовечора з початку цієї подорожі, я лягаю на палубі і, загорнувшись у стару попону, дивлюся на зірки. Вітер з моря, що гуде серед снастей, свідчить, що розпочався приплив. Я відчуваю перші вали хвиль, які проходять під судном, від них рипить корпус корабля. Якірні ланцюги зі стогоном скрегочуть. Зірки на небі непорушно блищать. Дивлюся на них уважно, шукаю тих, які знаю, наче сьогодні вночі вони своїм розташуванням збираються розкрити мені таємницю моєї долі. Скорпіон, Оріон, прозорий абрис Малої Ведмедиці. Над виднокраєм — корабель Арго зі своїм вузьким вітрилом і видовженою кормою, Малий Пес, єдиноріг. А особливо сім вогнів Плеяд, які цієї ночі нагадують мені чарівні ночі у Букані, їхні назви нам сказав батько, ми з Лаурою повторювали їх, як слова заклинання: Альціона, Електра, Майя, Атлас, Тайжет, Меропа… І остання, яку ми називали після деякого вагання, була такою маленькою, що ми не були впевнені, чи бачили її — Плейона. Мені і сьогодні подобається називати їх стиха, у самотності ночі, бо я знав, що вони з’являються й там, у просвітах між хмарами на небі Букана.

У морі, дорогою на Мае

Уночі вітер змінив напрямок. Зараз він знову дме на північ, через що рух у зворотному напрямку стає неможливим. Капітан вирішив обігнати вітер, замість того щоб слухняно чекати його на Аґалеґа. Це мені байдуже повідомив стерновий. Чи дійдемо ми до Родриґеса? Це залежить від тривалости бурі. Завдяки їй ми дісталися до Аґалеґа за п’ять діб, але зараз мусимо чекати, поки вона дозволить розвернутися.

Я — єдиний, хто переймається маршрутом. Матроси ж продовжують жити і грати у наперстки, наче інших клопотів і не мали. Оце смак до пригод? Ні, це не він. Вони нікому не належать, вони не мають рідної землі, ось так. Їхній світ — це місток Зети, задушливий трюм, в якому вони сплять уночі. Я дивлюся на ці темні, обпечені сонцем і вітром, схожі на відполіровані морем камінці, обличчя. Як і вночі перед відплиттям, відчуваю незрозумілу приглушену тривогу. Ці люди належали іншому світові, іншому часові. Навіть капітан Бредмер, навіть стерновий з ними, з таких як вони. Їм байдуже, де вони, їм байдуже все те, чим переймаюся я. У них спокійні обличчя, а в очах — металева твердість моря.

Вітер несе нас на північ, зараз напнуті всі вітрила, форштевень розтинає похмуре море. Година за годиною, як день за днем, ми йдемо вперед. Я мушу підкоритися цьому, прийняти порядок стихій. Щодня, коли сонце сягає зеніту, стерновий спускається в трюм, аби перепочити, не заплющуючи очей, і я стаю до керма.

Можливо, таким чином я навчуся більше не ставити запитань. Хіба морю задають запитання? Хіба з виднокраєм зводять рахунки? Тут панує вітер, що нас підганяє, хвиля, що нас несе, а коли настає ніч, нас ведуть непорушні зірки.

Однак сьогодні капітан розмовляє зі мною. Каже, що розраховує продати вантаж олії на Сейшелах, де він знає пана Маврі. Пан Маврі подбає про її доставку на транспортних кораблях до Англії. Капітан Бредмер каже мені про це з байдужим виглядом, палячи свою зелену цигарку, сидячи у своєму пригвинченому до містка кріслі. Потім знову, хоча я й не сподіваюся на таке, повертається до розмови про мого батька. Він чув про його досліди і про плани електрифікації острова. Він знає також про його суперечки з братом, який спричинився до його розорення. Він каже мені про це без емоцій і коментарів. Про дядька Людовіка він лише сказав: «A tough man», затятий чоловік. Це все. Тут, у цьому синьому морі, переказані монотонним голосом капітана, ті події здаються мені далекими, майже чужими. Але заради цього я на борту Зети, яка наче зависла між небом і морем, — не для того, аби забути, бо про що можна забути? А для того, щоб зробити пам’ять марною, нешкідливою, щоб усе йшло і минало без сліду.

Після кількох слів про батька і про Букан капітан замовкає. Схрестивши руки на грудях, він палить, заплющує очі, і можна подумати, що він задрімав. Але раптом він повертається до мене і своїм приглушеним голосом, який ледь вирізняється серед шуму вітру і моря, питає:

— Ви єдиний син?

— Прошу?

Він повторює своє запитання, не підвищуючи голосу:

— Я вас запитую, чи ви єдиний син, у вас нема братів?

— У мене є сестра, пане.

— Як вона зветься?

— Лаура.

Він замислюється, потім продовжує:

— Вона гарна?

Не чекаючи на мою відповідь, він каже сам собі:

— Звісно, вона мусить бути гарною, як ваша мати, і навіть більше, відважною. А також — розумною.

Від його слів мені аж запаморочилося в голові, тут, на містку цього корабля, так далеко від пристойного товариства Порт-Луї та Курепіпе, так неймовірно далеко! Я так довго думав, що ми з Лаурою жили зовсім в іншому світі, що нас не знають багачі з Королівської вулиці і з Марсового поля, наче в обшарпаному будинку в Форест-Сайді і в дикій долині Букана ми стали невидимими. Раптом моє серце забухало — від гніву чи від сорому, і я відчув, що червонію.

Але де я? На містку Зети, старої шхуни, завантаженої діжками з олією, заселеної пацюками і комахами, що загубилася в морі між Аґалеґа і Мае. Невже комусь не байдуже до мене і мого червоного обличчя? Хто бачить мій одяг у плямах корабельного мастила, моє обпалене сонцем лице, моє жорстке від морської соли волосся, хто бачить, скільки днів я босий? Я дивлюся на голову старого морського вовка капітана Бредмера, на його щоки кольору винного осаду, на його примружені від смердючого цигаркового диму очі і на чорного стернового, що стоїть перед ним, а ще на індійських і коморських моряків, деякі з них уже присіли навпочіпки, збираючись палити ґанджу, інші мляво грають у наперстки, і я більше не відчуваю сорому.

Капітан вже забув усе це. Він каже:

— Вам подобається плавати зі мною, пане? Я старію, мені потрібен помічник.

Я здивовано дивлюся на нього:

— А ваш стерновий?

— Оцей? Він теж старий. Щоразу, заходячи у порт, я запитую себе, чи він повернеться.

Пропозиція капітана Бредмера ще бринить у мене всередині. Уявляю, на що перетвориться моє життя. Аґалеґа, Сейшели, Амірантські острови, чи Родриґес, Дієго Ґарсія, Перос-Баньос. Інколи до Фаркуара чи до Коморських островів, а може, на південь до Тромлена. Море — без кінця, довше, ніж усі дороги світу, довше, ніж життя. Невже через це я покинув Лауру і розірвав останню нитку, яка зв’язувала мене з Буканом? Пропозиція Бредмера мені здається принизливим глузуванням. Аби не завдати йому болю, я кажу:

— Не можу, пане, я мушу йти на Родриґес.

Він розплющив очі:

— Знаю, я теж чув розмови про цю химеру.

— Яку химеру, пане?

— Цю химеру. Цей скарб. Кажуть, що ваш батько багато працював над цією загадкою.

Він сказав «працював», чи це я сам роздратувався?

— Хто так каже?

— Про це знають усі. Але годі про це, воно того не варте.

— Ви хочете сказати, що не вірите в існування скарбу?

Він киває головою.

— Я не думаю, що у цій частині світу — він обвів круговим жестом виднокрай — могло бути інше багатство, крім того, яке люди вирвали у землі і моря ціною свого власного життя і життя собі подібних.

Якусь мить я відчуваю бажання розказати йому про плани Корсара, про папери, які зібрав батько, і які я перекопіював і які лежать у валізі — про все те, що мені допомагало і втішало у горі і самотності Форест-Сайда. Але навіщо? Він не зрозуміє. Він уже забув те, що казав мені, його заколисала хитавиця, він заплющив очі.

Я теж дивлюся на сліпуче море, аби не думати про все це. Усім своїм тілом відчуваю повільний рух корабля, який, наче кінь, долає перешкоди, йде навперейми хвилям.

Знову кажу:

— Дякую за таку пропозицію, капітане. Я подумаю над нею.

Він трохи розплющує очі. Можливо, вже й не знаючи, про що йдеться, мугикає:

— Авжеж, звичайно… Певна річ.


Наступними днями капітан, здається, змінює своє ставлення до мене. Коли чорний стерновий спускається у трюм, капітан більше не пропонує мені стати до стерна. Сам стає перед штурвалом, попереду крісла, яке виглядає дивно, покинуте своїм законним власником. Коли він стомлюється кермувати, то кличе першого-ліпшого матроса і поступається йому місцем.

Мені байдуже. Тут море таке гарне, що ніхто не може довго думати про інших. Можливо, усі стають схожими на воду і на небо, спокійними, бездумними. Можливо, у них більше нема ні розуму, ні часу, ні місця. Кожен день схожий на інший, кожна ніч — повторює іншу. На голому небі — пекуче сонце, застиглі малюнки сузір’їв. Вітер не змінюється, дме на північ, підганяє корабель.

Між людьми зав’язуються чи розриваються дружні стосунки. Ніхто нікому не потрібен. На палубі — тому що після завантаження барил з олією мені несила залишатися у трюмі — я познайомився з родриґеським моряком, чорношкірим атлетом з дитячим поглядом на ім’я Казимир. Він розмовляє лише креольською і англійським піджіном[24], який вивчив у Малайзії. Послуговуючись цими двома мовами він розповідає мені, що багато разів ходив до Європи, що знає Францію і Англію. Але не зазнається від того. Я розпитую його про Родриґес, цікавлюся назвами фарватерів, островів, гаваней. Чи знає він гору під назвою «Командор»? Він перелічує найбільші гори: Патат, Лимон, Чотири Вітри, Пітон. Розповідає мені про «манафів» — чорношкірих з гір, диких людей, які ніколи не спускаються на узбережжя.


Через спеку, незважаючи на заборону капітана, інші моряки також влаштувалися на ніч на палубі. Вони не сплять. Лежать з розплющеними очима, стиха розмовляючи про своє. Палять, грають у кості.

Якось увечері, якраз перед прибуттям до Мае, виникла суперечка. На одного коморського мусульманина чомусь раптом накинувся п’яний від ґанджі індус. Вони вчепилися один в одного, качаються по палубі. Інші відступили, утворили коло, наче для півнячих боїв. Коморець — худий і малий, він швидко взяв гору, а індус такий п’яний, що качається поруч з ним, не в змозі підвестися. Чоловіки мовчки стежать за бійкою. Я чую хрипке дихання тих, що б’ються, звук незграбних ударів, їхнє сердите буркотіння. Відтак капітан виходить з трюму, якусь мить дивиться на бійку, потім віддає наказ. Розбороняє їх велет-красень Казимир. Одночасно бере їх за ремені і підіймає, наче то були тлумаки з білизною, ставить у різних кутках на палубі. Порядок відновлено.


Наступного дня під вечір ми підійшли до островів. Матроси голосно кричать, коли помічають землю, ледь помітну риску, схожу на темну хмару на краю неба. Трохи пізніше з’являються високі гори. «Це — Мае», — каже Казимир. Він сміється від задоволення: «Той острів називається Плоскодонка, а той — Фреґат». Мірою того, як корабель підходить ближче, зринають інші острови, інколи такі віддалені, що від хвилі, яка накотилася, вони одразу зникають. Перед нами виростає головний острів. Невдовзі прилітають перші чайки, вони, скиглячи, кружляють над кораблем. Є також фреґати, найкращі птахи, яких я будь-коли бачив, блискучого чорного кольору, з широко розкинутими величезними крильми і довгими вилоподібними хвостами, що тягнуться позаду них. Вони ширяють на вітрі над нами, наче живі тіні, потріскуючи своїми червоними мішками під дзьобами.

Саме так ми щоразу прибуваємо до нової землі. Птахи опускаються нижче, аби подивитися на цих чужинців. Що принесли ці люди? Яку смертельну небезпеку? Чи, може, поживу — рибу, кальмарів, а, може, навіть кита, причепленого збоку судна?

Острів Мае — перед нами, на відстані двох миль. У гарячих півсутінках я розрізняю білі скелі на березі, невеликі гавані, піщані пляжі, дерева. Ми підходимо зі східного берега, аби залишатися під вітром до найвіддаленішої північної точки, минаючи два острівці, назви яких повідомляє Казимир: Зачаття, Терези, він сміється, тому що це жіночі імена. Обидва пагорби перед нами, їхні вершини ще освітлені сонцем.

Після острівців вітер слабшає, стає легким бризом, море набуває смарагдового кольору. Ми зовсім близько від коралових рифів, які прикрашає шлярка з піни. З’являються немов іграшкові, оточені кокосовими пальмами хатинки села. Казимир називає назви сіл: Гарна Тінь, Гарна Долина, Схил. Після свіжого морського вітру настає важка від спеки ніч. Коли підходимо до фарватеру з протилежного боку острова, вогні Порт-Вікторії вже горять. На рейді під захистом островів капітан Бредмер дає команду згорнути вітрила і стати на якір. Матроси вже збираються спускати на воду пірогу. Поспішають на берег. Я вирішую спати на палубі, загорнувшись у стару попону, на тому місці, де мені подобається, звідки я можу дивитися на зірки на небі.

Ми на облавку разом з чорношкірим стерновим і мовчазним коморцем. Мені подобається ця тиша, спокій. Ніч тиха, глибока, близька земля невидима, вона нагадує наче побачену вві сні хмару. Я слухаю, як під днищем хлюпають хвилі, чую ритмічний скрегіт якірних ланцюгів, навколо яких то в один бік, то в інший плавно обертається корабель.

Думаю про таких далеких зараз Мем і Лауру на іншому краю моря. Чи їх укриває така сама ніч, така ж лагідна ніч? Я спускаюся до трюму, аби спробувати написати листа, якого зможу відправити наступного дня з Порт-Вікторії. Намагаюся писати при світлі каганця. Але задуха нестерпна, стоїть спертий запах олії, гудуть комахи. На тілі, на обличчі виступає піт. Слова не приходять. Що я можу написати? Лаура попередила, коли я від’їжджав: напишеш лише одного листа, аби сказати: я повертаюсь. Вона така — все або нічого. Від страху не мати всього вона обрала ніщо, настільки горда.

Але якщо я не можу написати їй, аби сказати на відстані, яке тут усе гарне, під нічним небом, коли корабель без стерна і без вітрил стоїть на гладенькій воді рейду, про що писати на цьому забутому кораблі? Я складаю письмове приладдя і папір у скриню, зачиняю її на ключ і підіймаюся на місток, аби подихати. Чорношкірий стерновий і коморець сидять біля люка, палять і стиха розмовляють. Пізніше стерновий лягає на палубі, загорнувшись у простирадло, яке нагадує саван, очі залишаються розплющеними. Скільки років він не спить?

Порт-Вікторія

Шукаю човна, який доправить мене на Фреґат. Швидше цікавість, аніж справжній інтерес штовхають мене на цей острів, мій батько думав, що розпізнав його контури на мапі серед паперів, які мають стосунок до скарбу Корсара. Це й справді мапа Фреґата, вона допомогла йому зрозуміти, що мапа Корсара була навмисно зорієнтована на схід-захід і що треба було обернути її на 45°, щоб отримати справжні орієнтири острова.

Чорношкірий рибалка погоджується відвезти мене туди за три-чотири години залежно від сили вітру. Ми вирушаємо одразу, після того як я купив у китайця солоного печива і кілька кокосів, аби тамувати спрагу. Рибалка не поставив мені жодного запитання. У нього з провізії була лише стара баклага з водою. Він підняв вітрило на реї і закріпив його на довгому кормилі, як це роблять індійські рибалки.

Щойно ми перетнули фарватер, як одразу потрапили у потік вітру, і пірога полетіла, пірнаючи носом у бурхливе море. Ми будемо на Фреґаті за три години. Високе сонце в небі означає полудень. Сидячи на табуреті на носі піроги, я дивлюся на море і на чорну масу пагорбів, які віддаляються.

Ми йдемо на схід. На натягнутому, наче нитка, виднокраї я бачу інші острови, гори, блакитні, нереальні. Жоден птах не супроводжує нас. Рибалка стоїть позаду, спершись на довгий штурвал. Близько третьої ми справді опиняємося перед кораловою загатою Фреґата. Острів невеликий, без узвиш. Оточений піщаним берегом з кокосовими пальмами і кількома хижами рибалок. Ми долаємо фарватер і причалюємо до коралової дамби, на якій сидять троє чи четверо рибалок. Діти купаються, бігають голяка на березі. Неподалік, захований серед зелені, стоїть занедбаний дерев’яний будинок з верандою і видніється плантація ванільних ліан. Рибалка каже, що то плантація пана Саві. Це справді прізвище однієї родини, якій належали деякі плани, що їх скопіював батько, острів теж належить їй. Але члени цієї родини живуть на Мае.

Я йду берегом, оточений чорношкірими дітьми, які сміються і розпитують мене, здивовані появою чужинця. Стежкою прямую вздовж володіння родини Саві, перетинаю острів ушир. На іншому боці нема ні пляжу, ні причалу для кораблів. Лише невеликі скелясті бухти. Острів такий вузький, що під час бурі через нього перелітають бризки від хвиль.

Не минає й години, як я повертаюся на дамбу. Тут ніде заночувати, та мені й не хочеться затримуватися. Коли рибалка помічає, що я повернувся, він відв’язує човна, ставить кормило паралельно зі щоглою. Пірога пливе у відкрите море. Хвилі високого припливу накривають дамбу, проходять у дітей між ніг, вони верещать від захвату. Розмахують руками, стрибають у прозору воду.

У своїх нотатках батько каже, що він відкинув можливість знайти Корсарів скарб на Фреґаті через мализну острова, нестачу води, дерева, інших ресурсів. З огляду на те, що я там побачив, батько мав рацію. Тут нема жодної сталої точки відліку, нічого, що б могло прислужитися під час розробки плану. Флібустьєри, які борознили Індійський океан 1730 року, не прийшли б сюди. Вони не знайшли б тут усього того, чого хотіли, тієї природної таємниці, яка б збігалася з їхніми намірами, яка стала б викликом часові.

Однак, поки пірога віддаляється від Фреґата, відхиляється на захід через вітер, я відчуваю, що мені шкода покидати його. А також прозору воду лаґуни, голих дітей, що бігають берегом, і старий дерев’яний будинок, який зникає серед ванільних ліан, тому що він нагадує мені Букан. Цей світ без таємниці, і через це мені трохи шкода його.

Що я знайду на Родриґесі? А якщо там буде так само, якщо там теж нічого нема, лише пісок і дерева? Зараз море мерехтить у косих променях вечірнього сонця. На кормі, спершись на кормило, все ще стоїть рибалка. Його темне обличчя нічого не виражає — ні нетерпіння, ні нудьги. Він просто дивиться на силуети двох пагорбів, що виростають перед нами, двох уже втоплених в ніч охоронців Порт-Вікторії.


Знову Порт-Вікторія. З містка Зети спостерігаю, як прибувають і відпливають піроги, що розвантажують олію. Повітря гаряче, важке, нерухоме. Світло, яке відбивається від дзеркала моря, зачаровує мене, я поринаю у дрімоту. Слухаю віддалений шум порту. Інколи в небі пролетить птах, я здригаюся від його крику. Розпочав листа Лаурі, чи ж відправлю його коли-небудь? Краще було б, якби вона підійшла, прочитала з-за плеча. Сиджу по-турецькому на палубі у розстебнутій сорочці, волосся нечесане, з довгою, білою від соли бородою, наче вигнанець, ось про що я збираюся їй написати. Розповідаю також про Бредмера, про стернового, що ніколи не спить, про Казимира.

Години минають, не залишаючи по собі сліду. Я лежу на палубі у тіні фок-вітрила. Склав канцелярське приладдя у скриню разом з аркушем, на якому написано лише кілька рядків. Пізніше пробуджуюся від того, що сонце пече в повіки. Небо таке ж блакитне, і той самий птах кричить кружляючи. Виймаю аркуш паперу і машинально пишу вірші, які зринули з пам’яті, поки я спав:

Jamque dies auraeque vocant, rursusque capessunt

Aequora, qua rigidos eructat Bosporos amnes…[25]

Повертаюся до листа на тому місці, де зупинився. Чи ж Лаурі я справді пишу? У задушливій спеці на рейді, посеред блиску і мерехтіння води, із сірим берегом переді мною і високими блакитними тінями пагорбів до мене приходять зовсім інші слова: чому я все покинув, заради якої химери? Цей скарб, який я стільки років намагаюся знайти в мріях, чи ж існує він справді? Чи справді десь у склепі лежать коштовні прикраси з камінцями, що чекають на денне світло, аби заблищати? Чи насправді вони настільки сильні, щоб повернути час назад, щоб не допустити горя й руїни, батькової смерти у старому будинку в Форест-Сайді? Можливо, я єдиний, хто володіє ключем від цієї таємниці, і зараз я до неї наближаюся. Там, наприкінці моєї дороги, знаходиться Родриґес, де все нарешті вирішиться. Давня мрія батька, який провів стільки досліджень, мрія, яка тривожила мене впродовж дитинства, нарешті я наблизився до її здійснення! Я єдиний, хто може це зробити. Це воля тата, не моя, тому що він більше ніколи не покине землі Форест-Сайда. Саме про це мені хочеться зараз написати, а не для того, аби переслати його волю Лаурі. Я поїхав, аби покласти край безплідним мріям, аби почалося життя. Я дійду до кінця цієї подорожі, я знаю, що неодмінно щось знайду.

Саме це я хотів сказати Лаурі, коли ми розлучалися. Але вона зрозуміла все з мого погляду, вона відвернулася і дозволила мені поїхати.

Як давно я чекав на цю подорож! Здається, ніколи не припиняв про неї думати. Її було чутно в шумі вітру, коли море прибувало до гирла в Тамарені, у хвилях, які котилися зеленими просторами цукрової тростини, у шумі вітру з моря серед глиці філао. Пригадую спокійне небо над Турель і його карколомний спуск униз, до вечірнього виднокраю. В сутінках небо ставало фіолетовим, у плямах відблисків. Зараз на рейд Порт-Вікторії опускався вечір, і мені здається, що я зовсім близько від місця, де небо зливається з морем. Чи ж це не знак, за який тримався корабель Арґо у своїй гонитві за вічністю?

Оскільки настає ніч, вахтовий матрос виходить з трюму, де, голий через задуху, спав усю другу половину дня. У нього на стегнах лише пов’язка, все тіло блищить від поту. На носі біля бортового люка фальшбота він довго мочиться у воду. Потім сідає поруч зі мною, спершись спиною на щоглу, і палить. У напівтемряві його засмагле обличчя дивно освітлюється склерами його очей. Ми довго мовчки сидимо.

П’ятниця, гадаю

Капітан Бредмер мав рацію, коли не захотів іти супроти південного вітру. Як тільки розвантажили товар, Зета на світанку перетнула фарватер і перед островами упіймала західний вітер, який допоміг нам розвернутися. Без вантажу, Зета під усіма вітрилами легко, трохи нахилившись, йшла як справжній кліпер. Похмуре море здригається від довгих бурунів, що йдуть зі сходу, ймовірно, через далеку бурю на берегах Малабара. Вони налітають на форштевень і стікають на палубу. Капітан наказав задраїти передні люки, і люди, вільні від службових обов’язків, спустилися вниз, у трюм. Я міг би отримати дозвіл залишитися на палубі, на кормі, можливо, тільки тому, що оплатив проїзд. Капітан Бредмер не виглядає заклопотаним через хвилі, які котяться палубою аж до ніжок його крісла. Стерновий, широко розставивши ноги, тримає колесо штурвала, а звук його голосу губиться у шумі вітру і гупанні хвиль.

Цілих півдня корабель рухається нахилившись від вітру і стікаючи піною. Мої вуха сповнені шуму стихій, він заповнює моє тіло і вібрує у мене всередині. Я не в змозі думати про щось інше. Дивлюся на капітана, який вчепився в підлокітники свого крісла, на його червоне від вітру і сонця обличчя, і мені здається, що в його обличчі з’явилося щось незнайоме, жорстоке, вперте, воно лякає, те безумство. Чи витримає Зета? Важкі вали хвиль, які б’ють з лівого облавку, небезпечно нахиляють її і, попри шум моря, я чую, як тріщить уся конструкція корабля. Люди збилися на кормі, аби не намокнути від шквалів. Вони теж дивляться прямо перед себе, на ростр, так само напружено. Всі ми чекаємо не знати чого, ні на мить не відводячи очей від ростра, наче погляд убік може стати фатальним.

Ми надовго залишаємося у такому становищі, годинами, вчепившись у троси, в спорядження, дивимося, як форштевень упірнає в бурхливе море, слухаємо ревище вітру і хвиль. Удари моря на кормило такі потужні, що стерновому важко тримати колесо штурвала. Вени на його рухах напнулися, обличчя напружене, наче у хворого. Над вітрилами здіймаються хмари бризок, розлітаються у веселкових барвах. Багато разів мені хочеться піднятися, аби запитати у капітана, навіщо ми йдемо таким чином, під усіма вітрилами. Але мене стримує його суворий вираз обличчя, а також страх упасти.

Раптом капітан Бредмер чомусь дає команду згорнути клівери і стакселі і взяти рифи. Щоб виконати цей маневр, стерновий кладе судно на лівий облавок, і корабель вирівнюється. Вітрила в’ються, ляскають, наче прапори. Все повертається до норми. Коли Зета відновлює свій курс, вона йде повільно, не нахиляючись. На зміну жахливому шумові вітрил приходить свист вітру серед такелажу.

Однак Бредмер і не поворухнеться. Його обличчя все ще червоне, замкнене, погляд — рішучий. Зараз стерновий іде полежати у трюмі, поспати з розплющеними очима, зверненими до почорнілої стелі, не стуляючи повік. Біля стерна родриґець Казимир, я чую його співучий голос, коли він звертається до капітана. На мокрій палубі матроси розпочали свою партію в кості і свої балачки, наче нічого не сталося. А хіба щось сталося? Лише несамовитість блакитного неба, моря, від якого паморочиться в голові, вітру, який свистить у вухах, а довкола — самотність, шаленство.

Ледь стримувана хвилями, Зета легко йде вперед. Під полуденним сонцем палуба вже суха, вся у блискітках соли. Виднокрай — непорушний, чіткий, а море — лютує. До мене повертаються думки, і я помічаю, що розмовляю сам із собою. Але хто на те зважає? Чи ж не всі ми тут шалені від моря — Бредмер, чорношкірий стерновий, Казимир і решта? Хто слухає наші розмови?

До мене повертаються спогади, таємниця скарбу, який чекає на мене в кінці цієї дороги. Але море скасовує час. З якого часу ці хвилі? Це не ті хвилі, які двісті років тому несли Авері, що втікав від узбережжя Індії зі своїм казковим скарбом, коли над цим морем майорів білий прапор Міссона, на якому золотом було написано:

Бог і Свобода

Вітер не старіє, море теж не має віку. Сонце і небо — вічні. Я дивлюсь удаль, на кожну шапку піни. Гадаю, що тепер я знаю, по щó приїхав. Мені здається, що я бачу в собі самому, наче вві сні.

Святий Брендон[26]

Після цих днів, цих тижнів, проведених лише за спогляданням морської й небесної блакиті і хмар, тіні яких летять над хвилями, матрос, який несе вахту на кормі, помічає, швидше відчуває, ніж помічає, сіру риску землі, її назва передається на палубі з вуст у вуста: «Святий Брендон!.. Святий Брендон!», це звучить так, наче ми ніколи нічого в житті не чули важливішого. Всі нахиляються над облавком, намагаючись побачити землю. За колесом штурвала стерновий мружить очі, його обличчя напружене, тривожне. «Ми там будемо до ночі», — каже Бредмер. Його голос сповнений дитячого нетерпіння.

— Це справді Святий Брендон?

Моє запитання дивує його. Він гарячково відповідає:

— А що ж іще? Іншої землі тут нема, принаймні на відстані чотирьохсот миль, хіба що Тромлен, який залишився позаду, та Назарет, купа каміння, що ледве визирає з води на північному заході.

І одразу ж додає:

— Так, це справді Святий Брендон.

Стерновий особливо пильно вдивляється в острови, я пригадую історію, яку він розповідав, про воду небесного кольору, про найкращих у світі риб, про черепах, про колонії морських птахів. Про острови, на які жінки не сходять, і леґенду про ту, яку забрала буря.

Але стерновий мовчить. Він спрямовує корабель до ще темної смуги на горизонті, яка з’являється на південному сході. Він хоче дістатися туди до ночі, пройти через фарватер. Усі ми з нетерпінням дивимося в тому напрямку.

Сонце торкається горизонту, коли ми входимо у води архіпелагу. Раптом дно світлішає. Вітер стихає. Сонячне світло стає ніжнішим, зрештою розсіюється. Острови відступають перед ростром корабля, їх так багато, що вони нагадують стадо китів. Насправді це один панорамний острів півколом, окремі позбавлені рослинности коралові острівці якого визирають з моря. І це той рай, про який казав коморець? Але мірою того як ми заходимо в атол, ми відчуваємо, що тут є щось дивовижне. Спокій, погідність, яких ніде більше я не відчував, вони йдуть від прозорости води, від чистоти неба, від тиші.

Стерновий скеровує Зету прямо до смуги перших рифів. Дно зовсім близько, з коралами і водоростями, вода — бірюзового кольору попри нічну тінь. Ми прослизаємо між чорними рифами, куди час від часу море кидає серпанок з піни. Поодинокі острови, схожі на сонних морських тварин, ще далеко, але раптом я помічаю, що ми вже всередині архіпелагу. Непомітно ми опинилися в центрі атолу.

Капітан Бредмер теж нахилився над облавком. Він дивиться на таке близьке дно, де вирізняється кожна черепашка, кожна гілочка корала. Сонячне світло, що згасло за островами, не змогло приховати чистоти моря. Всі ми мовчимо, аби не зникли чари. Я чую, як Бредмер щось сам собі шепоче. Він каже англійською: «land of the sea», морська країна.

Удалині море ледь чутно рокоче на рифах. Ніколи не змовкне ця музика вічної роботи моря як колись поблизу Тамарен.

На атол опускається ніч. Найніжніша, яку я будь-коли знав. Після спеки і вітру ніч стала винагородою, осяяною зорями, які оздобили малинове небо. Моряки познімали одяг, один за одним пірнають, безшумно плавають у тихій воді.

Як і вони, я теж довго плаваю у такій приємній воді, що ледве відчуваю її, вона схожа на ніжне торкання, що огортає моє тіло. Вода у лаґуні омиває, очищає від будь-якого бажання, від усіляких тривог. Я довго насолоджуюсь гладенькою, наче дзеркало, водною гладінню, поки до мене не долинають приглушені голоси матросів, що змішалися з криками птахів. Зовсім близько від себе бачу темну тінь острова, який стерновий називає Перлиною, неподалік, оточений птахами, наче кит, лежить острів Фреґат. Завтра я зійду на їхні береги, і вода там буде ще кращою. Поки я пливу, мене радують вогні в ілюмінаторах Зети. Коли прив’язаною до бушприта мотузкою з вузлами я видираюся на корабель, мене лихоманить від бризу.

Цієї ночі ніхто по-справжньому не спить. Люди на палубі палять і розмовляють цілу ніч, а стерновий залишається на кормі, дивиться на зорі, які відбиваються у воді атолу. Навіть капітан не заснув, сидячи у своєму кріслі. Зі свого місця біля фок-щогли я бачу, як час від часу спалахує червона цятка його цигарки. Вітер з моря відносить слова моряків, змішує їх з рокотанням хвиль на скелях. Небо тут безмежне і чисте, наче на планеті нема іншої землі, наче все тільки має початися.

Я ненадовго, поклавши голову на руки, засинаю, коли прокидаюся, схід уже рожевий. Повітря схоже на воду в лаґуні, блакитне й перламутрове, після Букана я ще не бачив такого гарного ранку. Шум моря став гучнішим, здається, що це гамір денного світла. Озираючись довкола себе, я бачу, що більшість матросів ще сплять там, де їх зморив сон, хто на палубі, хто біля облавка. Бредмера нема на місці. Можливо, заповнює корабельний журнал у своєму кубельці. Лише чорношкірий стерновий стоїть на тому самому місці, на кормі. Споглядає початок дня. Я підходжу до нього, аби поговорити з ним, але він каже сам:

— Хіба є на світі краще місце?

Голос у нього хрипкий, це голос чоловіка, схвильованого від почуттів.

— Коли я вперше причалив тут, я був ще дитиною. Зараз я — літній чоловік, а тут нічого не змінилося. Можна подумати, що це сталося вчора.

Він знизує плечима і більше нічого не каже. Він знає напевне, що я ні за що не погоджуся залишитися на облавку Зети, і через це я його більше не цікавлю. Він знову повертається до споглядання сонця, яке встає над безмежним атолом, світла, яке, здається, бризкає з води і підіймається до безхмарного неба. Птахи стрілами літають у небі, баклани торкаються води, над якою метаються їхні тіні, у вишині на вітрі ширяють буревісники, наче маленькі срібні вихори. Вони кружляють, пересікаються, галасують і стрекочуть так голосно, що будять людей на палубі, вони теж починають свої розмови.


Пізніше я зрозумів, чому Бредмер зробив зупинку на Святому Брендоні. На воду спустили пірогу з шістьма членами екіпажу. Капітан біля кормила, стерновий стоїть попереду з гарпуном у руці. Пірога безшумно лине лаґуною до Перлини. Нахилившись над носом піроги поруч зі стерновим, я неподалік від берега скоро помічаю темні тіні черепах. Ми тихо наближаємося. Коли пірога підходить до них, вони нас помічають, але занадто пізно. Спритним рухом стерновий кидає гарпун, який пробиває панцер, бризкає кров. Одразу, з дикими криками, чоловіки налягають на весла, і пірога летить до берега, тягнучи за собою черепаху. Коли пірога опиняється біля берега, два матроси стрибають у воду, відчіплюють черепаху і перекидають її на березі.

Ми знову повертаємося в лаґуну, туди, де без страху чекають інші черепахи. Багато разів гарпун стернового пробиває їхні панцери. Кров струмками стікає білим піщаним берегом, каламутить море. Полювати треба швидко, доки запах крови не привабив акул з морського дна. На білому березі вмирають черепахи. Їх десятеро. Ударами абордажної шаблі матроси рубають їх, складають на піску шматки м’яса. Забирають на облавок корабля, де його закоптять, тому що на островах нема дров. Тут земля неродюча, це місце, де помирають морські жителі.

Коли бійня закінчується, всі із закривавленими руками сідають у пірогу. Я чую різкі крики птахів, які сперечаються за панцери. Світло сліпить, я відчуваю запаморочення. Швидше б покинути цей острів, цю заюшену кров’ю лаґуну. Решту дня на облавку Зети чоловіки метушаться навколо жаровні, де смажаться шматки м’яса. А я не можу забути того, що сталося, і ввечері відмовляюся їсти. Завтра вранці, на світанку, Зета покине атол, і ніщо тут не нагадуватиме про нас, крім побитих панцерів, уже очищених морськими птахами.

Неділя, в морі

Як давно я вже в морі! Місяць чи більше? Ніколи я не зникав на такий тривалий час, не бачачи Лаури і Мем. Коли я казав Лаурі слова прощання, коли вперше заговорив з нею про свою подорож до Родриґеса, вона віддала мені гроші зі своїх заощаджень, аби допомогти оплатити проїзд. Але в її очах я прочитав той похмурий спалах, вогонь гніву, які означали: можливо, ми більше ніколи не побачимося. Вона сказала «бувай», а не до побачення і не захотіла проводжати до порту. Знадобилися ці дні у морі, це світло, ці опіки сонцем і вітром, ці ночі, щоб я зрозумів. Тепер я знаю, Зета везе мене до пригод без повернення. Хто може знати свою долю? В ній записана таємниця, яка чекає на мене, яку ніхто, крім мене, не мусить відкривати. Вона має мітку на морі, на хвилях, покритих піною, на небі вдень, у непорушних обрисах сузір’їв уночі. Як її зрозуміти? Я знову думаю про корабель Арґо, наче він плив невідомим морем під супроводом зоряного змія. Він втілював власну долю, а не ті люди, які піднялися на його облавок. Хіба мали значення скарби, землі? Хіба вони не мали розпізнати свою долю — хто в бою, хто у коханні, інші у смерті? Я думаю про Арґо, і палуба Зети стає іншою, змінюється. І ці матроси — коморські, індійські, з темною шкірою, стерновий, що завжди на чатах біля стерна, з обличчям кольору вулканічної лави, на якому не кліпають очі, а капітан Бредмер з обличчям пияка і напівзаплющеними очима — хіба вони не блукають від острова до острова у пошуках долі?

Чи це сліпуче сонце на живих дзеркалах хвиль мені потьмарило розум? Мені здається, що я — поза часом, в іншому світі, такому відмінному, такому далекому від усього, що знав, що я вже ніколи не зможу повернути те, що полишив. Через це я відчуваю запаморочення, нудоту — мені страшно забувати того, ким я був, без сподівання на повернення. Кожна година, кожен день, що минає, схожий на морські хвилі, які набігають на форштевень, злегка підіймають судно, потім зникають у буруні за кораблем. Кожна хвиля віддаляє мене від часу, який я любив, від голосу Мем, від присутности Лаури.

Сьогодні вранці капітан Бредмер підійшов до мене на кормі:

— Завтра чи позавтру ми будемо на Родриґесі.

Я повторюю:

— Завтра чи позавтру?

— Завтра, якщо вітер не зміниться.

Отже, мандрівка завершується. Поза сумнівом через це все мені здається іншим.

Люди доїли запас м’яса. Щодо мене, я вдовольнявся присмаченим рисом, ця плоть викликала у мене жах. Щовечора, ось уже кілька днів, мене лихоманить. Загорнувшись у попону, я тремчу на дні трюму, незважаючи на тропічну спеку. Що вдієш, якщо тіло зраджує? У скрині я знайшов пляшечку з хініном, купленим перед від’їздом, ковтаю порошок, зібравши в роті слину.

Настала ніч, а я й не помітив. Поруч зі мною по-турецькому, спершись спиною на облавок, сидить чоловік з чорним обличчям, яке дивно освітлює каганець. Я зводжуся на лікоть і впізнаю стернового, його скляні очі. Він звертається до мене своїм співучим голосом, але я не розумію значення його слів. Чую, як він запитує мене про скарб, який я збираюся шукати на Родриґесі. Звідки він знає? Певна річ, це капітан Бредмер йому сказав. Він запитує, я мовчу, але це його не зупиняє. Він чекає, потім ставить інше запитання, ще запитання. Нарешті це йому набридає, і він повертається до Святого Брендона, де сам збирається померти. Уявляю його витягнуте серед черепахових панцерів тіло. Засинаю, заколисаний його словами.

Перед Родриґесом

На лінії горизонту з’являється острів. Зринає з моря у жовтому вечірньому світлі — спочатку блакитні гори на тлі темної води. Можливо, мене розбудили своїм галасом морські птахи, що кружляли над нами.

Іду на корму, аби краще роздивитися. Вітрила, напнуті західним вітром, спонукають форштевень наздоганяти хвилі. Корабель провалюється вниз, потім виринає. Виднокрай дуже ясний, напружений. За хвилями здіймається й опускається острів, і вершини гір наче постають з дна океану.

Ніколи інша земля не викликала у мене подібного відчуття: гори схожі на Труа Мамель, тільки вищі, вони утворюють нездоланну стіну. Казимир поруч зі мною, він з радістю показує мені їх, повідомляє їхні назви.

Зараз сонце вже сховалося за островом. Високі гори зухвало вирізняються на блідому небі.

Капітан наказує згорнути вітрила. Люди підіймаються на реї, аби взяти рифи. Тепер лише хвилі несуть нас до темного острова, щогли блищать при світлі сутінок, наче крила морських птахів. Я відчуваю, як в мені наростає хвилювання, поки корабель підходить до берега. Щось завершується — свобода, щастя від перебування в морі залишаються позаду. Зараз треба шукати притулку, розмовляти, розпитувати, вступати в контакт із землею.

Ніч опускається дуже повільно. Зараз ми у тіні високих гір. Близько сьомої пересікаємо фарватер, спрямовуючи корабель на червоний сиґнальний вогонь на краю молу. Я чую голос матроса, який з правого облавка вигукує цифри: «Сімнадцять, сімнадцять, шістнадцять, п’ятнадцять, п’ятнадцять…»

За сиґнальним вогнем починається кам’яний мол.

Чую, як у воду падає якір, розмотується ланцюг. Зета непорушно застигла біля набережної, не чекаючи трапу, люди стрибають на землю, перегукуючись з юрбою, яка чекає. Я стою на палубі, вперше за багато днів, можливо місяців, одягнений, взутий. Спакована валіза — біля ніг. Зета виходить з порту завтра пополудні, після закінчення товарообміну.

Я прощаюся з капітаном Бредмером. Він тисне мені руку, вочевидь не знаючи, що сказати. Я зичу йому удачі. Чорношкірий стерновий вже на дні трюму, певно, лежить, прикипівши своїми скляними очима до закіптюженої стелі.

На набережній мене хитає від вітру і важкої скрині на плечі. Озираюся, ще раз дивлюся на силует Зети на блідому небі з мереживом такелажу на нахилених щоглах. Можливо, мені слід повернути назад, піднятися на облавок. За чотири дні я буду в Порт-Луї, сяду на потяг і під дрібним дощем попрямую до будинку у Форест-Сайді, почую голос Мем, побачу Лауру.

На набережній на мене чекає людина. У світлі сиґнального вогню впізнаю атлетичну статуру Казимира. Він бере мою скриню і йде поруч. Казимир збирається показати мені єдиний готель на острові, біля Будинку Уряду, який тримає китаєць, здається, там можна також харчуватися. Я йду за ним, уночі, крізь вулички Порт-Матюрена. Я — на Родриґесі.

Родриґес, Англійська затока, 1911 рік


Золотошукач

Саме так, зимового ранку 1911 року (у серпні, гадаю, чи на початку вересня) я у своїх пошуках прибув на пагорби, що височіють над Англійською затокою.

Протягом тижнів і місяців я обстежував Родриґес спочатку на півдні, там, де відкривається ще один фарватер, перед островом Ґомбрані, до накопичення уламків чорної лави у Малагасійській гавані, на півночі, подолавши високі гори у центрі острова, Манґо, Патат, Гору Бон Дьє. Я користувався нотатками з книги Пенґре. «На північ від Великого Порту, — писав він 1761 року, — ми не знайшли досить води, щоб вона тримала нашу пірогу, або ж ця вода, сполучаючись з відкритим морем, була надзвичайно бурхлива, щоб нести таку вутлу посудину. Таким чином, пан Пенґре відіслав усі піроги тим шляхом, яким вони прийшли, з наказом приєднатися до нас наступного дня в Урочищі Великих Вапняків…» І, до речі: «Гори поблизу Чотирьох Фарватерів стрімкі і, оскільки там майже нема рифів і узбережжя цілком відкрите вітрам, море так затято б’є об берег, що ризик перетнути цю частину моря був би величезним». Прочитане при тремтливому світлі свічки у номері готелю в Порт-Матюрені свідчення Пенґре нагадує мені відомий лист, написаний старим моряком, ув’язненим у Бастилії, прочитавши який, мій батько повірив в існування скарбу: «На західному краю острова в тому місці, де море б’є в берег, тече річка, йдіть уздовж річки до джерела, навпроти буде тамаринд. На відстані вісімнадцяти футів від тамаринду починається кам’яна кладка, під якою заховано величезний скарб».

Того ранку, ще вдосвіта, я ішов узбережжям, охоплений якоюсь гарячковою нетерплячкою. Перетнув міст Дженнер, який стоїть за межами Порт-Матюрена. Далі перейшов убрід річку Бамбук поруч з невеликим цвинтарем. Починаючи від того місця більше не було будинків, і дорога вздовж моря звужується. Дорога праворуч здіймається до Cable & Wireless, англійської телеграфної компанії, що розташована на вершині піку Венери.

Я обійшов будинки телеграфу, можливо, від страху зустрітися з одним із тих англійців, яких трохи бояться люди з Родриґеса.

З калатанням серця підіймаюся на вершину пагорба. Саме сюди, тепер я в цьому переконаний, Пенґре приїздив 1761 року, аби спостерігати за транзитом Венери[27] перед тими астрономами, які супроводжували лейтенанта Неейта 1874 року і дали її ім’я вершині.

Мене хитає від різкого східного вітру. Біля підніжжя скелі я бачу невисокі хвилі, що, долаючи фарватер, приходять з океану. Якраз піді мною розташовані будинки компанії Cable & Wireless, довгі дерев’яні бараки, пофарбовані сірою фарбою, оббиті приклепаними аркушами бляхи, наче панцерники. Трохи вище серед вакоа[28] помічаю білий будинок директора, веранду з натягнутими шторами. О цій годині служби телеграфу ще зачинені. Тільки один чорношкірий сидить на сходах ангара і палить, не дивлячись на мене.

Йду далі через чагарники. Невдовзі дістаюся краю кручі, бачу там велику долину. Одразу розумію, що нарешті знайшов місце, яке шукав.

Англійська затока розмашисто, в обидва боки від гирла Очеретяної річки, відкривається до моря. З того місця, де я стою, до самих гір тягнеться долина. Я розрізняю кожен кущ, кожне дерево, кожен камінь. У долині нема нікого, жодного будинку, жодного сліду людини. Лише каміння, пісок, тоненький струмок з річки, віхті пустельних рослин. Стежу очима за течією струмка вглиб долини, туди, де починаються ще темні високі гори. Пригадую яругу Мананави, коли ми з Дені зупинялися, наче на порозі забороненої території, чекаючи ледь чутного клекоту фаетонів.

Тут у небі нема птахів. Лише хмари, що здіймаються з моря, на півночі, і пливуть у гори, проносячи свої тіні над долиною.

Довго стою на вершині кручі на різкому вітрі. Шукаю дороги, аби спуститися. Звідти, де я стою, це неможливо. Над гирлом річки нависають стрімкі скелі. Підіймаюся на вершину пагорба, пробиваючи собі дорогу серед чагарників. Вітер зі стогонами, які ще більше підсилюють відчуття самотности цієї місцини, проривається крізь листя вакоа.

Нарешті перед самим підйомом на вершину пагорба знаходжу прохід — обвал, який спускається в долину.

Зараз я в долині, простую берегом Очеретяної річки, не знаючи куди йти. Звідси долина здається широкою, вдалині вона зливається з чорними пагорбами і високими горами. Північний вітер, який проникає через гирло річки, приносить шум моря, здіймає невеликі вихори з піску, схожого на попіл, через який я на мить подумав про той приїзд чоловіків на конях. Але тут стоїть якась дивна тиша, певно, через світло.

З іншого боку за пагорбами і за піком Венери кипить галасливе життя Порт-Матюрена, ринок, через гавань Ласкар в різних напрямках снують піроги. А тут усе мовчазне, наче на безлюдному острові. Що я тут знайду? Хто на мене чекає?

До кінця дня навмання обстежую долину. Хочу зрозуміти, де я. Хочу зрозуміти, навіщо я дійшов сюди, що мене розтривожило, налякало. На сухому піску на березі річки патичком креслю план долини — вхід до гавані, оточеної зі сходу і заходу великими базальтовими скелями. Русло Очеретяної річки майже прямою лінією тягнеться на південь, потім викривляється, перш ніж заглибитися в улоговину між горами. Мені не треба порівнювати цю місцевість з планом батька: я переконаний, що стою над закопаним скарбом.

Знову відчуваю сп’яніння, запаморочення. Скільки тут тиші, скільки самотности! Лише дихання вітру серед скель, який приносить далеке рокотання моря на рифах, але цей звук походить з безлюдного світу. Сліпучо-блакитними небесами біжать хмари, схожі на дим, і зникають за пагорбами. Мені несила тримати в собі цю таємницю! Мені хочеться щодуху кричати, аби мене почули понад пагорбами, а також ще далі, за межами цього острова, на тому боці моря, аж у Форест-Сайді, аби мій голос проник крізь стіни й увійшов у серце Лаури.

Чи ж кричав я насправді? Не знаю, моє життя вже стало схожим на сни, де бажання і їхнє здійснення — те саме. Біжу вглиб долини, перестрибую через чорні скелі, через струмки, біжу з усієї сили через чагарники, серед обпалених сонцем тамариндів. Не знаю, куди я біжу, але біжу так, наче лечу, слухаючи гул вітру в вухах. Затим падаю на сіру землю, на гостре каміння, навіть не відчуваючи болю, задихаюсь, увесь залитий потом. Довго лежу на землі, повернувши голову до хмар, які все ще втікають на південь.

Тепер знаю, де я. Знайшов місце, яке шукав. Після цих місяців блукань відчував спокій, нове шаленство. Протягом тих днів, які минули після мого відкриття Англійської затоки, я готувався до пошуків. У Джеремі Бірам на Дуґлас Стрит я купив усе необхідне: кайло, лом, лопату, мотузку, корабельний ліхтар, парусину для вітрил, мило, харчі. Доповнив свій арсенал дослідника великим капелюхом з листя вакоа, які тут носять манафи, чорні з гір. Щодо решти, я вирішив, що тих кількох одежин, які у мене є, і старої кінської попони мені має вистачити. Свої злиденні заощадження, які ще залишалися у мене, помістив у банк Барклі, адміністратор якого, запопадливий англієць з пергаментним обличчям, погодився записати, що я прибув на Родриґес у справах, і як представник поштової компанії Еліас Маллак запропонував послугу отримування моєї пошти.

Покінчивши з підготовчими роботами, щодня в обід іду до китайця їсти рис з рибою. Він знає, що я відбуваю, і після завершення обіду підходить до мого столу. Не ставить запитань стосовно мого від’їзду. Як більшість людей, з якими я зустрічався на Родриґесі, він гадає, що я збираюся мити золото в гірських струмках. Я й не збирався спростовувати цих чуток. Кілька днів тому, коли я кінчав вечеряти у цій самій залі, двоє місцевих чоловіків захотіли побалакати зі мною. Вони одразу відкрили маленьку шкіряну торбинку і висипали переді мною на стіл трохи чорної землі, перемішаної з блискучими крупинками. — «Це золото, пане?» — Я його одразу впізнав, завдяки урокам батька, мідний пірит, який обманув стількох дослідників і який через нього називають «золотом дурнів». Обидва чоловіки з тривогою дивилися на мене при світлі гасової лампи. Мені не хотілося розчаровувати їх надто сильно: «Ні, це не золото, але це означає, що невдовзі ви його знайдете». Я їм порадив також мати при собі флакон царської води[29], аби більше не помилятися. Вони пішли не зовсім задоволені, забравши свою шкіряну торбинку. Саме таким чином я зажив репутації старателя.

Після обіду сідаю в двоколісний возик, запряжений конем, який найняв для подорожі. Візничий, старий життєрадісний негр, повантажив мою скриню і реманент, я сів поруч з ним, і ми поїхали порожніми вулицями Порт-Матюрена до Англійської затоки. Спочатку ми їхали вздовж Хітченз Стрит, потому піднялися по Барклі-Стрит до будинку губернатора. Опісля повернули на захід, минули собор і склад у володінні Рафо. Чорношкірі діти якусь мить біжать за візком, потім втомлюються і в порту стрибають у воду. Проїжджаємо дерев’яним мостом через річку Ласкар. Щоб захиститися від сонця, насуваю на очі великий манафський капелюх, але не можу не уявити собі дзвінкий сміх Лаури, якби вона побачила мене з цією стріхою на голові, у хиткому возику, поруч зі старим негром, який кричить на віслюка, аби примусити того рухатися.

Коли ми дістаємося вершини піку Венери, що над корпусами телеграфу, візничий знімає скриню й інший реманент, а також джутові мішки з провіантом. Засунувши у кишеню платню за перевезення, він зникає, побажавши талану (всюди ця леґенда про золотошукача), я залишаюся сам на краю кручі з усіма своїми пожитками в тиші, сповненій шелесту вітру, з дивним відчуттям, що мене висадили на березі безлюдного острова.

Сонце сідає за пагорбами на заході, і в долині Очеретяної річки одразу видовжуються тіні, збільшуються дерева, гострішим стає листя вакоа. Зараз я відчуваю неясну тривогу. Мені лячно спускатися вглиб цієї долини, наче вона була забороненим володінням. Непорушно стою на кручі, дивлюся на той краєвид, який бачив першого дня.

Сильний вітер примушує мене розпочати спуск. На півдорозі я помітив кам’яну платформу, там я знайду прихисток від нічного холоду і дощу. Саме там я вирішив отаборитися вперше, завдавши на плече свою важку скриню, спустив її туди. Попри пізню годину, сонце на схилі припікає, я спускаюся на платформу, увесь мокрий від поту. Довго відпочиваю перед тим, як повернутися за лопатою, кайлом, мішками з провізією і парусиною, з якої зроблю намет.

Платформа нагадує балкон, що тримається на купі великих уламків лави, що зависли над порожнечею. Утворення поза сумнівом дуже давнє, тому що на ньому ростуть високі вакоа, їхні корені навіть розщепили вертикальні стіни гори. Трохи далі вгору по течії річки на схилі пагорба помічаю такі самі платформи. Хто збудував ці балкони? Я думаю про тих давніх матросів, про американських китобоїв, що висаджувалися тут, аби закоптити китове м’ясо. Не можу не уявити появи Корсара, якого щойно відшукав. Можливо, це він наказав спорудити такі спостережні пункти, аби краще наглядати за муруванням кам’яної кладки, у лабіринтах якої він вирішив заховати свій скарб!

Знову відчуваю запаморочення, лихоманку. Поки я сную вперед і назад схилом пагорба, переносячи свій вантаж, раптом, углибині долини серед сухих дерев і пальм вакоа зринають тіні — вони рухаються ланцюжком, наче виходять з моря, зігнувшись під важкими лантухами, з кайлами прямують до вкритих сутінками західних пагорбів!

Серце калатає, по обличчю стікає піт. Я мушу лягти на землю на вершині скелі, дивлячись у жовте призахідне небо, щоб угамувати серцебиття.

Швидко насувається ніч. Поспішаю розбити табір, поки не спуститься пітьма. Біля русла річки знаходжу уламки дерев, залишених повінню, а також гілля для вогнища. З товстих гілок роблю імпровізоване склепіння для намету, до якого прив’язую парусину. Підпираю всю конструкцію кількома великими каменями. Коли все вже готове, у мене забракло сил розкласти вогнище, вдовольняюся тим, що згризаю, сидячи на платформі, кілька морських бісквітів. Миттєво настає ніч, затоплює пітьмою долину піді мною, стирає море і гори. Холодна кам’яна ніч, без зайвих звуків, лише зі свистом вітру в чагарях, тріском каміння, яке стискається після денної спеки і з далеким гуркотом хвиль на рифах.

Попри втому і холод, який примушує мене здригатися, мені радісно, що я тут, у цьому місці, про яке так довго мріяв, навіть не уявляючи, де його шукати. Відчуваю постійний внутрішній трепет, чекаю з розплющеними очима, вдивляючись у ніч. Світила повільно сповзають на захід, опускаються до невидимого виднокраю. Позаду за наметом дме сильний вітер, наче я ще не завершив своєї мандрівки. Завтра я прокинуся тут, побачу, як зникають тіні. Щось чи хтось чекає на мене. Заради того, аби його знайти, я прибув сюди, заради цього покинув Мем і Лауру. Я мушу бути готовим до будь-чого, що має з’явитися в долині на краю світу. Заснув на вході до намету, спершись спиною на камінь, вдивляючись у чорне небо.

Уже давно я в долині. Кілька днів чи місяців? Мені слід було запровадити календар, як Робінзон Крузо, роблячи зарубки на стовбурі сухого дерева. У цій самотній долині я загубився, наче в безмежжі океану. Дні змінюють ночі, кожен наступний день стирає попередній. Через це я веду щоденник у зошиті, купленому у китайця в Порт-Матюрені, аби залишився слід від часу, що минає.

Що залишається? Дії, які повторюються, поки пошуки точки відліку примушують мене досліджувати долину. Підіймаюся до схід сонця, аби скористатися годинами прохолоди. На світанку долина невимовно гарна. При перших спалахах сонця брили лави і сланці переливаються від роси. Чагарі, тамаринди і вакоа ще темні, важкі від нічного холоду. Вітер ледве повіває, понад рівною лінією кокосових пальм бачу море, непорушне, темно-синє, без відблисків, воно ще стримує свій голос. Найбільше люблю цю мить, коли все немов у підвішеному стані, немов чекає чогось. Небо все ще дуже чисте, порожнє, зрідка пролітають перші морські птахи, баклани, фреґати, вони летять над Англійською затокою до острівців на півночі.

Це єдині живі істоти, яких я бачу тут відтоді, як прибув сюди, окрім земляних крабів, які риють нори в дюнах гирла і колонії морських крабів, що бігають по болоту. Коли птахи летять над долиною, я знаю, що день уже на спаді. Мені здається, що я знаю кожного птаха і що мене, оцю чорну мурашку, що копирсається на дні долини, вони теж знають.

Щоранку згідно зі складеним напередодні планом я досліджую долину. Рухаюся від однієї мітки до іншої, вимірюю долину за допомогою теодоліта, потім повертаюся до початку, кожного разу креслю все ширше й ширше півколо, аби вивчити кожну п’ядь ділянки. Незабаром починає сяяти сонце, лелітками спалахує на шпичастих кручах, окреслює тіні. Опівдні долина змінюється. Перетворюється на неприховано суворе місце, вороже, наїжачене вістрями і списами. Попри пориви вітру настає спека, її підсилюють нагріті сонцем скелі. Я її відчуваю обличчям, наче стою перед палаючою піччю, хитаючись, іду вглиб долини, в очах повно сліз.

Мені слід зупинитися, відпочити. Йду до річки, аби напитися води з долоні. Сідаю в тіні під тамариндом, спиною притулившись до коренів, які оголилися від повеней. Застигаю непорушно, ні про що не думаю, поки сонце не опиниться по той бік дерева і не почне свого спуску до чорних пагорбів.

Але інколи мені здається, що я бачу якісь тіні, якісь леткі постаті на вершинах пагорбів. Іду руслом річки, сонце засліплює очі. А тіні стираються, повертаються до своїх схованок, зливаються з чорними стовбурами тамариндів. Цієї години, коли тиша і сонце тиснуть на голову, а вітер перетворюється на розпечене лезо, я боюся найбільше.

Сиджу у тіні старого тамаринду біля річки. Його я побачив першим, коли прокинувся вгорі на кручі. Пішов до нього, думаючи про лист, де йшлося про скарб і тамаринд біля джерела. Тоді він здався мені справжнім володарем долини. Не надто високий, однак у прихистку його гілля, в його затінку, відчувається справжній спокій. Тепер я добре знаю його вузлуватий, почорнілий від часу, сонця і засухи стовбур, його покручене гілля з витонченим, легким і молодим мереживом листя. На землі навколо нього лежать довгі золотаві пузаті стручки з насінням. Щодня я приходжу сюди із зошитами й олівцями, смокчу кислі зерна, обмірковуючи нові плани, подалі від жахливої спеки, яка панує над долиною.

Намагаюся прокласти паралельні лінії і розмістити на них п’ять точок з плану Корсара. Точками, безумовно були вершини гір, які видніються при вході в гавань. Вечорами, перед приходом ночі спускаюся до гирла річки, дивлюся на ще освітлені сонцем вершини гір і знову відчуваю хвилювання, наче щось має з’явитися.

На папері безкінечно креслю ті самі лінії: вигин річки, який я знаю, потім прямокутну долину, що заглиблюється в гори. Пагорби з обабіч — то базальтові фортеці, що оточують долину.

Сьогодні під час заходу сонця вирішую піднятися східним схилом пагорба, пошукати слідів «якірних кілець», залишених Корсаром. Якщо він справді побував тут, в чому я переконуюся все більше й більше, цей моряк мав залишити тут такі знаки, на скелях кручі чи на якомусь іншому камені. Спуск схилом тут кращий, а вершина мірою просування стає дедалі неприступнішою. Те, що здалеку здавалося стіною, зблизька виявилося вервечкою сходинок, які збивають мене з дороги. Невдовзі я опиняюся так далеко від протилежного схилу, що мені важко розгледіти білу пляму вітрила, під яким я сплю. Дно долини — це сіро-зелена пустеля, всипана чорними брилами, серед яких ховається русло річки. На вході в долину я бачу високу скелю з піком Венери. Який я самотній тут, незважаючи на те, що люди близько! Можливо, це найбільше непокоїть мене: я можу тут померти, і ніхто й не дізнається про це. Хіба випадковий рибалка побачить якогось дня залишки моєї стоянки і прийде сюди. Або все знесуть повені й вітри, й усе перемішається з камінням і обгорілими деревами.

Я уважно дивлюся на західний пагорб. Невже це обман зору? На скелі, трохи вище від піку Венери, бачу велику літеру М. У слабкому світлі сутінок вона чітко проступає, наче вкарбована в гору рукою велетня. Трохи далі на вершині Піку Венери видніється наполовину зруйнована кам’яна вежа, я її не помітив, коли ставав табором якраз під нею.

Відкриття цих двох міток мене вражає. Не гаючись, я скочуюся схилом пагорба, біжу через долину, аби добігти туди до ночі. Перетинаю Очеретяну річку, розбризкуючи прохолодну воду, підіймаюся західним схилом, обвалом, яким спускався першого дня.

Діставшись до вершини пагорба, я марно шукаю малюнок, зблизька він розпадається. Сторони скелі, які утворювали ноги М, розійшлися, а в центрі з’явилося якесь плато, на якому ростуть кущі, які мало не зірве вітер. Поки я іду, чинячи опір поривам вітру, чую шум обвалу. Між молочаєм і вакоа, здається, помічаю брунатні тіні, які зникають. Це дикі кози або ті, які, можливо, втекли з манафської череди.

Нарешті підходжу до вежі. Разом з вершиною гори вона повисла над уже темною долиною. Як я не помітив її, коли був тут? Ця зруйнована з одного боку вежа складена з щільно пригнаних широких базальтових блоків. З одного боку є залишки дверей чи бійниць. Заходжу всередину вежі, зіщулююся, аби заховатися від вітру. Крізь отвір бачу море. У сутінках воно безкрає, насиченого темно-синього кольору, затягнуте на виднокраї сірою пеленою туману, який злився з небом.

Згори видно море від рейду Порт-Матюрена до східної точки острова. Тільки тоді я починаю розуміти, що ця наспіх збудована вежа тут лише для того, аби стежити за морем і попереджати про появу ворогів. Хто наказав спорудити цей спостережницький пункт? Це не може бути Британське Адміралтейство, яке нічого не боялося на морі, оскільки було хазяїном на морському шляху до Індії. До речі, ні англійський флот, ні флот короля Франції не спорудили б такої непевної, такої ізольованої конструкції. Пенґре не згадує про цю споруду у розповіді про свою мандрівку, коли вперше 1761 року спостерігав за транзитом Венери. І навпаки, тепер я пригадую перший англійський табір на пікові Венери 1810 року на місці майбутньої обсерваторії, де я, напевне, знаходжуся. Мавритус Альманах, який я читав у бібліотеці Карнеґі, повідомляє про невелику батарею, збудовану всередині ущелини, що відкривається до моря. Поки настає ніч, мій розум працює з якоюсь нервовою поквапливістю, наче марить перед початком сну. Вголос переповідаю самому собі речення з листа Нажона де Лестанґа, написані на рваному клапті паперу видовженим нахиленим почерком, які я так часто читав:

«Для першої віхи візьмете один камінь пжт

Взяти ще один під номером 2 V, ним позначити зюйд-норд,

Цоколь — так само.

А від східного джерела зробити кут, наче від якірного кільця

Мітка на березі біля джерела

Для е/о зверніть ліворуч

Аби там кожне з мітки BnShe

Там потріть проти фарватеру, під чим знайдете що думаєте.

Шукайте :: S

Зробити х — 1 до м від діагоналі у напрямку

Вершини Командора».

Наразі я сиджу на руїнах Вершини Командора, а сутінки вже заповнюють долину. Я більше не відчуваю ні втоми, ні поривів холодного вітру, ні самотности. Я щойно знайшов першу мітку невідомого Корсара.

Днями, які настали після відкриття Вершини Командора, я обстежував долину з шаленством, що іноді межувало з божевіллям. Згадую (хоча спогади туманні й втікають, наче сон) про ті спекотні дні під квітневим сонцем у період великих ураганів як про стрімке падіння у вертикальну порожнечу, про опіки повітрям, коли мої груди приймали той тягар страждання. Від світанку до сутінок я — суцільна хода від сонця до неба, від самотніх пагорбів на сході до гір, які здіймаються у центрі острова. Пересуваюся за сонцем, по колу, з кайлом на плечі, помічаючи теодолітом опуклості ландшафту, які стають моїми власними реперами. Бачу, як тіні від дерев повільно обертаються, видовжуються на землі. Спека дошкуляє крізь одяг, вона продовжує спалювати мене і ночами, заважає спати, змішується з холодом, що піднімається від землі. Деякими вечорами я такий втомлений від ходіння, що засинаю там, де мене настигає ніч, між двома уламками лави, сплю до ранку, поки голод і холод не розбудять мене.

Якось уночі прокинувся в долині і відчув на собі дихання моря. На обличчі й очах ще лежить сліпуча пляма сонця. То була ніч чорного місяця, так колись казав батько. Зірки всіяли небо, я озираюся, охоплений цим божевіллям. Голосно розмовляю, кажу: я бачу схему, вона тут, я її справді бачу. План невідомого Корсара — не що інше, як контур Південного Хреста і його «супутниць — нічних красунь». На безмежному просторі долини бачу, як сяють вулканічні камені. Вони спалахнули серед тіні з порохів наче зірки. Іду до них, широко розплющивши очі, обличчям відчуваю тепло їхнього світла. Спрага, голод, самотність нуртують у мені все сильніше й сильніше. Чую, як хтось промовляє до мене голосом батька. Спочатку це мене заспокоює, потім я здригаюся, бо помічаю, що це я сам розмовляю. Аби не впасти, сідаю на землю, під тим розлогим тамариндом, що вдень надає мені прихисток. Від лихоманки тілом прокочуються хвилями судоми, я відчуваю, як у мене проникає холод землі і простору.

Скільки часу я там провів? Коли розплющую очі, спочатку бачу над собою листя тамаринду, крізь яке пробиваються сонячні зайчики. Лежу між корінням. Біля мене чорношкірі дитина і дівчина, вбрані у лахміття, як манафи. У руках дівчини ганчірка, яку вона викручує, аби з неї мені на губи капала вода.

Вода тече до рота на розпухлий язик. Від кожного ковтка мені боляче.

Дитина кудись іде, згодом повертається з ганчіркою, змоченою у воді. Я знову п’ю. З кожною краплею моє тіло пробуджується, повертається біль, але це добра ознака.

Дівчина розмовляє з хлопчиком креольською, яку я ледве розумію. Я залишаюся сам з молодою манафкою. Коли я силкуюся підвестися, вона допомагає мені сісти. Мені хочеться щось сказати їй, але язик не слухається. Сонце високо в небі, я відчуваю спеку, яка вже опустилася на долину. За межами тіні старого тамаринду краєвид сліпучий, безжальний. Від думки, що я маю перетнути цю смугу світла, мене нудить.

Дитина повертається. Несе в ручці солоне печиво з перцем, простягає його мені так підкреслено по-дитячому, що мені стає смішно. Повільно їм печиво, і від перцю у моїй хворій ротовій порожнині стає добре. Тим, що ще залишається, ділюся з дівчиною і хлопчиком. Але вони відмовляються.

— Де ви живете?

Я це сказав не креольською, але манафка, здається, зрозуміла мене. Вона показала на високі гори. Гадаю, вона сказала:

— Там, на горі.

Це справжня манафка, мовчазна, обачна. Відтоді як я підвівся і сів, вона стала оддалік, будь-якої миті готова втекти. Дитина теж віддалилася, потай дивиться на мене.

Раптом вони йдуть геть. Мені хочеться гукнути їх, затримати. Вони перші люди, яких я побачив за багато місяців. Але навіщо їх гукати? Вони йдуть неквапно, але не озираються, перестрибують з камінця на камінець, зникають у хащах. За якусь мить я помічаю їх на західному схилі, вони нагадують кіз. Мої рятувальники зникли в долині.

Я залишаюся в тіні тамаринду до вечора, майже не рухаючись. Великі чорні мурахи невтомно і марно метушаться вздовж коренів. Під кінець дня я чую крики морських птахів, які перетинають небо над Англійською затокою. Дзижчать комарі. З обачністю старого починаю переходити через долину, дістаюся до табору. Завтра вирушу до Порт-Матюрена, аби зачекати на перший корабель, що виходить у море. Може, це буде Зета?

Потім я лежав у шпиталі в Порт-Матюрені, далеко від Англійської затоки. Тими днями головний лікар Кемаль Буду сказав лише ці слова: «You could have died of exposure»[30]. Виснаження, це слово засіло в мені, гадаю, жодне інше не може краще виразити те, що я відчув тієї ночі, перш ніж манафські діти дали мені напитися. Однак я не можу наважитися поїхати звідси. Це стало б жахливою поразкою — будинок у Букані, все наше життя будуть втрачені для мене і для Лаури назавжди.

Отож того ранку до схід сонця я покидаю готель Порт-Матюрена і повертаюся до Англійської затоки. Цього разу мені не потрібен візок, усі мої речі залишилися в таборі, загорнені у вітрильне полотно, поверх якого лежать кілька камінців.

Я вирішив найняти чоловіка, який допомагатиме мені у пошуках. У Порт-Матюрені мені сказали про ферму родини Кастель, що стоїть за корпусами телеграфної компанії, там я напевне знайду потрібну людину.

Дістаюся берега Англійської затоки, коли сходить сонце. У вранішній прохолоді — запах моря, усе мені здається новим, іншим. Сонце над пагорбами напрочуд ніжного рожевого кольору, море сяє, наче смарагд. У світлі сходу сонця дерева і пальми вакоа виглядають загадково.

Як я міг так швидко забути цю красу? Піднесення, яке відчуваю цього разу, не схоже на лихоманку, яка зробила мене божевільним і примусила бігати долиною. Тепер я знаю, навіщо прибув: шукати сили, більшої за мою, спогад про яку розпочався ще до мого народження. Вперше за довгі місяці мені здається, що Лаура стала ближче до мене, що відстань, яка розділяє нас, більше не має значення.

Я думаю про неї, заручницю будинку у Форест-Сайді, дивлюся на краєвид зі світанком, аби долучити її до цієї краси і цього спокою. Пригадую гру, в яку ми інколи грали на горищі нашого будинку у Букані — кожен у темному кутку горища зі старим розгорнутим номером Illustrated London News намагається переслати іншому картинку чи слово за допомогою думки. Чи виграє Лаура у цій грі, як вона завше вигравала колись? Надсилаю їй усе це — чистий краєвид з наче вирізаними на тлі рожевого неба пагорбами, смарагдове море, вітер, плавний політ морських птахів, що з бухти Ласкара прямують на схід сонця.

Близько полудня, піднявшись до Вершини Командора, у зруйновану Вежу Корсара, я помічаю рів. Я не міг його бачити з дна долини через купу каміння, яка затуляє вхід до нього. Під сонцем у зеніті чітко розрізняю глибоку рану, яку він залишив на східному схилі пагорба.

Ретельно позначаю його розташування на мапі, прикинувши відстань до дерев у долині. Потім іду побалакати з фермером неподалік від корпусів телеграфу. Його ферма, коли я її побачив, звернувши з дороги на Порт-Матюрен, радше нагадує якийсь ненадійний прихисток від вітру і дощу, що ховається в низинній частині ділянки. При моєму наближенні з гарчанням підводиться якась темна потвора, напівдика свиня. За нею виходить собака з вищиреними іклами. Я пригадав давні уроки Дені, які він давав у полях, патик, камінь тут не допоможуть. Треба два камінці: один кидаєш, іншим погрожуєш. Пес відступає, але перекриває вхід до будинку.

— Пане Кастель?

Виходить чоловік з оголеним торсом у рибацьких штанях. Це високий і міцний негр з різкими рисами обличчя. Він відганяє собаку, запрошує увійти.

Ферма всередині темна, закіптюжена. Всі меблі — стіл і два стільці. У глибині єдиної великої кімнати жінка, одягнена у вицвілу сукню, порається по господарству. Поруч з нею бавиться дівчинка зі світлою шкірою. Пан Кастель пропонує мені сісти. Він продовжує стояти, чемно слухає, поки я пояснюю йому, чого я хочу. Киває головою. Час від часу він допомагатиме мені, а його прийомний син Фріц щодня носитиме мені їжу. Він не запитує, навіщо ми копатимемо землю. Не задає жодного запитання.

Сьогодні по обіді я вирішив продовжити пошуки південніше у верхній частині долини. Покидаю прихисток під тамариндом, де зараз став табором, іду вверх проти течії Очеретяної річки. Річка, яка є видимим проявом підземної ріки і петляє по піщаному руслу, утворюючи звивини, острівці, насправді — лише тоненький струмок. Вище він тече серед урочищ, викладених чорними валунами. Я вже зовсім близько від гірських масивів. Рослинности мало, лише колючі чагарники, акація і, звичайно ж, вакоа з гострим шаблеподібним листям.

Тиша тут густа, і я іду, намагаючись не шуміти. Біля підніжжя гір струмок розгалужується на численні ручаї серед сланцевих і лавових ровів. Раптом небо хмариться, починається дощ. Краплі великі й холодні. Вдалині, зовсім на краю долини, видно затягнуте грозою море. Зі свого сховку під тамариндом я дивлюся, як на вузьку долину насувається дощ.

Потім бачу її, дівчину, яка врятувала мене того дня, коли я марив від спраги і втоми. У неї дитяче обличчя, але вона висока і струнка, одягнена у коротку спідничку, які носять манафські жінки, і у рвану сорочку. У неї довге кучеряве волосся, як у індіанок. Вона йде через долину, нахиливши голову від дощу. Прямує до мого дерева. Я знаю, що вона мене ще не бачить, боюся миті, коли вона мене помітить. Вона закричить від страху і втече? Дівчина рухається безшумною пружною ходою тварини. Зупиняється, аби подивитися в бік тамаринду, помічає мене. За якусь мить на її гладенькому обличчі з’являється тривога. Вона заклякає на одній нозі, спершись на свій довгий гарпун. Мокрий одяг обліпив її тіло, а довге чорне волосся робить світлішим мідний відтінок її шкіри.

— Добрий день!

Я сказав це, аби розвіяти напружену тривогу, яку запанувала між нами. Зробив крок до неї. Вона не ворушиться, лише дивиться на мене. Дощова вода тече по її чолу, по щоках, уздовж волосся. Я бачу у неї в руках шматок ліани, на якому нанизані риби.

— Ви ходили по рибу?

Мій голос лунає дивно. Вона розуміє, що я кажу? Дівчина підходить до тамаринду, сідає на корінь, ховаючись від дощу. Її обличчя повернуте у бік гір.

— Ви живете в горах?

Вона киває головою. Питає своїм співучим голосом:

— Це правда, що ви шукаєте золото?

Я здивований, менше запитанням, більше — мовою. Вона розмовляє французькою майже без акценту.

— Хто вам таке сказав? Так, я шукаю золото, це правда.

— Знайшли?

Я сміюсь.

— Ні, ще не знайшов.

— І ви вважаєте, що тут є золото?

Її запитання смішить мене.

— А чому ви в це не вірите?

Вона дивиться на мене. Її обличчя спокійне, без страху, доросле.

— Тут усі такі бідні.

Вона ще раз повертає голову в бік гори Лімон, яка зникла у дощовій хмарі. Якийсь час ми мовчки дивимося, як іде дощ. Я бачу її мокрий одяг, довгі худі ноги прямо на землі.

— Як вас звати?

Я запитав майже не думаючи, можливо, аби ще затримати цю дивну юнку, яка незабаром зникне за горою. Вона дивиться на мене своїми глибокими темними очима, наче думає про інше. Нарешті каже:

— Мене звуть Ума.

Підводиться, бере ліану з рибою і йде вздовж струмка під дощем, який слабшає. Я бачу, як її струнка постать перестрибує з каменя на камінь, схожа на сарну, вона зникає у хащах. Усе сталося так швидко, що я починаю думати, чи не наснилася вона мені, ця дика юна красуня, що врятувала мені життя. Тиша п’янить мене. Дощ зовсім ущух, і сонце пряжить серед блакитного неба. У його світлі гори здаються вищими, неприступнішими. Дарма я обдивляюся гірські схили в напрямку гори Лімон. Дівчина зникла, розчинилася серед чорних кам’яних стін. Де вона живе, в якому манафському селі? Я думаю про її дивне індійське ім’я, два склади якого пролунали і збентежили мене. Нарешті я біжу до свого табору, вниз, у долину, під старий тамаринд.

Решту дня проводжу у тіні дерева за вивченням планів долини, червоним олівцем позначаю місця, які варто прозондувати. Коли збираюся перенести їх на ділянку неподалік від другої позначки, зауважую чітку мітку на камені, що виступає з землі: чотири правильні отвори, що утворюють квадрат. Раптом пригадую вираз з листа Невідомого Корсара: «Шукайте :: ». Серце калатає сильніше, коли, обернувшись на схід, на діагоналі північно-південної вісі я справді помічаю абрис сиґнальної вежі піку Командора.

Наприкінці дня знаходжу першу мітку від якірного кільця на схилі східного пагорба.

Намагаючись прокласти східно-західну лінію, яка перетинає Очеретяну річку в кінці висохлого болота, знаходжу якірне кільце.

Рухаючись з компасом у руці, гадаю, що я перебуваю у старому руслі однієї з приток річки. Підходжу до крутої у цьому місці східної кручі. Це майже вертикальна частково зруйнована базальтова стіна. На одному з її ребер біля вершини помічаю мітку.

«Якірне кільце! Якірне кільце!»

Стиха наспівую. Шукаю дороги, аби дістатися верху кручі. Під ногами осипається каміння, аби видертися нагору, чіпляюся за кущі. Діставшись вершини, я не в змозі віднайти скелю, позначену міткою. Знизу мітка у формі перевернутого рівнобедреного трикутника, виконана з якірних кілець часів корсарів, чітко виднілася. Від пошуків цієї мітки кров почала бити в скроні. Можливо, я став жертвою омани? На всіх скелях я бачу мітки у формі кутів, які спричинили розломи. Безліч разів, ковзаючись на обвалах, я обстежував край кручі.

Унизу в долині молодий Фріц Кастель приніс мені їжу, він зупинився біля підніжжя кручі і кудись дивиться. Напрямок його погляду вказує мені на помилку. Усі базальтові утворення схожі між собою, і ті, які слугували мені реперами, розташовані вище, я переконаний. Лізу ще вище і справді дістаюся на інший майданчик, де вже нема рослин. Тут, переді мною, на великій чорній скелі виграє трикутник з якірних кілець, величний і прекрасний, вкарбований рукою, озброєною різцем. Тремтячи від хвилювання, я наближаюся до каменя, обмацую його кінчиками пальців. Базальт, гарячий від сонця, приємний і гладенький, наче шкіра, я відчуваю під пальцями гострий край перевернутого трикутника, ось цей:

Золотошукач

Обов’язково треба знайти такий самий знак на іншому боці долини вздовж східно-західної лінії. Інша вершина далеко, мені її не розгледіти навіть у бінокль. Західні пагорби вже у тіні, відкладаю пошуки другого знака на завтра.

Коли молодий Фріц іде додому, я повертаюся нагору. Довго сиджу на крихкій скелі, дивлюся на простори Англійської затоки, на яку опускається ніч. Мені здається, що вперше я дивлюся на неї не своїми очима, а очима Невідомого Корсара, який побував тут сто п’ятдесят років тому, наніс план своєї таємниці на сірий річковий пісок, дозволив йому стертися, залишив лише мітки, що вкарбовані у твердий камінь. Уявляю, як він тримав різець і киянку, аби вибити цей знак, і як його удари відлунювали на дні пустельної долини. У тиші Затоки, де зрідка шелестить швидкий вітер і лунає безперервний гул моря, я вже чую удари різця по каменю, що луною пробуджують пагорби. Ввечері лягаю прямо на землю, на корені старого тамаринду, загорнувшись у попону, і, як колись на містку Зети, мрію про нове життя.


Сьогодні вдосвіта я вже стою біля підніжжя західної кручі. Вранішнє світло ледь окреслює чорні скелі, у заглибині Затоки море напівпрозорого синього кольору, світліше, ніж небо. Як і щоранку, чую крики морських птахів, що пролітають над бухтою, ескадрильї бакланів, чайок хрипко кричать, прямуючи до бухти Ласкара. Ніколи мені не було так приємно їх чути. Мені здається, що їхні крики — це вітання, яке вони посилають мені, минаючи Затоку, я їм теж відповідаю криками. Кілька птахів летять наді мною, крячки з велетенськими крилами, швидкі буревісники. Вони кружляють над кручею, потім, над морем, наздоганяють інших. Заздрю їхній легкості, швидкості, з якою вони ширяють у повітрі, не прив’язані до землі. Думаю про себе: вчепився у цю неродючу долину, днями, цілими місяцями шукаю те, що пташиний погляд миттєво помічає. Люблю дивитися на них, певним чином вважаю себе причетним до краси їхнього лету і їхньої свободи.

Золото, багатство, навіщо воно? Їм досить вітру, вранішнього неба, моря, де вдосталь риби, і ці кручі, що визирають з води, їхній єдиний прихисток у годину бурі.

Інтуїція веде мене до чорної скелі, на якій я помітив заглибини з іншого схилу. Мене штовхає і п’янить вітер, поки, тримаючись за чагарі, я видряпуюся нагору. Раптом над східними пагорбами сходить сонце, величне, сліпуче, від нього на морі загоряються лелітки.

Обстежую скелю за п’яддю п’ядь. Відчуваю, як пече сонце, що повільно підіймається вгору. Близько полудня чую голос. Внизу, біля табору, на мене чекає юний Фріц. Спускаюся, аби перепочити. Вранішній ентузіазм покинув мене. Я втомлений, надія втрачена. Під тамариндом разом з Фріцом їм білий рис. Коли він доїдає, то мовчки чекає, дивиться в далечінь, у тій байдужій позі, яка притаманна місцевим чорним.

Я думаю про Уму, таку дику, таку спритну. Вона повернеться? Щовечора, перед заходом сонця, я йду вздовж Очеретяної річки до дюн, шукаю її слідів. Чому? Що я маю сказати їй? Але мені здається, що вона єдина, хто розуміє, навіщо я сюди прибув.

Цієї ночі, коли на небі одна за одною спалахують зірки, на півночі Мала Ведмедиця, потім Оріон, Сиріус, я раптом розумію свою помилку — коли я проводив східно-західну лінію, починаючи від мітки якірним кільцем, я користувався як північним репером напрямком, вказаним компасом. Корсар, який розробляв свій план і наносив мітки, не користувався компасом. Поза сумнівом, орієнтиром йому слугувала Північна зірка і в її напрямку він опустив східно-західний перпендикуляр. Різниця між магнітною і зірковою північчю становить 7°36, що змінює відстань біля підніжжя скелі приблизно на сто футів, тобто шукати треба на іншому боці скелі, яка утворює перший контрфорс піка Командора.

Я такий схвильований цим відкриттям, що не можу втерпіти і дочекатися наступного дня. З морським ліхтарем, босоніж, іду до скелі. Дме різкий вітер, насичений дощовими краплями. У сховку під старим тамариндом я не чув, як розпочалася буря. Тут вона примушує мене хитатися, свище в вухах, намагається загасити вогонь у ліхтарі.

Зараз я біля підніжжя чорної кручі, шукаю прохід. Стіна така стрімка, що я мушу тримати лампу зубами, аби підійматися. Таким чином дістаюся до карниза, що на півдорозі і починаю шукати мітку, пересуваючись по скелі, яка обсипається. У світлі лампи базальтова стіна виглядає страхітливо, пекельно. Кожна заглибина, кожна тріщина примушує мене здригатися. Так я обходжу весь карниз до рову, який відділяє цей кряж від стрімкої скелі, що височить над морем. Пориви холодного вітру, гуркіт зовсім близького моря, вода, що стікає по обличчю, стомлюють мене. Я вирішую спускатися, виснажений, помічаю широку скелю над собою, знаю, що мітка там, я певен цього. Це єдина скеля, яку видно з будь-якої точки долини. Аби дістатися до неї, мушу зробити гак, пройти по обвалу. Коли я нарешті опиняюся біля скелі з морською лампою в зубах, я бачу якірне кільце. Воно таке чітке, що його видно і без лампи. Його краї такі гострі на дотик, наче були вибиті тільки вчора. Чорний камінь холодний, слизький. Трикутник, повернутий догори, проти якірного кільця на заході. Він нагадує таємниче око, що дивиться з протилежного боку часу, вічно споглядає інший схил долини, вперто, щодня, щоночі. Дрижаки судомлять тіло. Я торкнувся таємниці, яка більша і сильніша за мене. Куди вона приведе мене?


Опісля я жив у стані пробудженої мрії, у ній голоси Лаури і Мем на веранді в Букані переплелися з посланням Невідомого Корсара, а летка постать Уми крізь чагарі підіймалася вгору краєм долини. Самотність діймає мене. Крім юного Фріца, я нікого не бачу. Та й він став приходити рідше. Вчора чи позавчора, вже й не знаю, поклав казан з рисом на камінь перед табором, потім пішов, спустившись західним схилом, не відповівши на мої крики. Наче я налякав його.

На світанку, як завжди, я пішов до гирла річки. Взяв усе необхідне для купання, бритву, мило, зубну щітку, білизну, яку треба було випрати. Приладнавши дзеркало на камені, почав голитися, потім підрізав волосся, що сягало плечей. Побачив у дзеркалі своє худе, чорне від сонця обличчя, очі з гарячковим блиском. Ніс, який у всіх чоловіків родини Л’Етанґ тонкий, з горбинкою, ще більше підсилював розгублений, майже голодний вираз, і я вже знаю, якщо й далі йтиму по його слідах, усе більше й більше буду походити на Невідомого Корсара, що колись мешкав у цих краях.

Мені подобається тут, в гирлі Очеретяної річки, де прямо на пляжі починаються дюни, де чути зовсім близьке море, його повільне дихання, коли крізь молочай і очерет поривами налітає вітер і примушує пальми рипіти. Тут на світанку світло таке ніжне, таке спокійне, а вода гладенька, наче дзеркало. Коли я закінчив голитися, викупався і виправ білизну і вже збирався повертатися в табір, я побачив Уму. Вона стояла біля річки з гарпуном у руці і не криючись роздивлялася мене, в її погляді було щось глузливе. Я часто сподівався побачити її тут, на березі, під час відпливу, коли вона повертається з рибної ловлі, однак сьогодні я здивувався, стою непорушно, а з мокрої білизни мені на ноги стікає вода.

У світлі дня, що починається біля води, вона ще краща, її блузка і спідничка намокли у морській воді, її мідне обличчя, волосся кольору лави блищать від соли. Вона теж стоїть, одна нога випростана, а тіло нахилене на ліве стегно, в правій руці вона тримає очеретяний гарпун з вістрям з чорного дерева, ліва рука впирається у праве плече, прикрите мокрим одягом — справжня антична статуя. Я стою і дивлюся на неї, не наважаюся заговорити, мимоволі думаю про Наду, таку гарну і таку загадкову, таку, якою вона колись нам здавалася на сторінках старих газет, у півтемряві горища нашого будинку. Роблю крок уперед і відчуваю, що розвіяв чари. Ума повертається і сягнистими кроками йде вздовж русла річки.

— Зачекайте! — Я вигукую це, не подумавши, наздоганяючи її.

Вона зупиняється, дивиться на мене. В її очах бачу занепокоєння, недовіру. Мені хочеться заговорити, аби затримати її, але я вже так давно ні з ким не розмовляв, що мені бракує слів. Хочеться сказати їй про сліди, які я знайшов, на березі, ввечері, до припливу. Але вона сама звертається до мене. Запитує своїм співучим глузливим голосом:

— Знайшли нарешті золото?

Я хитаю головою, а вона сміється. Присідає навпочіпки трохи оддалік, на вершині дюни. Аби сісти, пропускає спідницю між стегнами рухом, якого я ніколи не бачив у жодної жінки. Спирається на гарпун.

— А ви щось упіймали?

Вона, своєю чергою, хитає головою.

— Ви повертаєтеся додому, на гору?

Вона дивиться на небо.

— Ще рано. Я ще спробую на косі.

— Можна мені з вами?

Вона підводиться, не відповідаючи. Потім обертається до мене:

— Ходімо.

Іде, не чекаючи на мене. Швидко крокує по піску своєю ходою тварини, з довгим гарпуном на плечі.

Я кидаю клунок з мокрою білизною на пісок, не переймаючись, що вітер може знести його. Біжу слідом за Умою. Наздоганяю її біля моря. Вона йде вздовж хвиль, які накочуються на берег, очі прикуті до морської просторіні. Мокрий одяг від вітру липне до її стрункого тіла. У ще сірому світлі ранку пролітають мої друзі-птахи, курличуть зі звуком торохкала.

— Ви любите морських птахів?

Вона зупиняється, вказуючи рукою на них. Її обличчя сяє від світла. Вона каже:

— Вони гарні.

В очереті на краю берега босонога дівчина спритно, не напружуючись, стрибає на гострі шпичаки очерету. Косою іде до глибокої, кольору блакитної криці, води. Коли я підходжу до неї, вона робить мені знак зупинитися. Її висока постать нахиляється над водою з піднятим гарпуном, вона вдивляється у глиб біля коралової банки. Довго стоїть геть нерухома, потім раптом витягується вперед і зникає під водою. Я дивлюся на поверхню, шукаю буруна, хвилю, тінь. Коли вже зовсім не знаю, куди дивитися, захекана дівчина виринає за кілька сажнів від мене. Повільно підпливає, кидає на очерет прохромлену рибину. Виходить з води з гарпуном, обличчя бліде від холоду. Каже:

— Там є ще одна.

Беру гарпун і теж в одязі впірнаю в море.

Під каламутною водою бачу дно, між водоростями виблискує луска. Хвилі на кораловому рифі тривожно гуркочуть. Пливу під водою до коралів, притискаючи до тіла гарпун. Двічі обгинаю корали, але нічого не бачу. Коли виринаю на поверхню, Ума перехиляється до мене, кричить:

— Там, пливи туди!

Пірнає. Під водою я бачу її довгу тінь, яка пропливає над самим дном. У хмарі піску зі своєї схованки з’являється рибина і повільно пропливає переді мною. Гарпун, наче живий, виривається з руки і пронизує рибу. Кров хмариною забруднює воду навколо мене. Я одразу виринаю на поверхню. Ума пливе поруч зі мною, першою підіймається на скелі. Вона хапає гарпун, потім головою об чорний камінь добиває рибу. Захекавшись, я сиджу і тремчу від холоду. Ума тягне мене за рукав.

— Ходімо, треба рухатися.

Тримаючи обидві рибини за зябра, вона вже стрибає з каменя на камінь до берега. В дюнах шукає ліану, аби почепити на неї рибу. Тепер, разом, ми йдемо до русла Очеретяної річки. У місці, де річка утворює глибоку водойму небесного кольору, вона кладе рибу на берег і пірнає у прісну воду, плескається у воді так, як купаються тварини. Я на березі річки нагадую великого мокрого птаха, це її смішить. Я теж кидаюсь у воду, здіймаючи великі снопи бризок, і ми довго зі сміхом обдаємо одне одного водою. Коли виходимо з води, я дивуюся, що мені більше не холодно. Сонце вже високо, і дюни біля берега розпечені. Мокрий одяг прилипає до тіла. Навколішках на піску Ума, не роздягаючись, витискає зі спіднички і блузки воду, згори донизу, стягуючи з руки то один, то інший рукав, з обважнілого волосся по щоках і вздовж потилиці струмками стікає вода. Поривами дме вітер, здіймає хвилі у річці. Ми більше не розмовляємо. Тут, на березі цієї річки, під нещадними сонячними променями, ми слухаємо сумний шум вітру в очеретах і гуркіт моря, ми самі на цій землі, можливо останні її мешканці, прийшли нізвідки, зустрілися волею кораблетрощі. Ніколи я і в гадці не припускав, що таке може статися зі мною, що мені доведеться пережити подібне. У мені народжується сила, розливається по всьому тілу незнаний до того вогонь бажання. Ми довго сидимо на піску, чекаючи, поки висохне одяг. Ума теж не ворушиться, сидить на п’ятах, як це роблять манафи, її довгі руки обхопили коліна, обличчя обернене в бік моря. На її сплутаному волоссі виграє світло, я дивлюся на її чистий профіль, пряме чоло, тонкий ніс, вуста. Вітер рве її одяг. Мені здається, що зараз ніщо інше не має ваги.

Ума збирається йти додому. Вона рвучко підводиться, не спираючись на землю, забирає рибу. Присівши біля води, вона чистить її таким способом, якого я раніше не бачив. Вістрям гарпуна вона розтинає живіт і випатрушує рибу. Миє середину піском, полоще у річці. Далеко кидає нутрощі, де на них чекає ціла ватага крабів.

Робить усе це дуже швидко і тихо. Потім водою змиває з берега сліди. Коли я запитую, навіщо вона це робить, вона відповідає:

— Ми — манафи, ми — маррони.

Трохи далі я забираю свою майже суху, припорошену білим піском білизну. Йду за Умою до табору. Коли вона дістається сюди, то кладе рибу, яку я загарпунив, на плескатий камінь і каже:

— Твоя.

Оскільки я протестую і наполягаю, аби вона її забрала, вона каже:

— Ти голодний, я приготую тобі їжу.

Швиденько збирає сухий хмиз. З кількох зелених очеретин робить щось на кшталт решета, яке ставить на хмиз. Я даю їй свою запальничку, але вона хитає головою. Бере сухий лишайник і, присівши навпочіпки спиною до вітру, б’є одним кремінцем по іншому, дуже швидко, безперервно, поки з розігрітих камінчиків не бризкають іскринки. В западинці починає диміти лишайник. Ума обережно бере його в руки і повільно дмухає на нього. Коли спалахує полум’я, вона кладе лишайник під сухі гілки, і вже тріщить вогонь. Ума підводиться. Її обличчя світиться дитячою радістю. На переплетеному зеленому очереті смажиться риба, я вже відчуваю апетитний запах. Ума має рацію: я вмираю від голоду.

Коли риба готова, Ума кладе очеретяне решето на землю. По черзі, обпікаючи пальці, ми беремо шматочки м’яса. Я певен, що більше ніколи не їстиму нічого смачнішого за цю рибу, смажену без соли на решеті з зеленого очерету.

Коли ми доїдаємо рибину, Ума підводиться. Ретельно гасить вогонь, засипає його чорним піском. Потім бере іншу рибину, вона закопала її в землю, аби вберегти від сонця. Не промовивши жодного слова, не глянувши на мене, йде геть. Вітер окреслює форму її тіла у вицвілому від води і сонця одязі. На її обличчі грає світло, а очі — дві темні плями. Я розумію, що вона має мовчати. Розумію, що мушу залишатися на місці — така її гра, гра, у яку вона грає зі мною.

Струнка і прудка, наче тварина, вона біжить між чагарниками, перестрибує зі скелі на скелю, віддаляється вглиб долини. Стоячи біля старого тамаринду, я ще мить бачу її, схожу на дику сарну, вона підіймається схилом пагорба. Не озирається, не зупиняється. Йде далі, до гори Любен, зникає в тіні, яка ховає західні схили гори. Я відчуваю, як у мене калатає серце, а думки уповільнюють свій плин. До Англійської затоки повертається самотність, страшніша, ніж раніше. Сидячи біля свого табору, повернувшись на захід, я дивлюсь на тіні, які насуваються.


Ті дні заводять мене ще далі у моїх мріях. Те, що я шукаю, з кожним днем проступає все більше, з силою, яка сповнює мене щастям. Зі сходом сонця і до ночі я ходжу долиною, шукаю точки відліку, вказівки. Від сліпучого світла, яке передує зимовим дощам, від криків морських птахів і поривів північно-західного вітру я наче сп’янів.

Інколи між базальтовими брилами, на середині спуску, на берегах Очеретяної річки промайне ледь помітна тінь, така швидка, що я не певен, чи бачив її насправді. Ума, спустившись зі своєї гори, стежить за мною, заховавшись за скелею чи в заростях вакоа. Інколи її супроводжує дуже гарний маленький хлопчик, вона каже, що він її зведений брат і що він німий. Хлопчик стоїть поруч з нею, не наважуючись наблизитися, у нього водночас дикий і цікавий вигляд. Його звати Шрі, за словами Уми, це ім’я, дане йому його матір’ю, означає, що він посланець Бога.

Ума приносить мені їсти — дивні страви, загорнені у листя рослин, рисові пиріжки, сушеного кальмара, маніоку, печиво з перцем. Кладе харчі на плескатий камінь перед моїм табором, наче церковні дари. Я розповідаю їй про свої відкриття, це смішить її. В зошиті я описав ознаки, які знайшов з плином днів. Вона дуже любить, коли я читаю їй уголос: камені, на яких є знак у вигляді серця, з тавром, з півмісяцем. Камінь, позначений літерою М, згідно з ключами Соломона[31], камінь з хрестом. Голова змії, голова жінки, три тавра у вигляді трикутника. Камінь з міткою у вигляді стільця чи Z, який нагадує послання Корсара. Обрубана скеля. Скеля у формі даху. Камінь, прикрашений великим колом. Камінь, тінь від якого нагадує собаку. Камінь, помічений «турецьким собакою» (собака, що повзе, без лап). Скелі з кількома таврами, що вказують на зюйд-зюйд-вест. Розбита закіптюжена скеля.

Ума також хоче побачити знаки, які я приніс: уламки лави різної форми, обсидіан, камені з окам’янілими рештками тварин. Вона бере їх до рук, уважно роздивляється, наче вони чарівні. Інколи й вона приносить мені дивні речі, які знайшла сама. Якось вона принесла камінь кольору металу, гладенький і важкий. Метеорит — і від доторку рук до цього тіла, що впало з неба, можливо, мільйони літ тому, від його таємниці мене аж тіпнуло.

Тепер майже щодня Ума приходить до Англійської затоки. Чекає в затінку дерева на гірському пасовиську, поки я вимірюю відстані чи копаю пробні ями, вона боїться, що шум може привернути увагу когось із сусідів. Багато разів приходили юний Фріц з фермером Беґе, вони допомагали мені копати ями в гирлі річки. Цими днями Ума не з’являється, але я знаю, що вона десь поблизу, сховалася за деревом, у прихистку, завдяки кольору своєї шкіри зробилася непомітною. Разом з Фріцом я ставлю віхи. З очерету, який я приготував для цього заздалегідь, треба робити ці мітки кожні сто кроків, аби прокласти прямі. Потім підіймаюся долиною вище, до знаків, які знайшов, до каменів, позначених кутами, до куп каміння, розташованого трикутником тощо, продовжую прямі за допомогою теодоліта, аби вписати їх всередину висхідного кола (сітки Корсара). Сонце припікає, від нього виблискують чорні камені. Час від часу гукаю юному Фріцові, аби він ішов до мене з іншою віхою. Примруживши очі, я можу окинути поглядом усі лінії, які сходяться на руслі Очеретяної річки, з’являються вузли, де я зможу зробити пробне зондування.

Пізніше з Францом ми викопаємо ями на західному пагорбі біля підніжжя піку Командора. Земля там тверда і суха, наші кайла одразу натикаються на базальтову скелю. Щоразу, коли я розпочинаю копати пробну яму, я просто згораю від нетерпіння. Невже ми нарешті знайдемо знак, слід, залишений Корсаром, можливо, початок «кладки»? Стосовно скарбу, якось уранці, коли ми з Фріцом копали біля підніжжя пагорба, раптом з-під моєї лопати у піщаному ґрунті швидко покотилася якась куля, що я її через свою манію прийняв за череп моряка, похованого у цьому місці. Це щось котиться по піску і раптом виставляє лапи і клішні! Це великий земляний краб, якого я розбудив лопатою. Юний Фріц, спритніший за мене, ударом лопати убиває його. Радий, він кидає роботу, іде по казан і воду і, розвівши ватру, готує з цього краба вишукану юшку!


Увечері, коли сонце на спаді, а долина мовчазна і спокійна, я знаю, що Ума недалеко. Я відчуваю її погляд, який стежить за мною з висоти пагорбів. Інколи я її кличу, кричу і чую відлуння, яке несе її ім’я над долиною: «У-ма-а!»

Її погляд одночасно близько і далеко, наче погляд птаха, що летить, тінь якого помічаєш тільки тоді, коли він на мить затуляє сонце. Навіть якщо я довго не бачу її через Фріца Кастеля чи Беґе (тому що жодна манафська жінка не показується перед мешканцями узбережжя), мені подобається відчувати на собі її погляд, знаючи, що вона у долині.

Можливо, усе це належить їй, і вона, як і її одноплемінники манафи, справжня власниця долини. Вона вірить у скарб, який я шукаю? Інколи, коли денне світло ще не дуже сильне, мені здається, що я бачу, як вона разом із Шрі йде серед уламків лави, нахиляється, аби подивитися на камінь, наче на ньому є невидимий слід.

Чи йде вздовж річки до гирла, до берега, об який б’ється море. Стоячи над прозорою водою, вона дивиться на виднокрай, за коралові рифи. Я підходжу до неї, теж дивлюся на море. Її обличчя напружене, майже сумне.

— Про що ти думаєш, Умо?

Вона підстрибує, повертає до мене обличчя і сповнені суму очі. Каже:

— Ні про що, я думаю лише про неможливі речі.

— Які неможливі речі?

Але вона мовчить. Потім з’являється сонячне світло, все довкола набуває свого справжнього вигляду. Ума непорушно стоїть на холодному вітрі, річкова вода тече у неї між ногами, відштовхує гребінь припливу. Ума трусить головою, наче хоче прогнати збентеження, бере мене за руку і тягне до моря.

— Ходімо ловити кальмарів.

Бере довгий гарпун, який встромила в дюну серед очерету. Ми йдемо на схід, туди, де берег ще темний. Русло Очеретяної річки викривляється за дюнами і з’являється зовсім близько від чорної кручі. Оберемки очерету стоять прямо на березі моря. Коли ми наближаємося, хмари крихітних пташок сріблястого кольору злітають з цвіріньканням: фіть! фіть!

— Тут живуть кальмари, тут вода тепліша.

Вона іде до очерету, потім раптом знімає сорочку і спідницю. Її тіло сяє у сонячному світлі, високе і струнке, кольору темної міді. Вона заходить у море, на скелі, зникає під водою. На мить з’являється її рука з довгим гарпуном, а потім залишається лише морська поверхня, легенькі хвилі. За кілька хвилин розступається вода й Ума з’являється так, як зникла — вислизає. Підходить до мене, знімає кальмара, з якого капає чорнило, перевертає його. Дивиться на мене. У ній нема збентеження, лише сама дика краса.

— Ходімо!

Я не вагаюся. Теж скидаю одяг і пірнаю у холодну воду. Раптом я пригадую, що давно втратив, те море біля Тамарен, де ми з Дені, голі, плавали напереріз хвилям. Те відчуття свободи, щастя. Я пливу під водою майже над самим дном з розплющеними очима. Біля скель помічаю Уму, яка у западині розмахує своїм гарпуном і здіймає хмару чорнила. Разом ми спливаємо на поверхню моря. Ума, спочатку перевернувши його, кидає на берег другого кальмара. Простягає мені гарпун. На її обличчі сяє усмішка, у неї трохи хрипке дихання. Я, своєю чергою, впірнаю під скелі. Не наздоганяю першого кальмара, але прохромлюю другого на піщаному дні в ту мить, коли він, випустивши чорнило, відскакує назад.

Ми пливемо вдвох у прозорій воді лаґуни. Коли опиняємося біля коралових рифів, Ума пливе вперед, зникає так швидко, що я не встигаю за нею. З’являється за мить з рибиною на вістрі гарпуна. Знімає ще живу рибу і кидає її далеко на берег. Робить мені знак мовчати. Бере мене за руку, і ми разом пірнаємо під воду. Тоді я бачу страхітливу тінь, яка рухається перед нами, — акула. Вона двічі чи тричі повертається, потім віддаляється. Задихаючись, ми підіймаємось на поверхню. Я пливу до берега, поки Ума ще пірнає. Коли виходжу на берег, бачу, що вона знову вполювала рибину. Поруч зі мною вона біжить по білому піску. Її тіло спалахує на сонці, наче базальт. Точними швидкими рухами вона збирає кальмарів і одну рибину і закопує їх у пісок під дюною.

— Ходи сюди. Будемо сохнути.

Я лягаю на пісок. Навколішки вона набирає долонями сухий пісок і посипає ним моє тіло з голови до ніг.

— Насип на мене теж.

Я беру сипучий пісок і сиплю його їй на плечі, на спину, на груди. Тепер ми нагадуємо двох клоунів, обсипаних борошном, нам смішно.

— Коли пісок осиплеться, ми будемо сухими, — каже Ума. Ми залишаємося на дюні біля очерету, вдягнені у білий пісок. Чути лише шелест вітру в очереті та шум моря, яке прибуває. Нікого, крім крабів, які вилазять зі своїх нір, здійнявши клешні. Сонце на небі вже в зеніті, воно пече в саме серце цієї пустки.

Я дивлюся на пісок, який сохне на плечах і спині Уми і стікає тоненькими струмочками, відкриваючи сяючу шкіру. В мені здіймається нестримне бажання, спалює, наче сонце шкіру. Коли я губами торкаюся шкіри Уми, вона здригається, але не відсовується. Її довгі руки обхопили коліна, вона поклала на них голову, дивиться вдалечінь. Мої губи спускаються вздовж потилиці по її ніжній блискучій шкірі, з якої срібним дощем стікає пісок. Моє тіло починає тремтіти, Ума підводить голову, дивиться на мене з тривогою:

— Тобі холодно?

— Так… Ні.

Я й сам не знаю, що зі мною. Якийсь нервовий дріж, дихати важко.

— Що з тобою?

Раптом Ума підводиться. Швидко одягається. Допомагає мені натягти мій одяг, наче я хворий.

— Ходімо відпочинемо у тіні, ходімо!

Це лихоманка, втома? У голові паморочиться. Ледве плетуся за Умою до очерету. Вона йде випростана, несе кальмарів на кінці свого гарпуна, наче вимпели, тримає рибу за зябра.

Коли ми дістаємося до табору, я лягаю у наметі і заплющую очі. Ума залишилася зовні. Розпалює ватру, аби приготувати рибу. Вона пече також у вугіллі коржі, які принесла вранці. Коли їжа готова, вона приносить її під намет і дивиться, як я їм, нічого не беручи сама. Смажена риба надзвичайно смачна. Я облизую пальці, поспіхом запиваю водою, її Ума набрала вище по течії. Тепер я почуваюся добре. Загорнувшись у попону, попри спеку, я дивлюся на Уму, на її профіль, повернений до виходу, наче вона пильнує за кимось. Пізніше починається дощ, спочатку дрібний, потім рясніший. Вітер рве вітрильне полотно над нами, скрипить у вітах тамаринду.

Коли день закінчується, дівчина розповідає мені про себе, про дитинство. Вона говорить, немов вагаючись, своїм співучим голосом, з довгими паузами, і шум вітру з дощем, що стукотить по намету, змішується з її словами.

— Мій тато — манаф, родриґець з верхів’їв. Але він виїхав звідси, аби плавати на кораблі Бритіш Індія, це великий корабель, який ходить до Калькутти. Саме в Індії він зустрів мою маму, одружився з нею і привіз її сюди, тому що її родина не хотіла цього шлюбу. Він був старшим за неї і помер від лихоманки під час однієї подорожі, коли мені було вісім років, тоді мама залишила мене у своїх сестер на Маврикії, у Ферне. У неї не було досить грошей, аби навчати мене. Певно, вона мала надію ще раз одружитися, боялася, щоб я не стала для неї тягарем… У монастирі я дуже любила матінку-абатису, вона мене теж дуже любила. Оскільки мати покинула мене, то коли настав час повертатися до Франції, вона забрала мене із собою у Бордо, а потім під Париж. Я навчалася і працювала у монастирі. Гадаю, матінка хотіла, щоб я стала черницею, через це вона і взяла мене із собою. Але коли мені було тринадцять років, я захворіла, і всі думали, що я помру, тому що в мене був туберкульоз… Тоді моя мати написала з Маврикія, вона писала, що хоче, щоб я повернулася до неї. Спочатку я не хотіла, плакала, думала, що це тому, що я не хотіла покидати свою монастирську матір, але насправді мені було страшно зустрітися зі своєю матір’ю і злиднями на острові в горах. Монастирська матінка теж плакала, тому що дуже любила мене, і потім вона сподівалася, що я теж стану черницею, а оскільки моя мати не християнка, вона сповідує вірування Індії, матінка з монастиря знала, що я зречусь релігійного життя. І все-таки я поїхала, здійснила сама довгу мандрівку на кораблі через Суецький канал і Червоне море. Коли прибула на Маврикій, побачила свою матір, але не впізнала її, я здивувалася, що вона така невеличка, загорнена у покривало. Поруч з нею стояв маленький хлопчик, вона сказала мені, що це Шрі, посланець Бога на землі.

Вона замовкла. Тепер ніч була вже близько. Надворі пітьма поглинула долину. Дощ ущух, але було чути, як по намету стікає вода, коли вітер ворушить гілки тамаринду.

— Спочатку було важко, тому що я нічого не знала про життя манафів. Нічого не вміла робити, не могла бігати, рибалити, розпалювати ватру, навіть не вміла плавати. І не могла розмовляти, тому що ніхто не знав французької, а моя мати говорила лише на бходжпурі та креольською. Це було жахливо — мені чотирнадцять років, а я наче дитина. Спочатку сусіди глузували з мене, казали, що краще б мати залишила мене у панів. Мені хотілося втекти світ за очі, але я не знала, куди йти. Я не могла повернутися до Франції, тому що була манафкою, і нікому там не потрібна. А потім, я любила мого братика, Шрі, він такий славний, такий невинний, певно, мати мала рацію, коли казала, що він посланець Бога… Я почала навчатися всього, чого не знала. Навчилася босоніж бігати по скелях, наздоганяти кіз, розпалювати ватру, плавати і ловити рибу. Навчилася бути манафкою, жити як маррони, ховаючись у горах. Мені сподобалось жити тут, з ними, тому що вони ніколи не брешуть, нікому не чинять зла. Люди з узбережжя, в Порт-Матюрені, схожі на людей з Маврикія, вони брешуть і обманюють вас, через це ми ховаємося в горах…

Зараз геть споночіло. На долину опускається холод. Ми притулилися один до одного, я відчуваю тепло її тіла, наші ноги переплелися. Так, наче ми були єдиними живими істотами на землі.

Тепер я більше не тремчу, не поспішаю, не відчуваю страху. Ума теж забула, що має постійно тікати, ховатися. Як нещодавно в очереті, вона знімає з себе одяг, допомагає мені роздягнутися. Її гладеньке тіло гаряче, ще місцями у піску. Вона сміється, стираючи залишки піску з моєї спини, з грудей. Ми розчинилися один в одному, що я не встиг й опам’ятатися. Її обличчя відкинуте назад, я чую її дихання, відчуваю биття її серця і її жагу — безмежну, сильнішу за усі спекотні дні в морі і долині. Ми зливаємося, наче злітаємо у нічне небо, до зірок, бездумні, мовчазні, слухаючи наше тихе дихання, наче дихання людей, що заснули. Притуляємося один до одного, аби не відчувати холоду каміння.


Нарешті я знайшов рів, з якого колись било джерело, тепер висхле. Це той, який я помітив із самого початку по прибутті до Англійської затоки, і про який подумав, що він надто віддалений від русла річки, аби бути на плані Корсара.

Але мірою того як я розташовую віхи, продовжуючи прямі перших реперів, я спускаюся до східної частини долини. Якось уранці, коли я сам міряв дно Англійської затоки біля знака західного якірного кільця, я вирішив провести обстеження вздовж лінії, яка йде від західного якірного кільця до каменя, позначеного чотирма точками, який я знайшов на першому контрфорсі східної кручі і про який у листі Корсара написано: «Шукайте S :: ».

Не маючи інших віх, крім очеретяних патичків, поставлених на різній відстані, я повільно просуваюся вглиб долини. Майже перед обідом дістаюся до вершини східного пагорба, обійшовши і позначивши більше тисячі французьких футів. Коли підіймаюся на пагорб, одночасно помічаю розлом у яру і стовп, який його позначає. Це базальтова брила приблизно шести футів заввишки, вона стоїть на сипучій землі пагорба таким чином, що має виднітися з дна долини, починаючи від гирла. Він один такий, його повалив базальтовий уламок, який відірвався від скелі, що височить над долиною. Я певен, що сюди його принесли люди, можливо, тягли за допомогою колод, поставили, наче ритуальний камінь друїдів. З обох його боків ще чітко видніються канавки, зроблені для мотузки. Але що мене приголомшує, так це та мітка, яку я помічаю вгорі на скелі, точно у центрі — рівний жолоб завтовшки з палець, завдовжки приблизно шість дюймів, видовбаний у камені різцем. Цей жолоб, точне продовження лінії, якої я дотримувався після західного якірного кільця, вказує на початок яру.

З калатанням серця підходжу і вперше бачу яр. Це коридор, прокладений корозією, він пронизує товщу скелі і, звужуючись, доходить до Англійської затоки. Обвал перекриває вхід до нього, тому досі я ще не подумав про його обстеження. З долини вхід до яру ховається серед уламків кручі. А з вершини східного пагорба яр, побачений уперше, здається лише неглибоким обвалом.

Тільки одна дорога може привести мене до нього — це лінія, якої я дотримуюся, вона йде від західного якірного кільця, перетинає русло Очеретяної річки у точці 95 (точно у центрі перетину північно-південної лінії), проходить через середину каменя, поміченого чотирма отворами (точка S з документа Корсара), приводить мене до базальтового блока, де об’єднується з напрямом жолоба, вибитим корсаровим різцем.

Я настільки схвильований цим відкриттям, що мушу присісти, аби оговтатися. Холодний вітер швидко приводить мене до тями. Я поспіхом спускаюся схилом яру на дно. Опиняюся в якомусь відкритому колодязі у формі кінської підкови, завширшки приблизно двадцять п’ять французьких футів, коридор якого спускається до обвалу, який затуляє вхід завдовжки десь близько ста футів.

Саме тут, поза сумнівом, криється ключ до таємниці. Десь тут, у мене під ногами, має бути печера з морською скринею, заклепаною на носі корабля, в якій Невідомий Корсар замкнув свої казкові багатства, щоб заховати їх від англійців і вберегти від жадоби власних людей. Кращого сховку, ніж цей природній розлом у скелі, невидимий з моря і з долини, замкнений природним замком у вигляді обвалу і мулом струмка, годі шукати. Я не можу чекати, поки надійде допомога. Йду до табору і повертаюся з усім, в чому матиму потребу: з кайлом, лопатою, довгим шпичаком для зондування, мотузкою і запасом питної води. До вечора, не зупиняючись, зондую і копаю дно яру у місці, на яке, як мені здається, вказує жолоб з базальтового блока.

Під кінець дня, коли на дні яру починає згущуватися пітьма, свердло входить у ґрунт під кутом, відкривши вхід у наполовину засипану землею схованку. Ця земля, до речі, світліша, доказ того, на мою думку, що її насипали, аби заповнити цю печеру.

Допомагаючи собі руками, аби зсунути базальтові брили, я розширюю вхід. Серце б’є у скроні, одяг змок від поту. Діра збільшується, відкриває давнє підземелля, викладене півколом зі щільно підігнаного каміння. Невдовзі стою у печері по пояс. Місця мало, аби працювати кайлом, тож я мушу розгрібати землю руками, підважувати брили, користуючись свердлом як важелем. Потім метал дзенькає об камінь. Я не можу просуватись далі, я дістався дна — криївка порожня.

Настала ніч. Порожнє небо над яром поступово затягують хмари. Але повітря ще тепле, і мені здається, що сонце все ще пече на кам’яних стінах, на моєму обличчі, на руках, всередині мого тіла. Сидячи на дні яру перед порожньою криївкою, я випиваю всю воду, яка є в баклазі, теплу несмачну воду, яка не тамує моєї спраги.

Вперше за довгий час я думаю про Лауру, мені здається, що я покінчив з мрією. Що б вона подумала про мене, якби побачила ось такого, вкритого пилом, на дні цієї траншеї, яку я викопав обідраними до крови руками? Подивилася б на мене своїм темним сяючим поглядом, а мені стало б соромно. Зараз я надто стомлений, аби рухатись, аби щось відчувати, нестерпно жадаю приходу ночі, вкладаюся на тому місці, де сиджу, на дні яру, поклавши голову на один з чорних каменів, який я видовбав із землі. Наді мною, між високими кам’яними стінами, чорніє небо. Я бачу зірки. Частини надломлених сузір’їв, яким я не знаходжу назви.


Уранці, коли я виходжу з яру, то помічаю силует Уми. Вона сидить біля табору, в тіні під деревом і чекає. Поруч з нею — Шрі, він незрушно дивиться на мене.

Підходжу до дівчини, сідаю поруч з нею. В тіні її обличчя темне, але очі яскраво світять, вона каже:

— В яру давно нема води. Фонтан засох.

Вона каже про джерело «фонтан», по-креольському. Каже це спокійно, наче я шукав у яру воду.

Вранішнє світло виграє на камінні, на листі дерев. Ума з казаном пішла до річки по воду, зараз варить кашу з борошна, кір, за рецептом індійських жінок. Коли каша готова, вона накладає мені страву в емальовану миску. Сама дістає її пальцями прямо з казана.

Своїм спокійним співучим голосом знову розповідає мені про дитинство у Франції, в жіночому монастирі, про своє життя, коли вона повернулася з матір’ю до манафів. Мені подобається, коли вона говорить зі мною. Я намагаюся уявити її в той день, коли вона зійшла з великого корабля, одягнена в свою чорну сукню, з очима, засліпленими світлом.

Я теж розповідаю їй про дитинство у Букані, про Лауру, про уроки Мем на веранді, вечорами, про мандрівки з Дені. Коли я згадую про мандрівку на пірозі, до Морна, її очі блищать.

— Мені б теж хотілося вийти в море.

Підводиться, дивиться в бік лаґуни.

— З того боку є багато островів, є острови, на яких живуть птахи. Відвези мене туди порибалити.

Мені подобається, коли її очі сяють ось так. Вирішено — ми поїдемо на острови: на острів Бакланів, на Баладиру, можливо, навіть, на південь до Ґомбрані. Я піду у Порт-Матюрен, аби найняти пірогу.


Протягом двох днів і ночей лютує буря. Я ховаюся під наметом, харчуюся солоними галетами, майже не виходжу. Потім на ранок третього дня вітер вщухає. Миттєво небо стає яскраво-блакитним, безхмарним. На березі зустрічаю Уму, вона стоїть так, наче нікуди й не відлучалась увесь цей час. Коли помічає мене, каже:

— Сподіваюся, сьогодні на пірозі причалює рибалка.

За годину, справді, до берега причалює пірога. Із запасом води і коробкою галет ми завантажуємося. Ума на носі зі своїм гарпуном вдивляється у воду лаґуни.

У бухті Ласкара ми висаджуємо рибалку, я обіцяю повернути йому пірогу наступного дня. Ми відчалюємо, східний вітер надимає вітрило. За нами здіймаються високі, ще невиразні у вранішньому світлі гори Родриґеса. Обличчя Уми світиться від щастя. Вона показує мені Лімон, Пітон, Білактер. Коли ми перетинаємо фарватер, хитавиця починає качати пірогу, на нас летять бризки. Але далі ми знов у лаґуні під захистом рифів. Однак вода темна, по ній пробігають таємничі відблиски.

Перед носом човна з’являється острів: це острів Бакланів. Перш ніж побачити птахів, ми чуємо їхній гамір. Це постійний одноманітний гамір, який заповнює небо і море.

Птахи нас помітили, почали літати навколо піроги. З криками кружляють крячки, альбатроси, чорні фреґати, велетенські баклани, олуші.

Острів лише за якихось п’ятьдесят сажнів з правого облавку. Від лаґуни йде піщана банка, а до відкритого моря — скелі, на яких розбиваються океанські хвилі. Ума підійшла до штурвала, каже мені тихо, майже на вухо:

— Як гарно!..

Я ніколи не бачив стільки птахів. Їх тисячі на скелях, білих від посліду, вони поважно походжають, літають, сидять, а шум їхніх крил нагадує гул моря. Хвилі накочуються на рифи, покривають скелі сліпучим каскадом, але бакланам байдуже. Вони розкидають свої широкі крила, вітер підносить їх над водою, що прибуває, потім вони знову опускаються на скелі.

Над нами галасливе скупчення птахів. Вони кружляють навколо піроги, затуляючи небо, летять проти вітру, розправивши свої величезні крила, повернувши чорну голову до ненависних чужинців. Їх стає все більше й більше, їхні пронизливі крики просто оглушують нас. Деякі з них нападають на нас, пікірують на корму піроги, ми змушені ховатися. Ума злякалася. Притискається до мене, затуляє вуха руками:

— Їдьмо звідси!

Я кладу стерно на правий облавок, вітрило, ляскаючи, наповнюється вітром. Баклани нас зрозуміли. Вони віддаляються, набирають висоту і, кружляючи, продовжують стежити за нами. На скелях птаство перестрибує через буруни піни.

Нам з Умою все ще лячно. Ми втікаємо за вітром і ще довго після того, як покинули берегову зону острова, чуємо пронизливі крики птахів і свист їхніх крил. За милю від острова Бакланів ми знаходимо інший острівець, розташований на кораловому рифі. На півночі океанські хвилі з громовим гуркотом накривають скелі. Тут майже нема птахів, за винятком кількох крячок, які ширяють над берегом. Як тільки ми причалюємо, Ума знімає одяг і пірнає. Я бачу, як її темне тіло рухається в товщі води, потім зникає. Багато разів, піднімаючи гарпун, вона спливає на поверхню, аби подихати.

Я теж роздягаюся і стрибаю. З розплющеними очима пливу до самого дна. В коралах живуть тисячі риб, назви яких мені невідомі, вони сріблястого кольору, з жовтими і червоними смугами. Вода дуже тепла, я без зусиль опускаюся до коралів. Дарма шукаю Уму.

Коли повертаюся на берег, витягуюся на піску, слухаю шум хвиль позаду себе. Крячки ширяють на вітрі. Є навіть кілька бакланів, вони з криками прилетіли зі свого острова, аби подивитися на мене.

Коли білий пісок вже висох на моєму тілі, тільки тоді Ума виходить з води. Її тіло сяє у сонячних променях, ніби чорний метал. Навколо талії у неї заплетена ліана, на яку вона почепила свою здобич — чотири рибини, одного імператора, одного капітана, двох лящів. Вона стромляє гарпун у берег, вістрям догори, відв’язує свій пасок, кладе рибу в яму, вириту в піску, яку прикриває мокрими водоростями. Потім сідає, обсипає себе піском.

Поруч я чую її ще хрипке від втоми дихання. На її темній шкірі пісок сяє, наче золота пудра. Ми мовчимо. Дивимося на воду в лаґуні, слухаючи могутній гул моря позаду нас. Наче ми тут уже багато днів, забувши про все на світі. Удалині на Родриґесі високі гори повільно змінюють колір, западини гаваней уже темні. Приплив. Лаґуна повноводна, насиченого темно-синього кольору. Форштевень піроги майже у воді, зі своїм гордим носом вона теж нагадує морського птаха.


Пізніше, коли сідає сонце, ми вечеряємо. Ума підводиться, пісок легким дощем стікає з неї. Вона збирає сухі водорості, уламки дерева, викинутого припливом. Своєю кремнієвою запальничкою я підпалюю хмиз. Коли спалахує вогонь, обличчя Уми освітлюється дикою радістю, яка мене так вабить до неї. З кількох мокрих тростинок Ума робить решето, на якому готує рибу. Потім пригорщами піску гасить вогонь і прямо на жар кладе решето з рибою. Запах смаженої риби наповнює нас щастям, невдовзі, обпікаючи пальці, ми поквапливо їмо.

Прилетіло кілька морських птахів, їх привабив запах риби. Вони креслять на сонці великі кола, потім опускаються на берег. Перш ніж їсти, дивляться на нас, схиливши набік голову.

— Вони більші не зляться, вони вже знають нас.

Баклани не сідають на пісок. Вони пікірують на шматки, хапають їх на льоту, здіймаючи хмари пилу. Навіть краби вилазять зі своїх нір, у них одночасно боязкий і грізний вигляд.

— Скільки народу! — каже Ума зі сміхом.

Коли ми доїдаємо, Ума чіпляє наш одяг на гарпун, і ми спимо на гарячому піску під цією імпровізованою парасолькою. Зариваємося у пісок один біля одного. Можливо, Ума так і засинає, поки я дивлюся на її обличчя із заплющеними очима, на її гарне гладеньке чоло, навколо якого вітер ворушить волосся. Коли вона дихає, пісок сповзає їй на груди, оголене плече сяє, наче камінь. Кінчиками пальців я пещу її шкіру. Але Ума не ворушиться. Вона повільно дихає, поклавши голову на зігнуту руку, поки вітер маленькими струмочками здуває пісок з її надзвичайно гарного стрункого тіла. Над собою я бачу порожнє небо і в дзеркалі лаґуни — туманний Родриґес. Морські птахи кружляють над нами, сідають на березі, за кілька кроків від нас. Вони більше не бояться, вони стали нашими друзями.

Я думаю, що цей день без кінця, як море.

Однак настає вечір, я йду берегом, оточений птахами, які злітають з тривожними криками. Надто пізно, аби думати про повернення на Родриґес. Відплив оголює масиви коралів у лаґуні, і ми можемо наскочити на мілину або розбити пірогу. Ума наздоганяє мене на мисі. Через вітер, що дме з моря, ми одягаємося. Морські птахи летять за нами, з підозрілими тривожними криками сідають на скелі попереду. Тут море чисте. Ми дивимося на хвилі, що розбиваються в кінці своєї подорожі.

Коли я сідаю поруч з Умою, вона обіймає мене, кладе голову мені на плече. Я відчуваю її запах, її тепло. Дме вечірній вітер, він приносить ніч. Ума тремтить. Її непокоїть цей вітер, він непокоїть також птахів, примусивши їх покинути свій притулок, високо в небі вони кричать про останні спалахи світла над морем.

Швидко настає ніч. Виднокрай зникає, піна перестає сяяти. Ми повертаємося на той бік острова, аби заховатися від вітру. Ума готує постіль. Високо на березі, на дюні, стелить сухі водорості. Ми загортаємося у свій одяг, аби вберегтися від вологи. Птахи припинили свій божевільний лет. Вони сидять на березі, недалеко від нас, і у пітьмі ми чуємо їхнє ґелґотання, їхнє клацання дзьобами. Притулившись до Уми, я вдихаю аромат її тіла, її волосся, відчуваю смак соли на її шкірі і вустах.

Потому відчуваю її дихання, яке затихає, лежу нерухомо, розплющивши очі в ніч, слухаючи удари хвиль, які все ближче й ближче здіймаються позаду нас. Зірок так багато, вони такі гарні, як тоді, коли я лежав на палубі Зети. Переді мною біля чорних плям родриґських гір видніється Оріон, Нічні красуні і, зовсім у зеніті, біля Чумацького шляху, як колись, я шукаю сяюче гроно Плеяд. Як колись, намагаюся помітити сьому зірку, Плейону, і в кінці Великої Ведмедиці — Алькор. Внизу, ліворуч, упізнаю Південний Хрест, потім бачу, як повільно, наче він справді пливе по чорному морю, з’являється великий корабель Арґо. Мені хочеться почути голос Уми, але я не наважуюся будити її. Відчуваю біля себе, як повільно здіймаються й опускаються її груди, і це дихання змішується з шумом моря. Після такого довгого, сповненого світла дня ми опинилися на дні повільної ночі, яка проникає в нас, яка змінює нас. Задля цього ми тут, аби прожити цей день і цю ніч, далеко від людей, на порозі бурхливого моря, серед птахів.

Чи ми спали насправді? Не знаю. Я довго нерухомо лежу під диханням вітру, відчуваючи жахливі удари хвиль біля підніжжя коралів, а зірки повільно обертаються до сходу.

Вранці Ума, зіщулившись у моїх обіймах, спить попри сонце, яке світить прямо в очі. Мокрий від роси пісок прилип до її темної шкіри, струмочками стікає вздовж потилиці, змішується із зібганим одягом. А переді мною в лаґуні вода стає зеленою, птахи полишили берег — знову кружляють, розпростерши крила на вітрі, уважними очима обстежують морське дно. Я бачу чисті і ясні гори Родриґеса, Пітон, Білактер і оддалік на березі — Діамант. Уже снують піроги, наповнивши вітром вітрила. За кілька хвилин ми вберемося в наш одяг, що шурхотить від піску, сядемо в пірогу, і вітер наповнить наше вітрило. Напівсонна Ума буде на носі, ляже на дно піроги. Ми покинемо наш острів, поїдемо звідси, підемо на Родриґес, і морські птахи не будуть нас проводжати.

Понеділок, 10 серпня (1914)

Сьогодні вранці, самотній у хащах Англійської затоки, я підраховую дні. Я розпочав це давно, наслідуючи приклад Робінзона Крузо. Не маючи дерева, аби робити зарубки, я списав позначками обкладинки своїх учнівських зошитів. Таким чином я уточнюю цю незвичайну для мене дату, вона свідчить про те, що зараз точно чотири роки, як я на Родриґесі. Це відкриття настільки вражає мене, що я не в змозі залишатися на місці. Поквапливо взуваю запилені черевики на босу ногу, тому що в мене вже давно нема шкарпеток. Зі скрині виймаю сірий піджак — спогад про дні, проведені в бюро W.W. West у Порт-Луї. Застібаю сорочку на всі ґудзики, але краватки немає: нею я скористався, аби прив’язати вітрило, яке під час грозової ночі слугувало мені наметом. Без капелюха, зарослий і бородатий, наче після кораблетрощі, із засмаглим обличчям, одягнений у цей панський піджак і старі черевики, я став би посміховиськом на Рампар-Стрит у Порт-Луї. Але тут, на Родриґесі, люди не такі вибагливі, вони мене майже не помічали.

О цій годині приміщення телеграфної компанії ще порожнє. Там є тільки службовець-індус, який байдуже дивиться на мене, навіть коли я найчемнішим у світі чином запитую у нього, який сьогодні день.

— Перепрошую, пане, який сьогодні день?

Він замислюється. Не спускаючись зі сходів, каже:

— Понеділок.

Я наполягаю:

— А яке число?

Після наступної паузи він видає:

— Понеділок, 10 серпня 1914 року.


Поки спускаюся дорогою, обсадженою вакоа, до моря, відчуваю якесь запаморочення. Як давно я живу у цій самотній долині поруч з привидом Невідомого Корсара! Лише з тінню Уми, яка так надовго зникає, що я вже й не знаю, чи вона існує насправді. Як давно я далеко від дому, від тих, кого люблю. Від спогадів про Лауру і Мем у мене стискається серце, наче у передчутті нещастя. Блакитне небо засліплює мене, море наче горить. Мені здається, що я прибув з іншого світу, з іншого виміру.

Коли я дістаюся Порт-Матюрена, то одразу опиняюся в натовпі. Це рибалки повертаються додому, в бухту Ласкара, чи фермери прийшли на ринок. Біля мене зі сміхом бігають чорношкірі діти, ховаються, коли я дивлюся на них. Поживши у його володінні, гадаю, я став трохи схожий на Корсара. Ото гарний корсар — увесь у пилюці і лахмітті, без корабля, вийшов зі свого барлогу!

Минувши помешкання Порталіса, опиняюся в центрі міста, на Барклі-Стрит. У банку, коли знімаю свої останні заощадження (на які куплю морські галети, цигарки, олію, каву і вістря для гарпуна, аби ловити кальмарів), я чую перше відлуння тієї війни, в яку легковажно буде втягнуто все людство. Свіжий примірник Маврикійця на стіні у банку повідомляє про останні телеграфні повідомлення з Європи: оголошення Австрією війни Сербії після замаху в Сараєво, мобілізація у Франції і Росії, підготовка до війни в Англії. Цим новинам уже десять днів!

Довго блукаю вулицями цього міста, де ще ніхто не усвідомлює, яка згуба загрожує світові. Юрба метушиться перед крамницями на Дункан-Стрит, у китайців на Дуґлас-Стрит, на дорозі до причалу. Якусь мить я думаю піти побалакати з лікарем Кемалем Буду у диспансері, але соромлюся свого лахміття і занадто довгого волосся.

У віконечку «до запитання» компанії Еліас Маллак на мене чекає лист. На конверті впізнаю її гарний нахилений почерк, але не наважуюся його тут же читати. Забагато людей на пошті. Тримаю його в руці, крокуючи вулицями Порт-Матюрена, а також коли роблю покупки. Лише повернувшись в Англійську затоку, сидячи в своєму таборі під старим тамариндом, я спроможний розпечатати листа. На конверті читаю дату відправлення — 6 липня 1914 року. Лист прийшов місяць тому. Він написаний на індійському папері ручної роботи, легкому, тонкому, матовому, впізнаю його хрустіння в руках. На такому папері любив писати наш батько або креслити на ньому свої плани. Я думав, що ці аркуші зникли геть усі під час нашого переїзду з Букана. Де Лаура знайшла їх? Гадаю, вона берегла їх увесь цей час, наче для того, аби написати на них мені листа. Вигляд її елеґантного нахиленого почерку мене бентежить такою мірою, що якусь мить я не в змозі читати. Потім упівголоса читаю собі самому:

Мій дорогий Алі!

Як бачиш, я не дотримуюся слова. Я присяглася, що напишу тобі лише єдине слово: повертайся! Але ось пишу тобі, не знаючи, що маю тобі сказати.

Спочатку про новини, які, як ти можеш здогадатися, кепські. Після твого від’їзду тут усе стало ще сумнішим. Мем нічим не хоче займатися, навіть піти до міста, щоб уладнати наші справи. Це я багато разів ходила, аби розчулити наших кредиторів. Є один англієць, такий собі пан Нот[32] (такі прізвища навмисно не вигадують!), він погрожує накласти арешт на ті три тумбочки, які є в нас у Форест-Сайді. Мені вдалося зупинити його, наробивши обіцянок, але на який час? Досить про це. Мем дуже слабка. Вона все ще говорить про те, аби переїхати до Франції, але всі новини, які приходять звідти, в один голос свідчать про війну. Так, усе дуже похмуре, більше нема майбутнього.

Моє серце стискається, коли я читаю ці рядки. Куди зник голос Лаури, яка ніколи не скаржилася, яка відкидала скарги, називаючи їх «веремією»? Хвилювання, яке я відчуваю, викликає не війна, яка загрожує світові. Його спричинює порожнеча, яка поглибилася між мною і тими, кого я люблю, і яка невблаганно віддаляє мене від них. Однак я дочитую останній рядок, в якому, мені здається, я на коротку мить упізнаю голос Лаури, її жарти:

Я не припиняю думати про час, коли ми були щасливими у Букані, коли дні не кінчалися. Я тобі зичу, аби там, де ти є, також були гарні дні, зі щастям, хай навіть і без скарбу.

Підписала лист лише великою «Л», без слів прощання. Вона ніколи не любила ні потиску рук, ні обіймів. Ось що в мене від неї залишається цей старий аркуш індійського паперу у руці, ото й усе.

Ретельно складаю аркуш, кладу його до моїх паперів у скрині серед письмового приладдя. Надворі сяє полуденне світло, примушує каміння виблискувати на дні долини, робить гострішим листя вакоа. Вітер приносить шум припливу. Мухи витанцьовують при вході до намету, можливо, відчувають наближення грози? Мені здається, що я все ще чую голос Лаури, яка звертається до мене з того боку моря і вітру, а тут лише тиша й самотність засліплює мене світлом.

Іду навмання долиною, все ще у сірому піджаку, який мені завеликий, ноги натерті черевиками, які зсохлися. Іду тими слідами, які знаю, вздовж ліній Корсарового плану і його забаганок, план нагадує великий шестикутник, що закінчується шістьма вістрями і є не що інше, як зірка з печатки Соломона, що відповідає двом перевернутим трикутникам з якірних кілець.

Багато разів перетинаю Англійську затоку, блукаю поглядом по землі, слухаю відлуння власних кроків. Бачу і впізнаю кожен камінь, кожен кущ, на піску в дюнах, у гирлі Очеретяної річки, бачу сліди власних кроків, яких ще не змив дощ. Підводжу голову, в глибині долини бачу блакитні неприступні гори. Наче я хотів пригадати щось давнє, забуте, великий похмурий рів Мананави, можливо, те місце, де починається ніч.


Більше не можу чекати. Сьогодні ввечері, коли сонце сідає за пагорбами за піком Венери, іду до входу в яр. Поквапливо видираюся на уламки, що ховають вхід, ударами кайла роблю діри в схилах яру, ризикуючи бути похованим під обвалами. Більше не хочу думати про свої підрахунки, про віхи. Чую удари свого серця, хрипкий звук натужного дихання і гуркіт земляних і вапнякових обвалів. Їхнє падіння полегшує мій стан, звільняє від тривоги.

Затято кидаю уламки скелі вагою по фунтів сто, у базальтові стіни, на дно яруги, відчуваю запах селітри, який плаває у нагрітому повітрі. Як п’яний, гадаю, а п’яний я від самотности, від тиші, через це я трощу камені і сам собі кажу: «Тут! Там!.. Туди! Іще туди!..»

На дні яруги накидаюся на купу такого великого, такого давнього базальтового каміння, що не певен, чи воно скотилося з чорних пагорбів. Знадобиться багато чоловіків, аби зрушити їх з місця, але я не можу чекати приходу негрів з ферм, Рабу, Адрієна Меркюра чи Фріца Кастеля. Ціною величезних зусиль, пробивши пробний отвір у першому базальтовому камені, пробую просунути вістря кайла і тисну на держално як на важіль. Каменюка зрушується, я чую, як у глибоку яму обвалюється земля. Але кінець кайла ламається, я зриваюсь і страшно падаю на стіну протилежної скелі.

Довго лежу напівпритомний. Коли приходжу до тями, відчуваю, як по голові, по щоці стікає гаряча рідина — кров. Надто слабкий, аби підвестися, лежу на дні яруги, спираючись на лікоть, притискаючи до потилиці носову хустинку, аби вгамувати кров.

Незадовго до ночі виринаю зі свого заціпеніння від шуму, що лунає на вході до яруги. Не розуміючи, що відбувається через свій жахливий стан хапаю уламок, що залишився від кайла аби захищатися, якщо це дикий собака, чи можливо, голодний пацюк. Потому впізнаю тендітну постать Шрі, що темніє на тлі ще світлого призахідного неба. Він іде над краєм яруги, коли я кличу його, спускається вздовж схилу до мене.

У нього наляканий вигляд, але він допомагає мені підвестися, веде мене до виходу з яру. Від рани я ослаб, але кажу йому, наче настраханій тварині: «Нумо, ходімо, ходімо!» Разом ми йдемо вглиб долини до табору. Там на мене чекає Ума. Приносить води в казанку і з долоні обмиває рану і волосся, на яких запеклася кров. Запитує: «Ви так любите золото?»

Я розповідаю їй про схованку, яку знайшов під базальтовим камінням, про знаки, які вказують на ці камені і на цей яр, але роблю це гарячково і плутано, мабуть, вона думає, що я збожеволів. Для неї скарб нічого не означає, вона зневажає золото, як усі манафи.

Із закривавленою носовою хустинкою на голові їм страву, яку принесла Ума — сушену рибу і кір, борошняну кашу. Після їжі вона сідає поруч зі мною, і ми довго мовчки сидимо, дивлячись на ясне небо, яке буває перед настанням ночі. Морські птахи зграями летять над Англійською затокою до своїх притулків. Зараз я більше не відчуваю ні нетерпіння, ні гніву.

Ума поклала голову мені на плече, як у перші дні нашого знайомства. Я відчуваю запах її тіла, її волосся.

Розповідаю їй про те, що люблю — про поля у Букані, про Труа Мамель, про темну й небезпечну долину Мананави, де завжди літають два фаетони. Вона тихо слухає, думаючи про своє. Я відчуваю, що вона десь далеко. Коли я намагаюся заспокоїти її, приголубити, вона відсовується, обіймає руками свої довгі зігнуті ноги, як завжди робить, коли залишається сама.

— Що з тобою? Ти гніваєшся?

Вона не відповідає. Разом ми йдемо в дюни, у ніч, яка настає. На початку літа повітря таке солодке, таке ніжне, на чистому небі починають спалахувати зірки. Шрі залишився в таборі, непорушний і зосереджений, наче сторожовий пес.

— Розповідай ще про своє дитинство.

Повільно, припаливши сиґарету, розповідаю, смакуючи медовий аромат англійського тютюну. Розповідаю про все — про наш будинок, про Мем, яка проводила з нами уроки на веранді, про Лауру, яка вміла ховатися на своєму дереві добра і зла, про наш рів. Ума перебиває мене, аби розпитати про Мем, особливо про Лауру. Питає про те, яка вона, яке у неї вбрання, що вона любить, мені здається, що вона заздрить. Стільки уваги цієї дикої дівчини до дівчини з буржуазного середовища мене смішить. Гадаю, я жодного разу не зрозумів того, що тоді відбувалося з нею, що її непокоїло, що робило її вразливою. У пітьмі я ледве розрізняю її силует поруч зі мною на дюні. Коли я намагаюся підвестися, аби йти до табору, вона тягне мене за руку.

— Посидь ще трохи. Розкажи ще про той край.

Вона хоче, аби я знову розповідав їй про Мананаву, про тростинові поля, якими ми бігали з Дені, а ще про той рів, який ми знайшли у загадковому лісі, і про повільний лет птахів, що сяяли білизною пір’я.

Затим вона розповідає про себе, про свою подорож до Франції, про таке темне і таке низьке небо, що здавалося, світло ось-ось згасне назавжди, про молитви у каплиці і про церковні співи, які вона любила. Розповідає про Харі і про Ґовінду, який виріс серед стад, там, у краю її матері. Одного дня Шрі зробив сопілку з очерету, потім одразу заграв, от тоді його мати й зрозуміла, що він посланий Богом. Це він, коли вона повернулася жити серед манафів, навчив її наздоганяти сарну на скаку, він уперше повів її до моря, аби ловити крабів і кальмарів. Вона розповідає також про подружжя птахів світла Сукха і Сарі, які уміють розмовляти, вони співають Господові у країні Вриндаван, вона каже, що це їх я колись бачив на вході до Мананави.

Трохи згодом ми повертаємося до табору. Раніше ми ніколи так не розмовляли, лагідно, тихими голосами, не бачачи одне одного, сидячи під великим деревом. Наче часу більше не існує, і нема більше нічого, крім цього дерева і цього каміння. Коли ми повернулися з нічної прогулянки, я витягнувся на вході до намету, поклавши голову на лікоть. Чекаю, коли до мене прийде Ума. Але вона непорушно сидить на місці, дивиться на Шрі, що примостився на камені, трохи віддалік, і їхні освітлені небом постаті нагадують нічних вартових.


Коли сонце піднімається над горами, я сиджу в наметі у піджаці перед скринею, яка слугує мені партою, складаю нову мапу Англійської затоки. Прокладаю всі лінії, які з’єднують віхи, після чого поступово вимальовується щось схоже на павутиння, шість з’єднаних точок якого утворюють велику зірку Давида, перевернуті трикутники якірних кілець якої на сході і на півдні стали моїми першими позначками.

Сьогодні я більше не думаю про війну. Все мені здається новим і чистим. Підвівши голову, раптом помічаю Шрі, який дивиться на мене. Я впізнаю його не зразу. Спочатку я думаю, що один із хлопчиків з ферми Рабу спустився, аби піти з батьком порибалити. Але впізнаю його погляд, дикий, тривожний, водночас ніжний і сяючий, він, не звертаючи, прямує до мене. Я залишаю свої папери, йду до нього, не поспішаю, щоб не налякати його. Коли я за десять кроків від хлопчика, він повертається і починає віддалятися. Іде неквапно, перестрибує через каміння, озирається, аби почекати мене.

— Шрі! Зачекай!

Я крикнув, хоча й знаю, що він не може почути мене. Хлопчик продовжує йти в глибину долини. Я пішов за ним, не намагаючись наздогнати його. Шрі легко перестрибує через чорні камені, я бачу його тоненьку темну постать, яка підіймається вгору, наче витанцьовує, потім він зникає у чагарях. Я думаю, що загубив його, але ось він, у тіні дерева або в розщелині між скелями. Помічаю його тільки тоді, коли він починає рухатися.

Кілька годин я йшов услід за Шрі через гори. Ми — високо в горах, над пагорбами, на позбавлених рослинности гірських схилах. Під собою бачу такі самі скелясті схили з темними плямами вакоа і колючими кущами. Вище — оголене мінеральне царство. Небо — неймовірної блакиті, хмари, що налетіли зі сходу, біжать над морем, минають долину, відкидаючи швидкі тіні. Ми продовжуємо підніматися. Інколи мій провідник розчиняється серед чорного каміння, і коли я знову помічаю його, його швидкий і легкий танець, я не певен, що бачив — сарну чи дикого собаку.

У якусь мить зупиняюся, аби подивитися на морську далечінь, таким море я ще не бачив — безмежним, сяючим і сліпучим від сонячного світла, перекресленим довгою шляркою мовчазних скель.

Вітер дме холодними поривами, від яких на очі навертаються сльози. Я сиджу на камені, аби відсапатися. Коли починаю йти, мені страшно, що я загубив Шрі. Примруживши очі, шукаю його на вершині гори, на темних схилах яруг. Коли я вже майже ладний відмовитися від пошуків, помічаю його в оточенні інших дітей, серед стада кіз, на іншому схилі гори. Кличу його, але від луни мого голосу діти втікають, разом з козами зникають серед чагарників і каміння.

Тут я помічаю сліди людей — якісь кола з каміння, складеного насухо, схожі на ті, що я знайшов, коли вперше потрапив до Англійської затоки. Зауважую також ледь помітні стежки в горах, я їх можу побачити тому, що дике життя, яке я веду протягом чотирьох років в Англійській затоці, навчило мене помічати сліди людей. Оскільки я збираюся спуститися з іншого боку гори, аби знайти дітей, раптом бачу Уму. Вона підходить до мене, мовчки бере за руку і веде на вершину скелі, туди, де невелика ділянка утворює якийсь нависаючий схил.

З протилежного боку урочища, на засушливому схилі вздовж висохлого потічка помічаю складені з каміння і гілля хижі, декілька крихітних, захищених від вітру кам’яними підмурками, оброблених ділянок землі. Собаки відчули нас, загавкали. Це манафське село.

— Тобі не можна йти далі, — каже Ума. — Якщо прийде чужинець, манафи будуть змушені переселитися далі в гори.

Ми спускаємося до північного схилу гори. Обличчям до вітру. Внизу — безкінечне море, темне, покрите бурунами хвиль. На сході — ультрамаринова гладінь лаґуни.

— Уночі видно вогні міста, — каже Ума. Вона дивиться на море: — А там можна побачити, як прибувають кораблі.

— Яка краса! — кажу я тихо. Ума присіла навпочіпки у своїй звичній позі, охопила коліна руками. Її темне обличчя обернене до моря, вітер грає волоссям. Ума повертається на захід, у бік пагорбів.

— Тобі треба спускатися, скоро стемніє.

Але ми сидимо, нерухомі під поривами вітру, не в змозі відірватися від моря, схожі на птахів, що звикли жити високо в небі. Ума мовчить, але мені здається, що я відчуваю все, що з нею коїться, її бажання, її відчай. Вона ніколи цього не каже, але через це вона так любить приходити на узбережжя, пірнати, запливати до скель з гарпуном і, сховавшись за виступом, спостерігати за людьми з узбережжя.

— Хочеш поїхати зі мною?

Від мого голосу чи від мого запитання вона підстрибує. Гнівно дивиться на мене. Її очі палають.

— Поїхати? Куди? Кому я потрібна?

Я шукаю слова, аби заспокоїти її, але вона грубо каже:

— Мій дід був марроном, як усі чорні маррони з Морна. Він помер від того, що йому жорнами розчавило ноги у млині, тому що він у лісі приєднався до людей Сакалаву. Після того мій батько приїхав сюди, на Родриґес, і став моряком, аби подорожувати. Моя мати народилася у Бенґалії, її мати грала на музичних інструментах, вона співала для Говінди. Куди я можу поїхати? У Францію в монастир? Чи до Порт-Луї, аби прислужуватися тим, хто послав на смерть мого дідуся, тим, хто купували і продавали нас, наче рабів?

Її рука була холодною, наче у неї була лихоманка. Раптом Ума підводиться, іде до схилу, на захід, туди, де розходяться дороги, туди, де нещодавно чекала мене. Її обличчя знову спокійне, але очі продовжують палати від гніву.

— Тобі час іти. Ти не повинен тут залишатися.

Я хотів попрохати її, аби вона показала мені свій будинок, але вона вже пішла, не озираючись, Ума спускається в темну долину, на якій стоять манафські хижі. Я чую голоси дітей, гавкіт собак. Швидко насувається пітьма.

Спускаюся схилами, біжу через колючі чагарі і вакоа. Більше не бачу ні моря, ні виднокраю, нічого, лише гірські тіні, які більші за небо. Коли дістаюся Англійської затоки, вже темно, тихо йде дощ. Під своїм деревом, у затишку свого намету згортаюся у клубок, нерухомо лежу, мені холодно і самотньо. Думаю про гуркіт розрухи, що наростає з кожним днем, він котиться, нагадує шум грози, його голос заповнює всю землю, і ніхто не в змозі не думати про нього. Цієї ночі я вирішую піти на війну.

Сьогодні вранці вони всі зібралися на вході до яру: Адрієн Меркюр, високий чорний чоловік із силою Геркулеса, колись він був «десятником» на кокосових плантаціях у Хуан де Нова, Ернест Рабу, Селестен Проспер і юний Фріц Кастель. Коли вони дізналися, що я віднайшов схованку, вони одразу прийшли, полишивши усі справи, кожен зі своєю лопатою і мотузкою. Якби хтось побачив, як ми перетинаємо долину Англійської затоки, вони з лопатами і своїми великими капелюхами з вакоа, я — попереду, бородатий і з довгим волоссям, у порваному одязі, голова ще перев’язана носовою хустинкою, то подумав би, що це маскарад, який відтворює повернення людей Корсара, що прийшов по свій скарб!

Свіже вранішнє повітря збадьорює нас, ми починаємо копати навколо базальтових каменів на дні яруги. Земля, пухка на поверхні, стає твердою, наче камінь, коли ми заглиблюємося. По черзі ми б’ємо кайлом, поки решта розчищає дорогу до найширшої частини яру. Тоді я здогадуюся, що це каміння і ця накидана на вході земля, які я прийняв за природну загату, що виникла внаслідок стікання води у русло висохлого потоку, насправді є розкиданою породою, яку люди Корсара викидали, копаючи схрони на дні яруги. Знову мені здається, що увесь яр є результатом людської творчости. Починаючи від простого розлому у базальтовій скелі, вони рили, копали, аби надати природного вигляду цій ущелині, яку дощова вода змінювала впродовж майже двохсот років. Це дивне враження, майже лякаюче, схоже на те, яке мають відчути дослідники, що серед тиші нещадного світла пустелі дістають на світ Божий стародавні могили Єгипту.

Близько полудня основа найбільшого базальтового каменя підкопана таким чином, що простого поштовху досить, аби зіштовхнути цю скелю на дно яруги. Разом ми упираємося у неї з одного боку, вона відкочується на декілька метрів, спричинивши осипання землі і каміння. Перед нами, прямо на точці, на яку вказує жолобок, викарбуваний на постійному камені вгорі на скелі, відкривається зяючий отвір, його ще погано видно через куряву, що зависла в повітрі. Не чекаючи, поки вона всядеться, я лягаю на живіт і вповзаю в отвір. Потрібна не одна секунда, аби мої очі призвичаїлися до темряви. «Що там? Що там?» Чую позаду себе нетерплячі голоси чорношкірих помічників. Після довгого споглядання діри відповзаю назад. Відчуваю запаморочення, кров гупає у скронях, пульсує у шийних венах. Очевидно, що й друга схованка теж порожня.

Ударами кайла розширюю отвір. Поступово починає з’являтися щось на зразок колодязя, який заглиблюється у підніжжя скелі. Дно колодязя утворене з тієї самої породи іржавого кольору, яка на дні яруги чергується з базальтовими виступами. Юний Фріц спускається в колодязь, де повністю зникає, потому вилазить. Хитає головою:

— Нема нічого.

Меркюр зневажливо знизує плечима.

— Це водопій для кіз.

Чи насправді йдеться про колишні водопої для стад? Але навіщо завдавати собі стільки клопоту, якщо Очеретяна річка за два кроки? Чоловіки йдуть геть зі своїми лопатами і мотузками. Я чую, як їхній сміх стихає, коли вони виходять з яруги. Лише юний Фріц Кастель залишився поруч зі мною, стоїть над зяючою схованкою, наче чекає моїх інструкцій. Він готовий продовжити роботу, ставити нові віхи, пробивати інші пробні отвори. Можливо, і його охопила та сама лихоманка, що й мене, та, від якої забуваєш про все — про світ, про людей — у гонитві за маревом, променем світла.

— Тут більше нічого робити. — Я кажу це тихим голосом, наче звертаюся сам до себе. Він дивиться на мене своїми блискучими очима, нічого не розуміючи.

— Всі схрони порожні.

Ми теж виходимо з розпеченої труби яруги. З висоти схилу я споглядаю простір цієї долини, темно-зелені купи тамариндів і вакоа, химерні нагромадження базальтових скель, а особливо той тоненький струмок кольору небесної блакиті, що в’ється до болота і дюн. Листя віялоподібних та кокосових пальм утворюють живу завісу перед морем, і, коли дме вітер, шум припливу звучить, наче сонне дихання.

Де тепер шукати? Там, у дюнах, на болоті, де колись хвилювалося море? У тих печерах на іншому березі, біля підніжжя зруйнованої вежі Командора? Чи там, нагорі, дуже далеко, у диких манафських горах, у витоках Очеретяної річки, там, де живуть стада кіз, у проваллях, схованих колючими чагарниками? Тепер мені здається, що всі лінії мого плану стерлися, що знаки, вкарбовані у каміння, були лише слідами бурі, ударів блискавки і витівками вітру. Я задихаюся від відчаю і стаю слабким. Мені хочеться сказати Францові:

— Це кінець. Тут більше нічого шукати, ходімо звідси.

Юнак з такою наполегливістю дивиться на мене, його очі сяють так променисто, що я не наважуюся передати йому свій відчай. Іду настільки впевнено, наскільки можу, вниз у долину, до табору під тамариндом. Кажу:

— Будемо проводити пошуки там, на західному боці. Треба копати, ставити віхи. Побачиш, кінець кінцем ми знайдемо. Шукатимемо всюди — з того боку, а потім на горішній частині долини. Не минемо й клаптя землі, не обстеживши її. Ми знайдемо!

Чи вірить він у те, що я кажу? Здається, так. Каже:

— Так, пане, ми знайдемо, якщо тільки манафи не знайшли раніше.

Думка про те, що скарб Корсара у руках манафів, смішить його. Але він додає, одразу ставши серйозним:

— Якби манафи знайшли золото, вони б викинули його у море!

А якщо він каже правду?


Тривога, яка не покидає мене цілими тижнями, цей гуркіт, що здіймається за морями і нагадує грозовий гуркіт, про який я не можу забути ні вдень, ні вночі — ось що я відчуваю з особливою силою.

Вийшовши на світанку до Порт-Матюрена, сподіваючись отримати листа від Лаури, минаючи чагарі і вакоа, наближаюся до корпусів телеграфної компанії, з піку Венери помічаю гурт людей перед будинком телеграфу. Місцеві жителі чекають на веранді, дехто сперечається стоячи, інші сидять у тіні, на сходах, палять з відсутнім виглядом.

У божевіллі днів, які минули на дні яруги в пошуках другої схованки Корсара, я більше не замислювався над серйозністю ситуації в Європі. Однак наступного дня, проходячи повз корпус Маллак енд К, я разом з натовпом прочитав пришпилене біля дверей звернення, що прибуло на поштовому кораблі з Порт-Луї. В ньому йшлося про всесвітню мобілізацію на війну, яка розпочалася там, у Європі. Англія разом з Францією оголосили війну Німеччині. Лорд Кітченер звертається до всіх добровольців у колоніях, домініонах, у Канаді, Австралії, а також в Азії, Індії та Африці. Я прочитав оголошення, потім повернувся до Англійської затоки, можливо, сподіваючись побачити Уму, поговорити з нею про це. Але вона не прийшла, зрештою шум робіт на дні яруги міг налякати її.

Оскільки я прямую до корпусу телеграфу, ніхто на мене не зважає, попри мій рваний одяг і довге волосся. Впізнаю Меркюра, Рабу і трохи оддалік — велетня Казимира, моряка із Зети. Він теж упізнає мене, і його обличчя світліє. З сяючими від задоволення очима він пояснює, що вони чекають вказівок щодо набору. Ось чому тут так багато чоловіків! Жінки не люблять війни.

Казимир говорить зі мною про армію, про військові кораблі, на які він сподівається потрапити, нещасний добрий велетень! Уже розповідає про бої, в які вступить з ворогом, якого не знає, у тих краях, назви яких він теж не знає. Потім якийсь чоловік, індієць, службовець телеграфу, з’являється на веранді. Починає читати перелік прізвищ, які він передасть у призовний пункт у Порт-Луї. Він читає дуже повільно, наче наспівує своїм гугнявим голосом, англійський акцент трохи спотворює прізвища серед тиші, яка одразу опускається на площу.

— Ерміт, Корантен, Латур, Сифлет, Ламі, Рафо…

Він читає ці прізвища, і пориви вітру розносять їх над піщаними берегами, серед заростей вакоа, над чорними скелями, ці прізвища вже дивно лунають, наче прізвища мертвих, мені одразу хочеться втекти, повернутися у свою долину, туди, де ніхто не зможе мене знайти, зникнути, не залишивши сліду, розчинитися в світі Уми, серед очеретів і дюн. Повільний голос перелічує прізвища, а я тремчу. Ще ніколи я такого не відчував, наче голос збирався назвати моє прізвище серед них, серед прізвищ тих чоловіків, що збираються покинути свій світ, аби битися з ворогом.

— Порталіс, Хауерт, Селін, Беґе, Хічен, Кастор, Пішет, Симон.

Я можу ще піти, я думаю про рів, про лінії, що сходяться на дні долини і примушують світитися мітки, наче бакени, думаю про все те, чим жив цілі місяці і роки, про цю красу, сповнену світла, про шум моря, про політ птахів. Думаю про Уму, про її шкіру, про її гладенькі руки, про тіло з чорного металу, яке плавно рухається під водою в лаґуні. Я можу піти, ще є час, подалі від цього божевілля, в якому чоловіки сміються й радіють щоразу, як індієць зачитує наступне ім’я. Я можу піти, знайти місце, де забуду про нього, де шум моря і вітру заглушить грім війни. Але співучий голос продовжує називати прізвища, які вже встигли стати несправжніми, то прізвища людей, які там помруть за світ, якого вони не знають.

— Ферней, Лабют, Жеремі, Розін, Медичі, Жолікер, Вікторін, Ембула, Раміла, Ільке, Ардор, Ґранкур, Соломон, Русеті, Перрін, Перрін молодший, Азі, Сандрійон, Казимир.

Коли індієць називає його прізвище, велетень підводиться і з криком підстрибує. Його обличчя виражає такий наївний захват, що здається, що він побився об заклад і виграв його або дізнався про добру новину. Одначе, він щойно почув лише ім’я своєї смерти.

Можливо, через це я не втік до Англійської затоки, аби шукати місця, де я зможу забути про війну. Гадаю, що це через нього, через оту його радість у мить, коли він почув своє прізвище.

Коли індієць закінчує читати список, він мить стоїть непорушно, тримаючи аркуш, який тремтить від поривів вітру, потім запитує англійською:

— Є ще добровольці?

Майже мимохіть, я підіймаюся залізними сходами на веранду і називаю своє прізвище, аби він дописав його до списку. Нещодавно Казимир виявляв свою радість, тепер більшість присутніх танцюють і співають. Коли я спускаюся сходами, чоловіки оточують мене, потискають руки. Свято продовжується на дорозі, що тягнеться вздовж моря до Порт-Матюрена, ми з галасом йдемо крізь юрбу вулицями міста, аби дістатися до шпиталю, де маємо пройти медичний огляд. Замість медогляду — проста формальність, яка триває дві-три хвилини. По черзі, з оголеним торсом, ми заходимо до спекотного кабінету, де Кемаль Буду з двома санітарами побіжно оглядає добровольців і видає їм мобілізаційне розпорядження з печаткою. Я очікую, що він про щось мене запитає, але він тільки оглядає мої зуби і очі. Вручає аркуш, і тієї миті, коли я вже виходжу, тільки й каже своїм тихим поважним голосом: «Ви теж зібралися на війну?» Потім викликає наступного, не чекаючи відповіді. На аркуші я читаю дату від’їзду: 10 грудня 1914 року. Назва корабля не вказана, лише місце прибуття — Портсмут. Справу зроблено, я завербувався. Перед відправкою до Європи я навіть не побачу Лаури і Мем, маршрут проходить через Сейшели.


Щодня, однак, я повертаюся до яру, наче нарешті мав знайти те, що шукав. Мені не відірватися від цього розлому в схилах долини, без трави, без жодного дерева, без будь-чого, що рухається і живе, лише зі світлом, яке відбивається на іржавих схилах гори і базальтових скелях. Уранці, поки сонце ще не дуже припікає і під вечір, іду вглиб глухого кутка, дивлюся на діри, які знайшов біля підніжжя кручі. Лягаю на землю, обмацую пальцями отвір колодязя, дуже давно відполірований водою, мрію. На дні яру всюди — сліди від важких ударів кайла, земля продірявлена кратерами, які вже починає заносити порохом. Коли вітер натужно завиває на дні яру, грубо, поривами дме поверх кручі, невеликі зсуви чорної землі скочуються всередину цих дір, удари каміння відлунюють у глибині схованки. Скільки часу знадобиться, аби природа заповнила колодязь Корсара, який я розкопав? Я думаю про всіх тих, які прийдуть після мене, можливо, через десять років, можливо, через сто, заради них я вирішую засипати схрони. В долині знаходжу великі плескаті камені, які з великою натугою зношу до отвору колодязя. Менші, зібрані на місці камінці служать для забивання щілин, лопатою я накидаю зверху червону землю, насипаю велику могилу. Юний Фріц Кастель допомагає мені виконувати цю роботу, нічого не розуміючи. Але він ніколи не ставить запитань. Усе це нічого для нього не важить від самого початку, лише ланцюг незрозумілих, трохи лякаючих вчинків.

Коли все скінчено, я з задоволенням дивлюся на насип, під яким на дні колишнього русла річки ховаються дві криївки Корсара. Мені здається, що, виконуючи цю роботу, я зробив новий крок у своїй гонитві, що певним чином став спільником цього загадкового чоловіка, по слідах якого я стільки часу йду.

Найбільше мені подобається яр увечері. Коли сонце торкається мережки західних пагорбів, що неподалік від піку Командора, світло опускається майже на дно довгого кам’яного коридору, дивним чином освітлює схили кручі, виблискує на слюді у сланцях. Я сиджу там, на вході до рову, дивлюся, як на мовчазну долину насувається тінь. Помічаю кожну дрібницю, кожен миттєвий порух у цьому краю каміння й колючих чагарів. Чекаю появи морських птахів, моїх друзів, які щовечора покидають південні береги, острів П’єро, Ґомбрані і летять до свого прихистку на півночі, туди, де море розбивається на коралових рифах.

Навіщо вони це роблять? Який таємничий наказ щовечора кличе їх у цю довгу дорогу над лаґуною?

Чекаючи птахів, я чекаю також Уму, сподіваюсь побачити, як вона йде вздовж русла річки, тоненька і темна, і несе кальмарів на вістрі гарпуна або намисто з риб, прив’язаних до ліани.

Іноді вона приходить, стромляє гарпун у пісок біля підніжжя дюни, наче це сиґнал, аби я підійшов до неї. Коли я кажу їй, що знайшов другий схрон Корсара і що він порожній, Ума гучно сміється: «Отже, більше нема золота, тут більше нічого нема!» Спочатку я розізлився, але її сміх такий заразливий, що невдовзі я сміюся разом із нею. Вона має слушність.

Коли ми переконалися, що колодязь порожній, який кумедний вигляд ми мали! Ми з Умою біжимо в дюни, перетинаємо очерет, перед нами з цвіріньканням злітають зграї срібних пташок. Ми поспіхом знімаємо одяг і разом впірнаємо у світлу воду лаґуни, таку теплу, що наші тіла ледве відчувають, що вже опинилися в іншій стихії. Ми пливемо під водою біля коралів, довго, не піднімаючись на поверхню. Ума навіть не намагається ловити рибу. Вона лише бавиться, наздоганяючи риб, виганяючи червоних капітанів з їхніх темних закапелків. Ще ніколи, відтоді як ми дізналися, що схованки для скарбів порожні, нам не було так весело! Якось увечері, коли ми дивилися, як над горами спалахують зірки, вона запитала:

— Навіщо ти тут шукаєш золото?

Мені хочеться розповісти їй про наш будинок у Букані, про наш безмежний сад, про все, що ми втратили, тому що саме його я шукаю. Але я не вмію цього висловити, і вона додає зовсім тихо, ніби сама собі:

— Золото нічого не варте, не треба його боятися, воно — наче скорпіони, які жалять тих, хто їх боїться.

Каже просто, не хизуючись, але твердо, переконано. Додає:

— Ви — інші, у вашому світі ви вважаєте, що золото — то наймогутніша і найнеобхідніша річ, через нього ви починаєте війни. Заради золота люди йдуть на смерть.

Від цих слів моє серце починає калатати, я пригадую, що завербувався. Якоїсь миті мені хочеться усе сказати Умі, але в мене стискається горло. У мене залишилося лише кілька днів, які я проведу поруч з нею, в цій долині, так далеко від світу. Як сказати Умі про війну? Вона для неї — зло, я думаю, що вона не вибачить мені й одразу піде.

Не можу їй сказати про війну. Тримаю її руку у своїй, дуже міцно стискаю, аби відчувати її тепло, вустами ловлю її дихання. Тепла літня ніч, вітер ущух, на морі — штиль, багато яскравих зірок, усе сповнене спокою і радости. Вперше, гадаю, я смакую час, який спливає без тривоги й бажань, лише із сумом думаю, що більше нічого з усього цього не зможе повернутися, що все буде зруйноване. Багато разів я майже готовий зізнатися Умі, що ми більше не побачимось, але її сміх, її дихання, запах її тіла, смак соли на її шкірі зупиняють мене. Хіба можна зіпсувати цей спокій? Я не в змозі запобігти тому, що буде розбито, але ще можу вірити в диво.


Щоранку, як і більшість мешканців Родриґеса, я стою перед будівлею телеграфу, чекаючи новин.

Повідомлення, що надходять з Європи, вивішують на веранді поруч із входом до пошти. Ті, що вміють читати, перекладають іншим на креольську. У тисняві мені вдається прочитати кілька рядків — йдеться про армії Френча, Хейга і про французькі війська Ланґла, Ларезака, про бої у Бельгії, небезпечний стан справ на Райні, фронт на Уазі поблизу Динан, в Арденнах, на Маасі. Я знаю ці назви, бо вчив їх у коледжі, але що вони можуть означати для більшости мешканців Родриґеса? Вони думають про ці назви як про острови, на яких вітер розхитує віялоподібне листя пальм та кокоси, де чути, як тут, безперервний шум моря на рифах. Я відчуваю непогамовний гнів, тому що знаю, за деякий час, можливо, за кілька тижнів, я буду там, на берегах цих незнайомих річок, на цій війні, яка змітає усі назви.


Сьогодні вранці, коли приходить юний Фріц, я роблю щось схоже на заповіт. З теодолітом востаннє вираховую східно-західну пряму, яка проходить точно через два знаки якірних кілець на обох окраїнах долини, визначив місце, де ця пряма перетинається з північно-південною віссю так, як на неї вказує компас, з незначним відхиленням згідно з небесною північчю. У точку перетину цих двох прямих, тобто у центр долини на березі Очеретяної річки, яка межує з заболоченою місциною, що утворює земляну косу між двома рукавами річки, я приніс важкий базальтовий камінь у вигляді стовпа. Аби доправити сюди цей камінь, я був змушений котити його разом з юним Фріцом дорогою, що проходила руслом річки, встеленим очеретом і товстим гіллям дерев. Прив’язав мотузку до стовпа, і, тягнучи й штовхаючи його по черзі, ми перетягли стовп на інший бік долини на відстань більше однієї милі до точки, яку на плані я назвав Б, вона міститься трохи вище земляного валу, який тягнеться до гирла і під час припливу заливається водою.

Ця робота забрала у нас майже цілий день. Фріц Кастель мовчки допомагав мені. Потім пішов додому.

Сонце було вже низько, коли зубилом, виготовленим холодним способом, і великим каменем замість молотка я починаю карбувати свій слід для майбутнього. На вершині стовпа я видовбав довгий, у три дюйми, жолоб, який збігається з прямою, що з’єднує східно-західні якірні кільця. Збоку стовпа на південному ребрі позначив основні репери, що відповідають віхам Корсара: велику літеру М, вона вказує на пік Командора, дві двокрапки на скелі::, жолоб, який означає рів і точку, яка вказує на найпівнічніший камінь на вході до гирла. На північній стороні стовпа за допомогою п’яти позначок показав п’ять головних віх Корсара: Шарлот, Білактер, гору Чотирьох Вітрів, вони утворюють першу шеренгу зюйд-зюйд-ост, і Командора і Пітона, які утворюють другий, злегка відхилений, кряж.

Мені хотілося також виґравірувати трикутники Корсарової решітки, вписані у коло, що проходить через якірні кільця і через найпівнічніший камінь, для яких цей стовп, я зрозумів, став центром. Але поверхня каменя надто нерівна, аби на ній можна було моїм тупим різцем вибити такий точний малюнок. Вдовольняюсь тим, що біля підніжжя стовпа великими літерами вибиваю свої ініціали — АЛ. Внизу дату римськими цифрами:

Х ХІІ МСМХІV

Цей день, поза сумнівами, останній мій день в Англійській затоці, мені хочеться скористатися літньою спекою, аби якомога довше поплавати у лаґуні. Роздягнувся в очереті перед пустельним берегом, там, куди ми приходили з Умою. Сьогодні все мені здається ще більш мовчазним, далеким, покинутим. Нема більше пташиних зграй сріблястого кольору, які злітають з пронизливими криками. Більше нема в небі морських птахів. Є лише солдати-краби, що біжать до намулу в болоті, здіймаючи клешні догори. Довго плаваю у дуже теплій воді, торкаючись коралів, які ось-ось відкриє море. З широко розплющеними очима дивлюся, як під водою пропливають мілководні риби, риби-собаки, морські голки перламутрового забарвлення і навіть одна риба-скорпіон, велична й отруйна, її спинні плавники наїжачились, наче такелаж. Зовсім близько від коралової греблі лякаю окуня, який, перш ніж утекти, зупиняється, аби подивитися на мене. У мене нема гарпуна, але навіть якби він у мене й був, певно, мені б забракло мужности застосувати це смертоносне вістря проти будь-якої з цих мовчазних істот і побачити, як від їхньої крови почервоніє вода!

На березі, в дюнах, я посипав себе піском і почекав, поки від вечірнього сонця він струмочками почне осипатися зі шкіри, так, як ми робили це з Умою.

Довго дивлюся на море, чекаю. Чекаю, що на берег підніметься Ума, в сутінках, із гарпуном з чорного дерева в руці, тримаючи кальмарів як трофеї. Тіні наповнюють долину, коли я повертаюся до табору. З тривогою, з надією дивлюся на високі сині гори в верхів’ях долини, наче сьогодні нарешті побачу людську постать у цьому кам’яному краю.

Чи гукав я її: «Ума-а»? Можливо й так, але таким слабким, таким придушеним голосом, що він навіть не викликав відлуння. Чому вона сьогодні, цього вечора не тут, коли я так потребую її? Сидячи на плескатому камені під старим тамариндом, я палю і дивлюся, як ніч приходить в низину Англійської затоки. Думаю про Уму, як вона слухала, коли я розповідав їй про Букан, думаю про її обличчя, на яке впало волосся, про смак соли на її плечі. Отже, вона знала все, знала мою таємницю, і коли прийшла до мене останнього вечора, то прийшла, аби сказати «прощавай». Через це вона ховала обличчя, і її голос був грубий і рішучий, коли вона говорила про золото, коли казала «ви, інші, великий світ». Від того, що я не зрозумів її, зараз я розгнівався — на неї, на себе. Гарячково ходжу долиною, потому повертаюся і сідаю під високим деревом, де вже настала ніч, перебираю папери, мапи. Все це більше не має жодного значення! Тепер я знаю, Ума не прийде. Я став таким, як інші, як люди з узбережжя, за якими манафи спостерігають здалеку, чекаючи, коли вони звільнять дорогу.

У нетривкому світлі сутінок біжу крізь долину, деруся вгору, на пагорби, аби заховатися від цього погляду, який зирить на мене одночасно звідусіль. Спотикаюся об каміння, чіпляюся ногами за базальтові брили, чую, як земля обсипається під ногами і падає вниз, у долину. Вдалині, проти жовтого неба гори чорні і щільні, без світла, без вогню. Де живуть манафи? На Пітоні, на Лімоні, на сході чи на Білактері над Порт-Матюреном? Але вони ніколи не залишаються на одному місці. Вони сплять на теплих попелищах своїх вогнищ, які гасять із заходом сонця, наче чорні маррони колись давно в горах Маврикія, над Морном. Я хочу піднятися вище, до гірських відрогів, але вже споночіло, я натикаюся на скелі, рву одяг, обдираю руки. Знову кличу Уму, тепер щосили: «У-мо-о», і мій крик відлунює в нічних яругах, наче крик ураженого звіра, мені стає лячно від луни, яку здіймає мій голос. Я напівлежу на схилі, чекаю, поки в долину повернеться тиша. Потім усе стає спокійним і чистим, невидимим уночі, я більше не хочу думати про те, що буде завтра. Хочу, щоб усе було так, наче нічого не сталося.

Іпр, зима 1915 року

Сомма, осінь 1916 року


Золотошукач

Ми не новачки, не ті і не інші. Всі ми отримали свою пайку злигоднів, скуштували небезпеки. Всі — це французькі канадійці з 13-ї піхотної бригади, індійські колоністи з 27-го і 28-го дивізіонів — ми пережили зиму у Фландрії, коли пиво замерзало в барилах, бої в снігову заметіль, тумани й отруйні гази, безкінечні бомбардування, пожежі в бліндажах. Скільки людей загинуло! Ми більше не знаємо страху. Стали байдужими, наче вві сні. Але вижили…

Багато місяців на берегах річки ми перекопуємо землю, болото, і так — день за днем, не знаємо, що ми робимо, навіть якби у нас про це запитали. Вже так давно на цій землі ми слухаємо гуркіт гармат і каркання ворон, які віщують смерть, що вже втратили лік часу. Минули дні, тижні чи може місяці? Можливо, той самий день, що без кінця тягнеться, спостигає нас уві сні на холодній землі, слабких від голоду, стомлених, той самий день повільно обертається разом з блідим сонцем на захмареному небі.

Це той самий день, коли ми відгукнулися на заклик лорда Кітченера, так давно, що вже й не знаємо, коли все це почалося, якщо він, той початок, був. Завантаження на Дредноут, сталеву фортецю в тумані Портсмута. Затим потяг на північ, потяги з кіньми, люди плелись пішки під дощем уздовж залізничної колії до Іпра. Невже я все це пережив? Коли? Місяці тому, роки? Ті, що були зі мною на зимовій дорозі у Фландрії — Ремі з Квебека, Ле Аллоко з Ньюфаундленда, Перрен, Ренуар, Симон, батьківщини яких я не знаю, усі ті, що були тут навесні 1915 року, аби прийти на зміну Експедиційному корпусові, знищеному в боях під Ла Бассе… Тепер ми нікого не знаємо. Риємо глинисту землю, наступаємо, плазуючи до річки Анкр[33], день за днем, метр за метром, наче мерзенні кроти, прокладаємо свої ходи до темних пагорбів, які височіють над долиною. Інколи серед тяжкої тиші цих порожніх полів здригаємось, коли чуємо татакання кулемета чи десь далеко, за лінією дерев, вибух снаряда.

Якщо ми й перемовляємося між собою, то лише стиха, слова — то повторені команди, суперечливі, спотворені, уточнення новин про незнайомих солдатів. Уночі, коли холод заважає спати у траншеях, раптом лунає якась пісня, потому одразу стихає, але нікому й на гадку не спадає сказати тому співакові, аби він продовжував, тому що від тиші нам ще гірше.

Попри дощ, води не вистачає. Нас обсіли воші, блощиці. Ми вкриті засохлою кіркою з болота, мастила і крови. Пригадую перші дні, коли ми гордовито надягли світло-брунатну форму добровольців заморських територій, фетрові капелюхи і в крижаному холоді під грудневим небом походжали вулицями Лондона серед піхоти, одягненої у червоне, ескадронів гренадерів, уланів з 27-го і 28-го дивізіонів Індійської армії, одягнених у мундири, у високих білих тюрбанах на головах. Пригадую свято у кварталі Сен-Поля, безкінечні дні Нового Року, метушню в садах, покритих інеєм, сп’яніння останніх ночей, галасливу висадку на пероні Ватерлоо, туманний світанок на палубі величезного Дредноута. Людей у шинелях хакі, забризканих водою, цих добровольців, що прийшли з усіх сторін світу і дивляться на виднокрай, чекаючи появи темної риски французького берега.

Усе це зараз далеко, ми навіть не впевнені, що пережили все те. Втома, голод, хвороби потьмарили нашу пам’ять, стерли наші спогади. Навіщо ми тут? Поховані у цих траншеях, з обличчями, закопченими димом, у дранті, задерев’янілі від висохлої грязі, стільки місяців у смороді нужника і смерти.


А смерть стала близькою, ми збайдужіли до неї. Вона неквапно скосила шеренги тих, кого я знав у перші дні, коли ми в броньованих вагонах гуркотіли до вокзалу в Бове. Величезна юрба, яка миготіла крізь щілини в дошках, якими забили вікна вагонів, ішла під дощем у долину річки Ізер, тяглася дорогами, розпадалася, збивалася докупи, знову розпадалася. 5-й дивізіон Морленда, 27-й Сноу, 28-й Булфіна, 1-й канадійський дивізіон Андерсона, ветерани, що залишилися після жовтневих подій — до них ми мали приєднатися разом з Територіальною Армією і ветеранами Експедиційних Сил. Тоді ми думали про смерть — про героїчну, про неї між собою говорили вечорами на бівуаках, як, наприклад, про офіцера з шотландського підрозділу — пішов у атаку проти німецьких кулеметів попереду своїх людей, озброєний лише шаблею. На березі каналу Комен люди чекали наказу атакувати, нетерплячі, сп’янілі, слухали гуркіт гармат, який рокотав день і ніч, наче підземний грім. Коли прийшов наказ, коли ми дізналися, що війська генерала Дуґласа Хейга розпочали рух на Брюґґе, стався вибух дитячої радости. Солдати кричали «ура», підкидали картузи, а я подумав про мешканців Родриґеса, які чекали перед будинком телеграфу. Вершники з французьких ескадронів приєдналися до нас на березі річки Ліс. У світлі зимових сутінок їхня блакитна форма здавалася нереальною, схожою на оперення птахів.

Ми розпочали наш довгий перехід на північний захід, підіймаючись уздовж каналу в Іпрі до лісу в Хоох у тому напрямку, де гримів грім. Щодня ми зустрічали інші війська. То були французи і бельгійці, які вижили після різанини при Диксмуді, які поверталися з Рамскапель, де бельгійці викликали справжню повінь, відкривши шлюзи в каналі. Закривавлені, обірвані, вони розповідали жахливі речі, про розлючені виючі зграї німців, що без кінця прибували, про бої врукопашну холодною зброєю, багнетами, кинджалами, про тіла, що мокли в затоплених шанцях і висіли на колючому дроті, застрягали в очереті.

Оце я безперестанку слухаю. Отже, навколо нас замкнулося вогняне кільце, на півночі, у Диксмуді, у Сен-Жюльєні, у лісі біля Гаутгьольста, на півдні, на берегах річки Ліс, поблизу Менена, Вервіка. Ми просуваємося серед пустельної місцевости, зораній вибухами, де без гілля стоять лише обгорілі стовбури дерев. Ми рухаємося так повільно, наче повземо, іншого разу, вранці, на краю поля помічаємо рів, зруйновану ферму, до якої, ми це знаємо, дістанемося лише ввечері. Земля важка, вона відтягує ноги, липне до підошов, і ми падаємо обличчям у болото. Дехто не підводиться.

У траншеях, які ми викопали на світанку, ми пересуваємося по-пластунському, слухаючи тепер уже зовсім близький гуркіт гармат і татакання кулеметів. Удалині за пагорбами поблизу Іпра французи теж б’ються. Але ми не бачимо людей, лише чорні шлейфи, які вони випускають, аби забруднити небо.

Увечері Барнеу, що з Трьох Рік, починає розмови про жінок. Змальовує їхні тіла, обличчя, волосся. Каже все це дивним голосом, хрипким і сумним, ніби всі ці жінки, яких він змалював, були мертвими. Спочатку ми сміялися, тому що це було недоречно, всі ці голі жінки серед війни, поруч з нами. Війна — не жіноча справа, зовсім навпаки, це найбезплідніша змова чоловіків. Потім, усі ці жіночі тіла у цьому бруді, у смороді сечі і гниття, у цьому вогняному колі, що день і ніч палає навколо нас — ми всі здригнулися від його розмов, сповнилися жахом. Ми казали йому англійською, французькою: досить, shut up, заткнись! Годі розмов про жінок, замовкни! Якось увечері, оскільки він продовжував теревенити, один здоровенний англієць по-звірячому огрів його кулаком і, може, вбив би, якби не офіцер, молодший лейтенант, що підійшов з револьвером у руці. Наступного дня Барнеу зник. Його перевели, кажуть, у 13-ту піхотну бригаду, він загинув у боях під Сен-Жюльєном.

Отже, гадаю, тоді ми вже стали байдужими до смерти. Щодня, щогодини ми чули шум смерти, глухі вибухи снарядів у землі, кулеметні черги і дивний гул, який наставав потому. Голоси, кроки чоловіків, що біжать по болоту, накази, які вигукують офіцери, метушню перед контратакою.


Двадцять третього квітня: після першої газової атаки[34] на французьких позиціях ми під командуванням полковника Ґеддеса контратакуємо разом з 13-ю бригадою і батальйонами 3-ї канадійської бригади. Увесь день рухаємося на північний схід у напрямку до лісу поблизу Гаутгьольста. Посеред рівнини бомби, які утворюють свої вирви все ближче й ближче, примушують нас зупинятися на ніч. Поспіхом ми копаємо шанці завдовжки в десять футів, в які наб’ємося по шестеро чи семеро, зариємося, як ті краби. Зіщулившись, насунувши залізну каску на голову, чекаємо наступного дня, майже не наважуючись ворушитися. Позаду себе чуємо, як англійські гармати відповідають німецьким. Уранці, коли, притулившись один до одного, ми ще спимо, нас вириває зі сну свист снаряда. Розрив такий потужний, що ми усі падаємо, незважаючи на вузьку траншею. Розчавлений тягарем своїх товаришів, я відчуваю, як по обличчю тече гаряча рідина — кров. Мене поранили, можливо, я вмираю? Відштовхую тіла, що попадали на мене, і бачу, що вбиті мої товариші, це їхня кров тече по мені.

Плазую до інших шанців з людьми, кличу живих. Разом ми тягнемо поранених назад, шукаємо укриття. Але де? Половину нашого підрозділу вбито. Молодшому лейтенантові, тому, що врятував Барнеу, снарядом відірвало голову. Ми відступаємо на лінію оборони. О п’ятій вечора з англійцями генерала Сноу йдемо в атаку, ривками, метрів по десять через те кляте поле. О п’ятій тридцять, коли присмеркове світло майже згасло, за п’ятдесят метрів від нас несподівано в небо здіймається жовто-зелена хмара. Легкий вітер повільно несе її на південь, вона розростається. Після інших, ближчих, вибухів спалахують нові смертоносні заволоки.

У мене зупиняється серце, мене паралізує від жаху. Хтось кричить: «Гази! Назад!» Ми біжимо до траншей, поквапливо робимо маски з носових хустинок, рваних шинелей, якогось лахміття, змочуємо їх своїм мізерним запасом води. Хмара рухається на нас, легка, страшна, мідного кольору на тлі вечорового світла. Вже їдкий газ потрапляє до легень, викликає кашель. Люди повертають назад, на їхніх обличчях ненависть, страх. Коли лунає команда відступити до Сен-Жюльєна, багато хто вже біжить, нахилившись до землі. Я думаю про поранених, які залишилися в шанцях, над якими зараз пропливає смерть. Теж біжу через поле, зоране снарядами, крізь обвуглені кущі, притискаю до обличчя змочену у брудній воді носову хустинку.


Скільки мертвих? Скільки ще здатних воювати? Після того, що ми бачили, після цієї смертельної хмари, яка повільно насувалася на нас, жовтої, золотисто-брунатної, наче захід сонця, ми чіпляємося за свої шанці і день і ніч невтомно стежимо за небом. Машинально рахуємо, скільки нас, сподіваємося повернути тих, чиї прізвища стали порожнім звуком, нічиїми: «Симон, Ланфан, Ґарадек, Шаффе… І Адрієн, малий рудий, Гордон, його звали саме так, Гордон… І Пом’є, Антуан, його прізвище я забув, він з Жолієтти, і Леон Берре, і Реймон Дюбуа, Сантей, Рейнер…» Це справді прізвища? Вони справді жили? Ми інакше думали про смерть, коли з такої далечини прийшли сюди вперше — героїчна смерть при світлі дня, кривава зірка на грудях. Але смерть брехлива й підступна, вона вражає потай, забирає людей уночі, вві сні, не питаючи. Топить у канавах, у брудних калюжах на дні шанців, душить під землею, заморожує тіла тих, що лежать в лазаретах, під дірявими наметами, тих, у кого смертельно бліде обличчя і сухоти в грудях, хто з’їдений дизентерією, пневмонією, тифом. Ті, що вмирають, непомітні, й одного дня ми зауважуємо їхню відсутність. Де вони? Можливо, їм поталанило і їх відправили назад, може, вони втратили око, ногу і більше не підуть на війну. Але щось говорить нам, якась особлива відсутність, якась тиша, що оточує їхні прізвища, каже — вони мертві.


Саме так, наче якась потворна тварина приходить уночі, під час нашого нетривкого сну оволодіває декотрими з нас, забирає, аби зжерти у своєму лігві. Від цього боляче, від цього пече всередині, про це не забуваєш, хай би чим ти займався. Після газової атаки 24 квітня ми більше не просувалися вперед, залишилися в траншеях, можливо тих, які ми почали рити півроку тому, коли тільки прибули. Тоді перед нами стояв ще не сплюндрований краєвид, купи знесилених від морозу дерев, ферми, оточені полями, пасовиська із дзеркалами ставків, обори для худоби, ряди яблунь, а вдалині — місто Іпр з кам’яною дзвіницею, яка визирала з туману. Зараз через приціл кулемета видно лише розкидану землю і обгорілі дерева. Снаряди залишили сотні вирв, знищили ліси і села, іпрівська дзвіниця висить, наче надломлена гілка. На зміну пекельному гуркоту бомбардування перших тижнів прийшла тиша і самотність. Вогняне коло звузилося, наче пожежа, яка все знищила і тепер згасає за браком палива. Зрідка чути гуркіт батарей чи видно шлейф диму з того місця, куди вцілили снаряди союзників.

Невже всі мертві? Якось уночі мені в голову прийшла ця думка, коли в бліндажі на ящику я сидів на варті біля кулемета. Аби притлумити бажання закурити, смокчу локричну паличку, яку мені дав канадійський солдат, імени якого я навіть не знаю. Ніч холодна, безхмарна, знову зимова ніч. Я бачу зірки, багатьох я не знаю, особливо тих, які є світилами північних небес. У світлі місяця, що сходить, дико понівечена снарядами земля здається ще більш нелюдською, пустельною. У нічній тиші світ людей і звірів спорожнів, він нагадує гірське плато у краю, з якого життя пішло назавжди. Присутність смерти, яку я відчув, така, що мені несила терпіти її. Підходжу до товариша, який спить сидячи, спершись спиною на стінку траншеї. Трушу його. Він отетеріло дивиться, наче не може пригадати, де він перебуває. «Іди подивися! Іди!» Я тягну його до спостережного пункту, показую йому крізь кулеметну бійницю цей крижаний краєвид у місячному сяєві. «Дивися, нікого нема. Все закінчено! Війна закінчилась!» Я розмовляю тихо, але тон мого голосу, мій погляд, певно, були страшними, тому що солдат відступає і каже: «Ти збожеволів!» Я повторюю таким самим придушеним голосом: «Дивись! Дивись! Кажу тобі, більше нема нікого, вони всі мертві. Війна закінчилась!» Підходять інші, вирвані зі сну солдати. Офіцер поруч, він голосно запитує: «Що відбувається?» Вони відповідають: «Він збожеволів! Каже, що війна закінчилась». Інші: «Він каже, що всі мертві». Офіцер дивиться на мене, ніби намагається зрозуміти. Можливо, й вони здогадаються, що це правда, що все вже скінчилося, тому що всі мертві. Офіцер прислухається до нічної тиші навколо нас. Потім каже: «Йдіть спати! Війна не закінчилась, і на завтра вистачить!» Мені каже: «Ви теж лягайте. Ви стомилися». Інший чоловік заступає на варту, я йду вглиб траншеї. Чую дихання людей, які знову заснули — єдині живі істоти на світі зарилися у пошматовану землю.

Сомма, літо 1916 року

Схожі на комах, ми долаємо цю долину берегом великої заболоченої річки. Без кінця прямуємо тими самими шляхами, тими самими канавами, перекопуємо ті самі поля, риємо безкінечні шанці, не знаючи, куди ми рухаємося. Прокладаємо підземні ходи, коридори, тунелі крізь важку чорну і мокру землю, яка розповзається навколо нас. Не ставимо запитань, у нас не виникає бажання дізнатися, де ми і навіщо. День при дні цілими місяцями копаємо, риємо, згрібаємо землю, вздовж річки, біля пагорбів. У перші дні, коли ми прийшли на береги Анкру, ліворуч і праворуч рвалися бомби, ми навзнак кидалися в болото, слухали зловісний свист артилерійських снарядів над місцем їхнього падіння. Набої вибухали в землі, зносили дерева, будинки, і серед ночі спалахували пожежі. Але контратаки не було. Ми чекали, потому розпочали рити траншеї, підводи, запряжені віслюками, підвозили дерев’яні стовпи і цемент, бляху для покрівлі. Навесні йде тонкий і легкий, схожий на туман, дощ, що розсіює сонячне світло. Саме тоді з’явилися перші літаки, вони летіли над хмарами. Ми з Оділоном, кліпаючи очима, дивимося, намагаючись розпізнати, чиї вони. Літаки повернули і полетіли на південь. «Французи», — сказав Оділон. Навпроти, у фріців, є лише дирижаблі. Інколи видно, як вони підіймаються у вранішнє небо, схожі на великих, перев’язаних стрічками слимаків. «Побачиш, французькі аероплани прилетять і повибивають їм баньки!»

Оділон — мій товариш. Він родом з Джерсі, розмовляє зі смішним акцентом, який я не завжди розумію. Це вісімнадцятирічний юнак з ангельським обличчям. У нього ще нема бороди, від холоду у нього червоніє шкіра. Вже кілька місяців ми працюємо поруч, тулимося разом у одному закутку, аби перекусити і переночувати. По-справжньому й не розмовляємо, просто перекидаємося кількома словами, вдовольняємося запитаннями і відповідями. Він записався до армії пізніше за мене, а оскільки після битви під Іпром я отримав чин капрала, його я обрав собі за ординарця. Коли його хотіли відправити під Верден, я попросив, аби його залишили при мені. Відтоді, як я його зустрів, мені здається, що я мушу захищати його на цій війні, наче я — його старший брат.

Настали гарні дні з іще кращими ночами, з бездонним, повним зірок небом. Увечері, коли все спить, ми слухаємо кумкання жаб на болотах, що тягнуться вздовж берегів річки. Саме там бійці нашого підрозділу влаштовують перешкоди з колючого дроту, будують спостережні пункти, цементують фундаменти під гармати. Але вночі, коли не видно колючого дроту і шанців, що нагадують відкриті могили, можна, завдяки солодким жаб’ячим співам, забути, що йде війна.

На станцію Альбер прибув поїзд з кінськими трупами. Їх привезли також на двоколісних возах уздовж глинистої дороги до самого берега Анкру. Щодня вози привозять гори кінських скелетів і скидають їх у траву на полях біля річки. Ми чуємо каркання ворон, які супроводжують вози. Одного дня ми пішли вздовж берега Анкру, аби працювати в траншеях, перетнули велике вівсяне поле і стерню, на якій лежали трупи коней, що загинули на війні. Трупи вже почорніли й смерділи, над ними з криком кружляли ворони. Ми не новачки, ми всі бачили смерть товаришів, яких, зігнувши пополам, наче невидимим ударом кулака, відкидали назад кулеметні черги, тих, з яких набої випускали кишки чи вибивали з них мізки. Але коли ми проходили через поле, де лежали сотні скелетів мертвих коней, у нас підкошувалися ноги і нудота підходила до горла.

То був лише початок війни, але ми цього ще не знали. Тоді ми думали, що кінець боїв близько, що всюди, навколо нас, країна була порожньою, схожою на ці купи убитих коней. Попереду нас, наче море — пагорби, ліси, темні, попри літнє світло, майже нереальні, над ними мали право літати лише ворони.

Що там було? Вороги, мовчазні, невидимі, вони там жили, розмовляли, їли, спали, як ми, але ми їх ніколи не бачили. Інколи звук кулеметів, далеко, на північному заході чи на півдні, підказував нам, що вони все ще там. Чи надривне рокотання літака, що летів між хмарами і якого ми ніколи не побачимо.

Отже, ми прокладали дороги. Щодня вантажівки підвозять каміння, яке купами, на однаковій відстані, скидають на берегах Анкру. Солдати Територіальної Армії і Нової Армії приєдналися до нас, аби збудувати дороги, прокласти залізничну колію, яка через річку піде на Ардекур. Після цих кількох місяців — нікому не відродити того краю. Там, де на початку зими були лише пасовиська, поля, ліси, кілька ферм, зараз розкинулась мережа кам’яних доріг, залізничних колій, з прибудовами, критими руберойдом, ангарами для аеропланів і танків, боєприпасами. На додачу до того всього маскувальні бригади встановили великі брунатні шматки брезенту, натягли парусину, яка імітує убогу рослинність. Коли дме вітер, ці полотнища ляскають, наче вітрила на кораблі, і чути пронизливу музику вітру серед натягнутих колючих дротів. Усередині широких вирв укопали великі гармати, що нагадують велетенські мурашники, зловісні земляні краби. Без кінця прибувають і від’їжджають вагони, підвозять ящики з набоями — 37-го і 47-го калібру для корабельних гармат, а також 58-го і 75-го. За залізничною колією люди риють траншеї на берегах Анкру, бетонують платформи для гармат, будують укріплення. В низині, на південь від Ардекура, поблизу Альбера, Авелюї, Меніля, там, де долина звужується, збудували бутафорські укріплення, які імітують руїни, фальшиві колодязі, в них розмістили кулемети. Списану уніформу набили соломою і зробили опудала, які нагадають трупи солдатів, що лежать на землі. Зі шматків бляхи і гілля змайстрували щось на кшталт дуплистих дерев, аби заховати в них вартових, кулеметників, гаубиці. На дорогах, на залізничних коліях, на мостах поставили широкі завіси трав’янистого кольору з сухого пальмового гілля, виклали копиці сіна. Зі старої баржі, що прийшла з Фландрії, Експедиційний Корпус зробив канонірського човна, який патрулюватиме на воді від Анкру до Сомми.

Зараз, коли настало літо, дні такі довгі, що ми відчуваємо приплив енергії, наче все те, що готувалося на наших очах, було лише грою, ми більше не думаємо про смерть. Оділон після відчаю зимових місяців, проведених у болотах на березі Анкру, став веселим і довірливим. Увечері після робочого дня на дорогах і на залізниці він розмовляє з канадійцями, п’є каву перед початком відбою. Ночі — зоряні, і я пригадую ночі у Букані, в Англійській затоці. Вперше за багато місяців ми дозволяємо собі відверті розмови. Люди розповідають про батьків, про наречену, про дружину з дітьми. Виймаються фотокартки, старі вицвілі брудні шматочки картону, на яких при непевному світлі каганця з’являються ледь усміхнені обличчя, далекі постаті, неясні, наче привиди. У нас з Оділоном нема фотокарток, але у мене в кишені гімнастерки лежить останній лист від Лаури, отриманий в Лондоні перед тим, як ми мали завантажитись на Дредноут. Я стільки разів його читав і перечитував, що можу переказати напам’ять, з її наполовину глузливими, наполовину сумними інтонаціями, які мені так подобаються. Вона пише про Мананаву, де ми зустрінемося одного чудового дня, коли все закінчиться. Вона вірить у це? Отож, якось увечері я не можу стриматися і розповідаю Оділону про Мананаву, про двох фаетонів, які у сутінках кружляють над яругою. Він слухав мене? Гадаю, він заснув, поклавши голову на свій мішок у землянці, яка стала нашим домом. Мені було байдуже. Мені було потрібно виговоритися, не для нього, а для мене самого. Аби мій голос здійнявся над цим пеклом і дістався острова, на якому була Лаура і, широко розплющивши очі, слухає жебоніння дощу, як колись у будинку в Букані.

Уже так давно ми облаштовуємо цю декорацію, що й самі не віримо у справжність війни. Іпр, марші-ривки до Фландрій, усе це десь дуже далеко. Більшість моїх товаришів не знали цього. Спочатку це театральне окозамилювання смішило їх — вони ж розраховували понюхати пороху, почути грім гармат. Зараз вони не розуміють, непокояться. «Невже війна така?» — запитує Оділон після важкого дня, проведеного за риттям мінних ходів, траншей. Небо над нами свинцеве, важке. Грози супроводжуються раптовими зливами, і, коли настає передишка, ми мокрі, як хлющ.

Увечері в землянках люди грають у карти, дрімають, чекаючи відбою. Обмінюються новинами, про бої під Верденом, і ми вперше чуємо ці дивні назви, які часто повторюються: Дуомон, яр де ла Дам, форт у Во і та назва, від якої я здригаюся, Мортом[35]. Один солдат, англійський канадієць, розповідає нам про тунель Таван, де складають поранених і померлих, поки нагорі вибухають бомби. Розповідає про спалахи вибухів, дими, жахливе завивання мортир 370 калібру, про всіх тих скалічених і спалених людей. Це справді літо? Іншими вечорами на траншеї опускається вражаючої краси призахідне сонце. Великі яскраво-червоні й фіолетові хмари пливуть у сіро-золотому небі. Ті, що вмирають у Дуомоні, бачать це? Уявляю життя на небі, високо над землею, наче на крилах фаетонів. Не бачиш ні траншей, ні вирв від снарядів, ти — у вимірі, де всього цього нема.

Усі ми знаємо, що тепер бій близько. Підготовчі роботи, які ми виконували з початку зими, завершені. Підрозділи більше не йдуть до каналу, потяги майже не проходять. У затінку під брезентовими навісами стоять гармати, кулеметники розташувалися у овальних гніздах у кінці траншей.

У середині червня почали прибувати солдати Роулінґсона. Англійці, шотландці, індійські батальйони, південноафриканці, австралійці, з Фландрій[36], з Артуа поверталися дивізіони. Ми ніколи не бачили стільки військових. Вони надходять зусібіч, рухаються вздовж доріг, залізничних колій, займають кілометри траншей, які ми викопали. Кажуть, що наступ відбудеться 29 червня. З 24 червня починають стріляти гармати. На берегах Анкру, на півдні, на березі Сомми, там, де розташовані французькі війська, від гарматної стрілянини стоїть заглушливий гуркіт. Після днів тиші, довгого напруженого очікування ми відчуваємо сп’яніння, нас лихоманить, ми тремтимо від нетерпіння.

Удень і вночі гуркочуть гармати, на небі навколо нас, над пагорбами палає червона заграва вибухів.

А там, на тому боці, тихо. Чому вони не відповідають? Вони що, пішли звідти? Як вони витримують цю вогняну повінь? Протягом шести днів і шести ночей ми напоготові, уважно вдивляємося у краєвид перед собою. Шостого дня починається дощ, справжня злива, вона заливає траншеї потоками багнюки. Гармати мовчать багато годин, тепер наче саме небо вступило у війну!

Причаївшись під деревами, ми дивимося, як зранку і до вечора періщить дощ, у нас закрадається підозра, що він ніколи не закінчиться. Англійці кажуть про повінь у Фландріях, про купи зеленого одягу, що плаває в болотах річки Ліс[37]. Для більшости — це розчарування через знову відкладений наступ. Вони дивляться на хмари і, коли увечері Оділон оголошує, що хмари не такі щільні, всі кричать: «Ур-ра!» Можливо, ще не пізно? Можливо, наступ розпочнеться серед ночі? Ми дивимося, як поступово на долину Анкру опускається тінь, затоплює ліси і пагорби перед нашими очима. Настає якась дивна ніч, жоден з нас по-справжньому не спить. Перед світанком, коли я задрімав, поклавши голову на коліна, мене несподівано будить гуркіт атаки. Світло вже яскраве, сліпуче, вітер, який дме, сухий і гарячий, такого я не відчував відтоді, як покинув Родриґес і Англійську затоку. Береги ще мокрі, здіймається тонкий сяючий туман, і з’являється те, що мене бентежить у цю мить — аромат літа, землі, трави. У природі такий спокій, що все здається легким, мирним.

Ми всі стоїмо у затопленій багнюкою траншеї, у касках, тримаємо гвинтівки з багнетами. Дивимося поверх бруствера на ясне небо, де купчаться легкі, наче пух, білі хмари. Напружуємо слух, ловимо ніжні звуки літа, води, що хлюпочеться в річці, дзижчання комах, співи жайвора.

З болісним нетерпінням слухаємо тишу цієї ночі, і коли лунають перші гарматні залпи, на півночі, на півдні, на сході, ми здригаємося. Незабаром за нами починають бухати великокаліберні англійські гармати, на їхні могутні вибухи луною землетрусів відповідають вибухи снарядів на іншому березі річки. Жахливе бомбардування настільки несумісне з цим чистим небом, таким гарним, таким сяючим літнім світлом після довгого дощового дня напередодні.

Через безкінечно довгий час грім вибухів стихає. Тиша, яка настає, сповнюється сп’янінням і болем. Точно о сьомій тридцять з траншеї в траншею сержанти й капрали передають наказ готуватися до атаки. Коли я своєю чергою вигукую команду, дивлюся на обличчя Оділона, ловлю його останній погляд. Зараз я побіжу нагнувшись уперед, обома руками вчепившись у гвинтівку, до берега Анкру, де солдати вже заповнили понтони. Я чую татакання кулеметів, попереду, позаду. Де ворожі кулі? Не стишуючи бігу, ми гупаємо чобітьми по дерев’яних дошках, якими накриті пришвартовані понтони. Вода у річці — важка, кривава. На тому березі люди брьохаються в болоті, падають. І не підводяться.

Наді мною нависають темні пагорби, я відчуваю їхню загрозу, мене наче просякає їхній невидимий погляд. Чорний дим стовпами здіймається зусібіч, дим без вогню, дим смерти. Клацають поодинокі вистріли. Десь далеко, не знати де, з-під землі строчить кулемет. Я біжу за гуртом людей, не намагаючись ховатися, до цілі, на яку нам вказували місяцями — до спалених пагорбів, які відділяють нас від Тьєпваля. Біжать солдати, наздоганяють нас праворуч у таборі, зруйнованому снарядами, це люди 10-го і 3-го Корпусів і дивізій Роулінсона. Посеред величезного порожнього поля спалені газом і снарядами кущі нагадують опудала. Раптом прямо переді мною на краю поля починають оглушливо стріляти кулемети. Ледь помітна блакитна хмаринка утворюється то там, то тут на краю темних пагорбів, німці окопалися у вирвах від снарядів, поливають поле з ручних кулеметів. Уже падають люди, підкошені, наче картонні опудала, перекидаються, наче снопи, по десять, по двадцять. Накази були? Я нічого не чув, але впав на землю і очима шукаю укриття — вирву від снаряда, траншею, вивернутий корінь дерева. Плазую через поле. Навколо себе бачу постаті, схожі на великих слимаків, вони теж плазують, замість обличчя у них — гвинтівка. Інші нерухомі, лежать долілиць у багнюці. І клацання гвинтівок, яке відлунює у порожньому небі, і кулеметні черги — попереду, позаду, всюди здіймають у повітря прозорі блакитні хмаринки. Я все ще плазую по м’якій землі, нарешті знаходжу те, що шукав, — гранітну брилу, не більшу за межовий стовп, залишений у полі. Притуляюся до нього обличчям, бачу на ньому кожну щілину, кожну пляму з моху. Лежу нерухомо, болить усе тіло, вуха заклало від гуркоту бомб, які більше не вибухають. Думаю вголос: от би зараз їм всипати! Де інші люди? Чи взагалі на землі ще залишилися люди, чи є лише ці нещасні нездалі личинки, ці лялечки, що плазують, аби потім раптово зупинитися і розчинитися в болоті? Довго лежу, притиснувшись головою до каменя, слухаю кулеметні черги і вистріли з гвинтівок, і моє обличчя стає холодним як камінь. Потім чую гармати позаду себе. Снаряди вибухають на пагорбах, чорні хмари пожеж здіймаються у розпечене небо.

Чую наказ: «В атаку!», його, як нещодавно, переказують офіцери. Знову біжу просто вперед, до снарядних вибоїн, де засипало німецькі кулемети. Вони справді тут, схожі на великих обгорілих комах, а тіла мертвих німців здаються їхньою поживою. Люди біжать щільними шеренгами до пагорбів. Кулемети, заховані в інших шанцях, поливають поле, вбивають по десятеро, по двадцятеро зараз. Разом з двома канадійцями скочуюсь у вирву, в якій лежить кілька німецьких трупів. Ми викидаємо трупи нагору. Мої товариші бліді, на їхніх обличчям — плями болота і кіптяви. Ми мовчки дивимося один на одного. Через гуркіт усіх цих гармат розмова неможлива. І думки також. З-за кулеметного щитка я дивлюся на вказану ціль: пагорби Тьєпваля так само темні і так само далекі. Ніколи нам до них не дістатися.

Близько другої години пополудні лунає сиґнал відступу. І тут обидва канадійці вистрибують з укриття. Вони так швидко біжать до річки, що я не встигаю за ними. Відчуваю дихання гармат попереду себе, чую завивання важких снарядів, які пролітають над нами. У нас лише кілька хвилин, аби дістатися до наших позицій у траншеях. Небо все в диму, сонячне світло, таке гарне сьогодні вранці, скаламутніло й померкло. Коли добігаю до траншеї, майже задихнувшись, я дивлюся на тих, хто там є, намагаюся на їхніх стомлених обличчях розпізнати очі, але в усіх порожній відсутній погляд, погляд людей, які уникли смерти. Шукаю погляд Оділона, і серце сильно калатає в грудях, тому що я його не бачу. Поквапливо пробігаю траншеєю до землянки. «Оділоне! Оділоне!» Люди дивляться на мене, нічого не розуміючи. Хіба вони знають, хто такий Оділон? Стількох не вистачає! Решту дня, поки продовжується бомбардування, всупереч будь-якій логіці я сподіваюся, що нарешті побачу над бруствером його безтурботне дитяче обличчя, його усмішку. Ввечері офіцер робить перекличку, ставить хрестики поруч з прізвищами відсутніх. Скількох не стало серед наших? Двадцяти, тридцяти? Певно, більше. Спершись на насип, я палю і п’ю гірку каву, дивлячись у таке прекрасне нічне небо.

Протягом кількох днів точилися розмови, що нас розбили під Тьєпвалем, так само як під Овіле і під Бомон-Амелем. Кажуть, що Жофр, головнокомандувач французькими військами, наказав Хейґу будь-якою ціною взяти Тьєпваль і що Хейґ відмовився посилати свої війська на нове бойовисько. Невже ми програли у цій війні?

Усі мовчать. Кожен швидко мовчки їсть, п’є свою теплу каву, палить, не дивлячись на сусіда. Тому що ті, які не повернулися, присоромили живих, вони турбують їх. Іноді, дрімаючи, я думаю про Оділона, як про живого і, коли просинаюся, очима починаю шукати його. Можливо, він поранений у шпиталі в Альбері чи його відіслали до Англії? Але в глибині душі я знаю, що він упав обличчям у багнюку на полі, попри це яскраве сонце над темною рискою пагорбів, до яких ми так і не змогли дістатися.


Тепер усе змінилося. Наш дивізіон, що втратив кожного десятого під час атаки на Тьєпваль, увійшов до складу 12-го і 15-го Корпусів, що були розташовані на півдні і на півночі від Альбера. Ми билися під командуванням Роулінсона, роблячи блискавичні вилазки в тил ворога. Щоночі колони легкої піхоти пересувалися з траншеї в траншею, безшумно плазуючи розкислими полями. Ми проривалися в тил ворога і, якби не чарівні зоряні ночі, я б не знав, що щоночі ми просувалися все далі на південь. Тільки досвід, отриманий на Зеті, та ночі в Англійській затоці дозволили мені зрозуміти це.

Удосвіта гармати починають артобстріл, перед нами горять ліси, села, пагорби. Затим, як розвиднюється, людей підіймають в атаку, вони займають позиції в гарматних вибоїнах, стріляють з гвинтівок по ворожій лінії оборони. Через мить лунає сиґнал відступу, і всі, живі й неушкоджені, повертаються на вихідні позиції. Чотирнадцятого липня після атаки, вперше, долаючи ями від вибухів, вступає у дію англійська кіннота. Разом з Австралійським корпусом ми займаємо Позьєр, від якого залишилася лише купа руїн.

День за днем минає літо. Ми спимо там, куди нас закине атака, казна-де, прямо на землі, заховавшись від вечірньої роси, загорнувшись у шматок намету. Більше не можемо думати про смерть. Щоночі, під зорями один за одним вервечкою ми просуваємося вперед серед пагорбів. Інколи спалахує ракета, чути клацання випадкових пострілів. Ночі теплі й порожні, без комарів і тварин.

На початку вересня ми об’єднуємося з П’ятою армією генерала Ґоу і разом з тими підрозділами, які залишилися під командуванням Роулінсона, рухаємося далі на південь, до Ґіймона. Вночі ми підіймаємося вздовж залізничної колії на південний схід у напрямку до лісів. Вони оточують нас, темні, загрозливі: позаду нас ліси села Трон, на півдні — ліси села Льоз, прямо перед нами — Березовий гай. Люди чекають у нічній тиші, не сплять. Гадаю, жоден з нас не в змозі втриматися, аби не подумати про те, що тут було раніше, до війни, про цю красу, ці безтурботні березові гаї, тишу яких зрідка потривожить сич, де шепочуть струмки і стрибають зайчики. В лісах, куди після танців приходять закохані, трава ще тепла від денного світла, трава, на якій зі сміхом качалися переплетені тіла. Вечірньої години, коли над селами здіймаються блакитні дими, ліси такі мирні, а на стежках видніються постаті казкових бабусь, що збирають хмиз. Жоден з нас не спить, широко розплющеними очима ми вдивляємося в ніч — можливо нашу останню? Наші вуха уважно прислухаються, тіла намагаються вловити найменший порух, найнезначнішу ознаку життя, яке наче зникло. Майже з болісним острахом чекаємо миті, коли за нами перші залпи гармат сімдесят п’ятого калібру почнуть рвати ніч, аби ураганом вогню накрити високі дерева, випатрушити землю, прокласти жахливу дорогу для атаки.

Перед світанком починається дощ. Дрібна прохолодна мжичка просякає одяг, намочує обличчя, викликає дрижаки. Тоді, майже без артпідготовки, люди, трьома хвилями, кидаються в атаку в напрямку тих трьох лісів. Позаду нас з боку Анкру неймовірне світло освітлює ніч — то Четверта армія виконує відволікаючі дії. А ми ведемо мовчазний бій, запеклий, часто врукопашну. Одна за одною над траншеями проходять хвилі піхоти, захоплюють ручні кулемети, переслідують ворога до самого лісу. Я чую зовсім близькі постріли, у березовому лісі. Лежачи на мокрій землі, ми стріляємо навмання, в напрямку узлісся. Над деревами безшумно спалахують освітлювальні ракети, розсипаються дощем леліток. Коли я біжу до лісу, то спотикаюся об якусь перешкоду — то труп німця, що витягнувся на траві. Він ще тримає в руці свій «маузер», але його каска вже відкотилася на кілька кроків. Лунають голоси офіцерів: «Припинити вогонь!» Ліс — наш. Повсюди у сірому ранковому світлі бачу на траві трупи німців, що мокнуть під дрібним дощем. Всюди лежать також мертві коні, а над полями вже чути сумне каркання ворон. Незважаючи на втому, люди сміються, співають. Наш офіцер, червоний молодцюватий англієць, намагається пояснити мені: «Ці мерзотники не чекали нас так швидко!..» Але я відвертаюся, чую, як він повторює це речення комусь іншому. Я відчуваю величезну втому, від якої мене хитає і нудить. Люди розташовуються на узліссі в колишньому німецькому таборі. Усе було готове перед їхнім підйомом, здається, кава ще гаряча. Канадійці з реготом п’ють її. Я вкладаюся під високим деревом, і, спершись головою на прохолодну кору, засинаю у прекрасному світанковому світлі.


Настають затяжні зимові дощі. Води Сомми й Анкру заливають береги. Ми стаємо заручниками затоплених траншей, сидимо в багнюці, зіщулившись під випадковою покрівлею. Ми вже забули про піднесення тих боїв, що привели нас сюди. Ми зайняли Ґіймон, ферму Фальфемон, Жинші і п’ятнадцятого вересня вдень Морваль, Ґедекур, Лебеф, відкинули німців на їхні попередні позиції на висотах у Бапомі, Транслуа. Зараз ми заручники траншей, на протилежному березі річки — заручники дощів і болота. Дні сірі, холодні, нічого не відбувається. Інколи вдалині лунає гарматний постріл, десь на Соммі, у лісах поблизу Бапома. Часом серед ночі нас пробуджують спалахи. Але це лише спалахи блискавки. «Підйом!» — кричать офіцери. Ми беремо свої речові мішки і, зігнувшись, вирушаємо у крижану грязь, що липне до чобіт. Рухаємося на південь розбитими дорогами, берегами Сомми, не бачачи, куди йдемо. На що схожі всі ці річки, про які стільки сказано? Ізер, Марна, Маас, Ена, Елет, Скарп? Болотяні річки під низьким небом, брудні води яких несуть понівечені дерева, обгорілі балки, мертвих коней.

Під Комблем ми зустрічаємося з французькими військами. Вони ще виснажливіші, ще більш замордовані, ніж ми. Обличчя із запалими очима, у порваній формі, брудні. Дехто навіть без взуття, на ногах лише закривавлене ганчір’я. Під вартою — німецький офіцер. Солдати знущаються з нього, обзивають через газ, яким вони отруїли стількох наших. Він, дуже гордий, попри свою порвану форму, раптом відштовхує їх. Вигукує бездоганною французькою: «Але ви перші застосували гази! Це ви примусили нас битися таким чином! Це ви!» Тиша, яка настає, вражає. Кожен відводить погляд, офіцер повертається на своє місце серед військовополонених.

Пізніше ми вступаємо у село. Я ніколи так і не дізнався його назви, у сірому світанку вулиці порожні, будинки — суцільні руїни. Під дощем наші чоботи дивно відлунюють, наче ми прибули на край світу, на кордон з небуттям. Розбиваємо табір серед руїн, цілий день ідуть колони, фурґони Червоного Хреста. Коли припиняється дощ, хмари пороху затуманюють небо. Трохи далі, у траншеях, на які перетворюються вулиці села, знову чути гуркіт гармат і дуже далеко — гикання снарядів.

Біля вогнища з дощок на розі зруйнованих будинків канадійці, бійці територіальних військ, французи братаються, знайомляться. Інших ні про що не запитують, та вони й самі нічого не кажуть. Продовжують блукати вулицями, не знаючи, де притулитися, — виснажені. Вдалині постріли з рушниць нагадують ляскання шкільних петард. Нас занесло у незнану країну, у незвіданий час. Нас переслідує той самий довгий день і така сама безкінечна ніч. Як давно ми не розмовляли. Як давно ми не промовляли жіночого імени. Ми нутром ненавидимо війну.

Всюди навколо нас понівечені вулиці, розгромлені будинки. На дивом уцілілій залізничній колії лежать перекинуті випатрушені вагони. З них, наче у ляльковому театрі, звисають тіла. На полях, які оточують село, наскільки сягає око, лежать кінські трупи, великі й чорні, наче мертві слони. Над падлом кружляють ворони, примушуючи живих здригатися від їхнього пронизливого каркання. До міста заходять колони полонених, жалюгідних, змучених хворобами і ранами. З ними — віслюки, кульгаві коні, кістляві мули. Повітря — отруєне, димлять пожежі, смердять трупи. Тхне, наче з льоху. Німецький снаряд засипав тунель, де французи влаштувалися на ніч. Солдат, що заблукав, шукає своїх. Чіпляється до мене, повторює: «Я зі сто десятого піхотного. Зі сто десятого. Не знаєте, де вони?» У вирві біля підніжжя підірваної німцями каплиці Червоний Хрест поставив операційний стіл, на якому один на одному лежать живі і мертві. Ми ночуємо у траншеї Фрежикура, наступної ночі — в траншеї біля Залізних Воріт. Продовжуємо свій рух через долину. Вночі крихітні вогники артилерійських розрахунків залишаються нашими єдиними реперами. Перед нами — Сайї-Сайїзель у чорній хмарі нагадує діючий вулкан. Зовсім поруч стріляють з гармати, на пагорбах Батак, на півдні, у лісі Сен-П'єр-Вааст. Вуличні бої в селах, ніч з гранатою, з гвинтівкою, з револьвером. Заховані в підвалах кулеметники обстрілюють перехрестя, косять людей. Я чую скрегіт, вдихаю запах сірки, фосфору, серед хмар звиваються тіні.

«Увага! Не стріляти!» З вояками, яких я не знаю (французами, англійцями Хейґа?) падаю на дно шанців. Багнюка. Перебої з водою кілька днів. Від лихоманки згорає тіло, мене судомить від нудоти. Гіркий смак у горлі, я несподівано кричу: «Гази! Знову застосовують гази!..» Мені здається, що я бачу, як тече кров, безперервно затоплює шанці, ями, заливає зруйновані будинки, дзюркоче розореними полями, а небо на сході стає рожевим.

Мене несуть двоє. Тягнуть, підтримуючи під руки до намету Червоного Хреста. Я лежу на землі так довго, що стаю палаючим каменем. Потім мене везуть у фурґоні, мене трясе на вибоїнах, фурґон петляє, щоб об’їхати вирви від бомб. У шпиталі в Альбері лікар нагадує Кемаля Буду. Він міряє температуру, мацає живіт. Каже: «Тиф». Додає (але я думаю, що це мені наснилось): «Війни виграють воші».

Родриґес, літо 1918–1919 років


Золотошукач

Нарешті — свобода, море. Протягом цих жахливих років, цих мертвих років, я чекав лише цього — миті, коли я опинюсь на палубі теплохода, у натовпі демобілізованих солдатів, що повертаються до Індії, до Африки. Зранку до вечора ми дивимося на море, навіть уночі, коли місяць освітлює корабельний бурун. Минули Суецький канал, ночі дуже теплі. Ми втікаємо з трюмів, аби спати на палубі. Я загортаюся у свою військову ковдру, єдиний спогад, який я везу з війни, окрім гімнастерки хакі і парусинового солдатського мішка, у якому лежать мої папери. Вже так давно я сплю на землі, у болоті, що дерев’яна палуба із зоряним куполом над головою мені здається раєм. З іншими солдатами ми спілкуємося креольською, піджином, співаємо, розповідаємо безкінечні історії. І вже війна, пропущена через фантазію оповідача, перетворюється на леґенду. На палубі поруч зі мною мешканці Сейшел, Маврикія, південноафриканці. Але жодного мешканця Родриґеса з тих, які відгукнулися на заклик разом зі мною тоді, перед будинком телеграфу. Пригадую радість Казимира, коли його назвали. Невже я єдиний, хто, дякуючи вошам, вижив у цьому бойовиську?


Думаю про Лауру. Коли є можливість, іду на ніс корабля, стаю біля лебідки і дивлюся на горизонт. Думаю про Лаурине обличчя, дивлячись на темно-синє море, споглядаючи хмари. Ми у відкритому морі поблизу Адена, потому минаємо мис Ґардафуї, ідемо до тих великих портів, від самих тільки назв яких ми починали мріяти, Лаура і я, у часи в Букані — Момбаса, Занзибар.

Ми йдемо до екватора, і повітря вже розпечене, ночі — сухі, осяяні зірками. Я стежу за летючими рибами, альбатросами, дельфінами. З кожним днем мені здається, що я краще бачу Лауру, майже чую її голос, вловлюю іронію, коли вона сміється, пригадую блиск її очей. В Оманській затоці ми потрапляємо у жахливу бурю. На небі — ні хмарини, але шалений вітер обрушує на теплохід, на цю плаваючу скелю, усю силу морського тарану. Корабель кидає з боку в бік, він важко йде, хвилі заливають нижню палубу, де ми перебуваємо. Хочемо ми чи ні, а мусимо покидати наш «курорт» і спускатися до відразливого пекла трюму. Матроси повідомляють нам, що йдеться про хвіст циклону, який рухається на Сокотру, і, справді, того самого вечора на корабель налітає тропічна злива, затоплює трюми. Ми замінюємо один одного біля помп, доки у нас під ногами тече вода, змиваючи сміття і нечистоти. Але коли на морі і в небі настає спокій, повертається краса! Навколо нас блакитне безмежжя моря, по якому повільно, широко пливуть довгі хвилі із шляркою піни на гребенях.

Стоянки в портах Момбаси і Занзибару, перехід до Таматаве — усе це відбувається дуже швидко. Я майже не залишав свого місця на палубі, лише вдень, під час сильної спеки, чи в зливу. Я не зводив, так би мовити, з моря очей, дивився, як змінюється його колір і настрій: воно буває спокійним, без хвиль, іноді тремтить від вітру, буває також занадто суворим, без обрію, сірим від дощу, зрідка бушує, кидає на нас свої водяні гори. Знову думаю про Зету, про подорож в Англійську затоку. Все це здається таким далеким — Ума, що не йде, а летить по річковому піску з гарпуном у руці, її сонне тіло поруч зі мною під сяючим небом. Тут нарешті, завдяки морю, до мене повертаються ритм і колір мрії. Я знаю, що маю повернутися на Родриґес. Це в мені, мені необхідно туди. Чи Лаура зрозуміє?


Коли довга пірога, що снує на рейді Порт-Луї, нарешті пристає до причалу, натовп, ґвалт, запахи оглушують мене, як у Момбасі, і на якусь мить у мене виникло бажання повернутися на теплохід, який збирався йти далі. Але раптом у тіні дерев Інтендантства я помічаю Лауру. Через мить вона стискає мене в обіймах, тягне вулицею до вокзалу. Незважаючи на хвилювання, ми розмовляємо не поспішаючи, наче розлучилися лише вчора. Вона розпитує мне про подорож, про військовий шпиталь, згадує про листи, які написала мені. Потім каже: «Чому вони постригли тебе, наче каторжника?» І я мушу зізнатися, що це через воші! Вона на мить замовкає. Потому знову продовжує розпитувати про Англію, про Францію, поки ми йдемо до вокзалу вулицями, яких я вже не впізнаю.

За всі ці роки Лаура змінилася, і я гадаю, якби вона не стояла осторонь, одягнена в ту саму білу сукню, яка була на ній, коли я від’їжджав на Родриґес, я б не впізнав її. У вагоні другого класу, який їде до Роз Хіл[38] і Катр Борн[39], помічаю, яка вона бліда, у неї синці під очима, гіркі зморшки в кутиках рота. Але вона все ще гарна, з вогником в очах, з цією тривожною жвавістю, яку я люблю в ній, але ще є в ній якась втома, якась ослабленість.

Серце стискається, коли ми підходимо до будинку в Форест-Сайді. Під дощем, який, здається, не припиняється роками, він ще темніший і ще сумніший. З першого погляду помічаю, що веранда ось-ось розсиплеться, невеликий садок заріс бур’янами, побиті шибки затулені обгортковим папером. Лаура помічає мій погляд і каже: «Ми тепер бідні». До нас виходить мати, зупиняється на сходах веранди. Її обличчя напружене, схвильоване, без усмішки, вона прикриває очі рукою, наче намагається вгледіти нас. Проте ми лише за кілька метрів. Я здогадуюсь, що вона майже сліпа. Коли я підходжу до неї, беру її руки в свої. Вона довго мовчки притискає мене до себе.

Попри відчай, занедбаність у будинку, того вечора я — щасливий, і наступними днями теж. Я давно не був таким щасливим. Мені здається, що я знайшов себе, що знову став самим собою.


Грудень. Незважаючи на дощі, які щодня пополудні обрушуються на Форест-Сайд, це літо найкраще і найбезтурботніше, з тих, які я знав. Дякуючи грошенятам, які я отримав у день демобілізації — разом з медаллю «За військову доблесть» і медаллю «За особливі заслуги на полі бою», а також чинові унтер-офіцера, на деякий час ми захищені від нужди, я можу досліджувати місцевість, як мені заманеться. Лаура часто вирушає зі мною, ми їдемо велосипедами, які я купив у Порт-Луї, через тростинові плантації до Генрієтти, до П’ятнадцяти Кантонів. Або дорогою, захаращеною возами, їдемо на Маебур до Нової Франції, затим ґрунтовою дорогою до Клюні або через чайні плантації Буа Шері[40]. Вранці, коли ми виїжджаємо з туманного Форест-Сайда, сонце освітлює темне листя, вітер хвилюється на тростинових полях. Ми безтурботно їдемо, поминаючи калюжі, я — у своїй гімнастерці, Лаура — у білій сукні і великому солом’яному капелюсі. На полях жінки, одягнені у ґанні, припиняють роботу, аби подивитися на нас, коли ми проїжджаємо повз них. На дорозі до П’ятнадцяти Кантонів близько першої години дня ми зустрічаємо жінок, що вертаються з поля. Вони ідуть повільно, хитаючи своїми широкими спідницями, з мотиками на голові. Вони звертаються до нас креольською, глузують з Лаури, яка крутить педалі, затиснувши між ногами поділ сукні.

Якось по обіді ми з Лаурою минаємо П’ятнадцять Кантонів, переїжджаємо через річку Рампар. Дорога така погана, що ми змушені залишити велосипеди, поспіхом ховаємо їх у тростині. Попри спеку, місцями дорога нагадує болотяний потік, ми змушені роззутися. Як колись, босоніж йдемо по теплому намулу, Лаура підтикає сукню на зразок індуських штанів.

З калатанням серця іду вперед, у напрямку вершин Труа Мамель, які, наче химерні термітники, підносяться над тростиновими полями. Небо, ще мить тому ясне, затягується великими хмарами. Але ми не звертаємо на них уваги. Охоплені однаковим бажанням, ми йдемо якомога швидше, не зупиняючись, через гостре листя тростини. На березі річки Папайя закінчується плантація. Потім — великі, вкриті травою поля, на яких на чималій відстані видніються купи чорного каміння. Лаура називає їх могилами праведників через тих людей, які померли від роботи на плантаціях. Далі за цим диким полем між вершинами Труа Мамель розкинулась просторінь прибережних земель від Вольмара до Чорної річки. Коли ми виходимо на перевал, морський вітер шмагає в обличчя. Великі хмари біжать над морем. Після спеки серед тростинових полів ми наче п’яніємо від вітру. На мить зупиняємося, дивимося на краєвид, що розкинувся, наче не минуло стільки часу, наче лише вчора ми поїхали з Букана. Я дивлюся на Лауру. Її обличчя суворе і замкнуте, вона важко дихає, і, коли повертається до мене, я бачу, що на її очах блищать сльози. Вона вперше бачить край нашого дитинства. Лаура сідає на траву, я вмощуюсь поруч. Ми мовчки дивимося на пагорби, темні лінії струмків, випуклості рельєфу. Дарма я шукаю наш будинок поблизу берегів Буканської річки за Вежею Тамарен. Зник будь-який слід помешкання, на місці хащів — великі обгорілі поля під паром. Першою починає говорити Лаура, наче, аби відповісти на запитання, які я ставлю сам собі:

— Нашого будинку там більше нема, дядько Людовік усе давно зніс, гадаю, коли ти був на Родриґесі. Він навіть не дочекався, поки судове рішення набере чинности.

Мене душить гнів:

— Але навіщо, як він наважився?

— Він сказав, що хоче використати землю під тростину, що будинок йому не потрібен.

— Яка підступність! Якби я знав про це, якби я був тут…

— Що б ти зробив? Ми нічого не могли зробити. Я все приховала від Мем, аби більше не хвилювати її. Вона б не знесла звістки про ту затятість, з якою він зніс наш будинок.

До болю в очах вдивляюся у найкращий у світі краєвид, прибуває освітлене сонцем море, видовжується тінь Вежі Тамарен. Прикипаю очима до берегів Буканського урочища, мені здається, що там я щось бачу, ніби шрам серед чагарників, там, де був будинок і сад, і темну пляму яруги, куди ми ходили мріяти, усівшись на гілках старого дерева. Лаура ще щось каже, аби заспокоїти мене. Її голос розважливий, хвилювання вляглося.

— Знаєш, зараз це вже не важить, те, що будинку нема. Це — в минулому, це вже інше життя. Найважливіше, що ти повернувся, і потім Мем постаріла, у неї є тільки ми. Що таке будинок? Стара, дірява і трухлява комора, що протікала в дощ. Не треба шкодувати за ним.

Але я кажу глухим від гніву голосом:

— Ні, я не зможу його забути, я ніколи його не забуду!

Знову й знову, невідривно, я дивлюся на краєвид, що застиг на краю мінливого неба. Роздивляюся кожну дрібницю, кожну купу дерев, від гирла Чорної річки до Тамарен. На березі видно дими вогнищ, з боку Великої Чорної річки, Ґолетти. Можливо, десь там сидить Дені, як колись, біля хижі старого Кука, і мені здається, якщо придивитися, то у тому золотому серпанку, який заливає берег і море, я розрізняю дитячі постаті, це ми дітьми бігаємо серед високих трав, босі, з подряпаними обличчями, у порваному одязі, в цьому безмежному світі, чекаємо, коли в передвечір’ї над таємницею Мананави з’являться два фаетони.

Насолода від повернення швидко випарувалася. Все знову розпочалось з того місця у конторі W.W. West, яке я займав колись давно і яке залишив, як вважають, аби піти на війну. Знову запах пилу, знову волога спека, що проникає крізь віконниці разом з гамором Рампар-Стрит. Байдужі службовці, клієнти, торговці, рахівники… Для всього цього люду нічого не змінилося. Світ не зрушив з місця. Однак якось 1913 року, як каже Лаура, у часи, коли я був на Родриґесі, зголоднілі люди, доведені до відчаю злиднями, зібралися на вокзалі — юрба індусів, чорних з плантацій, жінок у ґанні з дітьми на руках, усі мовчки, без галасу, стояли перед будинком вокзалу і чекали на прибуття потяга з верхів’їв, того, який щодня з Вакоа і Курепіпе привозить білих: власників банків, крамниць і плантацій. Вони довго чекали на них, спочатку терпляче, потім, мірою часу, що спливав, з усе більшою злістю, з усе більшим відчаєм. Що б було, якби білі приїхали того дня? Але попереджені про небезпеку, білі не сіли на потяг до Порт-Луї. Залишилися вдома чекати, поки поліція владнає справу. З часом юрба розсіялась. Можливо, тоді пограбували кілька китайських крамниць, кинули кілька камінців у вікна банку «Земельний кредит» чи навіть W.W. West. І все повернулося до норми.

У конторі владарює мій кузен Фердинанд, син дядька Людовіка. Він вдає, що не впізнає мене, ставиться до мене, як до рядового службовця. Я закипаю від гніву і, якщо стримуюся, аби не врізати йому, то це тільки через Лауру, яка дуже хоче, аби я залишився. Як і колись, у кожну вільну мить я притьмом біжу на причал, до порту, до моряків і докерів, до рибного ринку. Чого мені найбільше хотілося, так це побачити Зету, капітана Бредмера і коморця-стернового. Довелося довго чекати у тіні дерев Інтендантства, сподіваючись угледіти, як у порт заходить шхуна з кріслом, прикрученим до палуби. Воно в мені, я вже знаю, що незабаром знову поїду звідси.

У своїй кімнаті у Форест-Сайді вечорами відчиняю стару скриню із заржавілими від часу замками, часу, проведеного в Англійській затоці, читаю папери про скарб, вивчаю плани, схеми, записки, які зібрав і надіслав з Родриґеса перед від’їздом до Європи. Коли дивлюся на них, бачу Уму, її тіло, яке стрімко впірнає в море, пливе, наче риба, тримаючи в руці свій довгий гарпун з вістрям з чорного дерева.

З кожним днем у мені сильнішає бажання повернутися на Родриґес, відчути тишу і спокій долини, побачити небо, хмари, море, які нікому не належать. Хочу втекти від «світських людей», від їхньої злости, пихатости. Відтоді як у номері місцевої газети надрукували статтю «Наші герої у світовій війні», в якій згадали моє прізвище і приписали мені вчинки вже зовсім неймовірного героїзму, ми з Лаурою несподівано почали знаходити наше прізвище серед запрошених на всі свята у Порт-Луї, Курепіпе і Флореалі. Лаура супроводжує мене, одягнена у ту саму стару білу сукню, ми ведемо світські бесіди і танцюємо. Ідемо на Марсове Поле чи випити чаю в чайному салоні «Флора». Я постійно думаю про Уму, про крики птахів, які щодня пролітають над затокою. А тут люди здаються мені несправжніми, вигаданими. Я стомився від цих нещирих почестей. Одного дня, не попередивши Лауру, я скидаю сірий костюм службовця, надягаю свою стару гімнастерку і штани кольору хакі, які привіз з війни, зашмульгані й порвані від постійного перебування в шанцях, чіпляю свої офіцерські погони і нагороди і ввечері, по закінченні роботи в W.W.West, у цьому маскарадному костюмі йду посидіти в чайному салоні «Флора», попередньо випивши кілька келихів араки. Починаючи з того дня великосвітські запрошення припинилися, наче чаклун пошептав.

Але туга, яку я відчуваю, і бажання втекти таки, що Лаура не може не помічати їх. Одного вечора вона зустріла мене на вокзалі в Курепіпе, як колись. Дрібний дощ намочив її сукню і волосся, вона ховається під широким листком. Я кажу їй, що вона схожа на Вірджинію, і вона сміється. Ми йдемо разом з індусами розкислою дорогою, які повертаються додому на ніч. Раптом Лаура каже:

— Ти збираєшся їхати, так?

Я підшукую відповідь, яка її заспокоїть, але вона повторює:

— Ти невдовзі поїдеш, так? Скажи мені правду.

Не чекаючи моєї відповіді, тому що вона знає її, вона дратується:

— Чому ти нічого не кажеш? Чому я повинна дізнаватися про все від інших?

Спочатку вона вагається, потім:

— Ця жінка, там, з якою ти живеш, як дикун! І цей безглуздий скарб, який ти так затято шукаєш!

Звідки вона все це знає? Хто їй сказав про Уму?

— Ми ніколи не станемо такими, як раніше, більше ніколи для нас тут не буде місця!

Мені зле від цих слів, тому що я знаю, що це правда. Я кажу їй:

— Якраз для цього мені й потрібно їхати. Саме для цього я мушу добитися свого.

Як їй про це сказати? Але вона вже опанувала себе. Витирає сльози тильною стороною руки, по-дитячому сякається. Ось і наш будинок у Форест-Сайді, похмурий, схожий на човен, що через повінь так і залишився на вершині пагорба.

Цього вечора після вечері з Мем Лаура повеселіла. На веранді ми говоримо про подорож, про скарб. Лаура каже грайливим тоном:

— Коли ти знайдеш скарб, ми приїдемо до тебе. У нас буде ферма, ми працюватимемо, як перші місіонери в Трансваалі.

Таким чином ми починаємо мріяти вголос, як колись на горищі у Букані. Розмовляємо про ту ферму, про худобу, яка у нас буде, тому що все розпочнеться без банкірів і адвокатів. Серед батькових книг я знайшов оповідання Франсуа Леґа, читаю уривки, де йдеться про флору, про клімат, про красу Родриґеса.

Приваблена нашими голосами, зі своєї кімнати виходить Мем. Іде до нас, її обличчя, освітлене корабельним ліхтарем, виглядає таким молодим, таким гарним, як у часи в Букані, коли вона пояснювала нам граматику чи читала уривки зі Святого Письма. Вона слухає наші безглузді розмови, наші плани, потому обіймає нас, притискає до себе: «Усе це лише мрії».

Але старий напівзруйнований будинок у Форест-Сайді цієї ночі став кораблем, хитаючись і стогнучи під тихим дощем, він долає море, аби нарешті пристати до нового берега.

Коли я побачив Зету, то зрозумів, що після стількох років поневірянь, я нарешті отримав свободу і повернувся до життя. Я на своєму колишньому місці, на кормі, поруч з капітаном Бредмером, що сидить у кріслі, пригвинченому до містка. Вже дві доби ми з попутним вітром ідемо вздовж двадцятої паралелі на північний cхід. Коли сонце високо в небі, капітан підіймається зі свого крісла і, як колись, обертається до мене: «Чи не бажає пан спробувати?»

Ми наче й не припиняли плавати разом увесь цей час. Стоячи босоніж на містку, вчепившись в стерно, я відчуваю себе щасливим. На палубі — нікого, лише два коморські матроси з білими тюрбанами на головах. Мені подобається знову чути вітер у вантах, бачити, як ніс вітрильника здіймається над хвилями. Мені здається, що Зета летить до того місця на горизонті, де народжується небо.

Здається, лише вчора я вперше плив на Родриґес, стоячи на палубі, я відчуваю, як корабель рухається, наче жива істота, долаючи важкі хвилі під форштевнем, відчуваю смак соли на губах, тишу, море. Так, я вірю, що ніколи не сходив з цього місця, не покидав стерна Зети, весь час продовжуючи плавання, мета якого постійно віддаляється, а решта — лише химера, сон. Сон про золото Невідомого Корсара в яру Англійської затоки, сон про кохання з Умою, про її тіло кольору лави, про воду в лаґунах, морських птахів. Сон про війну, крижані ночі у Фландрії, дощі на березі Анкру, Сомми, газові хмари і спалахи від вибухів снарядів.

Коли сонце сідає за нами, і я помічаю на воді тіні від вітрил, капітан Бредмер стає до керма. Стоїть, через сонячні відблиски на воді хмурить своє червоне обличчя, він зовсім не змінився. Я ні про що його не запитую, він сам розповідає про смерть стернового.

«Це було у шістнадцятому році чи може на початку сімнадцятого… Ми причалювали до Аґалеґа, коли він захворів. Лихоманка, пронос, марення. Прийшов лікар, оголосив карантин, тому що то був тиф… Вони боялися інфекції. Він не міг ні їсти, ні пити. Помер наступного дня, лікар так і не прийшов… Тоді, пане, я розлютився. Тому що ми їм не потрібні, я викинув усі їхні товари в море, перед островом, і ми пішли на південь, до Святого Брендона… він казав, що там він хотів закінчити життя… там ми причепили камінь йому до ніг, там опустили його в море, поблизу рифів, де глибина сягає сотні сажнів, а вода така блакитна… Коли він зник, ми прочитали молитви, а я сказав: стерновий, друже мій, ось ти і вдома, назавжди. Мир останкам твоїм. А інші сказали: „Амінь“… Два дні ми стояли біля атолу, погода була гарна, на небі — ні хмаринки, море було таким тихим… Ми стояли і дивилися на птахів, і черепахи плавали довкола корабля… потім упіймали кілька черепах, аби закоптити їх і пішли звідти».

Голос його зривається, вітер заглушує його. Старий чоловік дивиться прямо перед собою, кудись вище сповнених вітру вітрил. У світлі дня, що завершується, його обличчя стає обличчям стомленого чоловіка, якому байдуже, що буде далі. Тепер я розумію, що помилився: історія — завершена, тут і всюди світ більше не той. Відбулися війни, лиходійства, наруга, через це життя розладналося.

— А зараз, дивно, але я не знайшов собі стернового. Той знав про море все аж до самого Оману… Зараз корабель наче не знає, куди йому йти… Дивно, чи не так? Він був на ньому хазяїном, тримав його в руках…

Отож, дивлячись на це прекрасне море, на сліпучий пінний слід, залишений на непроникній товщі води, я знову відчуваю тривогу. Мені лячно знову опинитися на Родриґесі, лячно від того, що я там побачу. Де Ума? Обидва листи, які я написав їй, перший з Лондона, перед відправкою до Фландрій, другий — з військового шпиталю у Сасексі, залишилися без відповіді. Чи ж дійшли вони? І, взагалі, манафам пишуть листи?

Я не спускаюся до трюму на ніч. Загорнувшись у свою ковдру, сплю серед складених на палубі клумаків, поклавши голову на свій солдатський мішок, слухаючи, як вітер і море надимають вітрила. Потім прокидаюся, іду помочитися через фальшборт, сідаю на своє місце, дивлюся на зоряне небо. Який же він довгий, цей морський час! Кожна наступна година змиває з мене те, що я маю забути, наближає до вічної постати стернового. Чи ж не його я маю зустріти у кінці моїх пригод?

Сьогодні вітер повернув, Зета йде в бейдевінд, щогли нахилені на 60 градусів, а форштевень збиває хмари піни з високих хвиль. Новий стерновий — чорний з байдужим обличчям. Поруч з ним, незважаючи на крен корабля, капітан Бредмер сидить у своєму пригвинченому кріслі і палячи дивиться на море. Будь-яка моя спроба зав’язати з ним розмову наражається на два слова, які він бубонить, не дивлячись на мене: «Так, пане?», «Ні, пане». Вітер дме поривами, і більшість людей спустилися у трюм, окрім торгівців з Родриґеса, які не бажають залишати без нагляду свої клумаки. Поспіхом матроси натягли над товаром проґумований брезент і задраїли передні люки. Я засунув свій солдатський мішок під брезент і, незважаючи на сонце, загорнувся у свою ковдру.

Зета з натугою долає розбурхане море, я нутром відчуваю усі стогони її корпуса, рипіння щогл. Майже лежачи на боку, Зета приймає на облавок удари потужних хвиль, які налітають на нас разом з водяною парою. О третій дня вітер сягає такої сили, що я думаю про ураган, але хмар мало, лише бліді перисті хмари в кількох місцях перекреслили небо своїми велетенськими хвостами. Під час урагану небо інше.

Зеті важко триматися за курсом. Бредмер став до стерна, впершись своїми короткими ногами в палубу, кривиться від бризок. Попри складені вітрила, корабель здригається і стогне від вітру. Скільки часу він витримає?

Потім несподівано пориви вітру слабшають, щогли Зети вирівнюються. Близько п’ятої вечора у гарному теплому світлі поступово над палаючим виднокраєм з’являються гори Родриґеса.

Одразу всі пасажири збираються на палубі. Мешканці Родриґеса співають і кричать, навіть мовчазні коморці стають говіркішими. Я на кормі серед інших, милуюся цією блакитною смугою, загадковою, наче міраж, від якого тріпоче серце.

Саме таким я бачив у мріях своє повернення, дуже давно, коли був у горнилі війни, в шанцях, серед бруду і нечистот. Я бачу здійснення своєї мрії, поки Зета, наче гондола повітряної кулі, здіймається над темною сферою моря, над снопами піни і летить до прозорих гір острова.

Увечері в супроводі фреґатів і бакланів ми минаємо Ґомбрані, потім мис Плато, і море стає оліїстим. Удалині вже видно вогні бакенів. На північний схил гір опустилася ніч. Мій страх минув. Тепер я поспішаю на берег. Корабель мчить під усіма вітрилами, я дивлюся, як наближається мол. Разом з мешканцями Родриґеса перехиляюся через облавок, тримаю мішок у руці, готовий зістрибнути на землю.

У момент висадки, коли на облавок підіймаються діти, обертаюся, аби побачити капітана Бредмера. Але він уже віддавав накази, і в непевному світлі бакенів я бачу лише його обличчя, його постать, що стала важкою від утоми і самотности. Не обернувшись до мене, капітан спускається в трюм палити і спати і, можливо, думати про стернового, який вже ніколи не покине корабля. Я йду до вогнів Порт-Матюрена, несу в собі його тривожний образ, я ще не знаю, що це останній спогад, який залишиться у мене від Бредмера і його корабля.


На світанку прибуваю у своє володіння, на Командорову Вежу, туди, звідки вперше, дуже давно, побачив Англійську затоку. Тут, на перший погляд, нічого не змінилося. Велика долина, як завжди, чорна й самотня, як і море. Поки я спускаюся схилом пагорба між гострими лезами вакоа, обвалюючи землю під ногами, я намагаюся впізнати ці місця, де жив, які були мені близькі: темну пляму яру на правому березі з високим тамариндом, базальтові скелі з вкарбованими в них знаками, тоненький потічок Очеретяної річки, яка звивається між чагарями і зникає в болоті, і вдалині вершини гір, які служили мені орієнтирами. Виросли дерева, яких я не знаю, індійський миґдаль, кокосові, пляшкоподібні пальми.

Коли я прибуваю у центр долини, то марно шукаю старий тамаринд, під яким колись розташувався табором і який для нас, Уми і мене, завжди був прихистком теплими ночами. На місці мого дерева невелика гірка, на якій ростуть колючі кущі. Я здогадуюсь, що він там, під землею, там, де його звалив ураган, а його корені і стовбур утворили цю могилку. Попри сонце, яке пече в спину і в потилицю, довго сиджу на цій гірці серед кущів, намагаючись віднайти власні сліди. Тут, на місці мого дерева, вирішую збудувати собі хижу. Тепер я нікого не знаю на Родриґесі. Більшість тих, що поїхали зі мною, відгукнувшись на заклик лорда Кітченера, не повернулися. Під час війни був голод, тому що кораблі через блокаду на морі нічого не привозили — ні рису, ні олії, ні консервів. Хвороби скосили населення, особливо тиф, від якого через брак ліків померли люди в горах. Зараз всюди — пацюки, навіть серед білого дня вони бігають вулицями Порт-Матюрена. Що сталося з Умою, з її братом у цих пустельних горах без засобів існування? Що сталося з усіма манафами?

Єдиний Фріц, як і раніше, живе на своїй самотній фермі поблизу телеграфа. Він став юнаком сімнадцяти чи вісімнадцяти років, у нього — розумне обличчя, поважний голос, у якому вже й не впізнати хлоп’я, яке допомагало мені ставити віхи. Інші чоловіки, Рабу, Проспер, Адрієн Меркюр, зникли, як і Казимир, як усі ті, хто відгукнувся на той заклик. «Загинув як герой», — щоразу повторює Фріц Кастель, коли я називаю інше прізвище.

При допомозі Фріца Кастеля перед місцем упокоєння старого тамаринду будую собі хижу з гілля і пальмового листя. Скільки часу я проведу в ній? Тепер я знаю, мої дні тут лічені. Гроші є (армійська платня майже ціла), але мені бракуватиме часу. Мої дні і ночі скоротилися і зробили мене вразливим. Одразу, як тільки я опинився в затоці, я відчув це, у цій, оточеній базальтовими мурами тиші, у цьому безперервному шумі моря. Чи можу я на щось розраховувати у цьому місці після усього того, що зруйнувало світ? Навіщо я сюди повернувся?


Усі ці дні я не ворушусь, як ті базальтові брили, що стоять на дні долини, наче рештки зниклого міста. Не хочу рухатись. Потребую тиші, заціпеніння. Вранці на світанку йду на берег, до очерету. Сідаю там, де колись Ума посипала мене піском, аби вітер швидше висушив тіло. Слухаю рокотання моря на рифах, відчуваю мить, коли воно підіймається через перешийок фарватеру, бризкаючи шлярками піни. Потім слухаю, як воно відступає, ковзає по маслянистому дну, відкриваючи таємниці своїх калюж. Увечері і вранці переліт морських птахів над затокою вказує на ранню чи пізню годину. Пригадую ті гарні ночі, які без страху, просто так, опускалися на затоку. Ночі, коли я чекав Уму, ночі, коли нікого не чекав, ночі, коли стежив за світилами, кожне з яких на своєму місці у космосі утворює свій вічний знак. Зараз прихід ночі бентежить мене, тривожить. Я відчуваю напади холоду, прислухаюся до шуму серед каміння. Більшу частину ночей проводжу зіщулившись у хижці з широко розплющеними очима, тремчу, нездатний заснути. Напади тривоги такі потужні, що часом я мушу спускатися до міста, аби виспатись у вузькій кімнаті китайського готелю, попередньо забарикадувавши двері столом і стільцем.

Що зі мною сталося? Дні в Англійській затоці стали довгими. Юний Фріц Кастель часто приходить посидіти на надгробку, під яким поховане старе дерево, що перед моєю хижкою. Ми палимо і розмовляємо, чи радше, розмовляю я, розповідаю про війну, про рукопашні в шанцях, про світло заграви від вибухів. Він слухає, терпляче повторюючи «Так, пане», «Ні, пане». Аби не розчаровувати його, я посилаю його копати пробні шурфи. Але давні плани, які я колись розробив, втратили для мене сенс. Лінії тьмяніють перед очима, кути розпадаються, репери губляться.

Коли Фріц іде додому, я вмощуюсь під високим тамариндом на вході до яру і, з цигаркою у руці, дивлюся на долину з її мінливим світлом. Інколи спускаюсь у рів, аби відчути, як колись, сонячну спеку на обличчі і на грудях. Рів такий, яким я залишив його — уламки скель закривають вхід до першої схованки, знаки від ударів кайла, велика зарубка у формі рівчачка на камені, який нависає над рештою. По що я прийшов сюди? Зараз я всюди відчуваю порожнечу, занедбаність. Тіло, наче спалене лихоманкою, усе, що в ньому нуртувало і билося, перетворилося на тремтіння й знесиленість. Але мені любе це світло в яру, його порожнеча. Любе також і це така блакитне небо, контури гір над долиною. Можливо, я повернувся через них.

Увечері, коли повільно опускаються сутінки, я сиджу на піску і мрію про Уму, про її тіло, що нагадує статую. Загостреним кременем малюю її тіло на базальтовому камені там, де починаються очеретяні зарості. Але коли мені захотілося написати число, я усвідомив, що не знаю ні дня, ні місяця. Якусь мить подумав, чи не побігти мені на пошту, як колись, аби запитати: який сьогодні день? Але відразу відчув, що це нічого для мене не означає, дата тут ні до чого.


Сьогодні вранці на світанку іду в гори. Спочатку мені здається, що я на знайомій дорозі між чагарями і заростями вакоа. Але невдовзі починається спека, і сонячне віддзеркалення засліплює мене. Піді мною — синя й сувора морська далечінь, що стискає острів. Якщо Ума десь тут, я знайду її. Вона потрібна мені, у неї ключі від таємниці золотошукача. Я в це вірю, і моє серце пришвидшує свій ритм у грудях, поки я через обвали видряпуюся на гору Лімон. Невже тут я проходив першого разу, коли йшов за тендітною постаттю Шрі, наче йшов на зустріч з небом? Сонце — в зеніті, прямо наді мною, воно з’їдає тіні. Ніякого прихистку, жодного знака.

Тепер я заблукав у горах серед однакового каміння й кущів. Обпечені вершини зусібіч здіймаються у сліпуче небо. Вперше за стільки років я кричу її ім’я: «У-ма-а!» Стою обличчям до вищиреної гори. «У-ма-а!» Чую гул вітру, різкої і сліпучої стихії. Вітру з лави і вакоа, який позбавляє розуму.

«У-ма-а!» Обернувся на північ у бік моря, що байдуже зітхає. Підіймаюся на вершину гори Лімон, бачу інші вершини, які оточують мене. В долині вже темно. Небо на сході затягується туманом. «У-ма-а!» Мені здається, що я вигукую своє власне ім’я, аби серед цього пустельного краю пробудити в собі жагу до життя, яку втратив протягом цих довгих років згуби. «Ума! У-ма-а!» Зриваю голос від крику, марно шукаю слідів людського помешкання, загону для кіз, залишків вогнища. В горах — порожньо. Не залишилося людського сліду, жодної зламаної гілочки, і трава не шелестить від людських кроків. Лише зрідка серед каміння промайне сороконіжка.


Де я? Проблукав кілька годин і не помітив цього. Коли настає ніч, надто пізно, аби думати про спуск. Шукаю очима затишне містечко, розлом серед скель, аби сховатися від нічного холоду і дощу, який починає накрапати. На схилі гори, який вже потонув у пітьмі, знаходжу невелику ділянку, зарослу низенькою травою, там вирішую заночувати. Вітер свище над головою. Я одразу засинаю від утоми. Пробуджуюся від холоду. Ніч чорна, перед очима якимсь неймовірним сяєвом світить окраєць місяця. Краса місячного сяєва зупиняє час.

На світанку поступово починаю розрізняти краєвид довкола мене. З хвилюванням розумію, що не усвідомлюючи цього, переночував на залишках колишньої манафської стоянки. Руками розгрібаю суху землю, аби між каменями знайти сліди людей — уламки скла, іржаві бляшанки, мушлі. Зараз добре помітні кола загонів для кіз, підмурки хиж. Невже це все, що залишилося від села, в якому мешкала Ума? Що з ними сталося? Невже вони померли від лихоманки і голоду, покинуті всіма? Якщо вони залишили це місце, у них не було часу, аби знищити свої сліди. Певно, вони втекли від смерти, яка загрожувала їм. Я довго стою серед цих руїн, охоплений безмежним відчаєм.

Коли сонце починає припікати, спускаюся схилом гори Лімон, долаючи колючі кущі. Ось уже й зарості вакоа, темне листя тамариндів. На краю долини, що тягнеться вздовж Очеретяної річки, бачу море, яке безжально блищить на сонці, безмежне море, яке перетворило нас на в’язнів.

Літо, зима, за ними — сезон дощів. Увесь цей час в Англійській затоці минув у маренні, я не знав, за що зачепитися, не розумів, що коїться зі мною. Поступово повернувся до пошуків, вимірюючи відстань між скелями, прокладаючи нові лінії невидимої сітки, яка покриває долину. На цьому павутинні я живу, в його межах пересуваюся.

Ще ніколи я не відчував себе так близько до таємниці. Зараз у мене більше нема того нетерпіння, яким я палав на початку, сім чи вісім років тому. Тоді я щодня знаходив знак, символ. Переходив з одного краю долини на інший, стрибав зі скелі на скелю, всюди пробивав шурфи. Згорав від нетерпіння, від обурення. Тоді я не міг почути Уми, не міг побачити її. Я був засліплений цим кам’яним краєвидом, стежив за грою тіней, аби вони відкрили мені свою таємницю.

Зараз усе в минулому. У мене з’явилася віра, якої раніше я не знав. Звідки вона? Віра серед цих базальтових брил, у цю переорану ярами землю, віра у тоненький струмок серед піщаних дюн. Можливо, вона походить з моря, яке міцно стискає острів, наповнює його своїм глибоким гулом, своїм диханням. Воно — в моєму тілі, нарешті я зрозумів це, повернувшись в Англійську затоку. Я думав, що втратив цю властивість. Нарешті я більше не поспішаю. Інколи цілими годинами сиджу непорушно, дивлюся на море, що розбивається на скелях, стежу за летом чапель і чайок. Коли сонце в зеніті, я, поснідавши вареними крабами, запиваю їх кокосовим молоком і в затишку своєї хижі пишу в учнівських зошитах, які купив у китайця в Порт-Матюрені. Пишу листи Умі, Лаурі, листи, яких вони не читатимуть, де йдеться про речі, які не мають ваги, про небо, про форму хмар, колір моря, думки, які приходять мені в голову тут, в Англійській затоці. А ще вночі, коли небо холодне, і повний місяць заважає спати, сідаю по-турецькому на порозі хижі, запалюю морський ліхтар, курю, в інших зошитах креслю плани пошуків, вони мають зафіксувати мої успіхи у відкритті таємниці.

Прогулюючись без мети берегом затоки, збираю дивні предмети, викинуті морем, мушлі, закам’янілих морських їжаків, панцери черепах. Ретельно складаю ці знахідки у порожні коробки з-під бісквітів. Це для Лаури, пригадую ті подарунки, які Дені приносив їй зі своїх мандрів. У глибині затоки разом з юним Фріцом Кастелем робимо шурф у піску і знаходимо камені дивної форми, шматочки сланцю з вкрапленнями слюди, кремній. Якось уранці, коли ми по черзі довбали кайлом ґрунт у місці, де зараз Очеретяна річка повертає на захід, дотримуючись її старого гирла неподалік від моря, ми несподівано наткнулись на великий чорний, наче сажа, базальтовий камінь, на вершині якого була ціла низка жолобків, виконаних різцем. Стоячи навколішках перед каменем, я намагаюся зрозуміти. Мій помічник дивиться на мене спочатку з цікавістю, потім — з острахом: що це за бог, якого ми дістали з річкового піску?

— Дивись! Пильнуй!

Юний негр вагається. Потім стає навколішки поруч. На чорному камені я показую йому кожну виїмку, яка відповідає гірському рельєфу, ми бачимо їх перед собою в глибині долини: «Дивись: це Лімон. Ось — Любен, Патат. Там — великий Малартик. Тут — Білактер, обидва Шарло, а там — пік Командора зі сторожовою вежею. На цьому камені позначено все. Тут він колись і висадився, він користувався цим каменем, аби пришвартувати свою пірогу, я певен. Ці точки відліку послужили йому для складання секретного плану…»

Фріц Кастель підводиться. У його погляді цікавість наполовину з острахом. Чого він боїться? Чого? Мене чи того чоловіка, який давним-давно викарбував на камені ці мітки?


Після того дня Фріц більше не приходив. Може, це й на краще. На самоті я краще розумію причини моєї присутности тут, у цій безплідній долині. Тепер мені здається, що більше нічого не відділяє мене від того незнайомця, який висадився тут майже двісті років тому, аби перед смертю залишити на цьому острові свою таємницю.

Як я наважився жити, не нехтуючи тим, що мене оточувало, шукаючи лише золото, аби, знайшовши його, одразу втекти з ним? Ці пробні шурфи, це перетягування кам’яних брил з місця на місце — яка наруга. Зараз самотній, покинутий усіма, я розумію, я бачу. Уся ця долина — суцільне поховання. Вона таємнича, дика, тому що це місце вигнання. Пригадую слова Уми, коли вона вперше звернулася до мене своїм одночасно іронічним і ображеним тоном, коли лікувала мою рану на голові: «Ви справді любите золото?» Тоді я не зрозумів, мене розважало те, що я прийняв за наївність. Не подумав, що у цій затаврованій долині є щось інше, що можна взяти, я не уявляв, що ця дика дивна дівчинка володіє таємницею. Чи не запізно тепер?

Який я самотній серед цього каміння, лише з купою паперів, мап, зошитів, на яких записано все моє життя і які є єдиним моїм виправданням!

Пригадую часи, коли я поступово відкривав світ навколо Урочища Букан. Пригадую, як бігав по траві, милуючись птахами, що вічно кружляли над Мананавою. Знову, як тоді, я почав розмовляти сам із собою. Пригадую і співаю пісню про річку Таньє, приспів до якої, повільно розхитуючись, ми співали разом зі старим Куком:

Гай-гай, моя дитино,

Тра заробляти на хліб…

Цей голос знову в мені. Я дивлюся, як вода Очеретяної річки тече до гирла, відчуваю, як в сутінках спадає спека. Забуваю про денне пекло, про гарячкові пошуки біля підніжжя кручі, про марно зроблені пробні шурфи. Настає ніч з ледь помітним тремтінням очерету, лагідним гулом моря. Хіба не те саме я відчував тоді, поблизу Вежі Тамарен, коли дивився, як пагорби тонуть у темряві, а я не в змозі відірвати очей від тоненької цівки диму, що здіймається над Буканом?


Нарешті до мене повернулася свобода ночі, коли, лежачи з розплющеними очима на землі, я сполучаюся з центром неба. Я на долині сам, дивлюся, як відкривається світ зірок і непорушна хмара Чумацького Шляху. Одне за іншим, упізнаю сузір’я, знайомі з дитинства: Гідра, Лев, Великий Пес, пихатий Оріон з коштовностями на плечах, Південний Хрест зі своїми супутницями, і, як завжди — корабель Арґо, що пливе у космосі, його обернена на захід корма задерта невидимою нічною хвилею. Лежу на чорному піску біля Очеретяної річки без сну і без мрій. Обличчям відчуваю м’яке сяєво світил, а тілом — рух землі. Серед мирної тиші літа, на тлі віддаленого стогону хвиль на рифах, конфіґурації сузір’їв перетворюються на леґендарні історії. Я бачу всі небесні дороги, всі точки, що сяють яскравіше, ніж бакени. Бачу таємні стежки, темні колодязі, пастки. Думаю про Невідомого Корсара, який колись дуже давно міг спати на цьому березі. Може, й він любив цей старий тамаринд, що нині похований під землею? Чи не дивився й він жадібно в небо, яке привело його на цей острів? Витягнувшись на теплій землі після жорстоких боїв, після скоєних убивств, як же він насолоджувався миром і спокоєм, заховавшись від морського вітру серед мальовничих пальм! Дивлячись на зірчасте небо, мені вдається здійснити запаморочливу мандрівку в часі. Невідомий Корсар поруч, дихає в мені, це його очима я споглядаю небо.

Як я не подумав про це раніше? Мапа Англійської затоки — це той самий всесвіт. Простий план долини щомиті безкінечно збільшується, сповнюється знаками, віхами. Як вправно переплетіння ліній цього плану приховало від мене істину цієї місцини! З калатанням серця зриваюся з місця, біжу до своєї хижі, де ще блимає каганець. При непевному світлі лампи дістаю з торби мапи, папери, схеми. Виношу папери і лампу назовні, сідаю обличчям на південь, порівнюю мої креслення з небесним склепінням. Посередині плану, де колись я поставив межовий стовп, перетин північно-південної лінії з віссю якірних кілець точно збігається з Хрестом, який блищить переді мною своїм чарівним світлом. На сході над яром, абрис якого він точно повторює, вигинає своє тіло Скорпіон, серцем його є червоний Антарес, що мерехтить у тому самому місці, де я знайшов обидві схованки Невідомого Корсара. Дивлюся на схід, над трьома точками, що утворюють літеру М сторожової Вежі Командора, бачу трьох Марій з портупеї Оріона, вони тільки сходять над горами. На півночі, над морем висить Віз, легкий, невловний, він вказує на вхід до фарватеру, а далі — крива корабля Арґо[41], який своїм вигином збігається з шляркою гавані, а кормою лежить на краю колишнього узбережжя. Аби минулося запаморочення, мушу заплющити очі. Невже я став жертвою чергової химери? Але ж ці зірки — живі, вічні, і земля під ними прив’язана до їхнього розташування. Отже, розгадка таємниці, яку я шукаю, від самого початку вписана у нічне небо, де неможлива жодна помилка. Не знаючи цього, я завжди її бачив, відтоді, як дивився на небо з Алеї Зірок.

Де заховано скарб? У Скорпіоні, в Гідрі? В астральному трикутнику, який єднає точки Н, D, B, які я спочатку розмістив у центрі долини? Може, він на носі корабля Арґо чи на його кормі, що позначені вогнями Канопи[42] та Міаплацида[43], які щовечора сяють над двома базальтовими кручами, обабіч гавані? Чи він у красі Фомальгаута[44], самотнього світила, яке, наче око, бентежить своїм сяєвом у відкритому морі, підіймаючись у зеніт, мов нічне сонце?

Цієї ночі я — на чатах, не заснув ні на мить, увесь тремчу від цього небесного одкровення, роздивляюся кожне сузір’я, кожен знак. Пригадую зоряні ночі в Букані, коли я безшумно вислизав з задушливої кімнати, щоб освіжитися прохолодою саду. Тоді, як і зараз, я думав, що відчуваю шкірою контури небесних фіґур, і, коли наставав день, я переносив їх на землю або викладав з камінчиків на піску в яру.

Настав ранок і освітив небо. Як і колись, я нарешті заснув при світлі дня недалеко від невисокої могилки, під яким лежить старий тамаринд.


Відтоді як мені відкрилася таємниця Корсарового плану, я більше не поспішаю. Вперше з тих пір, як я повернувся з війни, мені здається, що мета моїх пошуків змінилася. Раніше я не знав, чого шукаю, кого шукаю. Я помилився. Тепер я звільнився від тягаря, можу жити вільно, можу дихати. Знову, як тоді з Умою, можу ходити без мети, плавати, впірнати в лаґуні, ловити морських їжаків. Змайстрував собі гарпуна з довгої очеретини, причепив до нього вістря із залізного дерева. І, як мене вчила Ума, голий пірнаю у холодну вранішню воду, поки припливна течія ховає прохід між рифами. Біля підніжжя рифів шукаю риб, дорад, губанів, летринів. Іноді помічаючи блакитну тінь акули, завмираю, не випускаючи бульбашок повітря, стежу за нею, готовий дати відсіч. Зараз я можу запливати так само далеко, як Ума, і з такою самою швидкістю, як вона. Навчився смажити рибу на березі, на сплетеній із зеленого очерету решітці. Біля хижі посіяв кукурудзу, боби, солодку картоплю, чайот[45]. У бляшанці посадив паросток папайї, який мені приніс юний Фріц Кастель.

У Порт-Матюрені люди почали звертати на мене увагу. Директор банку Барклі, коли я прийшов зняти гроші, запитує мене:

— Отже, ви стали навідуватися до міста? Чи не означає це, що ви втратили надію знайти скарб?

Я усміхнувся йому і впевнено відказав:

— Навпаки, пане. Це означає, що я знайшов його.

І пішов, не чекаючи інших запитань.


Насправді я майже щодня іду на дамбу, сподіваючись побачити Зету. Вже кілька місяців вона не швартувалася в порту Родриґеса. Перевезення товарів і пасажирів зараз виконує Фреґат, пароплав всемогутньої Британсько-Індійської пароплавної компанії, представником якої у Порт-Луї є дядько Людовік. Цей пароплав привозить пошту, листи, які щотижня мені пише Лаура, в них йдеться про хворобу Мем. Останній лист Лаури датований 2 квітня 1921 року, він ще тривожніший, я тримаю конверт у руці, не наважуюсь розпечатати його. Чекаю під навісом на причалі, серед метушні моряків і докерів, дивлячись на хмари, які збираються над морем. Кажуть, що насувається буря, барометр падає все нижче й нижче. Близько першої пополудні, коли стає спокійніше, розпечатую листа, читаю перші рядки, від яких стає недобре:

«Мій дорогий Алі, коли тебе знайде цей лист, якщо він узагалі знайде тебе, я не знаю, чи Мем ще буде на цьому світі…»

В очах темніє. Я знаю, що зараз усе вже скінчилося. Більше ніщо не втримає мене тут, тому що Мем зле. Фреґат буде в порту за кілька днів, я їду додому. Надсилаю Лаурі телеграму, аби повідомити, що я повертаюся, але в душі — тиша, це відчуття всюди супроводжує мене.

Буря розпочалася сьогодні вночі, я прокинувся від тривоги: спочатку серед чорної задухи подув повільний впертий вітер. Вранці я побачив хмари, що рваними клаптями мчать над долиною, крізь просвіти у хмарах прозирає сонце. Заховавшись у хижці, слухаю, як на скелях реве море, гуркіт жахливий, майже тваринний, я розумію, що на острів насувається ураган. Зволікати не варто. Беру свій солдатський мішок і, залишивши у хижі інші речі, підіймаюсь пагорбом до піку Венери. Під час урагану єдиним надійним місцем на острові є лише споруда телеграфу.

Коли я дістаюся до сірих ангарів, бачу там велике скупчення людей, що мешкають по сусідству: чоловіки, жінки, діти, навіть собаки і свині, яких господарі забрали із собою. Індус, службовець телеграфу, оголошує, що барометр упав нижче 30. Опівдні вітер із завиванням налітає на пік Венери. Будівлі починають тремтіти, гасне світло. Злива з гуркотом водоспаду обрушується на залізну обшивку стін і даху. Хтось запалює морський ліхтар, від світла якого на обличчя присутніх падають химерні тіні.

Ураган триває цілий день. Увечері, виснажені, під завивання вітру і скрегіт металевих конструкцій будинків, ми засинаємо на підлозі ангара.

На світанку я просинаюся від тиші. Вітер вщух, але чути ревіння моря на рифах. Люди зібралися на виступі перед головним корпусом телеграфу. Коли я наближаюся, то розумію, на що вони дивляться: на кораловому рифі, перед піком Венери, видніється корабель, що зазнав кораблетрощі. Приблизно за милю від берега плавають зламані щогли і розбитий корпус. Від корабля залишилася лише половина, корма задерта, розлючені хвилі шматують уламок, оточений піною. У всіх на устах назва корабля, але я впізнаю його раніше, це Зета. На кормі добре видно крісло, пригвинчене до палуби, в ньому сидів капітан Бредмер. Де екіпаж? Ніхто про нього нічого не знає. Нещастя сталося вночі.

Біжу до берега, іду вздовж спустошеного узбережжя, всипаного гіллям і камінням. Хочу знайти пірогу, кого-небудь, хто мені допоможе, та дарма. На березі — нікого.

Можливо, у Порт-Матюрені є рятувальний човен? Але мій страх занадто сильний, я не можу чекати. Знімаю одяг, заходжу в море, ковзаюсь на підводному камінні, хвилі відкидають мене назад. Море владно здіймається понад кораловою загатою, вода каламутна, наче в річці у повінь. Пливу проти такої страшної хвилі, що практично не просуваюся вперед. Чую, як переді мною ревуть буруни, бачу, як у чорне небо здіймаються вихори піни. Уламок приблизно за сто метрів, гострі зуби рифів розкололи його на дві частини на рівні щогл. Море заливає палубу, кружляє навколо порожнього крісла. Я не можу підплисти ближче, бо ризикую теж розбитися на рифах. Намагаюся крикнути: «Бредмере!..» Але гуркіт хвиль перекриває мій голос, я не чую сам себе. Довго пливу проти хвиль, що здіймаються над рифами. Уламок — мертвий, здається, вже цілі століття, як він загинув. Мені стає холодно, жах стискає груди. Я мушу повертатися на берег. Хитавиця викидає мене на берег разом зі здобиччю бурі. Коли я торкаюся дна, я настільки зморений, що навіть не відчуваю рани на коліні від удару об скелю.

У другій половині дня вітер зовсім вщухає. Над спустошеною землею і морем сяє сонце. Все скінчилося. Хитаючись, напівпритомний бреду до Англійської затоки. Біля корпусів телеграфу багатолюдно, чути сміх, вигуки, страх позаду.

Коли дістаюся Англійської затоки, бачу там повне спустошення. Очеретяна річка перетворилася на брудний потік, який з громовим гуркотом затоплює долину. Моя хижка зникла, дерева і пальми повиривало з корінням, від моїх насаджень нема і сліду. На дні долини залишилася лише посмугована земля, зорана потоками води, і базальтові брили, які вимило дощем. Усе, що я залишив у хижці, зникло — одяг, каструлі і, що найгірше, теодоліт, а також більшість паперів, які стосуються скарбу.

На тлі цієї декорації кінця світу швидко гасне день. Я блукаю долиною у пошуках хоч би якоїсь речі, яку пощадив ураган. Обдивляюся кожне місце, але все вже змінилося, все стало геть іншим. Куди ділася купа каміння, що імітувала Астральний Трикутник? А ці базальтові камені поблизу схилу, ті, що першого разу привели мене до якірних кілець? Настають сутінки мідного кольору, кольору розплавленого металу. Вперше морські птахи не летять над затокою до своїх гнізд. Де вони причаїлись? Вони пережили ураган? Уперше також на дно долини прийшли пацюки, потоки намулу вигнали їх з нір. Вони бігають круг мене у сутінках і пронизливо пищать, мені стає моторошно.

Посеред долини, біля річки, що вийшла з берегів, бачу високу базальтову стелу, на якій перед тим, як піти на війну, я висік східно-західну лінію і два обернуті трикутники з якірними кільцями, що утворюють зірку Соломона. Стела встояла під вітром і дощем, вона лише трохи більше вгрузла в землю, посеред цієї пустки вона нагадує монумент початку роду людського. Той, хто знайде її, чи ж зрозуміє, що вона означає? Долина Англійської затоки поховала свою таємницю, зачинила ворота, які лише на мить наважилась відкрити мені одному. Мене востаннє вабить туди, куди зараз падають промені сонця, що торкається горизонту, — до входу до улоговини на східному схилі кручі. Але коли я туди дістаюся, то лише бачу, що від ударів стихії частина кручі обвалилась, перекривши доступ до яру. Потік болота, що рвонув звідти, зніс усе на своєму шляху, серед іншого й той старий тамаринд, приязну тінь якого я так любив. Через рік і від цього дерева залишиться лише могилка, з якої виткнеться кілька колючих кущів.

Я довго стояв і слухав шум долини. Бурхливу течію річки, яка несе дерева і каміння, дзюрчання води серед скель і сланців, а вдалині — безперервне рокотання моря.

Протягом тих двох днів, які залишились у мене до від’їзду, я невідривно дивлюсь на долину. Щодня на світанку виходжу зі своєї вузької кімнати у китайському готелі, підіймаюся до Командорової Вежі. В долину більше не спускаюся. Сиджу серед чагарників поблизу зруйнованої вежі і дивлюся на довгу чорно-червону долину, на якій від мене не залишилося і сліду. В морі неймовірна, застрягла на коралових рифах, нерухома корма Зети приймає на себе удари хвиль. Думаю про капітана Бредмера, тіла якого так і не знайшли. Кажуть, що він був сам на кораблі і навіть не намагався врятуватись.

Сумна прощальна картина залишилася у мене від Родриґеса, я стою на палубі юного Фреґата, що, здригаючись від працюючих двигунів усім своїм залізним корпусом, виходить у відкрите море. Наче на противагу стрімким оголеним горам, які сяють під вранішнім сонцем, на скелях над морською безоднею, назавжди, нагадуючи викинутого на берег кашалота, закляк розбитий скелет Зети, і над ним уже кружеляє зграя морських птахів.

Мананава, 1922 рік


Золотошукач

Після мого повернення до Форест-Сайду все стало чужим і мовчазним. Старий будинок, Лаура називає його бараком, нагадує корабель з пробоїнами, що його якось латають шматками заліза й руберойду. Сирість і гниття доконають його. Мем більше не розмовляє, не ворушиться, майже не їсть. Я дивуюся мужності Лаури, яка день і ніч біля неї. Я на таке не здатен. Іду з дому, тиняюся тростиновими дорогами неподалік від П’ятнадцяти Кантонів, там, звідки видно вершини Труа Мамель і протилежний край неба.

Треба влаштовуватись на роботу і, порадившись з Лаурою, я наважуюся знову звернутися у контору W.W.West, якою зараз керує мій кузен Фердинанд. Дядько Людовік постарів, він облишив справи, живе у будинку, який збудував поблизу Ємена, там, де колись починалися наші землі. Фердинанд зустрів мене зі зневажливою іронією, яка раніше розізлила б мене. Зараз мені байдуже. Коли він сказав:

— Отже, ви повернулися на місця, які вам…

Я підказав:

— Не дають спокою?

І коли він заговорив про «героїв війни, яких ми вже бачили», я навіть не смикнувся. На завершення він запропонував мені місце помічника десятника на їхніх плантаціях в Медині, я був змушений погодитись. І ось я — сирдар!

Живу у хижі поблизу Бамбу, кожного ранку верхи об’їжджаю плантації, аби наглядати за роботою. Пополудні я — у ґвалті цукроварні, наглядаю за прибуттям тростини, жому, якістю меляси. Виснажлива робота, але краще така, аніж сидіти в задушливих кімнатах W.W. West. Директор цукроварні — англієць на прізвище Пілінґ, його надіслала Сільськогосподарська компанія з Сейшельських островів. Спочатку, налаштований Фердинандом, він поводив себе упереджено. Але він справедлива людина, і в нас склалися чудові стосунки. Він розповідає про Шамарель, куди сподівається поїхати. Якщо його туди переведуть, він обіцяє, що допоможе мені теж туди переїхати.

Ємен — це самотність. Уранці на безмежні поля, наче справжня армія лахмітників, прямують робітники й одягнені у мішковину жінки. Шерех серпів зливається в повільний ритмічний шум. На краю поля з боку Валгали чоловіки розбивають «пеньки», важкі камені, аби скласти з них піраміди. Верхи я об’їжджаю плантації, слухаю шерех серпів і гавкіт сирдарів. Обливаюсь потом. На Родриґесі сонячні удари супроводжувалися сп’янінням, я бачив, як на камінні, на вакоа спалахували лелітки. Тут самотність спеки вражає серед темно-зелених просторів тростини.

Тут я думаю про Мананаву, останнє місце, яке у мене залишилося. Вона в мені дуже давно, відтоді як ми з Дені ходили до витоків річки. Часто, коли верхи я їду вздовж тростинових полів, я дивлюся на південь і уявляю схованки біля джерела, де починаються річки. Знаю, що саме туди кінець кінцем поїду.


Сьогодні я бачив Уму.

Почалося рубання молодої тростини вгорі на плантаціях. Чоловіки й жінки зійшлися з усього побережжя, зі схвильованими обличчями, тому що вони знають, на роботу візьмуть лише третину. Решта, голодні, будуть змушені повернутися додому.

Дорогою до цукроварні, узбіччям іде жінка в ґанні. Озирається, дивиться на мене. Незважаючи на велике біле покривало, яким закрите її обличчя, я упізнаю її. Але вона вже зникла у натовпі, який ділиться і розходиться полями. Я намагаюся наздогнати її, але наштовхуюся на неприйнятих на роботу чоловіків і жінок, решту огортає щільна хмара пилу. Коли дістаюся поля, то бачу лише густу зелену хвилю тростини, яку колише вітер. Сонце обпікає суху землю, моє обличчя. Я біжу навмання полем, потім стежкою і кричу: «Ума! Ума!..»

Час від часу жінки у ґанні підводять голову, припиняють жати траву між тростиною. Грубим голосом на мене гримає сирдар. Трохи наляканий, я запитую його, чи є тут манафи. Він не розуміє запитання. Люди з Родриґеса? Він хитає головою. Вони тут є, але зараз вони у таборі біженців, десь під Морном на березі Креольського струмка.


Щодня шукаю Уму, вранці — на дорозі, якою приходять ґанні, увечері — перед конторою рахівника під час видачі платні. Жінки вже здогадалися, вони глузують з мене, перепитують, жартують. То ж я більше не наважуюся шукати на дорогах серед плантацій. Чекаю приходу ночі, аби йти в поля. Запитую у дітей, які збирають рештки їжі. Вони не бояться мене, знають, що я не видам їх. Скільки років зараз Шрі?

Цілими днями верхи об’їжджаю плантації, у куряві, під пекучим сонцем. Чи ж тут вона? Всі жінки в ґанні схожі на неї, тендітні постаті, зігнуті над власною тінню, жнуть серпами, сапають. Ума показалася лише один раз, як колись біля Очеретяної річки. Пригадую нашу першу зустріч, коли вона бігла долиною між чагарями, коли підіймалася в гори, спритна, наче сарна. Може, це мені наснилося?

У такому стані я вирішую все полишити й від усього відмовитися. Ума повідомила мені, що робити, сказала про це у свій спосіб, без слів, просто показавшись мені, як міраж, серед цих людей, що прийшли працювати на землях, які ніколи не стануть їхніми: чорні, індуси, метиси, сотні чоловіків і жінок, щодня, тут, у Ємені, у Валгалі чи Медині, у Феніксі, у Мон Дезер, у Солітюд, у Форбасі. Сотні чоловіків і жінок збирають каміння і складають з нього мури і піраміди, корчують пеньки, орють, саджають молоді пагони тростини, потім, під час росту рослин, обривають пасинки, обламують суцвіття, прополюють ґрунт і, коли настає літо, квадрат за квадратом рухаються плантаціями і рубають тростину, з ранку і до вечора, зупиняються лише для того, аби нагострити інструменти, і знову рубають, поки не почнуть стікати кров’ю обідрані гострим листям руки-ноги, поки не знудить від спеки і не потемніє в очах.

Майже не усвідомлюючи того, я перетнув плантації у південному напрямку, туди, де стоїть димар старої зруйнованої цукроварні. Море — недалеко, але його не видно й не чутно. Тільки у блакитному небі час від часу пролітають вільні морські птахи. Тут чоловіки піднімають цілину. Під пекучим сонцем складають на вози чорне каміння, заступами риють землю. Помітивши мене, припиняють роботу, наче чогось бояться. Тоді я підхожу до воза, починаю вибирати із землі каміння і складати його на віз. Ми працюємо без зупинки, а сонце тим часом починає спускатися до горизонту, обпікає наші обличчя. Коли один віз наповнюється камінням і пеньками, під’їжджає інший. Старі мури тягнуться вдалину, можливо, до берега моря. Я думаю про рабів, які збудували їх, тих, яких Лаура називає святими, тому що вони померли на полях, про тих, які втекли в гори, на південь, до Морна… Сонце вже майже сіло. Як на Родриґесі, мені здається, що його вогонь сьогодні очистив мене, звільнив.

До мене підходить жінка в ґанні. Стара індіанка з висушеним обличчям. Вона принесла робітникам казан з кислим молоком, зачерпуючи його дерев’яною мискою, по черзі дає людям напитися. Коли підходить моя черга, вона вагається, потім протягує мені миску. Кисле молоко освіжає моє обпалене порохом горло.

Віддаляється останній віз з камінням. Надривний свист пари з котла вдалині означає кінець робочого дня. Люди неквапно збирають свої знаряддя праці і йдуть з поля.

Коли я приходжу до цукроварні, пан Пілінґ чекає на мене біля контори. Дивиться на моє обпечене обличчя, на волосся і одяг, вкриті порохом. Оскільки я кажу йому, що віднині бажаю працювати на полі, на рубанні, на цілині, він сухо перебиває мене:

— Ви нездатні виконувати цю роботу, в усякому разі, це неможливо, жоден білий не працює на полі.

І додає спокійніше:

— Вважаю, що вам потрібен відпочинок і що ви щойно попросили мене про звільнення.

Розмова закінчена. Я повільно бреду ґрунтовою дорогою, тепер порожньою. У променях призахідного сонця тростинові поля здаються безкраїми, наче море, і димарі цукроварень, що здіймаються то там, то сям, нагадують високі щогли кораблів.


Гул заколоту знову вабить мене до Ємена. Таке враження, що горять плантації в Медині, Валґалі і що безробітні погрожують спалити цукроварні. Лаура повідомляє мені новину, не підвищуючи голосу, аби не потривожити Мем. Я поквапливо одягаюся. Незважаючи на дрібний вранішній дощ, виходжу лише у гімнастерці, без кітеля, без картуза, в черевиках на босу ногу. Коли підіймаюся нагору, на плато поблизу Труа Мамель, сонце вже сяє на безкраїх полях. Над плантаціями здіймається дим, у стороні Ємена. Нараховую чотири, може п’ять пожеж. Спускаюсь схилом кручі, йду навпрошки через чагарі. Думаю про Уму, яка, поза сумнівами, там. Пригадую той день, коли ми з Фердинандом бачили, як індуси вкинули у піч білого наглядача, тишу, яка настала після того, як він зник у пащі палаючої печі.

Опівдні приходжу до Ємена. Мокрий від поту і брудний від куряви, з обличчям, продряпаним колючими чагарями. Біля цукроварні зібралися люди. Що сталося? Сирдари дають суперечливі свідчення. Ніби хтось підпалив склади і втік у напрямку Тамарен. Поліція кинулась по слідах злочинців.

Де Ума? Підходжу до оточених поліцією корпусів цукроварні, мене перепиняють. У дворі під охороною поліцейських, озброєних рушницями, в тіні, тримаючи руки на потилиці, навпочіпки сидять чоловіки і жінки, чекаючи, поки вирішать їхню долю.

Знову біжу через плантації, цього разу — до моря. Якщо Ума тут, я певен, що саме там вона шукає прихистку. Недалеко посеред поля у небо здіймається важкий дим, я чую крики людей, що борються з вогнем. Десь у глибині полів лунають постріли з рушниць. Але тростина така висока, що я нічого не бачу. Біжу, навмання через тростину, то в один бік, то в протилежний, слухаю відлуння пострілів. Раптом спотикаюся, зупиняюся, геть знесилений. Серце ледь не вискочить з грудей, ноги тремтять. Я на краю плантацій. Тут тихо.

Видираюся на кам’яну піраміду, бачу, що пожежі вже погасили. Лише стовп світлого диму здіймається в небо, це на цукроварні, значить, піч знову працює.

Тепер усе скінчилося. Приходжу на чорний піщаний берег, непорушно стою серед викинутого бурею гілля і стовбурів дерев. Задля того, щоб Ума помітила мене. Узбережжя — пустельне, дике, як в Англійській затоці. Йду вздовж Тамаренської бухти, у світлі заходу сонця. Певен, що Ума помітила мене. Вона безшумно, не залишаючи слідів, скрадається за мною. Я не повинен намагатися побачити її. Такі правила гри. Коли я сказав Лаурі про це, вона відповіла мені глузливим голосом: «Вона чарівниця! Ото причарувала!» Тепер я гадаю, що вона має рацію.

Як давно я тут не був! Мені здається, що я йду по своїх власних слідах — тих, які залишилися відтоді коли, ми разом з Дені приходили сюди подивитися, як сонце зникає за морем.

Майже ніч — я на іншому березі річки Тамарен. Навпроти у рибацькому селі видно світло. Кажани ширяють у ще світлому небі. Ніч тепла і тиха. Вперше за багато часу я збираюся ночувати просто неба. У чорному піску дюн, біля підніжжя тамариндів роблю собі ложе, лягаю, заклавши руки під голову. Лежачи з розплющеними очима, дивлюся, як на небі з’являються зорі. Слухаю тихий плескіт річки Тамарен, яка впадає у море.

Потім сходить місяць. Здіймається над морем, і воно починає сяяти. І тут я помічаю Уму, вона сидить недалеко від мене на блискучому піску. Так, як сиділа завжди, обнявши руками коліна, я бачу її профіль. Серце калатає, я тремчу — може від холоду? — мені страшно, що вона мені примарилась, що вона зникне. Дме вітер з моря, воно починає шуміти. Тоді Ума підходить до мене, бере за руку. Як колись, в Англійській затоці, скидає одяг, іде в море, не чекаючи мене. Разом ми пливемо у прохолодній воді проти хвиль. Довгі буруни, що приходять з іншого краю світу, котяться над нами. Ми запливаємо далеко в темне море, під сяєво місяця. Потім повертаємося на берег. Ума тягне мене до річки, де випроставшись на кам’янистому дні річки, ми змиваємо сіль з наших тіл і волосся. Ми здригаємося від вітру з моря, стиха перемовляємося, аби не розбудити сільських собак. Як колись, посипаємо одне одного чорним піском і чекаємо, коли від вітру він тоненькими струмочками почне стікати з живота, з плечей. Я стільки маю їй сказати, що не знаю, з чого розпочати. Ума теж розповідає про смерть, яка прийшла на Родриґес, про тиф, свою матір, яка померла на облавку корабля, який віз біженців у Порт-Луї. Каже про табір біля Креольського струмка, про соляні копальні на Чорній річці, де вона працювала разом зі Шрі. Як вона дізналася, що я в Ємені, яким дивом? «Це — не диво», — пояснює Ума. В її голосі чується обурення. «Щодня, щомиті я чекала на тебе у Форест-Сайді або йшла у Порт-Луї на Рампар-Стрит. На ту мить, як ти повернувся з війни, я тебе вже так довго чекала, що могла ще чекати й чекати, йшла за тобою всюди — до самого Ємена. Навіть працювала на полі, поки ти мене не побачив». Я відчув якесь запаморочення, горло щось стисло. Чому я так довго не міг зрозуміти цього?

Зараз ми більше не розмовляємо. Лежимо поруч, міцно обнявшись, аби не відчувати нічного холоду. Слухаємо море, шум вітру серед глиці філао, тому що нічого іншого на цьому світі не існує.

Сонце сходить над вершинами Труа Мамель. Як колись, коли я тут блукав з Дені, я бачу блакитно-чорні вулкани на тлі насиченого світлом неба. Пригадую, мені завжди подобався південний пік, той, що схожий на ікло, наче він вісь, навколо якої обертається місяць і сонце.

Я чекав перед Барашуа, сидячи на піску, дивлячись на спокійну течію річки. Морські птахи, майже торкаючись води, повільно пролітають над нею — жовті чаплі, баклани, сварливі чайки чекають появи рибальських пірог. Потім берегом Буканської річки я підіймаюся до Панона, йду повільно, обачно, наче мінним полем. Удалині, крізь листя, бачу димар Ємена, з якого вже йде дим, відчуваю приємний аромат тростинового соку. Трохи вище, на тому боці річки, бачу новий будинок дядька Людовіка, дуже білий.

Мені боляче, тому що я знаю, де я. Тут починався наш сад, трохи вище, в кінці алеї я міг би побачити наш будинок, його сяючий під сонцем блакитний дах. Іду вперед серед високих трав, мене дряпають колючі кущі. Але нема на що дивитися. Усе давно зруйноване, спалене, пограбоване. Здається, на цьому місці стояла наша веранда? Впізнаю одне дерево, потім інше. Але водночас помічаю ще десяток схожих, то тамаринди, манґові дерева, філао. Спотикаюсь на незнайомих каменях, мало не провалююся в яму. Невже ми тут жили? Чи це було в іншому житті?

Гарячково йду далі, відчуваючи, як кров пульсує в скронях. Хочу щось віднайти, бодай клапоть нашої землі. Коли я розповідав про це Мем, її погляд сяяв, я певен цього. Я міцно тримав її руку в своїй, аби передати їй своє життя, свою силу. Розповідав про все, наче наш будинок все ще стояв на місці. Казав так, наче нічого не повинно було закінчитись, ніколи, наче втрачені роки можна було повернути, задушливу грудневу спеку саду, коли ми з Лаурою слухали, як вона своїм співучим голосом читає нам Святе Письмо.

Саме його, її голос я волію почути тут, зараз, серед цих диких чагарників, серед цих куп чорного каміння, яке колись було фундаментом нашого будинку. Підіймаючись на пагорби, раптом помічаю рів, де ми збавили стільки часу, сидячи на товстій гілці і дивлячись, як під нами тече безіменний струмок. Його важко впізнати. Якщо все довкола заросло чагарями й дикими травами по пояс, тут усе голе, безплідне, наче після пожежі. Серце скажено калатає, тому що це наше з Лаурою місце, наша схованка. А зараз це звичайний рів, темна, потворна й позбавлена життя западина. А дерево, де наше дерево? Мені здається, що я впізнаю його, його почорнілий від старости стовбур з обламаним гіллям і ріденьким листям. Воно таке негарне, таке низьке, що я не розумію, як ми могли тоді на нього вилазити. Коли нахиляюся над ровом, бачу ту саму гілку, на якій ми лежали, зараз вона нагадує висхлу руку, що тягнеться в порожнечу. Внизу, на дні рову, серед уламків гілля, шматків бляхи і старих дощок тече вода. Після того як знесли наш будинок, він став сміттєзвалищем.

Про це я нічого не сказав Мем. Тому що воно не мало ваги. Я розмовляв з нею про те, що було раніше, бо воно справжнє, живіше, ніж та спалена земля. Казав їй про те, що вона найбільше любила, про садок з гібіскусами, з різдвяними зірками, калами, її улюбленими білими орхідеями. Розповідав про великий овальний басейн перед верандою, на якій ми слухали жаб’ячі співи. Розповідав про те, що любив сам і чого ніколи не забуду, про її голос, який розповідає вірш чи проказує вечірню молитву заради всіх живих. Про алею, якою ми всі поважно рухаємося, аби, слухаючи батькові пояснення, дивитися на зірки.

Я проблукав там до самої ночі, тинявся кущами у пошуках слідів, ознак, запахів, спогадів. Але знаходив лише суху знищену землю, іриґаційні канали, що виснажились багато років тому. Дерева, які залишилися, обпалені сонцем. Більше нема ні манґових, ні хлібних дерев, нема мушмули. Залишилися тамаринди, високі і чахлі, як на Родриґесі, і невмирущі фіґові дерева. Але що найбільше я хотів знайти, так це дерево шальта, наше дерево добра і зла. Мені здавалось, якщо я його знайду, то щось найголовніше з минулого буде врятовано. Наскільки я пам’ятаю, воно має бути на краю саду, на межі з неораними землями, звідки пролягає дорога в гори і до гирла Чорної річки. Йду чагарями, поквапливо підіймаюся до найвищої точки ділянки, туди, де видніється гора Червона Земля і Бриз-Фер. Там одразу перед собою, серед чагарників, ще вище, ніж колись, з темним листям, що нагадує прохолодне озеро, бачу його. Підходжу, впізнаю його запах, його ніжний і тривожний аромат, від якого паморочилося в голові, коли ми вилазили на його високі гілки. Воно не здалося, вони не змогли його знищити. Увесь цей час, поки я був в інших краях, далеко від його гілля, для нього то була лише мить. Минали циклони з повенями, засухами, пожежами, померли люди, які знищили наш будинок, які розтоптали квіти в саду, які випустили воду з басейна й каналів. А воно так і залишилося деревом добра і зла, яке знає все, яке все бачить. Шукаю мітки, які ми з Лаурою зробили ножем, коли написали наші імена і наш зріст. Шукаю також ту рану, коли ураганом відламало гілку. Його тінь густа і запах — п’янкий. Час зупинив свій плин. Повітря тремтить від дзижчання комах, співу пташок, земля під деревом — волога, жива.

Тут світ не знає ні голоду, ні горя. Війни тут немає. Дерево шальта силою свого гілля тримає суєтний світ на відстані. Будинок зруйнований, батько помер, але це ще не відчай, тому що в мене є дерево сили. Я можу спати під ним. Для світу настає ніч, вона стирає гори. Все, що я зробив, усе, чого шукав, відбулося задля того, щоб я приніс його сюди, до входу до Мананави.


Скільки часу минуло відтоді як померла Мем? Це сталося вчора чи позавчора, я вже й не знаю. Дні і ночі ми доглядали за нею, по черзі, я — вдень, Лаура — вночі, тримали за руку, аби її висхлі пальці постійно відчували тепло наших рук. Кожного дня я їй розповідав ту саму історію, історію Букана, де все вічно юне й прекрасне, де на сонці виграє блакитний дах. Цієї країни нема, вона існує лише для нас трьох. І я гадаю, якщо про неї говорити, частина її безсмертя входить у нас, єднає нас перед лицем невідворотної смерти.

А Лаура нічого не каже. Вона затято мовчить, таким чином вона бореться зі смертю. Для неї я приніс гілочку з дерева шальта, коли вона її брала, я бачив, що вона не забула. Її очі спалахнули від радості, коли вона доторкнулася до цієї гілочки, вона поклала її на свій нічний столик, чи радше, не поклала, а недбало кинула, тому що вона саме так чинить з речами, які любить.

Потім настав той жахливий ранок, коли Лаура розбудила мене, стоячи перед розкладним ліжком, на якому я спав у порожній вітальні. Пригадую, якою вона була — сплутане волосся, той впертий вогонь у суворому погляді.

— Мем померла.

Це все, що вона сказала, я пішов за нею, ще не зовсім прокинувшись, у темну кімнату, де палахкотів каганець. Стояв і дивився на Мем, на її худе гарне обличчя, на пухнасте волосся, що розсипалось по подушці. А Лаура лягла на похідне ліжко і одразу заснула, затуливши руками обличчя. Я залишився з Мем сам у темній кімнаті, знетямлений від утоми, нічого не розуміючи, сидячи на скрипучому стільці перед блимаючим каганцем, готовий будь-якої миті стиха продовжити свою розповідь про великий сад, через який увечері, всі разом, ми підемо дивитися на зорі, про алею, всипану тамариндовими стручками й пелюстками гібіскуса, слухаючи надривне дзижчання комарів, які будуть витися навколо наших голів, а коли озирнемося, то побачимо серед нічної сині велике освітлене вікно, в якому батько нахилився над морськими мапами.

Того дощового ранку на цвинтарі поблизу Біґара я слухаю, як на домовину падає земля, дивлюся на дуже бліде обличчя Лаури, на її волосся, стягнуте чорною шаллю Мем, на краплі дощу, що, наче сльози, стікають по її щоках.

Скільки часу минуло відтоді як не стало Мем? Не можу повірити. Все скінчилося, більше ніколи не буде її голосу, що промовляє у півтемряві веранди, не буде її запаху, її погляду. Коли помер батько, мені здалося, що я падаю в яму, в забуття, якого я не можу прийняти, яке назавжди віддаляє мене від того, чим були моя сила і молодість. Скарби — неприступні, недосяжні. Це «золото дурнів», як те, що мені приносили чорношкірі золотошукачі, коли я прибув до Порт-Матюрена.

Ми з Лаурою залишилися самі у цьому старому, холодному і порожньому бараці із зачиненими віконницями. У кімнаті Мем погас каганець, я запалив інший на її нічному столику серед непотрібних пляшечок, біля ліжка, застеленого мертвими блідими простирадлами.

— Нічого б не трапилося, якби я залишився… Усе сталося з моєї вини, я не повинен був її залишати.

— Але тобі треба було їхати? — Це запитання Лаура ставить сама собі.

Я з тривогою дивлюся на неї:

— Що ти збираєшся робити?

— Не знаю, гадаю, залишуся тут.

— Поїхали зі мною!

— І куди ж?

— До Мананави. Житимемо на природі, наче перші люди.

Вона іронічно дивиться.

— Утрьох, з твоєю чарівницею? — Саме так вона каже про Уму.

Її очі враз стають холодними, на обличчі — втома, відстороненість.

— Ти добре знаєш, що це неможливо.

— Але чому?

Вона мовчить. Дивиться крізь мене. І раптом я розумію, що за ці роки вигнання я втратив її. Вона йшла іншим шляхом, вона стала іншою, віднині наші життєві шляхи розходяться. Її місце серед черниць Стрітенського монастиря, там, де блукають бідні жінки без грошей і без житла. Її життя серед індіанок, хворих на водянку, на рак, які протягують руку, щоб отримати кілька рупій, усмішку, слова розради. Серед кволих дітей з роздутими животами, для яких вона готує цілі казани рису, заради яких вона йде до «буржуїв» своєї касти, аби витрясти з них хоч якісь гроші.

Через мить в її голосі чути нотки співчуття, як раніше, коли, босий, я перетинав нашу кімнату, аби вийти в ніч.

— А ти що збираєшся робити?

Я блазнюю:

— Митиму золото, як на Клондайку. Я певен, що у Мананаві є золото.

Так, ще мить у її погляді світиться зацікавленість, ми ще близькі, ми знову «закохані», як колись казали про нас, коли бачили разом.

Пізніше я дивлюся, як вона складає свою маленьку валізу, аби йти до черниць у Лорет. Її обличчя знову стало спокійним, байдужим. Лише очі палахкотять від гніву. Вона покриває своє гарне волосся шаллю Мем і, не озираючись, йде, зі своєю маленькою валізою і великою парасолькою, висока і пряма, віднині більше ніщо не примусить її затриматись чи звернути з обраного шляху.

Увесь день я залишався біля гирла річок перед Барашуа, дивився на відплив, який відкриває чорний пісок. Під час відпливу високі чорні підлітки приходять ловити кальмарів, вони нагадують довгоногих чапель мідного кольору. Найвідважніші підходять до мене. Один із них, дивлячись на мою солдатську гімнастерку, вважає, що я англійський військовий, звертається до мене цією мовою. Аби не розчарувати його, я відповідаю англійською, ми балакаємо хвилинку, він стоїть, спершись на свій довгий гарпун, я сиджу на піску, палячи у тіні оксамитових дерев.

Потім він наздоганяє інших юнаків, я чую їхні голоси, вибухи сміху на тому боці річки Тамарен. Залишаються лише рибалки, що стоять у пірогах, які повільно пливуть по своїх віддзеркаленнях на воді.

Я чекаю, коли перший поштовх припливу принесе на берег першу хвилю. З вітром приходить шум моря, від якого, як колись, я здригаюся. Закинувши на плече свій солдатський мішок, я підіймаюся берегом річки до Букана. Перед Єменом звертаю в хащі, туди, звідки починалася наша дорога, та широка, обсаджена деревами алея з червоної землі, яка вела до того білого будинку під дахом кольору небесної блакиті. Цією алеєю ми йшли тоді, давно, я це добре пам’ятаю, коли судові виконавці і законники, що їх найняв дядько Людовік, вигнали нас. Зараз дорога зникла, заросла бур’янами, і разом з нею світ, у який вона вела.

Яке гарне це сріблясто-попелясте світло, воно нагадало мені ті вечори, які огортали мене, коли я сидів на веранді і дивився, як на садок опускаються сутінки! Лише його, те світло я впізнаю. Іду чагарями, навіть не намагаючись побачити дерево шальта чи рів. Наче морський птах, я відчуваю поквапливість, тривогу дня, що завершується. Зараз я швидко рухаюся на південь, орієнтуючись на Червону Гору. Раптом переді мною, відбиваючи небо, заблищала водяна гладінь. Це водойма Еґрет, та, де колись батько встановив генератор. Вона зараз занедбана, заросла травами й очеретом. Від батьківського задуму нічого не залишилося. Греблі знесені, металеві конструкції, на яких трималося динамо, давно розікрали, а саме динамо продали, аби покрити борги. Вода з намулом знищила батькову мрію. Поки я минаю водойму, з криками здіймаються птахи, я прямую далі, до витоків річок.

З висоти перевалу Бриз-Фер бачу під собою долину Чорної річки і вдалині, поміж деревами, море, яке блищить на сонці. Я прийшов сюди, до входу до Мананави, мокрий від поту, захеканий, схвильований. Заходячи до ущелини, відчуваю острах. Невже мені, жертві кораблетрощі, тепер тут жити? У палаючому світлі заходу сонця тіні гір Маккавей, Дно Казана роблять ще темнішими провалля. Над Мананавою нездоланною стіною стоять пасма червоних гір. На півдні, у напрямку моря бачу дими цукроварень і сіл, Каз Нуаяль, Чорної Річки. Мананава — на краю світу, звідси можна дивитися, залишаючись непоміченим.

Я в самому серці долини, тут, під кронами високих дерев — уже ніч. Дме вітер з моря, у шелесті листя чую його невидиму появу, його галоп, його танець. Я ніколи не заходив так далеко всередину Мананави. Під ще світлим небом іду далі через темний ліс, який розкриває переді мною свої безкраї обійми. Навколо гладенькі стовбури чорних дерев, сосни, каніфольні дерева, дикі фіґові дерева. Ноги грузнуть у килимі з листя, я вдихаю запаморочливий запах вогкої землі, небесної прохолоди. Підіймаюся берегом річки. Дорогою зриваю сон-траву, червоні ґуаяви, каштанові фісташки. Яке воно п’янке, це відчуття свободи! Я мав прийти сюди вже давним-давно, еге ж? Тому що саме на ці місця вказували плани Невідомого корсара, на цю забуту людьми долину, на неї вказували контури сузір’я Арґо! Як колись в Англійській затоці, поки я йду між деревами, чую, як калатає моє серце. Тому що знаю напевне — я не сам у Мананаві. Десь поруч, зовсім недалеко, хтось іде через ліс, хтось ступає стежкою, яка має зійтися з моєю. Хтось безшумно прослизає між деревами, я відчуваю цей погляд на собі, погляд, який долає все й зігріває. Незабаром я опиняюся перед кручею, яка ще освітлена сонцем. Я — над лісом, біля витоку річок, піді мною до самого моря хвилюється листя дерев. Сонце на незрівнянному небі вже торкається виднокраю. Я заночую тут, обличчям на захід, серед брил лави, ще теплих від сонця. Тут буде мій дім, звідси я завжди бачитиму море.

Нарешті я бачу Уму, яка виходить з лісу своєю легкою ходою. І в цю саму мить помічаю двох білих птахів. Дуже високо у безбарвному небі, вони ширяють на вітрі, кружляють над Мананавою. Вони мене бачать? Мовчазні, вони летять поряд, майже не ворушачи крильми, схожі на дві білі комети, обернені до сонячної заграви на виднокраї. Життя зупинилося, світила припинили своє обертання. Лише вони живуть у потоках вітру.

Ума поруч зі мною. Я відчуваю запах її тіла, її тепло. Дуже тихо кажу: «Дивись, колись давно я їх вже бачив, це вони!» Крила несуть їх до гори Макабе, а небо тим часом змінюється, сіріє. Раптом птахи зникають за горами, наче впірнають у Чорну річку, — настає ніч.


Ми мріяли про щастя у Мананаві, про життя лише удвох. Ми жили в злагоді з природою, спілкувалися лише з деревами, збирали ягоди, трави, пили воду із струмка, що б’є з червоної кручі. Ловили раків у притоці Чорної річки, в гирлі, під плескатими каменями — креветок, крабів. Пригадую історії, розказані старим капітаном Куком, про мавпу Зако, яка ловила креветок на власний хвіст.

Тут усе просто. На світанку ми йдемо в ліс, який переливається росою, по червоні ґуаяви, по вишні, по мальгаські сливи, по томати «бичаче серце», або збирати сон-траву, дикий чейот, гіркі гарбузи. Живемо в тих місцях, де жили маррони за часів великого Сакалаву, у часи Сенґора[46]. «Поглянь туди! Там були їхні поля. Там вони тримали свиней, кіз, курей. Вирощували боби, чечевицю, ямс, кукурудзу». Ума показує мені зруйновані мури, купи порослого бур’янами каміння. Навпроти кручі з лави колючий чагарник закриває вхід до печери. Ума приносить оберемок пахучих квітів. Вплітає їх собі у коси: «Акація».

Вона ніколи ще не була такою гарною, чорне волосся обрамляє її чисте обличчя, струнке тіло прикрите вилинялою залатаною одежиною з мішковини.

Від її вигляду я забуваю про золото, мені його більше не хочеться. Лоток для промивання лежить десь на березі струмка, поблизу джерела, а я біжу з Умою в ліс. Мій одяг порваний, волосся і борода відросли, як у Робінзона. Із сухого листя вакоа Ума зробила мені капелюха, гадаю, ніхто не впізнав би мене у такому чудернацькому вбранні.

Багато разів ми спускалися до гирла Чорної річки, але через повстання ґанні Ума боїться людей. І все-таки на світанку ми навідались до гирла Тамарен, походили по чорному піску. Все повито вранішнім туманом, дме холодний вітер. Наполовину заховавшись у заростях вакоа, ми дивимося на бурхливе море, на сердиті, вкриті піною хвилі. Нема нічого кращого на світі, ніж ця картина.

Інколи Ума йде рибалити у водах лаґуни поблизу Турель чи біля соляних копалень, аби ще й побачитися з братом. Увечері приносить мені рибину, і ми смажимо її біля нашого прихистку поблизу джерел.

Щовечора, коли сонце сідає за морем, ми непорушно застигаємо, чекаючи появи фаетонів. Вони летять дуже високо, повільно, наче світила, окреслюють свій політ на осяйному небі. Птахи вже звили гніздо у скелях, десь поблизу гори Макабе. Вони такі красені, такі білі і так довго кружляють у небі, в потоках морського вітру, що ми не відчуваємо ні голоду, ні втоми, ні тривоги про завтрашній день. Невже й вони не вічні? Ума каже, що це ті два птахи, які співають хвалу Господові. Ми чекаємо їхньої появи щовечора в сутінках, тому що вони — носії нашого щастя.

Однак, коли настає ніч, я відчуваю якусь тривогу. На прекрасному, кольору темної міді, обличчі Уми з’являється вираз порожнечі, наче все, що нас оточує, несправжнє. Багато разів вона повторює тихим голосом: «Настане день, коли я поїду…» — «Куди ти поїдеш?» Але вона більше нічого не каже.

Минають пори року, зима, за нею — літо. Як давно я не бачив людей! Вже й не знаю, як воно було раніше — у Форест-Сайді, в Порт-Луї. Мананава — безмежна. Єдина людина, яка зв’язує мене із зовнішнім світом, це Лаура. Коли я розповідаю про неї, Ума каже: «Мені б хотілося познайомитися з нею». А потім додає: «Це неможливо». Я розповідаю про Лауру, коли вона йде жебракувати гроші у багатих, в Курепіпе, у Флореаль, для бідних, для жертв тростини. Про дрантя, яке вона збирає в багатих будинках, аби з нього пошити савани для старих індіанок, які ось-ось помруть. Ума каже: «Ти мусиш повернутися до неї». Вона промовляє це силувано, її голос напружено бринить, мені стає боляче.


Ця ніч холодна й прозора, зимова ніч, схожа на ніч на Родриґесі, коли ми лежали на піску Англійської затоки і дивилися, як на небі спалахують зірки.

Усе мовчазне, все завмерло, на землю опустився час всесвіту. Лежачи на килимі з вакоа, загорнувшись разом з Умою в армійську ковдру, я дивлюся на зірки: на Оріон на заході і на притиснутого до вітрила корабля Арґо Великого Пса, де сяє нічне сонце — Сиріус. Люблю говорити про зорі (і не відмовляю собі в цьому), голосно називаю їх, наче відповідаю на батьків урок, крокуючи поруч з ним Алеєю Зірок: Арктур, Денебола, Беллатрікс, Бетельґейзе, Акомар, Антарес, Шаула, Альтаїр, Андромеда, Фомальгаут…

Раптом над нами на небесному склепінні починається зорепад. Зусібіч огняні риски креслять ніч, потім гаснуть, одні дуже швидко, інші — так довго, що ще тривалий час їхнє світло подразнює сітківку наших очей. Ми підвелися, аби краще бачити, задерши голову, стоїмо вражені. Я відчуваю, що Ума тремтить усім тілом. Я хочу зігріти її, але вона відштовхує мене. Доторкнувшись до її обличчя, я відчуваю, що вона плаче. Потім біжить у ліс, ховається за деревами, аби більше не бачити цих вогняних стріл, які пронизують небо. Коли я наздоганяю її, вона починає говорити своїм хрипким, розгніваним і стомленим голосом. Каже про горе і про війну, яка має ще раз повернутися, про смерть своєї матері, про манафів, яких женуть звідусіль і які мусять покинути Маврикій. Я намагаюся заспокоїти її, хочу сказати, що це лише аероліти!

І не наважуюся їй сказати про це, а до речі, це справді аероліти?

Крізь листя мені видно, як блукаючі зорі тихо ковзають по крижаному небу, тягнучи за собою інші світила, інші сонця. Знову буде війна, можливо, небо знову палатиме від вибухів бомб і пожеж.

Ми довго стоїмо під деревами, тісно притулившись одне до одного, намагаємося уникнути знаків долі. Потім небо знову стає спокійним, зірки починають сяяти. Ума не хоче повертатися в гори. Я загортаю її ковдрою і засинаю, сидячи поруч з нею, схожий на непотрібного вартового.

Ума пішла. Під дахом з гілля, з якого скапує роса, залишився лише килимок з вакоа, де вже й слід її вичах. Хочу вірити, що вона повернеться, і, щоб не думати про це, йду до струмка промивати в лотку пісок. Навколо мене гудуть комарі. Пурхають стрижі, перегукуючись своїми глузливими голосами. Час від часу мені здається, що у лісовій гущавині я бачу постать юнки, яка біжить у чагарях. Але це лише мавпи, вони втікають при моїй появі.

Чекаю її цілими днями біля джерела, до якого ми ходили по червоні гуаяви. Чекаю її, граючи на трав’яному пищику, тому що саме так ми домовились виказувати себе. Пригадую, коли я чекав Дені, коли чув скрипучий сиґнал у високих травах, наче тріщить якась дивна комаха: іди, іди, іди…

Але тут ніхто не відповідає. Настає ніч, ховає долину. Видніються тільки гори, що оточують мене, Бриз-Фер, Маккавей і вдалині, перед металевим сяєвом моря — Морн. Разом з припливом здіймається вітер. Пригадую, що казав Кук, коли вітер гудів в ущелині. Він казав: «Слухай! Це стогне Сакалаву, тому що білі скинули його з гори! Це голос великого Сакалаву!» Я слухаю цей плач, дивлячись на світло, що згасає. У мене за спиною червоне каміння кручі ще гаряче, а внизу розкинулася долина з усіма своїми димами. І мені здається, що будь-якої миті в лісі я почую звук кроків Уми, відчую запах її тіла.


Англійські солдати охороняють табір біженців на Чорній річці. Ось уже багато днів ряди колючого дроту оточують табір із забороною заходити чи виходити. Ті, що перебувають у таборі, мешканці Родриґеса, коморці, люди з Дієґо Суареза, з Аґалеґа, кулі з Індії чи Пакистану, чекають перевірки. Ті, чиї папери не оформлені належним чином, будуть змушені повернутися додому, на острови. Цю новину мені повідомив англійський солдат, коли я хотів зайти до табору, аби знайти Уму. У нього за спиною, в куряві між бараками, я помічаю дітей, які бавляться на сонці. Через злидні горять тростинові поля, вони розпалюють у людях гнів, який потьмарює розум.

Довго чекаю перед табором, сподіваючись побачити Уму. Увечері не хочеться повертатися в Мананаву. Ночую на місці нашого зруйнованого будинку, в Букані, під вартою дерева шальта — під нашим деревом добра і зла. Перш ніж заснути, довго слухаю жаб’ячі співи в яру, відчуваю, як разом з появою місяця здіймається вітер з моря і на берегову траву набігають хвилі.

На світанку з’явилися люди з сирдаром, я заховався під своїм деревом, якщо раптом вони прийшли по мене. Але вони шукають не мене. У їхніх руках «мертвяки» — важкі залізні обценьки, за допомогою яких корчують пеньки і витягують із землі великі камені. Вони принесли також кайла, заступи, сокири. З ними приходить купка жінок в ґанні з мотиками на головах. Їх супроводжують два вершники, двоє білих, цих я упізнаю за їхньою манерою всюди командувати. Один із них — мій кузен Фердинанд, інший — англієць, якого я не знаю, можливо десятник. Зі своєї схованки під деревом я не чую, про що вони говорять, але це легко зрозуміти. Вони прийшли скопати останні метри нашої землі, аби посадити на ній тростину. Я байдуже дивлюся на все це. Пригадую відчай, який нас мало не розчавив, коли ми стали вигнанцями, як ми повільно їхали підводою з меблями і валізами прямою курною дорогою. Пригадую гнів, від якого тремтів голос Лаури, коли вона затято повторювала, і Мем, яка більше не протестувала: «Я хочу, аби він помер!» Це стосувалося дядька Людовіка. Тепер здається, наче все це було в іншому житті. Обидва вершники поїхали, зі своєї схованки я чую приглушені листям удари кайла об землю, брязкіт «мертвяків» на скелях, а також пісню чорношкірих, повільну й сумну пісню працюючих негрів.

Коли сонце опиняється в зеніті, я відчуваю голод, іду в ліс на пошуки ґуаяви і каштанових фісташок. У мене стискається серце від думки, що моя Ума ув’язнена в таборі, куди вона пішла заради брата. З висоти пагорба я бачу дими, які здіймаються над табором біля Чорної річки.

Під вечір я побачив на дорозі куряву, здійняту довгою колоною вантажівок, яка прямує до Порт-Луї. Я вибігаю на дорогу, коли проїжджають останні машини. За відкинутим через спеку брезентом помічаю обличчя — темні, зморені, вкриті курявою. Здогадуюсь, що вивозять біженців, Уму вивозять геть, байдуже куди, аби тільки вкинути їх у трюми і вивезти звідси на батьківщину, аби вони більше не просили води, рису, роботи, аби більше не підпалювали поля білих. Якийсь час біжу дорогою у куряві, від якої нічого не видно, потім, захеканий, зупиняюся від гострого болю в боку. На мене дивляться дорослі, діти і нічого не розуміють.

Я довго блукаю вздовж берега. Наді мною здіймається Турель, що своєю обрубаною скелею нагадує вишку вартового. Продираючись крізь чагарники, підіймаюся на Зірку, опиняюся на тому самому місці, з якого тридцять років тому спостерігав, як налетів ураган, який зруйнував наш дім. З-за обрію за моєю спиною насуваються тумани, дими, обтяжені водою і блискавицями грозові хмари. Мені здається, що зараз я справді чую свист вітру і грім катастрофи, яка вже лютує.


Як я дійшов до Порт-Луї? Ішов у напрямку військових вантажівок під пекучим сонцем до повного виснаження. Їв те, що знаходив край дороги: тростину, що впала з підводи, купку рису, миску кіру, яку мені давали то в одній, то в іншій хижі. Обходив села, аби не викликати глузування дітей і не мати справ з поліцією, яка все ще шукає паліїв. Пив воду з калюж, спав у канавах край дороги чи в дюнах Піщаного мису. Вночі, наче Ума була поруч, купався в морі, щоб освіжити тіло, що згорало від лихоманки. Повільно, наче уві сні, плавав серед хвиль. Потім посипав тіло піском і чекав, коли вітер висушить його і він струмочками стече з тіла.

Коли дістався порту, одразу побачив корабель, на який вже посадили людей з Родриґеса, Коморських островів, з Аґалеґа. То був великий новий корабель під назвою Юніон Ла Діґ[47], він належав Абдулу Расулу. Корабель стояв далеко на рейді, ніхто не міг до нього наблизитись. Англійські солдати охороняли корпуси митниці й складів. Усю ніч я прочекав під деревами Інтендантства разом з волоцюгами і п’яними матросами. Прокинувся від сірого світла світанку. На причалі було порожньо. Солдати повернулися на вантажівках до Форт-Джордж. Повільно зійшло сонце, але причал залишався порожнім, наче у вихідний день. Потім Юніон Ла Діґ підняв якорі, задимів і посунув по тихому морю, оточений морськими птахами, які кружляли навколо щогл. Спочатку він рушив на захід, перетворився на крихітну цяточку, потім розвернувся і поплив у інший бік, на північ.

Я знову повернувся до Мананави, найзагадковішого місця на світі. Пригадую, як у дитинстві думав, що там народжується ніч, яка затим стікає вздовж річок до моря.

Повільно йду мокрим лісом, рухаюсь уздовж струмків. Усюди мене оточує присутність Уми, в тіні чорних дерев вловлюю запах її тіла, що змішався із запахом листя, чую, як вітер приносить звук її кроків.

Сиджу над джерелами. Слухаю хлюпотіння води на камінні. Під поривами вітру блищать крони дерев. Крізь листя видно сліпуче небо, чисте світло. Чого я тут чекаю? Мананава — це місце смерти, ось чому люди ніколи сюди не приходять. Це край Сакалаву і чорних марронів, які вже давно стали привидами.

Поквапливо збираю кілька тих речей, які є ознакою моєї присутности у цьому світі: ковдру хакі, солдатський мішок, свій пошуковий реманент, лоток, сито, пляшку із «царською горілкою». Ретельно, як навчила Ума, стираю свої сліди — засипаю вогнище, закопую сміття.

Захід ще палає барвами. Далеко, на протилежному від Червоної Гори боці видніється Урочище Букан, там землі викорчувані, трава спалена. Я думаю про дорогу, яка проходить через заповідник до вершин Труа Мамель, думаю про ґрунтову дорогу, що серед тростини веде до П’ятнадцяти Кантонів. Можливо, там на мене чекає Лаура, а може й ні. Коли я прийду, вона, ніби продовжуючи давно розпочату розмову, поділиться якимось своїм іронічним чи смішним спостереженням, наче ми розлучилися лише вчора, наче для неї часу не існує.

Під кінець дня прибуваю на берег Чорної річки. Вода чорна й спокійна, вітру нема. На виднокраї у пошуках попутного вітру ковзають кілька пірог з прив’язаним до кормила трикутним вітрилом. З півдня, з півночі починають прибувати морські птахи, ширяють над водою з тривожними криками. Я виймаю з мішка папери, які стосуються скарбу — мапи, креслення, нотатки, що їх зібрав тут і на Родриґесі — і спалюю на березі. Хвиля, що набігає, змиває попіл у море. Тепер я знаю, саме так вчинив Корсар, коли витяг свій скарб зі схрону на дні яру, що в Англійській затоці. Він усе знищив, усе викинув у море. Таким чином, одного чудового дня, переживши стільки різанини і стільки слави, він повернувся і сам знищив усе, що створив, аби нарешті стати вільним.


На пагорбі Зірки перед Турель влаштовуюся на ніч. Праворуч від мене — Урочище Букан уже в пітьмі, трохи далі димить цукроварня Ємена. Цікаво, чорнороби вже закінчили обробляти землю там, де був наш маєток? Можливо, вони зрубали важкими ударами сокири велике дерево шальта, наше дерево добра і зла. Отже, від нас нічого не залишиться на цій землі, жодного сліду, жодного знака.

Я думаю про Мем. Мені здається, що вона ще десь спить, сама у своєму великому мідному ліжку, під запиналом москітної сітки. Мені хочеться тихим голосом поговорити з нею про речі, яким нема кінця, про наш будинок під блакитним дахом, легкий, прозорий, наче міраж, про сад з птахами, куди приходить ніч, про рів і навіть про дерево добра і зла, яке стоїть на порозі до Мананави.

Ось я знову на місці, з якого бачив, як насувається великий ураган, того року мені виповнилось вісім, тоді нас вигнали з нашого дому і вкинули у світ, наче для другого народження. На пагорбі Зірки я відчуваю, як у мені наростає шум моря. Мені хочеться поговорити з Лаурою про Наду Лілею, яку я знайшов замість скарбу і яка повернулася на свій острів. Хочеться розповісти їй про подорожі, аби побачити, як світяться її очі, як тоді, коли з вершини чорної піраміди ми дивилися на морське безмежжя і відчували себе вільними, наче море.

Я піду в порт і виберу собі корабель. Ось він: витончений і легкий, схожий на білого птаха з розкинутими крильми велета. Ім’я йому — Арґо. Оточений птахами, він повільно виходить у безмежний простір темного вечірнього моря. Швидко опускається ніч, мій корабель пливе під зорями, його веде доля, що вкарбована в небеса. Я — на містку, на палубі, у владі вітру, слухаю удари хвиль об форштевень і ляскіт вітру в вітрилах. Стерновий стиха наспівує свою монотонну і безкінечну пісню, чути голоси матросів, що в трюмі грають у кості. Ми самі в морі, єдині живі істоти. Ума знову поруч, я відчуваю жар її тіла, її дихання, биття її серця. Куди ми з нею прямуємо? На Аґалеґа, Альдабра, Хуан де Нова? Островів — безліч. Можливо, ми знехтуємо забороною і пристанемо до острова Святого Брендона, де знайшли свій спокій капітан Бредмер і його стерновий? Або попливемо на інший край світу, туди, де не страшні небесні пророцтва і війни, які розпочинають люди.

Смеркає, усім своїм єством я відчуваю шум живого моря, що прибуває.

Від перекладача

Розташований у південно-східній частині Індійського океану, острів Маврикій потопає у зелені всіх можливих відтінків, вражає веселковим розмаїттям невимовно гарних квітів і небачених плодів, пахне чарівними ароматами оспіваних солодкоголосими арабськими естетами парфумів, прянощів, есенцій, олій, приправ, омивається водами Індійського океану з його надзвичайно багатою морською і острівною фауною. Нині незалежна республіка Маврикій — одна з найбагатших країн Африки з населенням в один мільйон острів’ян, що мешкають на території 1865 квадратних кілометрів зі столицею — містом Порт-Луї. Офіційною мовою на Маврикії є англійська, але більшого поширення набули французька та креольська. Окрім цих мов, на Маскаренських островах розмовляють також китайською, гінді, урду, бходжпурі, тамільською, телугу, маратхі, гуджараті. Клімат у реґіоні — морський субтропічний. Вдень температура повітря підіймається до 30–35 °C, вночі не перевищує 17 °C, температура води вздовж берегів 20–25 °C, і так — цілорічно! Коли у XVІ столітті голландські мореплавці висадилися на островах, вони мало не збожеволіли від щастя — рай! Першим на невідомий острів ступив Педро де Маскаренас — то був Реюньон. Другим островом, відкритим 1505 року, став ще незаселений тієї пори Маврикій, його назвали на честь Моріса (Маврикія) Нассау, принца Оранського. Арабські та індійські мореплавці знали про острови ще з Х століття, але про їхню колонізацію арабами чи індусами мови не було — чекали білих колонізаторів! У кінці XVІ століття, тепер уже Маскаренські, острови Реюньон і Маврикій увійшли до складу голландської Ост-Індійської компанії.

Із 1715 року, коли на Маврикії висаджуються французи, починається його заселення чорними невільниками з Африки і Мадаґаскару, які вирощуватимуть цукрову тростину, каву, чай, алое, тютюн, прянощі. Після 1814 року Маврикій знаходить свій колоніальний притулок під короною Великої Британії. 1833 року було скасоване рабство. В 1957 році Маврикій отримує автономію в складі країн Британської співдружности, а 12 березня 1992 року проголошено незалежну республіку Маврикій з островом Родриґес у своєму складі. Реюньон залишився у підпорядкуванні французьких заморських територій.

На островах сповідують практично всі релігії світу: індуїзм (51 % населення), християнство (30 % віруючих), буддизм, іслам, проте культової ворожнечі в країні нема, всі вірування гармонійно поєднуються в дусі поваги та збереження традицій кожної нації, що всіляко підтримується урядом Маврикію.


Роман «Золотошукач», написаний лауреатом Нобелівської премії 2008 року Жаном-Марі Ґюставом Ле Клезіо, вийшов друком 1985 року у видавництві «Ґаллімар» і одразу потрапив до розряду «екзотичних мандрівних творів постмодернізму з концептом множинности подорожі», подорожі-розваги, подорожі-втечі від фатуму, подорожі-пошуку своєї ідентичности тощо, хоча крізь призму метафори «подорож» можна досліджувати й арістотелівський постулат щодо множинности (багатогранности) людської істоти, кожен вчинок якої можна розглядати як подорож. Мрія, вигадка, думка, відкриття, адже будь-якому людському вчинкові має передувати його осмислення і формування в голові, це теж різновиди подорожі, отже — кожна знахідка людського розуму, кожна нова грань людської істоти може також розглядатися як подорож. Дехто вважає, що «Золотошукач» — це роман-стилізація під історичний роман, типовий для XVІІІ та ХІХ століть, коли історія та історичний аналіз подій вважалися носіями позитивних змін у суспільстві, коли писалися саґи, де йшлося про утопію, про прекрасне нездійсненне на тлі неординарних і послідовних почуттів із зрозумілими добрими і поганими намірами, тобто сюжетом. Ритм, якого дотримується автор, загалом уповільнений, тон розповіді — спокійний, навіть патетичний, місцями манірний, тобто автор показує читачеві час, де людина ще не оскаженіла від гонитви заради гонитви — кінець позаминулого століття, початок двадцятого, а можливо, й підкреслює іншу слушну думку: куди і заради чого мчати, наші дні полічені, доля кожного визначена — відчуй її і живи, не лети у прірву непотрібних зваб і пригод. Герой роману Алексіс Л’Етанґ відчуває своє покликання, це Слово, але обставини кидають його у випробування, де він розривається між обов’язком і мрією, між роботою у конторі з суворо реґламентованими прийомами їжі і блуканням невідомими землями і морями, щось обирає, проти чогось протестує, ні для кого, окрім себе, не створює проблем і все своє юне життя невгамовно шукає якогось химерного скарбу. Розповідь ведеться від першої особи, що є найхарактернішою ознакою присутности автора в тексті, а як тоді наш герой стане письменником, якщо не відчує смаку тих пригод, про які пише? А він пояснює, що сів за написання цих рядків, аби Лаура зрозуміла, що у нього була шляхетна мета — повернути їй і матері рідний дім, створити і в прямому, і в переносному значенні нормальні умови життя для їхньої знеславленої родини.

Характерними також є особливі стани порожнечі, яку відчуває Л’Етанґ у моменти найбільшого піднесення: у Букані, на облавку вітрильника, на полі бою, в лісі. Чи ж не є це безкінечною миттю злиття з Усесвітом, який є порожнеча, катарсис, ніродха, той стан, коли людина відчуває себе на самоті з Богом? Прізвище головного героя в перекладі з французької означає «водойма, ставок», загалом, частина якоїсь води. Ім’я Алексіс розшифровується як «той, хто оберігає» або, простіше, захисник. Діти Алексіс та Лаура («лавр, слава, честь, аурум, золото»?) Л’Етанґи народилися наприкінці ХІХ ст. та ще й в аристократичній родині землевласників, де сповідували християнське віровчення (читання Святого Письма з Мем і любов до нього доказ тому) і, відповідно, не могли не дати дітям імен, не узгодивши їх із заступництвом відповідних святих! Якщо прізвище, «воду», розглядати як покликання, то ім’я є засобом його реалізації — «Скільки себе пам’ятаю, я завжди чув море», «Я думаю про нього як про живу істоту». Море, яке з такою силою вабить Л’Етанґа, можна розглядати як його життєве призначення, як повернення до джерел, як прагнення злиття з Океаном, з Отцем, з першопричиною, як навернення, а згідно з індуїзмом, однією з релігій, поширених у реґіоні, як вихід за межі проявленого світу і злиття з Абсолютом! Три гори, які діти бачать з вікон будинку, що нагадує уламок корабля (або марнотність проявленого світу), та коли вони досліджують місцевість, називаються Труа Мамель, або Три Пипки (три годувальниці, три годівниці) і нагадують тризуб, тріаду, Трійцю, Тримурті, згідно з Упанішадами (філософською частиною Вед, що допомагає зрозуміти природу Абсолютної Істини) втілюють сполуку трьох індуїстських богів Брахми, Шиви і Вішну, а також триєдність християнських Отця, Сина і Святого Духа, це вони «молоком людської ніжности» напувають кожну спраглу душу і надихають її на життєвий подвиг. У земному раю безтурботного дитинства Л’Етанґів усі вірування переплітаються, знаходять своє місце і впливають на героїв роману, вони мирно співіснують і навіть взаємно доповнюють одне одного. Діти спілкуються з мешканцями Маврикія, родиною капітана Кука, чорними робітниками з плантацій, рибалками. Чорний хлопчик посвячує Алексіса у нове знання («найкращі уроки мені дає Дені»), це знання сили і культури острова, з цим знанням згодом він виживе на іншому острові, можливо, цей досвід врятує його під час війни. Сам Ле Клезіо вважає себе спадкоємцем і маврикійської, і французької культур, там, де читачеві може здатися, що йдеться про екзотику, мова лише про рідний край, де зростав сам автор, так само рідною для нього є його мила Ніцца. Звісно, він примирив у собі вірування Маврикія з релігією метрополії, вони не суперечать одні одним, а за кадром ще є культури Мічоакану і тих народів, духовність яких він досліджував, мови яких вивчав, знайдені стародавні тексти яких реставрував і перекладав. У результаті автор віднайшов джерела людських вірувань, про що пише у романі «Золотошукач», це і є його множинність подорожі, це ті численні шляхи свободи вибору, які кожного шукача приведуть до судженого джерела.

Дерева, ліс — це теж множинність у пошуках-блуканнях розмаїття всесвіту, неочікуваної варіативности і невичерпности символів життя. Людина підходить до відкриття однієї істини, досліджує її, споживає її і, вичерпавши, йде далі так, як згідно з Упанішадами людська душа мандрує тілами навіть у межах одного людського життя: спочатку дитяче тіло, затим душа змінює своє тіло на тіло підлітка, юнака, зрілої особи і так далі… І все змінюється — і зовнішність, і голос, і думки, а найголовніше, душа набуває досвіду фрустрації і здобутків! Дерево (шальта) добра і зла в романі символізує відрив від родинного дерева, підйом угору, відкриття власної висоти, досвіду відваги, мужности, свободи, відповідальности. Щоразу вдосвіта хлопчик повертається «під москітну сітку» іншим, тому що знає, «що зрештою про щось дізнається». Щоразу він відкриває нову складову повноти світу, щоразу «річ у собі» перетворюється на «річ для себе» — коли Алексіс блукає з Дені тростиновими полями, коли йде з ним ловити кальмарів і вивчає назви риб і молюсків, коли супроводжує свого чорношкірого брата під час збирання цілющих рослин і плодів, а також під час першої морської подорожі на манафському човні, де стає об’єктом турботи колишніх рабів, яких сприймає як своїх кревних, як власну родину — тут не йдеться про «екзотику», тут мова про якості планетарного рівня — про надзвичайно високу мораль, про присутність Бога серед цих людей, про рівність кожного перед Творцем, про повагу до Творця і до всього живого! За такої духовности зникає расова нерівність, на чому постійно, імпліцитно й відверто, наголошує автор. І цього Алексіс вчиться у чорних, які ні читати, ні писати не вміють! Походи з Дені, хлопчиком, який є душею острова — велике щастя для Л’Етанґа, це щастя долучення до джерела істини, яка і для сина білих колонізаторів є рідною домівкою. Діти не бачать між собою різниці, Дені для Алексіса — наче старший брат, який перебуває «на варті його душі», Алексіс для Дені — учень, який жадібно всотує його досвід, який прагне знань, а душа людська кольору не має, вона може бути легшою чи важчою згідно зі скоєними гріхами.


Уявлення про скарб приходять до Алексіса Л’Етанґа по завершенні райського періоду дитинства. Безтурботний Алі разом із сестрою Лаурою досліджує батьківське володіння, що розташоване у Букані (назва місцевости перекладається з французької як «ґвалт, базар, гамір, торговиця, шум»). Знову авторська алюзія на марнотність усього мирського. Діти відчувають, що в родині не все гаразд, вони ще не знають, що батькові спроби знайти надійне джерело прибутків для родини щоразу зазнають невдач. Лише з часом вони зрозуміють, що всі нещастя родини стаються через заздрого дядька Людовіка з причин, про які можна лише здогадуватися, — йому не давала спокою злагода в родинному колі брата чи, може, викликала якісь почуття братова красуня-дружина, та це й неважливо, бо про силу Людовікової ненависти можна судити вже з того, з якою безжальною затятістю він зніс з лиця землі братів будинок, викорчував доглянутий сад, аби на його місці посадити тростину, знищити саму згадку про присутність щасливої братової родини, хоча довкола було вдосталь неораних земель.

Відчуваючи, що насуваються не найкращі часи, батьки вчать дітей не втрачати надії. Коли Л’Етанґи дізнаються, що вони розорилися (звільнилися від марноти світу?), вони виходять у сад, ідуть Алеєю Зірок дивитися на нічне небо. Мем показує на малесеньку зірочку в сузір’ї Великої Ведмедиці, яка називається Алькором, що арабською означає «вершник», той, хто може помітити ту зірочку, врятується. Алексіс підводить риску: «Треба забути про все і думати лише про зірки», тобто слід готуватися пережити гірші часи і прагнути кращих, не розгубившись. Підключається батько, каже, що назва цієї зірки означає також випробування. Зірка надії така маленька, але тільки з нею можна пройти через випробування, роковані долею. В останні дні перебування в Букані мрійник-батько передає синові свою одержимість ідеєю скарбу, показує мапи, креслення, записки. Іншими словами, він ділиться з ним своїм «мандрівним» досвідом, життя — це подорож, подорож — це мета, здатність до подорожі — це навіть більше, ніж життя. Надзвичайно важливою складовою метамови роману є поняття духовного батьківства, яке з’єднує споріднені душі. Родина Л’Етанґів щаслива у цьому розумінні, кожен з її членів готовий взяти і стати духовним поводирем іншого безвідносно до віку. Коли налетів буревій, від думки, що сестра може захлинутися у вирі брудного потоку, Алексіс миттю сповнюється сили і чимдуж мчить додому. Побачивши Лауру неушкодженою, одразу намагається заспокоїти Мем. Батько залишився живим тому, що не думав про себе, а теж кинувся рятувати свою родину. Поєднання і незалежність жіночої і чоловічої сили, тіні і світла, землі і неба, води і вогню, або інь (жіноче начало) і янь (чоловіче начало), в родині дає відповідні результати — сила, не вичерпуючись, переливається від одного члена родини до іншого. Про відчай у романі мови нема, носіями сили є всі члени родини: мати, яку в родині шанобливо називають Мем (звернення, яке містить у собі поняття «мама-пані-мадам-місіс-богиня-берегиня»), є втіленням слова-води, таких необхідних за наявности вогню-батька, отож, можна дозволити собі порівняти тамування спраги як подорож до країни знань, як невситиму жадобу знань. Так само людині необхідний код доступу до цієї омріяної країни, аби знайти вхід до раю, потрібна молитва, пісня, голос, слова. Найголовнішим голосом, що кличе Алексіса у мандри, був голос моря, а підсвідомим, який просякнув усе його єство, був голос материного навчання, її молитва про дітей, якою вона, наче невидимою оболонкою, оберігає своїх коханих чад, тому що мама не зникає, вона просто припиняє з нами бути — «Я викинув усі пожовклі фотокартки, портрети, листи, які вона читала, аби не потьмарити її голос», «Чую вібрації її голосу і водночас співи пташок». Образ матері, як і батька, залишилися святими, вони покинули чуттєвий світ, залишивши свою нерозгадану силу дітям. Образ жінки в романі — величний і прекрасний, її уваги, любови й сили прагне усе живе, для Ле Клезіо — це аксіома, незаперечна істина, яка не обговорюється, тому він такий гармонійний і в творчості, і в особистому житті.

Кілька років Алексіс перебував у порожнечі, у вакуумі Королівського коледжу, на службі в конторі дядька, можливо, накопичував сили, знання, чи остаточно відривався від домашнього затишку, хай би яким він став. По смерті батька Лаура залишилася біля ще раз осиротілої матері, аби завершити своє духовне формування.

Настає час дії. В порт приходить вітрильник під назвою Зета. Курсив леклезіанський. Літера Z, сьома літера грецької абетки і остання латиниці, може означати такі поняття як суєта, метушня, початок і кінець, а також замкнене коло, єдність часу. А — перша літера латинської абетки, Z — остання, це також замкнений цикл, коло чи змій Уроборос, що кусає себе за хвіст — отже, символ початку, кінця і вічного оновлення або материнський запліднюючий аспект Часу. Множинність подорожі відбиває ще й багатовимірність світу. Не зчувся Алексіс, як розірвав усі пута, аби, слухаючи голос моря, споглядати небеса, де записані наші долі. Палуба Зети — основа, жити — йти по воді, випустити із себе шал мандрів і шукати інші дороги, нарешті він дихає вітром свободи! Капітан Морська рука з навічно пригвинченим до містка кріслом, стерновий, якому не треба заплющувати чи розплющувати очей, бо він бачить в усіх світах — духовні побратими, невгамовні корсари духу, нарешті до них прибув давно очікуваний третій. Голодному, йому мало місця в трюмі, загорнувшись у стару попону, перед сном він невідривно насичується зірчастим небом, на світанку шаленіє від таємничої заграви нового дня, вдень смакує гру світла і тіні, неба і хмар, вітру і хвиль. Навколо — жива матерія, що міниться. Авторські персоніфікації, «вітер стогне, зітхає, хвилі втікають, морська гладінь дихає», підсилюють насолоду героїв від злиття з ойкуменою. Гармонія душ цих трьох — капітана Бредмера, чорношкірого стернового і неофіта Л’Етанґа — віднайдений рай. Капітан — творець цього світу, йому належить Зета, він — Брахма, коморець стоїть на захисті корабля, це Вішну, потрібен бог-руйнівник, він же бог пошуку (прогресу) Шива… Стерновий-коморець, який навчався у католицькій семінарії на священика, на певному відрізку своєї ініціації раптом втікає з бурси, щоб опинитися на облавку вітрильника і, поєднуючи християнську мораль зі своєю рідною, коморською, продовжити мандри Всесвітом. Для повної певности у своїй місії цим бурлакам не вистачає третього, молодшого брата чи сина. Нарешті він на облавку. Коморець починає його навчати, розповідаючи про острів Святого Брендона. Знову слід звернутися до джерел, до «промовистих» імен, іменник «brandon» у перекладі з французької означає «смолоскип, підбурювач, сіяч незгоди». Земля Святого Брендона названа на честь ірландського ченця-мореплавця Брендона, який народився 484 року в графстві Керрі, а помер 577 року, похований у монастирі в Ардфері, що в сучасному Аннагдауні. 16 травня католики, англікани і православні святкують день цього святого, одного з дванадцяти ірландських апостолів, прозваного також мореплавцем. Деякі історики вважають, що він першим досягнув Північної Америки і що Христофор Колумб під час свого плавання користувався «sancti abbatis Brendani Navigatiо», тобто морськими мапами Святого Брендона (Брендана). Для раннього християнства характерна поява церковно-історичного жанру агіографічних, чи житійних, творів про перших святих, що є прямим продовженням традицій Біблії, яку чорношкірий стерновий вивчав, коли перебував у семінарії. (До речі, і як стерновий, і як духівник він якнайповніше виконує свою функцію в романі. Ця людина володіє знанням, це він повідомляє Алексісові, що на острові Святого Брендона нема гріха.) Чернець Брендон зібрав докупи певне коло однодумців (різні джерела вказують на кількість від дванадцяти до ста шістдесяти), збудував з ними ковчег, на якому вирушив у багаторічну подорож на пошуки Обітованої Землі (чи, може, Ґрааля?). Аби дістатися до земного Раю, потрібно пройти через Чистилище, подорож-спокута чи духовна трансформація моряків триватиме сім років, протягом яких члени екіпажу звільнятимуться від гріхів. Вони зупиняються на різних островах, де їх зустрічають різні втілення спокуси і де вони втрачають своїх братів, на їхньому шляху відбудуться також вражаючі відкриття — на острові з колодязем вони споживають воду, від якої сплять стільки днів, скільки кварт тієї води випили, на острові баранів вони святкують Пасху, на острові птахів птахи (це також священні птахи Сукха і Сарі, про яких розповідає Ума, і ті два фаетони, яких діти бачать у Мананаві) співають пісні на славу Божу і пророкують їм довгу, але успішну подорож. Числа, християнська нумерологія, так само як і астрономія для Алексіса, теж відіграють у цій подорожі визначальну роль. Очищаючись, мандрівники відмовляються від усталеного способу мислення і від стандартного життя, вони мусять відкинути загальноприйнятну норму, пройти крізь «вушко голки», аби дістатися Обітованої Землі. Звісно, в екіпажі нема жінок. На острів Святого Брендона жінка не має права ступати — це і християнська, і коморська, і манафська леґенда, три світогляди в один голос проголошують спільну для них істину. В леґенді, яку розповідає стерновий, ідеться про те, що цей острів є островом спокою для чоловіків, островом чоловічої мудрости, зв’язку з Усесвітом, тому молодий рибалка, який потай узяв свою наречену на острів, оплакує її як братика, він так боїться капітанового покарання, що навіть втративши її назавжди, не наважується сказати, що то була жінка, якщо тільки у нього самого не відбулася зміна статі. До речі, залишається відкритим питання про стосунки між Алексісом і Умою («Я думаю про її дивне індійське ім’я, два склади якого пролунали і збентежили мене»). Напрочуд сильною, мудрою, наче сама матінка-земля, є ця чорна красуня. Це вона спрямовує духовне зростання Алексіса, це вона чекає від нього неординарних і рішучих вчинків, тому, наче недосяжна мрія, вона час від часу зникає, аби її герой не втратив смаку до принадности мандрів, аби не опустився до рівня буденщини. Аби цінував найголовніше в людських стосунках — чесність, порядність, повагу і любов до ближнього, не ставився до чорних як до людей нижчого ґатунку. Ім’я Ума — одне з імен дружини бога Шиви — означає «посередниця, берегиня шлюбу, втілення мови» і є уособленням божественної жіночої енергії її чоловіка, вона їздить верхи на тигрі (в тексті роману образ Уми раз по раз викликає асоціації з тваринним світом), тоді як сам Шива сідлає бика, разом Шива і Ума втілюють Гаура і Гаурі, Тура й Турицю. Того, хто побачить їхні пестощі у священному лісі Гаурі, розгніваний бог перетворює на самку. Ума продовжує ініціацію Алексіса і на Родриґесі, і на Маврикії, і в Мананаві. Вона, колишня католицька черниця, так само як і чорношкірий стерновий, поєднує досвід християнської моралі з індуїзмом і місцевими віруваннями. Алексіс з Лаурою не тільки отримали від Мем свою християнську ініціацію, вони також приймають духовні традиції місцевого населення. Видиме розмаїття проявленого світу відбиває ті самі закони Всесвіту, на всіх рівнях усі шукають безтілесного скарбу душевного спокою. Пошуки Корсарового скарбу для Алексіса — то період очищення від енергетичного бруду, від тягаря матеріального світу. Це відбувається, коли на березі океану він спалює папери, де йдеться про золото, щоб оновленим, збагаченим силою Букана, продовжити пошуки золота в собі, цього разу успішно. Якщо підбити підсумки, то й період Алексісових пошуків скарбу збігаються за часом з тривалістю очищення Святого Брендона. Настає час зрілости, наш герой вже не юнак, а зрілий чоловік. «Я піду в порт і виберу собі корабель». Ініціація завершена, тепер він сформований як особистість, перед ним відкривається широкий життєвий шлях зі знайденими скарбами людської моралі, яка збігається з мораллю Бога. «Тепер я знаю, навіщо прибув: шукати сили, більшої за мою, спогад, про яку розпочався ще до мого народження». Знайдений Ґрааль?..

На Зеті Алексіс подружився з матросом з Родриґеса Казимиром. До речі, це ім’я слов’янського (!) походження означає «той, який віщує про мир», проповідник, інша форма цього імени, Коловергиш, означає швидкий, вертлявий. А наші пращури свято вірили в те, що містить у собі те чи інше слово, яку силу воно несе, що можна промовляти вголос, а що ні. Казимир теж ділиться своїм знанням з Л’Етанґом, а потім безслідно зникає під час Першої світової війни. Характерним прийомом для Ле Клезіо є також звертання до такої скарбниці світової культури як міфи, зокрема він цитує вірші з «Арґонавтики» римського поета Валерія Флакка, написаної за мотивами грецьких міфів про Ясона, який зі своїми друзями на леґендарному вітрильнику «Арґо» вирушив у Колхіду по золоте руно, чим марить і наш герой.

Використовуючи історію піратства, автор вводить у роман поняття «викупу», «розплати», спокути. Особливо чітко це простежується на тих сторінках, де Алі здається, що у попередньому житті він — втілення Невідомого Корсара. Варто розглянути також алюзію на арабські мотиви в романі, які пов’язані з ім’ям Алі, «Сезам, відчинись» — то магічне заклинання, подолання заборони, код доступу до печери зі скарбами, тобто відповідні звукові вібрації, які відкривають заповітні таємниці.

Для роману характерна циклічна побудова композиції, розповідь починається і закінчується в Букані. Спочатку доглянутий батьківський сад, потім дикі хащі Мананави. Події накладаються одна на одну, повторюючись на іншому, вищому витку чи щаблі. Спочатку Мананава — вмістилище дитячого страху, вона вабить і лякає, далі, переплітаючись з іншими подіями і місцями, вона спливає як мрія, як «обітована земля», досліджена Мананава стає частиною знання. Букан віддає себе дослідникові через плоди, ягоди, квіти, трави і зруйнований дім пращурів. Разом з тим він залишається утопією, «золота» там нема, тому що «букан» ще символізує «ґвалт, торг, базар», тобто людські стосунки, яких важко уникнути. Букан — історія конфлікту, трагедії, загибелі чорних, яких хотіли продати у рабство білі колонізатори. У романі є також, за принципом бінарної опозиції, інший аналог Букана — Форест-Сайд, «лісова сторона», де Л’Етанґ не знаходить себе, там йому все не до смаку — бо нема моря, там він втрачає зв’язок зі своїми джерелами і точку опертя, це та порожнеча, яка передує буревієві, що й стається, коли він обриває усі свої зв’язки і йде в море. Неабияку роль у змалюванні станів героя виконує пейзаж. Автор — вдивовижу багатослівний, його герой живе і мислить широкими категоріями, події розгортаються на тлі неймовірно гарної природи — від тихої замріяної південної ночі до прекрасної розлюченої стихії урагану. В романі багато дієслів сприйняття, якими послуговуються художники й музиканти, епітетів, порівнянь («здіймається гул урагану наче через плантації і чагарники мчать стада биків», «корабель тремтить, наче велетенський морський птах зі сліпучими крильми»), персоніфікацій дієслівних («вдалині ворушаться дерева»), іменникових («розлюченим звіром дме південний вітер»), прикметникових («випотрошені кімнати»), назви екзотичних рослин і тварини доповнюють багату мистецьку палітру автора, і читач насолоджується словом, смакує його. В романі багато також дієслів руху, який то уповільнюється, коли щасливий герой у злагоді з природою, чи ущільнюється, коли порушується принцип гомеостатичної рівноваги, в описі війни, коли вступає в дію «колективне підсвідоме» і розповідь від першої особи однини «я» замінюється на першу особу множини — «ми». Читаючи цю частину, хочеться швидше проминути її, бо емоційна напруга описаних подій несумісна з життям, страшні картини загибелі людей і тварин спотворюють плин часу. Смердючі купи коней, газова атака під Іпром, та ніч, коли Алексісові здалося, що земля перетворилася на мертву планету — «наче якась потворна тварина приходить уночі, під час нашого примарного сну оволодіває декотрими з нас, забирає, аби зжерти нас у своєму лігві» — це людський протест проти насильницької смерти, яку спричинюють ті, хто розв’язує війни, що їх «виграють лише воші».

Ставлення письменника до свого твору, авторська настанова, або герменевтика (це поняття походить від імени грецького бога Гермеса, в обов’язки якого входило тлумачення смертним волі богів) місце автора поза текстом, у метатексті твору, розкривається за допомогою фокалізації або реалізації позиції автора, його точки зору, його «я» і «я» героя у розгортанні і наростанні розповідного навантаження тексту. Розрізняють нульову фокалізацію або зверхбачення — оповідач — всюдисущий бог, він усе знає і веде за собою і персонажа, і читача; внутрішню фокалізацію — бачення і оцінка ситуації зсередини, крізь свідомість персонажа, його внутрішній монолог, сон героя може виступати як вираження його ставлення до подій, роль оповідача в творі менша за роль його героя. Зовнішня фокалізація — оповідач менший, ніж герой, у тексті йдеться про стани, які не належать персонажам, як правило, це вступні частини творів. У романі «Золотошукач» є внутрішня і місцями зовнішня фокалізація, загалом, головний герой роману є виразником авторської настанови, а своєю любов’ю до людини і до життя устами Л’Етанґа промовляє сам автор. Автор ототожнює себе з героєм роману, вступає в контакт з імпліцитним (присутнім за кадром) читачем, який, як правило, стає спільником позитивного героя і навіть адвокатом неґативного. В останньому випадку читач імпліцитно полемізує з автором, аби захистити героя, чию життєву позицію, сприймає як власну. Тоді спрацьовує творча тріада «автор-персонаж-читач» і починається переосмислення подій і, головне, ті позитивні духовні трансформації в мисленні читача, заради яких автор брався за написання свого твору.

Коли раптом герой художнього твору напрямки звертається до читача, наче залучаючи його розділити з ним свій погляд, ідеться про наближення описуваних подій до часу читача, а події роману «Золотошукач» непідвладні часові, в романі йдеться про вічні істини, що не дають спокою людству цілі сторіччя. Герой роману стверджує, що він знайшов те, чого потребував. Кожен читач зрозуміє це згідно зі своїм власним досвідом. Якщо зануритись в Інтернет, там можна знайти різні, часом діаметрально протилежні, судження про роман «Золотошукач» і його персонажів, але це — доказ у дії, в динаміці того, що зміст цього твору працює на різних рівнях, його може сприймати кожен, знаходячи в ньому щось своє. Літературний критик Анрі Пейр сказав, що Ле Клезіо належить до п’яти чи шести найяскравіших письменників Франції XX сторіччя. Залишається додати, що письменник є неперевершеним будівничим, який майстерно вибудовує витончені, привабливі, міцні і багатогранні, реальні й містичні, багаті складові свого твору, чим підкреслює невимірність Божої таємниці і щедрість життя, примушує читати і перечитувати окремі уривки, замислюватися над ними, аби віднайти те раціональне зерно, яке необхідне за даних обставин, бо якщо ця книжка потрапила до ваших рук, це означає, що й ви причетні до великої таємниці, якою Ле Клезіо ділиться з нами.

Пірати, флібустьєри, авантюристи, хапуги і лицарі нікуди не зникли, всі вони прагнуть свободи, кожен на своєму рівні, але серед них були, є і будуть корсари духу, обранці інших світів, планетарного і космічного вимірів, ім’я яким Справедливість, Гідність, Повага і Любов до ближнього. Тоді ближній стає Ближнім, а вітер, хвилі, небеса, вся краса явленого світу — це те тло, на якому розквітають якості, яких потребує життя, аби Жити!


Галина Чернієнко, 17 лютого 2011 року

Золотошукач

Примітки

1

Філао, або казуарина — різновид дерев з хвощеподібним листям, що ростуть на островах Океанії та в Австралії (прим. перекладача).

2

Гібіскус, або китайська троянда — тропічна рослина з яскравими квітами.

3

Дерево шальта, або слонова яблуня — вічнозелене дерево заввишки 30–80 м, завширшки до 6 м, росте в передгір’ях Гімалаїв, на островах Океанії. З її плодів, які нагадують яблука, готують прохолоджувальні напої та приправи.

4

Офіури — хижі морські м’ясоїдні зірки з п’ятьма щупальцями.

5

Онаґо — донна риба, делікатес.

6

Труа Мамель — гори на острові Маврикій, топонім, що перекладається як «три пипки».

7

Кафіри, або кафри — від арабського кафір, тобто невірний, невіруючий, назва південноафриканського народу коса.

8

Джамбороза — тропічне дерево Ост-Індії, плоди якого за форму і аромат називають трояндо-яблуками і застосовують для виготовлення сиропів та десертів.

9

Множина названих іменників є винятком з правила, що відомо всім, хто знає французьку мову.

10

Сумах — рід деревних або кущових рослин родини сумахових, поширені в Північній Америці, Східній Азії, в Криму та на Кавказі, лікарська, дубильна і фарбувальна рослина.

11

Майно неплатоспроможного боржника і борги.

12

Маррони — негри-втікачі, що боролися проти колонізаторів. Слово походить від французького іменника marron — каштан, каштановий.

13

Тасман Авель Янсон (1603–1659), голландський мореплавець, відкрив землю Ван Дьємена, тепер Тасманія, архіпелаг Тонґа і острови Фіджі.

14

Біско Джон (1794–1843), англійський дослідник Антарктиди.

15

Вілкес Чарльз (1798–1877), американський адмірал, дослідник антарктичних земель.

16

Gunnies, ґанні (англ.) — джут, джутовий мішок, мішковина, з якої місцеве населення робило собі одяг.

17

Томбалакока, або дерево додо — ендемічна порода дерева острова Маврикій з надзвичайно твердою шкаралупою плоду, насінина якого проростає лише після її перетравлення птахом додо, теж ендеміком, знищеним голландськими мореплавцями ще у XVІІ ст. У наш час є успішні спроби відновлення цієї породи дерева шляхом годування індиків його насінням.

18

L’etang, з французької, ставок, водойма, прізвище головного героя є так званим «промовистим» ім’ям.

19

Англійське прізвище Бредмер, Bradmer, французькою звучить як «bras de mer», «морська рука» — гра слів, яку вдало використав автор у тексті і яка збігається з темою роману.

20

Ґанджа (ґанжа) — індійська назва коноплі та психотропних речовин, які виготовляють з неї.

21

Палінур — стерновий Енея, який, заснувши на вахті, впав у море, його викинуло на берег, де його вбили дикуни. Під час відвідин Аїду, потойбічного світу, Еней зустрічався там з ним.

22

Тіфіс (Тіфій) — за грецькою міфологією, астроном, стерновий на кораблі «Арго».

23

Гай Валерій Флакк — римський поет І ст. нашої ери. Його єдиний твір, який дійшов до наших днів, — незакінчена епічна поема «Арґонавтика», написана як наслідування Верґілія.

24

Піджін — дуже спрощена торгівельна англійська, суміш з різними далекосхідними мовами.

25

Цитата з «Арґонавтики», поеми Гая Валерія Флакка, римського поета І ст. нашої ери, що писав у стилі Верґілія:

Вже дні і вітри кличуть і тягнуть морську гладінь назад,

Туди, де Босфор заливає бурхливі ріки, що впадають у море…

26

Святий Брендон, Ірландія — один з дванадцяти ірландських апостолів, мореплавець, який шукав і знайшов Обітовану землю, Блаженний острів, його багаторічна мандрівка описана в численних Житіях Святого Брендона. Деякі дослідники історії вважають, що святий Брендон першим досяг Північної Америки і що Христофор Колумб під час свого плавання користувався «sancti abattis Brendani Navigatio», тобто морськими мапами Святого Брендона. День святого Брендона католики, англіканці і православні святкують 16 травня.

27

Транзит, або проходження Венери сонячним диском — прогнозоване астрономічне явище, що повторюється кожні 243 роки двічі (з інтервалом у 8 років) з проміжками у 121,5 і 105,5 років. Астрономи всього світу спостерігали його у 1761 і 1874 роках, як про це пише Ле Клезіо, а також 2004 року.

28

Вакоа, або панданус — тропічна рослина, з довгого волокнистого листя якої, місцеве населення виготовляє мішки, циновки, кошики, капелюхи.

29

Царська вода, царська горілка — суміш азотної та соляної кислот, хімічний реаґент, за допомогою якого визначається вміст золота у породі.

30

Ви могли померти від виснаження (англ.).

31

Ключі, чи ключиці, Соломона — записи, залишені на зниклому смарагді. Згідно з леґендою вони вказують на місце, де заховані скарби Соломона і цариці Савської.

32

Слово note (фр.), може мати значення «зауваження, примітка, помітка, оцінка, рахунок, нота».

33

Топонім «Анкр», Ancre — у перекладі з французької «якір», гра слів і смислів, у попередній частині роману герой шукає знаки якірних кілець, аби віднайти скарб, у цій частині він має уже весь «якір»!

34

Двадцять третього квітня 1915 року під Іпром відбулася газова атака німецьких військових сил, яка за п’ять хвилин стала причиною смерти 3 тисяч солдатів, 7 тисяч осіб втратили боєздатність, загалом втрати сягнули 15 тисяч осіб.

35

Французький топонім le Mort-Homme перекладається як «мертвий чоловік», це село було повністю знищене в ході Першої світової війни.

36

Фландрія, або Фландрії — долина на північному заході Європи, входить до складу Франції і Бельгії. Згідно з розташуванням у Франції розрізняють морську Фландрію і внутрішню Фландрію, у Бельгії Фландрія, або Валлонія, поділяється на Східну і Західну Фландрії.

37

Французький топонім Ліс, Lys, перекладається як «лілея», «латаття».

38

Rose Hill — топонім англійського походження, перекладається як Рожевий Пагорб.

39

Quatre Bornes — топонім французького походження, перекладається як Чотири Межі.

40

Bois Cheri — топонім французького походження, перекладається як Милий Ліс.

41

1752 року сузір’я Арґо за ініціативою абата Лакайля було поділено на три частини: Вітрила, Кіль і Корму.

42

Канопа, або Канопус — найяскравіша зірка з сузір’я Кіль у південній півкулі.

43

Міаплацид, або Міаплацидус — друга за яскравістю зірка з сузір’я Кіль.

44

Фомальгаут — найяскравіша зірка сузір’я Південної Риби.

45

Чайот, або чейот, або мексиканський огірок — овоч з родини гарбузових, його фарширують як кабачки, запікають, споживають у сирому вигляді в салатах, а також у солодких стравах.

46

Сенґор Леопольд Седар (1906–2001) — сенеґальський політичний діяч і великий поет, президент Сенеґалу з 1960 по 1980 рр.

47

Юніон Ла Діґ, перекладається як «Спілка острова Ла Діґ», Праслін, Силует, Ла Діґ — назви найбільших із Сейшельських островів.


home | my bookshelf | | Золотошукач |     цвет текста